ЧАСТИНА І

Лесь ненавидів свою матусю.
Це тривало вже тридцять хвилин і стало кульмінацією того тихого протистояння, що він його вів останні два зі своїх шістнадцяти років. 
Стиснувши в кулаках пошматовані рештки терпіння, вискочив із квартири й побіг сходами вниз, прихопивши з собою зібраного наплічника. 
Лесь страшенно заздрив батькові – як тому вдається лишатися таким спокійним?
Вилетів прожогом з під’їзду та, необережно вдихнувши розпечене липневе повітря, скривився від асфальтового духу та пилюки, ще й одразу кинуло в піт. Ні, швидко рухатися в такому пеклі протипоказано, це вже напевне.
Подумки почав рахувати до сотні, аби заспокоїтись, а тим часом барвисто уявляв, що коїться зараз удома. Бурхливі хвилі матусиних емоцій вирують тепер навколо скелі, що зветься батьком, і можна ані секунди не сумніватися – намарно. Дивовижно гармонійна пара – його батьки. Її пристрасність і його незворушність. Лишень усміхнеться особливо й немов річку обіймами берегів скерує до спальні.  
Лесь умостився на лавці біля під’їзду. Добре, що тут була тінь, але ця нестерпна спека все одно заважала охолонути після палкої суперечки. Правильніше б назвати його почуття простим обуренням, але й воно було настільки мало притаманне Лесикові, що геть не знав, як із цим бути.
Від думок про батька перед очима постало його обличчя, й напівсвідомо Лесь спробував скопіювати той вираз. Сповнитися терпінням і мудрістю не вдалося, тільки м’язи заніміли.
Поглянув на телефона – до їхнього з татом потяга лишалося біля двох годин, та вже можна викликати таксівку, вирішив він. Але й після дзвінка думки вперто поверталися до нещодавньої сварки.
–	В голові не вкладається, з чого ця драма! – думалося Лесеві.
Батько щоліта під час відпустки їздив на тиждень чи на днів десять до своєї матері. Така поїздка була щорічним і малопомітним явищем родинного життя. Коли це раптом, десь днів із шість тому, він спокійно повідомив синові, що мати, тобто Лесева бабця Орися, просили переказати, мовляв, тяжко нездужають і думають скоро помирати, тож хотіла побачити свого єдиного онука востаннє.
Як зазвичай, батько не те що не наполягав, а навіть і не пропонував, просто повідомив. А син, на його погляд, мав сам вирішувати й робити, як вважатиме за потрібне. Батько завше був таким. Мовчазний спостерігач. Він ніколи не заважав дружині крутити сином, як їй заманеться. Як то кажуть, «у виховання не втручався». Але й Лесевого права опиратися цьому теж ніколи не заперечував. До нього марно було звертатися за підтримкою. Порада на всі випадки життя була тільки одна – «зроби, як хочеш, і прийми наслідки». Лесь засвоїв це дуже давно. А от дружині надмірна емоційність заважала змиритися з цим чоловіковим «принципом невтручання».
Лесь одразу вирішив їхати. А що матусі не признавався до останнього (слід зазначити – в Лесевих думках слово «матуся» мало іронійне й поблажливе забарвлення), так відчував бо – вона не буде в захваті від руйнації планів відправити сина до англомовного табору. Проте все ж мав надію, що матуся візьме до уваги поважну причину цієї поїздки. Та де там! І така неприхована безсердечність шокувала й бісила Леся. Але ж і злість на себе дошкуляла. Чому раніше не їздив із батьком? Як так вийшло, що зовсім не знає своєї рідної бабусі? Бо ж досі перший та останній раз Лесь відвідував бабу семирічним.
Найлегше подумати, що причиною такого стану речей були напружені стосунки між свекрухою та невісткою, але це не так. Просто жила бабця Орися в далекому карпатському селі, а точніше на горі – десь за чотири кілометри від того села. Лесева ж мама, пані Оксана, походила з абсолютно міської ітеліґентської родини; й на кілька поколінь углиб не змогли б вони пригадати жодного сільського родича. Навіть виїзд на пікнік не уявляла вона інакше, як із шезлонгами та розкладним столиком. Зі своїм чоловіком познайомилася в університеті, але одружилися вони значно пізніше, тож і вийшло так, що вперше побувала на селі двадцятисемирічною, і довго ще про себе це згадувала, як «той страшний тиждень». Лесика народила, коли мала вже двадцять дев’ять років, і він одразу ж перетворився на сенс її життя, а метою стало блискуче майбутнє сина. Проте й чоловіка свого пані Оксана дуже любила та поважала, тож обов’язок показати нащадка його рідні відчувала. Довгенько хлопець вважався нею ще замалим для такої подорожі, але у віці семи років мандрівка таки відбулася. Й дуже швидко скінчилася. На третій день їхнього перебування Лесик устряг у бійку з місцевими хлопчаками, і йому добряче розквасили носа. На цьому пані Оксана вже не змогла себе стримати, того ж дня зірвалася до Києва, забравши сина. А у її серці оселився просто таки ірраціональний страх перед селом.
Відтоді на час батькової подорожі до рідні мама з Лесиком завжди були або в санаторії, або на курорті. Останні ж два роки Лесь їздив за кордон до англомовного табору.
А що Лесик? Чотирнадцять років свого життя він виглядав слухняним маминим синочком. Відмінник, завжди виважений та спокійний. З раннього віку вчився музиці (фортепіано), малюванню, ходив на плавання. Із середніх класів мама вирішила, що треба зосередитися на музиці, й забрала сина з малювання, а також перевела зі спортивного плавання на просто абонемент у басейн. Лесь вважався дуже перспективним учнем у музичній школі . І от чотирнадцятирічним покинув музику… Те, що матері здавалося різкими, ледь не катастрофічними змінами в характері, радше мало ознаки послідовного розвитку.
Лесь народився з цікавістю й довірою до світу. Мама Оксана завше любила розповідати історію про те, як він вразив увесь медперсонал при народженні, бо не заплакав, як усі дітки, а, видавши звук «уа», чхнув і широко розплющив очі. На що лікар засміявся і сказав : «Ти диви, який він здивований!»
Мабуть, саме тоді молода мама щиро й свято повірила в особливість та унікальність свого сина, свого Олеся (до речі, вона завжди називала його тільки так, тільки повним ім’ям). Що ж, частинка провини за це лежить і на ньому, адже він не розчаровував свою матусю. Дуже рано почав ходити, говорити, випереджав своїх однолітків за розвитком. Але був іще один бік, який і не назвеш зворотнім, а тільки логічним. Та сама довіра й цікавість штовхали його видиратися, куди очі бачать, стрибати з прийнятної та неприйнятної висоти, заходити в будь-яку воду, лізти в пащу до кожного пса – всього й не перелічити. Тож можна зрозуміти походження надмірної матусиної опіки. Свого часу вона була, можливо, умовою його виживання. Добре, що янгол-охоронець Лесеві дістався неледачий – хоч і важко йому довелося, проте за все дитинство хлопець не зазнав жодних серйозних травм.
До всього, Лесь виявився ідеальним учнем. Будь-що пропоноване його увазі – малювання, музика, мови, так само й шкільні предмети – все викликало цікавість і швидко поглиналося. Й так тривало десь до 13-14 років. По тому Лесь наче зупинився й заглибився в себе – «замислився». Можливо, нарешті просто почув татову пораду – «зроби, як хочеш». Чого, власне, хоче він сам? Відповідь на це питання, а його влаштовувала тільки вичерпна відповідь, ніяк не давалася, а брехати собі він не вмів. Можливо, тому що довіряв?
Якось непомітно підкрався час, коли звичайний день несподівано стає поперек горла, як шматок надто сухого хліба. Якщо і вдається проковтнути його, то приносить він не насичення, а тужливу важкість марноти. Але дивним чином ця туга переживалася ним, як гарантія, обіцянка можливої повноти життя. Й саме тоді все тіло напружувалося бажанням дії.
Коли логічно припустити, що хотіти варто того, що приносить радість, тоді він хотів соняшного світла крізь листя дерев, пливти з останніх сил проти течії, ловити вітер на верхів’ї (чого?), та, власне, будь-чого, й головне – вагомої причини, що робила б усе вищеназване необхідним…

* * *
Лесь сидів на лавці вже з пів години. Виснажений сонцем вітерець ледь ворушився біля ніг. Гнів та обурення помалу наче розтопилися від спеки, витекли з нього, лишивши по собі розслабленість і порожнечу. На диво ця порожнеча зовсім не гнітила, а навпаки, здавалася новим вільним простором, що дихав свіжістю й примарно знайомою прохолодою вранішньої пустелі… 
Його увагу привернуло повільне рипіння металевих дверей під’їзду, що прочинилися й поволі випустили з себе двох бабусь. Ті були сестрами й жили якраз навпроти Лесевої квартири. Сухорлявенькі, неймовірно схожі, хоч і не близнючки, вони відрізнялися, на перший погляд, лишень різницею у зрості. Не маючи власних дітей, були натомість завжди заклопотані справами близьких або далеких родичів, не нехтували й турботами друзів, знайомих та навіть сусідів. Лесь привітався, бабусі теж радісно закивали головами. Хотів уже звільнити для них лавочку, коли вищенька схопила його за руку.
–	Лесику, почекай, так добре, що ми тебе стріли! Я й сама хотіла до вас зайти… Тут до нас племінниця з чоловіком погостювати завтра приїде. В них донька, теж до останнього класу перейшла – якраз твоя ровесниця, така гарна дівчина!.. Чи не міг би ти показати їй Київ?
–	На жаль, не зможу, ми з батьком зараз їдемо до родичів у Карпати, – відповів Лесь, не приховуючи полегшення. 
–	Ой, шкода, шкода! А коли повернетеся? – настирливість стареньких сестер була загальновідомою.
–	Ще не знаємо, – збрехав Лесь. – О, вибачте, здається, наш автомобіль під’їжджає, – викрутився він і відійшов. Бабусі завжди здавалися йому й смішними, і дещо страшнуватими у своєму щирому переконанні, що без них і сонце вчасно б не вставало. 
–	Ох, який гарний хлопчик, ще й відмінник, і родина така інтеліґентна, – зітхнула нижченька, і в голосі, і в очах відбивалася гідна поваги турбота про свою власність. – Ото б його з Натусею познайомити…
–	Так, так, – закивала головою друга, – або з Галиною дівчинкою; то нічого, що вона на рік старша, бо ж дійсно такий гарний хлопець виріс!
Що ж, бабусі мали рацію, Лесь дійсно був гарний. Гармонійно складений, трохи вищий середнього зросту, з русявим волоссям золотистого відтінку. І плавання суттєво позначилося на його статурі, хоча й не позбавило природної стрункости. 
Якщо в дитинстві Лесь був викапаним «маленьким принцем» (як не заважала називати його своїм подругам вдоволена матуся, ледь приховуючи гордість), то тепер його риси, дещо приземлилися, втратили ніжність, проте не рухливість. Обличчя худорляве, але м’яко окреслене, на ньому панували чіткі, рівні лінії носа й брів та особливі очі – часом сталево-сірі, а часом туманно-блакитні з відтінком напруги чекання, глибинного неусвідомленого очікування чогось прекрасного. Можливо, лише одного бракувало йому – завершености, та й то лише для прихильників застиглих форм. Це обличчя могло б привернути уважний погляд своєю загадкою, й не так тою, що загадувало, як тою, що намагалося розгадати.
Ця нестерпна й бентежна зачарованість життям породжувала надію, що навіть така самовпевнена пані, як реальність, посоромиться повертатися до нього своїм нудним боком.

* *
Таксівка й справді невдовзі приїхала. Батько вийшов, як завжди, вчасно, як зазвичай спокійний, і, звісно, не зронив ні слова, мовчав усю дорогу. Лесь і не чекав іншого, татова мовчанка не була важкою й ніколи його не обтяжувала.
В потягу панувала задуха, й Лесеві довго не вдавалося заснути – лежав, дивився в стелю, потім спробував згадати бабусине обличчя, але поставало тільки обличчя тітки Валі, татової старшої сестри, вона часом гостювала в них у Києві. Бабуся мала трьох доньок, першу народила ще шістнадцятилітньою, та вже й померла. Потім іще двох. Молодша – та сама тітка Валя, що має п’ятдесят сім, живе тепер із нею, а середня донька давно перебралась до Америки.
Лесь, трохи соромлячись незнання, спитав у тата, скільки бабусі років, і почув, що вісімдесят вісім.
Єдиний син – Лесів тато, народився коли вже мала далеко за тридцять, а десь невдовзі втратила чоловіка. Лесь був єдиним онуком, бо доньки мали теж доньок. Це і все, що він, власне, знав про батькову рідню. 
Потяг вистукував і шарпався на всі боки. На верхній полиці було задушливо й млосно. Сон приступав уривками, щоб за мить уже злякано втекти. Й лишень тоді, як приніс улюблене марення, Лесь спромігся більше не відпустити його. То було рідкісне й бажане видіння, особливе дивовижною реалістичністю, настільки, що навіть прокинувшись міг відчувати на губах, на пальцях порохняву сухість піску – Лесь ніби стояв на краю світу. Перед безоднею. Під ногами похрупувала, мов крейда, кам’яниста пустеля, де ніщо не відволікало уваги од головного. Перед ним лишень сонце – велетенською вогняною горою воно піднімалося не так з-за обрію, як ніби з прірви під його ногами. Скільки не бачив Лесь цей сон, краєвид поставав однаковий, а от схід сонця завжди інший. Золотистий чи багряний, у хмарах ніжних або загрозливих, ніколи не повторюючись, він завше віщував зміни. Єдиною живою істотою, котра дихала поряд, крутився вітер, і тільки його варто було слухати, бо й настрій неба, і пронизлива яскравість барв виявлялися оманою. Про що він шепотів тепер, не встиг розчути – його вже будили.
Поїзд прибував до Чернівців дуже рано, тож Лесь насилу прокинувся. Після кількох годин чекання на вокзалі пересіли на електричку, що справляла неабияке враження своєю живучістю – здавалося, такий мотлох вже не мав би триматися купи. Але вона таки довезла їх до Вижниці, а там, на вокзалі, знайшли автівку, приблизно таку ж, як електричка. Водій зголосився везти їх  до Виженки і ще трохи далі. Тож коли вивантажилися й почали сходження вгору, очманілий від недосипання й дороги Лесь майже нічого не помічав навколо, окрім батькової спини попереду.
Нарешті хата. Старезна, як бабця, що їх зустріла. Зустріла традиційними причитаннями-примовляннями. Пересувалася бабця Орися за допомогою двох палиць, але доволі вправно. Тітка Валя гостювала в дочки в іншому селі, тій треба було допомогти з дітьми. Виявилося, поїхала кілька днів тому й сподівалася, що за бабцею приглянуть покищо вони.
Прохолода дерев’яної хати спочатку принесла полегшення, але тут таки ж прийшла непоборна сонливість. Лесь спочатку тримався, та коли бабуся запропонувала відпочити з дороги, не встояв перед спокусою й повалився на дбайливо застелене ліжко в малесенькій, але окремій кімнатці, де дивом уміщалося ще одне ліжко й більше нічого. 
Коли прокинувся, почув голоси з сусідньої кімнати-вітальні. Незвична бабусина мелодійна говірка спочатку заступила зміст розмови, та за кілька хвилин прислухався й до того, що вона говорила:
–	Мені, синку, зара так зле, так зле, що насилу з ліжка встаю, ноги мене геть не слухаютьси. Та то через те, що ліки скінчилиси. Валька мала піти по них, та ось поїхала й не встигла, а мені так швидко гіршає, що взавтра може й си не підніму.
–	Звісно, мамо, поїду куплю все, що скажете. 
–	Та то не купувати треба, а до Того сходити.
–	До кого?
–	Та ж до Гната, вуйка твого.
–	Як, він ще живий?
–	Та живе ж, що йому зробитьси.
–	Ви про нього давно не згадували. Я й геть забувся.
–	А що про нього говорити чи згадувати, як він своєї рідні цураєтьси, аж геть байдужий. Як із ногами таке вдіялоси і вже несила терпіти стало, то аж тоді до нього пішла. Дає тепер мені ліки. З ними й ходжу, і не болить ніц. Хоч міг би й інших дати. Своїх. – Почулося, як бабця зітхнула. – Та ж ні, зиркнув тільки, та й – «не про тебе вони», каже. Ну то й біс із ним. Мушу й за те, що дає, дякувати. То ти, синку, завтра раненько вийди, бо і шляху туди багато, та ще й застати його морока.
По тому, вже як запала павза в розмові, Лесь вийшов до вітальні, і вся увага бабці Орисі сконцентрувалася на онукові. Йому було дивно й ніяково від її звички усьому із захватом дивуватися: тому, що він перейшов до останнього класу школи, й тому, що хоче вчитися далі, й тому, що досі не обрав, на кого хоче «вивчитися». Таке дитяче здивування видавалося йому спершу дещо робленим чи награним, але прозирала за тим і проста, щира любов до нього будь-якого. Здавалося, заїкнися Лесь, що мріє стати, скажімо, двірником, і це також викличе бабусине захоплене зачудування. 
Вже було пізно, коли вони з батьком пішли нарешті спати до тої самої малесенької кімнатки, де їм було постелено.
–	То що, в нас іще якийсь дядько тут є? Ніколи й не чув про такого, – спитав Лесь у батька, поки вони вкладалися.
–	Так. То старший материн брат, і старший, як вона каже, років на двадцять. Вона його в дитинстві й не знала, бо як народилася, він уже десь із родини пішов. Про нього мало говорили. Мати тільки казала, що як Сталін помер, тоді він повернувся, та й осів на горі, подалі від людей. Про нього мовлять, що він мольфар.
–	Мольфар… – Лесь вслухався в це казково красиве слово, лише в одній книжці читане, й уперше почуте в реальності. – Виходить, що йому вже сто років чи й більше? І він живе сам на горі?
–	Ну так. Живе, якщо мати каже.
–	Я завтра піду з тобою!
–	Йди, як хочеш.
На тому й поснули, точніше, тільки батько. До Леся ж сон, певне, тому що спав раніше, ніяк не приходив. Абсолютна, ідеальна тиша, котру лиш підкреслювало рівне батькове дихання й кректання бабусі за стіною, дивні терпкі запахи, трохи кусючий, навіть крізь цупке полотняне простирадло, ліжник – все заважало. Лесь тихенько встав і, підсвічуючи собі ліхтариком на телефоні, вийшов із кімнатки, а далі й з хати.
Небо стриміло геть поряд, а радше – скрізь довкола, починалося просто з-під ніг. І заволоділо ним одразу. Повне нерозкритими письменами зірок, воно панувало над усім світом. Стояти перед ним здавалося виявом неповаги. Лесь ліг спиною на вологу траву й широко розкинув руки. Час зупинився. Аж ось одна зірка впала золотою рискою. Прикрість кольнула десь під серцем – не встиг нічого загадати!
«Раптом іще одна впаде, треба підготуватися», – подумав він, і все-одно не міг нічого вигадати гідного.
А зірка все ж таки впала, особливо велика та яскрава, перекресливши собою півнеба. Синхронно з нею Лесеве серце штовхнулося бажанням – абсолютно несформульованим і йому самому неясним. Хібащо те бажання можна було б передати словами «Ну, давай!» – наче хотів підштовхнути долю чи кинути їй виклик або сигнал про готовність… Це відбулося спонтанно й неплановано, та Лесь лишився з відчуттям, що зірку не змарновано.

* * * 
Зранку бабця Орися онука відпускати від себе ніяк не хотіла, казала, щоб із нею лишився, що говорити хоче. Лесика ж таке геть не вабило. Вчорашнього вечора вистачало покищо з головою. Батько, як зазвичай, не втручався. Тож коли вдалося нарешті м’яко випручатися, довелося мало не бігцем наздоганяти тата.
Йшли мовчки. Лесь тільки запитав, що такого іще батько раніше знав про їхнього родича мольфара. 
У відповідь почув майже те саме… Мати про нього не любила згадувати, а сестра, тітка Валя, казала, що до вуйка ходили тільки за крайньої потреби. Та й то зазвичай результат виявлявся непевний. Мало кому допомагав, більшість проганяв геть. А з деякими потім нещастя траплялися. Про тих казали, що з дрібницями до нього ходили. Та хто зна, що для нього дрібниця, а що ні? 
Далі знову рухалися мовчки.
Довго йшли, потім ще довше на гору лізли. А коли вибралися до самотньої хати, то нікого біля неї не побачили. Батько гукнув кілька разів господаря, та й посідали в затінку. Бабця дала їм із собою пирогів ще відучора напечених. А ще клунок для брата. Туди додала тютюну, свого. «Оце для віддячування вирощую, та не знати, чи воно йому треба».
Лесь, коли побачив, що батько розлігся на траві й намірився заснути, сказав, що піде походить лісом. Батько розплющив очі.
–	Углиб не заходь. Щоб увесь час край лісу бачив.
Це пролунало так серйозно, загрозливо й несподівано як для батька, що Лесик не зневажив попередженням. Та й сам ліс до жартів не схиляв, вимагаючи тиші й поваги до себе. Тут ніхто не заважав деревам жити й помирати своєю волею, хіба буревію чи блискавиці дозволено було втручатися в їхню долю. Повзучі ожини й нагромадження мохастого каміння стерегли одвічний спокій лісу, стаючи на заваді кожному крокові вглиб. Лесь зробив майже повне коло, коли вийшов до потічка. Беручись ніби нізвідки, з тоненької срібної ниточки, яка повзла десь із гірського верхів’я, далі підживлений кількома потужними джерельцями, що прямо вистрибували з-під землі, він швидко набирав сили справжнього потоку. А біля нього ліс наче й повеселішав. Стрімка, говірка вода грала на обмілях, сипала соняшними зблисками. Лесь припав до холодного кришталю одного з джерел, вода пінилась наче газована, поколювала язика радісними бульбашками.
Над джерелом простягала гілки молода ялиця. Коли Лесь підводився, сотні зелених пальчиків торкнулись його волосся, сковзнули шиєю, зупинилися за вухом. Раптово пронизаний тремтінням насолоди, він завмер. Тоді, щоб не злякати й не відпустити бентежне відчуття, став обережно повертати голову, змушуючи гілку міліметр за міліметром пройти шлях від вуха щокою до куточка рота. Запах смоли, вагомий, як таємниця, наповнив його. Лесь торкнувся пласких голочок язиком, смакуючи їхню терпкість. А тоді прикусив гілку з усією силою ніжности і вдячности, що піднялася хвилею з глибин і накрила з головою. Мандрував поглядом усе вище й вище, допоки не зустрівся з небом.
 Сонце осипало й пронизувало тисячами голочок крізь мереживо горішнього листя. Проте Лесь не опускав очей. «Що, з твого погляду, занадто нахабно почуватися господарем світу?» Але посмішка була нестримною.
Лесь трусонув головою, як пес, розкидаючи дзвінкі краплі води з волосся та проганяючи фантазії. Роззирнувся, наче сп’янілий, сповнений бажанням руху, дії. Он де видно хату, а вглиб веде веселий струмок – за течією можна пройти далі й назад легко повернутися. І він рушив. За кожним поворотом потічка було чим замилуватися. З насолодою вбирав у себе все, не пропускаючи найменшої деталі – ні жовтої квітки серед соковито-зеленого моху, ні зволоженого каміння, наче пальцями велета стиснутого докупи могутнім корінням дерев, ні звуків, ні запахів, які, щохвилини нові, приносив йому на деґустацію дбайливий господар-вітерець. Але й цього було замало, з кожною секундою Лесеві хотілося більшого. Він відчував правдивий захват, неймовірну легкість, наче якась сила переносила його з каменя на камінь. Хотілося закричати чи заспівати, але не наважувався.
Ось у такому стані-настрої вискочив Лесь за новий несподіваний поворот потоку. І завмер, наче врізався у невидиму стіну, не помітивши навіть, що ступив повз камінь просто в воду й, змахнувши руками, навіть забув їх опустити. (Згодом, у власній уяві, бачив себе ще й із роззявленим ротом, та чи було так насправді, лишиться загадкою).
На стрімкому березі між корінням розкішного й рідкісного для тутешніх місць дуба вмостилися двоє, в чиїх стосунках годі було сумніватися. Чоловік чи то хлопець сидів спиною до струмка й обіймав дівчину, що дивилася просто Лесеві в очі. А як дивилася – то ніколи не міг би він знайти слів, щоб те описати.
Легше сказати, чого не було в її погляді. Не було переляку, виклику, зневаги, не було навіть питання. Лесеві здалося, що крижана вода потоку миттєво піднялася його тілом і пронизала до самих кінчиків волосся, піднявши його дибки.

Аж ось, наче через вічність, чоловік рвучко розвернувся. Не юнак, а легінь у розквіті потужної сили, й наче дві жарини, його очі вп’ялися в Леся. Від тої люті, якою вони горіли, запаморочилося в голові. Легінь замахнувся кулаком, у якому наче щось зблиснуло, і вгатив щосили по стовбуру дерева. Зі страшним хряскотом десь згори, наче водоспад, ринула зелена маса, і велетенська гілляка, тріпочучи хмарами листя, лягла туди, де щойно сиділа закохана пара.
Запаморочення минуло, й Лесь подерся на берег до того самого місця, очікуючи побачити те, що малювала йому уява – кров, поламані руки, розбиті голови. Та під гіллякою не було нічого й нікого. Проглядалася тільки трава, місцями здерта до землі, де гілляка вдарила спершу. Набігавшись довкола, він нарешті зупинився, намагаючись угамувати дихання й серце, що шалено калатало. Й тут ізнову, наче теплий подих шкірою, відчув на собі той дівочий погляд. Інтуїтивно повернувся до гущавини й не побачив нічого. Відчуття поволі минуло.
Коли трохи заспокоївся, повернувся до потічка й пішов назад проти течії. Повернення виявилося значно довшим, ніж очікував; дивувався, що не помітив, як далеко завів його потік. Коли вже геть вибився із сил, таки побачив за наступним поворотом знайомий край лісу та обриси хати на пагорбі. Чим ближче підходив, тим повільніше рухався. Коли ж побачив батька, який так само спав у затінку, бажання розповісти про пригоду, що переповнювало спершу, геть полишило його. Тож мовчки сів коло тата, роззувся й порозкладав мокрі кросівки та шкарпетки на нагрітому сонцем камінні. Минали повільні хвилини. На щастя, кишені лишилися сухими, мобілка не постраждала. Минуло вже три години, як вони видерлися на цю гору.
Раптом побачив – із протилежного краю лісу наближався якийсь чоловік. «Він…Той, з лісу» – промайнуло в голові. Серце знову закалатало, те саме біле вбрання, світле волосся…
Чоловік швидко наближався, і Лесь збагнув, що помилився. Цей виявився не легенем, що тому й тридцяти не було, а зрілим чоловіком десь батькового віку, а може, й старшим. Волосся, яке здалеку здалося світлим, було геть сиве, а шкіра темна, наче морений дуб. Але ж постава! Лесь завжди пишався батьком, той ніколи не мав зайвої ваги, мав міцну статуру й завидний зріст, але поруч із таким однолітком програвав йому у всіх вимірах. Як домашній пес у порівнянні з вовком. Лесь узяв батька за плече. Той розплющив очі, прокинувшись так, наче й не спав зовсім. Підвівся з трави, як завжди, мовчки.
Сивий чоловік підійшов до хати, зупинився біля дверей. Подивився пильно на батька.
–	Орисин син. – Просто сказав, не питаючи. – Зараз винесу, давно вже хтось мав прийти по зілля.
Батько розкрив був рота, аби щось вимовити, та у дверній проймі вже нікого не було. Глянув на сина, той стояв таки з напіввідкритим ротом. Лесь піймав батьків погляд, сковтнув і видушив тільки:
–	То це він мольфар, це йому сто років?
Батько лишень, наче розправляючи їх, повів плечима. Мольфар знову з’явився на порозі, тримаючи в руках пучок сухих трав, обгорнутий чистою тканиною, й банку з якоюсь темною рідиною.
–	Дякую, ось тут мати просили вам передати, – згадав батько, простягаючи мольфарові принесені клунки.
Той мовчки взяв. Батько ніби ще хотів щось сказати, але мольфар уже від нього відвернувся і глянув упритул на Лесика, якого досі наче й не помічав.
«Таки ж він», – зблиснуло в мозку, ті самі очі-жарини люто пропікали хлопця наскрізь.
Мольфар розвернувся й, ні слова не сказавши, зайшов до хати. Двері, яких він ніби й не торкався, зачинилися різко.
Батько прокашлявся й торкнув Леся за плече:
–	Ходім, це все.
Лесь, наче виринаючи зі сну, пішов за ним. Батько сам забрав його кросівки та шкарпетки, й лиш коли вони відійшли на добрячу відстань від хати, дав сину, щоб той узувся. Мовчки й поволі натягував вологі, але теплі шкарпетки, тоді кросівки. Думки роїлися в голові, ніяк не сформуючись у щось конкретне.
–	Тут гори й праліси, тут багато чого буває… Мольфар – то не таке вже й диво, – вимовив батько, ніби й не до сина звертаючись. 
По тому, наче вирішивши, що дав вичерпну відповідь на всі можливі запитання, рушив тією ж стежиною, що вела до долини.
Наступні кілька днів пролетіли геть Лесем непомічені. Розповідав про щось зі свого життя бабці Орисі, яка значно пожвавішала від принесених ліків. Трави запарювала собі на чай, коричневою рідиною розтирала суглоби. Відповідаючи на запитання, яких майже не чув, якось помітив здивований батьків погляд і зрозумів – таки ліпить щось не те. Але бабця була, здається, вельми задоволена, її все тішило. Тож Лесик не став перейматися. 
Батько порався по господарству, ґаздував. Увесь час десь стукав, щось рубав чи лагодив. Синові нічого не загадував робити, утім, як і завжди.
Останніх днів їхнього перебування в Карпатах повернулася тітка Валя. Й Лесеві довелося знову багато розповідати за себе й за татка, який у рідній хаті став ніби ще мовчазнішим, ніж у них удома. Проте батькове мовчання його ніколи не гнітило. Поруч із ним йому завше було комфортніше, ніж із матір’ю, а тепер от, ніж із бабцею та тіткою. І стараючись по змозі їх не ображати, Лесь тікав туди, де порався тато, й намагався і собі знайти якусь справу. Тоді помітив, що той наче навмисне не закінчує роботу до кінця. Тож він то залишки дров за ним дорубає, то тин допідв’язує. Так і поралися собі.
Час візиту добіг кінця. Тоді, напхані гостинцями, що ледве здужували довезти, рушили назад до Києва.
Радісна матуся все ж улаштувала синові корисне завершення канікул, таки відправивши його до Англії на двотижневий мовний тренінґ.
Мало-помалу приголомшливі враження розвіювалися, розмивалися, втрачали риси реальности. Лесь був уже не певен у тому, що бачив, і що його так вразило.
А з початком школи ці спогади перетворилися на цілковиту примару. Хотів був другові Женьці розповісти, але нічого цікавішого, окрім того, що бачив, мовляв, у батьковому селі свого двоюрідного діда-мольфара, якому, кажуть, сто років, а він виглядає заледве на п’ятдесят, і сказати не зміг. Тож друг Жека не сильно і вразився, сказав, що то все «екологія» і таке інше. На тому й Лесь викинув усе з голови та занурився до шкільного життя й боротьби з матусею, яка активно влаштовувала його майбутнє, адже син у випускному класі!
І лишень коли випав перший, несподівано ранній, сніг – усе почалося.
Почалося зі сну.
Там він знову цілком раптово побачив Її очі та відчув той погляд. Був певен, що ні ліс, ні гори, ні мольфар йому не снилися. Виразно пам’ятав тільки очі, точніше, погляд, і так пам’ятав, що цілий ранок руки трусилися. Й тільки по обіді відпустило. Спати лягав, уже підсміюючись над собою, а по тому стало не до сміху. Після другої ночі, сповненої цим поглядом, його трусило вже аж до самого вечора. Думав взагалі не лягати, але десь о третій ночі мати чомусь прокинулася, застала його за комп’ютером і загнала до ліжка. Провалився в сон, лише торкнувся головою подушки. Зранку ледь прокинувся, та з полегшенням зрозумів, що нічого уві сні не бачив. Наступної ночі, хоч матуся й простежила за його вкладанням, взяв до ліжка якусь книжку й мучив себе читанням із ліхтариком теж десь до третьої, далі спав як убитий. 
День минув невиразно, але ніч знову видалася спокійна, хоч і не зміг нічим себе більше вимучувати. За неділю трохи заспокоївся й відпочив. Наважився лягти спати, як звичайно, і знову пронесло, ніч минула без сновидінь. Потім став пригадувати й осмислювати те особливе і разюче відчуття, що так збурило його. Відчуття чиєїсь присутности. Моторошно реальної присутности. Й дійшов висновку, що нічого страшного в усьому тому не було. Дивне, дивовижно бентежне – так, але не страшне. Захотілося навіть перевірити, пережити знову. Та на замовлення сон не приходив, приходила тільки злість на себе. Чого психував?
А тоді ще й той випадок.
Ішла хімія, вони щось змішували у високих колбах. Лесь, як зазвичай, сидів поряд із Жекою, що якраз вимахував їхньою парною колбою. Хлопці позаду влаштували якусь штовханину, й один із них упав боком на Жеку, той врізався в парту, колба в його руках розлетілась, а з руки просто струменем порскнула кров.
Почулися дівчачі зойки, хтось побіг по медсестру, одразу троє дівчаток телефонували до швидкої, а крови все більшало, наче в прискореному фільмі. Старенька вчителька хапалася за серце.
Уся ця метушня зайняла у Лесевій свідомості часу не більше, як двічі кліпнути.
Жека повільно вийняв здоровенний шматок скла, що стирчав від середини долоні аж до зап’ястка, і чомусь дуже акуратно поклав його на парту, а тоді підняв на Леся здивовані й трохи розгублені очі, обличчя його зблідло.
Лесеві руки наче самі, без його волі, піднялися, й ось він відсторонено спостерігає, як уже тримає поранену Жекову долоню. Далі прийшло відчуття, наче їхні руки стали одним цілим, і не було такої сили, що могла б розірвати цей зв’язок. Леся пройняло своєрідне пекучо-гаряче поколювання. Відчуття виявилося навіть приємним. Свідомість неначе розділилась, і якась частина спостерігала за усім збоку, а точніше, навіть здалеку, з дивовижним спокоєм. Скільки це тривало? Йому здавалося, кілька довгих хвилин, хоч, може, це були й секунди, бо ніхто навколо ніби нічого не помітив, і на нього звернули увагу аж тоді, коли він упав. 
Тієї миті, як їхні руки раптово роз’єдналися, Лесь відчув, що не може своїх ані підняти, ані поворухнути ними. Й не тільки руки, все тіло його не слухалося – важко й безвольно обм’якло, і він звалився зі стільця на підлогу. Свідомости – можливо, саме тої окремої частини – Лесь не втрачав, чудово чув, бачив і розумів усе, що точилося навколо. Просто тіло накази свідомости вперто ігнорувало. Медсестру не знайшли, а лікарі швидкої, що цього разу виправдала свою назву й приїхала на диво негайно, із здивуванням були змушені надавати допомогу не стільки Жеці, чия рана, радше, поріз, виявився чистим, уже закритим і більше не кривавив, а Лесикові, що той, як їм сказали, знепритомнів, злякавшись вигляду крові.
Дівчатка шепотілися, що Жека просто герой – навіть не зойкнув, і що подумати не могли про Леся, як такого слабака й боягуза. Лікарі ж дивувалися настільки невідповідній до поранення кількості крови.
Чи їхніми стараннями, чи власними, але десь за пів години Лесь таки змусив своє тіло слухатися. Їх обох уже доправили до шкільного медпункту. Жекову руку перев’язали, Лесю щось укололи, від наступних уроків, звісно, звільнили. Лесь старався не дивитися на друга, бо кожного разу наштовхувався на пильний та питальний погляд. Здається, тільки Жека розумів – відбулося не зовсім те, що здалося решті.
Поверталися зі школи разом. Лесь почувався розгубленим, волів уникнути розпитувань і вже вирішив, що скаже, ніби нічого не пам’ятає. Та Жека нічого й не спитав. Спочатку ніби чогось чекав від Леся, але розсталися вони вже точнісінько, як завжди, домовившись увечері зідзвонитися, а по можливості кудись піти разом.
Лесь лишився вдячний. 

***
Вони почали дружити із 6-го класу, чим усіх неабияк вразили. Ще б пак – повні протилежності: відмінник і хронічний двієчник, «чемний хлопчик» і шибайголова, білявий та стрункий і чорнявий та кремезний, «принц» і «хуліган» (останнє – очима дівчаток). Їхній тандем шокував і продовжує шокувати Лесикову маму. Чого вона тільки не робила, аж до відчайдушних намагань перевести сина до іншої школи, та все дарма. Саме Жековим «згубним впливом» пояснює матуся відмову сина від музики та гінку самостійність. Хоча тут вона сильно помилялася. Всі у школі помічали протилежне – відчутний вплив Леся на Жеку. Останній бо завше був головним болем учителів. 
Десь на початку першого класу в маленького Жені померла мама. Вчителі співчували і, як наслідок, пробачали йому доволі дивну поведінку. Коли ж спохопилися, то нічого вже змінити в ньому не були ладні. Міг встати й вийти з класу посеред уроку, якщо йому так захотілося, або без жодного попередження підійти до вчительського столу і взяти, до прикладу, ручку, якщо забув свою… Всього не перелічити. Просто розважався, спостерігаючи за реакцією на свої вчинки. Жека був не здатен коритися правилам. По суті, став у класі ізгоєм. Рятувало його єдине, власне, позашкільний інтерес – бойові мистецтва. Перебрав усе можливе: самбо, бокс, дзюдо… Всього й сам, мабуть, не пригадав би, бо ніде довго не затримувався. Спортивних успіхів не досяг, але в реальній бійці поставав страшним, не мав жодних запобіжників. 
Батько його, успішний і дуже зайнятий бізнесмен, давав синові повну свободу й скільки завгодно грошей. Ними ж вирішував Жекові шкільні проблеми. Це не свідчило про його байдужість до сина, просто щиро вважав – справжній хлопець і має бути таким, а з відмінників мало користи. Сам колись у школі славився як двійочник та хуліган. Ну а в слова вчителів, що Жека часом поставав абсолютно неадекватним реальності, батько просто не вірив.
Та ніхто не знав про те, що десь від початкової школи єдине, завдяки чому Жека міг висидіти урок спокійно, було спостерігати за Лесем. Цей білявий відмінник його інтригував і заворожував. Жека бачив навколо лишень підневільних рабів, що коряться обставинам, сам чинив тому відчайдушний спротив, а тому дивувався, що цей Лесь наче робить тільки те, чого сам бажає. А потім ще й та подія…
Вони закінчували 4-й клас. Того дня Лесь мало не вперше зостався у школі на продовжений день. Жека, що залишався завжди, подібного щось не пригадував. (Тоді в Леся захворіли одночасно мама й няня). День минув цілком звичайно. Зробивши уроки, всі вийшли на шкільне подвір’я – гуляти й чекати батьків під наглядом двох учительок. Була середина травня й доволі тепло. Саме на той час до їхнього двору прибився бродячий пес. Приходив уже зо два тижні, був лякливий, з облізлим боком. Тримався осторонь, але із вдячністю метляв підібганим хвостом, заковтуючи кинуті йому залишки бутербродів. Учительки намагалися пса проганяти, розмахуючи руками; він лякався, відбігав, та невдовзі повертався знову. 
Того дня двійко вчительок спокійно теревенили собі на лавочці, дітей лишилося п’ятеро: Лесь, Жека, Сергій, Таня і Юрко з паралельного. Юрко якраз кидав шматочки вареної ковбаси псові та старався підманити його поближче. Присідаючи на зігнутих лапах, останнього шматка пес узяв із Юркових рук, а Сергієві вдалося почухати його за вухом. Негайно й хором учительки загукали дітям «відійти від цієї «хворої собаки», і саме тут нагодився Сергійків дідусь. Сухорлявий, із виправкою колишнього військового, він ходив, спираючись на палицю, але якщо й кульгав, то малопомітно. Старий несподівано з’явився серед дітей і раптом щедро так замахнувшись уперіщив пса своєю палицею. Запанувала німа сцена, всі заціпеніли, навіть пес лишень сильніше притисся до землі. А сухорлявенький дідусь замахнувся і вдарив удруге, почулося скавчання. Замахнувся і вдарив утретє. Та цей удар прийшовся по Лесикові, той просто закрив собою пса. Тепер уже заціпенів старий, та через секунду, зиркнувши на вчительок, задер підборіддя, розвернувся, схопив за руку онука й потягнув його геть зі шкільного двору, хоча Сергійко і горлав, що мусить забрати портфеля. Тут уже підбігли дорослі, підняли Леся, ойкали і крутили його на всі боки. Та малий відбувся легко, тільки червоною пасамугою на плечі.
–	Ти навіщо таке зробив?! Ти ж міг постраждати!
–	Вибачте, я не подумав, – сказав Лесь і посміхнувся.
Ця посмішка запам’яталася Жеці назавжди. Лесь, може, й вибачався, але дивився на вчительок, як дорослий дивиться на дітей, намагаючись їх заспокоїти.
Цей випадок переслідував Жеку дуже довго. Хлопець важко мучився питанням: «Чому не він, чому ВІН не встиг?» Ні, він, звісно, зробив би все інакше, він вирвав би палицю в цього діда й надубасив би йому по шиї! Але чому він не встиг?! Чому так і стояв стовпом?! Жеку мучив нестерпний сором. Закінчилося все по-дурному. Він побився із Сергійком. І то була перша його несамовита бійка, після якої викликали татка, влаштовували довгі й нудні з’ясунки в класі, а Жека остаточно отримав репутацію «психованого» і замкнувся в собі.
Жека все чекав якогось особливого випадку, щоб подружитися з Лесем. Уявляв якусь там зграю бандитів, з якими вони б’ються спина до спини чи щось таке. Але випадок ніяк не підвертався. Усе ж бо сталося значно простіше й буденніше. Варто було просто заговорити. Якось Жека помітив, що Лесь, який зазвичай після школи йшов на музику, стоїть, розглядаючи хмари, й підійшов.
–	У тебе що, сьогодні немає музики?
–	Є, просто я не певен, що хочу йти.
–	Ти класно грав на концерті. 
(Був такий у школі на 8 березня).
–	Можливо, але мені тепер більше подобається слухати.
–	То ходімо щось покажу.
Жека завів тоді Леся на самісінький верх недобудованої багатоповерхівки. Він часто туди лазив, насолоджуючись відчуттям небезпеки й свободи. Лесю сподобалося. І це стало їхнім таємним захопленням. Вибирали будівництво, вели розвідку, розшукували лазівки й обов’язково піднімалися на горішній поверх, чим вище, тим краще.
Повертаючись до шкільних справ, слід зазначити, і це дійсно всі помітили, що завдяки дружбі з Лесем Жека поступово став спокійнішим та адекватнішим, трохи поліпшилися оцінки. Тож завдяки й цьому, а не тільки батьковим грошам, йому вдалося перейти до старших класів. Хоча, правду кажучи, все одно лишався найгіршим у класі учнем. А Лесь – найкращим.

***
Випадок у школі мав таке продовження, що з Леся почали насміхатися, переважно хлопці (дівчаток пробивало на жалість). Дражнили певний час, та це сходило нанівець пропорційно збільшенню саден на Жекових кулаках. Леся ж це, здається, нітрохи не зачіпало. А насправді він був надто занурений у власний клопіт. 
Сталося рідкісне явище, такого Лесь узагалі раніше не пам’ятав – прийшов лист від бабці Орисі. Зазвичай вона листів не писала. Тітка Валя мала мобільний і дзвонила їм часом, коли відвідувала доньку чи село з покриттям мережі.
А написала бабуся таке: брат-мольфар Гнат наказав їй передати, що чекає свого небожа в других, її онука Леся, до себе на Різдво. І ще додала: не переказати цього вона не може, бо вийде всім лихо (яке, не уточнювала), але від себе просить Лесика нікуди не їхати і клятого Гната не слухати.
Лист наробив родинного ґвалту чимало, звісно, з боку матусі.
Лесь не знав, що й думати, і схилявся ну хоча б розповісти Жеці, бо відчував – не здужає далі тримати все те у собі.
Аж тут усе поміняв несподіваний приїзд тітки Валі. Двадцятого грудня дзвінком вона повідомила, що вже на вокзалі, а вранці буде в Києві. Коли ж приїхала, розказала, що до брата її просто силою погнала мати, бо, каже, написати доладно не вміє, а телефону не довіряє. Мовляв, хай дочка перекаже їм, щоб Лесика нікуди, не дай боже, не відпускали. Від себе додала: то вперше, відколи пам’ятає, мольфар прийшов до них сам, приніс ліки й одне сказав – чекає Орисиного внука на Різдво. Мати місця не знаходить, усе себе винуватить, що сина до мольфара посилала, що то вона не вберегла онука.
Проте в тітчиних словах, та й у всій поведінці аж такої занепокоєности, як у її матері, не вчувалося. Лесю дуже кортіло розпитати її наодинці, але нагоди не випадало. Тітка Валя збиралася другого ж дня вертатися, казала, що боїться надовго матір саму лишати, та й із квитками перед святами завжди важко.
Лесь прововтузився цілу ніч і зрозумів – край. Більше цієї невідомости й напруги він не витримає, навіть до Різдва. Поклав до шкільного наплічника замість книжок трохи одягу, забрав усі свої заощадження від кишенькових грошей, відкладені на святкові веселощі, й уранці, попрощавшись із тіткою, пішов наче до школи.
Сховавшись за рогом, дочекався, коли вийшли мати й тітка. Простежив за ними до метро, де ті попрощалися. Лесь не сумнівався, спостерігаючи за ними здаля, – матуся ще раз тітку Валю заспокоювала і запевняла, що, звісно, син нікуди не поїде, тож хай не хвилюються. Лесь майнув у метро за тіткою, назирці доїхав до «Вокзальної». Все вагався, коли ж підійти. Спершу вирішив – у вагоні, але на вокзалі зрозумів, що не знає, на який потяг вона братиме квитка. Тож зібрався з духом і підійшов у черзі біля кас. Тітка, звісно, страшенно здивувалась. Але не зробила того, чого Лесь боявся найбільше. Не кинулася дзвонити його матусі. Вислухала спокійно, сказавши тільки, що коли вже їхати, то краще б послухатися й прибути, як сказано, на Різдво. Проте відмовляти не стала, попередила тільки, що до їхньої хати йому краще не потикатися, хай вже, може, після того, як у мольфара побуває; і матері про його приїзд вона покищо нічого не казатиме. А щоб відвідати вуйка Гната, то вона не бачить у тому чогось аж такого страшного, хоч матері цього й не казала, бо дуже вже та затята. А її думка, як раптом мольфар його чомусь навчати надумає чи свої секрети передасть, то це зовсім незле, і від того всім користь може бути. Проте, чого він хоче насправді, звісно, й не вгадаєш. А ще додала, як вуйко до них заходив, то, здалося їй, що був він не такий, як завжди. На запитання Леся – а який? Вона нічого не змогла пояснити, не такий і все, а може, то їй взагалі примарилося.
 Потяг рушав надвечір. Тітка Валя ще планувала купити подарунки онукам до свят, тож поїхала до центру, а Лесь вирішив лишитися. Час тягнувся нестерпно... Блукав вокзалом, періодично купуючи щось пожувати, й не тому, що хотів їсти.
Нарешті їхній поїзд. І тільки коли той рушив, Лесь подзвонив батькові і все розповів, після чого відключив телефона. Коли тітка розклала вечерю, не міг вже й дивитись на їжу. Вона й не наполягала, і взагалі говорила мало, хібащо кілька слів про погоду.
Лесь зрозумів, що тітка таки добряче схожа з його батьком, хоча, звісно, у своєму жіночому варіанті. Думати про це вже не було сил, і він провалився в сон.
Далі Лесь почувався ніби тітчиним хвостиком. Та сама ходила по квитки на електричку, сама домовлялася про автівку, сама за все заплатила. Потім, залишивши речі у знайомих чи то далеких родичів на селі, провела його далеченько тією самою безлюдною дорогою понад річкою, якою вони мандрували влітку з татом. І тільки біля сходу на мольфарову гору попрощалася. Що найбільше турбувало тітку – чи видереться він на гору, бо чимало снігу лежало. Проте, на їхній спільний подив, обриси нетоптаної та неходженої стежки виразно виднілися під снігом, наче на неї той сніг падав утричі менше, ніж навколо. Тітка дивувалася недовго, стенула плечима й тільки сказала, наче до себе:
–	Ну, то ж він подбав.
Потому побажала Лесеві «триматися», тричі перехрестила, та й пішла назад. Вже ледь помітно сутеніло, коли він почав підніматися вгору. Хоча на стежці снігу й було менше, це тільки допомагало її не втратити, але рух майже не полегшувало. Тож Лесь вибивався із сил, прокладаючи собі шлях і провалюючись часом майже по коліна. Якщо спочатку сподівався, що підніметься ще завидна, то хутко розпрощався з цією надією. Видерся на гору весь мокрий вже за цілковитої темряви, просто раптом  усвідомив, що навколо немає дерев, а попереду, на тлі лише трохи світлішого неба, невиразно бовваніли обриси хати. Та в ній не світилося, наче тут і не жив ніхто, й уже давно. Ні притоптаного снігу біля порогу, ні запаху життя, нічого.
–	Ну от, припхався, – подумав уголос Лесь. 
Головне, й звинувачувати нікого, казали ж йому – на Різдво. І що тепер робити? Але щоб повертатися, зараз не могло бути й мови. Лесь доплентався до дверей, штовхнув їх – як і сподівався, були незамкнені. 
Негнучкими пальцями видобув із кишені мобілку, став собі підсвічувати. Побачив піч і дрова біля неї, навіть тріски на розпал, акуратно складені поряд, на них сірники. Після чималих старань і страждань, переважно через задубілі неслухняні руки, розвів таки вогонь. Почав грітися. Помалу та неухильно тепло вогню накопичувалося всередині, розганяло кров, от уже й тіло геть слухняне, та й у хаті вже тепліше, ніж надворі. Тоді почав роззиратися з відчуттям, що життя налагоджується. Поліпшила настрій і згадка про вечерю, дбайливо спаковану тіткою до його наплічника; тільки тепер він відчував справжній голод. 
На ліжку куйовдилася купа ліжників та овечих шкур. Здається, ночувати буде цілком комфортно. Лесик підкинув іще дров і з насолодою стягнув із себе верхню одежу, а коли помітив у кутку м’яке хутряне домашнє взуття, то ще й роззувся й прилаштував усе сушитися. Почав їсти. 
Що робитиме завтра, про таке якось не думалося, й він сказав собі, що вирішить це зранку, а зараз краще лягти. Потягнув до себе ліжники й з несподіванки похолов. Під тими ліжниками й шкурами хтось був. Лесь захлинувся власним криком, коли побачив тіло старезного, висохлого, як старий корінь, діда. З переляку всі думки наче поховалися по кутках мозку. Витягуючи їх за куці хвостики, Лесь здобував одну, безглуздішу за іншу.
«Йому принесли хворого, і той помер?»
«Мольфар його вбив?»
«Може, це його батько чи дід?»
Аж тут старече обличчя ожило і «мрець» розплющив очі. Лесеві стало зовсім погано, бо він ті очі впізнав. Ні з чим не сплутати й не забути знайомі жарини, які бачив тоді в лісі над потоком. Ті самі, що обпекли його потім біля порогу цієї хатини.
–	Вже тут. Хоч я казав на Різдво… Не дав підготуватися..., – голос був ледве чутний, хрипкий, але твердий. – Та про мене, скільки не готуйсь, а все готовим не будеш.
–	Готовим до чого? – Лесь ледве почув себе.
–	Готовим не вбити тебе! – Й очі мольфара гнівно спалахнули.
Неймовірним зусиллям Лесь утримав власні ноги, налаштовані задкувати.
–	Стоїш… – звук нагадував шипіння гадюки, проте старечий рот сіпнувся, натякаючи на усмішку. –  Відпружся, не маю вже такого бажання… Ще й перевірити тебе треба… – слова з натугою проштовхувалися крізь його пошерхлі, наче заіржавілі від довгого невикористання губи. – Кажи, цієї зими щось дивне для себе відчував чи бачив? Сни там, чи що траплялося?
Лесів погляд немов ланцюгами прикувало до очей мольфара. Якби й захотів відвести, то зась. Проте йому не кортіло. Поволі розтулив пересохлого рота, намагаючись вимовити щось у відповідь.
–	А, не марнуй мого часу, – сказав мольфар з відчутним роздратуванням, відвертаючись, – вже й так бачу, немає помилки, ти Їй снишся.
–	Очі снилися, як вона дивиться, – все ж вимовив Лесь, через силу вичавлюючи з себе кожне слово.
–	«Дивиться», – скривився Гнат. – Вона не тільки дивитися може…
–	А чому ви такий, що з вами сталося? – насмілився й собі запитати Лесь.
–	Бо мене у ЇЇ снах більше немає, – на диво спокійно відповів мольфар. – Візьми чогось, намости мені під спину, щоб сидів, – вже якось зовсім буденно додав він.
Лесь швидко назбирав, що під руки трапило – подушки, складені ліжники – й підклав старому під спину, обережно його підвівши.
Гнат ніби пригасив той вогонь, що тримав у собі, примружив повіки і вже скидався на звичайного старезного діда. Запала тиша, тільки дрова потріскували.
Питання зчиняли таку тисняву в Лесевій голові, таку штовханину, що жодне не могло покищо вирватися назовні.
Старий знову глянув на Леся, вже зовсім нормальним, десь трохи насмішкуватим поглядом.
–	І що тепер з вами буде? Ви мене чогось навчите? А хто така Вона? – нарешті прорвало Леся.
Мольфарова щока наче дратівливо сіпнулася, й Лесь затнувся, відчуваючи, що втратив мову. Це його, щоправда, не злякало, а допомогло себе опанувати.
Гнат заговорив розмірено й трохи знуджено, наче розтовкмачував бовдуру-першокласнику, що є два додати два.
–	Вона має багато імен. Можеш називати мавкою чи духом лісу, а можна й богинею землі, бо не знаю таких природних сил, щоб Їй не корилися. Я тепер засну й засохну, як старе дерево. Вона зараз спить і наснився Їй ти. Тобто тебе покохала й чекає відповідного.
Останні слова, а конче їхня невідворотна остаточність, збурили в Лесеві протест. Із відчуттям, ніби розриває цупку тканину, він повернув собі мову.
–	Покохала!? Чекає відповідного!? А якщо я не зможу, не захочу!?
–	То твій вибір. Ні, то й ні. Вона засмутиться.
–	Просто засмутиться і все?
–	Просто… Не хтів би я жити в цьому світі, коли Вона засмучена. – Гнат хмикнув, і вперше риска його по-старечому безгубого, засохлого рота поламалася чимось схожим на усміх. – Та я ж і не буду.
–	І що тоді?
–	Хто зна? У найгіршому випадку, все, що живе тут, згине… – і старий знову криво посміхнувся.
Єдина думка – «це, напевне, такий жарт!?» – зависла в мозку.
–	А ти що, вже маєш любку?
Лесь іще не прийшов до тями.
–	Питаю, чи кохаєш кого? – підвищив голос Гнат.
–	Ні…  
–	Ну, то тобі пощастило більше, ніж мені.
–	Ви…
–	Я свій вибір зробив давно, – перебив його мольфар. – Про це немає чого теревенити. Тепер твоя черга.
Запала довга тиша.
–	Я мушу тепер жити тут? – Лесь досі не міг зібратися з думками.
–	А цур тобі! Ще чого! – розсердився старий. – Усе життя мріяв, щоб якийсь шмаркач у моїй хаті порався. Як підеш звідси, мусиш усе запалити! Хоча, як колись схочеш…, – голос його пом’якшав. – Тільки тобі дозволю на цій кичері оселитися. Але то не скоро буде.
–	І що мені робити?
–	Що хочеш, те й роби (Лесеві ця порада була дуже знайома), як жив, так і живи. Все саме прийде, а там уже твій вибір, і ніхто його за тебе не зробить.
–  Це не вибір, а якийсь шантаж! А що, виходить, Вона вас зрадила? – в Лесевому голосі проривалася злість.
–	Тьху, яке ж ти ще дурне! Та, що мене кохала, і яку я кохав, заснула назавжди. Прокидається Вона завжди іншою, – старий замовк і знову заплющив очі.
Леся раптом огорнула непоборна втома, і розум і тіло твердили про те, який він нестерпно виснажений.
«Мені треба про все подумати, зараз тільки ляжу і про все подумаю», – крутилося в голові. Кинув на долівку щось зі шкур чи ковдр, опустився на них і провалився в темряву.
Наснилися йому гори – такими, як бачив їх улітку. Сизувато-зеленими, важкими хвилями вони гойдали, занурюючи часом у зелений присмерковий туман. Лесь тонув у ньому й відчайдушно борсався в боротьбі за ковток повітря, коли відчув на своїй руці чужу й сильну руку. Вона увірвалася до сну, руйнуючи його правду своєю. Лесь майже прокинувся, але якась сила не пустила зовсім виринути на поверхню, а розчинила його у спокійній, глибокій та тихій, як молитва, темряві. Там він і пробув у спокої аж до ранку.
Коли розплющив очі, за малесенькими віконцями висів похмурий день. Важкі сірі хмари облягали небо. Витяг із наплічника пляшку води й напився. Увесь вчорашній день, а конче нічна розмова, повернулися до Лесевої свідомости й причавили його такою каменюкою на серці, що знову заплющив очі й стиснув зубами кут подушки. «Щур у пастці», – сказав собі подумки. Хоча який там щур, він мишеня у пастці, іграшка в невідомо чиїх руках.
З ліжка господаря хати не долинало ні звуку. Полежавши ще трохи, зрозумів, іграшка ти там чи ні, а рухатися, щось робити, доведеться самому.
Піднявся тихенько. В хаті знову було дуже холодно. Взяв свою ковдру, щоб укрити діда, й зазирнув на ліжко. 
Вчора й не помітив того, що дід лежав «при повному параді» – у святковому гуцульському вбранні. І з одного погляду було очевидно – ні вкривати, ні будити його немає потреби. Мольфар був, як і казав учора, зовсім сухий. Чисто тобі мумія чи святі лаврські мощі, проте значно гарніший. На обличчі читалася кожна риса, вираз мав гордий та величний. 
«Якби я сказав кому, що лиш кілька годин тому розмовляв із «оцим», то, як мінімум, укололи б заспокійливе», – подумав, тамуючи нервовий сміх.
–	Гордий… – прорізався Лесів голос, у ньому закипала злість. – Сам утік, – стиснув мимоволі кулаки, – а мені що робити?!
Врізав щосили кулаком об стіну.
Потім, притиснувши до губ подряпані пальці, постояв кілька хвилин, шукаючи спокою. Тоді взувся, зодягнувся, взяв наплічника, проходячи повз стола, побачив глиняну миску, повну суші: яблука, грушки, а ще вишні та сливи. Сунув до кишені кілька жмень. Картинкою сплив спогад – уночі стіл стояв порожній. Лесем володіла якась життєдайна злість і холодна рішучість.
За дверима – біла полонина. Мабуть, за ніч випало ще снігу, бо жодного вчорашнього сліду не побачив, та й натяку на стежку теж. Не дуже впевнено рушив уперед, намагаючись пригадати, з якого краю лісу він виходив учора – здається, стежка не вела прямо до дверей , а якось під кутом. Але далеко пройти йому не вдалося. Десь узявся рвійний вітер, закрутив довкола нього цілу хуртовину, забиваючи дихання й засліплюючи очі.
–	За-па-ли… – почувся Лесеві у свисті вітру тихий голос.
«Мусиш усе запалити», – згадав він Гнатові слова.
–	Та досить уже, годі, гаразд! – розсердився Лесь, затуляючись від дошкульної хурделиці.
Раптово вітер десь подівся, й Лесь повернув назад. Увалився до хати страшенно злий.
–	Що палити? Як палити? Зараза…
Підійшов до печі, сірників, якими користувався вчора, не знайшов. Серед попелу, що його поворушив, жевріла лишень одна малесенька жарина, й ні клаптика паперу чи газети довкола. Тоді, наче підштовхнутий кимось, Лесь узяв її щипцями, підійшов до ліжка й зі словами «сам пали!», поклав у складені руки мольфара.
Тієї ж миті палахнув такий сильний і радісний вогонь, якого Лесикові ще бачити не доводилося. Наче всі мольфарові сили вийшли назовні звільнені й затанцювали довкола. Вже палало все ліжко, вогонь швидко й міцно вхопився за стіни, й при цьому майже не було диму. Лишалося тільки скоренько вискочити за двері.
Не оглядаючись, Лесь пішов власними слідами й зупинився лишень перед нечіпаним снігом. Тоді озирнувся й кілька хвилин дивився на хату. Видовище було пекельно крас-си-и-ве-нне… І приносило Лесеві якусь дивну втіху. Намилувавшись досхочу, вирішив, що час рухатися. Невпевнено повернувся до засніженого простору й побачив – з того самого місця, де закінчувалися його сліди, тягнеться ланцюжок маленьких круглих, ледь заглиблених, відбитків. «Неначе котячі», – вирішив Лесь. Не вагаючись, пішов по них. Сліди завертали вбік та вивели до іншого, не до того, куди він прямував на початку, кутка лісу.
І вели далі поміж деревами, там де тільки око найдосвідченішого горянина побачило б обриси стежки. Лесь, вкладаючи всі сили в рух глибоким снігом, мав геть порожню голову. Ось нарешті й дорога в долині. Котячі сліди зникли. Прямуючи до села, він із кожним кроком сповнювався розумінням, що йти до бабці й тітки, щось там розповідати чи відповідати на запитання психічно не здужає. Рушив до сільського центру та мало не замерз на льодяк на зупинці маршруток, коли його, зрештою, підібрало подорожнє авто. Й насилу можна уявити Лесів стан, якщо він був довезений до самого вокзалу в Чернівцях і ще й туманно пригадував, що квитка купував собі не сам.
Реальність повернулася до Леся вже в потягу на Київ. Там відпочив і навіть виспався.
«Живи як жив», – згадувалися слова старого Гната. Ну, це можна. Зрештою, що такого сталося? – переконував себе Лесь. З найгіршого попереду – нотації та причитання матусі з приводу його непослуху. А те, що в майбутньому на нього чекали якісь явно нетривіальні події – не так лякало, як, радше, хвилювало,  ставало солодко-млосно, стискалося серце. Потреба нарешті виговоритися, з кимось поділитися просто душила. Поїзд прибував о дев’ятій тридцять. Рівно о дев’ятій двадцять Лесь увімкнув телефона й набрав Жеку, хоч і не сумнівався, що той відповість на дзвінок і під час уроку. Сказав, що хотів би стрітися. Жека погодився й запропонував одразу їхати до нього. Батько, звісно ж, на роботі, їм ніхто не заважатиме.
Лиш сидячи на теплій кухні, Лесь зрозумів, який він голодний. На щастя, в холодильнику нічого не бракувало. Жека відкоркував їм по пиву й, потягуючи його мовчки, дивився, як друг наминає все підряд. Потім Лесь розповідав. Не так щоб геть усе. Нічого про загадкову Мавку чи Богиню, якій він призначений, наче агнець на заклання, Лесь не сказав. Окрім же цього, все в деталях і подробицях. Виходило так, що двоюрідний дід-мольфар викликав його до себе перед тим, як померти й сказав, що він його спадкоємець і наступник. Жека повірив спокійно й одразу. Жодної тіні сумніву чи недовіри не промайнуло в його очах.
–	Отакої… Значить, ти тепер мольфар. Круто! Але що, так нічому й не навчив?
–	Ні, сказав «саме прийде».
–	Ну, то без сумніву, я ж добре пам’ятаю оце… – і Жека показав свою руку з тонесеньким шрамом через усю долоню. – Але ж міг би там якісь книги чи амулети передати, а то якось дивно, чого й кликав, якщо «все саме прийде». Давай погуглимо про мольфарів.
–	А-а-а..., – Лесь махнув рукою. – Я ще після літа шукав – нічого цікавого, тобто корисного, ну там про мольфи всякі прочитав, це щось таке, як ти кажеш – амулети. Але в нього нічого схожого навіть не бачив. До того ж, там було написано, що їх собі кожен мольфар сам робить.
–	Я-я-ясно… – протягнув Жека.
–	Взагалі, це якісь діди з чорними котами на руках!
–	Чорний кіт! Класика! Може, й собі заведеш? – реготнув Жека.
–	А пішов ти! – огризнувся Лесь і також засміявся.
Сміявся значно довше, ніж того заслуговував жарт. Жека підтримував. І ось тепер Лесь нарешті відчув справжнє полегшення.
І вдома все пішло якось простіше, ніж уявляв. Матуся, звісно, чекала з розгнівано-ображеним виглядом, та перш ніж устигла засипати сина докорами, Лесь підійшов та обійняв її, потім зробив те, що раптом захотілося – поцілував у щоку.
–	Вибач мені, будь ласка, що змусив хвилюватися.
Мама, котра вже й забула, що син може бути лагідним, відповіла сльозами й поривчастими обіймами.
–	Я обіцяю, – продовжив Лесь, – що завжди слухатиму твої поради, а ти обіцяй зрозуміти, що рішення я завжди прийматиму сам. 
Мама нічого не казала, вона плакала. Насправді Лесь не був певен, що вона все почула, і вже ж напевне не сумнівався – мало в чому зможе вона змінитися, але для нього протистояння скінчилось.

