Cormac McCarthy

No Country for Old Men

2005

Кормак МакКарті

Країна ця не для старих*

2005

Переклад і коментарі

Олександра Омельченка

2026

Від перекладача.

У цьому творі автор використовує власний стиль пунктуації, який при перекладі заради зручності читання був приведений до загальноприйнятого правопису.

ПОДЯКА АВТОРА

Автор хотів би висловити свою вдячність Інституту Санта Фе* за тривалу співпрацю та чотирирічний осідок. Він також хотів би подякувати Аманді Урбан.*

Я відправив одного хлопця до газової камери в Хантсвіллі*. Одного і єдиного. Це сталося завдяки мною проведеному арешту та моїм свідченням. Я їздив туди і відвідував його двічі чи тричі. Тричі. Останній раз у день його страти. Мені не обов’язково було туди їхати, але я поїхав. Я, звісно ж, не хотів цього. Він вбив чотирнадцятирічну дівчину, і я можу вам сказати прямо, що ніколи не мав великого бажання відвідувати його, не кажучи вже про те, щоб їхати на його страту, але я це зробив. Газети писали, що це був злочин пристрасті, а він мені сказав, що в ньому не було ніякої пристрасті. Він зустрічався з цією дівчиною, такою юначкою, якою вона була. Йому ж було дев’ятнадцять. І він сказав мені, що планував вбити когось, приблизно стільки ж, скільки себе пам’ятає. Сказав, що якщо його випустять, він зробить це знову. Сказав, що знає, що потрапить до пекла. Сам мені це розповів, власними вустами. Я не знаю, що з цим робити. Справді не знаю. Я думав, що ніколи не бачив такої людини, і це змусило мене задуматися, що, можливо, він був якимось новим видом. Я дивився, як його прив’язували до сидіння і зачиняли двері. Він, можливо, через це виглядав трохи знервованим, але ото, мабуть, і все. Я справді вірю, що він знав, що через п’ятнадцять хвилин опиниться в пеклі. Я в це вірю. І я багато про це думав. З ним було неважко спілкуватися. Він називав мене Шерифом. Але я не знав, що йому сказати. Що можна сказати людині, яка, за її власним визнанням, не має душі? Навіщо взагалі щось говорити? Я багато над цим думав. Але він був ніщо порівняно з тим, що на нас чекало попереду.

Кажуть, що очі — це вікна душі. Я не знаю, чиїми вікнами були ті очі, і, мабуть, краще б мені й не знати. Але там, зовні, існує інший погляд на світ і інші очі, щоб його бачити, і саме до цього все йде. Це привело мене до такого моменту в моєму житті, до якого я ніколи не думав, що дійду. Десь там є справжній і живий пророк руйнування, і я не хочу стикатися з ним. Я знаю, що він існує. Я бачив його справу. Я один раз пройшов вже перед цими очима. Я не зроблю цього знову. Я не буду безрозсудно ризикуючи підводитись і виходити назустріч йому. І справа не в тому, що просто постарішав. Хотілося б, щоб так було. Не можу сказати, що це навіть залежить від того, до чого ви готові. Бо я завжди знав, що треба бути готовим померти, щоб взагалі працювати на цій роботі. Так було завжди. Не хочу, щоб це звучало пишномовно чи щось таке, але це так. Якщо ви не готові, вони це зрозуміють. Вони це побачать миттєво. Я думаю, це більше про те, ким ви готові стати. І я думаю, що людина має ризикувати своєю душею. А я цього не зроблю. Тепер я думаю, що, можливо, ніколи б не зробив.

Заступник шерифа залишив Шігєра* стояти в кутку кабінету з руками, скутими за спиною, а сам сів у обертове крісло, зняв капелюх, закинув ноги на стіл і подзвонив Ламару на мобільний.*

- Я тільки-но зайшов в кабінет. Шерифе, у нього з собою було щось на зразок балона з киснем для хворих на емфізему чи чогось такого. А ще в нього був шланг, що пролягав всередині рукава і йшов до одного з тих пістолетів, які використовують на скотобійні. Таксер. Ну, принаймні, так це виглядає. Ви побачите, коли зайдете. Таксер. Я про все подбав. Таксер.

Коли він підвівся з крісла, він зняв ключі з ременя й відчинив замкнену шухляду столу, щоб дістати ключі від в’язниці. Він був трохи нахилений, коли Шігєр присів і просунув свої скуті кайданками руки під себе до задньої частини колін. Одним рухом він сів, відхилився назад, просунув ланцюг під ноги, а потім миттєво й без зусиль встав. Якщо це виглядало так, ніби він багато разів це відпрацьовував, то так і було. Він опустив руки в кайданках через голову заступника шерифа, підскочив у повітря, з усією силою вдарив обома колінами по його потилиці і смикнув ланцюг назад.

Вони впали на підлогу. Заступник намагався просунути руки під ланцюг, але не зміг. Шігєр лежав, тягнучи кайданки назад, впираючись колінами між руками, та відвернувши обличчя. Заступник шалено махав руками і почав ковзати боком підлогою по колу, штовхаючи і перекидаючи кошик для сміття, штовхаючи стілець через усю кімнату. Він зачинив двері штовхнувши ногами і згорнув килимок у жмут навколо них. Він булькав задихаючись і з рота в нього текла кров. Його душила власна кров. А Шігєр лише сильніше тягнув. Нікельовані кайданки врізалися до кісток. Права сонна артерія заступника лопнула, і струмінь крові пролетів через кімнату, влучив у стіну і стік по ній. Ноги заступника сповільнилися, а потім зупинилися. Він лежав, здригаючись. Потім він зовсім перестав рухатися. Шігєр лежав, тихо дихаючи, тримаючи його. Коли він підвівся, він взяв ключі з поясу заступника, звільнився від кайданків, засунув револьвер заступника за пояс своїх штанів і пішов у ванну кімнату.

Він тримав зап'ястки під холодною водою, доки вони не перестали кровоточити, потім зубами відірвав смужки від рушника, обмотав ними зап’ястки й повернувся до кабінету. Він сів на стіл і закріпив смужки липкою стрічкою із дозатора, розглядаючи мертвого чоловіка, що лежав на підлозі з роззявленим ротом. Коли він закінчив, він дістав гаманець заступника з його кишені, забрав гроші, поклав їх у кишеню своєї сорочки, а гаманець кинув на підлогу. Потім він підняв свій балон зі стисненим повітрям та пістолет до нього, вийшов за двері, сів у авто заступника, завів двигун, здав назад розвертаючись, виїхав на дорогу і попрямував нею.

На міждержавній трасі помітивши седан «Форд» останньої моделі, в якому сидів лише водій, він увімкнув проблискові маячки та коротко увімкнув сирену. Автомобіль з’їхав на узбіччя. Шігєр зупинився позаду нього, вимкнув двигун, перекинув балон через плече і вийшов. Чоловік спостерігав за ним у дзеркало заднього виду, коли той підходив.

- Що за проблема, офіцере? — запитав він.

- Сер, не могли б ви вийти з автомобіля?

Чоловік відчинив дверці і вийшов.

- У чому справа? — знову спитав він.

- Будь ласка, відійдіть від автомобіля.

Чоловік відійшов від автомобіля. Шігєр побачив, як у його очах з’явився сумнів від закривавленої постаті перед ним, але було вже запізно. Він поклав руку на голову чоловіка, наче цілитель. Пневматичне шипіння та клацання плунжера пролунали, наче зачинення дверцят. Чоловік безшумно зісковзнув на землю, на лобі у нього залишилася кругла дірка, з якої забулькала кров, стікаючи йому в очі, уносячи з собою в повільному розпаданні видимий йому світ. Шігєр витер руку носовичком.

- Я просто не хотів, щоб ви забруднили кров’ю авто, — промовив він.

Мосс сидів, впираючись підборами чобіт у вулканічний гравій хребта, і оглядав пустелю під собою через німецький бінокль з 12-кратним збільшенням. Капелюх на голові він зсунув назад. Ліктями він спирався на коліна. Гвинтівка, перекинута через плече на шкіряному ремені, була важкоствольною 270 калібру* на базі затвора 98-го Маузера* з ламінованим ложем з клена та горіха. На ній був встановлений телескопічний приціл «Юнєртл»* такої ж збільшуючої потужності, як і бінокль. Антилопи були трохи менше ніж за милю від нього. Сонце зійшло менше ніж годину тому, і тінь від хребта, кущів датілли* та скель простягалася далеко по рівнині під ним. Десь там була тінь самого Мосса. Він опустив бінокль і сидів, вивчаючи місцевість. Далеко на півдні — суворі гори Мексики. Закрути річки. На заході — випалена теракотова місцевість прикордонних земель. Він сухо сплюнув і витер рот об плече своєї бавовняної робочої сорочки.

Гвинтівка у стрільбі давала купність у півдюйма на сто ярдів. Купність у п’ять дюймів на відстані у тисячу ярдів. Місце, яке він обрав для стрільби, розташовувалося трохи нижче довгого схилу з лавового щебеню, і звідти він міг спокійно стріляти на таку відстань. Окрім того, що дістатися туди зайняло б більшу частину години, а антилопи випасатимуться ще далі від нього. Найкраще, що він міг сказати про все це, — це те, що не було вітру.

Добравшись до підніжжя схилу, він повільно підвівся й почав шукати антилоп. Вони не відійшли далеко від того місця, де він бачив їх востаннє, але до них все одно було добрих сімсот ярдів. Він розглядав тварин у бінокль. У стиснутому повітрі витали пилові частинки і спотворення від спеки. Низький серпанок з мерехтливого пилу та пилку. Іншого укриття не було, і іншого шансу вистрілити вже не буде.

Він влігся на скельному осипі, зняв один чобіт, поклав його на каміння, опустив цівку гвинтівки на шкіру і великим пальцем зняв запобіжник, а потім прицілився через оптичний приціл.

Вони всі стояли, піднявши голови, і дивилися на нього.

- Прокляття, — прошепотів він. Сонце було за його спиною, тож вони навряд чи могли побачити відблиск світла на склі прицілу. Вони просто щойно вгледіли його.

Гвинтівка мала спусковий механізм «Канджар»,* налаштований на зусилля у дев’ять унцій, і він обережно притягнув до себе гвинтівку та чобіт, знову прицілився і злегка підняв перехрестя прицілу вгору, на спину тварини, яка стояла до нього боком найбільше. Він знав точне падіння кулі з точністю до ста ярдів. Невизначеною була лише відстань. Він поклав палець на вигин спускового гачка. Зуб кабана, який він носив на золотому ланцюжку, намотався на каміння внутрішнього боку його ліктя.

Навіть з важким стволом і дульним гальмом гвинтівка брикнулась з упору. Коли він знову навів приціл на тварин, то побачив, що вони всі стоять, як і раніше. Кулі вагою 150 гран* знадобилося майже секунда, щоб дістатися до мети, а звуку — удвічі більше. Вони стояли, дивлячись на хмару пилу там, куди влучила куля. Потім вони кинулися навтьоки. Майже миттєво на повній швидкості вискочили на рівнину, а довгий гучний постріл гвинтівки котився за ними, відбиваючись від скель і розлітаючись назад по відкритій місцевості в ранковій самотності.

Він підвівся і дивився, як вони втікають. Він підняв бінокль. Одна з тварин відстала й притискала одну ногу, і він подумав, що куля, мабуть, зрикошетила й влучила їй у ліву задню кінцівку. Він нахилився й сплюнув.

- Прокляття, - промовив він.

Він спостерігав, як вони зникають з поля зору за скелястими відрогами на півдні. Блідо-помаранчевий пил, що висів у безвітряному ранковому світлі, став ледь помітним, а потім і він зник. Барріаль* залишався на сонці тихий і порожній. Наче там нічого й не сталося. Він сів, надів чоботи, підняв гвинтівку, вивільнив порожню гільзу, поклав її в кишеню сорочки і закрив затвор. Потім він перекинув гвинтівку через плече і рушив у дорогу.

Йому знадобилося близько сорока хвилин, щоб перетнути барріаль. Звідти він піднявся довгим вулканічним схилом і пішов по гребеню хребтів на південний схід до оглядового майданчика над місцевістю, куди зникли тварини. Він повільно оглядав місцевість у бінокль. Тією місцевістю перебігав великий безхвостий пес чорного кольору. Він спостерігав за ним. У собаки була величезна голова та обрізані вуха, і він сильно кульгав. Пес зупинився й завмер. Озирнувся назад. Потім рушив далі. Він опустив бінокль і стояв, дивлячись, як той віддаляється.

Він йшов далі вздовж хребта, зачепивши великим пальцем ремінь гвинтівки, у капелюсі, зсунутому назад на потилицю. Сорочка на спині вже була мокрою від поту. На скелях були викарбувані піктограми, яким, мабуть, було вже тисячу років. Ті, хто їх намалював, — мисливці, такі самі, як і він. Більше ніяких слідів після них не залишилося.

У кінці хребта був зсув і вниз вела нерівна стежка. Канделіла та чагарниковий котячий пазур. Він сів на камінь, спершись ліктями на коліна, і оглянув місцевість у бінокль. За милю від нього на заплаві стояли три автомобілі.

Він опустив бінокль і оглянув місцевість навколо. Потім знову підніс його до очей. Здавалося, що на землі лежали люди. Він вперся чобітьми в каміння й відрегулював фокус. Транспортні засоби були позашляховиками або «Бронко»* з великими шинами для бездоріжжя, лебідками та стійками для фар на даху. Чоловіки, здавалося, були мертві. Він опустив бінокль. Потім знову підняв його. Потім опустив і просто сидів. Там ніхто не рухався. Він сидів іще довго.

Коли він підійшов до пікапів, він зняв гвинтівку з-за спини і тримав її біля пояса, знявши запобіжник. Він зупинився. Він оглянув місцевість, а потім уважно розглянув пікапи. Усі вони були продірявлені кулями. Деякі ряди отворів, що тягнулися по листовому металу, були рівномірно розташовані й прямолінійні, і він розумів, що їх залишили з автоматичні зброї. Більшість скла було розбито, а шини спущені. Він стояв там. Прислухаючись.

У першому автомобілі за кермом сидів мертвий чоловік, що звалився на кермо. Далі лежали ще два тіла серед пожовклої трави. На землі виднілися чорні плями засохлої крові. Він зупинився й прислухався. Тиша. Лише дзижчання мух. Він обійшов пікап ззаду. Там лежала велика мертва собака того ж виду, що він бачив, коли перетинав заплаву. Собаку було вбито пострілом у живіт. Далі лежало долілиць третє тіло. Він зазирнув у вікно до чоловіка у пікапі. Йому прострелили голову. Кров була всюди. Він підійшов до другого автомобіля, але той був порожній. Він підійшов до місця, де лежало третє тіло. У траві лежав дробовик. Дробовик мав короткий ствол і був оснащений пістолетним прикладом та барабанним магазином на двадцять патронів. Він штовхнув носком черевика чоловіка і оглянув низькі пагорби навколо.

Третім автомобілем був «Бронко» з піднятою підвіскою та темними тонованими вікнами. Він простягнув руку й відчинив двері з боку водія. На сидінні сидів чоловік, який дивився на нього.

Мосс хитнувся назад, навівши гвинтівку. Обличчя чоловіка було в крові. Він сухо ворухнув губами.

- Agua, cuate, — вимовив він. - Agua, por dios.*

У нього на колінах лежав автомат «Ейч-н-Кей» з коротким стволом і чорним нейлоновим ременем через плече, і Мосс простягнув руку, взяв його та відступив назад.

- Agua, — сказав чоловік. - Por dios.

- У мене немає води.

- Agua.

Мосс залишив двері відчиненими, перекинув «Ейч-н-Кей» через плече й відійшов. Чоловік стежив за ним поглядом. Мосс обійшов пікап з переднього боку й відчинив двері з іншого боку. Він підняв засувку й відкинув сидіння вперед. Вантажний відсік ззаду був накритий металізованим сріблястим брезентом. Він відсунув його. Там лежав вантаж пакунків розміром з цеглину, кожен з яких був загорнутий у поліетилен. Не відриваючи погляду від чоловіка, він дістав ніж і зробив надріз на одному з пакунків. Звідти посипався звільнений коричневий порошок. Він змочив вказівний палець, занурив його в порошок і понюхав. Потім він витер палець об джинси, натягнув брезент назад на пакунки, відступив і знову оглянув місцевість. Нічого. Він відійшов від пікапа, зупинився й оглянув у бінокль невисокі пагорби. Лавовий хребет. Рівнину на півдні. Він дістав носовичок, повернувся й витер усе, до чого торкався. Ручку дверей, засувку сидіння, брезент і поліетиленовий пакет. Він обійшов пікап з іншого боку й там теж усе витер. Він намагався згадати, до чого ще міг доторкнутися. Він повернувся до першого пікапу, відкрив двері за допомогою хусточки і заглянув всередину. Він відкрив бардачок і знову закрив його. Він роздивився мертвого чоловіка за кермом. Він залишив дверці відчиненими й обійшов автомобіль до водійського боку. Двері були вкриті кульовими отворами. Лобове скло теж. Малий калібр. Шість міліметрів. Можливо, картеч номер 4. Судячи з розкиду. Він відчинив двері й натиснув кнопку склопідйомника, але запалювання не було увімкнено. Він зачинив двері й стояв, розглядаючи невисокі пагорби

Він сів навпочіпки, зняв гвинтівку з плеча, поклав її на траву, взяв «Ейч-н-Кей» і відсунув подавач патронів тильною стороною долоні. У патроннику був набій, але в магазині їх залишилося лише два. Він понюхав дуло зброї. Він від’єднав магазин, перекинув гвинтівку через одне плече, а автомат — через інше, підійшов до «Бронко» і підняв магазин, щоб чоловік його побачив.

- Otra, — сказав він. - Otra.

Чоловік кивнув.

- En mi bolsa.*

- Ви розмовляєте англійською?

Він не відповів. Він намагався жестикулювати підборіддям. Мосс побачив два магазини, що стирчали з полотняної кишені куртки, яку той мав на собі. Він простягнув руку в кабіну, дістав їх і відступив назад. Запах крові та фекалій. Він вставив один із повних магазинів у автомат, а інші два поклав у кишеню.

- Agua, cuate, — промовив чоловік.

Мосс оглянув околиці.

- Я вже казав, — відповів він. - У мене немає води.

- La puerta, — сказав чоловік.

Мосс подивився на нього.

- La puerta. Hay lobos.

- Там немає lobos.

- Sí, sí. Lobos. Leones.*

Мосс зачинив двері ліктем.

Він повернувся до першого пікапу й став розглядати відчинені двері з боку пасажира. На дверях не було слідів від куль, але на сидінні була кров. Ключ все ще був у замку запалювання, і він простягнув руку, повернув його, а потім натиснув кнопку підйомника вікна. Скло повільно піднялося з паза. У ньому було дві кульові дірки, а на внутрішній стороні скла — дрібні бризки засохлої крові. Він стояв там, розмірковуючи над цим. Він подивився на землю. Плями крові на глині. Кров у траві. Він подивився вниз по дорозі на південь через кальдеру* назад, тим шляхом, яким приїхав пікап. Мав бути останній, хто залишився живим. І це був не той cuate у «Бронко», що благав про воду.

Він вийшов на заплаву й обійшов широким колом, щоб побачити, де на сонці проступають сліди від шин у рідкій траві. Він знайшов сліди за сто футів на південь. Він знайшов слід чоловіка й пішов за ним, аж поки не натрапив на кров у траві. Потім — ще більше крові.

- Далеко не зайдете, — мовив він. — Може, вам так здається. Але це не так.

Він зовсім залишив колію і попрямував до найвищої оглядової точки, тримаючи під пахвою «Ейч-н-Кей» зі знятим запобіжником. Він оглянув місцевість на південь у бінокль. Нічого. Він стояв, погладжуючи ікло кабана на грудях сорочки.

- Саме зараз, — промовив він, — ховаєтеся десь у затінку, стежачи за своїм відступом. І шанси, що я побачу вас, перш ніж ви побачите мене, настільки близькі до нуля, наскільки це взагалі можливо, не впавши.

Він присів навпочіпки, спершись ліктями на коліна, і, дивлячись у бінокль, оглянув скелі вгорі долини. Він сів, схрестивши ноги, і ще раз повільніше оглянув місцевість, а потім опустив бінокль і просто сидів.

- Не дайте, — сказав він собі, — щоб вам відстрелили вашу тупу дупу. Не робіть цього.

Він обернувся й подивився на сонце. Була приблизно одинадцята година. Ми навіть не знаємо, чи все це сталося минулої ночі. Можливо, це було дві ночі тому. А може, навіть три.

Або ж це могло статися минулої ночі

Подув легкий вітерець. Він зсунув капелюх назад, витер чоло банданою і знову засунув її в задню кишеню джинсів. Він поглянув через кальдеру на невисокий скелястий хребет на східному периметрі.

- Ніхто з поранених не піднімається вгору, — сказав він. — Такого просто не буває.

Підйом на вершину хребта виявився важким, і коли він туди дістався, вже був майже полудень. Далеко на півночі він міг розгледіти силует тягача з причепом, що рухався по мерехтливому ландшафту. Десять миль. Можливо, п’ятнадцять. 90-те шоссе. Він сів, оглядаючи нову місцевість у бінокль. Тоді він зупинився.

Біля підніжжя зсуву на краю бахади* лежав невеликий шматочок чогось синього. Він довго розглядав його у бінокль. Ніщо не ворушилося. Він оглянув околиці. Потім знову подивився на нього. Минула більша частина години, перш ніж він підвівся й почав спускатися.

Мертвий чоловік лежав, притулившись до скелі, а між його ногами у траві лежав нікельований урядовий автоматичний пістолет 45-гокалібру зі зведеним курком. Він сидів, а потім зісковзнув набік. Його очі були розплющені. Наче він розглядав щось маленьке у траві. На землі була кров, і на камені за ним теж була кров. Кров ще була темно-червоною, але вона й досі перебувала в тіні від сонця. Мосс підняв пістолет, натиснув великим пальцем на запобіжник на рукоятці й спустив курок. Він сів навпочіпки і спробував витерти кров з руків'я об штанину чоловіка, але кров занадто застигла. Він підвівся, засунув пістолет за ремінь на попереку, відсунув капелюх і витер піт з чола рукавом сорочки. Він обернувся і стояв, оглядаючи околиці. Біля коліна мерця стояла важка шкіряна валіза для документів, і Мосс абсолютно точно знав, що в ній, і його охопив страх, який він навіть не міг зрозуміти.

Коли він нарешті підняв її, то просто відійшов на кілька кроків, сів у траві, зняв гвинтівку з плеча й поклав її поруч. Він сидів, розставивши ноги, тримаючи «Ейч-н-Кей» на колінах, а валіза стояла між його колінами. Потім він розстебнув два ремені, відімкнув латунну застібку, підняв накривку і відкинув її назад.

Валіза була заповнена стодоларовими купюрами. Вони лежали в пачках, скріплених банківською стрічкою, на кожній з яких був штамп із номіналом 10 000 доларів. Він не знав, скільки це загалом склало, але мав досить чітке уявлення. Він сидів, дивлячись на це, а потім опустив накривку і сидів, схиливши голову. Усе його життя лежало перед ним. День за днем від світанку до темряви, аж до самої смерті. Усе це зводилося до сорока фунтів* паперу в шкіряному ранці.

Він підняв голову й оглянув бахаду. Легкий вітерець з півночі. Прохолодно. Сонячно. Перша година дня. Він подивився на чоловіка, що лежав мертвим у траві. Його добротні крокодилячі чоботи, які наповнилися кров’ю, стали чорними. Кінець його життя. Тут, у цьому місці. Віддалені гори на півдні. Вітер у траві. Тиша. Він закрив валізу, затягнув ремені, застебнув їх, підвівся, взяв гвинтівку на плече, потім підняв валізу і автомат, орієнтуючись за своєю тінню, рушив у дорогу.

Він думав, що знає, як дістатися до свого пікапу, і також думав про блукання пустелею в темряві. У цих краях мешкали гримучі змії Мохаве, і якщо його вночі тут укусять, він, швидше за все, приєднається до інших членів групи, а валіза для документів та її вміст перейде до якогось іншого власника. На противагу цим міркуванням стояла проблема перетину відкритої місцевості серед білого дня пішки з повністю автоматичною зброєю, перекинутою через одне плече, та з валізою, що містила кілька мільйонів доларів. Поза всім цим була абсолютна впевненість, що хтось прийде шукати гроші. Можливо, навіть кілька людей.

Він думав про те, щоб повернутися і взяти дробовик з барабанним магазином. Він був переконаним прихильником дробовиків. Він навіть думав залишити автомат. Володіння ним вважалося кримінальним злочином.

Він нічого не залишив і не повернувся до пікапів. Він рушив через край, скорочуючи шлях крізь прогалини у вулканічних хребтах і перетинаючи рівнину або горбисту місцевість між ними. Нарешті під вечір він дістався до дороги до ранчо, якою спускався того ранку так давно в темряві. Потім, приблизно за милю, він дійшов до пікапу.

Він відчинив двері й поставив гвинтівку на підлогу. Він обійшов авто, відчинив двері водія, натиснув на важіль, посунув сидіння вперед і поклав валізу та автомат за ним. Він поклав пістолет і бінокль на сидіння, сів у автомобіль, відсунув сидіння назад настільки, наскільки це було можливо, і вставив ключ у замок запалювання. Потім він зняв капелюх, відкинувся на спинку, просто притулив голову до холодного скла за спиною і заплющив очі.

Коли він доїхав до шосе, то зменшив швидкість, проїхав із гуркотом по гратам скотарської охорони,* а потім виїхав на асфальт і увімкнув фари. Він рухався на захід, у бік Сандерсона, і дотримувався швидкісного обмеження на кожній милі шляху. Він зупинився на заправці на східній околиці міста, щоб купити цигарки та випити води, а потім поїхав до «Дезерт Ейр», зупинився перед трейлером і вимкнув двигун. Усередині горіло світло.

- Навіть якщо ви проживете до ста років, — промовив він, — такого дня, як цей, більше не буде.

Щойно він це сказав, як одразу ж пошкодував.

Він дістав ліхтарик із бардачка, виліз із авта, взяв автомат і валізу з-за сидіння та поповз під причіп. Він лежав там на землі, дивлячись на його нижню частину. Дешева пластикова труба та фанера. Шматочки утеплювача. Він затиснув «Ейч-н-Кей» у кутку, натягнув на нього утеплювач і полежав там, замислившись. Потім він виповз назад із валізою, обтрусив пил з одягу, піднявся сходами і зайшов усередину.

Вона, розвалившись на дивані, дивилася телевізор і пила колу. Вона навіть не підвела голови.

- Третя година, — сказала вона.

- Я можу повернутися пізніше.

Вона поглянула на нього через спинку дивана і знову повернулася до телевізора.

- А що у вас в тому ранці?

- Він повний грошей.

- Ага. Це саме той день.

Він пішов на кухню й дістав пиво з холодильника.

- Можна мені ключі? — запитала вона.

- Куди ви збираєтеся?

- За цигарками.

- Цигарками?

- Так, Ллюелін. Цигарками. Я тут сиджу цілий день.

- А як щодо ціаніду? Як ми з ним впораємося?

- Просто дайте мені ключі. Я вийду на той клятий двір і покурю.

Він зробив ковток пива, повернувся до спальні, опустився на одне коліно і засунув валізу під ліжко. Потім він повернувся.

- Привіз я вам цигарки, — сказав він. — Дайте мені їх дістати.

Він залишив пиво на столику, вийшов, взяв дві пачки цигарок, бінокль і пістолет, перекинув гвинтівку через плече, зачинив дверцята пікапу і повернувся всередину. Він подав їй цигарки і повернувся до спальні.

- Де ви взяли той пістолет? — гукнула вона

- Там де взяв.

- Ви купили цю штуку?

- Ні. Я його знайшов.

Вона підвелася і сіла на дивані.

- Ллюелін?

Він повернувся.

- Що? — запитав він. - Припиніть кричати.

- Скільки ви за нього заплатили?

- Вам не треба все знати.

- Скільки?

- Я ж казав. Я його знайшов.

- Ні, ви ніколи такого не робили.

Він сів на диван, закинув ноги на столик і сьорбнув пива.

- Він не мій, — сказав він. - Я не купував пістолет.

- Вам краще і не купувати.

Вона відкрила одну з пачок цигарок, дістала одну і запалила її запальничкою.

- Де ви були увесь день?

- Їздив купувати вам цигарки.

- Я навіть не хочу знати. Я навіть не хочу знати, чим ви займалися.

Він зробив ковток пива і кивнув.

- Це підійде, — сказав він.

- Гадаю, краще навіть не знати про це.

- Якщо ви й далі будете так базікати, я відведу вас туди і відшкварю вас як слід.

- Пусті балачки.

- Просто продовжуйте.

- «Ось це вона й сказала».*

- Просто дайте мені допити це пиво. Побачимо, що вона сказала, а що не сказала.

Коли він прокинувся, на електронному годиннику на столику біля ліжка було 1:06. Він лежав, дивлячись у стелю, а різке світло ртутної лампи ззовні заливало спальню холодним блакитним світлом. Наче зимовий місяць. Або якийсь інший місяць. У цьому світлі було щось зоряне й чуже, до чого він вже встиг звикнути і що давало йому затишок. Все, що завгодно, аби тільки не спати в темряві.

Він висунув ноги з-під ковдри і сів. Він дивився на її голу спину. Її волосся на подушці. Він простягнув руку, натягнув ковдру їй на плечі, встав і пішов на кухню.

Він дістав з холодильника банку з водою, відкрутив кришку, стояв і пив у світлі відчинених дверцят холодильника. Потім він просто стояв, тримаючи банку, по склу якої краплиною стікала холодна вода, дивлячись у вікно і вниз по шосе на вогні ліхтарів. Він стояв там довго.

Повернувшись до спальні, він підняв зі підлоги труси, одягнув їх, зайшов у ванну кімнату й зачинив двері за собою. Потім він пройшов до другої спальні, витягнув валізу з-під ліжка й відкрив її.

Він сів на підлогу з валізою між ногами, занурив руки в купюри й витягнув їх. Пачки лежали в двадцять рядів. Він засунув їх назад у валізу і потрусив її об підлогу, щоб вирівняти гроші. По дванадцять. Він міг порахувати це в голові. Два мільйони чотириста. Усі купюри вже були в обігу. Він сидів і дивився на них.

- Ви маєте ставитися до цього серйозно, — сказав він. - Не можна вважати це просто удачею.

Він закрив валізу, застебнув застібки, засунув її під ліжко, підвівся і став дивитися у вікно на зірки над скелястим уступом на північ від міста. Мертва тиша. Навіть собак не чути. Але він прокинувся не через гроші.

- Ви там вже померли? — запитав він. - Ні, бляха, ви не померли.

Вона прокинулася, поки він одягався, і повернулася в ліжку, щоб подивитися на нього.

- Ллюелін?

- Так.

- Що це ви робите?

- Одягаюся.

- Куди ви йдете?

- На вулицю.

- Куди ви йдете, дитинко?

- Забув дещо зробити. Я скоро повернуся.

- Що ви збираєтеся робити?

Він відкрив шухляду, дістав пістолет 45 калібру, витягнув магазин, перевірив його, вставив назад і засунув пістолет за пояс. Він обернувся й подивився на неї.

- Я збираюся зробити дещо до біса дурне, але я все одно піду. Якщо я не повернуся, скажіть матері, що я її люблю.

- Ллюелін, ваша мати померла.

- Ну, тоді я сам їй це скажу.

Вона підвелася і сіла в ліжку.

- Ви мене до смерті лякаєте, Ллюелін. Ви вляпалися в якусь халепу?

- Ні. Лягайте спати.

- Спати?

- Я скоро повернуся.

- Хай вам грець, Ллюеліне.

Він відступив у дверний отвір і подивився на неї.

- А що, якщо я не повернуся? Це ваші останні слова?

Вона пішла за ним коридором до кухні, одягаючи халат.

Він дістав з-під раковини порожню каністру на галон і став наповнювати її під краном.

- Ви знаєте, котра зараз година? — запитала вона.

- Так. Я знаю, котра зараз година.

- Дитинко, я не хочу, щоб ви йшли. Куди ви йдете? Я не хочу, щоб ви йшли.

- Що ж, дорогенька, в цьому ми з вами однодумці, бо я теж не хочу їхати. Я повернуся. Не чекайте на мене.

Він заїхав на заправку під ліхтарями, вимкнув двигун, дістав карту з бардачка, розгорнув її на сидінні й сидів, вивчаючи її. Зрештою він позначив місце, де, на його думку, мали бути вантажівки, а потім накреслив маршрут через поле назад до воріт пасовища Харкла. У нього на вантажівці був хороший комплект всюдихідних шин і дві запасні на кузові, але це була важкопрохідна місцевість. Він сидів, дивлячись на лінію, яку накреслив. Потім він нахилився, вивчив місцевість і накреслив іншу. Потім він просто сидів, дивлячись на карту. Коли він запустив двигун і виїхав на шосе, була друга п’ятнадцять ночі, дорога була безлюдна, а радіо в пікапі в цій віддаленій місцевості мовчало — навіть статичних шумів не було від одного кінця діапазону до іншого.

Він зупинився біля воріт, вийшов, відчинив їх, проїхав крізь них, вийшов, знову зачинив їх і постояв, прислухаючись до тиші. Потім він сів у пікап і поїхав на південь по дорозі, що вела до ранчо.

Він залишив пікап на не повному приводі і їхав на другій передачі. Світло ще не зійшовшого місяця перед ним розливалося по темних пагорбах, наче світло за лаштунками в театрі. Повернувши вниз, у бік місця, де він припаркувався того ранку, на те, що, можливо, було старою колією, яка вела на схід через землі Харкла. Коли місяць таки зійшов, він висів роздутим, блідим і нерівним серед пагорбів, освітлюючи всю навколишню землю, і він вимкнув фари пікапа.

Через півгодини він припаркувався, вийшов і пішов вздовж гребеня пагорба, а потім став, оглядаючи місцевість на схід і на південь. Місяць уже зійшов. Світ занурився в синяву. Видно тіні хмар, що перетинають заплаву. Поспішають по схилах. Він сидів на скелі, схрестивши ноги перед собою. Ніяких койотів. Нічого. Заради мексиканського наркоторговця. Так. Ну що ж. Кожен є кимось.

Коли він повернувся до пікапа, він полишив колію й рухався, орієнтуючись на місяць. Він проїхав під вулканічним мисом у верхній частині долини й знову повернув на південь. У нього була чудова пам’ять на місцевість. Він проїжджав місцевість, яку раніше того дня розвідав з хребта, і знову зупинився, вийшов із авта, щоб прислухатися. Повернувшись до пікапа, він підважив пластикову кришку на внутрішньому освітленні, вийняв лампочку і поклав її в попільничку. Він сів із ліхтариком і знову вивчав карту. Коли він зупинився наступного разу, то просто вимкнув двигун і сидів із опущеним вікном. Він сидів там довгий час.

Він припаркував пікап на півмилі вище верхнього краю кальдери, дістав з підлоги пластикову каністру з водою та поклав ліхтарик у задню кишеню. Потім він взяв пістолет 45 калібру з сидіння, тихо зачинив двері, притиснувши великим пальцем кнопку засувки, розвернувся й рушив у бік пікапів.

Вони стояли так, як він їх залишив, притиснувшись до землі на пробитих шинах. Він підійшов із зарядженим пістолетом у руці. Мертва тиша. Можливо, це через місяць. Його власна тінь була більшим товариством, ніж йому хотілося б. Тут панувало неприємне відчуття. Правопорушник. Серед мертвих.

- Не робіть з себе чудернацького, — сказав він. — Ви не один із них. Поки що.

Двері «Бронко» були відчинені. Побачивши це, він опустився на одне коліно. Він поставив каністру з водою на землю.

- Ви найтупіша дупа, — сказав він собі. - Ось вам. Занадто ви дурний, щоб жити.

Він повільно обернувся, оглядаючи околиці. Єдине, що він чув, — це биття власного серця. Він підійшов до пікапа й присів біля відчинених дверей. Чоловік впав боком на приладову панель. Він досі був пристебнутий ременем безпеки. Свіжа кров усюди. Мосс дістав ліхтарик з кишені, прикрив лінзу кулаком і увімкнув його. Йому прострелили голову. Ні вовків. Ні левів. Він посвітив прикритим світлом у вантажний відсік за сидіннями. Усе зникло. Він вимкнув світло і встав. Повільно вийшов туди, де лежали інші тіла. Дробовика вже не було. Місяць уже піднявся на чверть. Світло, майже як удень. Він почувався, наче комаха у банці.

Він уже піднявся на півдороги вгору кальдерою до свого пікапа, коли щось змусило його зупинитися. Він присів, тримаючи пістолет зі зведеним курком на коліні. У місячному світлі він бачив пікап на вершині пагорба. Він поглянув трохи вбік від неї, щоб краще роздивитися. Біля неї хтось стояв. А потім вони зникли.

- В світі не існує дурня, — сказав він, — якого б ви не перевершили. Тепер ви помрете.

Він засунув пістолет за пояс і побіг риссю до лавового хребта. Десь удалині він почув, як заводиться вантажівка. На вершині пагорба запалилися фари. Він почав бігти.

Доки він дістався до скель, пікап вже був на півдорозі вниз до кальдери, а його фари коливалися на нерівній місцевості. Він шукав, за чим би сховатися. Не було часу. Він ліг долілиць, сховавши голову між передпліччями в траві, і чекав. Або вони його побачили, або ні. Він чекав. Пікап проїхав. Коли авто зникло, він підвівся і почав підійматися схилом.

На півдорозі він зупинився, всмоктуючи повітря та намагаючись прислухатися. Світло фар було десь під ним. Він не міг їх побачити. Він продовжив підйом. Через деякий час він побачив темні обриси транспортних засобів внизу. Потім пікап піднявся з кальдери з вимкненими фарами.

Він розпластався і притиснувся до скель. Прожектор пробіг по лаві й знову повернувся назад. Пікап сповільнив хід. Він чув, як двигун працює на холостому ходу. Повільний ритм розподільного вала. Великий восьмициліндровий двигун. Прожектор знову пробіг по скелях.

- Все гаразд, — сказав він собі. - Вам треба позбавитись страждань. Це буде найкраще для всіх.

Двигун трохи набрав обертів, а потім знову затих. З вихлопної труби лунав глибокий, гортанний звук. Розподільний вал, вихлопні колектори і бозна-що ще. Через деякий час авто рушило далі в темряві.

Коли він дістався до вершини хребта, він присів, дістав з-за пояса пістолет, спустив курок, засунув його назад і подивився на північ та на схід. Ніяких слідів пікапа.

- Як би вам сподобалося опинитися там, у своєму старому пікапі, намагаючись втекти від тієї штуки? — запитав він. Потім він усвідомив, що більше ніколи не побачить своє авто. - Ну що ж, — сказав він, — є багато речей, яких ви більше не побачите.

Прожектор знову увімкнувся на вершині кальдери і рушив по гребеню. Мосс лежав на животі й дивився. Той знову повернувся.

- Якби ви знали, що хтось десь тут ходить, у кого є два мільйони доларів ваших грошей, то в який момент ви б припинили його шукати?

- Саме так. Такого моменту не існує.

Він лежав і прислухався. Він не чув вантажівки. Через деякий час він підвівся і попрямував у бік далекого краю хребта. Оглядаючи місцевість. Заплава там, широка і тиха у місячному світлі. Немає можливості перетнути її, і нікуди більше йти.

- Ну, Бабба,* які у вас тепер плани?

- Зараз четверта година ранку. Ви знаєте, де ваш улюблений хлопчик?

- Знаєте що? Чому б вам просто не сісти в свій пікап, не поїхати туди і не привезти тому сучому сину трохи води?

Місяць стояв високо і був маленьким. Він не зводив очей з рівнини внизу, піднімаючись схилом.

- Наскільки ви мотивований? — запитав він.

— До дідька досить мотивований.

— Краще вам бути таким.

Він чув, як наближається пікап. Вона об’їхала виступ хребта з вимкненими фарами і почала спускатися по краю заплави у місячному світлі. Він притиснувся до скель. На додачу до інших поганих новин його думки бігли до скорпіонів та гримучих змій. Прожектор продовжував рухатися туди-сюди по поверхні хребта. Методично. Яскравий човник у темному ткацькому верстаті. Він не ворушився.

Пікап переїхав на інший бік і повернувся. Він повільно рухався на другій передачі, зупиняючись, а двигун нерівно працював. Він нахилився вперед, щоб краще його роздивитися. Кров продовжувала текти йому в око з порізу на лобі. Він навіть не знав, де його отримав. Він витер око тильною стороною долоні й витер руку об джинси. Він дістав хустку й притиснув її до голови.

- Можна попрямувати на південь, до річки.

- Так. Можна.

- Там менше відкритої місцевості.

- Менше або взагалі немає.

Він обернувся, все ще притискаючи хустку до чола. Жодної хмаринки в полі зору.

- До світанку треба десь опинитися.

- Було б добре опинитися вдома в ліжку.

Він роздивлявся блакитну заплаву там, у тиші. Величезний і захоплюючий амфітеатр. Очікування. Він уже відчував це раніше. В іншій країні. Він ніколи не думав, що це повториться.

Він чекав дуже довго. Пікап не повернувся. Він рушив на південь уздовж хребта. Він зупинився й прислухався. Ні койота, нікого.

До того часу, як він спустився на річкову рівнину, на сході неба з’явилися перші слабкі промені світла. Це була найтемніша мить цієї ночі. Рівнина тягнулася до закрутів річки, і він востаннє прислухався, а потім рушив швидкою ходою.

Це був довгий перехід, і він ще перебував за двісті ярдів від річки, коли почув пікап. Над пагорбами розлилося суворе сіре світло. Озирнувшись, він побачив хмару пилу на тлі нового обрію. До річки залишалося ще більше півмилі. У світанковій тиші звук пікапа був не страшніший за шум човна на озері. Потім він почув, як вона переключилася на нижчу передачу. Він витягнув пістолет з-за пояса, щоб не загубити його, і щодуху кинувся бігти.

Коли він знову озирнувся, то побачив, що добряча частина відстані вже скоротилася. Він все ще був за сто ярдів від річки і не знав, що його чекає, коли він туди дістанеться. Стрімка скеляста ущелина. Перші довгі промені світла пробивалися крізь щілину в горах на сході й розливалися по місцевості перед ним. Пікап палав яскравими вогнями, фарами на даху та плямами на бампері. Двигун у гонці зривався в виття, коли колеса відривалися від землі.

- Вони не будуть у вас стріляти, — сказав він. - Вони не можуть собі цього дозволити.

Довгий тріск із гвинтівки відскоками проскочив над рівниною. Він зрозумів, що той шепіт, який він почув над головою, — це куля, яка пролетіла повз і зникла в напрямку річки. Він озирнувся і побачив чоловіка, що висунувся з люка на даху: одна рука лежала на даху кабіни, а інша тримала гвинтівку вертикально.

Там, де він досяг річки, вона широким вигином виходила з каньйону і текла повз великі зарості каризової тростини*. Далі за течією вона розбивалася об скелястий обрив, а потім повертала на південь. У глибока темрява у каньйоні. Темна вода. Він кинувся у вирву, впав, перекотився, підвівся і почав спускатися довгим піщаним гребенем до річки. Він не пройшов і двадцяти футів, як зрозумів, що в нього немає на це часу. Він озирнувся раз на край каньйону, потім присів і штовхнувся вниз по схилу, тримаючи перед собою обома руками пістолет.

Він покотився і ковзнув добрячу відстань, майже заплющивши очі від пилу й піску, які він підняв, міцно притискаючи до грудей пістолет. Потім усе це припинилося, і він просто падав. Він розплющив очі. Над ним повільно обертався свіжий ранковий світ.

Він з гучним ударом врізався в гравійний берег і застогнав. Потім він котився по якійсь шорсткій траві. Він зупинився і лежав там на животі, хапаючи ротом повітря.

Пістолет загубився. Він поповз назад по прим'ятій траві, поки не знайшов його, підняв і обернувся, щоб оглянути край річкової ущелини над собою, при цьому стукаючи стволом пістолета по передпліччю, щоб струсити бруд. У нього в роті було повно піску. І в очах теж. Він побачив, як на тлі неба з’явилися двоє чоловіків, він звів курок пістолета і вистрілив у них, і вони знову зникли.

Він розумів, що в нього немає часу повзти до річки, тож просто підвівся й кинувся бігти, пробираючись крізь розгалужені гравійні мілини й спускаючись довгою піщаною косою, аж поки не дістався головного русла. Він дістав ключі та гаманець і застібнув їх у кишені сорочки. Холодний вітер, що дув з води, пахнув залізом. Він відчував його смак. Він викинув ліхтарик, спустив курок на 45-му і засунув пістолет у промежину джинсів. Потім він скинув чоботи, засунув їх за ремінь догори дном з обох боків, затягнув ремінь настільки, наскільки міг, розвернувся і пірнув у річку.

Від холоду йому перехопило подих. Він обернувся і подивився назад, у бік краю, віддуваючись і рухаючись задки завдяки сланцево-синій воді. Там нічого не було. Він розвернувся і поплив.

Течія понесла його вниз, у закрут річки, і міцно притиснула до скель. Він відштовхнувся. Над ним височіла темна, глибоко вигнута скеля, а вода у тіні була чорною і хвилястою. Коли він нарешті виплив у нижню течію і озирнувся, він побачив вантажівку, припарковану на вершині уступу, але нікого не побачив. Він перевірив, чи у нього ще є чоботи і пістолет, а потім розвернувся і почав гребти до протилежного берега.

На той час, як він, тремтячи, вибрався з річки, він опинився майже за милю від того місця, де увійшов у воду. Його шкарпетки зникли, і він босоніж побіг підтюпцем у бік заростів очерету. На похилій скелі були круглі улоговини, де в давнину люди мололи зерно. Коли він знову озирнувся, пікапа вже не було. Двоє чоловіків бігли вздовж високої кручі, вимальовуючись на тлі неба. Він уже майже дістався до очерету, коли навколо нього затріщало, пролунав гучний стукіт, а потім його відлуння з-за річки.

Йому в плече влучила дробина, і вона вжалила наче шершень. Він притиснув долоню до рани й занурився в очерет - свинцева кулька наполовину заглибилася ззаду його руки. Ліва нога постійно підгиналася, і йому було важко дихати.

Глибоко в заростях він впав на коліна і сидів там, важко дихаючи. Він розстебнув ремінь, дозволив чоботам впасти на пісок, нахилився, дістав пістолет, відклав його вбік і доторкнувся до заднього боку руки. Дробини вже не було. Він розстебнув сорочку, зняв її і обійняв себе рукою, щоб подивитися на рану. Вона мала саме таку форму, як дробина, трохи кровила, а в ній застрягли шматочки сорочки. Увесь зворотній бік його руки вже перетворився на потворний фіолетовий синець. Він віджав воду з сорочки, знову її одягнув, застебнув її, натягнув чоботи, встав і застебнув ремінь. Він підняв пістолет, вийняв з нього магазин, виштовхнув патрон із патронника, потім струснув зброю, подув у ствол і знову зібрав його. Він не знав, чи стрілятиме тепер пістолет, чи ні, але подумав, що, ймовірно, буде.

Коли він вийшов із заростей очерету на протилежному боці, він зупинився, щоб озирнутися, але очерет був заввишки тридцять футів,* і він нічого не міг розгледіти. Нижче за течією простягалася широка смуга суші та гай тополь. До того часу, як він туди дістався, на його ногах уже почали з’являтися мозолі від ходіння босоніж у мокрих чоботях. Рука набрякла й пульсувала, але кровотеча, здавалося, зупинилася, і він вийшов на сонце на гравійний намул, сів там, зняв чоботи й подивився на червоні рани на п’ятах. Щойно він сів, нога знову почала боліти.

Він розстібнув маленьку шкіряну кобуру на поясі, дістав ніж, а потім підвівся і знову зняв сорочку. Він відрізав рукави по лікті, сів, обмотав ними ноги й надів чоботи. Він поклав ніж назад у кобуру, застебнув її, підняв пістолет, встав і прислухався. Червонокрилий дрізд. Нічого.

Коли він повернувся, щоби йти, він почув дуже тихий шум пікапа на іншому березі річки. Він подивився в той бік, але там його не побачив. Він подумав, що, ймовірно, двоє чоловіків вже переправилися через річку і були десь за його спиною.

Він продовжив йти серед дерев. Стовбури були замулені після паводку, а коріння плуталося поміж каміння. Він знову зняв чоботи, щоб спробувати перейти по гравію, не залишаючи слідів, і піднявся довгим скелястим вигином у напрямку південного краю річкового каньйону, несучи чоботи, обгортки та пістолет і пильно стежачи за місцевістю внизу. Сонце було в каньйоні, і скелі, які він перетнув, висохнуть за лічені хвилини. На уступі біля краю він зупинився і ліг на живіт, поставивши чоботи поруч з собою в траві. До вершини залишалося ще лише десять хвилин, але він не думав, що має ці десять хвилин. На протилежному березі річки з-за скель злетів яструб, видаючи пронизливий свист. Він зачекав. За мить з очерету вище за течією вийшов чоловік, зупинився й завмер. У нього в руках був автомат. Другий чоловік з’явився нижче за ним. Вони обмінялися поглядами, а потім рушили далі.

Вони пройшли повз під ним, і він дивився, як вони зникають з поля зору вниз за течією. Він навіть не думав про них. Він думав про свою вантажівку. Коли в понеділок о дев’ятій ранку відкриється суд, хтось подзвонить туди і за номером автомобіля, дізнається його ім’я та адресу. До цього залишалося ще близько двадцяти чотирьох годин. До того часу вони дізнаються, хто він, і ніколи не припинять його розшукувати. Ніколи — означає ніколи.

Він мав брата у Каліфорнії, і що він повинен йому сказати? «Артуре, туди до вас їдуть кілька кентів, які мають намір затиснути ваші яйця у губках шестидюймових верстатних лещат і почати крутити ручку по чверті обороту за раз, незалежно від того, чи знаєте ви, де я, чи ні. Вам, мабуть, варто подумати про переїзд до Китаю».

Він сів, обмотав ноги, надів чоботи, встав і рушив останньою ділянкою каньйону до його краю. Там, де він вийшов на вершину, краєвид розкинувся абсолютно рівним, простягаючись на південь і на схід. Червона земля і креозот. Гори на далекому і середньому плані. Там нічого не було. Мерехтіння від спеки. Він засунув пістолет за пояс, ще раз поглянув на річку, а потім рушив на схід. До Ленгтрі у Тексасі, було тридцять миль по прямій. Можливо, менше. Десять годин. Дванадцять. Ноги вже боліли. Боліла нога. Груди. Рука. Річка залишилася позаду. А він навіть не напився.

ІІ

Я не знаю, чи робота в правоохоронних органах зараз більш небезпечна, ніж була раніше, чи ні. Я пам’ятаю, коли я тільки-но обійняв посаду, десь траплялася бійка, йшов її розбороняти, а вони пропонували битися. І іноді доводилося йти їм назустріч. Вони не хотіли йти на інші умови. І краще було не програвати. Тепер такого вже не так часто можна побачити, але, можливо, ви бачите й гірше. Одного разу один чоловік націлив на мене пістолет, і так сталося, що я схопив його саме в той момент, коли він збирався вистрілити, і курок пробив м’яку частину мого великого пальця. Ви можете побачити там слід від цього. Але той чоловік аж ніяк не мав наміру мене вбити. Кілька років тому — а й то не так давно — я їхав вночі однією з тих маленьких двосмугових асфальтованих доріг і натрапив на пікап, на кузові якого сиділи двоє кентів. Вони люб’язно поблимали фарами, і я трохи від’їхав назад, але на пікапі були номери Коавіла,* і я подумав: «Ну, мені треба зупинити цих кентів і подивитися». Тож я увімкнув проблискові маячки, і щойно я це зробив, як побачив, що бічне вікно ззаду кабіни відчинилося, і хтось простягнув дробовик крізь вікно до кента, що сидів на кузові пікапа. Я вам відразу скажу: я натиснув на гальма обома ногами. Мене понесло вбік, туди, де світло зникло в чагарниках, але останнє, що я побачив на кузові вантажівки, — це кент, який притискав дробовик до плеча. Я впав на сидіння, і тільки-но впав, як на мене посипалося лобове скло тими крихітними шматочками, на які воно розбилося. Я все ще тримав одну ногу на гальмі і відчував, як патрульник ковзає вниз у канаву біля дороги, і я думав, що він перевернеться, але цього не сталося. Авто просто наповнилося брудом. Кент ще двічі вистрілив у мене і вибив усе скло з одного боку патрульника, а до того часу я вже зупинився і лежав на сидінні, дістав пістолет, і почув, як той пікап від’їжджає, і я підвівся та вистрілив кілька разів у задні фари, але вони вже були далеко.

Суть у тому, що ви не знаєте, на що натрапите, коли зупиняєте когось. Виїжджаєте на шосе. Підходите до машини і не знаєте, що там можете знайти. Я довго сидів у тому патрульнику. Двигун заглох, але фари все ще горіли. Салон був повний скла та бруду. Я вийшов, м'яко струсив з себе бруд, повернувся всередину і просто сидів там. Просто спокійно збирався з думками. Двірники висіли на приладовій панелі. Я вимкнув фари і просто сидів там. Коли затримуєте когось, хто насправді нападає на правоохоронця і відкриває вогонь, ви маєте справу з дуже серйозними людьми. Я більше ніколи не бачив тієї вантажівки. Ніхто інший теж не бачив. Або принаймні тих номерів. Можливо, мені слід було погнатися за нею. Або хоча б спробувати. Не знаю. Я поїхав назад до Сандерсона, зупинився біля кафе, і скажу вам: люди звідусіль з’їжджалися, щоб подивитися на той патрульний автомобіль. Він був продірявлений наскрізь. Виглядав, як авто Бонні та Клайда. А на мені не було жодної подряпини. Навіть від усього того скла. Мене за це теж критикували. За те, що я там припаркувався. Казали, що я вихвалявся. Ну, може, й так. Але мені теж потрібна була та чашка кави, скажу я вам.

Я щоранку читаю газети. Мабуть, здебільшого просто щоб спробувати з’ясувати, що може чекати на нас. Не те щоб мені особливо вдавалося цьому запобігти. Стає дедалі важче. Нещодавно тут зіткнулися двоє хлопців: один із Каліфорнії, а інший — із Флориди. І вони зустрілися десь посередині. А потім вони вирушили разом подорожувати по країні, вбиваючи людей. Я забув, скільки вони вбили. Яка ймовірність такого? Ці двоє ніколи раніше не бачили один одного. Таких не може бути багато. Я так не думаю. Ну, ми не знаємо. Ось днями була жінка, яка кинула своє немовля у сміттєвий прес. Хто б міг подумати про таке? Моя дружина більше не читає газет. Вона, мабуть, має рацію. Як правило вона має рацію.

