Ранок. Грайливе проміння танцювало на моєму обличчі. Воно кружляло на моїх повіках змушуючи їх відкритися. Промінчик сонця спеціально дратував мої сонні очі. Така ненависна мною музика будильника. Час вставати - 08:00. Пісня довго грала. Вона, мов темний лицар, який руйнує сонні мрії у своєму світі, в своїй реальності. Нарешті, моя рука вимкнула прилад. Я повністю прокинулася. Мій настрій був такий, як завжди - байдужі думки про ненависних людей вперемішку з стереотипними даними всього людства.
 - Мур-р-р... мяу! 
 - Що? Ти хочеш їсти? Чекай, я зараз.
 Знову така ж історія. Я прокидаюся, бачу свого кота й йду його погодувати - У мене всі дні проходять у такому темпі, але іноді буває і різноманітність - школа. Сьогодні осінь, а саме 18 жовтня. Нічого особливого. Знову понеділок. Знову до школи. Як завжди! Я пішла на кухню щоб нагодувати котика. Відкривши холодильник я нічого не побачила, крім курячих яєць, сметани, молока, ковбасок і яблучного соку.
 - Чекай. Пробач, я вчора забула приготувати чогось на сьогодні... Снідатимеш молоком. Ось.
 Я поставила йому тарілку з молоком. Витягнувши сік, я поснідала. Останнім часом так і починається мій день. Я живу сама, бо батьки закордоном. В них зараз важкі часи, вони намагаються полегшити мені життя. Бабусів і дідусів у мене нема. Вони всі мертві. Братів і сестер рідних не було, а іншим наплювати. Можна рахувати, що я сама. Зовсім самотня. Я розумію, батьки працюють заради мене, але мені не вистачає їх. Напевне, кожній дитині хочеться уваги батьків. Матусиної ласки... батькової опіки... життя таке несправедливе!
 - Котику, я піду збиратися. Буду після обіду. Я тобі залишила ще одну тацю з молоком, там ще є хліб. На вечір я приготую щось смачненьке.
 Він продовжував пити молоко. Я миттю направилася до шафи. Ця кімната, вона нагадувала щасливе дитинство. Ті миті, які мозок тримав у пам'яті. Ті хвилини, які залишали усмішку на моєму обличчі. Нічого вже не повернути. Я відкрила шафу і дістала звідси одяг. Я не люблю ту форму, яку носили дівчата з мого класу. Вигляд був вульгарним. Тому я одягнула чорні джинси, білу блузку і зверху взяла темно-вишневу толстовку на замку, я її не застібнула. Я пішла у ванну щоб привести себе до ладу. Побачила дзеркало, не люблю дзеркала. Не те, щоб я погано виглядала, але себе я не любила. Поглянувши в нього я побачила високу брюнетку з зеленими очима. Величкуваті персикові губи гармонійно виглядали на блідій шкірі. Але все одно, я не люблю своє відображення. Я ніколи не використовувала макіяж. Завжди ходила чистою, не так, як однокласниці - тонна хімії на пиці, так і хочеться пальцем написати "помий мене". Привести своє довге волосся до ладу було важкою задачею, але я ніколи його не підріжу. Мені здається, що мій глузд залежить від волосся. Я не можу розстатися з ним. Це моє друге Я.
 Я зібрала рюкзак і попрямувала до школи. Дорогою я бачила лише людство. Лише зіпсованих людей. Деякі з них були моїми однокласниками - чекали автобуса. Дурні покидьки! Вони всі чекали на транспорт. Ліниві сволочі. До школи всього декілька метрів, а їм впадло добратися автоногами. Я ніколи не розмовляла з ними, вони мене ненавидять. Включивши першу попавшу музику, я заклала навушники у вуха. Мелодія грала на повний звук. Я розумію, що таким темпом я можу дістати виразку шлунку, але не можу зупинитися. Через декілька хвилин я в школі. Зайшовши в будівлю я засікла погляди знайомих мармиз. Це були дівчата, які сиділи попереду мене. Вони називали себе - Королеви ванілізму.
 - О, гляньте, хто прийшов? Невже, це прийшла "Недо-художниця"?
