Головний герой роману «Записки Кирпатого Мефістофеля» Яків Михайлюк наче не живе, а грає в життя. Все в нього відбувається легко і просто. Навіть до свого кохання він ставиться як до гри: чому б і не оженитися з дівчиною, яку він називає Білою Шапочкою, адже вона така гарна і мила? Але на перешкоді стає один факт: виявляється, що у Кирпатого Мефістофеля є син, що народився проти його бажання. Гра закінчується: Михайлюку треба обирати між коханою і дитиною. І вибір цей аж надто серйозний…

Коментарі

Кількість коментарів: 1
Михайло Рой:
06.09.2016 15:05

“Записки кирпатого Мефістофеля” (1917 р.) Порадувала мене ця книга. Порадувала вона мене своїм цікавим підходом до моралі, своєю авторською чесністю в описуванні емоцій чоловіка, що чимало всього пізнав за своє життя, чимало в чому розчарувався, чимало зла (як і добра) причинив навколишнім, і який однак продовжує собі жити, в чомусь знаходити наснаги, в чомусь продовжувати розчаровуватись, комусь приносити зла, а комусь приносити й добра. А часом одним і тим же приносить він і зло, і добро. Сюжет нехитрий, головний герой – такий-собі заможний київський адвокат, колишній революціонер, що вже досить-таки розчарувався і покинув старі революційні справи, та живе справами виключно професійного та особистого характеру. Ті його особисті справи і складають основне сюжетне тло роману. Оповідається тут про його непрості відносини з трьома жінками, про сім’ю, про відносини між чоловіком і жінкою, та робить це Винниченко без якого-небудь вже моралізаторства, а навпаки, як я вже зазначав – досить одверто, часом цинічно, навіть моторошно, але в той же час і по-людськи вимальовуючи нам образ, думки та внутрішній світ головного ! героя. І виходить досить-таки цікаво. Місцями затягнуто, але таких місць не так вже й багато. Читати легко, сюжетні нитки потроху нанизуються-перенизуються, врешті-решт доходить все певної кульмінації, а там вже собі й розв’язка всього цього явища. Книга для української літератури цікава. Цікава цим своїм, як я потім вичитав про Винниченка, ніцшеанством, “розхристаним” стилем письма, динамічністю та от цією чесністю письменника зі своїм внутрішнім світом, я б навіть сказав, що саме “неморальність” твору і притягла мене, бо й сам я людина досить слабка, невпевнена в своїх думках, емоційно-нестабільна, яка всіма своїми порами тягниться до розпусти і насолоди, влади і авторитету, тож герої з незламної сталі, типу Стуса, Багряного, Франка, що ціле своє життя намагалися боротися з усім світом за щастя народу, за людську гідність та за інші високі матерії дуже й дуже (часом навіть надміру) й привертають мою увагу, викликають чимало думок та навіть захоплення і бажання наслідувати, але в той же час і цими своїми якостями відштовхують мене від себе, видаються неживими, а їх незламність волі й духу з часом моє гидке “я” (чи “воно”, біс його знає) починає сприймати за якусь психологічну патологію. Тому й тягнуть мене ті книги, персонажі, де завжди є доля чогось прозаїчного, чогось збоченого, сексуального або ж того, що наслідування зовсім не варте. Хоча б сатиричний гумор може зарадити справі. З останнього, що я такого читав дійсно дуже класного, була “Нестерпна легкість буття” Мілана Кундери, чеського письменника-вигнанця 60-х (ще була “Гра престолів”, та боюсь, що це вже занадто белетрестично). Роман “Записки кирпатого Мефістофеля” не настільки вартий уваги, як “Нестерпна легкість буття”, бо він не настільки чесний, різносторонній та глибокий за змістом, можливо, за ступенем сюжетної цікавості він поступається “Пісні льоду та пламені” (єдине, що ця фентезійна епопея аж занадто довга і за пару днів її не перечитаєш і не передивишся), за ступенем гумору, наявності “щирої” сексуальності – це вже теж не виглядає сучасним. Але все ж книга цікава, книга непересічна, книга досить динамічна і така, що може залишитися в пам’яті та викликати певної величини хвилю емоцій та роздумів. Ще одне, що варте уваги – вона українська, написана українським письменником, тож почитати її цікаво й через це мені було, бо не дивлячись на всю мою російськість (виростав фактично на російській, американській та аж ніяк не на українській культурі) все ж іноді (і то поперемінно, але все ж бодай іскра є) відчуваю бажання бути українцем з якоюсь своєю культурою, своїми письменниками, музикою, режисерами, архітектурою та культурним спадком. І через це хочу прорекламувати хоч один роман, який і справді, як для літератури (навіть не української, а й обережно кажу – європейської) того часу, є романом живим, цікавим та таким, що лишає в пам’яті якийсь слід.

Відповісти Михайло РойСкасувати відповідь