Ой на горі два дубки. (сповідь.) Він поволі виринав з небуття. Насилу розмружив повіки, щоб роззирнутися. Перед очима все пливло. Спробував зосередитися на великій темній плямі зі світлою відмітиною посередині. В голові наче щось клацнуло і те темне та велике враз перетворилося на стіл за яким хтось сидів у білому одязі. Незнайомець відчув його пильний погляд і озирнувся. — Ну хоч один опритомнів! — вигукнула медсестричка і швидко вибігла з палати. "Отже я в лікарні." — подумав він, прослідкував поглядом за зниклим білим халатом і повернувся до столу. Враз всередині все похололо. На чільному місці помітив ненависний синьо - жовтий прапорець. " Я в полоні…" — промайнула здогадка. Від цього враз зробилося боляче. Щоб хоч трохи вгамувати біль - прикрив очі. Семен Горностаєв ріс звичайним хлопчиком. Мешкав разом з родиною в Рязані і абсолютно нічим не відрізнявся від інших малюків. Ну хіба що тільки тим, що сам собі придбав називку. Мама кликала його лагідно Семенчиком, а він, малий, переінакшив на Сенчик. Ось так Сенчиком і лишився. Жив і радів безтурботному життю, аж поки не сталося те… Винахідливий дитячий мозок знищив жахливі подробиці. Хлопець запам’ятав тільки скрежет гальм і переляканий зойк матері. Батьки загинули так, як хотіли коли одружувалися. Разом і в один день. В цьому житті він залишився сам. Старенька бабуся до уваги не бралася, занадто часто вона хворіла. Сенчик опинився в дитбудинку. Серед багатьох сиріт відчував себе найгірше, адже більшість ніколи не мали люблячих батьків. Не жив, а скнирів. Не допомагало навіть те, що бабуся, майже завжди, забирала його на вихідні. Дворові хлопці не хотіли товаришувати з сумним нерішучим однолітком. Замість того щоб ганяти в футбол, він годинами малював чудернацькі будинки, а ті не розуміли… Та в один чудовий день Сенчик збагнув, тринадцять - найщасливіше число. Саме на тринадцяту його весну бабуся придбала онуку комп’ютер. І не просто ПК, а з виходом в Інтернет! Це був неймовірний подарунок на День народження. Щоб втамувати спрагу спілкування, кинувся знайомитися чи не з кожним. Та ейфорія швидко минула. Безліч знайомств чомусь не переростали в справжню дружбу. Так тривало до Різдва. З сумом зиркаючи на зимові розваги дітлахів за вікном, Сенчик болісно переживав чергову втрату інтернет -товариша. Щоб хоч якось розрадити онука, мудра бабуся розповіла, що у кожної людини є своя половинка. Тільки вона може по справжньому зрозуміти і підтримати у важку хвилину. Старенька знала це з власного досвіду. Як була ще дівчинкою, одна відлюдниця розповіла їй про дивне ворожіння. На Різдвяну ніч, під ліжко, ставиш тарілочку з водою, на ній, з сірничків, викладаєш місточок. Перед тим як лягти спати, промовляєш наговір і у вві сні побачиш людину з якою йтимеш по місточку. Ото і є та половинка, яка завжди розумітиме тебе і любитиме. Саме у вві сні бабуся й побачила дідуся. А коли зустріла його в житті, одразу ж зрозуміла - він її суджений. Того вечора настрій у Сенчика був ну дуже кепський. Щоб хоч якось розважитись, він все те зробив. Навіть наговір не забув! Та все ж здивувався, коли наснився місточок, а поруч дівчина. Красуню, як годиться, перевів через річку і чемненько розпитав як зветься. Зашарівшись, юнка промовила: " Катруся. " Її ім’я враз викарбувалося у хлопця в мізках. Натхненний успіхом, спробував розговорити дівчину, та незнайомка була не балакуча. Відповідала більшість односкладно, та й розмовляла якоюсь дивною мовою. Вже потім дізнався, що то українська. Що ж, не біда! Він і сам на чверть українець (від бабці