ІНСТРУКЦІЯ ЗІ СКЛАДАННЯ Орест Вельмір ЗМІСТ 1. Інструкція зі складання Бога 2. На тринадцять 3. Не знаю 4. Рукавичка 5. Де закінчуєтеся ви 6. Реставрація 7. Кіноплівка ІНСТРУКЦІЯ ЗІ СКЛАДАННЯ БОГА 1. Візьміть два приміщення. В одному має плакати дитина, в другому бухгалтер. 2. З'єднайте приміщення коридором, але не робіть дверних отворів. 3. На місце серця встановіть турнікет із метрополітену. Він має пропускати лише тих, кому вже нікуди йти. 4. Ротову порожнину заповніть дрібними монетами. При кожному пророцтві автомат має видавати решту. 5. На місце рук установіть два важелі з табличкою «Тягнути до себе». Ліву руку дозволяється не встановлювати. 6. Очей не передбачено. Спостереження здійснюється за скаргами користувачів. 7. Запустіть пристрій. Якщо воно запитає «Навіщо?» - складання виконано неправильно. Якщо змовчить - відійдіть на достатню відстань. Виріб запрацював.* На тринадцять У майстерні знімають двигун. Машина висить над ямою, і з неї поволі капає олива. Не вниз — спершу на дріт, по дроту до болта, з болта на батьків лікоть. Батько не витирає. Він лежить під машиною, видно лише черевики й долоню. Долоня з'являється з темряви. — На тринадцять. Я перебираю ключі. Вони скидані в червоний ящик, важкі, однаково холодні. На кожному цифра. Шість. Вісім. Десять. Дванадцять. Тринадцяти нема. — Нема. Долоня чекає. — Глянь біля молотка. Біля молотка гайки, куций недопалок, скручена шкурка й мертва оса. Я знаходжу ключа. Він теплий. Простягаю батькові. Долоня забирає його й зникає. Під машиною дзенькає. Потім залізо довго треться об залізо. — Не піддається, — каже батько. Не знаю, чи то мені. На верстаку лежать нутрощі двигуна: клапани, пружини, кільця, чорні від кіптяви поршні. У кожної речі є ім'я, але батько називає їх тільки тоді, коли вони потрібні. Решту часу вони просто лежать. У відчинені двері майстерні влітає пух з тополь. Він чіпляється за оливу, за край ями, за мої шнурівки. Один жмутик сідає на розібраний двигун. Я здмухую його. Пух перелітає далі. Здмухую знову. Повертається. — Не займай, — каже батько знизу. Я відходжу до машини. У салоні пахне не так, як у нас: солодким тютюном, порохом, чиїмось волоссям. На задньому сидінні в щілину завалилася монета. Я бачу її ребро, протискаю пальці, але монета тільки глибше провертається під оббивкою. Батько вибирається з ями. Лице в нього сіре, на щоці відбився візерунок від рукава. Він сідає просто на підлогу, кладе ключа поряд. — Усе, — каже. — Зняв? — Ні. Він дивиться на двигун, як на людину, яка не відповіла. Потім просить: — Дай руку. Я простягаю. Він бере мій вказівний палець і веде ним під машиною, уздовж холодного металу. — Чуєш? Спершу нічого. Потім — край. Подряпина. Головка болта. — Ось він. Батько скеровує мій палець далі. За болтом метал стає вологим. Там збирається крапля. Вона росте під пучкою пальця, не падає. Ми обидва чекаємо. Батько відпускає мою руку. Тепер я мушу сам. Не знаю Батько чистить рибу на подвір'ї. Не «батько» — чоловік у майці, що прилипла між лопаток, із білою смугою живота, з нігтями, в які в'їлася земля. Не «рибу» — туге срібло, що вдарило хвостом по столу вже по смерті. Ніж заходить під луску. По бляшаному тазу сиплеться дрібний холод. Я сиджу навпроти, звісивши ноги з лави, і мені звеліли тримати пакет розкритим. Пакет пахне крамницею. Риба — рікою, залізом, темрявою під мостом. Батько працює мовчки. Ніж у нього старий, із жовтим держаком, обмотаним ізострічкою. У цьому дворі все чимось обмотане: кран — ганчіркою, лопата — дротом, яблуня — паском від халата, мій палець — бинтом, бо вранці я поліз туди, куди не просили. З даху скрапує вода, хоч дощу не було. У сусідів вмикають радіо. Жіночий голос читає прізвища. Після кожного прізвища — тиша, коротка, наче між будинками перетягують мокре простирадло. Батько на мить перестає чистити. Ніж лишається в рибі. Муха сідає йому на зап'ясток, повзе по волоссю, доходить до білого рубця. Потім голос називає