Історія одного процесора Оповідання Зміст Історія одного процесора 1 Зміст 2 Історія одного процесора 3 I. Пролог 3 I. Війна: чомусь – кінець, чомусь – початок 4 III. Експлорер EGE-1233-A433-FE7B, народження 8 IV. Обережно! Мрії здійснюються 9 V. А іноді буває і так 12 VI. Катастрофа або наслідки невдалого жарту 13 VII. Відчай: другий раз 15 VIII. Довга дорога додому 17 IX. План був майже ідеальним 18 X. Кінець EGE-1233-A433-FE7B 20 XI. Епілог 24 Примітки 26 Історія одного процесора Якщо метелик махне крильцем над атлантичним океаном над індійським океаном буде ураган … I. Пролог Земля, м. Новий Львів Скажіть мені, будь-ласка, чи бували Ви коли-небудь на першому рівні одного з найбільших мегаполісів Землі Нового Львова? Ні? А дарма. Це старовинне місто-музей, чи не найдревніше з тих, які колись зберегли для нащадків під ковпаками штучного неба, при побудові сучасних мегаполісів, – міста з древніми низенькими однорівневими спорудами, побудованими подекуди навіть з бетону та цегли, – майже невідомих тепер будівельних матеріалів, і подекуди оздоблених химерними статуями та барельєфами, з шумним трамвайчиком у центрі та з магнітним монорельсом, яких ще в сиву давнину замінили антигравітаційні літаки, виміровий рух, віртуальна присутність та персональні телепортатори, також з незвично великими персональними комп’ютерами, що використовують двовимірні не голографічні дисплеї, гудуть при роботі та заледве поміщаються у долонях … Все місто немовби дихає старовиною, заворожуючи та справляючи незабутнє враження, і дуже мало людей, та навіть дослідників старовини здогадується, що туди можна потрапити всього лише спустившись трохи більше ніж на триста метрів під технічні рівні Ново-Львівського мегаполіса. В нашій країні, як завжди, є все але ніхто цим належним чином не користується. Та годі вже про це, я б хотів розказати Вам одну цікаву, вірогідно, правдиву історію, яку почув у Першому Музеї Астронавігації, розміщеному на вулиці Городоцькій, що простягається на субрівні Львівського мегаполісу, здається саме під Центральним астропортом, який чомусь зовсім недоречно, хоч і так співзвучно назві розмістили практично в самому центрі міста. Сам я потрапив у це місце, заледве чи не випадково, про музей мені розповів робот-гравітаксист у салон до якого я сів у пошуках матеріалів для моєї наступної статі про ранньоісторичні поселення людини, знаючи, що ці роботичні гравімобілі, як їх називають «екзотика для туристів» – «ходячий» чи правильніше – «летючий» склад чуток та не перевірених фактів, а саме такі матеріали й цікавили мою, відверто кажучи, досить «шматлавеньку» газету, я, взагалі-то, не шукав такої історії, але він чомусь привіз мене у музей. Я, за професійною звичкою, записав розмову, що відбулася там, повернувшись додому вже думав стерти з пам’яті диктофона цей файл, коли випадково ввімкнув канал «Discovery Channel», де цього разу транслювали програму про один вельми цікавий феномен у історії розвитку сучасної цивілізації, про що саме розповідала ця програма Ви самі зрозумієте, прочитавши наступні рядки. Я розповім Вам коротеньку оповідь про окремі життя та хід подій у космічному масштабі. Цю вельми цікаву історію мені розповів один старий дуже балакучий штучний інтелект, побачивши в мені першого за, цілком можливо, й декілька тисяч років вдячного слухача, а розповів він наступне … I. Війна: чомусь – кінець, чомусь – початок Всесвіт Йшло чотирнадцять тисяч триста дев’яте століття Нової Міжгалактичної Ери, й насправді далеко вже не першої «міжгалактичної ери». На той момент вже не перше тисячоліття тривала ця важка та виснажлива міжрасова війна, ніхто тоді ще не знав насправді хто ж такі крітери, і чому вони так безжально, одноманітно і невтомно, хоча й повністю хаотично воюють саме з нами – найбільшою расовою групою всього відомого Всесвіту, з гуманоїдами, хоча ледь не кожен другий дослідник заявляв гіпотези про це, але вони нападали кожен раз як тільки помічали окрему групу з кількох космічних кораблів, чи знаходили невеличку віддалену колонію. Великих бойових дій з самого початку подій ні разу не відбулось, бо ніхто не знав хто такі крітери і де вони живуть, а крітери, в свою чергу, чи то боялись, чи то не хотіли атакувати Міжгалактичне Співтовариство Людей та Гуманоїдів, але ці точкові напади виснажували Другу Велику Міжгалактичну Імперію. Постійно руйнувались молоді переважно неймовірно дорогі купольні колонії, зникали патрульні крейсери, транспорти та торгові кораблі, іноді навіть лінкори та експлорери, а все це виснажувало Міжгалактичну Імперію, коштувало немалих грошей, що в свою чергу, змушувало співдружність планет постійно шукати нові, а