Белл піднявся задніми сходами будівлі суду і пройшов коридором до свого кабінету. Він розвернув крісло, сів і подивився на телефон.

- Вперед, — промовив він. — Я тут.

Пролунав дзвінок. Він простягнув руку і підняв слухавку.

- Шериф Белл, — сказав він.

Він вислухав. Він кивнув.

- Пані Дауні, я думаю, він зараз же злізе. Чому б вам не передзвонити мені трохи пізніше? Так, пані.

Він зняв капелюх, поклав його на стіл і сидів, заплющивши очі та стиснувши перенісся.

- Так, пані, — сказав він. - Так, пані. Пані Дауні, я ще не бачив так багато мертвих котів на деревах. Гадаю, він зараз же злізе, якщо ви просто залишите його в спокої. Зателефонуйте мені трохи пізніше, чуєте?

Він поклав слухавку і сидів, дивлячись на неї.

- Це все гроші, — сказав він. - Ви маєте достатньо грошей, щоб не мати розмов з людьми про котів на деревах. Ну що ж. Можливо, вам і треба.

Заверещала рація. Він підняв слухавку, натиснув кнопку і поклав ноги на стіл.

- Белл, — сказав він.

Він сидів і слухав. Він опустив ноги на підлогу і випростався.

- Візьміть ключі й зазирніть в «черепаху».* Все гаразд. Я тут.

Він барабанив пальцями по столу.

- Гаразд. Не вимикайте мигалки. Я буду там за п’ятдесят хвилин. І Торберте? Закрийте багажник.

Він і Венделл з’їхали на асфальтоване узбіччя перед поліцейським авто, припаркувалися і вийшли. Торберт вийшов і стояв біля дверей свого автомобіля.

Шериф кивнув. Він пройшов узбіччям дороги, вивчаючи сліди від шин.

- Ви це бачили, я так розумію, — промовив він.

- Таксер.

- Ну що ж, давайте подивимося.

Торберт відкрив багажник, і вони стояли, дивлячись на тіло. Передня частина сорочки чоловіка була вкрита кров’ю, що частково висохла. Усе його обличчя було в крові. Белл нахилився над багажником, дістав щось із кишені сорочки чоловіка й розгорнув це. Це був заплямований кров’ю чек за бензин із станції техобслуговування в містечку Джанкшен у Тексасі.

- Що ж, — сказав він. - Це був кінець шляху для Білла Вайріка.

- Я не перевірив, чи був у нього гаманець.

- Нічого страшного. Його немає. Це просто дурна вдача.

Він уважно розглянув дірку в лобі чоловіка.

- Схоже на 45-й калібр. Охайна. Майже як від пижоріза.*

- Що таке «пижоріз»?

- Це патрон для стрільби по мішенях. Ключі у вас?

- Таксер.

Белл закрив кришку багажника. Він озирнувся. Вантажівки, що проїжджали по міждержавній трасі, наближаючись переходили на нижчу передачу.

- Я вже поговорив з Ламаром. Сказав йому, що він зможе забрати свою машину приблизно за три дні. Я подзвонив в Остін, і вони чекатимуть на вас з самого ранку. Я не збираюся вантажити його в одну з наших машин, і йому, чорт забирай, гелікоптер точно не потрібен. Ви відженіть машину Ламара назад до Сонори, і коли закінчите, подзвоніть мені або Венделлу — хтось із нас приїде і забере вас. У вас є гроші?

- Таксер.

- Заповніть звіт так само, як і будь-який інший звіт.

- Таксер.

- Білий чоловік, близько тридцяти п'яти років, середньої статури.

- Як пишеться «Вайрік»?

- Ви не пишіть його. Ми не знаємо, як його звати.

- Таксер.

- Можливо, у нього десь є родина.

- Таксер. Шерифе?

- Так.

- Що у нас є на цього злочинця?

- Нічого. Віддайте Венделлу свої ключі, поки не забули.

- Вони в машині.

- Ну, не варто залишати ключі в машинах.

- Таксер.

- Побачимося через два дні.

- Таксер.

- Сподіваюся, цей сучий син уже в Каліфорнії.

- Таксер. Я розумію, що ви маєте на увазі.

- У мене таке відчуття, що він іще тут.

- Таксер. У мене теж таке відчуття.

- Венделл, ви готові?

Венделл нахилився і плюнув.

- Таксер, — сказав він. - Я готовий. - Він подивився на Торберта. - Якщо зупинять з цим кентом у «черепасі», просто скажіть їм, що ви нічого про це не знаєте. Скажіть їм, що хтось мав покласти його туди, поки ви пили каву.

Торберт кивнув.

- Ви з шерифом збираєтеся приїхати і витягнути мене з камери смертників?

- Якщо ми не зможемо вас витягнути, ми увійдемо туди разом з вами.

- Ви обидва не повинні так легковажно ставитися до мертвих, — сказав Белл.

— Таксер, — Венделл кивнув. — Ви маєте рацію. Можливо, колись я теж стану одним із них.

Їдучи по 90-му до повороту на Драйден, він натрапив на яструба, що лежав мертвим на дорозі. Він побачив, як пір'я коливається на вітру. Він зупинився, вийшов, повернувся назад, сів навпочіпки на своїх підборах чобіт та подивився на нього. Він підняв одне крило і дав йому знову впасти. Холодне жовте око було спрямоване прямо до блакитного склепіння над ними.

Цей був великим червонохвостим. Він підняв його за кінчик крила, відніс до канави та поклав у траву. Вони полюють на асфальті, сидячи на високих стовпах електропередач і спостерігаючи за шосе в обидва боки на багато миль. Будь-яку дрібну істоту, яка наважиться перетнути його. Наближаючись до своєї здобичі проти сонця. Без тіні. Загублені в зосередженості мисливця. Він не дозволить, щоб вантажівки переїжджали його.

Він стояв там, дивлячись упоперек на пустелю. Таку тиху. Тихий гул вітру в дротах. Високі зарості вздовж дороги. Дротяна трава та сакавіста.* Далі, в кам'яних арройос,* сліди драконів. Сирі скелясті гори затінювали пізнє сонце, а на сході мерехтлива абсциса пустельних рівнин під небом, де дощові завіси висіли темними, як сажа, вздовж усього квадранта. Той бог, який живе в тиші, очистив цю землю сіллю та попелом. Він повернувся до патрульного авта, сів у нього та рушив далі.

Коли він під'їхав до управління шерифа в Сонорі, перше, що він побачив, була жовта стрічка, натягнута через парковку. Невеликий натовп біля будівлі суду. Він вийшов і перейшов вулицю.

- Що сталося, шерифе? – хтось спитав.

- Я не знаю, — відповів Белл. — Я щойно приїхав.

Він пригнувся під стрічкою та піднявся сходами. Ламар підвів погляд, коли той постукав у двері.

- Заходьте, Еде Томе, — промовив він. — Заходьте. Ми тут огребли по повній.

Вони вийшли на газон біля будівлі суду. Деякі чоловіки пішли за ними.

- Ви продовжуйте, — сказав їм Ламар. — Нам із шерифом потрібно поговорити.

Він виглядав виснаженим. Він подивився на Белла, потім на землю. Він похитав головою та відвів погляд.

- Я грав тут у ножички, коли був хлопчиком. Прямо тут. Ці молоді люди, я думаю, навіть не знають, що це таке. Еде Томе, це клятий божевільний.

- Я вас розумію.

- У вас є щось, щоб іти далі?

- Не зовсім.

Ламар відвів погляд. Він витер очі зворотнім боком рукава.

- Скажу вам одразу. Цей сучий син ніколи не побачить і дня у суді. Якщо я його спіймаю, то він не побачить.

- Ну, спочатку нам потрібно його спіймати.

- Той хлопець був одружений.

- Я цього не знав.

- Двадцять три роки. Охайний хлопець. Чесний як кришталь. Тепер я маю піти до нього додому, перш ніж його дружина почує це по радіо.

- Я вам не заздрю. Звісно ж.

- Думаю, я звільнюся, Еде Томе.

- Хочете, щоб я пішов туди з вами?

- Ні. Але я вдячний за це. Я маю йти.

- Добре.

- У мене просто таке відчуття, що ми спостерігаємо за чимось таким, чого ніколи раніше навіть не бачили.

- У мене таке ж відчуття. Дозвольте мені зателефонувати вам сьогодні ввечері.

- Я вдячний вам.

Він спостерігав, як Ламар перетинає газон і піднімається сходами до свого кабінету.

- Сподіваюся, ви не звільнитеся, — сказав він. - Гадаю, нам знадобиться кожен з вас, кого тільки зможемо залучити.

Коли вони під'їхали до кафе, було двадцять на другу ночі. В автобусі було лише троє людей.

- Сандерсон, — оголосивв водій.

Мосс рушив уперед. Він бачив, як водій дивиться на нього в дзеркалі.

— Слухайте, — сказав він. — Як думаєте, ви могли б висадити мене біля «Дезерт Ейр»? У мене хвора нога, а я живу там, але мене нікому тут підібрати.

Водій зачинив двері.

— Так, — сказав він. — Я можу це зробити.

Коли він зайшов, вона підхопилась з дивана, підбігла і обійняла його за шию.

- Я думала, ви мертвий, – сказала вона.

- Ну, я не мертвий, тож не треба розпускати нюні.

- Не буду.

- Чому б вам не приготувати мені бекон з яєчнею, поки я прийматиму душ?

- Покажіть мені той поріз на вашій голові. Що з вами сталося? Де ваша вантажівка?

- Мені потрібно прийняти душ. Приготуйте мені щось поїсти. Мій шлунок думає, що мені перерізали горло.

Коли він вийшов з душу в одних трусах, і сів за маленький столик з ламінату на кухні, перше, що вона сказала, було:

- Що це у вас позаду руки?

- Скільки тут яєць?

- Чотири.

- У вас є ще тости?

- Ще два шматки будуть. Що це, Ллюеліне?

- Що ви хочете почути?

- Правду.

Він сьорбнув кави та почав солити яєчню.

- Ви не збираєтеся мені розповісти, так?

- Ні.

- Що сталося з вашою ногою?

- Скочив висип.

Вона намастила маслом свіжий тост, поклала його на тарілку та сіла на стілець навпроти.

- Я люблю снідати вночі, — повідомив він. - Повертає мене в мої холостяцькі часи.

- Ллюелін, що відбувається?

- Ось що відбувається, Карла Джин. Вам потрібно зібрати свої речі та бути готовою вирушати звідси, коли настане світанок. Що б ви не залишили, ви більше цього не побачите, тому, якщо хочете, не залишайте. Звідси відправляється автобус о сьомій п'ятнадцять ранку. Я хочу, щоб ви поїхали до Одеси* та чекали там, поки я вам не подзвоню.

Вона відкинулася на спинку стільця й спостерігала за ним.

- Ви хочете, щоб я поїхала до Одеси, — промовила вона.

- Все вірно.

- Ви жартуєте, так?

- Я? Ні. Я анітрохи не жартую. У нас закінчилися варення?

Вона встала, дістала варення з холодильника, поставила його на стіл і знову сіла. Він відкрутив кришку банки, вилив трохи на тост і розмазав ножем.

- Що в тому ранці, який ви принесли?

- Я ж вам казав, що було в тому ранці.

- Ви сказали, що він повний грошей.

- Ну, тоді, гадаю, що в ньому вони і є.

- Де він?

- Під ліжком у задній кімнаті.

- Під ліжком.

- Так, мем.

- Можна мені повернутися туди і подивитися?

- Ви вільна біла і вам двадцять один рік, тож я думаю, ви можете робити все, що заманеться.

- Мені ж не двадцять один.

- Ну, якою б не була.

- І ви хочете, щоб я сіла в автобус і поїхала до Одеси.

- Ви сядете в автобус і поїдете до Одеси.

- Що я маю сказати мамі?

- Ну, спробуйте стати у дверях і крикнути: «Мамо, я вдома».

- Де ваша вантажівка?

- Померла, як і всяка плоть. Ніщо не вічне.

- Як нам туди дістатися вранці?

- Покличте отуди панну Розу. Їй все одно нема чого робити.

- Що ви накоїли, Ллюеліне?

- Я пограбував банк у Форт Стоктоні.

- Ви брехливий мішок,* і ви знаєте чого.

- Якщо ви мені не вірите, то навіщо ви мене питали? Вам треба повернутися туди та зібрати свої речі. У нас є приблизно чотири години до світанку.

- Дайте мені подивитися оте на вашій руці.

- Ви ж бачили.

- Давайте я щось накладу.

- Так, здається, у шафі є якась мазь від картечі, якщо ми не закінчили. Можете піти і перестати мене дратувати? Я намагаюся їсти.

- У вас стріляли?

- Ні. Я просто сказав це, щоб вас розбурхати. Йдіть тепер.

Він перетнув річку Пекос трохи північніше Шеффілда у Тексасі, і поїхав трасою 349 на південь. Коли він під'їхав до заправки в Шеффілді, було майже темно. Довгі червоні сутінки з голубами, що перетинали шосе, прямуючи на південь до якихось цистерн на ранчо. Він розміняв у власника, зателефонував, заправив бак, повернувся і розплатився.

- Ви на своєму шляху бачили хоч який-небудь дощ? — спитав власник.

- На якому це шляху?

- Я бачив, що ви з Далласа.

Шігєр взяв решту з прилавка.

- І яке вам до цього діло, звідки я, приятелю?

- Я нічого не мав на увазі.

- Ви нічого не мали на увазі.

- Я просто хотів скоротати час.

- Гадаю, у вашому погляді селюка на речі це вважається манерами.

- Що ж, сер, я вибачився. Якщо ви не хочете прийняти мої вибачення, я не знаю, що ще можу для вас зробити.

- Скільки це коштує?

- Сер?

- Я спитав, скільки це коштує.

- Шістдесят дев'ять центів.

Шігєр розгорнув долар на прилавку. Чоловік звякнув касовим апаратом та поклав решту перед собою, як крупьє кладе фішки. Шігєр не відводив від нього очей. Чоловік відвів погляд. Він кашлянув. Шігєр відкрив зубами пластикову упаковку з обсмаженими кешью, висипав третину їх на долоню та став їсти.

- Буде ще щось? — спитав чоловік.

- Я не знаю. А буде?

- Щось не так?

- З чим?

- З будь-чим.

- Це те, про що ви мене питаєте? Щось не так з будь-чим?

Чоловік відвернувся, приклав кулак до рота та знову кашлянув. Він поглянув на Шігєра і відвів погляд. Він подивився у вікно на те, що перед крамницею. Бензоколонки та авто, що стояло там. Шігєр з'їв ще невелику жменю кешью.

- Чи буде ще щось?

- Ви вже мене про це питали.

- Ну, мені потрібно дізнатися у зв'язку з закриттям.

- Дізнатися у зв'язку з закриттям.

- Таксер.

- О котрій годині ви закриваєтесь?

- Зараз. Ми закриваємося зараз.

- Зараз це не час. О котрій годині ви закриваєтесь?

- Зазвичай, близько темряви. У темряві.

Шігєр стояв, повільно жуючи.

- Ви не розумієте, про що говорите, хіба ні?

- Сер?

- Я сказав, що ви не розумієте, про що говорите, хіба ні?

- Я говорю про закриття. Ось про що я говорю.

- О котрій годині ви лягаєте спати?

- Сер?

- Ви трохи глухуватий, еге ж? Я спитав, о котрій годині ви лягаєте спати.

- Ну. Я б сказав, приблизно о пів на десяту. Десь близько пів на десяту.

Шігєр насипав ще кешью на долоню.

- Я міг би повернутися тоді, - промовив він.

- Тоді ми будемо зачинені.

- Це добре.

- Ну і чому ви повернетеся? Ми будемо зачинені.

- Ви це говорили.

- Ну, ми будемо.

- Ви живете у тому будинку за крамницею?

- Так, я там живу.

- Ви прожили тут усе своє життя?

Власнику знадобився деякий час на відповідь.

- Це був будинок батька моєї дружини, — сказав він. - Спочатку.

- Ви одружилися з ним.

- Ми жили в Темплі, у Тексасі багато років. Виховували там сім'ю. У Темплі. Ми переїхали сюди близько чотирьох років тому.

- Ви одружилися з цим.

- Якщо вам хочеться так виразитись.

- У мене немає бажання так виражатися. Так воно і є.

- Ну, мені потрібно закритися тепер.

Шігєр висипав останні кешью на долоню, зім'яв маленький пакетик і поклав його на прилавок. Він стояв дивно прямо, жуючи.

- Здається, у вас багато запитань, — промовив власник. — Як для того, хто не хоче сказати, звідки він.

- Який найбільший програш ви коли-небудь бачили під час підкидання монети?

- Сер?

- Я спитав, який найбільший програш ви коли-небудь бачили під час підкидання монети.

- Підкидання монети?

- Підкидання монети.

- Я не знаю. Люди зазвичай не роблять ставки на підкидання монети. Зазвичай це радше як просто спроба щось вирішити.

- Яка найважливіша річ, яку ви коли-небудь бачили, була вирішена?

- Я не знаю.

Шігєр вийняв з кишені двадцятип'яти-центову монету та підкинув її, що оберталась у блакитному сяйві флуоресцентних ламп над головою. Він спіймав її та вдарив по тильній стороні передпліччя трохи вище закривавлених пов'язок.

- Називайте, — сказав він.

- Називати?

- Так.

- Заради чого?

- Просто назвіть.

- Ну, мені потрібно знати, що ми тут називаємо.

- Як це може щось змінити?

Чоловік вперше подивився в очі Шігєра. Блакитні, як лазурит. Одночасно блискучі та абсолютно непрозорі. Як мокрі камені.

- Ви маєте назвати, — сказав Шігєр. - Я не можу назвати за вас. Це було б нечесно. Це навіть було б несправедливо. Просто назвіть.

- Я нічого не ставив.

- Ні, ставили. Ви ставили це все своє життя. Ви просто не знали цього. Ви знаєте, яка дата на цій монеті?

- Ні.

- Тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмий рік. Вона подорожувала двадцять два роки, щоб дістатися сюди. І ось вона тут. І я тут. І я тримаю її в руці. І вона випадає або орел, або решка.* І ви маєте сказати. Назвіть.

- Я не знаю, що саме я виграю.

У блакитному світлі обличчя чоловіка було тонко вкрите бусинками поту. Він облизав верхню губу.

- Ви виграєте все, — сказав Шігєр. - Все.

- Ви нічого не кажете, пане.

- Називайте.

- Тоді орел.

Шігєр відкрив монету. Він злегка повернув руку, щоб чоловік побачив.

- Добре виконано, - сказав він.

Він зняв монету з зап'ястя та простягнув її.

- Навіщо вона мені?

- Візьміть її. Це ваша щаслива монета.

- Вона мені не потрібна.

- Потрібна. Беріть.

Чоловік взяв монету.

- А тепер мені треба закриватись, — сказав він.

- Не кладіть її в кишеню.

- Сер?

- Не кладіть її в кишеню.

- Куди ви хочете, щоб я її поклав?

- Не кладіть її в кишеню. Ви не зможете відрізнити її від інших.

- Гаразд.

- Будь-що може бути знаряддям,* - пояснив Шігєр. - Дрібниці. Речі, які ви навіть не помітите. Вони переходять з рук у руки. Люди не звертають уваги. А потім одного дня відбувається облік. І після цього нічого не змінюється. Ну, кажете ви. Це просто монета. Наприклад. Нічого особливого. Хіба це може бути знаряддям? Ви бачите проблему. Відокремити дію від речі. Ніби частини якогось моменту в історії можуть бути взаємозамінними з частинами якогось іншого моменту. Як таке може бути? Ну, це просто монета. Так. Це правда. Хіба ні?

Шігєр склав долоню чашечкою і наче ковшем згріб решту з прилавка на долоню, поклав її в кишеню, повернувся і вийшов за двері. Власник спостерігав, як він йде. Дивився, як він сідає в машину. Машина завелася і виїхала з гравійної стоянки на шосе на південь. Фари так і не ввімкнулися. Він поклав монету на прилавок і дивився на неї. Він поклав обидві руки на прилавок і просто стояв, схиливши голову.

Коли він приїхав до Драйдена, було близько восьмої години. Він посидів на перехресті перед крамницею комбікормів «Кондра» з вимкненими фарами та працюючим двигуном. Потім увімкнув фари та виїхав на шосе 90 на схід.

Білі позначки на узбіччі дороги, коли він їх знайшов, виглядали як позначки геодезиста, але цифр там не було, лише клиноподібні відмітки. Він відзначив пробіг на спідометрі, проїхав ще милю, потім сповільнився та звернув з шосе. Він вимкнув фари, залишив двигун працювати, вийшов, пішов, відчинив ворота та повернувся. Він проїхав через загородження для худоби, вийшов, знову зачинив ворота та стояв, слухаючи. Потім він сів у авто та поїхав розбитою колією дорогою.

Він їхав уздовж огорожі, що простягалася на південь, а «Форд» розкачувався по нерівній землі. Від огорожі залишилося лише три дроти, натягнуті на мескітові* стовпи. Приблизно за милю він виїхав на гравійну рівнину, де обличчям до нього був припаркований «Додж Рамчарджер».* Він повільно порівнявся поряд із ним та заглушив двигун.

Вікна «Рамчарджера» були настільки темно тоновані, що здавалися чорними. Шігєр відчинив двері та вийшов. Чоловік вийшов з пасажирського боку «Доджа», відкинув переднє сидіння і заліз на заднє. Шігєр обійшов автомобіль, сів і зачинив двері.

- Поїхали, - сказав він.

- Ви з ним розмовляли? — спитав водій.

- Ні.

- Він не знає, що сталося?

- Ні. Поїхали.

Вони поїхали пустелею в темряві.

- Коли ви плануєте йому сказати? — спитав водій.

- Коли я знатиму, що саме я йому розповідаю.

Коли вони під’їхали до пікапа Мосса, Шігєр нахилився вперед, щоб роздивитися його.

- Це його вантажівка?

- Ось і все. Номерних знаків немає.

- Під'їдьте туди. У вас є викрутка?

- Подивіться там у скриньці.

Шігєр вийшов з викруткою, підійшов до пікапа та відчинив двері. Він зірвав алюмінієву пластинку заводської реєстрації з заклепок всередині дверей, поклав її в кишеню, повернувся, сів і поклав викрутку назад у бардачок.

- Хто порізав шини? — спитав він.

- Це не ми.

Шігєр кивнув.

- Поїхали, — сказав він.

Вони припаркувалися на деякій відстані від пікапів і пішли вниз, щоб подивитися на них. Шігєр довго стояв там. На барріалі було холодно, а він був без куртки, але, здавалося, не помічав цього. Двоє інших чоловіків стояли й чекали. У нього в руці був ліхтарик, він увімкнув його та пройшовся між пікапами, розглядаючи тіла. Двоє чоловіків йшли за ним на невеликій відстані.

- Чий собака? — спитав Шігєр.

- Ми не знаємо.

Він стояв, дивлячись на мертвого чоловіка, що згорбився упоперек на консолі «Бронко». Він посвітив у вантажний відсік за сидіннями.

- Де коробка?* — спитав він.

- Вона у автівці. Вона вам потрібна?

- Можете щось з неї дістати?

- Ні.

- Нічого?

- Жодного сигналу.

Шігєр пильно розглядав мертвого чоловіка. Він штовхнув його ліхтариком.

- Дозріли деякі петунії,* — сказав один із чоловіків.

Шігєр не відповів. Він задки відступив від пікапа і стояв, дивлячись на бахаду в місячному світлі. Мертва тиша. Чоловік у «Бронко» не був мертвий три дні тому чи біля того. Він витягнув пістолет з-за пояса штанів, розвернувся до двох чоловіків, швидко вистрілив кожному в голову та засунув пістолет назад за пояс. Другий чоловік навіть трохи повернувся, щоб подивитися на першого, коли той падав. Шігєр став між ними, нахилився, зняв плечову кобуру з другого чоловіка, вихитав з неї дев'яти міліметровий «Глок», який той носив із собою, повернувся до авта, сів, завів його, розвернувся заднім ходом і виїхав з кальдери назад до шосе.

ІІІ

Я не знаю, чи правоохоронні органи отримують від нових технологій аж таку велику користь. Прилади, які потрапляють до нас, потрапляють і до них. І не те щоб можна було повернутися назад. Або щоб хтось взагалі хотів цього. Раніше у нас були старі рації «Моторола». Уже кілька років ми користуємося високочастотним зв’язком. Та деякі речі не змінилися. Здоровий глузд не змінився. Іноді я кажу своїм заступникам просто слідувати за крихтами.* Мені досі подобаються старі «Кольти». 44-40 калібру. Якщо це його не зупинить, краще кинути зброю і тікати. Мені подобається старий «Вінчестер» моделі 97. Мені подобається, що в нього є курок. Мені не подобається, коли доводиться відшукувати запобіжник на зброї. Звісно, є й гірші речі. Цьому моєму патрульнику вже сім років. У ньому стоїть 454 двигун.* Такий двигун уже ніде не дістанеш. Я проїхався на одному з нових. Він не випередив би навіть товстуна. Я сказав тому чоловікові, що думаю, залишитися із тим, що маю. Це не завжди хороша політика. Але й не завжди погана.

А ось щодо іншого я не знаю. Люди дуже часто запитують мене про це. Не можу сказати, що я б взагалі виключав би таке. Та це не те, що я хотів би побачити знову. Бути свідком. Ті, хто насправді мав би бути присутнім на страті, туди ніколи не підуть. Я впевнений в цьому. Такі речі запам'ятовуються. Люди не знали, у що вдягнутися. Один чи двоє прийшли убрані в чорне, що, мабуть, було нормально. Деякі чоловіки прийшли просто в сорочках, і це мене трохи дратувало. Не впевнений, що можу пояснити, чому.

Проте вони, здавалося, знали, що робили, і це мене дивувало. Більшість із тих, кого я знав, ніколи раніше не були на страті. Коли все закінчилося і було затягнуто завісу навколо газової камери, де він сидів, згорбившись, люди просто встали й потягнулися до виходу. Наче з церкви чи ще звідкись. Це просто здавалося своєрідно дивним. Ну, це й було дивним. Мушу сказати, що це, мабуть, був найбільш незвичайний день у моєму житті.

Досить багато людей не вірили в це. Навіть ті, хто працював у камері смертників. Ви б здивувалися. Думаю, деякі з них колись вірили. Ви бачите когось щодня, іноді роками, а потім одного дня ведеш цю людину коридором і страчуєш її. Ну що ж. Це позбавить зубоскальства практично будь-кого. Мені байдуже, хто це. І, звісно, деякі з тих хлопців були не дуже розумними. Капелан Пікетт розповів мені про одного зі своїх підопічних, який, коли їв свою останню їжу, замовив якийсь десерт, щоб там не було. А коли настав час вирушати, Пікетт запитав його, чи не хоче він свій десерт, на що кент відповів, що залишає його на потім, коли повернеться. Я не знаю, що на це сказати. Пікетт теж не знав.

Мені ніколи не доводилося нікого вбивати, і я дуже радію цьому факту. Деякі шерифи старих часів навіть не носили зброю. Багатьом людям у це важко повірити, але це істина. Джим Скарборо ніколи її не носив. Це той молодший Джим. Гастон Бойкінс теж її не носив. Там в окрузі Команчі. Мені завжди подобалося слухати розповіді про старожилів. Я ніколи не пропускав нагоди послухати. Старовинна турбота шерифів про своїх людей дещо ослабла. Це не можна не відчути. Нігер Хоскінс з округу Бастроп знав напам’ять номери телефонів кожного в окрузі.

Якщо подумати, це досить дивно. Можливості для зловживань є практично скрізь. У Конституції Держави Тексас немає жодних вимог до шерифів. Жодної. Не існує такого поняття, як закон округу. Уявіть собі роботу, де ви маєте майже такі самі повноваження, як Бог, і до вас не висувають жодних вимог, і ви відповідаєте за дотримання неіснуючих законів, і скажіть мені, чи це дивно, чи ні. Бо я кажу, що так. Чи це працює? Так. У дев’яноста відсотках випадків. Щоб керувати хорошими людьми, потрібно дуже мало. Дуже мало. А поганими людьми взагалі неможливо керувати. Або якщо й можна, то я про це ніколи не чув.

Автобус в’їхав у Форт Стоктон за чверть до дев'ятої, і Мосс підвівся, зняв свою сумку з полиці над головою, взяв валізу для документів з сидіння і стояв, дивлячись на неї зверху вниз.

- Не сідайте з цією річчю в літак, — сказала вона. — Вас запроторять до в'язниці.

- Моя мама не виховувала нетямущих дітей.

- Коли ви мені зателефонуєте?

- Я подзвоню вам через кілька днів.

- Добре.

- Бережіть себе.

- У мене погане передчуття, Ллюелін.

- А в мене гарне. Тож вони повинні врівноважитись.

- Сподіваюся, що так.

- Я можу зателефонувати вам лише з таксофона.

- Я знаю. Подзвоніть мені.

- Подзвоню. Перестаньте про все турбуватися.

- Ллюелін?

- Що?

- Нічого.

- Що таке?

- Нічого. Просто захотілось це сказати.

- Бережіть себе.

- Ллюелін?

- Що?

- Нікому не робіть боляче. Чуєте?

Він стояв там із сумкою через плече.

- Я нічого не обіцятиму, — відповів він. — Бо саме так і отримуєш боляче.

Белл щойно підніс до рота першу виделку зі своєю вечерею, як задзвонив телефон. Він знову опустив її. Вона вже почала відсувати стілець, але він витер рот серветкою й підвівся.

- Я візьму, — буркнув він.

- Гаразд.

- Звідки, в біса, вони знають, коли ми їмо? Ми ніколи так пізно не їмо.

- Не лайтеся, — сказала вона.

Він підняв слухавку.

- Шериф Белл, — промовив він.

Він послухав деякий час. Потім відповів:

- Я доїм свою вечерю. Зустрінемося там приблизно за сорок хвилин. Просто залиште вогні на своїй машині увімкненими.

Він поклав слухавку, повернувся до свого стільця, сів, взяв серветку, поклав її собі на коліна і взяв виделку.

- Хтось повідомив про палаючу машину, — пояснив він. — Просто з цього боку Лозьєр Каньйону.

- Що ви про це думаєте?

Він похитав головою.

Він поїв. Допив решту кави.

- Поїхали зі мною, — сказав він.

- Візьму лишень пальто.

Вони звернули з дороги біля воріт, проїхали через огорожу для худоби і зупинилися позаду машини Венделла. Венделл підійшов, а Белл опустив вікно.

- Це десь за півмилі звідси, — доповів Венделл. - Просто їдьте за мною.

- Я бачу його.

- Таксер. Ще годину тому тут усе було гаразд. Люди, які сповістили про це, побачили його з дороги.

Вони припаркувалися неподалік, вийшли з авта й стояли, дивлячись на полум'я. Можна було відчути жар на обличчі. Белл обійшов автомобіль, відчинив двері й взяв дружину за руку. Вона вийшла й стала, схрестивши руки на грудях. Трохи далі стояв пікап, а біля нього у тьмяному червоному сяйві стояли двоє чоловіків. Вони по черзі кивнули і промовили:

- Шериф.

- Ми могли б привезти сосиски, — пожартувала вона.

- Так. Зефірки.

- Ви думали, що автівка може так горіти.

- Ні, не думав. Ви щось бачили?

- Ні, сер. Тільки пожежу.

- Ніхто й нічого не проїжджало?

- Ні, сер.

- Венделле, на ваш погляд, це схоже на «Форд» 1977 року?

- Може бути.

- А я б сказав, що так

- Це той кент їхав на ньому?

- Так. Даллаські номери.

- Це був не його день, правда, шерифе?

- Звісно, не його.

- Як ви думаєте, чому вони її підпалили?

- Не знаю.

Венделл повернувся і плюнув.

- Гадаю, це не те, що кент мав на думці, коли виїжджав з Далласа, еге ж?

Белл похитав головою.

- Ні, — відповів він. - Гадаю, це було якнайдалі від його думок.

Вранці, коли він прийшов у кабінет, задзвонив телефон. Торберт ще не повернувся. Він нарешті зателефонував о дев’ятій тридцять, і Белл послав Венделла за ним. Потім він сидів, поклавши ноги на стіл, і дивився на свої черевики. Він просидів так деякий час. Потім він взяв мобільний і зателефонував Венделлу.

- Де ви?

- Щойно проїхав Сандерсон Каньйон.

- Розвертайтеся і повертайтеся.

- Гаразд. А що з Торбертом?

- Зателефонуйте йому і скажіть, щоб він просто залишався на місці. Я заберу його сьогодні після обіду.

- Таксер.

- Їдьте до будинку, візьміть у Лоретти ключі від вантажівки та причепіть причіп для коней. Осідлайте мого коня та коня Лоретти, завантажте їх, і я зустріну вас там приблизно за годину.

- Таксер.

Він виключив зв’язок, встав і пішов вниз, щоб перевірити в’язницю.

Вони проїхали крізь ворота, знову їх зачинили, проїхали вздовж паркану десь із сто футів і припаркувалися. Вендел відімкнув двері причепа і вивів коней. Белл взяв поводи коня своєї дружини.

- Ви їдьте на Вінстоні, — сказав він.

- Ви впевнені?

- О, я більш ніж впевнений. Якщо з конем Лоретти щось трапиться, я вам прямо скажу, що ви, чорт забирай, точно не захочете бути тим, хто сидів на ньому.

Він вручив Венделлу одну з гвинтівок з важільним затвором, які привіз із собою, вскочив у сідло і натягнув капелюх на очі.

- Готові? — запитав він.

Вони їхали поруч.

- Ми проїхали по їхніх слідах, але все ще можна розгледіти, що це було, — сказав Белл. - Великі шини позашляховиків.

Коли вони під’їхали до авта, від нього залишився лише почорнілий каркас.

- Ви мали рацію щодо номерів, — сказав Венделл.

- Хоча щодо шин я збрехав.

- Як це?

- Я сказав, що вони ще будуть горіти.

Автомобіль стояв у чомусь, схожому на чотири калюжі дьогтю, колеса були обмотані почорнілими мотками дроту. Вони поїхали далі. Белл час від часу вказував на землю.

- Можна відрізнити денні сліди від нічних, — сказав він. - Вони їхали сюди не вмикаючи світло. Бачите, який кривий цей слід? Неначе, їм не можна було бачити настільки далеко вперед, щоб ухилитися від кущів, що виникають попереду. Або залишити трохи фарби на скелі, як отам.

У піщаній промивині він зліз з коня, пройшов туди й назад, а потім подивився в бік півдня.

- Це той самий слід від шин, що йде назад, як і той, що йшов униз. Зроблений приблизно в той самий час. Видно ламелі шин дуже чітко. У який бік вони йдуть. Я б сказав, що в кожну сторону було зроблено дві або більше поїздок.

Вендел сидів на коні, схрестивши руки на великому рогові сідла для ласо. Він нахилився і плюнув. Він подивився на південь разом із шерифом.

- Як ви гадаєте, що ми збираємося тут знайти?

— Не знаю, — відказав Белл. - Він вставив ногу в стремено, легко піднявся в сідло й погнав невеличкого коня. — Не знаю, — повторив він. — Але не можу сказати, що дуже цього чекаю.

Коли вони дісталися до вантажівки Мосса, шериф постояв, уважно її оглянув, а потім повільно об’їхав навколо. Обидві двері були відчинені.

- Хтось вирвав з дверці реєстраційну пластинку, — сказав він.

- Номер є на рамі.

- Так. Не думаю, що саме через це її забрали.

- Я знаю цю вантажівку.

- Я теж.

Венделл нахилився і погладив коня по шиї:

- Хлопця звуть Мосс.

- Так.

Белл об’їхав вантажівку ззаду, повернув коня на південь і подивився на Венделла.

- Ви знаєте, де він живе?

- Ні, сер

- Він же одружений, так?

- Гадаю, що так.

Шериф сидів і дивився на вантажівку.

- Я просто подумав, що було б дивно, якби він зник на два-три дні, а ніхто б про це й не згадав.

- Досить дивно.

Белл подивився вниз, у бік кальдери.

- Гадаю, тут сталося щось серйозне.

- Розумію вас, шерифе.

- Вважаєте, що цей хлопець наркокур'єр?

- Не знаю. Я б так не думав.

- Я б теж. Давайте спустимося туди й подивимося, що там ще за безлад.

Вони спустилися в кальдеру, тримаючи гвинтівки «Вінчестер» вертикально перед собою на рогові сідла.

- Сподіваюся, цей хлопець тут не загинув, — сказав Белл. - Він здавався цілком пристойним хлопцем, коли я бачив його раз чи два. І дружина в нього гарненька.

Вони проїхали повз тіла на землі, зупинилися, злізли з коней і відпустили поводдя. Коні нервово тупали ногами.

- Давайте відведемо коней трохи подалі, — сказав Белл. — Їм не треба це бачити.

- Таксер.

Коли він повернувся, Белл вручив йому два гаманці, які він забрав з тіл. Він поглянув у бік пікапів.

- Ці двоє мертві не так вже й давно, — промовив він.

- Звідки вони?

- З Далласа.

Він простягнув Венделлу пістолет, який підібрав, а потім сів навпочіпки і сперся на гвинтівку, яку ніс з собою.

- Цих двох розстріляли, — визначив він. - Я сказав би, що це зробив хтось з їхніх. Кент навіть не зняв запобіжник з того пістолета. Обох застрелили межі очі.

- А отой інший зброї не мав?

- Вбивця міг її забрати. А може, у нього її й не було.

- Кепсько йти ось так на перестрілку.

- Кепсько.

Вони йшли між вантажівками.

- Ці сучі діти в крові, як свині, — сказав Венделл.

Белл поглянув на нього.

- Так, — погодився Венделл. — Гадаю, слід бути обережним, коли лаєшся на мертвих.

- Я б сказав, що, як мінімум, ймовірно, не поталанить.

- Це просто зграя мексиканських наркокур'єрів.

- Були. Зараз уже ні.

- Я не зовсім розумію, про що ви.

- Я просто кажу, що ким би вони не були, зараз вони лише мерці.

- Подумаю над цим на свіжий розум.

Шериф відкинув сидіння «Бронко» і зазирнув у задню частину. Він змочив палець, притиснув його до килимка і підніс до світла.

- Була якась стара мексиканська коричнева наркота позаду в тягачі.

- Але її вже давно немає, чи ні?

- Давно немає.

Вендел присів навпочіпки й уважно роздивився землю під дверима.

- Схоже, тут на землі ще щось є. Можливо, хтось розрізав одну з упаковок. Щоб подивитися, що там усередині.

- Можливо, перевіряв якість. Готувався до обміну.

- Вони не обмінялися. Вони застрелили одне одного.

Белл кивнув.

- Можливо, там навіть не було ніяких грошей.

- Це можливо.

- Але ви в це не вірите.

Белл задумався.

- Ні, — відповів він. - Мабуть, не вірю.

- Тут сталася ще одна плутанина.

- Так, — погодився Белл. - Це щонайменше.

Він підвівся й штовхнув сидіння назад.

- Цього добропорядного громадянина теж застрелили поміж очі.

- Так.

Вони обійшли пікап. Белл вказав рукою.

- Це був автомат, ось ті прямі сліди отам.

- Схоже на те. То куди, як гадаєте, подівся водій?

- Мабуть, хтось із них лежить там у траві.

Белл дістав хустку, притиснув її до носа, нахилився, підібрав з підлоги кілька латунних гільз і подивився на номери, вибиті на дні.

- Якого калібру, шерифе?

- Дев'ять міліметрів. Пара 45 калібру AКП.*

Він кинув гільзи назад на підлогу, відступив і підняв свою гвинтівку, притулену до авта.

- Судячи з усього, хтось обстріляв цю штуку з дробовика.

- Як думаєте, ці дірки достатньо великі?

- Не думаю, що це патрони «подвійний нуль».* Більш схоже на дріб номер чотири.

- Більше дробу за ваш постріл.*

- Можна й так сказати. Якщо хочете очистити провулок, це досить непоганий спосіб.

Вендел подивився на кальдеру.

- Ну, — заключив він. - Хтось пішки забрався звідси.

- Я б сказав, що так.

- Як ви думаєте, чому койоти їх не чіпають?

Белл похитав головою.

- Не знаю, — відповів він. - Кажуть, вони не їдять мексиканців.

- А ті, що там, — не мексиканці.

- Що ж, це правда.

- Мабуть, тут було схоже на В’єтнам.

- В’єтнам, — промовив шериф.

Вони вийшли з-поміж пікапів. Белл підібрав ще кілька гільз, подивився на них і знову кинув їх. Він підібрав синій пластиковий швидкозарядник. Він стояв і оглядав місце події.

- Знаєте що, — сказав він.

- Кажіть.

- Не дуже логічно, що останній чоловік навіть не був поранений.

- Погоджуюсь.

- Чому б нам не взяти коней і не поїхати трохи далі і не оглянути околиці. Може, трохи пошукаємо сліди.

- Ми можемо це зробити.

- Скажіть, навіщо їм тут знадобився собака?

- Гадки не маю.

Коли вони знайшли мертвого чоловіка серед скель за милю на північний схід, Белл просто сидів на коні своєї дружини. Він сидів так дуже довго.

- Про що ви думаєте, шерифе?

Шериф похитав головою. Він зліз і підійшов до місця, де лежав мертвий чоловік. Він пройшовся по землі, з гвинтівкою на плечі. Він присів і розглядав траву.

- Шерифе, у нас тут ще одна страта?

- Ні, гадаю, цей помер від природних причин.

- Від природних причин?

- Природних для його роду занять.

- У нього немає зброї.

- Ні.

Вендел нахилився й плюнув.

- Хтось тут побував раніше за нас.

- Схоже на те.

- Думаєте, у нього були гроші?

- Я б сказав, що є велика ймовірність.

- То ми досі не знайшли останнього чоловіка, так?

Белл не відповів. Він підвівся й став дивитися на околиці.

- Це повний безлад, чи не так, шерифе?

- Якщо ні, то це буде безладом, поки справжнє безладдя не настане.

Вони поїхали назад через верхній край кальдери. Вони зупинили коней і подивилися вниз на вантажівку Мосса.

- То де ж, на вашу думку, зараз цей добропорядний кент? - запитав Венделл.

- Не знаю.

- Я так розумію, його місцезнаходження - одне з найважливіших завдань у вашому списку.

Шериф кивнув.

- Одне з найважливіших, - підтвердив він.

Вони поїхали назад до міста, і шериф відправив Венделла до будинку на пікапі з кіньми.

- Обов’язково постукайте у двері кухні й подякуйте Лоретті.

- Постукаю. Мені й так треба віддати їй ключі.

- Округ не платить їй за користування її конем.

- Я розумію.

Він зателефонував Торберту на мобільний.

- Я їду за вами, — сказав він. - Просто чекайте на місці.

Коли він зупинився перед відділком Ламара, поліцейська стрічка все ще була натягнута через газон біля будівлі суду. Торберт сидів на сходах. Він підвівся і підійшов до машини.

- З вами все гаразд? — запитав Белл.

- Таксер.

- Де шериф Ламар?

- Він виїхав на виклик.

Вони поїхали в бік шосе. Белл розповів заступнику про кальдеру. Торберт мовчки слухав. Він їхав, дивлячись у вікно. Через деякий час він сказав:

- Я отримав звіт з Остіна.

- Що вони кажуть?

- Майже нічого.

- З чого в нього стріляли?

- Вони не знають.

- Вони не знають?

- Ні, сер.

- Як це вони можуть не знати? Вихідного отвору ж не було.

- Так, сер. Вони це відкрито визнали.

- Відкрито визнали?

- Таксер.

- Ну, і що ж вони, в біса, сказали, Торберте?

- Вони сказали, що у нього була рана, схожа на кульове поранення великого калібру в лобі, і сказали поранення проникло на відстань приблизно двох з половиною дюймів крізь череп у лобову частку мозку, але кулі не знайшли.

- Сказали поранення.

- Таксер.

Белл виїхав на міждержавну трасу. Він побарабанив пальцями по керму. Він поглянув на свого заступника.

- Те, що ви кажете, не має сенсу, Торберте.

- Я їм так і сказав.

- А що вони відповіли?

- Вони нічого не відповіли. Вони надішлють звіт ФедЕксом.* Рентгенівські знімки та все інше. Сказали, що до ранку ви отримаєте його у своєму відділку.

Вони їхали мовчки. Через деякий час Торберт сказав:

- Уся ця історія — просто пекло у видовищах, чи не так, шерифе?

- Так, саме так.

- Скільки там загалом трупів?

- Хороше питання. Навіть не впевнений, чи я їх рахував. Вісім. Дев’ять, разом із заступником Хаскінсом.

Торберт вдивлявся у краєвид. На дорозі лягали довгі тіні.

- Хто, в біса, ці люди? — запитав він.

- Не знаю. Раніше я казав, що це ті самі, з якими нам завжди доводилося мати справу. Ті самі, з якими доводилося мати справу моєму дідусеві. Тоді вони крали худобу. А тепер вони торгують наркотиками. Але я не знаю, чи дійсно ще так. Я такий самий, як ви. Я не впевнений, що ми бачили цих людей раніше. Таких, як вони. Я навіть не знаю, що з ними робити. Якщо їх усіх убити, то в пеклі доведеться будувати додаткову прибудову.

Шігєр приїхав у «Дезерт Ейр» незадовго до полудня, припаркувався прямо під трейлером Мосса і вимкнув двигун. Він вийшов, пройшов необробленим грунтовим подвір'ям, піднявся сходами і постукав у алюмінієві двері. Він зачекав. Потім постукав ще раз. Він обернувся, став спиною до трейлера і оглянув маленький парк. Ніщо не рухалося. Навіть собаки. Він обернувся, притулив зап’ястя до замка дверей і вибив циліндр замка кобальтовим сталевим поршнем пістолета для оглушення худоби, відчинив двері, зайшов і зачинив їх за собою.

Він постояв, тримаючи в руці револьвер заступника шерифа. Він заглянув на кухню. Повернувся до спальні. Пройшов через спальню, відчинив двері ванної кімнати й зайшов до другої спальні. На підлозі валявся одяг. Двері шафи були відчинені. Він відкрив верхню шухляду комода й знову її зачинив. Засунув пістолет назад за пояс, натягнув сорочку поверх нього й повернувся на кухню.

Він відкрив холодильник, дістав пакет молока, відкрив його, понюхав і надпив. Він стояв, тримаючи пакет в одній руці й дивлячись у вікно. Він знову випив, а потім поклав пакет назад у холодильник і зачинив дверцята. Він зайшов у вітальню і сів на диван. На столику стояв цілком справний двадцятиоднодюймовий телевізор. Він дивився на своє відображення на мертво-сірому екрані.

Він підвівся, підібрав з підлоги пошту, знову сів і переглянув її. Він склав три конверти, поклав їх у кишеню сорочки, а потім підвівся й вийшов.

Він під’їхав, припаркувався перед конторою і зайшов усередину.

- Так, сер, — сказалала жінка.

- Я шукаю Ллюеліна Мосса.

Вона дивилася на нього, вивчаючи.

- Ви під'їжджали до його трейлера?

- Так, під'їжджав.

- Ну, я б сказала, що він на роботі. Ви хочете залишити повідомлення?

- Де він працює?

- Сер, я не маю права розголошувати інформацію про наших мешканців.

Шігєр оглянув маленьку контору із фанери. Він подивився на жінку.

- Де він працює?

- Сер?

- Я запитав, де він працює.

- Ви мене не почули? Ми не можемо надавати жодної інформації.

Десь пролунав звук змиву унітазу. Клацнула засувка на дверях. Шігєр знову поглянув на жінку. Потім він вийшов, сів у «Рамчарджер» і поїхав.

Він зупинився біля кафе, дістав конверти з кишені сорочки, розгорнув їх, відкрив і прочитав листи, що були всередині. Він відкрив рахунок за телефон і подивився на витрати. Там були дзвінки до Дель Ріо та Одеси.

Він зайшов, розміняв на дрібні гроші, підійшов до таксофона, набрав номер у Дель Ріо, але ніхто не відповів. Він зателефонував за номером в Одесі, і йому відповіла жінка; він запитав про Ллюеліна. Жінка сказала, що його там немає.

- Я намагався зв’язатися з ним у Сандерсоні, але не думаю, що він іще там.

Настала тиша. Потім жінка промовила:

- Я не знаю, де він знаходиться. Хто це?

Шігєр повісив слухавку, підійшов до стійки, сів і замовив чашку кави.

- Ллюелін буває тут? — запитав він.

Коли він зупинився перед гаражем, там сиділи двоє чоловіків, спиною до стіни будівлі, і їли ланч. Він зайшов усередину.

За столом сидів чоловік, пив каву і слухав радіо.

- Таксер, — сказав він.

- Я шукаю Ллюеліна.

- Його тут немає.

- О котрій ви чекаєте на нього?

- Не знаю. Він не дзвонив і нічого не повідомляв, тож ваша здогадка така ж гарна, як і моя.

Він трохи нахилив голову. Ніби хотів ще раз поглянути на Шігєра.

- Чи можу я вам чимось допомогти?

- Я так не думаю.

Надворі він став на розбитому, заляпаному мастилом тротуарі. Він подивився на двох чоловіків, що сиділи біля кінця будівлі.

- Ви не знаєте де Ллюелін?

Вони похитали головами. Шігєр сів у «Рамчарджер», рушив з місця і поїхав назад до міста.

Автобус в’їхав у Дель Ріо посеред дня, і Мосс, взявши свій багаж, зійшов з нього. Він підійшов до стоянки таксі, відчинив задні двері припаркованого там автомобіля й сів усередину.

- Відвезіть мене до мотелю, — сказав він.

Водій подивився на нього у дзеркало.

- Маєте на увазі якийсь конкретний?

- Ні. Просто якийсь недорогий.

Вони поїхали до мотелю під назвою «Трейл», і Мосс вийшов із сумкою та валізою, розрахувався з водієм і зайшов до контори.

Там сиділа жінка й дивилася телевізор. Вона підвелася й обійшла стіл.

- У вас є кімната?

- У мене їх більше ніж одна. На скільки ночей?

- Не знаю.

- Я питаю тому, що у нас є тижнева ставка. Тридцять п’ять доларів плюс долар сімдесят п’ять податків. Тридцять шість сімдесят п’ять.

- Тридцять шість сімдесят п’ять.

- Таксер.

- За тиждень.

- Таксер. За тиждень.

- Це ваша найкраща ціна?

- Таксер. На тижневий тариф знижок немає.

- Ну, тоді давайте просто подобово.

- Таксер.

Він отримав ключ, спустився до кімнати, увійшов, зачинив двері й поставив сумку з валізою на ліжко. Він затягнув штори й стояв, дивлячись крізь них на занедбане маленьке подвір'я. Мертва тиша. Він зачепив ланцюжок на дверях і сів на ліжко. Він розстібнув сумку і дістав з неї автомат, поклав його на покривало і ліг поруч.

Коли він прокинувся вже був вечір. Він лежав, дивлячись на заплямовану азбестову стелю. Він підвівся, зняв черевики та шкарпетки й оглянув бинти на п’ятах. Він зайшов у ванну, подивився на себе в дзеркало, зняв сорочку й оглянув задню частину руки. Вона була знебарвлена від плеча до ліктя. Він повернувся до кімнати й знову сів на ліжко. Він подивився на автомат, що лежав там. Через деякий час він заліз на дешевий дерев’яний стіл і, використовуючи лезо свого кишенькового ножа, почав відкручувати решітку вентиляційного каналу, встромляючи гвинти один за одним у рот. Потім він зняв решітку, поклав її на стіл, став навшпиньки й зазирнув у повітропровід.

Він відрізав шматок шнура від венеціанських жалюзі на вікні та прив’язав його кінець до валізи. Потім він відімкнув валізу, відрахував тисячу доларів, склав гроші, поклав їх у кишеню, закрив валізу, замкнув її та застібнув ремінці.

Він дістав з шафи штангу для одягу, скинув дротяні вішалки на підлогу, знову встав на комод і засунув валізу у вентиляційний канал так далеко, як тільки міг дотягнутися. Вона ледь проходила. Він взяв штангу і знову просунув її, поки не зміг ледь-ледь дотягнутися до кінця мотузки. Він поставив решітку на місце разом із шаром пилу, закрутив гвинти, зліз, пішов у ванну і прийняв душ. Коли він вийшов, то ліг на ліжко у трусах і натягнув на себе шенілову ковдру, накривши нею й автомат, що лежав поруч. Він зняв запобіжник. Потім заснув.

Коли він прокинувся, було темно. Він опустив ноги з ліжка, сів і прислухався. Він підвівся, підійшов до вікна, трохи відсунув штору й поглянув назовні. Глибокі тіні. Тиша. Нічого.

Він одягнувся, поклав автомат під матрац, зі знятим запобіжником, вирівняв покривало, сів на ліжко, підняв слухавку і викликав таксі.

Йому довелося доплатити водієві десять доларів, щоб той відвіз його через міст до Ciudad Acuña. Він блукав вулицями, заглядаючи у вітрини. Вечір був м'яким і теплим, і в маленькій тополевій алеї гракли сідали на дерева та гукали одне одного. Він зайшов у магазин взуття й розглядав екзотичні моделі — з крокодилячої, страусиної та слонової шкіри — але якість цих чобіт не йшла в жодне порівняння з «Ларрі Мейханами»,* які він носив. Він зайшов до аптеки, купив коробку бинтів, сів у парку й перев’язав свої натерті ноги. Його шкарпетки вже були в крові. На розі таксист запитав його, чи не хоче він поїхати до дівчат, але Мосс підняв руку, щоб той побачив обручку, яку він носив, і пішов собі далі.

Він поїв у ресторані з білими скатертинами та офіціантами в білих піджаках. Він замовив келих червоного вина та стейк «портерхаус». Було ще рано, і в ресторані, крім нього, нікого не було. Він потягував вино, а коли принесли стейк, розрізав його, повільно жував і розмірковував про своє життя.

Він повернувся до мотелю трохи після десятої і сидів у таксі з увімкненим двигуном, поки рахував гроші на оплату проїзду. Він передав купюри через сидіння і почав виходити, але не вийшов. Він сидів там, тримаючи руку на дверній ручці.

- Підвезіть мене до бічної сторони, — сказав він.

Водій увімкнув передачу.