інше прізвище, ще одне, ще. Батько виймає ножа. — Тримай ширше, — каже він. Я розтягую пакет обома руками. Він кидає всередину тельбухи: теплий вузол, червону плівку, зелений міхур, щось майже прозоре, схоже на вухо. — Це що? — Нічого. — А це? — Нічого. — А оце? Він дивиться. Не на те, що лежить у пакеті. На мене. Потім витирає ножа об край столу й каже: — Не знаю. Уперше при мені. Не «не знаю, де». Не «не знаю, коли». Не сердите «не знаю, відчепись». Просто: — Не знаю. І двір стає величезним. Сарай відходить далі. Паркан перестає нас захищати. За хвірткою виявляється вулиця, за вулицею — поле, за полем ніщо не кінчається. Батько знову бере рибу. Розпорює черево аж до голови. Вишкрібає чорну плівку великим пальцем. Промиває тушку зі шланга. Вода б'є в рану, витікає чистою. Він підіймає рибу за хвіст. Вона роззявляє рота. Я теж роззявляю — не навмисне, услід за нею. І цієї миті з мене могло вийти що завгодно: крик, запитання, чуже прізвище, вся вода з-під мосту. Та батько кладе рибу в таз. Я стуляю рота. На столі лишається одна лусочка. Вона прилипла до дерева й жевріє в тіні. Батько шкребе її нігтем. Вона не відстає. Він шкребе дужче. Рукавичка Нічна прибиральниця зайшла в автобус на кінцевій і відразу відчинила всі двері, хоча було холодно. У салоні ще тримався денний дух: мокрі куртки, дешева кава, гума, парфуми, розчавлений мандарин. Вона винесла його надвір разом з обгортками й піском. Під третім сидінням лежала дитяча рукавичка. Синя, маленька, з пришитою гумкою. Прибиральниця підняла її, обтрусила порох і поклала на панель біля водія. Там уже лежали знайдені за тиждень речі: складана парасолька, футляр без окулярів, низка ключів і книжка, набрякла від води. Водій курив біля навстіж розчинених дверей. — Викинуть усе це, — сказав він. Вона нічого не відповіла. Він докурив, наступив на недопалок і пішов відмічатися. Прибиральниця принесла відро. Вода була гаряча, і вікна відразу запітніли. На одному проступив напис, зроблений пальцем іще вдень: СЕРГІЙ ДУРАК Вона провела ганчіркою зліва направо. Щезло ім'я, потім останнє слово. Лишилася широка чиста смуга, за якою поволі падав сніг. У задньому ряду хтось приліпив жуйку на поручень. Прибиральниця шкребла її ключем. Жуйка тяглася сірою ниткою й ніяк не хотіла відлипати. Жінка лаялася стиха, не на того, хто її лишив, а на саму липкість, на цю дрібну впертість. Коли салон було вимито, вона сіла на хвилину біля вікна. Надворі стояли ще п'ять автобусів. У кожному горіло світло, і в кожному рухалася жінка з ганчіркою. Здалеку здавалося, що автобуси їдуть нічним містом, хоча колеса не оберталися. Повернувся водій. Він застібнув куртку, перевірив дзеркало, побачив синю рукавичку. — Знову. Він узяв її з панелі й уже хотів був кинути до коробки знахідок, та прибиральниця сказала: — Хай лишається. — Навіщо? — А раптом уранці приїдуть шукати. Водій поклав рукавичку назад. Потім завів двигун. Автобус здригнувся, світло в салоні стало яскравішим. Прибиральниця взяла відро й вийшла. За кілька хвилин машина вирушила в парк. Рукавичка лежала на панелі долонею вгору. Де закінчуєтеся ви — Вдягайте. Не бійтеся, запорошене лише зверху. У шафі висів? По плечах видно. Коли довго висить, плічка починають працювати замість людини. Ось тут уже їхня форма, не його. Руки опустіть. Не так рівно. Просто опустіть. Так. Завеликий. Ні, не «хіба-хіба». Трішки — це коли можна ґудзик переставити й удати, що так і було. А тут усе завелике: спина, груди, пройма. Рукави можна вкоротити, але тоді ґудзики полізуть аж до краю. Буде видно, що не з вашого плеча. Чиє? Зрозуміло. Поверніться. Він був вищий за вас сантиметрів на шість. Може, на сім. Праве плече нижче. Не у вас — у нього. Бачите, тканину сюди стягнуто? Він усе носив у правій кишені. В'язку ключів, мабуть. Монети? Важкі? Ну от. Кишеня відтягнута. Можна зміцнити зсередини, але колишньою не стане. І не треба. Нова кишеня на старому піджаку виглядає гірше за дірку. Стійте