**
Чекання снів – то марна річ. 
Та все ж… «Сонце вставало таке розважливо-спокійне, ще й дбайливо причепурене доречними хмарками. А вітер мовчав. Було в цій мовчанці щось недомовлене, напружливе… Тиша, немов би в вікні тайфуну»…

**
За тиждень розпочалися зимові канікули. Лесь, як завжди, потішив маму відмінними оцінками. Таке враження, що та частина мозку, яка відповідала за навчання, працювала в Леся автономно від його особистости з її проблемами. На канікулах здебільшого пропадав із Жекою. Той серйозно взявся до перевірки Лесевих можливих екстрасенсорних здібностей. Наодинці Лесь також тихцем брався до цього, проте без жодних результатів. Між іншим, з’ясував, що сам собі кров зупинити не може. Дрібний поріз на Жекові теж не піддався, не гоївся. Пропозицію ж зробити більший, як тоді в класі, Лесь категорично відкинув.
–	Ще одне слово про таке, й будеш проводити свої досліди наодинці!
Жека здався.
Обсміяна котяча тема раптом повернулася після Різдва. Проходячи підземним переходом, Лесь частенько бачив тітоньку, що торгувала кошенятами. 
Треба сказати, він завжди був спокійний щодо тварин. Дитиною ніколи не просив у батьків песика чи котика. Ні хом’ячків, ні рибок – нічого такого в їхньому домі не водилося. Якось не тому, що мама й авжеж не тато були категоричними противниками живности, а просто не виникало подібної теми.
А тут, проходячи повз картонну коробку в переході, Лесь почув якесь особливе – можливо, тільки для нього – ніжне м’явкання. І не втримав цікавости – зазирнув. Там серед різномастих кошенят, що спали, сиділо й нявчало до нього чисто білесеньке, без жодних плямок кошенятко.
Тітонька одразу вхопилася за Лесів інтерес і почала агітацію. Він її не слухав, але й не відходив. Зринули в пам’яті їхні розмови з Жекою, який упевнено переконував, і Лесь був із ним, мабуть, згоден, що йому потрібно дослухатися своєї інтуїції, орієнтуватись на бажання, менше обмірковувати. Й ось тепер відчував сильну потребу взяти це звіря до рук. Узяв. Кошеняті теж вочевидь сподобалося. Садити назад не мав жодного бажання… Тож довелося заплатити тітці грошей, добре, вона недорого просила, й Лесь пішов далі, надзвичайно собою здивований.
Прийшов додому, налив кошеняті молока, проте воно не пило, а коли спустив із рук, знову занявчало. Лесь дуже непевно уявляв, що взагалі треба з ним робити. Зрештою, згорнув кубельце зі свого шарфа, поклав кошеня туди й потримав зверху руку, доки не заснуло. 
Вони домовлялися стрітися з Жекою, сходити кудись, і Лесь пішов. Звісно, розповів другові про своє придбання. Жека не сміявся і схвалив те, що, як він сказав, Лесь «дослухався свого внутрішнього голосу».
–	Тільки чому ти вибрав біле?
–	Та я не вибирав, – сказав Лесь.
Коли повернувся додому, кошеня все ще спало. Батьки гостювали в друзів, куди мама тягла й Леся, та він відмовився. Повернутися мали пізно, то вирішив – скаже їм завтра. Та на ранок виявилося – розповідати вже нічого. Кошеня так само лежало, згорнувшись клубочком, але зовсім холодне.
Чому? Що й навіщо це було? Оце така в нього інтуїція? Не сказати б, що переживав сильне горе, бо ще нічого не встиг відчути до цього кошеняти, швидше, велике розчарування.
Ще до того, як прокинулися батьки, виніс його і так у своєму шарфі й поховав на схилі біля будинку. Добре, що почалася відлига.

**
Чекання не додасть сну сенсу. 
Але… «Цей світанок видався імператорськи розкішним, та надміром барв ніби змагався з фантазіями божевільних. Вітер здійняв голову і, наче прислухаючись, облетів кілька разів довкола, нервово й напружено посвистуючи над вухом…»

**
Від того випадку минув десь тиждень, вже почалося навчання в школі. Й от із перших кроків у тому ж підземному переході Леся охопило відчуття, наче потрапив до минулого. Ще здалеку почув знайоме м’явкання з тої ж коробки. Мов загіпнотизований, підійшов і зазирнув. Там знову копошилося зо п’ять кошенят, але бачив Лесь тільки одне – біленьке, й чув тільки його ніжне м’явкання. Тітонька наче й не пізнала, знову заторохкотіла, які всі кошенята чисті, здорові, яку вони приносять удачу. Лесь стояв розгублений. Бажання було таким, як і першого разу, та він уже не міг не думати. Але й просто піти собі далі також не міг. Постоявши трохи в повній прострації, знову витягнув двадцятку… Та цього разу поїхав зі своїм придбанням не додому, а до найближчої ветлікарні, про яку розпитав у продавчині кошенят. Відстоявши невеличку чергу, зрештою дізнався, що його кошеня цілком здорове, але ще дуже мале.
–	Такі продавці зазвичай їх зарано від кішки забирають, – сказала авторитетна літня ветлікарка. – Цій кішечці ще й місяця немає. Потрібен особливий догляд. 
Але й з «особливим доглядом» результати не радували. Минуло три дні, а кішечка переважно спала, все менше їла й виглядала дедалі слабшою. На четвертий день, повернувшись зі школи, Лесь ніде її не знайшов. Позаглядав ускрізь, куди вистачило фантазії, киць-кицькав, мабуть, із годину. Імени їй, до речі, ще не придумав. Увечері розпитав батьків, які вже, звісно, знали про нову співмешканку. Результату – нуль. Лесю хотілося завити.
–	Все! Навіть тим переходом більше не ходитиму! – вирішив спересердя.

**
Сон сам чекає нетерпляче нас…
«Він навіть не запам’ятав, яким було сонце, бо вітер, наче ледь дочекавшись його, замалим не збив із ніг. Так багато хотів сказати, що годі намагатися зрозуміти хоч щось…»

**
І от за три дні, повертаючись зі школи, побачив її у своєму під’їзді. Це напевне була вона, Лесь не сумнівався. Лежала, скрутившись на сходах, а біля неї сидів дорослий чорний кіт. Лесь ось так не розумівся на котячих статях, але чомусь одразу вирішив – кіт. Підняв свою білявочку, відчинив двері, кіт за ним. Спробував не пустити ногою – марно, кіт, не звертаючи уваги на Леся, прослизнув до помешкання. Серце стукнуло передчуттям, і Лесь покірно замкнув двері та пішов за котом, що по-хазяйськи попрямував на кухню, де почав тертися біля холодильника. Лесь вийняв пакетика зі спеціальною їжею для кошенят, знайшов уже прибрану геть мисочку й поставив перед ними.
Кіт понюхав, щось там лизнув, чхнув, і тоді Лесева кішечка почала й собі потроху їсти. Котяра тим часом оглядав кухню. Лесь терпляче чекав продовження. Все ретельно оглянувши, кіт, так само впевнено, рушив коридором до Лесевої кімнати. Кішечка на той час уже наїлася й занявчала, просячись на руки. Лесь узяв її й пішов за котом.
Зайшов до кімнати й чомусь навіть не здивувався, просто серце тудухнуло так, що віддалося в вухах. У кріслі сидів чорнявий худорлявий хлопець років двадцяти п’яти й уважно його розглядав. Лесь присів на диван, не зводячи очей з незнайомця. Чорні джинси, чорна водолазка під, звісно, також чорною шкіряною курткою, вольове обличчя і зверхній погляд – того, хто сидів у кріслі, можна було б назвати крутим хлопцем, але було в ньому й щось химерне та невизначене. Лесь не сумнівався – перед ним той самий кіт. 
Трохи помовчали.
–	Я таки вирішив утрутитись, – голос мав приємний, низький та оксамитовий, як котяче хутро. – Бо ця молода дурепа (Лесь зрозумів, про кого йдеться й накрив кішечку рукою.) вже два життя змарнувала й зупинятися не збирається. Без мене у вас жодних шансів. Ти слабкий, вона новачок. Та ще парочка.
Лесь вирішив не ображатися, бо дуже скидалося на правду.
–	Хто ти?... – запнувся. – Хто ви?
–	Я кіт, вона теж. Гадав, ти помітив, – зелені очі дивилися пильно й насмішкувато. 
«Спокійно, – сказав собі Лесь, – я просто невдало сформулював запитання».
–	Звати мене Чорт, – продовжував незнайомець. –  Запам’ятай, ім’я походить від мого кольору й будь-які інші асоціації, попереджаю одразу, абсолютно безглузді. Тебе я знаю. Я був напарником Гната.
–	Я тебе там не бачив.
–	А чого б я мав показуватися?
Під цим поглядом Лесь почувався, наче на іспиті, та він не звик на іспитах надто нервуватися.
–	То стривай, – пригадав сліди на снігу, – це ти допоміг мені зійти з гори?
–	Просто нам було по дорозі. Я теж ішов звідтіля. Отримав свій спадок і тепер вільний бути, де захочу.
–	Спадок? Який?
–	Хух, ну що ж, нема на те ради, треба починати лекцію.
Лесь зціпив зуби. Ця Чортова зверхність була виразною і дошкульною.
–	Кіт допомагає мольфарові. Ну й, звісно ж, не будь-який кіт. Є, так би мовити, «особлива порода». Провідники світової енергії, коротко – сили. Нами вона проходить, але ми не можемо затримати її в собі. Коли об’єднуємося з мольфаром, то в багато разів збільшуємо його здатність сприймати силу. Вона наповнює його, а тоді й нас. Ну як з’єднані посудини, ти ж це, мабуть, проходив із фізики. Ми посудина проточна, мольфар ні. Об’єднавшись із ним, теж набуваємо сили. Коли мольфар помирає, то він нас наче запечатує, і сила лишається з нами. Оце я й назвав «спадком», хоча то тільки моя, тобто притаманна лиш мені, сила.
–	А ти можеш бути провідником для когось іншого?
–	Виходячи з вищесказаного, очевидно, що вже ні. Повторюю ще раз, – смарагдові очі сяйнули яскравіше, – тепер я нарешті ні від кого не залежу, можу йти, куди схочу… Ну ти знаєш, не буду казати банальностей. Свого провідника, як ти міг би здогадатися, тримаєш на колінах. І вона через тебе життя одне за одним втрачає, наче їх не всього дев’ять. А іншого, чуйнішого, партнера пошукати собі не хоче. Така вперта, – останні слова Чорт вимовив майже лагідно.
–	А що я маю робити? Я ж нічого про це не знаю, будь ласка, навчи!
–	Взагалі-то все дуже просто. І найтупіший на твоєму місці зміг би. Треба тільки бути весь час із нею. За місяць, а то й менше, вона б набралася сил для самостійного існування. Але ж ти занадто занурений у своє безглузде людське життя. Доведеться мені побути з нею, коли тебе немає поруч. Вона не слабшатиме й не помре, хоча, звісно, процес вашого, так би мовити, «налаштування одне на одного» йтиме повільніше.
–	І як ти це уявляєш? Ти що, житимеш у мене?
–	Розслабся, в котячій подобі, звісно. Доведеться тобі деякий час подбати про двох котів. До речі, оте консервоване лайно з пакетиків я не їстиму. А тепер про тебе – ти слабак і при цьому забагато патякаєш…
–	Ну знаєш, я, звісно, вдячний за твою допомогу, але й від твоєї чемности не відмовився б, – перебив його, не витримавши нарешті, Лесь.
Чорт дуже по-котячому фиркнув. 
На перший погляд, у його зовнішності не було нічого котячого. Видовжене трикутне обличчя з виразними вилицями, тонкий ніс із невеличкою горбинкою, великий рот. Ну хіба що очі нагадували, й не тільки тому, що зелені, а й виразною відповідною формою. Та головне – цей неперевершено зверхній вираз, що й дратував, і зачаровував одночасно. Тільки в котів Лесь бачив щось подібне. Подумавши, вирішив, що така поведінка притаманна його котячій природі, тож не варто сприймати це, як особисте.
Скільки ще питань він мав! І тільки-но набрав повітря й розкрив рота, як Чорт, демонстративно позіхнувши прямо йому в обличчя, невловимо для ока перетворився знову на кота й, згорнувшись на кріслі спиною до Леся, спокійно заснув.
–	Бісів Чорт, – сказав Лесь і не втримав усмішки, так химерно це пролунало.
Нічого кращого, як і собі лягти на диван, на думку не спало, тож, узявши книжку і вмостивши біля себе кішечку, почав читати…
Розбудили його тихі, але зовсім некотячі кроки. За вікном і в кімнаті панували вже глибокі сутінки. Чорт стояв біля полиць і гортав якусь книжку. Лесь увімкнув настільну лампу. Чорт повернувся до нього, примружуючи очі. У нього в руках Лесь помітив збірку «Зірки східної поезії».
–	То ми зупинилися на тому, – незворушно, наче після секундної павзи, продовжив він, закриваючи книжку, – що ти ще й близько мольфаром не став, а вже й язика розпустив. Від сьогодні затям, про те, що з тобою відбувається, ніхто знати не повинен.
–	А ти не забагато на себе часом береш? Я казав тільки Жеці, й він мій друг, а ти мені хто? – Лесю набридло стримуватися.
Чорт зітхнув, звівши очі догори, усім своїм виглядом промовляючи: «І за що мені це?»
–	Якщо не готовий мене слухати, то краще вже я..., – вимовляючи ці слова, Чорт почав демонстративно повільну трансформацію. З’явилися вуха, хвіст.
–	Ну гаразд, гаразд, – здався Лесь, – поясни тільки.
–	Це збереже твого друга. Результати, якщо вони, звісно, будуть, демонструй, кому схочеш, коли готовий мати клопіт. А от процес… Будь-яке втручання, навіть чужої думки, несе великий ризик як для тебе, так і для того, хто думає. Простіше кажучи, все може закінчитися психлікарнею для обох.
Лесь дивився в ці зелені очі, шукаючи підказки – вірити чи ні?
Чорт і не думав допомагати йому з вибором. І тільки хвіст, за котячою звичкою, зраджував його небайдужість.
–	Домовилися, – видушив із себе Лесь.
Чорт прибрав вуха й хвіст і недбало махнув рукою в бік кішечки.
–	До речі, як звати мою «колежанку»?
–	А… у… м…, я ще не вирішив, – винувато промимрив Лесь.
Чорт обдарував його нищівним поглядом.
–	Тоді, на противагу мені, можеш назвати Янголом чи, на модний англійський манір, Енджел. Це вийде круто символічно.
Лесь не зрозумів, чи той знущається, чи каже серйозно.
–	Гаразд, – раптом вирішив він, – буде скорочено Яна.
Чорт зиркнув, але ніяк не прокоментував. Задивився у вікно.
–	Скоро ніч, сьогодні цілком обійдетеся без мене, я маю справи. Повернуся завтра, коли ти підеш до своєї школи, – слово «школа» Чорт вимовив гидливо і вийшов до коридору.
Лесь рушив за ним, збираючись відчинити йому вхідні двері, але в коридорі вже нікого не було. Питання, «як Чорт потрапить до нього завтра?», відпало саме собою. Лесь тільки зітхнув і пішов на кухню розігрівати собі та Яні вечерю.

Наступний місяць пролетів майже непомітно й доволі одноманітно. Лесь не стомлювався тільки дивуватися своєму терпінню, яке Чорт наче твердо вирішив вичерпати до дна. Він чекав на Леся щодня після школи й вимотував до пізнього вечора, коли знову зникав у своїх невідомих справах.
Диктаторські вихватки, зверхність і зарозумілість – все ж далеко не тільки кольором Чорт відповідав своєму імені. Питання, що цікавили Леся, він переважно ігнорував. Забороняв будь-куди ходити. Змушував до безконечних «медитувань» із Яною на колінах, під час яких Лесь не відчував майже нічого, крім роздратування. Та все ж, засинаючи, як і першої ночі після знайомства з Чортом, Лесь радів – усе нарешті зрушило з мертвої точки, закінчилася тягомотна невизначеність. Все йде своїм шляхом. Куди, він покищо не уявляв, але був певен свого бажання пройти до кінця.
Окрім того радувало, що його Яна, швидко зміцнівши, росла просто на очах.
Батьки, звісно, помітили присутність іще одного кота. І цього вже мама не зрозуміла.
А Чорт, явно хизуючись, бісив Леся своїми метаморфозами й не тільки. Наприклад, показно розвалившись у кріслі та маючи людську подобу, тільки з котячими вухами, він не зводив очей з його мами, яка, прибираючи в кімнаті, все обурювалася – «навіщо Олесь притягнув ще й цього нахабного котяру», навіть кричала йому «брись», на що Чорт тільки посміхався.
–	Для рівноваги, – сказав Лесь перше, що спало на думку, а тоді замислився, чому він сказав саме так? У цьому щось було.
Дочекавшись, коли мати вийде з кімнати, дорікнув Чортові.
–	Ти ж казав, що матимеш котячу подобу.
–	А яка різниця, якщо я можу змусити її бачити це.
–	Я не хочу, щоб ти змушував її щось бачити!
–	То зупини мене! Опануй нарешті хоч якусь силу!
Чорт постійно на нього тиснув, допитувався, чи відчуває він приплив сили й таке інше. Лесь огризався, казав, що нічого не відчуває, але це було не зовсім так. Тримаючи на колінах Яну й прислухаючись до ніжного поколювання в кінчиках пальців, Лесь мав складні й дивні враження. Йому здавалося, що все навкруги набуває глибини і значення. Наче раніше він жив у пласкому світі, а тепер опинився у багатовимірному. Все довкола ставало сповненим не загадок, ні, а текстів, які він, здавалося, ось-ось прочитає. Візерунки на шпалерах, плетиво гілок за вікном, все було наповнене змістом. Саме повітря навколо напружувалося й бриніло очікуванням прекрасних звуків, сповнюючи і його передчуттям іще не ясного «розуміння». Він пробував пояснити це Чортові, але той тільки фиркнув на слово «розуміння», бо припливів сили Лесь усе ніяк не відчував, навпаки, почувався трохи стомленим від марних спроб осягнути вповні усе, що відбувалося. 

Захоплений цим процесом пізнання, він зовсім занурився в себе й навіть зі школи тепер повертався насамоті. І якось, проходячи повз знайомий з дитинства старий горіх, що ріс у сусідньому дворі, був наче магнітом притягнений візерунком кори. Він дійсно ніби читав текст, але сприймав його по-іншому, не розумом. Підняв руку й повторив візерунок, точніше, лиш один фраґмент. Потім підставив руку й на долоні затанцював маленький вогник. Лесь страшенно зрадів, цей вогник грів його долоню, але значно більше – душу. Обережно здмухнув його й повторив знову. Це нагадувало запрошення, й вогник не відмовився – радісно застрибав на долоні.
Збуджений, Лесь повернувся додому. Демонструючи нове вміння Чорту, звісно, й не чекав від нього великого захвату, але щоб так…
–	Вітаю, – протягнув той якось позірно знуджено, – зекономиш родинні гроші на сірники, хоча стривай, у вас же електроплита… Хм, тоді можеш прислужитися таткові замість запальнички…
Краєчком ока Чорт стежив за його руками, а коли вогник від Лесевої розгубленості зник, розчаровано зітхнув. Останнім часом він здавався й роздратованим, і наче трохи невпевненим водночас.
«Стривай, – осяяло Леся, – але ж він навмисне хотів мене розлютити, навіщо б це?»
Чорт підвівся й стояв тепер трохи відвернувшись, наче в глибокій задумі. Призахідне сонце косими променями рожевуватого світла потрапляло до кімнати, й на тлі вікна його постать вимальовувалася тільки темним силуетом. Лесеві раптом захотілося намалювати це, хоча ніколи раніше не мав бажання малювати людей.
Після того випадку він став уважніше приглядатися до Чорта. Медитуючи з Яною на колінах, тихцем стежив за ним з-під вій. Саме по собі це було захопливо. З обличчя Чорт, може, й не виглядав традиційним красенем, але кожен його рух позначався фантастичною граційністю, від нього важко було відвести погляд. Яким би Чорт не здавався спокійним чи навіть ліниво розслабленим, у його очах завжди світилася відсторонена, майже потойбічна готовність. Стиснута пружина, зведений курок – будь-які порівняння видавалися слабкими, немічними й безсилими передати його авру. Він був неприховано, заворожливо небезпечним. Спостерігаючи за тим, як Чорт дивиться у вечірнє небо чи гортає якусь книжку, Лесь відкрив для себе його невимовну самотність. Але не це постало справжнім відкриттям, а те, що самотність вочевидь його гнітила. Й здавалося Лесеві, що саме усвідомлення такого факту Чорта дратує найбільше.
«Йому потрібна не тільки свобода, – збагнув Лесь, – йому потрібне щось більше, може, мета…» І Чорт став раптом ближчим, можливо, Лесь подумки навіть усміхнувся такому сміливому слову, – «зрозумілішим».
Якось Лесь сидів на ліжку з Яною на колінах, намагаючись зосередитися, й не помітив, як заснув. Чорт спав на кріслі, спав він завжди котом. Коли ж Лесь прокинувся, в кімнаті вже стемніло. Навпроти нього світилася пара зелених котячих очей. Зважаючи на те місце, де їх побачив Лесь, Чорт уже був аж ніяк не котом, але зіниці мав вертикальні. «Мабуть, щоб краще бачити в темряві, – подумалося Лесеві, – хоча тоді мусили б бути навпаки – круглими». Уздріти такі очі серед темені й тиші – видовище не для слабконервових, та Лесь ніколи не боявся Чорта, йому таке навіть на думку не спадало. Аж раптом почув:
–	Чи ти знаєш, що вбити людину мені не важче, ніж твоїй тітці забити кроля?
Лесь помовчав, тоді сказав:
–	Але я знаю, що їй це зовсім нелегко, вона б ніколи не вбивала їх без потреби. Гадаю, ти це мав на увазі, інакше й не говорив би.
Чорт невизначено хмикнув.
Лесь потягнувся й увімкнув лампу, бо хотілося теж бодай щось бачити. Чорт сидів у кріслі, зціпивши перед собою руки. Від світла він на мить заплющив очі, а коли розкрив, вони були вже звичайні людські. Лесь подумав, що ці очі все-одно світилися б у темряві, йому навіть захотілося ще раз вимкнути світло, аби перевірити, але Чорт знову заговорив:
–	Я подумав, ти маєш знати одну річ. Той фокус із вогнем, він дійсно простенький, йому не важко навчитись, але те, що ти відкрив його сам, не перейняв, а отримав з першоджерела, так би мовити, це цікаво. Ти не безнадійний.

* * *
Після цієї розмови Лесь відчув, ніби щось наближається, якісь зміни, й це позбавляло спокою. Проте сон, що підтверджував би це передчуття, не приходив. Хвилювання дивним чином минало тільки тоді, коли, повернувшись додому й поглянувши передусім на крісло, бачив там Чорта. Вони тепер майже не розмовляли. Та Лесеві здалося, що Чорту важко, й стало його шкода, захотілося допомогти.
Через кілька днів, за яких Чорт ставав усе тихішим і замисленішим, Лесь вибрав момент, коли той збирався, як зазвичай, втекти в ніч – до речі, без колишнього ентузіазму, – і звернувся до нього.
–	Слухай, Чорте, я бачу, що ти вже думаєш скоро піти від нас назовсім, чи я помиляюся?
Чорт повернувся до нього, але мовчав.
–	Я знаю, що ти хочеш якнайшвидше стати зовсім вільним, але, будь ласка, залишися іще з нами. На скільки зможеш! Це для мене дуже важливо! – Леся дратувало, що слова виходять якимись штучними, мабуть тому, що він готував їх завчасно, а може, більше дратувало те, що готував їх без ясного розуміння, навіщо це робить.
Чорт спрямував на Леся пронизливий і до біса проникливий погляд. Та Лесь інтуїтивно й миттєво сформулював думку – «Ти мені потрібен» – і поставив її, наче бар’єр перед цим поглядом, прагнучи приховати жалість. Чорт відвів очі й знову повернувся до вікна.
–	Я нічим не зможу допомогти тобі, бо ти зовсім інший, – це прозвучало як вибачення. – Я бачив це від самого початку, я ж не сліпий, – він кивнув головою на біленьку Яну. – Але щоб настільки, щоб просто нічого спільного з тим, що я знаю, – похитав головою, – такого не чекав. Від мене тобі не буде користі… Й не було, – додав він якось через силу.
–	А Яна, ти врятував її!
–	Її… Так, можливо, але вона вже не потребує моєї підтримки.
–	Але я потребую!
Чорт знову поглянув на Леся, і в очах з’явилася тінь його звичної насмішки.
–	Загалом, ти не дуже й помиляєшся, бо такий немічний, геть не здатний себе захистити. Може статися, що моя присутність не буде зайвою. Гаразд, я обміркую, – з цими словами він зник у свою звичну вже нічну мандрівку.

* * *
Часом уночі Леся мучили кошмари. Найчастіше йому снилося, що він марно намагається випручатися з липкого павутиння, а до нього все ближче підповзає здоровенна павучиха. «Прямо, як у «Володарі перснів», подумав він спершу, а потім зрозумів особисту причину цих кошмарів. Його гнітили оті таємничі майбутні стосунки з Богинею чи Мавкою (досі не знав, як її називати). І в цих стосунках, схоже, ніхто не мав вибору. Як можливо покохати заплановано, майже примусово! Він не зможе, і що тоді? «Впевнений, що старий Гнат перебільшував.  «Загибель усього живого»! Це ж явна маячня!» А точніше, Лесь дуже хотів бути в цьому впевненим… Але головне, він нестерпно соромився цих малодушних снів. На щастя, згодом прийшло полегшення – Яна перебралася спати від його ніг на подушку, й кошмари відтоді зникли.
Яна змінювалася щодалі більше. Якось прокинувся вночі й побачив біля себе на ліжку біляву дівчинку років дванадцяти. Вона спала, згорнувшись калачиком. Лесь укрив її ковдрою й довго роздивлявся. Личко, навіть брови та вії виявилися білявими. «Цікаво, як виглядатимуть її очі», – подумав Лесь. Річ у тім, що Яна-кішка мала очі різного кольору – одне світло-жовте, «соняшне», як подумки називав його Лесь, а друге ніжно-блакитне, «небесне». Чи бувають люди з такими очима? А так ось спить ну зовсім собі звичайна миловидна дівчинка, й тільки пухнастий хвіст виказує, що перед ним та сама Яна. 
Вийшов до вбиральні, а коли повернувся, на ліжку знову лежала біленька кішечка.
Лесь того ж дня розповів про це Чорту. Позіхнувши, той сказав:
–	Усе гаразд, невдовзі вона навчиться і свідомо форму міняти, але тільки біля тебе. Ось тоді вже познайомитеся по-справжньому, поговорите. Це її третє життя, тож вона буде десь твого віку.
–	А якщо батьки побачать її у моєму ліжку!?
–	Тоді хай спить у кріслі, без тісного контакту з тобою вона покищо не зможе перетворюватися.
–	Покищо? Розкажи більше.
–	Ти був неуважний, бо я вже казав. Сила кота спочатку існує тільки біля мольфара. Міняти подобу чи проявляти інші свої здібності вона зможе наразі лиш поряд із тобою. Поступово, як міцнітиме ваш зв’язок, Яна відчуватиме тебе на дедалі більшій відстані, але все ж не надто далеко. Ось я, наприклад, мав цю «відстань контакту» близько одного кілометра. 
–	А які ще здібності ви, коти, маєте? – Чорт, здається, мав настрій поговорити, й Лесь прагнув скористатися рідкісним шансом на повну.
–	Та майже все ти вже бачив. Можемо миттєво переміщатися, але тільки в котячій подобі, й можемо перемістити з собою ще когось, але це важко. Впливаємо на свідомість, люди називають подібне гіпнозом. Деякі вміють лікувати. Ну й, звісно, читаємо людей – будь-який кіт з успіхом замінить детектор брехні, а сильні емоції – страх, агресію – можемо сприймати й на відстані, не бачачи самих людей. Здібності в усіх виражені по-своєму – в когось сильніше одне, в когось інше. До речі, в порівнянні з людьми, ми практично безсмертні. Не хворіємо й не старіємо, відповідно, так званою природною смертю не помираємо. Нас можна вбити, як будь-яку живу істоту, але маємо здатність відроджуватися дев’ять разів. А от чого ми вже напевне не маємо, то це таланту витримувати надокучливих людей, – і Чорт, знову позіхнувши, відвернувся від Леся, перетворився на кота та й заснув.
Ідею спати вночі на кріслі Яна не прийняла. Скільки Лесь її туди не вкладав, щойно лягав до ліжка, вона одразу опинялася поряд. Довелося городити складну сигналізаційну систему, яка би створювала шум, коли відчинялися двері, й цей самий шум будив би Яну, перетворюючи тим самим на кішку. Щоправда, на щастя, жодного разу це не знадобилося. 
Лесь іще неодноразово розглядав її вночі, спостерігав, як вона змінюється, помалу дорослішаючи, й почував себе старшим братом. Також помітив те, що його сильно здивувало.
–	Чорте, – спитав він якось, – це мені здається, чи вона дійсно на мене схожа?
–	А на кого їй іще бути схожою? Звісно, на тебе, так завше буває.
Лесь замислився.
–	Ти ж ось зовсім не схожий на Гната.
Чорт мовчав.
–	Чому? – продовжив Лесь.
–	Бо не він мене виростив.
–	А хто?
–	Інший.
–	Інший мольфар?
–	Скрізь свої назви, це було далеко звідси, – Чорт відповідав неохоче.
–	А що з ним стало, він помер? Хоча, гадаю, ні, ти б тоді не зміг стати Гнатовим провідником.
–	Дещо ти все ж запам’ятовуєш… Ні, не помер, я від нього пішов, і скажу одразу, поки ти не запитав «чому?», що про це не згадую. Можу сказати лиш одне – я більше не міг відповідати його вимогам, виявився заслабким для цього.
Щось таке особливе почулося в Чортовім голосі, що Лесеві розхотілося запитувати далі. 

* * * 
Чортові нічні мандрівки ставали все тривалішими, а повертався він часом зі збитими кулаками або зі слідами бійки на обличчі. Вдома здебільшого відсипався в кріслі, а обережні Лесеві розпитування просто ігнорував. 
Якось уночі Лесь прокинувся без жодної причини, просто розплющив очі й відчув неспокій. Тихенько встав, стараючись не розбудити Яну й вийшов до коридору. З ванної долинув якійсь шурхіт. Лесь увімкнув світло й відчинив двері. Ванна кімната була невеличка, й він майже наштовхнувся на Чорта. Той стояв перед дзеркалом оголений по пояс і зі жмутком вати в руках. Рвучко розвернувся, зустрічаючи здивований погляд щілинками зіниць. З його плеча й через груди пролягав глибокий поріз. Знайома чорна водолазка валялась на підлозі, плямуючи червоним білі кахлі.
–	Що сталося? – здушено прошепотів Лесь. На мить йому здалося, що бачить перед собою кота, в якого наїжачилася кожна шерстинка. Голос, мов розлючене шипіння, доповнив ілюзію.
–	Дрібниці, не зважай…
–	Дозволь, я допоможу, – Лесь вперто потягнувся рукою до Чортового плеча.
Той подався трохи назад і, відводячи очі, просичав ледь чутно і ледь загрозливо:
–	Не варто…
Але завмер, коли Лесева рука торкнулася рани. Лиш тут до Леся дійшло, що його допомога дійсно ні до чого. Кров зупинилася, мабуть, вже давно, але долоню пройняв сильний жар.
–	Ти хворий, ти весь гориш!
Чорт, неначе прокинувшись, фиркнув у своїй найзневажливішій манері.
–	Це моя нормальна температура, купи собі довідника з ветеринарії, – він струсив із себе Лесеву руку й заходився витирати кров довкола рани.
–	Але що сталося?! – вигук заледве не порушив конспірацію.
–	Просто погана компанія, забудь! Я хочу спати! – Чорт кинув на підлогу кавалок забрудненої вати й вийшов із ванної.
–	Гей, а хто за тобою прибиратиме? – розлючено прошипів Лесь, прямуючи за ним до кімнати.
Проте Чорт вже скрутився клубком у кріслі.
Поки Лесь прибирав у ванній, злість минула, а от неспокій лишився. 
Через три дні він переріс у паніку – Чорт перестав приходити!

* * * 
Минала п’ята доба його відсутности, коли Лесь повертався додому.
–	Дивися, тут якийсь кіт бродячий помер! – дитячий голосок перекрили вигуки бабусь-сусідок, що, як завжди, сиділи на своїй лавочці:
–	Не чіпайте, дівчатка, зараз прийде двірник і прибере, ми вже зателефонували…  
 Біля під’їзду двоє дівчат-школярок з їхнього дому схилилися над чимось чорним. Лесеве серце похололо, він ледь змусив ноги рухатися швидше. Чорт лежав нерухомо, шерсть злиплася від крови – здається, не дихав.
–	Чорте! – Лесь підсунув руку йому під голову, легенько пройшовся пальцями довгим тілом, шукаючи поранення. Кіт повільно розплющив очі. Зелені мерехтливі безодні увібрали в себе Лесів погляд. Раптом Чорт узяв зубами Леся за палець і почав поволі стискати щелепи. Лесь не відсмикнув руки й не відвів очей навіть тоді, коли зуби прокусили шкіру… Іще дві довгі секунди, й Чорт відпустив його палець, злизавши кров, а тоді його очі знову заплющилися.
Лесь підняв кота й побіг додому, його трусило. Бабці щось гукали Лесеві вслід, проте він не чув. Тільки-но встиг зайти до кімнати й покласти Чорта в його улюблене крісло, як у двері подзвонили. Стиснувши зуби, він хотів проігнорувати недоречних відвідувачів, але наполегливий дзвінок дошкуляв, мов сверблячка під шкірою. Струсив руками, аби перестали тремтіти, й доторкнувся чорного хутра, кіт дихав. Лесь вискочив до коридору і рвучко відчинив двері.
За ними – з приязною усмішкою – стояв доглянутого вигляду й вишукано вдягнений чоловік років сорока. «Такий тип, – промайнула думка, – доречно виглядав би лиш у фоє оперного театру, та й то років п’ятдесят тому». Лесь прикипів поглядом до сірого атласного метелика на його шиї, раптово захлинувшись несподіваною неприязню.
–	Мені сказали, що ви знайшли пораненого кота. – Голос відвідувача лиш поглибив оперні асоціації. – Дуже вдячний за таку турботу, це мій кіт, і я про нього подбаю… Будь ласка, не зволікайте, – продовжив дивний гість, реагуючи на щиро здивоване Лесеве обличчя, – йому потрібна термінова допомога.
–	Вже ні, – почувся тихий, але твердий голос позаду.
Лесь стрімко обернувся. Чорт стояв, спираючись спиною на двері й склавши руки на грудях. Вигляд мав хоч і жахливий, та вмирати, здається, вже не збирався.
З обличчя гостя сповзла посмішка, залишивши по собі нервовий оскал. Він прикипів поглядом до очей Чорта, а той знову дивився виклично й насмішкувато.
–	Спіз-нив-ся..., – протягнув він. І це пролунало, як знущання. Чорт, глузливо посміхаючись, ледь помітно облизав губи. 
Гість перевів погляд на Леся, тоді на його руку, з прокушеного пальця ще соктіла кров. Його очі запалали люттю.
–	Ти..., білий..., – процідив він, – ти про це пошкодуєш!...
А тоді, якось на диво швидко опанував себе. Вклонився з моторошно-люб’язною посмішкою:
–	Прощавайте, панове, маєте в моїй особі боржника. 
Розвернувся і зник раніше, ніж Лесь спромігся розкрити рота, аби бодай щось нарешті сказати. Залишалося тільки замкнути двері. Коли він повернувся за поясненнями до Чорта, той вже не тримався на ногах, повільно сповзаючи на підлогу. Майже доніс його до ліжка. Леся вразило, що людиною Чорт важить не набагато більше за кота.
Чорт лишався при свідомості й ледь помітно усміхався – й, диво з див, не зневажливо, а так, ніби просив вибачення.
–	Я поясню…
–	Мовчи! Ти ж ледь живий! – заперечив Лесь, хоча хвилину тому був готовий просто вибивати з нього пояснення.
–	Зі мною все гаразд, ноги тільки ще погано тримають.
Тут Яна, про яку Лесь геть забув, застрибнула Чортові на груди й лягла, а той запустив свої довгі пальці до пухнастого хутра, примружив очі й заговорив, не розплющуючи їх.
–	Краплина мольфарової крови рятує життя коту, навіть повертає з того світу, але тільки один раз. І вона ж робить його навіки слугою, ні, точніше, рабом цього мольфара. Той, що приходив… Ну, він називає себе чорним магом. Я сам винен, був сп’янілим від свободи ідіотом і потрапив йому на очі… Він уміє блокувати мої сили й уміє «пояснити ситуацію». – Чорт розплющив очі. – Знаєш, яка різниця між одним життям і, в моєму випадкові, п‘ятьма? – Чорт ізнову глузливо посміхнувся, – чотири… хвилини, приблизно. 
Лесь слухав. Важко навіть уявити, як уважно. Але його сприйняття скидалося зараз на сито. Інформація пролітала наскрізь, майже не затримуючись. Лишалося найважливіше – емоція. Те, як говорив Чорт, його безбарвний голос – несли суть значно важливішу.
–	Він хотів, аби я прийняв його кров добровільно – тільки так це діє. Та я подумав, що твоя буде «смачнішою»… Довелося померти, не помираючи. Не питай, як це. Коли ж він прибрав блок, щоб мені вдалося відродитися, я перемістився. 
Голос, здавалося Лесеві, хитався, і він просто весь потягнувся – підтримати!
Погляд у Чорта став якийсь «відсутній», але монолог тривав:
–	Тепер я належу тобі. Даруй, але не можу привітати з подібним «надбанням».
На цих словах Леся пройняв такий нестерпно пекучий біль у грудях, що він не зміг вдихнути, а почуття безвиході й приречености заповнили його до краю. З несподіванки аж сахнувся й тоді тільки помітив, що несвідомо поклав свою руку на Чортову, й зрозумів – те, що він переживає, це насправді почуття Чорта.
 Лесь відсмикнув руку й кілька секунд приходив до тями. Пальці стислися в кулак, але долоня все ще пам’ятала – пекло. Серце, яке щойно ледь не зупинилося від болю, тепер калатало набатом у вухах.
–	Вибач, що це все означає: «належиш», «стати слугою»? Я не розумію, поясни, – він намагався говорити розважливо.
–	Твоя воля, скерована на мене, стане моєю, кожен твій наказ я виконаю, як своє «найщиріше бажання». Довершений різновид рабства… – Чортів голос лунав, як і раніше, беземоційно. 
–	Але я не хочу цього й не збираюся нічого тобі наказувати!
Чорт поглянув Лесеві в очі так, що обсипало морозом.
–	Хороший хлопчик, саме такий, як я й думав, – Чорт іронійно й хижо посміхнувся, сідаючи на ліжку.
–	Бачу, все це аж ніяк не заважає тобі знущатися з мене! – обурився Лесь.
–	Ти знаєш, як це припинити… – прошепотів Чорт, дивлячись йому прямо в очі.
«Випробовує?» – пронеслося в Лесевій голові. Він рвучко підвівся.
–	Клянусь, я ніколи не віддам тобі жодного наказу! І взагалі… Ти міг би піти геть і ніколи більше мене не бачити. Хіба це не рішення? Подумай… – і Лесь вискочив на кухню.
В голові шуміло, думки розбігалися, в горлі стояв присмак крови, як після шаленого бігу. Шукаючи, чим зайняти руки, він схопив ножа і став відрізати шматок від буханки хліба, що лежала на столі. Проте навіть така проста дія не одразу йому вдалася. Лесь спробував заспокоїтися, повільно рахуючи до ста і спорожняючи мозок. На шістдесяти шести вловив за спиною присутність… Обережні, але водночас тверді й сильні руки розвернули його й обійняли, а Чортові губи злилися з його губами. Лесь застиг, як був, із ножем у руках. А в голові тривав рахунок: шістдесят сім, шістдесят вісім, шістдесят дев’ять… На дев’яносто дев’яти Чорт відпустив його, розвернувся й вийшов із кухні, лишень у дверях, напівобернувшись, кинув:
–	Це подяка… за життя.
«Сто» – після задовгої павзи стукнуло десь у Лесевій потилиці.
Він ще довгенько так простояв, з ножем у руках. Потроху в голові розвиднілося, метушня думок вляглася, стало тихо-тихо. Лесь відчув себе раптом набагато старшим, навіть за Чорта, якому бог зна скільки тих років… А по тому його заповнило одне велике почуття – відповідальности. Згадалося таке не по-людськи легке Чортове тіло в його руках, дотик до пухкого хутра Яни, навіть зринув у пам’яті Жека, чомусь із ображеним поглядом і… Її очі, що дивилися так, наче все-все розуміли.

