Розділ – 1. Початок нового життя.
      Ранок  розпочався  як завжди. Дід звично попорався по господарству. Нагодував і курей, і квочку з курчатами, і Сірка з Мурчиком. Та дивне відчуття марудило душу. Наче щось потрібно зробити, а він  запам'ятував, тому й швендяв по подвір’ю, прислухаючись до своїх відчуттів.  "Може з Ромкою щось трапилось?" – спало на думку. Але ні, цього разу неспокій не стосувався правнука. Щось невідоме витягло Тихона з обійстя, та пильні чорні очі не шукали знайомий бляшаний дах. Він сторожко позирав у геть протилежний бік. В напрямку лісу і головної дороги.
    Весняний вітерець куйовдив сиву чуприну, грався кошлатою бородою, намагаючись звільнити стривоженого діда від примарних думок і пустуну це, майже, вдалося. Трохи постоявши на узбіччі, старий повернув вже до  двору, та запримітив сріблясте авто, яке неспішно їхало по дорозі. "Не з наших." – подумав Тихін і неспокій зайняв насиджене місце. Коли машина зупинилася поруч, навіть  не здивувався, та серце тьохнуло, щойно запримітив водія.    
– Петре! – вигукнув, не вірячи власним очам. – Невже  ти?! 
  Водій нашвидко вийшов з автівки і поспішив до нього. Це був високий кремезний чоловік із засмаглим рішучим обличчям. Чорне розкуйовджене волосся вже торкнула сивина, та в сірих очах стрибали запальні дитячі бісики. На його вустах вигравала розгублено-радісна посмішка.  
– Тихін Степанович! – вигукнув  приїзжий і міцно обійняв  діда. Від несподіванки той  аж крекнув. 
– Тихше, Петре, тихше. Чи хочеш задушити мене? Боже, бачила б зараз  Уляна... Де ж  ти був стільки років? Де  тебе вітер носив?
– Е, Степановичу, і не питайте…— відшуткувався чоловік попускаючи обійми. — Де тільки не носило, та як прийшлося - принесло до Вас.  
"Ось вона і тривога." – подумав  Тихін.
– Так  що ж ми на дорозі стоїмо? — заквапився старий, — Заганяй  машину у двір, та й ходімо  в хату.
– Так  я не сам... — знітився приїзжий.
– А  з ким? З жінкою?! Так знайом давай! —  Тихін поспіхом пригладив чуприну, — Я ж тільки з виду страшний, а так людей не їм. 
– Ні, не  з жінкою… –  чоловік чомусь враз посмутнішав, – З сином…      
— Грицю, виходь! – звернувся  до темно-русявого хлопця, який набурмошено виглядав  з  вікна авто. – Познайомся з дідом. 
Невисокий худий хлопчина неохоче виліз з машини, підійшов до батька і мовчки став поруч.  
–  Ну, здоров був, козаче. – старий, похапцем, витер правицю об штани і простяг вперед. Хлопчина мляво потис.
– Е, хлопче, якийсь ти недолугий. Чи тебе батько з матір’ю  кашею  не годують? – запитав,  тискаючи вузьку долоньку і намагаючись зазирнути в бліде обличчя онука. Парубійко шморгнув носом, з силою висмикнув руку і з ненавистю зиркнув на нього. В примружених  очах  малого  причаїлося стільки люті, що Тихона пересмикнуло.
– Ну  буде, Грицю, буде. – Петро тяжко зітхнув. –  Не ображайтеся на нього, Степановичу, я все поясню…  
– Гаразд-гаразд! — відмахнувся старий,— Заганяй машину, та ходімо в хату. 
 Він поспішив  відкрити ворота.                   
– Грицю, іди, допоможи діду.
 Хлопець щось невдоволено пробурмотів, але поплентався за Тихоном.
    – Ну, прошу до світлиці. – припросив  старий, – Проходь, проходь, козаче! У нас все по простому, – звернувся  до онука який нерішуче  тупав у сінях. Після весняного сонечка там було досить темно і вогко. Хлопець навмання пройшов слідом.  
   Те, що назвали світлицею, виявилося  напрочуд сонячною і затишною кімнатою. На покуті стояли образи, а на підлозі простелені чудернацькі вузькі доріжки. Підвіконня -  густо заселені вазонами. Деякі з них квітували і, можливо тому, в кімнаті пахло чимось приємним  та рідним.                  
–  Оце так! Тут нічого не змінилося! – вигукнув Петро,  щойно зайшов. Поспіхом поклав сумки на лавку, яка стояла  попід  стіною, і роззирнувся.
 – Все, як  в дитинстві! Та сама лава! Ті ж домоткані доріжки. І  мій вазон!  Дивно, за стільки років  не пропав. Виріс, як у справжнісіньких джунглях. – Чоловік підійшов до величезної монстери, що стояла в кутку і погладив по розкішному темно-зеленому лапатому листі.
– А  чого б він пропав? – Тихін кахикнув у бороду. – Поливається, удобрюється і раптом пропав. Чи він дурний? 
–  Ні, він не дурний! Грицю, пам’ятаєш, я розповідав про вазон під яким любив сидіти і мріяти про різні мандрівки у тропічних лісах? Оце він! Завдяки йому я став  капітаном.  
– Так ти таки поступив в  "мореходку "?! –  старий здивовано всміхнувся, та вмить  змінився на обличчі. – А ти розкажи сину, як хватило клепки залишити сім'ю і поїхати туди, де Макар телят не пасе? Ну, може, я не розумів тебе… Але ж заради пам’яті  Уляни ти міг лишитися вдома. Вона ж, як була жива, матір тобі замінила! А то лишив якусь цидулку про море й  відвагу  і шукай вітру  в полі. 
  Давня образа занадто довго гнітила душу старого і він не стримався. Петро враз понурився. Стояв мовчки, похиливши голову. Знав, що завинив перед дядьком. Тітка Уляна,  дядькова жінка,  справді, замінила йому матір яка рано померла. Та він не зміг зжитися із суворим характером Тихона. Щойно тітка померла, запальний парубок втік  вчитися  "на моряка".
–Е,  Тихоне Степановичу, якби молодість знала…
– Еге ж. А старість могла… Ну та годі! — старий махнув рукою. — Давайте ладнати снідання, а то вже скоро й обідати  час. І який я тобі Тихін Степанович? Дядько я! Зрозумів? А для тебе, Григорію, дід. Ходіть на кухню. Зараз яєшеньку підсмажимо, картопельки відварю. Я ж гостей не чекав…       
– Так ми привезли... – чоловік підхопив сумку і поспішив на кухню. – Грицю, мий руки і допомагай. Поїси і ляжеш відпочинеш. Ми ж рано сьогодні виїхали. Ти, мабуть, втомився. 
   Після того  як поснідали, Тихін відвів онука в бічну від світлиці кімнату. Хлопець ліг у прохолодну постіль і вперше, за багато часу, заснув міцним сном. 
– Ну, Петре, ходімо на вулицю, –  старий щільно причинив  кімнатні двері. – А то за сніданком ти щось не дуже балакучий був. 
   Чоловіки вийшли на двір і повсідалися на ганку. З будки визирнув Сірко, дзявкнув на незнайомця  і знову  заліз у хатинку.
– Ти глядь, швидко за свого признав. — здивувався дід,—  Що то значить молоде-дурне. Ну то розповідай, Петре, чому додому не навідувався? Чому приїхав тільки з сином, без дружини?   
– Та, дядьку, навіть не знаю з чого почати, стільки всього трапилося. Як ото втік із дому, то вступив до моряцького училища. Вчився, на практиці у море ходили. В одному з портів познайомився з Надійкою, такою ж непосидою, як сам. Одружилися, жили добре. Я вивчився, вона вивчилася. Вона в мене етнографом  була…  – почав Петро і замовк, поринувши у спогади. 
– Дак, чому ж  була!? Вона і зараз Є! – вигукнув розпачливо, та враз обм’як і спустошено притулився до стіни.
  – Біда у нас, дядьку... Рік тому переїхали ми до Києва. Мені ж немає різниці звідки у рейс іти, а Надійці добре: і архіви  близько, і формування експедицій. Вона влітку  їздила  і Гриця за собою брала. Та цієї зими, я саме вдома був, пішла Надя зі своєю групою на Лису гору. Пішла і пропала… Мені потім казали, що всією громадою  її шукали. Не знайшли… І  міліція  з собакою приходили, я також  тоді  там був. Марно. Не-ма-є… І дивно якось! Тут на снігові  є сліди, а тут вже  нема. І собака, поки йшли по сліду, весь час скавучала. А  щойно прийшли на  те місця де пропала Надя, то як вкопана стала. Потім поводок від міліціянта вирвала і тільки її бачили. Аж увечері догукалися. Ось з тих пір й живемо ми самі. Тільки треба мені знову у море йти. Не  можна  розірвати контракт, дідько їх бери! Роботодавці вважають, що зникнення дружини - не поважна причина, щоб не йти в рейс! Кажуть, щоб на час відрядження, малого здав до інтернату. А я не можу! Не можу! Занадто важко Гриць дався! Скільки зусиль доклали, щоб малий залишився з нами! Він же не рідний нам. Підкинули його. Ще зовсім маленьким. Надя казала, що тижнів зо два як було, то й добре. Але ріднішої кровинки ми не мали і не матимемо. Це  якось враз відчули! А яким хворобливим ріс. Без любові й батьківської турботи зачахне в тому інтернаті. Одна лиш надія на Вас, дядьку. Не відмовте, візьміть Гриця до себе. Ні з ким його залишити. Надійка, як і я, сирота. 
   "Ось вона і тривога." –  знову майнула думка, але в голос старий нічого не сказав. Ні-ні, він і не думав відмовлятися від онука. Як не крути, а рідна душа. Але боявся відповідальності. А що коли хлопець такий, як його батько? Що Петрові скаже, як не приведи Боже, онук  щось утне? З нього ж спросять, коли з малим щось трапиться. Що з того, що він Петру не рідний. У хлопця в очах та ж сталь що у батька. Отже й характером у нього вдався. Та він і сам собі не пробачить, коли з онуком щось станеться.  
   "Господи Боже, дай мені силу й розум! Не лишати ж на поталу дитину."– думав Тихін.
– Дядьку, ви не переживайте. Я сходжу в рейс останній раз, а потім зійду на сушу. В мене контракт  до осені. Гриць закінчить у вас сьомий клас, а там літні канікули. У другій половині серпня  я повернуся й мізкуватимемо як жити далі. – продовжував вмовляти  Петро, занепокоєний довгою мовчанкою.  –  Дядьку?!   
   "Старий я вже, старий. Не так, навіть, старий, як давній. Але ж старе дерево довго рипить. Може з Божою поміччю й справлюся? Не міг Петро погано виховати сина. Років  десять йому мабуть. Це ж не мале дитя, якому цицьки  треба, – думав дід. – Вдвох, лиш,  справимося."
– Ти, Петре, не галасуй  даремно. Коли віз його сюди, думав, що хлопець може не захотіти лишитися? Він вже досить дорослий. Скільки йому?            
–  Дванадцять. В серпні тринадцять виповниться. – поспіхом  відповів чоловік.
– Тю-ю-ю! А я гадав десять… Ви що, дитину голодом морили? Чому він такий немощний? 
–   І не питайте… — Петро похапцем витер непрохані сльози. — Як Надя пропала, то малий ні їсти не хоче, ні спати не може. Все сахається чогось.
   Петро сидів понуро. Дивно було бачити  міцного й на вигляд рішучого чоловіка, таким  безпомічним і безпорадним.
   – Ет, Петре, Петре! Бити тебе треба було, як ще маленьким тупцяв. Дак нікому ж. У мене й на свого рука не підіймалася, не те що на тебе, сироту. Чому ж раніше не приїхав? По-людськи, із сім’єю. Хлопець би відпочив на свіжому повітрі, молочка свіженького попив, здоров’я набрався.
– Та, дядьку, шкодую. Дуже шкодую, що дійсно, не приїхав раніше. І зараз боявся їхати. Все  думав, чи приймете. А ще більше боявся, що не застану вже вас…           
– Та тіпун тобі на язик! Хіба ж ото такі, як ти, дадуть спокійно померти?! Ну та нічого. Ось Григорія  виростимо, а там побачимо. Коли він не проти лишитися, то я  поготів! Хоч на простих харчах з нього людину зроблю.
– Спасибі вам, дядьку! Спасибі. Навіть не знаю, що робив би, коли б ви відмовили. – Петро міцно обійняв діда. Та старий, знітившись, зауважив: 
– Чекай дякувати, ще немає за що. Скажи  краще, коли збираєшся їхати, щоб встигнути все  владнати. Це ж і документи якісь до школи треба і одяганку. Коли хлоп’я півроку  тут житиме, що носитиме? І ще, саме головне, поговори з ним, Петре. Ти ж знаєш, я в цьому не мастак. Поясни, що не маю тих зручностей до яких він звик. Та є: Сірко, якого не варто дратувати, Мурчик, якого не можна за хвоста тягати, і кури, яких треба годувати. А якщо серйозно, то щойно виникнуть якісь питання, хай відразу йде до мене. Одна голова добре, а дві краще. Усі проблеми рішатимемо удвох.  Добре, Петре, поговориш?
– Звісно поговорю. А до школи я ще сьогодні навідаюсь. В неділю ввечері мені треба вже на причалі бути. Сьогодні ж вже четвер?
– Та вранці був  четвер, а зараз після обід  хто його знає… Петре, Петре! Рушай до школи. Малий як встане, то знайдемо чим зайнятися. 
–  Дядьку, я дістану з машини Грицеві речі - нехай розпакує. В якій кімнаті він житиме?  —  Чоловік рвучко підхопився з ганку.
– В будці у Сірка! Чи ліпше на горищі з Мурчиком? Ти любив там на сіні спати, а син твій чим краще. Це нічого що сіна вже нема, за те павуків багацько! — старий всміхнувся в бороду. — Шуруй вже. Не бійсь, малого не зобиджу. Де зараз спить, там і буде. У твоїй.
    Грицько так солодко заснув, що прокинувся  коли батько вже повернувся зі школи.
– Ну, козаче, ти й сонько! – зауважив  дід, коли заспаний онук вийшов у світлицю. — Батько наказав нам стільки роботи переробити, що куди тій Попелюшці! А ти все спиш та спиш. Чи  добре спалося на новому місці? 
–  Угу! – кивнув хлопець. 
– Так, там ліжко хороше. І Петро на ньому спав, а ще раніше  Олекса, син мій. І кімнатка, хоч маленька, та затишна. Ходімо на двір, там батько вже приїхав. Спитаємо чи взяли тебе до нашенської  "академії  ".
– Взяли його, взяли. – сказав Петро, зачувши з сіней  їхню розмову. – Не йдіть на двір, там дощ починається.
– Дощ - це добре, дощ навесні на врожай. – промовив  замислено дід, та враз змінився на обличчі. – А чорти б тебе узяли! Там же в мене квочка з курчатами! 
    Він прожогом вискочив на вулицю. За ним поспішили й батько з сином. Шукаючи квочку  довго метушилися під весняним дощем, аж поки Грицько не примітив, що песик теж чомусь мокне. Турботлива матуся не знайшла кращої схованки для малечі, ніж собача будка. Сірко ж, як справжній джентльмен, поступився своєю житловою площею. Пропажу знайшли і віднесли до сараю, а потім, цілісінький вечір  згадували ті пошуки. Хлопцю стало так добре в хаті цього чудернацького діда, що вже і не сердився на батька  який лишає його з чужою людиною. Старий виявився не таким вже й страшним, як на перший погляд. І дивно, за біганиною під дощем, десь подівся сум, що нестерпно мучив досі. Наче небесна вода, змила несамовиту тугу і самотність. 
   Коли повлягалися спати, Петро спробував поспілкуватися з сином. Він добре пам’ятав, як неприємно закінчилася їхня бесіда в Києві і тому дуже здивувався, почувши спокійний голос Гриця: " Їдь, тату. Мені тут подобається." Чоловік  вирішив  їхати вже  вранці . 
   Нашвидкуруч  поснідавши, Петро зазбирався у дорогу. Коли сидів вже за кермом, щось пригадав. Вийшов з машини, відвів сина в бік і тицьнув гроші.
– Це тобі на власні потреби. В діда не проси, я й так мало йому залишив. – ще раз обійняв і сів у авто. Дід з хлопцем ще довго дивилися в слід сріблястій машині.
– Що, Григорію, залишилися ми удвох. Будем жити - не тужити! – Тихін погладив онука по голові. 
    Так, Грицеві було сумно, але він всім єством відчував: починається нове життя. І що  дивно, це життя ввижалося не тільки новим, але й цікавим і сповненим пригод. Ввечері  вирішив, що не чекатиме понеділка, а піде до школи вже завтра. Про це й сказав діду. 
– Що ж, гаразд, завтра так завтра. Проведу тебе до головної вулиці, а далі ти сам. Вранці багато дітвори з нашого кутка йде, не заблудишся. Після дощу в мене ноги трохи ломить, так  що вибачай, козаче. 
  "Ну що ж, сам так сам. Він же не першокласник, щоб старий, немічний дід вів його за руку до школи."–  думав хлопець, складаючи зошити і щоденник у рюкзак. 
                     Розділ – 2. Школа.
   Наступного ранку, так-сяк поснідавши, Гриць рушив у нове життя.
– Ти йди і запам’ятовуй дорогу назад. Якщо, не приведи Боже, заблудишся, то запитаєш у людей, де живе дід Тихін. Мене в селі всі знають, тож виведуть. Воно, звісно, краще б  з Романом тебе познайомити. Він трохи старший за тебе. Та з Нінкою, матір’ю його, я не дуже... Ось прибіжить до нас, тоді і познайомитеся. А може в школі десь перетнетеся. — примовляв старий, поки крокували по ґрунтівці.    
— Оце головна вулиця. Тобі прямісінько по асфальту в оту сторону, –  показав праворуч. — А як вертатимеш, то в оцю вуличку, де ростуть берізки. Зрозумів?
Грицько кивнув.
— Ну то з Богом! – сказав дід. Щойно онук рушив, похапцем перехрестив  вслід.
   Хлопець швидко дійшов до школи, та не знав, що  робити далі. Чи йти в кабінет до директора, чи може в учительську? Боязко стало. "Постою, поки, надворі, а там  побачу."– подумав сам собі. Та через пару хвиль пошкодував про це. Учні йшли до школи і з цікавістю зиркали на новенького. Ні, вони його не займали і не ображали, та хлопець,  не звичний до перебільшеної уваги, почувався ніяково."  Я  так більше не можу!"– подумав Гриць і рішучим кроком зайшов до приміщення. На щастя, відразу  в холі, побачив двері з написом "ДИРЕКТОР". Швидко підійшов і постукав.  
–  Заходьте! – почув у відповідь. Рвучко відчинив  двері, зайшов до кабінету і втупившись у підлогу випалив скоромовкою:
– Добрий день, мене звати Грицько Портянка, мені дванадцять років і я учень сьомого класу. 
   Голосно вдихнув і глянув на співбесідника. Прямо перед собою побачив чоловіка похилого віку з добрими розумними очима. Він з цікавістю розглядав нового учня.   
– Добрий день, Грицю. Ти сам до школи прийшов?
– Так. – ошаліло пролепетав хлопець.
 – Впізнаю Тихона Степановича. З колиски в ополонку! Що ж, радий познайомитися! А мене  звати Дмитро Іванович.  Ходімо, проведу тебе до класу, а з Степановичем я при зустрічі поговорю. Це ж треба таке! Малу дитину, перший раз, у чужу школу, саму відправити?! Ну  Степанович! 
Грицько не втерпів, що на  діда так "наїжджають."  
– Я не мала дитина, а в діда ноги від дощу болять.
– Ноги у нього болять! Ну-ну… 
Продзвенів дзвоник і Гриць поспішив за директором. Доки  йшли по коридору, той все примовляв:
– Ох, і  Степанович...  
  Гриця це страшенно дратувало. Він був майже щасливий, коли  Дмитро Іванович  зайшов  до класу і сказав:
–  Добрий ранок діти! Від сьогодні з вами вчитиметься новий учень. Його звати Грицько Портянка. – Вчитель прискіпливо глянув на учнів поверх окулярів. По класу пішов дурненький смішок, та хлопець вже звикся, що інколи на його прізвище так реагують.
 – Грицю, сідай на вільне місце і готуйся до уроку. У нас зараз  українська мова і викладаю її я.   
   У класі стояло десять парт, по п’ять парт у два ряди. За всіма - по двоє учнів. Тільки на останніх, по одному. Правильніше по одному і одній. Коли в першому ряду розташувався кремезний чорнявий хлопець, то у другому - ближче до вікон, сиділа дівчина. 
   " Ще не вистачало з дівкою сидіти!"– подумав Грицько. – "До того ж рудою."
    Хоча дівчинка мала не руде, а каштанове волосся. То так падали промінці весняного сонечка і  здавалося, що вона руда. Він попрямував до чорнявого хлопця. По класу знову пішов дурненький смішок. Чорнявий парубок  почервонів і почав поспіхом  прибирати речі  розкидані по всій парті.
– Ну ось і добре. – зауважив директор і по сумісництву вчитель української мови. – А після уроку  отримаєш  у бібліотеці підручники. Гадаю, твій сусіда проведе тебе. Проведеш, Романе? 
– Проведу. – Неохоче відповів хлопець і знову густо почервонів. Він був гаркавий. 
  На уроці писали диктант, Грицько також старався. Не боявся ізганьбитися, бо любив цей предмет і знав його непогано. Щойно урок  закінчився, до нього звернувся сусід:  
–  Ходімо, получиш книжки.
   За всю дорогу до бібліотеки, чорнявий хлопець не промовив  жодного слова. Почекав поки новенький отримає підручники, а потім відвів  назад до класу. Наступним уроком була  алгебра. Вивчали новий матеріал. Гриць не любив оці всі нудні цифри. Часто  помилявся, та все ж  вперто рахував. Інша річ його сусіда. Розв’язував рівняння, неначе насіння лузав. Списувати не давав, а  допомагати навіть не намагався. І взагалі, по всякому ігнорував новенького. Продзвенів дзвінок на перерву. Щоб якось зав’язати розмову, Гриць подякував, що він допоміг отримати підручники. Хлопець подивився на нього довгим  важким поглядом:
– Ти книжки получив? Получив. Шо ще хочеш? Сиди мовчки і не займай мене, а ні -  сідай до Гальки. – він показав на останню парту в другому ряду. Там одиноко сиділа дівчина, зосереджено втупившись в книжку.
– Гей, новенький! – обізвався один з хлопців, по всьому видно ватажок  хлопчачої компанії. – Ти Ряску не займай, з ним говорити - себе не поважати. Хоча й ти від нього не далекий! Портянка і Ряска - Ганчірка і Гаркавий. Карочє, ви ще Гальку Бабачку візьміть до себе і буде у вас повна комплектація команди отстою! 
  Після його слів, весь клас нестримно  зареготав. Гриців сусіда стис свої дебелі кулаки і насупив кошлаті брови. Під  смаглявою шкірою проступили вилиці. Темно-карі, майже чорні очі, метали блискавиці, та хлопець змовчав. Дівчинка у другому ряду ще більше закрилася розгорнутим підручником, але було видно, як вона  зблідла.  
   " Чому вони їх ненавидять? – думав Грицько. – Ну хай мене, новенького. Але ж то їхні однокласники. Вони провчилися разом не один рік і не видно, що ці двоє підлабузники чи стукачі. Швидше-навпаки. Роман - не такий вже й поганий хлопець. Ну то й що, шо не балакучий? І та дівчинка, Галька, здається звати. На вигляд також непогана." – мимоволі скосив погляд. – Навіть  дуже непогана!"— від таких думок, враз почервонів. Бліде дівоче обличчя з великими виразними зеленими очима, обрамленими довгими віями і мов намальованими "шнурочком" бровами, викликало досі невідомий приємний щем. 
   І на всіх  інших перервах  Роман й далі його ігнорував, а однокласники тільки підсміювалися. "Ну то нічого, то тільки перші дні так. За що їм любити мене і пропонувати  свою дружбу та повагу? Вони мене зовсім не знають. Може  думають що я ябеда, або ще щось таке. Може вони навмисно це роблять. Перевіряють, чи не побіжу  жалітися."–  розмірковував Грицько, ідучи додому. Берізки  запримітив ще здаля, тому звернув  де потрібно. Коли крокував по своїй вулиці, то навіть якби і не запам’ятав  дідових воріт, повз двору - не пройшов. Радісний Сірко загавкав ще здалеку. Це трохи розрадило Гриця. Зайшовши в двір, відразу поспішив до песика, щоб почухати за вухом. 
    Тихін побачив онука, щойно той зійшов з головної  дороги. Примітив  також, що малий чимось засмучений. Рушив назустріч, та передумав, хутко завернув і поспішив до літньої кухні. Коли Гриць зайшов у двір, старий  вже саме виходив. Стурбований  дід хотів запитати як справи в онука, аж раптом, щось знову його зупинило. Стояв і дивився, як хлопець пестить собаку. Сірко ж, ні - щоб скавучати від задоволення, як завше це робив коли приємно, впав на живіт  і почав лизати черевики малому. "Що це з псям трапилося? – здивувався Тихін, – Сама більша дяка це раз, у друге лизне  руку.  А тут гляди як чистить чоботи, як заправський  ваксувальник."
    Грицько опустився перед песиком на коліна, підняв писок і чмокнув  прямісінько у чорний вологий ніс. Від такого щастя Сірко просто здурів! Тричі перекрутився через спину, підхопився і підстрибнув вище ніж на метр. А потім взявся ловити себе за хвоста. "Здуріло щеня." – подумав старий. Набридливою мухою закрутилася здогадка, та ніяк не давалася. " Ет, старий я став. Шо не треба - саме в голову лізе, а як треба, то не вловиш."
– Григорію, а штани хто пратиме? –  дід вийшов з  літньої кухні.
  Хлопець швиденько піднявся і почав обтрушувати штани, а Тихін поспішив до онука. Сірко все ще несамовито ловив хвоста, аж раптом помітив старого. Ошалілий песик зупинився, підстрибнув і лизнув діда в обличчя. Вмить схаменувся й гепнувся  на живіт. Поклав морду на витягнуті лапи і заметляв хвостом, як помелом. Він завше так робив, коли  чимсь завинив. Розгублений старий завмер і отетеріло споглядав то на онука, то на Сірка.
– Оце так дожився! Собаки цілують! Оце та-а-ак… Старість - не радість. Пройшли ті часи, коли молодиці цілували, тепер тільки собаки.  
    Витерся рукавом, махнув рукою і подався до хати. Сірко винувато заскавучав і поліз у будку. Нічого не второпавши, Гриць поплентався за дідом. Старий тарабанив на кухні мисками. Хлопець тихенько зайшов у світлицю і попрямував в свою кімнату." Щось дід засмутився. Мабуть краще не займати його." – подумав він. Переодягся і  хотів сідати за уроки, як  у двері зазирнув дід.
– Що, як собака мене облизала, то вже й не сядеш зі мною за стіл? – запитав він. – Так ти не бійся, не покусаю. Сірко привитий проти сказу, хоча і поводиться  якось чудно.
   Онук здивовано глипнув на старого. Тихін  зрозумів, що малий не в змозі належним чином  оцінити його жарт і усміхнувся в бороду:
– Ну, не цілувався до сьогодні я з Сірком! Та це не привід, щоб ми не пообідали разом. Ходімо! За борщиком розповіси, як пройшов  перший день у школі. 
   Та скільки дід не допитувався, Грицько відмовчувався. Не мав чим хвалитися, а нарікати на життя, не любив. Тільки й сказав, що в класі вісімнадцятеро дітей, а з ним дев’ятнадцять і сидить на останній парті з хлопцем, якого звати  Роман Ряска.
– Роман! Ряска? Так це ж мій онучок! Вірніше мій правнучок. А я думав він старше  за тебе. Ти глянь, дійсно заморили хлопця голодом. Ти їж  борщик їж,  а то схожий на того чия смерть в яйці. Може тобі ще підсипать?
– Ні, дякую, не треба. – Гриць густо почервонів і тому нахилив голову. Він вже почав  "доганяти" гумор старого.  Образливо, коли тебе мають за Чахлика Невмирущого.
– Роман - хлопець непоганий, ви з ним потоваришували?
– Ні. – коротко відповів онук і дід зрозумів, питати - даремно.
   П'ятниця  добігала кінця. І хоча попереду два вихідних, Грицько вирішив  зробити  домашнє завдання. Просидів за ним довгенько, а ввечері допоміг загнати квочку з курчатами і прийнявся завзято полювати на хрущів. Збивав їх кашкетом, саджав на долоню і спостерігав як хрущ повзе. Від дотику малесеньких лапок, було так приємно. Дивився на маленьку комашку і згадував маму. Раніше вона часто брала його з собою в експедиції. "На вилазки ", так  говорила мама та її співробітники. Саме вона і навчила  ловити хрущів кашкетом. А потім спостерігати, як той повзе по долоні, залазить на верхівку  середнього пальця, хвильку там сидить, розправить тоненькі крильцята і здіймається. І летить такий поважний та бундючний, ніби якийсь пан. 
    Ці спогади навіяли на Гриця сум. Тихін довго спостерігав за ним, та так і не второпав, чому це хлоп’я  щойно гасало, як навіжене, аж тут принишкло. Дивиться на хруща, шепоче, а в самого сльози бринять на оченятах.  " Дійсно, недобре з хлопцем. –  занепокоївся  старий, – І нічого ж не розповідає! Питай, не питай. Прям, партизан якийсь! Треба його чимсь відволікти."
– Григорію, а ходи-но сюди! – покликав він. – Ходімо картоплі на вечерю насмажимо. – нічого більш путнього вигадати не зміг. 
   Грицько полюбляв смажену картоплю на салі з часником. Та зараз й улюблена страва  зробила капость. Враз пригадалося, як в експедиціях також часто смажили картоплю. А   після вечері, мама брала гітару, щось награвала і всі дружно підспівували. Ці спогади остаточно добили хлопця. Не доївши, схопився з-за столу і ледь стримуючи сльози, чкурнув до себе в кімнату.
   " Ось тобі й раз! Так він остаточно зачахне. Що ж робити? – думав дід. – І порадитися ні з ким. Хіба що?… Та, ні!… А може й знає?!"  Ось так примовляючи, почовгав у літню кухню. Йшов поволі, бо саме зараз, вперше в житті, відчув себе старим, нічого не знаючим і безпорадним. 
    У літній кухні був довгенько, та  Гриць того вже не відав. Йому у вві сні знову ввижалися страхіття. Він крутився, стогнав і раз-за-разом вкривався рясним потом. За жахіттями не чув, як дід повернувся, прочинив  двері і запустив до нього кота. Мурчик довгенько мостився: то в ноги ляже, то під бік, але хлопець спав неспокійно і котові нічого не лишалося, як притулитися біля голови. Від  його заспокійливого муркотіння, сон Гриця став спокійніший. Хлопчина спав, розкинувши руки й ноги. І тільки мокра від поту та сліз подушка, виказувала про примарні страхи.    
   Всю ніч Мурчик проспав поряд. Тільки під ранок, обережно прочинив лапою двері,  щоб попроситися в діда на двір. А далі відбувалося щось досить дивне. Старий не просто   випустив кота, а взяв на руки і відніс його на літню кухню. Що там з ним робив, то невідомо, та через якийсь час дід вийшов. За ним поспішив і Мурчик. Ще ніхто і ніколи не бачив Тихона таким розгубленим. Йшов до хати і не помічав, як за ним пробирається кіт, якого принести-принесли, а забрати-забули. Тому й доводиться ось так, перестрибуючи через молоденький заросяний моріжок, своїм ходом добиратися  за чесно заробленим сніданком. Та діду було зараз не до кота. Човгав по росяній траві, не помічаючи, що  холоші штанів зробилися мокрими. Зайшов до хати і перед самісіньким носом  кота, зачинив двері. Від несподіваного нахабства, той аж сів на ганку. Ошаліло зиркав на раптову перепону, не здогадуючись попроситися. Не знати скільки б ще витріщався, якби дід не нагадався  і не впустив до хати. Мурчик повагом пройшов на кухню і став напроти холодильника.                                                             
– Так, ти нині заслужив. Тримай свій делікатес. – старий дістав з холодильника ковбасу, відрізав добрячий шматок і дав котові. Той не кваплячись почав їсти.	
–  Мурчику, Мурчику, що ж тепер робити? –  Тихін погладив кота. – Як правильно вчинити? Отакої! Думав що хоч щось зрозумію, а тепер ще більш не пойму. 
    Дід сів за стіл і підпер рукою кошлату голову. Думки, які в ній сновигали, були не вельми веселі. І чим більше він сидів, тим тьмянішим ставав його погляд. Рипнули двері. Заспаний  Гриць увійшов до кухні.  
– Добрий ранок, діду.
– Га?! Це ти, Григорію?! А чого ти так рано підхопився? Поспав би ще трохи. Сьогодні ж вихідний.
– Так, діду, вже дев’ята. Я наче й виспався.
Старий так і підскочив із стільця.
– Що, вже дев’ята!? Господи, а чого ж я сиджу? В мене ж квочка з курчатами негодовані!  Григорію, а  підсоби-но мені. Збігай до сараю та повідкривай усіх, а я крупки наберу. 
– Так, діду, скажіть де то-та крупка, то я й погодую. Що я, малий  чи що? Ви ж самі казали, щоб я вчився по господарству  допомагати. 
– І правда, йди, дай. Крупка там, в сінях, в малій бочці. Тамочки й черпачок. Ото пів черпачка й дай. І води не забудь поналивати, а я поки снідання  приготую.  
   Грицько набрав крупки і пішов відкривати курей та квочку з курчатами. В сараї переможно закукурікав півень. " Мабуть відчуває, що зараз випустять. – подумав хлопець, йдучи до сараю. –  Добре, що батько залишив мене з дідом, а не в якійсь там задрипаній приватній школі." Він всіх повипускав і нагодував, та захотів трохи погратися з Сірком. Але песика не було видно. " Де це Сірко? – подумав Гриць і зазирнув у будку. Собака лежав у себе в будиночку. Побачивши хлопця,  жалібно заскавучав. "Чи не захворів  він?"– затурбувався хлопчина і погладив малого гавчика. 
– Що з тобою, Сірко? Йди на вулицю. –  спробував витягти його з будки, та песик ще більш забився в куток. 
– Діду, діду, Сірко захворів! – хлопець забіг у хату. – Лежить у себе  і не виходить! 
Тихін  глянув на розпашілого онука.
– Оце так новина! Він точно в будці  чи вже  кудись втік? Останнім часом цей шалапут умудряється стягти нашийника і гайнути світ за очі. До самої вечері десь теліпається. Але це тільки після снідання, а доти ні-ні. Ще  зроду-віку харч не пропустив.
– Ні він у будці! Лежить і скавчить. Він захворів, точно. Ось гляньте. 
– Ну ходімо. –  дід поспішив на двір. Собака  справді був у будці.
– Сірко! – покликав старий. Той у відповідь жалібно заскімлив. – Сірко! А йди-но сюди!
Песик несміливо вигулькнув, побачив господаря і знову сховався. 
– Сірко, йди сюди! Кому сказав?! – повторив суворо Тихін.
   Собака  знову визирнув. Неохоче виліз, ліг на живіт і ось-так, по-пластунськи, жалібно скиглячи, поповз до старого. Лизнув раз, удруге дідові чоботи, понуро поклав  голову на витягнуті лапи і звів очі на господаря. Стало зрозуміло, песик просить пробачення.
– Що, бусурманин! Соромно, шо вчора мене  ізганьбив? – дід нахилився і лагідно погладив собаку по голові. – Я ж, Григорію, його з смоктунця викохав. Таке утле пся було, що думав не вибуде. Тогоріч в лісі його знайшов. Сніг лиш зійшов, а воно повз дорогу під ялицею лежало. Я по гайворонах помітив. Ті вже чатували. Майже задубло. Так я його за пазуху - й  хода додому. Вдома вже одігрів і нагодував розведеною "згущонкою". В нього саме очки відкривалися. Чудне росло. Так те згущене молоко полюбило, що тільки відкривав на кухні якусь консерву, то воно з сіней чуло. Такий гавкіт підіймало, що хоч вуха затуляй. Але цілуватися, ні-ні. Це вже, хлопче, твоя наука. З ким він вчора цілувався? Хто пся розпестив?      
   Грицько винувато нахилив голову. Сірко лежав і слухав господаря. Він зрозумів, що йому пробачили, тому несміливо лизнув Тихону руку. Сидячи навпочіпки старий продовжував  його пестити. Сприйнявши це за дозвіл, песик піднявся. 
– Діду, а можна  відв’язати його? – запитав стиха Гриць.
Тихін глянув спочатку на онука, потім на собаку, потім знову на хлопця. 
– Ох і хитрун! Ти ж розбалуєш його так, що він  забуде як гавкати. Лізтиме цілуватися до всіх вхожих. Еге ж, Сірко? – песик згідно замотиляв хвостом.
– Ну діду, будь ласка. Я вже не цілуватиму його. Чесно! 
– Ет, Григорію, ти скоро на шию мені сядеш, так улесливо просиш. Та  грайтеся вже, що з вами зробиш! Ви ж вдвох та на мене одного. А я піду сніданок доготую, бо бачу ми сьогодні голодні залишимося.
Грицько кинувся  знімати нашийник. Боявся, що дід передумає, а так кортіло погратися з цим кмітливим песиком!
– Григорію, тільки на вулицю собаку не випускай, щоб лиха кому не наробив. Воно молоде, дурне, а люди усякі бувають.
Старий стояв на ганку і спостерігав, як  щасливий Сірко намотує  кола.
– Добре діду, не випущу. – відгукнувся хлопець,  доганяючи собаку.
– І ще, чуєш?
– Га!?
–  Як так кортить то цілуй, він глистів не має, але коли штани забрудниш - пратимеш сам.
                Розділ – 3. Початок  дружби.
   Дід вже взявся за клямку, як десь здалеку почувся зойк, а потім сварка. Лаялася жінка і  цей голос старий впізнав одразу.
– Нінка! Знову репетує. – Тихін насупив кошлаті брови. 
  Сварка тільки починалася і здавалося, людина прочищає горло перед справжнім "концертом". Навіть Сірко зупинився і нашорошив вуха. Дід ще більше спохмурнів.
– Григорію, чекай тут, а я схожу, попитаю, що трапилося. Може  Роман знову щось учудив. – він поспішив  до хвіртки.
– Діду, а можна з вами? – несміливо запитав Гриць. Коли почув ім'я Роман, то зрозумів,  мова йде про його сусіда по парті. Що ж можна  зробить, щоб так тебе лаяли? 
– Ет! – махнув рукою старий. – Ходімо вже.
  Вони поспішили з двору, не помітивши, що за ними ув’язався й  Сірко. Йшли своєю вуличкою, але не в сторону головної дороги, а в протилежний бік. Дід крокував так швидко, що онук ледве встигав. І хоча лайка чулася вже досить добре, та проминувши два-три двори, хлопець збагнув, йти ще далеченько. Він поспішав і мимоволі вслухався в голосіння жінки.
–  Який лихий поплутав мене вийти заміж за відьмацьке поріддя!? За що я таке чортеня вродила?! А бодай би тебе чорти узяли! Що ж ти бісівський сину наробив!?
  Зачувши це, Тихін додав ходу. З вулички різко звернув у двір зарослий тогорічним сухим бур’яном.
– Тут городами зріжемо…
 Щойно проминули садок і вийшли на чиїсь грядки, як не знати звідки здійнявся сильний вітер. З Грицька злетів кашкет. Поспіхом підняв його з землі і помітив, як раптом споночіло. Глянув у небо і не зміг второпати, що ж зробилося. Хвильку тому височіла весняна блакить, а тепер нависли важкі свинцеві хмари.   
– Діду, що це, буря!? – гукнув хлопець, намагаючись пересилити вітер.
 Не збавляючи ходу старий глипнув на небо.
– А щоб тобі лиха не було! Григорію, а ну ноги в руки і за мною. –  і підтюпцем побіг через город. Онук припустив за ним.
    Минувши поле, дід  забіг у чийсь задній  двір, прочинив  хвіртку і зник за огорожею. Гриць об щось перечепився й мало не впав. Головою відкрив хвіртку і  ввалився у двір за високим шиферним парканом. Те що побачив, неймовірно його  здивувало. Розмахуючи сапою, по обійстю, бігала маленька жіночка у веселенькому квітчастому халаті. Не дивлячись що така мала, вона вряди-годи наздоганяла дебелого хлопця і била його держаком по спині. А той, ні щоб втекти, намотував кола за великим червоним півнем. У прудкого птаха було прив’язане на спині щось чудернацьке, іржаве  з ручкою. І хоч відчувалося, що півневі важко бігти і марафон тривав  вже досить довго, горда пташина хлопцеві не давалась. Не здавалася в свою чергу і моторна жіночка з сапою. Лупила дебелого бігуна, при цьому ще й добряче лаяла. В загнаному хлопцеві, Гриць упізнав свого сусіда по парті - Романа Ряску. Дід  метнувся  навперейми.
– Йой Нінко, чи ти здуріла!? Ти ж  сину ребра поламаєш! Віддай сапу, навіжена баба!
    Рішучим рухом висмикнув з рук стратегічне знаряддя і пожбурив якнайдалі. Схопив галасливу молодицю  за плечі й добряче струсонув. Від несподіванки жінка на хвильку замовкла. Та за мить з новою силою заголосила, яка вона бідна та нещасна, що в молодості вийшла заміж за чортове насіння. Ось тепер й  мучитися з малим бісеням, бо його батька нечисті взяли до себе у пекло. Роман відбіг на значну відстань від матері, зупинився і почав витирати обличчя рукавами сорочки. Був добряче замурзаний та розпашілий. З чола стікав піт, а на смаглявих щоках проступали сліди від сліз. Поруч, на землю знесилено гепнувся півень.
– Нінко, перестань квилити на все село! Не сміши людей, бо зараз з усіх кутків позбігаються подивитися на твою виставу. – наказав  старий. – Ти розумієш, що мало не покалічила рідного сина?! 
– А його мало покалічити! Йому треба повисмикувати руки і ноги, щоб не робив більше нічого дурного! А за разом і голову відкрутити, щоб туди те, що не треба, не залітало. Це все, Тихоне, ваша кров! Це ваше поріддя! А було б воно прокляте щойно вилупилося! У інших людей діти як діти, а це виродок якийсь! 
– Схаменися, жінко! Та що ж він зробив, що ти так його клянеш!?
– А дивися, що той лобуряка вчворив! – вона показала на півня, який розпластався під важкою ношею. – Ось для чого прив’язувати півневі праску? А вчора, се сьому ж таки когутикові,  гайки до ніг попричіплював! Ось  скажи мені, нормальні діти роблять таке? 
– Ну попитала б його, для чого він це зробив.  За що ж ось так, держаком по спині? Ти ж знаєш, не можна його дарма бити! Мольфар він по крові. А зараз саме в года входить, не вміє себе стримувати. 
– Знаєш що, Тихоне  Степановичу, мені ваша кров вже  всі печінки виїла!… А бодай би ти здохло!  – вигукнула жіночка, побачивши щось  за спиною діда і знову кинулася до сапи.     
    Всі інші теж помітили, що Сірко пробрався якимось чином у двір і вирішив й собі поганяти півня-спринтера. Старий враз зметикував, що зараз знову почнеться сварка  і треба щось негайно робити.  
– Романе, Григорію,  гайда додому! І Сірка заберіть!  Хутко, хутко!  
  Хлопці перезирнулися: "Сірко, за мною!"– скомандував Гриць і вони втрьох дременули городами. Бігли пліч-о-пліч. Роман трохи попереду, показуючи дорогу, Грицько позаду. За ними, з веселим гавкотом, мчав Сірко. Він вирішив добряче сьогодні по-побігати, як не за півнем, то хоч за хлопцями. І взагалі, день у нього видався  напрочуд  вдалий! Так, мабуть, думав песик хапаючи за холоші то одного парубійка, то іншого. Хлопців це ще більше підганяло і за пару хвиль вони були вже на місці. Забігли в двір й знесилено впали на ганку. Лежали на східцях, важко дихали і ні як не могли прийти до тями. Трохи оговтавшись, Гриць помітив, що небо знову високе й чисте, а вітерець лагідний та теплий. 
– Тю-ю! Наче й не було бурі. – подумав  уголос.
– А бурі й не було. Це я коли серджуся, або реву, то таке  вчиняється. Скільки дід не повчає, та я ніяк не навчуся стримуватись… – обізвався Роман. Враз  зрозумів, що бовкнув зайве і знітившись замовк. 
   Грицько піднявся на ліктьові й уважно глянув на нього. І таким пронизливим був погляд сірих очей, що Ромці здалося - йому не вірять. Це неймовірно заділо хлопця.     
– Ні, ти не думай, я не вигадую! Дід  каже, що я - мольфар. Що це таке, я й сам до пуття не знаю, але  мушу контролювати свої емоції, щоб ненароком не наробити  біди.
Гриць нічого не сказав, тільки погляд зробився ще прискіпливішим.
– Чесно, я не брешу. Ти мені віриш?
– Вірю. – Він подивився  прямо Романові в очі. – Чесно. Вірю.
Обидва відчули, що між ними встановився якийсь невидимий, але сильний зв'язок. Щоб якось розрадити  хлопця, який ось так, враз, став  більше ніж товариш, Грицько запитав:
– А з півнем що?
Роман гигикнув і почухав потилицю.  
– Розумієш, у наших  сусідів, дядька Василя і тітки Польки, є півень. Цієї весни він внадився  ходити до нас у двір і бити нашого півня. Ось я і вирішив  натренувати свого Петруся. Когути, коли б’ються, то ранять одне одного більш шпорами ніж дзьобами.
– А що це таке? — поцікавився  Гриць.
– Шпори - це такі гострі відростки на ногах. У курей такого нема, тільки у півнів. – пояснив Роман, помітивши, що Грицько приглядається до квочки. – А коли шпори на ногах, то ноги треба тренувати. Логічно? 
– Логічно. – погодився Гриць.
– Ну ось! Я ще вчора взявся за тренування. Поприв'язував до лап гайки і давай намотувати за півнем. Мати якраз у магазин ходила, тому й не бачила наших вправ. Застала тільки коли я вже відв’язував ті гайки. Вона рішила, що хочу те прив’язати, ну й дала  ще вчора чортів. А сьогодні я думаю: поки мамка до сусідки пішла, то ще потреную півня. Щоб швидше його накачати, вирішив збільшити навантаження, ну і прив’язав  йому на спину чавунну праску. І знову кола намотувать. Звідкіля міг знати, що вона так швидко повернеться? 
– Ну а коли почала бити, чого не втік?
– Ич, який ти розумний! Я втечу, а півня хто розв’яже? Він же здохнуть може. Ну ото й терпів. Думав зловлю, запруся з ним в сарай, відв’яжу, ну а вже потім дьору дам.
– А -а-а! Тоді все ясно. А то я подумав, що в тебе щось переклинуло. Тебе б’ють і лають, а ти терпиш.
– Та на те що мамка гиркає, я не ображаюся. Важко їй зі мною. Батько ось вже п’ятий рік  як помер. А те що б’ється, так я вже й звик до цього. Ні, ти не думай, вона в мене хороша. І бити почала тільки тоді, коли помітила, що в мені просинається "бісівське коріння". 
– Як це? – здивувався Грицько.
– Ну, так зразу всього й не пригадаю. Ось дивися, зроблю я якусь шкоду, насварить вона мене, а потім  хоч сама вріжеться, хоч впаде і заб’ється сильно, або ще щось таке трапиться. Так от  вона наперед уже й лупить мене. Але ж я не спеціально це роблю, я її люблю і не хочу щоб їй боліло. Нехай краще в мене болить. Вона ж не винувата, що мене такого народила. Хоча дід  каже, що з роками я всього навчуся і з мене вийде добрий мольфар.
– Гей! Грицько ти чого? – Роман тільки зараз помітив, що по обличчю Гриця течуть сльози. Його новий товариш швидко відвернувся і поспіхом почав витиратися  долонями.
– Ти чого ревеш?
– Та, нічого. Не звертай уваги.
– Як це не звертай уваги? Ти ревеш, а я не звертатиму уваги? Я щось не так  сказав? Так ти не ображайся, я ж ненавмисне.
– Та ні, Ромка, просто… Просто… – Гриця прорвало  – А у мене  мама, мабуть, померла. – він плакав уже не ховаючись. 
– Як це "мабуть померла"? Так вона жива  чи померла?
– Ні, вона пропала…
– Як пропала?
– Ось так! Пропала і все! Як тобі ще пояснити?!
–  Розкажи та й все. Я ж не дурень! 
– Так нема чого розказувати! Сам не знаю як вона пропала! Мені ніхто нічого не пояснював. Ні батько, ні мамині знайомі. Вони думають що я малий і нічого не зрозумію.
–  Гей, Романе, ти що, віддубасив Григорія? – почули хлопці голос діда. Тихін підійшов до них і уважно подивився.
– Та ні, діду, ніхто мене не бив. То я просто так. – Гриць швидко витер сльози.
– Діду, та ви що?! Та хіба я кого не-будь, коли не-будь навмисне образив? 
– Ото ж бо й воно, що навмисно-ні, а ненавмисне-так! Що сьогодні вчинив? Нагадати? –  старий  був дуже сердитий. – Ти ж знаєш, що в тебе мати нервова. Для чого її дратуєш? Га?! Ось так би й луснув тебе поза вуха. Та ще й біди мало не наробив! Що було б, якби з то-тої хмари град пішов і цвіт побив? Скільки тебе вчити: стримуйся! Ет! – дід махнув рукою. – Потім поговоримо. Зараз сиди тут і до дому не потикайся. Нехай мати трохи охолоне. Увечері підеш. А ні, так завтра вранці. Зрозумів?   
– Зрозумів. – буркнув Ромка. 
– Ото ж бо й воно. – дід любив, щоб останнє слово залишалось завжди за ним. Він зайшов до хати. Скрізь прочинені двері чулося як старий бурмоче сам до себе.
Хлопці  перезирнулися. У Грицька в животі забурчало, Романові тельбухи йому відповіли.
– Ну й жерти хочеться. Я від учорашнього обіду нічого не їв. – сказав Роман і почухав живіт. – Що у вас на сніданок було?
–  Ага, швидкий який! Ми з дідом теж ще не снідали. Там, може, учорашня смажена картопля залишилася.
– На олії  чи смальці?
– На салі  з часником.         
– Клас! Це нічого, що вчорашня. Пішли, підігріємо і хоч трохи перекусимо, а то я зараз із голоду  здохну. Поки то дід пересердиться і їсти щось приготує.
 – Він якраз і готовив снідання, коли твоя мати переполох зчинила.
Почувши їхню розмову підбіг  Сірко і почав лизати Грицю руки.
– Ти теж  голодний? – запитав  хлопець і почухав його за вухом. У відповідь песик жалібно заскавучав.   
– Пішли, Грицько, на кухню. Пошукаємо і собі пожувати, і пса нагодувати. Ти диви, з голодухи вже віршами заговорив.
  Друзі попіднімалися і зайшли до хати. Песик залишився на дворі сам. Недовго думаючи,   побіг до будки, схопив в зуби свою миску і кинувся у прочинені сінешні двері. Дід Тихін саме  відціджував макарони. Ті вже встигли порозлізалися, як жаби. В світлиці щось загриміло. Старий знервовано кинув друшляк з макаронами в каструлю і виглянув з кухні. На підлозі простерся Гриць, поруч, з навколішок, піднімався Роман.
– Блін, Грицько, під ноги дивися! Шо, не бачиш що тут доріжки лежать!? Як сам сліпий, то хоч мене не підбивай. Я й так ледве на ногах стою. Вставай швидше, поправляй доріжку.   Дід як побачить гармидер, то дасть чосу. 
– Ой! Зараз, зараз, не кричи. Це я ще не привчився і перечіпаюсь… – було видно,  хлопець забився і йому боляче.  
Тихін підійшов ближче і зробив  вигляд, що не чув їхньої розмови.
– Ви що тут порозлягалися? Ні, щоб допомогти їсти приготувати, вилежуєтесь як на пляжеві. А я старий і немічний маю вам, двом лобурякам, снідання готовить?
Онуки  перелякано перезирнулися і витріщилися на нього.  Їм враз стало непереливки.
– А це що за мара?! – дід глипнув кудись позаду них. Парубійки озирнулися. У дверях  стояв Сірко із своєю мискою в зубах.
– Ні, ви тільки гляньте! Куди зібрався зі своєю тарою? Га?! – запитав Тихін собаку.
   Побачивши, що до нього звертаються вельми шанобливо, Сірко не поспіхом, повагом, високо піднімаючи голову, щоб не човгала миска по підлозі, дугою оминув  діда й розпластаних хлопців і почимчикував на кухню.
– Григорію, це вже твоє вихованнячко! Ти глянь! Правду люди кажуть: "Пусти пса під стіл, так він і лапи на стіл."  Аби ви отак швидко чогось хорошого вчилися! Один ходити по-людськи ніяк не навчиться, ходить шпотаючись. Інший - ні, щоб матері по хазяйству допомогти, за півнями, як цуцик навіжений, ганяється. За те Сірко, ой да молодець! Все на льоту схоплює! – старий голосно засміявся. Хлопці знову переглипнулися.
– Ну що, вставайте, та швидше на кухню, а то головний  їдака всі макарони строщить. Ет, козаки, ні до роботи, ні до їжі не допросишся. — дід махнув рукою і почовгав на кухню. Парубійки попіднімалися.
– Хух, мене аж в піт кинуло. –  прошепотів  Роман, витираючи чоло. У нього в животі знову забурчало. – Пішли швидше їсти, поки дід  добрий. 
– А то що? – поцікавився тихенько Гриць. Він ще не дуже добре знав характер старого. 
— Як це, що?! Та так  " заб’є  баки" повчаннями, що з голоду вмиратимеш, а шматок у горло не полізе.
– Вам що, особливе запрошення треба? – старий вийшов  з кухні. В руках тримав собачу миску, наповнену  вчорашньою  картоплею.
 – У нього, ось, вчіться. — він кивнув головою позаду себе. За ним, шалено матляючи  хвостом, йшов песик.
– Сірко, " був парубок моторний  і хлопець, хоч куди козак. На всеє  злеє був проворний, завзятіший від всіх бурлак!" А ну, мити руки - і за стіл, а я прив’яжу цього "бурлаку."
–  А що це було? – запитав тихцем Роман, коли дід вийшов із світлиці.
–  " Енеїда",  Котляревського. – відповів пошепки  Грицько. 
– Ну й дід. Ні фіга собі! –  Роман від враження аж рота відкрив.
– Еге ж, я сам в шоці…
Вони пройшли на кухню. Мивши чи не мивши руки, повсідалися до столу. Коли старий повернувся, онуки вже поснідали і саме допивали узвар.
– А до макаронів з яйцями, здогадалися ковбасу взяти? – поцікавився він.
– Ні! – разом відповіли парубійки.
– А що є ще й ковбаса? – запитав Роман  Гриця.
– Та я й не знаю. – відповів  той не певно. – Я ніколи в холодильник не  зазираю. 
–  Ось тобі й раз! Григорію, та який ти хазяїн, коли не знаєш що в холодильнику є, а чого  немає? – Тихін скрушно похитав головою.  
Роман, в свою чергу, встав і дістав з холодильника палку ковбаси. Відрізав два  великих шматки, один поклав біля себе, інший дав товаришу. 
– На, їж. Ковбаса в любому вигляді смачна, з узваром теж. Діду, вам відрізати?
– Та вже відріж, коли взявся хазяйнувати. – відповів старий і звернувся до Гриця. – Вчись  ось у нього! А то згибієш ні за цапову душу. 
Грицько сидів ні в сих, ні в тих. Вже вкотре  зрозумів, потрібно ставати  відповідальним і самостійним. 
  День для друзів промайнув напрочуд швидко. Ввечері вмостилися в одному ліжкові і довго гомоніли згадуючи вранішні події. Старий якийсь час мовчав, та потім пригрозився, що надере обом  полуночникам так зади, що болітимуть до сходу сонця. Засинаючи, Гриць почувався щасливим. Нарешті  він  знайшов справжнього товариша! 
   Вранці, щойно стало розвиднятися, його розтуркав Ромка.
– Я додому, з мамкою миритись. Дід ще спить, то я "змиюсь" поки він  знову не почав "мізки вправляти".  Передай йому, що я все зрозумів і  матір більше не нервозитиму.
– Добре. А ти ще прийдеш? – запитав Грицько потягуючись.
– Ні! Ти шо, дурний? Мати й так не любить щоб я до діда ходив. А тепер тим паче! Не скоро дозволить з двору виходити, не те що сюди…
– Жалко.
– Жалко у бджілки в дупці. А мені аби цей день пережити, а там легше піде. – Роман   стояв уже одягнений. 
– Ну, бувай, Грицьку. Побачимося завтра в школі.
– Бувай. – Гриць махнув  і знову завалився. Він не привчений був вставати  вдосвіта. 
                      Розділ – 4.  Дівчинка і чорне кошеня.
   Прокинувся  від  того, що почув, як дід розмовляє з кимось надворі. "Сірко не гавкав, отже, хтось із своїх. – подумав хлопець. – Може мати Ромку пробачила і відпустила?" Похапцем  одягся і прожогом вибіг на вулицю. Та на жаль, товариша не побачив. Старий  щось оповідав згорбленій бабці. Щойно Грицько вийшов на ганок, вона відразу ж його примітила.
– Господи, Тихоне, що за заморене хлоп’я?! –  урвала старенька Тихона.
Дід озирнувся і теж побачив заспаного, невмиваного онука. Той стояв похнюпившись. 
"Чого тут всі вважають мене за якогось здихляка?"– подумав Гриць. 
– Григорію, а здоровкатися тебе не вчили? – запитав  строго дід.
– Добридень. – стиха буркнув Грицько.
–  Навіть миша гучніше пищить. – зробив  зауваження  старий.
– Ти чого на малого гримаєш? – кинулася на захист бабка. – Це ти, старе луб’я, вже вдосвіта швендяєш, а воно, бачиш, щойно прокинулося. Та ще ж і не снідавши. 
  Її  слова заділи Тихона за живе.
– Ох і молодуха обізвалася! На скільки ж ти молодша, Палазю?
– Ти голову мені не дури, на скільки б не було, а розум ще маю! Ти чого так дитя заморив?
– Дак, я що? Я ж нічого. Його такого  привезли… – почав виправдовуватися  дід. – Та ще й до їди не дуже охочий. 
– Так де б був охочий, коли геть охлялий! Молочка б йому попити, козячого. В мене саме   Манька окотилася, то молока вдосталь є. Прийдеш в обід  і візьмеш малому. І за одно  принесеш те, що я просила. Пойняв? – сказавши так, бабка  розвернулася й подріботіла до хвіртки. Вже виходячи, озирнулася: 
– Ходи здоровий, хлопче! І тобі, Тихоне! 
– І тобі, Палазю, не хворать! – гукнув  їй в слід  дід.
 – От бісова баба. Не перебалакаєш її. І нічого ж не зробиш. – буркнув собі під ніс.
– Григорію, ходімо снідати. А то від людей соромно, що ти такий худий. В обід сам підеш до неї. Я розкажу куди.
   Після сніданку старий заходився готувати обід, а онука вигнав на вулицю: "Щоб хоч трохи сонечко підсмажило." Грицько дійсно мав напрочуд бліду шкіру. Хлопець погрався трохи з Сірком і почав без діла тинятися по двору. Після учорашніх пригод, сьогодні  нудився самотою. " Піду в хату, може дідові щось допоможу." – вирішив він. Забіг у сіни і з усього маху налетів на старого. Щось загриміло і впало розбившись.
 – А щоб на тебе щастя напало! Григорію, що ж ти наробив? – вигукнув дід, мацаючи рукою по стіні, щоб засвітити. Під стелею загорілася лампочка і Гриць побачив, що  накоїв. Долі валялися скалки, які ще хвильку тому  були маленьким полив’яним горнятком (пара  таких горняток  стояло на миснику). Серед скалок валялися  шматочки картоплі  і квасоля. Все що лишилося від квасолевого супу.
– Ой! – тільки й спромігся Грицько. " Оце так допоміг." – майнула  думка.
– Що,"ой"?! Прибирай тепер. –  старий пішов до хати, а онук заходився прибирати.
– Ох і наробив козак, – чув  голос діда. – добре що я хоч все не посолив. Оце так було б… 
   Хлопець визбирав скалки і позамітав, а потім тишком пішов до себе в кімнату. Взяв книжку і спробував читати. Але як не намагався, та зосередитися не вдавалося. Вкотре перечитавши одну й ту сторінку, навертався до думки, що з необережності розбив не просто горнятко з супом, а мало не наробив якоїсь більшої шкоди. Дід не так розгнівався,  як  занепокоївся. "Ну я ж ненавмисне це зробив. Так, шкода горняти, гарне було, але ж це просто горнятко, чому ж він так засмутився? І взагалі, кому він ніс у такому малому посудові? Там же й котові ніщо їсти." – такі думки сновигали у Гриця в голові, допоки дід не покликав обідати. За обідом  старий наказав:
– Григорію, оце поїси і підеш до баби Палазі. Я  пакуночок їй передам. А коли вона дасть, то і молочка козячого візьмеш. Питимеш козяче молоко?
– Угу. – кивнув онук, ладен був робити що завгодно і хоч ропу пити, аби лиш дід не сердився на нього.
– Отже, слухай уважно. Підеш до головної дороги, перейдеш її  і повернеш не праворуч, як до школи, а ліворуч. І йди прямо, нікуди не завертаючи. Як дійдеш до останньої вулички, ото тільки тоді повернеш. Там росте велика верба, а поруч криничка, так що не заблудиш. Так от, тією вуличкою до самої крайньої хати. Вона якраз біля  лісу. Там у дворі вже й ростуть дві височенних ялиці. Ну ото в той двір і зайдеш. Собаки там немає, так що не бійся. Баба Палазя сама буває зліша за пса. Чув же сьогодні?
— Угу. – знову кивнув  Грицько.
— Ну, наче все. Зрозумів чи ще повторить?
— Та ні, діду. Я все зрозумів і запам’ятав. Дякую за обід, давайте пакунок і я  піду.
  — Ти диви, який прудкий. Ось, ще чайку з булкою попий, а то десь охлянеш по дорозі. 
 Старий налив повну чашку чаю і поклав скибку батона щедро намащеного товстим шаром масла. Гриць не любив масла, але щоб не сердити його по-швидкому проковтнув  бутерброд,  запивши все чаєм. Дід  дав пакунок і вивів  за хвіртку.
– Ну, йди. Як ненароком заблукаєш, то попитаєш людей де живе баба Палазя. Вона одна тут  така розумна, так що тебе направлять куди треба.
– Добре. – кивнув Грицько запихаючи пакунок під пахву.
   Швидко дійшов до асфальтованої дороги, перейшов і звернув ліворуч. Ще здаля  помітив велику розлогу вербу, а під нею криничку. Біля кринички хтось стояв. Підійшов ближче і розгледів, що то стоїть дівчинка. Придивившись пильніше упізнав в ній свою однокласницю  Гальку. Вона стояла задерши голову і дивилася на дерево.
– Привіт. – сказав Гриць і несміливо всміхнувся. Дівчина  вороже зиркнула на нього і знову почала щось видивлятися.
– Що ти там  побачила? – запитав хлопець, глянувши  вгору.
– А тобі що, повилазило? Не бачиш, кошеня на дереві! Ось такі як ти загнали, а воно  маленьке, саме  злізти не може. –  дівчинка знову сердито глипнула на нього. 
   Грицько пропустив повз вуха образливі слова і придивився пильніше. Аж на самому вершечку помітив щось схоже на кошеня. Воно сиділо, щільно притиснувшись до гілки, і з землі  майже не проглядалося. 
– Тримай. – тицьнув дівчинці  пакунок, а сам підійшов до верби. 
   Обійшов дерево навколо, зітхнув і став на лавку, яка стояла поруч. З неї  підстрибнув і вчепився за нижню гілку. Дерся за кошеням й думав, що даремно випив ту кружку чаю. Зараз той чай, вряди-годи, булькав і в животі від того робилося лоскітно. Нарешті доліз  до гілки, на якій примостилося кошеня. Обережно потягся за малим. Кошеня, побачивши що його хочуть схопити, ще щільніше притиснулося до дерева.  
– Іди сюди, дурне. – вмовляв хлопець з усіх сил тягнучись до нього. 
Гілка на якій воно сиділо була занадто тонка щоб лізти далі. Кошеня ж тільки зіщулилося і ввібрало голову в плечі. Відвівши від нього руку, Гриць вирішив трішки зачекати. Війнув вітерець, гілка  ледь колихнулася, гойднулося й кошеня. Щоб втримати рівновагу, воно  піднялося на лапки і відставило хвоста. Хлопець швидко схопив за хвіст і смикнув на себе. Кошеня нявкнуло і відпустило гілку. Грицько почув як репнув рукав на куртці.
 " Ну й влетить від діда" – подумав він, запихаючи кошеня за пазуху. Поки спускався, тільки і думав, щоб нічого іншого не порвати. Те, що може впасти і розбитися, і в голову не прийшло. Зіскочив на землю і підійшов до дівчинки. Та стояла нерухомо і  дивилася на нього великими зеленими очима.
–  Давати його тобі чи собі залишити? – запитав Гриць.
– Давай. – дівчинка простягла руки.
Грицько дістав з-за пазухи кошеня. Мале вже пригрілося там і не хотіло  нікуди вилазити. Обережно дав дівчинці. Вона  взяла волохатий наляканий  клубочок і почала гладити, при цьому  ніжно щось нашіптуючи.  
– Як назвеш? – поцікавився хлопець.
Дівчинка безцеремонно заглянула котеняті під хвіст.
– Кіт. Отже буде Чорниш. Бачиш який він чорний?
Гриць, тільки зараз  зауважив, що врятоване ним кошеня чорне, як ніч. А очі має такі ж  великі  та зелені, як у дівчинки. 
– Ти його під куртку візьми. Дивись, як воно тремтить.
– Так, так. –  вона швиденько засунула кошеня під куртку. – Ось тут  йому буде добре. Тільки… –  затнулася нерішуче.  Хлопець, прослідкував за її поглядом і помітив  біля  кринички відро з водою.
– Пакунок візьми. – сказав, взявши відро. – Куди нести? Показуй дорогу.
Нова знайома поспіхом підхопила пакунок, який  перед цим поклала на лавку, і пішла попереду. Якийсь час йшли мовчки. Першою озвалася дівчинка:
– Вибач,  що я на тебе визвірилась. Просто, коли я прийшла до кринички, то біля  верби стояли хлопці  і шпурляли камінням у гілля. Я підійшла ближче і  побачила, що на дереві сидить кошеня. Воно тоді ще на розвилці було. А потім хтось із тих лобуряк, поцілив у нього і воно подряпалося вище. Ну я  накричала на них  і вони повтікали. 
– А ти не боялася, що тобі перепаде?
– Ні, ти що, вони ж  бояться мене!  –  дівчинка усміхнулася. – Вони ж думають, що я як і моя прабабуся.
– А хто твоя прабабуся? – поцікавився Гриць. Він вже зовсім не сердився на однокласницю. Ще не відомо, чи в нього вистачило б сміливості сперечатися з ватагою  хлопців.
– Як це хто! Всім відомо, що вона ві… – нова знайома враз замовкла  і скоса зиркнула на хлопця.
– Хто, хто?! Вибач я не розчув. – перепитав Грицько.
– Ну… –  однокласниця враз зіщулилася і прикусила нижню губу. – Ну… Вона… 
 Дівчинка похапцем підбирала потрібну відповідь.
— Вона відомий ветеран війни! І від того її бояться! 
– Але ти казала, що тебе бояться, бо ти така ж, як прабабуся. Ти ж не ветеран.
– Так, я не ветеран. –  похнюпившись підтвердила нова знайома. Хлопець побачив, як вона почервоніла.
 Йому стало шкода її: " Ну хто мене за язик тягнув? Звісно вона не ветеран. Дурень, я дурень." 
– Ну ось ми і прийшли. – через деякий час повідомила дівчинка. Гриць помітив, що вона    зупинилася навпроти останнього двору в якому  ростуть дві ялинки.
–  Ти тут живеш? – запитав однокласницю.
– Так. – ствердно кивнула та.
–  Ти онучка баби Палазі? А я якраз до неї.
– Так. – якось з  острахом  відповіла дівчина. – Тільки я не онучка, я її правнучка. А що ти хотів від бабці? –  запитала обережно. 
– Так  мій дід їй пакунок передав.
– Твій дід, моїй  бабці? – перепитала здивовано нова знайома. – А хто твій дід?
– Тихін. – Грицько трохи збентежився. – А прізвище  я не знаю.
– Тихін? Тихін Степанович?
– Так. – він кивнув. 
– Так ти тоді з наших! – радо вигукнула дівчинка.
– З яких це ваших? –  Гриць раптом чогось злякався. – Ні з яких я не ваших…  Я ось пакунок приніс і все.
– Ну  як же, ти ж онук діда Тихона. Так?
– Так.
– Отже  ти з наших.
– Галинко, ти чого гостя на дорозі держиш, у двір не заводиш? – почувся голос. З хвіртки  виглянула баба Палазя.
– Бабусю, тут до тебе хлопець від діда Тихона.
– А-а-а! Григорій, здається. – баба пожувала губами. – Ну проходь, проходь. Я вже зачекалася. А чого це Тихін сам не прийшов? Що старий пердун образився на мене? 