- Яка кімната? — запитав він.

- Просто покатайте мене трохи. Хочу подивитися, чи є тут хтось.

Вони повільно проїхали повз його кімнату. У шторах була щілина, якої, як він був майже впевнений, він там не залишав. Важко сказати. Не так уже й важко. Таксі повільно проїхало повз. На стоянці не було жодної машини, якої там раніше не було.

- Їдьте далі, — сказав він.

Водій подивився на нього в дзеркало.

-Їдьте далі, — повторив Мосс. - Не зупиняйтеся.

- Я не хочу тут вляпатися в якусь халепу, приятелю.

- Просто їдьте далі.

- Може, я просто висаджу вас тут, і ми не будемо через це сперечатися.

- Я хочу, щоб ви відвезли мене в інший мотель.

- Давайте просто вважатимемо, що ми квити.

Мосс нахилився вперед і простягнув стодоларову купюру через сидіння.

- Ви вже вляпались у халепу, — сказав він. - Я намагаюся вас з неї витягнути. А тепер відвезіть мене до мотелю.

Водій взяв купюру, засунув її в кишеню сорочки, виїхав зі стоянки на вулицю.

Він переночував у постоялому дворі «Рамада» далі на шосе, а вранці спустився вниз, поснідав у їдальні та почитав газету. Потім він просто сидів там.

Їх не було б у кімнаті, коли прибиральниці прийшли б її прибирати.

Час виселення — одинадцята година.

Вони могли б знайти гроші й піти.

За винятком, звісно, того, що його, ймовірно, шукали щонайменше дві групи, і яка б це не була група, це була не та інша, а та інша теж не збиралася кудись подітися.

До того часу, як він підвівся, він уже розумів, що, ймовірно, доведеться когось убити. Просто він не знав, кого саме.

Він на таксі, поїхав у місто, зайшов у крамницю спортивних товарів і купив помпову рушницю «Вінчестер» 12-го калібру та коробку патронів з дробом «подвійний нуль». За потужністю вогню ця коробка патронів майже не поступалася міні «Клеймор».* Він попросив загорнути рушницю, пішов з нею під пахвою і пішов вгору по вулиці Пекан до крамниці господарчих товарів. Там він купив ножівку, плаский напилок та кілька інших речей. Плоскогубці і кусачки. Викрутку. Ліхтарик. Рулон клейкої стрічки.

Він постояв на тротуарі зі своїми покупками. Потім він розвернувся і пішов назад вулицею.

Знов прийшовши у крамницю спортивних товарів він запитав того самого продавця, чи є у нього алюмінієві стрижні для намету. Він намагався пояснити, що йому байдуже, який саме намет, йому просто потрібні стрижні.

Продавець придивився до нього.

- Який би намет це не був, — сказав він, — нам все одно доведеться замовляти стрижні спеціально для нього. Вам потрібно дізнатися виробника та номер моделі.

- Ви ж продаєте намети, правильно?

- У нас є три різні моделі.

- У якому з них найбільше каркасних стрижнів?

- Ну, мабуть, у нашому десятифутовому наметі-шатрі. У ньому можна стояти. Ну, деякі люди можуть у ньому стояти. Висота у коньку становить шість футів.

- Дайте мені один.

- Таксер.

Він приніс намет зі складу й поклав його на прилавок. Намет був у помаранчевому нейлоновому мішку. Мосс поклав рушницю та сумку з боєприпасами на прилавок, розв’язав шнурки й витягнув з мішка намет разом із стрижнями та мотузками.

- Усе на місці, — сказав продавець.

- Скільки я вам винен?

- Це сто сімдесят дев’ять плюс податок.

Він поклав дві стодоларові купюри на прилавок. Стрижні для намету лежали в окремій сумці, і він дістав її та поклав до решти своїх речей. Продавець віддав йому решту та чек, а Мосс зібрав дробовик, придбані інструменти та стрижні для намету, подякував, розвернувся й пішов.

- А що з наметом? — услід гукнув продавець.

У кімнаті він розпакував рушницю, затиснув її у відкритій шухляді і, тримаючи її рукою, відпиляв ствол прямо перед магазином. Він вирівняв зріз напилком, загладив його, а потім протер дуло вологим махровим рушником і відклав його вбік. Потім він відпиляв приклад так, щоб залишилася рукоятка пістолета, сів на ліжко і зачистив рукоятку напилком. Коли вона стала такою, як він хотів, він відсунув цівку назад, а потім знову посунув її вперед, спустив курок великим пальцем, повернув рушницю боком і подивився на неї. Обріз виглядав досить непогано. Він перевернув його, відкрив коробку з патронами й по черзі зарядив у магазин важкі вощені патрони. Він відвів затвор назад, зарядив патрон у патронник, опустив курок, а потім зарядив у магазин ще один патрон і поклав рушницю собі на коліна. Його довжина не перевищувала двох футів.

Він зателефонував до мотелю «Трейл» і попросив жінку зарезервувати для нього кімнату. Потім він засунув обріз, патрони та інструменти під матрац і знову вийшов.

Він пішов до «Вол-Марту»* і купив трохи одягу та невелику нейлонову сумку на блискавці, щоб скласти все туди. Пару джинсів, кілька сорочок і шкарпеток. По обіді він пішов на довгу прогулянку вздовж озера, взявши з собою в сумці обрізаний ствол рушниці та приклад. Він кинув ствол у воду так далеко, як тільки міг, а приклад закопав під виступом сланцю. Через пустельний чагарник віддалялися олені . Він чув, як вони фуркають, і бачив, як вони вийшли на гребінь за сто ярдів від нього й стояли, озираючись на нього. Він сидів на гравійному пляжі з порожньою сумкою, складеною на колінах, і дивився на захід сонця. Дивився, як земля ставала синьою і холодною. Скопа пролетів над озером. Потім була лише темрява.

Я став шерифом цього округу у двадцять п'ять років. Важко в це повірити. Мій батько не був правоохоронцем. Джек був моїм дідом. Ми з ним були шерифами одночасно: він у Плейноу, а я тут. Гадаю, він цим дуже пишався. Я знаю, що я пишався. Я щойно повернувся з війни. У мене було кілька медалей та інше, і, звісно, люди про це дізналися. Я вів досить активну передвиборчу кампанію. Треба було. Я намагався бути справедливим . Джек завжди казав, що коли кидаєшся брудом, втрачаєш позиції, але, думаю, в основному це просто не було в його характері. Говорити погане про когось. І мені ніколи не заважало бути таким, як він. Ми з дружиною одружені тридцять один рік. Дітей немає. Ми втратили дівчинку, але я не хочу про це говорити. Я прослужив два терміни, а потім ми переїхали до Дентона, тут у Тексасі. Джек завжди казав, що бути шерифом — одна з найкращих робіт, яку тільки можна мати, а бути колишнім шерифом — одна з найгірших. Можливо, у багатьох ділах так і є. Ми поїхали й більше не поверталися. Я займався різними справами. Я деякий час працював детективом на залізниці. На той час моя дружина не була до кінця впевнена, чи варто нам повертатися сюди. Чи варто мені балотуватися. Але вона побачила, що я цього хочу, тож ми так і зробили. Вона краща людина, ніж я, і я готовий це визнати перед будь-ким, хто захоче слухати. Не те щоб це багато про що говорило. Вона краща людина за будь-кого, кого я знаю. Крапка.

Люди думають, що знають, чого хочуть, але зазвичай це не так. Іноді, якщо їм пощастить, вони в усякому разі це отримують. А мені завжди щастило. Усе моє життя. Інакше я б тут не був. Скільки я пережив. Але той день, коли я побачив, як вона вийшла з «Керрз Меркантайла», перейшла вулицю, пройшла повз мене, я підняв перед нею капелюха і отримав у відповідь ледь помітну посмішку, — це було найбільше щастя.

Люди скаржаться на те, що з ними трапляються погані речі, яких вони не заслуговують, але рідко згадують про хороше. Про те, що вони зробили, аби заслужити добрі. Я не пригадую, щоб я коли-небудь давав доброму Господу стільки приводів посміхатися мені. Але Він це робив.

Коли Белл увійшов до кафе у вівторок вранці, тільки-но розвиднілося. Він взяв газету й пішов до свого столика в кутку. Чоловіки, повз яких він проходив біля великого столу, кивнули йому й привіталися: - Шерифе. Шерифе Офіціантка принесла йому каву, повернулася на кухню й замовила йому яєчню. Він сидів, розмішуючи каву ложкою, хоча розмішувати було нічого, бо він пив її чорною. Фотографія сина Хаскінсів була на першій шпальті остінської газети. Белл читав, похитуючи головою. Його дружині було двадцять років. Знаєте, що ви могли зробити для неї? Жодної клятої речі. Ламар ніколи не втрачав людей за двадцять з гаком років. Ось що він пам’ятатиме. Ось за що його запам’ятають.

Вона принесла йому яєчню, а він склав газету й відклав її вбік.

Він взяв Венделла з собою, і поїхав до «Дезерт Ейр», і стояв там біля дверей, поки Венделл стукав у них.

- Погляньте на замок, — зауважив Белл.

Венделл дістав свій пістолет і відчинив двері.

- Департамент шерифа, — вигукнув він.

- Тут нікого немає.

- Немає причин не бути обережним.

- Саме так. Жодних причин у світі.

Вони увійшли й зупинилися. Вендел хотів сховати пістолет у кобуру, але Белл зупинив його.

- Давайте просто дотримуватися нашої обачної процедури, — сказав він.

- Таксер.

Він підійшов, підняв з килима маленький шматок латуні й підняв його.

- Що це? — запитав Вендел.

- Циліндр із замка.

Белл провів рукою по фанері перегородки.

- Ось тут він влучив, — сказав він. Він зважив латунний циліндр на долоні й подивився на двері. - Можна зважити цю штуку, виміряти відстань і висоту падіння та обчислити швидкість.

- Сподіваюсь, ви зможете.

- Доволі непогана швидкість.

- Так, сер. Доволі непогана швидкість.

Вони пройшлись по кімнатах.

- Що скажете, шерифе?

- Гадаю, вони звідси тікали.

- Я теж так думаю.

- І, судячи з усього, похапцем.

- Ага.

Він зайшов на кухню, відкрив холодильник, зазирнув туди й знову зачинив його. Він зазирнув у морозилку.

- То коли він тут був, шерифе?

- Важко сказати. Можливо, ми його просто пропустили.

- Як думаєте, цей хлопець має хоч якесь уявлення про те, які сучі сини полюють на нього?

- Не знаю. А він мав би. Він бачив те саме, що й я, і це справило на мене враження.

- Вони вскочили у халепу, чи не так?

- Так, вскочили.

Белл повернувся до вітальні. Він сів на диван. Венделл залишився стояти у дверях. Він все ще тримав револьвер у руці.

- Про що ви думаєте? — запитав він.

Белл похитав головою. Він не поглянув угору

У середу вже половина Держави Тексас прямувала до Сандерсона. Белл сидів за своїм столиком у кафе й читав новини. Він опустив газету й підвів погляд. Перед ним стояв чоловік років тридцяти, якого він ніколи раніше не бачив. Той представився репортером газети «Сан Антоніо Лайт».

- Що це все означає, шерифе? — запитав він.

- Схоже, це нещасний випадок на полюванні.

- Нещасний випадок на полюванні?

- Так, сер.

- Як це може бути нещасним випадком? Ви потішаєтеся наді мною.

- Дозвольте мені дещо запитати.

- Гаразд.

- Минулого року до суду округу Террелл було подано дев’ятнадцять кримінальних справ. Як ви гадаєте, скільки з них не були пов’язані з наркотиками?

- Не знаю.

- Дві. А тим часом у мене округ розміром з Делавер, який просто переповнений людьми, що потребують моєї допомоги. Що ви про це думаєте?

- Не знаю.

- Я теж. А тепер мені просто треба поснідати тут. У мене попереду цілий день.

Вони з Торбертом поїхали на повноприводному пікапі Торберта. Все було так, як вони залишили. Вони припаркувалися трохи далі від пікапа Мосса і чекали.

- Вже десять, — сказав Торберт.

- Що?

- Десять. Мерців. Ми забули про старину Вайріка. Десять.

Белл кивнув.

- Наскільки нам відомо, — промовив він.

- Так, сер. Наскільки нам відомо.

Гелікоптер прилетів, прокружляв над місцем і приземлився у хмарі пилу на бахаді. Ніхто не вийшов. Вони чекали, поки пил розвіється.

Белл і Торберт дивилися, як ротор поступово зупиняється.

Агента УБН* звали МакІнтайр. Белл був з ним трохи знайомий і досить добре йому симпатизував, щоб кивнути йому на знак привітання. Він вийшов з нотатником із затискачем у руці й підійшов до них. Він був одягнений у чоботи, капелюх і полотняну куртку «Кархарт»* і виглядав цілком пристойно, доки не відкрив рота.

- Шерифе Белл, — сказав він.

- Агент МакІнтайр.

- Що це за автомобіль?

- Це пікап «Форд» 1972 року.

МакІнтайр стояв, дивлячись вниз по бахаді. Він постукав нотатником по нозі. Він подивився на Белла.

- Радий це чути, — сказав він. - Білого кольору.

- Я б сказав, що білого. Так.

- Не завадило б замінити шини.

Він підійшов і обійшов пікап. Він щось записав у свій нотатник.

Він заглянув всередину. Він відкинув сидіння вперед і заглянув у кузов.

- Хто порізав шини?

Белл стояв, засунувши руки в задні кишені. Він нахилився і сплюнув.

- Заступник шерифа Хейс* вважає, що це зробила конкуруюча група.

- Конкуруюча група.

- Так, сер.

- Я думав, що всі транспортні засоби були розстріляні.

- Так і є.

- Але не цей.

- Не цей.

МакІнтайр поглянув у бік гвинтокрила, а потім — вниз по схилу, у бік інших автівок.

- Можна мене підвезти туди?

- Звісно, можна.

Вони пішли до пікапа Торберта. Агент подивився на Белла і постукав нотатником по нозі.

- Ви не маєте наміру полегшити мені це, еге ж?

- Бляха, МакІнтайре. Я просто жартую.

Вони ходили по бахаді, оглядаючи розстріляні пікапи. МакІнтайр притиснув хустку до носа. Тіла роздулися в одязі.

- Це найжахливіше, що я коли-небудь бачив, — сказав він.

Він стояв, роблячи нотатки у своєму блокноті. Він виміряв відстані, зробив приблизний ескіз місця події та переписав номерні знаки.

- Тут не було зброї? — запитав він.

- Не так багато, як мало б бути. У нас є дві одиниці як речові докази.

- Як думаєте, скільки часу вони вже мертві?

- Чотири чи п’ять днів.

- Хтось, мабуть, втік.

Белл кивнув.

- Ще одне тіло знайшли приблизно за милю на північ від цього місця.

- У задку того «Бронко» розсипаний героїн.

- Ага.

- Мексиканський чорний дьоготь.*

Белл поглянув на Торберта. Торберт нахилився й сплюнув.

- Якщо героїн зник, і гроші зникли, то, як на мене, хтось-таки зник.

- Я б сказав, що це цілком ймовірне припущення.

МакІнтайр продовжував писати.

- Не хвилюйтеся, — сказав він. — Я знаю, що не ви цим заволоділи.

- Я не хвилююся.

МакІнтайр поправив капелюх і став дивитися на пікапи.

- Рейнджери їдуть сюди?

- Рейнджери їдуть. Або один з них. Підрозділ боротьби з наркотиками ДГБ.*

- У мене є 380-й, 45-й, 9-міліметровий «Парабеллум», 12-й калібр і 38-й Спеціальний. Ви ще щось знайшли?

- Думаю, це все.

МакІнтайр кивнув.

- Гадаю, ті, хто чекає на наркотики, вже, мабуть, зрозуміли, що їх не буде. А що з прикордонною службою?

- Наскільки я знаю, всі їдуть сюди. Ми очікуємо, що тут буде прямо-таки гамірно. Можливо, це буде навіть більша подія, ніж повінь у 65-му.

- Так.

- Що нам потрібно, так це вивезти звідси ці тіла.

Макінтайр постукав нотатником по нозі.

- Хіба це не істина, — промовив він.

- 9-міліметровий «Парабелум», — нагадав Торберт.

Белл кивнув.

- Ви повинні внести його до своїх записів.

Шігєр вловив сигнал від транспондера, перетинаючи високий проліт мосту через річку Диявола, трохи на захід від Дель Ріо. Була майже північ, і на шосе не було жодного авта. Він простягнув руку на пасажирське сидіння, повільно повернув регулятор уперед, а потім назад, прислухаючись.

У світлі фар стало видно великого птаха, що сидів на алюмінієвих перилах мосту попереду, і Шігєр натиснув кнопку, щоб опустити вікно. З озера потягнуло прохолодним повітрям. Він взяв пістолет, що лежав біля коробки, звів курок і направив його у вікно, опираючи ствол на дзеркало заднього огляду. На пістолет був встановлений глушник, припаяний до кінця ствола. Глушник був зроблений із латунних МАПП-газових* пальників, вмонтованих у балончик з лаком для волосся, а вся конструкція була набита скловолокном для утеплення дахів і пофарбована в матовий чорний колір. Він вистрілив саме в той момент, коли птах присів і розправив крила.

Він шалено блиснув у світлі фар, дуже білий, обернувся й зник у темряві. Куля влучила в перила й відскочила у ніч, а перила глухо загуділи у повітряному потоці й замовкли. Шігєр поклав пістолет на сидіння й знову підняв скло.

Мосс розрахувався з водієм, вибрався у світло перед конторкою мотелю, перекинув сумку через плече, зачинив двері таксі, розвернувся і зайшов усередину. Жінка вже була за стійкою. Він опустив сумку на підлогу й сперся на стійку. Вона виглядала трохи збентеженою.

- Привіт, — сказала вона. - Ви збираєтеся тут надовго залишитися?

- Мені потрібна інша кімната.

- Ви хочете помінятися кімнатами чи хочете ще одну, крім тієї, що у вас вже є?

- Я хочу залишити ту, що у мене є, і взяти ще одну.

- Гаразд.

- У вас є карта мотелю?

- Вона заглянула під стійку.

- Колись тут була одна якась. Зачекайте хвилинку. Гадаю, це вона.

Вона поклала на стійку стару брошуру. На ній було зображено автомобіль п’ятдесятих років, припаркований перед будівлею. Він розгорнув її, розправив і почав розглядати.

- А як щодо 142-ої?

- Можете взяти її поруч із вашою, якщо хочете. 120-та ще вільна.

- Гаразд. А як щодо 142-ої?

Вона простягнула руку і взяла ключ з дошки за спиною.

- Ви будете винні за дві ночі, — сказала вона.

Він заплатив, взяв сумку, вийшов і повернув у бік доріжки ззаду мотелю. Вона нахилилася через стійку, спостерігаючи, як він йде.

У кімнаті він сів на ліжко, розклавши карту. Він підвівся, зайшов у ванну і постояв там, притуливши вухо до стіни. Десь працював телевізор. Він повернувся, сів, розстібнув сумку, дістав обріз, відклав його вбік, а потім висипав вміст сумки на ліжко.

Він взяв викрутку, дістав стілець з-за столу, встав на нього, відкрутив решітку вентиляційного каналу, зійшов і поклав її пильною стороною вгору на дешеве покривало з шенілу. Потім він піднявся і притулив вухо до каналу. Він прислухався. Він зійшов, взяв ліхтарик і знову піднявся.

Приблизно за десять футів вниз по шахті в системі повітропроводів було розгалуження, і він міг бачити, як звідти визирає кінець валізи. Він вимкнув ліхтарик і став прислухатися. Він спробував прислухатися із заплющеними очима.

Він спустився, взяв обріз, підійшов до дверей, вимкнув світло вимикачем і постояв у темряві, дивлячись крізь штори на двір. Потім він повернувся, поклав обріз на ліжко і увімкнув ліхтарик.

Він розв’язав невеличкий нейлоновий мішок і витягнув звідти стрижні. Це були легкі алюмінієві трубки у три фути завдовжки; він з’єднав три з них і обмотав місця з’єднання клейкою стрічкою, щоб вони не роз’єдналися. Він підійшов до шафи, повернувся з трьома дротяними вішалками, сів на ліжко, відрізав гачки кусачками та обмотав їх стрічкою, з’єднавши в один гачок. Потім він прикріпив їх стрічкою до кінця жердини, встав і просунув її вниз по повітроводу.

Він вимкнув ліхтарик, кинув його на ліжко, повернувся до вікна й виглянув назовні. Чути було гудіння вантажівки, що проїжджала по шосе. Він чекав, поки вона не зникла. Кіт, який переходив двір, зупинився. Потім знову пішов далі.

Він став на стілець із ліхтариком у руці. Увімкнув світло, притулив лінзу впритул до оцинкованої металевої стінки повітропроводу, щоб приглушити промінь, просунув гак повз валізу, повернув його і розвернув назад. Гачок зачепився, злегка повернув валізу, а потім знову зісковзнув. Після кількох спроб йому вдалося зачепити її за один із ременів, і він тихо тягнув її по повітропроводу, перебираючи руками крізь пил, доки не зміг прибрати жердину й дотягнутися до валізи.

Він спустився, сів на ліжко, витер пил з валізи, розстебнув застібку та ремінці, відкрив її й подивився на пачки банкнот. Він дістав одну із них із валізи й погортав її. Потім він поклав її назад, розв’язав шнурок, який прив’язував до ремінця, вимкнув ліхтарик і сидів, прислухаючись. Він встав і засунув жердину в повітропровід, потім поставив на місце решітку і зібрав свої інструменти. Він поклав ключ на стіл, поклав обріз та інструменти в сумку, взяв її та валізу і вийшов за двері, залишивши все так, як було.

Шігєр повільно їхав уздовж ряду кімнат мотелю з опущеним вікном і приймачем на колінах. Він розвернувся в кінці парковки і повернувся назад. Він уповільнив хід, зупинився, увімкнув задню передачу на «Рамчарджері», трохи від’їхав назад по асфальту і знову зупинився. Зрештою він об’їхав навкруги до контори, припаркувався і зайшов усередину.

Годинник на стіні контори мотелю показував дванадцять сорок дві. Телевізор був увімкнений, і жінка виглядала так, ніби щойно прокинулася.

- Так, сер, — промовила вона. - Чим можу допомогти?

Він вийшов з контори, тримаючи ключ у кишені сорочки, сів у «Рамчарджер», об’їхав будівлю з боку, припаркувався, вийшов і пішов до кімнати, несучи сумку з приймачем та зброєю всередині. У кімнаті він кинув сумку на ліжко, зняв чоботи і вийшов назовні з приймачем, акумуляторним блоком та дробовиком з пікапу. Дробовиком був автоматичний «Ремінгтон» 12-го калібру з пластиковим військовим прикладом та антикорозійним покриттям. На ньому був встановлений саморобний глушник довжиною в цілий фут і товщиною з пивну банку. Він пройшов по веранді в шкарпетках повз кімнати, прислухаючись до сигналу.

Він повернувся до кімнати й став у відчинених дверях під мертво-білим світлом ліхтаря з парковки. Зайшов у ванну й увімкнув там світло. Оглянув кімнату й придивився, де що лежить. Він визначив, де розташовані вимикачі світла. Потім він постояв у кімнаті, ще раз оглядаючи все навколо. Він сів, надів чоботи, взяв балон зі стиснутим повітрям, перекинув його через плече, підхопив пістолет, що гойдався на гумовому шлангу, і вийшов назовні.

Він постояв біля дверей, прислухаючись. Потім він вибив циліндр замка з пневматичного пістолета і вибив двері ногою.

Мексиканець у зеленій гуаябері* сів на ліжку й потягнувся за невеликим автоматом, що лежав поруч. Шігєр вистрілив у нього тричі так швидко, що це пролунало як один довгий постріл, і більша частина його тулуба розлетілася по спинці ліжка та стіні за нею. Дробовик видав дивний глибокий хрипкий звук. Наче хтось кашляє у бочку. Він увімкнув світло, вийшов за двері і став спиною до зовнішньої стіни. Він швидко зазирнув усередину ще раз. Двері ванної були зачинені. Тепер вона була відчинена. Він увійшов у кімнату, вистрілив двічі крізь відчинені двері та ще раз крізь стіну, а потім знову вийшов. У кінці будівлі загорілося світло. Шігєр зачекав. Потім він ще раз зазирнув у кімнату. Двері були рознесені на шматки фанери, що висіли на завісах, а по рожевій плитці ванної кімнати текла тонкою цівкою кров.

Він вступив у дверний отвір і вистрілив ще двічі через стіну ванної, а потім увійшов, тримаючи рушницю на рівні пояса. Чоловік лежав, притулившись до ванни, тримаючи в руках АК-47. Він отримав поранення в груди та шию і сильно кровоточив.

- No me mate, — прохрипів він. - No me mate.*

Шігєр відступив назад, щоб уникнути бризок керамічної крихти з ванни, і вистрілив йому в обличчя.

Він вийшов з кімнати і постояв на тротуарі. Там нікого не було. Він повернувся всередину й обшукав кімнату. Він заглянув у шафу, заглянув під ліжко й висунув усі шухляди на підлогу. Він заглянув у ванну. Пістолет-кулемет «Ейч-н-Kей» Мосса лежав на умивальнику. Він залишив його там. Він потер ногами по килиму туди-сюди, щоб стерти кров з підошов чобіт, і стояв, оглядаючи кімнату. Тоді його погляд впав на вентиляційний повітропровід.

Він взяв лампу біля ліжка, різким рухом висмикнув шнур, виліз на комод, проломив решітку металевим днищем лампи, витягнув її та зазирнув усередину. У пилу він побачив сліди від волочіння. Він зліз і залишився стояти там. На сорочці у нього були плями крові та бруду зі стіни, тож він зняв сорочку, повернувся у ванну, обмився та витерся одним із рушників. Потім він змочив рушник, витер ним черевики, знову склав рушник і витер ним штанини джинсів. Він підняв гвинтівку, повернувся до кімнати з оголеним торсом, стискаючи сорочку в кулаці. Він ще раз витер підошви черевиків об килим, востаннє оглянув кімнату і вийшов.

Коли Белл увійшов до кабінету, Торберт підвів погляд від свого столу, а потім підвівся, підійшов до нього і поклав перед ним папір.

- Це воно? — запитав Белл.

- Таксер.

Белл відкинувся на спинку крісла, щоб прочитати, повільно постукуючи вказівним пальцем по нижній губі. Через деякий час він поклав звіт.

- Я знаю, що тут сталося, — сказав він, не дивлячись на Торберта.

- Добре.

- Ви коли-небудь були на бойні?

- Таксер. Вважаю, що так.

- Ви б знали, якби були там.

- Гадаю, я був там раз, коли був дитиною.

- Дивне місце, щоб водити туди дитину.

- Думаю, я пішов сам. Прокрався туди.

- Як вони вбивали бичків?

- У них був молотобоєць, що сидів верхи на жолобі, і вони пропускали худобу по одній, а він бив їх по голові кувалдою. Він робив це цілий день.

- Звучить цілком правильно. Тепер так вже не роблять. Вони використовують пневматичний пістолет, який вистрілює сталевий болт. Просто вистрілює його приблизно ось настільки. Вони приставляють цю штуку між очей бичка, натискають на курок — і він падає. Все відбувається миттєво.

Торберт стояв біля кута столу Белла. Він хвилину чекав, поки шериф продовжить, але шериф не продовжив. Торберт стояв там. Потім він відвернув погляд.

- Краще б ви мені цього не розповідали, — промовив він.

- Я знаю, — відказав Белл. - Я знав, що ви скажете, ще до того, як ви це сказали.

Мосс в’їхав до Ігл Пасса за чверть до другої ночі. Більшу частину дороги він проспав на задньому сидінні таксі й прокинувся лише тоді, коли авто сповільнило хід, з’їжджаючи з шосе на вулицю Мейн. Він спостерігав, як блідо-білі кулі вуличних ліхтарів пролітали вздовж верхнього краю вікна.

Потім він підвівся.

— Ви їдете через річку? — запитав водій.

- Ні. Просто відвезіть мене до центру.

- Ви вже в центрі.

Мосс нахилився вперед, спершись ліктями на спинку сидіння.

- А що це там?

- Це будівля суду округу Маверік.

- Ні. Прямо там, де вивіска.

- Це готель «Ігл».

- Висадіть мене там.

Він заплатив водієві п’ятдесят доларів, про які вони домовлялися, підняв свою поклажу з тротуару, піднявся сходами на ганок і зайшов усередину. Реєстратор стояв за стійкою, ніби чекав на нього.

Він заплатив, поклав ключ у кишеню, піднявся сходами й пішов старим коридором готелю. Мертва тиша. У фрамугах над дверима не світилося. Він знайшов номер, вставив ключ у замок, відчинив двері, увійшов і зачинив їх за собою. Світло від вуличних ліхтарів пробивалося крізь мереживні фіранки на вікні. Він поставив сумку й валізу на ліжко, повернувся до дверей і увімкнув верхнє світло. Старомодний кнопковий вимикач. Дубові меблі початку століття. Коричневі стіни. Те саме покривало з шенілу.

Він сидів на ліжку, обмірковуючи все. Він підвівся, подивився у вікно на парковку, пішов у ванну, налив собі склянку води, повернувся і знову сів на ліжко. Він зробив ковток і поставив склянку на скляну стільницю дерев’яного приліжкового столика.

- Немає жодного клятого способу, - сказав він.

Він розстібнув латунну застібку та пряжки на валізі й почав діставати звідти пачки грошей та складати їх на ліжку. Коли валіза спорожніла, він перевірив її на наявність подвійного дна, оглянув задню частину та боки, а потім відставив її вбік і почав перебирати стоси купюр, перегортаючи кожен з пакунків і складаючи їх назад у валізу. Він заповнив її приблизно на третину, перш ніж знайшов передавальний пристрій.

У середині пачки лежали доларові купюри з вирізаними серединками, а вкладений туди транспондер був розміром приблизно з запальничку Zippo. Він відсунув стрічку, дістав пристрій і зважив його в руці. Потім він поклав його в шухляду, встав, відніс вирізані доларові купюри та банківську стрічку до ванної, змив їх у унітаз і повернувся. Він склав окремі сотні і поклав їх у кишеню, а потім знову спакував решту банкнот у валізу, поставив її на стілець і сидів, дивлячись на неї. Він думав про багато речей, але те, що залишилося в його голові, — це те, що в якийсь момент йому доведеться перестати покладатися на удачу.

Він дістав обріз з сумки, поклав його на ліжко і увімкнув приліжкову лампу. Він підійшов до дверей, вимкнув верхнє світло, повернувся, ліг на ліжко і втупився в стелю. Він знав, що на нього чекає. Просто не знав, коли. Він підвівся, пішов у ванну, потягнув за ланцюжок світильника над раковиною, і подивився на себе в дзеркало. Він взяв махровий рушничок зі скляної вішалки, увімкнув гарячу воду, змочив рушничок, віджав його і витер обличчя та потилицю. Він посцяв, потім вимкнув світло, повернувся і сів на ліжко. Йому вже спало на думку, що, ймовірно, він уже ніколи в житті не почуватиметься в безпеці, і він замислився, чи можна до цього звикнути. А якщо можна?

Він випорожнив сумку, поклав туди обріз, застібнув блискавку і відніс її разом із портфелем до стійки реєстрації. Мексиканець, який його зареєстрував, вже пішов, а на його місці сидів інший співробітник — худий і сивий. У тонкій білій сорочці і чорному метелику. Він курив цигарку і читав журнал «Рінг», а потім підвів погляд на Мосса без особливого ентузіазму, мружачись від диму.

- Так, сер, — сказав він.

- Ви щойно заступили?

- Так, сер. Буду тут до десятої ранку.

Мосс поклав на стійку стодоларову купюру. Портьє відклав журнал.

- Я не прошу вас зробити щось незаконне, — сказав Мосс.

- Я уважно слухаю опис цього, — відповів портьє.

- Мене дехто розшукує. Все, про що я вас прошу, — це подзвонити мені, якщо хтось завітає. Під «дехто» я маю на увазі будь-якого розгойдуючого хером.* Зможете це зробити?

Нічний портьє вийняв цигарку з рота, струсив попіл кінчиком мізинця над маленькою скляною попільничкою і подивився на Мосса.

- Так, сер, — сказав він. - Я це зроблю.

Мосс кивнув і повернувся нагору.

Телефон не задзвонив. Його розбудило щось інше. Він сів і подивився на годинник на столику. Чотири тридцять сім. Він звісив ноги з ліжка, потягнувся за чоботами, натягнув їх і сидів, прислухаючись.

Він встав і, підійшовши, притулився вухом до дверей, тримаючи в руці дробовик. Пішов у ванну кімнату, відсунув пластикову шторку для душу, яка висіла на кільцях над ванною, увімкнув кран і потягнув за плунжер, щоб включити душ. Потім він посунув шторку назад навколо ванни, вийшов і зачинив за собою двері.

Він знову постояв біля вхідних дверей, прислухаючись. Витягнув нейлонову сумку з-під ліжка та поклав її на стілець у кутку. Він підійшов, увімкнув світло біля тумбочки та стояв, намагаючись думати. Він зрозумів, що може задзвонити телефон, тому зняв слухавку з тримача та поклав її на стіл. Він відкинув ковдру та зім'яв подушки на ліжку. Він подивився на годинник. Чотири сорок три. Він подивився на телефон, що стояв на столику. Він підняв його, витягнув з нього шнур і поклав назад на тримач. Потім він підійшов і став біля дверей, поклавши великий палець на курок дробовика. Він упав на живіт і приклав вухо до простору під дверима. Прохолодний вітерець. Ніби десь відчинилися двері. Що зробив? Чого не зробив?

Він підійшов до дальнього краю ліжка, опустився на підлогу, засунувся під нього і лежачи там на животі, націлив дробовик, на двері. Місця під дерев’яними ламелями було якраз достатньо. Серце билося об запилений килим. Він чекав. Дві темні колони перетнули смугу світла під дверима і застигли там. Наступне, що він почув, — це ключ у замку. Дуже тихий. Потім двері відчинилися. Він міг бачити коридор. Там нікого не було. Він чекав. Він намагався навіть не моргати, але все ж моргнув. Потім у дверному отворі з’явилася пара дорогих чобіт зі страусиної шкіри. Випрасувані джинси. Чоловік стояв там. Потім він увійшов. Потім повільно підійшов до ванної кімнати.

У цей момент Мосс усвідомив, що той не збирається відчиняти двері ванної. Він збирався обернутися. І коли він це зробить, буде вже запізно. Запізно, щоб припуститися ще якоїсь помилки чи взагалі щось зробити, і що він помре.

- Зробіть це, — сказав він собі. — Просто зробіть це.

- Не обертайтеся, — сказав він уголос. - Обернетеся — і я відправлю вас до пекла.

Чоловік не ворухнувся. Мосс проповз вперед на ліктях, тримаючи обріз. Він бачив чоловіка лише до попереку і не знав, яку зброю той тримає.

- Киньте зброю, — наказав він. - Зараз же.

Дробовик грюкнув об підлогу. Мосс підвівся.

- Підніміть руки вгору, — наказав він. - Відійдіть від дверей.

Той відступив на два кроки й завмер, тримаючи руки на рівні плечей. Мосс обійшов ліжко. Чоловік був не далі ніж за десять футів. Уся кімната повільно пульсувала. У повітрі витав дивний запах. Наче якийсь іноземний одеколон. З лікарським присмаком. Все гуділо. Мосс тримав обріз біля поясу зі зведеним курком. Не було нічого, що могло б його здивувати. Він відчував, ніби не важив нічого. Він відчував, ніби плив. Чоловік навіть не дивився на нього. Він здавався дивно спокійним. Ніби це все було частиною його буденності.

- Відступіть. Ще трохи.

Той так і зробив. Мосс підняв дробовик чоловіка та кинув його на ліжко. Він увімкнув верхнє світло та зачинив двері.

- Дивіться на мене, — наказав він.

Чоловік повернув голову й подивився на Мосса. Блакитні очі. Спокій. Темне волосся. Щось у ньому трохи екзотичне. Поза межами досвіду Мосса.

- Що вам треба?

Той не відповів. Мосс перетнув кімнату, схопився за ніжку ліжка та однією рукою відсунув його вбік. Валіза для документів стояла там у пилу. Він підняв її. Чоловік, здавалося, навіть не помітив цього. Його думки були десь інде.

Він узяв зі стільця нейлонову сумку, перекинув її через плече, зняв з ліжка дробовик з величезним, схожим на банку глушником, затиснув його під пахвою та знову підняв валізу.

- Ходімо, — сказав він.

Чоловік опустив руки та вийшов у коридор.

Невеличка коробочка - приймач транспондера лежала на підлозі просто біля дверей. Мосс залишив її там. У нього виникло відчуття, що він уже ризикнув більше, ніж міг собі дозволити. Він ступив у коридор, тримаючи обріз в одній руці, наче пістолет, націленим на пояс чоловіка. Він почав було наказувати йому знову підняти руки, але щось підказало йому, що насправді не має значення, де саме знаходяться руки чоловіка. Двері спальні все ще були відчинені, душ і далі працював.

- Тільки покажете своє обличчя нагорі оцих сходів, я вас застрелю.

Чоловік не відповів. Наскільки Мосс міг судити, він міг бути й німим.

- Стійте на місці, — наказав Мосс. — Не робіть ані кроку.

Той зупинився. Мосс відступив до сходів і востаннє поглянув на нього, що стояв у тьмяному жовтому світлі настінного світильника, а потім розвернувся і помчав сходами вниз, перестрибуючи через дві сходинки. Він не знав, куди біжить. Він не думав так далеко наперед.

У вестибюлі з-за стійки визирали ноги нічного портьє. Мосс не зупинився. Він виштовхнувся через вхідні двері й спустився сходами. Доки він переходив вулицю, Шігєр вже стояв на балконі готелю над ним. Мосс відчув, як щось смикнуло за сумку на його плечі. Постріл пролунав лише приглушеним тріском, тихим і слабким у темній тиші міста. Він обернувся вчасно, щоб побачити спалах другого пострілу — слабкий, але помітний під рожевим сяйвом п’ятнадцятифутової неонової вивіски готелю. Він нічого не відчув. Куля врізалася в його сорочку, і кров почала стікати по його плечу, а він уже біг щодуху. З наступним пострілом він відчув пекучий біль у боці. Він впав і знову підвівся, залишивши дробовик Шігєра лежати на вулиці.

- Прокляття, — сказав він. - Який постріл.

Він, морщачись від болю, побіг тротуаром повз театр «Ацтек». Коли він пробігав повз маленьку круглу касу, з неї випало все скло. Він навіть не почув того пострілу. Він обернувся з обрізом, відвів курок і вистрілив. Дріб відскочила від балюстради другого поверху і вибила скло з деяких вікон. Коли він знову обернувся, авто, що їхало по вулиці Мейн, підсвітило його фарами, сповільнилося, а потім знову прискорилося. Він звернув на вулицю Адамс, і авто пронеслося боком через перехрестя в хмарі гумового диму і зупинилося. Двигун заглох, і водій намагався його завести. Мосс притиснувся спиною до цегляної стіни будівлі. Двоє чоловіків вийшли з авта і побігли через вулицю. Один із них відкрив вогонь з малокаліберного автомата, і він двічі вистрілив у них із обріза, а потім побіг далі, відчуваючи, як тепла кров просочується йому в промежину. На вулиці він почув, як автомобіль знову завівся.

До того часу, як він дістався до вулиці Гранд, за його спиною зчинився справжній гармидер зі стрілянини. Він розумів, що не зможе бігти далі. У вітрині крамниці на протилежному боці вулиці він побачив себе, як він кульгає, притискаючи лікоть до бока, з сумкою через плече, з дробовиком та шкіряною валізою для документів — темною постаттю у склі, абсолютно незрозумілою. Коли він знову поглянув, він вже сидів на тротуарі.

- Вставай, сучий сину, — наказав він собі. - Не сиди тут і не вмирай. Ану, бляха, вставай.

Він перетнув вулицю Райан, а в його чоботах хлюпала кров. Він стягнув сумку з плеча, розстібнув її, засунув туди обріз і знову застібнув блискавку. Він стояв, хитаючись. Потім він перейшов на міст. Йому було холодно, він тремтів і відчував, що його ось-ось знудить.

На американському боці мосту стояли касова будка та турнікет; він кинув у щілину десятицентовик, проштовхнувся крізь турнікет, хитаючись вийшов на проліт і поглянув на вузьку доріжку, що простягалася перед ним. Тільки-но пробилися перші промені світанку. Над заплавою вздовж східного берега річки було похмуро й сіро. До протилежного берега - божественна відстань.

На півдорозі він зустрів групу, що поверталася. Четверо хлопців, можливо вісімнадцятирічних, трохи напідпитку. Він поставив валізу на тротуар і дістав з кишені пачку сотень. Гроші були слизькими від крові. Він витер їх об штанину, відокремив п’ять купюр, а решту поклав у задню кишеню.

- Вибачте, — сказав він, притулившись до паркану з дротяної сітки. Його закривавлені сліди на тротуарі за його спиною нагадували сліди в ігровій залі.

- Вибачте.

Вони зійшли з тротуару на проїжджу частину, щоб обійти його.

- Вибачте, я тут подумав, чи не продасте ви мені пальто?

Вони не зупинилися, доки не пройшли повз нього. Потім один із них обернувся.

— Скільки дасте? — запитав він.

— Той чоловік за вами. Той у довгому пальто.

Чоловік у довгому пальто зупинився разом з іншими.

— Скільки?

— Я дам вам п’ятсот доларів.

— Херня.

— Ходімо, Браяне.

- Ходімо, Браяне. Він п’яний.

Брайан подивився на них, а потім — на Мосса.

- Покажіть гроші, — сказав він.

- Ось вони.

- Дайте мені подивитися.

- Дайте мені пальто.

- Ходімо, Браяне.

- Візьміть цю сотню, а пальто віддайте мені. Тоді я віддам вам решту.

- Гаразд.

Він вислизнув з пальта і простягнув його, а Мосс вручив йому купюру.

- Що це на ній?

- Кров.

- Кров?

- Кров.

Він стояв, тримаючи купюру в одній руці. Подивився на кров на своїх пальцях.

- Що з вами сталося?

- Мене підстрелили.

- Ходімо, Браяне. Чорт забирай.

- Давайте мені гроші.

Мосс простягнув йому купюри, скинув сумку на тротуар і насилу натягнув пальто. Хлопець склав купюри, поклав їх у кишеню й відійшов.

Він приєднався до інших, і вони пішли собі далі. Потім вони зупинилися. Вони розмовляли між собою й озиралися на нього. Він застебнув пальто, поклав гроші у внутрішню кишеню, перекинув сумку через плече й підняв шкіряну валізу.

- Вам усім треба йти далі, — сказав він. — Я не буду казати вам двічі.

Вони розвернулися й пішли далі. Їх було лише троє. Він посовав долонею по очам. Він намагався побачити, куди подівся четвертий. Тоді він усвідомив, що четвертого і не було.

- Все гаразд, — сказав він. - Просто продовжуйте ставити одну ногу поперед іншої.

Коли він дістався місця, де річка фактично протікала під мостом, він зупинився і стояв, дивлячись на неї вниз. Мексиканська будка з пропускним пунктом була вже просто попереду. Він озирнувся назад на міст, але тієї трійці вже не було. На сході проглядало тьмяне світло. Над низькими чорними пагорбами за містом. Вода текла під ним повільно й темно. Десь гавкав собака. Тиша. Нічого.

На американському березі річки під ним росла зарость високого очерету карізо, і він поставив сумку на блискавці, взяв валізу за ручки, закинув її за спину, а потім підняв над поручнем і викинув у порожнечу.

Розпечений до біла, нестерпний біль. Він притиснув руку до боку й дивився, як валіза повільно обертається у тьмяному світлі ліхтарів мосту, безшумно опускається у тростину і зникає. Потім він зісковзнув на тротуар і сидів там у калюжі крові, притиснувши обличчя до дроту.

- Вставайте, — сказав він собі. – Будьте прокляті, вставайте.

Коли він дістався до пропускного пункту, там нікого не було. Він проштовхнувся крізь нього і потрапив до міста П’єдрас Неграс держави Коавіла.

Він піднявся вулицею до невеликого парку, або сокало,* де гракли на евкаліптових деревах прокидалися і перегукувались. Дерева були пофарбовані у білий колір до висоти панельної обшивки, і здалеку парк виглядав, ніби у ньому розставлено білі стовпчики, розташовані хаотично. У центрі — кована альтанка чи естрада. Він звалився на одну з залізних лавок, поставивши сумку на лавку поруч із собою, і нахилився вперед, тримаючись. З ліхтарів звисали кулі помаранчевого світла. Світ віддалявся. Навпроти парку стояла церква. Вона здавалася далекою. Гракли скрипіли й гойдалися на гілках над головою, і наближався день.

Він простягнув руку на лавку поруч із собою. Нудота.

- Не лягайте, - наказав собі.

Немає сонця. Лише пробивається сіре світло. Вулиці мокрі. Крамниці зачинені. Залізні віконниці. Повз проходить старий чоловік, штовхаючи поперед себе мітлу. Він зупинився. Потім рушив далі.

— Señor, — промовив Мосс.

— Bueno, — відповів старий.

— Ви розмовляєте англійською

Він вивчаючи розглядав Мосса, тримаючи держак мітли обома руками. Він знизав плечима.

- Мені потрібен лікар.

Старий чекав на продовження. Мосс зробив зусилля підняти себе. Лавка була в крові.

- Мене підстрелили, — сказав він.

Старий оглянув його. Він клацнув язиком. Він відвернув погляд у бік світанку. Дерева та будівлі набували обрисів. Він подивився на Мосса і кивнув підборіддям.

- Puede andar? — запитав він.

- Що?

- Puede caminar? - Він зробив рухами пальців, імітуючи людську ходу, а його рука вільно звисала в зап’ясті.

Мосс кивнув. Його накрила хвиля темряви. Він зачекав, поки вона минула.

- Tiene dinero? - Прибиральник потер великий палець об інші пальці.

- Sí, — сказав Мосс. - Sí.

Він підвівся і стояв, хитаючись. Він дістав з кишені пальто пачку просякнутих кров’ю купюр, відокремив стодоларову купюру й простягнув її старому. Старий прийняв її з великою повагою. Він подивився на Мосса, а потім притулив мітлу до лавки.

Коли Шігєр спустився сходами і вийшов через парадні двері готелю, на його правій нозі було намотано рушник, зав’язаний шматками шнура від жалюзі. Рушник був уже повністю просочений кров’ю. В одній руці він тримав невелику сумку, а в іншій — пістолет.

«Кадилак» стояв поперек перехрестя, і на вулиці лунали постріли. Він відступив назад у дверний отвір перукарні. Гуркіт автоматної стрілянини та глибокий, важкий гуркіт дробовика відбивалися від фасадів будівель. Чоловіки на вулиці були одягнені в плащі та кросівки для тенісу. Вони не були схожими на тих, кого можна було б очікувати зустріти в цій частині країни. Він кульгаючи повернувся назад, піднявся сходами на ганок, поклав пістолет на балюстраду і відкрив по них вогонь.

До того часу поки вони з’ясували, звідки ведеться вогонь, він уже вбив одного й поранив іншого. Поранений сховався за машиною й відкрив вогонь по готелю. Шігєр став спиною до цегляної стіни й вставив у пістолет новий магазин. Кулі розбивали скло у дверях і розколювали рами. У фойє згасло світло. На вулиці було ще досить темно, що було видно спалахи пострілів. Стрілянина на мить припинилася, і Шігєр розвернувся та проштовхався до вестибюля готелю, по шматочкам скла, що хрустіли під його чоботами. Він кульгаючи пройшов коридором, спустився сходами з тильного боку готелю і вийшов на парковку.

Він перетнув вулицю і рушив вгору по Джефферсон, тримаючись північної стіни будівель, намагаючись пришвидшити крок і розмахуючи перев’язаною ногою. Все це відбувалося за один квартал від будівлі суду округу Маверік, і він припустив, що в нього залишилися лічені хвилини, перш ніж почнуть прибувати нові люди.

Коли він дошкандибав до рогу, на вулиці стояв лише один чоловік. Він знаходився ззаду авта, а сам автомобіль був сильно розстріляний: все скло було розбите або побіліло від куль. Усередині лежало щонайменше одне тіло. Чоловік дивився на готель, і Шігєр націлив пістолет та двічі вистрілив у нього, після чого той впав на вулицю. Шігєр відступив за ріг будівлі й стояв, тримаючи пістолет вертикально біля плеча, чекаючи. У прохолодному ранковому повітрі витав насичений запах пороху. Схожий на запах феєрверків. Ніде не було чути жодного звуку.

Коли він пришкутильгав на вулицю, один із чоловіків, яких він підстрелив з ганку готелю, повз до бордюру. Шігєр поспостерігав за ним. Потім він вистрілив йому в спину. Інший лежав біля переднього крила авта. Йому прострелили голову, і темна кров розлилася навколо нього. Його зброя лежала там, але Шігєр не звернув на неї уваги. Він підійшов до задньої частини автомобіля, штовхнув там чоловіка чоботом, а потім нахилився і підняв автомат, з якого той стріляв. Це був короткоствольний «Узі» і двадцятип’ятизарядним магазином. Шігєр обшукав кишені плаща мертвого чоловіка і витягнув ще три магазини, один з яких був повний. Він поклав їх у кишеню куртки, засунув пістолет спереду за ремінь і перевірив патрони в магазині, що був в «Узі». Потім він перекинув виріб через плече і, кульгаючи, повернувся до тротуару. Чоловік, якому він вистрелив у спину, лежав там і дивився на нього. Шігєр подивився вгору вулицею в бік готелю та суду. Високі пальми. Він подивився на чоловіка. Чоловік лежав у калюжі крові, що розтікалася.

- Допоможіть мені, — вимовив він.

Шігєр дістав пістолет з-за пояса. Він подивився в очі чоловікові. Чоловік відвернув погляд.

- Дивіться на мене, — наказав Шігєр.

Чоловік подивився і знову відвів погляд.

- Ви розмовляєте англійською?

- Так.

- Не відводьте погляду. Я хочу, щоб ви дивилися на мене.

Він подивився на Шігєра. Він подивився на новий день, що розливався навколо. Шігєр вистрілив йому в лоб, а потім стояв і дивився. Дивився, як у його очах розриваються капіляри. Як світло згасає. Дивився, як його власне відображення розпадається в тому розтраченому світі. Він засунув пістолет за пояс і ще раз озирнувся на вулицю. Потім підняв сумку, перекинув «Узі» через плече,* перейшов вулицю і, кульгаючи, попрямував до паркінгу готелю, де залишив своє авто.

Ми переїхали сюди з Джорджії. Наша родина. На конях і возах. Я майже напевно це знаю. Я знаю, що в сімейній історії є багато речей, які просто не відповідають дійсності. У будь-якій родині. Історії передаються, а правда залишається осторонь. Як то кажуть. Я думаю, дехто сприйняв би це так, ніби правда не може конкурувати. Але я в це не вірю. Я думаю, що коли всі брехні будуть розказані й забуті, правда все одно залишиться. Вона не пересувається з місця на місце і не змінюється з часом. Її не можна зіпсувати так само, як не можна пересолити сіль. Її не можна зіпсувати, бо вона є тим, чим є. Це те, про що ви говорите. Я чув, як її порівнювали зі скелею — можливо, у Біблії — і я б не заперечував цього. Але вона буде тут навіть тоді, коли скелі вже не буде. Я впевнений, що деякі люди з цим не погодилися б. Насправді, їх чимало. Але я так і не зміг з’ясувати, у що ж хтось із них вірив.

Завжди намагався вивільнити час для наших спільних заходів, і я, звісно, завжди ходив на такі події, як прибирання на цвинтарі. Це було нормально. Жінки готували обід просто на землі, і, звичайно, це був спосіб компанійства, але ви робили щось для людей, які не могли зробити це самі. Ну, можна було подивитися на це цинічно, я вважаю, і сказати, що ви просто не хотіли, аби вони приходили сюди увечері. Але я думаю, що усе набагато глибше. Це спільнота і це повага, звичайно, але мертві мають до вас більше претензій, ніж ви, можливо, хочете визнати або навіть про що ви, можливо, знаєте, і ці претензії можуть бути дійсно дуже сильними. Дійсно дуже сильними. У вас виникає відчуття, що вони просто не хочуть відпускати. Тож у цьому відношенні допомагає будь-яка дрібниця.

Те, про що я казав днями про газети. Ось минулого тижня в Каліфорнії виявили таку пару: вони здавали кімнати літнім людям, а потім вбивали їх, ховали у дворі та обмінювали їхні чеки на соціальну допомогу. Спочатку вони їх катували, не знаю, навіщо. Може, у них телевізор зламався. Ось що газети писали про це. Цитую з газет. Написано: «Сусіди запідозрили щось неладне, коли чоловік вибіг з будинку, одягнений лише в нашийник для собаки». Таке не вигадаєш. Навіть не намагайтеся.

Але саме це й потрібно було, як ви помітили. Усі ті крики та копання у дворі не давали результату.

Усе гаразд. Я сам сміявся, коли це читав. Більше нічого іншого ви не могли зробити.

До Одеси їхати довелося майже три години, і коли він туди дістався, було вже темно. Він слухав розмови далекобійників по радіо:

- А він тут має юрисдикцію?

- Та годі вже. Чорта лисого, якщо я знаю. Гадаю, якщо він побачить, як ви скоюєте злочин, то має.

- Ну що ж, тоді я вже виправлений злочинець.

- Ви влучно підмітили, старий друже.

Він купив карту міста на зупинці і розклав її на сидінні патрульного автомобіля, поки пив каву з пінополістирольного стаканчика. Він провів жовтим маркером з бардачка маршрут на карті, склав карту, поклав її на сидіння поруч із собою, вимкнув внутрішнє освітлення і запустив двигун.

Коли він постукав у двері, йому відповіла дружина Ллюеліна. Щойно вона відчинила двері, він зняв капелюх і одразу ж пошкодував про це. Вона притиснула руку до рота й вхопилася за одвірок.

- Вибачте, ме'ем, — промовив він. - З ним усе гаразд. З вашим чоловіком усе гаразд. Я просто хотів поговорити з вами, якщо можна.

- Ви ж мені не брешете, правда?

- Ні, ме'ем. Я не брешу.

- Ви приїхали сюди з Сандерсона?

- Так, ме'ем.

- Що ви хотіли?

- Я просто хотів трохи з вами поспілкуватися. Поговорити про вашого чоловіка.