* * *
Увесь залишок дня і всю ніч Чорт провів у кріслі в своїй звичній котячій позі – спиною до всього. Може, він і спав, а от Лесь не міг. Не міг навіть слова вимовити ні до кого. Тож коли прийшли батьки, кинувши щось мимохідь про справи, вискочив із квартири. Допізна намотував кола по мікрорайону, а чи думав про щось, сам не був певен. Повернувся, коли на мобілку почала надзвонювати матуся, й заснув лише під ранок. 
А ранок приніс новини. Леся розбудила Яна. І це була Яна-дівчина – виглядала на років п’ятнадцять, збуджена, вся сяяла. Очі мала однакові, кольору літнього неба – така ніжна заспокійлива блакить, зігріта сонцем… І, здається, такий само соняшний темперамент.
–	Привіт, поглянь, який чудовий день! – за вікном ледь розвиднювалося. – Я взяла твою сорочку, ти ж не проти? Слухай, чому в твоїй кімнаті немає дзеркала? А можна я тихенько вийду в коридор?
Лесю вартувало чималих зусиль, щоби хоч трішечки її вгамувати. Яна ніяк не могла всидіти на місці, її просто розпирало від радости й енергії. Врятувало головним чином те, що Лесь згадав про дзеркало, яке таки ж було – на внутрішньому боці шафових дверцят.
Тоді він нарешті розбудив Чорта, котрий, враховуючи всю метушню в кімнаті, міг, вочевидь, тільки прикидатися сплячим. На щастя, Янині зміни дуже полегшили їхні стосунки. Вчорашні події наче зависли в повітрі, й цим повітрям важкувато б дихалося, якби не Яна. А вона стала проблемою, що вимагала негайної уваги, бо ніяк не хотіла повертатися до котячої подоби, настільки її захопили нові відчуття.
Лесеві не стачило духу тиснути на Яну, вона давно вже була для нього наче молодшою сестричкою, котру хотілося опікувати й пестувати. Й тільки холодна Чортова невблаганність змусила її поступитися.
Потребувалося нарешті якось «легалізовуватися». Вирішили, що Лесь офіційно представить їх сьогодні ж увечері батькам, як своїх нових друзів, що з ними познайомився на університетських підготовчих курсах. Куди його, до речі, записала матуся, а він майже не відвідував. Чорта і Яну, схожих одне на одне, як ніч на день, придумали оголосити двоюрідними братом і сестрою. Коли постало питання одягу для Яни, Лесь ніяково зам’явся, бо збирався повести її до секонд-генду, на інше аж ніяк не тягнув. Та раптом Чорт видобув із кишені чималу пачку солідних купюр, зустрівши Лесів здивований погляд і розкритий було рот, кам’яним обличчям. Далі наказав Яні бути чемною кішечкою, Лесеві – зразковим учнем, і зник у невідомому напрямку.
«А щоб тебе, Чорт!... І як тільки тобі язик повертався говорити про «слугу»?!», – думав Лесь, збираючись до школи й відчуваючи величезне полегшення.
Він, дивуючись собі, чомусь почувався так, ніби виринув із туману, хоча, коли розібратися, все тільки заплуталося й ускладнилось. Але просто раптово знову почав бачити світ навколо себе. І йому відкрилося, що Жека дійсно ображений, хоч і старається не подавати вигляду. 
Як справжній друг, він приймав Лесеву самозануреність, повторював собі «так і має бути», дарма, що боляче й прикро та почуваєшся непотрібним. 
І Лесь вирішив Жеку також познайомити з Чортом та Яною.
Коли на перерві вони разом вийшли з класу, то міркуючи, з чого почати розмову, він раптом помітив подряпини на Жекових пальцях.
–	Це що?
–	Та дрібниці, вчив тут одного чемности, – відмахнувся той.
–	Ні, давай розповідай. – Лесь провів рукою по обличчю й дещо примружив очі, проганяючи останні пасма туману. Тоді глянув другові в очі й усміхнувся. –  Ти вибач, я останнього часу геть випав із життя, та вже готовий повернутися.
–	Справді? Це радує, – й Жеків погляд потеплішав. – Кілька наших покидьків діставали новеньку, довелося їх виховувати.
–	Кого діставали?
–	Ну, старий, ти даєш! Новенька – Дана, з другого семестру до нас перевелася.
Лесь пошукав у пам’яті, смутно постала картинка: дівчина біля дошки, вся в чорному – її представляють – Дана Лісовчук.
–	Кажуть, її батьки загинули, й вона сюди до бабусі переїхала, здається, з Дніпропетровська. Ти, я бачу, серйозно випав із життя! До неї тут більшість наших пацанів під’їжджало, а вона ніяк. То Сірий зовсім оскаженів, проходу їй зі своїми дружками не давав, гидко було дивитися. Он вона стоїть, бачиш? Гарна, так? Але, як на мене, аж надто смурна. Наші дівчата її «монашкою» прозвали.
Лесь дивився, куди показував Жека, – так, він вже ніби бачив цю струнку фігурку, всю в чорному, з косою й опущеними долу очима. Але думав зараз про інше.
–	Слухай, у мене теж трохи цікавих подій було, є що розповісти. І ще – з деким познайомити. Приходь увечері.
–	А в мене зараз хата вільна, батько у відрядженні, то, може, до мене?
–	Підійде, так навіть краще! – щиро зрадів Лесь.
Це справді було полегшенням. Хоч Лесь і хотів представити батькам Яну, а заразом вже й Чорта, щоб не боятися, що їх раптом побачать чи почують, але сушив собі голову, як уникнути довгого спілкування. Бо мама обов’язково забажала б ґрунтовного знайомства з його «новими друзями». А її реакцію на Чорта не важко уявити. «У порівнянні з ним, Жека видасться янголом», – подумав Лесь. Цей поганець навіть ім’я нормальне собі вигадати відмовився, тільки посміхався! Сказав лишень: «Сам упораєшся». Лесь сердився, але й поглянути зайвий раз у його бік боявся. При одній думці про Чорта, про те, що ховається за цією зневажливою посмішкою, його серце стискалося від болю. «Мені не зрозуміти, як це – втратити назавжди свободу, те, про що стільки мріяв і вже мав у руках, але я це відчув, – думав Лесь, – і слава богу, що це тривало лише кілька секунд!»
Коли Лесь повернувся додому, Яна, що від нетерплячки не знаходила собі місця, відразу набула людської подоби. Чорта довелося чекати. Лесь пам’ятав, як кортіло раніше того моменту, коли зможе говорити з Яною, як радів, передчуваючи, а тепер його думки весь час зісковзували на інше… Але Яна, хоч у котячій, хоч у людській подобі, була тією істотою, від одного погляду на яку розквітає усмішка, а в грудях з’являється таке тепле-тепле й пухнасте-пухнасте відчуття. Лесь не міг не піддатися… Не пам’ятав про що вони говорили, тільки вбирав і вбирав у себе це відчуття, допоки не прийшло раптом гостре, як ніж, бажання – обійняти увесь цей світ, роздушити у своїх обіймах і зникнути разом із ним.
 Аж нарешті з’явився і Чорт із купою пакунків. Яна аж нетямилася від захвату, приміряючи обнови. Лесь, хоч і не мав підстав сумніватися, що в Чорта гарний смак, але побоювався чогось химерного або ж надто викличного. Проте всі речі виявилися вишуканими, витриманими в класичному й дещо романтичному стилі, явно недешеві, й Яні чудово пасували. Чорт сам зупинив її вибір на діловому костюмі, не слухаючи жодних заперечень.
Лесь теж підготувався – позичив в однокласника окуляри.
–	Поміряй, будь-ласка.
Чорт кривенько посміхнувся, та все ж окуляри вдягнув. Лесь привітав себе з тим, що не помилився – вони додали Чортові респектабельности, а коли той розпакував і приміряв новенького піджака поверх своєї водолазки, то остаточно перетворився з химерного збоченця на молодого доцента університету.
–	Слухай, Чорте, я би хотів вас і з Жекою познайомити. Підемо потім до нього?
Лесь готувався до довгих та ґрунтовних пояснень, чому це потрібно, тому здивувався, почувши:
–	Так, розумна думка – з огляду на погрози того мага, зайвим твій друг не буде.
Ох, а Лесь і зовсім забувся про «чемного добродія», що був завітав до них учора. 
–	А він дуже небезпечний? Що він може зробити?
–	Мені вже нічого, я йому більше не цікавий. Яна йому не підходить, бо залежна від тебе, та ще й біла. Радше захоче просто помститися, бо, мабуть, вважає, що ти з власної волі «вкрав» мене у нього. Треба думати про твій захист.
–	Але чому тільки мій!?
Далі продовжити розмову не вдалося, бо якраз прийшла Лесева мама.
–	Ось, це мої знайомі з університету, – почав заготовану промову, – пан Станіслав Черненко, він викладає на наших курсах. А це його двоюрідна сестра Яна, вона приїхала вступати до коледжу і їй немає де зупинитися, бо пан Станіслав живе в гуртожитку. Я запропонував покищо в нас, якщо ти не проти.
Мама, як і очікувалося, була шокована:
–	Як це?...
–	Так, ця пропозиція, безумовно, була б неприйнятною..., – вступив раптово Чорт. – Я дуже радий нашому знайомству, пані Оксано, – і він галантно схилився над рукою Лесевої мами. – Якби, – продовжував Чорт, – я не побачив одразу, що Олесь походить із дуже інтеліґентної, а краще сказати, шляхетної родини... Тепер це така рідкість!
Лесь насилу закрив рота. Чорт просто випромінював серйозність, розважливість та щирість. Матуся розтанула.
–	Пане Станіславе, вибачте, це справді було дуже несподівано! Але, гадаю, ми зможемо допомогти вашій сестрі, ми будемо тільки раді… Прошу, зараз я зроблю для нас чай.
–	Пані Оксано, ви не уявляєте, як воно прикро, але саме на цей вечір мій професор призначив зустріч, і я хотів представити Олеся як перспективного студента. Гадаю, ми обов’язково ще вип’ємо з вами чаю, але зараз, аби не запізнитися, мусимо виходити.
«Ну Чортяка, «бреше, як дише», – думав Лесь.
–	Як шкода! Але Яночка може лишатися, ми з нею почаюємо!
–	Яні треба забрати речі до двадцять першої, бо в нашому гуртожитку дуже суворі правила для гостей. 
–	Ах, ну що ж, запрошую, пане Станіславе, заходити до нас, щойно матимете вільний час. Буду дуже рада вас бачити.
–	Дякуємо за гостинність! – і Чорт знову схилився над рукою пані Оксани.
А от Лесева рука аж свербіла врізати по цій потилиці.
Коли вони утрьох вийшли з квартири, Чорт одразу повернув Лесеві окуляри, а піджак поправив якось так, що весь респектабельний вигляд миттю випарувався.
«Ну зараза, – думав Лесь, – тут напевне не обійшлося без його «особливих» сил».
–	Міг би лишитися, як був, ми ж ідемо в гості.
–	А нащо б це? – виклично глянув на нього Чорт.
–	Ну так… – Лесь не знайшов, що сказати.      
Жека зустрів їх радісно, але й напружено. Й напруга ця почала одразу наростати, бо Чорт нахабно та відверто його розглядав, так, ніби збирався купувати. Але ситуацію врятувала Яна. Й хоча з Лесевою мамою вона не сказала нічого, крім «добрий вечір» та «до побачення», тут легко й невимушено заволоділа Жекою, взялася вправно хазяйнувати, постійно залучаючи його допомогу. 
Тож через хвилин п’ятнадцять-двадцять вони вже затишно сиділи за кухонним столом, попиваючи – Лесь із Яною каву, а Жека з Чортом пиво. На столі теж усього вистачало й до пива, і до кави.
Лесь, що він цілий день міркував, як усе пояснювати другові, зрештою зупинився на варіанті, що головне – суть, а деталі можна й опустити.
Отож він представив Чорта і Яну як обізнаних у мольфарсько-магічних справах осіб, що самі знайшли його та можуть багато чим допомогти. Зрештою, в цьому не було ні краплі брехні.
Лесь побоювався тільки непередбачуваних вибриків Чорта, але той, на противагу попередній зустрічі, віддав усю ініціативу Лесеві й тільки потягував пиво та поглядав, як завжди, зверхньо.
Але все одно Лесь просто шкірою відчував Жекову антипатію до Чорта, що зростала щохвилини, й не міг його в цьому винуватити. Він якраз розповідав про загадкового чорного мага, котрий має якийсь зуб на них, коли Чорт раптом заявив:
–	Думаю, ти маєш навчити свого друга тому маленькому фокусу з вогнем. Як я вже казав, його можуть опанувати й деякі звичайні люди.
Хоч Лесь і не пригадував таких Чортових слів, ідея припала йому до душі. Й він узявся показувати той особливий жест. Чорт, звісно, не помилився – в Жеки виходило. Помаленьку, потроху, й от його вогник уже не поступався Лесевому. Звісно, він був у захваті, його очі гордо сяяли, Яна плескала в долоні. Тільки Чорт поглядав на їхню радість і збудження скептично-поблажливим поглядом, цмулячи собі пиво.
–	Граєтеся, геть як малі кошенята! – сказав раптом голосно та в’їдливо.
Лесь, як зазвичай, від несподіванки втратив концентрацію, а разом із нею й вогника. А от у Жековій руці вогник розгорівся сильніше й набув загрозливого червоного кольору, коли хлопець рвучко повернувся до Чорта. Той відкинувся на стільці й розсміявся.
–	Овва! А одне кошенятко має таки здібності до агресії. Ану зосередься! – скомандував він різко. – Збери свій гнів, спробуй кинути вогонь у мене!
Жека спробував, проте його вогонь лише зірвався з руки й одразу згас.
Чорт позіхнув і потягнувся.
–	Кволенько, але ти не безнадійний, можливо, вдасться навчитися. 
 Лесь, знаючи вже трохи Чорта, розумів, що це був великий комплімент. Проте Жека, здається, сприйняв такі слова інакше.
«Ну, бісів Чорт, уміє ж навіть похвалити так, що захочеться йому врізати», – подумав Лесь зі щирим захватом.

* * * 
Вони зустрічалися в Жеки ще кілька разів. Контроль над вогнем давався тому повільніше, ніж сподівався Чорт, або ж останній від природи просто був занадто нетерплячим.
«Здається, Чорт зробив уже геть усе, щоб Жека його остаточно зненавидів, – із сумом думав Лесь, – і нащо це йому?» 
Та Леся більше турбували стосунки друга з Яною, бо вони розгорталися в протилежному напрямку. Вона йому співчувала, злилася на Чорта й старалася Жеку всіляко підтримати. Лесь спостерігав за цим, і йому ставало дуже зле.
«У що я його втягнув? Такими очима, як на Яну, він іще ні на кого не дивився. Що з того вийде?»
Вечорами вони часом навідувалися до їхнього з Жекою колись улюбленого кафе. Чорт завжди їх супроводжував, що Жеку явно не радувало, попри Лесеві пояснення, мовляв, це пересторога через погрози темного мага. Можливо, тому Чорт ніколи з ними не сидів. Поступово Лесь почав помічати навколо дивних, молодих і не дуже, чоловіків загрозливої, а подеколи й одверто кримінальної зовнішности. Вони просто були присутні, навіть прагнули непомітної присутности. А ще в Леся виникла божевільна підозра, що керує ними Чорт! Часом одним порухом брови. До того ж, у кафе до них раптом змінилося ставлення. Тепер їх обслуговували й значно швидше, і з якоюсь повагою чи острахом.
«Що все це означає? – думав Лесь. Тепер він зовсім по-іншому замислився над нічними мандрівками Чорта. – І дійсно, звідки в нього стільки грошей?» Думка, що той, можливо, пов’язаний із чимось кримінальним, дуже вразила Леся: «І чому це шокує мене значно більше, ніж те,  що він узагалі не людина?» Твердо вирішив розпитати Чорта за першої зручної нагоди. «Сьогодні ж», – визначився. Але…
Лесь сидів за столиком сам. Чорт десь зник, як тільки вони прийшли, а Жека запросив Яну потанцювати. 
Із глибокої задуми його вивів саме Жека, що сів навпроти. «Напружений, – побачив Лесь, – явно на щось наважився».
–	Скажи мені – почав Жека, – які у вас із Яною стосунки? Ти мій друг, я не став би на твоєму шляху, але не бачу, щоб ти був у неї закоханий.
–	Та ні, звісно я не закоханий!
–	Але тобі не здається, що вона в тебе закохалася, вона нікуди не хоче йти без тебе…
–	Ні, річ не в цьому! Це важко пояснити…
–	Спробуй!
Лесь зрозумів, що більше не має права приховувати від друга правду.
–	Вона просто не може, бо вона моя кішка… 
Лесеві здалося, що Жека зараз його вдарить, бо він увесь побілів і стиснув кулаки.
–	Стривай, ти якось не так зрозумів… вона мені як сестра!
Раптово біля столика виник Чорт.
–	Де Яна? – спитав коротко й рішуче.
У Леся похололи кінчики пальців , а в обличчя вдарила гаряча хвиля. 
«Зв’язок із Яною!»
 Не так давно прийшло це вміння – сприймати її на відстані, на тій самій «відстані контакту», що і їй дозволяла бути в людській подобі.  
«Я втратив зв’язок і не помітив! І то вже певний час. Занадто захопився розмовою!»
 Мозок наче вибухнув, намагаючись надіслати поза межі можливого його вигук – Яно! Й не отримав відповіді.
–        Де вона? Вона ніколи б не пішла сама! – Лесь ізблід.
–	Ти її не відчуваєш. – Підсумував Чорт, пропікаючи очима.
–	Вона сказала, що піде до вбиральні, – Жека дивився на них, не розуміючи, а тоді розвернувся й кинувся в напрямку туалетних кімнат.
Лесь теж сіпнувся бігти, але Чорт зупинив його.
–	Марно, її тут немає, до того ж, я бачив знайомий автомобіль.
–	Маг?
–	Так, він, – прошипів Чорт крізь зуби. – Я мав передбачити це!
–	Чому? Ти ж казав, що вона його не цікавить!
–	Гадаю, в якості наживки.
–	Що нам робити?
–	Сісти, – він силою посадив Леся й сам сів навпроти.
Підбіг Жека.
–	Її ніде немає! Чого ви розсілися? Треба шукати!
Чорт, не звертаючи на нього уваги, витяг телефона й почав набирати якійсь номер.
Лесь притримав друга за руку, примушуючи зупинитися.
–	Чекай, здається, ми її швидше знайдемо, якщо залишимося.
–	Про що ти говориш? – крізь куртку відчувалося, як закам’яніли його м’язи.
Але тут до них підійшов офіціант і простягнув Лесеві конверта. При цьому він чомусь винувато й занепокоєно зиркнув на Чорта.
–	 Ось вам просили передати.
Лесь вийняв із конверта складений аркуш, розгорнув. Каліграфічним почерком там було написано:
«Шановне Панство, маю честь запросити вас на ділову зустріч, автомобіль чекає біля входу ще рівно три хвилини. Мобільні телефони залиште на цьому столі. Ваш боржник».
Жека читав через плече. Лесь мовчки простягнув аркуш Чортові. Той пробіг очима, зціпив зуби й кинув телефона на стіл. Лесь зробив те саме. Жека, здається, хотів щось питати чи сперечатися, але Чорт уже йшов до виходу. Тож, жбурнувши на стіл і свою мобілку й люто засунувши руки до кишень, Жека пішов за ними.
Автомобілем їхали хвилин двадцять у повній тиші. Зупинилися в дуже незатишній місцині – якійсь двір, оточений спорожнілими напівзруйнованими двоповерховими будиночками з дерев’яними сходами. Автомобіль мага стояв посеред двору, і він сам чекав, спершись на авто спиною.
Коли вони виходили з машини, яка їх привезла, Лесь завважив, що Жека готовий кинутися з кулаками на першого, кого побачить, тож йому шепнув:
–	Будь ласка, не втручайся й не дивуйся… – більше нічого не встиг сказати.
–	О, приємно бачити вас, панове, – чемно-ввічливий добродій випромінював позитив. 
«А очі, як дві колючки» – подумав Лесь. 
–	Радий, що ви зацікавилися моєю пропозицією.
Біля його ніг у нашийничку зі стразами сиділа Яна-кішка, до нашийника був пристебнутий повідок, якого він тримав у руках.
–	Де Яна? – все ж вигукнув Жека. Лесь міцно стис його за ліктя.
–	Не турбуйтеся аж так, – маг здивовано підняв брову, – як бачите, з нею все гаразд, і я вам її з задоволенням поверну, але й ви маєте повернути мені дещо. – І він показав рукою на Чорта. 
Лесь теж глянув на Чорта, чекав підказки. Чому? Адже той казав, що вже не цікавий магові. Але Чорт стояв незворушний і, примруживши очі, дивився на ворога.
–	Навіщо він вам… тепер? – запитав Лесь.
–	Ну, скажу вам, колего, чесно – спочатку думав убити…
Лесь здригнувся, а Чорт ні.
–	 Просто тому, що надто цінний і рідкісний екземпляр, щоб належати комусь іншому, окрім мене. Але розумію, що на таку пропозицію вам буде важко пристати добровільно й тому пом’якшую умови – хочу аби ви свідомо вирішили віддати його лише на три дні, після чого обіцяю повернути… живим. Я не лишаю справи незакінченими, – між розтягнутими тонкими губами зблиснули дрібні білі зуби.
Від цих слів та посмішки Лесю стало значно гірше, ніж коли маг говорив про вбивство. Шлунок скрутило й нудотна хвиля підступила до горла. Лесь закинув голову назад і насилу видихнув.
–	Не бачу причин, чому б вам не погодитися, ось роблю перший крок, – продовжував маг і, нахилившись, розстебнув нашийника на Яні.
Та зробила кілька непевних кроків, а тоді в один стрибок опинилася біля Леся, перетворилася на дівчину й, вхопивши його руку, притулилася всім тілом. Але подивилася вона на Жеку… Ах, дарма подивилася на нього саме цієї миті! Він просто був неготовий і довго ще потім соромився своєї реакції.
Чорт повернувся до Леся:
–	Не маємо вибору, він блокує мої сили, до того ж, тут довкола повно його людей. Ця «пропозиція» – просто вистава, фарс, він може захопити нас усіх хоч зараз.
Від Яни Лесь сприйняв мовчазне підтвердження слів Чорта.
–	І не хвилюйся, – додав той, – своєї обіцянки він дотримається.
Чортова рука сіпнулася, наче він хотів торкнутися Леся, але натомість повернувся до нього спиною.
–	Домовилися, – прозвучало це холодно й залізно, а тоді Чорт зробив крок убік мага.
–	Ні! – почув Лесь свій голос. – Стій!
Наказ подіяв миттєво, Чорт завмер на місці, напружений кожним м’язом.
«Я таки зробив це, вибач! – промайнула в Лесевій голові пекуча думка. – Вибач! Але я подумаю про це потім, потім…»
А зараз кожною клітиною свого тіла він потягнувся до Яни, гостро усвідомлюючи неподільність її подвійної сутности. Зором бачив її дівчиною, а доторком відчував, як через кожну шерстинку її хутра пробігає щось подібне до струму, вливається в нього й накопичується десь за лобною кісткою.
 Лесь поглянув магові в очі. Чудово видимі для нього блакитні лінії напруги з’єднали їх, і Лесь переніс себе до чужої свідомости.
 Відсутність будь-якого плану дій дивним чином не напружувала. Незбагненна сила керувала ним, даруючи водночас нечуване раніше відчуття свободи. Напівпрозоре тіло рухалося з фантастичною легкістю. Не кваплячись, він роззирнувся довкола. Все навкруги заповнювала темна безконечність, а перед ним бовваніли двері, поряд під кутом іще одні далі ще, оточуючи та утворюючи невеличкий простір, обмежений з усіх боків тими дверима. Лесь обійшов навколо, перевіряючи двері, жодні не піддалися. Тоді доклав якесь невідоме йому самому зусилля, і всі двері стали прозорими. Всередині Лесь побачив дивну істоту – вона мала стільки ж рук, скільки було дверей, і, власне, тримала двері цими руками, достоту напружено тримала. Істота також мала багато очей – кожне стежило за своїми дверима.
«Все під контролем… – подумав чи сказав, чи просто сформулював Лесь, – ти контролюєш усе».
 Істота випромінювала вдоволення, але руки не скидали напруження, аж трохи тремтіли, очі навіть не кліпали.
«А як щодо цього?» – й Лесь зробив усі двері дзеркальними. 
На шиї істоти, обгорнувши її кількома колами, лежало «щось». Схоже воно було на згусток темного мороку, але дуже матеріяльного мороку.
«Це твій страх, зрештою, те єдине, що варто було б контролювати».
Істота захрипіла, наче намагаючись щось сказати, очі розширилися.
«Ой, зараз її задушить!» – злякався Лесь.
Але руки істоти відпустили всі двері, й з усіх боків схопилися за цей згусток мороку. Лесь помітив, що його власні невагомі руки розпливаються легким туманом, а свідомість, наче протягом, витягує геть, назад у своє тіло. І все закружляло перед очима.
А що бачив Жека? Він бачив, що після того, як Чорт несподівано зупинився, погляд мага моментально втратив свою гостроту. Жеці здалося, що той дивиться тепер не на них, а кудись углиб себе. Спливли кілька повільних секунд, і губи мага ворухнулися, але слова долинули не одразу.
–	Забирайтеся звідси… Усі! – він підняв руку в якомусь жесті.
Наступне відбулося блискавично. Жека побачив, як падає Яна, але встиг підхопити її. Чорт, що начебто щойно був попереду, вже підхопив на руки непритомного Леся, а тоді притулився спиною до Жекової спини, і все на мить пропало з очей. Жека відчув тільки дотик хутра та легке запаморочення.
Потім він побачив якесь пустище, захаращене сміттям. «Здається ми його проїжджали – промайнула думка, – точно, а он там повернули до гаражів, ми ще неподалік».
Сам він стояв на ногах, а от Лесь лежав на пожовклій торішній траві. Поверх нього обличчям униз лежав Чорт. Жека обережно поклав Яну поряд – чув, як вона дихає, але очі були заплющені.
–	Яно, Яно, – несміливо покликав. Вона розплющила очі й усміхнулася. – «Фух… Життя триває».
 Та Яна одразу роззирнулася й злякано зойкнула, побачивши Леся й Чорта.
–	Як вони?
Жека перевернув Чорта. Пронизливо зелені очі були розплющені, а в них –  вертикальні чорні зіниці. І ще він дивно посміхався… Жеку просто пересмикнуло, до того це було моторошно – захотілося сплюнути через ліве плече… Натомість він узявся до Леся.
 Яна підійшла й присіла біля Чорта:
–	Як ти це зробив? Як тобі вдалося таке переміщення!? Чотирьох!? – в її очах гуляв щирий дитячий захват. – З Лесем усе гаразд! Але він брав так багато сили, що я боялася згоріти!
Чорт сів і розвернувся всім тілом до Леся. Той був непритомний, але дихав рівно.
–	Я не зробив нічого цікавого. А от що зробив ти!? – Мандруючи поглядом Лесевим обличчям, він говорив наче сам до себе. – Я навіть не здогадуюся! Здається, тільки оце твоє «розуміння» – страшна сила… – останні слова він вимовив так тихо, що Жека не був певен, чи почув саме їх.
Далі Чорт знову забрав ініціативу до своїх рук. Спіймав авто. Жека вже й не дивувався, що тому вдалося спинити перший же автомобіль, а водій, навіть не спитавши адреси, довіз їх куди треба – до Жекового дому; щоправда, помітив – Чорт йому щедро заплатив. Вийшовши з автомобіля, крізь вікно він бачив, із яким здивуванням водій розглядав гроші в своїх руках та місце, де опинився.
Що Жеку найбільше турбувало, то це Лесева поведінка, який отямився ще там, на пустирищі. До автомобіля довели його попід руки, а він, явно з останніх сил долаючи слабкість, намагався спіймати Чортів погляд. Коли ж посадили його на заднє сидіння, хотів схопити Чорта за руку й зазирнути в очі, ще й прошепотів «вибач», і це з явним болем. А Чорт лишень недбало кинув «забудь» і сів на переднє сидіння. Жека бачив, що Лесь не заспокоївся, щось його мучило.
«Та якого дідька! Це ж він врятував цього… Та й, можливо, нас усіх! Чорт сам це визнав, хіба ні?»
Коли зайшли до помешкання, Чорт першим ділом влаштував Леся в ліжко, не звернувши жодної уваги на його слабкі заперечення. Потім владним жестом показав Яні на місце біля нього, й дівчина слухняно вляглася поряд. Жекові довелося зціпити зуби. Коли вони вже виходили, озирнувся й побачив, як на грудях у Леся вмощується біла кішка.
 Мовчки вони зайшли на кухню. Чорт по-хазяйськи відчинив холодильника, витяг банку пива, відкрив і зробив довгий ковток.
–	Ну давай, можеш уже починати.
–	Що? – «як же ж він дратує», подумки просичав Жека.
–	Запитувати, я так думаю.
Жека вперто мовчав, та невдовзі не витримав.
–	Лесь казав, що Яна його кішка. Я тоді не зрозумів… А ще він сказав, що вона йому як сестра…
–	Це його сприйняття, а тобі краще уявляти їх як колег по роботі, вони удвох роблять одне діло й одне від одного залежать, – перебив його Чорт.
–	А хто ти для неї? Ти теж кіт?
–	Так. Для Яни, можна сказати, старший товариш чи щось таке, як навчитель.
–	Учитель?
–	Ох і не кажи, самому смішно!
–	 А для Леся?
–	На цій території висить табличка «стороннім вхід заборонено».
–	Це хто ще тут сторонній?! – не витримав Жека. – Може, у ваших заплутаних стосунках я покищо мало тямлю, та я не сліпий! Очевидно, що ти був причиною всього, що трапилося сьогодні, це все через тебе! Я тобі ніколи не довіряв! Хай ти кажеш, що Лесь і Яна потрібні одне одному, може, це й так, а як щодо тебе? Чомусь я певен, що тебе ніхто не потребує! І краще б тобі забиратися зі своїми проблемами кудись далеко! – останні слова прозвучали як погроза. «Хоча, що я йому зроблю?» – запізно подумав він.
Зависла тиша. Повільно Чорт іще ковтнув пива і зі смаком видихнув.
–	Твоя думка цікава, поділися нею з Лесем.
–	Що?
–	На правах друга дай йому пораду позбутися мене.
–	Слухай, не знаю в які ігри ти тут граєш, але чому б тобі не зникнути самому, по-англійськи?
Чорт мовчав, загадково і, як здавалося Жеці, самовдоволено посміхаючись.
Хлопець стиснув кулаки, здоровий глузд у нього вже скінчився.
–	Ах які ревнощі! Це так по-дитячому мило!
Жеків кулак пролетів там, де щойно було Чортове обличчя, але, на превеликий жаль, лише «було». Тихий сміх пролунав десь збоку.
–	Ну-ну, заспокойся, а то я можу подумати, що ти ревнуєш його не просто як друга!
Жека розвернувся з червоним обличчям і наміром убити. Хвиля гніву, мов цунамі від глибинного поштовху, відірвалася від серця, прокотилася тілом і сповнила полум’ям долоні. Забувши, що йому жодного ще разу не вдавалося подібне, Жека жбурнув вогонь у ненависне створіння. Потужна куля багряного кольору летіла прямо в ціль, проте Чорт легко, ніби жартуючи, впіймав вогонь однією рукою, перекинув у другу та стис між долонями. Вогонь шипів і пручався, проте помалу міняв свій колір та зрештою перетворився на кулю зеленого світла. Чорт із поблажливою посмішкою дивився на Жеку.
–	Вітаю, прогрес очевидний, справа за малим – навчитися за будь-яких обставин лишати вогонь своїм. Хоча для тебе то, мабуть, уже вища математика. Втім для простеньких намірів зійде й таке.
Жека, сповнений рішучости повторити спробу, не зважав на те, що перед очима плавав червонуватий туман, а руки тремтіли не стільки від нервового напруження, скільки від раптового виснаження.
–	Все-все, більше не дражнитиму, а то твій розум остаточно відключиться, – Чорт глузливо підняв руки вгору. – Лиш прагну донести до твоєї свідомости одне – якщо Лесь захоче, я зникну. І, як ти вже, сподіваюся, зрозумів, я не проти, аби ти допоміг йому захотіти.
На цьому Чорт вийшов із кухні. Й не тільки з кухні. Більше у своїй квартирі Жека його не бачив. Ніколи.
Минуло менше години, він не встиг ще навіть заспокоїтися, коли на кухню зайшла Яна. Незвично тиха й пригнічена.
–	Пробач, я мала тобі ну... пояснити… про себе, хай навіть Лесь не казав. Я тобі неприємна? Ти не любиш котів?
Дивлячись у ці круглі винувато-здивовані очі, Жеці хотілося сміятись і плакати одночасно. «Боже, вона лиш виглядає на п’ятнадцять, але ще таке… Як я міг закохатися в таке дитя?!»
–	Це ти вибач. Я дуже люблю котів… Іди до мене. 
«Ще б спитала, чи нема в мене алергії», – подумав Жека й таки розсміявся, занурившись обличчям у її біле та пухнасте волосся.
Так вони сиділи, не вмикаючи світла, – Яна в Жеки на колінах – і тихенько шепотіли одне одному, мабуть, якісь дурниці, бо час від часу сміялися, допоки не прокинувся Лесь. А тоді влаштували справжній бенкет! Лесь, спочатку пригнічений, був захоплений їхнім чудовим настроєм і потихеньку піддався йому. Вони спорожнили Жеків великий холодильник, у всіх відкрився просто звірячий голод. Атмосфера встановилася легка й невимушена.
«Це тому, що його тут немає», – думав Жека й вирішив, що кращої нагоди годі чекати.
–	За нас! – виголосив він черговий тост. – Ми, троє, чудова команда! – хотів додати ще щось, але по тому, як напружився Лесь, стало ясно – його вже зрозуміли. Секунду завагавшись, вирішив іти до кінця.
–	Лесю, хіба ти не відчуваєш, не розумієш, який він наскрізь брехливий! Він грає в якусь власну гру! Ми ж ніби іграшки в його руках! Позбудься цього Чорта!
Гарний Лесів настрій розвіявся, як сон.
–	Даруй, я досі не все можу тобі пояснити. Просто вір мені. 

* * * 
Чорт пропадав десь цілий тиждень. Лесь звинувачував у цьому спочатку себе, потім Чорта, потім знову себе. Й коли нарешті той з’явився, вже зовсім не знав, як із ним поводитися.
Чорт прийшов у піднесеному настрої, вишукано зодягнений і з порогу заявив, що забирає Леся і Яну з собою, аби щось їм показати. Біля під’їзду стояв чорний BMW. На подив Леся, Чорт сів за кермо. Всі підозри щодо його зв’язків із кримінальним світом пригадалися і зринули з новою силою.
–	Це що, твій?
–	Подарунок, не міг відмовити, потім підберу собі щось не таке патосне.
Лесь більше нічого не запитав. Яна ж висловила достатньо подиву й захоплення за них обох. І навіть попри це напруга в салоні помітно зростала, добре, що їхали вони недовго. Прибули до району колишніх Русанівських садів і зупинилися перед гарним сучасним дубовим зрубом. Лесь без здивування й без захвату дивився на нього. Хотілося в’їдливо і, вкладаючи максимум сарказму, запитати: «Це теж подарунок?» Але Чорт його випередив:
–	Ось купив собі хатку, заходьте й почувайтеся, як удома!
Яна, звісно, з радісними вигуками побігла досліджувати будинок і все, що навколо.
А Лесю Чорт навіть не запропонував щось оглядати, а одразу провів до кухні-вітальні з каміном, просторої, але й не надто великої, щоб перестати бути затишною. 
–	А тебе, я бачу, більше дому цікавить його походження. Хочеш пояснень?
–	Ти не забов’язаний мені щось пояснювати, – Лесь відвів очі.
–	Перестань поводитися зі мною, наче з кришталевою вазою, як же ж мене це бісить… – прошипів Чорт. – Кажи вже!
–	Те, що сталося тоді, з магом… Я порушив клятву, віддав тобі наказ. Зрозумій, я не шкодую, що зробив це. Просто я усвідомив безглуздість своєї клятви, я буду її порушувати! – Лесь змусив себе подивитися на Чорта. 
Здається, той дійсно ледь тамував злість чи роздратування.
–	Клятва! Ти, як мале дитя! Мати пістолета й ніколи з нього не стрелити? Смішно! Думав, я буду на таке сподіватися!?
–	Чому ж тоді поводишся так, ніби тобі боляче? Й тоді, і зараз.
–	Добре, я скажу тобі те єдине, чого не хотів, аби ти знав, – Чорт підійшов упритул і майже шепотів. – Ти віддав мені наказ… Ні, навіть команду, як псу! А-а, як же я їх завжди зневажав! І ось тоді вперше я відчув, як діє цей зв’язок. Мої м’язи й мою волю скрутило миттєво, але будь я проклятий, якщо хоч колись за все своє життя почувався щасливішим, ніж тієї хвилини…
До Леся повільно доходило почуте.
–	Це така дія зв’язку? – прошепотів він.
–	Це така твоя дія, бовдуре! Повір, я бачив людей у ситуаціях, які тобі й не снилися. Я спостерігав зблизька всі види їхнього страху, але подібне мені довелося відчути вперше – як хтось переживає страх… за мене й готовий на все заради мене. І ти правий, було боляче. – Чорт відвернувся. – Ненавиджу це… Тож перестань комплексувати, не бійся, кілька твоїх запитань уже якось витримаю, – останні слова пролунали в його звичній іронійній манері. Він підійшов до бару й налив собі щось у бокал із товстого скла. Лесеві й не подумав пропонувати.
Лесь мовчав. «Запитань… запитань», – крутилося в голові. Ах так, він щось хотів запитати в Чорта, щось важливе чи таке, що здавалося важливим, але в голові зринало тільки «був щасливий», «було боляче»… Чи правильно він усе розчув? Не боятися? А запитати б тебе, чи ти розумієш, чого я боюся зараз? Бо я не розумію. Боюся дізнатися про тебе щось таке, чого не зможу прийняти? А чи таке існує? Чи боюся того, що зможу прийняти тебе будь-яким, ким би ти не був і що б не зробив? Власне кажучи, вже прийняв…»
 І тоді страх розтанув. 
Ці кілька хвилин Чорт потягував те саме «щось» із бокала й уважно спостерігав за Лесем.
–	Здається, ти заспокоївся.
–	Так, але нічого не питатиму. Я зрозумів, що мені все одно.
–	Тоді я сам розповім. – Чортів тон не передбачав заперечень.

*** 
Три розмови в одному інтер’єрі (замість розповіді Чорта)

Перша
Інтер’єр – окрема кімната ресторану, обставлена для ділових зустрічей. Велике вікно, крізь яке видно засніжену панораму міста. За столом двоє чоловіків. Про старшого, років під сорок, можна сказати одне: «у цивільному». Другий, років за тридцять, відпруженіший,  схожий на молодшого брата, зодягнений дорого, але без особливого смаку й стилю. Між ними кава й цигарки. Розмова вже не на початку, говорить старший:
–	І ще одна цікава інформація. Тут нещодавно ходили чутки, що якийсь одинак двічі виходив цілим після зустрічей з хлопцями Мажора, до того ж, за другим разом поклав їх десь із десяток. Я зацікавився й трохи покопав. Так от, цей пацан, йому біля двадцяти п’яти, почав з’являтися в покерних клубах, контрольованих Мажором, там грають серйозно. То вигравав, то програвав, словом, був розумно обережний, але з часом помітили, що регулярно зриває гарну суму. Звісно, стали до нього приглядатися. Виявили, що не шулер, а, швидше, профі, але про такого ніхто не чув, і за чиєю рекомендацією він з’явився, теж не з’ясували. Мажор, звісно, захотів прибрати такий «нічийний скарб» до своїх рук, щоб грав, з ким скажуть. Зробив йому пропозицію у формі, від якої «неможливо відмовитися», й тоді сталося найцікавіше – те, про що я казав на початку. Мажор, звісно, зараз казиться, але я зможу заспокоїти. Гадаю, такий хлопець тобі згодиться, міг би навіть очолити твоїх бійців.
–	А тобі не здається, що надто гарна картинка, як для правди – й боєць, і гравець – може, підстава?
–	Був би підстава, мав би леґенду, а цей, як чистий аркуш. Навіть я його імени не розкопав, але, здається, знаю, як його можна знайти.
–	Ну давай, тягни свій «скарб», поговоримо.

Друга
Через кілька днів. За вікном пролітають лапаті сніжинки. За столом ті ж самі й Чорт. Розмова знов не на початку.
–	Ні, ну я маю ж якось до тебе звертатися! – доброзичливо зауважив молодший.
–	Придумай сам, Бос, мені не цікаво, – Чорт розслаблено заклав руки за голову й примружив насмішкуваті очі.
Співрозмовник засміявся, демонструючи, що не образився на таку пропозицію, головне ж, на тон, яким було сказано.
–	Тоді зватиму тебе Кіт.
Чортові очі, не виказуючи жодного здивування, стали прицільно уважнішими.
–	Чесно, нагадуєш, – продовжив молодий, геть щиро наївним тоном, – видно, що любиш гуляти, як сам собі знаєш, і, запевняю, на це не посягатиму.
–	І що ж ти хочеш запропонувати, враховуючи таку мою особливість?
–	По-перше, вирішимо твої теперішні проблеми…
–	Хм, то вони в мене є?
–	Ми ж на тебе вийшли? І знаємо, де ти регулярно буваєш.
–	Ага… – Чорт виразно «занудьгував».
–	А робота не нудна, передбачає мінімум обов’язків та максимум відповідальности.
–	Ціка-а-аво… – протягнув Чорт тоном, протилежним значенню цього слова.
–	Очолиш моїх хлопців, – молодий Бос вочевидь мав завидні терпіння й розум, що важко було припустити з першого погляду. – За нашою інформацією, скоро опиниться без господаря один із каналів постачання «коксу», й за нього треба буде поборотися. Хіба в нас не спільна мета – гарне місце під сонцем? 
–	Чомусь мені завжди був більше до вподоби місяць… – промуркотів, наче сам до себе, Чорт. – Гаразд, – продовжив він, дивлячись в очі Босу, й миттю скинуши показну розслабленість. – Але не певен, що тобі варто довіряти найманим працівникам. Я теж вкладу певну суму, й піду після цієї справи. 
–	Що, хочеш одразу до «клубу інвесторів»? – у голосі молодого прозирнула іронія. – Гадаю, це в тебе попереду…
Чорт витяг із кишені папірця з якимись цифрами, простягнув йому й водночас підсунув ногою об’ємну спортивну сумку, яка до того непоміченою стояла на підлозі.
Молодий затягнувся цигаркою, одразу втративши посмішку. Але швидкість прийняття рішень не була його слабким місцем. Він подав Чортові руку: 
–	Вітаю, партнере! Шкода, що тимчасовий…
Чорт піднявся, торкнувся руки:
–	На звороті мій номер. До зв’язку, – і вийшов із кімнати.
Молодий відкинувся, щиро й весело розсміявся: 
–	Ех! Він мені подобається, чесно! Цікавий хлопець… Але, якщо ти зрозумів, скажи: хто тут кого найняв?!

Третя
Той самий інтер’єр. За вікном вже немає снігу, видніється половина рекламного щита, на якому усміхнений депутат вітає жінок зі святом 8 березня. Біля столу стоять Старший і Молодший. На столі дві повні попільнички. Кінець розмови.
Старший з нотками наполегливости в голосі:
–	І ти його так просто відпустиш?
–	Ну, ми десь так і домовлялися… Справу зроблено, – голос молодого лунав начебто недбало.
–	Але він був ключем до твого успіху!
–	Зауваж, ти сказав «мого», і ніколи не забувай про це! – «недбалість» виявилася фальшивою. Очі молодого спалахнули серйозним вогнем, зрештою, він був природженим лідером.

* * *
Лесь ішов вулицею. На обличчях зустрічних перехожих читалося нетерпляче очікування справжньої, а не цієї оманливої календарної весни. Навіть спини попереду виразно промовляли про те, що очі їхніх власників не бажають бачити більше того мокрого снігу, що плющився та схлюпував під ногами. Як і всі інші Лесь ховався в себе. Але й там не знаходив затишку.
Після розмови з Чортом йому ні краплі не полегшало. Звісно, він зрадів, що той зав’язав з криміналом – наркоторгівля! здуріти! жах! І хоча логічне мислення підказувало – від подібного одним махом не відв’яжешся, він заглушав голос розуму надією, що Чорт усе ж особливий, він зможе… Але змушений був визнати, що значно більше його турбує інше. Усвідомлення того, що випадає тримати в руках чиєсь життя, понад те – мати абсолютну владу над чужою волею, змушувало реальні, фізичні руки тремтіти. 
«Мій наказ зробив його щасливим? Ні, він сказав – те, що я боявся за нього! Звісно, боявся! В нього що – ніколи не було друзів? А Гнат? Чи, як він висловився, тільки «колеґи по роботі»? А я йому хто? Друг? Чи… хазяїн?»
«Я б усе віддав, щоб цього не сталося тоді! Але нікому не віддам його тепер!» – і це єдине, в чому Лесь був твердо переконаний. «Чому так? Хто він для мене?» – Лесь злякався заглиблюватися далі, бо від того, що мимоволі полізло в голову, заворушилося волосся. «Всі відчуття, які не є, грають якусь какофонію – я не розумію, що почуваю, вони не дають. Хочеться стиснути зуби, заплющити очі й закричати: «Хочу тиші! Будь ласка, хоча б хвилинку тиші!» Й зупинитися… Не втечу, я хочу далі, але свідомо…»
Одне розумів напевне – йому конче треба знайти якусь лінію поведінки з Чортом і вгамувати хвилювання, бо «ваза» той чи ні, а з такими тремтячими руками просто не має права до нього наближатися. 
«Й коли це ти до нього наближався? – в’їдливо запитав себе Лесь. – Він завжди приходить сам, коли схоче, і всю твою «лінію поведінки» диктує тільки він. І що тоді не дає мені відчувати себе іграшкою в його руках, як сказав тоді Жека? Він наче отрута або наркотик, що повільно зсередини руйнує – чи змінює? – мене. Але одне я знаю напевне. Я для нього є тим самим». 
–	Якщо я помру, ти ж будеш вільним, Чорте?
–	З нас двох першим помреш не ти. 
«Що він мав тоді на увазі, чому я не наважився запитати? Кожен із нас марно б’ється за самозбереження. О, придумав! Ми друзі за нещастям!» – і Лесь засміявся, не помітивши, що той сміх змусив дівочу постать попереду нервово прискорити кроки.

* * *
За наступний тиждень Чорт прийшов тільки раз. Лесь повернувся зі школи, а той вже сидів у «своєму» кріслі. Це так нагадало «добрі старі часи», що Лесеві аж потеплішало на серці. Але втримати це відчуття надовго не вдалося. Розмова не клеїлася, свої ж слова здавалися Лесеві штучними, тон нещирим. Все було не так. 
Чорт підвівся. «Вже йде», – подумав Лесь, сам не розуміючи, що відчуває – полегшення чи розчарування. 
–	Мене не буде певний час. Ти не проти?
–	Звісно, ні.
–	Я питаю не свого «доброго хазяїна», а тебе! – вишкірився Чорт.
–	А чого я маю бути проти?! – теж підвищив голос Лесь.
–	От і добре. Ось мій номер – дзвони, коли схочеш.
Лесь мовчки взяв папірця. Чорт теж мовчав, а тоді раптом:
–	Пробач… – наче хотів додати ще щось, але стримався й одразу попрямував до виходу. І лиш на порозі – тихо, наче сам до себе, виправдовуючись, – …я думав, ти сильніший.
Лесь завмер, ніби від несподіваного удару.
Й довго потім приходив до тями, а головне – од відчуття, що того заслужив. Хіба ж і його самого не вивертало вже від власної слабкости?
Лесеві раптом згадалося те, що відчув, коли тоді торкнувся Чортової руки – безвихідь і приреченість. «Здається, це вже й мої відчуття… Невже до мене тільки зараз дійшло, що свободу тоді втратив не тільки він, але й я!»  
«Проте, здається, він якось непогано з цим живе… А значить, і я зможу», – усвідомлення цього принесло певне полегшення.
«Немає безвиході, якщо тобі не потрібен вихід, і немає приречености, якщо ти приймаєш свою долю. «Приймати» – у самому слові є спокій та упокореність… Але скільки його не повторюй, спокій не приходить. Все, що я приймаю, лиш накопичується, росте з кожною краплею, збільшує тиск і загрожує розірвати на шматочки. Тут скільки не рахуй, а маєш відчуття, що рахуєш секунди до вибуху…»

**
Був ранок, і Лесь ішов до школи. 
Останні дні він наповнив тишею. Спершу вона нагадувала тишу екзаменаційної кімнати, де повітря бринить напругою. Та потроху втратила свою агресивність, без його волі наповнюючись чеканням і передчуттям. А повітря тепер здавалося розрідженим, у ньому наче не вистачало чогось важливого, аби наповнити легені. 
Сонячні зайчики стрибали невеличкими калюжками, що не висохли після нічного дощу. Делікатний вітерець тримався поряд, залишаючи при собі свої поради. Уважно й обережно вглядався Лесь в обличчя ще заспаної та сором’язливої весни.
Він ніколи не запізнювався, от і зараз не поспішав, часу лишалося вдосталь. Неподалік від воріт шкільного двору побачив знайому постать. Це була та сама новенька – Дана. Вона стояла на місці й, схиливши голову, за чимось спостерігала. Лесь зупинився віддалік і простежив за її поглядом. Там гомзалася зграйка голубів, які поспіхом щось збирали на асфальті, та на одного з них нападала ворона – напосідала й била дзьобом. Голуб випручувався, відбігав, проте чомусь не відлітав. Ворона спокійно йшла за ним, атакувала знову й знову. Інші голуби геть не звертали на них уваги, збираючи свої крихти.
Прогнати ворону – перше Лесеве інстинктивне бажання змінилося бажанням зрозуміти, чому цього не зробить Дана. Він стояв так, що не міг роздивитися її обличчя, й почав підходити ближче. Але тут пробігала Таня Мовенко, теж із їхнього класу, вона першою опинилась біля Дани й зреагувала миттєво.
–	Киш-киш! Полетіла геть! – і замахала руками. – А ти чого дивишся, тобі що – сподобалося? Геть якась схиблена! – Таня  обурено фиркнула й побігла далі.
Дана не відповіла. Лесь устиг тільки побачити дивну замислену усмішку. Дівчина ж повернулася й теж попрямувала до школи.
Після цього випадку Лесь почав спостерігати за Даною. Та усмішка не йшла йому з голови. На уроках крутитися, аби побачити, якось незручно – вона сиділа в сусідньому ряду позаду за передостанньою партою, але на перервах Лесь одразу знаходив її очима. Зауважив, що вона завжди сама – ніхто не підходив до неї, й вона ні до кого не наближалася. Зазвичай ховалася за підручником, але ніколи не перегортала сторінок. На уроках не викликалася сама, а якщо запитували, відповідала правильно, але так коротко і стисло, що ставили їй щось дуже середнє. Часом бо не відповідала нічого. Вчителі тоді швиденько викликали когось іншого. Усім було ніби незручно в її присутності. А ще помітив – коли на перервах школярі щось жували, вона зазвичай нічого не їла, в їдальні теж її ніколи не бачив. Тільки одного разу за кілька днів зауважив, що вийняла із сумки накладанця, та міг би заприсягтися, бо дуже вдивлявся, що між двома тоненькими скибочками батона не лежало нічого. Тепер її бліде обличчя набуло для нього іншого значення.
«Вона що, голодує?» – із жахом подумав Лесь.
Він пильнував її після уроків і на початках не розумів, куди вона зникає. Але потім дослідив, що Дана не виходить зі школи, а рушає до бібліотеки.
Якось наступного тижня він відкараскався від Жеки терміновими справами і влаштував справжню засідку біля школи. Й таки дочекався, коли Дана вийшла, – перед самісіньким закриттям! Пішов за нею і згодом зауважив, що вони рухаються великим колом, і десь уже близько двадцять першої повернулися до будинків, що стояли геть неподалік школи. Й тут Дана стала раптом дуже обережною, наче сама за кимось стежила. Зайшла до двору і швиденько зникла у під’їзді старої п’ятиповерхівки. Далі за нею Лесь не пішов.
«Що в біса тут відбувається? Схоже, вона когось боїться! Треба щось зробити, але що?»
Він майже до ранку не міг заснути, коли ж очі нарешті заплющилися, то й одразу розкрилися, бо здалося, наче хтось гукав. Не міг згадати ні слів, ні голосу, лиш туга й надія цього поклику засіли скалкою в серці. 
Зранку вирушив раніше звичайного, бо не сиділося вдома. Прийшов до вчора розвіданого будинку й пірнув до під’їзду, сусіднього з тим, до якого заходила Дана. Прилаштувався – для спостереження – на підвіконні другого поверху. Невдовзі дочекався.
«Таки ж тут живе», – підсумував Лесь, так ніби за цим і прийшов.
А Дана не вийшла, вибігла і швидко зникла з двору, хоча до дзвінка на урок було ще достатньо часу.
«Здається, вона остерігається із кимось зустрітися», – подумав Лесь, помалу розуміючи свої наступні кроки.
Не дуже поспішаючи, теж попрямував до школи, але всередину не зайшов, а став чекати біля дверей. Вже продзвенів дзвінок, коли з’явився Жека, як завжди запізнюючись і нікуди не кваплячись.
–	Ходімо, прогуляємо перший, є розмова, – звернувся він до друга.
–	Оце цікаво, завжди готовий!
Вони зайшли за ріг і, проминувши звичний закуток, де курили хлопці, – там уже сиділо кілька прогульників – знайшли собі місце на складених ящиках під парканом.
–	Відмінник прогулює, що трапилось? Як там Яна? – Жека старався вимовити це недбало, проте легко було помітити, що його насправді хвилює.
–	У нас, тобто в неї, все добре. Але тут ось яка справа… – і Лесь розповів про свої тижневі спостереження за Даною й ті нехитрі висновки, на які спромігся.
–	Так, згоден, усе це дивно й трохи підозріло. Із цією Даною напевне щось негаразд, хоча, знаєш, вона й сама по собі якась дивакувата. Пам’ятаєш, розповідав: якось захистив її, то вона навіть не подякувала, просто мовчки розвернулася й пішла, не втекла, це б я зрозумів, а, поміть, спокійно так дочекалась, коли я з ними розібрався, й пішла. Ти ж знаєш, мені начхати на подяки, та все ж, погодься, якось це дивно… Проте не сумнівайся, я, звісно, згоден їй допомогти. Що ти пропонуєш?
–	Треба спершу з нею поговорити.
–	А може, краще поспостерігаємо за нею, а як побачимо, що хтось чіпляється, розберемося та й по-всьому?
–	Ну ти чого, Жеко? Перед тим, як лізти в чиєсь життя, треба хоч запитати!
–	Згоден, гаразд! Тільки говоритимеш ти, ок? А то мені від неї якось не по собі, щось таке…
–	Ну ти даєш! Чого б це?
–	Ай, забудь! Проїхали!
На  великій перерві Лесь рішуче підійшов до Дани. Жека з ним. Але тримався позаду.
–	Дано, ти вибач, що ми втручаємося в твої особисті справи, та мені здалося, даруй, коли помилився, що ти когось боїшся. Тобі погрожують? Чи переслідують? Ми хочемо допомогти!
Дана підвела очі – темно-карі, як тільки тепер побачив Лесь, – і подивилася на нього уважно, без здивування, але нічого не сказала. Лесь напружився, намагаючись зрозуміти, але – нічого. Поряд, звісно, не було Яни, та йому здалося, що й її підтримка не сильно б допомогла. Дана нагадувала чорну скриньку, закриту для його розуміння. Лишень стало очевидно, що вона не боїться. «Невже я помилився?» – подумав Лесь.
–	Навіщо це вам? – нарешті озвалася Дана. – Чому ви хочете допомогти? – хоча вона й казала «ви», але дивилася тільки на Леся.
Жека позаду обурено хмикнув, та Лесь зрозумів – це було сказано не просто так і не з бажання відштовхнути. Відчувалося, вона поставила серйозне запитання, а від його відповіді залежала і її.
Лесь відповів не одразу. «Для чого це мені? – запитав сам у себе. – Мені шкода її? Але цей, такий спокійний та сповнений гідности, погляд зовсім не викликає жалости. Й хіба через жалість я не спав цілу ніч? Загадка? Цікавість? Мені що – хочеться погратися в детектива? Теж не те!»
–	Я ще не знаю, – вимовив Лесь, – та це для мене важливо… Я до ранку не міг заснути саме через це, – додав він неочікувано для самого себе.
Дану така відповідь, здається, влаштувала. Вона навіть усміхнулася самими куточками губ, хоча в очах усмішки не було.
–	Так, твій сон, це дійсно важливо.
Чи серйозно говорить, чи жартує? Не розбереш… – думав Лесь.
–	Це доволі довга історія, давайте зустрінемося після уроків, можна в бібліотеці. Там зазвичай нікого немає.
–	Так, – Лесь кивнув головою. – Дякую… – не дуже впевнено додав після павзи.