дісталося). А через тиждень ще й заприятелював з новим інтернет знайомим. Здавалося, Космополітен розуміє його з півслова. Міг прислати якусь дурничку із самих знаків та символів і це, дивним чином, враз поліпшувало настрій. Тепер Сенчик з нетерпінням чекав вихідних. Інші інтернет - мешканці підсміювалися над дивним ніком його нового знайомого, та хлопець не звертав на те уваги. Яка різниця, що так називається жіночій журнал? Нарешті він знайшов справжнього товариша! Друзі годинами вибудовували ризиковані он-лайн стратегії, відчуваючи одне одного на такому тонкому рівні, що здавалися одним цілим. Через деякий час навіть завзятіші веселуни зрозуміли - Космополітичний Сенчик - небезпечна сила. Та найбільше їм подобалося мріяти про доросле життя. Космополітен хотів стати відомим журналістом і попоїздити по різних країнах, а Сенчик марив архітектурою. Він пересилав світлини своїх чудернацьких малюнків і щире захоплення товариша було як бальзам на душу. Хлопець вже не уявляв, як жив без Космополітена. Ті літні канікули промайнули миттєво… — Здоровенькі були! — Сенчик почув поруч дивну мову і злякано відкрив очі. Біля ліжка стояв кремезний здоровань і весело посміхався. — З того світу тебе дістали, козаче! Як ся маєш?! Тельбухи не болять? Сенчик поспіхом знову замружився. В голові, на шаленій швидкості, промайнули думки. Коли відповість, то вайлуватий лікар без жалю пристукне його. Адже всім відомо, як ці бандерівці виловлюють і знищують російськомовних. А він же ще з іншої держави… Рязанський акцент не сховаєш у долоні… З-під вій ледь глипнув на кремезняка. Ого які налиті кров’ю очі! Такий без вагань приб’є і скаже що так і було. Зляканий Сенчик ще дужче замружився. — Насте, ти колола йому знеболююче? — прогуркотів голос зверху. — Глянь, як хлопця корчить… — Вколола, Петре Володимировичу, не хвилюйтеся. Ви б, може, відпочили? Всю ніч же чергували. — вчулася лагідна дівоча мова. — На тому світі відпочину! — гарчав далі голос. — Дивися мені! В ньому тече моя кров. Від тепер він мені рідня… Дебелий чолов’яга розлого зареготав. — Петре Володимировичу… — промовила благально медсестра. — Та я ж за ними, за всіма, як за рідними… — Добре, добре… Не виправдовуйся! — здоровань враз посерйознішав, — Знаю. Вони справжні герої… Вони всі нам як рідні… Лікар голосно зітхнув. — Цього перевозьте в загальну палату, там швидше на поправку піде. А я навідаюсь до Катрусі… "Катруся…" в голові щось клацнуло і Сенчик перемістився до своєї кімнати. У вві сні співав з чарівною незнайомкою і на ранок настрій мав пречудовий. Зараз він стоїть перед трюмо і бабуся турботливо поправляє краватку. Сьогодні у нього випускний! Космополітен привітав товариша із закінченням школи, по-доброму заздрячи що той вже вирушає в самостійне життя. Та сам Сенчик не розуміє що з ним коїться. Хлопець то радіє, то сумує. Радісно, що вже не мешкатиме в остогидлому інтернаті. Сумно, бо боїться що не здасть вступні екзамени. А так хочеться швидше отримати освіту архітектора, щоб знайти цікаву роботу. Вступні іспити він таки "провалив". Бабуся саме занедужала і замість того щоб готуватися до екзаменів, хлопець "розривався" між лікарнею, аптеками та підробітком. До дому потрапляв близько опівночі. І тільки для того, щоб з раночку встати, приготувати старенькій попоїсти, швиденько відтарабанити те до лікарні і знову безкінечний марафон. На рідкісні ліки потрібні були гроші, а настирного худорлявого хлопчину знали вже чи не в кожній аптеці. Того разу він свого домігся: бабця підвелася. Тому за інститутом Сенчик не довго сумував. З