 Це казала мала блондинка Софія. Вона завжди ходила на височезних підборах і носила міні-спідниці. Але їй не допомагали каблуки - я, все одно, вища. Біля неї стояла ще одна блондинка - Яна. Вона трішки вища за Софію. Це дві "Типові блондинки". Ненавиджу таких.
 - Ну, що? Домалювала свої закарлючки, "Міс Дурепа"? Ти, що тут робиш? Тебе ніхто не просив сюди приходити!
 Вони завжди так мені казали. Ці дві зіпсовані дитини. Вони нічого не розуміють, крім того, як показувати свої принади. Не розумію, як такий примітивний силует блондинки зміг пройти екзамен?
 - Твоя фраза не є компетентна з точки зору середньої освіти, вона не має ніякого впливу на мій середньостатистичний розвиток, твої фрази не мають ніякого сенсу і я, як нормально-думаючий індивідум не розумію значення твоїх слів. Твоя мозкова система не може давати розумні запитання? Апріорі! Твій мозок ріс окремо від твоєї голови. Він, мабуть, при народженні виплив першим, щоб не бачити тупість своєї господині...
 Після цього я зайшла до класу, а ці дві так і стояли з виразом обличчя "Я нічого не зрозуміла". Напевне, кожен хоть раз в житті стикався з такими людьми... погодьтеся, вони тупаки. Я сіла за останню парту. Це моє улюблене місце. Тут мене ніхто не чіпає. Я переглянула, чи все взяла.
 - Так, зошити, пенал, книги і папка. Ніби-то все на місці.
 Тут пролунав дзвінок. Перший урок - англійська мова. Завжди любила іноземні мови та культури. Всі зібралися в класі, крім двох блондинок... цікаво, що на цей раз вони придумали? Ах, так, я забула... Вони не можуть думати!.. весь урок ми просто повторювати попередню тему. А потім розказували щось. Я вирішила розказати про "Halloween" - моя улюблена тема. Я завжди отримувала "відмінно" по цьому предмету. Перерва. Я зібрала речі, бо треба було йти в інший клас. Наступний урок малювання. Тут я швидко всі речі розклала і пішла в магазин по круасан. В самому закладі я побачила "блонд". Це знову Софія і Яна. Побачивши мене, вони побігли у сторону школи. Це дивно...
 - Доброго дня! У вас є маленькі круасани з шоколадом?
 - Так... Це ти? Привіт, мала. Ось тримай, за рахунок закладу. Маю тобі сказати, що ці дві блондинки щось задумали. Вони купили фарби, скотч, фломастери і нитки. Тебе вони згадували у розмові. Чуть не забула... Це твоєму коту. 
 - Дякую, тітко Зіно! Ти найкраща!
 - Що я тобі казала? Не називай мене тіткою! Мені не 50 років!
 - Ой, пробач... тітка Зіна. Ахах.
 - Тебе не змінити, мала. А тепер йди, бо запізнишся на урок.
 Це була продавщиця в магазині. Вона мені була, як сестра. Як старша сестра. Зіна не любить, коли їй кажуть "тітка" - їй здається, що вона 50-річна бабка. Це єдина людина, з якою я спілкуюся. Вона мені завжди допомагала. Добре, що сьогодні вона торгує. Треба направлятися до школи.
 Я йшла по коридору до класу. На зустріч мені йшов вчитель малювання. Це був привітний чоловік. Він завжди розказував цікаві історії, які слухали тільки декілька відсотків класу.
 - Доброго дня!
 - Доброго і тобі! Куди направляєшся?
 - До класу.
 - Я надіюся, ти домалювала малюнок. Я б хотів його поставити на виставку.
 - Так. Я все домалювала.
 Пролунав дзвінок. Я дорогою йшла з вчителем. Навіть, пригостила його круасаном. Зайшовши в клас я побачила двох "блондо-ідіоток". Вони вже сиділи і дивилися на мене з усмішками. Я сіла на своє місце.
 - Так, діти! Витягайте своє творіння! 
 Я заглянула в сумку і побачила, що речі переставлені. Це було дивно. Витягнувши малюнок я побачила, що він розірваний на кусочки. Мої очі відкрилися до неймовірних розмірів. Це помітив вчитель.