– Я… Я не знаю… — відповів, зніяковівши, Гриць, а правнучка подала їй пакунок – Ось мене прислав… Так  мені не важко. Дід же старий… 
– Так я ж і кажу: старий пердун. Я ж не сказала, що молодий. – вела своє  баба. Вона  взяла  згорток і протупала в двір.
– Йди, йди. Не бійся. — прошепотіла нова знайома. – Не звертай уваги, вона завжди так строго говорить.
Хлопець зайшов у двір, поставив відро на землю і нерішуче переминався. Дівчинка підбігла до старенької. 
– Бабусю, глянь кого я принесла. – вона дістала з-під куртки кошеня. – Знайомся, це Чорниш.
   Старенька озирнулася і побачила чорне кошеня. Вона раптом заточилася і мало не впала. Правнучка ледь встигла підхопити її і підтримуючи провела до лавки. Поки вона  її вела,  баба не відривала погляду від кошеняти. На обличчі старої застиг такий острах, неначе дівчинка тримала не маленьке, беззахисне створіння, а якусь ядовиту гарпію. Посадивши бабу на лавку, правнучка запитала:
– Бабусю, з тобою все гаразд?
Та, тільки ствердно кивнула, не зводячи з кошеняти очей.
– Дивись яке гарнюнє. – правнучка  поклала малого їй у пелену.
– Але ж воно чорне! — вигукнула старенька. — Чорне, без жодної білої відмітини! Ти сама його знайшла? 
– Так, сама. Воно сиділо на дереві, а Гриць допоміг його зняти. – відповіла радо дівчинка і показала рукою на хлопця. Вона навіть не помітила, яка налякана її прабабуся. Але Грицько, про якого на хвильку забули, бачив і відчував, що відбувається щось невідоме. Невідоме і небезпечне.  
   Баба Палазя подивилася спочатку на правнучку, потім на хлопця, врешті на чорне кошеня. Її погляд був сповнений жалю і смутку.
–  Що ж поробиш, знать, вже час. Не нам судить. Але ж чому чорне? – промовила вона  сама до себе, та це почули і правнучка, і хлопець. – Що ж, як Бог дасть, так і буде. 
     Нова знайома метнула полохливий  погляд на Гриця і тому стало ніяково. У людей відбувається щось своє. Чи то погане, чи то хороше. А  він  стовбичить, як якийсь дурень.
– Ну то я піду? – запитав він.
Баба, яка сиділа замислившись, враз стрепенулася, ніби скидаючи з себе оману.
– Як це підеш? Куди?
– Додому. –  промовив стиха хлопець. 
– А молоко хто забере? Чи мені оце зі старістю знову до вас льопати?! Галинку відпусти, то вона всіх бездомних котів  поприносить.
– Ну,  бабусю…
– Що бабусю? Так задурила голову своїм кошеням, що я й забула про молоко для хлопця. Глянь, який худий та блідий. Ось поп’є молочка з-під нашої Маньки і буде козак, хоч куди!
Від цих слів, Грицько вмить зробився червоним, мов рак.
–  Галинко, а побіжи-но в хату. Там на столі літрова баночка з молоком. Я  спеціально для нього налагодила.
   Дівчинка враз метнулася, тільки коса в дверях майнула. Старенька, подивилася їй вслід і опустила погляд. В пелені сумирно мружилося чорне кошеня. Баба Палазя  легенько його погладила і мале відразу ж замуркотіло. Зморшки на бабиному обличчі  стали менш примітними, коли вуст торкнулася лагідна посмішка. Через хвильку з хати вискочила Галя з пакетом у руках. 
– Ось, візьми. –  вона простягнула пакет Грицеві. – Тільки обережно, банку не розбий.
– Добре. Я банку поверну.
– Ти не одну банку принеси, – обізвалася  баба, – а дві. Я через день молочко даватиму. Що тобі з одного разу? А так після школи забіжиш і візьмеш молочка. Може, з Божою поміччю, і на людину станеш схожий.
Грицько знову зашарівся.
– Галинко, дитинко, проведи парубка, а то дід Тихін вже  зачекався онука. – сказала старенька. – Ходи здоровий, хлопче!
– Дякую! До побачення. – відповів Гриць і поспішив за дівчинкою до хвіртки.
– Ну, бувай. – промовила нова знайома вивівши його за двір. Вона була якась розгублена. 
– Бувай. – відповів хлопець і пішов.
– Грицю! – почув  позаду і озирнувся. – Дякую що врятував кошеня.
– Будь-ласка! –  вже вкотре він зашарівся.
                       Розділ – 5. Знайомство з домовиком.
   Додому  добрався без пригод. Тільки коли заходив у двір, майнула думка:  "Треба якось непомітно пройти в кімнату, щоб дід не бачив розідраний рукав. Потім якось зашию."  Сірко навіть не гавкнув, видно спав у будці після вчорашнього марафону. Вже піднімався по східцях, коли помітив біля дверей літньої кухні таке саме полив’яне горнятко, яке необережно розгатив  сьогодні. "  Мабуть дід забув. – подумав хлопець. – Треба забрати, а то чи квочка перекине, чи ще хтось. Він тоді знову  засмутиться."      
   Поспіхом підійшов до літньої кухні. Двері були трохи прочинені і Гриць почув голос старого. Хлопець схопив горнятко і хотів бігти до хати, та вчув таке, що вмить остовпів. 
– Так ти скажи, тільки точно, мати Григорія жива? – допитувався дід.
Що відповіли, Грицько не розчув. Та по інтонації голосу, що відповідав, зрозумів, питали  вже не один раз і незнайомцю обридло пояснювати. 
– Ну-ну, не сердься, хазяїне. – вмовляв когось старий. – Гаразд, я зараз піду, а завтра  рішатимемо що робить. 
   Гриць почув важкі  кроки. Швидко заховався за ріг літньої кухні. Звідти  бачив, як дід зайшов у хату. Щойно за ним зачинилися двері, прожогом кинувся у літню кухню. Як це так, його мама жива і хтось про це знає, а старий  розбиратиметься тільки завтра! З маленьких сінець, потрапив у напівтемну кімнатку. За весь час він ні разу сюди не заходив. Тільки зараз пригадав, що літня кухня була завжди замкнена. Але не на замок, просто дід виймав з дверей  таку маленьку залізку. Така сама стирчала і у вхідних дверях хати. "Клямка." — згадав Грицько. Так от, тепер клямка була на місці.
– Хто тут? – запитав пошепки. Щось зашкряботіло.
 – Хто тут?! – повторив  голосніше.
  Щоб швидше призвичаїтися до темряви - замружився. Знову щось зашаруділо. Розплющив очі і побачив  посеред кімнати велику піч, саме з-під неї і чулося шарудіння. Враз стало лячно, та Гриць  голосно сказав:
– Я знаю, що тут хтось є! Я чув, як ви розмовляли про мою маму.
Під піччю знову завошколупилось і важко зітхнуло. Хлопець побачив, як з-під  припічка щось вийшло. Напруживши зір, розгледів якесь створіння, зростом трохи вище кота. Ця невідома істота  йшла до нього ніби з примусу. Наче й сама, але опираючись. Де й подівся страх. Грицько присів навпочіпки, з цікавістю розглядаючи невідомого. Перед ним стояв маленький чудернацький дід, одягнений у якусь свитку. Його сивувата борода сягала грудей і непомітно спліталася з розкошланим волоссям. До речі, волосся росло не тільки на голові та обличчі, але й на руках і ногах. Правда на кінцівках воно швидше скидалося на якийсь рідкуватий мох. Взутий дідок був у щось таке знайоме, плетене. "Та це ж личаки! – згадав Гриць. – Такі в казках малюють." Наблизившись до нього на відстань витягнутої руки, дивний дід зупинився і знову важко зітхнув. Хлопець придивився і побачив, які сумні в того очі. Йому стало шкода цього маленького старого.    
– А ви хто? – запитав обережно він.
 Неначе опираючись, дідок простяг руку.
– Никодим. Домовик. – привітався старенький.  
Грицько взяв маленьку долоньку і легенько потис. Від дотику хлоп’ячої правиці, дідок аж підстрибнув.   
– Що це!? –  він швидко висмикнув руку і заходився  дмухати на долоню.
Гриць розгублено спостерігав за ним. Через якийсь час старенький вгомонився. 
– Покаж руку. – наказав строго.
Хлопчина мовчки простяг правицю. Дідок, про всяк випадок, склав руки за спину і прискіпливо роздивився його долоню. Вивчивши кожну лінію, скомандував:
– Переверни.
Грицько повернув і старенький знову підскочив.
– Знак! Цей знак! Ось, що це! – забувши про обережність, тицяв своїми маленькими пальчиками у хлоп’ячу руку. – Звідкіля він у тебе? 
   Гриць глянув на свою кисть. Дідок показував на три родимки у вигляді рівностороннього трикутника, посередині якого темніла невеличка плямка. Родима відмітина по формі нагадувала  потрійний  вогняний пломінчик.
– Від народження. – відповів хлопець.
Старенький  знову підстрибнув і заходився нервово тупотіти по кімнаті, щось бурмочучи  під ніс. Якийсь час Грицько мовчки спостерігав за ним, та дуже швидко йому це обридло. Він  згадав для чого прийшов сюди.
– Я, звісно вибачаюсь, – почав чемненько. – Але чув, що дід питав вас про мою маму. Ви щось  знаєте про неї?
Дідок зупинився і зиркнув на хлопця.
– Мене звати Никодим. Я вже казав це. – нагадав він. – Прошу надалі називати мене на ім’я. А про твою матір, я знаю рівно стільки, скільки й ти.
– Як це!? Але я зов сім нічого не знаю! А ви… Я сам чув…
– Цить! Кажу ще раз, ти сам усе знаєш. Тільки не здогадуєшся про це. Тобі мама сниться?
– Я не знаю... – розгубився хлопець. – Я не пам’ятаю сни з того часу, як мама зникла.
– А я про шо кажу!? Вона приходить до тебе у  вві сні.
– А звідки ви знаєте  хто мені сниться, коли навіть я не пам’ятаю?
– Мурчик розповів. – відповів домовик. 
– Мурчик? Це той що кіт?
– Той-той. Тихін непокоївся, що ти постійно сумуєш, ось і вирішив порадитись зі мною. Ну я й попрохав Мурчика про допомогу. 
– Кота?! Та чим він допоможе? – Гриць нічого не розумів.
– Як це чим?! Так тільки ж коти вміють зазирати у людські сни. Та що я тобі розповідаю ти й сам це знаєш! — дивний дідок  знову зиркнув на хлопця.
 – Чи ні? – вже не так впевнено запитав він.
Грицька заклинило. Від почутого відібрало мову. 
– Чого ти мовчиш?
– А що я… Я нічого… — видушив через силу хлопець. – Тільки нічого я не знаю. 
– Як це нічого не знаєш? – старенький аж  підстрибнув. – Ти мене бачиш?
– Бачу.
– Ти мене розумієш?
– Розумію. Але до чого тут це? Я ж не сліпий і не глухий. Та і не дурний… Наче…
– Як це до чого! –  чудернацький старий вирячив свої  великі жовті очі. – Прості люди  дуже  рідко можуть бачити, або чути нас - домовиків. А як і чують, то не завжди  розуміють. Тільки ті, в кого тече кров  відаючих, можуть нас не лише бачити, але й розуміти. А  ти - характерник! – він значущо подивився  на Гриця.
– Хто-хто? – Цього разу вже Грицько вирячився.
– Характерник! І не просто характерник, а Обраний.  Втямив? 
– Ні. – відповів, збитий з пантелику, хлопчина. – А хто такий  характерник?   
– Ну ти й даєш! Ти що, зовсім нічого не петраєш?
– Ні. –  Гриць почувався дурником.
– Ну так слухай і запам’ятовуй, бо я не люблю повторювати. Ви, люди, розділяєтеся на простих людей і відаючих. Цей розподіл відбувається коли дитині виповниться десь шість-сім років, а доти вони бачать і розуміють нас. Так от, коли дитина належить до відаючих, то вона й надалі бачить і розуміє все те, що прості люди перестають видіти. Прості ж люди забувають про всіх нас. А коли десь хтось узріє, то називають нас нечестю. А яка я, наприклад, нечесть? Глянь, який я чистенький. – домовик похизувався своєю свиткою. – Правда?
– Еге ж. Але  ви сказали, що я характерник, а не відаючий.
– Так ти ж дослухай! – вів далі Никодим. – Відаючі люди також  діляться між собою. Там всякого багато є, я вас всіх і не знаю. Але ось три основні:  характерники, мольфари і відьмаки з відьмами.   
– А-а-а! Ну про мольфарів - я вже чув. Мені Ромка казав що він мольфар. Його коли мамка дубасила, то мало грози не було.
–  Роман? Та який він там мольфар! Йому ще вчитись і вчитись. — домовик зневажливо махнув рукою. — Скільки вже часу Тихін працює з ним, а хлопчище все ще не може вгамовувати себе. Знання мольфара не в тому щоб бурю викликати, а в тому, щоб  був лад між природою і людьми. Ось глянь-но на Тихона. Він добряче знається як на погоді,  так і на тому, коли яка трава помічна. Лікувати знають і відьми з відьмаками. Вони також вміють обертатися на різних тварин, та сама погода - їм не під силу. А ось  характерники,  вміють і лікувати, і обертатися на тварин та птахів, і погодою  керувати. Ти - саме такий!
– Та ніякий я не характерник! – Грицькові здалося, що він потроху втрачає  здоровий глузд. – Нічого цього я не вмію і не знаю!
– Ну, це вже ти прибідняєшся. Ти не просто характерник, ти Обраний! Ти повинен звести до купи вміння всіх трьох відаючих. Характерника, мольфара і відьмака. Про Обраного    ще мій дід розповідав, та я тільки міркував, чи доживу до цього. Навіть мріяти не смів, що колись побачу Обраного. – Никодим замовк, поринувши у свої спогади і мрії. 
– Ось тільки й подумати не міг, що  Обраний нічого не  знатиме і не вмітиме. Як це так, як!? – домовик  знову  нервово закрокував по кімнаті.
   Який час хлопець сидів мовчки, стежачи очима за дивним дідком. В голові змішалися всі ці відьми, мольфари і характерники. Ніякого зв’язку між ними і собою він не відчував. Знову почало здалося, що втрачає глузд. " Може  Никодим помиляється. Ну який з мене Характерник, а тим-паче Обраний. З чого це він вирішив? "
– Никодиме, а звідки ви взяли, що я Обраний.
Від несподіванки, домовик аж перечепився.
– Тю-ю-ю! Та я ж кажу - твій знак! – старенький підійшов ближче. Хлопець все ще сидів навпочіпки, притулившись спиною до стіни. Никодим взяв  його праву руку. – Бачиш, оці три крапочки, це три відаючих: характерник, мольфар і відьмак. А ось цей пломінчик, це об’єднання  Сили Трьох. Тепер зрозумів?
– Навіть не знаю … – завагався Грицько. Враз його накрила хвиля розпачу. Як він, сам постійно самотній, зможе когось об’єднати? Знову, до болю, відчув свою самотність. Йому саме зараз, так не вистачає мами!
– Та на що мені когось об’єднувати!? Для чого мені сила трьох!? – в розпачі вигукнув хлопець. – Мені потрібна мама! І… І я нічого, і нікого більше не хочу!
– Тихше, тихше. Вгомонися. – домовику стало шкода це людське дитинчатко. Никодим погладив малого по голові. – Так в тому ж і річ, що саме за допомогою  Сили Трьох, ти зможеш повернути свою маму.
– Як, як це зробити? – від нервового збудження, Грицька  почало трусити.
– Е-е-е! Цього я на жаль не знаю. Знаю тільки, що твоя мати жива і потребує допомоги.
– А де  її шукати?
–  І цього не скажу, бо й сам не знаю. Хоча якщо вона тобі сниться, а ти цього не пам’ятаєш, то гадаю, вона  в " зіжмаканому просторі".
– Де?!
– В  "зіжмаканому просторі." Тьху ти! – спересердя сплюнув домовик. – Весь час забуваю, що ти нічого не знаєш. Це таке місце, звідки всі ми: домовики, русалки, лісовики, чорти. Знаючі - одним словом! Всі ті, кого прості люди називають нечестю. Простим людям туди  ходу немає, а от відаючі, ходять туди вряди-годи. Силу вони черпають звідти. Ось тільки не  збагну, Тихін казав, що твоя мати зникла зимою. Коли вона така як ти, відаюча, як може стільки часу перебувати там? Від перенасичення Сили, вона дано б вже вибухнула.
   Від почутого Гриць здригнувся.
–  Нічого дивного за мамою я не помічав. Вона не  відаюча. Вона в мене звичайна! Така, як  батько.
– Ну тоді  я не знаю. Може  хтось із наших  її туди закинув! — знервовано зауважив Никодим. Він замислився і почав чухати свою  кошлату бороду.
– Хто, ну хто міг її закинути!? Не чорти ж! – спересердя вигукнув  хлопець. Домовика  аж підкинуло.
– Чорти! Дійсно! То-ті здатні таке втнути! — від нетерплячки Никодим став підстрибувати. — Слухай, а давай я попитаю Макара? Він тямущий, багацько знає. А коли він не знає, то хазяйка його точно! Вона відьма, до того ж з чортами знається.
   Грицько недовірливо зиркнув на нього. Всі оці  домовики, чорти та відьми знову змішалися в голові і він  не розбирав  хто де. Хто людина, а хто ні. Та як так, йому було байдуже кого питати, тільки б знайти  маму. 
– А хто такий Макар? – поцікавився про всяк випадок.
– Це мій друзяка! – відповів  з погордою Никодим. – Тільки він не домовик,  а сарайник. Він живе в сараї у баби Палазі. Ти її знаєш, вона сьогодні до Тихона  приходила.
– Зачекай! Яка це баба Палазя? Галинчина прабабка? То вона відьма?! – вигукнув з острахом  Гриць.
– Ну відьма. А що тут такого? І її правнучка, Галинка, також  відьма. — домовик перестав стрибати і подивився на хлопця, як на дурника.
– Галька-відьма!?
 – Так. І доволі таки кмітлива відьмочка, як на свої роки.  Правда Макар казав, що Палазя не знає, що Галинка вже в Силу ввійшла.
– Блін, Галька - відьма! Капець! – Грицько ніяк не міг оговтатись.
– Тю-ю. Чудний ти, хлопче. Те що сам характерник, то нічого, а те що якась дівчинка відьма, то дивина. Ти що, знаєш її? – запитав  Никодим  і глипнув на парубійка. Той під пильним поглядом почервонів, але  змовчав.
– Ага, бачу що знаєш. Ну  хоч щось  знаєш, а то якийсь нетямущий Обраний дістався. 
– Чого це я нетямущий? Просто ніколи такого не знав. Хоча, знаєте, Никодим… Я не дуже здивувався, коли  Роман розповів  що він мольфар і що це він  зробив бурю.
– А я що тобі кажу? Ти сам все знаєш! Ось тільки чомусь не здогадуєшся про це. Щось чи  хтось  не дає це пізнати. – старенький знову почухав бороду. – Чуєш, а Тихін, знає що ти характерник?
– Та я і не думав про це … – Грицько розгубився. – Мабуть не знає…
– І я так гадаю. Коли б знав, то похвалився б мені, а так лишень ганив тебе дуже, що горня з моїм обідом розбив.
– Та я ж ненавмисне.
– Ось і він казав, що ти не спеціально це зробив. Добре, що він ще страву не солив. А то я, як голодний, то злюся дуже і тоді за свої вчинки не відповідаю.
 – А ви що, любите не солоне? – поцікавився  хлопець.
– Та ти що! – Никодим аж підстрибнув. – Сіль для мене - отрута! Ти що, смерті мені бажаєш? – він  підозріло зиркнув на Гриця. 
– Ні, ні, що ви! Тільки я не знав що вам  не можна солоного. – від своєї  необізнаності Грицькові зробилося навіть  соромно.
– Еге ж. Я постійно забуваю, що ти нічого не знаєш. Ні, слухай, терміново треба йти до Макара. Мені так цікаво! Ти ж характерник, до того ще й Обраний, а нічого не знаєш і не розумієш. Ой, здається неспроста в тебе мати пропала. –  домовик  значущо подивився на хлопця. Той  сидів похнюплено, зіпершись спиною об стінку. Никодиму знову стало шкода цього чудного малого.  "І коли то з нього вийде справжній  характерник? – подумав  він,– Ні, так далі не можна. Треба з цим щось робити! І негайно!"
– Гей, хлопче, ти чого носа повісив? Ходімо зі мною. — відсунув фіранку і поспішив під  припічок. Грицько  розгублено подивився йому в слід, важко зітхнув, став навколішки і поліз за ним.
    На превеликий подив  за фіранкою розташувалася невелика затишна кімнатка. Там розмістилося  багато  всякої всячини. Але серед усього помітив маленьке охайне ліжечко, а біля нього, прямо на стіні, намальовані двері з чудернацьким візерунком. Двері  світилися блакиттю і саме це освітлювало кімнатку. Никодим стояв якраз напроти них.
– Проходь, проходь, не соромся. – припросив домовик. – Зараз хоч і не ніч, та гадаю зможемо скористуватися  Проходом. Сподіваюся Палазя вже подоїла Маньку. Вона хоч і відьма, та  не годиться їй про Прохід знати.  Ех, треба б Тихона попередити, що мене якийсь час не буде… А, не біда, ми швиденько. – він осмикнув свитку і став пошепки щось  промовляти. Гриць мовчки дивився, чекаючи коли це скінчиться. Від твердого в нього вже  заболіли коліна. Через хвильку блакитне світло змінилося на зелене.
– Наче готово! – повідомив домовик. –  Тепер слухай уважно, бо ти, мабуть, і цього не знаєш. Це - Прохід,  я так до Макара в гості  ходжу. Ти Обраний, отже теж можеш ним скористатися.
– Але ж він намальований … – стиха зауважив Грицько.
– Сам ти намальований! – сердито перебив Никодим. – Кажу  тобі, це - Прохід. І взагалі, роби так, як я. Гаразд?
 Хлопець ствердно кивнув.
– Та не ображайся, – вже м’якіше сказав домовик. –  але я вже не знаю, що і як тобі пояснювати. Ти ж взагалі нічого не знаєш! А вчити тебе зараз, немає  часу. Дивись і роби так як я, і нічого не бійся. – він ступив до намальованих  дверей.
– І ще, – раптово озирнувся, – перестань мені викати. Макар почує - засміє. Зрозумів?
     Гриць знову ствердно кивнув і вирячився так, що очі мало не повилазили. Никодим зробив впевнений великий крок прямо до стіни. Та він не вдарився, ні. З усіх боків  його огорнув  зелений туман і домовик зник. Грицько був приголомшений. Нервово зковтнув. "Ну  що ж,  будь що буде." – подумав він. Зібрав всю свою сміливість і навколішках, пішов на штурм чарівних дверей. Відповз назад, замружився і розігнався. Буц і його відкинуло! В очах  замерехтіли зірочки і хлопець "відрубався".
   Через якийсь час оговтався і зауважив, що лежить посеред літньої кухні. "Наче живий…" –  майнула перша  думка. Помацав голову. На лобі з'явилася  величезна, розміром з куряче яйце, гуля. 
– Нічого собі… –  почав потихеньку підійматися. В голові щось шуміло і від того перед очима все розпливалося.
–  Грицю, ти де? – почув чийсь голос. –  Що трапилося? – поцікавився той самий голос. 
Напруживши зір, побачив перед собою маленького дідка.  "Це не дід Тихін." – подумав, придивляючись пильніше.
– Ти хто? – запитав  дивного діда. — Гном?
– Хлопче, ти чого? Що трапилося? – старенький підійшов ближче і уважно його оглянув. Парубійко сидів на долівці, а на лобі красувалася величезна гуля. 
–  Е-е-е! Дак ти памороки забив. –  він помацав рукою Грицеве надбання. 
– Ой! – зойкнув від болю контужений і схопився за лоба.
– Гематомус  зникулюс. – промовив дивний дідок і хлопець відчув, як гуля перестала  боліти і наче трохи зменшилася.
–   Тю-ю-ю! А чого вона не зникла? – від подиву старенький гном  аж присвиснув. – Ти  диви, нічого не вміє і не знає, а закляття  відбив. Добре, що хоч трохи помогло. Ну як, краще? – поцікавився він.
–  Наче краще. Дякую вам… Никодиме. – відповів, раптом  все згадавши, Грицько.
– Так що тут  сталося? – поцікавився  домовик.
– Не знаю. – Гриць потис плечима. –  Двері не пустили...
– Як не пустили? — вирячився Никодим. 
– Ну, ось так… – хлопець погладив гулю. – Я все зробив так, як ви. Тільки нічого не вийшло. Лише забився добряче.
–  Та бачу, що забився, але чому… Чому? – чухаючи бороду, домовик знову затупотів по кімнаті. Грицько сидів і мовчки дивився. В нього й досі гуло в голові. Раптом Никодим  зупинився  і змірявши його поглядом, запитав:
– А  скільки тобі років?
– Дванадцять. 
– Дванадцять? – перепитав домовик. Хлопець ствердно кивнув. – Звичайно! Як я не здогадався!? – Никодим сильно смикнув себе за бороду. Гриць аж злякався, чи не наробить  той собі лиха. – Як міг забути?! Ви, люди, поки не ввійдете в Силу, не можете користуватися Проходом.
 – А що тепер робити? Коли я стану сильним?
– Не сильним, а ввійдеш у Силу. У людей це по різному трапляється, але аж ніяк не раніше  тринадцяти років.
– А як тепер бути? – Грицько розгубився.
– Як бути, як бути... – Никодим знервовано смикав себе за бороду. – Сиди тут, я сам  побалакаю з Макаром. Може він щось порадить. Гаразд?
– Гаразд, я почекаю. Ви тільки не довго, а то мене дід  вже, мабуть, зачекався.
–  Добре. – буркнув домовик, –  І не викай! Скільки можна? — нагадав  він і подався під припічок.
     Хлопець зручніше вмостився на долівці. Сидів, зіпершись об стіну і спиною відчував округлі колоди, з яких збудована кухня. Тільки зараз  зрозумів, що ніяка це не літня кухня, а звичайнісінька хата.  Велика піч, розмальована колись барвистими півнями, які від часу пооблуплювалися, ділила кімнату навпіл. Під одним віконечком розмістився стіл, під іншим, велика стародавня скриня. Між ними - довга широка лавка. Ніжки столу й лавиці, здавалося повиростали з долівки. З історії  пригадав, що раніше, долівки в хатах мазали глиною, не виносячи меблів. Тому і здається, що  вони повростали. "Блін! Яка історія, про що я думаю? Де написано, що під піччю живуть домовики? Яка наука вивчає, що люди поділяються не на нації, а на простих і відаючих?" 
    Сидів так і розмірковував. Від цих  думок, знову розболілася голова. Щоб трохи вгамувати біль, притулився потилицею до стіни і заплющив очі. Мабуть трохи задрімав, бо прийшов до тями від того, що смикали за рукав.
– Гей, хлопче, ти що, спиш? – Грицько розплющив очі і побачив стурбованого домовика.
 – А, Никодиме, це ти? Ти вже прийшов?
– Ну ти даєш! То просиш, щоб швидше повертався, а то вже не радий, що я так скоро справився. –  Никодим невдоволено зиркнув на Гриця.
– Та ні! Ти що! Просто я зачекався і, мабуть, задрімав.
– "Мабуть він задрімав!" — перекривив домовик. — Ось  так завжди! Бігаєш, стараєшся, а інші сплять собі.
– Никодиме, не сердися, я чекав тебе. Чесно! 
– Гаразд, вірю. – домовик враз вгомонився. Його тішило, що хтось чекає на нього. 
–  Тільки нічого хорошого  я тобі не скажу. –  додав поспіхом і замовк. Грицько відчув, як він вагається.
– Та, кажи вже  хоч щось! – вигукнув  нетерпляче хлопець.
–  А що казати? Макар також думає, що твою матір в "зіжмаканий простір" затягли чорти. Вони серед наших, найнепосидючіші, та й характер мають - не мед. До того ж він чув, як один чортяка розповідав, що взимку мусив знищити одну жінку. Це чомусь йому не вдалося і він закинув її  в "зіжмаканий простір".  Жінка  та була не з відаючих, але занадто багато знала про Силу. 
– Це точно мама! І що тепер робити?
– Що, що,  треба зловить того чортяку! А як не його, то котрогось із їхніх. Знаєш, вони напрочуд  дружні між собою і ніколи одне одного у біді не лишають.
– Так давай  зловимо! – з запалом вигукнув хлопець.
– Е-е -е, тут не все так просто! Ти хоч і характерник, та толку з тебе, як з цапа молока. Ти ж нічого не знаєш! – почувши ці слова, Гриць винувато нахилив голову. – Тихін теж нічим не допоможе. Він файний мольфар, але і його Сили забракне. Чорти такі меткі та проворні, що не кожен з молодих відаючих в змозі упіймати їх. А Тихін вже не такий прудкий, щоб  хоч за хвоста зловить, не те що за загривок. Та він і замолоду з ними не водився.
– А баба Палазя? Ти ж  сам казав,  що вона відьма і з чортами знається. – з надією  запитав Грицько.
– Хлопче, ти хоч глухий, хоч дурний! Вибачай, звісно, за ці слова. Кажу ще раз:  не всякий молодий відаючий здатен упіймати чортяку, а то стара Палазя.
– Так що ж робити? Як мені впіймати когось із них. Я ж… Я дійсно, нічого не знаю і не вмію. – Хлопець ледь не плакав. Ще хвильку тому, йому здавалося, що врятує маму, та в одну мить все пропало.
– Та я ж кажу, – почав обережно Никодим. – сам ти не справишся. Поміч тобі потрібна…
– Хто мені допоможе? ХТО?! Хто повірить в маячню про чортів, домовиків і відьом?!
– Гей, хлопче, не ображай! – вигукнув сердито Никодим. – Чого прирівняв мене до якоїсь там відьми? І до чортів не варто мене рівняти. Вони хоч і знаючі, але то чорти, а то - Я!
– Вибач, я не хотів тебе образити. – Гриць зрозумів, що змолов дурницю. – Просто, я справді не знаю, що робити. Ну хто мені допоможе?
– Ото ж бо й воно, сам ти нічого не знаєш, а коли щось путнє тобі говорять, то перебиваєш. – зауважив ображено домовик. – Кажу ще раз, поміч тобі потрібна. І поміч таких,  як ти - відаючих. — він замовк і витріщився на Грицька. Той, боячись знову сказати   не в лад, мовчав. 
– Ет, який ти не догадливий! До Галинки звернися! Хоча й з нею не знаю, чи справитесь. Мабуть, і Романа варто сюди впрягти. Він хоч ще не розбирається в цих ділах, зате сам проворний, як  чортяка.
– А вони чим допоможуть? – розгубився Гриць.
–  Хлопче, та в тебе дійсно з головою не гаразд! Чи справді об стіну  памороки забив? Галинка ж відьма, хоча й немає ще великої Сили. А  Роман, як не крути, а мольфар по крові. Чи навіть заради матері, не хочеш об’єднати Силу Трьох? — Никодим прискіпливо зиркнув на хлопця.
 Від такої несподіваної розв’язки, у Грицька навіть подих перехопило. А й справді, як міг забути, що Галька - відьма, а Роман-мольфар. Хто, як не вони, мають йому повірити? 
–  Так! Як я відразу не здогадався!? – в душі з новою силою зажевріла надія, – Ну я й телепень! Ромка, звісно,  допоможе. А ось Галька?… — він замислився.
– Яка вона тобі Галька!? Галинка вона, зрозумів?! – "скипів" домовик. 
– Гаразд, гаразд. Галинка. Але як попрохати її? Вона ж не казала, що відьма. Хоча… Чекай лиш… – блискавкою майнула чи то здогадка, чи то спогад. Та знову заболіла голова і все що виринуло, враз щезло. Скільки не намагався, пригадати  не вдавалось.
   Домовику набридло спостерігати, як хлопець порпається в припущеннях. Раз-за-разом він зиркав на пакунок, що стояв поруч. Цікавість перемогла сором’язливість. Подумав, що нічого лихого не трапиться, коли гляне, що в пакеті. Обережно розкрив.
– Молоко! Грицю, Грицю, це молоко?! – радо вигукував, смикаючи хлопця за рукав. Той поволі виринав з  думок. – Це молоко? Звідки ти взяв? Ти що оглух чи що? 
  Гриць розгублено подивився на нього.
– Вибач, ти щось сказав? Я  не розчув.
– Ось так завжди! Як щось зробити - Никодим, а як я питаю, то ніхто нічого не чує! –  образився домовик і відвернувся від хлопця. Та зрозумів, ображатися зараз - не в його інтересах і вже більш наполегливо, запитав:
– Це що?! – і показав на банку.
– Як, що? Молоко. Від баби Палазі взяв...
– Від  Палазі?! З-під Маньки?!
– Мабуть… – непевно відповів хлопець.
– З-під Маньки, з-під Маньки! Палазі більш ніде молока взяти! – домовик був дуже збуджений. Потім враз знітився і потупивсь. 
Грицько відразу ж насторожився.
– Я  знову щось не те  сказав?
– Ні, ні. Все те! Тільки… Дай мені трішки  молочка. Я дуже люблю козяче.
– Так ти ж щойно від Макара! – нагадав  хлопець. Никодим аж підстрибнув тричі.
– Як тобі  не соромно!? – вигукнув він. – Я чесний домовик, а не злодійчук! Я ще ніколи  нічого не вкрав! –  він ображено склав руки на грудях.
–  Та я ж не казав, що ти злодій і щось вкрав. – Грицю було невтямки, чому на нього образилися. – Гадав, коли ти ходив до Макара, то він пригостив тебе. Ти ж сам казав, що любиш козяче…
– Так ти ще й Макара вважаєш за злодія! – Никодим зробився не те що злий - лютий. – Так  знай: ні домовик, ні сарайник ніколи й нічого не візьме без дозволу господаря будинку, в якому  живе. Втямив?!
– Угу. –  кивнув Грицько. – А у вас в гостях не прийнято частувати? 
– Чого це не прийнято? Все у нас прийнято! Тільки звідкіля Макар знав, що я саме сьогодні  прийду? Ми з ним домовлялися на середу, а сьогодні, як тобі відомо, неділя… А я міг  лишитися і почекати, поки Палазя подоїть Маньку і наллє Макару молока. Він би  зі мною поділився. Він не такий скупий! Я ще жодного разу не пішов від нього з порожніми руками! Так поспішав же! До тебе! А ти он якої думки про нас!
"Оце я бовкнув! Останнім часом, постійно не до ладу говорю...  Тепер Никодим не те що допомагати, а й говорити зі мною не стане." – від  такої думки у Гриця перехопило в горлі і він закашлявся.
– Ти що?! Не дурій! Не дурій, дихай, кажу тобі. Дихай! – домовик підбіг і з усієї сили  загупав хлопцеві по спині. І хоч він і малий, але дубасив добряче.
– Ой, годі, годі! – прокашлявшись вигукнув Грицько.
– Хух! Продихався. А то я вже злякався. – Никодим всівся поряд, прямо на долівку. – Ну ти даєш. Так настрахати…
– Я… Я не хотів. – прошепотів Гриць.
– Та, ти постійно хоч не знаєш, хоч не хочеш! – знервовано зауважив домовик. – Он я для тебе стільки всього зробив, а тобі молока шкода!
– Ні, Никодиме, ти що! Мені не шкода! Бери хоч все! –  хлопець підсунув баночку  ближче до нього. Від такої несподіваної щедрості, домовик враз розчулився.
– А ти не такий вже й жмикрут. Дякую! Зачекай, я зараз. – він підхопився і чкурнув під припічок. Через  хвильку вибіг з маленьким синім  кухликом. – Мені не треба всього, то ж тобі  Палазя дала. Осьо сюди, трі-і-ішки… 
Гриць взяв кухлик. Але кружка була замала, більше розлив на долівку, ніж в тару.
– Дякую! – вдоволено пискнув Никодим. Швиденько випив і трохи ніяковіючи простяг  кухлик знову. Цього разу хлопець діяв зграбніше, налив  молока по самі вінця. Домовик з обережністю взяв, трішки відсьорбнув і від задоволення  замружився. 
– Ти йди вже, а то Тихін зачекався. –  він розвернувся і подріботів під припічок. Майже дійшовши, зупинився й гукнув:
 – А з Галинкою доведеться самому домовлятись! Не бійся, вона дівка тямуща, щось вигадає. – і зник за фіранкою.
" Чудний!" – подумав хлопець виходячи в сінці. Позаду щось залопотіло і він почув:
– Гей, Грицю, ти ще тут?
– Так, Никодиме.
– Грицю, ти ж Тихону нічого не кажи, я сам розповім. Гаразд?
– Гаразд. – погодився хлопець, бо й не уявляв, як розкаже це дідові.
Домовик зітхнув і пошарудів до себе, а Гриць обережно причинив двері.
    На щастя дід не допитувався де онук  стільки часу тинявся. Мабуть, що сам був дуже заклопотаний.  Зрідка дивно поглядав на малого і скрушно хитав головою. Грицеві стало шкода старого: " Це він  про мою маму думає ." – розмірковував  хлопець. Захотілося порадитися з дідом. Вже навіть рота відкрив, та  вчасно зупинився.  "Ні, я обіцяв. Нехай  Никодим сам  розповість. Він на цьому краще розуміється."  Майже мовчки повечеряли,  Гриць випив молока і побажавши  старому  добраніч, пішов до себе в кімнату.  
                    Розділ – 6 . Спілка  трьох.
   Прокинувшись вранці, навіть не снідав. Нашвидкуруч випив молока і поспішив  до школи. Так квапився, що не чув, як дід знову бурмотів який онук заморений та утлий. Він старий і немічний  не полінувався вранці встати, щоб приготувати сніданок, а той навіть  не понюхав.
    Майже весь шлях біг. На його вдачу Роман вже прийшов. Окрім них у класі ще нікого не було. Друзі радо привіталися.
– Де тут можна поговорити, щоб ніхто не почув? – поцікавився Грицько.
–  Та навіть  не знаю. – розгубився товариш. – Слухай, ходімо в майстерню. Зараз там точно нікого нема. А що, щось трапилось?– він зиркнув на Грицевого лоба.
– Це дурниці! –  Гриць помацав  гулю. –  Пішли. Там все розповім.
Хлопці поспішили з класу. В  кінці довгого коридору  зупинилися навпроти широких двійних дверей.
– Чекай, я ключа дістану. –  Ромка відійшов убік і відхилив стенд по техніці безпеки. 
– Є! – вигукнув радо. – Чого ти так дивишся? – запитав, відмикаючи двері. – Ніякого криміналу. Просто я захоплююсь столяркою і після уроків люблю змайструвати щось таке. Шкільний  майстер знає про це, тому й лишає ключі від майстерні. 
Друзі  зайшли і Роман закрився на защіпку.
– Щоб ніхто не турбував, бо по очах бачу, розмова буде довга і серйозна.
– Угу. – кивнув Грицько.
   Повсідалися на столярні станки і Гриць почав свою розповідь. Розказав товаришу майже все. Про знайомство з домовиком, про мольфарів, відьом та характерників, про "зіжмаканий простір"  та чортів, які, можливо, викрали його маму. Розповів також про бабу Палазю і про Гальку, що обидві вони відьми. Щоправда змовчав  як Никодим озвався про Романа як про мольфара. Не хвалився й тим, що сам він не просто характерник, а ще й Обраний. Не повідомив і про знайомство з дівчиною. На фоні незвичних подій, просто забув про це. Роман слухав мовчки, не перебиваючи. Коли товариш закінчив  оповідь, подивився на нього довгим важким поглядом. 
– І що  думаєш робить? – запитав через деякий час.
– Та навіть не знаю. – розгубився Гриць. – Тільки без твоєї допомоги точно не справлюся.
–  Та про мене й мови нема! Чим зможу, тим  допоможу. Хоча й сам не давно про ту Силу взнав. І коли по-чесному, то мольфар з мене  ще нікудишній.                                                   
     Почувши це, Грицько враз почервонів. Згадав, що те саме  казав й Никодим.
 – Про мене не турбуйся. А ось як з Галькою бути? Те що баба Палазя відьма, це всі в селі знають, тільки в очі не кажуть. А от  Галька! Ні, я звісно здогадувався, тільки не був певен  на всі сто. Знаєш, коли вона так швидко вчиться цій чортівні, як і шкільній науці, то діваха  вже  справжня відьма і могла б  здорово нам  допомогти. Але як до неї підкотити? Вона ж відразу пошле "під три чорти".  Як з нею подружитись? Га!?
– Подружитися я подружився. – Гриць знову зашарівся. – А ось як запитати, чи вона  відьма?
Почувши таку новину у Романа мало очі на лоба не повилазили. 
 – Ну ти даєш! А коли ви знюхались? Я провчився з нею сім років і як разів сім заговорив, то й добре.
– Та, було діло. – зніяковів Грицько. Затинаючись, розповів, як познайомився з дівчиною.
   Цього разу товариш слухав, гиготів і багатозначно підморгував. І хоч під час розповіді  Ромка веселився, та щойно Гриць замовк і з полегшенням зітхнув, враз посерйознішав.
– Ось бачиш, тепер все ясно! – підсумував він.
– Що тобі ясно? – перепитав Грицько.
– Як це, що? Ти ж сам казав, що вона зраділа коли почула, що ти - правнук діда Тихона і все торочила, що ти з "наших". Вона знає що дід мольфар, отже і ти належиш до відаючих. Сила і Знання передаються по крові. Це навіть я знаю, не те що Галька. Блін! Ось тільки образливо! Про тебе вона й подумала, як про мольфара, а що я його правнук і теж можу бути мольфаром, навіть не здогадалася. Ех! – Роман тяжко зітхнув.
– Так, може, вона просто забула? – почав виправдовувати дівчинку Грицько. Почувався перед товаришем ніяково.
– Та, годі! Не кажи нічого. Думаєш я не знаю?! Всі думають що я тупий нездара! Який ще, в хріна, мольфар! Це і їжаку ясно.
– Якому  їжаку? – запитав  Грицько. Намагався тепер бути на сторожі, щоб не проґавити щось важливе, або сказати не до ладу.
– Розслабся! –  Роман криво всміхнувся, помітивши, як він напружився. – Це так  говорять. А ось із Галькою, тобі доведеться погутарить. І бажано сьогодні, бо чим швидше ви домовитесь, тим краще. – він глянув на Гриця. – Не питай нічого, та нутром  чую, треба  поспішати. Ходімо вже, а то дзвінок скоро.
   Хлопці вийшли з майстерні і якраз вчасно. Щойно Роман повісив ключ, як продзвеніло на урок. Вони прожогом  кинулися до класу. Забігли якраз перед вчителем і швидко повсідалися на свої місця.
– Глянь, Гальки нема. – прошепотів Роман.
   Гриць подивився на сусідню парту і тільки зараз помітив, що там порожньо. " Де вона? Може  щось трапилося? Що ж тепер робити?" – промайнуло в думках. Та в цю мить   постукали в двері і до класу ввійшла Галя. Вона привіталася і попросила вибачення за запізнення. Коли вона поспішала до парти, Гриць зауважив, яка дівчина бліда. По класу пройшов дурненький смішок. З блідої Галя враз зробилася пурпуровою. Придивившись,  помітив, що дівчинка заплетена у безліч маленьких кісок, а вже потім, у дві великі. Та не зважаючи на всі її намагання, на голові залишався безлад.
– Грицю, а вона за тим кошеням не лазила? – поцікавився пошепки Ромка.
–  Чого б вона туди лізла? До чого тут кошеня? – запитав стиха Гриць.
– Та кошеня тут не причому. Тільки вигляд у неї такий, ніби вона з дуба впала. Пардон, з верби! І від удару  "валети  перетасувались". –  Ромка поспіхом затис рукою рота, бо дурносміх просто рвався з нього.   
   Щойно урок закінчився і за вчителем зачинилися двері, учні почали насміхатися з Галі. Дівчинка прожогом вискочила з класу. Друзі перезирнулись і не змовляючись, чкурнули слідом. Побачили, як вона забігла до дівчачого туалету. Не довго думаючи, парубійки також заскочили туди. Дівчина швидко замкнулась в одній з кабінок. Зачинившись, відразу ж розплакалась. Хлопці остовпіли. Якусь хвильку стояли мовчки, та Галинка плакала так гірко, що Грицько не стримався. Рішуче підійшов до дверцят і постукав.
– Галю, це я, Гриць. Відчини, може я зможу  допомогти.
– Йди геть! – крізь сльози вигукнула дівчинка. – Ні чим ти мені не допоможеш!
Від розпачу в її голосі  хлопцю, аж  замлоїло на серці. Втрачати йому було нічого.
– Я тут не сам, зі мною  Ромка. Ми знаємо, що ти відьма. Я сам характерник, а він мольфар. Ми такі як і ти - відаючі. Відкрий, може ми допоможемо. –  Гриць замовк, дослухаючись. Дівчина також принишкла. Через мить грякнула защіпка і Галя вийшла з кабінки. Її лице аж розпухло від сліз. 
–  І чим ви мені допоможете? – сердито запитала вона. – Що, розплетете ці дурні кіски?
– А чому б ні! – вигукнув Роман. – Знаєш, може мольфар я й нікудишній, та розв’язувати  вузли - моя слабість.
    Не питаючи дозволу, взявся її розплітати. Грицько став допомагати. Дівчинка спочатку ошаліло дивилась, як хлопці її розплітають, а потім й сама взялася до роботи. В три пари рук, до кінця перерви, розплели всі кіски. Зайшли в клас відразу ж після дзвоника. Попереду дівчинка з розпущеним волоссям, а позаду двоє хлопців. Йшли й мимоволі милувалися її волоссям. Від кісок воно взялося  дрібненькими хвильками.
– Як якась принцеса. – прошепотів Роман.
– Еге ж. – підтакнув  Гриць.
   Справді, видовище було дуже гарне. Маленька тендітна дівчинка з хвилястим   волоссям, що спадало до кінця куценької спіднички і як почесна варта, двоє парубків. Коли вони йшли до своїх місць, весь клас завмер. Ввійшла вчителька і також замилувалася дівчинкою.
– Галю, тобі так дуже личить, але це школа, тут не можна ходити з розпущеним волоссям. І пожалій однокласників-хлопців, вони ж бідненькі всі правила й теореми позабувають. Вийди в коридор і заплетися.
   Дівчинка відразу ж вийшла і через декілька хвилин повернулася акуратно заплетена. Вона й сама не любила ходити з розпущеним  волоссям. Не так щоб це їй не подобалось, та не заплетене в косу, воно  заважало. А в усьому зібрана Галя не любила коли їй хтось чи щось заважає. Навіть  власне волосся.
   Цей учбовий день промайнув на диво тихо і спокійно. Однокласники не займали ні Гриця, ні Романа, ні навіть Галинки. Здавалося, вони раптово забули про тих, кого постійно шпетили. Коли продзвенів останній  дзвінок, учні поспішили по домівках, та  Галинка затрималася в класі. Вона то складала,то виймала підручники, раз-за-разом зиркаючи то на Гриця, то на Романа. Хлопці чомусь також не поспішали додому. Після випадку в дівчачому туалеті, у друзів десь поділася сміливість і вони більше не розмовляли  з однокласницею. Але всі троє відчували, що ця розмова конче їм потрібна. Щоб хоч якось почати бесіду, Гриць запитав:
– Як поживає Чорниш?
–  Дякую, добре. – дівчинка  пригадала грайливе кошеня і усміхнулася.
  Грицько не знав, що посмішка стосується не його, а тваринки, тому  посміливішав.
– Воно тебе вже зачекалося. А ти все в школі. Може боїшся, що по дорозі тебе  ображатимуть? – допитувався він, – Так ми з Романом проведемо, нам все одно в той бік. – Гриць глянув на товариша. Той енергійно закивав головою. Підняв на обох руках по великому пальцю і показав «Клас!». Галя не бачила цієї радісної реакції Романа.
– Гаразд. – вона рішучим рухом засунула  підручники в рюкзак і пішла до роздягальні. Друзі поспішили за нею. Разом вийшли зі школи. Дівчинка попереду, хлопці  позаду. Йшли поволі і мовчали. Роман штурнув Грицька і показав поглядом на однокласницю. Хлопець тільки розвів руками  і прошепотів:  "А  що я?". Ромка спересердя знову його штурнув, та трохи не розрахував  сили. Гриць відлетів від нього і мало не впав. Галинка почула  штурханину і озирнулася.
– Ви що, б’єтеся?
– Ні! – злагоджено вигукнули парубійки.
– Просто Грицькові цікаво, для чого ти позаплітала стільки кісок. –  злукавив Роман. Щойно дівчинка відвернулася, отримав від товариша такого штурхана, що теж мало не впав.
– Це не я. – тихо відповіла Галя. – Це Макарій. – додала трохи голосніше.
– Чекай! – Гриць підбіг до неї. – Ти сказала Макарій. Макар - сарайник?
  Від  запитання, дівчинка стала як вкопана. Вона уважно подивилась на  Гриця. Якусь мить стояли мовчки, пильно вдивляючись одне-одному в вічі. На них з усього маху налетів Роман. Хлопець не помітив, що вони так раптово зупинилися. Від несподіванки Галинка з Грицем  скрикнули і підскочили. Та це не скільки не знітило  Романа.
– А хто це Макар - сарайник? Це той чувачок, до якого твій домовик ходив? – запитав  він.
–  Ти знаєш Макарія? – "розклинило" дівчину.
Грицько  спочатку розгубився, та швидко опанував себе.     
 –  Галю, давай розповім тобі  те, що вранці розказав Роману.   
    Хлопець почав розповідати про зустріч з домовиком і про свою зниклу маму. Діти простували асфальтованою дорогою. Зупинилися тільки тоді, коли дійшли до вулички на якій жив Роман. Гриць якраз закінчив оповідь.  
– І як думаєш ловити того чорта? –  Галя зиркнула на нього.
– Не знаю. – відповів  розгублено хлопець.
–  Ми гадали ти знаєш. Ти ж  відьма. – сказав  Роман і зиркнув прискіпливо на дівчину.
– Так, я відьма… Але я нічого такого ще не знаю. –  пролепетала та.
  Зависла важка мовчанка. Кожен відчував причетність до цієї справи і  хотів допомогти, але ніхто не знав, як це зробити.
– Я можу попитати про чортів у бабці. – порушила мовчанку дівчинка. –  Вона, мабуть, розуміється на цьому.
– А вона захоче розповісти? – запитав Грицько.
– Тепер вона повинна все розказувати мені про відьомську справу. Про що лиш не попитаю. Бабця сама це вчора сказала. – Галинка втупила погляд в свої черевички.
– Чого це раптом вчора? – обережно поцікавився Гриць. Його раптом осяяла  дивна здогадка. – Це якось пов’язано з кошеням?
 Дівчинка здивовано глипнула на нього і кивнула.
–  А ти звідкіля знаєш?
– Я нічого не знаю, просто спало на думку. А що, справді?
– Та навіть не знаю як почати … — зам’ялася  Галя. 
– Чуєш, розказуй все, як є, а то я й так в школі затримався. Ще й тут скільки стовбичимо. Мене мамка вдома чекає. Вона три шкури з мене спустить, не подивиться що я мольфар. Від цього вона ще більше лютує. – сказав Роман, нервово переминаючись.
– Гаразд. Мені бабця розповіла, що коли дівчина, в якій тече відьомська кров, знаходить  за дивних обставин кошеня, то вона стає молодою відьмою. Старша по крові відьма, повинна усьому її  навчить. Коли ж вона не має кровної відьми, то  може попроситися  в науку до іншої  відаючої.
– Зрозуміло. А чому тоді так засмутилася твоя прабабка? Ти ж все одно мала стати відьмою, раніше чи пізніше. І тобі нікуди не треба йти в науку. Вона сама тебе навчить. –  допитувався Грицько, пригадавши похід за молоком.
– А тому й засмутилась, що вже цього року я мушу знайти свою першу квітку папороті. А це дуже небезпечно! – вигукнула спересердя Галинка. – Прабабка своє кошеня в двадцять один рік знайшла, а мені ж ось тільки тринадцять виповниться. – додала  вона  трохи тихіше.
– Першу квітку папороті!? – разом вигукнули хлопці.
– Так папороть справді цвіте? – допитувався Роман. 
– Ну так, цвіте. А ви що, не знаєте? – запитала Галя і продовжила далі, не звертаючи уваги на ошелешених  хлопців. –  Кожних сім років всяка відьма шукає нову квітку, бо інакше втрачає можливість знаходити потрібну їй траву. Бабця ось вже декілька років не має сил піти за квіткою, а запаси її трав потроху закінчуються. Через це вона і ходила до вашого діда. Травички у неї якоїсь не вистачало.
– Так баба Палазя радіти повинна, що ти нарешті кошеня те знайшла. Тепер ти зможеш знаходити і собі, і їй потрібну траву. Це ж нічого, що треба шукати ту квітку. Інші ж теж шукають, і нічого. – Почав втішати її Роман. Гриць, тільки уважно слухав. Чомусь  здавалося, що дівчинка недомовляє.
– Справа не тільки в папороті. Вірно? –  він глянув їй прямо в очі. Галя не  витримала і відвела погляд.
– Так, справа не в папороті. – вона замовкла і нервово зковтнула. –  Вчора я знайшла не просто кошеня, а  кошеня без жодної білої відмітини. Отже, я стану не просто відьмою, а чорною відьмою.
   Хлопці мимоволі відсахнулися. Галинка побачила як вони злякалися і мовчки заплакала. Сльози котилися по її обличчю, та дівчина й не намагалася їх приховати. Та друзі напрочуд швидко оговталися. Роман втішав її, як міг. Казав, що чорне кошеня, то ще нічого не значить. Ось у них хоч і трьох масна кішка, але мати лупасить його, як справжня чорна відьма. А вона навіть не відаюча. Гриць, у свою чергу, витирав сльози. Ті чомусь були гарячі, мов окріп. Від цього долоні враз почервоніли і де-не-де  з’явилися  маленькі пухирці. Він з подивом глянув на ранки. Дівчинка також помітила  опіки. Враз забула про свою біду і швиденько взяла його за руки. Щось прошепотіла і наклала свої долоні на його. Дотик її  рук був прохолодним і від того приємним. Від такого задоволення в хлопця навіть запаморочилося в голові.  Галя прийняла долоні і Грицько побачив, від опіків й сліду не лишилося.
–  Ну, і  яка ти чорна відьма? – зауважив він, – Дивись, зовсім нічого немає. І не болить навіть. –  на показ потер долоню об долоню. – Хоча як відьма, ти справді сильна. Мені он Никодим вчора гулю замовляв і то не допомогло. Так він знаючий, а ти лишень вчишся.
– Оце да-а-а! –  вигукнув Роман. Хлопець був вражений від  побаченого.
– Чуєш, а навчи мене так. – попрохав  він. –  А що, класно! Мене мамка віддубасить, а я прошепочу, всі синці зникнуть і не болітиме. Що ти шепотіла? Чи на синці це не діє?
Та Галя тільки розгублено дивилася на друзів. Здавалося, вона не розуміє, про що мова. Глянула на Грицеві долоні, потім знову на хлопців.
– Але я не пам'ятаю, як це зробила… 
– Добре, Галько, не хочеш, не говори. – буркнув Ромка.
– Ні-ні, Романе! Я дійсно не пам’ятаю! – гаряче заперечила дівчинка.
– Ромка, ти чого? Може вона  й справді не пам’ятає.
– Еге ж, так я і повірив. – Роман насупився.
– Чуєш, але ж ти сам не знаєш, як бурю робиш. – наполягав  Грицько.
Роман замислено почухав потилицю.
– М-та-а-ак, дійсно. Гаразд, Галино, вибачай. Але тепер ти просто зобов’язана допомогти  зловити чорта. Хоч якогось миршавого.
– Я згодна, згодна! – із запалом вигукнула дівчинка і взяла друзів за руки. – Я все-все розпитаю в бабці  і завтра вам розкажу.
– Ну і ладненько, ось і домовилися. А зараз вибачайте, та я додому.  Мене мамка вже зачекалась. – Роман попрощався і хутко завернув у свою вуличку.
 Далі Гриць з Галинкою рушили вдвох.  Домовилися, що не тільки Галя попитає у бабці про чортів, але й він, розпитає  діда. На тому й розійшлися. 
                      Розділ – 7. " Турбота" діда.
   Грицько застав старого на кухні. Той сидів за столом і перебирав якесь сіно. Побачив онука і суворо скомандував:
– А ну, Григорію, сідай.
 Не роздягаючись, хлопець всівся навпроти.
– Це, що? – запитав дід і поклав перед онуком якусь засушену рослинку.
– Болиголов. – навіть не замислюючись, відповів Гриць.
–  А це? –  дід  поклав іншу, з  жовтими квіточками.
–  Звіробій. 
– Правильно. А це? – показав  на скупчення зелених листочків.
– Омела. – відповів Грицько і раптом зрозумів задля чого ця перевірка: "Никодим розповів, що я характерник. Що ж, тепер можна й розпитати про чортів."  Щоб не марнувати  часу, встав і з обережністю порозкладав засушені корінці, рослинки та ягідки. Одну за одною. По черзі показуючи пальцем на кожну, почав:
– Акація, болиголов, валеріана, глід, деревій, журавлина, звіробій, кропива, лепеха, молочай, нагідки, омела, пижмо, розторопша, терен, фіалка, хвощ, цикорій, чебрець, шипшина, ялівець. Наче все! Не знаю тільки, оце що. – взяв у руки маленький, пахучий  шматочок, схожий на брусочок мила. – Ці пахощі мені знайомі, але що це -  не знаю.
– Це, Сандал. Він не росте на Україні, тому ти його й не знаєш. А так непогано. Навіть зовсім непогано! Почув би тебе Никодим, а то заладив: " Нічого не знає, нічого не вміє." Бач, пам’ять по крові вже прокинулася, а там дивись і вміння якесь прийде, а щось і навчишся… –  продовжив вже сам до себе, не звертаючи уваги на онука.
 – Та-а-ак, з такими  задатками з хлопця вийде добрий характерник. Не даремно ж він ще й Обраний. Ось  тільки не розумію, з чого це Никодим взяв, що він  може відмовитися від свого покликання. Що там казав про пророцтво? Ет, забув. Ну та годі, не вміє - навчимо, не хоче - заставимо. А  виросте й сам все зрозуміє.
   Дід ще довго бубнів під ніс. Гриць спочатку дослухався, та дуже швидко йому це обридло.
– Діду, діду! Я, звісно, вибачаюсь, але де й коли можна зловити чорта?
— В п’ятницю, тринадцятого, в баби Палазі на ялиці. – чітко відповів старий, звертаючи на онука помутнілий погляд. Та враз наче прокинувся і промовив: –  Вибач, хлопче, ти щось питав? Я не розчув тебе.
Грицько з подивом глянув на нього і  повторив:
– Я спитав  де і коли можна зловити чорта. А ви…
– Чорта? Якого чорта? – перебив його дід. – Ловити чортів це небезпечне заняття.  Якби, навіть,  й знав, то тобі б не сказав.
 – Але ж моя мама… Я повинен її врятувати…
– Григорію, визволенням твоєї мами займуться інші відаючі, дорослі і в Силі. Я сьогодні ж їм повідомлю. Гадаю знайдуться охочі. Особливо, коли дізнаються, що ти не тільки характерник, а й Обраний.
– Але ж я…
— Не дитяча це справа - чортів  ловити! – знову перебив  дід.
– Я не дитина! – вигукнув Гриць. – До того ж не сам! Мені Роман з Галиною допоможуть! 
– А я кажу ще раз: не дитяча це справа. Я не дозволю цього! –  старий гримнув кулаком по столу. – Та ще й Галинку з Романом приплів! Як не соромно? Через  твої вибрики вони можуть наразитися на небезпеку! І зауваж, не просто небезпеку, а на велику небезпеку! — дід  був розлючений. Ще ніколи онук не бачив його таким.
– Але ж… – почав  вже не так певно  хлопець.
–  Григорію, ніяких але. – сказав, трохи спокійніше, старий. –  Обіцяю, вже сьогодні повідомлю тим, хто на чортах всі зуби з’їв. Вони самі все зроблять. –  встав із-за столу, підійшов до онука і обняв його за плечі.
– Ти зрозумій, я не можу ризикувати ні тобою, ні Романом, ні Галинкою. Нас відаючих і так мало зосталося. Це просто диво, що в одному селі здибалися і мольфар і відьма і характерник. До того ж ти Обраний. Та коли з тобою щось трапиться, я ж на себе руки накладу. Не побоюся і Гієни Огняної. Зрозумій і не сердься. Гаразд?
– Гаразд. – буркнув Гриць, аби заспокоїти діда. Як пояснити старому, що  не відчуває нічого поганого, отже ні з ним, ні з друзями, нічого лихого не трапиться.   
   Від дідових обіймів чомусь враз розморило. Так захотів спати, що не пам’ятав як потрапив до своєї кімнати і  завалився в ліжко. Вже потім Тихін прийшов і роздяг онука. Вкрив ковдрою і погладив шкарубкою долонею по темно-русявому  волоссю.
– Спи, Грицику, спи. Вибачай, любий, але так буде краще. –  тихенько вийшов, обережно причинивши двері.
   Грицько проспав до ранку. Прокинувшись, ледве встав з ліжка. В  голові щось гуло та перекидалося і від того  він ледь тримався на ногах. З великим зусиллям пройшов на кухню. На столі чекав накритий серветкою сніданок. Та хлопець навіть не глянув на нього. Відкрив холодильник, збовтав у банці залишки молока і одним духом випив. Поставив порожню тару до холодильника і обережно, попід  стіною, подибав назад. Насилу добравшись до ліжка, знову поринув  у забуття.
   Через якийсь час в хату зайшов дід. Зазирнув до кімнати онука, зауважив що той спить, вдоволено кивнув і поспішив на кухню. Та побачив неторкнутий сніданок і враз посмутнішав.
– Чи не перестарався я? – подумав  вголос.
    Прибрав снідання і заходився готувати обід. Зварив Гриців улюблений борщ із грибами. Відсипав у полив’яний горщечок, посолив іншу страву  і поніс обід Никодиму. Так поспішав, що не помітив, як в двір заскочила  Галинка. Сірко виліз із будки, роззирнувся, підібгав хвоста  і сховався назад. Дівчина перебігла двір і  зникла за дверима. Вона бачила, як дід заходив до кухні, тому не боялася, що зустрінеться з ним у хаті. Відразу ж пройшла в потрібну кімнату і побачила сплячого хлопця. Галинка заходилася будити.
– Грицю, Грицю, прокидайся! – гукала прямо в вухо. Та здавалося він її не чує. Галя розгубилася. Постоявши трішки над  "сплячим красунчиком", кинулася в  кухню. Повернулася з рушником з якого цяпала вода. Рвучко стягла з хлопця ковдру  і накинула  мокрий рушник. Того аж підкинуло.
– Тону-у-у! – закричав  парубійко і звалився на підлогу. Він лежав у самих трусах і безпорадно гріб руками й ногами. Від такого видовища, Галя враз зашарілася.
– Тихіше, Грицю. Все гаразд. Зараз, зараз… –  швидко оговталася і допомогла  піднятися йому  з підлоги. – Ось так, лягай у ліжко, тобі ще не можна вставати.
Дістала з рюкзака пакунок, розгорнула і подала літрову баночку молока.
– Пий! – наказала  строго. – Ти повинен  випити все.
Грицька не потрібно було вмовляти. Як приклався до банки, то вже ніяка сила не змогла б  забрати те молоко.
– Дякую. – допив і відкинувся на подушку.
– Ну от і добре. – задоволено зауважила Галя. Забрала  порожню банку і сховала назад у рюкзак. Підіткнула йому під боки ковдру і сказала:
– Зараз заснеш, а прокинешся тільки пізно ввечері. Дід  силуватиме їжею, але ти нічого не їж. На ранок теж не снідай, а йди прямо до школи. Я принесу щось поїсти. Запам’ятав? – вона  уважно подивилась на Гриця.
– Так. Але до чого тут… – почав хлопець, не розуміючи що від нього хочуть.
–  Я не можу тобі пояснити, сама до пуття не знаю. Як дізнаюся, завтра в школі розповім. Дідові нічого не кажи і нічого не питай. А зараз - спи. – Галя зазбиралася. Вже виходячи, додала. – А Романа сьогодні також не було.
 Щойно за нею зачинилися двері, Грицько відразу заснув. Тільки коли до цього спав як у забутті, то тепер сон здавався легким і солодким.
    Прокинувся пізно ввечері. Голова була легка та ясна. Зіскочив з ліжка і одягши саму лиш сорочку пройшов на кухню. Там саме господарював дід. Побачивши онука старий якось заметушився. Хлопець ненароком перехопив його погляд і побачив там якийсь переляк. Дід Тихін швидко відвів очі.
– Сідай Григорію, сідай. Виспався? Їсти хочеш?
Гриць ствердно кивнув, а живіт так жалісливо заскавучав, що стало аж не зручно.
– Борщик  їстимеш? –  "стелив" перед ним старий. – Такий, як ти любиш, з грибочками. 
Від його слів у  хлопця в роті зібралася слина, а  живіт знову подав голос.
– Так, так. Насипайте.
Дід поставив перед онуком вершну миску.
– Чекай, я  сметанки покладу. – старий поспішив до холодильника і дістав  малесеньку скляночку з сметаною.
–  Ось, тільки трішки лишилось. Ти ж вчора ліг не вечерявши, а сметанка така смачна, що я  майже всю з’їв. Добре, що  хоч трохи тобі відсипав. –  він швидким рухом вигріб  сметану Грицеві в тарілку.
– Їж, їж. – припрошував  далі, підсовуючи миску ближче. – Борщик із сметанкою до-о-брий. –  Побачив, що онук взявся за ложку і вийшов із кухні. 
   Хлопець обережно розмішав сметану, набрав повну ложку і майже доніс до рота, як згадав настанови Галинки. "З якого це дива не їстиму? – запитав сам себе. Але  внутрішній голос підказав послухати дівчинку. –  Ну добре, якось доживу до завтра."  З великим жалем  відсунув тарілку і вийшов геть. В світлиці побачив  діда. Той сидів на лавиці з затиснутими між колінами руками. Щойно примітив онука, аж піднявся трохи.
– Ну що, поїв? Так швидко? – запитав він.
– Та, ні. – відповів  хлопець, – Щось живіт розболівся. Піду ляжу. 
   Не помітив, як старий витер рукавом чоло, яке взялося росою. Не чув також, як дід  весь вечір бурмотів: " Ну і добре, ну і ладно. Може вже й не знадобиться…"
    Зараз Грицькові було не до цього. Лютий голод стискав його шлунок. Влігся в ліжко і спробував заснути. Та це не вдавалося. Декілька разів  поривався йти на кухню хоч за чимось їстівним, та згадував  дівчину і опановував себе. Далеко за північ  нарешті  заснув. 
     Вранці прокинувся від того ж таки голоду. Та  зараз цей голод, у зрівнянні з вчорашнім, був як дебелий дядько і дитинка. Зіскочив з ліжка, одягся, повкидав у рюкзак такі-сякі підручники і поспішив до школи. Всю дорогу в голові крутилася  єдина думка: " Їсти, їсти, їсти…"  Обіцянка Галі підганяла, тому старався йти чим швидше. Як би міг, то й побіг, але він так охляв, що ноги не слухалися й бігти не хотіли. Ще здаля примітив  біля  дверей  одиноку постать. Підійшов  ближче й впізнав Галинку. "Їжа!"–  була перша думка, коли упізнав дівчинку. Шлунок голосно буркнув і порадів разом із ним. Напруживши останні сили підбіг до Галі.
– Привіт… – промовив  важко дихаючи.
– Привіт! –  дівчинка приязно всміхнулася.  – Я тут… – вона  замовкла. До них підійшла жінка, яка працювала в школі техпрацівницею. Діти привіталися з нею і стояли мовчки, чекаючи, поки  відчинять двері. Саме заходили в приміщення, як  ззаду налетів Роман.
–  Грицько, ну ти й ходиш. Всю дорогу гадав, що ось-ось дожену і все ніяк. А гукати - не хотілося.
– Я голодний, а Галя обіцяла принести  поїсти. – стримано відповів  Гриць.
Ромка здивовано глипнув на нього.
 – Бачу вам є що розказати! Ходімо в майстерню.
Не заходячи ні в роздягальню, ні до класу, друзі подалися  в шкільну майстерню.
Закрилися на защіпку і зручно повмощувалися на станках. Гриць за обидві щоки наминав принесені бутерброди і разом з Романом уважно слухав Галю.
– Ну так от. Моя прабабця не знає, як зловити чорта. Але як викликати і зламати на деякий час його волю - знає. Та щоб викликати когось із знаючих задля власних потреб, треба щоб відаючому виповнилося не менше тридцяти трьох років. А так, нічого не вийде. Намальована пентаграма не матиме Сили. Та навіть коли відаючому і є вже тридцять три, це не убезпечує його. Чорт запросто може вчинити йому якусь пакість. Серед них усілякі за вдачею трапляються. Тому треба обов’язково мати осикового рогача, щоб коли що, притиснути ним чорта до землі. Тільки це дерево чорти бояться понад усе. Нам нікому немає тридцяти трьох років, отже ми не можемо намалювати пентаграму. Я просила бабусю, щоб вона намалювала, та бабця відмовила. Сказала що не робитиме цього, бо її завдання навчити мене, а не вбити. А Макарій сказав, що навіть якби я і вмовила її, то все марно. Бабця вже занадто стара і не має тієї Сили, що потрібна. Тому я не знаю, що нам робити. — закінчила розповідь Галинка і відразу ж  запорсалася в  рюкзаку. Дістала звідти маленький термос і подала Грицеві.
– На, пий. Тут чай заварений на травах. Після вчорашнього тобі знадобиться.