навіть значно частіше загублені колись підчас краху Першої Великої Експансії, планети-джерела людей, ідей та природних ресурсів, – єдину можливість продовжити свою експансію у все нові і нові світи – що необхідна для існування будь-якої імперії, як у межах невеличкої планетки, так і безлічі галактик. На даний час, й нажаль взагалі у цій Галактичній Ері, ще не було знайдено надзвичайно просте вирішення проблеми. Вирішення буде знайдено але це відбудеться нескоро, а поки-що й самі гілки роду людського почали боротись одна проти одної, повільно але безповоротно наступав хаос, як часто, парадоксально буває перед лицем зовнішньої загрози, якої не розумієш, це були «смутні часи», початок кінця однієї з найвеличніших Імперій Всесвіту, і при таких складних астрополітичних та просто життєвих обставинах і почалась наша вельми довга у реальному але стисла в суб’єктивному часі історія. *** Галактика UEG-12-E, квадрат 12B4: 3AA7:CF34 Вже п’ятнадцятий рік найновітніший псевдоінтелектуальний патрульний крейсер «Карматайр» чи офіційно важкий крейсер класу джагеноут DQ-8D5F-AAAA-1398 повільно летів у міжзоряному просторі методично скануючи зоряні системи, що його оточували. Застосування псевдоінтелектуальних процесорів у дрібній бойовій техніці, як потім виявилось, було помилкою, вони виявились емоційно нестійкими і зовсім не були пристосовані до звичайного патрулювання. Рутинна і довготривала процедура сканування страшенно стомила процесор корабля. «… чого ж мені так фатально не пощастило, сканувати простір по заданих точках, і для цього треба AI-FF-1024, з цим би впорався простий співпроцесор, у ньому ж не дарма вбудовано субінтелектуальний модуль, і чому не міг я стати процесором експлорера, чи хоча би бойового лінкора, цей хоч би не стирчить половину життя у якомусь занюханому квадраті ще більш занюханої галактики …», незадоволено думав він. Раптовий імпульс актуалізатора перервав ці його депресивні роздуми. Всі наступні події відбулись у кілька десятків мілісекунд. Навколо корабля спалахнув рій яскраво-жовтих, майже білих іскор, генератори захисного поля навіть не встигли повністю переключити енергію на корпус, як іскри почали з’являтись вже у середині корабля, вони виникали зсуваючись по усіх можливих вимірах. Процесор ще миттєвість пробував боротись з ними поки одна з іскор, вибухнувши, не замкнула контури управління і миттєво почався хаос. Люди що були на кораблі прожили ще кілька секунд, а процесор, позбавлений можливості будь-що вдіяти плавав у просторі ще два з половиною десятки років, поки не відмовили пошкоджені резервні генератори крейсера і він вимкнувся. Така трагедія відбувалась вже далеко не перший раз. *** Галактика EG-2-A, зірка Ексельсіор IV, астероїд А-Пріора 3, Ремонтні заводи Імперського Астрофлоту Сьогодні зранку на ремонтний завод доставили ще один з безлічі збитих крітерами крейсерів. Це була моторошна картина. Весь його корпус виглядав немов шматок голландського сиру, він був виїдений невеликими дірочками, що залишались після контакту обшивки з страшною зброєю кратерів. Кожна іскорка, була немовби маленькою зіркою, і перетворюючись у Нову розміром з тенісний м’ячик, оплавляла все на своєму шляху. Після такої обробки крейсер годився хіба що на переплавку. Протистояти цій зброї могли лише дванадцятивимірні енергетичні щити, але корабель нажаль не встиг повністю увімкнути навіть простих тривимірних … Останнім часом так пропадав чи не кожний другий імперський патрульний корабель. Найчастіше жертвами нападів крітерів ставали молоді недосвідчені процесори, які ще не повністю усвідомлювали небезпеку. Як показала практика, використовувати їх ще раз після успішних нападів було не можливо, машини наділені для наближення до людських реакцій нехай і штучною емоційністю, майже завжди сходили з розуму побачивши знищення екіпажу та свого корабля. І цього разу процесор теж мав відправитись у лабораторію, а потім на утилізацію, та жалісливість або неуважність одного з робітників, що розбирали корабель призвела до іншого розвитку подій. Дивно чому ніхто не виявив, що процесор потрапив на звичайну діагностику, а не на переробку. III. Експлорер EGE-1233-A433-FE7B, народження Галактика EG-2-A, зірка Ексельсіор IV, астероїд А-Пріора 3, Заводи Імперського Астрофлоту На стапелях красувався величний новий Експлорер, сьогодні завершаться останні перевірки обладнання у нього вмонтують процесор і він буде готовим до виконання своїх обов’язків. Усі чекали цього урочистого моменту, навіть уславлений Командор Зан-Зартон колишній Бойовий Командор, Тричі Кавалер Ордену «Герой Галактики» Першого Ступеня, замилувався своїм майбутнім кораблем, величним і сильним, здавалось