гідністю пішов виконувати обов’язок захисника вітчизни. Не біда, вступить після армії… Хтось легенько провів по чолові. Від лагідного дотику, хлопець відкрив очі. Над ним схилилася знайома медсестричка. — Ну як ти? — вона приязно всміхнулася. Зляканий Сенчик щось нерозбірливо пробелькотів і спробував теж посміхнутися у відповідь. Та замість цього обличчя перекосила страхітлива гримаса. Медсестра зрозуміла це по-своєму. — Нічого-нічого. Так буває… — спробувала заспокоїти пораненого. — Видно тебе ще й контузило… Це минеться… Він полегшено зітхнув. Що ж, на разі, вдаватиме контуженого, а там побачимо… Сенчика перемістили в загальну палату. Окрім нього там лежало ще шестеро бійців. Щоб легше переніс переселення, вкололи збільшену дозу заспокійливого і хлопець поринув у щасливе забуття. Опинився на галявині де зелена-зелена трава майже сягала колін. Поряд гомоніла річка-невеличка, а ось і знайомий місточок. Раптом стало поночі. Відчув як хтось прикрив очі долонями. Почувся тихенький стримуваний сміх. Хлопець теж усміхнувся. Швидким рухом розвернувся і схопив в обійми свого загарбника. Щасливий дівочий вереск заполонив все навкруги… Цей сміх, ця галявина і це дівча були зараз найріднішими! За це не шкода й життя віддати… Відкрив очі. За вікном панувала ніч. В палаті всі спали, лишень хтось вряди-годи стогнав. Спробував підвестися і болісно скривився. Якось не так уявляв службу в армії… Він дуже зрадів коли потрапив у ракетні війська. А що ж ви думали, це не якась там піхота! Ракетні війська це точність і влучність. До того ж зараз мирний час і ніякі будинки знищувати не треба. Це тішило серце майбутнього архітектора. Та на біду, інколи, знаходяться певні люди, яким спокій не до душі. Такі постійно чимось не задоволенні і все хочуть змінити на свій кшталт. Вони не розуміють, що освідченні посадовці краще знають як жити простим людям. Адже до влади приходять по-справжньому вчені мужі які самовіддано піклуються про громадян своєї держави. Саме так і трапилося в сусідній країні. Повилазила усіляка наволоч із закапелків і давай безчинствувати на головній площі. Сенчик навіть не уявляв, щоб таке могло трапитися на Червоній площі, а українці все на раз-два провернули. Довго галасували, бешкетували, щось вимагали. Поки, нарешті, чиновники взялися за розум і спробували навести в країні лад. Так ті бандерівці так вже розходилися, що обрали собі нового головнокомандуючого і звернулися за підтримкою до інших країн. А на Заході якісь сліпці! Не розгледіли, що у них під боком мешкають не мирні люди, а справжнісінькі фашисти. Це ж треба таке: розстрілювати кожного пересічного тільки за те, що той розмовляє російською мовою! Сенчик не міг з цим змиритися. Щойно оголосили про підтримку росіян (які по волі випадку мешкають в тій дикій країні), як він, не вагаючись, дав згоду на участь у миротворчій акції. Хлопець всім серцем хотів миру в Україні, адже десь там мешкає його суджена - Катруся. Незчувся як і заснув, а прокинувся від неймовірного галасу. Біля кожного ліжка стояло по дві-три дівчини і спішно викладали з пакетів гостинці. Двох відвідувачок помітив і біля своєї тумбочки. " Мабуть з кимось переплутали…" — промайнула думка-блискавиця. Спрацював інстинкт самозбереження і він вдав що спить. Інші поранені не приховували радість від візиту вранішніх гостів. — А цей звідки? — почув поряд Сенчик. Зрозумів що мова йде про нього і нашорошив вуха. — Та його вчора з реанімації перевели. — відповів чоловічий голос. — Володимирович розповідав, що хлопці, тиждень тому, підібрали. Журка його