– А  у вас вчора щось трапилося? – поцікавився  Роман. – Бо я мусив дома залишитись. Мамка трохи прихворіла і я боявся лишити її саму. Сьогодні їй легше, то я попорався і в школу.  
– Галю, розкажи йому, а я поки нап'юся. – сказав Грицько і звернувшись до Романа додав. – Коли по-чесному, я ні бум-бум.
– Та я й сама до ладу не розберу. Вчора вранці, коли Маньку доїла, сама про це дізналася. Так от, подоїла козу, а до мене підходить Макарій, сарайник наш…
 – Чекай, це той Макар, що тобі кіски позаплітав? Так ти що і вчора "гарна" прийшла? – перебив її Роман.
– Ні, він тільки один раз так мене прикрасив, — дівчинка усміхнулася. Вона  вже давно пробачила витівку сарайника. – та й то по ділу. Я знайшла своє кошеня, отже ввійшла в Силу. Ось він і порадів за мене. Але зараз не про це мова. Так от, виходить до мене Макарій і  мнеться щось. Я подумала, що він молока хоче. Я ж тільки недавно стала козу доїти, а то весь час бабця нею клопоталася. Вона попередила мене, що сарайник інколи молока просить. Попитала Макарія, а він каже що нічого не треба. А сам так і сопе, так і сопе. Почала я його випитувати, чи не трапилося чого лихого. Він і розказав, що приходив Никодим і повідав, що Гриць надумав чортів ловить. Дід Тихін побоявся за онука і застосував обійми сну. А хоче ще зробить замовляння для забуття. Аби Гриць забув про свої наміри. Я відразу ж  хотіла  бігти рятувати Гриця, але Макарій  зупинив мене. Сказав, що Никодим і так ризикував, повідомляючи йому про вчинки і наміри Тихона. Ні домовик, ні сарайник ніколи і нікому не повинні розповідати, які закляття застосовують відаючі у яких вони живуть. Тільки те, що Гриць Обраний, а це вище ніж просто мольфар чи характерник, дозволило переступити  Никодиму через обітницю Таїни. Обраному не можна перешкоджати виходити на свій  Шлях Призначення. А дід Тихін переживає  за Гриця і робить все можливе, щоб з онуком  нічого лихого не трапилося, але тим самим шкодить йому ще більше. Тому треба цьому якось завадити, але так, щоб старий мольфар про це нічого не дізнався. Я тоді швиденько до бабці. Розпитала  її, як можна пройти туди куди треба, не поміченим і як  розірвати обійми сну. Наговорила  на молоко і взяла з собою у школу. Наговір від сну я робила перший раз, то для вірності заговорила цілий літр молока. Ну а вже після уроків, пішла до тебе, Грицю, додому. Перед тим як заходити у двір, прочитала закляття непоміченого, а потім відпоїла тебе  заговореним молоком. А за мокрий рушник - вибачай. Я просто не знала як тебе розбудити. Це вже опісля, у бабці  розпитала, що потрібно було проказати: "Сон, сон пройди, обійми свої відпусти." Щоб ти зміг прокинутись і випити заговорене.
– Та рушник, це нічого. Тільки чому не можна було їсти? Я ледь з голоду не вмер.
Дівчина аж сплеснула руками.
– Та я ж щойно пояснила! Твій дід хотів  застосувати замовляння на забуття, а його роблять на якусь їжу чи пиття. Так мені бабця сказала.
Грицько враз пригадав  як старий поклав  сметану в борщ.
– А на сметану це можна зробити? – запитав  він.
– Та на все що завгодно! Навіть на найменшу ягідку.
– Оце так дід... Не чекав від нього… – тільки і спромігся вимовити. Хлопець почувався  зрадженим.
– Не ображайся на діда! Він любить тебе і переживає, тому і зробив таке. — Кинулася завзято захищати старого Галинка.
– Чекайте! Замовкніть обоє! – вигукнув  раптом Роман, який сидів до того мовчки. – Галько, ти казала, що Грицько "обраний". Що це значить? Га!
– Це не я казала, це Макарій казав. – знітилась дівчина. – Я не знаю, що це значить. 
Вони обоє витріщилися на Гриця. Той ураз став пурпуровим. Здавалося, що з його вух ось-ось піде дим. Зітхнув і трохи повагавшись, промовив:
– Не хотів цього казати, щоб ви не думали, наче я зазнаюсь, але ось цей знак, —  показав  праву руку з відмітиною, – означає що я повинен об’єднати Силу Трьох. Силу відьми, характерника і мольфара. 
Роман з Галиною зіскочили зі станків і разом нахилилися над Грицевою рукою. Вони  так поспішали побачити магічний знак, що аж стукнулися між собою лобами.
– Ой! – вигукнули водночас  і схопилися за голови.
– Наче нічого особливого. – зауважив Роман, чухаючи лоба і вже на відстані роздивляючись Грицеву руку.
– А ти що, думав  на руці  написано "обраний"? – Галя хмикнула. 
– Нічого я не думав. – невдоволено буркнув Ромка. – Ти сама он так спішила, що  матимеш  таку саму гулю, як  я. А може ще й більшу!
   Грицько глянув спочатку на нього, потім на Галинку. Дійсно, лоби друзів почервоніли і   набрякли, готуючись "розквітнути" гулями. Відчуття провини нестерпно загризло серце. В голові майнула якась думка. Вчепившись усією силою волі, пригадав, як Никодим зводив йому гулю. "Як же він казав? Як?" – думав гарячково. І раптом  вигукнув:
– Гематомус  зникулюс!
– Ти чого?  – запитав  Роман і підозріло глипнув на товариша.
– Вийшло, вийшло! – вигукнув захоплено Гриць. Обидві гулі  безслідно зникли.
– Галько, а ну відійди від нього. Бач, з Грицька почало щось виходити. –  Роман взяв  дівчинку за руку і  хутко завів собі за спину.
– Та нічого з мене не виходить! Я гулі ваші знищив! – з гордістю промовив Гриць. Його розпирало від радості, що так легко далося перше замовляння.
–  Та які ж вони наші!? Галько, ти диви! Сам понаставляв і радіє, як мале дитя. Тобі для чого потрібно об’єднати Силу Трьох ? Щоб покалічити нас? – сказав  серйозно Роман і  зиркнув на Гриця.
– Та ні… Я ж нічого… – розгубився той. Радість враз десь поділася.
– Не парся! – вигукнув Ромка, гепнув товариша по спині  і загиготів. – Повірив, що ми подумаємо про тебе щось погане?  Я наприклад - ні.  А ти Галино?
–  Звісно ж ні. – дівчинка підійшла до умивальників і подивилася у люстерко. – А гуля дійсно зникла. Молодець Гриць!
– Має бути молодцем! — Ромка знову гиготнув. — Він же тепер відповідає за нас. Без нас він простий характерник, а з нами Обраний. Я ж правильно зрозумів, ота відьма і мольфар, то ми з Галькою?
– Так ти не мольфар, як дід Тихін? Ти характерник? — Галя здивовано втупилася в хлопця. — А хіба таке можливо? Я чомусь вважала, що вміння передається по крові.  Коли в родині відьма, то в третьому коліні теж народиться відьма. Як у нас, наприклад.  А у вас,  коли  дід  мольфар, то і ви повинні бути мольфарами. Чи може я щось не так зрозуміла. – вона замислилася.
   Притихли й хлопці. Але дійти до якихось спільних думок, так і не встигли. Продзеленчав дзвінок і друзі мусили поспішати на урок. Поспілкуватися між собою так і не мали нагоди ні на першій перерві, ні на всіх інших. Насилу дочекалися, коли закінчаться уроки. Йшли по дорозі і жваво радилися, як їм викликати чорта.
– Невже ми не зможемо намалювати цю пентаграму і викликати хоч одного чорта? Я не кажу якогось чортячого начальника, а хоч якогось утлого бомжа. – не вгамовувався  Роман. – Нам  разом, коли порахувати, то більше тридцяти трьох. Тобі Грицько скільки?
– Мені? Дванадцять. В серпні тринадцять буде.
–  Мені теж. Гальці, також  дванадцять. Отже разом виходить тридцять шість. Це навіть на  три роки більше чим треба!
– Але ж потрібно, щоб одному відаючому було тридцять три, а не трьом. Правильно я кажу, Галю? – запитав Гриць і подивився дівчинку. Зустрівся  з її зеленими очима і в голові неначе щось вибухнуло.
– Стійте! Я згадав! – вигукнув він. – Точно не пам’ятаю, бо це трапилося  до того як дід мене приспав, але він сказав, що чортів можна  зловить в п’ятницю тринадцятого, в баби Палазі на ялиці.
– Що так і сказав?! В баби Палазі на ялиці? Галько, чуєш, мутить твоя бабка. – зауважив Ромка. 
– Можливо й мутить, але вона  нічого не сказала оберігаючи мене, бо… – Галинка чомусь замовкла на півслові. –  Сьогодні середа. Яке число?
– Одинадцяте. – відповів Грицько.
– Так, середа - одинадцяте. Завтра четвер - дванадцяте. А післязавтра  п’ятниця…
– Тринадцяте! – вигукнули разом хлопці.
 – Так, вірно, тринадцяте. – підтвердила Галя.
— Отже ми зможемо зловить чортяку! – в Романових очах запалали "вогники".
– Тринадцяте  то тринадцяте, але ми не знаємо, як ловити того чорта.  Дід про це нічого не розповідав. – нагадав  Гриць.
– Як це нічого?! Ти ж сам щойно сказав, що в п’ятницю, тринадцятого, чорти збираються у баби Палазі на ялиці. Так? – запитав  Роман.
– Я не казав, що вони збираються…
– Ну добре, не збираються, а злітаються, чи як там у них. – перебив  Ромка. – Ось там ми якогось і схопимо. 
– Слухай, Романе, як ти собі це уявляєш? Вночі, чорти сидять на ялинці, тусуються, а ми такі круті, підходимо, хапаємо котрогось за хвоста і розпочинаємо допит. Так, чи що?
– Та не сперечайтеся, ви, півні! –  прикрикнула Галя. – Грицю, звісно ж ніхто не робитиме  так, як оце кажеш. Ми ж не дурні. Але справді, цієї п’ятниці тринадцяте, а це не так вже й часто співпадає. Тому ми повинні щось вигадати, щоб зловить чорта вже  завтра, а не чекати  ще слушної нагоди.
– Завтра? А чого це завтра? – запитав  Роман.
 – А того, що завтра четвер, дванадцяте. А ловити треба з дванадцятого на тринадцяте. З четверга на п’ятницю.
 – А -а-а! Тепер ясно. А ловити ж треба вночі? Так, же  Галько? –  допитувався  Ромка.
– Та кажу ж ще раз: з четверга на п’ятницю. – повторила дівчина.
– Галю, стривай, але як його зловити? – "не доганяв" Грицько. – Не поліземо ж на ялинку, чекати поки вони туди позлітаються.
– А чому б і не залізти!? – запально вигукнув Роман. – Я, наприклад, добре по деревах лажу. І ти вмієш. Он, Гальці кошеня з верби дістав. А вона,  може і не лізти. Що їй там робить? Правда, Галько?
– Та ні, мабуть і мені треба лізти. Тільки я знаю закляття непоміченого. Гадаєте чорти прилетять туди, де сидітимуть людські діти?
–  Але ж Галю, для чого тобі лізти і сидіти там цілісіньку ніч? – запитав  Гриць. – Навчи нас  цьому закляттю, а ми вдвох якось та справимося. Ти ж дівчинка.
– Я не дівчинка, я відьма! І зауваж, тільки мені скоро виповниться  тринадцять. А коли по-чесному, то навіть якби я і навчила вас закляттю непоміченого, то це не гарантує, що вимовлене вами  закляття, спрацює. Ви ж не відьмаки! Існують закляття, якими можуть користуватися тільки  відаючі певного напрямку. Навіть я не знаю, чи подіє моє закляття на чортів. На людей то воно діє, це я вже перевірила. Але ваш пес мене, мабуть, замітив, хоча чомусь і не гавкав. А бабця запевняла, що закляття діє на всіх істот.
– Ні,  Галю, якби Сірко тебе помітив, то обгавкав би по повній програмі  і не сумнівайся. – завірив Гриць. – Він нікому спуску не дає. Так що діє твоє закляття на всіх, отже і на  чортів подіє. Але ж ніч довга і вечорами зараз ще холодно, а вночі взагалі "дубарь".
–  А хто тобі сказав, що треба сидіти там цілу ніч? Адже відомо, що всі знаючі збираються на посиденьки з настанням темноти і спілкуються між собою тільки до перших півнів.
– Галько, ти що мелеш? –  Роман глипнув на неї, як на ненормальну. – Які півні о третій годині ночі?
–  Ось тут, Ромцю, ти і помиляєшся! В три години ночі,  якраз і співають перші півні.  – відпарувала молода відьма.
–  Ну, добре, Галю, позалазимо ми на ялинку, прочитаєш ти закляття, позлітаються туди чорти, а далі що? — Грицько навіть уявити не міг те, шо щойно сказав.
—  А далі, я схоплю одного чортяку за хвоста, а ти накинеш йому мішок на голову. Ось так і зловимо! Так ловлять чортів, я сам бачив. У кіно. "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", дивився?
 – Та дивився, тільки щось мені не віриться, що мішок нам  допоможе.
– Мішок, ні, а осиковий рогач-так. – обізвалася Галинка. 
– До чого тут рогач, та ще й осиковий? – не зрозумів Гриць.
– А до  того, що тільки осику чорти бояться понад усе … – Почала пояснювати  дівчинка.
– Так давайте  візьмемо дебелі осикові дрючки, та вгатимо їм по повній програмі. Галько, щось я  сумніваюся, що вони злякаються твого рогача. Хай навіть і осикового. – перебив її Ромка.
– Романе, ти просто нестерпний! Ти ж дослухай, що  кажу. –  образилася Галя.
– Справді, Романе, нехай вона розкаже. 
– Так от, – молода відьма зітхнула. – Поки ти махатимеш  своїм дрючком, хай  навіть і осиковими, то чорт  запросто нашле на тебе якесь закляття. І це ще  поталанить, коли ти, Ромцю, покатаєш його на спині, разів з двадцять оббігши навкруги села. Більше, мабуть, не встигнеш до світанку. А так, притиснем його до землі і матимем хоч якийсь шанс, що він не нашкодить нам. І притискати треба знаючи: потрібно затиснути шию чорта. Тільки так і ні як по іншому! Тоді розривається  зв’язок голови з тілом. А тіло без голови не може нічого  зробити. Волю чорта буде зломлено і ми дізнаємося усе, що  потрібно. Ось так!
– Галько, а ти садистка. – промовив замислено Роман.
– Хай я і садистка, але я справжня відьма! На відміну від декого, із своєю головою дружу! І коли тільки так можна зломити чортячу силу волі, то я це зроблю! А ти, Романе, просто злякався. Боїшся й глянути чортові в очі, тому і хочеш запхнути в мішок. Боягуз!
– Хто боїться!? Я боюся?! – вигукнув Ромка. – Та я хоч сьогодні піду до лісу і зрубаю осикового рогача, щоб  вже завтра  подивиться хто і кого боїться! Зараз, як дам тобі по "комполові"! – він аж кипів від люті. Ще ніхто і ніколи в житті не обзивав його боягузом.
– Годі! – вигукнув Грицько. – Не лайтеся! Чи ви і на ловах сперечатиметесь? Романе, як тобі не соромно? Галина діло говорить, а ти…
– А що я?! Вона перша почала! Я її не обзивав ...  – сказав, трохи охоловши, Ромка.
– Так вона ж дівчина… – стидав й далі друг.
– І що, як  дівчина!? Це дає їй право ображати мене?
– Все одно, вибачся…
– Ні, Грицю, не треба! Він правий. Романе, вибач мене будь-ласка. Я  не хотіла тебе образити.  Бовкнула  не подумавши. Вибач.
– Та, добре вже...  — махнув рукою Роман. – Ти, Галько, теж вибач… Мало не стукнув тебе. От характер дурнуватий… – йому стало дуже соромно. – Все, я додому. І так довго теревеняв з вами, а в мене мамка хвора. Рогача постараюся ввечері вирізати. Як не вийде сьогодні, то завтра після уроків. – Він розвернувся і навіть не глянувши на друзів, пішов у свою вуличку.
– Ет, ну хто мене за язика тягнув? Я ж дійсно його образила...  – бідкалася дівчинка.
Грицько тільки відмовчувався. Розумів, будь які втішання  зараз не доречні. Всю  дорогу   йшли мовчки. Лише, коли хлопцю потрібно було звертати у свій бік, Галя нагадала:
– Грицю, в діда нічого не питай. Нехай  думає, що ти перехотів чортів ловити. 
–  Гаразд! А їсти вдома можна?
– Можна,  можна. Не бійся. В той чай, я додала багато протизаговорного.  Дня три ніяка заговорена страва тобі не завадить.
– Це добре. – Грицькові вже почав допікати голод. Сьогодні, окрім чотирьох  бутербродів і чаю на травах,  нічого більш не їв.  
– Бувай,  Галю!
– Бувай,  Грицю! – дівчинка хутко пішла. Їй на думку спало  несподіване  запитання і вона хотіло все  з’ясувати.
     Дома зробив вигляд, що нічого не трапилося і він зовсім не при справах. Пообідав з дідом  учорашнім  борщем і сказав що потрібно готуватися до контрольної. Соромився, що збрехав, та  не бачив іншого шляху. Як, приспати підозри старого і при цьому не видати себе? Весь день і вечір провів у кімнаті. Вийшов тільки тоді, коли дід покликав  вечеряти. За вечерею старий намагався  розговорити онука, та той відповідав мало і однозначно. Це трохи заспокоїло Тихона і він, нарешті, вгомонився.                                                                       
                                    Розділ – 8.  Чортячі лови.                   
   Гриць прокинувся сам, швидко поснідав і поспішив  до школи. Щойно вийшов із своєї вулички, як хтось його окликнув. Це була Галя. Хлопець почекав її  і далі вони рушили вдвох.  Йшли і обговорювали  майбутні лови. Молода відьма, про всяк випадок, навчила його закляттю непоміченого. Хоча й сумнівалася, що вимовлене ним закляття, матиме магічну силу.
– Ну, наче, нічого не забули. – сказав Грицько.
– Нічого то нічого, – дівчина хитро зиркнула на нього. – Ось тільки ялинки у нас в дворі дві. Одна біля сараю, а інша коло воріт. На котрій чорти сидітимуть?
Це просте запитання, застало хлопця  зненацька. Справді, ялинки ж дві! На яку лізти? Він про це навіть не думав.
– Може розділимось?  – запропонував  непевно.
– Ні, розділятися нам не варто. –  Галя заперечно покрутила головою. – Ми і так не маємо належної Сили. Розділившись, втратимо й те що маємо.
– Що ж робити? – Гриць розгубився.
– Оце й мені вчора спало на думку. Як прийшла додому, то  запитала Макарія. Він завжди знає, що у нас на обійсті діється.
– Ну і…?! – хлопцю не терпілося.
– А  ти  сам подумай.  – Галинка примружилася.
– Чекай лиш, чекай… – дівчина заділа його самолюбство і Грицько хотів реабілітуватися. 
– Отже  так! Про чортів  хто мені повідомив? Никодим. А він звідкіля дізнався? Йому розповів Макар. А той, звідки це взнав? – І тут  осяяла здогадка:
– Блін! Як міг забути!? Никодим казав, що Макар чув розмову чортів! А Макар - сарайник! Отже, чорти збираються на ялинці, котра росте біля сараю! Правильно?
 – Ти  диви, таки здогадався! – молода відьма була задоволена. – А я так і не змогла  дійти до цього. Догадливий. Молодець!
– Хух! – голосно видихнув хлопець. – Коли по чесному, то я більше боявся здатися тупим, чим недогадливим.
      Вони саме підійшли до школи. Галя подалася до класу, а Гриць залишився чекати на подвір’ї . Не терпілося загадати Ромці про дві ялинки. Та скільки не чекав, товариш не прийшов. Продзвенів дзвінок  і хлопець поспішив до класу. Вже почав хвилюватися. Бачив, що й Галинка не знаходить місця. Аж ось рипнули  двері і до класу завалився Роман. Він був захеканий і розпашілий. Вибачився перед вчителькою і сів на своє місце. 
– Шо, щось з матір’ю трапилося? –  стиха запитав  Гриць.
– Та ні, з мамкою, слава Богу, все добре. Я просто в ліс  ходив. За рогачем.
– Так ти ж вчора казав, що ввечері підеш.
– Ввечері, я був зайнятий…
— Хлопці, ви що, на базарі!? – зробила зауваження вчителька і друзям  довелося  припинити  балачки. 
Ледь-ледь  дочекавшись кінця уроку, до них підбігла Галинка.
– Романе, в тебе щось трапилось? – поцікавилася вона.
– Та ні, все добре. Дякую, Галю. – хлопець почувався ніяково. Він соромився за вчорашнє. Вперше  назвав її не Галькою, як завжди, а більш інтелігентно, як йому здавалося. Це помітив і  ватажок  їхнього класу:
– Ого! Дивіться, Ряска з Галькою "шашні крутять"! –  сказав  на весь клас і всі зареготали. –  Скоро Галькорясківчики підуть! – й далі сипав "словесні перли" ватажок.
– Ти не сердися, але в школі нам краще порізно. – прошепотів  Роман. Галя кивнула і відійшла. 
    Весь день вона не підходила до друзів. Ще не так давно хлопцям було добре вдвох, але зараз, без порад і знань Галі, нудилися світом. Їм бракувало дівчини. Ледве дочекалися, коли закінчаться уроки, щоб поспілкуватися.
 – Чому ти запізнився? – знову запитала Галинка, коли вже йшли  додому. – Щось  трапилось? 
– Та нічого не трапилось. Я просто вранці в ліс ходив, за рогачем. Вчора не встиг.
– Так ти ж казав, що коли ввечері не вийде, то після уроків підеш. – нагадала дівчина.
– Ет, Галино, добре тобі так казати. В тебе  прабабка відьма і не потрібно перед нею відбріхуватись. А як Я, поясню мамці свій похід  до лісу? Відразу ж після школи не побреду туди. Чим осику зрубаю? Не гризтиму ж  її зубами. Тягти сокиру в школу, я побоявся, а як зайду додому по інструмент,  мамка питатиме для чого він мені здався і куди я зібрався. Що їй скажу? Що по дрова йду? Ми вже три роки, як газом гріємось. А так, поки мати спала, я раненько встав і пішов собі в ліс. Ось тільки забарився трішки. Листя ще толком не має, попробуй, відшукай ту осику.
– А ти точно зрубав осиковий рогач?  – поцікавився Гриць.
– Ображаєш,  друзяко. Я всі дерева безпомилково впізнаю. По листю, по корі, навіть по запаху.    
 – Слухай, коли ти такий знаючий, скажи тоді, як по дереву  визначити  чи збираються на ньому чорти, чи ні? — допитувався Грицько.  
– А це до чого? – Ромка розгубився.
– А до того, що у Галини в дворі дві ялинки. Одна біля воріт, а інша коло сараю. Ну, юний слідопит, на яку нам лізти? – Гриць переморгнувся  з Галинкою.
– Як це на яку? Звісно ж на ту, що біля  сараю. Не сидітимуть же чорти на дереві, що  росте повз  дорогу. Мало хто вночі там бродить! Придурків у нас вистачає. Як побачать котрогось із нечисті, то ніхто не гарантує, що хоч один чорт живим  залишиться. Хіба що  на якогось п’яницю нарвуться і той їх за своїх прийме. І то, у п’яниць, по моєму, чорти зелені. Правильно?
– Правильно, Романе, правильно. Видно серед нас трьох, я сама тупенька. – підсумувала, зовсім без образи, дівчина.
– Та добре, Галько, не прибідняйся. Нічого собі тупенька! Скільки он усякого у відьомській справі знаєш. – зауважив Роман. – Ми з Грицем  цілий день промарудилися,  бо нічого такого  й не чули. Правда  ж, Грицько?
– Правда, правда, Галю, не прибідняйся. Розкажи краще, що ще варто зробити. – підтакнув  Гриць.
– Галь, а ти мене закляттю непоміченого навчиш? – попрохав  Роман. – А то як я сьогодні з дому вийду? Мене ж мамка помітить.
– Навчити, то навчу, ось тільки чи подіє воно? Ти ж не відьмак.
– Ну ось сьогодні на мамці й випробую. Їй же від цього нічого не станеться? 
– Ні, не станеться. Це закляття не приносить ніякої шкоди тому на кого його насилають. Тебе  просто не бачать. Запам’ятовуй:" Не помічений прийду, 
                                                                        не помічений піду.      
                                                                        Хоч всю Землю обійду,
                                                                         не потраплю  я в біду." 
   Повторивши за нею два-три рази, Роман сказав:
– Наче вивчив. Добре, скажіть куди і в скільки приходить та я піду.
– Приходьте десь о десятій. Гадаю, тоді вже споночіє. Поки ми заліземо, поки всядемось, то вже й половина одинадцятої буде. – дала настанову  Галя, поглядаючи то на Гриця, то на Романа.
– В десять, так в десять. Все, до вечора! –  Роман спішно закрокував додому.
 – Галю, пішли і ми швидше. Боюся, щоб дід щось не запідозрив. 
 Далі  йшли мовчки, кожен думав про сьогоднішню ніч.
– До вечора, Галю!
– До вечора! – відгукнулась дівчина.
     Грицько пообідав і  збрехавши що болить голова, попросив не турбувати його. Причиняючи двері, подумав: " Треба щось з цим робить, бо я так зовсім забрешуся. Завтра  поговорю з Никодимом, хай вмовить діда не заважати мені. А то ховаюся від нього, як пацюк якийсь." Швиденько поробив уроки і склав усі підручники в рюкзак. Пробував  читати, але нічого не виходило. Думки весь час крутилися навколо чортів і ялинок. Вечір тягнувся безкінечно. "Може  ляжу, трохи посплю? Хоч так час пройде." – подумав Гриць і приліг на ліжко. 
   Прокинувся  від того, що хропів дід. " Проспав!" – страшна думка пронизала мозок.  Рвучко підхопився і зиркнув на годинник. Показувало без двадцяти хвилин десять.
– Тю - ю! А чого це дід так рано ліг? –  подумав вголос. – Хоча добре, без перешкод виберусь. 
 Похапцем одягся і вискочив надвір. Вийшов зі своєї вулички на асфальтовану дорогу і мало не зіштовхнувся з Романом. Той також вже поспішав до Галі.
– Ну що, доброго рогача я зробив? –  запитав товариш, виставляючи жердину вперед.
– Як на мене, то добрий. Тільки я в цьому не розбираюся.
– Добрий,  добрий. – похвалив свою роботу Роман. – Я навіть на кінцях загострив, щоб до землі  притиснути сильніше. Ну, пішли швидше, а то краще чекати чим доганяти. 
      Вони йшли хутко і навіть не розмовляли. Так поспішали, що незчулися коли опинилися біля хатини на краю села. Обережно зайшли у двір. Там було поночі, не те що на вулиці, де хоч через два-три ліхтарі, якийсь та світив. 
– Блін, Галька! Хоч би світло включила! – вилаявся Роман, бо саме перечепився через  щось. На дворі  відразу ж засвітила одинока лампочка і до них підійшла дівчина.
– Галько, це в тебе що, чергова мітла? – запитав  Ромка. Він тримав в одній руці рогач, а в іншій мітлу, через яку зашпотався. – Що, вряди-годи літаєш на ній? Так може нам не треба і на ялинку лізти? Ти тільки  "шух"  на вершечок і поскидаєш чортів…
– Еге ж! Так вони тобі й посиплються, як грушки. – сердито відповіла молода відьма. – Віддай мітлу, це я сьогодні двір замітала. Видно забула біля воріт.
– Тю-ю, дурна дівка! Хто ж  замітає, коли  треба навпаки, по всьому дворові соломки понакладати. А особливо під ялинками товстенько, щоб падати м’якіше. – Роман нервував  і його просто розпирало.
– Невдалий  жарт, Романе. – Галинка забрала мітлу і поставила біля сараю. 
 – Ідіть сюди! Чого  там товчетесь? – Покликала хлопців, які нерішуче переминалися  біля воріт. – Ось, нате, натріться цим. – подала  скляночку з чимось пахучим.
– Галю, а  що це? – поцікавився Грицько натираючи руки  маззю. – Пахне приємно.
– Писки не забудьте натерти. – строго сказала вона. – Це мазь із смоли ялинки. Зробила,  щоб чорти нас по запаху не вчули.
– А-а! Зрозуміло. Молодець, Галю, навіть  про це подумала. –  похвалив Гриць.
– Та кажу ж тобі, ничкує Галька. Вона точно вже і на мітлі літає, і в чорну кішку обертається. Ну признайся, Галько. – Роман й далі говорив на збит.
 – А тобі, Ромцю, що,  завидно?! — дівчина хитро зиркнула на нього. — Ось ми з Грицем, як в Силу ввійдемо та отримаємо потрібні  Знання, то  зможемо в тварин обертатися.   А Гриць, ще й птахом літатиме, бо він же характерник. Та рідко який мольфар, може перекидатися  на тварин. А як і перетворюється, то лишень на  собаку. Ото й бігатимеш блохастим!           
– А ти звідкіля знаєш? – Ромка від здивування аж рота відкрив.
– А я багато чого знаю! – з погордою відповіла молода відьма. – Я в бабці запитала. Вона мені  дещо й розповіла про характерників. Колись при нагоді розкажу, якщо захочете.  Зараз ніколи, вже початок одинадцятої, а нам на самий вершечок  лізти. – пообіцяла  Галя і виключила  світло. 
   Добряче натерши маззю і руки, і лице, друзі подерлися на ялинку. Першим ліз Роман. Гриць передавав йому рогач, а потім вони вдвох допомагали дівчині. Галя хоч і казала, що зможе сама, та хлопці її підстраховували. Залізли і так-сяк повмощувалися. На самому вершечку притулився Роман, трохи нижче Гриць. Та хлопці добре розуміли, хоч вони й сидять високо, але найнебезпечніше місце у Галі. Молода відьма розташувалася трохи вище гілок, де мали б збиратися чорти. Вона мусила весь час читати закляття непоміченого. Роману не зручно було триматися за тоненький вершечок  і тому  рогача він віддав Грицю. Той більш впевнено примостився між гіллям. Сиділи мовчки і ніхто не мав ніякого уявлення про те, як  зловити чорта. Та щоб відступитися і на думку не йшло.
       Було хмарно і від того навкруги простягалася темрява. Аж раптом, у нічному небі, Роман помітив якісь тіні. Вони швидко наближалися. Хлопець штурнув ногою товариша. Грицько зиркнув на нього. Ромка, кивком голови, показав  на прилітаючих. Гриць помітив  дивні фігури і обережно ткнув рогачем Галю, яка весь час бубніла закляття непоміченого. Дівчина підняла голову і також побачила  темні силуети. Ті вже літали  довкола ялинки. Вона зовсім пошепки стала ще завзятіше проказувати закляття. Тим часом, прибувші зробили декілька кіл навколо дерева і повмощувалися на нижніх та середніх гілках. Це були чорти. Вони повсідалися і  між ними заточилася бесіда. Та хоч як друзі дослухалися, розібрати нічого не могли. Занадто високо сиділи. Найбільше нервував Ромка.
– Галько, Галько. – прошепотів він. – Що вони  говорять?
Дівчинка показала, що також нічого не чує.
 – Так нахилися нижче. – порадив  Роман.
    Галя  дослухалася і почала схилятися. Хрусь! Під  її ногою вломилася гілка і дівчинка   беркицьнулася! Чорти враз посхоплювалися і розлетілися, хто куди. Тільки один, чомусь не дуже поспішав. Він з цікавістю спостерігав, як дівча летить сторч головою. А для  Галинки, час ніби зупинився. Їй  здавалося, що падає, як на заповільнених кадрах. Намагалася  вхопитися хоч за щось, а думки пролітали як блискавиці. Враз пригадалася недавня розмова з Романом. Не тямлячи що  робить, відшукала очима  мітлу, простягла вперед  руку і гукнула:
– До мене!!!
   Мітла стрілою метнулася до молодої відьми. Галя вхопилась  за держак і хвацько осідлала її. Все трапилося так швидко, що ні хлопці, ні чорт, не помітили як вона раптово знялася у нічне небо. Звідти, на шаленій швидкості, "підрізала" занадто допитливого спостерігача. Від несподіваного удару чорт відлетів назад до ялинки. Ромка гаркнув: "Банзай!" і стрибнув йому прямо на спину. Разом вони гепнулися до долу. Хлопець зверху, чорт знизу.
– Грицько, рогача давай! – гукнув Роман.
Гриць враз опинився поруч і притис те, що смикалося під товаришем.
– Тобі повилазило!? Ти дупу притис, а треба голову! – крикнув  Роман.
Та хлопець вже й сам усвідомив, що зробив щось не так. По обличчю з усього маху ляпнув чортячий хвіст. Швидко зрозумів свою похибку. Відштовхнув друга вбік, виваженим  рухом перевернув чорта на спину і спритно притис шию рогачем, сильно загнавши кінці в землю. Щось штовхнуло його в спину. Рвучко озирнувся та з полегшенням зітхнув. Це був всього-на-всього держак мітли. Галя хутко зіскочила зі свого транспортного засобу і підбігла. Над вухом також почув важке дихання Романа.
– Хух! Ну й ухайдокав він мене! – обізвався захеканий товариш.
– Молодці хлопці! – радо вигукнула Галя. – Ми його впіймали!
– Впіймати то впіймали, а що тепер робити? – запитав Грицько, придивляючись до лежачої істоти. Він все ще тримав у руці держак, притискаючи ним бранця, і тому не міг виразно роздивитися те, що простяглося долі. Полонена істота  не рухалася. 
– Грицю, а він хоч живий? – затурбувалася Галинка.
– Не знаю. Мені не видно.
– Зараз, подивимося. –  Ромка підійшов  ближче. Ногою  обережно турнув  лежачого. Від копняка той заворушився.
– О, дивіться, очухався! – помітив Роман. – Гей, ти! Як  там тебе  звати?! – і знову легенько його копнув. Та полонений мовчав. 
– Блін, ні фіга не видно! Хоч би місяць присвітив… –  Роман  спересердя сплюнув. 
      Враз з-за хмари вийшов  кругловидий місяць. Надворі зробилося видніше і друзі, нарешті, роздивилися кого вони упіймали. На землі лежала істота, зростом не вища від них самих. Бранець був весь зарослий порідкою шерстю. Тільки на голові кублилося щось  схоже на чуприну, між жмутиками якої стирчали маленькі, смішні ріжки. На обличчі блимали ледь помітні темні очиці, які уважно стежили за дітьми. Білозубий хижий вишкір не прочував нічого доброго. І між цим всім, чудно виблискував рожевий, кирпатий ніс, більш схожий на великий ґудзик.
– Ну й шнобель! – аж гиготнув Роман. – А позаду, позаду! Гляньте!
Не випускаючи з рук рогача, Гриць озирнувся. Побачив ноги істоти, які закінчувалися лискучими чорними ратицями. Полонений  нервово засмикав ними, намагаючись встати і цим ще більше розвеселив Ромку.
– Полеж трохи, полеж. Он через таких як ти, Галина мало не вбилася. – застеріг Грицько і  сильніше натиснув на рогач. Бранець з ненавистю зиркнув на осиковий держак і раптом враз змінився на обличчі. Де й поділася уся лють і зухвалість! Тепер все його єство виявляло покору та повагу. Цю зміну помітили й друзі. Істота щось прохрипіла, але що, ніхто не розчув.
– Ти щось сказав? – запитав Гриць і трохи ослабив натиск. Прослідкував за поглядом темних очиць і помітив, що той дивиться на його праву руку, якою він притримує рогача. Полонений виразно промовив:
– Обраний.
Грицько глипнув на родиму відмітину. Під місячним світлом, та ще й  намазана маззю, та аж виблискувала.
– Обраний! Я скоряюся перед тобою!
– Все, відпускай! – гукнула Галя. – Ти зламав його волю і ми зможемо все розпитати.
– Гей, гей, Грицько! Не поспішай! – застеріг Роман.
– Я  вірю йому. – відповів  Гриць і витягнув рогача з землі.
Бранець прокашлявся і поволі сів. Роман спритно наступив ногою  на хвіст.
– Ти куди зібрався?! – поцікавився він.
Чорт  глянув на хлопця і промовив  осиплим голосом:
– Не годиться вилежуватись перед Обраним. Неповага.
– Тю-ю! Ти дивися! Грицько, ти й серед чортів популярний, не тільки серед домовиків.
– Романе, відпусти хвіст. – попрохав  Гриць і з притиском додав, – Я йому вірю.
– Ну гляди, тобі видніше. – відповів Ромка, неохоче прибираючи ногу.
Чорт  прудко підхопився, швиденько обтрусився і пригладив ріденьку чупринку. Стиснув правицю в кулак і добряче гепнув себе в груди.
– Кабиздох! Вклоняюся тобі, Обраний! – гаркнув він, клацнув ратицями і так низько нахилився, що ріжками торкнувся землі.
– Я тобі, зараз, здохну! –  Роман рвонув вперед, та Галя  встигла його перехопити.
– Чекай ти! Це його так звуть. – і звертаючись до чорта, запитала. – Правда ж, вас так звати?
– Так. – відповів той, розпрямився і знову гепнув себе у груди, –  Я- Кабиздох, готовий служити Обраному! – вигукнув він і ще раз черкнув ріжками по землі.
–  Чуєш, та не гупай так по грудях. Ще, чого доброго, повідбиваєш там все. – занепокоївся Гриць.
– Слухаюсь, Обраний! – чорт  знову вклонився.
– Мене звати Гриць. І… І  досить вже кланятися. Ми зловили тебе не для того щоб ти тут розкланювався. Нам потрібна твоя допомога.
–  Допомогти Обраному - для мене честь! Чим зможу, тим допоможу!
– Кажу ж тобі, мене звати Гриць і не потрібно тут формальність розводити. Ясно? – з натиском  повторив  Грицько. Йому обридло розшаркування чорта.
Чорт був не з тупих і відразу зрозумів, що від нього хочуть.
– Добре, Грицю, питай про все, що хочеш. – коротко повідомив він.
– Навіть і не знаю, з чого почати… –  розгубився хлопець. – Добре, скажу так! Цієї зими,  хтось з вас, перемістив одну жінку в "зіжмаканий  простір". Та жінка не з відаючих. Вона, моя мама. – Гриць зітхнув і додав. –  Я хочу дізнатися, хто і для чого це зробив, та як повернути її  назад. 
 Чорт відразу ввібрав голову в плечі і стояв похнюплено, нервово тупаючи ногами. Нависла гнітюча  мовчанка.
– Він щось знає про це. – прошепотіла дівчина Грицькові. Чорт її почув, смикнув  волохатими вухами, але  змовчав.
– Гей, ти, Кабиздох! – гукнув Роман. – Ми ж не сліпі! Ми бачимо, що ти щось знаєш. 
–  Чорте, я слухаю. – промовив строго Гриць.
– Гаразд. –  чорт шмигнув носом і приречено зітхнув. –  Її перекинув  я.
– Що?! Але ж навіщо?! – розпачливо  вигукнув хлопець.
—Я не мав іншого виходу. Вона сама викликала мене, прочитавши зі скрижаля закляття. З'явившись перед нею, я й сам спочатку розгубився. Думав що це якийсь сильний відаючий, а побачив налякану жінку. — почав  спішно розповідати чорт, — А по Закону, будь-яка проста людина, що скористалася  магією, підлягає смерті. Я наслав  закляття знищення, та її захистив скрижаль, який вона тримала.  Замість того щоб вбити, я ненароком  закинув її в  "зіжмаканий простір".
Знову в повітрі зависла гнітюча мовчанка. Кожен розмірковував над почутим.
– І як тепер її  повернути? – запитав Грицько.
– Боюсь, що ніяк... –  відповів розгублено чорт. – Ще ніколи проста людина не  потрапляла в  "зіжмаканий  простір". А про те, щоб когось витягти з нього, немає й мови. – сказавши так, він ще більше зіщулився.
– І що тепер робити?! – Від розпачу Гриць мало не плакав.
–  Нічого. Хіба що … – почав несміливо Кабиздох і замовк.
– Що? Кажи, що можна зробити?! – вигукнув Грицько, хапаючись за рятівну соломинку.
– Я  не дуже пам’ятаю, але в пророцтві говориться: " Коли до купи зберуться три Сили і  чотири Стихії, то їх міці ніщо не завадить!" Десь приблизно так. – сказав чорт, глянувши прямо  йому в очі.
– Як це зрозуміти? – запитав  Гриць, не відводячи погляду.
– Ну коли я правильно зрозумів, то ви і є ті  три Сили. Залишилося зібрати чотири  Стихії. –  він  кліпнув і відвів погляд від сталевих очей хлопця.
– Що зібрати? – не второпав Грицько.
– Чотири Стихії. – повторив чорт. Та побачив, що його не розуміють і пояснив. – Це - Вогонь, Вода, Повітря та Земля.  
– Просто вогонь, вода повітря і земля? – перепитав Гриць.
– Ні - не просто вогонь, вода повітря і земля. Потрібно згуртувати  чотирьох знаючих, які належать до цих стихій. – промовив замислено чорт. –  Із Землею все зрозуміло. Тут  згодяться хоч мавки, хоч нявки. Їх усяких до блуду. З Водою, теж не проблема: візьмеш або  русалку, або водяника. З  Повітрям, правда, трохи складніше, але теж можна раду дати. Варто просто домовитися з якоюсь повітрулею. А  ось Вогонь!? Я не знаю жодного знаючого, котрий належить до стихії Вогню. –  він замовк, поринувши у свої думки. Грицько також якийсь час мовчав. Відмовчувались й  друзі.
– Але коли говорилося про чотири стихії  і трьох знаючих ти назвав, то напевно, є й четвертий. Той, хто належить до Вогню. Можливо, ти просто не всіх знаєш? – Через якийсь час запитав Гриць.
– Можливо, й не знаю. – луною озвався чорт. – Але коли я не знаю, то розпитаю всіх наших, може хтось й знає.
– Гаразд, розпитай кого треба. –  погодився  хлопець.
– Розпитай, любий чортику, розпитай!  – попрохала  Галя.          
–   Добре, Галинко, розпитаю. –  він глянув на дівчинку і лагідно всміхнувся.
–  А ти звідкіля знаєш як мене звати? – здивувалася молода відьма.
– О-о-о! Я до-о-обре тебе знаю. – відповів чорт. – Ще як маленькою ти була, не раз тебе бавив. Пам’ятаю, як Палазя вперше викликала мене. Це трапилося якраз на Вальпургієву ніч. Вона мусила летіти на Лису Гору, там у відьом Шабаш намічався, а вдома ти маленька. Мати твоя тоді в місті вчилася, а тебе малу, на деякий час бабці лишила. А Палазі край треба летіть, бо то був вже останній її Шабаш. Ось вона і викликала мене, тебе трохи побавить, а сама полетіла. Спочатку то нічого, ти тихенько собі спала, (ти взагалі була любою дитиною) але щойно настала північ, враз прокинулася і давай смикати мене за вуха. Щоб ти лишила їх в спокої, я почав возити тебе на спині. Звідки міг знати, що тебе це ще більш розвеселить? А ти так розходилася, що навіть вкусила  мене. Ось! — чорт показав праве плече. Через порідку шерсть проглядалися відмітини шести маленьких зубиків. — Я Палазі звісно нічого не сказав. Тобі в той день саме рік виповнився, що з малечі візьмеш. Та прокусивши шкіру, ти таки посмакувала  моєї крові.  А вона й досі не збагне, чому ти так рано в Силу ввійшла.
– Я ж казав - Галька садистка! – Ромка загиготів.
– Цить! – прикрикнула на нього дівчина. – Тепер  зрозуміло, чому я  відразу здогадалася, що Кабиздох, це твоє ім’я…
– Чуєш, чорте, – перебив її Роман. – а у вас всіх так чудно називають? А Кабивсравсь  не має ?
– Ні, молодий мольфаре, не має. А ось  Гризану - є. – І він хижо посміхнувся, виставляючи на показ білі, гостренькі ікла. Побачивши вишкір, Роман знітився і відступив назад.
 – А звідки ти знаєш, що я мольфар? – запитав  він, відійшовши на безпечну відстань.
– Хлопче, я багато чого знаю. – відповів  чорт.
– Еге ж, так багато, що не знаєш хто належить до стихії вогню. – піддів Ромка.
– Цього не знаю. – погодився Кабиздох і низько нахилив голову. Йому стало трохи  соромно. –  А ти не такий вже й дурний, як для молодого мольфара… — він скоса зиркнув на рослого парубка.
Роман перехопив той погляд і несвідомо стис дебелі кулаки. Захотілося добряче стукнути цього вредного чорта якраз поміж ріжками. Він ледь стримувався. Кабиздох це відчув і знову ввібгав голову в плечі. В сараї, спросоння, заспівав молодий когутик і наляканий чорт вирішив цим скористатися.
– Мені вже час. – спішно промовив він, звертаючись до Гриця. – Я розпитаю серед своїх. Щойно дізнаюся, відразу повідомлю. Вам і так є чим зайнятися. Шукайте тих знаючих, про яких я розповів. А це тобі! – чорт вискуб волосся з кінчика хвоста і дав хлопцю. 
– Коли потрібна буде моя допомога, запали одну волосину і я  з’явлюся. Навіть удень. – знявся в повітря  і полетів. 
–  І що тепер? – запитав Ромка.
–  Ідемо додому. – відповів Гриць. Хотів обмізкувати почуте, та звик робити це на самоті.
– Що ж додому, так додому. – погодився Роман. – Бувай, Галько!
– Добраніч, Галю. – побажав  Грицько і  швидко вийшов з двору.
– Добраніч, хлопці. – луною озвалася Галинка.
                       Розділ – 9. Розставляння крапок над « і».
    Гриць поспішав. Вперше в житті запізнювався в школу. Вранці його насилу розтуркав дід. Хлопець чимдуж біг,  хоча відчував урок вже розпочався. "Що ж, не я перший, не я останній." – подумав Грицько стукаючи у двері. Почувши дозвіл, зайшов. Був урок рідної мови. " Добре, хоч Дмитро Іванович. Цей не читатиме нудні нотації за запізнення ." –   він вже  вивчив характери всіх  вчителів. Але не так сталося, як бажалося. Побачивши учня, вчитель спочатку спохмурнів, а потім щиро  розсміявся.
– Тепер, наче, весь клас зібрався. І як подивлюся, то між вами  тільки троє  "зелені чоловічки".  А ти, Грицю, з якої планети прилетів? – запитав він,  розгубленого хлопця.
– Я? Ні з якої… Я заспав сьогодні, тому і запізнився. Вибачте!
–  Добре, не хочеш говорити, не треба. Йди, сідай разом із своїм собратом по розуму. – сказав, сміючись, вчитель.
Грицько понуро побрів. Дійшов до своєї парти і мало не впав з переляку. На місці Романа, сидів хтось дуже зелений. Подумав, що то з спросоня ввижається і спішно протер очі, але те зелене нікуди не зникло. Пильніше придивившись, в страшному зеленавчику упізнав Ромку.
– Нічого собі! – вирвалося несамохіть.
– Ти не кращий. – обізвався  пошепки Роман. – Одна Галька як царівна жаба. –  він кивнув  на другий ряд.
 Гриць озирнувся і з гуркотом всівся на стілець. Ноги йому відмовили. Обличчя дівчини, вигравало ніжно-салатовим і  від цього її великі очі, здавалися ще більшими. Галя, мабуть, зашарілася, але стала не червоною, а з ніжно-салатової, просто салатовою. Побачивши таке, Грицько схопився за своє обличчя.
 – Ти писок не мацай, на руки глянь, – порадив  Ромка. 
  Гриць витріщився на руки. Ті відливали світло-зеленим кольором. Знову глипнув на товариша. Шкіра, на обличчі в того, мала насичений зелений відтінок. Ромка, якось прочитавши його думки, пояснив:
– Я просто смаглявий, тому трохи темніший. А ти нічого. Красунчик!
Зовсім ошалілий Грицько ледь дочекався кінця уроку. Щойно продзвенів дзвінок  і вчитель вийшов із класу, відразу ж почав допитуватися в Романа, що з ними трапилось.
– Я й сам не знаю. Треба в Гальки спитати. Пішли, вона повинна знати. Я не встиг до уроку. 
Вони поспішили до  дівчини. Гриць сів на вільний стілець, а Ромка прямо на парту.
– О! Дивіться! Нарада жаб розпочалася! – вигукнув ватажок хлопців. – Галька-царівна жаба, а ці двоє її охоронці! – весь клас нестримно зареготав. 
Почувши таке, Ромка повільно розвернувся  до головного веселуна. Так само повільно встав  і голосно сказав:
– І як її охоронець, я вимагаю, щоб ти вибачився перед нею!
– Що? Що ти мелеш, гаркавцю? — знахабніло запитав  ватажок.
– Так ти не тільки тупий, ти ще й глухий? – зауважив Грицько, також піднімаючись. –  Вибачся перед дівчиною.  
– І ти вже пір’ячко піднімаєш, горобець зелений? Карочє, зараз ми швидко його обскубемо. Хлопці! – гукнув ватажок. Однокласники похапцем згуртувалися.
– Галю, відійди! – скомандував Гриць дівчині, яка теж встала. –  Ще задінуть ненароком.
– Грицько! – Роман заклично кивнув головою, засунув руки в кишені і попрямував на гурт хлопців. Гриць приєднався. Розміреним кроком підійшли до ватаги.
– Проси у Гальки  вибачення. – сказав Роман, наблизившись в притул до ватажка, той був трохи вищий.
– На, тобі пробачення! – вигукнув нахаба і  вдарив першим.
Гриць також відчув, як хтось штурнув його у плече. Вмить зчинилася "куча-мала". Двоє товаришів відчайдушно билися з ватагою  однокласників. Вони не бачили, як Галя прожогом кинулася до "вчительської", викликала Дмитра Івановича і розповіла про бійку. Вони разом поспішили до класу.
– А ну припинили! –  гукнув вчитель, щойно зайшов.
 "Куча-мала" враз  розсипалася долі. Посеред класу залишилися стояти лиш Гриць та Роман. Із стиснутими кулаками, міцно притулившись спинами одне-до-одного.
– Так-так. Зрозуміло. Інопланетяни проти землян. – Прискіпливим поглядом вчитель швидко  обдивився двох товаришів  та їхніх однокласників. – Ну коли б це відбувалося насправді, то Земля б програла. – констатував він.
   Аж  дивно було бачити неушкоджених друзів і решту, геть побитих  хлопців. Вони дійсно, стовбичили як двоє непохитних прибульців серед покалічених землян. Майже у всіх  роз’юшені носи, в декого розбиті губи, а у ватажка розсічена брова. Кров  смужечкою цебеніла по скроні і капала на підлогу. Око, вже майже, запливло.  
– Е-е-е! Так тут потрібно шви накладати. –  Дмитро Іванович задер хлопцю голову і оглянув рану. – Ходімо, Кутузов, в медпункт. І ви, поранені. Зараз приведемо вас до ладу, а потім з'ясовуватимемо, що й до чого. 
    Він вивів  ватажка в коридор. Інші забіяки подалися слідом. В класі залишилися Гриць з Романом, Галинка і дівчатка, які жваво перешіптувалися між собою, поглядаючи то на Галю, то на двох хлопців. Продзвенів дзвінок, а друзі так і не встигли поговорити з дівчиною. В клас зайшла вчителька математики. Окинула клас пильним поглядом і поцікавилася, де решта учнів. Дівчатка навперебій почали розповідати про бійку. Як  Роман і новенький  відстояли гідність Галини.
– Та-а-ак, як послухати - справжні лицарі. Дарма, що зелені. – уважно  вислухавши, промовила  вчителька. – Вдвох проти всього класу… Молодці. Але справді, чому ви такі зелені? Чи не захворіли часом? – запитала трійцю. Ті лише відмовчувалися.
      Наприкінці уроку в клас зайшли побиті хлопці. Прийшли всі, окрім Максима -ватажка. Із струсом мозку того повезли в лікарню.
– Нарешті ми вправили йому мізки! – прошепотів Роман товаришу. Грицько ствердно  кивнув.
Щойно продзвеніло з уроку, до них поспішила Галинка.
– Ходімо, я все поясню. – сказала дівчина і вони хутко  подалися з класу.
     В коридорі  зізналася, що це вона винна в тому, що вони  зелені. У вчорашню мазь, крім ялинкової смоли, додала зілля, яке з належним закляттям робить її більш захисною. Та, мабуть, трохи перестаралася. Під  сонячним промінням відбувся фотосинтез і тому шкіра  стала: " трішки під колір ялинкових голочок."  – пояснила відьмочка.  
 – Галько, ну ти й утнула. – Ромка почухав потилицю. – Хоча знаєш, може це й на краще! Тепер все розрулили і не потрібно ховатись і вдавати, що ти  нам  ніхто.
– А я вам хто? – стиха запитала  Галинка. Вона якось враз  знітилась.
–  Ти - наша відьма! – не змовляючись, разом відповіли хлопці і  дружно розсміялися.
     Весь день на кожній перерві тільки те й робили, що згадували події минулої ночі. Нікому не вірилося, що їм  так легко вдалося піймати чорта.  У всієї трійці настрій був пречудовий, хоча вони й не виспалися і  раз-за-разом хтось із друзів позіхав. Тільки наприкінці  дня, Гриць дуже засмутився. В роздягальні, вдягаючи курточку, помітив, що та  вимащена смолою ялинки.
– Блін! Дід мені голову відкрутить. – промовив зажурено.
– Ого! Ти що, на пузі з'їхав? –  поцікавився Роман, побачивши  куртку.
– Ото ж бо й воно, сам не пам’ятаю, як спустився. Мабуть справді, з’їхав по стовбуру. Що ж  робити?
–  А ти в Никодима спитай. Домовики страшно тямущі стосовно чистоти. Він обов’язково щось вигадає. – порадила  Галя і це трішки заспокоїло хлопця.    
    На зворотному шляху Роман все допитувався дівчину, як тій вдалося політати на мітлі. Та молода відьма віднікувалася усіма  можливими засобами. Казала що й сама цього не знає. Врешті-решт  Романові це набридло. Спересердя бовкнув, щоб Грицько викликав  Кабиздоха і він вкусить чорта  за інше  плече. Коли для того щоб швидше ввійти в Силу треба спробувати чортячої крові, то він готовий випити її хоч літр. Тільки б поскоріш навчитися  всього. А  головне - навчитись літати. " Хоч на лопаті, аби тільки в небо." – відповів  Галі, коли та зауважила, що на мітлах  літають тільки відьми з відьмаками.
     Дійшли до Романового  повороту і зупинилися, щоб обговорити наступні дії. Роман наполягав, що треба вже сьогодні викликати чорта, а Гриць відмовлявся. В розмову нарешті втрутилася Галинка:
– Коли Кабиздох пообіцяв прилетіти щойно все розвідає, то так і буде.
– Та збрехав він все! Чого тільки не набрешеш, аби відпустили?! – Ромка зневажливо махнув рукою.
– Ні, він чорт. Він знаючий. Він склав Грицю присягу і не в-змозі її порушити.
– Галько, так ти ж сама казала, що зламати волю чорта, можна тільки на певний час. – вів своє Роман.
– Зламати волю так, тільки на деякий час. Але Кабиздох сам, зі своєї згоди, дав присягу служити. І не тому що  ми зламали його волю, а тому, що Гриць обраний. – пояснила  дівчина.
– Добре, Галю, а що ж  мені робити? – запитав  Грицько.
– А чого це тільки тобі? – "скипів"  Роман з образою в голосі. – Ти що, мене з Галькою до уваги не береш?
– Та, ні, ти що! Звісно беру! Але дійсно, що робити далі? – знову запитав  Гриць.
– Вибач, але я не знаю. – чесно відповіла Галя. – Я, звичайно, розпитаю Макарія,  а ти розпитай свого Никодима. Може вони щось нам  підкажуть.
– А я що, не при ділах? – розгубився Ромка. – В мене ж ні домовика, ні сарайника немає…
Гриць з Галинкою винувато перезирнулися.
– Слухай, Грицько, а познайом мене з Никодимом. – попрохав  Роман. – Разом би щось і придумали. Я ж, наче,не дурний. Навіть Кабиздох це помітив.
    Гриць змовчав. Розумів, що не вправі вирішувати чи знайомити Романа з домовиком, чи ні. Тільки Никодим міг це дозволити.
–  Хлопці, чуєте, – озвалася  Галя. – А  справді, було б набагато краще, коли б ви вдвох прийшли до мене додому. А також, Грицю, і твій Никодим. Тоді б змогли хоч щось путнє вигадати. А так, нарізно, у нас нічого не вийде.
– Та я й сам про це думав. – промовив  Гриць. – Лиш Никодима спитаю, чи він не проти. Ти ж із Макаром у добрих відносинах. Він, он, зачіски тобі робить, а я з Никодимом тільки один раз розмовляв. Ви ж знаєте.
– Попитай, Грицько, попитай. – В Романових  очах вмить загорілися вогники від можливого  знайомства не тільки з домовиком, а ще й із сарайником.
   На тому й порішили. Йдучи далі з дівчинкою, Гриць порадився, як краще розповісти Никодиму про знайомство з Романом і про майбутні збори.
– Розумієш, вони не дарма називаються знаючі. Вони дуже багато всього знають і тому їм варто говорити про все прямо. Знаючі не люблять, коли перед ними крутять. Це вже люди понавидумували усілякі манірності в розмовах. Так що ліпше, коли просто все розкажеш  і запитаєш.
– Що ж, можливо ти й права. – замислено погодився Гриць. – Дякую за пораду! Сьогодні ж поговорю з Никодимом. Бувай! – він поспішив додому.
 – Бувай, Грицю. – відповіла  Галя і також  швидко пішла далі.   
     Весь інший шлях тільки й думав про те, як поспілкуватися з Никодимом. Добре пам’ятав, що дід завжди тримає літню кухню замкненою. Підходячи до воріт, почув  як радісно загавкав Сірко. Зайшов у двір і підбіг до песика, щоб почухати за вухом. Але Сірко вів себе якось чудно. Курсував від Гриця до кота, який сидів біля будки. Нічого не розуміючи, хлопець дивився на цю дивну біганину. Врешті-решт, Мурчик підійшов до нього, потерся об ноги і високо задерши хвоста, побіг до літньої кухні. Вряди-годи  він озирався, ніби припрошуючи.
–  Хочеш щоб я йшов за тобою? – нарешті здогадався хлопець. Песик, аж гавкнув ствердно, а кіт всівся на поріжку, мружачись від весняного сонечка.
    Гриць підійшов. Клямка стирчала на місці, а самі двері - ледь прочинені. Хлопець зайшов у сінці, Мурчик попереду. Навпомацки пройшов до маленької кімнатки. Спочатку нічого не бачив, та трохи призвичаївшись, помітив як з- під припічка вийшов домовик, а за ним кіт. Він був якраз по-плече Никодиму.
– Ну, здоров будь, хлопче! – привітався  домовик.
– Добрий день, Никодиме. – відповів Грицько.
– Для кого добрий, а для кого й ні. – домовик чомусь враз змінився на обличчі і  пильно обдивився парубійка. " А -а, я ж зелений. – нагадався Гриць  – Тому він і придивляється."
– То Галя таке зробила! – спробував  поспіхом виправдатися.
– Ніколи не повірю, щоб Галинка так вивазюкала одяг. – відповів  домовик, ще більш невдоволено розглядаючи його.
– А-а а, так ти про куртку! – нарешті здогадався Грицько. – Так це я, ненароком її вимастив коли чорта ловили. Ти знаєш, що ми вчора чорта зловили?
– Та це я знаю, ось тільки не відаю, як можна так замаститись. – вів своє домовик. – Знімай це неподобство! Розмовляти з таким брудним, нижче моєї гідності! 
Хлопець беззаперечно роздягся.
– Давай  сюди! – скомандував Никодим. Гриць простяг йому вітрівку.
Домовик з огидою взяв її , та відразу ж повернув назад.
– Те, що в правому кармані -  сам вийми. Я не привчений по чужих кишенях лазити.
Грицько взяв куртку, відкрив блискавку і дістав пучечок волосся Кабиздоха. Від здивування домовик аж присвиснув.
– Китиця чорта! Ну ти даєш! – висмикнув з рук брудну куртку і прожогом кинувся під припічок. – Стій там! Нікуди не йди! Я миттю!
Через якийсь час вийшов  і задоволено подав  вітрівку.
– На! Швидше розказуй, як тобі  це вдалося!
– Що саме? – уточнив хлопець, одягаючи чистісіньку, мов новеньку, куртку.
– Як це що?!  Роздобути китицю! – домовика аж розпирало від цікавості. – Про те, що ви  чорта зловили, Макар мені вже розповів. Правда дивно якось… А ось про китицю - ні.
– Нічого дивного тут немає.  – відказав Грицько і почав розповідати про нічні пригоди.
 Уважно вислухавши хлопця, Никодим замислився.
– Та-а-ак. Тут треба добряче всі обмізкувати. – промовив  через деякий час. – І ось так, відразу, я тобі нічого не пораджу. Головне, йди з китицею прямо до Тихона. Хай вже вгомониться нарешті! А то заладив: "він ще дитина, щоб чортів ловити ." Нехай побачить, яка ти дитина. Прямо таки зараз і рушай. 
– Гаразд, але я ще хотів … – почав Гриць і нерішуче замовк.
– Тобі ще щось треба? Кажи! Для тебе зараз все що хош, зроблю. –  домовик з цікавістю глипнув на нього.
 Грицько пригадав пораду дівчини.
—  Може  варто зібратися гуртом? Щось би й вигадали…
— Гуртом це з ким? — враз насторожився Никодим. 
— Ну, ти, я, Галя, Макар і…  Ромка… — хлопець нервово зковтнув. — Там, у Галинки… 
– Гаразд. – кивнув домовик. – Тільки не сьогодні!  – додав  спішно. – Сьогодні я  сам хочу з Макаром погутарити. Давай  завтра ввечері. Добре?
– Авжеж! – Гриць був радий, що Никодим так легко погодився.
– А зараз іди до Тихона і нічого не бійся. Все, бувай! –  домовик  побіг  під припічок, а підбадьорений Грицько пішов до хати.
     Старий ходив з кухликом по світлиці і поливав квіти. Хлопець зайшов у кімнату і поклав на стіл волосся з хвоста Кабиздоха.
– Ось! – сказав він і сів на лавку.
    Дід,  побачивши зелене обличчя онука, вже й рота відкрив, та помітив дивний жмутик, передумав і мовчки підійшов до столу. Взяв волосся, роздивився, а потім обережно понюхав. Сильний запах сірки, який проста людина й не почула б, вдарив у чутливий ніс старого мольфара. Від несподіванки, Тихін випустив кухоль додолу, а сам гепнувся на стілець.
    Від  реакції діда, Грицько розгубився. Мовчки дивився, як розлита вода, вбирається в домоткані доріжки.
– Де ти це взяв? – строго запитав  старий.
– Заробив. –  з натиском відповів Гриць, вмить забувши про калюжку.
– Де? – допитувався Тихін, не зводячи очей з онука.
– Діду, ви тільки не перебивайте і дослухайте все до кінця. А вже потім лайте. Гаразд? – запитав  Грицько.
– Гаразд. – кивнув  ствердно старий.
  Онук видихнув і почав свою розповідь. Дід уважно слухав і поступово супився. Коли   Гриць закінчив оповідати, старий мольфар був хмурний, наче небо під час бурі. Мовчки встав і почовгав до себе в кімнату. Вже звідти гукнув:
– Обід на столі. Мене не чіпати! Курей погодуєш сам. Я думаю!
     Хлопець пообідав  наодинці. Потім поробив уроки. Ввечері погодував і курей, і квочку з курчатами. Не забув і про Сірка з Мурчиком. На вечерю посмажив картоплі і  хотів  покликати діда. Навшпиньках підійшов до дверей і почув невпинні важкі кроки. Зрозумів, що старого ліпше не займати, тому і повечеряв на самоті. Поївши, вклався спати. Сьогодні він дуже втомився.
        Вранці його розбудив дід.
– Снідання  на кухні.  Поїж, а потім  поговоримо. — старий важкою ходою вийшов геть.
     Хлопець лежав у ліжку і згадував, що ж снилося. Нарешті  пригадав, снилася мама, яка щось пояснювала. Та що саме, так і не згадалося. " Треба Никодима спитати, що можна зробити, щоб я знову пам’ятав сни." – подумав Грицько. Настрій мав кепський. Вже вмиваючись, трішки повеселішав. Колір шкіри став  такий, як завжди.  "Ну хоч це добре. – подумав хлопець. – Хоча  можна було б походити зеленим, все одно вихідний.  А що, прикольно."                     
    Поснідав і вийшов на  двір. Побачив, як  заклопотаний старий  крокує  з літньої кухні.  Помітивши  онука, зупинився, уважно глянув на нього, а потім рішучим кроком  підійшов до ганку. 
–  Поснідав? – запитав він.
– Так. – Гриць ствердно кивнув. 
–  Тоді  ходімо. – запросив дід і першим рушив до хати. Грицько втягнув голову в плечі і боязко прослідував за ним.
 Старий сидів у світлиці за столом.
– Сідай, Григорію. –  він  показав на стілець який стояв навпроти.
Хлопець мовчки сів  і приготувався  вислухати  докори.
– Що ж, не скажу, що молодець, але і не ганитиму. Те що характером в батька вдався, це вже бачу. І щоб ти не втнув якоїсь дурниці, то хоч-не-хоч, а мені варто допомагати в твоїй справі. Хоча, по-чесному, й сам не знаю, що робити. Коли чорт  сказав, що твоя мати в "зіжмаканому просторі" і  є можливість дістати її звідти, то цим варто скористатись. — дід важко зітхнув. — Я допоможу тобі в цьому. Але обіцяй, як надумаєш щось  робити,  розповідатимеш мені. 
– Я не можу цього обіцяти! – відповів  Грицько і глянув дідові в очі.
 Тихін не витримав.  " Правий  Никодим, ніяка він не дитина." – подумав старий мольфар, відводячи погляд.
– Гаразд, упертюх, бачу що не довіряєш мені. — він знову важко зітхнув. — Тоді хоч Никодиму  кажи куди йдеш і що твориш.
Гриць хвильку подумав і відповів згодою.
– Ну ось і добре. Зрозумій мене правильно: коли, не приведи, Боже,  щось трапиться, я ж повинен знати, з чого роги-ноги ростуть. В недитячі забавки граємось!
– Я не дитина! – з притиском сказав хлопець.
–  Я й не казав, що ти дитина. Яка ж ти дитина, коли сам чорт присягу тобі склав. – старий мольфар замовк, погладжуючи кошлату бороду. – Я тільки про кількох відаючих чув, яким чорти присягу давали. Та й то, їх на пальцях руки можна порахувати.
– Так я ж не сам... – Грицько зашарівся.
– Ото ж бо й воно, що не сам. Може, дійсно, ви і є та Сила Трьох, про яку останнім часом торочить Никодим. Він в цьому більш тямущий. Я сам лиш недавно дізнався що відаючий. І усьому головному Никодим мене навчив. Більш нікому було. Я ж працював простим ветлікарем, справно лікував  худобу. Інколи доводилося й людей на  ноги ставити, але ніхто й подумати не міг, що зоотехнік, який малість розбирається в травах, стане мольфаром. Та за таке, раніше могли розстріляти! Страшні часи були. Просто Розумних людей вбивали, або виганяли кудись у  Сибір, а що вже казати про відаючих. — Старий махнув рукою.
— Може  серед моїх родичів й були мольфари, тільки тепер я ніколи про це не дізнаюсь. Малим, підібрали мене добрі люди. А звідки я, якого роду-племені, цього і не знаю... –  дід замовк, поринувши у спогади.
 – Ось такі, Григорію, справи. – додав через деякий час.
– А як ви дійшли  до потрібних  знань? – запитав  здивований Гриць.
– О-о-о! Це ціла історія. – дід  чомусь усміхнувся. – Вже після смерті моєї любої Уляни, моєї жінки, їхав я возом із сусіднього села. Там саме мор худоби почався і мене прикликали підсобить трохи.  Значить, їду я возом, вже посеред поля був, як почалася велика гроза. Дощ лийнув, як з відра, а коні в мене молоді, полохливі. Насилу до одинокого дерева пристав. Вирішив там перечекати. Знаю ж, що не можна, та що ж робить. Думав залізу під воза і ніякий лихий мене не дістане. Та не так сталося, як гадалося. Так гахнуло по мені, що втратив свідомість. Отямився вже в літній кухні. Лежу на долівці забрьоханий, не пам’ятаю ні хто я, ні що зі мною. Розплющив очі, бачу, якесь створіннячко волохате бігає, клопочеться, волоче мене до ліжка. Саме мале, заморене, ніжки, як тички, від напруги трусяться, а воно, бідненьке, тягне. Помітило, що я очуняв і сховалося під припічок. Як тільки сил вистачило, але заліз я на ліжко. Ліг і "відключився". Отямився від того, що хтось поїть чаєм. Відкрив очі - знову воно. Та тепер вже не сховалося. Очицями жовтими  блимає, боїться, але тицяє мені ложечкою вариво якесь. Напоїло, прошепотіло щось і під припічок заховалося, а я знову впав у небуття. Очуняв від того, що хтось тормосить за руку. Відкрив очі - воно. Простягає  кухлик з молоком. Випив я, подякував. Той малий аж засвітився від радості. Ось  так ми з Никодимом і познайомились. Перейшов я до хати і він туди ж перебрався, щоб підсобляти мені. А як вичухався я трішки, так що сам міг справлятись, то він знову  до літньої кухні повернувся. Це вже потім, коли я зовсім видужав,  пояснив мені, що я не просто людина, а відаючий. Та сам я нічого не знав про це, бо видно малим був у смертельній небезпеці. Ось всі Знання і заблокувалися в голові.  Блискавка знищила ті перепони і тепер я мольфар.
