Гілберт Кіт
Честертон
ОСТАННІЙ ГЕРОЙ
та інші вірші
Переклад і коментарі
Олександра Омельченка
2024
ДОБРІ НОВИНИ
GOOD NEWS
Поміж лугом і хмарами, що мчали навипередки,
У дощ і сутінки, навстріч бажанню й страхам,
Я почув таємницю – на вушко скажу вам:
«Ось дивіться, червоне кільце маргаритки».*
Благословенням і забороною поділена та година
Великим гласом, що прорізав небо, землю і пекло,
Кричачи: «Нас обдурили, мої великі, хіба це не прикро?
Наразі таємницю цю вкрала людина».
Тоді через це зробився я наче вітра шаленство,
Я біг як євангелія і апокаліпсис книжками
Від дверей до дверей з анархічними новими вустами,
Кричачи саме лише богохульство блаженства.
В останній руїні Природи, що в страху ось-ось потоне
У жахливому ієрогліфі перетворення на темну пустелю,
Одна дика форма намотається на останню розхитану скелю
І закричить: «У маргаритки кільце червоне».
КОМЕНТАРІ
«Ось дивіться, червоне кільце маргаритки». У деяких сортів маргаритки, білих і рожевих, на пелюстках є червоне кільце.
ХТО ЙДЕ ДОДОМУ?
WHO GOES HOME?
У місті, що стоїть на ілу і грунті суглиному
Вони кричать у Парламенті: Хто йде додому?
Та не чутно відповідь під склепінням опуклому,
Бо ніхто вже у місті могил не вертає додому.
Однак гинуть і розумом кожен з них осягає,
Що Бог землю цюю великую у жалю зберігає.
Люди, хто знову стали людьми, хто йде додому?
Набатники й трубачі! Хто йде додому?
Кров там на полі і піні моря суровому,
І кров на тілі людини, коли вона йде додому.
І голос прощальний в дорогу... Хто за Перемогу?
І хто за Свободу? І хто йде додому?
ОСТАННІЙ ГЕРОЙ
THE LAST HERO
Буревій з ранку до вечора, з Бергену,* докладаючи немало зусиль,
Вивертав дерева і вежі валив на десятки усюди миль,
І мене понесло, як посинілий листок, силою хвилі шаленої,
Вижбурнутий з дому, позбавлений прапора і нареченої.
Рев небес над головою, наче ангелів війни даються взнаки.
З дощами, що загасили б сонце і з неба геть змили б зірки,
Дощами, наче впало зруйноване море з таємних горішніх світів,
Нічого крім кохання самотнього - ревіння це Божих дощів.
В моїй залі, вороги, їжте і пийте, святкуйте глузливо,
Ви ніколи сонце на небі так не любили, як я любив зливи.
Такою може бути вся битва – зміни весь час і підряд;
Я вкрав у них свою наречену, вони вкрали її назад.
Захопивши її, я їхав і бачив, як постає в неї не страх,
А прекрасніша за живі квіти, ненависть в її очах.
Завше божественна, мене не кохала ніколи і не схилялась;
Захід сонця не любив мене; сила вітру не підкорялась.
Хіба то ніщо, що вона стала величною у вашому володінні?
Сама тиша ставала м’якішою при шлейфа сукні її волочінні.
О ви, хто п’є чашу життя, о ви, хто носить вінець чи корону,
Ви ніколи усмішку жінки так не любили, як я любив набурмосену.
Буревій з ранку до вечора, з Бергену, докладає немало зусиль,
Вони ж їдуть й біжать з півсотнею списів забрати мене у хвиль.
Та все ж не один я помру, не сам, бо силам усім рідний,
Веселий, як давнішнє сонце, як квіти живі бойовий.
Які очі яскраві, яка сталь! Я люблю кожного слугу із веселих.
Кричіть і ставки робіть, вітаючи його на бенкеті сміливих.
Так, я благословляю і люблю їх там, де кожен кров’ю спливає,
Коли меч, яким я махну, падає з неба і їх черепа розбиває.
Коли смерть схожа на світло, а кров на трояндових пелюстків,
Ви ніколи друзів своїх так не любили, як я любив ворогів.
Чи знаєте, що втратить земля, які позики незліченими сумами,
Яке важке золото оповідок ви ховаєте разом з моїми кістками?
Мої кохання на тьмяних лугах, спокійна плавба моїх кораблів,
Скуйовджуючих пурпурний плюмаж дивних і таємних морів.
Побачити цю прекрасну, якою є, землю мені одному це дано,
Удар, що розіб’є моє чоло, розіб’є небесне шатро.
Небеса й дерева, які побачу, коли криваві замість очей пелюстки.
Сьогодні вночі я помру смертю Бога; зі мною помруть всі зірки;
Один звук розколе всі списи і перерве подув сурми у герці;
Ви ніколи в житті так не сміялися, як я сміятимусь в смерті.
КОМЕНТАРІ
«...з Бергену». Мається на увазі нідерландське місто Берген на Сомі (Bergen op Zoom), яке у Середньовіччі було центром продажу англійської вовни.