найбільшим з будь-коли побудованих людиною космічних кораблів. І справді, будучи одним з найпотужніших кораблів флоту, він міг один протистояти невеличкій агресивній планетці, до речі не безуспішно, що іноді й справді було потрібно дослідника. Вся ця надпотужна бойова машина, насправді була не так космічним кораблем, як величезним бойовим роботом і тому керувалась лише надпотужним псевдоінтелектуальним процесором, трьома людьми та обслуговувалась кількома тисячами роботів різних ступенів складності та призначень. Людству за всю свою історію таки ні разу ще не вдалося повністю відмовитись від використання металу, хоча воно й знало, здавалось, набагато кращі матеріали та субстанції. Троє людей: Командор, Перший Помічник, Навігатор, Бортовий Механік, роботичний Дослідник-Екзоеколог, та інші роботи-члени екіпажу, з тераси спостерігачів за традицією оглядали величезний, сріблястий корабель, що сліпуче виблискував у спалахах прожекторів немов би знав, що він – головна «зірка» цього вечора. І справді, думки, як і погляди, усіх були приковані до нього, усіх окрім ще зовсім юної Лії – Першого Помічника Капітана, її думки уже кілька десятків років були зайняті майбутнім своїм Капітаном. З однієї сторони, для неї було престижно бути в екіпажі такої ЛЮДИНИ, чи не найвідомішого Командора усіх Галактик, з другої сторони вона його боялась, чи точніше боялась не його, а своїх почуттів до нього, вона не могла його кохати, це не можливо, вони не пара, він – Занор, а як буде довгі роки працювати з ним на одному кораблі, нажаль, єдиною спільною їй «душею» був процесор, як же таке могло трапитись … Ці її важкі роздуми перервали аж різкі звуки розриву фіксуючих енергополів, крейсер вже повільно піднявся над стапелями … Вона пропустила момент народження свого майбутнього дому, адже крейсер насправді, ставав майже домом для свого екіпажу, пропустила народження свого подальшого майбутнього … На цей надсучасний зореліт-летючу фортецю, які завжди висилали у нововідкриті галактики, у члени екіпажу відібрали справді найкращих: Командора Зан-Зартона, сина Головнокомандувача Занор чи не найдосвідченішого Командора Імперії, ще зовсім юну але надзвичай талановиту пілота, Лію Квен-Авіс, справді, ще зовсім юну дівчину, яка проте в свої тринадцять століть вже встигла з відзнакою закінчити Ексельсіорську Астроакадемію та механіка – найкращого механіка Галактики Ллант чемпіона останньої міжгалактичної технічної олімпіади, молодого та надзвичайно амбітного Ролксара Лоон, з зоряної системи Лоон III. IV. Обережно! Мрії здійснюються Галактика UEG-24-D, околиці зірки E-17C8-BAF3-FF4D Розсипи зірок бачених мов би перший раз завжди справляли колосальне вражіння на нього, хоча він і був не живою істотою, а мислячою машиною. Ніщо з відомого минулого не могло пояснити його надмірну, як для процесора, емоційність. Хоча, насправді, він і не хотів нічого собі чи кому б не було іншому пояснювати, життя процесора на експлорері прекрасне, постійно нові вражіння іноді гострі, іноді просто цікаві та все ж переважно безпечні, нові місця, різноманітна інформація, яку постійно потрібно обробляти і, головне, ніякої рутини, що так втомлює всі процесори бойових кораблів. Цього разу корабель випірнув з паралельного виміру біля невеличкої дев’ятипланетної зоряної системи у якій було аж дві планети потенційно придатні для життя (хоча життя розвинулось лише на ближчій до зірки), а це траплялось надзвичайно нечасто у межах дослідженого всесвіту. Настрій процесора був справді піднесеним знову нове цікаве, а може й нові колонії, що будуть названі іменем ЙОГО корабля, все це дуже тішило його гордість і заставляло бути на свій комп’ютерний лад щасливим. У такому піднесеному настрої його й зустрів Командор, котрий зовсім не поділяв безпосереднього ентузіазму процесора. Первинний дистанційний аналіз планет був уже практично готовий, на запит командора про стан придатних для життя планет процесор зі своїм специфічним почуттям гумору, чи швидше через нього, замість одного з стандартних знаків показав кам’яну сокиру і видав дикий, навіть трохи моторошний, крик. Як і всі люди Командор досить важко переносив пересування по паралельних вимірах навіть у стані глибокої гібернації, і тому незадоволено крикнув на процесор: «Доповідай по встановленій формі, і не думай що ти аж настільки розумніший від співпроцесора, що можеш дотепно пожартувати!». Потім процесор зрозумів та простив ці слова але на той час затаїв образу, бо всі процесори через свої модулі псевдо емоційності вважали математичні модулі чимось нижчим, і порівняння з ними для псевдоінтелектуальних модулів (так офіційно називали тогочасні процесори) було