внюхрив. Знайшов і відкопав. У малого всі тельбухи вивернуло. Хто зна як й вижив… — Хрін би він вижив, якби Володимирович над ним усеньку ніч не "чаклував"! — пролунав інший чоловічий голос, — Ось хто лікар від Бога! Скількох врятував! Та й Журка молодець! Золото, а не собака! Запала мовчанка. Від почутого Сенчика кинуло в жар. Отже його залишили… Що ж, їх можна зрозуміти. Вони виконували наказ: знищити колону і заховатись. Подумали, мабуть, що мертвий… Тому і лишили… Тоді кожна хвилина була на вагу… А той лікар врятував йому життя… Та чи врятував би, коли б знав хто він?... З палати враз перенісся у непримітну низинку. Про всяк випадок, їм видали місцеву військову форму, а густі дерева надійно маскували установку. Кращої позиції годі було й шукати. Координати дороги, по якій піде підкріплення для "хунти", відомі, отже своє завдання вони виконають бездоганно. Але щось пішло не так… Добре пам’ятав, як по рації їх привітали з точним влученням… Та потім щось трапилось… І ось він тут, серед бандерівців… Стало шкода самого себе. По щоці скотилася пекуча сльоза. Її враз помітив пильний сусіда по ліжку. Подумав, що молоденький боєць плаче від болю. Це ж не жарти коли всі нутрощі пошматовані. Дівчата волонтери покликали медсестру і та вколола Сенчику знеболююче. Хлопець полегшено зітхнув і "відключився". Знову опинився на знайомій галявині. Поруч Катруся. Та цього разу кохана чомусь засмучена. Занепокоєний юнак запитав що трапилося. Дівчина не стрималася, припала до нього, вткнулася головою в груди і розплакалася. Знічений Сенчик невміло пригортає її, не знаючи як діяти в таких випадках. Через схлипування ледь розібрав - кохана залишає його. Їй потрібно кудись йти, а він мусить зостатися. Хлопець ще міцніше обіймає свій скарб і гаряче заперечує. Він піде з нею. Катруся його суджена, отже він повинен завжди бути поруч… Раптом вдалині щось забіліло. Придивившись пильніше, хлопчина впізнає в тих постатях батьків. Мати лагідно всміхається до нього і зупиняється неподалік, а батько підходить майже впритул. Він обережно кладе широку правицю на тендітне дівоче плече. Від того дотику заплакана Катруся враз принишкла. Поволі підняла голову, озирнулася і чомусь усміхнулася. Розгублений юнак прослідкував за її поглядом і дуже здивувався. Звідкілясь з’явилося двійко дітлахів. Ховаючись за білосніжну одежину його матері, вони нетерпляче тупцяють, раз -по-раз несміливо зиркаючи на трьох дорослих. В цих милих, симпатичних личках привиділося щось дуже знайоме. Враз Сенчик усвідомлює: та це ж його діти. Його і Катрусі… Розчулений хлопець хоче підійти до малих, та батько рішуче зупиняє: — Тобі ще не час! Ти повинен залишитися! Зараз лише вона! Батько бере дівчину за руку і вони рушають до гурту. Сенчик хоче йти за ними, та ноги неначе приросли до землі. Малі радісно кидаються до Катрусі. Від цієї жахливої несправедливості хлопець хоче кричати і плакати, та замість цього з горла виривається тільки стогін… Він прокинувся раптово. Подушка вогка від сліз, а на серці пустка. Десь із середини зрозумів: зараз втратив найцінніше. Згріб простирадло і відчув, як нігті врізалися в долоню. Та що цей біль у зрівнянні з болем душі… Вперше захотілося померти… Ранок не приніс полегшення. Він лежав нерухомо, прикипівши поглядом до білої стелі. Співмешканці по палаті списали це на контуження, тому й не набридали новенькому з запитаннями. Щоб хлопчина почувався комфортніше й між собою перемовлялися пошепки. Та після обід навідалися знайомі дівчата волонтери і цього разу до них долучилися два молоденьких студенти. Це