**
–	Гей, ти що, серйозно про сон? – запитав Жека, коли вони відійшли.
–	Так, – Лесеві думки були десь далеко.
–	То, може, ти сам із нею стрінешся, мені потім розповіси, а то я почуваюся третім зайвим. 
–	Не кажи дурниць! – урвав Лесь.
У бібліотеці виглядало незатишно – лише два столи зі стільцями. Такі ж, як у їдальні.  Бібліотекарки десь не було видно. Дана вже сиділа за столом, чекаючи на них. Побачивши, що Лесь роззирається, сказала:
–	Її сьогодні вже не буде. Я їй допомагаю за те, що дозволяє тут проводити час, тож вона може раніше піти додому. Потім сама замикаю.
Вони сіли навпроти. Стільці стояли так, що дівчина опинилася рівно між ними, на ідеально однаковій відстані від кожного. І та симетрія не випадковість, Лесь був певен. Йому здалося, він вловив, що в ній так напружувало інших, напевне ось ця бездоганна точність, відсутність будь-чого зайвого: рухів, слів, поглядів. 
Дана ніби тільки  й чекала поки вони торкнуться стільців, кивнула головою й почала:
–	До того, як я перебралася до бабусі, яка, до речі, мені не рідна, а двоюрідна, бачила її всього двічі, коли ми з батьками приїжджали до Києва. Вона більше не має рідні, її доглядали сторонні люди в обмін на помешкання за заповітом. І от коли після загибелі батьків мені довелося переїхати, – вона сама наполягла, аби не в інтернат, – бабуся вирішила залишити квартиру мені, переписала заповіт. Ну а тим людям це, звісно, дуже не сподобалося. Мовляв, витратили на неї багато грошей і часу, й вона повинна їм усе компенсувати, інакше добиватимуться, аби її визнали недієздатною, оскаржать новий заповіт і здадуть до інтернату. Бабуся ж більше за все на світі боїться потрапити до притулку для старих і тепер віддає їм майже всю пенсію. А ті люди, здається, вирішили, що можна тиснути далі, – вже кілька разів перестрівали мене й вимагали, аби забиралася геть. Мені й не треба ця квартира, маю батьківську, хай і не в Києві. Але бабусю дуже шкода, вона така налякана, просить залишитися, мовляв, ніколи не думала, що це такі страшні люди, і якщо я піду, вони неодмінно здадуть її до інтернату.
Вона розповідала, а Лесь вдивлявся в її обличчя… І «чорна скринька на ім’я Дана» поступово прозорішала. Вона дійсно не боїться ні тих людей, ні залишитися сама, вона зібрана й готова, здається, до всього готова. Але за цим стоїть така шалена напруга! Як можна жити в такій напрузі бодай один день?! «Здається, я знайшов її страх, вона боїться, вона не дозволяє собі… сподіватися».
–	Да-на… – раптом вимовив Лесь, наче смакуючи її ім’я. 
Жека зиркнув на нього здивовано. Але Дана не подивилася, тільки руки, що до того не робили зайвих рухів, нічим не зраджуючи її стану, раптом сіпнулися й знову завмерли. Під час усієї розповіді вона уникала подивитися йому в очі. Зверталася поглядом до Жеки або кудись між ними. А Лесеві раптом шалено захотілося подивитися їй у вічі. Не в змозі опиратися цьому бажанню, він повільно простягнув руку й поклав поверх Даниних рук. Напруга сягнула в ній, певне, якогось пікового значення, але дівчина все одно не підвела обличчя. Лесеве серце вже давно прискорювало свій ритм, а тепер здалося, що вибухне, якщо він не побачить її очей. Не дуже тямлячи, що робить, Лесь підняв руку, торкнувся Даниного підборіддя й, обережно піднявши її голову, змусив подивитися в очі. 
–	Усміхнися, – вимовив одними губами, майже без голосу, – все… буде… добре… 
Але зовсім не ці слова піднімалися горлом. «Я завжди буду з тобою!» – ось які хотіли вирватися назовні. Лесь найостаннішої миті зупинив їх, замінивши на якесь абстрактне «все буде добре».
Але й ці слова, здається, сказали Дані головне. Щось сколихнулося в її очах, і, наче перший паросток зі ще скутої морозом землі, пробилася усмішка – справжня. Змінивши все. 
Далі тривала павза і, здається, єдиний, кого вона згодом почала обтяжувати, був Жека.
Він прокашлявся, без результату. Наче нічого особливого Лесь не сказав, просто підтримав, просто заспокоїв – будь-хто інший міг би подумати саме так, але не Жека, він не просто Леся знав, він його добре відчував. Тому, зітхнувши, взяв розмову до своїх рук.
–	Так, тепер кожного дня після школи ходитимеш із нами. А зараз зайдемо по нашу подругу Яну, тоді десь погуляємо, з’їмо піцу, ну а ввечері – до мене. Буде батько. В нього на фірмі є юристи, домовимося про консультацію… – Жека продовжував бадьоро планувати, а самому хотілося нагодувати Леся потиличниками. Вони з Даною перестали дивитися одне одному в очі й, наче змовившись, позирали тепер у різні боки. Так Жеці стало ще складніше.
Добре, що як вийшли з бібліотеки, Дана знайшла привід кудись зникнути. Жека тільки суворо попередив, щоб без них ні кроку зі школи, й що вони чекатимуть її у вестибюлі. Залишившись наодинці з Лесем, хотів дати волю своєму роздратуванню й не зміг – Лесь виглядав таким здивованим, дивився такими очима, наче вперше побачив світ.
«Боже, невже і я мав такий вигляд?!» – подумки зітхнув Жека.
–	Ну вітаю з першим коханням! – сказав уголос.
Лесь поглянув на нього, наче щойно побачив:
–	Ти про що?
–	Та ну тебе, старий, це ж очевидно! Розслабся, це не страшно й не смертельно, ось поглянь на мене, живий, як бачиш! Тобі ж навіть пощастило більше, ти хоч у людину закохався!
І що тоді сталося з Лесевим обличчям! Жека не на жарт злякався. Лесь раптом сполотнів і дивився на друга так, ніби бачив перед собою привида.
–	Пощастило більше… – прошепотів, а бачив перед собою, дійсно, не Жеку, а старезне обличчя Гната. «Це він тоді так сказав. Що він мав на увазі? Хіба я можу закохатися тепер, коли попереду чекає Вона, Мавка?»…
Ні, він так і не змирився з почутим, просто засунув це знання куди глибше до закапелків пам’яті, але ось тепер воно визирнуло звідти, й Леся обсипало морозом. Тоді в пам’яті зринула Данина усмішка, й мороз сягнув абсолютного нуля. «Що я зробив? На що я дав надію? Невже вони побачили правду раніше за мене? І яку?»
 Він почувався, як людина, що зробила крок на зелену галявину, повну квітів, і раптом опинилася по груди в холодній воді. Безодня під ногами й жодної можливости повернутися назад.
«Що це за правда, від якої холоне серце? Я знаю тільки одну – ця усмішка, дорожча за весь світ! Хай западеться він у безвість, якщо вона зникне! Западеться разом із його творцями й охоронцями, богами й богинями назавжди! Тепер тільки пливи й мріяти не смій про тверду землю під ногами, пливи, повторюючи, як мантру, свої ж простенькі слова: все… буде … добре.»
Лесь повернувся до реальности від ляпаса й, здається, вже не першого, бо інша щока теж горіла. Бив Жека, й очі мав злякані.
–	Та що з тобою! Отямся!
І Лесь отямився: «Вона зараз повернеться, вона не має бачити мене таким, наче я вже її зрадив, я не можу забрати цю надію, тільки не тепер. Що б не було попереду, його ще немає! Зараз є тільки ми. Я буду обережний, я не завдам їй болю. Я зможу! Все буде добре! – й тут закортіло розсміятися. – Яка іронія! Я заспокоюю себе тими ж словами! Але я не боятимуся сподіватися!»
Жека спостерігав, як на обличчя друга повертаються барви, й раптом зрозумів, що бачить іншого Леся, а колишній вже ніколи не повернеться.
Цей день продовжився й закінчився за Жековим планом. Увечері поговорили з його батьком – той завше подобався Лесеві, хоч і був не такий, як його. Веселий, балакучий, товариський і повсякчас радий допомогти, а якщо друзям свого єдиного сина, то передусім. Він знав, що в сина з’явилася дівчина і вважав її Лесевою родичкою. Слід сказати, що Жеків тато – пан Костянтин – завжди дуже добре ставився до друга свого сина, на відміну від Лесевої мами, а тепер то й взагалі за родича вважав. Пообіцяв, що вже на завтра організує зустріч із правником, а Дані запропонував охорону з власної фірми, та хлопці дружно відмовилися, пояснивши, що й самі впораються. Дана розповіла, що шантажують їх двоє – мати й син. Синові десь за тридцять, матері за п’ятдесят, і організатором, вочевидь, є вона. Син здебільшого стоїть за материною спиною, надаючи її погрозам вагомости десь так на кілограмів сто п’ятдесят. 
Пан Костянтин погодився, що це не схоже на дії якоїсь організованої злочинної групи, хоча про махінації з квартирами самотніх старих людей не чув хібащо глухий. Жековому татові явно подобалося, що його син не з лякливих і хоче розбиратися сам, він не заперечував. 
Потім вони провели Дану до самісінького помешкання. Вона розповідала кумедні історії з дитинства, казала, що хоче обов’язково познайомити їх зі своєю бабусею, але зараз та напевне спить. Балакала невимушено й охоче.
Лесь дивився на Дану, і йому важко було повірити своїм очам та відчуттям – вона так змінилася! Й це тільки за один вечір?! Замість напруги Лесь бачив спокійну радість, промені якої були здатні обігріти все і всіх навколо. Він бачив диво й почувався його творцем.
Вертався додому Лесь практично сам. Яна з Жекою усамітнилися десь далеко позаду. Лесь усміхнувся: здатність сприймати його на відстані розвивалася в Яни значно швидше за інші таланти – мабуть, дуже хотілося. Чорт на те лишень піднімав брови й кривився. Переміщувалася Яна рідко й неохоче. Гіпнотичних здібностей або не мала, або не хотіла використовувати взагалі. Людей, щоправда, відчувала добре, ще й могла трохи лікувати, але Чорт казав, що на це і звичайні коти здатні. Взагалі, він часто виказував їй своє невдоволення. Проте, Лесева усмішка потеплішала, Чорт її по-своєму любить. 
Лесю було приємно, що Яна щаслива і Жека з нею. От у них напевне – найромантичніше перше кохання. Хоча це так неочікувано! Жека в стосунках із дівчатами завжди був крайнім «матеріалістом»… А що в нього? З його «ідеалізмом»? Яке кохання називати першим?
У початкових класах він щиро вважав себе закоханим у сусідку по парті, таку милу й блакитнооку. І ще вони разом ходили на малювання. Лесь віддано носив її торбинку з фарбами й наплічника після уроків. А потім вона перейшла до художньої школи і якось швидко вивітрилася з Лесевої голови. А ще була та Свєта…
 Наприкінці минулого року Жека витягнув Леся на шкільну дискотеку. Сам він їх відвідував регулярно. На тій дискотеці Лесю сподобалась одна тендітна білявка з паралельного. Це й була Свєта. Вони танцювали, потім проводжав її додому, цілував, мав тоді дуже піднесений і романтичний настрій, обмінялися телефонами. Тривав цей роман недовго, бо згодом почалося… Тендітна білявка виявилася дуже активною й настирною особою. Вона підходила до Леся на перервах, чекала після уроків – начебто нічого надзвичайного, але весь романтичний настрій як вітром здуло. Він почувався, ніби за ним полюють. І тому вже через тиждень різко відшив її, що було йому зовсім не властиво. Потім мучився докорами сумління, але що поробиш, вона страшенно дратувала. Після того на дискотеки більше не ходив.
То й що, хіба можна назвати ці відчуття аж такими особливими? Лесь був закоханий завжди. Наприклад, у гру Короля Артура. Почувши якось Бетховена у його виконанні, він вже не міг би називати цього піаніста звичайним ім’ям – ні, тільки цим прізвиськом, тільки воно могло хоч трохи передати Лесеве поклоніння. Через нього, зрештою, й музику покинув. Пальці німіли, не слухалися, просто відмовлялися видобувати з піаніно звуки не настільки ж прекрасні – сильні й ніжні водночас. А скільки разів він днями ходив п’яний від якогось вірша?! А ще Лесь закохувався в запахи. Навесні в гіркуватий запах кульбаби, а восени в грибний дух прілого дерева. Й часом, у хвилини шаленої переповнености, він починав бігти, спершу повільно й плавно, тоді нарощуючи темп, без зупинки, викладаючись до останньої краплі, до останнього подиху, до розриву серця! За все про все, заради всього! Й подяка, і прохання, й божевільне освідчення. 
Тепер не було ні легкого й приємного романтичного настою, ні шаленого захоплення. Від думки про Дану його спочатку осявала радість, а потім усередині все боляче стискалося. І це останнє почуття було йому добре знайоме. Те саме він давно вже переживав при одній лишень згадці про Чорта.
«Я просто відповідаю за нього, а тепер і за неї! Просто відповідаю і все…»
«Відповідаю…» – і не розумом, а тілом згадав він той поклик уві сні.
Другого дня у розмові з Жекою Лесь запропонував, що не зайве було б залучити на допомогу Чорта, але той так обурився «недовірі до їхніх власних сил», що Лесь не наполягав, бо ж сам розумів – істинна причина його пропозиції була в тому, що Чорт тепер не заходив до нього, і Лесь відчував порожнечу, щось схоже на голод. Голову заповнювали думки про Дану, але це відчуття нікуди не зникало. Лесь терпів. 

* * * 
Чотири дні вони скрізь супроводжували Дану, а потім вирішили змінити тактику. Вона вийшла зранку до школи сама, і спрацювало! З припаркованого авта вилізла парочка й заступила Дані дорогу. Лесь і Жека швидко опинилися поруч. Лесь демонстративно сфотографував їх та номери автомобіля, тоді продемонстрував Данин паспорт із реєстрацією, бабусин заповіт, оформлений на найвищому рівні юридичної майстерности, з додатком про психіатричну експертизу (юрист постарався), й повідомив, що фотографії стануть речовим доказом до справи про переслідування, яку вони вже відкрили. Жека тим часом просто розглядав матусиного амбала, в руках, щоправда, тримаючи загрозливого вигляду кастета, яким майстерно грався. Першим здався амбал і потягнув за собою заціпенілу матусю. Автомобіль газонув так, що ледь не врізався в припаковану попереду машину. І все. Друзі навіть до школи не запізнилися.

* * * 
Всі ці майже детективні події та клопоти обтікали внутрішній стан Леся, як вода обтікає камінь, не лишаючи жодного помітного сліду. Він дивився лишень на Дану, шукаючи у її вишневих, сповнених радости, очах як не спокою, то бодай рівноваги для себе. Але він досі не лишався з Даною наодинці. 
Коли ж небезпека минула, того самого вечора – вони всі гуляли гуртом – Жека з Яною відірвалися, нагадуючи про себе тільки сміхом десь далеко попереду. З провулку налетів вже по-весняному теплий вітер.
Тоді він уперше взяв її за руку.
Добре, що вони пасували одне одному темпераментами – Дана теж любила мовчати. Лесеві ж не вдавалося добути із себе слів. Взяти її долоню – це все, що міг собі дозволити. Йти мовчки, тримаючись за руки, й прислухатися до одного на двох серця, що билося між їхніх долонь, – це було нестерпно прекрасно, але в ньому все вимагало більшого. Тим часом у мозку спалахував ніби велетенський червоний сигнал небезпеки. Лесь передчував: коли скаже, коли переступить невидиму межу, щось станеться! Й воно невблаганно наближалося, тремтіло в повітрі, робило дзвінкою голову й ватними ноги.
 «Що сталося з тою, яку кохав Гнат?» – це питання пекло вогнем.
Лесь не пам’ятав, як того вечора опинився вдома. Ніч минула в повному забутті.
На ранок Лесь прокинувся з ясною головою й чітким усвідомленням того, що вечір, подібний вчорашньому, повторитися більше не може.
А ще був абсолютно впевнений: тільки одну «людину» він може й хоче зараз бачити – Чорта. Лишень йому зможе розповісти про свій страх і чекати відповіді чи поради. Все ж таки той жив із Гнатом!
Лесь нікуди не пішов, лишився вдома і, попросивши Яну побути кішкою, чого давно вже не робив, довго сидів із нею на колінах, набираючись сил.
Чорт не з’являвся вже понад два тижні. Лесь знайшов папірця з номером і довго крутив у руках, але так і не подзвонив.
Кілька годин нудотних вагань закінчилися тим, що Лесь опинився в таксі, яке їхало на його замовлення в район Русанівських садів. Сказав водієві, що покаже, де зупинитись. Але, як виявилося, це було надто самовпевнено з його боку. Гостював у Чорта лишень раз, не думав про дорогу, й хоча сам будинок виразно стояв перед очима, знайти шлях до нього серед лабіринту однакових вузеньких вуличок виявилося непосильним завданням. Водій почав нервуватися, й Лесь покинув авто. Пішов прямим вузьким проїздом, розглядаючи будинки. Люди траплялися вкрай рідко. Лесь пройшов крамничку на розі й повернув на паралельну вулицю. Біля крамниці стояла компанія з шести молодих хлопців його віку й трохи старших. А через деякий час він зауважив на собі чиюсь увагу й побачив тих хлопців у себе за спиною.
«Спокійно, це ще нічого не означає», – сказав собі Лесь. Але інтуїція нашіптувала, що – ох як означає! Не прискорюючись, він рухався вуличкою та розмірковував, чи не подзвонити у перший ліпший дім, коли раптом побачив перед собою той самий зруб. Точно! Він не міг помилитися! З неймовірним полегшенням натис кнопку дзвінка. Де той дзвінок лунав? І чи взагалі працював? – загадка. Повна тиша дратувала. Компанія в кінці провулку затрималася, перешіптуючись і не залишаючи сумнівів у своїх намірах.
«Чорте, будь удома, будь ласка», – попросив подумки Лесь.
 – І де тебе чорти носять, чорт забирай! – прошипів уголос.
Павза в пару хвилин не принесла жодного обнадійливого звуку. Хлопці, не поспішаючи, почали наближатися.
Лесь не любив бійок і не вмів битися, вже давно не виникало такої потреби. В школі статус Жекового друга надійно захищав його від будь-яких конфліктів.
«Все колись буває вперше, принаймні, настрій у мене цілком підхожий». – сказав собі Лесь і рішуче повернувся обличчям до хлопців.
–	Здається, тебе тут ніхто не чекає?
–	За перебування на нашій території треба платити! – вони були неориґінальні.
Лесь стояв мовчки. Будь-які розмови безглузді, а зрозуміти їх було легко – їм просто нудно. Чорнявий і найнижчий несподівано й різко вдарив у живіт. Лесь склався удвічі, але примусив себе розпрямитися. Він знав, що виглядатиме смішно, якщо почне невміло махати кулаками, і щось йому не хотілося стати їхньою розвагою.
–	Гей, ти чого мовчиш, коли з тобою розмовляють?
–	Хтось тут чекає виступів та промов?
Цей голос… Лесеве серце забилося удвічі швидше, діагностуючи шалений викид адреналіну.
Чорт стояв позаду компанії в якомусь чорному, схоже, шкіряному плащі, якого Лесь раніше не бачив, і виглядав неймовірно круто.
–	Не лізь у чужі справи! – почулася від когось банальна фраза, – йди своєю дорогою!
–	Це й роблю. – Чортів голос, наче шурхіт невідомої небезпеки, серед сухої трави.
Хлопці повернулися до нього.
Лесь зовсім не боявся за Чорта, йому здавалося очевидним, хто тут має боятися, але інстинкти хлопців затьмарювала чисельна перевага. Ще б пак! Шестеро проти одного! Лесь очевидно не рахувався.
Вони оточили Чорта й повільно наближалися. Той стояв, чомусь тримаючи руки в кишенях та ледь звівши плечі й трохи опустивши голову. Здавалося, він не дивиться на них, а тільки слухає.
Лесь насправді щиро не любив бійок, боксу ніколи не дивився, навіть бойовиками не захоплювався, але тепер йому аж подих перехопило – так це було красиво!
Підбадьорюючи себе криками, хлопці таки кинулися вперед. Кілька невловимих для Лесевого ока рухів, лиш чорний плащ промайнув блискавкою по якійсь дивній траєкторії, і знову Чорт стоїть у тій самій позі, але в іншому місці. Троє на землі, інші троє розгублені й не знають, куди махати кулаками. З тих, хто на землі, двоє не рухаються, а один стогне й вовтузиться на спині з заплющеними очима.
Після павзи, явно потрібної хлопцям для осмислення ситуації, Чорт підняв голову. В його погляді не було ні агресії, ні погрози, так могла б дивитися смерть – спокійна, байдужа і невблаганна. Й до них дійшло. Зникли, не озирнувшись і не огризнувшись, навіть здаля.
«В кіно це тривало б довше… – трохи розчаровано подумав Лесь і сам собі жахнувся, – про що я думаю? А раптом Чорт їх повбивав?»
–	Проходь у дім, – сказав той, відмикаючи двері, – почекай мене, я тільки до метро й назад. Хвилин десять.
Тільки тут Лесь помітив Чортів автомобіль на задньому плані, а в вікні жіноче обличчя – злякані очі, довге темне волосся, напіврозкритий рот.
–	Вибач, я невчасно, краще піду!
–	Замовкни вже! Краще – телефонуй наперед, як приходити.
–	Чорте, а як же ці?
–	Отямляться, – Чорт роздратовано пересмикнув плечима, – є кому про них подбати, – кивнув убік. Там, у хвості провулку, вгадувався якийсь рух, один з утікачів виглядав з-за рогу.
Лесь більше не сперечався й зайшов у дім.

***
Нічого не змінилося з минулого, того єдиного разу, коли був тут. Ніде так і не відбилося жодного сліду особистости господаря. Хібащо гора неприбраного попелу в каміні засвідчувала, що ним часто користуються, й пляшок на барній стійці побільшало.
З коридору почулося тихе подвійне клацання вхідних дверей. Чорт не тільки зачинив їх за собою, але й замкнув.
Лесь нервово сіпнув плечем, проганяючи підступний холодок між лопатками. Зосередитись!
Він скрутив голову чорній кутастій пляшці. Пахнуло лежалими водоростями й димом. Тоненькою цівочкою, високо тримаючи пляшку, націдив майже повну склянку золотистої рідини.
Після перехиленої залпом першої порції, він витер піт із чола й налив собі ще, й другу вже пив потроху.
–	Ну ось ти й приїхав, з усіма своїми питаннями… і що тепер? Зате хоча б знаєш, що в нього все добре, і він, як ти бачиш, не сумує, – сказав сам собі Лесь, – тож порадій за нього! 
«Я й радію», – буркнув роздратований внутрішній голос. Лесь не став допитуватися в нього про причини роздратування.
Він спробував зосередитись на меті свого приїзду. Знайти правильні запитання. Чи знає Чорт про перше кохання Гната? Про те, що сталося через оту «богиню»? Я мушу знати! А чи правильно я зрозумів тоді Гнатові слова?
Отак накручуючи себе, а ще й завдяки алкоголю, Лесь якось проґавив ту мить, коли в кімнаті з’явився Чорт. Просто раптом усвідомив, що говорить уже не в своїй голові й не сам до себе, а на канапі перед ним виставно розвалився Чорт, ось тільки чомусь не дивиться на нього, а пильно розглядає щось на стелі. Лесь навіть і собі поглянув, але тієї ж миті забув для чого й продовжив виливати все, що наболіло, всі свої сумбурні, некеровані й нестримні почуття до Дани.
Той не заважав, слухаючи доволі спокійно й уважно, та Лесеві здавалося, що Чорт усе це чудово знає. Проте зупинитися вже не міг.
–	Розумієш, коли я дивлюся в її беззахисні й водночас безстрашні очі, то не можу себе контролювати, я хочу схопити її і втекти на край світу, забути про все й ніколи її не відпускати! Що мені робити? Це ж неможливо!? – останнє прозвучало так, наче Лесь, запитуючи, мав якусь надію.
І Чорт її не вбив.
–	Хто знає, що можливо, а що ні? Напевне не ти й не я.
Тоді він повільно підвівся, підійшов до Леся й поклав йому руки на плечі. Навіть крізь сорочку вони обпікали.
«Це його нормальна температура тіла», – нагадав собі Лесь, а сам не міг зупинити гарячі хвилі, що пішли від цих рук усім його тілом. 
–	Який жаль, що тебе не можна навіть запідозрити в садизмі, тільки в безнадійній тупості. Щодо мене, я б вибрав садизм, це давало б надію.
–	Що? – серце чомусь в одну секунду опинилося в горлі, перешкоджаючи будь яким звукам.
–	Чому ти вирішив виливати свої почуття саме мені? Чому не «дружбанові» Жеці чи не «сестричці» Яні, накінець?
–	Ти ж був із Гнатом, я подумав… – та хіба можливо пригадати, про що він думав, коли Чорт дивиться прямо в очі.
–	Ти неперевершений, з усім своїм даром розуміння ти не бачиш, що я почуваю до тебе. Як тобі тільки вдається?!
«Ні, ні, я помиляюся! Ніяке серце не вмістить стільки невимовної смертельної туги, скільки тьмяніє в цих очах!»
–	Ти завжди хотів бути вільним… – прошепотів Лесь.
–	У мага мені довелося усвідомити, чого я хочу найбільше, бо тільки бажання, в яке я міг вкласти всю свою душу, здатне було втримати в стані між життям і смертю. І моїм бажанням був ти, – Чорт відвів очі й подивився кудись убік. – Бачу, тепер ти мене розумієш, але не відаєш, що з цим робити. – Він обережно зняв руки з Лесевих плечей і заклав за голову. – Маю одну пропозицію. Якщо ти накажеш мені вирушити в навколосвітню подорож чи ще куди подалі, ти знаєш, я це зроблю.
–	Не знущайся! – тепер жар змінився раптовим холодом.
–	А хіба схоже? Я цілком серйозно, ти дійсно міг би відіслати мене кудись, скажімо, на певний час, нам обом це було б на користь, – його голос лунав спокійно, надто спокійно й переконливо.
Лесь розгубився. Здається, Чорт направду не жартував і, що гірше, таке рішення видавалося цілком розумним і відповідальним. Але не бачити цих зелених примружених очей, цієї зверхньої посмішки…
–	Так… поїдь, – видавив із себе Лесь. – Я наказую тобі поїхати до… Львова, – сказав перше, що спало на думку, і, як він не намагався додати сили голосу, той все одно його зрадив.
–	Це не наказ і навіть не прохання. Я не вловлюю ані крихти твоєї волі до цього. Хіба таке рішення не принесло тобі полегшення? – спокій у його голосі обважнів, мов ненадійний весняний лід.
–	Яке в біса полегшення! – не витримав Лесь, ховаючи очі й не знаходячи, за що б зачепитися поглядом у жахливому передчутті, що ладен зараз розридатися.
–	Стривай, – Чорт не дав утекти. Мов розпечене залізо, торкнулися його пальці щоки, примушуючи поглянути в вічі. – Ти відчуваєш до мене не тільки «жалість» і «відповідальність», як сам думаєш, а й щось зовсім інше?
Розум Леся затягло до зеленого виру. Він зрозумів себе.
–	Я не відпущу тебе, бо… люблю. Я кохаю вас обох. Хіба таке можливо?
–	Мені все одно… – ці слова Чорт видихнув Лесеві просто в губи.
 А губи Чорта були такі сухі й гарячі, що запросто спалили всі мости.
–	Ти мій, Чорте, і я хочу належати тобі, – як було повірити, що це прозвучало не тільки в його голові?!
–	Ого, які сміливі слова! Якби ти міг бачити мої бажання то, можливо, не був би таким рішучим... – останні звуки прошелестіли, зникаючи десь на межі слуху.
Чортові очі тьмавіли, й чим загрозливішою ставала ця темрява, тим незбагненнішим чином меншала Лесева напруга. Пітьма виливалася з його очей, затоплювала все навколо, й ось уже огорнула з усіх боків космічною пусткою, лишень удалечині сяяв, наче зірка, зелений вогник. Лесь був метеликом, а його єдиним бажанням – досягти цього світла й розчинитися в ньому. Й хіба варті уваги міжзоряні відстані? Ось він уже перед ним, і танок зелених язиків полум’я дарує шалену радість, від якої ладне розірватися серце. Ще лиш кілька помахів крил, і він увіллється до цього танку…
Сильні м’які руки зупинили його, такі гарячі, але не обпалили. Відчуваючи ці руки на своєму тілі, Лесь поволі почав відчувати й саме тіло. Він не метелик, де він? Темрява відступила. Лесь побачив, що лежить поряд із Чортом, і очі в того вже не чорні, а звичайні – зелені, хоча все ж і не звичайні, а дивовижно теплі. 
–	Не поспішай так, – дуже тихо прошепотів йому на вухо Чорт, – ти будеш моїм, але наш час іще не настав. Я вмію чекати.
Лесь був щедрим, але Чорт був мудрим.
Лежачи в його обіймах, Лесь почувався абсолютною дитиною, розгубленою дитиною, що заблукала в хащах, і вже потрапивши до полону паніки, раптом бачить знайомий світлий шлях додому. І вся та відповідальність, що обтяжувала серце, і від якої, як тепер зрозумів, він насправді просто ховався, здалася смішною. І за що, дійсно, він може відповідати в цьому світі – билинка, яку підхопив вихор, а вона собі думає, що керує стихією? Відповідати хоча б за свої почуття й бути чесним із собою.
Чутливі й гарячі Чортові пальці легенько торкалися його обличчя, волосся, плечей.
–	Я б дав тобі пораду, за якою ти прийшов, але вона тобі не потрібна, ти вже є таким, яким маєш бути.

**
Що забереш зі сну з собою?
«Сонячна корона більше не вбирала в себе нічийого погляду. Чи байдужа величному світилу відсутність глядачів та свідків його щоденного тріумфу? Лишень вітер тужливо свиснув, прощаючись, та підняв із землі жменю дрібнющого, як пил, жовтуватого піску. Просипав трохи між пальцями, а решту, рішуче закрутивши, стиснув у долоні – на згадку! Й поспішив звідси, наздоганяючи господаря. Можливо, назавжди».
Хібащо головне бери – 
Себе.

**
Лесь покинув Чорта, коли вже сіріло. Той не заперечив проти Лесевого бажання йти пішки, лише очі примружив, і це було усмішкою. Збуджений, Лесь не відчував ні краплі втоми після безсонної ночі, його переповнювало бажання рухатися. Лесь одночасно перебував у собі й над собою, неначе в теплому й могутньому потоці. Тепер кожен рух відрізнявся від звичайного, як танець від простої ходи. Загострилися не тільки всі відчуття, але й розум та передчуття. І в цьому потоці зайвими були очікування чи плани. Осягнена гармонія робила кожен рух, кожну дію єдино можливою з усіх варіантів. 
Не мав тепер ні сумнівів, ні питань – всі, що були, залишилися в минулому. Чи можливо любити двох? А чи можливо любити увесь світ? Чи можна кохати двох? Що толку питати квітку, чи існує вона, коли та вже цвіте і є прекрасною. Вони такі різні, протилежні? Й почуття відрізняються… Схожі лиш тим, що від жодного не можливо відмовитися. Лесь тепер дивувався – невже буває інакше, якщо все на світі має свою протилежність, свій зворотний бік, і тільки так стає цілим… Як день і ніч, життя та смерть, радість і біль. Як розірвати їхній зв'язок, як любити тільки щось одне – хіба це не образа тому, хто дав їх у єдності? В ньому свавільним ґейзером пінилася радість, прориваючись неконтрольованою усмішкою. Ледь ніяковіючи, Лесь дивувався – де переживання, де страждання, чому він такий безтурботно, безсоромно щасливий?!
Ішов порожніми вулицями, потім через міст Метро. Все навколо завмерло в передсвітанковій тиші, й навіть вітер затамував подих, ледь торкнувшись його чола.
Ноги самі принесли його під будинок Дани, й він не здивувався, що в її вікні світилося. Спершу подумав про камінці, але потім просто заплющив очі й тихенько про себе покликав: «Дано!»
А коли поглянув – у вікні темнів силует. За мить він зник, а ще за хвильку тихенько прочинилися двері під’їзду. Дана вийшла в халатику під накинутою курткою і в кросівках на босу ногу.
–	Це ти, Лесю?
Він стояв під абрикосом, що той вже готовий був ось-ось розквітнути. Вона підійшла, нічого не питаючи, але з широко розплющеними очима. 
Лесь поклав руки на її плечі.
–	Я був таким дурнем, – тихенько провів пальцями по її волоссю, – я хотів знати майбутнє, – обережно торкнувся її щоки, – а важливо тільки одне, те, що є зараз і не зміниться ніколи, – я кохаю тебе.
Лесю здалося, що він наближався до її обличчя вічність. Нарешті їхні губи злилися. Але й ця друга вічність теж минула. Він знову подивився на Дану й торкнувся ще опущених повік кінчиками пальців. Вони затремтіли, а тоді Вона розплющила очі.
–	Це найчарівніша мить – прокидатися від твого поцілунку.
Дана нікуди не зникла, вона була тут, у його обіймах, лишалася собою й дивилася своїми темно-карими очима, та… Її поглядом. Спокійна пам’ять вічности спліталася там із новонародженою гостротою почуттів. Дива трапляються не тоді, коли хочеш, не тоді, коли чекаєш, а тільки тоді, коли готовий. Вітер обійняв їх і сплутав волосся.
«Як він знайшов Її? Як збудив зі сну Ту, що спала? Світанок розливається з Її очей, і вся Вона з чистого сонця. Хіба питав себе колись – як дивляться боги? Тепер – відкрита книга погляд цей, і найріднішою мовою написана. Вся Вона для нього, як Він для неї.»
 –  Дякую за привітання, – сказала Вона й погладила кінчиками пальців стовбур абрикоса.
Тільки тепер Лесь помітив, що абрикос стоїть увесь білий у перших променях сонця.

* * * 
 «Зазвичай, коли нарешті починається омріяне і найважливіше, ми дізнаємося тільки, що «жили вони довго й щасливо і померли в один день». Чому? Бо «всі щасливі – щасливі однаково»? Тоді той, хто нічого не знає про це, мусив би припустити, що щастя надто нудна річ, аби його так прагнути… – Лесеві думки текли спокійно й неквапливо. – А що я сам міг би сказати про це нескінченне й швидкоплинне літо? Описувати його словами – все одно, що ловити сонячного зайчика чи торкнутися сніжинки – мить, і вона знову крапля…»
Таке звичайне, таке ні на що не схоже диво тривало ціле літо. Що найсильніше запам’яталося? Мабуть, перший крок. Перший крок в Її Ліс. Вони зробили його, взявшись за руки, й опинилися там.
–	Він твій. – Сказала тоді Вона.
О, цей Ліс! Як назвати його? Пралісом? Лісом лісів? Душею чи самою ідеєю Лісу? Він поєднував усе, був джерелом і диханням життя. Часом величний та безконечний, неосяжний і таємничий, як Всесвіт, сповнений, наче собор, органної музики вітру між сивуватих стовбурів-колон. Часом затишний, спокійний та домашній, просочений пахощами квітів і сюрчанням коників.
–	Ти можеш вийти звідси, коли захочеш.
Перший крок, перший погляд, перші обійми – їхнього сяйва не затьмарить і відкриття того факту, що вийти з Лісу він дійсно міг будь-коли, тобто в будь якому часі. Мить у Лісі могла тривати роками в реальному житті, а вічність у ньому – лиш мить у звичному світі.
Шовкові трави текли між пальцями, як Її волосся. А в пам’яті спливали рядки:
«Може, Ліс цей – то душа твоя?»
Тихі озера блищали, як Її очі.
«Може, Ліс цей – то любов моя?»
Хто б хотів залишити його? Хіба вийшов би він звідтіля, якби серед буяння зелені то тут то там не бачив мерехтливого мережива смарагдових пломінких відтінків, що пробуджували пам’ять. Вони темнішали на тлі веселих барв, сплітали мереживо спогадів, летіли до серця, нагадуючи про повернення.
«Можливо, в час, коли покличе Бог,
До цього Лісу підемо удвох».

**
За вікном шепотів таємниці дощ. Повільний. Осінній. У кімнаті палав камін. Вони були разом – Лесь і Чорт. 
Минув тиждень, як Лесь провів свою Дану-Мавку до сну. Він вийшов із Лісу туди, де на нього очікував Чорт. Із тієї миті вони не розлучалися й на хвилину.
Лесь знав, що більше ніколи не побачить Дану такою.
–	Але ти завжди впізнаєш мене, я знаю, – мовила Вона.
–	Будь яку. Я називатиму тебе Даною, бо ти моя вода.
–	Так, – відповіла Вона.
Спогад розтанув.
Вогонь каміна приємно зігрівав, та значно більше зігрівало те, що спиною він спирався на Чорта. Лесь підняв руку й обійняв його за шию.
–	Якщо Дана моя вода, то ти мій хліб.
–	Десь так, – відповів він.
Хібащо вогонь втручався до їхньої тиші легеньким потріскуванням.
–	Ти від самого початку знав, хто вона?
–	Я знав, що ти не можеш закохатися ні в кого іншого. Це як закон природи.
–	А в тебе?
–	Коли мова про нас, то всі закони можуть забиратися до дідька.
 
 Лесь зазирнув до темних безодень Чортових очей. Побачив там відблиски вогню, побачив себе. «Хто сказав, що очі – дзеркало душі? Чиєї? Справжнє дзеркало нашої душі – це очі іншого. Тільки відбившись там, я можу переконатися у власному існуванні».                     




ЧАСТИНА ІІ

Лесь відчував, що хтось торкається його плеча. Легенькі поштовхи – невпевнені, але наполегливі… Ось нарешті скінчилися… Аж ні, знову поштурхування. Починало дратувати: «Навіщо це?...» Поволі й важко прийшло усвідомлення, що його будять. Тоді почувся й голос – незнайомий голос, обережний та стурбований:
–	Вам погано? Прокиньтеся! Ви живий?
Лесь зробив зусилля й розплющив очі. Побачив якусь біло-рожеву розмиту пляму. Спробував поворухнутися й зрозумів – слухаються покищо тільки очі. Поглянув у напрямку голосу. Мозок не поспішав аналізувати побачене – спочатку Лесь усвідомив лишень те, що це людина, потім, що незнайома людина. Жінка. А ще відчув холодок неспокою й напружився – так, йому дійсно треба прокинутися, чомусь він конче мусить прокинутися…
Спробував сісти, але тіло відгукнулося лиш тремтінням і болем. А ще звідкілясь виповз гидкий запах, що підняв у ньому хвилю нудоти. Поволі, через силу, із жахом усвідомив, що той запах від нього – від одежі, від рук. І Леся таки знудило якоюсь жовтою піною.
Стало трохи легше й, разом із тим, страшенно соромно. Лесь підвів голову й подивився на власницю голосу. А ще йому вдалося сісти. Жінка була відступила від нього на крок, але в її очах він не побачив гидливости, а тільки жалість.
–	Я викличу вам «швидку», потерпіть…
–	Ні… Будь ласка, не треба, – голос спотикався й кульгав, та все ж слухався.
Лесь спробував підвестися, проте це все ще було нереально.
–	Тоді давайте зателефонуємо вашим рідним або, якщо хочете, друзям. Ви не можете лишатися на вулиці в такому стані! 
Радше то була не вулиця, а двір незнайомого будинку, якоїсь новобудови. Поряд гналася вгору ще одна. Впритул до огорожі будівництва росла, дивом не зрубана, стара яблуня – ось під нею й лежав, точніше, зараз уже сидів Лесь. Те біло-рожеве марево, побачене спершу, виявилося калюжкою прив’ялих пелюсток, у якій він лежав; деякі з них прилипли до рук…
Цього місця Лесь не знав, як він тут опинився, не уявляв. Помацав рукою кишені, роззирнувся навколо – при ньому нічого не було. Не було куртки, а разом із нею ні телефона, ні гаманця, взагалі нічого. Потім, ніби остаточно прокидаючись, знайшов таку ж порожнечу всередині себе. Так, той самий холод і пустку, що були з ним увесь останній час.
Лесь прийшов до тями… 
–	У вас немає трохи води? Дуже хочеться пити…
–	Немає… – жінка в руках тримала лише ділову сумочку. 
В її очах хиталося вагання. Та раптом, відчайдушно наважившись, вона сказала: 
  –  Я живу в цьому будинку. Ви зможете… Давайте я допоможу.
А він натомість зовсім не вагався, він узагалі ні про що не думав, і коли ще мав якусь здатність відчувати, то, можна сказати, відчув удячність.
*
Лесь сидів на кухні й пив воду, налиту просто з-під крана, пив маленькими обережними ковтками. Пів пляшки газованої, що випив раніше, викликали новий приступ блювоти, одразу, просто серед цієї чистенької кухні. Та він уже стомився соромитись і байдуже спостерігав, як швабра ковзає по підлозі, а тоді зауважив – руки, що її тримають, помітно тремтять. І йому стало шкода цієї жінки.
 Їй було десь років 35 на вигляд. Звали її Інна, пані Інна. Так вона сказала. Це все, що він знав. Хоча не сказати б, що хотів знати навіть таке. Єдине, чого йому нестерпно хотілося, позбутися цього смороду – так само сильно, як позбутися самого себе…
Пані Інна провела його до ванної кімнати, хоча він не просив, але це, мабуть, було очевидним. Чоловічого одягу вона не мала й дала Лесеві білий махровий халат. Сказала, що покладе його одяг пратися. Потім ще вистачило сил дійти до ліжка, й він провалився в таку бажану темряву. 

**

За п’ять  місяців до цього.

Початок зими видався малосніжний та соняшний. Проте морозець міцно запечатав калюжки, а настирний вітер завзято допомагав йому пролізати до кожної шпаринки одягу. За такої погоди залюбки сидиться вдома.
Минула осінь принесла всім великі зміни.
Лесь уже навчався в університеті на біологічному, зруйнувавши матусині мрії про щось міжнародно-юридичне. Жека пішов працювати до батькової фірми. Бізнес пана Костянтина розширювався, його мережа СТО поповнилася останнього року ще двома станціями, які він і віддав під синове керування. І, як виявилося, не помилився – Жека показав неабиякий організаційний хист. Він сильно змінився. Мабуть, це й називають – подорослішав. Йому було тепер за кого відповідати. До стосунків з Яною Жека ставився надсерйозно. Лесь дивився на друга, порівнював із собою й міркував, чи змінився сам? Якщо й так, то, швидше, в протилежному напрямку…
 Жив тепер Лесь разом із Чортом у розкішній сучасній квартирі в одній з новобудов у самісінькому центрі міста. Чорт іще влітку змінив житло. Тут мало що нагадувало той його колишній дерев’яний будинок, стиль був сучасний і мінімалістичний. Хіба лиш так само в один простір об’єднувалися кухня-вітальня. І безумовно те, що, здається, слугувало для Чорта головним атрибутом у будь-якому помешканні – камін. 
Чого Лесеві коштувало піти від матусі, краще не згадувати. Вона знала тільки, що він винаймає квартиру разом із товаришем. 
Яна покищо жила з ними. Покищо, бо Чорт уже винайняв для неї помешкання в цьому ж будинку. Вона із захватом обставляла квартиру, створюючи затишок, – це мало бути новорічним сюрпризом для Жеки.
Можна подумати, що нового? Лесь бо з Чортом і раніше мешкали разом, у Лесевій квартирі, але тепер усе переживалося по-іншому. Стосунки з Чортом виявилися для Леся бурхливим морем, серед якого часом накривав мало не «дев’ятий вал». Лише зрідка вдавалося виринути на поверхню й перевести подих. І тоді здавалося, що він нічого про Чорта не знає. Не знає навіть його справжніх почуттів. Чорт міг бути таким різним…
Пролунав дзвінок у двері. Лесь саме дописував реферата, лишалася буквально пара речень.
«І чому він ніколи не заходить сам? Зрештою, йому й ключ не дуже потрібен!» – Лесь роздратовано підвівся з-за столу. Дзвінок лунав дуже нетерпляче, наполегливо.
–	Іду, іду вже! – Лесь відчинив двері.
Чортові очі вже були темні, мов сама ніч. Він наскочив на них зненацька, як корабель на рифи. Нутрощі затопила холодна хвиля. Серце, пропустивши лиш один удар, запрацювало на повну потужність, прогнало ту хвилю жилами, розігрівши до максимуму, й виштовхнуло її жаром в обличчя.
 Чорт переступив через поріг та опинився поряд. Він не поспішав. Не спускаючи погляду, мовчки скрутив Лесеві руки за спиною й почав повільно розстібати на ньому сорочку. Зелена хвиля підім’яла, закрила собою все й затягувала до моторошних глибин. Десь краєчком свідомости промайнула думка: «Цікаво, чи він би зупинився, коли б я заборонив?» Ці очі були невблаганні, беземоційні, вони не просили й не питали. Й пальці – без натяку на тремтіння пристрасти… Та Лесеве тіло раніш за нього самого відгукнулося назустріч… Чорт відповів холодною усмішкою, що сковзнула його губами, обпікаючи, мов сухий лід.
А далі все було жорстко, брутально, просто на холодних плитках коридорної підлоги, що здалеку вміло прикидалися натуральним каменем.
Хвиля прокотилася, й Лесь відчув, що виринув на поверхню. Прийшов, неначе «погляд збоку».
«Може, це тільки бажання домінувати над «хазяїном», компенсуючи своє становище?» – і його обпекло зовсім іншим холодом.
–	Даруй, здається, тобі не сподобалося, – Чорт дивився в стелю, а голос звучав неприховано знущально. – Ніяк не звикну до того, наскільки погано ти мене розумієш. Хоча, мушу визнати, мене це заводить. Подобається бути для тебе загадкою. Але, мабуть, почуття міри мене зраджує. Так і уявляю, – він пирхнув, – це запитання в твоїх очах: «Чи він дійсно любить мене? Чи…»
Лесь з усієї сили врізав Чорту кулаком під ребра. Удар вийшов не такий, як хотілося, без замаху, бо вони лежали на підлозі. Чорт, кашляючи, розсміявся.
Відсторонившись, Лесь підвівся на ноги. Стояв і дивився на Чорта згори, а той лежав і посміхався, дивлячись йому в очі. 
–	Я бачу тільки тебе… І ти викликаєш у мені всі можливі почуття разом. Часом ду-у-уже протилежні, – протягнув він, вишкіряючи в посмішці білі й гострі зуби. – Тобі зараз належить подумати – «оце я влип!»
–	Не вистачало, щоб ти ще думав за мене! Вставай! – і Лесь простягнув Чортові руку. – Бо так і кортить пнути тебе!
Чорт знову засміявся: 
–	То що зупиняє? Не варто відмовляти собі в задоволенні! – тоді все ж узяв простягнуту долоню й підвівся.
І Лесеві якось відлягло від серця.

* *  
Ручка бігла незайманим аркушем лиш їй відомою невидимою стежкою. Прокладений нею шлях – ламаний, звивистий, але впевнений – перетинав біле поле з кутка в куток. Лінії множились, розбігалися й сходились. Шляхи думок. Обриси листка, схожого на кленовий, повнилися тонкими стьожками прожилок. Ставали все впізнаванішими, а тоді перекривалися контурами нового листка, що лягав поверх першого, перетворюючи реалістичну картинку в абстрактну. Різко клацнувши перемикачем кольорів на ручці, Лесь змінив стержень, зраджуючи своїй улюбленій чорно-білій графіці. Червоні орнаменти поповзли кінчиками листка, позбавляючи того останнього зв’язку з реальністю.
Лесь сидів на парах. 
Слухаючи, він завжди малював. У школі спершу регулярно заробляв зауваження до щоденника, але згодом учителі змирилися, та й що закинеш відміннику? Він мав окремий нерозлінований блокнот, у якому частина, відведена історії, нагадувала чудернацьке горизонтальне дерево, що проростало гілками зі сторінки на сторінку й набувало листочків у вигляді дат. Десь сухих та скручених, десь великих та рівних, а часом і ледь помітних. Частина точних наук нагадувала гори, вкриті вибагливими орнаментами формул. Найбільше його захоплення колись оцінив молодий і талановитий вчитель хімії, що, на жаль, викладав у них тільки рік. Коли він побачив у Лесевому блокноті таблицю Менделєєва у вигляді дощу з краплями різного розміру, то попросив навіть зробити для себе ксерокопію.
Лекція з філософії, вкладаючись у малюнок, не заважала думати.
Десь напівусвідомлено Лесь здогадувався, чого хоче Чорт. 
До того ж, «хоче» – занадто м’яке, вочевидь, слово. Він б’ється за це, готовий, здається, досягати свої мети будь-якими засобами – так, що, можливо, вже й треба починати боятися – в думках народилася посмішка.
Чорт прагнув рівних стосунків, без піддавків. Лесь і сам би хотів цього, але не виходило.  Це було вперше, коли він не довіряв собі. З того моменту, як кожною клітиною відчув реальність своєї влади, Лесь міг тільки підкорятися. Так, це було його бажання, але воно не вичерпувало всього… «Здається, це «комплекс хазяїна», і він паралізує мене – і роздратовано, і з сумом думав Лесь, – наче якесь закляття». В пам’яті виринуло: «Закляття, яке неможливо зняти, але можливо відкинути». Щось таке знайоме… Цей вислів він десь читав. «Та коли б знати чи хоча б уявити, як?!»
Лесь закрив блокнота й сховав до сумки. 
«Скільки ж слів треба насипати зверху на одну думку, аби повністю поховати її! Філософія – це вишукане мистецтво говорити складно про прості речі».
Він вийшов на вулицю і втягнув у себе морозне повітря. Цей вечір уже відчувався по-справжньому зимним. «Добре, що вдягнув нарешті теплу куртку», – подумав Лесь. Він якомога глибше засунув руки до кишень. Пальці намацали в одній кілька монеток, а в другій якесь сміття. Хотів уже викинути, та все ж поглянув, що воно таке. Це був осушок яблука. «Звідкіля він?» – спершу здивувався Лесь. «Невже?.. Авжеж!» – саме в цій куртці він їздив минулої зими до Карпат. І згадалася та миска суші, що стояла на столі у Гнатовій хатині. «Хто її поставив?» – тоді він про це не думав. «Гнат? А може Чорт? Не схоже на нього… Хіба?» – Здається, з’їв ту жменю, що взяв із собою, дорогою назад, хоча повернення вже зовсім стерлося з пам’яти. «Невже тоді він подумав про мене?» – Лесь покрутив сухий шматочок яблука в пальцях і поклав на язика. Насичений кисло-солодкий смак наповнив його. «Багатий спадок лишили ви мені, вуйку. Вдвічі більший, ніж збиралися… Чи впораюся з ним?»

* *
Стояв повний місяць. Світив нахабно, інтенсивно, сповняв чорно-білу спальню гострими тінями.
Колір чорний, колір білий, прямі лінії, геометричні малюнки – дизайн, що спершу не сподобався Лесю, але згодом, мусив визнати, він загострював відчуття.
Світле волосся на чорній подушці, чорне на білій. У місячному сяйві світле волосся виглядало срібним…
Лесь спав.
Наче безтілесний дух, він літав серед темряви, але поступово почало проглядатися, що це вже не абсолютна темрява, а просто безмісячна ніч. Перед ним виднівся якийсь вузький прохід між дерев’яних стін, а попереду калюжка жовтуватого ліхтарного світла. В цьому світлі ворушилася темна пляма. Лесь наблизився. Це був кіт – чорний. Він намагався повзти. Передні лапи витягувалися, випускаючи кігті, а задні напружувалися, щоби штовхнути тіло. Й так раз по раз, спроба за спробою, щодалі через більший проміжок часу. Помалу ці рухи слабшали й кожне зусилля здавалося останнім. Поступово ж вони перетворювалися на малопомітні судоми…
 Лесь не міг на це дивитися й не міг допомогти – він не мав тіла. Ні рук, щоб доторкнутися, ні голосу, щоб крикнути, ні навіть очей, щоб їх заплющити.
 «Будь ласка, тільки не здавайся! – Лесь божевільно хотів торкнутися його, але міг тільки думати – Не треба! Не вмирай! Живи…»
Лесь прокинувся – шалено калатало серце. Видіння стояло перед очима, й тільки зараз він усвідомив, що бачив Чорта. Рвучко повернувся – той спав поряд. Його дихання було нерівним, а рука, що лежала поряд із Лесем, раптом судомно напружилася, впиваючись пальцями в ліжко. Мало тямлячи, що робить, все ще в полоні жахливого сну, Лесь схопив Чорта обома руками й перевернув на спину. Це було таке полегшення – він міг його торкнутися, міг стиснути з усієї сили, міг відчути під руками його тіло… Чорт дивився на Леся широко розплющеними очима. 
–	Ні… Ні… Ніколи, не віддам, я хочу тебе… – голос тремтів і зривався.
–	Тоді візьми. Завжди бери те, що хочеш, – у Чортовім погляді прозирало невимовне. Його волоссям стікав місяць. А зелені зірки – такі близькі, такі досяжні, не чужі… Зелений був єдиним кольором у цьому чорно-білому світі. Лесеві руки, раптом обважнівши, мимоволі стиснулися ще міцніше.  
Страх своєї влади, власної сили знову підняв у ньому зміїну голову, крижаним холодом наповнюючи простір десь там, під серцем. Але він дивився в зелені безодні, не затуманені жодною краплею сумніву чи остраху. 
Лесь завмер, він давав цьому страхіттю рости, розростатися до своєї абсолютної повноти, зібратися вкупі, вповні, щоб нарешті вибухнути, розірватися й звільнити його, осідаючи десь у недосяжних глибинах темним пилом. 
І тоді, саме цієї миті Лесь нарешті відчув його своїм і перестав боятися цього почуття. Володіти ним, його душею й тілом стало так само просто, як дихати. Дихати одне одним. «Із цієї єдности вже не повернутися, тепер не розділитися й не втратити, й не вижити…»
 «Це обмін. – Чим? – Творіння? – Так. – Чи  перетворення? – Напевне…»
Тепер нарешті розумів, що лише так Чорт міг пояснити йому себе. І навіть місяць не міг змагатися з ним у цій осяйній повноті почуттів. 

Але й після… Після того, як у них уже не лишилося сил, Лесь не відпустив Чорта.
Його вело навіть не бажання, а інтуїтивна потреба, народжена глибоко всередині, ще як уперше побачив Чорта оголеним. Тоді його сильно вразило, що те поранення, свідком якого він був, залишило по собі тоненький, ледве помітний шрам, який обіцяв згодом і зовсім зникнути. А от боки та спину перетинали такі рубці, що Лесеві було страшно уявити, після чого вони лишилися.
 Спочатку кінчиками пальців, а тоді впевненіше, відчуваючи їхню глибину, Лесь торкнувся шрамів. Чорт, що він досі був відкритий до всього, напружився і зціпив зуби. Але, випереджаючи спротив, Лесь притис його руки до ліжка й не зупинився, інакше не варто було й починати. Він торкнувся губами, завмер так, а тоді обережно «відкрився». Далекі відлуння забутого болю пронизували його мозок, образи-картинки проносилися перед очима, та він не вдивлявся в них. Лесь не хотів нічого «зрозуміти», хотів тільки «пережити».
 «Все, що твоє, має стати моїм».
 Лесь витримав усе. Коли ж знову поглянув Чортові в очі, побачив, що вони блищали геть неможливим чином… З абсолютно неймовірної причини… Й Чорт нічого не робив, аби те приховати. Просто дивився на Леся. 
«Вище тільки смерть».
І хтозна кому з них двох належала ця думка.

* *  
–	Чорте, мені здається, я досі ставився до тебе, як до важкохворого…
–	Як до присмертного, я б сказав… Так і хотілося придушити тебе!
Цього вечора знову палав камін, і Чорт наливав у приземкуваті гранчасті склянки щось темно-бурштинове з дивної скособоченої пляшки.
–	То хто з нас видужав?
–	Тобі видніше. А свою життєздатність я готовий довести будь якої миті, – Чорт подивився на нього крізь склянку. – Ні, таки треба купити правильні бокали.   
Лесь подумки посміхнувся: «Естет, хто б сумнівався…» За Чортом водилася любовна увага до деталей, до гарних речей, і Лесеві це подобалось. Як і раніше, йому подобалося й ніколи не набридало за Чортом стежити. За рухами, сповненими якоїсь загрозливої пластики, за виразом обличчя, що здатен змінюватися, здається, без жодного поруху м’язів. «Цікаво, – подумав Лесь,  – скільки живемо тут, я ще жодного разу не бачив його котом. З чого б це?»
Настрій був мрійливий і тягнуло на спогади. Блукаючи думками в минулому, Лесь наштовхнувся на тепер уже не гостре, але мульке своєю нез’ясованістю питання.
–	Слухай, Чорте, а що там у Гната все ж таки з його першим коханням трапилося? Та фраза – «тобі пощастило більше», – про що вона була?
–	А що, досі не дає спокою?
–	Ну щось таке…
–	Я мало знаю, те трапилося ще до нашої зустрічі, він ніколи про це не розповідав, як, власне, й ні про що. Навіть імени її не знаю, але з клаптиків склалася з часом картинка. Він мав іще за юності, там, у горах, кохану, та вона загинула перед самим їхнім одруженням. – Чорт зробив невеличкий ковток, смакуючи напій. – Як не дивно, знаю, що сталося: в хату влучила блискавка, серед ночі, спалахнула пожежа й не всі врятувалися. Після цього він покинув свої краї й довго не повертався. А вже як ми оселилися на тій горі, й він зустрів Її, то я свідок – Гнат зі своїм почуттям боровся довго й уперто, сприймав його, як зраду першого кохання.
–	Он воно що! А я був собі напридумував… – Лесь помовчав. – А як ти з Гнатом зустрівся?
Чорт підлив до Лесевої склянки темного напою й простягнув йому. Лесь узяв, не відмовивши собі в задоволенні торкнутися його руки. Суха, гаряча й ніжна шкіра сильних та зграбних рук із чітко окресленою кожною жилкою та кісточкою…
Чорт примружився.
–	Якщо почну розповідати, то доведеться зізнаватися в брехні… – він зітхнув напівжартома.
–	Оце вже цікаво! Продовжуй! – у тон йому відповів Лесь.
–	Виходить так, що перші ж слова, які я тобі сказав, були не зовсім правдиві. Пам’ятаєш, я сказав тоді, що моє ім’я походить від кольору, а насправді перше, що я почув від Гната, було «злий, як чорт», і відтоді він тільки так мене й називав.
–	То це несправжнє твоє ім’я?
–	Чому це несправжнє?
–	Тобто, не перше?
–	Ні.
Це напружене, уривчасте «ні» залізно підтвердило існування того, що Чорт не хотів згадувати. Лесь вирішив не заглиблюватись, а лишень запитав:
–	То це трапилося після того, як ти пішов від свого першого мольфара?
–	Так. Гадаю, ти вже можеш уявити, що буде з котом, якщо він піде сам. Отаким я й був – безсилим «простим» котом. Злим на весь світ. І Гнат тоді ще нічого не знав про свої здібності, в ньому взагалі пізно сила прокинулася. Він просто врятував бродячого напівмертвого кота. За що й трохи поплатився… 
Леся повільно огорнула напівтемрява, але згодом у ній можна було роздивитися постаті двох кремезних чоловіків…
Двоє биндюжників подавали з трюму мішки. Інші приймали їх і носили сходнями на берег, складували там, утворюючи новий острівець у лабіринті Одеського порту. Звідти інші переносили їх до пакгаузу. Всі поспішали. Вже сутеніло.
Двоє в трюмі раптом припинили роботу.
–	Поглянь, тут якийсь кіт, – сказав перший.
–	Та він дохлий, мабуть, його б тут щурі з’їли… 
–	Тому й не з’їли, бо ще живий.
–	Еге, диви оно, як очима зблиснув!
–	Піди спитай у боцмана, може, то їхній?
Другий биндюжник зник нагорі, але невдовзі повернувся.
–	Боцман запевняє, що ні, що ніколи б не дозволив чорного кота на кораблі тримати, каже, щоб ми його викинули звідси.
–	То візьми й викинь!
–	Ага, може, сам візьми? Он як очима світить люто, дарма, що як скелет…
–	Давай я візьму! – почувся згори голос одного з биндюжників, що вже скупчилися, не розуміючи, чому затримка з розвантаженням.
Гнат, то був його голос, спустився до трюму і взяв кота. Його руки були в грубих рукавицях, але кіт знайшов незахищене місце – трохи вище. Вчепився зі страшною силою мовчазної люті. Двома ударами задніх лап розпанахав Гнатову руку до самого ліктя. Але той усе одно міцно тримав його за загривок другою рукою.
–	Ого, злий, як чорт, – промовив Гнат, виносячи кота нагору.
–	Кидай за борт, швидше! – гукнули з натовпу.
–	Ти що?! Бурю накличеш! – почувся інший голос. 
Всі загомоніли, сперечаючись про правдивість прикмет. Та Гнат, не зважаючи ні на кого, мовчки пішов сходнями на берег.
У закутку під дерев’яною стіною складу він присів.
–	Давай відчепись уже, я тебе тут лишу.
Проте кіт, здається, й так витратив на цей напад останні свої сили. Його тіло обм’якло, а очі заплющилися. Гнат поклав кота на землю й трохи постояв, дивлячись на нього. Кіт не ворушився. Тоді биндюжник розвернувся й пішов назад.
Вже споночіло, коли корабель закінчили розвантажувати. Гнат повертався з перев’язаною рукою й чомусь знову підійшов до того місця, де залишив кота. Той зник. Кроках у десяти попереду, там де перед дверима складу погойдувався тьмяний ліхтар, бовваніла темна пляма. Гнат підійшов. Кіт намагався повзти, хоча вже практично не просувався. Кілька хвилин Гнат спостерігав, потім повільно витягнув руки з кишень, вийняв із рота давно згаслу цигарку й відкинув її.
–	Якого ще місця тобі треба для смерти? Чи вважаєш, твій час іще не прийшов? – важко було зрозуміти, говорить він до кота чи до себе.
Постоявши трохи, Гнат зняв із себе куртку, накрив нею кота й підняв:
–	Будемо разом чекати. Чорт…
Геть споночіло й темноту м’яко освітив живий вогонь. Це, тихенько потріскуючи, горіли дрова в каміні. Лесь наче прокинувся, не певний, чи чув він розповідь, чи побачив усе те сам. Зрозумів, що лежить головою на колінах у Чорта. Той теж дивився на вогонь і мовчав, часом примружуючи очі з тоненькими щілинками зіниць.