ВТАЄМНИЧЕНИЙ ЛЮД
THE SECRET PEOPLE
Заплатіть нам з усміхом і йдіть, і щоб кожен нас пам’ятав,
Бо ми Англії люд, ми народ, який нічого ще не сказав.
Є багато фермерів товстих, які п’ють і за нас не веселіші,
Є багато вільного люду у Франції, які багатіші за нас і сумніші.
Немає в усьому світі таких безпорадних людей і таких розумах.
В животі у нас голод і сміх у наших очах;
Ви смієтеся з нас і любите нас, ваші очі вологі і ваші бокали:
Тільки ви не знаєте нас. Бо ми нічого ще не сказали.
Чудові Франції королі прийшли з майорінням прапорів і дам.*
Подобались їхні усмішки, але з іменами, які важко сказати нам.
Кров червона потекла до Бозворта* і Лорди Високі Франції впали;
Не стало нічого: голі люди крім голої корони нічого не мали.
І очі Слуг Короля в усі боки завертілися страшно,
І золото Слуг Короля кожного дня зростало замашно.
Вони палили домівки добрих людей, чудернацьких і голених,*
Поки в домівках ченців нічлігу не стало і їжі задля знедолених.
Божі заїзди, оплот слабких, де ніхто не платив і усіх приймали,
Слуги Короля з’їли всі. І все одно нічого ми не сказали.
І обличчя Слуг Короля стали більшими за королівське лице,
Він дурив їх, вони в пастку впіймали його і взяли його у кільце,
Зімкнулись навколо серйозні лорди нові, які з’їли плоди абатства
І з бібліями у чоботях люди нової релігії християнства.*
Ми бачили їх спини, що рухались, все вирішуючи за нас,
І одні були чесні, інші мерзенні, і ніхто не зважав на нас.
Ми бачили як вбивали вони короля, чиє горде обличчя було блідим;
Дехто прагнув свободи, а Англія елем прагнула упитись хмільним.
Війна, якої ми не розуміли, прийшла в світ і крики її розбудили
Люд Америки, Франції, Ірландії, але невідоме нам вони говорили.
Вони говорили про право, природу, мир і панування народу,
І сквайри наказали нам воювати; зневажати нас перестали достоту.
Якби були слабкішими, ніхто навіть не міг тоді нас судити усюди,
Називали нас кріпаками й рабами; але знали вже, що ми усі люди.
У піні моря і полум’ї Трафальгара, на Альбуера рівнинах,*
Ми діяли і вмирали як леви, щоби тримати себе у тернинах,
Ми лежали в звалищах з тіл ще живих; стріляли і не боялися
Дивних лютих облич французів, які знали за що вони билися,
І людину, що здавалася нам надлюдиною, ми напружилися і здолали;
З ним свої ми здолали права.* І все одно нічого ми не сказали.
Наша частка слави скінчилася; більше не чутно гарматного бою,*
Але сквайра наче встромило в сідло, він був дурний як від болю,
Він сперся на адвоката, що хитався і стиснув жида, що зщулився,
Він був уражений; може бути, під Ватерлоо, він таки вразився.
Або тіні голених чоловіків, чиї трофеї у нього усі до останку,
Вертають у сяючих формах, щоб зіпсувати його останню гулянку:
Знаємо лише, що останні сквайри їдуть повільно до моря сумні.
А новий люд забирає всю землю: і все одно це не ми, мовчазні.
Віддали нас в руки новим лордам нещасним низькі діячі,
Лордам без гніву і честі, які не сміють носити свої мечі.
Вони борються, перетасовуючи папірці; у них очі чужинські і дух;
Вони дивляться на нашу працю і сміх, як втомлений споглядає мух.
Їхня нелюбляча жалість гірша за давні кривди і потреби мовчати,
І двері свої ввечері зачиняють; і ніяких пісень не хочуть знати.
Вони говорять за нас про закони, сильні й солодкі, як ми чуємо,
Але ніхто не говорить так, як на вулиці ми говоримо.
Може бути, повстанемо останніми, як французи повстали першими,*
Наш гнів настане після руснявого* і наші дії будуть лютішими.
А можливо, нашою непокорою і відпочинком маємо ми відзначити,
Божу зневагу до всіх правителів. Можливо, краще просто пиячити.
Але ми Англії люд, ми народ, який нічого ще не сказав.
Заплатіть нам з усміхом і йдіть. Але щоб кожен нас пам’ятав.
КОМЕНТАРІ
«Чудові Франції королі прийшли з майорінням прапорів і дам...» Мається на увазі завоювання Англії норманами. Французька мова ще довго після цього була мовою англійської еліти.
«Кров червона потекла до Бозворта...» Битва при Бозворті, коли був вбитий король Річард ІІІ, і владу захопив Хенрі Тюдор, ставши королем Хенрі VII.
«І очі Слуг Короля в усі боки завертілися страшно,
І золото Слуг Короля кожного дня зростало замашно.
