Пан Шкарпетка Алінка встигла награтися і з лялькою, і з коником, і пірамідку розклала-склала, а день все не закінчувався. Дуже довгий день. Як спагеті. Дівчинка сіла за свій столик. Взяла олівець. Малювати не хотілося. Розкрила книжку – ні, її зовсім не вабили малюнки. Алінка побігла до кухні. Мама готувала обід. Вона щось зосереджено помішувала у каструлі. - Мамо, пограйся зі мною! - Доню, пізніше. - Ні, зараз! Мені нудно! - Але ж у тебе багато іграшок! - Вони мені набридли. Пограйся! Мама розсердилася. - Що це за тон? Хіба гарні дівчатка себе так поводять? - Поводять! - уперто відповіла Алінка. Ще й ніжкою притупнула. - Йди до своєї кімнати, - наказала мама. – І займись чимось. Скоро будемо обідати. - Не хочу! – вперто повторила Алінка. – Я нічого не хочу! Вона зібралася розревтися, бо мама не хотіла з нею гратися, а без мами все здавалося схожим на розмальовку, коли її не ще не розфарбували. - Знову твої капризульки! – зітхнула мама. - Яка ж ти у мене вреднючка-колючка. - Я не вреднючка! І не колючка – заплакала Аліна. Вона страшенно образилася на маму. Хіба мама не знає, що Аліна – дуже хороша дівчинка. Дуже-дуже! Хороша-прехороша! Це всі знають. І тато, і бабуся, і вихователька у дитячому садку, і лікарка. Мама зняла каструлю із плити, взяла Алінку за руку і повела її у дитячу. Алінка йшла і голосно ревла. Ось так: - А-а-а! Мама посадила доньку на диван. А сама пішла на балкон знімати білизну. Алінка заплакала ще дужче. Їй хотілося затупати ногами, але мама якось сказала, що так роблять малюки. А вона вже велика. Їй уже цілих два роки і два місяці! Мамина улюблена донечка плаче, а мама не звертає уваги, не приголубить своєї дівчинки! Алінка ще дужче заплакала. Голосно! Щоб мамі було чути на балконі. Мама занесла у кімнату великий оберемок свіжовипраного одягу. Поклала його на диван і почала складати. Аліна плакала. Мама складала. Аліна схлипувала, їй уже не хотілося плакати, але здаватися вона не збиралася. Мама клала платтячка і футболки донечки в один стосик, а речі дорослих – в інший. Й ніби не чула плакси. Ось мама витягнула із купи яскраву шкарпетку в чорну й помаранчеву смуги. Ніби зебра, що наїлася апельсинів. Ось одна. А де ж друга? Друга не знаходилася. Мама знічев’я натягнула шкарпетку на руку. Настрій у неї кудись подівся. Донька вередувала. Улюблена шкарпетка втратила пару, ще й порвалася: на п’ятці утворилася маленька дірочка. Треба заштопати. Мама взяла велику коробку, до якої Алінці заборонено торкатися. Взяла звідки голку. Вділа нитку. Зав’язала вузлик. Щоб дірку було краще видно, одягла шкарпетку на руку. Навиворіт вона виглядала нітрохи не гірше. Донька замовкла. Вона зачаровано слідкувала за маминою рукою в шкарпетці. Час від часу чорно-помаранчеві смуги ніби оживали і починали танцювати вихиляси. То в один бік, то в інший. О! Шкарпетка позіхнула. А тепер – посміхнулася. - Мамо, хто це? - Це? – мама закінчила шити і відкусила нитку. – Це – пан Шкарпетка. - Пан Шкарпетка? - Пан Шкарпетка. Хочеш познайомитися із ним? - Хочу! Хочу! - Навіть не знаю, чи схоче він. Пан Шкарпетка напрочуд вибагливий. Не любить плакс. - Я вже не плачу. - Чесно-чесно не плачеш? - Чесно-чесно. - Ну гаразд, я вас познайомлю. Іди сюди. Алінка підбігла до мами і вилізла їй на коліна. - Здрастуй, дівчинко! – раптом сказав пан Шкарпетка. - Привіт! – обережно відповіла Алінка. - Як тебе звати? - Я Алінка Крутивус. - Мене звати пан Шкарпетка. - Я знаю. Мені мама сказала. - Хочеш, я тобі почитаю книжечку? - Хочу! З паном Шкарпеткою стало весело. Він прочитав Алінці дуже цікаву казку про рукавичку. Трошки порюмсав. Мама сказала, що час обідати і лягати спатоньки, щоб ще більше підрости, а пан Шкарпетка затявся. Він не хотів ні їсти, ні спати. Ледве мама спільно з Алінкою вмовили його погратися самому, доки вони будуть обідати. І спати треба, бо малюки під час сну ростуть. Він ще трошки повередував. Зовсім як Аліна, коли забувала про те, що вона вже велика. Увечері дівчинка розповіла таткові про пана Шкарпетку. - Пан Шкарпетка навчив мене рахувати. - Та невже? – здивувався тато. – Ану порахуй! - Треба рахувати що-небудь. Я рахувала своїх качечок. А тепер я вже у ліжечку і рахувати нічого. - Порахуй свої пальчики. - Один, два, три. - А далі? - Далі пан Шкарпетка мене не навчив. - Давай я тобі підкажу. Ось дивись: один пальчик, два, три, чотири, п’ять. - Один, два, три, п’ять. - Ні, один, два, три, чотири, п’ять. Ну ж бо разом порахуємо спочатку твої пальчики, а потім – мої. - Один, два, три, чотири, п’ять. Один, два, три, чотири, п’ять. - У тебе п’ять. І у мене п’ять. - Ти у мене розумниця. - Я завтра пану Шкарпетці скажу, що тато навчив мене рахувати до п’яти. - Гаразд. Заплющуй оченята і спи. - Тату, пан Шкарпетка – капризулька. Він весь час вередує і каже: не хочу те, не хочу це. Не буду! Я вже велика і не вередую!