* *  
Як справедливо кажуть, апетит приходить під час їжі. Отак і Лесеве бажання знати про Чорта більше все росло й росло. Й хоча такі вечори перед каміном стали для них майже традиційним завершенням дня, проте розкрутити Чорта на спогади далі ніяк не вдавалося. Він дивився на вогонь і завжди ніби ширяв десь по інших світах. «Можливо, й зовсім не в минулому», – розмірковував Лесь. Проте одного разу таки зважився спитати дещо.
Відповідь шокувала простотою. Якось не замислюючись чи, можливо, просто ще не повернувшись у «тут» і «тепер», Чорт сказав:
–	Так, перший використовував мене для цього, відколи себе пам’ятаю.
–	Тепер розумію… – похоловши, прошепотів Лесь.
–	Ти подумав, що я через таке від нього пішов? Зовсім ні. Це було абсолютно нормально.
У Леся волосся заворушилося від Чортового поняття про норму.
–	Тоді чому? Ти не боїшся, що я нафантазую собі щось гірше за правду?
–	Я спокійний за твою фантазію. – Пролунала холодна відповідь. 

**
Проте Чорт здебільшого не поводився тепер, «як старший».
Лесеві взагалі здавалося, ніби він і сам повернувся в дитинство чи просто «впав» у нього, в таке дитинство, якого насправді ніколи не мав. Йому подобалося напівжартома боротися з Чортом. Наче двоє хлопчаків на пляжі, майже відчуваючи запах води, піску та сонця. Босі ноги зариваються до цього гарячого піску, а в очах азарт і виклик, радість… Але дивною виглядала ця боротьба, в якій ніхто не використовував своїх переваг: Лесь – у вазі, а Чорт – у вмінні. Наче змагалися вони лишень силою бажання, розганяючи її до критичної межі.

* * 
Уві сні до Леся часто приходила Дана. Ці дивні сни були химерною сумішшю спогадів, осмислень і нових переживань. Він знову й знову поринав у це кохання, переживав бентежне відчуття єдности зі світом. Кохатися з нею було, наче зливатися з кожною живою клітиною Всесвіту. Часом усвідомлював себе чимось подібним до рослини небаченої форми. Він ріс, пронизуючи собою простір і час, долаючи небуття, розгортав тугі спіралі стебел, постійно змінювався у калейдоскопі квітів, гілок, плодів, що вибухали, розсіюючи у Всесвіті життя.
Ці сни були особливо яскравими після палких вечорів із Чортом, із чорних зіниць якого – тепер він бачив це виразно – повсякчас визирала смерть, переповнена болем і стражданням. Він вступав із ним у бій за право поділити ці скарби, відібрати й увібрати їх у себе. І в цій битві перемога й поразка ставали одним цілим, а єдиною цінністю – нескінченність боротьби. 
Варто зауважити, що цієї пори Лесь добряче відірвався від реального життя, чи радше увійшов до іншої реальности – переконливішої та яснішої. За неї не можливо зачепитися звичайними словами, там існує мова іншого порядку – та, якою, можливо, було сказане перше слово, слово, що стало початком. 

* * 
До простої та щоденної реальности Леся найчастіше повертала Яна. Вона з невимушеною легкістю взяла на себе турботи про їхнє буденне життя. Зазвичай, коли Лесь повертався з університету, Яна, вчуваючи його ще далеко на підході, радісно поверталася до людської подоби й починала щось для них готувати, а потім вони затишно гуртом вечеряли. Але тепер їй не завжди вдавалося поєднувати ці клопоти з любовно-дбайливим облаштуванням свого власного гніздечка, тож їжу частіше доводилося замовляти. Яна ж планувала спільну зустріч Нового року. Вона мріяла вразити Жеку приємним сюрпризом. Леся ж гризли сумніви – чи його друг зрадіє такому подарунку? Хто платить за квартиру, було очевидно, а Лесь не сумнівався, як Жека досі ставиться до Чорта. Ледь терпить. Та прийшов уже час якось це вирішувати. «Квартира поруч! Це ж так усе спрощує! – гадав Лесь. – Я його вмовлю».
Жека знав, де живуть тепер Лесь із Яною, і знав, що це помешкання куплене Чортом. Він ніколи не запитував, чи «власник» теж там живе, але ж чудово пам’ятав, що той і раніше мешкав у Леся. Тож мусив визнавати, що варіант жити окремо від батьків усе-таки кращий. Та все одно старався до них не заходити, а стрічатися з Лесем і Яною або в себе, або на нейтральній території.
«Якщо не захоче, хай у цій квартирі не живе, але в них хоч буде місце, де можна бачитися без мене», – міркував Лесь.
Не сказати б, що й Лесю колись не муляло те, що Чорт платить за все. Звиклий до думки, що гроші – то незалежність, яку не можна отримати в подарунок, він на початках мучився певним дискомфортом від подібного стану речей. Але поряд із цими двома те було просто неможливим. Чорт поводився так, ніби всі гроші світу належать йому – та й усім довколишнім – або й ніби їх не існує взагалі. Яна аналогічно, без найменшого сумніву, приймала це за належне. І якихось Лесевих вагань вони щиро не розуміли. Тож і він змирився. Походження усіх цих грошей не було для нього загадкою. Якось, зазирнувши до Чортового ноута, побачив, що ніхто й не думав спинятися. Чорт був гравцем, вочевидь, за природою, суттю й покликанням, а покер – далеко не єдиним його інтересом. Кінні перегони, різні спортивні змагання – все, окрім хібащо таких механічних ігор, як рулетка та їй подібне. Чорт помітив Лесеве занепокоєння.
–	Не бійся, більше я нас не підставлю.
–	А себе?
Саркастично примружені очі й довгий погляд.
–	Ти що, хочеш зробити з мене милого й пухнастого домашнього улюбленця?
І що на таке було сказати?

**
Час не стояв на місці, хоча й іноді так здавалося. Просто торік життя неслося, наче потяг без гальм, а тепер дні минали такі окремі й самодостатні. Кожен, як маленьке життя, – завершені. Повні вагомих дрібниць і значущих фіналів. Круглі, як ті маленькі жовті сонечка у воді... 
Цього вечора Лесь повернувся додому не пізно, але за вікнами вже панувала пітьма. Яна, ледь дочекавшись його, цмокнула в щоку й побігла до себе з купою пакунків. «Знову Чорт накупував їй усякої всячини», – подумав Лесь. Адже Чорт дійсно скуповував усе підряд, що тільки могло б Яні сподобатися – вона ображалася, що Лесь не має часу ходити з нею крамницями. Посуд, вазочки, рушники, всілякі дрібнички миготіли, як у калейдоскопі. Яна вибирала те, що їй припадало до душі, а от куди дівалася решта, Лесь старався не замислюватися, бо його й досі трохи дратувало їхнє марнотратство. 
Лесь скинув куртку й підійшов до столу, на ньому знову чекала вочевидь ресторанна вечеря. Смачно пахло рибою. Чорта десь не було видно, хоча його присутність засвідчував запалений камін, а ще шум води з ванної. Мабуть, був там. На столі серед іншого стояв великий паперовий пакунок, ущерть заповнений дивними світло-жовтими мандаринками. Лесь узяв одну. «Якийсь новий сорт?» Кругла мандаринка з горбкуватою пористою шкірочкою й дивним запахом – пахла і мандарином, і ґрейпфрутом, і ще чимось малознайомим. Оббиралася вона погано, тому Лесь просто розрізав її на чвертки і спробував. Овва! Смак – куди там тій цитрині! – терпкий, їдкий та кислючий. Лесь аж весь зіщулився. А коли розплющив очі, побачив, що Чорт спостерігає за ним із веселою цікавістю, ледь тамуючи сміх.
–	Ой, і що це таке? Навіщо ти накупував отакенну купу цієї кислятини?!
–	Юдзу.
–	Що ти сказав?
–	Відповідаю на твоє запитання. Це зветься юдзу, і вони не для їжі. Хоча до риби кілька крапель не завадить, – Чорт відклав дві штуки на стіл, а пакунок із рештою поніс до ванної кімнати.
–	Ну хоч би записку на них почепив: «Небезпечно для смакових рецепторів», – сказав Лесь, прямуючи слідом. – Що ти з ними робитимеш?
Замість відповіді Чорт висипав усе з пакунка прямо до ванної, наповненої гарячою водою. Жовті м’ячики занурювалися, здіймаючи бризки, потім піднімалися на поверхню й поважно пливли, обертаючись, наче маленькі планетки. З важких випарів неживої води підіймалася феєрична кольорова симфонія ароматів. Лесь, від природи чутливий до запахів, бачив їх спорідненими звукам – своєю мінливістю, а об’ємним футуристичним композиціям – своєю тривалістю. Й ось цей народжувався прямо тут і зараз, будував себе, на їхніх очах. Замкнений у тісних межах ванної кімнати, він сміливо, навіть зухвало розривав їх, виводячи до паралельного простору екзотичних вранішніх садів. До їхньої гострої свіжости поступово впліталися ноти зігрітих сонцем білосніжних квітів. Чари тривали й не зникли навіть тоді, коли тишу розірвав голос.
–	Щойно трохи охолоне, можеш залазити, – сказав Чорт і вийшов, так нічого й не пояснивши.
Круглі маленькі жовті сонечка плавали довкола Леся, поєднані, як ці дні, лиш незнайомим, але прекрасним ароматом.
Це сталося двадцять першого грудня. Лесь запам’ятав.

**
«Свято наближається, свято наближається», – бриніло в повітрі. Яна мала особливо піднесений настрій. Лесь, попри легке занепокоєння, старався не розчаровувати й підтримував. Чорт, як зазвичай, ігнорував. Він узагалі сказав, що краще без нього, але Яна з Лесем наполягли.
Ось і прийшло 31 грудня, закінчувався 2012 рік. Зустрілися, оглянули квартиру, хвалили Янин смак. Лесь іще не міг зрозуміти реакцію Жеки, але той усміхався, дивлячись на Яну. «Й це вже добре», – вирішив Лесь. За столом напруження поволі розвіялось. Алкоголь помалу справляв свою відпружливу й заспокійливу дію. Все йшло непогано й навіть дуже добре, доки Лесь сам не виголосив тост «За любов!». Випили й Жека поцілував Яну, а Лесь просто спонтанно повернувся до Чорта. Проте завмер, не закінчивши руху, бо цієї ж миті той ледь помітно подався назад. Зелені очі  примружилися, й Чорт на якусь секунду наче скам’янів, а тоді, помітивши здивування в Лесевих очах, притягнув його до себе й поцілував. Цілував у доволі брутальному стилі, схопивши за волосся ззаду, й довго не відривався. Тоді відпустив різко, майже відштовхнув. Лесь хотів уже врізати придурку, але не одразу зрозумів, куди той дивиться. А дивився Чорт на Жеку, й настільки виклично, що Лесь аж похолов. А тоді теж поглянув на друга. Те, що він побачив у його очах, не вразило, а вбило, знищило, розчавило на місці. Жека дивився не на Чорта, а на нього – і з таким невимовним здивуванням та жахливим приголомшенням, наче друг на його очах перетворився на гидку потвору, але він досі в це не вірить, відштовхує цей образ, чіпляючись поглядом і намагаючись знайти в цій потворі те, що було колись його другом.
Не витримуючи цього погляду, Лесь спробував пояснити:
–	Гей, Жека, не думай, він, звісно, псих, але я люблю його! – і тут таки побачив, як ці останні слова стали й останніми цвяхами в його труну.
–	Ти… любиш… його?! Ти… – здавалося, він не міг ні вимовити, ні проковтнути якісь жахливі слова. – А Дана? – майже прошепотів Жека. 
Тоді повільно підвівся, але в цій повільності не було нічого від нерішучости, якраз навпаки. Поставив бокал на стіл, та бокал чомусь не встояв і впав, дзвінко розбившись об тарілку. Жека не дивився більш ні на кого, навіть на Яну. Виходячи з кімнати, він сказав ще тільки одне: 
–	Ти зрадив її. 
Через хвилину стукнули вхідні двері, й тільки тоді Яна схопилася й вискочила за ним.
Зависла тиша. Згодом тихо й відсторонено Чорт промовив:
–	Невже ти чекав іншого?
Потім вони повернулися до своєї квартири. Лесь хотів одного – аби Чорт взяв його і змусив ні про що більше не думати. Але той не зробив цього. Сволота. 
Серед ночі Лесь не витримав, вийшов із дому і в найближчій цілодобовій крамниці купив пачку міцних цигарок. Почав курити одразу під магазином, і курив доти, поки йому не стало так погано, як він хотів. І навіть тоді не одразу зупинився. Повернувся додому геть виснажений – із тремтячими руками й зі шлунком, що, здавалося, вже прилип до спини, але все одно продовжував судомно скорочуватися. Тоді врешті у вітальні впав на канапу – без думок, без бажань – і заснув. 

**
Лесь завжди жив «внутрішнім», не оглядався ні на кого, він довіряв собі. «Зовнішнє» не могло йому завадити, не могло збити зі шляху, він би його просто не помітив. Але річ у тім, що Жека правив за його «внутрішнє».
Жека був звичною частиною Лесевого світу. Частиною його самого – як рука, нога, як тверда земля під ногами. Те, про що не треба думати, що не викликає ні хвилювань, ні сумнівів. Та коли подібне зникає, як знайти заміну? Лесь утратив опертя, ніколи навіть не замислюючись раніше, що означає в його житті ця дружба. Тепер він із жахом розумів, що вона була тим, на чому він стояв. Так, як радість лету існує лиш тоді, коли бачиш під собою землю.
Чорт… Це химерне, кохане, прокляте й загадкове створіння. З них двох Лесь сам був для нього землею й передчував, що потягне його за собою, якщо не відновить свою рівновагу. Чи могли б вони лишатися просто друзями? Так, щоб дивитись на нього й не перейматися бажанням? Щоб зустрітись очима й не забути про навколишній світ, такий раптом далекий та непотрібний. Подібного Лесь не міг собі уявити. Ні, між ними все було правильно. Ці стосунки стали логічним та гармонійним продовженням існування їх обох. Вони вписувались до картини Лесевого світу з невинністю факту, йти проти якого – все одно, що проти самого буття. Й жодна зайва думка не обтяжувала його серця. 
У тому, що сталося, він не звинувачував Чорта. Так, можливо, це виглядало занадто відвертою демонстрацією деяких деталей їхніх стосунків, але, зрештою,  в ній  не було брехні. Чи міг би він приховувати ці стосунки від друга? Про таке було навіть смішно й соромно подумати! 
Лесь не бачив помилки, він зробив усе правильно, не було про що пожаліти і що виправити, й тим жахливішою поставала така незворотність.
Проклинати Лесь міг тільки своє «розуміння». Розуміння того, що він чітко побачив у Жекових очах – крапку. Якби не це, він міг би планувати якісь пояснення, думати, що на нього може вплинути Яна, міг би сподіватися…
А вона явно намагалася. Проте день у день поверталася до їхнього з Чортом помешкання все сумнішою. Для неї те, що відбулося, стало разючою несподіванкою, перевернуло, якщо не зламало, її світ. Як виявилося, вона й гадки не мала, що таке кохання чимось особливе, й спершу гадала – ті всі проблеми, бо Жека недолюблює Чорта, хотіла їх помирити. А тепер Лесь не знав, куди діватися від її великих сумних очей і повсякчасного запитання «Чому?» Хіба він мав відповідь? Лесь заборонив собі думати, поклавши надії просто на час. Але важкість раз по раз поверталася в серце, і він змушений був глибоко вдихати, щоб видихнути її з себе, коли згодом помітив, як на кожен такий вдих-видих у Чорта судомно стискаються кулаки, лишаючи на долонях червоні сліди від нігтів. Тоді він заборонив собі й це. Нав’язаний самоконтроль виснажував Леся.
 А другою втратою стала Яна. 

* *  
Вона прийшла до них увечері, пізніше звичайного, й не почала одразу клопотати на кухні.
–	Лесю, будь ласка… – якось стомлено й важко почала.
На цих словах Чорт підскочив, як обпечений, і за один стрибок опинився біля Яни, та все одно не завадив пролунати словам:
–	Відпусти мене…
Чорт буквально за шкірки викинув Яну до коридору й вискочив сам. Лесь просто не встиг ніяк зреагувати. З коридору долинув шепіт-шипіння Чорта:
–	Ти збожеволіла? Ти що, не розумієш, як це його зараз ослабить? Що ти твориш із ним! Він же ж твій мольфар!
Лесь збагнув про що йдеться. Поки лише суть. Він прочинив двері й спокійно сказав:
–	Чорте, припини це. Заходьте, будемо вирішувати разом.
 Яна зайшла з опущеною головою, не дивлячись нікому в очі.
Лесь сам поставив чайника, заварив чай, приніс усім чашки. За цей час ніхто не вимовив жодного слова.
–	Як я зрозумів, є спосіб стати тобі незалежною він мене…
–	Це ідіотизм! – перебив Чорт, – такого ніхто не робить, це дуже шкодить обом! Сама хоч розумієш, що ти не матимеш ні на краплю більше здібностей, ніж зараз? Навіть ті, що є, послабляться. Я знаю, що безглуздо говорити щось тобі, – він повернувся до Леся. – Ти хоч подумай про неї! Вона потім пошкодує, та буде запізно! 
–	Мені нічого не треба, тільки бути з ним, – Янин голос лунав тихо, але твердо. – Він… – тепер голос затремтів, – йому дуже важко… 
Чорт намірився ще говорити, але Лесь зупинив його поглядом.
–	Я дуже радий, що можу щось для вас зробити. Хочу, аби ви лишалися разом і були щасливі. – Лесь розумів, про що вона каже. Він ні краплі не сумнівався, що Жеці зараз не легше, ніж йому, не кажучи вже про Яну, на яку весь цей час було боляче дивитися.
–	Розкажіть, як це зробити, й покінчимо з цим.
–	Тільки не зараз, ні! – Чорт рвучко підвівся. Подібних інтонацій Лесь від нього ніколи ще не чув. Чорт… благав?
Яна підскочила й кинулася до дверей.
–	Прийду завтра! – й вибігла з кімнати.
Чорт стояв до Леся спиною й не поспішав обертатися. Лесь хотів підійти до нього, але не став цього робити, попрямував до плити й долив у чашку окропу.
–	То що за таємничий, магічний ритуал нас чекає? Мені треба буде промовляти закляття й бити в бубна? Хотів би я спробувати… – Лесь намагався жартувати, але виходило дуже немічно, й він замовк.
Чорт нічого не відповів. Повернувся до канапи й сів, відкинувшись на спину. Лесь підійшов і ліг, поклавши голову йому на коліна. Завжди любив так лежати.
–	Чого ти боїшся?
–	У мене погане передчуття.
Вони помовчали. Лесь дивився, як пульсує жилка на Чортовій шиї.
–	Гадаю, мені стане спокійніше, коли я відпущу їх.
–	Можливо.
–	Розповідай.
–	Гм…
Вони мовчали ще кілька хвилин. Чорт продовжував дивитися в стелю, розкинувши руки на спинці канапи. Лесь не підганяв його.
–	Треба просто перерізати зв'язок. Це робиться так: береш ніж, в ідеалі він мав би бути зроблений тобою власноруч, але підійде й будь яка залізяка, що раніше не була ножем, просто загостриш її сам. Розрізаєш руку їй, потім собі. На лезі повинна змішатися ваша кров. Маєш спробувати її кров, не бійся, достатньо краплі. Коли проковтнеш, побачиш ваш зв'язок. Перерізаєш спочатку вхідний потік, тоді між вами. Все.
Від цього спокою й холоду, з якими говорив Чорт, Лесеві стало не по собі. Він спробував не показувати цього, промовивши якомога недбаліше:
–	І що, все у вас ось так на крові зациклено?
–	А ти хотів бити в бубна? – хмикнув Чорт. – Даруй, коли розчарував.
–	Годі про це. – Лесь обійняв Чорта за шию. – Не бійся, ми впораємося.
–	Я знаю.
Ніколи ще Чорт не був таким до болю ніжним, як тої ночі. В її пекучій темряві Лесеві вперше захотілося безконечности й безсмертя.

* *  
Зранку Лесь розпочав підготування. В цьому новесенькому ідеальному помешканні ще не накопичилося ніякого мотлоху, й Лесь не знайшов нічого підходящого на роль «залізяки». Тоді він навідався додому, до батьків. Була якраз неділя, тож справа вдало поєдналася з відвідинами. Цілком мило й мирно поспілкувався з матусею й, до речі, почув новину. Батьків, що вже давно працювали разом в одному банку – мама бухгалтером, а тато програмістом, – запрошували переїхати на роботу до іншого міста, де відкривалася філія цього самого банку; обох – зі значним підвищенням. Мамі пропонувалося стати головним бухгалтером. І вона сказала, не забувши, щоправда, натякнути на свою образу, – мовляв, коли вже Лесь почувається таким самостійним і не потребує її підтримки, то вони схиляються погодитись; із умовою, що це тимчасово, десь на рік. Лесь підтримав це рішення й підтвердив (разів так із десять), що, звісно, впорається сам, і все буде добре.
Потім він мав ще час покопирсатися в комірчині. Довго нічого не траплялося підходящого, коли нарешті побачив серед своїх шкільних речей металеву лінійку – здається, це мало підійти. Тоді, прихопивши ще й точильного брусочка, пішов від батьків до себе.
Чорта не було. Часу ж вистачало, й Лесь вбивав його, доводячи свою «зброю» до максимально можливого ідеалу. Обмотав один кінець ізоляційною стрічкою, з іншого ж навіть спробував зробити заокруглення – добре, що лінійка загострювалась досить легко. Коли повернувся Чорт, Лесь із гордістю продемонстрував йому свою роботу. Лінійка виблискувала, наче срібна. Все було готово. Але Яна не прийшла.
Вона не прийшла й на другий день, хоча Лесь відчував її присутність поряд, мабуть, перебувала у своїй квартирі. Він навіть спускався до неї, дзвонив у двері, та вона не відчинила. Так минув тиждень, потім другий та третій. За цей час Чорт, здається, відновив свою рівновагу, а Лесь тільки вимотався чеканням.

* *
Якось Лесь повернувся раніше, ніж зазвичай, тихо зайшов до квартири, поставив сумку, роззувся і, як був у куртці, пройшов до кімнати. Гадав, Чорта ще немає, тож і не одразу помітив його. Той спав на канапі. Спав котом. Лесь зупинився, давно він його таким не бачив… Тихенько сів навпроти й задивився на нього. Здається, Чортів сон був дуже глибокий. «От би взяти його собі на коліна, не розбудивши…» Спливав час, та Лесеві не хотілося й ворушитися, він спостерігав, як підіймається й опускається чорний бік, і сам дихав у тому ж ритмі. Прикрив повіки – ні про що не думав і не засинав. Не знав, скільки так просидів, коли ж розплющив очі, усміхнувся – Чорт дивився на нього й, звісно, вже не в котячій подобі.
–	Як це я міг тебе не почути…
–	Ти дуже міцно спав. 
Чорт виглядав дещо напруженим і явно невдоволеним собою.
–	На жаль. Коли сплю людиною, часто сняться страхіття, не висипляюсь.
–	Тоді навіщо?
Зелені очі саркастично примружилися.
–	Ти хочеш мати коханцем людину, що може перетворюватися на кота, чи кота, що може перетворюватися на людину?
–	Байдуже, хіба не однаково?
–	Мені ні.
–	Отакої, невже й у тебе комплекси?
–	Ніхто не досконалий, – зітхнув Чорт.
Лесь тихенько засміявся. Їхня розмова точилася неквапно, повільно. Так, ніби в глибокій задумі по черзі кидали камінчики до ставу, спостерігаючи за колами на воді після кожного кидка й слухали тишу. Вона бриніла поміж ними та єднала. Вона була світла. Принаймні, так здавалося Лесеві.
–	Страхіття з минулого?
–	Різне…
–	Якби ти міг повернутися назад, щоб ти змінив?
–	Нічого. А ти?
–	Теж нічого, добре, що я не сам такий.
–	Хочеш, підемо кудись повечеряємо?
–	Ні, краще тут.
–	Ну, я так і подумав, тож замовив додому, але на сьому, доведеться зачекати.
–	Знову твої улюблені морепродукти?
–	Ти хочеш чогось іншого?
–	Ні, мені подобається.
Вони все так само сиділи один навпроти одного. Миті опадали, подібно пелюсткам, але навіщо їх зупиняти? Не варто, геть не варто…

* * 
 А тоді вона все ж прийшла. Лесеве серце стислося від жалю, так вона схудла і зблідла. Яна сказала, що коли вони зроблять це, то вона переїде до іншого помешкання, Жека вже винайняв для них. Що ж, це було зрозуміло й закономірно й так скидалося на прощання, що Лесю захотілося пригорнути її до себе, свою «маленьку сестричку», але він бачив, що цього не можна робити. Вона й так ледь трималася. 
Лесь сам не знав, звідкіля приходило чи з яких глибин піднімалося точне уявлення, що і як робити, бо ж далеко не тільки зі скупих слів Чорта. Вони стояли одне навпроти одного, й Лесь не поспішав – спочатку треба синхронізувати дихання, вдих і видих, як в одної істоти, взяти її долоні до своїх… 
 Далі він зробив усе правильно й чітко, як розповідав Чорт. Той тільки мовчки спостерігав. Коли торкнувся губами її руки й проковтнув кров, то побачив це… неймовірне, вражаюче видовище. Тонкі, немов волосинка, промені золотистого теплого світла сходилися звідусіль і фокусувалися, зливалися в один промінь на відстані не більше п’яти сантиметрів від її тіла в місці, звичайно, сонячного сплетіння. (Лесь усміхнувся назві). А тоді, пройшовши крізь неї, впевненим потужним променем вливалися в нього самого. Лесь вбирав це життєдайне тепло, насолоджувався ним, і в нього завмерла рука – промені здавалися живими. Та яке там здавалися! Вони були живими! Були самим життям… І підняти на це руку, ніж?! Лесь похитнувся. 
А тоді він подивився в Янині очі, вони були змучені й благали. Зціпивши зуби, Лесь зробив два короткі різкі рухи, там, де казав Чорт. На місці входу й між ними двома. Все.
На мить у нього потемніло в очах. Мабуть, у Яни теж, бо побачив, що Чорт підхопив її на руки, трошки потримав, а тоді поклав на канапу. Вона виглядала білішою крейди.
Говорити ніхто не міг. Лесь обережно, побоюючись втратити свідомість, сів на канапу біля Яниних ніг. Чорт стояв перед ними. Лесь не дивився на нього, стараючись не виказати свого стану, але це було все важче, бо від кінчиків пальців, невблаганно насуваючись, його огортав холод, крижаний. Ще трохи й він уже не міг втримувати того морозу й дрижаків, що заволоділи усім тілом. Чорт підійшов упритул. Рухи його, такі вивірені, здавалися Лесеві частиною заздалегідь прописаного ритуалу. Він підняв Лесеві голову й заглянув в очі. А тоді вперше Лесь відчув, як Чорт застосував до нього свою силу. Він занурив його в сон.

* *
Коли Лесь прокинувся чи, певніше сказати, коли Чорт дозволив йому прокинутись, ішов вечір іншого дня. Яни в їхньому помешканні вже не було. Спершу Лесь навіть по-ідіотськи здивувався, що не відчуває її, а потім згадав усе. Й затямив, що бажано надалі з усіх сил постаратися більше цього не згадувати. Але не міг просто не сумувати за нею. За тим, що так і не вдалося її обійняти на прощання, що надавав їй так мало уваги, коли Яна була поруч, за кожною дрібничкою.
Чорт перебував постійно поряд, доглядав за ним, як за хворим; насправді ж він таким і був. Лесеві дошкуляв холод. «Може, моє тіло просто забуло, як виробляти тепло?» – розмислював він. Ні одяг, ні ковдри зігрітися не допомагали – тільки Чорт, його тіло. Але ця залежність зовсім не тішила Леся. Він усвідомлював, що мусить стати сильнішим, заради них обох.
–	Я впораюся. Даси мені трохи часу?
–	Навіщо питаєш, ідіот!
–	Я тільки хочу знати, що ти поруч…
–	Ти знаєш.
 Другим прикрим наслідком виявився повний занепад сил. Леся вже дістало, що він, як сомнамбула, часом абсолютно недоречно провалювався в сон. І його сон тепер був на диво порожній. Здебільшого нічого не снилося або нікчемна маячня. Він спробував згадати, коли востаннє бачив щось пов’язане з Даною, й не зміг. Поступово в душі оселився неспокій. «Я в такому стані вже понад два тижні. Тепер середина лютого, коли це нарешті скінчиться?!»  Злість на себе трохи допомогла. Лесь почав через силу виходити на вулицю. Хоча Чорт і радив йому не поспішати, проте він просто задихався в помешканні. І от якоїсь особливо нещасливої години Лесеві раптом прийшла думка, яка згодом зробила його просто одержимим.
А думка була проста. Адже минулого року Дана з’явилася в їхньому класі з другого семестру! Тобто одразу після Нового року! Отже, вона, можливо, й зараз уже десь поряд! Треба тільки знайти! З цієї миті Лесь не міг більше ні про що думати. Тільки про одне – знайти!
Ігноруючи свій фізичний стан, зі зціпленими зубами та сповнений рішучости, Лесь повернувся до університету. Ні краплі не цікавлячись навчанням, він зосередив усю свою увагу на одногрупницях та однокурсницях. І це мало помітні наслідки. Лесь завжди подобався дівчатам, і не одна кидала на нього зацікавлені погляди. Меланхолійна відстороненість від студентського життя надавала йому в їхніх очах відтінку загадковости, але досі їм лишалося тільки зітхати. Коли ж тепер вони побачили його зацікавленість, і не кимось конкретним, а так, наче він приглядався, за нього розгорілася справжня війна. Леся засипали запрошеннями на вечірки, збіганки, дні народження й таке інше. А він і не відмовлявся.
Незабаром серед його оточення не лишилося жодної дівчини, з якою він би не розмовляв або не танцював. Але й жодна не могла похвалитися, що привернула його увагу вдруге. Для Леся це було подібним на нескінченний маратон постійних розчарувань. Але він уперто переходив з одних компаній до інших, постійно розширюючи коло знайомих, продовжуючи пошук і часом по кілька діб не з’являючись удома. Так тривало понад місяць. І вже розпочався квітень. Усвідомлення цього зводило Леся з розуму.
Відсутність нормального сну, алкоголь, нервове напруження, здається, ось-ось мали звалити його з ніг, якщо не вбити, проте він уже не міг зупинитися. В Лесевих очах оселився фанатичний вогник.
Одного разу Чорт таки став перед ним, затуливши собою вхідні двері, коли Лесь надвечір зібрався виходити.
– Таким ти не впізнаєш Її, навіть якщо зустрінеш.
Лесь промовчав. Він не збирався впускати такої думки до своєї свідомости.
Він хотів пройти повз Чорта, коли той одним коротким та вивіреним ударом під дих звалив його з ніг.

***
«Тепло. Повікам, очам тепло. Може б і не розплющувати їх. Ніколи. Може б і не шукати більше нічого. Зупинитися, завмерти, вмерти. А хіба не вже? Інакше звідкіля цей холод усередині? Ні!» – Лесь розплющив очі.
 Стояв чудовий ранок. На обличчя й руку падали теплі сонячні промені, за вікном бадьоро цвірінькали горобці. Те, що покликало б кожну нормальну людину усміхнутися, зігріло б серце, змусило Леся лише здригнутися. Кожна світла ознака весни загортала його душу в пітьму. А в пам’яті, розповзаючись, мов отрута, спливали слова: «Ти зрадив Її». Він більше не бачив Її уві сні й не знаходив наяву, але й не думав здаватися. Такого варіанту для нього не існувало. Він зодягнувся й вийшов зі спальні.
Чорт знайшовся у їхній просторій кухні-вітальні серед аромату кави й підсмаженого хліба. Зустрівся очима з Лесем та відвів погляд, тільки простягнув йому горнятко з кавою. Та Лесь не взяв.
– Вибач, я повернуся тоді, коли зможу.

* *

Лесь чув голоси. Поступово вони заповнили порожнечу сну й стали реальністю.
Спокійний жіночий голос здавався ніби знайомим, а високий енергійний дівочий зовсім ні. Друге, що торкнулося свідомости, запах – чистої, свіжовипраної білизни; Леся немовбито загорнули в нього. Розплющив очі й побачив себе в ліжку, в зовсім незнайомій кімнаті. В мозку шкреблося докором переконання, що він повинен знати, де перебуває, та він не знав. Тоді став прислухатися до голосів, з надією щось прояснити.
–	Ти хочеш сказати, що підібрала його на вулиці? – високий дівочий голос обурювався.
–	Так, розумієш, здається, він хворий… –¬ спокійний жіночий вибачався.
–	Хворий! І ти поклала його до мого ліжка?! Хоч розумієш, чим він може бути хворий?! Треба було викликати йому «швидку» і все!
–	Так, але він попросив… 
Голоси потроху віддалилися, мабуть, ті, хто сперечалися, пройшли на кухню.
Лесь згадав, де він. «Так…, як же її звали? Здається, пані Інна. Здається, що так…» Він не міг пригадати обличчя, от тільки руки, що рішуче стискають швабру, а ледь послабивши хватку, тремтять. 
«Тепер у неї ще й родинні проблеми…» Лесь сів на ліжку. «Я якесь ходяче джерело проблем. Хоча зараз, здається, напівходяче, чорт!» Уперше за довгий-предовгий час це слово вирвалося в Леся як лайка й обпалило таким вогненним шквалом емоцій, що перед очима застрибали сліпучі спалахи, а скроні пронизав пекучий біль. Лесь обхопив голову руками: «Чорт! Який же я ідіот!» І тепер це не було лайкою. 
Соромно й огидно навіть згадувати себе. «Щастя, що не знайшов… Щоб Вона бачила мене таким? Жалюгідний слабак… Нізащо!»
«Треба додому!» – Лесь озирнувся в пошуках одягу, але нічого не знайшов. На ньому був тільки білий махровий халат. «Пані Інна, здається, казала, що випере, але навіщо? О, так, цей запах!» Запах… Він піднявся нудотною хвилею з глибин пам’яти, виштовхуючи на поверхню спогади-картинки настільки огидні, що Лесь, як потопленик за соломинку, вхопився за голоси, які на щастя, знову залунали поряд, привертаючи увагу до себе.
–	Мам, я повернуся пізно, сподіваюся, до того часу все буде гаразд! – потім трохи тихіше, – будь ласка, не піддавайся своїм емоціям. Думай головою!
Цей голос явно належав Лесевій ровесниці, але він із притлумленим здивуванням зрозумів, що не відчуває бажання побачити її. Лихоманка пошуку минула, залишивши по собі не гіркоту поразки, а відчуття поверненої свободи.
–	Так-так, я знаю, не хвилюйся… – жіночий голос лунав не дуже впевнено, з відтінком сумніву.
Грюкнули вхідні двері й запала тиша.
–	Пані Інно! – неголосно покликав Лесь.
Двері відчинилися, й пані Інна зазирнула до кімнати, а тоді й зайшла, ніяково усміхаючись. Зараз Лесь нарешті роздивився її. Невисока, з коротко підстриженим темним волоссям, не худа й не повна, якась малопомітна, наче тваринка-носій захисного забарвлення. А невпевненістю рухів та погляду нагадувала зацькованого ровесниками підлітка. Лесеві чомусь одразу уявилась її донька, уявилася високою, стрункою, з довгим світлим волоссям.
–	Перепрошую, – говорив тим часом Лесь, – у вас стільки клопоту через мене, я вам дуже вдячний, і вже піду.
–	Ні-ні, нічого страшного, ви, мабуть, чули… Але Ліна добра дівчинка, просто це такий вік, напевне…
–	Все нормально. Й вона права. Мені ж дійсно треба йти.
–	Так, звісно, я розумію, за вас хвилюються! Ось тільки джинси ще не зовсім висохли, й вам поїсти треба, певне. Я одяг принесу зараз, і в мене там суп є.
За хвилину вона вже принесла його речі й додала:
–	Приходьте на кухню.
Лесь не одразу зрозумів, чому вологі джинси й прохолодна сорочка здалися такими приємними. Пальці ж тремтіли так, що ледве впорався з ґудзиками. Відпочинок явно не допоміг. «Так… Щось це вже не схоже на просто наслідки «загулу». Здається, таки дійсно хворий», – спокійно й безпристрасно оцінив він. Проте це нічого не змінювало, мету мав просту – швидше опинитися вдома. Й було тільки одне обличчя, яке він хотів бачити. Одні очі… Тільки зелений світ, його бездонні провалля, затягнуті туманом невідомого, сліпучо-осяйні верхи, зелені хвилі пагорбів, зелене море біля ніг. Зелена країна… Стоп! Леся тріпонуло відчуттям падіння. Так, він ледве не впав. Холодний піт привів до тями. «Зберися! Зараз би вмитися. Але потім, усе потім…»
Лесь зайшов на кухню з наміром попрощатися, їсти не мав жодного бажання. Та він не очікував, що самі тільки запахи їжі викличуть таку відразу. Пані Інна насипала в тарілку якогось супу, а Лесь ледве стримався, щоб не відсахнутися. Лишень позадкував, стараючись не дихати.
–	До побачення, мені пощастило стріти вас, – промовляючи це, Лесь мусив притулитися спиною до дверей.
–	Давайте викличемо для вас таксі, – її погляд був стурбований.
–	Ні, все гаразд. Ось тільки, може, жетон на метро… – Лесю стало смішно й закортіло врізати собі. Що це – впертість? Гордість? Дурість? Очевидно ж, треба погоджуватися на таксівку. Та Лесь зібрав сили й випростався. 
–	До метро ще треба доїхати, ось, – пані Інна видобула з сумки, що висіла на спинці стільця, гаманець, а з нього п’ятдесят гривень, – ось, у мене дрібніших немає, просто візьміть. – Уперше в її голосі почулась твердість.
«Дає так, щоб на машину вистачило, – подумав Лесь, – мабуть, усе ж жалюгідно виглядаю».
–	Дякую… – чомусь він не додав належного «я поверну».
Пані Інна провела його до вхідних дверей. Ще раз попрощалися. Коли двері зачинилися, Лесь відпружився. Мабуть, це його й підвело, бо не встиг зробити й кількох кроків, як звичайні сходинки попливли перед очима, мов ескалатор, нога підвернулася, а в вухах задзвеніло так, ніби ввімкнули пожежну сигналізацію.
–	«Чорт!» – вимовив Лесь уголос чи то, може, йому тільки здалося, що вголос. І провалився в темряву. 

* *
Повертався він під погойдування й трусню, пам'ять була з ним. Вона, немов окрема істота, боролася тепер за право постійної присутности, й Лесь старався допомагати. Побачив чоловіка в білому халаті, поруч нього пані Інну з таким само білим обличчям. «Таки «швидка», погано…» – Лесь твердо вирішив більш не дозволяти собі розслаблятися. «Цікаво, куди вона дивиться? – скосивши очі, він побачив, що рукави сорочки загорнуті вище ліктя. – Так, ясно…» – Він знав, що там є – сліди від уколів та крововилив…
–	І давно ваш племінник колеться? О, здається ви не знали! – голос лікаря лунав помірно співчутливо.
«Племінник», – спокійно зауважив Лесь.
–	Хоча… – лікар нахилився над рукою, тоді взяв другу, – гм, невміло… Всього три проколи, й стан жил… Можливо, це тільки перша спроба.
–	Так, і загальна картина, як для ломки, нетипова, – почувся жіночий голос із переднього сидіння.
–	Цікаво, і що ж ти таке з собою вчудив?! – голос лікаря здавався майже веселим.
Леся ж цікавило не це. Він намагався згадати все, що будь-коли чув про права пацієнтів, і гадав, чи можуть вони утримувати його силою?
Все-все, що відбувалося з ним, він міг оцінювати тільки, як перешкоду чи допомогу в досягненні мети – повернути собі зелену країну, повернути себе в зелений край… Повернути себе. Якщо раніше Лесь шукав Дану, як свого порятунку, то нині прагнув бачити Чорта так, ніби від цього залежало більше, ніж його життя. І якась страшна біда чулася йому в тому просторі, що розділяв їх. 
Повернутися додому. Така конкретна й, здавалося, легкодосяжна мета допомогла йому спокійно зосередитися. Спершу Лесь вирушив до інспекційної мандрівки власним тілом. Висновки зробив невтішні. Тіло не могло йому зараз служити, не могло допомогти, воно саме потребувало допомоги. Лесь пригадав слова, сказані Чортом колись давно. (Він був поцікавився, чому той не їсть уже понад тиждень). 
–	У такій парі коханців, як ти й твоє тіло, не може бути рівности. Якщо не змусити його коритися будь-яким наказам без роздумів та вагань, воно може зрадити і складного моменту захоче вижити за твій рахунок.
Лесю ж таке ставлення було чужим. У своєму тілі він вбачав швидше партнера, друга, якому можна довірити тримати свою мотузку над прірвою. Але зараз цей друг потребував його допомоги, й у тому вочевидь вбачалася лише Лесева власна провина. Відкинувши страх поразки, він зробив те, чого не робив ще жодного разу відтоді, як від нього пішла Яна, – відкрився, кожною часточкою, в пошуках теплого золотистого сяйва. Як і очікував, не знайшов того впевненого потоку, що вливався в нього раніше, але все ж… Усе ж не почувався розчарованим. Воно було, існувало скрізь. Йому самому тепер доводилося збирати його по краплині, сплітаючи в унікальну єдність. Кожна волосинка світла, кожна іскра тепер мала ще й свій звук і, єднаючи їх, він створював неповторну мелодію, в якій співали два голоси.
Лесь працював усередині свого тіла. Він бачив те, з чим треба боротися, у вигляді темного, непрозорого туману, що розповзався, прагнучи затопити собою все. Не в силах  прогнати його зовсім, Лесь будував мур зі світла, щоб зупинити цей морок. Найбільша небезпека загрожувала його свідомості, пам’яті. Сюди була спрямована найпотужніша атака, й Лесеві довелося чимало потрудитися, допоки не почувся у відносній безпеці. Дратувало й засмучувало, що здатен тільки на захист, на цей тимчасовий захист. Але покищо так…
Тепер можна повернутися. Й Лесь розплющив очі. Він не уявляв, скільки минуло годин у зовнішньому світі, та очевидно, що час таки не стояв на місці. Лесь знайшов себе в палаті, поряд нікого не було, не було також ні його одягу, ні взуття. Через крапельницю в нього вливалась якась рідина – загрози не відчув, здається, просто фізрозчин. Лесь боявся зараз ліків, що могли б зашкодити його концентрації. Він почувався водночас спокійним та напруженим, зібраним, як спортсмен перед стартом. «Спортсмен, – Лесь посміхнувся, – а що, супроти п’яних зомбі я мав би непоганий шанс навіть на стометрівці!» Головне, тіло його слухалося й пам’ять… Задля розминки він змусив її пробігтися останніми днями. Кілька тижнів по суті кочового життя з компанії до компанії, нічого вартого згадки. Початок цього… Ось трава, що веселила, здається, всіх, окрім нього. Чергове дівоче обличчя й пропозиція поїхати туди, «де знайдеться те, що неодмінно його порадує». Так… Він зрадів тому, що дало забуття, й залишився… Ображене дівоче обличчя. Далі пам’ять почала спотикатися… скільки часу він пробув у тому місці, як опинився на вулиці? Хоча це й не важливо, мабуть, закінчилися гроші – разом із гаманцем та мобілкою. Важливіше інше. Лесь намагався згадати, коли він бачив Чорта востаннє. В пам’яті горталися сторінки. Ось це… Він виходить за двері, обертається, Чорт стоїть до нього спиною, аромат кави… А це що за картинка? Розмита, нечітка – Чорт стоїть, спершись на підлогу коліном і кулаком, на ньому чомусь незвична біла сорочка. Лесь бачить його здалеку, наче в кінці туманного тунелю. Чортова голова опущена, волосся закриває очі, та Лесь чомусь знає, що той дивиться на нього. І більше нічогісінько, лише сліпучі спалахи болю, наче в його мозку перегорають якісь запобіжники. Мабуть, це сон…
Біль був спогадом, але прийшов звідтіля і в реальність. Голова розколювалася, повернулося відчуття того клятого запаху, а з ним і нудота… Болото нагадувало про себе.
«Ні, нічого в тебе не вийде, ти мене не отримаєш… – Лесь злісно посміхнувся привидам минулого. – Я піду вперед!» 
Двері рипнули, й він розплющив очі. До палати неквапно зайшла медсестра. Підійшла до крапельниці й посовала туди-сюди голку в пляшці, позіхнула. Не дочекавшись її погляду, Лесь звернувся перший:
–	Ви не могли б покликати лікаря? І скажіть, будь ласка, де мій одяг?
–	О, ти отямився, – медсестра покрутила коліщатко, й краплі задріботіли швидше. – Лікар зараз тільки черговий, один на два відділення. Чому його викликати? Прийшов до тями й добре, лежи собі спокійно, рукою не рухай, бо катетер пошкодиш. А одяг твоя тітка забрала, привезе щось інше, для лікарні, хоча вставати тобі все одно ще зарано. Скажеш, коли що…
–	Коли прийде лікар?
–	Вже завтра. Турботлива твоя тітка, з усіма домовилася. Не кожному так щастить…
Тонкі медсестринські губи склалися в холоднувату посмішку. Лесеві не треба було навіть дивитися на неї, й так усе очевидно – вона вважала, що хлопець із поколотими руками навряд чи заслуговує подібної турботи.
–	Он як… 
І він залишився сам у палаті. Поступово знову взяв під контроль свою тривогу й нетерпіння. Холодні хвилі цих почуттів хоч і накочувалися час від часу, та більш не поглинали його з головою, а лишали розум спокійним.
Вже геть сутеніло, коли почулося несміливе постукування у двері, раптом злякано перервалося, але за хвильку двері все ж прочинилися. Пані Інна в білому халатику на плечах, шурхаючи бахілами, прослизнула до палати й тихенько поклала на стільця якогось пакунка. Лесь спостерігав, примруживши очі. Коли ж вона зібралася так само тихенько зникнути з палати, покликав:
–	Пані Інно!
Вона підійшла, спробувала усміхнутися.
–	Вибачте, я вас розбудила…
–	Ні, я не спав, – а після павзи додав, – мене звати Лесь.
–	Гарне ім’я, а я, даруйте, сказала їм прізвище та ім’я свого племінника. Ви тут записані, як Олег Степанчук. Йому, щоправда, шість років, моєму племінникові. Не знала, як бути... Ви скоро одужаєте… 
–	 Пані Інно, я завтра маю вийти звідси.
–	Ні, лікар сказав…
–	Будь ласка, повірте мені, – Лесь старався бути переконливим і ретельно добирав слова, – я ціную своє життя й не збираюся ним легковажити. Зможу допомогти собі, але зараз маю одну справу, яка важливіша за все. Повірте мені, я добре усвідомлюю свою ситуацію. Не знаю, як називається моя хвороба, але чудово знаю, чим вона загрожує. І ще знаю – все залежить від мене самого. Будь ласка, принесіть завтра мій одяг.
Лесь пильно стежив за її реакцією. Він бачив, що вона здатна почути його, здатна й зрозуміти, але зараз іще вагається.
–	Я поговорю завтра з лікарем, обіцяю, просто візьміть мій одяг про всяк випадок.
–	Добре, не хвилюйтеся, Лесю, відпочивайте. Я прийду завтра, – й пані Інна, відводячи очі, вислизнула з палати.