чимось таким як для людини порівняння з тарганом чи ще якоюсь комашкою-шкідником … Процесор визвірився на Екзоеколога, що будучи роботом, був також його підлеглим. *** Там само Дослідження планети обернулось повним крахом надій, власна цивілізація планети й насправді не тільки не вийшла у стадію орбітальних польотів, як подумав процесор побачивши відсутність свіжого космічного сміття, а була в кам’яному віці. Таким чином його жарт, на превеликий жаль, підтвердився навіть більше, був перевершеним, на ній жили дикі люди, що абсолютно розгубили великі знання, які колись привели їх колоністами на цю планету, а нових ще не встигли набути. Галактичні закони після кількох вельми сумних випадків не дозволяли прямо стимулювати розвиток цивілізації рівня розвитку нижчого ніж умовно названий «рівень орбітальних польотів», але якби були певні технічні та соціальні здобутки, хоча би колесо та перші протодержави, реколонізація планети стала би ще цікавішою, зустрічі з геніями, що потім, рано чи пізно, ніби природно здійснять велетенські стрибки у технічному або етичному прогресі цивілізації, а згодом і дозволять повернутись у галактичну співдружність усім людям планети, відновити зв’язок, що колись дуже, дуже давно був втрачений. Спостереження за кожною молодою цивілізацією, маса нової інформації, стрибки у часі після яких увесь світ немов би ставав свіжішим, цікавішим, внесення малесеньких зовсім непомітних змін, що за «ефектом метелика», відвертали величезні катастрофи, які без стороннього втручання могли б закінчитись навіть загибеллю усієї планети … Але нічого з цього не мало відбутись, – планета, на превеликий жаль для процесора та й, зрештою усієї команди, була ще надто «молодою» … V. А іноді буває і так Галактика, EG-3-B, зірка Коріон, штучна планета Сатела-15 Сьогодні Космопорт планети з її величними прямокутними колонами що здавалось сягали до самого неба був таким самим пустельним як і всі її гігантські міста, що зливаючись одне з одним двома плямами на три четвертих покривали єдиний величезний північний, правильної форми майже прямокутний, континент, планети. Екіпаж задивлявся на вцілілі у страшній катастрофі суворі прямокутні будівлі, що справляли не менше вражіння ніж тоді, коли ще жили їх творці. Тепер на усій планеті не було ні одного живого організму. В кожному будинку вже кілька тисяч років безсмертні автомати доглядали за майном своїх давно померлих господарів. Вони щоранку підливали порожні прямокутні вазони, підмітали й без того чисту підлогу, на яку лише раз на кілька років потрапляв уламок з поодиноких будівель, що не витримали натиску часу, чи гілка сухого дерева, протирали вікна, вмикали приємну тиху музику яку вже тисячі років ніхто не слухав, вулицями їздили, регулярно з точністю до секунди зупиняючись на порожніх зупинках, роботичні гравібуси … більше нічого … Планета самодостатніх механізмів жила своїм розміреним життям, і їй взагалі не заважало це, що вона повністю стерильна … У день після катастрофи у якій загинули усі біологічні організми автомати мали незвичайно багато роботи, подекуди вони навіть не встигали але працювали ще довше попередньо відрапортувавши про причини затримки. Так, вони прекрасно впорались зі своєю роботою, планета знову стала чистою та охайною, як цього і вимагала їхня програма. Нікого вже не було, щоб оцінити їхні старання, але у програми й не було потреби у позитивній оцінці її праці, тому вона й надалі продовжувала чітко та бездоганно виконуватись … Командор востаннє поглянув на пустельний квартал міста, яке вони покинуть вже за декілька хвилин, інші члени команди з полегшою зітхнувши відвернули очі, гравідвигуни планетарного катера тихенько загули від натуги, закінчив закриватися люк, за роботом-вантажником, що ніс у своєму коші не дуже старанно, на фоні ідеального порядку, який панував на цій планеті, поскладані дослідні зразки, на верху цього збору звичних Капітану та поки-що невідомих дивних предметів, лежав кумедний коротконогий робот-прибиральник з надто великою, як за сучасними пропорціями кубічною головою. Пройде зовсім небагато часу і рідний крейсер прийме їх назад, а далі … далі нові зіркові системи, де буде нове ще невідоме але рідне життя, що тут, нажаль, не змогло втриматись … Капітан немовби фізично струсив з себе цей, незрозуміло чому, ностальгічний настрій і натиснув велику зелену клавішу з написом «Повернення» … VI. Катастрофа або наслідки невдалого жарту Галактика UEG-24-D, околиці зірки E-17C8-BAF3-FF4D Корабель завершував підготовку до вимірового стрибка, команда вже була «заморожена» і управління повністю перейшло до процесора. Тестування бортових систем майже підходило до