12:21


Усе вже почалося: хтось зайшов, десь поставили воду на вогонь і забули, хтось не зняв слухавки.

Зараз воно просто триває.

Жінка тримає в роті шпильки й підколює волосся тому, хто сидить до неї спиною. Волосся рідке, невагоме; його доводиться брати обережно, щоб не просвічувала шкіра. Вона виймає шпильку, закріплює пасмо й каже:

— Гарно.

Людина в дзеркалі киває.

Обоє знають, куди сьогодні поїдуть, але жоден цього не вимовляє.

Хлопчик знайшов під шафою ґудзик, великий, темний, на чотири дірочки. І кладе на язик, бо ще замалий, аби знати, що бувають речі, яких туди класти не можна.

Ґудзик холодний. Від одягу, якого давно немає.

Хлопчик стоїть посеред кімнати з ним у роті.

Його кличуть.

Він не озивається.

Двоє на кухні їдять руками просто зі сковороди, бо тарілки ще спаковані. Жир тече по зап’ястку, капає на підлогу, та ніхто не витирає. Один облизує великий палець, інший сміється з повним ротом.

Поруч стоїть іще не розібрана картонна коробка. Зверху фломастером: «кухня. крихке».

А за вікном лежить чужий двір, який завтра, може, стане своїм.

Чоловік на зупинці перечитує одне й те саме повідомлення вже вкотре, мабуть, в одинадцятий раз. Підходить автобус, відчиняє двері, зачиняє, рушає. Чоловік підводить очі лише тоді, коли перед ним знову порожньо.

Він набирає:

зрозумів

Стирає.

Пише:

добре

Знову стирає.

Ховає телефон.

Згодом він буде певен, що відповів.

Цієї ж хвилини море накочується на той самий камінь. Сім хвиль поспіль.

Перші шість минають марно.

На сьому від каменя відколюється крихітна піщинка. Вода підхоплює її, перекочує по дну, губить серед решти.

Камінь лишається тим самим. Море теж.

Тільки цієї піщинки між ними вже немає.

В автівці на стоянці сидить жінка й не вимикає двигун зайву хвилину.

На пасажирському сидінні спалахує екран: прийшов лист. Він уже там, готовий, хоч би що там було.

Вона дивиться на порожню смугу асфальту перед капотом.

Потім бере слухавку.

І кладе екраном донизу.

У лікарняному коридорі санітарка обмиває підлогу круг пари черевиків. Вони стоять під стіною рівно, носками назовні. Один шнурок розв'язався.

— Підніміть ноги, — каже вона в порожнечу.

Ніхто не піднімає.

Тоді вона нахиляється й зав’язує порожній черевик. Так треба.

Помер. Ще вранці. Вона знає це слово, усі тут знають це слово: воно лежить просто на підлозі, поруч із черевиками.

Вона проводить шваброю між ними, не підводячи очей.

На подвір'ї дівчинка лупить палицею по калюжі, вкритій райдужною бензиновою плівкою. Кольори розбігаються й сходяться знову. Вона розмахується ще раз.

— Перестань! — кричать їй звідкись.

Вона завмирає з піднятою палицею.

І цієї миті ніхто не знає, чи вона вдарить.

Не знає той, хто крикнув. Не знає вона сама. Не знає вода, яка вже напружилася перед ударом.

Саме в цю секунду ти все це читаєш.

Поруч із тобою звичайні речі. Ти не зважаєш на них, бо вони поки тут, ще не зникли.

Найдорожча з них залишається непоміченою, без жодного наміру.

Погляд може впасти на що завгодно: на чашку з тріщиною, на дріт під ногами, на залом несвіжого простирадла, на пил уздовж плінтуса, на чиюсь руку.

Колись усе це розпадеться на дві речі: те, що ти пам'ятатимеш, і те, що було насправді.

Людина в дзеркалі ще гарна. Хлопчик ще не проковтнув ґудзик. Ті двоє все ще їдять руками, і їм добре. Чоловік на зупинці ще встигає відповісти. Лист у машині досі не прочитаний. Санітарка тільки-но торкається порожнього черевика. Море увосьме накочується на камінь. Дівчинка досі тримає палицю в повітрі.

Зараз.

Не потім.

Саме зараз.