було як ковток свіжого повітря і про новенького пораненого на який час всі забули. Веселі відвідувачі принесли несподіваний подарунок: майже метрову "плазму". Телевізор відразу ж підключили і налаштували. На одному з місцевих каналів саме показували новини. Сенчик враз зосередився на екрані. Тамтешні події неймовірно вразили його. Вони докорінно суперечили тим фактам, що повідомляв Дмитро Кисельов. Розгублений хлопець навіть не звернув уваги на те, що диктор розмовляє "забороненою" російською мовою. На тихій годині він ні на хвильку не зкліпив очей. В голові безладно сновигали суперечливі думки. Вперше відчув себе тупим. Тупим і безпорадним. До болю закортіло зробити щось важливе. Виникло відчуття, що життя минає повз, а він лежить, як нікому не потрібний придаток. Хлопець нервово закрутив головою. Це враз привернуло увагу пильного сусіда по ліжку. — Тихше, хлопче, тихше. — прошепотів чоловік, — Це скоро минеться… Ото часи настали, такий малий, а вже пошматувало… Що в світі твориться, що твориться… Діти на війну тікають… Від того заспокійливого голосу щось знайоме промайнуло в пам’яті. Сенчик поволі повернув голову і зосереджено глянув на незнайомця. У відповідь той підбадьорливо всміхнувся і підморгнув. — Дякуй Богові, що живим лишився, а все інше наладиться. Усе заживе, заросте і будеш як новенький. — продовжував заспокоювати його сусіда. — Он, ти який показний парубок! Справжній козак! Ось приїде моя сестричка і я обов’язково вас познайомлю! Вона в мене о-го-го! Блискавка, а не дівка! Така ж патріотка як і ти! Щойно се-сі заворушки розпочалися, я в добровольці записався, так і вона хтіла зі мною йти. Насилу її переубідив що вдома більш корисного зробить. Сказав це в жарт, а мала взаправду взялася до роботи. Згуртувалися по мережі, зустрілися. Той тому переказав, а той тій. Ціла армія помічників назбиралася. Скільки вже "броників" попередавали, а харчів, а малюнків від дітлашні… Навіть з за кордону "гумконвой" пригнали. Ось справді добрий світ без кордонів! Мала скільки разів це торочила, а я не вірив! Знаєш, мені інколи здається, що вона любить усеньку нашу Землю. Справжнісінький космополіт! Не дарма вона взяла таку називку! Чоловік розсміявся, а на Сенчика знову накотилося "де жа в’ю". Йому, інколи, теж здавалося що Космополітен любить усю планету. Занадто захопливо товариш розповідав про місця де ніколи не бував, але коли виросте, то обов’язково відвідає. Хлопець поринув у спогади недавнього дитинства. Тиха година закінчилася і поранені включили телевізор. Їм хотілося перебувати у курсі подій, що відбуваються в країні. Та перед новинами саме йшла реклама. — Толян, а шо ти там гиготів? — запитав чоловік сусіда Сенчика. — Так то я розповідав новенькому про свою сестричку. Яка вона в мене завзята. Ось тиждень тому телефонувала, що їдуть за кордон. Їм там обіцяли передати декілька десятків аптечок. Заберуть і нашим доставлять. Заразом і до мене заскочить. — О-о, так твоя мала за "бугром". А я дивуюся чому вона не телефонує. То на день до десяти раз дзеленчала, а тепер мовчок. А чого вони туди поперлися? У нас хіба мало тих аптечок? Як ти дозволив, не боїшся за неї? — допитувався чоловік. — Ні не боюся. — заперечливо похитав головою Толян. — Вона ж не сама їде. А у нас аптечки не комплектують тими ліками що потрібні. Кровоспинних, майже, немає. Та й нічого з нею не трапиться. Знаєш який в неї сильний янгол охоронець! Малою куди тільки не встрявала, а жодного перелому! Заб’ється тільки. Та вона й сама нівроку! Скільки разів, що від болю слізки на оченятах