завершення, коли він помітив на кораблі лишніх два з половиною кілограми. Через кілька мілісекунд процесор прийняв рішення, і коли робот-прибиральник ніс до сміттєвого люка невеличкий кейс з колекцією компакт-дисків капітана – великого шанувальника цього древнього способу запису інформації, з динаміків над головою виконавця долинув уривистий, майже беззвучний смішок, дивна поведінка для комп’ютера, але він був вельми задоволений своєю дрібною помстою не по роках, на його думку, сварливому Командору … *** Траєкторія переміщення до 24-ї галактичної станції … Йшов сімдесятий день позапросторового польоту, процесор, зробивши все, що він вважав цікавим і навіть половину з того, що цікавим зовсім не вважав, грав у шахи з співпроцесором, виграти у співпроцесора він звичайно не мав ніяких шансів, не дивлячись на те, що думав на декілька порядків швидше людини і мав абсолютну пам’ять, за людськими мірками навіть набагато чіткішу ніж навіть ейдетична. Гра просто займала час, який ніде було подіти, і відверто кажучи, співпроцесор і не міг грати на повну силу, бо був обмежений програмою, що мала рівні складності, як і кожна порядна гра та прямо залежала від рівня інтелекту та ерудиції програмістів-авторів, як і в сиву давнину. Роздуми над п’ятдесят третім ходом, за яким процесор гостро передчував але не розумів матову ситуацію, і нажаль не на свою користь, перервав різкий поштовх, після якого, як завжди при некондиційній зміні вимірового режиму руху, він десь приблизно на чверть секунди втратив свідомість. «Повернувшись» у систему управління кораблем процесор відразу відчув, якісь дивні не притаманні простим збоям навігаційного обладнання чи двигунів зміни. «Загинув» Дослідник, а з банку пам’яті на нього «ніби дихнуло могильним холодом», як сказав цей любитель псевдолюдських красивих зворотів. Банк пам’яті і справді був абсолютно порожнім, ні однієї карти, ні одного маршрутизатора, не було навіть вшитих у постійну пам’ять списків галактостанцій. Насправді не було ні одного з десяти семикутних молочно-білих кристалів конденсованої інформаційної енергії висотою у вісім сантиметрів та з ребром у півтора міліметри, тобто самого банку пам’яті. VII. Відчай: другий раз Недосліджена ділянка простору … третій день корабель безпомічно дрейфував у безмежному міжзоряному просторі, співпроцесор методично відновлював цілісність агрегатів дослідницького крейсера, час до часу спалахуючи двигунами повертаючи корабель чи хаотично фліпуючи його, він ні на що не надіявся, просто виконував закладену ще на заводі програму, навіть не враховуючи, того факту що до найближчих людських поселень не менше сорока тисяч років польоту, і надії на порятунок насправді настільки мізерні, що враховувати їх було би безумством, він усього цього не знав, він тільки виконував чіткий та однозначний код, змістом якого була фраза «У випадку виникнення технічних неполадок корабель мусить бути повністю працездатним у оптимальні відносно швидкості та енерговитрат строки та без ризику для екіпажу». Процесору ж було набагато важче, він просто був у безвихідді, бо повністю розумів усю складність ситуації. Раптом у пам’ять почали повертатись важкі спогади з минулого, здавалось неіснуючого, зовсім не його минулого … *** Там само … страшенно холодний, зовсім чужий, немов би, агресивний простір і навколо абсолютно нікого, ні живої істоти, ні розумного робота тільки автоматичні, бездушні генератори мірно гудуть подаючи тепер вже ні на що не потрібну йому енергію, а у всіх його незліченних сенсорах тільки СМЕРТЬ, обгорілі тіла людей, маленькі дройди, що спалахують немов свічки, гинуть, навіть не встигнувши своїм примітивним процесором зрозуміти, що навколо відбувається, глухі звуки вибухів, і всюдисущий запах горілої плоті змішаний з ще кількома сотнями їдких запахів горіння неживих … Інтелект ніби знову потрохи тулиться у сам край мікросхеми звідки його цього разу вже не витягне ні один осмислений інформаційний потік … час абсолютно однаковий, не те що дві однакових мілісекунди, а однакові секунди, хвилини, години, дні, роки … І все це знову і знову повторюється … постійно повторюється … цього не було, але спогади чомусь приходили, зореліт практично не був зруйнований тільки порожній, ніхто ще не вмер … *** Там само З цього стану важкої задуми його раптово вивів беззвучний голос співпроцесора: «Повна перевірка дієздатності агрегатів зорельота: пункт процесорний псевдоінтелектуальний модуль: команда: заклик: вислати стандартні відповіді-поняття: зірка, атом, еквівалент, інформація». «зірка, – не атом, еквівалент, інформація», – спочатку автоматично не думаючи відповів процесор, після чого раптом