   Спочатку Никодим сам мене вчив. Але я ж людина, а не домовик, не маю тих здібностей, що у нього. Рідко виходило те, чому він навчав. Тоді Никодим напоумив  отримувати  Знання, поринаючи в пам’ять по крові. Така пам'ять є у кожного нащадка  відаючого. Людина може не знати  ні хто вона, ні звідки, але ті Знання та Вміння, якими користувався його предок у третьому коліні, пам’ятатиме до самої смерті. Так я навчився спілкуватися з такими, як сам - відаючими. І хоча  після цього мені потрібно багато часу, щоб відновити сили, але інколи, користуюся цим умінням.
– Але ж, діду, Никодим розповідав, що для того, щоб відновити сили, відаючі ходять у "зіжмаканий  простір ".
– Е-е-е, хлопче, це я теж знаю. Але старий я вже, щоб по  "зіжмаканому просторі"  лазити. Та навіть як би і не старість, то не все так  просто. Щоб  потрапити туди, треба мати щось на кшталт дверей…
– Прохід! Такий, як у Никодима! – здогадався Грицько.
– Що ж, назвемо це і Прохід. Тільки Прохід  цей повинен бути не такий, як у Никодима. У нього він діє тільки в нашому просторі і то, ще не кожен відаючий зможе ним скористатися. Прохід  повинен  відкриватися в  "зіжмаканий простір" …
– Діду, зачекайте, але ж Никодим казав, що всі знаючі, до яких належить і він, прийшли із "зіжмаканого простору". Коли вони звідти прийшли, отже можуть туди й повернутися. Ви питали як  це робить Никодим? – поцікавився Гриць.
– Питати - питав. Тільки без толку. Для того, щоб потрапити в "зіжмаканий  простір", треба  Сила не одного знаючого, а декількох. Тому і збираються вони, час-від-часу, у котрогось  перед Проходом і купкою мандрують. А як робимо це ми, відаючі, цього тобі не скажу, бо й сам не знаю. І з моїх знайомих  відаючих ніхто  не скаже. Коли в кровній пам’яті не має  Знань про Прохід, то йому ніхто не в праві це розповідати. Зась! Не можна  йому  в "зіжмаканий простір"! Ось такі справи. – сказав дід невтішно.
    Деякий  час вони сиділи мовчки. Кожен думав про щось своє. Аж раптом Грицькові  в голову залетіла  шалена ідея.
– Діду, а навчіть мене спілкуватися з відаючими! Можливо  мені  розкажуть про Прохід? – попрохав старого.
 – Та навіть не знаю… – Тихін розгубився. – Навчити, то навчу, та чи захочуть  з тобою  розмовляти? Ти не зобиджайся тільки, але всі вони досвідчені дорослі люди і можуть не послухати тебе. Для них ти лише дитина. Хіба з часом, коли пошириться  звістка  що ти зловив чорта,  тоді можливо і зацікавляться тобою як відаючим.           
 – Але ж Никодим казав, що я Обраний.  Хтось із ваших знайомих відаючих, щось чув про це? – запитав з надією Гриць.
– Не знаю, Григорію, що й відповісти. Та я й сам ніколи про Обраного не чув. Ось тільки недавно Никодим розказав. А вони…  Може хтось щось і знає… – старий мольфар зітхнув. – Але коли  ти справді хочеш навчитися цьому вмінню, то я  навчу.
– Навчіть, діду, будь-ласка! –  став прохати онук.
– Гаразд, як надумаєш - скажеш. Тільки знай: всі спілкування на відстані, відбуваються уві сні  і після цього, почуватимешся дуже кепсько.
– Це нічого, діду. Я стерплю! – із запалом завірив  хлопець. – Зробімо це сьогодні!
     Дід уважно глянув на нього і знову зітхнув.
– Ну що ж, сьогодні так сьогодні. Це ж не так небезпечно, як чорта ловити. Проблюєшся, може,  і в голові покрутиться, але ж завтра вихідний, одлежишся  малість…
    Розділ – 10.  Подарунок для  Никодима.
– Добридень! Можна? –  у двері зазирнув Роман.
– А-а-а, Романе, проходь, проходь. – припросив  старий.
Ромка зайшов у світлицю і хлопці поздоровкалися. " Ой, як швидко час летить. – подумав дід. – Ще недавно в колисці векало, а зараз он ручкаються як дорослі. Да-а-а, парубки."
– Ну, козаки, гомоніть, а я піду по своїх справах. – сказав  дід. – Григорію, я готую вже  на сьогодні? – перепитав у дверях.
– Так, діду, готуйте все що треба. 
 – А до чого це ви готовитеся? – поцікавився Ромка, коли старий вийшов з кімнати.
– Та, дід обмовився, що вміє спілкуватися на відстані із такими ж відаючими, як ми. Ось я і попрохав, щоб він навчив мене.
– Ого! Круто! – вихопилося в Романа. – А мені можна? Треба  й собі попроситися.
– Може, і тобі можна, я не знаю. Але давай ти попросиш про це пізніше. Знаєш же його характер, передумає і мені відмовить. Він же переживає за нас.
– Гаразд, пізніше, так пізніше. – погодився, не дуже засмутившись, Роман. – А ти потім  розкажеш усе, правда?
– Звичайно розкажу!
– Слухай, Грицько, – хлопець трішки знітився. – чого ж я так рано прийшов… Познайом  мене з Никодимом зараз. Чого вечора чекати? Я вже всю домашню роботу переробив, щоб  мамка раніше відпустила. Познайомиш?
– Можна й зараз. –  відповів неуважно Гриць. – Тільки Никодима попереджу, може, він чимось зайнятий. Ходімо надвір,  трішки почекаєш, а я з ним переговорю. Коли він дозволить, я покличу тебе. Добре?
– Добре, добре! – радо погодився товариш.    
Вони вийшли на двір. Ромка залишився сидіти на ганку, а Грицько поспішив у літню кухню. Заходячи з сінець у кімнатку, в потемках  зіштовхнувся  з дідом. Щось брязнуло додолу.
– Григорію, знову  літаєш! – сердито вигукнув старий. – Ось і збирай тепер те, що розсипав! Я, сліпуючи, нічого тут не побачу. Лампочка недавно згоріла, а запасної саме немає. – він відчинив вхідні  двері навстіж  і хлопець побачив, якої шкоди наробив.
По долівці  валялися  засушені трави, корінці і  ягідки.
– Що дивишся?! Збирай давай! – сказав  Тихін. – Це ж для тебе настій треба.
Грицько взяв залізну мисочку, що випала у діда з рук, і заходився збирати. Визбиравши, як йому здалося все, віддав тару.
– Все визбирав? 
– Та, наче, все. – запевнив  Гриць. Звідкіля міг знати, що пара  засушених ягідок закотилася трішки далі, ніж решта, і тому він їх не помітив. Не став  також визбирувати  усі маленькі листочки. Від того що попадали додолу, ті добряче розкришилися.
– Дивись мені. – старий мольфар скрушно похитав головою. – Тут усе повинно бути точно, як відміряно. Напам’ять я весь збір не знаю, а наготував його заздалегідь і попакував по мішечках. – він взяв мисочку і подався до хати.
Грицько зайшов до кімнатки. Тільки зараз, при вранішньому сонці, помітив, що стіни кухні завішані усілякими сухими травами, пов’язаними в пучечки, а також мішечками різного розміру і кольору. Саме такий мішечок акуратно складав Никодим.
– Добрий ранок, Никодиме! – привітався хлопець.
– Для кого ранок, а для кого й день Божий. – відповів  домовик. – Що, знову накоїв, шо Тихін сердився?
– Так то я з дідом у сінцях зіштовхнувся. – почав виправдовуватися Гриць. – І дід розсипав  якусь травичку  з ягідками. Але я все вже визбирав. – додав  поспіхом.
– Точно все? – Никодим підозріло покосився. – Чи йти провірити?
– Точно, точно.  – запевнив Грицько. – Не йди нікуди, а то там Ромка чекає. Він хоче  познайомитися з тобою зараз, удень. А я і так затримався, визбируючи трави. Щоб він не подумав чого поганого. Ромка дуже переживає, чи захочеш ти з ним знайомитись. – почав умовляти Гриць. Хлопець бачив, як нетерпляче чекав цього знайомства товариш.
– Ну, добре. Веди Романа сюди. – наказав задоволено Никодим. Йому лестило, що хтось переживає, чи відбудеться з ним знайомство. Домовик заходився  чепуритися.
Гриць стрілою вилетів з кухні. На дворі  гукнув Романа, той швидко підбіг.
– А знаєш, я навіть приніс подарунок Никодиму. – хлопець широко посміхнувся. – Це те, що кожен домовик любить. Я сам про це вчора в казках вичитав. Навмисне ввечері гору книжок передивився.
– Що, молоко? – припустив  Гриць.
– Ні, не молоко. – Роман хитро підморгнув. – Зараз сам все побачиш. Давай, веди мене. – Друзі зайшли до кімнатки. Грицько перший, Роман трішки позаду. 
    Никодим стояв посеред кімнати і осмикував свою свитку. Побачив Романа, трішки засоромився, але зробив крок вперед, і простягнув руку.
– Здоров будь, Романе! Я Никодим! Домовик.
Роман щиро усміхнувся і широко крокуючи підійшов до нього. Присів навпочіпки  і потис маленьку долоньку.
– Мені дуже приємно, Никодиме. А я Роман - молодий мольфар. – відчеканив хлопець. Стало зрозуміло, що він заздалегідь готувався до знайомства і завчив потрібні слова. – В честь нашого знайомства хочу  зробити вам невеликий, скромний подаруночок. – він прийнявся діставати щось із кишені штанів.
Зачувши його слова, домовик вдоволено заусміхався. Та  коли побачив, що той приніс, враз отетерів. Грицько також витріщився. Ромка протягував пачку цигарок.
– Ось! Це  вам! – сказав радо Роман. Помітивши, з якою огидою дивиться на пачку домовик,  додав. – Я, правда, не купляв дуже дорогих, бо не мав достатньо грошей, але і ці не з дешевих.
Никодим розгублено глянув на нього, потім на Гриця. Потім знову опустив погляд на  цигарки і його аж пересмикнуло. 
– Але я не палю! – вигукнув він.  – Як тобі вбрело в голову, що я роблю таку гидоту!? Грицю, він має мене за дурня? – запитав Никодим.
Грицько тільки стиснув плечима. Він не знав, що відповісти. На скільки йому відомо,  Роман теж не палить.
– Так  я ж приніс не для курива. – почав виправдовуватися Ромка. – Це щоб ви нюхали!
– Що!? – Никодим здивовано вирячив свої жовті очі. – Хлопче, ти коли на чорта звалився, в тебе клепки з голови не повилітали?
– Та, наче все на місті… – розгублено відповів Роман. – Але ж я сам вчора читав, що домовики люблять нюхати тютюн… Ось я і вирішив піддобритися…
– Нічого собі піддобрився! Отруту приніс… – Никодим нервово, з підстрибом, тупотів  по кімнаті.  
– Чого ж отруту?...  Я  сам читав… – продовжував  виправдовуватися хлопець.
– Що? Ну от що? Що і де ти читав? Де написано, що ми, домовики, палимо? Я тебе питаю, де? – Никодим  враз  зупинився і гнівно витріщився на парубійка.
– Так я ж кажу, в казках… – відповів  Ромка.
– Так то ж казка, то вигадка! А Я живий! Чи може я теж вигадка? Ні, ти скажи, я схожий на вигадку? – прискіпувався домовик.
– Ні, яка ж ви вигадка... Я не казав, що ви вигадка… Я б не приніс подарунок для вигадки. – Роман нервово переминався.
– Подарунок! – знову вигукнув домовик і підстрибнув. –  Трунок, а не подарунок! Ось скажи мені, хлопче, ти сам палиш?
– Ні. – відповів Ромка. – Я ще малий, щоб курити.
– Ага! Отже ще малий! А як виростеш, то  палитимеш?
– Не знаю. Може й палитиму. – розгубився той.
– Грицю,–  звернувся Никодим, – Ти для чого його привів?
– Як для чого? Знайомитися. Ти ж мені дозволив. – Грицько теж  розгубився.
– Так  от, я не хочу з ним знайомитися! Ясно? – домовик  гнівно зиркнув на Гриця.
– Але ж, Никодиме, ти  сам дозволив познайомити вас… – почав хлопець.
– А тепер не дозволяю! Не буду з ним знайомитися. Крапка!
– Але чому?– допитувався  Грицько.
– А тому, що не хочу знатися з людиною, яка палить. Щойно ми з ним роззнайомимося, тільки потоваришуємо, а він візьме та й помре. Людський вік і так замалий, а коли він почне смалити, то ще менше залишиться. Це по-перше. А по-друге, я не воджуся з дурнями! Тільки дурень за власні гроші, трунок для себе купує. Та ще й несе його  в подарунок! – Кажучи це, домовик постійно несамовито підстрибував.
– Так, я ж  не курю! – вигукнув Ромка.
– Але як виростеш, то будеш! – гнівно зазначив Никодим.
– Ні! Не буду! – заперечив  Роман.
Почувши це, Никодим ураз перестав стрибати і підійшов до хлопця. Зазирнувши знизу вгору, прямо Романові в очі, суворо запитав:
– Чесно не будеш?
– Чесно! – навіть не вагаючись відповів  той. 
– Вірю. – сказав домовик, не відводячи погляду. – Справді вірю. Але  як тобі таке в голову збрело? Ну й друзі в мене! Один хотів сіллю отруїти. – почувши це, Грицько нахилив голову. – Інший - тютюном. І хто? Відаючі! І не просто відаючі, а ті, що утворюють Силу Трьох! Ой лишенько мені лишенько… – журився Никодим. – Я ж такий чемний домовик, ніколи й нікому поганого не робив, а мене отруїти хотіли!… 
– Ну чого ти, Никодиме. – спробував  заспокоювати його Гриць. – Я ж про сіль нічого не знав. Людям же можна.
– Та добре вже, добре. Сіль то  можна. А ось палити… І які ви люди дурні! Як  можна себе ж за свої гроші  убивать!? Га? 
– Ну, не знаю… Не всі ж люди курять. –  потис плечима Грицько. – І по закону, коли станеш дорослим, то можна купувати цигарки.
– От-от. Дорослим! Хай дорослі  травляться, їх і так до блуду. Еге ж? –  Никодим  підозріло  зиркнув на Романа. – А ти, хлопче, звідкіля цю гидоту взяв? 
– У магазині купив. –  нехоча буркнув Роман, почервонів і опустив очі додолу.
– Як в магазині? Сам? І тобі не соромно було? – Никодим аж вирячивсь.
– Ні, не сам. Дядька одного попросив, він і купив. У магазині дітям цигарок не продають. – зауважив  Ромка. Від хвилювання на чолі у нього виступила роса.
– Ото й правильно, що не продають! Коли б моя воля, то я б їх нікому не продавав! І взагалі, зовсім  знищив. ГЕТЬ! А ще й дядечко той,  добренький який! – Домовик  трішки заспокоївся і вже хоч не стрибав. – Романе, ти ж відаючий. Ти повинен бути розумнішим від простих людей. Невже справді повірив, що трунок  приносить задоволення? Я ж теж жива істота і також можу померти. Ти ж не хочеш, щоб я помер? Правда?!
– Ні-ні, Никодиме! Що ви! – хлопець  заперечливо покрутив головою. – Звісно, не хочу. Я ж це зробив, не знаючи…
–  Никодиме, пробач Романові, він вчинив не подумавши. Хотів зробити тобі приємне, тому і купив подарунок … – сказав Грицько і замовк, побачивши, як домовика пересмикнуло, – Він же так хотів познайомитися з тобою … – продовжив  несміливо.
– Ну  ось що, хлопче, познайомитися ми познайомились, але далі говорить з ним,  поки-що, не хочу. Так  що вибачайте.  До вечора!  – домовик розвернувся і протупотів до себе під припічок. 
     Хлопці перезирнулися, Роман тяжко зітхнув  і вони вийшли на двір. Повсідалися на лавку  біля  кухні і Ромка знесилено притулився до  нагрітих сонцем колод.
– Оце, та-а-ак! – він нарешті  витер лоба. – Я аж упрів.
– Еге ж, Никодим задав жару. – підтакнув Гриць.
– Грицько, чуєш, не знаю як ти, але після сьогоднішньої прочуханки, я точно не куритиму. –  хлопець зіжмакав у руці пачку і  викинув.
– Ти що, здурів! –  озираючись, Гриць кинувся підбирати. – Чого в дворі смітиш? Дід  як побачить цигарки, то приб’є і мене, і тебе. На, забери, а вдома десь викинеш.
 Роман взяв зіжмакану пачку і засунув  у кишеню.
–  Знаєш, я мабуть  додому піду. А ввечері, годин у вісім,  зустрінемось біля березок.
– Гаразд. – погодився  Грицько. Й сам почувався ніяково після розмови з Никодимом.
                      Розділ – 11.  Не втрачай віри у свою СИЛУ!    
    Провів товариша,  а коли повернувся додому, то приліг на ліжко. Подрімав до обіду. Прокинувся від того, що дід покликав їсти. Під час обіду старий  допитувався, що парубки   вчворили, що домовик такий нервозний. 
– А він вам нічого не розповів? – поцікавився онук.
– Ні. Тільки буркнув, що коли  захочеш, то сам все розкажеш. – відповів дід.
" Молодець Никодим, – подумав Гриць. – не став  нас соромити."
– Та я навіть і не знаю, чи казати це вам?
– Як  не хочеш, то не кажи. – не наполягав старий. – А як захочеш, то колись розповіси.
" Казати чи не казати? – вагався хлопець. – Добре, скажу. Ми ж нічого поганого не зробили."  І він розповів, як Роман знайомився з домовиком, і що приніс в подарунок.
– Оце так  Роман! – вигукнув  ошелешений дід. – Ну й лобуряка! Скільки разів я торочив, що відаючі не повинні мати ніяких поганих звичок. Ні курива, ні випивки! Чи він гадав, що коли відаючим цього не можна, то  домовик захоче?
– Так діду, він же приніс ті цигарки не курити, а нюхати. Я  також десь читав, що тютюн можна нюхати. – заступився за  товариша Грицько.
– Чуєш, коли бути вже точним, то нюхають зовсім інший вид тютюну. Він так і називається "нюхальний". Але особисто я,  ніякої різниці між ними не бачу. Хіба не однаково, як потрапляє отрута: через ніс  чи через рот. Та хоч через дупу, вибачай на слові, але трунок залишиться трунком. Так що і тебе попереджаю, коли думаєш стати справжнім  характерником, то про те щоб палити - забудь! 
–  Та, діду, ви що! Після сьогоднішньої екзекуції, яку влаштував Никодим, мені навряд чи захочеться палити! – завірив  онук.
– Ну що ж, на тому й вирішили. – сказав вдоволено старий. – А що за збори у вас намічаються? А  то Никодим попередив, що йде сьогодні до Макара і Галинка там буде і ви з Романом. 
– Так хочемо придумати як об’єднати силу трьох знаючих. Стихії  Води, Повітря  і  Землі. Пам’ятаєте,  коли про чорта розповідав,  то і про них говорив?
– А-а-а, так-так! Але ж ти казав, що потрібно чотири. Ще й  Вогонь. 
– Ото ж бо, ще й вогонь. – погодився Гриць. – Ось тільки ніхто не знає  знаючого, який би належав до стихії Вогню. Так нам  Кабиздох казав. Він пообіцяв, що попитає серед своїх, а як щось  дізнається, то відразу повідомить.
– Коли обіцяв, то так і зробить. — дід на мить замислився. — Ось скільки чув про цих чортів, але кожного разу дивуюся. Це ж треба щоб малому чортеняті таку  називку  придумати? Кабиздох! Тьху ти!
–  Так, дивне, звичайно, ім’я, але сам він добрий. Розповідав, що Галинку бавив, коли та маленька була.
– Еге ж, я також  чув, що чорти непогані няньки. Не дарма ж кажуть про вередливу дитину: " Аби тебе чорти бавили." Такої непохитної витримки, яку мають чорти, немає  ні в кого! Хоча й самі інколи таке вчворять, що жоден малий шибайголова не додумається. Можливо тому  й можуть порозумітися з дітьми, бо самі як малі бешкетники.  – старий знову замислився. 
– Але ж  чекай! Добре, зберете ви всіх знаючих, а де візьмете Прохід? – запитав  через деякий час.
– Так я сподіваюся, що попитаю сьогодні у когось із відаючих. Ви ж казали, що допоможете мені. – нагадав  онук.
– А-а-а! Ну так. Забув! Звісно ж  допоможу. Я вже й зілля потрібне заварив. Якраз до вечора настоїться. – старий мольфар мав розгублений вигляд. – Ти б краще ліг, та відпочив трохи. Щось  неважнецький вигляд маєш.
– Та  ні, діду. Я піду на двір. Із Сірком побавлюся. Можна його відв’язати?
– Іди, бався, тільки з двору не випускай. –  дозволив  дід.
– Я пам’ятаю! – гукнув Грицько вже із сіней.
    Відв’язав песика і той ошаліло почав гасати по обійстю. Але ця весела  біганина не розважила Гриця. Чомусь постійно навертався сьогоднішній сон, якого хоч і не пам’ятав, та на серці залишився неприємний осад. Також  муляла думка, що як характерник, сам по собі, нічого не вміє і не знає.      
   Насилу дочекався вечора. " Піду, скажу Никодимові, що йду вже до Галі." – подумав хлопець. Прив’язав Сірка і рушив до літньої кухні. З сінець гукнув домовика. Почувши що  кличуть, Никодим спішно вийшов із-під припічка.
– А що це з тобою? – запитав  стривожено домовик.
– І не питай! Щось мені вже не віриться, що врятую маму. — відповів  Гриць. – Що з того, що ми спіймали чорта? Та він й сам не знає, як виправити те, що накоїв.
– Як це не знає? – почудувався Никодим. – Ти ж  вчора казав, що він  порадив  об’єднати чотирьох  знаючих. Та ще й назвав їх. Лишилося  домовитися з ними і все.
– Ну  по-перше, він назвав знаючих, які належать тільки до трьох  стихій. А де знайти четвертого, який належить до  стихії  Вогню? – запитав  безпорадно Грицько.
–  Знаєш, я оце також перебирав у пам’яті всіх відомих  знаючих. Дійсно, жоден з них не належить до стихії Вогню. Може четвертого знаючого не існує, а потрібно здобути Ватру?
–  Кого здобути? – не зрозумів  хлопець.
– Ватру - живий вогонь! – пояснив домовик. – Від звичайного  відрізняється тим, що його треба добути хоч кресалом, хоч тертям.
– Та  ні-і-і. Не думаю що підійде просто вогонь, хай навіть і добутий тертям. – засумнівався Гриць. – Це  щось занадто легко.
– Нічого  собі легко! – заперечив Никодим. – Ти, коли-небудь,  добував  Ватру?
– Ні. 
– Ото ж бо й воно! Поморочився, тоді  й не казав би, що легко.
– Та навіть якщо я й добуду ту ватру і всі потрібні знаючі зберуться, де  знайти Прохід,  щоб  потрапити в "зіжмаканий простір"?
– А для чого тобі  йти в "зіжмаканий простір"? Застосувавши Силу Трьох  і звичайне закляття повернення,  "затягнеш" свою маму назад, та й по тому. – спробував заспокоїти його Никодим.
– Але ж через що  вона повернеться, коли я не знаю  де Прохід?! – розпачливо вигукнув Грицько. – Вона ж не пройде через твої намальовані двері!
– Вони не намальовані! Скільки разів це казати?… – почав знову повчати Никодим  та  зупинився на півслові. Нарешті  зрозумів, що має на увазі Гриць. – А дійсно, як я відразу про це не подумав? – він втупився в хлопця. – Ні ти, ні Тихін не знаєте де Прохід,  яким користуються відаючі! 
– А я про що!? – від безвиході Грицько обхопив голову руками і знесилено опустився додолу.
– Невже не можна щось вигадати? – подумав у голос домовик. – Без Проходу всі старання марні!
– Ось бачиш!? –  від безсилля  хлопець мало не плакав.
– Чекай лиш! А що, коли про Прохід  зазвідати інших відаючих? – запропонував Никодим. – Тихін же спілкується з ними. Ти питав його?
– Та питав! Дід сказав, що коли відаючий, який вже ввійшов в Силу, не знає про Прохід , то ніхто нічого йому не  скаже.
– Чому?! Їм що, шкода? – не зрозумів  Никодим.
– Та  ні, не шкода. Просто це означає, що тому відаючому чомусь не можна в "зіжмаканий простір".  – пояснив Грицько.
– Але ж, Грицю, ти не можеш чекати поки ввійдеш в Силу тільки для того, щоб дізнатися де Прохід! Зараз час працює проти тебе! – зауважив домовик. – Поспілкуйся сам  з  відаючими, поясни  їм. Можливо тобі не відмовлять! Нехай Тихін  допоможе і  навчить спілкуванню на відстані. А коли він не хоче, то давай я поговорю з ним. – запропонував Никодим.
– Не треба. Він навчить. Навіть зілля вже заварив.
– А-а- а! Так то для тебе він взяв збір? Ну то добре, поговориш тоді з відаючими, розпитаєш  про все. Може вони і про Прохід  повідомлять, а може і про знаючого, який належить до стихії  Вогню, щось розкажуть.
– Може й розкажуть...–  луною обізвався  Гриць. – Але я не певен, що мене  сприймуть  як справжнього відаючого. Я ж ще, дійсно, дитина. Та й не вмію нічого  магічного…
– Дурниці це все! – перебив його Никодим. – Яка ти дитина? Ти характерник! Ти Обраний! А те що нічого не знаєш, так навчишся з часом. – запевнив, та придивившись  уважно,  замовк.
  Грицько був якийсь розгублений і це насторожило  домовика.
–  Агов,  хлопче! Мені здається, чи ти непевний у своїй Силі? – запитав він. Гриць відвів погляд і похилив голову. 
–  Все це занадто складно. Я не зможу з  цим владнати. – відповів стиха хлопець.
– Так ніхто ж  і не казав, що буде легко! Та це не означає, що потрібно втрачати віру в свою Силу! Ніколи, ні за яких обставин, НЕ ВТРАЧАЙ  ВІРУ  В СВОЮ  СИЛУ! Зрозумів?
– На  словах  то зрозумів, а ось на ділі… – почав знову Грицько.
– Знаєш  що, — перебив  домовик. –  давай  зараз  збиратися, бо вже час.  А там  договоримо з тобою.
– Добре, там, так там. – Погодився Гриць і поплентався до дверей. Був якийсь розгублений  і байдужий.
" Треба щось робити. – гарячково думав Никодим. –  Хлопець зовсім втратив віру в себе. Так,  справді, в нього нічого не вийде."  З такими думками рушив до Макара.
   Грицько також зазбирався до Галі: " Піду трохи раніше. Коли що, почекаю Романа біля березок." – подумав він, попередив діда і вийшов з двору. Майже добрів до розвилки, як помітив, що туди підійшов і Роман. Побачивши  товариша, Ромка гукнув:
– Що, Грицю, теж вдома не сидиться?
– Марудно якось. – відповів Грицько.
– Чому б це раптом? – запитав Ромка. Після неприємної вранішньої розмови  з Никодимом його настрій вже  поліпшився.
– Довго розказувати. Пішли до Галини, по дорозі розповім.
    Вони поволі йшли і Гриць ділився своїми  страхами. Також повідомив і про виниклі раптові перепони. Роман уважно слухав і спочатку не перебивав. Та коли товариш  зовсім занепав духом, зупинив його, взяв за плечі і дивлячись прямо в очі, сказав:
–  Грицько, не дурій! У нас все вийде! Пам’ятаєш, як казав Кабиздох? "Коли до купи зійдуться три Сили і чотири Стихії, то  їх міці ніщо не завадить!".  Пам’ятаєш  чи ні?!   
– Пам’ятати  то пам’ятаю,  але від цього мені не легше. Те що зловили чорта, просто щаслива випадковість. А сам по собі я нічого не вмію і не знаю. – Гриць відвів погляд. Скинув  з плечей руки товариша і почовгав уперед.
– Та ну тебе! Який ти в біса характерник?! Щойно виникли перші труднощі - відразу засумнівався у власних силах! Ось ходімо швидше до Гальки, вона тобі враз усе пояснить, бо я в цьому не мастак. – Роман  наздогнав його і надав ходи.
–  Вам  з Галинкою добре… Вона он літати може, а ти бурю викликати… А я що? Що такого  надприродного вмію Я?... Не знаєш? Ось і я не знаю…  Окрім знаку на руці, ніякого вміння… А ця відмітина, аж ніяк не допоможе мені… – бурмотів Грицько, насилу встигаючи за Ромкою. Той поспішав, бо бачив:  з товаришем коїться щось неладне, та   він не знав, як його розрадити. Вони хутко дійшли до Галиного двору. Зайшли на обійстя і побачили дівчину. З маленьким відерцем, та прямувала до сараю.
– О, а  чому ви так рано? Я саме Маньку йду доїти.
– Так  йди, дій, а ми з Грицьком  тут тебе  почекаємо. – запропонував Роман, всідаючись на лавицю.
– Е  ні! Бабця не любить, щоб у нас в дворі сторонні люди тинялися. Зайдіть краще до сараю,  доки вона вас не побачила. – наказала суворо Галя.
– В сарай, так в сарай. – погодився Роман. – Ходімо, Грицько, познайомишся з козою. Ти ж, мабуть, ще ніколи живої кози не бачив?
– Бачив. У зоопарку. – промимрив хлопець і поплентався  вслід за друзями.
   З порога  вдарили знайомі пахощі. " Так пахне в циркові ." – пригадав Гриць. Галя стояла біля  великої чорної кози і гладила її. На мить, хлопцю зробилося лячно. Маленька тендітна дівчинка і велика чорна, волохата коза з крученими рогами. Біля неї походжав  маленький дідок, дуже схожий на Никодима.
– Хлопці, познайомтеся, це Макарій. – промовила  Галя. – Макарій, це мої друзі. Отой, що вищий і чорнявий, то - Роман, а той що нижчий з сірими очима, то - Гриць.
Ті підійшли ближче до сарайника і поручкалися.
– А чув, чув про них. – відповів, поздоровкавшись, Макар. – Особливо, як молодий мольфар  знайомився сьогодні з Никодимом. Хлопче, а ти, часом, не приніс і мені такого "даруночка"? – запитав  у Ромки.
– Ні. – буркнув той і настрій у нього якось раптово зіпсувався.
— А що, Никодим вже тут? – запитав сарайника Грицько.
– Так он же він, лежить у загороді. – кивнув у бік Макар і хлопець тільки зараз помітив домовика. Той лежав на копичці сіна, недбало закинувши ногу за ногу.
– А, Грицю, Романе, привіт. Ви вже прийшли? А  я саме розповів Макару про  знайомство з  молодим мольфаром.
Грицькові стало образливо за товариша.
– Він же ненавмисно це зробив! І як для молодого мольфара, він  добре справляється. Це навіть Кабиздох помітив… Не те що я… Нікудишній  характерник. – хлопець похнюпився.
Никодим із Макаром переглипнулися і сарайник підморгнув товаришу. Домовик кивнув у відповідь і поцікавився:
– А чому тобі спало на думку,  що ти нікудишній характерник? 
– Ну, а що  я вмію? – зітхнув Гриць. – Галинка он, на мітлі літає. Ромка, хай і ненароком,  бурю викликає. А я?...
– Так ти ж ніколи нічого й не робив.  – зауважив Никодим.
– Чекай лиш! Грицю, як це ти нічого не вмієш робити? – втрутилася в розмову Галя.  – А згадай-но,  як нам  гулі звів.
– А-а-а! Ну коли це було… – промовив  хлопець. – Та й то, один  раз і тим замовлянням, яким Никодим мені гулю зводив. А так, більш нічого такого.
– Так ти ж більше і не пробував! – нагадав  домовик.
– А що пробувати? – розгубився Грицько.
 –  Як це що?! Ось дивися, ти молоко з під Маньки п’єш? П’єш. Воно смакує тобі?                   – запитав  Никодим.
– Нормальне… Не "Тархун" звичайно, але теж добре.
– О,  бачиш?! – вигукнув вдоволено домовик. – А  одним тільки  замовлянням, ти можеш    зробити так, щоб коза давала молоко зі смаком "Тархуну"!
– Еге  ж… –  Гриць недовірливо покосився на нього. – Так вже й "Тархун"?
— А ти спробуй. – наполягав Никодим. 
– Так-так, хлопче. Спробуй! – підтримав свого товариша Макарій. – У нас Манька слухняна коза, дивись і замовляння твоє спрацює.
   Грицько зиркнув на сарайника чи не насміхається бува той. Але Макар залишався  серйозним, навіть тінь посмішки не ковзнула по обличчю. Він  допомагав Галі вичісувати козу.
– Так я навіть і замовляння  підходящого не знаю… – розгубився  хлопець.
– А ти сам придумай наговір. – порадив  сарайник, пестячи козу.
  Гриць замислився: " Може варто спробувати?" – майнула думка. На пам’ять  відразу прийшла дитяча казочка з одним смішним  замовлянням. Хлопець глянув спочатку на Макарія, потім на Галинку ( дівчина вже ладилася доїти козу). Глипнув на Никодима, біля якого примостився й Роман, і прокашлявшись, чітко промовив:
                       – Крібле, кробле, крабле, бум!
                         Хай коза дає  "Тархун"!
– І що,  можна подумати, що тепер коза  дасть зелений  "Тархун"?  –  засумнівався він. Та все ж підійшов ближче, щоб подивитися, як Галя  доїтиме Маньку.
– А чому б ні?  –  Роман прилаштувався поблизу. – Я, наприклад,  також "Тархун" люблю. Коли що, то я за тобою! "Тархун"  пити.
   Галя подивилася на хлопців, усміхнулася і заходилася доїти козу. Розумна тварина хоч і косилася на незнайомців, але стояла сумирно. Тільки слухала, як Макарій  її гладить.  Затамувавши подих, хлопці чекали.
– Тю-ю- ю! Звичайне біле молоко.  – зауважив Ромка, помітивши перші цівки.
– Я ж казав, що не вмію! –  розпачливо вигукнув  Грицько і вискочив з сараю. Він так засмутився, що забув, як Галинка просила не виходити надвір. Роман хотів йти і привести  товариша назад, та дівчина його зупинила.
– Не треба. Зараз вже споночіло і бабця не виходитиме на двір. Нехай побуде трішки сам.  Ось додою Маньку, тоді  і поговоримо.
   І хоч як Роман переживав, та  вирішив послухати її. Зітхнув і знову  всівся поруч  Никодима. Той штовхнув його легенько ліктем і підморгнув. "Не турбуйся, все  гаразд." — прошепотів домовик.
     Галинка подоїла козу, дала їй шматочок хліба з сіллю і понесла молоко до хати. Проходячи повз Гриця, сказала:
– Я  і тобі в баночку наллю.
  Та Грицько нічого не відповів,  тільки відвернувся від неї. Дівчина зайшла до хати. Через декілька хвилин, з прочинених дверей, донеслися розпачливі бабині  зойки. Хлопець  враз піднявся з лавки і нашорошив вуха.
– Ой лишенько, що ж це з козою трапилося!? Ой Господи, та що ж це діється?! – причитала баба Палазя, а Галя її заспокоювала. 
    Бабин лемент почули і Роман з домовиком, і сарайник. Повибігали з сараю і поставали поряд з Грицем. Стояли мовчки, дослухаючись до голосінь старенької, та вмовлянь дівчини. Через якийсь час бабця  вгомонилася і Галинка вийшла на двір. В руках  тримала літрову баночку молока і кухлик. На її обличчі, як не дивно, сяяла посмішка.
– Що трапилося? – запитав  Грицько, не розуміючи чому вона радіє.
Галя  непомітно підморгнула  Макарію.
– Та нічого! Ось на, скуштуй. – налила в кухлик трішки молока і подала Грицю. 
   Нічого не розуміючи, той взяв і надпив. Зробив ковток і зиркнув на дівчину. Знову сьорбнув. Проковтнув й це і ще більше здивувався. Спішно взяв банку з молоком і ледь не вмочаючи носа, понюхав. Від цього неймовірно здивувався. Похапцем налив молока і простяг Роману.
– Пий! – наказав  товаришу.
Ромка з обережністю покуштував. Розгубленість на його обличчі, вмить змінилася задоволеною посмішкою.
– Та це ж "Тархун"! – вигукнув він і здивовано глипнув на друга. – В тебе вийшло!
Гриць недовірливо покосився і взяв кухлик назад.
– Дай-но, я ще спробую. – налив молоко і  зробив великий ковток.
– Так, справді "Тархун", а я вже думав, що  "глюки". – він подивився на Галю. –  А ти, пробувала? 
– Пробувала. –  усміхаючись, відповіла Галинка. – Через це і бабця голосила. Вона подумала, що Манька чимось захворіла. Але я її заспокоїла. Сказала, що коза сьогодні перший день як паслась, тому  молоко й відбиває трохи.
–  Отже я  теж вмію робити чари?! – Грицько враз відчув себе великим магом і могутнім чарівником. – Я справжній характерник! Я складаю власні замовляння! Я врятую  маму! Романе, Галю у нас  все вийде! — Його радість не знала меж. 
–  Никодиме, Макаре, спробуйте й ви! – запропонував Гриць. Налив молока спочатку домовику, а як той випив, сарайнику.
– Так, на смак дивне. Мабуть справді  "Тархун". – Никодим прицмокнув. – Я не знаю, бо не куштував "Тархун". Але це не молоко, хоч і біле…
– Це "Тархун" – підтвердив сарайник, голосно висьорбуючи з тари. – Я колись пив. В нього саме такий смак і запах. Дякую. – він повернув Грицю порожній  кухлик.     
    Никодим дивився, як радіє хлопець і непомітно підморгнув  Макару. Сарайник тільки вдоволено кахикнув у кулак. 
– Але ж стоп! Галю, а що ти завтра скажеш бабці, якщо коза знову дасть дивне молоко? — захвилювався Гриць.
– Так ти ж завтра не читатимеш замовляння і воно залишиться таким, як завжди. – заспокоїла його Галинка.
– Хух, ну це добре. А то я вже почав  хвилюватися. – хлопець зітхнув з полегшенням. –  Никодиме, ти правий! Не можна втрачати віри! Ходімо домовлятися, що робитимем далі. – і першим рушив до сараю.
– Мені,  якщо можна, налий  трішки молочка. Я додому заберу, матері. – попрохав Ромка і поспішив за товаришем.
– Добре, наллю. –  дівчина усміхнулася і пішла в хату.
        Повсідалися на сіні і почали радитися, яких знаючих краще просити про допомогу. Зійшлися на тому, що спершу треба домовитися зі знаючими, які  належать до стихії Землі. Можливо вони  також підкажуть  які знаючі належать до стихії Вогню.
–  Найпростіше - домовитися з польовими  нявками. – зауважив Никодим.
– Так, з ними найлегше. – погодився й Макар. – І не мусай швендяти глупої ночі. Нявки, навіть, вранці гуляють.
– Як, хіба вони не ховаються, коли заспівають треті півні? – запитала  Галя.
– Хто? Нявки? Ні, вони Силу беруть з вранішньої роси. Тому і бігають босоніж  по траві. – Пояснив сарайник. – Никодиме, якщо я не помиляюся, в тебе є одна знайома  нявка. Чи не  так? –  він зиркнув на  домовика.     
 – Та, є… — неохоче відповів Никодим. –  Не хотілося б розповідати про це… Не люблю згадувати, як познайомилися з нею. Невесела це історія  та й досить давно те сталось… – він почухав  бороду, як завше робив, коли про щось думав. Та діти не дали йому  змовчати. Наполягли, щоб домовик розказав про нявку. Никодим тяжко зітхнув і почав свою оповідь.        
– Гаразд, слухайте тоді. Цього навіть Тихону не розповідав. Вам розкажу тільки й того, що ви  Сила Трьох. Так от, оберігаю я рід Тихона ще від його прадіда. Але не згадуватиму всього, бо справи нашої це не стосується. А почну з того, що були часи, коли освічених людей боялися і винищували, хто як міг. Більшість винищених були відаючими. Сама ж їхня називка говорить про те, що відають вони трохи більш ніж звичайні люди. Ну так от, попала під це і сім’я  Тихона. Вирішили їх усіх виселити до Сибіру, бо повбивати за один раз - побоялися. Та сталося так, що до того як вирушити в далеку путь, вся родина захворіла  і одне за одним повмирали. Зостався лиш малий Тихін. Та його все рівно посадили на воза до якоїсь  сім’ї  і наказали приглянути, щоб бува не лишився на Україні. Ну і мені хочеш-не-хочеш, а треба  їхати за ним, бо який же я домовик без відаючого?  На самому початку шляху, випала мені можливість перетнутися з таким, як я, домовиком. Сивко його звали, як зараз пам’ятаю. Так ось, саме від  цього Сивка,  й дізнався, що не дарма всіх відаючих виселяють із тих місць, де жили вони з-діда-прадіда. Від того розривається  зв'язок відаючого з рідною землею і той стає простою людиною. Рідко кому  вдається зберегти свою Силу. Тому й мруть вони, як мухи на морозі, щойно дізнаються про виселення. Важко їм  від самої думки, що втратять той зв’язок. Ось тоді я й вирішив піти на відчайдушний крок. Відразу ж після розмови з Сивком, попрохав я його про  допомогу. Зробити так, щоб Тихін залишився на рідній землі. Хай і не на тому місці де мешкали його пращури, та все ж, на Україні. Зробили все, як годиться: я з  малим лишився у полі, а інші вигнанці, навіть не помітивши зникнення хлоп’яти, рушили далі. Проморочився з ним  десь днів зо два. Зараз вже й не пам’ятаю, бо тоді  здавалося, що триває це цілу вічність. Воно ж мале не могло наїстися того що  я. Ягідок якихось чи корінців. Він і до того не дуже вгодованим був, а тут зовсім охляв. Не мав вже й сили плакати, лишень квилив потихеньку. Це жалісливе скімлення вчула одна польова нявка. Шкода їй стало малого. Принесла вона в якійсь полив’яній мисочці молочка від дикої кізки. Нагодували ми малого й заснув бідолаха. Тоді і побалакали з нею. Розказав я про свою біду і згодилася вона допомагати нам, бо добра душа. Так і жили помаленьку. Вдень я з Тихоном спав, а вночі приходила до нас  Росяниця (так  назвалася нявка), приносила малому молока, бавилася з ним. Ось тільки не довго випоює козенят дика кізочка, закінчилося скоро молоко. Не мали чим годувати Тихона, а він тоді лиш на ніжки  спинався. Рішили ми з Росяницею, підкинути малого якійсь ґречній сім’ї . Як надумали, так і зробили. Підібрали його добрі люди, які своїх дітей не мали. І я біля нього прижився. Допомагав їм по господарству, чим тільки міг.
   Та невдовзі біда трапилась. Хотів я рідні місця відвідати, а Проходу свого тоді ще не мав, прийшлося самотужки туди добиратись. Та  коли повернувся - зрозумів, не бачить мене Тихін. Пропала його Сила відаючого. З тією бідою побіг до Росяниці. Та не знала нявка, що  порадити. Сама думала над цим лихом. На днях навідувалася до малого  і помітила, що не бачить він її. Робить нічого, порадитися ні з ким. Від того випадку, багато часу минуло. Жив я й далі коло Тихона. Хоч як важко було, та все ж вірив, що прийде час і  згадає  він про Силу свою. З Росяницею вряди-годи спілкувалися, та не втішні були ті розмови. 
    Та одного разу, під час великої бурі, приїхав віз, яким Тихін на роботу в сусіднє село їздив. Конями правив лісовик, а поруч Росяниця сиділа. Добре, що нас  знаючих не можуть прості люди бачити, хоча тоді такий дощ періщив, що й носа на вулицю не висунеш. Лив, як з відра. Ось тільки не  могла та небесна вода привести до тями  Тихона. Добряче лупанула в нього блискавиця. Заніс його лісовик до літньої кухні і почав я знову  виходжувати його. Насилу вибув він після цього. Одне тільки добре, від удару блискавиці, повернулася до нього Пам'ять і Сила Відаючого. Ось така історія.
     Никодим закінчив свою оповідь. Діти сиділи принишклі, мов миші. Першим озвався Грицько. Він вже трішки знав, як дід познайомився з домовиком.
– Никодиме, а після тієї бурі ти бачився з Росяницею? — поцікавився хлопець.
–  Один раз бачився. Пораділа вона, що Тихін у Силу ввійшов, хоча й запізно це сталося. Та потім, хоча й виходив у поле, але не стрічався з нею.
–  А як тоді нам з нею домовитися? – запитав  Гриць.
– Вихід один, – відповів, хвильку поміркувавши, Никодим. – на світанку, першого дня  Зеленого Тижня,  рушати в поле. Саме тоді, нявки гуртуються, на свої гуляння.
– А коли це? – допитувався  хлопець. 
– Зараз-зараз, чекай лиш, порахую. –  домовик взявся загинати пальці. – Виходить через два тижні!                      
– Це добре, що через два тижні. Може, до тих пір я щось і про Прохід  дізнаюся. – сказав Гриць.
–  Так ти ж казав, що  дід навчить тебе  спілкуватися з відаючими. У них і попитаєш! – нагадав Роман.
– Ну так, вже сьогодні вночі. –  кивнув Гриць.
– Сьогодні вночі? – перепитав Никодим.
– Так. А що?
– Як це що? Тоді варто тобі рушати  додому. – порадив домовик. – Не так легко спілкуватися на відстані.
– Так, Грицю, йди вже додому. – підтримала й Галя.
–  Але ж ми ні про що ще не домовилися!… – хотів  заперечити хлопець.
– А про що нам домовлятися? – запитав  Ромка, відчувши тривогу в голосі Никодима – Ти ж сам казав, що без Проходу нічого не вийде. Пішли додому. Сьогодні вночі  запитаєш кого треба, а завтра знову зберемося і поговоримо. Галько, ти ж  пустиш?
– Звичайно пущу! Тільки після обід приходьте, бо вранці я  зайнята. –  відповіла дівчина.
– Гаразд. Завтра, так завтра. – погодився на вмовляння друзів Грицько.
          Розділ – 12. Прохід  в " Зіжмаканий простір".
    Застав діда на кухні. Той сидів у темряві.
– О, а що ви тут сидите? – запитав, засвітивши світло. – Чому телевізор не дивитесь?
– Та який тут телевізор! Я так хвилююся, що місця собі не знаходжу. – Відповів старий.
– Не хвилюйтеся, діду. Все буде добре. – заспокоїв  його Гриць. Після сьогоднішнього випадку з козою, знову став впевненим у власних силах.
  Старий мольфар уважно глянув на нього. В сірих очах побачив спокійну впевненість й сам заспокоївся. 
– Ходімо, ляжеш у ліжко, тоді трохи легше буде. –  Взяв зі столу  маленьке полив’яне горня, прикрите  вишитим рушником і пішов до кімнати онука.
 Хлопець роздягся і ліг.
– Тепер слухай уважно. – став повчати  дід. – Зараз вип’єш оцей чай  і я прочитаю спеціальне закляття. Можливо тебе нудитиме, але терпи. Як почне хилити на сон, то намагайся думати про те, що хочеш дізнатися. Тоді твоє єство саме  віднайде потрібного відаючого, котрий відповість на питання. Зараз тобі потрібно дізнатися про Прохід, отже думай тільки про Прохід  і ні про що інше. Зрозумів?
 Гриць ствердно кивнув. 
– Ну що ж, на, пий. – старий подав  маленьке горнятко. – Якраз добре настоялося і всі потрібні замовляння я вже прочитав.
       Грицько випив одним махом і відкинувся на подушку. Від  напою в роті враз все потерпло, а язик неначе онімів. Дід пильно спостерігав за ним. Оніміння швидко поширювалося на все тіло і від того  хлопець почувався не дуже добре. Та ще й почало добряче мутити. Помітивши, як онук кривиться, старий попередив:
– Не здумай блювати! Я не готував  іншої порції. Терпи! Стримуйся!  
    Гриць з усієї сили намагався втримати в собі заговорений напій. Дід, дивлячись як  він мучиться, вже й пошкодував, що погодився на цю затію. Але відступати було запізно. Старий мольфар поспіхом  зашепотів замовляння. Від того бурмотіння, в Грицька  запаморочилося в голові. Здалося, що його крутять на якійсь каруселі. Він замружився. Переборюючи неприємні відчуття, відкинув єдине бажання, аби це швидше закінчилося, і  подумки чітко промовив : " Прохід. Мені потрібен Прохід. Хто повідомить де  Прохід?"
     Дочитавши до кінця замовляння, дід ще якийсь час постояв над  онуком. Той тепер лежав нерухомо. Старий обережно поклав шкарубку руку на хлоп’яче чоло. Воно було прохолодне.  "Видно вже вийшов на зв’язок ."  — подумав Тихін і присів на стілець поряд із ліжком. Він ні на хвильку не відводив погляду від блідого обличчя онука.
    Щойно проспівали перші півні - старий мольфар нервово завовтузився на стільці. Знову помацав  Грицевого лоба, той був вже зовсім холодний. Це ще більш занепокоїло Тихона.  " Пропаде ні за цапову душу." –  подумав він. Похапцем порився  в кишенях, дістав  папірець і тремтячим голосом став читати закляття, записане про всяк випадок. Бічним зором помітив, як онук, що лежав доти нерухомо, трішки  ворухнувся. Дочитавши до кінця ще пильніше вдивлявся в мармурове обличчя малого. Від хвилювання не помічав, що смикає себе за бороду. Раптом Гриць рвучко вдихнув і виблював. Дід зрадів тому зеленому блювотинню, як манні небесній. 
– Попустило. Нарешті попустило. – радо  прошепотів старий і поспішив за ганчіркою. Витер блювотиння і нерішуче завмер. Та час йшов, а онук хоч і проблювався, та до тями  не приходив. Тихін занепокоївся. Вибіг з кімнати і через хвильку повернувся з домовиком. Той  дуже здивувався побачивши хлопця обмазаного чимось зеленим.
– А що це зелене? – поцікавився Никодим.
– Так це він таким проблювався  коли я прочитав  закляття.
–  Для чого ти це зробив!? Я ж просив застосувати його тільки в крайньому випадку! Домовик  заскочив на ліжко і приклав  голову до грудей хлопця. Уважно прислухався.
 – Наче живий. Що ж ти накоїв, Тихоне!?
Старий мольфар тільки нерішуче тупав на місці.
– Так я що?! Почекав до перших півнів, а він  не повертається. Тоді  й вирішив застосувати закляття. Я боюся за нього, ти ж знаєш. – виправдовувався дід.
– Ет, та що тепер говорити… – махнув рукою домовик. –  Ліпше було б  зачекати ще. Він сильний, міг сам повернутися… Що ж його робить?!
 Він почав швидко-швидко щось шепотіти,  раз-за-разом ляскаючи хлопця  долонькою по лобові. Чи то від  шепотіння, чи то від ляскання, та мало-по-малу Гриць дихав все глибше й глибше. Нарешті  дихання стало таке, як у сплячої людини.
– Треба його швидше будити, а то все забуде! – гукнув  Никодим. 
Він взявся тормосити хлопця за плечі, але це аж ніяк не допомагало. Грицько спав немов убитий. Та домовик не здавався.  
– Баба, баба. Кам’яна баба… – прошепотів Гриць через якийсь час, але очі так і не відкрив.  
– Грицю, що за кам’яна баба? –  допитуватися  домовик залишивши його в спокої.
– Прохід  в кам’яній  бабі. – насилу промовив хлопець.
–  Тихоне, запам’ятовуй усе, що він казатиме. –  Никодим з новою силою взявся шарпати малого. – Яка баба?! Грицю, де Прохід?! 
– Прохід  через кам'яну  бабу. Треба шукати кам’яну бабу. – ледь чутно промовив Гриць.
– Та не тряси ти його, як грішну душу. – заступився за онука Тихін, – Він же каже, що кам’яна баба, це і є Прохід.
– Гаразд-гаразд. – Никодим перестав тормосити, зістрибнув з ліжка і строго глянув на діда. 
 –  А  чому блювотиння зелене? — тихо запитав він.
– Так я думав, що так і треба… – несміливо зауважив старий.
– Що-о-о!? –  вигукнув  домовик, забувши про обережність. Він аж вирячився. –  Ти коли сам блюєш після розмови на відстані, то якого кольору? 
– Як якого? – не зрозумів Тихін. – Яке туди, таке й назад…
– А я про що?! Чи ти дав йому зелене вариво? –  запитав  Никодим і з підозрою глипнув на старого мольфара. 
– Ні, вариво, як вариво. Таке як завжди… – стиха відповів дід.     
– Ну та гаразд… Минулося… Добре що все обійшлося. Ходімо. Нехай спить. Вранці, як прокинеться, то може ще щось путнє скаже. Коли не забуде. – домовик рушив до дверей.
– Ні, хазяїне, ти йди, а я лишуся.
– Так чого тобі тут  сидіти? Йди, відпочинь. Ти ж вже не молодий. – порадив  Никодим. –  Малий проспить до самого ранку, нічого лихого вже не трапиться. Себе побережи… 
– Ні-ні! Я краще коло нього посиджу, подрімаю. Мені так спокійніше. – заперечив Тихін.
– Ну як знаєш…  – не став сперечатися домовик.  – А я схожу до Макара, попитаю про кам’яну бабу. Я, наприклад, навіть не чув про таке. Потім зміню тебе. Ще ти з ніг звалишся, а мені тоді що, виходжуй вас двох? –  Никодим хутко вийшов з  кімнати.
     Старий аби як примостився на стільці біля  ліжка онука. Спочатку сидів і уважно дивився на бліде хлоп’яче обличчя, та потім його зморило і він задрімав. 
     Никодим скоро повернувся. Його друг сарайник, також нічого не знав про кам’яну бабу. Дід з домовиком вирішили, що про все поговорять вранці. Тихін пішов перепочити, а Никодим примостився поряд із Грицем на ліжку. Прикрився хлоп’ячим светром і також задрімав. Вся оця біганина й переживання дуже зморили його.
    Грицько проспав  майже до обіду. Він не чув, як вранці з кімнати протупотів Никодим.  Також  не чув, як  прийшов Ромка і з порога почав гукати його, і тим збудив  діда. Після безсонної ночі  старий проспав вранці  трохи більш звичайного. Дід  випровадив Романа і пішов радитися з Никодимом. Так ні про що й не додумавшись, вирішили дочекатися, коли  Гриць прокинеться, щоб розпитати  докладніше про нічну  розмову з відаючими.
     Виринаючи із сну, хлопець довго збирав думки докупи, намагаючись нічого не забути. Поволі відкрив очі і поспіхом замружився. Здалося, що на нього ось-ось впаде стеля. Трішки полежавши і отямившись від нічних видінь, нарешті, зовсім очуняв. Пригадав, що сьогодні, замість очікуваного відаючого, йому наснилася  мама. Довго з нею розмовляв, але запам’ятав  тільки те, що мама розповідала про якусь кам’яну бабу. Бабу, яка може йому допомогти. Не згадавши нічого більш путнього, неохоче  встав з ліжка.  Дуже здивувався, коли помітив, що майже дванадцята година дня. " Нічого собі поспав ." — подумав він. Пригадав, що Роман обіцявся прийти з раночку і  похапцем одягся. Був дуже слабкий, але в шлунку так бурчало, що з кімнати, відразу ж  попрямував на кухню. Відкрив  холодильник, взяв дараб сала і відрізав  добрячий шматок. Від чорного хліба відламав  шкуринку, знайшов на столі зубчик часнику й прийнявся наминати все це за обидві щоки. За цим заняттям і застав його дід Тихін. Побачив, як онук з шаленим апетитом поглинає цю нехитру їжу і потай усміхнувся в  бороду. " З хлопця вийдуть люди. –  подумав старий мольфар. –  Ич, як трощить часник! Наче знає, що то перша поміч".   
– Григорію, борщик їстимеш? – запитав дід.
Грицько мовчки кивнув і пішов у комору по часник. За обідом  вмантулив  з борщем, цілу головку. Тихін тільки вдоволено крекнув, коли онук попросив добавки. Наївшись, відчув себе доволі добре, подякував за обід і вийшов надвір. Примостився на ганку і ще раз спробував пригадати, що ж йому снилося. Грівся на весняному сонечку і намагався  зрозуміти, що за кам’яна баба крутиться в голові. На думку нічогісінько не спадало. 
      Дід сторожко приглядав за ним. Старий мольфар з власного  досвіду знав, що після підсвідомого спілкування, досить важко повертатися до звичайного стану. Мовчки сидів на лавиці під літньою кухнею і, не відводячи погляду від онука, навпомацки лущив кукурудзу.        
     Радісно дзявкнув Сірко і  привітно замотиляв хвостом. У двір зазирнув Ромка. Побачив замисленого товариша, широко посміхнувся і підійшов. Та здавалося, Гриць його не помітив. Байдужо сидів на ганку, дивився кудись в далечінь і щось бурмотів  під носа. Роман постояв якийсь час мовчки, але це  швидко обридло йому. Він  трішки нахилився і гаркнув Грицькові прямо в вухо:
– Привіт, спляча красуня!
Від несподіванки, Гриць аж підскочив. Дід від цієї витівки мало не перекинув миску з вже налущеною кукурудзою. Та вирішив, поки що, не втручатися.
– А-а - а! Романе, привіт. – відповів, оговтавшись, Грицько. – Ти чого горланиш? Я ж, наче, не глухий.
– Та хто тебе зна? Може від сплячки й оглух. Це ж треба таке, майже до обіду спати.
– Ти ж знаєш, я цієї ночі не просто спав. – нагадав йому Гриць.
– Що, вдалося поговорити з кимось із відаючих? – від цікавості в чорних очах хлопця  запалали вогники. Тихін також нашорошив вуха, щоб почути що відповість онук.
– Ось в чому й річ! Ні з ким із відаючих, я не балакав. Але я  розмовляв із мамою! Та ще й запам’ятав про це! А  до цього, завжди забував, що взагалі сниться. Саме від неї я й дізнався про Прохід… – Грицько раптом затнувся.
  Намагаючись необережним рухом не перебити  хід Грицевих думок, дід ледь привстав і аж піддався вперед. Та Роман, не знав про обачність у цій справі і почав квапити товариша.
– Ну і… Чому ти замовк, Грицько? 
– Та дивно якось. Вона сказала, що потрібно шукати  кам’яну бабу, бо Прохід розташовано саме в ній. Але хіба таке можливо?… Та й де її шукати, цю бабу?…
– Слухай, а  може ти не так зрозумів? – промовив, трохи поміркувавши, Ромка. – Може  вона сказала, що кам’яна баба має Прохід? Так тоді все правильно! В нашому селі  тільки одна кам’яна баба, це Галькина прабабка.  Мені мамка колись розповідала, що в молодості  бабу Палазю називали не інакше, як  "кремінь-баба".
– Та  наче ні… – завагався Гриць. – Прохід " В" кам’яній  бабі. Саме " В"!
– Тоді я не знаю…  Все одно треба сказати Гальці, нехай розпитає  бабку  про Прохід. – наполягав Роман.
– Сказати, то скажемо, але мені здається, що баба Палазя тут ні  до чого… 
    Грицько напружився, щоб пригадати, що ще запам’ятав. На скроні проступила вена і  нервово запульсувала. Роман, помітивши це, трохи відступив від нього і  глипнув на діда. Тихін, помітивши його розгублений погляд, відставив миску з кукурудзою і поспішив до хлопців. Грицько так занурився у спогади, що навіть не помітив, як старий підійшов і став у нього за спиною. Дід  приклав до рота вказівний палець, показуючи Роману, щоб він мовчав. Той розуміюче кивнув і з усіх сил намагався стримати себе. Обома долонями затулив рота, щоб ненароком не бовкнути зайвого.
    Від напруження Гриць  неймовірно зблід. Вена на скроні навпаки, ще більше випнулася й набула синього кольору.
–  Саме так! Прохід в кам’яній бабі. А баба…  А баба на горі в лісі… Так! В лісі, на горі. –  Грицько глянув на Романа посовілим поглядом. Та товариш знайшов  сили і змовчав. Ще міцніше притулив долоні до рота. Через якийсь час Гриців погляд розтуманився. Помітив, що Ромка стоїть, затиснувши рота.
– В тебе зуби болять? –  поцікавився він.
Роман  запитально глипнув на діда, той ствердно кивнув.
– Хух! Думав не витримаю! – опустив руки і полегшено  видихнув. – Нічого в мене не болить. Це я рота затулив, бо дід показав, щоб я язиком не ляпав. – І махнув рукою кудись позаду Гриця.
– Що? Дід? – Грицько озирнувся і побачив за спиною старого. Той  уважно на нього дивився. – Діду, а чому  замість відаючих, я говорив з мамою? Вона ж у мене проста людина.
– Оце й мені дивно. – відповів  Тихін. – Я ж все зробив так, як завжди… Чого ж тоді ти  розмовляв із нею, а не з кимось із наших? – Він замовк, хлопці також принишкли. 
–  І що химерно, звідки твоя мати взагалі  знає про Прохід. І до чого тут кам’яна баба? Вона ж була…  – дід запитально глянув на Гриця, – Ким працювала твоя мати?
– Етнографом. – і щойно Гриць це промовив, як мозок, мов блискавка, пронизала думка. – Так, звичайно! Як я відразу не здогадався!? Мама працювала етнографом, вона вивчала старовинні звичаї й обряди. А кам’яна баба, це такий витесаний з каменю пам’ятник. Старовинний. Я сам колись таку бачив, коли їздили на одну  з "вилазок"! Як міг забути про це!?
– Витесана з каменю кажеш? Це ж, мабуть, від Перших ще…  – Дід Тихін розвернувся і поволі рушив до літньої кухні. Так замислився, що навіть  не глянув на здивованих онуків.
– Чуєш, а хто такі  перші? – запитав Ромка.
– Я не знаю…  – розгубився Гриць.  – Мама тільки розповідала, що ці витесані статуї належать до якоїсь древньої  культури, від якої походять усі українці…
– Ходімо до Гальки! – запропонував Роман. – Може вона щось знає. Вона класно  по історії  шариться.
– А дід?... – непевно  запитав Грицько і зиркнув на відчинені двері кухні.
– А що дід. Йому зараз не до нас. Ми швиденько змотаємося, він навіть не помітить, що нас не було. – підбурював  Ромка.
– Добре. Тільки швиденько. – погодився Гриць. 
      Навіть і не зогледілися, як опинилися біля Галиних воріт. Зайшли в двір і  відразу ж побачили дівчину. Та сиділа навпочіпки, спиною до них. Хлопці перезирнулися. В обох виникло нестерпне бажання налякати її. Стали тихенько підкрадатися. Коли завмерли майже  біля дівчини, вона промовила:
– Навіть і не думайте. Не бачите що я зайнята?
Від несподіванки, приголомшені парубійки аж роти порозкривали. Галя повернулася і вони побачили, що в одній руці дівчина тримає Чорниша, а в іншій, маленьке жовте курча. Вона товкла дзьобиком котячий ніс.
– А що це ти робиш? – поцікавився Гриць.
–  Хіба не бачиш? Вчу Чорниша не займати курчат. Хоча, мабуть, й не варто  його мучити. Цього року у нас така квочка, що й на бабцю кидається, не те що на котеня. Але про всяк випадок натовчу йому писок. Він ще малий і не знає, що курчат не можна займати. 
   Галя ще пару раз дзьобнула курчам по носику кошеняті. Відпустила на траву, спочатку курча, а потім котика. Маленький жовтий м’ячик, голосно цівкаючи, побіг до котеняти. Чорний хижак дременув, як обпечений, щойно той підкотився. Почувши голос курчати, десь обізвалася квочка.
– О, наче навчився. – радо зауважила Галинка. – Ану, хлопці, відійдіть до хати. – Вона встала і пішла до сараю. Коли друзі опинилися на ганку, випустила квочку. Та, неначе скажена фурія, вискочила із сараю. За нею квапливо вибігло з два десятки курчат. Одні з них були жовті, деякі руденькі, а троє, як і їхня мати, чорні. Квочка стрімголов кинулася до самотнього курчати. Воно також бігло з усіх  сил на закличний голос своєї грізної матусі. Коли мале опинилося поруч, мама-курка підкликала інших курчат до себе. Поважно квокчучи, пішла з усім сімейством  до купи попелу в кутку двору.
– А наша квочка, під час дощу, в будці у Сірка заховалася. – пригадав  Грицько.
– Добре, що в нас  взагалі немає собаки, а то вона зробила б з нього опудало. –  Галя підійшла до друзів. – А чого це ви бігли? Так захекалися, що дихали, як два потяги.
Хлопці  переглипнулися й гиготнули. Тепер  зрозуміли, як дівчина здогадалася, про їхню присутність. 
– Так це ми спішили до тебе в гості. – відповів, підморгуючи товаришеві, Ромка.
 Галя  прискіпливо глянула спочатку на нього, потім на Гриця. Помітивши, як швидко зникла веселість з блідого обличчя, затурбувалася:
– Грицю, щось трапилося? 
 Грицько зітхнув.
–  Ти ж знаєш, вночі я мав  розмовляти із відаючими. Розпитати їх про Прохід.
– Так, я цілісіньку ніч не спала. Все думала чи дізнаєшся щось, чи ні. –  підтвердила  Галинка.
– Так от, про Прохід  я дізнався, але не від відаючих. Цієї ночі я  розмовляв з мамою. Вона сказала, що Прохід в кам’яній бабі, а кам’яна баба на горі в лісі. Дід каже, що можливо, цю бабу зробили якісь перші. Ти, часом, не знаєш про перших? 
– Еге ж, ліс  великий, де нам шукати цю бабу? – додав Роман.      
 – Кам’яна баба кажеш? – Галя замислилася. – Нічого такого я не чула, але можу попитати в бабці. Або вечором у Макарія.
– А чого вечором? Краще запитай у нього зараз, а в бабки спитаєш вже якось сама.  – запропонував  Ромка. Він трохи побоювався бабу  Палазю, бо по селу різні чутки ходили.
– Можна й зараз. – погодилася дівчинка. – Ходімо  в сарай.
Друзі поспішили до сараю. Галя покликала Макарія, але  сарайник не обізвався.  Дівчина зайшла за ясла і нахилившись, зазирнула в якусь халабуду.
– Його тут  не має.  – сказала  хлопцям,  які нерішуче тупцялися на порозі. – Видно, Грицю, він до вас подався.
– Може й до нас. – погодився той. –  Дід пішов до Никодима радитись, отже  вони і його покликали.
–  Ет, Грицько, лоханулися ми! –  Ромка за звичкою почухав потилицю. – Треба  було не бігти сюди, висолопивши язики, а там тихенько постояти, послухати.
– Так ви що, тільки за цим і бігли  до мене? Щоб поговорити з Макарієм? – розгублено запитала Галя. Гриць, відчувши образу в її голосі, заспокоїв:
– Ні, Галю! Чого ти? Ми прийшли, щоб порадитися з тобою. –  він ткнув  Романа ліктем. Той вмить зрозумів свою необачність і ствердно закивав головою.
– Справді, Галько, для чого нам якийсь сарайник? Хай вони там між собою  радяться, а ми - між собою. Ще побачимо, хто до чого додумається. – підтвердив  Ромка.
– Тоді ходімо в хату. – запропонувала радо дівчинка. – Ми з бабусею сьогодні  саме пиріжків напекли. Вони вже вичахли, то поїмо з чаєм.
–  А з чим пиріжки? – запитав  Роман, виходячи з сараю.
– З яблуками. 
– Клас! Люблю з яблуками. А ти, Грицько, з чим любиш? –  він вдоволено потирав руки.
– Та я й не знаю, – розгубився хлопець. – в мене мама не пекла пиріжків. 
      Галя  заварила чай  і поставила перед хлопцями велику миску з пиріжками. Друзі сиділи на кухні,  наминали пиріжки з яблуками і розмовляли. Спочатку їм здавалося, що неможливо знайти в великому лісі  бабу витесану з каменю. Та пригадали як ловили чорта і вирішили що й це завдання до снаги. Так захопилися, що  розмовляли голосно, не відаючи, що до них прислухається баба Палазя, яка  відпочивала в сусідній кімнаті. Порозходилися тільки під вечір. І хоча хлопці  так нічого  і не дізналися про тих, кого дід  назвав "першими", але настрій у всіх був веселий.
                               Розділ – 13.  Грицева наука.  
   Зустрілися в школі  вранці  і зрозуміли, що ніхто нічого так і не дізнався про кам’яну бабу.
– Шкода. – зауважив Ромка. – Можна  звичайно після уроків походить лісом, пошукати ту бабу, але не знаю  як ви, а ми на цьому тижні садитимем картоплю та іншу городину.
– Ми теж. –  повідомила Галя. – Вже сьогодні післяобід почнемо. А завтра я, мабуть, і в школу не прийду. Бабця сказала, поки земля повністю не висохла, треба всю картоплю посадити. Ми ще два тижні тому  її  з погреба дістали. Вона вже такі  великі ключки попускала, тепло ж на дворі. 
– О, і я скажу мамці, що теж не піду до школи. Краще садитиму, поки вона на роботі. У нас, правда, вічка ще не дуже великі, але так швидше справимося. Цього року,  аж вісім сортів  треба посадить. То вже на вихідних, може, й звільнюся. – сказав Роман. – А ви, Грицю, коли починаєте? У діда теж, мабуть, з п’ять сортів картоплі. 