- Ну, ви не можете сюди заходити. Ви маму до смерті налякаєте. Дайте я візьму пальто.

- Так, ме'ем.

Вони поїхали до кафе «Саншайн», сіли за столик у глибині залу і замовили каву.

- Ви не знаєте, де він, правда ж?

- Ні, не знаю. Я ж вам вже казала.

- Я знаю, що казали.

Він зняв капелюх, поклав його на столику поруч з собою і провів рукою по волоссю.

- Ви нічого про нього не чули?

- Ні, не чула.

- Нічого?

- Жодного слова.

Офіціантка принесла каву у двох важких білих порцелянових кухлях. Белл розмішав свою каву ложкою. Він підніс ложку й зазирнув у сріблясту чашу, з якої йшла пара.

- Скільки грошей він вам дав?

Вона не відповіла. Белл посміхнувся.

- Що ви хотіли сказати? — запитав він. - Можете сказати.

- Я почала говорити, що це трохи більше ваших повноважень, чи не так?

- Чому б вам просто не уявити, що я не шериф?

- І уявити, що ви хто?

- Ви ж знаєте, що він у біді.

- Ллюелін нічого не зробив.

- Це не через мене він у біді.

- То з ким у нього неприємності?

- З досить поганими людьми.

- Ллюелін сам про себе подбає.

- Ви не проти, якщо я буду називати вас Карлою?

- Мене звуть Карла Джин.

- Карла Джин. Так добре?

- Добре. Ви ж не проти, якщо я й надалі буду називати вас шерифом?

Белл посміхнувся.

- Ні, — відповів він. - Це чудово.

- Гаразд.

- Ці люди вб’ють його, Карло Джин. Вони не відступлять.

- Він теж не відступить. Він ніколи не відступав.

Белл кивнув. Він зробив ковток кави. Обличчя, що плескалося й змінювалося у темній рідині в чашці, здавалося передвісником прийдешнього. Речі, що втрачають форму. Забираючи вас із собою. Він поставив чашку й подивився на дівчину.

- Хотілося б сказати, що це на його користь. Але мушу сказати, що не думаю, що це так.

- Ну, — відказала вона, — він є тим, ким є, і завжди буде таким. Ось чому я вийшла за нього заміж.

- Але ви вже давно від нього нічого не чули.

- Я й не очікувала, щось від нього почути.

- У вас що, проблеми виникли?

- У нас немає проблем. А якщо й виникають, ми їх вирішуємо.

- Ну, вам пощастило.

- Так, пощастило.

Вона дивилася на нього.

- Чому ви мене про це питаєте, — запитала вона.

- Про те, що у вас проблеми?

- Про те, що у нас проблеми.

- Мені просто стало цікаво, чи це так.

- Чи сталося щось, про що ви знаєте, а я — ні?

- Ні. Я міг би запитати те саме у вас.

- Тільки я б вам не сказала.

- Так.

- Ви думаєте, він мене покинув, хіба ні?

- Не знаю. А він покинув?

- Ні. Він не покинув. Я його знаю.

- Ви знали його раніше.

- Я й досі його знаю. Він не змінився.

- Можливо.

- Але ви в це не вірите.

- Ну, якщо чесно, то мушу сказати, що я ніколи не знав і не чув про когось, кого б гроші не змінили. Мушу визнати, що він буде першим.

- Ну що ж, тоді він буде першим.

- Сподіваюся, це правда.

- Ви справді на це сподіваєтеся, шерифе?

- Так. Справді.

- Його ні в чому не звинувачують?

- Ні. Його ні в чому не звинувачують.

- Це не означає, що не будуть.

- Ні. Не будуть. Якщо він доживе до того часу.

- Ну що ж. Він ще не помер.

- Сподіваюся, це вас втішає більше, ніж мене.

Він зробив ковток кави й поставив кухоль на стіл. Він подивився на неї.

- Йому треба здати гроші, — сказав він. – Про це напишуть в газетах. Тоді, можливо, ті люди залишать його в спокої. Я не можу гарантувати, що так буде. Але, можливо, так і станеться. Це його єдиний шанс.

- Ви в будь-якому разі могли б помістити про це в газетах.

Белл пильно подивився на неї.

- Ні, — сказав він. - Я не міг би.

- Або не хочете.

- Тоді не хочу. Як багато грошей?

- Я не розумію, про що ви говорите.

- Гаразд.

- Ви не проти, якщо я закурю? — запитала вона.

- Гадаю, ми все ще в Америці.

Вона дістала цигарки, запалила одну, відвернула обличчя й випустила дим у кімнату. Белл дивився на неї.

- Як, на вашу думку, це все закінчиться? — запитав він.

- Не знаю. Я не знаю, як що-небудь може закінчитися. А ви знаєте?

- Я знаю, як це не закінчиться.

- На кшталт «і жили вони довго й щасливо»?

- Щось схоже на це.

- Ллюелін дуже розумний.

Белл кивнув.

- Ви мали б більше турбуватися про нього, мабуть, це я і хочу сказати.

Вона зробила довгу затяжку. Вона вивчаючи подивилася на Белла.

— Шерифе, — промовила вона, — думаю, я хвилююся, либонь, саме так, як мені потрібно.

- Він ще когось уб’є. Ви про це думали?

- Він ніколи цього не робив.

- Він був у В’єтнамі.

- Я маю на увазі як цивільна особа.

- Він це зробить.

Вона не відповіла.

- Хочете ще трохи кави?

- Я вже напилася кави. Мені й спочатку не хотілося.

Вона поглянула вглиб кафе. Порожні столи. Нічним касиром був хлопець років вісімнадцяти, який, схилившись над скляною стійкою, читав журнал.

- У моєї мами рак, — промовила вона. — Їй залишилося небагато часу.

- Мені дуже шкода це чути.

- Я називаю її мамою. Насправді вона моя бабуся. Вона мене виховала, і мені пощастило, що вона у мене є. Ну. Пощастило — навіть не те слово.

- Так, ме'ем.

- Їй завжди дуже не подобався Ллюелін. Не знаю чому. Ніякої конкретної причини. Він завжди добре до неї ставився. Я думала, що після того, як їй поставили діагноз, з нею стане легше жити, але це не так. Стало ще гірше.

- Як же ви з нею живете?

- Я з нею не живу. Я не настільки нерозумна. Це лише тимчасово.

Белл кивнув.

- Мені треба повертатися, — повідомила вона.

- Гаразд. У вас є зброя?

- Так. У мене є зброя. Мабуть, ви думаєте, що я тут просто приманка.

- Не знаю.

- Але ви саме так і думаєте.

- Не можу повірити, що ситуація настільки хороша.

- Так.

- Я просто сподіваюся, що ви з ним поговорите.

- Мені треба це обміркувати.

- Гаразд.

- Я краще помру і буду вічно мучитися в пеклі, ніж здам Ллюеліна. Сподіваюся, ви це розумієте.

- Я це розумію.

- Я ніколи не навчалася жодним спрощенням щодо таких речей. Сподіваюся, ніколи й не дізнаюся.

- Так, ме'ем.

- Я вам щось розповім, якщо хочеш це почути.

- Я хочу це почути.

- Ви можете подумати, що я дивна.

- Можливо.

- Або ви все одно так подумаєте.

- Ні, не подумаю.

- Коли я закінчила середню школу, мені все ще було шістнадцять, і я влаштувалася на роботу у «Вол-Март». Я не знала, що ще робити. Нам потрібні були гроші. Хоч би які мізерні вони не були. У всякому разі, напередодні того, як я пішла туди, мені приснився сон. Або це було схоже на сон. Гадаю, я ще була напівсонна. Але у цьому сні, чи що це було, до мене прийшло, що якщо я піду туди, він мене знайде. У «Вол-Марті». Я не знала, хто він, як його звати чи як він виглядає. Я просто знала, що впізнаю його, коли побачу. Я вела календар і відмічала дні. Як коли ви у в'язниці. Тобто я ніколи не сиділа у в'язниці, але, мабуть, так і роблять. І на дев’яносто дев’ятий день він зайшов і запитав мене, де відділ спортивних товарів, і це був він. І я сказала йому, де це, і він подивився на мене та пішов далі. І одразу ж він повернувся, прочитав мій бейджик, назвав мене на ім’я, подивився на мене і запитав: «О котрій ви закінчуєте роботу?» І це було все. У мене не було жодних сумнівів. Ні тоді, ні зараз, ні коли-небудь.

- Це гарна історія, — сказав Белл. — Сподіваюся, у неї буде щасливий кінець.

- Все сталося саме так.

- Я знаю, що так і було. Дякую, що поговорили зі мною. Гадаю, мені краще відпустити вас, бо вже пізно.

Вона загасила цигарку.

- Ну що ж, — сказала вона. - Мені шкода, що ви проїхали такий довгий шлях, щоб не досягти нічого кращого, ніж те, що вам вдалося.

Белл підняв капелюх, надів його й поправив.

- Ну що ж, — сказав він. — Завжди робиш усе, що можеш. Іноді все виходить добре.

- Вам справді не байдуже?

- Щодо вашого чоловіка?

- Щодо мого чоловіка. Так.

- Так, ме'ем. Мені не байдуже. Мешканці округу Террелл найняли мене, щоб я за ними наглядав. Це моя робота. Мені платять за те, щоб я був першим, хто постраждає. Або загине, якщо на те пішло. Мені краще дбати.

- Ви просите мене повірити у те, що ви кажете. Але це ж ви це кажете.

Белл посміхнувся.

- Так, ме'ем, — сказав він. - Це я таке кажу. Я лише сподіваюся, що ви поміркуєте над тим, що я сказав. Я ні слова не вигадую про те, в яку халепу він потрапив. Якщо його вб’ють, мені доведеться з цим жити. Але я зможу з цим жити. Я просто хочу, щоб ви подумали, чи зможете ви.

- Добре.

- Можу я вас про щось запитати?

- Можете запитати

- Я знаю, що не варто питати жінку про її вік, але мені не вдалося втриматися від цікавості.

- Нічого страшного. Мені дев’ятнадцять. Я виглядаю молодшою.

- Як давно ви вже одружені?

- Три роки. Майже три роки.

Белл кивнув.

- Моїй дружині було вісімнадцять, коли ми одружилися. Щойно виповнилося. Одруження з нею компенсує кожну дурницю, яку я коли-небудь зробив. Я навіть думаю, що в мене ще залишилося кілька на рахунку. Гадаю, я в цьому плані в плюсі. Ви готові?

Вона взяла сумочку й підвелася. Белл взяв рахунок, поправив капелюх і повільно підвівся з-за столика. Вона поклала цигарки в сумочку й подивилася на нього.

- Я вам ось що скажу, шерифе. У дев’ятнадцять вже достатньо доросла людина, щоб знати: якщо у вас є щось, що для вас означає весь світ, то скоріш за все у вас це заберуть. У шістнадцять, до речі, теж. Я думала про це.

Белл кивнув.

- Мені не чужі такі думки, Карло Джин. Ці думки мені дуже знайомі

Він спав у своєму ліжку, і надворі було все ще здебільшого темно , коли задзвонив телефон. Він поглянув на старий годинник із радієвим циферблатом на приліжковому столику, простягнув руку й підняв слухавку.

- Шериф Белл, — буркнув він.

Він слухав близько двох хвилин. Потім промовив:

- Дякую, що зателефонували. Так. Це просто цілковита війна, ось що це таке. Я не знаю, як інакше це назвати.

Він під'їхав до управління шерифа в Ігл Пассі о дев'ятій п'ятнадцять ранку, і вони з шерифом сиділи в кабінеті, пили каву та розглядали фотографії, зроблені на вулиці за два квартали звідти три години тому.

- Бувають дні, коли я готовий повернути їм усе це кляте місце, — признався шериф.

- Я вас розумію, — відповів Белл.

- Трупи на вулиці. Підприємства громадян — всі розстріляні. Автомобілі людей. Хто коли-небудь чув про таке?

- Можемо сходить подивитися?

- Так. Можемо сходити.

Вулиця все ще була огороджена мотузками, але там не було на що дивитися. Фасад готелю «Ігл» був повністю розстріляний, а на тротуарі по обидва боки вулиці валялося розбите скло. Шини та скло вилетіли з автомобілів, а в листовому металі були дірки з маленькими кільцями голої сталі навколо них. «Кадилак» було відбуксовано, скло на вулиці підметено, а кров змито водою.

- Як думаєте, хто це був у готелі?

- Якийсь мексиканський наркоторговець.

Шериф стояв і курив. Белл відійшов трохи вниз по вулиці. Він зупинився. Потім повернувся по тротуару, його чоботи скрипіли на склі. Шериф кинув цигарку на вулицю.

- Йдіть туди, на Адамс, десь за півкварталу, і ви побачите сліди крові.

- Думаю, вони ведуть у той бік.

- Якби він мав хоч трохи глузду. Гадаю, ті хлопці в машині потрапили під перехресний вогонь. Мені здається, що вони стріляли в обидва боки і по готелю, і вгору вулицею, он туди.

- Як ви думаєте, що їхня автівка робила посеред того перехрестя?

- Поняття не маю, Еде Томе.

Вони підійшли до готелю.

- Які гільзи ви підібрали?

- Переважно дев’ятиміліметрові, а також кілька патронів до рушниці та декілька патронів 380 калібру. У нас є дробовик та два автомати.

- Повністю автоматичні?

- Звісно. Чому ні?

- Чому ні.

Вони піднялися сходами. Ганок готелю був укритий склом, а дерев’яні елементи розстріляні.

- Нічного портьє вбито. Гадаю, гіршої невдачі не можна і отримати. Зловив випадкову куля.

- Куди він її зловив?

- Прямо поміж очей.

Вони зайшли у вестибюль і зупинилися. Хтось накинув кілька рушників на кров на килимі за стійкою, але кров просочилася крізь рушники.

- Його не застрелили, — сказав Белл.

- Кого не застрелили?

- Нічного портьє.

- Його не застрелили?

- Ні, сер.

- З чого ви це взяли?

- Отримаєте висновок лабораторії — і все стане зрозуміло.

- Що ви таке кажете, Еде Томе? Що йому просвердлили мізки дрилем «Блек-н-Декер»?

- Досить близько до цього. Даю вам час про це подумати.

Дорогою до Сандерсона, почав падати сніг. Він заїхав до суду, оформив деякі документи й виїхав якраз перед темрявою. Коли він заїхав на під’їзну доріжку за будинком, його дружина дивилася з вікна кухні. Вона посміхнулася йому. Падаючий сніг кружляв і кружляв у теплому жовтому світлі.

Вони сиділи в маленькій їдальні й їли. Вона увімкнула музику — скрипковий концерт. Телефон не задзвонив.

- Ви що зняли слухавку?

- Ні, — відповіла вона.

- Мабуть, лінія не працює.

Вона посміхнулася.

- Гадаю, це просто сніг. Гадаю, він змушує людей зупинитися й задуматися.

Белл кивнув.

- Тоді сподіваюся, що буде хуртовина.

- Ви пам’ятаєте, коли тут востаннє сніжило?

- Ні, не можу сказати, що пам'ятаю. А ви?

- Так, можу.

- Коли це було?

- Ви самі це згадаєте.

- О.

Вона посміхнулася. Вони їли далі.

- Це гарно, — промовив Белл.

- Що саме?

- Музика. Вечеря. Бути вдома.

- Як ви вважаєте, вона казала правду?

- Так. Гадаю, що так.

- Як ви думаєте, той хлопець ще живий?

- Не знаю. Сподіваюся, що так.

- Можливо, ви більше ніколи не почуєте про це ані слова.

- Це можливо. Але це ж не буде кінцем, хіба ні?

- Ні, мабуть, не буде.

- Не можна розраховувати на те, що вони будуть так регулярно знищувати одне одного. Але я думаю, що рано чи пізно якийсь картель перебере на себе контроль, і вони в підсумку матимуть справу лише з мексиканським урядом. У цьому занадто великі гроші. Вони виштовхають цих сільських хлопців. І це станеться незабаром.

- Як ви думаєте, скільки у нього грошей?

- У того хлопця Мосса?

- Так.

- Важко сказати. Можливо, мільйони. Ну, не надто багато мільйонів. Він виніс їх звідти пішки.

- Хочете кави?

- Так, хочу.

Вона встала, підійшла до серванта, відключила кавоварку, принесла її до столу, налила йому чашку і знову сіла.

- Тільки якогось вечора не повертайтеся додому мертвим, — сказала вона. - Я цього не потерплю.

- Тоді краще не робитиму цього.

- Як гадаєте, він пошле по неї?

Белл розмішав каву. Він сидів, тримаючи гарячу ложку над чашкою, а потім поклав її на блюдце.

- Не знаю, — відповів він. - Але знаю, що він буде справжнім дурнем, якщо цього не зробить.

Кабінет знаходився на сімнадцятому поверсі, звідки відкривався вид на панораму Х'юстона та відкриті рівнини аж до судноплавного каналу й затоки за ним. Колонії сріблястих резервуарів. Бліді у денному світлі газові факели. Коли з'явився Веллс, чоловік наказав йому зайти і зачинити за собою двері. Він навіть не обернувся. Він бачив відображення Веллса у склі. Веллс зачинив двері і стояв, склавши зап'ястки перед собою. Так, як міг би стояти директор похоронного бюро.

Чоловік нарешті обернувся і подивився на нього.

- Ви ж знаєте Антона Шігєра в обличчя, я не помиляюсь?

- Саме так, сер.

- Коли ви бачили його востаннє?

- Двадцять восьмого листопада минулого року.

- Як так сталося, що ви запам'ятали дату?

- Я не випадково її запам'ятав. Я запам'ятовую дати. Цифри.

Чоловік кивнув. Він стояв за своїм столом. Стіл був з полірованої нержавіючої сталі та горіха, і на ньому нічого не було. Ні фотографії, ні аркуша паперу. Нічого.

- У нас тут співробітник злетів з котушок. І ми втрачаємо товар, і втрачаємо купу грошей.

- Таксер. Я це розумію.

- Ви це розумієте.

- Таксер.

- Це добре. Я радий, що можу розраховувати на вашу увагу.

- Таксер. Ви можете розраховувати на мою увагу.

Чоловік відімкнув шухляду в столі, дістав сталеву скриньку, відімкнув її, дістав картку, закрив скриньку, замкнув її і знову поклав на місце. Він підняв картку між двома пальцями і подивився на Веллса і Веллс ступив уперед і взяв її.

- Якщо я правильно пам’ятаю, ви самі покриваєте свої витрати.

- Таксер.

- З цього рахунку за будь-які двадцять чотири години можна зняти лише тисячу двісті доларів. Тепер більше тисячі.

- Таксер.

- Наскільки добре ви знаєте Шігєра?

- Достатньо добре.

- Це не відповідь.

- Що ви хочете знати?

Чоловік постукав кісточками пальців по столу. Він підвів погляд.

- Я просто хотів би дізнатися вашу думку про нього. Взагалі. Про непереможного пана Шігєра.

- Ніхто не є непереможним.

- Хтось-таки є.

- Чому ви так кажете?

- Десь у світі є найнепереможніша людина. Так само, як десь є й найвразливіша.

- Це ваше переконання?

- Ні. Це називається - статистика. А наскільки він небезпечний?

Веллс знизав плечима.

- У порівнянні з чим? З бубонною чумою? Він настільки небезпечний, що ви покликали мене. Він психопатичний вбивця, але що з того? Таких тут повно.

- Вчора він брав участь у перестрілці в Ігл Пассі.

- У перестрілці?

- У перестрілці. Мерці на вулицях. Ви, мабуть, не читаєте газет.

- Ні, сер, не читаю.

Він вивчаючи поглянув на Веллса.

- У вас, здається, склалося досить чарівне життя, чи не так, пане Веллс?

- Чесно кажучи, не можу сказати, що чарівність тут відіграла якусь особливу роль.

- Так, - промовив чоловік. - А що ж іще.

- Та мабуть, так і є. Це були люди Пабло?

- Так.

- Ви впевнені?

- Не в тому сенсі, який ви маєте на увазі. Але я майже впевнений. Вони не були нашими. За кілька днів до того він убив ще двох чоловіків, і ті двоє дійсно були нашими. Разом із тими трьома, що загинули під час тої колосальної козлоєблі кілька днів до того. Домовились?

- Домовились. Гадаю, цього вистачить.

- Гарного полювання, як ми колись казали. Колись давно. У далекому минулому.

- Дякую, сер. Можна вас дещо запитати?

- Звісно.

- Я ж не зможу повернутися сюди нагору цим же ліфтом?

- На цей поверх — ні. А що?

- Просто цікаво. Охорона. Це завжди цікаво.

- Він перекодовується після кожного рейсу. Випадково згенерований п'ятизначний номер. Він ніде не друкується. Я набираю номер, і він зачитує код по телефону. Я передаю його вам, а ви вводите його. Це відповідає на ваше запитання?

- Чудово.

- Так.

- Я порахував поверхи, починаючи з вулиці.

- І?

- Одного поверху не вистачає.

- Мені доведеться це перевірити.

Веллс посміхнувся.

- Ви самі знайдете вихід? — запитав чоловік.

- Так.

- Добре.

- І ще одне.

- Що саме?

- Я хотів запитати, чи можна мені затвердити паркувальний талон.

Чоловік трохи нахилив голову.

- Я припускаю, це спроба пожартувати.

- Вибачте.

- Гарного дня, пане Веллс.

- Слушно.

Коли Веллс прибув до готелю, пластикових стрічок уже не було, скло та деревину прибрали з вестибюля, і заклад знову запрацював. На дверях та двох вікнах була прибита фанера, а за стійкою стояв новий портьє, де був старий.

- Так, сер, — промовив він.

- Мені потрібна кімната, — сказав Веллс.

- Так, сер. Ви самі?

- Так.

- І на скільки ночей?

- Мабуть, тільки на одну.

Портьє підсунув блокнот до Веллса і повернувся, щоб роздивитися ключі, що висіли на дошці. Веллс заповнив форму.

- Я знаю, що вам набридло, коли вас про це запитують, — запитав він, — але що сталося з вашим готелем?

- Я не маю права це обговорювати.

- Все в порядку.

Портьє поклав ключ на стіл.

- Готівкою чи кредитною карткою?

- Готівкою. Скільки це коштує?

- Чотирнадцять плюс податок.

- Скільки це коштує? Цілком.

- Сер?

- Я запитав, скільки це коштує в цілому. Ви повинні сказати мені, скільки це коштує. Назвіть суму. Всю.

- Таксер. Це буде чотирнадцять сімдесят.

- Ви були тут, коли все це відбувалося?

- Ні, сер. Я тут розпочав тільки від учора. Це лише моя друга зміна.

- То про що ж ви не маєте права говорити?

- Сер?

- О котрій ви закінчуєте?

- Сер?

- Давайте я перефразую. О котрій закінчується ваша зміна?

Портьє був високим і худим, можливо, мексиканцем, а може й ні. Його погляд швидко пробіг по вестибюлю готелю. Наче там могло бути щось, що допомогло б йому.

- Я тільки-но прийшов о шостій, — сказав він. - Зміна закінчується о другій.

- А хто виходить на зміну о другій?

- Я не знаю, як його звати. Він був денним портьє.

- Позавчора ввечері його тут не було.

- Ні, сер. Він був денним портьє.

- А той чоловік, який був на чергуванні позавчора ввечері. Де він?

- Він більше не з нами.

- У вас тут є вчорашня газета?

Той відступив і зазирнув під стіл.

- Ні, сер, — відповів він. — Гадаю, її викинули.

- Добре. Надішліть мені двох повій і квінту віскі* з льодом.

- Сер?

- Я просто пожартував над вами. Вам треба розслабитися. Вони не повернуться. Я майже гарантую це.

- Таксер. Сподіваюся, що не повернуться. Я навіть не хотів братися за цю роботу.

Веллс посміхнувся, двічі постукав деревоволокнистим брелоком на ключі по мармуровій стільниці й піднявся сходами.

Він з подивом виявив і досі поліцейську стрічку навхрест на обидвох кімнатах. Він пішов до своєї кімнати, поставив сумку на стілець, дістав набір для гоління, зайшов у ванну і увімкнув світло. Він почистив зуби, вмився, повернувся до кімнати й розлігся на ліжку. Через деякий час він підвівся, підійшов до стільця, перевернув сумку на бік, розстібнув кишеню внизу і дістав замшевий чохол для пістолета. Він розстібнув чохол, дістав револьвер 357 калібру з нержавіючої сталі, повернувся до ліжка, зняв чоботи і знову ліг, поклавши пістолет поруч із собою.

Коли він прокинувся, вже майже стемніло. Він підвівся, підійшов до вікна й відсунув стару мереживну фіранку. На вулиці горіли вогні. Довгі смуги тьмяно-червоних хмар простягалися над темніючим західним горизонтом. Дахи утворювали низьку й похмуру лінію обрію. Він засунув пістолет за пояс, витягнув сорочку з-під штанів, щоб приховати його, і вийшов у коридор в одних шкарпетках.

Йому знадобилося близько п’ятнадцяти секунд, щоб потрапити до кімнати Мосса, і він зачинив за собою двері, не порушивши стрічку. Він притулився до дверей і вдихнув запах кімнати. Потім стояв там просто, розглядаючи речі навколо.

Перше, що він зробив, — це обережно пройшов по килиму. Коли він натрапив на вм'ятину, де раніше стояло ліжко, він пересунув ліжко до середини кімнати. Він став навколішки, подув на пил і уважно розглянув ворс килима. Він підвівся, підняв подушки, понюхав їх і поклав назад. Він залишив ліжко, поставлене під кутом у кімнаті, підійшов до шафи, відчинив дверцята, заглянув усередину і знову їх зачинив.

Він зайшов до ванної кімнати. Він провів вказівним пальцем по краю умивальника. Рушник і махровий рушничок були використані, а мило — ні. Він провів пальцем по боковій стінці ванни, а потім витер його об шов штанів. Він сів на край ванни й постукав ногою по плитці.

Інша кімната була під номером 227. Він увійшов, зачинив двері, обернувся і став. На ліжку ніхто не спав. Двері ванної були прочинені. На підлозі лежав закривавлений рушник.

Він підійшов і відчинив двері повністю. У раковині лежав закривавлений рушничок. Іншого рушника не було. Криваві відбитки рук. Кривавий відбиток руки на краю завіси для душу.

- Сподіваюся, ви не заповзли десь у нору, — сказав він. - Я б дуже хотів отримати гроші.

На світанку з першими променями, він прогулявся вулицями, роблячи в своїй голові нотатки. Тротуар було помито водою, але на бетоні пішохідної доріжки, де підстрелили Мосса, все ще були видні плями крові. Він повернувся на вулицю Мейн і почав знову. У водостоках і вздовж тротуарів лежали уламки скла. Частина з них — віконне скло, а частина — з автомобілів, припаркованих біля бордюру. Розстріляні вікна були забиті фанерою, але можна було розгледіти віспини в цегляній кладці або сліди свинцевих куль у формі сльозинок, що прилетіли згори з готелю. Він повернувся до готелю, сів на сходи і дивився на вулицю. Сонце сходило над театром «Ацтек». Щось привернуло його увагу на рівні другого поверху. Він підвівся, спустився вниз, перейшов вулицю і піднявся по сходах. Дві кульові дірки у склі вікна. Він постукав у двері й зачекав. Потім він відчинив двері й увійшов.

Затемнена кімната. Слабкий запах гнилі. Він стояв, доки його очі не звикли до напівтемряви. Вітальня. Піанола чи невеличкий орган біля дальньої стіни. Шафа для одягу. Крісло-гойдалка біля вікна, в якому згорбившись сиділа стара жінка.

Веллс постояв над жінкою, пильно розглядаючи її. Їй прострелили лоб, і вона нахилилася вперед, через що частина задньої частини черепа та чимала кількість засохлої мозкової речовини прилипли до ламелі крісла-гойдалки позаду неї. У неї на колінах лежала газета, а на ній був бавовняний халат, чорний від засохлої крові. У кімнаті було прохолодно. Веллс озирнувся. Другий постріл позначив дату на календарі, що висів на стіні за її спиною, яка припадала на три дні потому. Цього не можна було не помітити. Він оглянув решту кімнати. Він дістав з кишені куртки маленький фотоапарат, зробив кілька знімків мертвої жінки й знову поклав фотоапарат у кишеню.

- Це зовсім не те, що ви мали на увазі, еге ж, дорогенька? — сказав він їй.

Мосс прокинувся у палаті, де між ним і ліжком ліворуч від нього було натягнуто простирадло. Там промайнули тіні людей. Голоси іспанською. Приглушені звуки з вулиці. Мотоцикл. Собака. Він повернув обличчя на подушці і подивився в очі чоловіка, що сидів на металевому стільці біля стіни, тримаючи букет квітів.

- Як ви себе почуваєте? — запитав чоловік.

- Я почувався і краще. Хто ви?

- Мене звати Карсон Веллс.

- А хто ви?

- Гадаю, ви розумієте, хто я. Я приніс вам квіти.

Мосс повернув голову й лежав, дивлячись у стелю.

- Скільки вас тут?

- Ну, я б сказав, що зараз вам треба хвилюватися лише про одного.

- Про вас.

- Так.

- А що відносно того хлопця, який прийшов до готелю?

- Ми можемо про нього поговорити.

- Тоді поговоримо.

- Я можу змусити його піти.

- Я і сам можу це зробити.

- Я так не думаю.

- Ви маєте право на свою думку.

- Якби люди Акости вчасно не з’явилися, я не думаю, що вам би так пощастило.

- Мені не пощастило.

- Ні, пощастило. Вам надзвичайно пощастило.

Мосс повернув голову й знову подивився на чоловіка.

- Як довго ви тут?

- Приблизно годину.

- Просто сиділи тут?

- Так.

- Вам, мабуть, більше нічого робити, еге ж?

- Я люблю доводити кожну справу до кінця, якщо ви це маєте на увазі.

- Ви виглядаєте до біса дурнуватим, сидячи там.

Веллс посміхнувся.

- Чому б вам не покласти ці кляті квіти?

- Гаразд.

Він підвівся, поклав букет на столик біля ліжка і знову сів на стілець.

- Ви знаєте, що таке два сантиметри?

- Так. Це одиниця виміру.

- Це приблизно три чверті дюйма.

- Добре.

- Саме на такій відстані куля обминула вашу печінку.

- Це лікар вам так сказав?

- Так. Ви знаєте, для чого потрібна печінка?

- Ні.

- Вона підтримує ваше життя. Ви знаєте, хто той чоловік, що в вас стріляв?

- Може, це не він у мене стріляв. Може, це був хтось із мексиканців.

- Ви знаєте, хто той чоловік?

- Ні. А я повинен?

- Бо він — не та людина, з якою вам справді варто знайомитися. У тих, хто з ним знайомиться, зазвичай дуже коротке майбутнє. Насправді його взагалі немає.

- Ну що ж, добре для нього.

- Ви не слухаєте. Вам треба бути уважним. Цей чоловік не перестане вас шукати. Навіть якщо він отримає гроші назад. Для нього це нічого не змінить. Навіть якби ви пішли до нього і віддали йому гроші, він все одно вбив би вас. Просто за те, що завдали йому клопоту.

- Гадаю, я завдав йому трохи більше, ніж просто додав йому клопоту.

- Що ви маєте на увазі?

- Гадаю, я в нього влучив.

- Чому ви так думаєте?

- Я обприскав його дробом «подвійний нуль». Не вірю, що це йому дуже допомогло.

Веллс відкинувся на спинку крісла. Він дивився на Мосса вивчаючи.

- Ви думаєте, що вбили його?

- Не знаю

- Бо ви цього не зробили. Він вийшов на вулицю, вбив усіх мексиканців, а потім повернувся в готель. Так, ніби вийшов купити газету чи щось таке.

- Він вбив не всіх.

- Він вбив тих, хто залишився.

- Ви хочете сказати, що його не поранено?

- Я не знаю.

- Ви це маєте на увазі, бо чому б ви мені це розповіли?

- Якщо вам так подобається.

- Він ваш приятель?

- Ні.

- Я подумав, може, він ваш приятель.

- Ні, не думали. Чому ви впевнені, що він не їде до Одеси?

- Навіщо йому їхати до Одеси?

- Щоб убити вашу дружину.

Мосс не відповів. Він лежав на шорсткій лляній білизні, дивлячись у стелю. Йому було боляче, і біль посилювався.

- Ви, мабуть, не маєте уявлення, про що, в біса, торочите, — промовив він.

- Я приніс вам кілька фотографій.

Він підвівся, поклав дві фотографії на ліжко і знову сів. Мосс поглянув на них.

- Що я маю з ними робити? — запитав він.

- Я зробив ці знімки сьогодні вранці. Жінка мешкала в квартирі на другому поверсі одного з будинків, які ви обстріляли. Тіло досі там.

- Ви повні лайна.

Веллс витріщився на нього. Тоді відвернувся й подивився у вікно.

- Ви ж до цього ніяк не причетні?

- Ні.

- Ви просто випадково знайшли там ті автівки.

- Я не розумію, про що ви говорите.

- Ви ж не брали той товар?

- Який товар?

- Героїн. У вас його немає.

- Ні. У мене його немає.

Веллс кивнув. Він виглядав задумливим.

- Можливо, мені слід вас запитати, що ви збираєтеся робити.

- Можливо, це мені слід вас запитати.

- Я не маю наміру щось робити. Мені й не треба. Ви самі прийдете до мене. Рано чи пізно. У вас немає вибору. Я дам вам номер свого мобільного телефону.

- З чого ви взяли, що я просто не зникну?

- Ви знаєте, скільки часу мені знадобилося, щоб вас знайти?

- Ні.

- Приблизно три години.

- Можливо, вам більше так не пощастить.

- Ні, можливо, й не пощастить. Але для вас це буде погана новина.

- Я так розумію, ви раніше працювали з ним.

- З ким?

- З цим хлопцем.

- Так. Працював. Колись.

- Як його звати?

- Шігєр.

- Шугар?*

- Шігєр. Антон Шігєр.

- Чому ви впевнені, що я не укладу з ним угоду?

Веллс сидів, нахилившись уперед, обпершись ліктями на коліна, а пальці сплівши між собою. Він похитав головою.

- Ви не звернули уваги, — промовив він.

- Може, я просто не вірю тому, що ви кажете.

- Та вірите ви.

- Або я його приберу.

- Вам дуже боляче?

- Трохи. Так.

- Вам дуже боляче. Це заважає думати. Я покличу медсестру.

- Мені не потрібні послуги від вас.

- Гаразд.

- Він що, якийсь закінчений засранець?

- Не думаю, що я б його так описав.

- А як би ви його описали?

Веллс замислився.

- Мабуть, я б сказав, що в нього немає почуття гумору.

- Це ж не злочин.

- Справа не в цьому. Я намагаюся вам дещо сказати.

- Кажіть.

- З ним не можна домовитися. Дозвольте повторитись. Навіть якби ви віддали йому гроші, він все одно вас вбив би. На цій планеті немає жодної живої людини, яка б хоч раз перекинулася з ним грубим словом. Вони всі мертві. Це не дуже хороші шанси. Він особлива людина. Можна навіть сказати, що у нього є принципи. Принципи, які виходять за межі грошей, наркотиків чи чогось подібного.

- То чому ви мені про нього розповіли?

- Ви самі про нього запитали.

- Чому ви мені розповіли?

- Мабуть, тому що я вважаю: якби я зміг допомогти вам усвідомити, у якому становищі ви опинилися, це б полегшило мені роботу. Я нічого про вас не знаю. Але я знаю, що ви не створені для цього. Ви думаєте, що створені. Але це не так.

- Ну це ми ще побачимо?

- Дехто з нас побачить. Що ви зробили з грошима?

- Я витратив близько двох мільйонів доларів на повій і віскі, а решту просто щось типу розтринькав.

Веллс посміхнувся. Він відкинувся на спинку крісла й схрестив ноги. На ньому були дорогі чоботи від «Луккезе»* з крокодилячої шкіри.

- Як на вашу думку він вас знайшов?

Мосс не відповів.

- Ви про це думали?

- Я знаю, як він мене знайшов. Він більше цього не зробить.

Веллс посміхнувся.

- Ну, ви молодець, — сказав він.

- Так. Я молодець.

На столику біля ліжка на пластиковій таці стояв глечик з водою. Мосс лише побіжно поглянув на нього.

- Хочете води? — запитав Веллс.

- Якщо я захочу щось від вас, ви будете першим сучим сином, який про це дізнається.

- Та річ називається транспондер, — сказав Веллс.

- Я знаю, як вона називається.

- Це не єдиний спосіб, яким він може вас знайти.

- Так.

- Я міг би вам дещо розповісти, що вам було б корисно знати.

- Ну, я повертаюся до того, що щойно сказав. Мені не потрібні ніякі послуги.

- Вам не цікаво, чому я вам би це розповів?

- Я знаю, чому ви мені б це розповіли.

- Що саме?

- Бо вам краще мати справу зі мною, ніж із тим цукровим хлопцем.

- Так. Я дам вам води.

- Ідіть під три чорти.

Веллс сидів мовчки, схрестивши ноги. Мосс подивився на нього.

- Ви думаєте, що зможете мене налякати тим хлопцем? Ви навіть не уявляєте, про що говорите. Я приберу вас разом із ним, якщо ви цього хочете.

Веллс посміхнувся. Він злегка знизав плечима. Він подивився на носок свого чобота, розправив ноги, просунув носок під джинси, щоб витерти пил, і знову схрестив ноги.

- Чим ви займаєтеся? — запитав він.

- Що?

- Чим ви займаєтеся?

- Я у відставці.

- А чим ви займалися до відставки?

- Я зварювальник.

- Ацетилен? МІГ? ВІГ?*

- Будь-яким способом. Якщо це можна зварити, я це зварю.

- Чавун?

- Так.

- Я маю на увазі не паяння.

- Я й не казав про паяння.

- Горщиковий метал?*

- Я що не казав?

- Ви були у В'єтнамі?

- Так. Я був у В'єтнамі.

- Я теж.

- То що я тепер для вас? Ваш приятель?

- Я був у спеціальних підрозділах.

- Мені здається, ви мене плутаєте з кимось, кому не насрати, де ви були.

- Я був підполковником.

- Херня.

- Не думаю.

- А чим ви зараз займаєтеся?

- Я знаходжу людей. Зводжу рахунки. Щось таке.

- Ви найманий вбивця.

Веллс посміхнувся.

- Найманий вбивця.

- Як завгодно називайтесь.

- Люди, з якими я співпрацюю, воліють не привертати до себе уваги. Вони не люблять вплутуватися в справи, що привертають увагу. Вони не люблять, коли про них пишуть у газетах.

- Б'юсь об заклад.

- Це нікуди не дінеться. Навіть якщо вам пощастить і ви усунете одну чи дві людини — що малоймовірно — вони просто надішлють когось іншого. Нічого не зміниться. Вони все одно вас знайдуть. Вам нікуди подітися. До своїх проблем можете додати й те, що люди, які доставляли товар, також їх не отримали. Тож вгадайте, на кого вони подивляться? Не кажучи вже про УБН та різні інші правоохоронні органи. У списку кожного є одне й те саме ім’я. І єдине ім'я у ньому. Вам треба кинути мені кістку.* У мене насправді немає жодної причини вас захищати.

- Ви боїтеся того хлопця?

Веллс знизав плечима.

- Я б сказав, що скоріше оберігаюся.

- Ви не згадали про Белла.

- Белл. Гаразд?

- Я так розумію, ви здебільшого про нього не думаєте.

- Я про нього взагалі не думаю. Він убогий шериф у селюцькому містечку в селюцькому окрузі. У селюцькій державі. Дозвольте покликати медсестру. Вам не дуже зручно. Ось мій номер. Хочу, щоб ви все обдумали. Те, про що ми говорили.

Він підвівся і поклав картку на стіл поруч із квітами. Він подивився на Мосса.

- Ви думаєте, що не будете, але ж все одно подзвоните мені. Тільки не відкладайте занадто довго. Ці гроші належать моєму клієнту. Шігєр — поза законом. Час не на вашому боці. Ми навіть можемо дозволити вам залишити собі частину. Але якщо мені доведеться повернути кошти від Шігєра, то для вас вже буде запізно. Не кажучи вже про вашу дружину.

Мосс не відповів.

- Гаразд. Вам, мабуть, варто їй зателефонувати. Коли я з нею розмовляв, вона здавалася досить стурбованою.

Коли він пішов, Мосс погортав фотографії, що лежали на ліжку. Немов гравець у покер, який перевіряє свої скриті карти. Він поглянув на глечик з водою, але тут увійшла медсестра.

Юнацтву здебільшого здається, що їм важко дорослішати. Не знаю, чому. Можливо, просто ніхто не дорослішає швидше, ніж це необхідно. У мене був двоюрідний брат, який у вісімнадцять років став заступником офіцера. Він тоді вже був одружений і мав дитину. У мене був друг, з яким я виріс, який у тому ж віці став висвяченим баптистським проповідником. Пастором невеличкої старої сільської церкви. Він пішов звідти до Лаббока* десь через три роки, і коли він сказав їм, що йде, вони просто сиділи там у тій церкві й ридали. Однаково і чоловіки, і жінки. Він одружував їх, хрестив і ховав їх. Йому було двадцять один рік, можливо, двадцять два. Коли він проповідував, вони стояли у дворі й слухали. Це мене дивувало. У школі він завжди був мовчазним. Мені було двадцять один, коли я пішов у армію, і я був одним із найстарших у нашому класі у навчальному таборі. Через шість місяців я вже був у Франції і стріляв у людей з гвинтівки. Я навіть не думав, що це було чимось особливим на той час. Чотири роки по тому я став шерифом цього округу. Я ніколи не мав сумніву в тому, ким я мав бути і ніким іншим. Люди сьогодні, коли ви заводите розмову про правильне і неправильне, схильні до того, щоб посміхнутися вам. Але я ніколи особливо не сумнівався в таких речах. У своїх думках про такі речі. Сподіваюся, що й ніколи не буду.

Лоретта розповіла мені почуте нею по радіо, що певний відсоток дітей у цій країні виховують їхні бабусі й дідусі. Я забув, який саме. Досить високий, подумав я. Батьки не хочуть їх виховувати. Ми поговорили про це. Ми подумали, що коли з’явиться наступне покоління і вони теж не захочуть виховувати своїх дітей, то хто ж це робитиме? Їхні власні батьки будуть єдиними дідусями та бабусями, а вони навіть не виховували їх. Ми не знайшли відповіді на це. У свої кращі дні я думаю, що є щось, чого я не знаю, або є щось, що я упускаю. Але таке трапляються рідко. Іноді я прокидаюся серед ночі і розумію так само чітко як смерть, що ніщо, крім другого пришестя Христа, не зможе зупинити цей потяг. Я не знаю, який сенс мені лежати без сну, переймаючись цим. Але я так роблю.

Не вірю, що зміг би виконувати цю роботу без дружини. До того ж, досить незвичайної дружини. Кухарка, наглядачка у в’язниці, та ще й хтозна-хто ще. Ті хлопці навіть не уявляють, як їм пощастило. Хоча, може, й уявляють. Я ніколи не хвилювався за її безпеку. Вони отримували свіжу городину більшу частину року. Смачний кукурудзяний хліб. Суп із квасолі. Вона відома готуванням їм гамбургерів та картоплі фрі. Вони поверталися до нас навіть через роки, вже одружені й успішні. Привозили своїх дружин. Привозили навіть своїх дітей. Вони поверталися, щоб зустрітися не зі мною. Я бачив, як вони приводили своїх дружин чи коханок, а потім просто починали ридати. Дорослі чоловіки. Які робили досить жахливі речі. Вона знала, що робить. Вона завжди знала. Тож ми щомісяця перевищуємо бюджет на в'язницю, але що з цим поробиш? Нічого з цим не робитиметься. Ось що буде робитися.

Шігєр з’їхав з шосе на перехресті зі 131 трасою, розгорнув телефонний довідник, що лежав у нього на колінах, і перегортав заплямовані кров’ю сторінки, поки не знайшов ветеринарів. Найближча клініка знаходилась, приблизно за тридцять хвилин їзди, за межами Брекетвілля. Він подивився на рушник, обмотаний навколо ноги. Він був просочений кров’ю, і кров просочилася на сидіння. Він кинув довідник на підлогу і сидів, поклавши руки на верх керма. Він просидів так близько трьох хвилин. Потім він увімкнув передачу і знову виїхав на шосе.

Він доїхав до перехрестя на Ла Прайор і повернув на північ, у бік Ювалді. Нога у нього пульсувала, наче насос. На шосе за межами Ювалді він зупинився перед «Кооперативом», розв’язав шнур, що стягував ногу і зняв рушник. Потім він вийшов з авта й, шкутильгаючи, зайшов усередину.

Він купив цілий мішечок ветеринарних препаратів. Вату, клейку стрічку і марлю. Шприц-грушу та пляшку перекису водню. Пару пінцетів. Ножиці. Кілька пачок чотиридюймових тампонів і квартову пляшку «Бетадину». Він заплатив, вийшов, сів у «Рамчарджер», запустив двигун, а потім сидів, дивлячись на будівлю у дзеркало заднього виду. Наче він роздумував про те, чи потрібно ще щось, але справа була не цьому. Він засунув пальці за манжету сорочки й обережно витер піт з очей. Потім він увімкнув передачу, виїхав заднім ходом з паркувального майданчика на шосе і попрямував до міста.

Він проїхав по вулиці Мейн, повернув на північ на Гетті, а потім знову на схід на Нопал, де припаркувався і вимкнув двигун. Його нога все ще кровоточила. Він дістав з мішечка ножиці і стрічку і вирізав з картонної коробки, в якій лежала вата, круглий диск діаметром у три дюйми. Він поклав його разом зі стрічкою у кишеню сорочки. Він підняв плічка з підлоги за сидінням, відігнув їх кінці і вирівняв. Потім він нахилився, відкрив сумку, дістав сорочку, ножицями відрізав один рукав, склав її, поклав у кишеню, поклав ножиці назад у паперовий мішечок з «Кооперативу», відчинив двері й повільно спустився на землю, піднявши поранену ногу обома руками під коліном. Він стояв там, тримаючись за дверці. Потім він нахилився, притиснувши голову до грудей, і простояв так майже хвилину. Потім він випростався, зачинив двері й рушив вулицею.

Біля аптеки на Мейн він зупинився, обернувся й притулився до припаркованого там автомобіля. Він оглянув вулицю. Нікого не було. Він відкрутив кришку бензобака біля свого ліктя, накинув рукав сорочки на плічка, опустив його в бак і знову витягнув. Він заклеїв картонкою і стрічкою отвір у бензобаку, згорнув рукав, змочений бензином, у клубок, накинув його на картонку, приклеїв його стрічкою, підпалив його, повернувся і, кульгаючи, увійшов до аптеки. Він пройшов трохи більше половини шляху до фармації, коли машина зовні вибухнула у полум’ї, вибивши більшу частину вітрини фасаду крамниці.

Він увійшов через маленьку хвіртку й пішов аптечними рядами. Він знайшов пачку шприців і пляшку таблеток гідрокодону, а потім повернувся назад, шукаючи пеніцилін. Він не зміг його знайти, але знайшов тетрациклін і сульфаніламіди. Він засунув ці речі до кишені, вийшов з-за прилавка в помаранчевому сяйві вогню, пройшов проходом, взяв пару алюмінієвих милиць, відчинив задні двері і прошкутильгав на гравійну стоянку за крамницею. Спрацювала сигналізація на задніх дверях, але ніхто не звернув на це уваги, а Шігєр навіть не поглянув у бік фасаду крамниці, який тепер був охоплений полум’ям.

Він заїхав до мотелю за межами Хондо,* зняв номер у кінці будівлі, зайшов і поставив сумку на ліжко. Він засунув пістолет під подушку, пішов у ванну з мішечком з «Кооперативу» і висипав вміст у раковину. Він випорожнив кишені й розклав усе на стільниці — ключі, гаманець, флакони з антибіотиком і шприци. Він сів на край ванни, зняв чоботи, нахилився, вставив пробку у ванну і відкрив кран. Потім він роздягнувся і обережно сів у ванну, поки вона наповнювалася

Його нога була в синцях і сильно набрякла. Це виглядало як укус змії. Він обмив рани водою за допомогою рушничка. Він повернув ногу у воді й уважно розглянув вихідний отвір. До епітелію прилипли дрібні шматочки тканини. Отвір був достатньо великим, щоб просунути туди великий палець.

Коли він виліз із ванни, вода мала блідо-рожевий відтінок, а з ран на нозі все ще сочилася бліда кров, розведена сироваткою. Він опустив чоботи у воду, витерся рушником, сів на унітаз і взяв з раковини пляшку «Бетадіну» та пачку тампонів. Він розірвав пакет зубами, відкрутив пляшку і повільно вилив її вміст на рани. Потім він поставив пляшку і нахилився, щоб працювати, вибираючи шматочки тканини за допомогою тампонів і пінцета. Він сидів, поки вода текла в раковині, і віддихав. Він потримав кінчик пінцета під краном, струсив з нього воду і знову нахилився до роботи.

Коли він закінчив, він востаннє продезінфікував рану, розірвав пакети з марлевими серветками розміром чотири на чотири дюйми, приклав їх до ран на нозі та перев’язав марлею з рулону, призначеного для овець і кіз. Потім він підвівся, наповнив водою пластиковий стакан на раковині та випив його. Він наповнив стакан і випив ще двічі. Потім він повернувся до спальні й витягнувся на ліжку, поклавши ногу на подушки. Окрім легких бісеринок поту на лобі, мало що свідчило про те, що його зусилля взагалі щось йому коштували.

Повернувшись у ванну, він вийняв один зі шприців із пластикової упаковки, проколов голкою пломбу на флаконі з тетрацикліном, наповнив скляний циліндр, підніс його до світла і натиснув великим пальцем на поршень, доки на кінчику голки не з’явилася маленька намистинка. Потім він двічі клацнув пальцем по шприцу, нахилився, ввів голку у квадрицепс правої ноги і повільно натиснув на поршень.

Він залишався у мотелі п’ять днів. На милицях він шкутильгав до кафе, щоб попоїсти і повертався назад. Він не вимикав телевізор, сидів у ліжку й дивився його, ніколи не перемикаючи канали. Він дивився все, що показували. Він дивився мильні опери, новини та розмовні телепередачі. Він двічі на день міняв пов'язки, промивав рани розчином епсомської солі* та приймав антибіотики. Коли першого ранку прийшла покоївка, він вийшов до дверей і сказав їй, що не потребує жодних послуг. Лише рушники та мило. Він дав їй десять доларів, вона взяла гроші і невпевнено залишилася стояти. Він сказав їй те саме іспанською, вона кивнула, поклала гроші у свій фартух і покотила візок доріжкою назад, а він ще постояв, роздивляючись автівки на парковці, а потім зачинив двері.

На п'яту добу, коли він сидів у кафе, зайшли двоє заступників шерифа округу Валдес, сіли, зняли капелюхи, поклали їх на порожні стільці по обидва боки, взяли меню з хромованого тримача й розгорнули їх. Один із них поглянув на нього. Шігєр спостерігав за всім цим, не повертаючись і не дивлячись. Вони розмовляли. Тоді інший подивився на нього. Потім підійшла офіціантка. Він допив каву, встав, залишив гроші на столі й вийшов. Він залишив милиці в кімнаті й повільно та рівно йшов по доріжці повз вікно кафе, намагаючись не кульгати. Він пройшов повз свою кімнату до кінця рамади* й розвернувся. Він подивився на «Рамчарджер», припаркований у кінці парковки. Його не було видно ні з контори, ні з ресторану. Він повернувся до кімнати, поклав набір для гоління та пістолет у сумку, вийшов через парковку, сів у «Рамчарджер», завів його, проїхав через бетонний розділювач на парковку крамниці електроніки, що знаходилася поруч, і виїхав на шосе.

Веллс стояв на мосту, а вітер з річки розвіював його рідке волосся піщаного кольору. Він обернувся, притулився до огорожі, підніс маленьку дешеву камеру, яку носив із собою, сфотографував щось невизначене й знову опустив камеру. Він стояв там, де чотири ночі тому стояв Мосс. Він розглядав сліди крові на тротуарі. Там, де сліди зникали, він зупинився, склавши руки й підперши підборіддя долонею. Він не став фотографувати. Ніхто не спостерігав за ним. Він подивився вниз за течією на повільну зелену воду. Він пройшов десяток кроків і повернувся. Він вийшов на проїжджу частину і перейшов на інший бік. Повз проїхала вантажівка. Легке тремтіння у надбудові. Він пішов далі доріжкою, а потім зупинився. Ледь помітний контур відбитка чобота в крові. Ще слабкіший — іншого. Він уважно оглянув огорожу з дротяної сітки, щоб перевірити, чи немає крові на дроті. Він дістав з кишені хустку, змочив її язиком і провів нею між осередками. Він стояв, дивлячись вниз на річку. Внизу, вздовж американського берега, пролягала дорога. Між дорогою та річкою — густі зарості каризового очерету. Тростина тихо шелестіла на вітру, що віяв з річки. Якби він переніс гроші до Мексики, то вони б зникли. Але він цього не зробив.

Веллс відступив на крок і знову поглянув на сліди від чобіт. По мосту йшли якісь мексиканці зі своїми кошиками та пакунками. Він дістав фотоапарат і сфотографував небо, річку, світ.

Белл сидів за столом, підписуючи чеки та підраховуючи числа на кишеньковому калькуляторі. Закінчивши, він відкинувся на спинку стільця й подивився у вікно на похмуру галявину перед судом.

— Моллі, — гукнув він.

Вона підійшла й зупинилася у дверях.

- Ви вже щось знайшли щодо тих автомобілів?

- Шерифе, я з’ясувала усе, що можна було з’ясувати. Ці автомобілі зареєстровані на померлих людей. Власник того «Блейзера» помер двадцять років тому. Ви хотіли б, щоб я спробувала дізнатися щось і про мексиканські?

- Ні. Господи, ні. Ось ваші чеки.

Вона зайшла, взяла з його столу велику чекову книжку зі штучної шкіри й засунула її під пахву.

- Той агент з УБН знову телефонував. Ви не хочете з ним поговорити?

- Я старатимусь цього уникати, наскільки зможу.

- Він сказав, що знову їде туди, і хотів дізнатися, чи не хочете ви поїхати разом з ним.

- Ну, це дуже душевно з його боку. Гадаю, він може їхати куди завгодно. Адже він — сертифікований агент Уряду Об'єднаних Держав.

- Він хотів дізнатися, що ви збираєтеся робити з тими автомобілями.

- Так. Я спробую продати їх на аукціоні. Ще більше грошей округу змиті в унітаз. В одному з них двигун у порядку. Можливо, за нього вдасться отримати кілька доларів. Ніяких звісток від пані Мосс?