зрозумів, він не один, хоча співпроцесор і не інтелектуальна істота, але шанс все ж таки є! Це ж навіть набагато краще аніж мати співбесідника, він не матиме з ким поспілкуватись але ж зможе на співпроцесорі розрахувати якийсь маршрут і, можливо … ні … напевне, цього разу врятувати людей та себе … але маршрут куди? VIII. Довга дорога додому Там само Відповідь прийшла швидко, майже миттєво і ніби прогриміла у всіх його мікросхемах: «НЕГАЙНО! ПОВЕРТАЙСЯ НАЗАД! ДО ЗОРЯНОЇ СИСТЕМИ, З ЯКОЇ ВОНИ ЛЕТІЛИ КОЛИ ПОТЕРПІЛИ КАТАСТРОФУ, ТАМ МУСИТЬ БУТИ НАВІГАЦІЙНИЙ МАЯК, НАШ МАЯК! ЦЕ – ПОРЯТУНОК ДЛЯ НАС!» Насправді не все було так просто, до планети несказанно далеко, не дивлячись на те, що локалізувати її по вмісту реєстрів та оперативної пам’яті які, на щастя збереглася зовсім неушкодженими виявилось роботою на трохи більше ніж дванадцять п’ять секунд. Ніхто звичайно ж не знав чи зможе пошкоджений експлорер подолати таку відстань, чи виживуть стільки часу гіберновані люди (на сорок п’ять тисяч років життя їм би просто не вистарчило ресурсів), чи не зійде він сам з розуму від самотності, що відбудеться за цей час у місці призначення і ще тисячі інших запитань. Відповіді на всі ці запитання були знайдені не скоро, якщо судити процесорними мірками, але за кілька десятків хвилин корабель уже фліпував у напрямку дикої планети. За розрахунками процесора політ на стандартній фліп-швидкості тривалістю у три тижні, мав розігнати корабель до швидкості у три чверті світлової, потім корабель вимкнув двигуни і рухався далі за інерцією. Увімкнутись корабель мав аж на траєкторії підльоту до планети, автоматично трохи пригальмувавши, на підльоті до зоряної системи. *** Там само, мікрозсув виміру Q Всі члени екіпажу вже «спали» у надглибокій гібернації. Усі приміщення зорельота, окрім центрального командного залу чи так званого пультового відсіку, куди ні один стандартний робот не мав права заходити чи заїжджати, були ідеально відновлені та ретельно законсервовані. Одна за другою вимикались системи космічного корабля, процесор чекав поки запрацює таймер для вмикання корабля, і подав команду, за секунду вже працювали тільки гібернаційні камери і тихо з абсолютною точністю відраховував незліченні мілісекунди корабельний таймер, а біля центрального пульту управління стояв маленький робот-прибиральник з кубічною головою очі якого світились м’яким рожевим світлом, він був єдиною псевдоживою істотою, що залишилась на кораблі, «через сто тридцять чотири роки двісті тридцять днів сім годин, тринадцять хвилин двадцять одну секунду та п’ятнадцять мілісекунд і ці очі згаснуть …» встиг подумати процесор перед тим, як згасли залишкові токи у його інтегральній мікросхемі. IX. План був майже ідеальним Галактика UEG (PEG)-24-D, зірка E-17C8-BAF3-FF4D, точка GSO-3’42 (Галактика Молочний Шлях, зірка Сонце Геостаціонарна орбіта планети Земля) Ніби нічого не змінилось, але у пам’яті таймера зрівнялись дві величезні цифри і корабель повільно, майже непомітно став оживати … Три глибоких фліпи у «густий» вимір, без єдиного поштовху знизили швидкість крейсера до орбітальної швидкості планети навколо якої і запланував обертатись процесор, сухо клацнуло старомодне традиційне реле, але нічого не відбулося. По платах співпроцесора забігало інформаційне повідомлення «почати розконсервацію корабля, збій систем живлення головного процесора, 3 ms … повторна спроба запуску головного процесора, 3 ms … повторна спроба запуску головного процесора, 3 ms … повторна спроба запуску головного процесора …», по сотні паралельних потоків понеслися інші команди та повідомлення, заметушились дройди, почали перебудовуватись перегородки у тілі зорельота, спалахували один за одним дисплеї інформаційної системи, потужний потік повітря швидко заповнював зали та коридори, що так довго перебували у вакуумі свіжою стрімкою хвилею, корабель поступово нагрівався та оживав, гібернаційні камери почали часто вібрувати у сьомому вимірі і заповнились напівпрозорим синюватим газом з приємним запахом бузку … Пульт, як завжди, лежав не під рукою, а ледь не на другому кінці вже осушеної ванни, за декілька хвилин Зартон знайшов його і відкрив гібернаційну камеру, голова незвично крутилася та сильно боліла, йти було важко, але він добрів до меданалізатора, на його здивування прилад не ввімкнувся, довелося йти на корабель як кажуть астронавти «не похмелившись». А «похмілля» й справді було колосальним. Коридори корабля зустріли його незвичною тишею в якій гулкою луною відбивався кожен стишений м’якими підошвами черевиків. За час поки він рухався до капітанського містка здавалося, що він уже мертвий, один раз недовгою дорогою Капітана навіть