– Я не знаю … – відповів, почервонівши, Грицько. 
    Він взагалі не знав, що у картоплі є якісь сорти. Для нього вся бульба виглядала однаково. А про посадку городини, вони з дідом взагалі не розмовляли. Хлопцю стало  соромно. Роман з Гальою перезирнулися і Ромка знизав плечима. Їм, дітям які виросли коло землі і з малечку працювали на ній, в дивину було, що їх одноліток  не знає, коли в  сім’ї розпочинаються польові роботи.           
      Щойно Грицько прийшов зі школи, відразу ж запитав діда, коли садитимуть картоплю. Старий  дуже здивувався. Він думав, що онук, який до того жив у місті, мабуть і не знає, коли садять картоплю. Та й взагалі нічого не петрає в городині.                 
– Можемо й завтра почати, коли сьогодні город заволочать. – сказав дід. – Ходімо в літню кухню, глянемо, чи картопля вічка "відкрила". Якраз перед вашим приїздом я дістав її з погреба. Прямо в сінцях, у ящиках і поставив. Ось тільки лампочку  вкрутиш, я саме  в магазині купив. – Він дістав із кишені  старенької курточки  лампочку і пішов  у літню кухню. – Ослінчик прихопи, бо там височенько лампа.
   Гриць узяв маленький стільчик і подався за ним. Широко відкривши вхідні двері, дід допоміг онукові  викрутити стару лампу. Нову лампочку хлопець вже вкручував  сам, Тихін тільки притримував  стільчик. Вкрутивши, засвітив світло.
– А що це таке?! – вигукнув дід і підняв з долівки дві засушені червоненькі ягідки. Трохи розім’яв їх і понюхав. – Та це ж вовчі ягоди! Вони входять в збір для спілкування на відстані. 
   Старий мольфар нахилився і  пильно придивився до долівки. Помітив ще й потерть від засушених маленьких листочків. Грицько їх також не  визбирав, коли зіштовхнувся в сінцях і ненароком розсипав приготовлений збір.
– Так ось чому ти ледь копита не відкинув?! – спересердя дід  заліпив онуку такий запотиличник, що той мало не впав.
На крик, з  прочинених дверей кімнатки, вибіг домовик.
– Що тут у вас коїться? – запитав він.
– Ось, глянь, що накоїв цей телепень! – вигукнув Тихін і показав  засушені ягідки. – І сюди  подивись. – Присів навпочіпки і ткнув пальцем у долівку з зеленою потертю.
Никодим роздивився ягідки, понюхав. Взяв з підлоги трохи зеленого пилку і також нюхнув. Здивовано глипнув на розгубленого Гриця. Парубійко стояв мовчки і тільки потирав забиту потилицю.
– Хлопче, ти хоч розумієш, що через свої лінощі, мало не вмер? – строго запитав домовик.
Грицько, нічого не розуміючи, зиркав то на діда, то на нього.
– Але ж я нічого поганого не зробив … – промимрив несміливо.
– Як це нічого поганого не зробив?! Ти ж не визбирав те, що розсипалося. Я ж питав тебе,  все визбирав, чи мені перевірити. Так було? – допитувався Никодим.
– Так я ж все визбирав. – відповів хлопець. – Що тут лишилося?! Якісь дві манюні ягідки, та пару дрібнесеньких листочків?
– Якісь дві  ягідки і пару листочків!? –  вигукнув старий мольфар. – Чуєш,  хазяїне, поясни йому, бо в мене зараз нерви здадуть! Не приведи, Господи, знову вдарю дитину. – він махнув рукою і, скрушно хитаючи головою, вичовпав із сінець. Домовик подивився на Грицька  і також похитав головою.
– Саме через ці маленькі ягідки і пару сушених листочків, яких не вистачало у вариві, ти мало не вмер. Тільки тепер розумію, що Тихін був правий, коли не розгубився і прочитав над тобою закляття. А так, твоя свідомість могла назавжди залишитися в "зіжмаканому  просторі". Адже саме через нестачу трав у зіллі, тебе туди й закинуло. І блукала б твоя душа там без кінця і краю, до самого знищення. 
     Хлопця аж пересмикнуло. В голові  раптом  виникло таке страшне видіння, від якого у вві сні  жахнувся б.        
 – Я ж не знав… – прошепотів він.
–  Тепер знатимеш! У всіх своїх  справах, кожен відаючий, повинен строго дотримуватися послідовності і точності. Інакше наслідки можуть бути непередбачувані! Саме через такі необачні витівки трьох Великих Відаючих, колись милий і привітний "зіжмаканий простір", став непридатним для життя всіх нас, знаючих. Тому і мусимо виживати у світі людей… Ось такі, Грицю, справи. – домовик сумно глянув на  нього великими жовтими очима мокрими від сліз.
Грицько нервово зковтнув.
— Вибач, я справді не знав, що така дрібничка, може накоїти великої біди. Тепер завжди  намагатимусь  робити все точно і акуратно. — Щиро пообіцяв він.
– Та вірю… Ось тільки іди і вибачся перед Тихоном. Він дуже попереживав, коли ти  вночі  мало не вмер. Я на нього нагримав тоді. Думав, що він, по-старості, не правильно зілля зварив. А воно бач, як виявилося… Я  ввечері вибачусь, а ти йди зараз. –  Никодим розвернувся і почимчикував у кімнатку, а Грицько подався до хати. 
    Тихін на той час уже заспокоївся і сам себе картав за те, що підняв на онука руку. До цієї пори він ніколи і нікого не бив слабшого за себе. Тому дуже здивувався, коли Гриць попросив  у нього вибачення. Рвучко пригорнув малого до себе, та так міцно, що хлопець відчув, як схвильовано б’ється дідове серце. Тільки тепер Грицько зрозумів, як сильно любить цього чудернацького старого.
    На дворі щось забібікало і через деякий час загавкав Сірко.
– Ходімо надвір,  мабуть  трактор приїхав. –  дід хутко вийшов за поріг і Гриць поспішив  слідом.
  До них дійсно приїхав трактор і молодий чоловік заходив з поля у двір. Він щиро привітався з дідом. Старий попросив, щоб тракторист  узяв Гриця до себе в трактор. 
– Ти ж хочеш покататися? – запитав  онука. Той радо закивав  головою.           
 Механізатор не відмовив і через хвильку Грицько гордовито трясся в кабінці. Разом вони заволочили город.
– Ну що, Григорію, завтра можна садити картоплю й буряки. – сказав дід  коли трактор поїхав. – Пішли, винесемо її у двір і приготуємо відра та лопати. Ти копатимеш чи тільки вкидатимеш?
– Діду, якщо по-чесному, то я тільки сьогодні дізнався про те, що картоплю треба садити. Ні, я звісно знав, що якось вона росте, але як саме, про це навіть  уявлення не маю. Та коли Ромка казав, що сам садитиме картоплю, то гадаю і я зможу. Ви тільки покажіть, як.
    Тихін непомітно усміхнувся в бороду. Стало приємно, що онук росте  беручким до роботи, це неймовірно тішило його.
– Ну що ж, коли хочеш, то й покажу всі " премудрості". – промовив  старий.
– Діду, а може й мені завтра не йти в школу. – несміливо запропонував Гриць. – Так швидше справимося. Галя казала, що потрібно все посадити, доки земля вогка.
– Галя кажеш. Це яка Галя, баби Палазі? – запитав  дід і побачив, як онук почервонів. – Ага, отже Палазіна. Ну коли вона  така хазяйновита, як Палазя, то хотів би мати її за невістку. – він зиркнув на Гриця. Хлопець ще більше  зашарівся.
– Та ну вас, діду…
– Добре, добре. Все, більше не буду! – старий гучно засміявся. – Коли хочеш, можеш  зостатися вдома. Завтра у вас ніяких "контрольних" не намічається? – запитав  онука, той заперечливо покрутив головою. –  Тоді залишайся. Ось тільки чи витримаєш  цілий день "танцювати"  з лопатою? 
– Витримаю, діду, витримаю. – запевнив Грицько і дід здався.             
    Наступного дня, нашвидкуруч поснідавши, заходилися саджати картоплю. Спочатку  дід показав на яку глибину копати ямки і на яку ширину відступати. Він копав, а Гриць накидав: де більша картоплина - то одну, а де - менша, то й дві. Так повчав старий. Докопавши рядок, позначив інший і до справи взявся хлопець. На дві лопати, посадили сім рядочків. Потім прокреслили сапкою два рядочки під насіння кормового буряка. Дід вів, а Грицько насипав зморшкувате насіння і швиденько загортав ногами, щоб земля не висохла під гарячим весняним сонечком.  До обіду засадили добрячий шматок землі. Пообідавши, знову подалися на поле. Та як Гриць не старався, але робити так швидко, як до обіду, вже не міг. Надвечір був ледь живий. Так-сяк поїв, через силу помив брудні ноги і роздягся. Щойно торкнувся подушки, враз  заснув міцним сном. Тихін бачив, як заморився онук і наступного дня не будив його зрання. Минула вже десята година, коли знову вийшли в поле. Всі Грицеві м’язи так боліли, що ледве заставив себе взяти лопату. Та хоч дід і запропонував йому накидати картоплю, а копатиме тільки він, хлопець відмовився. На рівні з дідом копав лунки і накидав туди бульби. І як не важко, але до вечора посадили всю картоплю і буряк. Ледь польопав брудними ногами у воді  і  поплентався спати. Перед цим наказав дідові, щоб завтра збудив його до школи. Старий  вмовляв не йти, а трохи перепочити, та Грицько не послухав.
   Вранці, насилу розліпив очі. Навмання  одягся і з тими підручниками, що склав на понеділок, так і пішов. Ледве приплентався до школи і дуже здивувався, коли побачив  на стадіоні Романа. Товариш грав з однокласниками у футбол. Побачив Гриця, схопив  рюкзак, який лежав на лавці, і підбіг.
– О, а ти чого такий замучений? – поцікавився Ромка.
– Картоплю садив. – коротко відповів Гриць.
– А-а-а, тепер ясно, де ти був! Це мені хлопці сказали, бо мене також не було. 
Грицько ствердно  кивнув.
– Ну то як, все посадили? – допитувався  Роман, йдучи з підскоком коло чалапаючого Гриця.
Той знову тільки кивнув.
– Ми з мамкою теж все посадили. – радо повідомив Ромка. – Сьогодні ще грядки посіємо, а завтра я швиденько цибулю потикаю і на вихідні  вільний. Так що зможемо піти в ліс, шукати твою бабу.
Вони саме дійшли до класу і в дверях зіштовхнулися з Гальою, яка виходила.    
– А -а-а, Галю, привіт.  – привітався Гриць. – А яку  бабу? –  запитав він. 
   Ромка від його запитання, перечепився через поріжок і гепнув додолу. Здивовано глипнув на товариша. Той вже дочовгав до свого місця, недбало кинув на підлогу рюкзак і  завалився на стілець.
– Галько, а що з ним? – запитав Ромка піднімаючись.
– І тобі, Романе, добрий ранок! – Під'южила дівчина і поспішила до Гриця.  
– Захворів? — вона помацала його  чоло. – Що з тобою, ти ж наче не хворий?
– Я картоплю садив. – коротко відповів Гриць. Склав руки на парті, бухнувся на них головою і почав моститися спати.
– Перевтома. – констатувала Галинка. – Тому він і про кам’яну бабу забув.    
 – Від чого перевтома? – запитав  розгублено Роман.
– Не знаю. – потисла плечима дівчина. Та помітила як хлопець мучиться в здогадках і пирхнула зі сміху. – Та не переймайся так, Романе! Він втомився  картоплю садити.
– Втомився картоплю садити? – не міг збагнути Ромка.
– Так! Уяви собі, деякі люди втомлюються садити картоплю. Моя бабуся, наприклад,  того  року також вже не в змозі була викопувати картоплю. Ми навіть людину наймали, щоб допомагала.
– Так то ж  копати, а це садити… – нічого не розуміючи, Роман всівся біля  Гриця і став готуватися до уроку.
   Продзвенів дзвінок і в клас зайшов вчитель української мови і літератури.
– О, а це що за спляче створіння? – запитав Ромку і показав на його сусіда по  парті.
– То, Дмитро Іванович, Грицько спить. Він два дні картоплю садив і Галька каже, що він від цього втомився. – відповів  Роман.
– А-а-а, ну коли картоплю садив, то може, з незвички і втомився. Що ж, хай тоді поспить. Він " хвостів" не має, а  боржників у мене і так вдосталь.  Давайте, розказуйте вірш, заданий на минулому тижні. – Вчитель відкрив журнал і викликав першого учня. 
    І хоч як голосно однокласники декламували вивченого вірша, та це не збудило сплячого Гриця. Наступним уроком була рідна мова і хлопця знову залишили спати. Всі інші учні, окрім нього і Галинки, виконували роботу над помилками диктанту, який недавно писали. А Гриць з Гальою отримали по дванадцять балів. Третім уроком  була  музика.  Учні подалися в актовий зал співати пісень, а Грицька знову залишили в спокої. Вчителька з музики сама недавно приїхала з міста і на власному досвіді знала, як виморює сільська робота. Так Гриць проспав до великої перерви. На великій перерві  Ромка розтуркав його і повів у буфет. За окремим столиком на них вже чекала  Галинка. Дівчина встигла взяти три склянки гарячого какао і три рогалика  з повидлом.
– На, Грицю, пий. – вона підсунула  склянку з напоєм. –  Я наговір зробила на бадьорість. Не знаю чи з какао подіє, бо коли собі інколи так роблю, то намовляю на чай. Але  може хоч трохи полегшає…
   Грицько насилу випив ту склянку. Рогалика з’їсти не захотів, але  Роман не дав  йому зачерствіти. І чи то справді  замовляння подіяло, чи хлопець вже нарешті виспався, та далі зміг вчитися з усіма на рівні. А на останньому  уроці була фізкультура. Гриць навіть постояв на воротах  і не пропустив жодного голу, хоча вони грали проти восьмого класу. 
– Я ж казав, що ми  зробимо цих восьмикласників! – радо вигукував Роман. Він не міг натішитися, що після бійки і при відсутності ватажка  Максима, однокласники взяли їх  до свого гурту. Весь шлях додому тільки й говорив про минулу гру.
         Розділ – 14. Лісовик  Спиридон  і кам’яна  баба.
       Сірко сьогодні теж був радий. Гриць ще здалеку почув його дзявкотіння. Хлопець всміхнувся. Закортіло відв’язати песика і трохи погратися з ним. Зайшов у двір і побачив бабу Палазю. Старенька сиділа на лавці і щось жваво обговорювала з дідом. Грицько враз забув про свої наміри. Нерішуче переминався біля хвіртки, не наважуючись пройти далі. Баба Палазя примітила його.
— Ходи здоровий, парубче! — старенька  окинула  хлопця оцінюючим поглядом.
  Той почервонів, привітався і поспішив до хати. А дарма, бо наступна розмова неймовірно  зацікавила б його.
– Так чого ж я прийшла до тебе, Тихоне. – промовила Палазя, коли вже поговорили  про всі польові роботи, що зроблено і які варто ще зробити. – На днях чула я, що твої онуки, разом з моєю дівкою, шукають якусь кам’яну бабу. 
 Старий мольфар враз  нашорошив вуха.
 – Всі ці дні тільки й думала про це. Чомусь здавалося, що  знаю про неї. І чуєш, таки не помилилася! Хоч і замучив цей склероз, але пригадала, що колись, ще замолоду, справді бачила ту бабу. Но-но, не дивись на мене так, я не здуріла! То-та баба, це така велика кам’яна брила з вирізьбленою головою і великими цицьками. Черево в неї, правда, теж велике. Але не втім річ. – старенька пожувала губами, а Тихін неначе  сам закам'янів. – Так от, того дня тинялася я лісом, збирала потрібні мені трави. Не знати як, та затаскало у таку місцину, де раніше ніколи не бродила. Хоча до того сходила наш ліс і вздовж, і впоперек. Вийшла на галявинку, а посеред неї - гора. І  досить височенька, хоча у нас, як так, і гір ніяких не має. Але що головне, побачила я на тій горі цілі зарості  ламикореню.  Ти ж знаєш, він не росте в нашій місцевості, а тут майже метрова подушка. Зраділа я страшенно і подерлася на ту гору. Та як не дряпалася, не можу залізти, й край. Я й з того боку і з іншого. Не пускає! До вечора промарудилася коло тієї гірки і ні з чим, вже поночі, причовпла додому. Зла, як собака.  – Палазя замовкла, мабуть заново переживаючи давню невдачу. – Та не в тому паскудному бур’яні річ. На тій горі, я й  бачила кам’яну бабу. І знаєш, що чудно? З якого б боку не лізла, але завжди та баба стовбичила цицьками до мене. Неначе у неї їх з кожного боку поначіплено.                   
     Старенька замовкла. Стала уважно придивлятися до того, що ненароком  намалювала    своєю паличкою під час розмови. 
– Ти глянь, ще й схоже!  – Вигукнула вона, впізнавши, в малюнкові на землі, обриси кам’яної  баби. Дід Тихін зиркнув додолу. Побачив череватий силует з великими персами  і маленькою головою.
– О, Господи! – вирвалося  несамохіть. – Жахіття якесь…
– Ну знаєш, я не Мікеланжело. – Образилася на нього бабця.
– Та, ні, ні. Нічого, симпатичненько так...  – почав підлещуватися старий. – Так де ти, Палазю, бачила то-ту бабу? 
– Та кажу ж тобі, на горі  у лісі.
– Еге ж! Але чуєш, ліс то у нас великий, дітям що, до скону там блукати. Де шукати  ту дивну галявину? Чи не могла б  показати куди йти? – попрохав  дід.
– Так кажу ж тобі, старий дурню, що не пам’ятаю, як туди вийшла! – вона розсердилася, бо не любила, коли хтось помічав  її слабкості. 
– Що ж тепер робити? – запитав сам себе Тихін і замовк, замислившись. Мовчала і баба Палазя. 
– А знаєш що! – озвалася вона першою. – Я знаю, хто зміг би допомогти!
– Хто?!
– Лісовик наш, Спиридон. Знаєш такого?
– Та трохи знаю. – завагався старий мольфар. –  А ти що, на короткій нозі з ним?
– В молодості, коли  справною  молодицею була, то зналася… А тепер не дуже… – бабця відвела погляд.
– Так, по старій дружбі, поговори з ним, Палазю! Може б він і допоміг розшукати ту бабу. Він же в лісі все знає. Де який кущик росте, де яка козуля окотилася.
– Знати то знає, тільки не завжди ділиться! — промовила сердито Палазя. — Раніше я сама знаходила Квітку Папороті, а як стала старою та немічною, то й попросила щоб він показав де Квітка цвістиме. Хоч приблизно! Так той збитошник, замість допомоги, блуди на мене наслав. Ледве взагалі з лісу вийшла! З тих пір я й не ходила по Папороть. Так що  в цьому ділі я не помічник. Сам шуруй  до нього!
– Ну що ж, сам  так сам. –  крекнувши сказав Тихін. – А коли краще йти, вранці чи ввечері?
–  Рушай, ліпше, вранці.  За день його люди так нанервують, що він тоді  як ліший, а не лісовик.
– Знать до світанку й подамся. Оце завтра й піду! –  дід  рішуче встав з лавиці. За ним підвелася й старенька
– Ходи тоді й завтра. –  вона тугіше зав’язала кінці хустинки. – А я вже піду. Коли твій парубок  вернувся, то й моя Галинка вже вдома хазяйнує. –  попрощалася і подріботіла  з двору.
   Тихін поспішив у літню кухню. Хотів  попитати Никодима, де і як  знайти лісовика. Домовик уважно вислухав  розповідь старої відьми і також  порадив, йти до Спиридона   вранці, ще вдосвіта. А шукати його варто біля кремезного дуба, що  росте на узліссі.
– І  що мені робити? Прийти та погукати? – допитувався дід.
–  А що тут такого? Прийди та й погукай. Коли він  вдома, то озветься, а як не буде його, то до тебе вийде котрась із хух. Почекаєш тоді  трохи.
– Хто-хто вийде?! – перепитав старий мольфар.
– Хтось із хух. Вони у нього постійно живуть. Мавки ж не  привчені до роботи, а  Спиридон  любить чистоту і порядок. Та й попоїсти добреньке любить… Ой, Тихоне, довго все пояснювати і воно тобі зараз ні до чого. Он йдіть з Грицем на город  і садіть щось. Глянь, яка днина! А завтра навідаєшся в ліс і все буде гаразд.
– Що ж, коли так, то й так. – погодився Тихін і пішов  кликати онука на город.
     Грицько вже  повчив уроки. Швиденько пообідали і подалися на поле сіяти моркву, редиску і іншу городину. 
– Ну що ж, на завтра лише зосталося цибульку потикати  і кукурузку  посадить. – підсумував  дід, коли  вже поночі зайшли до хати. Поки працювали на городі,  переповів  розмову з бабою Палазею. Попередив, що завтра  йде до лісу говорити з лісовиком, тому онуку потрібно самому встати вранці.
 – Я будильник накручу, а снідання сам вже приготуєш.  Добре? Бо я, мабуть, не повернуся на ту годину, коли тебе будити треба.
– Добре, діду, добре. Ви не переживайте, голодним не піду. Ось дивіться, картопля варена  залишилась, то поїм її з квашеною капустою та з салом. Ви тільки розпитайте  лісовика про ту бабу. – запевнив Гриць.
– Та я й не переживаю. Ти ж уже парубок, справишся!                                              
       Ще поночі, старий мольфар подався до лісу. Вийшов на узлісся і наблизився до розлогого  кремезного дуба, який ріс посеред галявини.
– Спиридоне! — покликав  несміливо. До нього ніхто не озвався. Дід прокашлявся і скільки мав сили в грудях, покликав. – Спиридо-о-о-не-е-е! 
   Через мить, прямо з дуба, до нього вийшов кремезний бородатий  чолов’яга  у пантофлях на босу ногу, довгій льолі і смішному  нічному чепчику.
– Хто тут горлає, як навіжений? – сердито запитав він і  витріщився на  Тихона. І хоча дід був також не низенького зросту, але  ледь-ледь сягав по-плече, цьому дебелому  чорнявому чоловікові із розкішною бородою. – Я ж тільки ладжуся спати. Невже не можна навідатися пізніше?
– Вибачай, Спиридоне, що турбую, та мені сказали, що до тебе краще прийти ще вдосвіта. Якби знав, що неможна зараз турбувати, то навідався б пізніше. – Тихін   вклонився лісовику.
– Та гаразд вже…  – махнув той рукою, зняв нічний чепчик і вдоволено почухав кошлату бороду. – Правильно тебе проінформували, це я сьогодні затримався. Прилаштовував  сімейство вовків з сусіднього лісу. У них там вирубка дурна почалася, то вони до нас вирішили перебратись…  Кажи, що привело тебе, бо з доброго дива не приходять сюди відаючі.
Тихін повідав лісовику про свою розмову з бабою Палазею і попросив  у нього допомоги. 
– А чому Палазя  сама не прийшла? – поцікавився  Спиридон скоса зиркнувши на старого.
Той обережно кахикнув, не знаючи, чи казати здорованю про бабину образу. Хвильку повагавшись, вирішив, що нічого поганого не станеться.
–  Образилася Палазя на тебе. Коли  вона останній раз  Квітку Папороті шукала, ти ні щоб їй  допомогти, а ще й блуди на неї наслав.
Почувши це, лісовик розлого загиготів.
– Е-е-е! Стара стала Палазя, навидумує  всякого. Ніякого блуду я на неї не напускав! Вона сама, сліпуючи, пішла не за хухами, які світили їй ліхтариками, а за світляками. Якраз тієї  ночі  то-та комашня надумала ігрища свої влаштувати ото й позбиткувалися малість з неї.  А я тут не причому. Так  їй  і передай. Нехай приходить цьогоріч, спробую їй допомогти. А ось ти, даремно сюди прильопав. Не маю права показати тобі кам’яну бабу. Ти з того ж таки  виводку, що й Палазя. Це їй тоді ще повезло, що взагалі вийшла на ту галявинку. Видно  я десь відлучався з лісу, а то б дулю велику вона побачила, а не кам’яну бабу. Так що йди собі додому і не бери дурного в голову, а важкого у руки. НЕ можна тобі  туди!
    Вислухавши лісовика, Тихін похнюпився. Вже й розвернувся щоб йти додому, аж раптом осяяла  думка.
–  Спиридоне, так то не мені треба! То правнуку моєму …
– Та хоч царю Гороху! – перебив його Спиридон. – Кажу ще раз, ти з того ж таки   виводку, що й Палазя. Отже й правнук твій такий же.
 – Ні, він не такий! – набравшись сміливості, заперечив Тихін. – Він  Обраний!
– Що?! – вигукнув  Лісовик. Враз замовкло птаство, яке прокидалося і радо розспівувалося, вітаючи новий день. 
– Він  Обраний! – повторив, більш  впевнено,  дід.
– ОБ-РА-НИЙ!? – перепитав  Спиридон.
– Так, Обраний. – ствердно кивнув Тихін.
– Гей-гей! ОБРАНИЙ! Чому ж одразу не сказав!? – лісовик  так зрадів,  що згріб  діда в оберемок і підкинув  догори. Вловив, притис  до себе і пританцьовуючи закружляв з ним навколо дуба. Через який час, трохи захекавшись, поставив ледь живого Тихона на землю.
– Для Обраного,  зроблю все, що хочеш! Коли його провести до Проходу? – Глипнув на старого мольфара і швидко переправився. – Ну, до баби? Кам’яної.
– А коли мож? – запитав обережно Тихін.
– Та коли  Обраний  накаже, тоді й проведу. – відповів Спиридон.
– А завтра, або післязавтра, мож? – допитувався дід.
– Мож!
– Ну,  я  тоді пішов? – несміливо запитав Тихін.
– Іди, іди! – дозволив радий лісовик. А сам ще довго махав  чепчиком йому вслід.
   Вдома Тихін  вже не застав онука. Вирішив, поки немає хлопця, поділитися радісною новиною з Никодимом. 
    Прокинувшись  вранці  від пілікання будильника, Грицько похапцем поснідав і подався до школи. Там  переказав друзям  вчорашню розмову з дідом. Домовилися, що відразу після школи, підуть до Гриця додому і попитають  діда, чи вдалося домовитися з лісовиком. Насилу дочекавшись кінця уроків,  поспішили до двору старого мольфара. Побачивши  завзяту трійцю,  Тихін спочатку розгубився. Та опанував себе і переповів  розмову зі Спиридоном, не вдаючись в подробиці дивної поведінки лісовика. Друзі вирішили, що вже завтра  вранці, хлопці прийдуть до Галі і гуртом подадуться до лісу. На тому й розійшлися. Щоб завтра бути вільними, потрібно було  вже сьогодні переробити  ту роботу, яка залишилася на городі. 
   Грицько завзято тикав цибульку в маленькі розорки. Та хоч як  старався, але  тільки під вечір посадив ту  дрібноту в землю. Старий вирішив, поки онук рачкує над цибулею, то він посадить кукурудзу. До настання сутінків впоралися з усією роботою. Гриць знову добряче заморився, та не зважаючи на втому, довго не міг заснути. Крутився в постелі, переживаючи про майбутню розмову з лісовиком. Тепер зрозумів стан Ромки, перед знайомством із домовиком.
     Прокинувшись вранці, вирішив порадитися з Никодимом  щодо сьогоднішньої зустрічі  з лісовиком. Він почувався не  впевнено, але домовик заспокоїв його. Розповів, що в розмові зі Спиридоном треба вести себе так, як з усіма знаючими. Нічого не  боятися і говорити про все відверто і твердо.
– Не переживай, все буде гаразд! Але пам’ятай, ти  Обраний, – повчав Никодим. – отже повинен поводитися так, як це личить. І  друзям перекажи, що вони не просто якийсь там молодий, ще ненавчений мольфар і доволі  кмітлива відьмочка. Разом з тобою, вони  Сила Трьох. Коли б були простим мольфаром-початківцем і  молодою відьмою, то і вимоги  ставилися б мізерні, а так, ті похибки, які б пробачили іншим, для вас неприпустимі. Зрозумів?
– Та наче й зрозумів, а наче й ні… – непевно відповів Гриць.
– Ет! Вчитись тобі  та вчитись. – дорікнув Никодим, помітивши розгублений погляд  хлопця. – А вчитися ніколи. Мати  твоя в "зіжмаканому просторі" довго не протягне. Не знаю, як вона, бідолашна, в такому жахітті  стільки часу. 
Почувши це, Грицько враз  зблід, та через мить, в його очах запалали дивні  вогники. " О! Подіяло!" – радо подумав домовик. Рішучий вогонь, в очах молодого характерника  швидко розгорався. Він хутко вийшов. 
– Має бути гаразд… — стиха  додав Никодим  вслід. 
   Щойно Гриць вийшов з літньої кухні, як побачив Романа. Не давши  товаришу пройти до ганку, взяв  за лікоть і поспішив до хвіртки.
– Діду, я в ліс! – гукнув старому, який стояв на сходах. Поки Тихін нагадався, що онук  сьогодні ще не снідав, того й слід простиг.
    Всю дорогу Грицько відмовчувався. Як не намагався  розговорити його Ромка, він тільки рішуче крокував. Швидко дійшли до Галиного двору. З величеньким клуночком у руках дівчина вже чекала на них. 
– Це харчі  й чай. – пояснила вона, помітивши їхні  поглядання на  пузату сумку.
–  Молодець, Галинко. – похвалив  Гриць, а Роман сопучи забрав  важку поклажу. 
 — Друзі, хочу вас  попередити, будьте в усьому обачні  і помірковані. Не забувайте,  ми не просто молоді відаючі, ми - Сила  Трьох! А це вартує дуже багато. Те, що іншим пробачать, нам з рук не зійде. Це мені таку настанову Никодим дав, а просто так  він язиком не ляпатиме. – промовив суворо Грицько і глянув на Романа з Галинкою. Ті розгублено перезирнулися. –  Галю, ти знаєш де росте той  дуб?
– А як же, звісно знаю! Я ще вчора бабцю розпитала. Романе, ти теж  маєш знати його. Він в нашому  лісі один такий великий.
– Це той кремезняк недалеко від  урвища?               
– Еге ж! Саме він.
– Тоді не дивно, що саме там живе лісовик, я б теж хотів пожити на такому дереві.
– Так він же не на дереві живе, а під ним, мабуть…
Так  перемовлялися між собою Роман і Галя. Грицько в  балачки стосовно житла лісовика, не встрявав. Його зараз зовсім нічого не цікавило окрім того, як визволити  маму.   
  Швидко дійшли до галявини  і зупинилися біля великого дуба, який ріс якраз посередині.  Це було справді могутнє дерево. Здавалося, від нього віє  чарівністю. Роман з Галинкою враз замовкли, приголомшені його величчю.
–  Спиридоне! – владно гукнув Гриць. – Спиридоне, виходь! Мені потрібна твоя поміч! Я- Обраний!
– Зачекайте будь ласка, Спиридон зараз вийде. – пискнуло щось  долі. Діти глипнули донизу. Серед пожухлого тогорічного листя і молоденької порідкої травички, помітили дивну  істотку. Це було щось схоже на маленький пухнастий м’ячик  брунатного хутра  на коротеньких ніжках. Той м’ячик мав на диво великі очі, гарного смарагдового кольору.
– Ой, а ти хто!? – Галинка присіла навпочіпки, щоб роздивитися чудну істотку. –  Яке гарнюнє!
– Я, хуха Моховинка. – створіннячко опустило очі додолу і  засоромившись, зачовгало лапкою поперед себе.
 Роман, враз забувши всі Грицеві настанови, став прямо навколішки. Він хотів якнайкраще роздивитися це мале дивне створіння і цим ще більше  засоромив брунатного м’ячика.
– Ну й дрібнота … – зауважив  він. 
 Тільки Гриць стояв непорушно, пам’ятаючи повчання Никодима. Та все ж  його очі самовільно зиркнули додолу, щоб роздивитися те, що порпалося в травичці. 
– Іду, іду! Вже йду! – почувся гучний голос. Прямо з стовбура дуба  з’явився  лісовик.   
    Цього разу він був одягнений при всьому параді. Випрасувана  зелена куртка, підперезана  широким ременем з великою срібною пряжкою, такого ж  кольору широкі штани, заправлені у  коричневі чоботи з відігнутими халявками. Його чорна борода,  була дбайливо причесана, а по обидва її боки заплетені дві тоненькі кіски. Волосся зібране назад у великий хвіст і перев’язане зеленою стрічечкою. Цей чепурний чолов’яга, не мав нічого спільного з тим заспанцем, з яким розмовляв Тихін.
– Добридень! – широко усміхнувшись, сказав лісовик. З поміж рачкуючих  друзів вирізнив Гриця і прокрокував до нього. Взяв хлоп’ячу правицю і відразу ж примітив знак. Від того, що малий справді  Обраний, вмить розгубився і відпустив. Якусь хвильку  нерішуче переминався, та  оговтавшись від здивування, витер раптово спітнілі долоні об поли куртки, знову взяв худорляву руку і енергійно затряс.
   Грицькові здалося, що ось зараз його позбавлять однієї верхньої кінцівки. Та хоч як боліло, до кінця  витерпів привітання лісовика. Коли той  нарешті  вгомонився  і перестав  трясти, здорова Грицева рука сама потяглася розтерти покалічену сестричку.
 – Добрий день, Спиридоне. –  спробував  всміхнутися, та обличчя перекосила болісна гримаса.
 Розгублені друзі зиркнули на свого товариша. Забувши, що їм наказали "тримати марку",  все ще залишалися долі. Галя навпочіпки, а Ромка навколішках. Знизу вгору вони з  острахом  витріщалися на лісового велетня. 
– Мене звати Гриць, а це Роман і Галя. Ми Сила Трьох і прийшли до тебе по допомогу.   
     Молодий характерник з усіх сил намагався виправити їхнє ганебне становище. Лісовик розуміюче кивнув, широко посміхнувся і зробив крок до Ромки. Та в хлопця спрацював   інстинкт самозбереження і він швиденько порачкував назад. Спиридон розгублено зупинився і озирнувся до Обраного. Грицько ледь чутно кахикнув. Роман зітхнув, піднявся  і нехоча простяг руку. Він одразу ж пошкодував, що взагалі прийшов сюди. Аж скривився, коли Спиридон  затряс  його правицю. Галя теж піднялася. Дивилася на те  привітання і приречено чекала коли і їй почнуть відривати кінцівку. Та поздоровкавшись із Романом, лісовик галантно став на одне коліно, з обережністю взяв дівочу руку і дзвінко чмокнув її. Від цього  вчинку, Галинка враз зашарілася.
– Друзі Обраного - мої друзі!  – щиро посміхаючись, промовив лісовик. – Я правильно почув, ви і є  Сила  Трьох? Скільки часу ми, всі знаючі, тільки мріяли, щоб хоч хтось дожив до цієї значущої миті.
– Так, ми  Сила Трьох. –  Гриць ствердно кивнув.
 Не знати чому, та  він зовсім не боявся цього велетня. Пам’ятаючи, що до всіх знаючих потрібно звертатися прямо і на "ти", спілкувався з ним на рівних.  – Спиридоне, ми прийшли  для того, щоб ти показав нам  Кам’яну бабу. Ту бабу, в якій заховано Прохід в "зіжмаканий простір".
– Так-так! Звичайно. Але може спочатку ви  зайдете до мене на гостини? — запропонував несміливо  лісовик.
– Ні! – рішуче відмовився Грицько. – Спочатку Прохід, потім - гостини.
– Гаразд. – Спиридон засмучено зітхнув. – Моховинко, ми тоді пішли. Гостини переносяться на обід…  До обіду, гадаю, справимося. Ходімо. – він знову зітхнув і рушив першим.  За ним поспішили й друзі.
– Ви оце ідіть і придивляйтеся. Щоб добре запам’ятали дорогу. – напучував  лісовик.   
    Гуртом простували весняним лісом. Ні Роман, ні Галя, хоч і виросли біля лісу, ще ніколи не бачили відразу стількох його мешканців. Що вже казати про Гриця. Діти йшли  за лісовиком і раз-за-разом  їм зустрічався то їжачок, то маленьке зайченя, а то й дика косуля з козенятами. Один раз, як здалося Романові, промайнула навіть постать вовка. Але оскільки він напевно знав, що вовків  в їхньому лісі немає, то подумав, що йому  це примарилося. Спочатку йшли мовчки, та Спиридон був не з тих лихих мовчазних лісовиків, які тільки те й роблять, що лякають людей. Через якийсь час, між ним і дітьми точилася дружня бесіда. Наглядач лісу йшов і розповідав багато цікавинок з життя лісу. А коли посадив на плече Галі руду білочку, то цим милим вчинком, скрес усілякі страхи.
     Сонце стояло в зеніті, коли дісталися до потрібної галявини. На високому горбочку,  стояла кам’яна баба. Велична статуя, висічена з каменю, приблизно зо два метри зросту. Вона мала досить таки грубо витесані риси обличчя і зрозуміти де перед, можна було тільки по великих персах і об’ємному череві. Хоча аби не груди, то черево скидалося б на пишні сідниці.
– Ого-о-о! – вигукнув Роман, побачивши цю велич. – Ну й цицьки!
– Романе! – зробила йому зауваження Галя.
    Грицько видерся на гірку, підійшов до кам’яної  баби і обережно доторкнувся. Камінь під  весняним сонечком прогрівся і від дотику, на серці щось замлоїло. 
– Дивно, – промовив він. – таке відчуття, що я вже  був колись тут… 
   Обійшов довкола дебелої фігури, лагідно її погладжуючи. Роман з Галинкою також вилізли на гірку. Підійшли до кам’яної статуї з цікавістю розглядаючи давнє різьблення.
– Справді дивно, – промовила Галя. – Бабця розповідала, що статуя стоїть на високій горі. А тут же зовсім не високо.
– Та хіба це висота. – Ромка зневажливо махнув рукою. – Ось на краю Вовчого урвища, ото висота! Чого тільки його Вовчим назвали, якщо у нас зроду-віку вовки не водилися?
  Лісовик кахикнув в кулак. Нагадався, що сьогодні ввечері йому потрібно відвести  вовка-батька на скотомогильник. Четверо підростаючих вовченят, вже не наїдалися  материнським молоком.
– Ну що, ходімо додому? – несміливо запропонував він і глянув на Обраного. Сам так і не наважився піднятися на гору, а хлопець все ще походжав навколо баби, щось бурмочучи під ніс.
– Грицю-ю-ю! – Покликала  Галя. Вона вже зійшла з гірки і чекала з Романом знизу. Але здалося,  той не почув її.
– Хтось користувався цим Проходом? – Обраний прискіпливо зиркнув на Спиридона.
– Ні-ні. – заперечно покрутив головою той. – На моєму віку ніхто не користувався. Так  видно ж, що він запечатаний. 
– Запечатаний, кажеш? – перепитав Гриць. – А як його розпечатати? Знаєш?!
– Та наче й знаю… – зам’явся лісовик. – Але ж коли ти справді Обраний, то сам повинен  знати…  –  він глянув на хлопця знизу вгору. Той все ще стояв біля баби, ніжно погладжуючи її. 
– Алькаре! –  шморгнуло мов батогом і дебелий чолов’яга гепнувся задом на землю. Якийсь час він сидів нерухомо. Роман з Галинкою нічого не зрозумівши, мовчки зиркали то на нього, то на Гриця.
     Трохи прочунявши від стрімкої посадки, Спиридон обережно піднявся.
– Вибач, Обраний. Щоб відкрити прохід треба звести до купи  Три Сили і  Чотири  Стихії…
– Ми це знаємо! —  нетерпляче перебив Гриць. – Який знаючий належить до Стихії  Вогню?
– Як це який? – розгубився лісовик. – Квітка  Папороті…
– Квітка  папороті?! – здивувався Грицько. – Це та, що зацвітає на Івана Купала?
– Ну, не зовсім на Івана Купала. –  кахикнув в кулак Спиридон. – Це ми вже для простих людей вигадали, щоб ненароком хтось не зірвав Її. А так, кожен відаючий знає, що ця Квітка цвіте  вночі після літнього сонцестояння.
  Почувши це, Гриць запитально глянув на Галю. Саме вона розказувала їм про квітку папороті,  яку потрібно знайти кожній відьмі.
– Так! – ствердно кивнула молода відьма, зрозумівши його німе запитання. Грицько поволі спустився з гірки, обмірковуючи почуте. Нарешті він знайшов відсутній четвертий елемент.
– Ходімо додому! – Хлопець рішуче закрокував у потрібному напрямку. Весь шлях до дуба, йшов першим. За ним, на деякій відстані, поспішали Спиридон, Галя і Роман. На зворотній дорозі йшли швидко і мовчки. Від непомірно швидкої ходи Галинка  притомилася.  Спиридон помітив що вона прикульгує і взяв її на копки. Дівчина навіть  не заперечувала. Роман також на кінець шляху захекався. Лише Гриць, здавалося, не знав втоми. Він весь час йшов рівним кроком. Біля розлогого дуба подякував Спиридону за допомогу і подався у бік села. Хлопець так заглибився у думки, що забув про запрошення на гостину. Спиридон обережно поставив Галю на землю і спішно розпрощався з дітьми. Сумно дивився, як ті наздоганяють свого товариша, який встиг уже відійти. Всю дорогу до села, Гриць також йшов попереду. За ним, ледь встигаючи, пленталися друзі. Ромка весь час озирався, неначе щось шукаючи. Десь в лісі він загубив клунок з їжею і підсвідомо відчував цю втрату. Попрощавшись з Галинкою, навіть не зупиняючись, Грицько поспішив додому. Роман махнув дівчині рукою і кинувся його наздоганяти. Та він так втомився, що це вже було неможливо. Тільки здалеку побачив, як товариш завернув у свою вуличку. 
       Гриць помітив його зникнення тільки  біля хвіртки. Нікого не побачивши позаду, потис плечима і зайшов у двір. В сінях зіштовхнувся з дідом. Вибачився, пройшов до себе в кімнату і щільно причинив  двері. Старий невдоволено крекнув, та пам’ятав настанову Никодима: ні в якому разі  не займати онука, яким би той не повернувся. Хлопець не вийшов із кімнати і ввечері. Через двері дід  чув, як онук нервово ходить туди-сюди. Так і не насмілившись покликати вечеряти, Тихін до півночі просидів у світлиці, з тривогою прислухаючись до кроків. Навіть коли споночіло, Гриць не засвічував світло, а невпинно крокував у темряві. 
– Ну що ж ходить, отже має сили. – заспокоював сам себе старий.
  Лишень за північ, по тому як рипнуло дерев’яне ліжко, зрозумів, онук  нарешті  ліг спочивати. Обережно, намагаючись не рипнути якоюсь дощечкою підлоги, Тихін пройшов у свою кімнату і забувся важким, тривожним сном.    
  Прокинувшись  вранці, Грицько довго лежав із заплющеними очима. Хто його знає, скільки б ще так лежав, але порожній шлунок подав голос. Спочатку несміливо та дедалі  наполегливіше, вимагав  хоч якийсь харч. Вже більше доби в ньому не перебувало нічого їстівного.
– Дійсно, варто попоїсти. – зробив висновок Гриць, накинув на плечі сорочку і подався на кухню. Там саме клопотався дід.
– А, Григорію, добрий ранок! Вмивайся та сідай, зараз  снідатимемо. – не озираючись сказав він, зачувши ходу онука. 
  Грицько неохоче побрів вмиватися. Після вчорашнього дня, доволі кепсько почувався. Здавалося, що трапилося щось значуще, але що саме, не міг пригадати. Згадувалося тільки те, що разом з друзями ходили до лісу шукати кам’яну бабу. Добре пам’ятав, що бабу вони знайшли, а ось що відбулося потім - залишалося таємницею. Як не силувався пригадати, та все було марними.
     Вмившись, всівся до столу. Дід саме розставляв тарілки, кинув осудливий погляд на  онука, але нічого не сказав. Хлопець тяжко зітхнув і пішов одягатися. І саме вчасно, бо в двері постукали і з дозволу старого до світлиці зайшла Галя. Дівчина тримала в руках пакет. Напівголий парубійко прожогом заскочив у свою кімнату, голосно хряпнувши дверима. Від несподіванки Галинка здригнулася і мало не випустила пакунок.
– Проходь, Галю, проходь. – озвався дід, побачивши дівчину. – Григорій  зараз вийде.      
– А з ним все гаразд? – поцікавилася вона.
– Та, наче, гаразд. –  відповів старий. – Ось тільки ще не снідав.
– Хух, ну це добре. А то я так переживала за нього, так переживала, що майже не спала. – Галя присіла на краєчок стільця. – Знаєте, Тихін Степанович, він вчора так дивно поводився. Наче сам не свій.
– Та, так. Було щось таке. – підтвердив дід. – Але ти не хвилюйся, це вже минулося. Напевно... – промовив він, намагаючись сам в це увірувати.
– І що ж такого дивного зі мною відбувалося? – запитав хлопець, сідаючи до столу. Це  був  знову той самий Гриць, якого вони добре знали. Вся вчорашня дивакуватість зникла без сліду.
– Як це що?!... – почала Галя і знову здригнулася від несподіваного гуркоту в сінях. Всі хто сидів на кухні, виглянули в світлицю.
     Відчинилися вхідні двері і в кімнату завалився Роман, взутий однією ногою у відро.  Роздратовано всівся на підлогу і заходився виймати застряглу кінцівку. Крізь прочинені сінешні двері, піднявши хвіст до гори, поважно зайшов Мурчик.
– А що б тебе блохи загризли! – вилаявся Роман, побачивши його. – Мало не вбився через тебе.
– У нього, Романе, немає бліх. А ти дивися куди ступаєш. –  суворо зауважив дід. – Іди сюди, Мурчику, іди сюди, мій любий. Що, перечепився через тебе цей лобуряка?
Підкликав кота і хотів  взяти його на руки щоб попестити. Але той не схотів. Покрутився біля  його ніг  вернувся до сінешніх дверей і високо вигинаючи спину, потерся об одвірок.
– Ага, зрозумів. – кивнув старий. –  Передай хазяїну, що Григорій  поїсть і ми прийдемо. 
 Кіт повагом вийшов у сіни. 
– І попередь, що у нас гості, так що навідаємося  гуртом. – Гукнув дід услід. 
– Тямущий котик росте. – зауважив  Тихін, з любов’ю дивлячись на двері, через які  вийшов Мурчик. – А ти, Романе, йому ледь ребра не поламав.
– Так там в сінях темно, ото я й перечепився через нього. – спробував виправдатися Ромка. Він вже зняв відро і пройшов на кухню.    
– Та сідай вже. Снідатимеш? – запитав  старий.
– Не відмовлюся. –  Роман поздоровкався з друзями і всівся на стілець поряд з дівчиною.
– А ти Галинко, поснідаєш з нами? – запитав і її дід.
– Ні, дякую. Я вже снідала. –  Відразу ж відмовилася Галя. Та зрозуміла, що повелася не дуже чемно, додала. – Я чаю вип’ю.
 Вийняла з пакета літрову баночку і поставила  на стіл.
 – Ось, молока вам принесла…
– Тархунове? – обережно запитав  Гриць.
– Ні, звичайне.  – засміявшись відповіла  Галя.
– А це ви про що? – поцікавився старий, розкладаючи по тарілках тушковану гречку.
– Та, було діло… –  Галя  подивилася на Грицька. –  Можна  я розкажу?
– Розказуй. – знизав плечима той і заходився їсти, бо дуже вже смачно пахло.
  Хлопці разом з дідом снідали, а Галя попивала чай і розповідала Тихону Степановичу, як Гриць зробив " тархунове молоко"  і як  перелякав цим  бабу Палазю.
    Поснідавши, гуртом подалися в літню кухню до домовика. Той вже чекав. Діти привіталися і повсідалися, хто де міг. Хлопці розмістилися прямо на долівку, Галя на ослінчик, а  дід - на лавицю. Никодим повагом проходжався серед них.
– Ну, розказуйте, як пройшла вчорашня мандрівка до лісу? – запитав  друзів, дивлячись, головним чином, на Гриця.
– Наче добре. – почав свою розповідь хлопець. – Прийшли ми в ліс, викликав я Спиридона, познайомилися. Спершу, правда, вийшов не він, а якийсь хуха…
– Моховинка. – уточнила Галя.
– Тоді не якийсь, а якась, бо коли хуха назвалася  Моховинкою, то вона - дівчинка.                    – переправив  домовик.
– Добре, дівчинка, так дівчинка. – не став сперечатися Грицько. – Так от, прийшли ми на ту галявину … – хлопець ураз замовк і потупився в долівку. 
Затяглася мовчанка. Всі  немов поніміли і лиш сторожко позирали на нього. Через пару хвиль Гриць тяжко зітхнув.
 – Отже  так, бабу  кам’яну  ми знайшли, це я пам’ятаю, а ось що було потім?… –   розгублений хлопець  по черзі вдивлявся в обличчя друзів. 
– Мда-а-а! –  Никодим відірвав погляд від Гриця і зиркнув на Галю, біля якої саме стояв. Дівчина  розгубилася, бо не розуміла, що  від неї хочуть. – А ти,  Галинко, пам’ятаєш?
– Та, наче, пам’ятаю… – відповіла вона. – Лісовик  повідомив, що Прохід  в кам’яній бабі  запечатано. Гриць запитав  як його розпечатати, але  Спиридон спочатку не хотів нічого казати. Тоді Гриць промовив якесь дивне слово і лісовик впав додолу…
– Не впав, а гепнувся на гузецю! – гиготнув Роман, згадавши як приземлився здоровань.
– Ну, так… – вже впевненіше промовила Галя, бо на якусь мить засумнівалася, що все відбувалося  саме так. –  Гриць сказав те слово, від якого лісовик… Всівся  на… Зад. Але потім, він вибачився перед Грицем і повідомив, що Прохід  відкриється тоді, коли до купи зберуться  три сили і чотири стихії…
– Еге ж, а Грицько сказав,  що ми про це знаємо, бо нам про це Кабиздох розповів… – перебив її Роман.
– Нічого він не говорив про Кабиздоха! Просто сказав, що ми про це знаємо. Але не  знаємо хто належить до  стихії вогню…  – переправила  Галя.
– Ну не казав Грицько про Кабиздоха, не казав. Зате лісовик повідомив, що до стихії вогню належить квітка папороті, яка цвіте чомусь не на Івана Купала, а на… На шось там літнє.    
    Роман замислено почухав потилицю і зиркнув на Галю.
– На літне сонцестояння. –  нагадала молода відьма.
– Ото-то, саме воно! – радо вигукнув Ромка. – А  потім Грицько сказав, що треба йти додому і припустив як на пожежу. Ми з Галькою ледве встигали за ним. Лісовику то по цимбалах, у нього ножища великі, а я упрів, як миша. Добре, що хоч  той Спиридон, Гальку на копки взяв… – закінчив спільну оповідь Роман.
 Від здивування Гриць відкрив рота і тільки глипав то на нього, то на Галинку. Те, про що розповідали  друзі, він не пам’ятав.
– Мда-а-а! – знову промимрив Никодим.
– Еге ж! — дід зітхнув. – А потім, Григорій цілісінький вечір ходив по кімнаті, наче в одному місці у нього шило застряло. Тільки за північ вгомонився…
   Почувши слова старого, хлопець аж закашлявся. Никодим  підбіг до нього і вдвох із Романом, швиденько відстукали.
– Ось так завжди, щось учворить, а потом кашляє!…  – кинув спересердя домовик,  коли Гриць нарешті  продихався. – Яке ти слово сказав?
– Я… Я не пам’ятаю… – Грицько розгублено глянув на друзів, чи бува не підкажуть. Але ті також  не пам’ятали.
– Якесь таке чудернацьке…  – зауважив Ромка.
– Ага, як називка  якась… – підтримала  Галя.
– Чудернацьке кажете… Називка?… – Чухаючи  бороду Никодим втупився  у Гриця. Той тільки винувато шмигнув носом. Де й поділася  вчорашня впевненість. 
– Ну та гаразд. Це вже не важливо. – домовик махнув рукою. – Головне ми тепер знаємо де Прохід і хто належить до стихії  Вогню. І як я не докумекав, що це Квітка   Папороті?
– Але ж хіба квітка може бути знаючим? – засумнівався  старий мольфар. Почувши це,  Никодим аж підскочив.
– Ти що? Тихоне! Ти ж ні разу Її не бачив. Ти знаєш, як важко Її віднайти? А ще важче, зірвавши, винести Її з лісу! – вигукнув він.
– Так їм же не треба виносити її з лісу… – нагадав дід. – Їм  треба тільки принести  до кам’яної баби.
– Тільки?!  – здивування домовика не мало меж. – Ні, це дійсно не справедливо! Ось добре мольфарам, що знають по кровній пам’яті,  яке зілля помічне і де його збирати. А ось відьмам і відьмакам, хош  ґвалт кричи, а шукай Квітку  Папороті. Тільки з  Її Силою  дізнаються, де й коли можна віднайти потрібне цілюще зілля. Ось був би ти, як Палазя, відьмаком, тоді б не казав  "тільки".  Знав би, скільки страху треба натерпітися, щоб добути  то-ту Квіточку!
  Почувши слова Никодима, Галя зблідла. Вона згадала, що саме цього року їй потрібно знайти свою Першу Квітку. Про це нагадався й Гриць. Побачив, як поблідла  дівчина і турнув Романа ліктем. Той, зойкнув і зиркну на нього. Грицько показав  поглядом на Галинку. 
– Та не переживай ти так, Галько. – чухаючи ребра, втішив  Ромка. Він всім нутром також відчув страх молодої  відьмочки. – Ми ж з Грицьком будемо поряд.
– А хіба так можна? – несміливо запитала дівчина домовика. – Мені бабця розповідала,  що Квітку Папороті треба самій шукати…
– Та я й не знаю… – розгубився той. – Може вам і можна, ви ж Сила  Трьох…
– Але коли й підете гуртом  і зірвеш свою Першу  Квітку, то для тебе, як для відьми, толку не буде. – продовжив через деякий час. –  Щойно Квітка із знаючими відкриє  Прохід , то відразу ж лишиться своєї чарівної сили. Віддавши Її  Грицеві, ти цьогоріч залишишся без  Першої Квітки. Вона  ж в тебе Перша?                
– Ну і що?! – запально вигукнула Галя. – Вона хоч і Перша, але не остання! Знайду її ще раз! Наступного року!
– Навіть коли наступного року прийдеться йти самій  і знову пережити жахіття?... – допитувався Никодим.
– Так! – кинула Галя. Де й поділися всі її страхи.
    Домовик відвернувся  і  вдоволено усміхнувся в бороду. " Що ж, піду потішу  Макара." – подумав він. Зіслався на зайнятість і став чемно випроводжати своїх  гостей.
                 Розділ – 15.  Чотири  стихії.
       Дід Тихін подався в хату поміркувати на самоті,  а друзі повсідалися на ганку щоб порадитися.
– Ну, дивіться, – почав Грицько. – Де  Прохід  ми знаємо…
– Так, я дорогу запам’ятав. – підтвердив  Ромка.
– Це добре, бо коли по-правді,  то я не дуже. – зізнався Гриць. Галя з Романом здивовано переглипнулися. Від вчорашньої  біганини за товаришем, у них ще й досі боліли ноги. 
– Отже так, Квітку папороті  ти, Галю, знайдеш. Ми з Ромкою, тобі допоможемо. —  на підтвердження його слів, Роман  кивнув. – Це у нас буде стихія Вогню - перша. Від стихії землі  візьмемо Спиридона. Він  знаючий і пов’язаний з лісом, а ліс це земля, тут все ясно. Викличемо Кабиздоха, чорт вміє літати, отже відноситься до стихії  Повітря - третьої стихії. Залишилося тільки домовитися з якоюсь русалкою чи водяником, про яких  він розповідав і всі чотири стихії в зборі! – закінчив радо.
– Але ж  Кабиздох казав, що потрібно домовлятися або з мавками, або з нявками… – несміливо  заперечила  Галя. – І повідомляючи про  стихію Повітря,  він нічого за себе не говорив.  Сказав  тільки що потрібна  якась Повітруля…
– Галько, та що ти в цьому розумієш?… – перебив  її Роман.  – Твій Кабиздох, нічого навіть  про  Квітку папороті не знав!
–  Ніякий він не мій! Він Грицеві присягу склав! А коли б він відносився до стихії Повітря і міг допомогти, то сказав би про це, а не розповідав про якихось там Повітруль. А так він саме про них говорив,  я  добре це пам’ятаю. – заперечила Галя.
– А дійсно, – погодився Грицько, слова дівчини запали йому  в голову. – Чорт справді казав,  що  тільки Повітруля, належить до стихії  Повітря. Як  дізнатися, кого ще  потрібно шукати?
– Як-як? – озвався сердито Ромка. – Виклич чортяку, та й розпитай! Чого він нам голову морочить? В тебе ж є його китиця? Підпали, та й по тому.
– Що, прямо зараз? – завагався Гриць.
– А чого чекати? – наполягав Роман. –  Варто тільки знайти якусь непримітну місцинку. Дід як побачить такоє  в дворі, то мало не здасться.
– Ну, так. – погодився Грицько. – А де та непримітна місцинка?
Роман  замислився.
– Можна було б у лісі, але зраз якраз гриби якісь ранні пішли, багато людей там  бродить.
– Зморшки. – підказала  Галя.
– Не знаю, може й зморшки. До мамки ще вчора сусідка приходила домовитися, що вранці пошурують по  ті гриби. Ну я й скористався цім. Швиденько переробив усю роботу  і "змився". – Роман за звичкою почухав потилицю. – Хоча… Хоча… Можна й  в лісі. У Вовчому урвищі. Його всі обминають, так що ніхто не помішає.
– Так, це місце має дурну славу. Там точно не потурбують. – підтвердила Галинка.
– Що ж, ходімо до урвища. – погодився Гриць. – Зараз тільки китицю візьму і  сірники! – гукнув вже з сіней.
     Хутко дійшли до лісу. Обережно спустилися в глибоке урвище (те починалося  недалеко від  дуба  де мешкав лісовик й тяглося в глиб лісу) і примостилися біля вивернутого з корінням дерева.  
– Давай, підпалюй! – сказав Роман, сторожко озираючись.
Грицько дістав з кишені пару волосин і тремтячими руками,  одненьку підпалив. Друзі завмерли. Але час минав, а чорт не з’являвся.
– Пали ще. – запропонував Ромка.
Гриць кивнув. Для вірності запалив весь  пучечок. Ледь той  затлів, як діти відчули нестерпний запах.
– Фе-е! Тухлими яйцями смердить! – скривився Роман і закрив носа. Гриць із Галею також позатулялися.
– Ай! Пече! Пече! – перед ними з’явився чорт. Вирвав з хлоп’ячих рук  китицю, плюнув на неї і вона погасла. Кабиздох стояв і чухав  зад, який чомусь помаленьку курівся. – Ви що, подуріли?! Не могли почекати?! Я ж не на гульках! – вигукнув сердито, розмахуючи руками. В одній з них  чомусь була  соска.
– Вибач. – тільки  й спромігся прошепотіти Грицько. Шукаючи хоч якийсь прихисток, він  притулився  до стовбура поваленого дерева.           
 – Та добре  вже…  – чорт зітхнув, (він досить поблажливо ставився до дитячих витівок і тому, саме його кликали за  няньку для малечі) помітив у руці  пустушку і засмутився.
– Ет, цуцлик не віддав! Зачекайте, я  змотаюся до Федька, бо без цуцлика він  Хватайлика обмусолить. Гаразд?
– Гаразд.  – нічого не зрозумівши, автоматично промовив Гриць і Кабиздох зник так само раптово, як і з’явився. Минуло зовсім  небагато часу, друзі навіть не встигли отямитися, як чорт  знову з’явився. На цей раз уже без соски.     
–  Що у вас тут трапилося, що мало мені зад не спекли? – запитав Кабиздох, але в його голосі не відчувалося й граминочки докору.
– Так ми цей…  Запитати хотіли … – промовив несміливо Грицько.
– Ну? – чорт глипнув на дітей. Помітивши, як ті на нього витріщаються, зиркнув на свої  кошлаті груди. – Я що, десь кашою обмазаний? – поцікавився, уважно розглядаючи себе з різних боків. – Так не зважайте на це! Коли ви покликали, я саме Федька годував. Він як їсть, то усюди кашу розкидає. Я тому й не прийшов відразу. Перетерпів. Хотів догодувати. 
– Та ні, –   Гриць опанував себе. Обійшов навколо нього, пильно обдивляючись. – ніби чистий… Чудний ти… Наче й  чорт, а дітей кашею годуєш.
– А ти що хотів, щоб я сам дітей їв? – запитав, щиро розсміявшись, Кабиздох.
– Ні-і-і! – Грицько також засміявся. Всі страхи, які  з’явилися щойно перед ними постав чорт, остаточно зникли.
– Знаєш чому ми тебе викликали? Вибачай звичайно, коли дещо не вчасно. – відразу ж почав хлопець. – Ми знайшли Прохід і дізналися про знаючого, який належить до стихії  Вогню…
– Чекай лиш, я добре почув? Ви дізналися про знаючого, який належить до стихії Вогню? – перепитав  чорт. – То хто він? Я вже всі ратиці зчесав, усюди розпитуючи про нього.
– Це  Квітка Папороті. – відповів Гриць.
– Квітка Папороті?  – у Кабиздоха очі повилазили на лоба. – А це точно?
– Точніше не буває. – запевнив хлопець. – Нам про це лісовик Спиридон розказав. Він  нам і Прохід показав. 
– Це котрий  лісовик?  – поцікавився чорт. – Тутешній?
– Еге ж!
– Ну коли тутешній, то це правда. Бо зараз і серед нашого брата всякого розвелося. Зовсім вже олюднилися. – Кабиздох презирливо скривився.
– Ну так от, – продовжив Грицько. – дивися: стихія Вогню у нас є, це Квітка  Папороті. Стихія Землі, теж є - лісовик Спиридон. Стихія Повітря, це ти Кабиздох. Ти ж вмієш літати? — хлопець вимогливо зиркнув на нього і  той розгублено кивнув.   
— Домовимося з якоюсь русалкою і всі стихії в зборі! — радо закінчив Гриць.
– Е-е-е-м-м-м! – невиразно промимрив чорт. – Який ти прудкий! Мабуть не дарма  Обраним народився. Ось тільки не все так просто… – він  на мить замовк, – Розумієш,  щоб  зняти з Проходу печатку, потрібно щоб зібралися не просто чотири знаючі, належних до певних Стихій. Є одна заковика! На перший погляд начебто і не важлива,  але саме вона і є головною перепоною для  нечесних відаючих. Річ у тім, що всі знаючі, які беруть участь у  "зніманні печатки", мають бути  приблизно одного зросту. Тільки так, можливе об’єднання  Сили знаючих. – Кабиздох уважно подивився на хлопця, та побачивши  що той нічого не зрозумів, поцікавився. –  У вас, людей, що головніше  для життя тіла?
–  Серце, мабуть… – розгубився хлопець.
– Ні, Грицю. У людей головне - душа! А де вона розташовується, знаєш?
– В серці?... Ні, ні, чекай! В голові!... – припустив Гриць.
– Е-е-е! Туго у вас зі знаннями. – присоромив  чорт. – Людська душа знаходиться в
"сонячному сплетінні". Ти ніколи не замислювався  чому саме так, воно називається? – запитав Кабиздох  і обережно доторкнувся до хлопця там, де сходяться ребра. 
– Так ось, – продовжив  чорт. – коли  в людей головніша душа, то для знаючих -  їхнє  Єство. Воно також розміщене в "сонячному сплетінні". Правда у нас ця місцина не так називається, але зараз це не має значення. А головне те, що всі "сонячні  сплетіння"  знаючих, повинні розташуватися, приблизно, на одному рівні. Тільки тоді, і ніяк по іншому, зніметься Печатка  і відкриється Прохід.  – він замовк, давши можливість зрозуміти  почуте.
– А тепер, дивися. Якого зросту лісовик? 
– Він високий. – відповів  хлопець.
– Він не просто високий, він проти мене, велет. –  чорт  почухав між ріжками. –  Хоча по наших, чортячих мірках, я теж не низенький. Тому ні лісовик, ні я, аж ніяк не можемо взяти участь у зніманні  Печатки. Він завеликий, а я замалий. Саме тому я й порадив, щоб ви домовлялися або з мавками, або з нявками. Ці  знаючі однакового росту з  русалками, а також з Повітрулею. Бо я хоч і літаю, але не повністю відношуся до стихії Повітря. Ми, чорти - єдині знаючі, які поєднують в собі одразу  три стихії: стихію Землі, Вогню і Повітря. Може  тому нас найбільше і бояться прості люди. – Кабиздох замовк, ображено похиливши голову.
Грицько також  мовчав, розмірковуючи над почутим. Мовчали і його друзі. Першим озвався Роман. Він взагалі  не любив довго мовчати, а за всю розмову, не вставив жодного слова.
– Чорте, га, чорте! А чому перед твоїм приходом засмерділо тухлими яйцями? – запитав він. Весь час, поки Гриць розмовляв із чортом, його неймовірно дратував цей сморід.
– Ну вибачай, молодий мольфаре, – Кабиздох криво всміхнувся. – Так, не конвалії звичайно, але і не тухлі яйця. Так  пахне сірка. Ви ж бо занадто перестаралися, коли підпалили цілу китицю. Мало мені всю дупу не спекло. –  він простяг Грицеві недопалок,  який раніше був його китичкою.
– Тримай, бо інша ще не виросла. – чорт погладив хвіст, на кінці якого стирчало пару коротеньких волосин. – Використовуй, будь-ласка, з обережністю.
– Добре. – хлопець сховав  китицю в карман. Про себе пообіцяв, що наступного разу,   тільки  ледь-ледь запалить одну волосинку і відразу ж її погасить.          
– Ну що, я можу йти? – Кабиздох запитально глянув на Гриця. – Без мене Хватайлик не вкладе Федька.
  Уявивши як чорт заколихує немовля, Грицько всміхнувся і згідно кивнув.
— Ось так ростиш вас дітей, ростиш, а як виростуть, то навіть "здрастуй" не скажуть. – чорт хитро підморгнув Галі, яка за весь цей час не промовила жодного слова. Дівчина враз почервоніла.
– Я просто трохи злякалася… – відповіла чесно вона.
– І зараз  боїшся?
– Ні, зараз  я не хотіла встрявати в розмову, бо намагалася зрозуміти, що й до чого.
– І як, все зрозуміла? – допитувався чорт.
– Та, наче, все. Ось тільки не розумію, як ми знімемо ту Печатку? Гадаю, чотирьох  знаючих буде замало. Потрібно ще щось. Якесь закляття, чи замовляння.
– Ти диви, отже не дарма ти покуштувала  моєї крові. – він нахилився до вуха дівчинки і  швидко прошепотів. – Скажу по секрету, більше нікому це не вдавалося. До речі, в тебе скоро День народження. Знаєш, що цьогоріч не варто його відзначати? – Галя скоса зиркнула на друзів і мовчки кивнула. Чорт випростався і голосно додав. – Головне  приведіть відповідних знаючих  до  Проходу. А все інше, Обраному, саме на місці прийде. Ну, діти, бувайте! Коли що, кличте! –  Кабиздох махнув рукою і  зник, наче й  не було. 
– Хух, я мало не задихнувся. – сказав Роман.
– Не конвалії… – в’їдливо повторила Галя.
– Еге ж! – підтвердив Грицько, чухаючи носа. Йому вже досить давно кортіло таке зробити, але було не зручно перед чортом. – Пішли звідси, а то мені здається, що весь ліс просмердівся.
– Сірка. – констатувала Галинка.
   Друзі вилізли з урвища і попрямували в напрямку села. Вирішили, що зараз розійдуться по домівках  для того, щоб про все подумати. Взагалі-то це була ідея Гриця, але  Галя з Романом його підтримали. Роман - тому що мати вже мала повернутися з лісу і він не хотів її сердити. Вона  могла на інші вихідні нікуди його не відпустити. А Галя хотіла поговорити з Макарієм про сьогоднішню розмову з чортом. Гриць також  сподівався порадитися з Никодимом. Як вирішили,  так і зробили.
   – Ну що тобі сказати? – запитав домовик, щойно хлопець переповів розмову з Кабиздохом. – Чорт  правий. Отже, наступної неділі прийдеться йти до нявок на гулі. Варто,  мабуть, і Романа з Галею взяти.  Хто його зна, чи зустрінемо  там Росяницю, а домовитися хоч з котроюсь, ой як треба.
– Що ж, треба  так треба.  – погодився Грицько. – А зараз що  мені робити?
Никодим подивився на  хлопця, той мав доволі замучений вигляд.
– Йди, та поспи. Ти потрібен мені здоровим, а не  напівживим.
Гриць зітхнув і поплентався в хату. Він справді почувався не дуже добре. Насилу поробив  домашнє завдання, випив  півлітра козячого молока  і ліг спати.
                          Розділ – 16.  Росяниця – стихія землі.
     Тепер друзі тільки й гомоніли про майбутню зустріч з нявками. Насилу дочекалися п’ятниці. Домовилися, що завтра,  в три-чотири години, зійдуться  до Гриця. Хотіли порадитися із Никодимом та Макаром  (який також обіцявся прийти)  про майбутню зустріч із нявками.
   Прокинувшись в суботу дуже рано, Гриць не знав чим зайнятися і без діла тинявся по двору. Щоб чимось його зайняти, дід запропонував посадити огірки та кабачки з гарбузами (хоча завше садив це пізніше.) До обіду якраз справилися з роботою. Пообідавши, Грицько приліг трохи відпочити. Стояла спекотна погода, земля висохла і все насіння садили під воду, яку він носив на город у відрах.  Хлопець добряче втомився і мало задрімав. Його розбудив Роман.