* * 
Завтра прийшло спочатку у вигляді тієї ж суворої медсестри – переконавшись, що Лесь не спить, і, замінивши розчин у крапельниці, вона повідомила, що скоро обхід. Ця церемонія також не забарилася, до палати невдовзі зайшов невисокий, але кремезний лікар у супроводі іншої медсестри. За ним проглядалася малопомітна фігурка пані Інни. Лесь перехопив її зляканий погляд. Про погані новини також свідчив і бадьорий вигляд лікаря.
–	Так, у нас тут прикрий випадок, що стався, – він зазирнув до паперів, – з паном Олегом. Як я чув, юначе, ви збираєтеся вже додому. Цілком похвально, я за вас радий, маєте правильний настрій, але доведеться із цим трохи зачекати й підлікуватися. У вас, як і підтверджують аналізи, мій попередній діагноз – вірусний гепатит, до того ж, він загрожує розгортатись у своїй найнеприємнішій блискавичній формі. Вам не потрібні довгі медичні лекції, достатньо знати, що мусите налаштуватися на серйозне лікування.
Далі, абсолютно впевнений у собі, переконаний у своєму впливі, не передбачаючи жодних заперечень, він повернувся до медсестри, називаючи якісь препарати і щось іще. Із зрозумілого почулося тільки: «Можливо, знадобиться інтенсивна».
Лесь гарячково шукав правильну тактику. «Гаразд, якщо обіцяв поговорити, треба говорити. Побачимо, що з цього вийде.» І він запитав:
–	А яке буде лікування?
Лікар підкреслено здивовано повернувся до пацієнта.
–	То ви, хлопче, маєте медичну освіту? Коли так, повідомлю, що ви зібрали в себе чудову компанію вірусів – покищо діагностуємо наявність В та D, а якщо підтвердиться ще й наявність вірусу С, то будете унікальним випадком у моїй практиці. Тож коли ви мій «колеґа», ви маєте все розуміти про свій стан і про те, що означатиме розвиток фульмінантної форми. 
–	Що конкретно ви можете зробити зараз?
–	Антивірусні препарати й симптоматичне лікування. – Попри всю поблажливість тону, лікар починав дратуватися. – Вам, юначе, треба заспокоїтися, зібрати всі свої сили й, головне, молитися, аби не дійти до стадії печінкової коми.
–	Я знаю тільки один спосіб заспокоїтися й зібрати свої сили. – Ці слова, як, зрештою, й усі попередні запитання, Лесь, власне, звертав до пані Інни, котра, опустивши очі, ховалася за лікаревою спиною. – Ваше «симптоматичне» лікування – це просто спостерігати й реагувати на те, що відбудеться. Мене це не влаштовує.
–	Так… – лікар дивився на Леся, наче втратив будь-який інтерес, – пане Олеже, в мене немає часу на довгі дискусії з вами, – він іще раз зазирнув до паперів. – Бачу, вам ще немає вісімнадцяти, отже, вирішувати не вам. На щастя, маєте розумних родичів.
Почувши, що йому менше вісімнадцяти, Лесь розтулив було рота, але, натрапивши на благальний погляд пані Інни, закрив його. Натомість просто зазирнув їй в очі. Зазирнув, відкриваючись так, щоб вона побачила все. Він не вмів упливати на свідомість, як, скажімо, Чорт, і ніколи не бажав такого, він міг тільки показати. Але вибір… Вибір людини був йому непідвладний. Пані Інна завмерла, нагадуючи невеличку злякану пташку. Все це тривало дуже недовго, лікар устиг лишень розвернутися й зробити кілька кроків до виходу з палати.
–	Я заберу його… – вона сказала це дуже тихо. Але всі почули.
Тепер лікар здивувався вже по-справжньому.  
–	Ви при своєму розумі?! В нього усі ознаки передкоматозного стану! Якщо розвинеться кома, це не більше десяти відсотків шансів на виживання, й то за інтенсивної терапії! Після всього, що ви зробили! Не кажучи вже про те, що коли підпишете папери, нестимете навіть карну відповідальність! Ви розумієте це?!
Пані Інна зіщулювалася від кожного слова, але її «так» прозвучало не тихіше, ніж попередні слова.
Лікар розлючено вийшов із палати, за ним злякана медсестра. Пані Інна поставила біля  ліжка пакунка й, не дивлячись на Леся, також вийшла за ними.
Перед тим, як вдягатися, він на кілька секунд заплющив очі й полежав так. Протягом прослизнув до палати вітерець і лишився з ним, зворушивши волосся й охолодивши чоло. «Дякую» – тихенько комусь прошепотів Лесь.
Коли зрештою вдягнувся й вийшов із палати, то нікого в коридорі не побачив, але звідкілясь чувся чоловічий голос. Одні з дверей були нещільно причинені й він підійшов туди. На них висіла табличка «Завідувач відділенням». Звідти долинув знайомий, щойно чутий у палаті голос:
–	І це ось візьміть назад! – лікар говорив підвищеним тоном, не приховуючи роздратування.  
Що відповідала пані Інна, не можна було розібрати, лише винувату інтонацію.
–	Медсестра роздрукує акт відмови від лікування, тоді підпишете… – потім, після павзи: – Ні, я вас не розумію! Піти у хлопця на поводу! Нісенітниця й безвідповідальність!
Пані Інна, певне, стояла вже біля самих дверей, бо Лесь тепер добре її розчув.
–	По вашому виходить, що я безвідповідальна, бо беру на себе відповідальність. А ви тоді відповідальний, бо не несете відповідальности, діючи згідно встановленим правилам… Хай навіть він помре, ви ж не несете відповідальности…
Леся здивував її тон. Вона зовсім не звинувачувала, а говорила, немовби розмірковуючи вголос.
–	Вибачте, – додала, наче схаменувшись, – я зовсім не хотіла вас образити!
Лесь зрозумів, що розмова зараз обірветься, тому відступив на кілька кроків від дверей, аби не второпали, що він чув. Одночасно з цим до відділення увійшла медсестра, в руках вона тримала папери. Лесь рушив за нею. Через секунду з’явилася й пані Інна. Вони почали по черзі підписувати папірці. Лесів підпис також знадобився. Медсестра до смішного старанно виказувала їм своє обурення, явно наслідуючи лікаря. Пані Інна, здається, нічого цього не помічала, видавалася цілковито спокійною, ось тільки ручка в неї чомусь ніяк не хотіла писати й кілька разів ледь не порвала папір. Почувши слово «все», вона знову ж таки, наче в глибокій задумі, взяла Леся за руку і, як маленького, повела за собою до виходу з відділення. Він не заперечував. Пані Інна трохи засильно стискала його руку, й цей потиск перетікав до Лесевого серця почуттям провини, жалости й ніжної вдячности. 
Так вони спустилися ліфтом та опинилися у великому вестибюлі. Вже підійшли до скляних дверей, коли саме цієї миті ті відчинилися й до лікарні зайшла дівчина. Лесь одразу впізнав її – точнісінько така, як і малювала йому уява.
Впевненість рухів, горда постава, довге біляве доглянуте волосся й справді висока. Ну й, звісно, хто б іще дивився на них так прицільно точно. Пані Інна зупинилася й відпустила Лесеву руку.
–	Мамо! – сказала дівчина таким тоном, яким дорікають неслухняному дитяті. Тоді кинула погляд на Леся – розраховано принизливий, проте затрималась очима ледь довше, ніж було потрібно для запланованого ефекту. Можливо – тінь вагання, але ні, вона не з тих, хто відступає від чітко окресленого плану. Й однією єдиною поправкою виявилося те, що після цього натяку на сумнів, вона взяла матір за руку й відвела убік, не стала говорити при Лесеві. Хоч було зрозуміло, що в заздалегідь запланованій промові багато чого призначалося й для його вух. Він стояв і дивився на них здаля, так легко розумів кожне непочуте ним слово… Слова про те, що люди насмілюються називати «життєвою мудрістю». 
А ще дуже розумно було б зараз непомітно зникнути. Ось купка з чотирьох людей через три секунди пройде між ними, двері поряд, зручна нагода, виважене, відповідальне, мудре рішення… Чому, ну чому тоді в нього таке відчуття, ніби збирається покинути її в біді? Зручну нагоду втрачено, вони вже повертаються.
–	Ліно, це Лесь, Лесю, це моя донька Ліна, – стомлено промовила пані Інна.
Очі в красуні-доньки спалахнули, й знову в Леся лишилося враження, що вона не змогла сказати запланованого. Мовчки розвернулася й пішла від них.
–	Вибачте, – сказав Лесь, не відчуваючи провини. Пані Інна зітхнула й не відповіла нічого. Вони трохи помовчали.
–	Вибачте, – зовсім по іншому повторив Лесь, – я досі не сказав, який я вам вдячний.
–	Ну що ви, Лесю, я тільки мусила виправляти власні помилки. Це ж я, не думаючи, назвала датою вашого народження день народження моєї Ліни. Не зорієнтувалася, що якихось два місяці так багато міняють. Хіба я мала право позбавляти вас вибору? Ви так само впевнений у собі, як і моя донька, але по-іншому. А я от нічого не знаю…
–	Впевнений? Ніколи так про себе не думав… Я роблю щось не тому, що вважаю це правильним, а лиш просто єдино можливим для себе. Не так вибір, як його відсутність… 
–	Куди ви поїдете Лесю? Я ж тепер за вас відповідаю… – і вона винувато усміхнулася.
«І невідомо ще, хто тут за кого відповідає», – теж відгукуючись на її усмішку, подумав Лесь. А в голос сказав:
–	Чи не могли б ви поїхати зі мною?
–	Та ви ж, напевне, не додому?
–	Якраз додому, але я живу не з батьками, якщо ви це мали на увазі. Та й моїх батьків зараз взагалі немає в місті. 
–	І повідомляти їх не буду, – додав він у відповідь на питання-благання в її очах. – Я повинен знайти свого друга. Поїдете? 
–	Так, я дуже хочу переконатися, що з вами все буде добре.
В таксівці, проти якої Лесь тепер не заперечував, вони не розмовляли. Він лише назвав адресу, а далі їхали мовчки.
На щастя, консьєржка впізнала Леся й пропустила їх у будинок.
Коли вони піднімалися ліфтом на останній поверх, до Леся знову підступила болісна невпевненість, яку він досі відганяв від себе. Здавалося, забувся про щось украй важливе і що в тому, чого не пам’ятав, криється щось страшне. Ще секунда й повернулася б нудота, але ліфт, на щастя, приїхав, і Лесь врятувався дією. Рішуче вийшов, наблизився до дверей і подзвонив. 
«Ну якого дідька їм треба було забирати й ключі! – думав він, заміщаючи хвилювання роздратуванням. – Хоча очевидно ж – забрали куртку, навіть не дивлячись, що в кишенях…» Мелодійний дзвінок лиш підкреслював тишу, що панувала в квартирі. «Ні, ні… Ні! Так не повинно бути!» Й Лесь натискав на кнопку дзвінка ще і ще… 
Ліфт здавався єдиною живою істотою у всьому будинку, в усьому світі, що стиснувся до розмірів цієї багатоповерхівки. Навіть пані Інна не ворушилася. Пані Інна… Тепер Лесь гірко пошкодував, що взяв її собою. Не стояла б вона поряд, він так би й лишився під дверима, бо не існувало іншого місця, де б він міг бути… Але присутність сторонньої людини вимагала від нього розумних дій. 
–	Ви посварилися? – нарешті озвалась вона, коли Лесь прибрав руку від дзвінка.
–	Ні. Боюся, щось сталося, та я не спроможний згадати. Щось дуже важливе безслідно зникло з моєї пам’яти.
–	Гадаю, ніщо не зникає без сліду, завжди є якась ниточка, й вона знайдеться свого часу… І ви не знаєте, де він може бути?
–	Ні.
–	Може, він шукає вас?
–	Можливо.
–	А ви ще маєте де ночувати?
–	Є квартира батьків.
–	Давайте лишимо вашому другові записку, що ви там, і він знайде вас.
Лесь мовчав. Вона вийняла з сумочки записника, вирвала чистого аркуша й простягнула йому разом із ручкою. Лесь узяв. Написав: «Чорте, я на старій квартирі». Й так стояв із ручкою та дивився на ці нікчемні слова, поки пані Інна не торкнулась його руки.
–	Лесю, вам недобре?
–	Якщо ви про здоров’я, то все гаразд.
Але й це була не зовсім правда. Його здатність опиратися хворобі надто залежала від емоційного стану. Проста мета, що надихала своєю досяжністю – повернутися сюди – здійснилася. Й що? Чорта немає… Що далі? – «Але він живий я відчуваю, знаю, це! Він знайде мене сам… Та чому, чому я не можу втішитися цією думкою! Чому я в неї не вірю?!» – «Ти гадаєш, він тебе покине? Ти припускаєш, що він не шукатиме тебе? Ні, звісно, ні! В це я також не вірю! Я заплутався…» 
Лесь згорнув аркуш і запхав його до шпаринки біля замка.
Мовчки вони спустилися ліфтом і вийшли на вулицю. Пані Інна хотіла знову ловити автомобіля, але тепер Лесь упевнено заперечив, що це дуже близько, й він хоче пройтися. Вона погодилась.
День не надихав до прогулянок. Пронизливий вітер змушував пані Інну щільніше загортатися шарфиком і навіть підняти комір куртки. Зате Лесеві його безжальність приносила дивну втіху, майже забуття – здавалося, вже цілу вічність не рухався отак проти вітру, відкрившись йому, дозволяючи проникати скрізь і приймаючи із вдячністю його прохолодні ласки. 
Хоча ласкавим вітер аж ніяк не здавався. Вітер був злий на Леся, але й утішений, наче тільки тепер міг собі врешті дозволити зривати на ньому свою злість.
«Так, так, – дещо винувато усміхався йому Лесь, – я знаю, вибач…»
Шлях пролягав повз його школу, й, проминувши її, Лесь дозволив минулому заволодіти собою. Ось так колись він щодня повертався з навчання і знав, хто чекає на нього в улюбленому кріслі. Може, так буде й цього разу? Він навіть прискорив кроки. Хай це ілюзія, та, може, силою бажання він оберне її на реальність?! Лесь із маніякальною послідовністю намагався відтворити кожен крок, кожну деталь, навіть прийшло відчуття важкости шкільної сумки на плечі. Ось їхній двір, під’їзд, старенькі сестри на своїй лавочці. Він вітається…
–	Лесику! Як же ж давно ми тебе не бачили! – розбили вщент його ілюзію сусідки. – Ти виглядаєш утомленим, не надто перенапружуйся в тому університеті…
–	Я свого ключа забувся, – збрехав Лесь, – можна того, що мама вам лишала? Я поки тут поживу.
–	Так, так, Лесику, зараз… Ми квіти кожного дня поливали, ще й пил протирали! Й так це добре, що ви квартиру цю не здали, а то які б іще там люди попалися! Бувають такі, що не приведи боже… – роти в бабусь-сестер не закривалися ні на секунду. Вони й піднімалися на їхній спільний третій поверх разом, оточивши Леся з обох боків, – він завжди підозрював, що ці двоє насправді одна істота, примхою чи мудрістю природи розміщена у двох тілах, бо одного явно було б замало. Й так тривало, поки відчиняли своє помешкання, поки шукали ключа. Лесь ледь відбився від пропозиції пообідати, але на шматок яблучного пирога з собою довелося погодитися. Аж ось нарешті він тримав ключа від квартири в одній руці, тарілку зі шматком пирога в другій і прощався. 
–	А ця жіночка з тобою? – не обійшли увагою сусідки й пані Інну, що увесь цей час трималася позаду.
–	Так, вона мій викладач.
–	Ой, Лесику, тобі б усе вчитися та вчитися, ти погано виглядаєш…
Лесь не мав сили вислуховувати все по новому колу, вибачився і, як міг швидко, відімкнув двері та зайшов до помешкання після пані Інни.
–	Лесю, вам треба лягти, – вона дивилася стурбованими очима.
Хотів би він заперечити, але…
–	Не бійтесь, я вас не підведу, – з підбадьорливою усмішкою відповів він, – трохи відпочину й мені покращає. Ви поки випийте чаю з цим пирогом, там на кухні все є, гадаю… – з цими словами Лесь зайшов до своєї кімнати й зачинив двері.
Слабкість огортала неймовірна, впав на ліжко, навіть не намагаючись роздягатися. Його бар’єр покищо тримався, але те, що було за ним, не втрачало своєї сили, швидше навпаки…  Холодний вир – ще не відчаю, але його передчуття – закрутив, запаморочив голову, засмоктував усе глибше в крижані байдужі глибини. Крізь них Лесь не міг відчути тепла золотистого сяйва, не міг відновити сили. Залишалося тільки перебудувати свою стіну зі світла, зміцнюючи захист свідомости за рахунок іншого… Після цього провалився в сон.
Розбудило його відчуття чиєїсь присутности. Через похмурий день у кімнаті панували сутінки. Лесь відчув, як його вкрили чимось м’яким, і рука пані Інни на мить затрималася біля його обличчя. Він накрив її своєю. Пульс устиг відрахувати лиш кілька швидких секунд, як у двері подзвонили.
–	Я відчиню! – похопилася пані Інна.
Лесеве серце пришвидшилося так, ніби прагло випередити її. Він хотів підвестися, але не зміг…
Пані Інна тим часом була вже в коридорі. Кімнатних дверей не зачинила, тож він міг чути, як вона відмикає вхідні, довго пораючись із незнайомим замком. Ось нарешті двері піддалися й почулося:
–	Ви до Леся? – голос пані Інни явно поспішав із радістю.
Якби це був Чорт, він не відповів би нічого. Коли б у відповідь пролунала тиша, Лесь би знав, що через секунду Чорт буде біля нього…
Тим часом у відповідь почулися два голоси, обидва рідні й бажані, але…
–	Так, – це казав Жека.
–	Він тут? Можна зайти? – звісно ж, Яна.
–	Заходьте, він на вас чекає… – голос пані Інни вже не чувся таким радісно-впевненим, а наче в передчутті помилки, – він захворів, він тут, у кімнаті…
У розтворі дверей невпевнено вималювався Жеків силует, а Яна в одну мить опинилася біля Леся й схопила його за руки.
–	Я відчувала, я відчувала… – шепотіла вона, і її руки тремтіли не менше Лесевих. Яна нічого більше не сказала, тільки напружувалася вся, ніби в марному намаганні зробити щось неможливе. 
–	Ми побачили світло у вікнах… Яна останнім часом собі місця не знаходить, а ти телефона не береш.
Пані Інна нарешті знайшла, де вмикається люстра, й кімната яскраво освітилася.
Жека затнувся на півслові, в пані Інни розширилися очі та зблідло обличчя, тільки Яні не потрібно було бачити, вона із заплющеними очима припала до нього й так завмерла, лише час від часу здригаючись. Їхня реакція розповіла Лесеві про те, що зміни, які він відчував у собі, виявилися не тільки внутрішніми…
–	Ти жовтий… – прошепотів Жека.
–	Лесю, вам треба повернутися до лікарні…
–	Я звідти не вийду, а це не те чого я хочу! – жорсткіше ніж хотів, відповів Лесь.
–	Будь ласка, залиште нас, я не можу зосередитися! – Янин вигук вгамував нервову колотнечу. Після секундної павзи Жека розвернувся, й вони з пані Інною залишили  кімнату.
Пройшли на кухню. Жека вийняв цигарки й закурив. Пані Інна, похитавши головою, відхилила пропозицію. Затягуючись, Жека уважно поглянув на неї, не розуміючи ні хто вона, ні що їй відомо. Тоді обережно сказав:
–	Мене звати Жека. Яна трохи вміє лікувати. Головний біль може легко зняти, тривогу…
–	Але в Леся гепатит! І лікар сказав, що якась страшна швидка форма! Ми поїхали з лікарні, щоб знайти його друга, але… це ж не ви?
–	Друга?
–	Так, з яким він живе. Ви часом не знаєте, де він? Він дуже потрібен… йому.
–	Ясно… – процідив Жека.
–	Але тепер, гадаю, краще повернутися до лікарні. Вмовте його, бо я не можу!
–	Я його силою туди потягну, якщо Яна не допоможе!
Наче у відповідь на згадку про неї, на кухню зайшла Яна. 
–	Я майже нічого не можу, лише підтримати на цьому рівні якийсь час… Жеко, зайди, будь ласка, – вона уважно подивилася на нього, наче запитуючи про щось поглядом. Жека відвів очі, загасив цигарку й пішов за нею.
Годинник на кухні, прикрашений у декупажній техніці, тьохкав своєю секундною стрілочкою то тихіше, то гучніше, наче співаючи дуетом із краплями води, що падали в порожню мийку – секунди наповнювали кожну краплю й, переповнена, обважніла, вона не витримувала і зривалася…
Грюкнули двері, й на кухню повернувся Жека. Виймаючи наступну цигарку, він застиглим поглядом розглядав чашечки та вазочки, що прикрашали циферблат годинника.
–	Ну як, Женю, вдалося його переконати?
Жека не одразу відреагував на слова пані Інни, та згодом усе ж перевів погляд на неї.
–	Мені? Його? Переконати? Цього клятого мольфара?... І точно! – він зі злісною веселістю вдарив себе по чолу, – я ж заходив із таким наміром! Мабуть, таки відвик від нього… І ви… – тут Жека питально поглянув на неї.
–	Пані Інна, – швиденько представилася вона.
–	Так… Пані Інно, й ви не карайтеся, що не можете йому протистояти, це не можливо в принципі. Сила, мабуть, у нього така… Хоча й раніше вівся так само. Ніколи не мав нічого спільного з інстинктом самозбереження…
–	Але я хочу, щоб він жив, – вона сказала це так тихо, що Жека не почув. Або тому не почув, що думав про своє. 
Він зробив крок і стомлено всівся на стільця, нарешті затягнувся цигаркою.
–	Поряд із ним завжди все так просто і ясно, й ти як на долоні бачиш, що правильно, а що ні. Він і в дитинстві був такий… – Жека говорив повільно, наче розмірковуючи. – Й він не змінився… Він дійсно не змінився! – очі в нього наче просяяли. – І я знову, як ідіот, вірю, що він не може помилятися! Ви спитаєте, що я робитиму? Те, що пообіцяв! Я просто пообіцяв йому все, що він хотів! Мені залишається тільки поїхати, знайти й привезти сюди цю скотину! – Жека наче впав у якусь відчайдушну рішучість, і підвівся зі стільця.
До кухні зазирнула Яна:
–	Пані Інно, ви не зайдете до Леся на хвилинку?      
Лесь начебто виглядав трохи жвавішим, хоча моторошна жовтизна шкіри й очей нікуди не ділася.
–	Мені не випадає вже навіть вибачатися, – усміхаючись сказав він, – я тільки те й роблю, що користуюся й зловживаю вашою добротою, але, розумієте, двоє моїх друзів не люблять один одного, й це дуже м’яко кажучи… Поїдьте, будь ласка, разом із ним… Жека пообіцяв знайти мого друга, та я хвилююся за них… Не бійтеся за мене, поки поряд Яна… Я дочекаюся. 
Щось у його словах чи в тому, як він промовляв їх, налякало пані Інну.
–	А що тоді?    
–	Тоді? Тоді, можливо, буду готовий.
–	Готовий… – слова застрягли у неї в горлі. Та Лесеві очі усміхалися, надихали й підбадьорювали. З ним дійсно можна було лиш погоджуватися.
–	Добре, – сказала пані Інна, – я поїду.
У дворі стояв Жеків автомобіль. Не новий, але потужний джип у кольорах хакі. Жека сів за кермо, вона поряд. Деякій час він не заводив автівку, наче збираючись із думками. Пані Інна вивела його з задуми:
–	Куди ми поїдемо?
–	Хто зна, де він може бути. Спершу знову на квартиру, а там побачимо.
–	Добре, що в Леся є такі друзі, ти і Яна, ви його любите, здається всі, хто поряд, мають… – вона не закінчила фрази й, перебивши себе ж, запитала:
–	А чому ти не любиш його друга, того?
–	Він йому не друг! – у Жековому тоні важніли тонни закам’янілої впертости.
–	Може, це тільки твоя думка? – обережно поцікавилась вона.
–	Та не друг він! А бісів коханець! Розумієте?!.. – Жека клацнув зубами так, наче із запізненням хотів прикусити собі язика.
–	А-а…
Запала мовчанка. Жека просто казився від злости на себе. Ну хто тягнув за клятого язика?! Йому, неочікувано для самого себе, було зовсім не байдуже, що думатиме ця стороння жінка про його друга. Нестерпно, що вона його засуджуватиме чи зневажатиме. «Я що, вважаю, це тільки мій привілей? Чи просто я вже не засуджую його?» І знову все перевернулося в ньому, як тоді, коли побачив…   
Жеці було байдуже до «нетрадиційних стосунків», він до цього ніяк не ставився. Думав про таке приблизно стільки ж, як про життя на Марсі. – Хоча, ні, якщо враховувати дитинство, то життя на Марсі цікавило його значно більше. 
Все це перебувало десь далеко і його світу ніяк не торкалося, не могло торкатися і його друга. Але й у важливішому, глибшому крилася причина його реакції. Для нього кохання могло бути тільки одне. І з цим усе ясно – Лесь любить Дану. Він сам це бачив. Він це відчував. Так, знав, хто вона, й знав, що Дана засинає до весни, але ніякі дивні обставини нічого не змінювали! «Любити оце… цього гада, одне ім’я чиє вже все промовляє, словом… Чорта! Неможливо!»  Так, він і раніше бачив, що Лесь ставиться до Чорта «особливо», та завжди думав, що то лиш якісь їхні, неприступні для нього, «магічні» справи… Й ось те, що він побачив тоді… Це не могло відбуватися з Лесем. Його друг, за яким він завжди спокійно визнавав першість, не міг так поводитися, не міг такого дозволяти! Жека втратив Леся, він його просто більше не бачив… І це найжахливіше!
А сьогодні раптом побачив таким само, як і раніше – сильним, незмінним. І Лесь знову повторив дуже спокійно: «Я люблю його».
«І я приймаю це?! Просто радію, що бачу його знову, й приймаю…»
Тишу порушило запитання:
–	Мабуть, ти думаєш, що це робить їхні стосунки глибшими й важливішими, ніж ваші?
Жека ледь не врізався в передню автівку.
–	Ви що, думаєте, я ревную?!
–	Ну ти ж не хочеш визнавати, що вони можуть бути друзями…
–	Ми вже приїхали!
Ліфтом піднімалися мовчки. Жека кипів, але не знав, що їй сказати. Коли опинились перед дверима, він натис на кнопку дзвінка так, ніби хотів її розчавити. Мелодійні звуки, які той видавав у відповідь, аж ніяк не були суголосні настрою Жеки й тільки підсилювали його роздратування. Глухо-німий результат жодним чином не був прийнятний, але Жека на хвильку припинив мучити дзвінка й перевів подих. Пані Інна використала павзу для інформації:
–	Консьєржка сказала, не бачила, щоби хтось приходив…
–	Ага, його побачиш! Аякже…
–	Ой, стривай, – вона підняла білий прямокутничок паперу з підлоги, – наша записка. Можливо, це означає, що нікого не було? 
–	Це що завгодно означає! Можливо, це означає, що йому начхати! – за цю хвилинну павзу Жека ніби накопичив сили. Він відступив на крок від дверей, а тоді з розвороту, вклавши в удар усю свою лють, вгатив ногою у двері точно в районі замка.
Пані Інна  підскочила з несподіванки. Луна прогуркотіла під’їздом, не викликавши жодних реакцій – ніхто не вискочив із помешкань, не здійняв галасу. Майже без зупинки Жека завдав другого удару й двері розчахнулися. Перед тим, як зайти, Жека повернувся до своєї зляканої супутниці:
–	Можливо, зрозуміємо де його шукати далі, – він, здавалося, виклався у цей вибух по максимуму й трохи заспокоївся. Не поспішаючи, Жека переступив через поріг; вона ж невпевнено, але й не затримуючись, пішла слідом, лиш кинувши здивований погляд на двері, замок на яких виглядав чомусь розплавленим.
Коридор, за ним простора кухня-вітальня, все було позбавлене ознак нещодавньої людської присутности.
–	 Шукаємо, може, якийсь записник або чиїсь візитівки, ноут, що небудь…
–	Ай… – цей здушений зойк привернув Жекову увагу, й він озирнувся на пані Інну.
Вона стояла, заціпенівши, біля каміну й прикривала руками рота. Жека миттю опинився поряд.
Чорт лежав на підлозі, точніше, на килимі, розстеленому поміж каміном та канапою, і, здавалося, спокійно собі спав. Лежав на боці із затисненими між колінами руками й закинутою головою. Шия, подовжена розстібнутою сорочкою, видавалася неприродно довгою. Завжди худющий, але тепер його обличчя між чорним волоссям і білою сорочкою світилося непритаманною для життя блакиттю.
Й тільки натяк на усмішку в вигині губ повернув Жеці втрачену на мить рішучість…
Він схопив Чорта за сорочку й підійняв. Це був, власне, перший раз, коли Жека до Чорта доторкнувся. Й тому, вражений його невагомістю, заціпенів і розгубив слова. А коли ще й ці очі розплющилися, збурення геть відібрало мову. Ніщо живе не могло дивитись так… Відпустивши, а радше, відштовхнувши його, Жека випростався. Кілька секунд знадобилося йому, щоб опанувати себе. Коли ж він знову зосередився, Чортові очі були вже звичайні й доволі осмислені. Але залишалося тільки дивуватися, як, лежачи біля їхніх ніг, дивлячись на них знизу вгору, він міг розглядати їх таким зверхнім і навіть іронійно-співчутливим поглядом. 
Жека зробив над собою зусилля, щоб заговорити, заговорити спокійно.
–	Ти знаєш, що з Лесем?
–	Ні, – пролунав звук, не забарвлений жодним почуттям чи емоцією.
Жекові здалося, що його просто не почули.
–	Ти не знаєш, що він хворий?
–	Ні… Та коли я чув його тут, під дверима, він погано дихав – хворий, значить… – Чорт промовляв неохоче, через силу.
–	Він хоче тебе бачити… – але тут до Жеки дійшло щойно почуте, – як це ти його чув?!
–	А ви теж із ним були, так? – не звертаючи уваги на його обурення, Чорт подивився на пані Інну.
Та лиш кивнула, зробивши судомний ковток.
–	Ти чув? І не відчинив? – у Жеки знову почали стискатися кулаки.
–	І як він?
–	Лесь може померти!
–	Так… Щось таке я й відчував.
–	Що ти несеш, придурку! Ти не хочеш його бачити? Ти вже награвся з ним, і він тобі набрид?!
Чорт хриплувато закашлявся, явно від сміху, вперше проявляючи якісь емоції.
–	То ти досі нічого не знаєш? Він не сказав тобі?
Така знайома знущальна інтонація… Але чомусь тепер Жека не обурився, не закипів. Він просто забув про себе.
–	Я не знаю, що між вами сталося! І той ідіот нічого не пам’ятає! Ти розумієш, Чорте? Він не пам’ятає! Чому? Чому ти не можеш просто пробачити йому, що б там не було?! Ти потрібен йому… дуже… – останнє Жека майже прошепотів.
У Чортових очах промайнула невловима, але карколомна зміна, наче буревій пронісся, змітаючи зверхність, іронію, відстороненість, і лишився тільки біль.
Жекові здалося, що вони вперше бачать один одного.
–	Він мій хазяїн. Я фізично не здатен порушити його наказу. До речі, перекажеш йому, я ціную, що він не говорив тобі про це,  – Чорт відволікся на посмішку, наче втішений чимось тільки йому відомим. Потім продовжив:
–	Лесь наказав мені не наближатися до нього. Дуже чітко, недвозначно… Немає лазівки. Й такого не скасувати простим його бажанням, лиш прямим наказом… протилежним. – Наприкінці кожної фрази інтонації Чорта падали до шепотіння. – І ще, інформація для тебе, щоб не надто переймався мною: я не врятую його, не маю таких здібностей. І останнє… Я не хочу бачити, як він помиратиме. Можу тільки дотриматися своєї обіцянки… – Чорт замовк.
–	Якої? 
–	Я обіцяв померти раніше.
Жека шукав слова й не знаходив.
Чорт раптом знову, щоправда, тепер геть тихо, засміявся.
–	Хоча насправді я тоді думав зовсім про інше, думав, що захищу його за всяку ціну, думав, щось можу… Смішно…  А загалом…, – ось тільки тепер з його погляду було видно, що він уже напевне звертається до них. – Як ви мені набридли! А тебе я все одно ненавиджу! Якби не ти… – звузивши очі, він дивився на Жеку.
–	Ні! Це якби не ти! Гад! – знову закипів той.
Чорт посміхнувся. «Ось тепер усе гаразд, усе як треба», – промовляла ця посмішка. І він перетворився на кота.
За цим перетворенням неможливо було встежити, воно відбувалося, коли в довколишніх ніби на мить усе розпливалося в очах.
Почувся вражений вигук, і Жека відчув, як пані Інна схопила його за плече. Він кинув на неї швидкий погляд.
–	Я ж вам казав, Лесь – мольфар, а цей – його кіт. Чи не його… Ет, до біса! Я все одно ні чорта не тямлю в їхніх стосунках! Ну й начхати! Я цю скотину, попри все, до нього притягну! – Жека рішуче схопив Чорта й попрямував із квартири.
Вони поспіхом вискочили з будинку. Сідаючи до автівки, Жека віддав Чорта пані Інні. Поки він виїжджав, вона тримала кота на колінах і тихенько погладжувала. А тоді раптом злякано обернулася до Жеки.
–	Але, Женю, він зовсім… зовсім як неживий! 
Жека, відірвавши одну руку від керма, поклав її на чорне хутро й не відчув нічого.
–	Чо-о-орт! Клята скотино! В тебе цей номер не вигорить! Ти не на того напав! – і, рвучко розвертаючи автомобіля, кинув супутниці, – за пару кварталів ветеринарка, через хвилину будемо там!

* *  
Лесь перебував, можна сказати, насамоті. Яна білою кішкою, пухнастим клубочком лежала в нього на животі. Хоча поміж ними й не існувало вже зв’язку, її слабкенька здатність лікувати діяла на нього, як і на інших людей, а помножена на несамовите бажання допомогти, творила просто дива. Лесь усвідомлював, що тримається завдяки їй.
Та йому було мало просто триматися. Власна пасивність виявилася нестерпною: «Невже я нічого не можу?! Ні!» Й тут прийшла відповідь: «Я можу згадати!»
«Завжди є якась ниточка…», – здається, так вона сказала. Леся зачепили ті слова, він повертався до них вже не вперше із відчуттям, що ця ниточка десь на поверхні, можливо, просто перед очима, але він не може її вхопити.
Долаючи біль, що приходив при кожній такій спробі, він знову почав думати про Чорта. І вже не вперше пам’ять виштовхнула на поверхню запах, той самий, найбридкіший, від якого він завше відвертався й тікав. Але тепер його наче осяяло – це і є вона, ниточка! І якщо він хоче згадати, треба прийняти її. 
Здригаючись від огиди, Лесь ввібрав у себе цей сморід і злився з ним…
І ось він уже розуміє джерело цього запаху – бруднющий матрац, на якому він лежить. Матрац, кинутий на смердячу всією людською гидотою підлогу.  Лесь тільки частково перебував у своєму тілі. Основна частина свідомости спостерігала неначе згори. Він бачив себе, бачив, що той він, внизу, спить чи, може, непритомний. Його пересмикнуло від гидливости – бачити своє обличчя притиснутим до мерзенних плям на тому клятому матраці! Спробував роздивитися, де це він і що навколо, але зрозумів – можливості його як спостерігача обмежені. Більш-менш чітко він бачив тільки власне тіло й поблизу нього, а те, що перебувало далі, розпливалося в тумані. Й цей туман жив своїм життям – якісь звуки, рухи; проте Лесь не міг бачити, що саме там відбувалося. Але він міг сприймати відчуття того «нижнього» Леся. Зосередився і ввійшов до його марень.
Лесь тримав на долоні вогонь. Не той блакитний та ніжний, що його вмів викликати, ні… Цей був зелений, хижий та небезпечний, а головне – цілковито йому підвладний. Дивився на нього з усмішкою неприхованої насолоди. Насолоди владою. Своїм бажанням він із легкістю міг перетворити його на вогняний шквал і спопелити все навколо, а міг запроста стиснути долоню й загасити, розчавити, знищити назавжди… Лесь злегка перебирав пальцями, граючись із ним. Колись він мав фантазію згоріти в цьому полум’ї. Але єдине, чого цей вогонь не міг, то це завдати шкоди йому. Насолода безмежної влади… І той Лесь, що марив унизу на брудному матраці, й той, що спостерігав згори, знали, хто є цим вогнем.
 І Лесь-спостерігач із жахом усвідомлював, як росте неконтрольоване бажання скористатися цією владою, дитяче бажання зробити й подивитися, що буде далі… Й хай станеться, що завгодно, бо тоді вже напевне щось зміниться. І байдуже – що… Бажання…
Згори Лесь побачив, як проривається навколишній туман і випускає з себе якусь фігуру. Над Лесем схилився Чорт. Кілька секунд він вдивлявся у його обличчя.
Було страшенно важко витримувати це роздвоєне бачення, бо в мареннях «нижнього» Леся тим часом мигтіли картинки випаленого світу, й він, самотній серед згарища, стискав повільно, з чуттєвою насолодою, долоню, вичавлюючи останні краплини зеленого полум’я.
Чорт підвів Леся за плечі й хотів уже взяти на руки, коли той прийшов до тями й розплющив очі.
Як він вижив у тому тайфуні переживань своєї роздвоєної особистости? Повітря відмовлялося наповнювати легені. Чиї? Горло пекло, вибухало вогнем, наче він намагався проковтнути сонце. Хто з них? Крізь тиск невиправного, крізь біль неминучого, ледь утримуючи на плаву залишки свідомости, він бачив і відчував, як ворушаться його власні губи, чув свої слова:
-	Ніколи…нізащо… не наближайся до мене, не смій навіть говорити до мене… ніколи.
Від страшної, відчайдушної сили, вкладеної в кожне слово, ставало дибки волосся.
Аж ось очі «нижнього» Леся знову затягло імлою забуття. Здається, для нього то було лише завершенням кошмарного сну. Стало легше – один із них втратив свідомість. Тепер Лесь бачив тільки одну картинку. Й дивитися на це було прокляттям.
Спливали хвилини, а Чорт усе ще продовжував тримати Леся за плечі. Якийсь хирлявий пацан продерся крізь туман – здається, він щось говорив, а потім вдарив Чорта ногою в живіт. І той, легкий, мов пір’їна, відлетів у протилежний бік кімнати. Стояв там, спершись на підлогу коліном і кулаком, опустивши голову, – без жодного руху, просто лишався на місці, допоки хтось інший не викинув його за двері, як непотріб.
–	Він не прийде..., – прошепотів Лесь, розплющуючи очі, які вже нічого не бачили.

* *
Не шукаючи місця припаркуватися, Жека різко зупинився прямо на другій смузі руху. Вискочив з автомобіля, відчинив двері й забрав у пані Інни кота. Більше ні про що не дбаючи, кинувся до дверей лікарні.
Не звертаючи уваги на чергу з кількох людей, Жека по суті вломився до кабінету лікаря. Пані Інна, що поспішала за ним, вибачалася на всі боки:
–	Терміновий випадок, даруйте, критична ситуація… 
У кабінеті сидів похилого віку чоловік із персидським котом у переносному кошику. Побачивши обличчя Жеки, обвислого кота в нього на руках, а ще й почувши вибачення пані Інни, що лунали з коридору, він чуйно похитав головою й, розводячи руками вбік лікаря, з виразом «нічого не поробиш» позадкував за двері.
Лікар, що спершу хотів було обуритися, мовчки показав на металевий стіл, куди Жека й поклав Чорта.
–	Падав?
–	Ні.
–	То що сталося?
–	Не знаю!
Лікар зиркнув трохи здивовано, але почав оглядати. Зазирнув в очі, до рота, промацав хребта, почав слухати серце. Тоді щось набрав до шприца одразу з кількох ампул і зробив ін’єкцію. Знову почав слухати серце. Через хвилину припинив.
–	Мені дуже шкода – хоча зовнішніх пошкоджень не бачу, але серцебиття практично вже немає. На жаль, нічого не можна зробити.
–	Ні, зробіть щось!
–	Я, звісно, можу ще раз вколоти для підтримки серця, але це вже нічого не дасть..., – лікар глянув у благальні очі пані Інни й розкрив нового шприца. Після другої ін’єкції він знову почав слухати серце.
–	На жаль, як я й казав, серце вже не прослуховується. 
Тишу тривожили тільки уривки розмов із коридору: «ми старалися» – високий жіночий голос наче крапнув між ними, розпливаючись колами відлуння…
Раптом Жека підвів голову, очі його просяяли, й він бадьоро та майже радісно вигукнув:
–	Він сам це робить! Отже, треба вимкнути його чортів мозок! – абсолютно не усвідомлюючи, як це пролунало, із виразом винахідника, який щойно вигукнув «еврика!», Жека дивився на лікаря.
–	Ем… Я розумію ваш стан, треба заспокоїтися..., – лікар поглянув у бік пані Інни, – ви можете…
–	Ви не розумієте, – перебив Жека, – треба щось зробити, аби не працювала його свідомість!
–	Отямтеся! В нього серце вже зупинилося! Візьміть себе в руки!
–	Ні! – Жека вихопив гаманця й висипав, витрусив звідтіля на стіл усе. Випали стодоларова купюра, кілька по 500 гривень, ще дрібніші, навіть металевий дріб’язок застрибав по підлозі.
–	Якщо ви цього не зробите, я зараз сам так прикладу його головою об стіну, що він вже точно відключиться!
Лікар зробив судомний ковток і помітно позадкував, вочевидь турбуючись про власну голову.
На шум і гамір до кабінету зайшли ще двоє в білих халатах: похилого віку лікарка й молодий хлопець, схожий на практиканта. Після останніх слів серед медперсоналу запанувала німа сцена. Першою отямилася досвідчена лікарка, попорпалася в скляній шафці, швидко набрала у шприц якихось ліків і повернулася до Жеки.
–	Зараз ми все зробимо, заспокойтеся, тільки спочатку вам – це дуже помічне…, – одночасно вона кивнула практикантові. Той виглядав не дуже рішуче, вочевидь, тверезо оцінюючи свою та Жекову фізичні форми.
Не відомо, чим би це закінчилось, якби не пані Інна. Вона підступила до старенької лікарки, забрала до гурту ще й першого лікаря й спочатку довірливо, потім переконливо, але не довго з ними перешіптувалася.
–	Може, наркоз спробувати? – раптом подав голос практикант.
–	При зупинці серця! Феноменально! – Лікарка обурено фиркнула.
–	Та не йдеться ж про лікування..., – виправдовувався практикант.
 Пані Інна посилила переконливі нотки в голосі:
–	Плюс благодійна пожертва на лікарню, – почулися її слова.
–	Робіть, що хочете, але..., – лікарка закінчила фразу, стишуючи голос.
Практикант, що був зник із кімнати, повернувся з кількома ампулами. Перший лікар почав наповнювати шприца, а пані Інна підійшла до Жеки.
–	Вони спробують дещо… Але я обіцяла, що вмовлю вас на заспокійливе, сприйміть це, як маленьку поступку.
–	А щоб їх! Хай!
Пані Інна кивнула лікарці, й та підійшла зі своїм шприцом.
–	Але я за кермом, – попередив Жека.
–	Тим паче вам треба! – залізним голосом озвалася лікарка.
Чортові тим часом теж щось вкололи. Коли все зробили, запала тиша. Не знаючи, що казати, лікарі лишень переглядалися між собою.
–	Ну як він? – подала голос пані Інна.
–	В житті не робив нічого безглуздішого! – лікар неохоче підійшов і почав слухати серце. Спочатку байдуже, потім уважніше, потім іще уважніше. Пройшло десь зо три чи чотири хвилини, аж поки він нарешті перестав слухати.
–	Серцебиття відновилося… Зараз майже норма… Дивно, – він розгублено дивився на лікарку. З ентузіазмом звістку сприйняв, здається, тільки практикант.
–	Може, підтримче із запізненням спрацювало? – припустив лікар.
–	Будемо спостерігати! – лікарка намірилася взяти справу до своїх рук. – У нас є стаціонар, приходьте завтра.
Жека набрав до грудей повітря, але пані Інна випередила його, зробивши застережливий жест.
–	Скільки діятиме наркоз?
–	Десь із півгодини, – озвався практикант.
–	Ми заберемо його зараз.
–	Ну знаєте, це вже виходить за будь-які межі! Ви що, таки хочете його смерти? – обуренню лікарки також не було меж. 
–	Хто знає?... – пані Інна невпевнено подивилася на Жеку, а коли перевела очі на лікарку, стало зрозуміло – заспокійливий укол загрожує тепер і їй.
Затримуватися не випадало.
–	Женю, беріть його, ми всім дуже вдячні, до побачення!
Дорога назад промайнула непомітно. Пані Інна весь час тримала руку так, щоб чути, чи б’ється серце під чорним хутром. Коли вони вийшли з автомобіля, вона не віддала Жекові Чорта, а несла його сама. Поки піднімалися до квартири, відмикали двері, Жека крадькома спостерігав за цією маленькою жіночкою, чимось невловимо схожою на підлітка. Й коли це йому почало здаватися, що вона стала головною дійовою особою? 
Гуртом зайшли до Лесевої кімнати. Жека не одразу зрозумів, чому той майже не піднімає очей, навіть гукнув:
–	Лесю! – та весь похолов і закляк на місці, побачивши незрячий поворот голови та винувату усмішку.
 Пані Інна напроти – здавалася зібраною і навіть рішучою. Ніскільки не здивувалася перетворенню білої кішки на Яну. Поклала нерухомого Чорта біля Леся, стисло пояснила, що сталося, а тоді взяла за руки Яну й Жеку і вивела з кімнати.
На кухні вона доручила Жекові лущити горіхи, Яну попрохала відкрити варення й викласти до вазочки, сама ж заходилася робити чай. Ніхто з них не спитав, навіщо ці дії. Легше, коли руки зайняті.
–	Старі горіхи, багато сухих.
–	Тут є варення вишневе й абрикосове, яке краще?
–	Поклади того й того, потрошку.
–	Ви який чай будете – зелений чи чорний?
Лише час від часу хтось із них завмирав на секунду в напівдії. Тоді хтось інший м’яко повертав його до перерваного процесу.
Й усім було чомусь холодно, вони тулилися до своїх чашок, неквапно обговорюючи переваги зеленого чаю над чорним…

*
Лесь лежав, уткнувшись обличчям у тепле хутро. Пані Інна сказала, що Чорт під дією наркозу, але скоро опритомніє. Лесь не спитав, чому, просто чекав. І давно вже не почувався таким спокійним. Раптом його пальці відчули порух.
–	Чорт, – вимовив Лесь, і тієї ж миті перестав відчувати під рукою хутро. Постарався стиснути пальці сильніше. В його руці була Чортова рука.
–	Чорте, я все пригадав… Я відміняю свій наказ, – Лесь прикро усміхнувся, – тепер ти вже, мабуть, не вважаєш, як колись, що я «хороший хлопчик», правда.
–	Ну чому ж, як для мене, то якраз, – почувся спокійний Чортів голос.
«Звук – це дійсно хвиля. Кожна краплина його трохи захриплого голосу породжує ці хвилі. Чути його ще і ще… Вбирати шкірою, кожною клітиною, яка, розриваючись, випускає на волю нове чуття… Шосте?
–	Але як ти міг підкоритися такому наказові?! 
–	І не кажи, самому гидко… Мав би врізати тобі, щойно ти рота розкрив. Даруй, не здогадався. – До цих слів так незбагненно пасувала його пестлива інтонація.
 Кожен звук його голосу – хвиля. Вони пливуть, огортають, торкаються так заворожливо ніжно. Ці хвилі розмивали межі буття й забирали з собою в безмежжя… 
Чорт поміняв позу, й Лесь опинився у його обіймах.
–	Чорте…
–	Що?
–	Вибач.
–	Таки нариваєшся… – тихенько промуркотів той.
–	Я збираюся віддати тобі ще один наказ…
–	І я навіть здогадуюсь, який. І не намагайся, придушу, перш ніж ляпнеш цю дурню! Маєш бідну фантазію, що не здатна уявити нічого гіршого за смерть?
–	Але Чорте …
–	Не будь таким егоїстом.
–	Тоді хоч не раніше за мене, пожалій, га?
–	Одночасно, годиться? – ця інтонація й доторк, ніби йшлося про щось зовсім, ну зо-о-овсім  інше.
–	Годиться… – Лесь усміхнувся, йому стало на диво легко. – Та я певен, ти не подумав, що я вже здаюся! А то б давно вже «придушив мене власними руками»?
–	Ну і як із тобою розмовляти, якщо ти крадеш мої слова?
Й вони одночасно розсміялися.
–	То ти готовий?
–	Важко сказати, все настільки по-іншому…
–	Боїшся?
–	Не знаю.
Чорт обхопив Леся, наче маленького, і вмостився з ним трохи зручніше. Мабуть, тільки такі сильні руки могли мати таку ніжність. Серце почало свою судомну мандрівку до горла, щоб, зупинившись там, за мить до зникнення всього обірватися в політ безоднею, даруючи відчуття невагомости. Слова пливли назустріч:
–	Колись ти хотів дізнатися… Сам не відаю, чому не розповів. Ти ж і так бо знаєш, що я таке, – він замовк, але то не було вагання. Набрав повітря і знову заговорив:
–	Зрештою, йшлося лишень про чергове й доволі банальне завдання – винищити родину. Тепер родину його суперника-мага. Він, мій перший, мав багато ворогів чи був ворогом багатьом – мене не цікавило ні тоді, ні тепер. Одного з дітей він наказав привести живим. Будь-кого. Я вибрав середнього сина, десь років восьми, бо той єдиний не плакав. Малий мав гарні очі та сміливий погляд…  
Виявилося, що моєму він був потрібен, як останній нащадок, для особливого ритуалу, щоб забрати собі силу їхнього роду. Хлопцеві покладалося вмирати довго, і його дух мав бути зламаний. Цікаво, якби я обрав іншого…  – Чорт помовчав, тоді продовжив:
–	Я мав усе підготувати. Й поки прив’язував його, він дивився на мене своїми прекрасними очима, сповненими ненависти. Пам’ятаю, як раптом мені стало цікаво, а яким був би його погляд без ненависти, захотілося побачити, як він дивився б на братів чи батька і взагалі на світ.
І  тоді я усвідомив, що ніколи не дізнаюся цього. Зрозумів – ось вона  остання крапля, після якої вже не буде нічого іншого, назавжди. Це стане ніби моїм самогубством, як крок до прірви, з якої немає вороття. Саме так я тоді це усвідомив. І не зміг зробити той останній крок. – Чортові пальці стислися на Лесевім зап’ястку.
–	Я подарував йому швидку смерть. Та рятував зовсім не його, а себе.
Що бачив Лесь, слухаючи таку історію? Це не було реальною присутністю в минулому, як колись. Він твердо знав – те, що бачить зараз, лишень його уява. Картини, які вона малювала, поставали приблизними, вони навіть змінювалися, варто було лиш подумати: «Ні, не так». І задушливий підвал вже перетворювався на похмуру кімнату з єдиним віконцем, крізь яке не насмілювався зазирнути місяць.
Чи бачив він Чорта? Уривками, тільки його руки, рухи. Він не міг би описати – у що той був зодягнений або його очі.  А цей хлопчик… Він і не намагався його уявити.
Чи лякало його те, що бачить красу й поезію там, де правили відчай і біль?
Найкрасивіше виглядали Чортові руки, якими повільно стікала кров… «Він мав би облизати їх, як кіт», – подумалося Лесеві.
Та потім він змінив картинку, гадаючи: «Ні, мабуть, не так». Сильні долоні поволі стискаються… Його непевно цікавило: яку смерть Чорт вважає найшвидшою чи найлегшою?
«Біле на білому також гарно…»
Він не збирався нічого запитувати. Його він давно відпустив, тепер відпустив і себе.
Чи було це легко, чи стало легко, хто знає? Просто так сталося.
«Єдине, чого я ніколи б не хотів, це спокою… А точніше, однієї його частини – байдужости».
Любов і ніжність увійшли таким гострим болем, що надали сили.
Чорт тим часом продовжував:
–	Мій сильно розгнівався… – він хмикнув, і Лесь знав, якою зневажливою посмішкою викривилися зараз його губи. – Після того, як я знову зміг ходити, пішов від нього. От і все. Сховався на кораблі й гадки не мав, куди він мене завезе. Знаєш, згодом з’явилося дивне відчуття, ніби хтось мене оберігає. Сам собі здаюся смішним, але, гадаю, то він, більше нікому. – Чорт оповідав відсторонено й спокійно. Поховане минуле. Проте Лесь знав – він не згадує, а проживає його разом з ним, для нього. Поховане давно, але з рішучою певністю в майбутній зустрічі. Й ця певність перетікала й наповнювала Леся. Чорт ворухнувся, й минуле поступилося місцем теперішньому.
–	Я казав, що не згадую про це, мабуть, лише тому, що ніколи не забував. Бо коли вперше побачив тебе, чомусь одразу подумав: «Він міг би дивитися так…», – Чорт кінчиками пальців торкнувся заплющених Лесевих очей:
–	Ти вмієш бачити.
–	Навіть тепер? – Лесь затримав рукою його гарячі пальці.
–	Так.
–	Можливо… Можливо, ти правий, і так я бачу краще.  – Вбирав очима його жар, як життєдайне сонце.
Хвилинку помовчавши, він спитав:
–	Покличеш?
–	А чому не сам? Мені тут надто добре, ліньки вставати, – й Чорт міцніше обійняв Леся.
–	Ну ти й лінива скотина! – Лесь відчув, як у ньому підіймається та особлива, ні з чим незрівнянна, хвиля радости. – Звісно, я можу сам!
І він покликав, як тоді, подумки, називаючи те єдине ім’я, яке знав: «Дано!» 

* * 
Жека стежив, як тоненькою цівочкою витікають залишки рідини із заварювального чайника. Раптом рука пані Інни сіпнулася, розливаючи чай.
–	Лесь кличе! Ви чуєте?
Жека глянув на Яну – її слух був на порядок кращий, але й вона, вочевидь, не зрозуміла, про що говорить пані Інна. А та вже встала й, не дивлячись на них, рушила з кухні. І їм нічого не лишалося, як піти слідом за нею. 
Коли зайшли до кімнати, Жеку знову пересмикнуло від погляду на Чорта, особливо ж від рук, що лежали на Лесевих плечах.
«Невже я колись звикну до цього?»
Та Лесь…, він був інший. І схожий на себе й ні. Принаймні, напевне не такий, яким Жека бачив його перед цим. Неможливо й повірити, що він не бачить.
–	Ти казала, що я завжди впізнаю тебе, а я… Але ж тепер нарешті так чітко бачу…
Жека завважив, що пані Інна рухається, наче загіпнотизована. Він мало що розумів, але старався навіть не дихати.
Лиш тепер Чорт піднявся з ліжка, ліниво й не поспішаючи попрямував до виходу. Він рухався прямо на них, і в його погляді читався чіткий наказ. Яна послухалася першою, й Жека відчув її пальці на своїй руці. Залишалося тільки підкоритися.
Коли вони всі втрьох опинилися за дверима, то, не змовляючись, однієї миті завмерли, наче просто вичерпали енергію руху. Час здавався густим та важким, мов кисіль… А тоді Жека завважив, як раптом напружилась Яна, – її рука просто затріпотіла. Й Чорт, він також увесь неначе підібрався. Вони перезирнулися.
–	Ти відчуваєш це?
–	Авжеж не гірше за тебе!
В Жеки також виникло дивне враження, наче повітря бринить напругою; навіть заклало в вухах.
–	Що це?
–	Вона прокинулась. – Яна стисла його руку.
–	Це означає, що з Лесем усе буде добре?
–	Там, де є Вона, смерти немає.
–	Чому ж ви такі напружені? – Жека вкотре переживав малоприємне почуття власної відсторонености: «Як же бісить цей обмін «посвяченими» поглядами!» 
Наскільки він розумів, Яна почувалася стурбованою, а Чорт демонстрував позірний спокій. Жека не витримав:
–	Ми що, так і будемо стирчати під дверима?!
–	Хіба ще не звик? 
–	Ах ти паскуда!
–	Ну припиніть, будь ласка!
Раптом двері відчинилися. Жека побачив на порозі Леся. Худий до прозорости, але з ясними очима – сталево-сірі з відблисками срібла. Ні сліду хвороби чи слабкости, й він вочевидь бачив! Дивився так, що до Жеки не знати звідкіля прийшло тверде переконання – кому пощастить зустріти на собі такий погляд, неодмінно знатиме, що жив на світі не марно.
А поряд стояла Вона. Й тепер її неможливо було не впізнати. Вона усміхалася їм, як давнім друзям.
Несподівано з його зором почало коїтися щось дивне. Жека неначе провалювався углиб себе. Все навколо затягло туманом, світлим та ніжним, мов ранковий серпанок. І повітря змінилося на прохолодне, просочене вологою першої трави. Волосся зворушив свіжий та впевнений вітерець. Щось легенько торкнулось обличчя. Згори, з невидимих за туманом дерев, летіли блідо-рожеві пелюстки. Та він занепокоєно роззирнувся. З туману зробила крок до нього маленька постать – Яна. Він узяв її за руку й більше нікого не шукав.
Потім почув слова, що явно призначалися не йому, але для чогось він їх почув.
–	Я сплю, та моє серце не засинає. Воно живе твоєю любов’ю. І я відчуваю її сильніше й гостріше, коли ти дивишся на нього… 
Вітер зашепотів майбутнім листям, і злива пелюсток посилилася. Тримаючись за руки, вони пішли тільки для них означеною стежкою. А їх було безліч, стежок. У тому вічнім саду.

P.S. (від Жеки) 
Я напевне не маю жодних поетичних схильностей і спокійно дивлюся на квіти, місяць і тому подібне. Ні, не подумайте, що я все це зневажаю, як «романтичні дурниці», та не хотілося б брехати, що мене воно якось хвилює чи надихає.
Я маю кохану дівчину, щоправда, вона може перетворюватися й на кішку. Тішуся тим, що маю більше підстав, ніж інші хлопці, називати свою любу «кицею».
Ще я маю друга, той вже достоту дивний на всю голову.
За обох я готовий віддати життя.
І що справді хвилює та надихає – то те, що з ними мені напевне пощастить доводити це неодноразово.
До скорого…                                                                         Жека.



ЧАСТИНА ІІІ

Чорна темрява, абсолютна пітьма, аж очі стискає спазмом напруги, а може, це сліпуче світло? З ним також не побачити нічого, й тим воно дорівнює пітьмі…
Що з них панує зараз? Як розібрати? Й чи є різниця?
А може, зір ще не народився?
Відсутність зору намагаються компенсувати інші почуття своєю шаленою напругою. Напруга збуджує й бентежить, і це відчуття суттєво посилює вітер. Він холодить далеко не тільки шкіру.
Обставини доволі патосні й моторошні.
Слух ловить голоси… А от вони напрочуд позбавлені патосу.
–	Не треба! Я не хочу, щоб ти вбивав! – це Лесь.
Трохи згодом голос Чорта:
–	Ця павза що – для того, аби я здивувався? Гадаєш, сказав щось для мене нове? Та ти чудово знаєш, мені однаково, вбивати чи ні. Як скажеш, так і зроблю. Не драматизуй. Я просто твоя зброя.
–	Ні, так не буде! Ти не вб’єш нікого, якими не були б мої бажання. Ти не вб’єш, поки цього не зроблю я. Перший! 
 
**
–	Ви перший? Чудово, нарешті свідомий хлопець, а то завжди бракує добровольців. – Що це за голос? Цілковито командирський, але жіночий. Довкола почулося дівчаче хихотіння.
Лесь роззирнувся, не розуміючи в чому річ. Перед ним стояла потужна літня особа з могутнім станом, грізним бюстом, уся затягнута в білий лікарський халат. Її оточувала зграйка з чотирьох дівчат, п’ятою була Яна. Вона теж усміхалася Лесю, але трохи здивовано.
–	Роздягайтеся і лягайте на цей каремат. – Власниця командирського голосу владно показувала рукою в кінець видовженої кімнати, де вони всі перебували.
Лесь струснув головою, ніяких провалів у пам’яті в нього не було. Він знав, де вони – щойно прийшли з Яною до цієї кімнати, розташованої на першому поверсі мерії. Тут діяв зорганізований медпункт. Протилежний бік кімнати геть завалений пакунками й целофановими торбинками з ліками. Й там за столом сидів молодий чоловік в окулярах, висипав перед собою вміст торбин, щось записував до зошита й сортував ліки по більших торбах з ярликами. Саме туди, на купу, Лесь щойно ставив і свого пакета. Але як це він потрапив до пазурів цієї грізної жінки, покищо не уявляв. Очевидно тільки, що саме вона проводила курси надання першої допомоги, які відвідувала Яна. Як і просив Жека, він провів її сюди, але ж геть не мав на думці лишатися.
«Невже я щось сказав?»
–	Гей, хлопче, як вас звати?
–	Лесь. – Це сказала Яна.
–	Ви нас затримуєте!
«Ну гаразд», – подумав Лесь, знімаючи куртку та скоряючись долі.
–	А в чому річ? – тихенько запитав він, опинившись біля Яни.
–	Ти погодився бути «пораненим», сказав, будеш першим. Я сама здивувалася.
«Так, спати треба більше, а то вже не контролюю, що відбувається», – думав Лесь, проходячи до вказаного місця. На щастя, знімати довелося тільки верхній одяг.
–	Поранення кінцівок! Починайте перев’язку.
Дівчата – найстаршій не виповнилося, певне, й вісімнадцяти, а дві інші вочевидь школярки – не одразу поділили Леся. Зчинилася невеличка штовханина. Яна прилаштувалася біля його правої руки. П’ятій дівчині, веснянкуватій, з рудою косою, котра дещо забарилася й не знала, що робити, медсестра суворо вирекла:
–	Вам – поранення в пах! Приступайте!
–	Й чому тобі завжди так щастить? – перебільшено серйозно прошепотіла та, що працювала з лівою рукою.
Всі пирснули сміхом. Почалися жартики й підколки.
–	Тихіше! Згадуйте, що я розповідала про стискальну пов’язку, – медсестра сердито супила брови.
Слово «стискальна» знову, вже із зовсім незрозумілих причин, викликало новий приступ хихотіння. Лесь спершу почувався не надто затишно під такою увагою, але тоді вирішив: «Ні, ну так нечесно, що тільки вам весело». Й покликав вітер. «Пограйся з ними», – попросив він.
Як невиховане цуценя, загасав вітерець поміж дівчат. Одній подув у шийку, другу полоскотав за вушком, третій зворушив волосся. Дівчата шарілися, ніяковіли, плуталися в бинтах. Лесь розважався, тепер і йому стало весело.
–	Серйозніше! Що з вами? Хіба це дитячий садок? – сердилася медсестра.
Звісно, вітер обходив Яну, та все ж вона щось запідозрила.
–	Лесю, ти зриваєш нам навчання! – прошипіла вона йому на вухо.
–	Ну, вони перші почали, – так само тихо відповів Лесь.
–	Все, закінчуємо! Я не маю часу на ваші ігри! – не витримала нарешті грізна медсестра.