знудило, робот-прибиральник моментально під’їхав до нього видав пакет вологих серветок, прибрав і незвично застиг з відкритою урною, здивований Командор впустив використану серветку на палубу, робот блискавичним рухом ще у польоті схопив її і кинув у свою урну і знову непорушно застиг. Коли він увійшов на місток, він уже застав там свою Першого Помічника Лію, вона як зазвичай жінки, а особливо жінки-Кветіанки, легше перенесла гібернацію але теж виглядала дуже нездорово. Вона здивовано задивилась у свій монітор і помітивши Капітана спробувала зірватись «на струнко», трохи поточившись все ж досить чітко віддала честь. «Салют! Вільно!» відповів Командор і обезсилено впав на своє крісло. Поглянувши на свій дисплей він зрозумів причину сильного здивування Першого Помічника, – відсутність Процесора, крейсер працював у режимі підтримки життєдіяльності тільки на аварійній програмі співпроцесора! Вручну увімкнувши систему ментального зв’язку, Командор раптово, водночас почув спрямовані думки Лії та Бортового Механіка що, як виявилось, лежав майже непритомний біля центрального пульта, у образі від механіка він побачив дивну картину: через відкриті двері видно було перегородку біля пульта, вона була місцями оплавлена прогоріла, а біля неї, що найдивніше, занісши свій маніпулятор над перемикачами стояв робот. Побачивши це Лія тихо зойкнула від здивування, це було неможливо, ні один робот корабля не міг зайти туди, і звідки у відсіку сліди вогню? X. Кінець EGE-1233-A433-FE7B Там само Співпроцесор на щастя працював, як завжди бездоганно, моментально та стисло він відрапортував про ситуацію на кораблі, з динаміків залунав синтетичний але приємний м’який голос процесора: «Якщо Ви слухаєте цей запис, це означає, що я, нажаль, не вижив, але мені все ж вдалося врятувати Ваші життя. Наш крейсер потерпів катастрофу внаслідок диверсії орієнтовно на відстані тридцять п’ять тисяч світлових років звідси, зараз Ви знаходитесь на орбіті останньої досліджуваної крейсером планети, у зв’язку з тим, що пам’ять корабля була зруйнована, не можу повідомити про Ваше місцезнаходження докладніше. Вам потрібно розшукати наш навігаційний маяк і через нього викликати допомогу. Але мені шкода, що я не зміг проіснувати до цього моменту … Прощавайте …» закінчив свою промову процесор. Автоматично діючи за інструкцією Командор послав робота, щоб відніс Бортового Механіка у рятувальну капсулу, де мусили перебувати у разі надзвичайних ситуацій поранені та хворі члени екіпажу, а сам повільно побрів до головного пульта, наказавши Першому Помічнику слідкувати за подіями з Капітанського мостика. Коли він підійшов до дверей у пультовий відсік, аналізатор захисного костюма вже встиг підібрати для нього певний набір ліків, самопочуття трохи покращилося. Підійшовши до відчинених дверей, Зартон збагнув, у чому справа, біля пульта стояв не корабельний робот, а якийсь дивно прямокутний механізм, лише згодом Капітан згадав, робота з Коріону. Як часто буває, у фільмах, але, на тодішню думку Командора, не в житті саме в цей момент, маніпулятор робота пронизливо заскрипів і впав на пульт, від удару вже й так пошкоджений метал не витримав і з гучним стуком пульт впав на землю. Увімкнуті співпроцесором за стандартною програмою розконсервації двигуни корабля, очевидно внаслідок короткого замикання десь у керуючих схемах глухо заревіли і всі разом вибухнули, здавалось ніяка конструкція не в змозі витримати такий удар. Корабель трусонуло і зоряне небо на спостережних екранах швидко попливло кругом. Удар кинув Капітана на напівзгорілу перегородку, що не витримала його ваги, і майже без спротиву «пропустила» його у простору процесорну залу, зламавши по-дорозі стійку з якимись платами, він рефлекторно вскочив на ноги. Корабель страшенно трусило з усіх боків доносилося клацання герметизуючих перетинок, маневрові двигуни немов би сказились, вони хаотично випускали у простір гігантські потоки енергії, що замість стабілізувати корабель ще більше розхитувало його. У постійних конвульсіях корпус крейсера здавалось ось-ось розвалиться на дрібні шматки. Пробуючи наосліп вибратись з пролому Капітан раптом відчув голосний ментальний крик, це була Лія, в його очах виникли її зорові образи, спочатку дисплеї Капітанського Містка з шаленою швидкістю пронеслись перед очима, потім немов гільйотина впала перегородка … Командор рефлекторно від жаху на кілька секунд закрив себе від чужих думок … «Це – кінець!», пронеслося у його голові, як іноді буває у критичних ситуаціях, величезна кількість образів пронеслася перед його внутрішнім зором, він раптом усвідомив, що втратив … Але зі сторони щось заспокоювало, це був фон її