Вони палили домівки добрих людей, чудернацьких і голених...»
Тут мається на увазі захоплення і пограбування католицьких монастирів за правління короля Хенрі VIII Тюдора, який до того ж створив нову Церкву – Англіканську, щось посереднє поміж Католицькою і Протестантською.
«І з бібліями у чоботях люди нової релігії християнства...» Тобто представники християнських сект, яких обзивали «пуританами», що зрештою стало їх самоназвою.
«Ми бачили як вбивали вони короля...» Тобто страта короля Чарлза І Стюарта.
«У піні моря і полум’ї Трафальгара, на Альбуера рівнинах...» Битви під час наполеонівських війн. У битві біля мису Трафальгар англійський флот протистояв об’єднаному франко-іспанському, а вже у сухопутній битві біля містечка Альбуер французьким окупантам протистояло англо-іспанське військо.
«І людину, що здавалася нам надлюдиною, ми напружилися і здолали...». Тобто Наполеона Бонапарта.
«Наша частка слави скінчилася; більше не чутно гарматного бою...» Вірш було написано до Першої Світової війни. Але Честертон не згадав Англо-Бурську війну.
«Може бути, повстанемо останніми, як французи повстали першими...» Честертон має на увазі Французьку Революцію зі стратою короля Луї ХVI, але, можливо, було б більш хронологічно правильно говорити про Паризьку Комуну.
«Наш гнів настане після руснявого...» Тобто бунт на Москві 1905 року.
СПОЛУКА КОЛЬОРІВ
A CHORD OF COLOUR
Моя леді вбралася у сукню сірого кольору,
Що горло навколо охоплює і застібається;
Тоді увесь сірий день зимового витвору
Живим блиском мій мозок вражається;
І чому сірі прочани під святою покровою,
І чому у величній історії сірі собори взірець,
І сіре небо дзвенить зорею ранковою,
І посивіле сіре волосся є слави вінець.
Моя леді вбралася у сукню зеленого кольору,
Як луки зелені, де хвилі вітру гуляють;
Тоді дух мій розвіявся, бажаючи простору,
Де в пишноті своїй забуті трави зростають.
Тоді як кожна стеблина чи дерен, що впав,
Накопичувались, неначе смарагди яскраві,
Я кожному кущику вклонившись, ступав
Боязко серед трав, що живі ще і жваві.
Моя леді вбралась у сукню блакитного кольору,
Тоді у мені, як у провидця, що давно вже пропав,
Зростало зображення з блакиті сапфіру
Престолу і хто на ньому у сяйві своїм засідав.
Тоді зрозумів я, чому Модельєр Всеблагий
Розбризкав на небо і море блакить у всебічності;
Перш ніж саме цей колір підійшов їй, а не другий,
Він спробував приміряти його на Споконвічності.
Під вузлуватим старим Деревом Знань
Сидів злий мудрець, виявляючи сови поведінку:
«Світ – це бульбашка» - урочисто і без зволікань
Він прочитав і перегорнув другу сторінку.
«Бульбашка, так, стара ти ворона» - я закричав, -
«Бережи тебе Боже, у знудженій твоїй дотепності!
Бульбашка... а ти коли-небудь відслідкував
Кольори, які я на ній бачив у нашій щоденності?
ЕЛЕГІЯ НА СІЛЬСЬКОМУ ЦВИНТАРІ
ELEGY IN A COUNTRY CHURCHYARD
Той люд, що працював для Англії,
Поховані і вдома лишаються:
І пташки та бджоли Англії
Навколо їх хрестів тиняються.
Але ті, що билися для Англії,
Услід за зіркою спадною,
На жаль, на жаль для Англії
Землею сховані чужою.
А ті, що правлять в Англії,
У величному конклаві зібрані,
На жаль, на жаль для Англії
В могили поки ще не забрані.
КІНЕЦЬ СТРАХУ
THE END OF FEAR
Хоча ціле небо однооке через місяць у повні,
Хоча мертвий пейзаж божевільним здається,
Та мені по землі пригніченій зі співом ідеться,
Як і тому, хто співає через квіти у червні.
Більше ніколи, з пальцями лісу, чия пастьба поверхнева
По темній стіні крем’яній, що здається стіною очей,
Зло не розіб’є душу мою за сприяння загадкових речей
Світової отрути, що з розуму зводить і кущі, і дерева.
Більше не подивляться глузливо привиди звідника і короля
З кривавими таємницями, які під покривом переді мною стояли.
Минулої ночі усе зло стиснутим мої руки тримали:
І ось це дрібниця була, витівка була замала.
Бо я браму інфернальну зламав і подививсь на того,
Хто протистоїть сильним створінням з прокляттям;
Навіть згубленого всесвіту бог над моїм заповзяттям
Всміхнувся згори, вище бридких херувимів царства свого.
І пронизав останню скривлену чорну симпатію і сорому жах,
У його нерозколотому склепі душі своїм прибуттям,
І привітанням його дзвінким і райдужним тим самим ім’ям,*
Що стерте було у найдавнішій книзі на небесах.