- Ні, сер.

- Гаразд.

Він поглянув на годинник на зовнішній стіні кабінету.

- Цікаво, чи зміг би я вмовити вас зателефонувати Лоретті й сказати їй, що я поїхав до Ігл Пасса і подзвоню їй звідти. Я б сам їй подзвонив, але вона захоче, щоб я повернувся додому, а я, можливо, так і зроблю.

- Хочете, щоб я зачекала, поки ви вийдете з будівлі?

- Так, хочу. - Він відсунув крісло, встав, зняв з вішалки за своїм столом ремінь з пістолетом, перекинув його через плече, взяв капелюх і одягнув його. - Що там Торберт каже? Про правду і справедливість?

- Ми знову і знову присвячуємо себе цьому щодня. Щось на кшталт цього.

- Думаю, я почну присвячувати себе двічі на день. Можливо, до кінця це стане тричі. Побачимося вранці.

Він зупинився біля кав’ярні, взяв каву з собою і вийшов до патрульного авта, коли по вулиці проїжджала безбортова вантажівка. Вкрита сірим пустельним пилом. Він зупинився і подивився на неї, а потім сів у патрульник, розвернувся, проїхав повз вантажівку і зупинив її. Коли він вийшов і підійшов, водій сидів за кермом, жуючи жуйку і дивлячись на нього з якоюсь добродушною зарозумілістю.

Белл поклав руку на кабіну і подивився на водія.

- Шерифе, — кивнув водій.

- Ви останнім часом дивилися на свій вантаж?

Водій подивився у дзеркало.

- У чому проблема, шерифе?

Белл відступив від вантажівки.

- Виходьте сюди, — наказав він.

Чоловік відчинив двері й вийшов. Белл кивнув у бік кузова вантажівки.

- Це клята наруга, — сказав він.

Чоловік відійшов і озирнувся.

- Одне з кріплень розхиталося, — промовив він.

Він схопив вільний кут брезенту й підтягнув його назад на кузов вантажівки, накривши ним тіла, що лежали там, кожне з яких було загорнуте в синю армовану плівку й обмотане клейкою стрічкою. Їх було вісім, і вони виглядали саме так. Загорнуті й обмотані стрічкою трупи.

- Скільки їх у вас залишилося? — запитав Белл.

- Я нікого не загубив, шерифе.

- А ви усі не могли взяти туди фургон?

- У нас не знайшлося фургона з повним приводом.

Він прив’язав кут брезенту і встав.

- Гаразд, — сказав Белл.

- Ви ж не будете складати на мене протокол за неналежне закріплення вантажу?

- Забирайте звідси свою дупу.

Він дістався мосту через річку Диявола на заході сонця, і, проїхавши половину шляху, зупинив патрульник, увімкнув дахові ліхтарі, вийшов, зачинив двері, обійшов автівку спереду й став, спершись на алюмінієву трубу, яка слугувала верхнім огородженням. Він спостерігав, як сонце заходить за синє водосховище за залізничним мостом на заході. Вантажівка, що рухалася на захід, виїжджаючи з довгого кривого проміжку, переключилася на нижчу передачу, коли в поле зору потрапили вогні. Водій висунувся з вікна, проїжджаючи повз:

- Не стрибайте, шерифе. Вона того не варта.

Потім він зник у затяжному всмоктувані вітру, дизельний двигун набирав обертів, а водій, двічі натискаючи на зчеплення, перемикав передачі. Белл посміхнувся.

- Правда в тому, — відказав він, — що вона того варта.

Десь за дві милі після перехрестя шосе 481 і 57 коробочка, що лежала на пасажирському сидінні, видала один сигнал і знову замовкла. Шігєр з’їхав на узбіччя і зупинився. Він підняв коробку, повернув її в один бік, потім — в інший. Покрутив ручки. Нічого. Він знову виїхав на шосе. Сонце заливало світлом низькі блакитні пагорби перед ним. Повільно згасаючи. На пустелю опускався прохолодний і затінений сутінок. Він зняв сонцезахисні окуляри, поклав їх у бардачок, закрив кришку бардачка і увімкнув фари. Коли він це зробив, коробка почала пищати з повільним, розміреним ритмом.

Він припаркувався за готелем, вийшов й, кульгаючи, обійшов пікап із коробкою, рушницею та пістолетом, складеними в сумку на блискавці, перетнув парковку й піднявся сходами готелю.

Він зареєструвався, отримав ключ, кульгаючи піднявся сходами і пройшов коридором до своєї кімнати, увійшов, зачинив двері на замок і ліг на ліжко з дробовиком на грудях, дивлячись у стелю. Він не міг придумати жодної причини, чому передавач сигналу мав би бути в готелі. Він виключив Мосса, бо вважав, що той майже напевно мертвий. Залишалася поліція. Або якийсь агент «Матакумбе Петролеум Груп». Хто, мабуть, думає, що він думає, що вони думають, що він думає про них, як про дуже дурних. Він задумався про це.

Коли він прокинувся, була вже десята тридцять вечора, і він лежав у напівтемряві й тиші, але знав, якою буде відповідь. Він підвівся, сховав рушницю за подушками й засунув пістолет за пояс штанів. Потім він вийшов і, кульгаючи, спустився сходами до стійки реєстрації.

Портьє сидів і читав журнал, а коли побачив Шігєра, сховав журнал під стіл і підвівся.

- Так, сер, — сказав він.

- Я хотів би подивитися реєстрацію.

- Ви поліцейський офіцер?

- Ні. Я не поліцейський.

- Боюся, що не можу цього зробити, сер.

- Звісно, можете.

Коли він повернувся, він зупинився і став слухати в коридорі біля своїх дверей. Він зайшов, взяв рушницю та приймач, а потім спустився до кімнати, перекритої стрічкою, притулив коробку до дверей і увімкнув її. Він підійшов до других дверей і спробував там прийом. Потім він повернувся до першої кімнати, відчинив двері ключем з конторки, відступив і став спиною до стіни коридору.

Він чув шум транспорту на вулиці за парковкою, але все одно думав, що вікно зачинене. Повітря не рухалося. Він швидко оглянув кімнату. Ліжко було відсунуте від стіни. Двері у ванну були відчинені. Він перевірив запобіжник на рушниці. Він переступив через поріг на інший бік.

У кімнаті нікого не було. Він оглянув кімнату, тримаючи в руках коробку, і знайшов передавач у шухляді приліжкового столика. Він сів на ліжко, обертаючи його в руці. Невеличка пастилка із полірованого металу розміром з доміно. Він подивився у вікно на парковку. Нога боліла. Він поклав металевий пристрій у кишеню, вимкнув приймач, підвівся й вийшов, зачинивши за собою двері. У кімнаті задзвонив телефон. Він хвилину над цим замислився. Потім поклав транспондер на підвіконня в коридорі, розвернувся й спустився до вестибюля.

І там він чекав на Веллса. Ніхто б так не вчинив. Він сидів у шкіряному кріслі, відсунутому в куток, звідки було видно і вхідні двері, і коридор позаду. Веллс увійшов об одинадцятій тринадцять, і Шігєр підвівся та пішов за ним нагору, дробовик недбало загорнувши в газету, яку він читав. На півдорозі на сходах Веллс озирнувся, а Шігєр впустив газету і підняв рушницю до попереку.

- Привіт, Карсоне, — сказав він.

Вони сиділи в кімнаті Веллса: Веллс на ліжку, а Шігєр на стільці біля вікна.

- Вам не обов’язково це робити, — сказав Веллс. — Я денний біржовий маклер. Я міг би просто поїхати додому.

- Могли б.

- Я зроблю так, щоб це було того варте. Відведу вас до банкомату. І всі просто підуть собі. Там близько чотирнадцяти тисяч.

- Гарний день платні.

- Гадаю, що так.

Шігєр подивився у вікно, тримаючи дробовик на колінах.

- Поранення змінило мене, — сказав він. — Змінило мій погляд на речі. Я, в певному сенсі, рушив далі. Деякі речі, яких раніше не було, тепер стали на свої місця. Я думав, що вони були, але їх не було. Найкраще я можу це описати так: я ніби наздогнав самого себе. Це не погано. Це давно мало статися.

- Це все одно гарний день платні.

- Так. Просто у неправильній валюті.

Веллс оглянув відстань між ними. Безглуздо. Можливо, двадцять років тому. Напевно, навіть тоді ні.

- Робіть те, що мусите робити, — промовив він.

Шігєр сидів, недбало згорбившись на стільці, підперши підборіддя кісточками пальців. Він спостерігав за Веллсом. Спостерігав за його останніми думками. Він уже бачив це раніше. Так само, як і Веллс.

- Це почалося ще раніше, — продовжив він. — Я тоді цього не усвідомлював. Коли я приїхав до кордону, я зупинився в кафе в тому містечку, і там сиділи кілька чоловіків, які пили пиво, а один із них постійно поглядав на мене. Я не звернув на нього ніякої уваги. Я замовив обід і поїв. Але коли я підійшов до каси, щоб розрахуватися, мені довелося пройти повз них, і вони всі посміхалися, а він сказав щось таке, що важко було проігнорувати. Знаєте, що я зробив?

- Таак. Я знаю, що ви зробили.

- Я проігнорував його. Я сплатив свій рахунок і вже почав штовхати двері, коли він знову повторив те саме. Я обернувся й подивився на нього. Я просто стояв там, колупаючись в зубах зубочисткою і ледь кивнув йому головою. Щоб він вийшов назовні. Якщо захоче. А потім я вийшов. І чекав на парковці. І він та його друзі вийшли, і я вбив його на парковці, а потім сів у своє авто. А вони всі зібралися навколо нього. Вони не розуміли, що сталося. Вони не розуміли, що він помер. Один із них сказав, що я застосував до нього сплячий захват,* а потім усі інші повторили це. Вони намагалися змусити його сісти. Вони давали йому ляпаси по обличчю і намагалися змусити його сісти. Через годину мене зупинив заступник шерифа за межами Сонори, Тексас, і я дозволив йому відвезти мене в місто в кайданках. Я не впевнений, чому я це зробив, але думаю, що хотів перевірити, чи зможу я вивільнитися силою волі. Бо я вірю, що це можна. Що таке можливо. Але це було нерозумно. Марною справою. Ви розумієте?

- Чи розумію я?

- Так.

- Ви хоч уявляєте, який ви розтриклятий божевільний?

- Суть цієї бесіди?

- Ваша суть.

Шігєр відкинувся на спинку стільця. Він вивчав Веллса.

- Скажіть мені дещо, — промовив він.

- Що?

- Якщо правило, якого ви дотримувалися, привело вас до цього, то яка з нього користь?

- Я не розумію, про що ви говорите.

- Я говорю про ваше життя. У якому тепер усе може бути побаченим одразу.

- Мене не цікавить ваша дурня, Антоне.

- Я думав, ви, можливо, захочете щось пояснити.

- Я не зобов’язаний вам нічого пояснювати.

- Не мені. А самому собі. Я думав, ви, можливо, маєте що сказати.

- Ідіть під три чорти.

- Ви мене здивували, ось і все. Я очікував на щось інше. Це ставить під сумнів минулі події. Ви так не вважаєте?

- Ви думаєте, що я б помінявся з вами місцями?

- Саме так. Я тут, а ви там. Через кілька хвилин я все ще буду тут.

Веллс подивився у затемнене вікно.

- Я знаю, де знаходиться ранець, — сказав він.

- Якби ви знали, де знаходиться ранець, ви б його забрали.

- Мені довелося б чекати, поки навколо нікого не залишиться. До ночі. До другої години ночі. Щось таке.

- Ви знаєте, де знаходиться ранець.

- Так.

- Я знаю дещо краще.

- Що саме?

- Я знаю, де він буде.

- І де саме?

- Його принесуть і покладуть біля моїх ніг.

Веллс витер рот тильною стороною долоні.

- Це вам нічого не коштуватиме. Це за двадцять хвилин звідси.

- Ви ж знаєте, що цього не станеться. Хіба ні?

Веллс не відповів.

- Хіба ні?

- Ідіть під три чорти.

- Ви думаєте, що зможете відкласти це своїми очима.

- Що ви маєте на увазі?

- Ви думаєте, що доки ви дивитеся на мене, то зможете відкласти це.

- Я так не думаю.

- Ні, думаєте. Вам слід визнати своє становище. У цьому було б більше гідності. Я намагаюся вам допомогти.

- Ви сучий син.

- Ви думаєте, що не заплющите очі. Але ви заплющите.

Веллс не відповів. Шігєр спостерігав за ним.

- Я знаю, про що ви ще думаєте, — сказав він.

- Ви не знаєте, про що я думаю.

- Ви думаєте, що я такий самий, як ви. Що це просто жадібність. Але я не такий, як ви. Я живу простим життям.

- Просто зробіть це.

- Вам не зрозуміти. Такій людині, як ви.

- Просто зробіть це.

— Так, — сказав Шігєр. — Вони завжди так кажуть. Але ж вони не мають цього на увазі, правда ж?

- Ви, шматок лайна.

- Це недобре, Карсоне. Вам треба взяти себе в руки. Якщо ви не поважаєте мене, що ви тоді думаєте про самого себе? Подивіться, де ви опинилися.

— Ви думаєте, що стоїте осторонь усього, — промовив Веллс. — Але це не так.

— Не всього. Ні.

- Ви не стоїте осторонь смерті.

- Для мене це не те саме, що для вас.

- Ви думаєте, що я боюся померти?

- Так.

- То просто зробіть це. Зробіть це, і будьте ви прокляті.

- Це не те саме, — відказав Шігєр. - Ви роками відмовлявся від усього, щоб дістатися сюди. Я навіть не думаю, що я це розумію. Як людина вирішує, в якому порядку відмовлятися від свого життя? Ми займаємося одним і тим самим видом діяльності. До певної міри. Ви так зневажали мене? Чому ви так вчинили? Як ви дозволили собі потрапити в цю ситуацію?

Веллс поглянув у вікно на вулицю.

— Котра година? — запитав він.

Шігєр підніс зап’ястя й подивився на годинник.

— Одинадцята п’ятдесят сім, — відповів він.

Веллс кивнув.

— За календарем старої жінки* в мене залишилося ще три хвилини. Ну й хай йому грець. Здається, я передбачав усе це багато років тому. Майже як уві сні. Déjà vu . - Він подивився на Шігєра. - Мене не цікавлять ваші думки, — сказав він. — Просто зробіть це. Ви, клятий психопат. Зробіть це і йдіть під три чорти.

Він справді заплющив очі. Він заплющив очі, відвернув голову й підняв одну руку, щоб відбити те, чого не можна було відбити. Шігєр вистрілив йому в обличчя. Усе, що Веллс коли-небудь знав, про що думав чи що любив, повільно стікало по стіні за його спиною. Обличчя його матері, його Перше причастя, жінки, яких він пізнав. Обличчя чоловіків, які помирали на колінах перед ним. Тіло дитини, що лежало мертвим у придорожньому яру в іншій країні. Він лежав на ліжку з майже відірваною головою, розкинувши руки, більша частина його правої руки була відсутня. Шігєр підвівся, підібрав порожню гільзу з килима, подув у неї, поклав її в кишеню і подивився на годинник. До нового дня залишалася ще хвилина.

Він спустився задніми сходами, перетнув парковку до авта Веллса, відшукав ключ від дверей у зв’язці ключів, яку носив Веллс, відчинив дверці та оглянув салон — спереду, ззаду та під сидіннями. Це була орендована автівка, і в ній не було нічого, крім договору оренди в кишені дверцят. Він зачинив двері, пошкандибав назад і відкрив багажник. Нічого. Він обійшов машину з боку водія, відкрив двері, потягнув важіль капота, підійшов до передньої частини, підняв капот, заглянув у моторний відсік, а потім закрив капот і став дивитися на готель. Поки він там стояв, задзвонив мобільний телефон Веллса. Він дістав телефон з кишені, натиснув кнопку і приклав його до вуха.

- Так, — сказав він.

Мосс пройшовся вздовж палати туди й назад, тримаючись за руку медсестри. Вона підбадьорювала його іспанською. Вони повернули в кінці палати й рушили назад. На його лобі виступив піт.

- Ándale, — сказала вона. - Qué bueno.

Він кивнув.

- До біса правильне bueno, — відповів він.

Пізно вночі він прокинувся від тривожного сну, з великими зусиллями пробрався коридором і попросив дозволити йому скористатися телефоном. Він набрав номер в Одесі і важко сперся на стійку, слухаючи, гудки телефону. Він слухав довго.

Нарешті відповіла її мати.

- Це Ллююелін.

- Вона не хоче з вами розмовляти.

- Ні, хоче.

- Ви знаєте, котра зараз година?

- Мені байдуже, котра зараз година. Не кладіть слухавку.

- Я ж казала їй, що станеться, чи не так? Розділ і вірш.* Я казала: Ось що станеться. І ось це сталося.

- Не кладіть слухавку. Знайдіть її і дайте їй слухавку.

Коли вона підняла слухавку, вона сказала:

- Я не думала, що ви так зі мною поступите.

- Привіт, дорогенька, як ви?

- Ви в порядку, Ллюеліне? Що сталося з тими обіцянками? Де ви?

- У П’єдрас Неграс.

- Що я маю робити, Ллюеліне?

- З вами все гаразд?

- Ні, не все гаразд. Як зі мною може бути все гаразд? Люди дзвонять сюди через вас. До мене завітав шериф з округу Террелл. З’явився прямо на порозі. Я думала, ви померли.

- Я не помер. Що ви йому сказали?

- А що я могла йому сказати?

- Він може обдурити вас, щоб ви щось вибовтали.

- Вам боляче, еге ж?

- Чому ви так думаєте?

- Я чую це по вашому голосу. Ви в порядку?

- Зі мною все добре.

- Де ви?

- Я ж сказав, де я.

- Ви звучите як ніби ви на автобусній станції.

- Карла Джин, я думаю, вам треба звідти піти.

- Звідки?

- З того будинку.

- Ви мене лякаєте, Ллюеліне. Звідси куди?

- Це не має значення. Просто я вважаю, що вам не варто там залишатися. Ви могли б піти в мотель.

- А що робити з мамою?

- З нею все буде гаразд.

- З нею все буде гаразд?

- Так.

- Ви цього не знаєте.

Ллюелін не відповів.

- Ви знаєте?

- Просто не думаю, що хтось її турбуватиме.

- Ви так думаєте?

- Вам треба звідти вибратися. Просто заберіть її з собою.

- Я не можу відвезти маму в мотель. Вона хвора, якщо ви забули.

- А що сказав шериф?

- Сказав, що шукає вас, а що, по-вашому, він міг сказати?

- А що ще він сказав?

Вона не відповіла.

- Карла Джин?

Звучало так, наче вона плакала.

- Що він ще сказав, Карла Джин?

- Він сказав, що ви збираєтеся накласти на себе руки.

- Ну, таке він би і сказав.

Вона довго мовчала.

- Карла Джин?

- Ллюелін, мені навіть не потрібні ті гроші. Я просто хочу, щоб у нас знову було так, як раніше.

- Так і буде.

- Ні, не буде. Я думала про це. Це облудний бог.

- Так. Але це справжні гроші.

Вона знову промовила його ім’я, а потім і справді почала плакати. Він намагався з нею говорити, але вона не відповідала. Він стояв там, слухаючи, як вона тихо ридає в Одесі.

- Що ви хочете, щоб я зробив? — запитав він.

Вона не відповіла.

- Карла Джин?

- Я хочу, щоб все було як раніше.

- Якщо я скажу вам, що спробую все виправити, ви зробите те, про що я вас попросив?

- Так. Зроблю.

- У мене є номер, за яким я можу зателефонувати. Дехто, хто може нам допомогти.

- Ви можете йому довіряти?

- Не знаю. Я просто знаю, що нікому іншому не можу довіряти. Я подзвоню вам завтра. Я не думав, що вони знайдуть вас там, інакше я б вас ніколи не відправив. Я подзвоню вам завтра.

Він поклав слухавку і набрав номер мобільного, який дав йому Веллс. Телефон відгукнувся на другий гудок, але це був не Веллс.

- Гадаю, я набрав неправильний номер, — сказав він.

- Ви не помилилися номером. Вам потрібно прийти до мене.

- Хто це?

- Ви знаєте, хто це.

Мосс сперся на стійку, притулившись чолом до кулака.

- Де Веллс?

- Він не може вам зараз допомогти. Яку угоду ви з ним уклали?

- Я ніякої угоди не укладав.

- Ні, уклали. Скільки він вам збирався віддати?

- Я не розумію, про що ви говорите.

- е гроші?

- Що ви зробили з Веллсом?

- У нас були розбіжності в поглядах. Вам не треба турбуватися про Веллса. Він більше не в грі. Вам треба розмовляти зі мною.

- Не маю потреби з вами розмовляти.

- Я думаю, що треба. Ви знаєте, куди я їду?

- Чому мене має хвилювати, куди ви їдете?

- Ви знаєте, куди я їду?

Мосс не відповів.

- Ви там?

- Я тут.

- Я знаю, де ви.

- Так? І де ж я?

- Ви в лікарні в П’єдрас Неграс. Але я їду не туди. Ви знаєте, куди я їду?

- Так. Я знаю, куди ви їдете.

- Ви можете все це перемінити.

- Чому я маю вам вірити?

- Ви ж повірили Веллсу.

- Я не повірив Веллсу.

- Ви йому зателефонували.

- Тому я йому і подзвонив.

- Скажіть, що ви хочете, щоб я зробив.

Мосс переніс вагу з однієї ноги на іншу. Піт виступив у нього на лобі. Він не відповів.

- Скажіть мені щось. Я чекаю.

- Знаєте, я міг би чекати на вас, коли ви туди дістанетеся, — заговорив Мосс. - Замовлю літак. Ви про це не думали?

- Це було б добре. Але ви цього не зробите.

- Звідки ви знаєте, що я не зроблю?

- Ви б мені не сказали. У будь-якому разі, мені треба їхати.

- Ви ж знаєте, що їх там не буде.

- Не має значення, де вони знаходяться.

- То навіщо ви туди їдете?

- Ви ж знаєте, чим це закінчиться, чи не так?

- Ні. А ви знаєте?

- Так. Я знаю. І, думаю, ви теж знаєте. Просто ще не змирилися з цим. Отже ось що я зроблю. Принесіть мені гроші, і я відпущу її. Інакше вона буде відповідальною. Так само, як і ви. Не знаю, чи вас це хвилює. Але це найкраща угода, яку ви можете отримати. Я не кажу вам, що ви можете врятуватися, бо це не так.

- Я вам дещо принесу, — наважився Мосс. — Я вирішив зробити вас своїм особливим проектом. Вам не доведеться мене шукати.

— Радий це чути. Ви вже починали мене розчаровувати.

— Ви не будете розчаровані.

— Добре.

— Вам, клянуся, не потрібно хвилюватися, що розчаруєтеся.

Він пішов ще до світанку, одягнений у муслінову лікарняну сорочку, на яку накинув пальто. Пола пальта була жорсткою від крові. Він не мав взуття. У внутрішній кишені пальто лежали гроші, які він туди склав, жорсткі й заплямовані кров’ю.

Він стояв на вулиці, дивлячись у бік вогнів. Він не мав уявлення, де він знаходиться. Під ногами відчувався холод бетону. Він спустився до рогу. Повз проїхало кілька машин. Він пішов до ліхтаря на наступному розі, зупинився і сперся однією рукою на будівлю. У кишені пальто у нього було дві білі пігулки, які він приберіг, він дістав одну і проковтнув її насухо. Йому здалося, що його зараз знудить. Він довго стояв. Там було підвіконня, на яке він міг би сісти, але воно було оббите гострими залізними прутами, щоб відлякувати безхатченків. Проїхало таксі, і він підняв руку, та воно проїхало далі. Йому довелося вийти на саму вулицю, і за якийсь проміжок він це зробив. Він деякий час хитався там, коли проїхало ще одне таксі, він підняв руку, і воно зупинилося біля бордюру.

Водій придивлявся до нього. Мосс нахилився до вікна.

- Ви можете перевезти мене через міст? — запитав він.

- На інший бік?

- Так. На інший бік.

- Ви маєте гроші?

- Так. У мене є гроші.

Водій дивився із сумнівом.

- Двадцять доларів, — сказав він.

- О'кей.

Біля воріт охоронець нахилився й подивився оцінюючи на нього, сидячого у напівтемряві на задньому сидінні таксі.

- У якій країні ви народилися? — запитав він.

- У Об'єднаних Державах.

- Що ви везете?

- Нічого.

Охоронець вивчаючи витріщався на нього.

- Чи не могли б ви вийти сюди? — запитав він.

Мосс натиснув на ручку дверей і, спершись на переднє сидіння, виліз із кабіни. Він став.

- Що сталося з вашим взуттям?

- Не знаю.

- На вам не має будь-якого одягу, хіба ні?

- Я одягнутий.

Другий охоронець пропускав автівки. Він вказав на таксиста.

- Будь ласка, поставте таксі ось на тому другому місці.

Водій увімкнув передачу.

- Не могли б ви відійти від автомобіля?

Мосс відійшов. Таксі заїхало на паркувальний майданчик, і водій вимкнув двигун. Мосс подивився на охоронця. Охоронець, здавалося, чекав, що він щось скаже, але він промовчав.

Його провели всередину й посадили на сталевий стілець у маленькому білому кабінеті. Увійшов ще один чоловік і став, спершись на сталевий стіл. Він оглянув його.

- Скільки ви випили?

- Я нічого не пив.

- Що з вами сталося?

- Що ви маєте на увазі?

- Що сталося з вашим одягом?

- Я не знаю.

- У вас є яке-небуть посвідчення особи?

- Ні.

- Нічого?

- Ні.

Чоловік відкинувся на спинку стільця, схрестивши руки на грудях. Він запитав:

- Як ви гадаєте, кому дозволяють пройти через ці ворота до Об'єднаних Держав Америки?

- Не знаю. Громадянам Америки.

- Деяким громадянам Америки. Як ви думаєте, хто це вирішує?

- Мабуть, ви.

- Правильно. А як я це вирішую?

- Не знаю.

- Я ставлю запитання. Якщо я отримую путні відповіді, то вони можуть проїхати до Америки. Якщо я не отримую путніх відповідей, то вони не можуть. Чи є щось у цьому, чого ви не розумієте?

- Ні, сер.

- Тоді, можливо, ви хотіли б почати заново.

- Гаразд.

- Нам потрібно почути більше про те, чому ви тут без одягу.

- На мені пальто.

- Ви жартуєте зі мною?

- Ні, сер.

- Не жартуйте зі мною. Ви на службі?

- Ні, сер. Я ветеран.

- Якого роду служб?

- Армії Об'єднаних Держав.

- Ви були у В’єтнамі?

- Так, сер. Дві ротації.

- У якому підрозділі?

- У Дванадцятій піхотній.

- Коли ви служили?

- З сьомого серпня тисяча дев’ятсот шістдесят шостого до другого вересня тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого.

Чоловік деякий час роздивлявся його. Мосс поглянув на нього, а потім відвів погляд. Він подивився на двері, на порожній зал. Сидів, згорбившись у пальто, ліктями спираючись на коліна.

- З вами все гаразд?

- Так, сер. Зі мною все гаразд. У мене є дружина, яка приїде за мною, якщо ви мене відпустите.

- У вас є які-небуть гроші? У вас є дрібні на телефонний дзвінок?

- Таксер.

Він почув, шкрябання кігтів по плитці. Там стояв охоронець із німецькою вівчаркою на повідку. Чоловік кивнув підборіддям у бік охоронця.

- Покличте когось, щоб допоміг цьому чоловікові. Йому треба дістатися до міста. Таксі вже поїхало?

- Так, сер. Воно було чисте.

- Я знаю. Покличте когось, щоб йому допомогли.

Він подивився на Мосса.

- Звідки ви?

- Я з Сан Саби, Тексас.

- Ваша дружина знає, де ви?

- Таксер. Я розмовляв з нею тут деякий час тому.

- Ви посварилися?

- Хто посварився?

- Ви з вашою дружиною.

- Ну. Як на мене, щось на кшталт цього. Таксер.

- Вам потрібно вибачитися.

- Сер?

- Я сказав, що ви повинні вибачитися перед нею.

- Так, сер. Я так і зроблю.

- Навіть якщо ви вважаєте, що це була її вина.

- Так, сер.

- Йдіть. Забирайте свою дупу звідси.

- Так, сер.

- Іноді у вас виникає невеличка проблема, а ви її не вирішуєте, а потім раптом вона вже не маленька проблема. Ви розумієте, про що я вам кажу?

- Таксер. Розумію.

- Йдіть.

- Таксер.

Вже майже розвиднілося, і таксі давно зникло. Він рушив вулицею. З рани витікала кривава рідина, яка стікала по внутрішній стороні ноги. Люди майже не звертали на нього уваги. Він повернув на вулицю Адамс, зупинився біля крамниці одягу й зазирнув усередину. У глибині приміщення горіло світло. Він постукав у двері, зачекав і постукав ще раз. Нарешті двері відчинив маленький чоловік у білій сорочці та чорній краватці й подивився на нього.

- Я знаю, що ви ще не працюєте, — сказав Мосс, — але мені дуже потрібен одяг.

Чоловік кивнув і ширше відчинив двері.

- Заходьте, — промовив він.

Вони йшли пліч-о-пліч проходом до відділу чобіт. «Тоні Лама», «Джастін», «Нокона». Там стояли кілька низьких стільців, і Мосс обережно опустився на один із них, тримаючись руками за підлокітники.

- Мені потрібні чоботи та якийсь одяг, — сказав він. — У мене є проблеми зі здоров’ям, і я не хочу ходити більше, ніж це необхідно.

Чоловік кивнув.

- Так, сер, — сказав він. - Звичайно.

- У вас є «Ларрі Мейхан»?

- Ні, сер. У нас їх немає.

- Нічого страшного. Мені потрібні джинси «Ранглер» розміром тридцять два на тридцять чотири. Сорочка розміру «Ел». Кілька пар шкарпеток. І покажіть мені чоботи «Нокона» десять з половиною. І ще ремінь.

- Так, сер. Хочете подивитися на капелюхи?

Мосс оглянув крамницю.

- Думаю, капелюх був би доречним. У вас є такі капелюхи для скотарів з невеликими крисами? Розмір сім і три восьмих?

- Так, маємо. У нас є капелюхи «Резістол», три Екс боброві,* і трохи кращої якості «Стетсон». Гадаю, це п’ять Екс.

- Дайте подивитися на «Стетсон». Той, що сріблясто-бежевого кольору .

- Добре, сер. Білі шкарпетки підійдуть?

- Я ношу лише білі шкарпетки.

- А як щодо спідньої білизни?

- Можливо, жокейські труси. Тридцять два. Або середні.

- Так, сер. Просто влаштуйтеся зручніше. З вами все гаразд?

- Я в порядку.

Чоловік кивнув і повернувся, щоб піти.

- Можна вас дещо запитати? — промовив Мосс.

- Таксер.

- Як багато людей заходять до вас без одягу?

- Ні, сер. Я б не сказав, що багато.

Він відніс стос нового одягу до примірочної, зняв пальто й повісив його на гачок на зворотньому боці дверей. На його жовтуватому запалому животі застигла бліда скоринка засохлої крові. Він натиснув на краї клейкої стрічки, але вони не клеїлися. Він опустився на дерев'яну лавку, натягнув шкарпетки, відкрив пакунок із трусами, дістав їх, натягнув на ноги аж до колін, а потім встав і обережно підтягнув їх вище, надягнувши поверх перев'язки. Він знову сів і звільнив сорочку від картонної форми та нескінченних шпильок.

Коли він вийшов з примірочної, пальто висіло у нього через руку. Він походив туди-сюди по скрипучому дерев’яному проходу. Продавець стояв, дивлячись на чоботи.

- Ящірку розношувати довше, — сказав він.

- Так. Влітку в них теж спекотно. Ці підійдуть. Давайте приміряємо оцей капелюх. Я так не вбирався з тих пір, як звільнився з армії.

Шериф ковтнув кави та поставив чашку назад на скляний стіл, звідки і взяв її.

- Вони збираються закрити готель, — сказав він.

Белл кивнув.

— Я не здивований.

- Усі звільнилися. Той хлопець пропрацював не більше двох змін. Я звинувачую себе. Мені ніколи не спадало на думку, що цей сучий син може повернутися. Я просто ніколи такого не уявляв.

- Можливо, він і не виходив звідти.

- Я теж про це думав.

- Причина, чому ніхто не знає, як він виглядає, полягає в тому, що ніхто з них не живе достатньо довго, щоб про це розповісти.

- Це клятий божевільний вбивця, Еде Томе.

- Так. Але я не думаю, що він божевільний.

- Ну, а як би ви його назвали?

- Не знаю. Коли вони збираються його закрити?

- Що стосується цього, то він вже закритий.

- Ви маєте ключа?

- Так. Ключ у мене є. Це місце злочину.

- Чому б нам не піти туди та ще трохи не роздивитись навколо.

- Добре. Можемо піти.

Перше, що вони побачили, — це транспондер, який лежав на підвіконні в коридорі. Белл підняв його й покрутив у руці, розглядаючи циферблат і кулясті ручки.

- Це ж не клята бомба, шерифе?

- Ні.

- Це саме те, що нам і треба.

- Це пристрій для стеження.

- Тож що б вони там не шукали, вони знайшли.

- Можливо. Як довго, на вашу думку, це там лежало?

- Не знаю. Але, здається, я можу вгадати, що вони відстежували.

- Може й так, — сказав Белл. – Та у всій цій справі є щось, що не сходиться як слід.

- Не мало б бути.

- У нас тут колишній армійський полковник, у якого майже вся голова відірвана, і якому довелося встановлювати особистість за відбитками пальців. Тих пальців, що не відстрілили. Служив у регулярній армії. Чотирнадцять років служби. Жодного шматка паперу при собі.

- Його пограбували.

- Так.

- Що ви знаєте про це, але не кажете, шерифе?

- У вас ті самі факти, що й у мене.

- Я не про факти говорю. Як думаєте, увесь цей безлад перекинувся на південь?

Белл похитав головою.

- Не знаю.

- Ви маєте до цього якесь відношення?

- Не зовсім. Кілька хлопців з мого округу, які можуть бути у певній мірі залучені до цього, хоча не мали б.

- У певній мірі залучені.

- Так.

- Ми говоримо про родичів?

- Ні. Просто люди з мого округу. Люди, за якими я маю доглядати.

Він вручив шерифу транспондер.

- І що мені з ним робити?

- Це власність округу Маверік. Доказ із місця злочину.

Шериф похитав головою.

- Наркота, — сказав він.

- Наркота.

- Вони продають це лайно школярам.

- Все іще гірше.

- Як це?

- Школярі його купують.

VII

Я також не буду говорити про війну. Я повинен був стати героєм війни, а втратив цілий загін бійців. За це мене нагородили. Вони загинули, а я отримав медаль. Мені навіть не потрібно знати, що ви про це думаєте. Немає дня, щоб я цього не пам'ятав. Деякі хлопці, яких я знаю, повернулися, вони продовжили навчання в Остіні за Законопроектом про Джи.Ай,* вони говорили погані речі про свій народ. Деякі з них так і говорили. Називали їх купою селюків і все таке. Не подобалася їхня політика. Два покоління в цій країні - це довгий час. Ви говорите про перших поселенців. Я казав їм, що коли вашу дружину та дітей вбивають, скальпують та потрошать, наче рибу, це може викликати у деяких людей роздратування, але вони, здається, не розуміли, про що я говорю. Гадаю, шістдесяті роки в цій країні деяких із них протверезили. Сподіваюся, що так. Я читав у газетах деякий час тому, що деякі вчителі натрапили на опитування, яке було розіслано ще в тридцятих роках до чисельних шкіл по всій країні. У мене було таке анкетне опитування про проблеми з викладанням у школах. І вони натрапили на ці анкети, які були заповнені та надіслані з різних куточків країни, відповідаючи на ті запитання. І найбільшими проблемами, які вони змогли назвати, були такі речі, як розмови на уроках та бігання коридорами. Жування жуйки. Списування домашнього завдання. Речі такого роду. Тож вони взяли одну з тих анкет, яка була порожньою, роздрукували їх купу і відправили назад у ті самі школи. Через сорок років . Ну, ось і прийшли відповіді. Згвалтування, підпали, вбивства. Наркотики. Самогубства. Ось про це я й думаю. Бо дуже часто, коли я кажу, що світ котиться під три чорти, люди просто посміхаються і кажуть, що я старію. Що це один із симптомів. Але я вважаю, що у того, хто не бачить різниці між згвалтуванням, вбивством людей і жуванням жуйки, проблеми набагато серйозніші, ніж у мене. Сорок років — це теж не так багато. Можливо, наступні сорок років виведуть декого з них із цього етеру. Якщо ще не надто пізно.

Ось рік чи два тому ми з Лореттою поїхали на конференцію в Корпус Крісті,* і я сидів поруч із жінкою — вона була дружиною якогось там чоловіка. І вона безперервно говорила про правих то те, то се. Я навіть не впевнений, що вона мала на увазі. Люди, яких я знаю, — це здебільшого звичайні люди. Звичайні, як бруд, як то кажуть. Я сказав їй це, а вона дивно на мене подивилася. Вона подумала, що я говорю про них щось погане, але, звичайно, у моїх краях це великий комплімент. Вона продовжувала і продовжувала. Зрештою сказала мені: «Мені не подобається, у якому напрямку рухається ця країна. Я хочу, щоб моя онука мала можливість зробити аборт». А я сказав: «Ну, ме'ем, я не думаю, що вам варто хвилюватися щодо того, у якому напрямку рухається країна. З огляду на те, як я бачу розвиток подій, у мене майже немає сумнівів, що вона зможе зробити аборт. Я б сказав, що вона не тільки зможе зробити аборт, а й зможе влаштувати ваше присипляння». Що практично поклало кінець розмові.

Шігєр, кульгаючи, піднявся сімнадцятьма прольотами бетонних сходів у прохолодному бетонному колодязі, і коли він дістався до сталевих дверей на сходовому майданчику, він вибив циліндр із замка плунжером скотобійного пістолета, відчинив двері, вийшов у коридор і зачинив двері за собою. Він стояв, спершись на двері, тримаючи дробовик обома руками, і прислухався. Дихаючи не важче, ніж якби щойно встав зі стільця. Він пройшов коридором, підібрав зім'ятий циліндр з підлоги, поклав його в кишеню, підійшов до ліфта і знову став прислухатися. Він зняв чоботи, поставив їх біля дверей ліфта і пішов коридором у шкарпетках, повільно крокуючи, благоволячи пораненій нозі.

Двері до кабінету були відчинені у бік коридору. Він зупинився. Він подумав, що, можливо, той чоловік не помічав власної тіні на зовнішній стіні коридору — розмитої, але все ж таки помітної. Шігєр вважав, це дивним недоглядом, але він знав, що страх перед ворогом часто засліплює людей і не дає побачити інші небезпеки, зокрема тінь, яку вони самі відкидають у цьому світі. Він зсунув ремінь з плеча і опустив балон зі стиснутим повітрям на підлогу. Він вивчив позу тіні чоловіка, обрамлену світлом від вікна з тонованого скла за його спиною. Він злегка відсунув затвор рушниці назад долонею, щоб перевірити патрон у патроннику, і зсунув запобіжник.

Чоловік тримав маленький пістолет на рівні пояса. Шігєр увійшов у дверний отвір і вистрілив йому в горло дробом номер десять. Тим самим, який колекціонери використовують для збору зразків птахів. Чоловік відкинувся назад, перекинувши своє обертове крісло, впав на підлогу й залишився лежати там, здригаючись і булькаючи. Шігєр зайшов у кімнату, підняв з килима димлячу рушничну гільзу, поклав її в кишеню, і з балончика, прикріпленого до кінця обрізаного ствола, все ще випливав блідий дим. Він обійшов стіл ззаду і став, дивлячись на чоловіка зверху вниз. Чоловік лежав на спині, однією рукою закриваючи горло, але кров рівномірно стікала крізь пальці на килимок. Його обличчя було все в маленьких дірочках, але праве око здавалося цілим, і воно дивилося на Шігєра, і він пробував говорити булькаючим ротом. Шігєр опустився на одне коліно, сперся на дробовик і подивився на нього.

- Що таке? — спитав він. — Що ви намагаєтеся мені сказати?

Чоловік ворухнув головою. У горлі у нього забулькала кров.

- Ви мене чуєте? — запитав Шігєр.

Той не відповів.

- Я той чоловік, якого ви відправили Карсона Веллса вбивати. Оце ви хотіли взнати?

Він дивився на нього. Той був одягнений у синій нейлоновий спортивний костюм і пару білих шкіряних черевиків. Кров починала збиратися навколо його голови, і він тремтів, ніби йому було холодно.

- Я використав пташиний дріб, бо не хотів розбити скло. Позаду вас. Щоб не посипався дощ скла на людей на вулиці.

Він кивнув у бік вікна, де верхня частина силуету чоловіка вимальовувалася на маленьких сірих слідах від свинцю на склі. Він подивився на чоловіка. Рука чоловіка на горлі ослабла, і кров сповільнилася. Він подивився на пістолет, що лежав там. Він підвівся, натиснув запобіжник на дробовику та пройшов повз чоловіка до вікна, щоб оглянути подряпини, залишені свинцем. Коли він знову поглянув на чоловіка, той уже був мертвий. Він перетнув кімнату, став у дверях і прислухався. Він вийшов у коридор, підібрав свій балон і газовий пістолет, взяв чоботи, взув їх. Потім він пройшов коридором, вийшов через металеві двері та спустився бетонними сходами до гаража, де залишив своє авто.

Коли вони дісталися автовокзалу, тільки-но почало світати: було сіро й холодно, падав слабкий дощ. Вона нахилилася вперед через сидіння, розрахувалася з водієм і дала йому два долари чайових. Той вийшов, обійшов авто до багажника, відкрив його, дістав їхні валізи, поставив їх на ганок, підніс ходунки до дверей з боку її матері й відчинив дверці. Мати розвернулася і почала з трудом вибиратися з авта під дощ.

- Мамо, почекаєте? Мені потрібно обійти.

- Я знала, до чого це призведе, — відповіла мати. — Я казала це ще три роки тому.

- Ще не минуло три роки.

- Я вживала саме ці слова.

- Почекайте, поки я обійду.

- Під дощем, — відказала її мати.

Вона поглянула на таксиста.

- У мене рак, — сказала вона. А тепер погляньте на це. Навіть дому, куди можна повернутися, немає.

- Так, ме'ем.

- Ми їдемо до Ель Пасо, Тексас. Ви знаєте, скільки людей я знаю в ЕльПасо, Тексас?

- Ні, ме'ем.

Вона зупинилася, поклавши одну руку на двері, підняла другу руку і склала літеру «О» великим і вказівним пальцями.

- Ось скільки, - сказала вона.

- Так, ме'ем.

Вони сиділи в кав’ярні, оточені своїми сумками та пакунками, і дивилися на дощ та автобуси, що байдикували. На сірий світанок. Вона поглянула на матір.

- Хочете ще кави? — запитала вона.

- Стара жінка не відповіла.

- Ви, мабуть, не говоримете.

- Не знаю, про що тут ще говорити.

- Ну, я, мабуть, теж не знаю.

- Що б ви там не зробили, ви вже зробили. Не розумію, чому я маю ховатися від законників.

- Ми не ховаємося від законників, мамо.

- Але ви ж не можете звернутися до них по допомогу, так?

- До кого звернутися?

- До законників.

- Ні. Ми не можемо.

- Я так і думала.

Старенька поправила вставні зуби великим пальцем і витріщилася у вікно. За деякий час під’їхав автобус. Водій засунув її ходунки в багажне відділення під автобусом, а потім вони допомогли їй піднятися по сходинках і посадили на перше сидіння.

- У мене рак, — сказала вона водієві.

Карла Джин поклала їхні сумки у відсік над головою і сіла. Стара жінка не дивилася на неї.

- Три роки тому, — сказала вона. - Вам не треба було мати мрії про це. Ніякого осяяння чи чогось такого. Я не присвоюю собі ніяких заслуг. Будь-хто може сказати вам те саме.

- Ну, я не питала.

Старенька похитала головою. Вона поглянула у вікно на стіл, за яким вони щойно сиділи.

- Я не присвоюю собі ніяких заслуг, — повторила вона. — Я б останньою у світі зробила б це.

Шігєр зупинився на протилежному боці вулиці й вимкнув двигун. Він вимкнув фари й сидів, дивлячись на темний будинок. Зелені світлодіодні цифри на радіо показували 1:17. Він сидів там до 1:22, потім дістав ліхтарик з бардачка, вийшов, зачинив двері пікапа і перетнув вулицю до будинку.

Він відчинив сітчасті двері, вибив циліндр замка, зайшов усередину, зачинив за собою двері й став прислухатися. З кухні пробивалося світло, і він пішов коридором, тримаючи ліхтарик в одній руці, а дробовик — в іншій. Дійшовши до дверного отвору, він зупинився й знову прислухався. Світло йшло від голої лампочки на задньому ганку. Він зайшов у кухню.

У центрі кімнати стояв простенький стіл з ламінату та хрому, з коробкою пластівців на ньому. Тінь від кухонного вікна лягала на лінолеум підлоги. Він перетнув кімнату, відчинив холодильник і зазирнув усередину. Він поклав дробовик на згин руки, дістав банку апельсинового газованого напою, відкрив її вказівним пальцем і став пити, прислухаючись до будь-чого, що могло б пролунати після металевого клацання банки. Він випив, поставив напівпорожню бляшанку на стільницю, зачинив дверцята холодильника, пройшов через їдальню до вітальні, сів у м'яке крісло в кутку й поглянув на вулицю.

Через деякий час він підвівся, перетнув кімнату і піднявся сходами. Він зупинився нагорі сходового маршу і прислухався. Коли він увійшов до кімнати старенької, йому в ніс вдарив солодкуватий затхлий запах хвороби, і на мить йому здалося, що вона, можливо, навіть лежить там, у ліжку. Він увімкнув ліхтарик і пішов до ванної кімнати. Він стояв, читаючи етикетки на аптечних пляшках на ванній тумбі. Він подивився у вікно на вулицю внизу, на тьмяне зимове світло вуличних ліхтарів. Друга година ночі. Сухо. Холодно. Тихо. Він вийшов і пройшов коридором до маленької спальні в задній частині будинку.

Він опорожнив шухляди її комода на ліжко і, сидячи, перебирав її речі, час від часу піднімаючи якийсь предмет й розглядаючи його у блакитному світлі вуличного ліхтаря. Пластикова щітка для волосся. Дешевий браслет з ярмарку. Зважуючи ці речі в руці, наче медіум, який таким чином міг би вгадати якийсь факт щодо власниці. Він сидів, гортаючи сторінки фотоальбому. Шкільні друзі. Родина. Собака. Інший будинок. Чоловік, який, можливо, був її батьком. Він поклав дві її фотографії до кишені сорочки.

Над головою висів стельовий вентилятор. Він підвівся, смикнув ланцюжок і ліг на ліжко, поклавши дробовик поруч із собою, спостерігаючи, як дерев’яні лопаті повільно обертаються у світлі з вікна. Через деякий час він підвівся, взяв стілець від письмового столу в кутку, нахилив його і підсунув верх спинки під дверну ручку. Потім він сів на ліжко, зняв чоботи, витягнувся і заснув.

Вранці він знову пройшовся по всьому будинку, піднявшись сходами нагору й спустившись вниз, а потім повернувся до ванної кімнати в кінці коридору, щоб прийняти душ. Він залишив завісу відсунутою, і вода бризкала на підлогу. Двері в коридор були відчинені, а рушниця лежала на ванній тумбі за фут від нього.

Він висушив феном пов'язку на нозі, поголився, одягнувся, спустився до кухні та з'їв миску пластівців з молоком, прогулюючись по будинку. У вітальні він зупинився й подивився на пошту, що лежала на підлозі під латунною щілиною вхідних дверей. Він стояв там, повільно пережовуючи їжу. Потім він поставив миску та ложку на журнальний столик, перетнув кімнату, нахилився, підняв пошту і став її перебирати. Він сів у крісло біля дверей, відкрив рахунок за телефонні розмови, обхопив конверт долонями й подув у нього.

Він пробіг очима список дзвінків. Приблизно посередині був номер Управління шерифа округу Террелл. Він склав рахунок, поклав його назад у конверт, а конверт — у кишеню сорочки. Потім він знову переглянув решту пошти. Він підвівся, пішов на кухню, взяв дробовик зі столу, повернувся і став там, де тільки-но стояв. Він підійшов до дешевого столику з махагону, відкрив верхню шухляду. Шухляда була забита поштою. Він поклав рушницю, сів на стілець, витягнув пошту, склав її на столі й почав переглядати.

Мосс провів день у дешевому мотелі на околиці міста, спавши голим у ліжку, а його новий одяг висів на дротяних вішалках у шафі. Коли він прокинувся, у дворі мотелю вже лежали довгі тіні, і він насилу підвівся та сів на край ліжка. На простирадлах була бліда пляма крові завбільшки з його долоню. На нічному столику лежав паперовий пакет з речами, які він купив у міській аптеці. Він взяв його та пошкутильгав до ванної кімнати. Він прийняв душ, поголився та почистив зуби вперше за п'ять днів, а потім сів на край ванни та наклав свіжу марлю на рани. Потім він одягнувся та викликав таксі.

Він стояв перед конторою мотелю, коли під’їхало таксі. Він заліз на заднє сидіння, перевів подих, а потім простягнув руку й зачинив двері. Він подивився на обличчя водія у дзеркало заднього виду.

- Хочете заробити трохи грошенят? — запитав він.

- Так. Я хотів би заробити трохи грошенят.

Мосс дістав п’ять сотень, розірвав їх навпіл і передав одну половину через спинку сидіння водієві. Водій перерахував розірвані купюри, поклав їх у кишеню сорочки, подивився на Мосса в дзеркало і чекав.

- Як вас звати?

- Пол, — відповів водій.

- У вас правильне ставлення, Поле. Я не хочу щоб ви мали проблеми. Просто не хочу, щоб ви залишили мене там, де я не хочу бути залишеним.

- Гаразд.

- У вас є ліхтарик?

- Так. У мене є ліхтарик.

- Дайте його мені.

Водій передав ліхтарик на заднє сидіння.

- Ви - чоловік, — сказав Мосс.

- Куди ми їдемо?

- Вниз по річковій дорозі.

- Я нікого не підбираю.

- Ми нікого не підбираємо.

Водій подивився на нього у дзеркало.

- No drogas,* — сказав він.

- No drogas.

Водій чекав.

- Я піду підберу валізку. Вона моя. Можете зазирнути всередину, якщо захочете. Нічого незаконного.

- Я можу зазирнути всередину.

- Так, можете.

- Сподіваюся, ви не жартуєте зі мною.

- Ні.

- Я люблю гроші, але ще більше люблю триматися подалі від в'язниці.

- Я такий самий, — відказав Мосс.

Вони повільно їхали дорогою до мосту. Мосс нахилився вперед через сидіння.

- Я хочу, щоб ви припаркувалися під мостом, — сказав він.

- Добре.

- Я викручу лампочку з цього плафона.

- За цією дорогу стежать цілодобово, — промовив водій.

- Я знаю.

Водій з’їхав з дороги, вимкнув двигун і фари та подивився на Мосса у дзеркало. Мосс вийняв лампочку з ліхтаря, поклав її в пластикову лінзу, передав її через сидіння водієві та відчинив двері.

- Я повернуся за кілька хвилин, — пообіцяв він.

Очерет був у пилюці, стебла поросли густо. Він обережно пробирався крізь нього, тримаючи ліхтарик біля колін і частково прикриваючи лінзу долонею.

Валіза лежала у великому папоротнику правильною стороною догори і неушкодженою, ніби її хтось просто поставив туди. Він вимкнув світло, підняв валізу і рушив назад у темряві, орієнтуючись за прольотом мосту над головою. Коли він дістався до кабіни, то відчинив двері, поставив валізу на сидіння, обережно сів і зачинив двері. Він простягнув ліхтарик водієві й відкинувся на спинку сидіння.

- Поїхали, — сказав він.

— Що там? — спитав водій.

— Гроші.

— Гроші?

— Гроші.

Водій завів двигун і виїхав на дорогу.

— Увімкніть фари, — сказав Мосс.

Він увімкнув фари.

- Скільки грошей?

- Багато грошей. Скільки ви візьмете, щоб довезти мене до Сан Антоніо?

Водій подумав.

— Ви маєте на увазі понад п'яти сотень.

- Так.

- Як щодо «штуки» за все?

- За все.

- Так.

- Ви їх отримаєте.

Водій кивнув.

- Тоді як щодо іншої половини тих п’яти «кесарів», які я вже маю?

Мосс дістав купюри з кишені й простягнув їх через спинку сидіння.

- А що, як нас зупинить Мігра?*

- Вони нас не зупинять, — запевнив Мосс.

- Як ви знаєте?

- Попереду ще занадто багато лайна, з яким мені доведеться розбиратися. Це не закінчиться тут.

- Сподіваюся, ви маєте рацію.

- Повірте мені, — сказав Мосс.

- Ненавиджу чути ці слова, — відповів водій. - Завжди ненавидів.

- Ви коли-небудь їх промовляли?

- Так. Промовляв. Ось чому я знаю, чого вони варті.

Він провів ніч у мотелі «Роудвей» на 90-му шосе, трохи на захід від міста, а вранці спустився вниз, купив газету і з великими зусиллями піднявся назад до своєї кімнати. Він не міг купити зброю у продавця, бо не мав посвідчення особи, але міг придбати її через оголошення в газеті, що він так і зробив. «Teк-9»* з двома додатковими магазинами та півтора коробками набоїв. Чоловік доставив пістолет до його дверей, і він заплатив йому готівкою. Він повертів пістолет у руці. Він мав зеленувате паркеризоване* покриття. Напівавтоматичний.

- Коли ви востаннє з нього стріляли? — запитав він.

- Я з нього ніколи не стріляв.

- Ви впевнені, що він стріляє?

- А чому б ні?

- Не знаю.

- Ну, я теж не знаю.

Після того як той пішов, Мосс вийшов у прерію за мотелем, тримаючи під пахвою одну з мотельних подушок, обгорнув нею дуло пістолета, зробив три постріли, а потім стояв там у холодному сонячному світлі, спостерігаючи, як пір’я розлітається по сірому шапарралю,* і розмірковуючи про своє життя, про те, що було, і про те, що ще має статися. Потім він розвернувся і повільно пішов назад до мотелю, залишивши на землі згорілу подушку.