 - Хто це зробив?! - він був розлюченим. - Я питаю, хто це зробив?!
 У відповідь тишина. А я знала, хто це зробив. Я малювала цей малюнок більше п'яти місяців. Я вимальовувала кожну деталь годинами, щоб вийшло гарно. Всі мої емоції злилися в очі. Ні, я не плакала. Мене розривала лють. На очі наверталися сльози, але я не плакала. В голову приходили погані думки. Я була готова вбити тих двох дуреп, але я просто сиділа. Я стримувалася. Точніше, мене стримував Кримінальний Кодекс України, та й душу не хотілося псувати... Це побачив вчитель.
 - Знаєш, тобі треба відпочити. Йди краще додому. - він все розумів.
 Вчитель звільнив мене з уроків. Збираючи речі, я дивилася на Софію. Мої очі налилися кров'ю. Тільки я почала вдивлятися в її блакитні оченята, вона перестала сміятися. Можливо, Соня розуміла, що для мене означав той малюнок. Не кожен мене зрозуміє, не кожен мене відчуває. Я відчула, що мої очі стали повністю червоними, що білок перетворювався на кров. Софа аж перелякалася. Далі вона здивовано дивилася на мене. А я стрималася. Ззаду Софії я побачила якусь жінку у вікні. Не взявши це до уваги, я вийшла з класу. Знову одягнула навушники. Заграла мелодія. Важка музика пробивала кожну клітинку моїх кісток. Кожний атом. Кожну частинку. Іншу музику я тепер не включала. Тільки рок, тільки хардкор. В думках тільки була злість. Коли я вийшла з школи, то відчула погляд. Хтось наглядав за мною. Якийсь глядач, або наглядач. В той час мене це мало хвилювало. Але...
 - Стій! - голос пролунав крізь музику.
 Хтось схопив мене за плече. Я виключила мелодію. Розвернувшись я побачила стоячу жінку. Це була мила жіночка середнього розміру. Худеньке тільце ледве трималося на тендітних ніжках. Це була брюнетка з карими очима. Вона була одягнена в плаття. Маленьке чорне плаття з чорними туфлями. Її прекрасні оченята блистіли від сонячного сяйва.
 - Ви хто?
 - Дитя, я все бачила. Мені шкода твого малюнка. Дозволь, мені подарувати тобі одну річ.
 - Що? - я нічого не розуміла.
 - Не бійся. Я маю одну річ... це допоможе тобі.
 - Чого вам треба?
 - Мені нічого не треба. Це тобі треба.
 - Мені треба?
 - З часом ти зрозумієш...
 І незнайомка побігла. Вона розвернулася і побігла залишивши якусь сумку на моєму плечі.
 - Не зрозуміла?
 Спочатку я подумала, що вона якась ненормальна. Відкривши шкіряну чорну сумочку я побачила фарби, кісточки для малювання, декілька чистих аркушів і зошит. Це було досить дивно... Але, буде так. Я змогла засунути жіночу сумочку у рюкзак. Вона помістилася біля сюрпризу від Зіни. Включивши музику я направилася додому. По дорозі я забігла в магазинчик під назвою "Наталі". Купила фруктового соку, морозива, цукерок, хліба і фруктів. Вдома мене чекав котик. Він вже дивився загрозливим поглядом.
  - Ти чого? Я принесла їжу.
 Після цієї фрази він пішов на кухню. Я попрямувала за ним. Розклавши все на поличці почала я готувати.
 - Буде омлет з сосисками.
 Приготувавши все необхідне, я вирішила заглянули в ту сумочку. Но спочатку треба перебратися. Все одно нікуди йти не буду. Знову шафа, знову спогади. Я переодягнулася в піжаму. Темно-зелена кофта з чорними сердечками і чорні штани з темно-зеленими сердечками. Я сіла на ліжко і почала розглядати речі незнайомки. Чисті аркуші формату А5, на них нічого не написано й нічого не намальовано. Зовсім новенькі фарби, кольорів 16 - Гуаш. Різноманітні пензлики. А ще був зошит. Чорна обкладинка зі шкіри, емблема троянди в колючому вінку. На першій сторінці було написано стародавнім шрифтом "Sweet dreams". Відкривши я побачила записи. У зошиті було приблизно 60 сторінок. Але це скоріше за все блокнот. Можливо було списано 50-55 сторінок. Перший запис:
 "Привіт, щоденник! Я маю тепер все для малювання. Мені ці речі віддала жінка. Їй було приблизно 30 років. Вона просто подарувала їх мені. Спочатку я здивувалася, але потім зрозуміла, що це не просто так. Це була брюнетка з карими очима. Вона була одягнена в маленьке чорне плаття і чорні туфлі. Це одне, що я запам'ятала. Це перше, що сталося за мої роки життя..."