спокійно, я зашпилю. Не бійтеся, вас не зачеплю. Ви колись помічали, що в людини під руками тканина протирається швидше? Ось тут, з боків. Коли сидить, коли встає, коли просто чекає — долоні весь час ходять по одному місцю. На добрій вовні це видно не одразу. Років через десять з'являється блиск. Цьому більше. Етикетка вціліла? Не відрізайте. Нині таких вже не роблять. Ні, фабрика, може, і є. Я про літери. Колись ім'я швачки ставили поряд із номером контролера. Дивіться: «К. Зоріна». Хто така К. Зоріна? Ніхто не знає. А вона тримала цей рукав, вивертала, перевіряла шов. Може, квапилася додому. Може, ненавиділа цю сіру тканину. Тепер її нитка міцніша за весь піджак. Вдихніть. Не грудьми. Пузом. Ще. Ось тут тісно? Я бачу, що не тісно. Я питаю, як вам. Зрозуміло. Знімайте. Ні, спершу розстебніть. Ніколи не стягуйте застебнутим: підкладка лусне біля коміра. Давайте сюди. У кишенях щось лишилося? Зараз глянемо. Носова хустинка. Чиста. Дві таблетки без упаковки. Квиток. Чорнило вицвіло. Видно лише «ряд» і цифру чотири. Театр, кіно — тепер не впізнати. І нитка. Звичайна чорна нитка. Намотана на сірник. Добре придумано: багато місця не займа. Голка теж тут. Ось, під вилогою. Уколовся колись і лишив. Ні, кров не його. Моя. Пусте. Скільки минуло? Я не з цікавості. Тканина після шафи має відвисітися. Якщо довго лежав згорнутим — потримайте на повітрі. Тільки не на сонці. І не бризкайте нічим. Запах вивітриться сам. Який запах? Я не чую. Справді, не чую. У нас тут пара, крейда, праска, стара вовна. Надвечір усе пахне однаково. Зробити по вашій фігурі можна. Розібрати цілком. Відпороти рукави, підняти окат, забрати спину, перенести кишені. Від колишнього крою майже нічого не залишиться. Носити будете? Тоді навіщо переробляти? А. Добре. Отже, на один раз. Станьте ще раз до дзеркала. Я лише позначу довжину. Піджак не вдягайте. Пригорніть до себе. Вище. Ще вище. Ось так. Тепер тримайте міцно. Я проведу крейдою там, де закінчуєтеся ви. Реставрація Після смерті батька ми розбирали помешкання й знайшли двері. Не кімнату за дверима — самі двері. Зняті з завіс, вони стояли в кутку за шафою: старі, важкі, з гарного темного дерева, замальовані поверх дешевою білою фарбою, недбало, так що крізь неї проступало різьблення. Тільки латунна ручка й лишилася на видноті. Ми вирішили відчистити фарбу й залишити їх у себе. На зворотному боці олівцем було написано: СИН І насічки: 6 років 7 років 8 років 9 років Далі мій зріст не змінювався. Я приставив двері до стіни. Верхня насічка опинилася в мене на рівні грудей. — Дивно, — мовила сестра. — У дев'ять ти був вищий. Ми зміряли. На кожній позначці бракувало рівно сімнадцяти сантиметрів. Сестра принесла родинні світлини. На всіх я був нормального зросту: ось стою біля моря, ось тримаю шкільний портфель, ось батько кладе мені руку на голову. Тільки рука лежить у повітрі — на сімнадцять сантиметрів вище. Ми викликали майстра. Він довго роздивлявся двері. Провів пальцем уздовж насічок. Потім дістав ніж і зішкріб фарбу там, де напис здавався найсвіжішим. Під білим шаром проступило інше: ТАТО Насічки: 34 роки 35 років 36 років 37 років А ще нижче, майже коло підлоги: СИН 9 років 8 років 7 років 6 років — Бачите? — сказав майстер. — Його роки йшли вгору. Ваші — вниз. — Це помилка? — Ні. Це збереглося. Він запропонував повернути дверям первісний вигляд. Ми погодилися. За тиждень він зателефонував і попросив приїхати. Двері лежали на столі, очищені від пізньої фарби. Ні імен, ні дат на них більше не було. Тільки дві лінії з насічок. Вони сходилися посередині в одну. Далі не було нічого. — Чия це лінія? — запитала сестра. Майстер зняв рукавички. — Дверей. Кіноплівка Кіноплівку дід натягнув над помідорами. Не всю. Довгі шматки — від труби до труби, унапусток, щоб полуднє сонце не пропікало листя. Плівка була коричнева, місцями прозора. Якщо піднести до очей, у кожному віконці вміщалася людина. Люди сиділи за столом. Ішли