Він перепочив у вестибюлі, а потім знову піднявся до кімнати. Він скупався у ванні і подивився у дзеркало на вихідний отвір у попереку. Виглядало це досить огидно. В обох отворах були дренажі, які він хотів витягнути, але не зробив цього. Він відірвав пластир на руці й подивився на глибоку борозну, яку там прорізала куля, а потім знову приклеїв пов’язку. Він одягнувся, поклав ще кілька купюр у задню кишеню джинсів, поклав пістолет і магазини у валізу, закрив її, викликав таксі, взяв валізу, вийшов і спустився сходами.

Він купив пікап «Форд» 1978 року випуску з повним приводом і 460-м двигуном на автостоянці на Північному Бродвеї,* розрахувався з продавцем готівкою, завірив право власності в конторі, поклав документи в бардачок і поїхав. Він приїхав назад до мотелю, виписався і уїхав, поклавши «Teк-9» під сидіння, а валізу та сумку з одягом на підлозі пасажирського боку пікапа.

На в’їзді на Бєрні стояла дівчина, яка ловила попутку, і Мосс зупинився, посигналив і спостерігав за нею у дзеркало заднього виду. Вона побігла з синім нейлоновим рюкзаком, перекинутим через одне плече. Вона залізла в пікап і подивилася на нього. П'ятнадцять, шістнадцять років. Руде волосся.

- Як далеко ви їдете? — запитала вона.

- Ви вмієте водити?

- Так. Вмію. Тут же немає важеля перемикання передач, так?

- Немає. Виходьте і обійдіть.

Вона залишила свій рюкзак на сидінні, вийшла з пікапа і обійшла авто спереду. Мосс опустив рюкзак на підлогу, обережно переліз через нього, а вона сіла за кермо, включила передачу, і вони виїхали на міждержавне шосе.

- Скільки вам років?

- Вісімнадцять.

- Лайно собаче. Що ви тут робите? Ви хіба не знаєте, що подорожувати автостопом небезпечно?

- Так. Я знаю.

Він зняв капелюх, поклав його на сидіння поруч із собою, відкинувся на спинку крісла й заплющив очі.

— Не перевищуйте швидкість, — сказав він. — Якщо через вас нас зупинить поліція, ми обоє опинимося в халепі.

— Гаразд.

— Я серйозно. Якщо перевищите швидкість, я відправлю вашу дупу на узбіччя дороги.

- Добре.

Він намагався заснути, але не міг. Йому дуже боліло. Через деякий час він випростався, взяв капелюх із сидіння, надів його й поглянув на спідометр.

- Можу я вас про щось запитати? — запитала вона.

- Можете запитати.

- Ви втікаєте від закону?

Мосс зручніше вмостився на сидінні, подивився на неї, а потім — на шосе.

- Чому ви таке питаєте?

- Через те, що ви сказали там позаду. Про те, щоб не зупинила поліція.

- А що, якби так?

- Тоді, гадаю, мені варто просто вийти тут.

- Ви так не думаєте. Ви просто хочете зрозуміти ситуацію, чого вам чекати.

Вона поглянула на нього краєм ока. Мосс розглядав краєвиди, що пролітали повз.

— Якби ви провели зі мною три дні, — сказав він, — я б навчив вас грабувати заправки. Це зовсім не складно.

Вона посміхнулася йому дивною невеликою напівпосмішкою.

- Це ви таким займаєтеся? — запитала вона. - Грабуєте заправки?

- Ні. Мені це не потрібно. Ви голодна?

- Зі мною все гаразд.

- Коли ви їли востаннє?

- Я не люблю, коли люди питають мене, коли я востаннє їла.

- Добре. Коли ви востаннє їли?

- Я знала, що ви хитрожопий, ще з того моменту, як я сіла у вантажівку.

- Так. З’їдьте тут, на наступному з’їзді. Має бути чотири милі. І подайте мені той автомат з-під сидіння.

Белл повільно проїхав через загорожу для худоби, вийшов, зачинив ворота, повернувся до пікапа, проїхав через пасовище, припаркувався біля колодязя, вийшов і підійшов до цистерни. Він занурив руку у воду, набрав долоню води й знову її вилив. Він зняв капелюх, провів мокрою рукою по волоссю і подивився на вітряк. Він дивився на повільний темний еліпс лопатей, що оберталися серед сухої, погнутої вітром трави. Низький дерев’яний гуркіт під його ногами. Потім він просто стояв там, повільно пропускаючи криси капелюха крізь пальці. В позі людини, яка, можливо, щойно щось поховала.

- Я не розумію кляту річ, — сказав він.

Коли він повернувся додому, вона чекала на нього вечеряти. Він кинув ключі від пікапа в кухонну шухляду й підійшов до раковини, щоб помити руки. Дружина поклала аркуш паперу на стільницю, і він стояв, дивлячись на нього.

- Вона сказала, де вона? Це номер із Західного Тексасу.

- Вона лише сказала, що це Карла Джин, і дала номер.

Він підійшов до серванту й зателефонував. Вона та її бабуся були в мотелі за межами Ель Пасо.

- Мені треба, щоб ви мені щось сказали, — промовила вона.

- Гаразд.

- Ваша обіцянка дійсна?

- Так.

- Навіть мені?

- Я б сказав, особливо вам.

Він чув її дихання у слухавці. Десь удалині чувся шум транспорту.

- Шерифе?

- Так, ме'ем.

- Якщо я скажу вам, звідки він дзвонив, ви дасте слово, що йому не заподіють ніякої шкоди?

- Я можу дати слово, що з мого боку йому не заподіють ніякої шкоди. Я можу це зробити.

Через деякий час вона сказала:

- О'кей.

Чоловік, що сидів за маленьким фанерним столиком, який відкидався від стіни на шарнірну ніжку, закінчив писати у блокноті, зняв навушники, поклав їх на стіл перед собою і провів обома руками назад по своєму чорному волоссю. Він обернувся й подивився в бік задньої частини трейлера, де на ліжку розтягнувся другий чоловік.

- Listo? * — промовив він.

Чоловік підвівся і опустив ноги на підлогу. Він просидів так хвилину, а потім підвівся і підійшов.

- Ви отримали?

- Отримав.

Він вирвав аркуш з блокнота і простягнув йому; той прочитав його, склав і поклав у кишеню сорочки. Потім він простягнув руку, відкрив одну з кухонних шафок, дістав звідти автомат у камуфляжному забарвленні та пару запасних магазинів, відчинив двері, вийшов на двір і зачинив двері за собою. Він перетнув гравійну доріжку до місця, де стояв чорний «Плімут Барракуда», відчинив двері, кинув автомат на заднє сидіння, сів, зачинив двері й завів двигун. Він кілька разів натиснув на педаль газу, а потім виїхав на асфальт, увімкнув фари, переключився на другу передачу і погнав дорогою, при цьому авто присідало на великі задні шини, ковзаючи з боку в бік, шини вили, а за ними розгорталися хмари гумового диму.

VIII

За останні кілька років я втратив багато друзів. І не всі з них були старші за мене. Одне з тих речей, які усвідомлюєш, стаючи старшим, — це те, що не всі будуть старіти разом з вами. Ви намагаєтеся допомогти людям, які платять вам зарплату, і, звичайно, не можете не думати про те, який слід ви залишите після себе. У цьому окрузі не було нерозкритих вбивств протягом сорока одного року. А тепер у нас їх дев’ять за один тиждень. Чи будуть вони розкриті? Я не знаю. Кожен день працює проти вас. Час не на вашому боці. Не знаю, чи це було б компліментом, якби ви були відомим за те, що ви передбачаєте рішення купки наркоторговців. Не те щоб їм стало так вже й важко від наших передбачень. Вони не поважають закон? Це ще не половина справи. Вони навіть не думають про закон. Схоже, він їх взагалі не хвилює. Звісно, деякий час тому тут, у Сан Антоніо, вони застрелили федерального суддю. Мабуть, він їх турбував. Додайте до цього те, що вздовж цього кордону є правоохоронці, які збагачуються на наркотиках. Це боляче усвідомлювати. Принаймні для мене. Я не вірю, що це було правдою навіть десять років тому. Корумпований правоохоронець — це просто клята огида. Це все, що можна про це сказати. Він удесятеро гірший за злочинця. І це нікуди не зникне. І це єдине, що я точно знаю. Це нікуди не зникне. Куди це може зникнути?

І це може прозвучати наївно, але, на мою думку, найгірше для мене — це усвідомлення того, що, ймовірно, єдина причина, чому я взагалі досі живий, — це те, що вони мене не поважають. І це дуже боляче. Дуже боляче. Ситуація зайшла набагато далі, ніж можна було уявити навіть кілька років тому. Ось недавно було знайдено DC-4* в окрузі Пресідіо. Просто стояв у пустелі. Вони прилетіли туди вночі, вирівняли щось на зразок злітно-посадкової смуги і виставили ряди бочок з дьогтем для освітлення, але не було жодного шансу, щоб ви змогли б вилетіти на цій штуці звідти. Літак був розібраний до самих стін. У ньому залишилось лише пілотське крісло. Запах марихуани відчувався й без собаки. Ну тамошній шериф — не буду називати його імені — хотів влаштувати засідку й заарештувати їх, коли вони повернуться за літаком, але врешті хтось йому сказав, що ніхто не повернеться. Ніхто й не повертався. Коли він нарешті зрозумів, що йому кажуть, він просто замовк, потім розвернувся, сів у машину й поїхав.

Коли за кордоном точилися ті нарковійни,* ніде не можна було купити скляну банку на півкварти. Щоб заготовити варення та інше. Свою «чау-чау».* Їх просто не було. Виявляється, вони використовували ці банки щоби класти туди ручні гранати. Якщо ви пролітали над чиїмось будинком або маєтком і скидали на них гранати, вони вибухали ще до того, як падали на землю. Тож вони витягували штифт, засовували гранату в банку і закручували кришку. Тоді, коли вони вдарялися об землю, скло розбивалося і випускало ложечку. Важіль. Вони заздалегідь завантажували ящики з такими речами. Важко повірити, що людина могла б літати вночі на маленькому літаку з таким вантажем, але вони це робили.

Я думаю, якби ви були Сатаною і намагалися вигадати щось, що могло б поставити людство на коліна, ви б, мабуть, придумали наркотики. Можливо, Він так і зробив. Я сказав це комусь за сніданком того ранку, і вони запитали мене, чи вірю я в Сатану. Я сказав: «Ну, це не суть». А вони сказали: «Я знаю, а чи вірите ви?» Мені довелося подумати про це. Мабуть, у дитинстві я так і робив. У середні роки моя віра, здається, дещо ослабла. Тепер я починаю схилятися до іншої думки. Вона пояснює багато речей, які інакше не мають пояснення. Або ні, не мають для мене.

Мосс поставив валізу в кабінку і обережно вмостився поруч. Він взяв меню з дротяної стойки, де воно стояло поруч із гірчицею та кетчупом. Вона прослизнула в кабінку, вмостившись навпроти нього. Він не підвів погляду.

- Що замовите?, — запитав він.

- Не знаю. Я ще не дивилася в меню.

Він перевернув меню, підсунув його їй, повернувся, шукаючи офіціантку.

- А ви що? — запитала дівчина.

- Що я замовлятиму?

- Ні. Ви що? Ви якась особистість?

Він подивився на неї, вивчаючи.

- Єдині люди, які, як я знаю, розуміють, що таке особистість, — сказав він, — це інші особистості.

- Я можу бути просто попутницею.

- Попутницею.

- Так.

- Ну, зараз ви такою і є.

- Ви поранені, чи не так?

- З чого ви це взяли?

- Ви ледве ходите.

- Можливо, це просто старе бойове поранення.

- Не думаю. Що з вами сталося?

- Ви маєте на увазі останнім часом?

- Так. Останнім часом.

- Вам не треба про це знати.

- Чому ні?

- Не хочу, щоб ви стали схвильованою через мене.

- З чого ви взяли, що я розхвилююся?

- Бо погані дівчата люблять поганих хлопців. Що ти будете замовляти?

- Я не знаю. Чим ви займаєтеся?

- Три тижні тому я був законослухняним громадянином. Працював з дев'яти до п'яти. З восьми до чотирьох, у будь-якому разі. З вами трапляються речі, вони трапляються. Вони не питають спочатку. Їм не потрібен ваш дозвіл.

- Це істина, яку я коли-небуть чула, - сказала вона.

- Потиняйтесь побіля мене, і ще більше почуєте.

- Думаєте, що я погана дівчинка?

- Гадаю, вам би хотілося бути такою.

- Що в тій валізці для документів?

- Документи.

- Що в них?

- Я міг би вам розказати, але тоді мені довелося б вас вбити.

- У громадських місцях не можна носити зброю. Ви що, не знали? Особливо таку зброю, як ця.

- Дозвольте мені дещо запитати.

- Запитуйте.

- Коли почнеться стрілянина, ви б воліли бути озброєною чи дотримуватися закону?

- Я не хочу опинитися поруч зі стріляниною.

- Хочете. Це написано на вашому обличчі. Ви просто не хочете, щоб вас застрелили. Що ви замовите?

- А ви що?

- Чізбургер і шоколадне молоко.

Підійшла офіціантка, і вони замовили. Вона замовила гарячий сендвіч з яловичиною, картопляне пюре та підливу.

- Ви навіть не запитали мене, куди я їду, – сказала вона.

- Я знаю, куди ви їдете.

- Тоді куди я їду?

- Униз по дорозі.

- Це не відповідь.

- Це більше, ніж просто відповідь.

- Ви не знаєте усього.

- Ні, не знаю.

- Ви когось коли-небудь вбивали?

- Так, — відповів він. - А ви?

Вона виглядала збентеженою.

- Ви ж знаєте, що я нікого не вбивала.

- Я цього не знаю.

- Ну, я не вбивала.

- Тоді ви не вбивали.

- Ви теж не робили. Еге ж?

- Що не робив?

- Те, що я щойно сказала.

- Вбивав людей?

Вона озирнулася, щоб подивитись, чи не підслуховує їх хто-небуть.

- Так, - підтвердила вона.

- Важко сказати.

Через деякий час офіціантка принесла їхні тарілки. Він відкусив куточок пакету майонезу, вичавив вміст на свій чізбургер і потягнувся за кетчупом.

- Звідки ви? — спитав він.

Вона ковтнула свого холодного чаю та витерла рот паперовою серветкою.

- З Порт Артура,* — відповіла вона.

Він кивнув. Він взяв чізбургер в обидві руки, відкусив його та відкинувся на спинку, жуючи.

- Я ніколи не був у Порт Артурі.

- Я вас там ніколи не бачила.

- Як ви могли мене там бачити, якщо я там ніколи не був?

- Я й не могла. Я просто сказала, що не були. Я погодилася з вами.

Мосс хитнув головою.

Вони помовчали за їжею. Він поглянув на неї.

- Я думаю, ви їдете до Каліфорнії.

- Звідки ви це знаєте?

- Ви рухаєтеся в тому напрямку.

- Ну, я їду саме туди.

- Ви маєте які-небуть гроші?

- Що вам до того?

- Мені це байдуже. А вам?

- У мене є трохи.

Він доїв чізбургер, витер руки паперовою серветкою і допив решту молока. Потім він засунув руку в кишеню, дістав рулон сотень і розгорнув їх. Він відрахував тисячу доларів на ламіновану стільницю, підсунув її до неї і запхав рулон назад у кишеню.

- Ходімо, — сказав він.

- А це ще навіщо?

- Щоб доїхати до Каліфорнії.

- Що мені для цього треба зробити?

- Вам нічого не треба робити. Навіть сліпа свиня інколи знаходить жолудь. Забирайте це і поїхали.

Вони розплатилися та вийшли до пікапа.

- Ви ж не назвали мене там свинею?

Мосс проігнорував її.

- Віддайте мені ключі, — промовив він.

Вона дістала ключі з кишені та простягнула їх йому.

— Я подумала, що ви, можливо, забули, що вони в мене, — сказала вона.

- Я багато чого не забуваю.

- Я могла б просто вислизнути, ніби сходити до вбиральні, взяти вашу вантажівку та залишити вас там сидіти.

- Ні, ви не могли.

- Чому ні?

- Сідайте у пікап.

Вони сіли, він поставив валізу між ними, витягнув «Тек-9» і засунув його під сидіння.

- Чому ні? — перепитала вона.

- Не будьте дурепою усе своє життя. По-перше, я бачив усе аж до вхідних дверей, аж до парковки і аж до пікапа. По-друге, навіть якби я був настільки тупим, щоб сидіти спиною до дверей, я б просто викликав таксі, наздогнав вас, зупинив, вибив би з вас усе ваше лайно і залишив би лежати там.

Вона непідробно затихла. Він вставив ключ у замок запалювання, завів вантажівку і поїхав заднім ходом.

- Ви б так вчинили?

- А як ви гадаєте?

Коли вони під'їхали до Ван Хорна, була сьома година вечора. Вона проспала значну частину шляху, згорнувшись калачиком, використовуючи рюкзак як подушку. Він заїхав на зупинку для вантажівок і вимкнув двигун, і її очі раптово широко розплющилися, як у оленя. Вона сіла, подивилася на нього, а потім визирнула на парковку.

- Де ми? — спитала вона.

- Ван Хорн. Ви голодна?

- Я могла б трохи попоїсти.

- Хочете смаженої курки на дизельному паливі?

- Що?

Він вказав на вивіску над головою.

- Я нічого такого їсти не буду, — сказала вона.

Вона довго була в жіночій вбиральні. Коли вона вийшла, то запитала, чи він щось замовив.

- Так. Я замовив для вас трохи того курчати.

- Ви цього не зробили, — сказала вона.

Вони замовили стейки.

- Ви завжди так живете? — запитала вона.

- Звісно. Коли ви великий відчайдушник, можливості безмежні.

- Що це на тому ланцюжку?

- Оце?

- Так.

- Це вирване ікло дикого кабана.

- Навіщо ви його носите?

- Воно не моє. Я просто зберігаю його для декого.

- Для якоїсь леді?

- Ні, для декого мертвого.

Принесли стейки. Він спостерігав, як вона їсть.

- Хтось знає, де ви зараз? — запитав він.

- Що?

- Я запитав, чи хтось знає, де ви.

- Наприклад, хто?

- Та хто-небудь.

- Ви.

- Я не знаю, де ви, бо не знаю, хто ви.

- Ну, тоді нас двоє.

- Ви не знаєте, хто ви?

- Ні, дурнику. Я не знаю, хто ви.

- Ну, тоді ми просто залишимо все як є, і жодний з нас нічого не втратить. Згода?

- Добре. А навіщо ви мене про це запитали?

Мосс витер соус зі стейка половиною булочки.

- Я просто подумав, що це, мабуть, правда. Для вас це розкіш. Для мене — необхідність.

- Чому? Бо вас хтось переслідує?

- Можливо.

- Мені так подобається, — сказала вона. — У цьому ви маєте рацію.

- Небагато часу треба, щоб до цього звикнути, еге ж?

- Так, — відповіла вона. — Небагато.

- Ну, це не так просто, як здається. Ви ще побачите.

- Чому це?

- Завжди знайдеться хтось, хто знає, де ви. Знає, де і навіщо. Здебільшого.

- Ви маєте на увазі Бога?

- Ні. Я маю на увазі вас.

Вона поїла.

- Гаразд, — промовила вона. - Ви б опинилися в скрутному становищі, якби не знали, де ви знаходитеся.

- Я не знаю. А ви?

- Не знаю.

- Уявіть, що ви опинилися в місці, про яке не знаєте, де воно знаходиться. Насправді ви не знали б, де знаходиться якесь інше місце. Або як далеко воно. Це б ніяк не змінило того, де ви знаходитеся.

Вона подумала над цим.

- Я намагаюся не думати про такі речі, — відказала вона.

- Ви думаєте, що коли дістанетеся до Каліфорнії, то почнете все з початку.

- Такі в мене наміри.

- Я думаю, можливо, в цьому й сенс. Є дорога, що веде до Каліфорнії, і є дорога назад. Але найкраще було б просто опинитися там.

- Опинитися там

- Так.

- Ви маєте на увазі, не знаючи, як ви туди потрапили?

- Так. І не знаючи, як ви туди потрапили.

- Я не знаю, як таке зробити.

- Я теж не знаю. У цьому й сенс.

Вона поїла. Озирнулася.

- Можна мені кави? — запитала вона.

- Можете замовити все, що забажаєте. У вас же є гроші.

Вона подивилася на нього.

- Я, мабуть, не зовсім розумію, у чому сенс, — сказала вона.

- Сенс у тому, що сенсу немає.

- Ні. Я маю на увазі те, що ви сказали. Про те, щоб знати, де ви знаходитеся.

Він подивився на неї. Через деякий час він відповів:

- Справа не в тому, щоб знати, де ви знаходитеся. Справа в тому, що ви думаєте, ніби ви опинилася там, не прихопивши нічого з собою. Я про ваші уявлення про те, що можна почати все спочатку. Або уявлення будь-кого іншого. Ви не починаєте все спочатку. Ось у чому справа. Кожен ваш крок — це вже назавжди. Ви не можете змусити його зникнути. Жодного з них. Ви розумієте, про що я кажу?

- Думаю, так.

- Я знаю, що ви не розумієте, але дайте-но мені ще раз спробувати. Ви вважаєте, що коли прокидаєтеся вранці, вчорашній день не має значення. Але саме вчорашній день — це все, що має значення. А що ще є? Ваше життя складається з тих днів, з яких воно складається. І нічого іншого. Ви можете думати, що можете втекти, змінити ім’я і не знаю, що ще. Почати все спочатку. А потім одного ранку ви прокинетеся, подивитеся на стелю і здогадаєтеся, хто це тут лежить?

Вона кивнула.

- Ви розумієте, про що я кажу?

- Я це розумію. Зі мною було таке.

- Так, я знаю, що було.

- То ви шкодуєте, що стали злочинцем?

- Шкодую, що не почав раніше. Ви готові?

Коли він вийшов із контори мотелю, він вручив їй ключ.

- Що це?

- Це ваш ключ.

Вона потримала його в руці й подивилася на нього.

- Ну, — сказала вона. — Вирішувати вам.

- Так, саме так.

- Мабуть, ви боїтеся, що я побачу, що там у валізі.

- Не зовсім.

Він завів двигун пікапа й виїхав на стоянку за конторою мотелю.

- Ви «дивний»?* — запитала вона.

- Я? Так, я дивний, як дивак.

- Ви не схожі на такого.

- Справді? Ви знаєте багато «дивних»?

- Ви не поводитеся так, мабуть, так і слід сказати.

- Ну, дорогенька, що ви про це знаєте?

- Я не знаю.

- Скажіть це знову.

- Що?

- Скажіть це ще раз. «Я не знаю».

- Я не знаю.

- Чудово. Вам потрібно це практикувати. Воно вам личить.

Пізніше він вийшов і поїхав до найближчої крамнички на заправці. Коли він повернувся до мотелю, то сидів, розглядаючи автівки на стоянці. Потім він вийшов.

Він підійшов до її кімнати і постукав у двері. Він зачекав. Він знову постукав. Він побачив, як заворушилася штора, а потім вона відчинила двері. Вона стояла там у тих самих джинсах і футболці. Вона виглядала так, ніби щойно прокинулася.

- Я знаю, що ви ще не достатньо доросла, коли можна пити, але я подумав, може, ви захочете пива.

- Так, — промовила вона. - Я б випила пива.

Він дістав одну з холодних пляшок із коричневого паперового пакета й простягнув її їй.

- Ось тримайте, — сказав він.

Він уже повернувся, щоб піти. Вона ступила на ганок і дозволила дверям зачинитися за нею.

- Вам не треба поспішати туди, — сказала вона.

Він зупинився на нижній сходинці.

- У вас в тому пакеті є ще одна така?

- Так. У мене ще дві. І я маю намір випити їх обидві.

- Я просто мала на увазі, що, може, ви могли б посидіти тут і випити одну з них зі мною.

Він скоса подивився на неї.

- Ви коли-небудь помічали, що жінкам важко змиритися з відмовою? Гадаю, це починається десь у три роки.

- А як щодо чоловіків?

- Вони звикають до цього. Їм краще.

- Я ні слова не скажу. Просто сидітиму тут.

- Ви ні слова не скажете.

- Ні.

- Ну, це вже брехня.

- Ну, я майже нічого не казатиму. Я справді буду тихою.

Він сів на сходинку, дістав із пакета одну з пляшок пива, відкрутив кришку, нахилив пляшку й надпив. Вона сіла на наступну сходинку й зробила те саме.

- Ви багато спите? — запитав він.

- Я сплю, коли випадає нагода. Так. А ви?

- Я не спав вночі вже близько двох тижнів. Вже не знаю, як це відчувається. Думаю, це починає робити мене дурним.

- Як на мене, ви не виглядаєте дурним.

- Ну, це ваші вогники.

- Що це означає?

- Нічого. Просто дражню вас. Я вже не буду.

- У вас же немає наркотиків у тому ранці, так же ж?

- Ні. Навіщо? Ви вживаєте наркотики?

- Я б покурила травичку, якби у вас була.

- Ну, нема.

- Все гаразд.

Мосс похитав головою. Він випив.

- Я просто мала на увазі, що все гаразд, ми можемо просто залишитися тут і випити пива.

- Ну, радий почути, що все гаразд.

- Куди ви прямуєте? Ви ніколи не казали.

- Важко сказати.

- Ви ж не їдете до Каліфорнії, чи ні?

- Ні. Не їду.

- Я так і не вважала.

- Я їду до Ель Пасо.

- Я думала, що ви самі не знаєте, куди їдете.

- Може, я тільки-що вирішив.

- Я так не думаю.

Мосс не відповів.

- Тут так приємно сидіти, — сказала вона.

- Мабуть, це залежить від того, де ви раніше сиділи.

- Ви ж не щойно вийшли з в’язниці, чи про що ви?

- Я щойно вийшов з камери смертників. Мені поголили голову для електричного стільця. Видно, де волосся почало відростати.

- Брехня вже через край.*

- Було б смішно, якби це виявилося правдою, хіба ні?

- Закон полює на вас?

- Усі полюють на мене.

- Що ви натворили?

- Я підбирав молоденьких дівчат, голосуючих на узбіччі, і хоронив їх у пустелі.

- Це не смішно.

- Ви маєте рацію. Це не смішно. Я просто жартував з вас.

- Ви казали, що кинете.

- Кину.

- Ви коли-небудь говорите правду?

- Так. Я кажу правду.

- Ви одружені, так же ж?

- Ага.

- Як звати вашу дружину?

- Карла Джин.

- Вона в Ель Пасо?

- Так.

- Вона знає, чим ви заробляєте на життя?

- Так. Знає. Я зварювальник.

Вона дивилася на нього. Щоби побачити, що він ще скаже. Але він нічого не сказав.

- Ніякий ви не зварювальник, — промовила вона.

- Чому ні?

- Навіщо вам той автомат?

- Бо за мною йдуть якісь погані люди.

- А що ви їм зробили?

- Я взяв дещо, що належить їм, і вони хочуть його повернути.

- Як на мене, це не схоже на зварювання.

- Не схоже, справді? Мабуть, я про це не подумав.

Він ковтнув пива, тримаючи пляшку за шийку між великим пальцем і вказівним.

- І саме воно лежить у тій валізі. Хіба ні?

- Важко сказати.

- Ви зломлювач сейфів?

- Зломлювач сейфів?

- Так.

- Що вас наштовхнуло на таке враження?

- Не знаю. А ви - ні?

- Ні.

- Ну, ви щось таке. Хіба ні?

- Кожен щось таке.

- Ви колись були у Каліфорнії?

- Так. У Каліфорнії я бував. У мене там брат живе.

- Йому подобається?

- Не знаю. Він там живе.

- Але ви б там не жили, чи ні?

- Ні.

- Як ви вважаєте, чи варто мені туди їхати?

Він подивився на неї і знову відвів погляд. Він витягнув ноги на бетоні, схрестив чоботи та подивився через стоянку в бік шосе та вогнів на ньому.

- Дорогенька, – відповів він, – звідки мені в біса, знати, куди вам варто їхати?

- Ага. Що ж, я вдячна вам за ті гроші.

- Та будь ласка.

- Вам не потрібно було цього робити.

- Я думав, що ви не збиралися базікати.

- Гаразд. Але це ж великі гроші.

- Це навіть не половина того, що ви думаєте. Ви ще побачите.

- Я їх не пущу за вітром. Мені потрібні гроші, щоб знайти собі житло.

- У вас все буде добре.

- Сподіваюся, що так.

- Найкращий спосіб жити в Каліфорнії — це бути десь з іншого місця. Мабуть, найкраще — це бути з Марса.

- Сподіваюся, що ні. Бо я не така.

- З вами все буде добре.

- Можна вас про щось запитати?

- Так. Вперед.

- Скільки вам років?

- Тридцять шість.

- Це досить багато. Я й не знала, що ви такий старий.

- Розумію. Мене це й самого дещо здивувало.

- У мене таке відчуття, що я мала б вас боятися, але я не боюся.

- Ну що ж. З цього приводу я вам теж нічого порадити не можу. Більшість людей втікають від власної матері, аби обійняти смерть за шию. Вони не можуть дочекатися, щоб побачитися з нею.

- Мабуть, ви думаєте, що я саме це й роблю.

- Я навіть не хочу знати, що ви робите.

- Цікаво, де б я зараз була, якби не зустріла вас сьогодні вранці.

- Не знаю.

- Мені завжди щастило. У таких справах. У знайомствах з людьми.

- Ну, я б не поспішав з висновками.

- Чому? Ви збираєтеся похоронити мене десь у пустелі?

- Ні. Але там багато нещастя. Проблукаєте достатньо довго — і ви отримаєте свою частку.

- Гадаю, я вже отримала. Вважаю, що настав час змін. Можливо, я навіть запізнилася з ними.

- Отак? Ну, ще ні.

- Чому ви так кажете?

Він поглянув на неї.

- Давайте я вам дещо скажу, сестричко. Якщо на цій планеті є хоч щось, на що ви не схожі, то це на купу удач, що розгулює усюди.

- Це огидно сказано.

- Ні, неправда. Я просто хочу, щоб ви були обережною. Коли ми дістанемося до Ель Пасо, я висаджу вас на автовокзалі. У вас є гроші. Вам не треба тут голосувати на дорозі.

- Добре.

- Добре

- Ви б зробили те, про що говорили отам, тоді? Про те, що якби я взяла вашу вантажівку?

- Що таке?

- Знаєте. Про те, що вибили б із мене все лайно.

- Ні.

- Я так і думала.

- Хочете розділити це останнє пиво?

- Добре.

- Забіжіть туди й принесіть чашку. Я повернуся за хвилину.

- Гаразд. Ви ж не передумали, правда?

- Щодо чого?

- Ви й самі знаєте, щодо чого.

- Я не передумаю. Мені подобається робити все правильно з першого разу.

Він підвівся й почав йти доріжкою. Вона залишилась стояти біля дверей.

- Я вам дещо скажу, що колись почула в кіно, — сказала вона.

Він зупинився й обернувся.

- Що саме?

- «Навколо повно гарних продавців, тож, можливо, ви все таки щось купите».

- Ну, дорогенька, ви трохи запізнилися. Бо я вже купив. І думаю, залишуся при тому, що маю.

Він пройшов по доріжці, піднявся сходами й увійшов усередину.

«Барракуда» заїхала на стоянку для вантажівок за межами Балморея та в'їхала у мийну камеру сусідньої автомийки. Водій вийшов, зачинив двері й оглянув авто. На склі та на кузові були смуги крові та інших речовин, і він вийшов, отримав четвертаки з розмінного автомата, повернувся, вкинув їх у щілину, зняв щітку з тримача, помив машину, сполоснув її, сів за кермо і виїхав на шосе, прямуючи на захід.

Белл вийшов з дому о пів на восьму і поїхав по шосе 285 на північ до Форт Стоктона. До Ван Хорна було приблизно двісті миль, і він розраховував, що зможе дістатися туди менш ніж за три години. Він увімкнув дахові мигалки. Приблизно за десять миль на захід від Форт Стоктона на міждержавній автомагістралі I-10 він проїхав повз автомобіль, що горів на узбіччі шосе. На місці події стояли поліцейські машини, а одна смуга руху була перекрита. Він не зупинився, але це викликало у нього неприємні відчуття. Він зупинився в Балморею, щоб наповнити свою пляшку кавою, і прибув до Ван Хорна о десятій двадцять п'ять.

Він не знав, що саме шукав, але це й не було потрібно. На стоянці мотелю стояли два патрульні автомобілі округу Калберсон і авто державної поліції — усі з увімкненими мигалками. Мотель був оточений жовтою стрічкою. Він заїхав, припаркувався і залишив свої мигалки увімкненими.

Заступник шерифа його не знав, але шериф знав. Вони допитували чоловіка, який сидів в одній сорочці у відкритих задніх дверцятах одного з патрульних автомобілів.

- Чорт забирай, погані новини швидко поширюються, — сказав шериф. - Що ви тут робите, шерифе?

- Що сталося, Марвіне?

- Була невеличка перестрілка. Ви щось про це знаєте?

- Не знаю. Є жертви?

- Їх вивезли звідси приблизно півгодини тому на швидкій. Двоє чоловіків і одна жінка. Жінка померла, а той хлопець, здається, теж не виживе. Інший, можливо, виживе.

- Ви знаєте, хто вони такі?

- Ні. Один з чоловіків був мексиканцем, і ми чекаємо на реєстрацію його машини, що стоїть он там. В жодного з них не було жодних посвідчень. Ні у них, ні в кімнаті.

- Що каже цей чоловік?

- Він каже, що почав мексиканець. Каже, що він виманив жінку з кімнати наркотиками, а інший чоловік вийшов з пістолетом, але коли він побачив, що мексиканець приставив пістолет до голови жінки, він поклав свою зброю. І щойно він це зробив, мексиканець відштовхнув жінку та вистрілив у неї, а потім повернувся та вистрілив у нього. Він стояв перед 117-ою, прямо он там. Розстріляв їх з клятого автомата. За словами цього свідка, кент упав зі сходів, а потім знову підняв пістолет і вистрілив у мексиканця. Я не розумію, як він це зробив. Його розстріляли на шматки. Ви можете бачити кров на доріжці он там. У нас був дуже хороший час реагування. Близько семи хвилин, я думаю. Дівчину щойно застрелили.

- Жодних посвідчень.

- Жодних посвідчень. На пікапі того іншого кента стоять дилерські номери.

Белл кивнув. Він подивився на свідка. Свідок попросив цигарку, запалив її, сидів і курив. Він виглядав досить спокійно. Схоже, він уже раніше сидів на задньому сидінні поліцейських патрульних машин.

- Та жінка, — спитав Белл. — Вона була англо-саксонкою?

- Так. Вона була англо-саксонкою. Мала світле волосся. Можливо, трохи руде.

- Ви знайшли якісь наркотики?

- Поки що ні. Ми ще шукаємо.

- Якісь гроші?

- Ми поки що нічого не знайшли. Дівчина заселилася у 121-шу. У неї був рюкзак з одягом та іншими речами — і все.

Белл поглянув на ряд дверей мотелю. Люди стояли невеликими групками й розмовляли. Він подивився на чорну «Барракуду».

- А в цій штуці є щось таке, що крутить колеса?

- Я б сказав, що вона їх неабияк крутить. Під капотом у неї стоїть «чотири-сорок» з нагнітачем.*

- Нагнітач?

- Ага.

- Я його не бачу.

- Це один із тих «сайдвайндерів».* Все знаходиться під капотом.

Белл стояв і дивився на авто. Потім він повернувся і подивився на шерифа.

- Не могли б ви на хвилинку піти звідси?

- Можу. Що ви мали на увазі?

- Я просто подумав, що, може, ви поїдете зі мною до клініки.

- Гаразд. Просто поїдете зі мною.

- Чудово. Дайте-но я тільки краще припаркую свій патрульник.

- Бляха, все гаразд, Еде Томе.

- Дайте-но я тільки переїду, щоб не заважав. Коли вирушаєш кудись, не завжди знаєш, як швидко повернешся.

Біля стійки реєстрації шериф звернувся до нічної медсестри на ім’я. Вона поглянула на Белла.

- Він тут для ідентифікації тіл, — пояснив шериф.

Вона кивнула, підвелася й затиснула олівець між сторінками книги, яку читала.

- Двоє з них були МДП,* — сказала вона. - Того мексиканця вивезли звідси на гелікоптері десь двадцять хвилин тому. А може, ви це вже знаєте.

- Мені ніхто нічого не розповідає, дорогенька, — сказав шериф.

Вони пішли за нею коридором. Уздовж бетонної підлоги тягнувся тонкий слід крові.

- Їх неважко було б знайти, так же ж? — запитав Белл.

У кінці коридору висів червоний знак із написом «Вихід». Ще до того, як вони до нього дійшли, вона розвернулася, вставила ключ у сталеві двері ліворуч, відчинила їх і увімкнула світло. Кімната була з нештукатурених бетонних блоків, без вікон і порожня, за винятком трьох сталевих пересувних столів на коліщатках. На двох із них лежали тіла, накриті поліетиленовими плівками. Вона стояла спиною до відчинених дверей, поки вони по черзі проходили повз неї.

- Він же не ваш друг, Еде Томе?

- Ні.

- Він отримав кілька куль в обличчя, тож я не думаю, що він виглядатиме надто добре. Хоча я бачив і гірше. Те шосе — це клята зона бойових дій, правду кажете.

Він відкинув плівку. Белл обійшов стіл з іншого боку. Під шиєю Мосса не було підкладки і голова була повернена вбік. Одне око було частково розплющене. Він виглядав як лиходій на стільниці. З нього витерли кров губкою, але на обличчі були дірки, а зуби вибиті.

- Це він?

- Так, це він.

- Ви виглядаєте так, ніби хотіли б, щоб цього не сталося.

- Мені доведеться повідомити його дружині.

- Мені шкода щодо цього.

Белл кивнув.

— Ну, — сказав шериф, — ви нічого не могли з цим вдіяти.

— Ні, — сказав Белл. — Але завжди подобається думати, що можна було б.

Шериф прикрив обличчя Мосса, простягнув руку, відсунув поліетилен на іншому столі й подивився на Белла. Белл похитав головою.

- Вони орендували дві кімнати. Або він орендував. Заплатив готівкою. На реєстрації не можна було прочитати ім’я. Лише каракулі.

- Його звали Мосс.

- Гаразд. Ми запишемо вашу інформацію у відділку. Така собі неохайна на вигляд маленька нещасна дівчинка.

- Так.

Він знову прикрив їй обличчя.

- Не думаю, що його дружині сподобається і ця частина, — сказав він.

- Ні, теж не очікую.

Шериф подивився на медсестру. Вона все ще стояла, спершись на двері.

— Скільки разів її вразили? — запитав він. — Ви знаєте?

— Ні, не знаю, шерифе. Ви можете оглянути її, якщо хочете. Я не проти, і я знаю, що і вона не заперечить.

- Нічого страшного. Це буде вказано в протоколі розтину. Ви готові, Еде Томе?

- Так. Я був готовий ще до того, як зайшов сюди.

Він сидів у кабінеті шерифа наодинці, із зачиненими дверима, і дивився на телефон на столі. Зрештою він підвівся й вийшов. Заступник підвів погляд.

- Мабуть, він пішов додому.

- Так, сер, — відповів заступник. - Чим можу допомогти, шерифе?

- Як далеко до Ель Пасо?

- Це десь сто двадцять миль.

- Передайте йому, що я дякую і що завтра йому зателефоную.

- Таксер.

Він зупинився, щоб поїсти на іншому кінці міста, сидів у кабінці, попивав каву й дивився на вогні на шосе. Щось не так. Він не міг це усвідомити. Він подивився на годинник. 1:20. Він розрахувався, вийшов, сів у патрульник й сидів там. Потім він поїхав до перехрестя, повернув на схід і знову поїхав до мотелю.

Шігєр заселився в мотель на міждержавній автомагістралі, що вела на схід, вийшов у темряві на вітряне поле і спостерігав у бінокль інший бік шосе. Великі сухопутні вантажівки виринали в окулярах і віддалялися. Він сів навпочіпки, спершись ліктями на коліна, і спостерігав. Потім повернувся до мотелю.

Він завів будильник на першу годину, і коли той задзвонив, він підвівся, прийняв душ, одягнувся, вийшов до своєї вантажівки зі своєю маленькою шкіряною сумкою та поклав її за сидіння.

Він припаркувався на стоянці мотелю й деякий час сидів там. Відкинувшись на спинку сидіння, він дивився у дзеркало заднього виду. Нічого. Поліцейські машини вже давно зникли. Жовта поліцейська стрічка, натягнута на двері, тріпотіла на вітру, а вантажівки з гулом проїжджали повз, прямуючи до Арізони та Каліфорнії. Він вийшов, підійшов до дверей, вибив замок скотобійним пістолетом, увійшов і зачинив за собою двері. Він досить добре бачив кімнату завдяки світлу, що проникало крізь вікна. Невеликі промені світла пробивалися крізь дірки від куль у фанерних дверях. Він підсунув маленький приліжковий столик до стіни, встав на нього, дістав викрутку з задньої кишені й почав викручувати гвинти зі сталевої решітчастої кришки вентиляційного каналу. Він поставив її на столик, простягнув руку всередину, витягнув валізу, зійшов і підійшов до вікна, звідки подивився на парковку. Він дістав пістолет з-за пояса, відчинив двері, вийшов, зачинив їх за собою, нахилився, щоб пройти під стрічкою, підійшов до свого пікапа й сів у нього.

Він поставив валізу на підлогу і вже простягнув руку за ключем, щоб увімкнути запалювання, коли побачив, як патрульник округу Террелл заїхав на стоянку перед конторкою мотелю за сто футів від нього. Він відпустив ключ і відкинувся на спинку сидіння. Патрульний автомобіль припаркувався на місці, і вимкнулися фари. Потім — двигун. Шігєр чекав, тримаючи пістолет на колінах.

Коли Белл вийшов, він оглянув стоянку, потім підійшов до дверей 117-ої і спробував ручку. Двері були відімкнені. Він проліз під стрічку, відчинив їх, знайшов настінний вимикач і ввімкнув світло.

Перше, що він побачив, — це решітка та гвинти, що лежали на столі. Він зачинив за собою двері й постояв. Підійшов до вікна й подивився крізь край штори на парковку. Він простояв там деякий час. Ніщо не рухалося. Він побачив, що на підлозі щось лежить, підійшов і підняв це, хоча вже знав, що це таке. Він повертів його у долоні. Підійшов, сів на ліжко й зважив у долоні маленький шматочок латуні. Потім він вихилив його в попільничку на приліжковому столику. Він підняв слухавку, але лінія була мертва. Він поклав слухавку назад на тримач. Він дістав пістолет із кобури, клацнув затвором, перевірив набої у барабані, закрив затвор великим пальцем і сидів, поклавши пістолет на коліно.

- Ви ж не знаєте напевно, що він там, — сказав він собі.

- Так, ви знаєте. Ви знали це ще в ресторані. Ось чому ви повернулися сюди.

- Ну, то що ви наміряєтеся зробити?

Він підвівся, підійшов і вимкнув світло. У дверях було п’ять кульових отворів. Він стояв із револьвером у руці, з великим пальцем на рифленому курку. Потім він відчинив двері й вийшов.

Він пішов до патрульника. Розглядаючи автівки на стоянці. Здебільшого це були пікапи. Спочатку завжди було видно спалах з дула. Просто не досить швидко. Чи відчуваєте ви, коли хтось за вами спостерігає? Багато хто так вважав. Він підійшов до патрульника й лівою рукою відчинив двері. У салоні запалилося світло. Він сів в авто, зачинив двері, поклав пістолет на сидіння поруч із собою, дістав ключ, вставив його в замок запалювання й запустив двигун. Потім він поїхав заднім ходом із паркувального місця, увімкнув фари й виїхав зі стоянки.

Коли мотель зник з поля зору, він з’їхав на узбіччя, зняв мовник з гачка і зателефонував до управління шерифа. Вони вислали два автомобіля. Він повісив мікрофон на гачок, перевів патрульник на нейтральну передачу й покотився назад по краю шосе, доки не зміг ледь розгледіти вивіску мотелю. Він подивився на годинник. 1:45. За ці сім хвилин буде вже 1:52. Він чекав. У мотелі нічого не рухалося. О 1:52 він побачив, як вони їдуть вниз по шосе і, слідуючи один за одним, піднімаються з’їздом із увімкненими сиренами та блискаючими мигалками. Він не зводив очей з мотелю. Будь-який автомобіль, що виїде зі стоянки й попрямує під’їзною дорогою, він уже вирішив збити з дороги.

Коли патрульники під’їхали до мотелю, він запустив двигун, увімкнув фари, зробив розворот, поїхав назад по дорозі в зустрічному напрямку, заїхав на стоянку і вийшов з машини.

Вони обійшли парковку, перевіряючи кожну машину по черзі з ліхтариками та з витягнутими пістолетами, а потім повернулися. Белл повернувся першим і став, спершись на свій патрульник. Він кивнув заступникам шерифа.

— Джентльмени, — сказав він. — Гадаю, нас перевершили.

Вони сховали пістолети в кобури. Він і головний заступник підійшли до кімнати, і Белл показав йому замок, вентиляційний отвір та циліндр замка.

— Як він це зробив, шерифе? — спитав заступник шерифа, тримаючи циліндр у руці.

— Це довга історія, — сказав Белл. — Вибачте, що змусив вас усіх сюди даремно приїхати.

— Не проблема, шерифе.

— Скажіть шерифу, що я йому зателефоную з Ель Пасо.

— Так, сер, я обов'язково це зроблю.

Через дві години він зупинився в «Роудвей Інн» на східній стороні міста, взяв ключ, пішов до своєї кімнати та ліг спати. Він прокинувся о шостій, як завжди, встав, стулив штори та повернувся до ліжка, але заснути не міг. Зрештою він встав, прийняв душ, одягнувся, пішов до кав'ярні, поснідав і почитав газету. Про Мосса та дівчину там ще нічого не було. Коли офіціантка принесла ще кави, він запитав її, о котрій годині вони отримують вечірню газету.

- Не знаю, — відповіла вона. — Я кинула її читати.

- Я вас не звинувачую. Я б теж так зробив, якби міг.

- Я кинула її читати і змусила свого чоловіка теж перестати її читати.

- Справді?

- Не знаю, чому її називають газетою. Я б не назвала оте новинами.

- Ні.

- Коли ви востаннє читали щось про Ісуса Христа в газеті?

Белл хитнув головою.

- Не знаю, — відповів він. - Гадаю, доведеться сказати, що це буде проміжок часу.

- Я теж так гадаю, — сказала вона. – Довгий проміжок часу.

Йому вже доводилося стукати у інші двері з таким самим повідомленням, тож для нього це не було чимось новим. Він побачив, як штора на вікні злегка ворухнулася, а потім двері відчинилися, і вона стояла там у джинсах, з висунутим з-під штанів краєм сорочки, дивлячись на нього. Без жодного виразу на обличчі. Просто чекала. Він зняв капелюх, а вона притулилася до одвірка й відвернула обличчя.

- Мені шкода, ме'ем, — промовив він.

- О Боже, — вимовила вона.

Вона хитнулася назад у кімнату, звалилася на підлогу й сховала обличчя в передпліччях, закривши долонями голову. Белл стояв, тримаючи капелюх. Він не знав, що робити. Він не бачив жодних ознак бабусі. Дві іспанські покоївки стояли на парковці, спостерігаючи за ними і шепочучись між собою. Він увійшов до кімнати й зачинив двері.

- Карла Джин, — промовив він.

- О Боже, — вимовила вона.

- Мені так шкода як тільки може бути.

- О Боже.

Він стояв там, тримаючи капелюх у руці.

- Мені шкода, — вимовив він.

Вона підняла голову й подивилася на нього. Обличчя її було зморщеним.

- Будьте ви прокляті, — промовила вона. - Ви стоїте тут і кажете, що вам шкода? Мій чоловік мертвий. Ви це розумієте? Скажіть ще раз, що вам шкода, і я, клянуся Богом, дістану свій пістолет й вб’ю вас.

ІХ

Мені довелося повірити їй на слово. Більше нічого не залишалося. Я більше її ніколи не бачив. Я хотів сказати їй, що те, як написали про те в газетах, було неправильним. Про нього і ту дівчину. Виявилося, що вона втекла з дому. П’ятнадцятирічна. Я не вірю, що він мав до неї якийсь стосунок, і мені неприємно, що вона так думала. А знаю, що вона саме так і думала. Я телефонував їй кілька разів, але вона кидала слухавку, і я не можу її за це звинувачувати. А потім, коли мені зателефонували з Одеси й розповіли, що сталося, я ледь міг у це повірити. Це не мало жодного сенсу. Я поїхав туди, але нічого вже не можна було вдіяти. Її бабуся теж щойно померла. Я спробував перевірити, чи зможу знайти його відбитки пальців у базі даних ФБР, але вони не дали жодного результату. Хотів дізнатися, як його звали, що він накоїв і все таке інше. А в підсумку виглядаєш як той дурень. Він — привид. Але він десь там. Уявити навіть не можна , що можливо просто так з’являтися й зникати. Я досі чекаю, що почую ще щось. Можливо, я ще почую. А може, й ні. Легко обдурити самого себе. Кажеш собі те, що хочеш почути . Прокидаєшся вночі і думаєш про різні речі. Я вже не впевнений, що саме я хочу почути . Кажеш собі, що, можливо, ця історія вже закінчилася . Але знаєш, що це не так. Можеш мріяти скільки завгодно.

Мій татко завжди казав мені просто робити якнайкраще, що вмію і говорити правду. Він казав, що ніщо так не заспокоює людину, як прокинутися вранці і не мати потреби вирішувати, ким ви є. А якщо зробите щось не так, просто встаньте, зізнайтеся, що це ви, вибачтесь і живіть далі. Не тягайте за собою цей тягар. Гадаю, сьогодні все це звучить досить просто. Навіть для мене. Тим більше причин задуматися над цим. Він не говорив багато, тому я схильний пам'ятати те, що він казав. І я не пам’ятаю, щоб він мав багато терпіння, щоб повторювати щось двічі, тож я навчився слухати з першого разу. Можливо, в молодості я дещо відхилився від усього цього, але коли я повернувся на цей шлях, я практично вирішив більше не відходити від нього — і не відходив. Я думаю, що істина завжди проста. Вона просто мусить такою бути. Вона має бути достатньо простою, щоб її могла зрозуміти дитина. Інакше буде запізно. Допоки ви це зрозумієте, буде вже запізно.

Шігєр стояв біля столу секретарки в костюмі та краватці. Він поставив валізу на підлогу біля своїх ніг і оглянув кабінет.

- Як воно пишеться? — запитала вона.

Він сказав їй.

- Він вас чекає?

- Ні, не чекає. Але він буде радий мене бачити.

- Одну хвилинку.

Вона подзвонила у внутрішній кабінет. Настала тиша. Потім вона поклала слухавку.

- Заходьте, — сказала вона.

Він відчинив двері й увійшов, а чоловік за столом підвівся й подивився на нього. Він обійшов стіл і простягнув руку.

- Я знаю це ім’я, — сказав він.

Вони сіли на диван у кутку кабінету, і Шігєр поставив валізу на журнальний столик та кивнув у її бік.

- Це ваше, — сказав він.

- Що це?

- Це деякі гроші, які належать вам.

Чоловік сидів, дивлячись на валізу. Потім він підвівся, підійшов до столу, нахилився й натиснув кнопку.

- Не пропускайте мої дзвінки, — сказав він.

Він обернувся, поклав руки по обидва боки столу за спиною, відкинувся назад і втупився на Шігєра.

- Як ви мене знайшли? — запитав він.

- Яке це має значення?

- Для мене це має значення.

- Вам не треба хвилюватися. Більше ніхто не прийде.

- Звідки ви знаєте?

- Тому що я вирішую, хто прийде, а хто ні. Гадаю, нам треба обговорити це питання. Я не хочу витрачати багато часу на те, щоб заспокоїти вас. Гадаю, це було б і марним, і невдячним. Тож давайте поговоримо про гроші.

- Добре.

- Дещо з них зникло. Приблизно сто тисяч доларів. Частину вкрали, а частину я витратив на покриття своїх витрат. Я доклав чимало зусиль, щоб повернути ваше майно, тому не хотів би, щоб мене тут сприймали як якогось носія поганих новин. У цій валізі лежить два цілих три десятих лимона. Мені шкода, що я не зміг повернути все, але що ж, так уже вийшло.

Чоловік не ворухнувся. Через деякий час він сказав:

- Хто ви, в біса, такий?

- Мене звати Антон Шігєр.

- Я це знаю.

- Тоді навіщо ви питаєте?

- Чого ви хочете? Гадаю, ось таке моє питання.

- Що ж. Я б сказав, що мета мого візиту полягає просто в тому, щоб утвердити свою добросовісність. Як експерта у складній галузі. Як людини, на яку можна повністю покластися і яка є цілком чесною. Щось на кшталт цього.

- Людини, з якою я міг би вести справи.

- Так.

- Ви це серйозно.

- Цілком.

Шігєр спостерігав за ним. Він стежив за розширенням зіниць і пульсом на артерії шиї. За частотою його дихання. Коли той вперше поклав руки на стіл за спиною, він виглядав дещо розслабленим. Він і досі стояв у тій самій позі, але вже не виглядав так.

- У цій клятій сумці немає ж бомби, так?

- Ні. Ніяких бомб.

Шігєр розстебнув ремінці, відкрив латунну засувку, відкинув шкіряну покривку і нахилив валізу вперед.

- Так, — сказав чоловік. — Приберіть це.

Шігєр закрив сумку. Чоловік випростався, відірвавшись від столу, до якого притулявся. Він витер рот суглобом вказівного пальця.

- Гадаю, вам слід поміркувати, — сказав Шігєр, — над тим, як ви взагалі втратили ці гроші. До кого ви прислухалися і що сталося, коли ви це зробили.

- Так. Тут ми не можемо розмовляти.

- Я розумію. У будь-якому разі я не очікую, що ви все це сприймете за одне засідання. Я зателефоную вам через два дні.

- Гаразд.

Шігєр підвівся з дивана. Чоловік кивнув у бік валізи.

- З цим ви могли б самостійно зробити чимало справ, — промовив він.

Шігєр посміхнувся.

- Нам є про що поговорити, — відказав він. - Тепер ми матимемо справу з новими людьми. Більше проблем не буде.

- А що сталося зі старими людьми?