Гріховне кохання і війни, як спустошенні ідіотські маски,
Дивляться на мене тепер; бо уночі я пробив і порвав
Великий жарт світовий, що риси бульбашки набирав,
І прокинувся я сміючись, сміхом таким, що аж коливає зірки.
КОМЕНТАРІ
«...райдужним тим самим ім’ям». Мається на увазі ім’я Люцифер (Носій світла), що було ім’ям херувима, якого Бог вигнав з небес.
ОСТАННІЙ МАСКАРАД
THE LAST MASQUERADE
Рукав вашого нового одягу тьмяно-зеленого
Доторкнувся волосся вашого, за каштана темніше,
І в мені молитва вибухнула найдивніша,
Яка будь-коли була в серці закоханого.
Щоб я, хто ярку сторінку бачив вашої юності,
Веселкову переміну вбрання на убрання,
Побачив би вас на кулі земній обертання,
Увінчаний срібним вінцем вікової відмінності.
Ваше любе волосся дивної пудри трофей,
Ваше любе обличчя в зблідлих барвах на жаль
І дивитиметься крізь машкару і вуаль,
Радістю ваших безсмертних очей.
ТИ НЕ МАЄШ ВБИВАТИ
THOU SHALT NOT KILL
Я втомився від нього; чути дихання його цілоденно,
І від рук його, і від рис я став хворим страшенно.
Щодня я чув той самий голос глухий і його тупотіння;
Ненависті я не мав, але бажав його умертвіння.
І він обличчям своїм повинен наповнювати моє життя...
Тоді ножа я вхопив, бо мозок мій почорнів від такого чуття.
Але перш ніж я вдарив, сіра пустеля моєї душі завдяки
Голосу скрикнула: «Знай, принаймні, що робиш ти.
Це звичайна людина: чи знаєш ти, о Душа, хто ця,
Хто така? Десь там, пори року де змінюються
Є жива істота якась, для якої людина ця, ти углядь,
Як сім небес обхватом у п’ядь.
Від якоїсь душі ти забираєш світу розмай...
Тепер добре знаєш ти справу свою і мету. Вбивай!»
Тоді відкинув я ніж, щоб себе не зганьбить,
І побачив ту підлу людину на одну увінчану мить.
Я одвернувсь сміючись, бо не було поруч нікого...
Я прагнув убити і ледь не зарізав себе самого.
МАРНОСЛАВСТВО
VANITY
Тьмяне небо зеленіше галявини,
Тьмяна галявина блідніша за небеса.
Вона в руку мені вклала квітку
І вечірніх годин минала краса.
Хто знає, що за рогом чекає, що може уразити?
Якщо катастрофа, чи пастка, чи образа
Залишать мене з головою, гідно її здійматиму,
Як той, хто балакав з нею одного разу.
Тьмяне небо зеленіше галявини,
Тьмяна галявина блідніша за небеса.
Вона в руку мені вклала квітку
І днів життя минала краса.
Живу погано чи добре, ця річ лише моя,
Чи погано, чи добре стережу від усіх її сам.
Одну суху квітку, пошарпану і зів’ялу бережу я,
Щоб показати її у Пеклі заздрісним королям.
МЕЧ ПОДИВУ
THE SWORD OF SURPRISE
Відділи мене від кісток моїх, о мече Божий,
Поки не стануть вони суворими та дивними з деревами тотожні;
Щоби я, чиє серце з лісами, що підносяться, лине угору,
Міг дивуватися цьому у години побожні.
Відділи мене від крові моєї, яку мені чутно,
Що спадковою червоною річкою біжить у темряві бранцем,
Як розгалужені поховані потоки, що море знаходять,
Але ніколи не бачаться з сонцем.
Дай мені дивовижні очі, щоб свої побачити очі,
Дзеркала обертові, що ожили в мені, щоби тлумачити,
Жахливі кристали, більш неймовірніші,
Аніж все те, що вони можуть бачити.
Відділи мене від моєї душі, щоб міг я побачити
Гріхи, як кров’ю спливаючі рани, як життєвий хоробрий удар;
Поки я врятую себе, як незнайомцю на вулиці
Врятую життя божий дар.
ВІСЛЮК
THE DONKEY
Коли риби літали, а кожен ліс пішки ходився
І на тернових кущах врожай фіги з’явився,
В якусь мить, коли місяць кров’ю налився,
Тоді, звичайно, я народився:
З головою чудовиська і нудотними криками,
І з вухами наче блудними крилами,
Ходяча пародія утнута диявола слугами
На всіх істот чотириногих з копитами.
Пошарпаний злочинець юдолі земної,
З прадавньої волі кривої;
Знущайтесь, глузуйте: я долі німої,
Зберігаю секрет свій від потали людської.
Йолопи! Я також мав своєї слави годину;
Далеку, шалену й солодку, одну-єдину,
Навколо вух моїх крики людські без упину
І з пальмового листя під моїми ногами ряднину.*
КОМЕНТАРІ
«І з пальмового листя під моїми ногами ряднину». Алюзія на тріумфальний в’їзд Ісуса до Єрусалима.