– Вставай, сонько! – тормосив він за плечі. – Як можеш спати, коли нас чекають такі цікаві справи?
– Та це я  задрімав трохи. Воду дідові носив. Ми сьогодні огірки і гарбузи з кабачками садили.
– Ну і що, шо воду носив? – не второпав Роман. Звичному до сільської роботи було невтямки, що можна  втомитися від такої дрібниці. – Ми з мамкою теж під воду садили. Навіть  дині з кавунами повкидали. Така  спека, що й ну… – розпашілий хлопець витер мокре чоло, бо мабуть всю дорогу біг.   
   Вийшли надвір, повсідалися на ганку чекаючи Галю. Дівчина прийшла хвилин через двадцять, також вся захекана.
– Ну  що, не довго мене чекали?! –  гукнула вона, щойно зайшла в двір. – Макарій  повідомив, що Роман уже прийшов, так я відразу до вас. Ми з бабцею саме пиріжки  печемо, хотіла вам принести, та не вийшло. І так припізнилася.
– Краще б вона зовсім спізнилася… – прошепотів Ромка на вухо товаришу.
 – А пиріжки з чим? – запитав вже голосно. 
– Як завжди, з яблуками і трохи з сиром. А також з квасолею… – відповіла Галинка.
– Блін, Галько! Ти ж знаєш, ми без тебе не починали б.  – її відповідь остаточно добила  Романа. Пиріжки з квасолею хлопець дуже любив. – Чого ще трохи не почекала?...
– Та добре, чого ти. Завтра принесу. – заспокоїла дівчина.
– Так то завтра, а це сьогодні… – бубнів невдоволений Ромка.
– Та-а-ак, пиріжки зараз пішли б. – озвався замріяно Гриць. Від Галі так смачно пахло свіжоспеченою  здобою. 
– Годі вже, хлопці!  Сказала ж що завтра принесу, отже  принесу. А зараз ходімо до  Никодима, бо наш Макарій  вже  давно у нього. І коли по-чесному, то ці пиріжки  ми з бабцею затіяли не для себе, а для нявок. Це нам Макарій підказав. Не прийдемо ж ми у гості з порожніми руками!
– Ну, Галинко в тебе й голова!... – захоплено вигукнув  Гриць.
– Це не в мене, це в Макарія. – зашарівшись відмовила дівчина.
Діти поспішили до літньої кухні, де на них уже чекав Никодим зі своїм другом - сарайником.  Грицько хотів покликати й діда, але домовик його відмовив. Пояснив, що Тихін  натомився працюючи на полі і  в цій справі він нічим не підсобить. Всі зручно повмощувалися і стали радитися.
– Галинко, Макар сказав, що ви з бабцею пиріжки напекли для нявок. —  На правах  господаря Никодим повагом проходжав туди-сюди, подивляючи на пришлих. Дівчина кивнула. – Це добре, бо я якось і не подумав про це.
– Старієш, Никодиме, старієш…  – сказав, сміючись Макар.
– Може й старію. – не став заперечувати  той. Він вже  звикся з жартами  товариша. – Та ще вистачить сили, щоб провести їх завтра до нявок. 
  – А коли йти? – запитав Роман. – Мені ж треба непомітно вибратися.
– Про це не турбуйся. – заспокоїв його Никодим. – Я саме сьогодні говорив з Тихоном. Він  ввечері піде до твоєї матері і відпросить тебе на сю ніч. Так надійніше. Ти хоч і привчений вставати рано, але до цього й мати твоя привчена. Тобі не вдасться вийти не поміченим.
– Еге ж, мамка вже, слава Богу, не хвора. – Роман тричі сплюнув через ліве плече і постукав по лавиці. – А чи відпустить вона на ночівлю до діда? Мамка не полюбляє коли я сюди ходжу. Я завжди всю домашню роботу перероблю, щоб до діда відпустила…
–  Тихін зробить так, що твоя мати не відмовить йому. – запевнив домовик. – Він дуже рідко ламає людську волю, та зараз саме такий випадок, тому він це зробить.
– Хух, це добре. –  Ромка враз заспокоївся. Тепер, коли  знав що мати не стане на заваді,  нічого не боявся.
– Ти ж, Галинко, з вечора все налаштуй та поскладай, а вранці  подій Маньку  і молоко налий у полив’яний  глечик. Нявки не полюбляють скляну тару.
– Так-так! Мені  Макарій казав, що добре було б  віднести їм свіжоздоєного  молока. Я,  навіть,  глечик знайшла і помила, бо останнім часом ми не користуємося глиняним посудом.
–  Тоді все гаразд. – сказав Никодим. – А зараз можете йти гуляти.
– Як  "гуляти"? – не второпав Гриць. – А чому  ти не розповіси, як домовлятися з нявками? Ми ж нічого не знаємо!
– Так я й сам нічого не знаю! – відповів  домовик. – Ні мені, ні Макару, навіть по статуту не дозволено знатися з нявками, чи з мавками. Згадай як він підсміювався, що в мене є  знайома нявка. Тільки тому, що біда нас звела, я й завів  таку знайому. А так - немож!  
– А  як нам бути? – Грицько розгубився.
– Як бути, як  бути. – пробурмотів невдоволено Никодим. – На місті  вирішимо!
– Що ж, тобі  видніше… – промимрив непевно хлопець. 
– Та все буде  добре! Чого ти? – запевнив  Ромка. – Ми ж чорта зловили? Зловили. Що, такі вже тупі, що з нявкою не домовимося?
– Грицю, не переживай. Все буде гаразд. Мені бабця розповідала, що нявки найдобріші  з-поміж  знаючих. –  сказала Галя. – Ну крім сарайників і домовиків, звичайно. – додала поспіхом, почувши як невдоволено хмикнув Макар. – Так що все буде добре!
– Може, ви й праві. – Грицько трохи заспокоївся.
– Праві, праві. Йдіть погуляйте, а нам з Макаром треба ще перегомоніти. – наказав  Никодим і  друзям нічого  не залишалося, як вийти надвір.
– Ну що, я тоді додому, а ввечері прийду? – запитав  Роман. – Коли дід відпросить  мене, ввечері? 
– А чого ти питаєш, чи я  знаю? – відповів  роздратовано Гриць.
– Не переживай ти так. –  спробував заспокоїти його Ромка. Він зовсім не образився за  різкість. Розумів, товариш непокоїться за майбутні перемовини. – Все пройде як по маслу. Зберемо всіх знаючих  до купи і визволимо твою матір. Хай і на тебе трохи погримають, а то аж образливо, на мене мамка кричить, а тобі такого не перепадає.
– Та добре-добре. –  Грицько зітхнув. – Мені і від діда непогано дістається. –  він  мимоволі почухав місце недавнього запотиличника.
– Так, у діда, мабуть, важка рука… – зауважив  Роман, помітивши той  рух. – Все, я побіг, щоб мамку зайвий раз не гнівати.
 Галя також зазбиралася  додому. Гриць знову залишився на самоті. " Чи уроки  повчить?"– подумав він. Та як не намагався  зосередитися на домашньому завданні, це  не  вдавалося. Але мало-по-малу вечір наближався. 
– Я  за Романом! – гукнув дід і враз  відбив всю охоту до навчання. Грицько з нетерпінням  чекав товариша. Все-таки переживав чи відпустять того. Та через деякий час прибіг щасливий Ромка.
– Я й не думав, що  дід так легко домовиться з нею! –  вигукнув він, щойно забіг у двір. – Мамка навіть не сперечалася! Щойно дід сказав аби я ночував у нього, вона заявила, що сама думала просити,  щоб сьогодні я спав у вас. Уявляєш!?        
  – Ну  наш дід не проста людина. Як-не-як він мольфар. – зауважив  Грицько.
– Але я теж мольфар! – не вгавав  Роман. – Отже, теж скоро робитиму так, щоб вона відпускала коли потрібно! – замріяно промовив він.
   Вже  звечоріло, щоб не годувати зголоднілих комарів хлопці зайшли до хати. Через деякий час повернувся й дід. Повечерявши, друзі вклалися спати. Ранком  потрібно було встати вдосвіта. Та як не намагалися  заснути, це чомусь не вдавалося. Перемовлялися, поки не нагримав старий, який спав через стінку. Здалося, що минуло зовсім трішки часу як поснули, а дід почав їх будити. Хлопці насилу попродирали очі. Що говорити про Гриця, коли й Ромка, привчений з малечку вставати рано, та й то довго віднікувався. Тихін силою виволік онуків на двір. Прокинувшись від вранішньої прохолоди, парубійки повернулися до кімнати  вдягатися.
– Ну нарешті! – вигукнув Никодим, коли вони вийшли на ганок.  – Чоботи взувайте, бо сьогодні, як ніколи, росяно на славу.
  Повзувалися. Роман натяг свої чоботи, які дід взяв  для нього з дому, а Гриць  дідові. Та зробивши пару кроків, зашпотався і мало не впав.
– Давай ти взуєш мої чоботи, а я твої. В мене ж нога більша. – запропонував  Ромка. Похапцем перевзулися. Романові чоботи були для Гриця теж завеликі, але не на стільки.
– Та йдіть вже! – підганяв дід. – Сонце  зійде, доки ви поперевзуваєтеся, Попелюшки заспані.
– А зараз, парубки, ноги в руки і гайда на вигін. Галинка, мабуть, вже зачекалася. –  домовик поспішив з двору. Хлопці мерщій за ним.
  Хутко йшли по  селу, яке ще спало вранішнім солодким сном. Намагалися не відставати від Никодима, бо той хоч і малий на зріст, але крокував на диво прудко. Ще  здалеку, в кінці села, при дорозі, помітили одиноку дівочу постать з клуночком у руках. То була Галя.
– О, а в тебе що, дві таких торби? – запитав  Ромка. Дівчина тримала таку саму сумку, з якою вони йшли  до лісу і яку він десь загубив.
– Ні, це та, яку ти лишив на галявині. Я  її наступного ранку біля ганку знайшла, разом з усіма запасами. Мабуть,  хтось із наших лісових  знайомих приніс. 
– А-а-а! – тільки й спромігся сказати Роман. Соромився за свою необачність, та не хотів щоб друзі дізналися.
– Галю, а чому ти сама? – поцікавився Гриць. – Чому Макар не прийшов?
– Грицю, ну ти даєш! Чим вчора слухав, коли я пояснював, що нам не пристало водиться ні з мавками, ні з нявками? – нагадав  Никодим.
– А,  так…  –  Грицько широко позіхнув. –  І куди тепер?
– Куди треба! Ідіть  за мною, тільки мовчки! –  домовик рушив до заростів бузку, які відділяли вигін від села.
      Кущі вже вдягли яскраву першу зелень і рясно квітли. Матінка-природа  сама відгородилася гарненьким живоплотом від занадто цікавих людських очей. Сіріло. Щойно  оминули ту огорожу, як побачили, на перший погляд, звичайне явище. На вигоні  грали у квача гарні дівчата. На їхніх головах майоріли вінки, сплетені з дивовижних яскравих квітів, а розпущене довге волосся майже сягало землі. Здавалося, вони не помічають незваних гостів. Нарешті  дівчина зловила одну зі своїх подружок і та стала. Інші дівчата  взялися за руки і почали водити навколо неї  хоровод, наспівуючи при цьому. Та хоч як вслухалися діти, але жодного слова із співу не розуміли, хоча  мова наче й була українська. Друзі підійшли досить близько, коли їх, нарешті,  помітили. Польові красуні на мить завмерли, а потім кинулися врозтіч, хто куди.
– Чекайте! – гукнув голосно Никодим. – Я привів Силу Трьох! 
 Почувши його слова, дівчата ураз  зупинилися. Помалу, сторожко, готові будь-якої миті дременути світ-за-очі, підходили до незнайомців. Діти стояли мовчки, роззираючись. Вони здогадалися, ці дивні красуні - польові нявки. 
– Є серед вас Росяниця? – запитав Никодим коли нявки згуртувалися полохливою купкою. Одна з дівчат вийшла і несміливо зробила пару кроків вперед.
– Я  Росяниця! А хто мене питає?
– Це я, Никодим. Чи ти вже й не впізнаєш мене? – озвався домовик і попрямував до неї. Напівдорозі зупинився, сподіваючись що та піде назустріч. Але нявка не поспішала. 
Нерішуче тупцяла на місці  і боязко позирала на людських дитинчат.
– Тебе то впізнала, – зауважила вона. – А це, хто? – і показала рукою на молодих відаючих.
– Та кажу ж вам, це - Сила Трьох  і серед них  Обраний. Чи ви за гулями забули Пророцтво? 
– Обраний?! – перепитала нявка і по гурті пішов здивований шепіт.
– Так, тобі не вчулося, Обраний. – підтвердив Никодим. – Грицю, ходи до мене.  
Грицько обережно, намагаючись не злякати полохливу дівчину, зробив пару кроків.
– А це  хто? – знову запитала нявка, вказуючи рукою на  Галинку й Романа. Вона все ще боялася наблизитися до домовика, поряд із яким уже стояв Гриць.
– А це ті, які разом з Обраним і є  Сила  Трьох. –  терпляче повторив  Никодим. 
– Чекай лиш… –  польова дівчина поспішила до своїх подружок. Вони про щось радилися раз-за-разом з цікавістю позираючи в бік Гриця і дітей. З гурту знову вийшла нявка і обережно крокуючи, підійшла до Никодима з хлопцем.
– Покажи праву руку! – наказала  вона. Грицько мовчки простяг правицю. На мить йому здалося, що пломінчик на кисті неначе трохи ворухнувся. Рух пломінця помітила і польова дівчина. Від здивування вона зойкнула і притиснула  руки до грудей.     
– Обраний! – вигукнула, трохи оговтавшись. – Він, справді, Обраний! – нявка низько  вклонилася і цим дуже знітила  хлопця. 
   Гриць стояв "ні в сих, ні в тих", а польові дівчата підходили до нього і низько кланялися. Коли  вклонилася остання  нявка, нарешті зміг продихнути. Від цього дійства у хлопця ніби щось застряло в горлі і не давало вільно дихати. Польові дівчата вишикувалися перед ним вервечкою вбрані  в довгі полотняні білі сорочки, понизу яких палали вишиті квіти. Всі були чомусь босоніж. Здавалося, що він їх бачить, а ніби й не бачить. Коли б сказали вибрати з поміж них ту, яка назвалася Росяницею, то не зміг би цього зробити. Такі вони схожі між собою, хоча траплялися як темноволосі, так і світлокосі дівчата.  Запам’ятав, що Росяниця темноволоса дівчина, тому і  дивився на одну, звертаючись до всіх. 
– Не знаю, що казати в таких випадках. – почав говорити, пам’ятаючи, що  Никодим також не знає, як поводитися. Та  домовлятися треба, і саме йому, це потрібно більше за всіх. – Мабуть, для початку, мені  варто привітатися. Добрий ранок вам, нявки! – хлопець  низько вклонився, притиснувши праву руку до серця. По гурту польових дівчат пройшов здивований шепіт.
– Я прийшов  щоб ви допомогли зняти Печатку з Проходу. Через нього я поверну свою маму. – вимовив  Гриць на одному подиху. Знову  глибоко вдихнув і продовжив. – Один  раз, нявка, яку звуть Росяниця, допомогла  Никодиму у скрушну хвилину. Прошу: допоможіть і мені, будь-ласка!          
     Він зустрівся поглядом з тією чорнявою нявкою, на яку дивився і здогадався, що то і є Росяниця. Невідриваючи погляду, прошепотів:
– Не відмов мені, Росянице… – На очах хлопця бриніли сльози.
     Розчулена нявка, несміливо підійшла до нього. Заступила від інших і  тремтячими долоньками обережно витерла сльози. Щоб  не почули її подружки, трішки нахилилась і прошепотіла:
– Не плач. Ти ж Обраний.
– Мене звати Гриць. – шмигнув носом хлопчина. На мить здалося, що мама поруч.  Від нявки пахло улюбленими парфумами мами.
– Грицю, я все зроблю, тільки не плач. –  польова дівчина прихилила хлоп’ячу голову собі до грудей.
    Так вони простояли  може хвильку, може дві. Неймовірними зусиллями Гриць  опанував себе. 
– Дякую. – сказав він, коли трохи заспокоївся нестерпний щем у грудях. – Ми вам гостинців принесли … – хлопець показав рукою в той бік, де стояла Галя з Романом.
– Це мої друзі Галя та Роман. Саме Галинка спекла для вас пиріжки.
  Галя несміливо  зробила пару  кроків вперед.
– Тут ще молоко… Козяче … Свіжоздоєне… – сказала дівчина, простягаючи вперед сумку.
Почувши її слова нявки весело защебетали.
– Дівчата, нам гостинці принесли! – Росяниця підійшла до Галі. Відтіснивши Романа  їх  обступили й інші польові дівчата. Відьмочка відразу ж розгубилася.
– Е! А ну не затопчіть там Гальку! – гукнув Роман, проштовхуючись через юрбу. Нявки відразу  розступилися, пропустили його і коло знову зімкнулося. Друзі опинилися в оточенні  польових красунь. Никодим, оцінив  ситуацію і  голосно гукнув:
– Так, а ну дівчатонька, розступіться! – повз їхні ноги він продерся в центр кола.
–  Проходьте он туди! Там  пеньочок, ото і буде вам святковий стіл. – домовик  показав  в сторону  широченького пня. Нявки щільніше обступили Галю і  не зважаючи на протестуючого Романа, який намагався хоч трохи захистити дівчину, посунули до пенька. Лише Росяниця відділилася  від  гурту і поспішила до Гриця. Той  так і залишився стояти осторонь, приборкуючи неприємне відчуття у грудях.  
– Так що потрібно зробити? – запитала вона.
– В ніч, коли цвіте Квітка Папороті, прийди на те місце, де знаходиться Прохід. Там будуть ще троє знаючих. Сподіваюся, тоді  ми зможемо зняти Печатку і повернути мою маму. Ти  знаєш де  Прохід?
– Це який, той що  в нашому лісі?
– Так.
–  Я колись чула про нього, але  де він, не знаю. Нявкам не  личить по лісові ходити. Але коли потрібно, то я попрохаю знайому мавку щоб провела мене. Вона має  знати, де Прохід. – польова дівчина на хвильку замислилася, намагаючись щось пригадати.
 – А хто прийде від  інших  стихій? – поцікавилася вона.
– Від стихії  Землі - ти, Росянице. — почав пояснювати хлопець. — Від стихії  Вогню - Квітка Папороті. Від стихії Води, сподіваюся домовимося з  русалкою.  А от від  стихії  Повітря  треба Повітрулю  якусь знайти…
Росяниця знову замислилася.
– Коли потрібно домовлятися з русалкою, то варто поспішити. Русалчин  Великдень вже цього четверга… Можна, звичайно, і в інший день, але  тільки тоді вони збираються на нашій річці  біля  старого млина. Русалки полюбляють кататися на ньому. Більше ніде немає такої гарної забавки. Інші водяні млини давно вже порозвалювалися. Скористайтеся цією можливістю, щоб не шукати їх по  тутешніх річках і ставках. – нявка замовкла, розгублено перебираючи на грудях китичку від  сорочки.
– А ось із Повітрулею - важче. Дуже рідко вона навідується в наші краї. Але й цьому можна зарадити. Домовлюся з подружками-нявками. Коли побачать її в своїх володіннях, перекажуть, що я запрошую в гості. Якщо Повітруля погодиться, я дам  знати. Тоді треба бути на сторожі. Перед літнім сонцестоянням Повітруля миє ніжки у воді, а наступної ночі - цвіте Квітка  Папороті. Потрібно забрати  її  чарівні черевички і задля  того щоб їх повернути, вона виконає будь яке бажання. Тоді і домовишся про " знімання печатки". Ну а вже другої ночі, відшукаєте Квітку  Папороті… Ти ж знаєш, що тільки та людина в котрій тече відьмацька кров може її зірвати?
– Ні, цього я не знав, але це не проблема. Галинка - справжнісінька відьма. – Грицько замовк і чи то він почервонів, чи так впав перший промінчик вранішнього сонця.
 –  В гарному розумінні  цього слова…  – додав стиха.
– Що ж, тоді все гаразд. – Сказала Росяниця, помітивши, як він зашарівся.  Загадково всміхнувшись, кинула швидкий погляд на Галю, котра пригощала польових дівчат. – Тепер ти завжди знайдеш мене на цьому вигоні. Поки не знімемо Печатки, я нікуди не відлучатимусь. А зараз вибачай, та мені час до подружок. Лише раз на рік ми збираємося до купи в когось на вигоні. І саме цього року, за останніх  сімдесят сім, гуляємо у мене. 
      Вона стояла, нерішуче переминаючись, чекаючи дозволу. Хлопець нарешті зрозумів чого від нього хочуть.
– Так-так,  звичайно. Йди до подружок. Ось тільки не знаю, чи залишили вони щось   з того, що приготувала Галя. Я  ж затримав тебе…
– Дарма! – вигукнула Росяниця. – Я ж не за частування  допомагаю. – підібрала поділ  довгої сорочки і побігла до гурту.
– Бувай Грицю! – гукнула на впослід.
– Бувай, Росянице! – луною  озвався хлопець. Відчув в ногах  раптову слабкість і всівся прямо в росяну траву. 
    Там і знайшов його Никодим. Тремтячи від вранішньої вогкості і прохолоди, Гриць сидів, обійнявши руками коліна, не маючи сил підвестися.
– Романе,  Галинко! – гукнув домовик, бо сам не зміг звести хлопця на ноги.  – А ну, швидше сюди, доки наш Обраний тут не застудився!
 На заклик прибіг Ромка з порожньою сумкою на плечі  і радісна Галинка. Дівчина була задоволена, що нявкам посмакували її пиріжки.
– Ого! А чому ти тут сидиш?… А  там так весело!... – гукнув Роман, весь мокрий від вранішньої  роси. Одна з нявок порадила йому, щоб швидше ввійти в Силу, треба сьогодні три рази перекинутися в росяній  траві. Парубійко так і зробив, але для вірності - разів з тридцять.             
– Та я тут… – тільки й спромігся промовити Грицько. Від холоду у нього цокотіли зуби.
– Е-е! Так діло не піде.  – Роман взявся підіймати друга. – Галько, допомагай!
Вдвох вони підвели Гриця і поволі повели  додому. Никодим поспішив вперед, сказати Тихону, щоб приготував поміжне зілля.
      Грицько зовсім не пам’ятав, як опинився в дома. Дід Тихін напоїв онука  цілющим відваром  і поклав у ліжко. Друзі порозходилися, домовившись що підвечір знову зійдуться у Гриця.
                       Розділ – 17. Забави русалок.
      Хлопець проспав до обіду. Прокинувшись, довго лежав із розплющеними очима. Намагався зрозуміти, те що пам’ятає  відбувалося насправді, чи наснилося. Ні до чого не додумавшись, вирішив  піти і запитати Никодима. Одягся і поволі вибрів з хати. В голові добряче паморочилося. Щоб хоч трохи оговтатись, всівся на ганкові. 
– Ой, ти вже встав. – почув  Галинчин голос. Озирнувся  і побачив, як дівчина зайшла в двір. Вона підбігла до хлопця. 
– А я не змогла дочекатися вечора. Вирішила прийти трохи раніше. Заодно і пиріжків принесла. Ось на, покуштуй!… –  дістала пиріжок з пакету, який тримала в руках, і тицьнула прямо в руку.
   Грицько відкусив шматочок. Спочатку мляво, але дедалі жвавіше, прийнявся наминати. Хоч  випічка справді вдалася, а можливо Галя постаралася і зробила якийсь наговір, та  з’ївши перший пиріжок, мимоволі потягся за іншим.
– Ось так і знав,  що варто прийти раніше! –  Ромка ще з вулиці помітив, як друг трощить здобу. – А ти, Галько, теж молодець. Ми ж домовилися на вечір, отже  ввечері  і прийшла б…  – він всівся поряд із Грицем на ганку, дістав з пакету пиріжок і заходився смачно  їсти.
– Ну й жук ти, Романе! – вдавано сердито вигукнула дівчина. – Тобі аби пузо напхати! Може я переживаю за Гриця?!…
– Я теж переживаю, але на моєму апетиті це аж ніяк не сказується. –  знищив перший пиріжок і  потягнувся за другим.
" Ага, отже мені це не наснилося." – подумав Гриць, наминаючи пиріжок з квасолею і прислухаючись до жартівливої суперечки друзів. До Ромки, який саме їв пиріжок із сиром, підійшов Мурчик. Кіт  потерся об його ноги.
– Та на вже, на! – хлопець вийняв начинку і поклав перед ним. 
– Блін, треба швидше їсти, а то ще сусідські поприбігають. – сказав, доїдаючи пусту випічку. Мурчик неквапом їв випрошене. Доїв і попросився до Ромки на руки. Той  також саме закінчив. Витер руки об штани і взяв кота, щоб погладити.
– Мурчику, а тебе за чим послали? –  гукнув строго  Тихін, визирнувши з дверей літньої  кухні. Кіт винувато нявкнув, сплигнув з  рук і високо задерши хвоста, поспішив до нього. Підбіг і потерся об ноги.
– Ох  і підлабузник ти! – зауважив старий,  дивлячись як той вигинається. – Ми з Никодимом послали, щоб привів вас, а він бач, тельбухи набиває! Та ще гладитись  закортіло!
– Та годі вам, діду. Чого ви?… – заступився за кота Роман.
– Та я то нічого, а ось ви, коли зараньше вже прийшли, то піднімайте зади і давайте сюди.  Никодим хоч розповів, що ви домовилися із нявкою, але я б хотів почути це від  вас. 
   Друзі поспішили до літньої кухні. Гриць переповів розмову  з Росяницею. Уважно  його вислухавши, домовик  аж присвиснув.
–  Оце я розумію! Молодець, про все  домовився! – вигукнув захоплено.
– Та що я, це все Росяниця… Сама все розповіла, я  й не допитувався…
– Все одно - молодець!... – нахвалював  Никодим.       
 – Молодець то молодець, ось тільки  дійсно, як їм з русалками домовитися? Не підуть же  самі  до млина? Може й цього разу проведеш? – запитав  Тихін і благально глянув на домовика.
– Ні-ні! Оце  вже дзуськи! –  той аж підстрибнув, – Що-що, а це вже без мене! Я одвів їх до нявок? Одвів. Все, далі нехай вчаться справлятися самотужки. Чи мені до скону їх за ручку водити? Чорта ж вони без мене зловили? Зловили. Ось і з русалками  домовляться. Я їм в няньки не наймався! Вони не просто діти, вони - Сила Трьох! Так що всі  проблеми втрьох хай і вирішують!
Друзі розгублено перезирнулися і трьома парами  зляканих очей втупилися в діда.
– Е-е-е! На мене і не дивіться. Тут я не помічник! – відповів старий. – Я в цьому ділі не мастак, швидше "палка в колесі". Коли Никодим каже, що упораєтесь самі, значить упораєтесь. Якось та домовитеся. Хоч на свій Великдень ті бестії  особливо небезпечні. Але ж ви у воду  не полізете? – він строго глянув на принишклих  дітей. Друзі  заперечно покрутили головами.   
– Ну ось і добре! Візьмете багатенько полину, та й підете…
– А що, русалки  полюбляють полин їсти? – запитав  Ромка. – Тю-ю-ю! Які дурні! Він же гіркий.
– Романе, Романе, коли з тебе люди будуть? – дід скрушно похитав головою. 
 Почувши припущення хлопця, Галинка приснула зі сміху. Ромку це неймовірно  роздратувало.
– Ти б, Галько, не реготала, а розказала, що до чого… А то он Грицько, теж, мабуть, думає, що полин для русалок - справжній делікатес…
– Нічого  такого я не думаю… – заперечив товариш. – Але дійсно, просто цікаво, для чого нам  той полин, та ще й багатенько?…
– Так без полину вони нас залоскочуть!... –  стримуючи сміх, почала пояснювати дівчина.
– І що тут такого? Я, наприклад, не боюся лоскоту. – перебив її Роман.
– Романе, дослухай спочатку,  а тоді вже базікай! – старий мольфар осудливо глипнув на онука. – Галинка  діло говорить, а ти як завжди: " теліп тобі Господи!"
Дівчина з вдячністю глянула на діда  і продовжила:
– Так вони, Ромцю, так  лоскочуть, що людина запросто може померти.
– Та ну?! Не вірю! Від такого не вмирають! — наполягав Ромка. – А ти, Грицько, віриш?
– Навіть не знаю… Але коли Галя каже, отже так  і є! – відповів  хлопець.
– Та ну вас! Галя те, Галя се. Прямо  Галя-всезнайка! – роздратовано вигукнув Роман. Йому було завидно, що Галинка справді трохи кмітливіша.
– Не знаю, чи вона всезнайка, але пиріжки пече класні! – Гриць  дістав з кишені завбачливо захований пиріжок і простяг домовику. – На, Никодиме, покуштуй, чи правду  кажу.
– Та я це і без проби знаю. –  відповів той і спішно взяв гостинець. Зрадувався, що про нього не забули. – Я що, не бачив, як  нявки розмели пиріжки. Навіть  малесенького шматочка не встиг для Росяниці вхопити…
– Ну добре, добре! Вибачаюсь, Галько! –  Ромка хоч і має запальну вдачу, але і відходить швидко. – В пиріжках ти  справді тямиш. Так що я, мабуть, і женюся на тобі! – він вдоволено зареготав.
 Галя сердито зиркнула на нього,  кинула швидкий погляд на Гриця і зашарілася. Дівчина ніяк не могла звикнути до Романових  жартів. Грицько чомусь також  почервонів,  та опанував себе і через хвильку знову  став звичайним.
– А коли потрібно домовлятися з русалками? – запитав, щоб ніхто не помітив, як він зашарівся.
– Т-а-а-к, сьогодні у нас що, неділя? Неділя. А  Русалчин Великдень у четвер. Отже, з середи на четвер, вночі, рушайте  до старого млина і  домовляйтеся. – промовив домовик, раз-за-разом зиркаючи на рум’яний пиріжок у руці. Гриць зрозумів його бажання.
– Дякую, Никодиме, все зрозуміло. Ми тоді підемо…
– Ідіть, ідіть. – спішно дозволив той. – Ти, Тихоне, також можеш іти. Ми з тобою  вже про все переговорили.
– Що ж, добре… –  разом з дітьми старий попрямував із літньої кухні.
Друзі ще трохи погомоніли надворі, а потім порозходилися по домівках. 
    Понеділок і вівторок, тільки те й робили, що  згадували походеньки до нявок. Більш за всіх про це згадував  Роман. Запевняв, що після росяної купелі, в нього, справді, прибавилося Сили. В чому це проявляється не уточнював, але  заздалегідь  радів, що й русалки порадять щось, для збільшення  Сили.
–  Гадаю, вони навчать нас краще плавати і пірнати. Грицько, ти добре пірнаєш? – допитувався Ромка. І як не соромно було хлопцю, що хоч і виріс  біля моря, а плавати зовсім не вміє, не те що пірнати, але він чесно зізнався. Ця новина просто приголомшила  як Романа, так і Галинку. Адже літом, як і більшість сільської дітвори,  вільний від роботи час, вони проводили або у лісі, або на річці.   
– Ти ж, Галько, ще напечи пиріжків. – давав настанови Роман.
– Звичайно ж напечу. – автоматично погодилася дівчина. Вона  з тривогою поглядала на Гриця. Той навіть не встрявав у  розмову про частування русалок. В середу, коли поверталися із школи, дівчина не стерпіла. Запитала, чому чим ближче до зустрічі з русалками, Гриць все більше сумує. Хлопець не хотів, спочатку, розповідати про надумані тривоги, та коли ще й Роман став  допитуватися, здався. Щоб його нарешті залишили в спокої, повідав  про свої страхи.
– Щось мені здається, що цього разу все мине не так гладко… – почав  непевно. – Не знаю чому, але щойно подумаю про зустріч із русалками, прямо моторошно стає.
– Боїшся йти в ночі до млина? – не зрозумів  його тривог Ромка.
– Та ні, не боюся. Я ж  не сам туди попруся… 
– А чого  тоді?
– Не знаю, та  чомусь здається, що не поведуться русалки на  пиріжки…
– А якого чорта їм треба? –  Роман замислено почухав потилицю. – Може  тоді зробиш 
"тархунове молоко",  бо козяче  їм не смакуватиме?
– Не в молоці тут справа… – вагався Грицько, до пуття не розуміючи свої відчуття. — Наче вони щось вчворять…
 Його неспокій мало-по-малу, передався і Галинці. Дівчина вирішила, що цього разу візьме  більше пиріжків. Лише на Романа аж ніяк не вплинули побоювання товариша.
–  Що, ну ось що вони зроблять? – розходився хлопець. –  Хіба що влаштують нам змагання по плаванню. Так я візьму маску і ласти. В такому обмундируванні любу русалку пережену! Вода вже прогрілася, так що не змерзну. І я так швидко плаваю, що просто не встигну замерзнути! – Вихвалявся він перед друзями. 
– Ти краще полину побільше нарви. – зауважила Галя. – Не забув, що Тихін Степанович радив?
– Та нарву я, нарву. Заспокойся. Недалеко від нас є двір, де ніхто не живе, минулого року там стільки його росло, що й ну. Ось прямо зі школи туди і піду. Полин - то така гидота, що вже, мабуть, по пояс вимахав. Але і ласти з маскою прихвачу. 
 Домовилися, що Ромка зайде по Грицька в одинадцятій вечора і разом підуть на леваду. Там на них чекатиме Галинка. 
– Ох і хвалько Роман, ох і хвалько! – зауважила дівчина, коли простували далі  вдвох з Грицем. – Русалку він пережене…
   Але Грицько  відмовчувався. Попрощавшись, звернув у свою вуличку і швидко пішов додому. Хотів порадитися з Никодимом  про майбутню зустріч з русалками, та  домовик нічого путнього не повідомив. Нагадав  тільки, щоб вони нічого не боялися і нічому не дивувалися, бо русалки частенько застосовують чаклунство, коли збираються на гулі. Так і сказав: " Нічого не бійтесь і нічому не дивуйтесь!" і цим ще більше занепокоїв Гриця. Він так-сяк поробив  уроки, повечеряв і тинявся по дворові  чекаючи одинадцяти годин. Дивлячись як він мається, дід запропонував йому трохи подрімати. Щоб старий  не канючив, хлопець приліг на ліжко, але сон до нього так і не прийшов. Без десяти одинадцять вийшов на вулицю. Ще здалеку помітив рослу постать. Товариш йшов, хвацько розмахуючи пакетом.
– Це що, полин? – Грицько кивнув  на його пузату зброю. Він також, про всяк випадок,  нарвав  пучечок. 
– От чорт! А полин забув! – Роман спересердя сплюнув. – Нарвати-нарвав,  а покласти -забув. 
– А це тоді що? – Розгублений Гриць зазирнув у пакет, адже там явно щось було.
– Як це що? Ласти й маска. Я ж казав, що візьму…
Грицько тільки рукою махнув, він вже звик до витівок Ромки. 
– Ну не вертатися ж мені додому? Пішли! По дорозі нарвемо.  – Роман не любив визнавати свої помилки.   
    На леваді почекали Галю. Ще її не бачили, але по пахощах свіжоспеченої здоби, який приніс  вечірній вітерець, зрозуміли, та десь поруч. У Романа буркнуло в животі.
– Блін, я й повечеряти забув. – нагадався хлопець.
  Підійшла Галя. Вона була не одна. Сарайник  вирішив  трохи провести дівчину. 
– Ну, тепер я за тебе спокійний. – сказав він, побажав удачі і попрохав  парубків, щоб на зворотній дорозі провели Галинку додому. Грицько пообіцяв, що приведуть дівчину цілою і неушкодженою.
    Проминувши леваду, вийшли до річки. Перебрели через хиткий місток, піднялися  вверх проти течії і завернули разом з річкою. Відразу ж за поворотом, побачили старого млина. Вірніше те, що від нього залишилось. Тільки колесо виказувало, що  незрозуміла розвалюха, колись слугувала  млином.
– І як на цьому кататися? – здивувалася Галя. Їй не втямки було, як на  трупехлих жердинах, які ледь тримаються купи, можна  хоч якось втриматись, не те що розважатися.
 Гриць роззирнувся. Уважно обдивившись навкруги, поспішив до  розваленої будівлі.
– Ходіть сюди. Не стовбичити ж на видноті. Щось мені здається, що русалок потрібно  остерігатися.
    Вони зайшли у те, що колись слугувало дверима і обережно піднялися старезними, рипучими сходами.
– Ну ось, звідси і спостерігатимемо. Виберемо слушну мить і домовимося з якоюсь. –  Гриць примостився біля старого вікна. Коло нього повсідалися і Галя з Романом. Хлопець дістав з кишені полин і пороздавав по пучечку. Порозтикавши той бур’ян по кишенях, друзі позавмирали. З віконної пройми  добре продивлялося і колесо, і річка, і галявина перед млином  до якої підступав ліс. Місяць був майже у повні.
– Мабуть, вже дванадцята, бо… – промовила Галинка і завмерла. Почувся плюскіт води і чийсь сміх  дзвіночками розсипався по водяному плесу.
   Ураз  старий млин змінився! Стіни виросли і самі собою побіліли свіжим вапном. На підлозі, де раніше залюбки можна було скрутити в’язи, зникли дірки. В віконних проймах,  де не зосталося навіть рам, вмить з’явилися добротні вікна з шибками. Кудись зникло все павутиння і сміття.
– Що, в біса,  ро… – вигукнув Ромка, але Гриць спритно  затулив йому рота долонею.
– Тихше. – наказав пошепки. – Мовчіть і нічому не дивуйтеся.
  Десь заграла сопілочка.
– А-а-у-у-у! А-а-а-у-у-у! – залунало з річки. Діти здивовано витріщилися, бо відбувалося щось неймовірне.
    Зусібіч, до млина наближалися плавці. Та пливли вони якось дивно. Раз-за-разом  занурювались під воду і зі сміхом виринали, неначе могли дихати що над водою, що під нею. Підпливали до старого млина і неквапливо виходили на пологий берег. Їхні довгі сорочки і розпущене волосся, враз ставало сухим. Не знати звідки, посеред галявини, запалало  чудернацьке вогнище. Багаття вигравало незвичним блакитним полум’ям. Прибулі русалки підходили парами, бралися за руки і з вереском переплигували через вогонь. До берега все підпливали і підпливали нові водяні дівиці. І ось нарешті всі зібралися! Стали в коло і закружляли навколо  багаття, перегукуючись на якійсь дивній мові. 
    Натанцювавшись вдосталь навколо вогню ( якщо це, звісно, був вогонь) зі  сміхом побігли до річки. Допомагаючи одна одній, видряпувалися на водяне колесо і всідалися по дві-три  на кожне крило. Друзі й не помітили коли той трухляк став дебелим монстром. Воно  крутилося само по собі, бо загатка, з якої раніше падала вода, давно розвалилася. Та навіть якби вона й збереглася, то аж ніяк не в змозі була б крутити того велетня, на яке перетворилося звичайне водяне колесо. З веселим реготом русалки крутилися на тій незвичній каруселі.    
    Аж раптом, одна русалка з вереском зірвалася з вершечка колеса. Виринула і поспішила на берег, подалі від гурту  веселих подружок.
– Час! – пошепки гукнув Гриць і першим кинувся сходами донизу. За ним поспішили і друзі. Непомітними тінями вискочили з млина  і пригинаючись, побігли за Грицем. Хлопець присів біля великого куща, який височів в оточені маленьких побратимів. Метрів сто від нього стояла  самотня русалка. Діти завмерли.
–  Романе, ти заходь з того боку, – самими губами прошепотів Грицько і показав праворуч. – а я зайду з цього. Галю, лишайся поки-що тут.  Спочатку  оточимо її, а потім я подам  знак і ти вийдеш. Потрібно переговорити з нею поки вона  сама. Коли я розповів Никодиму, що  з русалками домовлятимемось так як  з нявками, за допомогою пиріжків, він  лише  пхикнув. Сказав, що пиріжки тут  не допоможуть. Треба надіятися на самих себе і головне нічому не дивуватися, і не боятися.
– Ні, Грицько, тоді краще я ліворуч. Я вмію повзати по-пластунськи. Ні вона, ні інші  не помітять, а ти зайдеш праворуч. – Не чекаючи згоди товариша, Ромка ліг на живіт і вправно перебираючи  руками і ногами, поповз у напрямку до русалки. В’юнка хлоп’яча фігурка надійно маскувалася  між маленькими кущиками. 
   Гриць став навколішки і так рушив праворуч, ближче до лісу. Хлопці  по-колу оминали одиноку постать. Коли  майже  наблизилися, Грицько махнув  рукою і  дівчина вийшла із-за куща.   
— Добрий вечір. — сказала  тихенько Галинка.
Русалка рвучко озирнулася і  враз  помітила її. 
 – Людська душка! – вишкірилася вона. — А-а-а-у-у-у!—  Почувши  заклик своєї подружки, водяні дівиці  повернули голови. Не чекаючи поки вони надійдуть, одинока русалка хижо підкрадалася до наляканої Галі.
Гриць зовсім не чекав такої реакції. Сподівався, від появи дівчини русалка злякається, завмре і вони зможуть домовитися з нею на одинці. Але  все склалося зовсім не так як він хотів.  Тепер хлопець сам  злякався. Забувши про обережність, підхопився.
– Романе, відрізай  її! Відрізай! — гукнув  вже не криючись. 
   Молодий характерник всім єством відчув, що над Галинкою нависла смертельна небезпека. Це ж відчув і Роман. Він вискочив із-за кущів, як чортик з табакерки. Але русалці було невтерпець. Вона стрімголов кинулася до дівчини. Тепер Ромка нічим не міг їй завадити, він зостався  далеко позаду. Грицько кинувся їй  навперейми. Побачивши  перед собою несподіваний бонус русалка голосно засміялася.
– Полин, чи петрушка?! – вигукнула водяна дівиця і кинулася до хлопця. 
– Полин! – гукнув Грицько і міцно ухопив її  за простягнуті руки. Від того що її так  нахабно полонили, русалка голосно загелкотала. Неначе в шаленому танці вони закружляли по колу. Підбіг Ромка і також учепився в неї. Удвох,  намагалися приборкати  виючу істоту. Ні про яку розмову на одинці  не було вже й мови. На поміч до  подружки  поспішили й  інші русалки. Деякі з них помітили  Галю. Дугою, вони  наближалися до переляканої дівчини. Галинка спочатку розгубилася, та зауважила  що коло ось-ось замкнеться, набралася  сміливості і чкурнула до хлопців. Ті  вже  завалили русалку і борюкалися з нею у траві.
– Грицю, покажи їй знак! Покажи знак! – крикнула, підбігаючи, Галя.
Ромка  всією вагою притис водяну дівицю до землі і Грицько тицьнув їй прямо під ніс  руку з відмітиною. В місячному світлі пломінець зблиснув і ворухнувся. Русалка відразу ж перестала борсатися.
– Обраний! – верескнула вона. Її  подружки  раптово завмерли. Тільки тепер друзі помітили, що водяні дівиці встигли оточити їх  щільним кільцем.
– Обраний, Обраний, Обраний! – пішло по-колу.
– Романе, відпусти її! – наказав Гриць, помітивши, що бранка лежить вже спокійно.
– Але ж … – спробував заперечити Роман. Йому  не хотілося розлучатися зі своєю черговою здобиччю.
– Я сказав  відпусти! – владно повторив Грицько.
– Ну як знаєш… – з образою в голосі буркнув  Ромка і  встав із полонянки. Не зводячи погляду з Гриця, та теж підвелася.
– Що ти тут робиш, Обраний? – запитала вона, розтираючи обпечені зап’ястки. Не контролюючи себе, молодий характерник вперше застосував свою Силу.  
– Я прийшов до вас по допомогу! – сказав голосно Гриць, щоб почули всі присутні.
– По допомогу, по допомогу… – пішло по-колу і водяні дівиці голосно розсміялися.
– Він дурень! За кого ти нас маєш?! Ми не допомагаємо людям! Це нісенітниця! Що за дурниця!? Хто тобі це сказав?! — вигукували навперебій вони.
– Ніхто мені такого не казав, але мені потрібна ваша допомога. – відповів  Грицько.
– А ти справді  Обраний? — поцікавилася одна з русалок.
— Так, я  Обраний! Разом з  друзями ми - Сила  Трьох. 
– Доведи! – верескнуло з гурту.
   Хлопець  розгубився. Як це зробити? Зараз же ніч, темно. Ці русалки не вірять своїй подрузі на слово так, як нявки. Не ходитиме ж по колу, тикаючи кожній  свою руку. І чи всі побачать знак у темряві? Ось аби той світився! Гриць з жалем глянув на правицю і від здивування мало не впав! Три родимки сяяли неначе маленькі зірочки, а родима плямка мерехтіла, як справжній маленький вогник  таким самим кольором, як  вогнище русалок. Грицько переможно підняв руку. Маленький пломінчик  на правиці, дивним чином освітив всю галявину. Він сяяв яскравіше чарівного багаття. Дивне синє  світло,  розлилося навсібіч, сповнюючи русалок трепетом.
–  Обраний! Він справді Обраний! – пішов благовісний шепіт.
– Що тобі потрібно, Обраний? – з гурту виступила одна з водяних дівиць. Гордівливою ходою підійшла до хлопця і стала перед ним.
– Мені потрібно,  щоб хтось із вас допоміг зняти Печатку з Проходу. – відказав Гриць.
– Де той Прохід? – допитувалася горда русалка.
– Цей Прохід знаходиться в лісі. – відповів  він.
– В якому лісі, в цьому? –  водяна дівиця  показала  рукою на темну живу стіну.
– Так! – підтвердив Грицько.
– Сенява, це ж ви з Вербицею тут порядкуєте? – запитала владно горда русалка.  З гурту вийшло дві її подружки.
– Так, Санна, ми. – промовила одна з них.
–  Тоді беріть цих трьох і йдіть домовляйтеся. – наказала  велична водяна дівиця,  – А ми продовжимо  наші гуляння. – розвернулася в бік річки і  хотіла вже йти.
– А ми вам  пиріжків принесли… – промовила несміливо Галя.
Русалка, яку назвали Санною, озирнулася і зацікавлено глянула на неї. 
– А з чим пиріжки? – запитала вона.
– З ягодами. – прошепотіла Галинка. Від гордовитого погляду водяної дівиці їй аж мову відібрало.
– З ягодами?... – перепитала русалка. На цей раз  Галя тільки мовчки кивнула.
–  Що ж,  не думаю, що пиріжки вам допоможуть, але ми з подружками не відмовимося  від гостинців. Так,  дівчата? – запитала гурт Санна.
Русалки радісно перемовлялися. 
– Я зараз. – пискнула Галинка і помчала до млина.
    Бігла і думала, як добре, що цього разу  взяла пиріжків з лихвою. Коли нявок було до дюжини, то русалок зібралося в два рази більше. Перескакуючи відразу через декілька сходинок, забігла наверх, відшукала сумку і стрімголов кинулася до низу. Так поспішала, що аж захекалася. Водяні дівиці  побачили напхану торбу і радісно перемовляючись обступили дівчину. "Вони нічим не відрізняються від нявок." – подумала Галя і  сміливо рушила  до дивного вогнища. Там швиденько розклала гостинці на принесену скатертину. Русалки почали жваво ділитися між собою. Галинка, навчена з попереднього разу,  залишила один пиріжок у пакеті і поспішила до хлопців. Ті стояли осторонь з двома водяними дівицями і про щось розмовляли.
 – Ти хоч і Обраний, але й це не дає права, щоб ми безкорисливо допомагали. По Закону, ми не маємо права просто так щось робити людям. Коли хтось потребує  від нас помочі, то ми можемо й допомогти, та перед цим людина повинна  зроби щось  для нас. Тільки так, за домовленістю, маємо право  допомагати людям. Зрозуміло? – почула дівчина. Дістала з пакета пиріжок, розламала навпіл і простягла  русалкам. Ті подякували і заходилися жадібно їсти.
– Пиріжки, це добре, але мова йде не про таку домовленість. Ви повинні зробити для нас щось корисне. – зауважила  білява водяна дівиця.
— А  принести пиріжки, які ви зараз наминаєте - не корисне? – зухвало запитав  Ромка.
 – Стривай, Романе,  не "наїжджай". – зупинив запального товариша Гриць. – Не вони ж той закон придумали. Може  ми справді, повинні щось їм зробити.
– І не просто зробити, а зробити корисне. – уточнила та сама білява русалка. – Мене, до речі, звати Сенява, а мою подружку - Вербиця. –  вона вклонилася Грицеві. Вклонилася також і інша русалка.
– А мене звати Гриць, а це Роман і Галинка. Так що ж корисне вам зробити?... – запитав  хлопець. – Кажіть, ми спробуємо це виконати. Правда  ж,  друзі?
– Та вже  зробимо… – нехоча буркнув Ромка.
–  Постараємося! – додала  Галя.
    Водяні дівиці замислилися, нетерпляче поглядаючи на своїх подружок. Після гостини, ті ще завзятіше каталися на велетенському колесі. З якою радістю вони теж не стовбичили б тут, а забавлялися! Тим паче, до сьогоднішньої ночі, ще ніхто з людей не звертався до них по допомогу. Русалки не мали ні найменшого уявлення, яку роботу загадати.
– А хай вони насадять латаття у нашій заплаві! Таке, як у Рясочки і Купавки! – запропонувала чорнява русалка. Її подружка на радощах  аж заплескала в долоні.
– Молодець, Вербиця! Справді, нехай садять! Тоді у нас стане так само гарно, як на  сусідньому ставку. А то на нашій заплаві лиш ряска дрібнячка та лепеха з очеретам.
– А чому ви самі не посадите? Що, ліньки?! – взяв їх на кпини Ромка.
– Ні, Вербице, ти тільки глянь! Ще пуголовки, а вже  такі  вреднючі. Думаєте ми  крастимемо  від наших  подружок? Та за кого нас маєте?! – вигукнула та русалка, що назвалася Сенявою.
— Так ви хочете, щоб ми його вкрали? – не здавався Ромка. Інколи він ставав досить  таки впертим і цим ще більше розгнівав  Сеняву. Водяна дівиця взялася обзивати його різними, на її погляд, образливими  словами, щось на кшталт  " чорноокий  карась." 
– Стійте! Заспокойтеся! – спробувала вгамувати  їх  Вербиця. – Хлопче, ти не правий. Розумієш, коли ми візьмемо хоч один корінчик латаття, то воно зведеться з сусіднього ставка і ростиме тільки у нашій заплаві. А так  робити не гоже ж? 
– Не  гоже. – погодився  Роман. – А що не можна відразу пояснити і не обзиватися?  –  він показав Сеняві  язика. Та  невдоволено пхикнула і відвернулася.
– Гаразд, все зрозуміло. Але найближчим часом ми не зможемо це  зробити, вода ще  холодна. – зауважив Грицько.
– А найближчим часом і не потрібно. Хто вас  заставляє зараз у воду лізти? Хоча де там вона  холодна, крига давно вже скресла. – пояснила  Вербиця. – Головне - пообіцяйте що зробите.  
– Еге ж, знаєш, як люди говорять? " Обіцянка-цяцянка, а дурному радість"… – озвалася Сенява.
– Але ж вони не просто люди, вони Сила Трьох. – заперечила  Вербиця. – А це  означає, що вони відаючі і не порушать свого слова. Ось ти, хлопче, хто по науці? – звернулася вона до Романа. Той, навіть не замислюючись про що його питають, відповів:
– Мольфар!
– А ти, дівчино, я так розумію, відьма? – запитала русалка Галю.
– Так, я відьма. – ствердно кивнула Галинка. – Але мене звати Галя і я б хотіла, щоб мене називали на ім’я.
– Гаразд, Галю, називатимемо тебе на ім’я. – погодилася Вербиця. – Ну а ти, Обраний, мабуть характерник? – запитала вона Гриця.
– Так, характерник. Ми дійсно Сила Трьох  і не порушимо своєї обіцянки. Посадимо вам таке ж латаття, як на сусідньому ставку. Романе, навчиш мене  пірнати? – звернувся  до товариша.
– Ага, ще чого! Вже й розігнався! – відповів той. – Щоб ти там втопився? Якось і сам  ті корінці повидовбую, а ви з Галькою, на мілині  і посадите. 
– Ну що ж, ось і домовилися! – радо вигукнула Вербиця. – Ви нам - латаття, ми вам допоможемо зняти Печатку! А тепер вибачайте, бо скоро закінчаться наші розваги, а ми ще не накаталися до схочу. Так що бувайте! – вони  взялися за руки і вже хотіли бігти до своїх подружок.
– Стривайте! – зупинив їх Гриць. – А як ми зможемо знову побачитися?
– Та прийдеш  вночі до млина, та й покличеш котрусь із нас. А коли поблизу не вештатимуться  люди, то і в день хтось припливе. – відповіла  Вербиця і вони побігли  до гурту.
   Друзі ще трохи постояли на березі, дивлячись на  ті забави, а потім рушили по домівках. Хлопці провели Галю додому і пішли у Грицеву вулицю. Роман  знову вирішив вертатися городами.
               Розділ – 18.  Вербиця і Сенява.     
   Вранці дід насилу добудився онука. Хто його зна як одягшись, хлопець закинув  рюкзак на одне плече і почовгав у школу. Там здибався з таким  самим заспаним  Романом. Лише Галинка, була свіжа, як вранішня квіточка. Взяла хлопців попідруки і вивела у коридор. Підвела  до останнього вікна, де вони постійно радилися, там їх і залишила.
– Чекайте тут. – наказала строго, а сама побігла в клас. Через мить повернулася, тримаючи в руках термос і пластмасовий  стаканчик. Налила  якийсь чай і дала їм. Грицю  стаканчик, а Роману кришку з під термоса. Ті, кривлячись, випили. Напій мав досить  гіркий присмак. 
– Ну ось, тепер все буде гаразд. – радо сказала Галинка. – Це збадьорить вас трохи…
  Продзвенів дзвоник і хлопці попленталися в клас. І дійсно, вже в другій половині уроку, заспанці почувалися набагато краще. Відразу після школи подалися додому до Гриця. Там на них вже чекали дід Тихін з домовиком і Макар.
– Ну що, що?! Розповідайте швидше! – метушився Никодим, щойно вся трійця зайшла у літню кухню. Від цікавості він  так смішно підстрибував, що Роман, не втримався і голосно розсміявся. 
– Ага, смієтесь, отже усе добре. – зрозумів це по своєму домовик, заспокоївся і перестав підстрибувати. Ромка не заперечував, а щойно  Никодим відвернувся, його  добряче гупнула по спині Галя і він  перестав реготати. 
    Друзі  повсідалися. Перебиваючи одне-одного повідали про свої нічні пригоди. Ромка вихвалявся, як вправно вони з Грицем завалили русалку і тільки завдяки цьому зломили її волю. Галя зізналася, що дуже злякалася, коли до неї почали підкрадатися водяні дівиці. Лише Грицько залишався не  багатослівним. Він нервово чухав ліве око, яке від того вже почервоніло і сльозилося. 
– Грицю, ти чого? – запитала  Галя. 
– Та наче  щось  потрапило…  – відповів  той. – Так пече і сіпає, що не можу…
– Це йому то-та білява русалка втрапила  в око. – покепкував з товариша Ромка. – Як там її звати? А-а, згадав, Сенява, здається.
– Ото дурноє! –  Галя  сердито зиркнула на Ромку і покрутила біля скроні. – Грицю,  дай  гляну. – Дівчина підвела його ближче до вікна і  оглянула хворе око.
– Тут  "ячмінець" назріває. – поставила  діагноз. – Видно протягло тебе  у млині.
– Що там назріває?... – не зрозумів її Грицько.
– Ячмінь в тебе, Грицьку, росте! Скоро дозріє, скосимо і змолотимо!… – веселився й далі Ромка. Він хоч і знав що  таке  "ячмінець", але тільки з чуток, тому не дуже переймався.
– Я ж кажу, дурне! –  повторила Галинка. – І не просто дурне, а хворе на голову. Ти хоч знаєш, як воно болить, коли той "ячмінець" росте?     
– Ні, я в хліборобстві не тямлю… – продовжував жартувати Роман. Це ще більш  роздратувало Галю.
– Ні, це я, мабуть, хвора на голову коли дала тобі того чаю. Треба було тільки на Гриця заварити. Ти й так бадьорий, а після нього он як пре.
– Так то може від  твого чайку в Грицька й виросли зернові? – кепкував далі Роман. За це вмить отримав від Галі межи лопаток і заволав. – Йо-о- й ! Скоряюся цій злій відьмі! Ти б, Галько, краще не дубасила мене, а придумала щось путнє для нашого "агронома", а то так і справді " ячмінь" заколоситься…
  Галинка замислилася. Никодим вже  відкрив рота, щоб порадити  в поміч Грицю, але його осмикнув Макар. Сарайник  притулив  вказівний палець до рота, показуючи поглядом на дівчину. Він хотів, щоб молода відьма сама пригадала, що робити в таких випадках. 
– Котячий хвіст! Як могла забути!? – радісно вигукнула Галя. – Треба тричі обвести навколо хворого ока кінчиком котячого хвоста! 
   Макар підморгнув товаришу і той багатозначно закивав у відповідь.
– Я щось не зрозумів… Що, просто обвести навколо ока  хвостом? – перепитав Грицько.
– Ні, не просто обвести. Три кола проти годинникової стрілки і тричі за. – пояснила відьмочка. 
 – І це допоможе?... – запитав  Роман, чухаючи  між лопатками.
Не вислухавши що відповість дівчина, Гриць поспішив  з літньої кухні. Йому нестерпно  боліло і він хотів  швидше позбутися неприємних відчуттів. Друзі попрощалися з Никодимом і поспішили за ним, а дід  залишився із знаючими, щоб обговорити почуте. 
   Грицько спіймав Мурчика і під Галиним керівництвом, тричі обвів котячим хвостом хворе око, проти годинникової стрілки, а потім за ходом.
– Скоро минеться? – запитав, відпустивши кота. — А то аж голова розболілась.
– Я не знаю…  Але це вірний спосіб позбавитися " ячмінцю", щойно той з’явиться. А в тебе він "назрів" цієї ночі. Іди, приляж. – порадила  Галя.
– Я так зрозумів, що мені самому пертися до млина? –  Ромка саме нагадався, що  забув там  пакет.
– А чому ти так рвешся туди? Хочеш покататися на водяному колесі? –  в’їдливо поцікавилася Галинка.
– Ти справді думаєш, що я хворий на голову? — Ромка ображено зиркнув на неї. — Я  забув там маску з ластами. Ще  вкрадуть… А як без них  латаття видовбувати? Ти ж знаєш, як глибоко на сусідньому ставку. – Його вже трохи попустив дурносміх. 
– Романе, так давай в суботу туди  підемо. – запропонував  Гриць. – Тоді  і з русалками  переговоримо.
— Добре! – відразу ж погодився Ромка, йому не хотілося йти самому. – В суботу, так в суботу. В ту розвалюху все рівно ніхто не залізе… А зараз я  додому. Коли думаємо в суботу йти, то сьогодні треба  допомогти мамці розсаду висадити, щоб вона мене відпустила. За п’ятницю, боюся, не справлюся. Ходімо, Галько. А ти, Грицько,справді йди подрімай, щоб до суботи очі вихворілися. Хвіст хвостом, а сон лихо переборе - так моя мамка завжди каже. 
     В суботу друзі подалися до млина, та там на них чекала несподівана перепона. Поряд старої будівлі  рибалки ловили рибу. Вони  нагримали на неслухняних дітей, які хотіли зайти в  небезпечну розвалюху. Тоді Галя з Грицем  залишилися біля  пильних рибалок, а Роман відійшов за очерет, прочитав закляття непоміченого і пробрався у млин. Там  швиденько відшукав  загублений пакет і приєднався до друзів. Про розмову з русалками, не було й мови. В неділю також нічого не вийшло. Трохи прихворіла стара Палазя і Галя мусила лишитися біля  бабці, а хлопці не хотіли без неї йти.
      Палазя хворіла весь наступний тиждень і дівчина відразу ж після уроків "летіла" додому займатися хатніми справами. Два наступних тижні друзі підганяли "хвости" по шкільних предметах. Наближалися літні канікули і кожен мав якісь проблеми у навчанні. Протягом року Грицько не "дружив" з математикою і  зараз, за допомогою Ромки, намагався хоч трохи налагодити "дипломатичні відносини".  Товариш час від часу приходив  до нього додому і пояснював, як розв’язувати рівняння. Самому ж Ромці потрібно було поздавати не вивчені вірші з літератури. Дмитро Іванович сказав, що піде на принцип  і за кожен не вивчений вірш, знизить на бал його річну оцінку. От і виходило, що з дванадцяти, Ромці залишалося мінус три. Галя намагалася виправити дев’ятку з іноземної мови на тверду десятку і тоді б вона знову закінчила рік на "відмінно" з відзнакою. День минав  за днем і друзям інколи здавалося, що недавні пригоди їм просто наснилися, так заклопоталися шкільною наукою.
     Та пролунав останній дзвінок і вони, нарешті, зітхнути з полегшенням, розгорнувши  табелі. Грицько отримав свою справедливо зароблену десятку з алгебри. Роман вистражданих дев’ять балів з літератури. А Галя несподівану одинадцятку з англійської. Вся  трійця була неймовірно щаслива.
– Ну що, вечором до русалок?! – Запитав Роман, коли гуртом поверталися додому.
– Сьогодні? – перепитав  Гриць.
– Сьогодні, а чого чекати? – підтвердив Ромка. – Вода вже прогрілася, так що можна вже  й зайнятися озеленінням  річки.
– А, може, краще ще зачекати? Ти ж казав, що сусідній ставок дуже глибокий, отже  там  вода ще не прогрілася. –  несміливо заперечила Галя.
 Але ніхто з хлопців її просто не чув. Роман не послухав, бо натуру мав таку, що чим більше заперечують, тим більше кортить. А Грицько не вважав на  вмовляння, бо  дуже хотів  навчитися плавати. Ось прямо хоч ріж його, а  дай поплавати! Тому парубійки вирішили  навідатися ввечері  до русалок, щоб запитати скільки потрібно латаття. А вже завтра, з обіду, гайнути на сусідній ставок. І як не хотілося Галі, та пообіцяла, що також піде до річки. Не могла ж відпустити їх самих, до тих водяних хитрюг.  
      У визначений час, хлопці зустрілися з Галинкою на леваді.  Щоб знову не натрапити на рибалок пройшли трохи далі від старого млина і там вже покликали водяних дівиць. Через якийсь час до них виплила та русалка, що назвалася Сенявою.
– О, привіт!  А ми з Вербицею вже зачекалися вас. – сказала вона, побачивши друзів. – Ви чому так довго не приходили?
– Ми зайняті були. – поважно відповів їй Роман.
– Ой-йо-йой! І чим же ти такий зайнятий був? – взяла на кпини його Сенява.
– Чим треба, тим і  зайнятий. – буркнув Ромка. Не  розповідатиме ж парубок якійсь там русалці  про невивчені вірші. – Клич краще свою подружку! Скільки вам потрібно того латаття  для повного щастя?
   Русалка вже й рота відкрила, щоб відповісти хлопцю щось образливе, та перехопила сердитий погляд з-під насуплених брів, пхикнула і пірнула у воду шукати  подружку. Через пару хвилин виринули вдвох. Вербиця ґречно привіталася  і неначе велика рибина вискочила з води. Примостилася прямо на крутому березі, безпечно розмахуючи ногами. Вона виявилася більш чемною, ніж  її подружка і незабаром між нею і дітьми заточилася жвава бесіда. Друзі розповіли, що вже встигли зробити і що ще потрібно для "зняття печатки" з Проходу. Спочатку Сенява не встрявала в розмову і поволі плавала у воді, та щойно Гриць повідомив, що потрібно домовитися з Повітрулею, вона не втерпіла.
– Хлопче, ти занадто дурний!
— Чому це? — знітився Грицько. 
— А тому, що Повітруля, може, і прилетить сюди на Рівнодення, але чи захоче помити ніжки? Занадто вона обережна. Як тоді дістанеш черевички? Знімеш їх  силоміць?
– Але ж Росяниця обіцяла допомогти… –  розгубився Гриць.
– Пхе! – пхикнула зневажливо  Сенява. – Гадаєш, що Повітруля послухає якусь там нявку і полізе купатися? Вам неймовірно пощастить, коли вона взагалі прилетить сюди! Нявка така ж наївна, як дика качка, що мостить гніздо попри велику воду.   
– А що ж тоді  робити?... – безпорадно запитав  хлопець.
–  Коли це справді  тобі потрібно, то ми з Вербицею вмовили б її помити ніжки в нашій заплаві. Але ж ти знаєш, ми нічого задарма не  робимо. Ось аби ви ще й болотяні півники понад берегом посадили. Тоді б ми домовилися  з Повітрулею. Нам вона нізащо не відмовить! Ми не нявки!
– Грицько, не слухай її! Це не русалка, а справжнісінька куркулька! Вона з нас три шкури злупить, а сама нічого не зробить! – вигукнув Ромка, розлючений небаченим нахабством.
– А ти помовч, жовторотий мольфаре! – огризнулася Сенява. – Коли я сказала, що та летюча діваха зніме свої ласти, то вона їх зніме!
–  Я не знаю… – Гриць зі сторони  оцінив  безвихідність можливого становища.
– Та що ти її слухаєш, Грицько! Ти що, не бачиш!? Вона не те що куркулька, вона справжня пихата, жадібна ропуха!… 
    Кмітливий хлопець помітив, як болюче  сприйняла цю називку Сенява. А щоб було ще образливіше, скористався тим же прийомом що русалка. Обізвав  її самою огиднішою  мешканкою заплави. І йому це не минулося! Розлючена водяна дівиця не дала  закінчити обвинувальну промову. Вискочила з води, схопила  за руку і різко смикнула. З усього маху Ромка шубовснув у річку.        
  – Сезон купання відкрито! – радісно вигукнула Сенява, щойно хлопець виринув і  закружляла навколо нього не дозволяючи вийти на берег. Гриць хотів заступитися за товариша, але його зупинила Вербиця.
– Не турбуйся, він не застудиться. Я чула, як Сенява промовила закляття і зробила воду  теплішою. – Прошепотіла на вухо. – Нехай трохи побавляться. Твій друг такий же запальний, як і моя подружка. Ця купеля, їм обом, тільки  на користь.
– Але ж у нього буде мокрий одяг. – переживала й Галинка. – Його мати лаятиме.
– Ну, цьому ми якось дамо раду. Не турбуйся. – заспокоїла і  її  Вербиця. 
Роман кинув марні спроби вибратися на сушу і  насолоджувався купанням. Лишень зняв кеди і пожбурив  на берег. Здавалося, що у воді плюхається одягнений дельфін.
– Вода, наче молоко! – вигукнув він, відфоркуючись. – Грицько, шкода що ти не вмієш плавати! А тут місцинка  глибоченька  для науки! Галько, лізь хоч ти!
– Та я ж без купальника…  – дівчина почервоніла.
– Та кому ти здалася! Зараз і так споночіє, так що не видно, чи ти в купальнику, чи без. – пошуткував  Роман. 
   Пірнув і зненацька схопив  Сеняву за ноги. Та, голосно ляснула і закрутилася на місці, шукаючи кривдника. Так вони плавали, поки зовсім не зсутенілося. Гриць, Галя й Вербиця  спостерігали з берега за їхніми витівками. Коли Ромка  втомився і  пірнав все рідше, Сенява підплила знизу і обома ногами дала  добрячого копняка. Хлопець "рибкою" вискочив на стрімкий  берег, як  свого часу  це зробила Вербиця. 
– У-у-х ти! – радо вигукнув він. – Класно покупався! –  За звичкою став на одну ногу і нахилив голову  в бік, щоб витрусити воду з вух. Але трохи пострибавши, помітив, що не тільки в вухах не має води, а навіть одяг на ньому сухий.  
– Ну й чудасія!  – здивувався Роман.
– А ти як думав! – озвалася Сенява. – А то куркулька, та ропуха …
– Гаразд, Сеняво, не сердися. Ніяка ти не куркулька! Та й до жаби тобі далеко! –  вибачився  Ромка. – Завтра підемо на сусідній ставок і я накопаю вам з два десятки корінців. Добре?
 – Добре, добре. А зараз ідіть вже додому, а то  поночі. –  сказала Сенява. Русалки  попрощалися й зникли під водою.
– Та-а-ак, класно було! –  ніяк не міг натішитися Роман. – Я й не думав, що в кінці травня, вода така тепла. –  він почав взуватися.
 – Ет, чорт, кеди мокрі. Ну та нічого, доки  дійду додому, то на ногах  висохнуть. А вода все одно класна! –  Гриць з Галинкою, загадково перезирнулися, але змовчали.
        Всю дорогу Ромка тільки й  нахваляв  свою сьогоднішню купелю, теплу воду і Сеняву яка " так класно плаває ". І навіть зауваження Галі, що Сенява - русалка і повинна добре плавати, не змінили його думки, що " Сенява класна плавчиха". 
–  Хлопці, завтра я не зможу піти на ставок. Я до обіду зайнята. – повідомила  Галя, коли вже розходилися. – Хіба після полудня  велосипедом під’їду.
  Гриць із Романом розгубилися. Вони вже звикли, що  всюди ходять втрьох.
– В тебе вдома  щось трапилося? – запитав  Грицько. Галя заперечно похитала головою.
– А ти точно після полудня приїдеш? – допитувався  Гриць.
– Я постараюсь… – мовила, не дуже певно, дівчина.