бринять, а вона знай собі віршик Лесі Українки промовляє. Отой, чув: " Як дитиною, бувало, упаду собі на лихо, — Що, болить? — мене питали. Але я не признавалась. Я була малою горда, Щоб не плакать - я сміялась!" І знаєш, їй це допомагало! Прошепоче, роззирнеться, чи ні хто не бачив що біда з нею трапилась і гайда на інші подвиги… О! Тихо-тихо, новини почалися! Поранені "прикипіли" до телевізора. Сенчик теж уважно спостерігав за подіями які відбувалися на екрані. Та враз чіткий голос дикторки зірвався. Хлопцю навіть здалося, що на очах у неї виступили сльози: — Щойно повідомили, що минулої ночі, в одній з лікарень, померла Катруся. Та сама Катруся за життя якої ось вже більше тижня боролися найкращі медики. Саме ця дівчина домовилася з нашими закордонними друзями про надання необхідних аптечок, укомплектованих найсучаснішими кровоспинними ін’єкціями. Разом з іншими волонтерами, вона доправляла в місто N. життєво необхідний вантаж. Та сепаратистів не зупинило те, що колона рухалася під прапором Червоного хреста. Після прямого влучання з установки, вся група загинула. Вижила тільки Катруся. Дівчину намагалися врятувати, та на превеликий жаль, це не вдалося, адже цінні ліки було також знищено. Юнка загинула від банальної втрати крові… На екрані з’явилося фото гарної дівчини. Здавалося, її великі очі ввібрали в себе всю блакить травневого неба. Сенчик вмить впізнав свою Катрусю. Далі слухав як крізь якусь важкезну пелену: — Катрусю виростив її брат Анатолій, який з перших днів АТО пішов на схід захищати цілісність нашої держави. Зараз він також поранений і за збігом обставин знаходиться в тій таки лікарні. За станом його здоров’я нашим кореспондентам не вдалося поспілкуватися з бійцем, але ми маємо інтерв’ю військового хірурга, який врятував не одне людське життя. Та врятувати Катрусю йому не вдалося. З телевізора на Сенчика глянули втомлені очі знайомого лікаря. Хлопцю здалося, що Петро Володимирович дивиться на нього з докором. Юнак перебував як у мареві. З усього сказано зрозумів лише одне: Катруся зробила дуже багато для поранених бійців АТО. Коли закордонні друзі дізналися про знищення ліків, вони почали лаштувати іншу медколону. Сьогодні ввечері, нарешті, необхідний вантаж доправили в лікарню. Звідси, частинами, передадуть до інших медичних закладів. — І на подяку цій мужній дівчині, нехай пролунає пісня, яку вона дуже любила. —промовила дикторка. На екрані з’явилося відео, де Катруся, разом з іншими волонтерами, розглядає дитячі малюнки-обереги. Пісня яка лунала, множилася в кожній клітині Сенчикового мозку. Саме її він співав у вві сні перед випускним: " Ой на горі два дубки, Ой на горі два дубки, Ой на горі два дубки, два дубки, Та й сплелися до купки…" Бічним зором побачив як самими губами підспівує його сусіда. Коли дикторка продовжила розповідати про інші події, зиркнув у бік Толяна. Здавалося, той продовжує співати, та прислухавшись, виразно почув: — Як же так?... Катрусятко… Що ж тепер?... — шепотів мужній боєць. По його смаглявих щоках текли скупі чоловічі сльози. Сльози втрати. Здавалося в палаті все завмерло. Хтось спішно виключив телевізор. Забігла чергова медсестра, але нерішуче завмерла на порозі. Всі співчутливо дивилися на Толяна, адже його маленьку Катрусю всі знали і любили. Минулий "гумконвой" добряче допоміг пораненим лікарні. Сенчик до болю вдивлявся в риси обличчя свого сусіда. Ті ж блакитні очі, що тепер, здавалося, втратили колір життя. Брови, як крильця ластівки. Рідний кирпатий ніс. Те ж вперте цілеспрямоване підборіддя з ямочкою. Як раніше