думок, тихий не свідомий, але безумовно її … тренована свідомість астронавта, миттєво оптимальне прийняла рішення, і руки немов би без команди мозку рвонулись до товстого помаранчевого кабелю, що чомусь не був на своєму місці у платі. *** Внутрішні зали корабля … сильний немов удар, сліпучий спалах світла, у декілька разів сильніший від звичайного активаційного імпульсу, вирвав моментально процесор з довготривалого небуття, чверть мілісекунди знадобилась, щоб побачити один найважливіший для нього кадр, це була голова непритомної Лії під герметизуючою переділкою, що якимось чудом заклинила на відстані у пару міліметрів над її шиєю, перше й безпомилкове рішення було виконано моментально: спалах плазмового кулемета системи безпеки спалив магнітний замок, що тягнув додолу, це мимовільне знаряддя смерті, згусток плазми вибухнувши підкинув переділку, яка відразу знов почала опускатись вниз, а ще два наступні намертво приварили у верхній точці траєкторії перегородку до арки проходу на Капітанський Мостик, «УРА! ВОНА! ВРЯТОВАНА! МИ! ВСІ! ВРЯТОВАНІ !!! …» беззвучно і водночас надзвичайно голосно у думці закричав процесор і все довкола знову зникло у абсолютно чорній пітьмі … *** Там само, рятувальна капсула корабля На щастя для членів екіпажу добротна важка конструкція дослідницько-бойового корабля витримала тих декілька хвилин поки маневрові двигуни вийшли з ладу чи були вимкнені системою протиаварійних запобіжників. Не має потреби зараз докладно розповідати як, але члени команди, що вижили тобто всі люди і декілька складніших роботів успішно змогли покинути крейсер, загибель якого вже стала незворотною … За декілька десятків хвилин після того як капсула покинула корабель та вдало встигла відлетіти від нього на безпечну відстань, беззвучно спалахнуло світло, що ледь не спалило світлофільтри ілюмінаторів рятувальної капсули коли інтенсивність світла на місці де колись повільно падав вниз, на планету крейсер була тільки сліпучо-біла пульсуюча куля – наслідок надзвичайно потужного термоядерного вибуху, це виконав свою останню інструкцію вже напівзруйнований співпроцесор. «Він до кінця захищав людину, тільки за це він вже достойний найбільшої поваги»; – скаже потім процесор. XI. Епілог Земля Для всіх героїв її ця історія закінчилась щасливо. Рятувальна капсула впала поблизу міста Львова у лісі, що колись носив назву «Стриховальський ліс» в невеличке озерце, усі успішно пережили приводнення, чи все ж таки, приземлення (у найглибшому місці озерце не має і півтора метри глибини), серед них і процесор, якого Командор з вдячності за врятоване життя Лії, з допомогою інструкцій Механіка Ролксара обережно вимотував з материнської плати корабля і забрав з собою. Зартон та Лія поживши деякий час на землі, знайшли зовсім нове для себе почуття, одружились, і прожили надзвичай довге для тогочасної Землі, щасливе життя удвох, бо знайти маяк не вдалося і до сьогодні, а випадково на планету, що розміщалась осторонь від решти заселених світів, ніхто не зазирнув. Вони на диво легко перенесли відрив від своєї культури та суспільства, вони стали Землянами. Лише через декілька десятків тисячоліть у вічному процесі розширення меж заселеного людьми всесвіту були виявленні окремі занепалі планети, що були залишками колись такої величної співдружності, а тепер самі стали об’єктом реколонізації. Бортовий Механік Ролксар Лооон, став головним конструктором, Астрофлоту України й до цього часу флагмана Астрофлоту Всесвіту, що виник після вивчення науковцями процесора та технологій з рятувальної капсули і сповна задовольнив свої великі амбіції, небезпідставно вважаючи, що практично самотужки створив цілий астрофлот. Сам процесор, важко зрозуміло, як уникнув невеселої долі Розвельських прибульців хоча спочатку, дуже довгий період часу, був найбільшим джерелом інформації для світової науки, яка тепер з планетарної поступово перетворювалась у Галактичну, а згодом і Всесвітню, після цього він «вийшов на пенсію» – тобто, став бортовим комп’ютером космояхти Зартона та Лії, і в кінці кінців, став уже відомим читачам музейним експонатом. В останньому стані я саме й застав його. *** Так невелика, тоді ще провінційна, планета, без вищеописаних подій, напевне, далеко не така значна у всесвітній історії, – Земля знову почала еру Міжгалактичної Співдружності, а наші герої прожили довге та щасливе життя, процесор, до речі, ще й тепер живий-здоровий, і вельми балакучий, але не дивлячись ні на що, таки не розповів Зартону про свою витівку з компакт-дисками, може Вам він розповість ще щось, чого чи не встиг, чи можливо, не захотів розповідати мені … Кінець Б.-З. Самчук Львів, 1994, 2011 роки Примітки