–  Галько, ти не дурій. Як хочеш, а щоб після полудня була. – сказав Ромка. – І  спитай у бабці, чи немає  якогось наговору, щоб усе прийнялося. 
– Гаразд, попитаю. Ну що, до зустрічі  на ставку? –  вона звернула у свою вуличку.  
 –  Чуєш, ти тоді вже не їдь на ставок. Ми і без тебе  справимося. Приходь зразу до млина. – гукнув  їй у слід Роман.
– Добре! – дівчина махнула на прощання  рукою.
  Хлопці  домовилися, що зустрінуться завтра вранці, попрощалися і Роман, знову городами, подався додому. Грицько ще трохи постояв на вулиці, вслухаючись у чмокання  його мокрих кедів.
                Розділ – 19.  Латаття і півники. 
     Гриць всідався снідати, як радісно загавкав Сірко, в дворі щось впало і через мить у хату зайшов розпашілий Роман.
–  Добрий день, діду. Привіт, Грицько! О, я якраз вчасно! – вигукнув він і теж всівся до столу. Тихін вдоволено кахикнув і насипав йому локшини.
– Давай, їж швидше! – квапив  Роман. Він давно вже поїв, випив узвар і  сидів без діла, дивлячись, як їсть  товариш.
 – А що там  впало? – поцікавився  Гриць.
– Так то я на велосипеді приїхав і трохи не вписався у хвіртку. – пояснив Ромка.
– А ми що, на велосипедах поїдемо? – допитувався Грицько.
– А ти вмієш?
– Звичайно! – вигукнув, трохи образившись, Гриць.
– Тю-ю-ю! Так це ж класно! А то я вже думав, що прийдеться тебе на багажнику перти. Туди ще добре, а назад з лататтям, прийшлося б пішачка. А звідти кілометрів п’ять… 
– Діду, а отой велосипед, що в сараї, справний? – запитав Грицько.
– Справний. Я несправну техніку в господарстві не тримаю. – відповів старий. – А куди ви  "намилилися"?
– На ставок, по латаття для русалок. – пояснив Ромка.
– Це на котрий? – допитувався дід. – Бо отут, що в бік лісу, то там тільки жовте росте. Глечики в народі називаються. А на отому, що біля бувшого рибгоспу, то там справжнє біле латаття.
– Класно! – захоплено вигукнув Роман. – Де-де? Біля рибгоспу? 
– Так, тогоріч  сам його там бачив.
– Отже шуруємо до рибгоспу! Тоді русалки точно нам не відмовлять! – сказав Роман. Вирвав у Гриця з рук  узвар, допив і потяг товариша  надвір.
       За онуками вийшов і дід. Роман вже вивів із сараю велосипед, перевірив колеса і вирішив  трохи  підкачати. Його велосипед стояв біля ганку, на багажнику лежало щось замотане в мішок.
– А що це? – поцікавився Грицько.
–  Мішок. Ти що не бачиш? Треба ж кудись складати те латаття.
– Та бачу, що мішок, а в мішку що?
– Маска з ластами і лопатка саперська. Не руками ж  виколупувати ті корінці. —  Ромка добряче накачав колеса і закріпив  насос на своєму велосипеді.
– Ну ось, готово! – вигукнув  радо. – Діду, дайте, будь ласка, ще мішок, то ми і на Грицевий драндулет погрузимося. Вдвічі більше привеземо!
   Тихін виніс  мішок, Ромка скрутив його і поклав на багажник. Друзі вивели  "сталевих коней" з двору. Ромка наполіг, що  буде набагато краще, коли вони привезуть справжнє біле латаття.
– Тоді русалки просто  не зможуть  відмовити… – пояснював він, налягаючи на педалі. Грицько трохи відстав, бо їздив на велосипеді не часто і не мав такої виправки.
– А завтра  можна і за жовтим… – вів далі друг. Гриць тільки відмовчувався, важко дихаючи. Коли, нарешті, добралися, дуже пошкодував, що не взяв води. Про це й сказав Ромці.
– Ет,  і я про це не подумав … – відказав той. — Ну  та нічого, зараз заліземо у воду  і не так хотітиметься. –  він прийнявся роздягатись, за ним послідував і Грицько.
 Роман наказав  стояти йому з мішком біля берега, а сам натягнув маску з ластами, взяв маленьку лопатку і зайшов у ставок.
– Блін, яка вода холодна! – вигукнув він, зробивши перший крок. – Вчора була  як молоко, а сьогодні прямо бр-р-р.
– Так вчора Сенява наговір зробила на воду, ото вона і стала теплою. –  ненароком обмовився Грицько. – А тут  хто тобі таку лафу  зробить?
– Наговір кажеш?... – перепитав  Роман і з маху шубовснув у воду.  
     Виринув і рівними саженьками поплив до заростів латаття. Пірнув і через якийсь час похвалився  першою  викопаною бульбочкою. Він поволі наближався до берега, тягнучи за собою  пагони. Хлопці обережно засунули в мішок спочатку корінці, а потім і довгі стебла. Так Ромка курсував туди-сюди, поки не напакували два мішки рослинок. Сонце  перевалило  вже за полудень, коли  нарешті закінчили.
– Треба мулу понакидати в мішки, а то доки довеземо, то корінці  засохнуть під  таким сонцем. – запропонував Роман. 
   Понакидали намулу і прив’язали мішки до багажників. Осідлали велосипеди і поспішили на заплаву.
– Грицько, швидше давай, швидше! – підганяв Ромка. – Чого плентаєшся, як черепаха? Диви як сонце шкварить! Ми так сіно привеземо, а не латаття…
    Гриць відмовчувався. З усіх сил тис на педалі, та  все рівно не встигав за товаришем. Ще здалеку помітили Галю. Дівчина чекала біля старого млина.
– Чому ви так довго? – запитала вона. – Я вже й Сеняву з Вербицею послала на сусідній ставок.
– Ой, Галько, не мороч голови! В мене он зуб розболівся … –  Роман заходився розвантажувати велосипеди.
– Ми їздили не на сусідній ставок.  Ми були на іншому… – відповів, допомагаючи йому, Гриць. – Там Ромка накопав справжнього білого латаття. –  він розгорнув один з мішків і показав  довгі зелені пагони з маленькими пуп’яночками квітів.
– Це дійсно  біле латаття? – недовірливо перепитала Галя.
–  Галько, менше базікай, а читай на оце все якийсь наговір  для росту, а то ще справді  пропаде … – Роман спішно роздягся. Грицько також став роздягатися. Галинка  засунула голову прямо в мішок  і прочитала наговір спочатку над одним, а потім і над  іншим.
– Блін і тут холодна! – вигукнув  Ромка, ступивши у воду.  – А могли б зробити хоч трохи теплішою, в мене і так зуб болить… — Щойно він це сказав, як вода враз зробилася теплою  і біля  нього виринула радісна Сенява.
– Ага, ось де ви! А ми з Вербицею плавали на сусідній ставок і нам Рясочка сказала, що не бачила вас. – Біля неї виринула і її подружка.
– Ми  не там були. – буркнув Роман. Насунув  маску, обережно дістав з мішка першу рослинку, взяв лопатку і поплив на середину заплави. За ним подалася і Сенява, допитуючись де вони тинялися.
 – А чому він такий злий? – поцікавилася  Вербиця. – Сенява ж  зробила воду теплою.
– Так, вода справді тепла. – відповів, виймаючи з мішка наступну рослинку, Гриць. Він стояв по коліна у воді і проти тієї, що на ставку, ця була досить тепла. – Просто у Ромки  зуб розболівся.
 – Зуб розболівся? – перепитала  русалка. Їй було не відомо, що зуби можуть боліти.
– Еге  ж. – кивнув Грицько.
– А не можна щось зробити, щоб він у нього не болів? – допитувалась Вербиця.
– Як, отак відразу? –  здивувався  хлопець.
– Так! Ви ж відаючі.
– Не знаю. Це Галинка в цьому спец. Треба у неї  запитати. –  він обернувся до берега. Дівчина вже роздяглася і саме заходила  у воду. 
– Галю, а ти знаєш?!... –  хлопець відразу ж замовк і густо почервонів. Дуже вже гарною здалася ця струнка юнка у рожевому купальнику. Навіть не відразу  впізнав у  дівчині з гарною мармуровою шкірою, більш схожу на дорогоцінну статуетку, ту Галю, з якою вони дружать. 
– Е-е-е-е! – тільки й зміг  витиснути  і закашлявся.
Галя добряче стукнула його по спині і цим привела до звичайного стану.
– Ти щось питав? –  поцікавилася вона.
– Так. – відповів, прокашлявшись, Грицько. – Тут  Вербиця  цікавиться чи  можна щось  зробити аби у Ромки перестали боліти зуби.
– Зуби треба лікувати, тоді вони й не болітимуть. А Роман їх, мабуть, і не чистить. – відповіла Галя, чим знову ввігнала  Гриця в колір. Хлопець і сам  інколи лінувався почистити зуби. – Хоча на певний час зубний біль можна зняти.
– Так зніми йому, глянь, як  мучиться. – попрохав  Гриць, показуючи на похмурого Романа, який саме підпливав до них.
– Галько, а чого ти стовбичиш? – запитав Ромка, аж ніяк не вражений її рожевим купальником. – Я маю сам  ці  "лопухи" садити?
– Романе, тобі ніхто не винуватий, що в тебе болять зуби. Треба їх  чистити, ото й не боліли б. – зробила  зауваження дівчина.
– В мене болить тільки один зуб, бо він драний. – відповів  Ромка, тягнучи за собою пагінець латаття, який приготував Гриць.
– Ото треба було полікувати його, коли дірявий… – наполягала Галя, дістала з мішка й собі  рослинку і попливла поряд.
– Галько, помовч краще. – сердито відказав Роман.
   Далі  садили мовчки. Лише інколи дівчина перемовлялася з Грицем, який дуже переживав,  що не вміє плавати і нічим не може допомогти. Він  діставав латаття з мішка і  намагався  віднести його якнайдалі на глибину, щоб не так далеко пливти друзям.
   – Хух, нарешті! Думав здохну! –  пробубнів Ромка, коли все посадили. В нього так болів зуб, що й не радий був цьому купанню.
Галя одяглась і розпустила волосся по плечах. Вербиця сплеснула в долоні і враз волосся дівчини стало сухим.
– Тобі личить з розпущеними косами. – зауважила  Вербиця. Вона мимоволі  замилувалася. Сенява ж тільки невдоволено пхикнула. – Чому ходиш заплетена?
– Тому що мені так зручно. Дякую, що висушила  волосся. –  Галя взялася заплітати косу.
Роман вже аж стогнав від болю.
–  З якого боку болить? – запитала дівчина. Ромка показав на праву щоку. – Правий? Ну ото, як прийдеш додому, візьми зубчик часнику, дрібненько покриши і прив’яжи до лівого зап’ястку з того боку де вени. Тоді  трохи попустить. Але не перестарайся, тримай  не більше двох годин, бо можуть з’явитися опіки. А завтра йди до лікаря. Хворий зуб треба лікувати.
– Угу! – тільки й  зміг мугикнути Роман.
    Діти попрощалися з русалками. Домовилися, що прийдуть через два-три дні, подивитися чи прийнялося посаджене  латаття і роз’їхалися по домівках. У Романа так болів зуб, що він гукнув Грицю: "Доганяй!" осідлав велосипед і не чекаючи, чкурнув уперед.  Коли Гриць тільки доїхав до березок, Роман був уже, мабуть, вдома.
    Наступного ранку Ромка чомусь не прийшов. Грицько ще  за вечерею розповів діду як вони садили латаття, а сьогодні пішов до домовика, щоб і йому розказати  про  вчорашню роботу.
   Никодим уважно  вислухав його і похвалив Романа. Він порадив робити все, що скажуть  водяні дівиці, щоб ті  вмовили Повітрулю зняти зачаровані черевички. Хлопець ще з більшим нетерпінням став чекати на товариша. Той заявився тільки через два дні і відразу ж похвалився новою пломбою. Гриць уважно  роздивився  запломбованого зуба і вислухав, як боляче коли свердлять величезним свердлом. Нажаханий  його оповідями, твердо вирішив, що тепер чиститиме  зуби і вранці,  і ввечері. А з Ромки, як з гуся вода. Поболіло, вилікували і досить. Він більше переживав чи прижилося висаджене латаття і дуже здивувався що Грицько не ходив на заплаву. Хутко вивів із сараю велосипед, щоб їхати на річку. Гриць ледве встиг гукнути Никодиму, щоб через сарайника  переказав  Галі приходити до старого млина. 
    Ще здалеку помітили, що всі висаджені рослинки живі. Задоволені побаченим, покликали русалок. Майже відразу до них виплила Сенява. Водяна дівиця повідомила, що Вербиця попливла у справах  і тому сьогодні з ними буде тільки вона. Хлопці попросили зробити  воду теплішою  і Роман заходився навчати товариша плавати. Грицько так хотів навчитися триматися на воді, що коли прийшла Галя, то вже міг  похизуватися, пропливши досить велику відстань. З незвички, правда, швидко заболіли руки і ноги, та він не здавався і старанно бовтав  всіма своїми кінцівками. Хлопці почали припрошувати і Галю, але та відмовилася. Зауважила, що варто було попередити про купання, а так вона не знала і зараз без купальника. До вечора  хлопці  купалися у річці. Галя сміялася з невмілих рухів Гриця, а той ще з більшим завзяттям молотив руками і ногами. Ромка раз-за-разом  намагався  вхопити Сеняву під водою. Але русалка була тепер завжди  на сторожі  і  йому це так і не вдалося. Під вечір стомлені, але щасливі, вийшли з води. Домовилися, що зранку подадуться на сусідній ставок  по жовте латаття.
     Вранці Роман заїхав по Гриця і вони поспішили до старого  млина. Там на них вже чекала  Галя. Вона  розмовляла про щось з Вербицею, яка плавала недалечко від берега. Побачивши хлопців, русалка радо привіталася.
– Ви зараз куди, на сусідній ставок? – поцікавилася вона.
– А як же! Звісно, туди. – кивнув Роман на своє спорядження  на багажнику велосипеда. – Шкода тільки, що там вода буде не така тепла, як вчора  Сенява  зробила.
– Не турбуйся. Сенява ще з самого раночку  попливла туди, так що тепла купеля вам  забезпечена. – втішила  його  Вербиця.
– Клас! – Ромка швидко осідлав  велосипед, махнув  русалці  "па-па" , крикнув  друзям  "Доганяйте!" і  помчав у напрямку ставка.
– Бувай,  Вербице! – сказала  Галя і вони поїхали  вслід за ним.          
   Цього  разу робота  йшла набагато швидше. Хоч друзі і не бачили Сеняву, але вода  була тепла, отже русалка перебувала десь поряд. Ромка в масці і ластах, викопував  кореневі бульбочки глечиків і діставав їх на поверхню. Галя вплав відносила рослинки Грицеві, а він  все те складав на ряднинку, бо з мішків не зручно було виймати довгі пагінці. До обіду справилися. Загорнуте  латаття повантажили  на Романів та  Галин велосипеди і поспішили до заплави. Грицеві дісталося везти їхнє спорядження. Хоч як просив, щоб не Галя, а він віз латаття, йому цього не довірили. Дуже вже нерівно  їхав сьогодні. Та й це  не дивина. Від вчорашнього уроку плавання, боліли і руки, і ноги, і спина.
   На заплаві  Галя проказала  над пагінцями наговір на ріст і друзі в такому ж порядку швидко все посадили. Грицько подавав  дівчині рослинки, вона пливла з ними до Ромки, а він висаджував туди, де показувала Вербиця. Закінчивши роботу,  друзі  ще трохи побавилися в теплій воді. Та дуже скоро зголодніли. А Галя, не знаючи  шаленого хлоп’ячого апетиту, взяла всього пару пиріжків і пляшку узвару. Так що нічого не залишалося, як роз’їхалися по домівках.
     Цілу ніч Грицеві снилося, що плаває. Наступного ранку нестерпно боліли м’язи. Коли  Роман не прийшов, навіть зрадів.  Кому ж хочеться, щоб  бачили, як він кривиться при кожному  необережному рухові  рукою чи ногою. Тихін  дуже співчував онуку. Пояснив, що м’язи переболять, якщо дати на них маленьке навантаження. Порадив, що стане ліпше, коли Грицько піде прополоти бур’янець. Хлопцю здалася дуже дивною ця порада,  але він послухав. Взяв сапу і поспішив на поле. Хоча до цього ніколи і нічого не полов, та  швидко засвоїв цю нехитру роботу. Прополовши грядку з морквою, відчув, що справді легше. Щоб закріпити результат, взявся за буряки. Та  дід  прогнав його  з городу." Що занадто,  то не здраво."— повчав старий. Щасливий, що в нього вже нічого не болить,  Грицько приліг з книжкою. Наступного ранку взяв сапу і подався на город   дополоти буряки. Дід Тихін тільки вдоволено  крекнув, здалеку помітивши рачкуючого Гриця. Буряк половся трохи важче ніж морква, та хлопець був упертим. Коли перед обідом  дід прогнав онука з поля, щоб не спікся під сонцем, третину грядки вже прополов. Після обіду знову взявся за сапу, але старий  попередив, що ввечері потрібно  полити помідори та перець. Стояла спекотна погода і вся розсада, яку посадили два тижні тому,  поопускала " вуха".  Трохи прополовши, Грицько взявся носити воду з бочок. За цілий день та вже встигла прогрітися на сонці. Хлопець носив, а дід поливав. До смерку  все полили.
   Цілий тиждень Гриць боровся з бур’янами на городі. Ця мовчазна війна так його захопила, що й не зогледівся, як сполов  всю городину і  навіть картоплю з гарбузами. Тихін тільки мовчки тішився з тієї великої помочі. Закінчивши з прополкою,  Грицько ходив як неприкаяний, не знаючи куди себе подіти. Та на його щастя, ввечері нагодився Ромка. Він згадав, де  бачив колись болотяні півники. Ті квіти росли поблизу маленького  лісового озерця. Домовилися, що завтра підуть в ліс за півниками.
– Не забудь передати Никодимом, щоб і Галька ладилася. – нагадав  Роман. Щойно він пішов, Гриць попрямував до літньої кухні. Погомонівши трохи з домовиком, попрохав  щоб  переказав Галинці про їхню завтрашню справу. Никодим вирішив не затягувати і поспішив до Макара.
  Вранці за ним заїхав Роман. На багажнику його велосипеда лежав добряче напакований  рюкзак.
– Це що? – поцікавився  Грицько.
– Не повіриш, це мамка напакувала мені, коли відпрошувався на цілий день до лісу.  Ледве лопатку  засунув… Правда перед цим я  працював весь тиждень на городі, але щоб отак  виряджала?... Чудасія! – Ромка розгублено всміхнувся.         
   Галя  вже чекала. Хлопці поставили  велосипед у неї в дворі і втрьох рушили до лісу. Роман закинув свій рюкзак за плечі, а Гриць взяв від Галі  її сумку з харчами. Пам’ятаючи про випадок на річці, дівчина завбачливо наготувала  вдосталь провіанту. 
    Вирішили  запитати в  Спиридона, на якому з лісових озерець ростуть  болотяні півники, тому  відразу  пішли до кремезного дуба. Та лісовика саме не було вдома і  до дітей вийшла  знайома їм хуха Моховинка. Довідавшись що й до чого, гукнула своїй подрузі Дупляночці, щоб та залишалася за головну, а сама визвалася провести  до потрібного  озерця. 
    Хуха  бігла попереду, перестрибуючи через високе коріння, а за нею поспішала завзята трійця. По дорозі друзі  розповіли  допитливій Моховинці про недавні перемовини з нявками і русалка, а також для чого їм потрібні жовті півники. Хуха  уважно вислухала і  зрозуміла, що діти раді будуть будь - якій допомозі. Моховинка порадила, коли вони шукатимуть Квітку,  Галя повинна добре прислухатися. Перед тим як зацвісти, кущ папороті  співає. Лише дівчина  здатна почути той спів, бо тільки вона відьма по науці. Галинка чемно подякувала і це дуже розчулило малу. Вона запропонувала, що коли друзі  знайдуть Квітку  Папороті,  хухи  засвітять свої ліхтарики. "Нас у лісі багато. Ми вишикуємося  ланцюжком  і по наших ліхтариках, ви з легкістю вийдете до кам’яної  баби." Друзі враз  зрозуміли, як це полегшить їхнє  завдання. Вони щиро подякували Моховинці. На радощах  маленька хуха  тихенько заспівала. Пісенька була  на якійсь дивній мові, але приспів часто повторювався. Через якийсь час  діти завзято підспівували  цю веселу чудернацьку пісеньку.
– Ну ось ми і прийшли! –  вигукнула Моховинка, коли вони вийшли на галявинку з маленьким  лісовим озерцем, по краях якого росли жовті півники.
– Може, трохи перекусимо, бо я вранці й поснідати не встиг… – запропонував Роман. Гриць, який  теж вже зголоднів, підтримав товариша  і Галя заходилася розпаковувати свою сумку.
– Ось, мамка щось приготувала. – сказав Ромка. Витягнув лопатку й  два туго змотаних кропив’яних  мішка і подав наплічник дівчині.
   Галинка швидко розклала на скатертині їжу і припросила хлопців та Моховинку. Хуха спочатку відмовлялася і ніяковіла, але коли її пригостили налисником з сиром, розкуштувала незвичну смакоту і знічев’я  весь з’їла. Розморена смачним обідом, скрутилася калачиком та й задрімала на сонечку. 
    Галя також взяла за собою маленьку лопатку, більш схожу на совочок. Але Гриць відібрав  у дівчини інструмент і вдвох з Романом  заходилися викопувати півники. Дівчина  обережно складала їх у мішок. Друзі швидко справилися. Півники були дуже ламкими і діти боялися класти по багато. Хлопці позакидали мішки за плечі. Галя  склала свою сумку в рюкзак Романа і одягла його. Обережно взяла сплячу Моховинку і  рушили у зворотну  дорогу. Ромка завжди добре запам’ятовував шлях тому він йшов попереду, а за ним крокували Галя з Грицем. Коли були вже майже на місці, прокинулася  розморена  Моховинка. Чудна мала дуже  засоромилася, що нічим не допомогла, а її ще й несуть.  Тихенько пискнула: "Дякую", зіскочила з Галиних рук  і дременула до лісу. Почувалася так ніяково, що  навіть  не попрощалася. 
– Тут є  коротша дорога  до річки. – повідомив  Роман. – Нам же не потрібно до дуба?
– Та ні, для чого  туди йти. – погодилася  дівчина. –  Треба чим швидше до заплави, щоб півники не зів’яли. Вони ж з квітами.
– До заплави, так до заплави. –  Роман різко змінив напрямок, звернувши ліворуч. Друзі подалися за ним. 
 Вийшли до малого потічка,  а вже за ним - до річки. Піднялися проти течії і незабаром опинилися біля заплави.
– Вербицю з Сенявою  кликати? – запитав Гриць.
– Та нащо вони здалися? – буркнув  Роман, скинувши мішок. Він узяв собі набагато важчу поклажу, ніж дав товаришу. Мало не розрахував  сили, втомився і від того був трохи злий. Галя заговорила  півники і друзі почали садити їх там, де колись показували русалки. Місцина видалася болотяна і садівники дуже швидко потомилися, довбаючись в намулі. Хлопці копали ямки, а Галя в те місиво саджала. Коли нарешті закінчили з цим марудним ділом, вирішили  покликати русалок, щоб ті зробили воду  теплішою. Хотіли хоч трохи помитися, бо дуже вже забрьохалися. Нікого так  і не докликавшись, роздяглися й полізли в  воду.
– Бр-р-р! Ну  й холодно! – Грицько  мерзлякувато потерся.
– Сонця нема, тому вода й не прогрілась. – пояснив  Роман. Небо дійсно захмарилося і повіяв прохолодний вітерець.
– За те для півників добре. Коли посадити в похмуру погоду, то все набагато  краще приживається. – зауважила Галя. 
   Вона стояла по коліна у воді і намагалася  відмити брудні руки й ноги. Хлопці також не стали повністю заходити. Так-сяк хлюпалися на мілині. Раптово здійнявся сильний вітер і друзі поспішили по домівках. Хлопці провели Галю, забрали  "залізних коней" і  хутко поїхали. Вітер ніс за собою темні хмари. Збиралося на дощ. Коли Гриць попрощався з Ромкою і завернув у свою вуличку, впадали перші важкі  краплі. Хлопець наліг на педалі. Поставив велосипед у сараї і вже заходив у хату, як на дворі добряче грякнуло, і небо прорвало.
   Дощ лив два дні. Роман не приходив і Грицько з сумом позирав через вікно на двір. Лише на третій день, коли дощ нарешті вщух, хлопець пішов у літню кухню до Никодима. Щойно покликав його, домовик відразу ж вийшов  з-під  припічка.
– А-а-а! Здоров був, парубче! – привітався радо. – Як ся маєш? 
– Добрий день, Никодиме. – за звичкою всівся прямо на долівку,  але після дощу там було трохи вогко і тому  поспіхом встав. –  Дякую, наче непогано… – відповів  не певно.
– А чому "наче"? –  поцікавився  домовик, уважно дивлячись до розпатланого  хлопчини. Гриць вже встиг схопити першу засмагу і від того його чуприна трохи вигоріла.
– Та чомусь здається, що варто поспішати. А куди поспішати і чому й сам не знаю. Та ще цей дощ… – поділився хлопець своїми відчуттями. 
– Ну, звідки твій неспокій я  поясню, сам  вчора думав. Скоро  літнє  сонцестояння. Ви  усе поробили, про що просили русалки?
– Та, наче, все… – відповів, вагаючись, Грицько. Розказав Никодиму, що  крім білого латаття посадили ще й жовте. А на днях ходили до лісу за болотяними півниками, які також висадили на березі  поблизу  очеретів.
– А Спиридона  не бачили? – поцікавився домовик.
– Ні, його якраз не було. Нас до озерця Моховинка провела. – відказав  Гриць і всміхнувся, пригадавши, як йшли по лісу, співаючи чудернацьку пісеньку.
– Це  то-та хуха, яка  зустріла вас першого разу? – допитувався Никодим.  
– Так. – хлопець ствердно кивнув. – Чудна вона… –  на хвильку замовк. Перед очима постала  спляча хуха, яка муркотіла від задоволення, наче мале кошеня. – Знаєш, вона  порадила, як  Галі знайти Квітку  Папороті. Виявляється, перед тим  як зацвісти, папороть  співає. Ти знав про це?  
– Ні, не знав. – чесно відповів домовик. – Але ж ліс великий, чи зможе Галинка отак відразу розчути той спів? А  вам  потрібно  не тільки знайти Цвіт, але й швиденько  добратися до кам’яної баби!
– Еге ж! І саме тому Моховинка запропонувала свою допомогу.
– Так  чим та мала допоможе?
–  Вона то мала, але Моховинка каже, що хух у лісі дуже  багато. Коли вони  засвітять свої ліхтарики та вишикуються ланцюжком, то по тих вогниках ми знайдемо шлях до Проходу.
– Ой-да  хуха! Ну й молодець! – вигукнув  захоплено Никодим. – Це  справді  полегшить  вашу  роботу. Як, ти казав, її звуть?
– Моховинка. 
– Ой-да Моховинка! Ну і голова! – не міг натішитися домовик  кмітливістю маленької  хухи. – Ну, Грицю, тепер усе залежить тільки від тебе. Росяниця тобі допоможе, русалки теж не порушать слова, Галя знайде Квітку.  Залишилося домовитися з Повітрулею…
– Ото ж бо й воно, що  домовитися з Повітрулею…  А як з нею домовитися? Вся надія  на Сеняву. Вона обіцяла, що вмовить Повітрулю помити ніжки, щоб та скинула  черевички. А  їх потрібно  вкрасти. Тільки так можна домовитися з нею. Та що тобі розповідати, ти й сам все знаєш…
– Та знаю, хлопче, знаю… – Никодим понурився. – Що ж, будемо сподіватися що русалка вмовить  її. –  відвернувся в бік і ненароком подумав у голос. – Коли Повітруля ще прилетить сюди.
 Грицько почув як він обмовився і його огорнула  невизначеність.
– Я завтра вранці піду на вигін і попитаю Росяницю, чи домовилася вона з Повітрулею. – сказав  він, нашвидко попрощався і вийшов з кімнатки.
– Ех-хе-хе-е-е. – зітхнув  домовик і побрів до себе під  припічок.
    Гриць би й зараз подався на вигін , та  розумів, що вдень  навряд чи зустріне там нявку. Нетерпляче чекав вечора, щоб, нарешті, вкластися спати. День поволі спливав. Повечерявши з дідом, попрохав, щоб той збудив вдосвіта, бо  хоче піти до Росяниці.
– А ти  пам’ятаєш  дорогу? – поцікавився старий. – Зможеш сам дійти, чи провести?
– Ні,  діду, не треба нікуди мене вести. Я пам’ятаю дорогу. – відповів онук.
– Ну дивися, як знаєш… Може попросити Никодима, щоб пішов з тобою. – запропонував дід. Він переживав, бо пам’ятав, яким привели Гриця після гостини у нявок.
– Ні, нікого мені не треба. Я сказав, що піду сам, отже, піду сам. – Грицько рішуче встав  із-за столу, побажав  добраніч і поспішив до себе у кімнату. Дід скрушно похитав головою.
     Ще вдосвіта встав сам. Натягнув куртку, бо після дощу стояла прохолода, взув дідові чоботи і важко ступаючи ( чоботи були йому завеликі), подався у напрямку до вигона .
 – Росянице, Росянице-е-е! – покликав, щойно прийшов. Трохи постояв, чекаючи, і вже хотів знову покликати, та на плече лягла чиясь рука. Різко озирнувся. Позаду стояла  нявка  вдягнена в  благеньку сорочку і маленький віночок.
– А тобі не холодно? – запитав  Грицько замість привітання і зиркнув на її босі ноги.
– Ні, Грицю, не холодно. – відповіла вона, мило всміхнувшись. – Доброго  ранку тобі!
– Ой! – зойкнув хлопець, згадавши що не привітався. –  І тобі доброго ранку! 
– Ти прийшов запитати, чи домовилася я з Повітрулею? –  здогадалася польова дівчина.
– Так. 
–  А я хотіла завтра  вранці йти до вас, щоб  переказати, що Повітруля  прилетить через дві ночі. А Папороть розквітне  на третю…
–  Через дві ночі?… – повторив  розгублено  Гриць.
– Так, через дві. – підтвердила Росяниця. – А також я  дізналася, що як забиратимеш  черевички, то не повинен дивитися на них. Щойно на то-ту взувачку впаде людський погляд, вони  починають дзвеніти і усяк, хто перебуватиме поруч, глухне.
–  І як їх  вкрасти, коли не можна дивитися? – запитав хлопець.
– Цього я не знаю. Та подейкують, що деяким відаючим вдавалося це.
– Коли вони  це зробили, то і я зможу. – промовив замислено Гриць. 
– Звісно, що зможеш. – запевнила й нявка. – Ти ж не просто відаючий, ти Обраний.
– Так, я  Обраний. – погодився  Грицько. І вперше відчув, що коли вимовляє це слово, то  стає більш впевнений у власних силах.
   Нявка лагідно всміхнулася до хлопчини. Це була посмішка мами і він знову відчув нестерпний щем у грудях. Вибачився і спішно  попрощався з нею. Домовився  зустрітися  ввечері, коли  вирушать  за Повітрулиними черевичками.   
    Вже роззувався в сінях, як вийшов заспаний дід.
– А ти звідки? – запитав старий, помітивши забрьохані чоботи.
– Від Росяниці. – відповів  Грицько. – Діду, а що в нас на сніданок? Я вже зголоднів.
– Та я ж  ще нічого не готував. Пошукай щось у холодильнику. – відповів Тихін.
 Хлопець босоніж прошльопав на кухню і відкрив холодильник. В око відразу ж втрапила  літрова банка з молоком.
– Діду, це що, молоко? – запитав  він.
– Еге ж,  молоко. Вчора вранці,  коли ти ще спав, Галинка привезла. А  я, склеротик старий,  забув про нього.
–  Вчора приїжджала  Галя? – здивувався Гриць. — А чому ж  Ви не збудили мене?
– Та я й хотів  збудить, тільки вона сказала, що поспішає дуже і краще не турбувати тебе.
— Гаразд, я  сам до неї сьогодні навідаюсь. –  Грицько  налив у кружку молока і одним  махом випив. Трохи постояв, вирішив  що однієї кружки замало і налив ще. Друга порція молока зробила свою справу і ситий хлопець  пішов до себе в кімнату. Йому чомусь  враз  захотілося спати. 
 Коли прокинувся, була вже десята година. Швидко вкинув  до рота підсмажені дідом грінки, гукнув: " Я до Галинки"! і  побіг в сарай за велосипедом. Саме виходив  із хвіртки,  як зіштовхнувся  з Ромкою. Той, прямо на велосипеді, намагався заїхати до них у двір.
– От, чорт! – вигукнув  Роман. Дуже ж бо забився об раму велосипеда.
– А куди ти ? – запитав  після того, як  трохи переболіло.
– До Галі… – відповів стиха Грицько. Почувався ніяково. Здалося, що на мить відчув, як  боляче товаришу.
 – По справі, чи просто так?
– По справі.
– А які це у вас справи  без мене? – обурився  Ромка.
– Та ні! Просто сьогодні був у Росяниці  і хотів дещо запитати у Галини.
– Це у якої Росяниці, у нявки?
– Так, у нявки. Давай до Галі, я по дорозі розповім.
  Хлопці посідали на велосипеди і поволі, так як  грунтівку після дощу розвезло, поїхали. Гриць переказав сьогоднішню розмову з нявкою.
– Так, а як  вкрадеш ті черевички, коли не можна дивитися? – поцікавився Роман.
– Оце й хотів попитати у Галі, може вона щось підкаже.
– Ну-ну, а моя думка вже не важлива? – покосився товариш.
– Так чому ж не важлива? Важлива! Тільки ти сам щойно спитав, як їх вкрасти.
– Та спитав.  – не став заперечувати Ромка. — Чого не знаю, того не знаю. Та я можу навчити тебе повзати по-пластунськи. Як  збираєшся підкрастися до черевичків?
– Може, спробувати закляття непоміченого? – з надією в голосі  запитав Гриць.
– Не знаю, може й можна. Але щось мені здається, що з Повітрулею  цей номер не прокотить. Ось зараз у Гальки поспитаємо. – відповів  Ромка, адже саме під’їхали до обійстя дівчини.
– Галько, Галько-о-о-о! – покликав, щойно зайшли в двір.
– Чого горланиш? Я не глуха. –  визирнула із-за дверей Галя. – Привіт, Грицю.
– О, як Грицькові то "привіт",  а мені  так "горланиш". – голосно зауважив Роман.
– Та тихше ти. Чого розкричався? В мене бабця прихворіла. Всю ніч не спала. Оце  тільки під ранок задрімала, так і я прилягла.
– Вибач, Галю, що ми не вчасно. – почав вибачатися Гриць. Дівчина, справді, виглядала   занадто блідою і вимореною. 
–  Сьогодні я розмовляв з Росяницею і вона повідомила, що Повітруля прилітає через дві ночі. — хлопець на мить замовк, та потім продовжив. — Це з одного боку добре, а з іншого ні. 
— А що в цьому поганого? Ми ж, наче, все зробили. — Галя очікувально дивилася на нього.   
— Все то все, але біда в тому, що здобути черевички, майже, неможливо. — пояснив він.
– Як це "майже неможливо"? – перепитала дівчина.
— А так. Як взяти те, на що не можна дивитися? – відповів  запитанням на запитання Грицько. –  і на одному видихові переповів вранішню  розмову з нявкою.
Молода відьма  замислилася.
– Так, тут варто поміркувати… – вона зітхнула. – Але ж ти кажеш, що  декому вдалося це зробити.
– Це не я казав, це Росяниця так казала.
– А що тут думати?! – озвався Ромка. Хлопцю було трохи образливо, що його не беруть до уваги. – Треба замружитися і навпомацки, навпомацки, долізти до тих черевичків, вхопити їх, та й потому.
– Ну вхоплю їх, а потім що? Не розмовлятиму ж з Повітрулею із замруженими очима? – запитав його Гриць.
– А чого, можна і з замруженими. А  можемо  і ми з Галькою поговорити з нею. Головне    взувачку  тримай, а все інше дурня.
– А що коли ті черевички, запхнути в мішок, або в  сумку? – запропонувала  Галинка.
–  Відшукати навпомацки?...  Запхнути в мішок?... – Грицько був спантеличений.  Надзвичайно важке, на перший погляд, завдання, вирішувалося аж занадто легко. Він з недовірою глянув на друзів.
– Еге ж ! – підтвердив Роман. Галя тільки ствердно кивнула.      
– Навіть не знаю… – хлопець не йняв віри.
– Тут  нічого і не треба знати. Треба робити й крапка! – сказав рішуче Ромка.
–  Грицю, залишилося не так вже й багато часу, щоб вигадати щось краще. – підтримала й дівчина. 
– Можливо спробувати закляття непоміченого? – знову  запропонував  Гриць, бо  не  уявляв, як зробити те, що пропонують друзі. 
– Та ні! Кажу ж тобі, що  з Повітрулею це не прокотить. – повторив Роман.
– Так,  Грицю, навряд чи  вдасться за допомогою простенького закляття, залишитися непоміченим  для неї. Я розпитала бабцю, то вона каже, що Повітруля одна з найобережніших істот і для свого захисту використовує потужну магію. Дуже вже мало їх залишилося, тому й мусить хоронитися. А ризикувати ми не маємо права. Коли з першого разу не вийде, то наступного - не буде… – Галя враз замовкла, але хлопці і так зрозуміли, що вона  мала на увазі.
– Все, Галько, ми тоді поїхали, а то треба ще  навчити Грицька повзати по-пластунськи.
– Для чого? – не зрозуміла дівчина.
– Як це для чого?! Як, по-твоєму, він дістанеться до взувачки? Не піде ж шагом-марш. – пояснив  Ромка. — А ось ляже на черевце, зажмуриться і потихеньку, помаленьку так  і доповзе.
– А-а-а! Справді! Молодець Ромка! –  Галя  враз  зрозуміла, що цього разу Роман має рацію. Грицько мовчки слухав, навіть  не намагаючись встрявати у їхню розмову. Тільки зараз усвідомив, що вони планують крадіжку. Від того, що  друзі так буденно розмовляють про це, зробилося трохи ніяково.  
     Майже цілий день Роман вчив його повзати по-пластунськи. Оскільки після дощу всюди було грязько, то практикувалися в хаті, у світлиці. Спочатку робили це в Грицевій кімнаті, але там виявилося замало місця і тому перебралися до світлиці. Дід  якийсь час  дивився на це мовчки, та потім не втерпів і поцікавився, чому обидва його онуки, вирішили у такий дивний спосіб почистити доріжки. Парубійки спочатку  відмовчувалися, соромлячись своєї затії, а потім все розповіли. І як не дивно, старий схвалив  їхню ідею. Більш того, навіть  показав, як краще повзти.  
    Підбадьорений Грицько завзято навчався. Навіть занадто завзято. Ввечері  на ліктях та колінах "намалювалися" добрячі вавки, а одяг в тих місцях геть подерся. Але дід  не лаяв його. Наказав усе зняти, зеленкою змастив рани, а дрантя поніс  в літню кухню. Виходячи із світлиці, правда, буркнув: " Ось хай тепер Никодим і латає, набивався ж у помічники." Домовик не тільки справно полагодив весь одяг, а ще й переказав Галинці про Грицеві каліцтва. Стривожена дівчина з самого раночку примчала з якоюсь маззю. Помазала  садна, прошепотіла  щось над ними і на додачу ще й плюнула на кожне по три рази.
– Все, через два дні  будеш, як новенький. – запевнила вона. 
– Добре було б, якби швидше… – зітхнув Грицько. – Повітруля прилітає вже  наступної ночі.
– Як  каже моя бабця: " Швидко тільки коти плодяться". – зауважила  Галя. – Збігай до Романа. Треба попередити русалок, що завтра вночі Повітруля прилетить.
– Але ж там його мати… – відказав  боязко хлопець, пригадавши  свою першу і останню зустріч з Романовою матір’ю.
– Ну і шо, що  мати?  Не з’їсть же вона тебе?
– З’їсти не з’їсть, а ось понадкушувати - може. – відповів Гриць, та Галя була невблаганна. 
    Розпитав в діда, як пройти городами до Романа (бо з останніх відвідин, не запам’ятав) і нехоча  подався до товариша. Старий  дав хороший орієнтир: " Зверни у покинуте обійстя, вийди на городи і рівняйся на велику грушу. Вона росте якраз  в їхньому саду." Діти  швидко знайшли  покинутий двір і ще  здалеку Грицько запримітив високу розлогу грушу. Подався полем прямо на неї, а Галинка залишилася чекати. Хлопці швидко повернулися. Мати відпустила Романа, навіть не питаючи, куди той  іде.  Знаючи її характер, це було просто диво!
     Гриць  запропонував дівчині  повезти її, але Галинка відмовилася: "В тебе руки та ноги і так болять. Роман добрий жеребчик, хай і везе, за  експлуатацію мого велосипеда." Хутко доїхали до заплави. Погукали русалок і через деякий час до них виплила Вербиця, а за нею і Сенява. Діти чемненько привіталися і повідомили, що Повітруля прилітає вже наступної ночі. 
– Ну нарешті! А то нас вже  замучило те  неприємне відчуття… – Сенява показово закотила очі під лоба.  
– Так-так! –  підтримала свою подружку і Вербиця.
– Ми щось не так зробили? — Грицько, з тривогою вдивлявся в їхні невдоволені обличчя.
– Та ні, навпаки! Ви зробили аж занадто багато, а ми нічим не віддячили. Це нестерпне  відчуття обов’язку, ось вже декілька днів не дає нам спокою. – пояснила   Вербиця.
– Так-так! Гляньте, як гарно у нас на заплаві! – Сенява  показала рукою позаду себе.
    Друзі подивилися туди, куди показувала русалка і завмерли, приголомшені побаченою красою. Вони так заклопоталися майбутньою зустріччю з Повітрулею, що спочатку  не звернули  уваги, та тепер поніміли в захваті. На воді, вперемішку, погойдувалися білі і жовті квіти. Здавалося, розквітла кожна висаджена  рослинка. Ці ніжні й  тендітні квіти немов  витанцьовували на водяному плесі.
– Кла-а-ас! – Ромка оговтався першим.
– Гарно  вийшло… – підтвердив і Гриць.
– Наче в  казці… – обізвалася й Галинка. 
Почувши  захоплені вигуки, русалки  перезирнулися і  вдоволено заусміхалися. Неначе то вони, зробили всю ту красу.  
– А півники! Ви бачили півники?! – запитала  Сенява. Діти повернули голови праворуч, де жовтою стрічкою майоріли  болотяні квіти. Всі рослинки прийнялися і весело квітували, але вони  не викликали такого захоплення, як  латаття.
– Я так розумію, що ви нашою роботою задоволенні? – офіційно запитав Роман, копіюючи  якогось героя з кіно.
– Так! Задоволені! – вигукнули разом русалки.
– То ви  допоможете з Повітрулею? – допитувався  Гриць.
– Звичайно допоможемо! – відповіла  з погордою  Сенява. – Русалка ніколи не кидає слів на воду!
– На  вітер… – автоматично  переправила  її Галинка.
– Може у вас, людей, і  "на вітер", а  у нас, русалок - "на воду ". – Сенява  гнівно зиркнула  на дівчину.
– Та хоч на болото! – вигукнув Ромка. Всі ці тонкощі, були йому до одного місця. – Ви заставите  Повітрулю помити ноги?  
– Звісно ж, ми її вмовимо. – відповіла Вербиця. Сенява тільки  невдоволено пхикнула і відвернулася від трійці.
– А коли й куди нам  приходити? – допитувалася Галя. Вона  любила в усьому точність і визначеність.
– А кого ти питала коли приперлася до нас на гулі? – сердито обізвалася  Сенява. Вона чомусь  недолюблювала дівчинку. Галя відчула цю ворожнечу, знітилася і замовкла. 
– Про ваші гуляння на млині нам розказала нявка Росяниця. – відповів  Гриць.
– Еге ж! І вона не кричала на Гальку, як оце ти! А навпаки, подякувала їй за гостинці які Галька принесла. – заступився за дівчину і Роман. Любив, щоб все було по справедливому,  але не завжди знав, як зробити це делікатно.
Сенява глипнула на нього, але нічого не сказала. Мовчки пірнула і зникла.
– Тю-ю-ю! А що це з нею? – запитав Вербицю Ромка, коли русалка так і не з’явилася. – Так вона ще образиться і не домовиться з Повітрулею.
– Та не зважайте на це! Останнім часом, вона нервова якась. Я й сама не знаю, який рак її  цапнув. – заспокоїла  друзів Вербиця. – Сенява зробить все так, як треба. А коли їй це не вдасться, то я навіть чари застосую. Повітруля зніме черевички. Не турбуйтеся і приходьте наступної ночі, приблизно в такий час, як до нас на гуляння. А зараз  вибачайте, але мені варто поспішати до Сеняви. Коли вона не в гуморі, то ганяється за щучками. А ті з нею не церемоняться. Хватить якась за носа, ото  краса тоді буде. — Вербиця махнула на прощання рукою і пірнула під воду.
 Милуючись лататтям, друзі постояли трохи на березі,  а потім подалися до Гриця до дому. Там на них уже чекав  дід Тихін із Никодимом та Макар, якого покликав домовик. Повсідалися, як завжди, у літній кухні і розповіли про сьогоднішні перемовини з водяними дівицями.
– Коли русалки щось пообіцяли, то вони це виконають. – запевнив Никодим.
 – Так, після того що ви для них зробили по-домовленості, вони свого слова не порушать! – підтвердив і Макар.
    Їхні твердження трохи заспокоїли метушливі думки Гриця. Як не крути, що не роби, а все залежало від того, чи примусять русалки Повітрулю роззутися.  
                 Розділ – 20.  Повітруля та її черевички.
     Наступного дня  хлопець до полудня тинявся без діла. Всі справи, які  починав робити, швидко обридали і він залишав їх. Ледве дочекався вечора, коли нарешті прийшов Роман. Після одинадцятої години вирушили на вигін.
– Зачекай, будь-ласка. – попрохав Гриць, коли наблизилися до живоплоту. – Я сам.
Ромка здивовано глянув на нього, але сперечатися не став.
– Добре. Сам, то сам, – сказав він. – Я тут почекаю.
Гриць завернув за кущі бузку, трохи пройшов  вперед і покликав нявку. Ще здалеку помітив  Росяницю. Нявка стрімко підбігла і прошепотіла:
–  Хутчіш до млина. Скоро туди заявиться  Повітруля. Вона ще вчора прилетіла до мене  в гості. Наче ненавмисне, я відвела її  на річку і познайомила з нашими русалками. Ті стали припрошувати  покупатися, але Повітруля  відмовила, бо скоро мали прокричати перші півні. Вона пообіцялася, що прийде завтра,  щойно мине дванадцята. А завтра це ж сьогодні! Небаріться!—  Росяниця  неначе розчинилася в повітрі, а Грицько кинувся до товариша.
– Давай до млина! – гукнув на ходу. Встиг вже добре вивчити місцевість і безпомилково  побіг в сторону  заплави. Ромка ураз  зметикував і без зайвих слів припустив  за ним. Догнав і побіг попереду.
— Я знаю коротший шлях! — перескочив через чийсь паркан і зник в темряві. Мить повагавшись, Гриць послідував  за товаришем. Швидко добігли до старого млина. Нервово переминаючись і раз-по-раз озираючись, на них вже чекала  Галинка. Дівчина стиха перемовлялася з Вербицею. Русалка  також стояла на березі.
– Хутко в очерет! – гукнула водяна дівиця, щойно побачила хлопців.  Друзі прожогом кинулися до очерету і  спішно повлягалися на животи.
– А вода тепла… – зауважив  Ромка.
–  Це Вербиця  потурбувалася. – пояснила  Галя.
– Сидіть тихо! – пролунав поруч голос  русалки, але самої її не було видко. Діти принишкли. Помалу потяглися хвилини очікування.  
– Дивіться. – прошепотів Роман, показуючи кудись рукою. Гриць з  Галею витріщилися. В  далині  блимала якась мерехтлива цятка. Вона помалу збільшувалася і плавно погойдуючись, наближалася до старого млина. То летіла Повітруля. Її легкі  прозорі  крильцята виблискували в місячному сяйві.
     З боку річки друзі почули тиху розмову русалок, це припливла Вербиця з Сенявою.  Водяні дівиці пошепки про щось домовлялися. 
–  Сеняво, Вербиця! – покликала русалок Повітруля. Вона висіла в повітрі  над  берегом  і легкий вітерець від її  крилець, долітав до очеретяної трійці.
– А-а-а-у-у-у! – обізвалася котрась із русалок. – Ми тут! — діти побачили, як обидві подружки  виходять на берег.
– Повітруле, вітаємо тебе на нашій  заплаві! – сказали вони і шанобливо вклонилися. Літаюча діва обережно склала крильцята і легенько ступила на траву.
– І я вітаю вас, любі русалки! – вона також низько вклонилася.
  Трійця прикипіла до неї поглядами. Ця молода дівчина, вбрана у благеньку полотняну сорочку, неначе виткану з місячного світла, здавалася небаченою досі феєю. Гарна, струнка, підперезана червоним тоненьким  пояском з китичками, стояла ось тут зовсім поруч, але разом з тим залишалася недосяжно. Прозорі крильцята щільно притиснуті до спини і лише краєчки виглядають поверх тендітних плечиків. Довге русяве волосся, розділене навпіл і перегорнуте на перед, майже сягало землі і здавалося теж випромінює  бліде світло.       
 – Вода сьогодні тепліша, ніж учора. – повідомила  Сенява. – Швидше  роззувайся й нумо  купатися.
Але їхня гостя чомусь вагалася.
– Що трапилося, Повітруле? Ми ж навмисне для тебе зробили так, щоб кожна квіточка   латаття розквітла. –  Вербиця  показала на темне водяне плесо, де погойдувалися білі і жовті квіти. 
– Дивно, а чому вони так сяють? –  здивувалася літаюча діва. Справді, кожна квіточка неначе світилася з середини.
– А ти сама глянь. – запропонувала Сенява.
– Але я не побачу. Вони  ростуть занадто низько. Я  можу замочити свої черевички. –  розгубилася  гостя. Їй дуже кортіло довідатися, чому ж так світяться квіти.
– А  з повітря  ти нічого і не  роздивишся. Щоб  все побачити, треба  підплисти до них. – підмовляла й далі Сенява. Та обережна Повітруля  вагалася.
– А як вони пахнуть! Особливо білі. – стиха промовила  Вербиця, переглянувшись із подружкою. Це остаточно зломило волю Повітрулі.  Вона швидко скинула  взувачку. 
– Які  гарні в тебе черевички. – зауважила Вербиця. Присіла і пильно оглянула взуття літаючої діви.
– Так,  гарні. –  трохи з погордою, підтвердила Повітруля. Вона вже звиклася, що всі знайомі з нею русалки, мавки та нявки завжди звертають увагу на її взувачку. Ніхто з них ніколи не мали взуття.
      Грицько аж привстав, так  кортіло швидше здобути ті черевички.
– Грицю, ти куди? Ще не час. –  прошепотіла самими губами Галя. Вхопила за руку і потягла донизу. Та здавалося, що хлопець її не чує. Він прикипів поглядом до того місця, де у траві мала лежати бажана здобич.
– Грицько, якого чорта? – Друг з усієї сили смикнув його за ноги. Шубовсть! І Гриць знову лежить на пузі. Для вірності Ромка ще й завалився всією вагою йому на спину і  притис  до мулу. Цей "шубовсть"  пострілом пролунав у нічній тиші. Повітруля з русалками,  аж завмерли з переляку.
– Жаби!–  вигукнула через хвильку Сенява і весело розсміялася. – Видно якась ропуха, плюхнулася черевом у воду.
– Ну й великі ж у вас ці жаби… – промовила злякано Повітруля.
– Я перевірю! Здається це в очеретах. – навмисне голосно проказала  Вербиця і поспішила  до заростів  очерету. 
– А ти що, жаб боїшся? – запитала Повітрулю  Сенява, але  та промовчала. – Ми з Вербицею колись склали пісеньку про маленьку дурну жабку. – вона  заспівала  веселу пісеньку і літаюча діва заслухалася.
    Вербиця тим часом дісталася  до того місця де заховалися друзі. Підійшла до лежачого в багнюці Гриця і низько нахилившись, прошепотіла йому  прямо у вухо:
–  Ці черевички пахнуть якимись квітами. Не знаю якими саме, бо у нас на річці такі не ростуть, але пахощі дуже приємні. – вона розпрямилася і голосно засміялася. – Так, Сеняво, ти, як завжди, права! Це звичайна ропуха. Ох і велике ж у неї черево!
 Сенява обірвала  спів і гукнула подрузі:
– Вербице, ти що, жаб череватих не бачила? Йди швидше сюди і ми в два голоси заспіваємо  нашу улюблену пісеньку. 
– Зараз, зараз! –  промовила Вербиця і підспівуючи, поспіхом вибралася з очеретів. Коли дійшла, то  якраз доспівали пісеньку до кінця. 
– Ну що, попливли? – запитала Повітрулю. Не чекаючи відповіді, знадливо засміялася і побігла до річки. Сенява  взяла літаючу діву за руку і приєдналися до неї.
– Шуруй  вже! –  Роман  зліз із Гриця. 
    Того не треба було довго вмовляти. Замружився і спритно перебираючи ногами й  руками  поліз у тому напрямку, де мали лежати  чарівні черевички. " Тільки не дивися, тільки не дивися." – вмовляв  сам до себе. Просувався, орієнтуючись по звуках. Ось вже закінчився очерет, який тихенько шелестів коли продирався крізь нього. Ось вже берег, бо під долонями відчув тонку ріжучу осоку. " Швидше, швидше."– підганяв себе подумки, дослухаючись до веселого щебету русалок. Виліз з низини пологого берегу і розгублено завмер. Десь тут, зовсім поряд, мали лежати черевички. "Де ж вони,  де?" –  думав гарячково, лапаючи поперед себе  траву. Раптом, ніс відчув знайомий ніжний аромат. " Це ж  матіола - нічна фіалка! – здогадався хлопець. –  Але хіба  матіола  росте на річці?" – враз  пригадалися слова  Вербиці  про невідомі приємні пахощі. Як блискавка, майнуло:  " Це пахнуть черевички!" Повністю зосередився на знайомому ніжному ароматі. "Ліворуч  і вперед! А тепер трохи праворуч!" – командував його ніс і він дослухався  цих порад. Ліз, як сліпе кошеня на запах мами кішки. І чим далі повз, тим сильнішими ставали пахощі. Ще мить і руки намацали не траву, а  щось інше.   "Черевички! – майнула радісна думка. – Так, тепер треба  покласти їх у мішок, або в  сумку." – подумав  Грицько, згадавши настанови  друзів. Та враз  кинуло в холодний піт:  "Ні мішка, ні сумки у мене немає!!!"  Сліпуючи обмацував  довгоочікувану знахідку і не знав куди її подіти. 
     З очеретів за ним мовчки спостерігали  Галя з Романом. Вони бачили, як Гриць виліз з низини на берег і поволі просувався по траві. Через якийсь час почав до чогось принюхуватися. Ще пару хвиль напруженого чекання і побачили, що він щось знайшов  у траві і тепер похапцем обмацує це. Зрозуміли - Грицько натрапив на бажане. На друзів наринула  хвиля щастя. Та мить і те шаленство померкло. Майже водночас нагадалися - ніхто не взяв а ні сумки, а ні мішка. Нажахано перезирнулися. Галинка притулила долоні до рота і мало не плакала. Ромка спересердя, аж сплюнув. Вони добре бачили, як розгубився  і Гриць, не знаючи куди подіти знайдене добро.
– За пазуху сунь!!! – гукнув голосно Роман. Закрив руками  очі Галинки і сам замружився.
  Грицько почув його, швидко засунув черевички за сорочку і розмружився. Але Ромку почули і русалки  з Повітрулею. Ховатися вже не було ніякого сенсу. Притискаючи до серця чарівну взувачку, Грицько піднявся на повний зріст. Місяць освітив його своїм блідим сяйвом. Ніч пронизав розпачливий зойк Повітрулі. Вона враз здогадалася, що тримає під сорочкою  той брудний  хлопчина. На мить на заплаві все замовкло, налякане,  сповненим відчаю, зойком.
– Пробач, Повітруле, але я не мав іншого виходу! – голосно промовив Гриць. – Мені дуже потрібна твоя допомога. Щойно пообіцяєш що допоможеш і я  віддам  черевички!
   Повітрулі вже було не до квітучого латаття. Вона поспіхом підпливала до берега. За нею, сторожко перезиркуючись, слідували і русалки. Літаюча діва поволі вийшла на берег. Нерішуче і боязко наближалася до хлопчини. Її  мокра сорочка плуталася між ногам  заважаючи крокувати, а з довгого льняного волосся стікала вода. Безсило теліпалися мокрі крильцята. Вербиця плеснула в долоні і враз одежина гості,  як і її волосся, стала сухою. Прозорі крильцята знову виблискували в місячному світлі. Повітруля підійшла до Гриця майже впритул, таку владу мали її черевички в людських руках.  Русалки теж  вийшли з води, але залишилися стояти осторонь.
– Що тобі треба? – запитала вона, похиливши голову.
–  Прийди на " знімання печатки"  з Проходу,  який розташований в нашому лісі. – голосно й чітко проказав Грицько. – Щойно пообіцяєш це і я відразу  віддам  черевички.
– І… І це все?... – розгубилася літаюча діва.            
– Все. – підтвердив хлопець.
– Але чому  я?… – допитувалася  вона.  Занадто простим було його прохання.
– Бо тільки ти належиш до стихії  Повітря. – пояснив  Гриць. 
  Повітруля замислилася, ще дужче похиливши голову.
– Справді, в наших краях  тільки я належу до стихії  Повітря...  – вона замовкла. – Тільки  я одна... – додала з сумом.
  Хлопцю стало жаль цю самотню істоту. Неймовірно пошкодував, що прийшлося потурбувати літаючу красуню.
– Вибач. –  сказав він. В його голосі  відчувалося глибоке співчуття.
  Повітруля несміливо глянула йому в обличчя. Зустрівшись  з сірими очима хлопчини, не витримала погляду і знову опустила очі до долу. Та її чарівна взувачка мала занадто велику владу над нею. Літаюча діва обережно підняла голову. Її  полохливий погляд зупинився на тому  місті, де були заховані  черевички. Грицько міцно притискав їх до тіла.  Від нервового збудження його руки  дрібно тремтіли. Повітруля  голосно скрикнула і відступила крок назад. Вона помітила магічний знак, потрійний пломінчик  знову світився. Але на цей раз не насиченим синім вогником, як при зустрічі з русалками, а  ніжно-блакитним, під колір її очей. Це світло враз з’єдналося з зіницями літаючої діви і між молодим відаючим та прекрасною знаючою встановився потужний  зв’язок. Та це тривало якусь тільки мить і  пломінчик  на хлоп’ячій правиці згас.
–  Обраний. – прошепотіла приголомшена Повітруля.
– Так,  я Обраний. – підтвердив стиха Гриць.
– Але ж… Коли ти Обраний, то для чого крав черевички?... – розгублено запитала літаюча діва.
–  Мені сказали, що тільки тоді ти погодишся допомогти. Такий Закон.
–  Закон?... – перепитала Повітруля і наморщила гладеньке чоло, неначе  силячись щось пригадати. – Ах, ну так!  Закон… – сказала не певно і знову замовкла, розмірковуючи над чимось. Ніхто не наважувався порушити цю забарну мовчанку.
–  Мабуть варто переглянути наш Закон. – промовила замислено. – Занадто все змінилося. Занадто змінилося! 
–  Занадто, занадто…  – луною озвалися й русалки.
В очеретах  знову щось шубовснуло і смачно вилаялося. Це Роман, стурбований довгою мовчанкою, хотів краще роздивитися, що відбувається  на березі. Та необережно перечепився через очеретину і мало не впав.
– Жаби? – поцікавилася  Повітруля, озирнувшись до русалок. Ті, поопускали з сорому очі.
–  Які в чорта жаби! – подав голос Ромка, бо звісно ж, жаби не лаються. Взяв Галю за руку і  вийшов  з очеретів. Обоє замурзані багнюкою, та ще й коса дівчини розплелася.
– Це ваш тутешній болотяник з  кікіморою? –  наївна  літаюча діва показала рукою на забрьоханих дітей. Русалки глянули туди і  дзвінко розсміялися. Дійсно, в цих істотах  швидше було признати  болотяника з кікіморою, чим молодого мольфара з відьмочкою.
  Цей веселий сміх ще більше розсердив Романа. Ще ніхто і ніколи не обзивав його болотяником, а з цього ще й регочуться.       
– Ми - Сила  Трьох! – сказав  з погордою, впевнено крокуючи до гурту. Тягнув за собою й Галинку, хоча дівчина всіма силами опиралася. Вона соромилася свого теперішнього вигляду.
– Сила  Трьох?... – перепитала  Повітруля. Глянула на дітей і перевела здивований погляд на русалок, сподіваючись почути пояснення. Водяні дівиці  тихенько попирхували від сміху і намагалися  не дивитися на замурзаних дітей. Нарешті Сенява вимовила:
– Так-так!  Це дійсно Сила … –  вона на мить  глипнула на Романа з Галею і не втримавшись  дзвінко розсміялася.
– … Трьох! – закінчила за неї Вербиця і також не в силі більше стримуватись, розсміялася.
Нічого не розуміючи, літаюча діва глянула спочатку на русалок, які від сміху вже  зігнулися навпіл, потім на двох  дивних істот в муляці. Нарешті  її погляд зупинився на такому ж  забрьоханому  Обраному.
– Я… Я щось  не розумію… – вона зовсім  розгубилася.
– А тут нічого складного немає. –  Ромка  оминув її  і підійшов до Гриця. Він нарешті відпустив Галину руку. Скориставшись нагодою,  дівчина поспіхом приводила себе  до ладу. Дійсно, нікому ж не подобається, що тебе обзивають кікіморою.
–  Ми - не якийсь там болотяник та  кікімора. Ми - Сила  Трьох! –  Роман подивився на товариша. – Правда ж, Грицько?
  До Гриця нарешті дійшло, що має  такий самий вигляд, як  друзі. " Коли  не гірший…" – подумав, згадавши, як Ромка завалив його в очеретах. Стало соромно перед Повітрулею. Та глянув на Галинку і зрозумів, дівчині зараз ще гірше. Вона похапцем обтрусилася і тепер намагалася  привести до ладу своє довге розтріпане волосся.
– Так, ми Сила  Трьох! – промовив гучно, намагаючись надати голосу впевненості, і тихенько кахикнув. 
– Ось це Роман, він мольфар. – Ромка гордовито  випнув широкі груди і став праворуч від товариша. – А це, Галинка. Вона справжня відьма.
 Галя залишила в спокої волосся, підійшла до хлопців і стала ліворуч від Грицька.
 – А мене  звати  Гриць. Я - характерник.     
– Сила Трьох?!!! – і далі  не йняла віри Повітруля.
– Так - ми  Сила Трьох! – не змовляючись, вигукнули друзі разом. Зиркнули одне на одного і весело розсміялися. Зрозуміли, що виглядають зараз вельми не типово, як для Великої Чарівної  Сили.
Дивлячись, як безтурботно сміються ці дивні діти, літаюча діва і собі несміливо всміхнулася.  Але дитячий сміх був такий щиросердний, що несмілива посмішка Повітрулі змінилася на веселий сміх, який срібними дзвіночками  розсипався по берегу. Сенява з Вербицею також не відставали від гурту.
     Сміх долинув до сплячого села, розбудив усіх собак і вони наполохано загавкали. Цей гавкіт мало-по-малу  заспокоїв реготунів.  Зрозуміли - їхні  веселощі можуть привернути  небажану увагу.
– Так, справді, минуло забагато часу… – озвалася першою Повітруля. Де й поділися всі її страхи.
 – Мене, до речі,  Летавицею звуть. Повітруля  це така назва, як русалки приміром чи мавки…  – і подала Грицеві руку.
– У людей  так прийнято вітатись? – запитала вона.   
– Так. – відповів хлопчина і притримуючи лівою рукою черевички, потис.
 Таким чином Летавиця привіталася спочатку з Романом, а потім і з Галинкою.
– Сеняво, Вербице, а ну зробіть щось, бо дівчина геть замерзла. – попрохала  гостя, бо рука дівчинки була неймовірно холодна.
Вербиця сплеснула долонями і діти стали сухі,  але аж ні як не чисті. Намул всотався в їхній одяг та тіло. 
– Так що потрібно зробити? – ще раз запитала повітруля.
–  Допоможи "зняти печатку" з Проходу. Він знаходиться у нашому  лісі.
– Це той, що його охороняє кам’яна баба? –  уточнила  Летавиця.
– Так, той! – кивнув ствердно Гриць і від його волосся відвалився кавадлик сухого болота.
– А хто ще прийде? – поцікавилася  літаюча діва.
– Від  стихії  Землі - пообіцялася Росяниця. Від стихії  Води,  хоч Сенява, хоч Вербиця…
–  Я прийду! – озвалася  Вербиця.
– Ну а  Квітку  Папороті, як  я зрозуміла, знайде ця молода відьма. –  сказала Летавиця, подивилася на Галю і лагідно усміхнулася до неї. – До речі, тобі  є вже тринадцять? – запитала вона.
– Є. – стиха промовила дівчина.
– Е, Галько! А коли тобі  "стукнуло"? – здивувався Ромка. – Ми ж нічого не святкували…
–  У Вальпургієву ніч. – так само тихо відповіла Галинка.
– Та чи я, чи Грицько, знаємо коли то-та "вальфургієва  ніч"!
– Не "вальфургієва",  а  Вальпургієва. Ніч з 30 квітня на  1 травня. – пояснила молода відьма.
– Чекай, так це ж  наступна, як ми домовлялися з нявками?
– Так. 
– А чого ти нічого не казала?... – разом з  Грицем він здивовано втупився в дівчину.
– Бо не можна було нікому нічого казати! Неможна відьмам святкувати тринадцятиріччя! – вигукнула роздратовано Галя. Почувалася перед друзями ніяково і це неймовірно її злило. Ромка  зрозумів недоречність своїх розпитувань, розгубився і замовк.    
– Так, молодий мольфаре, це щира правда. Коли молода відьма знає, що вона  відьма, то їй не варто відмічати тринадцятий День народження. Від цього юна чарівниця втрачає частину своєї Сили. – пояснила повітруля. – Вам неймовірно пощастило, що вашій подружці вже виповнилося  тринадцять років, інакше вона не змогла б віднайти Квітку.
     Парубки перезирнулися.
– Що ж, тепер  зрозуміло як ви отримали мої черевички. – зауважила  Летавиця. – Не обійшлося тут без  Росяниці, і Сеняви з Вербицею... – русалки схилили  голови. 
–  Але то нічого! Минуло забагато часу і варто  переправити  Закон. Світ змінився! Занадто тісно ми поєдналися з людьми. Особливо з відаючими. Прийшов Час Змін! Час Сили Трьох! Я з радістю повідомлю цю новину всім знаючим, яких зустріну на своєму шляху.
   Грицько мало не випустив  із-за пазухи  черевички. Усім єством відчув - слова  Летавиці  не  пишномовство. Справді - прийшов Час Змін!
– Так  ти допоможеш мені? – запитав про-всяк випадок, трохи  оговтавшись від  усвідомлення її слів. 
– Звісно допоможу. –  літаюча діва  приклала  праву руку до серця і урочисто промовила. – Присягаюся  тобі, Обраному, допомогти  відкрити  Прохід  і завжди підтримувати тебе  у всіх  твоїх справах! –  перевела подих і  попрохала. – А зараз, віддай, будь-ласка, мої  черевички.
     Гриць глянув на друзів. Тим  не потрібно було нічого казати. Відразу ж заплющили очі. Хлопець також замружився, дістав  із-за пазухи черевички і протягнув Повітрулі. Вона обережно взяла їх і швиденько взула.
– Все, можете  дивитись! Коли вони в мене на ногах,  то безпечні. – пояснила  Летавиця.  Діти обережно відкрили очі.
– М - так, вони дійсно гарні … – промовила замислено  Сенява.          
Десь у селі кукурікнув півень.
– Ой, мені вже час! – сполошилася повітруля. –  Отже так, завтра я прилечу до кам’яної баби, ви швиденько знайдете Квітку і ми знімемо печатку. Домовилися?
– Домовилися! – гуртом відказала трійця.
–  До побачення! – гукнула новим друзям Летавиця і тріпочучи прозорими крильцями  зникла за обрієм.
– Нам також  вже час. – обізвалася  Вербиця. Русалки попрощалися з молодими відаючими  і зникли під водою.
– Ну що, по домівках? – чи то запитав, чи то стверджував  Грицько.
– Еге ж! – погодився Роман і широко позіхнув.
– Так, час уже спати… – обізвалася  й Галя, прикриваючи рота долонькою, бо як відомо, позіхання це дуже заразна річ. Коли  хтось починає  позіхати, то за ним так усі позіхають.
 Отак, раз-по-раз  позіхаючи, хлопці провели Галинку додому, а потім і самі подалися спати. Насилу  роздягшись, Гриць завалився  у ліжко.  
           Розділ – 21. План чорта.
     –  Тихоне, ось скажи, де можна так вивазюкатись? Хоча пахне нічогенько, приємно пахне.  