він не помічав цієї схожості?! "Отже Катруся, маленька сестричка Толяна, моя суджена?... І вона загинула!? Але ж як?!..." — думки на шаленій швидкості кружляли одна за одною. — " Її поранило тиждень тому… Вона їхала в колоні що рухалася в місто N… Але ж саме цю колону нам наказали знищити… Казали, що там підкріплення для "хунти"… Ніяких інших колон, в той день, безпілотники не зафіксували…" Сенчик на мить закам’янів. Страшна здогадка розпеченим залізом проштрикнула мозок: " Він вбив свою Катрусю!!!" Стало шкода себе, кохану, їхніх дітей, які ніколи так і не з’являться на цей світ. Від цієї неймовірної втрати ніби прозрів. Неначе полуда спала з очей. Отже їм БРЕХАЛИ?! — Моє маленьке Катрусятко… Ти ж так хотіла стати журналістом… Ти ж мріяла побачити цей великий світ… Мій рідненькій Космополітен… — почув згорьований шепіт свого сусіда і миттю повернувся до дійсності. — Космополітен? — повторив автоматично за Толяном. — Так. Це її нік… — підтвердив відреченно той. Сенчику перехопило подих. В одну мить позбувся не тільки коханої, але й щирого товариша. Серце шалено закалатало, коли згадав, що причетний до цього. — Но как же так? Этого не может быть! — виразно промовив Сенчик. Його зараз не хвилювало що розмовляє російською і тим самим, ненавмисне, викаже себе. Його зараз вже зовсім нічого не хвилювало! — Нам говорили, что это военная колона! Мы должны были уничтожить подкрепление врага… Він подивився на Толяна. Той це відчув. Їхні погляди зустрілися. Обоє, неначе просякнуті невимовною втратою. Раптом Сенчик збагнув, він не може залишити це просто так. Він повинен щось зробити! Він все розповість Толяну і той його зрозуміє. Пробачити не пробачить (він і сам би таке не пробачив), але зрозуміє… Хлопець нарешті усвідомив, що ніякий він не миротворець. Його, як і більшість, нахабно обдурили. В цій країні немає фашистів! Фашисти ті, хто надає наказ знищити вантаж ліків для поранених. А ці поранені бійці просто захищали свою країну, свої родини і свою гідність. ТАК І ПОВИННО БУТИ! Задля чого тоді жити?! Захотілося горлати про це що мочі. В житті з’явився інший сенс. До біса будинки і архітектурні споруди! Кому вони потрібні, коли в його власній країні все будується на брехні!? Він повинен відкрити очі своїм співвітчизникам! Від перенапруги в голові неначе щось вибухнуло і Сенчик опинився на знайомій місцинці. Та замість гомінкої річки лишень рівчачок, через який перекинутий потрощений місточок. Несміливо ступив крок до нього і завмер від неприємного шелестіння. Зиркнув під ноги і закам’янів — вщент спалена трава, неначе стидаючись, намагалася прикрити мертву землю. Поспіхом роззирнувся і полегшено зітхнув. Недалечко, на горбочку, помітив два молоденьких дубки. Пишаючись зеленим листячком, деревця щільно сплелися гіллям і тому здавалися одним цілим. Та раптом захмарилося і щось добряче грякнуло. Від переляку замружився, а коли відкрив очі, то мало не заплакав: один дубок чорнів спаленою плоттю. Від усвідомлення невиправного і щоб подалі від цього жахіття - повернулася свідомість і хлопець отямився. Вдихнув на повні груди і неначе переродився. Здалося, що в ньому поселилася якась часточка Катрусиної душі. Заприсягся, що проживе життя з гідністю. За себе і за кохану. Зробить усе можливе щоб світ дізнався правду. Щоб припинилася ця безглузда війна. Він боржник перед Катрусею і перед їхніми ненародженими малюками. Перед усіма жителями цієї країни. Вони його зрозуміють. Зрозуміють і підтримають. Так, каятися страшно, але ж треба з чогось починати! Сенчик з надією глянув на Толяна… 1