Далі був другий запис:
 "Перший день. Я намалювала метелика. Але щось не так. Він кудась зник..."
Такі були всі записи.
 "Другий день. Я намалювала собачку. Вона зникла..."
 "Я намалювала маму. Вона вмерла..."
 "Тато стрибнув з даху..."
 "Друзі потрапили в автокатастрофу. .."
 - Дивні записки. Я так розумію, це щоденник якоїсь дівчини. Чому вона пише, що вони зникають, або вбиваються? А на всіх наступних сторінках така ж ситуація... Стоп. Що це?
 "Привіт, щоденник. До мене у кафе підійшла брюнетка з карими очима. Вона передала мені сумочку і втекла".
 "Я намалювала котика. Він втік..."
 - Знову? Але це інший почерк, і чорнило інше... На розумію. Чому вони пишуть одне і те саме? О, ще один запис такий. Я так розумію, тут писати троє дівчат. І всі вони дістали ці речі від брюнетки. .. Але чому вона віддала їх дівчатам? Там писало, що намалювала метелика і він зник...
 Я хотіла дізнатися, що такого в тому малюнку.  Взявши олівець, який я знайшла на дні сумочки, я почала малювати. Вирішила намалювати чорного метелика. Спочатку накинула крила а потім підмалювала тулуб. Далі я все замалювала чорним. Додала тіней, трохи сірого і трішки вишневого відтінку. Чомусь, я дуже швидко намалювала малюнок, і він виглядав досить гарно.
 - Ну, і що?
 Я вдивлялася в намальоване мною творіння. Нічого. Через годину теж ніякого результату. Я вирішила подивитися телевізор. Включивши техніку масового зомбування, почалися поміхи. На екрані показали фразу "Sweet dreams". Це було дивно. І я вимкнула телевізор.
 - Чортівня якась. 
 Мій кіт почав кричати в спальні. Я миттю побігла на зов котика. Він сидів біля малюнка.
 - Що таке?
 Він взяв в зуби мою чорну ручку і поклав на намальованого метелика. Далі котик потягнув зошит і показав лапою на ту надпис.
 - "Sweet dreams", котику, чого ти хочеш?
 Я не знаю, як, але на автоматі я почала писати ручкою біля метелика "Sweet dreams". "Солодко мрії", чому саме ця надпис? Не розумію. Я просто написала фразу і почала вдивлятися в малюнок. І раптом, малюнок почав оживати. Метелик по черзі відривав крила від паперу. Через декілька секунд він полетів.
 - ? - я стояла в шоці.
 Спочатку він літав навкруги мене, а потім літав біля вікна. Мені здається, він хоче на волю. Як виявилося, це чудо моїх рук було прекрасним. Чорні бархатні крила і сіре тільце. Він літав, мов справжній. Я вирішила його випустити. Відкривши вікно, він зі швидкістю вилетів у нього. Далі я побачила тільки маленьку цяточку на просторах неба. Враження переповнювали мене. Цікавість, щастя і шок в одному флаконі.
 В мене підкоритися ноги і я сіла на ліжко з відкритим ротом. Кіт всівся на моїх колінах і почав муркотіти. Так він заспокоював мене, як валеріанка. Через декілька хвилин я перетравила інформацію і кіт пішов у вітальню. Цікавість переборола мене. Я почала вчитуватися в зошит. Кожний запис, кожен рядок, кожне слово. З прочитаного я зрозуміла, що ці речі нічого не варті, тут тільки кісточка має силу. Вона не змінюється. Всі дівчата мали різні фарби і різні папері, а пензлик той самий. Як вияснилося, це зовсім не гра. Досить небезпечні атрибути. Їх треба берегти від поганих рук. Але кожна дівчина спочатку була доброю, а потім вона ставала вбивцею. Вона пробувала на близьких свої тренування, а потім просто божеволіла.