МАРШ ЧОРНОЇ ГОРИ
THE MARCH OF THE BLACK MOUNTAIN
Що залишиться для вас важливим чинником
Пам’ятати про нас днями майбутніми?
Чия віра була розтоптаним вугликом
І навіть сумніви наші не були вільними;
Парламенти збудовані з грошей паперових
І мечі м’які з золота ковані,
Що викривляються як віск стеблинок свічкових
У хватці слабкій агресивної погані;
Тиша навколо Голода, знищення
Міста кріпаків, яких не годовано;
Що ми залишимо для висловлення,
Що похвалить нас, коли ми загинемо?
Але люди пам’ятатимуть Гору,
Що розпрощалася з лісовими кайданами
І люди пам’ятатимуть Гору,
Через воздвиження її над рівнинами:
І хрестили з неї своїх дітей, і шатра,
І вулицю, і корабель, і пори року роками,
А коли до Магомета прийшла Гора,
То виглядала маленькою перед його ногами.
Аж так високо була його голова, що місяця
Серп здавався вінцем його чи короною
І на славу минулого і сучасності велич ця
Дивилася вниз очей його світла силою оною;
Одна рука простяглася над вбивством
Брахманів й буддистів в своїй гегемонії,
А друга рука на Захід з презирством,
Щоби вказати на шрами Іспанії.
Одна нога в наглядацькім ходу
На пагорбах по маленькій Горі ступала;
А одна була в Гетсиманськім саду
І на Божій могилі стояла.
Але люди пам’ятатимуть Гору,
Хоча вона впаде наче ті осокори,
Побачать знак, що позначає Гору,
Віру, скинуту в море;
Хоча вигнутий меч її переборить
І Півмісяць де має їхати не питає нікого,
Коли Гора до Магомета приходить,
У ній більше життя, аніж в нього.
Але що там доведеться їм пам’ятати,
Або що там доведеться їм бачити,
Хоча наші міста будуть все одно існувати,
Бо увесь листопад можуть встояти?
Сила раба і людини механіки,
Чиє залізо управляється золотом,
Спокій безсмертної паніки,
Любов, що є ненавистю, стала холодом –
Це все хабар чи попередження,
Щоби сонячної не бачили слави
І не дивились на ранку утвердження
На землі, де нарешті робляться справи?
Де люди пам’ятатимуть Гору,
Коли правда забуде рівнину –
І шляхом тим підуть і згадають Гору,
Що занепавши, марноті не віддала данину;
Сталася смерть і затемнення, і комета,
І грім, і зняті печатки* звели все нанівець,
Коли Гора маршем прийшла до Магомета,
Тому що це був вже остаточний кінець.
КОМЕНТАРІ
Вірш натхненний самопроголошеним королем Чорногорії Ніколою І, який підбадьорений грошима руснявої імперії, оголосив війну Османській імперії 8 жовтня 1912 року, що спричинило Першу Балканську війну і зрештою призвело до самої Першої Світової.
У вірші Честертон обігрує крилатий вислів «Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет йде до гори», узятий із розділу «Про сміливість» зі збірки «Есеї, або Поради громадянські і моральні» сера Френсіса Бейкона.
«...зняті печатки». Мається на увазі сім печаток з «Апокаліпсису Іоанна», почергове знімання яких призводить до усіляких катастроф.
ЖІНКА ПРОТИ СВІТУ
FEMINA CONTRA MUNDUM
Сонце з осудженням чорним було, а місяць
Кривавим: але десь посередині
Я бачив людину, стоячу і мовлячу: «Для мене
Принаймні трави всі позеленені.
Жодної зірки нема, якої позабув вже боятися
З любов’ю і зчудуванням.
Птахи полюбили мене»; але відповіді не сталося –
Тільки грім зі своїм гоготанням.
Ще раз чоловік стояв, мовлячи: «В дверях котеджу,
Крізь які витріщався,
Тої миті коли повернувся – так, я мерзенний;
Проте очами палався.
Бо я зважив всі гори на великих вагах
І на терезах небес антураж,
Я прийшов продати зорі – лампи старі за нові –
Виставив старі зорі на продаж».
Тоді голос спокійний наче грім пролунав
Тоном, що грубість не носить:
«Ти почав полюбляти роботу, одну із моїх,
Майже задосить».
БАЛАДА ПРО САМОГУБСТВО
A BALLADE OF SUICIDE
Шибениця у моєму садку, сусіди всі кажуть,
Охайна, висока доволі і з гарного матеріалу.
Мої руки вже петлю мотузки обізнано в’яжуть,
Як у того, хто зав’язує краватку для балу;
Але через те, що на стіні все сусідство дурне
Роблять довгий вдих і кричати «Ура!» уже годні,
Найбільш дивна примха охопила мене...
Адже я думаю, що не повішусь сьогодні.