*
–       Не думала, що ти будеш такий несерйозний, зіпсував нам заняття, – виговорювала Лесеві Яна, коли вони вдягалися. – А ми її ледь умовили додатково з нами працювати.
–	Ти умовила.
–	Я, то й що? Дівчата дуже переживали, що їх не взяли на основні курси... Це що, вплив Чорта? Раніше ти б такого не робив! До речі, де він?
–	Не знаю, з вечора не бачив. Ну а дівчата, коли вони так поводитимуться зі справжніми пораненими, то я тим не заздрю!
–	Вони хороші! – кинулася захищати подруг Яна. – А то ти наче сам не знаєш, як впливаєш на дівчат! Краще б не викликався!
–	Я й не думав, – захищався Лесь, – просто ніби затьмарення якесь найшло.
–	Ти коли спати ліг? І де?
–	Десь о сьомій. У Жовтневому.
–	А об одинадцятій ти вже машину Жеці допомагав розвантажувати! Так не можна! Ти мусиш відпочивати, я обов’язково скажу Чортові.
–	Побачимо, може й підемо сьогодні додому, – примирливо погодився Лесь.
–	Як це – може?! – почала Яна, але змушена була перерватися, бо біля виходу зчинилася невеличка тиснява.
 Вони пропустили перед собою трьох дівчат із тацями, що були заставлені разовими стаканчиками з чаєм, який парував. На вході стояли двоє хлопців та намагалися про щось запитувати тих, хто бажав зайти. Але поважну причину знаходили всі. Одні несли пакунки з харчами, інші з ліками, котрісь шукали коменданта, а хтось запитував, чи потрібна поміч на кухні, інші йшли на курси першої медичної допомоги, саме ті, на які відмовилися записувати Яну та її надто юних подруг. Тож і пропускати хлопцям доводилося всіх. Тільки тим двом жіночкам, що просилися на кухню, порадили піти до Жовтневого або до Профспілок, там більше потребувалося вільних рук.
–	Щось сьогодні людей побільшало.
–	Так субота ж, Лесю! А хоч яке число, пам’ятаєш?
–	Двадцять перше, – трохи забарившись, відповів Лесь.
Так, двадцять перше грудня. Важко повірити, але вже рівно місяць триває це неймовірне, неочікуване, інше життя, що назвали Євромайданом. Шалений місяць пронісся пам’яттю, цей дикий табун вражень під супровід власного здивування. Він бачив таку кількість людей, яку, був певен, не спостерігатиме більше ніколи у своєму житті. А досі усміхався й радів кожному обличчю, наче ця людина прийшла особисто до нього, на його свято, й, заглядаючи в очі різних людей, бачив там відбитки власних почуттів – таку ж удячність, таку ж довіру та надію. «Завтра знову прийде багато людей», – подумав Лесь. Усе це, а точніше, лиш тіні цих давно пережитих думок промайнули в його голові за якусь хвилину, що вони з Яною долали вхідні двері.
Коли вийшли на вулицю, Лесь із насолодою ввібрав у себе свіжозадимлене повітря й продовжив розмову.
–	Авжеж, двадцять перше грудня – місяць, як усе розпочалося.
–	А, ну так, дійсно, сьогодні рівно місяць, але я не це мала на увазі. – Яна дивилася на нього дещо здивовано. – Сьогодні ж день зимового сонцестояння! Хіба ти не знаєш, що найдовшу в році ніч треба обов’язково проводити з тим, кого кохаєш?
Лесь зупинився і вражено поглянув на неї. 
–	Цікаво, це що, прикмета така? Звідкіля ти це взяла?
–	Ну, мені Чорт сказав, – дещо знітившись, відповіла Яна, – гадаю, це правильно! – додала вона впевненіше.
–	Принаймні, гарно, – погодився Лесь.
«Минулий рік. Те двадцять перше грудня. Найдовша ніч. Жовті м’ячики, духмяні сонечка з дивною назвою юдзу. Пахощі не так свята, як таїнства. Нічні очі його з незгасним зеленим променем у таємних глибинах. Моя Найдовша ніч...» – спогад зігрів до самих кінчиків пальців, можливо, аж дещо занадто. Лесь усміхнувся. 
–	Ні, не тільки гарно! Абсолютно правдиво! Найдовша ніч належить коханню, інакше, як народиться сонце?! – Яна вся аж пашіла переконаністю. 
–	Так, абсолютна правда твоя, навіть істина. – Погодився Лесь, сховавши усмішку.
–	Це не я, – трохи зашарілась Яна, – це Чорт казав. Він знає.
Поки тривала ця розмова, вони все ще стояли на сходинках КМДА. З високого світло-сірого неба насмішкою над обіцяним снігопадом пролетіли кілька ледь помітних сніжинок. Тут і знайшов їх Жека. Впевненою, оманливо безтурботною ходою хазяйського сина він наближався до них, перестрибуючи через дві сходинки. Лесь поглянув на друга наче збоку. На перший неуважний погляд той скидався на такого собі мажорного господаря життя, але саме ця відпруженість, спокійна й переконлива надійність дозволяли йому скрізь із легкістю знаходити не друзів, ні, але ділових партнерів. Свій скрізь, де робиться конкретна справа, він і завдання ставив перед собою реалістичні та завжди їх виконував. Викликав у людей довіру до себе й ніколи її не зраджував. 
Ось і тепер Жека був у курсі, здавалося, всіх буденних потреб та клопотів Майдану. По дорозі потис руку якомусь незнайомому дядькові, що виходив із мерії, й нарешті підійшов до них. Забрав обидві Янині руки у свої та поцілував її у щоку.
–	Ви раніше закінчили? Гадав, доведеться зачекати на тебе.
–	Так, подякуй за це своєму другові.
–	А що, звісно, дякую, я не люблю чекати.
–	То що, ходімо тепер до Бесарабки? – згадав Лесь. – Як там із цією так званою «зачисткою від киян»?
–	А, – Жека махнув рукою, – я щойно звідти. Як і очікувалося, й десяти чоловік не прийшло. Організовував якийсь одесит – швиденько злиняв звідти, як тільки телебачення приїхало… Пропоную йти до Мустафи. Він мені сказав, що сьогодні буде особливий плов. Його друг приїхав, привіз баранину. Двох баранів зарізав для Майдану.
–	Що, бик уже закінчився?
–	Давно, скільки того бика! Я б сам із ним зараз упорався. Ходім, якраз встигнемо на другу годину.
–	Аділь готує?
–	Ні, він поїхав додому. Джаміль сам готуватиме – це той друг, що привіз баранів.
Розмовляючи, вони рухалися Хрещатиком у бік Майдану Незалежности. Потік людей тут густішав. Серед них траплялися дуже різні персонажі. Яна роздратовано зиркала й ледь не шипіла, як справжня розлючена кішка, в бік гурту хлопців та дівчат, що виглядали справжніми залітними туристами. Вони розглядали все з роззявленими ротами, фотографувалися на кожному кутку, біля кожної горючої діжки чи дотепного плаката. Леся ж вони не дратували, зовсім. Навіть не сильно напружуючись, він відчував серед них, принаймні, двох, що напевне прийдуть і завтра, й, можливо, ще і ще. А з рештою залишиться їхнє здивування, залишиться великим знаком запитання в усталеній картині світу, подарує сумнів, із якого й починається пізнання. 
До гурту залітних підійшла літня жіночка й подарувала дівчатам саморобні жовто-сині бантики. «Візьмуть», – подумав Лесь і не помилився. Поки дівчатка допомагали одна одній приколоти їх до курток, один із хлопців наздогнав жіночку, щось сказав, і та, понишпоривши в сумці, витягла для нього рівні відрізи синьої та жовтої стрічок, з яких і були зроблені бантики. Хлопець сховав їх до кишені й відійшов до своїх, трохи ніяково усміхаючись.
Нарешті вони дійшли до поштамту й за хвилину вже опинилися біля одного з величезних, що пару видихали, казанів, поруч із яким порався невисокий сивуватий татарин. Той привітався з Жекою, як зі старим знайомим, повідомив, що плов буде готовий хвилин за п’ятнадцять, і запросив пройти покищо «пана Євгена з друзями» до намету, котрий стояв віддалік під деревами.
«Пан Євген. А що, йому пасує», – подумав Лесь. У наметі було тепло, гріла буржуйка, там уже сиділо чоловік із десять, вочевидь, також прихильників кримськотатарської кухні. Десь половину з них Лесь знав в обличчя, але майже нікого по імені. Він постійно перебував серед людей, але ні з ким не зближувався, навіть так по діловому, як Жека, що той із більшістю привітався за руку, й лише з трьома, дівчиною та двома чоловіками, його познайомили. Троє кримські татар и, інші – кияни, львів’яни, а ті, з ким їх щойно знайомили, лишень учора приїхали з Тернополя. З тих, кого Лесь знав, тут сиділи батько й син, що забезпечували, як мінімум, третину Майдану дровами (мали власну лісопилку), в кутку куняли двоє «афганців», із тих, хто організовував перші сотні самооборони, та подружжя зі Львова, що привозило теплий одяг, організувавши його збір мало не по всій своїй області. Всі вони були з тих, хто прийшов сюди серйозно й надовго. «Ні, неправильно, – подумав Лесь, – вони не прийшли, вони стояли тут, на цій землі, завжди й міцно, двома ногами». Поряд із ними Лесь сам собі здавався таким теж трохи залітним туристом, що не зовсім і заслужив свою порцію цього смачного, зготованого з душею плову. Що він міг дати, окрім своєї присутности? Трохи допомоги то тут, то там, трохи грошей, не ним, до того ж, зароблених… Він хотів дати більше, він почувався так, наче досі не знайшов серед них свого місця.
Про політику розмовляли мало, тут не було охочих випускати пару. Потім їм принесли величезну таріль неймовірно смачного плову, й усім стало не до розмов , тільки час від часу нахвалювали. Після їжі хтось пішов у справах, «афганці» тут таки завалилися спати на застелених дерев’яних європіддонах, Лесь, Жека та Яна затрималися, слухаючи тернопільчан. Дівчина, що звалася Марійкою, виявилась активісткою тамтешнього Майдану і з захватом розповідала про їхні справи. Всі з цікавістю слухали, особливо ж Лесь. Його зосередженість привернула Жекову увагу. Той придивився до друга.
«А він змінився, ох як змінився», – думав Жека, спостерігаючи за Лесем, – прикмета «із ким поведешся» винувата чи щось інше… Стримувана але впевнена сила проглядала у його пластиці, в одному повороті голови, в погляді, яким він зловив співрозмовницю одразу, тоді як усе тіло ніби ще продовжувало свій ледь помітний рух. Притримувана доброзичливим поглядом дівчина усміхнулася трохи розгублено, можливо, вже відчуваючи, але не усвідомлюючи, що раптом опинилася в центрі уваги, в центрі мішені. Жека бачив, як затріпотіла вона, наче метелик, пронизана гострим, сліпуче сріблястим променем Лесевого погляду. Цей промінь занурився в душу і згас. Тієї миті Жеці здалося, що він реально чує тихий шурхіт, з яким ховається оголене сталеве лезо. Згасають срібні відблиски, заспокійлива, доброзичлива усмішка втішає, й Лесь ізнову врівноважений, спокійний, уважний до всіх. Жека продовжував спостерігати за дівчиною. Полегшення чи розчарування – що з них кинуло її серце у стривожений, розпачливий біг? Що буде, втеча чи погоня? Зрозуміло одне, мить ця минула без вороття, і що ти вибереш – жити її спогадом чи знайти сили забути одразу? 
Ніхто інший нічого не помітив. Чоловіки підхопили перервану на секунду розповідь, Марійка закашлялась, усі й далі уважно слухали, в тому числі й Лесь. Тільки Яна прихилилася до Жеки й прошепотіла:
–	Ну от, знову він так! А мені потім червоніти й брехати, що я не знаю його телефона.
–	Ця не попросить.
–	Ти правий, але не всі такі, на жаль.
Тернопільчани невдовзі гуртом пішли мандрувати Майданом, сказали, що в неділю ввечері вертаються додому, тож хочуть побільше всього побачити. Натомість до намету зайшли грітися пластуни, зовсім юні хлопці й дівчата. Всім охочим слухати вони голосно розповідали, що прийшли щойно з Володимирської гірки, що до України привезли віфлеємський вогонь миру, і що ввечері його роздаватимуть на Майдані. 
Жека помітив, що, не дивлячись на галас, Лесь практично засинає, схиляючись головою на складені руки. Поки він розмірковував, що краще – дати йому поспати тут чи доправити у спокійніше місце, а то й взагалі додому, якщо, звісно, погодиться, тим часом з Лесем відбулася разюча метаморфоза. Він раптово прокинувся, в очах ані краплі сонливости, вони заблищали. Й тут тільки Жека зрозумів, що насправді відбувається, бо вже неодноразово спостерігав подібні зміни. Наближення Чорта Лесь передчував чи вгадував задовго до його появи.
«І за що мені таке «щастя» – бути посвяченим у їхні стосунки?!» – Жека скрипнув зубами. Неможливо помилитися, коли так раптово змінюється Лесева пластика, стаючи плавною та обережною, на губах з’являється особлива самозанурена усмішка, ледь напружено вирівнюється спина. Жекові це нагадувало одночасно й поворот квітки до сонця, і стійку мисливського собаки на дичину. Лесь міг лишатися уважним у розмові, активним у дії, але не міг ігнорувати цей, лише йому чутний, поклик.
На кого скидалися ці двоє? Жеці спадало на думку лиш одне порівняння – дикий звір та мисливець. Хоча потім він виправив себе: мабуть, трохи сучасніше – не мисливець, дослідник, що бажає не вбити, а вивчити. Хоча для звіра в тому очевидно не було різниці. Не маючи рівних собі, цей довершений звір бачив тільки одного гідного його уваги – мисливця. Спочатку він думав про Леся – може, не мисливець чи дослідник, а приборкувач? Але ні. Жоден приборкувач не житиме законами звіра, нав’яже свої. Дослідник житиме. 
До намету сковзнула чорна тінь і зупинилася в Леся за спиною. Лиш вони утрьох помітили це. Лесь легенько подався назад і обперся на Чорта плечима та головою. Й так вони завмерли на кілька хвилин.
 Те, що Чорт може бути непомітним для інших, Жека зауважив іще давно. Лесь пояснив йому тоді, що це не магічні здібності, а вміння «відводити очі», так називав це сам Чорт. На тих, хто знав його, це вміння не діяло.
Невдовзі пластуни пішли з намета, й вони лишилися вчотирьох, не рахуючи тих, хто спав попід стінками.
–	Де ти був? Що бачив? – запитав Лесь, повертаючись до Чорта.
Той обійшов стола, сів навпроти Леся й обвів усіх уважним поглядом. 
Як же цей погляд продовжував дратувати Жеку! Й тепер не своєю іронійною зверхністю, як колись, а тим, що увесь Всесвіт змішався в цих очах, утворюючи в них порожнечу. Й ця порожнеча не пропонувала жодного натяку на те, яким боком обернеться до тебе його Всесвіт наступної хвилини. Але Чорт усе одно не затримався поглядом ні на кому, окрім Леся. Жеці здавалося, що навіть Яну після торішнього він здебільшого ігнорує.
–	Покрутився в Маріїнському. Там, до речі, збираються згортатися.
–	Серйозно? Не може бути! – недовірливо вигукнув Жека.
Чорт промовчав, а ці емоційні слова потонули у важкому тумані його спокою.
–	Мабуть, це вписується в ознаки курсу на ігнорування, – сказав Лесь. – Мовляв, не помічатимемо їх, і їм набридне. Плюс те, що ти казав раніше – індивідуальні залякування найактивніших. 
–	Не всі роз’їдуться, – додав Чорт, – тих, що з «достроково звільнених за хорошу поведінку» і ще не розбіглися, залишають бити припарковані в центрі автівки, різати ґуму. В цілому
–	 нічого цікавого. 
–	Гарненьке мені «нічого цікавого», піду попереджу наших! – вигукнув, піднімаючись, Жека. Нарешті він мав чудовий привід зробити те, що давно хотілося – позбутися Чортового товариства.
–	Я з тобою, – відгукнулась Яна.
Коли Лесь та Чорт лишилися удвох, Чорт недбало, ніби між іншим, запитав:
–	Де сьогодні ночуватимеш?
–	Сьогодні тільки вдома, – дивлячись йому в вічі, відповів Лесь.
–	Сонце вже сіло. 
–	Тоді ходімо пройдемося додому пішки.
Небо, що спершу світилося над ними яскравіше природного ультрамарину, темнішало з кожним кроком. Ставало все морозніше, проте вони не квапилися. Спочатку постояли трохи біля сцени, слухаючи й не чуючи чиїсь виступи, тоді пішли пліч-о-пліч Хрещатиком у бік Бесарабки. Ніч поспішала, все додавала й додавала чорної барви на небо, допоки воно не поступилося, не погодилося бути невидимим тлом для ліхтарів. Але, на противагу ночі, Лесь і Чорт не поспішали – все вже почалося, й можна насолоджуватися кожною хвилиною, хай ці хвилини біжать нерозривним ланцюжком, міцно вхопившись одна за одну, так переконливо обіцяючи тривати вічність.
Мов дівчина прикрасами, втішалася ніч вогнями й звуками, як дитина вдягала на себе всі без розбору, й вони не псували її краси.
 Розпечені до червоного кольору металеві діжки викидали з себе стовпи жарких іскор, коли до них додавали чергову порцію дров, і вдячно басовито гули, підспівуючи голосам людей. І хоч голоси ті були здебільшого ще активні, денні, помалу все одвічнішими ставали теми розмов, усе довшими павзи між ними.
Від будинку мерії, до якого Лесь із Чортом без поспіху наближалися, линули звуки фортепіано, помалу витісняючи своїми хвилями всіх інших конкурентів. Мелодія вальсу спочатку кілька разів спотикалася, викликаючи добру усмішку й бажання підставити плече, але згодом набрала сили. Й один з «великих і блискучих» Шопена розсипався під чиїмись пальцями дзвінкими іскрами та з абсолютною гідністю завершився кількома потужними й упевненими акордами. Слухачі заплескали в долоні. А те, що ці оплески важко було почути крізь товсті рукавиці, вони компенсовували схвальними вигуками. Хтось із гурту попросив «Місячну сонату», та коли Лесь із Чортом підійшли, з-за піаніно, хитаючи головою, вже вставала дівчина в яскраво жовтому лижному костюмі. Вона дмухала на почервонілі пальці. Хлопець, що стояв поруч, узяв її долоні у свої й допоміг зігрівати їх диханням. Обличчя дівчини неможливо було роздивитися за товстим шарфом, лиш очі, що мружилися від задоволення. За фортепіано сів чоловік років тридцяти й заграв якусь ліричну джазову імпровізацію. Як на Леся, в нього непогано виходило, але відчувалося, що людям, радше, хотілося чогось знайомого.
–	Знаєш, а колись я добре знав «Місячну».
–	Зіграй.
–	А що, гадаю, міг би, от тільки руки змерзли.
–	Давай зігрію, зніми рукавиці.
Поки він звільнявся від пальчаток, Чорт непомітно опинився позаду, взяв Лесеві руки в свої та сховав їх до його ж кишень. Повільно видихнув йому в шию тепле повітря, а тоді, переплітаючи його пальці зі своїми, міцно притис Леся до себе.
–	Чорте, – прошепотів Лесь, – ти що робиш?
–	Зігріваю тебе, стій спокійно…
–	Про спокій – це ти знущаєшся?
–	Тш… – лиш знову видихнув той йому в потилицю.  
Чорт був генієм доторку. Його пальці могли розповісти цілу поему. А враховуючи музичність моменту, краще сказати, зіграти на Лесевих відчуттях будь-яку мелодію. І зараз вони торкалися справді заспокійливо, несли тільки хвилі дружнього огрійного тепла, лагідний масаж. Лесь почував, як на зміну холоду швидко приходить болюче поколювання, але й воно скоро минуло, а лоскотних мурашок Чорт розігнав легким погладжуванням. Тепер пальці стали гнучкі та слухняні.
Чоловік за фортепіано тим часом закінчив свою імпровізацію та підвівся, плескаючи в долоні з метою розігнати кров. Йому також вдячно аплодували. Слухачам розходитись не хотілося.
–	Я піду, – промовив Лесь.
Чорт, виймаючи руки з його кишень, зовсім особливим чином провів кінчиками пальців по Лесевих долонях, зупинившись на мить із притиском на зап’ястках, та одночасно з тим видихнув йому за вухом повітря явно на кілька градусів гарячіше. Й тепер уже зовсім інші хвилі, обпікаючи, понеслися Лесевим тілом і запустили серце в шалений галоп.
–	Це тобі для надхнення, – пристрасно й водночас іронійно прошепотів йому Чорт, легенько підштовхуючи вперед.
–	Ах ти ж… – Лесь задихнувся, але голови не повернув.
Він вже був настроївся – згадав, знав, як грати. Але тепер, торкнувшись пальцями клавіш, сам здивувався тому, як мелодія, що була колись для нього сповнена ніжного суму, мрійливости, хай і не без трагізму, тепер його руками наповнювалася болісною напругою чекання, навіть нервовим збудженням, притаманним лиш третій частині сонати. Навіть фінал пролунав неначе запитання, за ним іще одне і ще… 
«Певне, було навіть важко впізнати, що я грав!» – думав Лесь, слухаючи оплески.
Коли він підійшов до Чорта, той, трохи помовчавши, сказав:
–	Дикувато, але справляє враження. 
Вони рушили далі. 
«Я ніколи ще так не грав, – міркував Лесь, ідучи поряд, – чи, радше, так не жив музикою, не відчував, як вона народжується…»
Кілька плавних кроків, а тоді, в затінку ялин, Чорт зупинився. Поворот його голови став продовженням мелодії. 
–	Мені весь час здавалося, що ти говориш про це… – на музичну мову Чорт відповів прямою дією.  
Поцілунок народився спраглим, але повільним. Та довге життя йому не судилося.
–	Гей, парочка! Харе зажиматися, ви ще не в Європі! – пролунав над вухом веселий голос, і Лесь відчув дружній ляпас по плечу. Здається, те саме відчув і Чорт, бо він, не відступаючи від Леся ні на крок, повільно розвернувся усім тілом.
–	Лесю, мені зламати йому руку? – його тихий та вкрадливий голос звучав абсолютно серйозно.
–	А може, краще вже одразу шию? – так само по-діловому відповів Лесь, – бо язик же без кісток!
–	Нє, ну ви ж не образились!? Я ж по дружньому! – Веселий голос чувся трохи занепокоєним. – І, Лесю, ти обережніше з порадами, а то я далеко не впевнений, що твій дружбан жарти розуміє!
–	Ну то маєш іще можливість помучитися цим питанням. – Втрачаючи серйозність, розсміявся Лесь.
Пацан, що стояв перед ними, був обом добре знайомий. Малий, жилавий, меткий та балакучий до нестями. Він випускав із себе потоки, хмари слів, як каракатиця чорнило, в прямому сенсі ховаючи за ними свої наміри від противника. А потенційними супротивниками він вважав геть усіх, мав таке захоплення – мірятися силами. «Геймер» – так він називав себе. Вперше Лесь почув це ім’я десь із тиждень тому. 

* *
Ледь продерши очі після нічного чергування (після штурму кілька днів підряд ночув у Жовтневому) й потираючи занімілу від спання на твердому руку, він побачив, що сусідній каремат, на якому поруч із ним засинав Чорт, порожній.
–	Твій дружбан сказав, що ти знаєш, куди він пішов, – почулося з іншого боку.
Лесь повернувся й тоді уперше побачив цю неохайно поголену, але щиро усміхнену фізіономію зі скуйовдженим, як виявилося згодом – не тільки після сну, волоссям.
–	Твого друга немає поряд, а ти такий спокійний…
Лесь не відчував із боку цього химерника жодної небезпеки, лиш неагресивну зацікавленість. 
–	А що, маю привід для хвилювань? – сонно запитав він.
–	Ні, ні, не дай боже, не подумай що я наїжджаю! Та й сам маєш знати – цей, що поряд із тобою, ніколи б не пішов, якби очікував від мене якусь загрозу!
Лесь усміхнувся, він це чудово знав.
–	Так, крутий чувак біля тебе, – продовжував кострубань, – він мене давно вже помітив та оцінив, а я його не одразу, прикинь! І це з моєю чуйкою! – пацан явно сподівався, що Лесь поділятиме його здивування. Проте, не переймаючись відсутністю реакції, жваво продовжував. 
–	Не уявляю, як таке можливо! Я ж чуваків із такими рухами за кілометр просікаю! Захоплення в мене таке. Розумієш? От дивлюся на чувака й одразу оцінюю, що він проти мене в бійці, на що здатен? Ти, може, не повіриш, та я навіть шкалу таку в розумі бачу, як у комп’ютерній грі, де видно рівень сили. – Тут він, наче демонструючи своє вміння, подивився на Леся з прищуром.
–	Ось ти проти мене щонайбільше один раунд протримався б, та й то на одній гордості, гадаю. Я це просік одразу і вже й відвернувся, але щось муляло, наче тінь незрозуміла. Ну я й продовжував час від часу зиркати. Тоді то й побачив його! Та що я кажу «побачив», це неправильне слово, радше, він сам показався, як з туману з’явився. Ну тут моя шкала просто вибухнула! Я вперше в житті стрів такого чувака, проти якого б не вийшов навіть озброєним! 
«Невже він навіть подих не переводить?» – кволо подивувався Лесь.
–	Слухай, я подумав, він твій охоронець, а ти тоді, значить, синок якоїсь шишки, – строчив і далі, мов із кулемета, дивний хлопець. 
–	Чуєш, він тоді так подивився на мене, наче запитав: «Ну й чого тобі?» Капець! Я ледь не всрався! Й мені не соромно це сказати! Хотів би я бачити того, хто б не всрався! Хіба який дурень, що не може, як я, з першого погляду побачити, на що здатен чувак! Прикинь, я так і думав, що він твій охоронець, поки не помітив, якими ви поглядами обмінюєтеся там, на барикадах. І як він тобі усміхнувся! Вау, тут я й просік, що ви пара! Авжеж не такими я собі гомиків уявляв! Ти тільки не ображайся, я нічого не маю проти гомиків, чесно! Але б ніколи не подумав…
Від його тріскотні Лесь уже очманів.
–	Чуєш, –далі продовжував цей невгамовний пацан, – тебе ж Лесь звати, так? Ім’я в тебе таке жіночне, а ти не схожий на, як там у вас називається, «пасивного» чи що? 
–	Слухай, а не пішов би ти, як тебе там? – озвався нарешті Лесь.
–	Називай мене Геймер! – з готовністю озвався той.
–	Не пішов би ти, Геймере, сам знаєш куди!
–	Нє, ти тільки не сприйми неправильно, а то ще скажеш йому, що я до тебе підкочував. Уявляю, що тоді від мене залишиться!
Замовкати він, здається, не збирався, й тоді Лесь, усе ще в напівдрімоті, уявив собі таке легеньке зусилля, такий рух-поворот, яким вимикають радіо. Та й повернувся на другий бік і знову заснув.
Потім дізнався, що цей самий Геймер до вечора наступного дня не міг видобути з себе ні слова. Лише розводив руками й показував на горло. Думали, він застудився…
Та все ж і ця пригода не відбила йому цікавости. Він часто крутився поряд, першим заговорював, вітався, не ображався, коли від нього відверталися. Він нагадував Лесеві цуцика або, скоріше, бродячого пса, що той, зустрівши сильного вожака, готовий поборотися за місце у зграї. Але він не старався й посунути Леся, швидше, виділяв їх обох. Це виглядало дивно. Лесь не дуже добре розумів, чого зрештою той хоче.

* *
От і зараз Геймера нітрохи не засмутила їхня реакція, і він продовжив доброзичливо базікати, показуючи, мовляв, сприймає їхні слова, як дружній жарт.
–	Ми з хлопцями на четверту барикаду зараз ідемо, там просили підсилити їх. Гайда з нами!
–	Ні, ми сьогодні додому, – відповів Лесь.
–	Ех, класно ж киянам! Ну бувайте, й веселої вам ночі! – він відходив, махаючи їм рукою.
–	Ні, я йому таки щось зламаю, – замислено вимовив Чорт, ні до кого не звертаючись.
–	Наступного разу, брате, наступного разу! – весело пролунало збоку.
–	Забавний хлопець, – трохи помовчавши, сказав Лесь, – і, мушу визнати, темнуватий для мого розуміння.
–	Таких називають «чутливий», щось проміжне між звичайною людиною та мольфаром. Силу сприймати не може, але відчуває її відлуння. От його й тягне до тебе.
–	А я б сказав, до тебе.
–	Хто знає. Варто за ним приглянути.
Вони пішли далі, помалу віддаляючись від Хрещатика й піднімаючись на Липські пагорби. По дорозі затрималися для того, аби зайти у винний бутік. Чорт вибрав там щось захмарно дороге. Лесь постарався викинути з голови думки про те, скільки всього корисного можна було б купити на ці гроші для Майдану. Шкодувати не було ніякого сенсу. Чорт і так регулярно передавав через нього великі суми, але скільки б він не витрачав, у нього на другий же день з’являлося ще більше. 
«Бувають люди, які не в силах розлучитися з грошима, а бувають і такі, з якими не в силах розлучитися гроші», – подумав він. 
Від таких мудрих міркувань його відірвав дзвінок. Телефонувала Яна, і в її голосі чулося стільки розпачу...
«Лесю, розумієш, тут така ситуація, літня жінка з чоловіком – вона погано почувається, ну не могли ми не запропонувати! А до пана Костянтина армійські друзі приїхали, розумієш… Можна ми до вас?» – приречено, скоромовкою випалила вона.
 Яна дуже добре сама розуміла недоречність свого прохання! А ще Лесь чудово знав, що Жека радше залишився б на Майдані, ніж поїхав до них, але ж Яна… «Інакше, як народиться сонце?!» І він згадав, яка вона була серйозна. 
–	Звісно, які питання, приїжджайте, твоя ж кімната вільна. – Говорячи це, Лесь дивився на Чорта, але жодної видимої реакції не зауважив.
–	Ну ти зрозумів, – сказав він, закінчивши розмову, – вона добре пам’ятає, що ти їй розповідав про сьогоднішню ніч.
–	От і молодець, що пам’ятає, – озвався той. – Хіба це щось змінює в наших планах? – і зовсім не читалося запитання в його очах.
–	Звісно, що ні.
Останні кілька кварталів до будинку вони йшли мовчки, але Лесь просто на дотик відчував, як щільнішає між ними повітря. Коли підійшли, побачили, що Жека щойно припаркувався й виходить з автомобіля, відчиняє дверцята й допомагає вийти Яні. Вони почекали їх біля під’їзду. В руках у Жеки теж виявилася пляшка – шампанського. Ця ситуація, коли всі все про всіх знають, невимовно напружувала. Й вона ж робила всіх неуважними до форми спілкування, але неймовірно чутливими до його змісту. Якісь уривчасті, малопов’язані між собою слова, практично без значень, злітали, щоб миттю впасти забутими. Промовляли тільки жести. Кожен рух знаходив відповідь, а очі не зустрічалися. Яна хитнулася, й Жека обійняв її за плечі. Всі разом вони зайшли до ліфта, Жека помітив, що Чорт і Лесь стараються не торкатися один одного. Здавалося, дистанція між ними наповнена невидимою пружною речовиною, що відштовхувала й притягувала одночасно. Рух одного доповнювався, продовжувався рухом іншого. Цей танок не потребував музики, він сам її народжував. «Швидше б доїхати», – промайнуло в його голові. У нього з’явилося тверде переконання, що коли ці двоє випадково торкнуться одне одного чи поглянуть в очі, пролетить такий енергетичний розряд, що ліфт зупиниться. «Швидше б доїхати», – думав він цілком серйозно, навіть не помічаючи наскільки сильно притискає до себе Яну. До помешкання зайшли мовчки, й верхній одяг злетів, як пил. Так само мовчки вони розійшлися по кімнатах. У коридорі, просто на підлозі, лишилися дві забуті невідкорковані пляшки. 
Чорт зачинив за собою двері чорно-білої спальні й повільно повернувся. Очі нарешті стрілися і все завмерло на мить, як навколо них, так і всередині. Реальність вибуху здавалася неминучою, але так болісно-прекрасно тяглася кожна секунда, що вони наближалися один до одного повільно. Губи зустрілися, ледь торкаючись, вивчаючи, чекаючи, питаючи: хто ти зараз? що хочеш? брати чи віддавати? Відповідь була знайдена, й Лесеві руки та обійми стали владнішими.
Це тіло так прекрасно вигиналося, просто немислимим, надприродним чином! Тільки б не зламати його! О ні, який же він гнучкий! Гнучкий, гарячий, шовковистий, шовковий… котик. До останньої клітинки, до останнього атому, до останнього подиху – мій! Очі, мов дві туманності, й тіло, що не знає ні страху, ні обережности. Накрити губами й випити його останній судомний видих. А потім стежити, як туманна мла поволі зникає з його очей, і розгораються вони вогнем небезпечним та хижим. Завмирати від солодкого холоду невідворотности, плавитися під його губами й відчувати гострі зуби, що тремтять від бажання зімкнутися, обережно стискаючи його шию. Кожен раз, як політ до сонця на таких неочікуваних, іще незвичних крилах.
*
Лесь різко прокинувся – останнього часу в нього виробилася звичка прокидатися дуже рано, та й взагалі мало спати. Було ще геть темно. Він поглянув на годинника: шоста двадцять. Лесь тихенько вийшов із кімнати. Випивши на кухні трохи води, взяв ноут і влаштувався на канапі в вітальні. Погортав новинну стрічку. Нічна новина лиш одна – напад на одного з активістів. Таки Чорт мав рацію.
До вітальні вийшла Яна й теж зазирнула до комп’ютера через його плече. Вона так напружилася, що Лесь вирішив перевести увагу на інше.
–	Ну як там наше сонце, з ним усе буде гаразд? – запитав з усмішкою, закриваючи кришку ноутбука.
–	Лесю… – зашарілася Яна, – ну ти дійсно стаєш такий схожий на Чорта! Ось і Жека каже, що в тебе манера рухатися змінилась. Йому легше помітити, бо він тебе раніше знав.
–	Невже? – недбало промовив Лесь, підводячись із канапи, – хочеш чаю чи кави?
–	Чай, мабуть, – відповіла Яна.
Лесь пішов ставити чайника, але тема його зачепила.
«Невже? – думав він. – Так, мені завжди подобалась його плинна пластичність. Невже дійсно я його несвідомо наслідую?» Він сам покищо не дуже розумів, подобається це йому чи ні, але почав ніби збоку спостерігати за своїми рухами. Щоб зрозуміти різницю, став свідомо копіювати Чортову манеру рухатися. Ця гра затягувала. 
Чайник закипів, і Лесь, наливши до чашки окропу, поклав пакетик зеленого чаю й притис ложкою. «От краще б корисні звички переймав», – подумав, зітхнувши. Пакетованим чаєм користувався тільки він, Чорт ніколи б до такого не опустився. Пити не хотілося, тож, сказавши Яні, що піде досипати, повернувся до спальні.
На підлозі валялися розкидані речі, й Лесь, підбираючи їх, продовжував свою гру. Коли підняв голову, помітив, що Чорт не спить, а стежить за ним, примруживши очі. Губами блукала одна з найзагадковіших його посмішок. 
«Все помічає! Чортяка!»
–	Ти такий…
–	Кумедний, – підказав Лесь.
–	Зовсім ні, – зелені очі здивовано розширились, – я хотів сказати, зворушливий. Шкодую тільки, що в мені мало того… – Він затнувся, наче шукаючи правильне слово: – Того, що пасувало б тобі. Знаєш, зміни – це непогано, не змінюється тільки мертве. З тобою й я почуваюся живим. Не уявляв, що дозволю зробити з собою таке... – Його очі на мить розплющилися ще ширше, наче від здивування власними словами.
Лесь і сам дивився на нього всіма очима, навіть підійшов ближче й розглядав, наче щойно побачив. Як міг він раніше не помічати? І як знайти визначення цьому? Чорт став відкритішим? Вразливішим? Це все не зовсім точні слова, але, безперечно, він став не таким завершеним!
–	Тобі це не подобається?
–	Гм, дещо бентежить, можливо… Але чи не подобається? Не думаю. Знаєш, – Чорт відкинувся на спину й розвів руки, наче намагався охопити цілий світ, – усе це якось не заслуговує того, щоб не жити. Десь так я тепер відчуваю. – Його губами пливла замислена, із відтінком непевности, усмішка.
До цієї усмішки, до цього новонародженого життя Лесь наближався, як до святині, й випив, мов живу воду, що, як розповідають нам казки, діє тільки після мертвої. Й ніч затрималася ще, лишень усміхаючись світанковою обіцянкою.
Саме до цієї кімнати, що розташовувалася на останньому поверсі висотки на правобережних пагорбах, сонце зазирнуло у першу чергу.

* *
Лесь, затиснений з усіх боків людьми, немов сардинка в бляшанці, просувався вузьким проходом крізь барикаду на Інститутській, він усміхався. Усміхався назустріч, усміхався у відповідь. Давно минуло те перше здивування, коли сам не розумів, чому це він, класичний інтроверт, що ніколи не любив великих збіговиськ і натовпів, тепер не може пропустити жодної неділі на Майдані, чому йому радісно просуватись отак, майже по сантиметру, й жартувати разом з усіма. Хоча вже трохи стерлося й стало буденністю перше приголомшливе враження від суцільної доброзичливости цього натовпу, коли непрохідна, на перший погляд, стіна людей легко долалася з допомогою тої ж усмішки й таких простих слів, як «дозвольте», «вибачте». Йому й тепер подобалося пересуватися людським морем навіть без особливої потреби, від одного бажання бачити й відчувати більше. Теоретичні розумування Чорта про «масові викиди позитивної енергії, що є для нього природним джерелом сили» якось зовсім не чіпляли, хоча, можливо, й дещо пояснювали. Приміром, той факт, що тепер йому так легко стало керувати вітром, або те, як просто вдалося на самому початку спокійно зупинити панічні матусині дзвінки та вгамувати її розпачливу впевненість, що в натовпі обов'язково мають когось «затоптати», що він неодмінно підхопить там усі можливі інфекції та віруси. Лесь віджартовувався, але в наявності одного вірусу таки був переконаний. Повітрям Майдану поширювався вірус відповідальности. Навіть ті, хто приходив спершу тільки з цікавості, ставали його жертвами. Відчувши себе хоча б один раз причетними до цього дива, вони вже не могли дати йому зникнути, закреслити, зректися відчуття спільности, забути свою власну вдячність за нього. «Вдячність та відповідальність» – зовсім нещодавно він читав ці слова, а тепер вони жили скрізь навколо і в ньому самому всередині.
Ось так, просуваючись зміїстим маршрутом крізь натовп із черговим «будь ласка», він мимоволі повернув голову й зустрівся зі знайомими очима.
–	Лесь! Привіт!
І ще з чотирьох боків: «Привіт!», «Салют!», «Як справи?», «Слава Україні!»
–	Героям слава! – відповів Лесь.
Це були його університетські приятелі, якраз ті, хто найближче стояли до поняття «друзі». Саме з ними Лесь провів тут перші дні. Двоє попали під «роздачу» вночі 30 листопада, й Лесь трохи соромився, що він ні. До першого грудня жодного разу не ночував на Майдані.
Не дивлячись на певну Лесеву відстороненість, до нього завжди добре ставилися, тягнулися, його товариства шукали. Ось і зараз, ледве встиг привітатися, отримав запрошення піти «кудись посидіти». Й не відмовився. Найближчі до Хрещатика кав’ярні були забиті змерзлими відвідувачами. Тож їм довелося піднятися Прорізною, шукаючи собі затишну місцинку. Завбачивши крізь вікно вільний столик, Ігор завернув у двері й зайняв своєю масою одразу ледве не його третину. Сашко швиденько знайшов іще два стільці. Тож усі решта – Славко, Даня, Гера, ну й Лесь нарешті розсілися. Кафе чи то ресторан лякнув цінами, й хлопці дещо нервово засовалися, вивчаючи меню. Окрім самого Леся тільки Гера не мав очевидних проблем із грошима. Решта були класичні студенти, й жили, ну, можливо, не зовсім аж так, як співав Тризубий Стас, але десь приблизно.
Лесь із радістю заплатив би за всіх, але в їхньому гурті так не було прийнято. Тож він вийшов до вбиральні. Далі – все швиденько. Знайшов менеджера, вручив кредитку, сказав, щоб усім принесли по фірмовій страві й по пиву під будь-яким приводом «за рахунок закладу». Й, головне, додав, аби менеджер зняв із кредитки суму, втричі більшу загального рахунку, – за «спецобслуговування». Все пройшло, як по нотах. Не встиг Лесь сісти за столика, як дещо ошелешена офіціантка вже щось лопотіла усім про «ювілейних клієнтів», невпевнено зиркаючи вглиб зали. Звідти прийшов їй на допомогу менеджер і переконливо довів, як їхній ресторан поважає своїх клієнтів та свої традиції. Основна частина немісцевого студентства прийшла в захват від широти й масштабності цих столичних традицій, і лише киянин Гера, трохи пом’явшись, підсунувся до Леся й прошепотів:
–	Давай навпіл, га?
На що Лесь зробив лише великі й здивовані очі, тож Гера, зітхнувши, відсунувся.
Розмова жваво точилася навколо вчорашньої студентської акції. Всі дорікали Лесю за його відсутність. Він теж шкодував та обіцяв подивитися в інтернеті репортаж. Було дружньо, весело й затишно.
Лесь сидів біля великого вікна, й саме тоді, як він випадково туди поглянув, повз проходив знайомий хлопець в окулярах. Лесь не так знав його, як пам’ятав. Бачив лишень одного разу на свій день народження. 
Легко спливло у пам’яті те, цілковито випадкове, святкування п’ятнадцятого жовтня. Вже не згадати й хто приніс звістку, що саме сьогодні Лесів день народження. Тоді він цілком легально, на правах іменинника, пригощав їх у студентському кафе. Народу гуляло значно більше. Декого він навіть зовсім не знав раніше, як ось саме цього хлопця. Його привів тоді, здається, Сашко, представив, як свого друга з філологічного, й дуже всім нахвалював його майстерність у складанні хайку. «Танка», – поправляв його цей мовчазний хлопець в окулярах із добрими та сумними очима спаніеля. Звали його Діма.
І зараз Лесь випадково зазирнув йому в очі, на якусь мить, через скло. Тепер це був дуже злий спаніель.
Лесь повернувся до Сашка й, перебиваючи розмову, запитав:
–	Як там твій друг Діма з філологічного. Я його щойно побачив на вулиці.
–	Серйозно, де? От жаль, вже не дожену, – заметушився Сашко, – давно не можу додзвонитися. Ти знаєш, у нього ж батько сильно постраждав першого числа на Банковій. Його беркутівці так побили, що він досі в лікарні.
–	Всі там будемо! – захмеліло-філософськи вирік худий Даня.
–	Лесю, а ти пам’ятаєш, яке він тобі класне хайку придумав, і так сходу? Ти ж запам’ятав?
–	Ні, – збрехав Лесь. – Та що класне, точно.
Збрехав, бо то було його особисте.
Хіба ж міг забути, як на якусь мить пророчими здалися ці сумні очі. Він чудово пам’ятав, як Діма потер носа, тихенько пробубонів: «Сьогодні день народження. Значить – терези. Стихія – повітря». Й видав, дивлячись в очі:
Легкий сьогодні
Твій друг, твій літній вітер.
Де завтра буде?
Підеш за ним вогнем
Крізь темний рев зими?
Всі зааплодували. Сашко захоплено вигукнув:
–	Ні, ти поміть! Він у перших та останніх словах твоє ім’я та знак зашифрував! Круто!
Всі схвально загули й забули. Та не Лесь.
«Кажуть, спаніелі не така добра й терпляча порода, як здається», – думав він, дивлячись у вікно.

* *
Кожен із наступних днів давався усе важче й важче, вони тягнулися довго й напружено, ці найкоротші дні.
Виснаження давалося взнаки, й усі боялися одного – втоми в собі, й зазирали в очі іншим. Звідусіль лунали вимоги плану дій та відлунювали десь глибоко в Лесеві болісним стисканням, наче докоряли персонально йому. Наближення Нового року, попри все розуміння незначущости й символічности цього рубікону, позбавляло спокою. Всі обговорювали кричуще жахливе побиття журналістки, а Лесь уже не міг знайти в собі сили про щось говорити.
Найгірше ставало йому тих ночей, коли він не був на Майдані. Сон геть утік від нього, хоч і змушував себе лежати нерухомо з заплющеними очима, удаючи сплячого, та ледь чутне дихання поряд невблаганно нагадувало, що біля нього не той, кого можна надурити.
Напередодні свята, що так обнадійливо наближалося зі скрізь розвішаних плакатів, саме тридцятого числа всі вони стали свідками неприємного видовища, про яке не варто було б і згадувати, якби Леся не здивувала тоді Чортова реакція.
Лесь допоміг Жеці занести продукти, які той, як і щоденно, завіз на Майдан. А тоді зайшли до вестибюля Жовтневого зігрітися й випити чаю. Яна теж була з ними. Увагу раптом привернули підвищені голоси біля того місця, де сиділи й записували охочих допомогти дівчата-волонтерки. Власне, підвищеним був тільки один голос – жінки років сорока п’яти з упевненою поставою та високо накрученим у неприродного об’єму зачіску волоссям.
Лесь не одразу зрозумів, про що йдеться, навіть прислухавшись. Тільки згодом дійшло – жінка вимагала від тих дівчат негайно розшукати її сина. Вона називала ім’я та прізвище й постійно повторювала: «Він десь тут. Скажіть де. Знайдіть!» Спершу Лесь подумав, що йдеться про якогось школяра, але з різних причитань жінки поступово вимальовувалася інша картина. Вона розповідала всім охочим і не дуже охочим слухати, яких зусиль коштувало їй «поставити сина на ноги» самій без батька, скільки вона витратила на інститут, яку хорошу знайшла для нього роботу. Й от він, невдячний, поїхав сюди, все лишив та покинув її саму на свята…
Як дівчата-волонтерки, так і викликаний представник комендатури Жовтневого, можливо, й раді були б учинити якісь примарні спроби пошуку, аби її заспокоїти, а ще краще – перекласти проблему на плечі цього самого «невдячного» сина, проте, жінка, як виявилося, навіть не взяла його фотографії. Проблема вочевидь заходила в глухий кут. Тоді жінка раптом схопилася однією рукою за груди, другою за стола й застогнала: «Серце…»
Колотнеча побільшала – підсунули стільця, помчали за лікарем, з усіх боків простягали хто воду, хто чай. А серед тих, що підбігли до неї першими, була Яна. Вона взяла жінку за руку. Але трохи потримавши, відпустила й повернулася до Леся й Жеки.
–	У неї все гаразд із серцем, – сказала вона ніяково.
–	А я думаю – ні, – гостро заперечив Жека.
–	Але все ж шкода її, хай не фізично, та вона страждає. – Яна подивилася на нього із невпевненим, але докором.
–	Страждання варте лише зневаги, це вибір нікчем! – несподівано почувся позаду Чортів голос, що аж бринів незрозумілою напругою.
–	Тоді, коли вони заламують руки з воланнями «За що, Боже?!», мені хочеться сплюнути спересердя. А ще гірше, коли вони впокорено зітхають: «Така наша земна доля!» Тоді так і кортить врізати межі очі! Вони ж так цього просять! Коли вже встряг до бійки, будь готовий отримувати по голові, вставати й битися далі. І в цій бійці ти від факту свого народження!
–	Для тебе це, може, й нормально, та серед людей прийнято співчувати. – Лесь сказав це доволі сухо.
–	Співчуття! – Чорт просто виплюнув це слово. – Дитина плаче для того, аби її жаліли. Співчуття лиш підтримує й множить страждання! – він розвернувся і зник так ефектно, що Лесь подумав: «Для повної краси не вистачало тільки вибуху й запаху сірки».
Ця несподівана, непритаманна Чортові нестриманість дещо приголомшила Леся та й Яну. Жека теж сидів мовчки ще деякий час після того, як Чорт випарувався.
–	Ну що, знову він дістав тебе до печінок? – посміхнувшись, із бажанням якось розрядити ситуацію, спитав його Лесь.
–	Дістав. Не те слово, як дістав! І головне, злість розбирає через те, що я, вперше в житті, з ним згоден!
–	Он як?
–	Не буду узагальнювати, як він, і ні про кого іншого не скажу, тільки щодо себе. Знаєш, коли мама померла, батько це дуже спокійно сприйняв. Не жалів мене і не втішав. Мабуть, не більше одного разу, та й тоді ми говорили про це спокійно, як про щось нормальне. Не певен, чи правильно можу те передати, щоб ви зрозуміли. А от у школі... Наша перша, Надія Павлівна, пам’ятаєш, яка вона була? – Жека на хвилю замовк.
–	Вона так мене показово жаліла, так співчувала, що я був просто змушений страждати. Вона вичавлювала з мене це страждання. Я її усім серцем ненавидів! І все, що згодом почав виробляти, було, гадаю, тільки для того, аби позбутися цього співчуття, її нав’язливої жалости. А потім увійшло до звички. – Жека крутив у руках свій разовий стаканчик із чаєм.
–	От я вважаю, що вірю в Бога, і зайшов був нещодавно до нашого церковного намету. А там священник якраз щось про «юдоль страждань» розповідає. Я не витримав, вийшов. Ну не подобається мені, коли Його творіння такими словами обзивають! А ще ось це не подобається: «Людина – раб Божий».
–	Ти знаєш, я думаю, якщо розглядати стосунки людини з Богом як садо-мазо пари…
–	Так, Лесю, стоп! Пожалій залишки моєї традиційної свідомости, я не хочу чути ще й про садо-мазохізм!
Лесь засміявся.
–	Не бійся, я не про себе, це лише теоретичні міркування.
–	Ні, про Бога як садиста я теж чути не хочу!
–	Ну коли в основі стосунків любов, то не питання, хто з двох веде.
Вони посиділи ще трохи, допили свій вже холодний чай з імбиром та й розійшлися.

**
Лесь вийшов на вулицю без певної мети й кожен наступний крок ставав усе повільнішим. Зрештою, він зупинився на середині містка – надземного пішоходного переходу – над вулицею Інститутською. Поволі підвів голову вгору. Замість неба розляглося сіре ніщо. Ні місяця, ні зірок, ні хмар. Тобто хмари там певне були, радше, одна й суцільна. Це вона своєю безбарвною, невидимою подушкою притисла небо й землю, дихала невизначеністю – ні тепла ні морозу, ні миру ні війни.
Лесь заплющив очі й гукнув вітер, але не встиг попросити, що хотів, бо Чорт уже стояв поряд. Лесь задивився перед собою. Вітер з нудьги почав випробовувати на міцність плакати, якими був завішаний увесь місток.
–	Я б хотів опинитися зараз десь високо, – промовив Лесь.
–	Он той дах підійде? – спитав Чорт, показуючи рукою на Будинок профспілок.
–	Так, – відповів Лесь.
Хотів би бачити, як це відбувається, та де там, лише доторк ніжного хутра до щоки й ледь відчутне миттєве запаморочення, і вони вже на місці.
Лесь не боявся висоти, як, власне, й Чорт. Вони стояли на самому краєчку, а внизу під ногами розлягся весь Майдан – з вогнями, димами й ліхтарями та незліченною кількістю запалених сьогодні свічок.
–	Що я роблю тут, Чорте?
–	Те що й усі.
–	Всього-навсього?
–	А що ти хочеш робити?
–	Не знаю… Більше! Оте моє «розуміння»… До чого його тут прикладати? Вітер…
Почувши згадку про себе, той налетів і з радістю скуйовдив обом волосся. Лесю захотілося вдихнути запах сосен, і вітер жваво зганяв на Труханів острів, прихопивши дорогою ще й дніпровської вологої свіжости.
–	Ти просто відмовляєшся прийняти свою роль, хоча не можеш не відчувати головного – Чорт говорив наче через силу.
–	Кожна істота формує світ своєю волею, кожна травинка. Але сили у всіх різні. Твій вплив є одним з найпотужніших. Ти здатен фокусувати й посилювати близькі тобі енергетичні потоки.
Щось подібне Лесь чув від нього й раніше, та прагнув нарешті конкретики.
–	Як я маю це робити?
–	Та коли ж до тебе дійде, що ти робиш це постійно! Однією своєю присутністю! – Вибухнувши роздратуванням, Чорт усе ж миттєво опанував себе.
–	Ти вбираєш енергію людей та повертаєш посиленою. Не дивися на мене такими скептичними очима! Ти правий, так діють будь-які стосунки між людьми, всі одне одного надихають або навпаки розчаровують. Але тобі не потрібно, як іншим, говорити, робити вчинки, в тебе це відбувається не так. Достатньо лиш чітко усвідомлювати свої прагнення, й ті, в кого спільна з тобою мета, отримають колосальний приплив енергії. І не вимагай кращих пояснень, мені самому це відомо лишень теоретично!
–	Я що, нав’язую, диктую їм свої бажання? – обурився Лесь.
Чорт задивився в його очі й раптом пирснув зі сміху. Він сміявся просто до сліз і не міг зупинитися. Лесь мало не образився.
–	Ой ні, даруй, – стогнав Чорт, – це я на хвилиночку уявив собі... Приміром, ти маєш бажання, скажімо пристойно, поцілувати мене. І тут раптом цим бажанням переймається половина Майдану! – він знову скорчився від реготу.
Багата Лесева фантазія одразу відгукнулася на це картинкою, й він просто склався удвічі від сміху.
–	Обіцяю тобі, – насилу вимовив Лесь, – я буду обережний із цим бажанням!
Коли вони відсміялися й стихли, Чорт набрав якоїсь сумної серйозности.
–	Ну ти зрозумів, твої бажання нічого не важать, лише їхні. Ти тільки каталізатор і ще фільтр. Не більше, але й не менше, – його руки огорнули Леся. 
–	Невдовзі ти зрозумієш, чому подібні тобі воліють жити у відлюдних місцях. – Його тепле дихання заплуталося в Лесевім волоссі.
Й ці, на диво, обережні й ніжні обійми, повнились аж через край тим самим почуттям, яке Чорт нещодавно, в попередній розмові, так пристрасно заперечував.

* *
Відсвітив сотнями тисяч ліхтариків новорічний Майдан. Вони об’їлися печивом та пряниками найрізноманітніших форм, перемастилися цукровою пудрою з рогаликів якоїсь бабусі, облилися кілька разів шампанським, своїм та чужим. Усе було гарно, весело, й легко ні про що не думати.
Увесь наступний день Лесь провалявся вдома. Десятки разів прокручував у пам’яті Чортові слова. Переживав, ні, хотів пережити їх, а це не вдавалося. Слова лишалися в розумі, в мозку й не хотіли спускатися нижче – до серця. Він сказав: ти маєш відчувати. А от цього Лесеві якраз і не вдавалося. Що відчувати – відповідальність? То він давно її відчуває, але від цього не стає ближчим до розуміння, що потрібно робити, як діяти, хай навіть ідеться про уявні дії. Те, що Лесь переживав, міг назвати тільки одним словом – розгубленість. В голову закрадалися геть непотрібні думки про те, які ж саме прагнення та почуття він у такому стані може підсилювати і що з цим робити? На щастя, невдовзі мусив відволіктися на інше.
Третього числа приїхав батько й залишався до Різдва. Лесь трохи підбадьорився. Вони водили батька Майданом. Вони – це Лесь, Жека та Яна. Показували й розповідали. Батько слухав, як і завжди, переважно мовчки, не коментував. Лиш одного разу промовив, ні до кого не звертаючись:
–	Минулого разу було радісніше… – поглянув на них і додав, ніби пояснюючи. – Десять років тому ми в більшості тут були наївнішими й оптимістичнішими. 
–	Авжеж, – підхопив Жека, – я тоді бігав на Майдан після школи, як на свято, нічого, власне, не розуміючи! 
Лесь подивився на нього із заздрістю, бо не мав таких спогадів. У свої дев’ять років він лиш курсував під наглядом матусі між школою, музикою, малюванням, курсами англійської, басейном… У серці навіть ворухнулася образа на батька – невже не міг хоч раз узяти з собою! 
Коли вже прощалися, Жека, якось перебільшено урочисто, може від незручности, промовив:
–	Дякуємо, пане Романе, що ви нас підтримуєте!
 Лесів тато дещо здивовано підвів брови й відповів:
–	Будь ласка, хоч сам я замолоду думав – якщо мене підтримують старі, то мабуть, зі мною щось негаразд. Ви тільки не озирайтеся багато, бо далеко не зайдете.
Це була друга порада, яку Лесь чув від батька за все життя.  
 