    Це перше, що почув, прокинувшись. Ледь розплющив очі і поспіхом замружився. Біля ліжка, спиною до нього, стояв дід, а на  стільці вовтузився Никодим. Він несамовито порпався у брудному одязі.
– Тихше… – пошепки попросив старий. –  Малого розбудиш.
– Хто малий? Він малий? – домовик показав пальчиком у бік ліжка. – Хіба малий може вивазюкатися, як справжня  доросла свиня? Не може! Отже, він уже не малий! І взагалі,  йому  час вставати.  Дванадцята давно минула, а він все спить. Це ж якесь неподобство!  Він що, не розуміє, що я зараз помру від цікавості? 
     Гриць відчув, як Никодим переплигнув з стільця на  ліжко і підбіг до узголів’я. Доки дід  схаменувся, домовик  висмикнув  з подушки пір’їну  і полоскотав хлопцю під носом. 
–  Апчхи-и-и! –  голосно пчихнув  Грицько і остаточно прокинувшись, всівся на ліжку. На ковдрі лежав збитий ним Никодим. 
– Ось бачиш! А ти заладив малий, та  малий! – сердито закричав він, піднімаючись і потираючи  дупу. –  Мало не вбив мене цей " малий".
– Добрий день,  Григорію. – повагом промовив дід. В його голосі  не було й натяку на ту лагідність і трепет, із яким  говорив про онука, коли той спав.
–  Добрий день, діду. І тобі, Никодиме, добрий день. – відповів Гриць і смачно потягнувся.
– Скоро вже вечір! – зауважив домовик і сплигнув з ліжка. – Ти як, сам встанеш, чи для вірності ковдру стягти? – запитав він. Взяв за звисаючий куточок і  потяг, ледь оголивши хлопця. Та Грицько не розгубився і насунув її  на себе.
– Ти що,  мостишся знову спати? –  з підозрою запитав  Никодим.
 Раптом Грицькові захотілося подратувати  його.
– Еге ж! Мабуть, ще подрімаю… – сказав він і на показ, став зручно вмощуватися в ліжку. Для більшої впевненості накрив голову ковдрою.
– Тихоне, ти таке бачив? – обурився домовик, – Всенький одяг у багнюці, сам лепавий, та ще  й спить до полудня…  Оце привезли тобі помічника!
   Старий тільки посміхнувся в бороду. Він помітив, як онук  спостерігає з-під ковдри за  Никодимом. Йому теж стало цікаво, чим все закінчиться, адже домовик із самого раночку прийшов  питати, чи прокинувся Гриць. Коли ж отримав  негативну відповідь, поривався йти будити хлопця, бо хоч і називається знаючим, та по натурі  занадто цікавий. Аж дуже занадто, як для домовика. А зараз його прямо розпирало від цікавості, чи вдалося хлопцю домовитися з Повітрулею. Хоча спостерігаючи як онук бавиться з Никодимом, дід ураз здогадався, що  друзям знову вдалося зробити все до ладу. Та домовик не так добре знав людську натуру. Те, що Грицько моститься знову спати, його просто бісило. Ухопився  за ковдру і з усієї сили потяг на себе. Але хлопець міцно тримав її з середини. Никодим, в свою чергу, теж не хотів здаватися. Трохи перепочив, знову взявся за  краєчок  і з силою смикнув. Гриць відпустив і домовик з усієї дурі гепнувся на  дупу.
–  І витягли ріпку! – весело закричав Грицько. Зіскочив з ліжка, щоб  допомогти  Никодимові, який заплутався у ковдрі. Якийсь час дід  дивився на їхню веселу забаву  і від цього на серці в старого було гарно й спокійно. Він тихо вийшов з кімнати і почав ладити онуку на стіл. З кімнати вибіг захеканий Гриць і такий самий домовик. Почувши як стукнули двері, дід  гукнув:
– Григорію, вмивайся і хутко  їсти. Інші люди вже обідають, а ти ще  й не снідав.
 Хлопець поспішив на двір. Останнім часом він вподобав  вмиватися під  старовинним  умивальником з дзьобиком. Тягнучи на плечі  свіжий рушник, за ним подався Никодим.
–  Ти голову мий, голову…  – напучував домовик і Грицько старанно милив  чуприну. Після  сьогоднішньої  ночі там промацувалися добрячі шматки багнюки.
 – Тихоне, неси ще води! – командував Никодим, безупинно підскакуючи на місці. 
   Помившись до пояса Гриць, для повної чистоти, зняв штани і  за допомогою домовика, який кухликом зливав  теплу воду, помив ноги. Через якийсь час він, чистий та  пахучий, сидів на кухні і наминав смачний  борщ  із грибами. По ходу справи розповідав про нічні пригоди.       
–  Тепер зрозуміло, чому  брудний одяг, так приємно пахне. Це ж від тих черевичків!  А то я аж  розгубився… – Це перше, що сказав домовик, уважно вислухавши його оповідь.
Від сміху Грицько мало не захлинувся узваром.
–  Никодиме, ти невиправний! Після всього почутого,  радієш, що дізнався чому брудний одяг  так приємно пахне? – запитав хлопець.
–  Ні, ну чого ж ?… –  Никодим  ніяк не міг зібратися з думками. –  Але і від цього теж!..
–  Я так зрозумів, що тепер усе залежить від того, чи знайде Галинка Квітку  Папороті? – запитав дід.
– Ну в кому-кому, а в Галинці я не сумніваюся. –  заспокоїв його  онук. – Вона  зробить свою справу досконало! Галя знайде Квітку. Мене зараз  інше турбує, –  Гриць враз посерйознішав. – Чи зможемо відкрити Прохід  і чи вдасться мені витягнути маму із "зіжмаканого простору"?
–  Якщо  зберуться  потрібні знаючі, то Прохід  ви, без сумніву, відкриєте. А ось чи буде твоя мати  десь неподалечку, щоб вистачило  закляття повернення? – занепокоївся  Никодим. Він сидів і чухав бороду, як завжди це робив, коли думав  про щось важливе.
    Хлопець також замислився. Він взагалі  нічого не знав про " зіжмаканий простір"  і навіть  уявлення не мав, як все  відбуватиметься. Старий мольфар теж мовчав. Ні з чим подібним досі не стикався  і тому не наважувався щось радити. Та час минав, а нікому, нічого путнього в голову не приходило. 
–  Я звісно в цьому не розуміюся, – озвався дід. –  та чи не можна звернутися за допомогою до того чорта, який  закинув туди Надю? Він же знає  де вона. Ось хай  і принесе її  ближче.
Домовик розгублено глянув на Тихона. Зрозумів  доречність поради і аж підстрибнув.
– Дійсно!!! Це ж так просто! – вигукнув він. – Грицю, в тебе ж є  його китиця? Давай, викликай!
–  Як, прямо сюди? – перепитав Грицько і глянув на діда. Той  тільки стиха кахикнув.  – Ну  добре. Зараз принесу.
   Знайшов чортячу китицю і  повернувся до кухні. 
– Що, прямо тут? – про всяк випадок перепитав хлопець. Не почув ніяких заперечень і підпалив одну волосинку. Щойно та загорілася, хутко задмухав. 
– А чого ти погасив?  Він же ще мабуть … – почав Никодим, та замовк, скривився і закашлявся. А навчений парубійко швиденько затулив собі носа. Засмерділо сіркою і  сиплячи різнокольоровими іскрами, з’явився чорт.
– Всім привіт! – вигукнув він і низько вклонився. –  Я гарно з’явився? – запитав весело. Та зауважив, що перед ним не  знайома трійця і перестав посміхатися. – А…  А де інші?...–  чорт розгублено роззирнувся.
– І тобі, Кабиздоху, привіт! Інші трохи зайняті. – пояснив  хлопець, відкривши носа. 
– А-а-а! Чого тоді викликав? Щось трапилося  чи просто погомоніти? – поцікавився  чорт,  уважно роздивляючись домовика і старого.
– Треба  порадитися. – відповів  Гриць. – Але перед розмовою,  хотів би познайомити  тебе зі своїм дідом і  Никодимом.
Чорт  витер долоню об  зарослий шерстю бік і простягнув руку дідові.
– Кабиздох, чорт, вірний слуга Обраного. –  привітався  із старим мольфаром, взяв його за руку і енергійно потряс.
– Е-е-е-е ! –  трохи заклинило діда. Та швидко оговтався і також відрекомендувався. – Тихін,  дід Обраного.
Грицько, почувши це, мало не вмер від  сорому. Дуже вже неприродно  відповів  дід.
–  Никодим, домовик. – промовив, сопучи, Никодим.
– А про що будемо радитись? – допитувався  Кабиздох. – Про  сьогоднішню ніч?
– Ну, наче й  так… – сказав непевно хлопець. – Пам’ятаєш, ти  розповідав, як хотів знищити мою маму, але її закинуло в "зіжмаканий простір"?
– Та пам’ятаю… –  неохоче відповів  Кабиздох. Йому було неприємно це згадувати. – Але  я  ж вибачився. Я ж не навмисно… – почав він виправдовуватися.
–  Не  "парся",  мова зараз не про це. – перебив його Гриць. – Ти знаєш куди її  закинуло? 
Чорт  враз втягнув голову в плечі і зиркнув  на нього винуватим поглядом.
– Ні. –  прошепотів ледь чутно. – Я не знаю де вона.
У Гриця  замакітрилося в голові  і він мало не впав, та хтось  підхопив його попідруки.
–  Грицю, Грицю, отямся…  – Никодим несамовито ляскав його по обличчю.
  Хлопець лежав на підлозі і хтось обережно підтримував його зі спини. Він поволі відкрив очі і від страху знову  замружився. Дуже вже жахливо виглядав перевернутий дригом чортячий писок, адже саме Кабиздох підхопив Грицька, коли він втратив свідомість. Через потилицю, чорт заглядав просто йому в обличчя. 
– Ну ось, тепер він і дивитися на мене не хоче! – почув над собою пригнічений голос  Кабиздоха  і на щоки покапало щось гаряче і дуже смердюче. Це швидко привело до тями. Похапцем витер  долонями смердючу рідину, розплющив очі і сів. Перед ним праворуч  стояв  Никодим, ліворуч,  навколішках, нахилився дід. Позаду, голосно схлипуючи, хтось ревів. Озирнувся і побачив, що то плаче чорт. Помітивши, що на нього  дивляться, Кабиздох перестав  ревіти. Потяг на себе куточок скатертини і смачно висякався.

 – Все, все. Більш не буду. – запевнив він. – Але я знаю, як можна знайти твою матір.
 
– Знайду її за допомогою того скрижаля. Пам’ятаєш, я розповідав, що саме завдяки йому вона  опинилася в "зіжмаканому просторі"? Ну  тоді… коли я її того…  хотів… ну ти сам знаєш що… – чорт затнувся, збираючись з думками. – Так от, напевно цей скрижаль, має  потужну чарівну  Силу. Сподіваюся, що ця Сила якось проявляється у "зіжмаканому просторі".  Цо цьому і знайду твою маму, і  принесу туди, куди  потрібно.
– А зможеш? – запитав з надією Гриць.
– Я постараюся. – сердечно запевнив Кабиздох. – Дуже постараюся.
–  Ти знаєш, куди треба  її  принести? – допитувався  хлопець.
–  А ви де будете? Біля того Проходу, що у вашому лісі?
– Так, біля  кам’яної баби…
– Отже,  приблизно в тій  місцевості, будемо й ми. А зараз вибачай, але мені варто поспішати. До зустрічі! – гукнув чорт, знову засмерділо сіркою і він зник.  
– Мда-а-а-а. –  Старий мольфар піднявся з підлоги і потер ніс.  Від нестерпного смороду   там неймовірно крутило. 
– Не  конвалії… – машинально повторив Грицько вислів чорта.
– Піду, двері відкрию. Хай трохи вивітриться… – сказав дід  і подався у сіни.
– Як гадаєш,  Кабиздох зможе її знайти? – запитав хлопець у Никодима.
–  Знайти - знайде, це без сумніву, чорти взагалі дуже спритні  у всіляких  справах, ось тільки поспішив він трохи. – домовик  зиркнув на настінний годинник. – Та-а-ак,  малість поспішив. Шкода, хороший був чорт.
– Чого це був?... – запитав Гриць.
– А того, що Кабиздох не повернеться  назад. – Никодим зажурено глянув на нього. – Жоден  із знаючих не в змозі повернутися із  теперішнього "зіжмаканого простору",  якщо пробуде там більше дванадцяти годин.
  Хлопець подивився на годинник. Показувало дві години по обіді. 
– Але ж до дванадцяти  ще десять годин. – зауважив він.
– Десять то десять, але ж опівночі Квітка тільки зацвітає. І вам  потрібно не лише знайти її, а ще й до Проходу добратися. А там поки те, поки се...  Аж ніяк не встигнете до двох.
– Ніяких  "те-се"  не буде!  – рішуче сказав Грицько. – Я не допущу, щоб Кабиздох залишився  в  "зіжмаканому просторі". Ми встигнемо!
– Як би ж то, якби… –  Никодим похилив голову і поволі вичалапав з кухні. Йому стало  дуже шкода, що малу-по-малу, а з кожним роком знаючих стає все менше й менше.
 – А що з ним? – запитав  дід. – Такий зажурений…
– Та, нічого. – відповів онук. Йому не хотілося переповідати розмову і він  поспішив до себе в кімнату.
" Ми все встигнемо. – думав  хлопець. –  Мусимо встигнути."                 
     З нетерпінням чекав вечора, але час плинув поволі. Старий  ні про що більше не допитувався. Вирішив зазвідати в самого Никодима, та той нічого не став пояснювати,  тяжко зітхнув і пішов собі під  припічок.
   Ні, домовик розумів, як дорога Грицеві його мама. Але ж людей і так багато, а знаючих  залишилося якихось пару тисяч. Дарма, що він тільки сьогодні познайомився з чортом. Декілька хвилин знайомства, виявилося  достатньо, щоб  зрозуміти його єство і тому Никодим болісно переживав майбутню втрату одного зі знаючих. Втрату Кабиздоха - чуйного чорта. Домовик не зміг залишатися сам на сам із цим горем. Потуживши трохи на самоті, відправився до  Макара, бо разом добре не тільки в радості, а й у горі.
   Грицько також нудив світом. Він то сидів у себе в кімнаті, то виходив на вулицю. Звісно, добре було б, якби зараз прийшов Роман. Та хлопець розумів, що в товариша є якісь  домашні справи і тому він прийде тільки пізно увечері. Дід  мовчки дивився, як онук тиняється без діла, не знаючи куди себе подіти. Гриць хотів тільки одного, щоб швидше настав вечір, а потім й ніч. Щоб нарешті  зробив те, до чого так довго йшов. Те, що хотів понад усе! Повернути маму! І він прикладе всі зусилля, щоб Кабиздох не поплатився за це життям. Щоб не згибів в тому "зіжмаканому просторі". Чомусь почувався боржником перед ним. 
                         Розділ – 22.  Квітка папороті  і прохід.
      Нарешті сонце сховалося за обрієм. Роман прийшов о десятій. Швидше навіть не прийшов, а прибіг. Заскочивши у двір,  стрімголов кинувся за літню кухню і звідти долинули протяжні  звуки, по яких можна було безпомилково здогадатися, що робить їхній власник.
– Хух, ледве встиг. – сказав Роман, коли вийшов через деякий час  із-за літньої кухні. Там окрім садка і городу, розташовувався ще й туалет.
– А ти що там… Того? – поцікавився Грицько.
– І не питай! – роздратовано відмахнувся товариш. – В мене оте "того"  з самого раночку почалося. Вчора, як прийшов уночі до дому,  їсти дуже захотів, з дуру й випив літр кисляку. Я ж не знав, що мене "протогокне"! Цілісінький день туди-сюди бігаю. Вдома, навіть, туалетний папір закінчився, то я вже  газети жмакав.
–  А як в лісі? – розгубився  Гриць.
– Та в лісі ж листочків багато…  Якось перебуду… 
– А може в Галинки попитати?… – несміливо запропонував  Грицько.
– Ти що, здурів?! – Ромка аж вирячився. – Що їй скажу? Галько, в мене срачка, дай щось таке, щоб  заткнуло гузно!?
–  А до мене не міг прийти? – почувся  сердитий голос діда. Хлопці озирнулися і побачили, що він стоїть на ганку. – Чи вже такий великий парубок, що й мене стидаєшся?
– Та ні…  Я  якось це… Не здогадався… – почав виправдовуватися  Роман.     
– Ет,  "не здогадався"! –  роздратовано передражнив старий. – І вже ж не встигну ніякого зілля заварити. Хіба що… – він хутко почимчикував у хату. Парубійки розгублено перезирнулися.
– Та я б перетерпів … – промимрив  Ромка. – Ліс  великий… Місця багато…
– Еге ж! Ліс великий, а дупа казьонна…  – обізвався дід. Він  тримав в одній  руці залізний кухлик, а в іншій щось затис в кулак.
 – Іди сюди! – прикликав безпутного правнука. Той мовчки підійшов. – На ось, не розжовуючи випий. –  і простяг те щось.          
 – Це що, перець? – Ромка уважно  роздивлявся вміст його долоні.
– Щурячі кізячки… – усміхнувся Тихін. –  Пий давай! Гірше не стане.
Пересипав онуку  в руку,  Ромка закинув те  до рота і  запив водою з  кухлика.
– І коли допоможе? – поцікавився хлопець.
–  А хіба за цілий день не звик  до вбиральні  бігати? Ич, який хитрий! Хочеш щоб ці нещасні сім перчин  ураз зупинили те, що тривало цілий день? – відповів запитанням  старий, посміюючись у бороду. 
– Ну ді-і-ду-у! Скажіть. – прохав  Ромка.
– А тобі кажи, не кажи, в твоїй голові нічого путнього не тримається. Тебе ж вже колись повчали! Коли напала "швидка Настя", то  відразу випий або сім сухих квасолин,  або сім горошин чорного перцю. До тебе  нічого не доходить!
– А що, то допомагає?... – поцікавився  Грицько. – Ну,  коли… того…
– Допомагає,  допомагає. –  запевнив  дід. – Правда  не так швидко, як відвар із стулигузна, але  при першій нагоді,  добра поміч…  А тепер ідіть швидше. З Романовим  "гальмом", варто  раніше  рушати. – квапив їх старий.
 – Одне добре, не заблукаєте. Роман…  значитиме… –  дід пирхнув у  кошлату бороду.         
     Хлопці швидко дійшли до Галиного двору. Дівчина вже чекала їх на дорозі. Та щойно  друзі  підійшли, як Ромка осоромився. Після того як "загуло",  засмерділо так, неначе ось-ось має з’явитися Кабиздох. 
– Галько, де тут в тебе?… Ну… Ти ж сама знаєш… – запитав він, затинаючись і ніяковіючи.
– Що? – не зрозуміла дівчина.
– Туалет  де?! – вигукнув хлопець, бо  відчув, зараз трапиться те, після чого, справді, стане  соромно. 
– За сараєм… – відповіла  Галя, –  А в тебе що?… – Та Роман вже не слухав, а чимдуж біг за сарай.
— А  що з ним? — запитала дівчина Гриця.
– Е-е-е… Як тобі  пояснити?… –  Грицько вагався, не знаючи, чи не осоромить товариша. –  У нього з животом не гаразд… – він  пригадав, як казав дід. – На Ромку "швидка Настя" напала…
 – "Швидка Настя"? – перепитала Галинка. Очі у неї враз зробилися великі - превеликі.  – А як  він з цим?… У лісі?…
Гриць тільки знизав плечима. Був би радий  допомогти Ромці, та не знав, як.
– Дід дав йому чорного перцю, але ж це, мабуть, не швидко подіє…
– Ой! Здається в холодильнику ще залишилось!... – вигукнула Галинка і метнулася в двір. Хлопець поспішив за нею, але тільки побачив, як майнула  в  дверях довга коса. Через хвильку Галя вибігла. 
–  Є!  Є! – радо вигукнула вона, тримаючи маленьку баночку. – Я ж пам’ятаю, що трохи  залишилося! – Вже хотіла бігти за сарай, та Ромка і сам вийшов.
–  У-у-у-х! Вибачайте, що я так… – почав він, та Галинка перебила:
– На, пий! – вона протягнула баночку.
– Це що? –  Роман понюхав вміст і підозріло покосився  на дівчину.
– Пий, це відварена плівка з курячого шлунка. Вона дуже поміжна при сра… Ну… Це допоможе! Я недавно лиш зварила. Бабця слив консервованих переїла і трохи… Е-е-е… Послабило її. – пояснила  Галя.
 – Лиш не здохну!... –  Ромка одним ковтком поглинув  вміст баночки. Випивши, голосно ремегнув. – Ну й бридота!
– А що, краще сра… –  Галинка  запнулася. – В туалеті  сидіти? І так  через  тебе затрималися. Пішли  вже. – Вона  хутко вийшла  з двору і  попрямувала до лісу. За нею подалися й парубійки.
  Одинадцята вже минула, коли друзі зупинилися біля дуба, в якому мешкав лісовик Спиридон.
– Погукаємо Моховинку? – запропонував Грицько. 
– Цить! – нагримала Галя, до чогось прислухаючись. Хлопці принишкли. 
    Якийсь час стояли мовчки, а  дівчина в щось вслухалася. Припрошуючи махнула рукою і не чекаючи поспішила в темінь лісу. Друзі переглипнулися і рушили за нею. Мовчки крокували по нічному лісу. Галя попереду, а хлопці трохи позаду. Раз-за-разом дівчина зупинялася і до чогось прислухалася, тоді і вони завмирали, щоб жодна галузочка не луснула під ногами.
– Чорт! Замовкло! – вилаялася сердито Галинка, коли вже вкотре зупинилися. – Ви хоч щось чуєте? –  дівчина на всі  боки крутила головою, неначе щось шукаючи в цій темряві.
– Ні… – розгубився  Гриць. – Ми просто йдемо за тобою…
– Галько, в тебе "глюки"? – запитав  Ромка. Парубійка вже попустило, але й  обридло тинятися (як йому це здавалося) без діла, по нічному лісові. – Ти краще  Квітку шукай! Он вже на дощ ладиться, а ми все швендяємо.
    Дійсно, в лісі зробилося неймовірно  темно, небо захмарилося і повіяв прохолодний  вітерець.
–  А я що роблю?! – гаркнула  Галя. – Забавляюся? На галявині, я  виразно почула, як хтось співає. Подумала, що то  Квітка  Папороті, ну і пішла на цей спів. Але зараз чомусь усе замовкло… – вона  знову прислухалася. Хлопці їй не заважали, але й допомогти нічим не могли.
   Раптом Галинка, мабуть, знову щось почула, бо кинулася вперед, прямо в густий колючий чагарник. Продиралися мовчки, хоча в  іншому випадку Ромка й промовив би пару "чарівних слів".
– Блін, знову замовкло! – вилаялася  дівчина, щойно залишили ті колючі "обійми". Вона крутилася на  одному місці, як собака, яка втратила слід. Мало не плакала, але не від болю в розідраних до крові руках, а від своєї  безпорадності. – Ну де ти, де? – голосно вигукнула вона і спересердя тупнула ногою.
– Я тут! – пискнув хтось тихенько, але це почула не тільки Галя, а й хлопці. Попереду  засвітився маленький кволий вогник.
– Сюди! Не відставайте! – гукнула дівчина і побігла в бік невідомого світлячка.             
    Та  здавалося, що вогник також  рухається. Вже добряче захекалися, та так і не наблизилися до нього. Грицько збився з рахунку скільки разів падав, вставав, біг і знову падав. Здавалося, цей неймовірний крос триває цілу вічність. Аж ось, нарешті, він  штовхнувся головою  в спину когось із товаришів. Перед  очима пливли червоні плями, а в вухах  стукотіло серце. Декілька разів змигнув, поки прогнав ті кола, але одна з найбільших червоних плям так і залишилося. Енергійно труснув головою, але й після цього червона омана не зникла. Навпаки, стала неначе яскравішою. Мов зачарований  вдивлявся в те світло, а поряд  завмерли і друзі. Здавалося, що все на світі  враз зникло, залишилися тільки вони втрьох і це дивне червоне коло. Та щось добряче турнуло хлопця в ногу. Спочатку легенько, а потім сильніше. Через силу відвів очі від  прекрасного світла і глянув  додолу. Щось маленьке і кругленьке, несамовито копкало його. Нахилився і побачив, що то хуха. Моховинка відчайдушно дубасила ніжкою. Її маленький ліхтарик від цього розгойдувався в усі боки.   
– А  чого ти штовхаєшся? – запитав він.
– О! Хоч один очухався! – радісно вигукнула хуха. – Це все  Квітка! Вона зачарувала вас! Швидше приводь до тями Галинку! Тільки відьма може зірвати  Квітку  Папороті.  Я скільки змогла,  допомогла…
   Грицько подивився на друзів. Ті стояли поряд і не змигнувши дивилися на  дивне  чарівне світло. Зазирнув в обличчя дівчини, але  здалося, Галинка не бачить його. 
– Галю! Галю! – покликав  Гриць, але нічого не змінилося. Вона так само непорушно дивилася не на нього, а на світло.
    Хлопець роззирнувся. Вони стояли на якійсь галявині і те чарівне сяйво, освітлювало кожну галузочку. Посеред  галявини, серед заростів  папороті, виділявся один кущ і саме від нього йшло світло. Пильно придивився і помітив, що з куща поволі піднімається пагін з великим пурпуровим пуп’янком. Той пуп’янок скидався на велику жарину. Він бубнявів просто  на очах, неначе хтось роздмухував вогнище.
– Швидше щось роби! – гукнула Моховинка. – Вона зараз розцвіте!
– Галю, Галю, отямся! – Грицько прийнявся з усіх сил трусити дівчину  за плечі. Хуха й собі копкала Галю.
– Що… Що сталося?... – запитала спроквола Галинка. Вона нарешті отямилася і глянула на хлопця.
– Квітка! Там  Квітка! – волав  він, показуючи позаду себе. – Вона  розквітає! Зроби що-небудь!
Дівчина перевела погляд на Квітку. Пуп’янок  вже скидався  на велике пурпурове серце, яке ритмічно пульсувало і, здавалося, ось-ось розірветься.
– Стійте тут! –  Вона метнулася до Квітки, а  Гриць завмер біля  товариша,  який так і стовбичив  мов зачарований.
Молода відьма дістала із задньої кишені штанів  складний ніж і звичним рухом  розкрила його.  По землі, навколо себе і  Квітки, вправно обмалювала коло.
– Коли зірву Її, біжіть сюди! – гукнула  голосно, неначе намагаючись щось перекричати.
– Але ж Ромка… – почав  Грицько та пурпуровий пуп’янок луснув і навсібіч посипалися червоні іскри. Намагаючись захиститися  від них він затулився руками.
   Відьмочка схилилася і сильним рухом  зірвала Квітку. Що тут  зчинилося! Хлопцю здалося, що раптово опинився в божевільні. Усе навкруги завило, загупало й застугоніло! Земля пішла обертом і втекла з під ніг! Щось навалилося на нього, силячись притиснути додолу! Гриць смикнув товариша, але той немов приріс. На Ромку чари  Квітки подіяли найдужче. Грицько, надриваючись, потяг його на собі. Коли опинилися біля кола, Галя однією ногою виступила за намальовану лінію і допомогла заволочити Романа. Слідом застрибнула й  хуха. Вони неначе  враз опинилися в ізольованій кімнаті. Жоден жахливий  звук сюди не проникав. Грицеві здалося, що його серце зараз вискочить із грудей - так сильно воно калатало!
– А…  А де ми?… –  відразу ж отямився Ромка. – Ми ж, наче, в лісі були? 
 Справді, в колі було видно, як у день, та поза його межами, стояла дивна темна імла.
–  Тепер слухайте уважно! – звернулася до хлопців Галинка. – Зараз вистрибуємо  за коло і біжимо до кам’яної баби. Щоб не чули, щоб не ввижалося, але  не озиратися! В жодному випадку!
– А в який бік бігти? Де та баба?! – розгубився Гриць.
– Про це не турбуйся! – пискнула долі Моховинка. – Я вас сюди привела, я вас  і виведу! Мої подруги вже давно вишикувалися із своїми ліхтариками. Тільки ще не засвічували, щоб не збити вас із шляху. Тепер, коли Галинка зірвала  Квітку, наші вогники  вже сяють. По них  ви легко дійдете до кам’яної баби.  
– А ти? Підеш з нами? – запитала Галя. Дівчина була  вдячна хусі, що мала вивела їх до Квітки.
– Я?! Я б з радістю, але я дуже втомилася. Я чекала вас біля  дуба, та Квітка заспівала ще й одинадцятої не було. А ви… Ви трохи затрималися… Я побігла до Квітки, на  її спів… А коли почула, що ви заблукали, кинулася на допомогу…  Я б дуже хотіла подивитися на відкриття Проходу…  Але я втомилася… – Моховинка з сумом глянула на дітей. 
– Ясно. – сказав Роман. Розумів, що запізнилися саме через  нього. Нахилився, обережно взяв хуху і закинув за пазуху. –  Зручно?
– Так! – радісно пискнула Моховинка. 
– Ти б, Галько, Квітку також засунула за пазуху. – порадив  Ромка. – А то мало чого. Ще загубиш ненароком…
– Не бійся, не загублю. – сердито кинула Галя,  але послухала і заховала пломеніючу  Квітку  ближче до серця. – Не озиратись! – ще раз нагадала хлопцям і першою вискочила за межі кола.
   Слідом за нею  вистрибнув і Роман. Грицько на хвильку затримався, йому й досі було трохи млосно від втоми. Коли вискочив - враз  розгубився. Поза колом й досі моторошно вило. Хтось шарпнув його за руку і він ледь не впав, втративши рівновагу.
– Біжи за Галькою! Я ззаду прикрию! – гукнув  Роман  і підштовхнув у спину. Гриць насилу роздивився дівчину і кинувся доганяти, за ним - Ромка. 
    Біг, немов наполоханий заєць, петляючи від  чиїхось кошлатих рук. Ті звідусіль тягнулися до нього намагаючись роздерти на дрібненькі шматочки. Знав, десь там, позаду, має бігти  товариш, та ввижалося, що за ним женеться якийсь жахливий монстр, який ось-ось дожене і з'їсть з усіма кишками. 
– Дожену-у-у-у! Вб’ю-у-у! А-а-а-у-у-у! – завивав оскаженілий ліс. 
    Раптом зверху грякнуло і все навкруги освітило примарним жовтуватим світлом. З нічного неба ринув шалений дощ. Водяні батоги безжально заперіщили по тілу. Попереду щось затріщало і Грицько почув розпачливий ляскіт Галинки. Метнувся  на той звук. Галя зіщулилася на дні ями, яка швидко заповнювалася  брудною дощовою водою.
– Не озиратись! Не озиратись! – гукала вона сама до себе обхопивши голову руками. 
Не роздумуючи, Гриць  з’їхав по розкислій багнюці.
– Галю, лізь! Лізь нагору! – гукнув їй прямо в вухо, намагаючись перекричати завивання  лісу. 
   Дівчина піднялася і почала  підскакувати, щоб видертися наверх. Та земля розкисла і їй ніяк не вдавалося вилізти. Щойно хоч трохи видиралася, як відразу ж  з’їжджала  назад у яму. Поряд із Грицем щось шубовснуло і  "смачно" вилаялося.
– Галько, раком лізь! Раком! – скомандував Роман, бо саме він звалився у яму.
Галя намацала більш-менш пологу стіну, стала навкарачки  і почала дертися нагору.
– Грицько, помагай! –  Ромка вперся плечем у Галину дупку, підштовхуючи її до верху. Гриць також уперся в Галин зад і вдвох вони виштовхали дівчину.
– Давай і ти рачки! – почув Грицько голос товариша. Навкарачки став дертися геть, а Роман підштовхував  його під зад. Вже під самим верхом, руки натрапили на щось таке, за що можна  схопитися. " Корінь!" – майнула  здогадка. Вчепився і  з останніх сил видерся нагору.
– Давай руку! – гукнув  Ромці. На животі звісився над краєм ями і простяг правицю.
– Ти не  втримаєш мене! – заперечив Ромка. Він залишився сам-на-сам у халепі.
– Втримаю! Лізь! Тут під верхом корінь, схопишся за нього! – крикнув Грицько, пересилюючи жахливе виття.  
    Роман ухопився за його руку і став дертися на верх. Гриць з усіх сил впирався ногами, щоб не з’їхати назад у яму. Та  сили його підвели. Він звалився, головою прямо в багно.
– Чорт! – вилаявся хлопець, виплюнув з рота ту бридоту і відразу ж схопився на ноги.  Вода в ямі прибула і тепер сягала за коліно. Роман вилаявся кріпкіше…
– Хух! Таки  встиг! – чиясь сильна рука, схопила Грицька за комір і потягла  на верх. Це був лісовик. Він спочатку витяг Обраного, а потім і його товариша.
–  Хутчіш туди! –  Спиридон показав рукою на  блимаючі вогники, які за пеленою дощу ледь-ледь мигтіли.
– Шуруй  перший! – гукнув  Роман і  штовхнув Гриця у спину. Хлопець побіг.
– Не озирайтеся! – крикнув навздогін лісовик.
– Озирнись! Озирнись! Озирнись! – загукало  зусібіч. 
    Грицько біг з усіх сил. " Від вогника до  вогника, від вогника до вогника…" – вмовляв себе, щоб заглушити страхітливе виття. Та з кожною хвилиною ставало все моторошніше. Тепер вчувалися не погрози. Хтось жалібно квилив. Здавалося, що десь когось мучать і той просить про допомогу. Хлопцю ввижалося, що то голос  мами. Саме вона кличе його на допомогу. " Чому я повинен  бігти вперед, коли мама кличе позаду?" – гарячково думав Гриць. Він раптово зупинився. На нього, з усього маху, налетів Ромка.
– Мама! Там моя мама!  Вона кличе мене! – Грицько хотів повернути назад, але товариш  не дав навіть озирнутися.
– Вперед біжи! Вперед! – гукнув  Ромка. – Мама там! –  він  силоміць повернув  його голову  і показав  на блимаючі вогники.
– Ні, мама там! – поривався  Гриць.
– Вперед! – крикнув Роман і дав таку затріщину, що в Грицька аж  замакітрилося. І  це подіяло! Жалісливий голос  матері  враз змінився на люте завивання.
– ВБ’Ю -У-У -У! ЗІЖРУ- У -У! – гарчало те, що нещодавно просило про допомогу.
  Хлопець знову кинувся вперед. Позаду важко дихав Роман. Щойно наближалися до вогника, як той ураз зникав і вони чимдуж мчали до наступного. Вже, майже, не звертали  уваги на загрозливе виття, та відразу ж насторожилися, коли побачили ціле скупчення мерехтливих цяток. Підбігли, через щось перечепилися і попадали.
– Це Галинка, це Галинка… – почулося попискування долі. 
 Не озираючись, хлопці порачкували  назад. Побачили схвильованих  хух. Малі м’ячики тісно обступили  дівчинку. Зіщулившись в клубочок, Галинка притискала заховану за пазухою  Квітку. Та нічний ліс вив і стогнав, намагаючись вирвати від відьми не тільки Квітку, а і її серце. Щоб було не так страшно помирати Галя замружилася.
– Галю, Галю, вставай! – гукали хлопці, намагаючись перекричати  жахливі завивання.  Дівчина відкрила очі і глянула на друзів.
– Я не можу встати. – прошепотіла  самими губами і хлопці швидше здогадалися, ніж почули це. Перезирнулися, підхопили її попідруки і кинулися вперед.  Бігли з останніх сил, а дощ нещадно періщив холодними батогами. Вже не відчували того холоду - такі  були натомлені і виснажені . " Від вогника  до вогника… Від вогника  до вогника…" – безтямно повторювали  за Грицем. Коли зовсім не залишилося сил, гуртом впали на землю. Навіть не звернули уваги, що лежать на галявині, а цей нестерпний дощ так само раптово закінчився, як і почався.  
  – Ось вони! Нарешті! – вигукнув хтось і перед очима в Грицька все померкло. Він втратив свідомість.
– Грицько, чорт забирай! Вставай! – До свідомості, крізь пітьму, пробився  голос Романа.
" Чорт забирай. – луною віддалося в натомленому мозку. – Чорт забирай!  – ще настирливіше прокрутилося  знову. – ЧОРТ  ЗА - А -А …!" Гриць відкрив очі і рвучко сів.
– Кабиздох в "зіжмаканому просторі"!  – вигукнув він. Ця думка враз прояснила голову. – Котра година? – запитав, не знати й кого.
–  Десь  друга за північ… – відповів чийсь ніжний голос.  Хлопець повернув голову і  побачив повітрулю.
– Ми вас зачекалися... – озвалося з іншого боку. По голосу впізнав  Вербицю.
–  Чому забарилися?...  – запитала й собі нявка. – Вже час…
Гриць непевно піднявся. Його хитнуло. Ромка ледве встиг підтримати. 
– Ой! – щось пискнуло і впало додолу. З розхристаного хлопця вивалилася хуха.
– Блін! І як не роздавив тебе? – здивувався  Роман. Він зовсім забув, що за пазухою та мала.
– Так ти ж не бажав мені лиха, ото й не роздавив. – пояснила Моховинка.
– А що тепер  робити?... – запитав Грицько, роззираючись навкруги.
– Ми не знаємо… – в один голос проказали повітруля  і русалка.
– Ти, маєш  знати… – додала нявка.
– Що мені робити?! – гукнув розпачливо  друзям. 
Роман  набурмошено мовчав, а Галя силилася зібратися з думками.
– А ти підійди до кам’яної баби. – порадила вона, все ще судомно притискаючи до грудей Квітку.
  Похитуючись, Гриць рушив до кам’яної  баби. Непевними кроками  за ним послідували й друзі. Позаду - знаючі. Підійшов до гірки і зупинився. Зараз вона здалася занадто крутою. Не соромлячись, став навкарачки і таким чином поліз угору. Слідом- друзі, а за ними й  трійця знаючих. 
    Він так завзято дерся на гірку, що відкрилося друге дихання. Й нестямився, як опинився на вершечку і з розгону буцнувся об  підніжжя дебелої скульптури. Від удару зойкнув і всівся, потираючи лоба. Враз приверзлася кам’яна баба увінчана Квіткою Папороті, а навколо неї, в повітрі, кружляє трійця  знаючих. Разом з друзями вони утворюють рівносторонній трикутник  з  тією четвіркою  посередині і він щось промовляє.
      Миттю звівся на ноги. Намагаючись нічого не забути, мовчки поставив знаючих  впритул до кам’яної баби. Трикутником розставив друзів і спішно зайняв своє місце. Обвів все прискіпливим поглядом, та чогось бракувало…
– Квітка! Немає Квітки! –  швидким кроком підійшов до Галинки. Дівчина дістала із-за пазухи квітку. Та вона зовсім не скидалася на чарівну Квітку  Папороті. Тепер це була просто зів'явша рослинка з похиленою голівкою. Гриць обережно взяв її обома руками і  не промовивши жодного слова, поніс до величної фігури. Щойно той  бур’янець торкнувся маківки  кам’яної баби, як знову став Чарівною  Квіткою  Папороті. Вона повільно погойдувалася у повітрі, пломеніла червоним світлом і освічувала все навколо. Грицько зайняв місце в трикутнику.
– Знаючі, візьміться за руки! – наказав  владно.
Русалка, нявка і повітруля взялися за руки. По тому живому ланцюжку пробігло зеленуватосинє світло і освітило все довкола.   
– Сила  Води! – вигукнув Гриць.
– Я! – озвалася Вербиця.
– Сила  Повітря! – чітко промовив  хлопець.
– Я! – сказала Летавиця.
– Сила  Землі!
– Я! – відповіла  Росяниця.
– Сила Вогню! – сказав владно, глянув на Квітку і вражено заціпенів. Почув, як вона заспівала. Цей ніжний спів був начебто і тихим, але проникав у кожну клітинку його єства.  Можливо саме від цього, троє знаючих знялися у повітря і помалу заоберталися проти годинникової стрілки. " Як у видінні" - майнула думка.
– Мольфаре! – гукнув Грицько.
– Я! – озвався Роман.
– Відьма! 
– Я! – відповіла Галинка.
– І я, характерник! – твердо промовив сам хлопець.
–  Ми Сила Трьох! –  не змовляючись, гукнули друзі разом.
– Я,  Обраний, наказую Проходу  відчинитися! – сказав владно Гриць. 
   Від  його слів, трійця знаючих закрутилася так швидко, що вже не можна було розібрати,  де хто. Вони злилися в суцільне вогняне зеленосинє коло, а над ними, пурпурово сяяла Квітка  Папороті. Вона злетіла ще вище. Враз, замість кам’яної баби з’явився вогняний стовп і Грицько зрозумів - він відкрив Прохід. 
       — Усе що загублено, я повертаю! 
       — Мамо, з’явися, бо Я так бажаю! 
Проказав  голосно, тримаючи в голові любий образ  мами. З вогняного стовпа, навсібіч, посипалися  різнокольорові іскри. Ще мить і звідти вилетіла якась темна тінь і впала за декілька кроків від хлопця. Навіть не придивляючись, впізнав у ній свою маму.
– МА-А-А-МА-А-А! –  вигукнув радісно і забувши про все на світі, кинувся до неньки. 
   Це порушило вибудувану рівновагу. Квітка Папороті замовкла, знаючі різко зупинилися і попадали на землю. Їхні тіла безвільно відкинулися, хоча сплетіння рук, трійця, зберегла. Вогняний стовп, з метр у діаметрі, просто на очах звузився і перетворився на тонку жердину. З тієї вогняної  жердини, вискочила ще одна темна постать і гепнулася  додолу. Щось голосно луснуло і зникла й та  тонка смуга. Замість неї знову височіла непорушна кам’яна баба. Прохід закрився. 
  Та Грицькові те все було  по цимбалах.
– Мамо, мамусю… – шепотів  він. Обнімав лежачу маму, та вона чомусь не рухалася.
  Хлопець то притуляв її до себе, то вдивлявся у милі риси рідного обличчя. Сльози застилали  його погляд, але Гриць не втирався, боячись відпустити своє здобуття. Раптом почув, як мама рвучко вдихнула. Обережно поклав на землю, зрозумівши, що так  їй зручніше. Сльози закапали прямо на виснажене обличчя жінки. Повіки затремтіли і вона відкрила очі.
–  Сину… – прошепотіла ледь чутно і знову поринула в забуття.
– Ану, хлопче, відійди. – почув Грицько чийсь голос. Підняв голову, намагаючись  зосередити погляд  на темній великій постаті, яка височіла над ним. То був Спиридон.
– Відійди, кажу  тобі. – повторив лісовик, став навколішки, нахилився і обережно приклав  кошлату голову до грудей незнайомої жінки.  
– Жива,  тільки  непритомна… – сказав він. Не піднімаючись з навколішок, по черзі обдивився  трійцю знаючих.
 – Й ці живі… – повідомив, уважно оглянувши. – І теж непритомні.
    Раптом помітив ще одну постать, яка лежала трохи осторонь.
– А це хто? – Спиридон підповз до невідомого і придивився. – Це що чорт?...  А звідкіля він тут взявся?...     
– Це Кабиздох… – прошепотів Гриць. – А… Він живий?...
– Та, наче, живий… – непевно промовив лісовик і нахилився до  волохатих грудей невідомого. Чорт слабо застогнав.
 – Отже і цей живий. – зробив висновок Спиридон. 
   Грицько поглядом пошукав друзів. Галя сиділа долі, неприродно підібгавши ноги і  злякано дивилася на непритомних  знаючих. Побачила лежачу жінку, схлипнула і швидко перевела погляд на Кабиздоха. Роман стояв біля дівчини і розгублено гладив її по голові.
Хлопець знову подивився на маму, вона була так само непритомна.
– Тут недалечко дорога. Там чекає Тихін з возом. Треба б туди її… – тихо сказав лісовик, відсунув Обраного трохи вбік і обережно взяв на руки непритомну жінку.
   Гриць підвівся. Похитуючись рушив слідом. Спиридон спустився з гірки і зник у нічному лісі. Хлопець тінню подався за ним. Роман допоміг Галинці піднятися і підтримуючи  накульгуючу  дівчину, попрямував  за товаришем. 
   Вони вийшли на лісову дорогу і ще  здалеку побачили велику темну постать. То був дід Тихін з возом. Лісовик фітькнув і став чекати поки той під’їде.
– Ось!...  – сказав розгублено він і витягнув вперед руки з непритомною ношею. – Жива… Наче…
Старий мовчки розвернув  коня  і розпушив на возові сіно.
– Клади сюди…
Спиридон обережно поклав виснажену жінку, а Грицько став поряд, не зводячи очей з мами.
– А  де?… –  запитав  стурбовано дід, але затнувся. Побачив, як з лісу виходить онук із шкутильгаючою дівчиною. Ромка підвів Галю до воза і допоміг сісти. Галинка була така знесилена, що й не заперечувала. 
– Всі? – запитав старий мольфар.
– Так там ще то-ті… – лісовик  махнув рукою в той бік, звідки нещодавно вийшов. – Піду принесу… Чекай, я швидко! – він попрямував знову до лісу. Тихін крекнув і подався за ним.
     Гриць не пам’ятав, як Спиридон з дідом принесли непритомних  знаючих. Як поклали їх на підводу і рушили до села. Йшов за возом, не  відриваючи погляду від  мами, яка лежала тепер поміж  русалкою і нявкою. Повітрулю поклали трохи осторонь, щоб ненароком не зламати її  крихкі крильцята. Майже під самою лавкою, на якій завше їде візник, а тепер зіщулилася Галя, лежав скрючений Кабиздох. Десь поряд крокував Ромка, а попереду - дід. Старий вів за вуздечку коня і тихо перемовлявся  з лісовиком.
      Здавалося, що це відбувається, у вві сні. Ось віз зупинився. Спиридон щось сказав і  взяв на руки непритомну нявку. Дід  узяв повітрулю і вони кудись пішли… Через деякий час повернулися і коні знову рушили… Коли переїхали місток,  знову зупинився. Лісовик обережно зняв непритомну Вербицю і передав Сеняві. Русалка тихенько заквилила над своєю подружкою…  Підвода рушила, але тепер попереду йшов тільки дід,  а Спиридон десь подівся… Коні стали і Ромка допоміг Галинці злізти… Рушили, та  озирнувшись, уже не побачив  Романа… Віз знову став, жалісливо заскавчав Сірко…  Дід відкрив ворота… Ось мама вже лежить на ліжкові… Дід дав щось випити… Все, далі Грицько відключився…
      Розділ – 24. Гостина для друзів. 
    Прокинувся від чиїхось тихих голосів. Втомлений мозок поволі приходив до ладу. Лежав і намагався  пригадати нічні події,  хоча все, що пригадувалося, швидше скидалося на сон, чим на правду…
–  Надю, не балуйся. Можеш, не можеш, а випий усе. Хворий Кабиздох, чорт  зна куди, літав за цим… – Виразно почув голос діда, відкрив очі і рвучко сів у постелі. Він спав сю ніч на дивані, а на його ліжку… А на його ліжку лежала мама. І очі у неї були відкриті! Біля ліжка стояли якісь постаті, але хто то, не став роздивлятися, відразу ж кинувся до мами.
–  МАМА! – перечепився через щось і гепнувся на коліна перед ліжком, на якому лежала  мама. Бліда жінка повернула до нього обличчя.
– Сину, мій любий сину… – спроквола промовила вона. Гриць вхопив її руку  і притис до своєї щоки. 
– Так, Григорію, а ну піднімайся і не заважай тут. – почув суворий голос діда. – Твоїй матері  потрібно допити те, що приготував для неї Никодим і відпочити. Вона бідна й  так натерпілася…
– Еге ж,  допити… –  з підлоги піднявся домовик і потер забитий бік. Саме через нього перечепився Грицько. – І відпочити…
   Хлопець знехотя підвівся. Мама лагідно дивилася на нього і з великим зусиллям посміхнулася. З очей Гриця бризнули сльози - так шкода стало мами. Поспіхом витерся, бо мама  завжди говорила,  що чоловіки мають бути сильними.
– Привіт,  мамо. – проказав стиха.
– Привіт, горобчику… – прошепотіла  мама. Як давно до нього ніхто так не  звертався! Горобчик. Так його називала лише мама, за неслухняне волосся на самій маківці, яке стирчало, неначе чупринка в горобчика.
– Ти… Ти випий… Усе що приготовив Никодим… Він  поганого не готовить… – сказав Грицько, ковтаючи сльози. Мама ледь кивнула.
– Ось і гарненько, ось і любенько. – примовляв домовик. – Кабиздоху, ану ходи за мною, треба про щось запитати. 
Хлопець  тільки тепер помітив, що поряд з дідом стоїть чорт і щиро посміхається.
– Ти живий! – радо вигукнув Гриць.
– Та наче живий…  Ось тільки… –  чорт покосився на звій зад. Грицько також заглянув, там  теліпалася  якась мотузка.
– Моя китиця… Вона й не відросла… – промовив зажурено  Кабиздох. В тій  мотузці, щедро намащеній якоюсь маззю, годі було й впізнати його хвіст. – Е-е-е-т! – чорт махнув рукою  і послідував за домовиком.
– Ти, Григорію,  також іди. – сказав дід. – Твоїй матері треба відпочити.
– Але ж… – хотів заперечити Гриць і скосив погляд на маму. Мама підбадьорливо всміхнулася  і хлопець тихо вийшов із кімнати.
 Пройшов на кухню, де про щось гомоніли Никодим з чортом.
– О, Грицю, це добре, що ти  до нас. – зауважив домовик. –  Сьогодні  вже приходив Макар і розповідав, що Росяниця з Летавицею трохи очуняли. Питають, як почувається твоя мама. А ось Вербиця ще нездужає, занадто довго без води була. Та ще й ти, кажуть, набузячив… – Никодим замовк і допитливо зиркнув на хлопця.
– Я?... – нічого не розуміючи, Грицько витріщився на нього. – Набузячив?... Як це?
– А то не знаєш?! – сердито запитав  домовик.
– Ні… – розгубився Гриць.
– А хто порушив  рівновагу між відаючими і знаючими? Чому залишив своє місце?...
– Але ж там мама…
– І що, шо мама?! Вона ж була вже тут, а не в  "зіжмаканому  просторі". Усі погодилися допомогти тобі, бо ти ж наче Обраний. А ти повівся, як звичайне дурне хлопчисько! Через це Росяниця, Летавиця і Вербиця мало не поплатилися життям! –  розійшовся не на жарт  Никодим. – Дивно, як їх не затягло в "зіжмаканий  простір"!  А Кабиздох!...  Думав про нього? Знаєш, що він мало не залишився там?! Добре, що чортяка встиг вискочити! Он що лишилося від його хвоста! – домовик спересердя взяв обпечений хвіст чорта і потряс ним, як доказом. Бідний Кабиздох, аж скривився від болю і винувато глянув на Гриця.
   Хлопець опустив очі. Тепер, усе пригадавши, зрозумів, що допустився великої помилки,  коли залишив своє місце і кинувся до непритомної мами.
– Та вас всіх могло засмоктати!!! – не вгавав Никодим. – Скільки разів Тихін повчав Романа: " Стримуйся!" Чув таке?
– Чув… – прошепотів Грицько.
–  Коли чув, то чому сам, не стримався?! Гадаєш як Обраний, то все дозволено?!
– Я… Я не знав… – прошепотів ще тихше хлопець. – ВИБАЧ!
– А переді мною не вибачайся! Он перед тими, яких ледь не загубив, вибачся! А вони, сердешні, хвилюються чи у вас тут все гаразд, чи не треба ще чогось…  А Кабиздоху ти  подякував?! Чортяка щойно отямився, як мусив летіти до одного із знайомих відаючих за зіллям. Без того смердючого бур’яну твоя мати не відомо скільки пролежала б без свідомості. А  йому знаєш як болить?... – домовик знову хотів взяти чорта за хвіст, щоб наглядно показати, що хлопець накоїв, та Кабиздох вчасно відскочив. Никодим витріщився на те місце, де щойно стояв чорт, нікого там не побачив, розгубився і на мить замовк.
– Та то нічого. Не варто... – сказав Кабиздох, скориставшись можливістю. – Допомогти  Обраному,  то для мене честь. – і спішно додав. – Тільки не треба мене смикати за хвоста…  Будь-ласка.
Домовик глянув на свою замащену долоню. Та була в заживляючій мазі.
– Ет! – він махнув рукою і сердито потупотів з хати.
 – Дякую, Кабиздоху! Ти так багато зробив для мене і моєї мами. – промовив щиро Гриць,  щойно вийшов Никодим. Чорт засоромився і потупився. – А як би  мені це…  Ну …  Вибачитися перед Росяницею, Вербицею і Летавицею?
–  Піди до лісовика та й вибачся. — не став довго мудрувати Кабиздох. — Вони зараз  там. Тільки Вербиця десь у заплаві…
– Григорію, добре було б не просто вибачитися, а понести ще й якихось гостинців. – озвався дід. Він вже напоїв хвору всіма потрібними ліками і саме зайшов у кухню. – Ось зараз  дам тобі грошей, підеш у магазин і купиш всіляких солодощів. А вечерком, з усім цим і підеш... 
Грицько здивовано глипнув на нього. Як він сам не здогадався?!
– Дякую, діду, але в мене є  гроші. Батько лишив, про всяк випадок. Ось зараз саме і є той випадок… –  Тихенько прослизнув до себе в кімнату і через хвильку вийшов.
 – Я у магазин. – прошепотів поспіхом і радісний вибіг із хати.
     В дверях магазину мало не зіштовхнувся з Романом.
– О, а ти по що? – запитав товариш, тримаючи під пахвою хлібину. 
Гриць  переказав вранішню розмову з дідом. Ромка теж погодився, що всіх хто їм допомагав, варто пригостити.
– Ти про хух не забудь, – порадив він. –  Як би не їхні ліхтарики, то ще не відомо, чи справилися б вчасно.
– Так, звичайно. Добре, що нагадав. – зауважив Грицько.
Друзі накупили смаколиків і домовилися, що ввечері Роман  прийде  до Гриця, зайдуть по Галинку і вже в трьох вирушать до дуба.
     Щасливий Грицько приїхав додому і показав дідові, що купив на гостину для знаючих.    
"Ет!" — махнув рукою старий, роздивившись цукерки та печива. Нічого не сказав і швидко вийшов з хати. Не зрозумівши його, хлопець потис плечима і обережно зайшов до кімнати, де відпочивала мама. Всівся на стілець і дивився на неї, намагаючись навіть  дихати тихенько.
Через якийсь час у кімнату зазирнув  дід.
– Ходи сюди. – покликав пошепки. Грицько вийшов, щільно причинивши  двері. Старий  порядкував на кухні. 
– Оце буде вже справжня гостина! – сказав з погордою дід і показав руками на стіл.
Гриць глянув і мало не впав. Там стояв величезний торт.  В магазині вони з Ромкою довго придивлялися до нього, але його ціна виявилася для них занадто високою. Товариш пропонував  докласти власні заощадження, але й тоді, грошей не вистачало.
– Ого! –  вирвалося у хлопця. – Та він же дорогий, як сто чортів!
Кабиздох, який також сидів на кухні, тихенько кахикнув.
– Ну-у-у,  в хорошому розумінні. – похапцем виправився Грицько, зиркнувши на нього.
– Та чи в грошах щастя… – відмахнувся старий. –  Сьогодні, як для нас навмисне, перший раз такий привезли. Продавці ще й чудувалися. Не замовляли, а їм привезли. Хотіли завтра назад його віддавати… Піди, ще сумку надворі візьми. Зараз спекотно, воно швидко розтане.
Онук вискочив за поріг  і повернувся із великою сумкою, щільно напакованою пачечками морозива. 
– Діду! – тільки й спромігся вимовити і обійняв старого. Той змахнув непрохану сльозу.
– Йди, йди. Пакуй в холодильник… А я зараз … –  і похапцем вийшов, щоб онук не бачив  його сліз.
 Гриць почав викладати морозиво  в морозилку.
– А…  А можна зараз?…  Одненьке?… –  несміливо запитав  Кабиздох.
– Морозиво? –  перепитав хлопець. Чорт ствердно кивнув і ніяковіючи всміхнувся.
Грицько розкрив  пачечку і простягнув морозиво чортові. Той  заходився швидко працювати язиком. За хвилину вже нічого не лишилося, а Кабиздох облизував обгортку.
– Може ще? – запропонував Грицько.
– Ні -і-і,  дякую. Смакота! –  чорт  вдоволено похлопав себе по череві. – Я мабуть зматаюся до Спиридона, повідомлю про гостину. Тобі ж, поки що, нічого не треба?
– Та я й не знаю…  Наче нічого. – відповів хлопець.
– Я тоді, цеєчки, надвір вийду, – сказав Кабиздох. – щоб  сіркою в хаті  не пахло. А то Никодим знову лаятиме. 
    До вечора Гриць тільки те й робив, що раз-за-разом заглядав нишком до кімнати,  де лежала мама. День минув швидко. Щойно  звечоріло, прийшов Роман. Радісно повідомив, що мати вигнала його ночувати до діда.
– А як там Галька? – запитав він. – Ви ж ото вчора поїхали, а я насилу її в хату затяг. Добре, що баба Палазя вже спала, а то дала б чортів…
–  А що з Гальою? – перепитав  Гриць. 
– Та я звідки знаю! Кажу ж тобі, ото як завів її в хату, та поклав на ліжко, то після того  не бачив. Гадав ти пошлеш Никодима, щоб він розпитав про все…
 Грицькові  враз стало  соромно. Галинка стільки всього зробила задля нього, а він і  не згадав про неї.
– Пішли. –  хлопець рішуче попрямував у літню кухню. Ромка поспішив за ним.
– Никодиме, Никодиме! – покликав Гриць, щойно зайшли.
– Чого тобі?! – озвався  сердито домовик, визирнувши з-під припічка.
– Никодиме, ти часом не знаєш, як там Галинка? – запитав  Грицько.
– " Як там Галинка." –  перекривив Никодим. – Й тижня не минуло, як згадав про  подружку.
– Чого ж це тижня?  Ми ж тільки вчора…  – почав  Роман, не зрозумівши його в’їдливості.
– Помовч! – перебив сердитий домовик. – Як приволік дівча, чому Макара не прикликав? Добре, що він сам здогадався навідатися. Насилу заліз в прочинену кватирку, бо якийсь розумака так щільно двері зачинив, що він не зміг їх відкрити. Ромцю, не відаєш, хто таке ізробив?
–  Так я ж і закрив. Як завів її та поклав, так двері і причинив…
– "Завів, поклав." – роздратовано повторив Нкодим. – Ось якась неправильна ви Сила  Трьох! Як комусь щось треба, то гуртуєтесь, а як хтось потрапить у халепу, то відразу ж забуваєте про нього…
– Неправда!  –  запально вигукнули хлопці і домовик враз замовк.
 Зрозумів що трохи  "перегнув палицю". Саме завдяки дружбі і взаємодопомозі завзятій трійці  вдавалося зробити все до ладу.
– Так, правда, я  забув про Галю… – почав виправдовуватися Гриць. – Я взагалі про все на світі сьогодні забув…
 Никодим, почувши це, винувато кахикнув у бороду. Розумів, що хлопець ще зовсім дитина і радіє з того, що мама, нарешті, з ним.
– А я якось не здогадався покликати  Макара … – промовив замислено Ромка. – А сьогодні  аж ніяк не міг прийти раніше. Спав довго після тих походеньок, а потім був зайнятий. 
– Гаразд, вибачайте…  Я трохи цей… Ну, пере того…  Вибачайте! – домовик зітхнув. – А Галя почувається вже добре. Я саме звідти…
– Никодиме, а ти не міг би сходити туди ще раз? Треба попередити Галю, що сьогодні влаштовуємо гостину для всіх, хто  допомагав. – Грицько з надією глянув на нього.
— Гостину кажеш? – перепитав домовик. — А де?
— На галявині, біля Спиридонового дуба.
— Гаразд, зараз сходжу, попитаю. –  Никодим швиденько почимчикував  під припічок, а  хлопці залишилися  чекати. 
    Через якийсь час повернувся, але мав стурбований вигляд.
– Що, щось із Галею?!  – разом вигукнули  хлопці.
– Та ні, з Галинкою все добре. – повідомив домовик. –  Ось тільки Вербиця не прийде. Ще занадто слабка. Галинка сьогодні  ходила на заплаву, зазвідати як вона, то Вербиця й вийти не змогла… 
Друзі перезирнулися і винувато  похилили голови. Дівчина хоч і сама хвора, а навідалася до русалки, не те що вони.
–  А що ж робити?… – Гриць розгубився.
– Що-що! Галинка пропонує зібратися біля старого млина. Там  затишно і Вербиця буде коло води. – відповів Никодим. – Варто  тільки інших попередити. Щоб ішли до заплави.
– Варто тоді  Кабиздоху сказати. – промовив замислено Грицько.
– Сказати то сказати, ось тільки де той Кабиздох. – зауважив Никодим.
– Мене хтось питав? –  у двері зазирнув чорт. – А я саме від Спиридона втік. Там зараз таке робиться, таке робиться!... – він схопився за голову. – Як розказав, що на ніч ладиться  гостина, то та хуха, що Моховинка, почала допитуватися, чи й хух запрошено. Ну я й бовкнув, щоб і вони приходили. То вона ураз побігла по всьому лісові, повідомити про це всім хухам. Ота дрібнота якраз збирається, то я й втік. Там так гамірно, що аж голова обертом. 
– Чорте, а ти не міг би знову навідатись до Спиридона? Треба попередити, що гостина переноситься до старого млина. – попрохав Гриць.
– Гаразд-гаразд! –  швиденько погодився Кабиздох. – А чому біля млина?
– Так Вербиці зручніше. Вона ще нездужає. – пояснив  хлопець.
– Добре! – гукнув чорт  і зник, знову  засмердівши все сіркою.
– Ну що, тепер до Галі? – запитав Роман. 
– Так! – кивнув  Грицько. – Никодиме, ти ж  також приходь до заплави. Ти нам здорово допоміг.
Домовик  аж зашарівся від задоволення.
– А Макар? – поцікавився він.
– І Макар хай приходить. – відповів  хлопець. – Ось прямо зараз і рушай до нього. І Галинку попередь, що ми вже йдемо. 
 Никодим з підстрибом поспішив під припічок. 
    Гриць хотів, щоб і дід  пішов з ними до заплави, але той відмовився. Старий пояснив, що хтось повинен залишитися біля Грицевої мами. Хлопці швиденько повантажили солодощі на велосипед і рушили. Ромка вів ровер, а Гриць ніс у руках торт. Коли прийшли до Галинки була вже одинадцята година вечора. Дівчинка сиділа на лавці і чекала на них. Парубійки привіталися  і щоб хоч якось реабілітуватися, запитали, як вона почувається. Галя  почервоніла і відповіла, що їй вже значно краще, покликала Макара з Никодимом і веселим гуртом поспішили до заплави.
   Ще з далеку почули, як гамірно біля старого млина. І хоч  дванадцята ще не настала, але всі причетні до "знімання печатки", зібралися. Діти радо привіталися із знаючими. Ті  ґречно вклонилися у відповідь, неймовірно їх  збентеживши. Тут зібралися і Росяниця, і Летавиця, і Вербиця з Сенявою, і Спиридон, і Кабиздох, і метушливі  лісові  хухи. Никодим із Макаром  також відкланялися знаючим. Маленькі хухи галасливою юрбою обступили Галю, наввипередки питаючи як вона почувається.  
     Хлопці взялися розвантажувати  велосипед. На простеленій скатертині  з’явилися різноманітні солодощі.  А щойно Грицько зняв з торта картонну кришку - між знаючими  прокотився здивований  вигук. Справді, торт був неймовірно великий і гарний. Хухи збуджено попискували. Їм не терпілося покуштувати те, що принесли діти. Після того, як Моховинка розповіла про Галині налисники, тільки й мріяли, щоб й собі скуштувати щось смачненьке. Гриць узяв ніж і почав розрізати торт. Перших чотири шматочки передав Росяниці, Летавиці, Вербиці і Сеняві. Ще один - Спиридону. Кабиздоху дістався  із трояндочкою. 
– Гадаєш після цього  пахнутиме трояндами? – поцікавився  жартома чорт, коли Ромка приніс йому  цей шматочок.
–  І не сумнівайся! – запевнив хлопець.
 Никодим із Макаром взяли один шматочок на двох. Галі дістався також із трояндою. Роман  відмовився від торта і взяв пачечку морозива. Сказав, що свою порцію віддає хухам. Грицько припросив хух до тієї половини торта котра залишилася. Сам також взяв морозиво. Малих  не треба було припрошувати двічі. Швиденько вишикувалися в чергу,   чекаючи, поки  Спиридон, під настановами Моховинки, поділить торт. 
 Гриць розкрив пачечку морозива і підійшов  до чорта.
– Кабиздоху, а пам’ятаєш, ти казав, що мою маму врятував якийсь скрижаль?
– Так. – підтвердив чорт. – Саме завдяки йому я віднайшов її в "зіжмаканому просторі".  Дуже велику Силу він має.
– А де він? –  поцікавився хлопець.
– А нащо він тобі? – чорт здивовано глипнув на нього.
– Та й сам до пуття не знаю. Цілий день не йде з думки… – відповів Гриць і глянув на Романа, який перемовлявся про щось з русалками. Товариш відчув погляд, озирнувся і запитально підняв брови. Грицько заклично кивнув. Ромка перевів очі на Галинку, ніби питаючи чи варто  кликати  її. Гриць ствердно кивнув і продовжив розмову, чекаючи поки підійдуть друзі.    
–  Чомусь здається, що він  потрібен мені. І не тільки мені, а всім нам:  і Галі, і Романові.
– Чому б це раптом?… – допитувався Кабиздох.
– Та кажу ж тобі,  не знаю.  Ось тільки треба і край!
Чорт замислився.
– Ні, коли треба, то треба. Ось тільки не встиг я його забрати. Сам ледве повернувся.  
      Почувши це, Грицеві стало дуже соромно.
– А  можна його якось дістати звідти? – несміливо  запитав він.
– Дістати то можна. Ви ж розпечатали Прохід, отже можете ним і користуватися. Але хто його зна, куди той скрижаль закинуло. Занадто швидко закрився Прохід.
    До них підійшли Роман із Галею.
– А для того щоб Прохід знову відкрився, нам що, треба кликати і русалку, і нявку,  і повітрулю. – поцікавився Ромка.
– Ні, для чого їх кликати? Ви ж Печатку вже зняли. Тепер й самі можете будь-коли  пройти. Правда потрібно ще якесь замовляння проказати. Я на цьому не дуже знаюся, та сподіваюся, ви  розберетеся. 
– А більш нічого не треба? – уточнила Галя.
Чорт замислився.
– Та, наче, нічого… 
– Як це "нічого"?  – втрутився  Никодим. Він вже давненько стояв позаду і прислухався до розмови. –  Хлопцям же ще не має тринадцяти років і вони аж ніяк не можуть  скористатися Проходом. 
– Вам  немає тринадцяти? – Кабиздох здивовано витріщився на хлопців.
– Ні! – відповіли вони разом.
– А…  А як ви відкрили Прохід? – запитав чорт, збитий з пантелику.
– І я над цим міркував… – докинув домовик.
 Друзі перезирнулися і потисли плечима. 
– Немає тринадцяти… – промовив замислено Кабиздох. – Так може це він?  Але ж тоді це справді  дивно…
– Що дивно? – запитав  Гриць.
Чорт глянув на нього.
– Та ні. НІ! Цього не може бути!
– Чорте, ти нас лякаєш. – сказав жартівливо Роман. – Чого там не може бути?
Але  здалося, що Кабиздох не чув зауваження. Він пильно вдивлявся у Грицеве обличчя.
– Так, це він. – уже без сумніву, ствердно промовив чорт. – Це саме та дитина! 
 Серце  Грицька шалено закалатало, та Кабиздох не зважав на це. 
– У нас, чортів, вік ділиться не так, як у людей. Наш рік триває  тринадцять людських років. Саме це й збило мене з пантелику… Я з самого початку повинен був здогадатися… Тепер, коли відомо, що тобі немає тринадцяти, я  все зрозумів! Ти і є та дитина, яку доручили мені підкинути якійсь бездітній сім’ї. Родині, яка складається з простих людей.  Так наполягав чорт,  який передав мені дитя загорнуте в пелюшки із чарівним скрижалем під гузечкою. Так-так! Саме простих! Щоб той  скрижаль загубився  серед  непотребу, яким оточують себе прості люди. Адже знищити його неможливо, а він може наробити  біду в нечесних руках  лихих відаючих. Той  невідомий чорт поплатився своїм життям  тільки через те, що поклав скрижаль в пелюшки до дитини. Тому і не встиг пояснити до пуття. Прошепотів наостанок, що дитина ця об… А що об? До чого?…  Це зараз вже розумію, що він хотів сказати: Обраний. Отже  виходить, що ти і є та дитина, котру я  підкинув… – чорт замовк, винувато поглядаючи на хлопця.
   Гриць злякався, що його серце ось-ось розірве груди і вискочить назовні,  так шалено воно калатало. На якусь мить здалося, що все що  розповів  Кабиздох, він пам’ятає.
– Цього не може бути… – прошепотів ледь чутно, ніби вмовляючи себе повірити у те, що  говорить. – Я…  Я рідна дитина! –  з надією глянув на  розгублених друзів, та зрозумів, що вони  зараз нічим не допоможуть і перевів погляд на Никодима. Домовик подивився йому прямо в очі  і заперечно похитав головою.
– Ні. – прошепотів він. – Ти їм не рідний…
– Я… Я повинен розібратися! Я  знайду той скрижаль! – вигукнув Грицько.  В голові у нього  завертілося і хлопець впав, втративши свідомість…