Завтра забезпечення отримаю я грошове...
У залі дядькова шабля пилом густим припадає...
Рожево-сіра хмаринка, я бачу, у небі пливе...
Можливо мати священника
Здається чув колись від добродія Галла,
Що готують гриби по-іншому іногородні...
В житті ніколи не читав я труди Ювенала...
Тож думаю я, що не повішусь сьогодні.
У світі буде ще один день для прання;*
Декаденти у розпаді; педанти усім набридають;
І виявив Ейч. Джи. Веллс,* що діти полюбляють грання,
А Бернард Шо,* що верещать вони і горлають.
Раціоналісти нарешті стають раціональними...
І в лісі густому знаходять струмки прохолодні,
Такі таємничі, що небеса здаються локальними...
Тож думаю я, що не повішусь сьогодні.
ПОСИЛКА
Принце! Я чую сурму місяця паростків - Жерміналю,*
Де жахливий шлях долають тамбрели* неблагородні;
Навіть сьогодні голову вам можуть відтяти без жалю...
Тож думаю я, що не повішусь сьогодні.
КОМЕНТАРІ
Днем прання називався понеділок, в який зазвичай і робилось щотижневе прання.
Ейч. Джи. Веллс (H.G. Wells) – це Херберт Джордж Веллс письменник і товариш Честертона. Веллса зазвичай просто називали «Ейч Джи». «Герберт» - то ім’я у Німеччині.
Драматург і ще один товариш Честертона Джордж Бернард Шо мав ірландське прізвище Shaw, яке вимовляється «Шо», а не русняво-совкова інтерпретація – «Шоу», яку так полюбляють малороси.
Жерміналь – місяць у французькому Революційному календарі, запровадженого у 1793 році якобінцями. Після відміни його Наполеоном, календар був тимчасово поновлений Паризькою Комуною. Відповідає нашому місяцю Березню.
Тамбрели – французькі самоскидні візки, на яких возили приречених до страти дворян - і не тільки їх - під час якобінського терору.
БАЛАДА ПРО АНТИ-ПУРИТАНИНА
A BALLADE OF AN ANTI-PURITAN
Говорили вони про Прогрес, що насунувся
І хист пані Хамфрі Ворд* до чого призвів...
Неправда буде казати, що я насупився,
Чи бігав там по кімнаті й ревів;
Я там просто сидів і хропів...
Я чемно звівся на ноги на всю довжину:
«Мені трохи нудно» - я прохрипів –
«Хтось відведе мене у пивну?»
Боляче відзначити, що помилки я припустився,
Оточений наймудрішими нових часів,
Що їхні погляди не вважати глибокими допустився,
Чи їхні висновки безсумнівними не узрів;
Просте життя не дозволяв собі і не вів,
Крім того їжу я не люблю несмачну...
Чекаю пюре і сосиски (в додавання боргів)...
Хтось відведе мене у пивну?
Я знаю де знайти, де Чоловік ще водився,
Галаслива угода і нестримність, і гнів,
І де дух чеснот із землі зародився,
І спілкування за пивом і поїданням харчів,
І де піснею міцно зв’язує спів.
І надія як кущ, що має силу міцну,
І добро як Бога вилив останніх слів...
Хтось відведе мене у пивну?
ПОСИЛКА
Принце! Баяр* свій меч на друзки б розтрощив,
Побачивши на яких ви сиплете благодать титульну...
Цей останній із них...Боже, ти тільки б узрів!
Хтось відведе мене у пивну?
КОМЕНТАРІ
Пані Хамфрі Ворд (Ward) – англійська письменниця, яка підписувалася своїм заміжнім ім’ям.
Баяр (Bayard) – середньовічний французький лицар, про якого було сказано, що він «лицар без страху і докору).
СЛОВО ДО ЦАРЯ
A WORD TO THE CZAR
(Написано у «Владіміров день» 22 січня 1905 року.)
Ти великий Тиран і Узурпатор Свобод
Нещасних людей, ця кривава ганьба злим вогнем
Обгорне тебе, розлюченим Полум’яним Плащем,
Раніше ніж пройдуть роки. Ми вільний народ,
Хто не винен забрудненим зв’язкам Тиранії,
На тебе взираючи, проклинаємо ім’я твоє щохвилини:
І в нашому Баченні ти не уникнув провини,
Що за тебе вчинили своїми руками твої лиходії
Справу криваву. Крізь роки цього покоління
Могутнє прокляття, що із вуст вивергається кожного,
Котиться, щоб досягти слуху ясновельможного,
Хто мовчки пришвидшене Твоє споглядає падіння.
Нехай Його Могутність зі смердючої руки без пощади
Вирве твій Владний жезл самодержавної влади!
КОМЕНТАРІ
Вірш було написано, як відгук на розстріл робітничої демонстрації у Петебурзі 22 січня 1905 року. В цьому злочині пресою і інтелектуалами Англії звинувачувався не тільки цар Ніколай, але і князь Владімір Алєксадровіч – третій син царя Алєксандра ІІІ-го, через якого Кривава Неділя і була названа «Владіміров день».