- Вони перейшли до інших справ. Не всім підходить цей напрямок роботи. Перспектива надзвичайних прибутків змушує людей переоцінювати власні можливості. У їхній уяві. Вони вдають собі, що контролюють ситуацію, хоча, можливо, це не так. І саме позиція на непевному грунті завжди привертає увагу ворогів. Або ж відлякує їх.

- А ви? А як щодо ваших ворогів?

- У мене немає ворогів. Я не дозволяю такого.

Він оглянув кімнату.

- Гарний кабінет, — похвалив він. - Стриманий. - Він кивнув у бік картини на стіні. - Це оригінал?

Чоловік подивився на картину.

- Ні, — відповів він. - Це не оригінал. Але оригінал належить мені. Я зберігаю його у сховищі.

- Неперевершений, — сказав Шігєр.

Похорон відбувся холодного й вітряного дня в березні. Вона стояла поруч із сестрою своєї бабусі. Чоловік сестри сидів перед нею в інвалідному візку, підперши підборіддя рукою. У покійної виявилося більше друзів, ніж вона могла б припустити. Вона була здивована. Вони прийшли з обличчями, закритими чорною вуаллю. Вона поклала руку на плече дядька, а він простягнув руку через груди й погладив її. Вона думала, що, можливо, він заснув. Увесь час, поки дув вітер і проповідував священик, у неї було відчуття, що хтось за нею спостерігає. Двічі вона навіть озирнулася.

Вже стемніло, коли вона повернулася додому. Вона зайшла на кухню, поставила чайник і сіла за кухонний стіл. Раніше їй не хотілося плакати. А тепер захотілося. Вона сховала обличчя в складених руках.

- О, мамо, — промовила вона.

Коли вона піднялася нагору й увімкнула світло у своїй спальні, Шігєр сидів за маленьким письмовим столом і чекав на неї.

Вона стояла у дверному отворі, повільно опускаючи руку від вимикача на стіні. Він не ворухнувся. Вона стояла там, тримаючи капелюх у руці. Нарешті вона вимовила:

- Я знала, що з цим ще не закінчено.

- Розумна дівчинка.

- У мене немає.

- Що саме?

- Мені треба присісти.

Шігєр кивнув у бік ліжка. Вона сіла, поклала капелюх на ліжко поруч із собою, а потім знову підняла його й притиснула до себе.

- Запізно, — сказав Шігєр.

- Я знаю.

- Так чого у вас немає?

- Гадаю, ви знаєте, про що я кажу.

- Скільки у вас є?

- У мене нічого немає. У мене було загалом близько семи тисяч доларів, і можу вам сказати, що їх уже давно немає, а рахунків, які треба сплатити, ще купа залишилося. Сьогодні я поховала матір. За це я теж ще не заплатила.

- Я б не переймався цим.

Вона поглянула на столик біля ліжка.

- Його там немає, — сказав він.

Вона згорбилась, схилившись вперед, тримаючи капелюх у руках.

- У вас немає жодних причин завдавати мені болю, — промовила вона.

- Я знаю. Але я дав слово.

- Ваше слово?

- Так. Тут ми у владі мертвих. У цьому випадку — вашого чоловіка.

- Це не має ніякого сенсу.

- Боюся, що має.

- У мене немає грошей. Ви ж знаєте, що їх у мене немає.

- Я знаю.

- Ви дали слово моєму чоловікові, що вб’єте мене?

- Так.

- Він мертвий. Мій чоловік мертвий.

- Так. Але я — ні.

- Ви ніяк не можете бути зобов’язані мертвим людям.

Шігєр трохи нахилив голову вбік.

- Не? — запитав він.

- А як ви можете?

- А як ви можете не бути?

- Вони ж мертві.

- Так. Але моє слово не втратило сили. Ніщо не може цього змінити.

- Ви можете це змінити.

- Я так не думаю. Навіть невіруючій людині може виявитися корисним намагатися бути схожим на Бога. Дуже корисно насправді.

- Ви просто богохульник.

- Суворі слова. Але те, що сталося, вже не можна скасувати. Я думаю, ви це розумієте. Вашому чоловікові, і це, можливо, вам буде прикро дізнатися, була надана можливість врятувати вас від небезпеки, але він вирішив цього не робити. Йому запропонували такий вибір, і він відповів «ні». Інакше мене б тут зараз не було.

- Ви прагнете мене вбити.

- Мені шкода.

Вона поклала капелюх на ліжко, повернулася й подивилася у вікно. Нова зелень дерев у світлі люмінесцентної лампи на подвір’ї, згиналася й знову випрямлялася під вечірнім вітром.

- Я не знаю, що я такого накоїла, — сказала вона. — Справді не знаю.

Шігєр кивнув.

— Напевно знаєте, — відказав він. — Усе відбувається не просто так.

Вона похитала головою.

— Скільки разів я вже повторювала ці самі слова. Більше не повторятиму.

- Ви втратили віру.

- Я втратила все, що коли-небудь мала. Мій чоловік хотів мене вбити?

- Так. Чи є щось, що ви хотіли б сказати?

- Кому?

- Я єдиний тут.

- Мені нема чого вам сказати.

- З вами все буде добре. Намагайтеся не хвилюватися про це.

- Що?

- Я бачу ваш погляд, — сказав він. - Знаєте, не має жодного значення, якою людиною я є. Вам не слід боятися смерті ще більше лише тому, що ви вважаєте мене поганою людиною.

- Я зрозуміла, що ви схиблений, щойно побачила, як ви там сидите, — сказала вона. - Я точно знала, що мене чекає. Навіть якщо не могла цього висловити.

Шігєр посміхнувся.

- Це важка річ щоб зрозуміти, — сказав він. - Я бачу, як люди з цим борються. Який вираз на їхніх обличчях. Вони завжди кажуть одне й те саме.

- Що вони кажуть?

- Вони кажуть: «Ви не маєте цього робити».

- Не маєте.

- Але це аж ніяк не допомагає, хіба ні?

- Ні.

- То чому ж ви це кажете?

- Я раніше ніколи цього не казала.

- Жоден з вас.

- Тут тільки я, — сказала вона. - Більше нікого немає.

- Так. Звісно.

Вона поглянула на пістолет. Відвернулася. Сиділа, опустивши голову, а плечі її здригалися.

- О, мамо, — схлипнула вона.

- У цьому немає вашої провини.

Вона похитала головою, ридаючи.

- Ви нічого не накоїли. Це просто невдача.

Вона кивнула.

Він дивився на неї, підперши підборіддя рукою.

- Гаразд, — сказав він. — Це найкраще, що я можу зробити.

Він випрямив ногу, засунув руку в кишеню, дістав кілька монет, взяв одну і підняв її. Він покрутив її. Щоб вона побачила, що все чесно. Він потримав її між великим і вказівним пальцями, зважив, а потім підкинув, щоб вона завертілася в повітрі, зловив її і притиснув до зап’ястя.

- Називайте, — сказав він.

Вона подивилася на нього, на його простягнуте зап’ястя.

- Що? — запитала вона.

- Називайте.

- Я не буду.

- Будете. Називайте.

- Бог не хотів би, щоб я це зробила.

- Звісно, хотів би. Ви повинні спробувати врятувати себе. Називайте. Це ваш останній шанс.

- Орел, — сказала вона.

Він прибрав руку. На монеті випала «решка».

- Мені шкода.

Вона не відповіла.

- Можливо, так навіть краще.

Вона відвела погляд.

- Ви робите вигляд, ніби все вирішила монетка. Але це ви.

- Вона могла впасти на інший бік.

- Монетка тут ні до чого. Це були лише ви.

- Можливо. Але погляньте на це з моєї точки зору. Я опинився тут так само, як і монетка.

Вона сиділа, тихо ридаючи. Вона не відповіла.

- У речей, що мають спільну мету, є спільний шлях. Його не завжди легко побачити. Але він є.

- Усе, про що я коли-небудь думала, виявилося зовсім іншим, — сказала вона. — Немає найменшої частинки в моєму житті, яку я могла б передбачити. Ні цього, ні чогось іншого.

- Я знаю.

- Ви б нізащо не відпустили мене.

- Я не мав права голосу у цьому питанні. Кожна мить у вашому житті є поворотним моментом, і кожна — вибором. Десь ви зробили вибір. Усе, що було далі, випливало з цього. Підрахунок ретельний. Контур накреслено. Жодної лінії не можна стерти. Я не вірив у вашу здатність схилити монету на свою користь. Як ви могли? Шлях людини у цьому світі рідко змінюється, а ще рідше — змінюється раптово. І обриси вашого шляху були видимі з самого початку.

Вона сиділа й ридала. Вона похитала головою.

- Та хоча я і міг би розповісти вам, як усе це закінчиться, я вважав, що не забагато просити, аби ви встигли ще раз побачити проблиск надії у цьому світі, який підніме вам настрій, перш ніж опуститься саван, настане темрява. Розумієте?

- О Боже, — схлипнула вона. - О Боже.

- Мені шкода.

Вона востаннє поглянула на нього.

- Ви не маєте це робити, — схлипнула вона. — Ви не маєте. Ви не маєте.

Він хитнув головою.

- Ви просите мене зробити себе вразливим, а цього я ніколи не зроблю. У мене є лише один спосіб жити. Він не допускає особливих випадків. Можливо, підкидання монети. У цьому випадку для незначної мети. Більшість людей не вірять, що така людина може існувати. Ви можете уявити, якою проблемою це має бути для них. Як перемогти те, існування чого ви відмовляєтеся визнавати. Ви розумієте? Коли я увійшов у ваше життя, ваше життя закінчилося. У нього був початок, середина і кінець. Це — кінець. Ви можете сказати, що все могло скластися інакше. Що все могло бути по-іншому. Але що це означає? Все не є по-іншому. Все є саме таким. А ви просите мене порушити порядок у цьому світі.* Ви розумієте?

- Так, — відповіла вона, ридаючи. — Розумію. Я справді розумію.

- Добре, — сказав він. — Це добре.

Потім він застрелив її.

Автомобіль, який збив Шігєра на перехресті за три квартали від будинку, був десятирічним «Бьюїком», що проїхав стоп-сигнал світлофора. На місці події не було слідів гальмування, і автомобіль навіть не намагався загальмувати. Шігєр ніколи не пристібався ременем безпеки, їздячи містом, саме через такі небезпеки, і хоча він побачив, як наближається автомобіль, і кинувся на інший бік пікапа, від удару ум'яті двері з боку водія миттєво врізалися в нього, зламавши йому руку в двох місцях, кілька ребер, а також порізавши голову та ногу. Він виповз через двері з боку пасажира, похитуючись, дістався до тротуару, сів на траві чийогось газону й подивився на свою руку. Кістка стирчала з-під шкіри. Погано. Жінка в домашній сукні вибігла із криком на вулицю.

Кров продовжувала стікати в очі, а він намагався збиратися з думками. Він взявся за руку, повернув її і спробував оцінити, наскільки сильно вона кровоточить. Чи не була перерізана серединна артерія. Він вирішив, що ні. У голові дзвеніло. Болю не було. Поки що.

Двоє підлітків стояли поруч і дивилися на нього.

- З вами все гаразд, пане?

- Так, — відповів він. - Зі мною все гаразд. Дайте мені тільки хвилинку тут посидіти.

- Їде швидка. Чоловік он там пішов викликати її.

- Добре.

- Ви впевнені, що з вами все гаразд?

Шігєр подивився на них.

- Скільки ви візьмете за сорочку? — запитав він.

Вони переглянулися.

- Яку сорочку?

- Будь-яку вашу кляту сорочку. Скільки?

Він випрямив ногу, засунув руку в кишеню й дістав звідти портмоне з затискачем для купюр.

- Мені потрібно щось, щоб перемотати голову, і пов’язку для цієї руки.

Один із хлопців почав розстібати сорочку.

- Бляха, пане. Чому ви відразу не сказали? Я віддам вам свою сорочку.

Шігєр взяв сорочку, вчепився в неї зубами й розірвав навпіл уздовж спини. Він обмотав голову банданою, а з іншої половини сорочки скрутив пов’язку й всунув у неї руку.

- Зав’яжіть це мені, — сказав він.

Вони переглянулися.

- Просто зав’яжіть.

Хлопець в одній футболці зробив крок уперед, опустився на коліна й зав’язав петельну пов'язку.

— Ця рука виглядає недобре, — промовив він.

Шігєр витягнув купюру з затискача, поклав затискач назад у кишеню, дістав купюру з-поміж зубів, підвівся й простягнув її.

— Бляха, пане. Я не проти комусь допомогти. Це ж великі гроші.

- Беріть. Беріть, і ви не знаєте, як я виглядав. Чуєте?

Хлопець взяв купюру.

- Так, сер, — сказав він.

Вони дивилися, як він рушив тротуаром, притискаючи до голови вузол бандани й злегка кульгаючи.

- Частина їх моя, — сказав інший хлопець.

- У вас все ще є ваша клята сорочка.

- Вони ж не за неї були призначені.

- Може й так, але я все ще без сорочки.

Вони вийшли на вулицю, де стояли автомобілі, з яких йшла пара. Увімкнулися вуличні ліхтарі. У водостоку збиралася калюжа зеленого антифризу. Коли вони пройшли повз відчинені двері пікапа Шігєра, той, що в футболці, зупинив іншого рукою.

— Ви бачите те саме, що й я? — запитав він.

— Лайно, — відповів інший.

Вони побачили пістолет Шігєра, що лежав на підлозі авта. Вони вже чули сирени вдалині.

- Візьміть його, — сказав перший. - Нуж-бо.

- Чому я?

- У мене немає сорочки, щоб прикрити його. Нуж-бо. Швидше.

Він піднявся трьома дерев’яними сходинками на ганок і несильно постукав у двері тильною стороною долоні. Він зняв капелюх, притиснув рукав сорочки до лоба, а потім знову надів капелюх.

- Заходьте, — озвався голос.

Він відчинив двері й увійшов у прохолодну темряву.

- Елліс?

- Я тут, ззаду. Заходьте сюди.

Він пройшовся по будинку до кухні. Старий сидів у своєму кріслі біля столу. У кімнаті пахло старим жиром бекону і затхлим димом від дров у печі, а над усім цим витав ледь відчутний запах сечі. Схоже на запах котів, але це були не лише коти. Белл зупинився у дверях і зняв капелюх. Старий підвів на нього погляд. Одне око було затуманене через колючку кактуса «чолла», коли кінь скинув його багато років тому.

- Ей, Ед Том, — сказав він. - Я не знав, хто це.

- Як справи?

- Ось бачите. Ви самі?

- Так, сер.

- Сідайте. Хочете кави?

Белл подивився на безлад на картатій клейонці. Пляшки з ліками. Хлібні крихти. Журнали «Квотерхорс».*

- Дякую, ні, — сказав він. - Я вдячний вам.

- Я отримав листа від вашої дружини.

- Можете називати її Лоретта.

- Я знаю, що можу. Ви знали, що вона мені пише?

- Напевно, я знав, що вона вам писала раз чи два.

- Це більше, ніж один-два рази. Вона пише досить регулярно. Розповідає мені сімейні новини.

- Я й не знав, що такі є.

- Ви, мабуть, здивуєтеся.

- То що ж тоді було особливого в цьому листі?

- Вона просто повідомила мені, що ви звільняєтеся, ось і все. Сідайте.

Старий не став чекати, щоб побачити, чи сяде він, чи ні. Він взявся скручувати собі цигарку з мішечка тютюну, що лежав біля його ліктя. Він закрутив кінчик цигарки в роті, перевернув її й підпалив старою запальничкою «Zippo», затертою аж до латуні. Він сидів і курив, тримаючи цигарку пальцями, наче олівець.

— З вами все гаразд? — запитав Белл.

— Зі мною все добре.

Він трохи відсунув крісло вбік і подивився на Белла крізь дим.

- Мушу сказати, ви постаріли, — промовив він.

- Я постарішав.

Старий кивнув. Белл відсунув стілець, сів і поклав капелюх на стіл.

- Дозвольте вас про щось запитати, — сказав він.

- Добре.

- Про що ви найбільше шкодуєте у житті?

Старий подивився на нього, аналізуючи питання.

- Не знаю, — відповів він. — У мене не так вже й багато шкодувань. Я можу уявити собі багато речей, які, на вашу думку, могли б зробити людину щасливішою. Гадаю, можливість ходити — це, мабуть, одна з них. Ви можете скласти свій власний список. Можливо, у вас він уже є. Гадаю, до того часу, як ви подорослішаєте, ви вже будете настільки щасливими, наскільки це взагалі можливо. У вас будуть і хороші, і погані часи, але зрештою ви будете майже такими ж щасливими, як і раніше. Або такими ж нещасними. Я знав людей, які так і не змогли цього зрозуміти.

- Я розумію, про що ви.

- Я знаю, що ви розумієте.

Старий курив.

- Якщо ви питаєте мене, що саме зробило мене найнещаснішим, то, гадаю, ви це вже знаєте.

- Так, сер.

- І воно не це крісло. І не це ватне око.

- Так, сер. Я це знаю.

- Коли ви наймаєтеся на поїздку, ви, мабуть, думаєте, що маєте хоч якесь уявлення, куди вона вас привезе. Але, можливо, це не так. Або вам, можливо, збрехали. Тоді, мабуть, ніхто не буде вас звинувачувати, якщо ви відмовитеся. Але якщо справа лише в тому, що все виявилося трохи важчим, ніж ви уявляли. Ну що ж. Це вже інша справа.

Белл кивнув.

- Гадаю, деякі речі краще не випробовувати.

- Мабуть, це правда.

- Що потрібно, щоб Лоретта пішла від вас?

- Не знаю. Мабуть, мені довелося б зробити щось справді погане. Це точно не сталося б лише через те, що справи стали трохи складними. Вона вже переживала подібне раз чи два.

Елліс кивнув. Він струсив попіл цигарки в кришку банки на столі.

— Повірю вам на слово, — сказав він.

Белл посміхнувся. Він озирнувся.

— Наскільки свіжа ця кава?

— Гадаю, з нею все гаразд. Я зазвичай щотижня заварюю тут свіжу каву, навіть якщо щось залишилося.

Белл знову посміхнувся, підвівся, відніс кавник до кухонної стільниці й підключив його до розетки.

Вони сиділи за столом, пили каву з тих самих потрісканих порцелянових чашок, що стояли в цьому домі ще до його народження. Белл подивився на чашку, а потім оглянув кухню.

- Що ж, — сказав він. — Деякі речі, думаю, не змінюються.

- Що це може бути? — запитав старий.

- Бляха, я не знаю.

- Я теж не знаю.

- Скільки ви тримаєте котів?

- Кілька. Залежить від того, що ви маєте на увазі під словом «тримаєте». Деякі з них напівдикі, а решта — просто бездомні. Вони вибігають за двері, щойно чують вашу вантажівку.

- Ви почули вантажівку?

- Тобто?

- Я запитав, чи ви... Ви просто трохи зі мною жартуєте.

- Звідки ви це взяли?

- Ви почули?

- Ні. Я побачив, як коти втекли.

- Хочете ще трохи?

- З мене досить.

- Чоловік, який вас підстрелив, помер у в’язниці.

- В «Анголі».* Так.

- Що б ви зробили, якби його відпустили?

- Не знаю. Нічого. У цьому не було б сенсу. У цьому немає сенсу. У всьому цьому немає сенсу.

- Я трохи здивований* чути, що ви так кажете.

- Ми виснажуємося, Еде Томе. Весь той час, що ми витрачаєм, намагаючись повернути те, що в нас відібрали, — втрачаємо ще більше. Згодом просто намагаємося накласти на це турнікет. Ваш дідусь ніколи не просив мене стати його заступником. Я зробив це сам. Бляха, мені більше не було чим зайнятися. Платили приблизно стільки ж, скільки й ковбоям. У будь-якому разі, ніколи не відомо, від якої ще гіршої долі вас врятувала наша невдача. Я був занадто молодий для однієї війни й занадто старий для наступної. Але я бачив, до чого це призвело. Можна бути патріотом і водночас вірити, що деякі речі коштують більше, ніж вони варті. Запитайте тих матерів Золотої Зірки,* що вони заплатили й що отримали за це. Ви завжди платите занадто багато. Особливо за обіцянки. Не існує такої речі, як обіцянка вигідної угоди. Ви ще побачите. Можливо, ви вже побачили.

Белл не відповів.

- Я завжди думав, що коли стану старішим, Бог якось увійде в моє життя. Але цього не сталося. Я його не звинувачую. Якби я був на його місці, то мав би про себе таку саму думку, як і він.

- Ви не знаєте, що він думає.

- Так, я знаю.

Він подивився на Белла.

- Я пам’ятаю, як одного разу ви прийшли до мене після того, як ви всі переїхали до Дентона. Ви зайшли, поозиралися і запитали мене, що я збираюся робити.

- Гаразд.

- Але зараз ви б мене про це не запитали, еге ж?

- Можливо, ні.

- Ви б не запитали.

Він сьорбнув згірклу чорну каву

- Ви коли-небудь думали про Харолда? — запитав Белл.

- Харолда?

- Так.

- Не багато. Він був трохи старший за мене. Народився у дев’яносто дев’ятому. Майже впевнений, що це правильно. А що змусило вас згадати про Харолда?

- Я просто читав деякі листи, які ваша мати писала йому, ось і все. Мені просто цікаво, що ви про нього пам’ятаєте.

- А від нього були якісь листи?

- Ні.

- Ви думаєте про свою родину. Намагаєтеся знайти сенс у всьому цьому. Я знаю, як це вплинуло на мою матір. Вона так і не змогла з цим змиритися. Я теж не розумію, який у цьому сенс. Пам’ятаєте ту євангельську пісню? «Згодом ми все зрозуміємо»?* Для цього потрібно багато віри. Ви думаєте про те, як він поїхав туди і загинув десь у канаві. Сімнадцятирічним. Розкажіть мені. Бо я, чорт забирай, напевно не знаю.

- Я вас розумію. Ви хотіли б кудись поїхати?

- Мені не треба, щоб хтось мене возив. Я збираюся просто залишитися тут. Зі мною все гаразд, Еде Томе.

- Це не проблема.

- Я це знаю.

- Добре.

Белл дивився на нього. Старий загасив цигарку об кришку. Белл спробував подумати про своє життя. Потім спробував не думати.

- Ви ж не стали невіруючим, дядьку Еллісе?

- Ні. Ні. Нічого подібного.

- Як ви гадаєте, Бог знає, що відбувається?

- Гадаю, знає.

- Ви думаєте, він може це зупинити?

- Ні. Не думаю.

Вони мовчки посиділи за столом. Через деякий час старий промовив:

- Вона згадувала, що там було багато старих фотографій і сімейних речей. Що з цим робити? Що ж. Вважаю, тут нічого із цим не поробиш. Хіба ні?

- Ні. Гадаю, нічого.

- Я сказав їй відіслати рейнджерам старий значок «cinco peso»* дядька Мака та його «пальце-забійник».* Вважаю, у них там є музей. Але я не знав, що їй сказати. Усе це лежить тут. У шафі он там. Той письмовий стіл із відкидною стільницею завалений паперами.

Він нахилив чашку й зазирнув у дно.

- Він ніколи не їздив із Коффі Джеком.* Дядько Мак. Це все вигадки. Не знаю, хто це придумав. Його застрелили на власному ганку в окрузі Хадспет.

- Ось це я завжди чув.

- Їх було семеро чи восьмеро, вони прийшли до будинку. Вимагали те й інше. Він повернувся в будинок і вийшов із рушницею, але вони випередили його й застрелили в його власному одвірку. Вона вибігла й намагалася зупинити кровотечу. Намагалася затягнути його назад у будинок. Казала, що він постійно намагався знову вхопити рушницю. Вони просто сиділи там на своїх конях. Зрештою поїхали. Не знаю, чому. Мабуть, щось їх налякало. Один із них щось сказав індіанською мовою, і вони всі розвернулися й поїхали геть. Вони ніколи не заходять в будинок чи ще кудись. Вона затягла його всередину, але він був великим чоловіком, і вона ніяк не могла підняти його на ліжко. Вона влаштувала йому ліжко на підлозі. Нічого іншого не залишалося. Вона завжди казала, що їй слід було просто залишити його там і поїхати по допомогу, але я не знаю, куди б вона поїхала. Він нізащо б її не відпустив. Він ледве відпускав її на кухню. Він розумів, у чому справа, навіть якби вона цього не розуміла. Йому прострелили наскрізь праву легеню. І на тому все. Як то кажуть.

- Коли він помер?

- У тисяча вісімсот сімдесят дев'ятому.

- Ні, я маю на увазі: це сталося одразу, чи вночі, чи коли саме?

- Гадаю, це було тієї ж ночі. Або рано-вранці. Вона сама його поховала. Копала в тому твердому каліче.* Потім вона просто спакувала віз, запрягла коней, поїхала звідти й більше ніколи не поверталася. Той будинок згорів десь у двадцятих роках. Те, що не завалилося. Я міг би відвести вас туди і сьогодні. Кам’яний димар колись стояв, і, можливо, стоїть досі. Там було чимало землі, на яку було оформлено право власності. Вісім чи десять ділянок, якщо я правильно пам’ятаю. Вона не могла сплачувати податки за неї, хоч вони й були невеликі. Не могла її продати. Ви її пам’ятаєте?

- Ні. Я бачив фотографію мене із нею, коли мені було близько чотирьох років. Вона сидить у кріслі-гойдалці на ганку цього будинку, а я стою поруч із нею. Хотів би я сказати, що пам'ятаю її, але я не пам'ятаю.

- Вона так і не вийшла заміж удруге. У пізніші роки вона працювала шкільною вчителькою. У Сан Анджело. Ця країна була суворою до людей. Але вони, здається, ніколи не притягували її за це до відповідальності. У певному сенсі це здається дивним — що вони цього не робили. Подумайте тільки, скільки всього сталося з цією однією родиною. Я не знаю, що я тут досі роблю, блукаючи туди-сюди. Усі ті молоді люди. Ми навіть не знаємо, де похована половина з них. Не можна не запитати, що в усьому цьому було хорошого. Тож я повертаюся до цього. Чому люди не відчувають, що ця країна має за багато чого відповідати? Вони не відчувають. Ви можете сказати, що країна — це просто країна, вона нічого активно не робить, але це не має великого значення. Я колись бачив, як чоловік стріляв з дробовика у свій пікап. Мабуть, він думав, що той щось зробив. Ця країна вб’є вас в одну мить, а люди все одно її люблять. Ви розумієте, про що я кажу?

- Думаю розумію. А вам вона подобається?

- Мабуть, можна сказати, що так. Але я першим скажу вам, що я нетямущий, як скриня каміння,* тож вам точно не варто керуватися тим, що я скажу.

Белл посміхнувся. Він підвівся й підійшов до раковини. Старий трохи повернув крісло так, щоб бачити його.

- Що ви робите? — запитав він.

- Я просто подумав, що помию цей посуд.

- Бляха, залиште його, Еде Томе. Лупе прийде завтра вранці.

- Це займе не більше хвилини.

Вода з-під крана була гіпсовою.* Він наповнив раковину і додав одну мірну ложку миючого порошку. Потім додав ще одну.

- Я думав, що ви тут зазвичай мали телевізор.

- Раніше у мене було багато речей.

- Чому ви нічого не сказали? Я вам привезу один.

- Мені він не потрібен.

- Складав би вам хоч якусь компанію.

- Вона мене не полишала. Я його викинув.

- Ви ніколи не дивитеся новини?

- Ні. А ви?

- Не дуже.

Він промив посуд, залишив його стікати і стояв, дивлячись у вікно на маленький зарослий бур’янами двір. Пошарпана коптильня. Алюмінієвий причіп для двох коней, поставлений на підпори.

- Ви зазвичай тримали курей, — сказав він.

- Ага, — відповів старий.

Белл витер руки, повернувся до столу й сів. Він подивився на дядька.

- Ви коли-небудь робили щось таке, за що вам було настільки соромно, що ви нікому про це не розповідали?

Дядько задумався.

- Я б сказав, що так, — відповів він. — Я б сказав, що майже кожен таке робив. А що ви про мене дізналися?

- Я серйозно.

- Гаразд.

- Я маю на увазі щось погане.

- Наскільки погане?

- Не знаю. Те, що вас найбільше вразило.

- Наприклад, щось, за що можна потрапити до в’язниці?

- Ну, гадаю, це могло б бути щось на кшталт такого. Але не обов'язково.

- Мені треба над цим подумати.

- Ні, не треба.

- Що на вас найшло? Я вас більше не буду запрошувати сюди.

- Ви і цього разу мене не запрошували.

- Що ж. Це правда.

Белл сидів, спершись ліктями на стіл і схрестивши руки. Його дядько дивився на нього.

- Сподіваюся, ви не збираєтеся робити якесь жахливе зізнання, — сказав він. — Можливо, я не хочу це почути.

- Ви хочете це почути?

- Так. Вперед.

- Гаразд.

- Воно ж не має статевого характеру, чи ні?

- Ні.

- Нічого страшного. Вперед і розказуйте у будь-якому разі.

- Це про те, як стати військовим героєм.

- Добре. Це ви про себе?

- Так. Це про мене.

- Вперед.

- Я намагаюся. Ось що насправді сталося. Саме за це я й отримав ту нагороду.

- Вперед.

- Ми перебували на передовій позиції, відстежуючи радіосигнали, і затаїлися в фермерському будинку. Просто кам’яний будинок з двох кімнат. Ми пробули там два дні, а дощ не припинявся. Дощило немов з відра. Десь приблизно в середині другого дня радист зняв навушники й сказав: «Послухайте». Ну, ми й прислухалися. Коли хтось казав «слухайте», ми слухали. Але ми нічого не почули. І я запитав: «Що таке?» А він відповів: «Нічого».

Я спитав: «Про що це в біса, ви сказали, «нічого»? Що ви почули?» А він відповів: «Я маю на увазі, що ви нічого не чуєте. Послухайте». І він мав рацію. Ніде не було чути жодного звуку. Ні польової гармати, ні чогось іншого. Чути було лише дощ. І це було чи не останнє, що я пам’ятаю. Коли я прийшов до тями, я лежав надворі під дощем і я не знаю, скільки часу я там пролежав. Я був мокрий і змерзлий, у вухах дзвеніло, і щоразу, коли я підводився й озирався, будинку вже не було. Стояла лише частина стіни з одного боку — і все. Снаряд пробив стіну й просто розніс там все під три чорти. Ну, і я нічого не чув. Я не чув ані дощу, чи щось інше. Якщо я щось казав, то чув це лише у своїй голові. Я підвівся й підійшов до того місця, де стояв будинок, і там на добрячій його частині лежали уламки даху, і я побачив одного з наших людей, заваленого камінням та балками, і я спробував відсунути трохи уламків, щоб перевірити, чи не зможу я до нього дістатися. Уся моя голова почувалася просто занімілою. І поки я це робив, я підвівся й подивився вбік — а там з’явилися німецькі стрільці, які перетинали поле. Вони виходили з лісосмуги приблизно за двісті ярдів від нас і йшли через поле. Я все ще не розумів, що саме сталося. Я був у якомусь заціпенінні. Я присів там біля стіни, і перше, що я побачив, — це 30-ий калібр* Воллеса, який стирчав із-під балок. Ця штука мала повітряне охолодження, а патрони подавалися стрічкою з металевої коробки, і я вирішив, що якщо дам їм підійти до мене ще трохи ближче, то зможу обстріляти їх просто на відкритому місці, і вони не викликатимуть ще одного снаряду, бо будуть занадто близько. Я пошкрябався і нарешті витягнув ту штуку разом із триногою, покопався ще трохи й знайшов ящик з набоями для неї, влаштувався за тією ділянкою стіни, витрусив землю зі ствола, відвів затвор назад — і ось ми почали.

Було важко зрозуміти, куди саме влучали кулі, бо земля була мокрою, але я знав, що роблю щось корисне. Я спустошив приблизно два фути стрічки і продовжував спостерігати за ситуацією, а коли настала тиша на дві-три хвилини, один із тих краутів* підскочив і спробував втекти в ліс, але я був до цього готовий. Я притискав решту до землі, і весь цей час чув, як стогнали деякі з наших хлопців, і я точно не знав, що мені робити, коли стемніє. І саме за це мені й дали «Бронзову Зірку». Майор, який висунув мою кандидатуру на нагороду, звався МакАлістер і був родом із Джорджії. І я сказав йому, що не хочу її. А він просто сидів там, дивлячись на мене, і прямо сказав: «Я чекаю, коли ви назвете мені причини, через які хочете відмовитися від військової нагороди». Тож я йому все розповів. А коли я закінчив, він сказав: «Сержанте, ти приймете цю нагороду». Мабуть, їм треба було зберегти репутацію. Ніби це щось значило. Втрата посади. Він сказав: «Ви приймете її, і якщо ви розкажете іншим те, що сказали мені, і це дійде до моїх вух, а коли це станеться, ви будете мріяти опинитися в пеклі зі зламаною спиною. Це зрозуміло?» І я відповів: «Таксер». Сказав, що чіткіше вже й не можна було сказати. Ось так і було.

- Тож тепер ви збираєтеся розповісти мені, що ви зробили.

- Так, сер.

- Коли стемніло.

- Коли стемніло. Так, сер.

- І що ви зробили?

- Я втік.

Старий задумався над цим. Через деякий час він промовив:

- Я припускаю, що тоді це здавалося досить гарною ідеєю.

— Таак, — сказав Белл. — Так і було.

- А що б сталося, якби ви залишилися там?

- Вони б підійшли в темряві і закидали б мене гранатами. Або, може, повернулися б у ліс і викликали б ще один снаряд.

- Так.

Белл сидів там, схрестивши руки на клейонці. Він дивився на свого дядька. Старий сказав:

- Я не впевнений, про що ви мене питаєте.

- Я теж не впевнений.

- Ви залишили своїх товаришів.

- Таак.

- У вас не було вибору.

- У мене був вибір. Я міг залишитися.

- Ви б не змогли їм допомогти.

- Напевно, ні. Я думав про те, щоб взяти той 30-й калібр, відійти на сто футів чи щось таке й почекати, поки вони кинуть свої гранати чи що там ще. Дати їм підійти ближче. Я міг би вбити ще кількох. Навіть у темряві. Не знаю. Я сидів там і дивився, як настає ніч. Гарний захід сонця. До того часу небо вже прояснилося. Дощ нарешті припинився. На тому полі було посіяно овес та залишилися лише стебла. Була осінь. Я спостерігав, як темніло, і вже деякий час нічого не чув від тих, хто залишався там у завалах. Можливо, вони всі вже померли на той момент. Але я цього не знав. І щойно стемніло, я підвівся і пішов звідти. У мене навіть зброї не було. Я, чорт забирай, точно не тягнув із собою той 30-й калібр. Голова вже не так боліла, і я навіть міг трохи чути. Дощ припинився, але я був мокрий наскрізь і замерз так, що зуби цокотіли. Я міг розгледіти ківш* і попрямував на захід, наскільки міг, і просто йшов далі. Я минув один чи два будинки, але навколо нікого не було. Ця місцевість була зоною бойових дій. Люди просто пішли звідти. З настанням світанку я сховався в лісочку. Такий собі ліс. Уся ця місцевість виглядала, наче після пожежі. Залишилися лише стовбури дерев. А десь наступної ночі я потрапив на американську позицію, і на цьому, власне, все й закінчилося. Я думав, що через стільки років це пройде. Не знаю, чому я так думав. Потім я подумав, що, можливо, зможу це виправити, і, мабуть, саме це я й намагався зробити.

Вони посиділи. Через деякий час старий сказав:

- Ну, чесно кажучи, я не бачу, щоб у цьому все було так погано. Можливо, вам варто бути не таким суворим до себе.

- Можливо. Але коли ми йдете у бій, це кровна клятва — піклуватися про своїх людей, і я не знаю, чому я цього не зробив. Я хотів це зробити. Коли нас так закликають, ми мусимо вирішити, що житимем із наслідками. Але ми не знаємо, якими будуть ці наслідки. У підсумку ми беремо на себе відповідальність за багато речей, яких не планували. Якби я мав загинути там, виконуючи те, що пообіцяв, то саме це я й мав би зробити. Можете говорити про це як завгодно, але так воно й є. Я мав би це зробити, але не зробив. І якась частина мене досі не перестає мріяти, щоб я міг повернутися. А я не можу. Я не знав, що можна вкрасти власне життя. І я не знав, що це принесе не більше користі, ніж будь-що інше, що ми могли б вкрасти. Гадаю, я зробив із ним усе, що міг, я знав, як, але воно все одно не було моїм. І ніколи не було моїм.

Старий довго сидів. Він був злегка нахилений вперед і дивився на підлогу. Через деякий час він кивнув головою.

- Гадаю, я розумію, до чого це йде, — сказав він.

- Так, сер.

- На вашу думку, що б він зробив?

- Я знаю, що б він зробив.

- Так. Мабуть, я теж знаю.

- Він би сидів там, доки пекло не замерзло б, а потім ще трохи побув би на льоду.

- Ви вважаєте, що це робить його кращим за вас?

- Так, сер. Вважаю.

- Я міг би розповісти вам дещо про нього, що змусило б вас змінити думку. Я знав його досить добре.

- Ну, сер, я сумніваюся, що ви змогли б. З усією повагою. До того ж я сумніваюся, що ви це зробили б.

- Я й не збираюся. Але тоді я міг би сказати, що він жив у інші часи. Якби Джек народився на п’ятдесят років пізніше, він міг би мати інший погляд на речі.

- Можливо. Але ніхто в цій кімнаті в це не повірив би.

- Так, мабуть, це правда. - Він підвів погляд на Белла. - Навіщо ви мені це розповіли?

- Гадаю, мені просто потрібно було розвантажити свій фургон.

- Ви занадто довго зволікали із цим.

- Так, сер. Можливо, я мав потребу почути це сам. Я не той чоловік «старих часів», яким мене вважають. Хотів би я ним бути. Я — людина цих часів.

- А може, це була лише репетиція.

- Можливо.

- Ви збираєтеся їй про це розказати?

- Так, сер, мабуть, так.

- Ну що ж.

- Як ви думаєте, що вона скаже?

- Ну, я сподіваюся, що все закінчиться для вас трохи краще, ніж ви думаєте.

— Таксер, — промовив Белл. — Я дуже на це сподіваюся.

Він сказав, що я занадто суворий до себе. Сказав, що це ознака старості. Намагаюся все виправити. Мабуть, у цьому є частка правди. Але це не вся правда. Я погодився з ним, що про старість не можна сказати багато хорошого, і він сказав, що знає одну річ, а я запитав: «Що саме?». І він відповів: «Вона не триває довго». Я чекав, що він посміхнеться, але він не посміхнувся. Я сказав: «Ну, це досить холодно». А він відповів, що це не холодніше, ніж того вимагають факти. Ось і все, що було з цього приводу. Я й так знав, що він скаже, хай Бог благословить його душу. Коли ви дбаєте про людей, ви намагаєтеся полегшити для них їхній тягар. Навіть якщо це ваша власна воля. Ще одна річ, яка була в мене на думці, але яку я навіть не встиг обговорити, але я вважаю, що вона пов’язана з цим, бо вірю, що б ви не робили у своєму житті, це обов’язково повернеться до вас. Якщо ви проживете достатньо довго, це неодмінно станеться. І я не можу придумати жодної причини на світі, чому той негідник мав вбити ту дівчину. Що вона йому взагалі зробила? Правда в тому, що мені взагалі не слід було туди їхати. Зараз того мексиканця* тримають тут, у Хантсвіллі, за вбивство того патрульного — він застрелив його, підпалив машину разом із ним усередині, але я не вірю, що він це зробив. Але саме за це йому загрожує смертна кара. То який тут мій обов’язок? Гадаю, я ніби чекав, що все це якось само собою мине, але, звісно, цього не сталося. Гадаю, я це знав ще тоді, коли все почалося. Таке відчуття було. Ніби мене збиралися втягнути в щось, звідки дорога назад буде досить довгою.

Коли він запитав мене, чому це спливло саме зараз, через стільки років, я відповів, що це завжди було там. Просто я здебільшого ігнорував це. Але він має рацію, це справді спливло. Гадаю, іноді люди воліють отримати погану відповідь на якесь питання, ніж взагалі не отримати відповіді. Коли я про це розповів, це набуло такого вигляду, якого я б ніколи не припустив, і в цьому сенсі він теж мав рацію. Це було схоже на те, як один бейсболіст колись сказав мені, що якщо у нього була якась незначна травма, яка його трохи турбувала, надокучала йому, то він, як правило, грав краще. Це дозволяло йому зосередитися на одній речі, а не на сотні. Я можу це зрозуміти. Не те щоб це щось змінювало.

Я думав, що якщо я проживу своє життя у найсуворіший спосіб, в який тільки зможу, то більше ніколи не матиму нічого, що б так мене турбувало. Я сказав, що мені двадцять один рік і я маю право на одну помилку, особливо якщо я зможу винести з неї урок і стати таким чоловіком, яким я задумував себе. Що ж, я помилявся щодо всього цього. Тепер я прагну кинути це, і значною мірою це пов’язано з усвідомленням того, що мене більше не покличуть полювати на цього чоловіка. Я вважаю, що він — людина. Тож ви можете сказати мені, що я нітрохи не змінився, і я навіть не знаю, чи міг би я з цим посперечатися. Тридцять шість років.* Це боляче усвідомлювати.

Іще одну річ він сказав. Можна було б подумати, що людина, яка чекала вісімдесят з гаком років, поки Бог увійде в її життя, — ну, можна було б подумати, що Він все-таки прийшов. А якщо Він не прийшов, то все одно доводилося б вважати, що він знав, що робить. Я не знаю, як інакше можна описати Бога. Отже, виходить, що ті, до кого Він звернувся, — це саме ті, хто, мабуть, найбільше цього потребував. Це нелегко прийняти. Особливо якщо це стосується когось на кшталт Лоретти. Але, можливо, ми всі дивимося на світ не з того краю телескопу. І так було завжди.

Листи тітки Керолін до Харолда. Причина, через яку ці листи опинилися у неї, полягала в тому, що він їх зберіг. Саме вона його виховала, і вона була для нього як мати. Ці листи були пошарпані, рвані, вкриті брудом і ще бозна-чим. Що стосується цих листів... Ну, по-перше, одразу було видно, що це просто сільські люди. Не думаю, що він коли-небудь виїжджав за межі округу Айріон, не кажучи вже про Державу Тексас. Але річ у тім, яку з тих листів можна було зрозуміти, що світ, до якого вона планувала його повернення, ніколи не існуватиме. Зараз це легко побачити. Минуло вже близько шістдесяти років. Але тоді вони просто не мали про це жодного уявлення. Можна сказати, що вам це подобається чи не подобається, але це нічого не змінює. Я не раз казав своїм заступникам, що треба виправляти те, що можна виправити, а решту — відпускати. Якщо з цим нічого не можна вдіяти, то це навіть не проблема. Це просто привід для роздратування. І правда в тому, що я не маю більше уявлення про світ, який там назріває, ніж мав Харолд.

Звісно, як виявилося, він так і не повернувся додому. У тих листах не було нічого, що вказувало б на те, що вона розраховувала на таку можливість.

Ну, ви ж розумієте, що вона розраховувала. Просто вона б ні слова про це йому не сказала.

Я, звісно, досі зберігаю ту медаль. Вона була в ошатній фіолетовій коробочці зі стрічкою та всім іншим. Роками вона лежала в моєму письмовому столі, а потім одного дня я дістав її й поклав в шухляду стола у вітальні, щоб не доводилося на неї дивитися. Не те щоб я коли-небудь на неї дивився, але вона там була. Харолд медалі не отримав. Він просто повернувся додому в дерев’яній труні. І я не вірю, що під час Першої Світової війни існувала «Золота Зірка матерів», але якби й існували, тітка Керолін також не отримала б її, оскільки він не був її рідним сином. Але вона мала б її отримати. Вона також не отримала і його військової пенсії.

Отже. Я ще раз повернувся туди. Я пройшовся тією місцевістю, і там майже не було слідів того, що там колись щось відбувалося. Я підібрав одну-дві гільзи. І це, мабуть, усе. Я довго стояв там і розмірковував про різні речі. Це був один із тих теплих днів, які іноді трапляються взимку. Трохи вітру. Я досі думаю, що, можливо, це щось пов’язане з цією місцевістю. Приблизно так, як казав Елліс. Я думав про свою родину і про нього, що сидів там у своєму інвалідному візку в старому будинку, і мені просто здалося, що ця місцевість має дивну історію, до того ж ще й до біса криваву. Скрізь, куди б ви не поглянули. Я міг би відсторонитися й посміхнутися з приводу таких думок, але вони все одно у мене є. Я не виправдовуюся за те, як я думаю. Більше ні. Я розмовляю зі своєю дочкою. Їй би зараз було тридцять. І це нормально. Мені байдуже, як це звучить. Мені подобається розмовляти з нею. Називайте це забобонами чи як завгодно. Я знаю, що за ці роки я подарував їй те серце, якого завжди прагнув для себе, і це нормально. Ось чому я прислухаюся до неї. Я знаю, що завжди отримаю від неї найкраще. Це не змішується з моєю власною неосвіченістю чи моєю власною підлістю. Я знаю, як це звучить, і, мабуть, мушу сказати, що мені байдуже. Я навіть дружині про це не розповідав, а ми не маємо багато таємниць одне від одного. Не думаю, що вона назвала б мене божевільним, але дехто міг би так сказати. Ед Том? Так, їм довелося під присягою видати ордер на його примусове лікування. Чув, що йому подають їжу під дверима. Це нормально. Я слухаю, що вона каже, і те, що вона каже, має сенс. Хотів би, щоб вона говорила про це більше. Мені знадобиться вся допомога, яку я зможу отримати. Ну, досить про це.

Коли він увійшов до будинку, задзвонив телефон. Він підійшов до серванту й підняв слухавку.

- Шериф Белл, — сказав він.

- Шерифе, це детектив Кук із поліції Одеси.

- Так, сер.

- У нас є заява, позначена вашим ім’ям. Вона стосується жінки на ім’я Карла Джин Мосс, яку було вбито тут ще у березні.

- Так, сер. Дякую, що зателефонували.

- Було провірено зброю вбивства в балістичній базі даних ФБР і відстежено її до хлопця тут, у Мідленді. Хлопець каже, що взяв пістолет із пікапа на місці аварії. Просто побачив його і взяв. І я вважаю, що це правда. Я розмовляв з ним. Він продав його, і той об'явився під час пограбування крамниці у Шрівпорті, в Луїзіані. Щодо аварії, під час якої він дістав пістолет, то вона сталася того самого дня, що й вбивство. Чоловік, якому належала зброя, залишив її у вантажівці й зник, і відтоді про нього нічого не чути. Тож ви розумієте, до чого це веде. У нас тут небагато нерозкритих вбивств, і нам, чорт забирай, це не подобається. Можу я запитати, чому вас цікавила ця справа, шерифе?

Белл пояснив йому. Кук вислухав. Потім він дав йому номер. Це був слідчий, який розслідував аварію. Роджер Кетрон.

- Давайте я спершу йому зателефоную. Він з вами поговорить.

- Нічого, — відповів Белл. — Він зі мною поговорить. Я його знаю вже багато років.

Він набрав номер, і Кетрон взяв слухавку.

- Як справи, Еде Томе?

- Не буду вихвалятися.

- Чим можу допомогти?

Белл нагадав йому про аварію.

- Так, сер, — відповів Кетрон. - Звісно, я її пам’ятаю. У тій аварії загинули двоє хлопців. Ми досі не знайшли водія іншого автомобіля.

- Що сталося?

- Хлопці були обкурені. Вони проігнорували сигнал світлофора і врізалися у бік новенького пікапа «Додж». Повністю розтрощили його. Кент з пікапа вибрався і просто пішов собі вулицею. Ще до того, як ми туди дісталися. Пікап було куплено в Мексиці. Нелегально. Ніякої АОД* чи чогось подібного. Без реєстрації.

- А що з іншим автомобілем?

- В автівці було троє хлопців. Дев’ятнадцяти-двадцяти років. Усі мексиканці. Вижив лише той, що сидів на задньому сидінні. Судячи з усього, вони передавали один одному косяк і промчали через те перехрестя, мабуть, зі швидкістю близько шістдесяти миль на годину, після чого просто врізалися в кента у пікапі. Той, що сидів на пасажирському сидінні, вилетів через лобове скло вперед головою, перелетів вулицю і приземлився на ганку однієї жінки. Вона саме виходила, щоб покласти пошту в скриньку, і він ледь її не зачепив. Вона дременула вулицею у домашньому халаті і в бігудях, просто-таки репетуючи. Гадаю, вона досі не оговталася.

- А що ви зробили з тим хлопцем, який забрав пістолет?

- Ми його відпустимо.

- Якщо я приїду туди, як думаєте, я зможу з ним поговорити?

- Я б сказав, що зможете. Я саме зараз бачу його на екрані.

- Як його звати?

- Дейвід ДеМарко.

- Він мексиканець?

- Ні. То хлопці в автівці були. Не він.

- Чи поговорить він зі мною?

- Є тільки один спосіб це з’ясувати.

- Я буду там вранці.

- З нетерпінням чекаю на зустріч з вами.

Кетрон зателефонував хлопцеві й поговорив з ним, і коли той прийшов до кафе, він не виглядав особливо стурбованим. Він прослизнув у кабінку, підперся однією ногою, посмоктав зуби й подивився на Белла.

- Хочете кави?

- Так. Я візьму трохи кави.

Белл підняв палець, і офіціантка підійшла та прийняла його замовлення. Він подивився на хлопця.

- Я хочу поговорити з вами про того чоловіка, який пішов собі геть з тієї аварії. Цікаво, чи не спадає вам щось на думку про нього. Будь-що, що ви можете пригадати.

Хлопець похитав головою.

- Нє, — сказав він.

Він озирнувся, оглянувши кімнату.

- Наскільки серйозні були його травми?

- Не знаю. Схоже, у нього була зламана рука.

- А що ще?

- У нього був поріз на голові. Не можу сказати, наскільки серйозною була травма. Він міг ходити.

Белл спостерігав за ним.

- На скільки років він виглядав, на вашу думку?

- Бляха, шерифе, я не знаю. Він був весь у крові і все.

- У протоколі ви зазначили, що йому, можливо, було десь під сорок.

- Так. Щось таке.

- З ким ви були?

- Що?

- З ким ви були?

- Ні з ким я не був.

- Той сусід, який подзвонив у поліцію, сказав, що вас було двоє.

- Ну, він просто бреше.

- Справді? Я розмовляв з ним сьогодні вранці, і мені здалося, що він, навпаки, не був схильний до вигадок.

Офіціантка принесла каву. ДеМарко насипав у свою чашку приблизно чверть чашки цукру й сидів, розмішуючи його.

- Ви знаєте, той чоловік щойно вбив жінку за два квартали звідти, коли потрапив у ту аварію.

- Так. Я тоді про це не знав.

- Ви знаєте, скількох людей він вбив?

- Я нічого про нього не знаю.

- Як би ви сказали, якого він був зросту?

- Не дуже високий. Десь середнього зросту.

- Він був у чоботях?

- Так. Здається, він був у чоботях.

- Які саме чоботи?

- Я думаю, вони могли бути зі страуса

- Дорогі чоботи.

- Так.

- Наскільки сильно він кровоточив?

- Не знаю. Він кровоточив. У нього був поріз на голові.

- Що він сказав?

- Він нічого не сказав.

- А що ви йому сказали?

- Нічого. Я спитав його, чи з ним все гаразд.

- Ви думаєте, що він міг померти?

- Я гадки не маю.

Белл відкинувся назад. Він повернув сільничку на півоберта на столі. Потім знову повернув її.

- Скажіть мені, з ким ви були.

- Ні з ким я не був.

Белл вивчав його. Хлопець обсмоктав зуби. Він підняв чашку з кавою, зробив ковток і знову поставив її на стіл.

- Ви не збираєтеся мені допомагати, так?

- Я вже розповів усе, що міг. Ви бачили звіт. Це все, що я можу вам сказати.

Белл сидів і дивився на нього. Потім він встав, надів капелюх і пішов.

Вранці він пішов до середньої школи й дізнався кілька імен від вчителя ДеМарко. Перший, з ким він поговорив, хотів дізнатися, як той його знайшов. Це був великий хлопчик, який сидів, склавши руки, і дивився на свої тенісні кросівки. Вони були приблизно чотирнадцятого розміру, а на носках фіолетовим чорнилом було написано «Ліва» і «Права».

- Є щось, чого ви мені не кажете.

Хлопець похитав головою.

- Він вам погрожував?

- Нє.

- Як він виглядав? Він був мексиканцем?

- Я так не думаю. Просто він був трохи смаглявий і все.

- Ви його злякалися?

- Не злякався, поки ви не з’явилися. Бляха, шерифе, я знав, що нам не слід було брати ту кляту річ. Це було дурне рішення. Я не збираюся сидіти тут і казати, що це була ідея Дейвіда, навіть якщо так і було. Я достатньо дорослий, щоб сказати «ні».

- Так, ви такий.

- Це все було просто моторошним. Ті хлопці в машині були мертві. В мене через це будуть неприємності?

- Що ще він вам сказав?

Хлопець оглянув закусочну. Він виглядав так, ніби ось-ось розплачеться.

- Якби я міг все почати спочатку, я вчинив би інакше. Я це знаю.

- Що він сказав?

- Він сказав, що ми не знаємо, як він виглядає. Він дав Дейвіду купюру у сто доларів.

- Сто доларів.

- Так. Дейвід віддав йому свою сорочку. Щоб зробити петельну пов’язку для руки.

Белл кивнув.

- Гаразд. Як він виглядав?

- Він був середнього зросту. Середньої статури. Виглядав так, ніби був у хорошій фізичній формі. Можливо, десь біля тридцяти п'яти. Темне волосся. Темно-каштанове, здається. Не знаю, шерифе. Він виглядав як будь-хто.

- Як будь-хто.

Хлопчик подивився на свої кросівки. Звів погляд на Белла.

- Він не був схожий ні на кого. Тобто в його зовнішності не було нічого незвичайного. Але він не був схожий на того, з ким хотілося б зв’язуватися. Коли він щось казав, ви, чорт забирай, обов’язково слухали. З-під шкіри на його руці стирчала кістка, але він не звертав на це ніякої уваги.

- Добре.

- У мене через це будуть неприємності?

- Ні.

- Я вдячний вам.

- Ви ж не знаєте, куди вас це заведе, еге ж?

- Ні, сер, не знаю. Гадаю я чогось навчився з цього. Якщо це вам хоч якось допоможе.

- Допоможе. Як гадаєте, ДеМарко чогось навчився?

Хлопець похитав головою.