 - Але, як таке можливо? Цього бути не може... правда ж?
 Я лягла на ліжко і заснула. Ще сонце не сіло, а я вже сплю...
 Прокинулася я в гарному настрої. Це вперше за такий довгий час. Я вже не думала про того метелика. Просто взяла до уваги, що це досить небезпечна штука. Я довго спала. Вже вівторок. 07:00 година. Я встала раніше за будильник. Побігла у ванну, щоб привести себе до ладу. Одягнула чорні легінси і коричневу толстовку. Бігом зготувала їжу для себе і котика. Я попоїла і пішла гуляти. Спочатку переглянула все, що було в парку. Потім у 08:00 я пішла до школи. Дорогою я бачила однокласників. Вони здивувалися, бо побачили мене у гарному настрої. Дійшовши до школи я забігла в клас біології. Через деякий час пролунав дзвінок. Зайшли дві блондинки. Вони мені нічого не казали. Я нічого їм не казала. Зайшла вчителька. Спочатку ми повторили все про хворобу "грибок" у тварин. Потім я попросила вийти з класу. Я пішла разом з тією сумочкою. Забігши в туалет,  я почала малювати Софію. Це було просто. Я схематично намалювала Софу, яка падала з другого поверху. Домалювавши малюнок, я пішла в клас. Коли наступив момент, я написала на малюнку "Sweet dreams". Через мить.
 - Софія, що дошки!
 Блондинка мала підійти до дошки, але... у вікно залетіли голуби. Їх було багато. Вони почали кігтями дряпати блонді голову. Через біль вона почала кричати. Якось сталося так, що птахи завели дівчину ближче до вікна. Вчителька хотіла прибрати птахів, але зробила тільки гірше. Вони разом почали збивати Софію з ніг. І їм вдалося. Дівчинка випала у вікно. Її маленьке тіло приземлилося на дерево. В класі дівчатка почали кричати, а хлопці не знали, що робити. Вчителька викликала швидку. Через 30 хвилин прибула швидка разом з поліцією. Я сиділа дивлячись у стіну. Спочатку я раділа в душі, що так сталося, але потім... "Чорт, що ж я накоїла?!".
 Пройшло два дні.
 Мене вже два дні мучить сумління. Зараз я сиджу на уроці малювання. Тут заходить блонда. Яна підійшла до мене.
 - Хей, чуєш? Пробач нас з Софією. Ми не знали, що той малюнок був таким важливим для тебе... Софа зараз у лікарні і вона хотіла тобі передати листа. Я вчора взяла в неї. Пробач, ще раз. Так, що, мир?
 - Мир.
 Я відкрила білого конверта. 
 "Привіт. Пробач мене за той випадок з малюнком. Я дуже шкодую за те, що я зробила. Якщо чесно, то я просто тобі заздрила, от і зробила це. Я б хотіла, щоб ми стали подругами. Ти б мене навчила щось малювати, я б тобі показала свої закидони. Знаєш, ти була відлюдницею і не хотіла зі мною спілкуатися, тому я й почала підколювати тебе. Мені завжди було цікаво, як ти малюєш, як ти живеш, яку музику слухаєш? А зараз я в лікарні і мене мучить совість за скоєне. Мені здається, що скоро я піду на той світ. Я хочу тобі сказати - пробач. Пробач. Пробач..."
 Фраза "пробач" повторювалася десятки разів. Я тільки тепер дізналася про її заздрість. Я даремно їй помстилася. Даремно я це зробила. Тут увійшов до класу завуч.
 - Діти, я маю вам сказати. Ваша однокласниця померла у лікарні декілька годин тому. Її серце не витримало такої напруги і вона загинула. Можете прийти на похорони завтра.