І непотрібно у мас-медіа руснявого військового злочинця Владіміра називати Володимиром, хоча б для того, щоб розрізняти узурпаторів Влади і Свобод.
ДИКИЙ ЛИЦАР
THE WILD KNIGHT
На гербі моєму спустошений біліє будяк,
Неродючі трави на мій дмухають спис,
На зелений, вицвілий вимпел:* емблему дикої віри
І любов до безплідних речей: так, любов моя
Серед найпрекрасніших любовей лицарів всіх,
Одна: найбезнадійніша, солодка й блюзнірська,
До Бога любов;
Я чую як вірування розсипається вщент,
Як скелі змиті водою зникають;
Я чую шум словесний із віку у вік,
І вітер холодний новий по рівнинам гуляє,
І всі святині порожні; та це для мене ніщо:
Священники й школи сумніватися можуть,
Хто ніколи не вірив; а я-от любив.
Ах, друзі, я добре знаю, що минає вона,
Любов, якою люблю, не принесе мені
Ні повернення, ні найму, чи будь-що приємне...
Так, я її випробовував, так, я знаю її коріння.
Землетрус і чума накидались на неї
Марно і відкотились на друзки розбиті...
Патякаючі неофіти!
Сліпі, перелякані дурні – думаєте, що я не знаю?
Думаєте навчити мене? Шляхів Його хіба я не знаю?
Дивні промахи, містичні жорстокості.
Все! Все! Я знаю Його, бо люблю. Йдіть!
Так-от, зі спустошеною травою на списі моєму
Безкінечно я їду, шукаючи Бога.
Вже волосся стало білішим за плюмаж мого будяка
І кінцівки мої вже ослабли; та в очах моїх
Зірка горить нездоланного прославляння,
Бо в душі одна надія безкінечно співає,
Що на чистому наступному розі дороги
Очі зможуть узріти Його...
Тихіше... Я взнаю те місце,
Коли воно знайдеться: кручена стежка
Попід крученою грушою – це я бачив
У першому сні ще до народження свого бачив,
В якому Він говорив...
Але сірі хмари падають градом
На крижану рівнину; вічно палаючи,
Я їду у вогні всепоглинаючому.
КОМЕНТАРІ
«...вицвілий вимпел». Тут мається на увазі трикутний видовжений прапорець (pennon), на якому був зображений герб лицаря (у цьому випадку – будяк або чортополох) і який кріпився довгою або короткою стороною до списа.
Під час написання цього білого вірша, що передував однойменній короткій п’єсі, Честертон, як пише в його біографії Мейзі Ворд (Ward), «багато сперечався сам із собою протягом цих років. Він вийшов з цього часу своїх переживань з твердою вірою в Бога і в людину»
ПІСНЯ ПОРАЗКИ
A SONG OF DEFEAT
Зброю покинуто, строю розірвано ланку,
Лордство з лакеями об’їхати рівнину воліє;
Я глибоко вдихаю грім на світанку
І неушкоджене серце знов молодіє.
Наші вожді сказали «Готово», а я вважав, що це облуда;
Наші провідці сказали «Мир», але нічого не зміниться;
Земля ставатиме гіршою, допоки за неї не буде спокута,
А війни ще злішими, перш ніж кожна з них не зупиниться.
Але старі прапори майорять за барабанами старими в гонитві,
Як колись у моєму житті вони тріпотіли з тою ж метою;
Я знайшов молодість променеву у програній битві,
Я знайшов своє серце на полі бою.
Бо ми боремось, поки світ не стане вільний,
Нам нелегко в цьому перемогти;
Занадто давно знайомі ми один з одним, брате мій чільний
І воювали один з одним, і світ, і я, і ти.
І мрію про ті дні, коли робота була безладною,
І рідкісним у наших кишенях був знак монетного двору,
Коли були злими, але бідність вважали до щастя придатною,
І пишались, коли наші імена у друкарнях досягали набору.
І ми розсіялись, коли нас було завойовано,
Коли Диявол здолав, а пси його чули де тхнуло златом,
І спокій неповинного народу було зруйновано;
Коли мені було двадцять років із гаком.
Коли юрба напівкровків з торгівельного класу
На жезлі Англії свої слизькі руки тримала,
І меч у руці на відстанях Африки того злого часу,
Коли її остання Республіка до Бога волала.*
Бо лорди не можуть людей ні продати, ані купити,
Коли все йде своїм чином і добре, їм сидіти не легко.
Сказали вони один одному, що ніщо не може це придушити,
Бачили один одного, наші душі і пекло.
Усе як і в давнину; брязкіт порожнього переспіву.
Нашкрябаною на півтораметровій сторінці пустою суттю,
Баришник, глузуючи зі святого гніву,
Болісно розфарбовує своє обличчя люттю.