- Не знаю, — відповів він. - Не можу говорити за Дейвіда.

ХІ

Я попросив Моллі розшукати його родичів, і ми нарешті знайшли його батька в Сан Сабі. Я вирушив туди у п’ятницю ввечері, і пам’ятаю, як, вирушаючи, думав про себе, що це, мабуть, ще одна дурниця, яку я збираюся вчинити, але все одно поїхав. Я вже розмовляв з ним по телефону. З його голосу не було чутно, ніби він чекав на мене, або, може, він і не чекав, але сказав, щоб я приїжджав, тож я й поїхав. Приїхавши, я заселився в мотель, а вранці поїхав до нього додому.

Його дружина померла кілька років тому. Ми сиділи на ганку, пили холодний чай, і, мабуть, сиділи б там і далі, якби я не сказав щось. Він був трохи старший за мене. Може, років на десять. Я розповів йому те, що прийшов сказати. Про його сина. Розповів йому факти. Він просто сидів там і кивав головою. Він сидів на гойдалці, трохи гойдався туди-сюди й тримав склянку з чаєм на колінах. Я не знав, що ще сказати, тож просто замовк, і ми сиділи так досить довго. А потім він сказав — не дивлячись на мене, а дивлячись у бік двору — він сказав:

- Він був найкращим стрільцем, якого я коли-небудь бачив. Без перебільшення.

Я не знав, що відповісти. Я промовив:

- Так, сер.

- Знаєте, він був снайпером у В’єтнамі.

Я сказав, що не знав про це.

- Він не мав ніякого стосунку до наркоторгівлі.

- Ні, сер. Не мав.

Він кивнув.

- Його не так виховували, — сказав він.

- Таксер.

- Ви були на війні?

- Так, був. Європейський театр.

Він кивнув.

- Ллюелін, коли повернувся додому, відвідав кілька сімей своїх товаришів, які не повернулися. Він покинув це. Він не знав, що їм сказати. Він казав, що бачив, як вони сидять там, дивляться на нього і бажають, щоб він загинув. Це було видно по їхніх обличчях. Замість їхніх близьких, розумієте.

- Таксер. Я можу це зрозуміти.

- Я теж можу. Але крім цього, вони всі наробили там таких речей, за які б краще і залишились там. У нас під час війни нічого подібного не було. Або було дуже мало. Він добряче відгамселив одного чи двох з тих хіппі. Вони плювали на нього. Називали його вбивцею дітей. Багато з тих хлопців, що повернулися, досі мають проблеми. Я думав, що це тому, що за ними не стояла країна. Але, мабуть, все ще гірше, ніж здається. Країна, яка за ними стояла, була розбита на шматки. І досі така. Це не була провина хіппі. І не була це провина тих хлопців, яких туди відправили. Вісімнадцятирічних, дев’ятнадцятирічних.

Він обернувся й подивився на мене. І тоді мені здалося, що він виглядає набагато старішим. Його очі виглядали старими. Він сказав:

- Люди будуть вам казати, що саме В’єтнам поставив цю країну на коліна. Але я ніколи в це не вірив. Вона й так уже була в поганому стані. В’єтнам став лише глазур’ю на торті. У нас не було нічого, що ми могли б їм дати, щоб вони там усім заволоділи. Якби ми відправили їх туди без гвинтівок, не знаю, чи було б їм настільки гірше. Не можна йти на війну ось так. Не можна йти на війну без Бога. Не знаю, що станеться, коли почнеться наступна. Звісно ж не знаю.

І це, власне, було і все, що було сказано. Я подякував йому за приділений час. Наступний день мав стати моїм останнім днем у відділку, і мені було над чим подумати. Я поїхав назад до шосе I-10 по бічних дорогах. Поїхав до Черрокі й виїхав на трасу 501. Я намагався подивитися на все з іншого боку, але іноді ми просто занадто близько до цього. Побачити себе таким, яким є насправді, — це справа всього життя, і навіть тоді ми можемо помилятися. І це те, у чому я не хочу помилятися. Я думав про те, чому я хотів стати правоохоронцем. У мені завжди була якась частина, яка хотіла бути головною. Практично наполягала на цьому. Хотіла, щоб люди прислухалися до того, що я мав сказати. Але була й така частина мене, яка просто хотіла затягнути всіх назад у човен. Якщо я й намагався щось у собі розвинути, то саме це. Гадаю, ми всі погано підготовлені до того, що нас чекає, і мені байдуже, яку форму це прийме. І що б не сталося, я припускаю, що воно матиме замало сили, щоб нас підтримати. Ці літні люди, з якими я розмовляю, — якби ви могли сказати їм, що на вулицях наших тексаських містечок з’являться люди із зеленим волоссям і кістками в носах, які розмовлятимуть мовою, якої вони навіть не розуміють, — ну, вони просто нізащо б вам не повірили. А щоб, якби ви сказали їм, що це будуть їхні власні онуки? Шо ж, все це — знамення і чудеса, але вони не пояснюють, як так сталося. І про те, як це налагодиться, вони теж нічого не кажуть. Частково це було тому, що я завжди думав, ніби зможу хоча б якось навести лад, але, мабуть, я просто більше так не відчуваю. Я не знаю, що я насправді відчуваю. Я відчуваю себе так само, як ті літні люди, про яких я розповідав. І це теж не покращиться. Мене просять відстоювати щось, у що я вже не вірю так, як колись. Просять вірити у щось, що я, можливо, вже не сприймаю так, як колись. Ось у цьому й проблема. Я зазнав невдачі, навіть тоді, коли іще вірив. Тепер я вже бачив, як це тримають на просвіт. Бачив, як безліч віруючих відпали. Мене змусили поглянути на це знову, і мене змусили поглянути на самого себе. На краще чи на гірше — я не знаю. Не знаю, чи взагалі радив би вам приєднатися до мене, а раніше у мене ніколи не було таких сумнівів. Якщо я став мудрішим у справах цього світу, то це має свою ціну. І ціна ця досить висока. Коли я сказав їй, що звільняюся, вона спочатку не сприйняла це буквально, але я запевнив її, що маю на увазі саме це. Я сказав їй, що сподіваюся, що мешканці цього округу матимуть більше здорового глузду, ніж навіть голосувати за мене. Я сказав їй, що не відчуваю правильним брати їхні гроші. Вона відповіла: «Ну, ви ж це не серйозно», а я сказав їй, що кожне слово — це серйозно. Ми ще й за цю роботу заборгували шість тисяч доларів, і я теж не знаю, що з цим робити. Ми просто сиділи там деякий час. Я не думав, що це її так засмутить, як сталося. Зрештою я просто сказав: «Лоретта, я більше не можу це виконувати». А вона посміхнулася й спитала: «Ви хочете піти, поки ви у виграші?» А я відповів: «Ні, ме'ем, я просто хочу піти. І ні в якому я в біса не виграші. І ніколи не буду».

Ще одне, і тоді я замовкну. Я б волів, щоб про це не розповідали, але вони опублікували це в газетах. Я поїхав до Озони* й поговорив із місцевим окружним прокурором, і вони сказали, що я можу поговорити з адвокатом того мексиканця, якщо захочу, і, можливо, дати свідчення на суді, але це було все, що вони могли зробити. Тобто вони нічого не збиралися робити. Тож я так і зробив, і, звісно, з цього нічого не вийшло, і того кента засудили до смертної кари. Тож я поїхав до Хантсвілла, щоб побачитися з ним, і ось що сталося. Я зайшов туди, сів, а він, звісно, знав, хто я, бо бачив мене на суді й таке інше, і запитав: «Що ви мені принесли?» А я сказав, що нічого йому не приніс, а він сказав, що, мовляв, думав, ніби я мав йому щось принести. Якісь цукерки чи щось таке. Сказав, що вирішив, ніби я в нього закоханий. Я подивився на охоронця, і той відвів погляд. Я подивився на цього чоловіка. Мексиканець, можливо, тридцятип’яти-сорока років. Говорив гарною англійською. Я сказав йому, що прийшов не для того, щоб мене ображали, а просто хотів, щоб він знав, що я зробив для нього все, що міг, і що мені шкода, бо я не думаю, що він це зробив, а він просто відкинувся назад, розреготався і сказав: «Де вони знаходять таких, як ви? Вам ще підгузки одягають? Я вистрілив тому сучому сину прямо поміж очей, потягнув його за волосся назад до його автівки, підпалив автівку і спалив його дотла».

Що ж. Ці люди досить добре вміють вас читати. Якби я ляснув йому по ротяці, той охоронець і слова б не промовив. І він це знав. Він це знав.

Я побачив, як звідти виходив окружний прокурор, і знав його достатньо, щоб поговорити, тож ми зупинилися й трохи поспілкувалися. Я не розповідав йому, що сталося, але він знав, що я намагався допомогти тому чоловікові, і, можливо, міг би скласти два і два. Не знаю. Він нічого мене про нього не питав. Він не запитав мене, що я там робив, чи щось таке. Є два типи людей, які не ставлять багато питань. Одні — занадто дурні, щоб це робити, а інші — просто не мають у цьому потреби. Я залишу вам можливість здогадатися, до якого з цих типів, на мою думку, він належить. Він просто стояв там у коридорі зі своїм портфелем. Ніби він мав увесь час світу. Він розповів мені, що після закінчення юридичного факультету деякий час працював адвокатом захисту. Сказав, що це надто ускладнювало його життя. Він не хотів провести решту життя, щодня стикаючись із брехнею, ніби це щось само собою зрозуміле. Я сказав йому, що один юрист колись розповів мені, що в юридичній школі намагаються навчити не перейматися питанням правильного і неправильного, а просто дотримуватися закону, і я сказав, що не зовсім упевнений у цьому. Він подумав над цим, кивнув головою і сказав, що практично змушений погодитися з тим юристом. Він сказав, що якщо не дотримуватися закону, то ні правильність, ні неправильність вас не врятують. Я, мабуть, розумію, в чому тут сенс. Але це не змінює мого світогляду. Нарешті я запитав його, чи знає він, хто такий Маммон. А він перепитав:

- Маммон?

- Так. Мамон.

- Ви маєте на увазі, як у вислові «Бог і Мамон»?

- Так, сер.

- Ну, — сказав він, — не можу сказати, що знаю. Я знаю, що це є в Біблії. Це диявол?

- Не знаю. Я збираюся це з’ясувати. У мене таке відчуття, що я маю знати, хто це.

Він трохи посміхнувся і промовив:

- З вашого тону здається, ніби він готується заселитися у вашу вільну спальню.

- Ну, — відповів я, — це було б одним із приводів для занепокоєння. У будь-якому разі я відчуваю, що мені треба ознайомитися з його звичками.

Він кивнув. Ніби посміхнувся. Потім він таки поставив мені запитання. Він спитав:

- Той таємничий чоловік, якого ви вважаєте винним у вбивстві того поліцейського та спаленні його в авто. Що ви про нього знаєте?

- Я нічого не знаю. Хотів би знати. Або, принаймні, мені здається, що хотів би.

- Так.

- Він — майже привид.

- Він майже привид чи взагалі привид?

- Ні, він десь там. Хотів би я, щоб його не було. Але він є.

Він кивнув.

- Мабуть, якби він був привидом, то вам не довелося б за нього хвилюватися.

Я сказав, що це правильно, але з того часу я подумав над цим і вважаю, що відповідь на його питання полягає в тому, що, коли ви стикаєтеся з певними речами у світі, з доказами певних речей, ви усвідомлюєте, що натрапили на щось, з чим, цілком можливо, не зможете впоратися, і я вважаю, що це одна з таких речей. Коли ви кажете, що це реально, а не просто у вашій голові, я не зовсім впевнений, що саме ви мали на увазі.

Лоретта дещо сказала. Вона сказала щось на кшталт того, що це не моя вина, а я відповів, що це моя вина. І я теж про це думав. Я сказав їй, що якщо у вас на подвір’ї буде досить агресивна собака, люди триматимуться подалі. Але вони цього не зробили.

Коли він повернувся додому, її там не було, але її машина стояла на місці. Він пішов до стайні, і її коня там не було. Він почав повертатися до будинку, але потім зупинився і подумав, що вона, можливо, постраждала, тож пішов до кімнати для збруї, дістав своє сідло, виніс його в загін і свиснув своєму коневі, спостерігаючи, як його голова піднялася над дверцятами стійла в кінці стайні, з вухами, що рухалися, наче ножиці.

Він виїхав, тримаючи поводдя в одній руці й погладжуючи коня. По дорозі він розмовляв з конем.

- Приємно бути на свіжому повітрі, еге ж? Ви не знаєте, куди вони поїхали? Нічого страшного. Не хвилюйтеся. Ми їх знайдемо.

Сорок хвилин потому він побачив її, зупинився, сидів на коні і спостерігав. Вона їхала вздовж червоного земляного гребеня на південь, сидячи зі схрещеними руками на луці, дивлячись у бік останніх променів сонця, а кінь повільно продирався крізь пухкий піщаний грунт, залишаючи за собою червону пляму в нерухомому повітрі.

- Ось там — моє серце, — сказав він коневі. - Воно завжди було там.

Вони разом поїхали до Ворнерз Веллу, злізли з коней і сіли під тополями, поки коні паслися. Голуби прилітали до резервуарів.

- Кінець року. Ми їх довго не побачимо.

Вона посміхнулася.

- Кінець року, — промовила вона.

- Вам це не до вподоби.

- Їхати звідси?

- Їхати звідси.

- Зі мною все гаразд.

- Хоч це і через мене, хіба ні?

Вона посміхнулася.

- Ну, — сказала вона, — після певного віку, я думаю, вже не буває таких речей, як хороші зміни.

- Тоді, мабуть, у нас проблеми.

- Усе буде добре. Думаю, мені сподобається, коли ви приходитимете додому на обід.

- Мені завжди подобається бути вдома.

- Я пам’ятаю, коли тато вийшов на пенсію, мама сказала йому: «Я казала — у щасті й у горі, але про ланч я нічого не казала».

Белл посміхнувся.

- Готовий побитися об заклад, що вона б хотіла, щоб він міг і зараз повертатися додому.

- Готова побитися об заклад, що вона цього хотіла. Готова побитися об заклад, що я теж цього хочу, якщо вже на те пішло.

- Мені не слід було цього казати.

- Ви не сказали нічого недоречного.

- Ви б сказали це в будь-якому разі.

- Це ж мій обов’язок.

Белл посміхнувся.

- Ви б не сказали мені, якби я був неправий?

- Ні.

- А якби я захотів?

- Нелегко.

Він спостерігав, як маленькі строкаті пустельні голуби опускалися під тьмяним рожевим світлом.

- Це правда? — запитав він.

- В основному так. Але не зовсім.

- Це гарна ідея?

— Ну, — сказала вона. — Що б це не було, я впевнена, ви б розібралися й без моєї допомоги. А якби це було щось, щодо чого ми просто не дійшли згоди, думаю, я б з цим змирилася.

- Там, де я не зможу.

Вона посміхнулася й поклала свою руку на його.

— Піднімайте, — сказала вона. — Просто приємно бути тут.

— Так, ме'ем. Дійсно приємно.

ХІІ

Я буджу Лоретту просто тим, що не сплю. Лежу собі, а вона вимовляє моє ім’я. Ніби питає, чи я тут. Іноді я йду на кухню, приносю їй імбирний ель, і ми сидимо там у темряві. Хотів би я мати її спокій у ставленні до речей. Світ, який я бачив, не зробив мене духовною людиною. Не такою, як вона. Вона теж турбується про мене. Я це бачу. Мабуть, я думав, що, оскільки я старший і є чоловіком, вона буде вчитися у мене, і в багатьох аспектах так і сталося. Але я знаю, хто кому заборгував.

Я, здається, знаю, куди ми прямуємо. Нас купують за наші ж гроші. І справа не тільки в наркотиках. Там накопичуються цілі статки, про які ніхто навіть не здогадується. Як ви думаєте, що станеться з цими грошима? Грошима, за які можна купити цілі країни. Це вже траплялося. Чи можна за них купити цю країну? Я так не думаю. Але це змусить вас вступити в союз з людьми, з якими вам не слід мати нічого спільного. Це навіть не проблема правоохоронних органів. Я сумніваюся, що вона коли-небудь була. Наркотики існували завжди. Але ж люди не просто так вирішують вживати наркотики без жодної причини. Мільйонами. Я не маю відповіді на це. Зокрема, я не маю відповіді, яка б додала мені надії. Я нещодавно розповів про це одній репортерці — молодій дівчині, здавалася досить милою. Вона просто намагалася бути репортеркою. Вона запитала: «Шерифе, як так вийшло, що ви дозволили злочинності ось так вийти з-під контролю у вашому окрузі?» На мою думку, це звучало як справедливе запитання. Можливо, це й було справедливе запитання. У будь-якому разі я відповів їй, я сказав: «Це починається тоді, коли ви починаєте не звертати уваги на погані манери. Щоразу, коли ви перестаєте чути «сер» і «ме'ем», кінець вже майже у полі зору». Я сказав їй: «Це проникає у всі верстви суспільства. Ви ж чули про це, правда? Усі верстви? Зрештою доходить до такого розпаду меркантильної етики, що люди залишаються сидіти мертвими у своїх автомобілях посеред пустелі, і тоді вже занадто пізно».

Вона якось кумедно на мене подивилась. Тож останнє, що я їй сказав — хоча, можливо, не варто було цього говорити, — я сказав їй, що не можна вести наркобізнес без наркоманів. Багато з них гарно одягнені й мають добре оплачувану роботу. Я сказав: «Можливо, ви і самі знаєте декого з них».

Інша справа — це люди похилого віку, і я постійно повертаюся до них. Вони дивляться на мене — у їхньому погляді завжди є запитання. Роками раніше я такого не пам’ятаю. Я не пам’ятаю такого, коли був шерифом у п’ятдесятих. Ви їх бачите, а вони навіть не виглядають збентеженими. Вони просто виглядають божевільними. Це мене турбує. Це ніби вони прокинулися і не знають, як вони тут опинилися. Ну, у певному сенсі, вони й справді не знають.

Сьогодні ввечері за вечерею вона розповіла мені, що читала «Одкровення» Святого Іоанна. Щоразу, коли я починаю говорити про те, як йдуть справи, вона знаходить щось у Біблії, тож я запитав її, чи є в «Одкровеннях» щось про те, як розвиваються події, і вона сказала, що дасть мені знати. Я запитав її, чи є там щось про зелене волосся та кістки у носі, і вона відповіла, що ні, не багатьма словами, що ні. Не знаю, чи це добрий знак, чи ні. Потім вона підійшла ззаду до мого крісла, обійняла мене за шию й вкусила за вухо . Вона в багатьох сенсах дуже молода жінка. Якби я не мав її, не знаю, що б я взагалі мав. Ну, так, знаю. І коробки не знадобилася б, щоб усе скласти.

Був холодний вітряний день, коли він востаннє вийшов з будівлі суду. Деякі чоловіки могли б обійняти неначе плачучу жінку, але йому це ніколи не здавалося природним. Він спустився сходами, вийшов через задні двері, сів у свою вантажівку і сидів там. Він не міг назвати це почуття. Це був смуток, але це було щось інше. І це щось інше змусило його сидіти, замість того, щоб завести пікап. Він відчував подібне раніше, і не так давно, і коли він це сказав, тоді він зрозумів, що це було. Це була поразка. Це було те, що його перемогли. Гірше для нього, ніж смерть.

- Ви повинні з цим впоратися, - сказав він собі. Потім він завів пікап.

ХІІІ

Там, де ви виходили через задні двері того будинку, у бур'янах біля будинку було кам'яне корито. З даху відходила оцинкована труба, і корито залишалося майже повним, і я пам'ятаю, як якось зупинився там, присів навпочіпки, дивлячись на нього, і замислився. Я не знаю, скільки часу воно там стояло. Сто років. Двісті. На камені можна було побачити сліди від зубила. Воно було висічене з суцільного каменю, приблизно шість футів завдовжки і, можливо, півтора фута завширшки і приблизно такої ж глибини. Просто висічене з каменю. І я подумав про людину, яка його зробила. Наскільки мені відомо, в цій країні не було тривалих мирних часів. Я трохи читав про її історію з того часу і не впевнений, що вони взагалі коли-небудь були в ній. Але цей чоловік сів з молотком і зубилом і вирубав кам'яне водопойне корито, яке прослужить десять тисяч років. Чому так? У що він вірив? Це не було тому, що нічого не змінилося б. Хоча, мабуть, ви так могли б подумати. Він мав знати про це краще. Я багато про це думав. Я думав про це після того, як пішов звідти, а той будинок вибухом розірвало на шматки. Я б сказав, що те водопойне корито і досі там стоїть. Я вам можу сказати, знадобилося б щось, аби його пересунути. Тож я уявляю собі, як він сидів там зі своїм молотком і зубилом, можливо, десь через годину-дві після вечері, не знаю. І мушу сказати, що єдине, що спадає мені на думку, — це те, що в його серці була якась обіцянка. А я не маю жодних намірів витесати кам’яне корито. Але я хотів би мати змогу дати таку обіцянку. Гадаю, саме цього я хотів би найбільше.

Ще одне: я небагато розповідав про свого батька і розумію, що не віддав йому належного. Я вже майже на двадцять років старший за нього, тож, у певному сенсі, дивлюся на молодшого чоловіка. Він почав мандрувати, торгуючи кіньми, коли був ще майже хлопчиком. Він розповідав мені, що перші раз чи два його добряче обдурили, але він навчився. Він розповідав, що одного разу один торговець обійняв його за плечі, подивився на нього зверху вниз і сказав: «Синку, я буду торгуватися з вами так, ніби у вас взагалі немає коня». Суть у тому, що деякі люди насправді скажуть вам, що саме вони збираються з вами зробити, і коли вони це робитимуть, тож вам, можливо, варто прислухатися. Це запам'яталося мені. Він розумівся на конях і вмів з ними поводитися. Я бачив, як він кількох приручив, і він знав, що робить. Дуже дбайливо ставився до коня. Багато з ними розмовляв. Він ніколи не ламав у мені нічого, і я завдячую йому більше, ніж міг би подумати. Як би на це не дивився світ, я, мабуть, був кращою людиною. Як би погано це не звучало. Як би погано це не було сказано. З цим, мабуть, було важко жити. Не кажучи вже про його татка. Він ніколи б не став правоохоронцем. Він навчався в коледжі, здається, два роки, але так і не закінчив. Я думав про нього набагато менше, ніж мав би, і знаю, що це теж неправильно. Мені двічі снився він після його смерті. Я не дуже добре пам’ятаю перший, але там йшлося про те, що я десь у місті зустрів його і він дав мені трохи грошей, і, здається, я їх загубив. А от у другому сні було так, ніби ми обоє повернулися в минулі часи, і я верхи на коні їхав вночі через гори. Їхав через той перевал у горах. Було холодно, на землі лежав сніг, а він проїхав повз мене й поїхав далі. Нічого не сказавши. Він просто проїхав повз, загорнутий у ковдру, з опущеною головою, і коли він проїжджав, я побачив, що він ніс вогонь у рогу, як це робили раніше, і я міг бачити сам ріг завдяки світлу, що виходило зсередини. Колір був приблизно як у місяця. І уві сні я знав, що він їде попереду і що він готується розпалити багаття десь там у всій тій темряві й у всьому тому холоді, і я знав, що коли б я не приїхав туди, він буде там. А потім я прокинувся.

КОМЕНТАРІ

Роман вийшов із друку в середині липня 2005 року у видавництві «Алфред Кнопф», а вже в середині травня 2007-го на Канському кінофестивалі відбулася прем’єра його екранізації. Кінорежисери брати Коени в середині листопада, після прем’єри фільму в Америці, заявили в інтерв’ю, що вони не сильно змінили сюжет в екранізації. «Це справді просто стиснення», – сказав Джоел Коен. - «Ми не створювали нових ситуацій». Вони також запевнили, що МакКарті не приймав участі у написанні сценарію і вони зустрілися з ним тільки під час зйомок. Але дещо вони змінили в екранізації роману, сторінки якого пересипані застреленими трупами в обрамлені, словами Джейсона Коулі, «деякими квазі-філософськими роздумами про добро і зло місцевого шерифа». І ці зміни безпосередньо пов’язані з МакКарті.

Перше - це те, що Ллюелін Мосс братів Коен, а саме Джош Бролін з тими вусами дуже схожий на самого Кормака МакКарті, яким він був в описаний період. І друге – це те, що у фільмі Мосс знайомиться з безіменною дівчиною біля мотельного басейну. В романі цього немає: Мосс підібрав утікачку на дорозі і привіз у мотель без басейну. Але було в житті МакКарті і сталося це не в Тексасі, а в Аризоні. І звали утікачку Огаста Брітт.

Огаста жила у прийомній родині і втекла від надмірної чоловічої уваги, щоб помитися в душі біля басейну мотелю «Дезерт Інн» у місті Тусон. Там вона побачила і впізнала МакКарті по фото на палітурці його дебютної книжки, яку вона читала вдома. Вона принесла ту пошарпану книжку йому на підпис з пістолетом на поясі, який вкрала у керівника прийомними будинками. МакКарті був шокований, що цю книжку взагалі хтось читає і її пістолетом. Вона пояснила, що її бив її батько і її прийомний батько, тож вона вирішила відтепер стріляти в будь-кого, хто спробує знову її бити.

«Це був перший раз, коли хтось переймався моєю думкою, питав мене про мою думку про різні речі. І те, що цей дорослий чоловік справді хотів поговорити зі мною, було надзвичайно заспокійливим. Вперше в житті я відчула крихітну іскру надії, що все може бути добре», - розповіла Огаста кореспонденту «Vanity Fair».

Перейнявшись її долею, МакКарті таємно передавав їй якісь кошти, коли бував у Тусоні і дав їй номер телефону свого редактора на випадок надзвичайних ситуацій. І так тривало аж до наступного року, коли її знову побили, так що увезли у лікарню. Так нікого і не застреливши і відновивши зв’язок з МакКарті, вона погодилась втекти з ним у Мексику. «Якщо ви залишитесь тут, вас вб'ють. Я їду до Мексики, і я хочу, щоб ви поїхали зі мною. Принаймні тоді ви будете у безпеці. Я хочу, щоб ви знали, що мені від вас нічого не потрібно. Якщо ви захочете повернутися додому будь-коли, я одразу ж посаджу вас в автобус», - начебто сказав він.

Там вона стала його коханкою і його Музою. Вона жила з ним, ще офіційно не розведеним з другою дружиною, і після Мексики в безгрошів’ї, поки на нього не звалились великі гроші, як на Ллюеліна Мосса. Він раптом отримав так званий «грант геніїв» - стипендію від Фонда МакАртурів. Огаста поїхала в Тусон провідати родину і більше не повернулася до нього. А він вбивав її у кожній своїй книжці. У «Країні не для старих» МакКарті вбив її двічі – як Карлу Джин і як безіменну дівчину-утікачку.

«Я його кохала. Він був моїм порятунком. Я справді вважаю, що якби я його не зустріла, то померла б ще юною. Те, з чим я мала проблеми, сталося пізніше. Коли він почав писати про мене», - сказала вона після його смерті.

НАЗВА РОМАНУ

Назва роману узята з вірша «Плавання до Візантії» Вільяма Батлера Єйтса. Стівен Фрай так коментує вибір такої назви роману: «Текст вірша починається словами «Країна ця не для старих», що є алюзією на примітивний світ мінливості та чуттєвих насолод, який контрастує з позачасовим світом краси, що втілений у великих творах мистецтва, зокрема у творах пост-романської Візантійської імперії. Мається на увазі, очевидно, [шериф] Ед Том Белл, його дядько Елліс (колишній шериф, який ненадовго з’являється наприкінці історії), а також суворий світ насильства та боротьби, який вони намагаються контролювати та зрозуміти».

ПОДЯКА АВТОРА

«...вдячність Інституту Санта Фе». Мається на увазі «Santa Fe Institute» у Нью Мексико, де МакКарті вивчав підсвідомість, як біологічно зумовлене незвичайне явище.

«...хотів би подякувати Аманді Урбан». Аманда Урбан – літературний агент кількох письменників серед яких був і Кормак МакКарті.

РОЗДІЛ І

«Я відправив одного хлопця до газової камери в Хантсвіллі». Тут мається на увазі Тексаська Державна В’язниця у Хантсвіллі, де страчували злочинців після судового вироку. Та МакКарті допустився помилки, бо в Тексасі ніколи не страчували в газовій камері. У Тексасі страчували в'язнів через повішення (1819–1923), електричний стілець (1923–1964) та смертельну ін'єкцію (з 1982 і дотепер). Коли МакКарті вказали на цю помилку, він пояснив, що начебто зробив це навмисно для «наполегливих читачів». Хоча, можливо, він так написав, бо саме так страчували у сусідній державі Нью Мексико, у в’язниці поблизу Санта Фе, де МакКарті і писав свій роман.

«...залишив Шігєра». В оригіналі його прізвище пишеться Chigurh, але вимовляється американцями «Шігєр», а не по-руснявому Чігур. Аналогічно Chicago американці вимовляють як Шікагоу.

«...подзвонив Ламару на мобільний». Події роману відбуваються у 1980-му році, але вже тоді в Об’єднаних Державах Америки існував стільниковий зв’язок. Але чи був він вже тоді у прикордонному містечку, де навіть зараз менше тисячі мешканців?

«270 калібру». Тобто набій .270 Winchester має 0,270 дюйма (6.86 мм) Використовується для полювання, наприклад, на кабана.

«затвора 98-го Маузера». Тут мається на увазі ковзний затвор гвинтівки Маузер 1898 року. Використовується в спортивній і мисливській зброї.

«телескопічний приціл «Юнєртл»». Тобто телескопічний приціл американського виробника Unertl Optical Company. На час написання роману компанія ще існувала.

«кущів датілли». Іспаномовна назва у прикордонні кущів юкки, зокрема таких видів, як Yucca australis.

«спусковий механізм «Канджар»». На цей час ця американська компанія вже не існує, але її механізми часто використовують в гвинтівках для змагань або полювання, принаймні на час написання роману, через те, що їх можна налаштувати на надзвичайно низьку силу тяги.

«150 гран». Тобто куля важить 9,72 грамів.

«Барріаль» Іспанською «околиця».

«Канделіла». Чагарниковий вид молочаю.

«чагарниковий котячий пазур». Один з видів акації.

«або «Бронко»». Позашляховик компанії «Форд». На час написання роману вже не випускався.

«Agua, cuate ... Agua, por dios». Іспанською «Води, друже. Води, заради бога».

«короткоствольний пістолет-кулемет «Ейч-н-Кей»». Тобто автомат німецької компанії «Heckler & Koch». Використовувався американськими ССО.

«Otra. . . En mi bolsa». Іспанською «Ще один... У моїй кишені».

«La puerta. . . La puerta. Hay lobos.» (Двері. Двері. Там вовки). - Там немає lobos. - Sí, sí. Lobos. Leones. (Так. Так. Вовки. Леви)

«через кальдеру». Кальдера – іспанською «великий казан», те що залишилося від вулкану, внаслідок обвалення його вершини.

«на краю бахади». Бахада (bajada) іспанською «Спад, сходження».

«до сорока фунтів» 18 кг.

«...проїхав із гуркотом по гратам скотарської охорони». Грати скотарської охорони (the bars of the cattleguard) – це низка паралельних металевих прутів або труб, покладених з проміжками над неглибокою ямою на дорозі замість воріт огорожі. Така решітка дозволяє автомобілям безперешкодно проїжджати туди-сюди, водночас запобігаючи худобі вийти, оскільки вони бояться застрягти копитами в проміжках.

«Ось це вона і сказала». Старий вираз, який, начебто, ще у 70-ті роки сказав у телевізійній передачі актор Чеві Чейс. У рік написання роману цей вираз з’явився і потім багато разів повторювався у комедійному серіалі «The Office». ««Ось це вона і сказала», є формою натяку, яка вириває невинні твердження з контексту та робить їх непристойними або сексуальними».

«Ну, Бабба». У цьому випадку Bubba - має те саме значення, що й наступні слова: «baby» (дитинко) і «brother» (братику).

«каризової тростини». Інша назва «арундо очеретяний».

«заввишки тридцять футів». 9 метрів

РОЗДІЛ ІІ

«номери Коавіла». Повністю: «Free and Sovereign State of Coahuila de Zaragoza» (Вільна і Суверенна Держава Коавіла де Сарагоса) - держава на півночі Об’єднаних Мексиканських Держав.

«зазирніть в «черепаху»». Жаргонне «загляньте в багажник авта».

«...як від пижоріза». Патрон «wadcutter» з пласкою кулею, розроблений для спортивної стрільби по паперовим мішеням.

«сакавіста». Інша назва рослини – «ноліна».

«кам'яних арройос». Arroyos – іспанською «струмки» - сухі річища, що наповнюється водою після сильних дощів, спричиняючи небезпечні раптові повені. У містечку Сандерсон – місці дії роману – в червні 1965 року сталася руйнівна повінь, яка забрала життя 26 людей, хто не повірив у небезпеку, та змила будинки і підприємства. Відтоді на арройос було зведено багато дамб.

«...поїхали до Одеси». Мається на увазі місто на південному заході держави Тексас, яке назване на честь української Одеси.

«Ви брехливий мішок». У дитячій грі «Ви брехливий мішок» з кубиком і мішечком з «поганими» і «гарними речами» перемагає той хто краще бреше про речі, які він витягає з мішечка.

«або орел, або решка». Насправді «heads or tails», що повелося ще зі Стародавньої Роми, коли на монетах були зображені з одного боку «голови», тобто Дволикий Янус, а з іншого передня частина галери, на якій приплив Сатурн в Італію, і звучало це як «capita aut navia».

«Будь-що може бути знаряддям». Шігєр не додав слово «Долі». Взагалі слово «знаряддя» (instrument) з давніх давен використовувала Церква, наприклад, святий апостол Павло, який у своєму посланні романцям (Розділ 6, Вірші 12-13) говорить про «знаряддя гріха» і «знаряддя праведності».

«на мескітові стовпи». Mesquite - рослина, яка на поганому грунті може бути чагарником, а на доброму – деревом у 15 метрів заввишки.

«Додж Рамчарджер». Дводверний позашляховик зі знімним дахом.

«Де коробка?» Шігєр тут має на увазі транспондер — це пристрій, який після отримання сигналу випромінює інший сигнал у відповідь. В екранізації роману один із наркоторговців у цій сцені тримає передавач-відповідач у руці.

«Дозріли деякі петунії». Поганий жарт про те, що від «деяких» тіл вбитих вже йшов солодкий запах гниття.

РОЗДІЛ ІІІ

«...слідувати за крихтами». Ідіома від німецької казки про двох дітей, Хензель і Гретель, які залишали за собою слід із хлібних крихт, йдучи густим лісом, щоби потім знайти дорогу додому. Тобто вислів шерифа означає: «Слідувати за низкою підказок або знаків».

«454 двигун». Мається на увазі Двигун «Шевроле 454» 8-ми циліндровий об'ємом 7,4 літра.

«... 45 калібру AКП». .45 ACP тобто Automatic Colt Pistol. Під цей патрон були створені кілька автоматів, найвідоміший з яких – автомат Томпсон, що фігурує ледь не у всіх гангстерських фільмах.

«патрони «подвійний нуль»». Double Ought або (00) – це популярний патрон для дробовика, призначений для полювання, який зазвичай містить від 8 до 9 великих свинцевих кульок діаметром приблизно 0,33 дюйма, що робить його ідеальним для полювання на дичину середнього розміру, таку як олені.

«Більше дробу за ваш постріл». У патроні з дробом № 4 знаходиться 27 кульок проти 9 у № 00.

«надішлють звіт ФедЕксом». «Federal Express Corporation» (FedEx) – компанія з експрес-доставки пошти і вантажів. Українська «Нова Пошта» - їх послідовник.

«але якість цих чобіт не йшла в жодне порівняння з «Ларрі Мейханами»» Родео-ковбой Ларрі Мейхан заснував «Larry Mahan Boots», де кожна пара чобіт виготовлялась вручну на замовлення.

«...міні «Клеймор»». Протипіхотна міна, яка широко застосовувалась американцями під час в’єтнамської війни. Її винайшов шотландець за походженням Норман МакЛауд, який і дав їй назву шотландського меча.

«...до «Вол-Марту»». Wal-Mart – корпорація роздрібної торгівлі, в якій можна купити ледь не все. Корпорація окупувала Тексас у 1975 році.

РОЗДІЛ IV

«Агента УБН». В оригіналі DEA (Drug Enforcement Administration) тобто агент Управління Боротьби з Наркотиками.

«куртку «Кархарт»». Тобто у куртці американської компанії з шиття одягу Carhartt. Куртки «Кархарт» цінуються серед фермерів і мисливців за свою міцність.

«Заступник шерифа Хейс». Тобто поліцейський, якого раніше в романі називали тільки на ім’я – Торберт.

«Мексиканський чорний дьоготь». Tar - найменш чистий з видів героїну, через швидкість у виготовленні і тому набагато дешевший. Як випливає з назви, такий героїн має темно-коричневий або чорний колір і зазвичай дуже липкий.

«ДГБ». В оригіналі DPS (Department of Public Safety) Департамент Громадської Безпеки.

«МАПП-газових». Mapp-gas (methylacetylene-propadiene propane) — це високотемпературна суміш зріджених газів, яка використовується для пайки, зварювання та різання металів.

«зеленій гуаябері». Guayabera – лляна чоловіча сорочка з чотирма маленькими кишенями для сигар і яка не заправляється у штани. Зазвичай білого кольору і в такому разі вважається діловим одягом і як весільна сорочка.

«No me mate». Іспанською «Не вбивай мене».

«...розгойдуючого хером». Термін, який був популярний в Америці у 80-х роках, що стосувався дуже впевнених у собі агресивних ділків.

«сокало». Zocalo - з іспанської «цоколь» і народна назва найбільшої площі в Мехіко, де планували збудувати монумент на честь Незалежності, але спромоглися тільки на постамент, тобто цоколь.

«перекинув «Узі» через плече». Перед цим він вже його повісив на плече.

РОЗДІЛ V

«квінту віскі». В оригіналі «fifth of whiskey», що є одна п’ята галону або 750 мл.

«- Шігєр. - Шугар?» В оригіналі «Chigurh. Sugar?». Мосс, не розчувши прізвище, сплутав зі словом «цукор» (sugar), що вимовляється «шуга(р)», а не те, що руснявий перекладач навигадував: «Чігур. Чугун?»

«чоботи від «Луккезе». Тексаське взуттєве підприємство «Lucchese Boot Company», чоботи якого носив навіть президент Ліндон Джонсон. Існує по сьогодні.

«МІГ? ВІГ?» В оригіналі «MIG? TIG?» МІГ (Metal Inert Gas) — це метод напівавтоматичного зварювання плавким електродом у середовищі інертного газу. В якості захисту використовують аргон. ВІГ – (Tungsten Inert Gas) — це ручне дугове зварювання неплавким вольфрамовим (tungsten) електродом у захисному середовищі інертного газу – аргону.

«Горщиковий метал». Жаргонна назва легкоплавких сплавів, наприклад, алюміній з цинком, з якого робили горщики.

«кинути мені кістку». Ідіома в якій промовець, наче голодний пес, висловлює з самоприниженням перебільшене благання допомоги.

РОЗДІЛ VI

«Лаббок» Lubbock - місто на північному заході Тексасу.

«за межами Хондо». Hondo – містечко у центральній частині Тексасу.

«розчином епсомської солі». Epsom salt – або ще «Англійська сіль» отримала свою назву від солоного джерела в Епсомі, Англія, де її вперше виявили в XVII столітті. В її складі присутній магній, важливий мінерал для різних функцій організму, легко всмоктується через шкіру при розчиненні у воді, що робить ванни з англійською сіллю популярним засобом від багатьох захворювань.

«до кінця рамади». Ramada - дахове укриття, зазвичай з відкритими боками.

«сплячий захват». В оригіналі sleeper hold – прийом затисненя сонних артерій, що припиняє приплив крові до мозку, змушуючи супротивника втратити свідомість за лічені секунди. Це відрізняє його від класичного задушливого прийому (chokehold).

«За календарем старої жінки». Тобто за народними повір’ями.

«Розділ і вірш». Ідіома, яка означає надати повну, дуже точну і конкретну інформацію про щось і джерело цитати.

«три Екс боброві». «...a three X beaver» - тобто фетрові капелюхи в яких 3 проценти бобрового хутра.

РОЗДІЛ VII

«про Джи.Ай». Джи.Ай. (G.I.) – солдат американської армії. Спочатку так скорочували в документації вироби з «оцинкованого заліза» (galvanized iron), що, звісно, стосувалося і оцинкованих трун. Потім під час Першої Світової війни це скорочення перетлумачили на «урядове питання», будь-якого пов’язаного з армією, і далі на «піхота загального призначення» (general infantry).

«на конференцію в Корпус Крісті». Corpus Christi (Тіло Христове) – місто в Тексасі. Зазвичай такі назви мали коледжі у Кеймбріджі і Оксфорді.

No drogas – іспанською «без наркотиків».

«Мігра». The Migra або la migra — це неофіційний іспаномовний термін для позначення Імміграційної та Митної служби Об’єднаних Держав.

««Teк-9» з двома додатковими магазинами». Шведський напівавтоматичний пістолет Tec-9 мав магазини ємністю 36 патронів. Але цей пістолет не міг бути проданий Моссу у 1980-му році, бо в Америці він почав продаватися тільки у 1984 році.

«паркеризоване покриття». Тобто оброблене фосфатним покриттям для захисту від іржі.

«по сірому шапарралю». Шапарраль (chaparral) - розмовна американська адаптація оригінального іспанського слова chaparro, що означає «густі, низькі чагарникові зарості».

«на Північному Бродвеї». Broadway – велика вулиця у місті Сан Антоніо.

«Listo?» Іспанською «Готово?»

РОЗДІЛ VIII

«DC-4» Чотиримоторний пасажирський літак на 52 місця часів ІІ-ї Світової війни.

«Свою чау-чау». Тут говориться не про породу собак, а про страву з маринованих овочів, яку також використовують як приправу. Популярна на Півдні Америки.

«Коли за кордоном точилися ті нарковійни». Боротьба між конкуруючими наркокартелями розпочалася після арешту голови Гвадалахарського картелю Мігеля Анхеля Фелікса Гальярдо в 1989 році, а внутрішня боротьба картелів загострилася в 1990-х роках. Саме Гвадалахарський картель контролював доставку наркотиків в Об’єднані Держави Америки. Кормак МакКарті говорить про якісь більш ранні війни або знов наплутав.

«З Порт Артура». Port Arthur - місто на крайньому сході Тексасу на узбережжі Мексиканської затоки.

«Ви «дивний»?» Are you queer? – тобто пом’якшене питання «Ви педераст?»

«Брехня вже через край». В оригіналі дівчина каже «You’re full of it» (Ви сповнені цього) — це ідіома, яка означає що хтось бреше, перебільшує або говорить нісенітниці. Це ввічлива або пом’якшена версія вульгарної фрази «full of shit» (повний лайна).

«Навколо повно гарних продавців, тож, можливо, ви все таки щось купите». Цитата з невідомого фільму, можливо, взагалі вигадана МакКарті. Але, що цікаво, у найвідомішій п’єсі про продавців-комісіонерів «Glengarry Glen Ross» Дейвіда Мамета є згадка, правда як порівняння, про знайдену валізу повну грошей, а одного персонажа-продавця звуть Мосс. І цьому Моссу в екранізації 92-го року кажуть: «Людина не заходить на ділянку, якщо не має наміру купити. Вони сидять там і чекають, щоб віддати вам свої гроші! Ви збираєтеся їх забрати? Ви достатньо мужній, щоб їх забрати? (до Мосса) У чому проблема, приятелю? Ви. Мосс».

«Під капотом у неї стоїть «чотири-сорок»». Тобто 440 кубічних дюймів (7,2 л) — американський 8-циліндровий двигун, який випускався компанією «Крайслер».

«...з нагнітачем». Мається на увазі турбокомпресор системи турбонаддування.

«Це один із тих «сайдвайндерів»». Sidewinder – керована ракета класу «повітря-повітря». Використовується по сьогодні.

«Двоє з них були МДП». В оригіналі DOA (dead on arrival) Мертві До Прибуття.

РОЗДІЛ ІХ

«А ви просите мене порушити порядок у цьому світі». В оригіналі Шігєр говорить «You’re asking that I second say the world». МакКарті, як відзначають коментатори, створив дієслово «second-say», поєднавши «second guess» (надати нове тлумачення речам) та «gainsay» (суперечити). «Насправді, Карла Джин просить його лише переглянути свій вибір, але на думку Шігєра, немає різниці між його власною волею та порядком світу в цілому».

«Журнали «Квотерхорс»». Журнал про американську породу коней для перегонів на чверть милі, а також містить історії про спосіб життя майстрів, які створюють кінське спорядження або витвори мистецтва, що зображують американських квотерхорсів; уроки історії ранчо, заводчиків та коней, які вплинули на породу. Видається з 1948 року.

«В «Анголі»». Тобто в Державній в’язниці Луїзіани, яка ще має неофіційні назви крім «Анголи» - «Південний Алкатраз» і «Ферма».

«Я трохи здивований». В оригіналі Белл каже «I’m kindly surprised», що, як зазначають критики, на тексаській регіональній мові має означати «I’m kind of surprised».

«...матерів Золотої Зірки». Мається на увазі некомерційна організація американських матерів, які втратили синів чи дочок на службі у Збройних Силах Об’єднаних Держав Америки - «Американські Матері Золотої Зірки» (AGSM). Її назва походить від звичаю сімей військовослужбовців вивішувати у вікнах своїх будинків прапор, який називався Службовим Прапором. Службовий Прапор мав зірку для кожного члена сім'ї у Збройних Силах. Живі військовослужбовці були представлені синьою зіркою, а ті, хто втратив життя в бою, — золотою зіркою.

«Згодом ми це зрозуміємо» Інший варіант «Згодом ми це краще зрозуміємо» - євангельська пісня негритянського автора Чарлза Алберта Тіндлі, в якій кожний куплет і приспів закінчується цією фразою.

«значок «cinco peso»». Тобто значок рейнджерів Тексасу. Його традиційно виготовляли зі срібної монети номіналом п'ять песо.

«...та його «пальце-забійник»». «Thumb-buster» – жаргонна назва перших револьверів. Оскільки курок вимагав ручного зведення для кожного пострілу, тривала і швидка стрільба могла пошкодити великий палець стрільця. Тож, як це видно у фільмах про Дикий Захід, курок часто зводили долонею іншої руки.

«...не їздив із Коффі Джеком». Коффі Джек – це прізвисько офіцера рейнджерів Республіки Тексас Джона Коффі Хейса, який приймав участь у війні Тексасу проти індіанців команчі і у війні Америки проти Мексики.

«твердому каліче». Сaliche - це затверділий шар грунту, що зустрічається переважно в посушливих регіонах. Він утворюється, коли мінерали, в першу чергу карбонат кальцію, осаджуються та зв'язуються в міцну, кам’яно-подібну кору.

«нетямущий, як скриня каміння». Box of rocks – американське порівняння тупості.

«Вода... була гіпсовою». Gypwater - розмовна назва колодязної води, яка містить високу концентрацію розчиненого гіпсу (сульфату кальцію). Зазвичай вона має гіркий, неприємний смак і часто викликає діарею у тих, хто її п'є.

«30-ий калібр». Тобто кулемет Браунинг М1919А4.

«..один із тих краутів». «Краут» з німецької означає «трава» або «листя» і в складних іменниках означає капусту, наприклад: «вайскраут» - білокачанна капуста, а «заверкраут» - квашена капуста. Звідси і зневажливе прізвисько німців.

«міг розгледіти ківш». Тобто сузір’я Великої Ведмедиці, по якому Белл зорієнтувався на місцевості.

РОЗДІЛ Х

«того мексиканця». Тобто мексиканця, який вбив Мосса і дівчину-утікачку, але який перебуває у в'язниці за вбивство поліцейського та підпал його машини. Белл вважає, що він невинний саме у цьому злочині, бо вважає (а він бачив той палаючий патрульник, по дорозі до мотелю), що цей злочин вчинив Шігєр.

«Тридцять шість років». Тобто події, які сталися із Беллом під час Другої Світової відбулись у 1944 році.

«Ніякої АОД». В оригіналі «ЕРА», тобто Агенція з Охорони Довкілля. Саме ця організація схвалює роботу дизельних та бензинових моторів на їх екологічну безпеку.

РОЗДІЛ ХІ

«поїхав до Озони». Озона – містечко в сусідньому з округом де Белл був шерифом.

ДОДАТОК

Поради від лауреата Пулітцерівської премії Кормака Маккарті, записані біологами Ван Севіджем та Памелою Йє, під час їхньої праці і ланчів в «Інституті Санта Фе»:

«Використовуйте мінімалізм для досягнення ясності. Під час писання запитайте себе: чи можливо зберегти моє творче повідомлення без цього знаку пунктуації, цього слова, цього речення, цього абзацу чи цього розділу? Видаляйте зайві слова чи коми, коли це можливо.

Визначте тему вашої роботи та дві або три думки, які ви хочете, щоб запам’ятав кожен читач. Ця тема та ці думки утворюють єдину нитку, що проходить крізь весь ваш твір. Слова, речення, абзаци та розділи — це вишивка, яка тримає все це разом. Якщо щось не допомагає читачеві зрозуміти головну тему, видаліть це.

Обмежте кожен абзац однією думкою. Абзацом може бути навіть одне речення. У кожному абзаці слід розвивати цю думку, спочатку ставлячи запитання, а потім переходячи до викладення ідеї, а іноді і до відповіді. Також цілком нормально ставити запитання в абзаці й залишати їх без відповіді.

Речення мають бути короткими, просто побудованими та прямими. Лаконічні й чіткі речення добре підходять для наукових пояснень. Слід мінімізувати використання підрядних речень, складних речень та слів-перехідників, таких як «однак» чи «отже», щоб читач міг зосередитися на головній думці.

Не сповільнюйте читача. Уникайте приміток, оскільки вони порушують потік думок і змушують ваш погляд бігати туди-сюди, поки ви гортаєте сторінки або натискаєте на посилання. Намагайтеся уникати жаргону, модних слів або надмірної технічної лексики. І не використовуйте одне й те саме слово багаторазово — це нудно.

Не перевантажуйте текст. Використовуйте прикметник лише тоді, коли це доречно. Ваша робота — це не діалог із потенційними запитаннями читачів, тож не перестарайтесь, намагаючись їх передбачити. Не повторюйте одне й те саме трьома різними способами в одному розділі. Не вживайте одночасно слів «роз’яснити» та «детально розкрити». Просто виберіть одне, інакше ви ризикуєте, що ваші читачі втратять інтерес.

І не надто хвилюйтеся про читачів, які хочуть знайти спосіб посперечатися з кожного дотичного питання та перерахувати всі можливі застереження до кожного твердження. Просто насолоджуйтесь письменництвом.

Що стосується граматики, то розмовна мова та здоровий глузд, як правило, є кращими керівними принципами для першої чернетки, ніж збірники правил. Важливіше бути зрозумілим, ніж сформувати граматично ідеальне речення.

Коми позначають паузи в мовленні. Фраза «На відміну від» на початку речення потребує коми, щоб підкреслити, що речення відрізняється від попереднього, а не для того, щоб відрізнити перші три слова речення від решти речення. Проговоріть речення вголос, щоб знайти паузи.

Тире слід використовувати для виділення тих частин речення, які ви вважаєте найважливішими — без застосування жирного шрифту чи курсиву — і не лише для визначення термінів. (Дужки дозволяють подавати такі частини речення більш стримано та м’яко, ніж коми.) Не використовуйте крапку з комою як «палицю», щоб з’єднувати слабо пов’язані ідеї. Це лише сприяє поганому письму. Іноді можна вживати скорочення, такі як isn’t, don’t, it’s та shouldn’t. Не будьте надто формальними. І не використовуйте знаки оклику, щоб привернути увагу до важливості певної думки. Замість цього можна сказати «на диво» або «що цікаво», але не переборщуйте. Використовуйте ці слова лише один чи два рази на статтю чи наукову роботу.

Додавайте запитання та використовуйте менш офіційну мову, щоб урізноманітнити тон і зберегти дружню атмосферу. Для цього можуть бути корисними розмовні вирази, але вони не повинні бути надто тісно пов’язані з певним регіоном. Так само використовуйте особистий тон, оскільки це допомагає зацікавити читача. Неособистий, пасивний текст нікого не переконає у вашій об’єктивності: вираз «Земля є центром Сонячної системи» не є більш об’єктивним чи фактичним, ніж «Ми перебуваємо в центрі нашої Сонячної системи».

Віддавайте перевагу конкретним формулюванням та прикладам. Якщо вам доводиться говорити про довільні кольори абстрактної сфери, цікавіше буде описати цю сферу як червону повітряну кулю або синій більярдний биток.

Коли вважатимете, що ви закінчили, прочитайте свою роботу вголос собі або другові. Знайдіть хорошого редактора, якому ви довіряєте і який приділить вашій роботі достатньо часу та уваги. Постарайтеся максимально полегшити роботу своїм друзям-редакторам. Пронумеруйте сторінки та використовуйте подвійний інтервал поміж абзацами.

Після всього цього надішліть свою роботу редакції журналу. Постарайтеся не думати про статтю, доки рецензенти та редактори не висловлять свої думки. Коли це станеться, часто корисно прислухатися до поради Радьярда Кіплінга: «Довіряйте собі, коли всі сумніваються в вас, але враховуйте і їхні сумніви». Вносьте зміни в текст там, де це доцільно, а там, де ні — ввічливо поясніть, чому ви залишаєте своє початкове формулювання.

І не варто висловлювати редакторам своє обурення щодо «оксфордської коми», правильного вживання слова «суттєво» або вибору між «що» і «який». Журнали встановлюють власні правила щодо стилю та структури статей. Винятків заради вас не робитимуть.

Зрештою, постарайтеся написати найкращу версію своєї статті: ту, яка сподобається саме вам. Ви не зможете догодити анонімному рецензенту, але повинні бути здатні задовольнити себе. Ваша стаття — як ви сподіваєтеся — призначена для нащадків. Згадуйте, як ви вперше читали статті, що надихнули вас, насолоджуючись процесом написання власної.

Коли ви зробите свої тексти більш живими та зрозумілими, люди хотітимуть витрачати свій час на читання ваших робіт. Незалежно від того, чи є ми молодими вченими, чи всесвітньо відомими письменниками, і саме цього ми всі прагнемо, чи не так?»

Науковий журнал «Nature» 17 жовтня 2019 року.