 Після цього я зрозуміла, що я натворила. Яна впала. Хтось плакав, хтось вийшов з класу. В мене на очах наверталися гіркі сльози. Нас швидше відпустили з уроків. Я побігла додому. Я прогортала зошит до останньої сторінки. Моя надія вона ще була жива. Я хотіла її повернути. Насправді, я не проти її дружби. Іноді, мені подобалося те, як вона мене підколювала. Якщо все вийде, то я їй розкажу про це, і можливо, ми згадуватимемо все зі сміхом... Я не хочу бути поганою, я не хочу псувати свою душу. Остання запис:
 "Це кінець. Я вбила її. Мої надії померли. Я спробувала намалювати її живою, але вже пізно. Я запізнилася..."
 - Чорт!
 Знову підкосилися ноги. Я сіла на диван. Збоку мене заспокоював котик. В мене полилися сльози. За, що?! Чому я це зробила? Треба було спочатку подумати. А я... Я... не подумала. ..
Новий день.
 Я одягнула чорне плаття. Маленьке чорне плаття і чорні туфлі. Я взяла сумочку в руки і пішла. Сьогодні похорони Соні. Я зайшла в будинок дівчини. Всюди її фотографії з чорними стрічками на куті. Я не чекала. Миттю забігла до труни. Софія була одягнена в яскраво-червоне плаття. А неї ще було обличчя смугляве. Таке враження, що зараз Сонька встане і засміється своїм сміхом. Мені хотілося щоб вона прокинулася. Ця квітка у труні тепер буде вічно, поки не стане прахом. Я зігнулася над мертвим тілом дівчини.
 - Софіє, я тебе вже пробачила. Пробач і ти мене. Це я винна. Я не подумала. Прости мене за мою дурість. Якби я не попробувала тебе намалювати, то цього б не сталося. Ти б знову сміялася в класі. Знову були б в тебе вечірки. Яна б приходила до тебе, а тепер... я надіюся ти мене колись пробачиш... все одно ми ще побачимося... Пробач...
 Після я поставила чорну троянду у труну до дівчини. Прийшла Яна. Вона плакала. Я пішла геть. Геть. Коли я вийшла на двір, побачила свого кота. Він був біля тієї самої жінки. Вони глянули на мене і пішли. Тепер я точно сама. Сама самісінька...
Через 25 років.
 Знову я тут. Це кладовище. Ці обличчя. Моє чорне плаття розвивав вітер. Я прийшла знову сюди. Чорна троянда своїми шипами розрізала мені долоню до крові. Я поглянула на могилу.
 "Тут покоїться Софія."
 - Соня, пробач мене.
 Я поставила троянду на гріб. З цього місця я побачила знову ту жінку з моїм котом. Я його вже не бачила 25 років. А вони не змінилися. Все такі ж молоді. А я... час дав про себе знати. Жінка підійшла до мене. Вона забрала в мене сумочку.
 - Час пройшов. Тепер ти вільна...
 - Поясни, мені все.
 - Це було випробовування. Якби ти його виконала, ти б на тому світі мала звання. Щастя б охопило тебе з ніг до голови. А так...
 - Що за випробовування?
 - Ти була обрана одними особами. Я не буду казати ким. У тебе було два вибори. Або допомагати атрибутами художника, або шкодити. Ти спробувала, але не вийшло. Твоє серце не є настільки черствим. Іскорка добрими залишилася. І вона тебе погубила. Ти не витримала тієї нагрузки. Ти не змогла витримати тієї думки, що ти вбивця. Доброта погубила твою сутність. Ти, навіть, не прожила життя так, як написано в книзі долі. У цьому житті ти не пройшла іспит. Але тобі дали шанс... побачимося в наступному житті... - вона розвернулася і пішла.
 Я просто стояла і дивилася вслід їй. Котик теж пішов. Він пішов... він зник.
 Через секунду я відчула біль. Ріжуча біль на нозі. Я поглянула байдужими очима вниз. Там стояв пес. Собака породи ротвейлер. Він розривав мою ногу. Я кричала. Мої крики охоплювали все кладовище. Я знала, що скоро загину. Знала. Через хвилину і собака вирвав у мене кінцівку. Я впала. Впала на могилу Соні. Єдине, що я змогла зробити перед смертю, це сказати тільки одну фразу:
 - Пробач мене...