І віра бідних слабка і упереджено добрана
І гордість багатих продається усюди,
І Маршалу Англії глашатаями обрані
Із щоденної «Дейлі Мейл» сендвіч-люди.*
І скнари, що не сміють подати, насичуються,
І слабкі, що не сміють зазнати невдачі, сил набувають,
Тож поки Міста Тяжкої Праці спустошуються,
Я сиджу у сідлі, а душа і вуста мої пісню співають.
Бо ми ще боремося, поки вільною не стане у світі кожна з країн,
Ми не маємо втіхи від змоги перемогти;
Ми вивчили один одного, як свого брата Каїн,
Ми знаємо один одного, ці раби, і я, і ти.
КОМЕНТАРІ
Цей вірш був опублікований у збірнику, який вийшов під час Першої Світової війни і згадував пацифістську молодість Честертона і його близького друга Хілера Беллока. Мейзі Ворд говорить, що вони ненавиділи війну, бо вважали, що війна морально зашкодить Англії.
«...остання Республіка до Бога волала». Мається на увазі бурська республіка Трансвааль під час Англо-Бурської війни.
«...«Дейлі Мейл» сендвіч-люди». Перед початком Першої світової війни газету «Дейлі Мейл» звинувачували у розпалюванні війни, коли вона повідомляла, що Німеччина планує розгромити Британську імперію. Сендвіч-люди - це люди, які за плату носили на собі спереду і ззаду рекламні плакати.
МЕРТВИЙ ГЕРОЙ
THE DEAD HERO
Ми ніколи не бачили вас, як бачили наші батьки,
Для кого ваше обличчя було обличчям вільної Волі
І не знаємо, як телеграфні дроти і стрічки*
З такими міцними оковами можуть сплітатись в юдолі;
Ми не знаємо, чи Держави тодішньої діячі
Були створені такими, як ми бачимо їх нагодою,
Та ми знаємо, що не вашого світогляду споживачі
В Англії сміялися над Свободою.
Так, це єдине, що відомо про вас, свободи лиця,
Ми знаємо, що допоки німотою вас не вражало,
Допоки ваш курс не прогримів від початку і до кінця,
Мамона не бачив, що його царство настало.
Пісні злодійства, мечі узяті в наймання,
Клерки у марах, війська, що взялись за оруду
Імперією всесвітнього прагнення і бажання,
Почався танець усього бруду.
Щаслива чужинська юрба, коштовностями прикрашена,*
Працювала тоді, але як закваска скніння закону;
З якогось палацу трохи скромнішого, заквашена,
Смерділа до Райських небес Душа Притону.
Коли планували з косим поглядом і гугнявістю,
Свою обережну війну проти слабших здійснити,
Вони вгробили ваше тіло своєю лукавістю,
Напевно, для того, щоби ви не могли говорити.
Загинув герой в африканській пустелі;*
Люди кричали, щоб його поховали святі.
Їздити навколо і стерегти його в останній оселі,
Має лицарство Херувимів у цій-от біді.
Бог же сказав: «Є краща для цього місцина,
Більш знатний приз і більш високий розряд;
Звірі, що втекли, бо ця налякала людина,
Прибудуть, щоб справити поховальний обряд.
Могутні хижаки порожнечі безлюдності,
Що сховала їх від стріл його лука,
Виповзуть із печер, нестямні від радості,
Чорна ворона і змія, і шакал, і шуліка.
І видершись вище гнізда стерв’ятника,
Догори дригом перевернувшись на свій манер,
Махатиме синьолиця мавпа рухами маятника,
Щоби сказати світові, що він вже помер».
КОМЕНТАРІ
«...як телеграфні дроти і стрічки». Цей вірш став відгуком на так званий «скандал Марконі», під час якого міністри в ліберальному уряді таємно отримували прибуток, заздалегідь знаючи про угоди щодо бездротового телеграфу.
«…чужинська юрба, коштовностями прикрашена». В оригіналі: «jewelled alien men». Тут маються на увазі міністри, ключові гравці зі скандалу Марконі, які були євреями, що принесло у політику у черговий раз питання антисемітизму. Хоча словники стверджують, що слово «jewellery» походить від давньо-французького слова «
Згадка про загибель героя у пустелі відсилає до Англо-Бурської війни, під час якої, як стверджує історик Енделман, в Англії «цькували євреїв». Він пише, що євреїв звинувачували в маніпулюванні зовнішньою політикою: «...єврейські фінансисти в Лондоні та єврейські власники шахт у Йоганнесбурзі підштовхнули Британію до війни, щоб захистити та розширити свої інтереси в Південній Африці». Шахти, які згадуються, були алмазними.
ЕКЛЕЗІАСТ
ECCLESIASTES
Є один гріх: зелену листву похмурою назвати та сірою,
Після чого сонце здригнеться на небі на таку-от хулу;
Є блюзнірство одне: смерть в молитвах прохати великою мірою,
Бо лише Бог один смерті пізнав похвалу.
Є віровчення одне: під крилом світового страху,
На яблуні яблука забувають рости.
Є потреба одна – усе на життєвім шляху,
А решта – гонитва за вітром, марнота марноти.