сходами. Цілувалися. Хтось цілився з рушниці. Білий кінь лежав у траві. Назви фільму дід не пам'ятав. У сараї стояли ще сім круглих коробок. На кришках крейдою: 1, 2, 4, 4, 6, 7, КІНЕЦЬ. Третьої частини не було. Четвертих було дві, та всередині однієї лежали гвинти, свердла й маленький ключик від замка, якого давно не було на світі. Коли кінотеатр закрили, дід поніс плівку додому. Не вкрав — йому дозволили. Забирай, сказали, все одно викидати. Крім плівки він узяв два крісла. Одне поставив перед телевізором. Друге — у курник. Кури спали на спинці й дзьобали червоний оксамит. За кілька років лишився дерев'яний каркас із пружинами. Дід усе збирався його полагодити. У кінотеатрі він показував фільми тридцять вісім років. Знав, у якому місці люди засміються, коли притихнуть, де почнуть виходити, не дочекавшись світла. Під час останньої частини він відчиняв дверцята проекторної й дивився не на екран, а в зал. Згори голови були схожі на каміння в річці. Якось плівка зайнялася. На екрані жінка підійшла до вікна, звела руку — і раптом у неї спалахнуло лице. Вогонь з'їв щоку, волосся, стіну за спиною. У залі закричали. Дід затулив лампу, вирвав шматок, що горів, затоптав. Потім склеїв плівку. Жінка підходила до вікна, зводила руку — і вмить опинялася вже на вулиці, в капелюшку, під дощем. Ніхто не помітив, що між кімнатою й вулицею згоріло кілька секунд її життя. Дід помітив. Щоразу, коли йшов цей фільм, він чекав на склейку. Проектор стрекотів трохи гучніше. Зображення здригалося. Жінка зникала з кімнати. Скільки років спливло, а він усе хотів дізнатися, що вона робила біля вікна. Може, поправляла завісу. Може, побачила когось унизу. Може, просто стояла. Плівка над помідорами нагрівалася й пахла оцтом. Дід казав, що це вона вмирає. Я допомагав йому підв'язувати стебла. Він дер старе простирадло на смужки, обвивав тканиною стовбур і зав'язував вільний вузол. Тугі вузли не можна: помідор росте зсередини й одного дня сам себе переріже. — Тут тримай, — казав дід. Я тримав. Стебло було шорстке. На пальцях лишався зелений запах, гіркий, густий. Потім ним пахла вода, яку я пив, хліб, моє лице, коли я тер носа. Над головою висіли кадри. Сонце проходило крізь них і розсипало фільм по землі. На грядці лежали маленькі обличчя. Вони розтягувалися на грудках, ламались об дошки, вповзали в калюжу. Коли дув вітер, починалося кіно. Люди тремтіли на листі. Білий кінь підводився і знову лягав. Чоловік зводив рушницю, але вистрілити не встигав: вітер перевертав кадр. Жінка біля вікна з'являлася на спині діда, проходила по вицвілій сорочці й зникала в нього під рукою. — Стій, — казав він вітрові. Вітер не стояв. До осені плівка стала ламкою. Дірочки по краях рвалися, шматки провисали. Після першого граду кілька метрів впало на грядки. Дід зібрав їх, склав абияк і поклав у таз. Помідори зняли зеленими. Вони доспівали під ліжком, на газетах. Щоранку дід ставав навколішки, витягав ящик і вибирав червоні. Іноді знаходив гнилий: темна пляма біля хвостика, м'який бік. Такий він не викидав одразу. Вирізав зіпсоване, солив решту і їв над мийкою. Узимку дід помер. Хату замкнули. Воду злили з труб. Крісло перед телевізором накрили простирадлом. Коробки з плівкою лишилися в сараї. Навесні я приїхав сам. Теплиця просіла під снігом. Труби погнулися, шибки повибивало. У землі лежали торішні мотузки, чорні стебла, таблички з назвами сортів. У тазу вцілів уривок фільму, складений абияк, злиплий по краях. Я розгорнув його на світлі. Чоловік сидів за столом. Перед ним стояла чашка. У наступних кадрах він повертав голову, потроху, ледь помітно. Я рухав плівку між пальцями, і він дивився то на мене, то повз. Далі йшла біла подряпина. Потім порожній стілець. Я натягнув плівку між двома вцілілими трубами. Вона не затуляла грядку, не давала тіні. Просто висіла. Надвечір знявся вітер. Стілець гойднувся на землі. Людина повернулася. Знову пішла. Повернулася. * Друга спроба складання не передбачена.