Відтак дні потягнулися одноманітні й виснажливі. Лиш серед людей Лесь забував свій неспокій. Ходив, дивився, прислухався. Не так до інших, як до себе.
Більшість університетських приятелів роз’їхалися на свята по домівках. Одразу ж після Різдва повернувся тільки Сашко, інші чомусь не поспішали. Лесь тамував у собі роздратування й сердився за нього на себе. З Герою та Сашком вони провели один день разом, проте надалі Лесь уникав товариства. Він прагнув самотности, але серед натовпу.
Якось під вечір, зголоднівши, прилаштувався в чергу до польової кухні, де пригощали кулішем. Перед ним стояв дідок із класичною картатою торбиною на плечі. Якщо до цього додати його потерту куртку, що замість ґудзиків зав’язувалася мотузочками, та абсолютну зарослість усім, що тільки здатне рости на голові, включно з волоссям у носі, то визначення клеїлося саме собою – бомж. Проте, стоячи позаду нього, Лесь не чув того класичного запаху занедбаности, политої алкоголем. Та й тримався дідок прямо, рухи мав упевнені, тож якби не буйна рослинність кольору сіль-перець, де відчутно перемагала сіль, ще невідомо, чи такий вже він був дідок. Роздивляючись його шевелюру, Лесь міркував, що так буяти й кучерявитися вона може хіба від надміру життєвих сил. 
Ось настала його черга, й дідок простягнув руку до одноразової тарілки, яку щойно наповнила кругловида середнього віку жіночка. Але та обурилася.
–	Йди собі, приходять тут, аби задарма поїсти! А мені потім знайомі кажуть: на вашому Майдані самі бомжі! Забирайся, Бог подасть!
Той опустив руку, не сперечаючись. Узяв лише шматок «українського» хліба, що нарізаний горою лежав на столі, й відійшов.
Лесь, своєю чергою, забрав наповнену тарілку з рук жіночки, яка все ще продовжувала пояснювати свою позицію всім довколишнім, але вже якось без запалу, ніби вибачаючись. Тоді наздогнав цього чоловіка й простягнув тарілку йому. Той узяв, спокійно так, з гідністю подякувавши, й роззирнувся, шукаючи очима місця, де б присісти. Неподалік, біля однієї з металевих діжок, стояла вільна лавка – вільна, бо вогонь у цій діжці майже перегорів, ну а лавкою, звісно, слугувала дошка, покладена на цеглини. Дідок присів, поставивши гарячу тарілку собі на коліна.
–	Можна я з вами? – спитав Лесь.
Кудлата голова гойднулася, напевне виказуючи згоду, й Лесь повернувся до польової кухні, аби взяти тарілку й собі. Жіночка на роздачі впізнала його, шморгнула носом, але нічого не сказала. Аж раптом тицьнула просто в руки тарілку без черги, а коли Лесь вже відходив, розгублено подякувавши, почув іззаду – «Зажди!» Вона простягала йому дві разові ложки, сердито суплячи брови.
Їли мовчки. Дідок це робив зовсім не як голодна людина, а наче на званому обіді, не поспішаючи, але схвально киваючи головою, особливо ж, коли попадалися шматки курки. Доїли, й Лесь запропонував принести чаю. Дивний бомж не відмовився. Зробивши ковток, він перший порушив мовчанку.
–	Ти від мене чогось чекаєш. А чого ти ще можеш чекати, окрім розповіді? Ти виграв, я почуваюся зобов’язаним задовольнити твою цікавість, – очі його, як два жучки з лискучими спинками, виглядали з-під розкішних закрутистих брів.
Лесю кортіло дізнатися, скільки тому років, бо потік енергії, що виразно відчувався, вочевидь належав людині, котра щойно перетнула межу своєї «золотої осени». Він стримів спокійною рікою, але ще пам’ятаючи свій шал, розмиті береги та каламуть у минулому. Лесь натомість запитав:
–	І давно ви так, – затнувся, шукаючи слово, – ходите?
Чоловік усміхнувся.
–	Дякую, що не сказав «бомжуєте». Не люблю це слово. «Волоцюга» звучить значно миліше. Так от, ходжу я, як ти висловився, вже понад десять років, – він притулив свої черевики зі заламаними носаками, що свідчило про взуття на кілька розмірів більше, ніж треба, до ще теплої металевої діжки.
–	З того часу, як мені у п’ятдесят років встановили діагноз – рак. І сказали, що житиму максимум рік. Я подумав із місяць, а тоді продав квартиру, кинув роботу й поїхав мандрувати. Обійшов усі наші святині та монастирі, й не те щоб сильно молився про одужання. Просто завше було цікаво, але якось усе не до того. Часу не вистачало. Так минув рік, а я не помер, тоді другий, третій. Потім гроші скінчилися, а я все живий. От і живу досі.
–	І не важко без дому?
–	Взимку тільки важко, але… Я міг би й в монастирі лишитися, пропонували, бо свого часу, як мав гроші, багато жертвував. Але працювати «прикладом божого дива», то не для мене.
–	То ви вважаєте, вас Бог порятував?
–	Бог, хлопче, нікого не рятує, швидше, ми рятуємо його від нудьги. Але ми йому потрібні, гадаю, десь до тих пір, поки його шукаємо.
–	А як ви тут опинилися?
–	Та нас, можна сказати, без нашої згоди сюди «підкинули», та я не шкодую. Гарно тут у вас. І совість мене за цей куліш не мучить.
–	І ніколи не хотілося десь осісти?
–	Та я ж кажу, подобається мені бути вільним, нічим не пов’язаним. Не мати нічого. Від цього важко відмовитися. Ось тобі й парадокс, – він хитро усміхнувся.
–	То ви буддист?
–	Ти знаєш, хлопче, я б із задоволенням дізнався, що то таке, але не маю грошей на книжки, а до бібліотеки не пускають. Тож доводиться бути невідомо ким. Собою хібащо, – лукава, трохи самовдоволена посмішка не залишала його обличчя.
–	Ви щасливі ні за що не відповідати?
–	Ну ти загнув, хлопче, як це «ні за що»? А за себе? Моя відповідальність – бути щасливим! Це мій внесок до краси цього світу. Розумію, звучить кумедно, такий як я – прикрашає собою світ. Але ось тебе розважив, і то є добре. Повір, Бога цікавить лиш твоя власна оцінка світу і його краси. – Старий потягнувся усім тілом і позіхнув. – Ось бачиш, скільки я тобі мудрих речей наговорив, іди тепер собі й дай мені посміятися з того всього.
Лесь підвівся. Лискучі очка ще раз оглянули його, й чоловік додав:
–	Ясно, ти зараз у пошуку, інакше навіщо б тобі мої теревені. Шукай, мучся, страждай, роби, що хочеш, але запам’ятай головне – якщо життя твоє не прекрасне цієї миті, не тішся надією, що воно колись таким стане.
Лесь пішов, думаючи про своє відкриття, – одну й ту саму істину можна переживати багато разів. По різному.

 * *
Надвечір 18 січня Лесь із Яною стояли біля стели на Майдані, очікуючи Жеку, котрий, як завжди, весь у реальних клопотах і справах, пішов вирішувати щось до Будинку профспілок. Вони збиралися вже додому. «Чорт теж незабаром з’явиться», – подумав Лесь. Хоч той нічого й не казав, та останнього часу вони щодня поверталися додому разом. «Опікає», – посміхнувся про себе Лесь. 
Хлопець, що підійшов до них, був зодягнений надто легко, ще й у кросівках. Він ховав руки до кишень та піднімав плечі від холоду. 
–	Доброго вечора, – невпевнено розпочав він, – я представляю незалежне інтернет-видання, – й простягнув візитівку.
Лесь кинув оком – щось малозрозуміле латинкою. 
–	Ми хочемо написати об’єктивну статтю, точніше, такий розгорнутий огляд про Майдан. Ви не могли б відповісти на мої запитання? – він довірливо й дещо настирно заглядав Лесеві в очі.
–	Можу, чому б ні, – відповів той. – Питайте.
Хлопець зам’явся.
–	Розумієте, йдеться про відеоінтерв’ю, тому хочеться гарної картинки, щоб було видно за вами все це, – він розвів руками навколо себе. – Он там наш оператор, – він показав на оглядовий майданчик під готелем «Україна», – звідти буде гарно видно.
Яна взяла Леся за рукав.
–	Лесю, – осмикнула вона напружено й застережливо.
Він повернувся до неї.
–	Так, я зрозумів, що він не з наших, – сказав неголосно, – але треба ж із ними говорити, треба пояснювати. Все нормально.
–	Добре, ходімо, – розвернувся Лесь до хлопця.
Той дуже зрадів і заметушився, запрошуючи йти за собою. 
–	Я ненадовго, почекаєте мене, гаразд? – Лесь заспокійливо поклав руку  Яні на плече, легенько стис, і вони пішли.
Піднялися вгору, пройшли крізь вузький прохід у барикаді на Інститутській та повернули праворуч до оглядового майданчика. Всю дорогу хлопець занадто метушився, багато говорив про те, що їхніх читачів-глядачів цікавлять різні думки, що важливо вислухати всіх. Поводився зайве напружено, але щиро.
Й лишень коли Лесь відчув, як його з обох боків затисли двоє кремезних чоловіків у чорних куртках, а до обличчя припало щось холодне й мокре, тоді останнє, що він подумав, було: «Ідіот!»
–	І кого це ти привів? Якогось студента! – над журналістом нависав здоровань у в’язаній шапці. – Хіба тобі не казали – керівників або журналюг!
–	Ні, він не простий, – захищався хлопець, – і ще, я бачив, біля нього якийсь іноземець крутився.
–	Іноземець, кажеш, ну ладно.
–	А як же ж інтерв’ю? – розгублено переминався з ноги на ногу хлопець.
–	Інтерв’ю братимемо ми, – похмуро буркнув чолов’яга, сідаючи до автівки, куди вже раніше запхали Леся.
Потужний чорний автомобіль із заляпаними брудом номерами вивернув праворуч зі стоянки під готелем «Україна» й рушив Інститутською вгору.

**
Яна тупцяла на місці, аби зігрітися. Лесь із журналістом уже зникли за барикадою, а Жека все не з’являвся. Їй було неспокійно. Ні, той хлопець не був небезпечним, вона б відчула… Та хвилювання все посилювалося. Після коротких вагань вона таки рушила слідом за Лесем. Проминула барикаду і, прискорюючись, повернула до оглядового майданчика, коли побачила чорний загрозливий силует позашляховика, що набирав швидкість. Серце її пірнуло до крижаної ополонки, та тієї миті вона ще не зрозуміла, чому. А потім встигла помітити зі спини знайому постать у куртці та кросівках, що швидко, майже бігцем рухалася вглиб провулку. Тоді вона розвернулася й побігла назад до стели.
Жека вже стояв там, оглядаючись у пошуках друзів. Яна підбігла до нього і вхопилася обома руками за плече. Кілька секунд вона не могла нічого вимовити, а тоді прошепотіла:
–	Здається, Леся викрали.
–	Що? – не зрозумів Жека.
–	Спочатку підходив хлопець, хотів інтерв’ю, тоді автомобіль… – збиваючись, почала скоромовкою лепетала Яна. Не одразу й збагнула, що слухають її вже двоє. Підняла розгублені, повні сліз очі на Чорта й, ледь ворушачи губами, проказала:
–	Я не знаю, як так вийшло…
–	Показуй, де це сталося, – крижаним голосом прошелестів Чорт.
Усі втрьох побігли нагору. Жека міцно тримав Яну за руку, а тоді ще й обійняв за плечі.
–	Спокійно, все буде добре, – шепотів він їй на ходу.
–	Тут! Отут автомобіль проїхав, а хлопець отуди побіг! А я…
Яна вимахувала руками, не в силах зупинитись, її паніка дедалі посилювалася, навіть не зважаючи на Жекові обійми. Вона хотіла ще щось казати, але Чорт повернувся до неї спиною. Він сковзнув на кілька кроків уперед, а потім опустився на одне коліно й торкнувся землі, заплющивши очі. Тоді звівся на ноги й увесь підібрався, нагадуючи хижу тварюку перед стрибком, але цієї миті Яна схопила його за руку й просто повисла на ній. Здається, саме скажений Чортів вигляд привів її до тями.
–	Стривай, та почекай бо! Вони вже надто далеко, вони рухаються, ти не зможеш точно визначити! Не зможеш розрахувати! На скільки переміщень, думаєш, тебе вистачить?! Краще автомобілем! – випалила вона на одному диханні.
–	Ти що, думаєш, я тут залишуся?! – загрозливо вигукнув Жека, хапаючи Чорта за барки. – Й не мрій!
Проте обом здалося, що Чорт нічого не чує.
Яна продовжувала чіплятися за нього, а Жека вигукнув:
–	Ні кроку звідси! Я зараз! 
На щастя, Жеків автомобіль, як завжди, був припаркований біля Жовтневого. Він кинувся туди, не розбираючи дороги, просто через гранітний парапет і гірку. І вже через якусь хвилину відчинив дверцята перед Чортом.
–	Залазь! Яно, йди на Майдан і ні кроку звідти! Зустрінемось, де завжди!
Вона не встигла запротестувати, як автомобіль уже газонув із місця.
Рух ще був доволі напружений. Чорт лиш віддавав уривчасті команди: 
–	Прямо, праворуч, прямо, – й більше ні звуку. Лишень коли доводилося гальмувати на світлофорах, так скреготів зубами, що Жека, без перебільшення, побоювався, аби не прибив його лиш тому, що поряд немає когось підходящішого.
Коли він черговий раз зупинився на червоне світло, Чорт так поглянув на нього, що Жека врешті вибухнув.
–	Припини поводитися, наче істеричне дівча! Он там, бачиш, ДАІ! Ти що, думаєш, нам допоможе, якщо вони зараз за нами поженуться?!
Чорт мовчав, але очі так само палали. Жека почувався дико. Бачити цього, постійно зверхнього, вічно холодного підтумка в стані абсолютного афекту, повної втрати контролю над собою! В цьому було щось не тільки лячне, але й заворожливе!
–	Зупинися! – скомандував Чорт. Жека послухався. Чорт повернувся до нього й, не змінюючи тону, віддав наступну команду: 
–	Вдар мене.
–	Що?!
–	Я сказав – удар. Сильно!
Не роздумуючи, Жека вдарив і, треба сказати, не без задоволення. По тому кілька секунд Чорт дивився на нього впритул. І Жека вже був подумав, що зробив фатальну помилку, але пожежа в Чортових очах помалу слабшала, погляд яснішав. Струснувши головою, він сказав:
–	Поїхали.
Та істотне полегшення Жека отримав, лиш коли вони вискочили нарешті за останній світлофор після площі Перемоги, й понеслися без зупинок далі до Житомирської траси.
Тепер Чорт навіть одного разу притишив його жестом, процідивши крізь зуби :
–	Я погано їх відчуваю, він, скоріш за все, не при тямі.
Та все ж, коли проїхали далі, знову напружився і з притиском прошипів:
–	Швидше, швидше давай!
Жека витискав максимум у лівій смузі, немилосердно сигналячи переднім автівкам. Вони, здебільшого злякано, давали дорогу. «Вольво» перед ними включив правий поворот, збираючись перелаштуватися. Жека наддав, та «вольво» раптом знову повернувся на ліву смугу. Жека так і не зрозумів, що завадило йому зміститися, останньої миті різко загальмував, запобігаючи зіткненню, але марно. Вони зачепили його правим боком, і їхню автівку кинуло на зустрічну смугу. Різкий удар у груди, голову, й секунди почали розтягуватися, розмазуватися, як кров на стиснених кулаках. Якоїсь миті, викручуючи кермо, витискаючи гальма, Жека помітив – Чорта на сусідньому сидінні вже немає. Автомобіль розвертало, й перед очима оманливо повільно на узбіччі пропливло видіння темної постаті з палаючими зеленими очима. У вуха вдарив рев сигналу, а зір засліпило вогнями вантажівки, що неслася назустріч. Неслухняною рукою спробував намацати ручку дверцят.  
«Диявол, не встигну… Який ідіотизм!»
Закортіло заплющитися, та не встиг, бо зелені палючі очиська опинилися раптом у кількох сантиметрах від його очей, а на грудях відчув незначну вагу живої істоти. Й тут усе, навіть звуки, втратило різкість та розпливлося, як колись давно.
Наступної миті Жека вже намацав під собою холодну землю, ледве припорошену снігом. Зовсім близько чувся скрегіт металу й виск гальм.
Вони лежали на узбіччі удвох. Точніше, Чорт уже підвівся й сидів поруч.
–	Що це було? – прохрипів Жека.
–	Переміщення.
Жека помовчав, ще переживаючи останні секунди. В голові все крутилося, і, як на каруселі, знову й знову пропливали перед ним зелені вогні на узбіччі, й ось вони вже перед його очима, затьмарюючи своїм сяйвом смертельно сліпучий білий вогонь фар.
–	А якби не встиг, гаплик обом?
–	Гм, – Чорт знизав плечима.
–	Дякую, – якось видушив із себе Жека.
Чорт уже підвівся. 
–	Далі я сам. Повернешся попуткою.
–	Ще чого!
–	Я не зможу переміщуватися з тобою весь час. Надто важко. Тепер ти зайвий тягар.
Знайоме обурення витіснило ледве народжену вдячність.
–	І ще, – Чортів тон свідчив про межову роздратованість власними діями… – Щодо аварії. Раджу не намагатися комусь пояснити непояснюване. Забирайся звідси якнайшвидше. Повернешся, знайди когось, хто засвідчить твою присутність, і заяви про викрадення автомобіля. 
Жека відкрив рота, але заперечувати вже було нікому. На узбіччі, окрім нього, ні душі.
 
* *
Перші двоє, ті самі, в чорних куртках, били завзято. Лесь швидко потонув у пеклі болю й відключився.
–	Тьху, слабак, – процідив один.
Третій, той що на Майдані розмовляв із хирлявим хлопцем у кросівках, покищо тримався осторонь. Хоча в цьому приміщенні з металевими стінами, схожому на гараж, було не тепліше, ніж на вулиці, він чомусь зняв із голови в’язану шапку й виявився голомозим. Потер рукою чоло й провів нею аж до потилиці, наче поправляючи неіснуюче волосся. Потім сказав:
–	Так діла не буде. Посадіть його на стільця, я візьмуся за нього по-іншому.
Коли перші двоє впоралися, він підніс до Лесевого обличчя скляну пляшечку. 
Від різкого запаху довелося повертатися. Цей третій дійсно вмів «по-іншому». Один удар та павза, наповнена чеканням наступного. Прості запитання – Хто він? Як звати? З якого міста? – чергувалися з ідіотськими – Скільки платять? Хто найняв? – і ще щось про іноземців.
Розум кричав, волав Лесеві, що потрібно говорити. Будь що, просто йти на контакт, щось пояснювати, тим паче, які б такі «таємниці» він мусив берегти? Просто чим більше слів, тим менше ударів, просто треба тягти час. Але він не міг себе змусити.
«Так, це безнадійно, – думав Лесь, – упертість, гордість і дурість будуть зі мною завжди».
Втратити свідомість більше не вдавалося, та Лесь тихенько відсунув її на певну дистанцію, перестав будь до чого змушувати й заспокоївся. Думки плавали неквапливо, як рибки в акваріумі: «Забув сказати Жеці, що на кухні просили не привозити покищо крупи, а краще більше овочів… Уявляю, що мені скаже Чорт! А без різниці, все одно ж заслужив».
–	Чуєш, – озвався один із тих, що стояли без діла під стінкою, – в нас казали: «такого бити, дарма потіти».
Голомозий відійшов на крок.
–	Хто б подумав, таке щеня, а вміє приймати біль!
–	Я чув, такому тільки в спецназі вчать.
–	Не всіх, – процідив голомозий, – якщо згадати слова того хиляка, може, дійсно західні спецслужби працюють…
–	Та ну! – засумнівався інший. – Вів би він себе тоді так по-дурному? 
–	А пофіг, – здоровань знову перевірив рукою своє неіснуюче волосся, –тепер маю спортивний інтерес, як не говорити, то кричати я його таки змушу. 
–	Ну ладно, розважайся, а я – відлити.
–	Я з тобою, – озвався другий.
Металеві двері відчинилися й зачинилися зі скреготом. До приміщення увірвався похололий вітер.
«Знайди його!» – встиг подумати Лесь.
Голомозий підійшов упритул і зупинився, розглядаючи бранця. Повернути стан відсторонености тепер стало проблематичним, для цього не треба було слухати їхніх розмов. Кат тягнув павзу, накручуючи Лесеві нерви, як у середньовіччі тягли з людей жили.
Й нарешті Лесь відчув. Відчув серцем, усім тілом – кроки. Ці кроки він відрізнив би серед мільйона інших саме тому, що беззвучні. В кінці гаража намалювалася чорна тінь.
«Треба буде сказати: чого так довго? – промайнула в Леся полегшено-капосна думка. Мабуть, губами сковзнула неконтрольована посмішка, бо тут таки він отримав новий удар, що змусив на мить забути все. Біль прокотився руйнівною хвилею, й свідомість повисла на волосині, але сконцентрувався й притягнув її назад. Тепер, коли тут Чорт, Лесь мусив бути при тямі. Стараючись видихнути й узяти біль під контроль, він не заплющив очей, бо не хотів проґавити того, що відбуватиметься далі. 
Чорт хмикнув, і голомозий кат рвучко розвернувся до нього.
Лесь очікував хай і не довгої, але ефектної бійки, десь як у той пам’ятний тихий вечір, коли Чорт стояв один проти шістьох. Увесь такий прекрасно-хижий та спокійний із вбивчими очима. Але ні, тепер усе відбулося не так, і цього ворога він явно не вважав гідним бійки. Тієї миті, як їхні очі стрілися, голомозий завмер, наче спаралізований, а на обличчі з’явилася дурнувато-здивована посмішка. Він так і застиг у напіврусі, розставивши руки, нагадуючи своєю позою продавця, що люб’язно запрошує клієнта оцінити товар. Чорт повільно наближався, дивлячись у ці порожні очі й ледь схиливши голову набік. Підійшов та, не поспішаючи, завдав скажено-руйнівного удару в пах. Голомозий відлетів під стінку й завалився, схожий на знівеченого манекена, усміхнене обличчя якого поламала гримаса болю. Лесь навіть устиг подумати, що це якось суперечить законам фізики, адже при Чортовій вазі… 
Але додумати не встиг, бо чомусь, аж тільки тепер Чорт нарешті поглянув на нього. Очі зустрілися й Лесеві одразу перехотілося бути дотепним, більше того, всі слова кудись повтікали.
Натомість заговорив Чорт.
–	Щось не помічав у тебе раніше потягу до мазохізму. Коли вже так кортіло, чому не попрохав мене, я б поводився обережніше з твоїм обличчям, –  тихий і якийсь скляний голос різав не тільки тишу, а й Лесеві нерви.
Чорт підійшов упритул і торкнувся двома пальцями його щоки, повертаючи голову.
–	Не знущайся, – старанно імітуючи спокій, промовив Лесь, – знаю, що повівся, як ідіот, але тому хлопцеві справді було цікаво.
Пальці сковзнули обличчям, залишаючи по собі пекучо-холодні доріжки.
–	Ну й як? Ти задовольнив його й свою цікавість?
–	Не встиг.
–	Ясно… – Чорт схилився над ним, відрізаючи від усього світу. – А можна підбити тобі ще й друге око? Для симетрії.
–	Обійдешся. – Лиш тепер відчув, як пересохли й запеклися губи, й провів по них язиком.
Чорт нахилився ще нижче, майже торкаючись волоссям щоки.
–	А трахнути?
Останнє слово прозвучало таким тихим, але загрозливим шепотом, що швидше вгадав його, ніж почув.
«От, дідько, хоч би тобі натяк на жарт в обох питаннях!»
–	Потім, – ледь виштовхнув із себе. 
–	Розчаровуєш, – зітхнув Чорт.
Але Лесь нарешті бачив, що напруга помалу відпускає його.
–	Йти зможеш? 
–	Спробую, – підвестися, на щастя, вдалося, але ноги противно тремтіли.
Руки в нього були скручені скотчем за спиною. Чорт обійшов Леся й присів позаду, вгризаючись зубами в міцну стрічку.
 Й тут раптом світло в гаражі вимкнулося, почувся металевий скрегіт, очі засліпив потужний ліхтарний промінь. Далі Лесь лише чув. Вигуки, чийсь засапаний віддих, звуки падіння, мат, тиша.
Ліхтар лежав на підлозі й світив тепер у куток. Очі потроху відходили від світлового удару, й Лесь починав щось бачити. В гаражі, окрім голомозого під стінкою, що й досі замріяно усміхався стелі, тепер лежали на підлозі ще й ті двоє. В одного шия вже була неприродно вивернута, а над другим схилявся Чорт.
–	Не треба! Я не хочу, щоб ти вбивав! – вигукнув Лесь.
Чорт підвівся й подивився на Леся. Той мовчав.
–	Ця павза для того, щоб я здивувався? Гадаєш, сказав щось для мене нове? Та ти чудово знаєш, мені однаково, вбивати чи ні. Не драматизуй. Я просто твоя зброя.
–	Ні, так не буде! Ти не вб’єш нікого, якими не були б мої бажання. Ти не вб’єш, поки цього не зроблю я. Перший! 
Навколо Леся здійнявся вітер. Прийшло переконливе враження, що все це вже колись ним переживалося.
–	Ого, – Чорт похитнувся, – це що, був наказ?
Лесь мовчав. 
–	І що, навіть не вибачишся? Ростеш… Але чому таким дурнем?
Чорт наблизився до нього впритул на відстань подиху і все, що вимовляв далі, вливалося в Леся, наче його власне дихання.
–	Ти що, хочеш змінити мене, зробити іншим? Чи самому стати таким, як я? Я ніколи не допущу цього. – Його руки обплели Леся міцніше за будь які пута.
–	Відміни! Інакше не відпущу, й надалі розмовлятимеш зі мною лише наказами!
Лесь дивився в його запалені чорним вогнем очі й по-особливому, як ніколи раніше, переживав їхню з Чортом єдність, одну на двох душу, одне серце, один біль, одне бажання. Чорт також належав до тих, хто може ненавидіти лише від любови.
Це відчуття спалахнуло пожежею, випалило все зайве, все непевне, освітило шлях.
–	Це не наказ, і ти ніколи не будеш моєю зброєю. Я просто нарешті відчув, що тепер можу ненавидіти своїх ворогів.
Чорт цілував його так, ніби хотів випити до дна. І він віддавався цьому кожною краплиною крови, що шаленим виром летіла крізь серце, збагачуючись усе гострішими почуттями. 
«Не бійся, мене вистачить, скільки б ти не пив».
Ззовні почулися приглушені голоси. Але Чорт не відірвався. Навпаки, аж так навпаки, що Лесь не одразу зрозумів, від чого прийшло те запаморочення.
Але… Холодний нестримний вітер, студена земля під спиною, гілки дерев над головою. Вони були вже десь у лісі. Лесь повернув голову. Чорт лежав поряд, заплющивши очі. Вітер бавився його волоссям.
«Досить – сказав йому Лесь, – досить цієї невизначености, хай приходить зима, пусти її, нехай усе йде своїм шляхом, хай зрушить із мертвої точки!» 
 Повітря завмерло в нерухомості. Лесю здалося, що він бачить важкі сніжно-білі ґрона акації крізь заметіль тополиного пуху. Але це просто пішов сніг, відокремлюючи їх від решти світу.
«Лише ми вдвох на цій Землі. Ти, я й Вона».
Лесь знайшов Чортову руку.
–	Скажи, якби якийсь всезнайко сказав тобі, що все дарма, що всі твої зусилля будуть намарно, ти б ішов далі, боровся? Чи зупинився б і здався?
–	Звісно, я б пішов уперед, і ще швидше, аби знайти по дорозі цього гада й скрутити йому шию за такі пророцтва!
Лесь почув, наскільки важко Чорт дихає.
–	Ти як? З тобою все гаразд?
–	Та от трохи видихся, тільки сюди і зміг нас перемістити. Даруй. Навіть не знаю, де ми напевне. 
Лесь стис його руку міцніше, а другою ніжно погладив холодну тверду землю, розправляючи кінчиками пальців сухі, жорсткі травинки.
Вони вибиралися з лісу страшенно довго. Хоча Чорт не вагаючись і вибрав напрямок, іти було важко. Лесь спотикався через коріння, провалювався в присипані листям заглибини, йому все боліло. Після того маленького відпочинку тіло просто вибухало болем на кожен рух. Він уже втратив відчуття часу, коли долинув шум траси. Підбирати їх ніхто не поспішав, і зараз Чорт не міг цьому зарадити. Один автомобіль нарешті зупинився, й коли водій роздивився на Лесеві жовто-блакитну стрічечку, то підібрав і довіз до самісінького їхнього будинку, ще й гроші ніяк не хотів брати. Й Лесь так і не зрозумів, чи то Чортові сили нарешті трохи відновилися, чи водій здався, але зрештою все ж гроші взяв. Останнє, що зробив цього дня Лесь, – зателефонував Жеці й заспокоїв його, повідомивши, що вони вже вдома.

* *
У каламутних водах сновидінь плавали круглими, розкішними золотими рибинами великі прозріння й важливі відповіді. Лесь ловив їх руками, тримав зусиллям волі, та коли виносив на поверхню, виймав із сонного потоку, вони розлазилися мулом під пальцями, лиш кількома блискучими лусочками натякаючи на своє існування. Тоді Лесь знову то спускався до глибин, то плавав під самою поверхнею в марних пошуках. Під час одного з найглибших таких занурень він почув сон – саме почув, адже бачив лишень оксамитову темряву. Знайомий скрадний голос ніби наспівував пошепки: «Якщо колись ти відпустиш мою руку й зухвало забажаєш летіти до сонця, я не спинятиму тебе, навіть аби доторкнутися востаннє. Бачити красу твого життя – моя найвища втіха». Ще там, уві сні, Лесь не повірив і розсміявся, розбурхав сміхом тихі води й виринув на поверхню.
«Й насниться ж таке, – думав він, досі усміхаючись, – щоб ти та й говорив настільки патетично!»
Лесь спробував обережно розплющити очі, послухалося лиш одне.
Чорт лежав поряд. Одна рука підпирала голову, а довгі пальці другої притримували розгорнутими сторінки якоїсь книжки. «Можна не сумніватися, що це поезія», – подумалося Лесеві. Інших книжок Чорт ніколи й не торкався, а поезію вибирав здебільшого неримовану. Й хоча читав дуже рідко, Лесь усе ж перетягнув для нього всю свою бібліотеку.
–	Живий? – підняв брови Чорт.
–	А ти сумнівався? – промовив Лесь і скривився, глибоко вдихати дуже боліло.
Чорт поклав руку йому на груди й пробігся чутливими пальцями трохи вбік.
–	Вдихни! – скомандував він.
Лесь послухався. Знову різкий біль.
–	Пара ребер зламані, але без зміщень, дрібниці. – Й додав із двозначною іронією – До ве…сни заживе.
–	А сам ти як? – запитав Лесь.
–	Чудово, достатньо кількох годин відпочинку і я як новенький. А от тобі доведеться повалятися довше.
–	Але… – почав заперечувати Лесь і замовк.
«Доброзичливий» погляд обіцяв швидше зламати йому іще що-небудь, ніж випустити з помешкання. 
Почувся дзвінок у двері.
–	Це Яна з твоїм другом. Телефонували вже, казали, що їдуть. Тож іди поглянь спочатку на себе в дзеркало, перш ніж говорити їм, що з тобою все добре, – із цими словами Чорт пішов відчиняти.
Послухавшись, Лесь дошкутильгав таки до дзеркала. Мда… Зацінив барвисту картинку й не став заперечувати, коли Яна взялася застосовувати до нього всі свої вроджені й надбані вміння. Паралельно довелося розповідати. Але що такого цікавого, чи то пак, важливого для справи, він міг пригадати? Ну спіймали, ну побили, ставили всілякі дурні запитання… Єдине варте уваги – всі вони, вочевидь, належать чи належали до «правоохоронців» і своє «право» чи то, радше, «правила» налаштовані захищати дуже рішуче. Очевидно, що чарівно-наївне гасло «міліція з народом» варто пошвидше забути.
Коли Яна скінчила, Лесь нагадував собі щось подібне до ляльки-мотанки. Потім, перетворившись на кішку, вона змусила біль відступити доволі далеко. І якщо дихати поверхово, Лесь почувався цілком у нормі.
Яна й далі не планувала лишати його у спокої, та Лесь зауважив, що голодна смерть для нього зараз нагальніша за будь яку іншу. Лиш тоді вона, суворо наказавши поменше рухатися, поспішила на кухню готувати сніданок, а Чорт, гостро зиркнувши на Жеку, раптом вийшов із нею. 
Друг присів до нього на ліжко, поглянув трохи з-під лоба червоними, запаленими очима, й Леся жорстоким болем пройняло розуміння. Страх, найжахливіший, що тільки може бути, й то не він пережив його – вони. Від нього не залежало нічого, від них – усе. Божевільно захотілося повернути все назад, виправити, стерти ці спогади, та він може тільки вибачитися. Як же це нікчемно мало! Лесь тоді стис Жекову руку й не відпускав.
–  Вибач мене. Самовпевненого, легковажного придурка, вибач за все.
Жека поглянув на нього зі щирим нерозумінням. 
– Дякую тобі, всім вам, що врятували… – спазм у горлі не дав договорити.
–  Та мені за що дякувати! Це я хотів вибачитися, нічим не зміг допомогти, як повне лайно!
Й тоді Жека розповів про аварію. Його розповідь Лесь переживав, як власну спокуту. Тепер і він проходив крізь те пекло – страх утрати найрідніших і жах власної безпорадности. А Жека геть не розумів, що відчуває Лесь, і в кінці з прикрістю додав: 
–	Почуваюся, мов придурок. Не тільки не допоміг тебе рятувати, а ще й самого врятували, – закінчив він.
Лесь не одразу знайшов прості слова, такі, яких чекав би друг.
–	Не думаю, що ти не допоміг – сказав він. – Його сили, знаєш но, теж не безмежні. Якби не ти, Чорт міг би й не встигнути.
–	А-а, – Жека махнув рукою, але нічого не додав.
Лесю хотілося перевести розмову на щось інше, й він гарячково шукав про що б запитати.
–	Я так зрозумів, що ніхто не постраждав… у тій аварії?
–	Так то ж була «Сканія», що їй зробиться, тільки наш автомобіль перетворився на металобрухт, і бог із ним.
–	Правильно зробив, що не став чекати ДАІ.
–	Ага, й батько так каже, та це, до речі, теж відомо чия порада…
Лесь проти волі усміхнувся його роздратуванню.
Потім вони гуртом снідали й говорили мало. Невдовзі Жека з Яною пішли. Вона мала твердий намір навідатися ще й увечері. Але не судилося.
Всі події того дня, 19 січня, Лесь із Чортом спостерігали в інтернеті. Ввечері Жека подзвонив і стисло повідомив, що дуже багато поранених, і вони з Яною залишаються на ніч, допомагати. Й Лесь усе забув, і те, що збирався вибачатися перед Чортом, і те, що хотів обіцяти йому не наражатися більше на небезпеку. Тільки збагнув, що Жека мав рацію, коли не розумів тих жалюгідних вибачень, він був мудріший. І Жека разом із Яною зараз там і не думає, що переживають інші. Хоча, може, й думає, але все одно робить те, що вважає правильним, що повинен. І сам Лесь не зможе по-іншому! Бо інакше це буде не його життя.
Чорт, чиї очі невідривно стежили за кожним Лесевим рухом, більше жодним словом не заперечив його бажанню бути там. Так розпочалася та фаза протистояння, котру назвали гарячою.

* * 
Прийшла зима, з морозом та снігом, вогнем і водою. За ними прийшла і смерть. Ночі засліплювали світлом, а дні затьмарювалися димом. Лесь намагався залишити в пам’яті все, кожну хвилину й кожне обличчя – жіночі й чоловічі, спокійні та розлючені, в сльозах і закривавлені, зі стисненими зубами. Спочатку він не дозволяв Чортові триматися поряд, дратувало те, що чудово знав, той дбатиме тільки про нього, й не хотів почуватися в безпеці. Сам. Здався лиш тоді, коли Жека попрохав наглядати за Яною, бо сам не міг перебувати весь час біля неї, адже підвозив ґуму, а Яна допомагала пораненим.
 Кров і смерть, оманливі затишшя, а тоді знову кров. 
 Лесь від самого початку лиш наказав вітрові тримати потрібний напрямок, а в іншому проявлявся, як усі – робив те, що й усі, допомагав скрізь, де не заважали поламані ребра. Його внесок був, може, й не більший, але й не менший, ніж в інших. І Чорт був, як усі – Лесь одного разу бачив, як той відтягував пораненого в ноги чоловіка. Та й загалом ті, колись такі захопливі надприродні чи радше надзвичайні здібності, здавалися тепер нікчемними. Чортове переміщення не врятує від кулі, Жеків вогонь нічим не відрізняється від пляшки з коктейлем Молотова в руці звичайного хлопця, що вже казати про себе!
Лесь не забув слів Чорта, але не міг відчути їх як реальність. Як правдивий факт він відчував вітер, реальністю була пляшка з коктейлем у руці, а не його примарний, аж надто абстрактний вплив. І Лесь прийняв це, змирився з долею краплі в океані, проте не того разу. 
Під ноги йому впала обмотана скотчем шумова граната. Чорта не виявилося поряд, але інша рука схопила її й кинула геть саме тої миті, коли пролунав вибух. Хлопець упав, а коли Лесь перевернув його, то побачив, що це Геймер. Зупинити кров із руки, на якій не вистачало тепер двох пальців, йому вдалося за кілька секунд. А тоді він запитав: «Навіщо?»
Геймер дивився на нього й намагався усміхнутися перекошеними від болю губами.
–	Ти забув, чувак? У мене чуйка, ти ж знаєш… Для нашої справи ти, ні, ви обидва важливіші, ніж я, не кажучи вже про мої два пальці. – Й йому таки вдалося усміхнутися.
Поряд з’явився Чорт, зазирнув Геймеру в очі й тихенько наказав:
–	Спи!
Очі повільно заплющилися, дихання вирівнялося, зникло й судомне тремтіння. Потім його забрали медики. А Лесь лишився, й Чорт поряд із ним.
–	Ти чув його?! – голос зірвався на крик, і зовсім не тому, що поруч лунали вибухи. – Він сказав, що я й ти… Що ми важливіші за нього! Чим!? Скажи мені ще раз, може, я нарешті зрозумію!
Чорт дивився так, наче обіймав поглядом.
–	Безнадійно. Твій розум у полоні почуттів. Ти наче хочеш вистрибнути з себе. Я чув, таке називають гординею. Вгамуйся й, може, тоді вдасться виправдати його сподівання. Ти марно зараз хочеш бути значущішим, вимагати від себе більшого… – Певна недомовленість його інтонації натякала на продовження, й Лесь застиг у чеканні. Чорт трохи помовчав, а тоді додав пошепки, нахилившись до самого обличчя з усмішкою, що, дивовижно, здавалося, просила вибачення: – Щоправда, таким ти мені шалено подобаєшся. 

* *
Вони сиділи тісним колом біля палахкучої діжки. Відігрівалися, відпочивали. Лесь вдивлявся у нові обличчя. Сьогодні довкола гуртувалися здебільшого незнайомі хлопці. Ігор, Даня та Славко тепер, звісно, всі повернулися до Києва й теж проводили на Майдані, а головне, на Грушевського багато часу.
 Найбільше його вражав Ігор. Завжди важкий на підмову, меланхолійний, тяжкотілий, астматик і ще з купою малозрозумілих проблем зі здоров’ям, палкий шанувальник усієї фантастики й вибіркового фентезі, раніше його улюбленим заняттям було валятися на ліжку в гуртожитку. Й день від дня у цій картині змінювалось тільки одне – обкладинка книжки в його руках. Тепер бо він практично днював та ночував на Грушевського. А якось на короткому відпочинку потайки повідомив Леся, що почав писати власну книжку. «В жанрі альтернативної історії», – пошепки промовив він тоді з великим значенням.
Худющому ж філософу Дані, що харчувався, вочевидь, тільки кавою й цигарками, здавалося, байдуже було, де днювати й ночувати, аби тільки навколо траплялися охочі слухати його теревені. А говорити чи, точніше, мислити він умів так, що й у тексті трамвайного талончика знайшов би тридцять два приховані філософські змісти.
Сашко, рухливий та непосидючий, схоже, переймався переважно тим, що не може встигнути скрізь одночасно. Проте, судячи з його розповідей, таки встигав на дев’яносто відсотків подій та завжди приносив найсвіжіші новини. Він же ж  приніс і чутки про Геру, ніби батьки терміново влаштували синові навчання за кордоном, і той не встояв проти такої спокуси. Невідомо, чи було це правдою, але, принаймні, пояснювало, чому він геть зник з обрію, так само як і зв’язок із ним.
Найважче на душі, як бачив Лесь, було Славкові. Той розривався поміж друзями та клятвою, яку зі слізьми з нього вибила мати, що він нікуди не лізтиме. Славко трактував її дотримання таким чином, що рідко з’являвся на Грушевського, а проводив час переважно на Майдані.
Того вечора нікого з них не виявилося поряд. Незнайомі між собою хлопці спершу говорили мало, але хтось розпочав про причини… Одні вміли сказати, інші ні. Чиїсь слова були прості, як гасла, а чиїсь глибокі й мудрі. Хлопець, що сидів навпроти Леся, мав білявий чуб та не більше шістнадцяти на вигляд, він мовчав. Сусід по-дружньому штовхнув його плечем.
–	А ти?
Проте хлопець усе одно мовчав. Сусід відвернувся до інших, не дочекавшись відповіді, але й не образившись. Тільки Лесь продовжував дивитися, тому тільки він і почув.
–	Моя… 
Лишень за порухом губ Лесь здогадався, що наступне слово – «земля». А те, ледь вимовлене, слово «моя» було таким, що мороз побіг шкірою. Не власним, не владним, не хазяйським. Воно прозвучало так пристрасно й ніжно, як останній віддих життя, сповнений болю, ні, як останній віддих кохання, сповнений солодкої муки. Тихою молитвою, здушеним стогоном влетіло воно прямо до Лесевого серця. «Такі не виживають», – як відлуння відповів мозок.
–	Стеж за ним, врятуй його, – прошепотів Лесь. Він знав, той хто стояв за його спиною, почує.

* *
Часом налітали дужі вітри, й Лесевому доводилося тяжко напружуватися. Зустрічні потоки пручалися, закручуючись димовими стовпами. Один прорвався й кинув чорну хмару на гурт чоловіків, що пригнулися за барикадою мішків. Лесь зустрівся очима з одним із них. Це був батько.
Ніколи ще він не дивився на сина так. І гордість, і сум читалися в його погляді, й захват, і туга. Мабуть, такими очима дивляться на дітей, що здійснили твою мрію, чи таке, про що й не мріяв… 
Але вітер потребував підтримки, й Лесь повернувся до нього. Коли ж знову поглянув туди, то батька вже не було. Проте Лесь і не подумав, що помилився.
Під ранок, не проспавши й трьох годин, він несподівано прокинувся. На карематі біля його ніг сидів батько.
–	Вибач, що розбудив.
–	Хіба ти будив?
–	Я знав, що відчуєш.
–	Коли ти приїхав?
–	Лишень три дні тому, й завтра повертаюся.
–	Перекажи мамі, що в мене все гаразд.
–	Перекажу.
Вони помовчали. Лесь не знав, що б іще сказати. Чорт, який, звісно, теж прокинувся, виник позаду Леся й поклав руку йому на плече. Батько підняв голову й кілька секунд дивився поверх синової голови. Мабуть, у Чортові очі.
–	Сильного звіра ти приручив… Не боїшся?
Лесь усміхнувся, та не встиг відповісти.
–	Він сильніший, – пролунав Чортів голос.
Батько мовчав.
–	Он як, – сказав згодом, знову поглянувши на Леся. – Ну добре, синку, я радий за тебе. Роби, що можеш.
Тоді підвівся, та Лесь був не згоден, з усієї сили не згоден, аби він уже йшов. Хай би хоч просто мовчки посидів! І Лесь заглянув батькові в очі, розтягуючи час. Той повернув голову вбік.
–	Не вправлявся б ти у цьому на мені, га? Але я зрозумів тебе. – І він знову присів на каремата. Несподівано заговорив.
–	Я радий, що ти живеш своє життя. Бо щодо себе я ніколи не був у цьому певен. Може, хібащо зараз… – Він знову помовчав, а по тому став розповідати: – Коли я школу закінчував, на провесні це було, як зараз пам’ятаю, зустрів вуйка Гната. Був тоді так здивувався, що він біля мене зупинився й сам заговорив… Ось, я мовчу, а він дає мені зґарду й каже: «На, із цим, як схочеш, до будь якого інституту вступиш». А я про таке й не думав, звичайним собі хлопом був. Та й навчався не те, щоб добре… Взяв і не знаю, що робити, але вдома розповів. Тут уже сестри як напосіли: «Їдь! – в одну душу кажуть, – вивчишся в Києві, в люди вийдеш». Може, не дуже й хотів, але поїхав і вступив, хоча вибрав найважче – університет. Фізмат. От виходжу, пам’ятаю, як уже вступні результати вивісили, й бачу, сидить хлопець такий, в окулярах, словом, «відмінник». А обличчям сльози течуть, і мати біля нього геть розгублена стоїть… Сильно мене тоді пройняло, що не своє місце займаю, пропекло так, що пожбурив ту зґарду в кущі. Але ж удома знову сестри… Коли вже почав навчатися, то з такою люттю кинувся на ту науку, що з першого ж семестру став найкращим на потоці. Так воно й пішло… Але все одно відчував – щось не так, щось не на своєму місці… – Тепер він замовк надовго.
–	Хтозна, чому розповів тобі… Може, тому, що мене лиш сьогодні по-справжньому це відпустило? – батько знову підвівся, й тепер Лесь не наважився його затримувати.
Коли батько пішов, Лесь поглянув на Чорта, й з усією очевидністю побачив, що розповідь іще не закінчена.
–	Ти щось знаєш про це?
–	Так. Дещо. Стріли ми з Гнатом якось твого батька в лісі. Тоді він ще й школи не закінчив. Ми стояли непомітні за деревами, коли він проходив повз. «Від нього походитиме моя смерть», – сказав тоді Гнат. – Чорт замовк.
–	І… – підштовхнув розповідь Лесь.
–	На мить я похолов: «невже попросить…, невже для мене все почнеться спочатку?» Та він більше нічого не сказав. Пізніше ми про це ніколи не балакали. Я навіть не знав, що він таким чином намагався вирішити цю проблему. 
–	То, може, це батько мав бути на моєму місці?
–	Хтозна. Він тоді сказав «походитиме». Думай, як хочеш, що малося на увазі. Можливо, він і сам у деталях не відав цього.
–	Виходить, усе ж Гнат знав свою долю…
–	А, доля така жартунка! Слухати її підказки – лишень забавляти її.
Вони знову вляглися на сусідніх карематах, але сон уже не схотів повертатися до Леся.
–	Слухай, – знову заговорив він, – і що це ти сказав батькові, щось там таке – «він сильніший», як це розуміти?
–	Той, кого любиш, або те, що любиш, завжди, як аксіома, сильніше за тебе.
–	А якщо любов взаємна?
–	От про це якраз і не варто думати, слід думати лишень про себе й ні на що не розраховувати.
–	Мені згадалося – «ніколи нічого не проси в тих, хто сильніший за тебе». Це твій принцип?
–	Я б сказав: ніколи нічого не чекай від того, хто сильніший за тебе. Й це не принцип.
Лесь перетравлював сказане так довго, що не помітив, як заснув. І хто зрозуміє, чому саме тієї ночі він захворів? Прокинувся насилу, з головним болем, ломотою, словом, усіма ознаками грипозного стану. Доплентався до медпункту і взяв що дали, та хвороба, наче лиш озлившись на спроби захисту від неї, напала на нього зі скаженою люттю. Лесь незчувся, як опинився вдома. Температура стрибнула за сорок, і він перебував у напівсвідомому стані. Ліки діяли вкрай недовго, щойно дозволяли виснажено заснути, як тут-таки температура поверталася, й він горів вогнем, навіть не прокидаючись. На Чортове прохання прибігла Яна, але з нею спокійні періоди хібащо тривали довше. А згодом жар усе одно вперто повертався.
Лесь марив лісом. Він хотів туди потрапити. Провалюючись у сон, зусиллям волі уявляв буяння його зелені, пахощі квітів. Але бажане видіння не трималося, розсипалося порохом, оголювалися кістяки дерев, що корчилися, ховаючи свою наготу, й, зрештою, самі ставали чорним попелом. Він розпочинав знову, й знову отримував такий самий результат. І тільки коли від утоми перестав нав’язувати лісові своє бажання, той нарешті пустив його. 
Ліс постав загрозливо зимним, але нарешті справжнім. Пробираючись поміж дерев, Лесь часом вгадував знайомі місця, але тепер сповнені смертної тиші. Він ішов і йшов усе глибше, все далі. Дерев ставало все більше, вони купчилися, множилися, наче поспішаючи туди ж, куди й він. Вони штовхалися, заступали дорогу, та ось несподівано зупинилися, не наважуючись зробити ні кроку далі. А Лесь зробив. Він вийшов на галявину, серед якої росло дерево, що не мало собі рівних. Ті, які лишилися позаду, загрозливо перешіптувалися, наче придворні перед троном короля, обурюючись нахабству цього приблуди й несамовито заздрячи йому.
Лесь із пошаною, тихими кроками обходив велета, коли раптом відчув страшенну втому. Він не сів, а майже сповз, обдираючи спину об тверду, мов камінь, посічену тріщинами кору. Тоді поглянув угору. Чи існувала верхівка? Бо скільки бачило око, стовбур лишався таким само могутнім, з гармонійно сплетеним колом гілок навколо нього. Їхня безконечна спіраль гіпнотизувала зір. Лесь відпочивав, але слабкість тільки наростала.
А ліс довкола змінювався, вирував, його обурення перетворювалось на шаленство. Лесь безсило стежив, як крізь стовбури набігали вже хвилі полум’я. Ось вогнем, наче гнівом, спалахнули найближчі дерева й дмухнули жаром на нього. З останніх сил він запалав. Але дерево увібрало в себе цей вогонь, увібрало й саме життя.
Тихий, мелодійний та безбарвний голос вів пісню, для якої слова не були обов’язкові, але все ж лунали. Можливо, тільки їхня недоречна кучерявість і заважала Лесеві розчинитися в мелодії: «Ти найпрекрасніший із квітів сьогоднішнього саду. Заради тебе варто зупинити час. Я зроблю місяць гігантським тлом для тебе, щоб як у китайському театрі бачити на ньому твій силует і кожен рух. Ти вже знайшов, скорися щастю, воно не знатиме кінця у моєму вічному саду. Це мрія мрій, там не існує часу, туди не здатна закрастися смерть».
Голос заколисував, гойдав, мов у люльці, й присипляв. Голос м’якими хвилями відносив його все далі й далі. Та Лесь зачепився за слово «смерть». Воно шкрябнуло душу, як підводний риф, і затримало при собі. Цей риф поросли смарагдові водорості, й Лесь переплівся з ними пальцями, й так усвідомив, що досі не розчинився в цьому теплому й ласкавому океані вічної любови. Хвилі навколо зашипіли, завирували, втрачаючи спокій. 
«Ти чиниш зле, бо вічність вище часу, тих лічених хвилин, обтяжених виснажливими мріями».
Лесь усміхнувся слову «мрії». Ні розуму, ні волі ще не було з ним, він іще не здогадувався про їхнє існування. Лишень це слово затрималося в його руках та проросло корінням тих дерев, за якими тьмяно сяяли зелені озера. Руки набрали ваги. За ними обважніло й тіло.
«Ми більше не в силах тримати його!» – застогнали хвилі, а океан тихо зітхнув.
Лесь опускався в глибину, тиск ізбільшувався, й він уже не міг поворухнути жодним м’язом, але натомість у його мозок поверталася, втискалася пам’ять. І вона заповнила ввесь простір, витіснивши навіть згадки про ліс, океан та подорож до берегів вічности. 
Та ось він торкнувся нарешті дна. Руки намацали щось цупке й ворсисте. Лесь розплющив очі. «Що це за приміщення?» – подумав. Низенька склепінчаста стеля, на стіні старовинна ґасова лампа, всі поверхні й полиці заставлені скляними слоїками та порцеляновими банками, кілька закрутистих приладів із почорнілого срібла, віддалено подібних на перегонні куби… «Схоже на старовинну аптеку чи лабораторію. Ні, все ж аптека», – визначився Лесь. За довгим столом спиною до нього сидів якийсь сухенький, мов трісочка, дідок. Його ріденьке й сиве волоссячко було зібране в кумедний хвостик, що зміївся полотняною сорочкою та губився в її складках десь аж у районі пояса. Він змішував щось, а тоді зважував на прегарних старовинних терезах. Лесь підвівся й сів на жорсткий, вкритий старим і цупким ліжником, тапчан. Дідок тим часом спритно позсипав та запакував розважене в паперові пакетики.
–	Ви вже тут? – дідок, що мав охайну борідку, схожу на пензлика, повернувся до Леся. – Я якраз закінчив. Ось ваші ліки, виберіть одні з двох та випийте.
Самовпевненість господаря, його втаємниченість, саме це сухе та позбавлене запахів повітря створювали атмосферу, що вимагала від гостя послуху й покірної вдячности.
Лесь підійшов. Дідок всунув йому до рук два пакетики, точно такі, як у старих аптеках, з порошками.
–	На вибір вам три хвилини, мене й інші чекають.
Лесь придивився. На одному пакетику читався напис «життя», а в дужках під ним – «смерть мріям». На другому – «смерть» і так само нижче – «життя мріям». Лесь розреготався. «Що за дитячий фарс? – подумав він. – Які ще три хвилини?». Він одразу розгорнув той, на якому було написано «смерть», а за ним другий з написом «життя», змішав порошки докупи й висипав на голову дідкові.
Вереск і лемент зчинилися такі, що Лесь аж зіщулився, а коли розплющив очі, вся ця дивна аптека разом з її господарем зникли без сліду. Він лежав на своєму ліжку, а поряд спав Чорт. Лесь поворухнув рукою й відчув, що пальці заплуталися в чорному волоссі так, наче він чіплявся за нього з усієї сили.
Чорт, звісно, миттю прокинувся. Очі такі неспокійні, а от голос навпаки.
–	Щось ти затримався у своїх снах, я вже почав непокоїтися. Що так? – спитав він.
Лесь скривився. Горло ще сильно боліло, та він відповів тим самим тоном.
–	Та був там один тип, хотів з якогось дива перекласти на мене свою роботу.
–	Неподобство, – підтримав Чорт.
–	Ну, та я ж йому не дозволив. А чуєш, подивися, що в нас є на кухні з трав, – попросив Лесь.
Чорт швидко повернувся, та приніс лиш чайні пакетики з м’ятою. Лесь потримав їх у руках, зітхнув. Зілля було геть вимучене, слабке. «Ну ти вже постарайся», – подумки попрохав Лесь. А ще вголос додав: 
–	Зламай кілька гілок на вулиці з будь-яких дерев.
За кілька хвилин Чорт приніс цілий оберемок різних гілочок. Лесь вибрав одну вишневу, одну липову, тоді додав іще й акацієву. З них йому була потрібна молода сила, що доповнила б властивості сухої трави. Потримав їх трохи в руках і поклав у чашку до м’ятного пакетика.
–	Завариш це, – попрохав Чорта.
Поки той робив, Лесь заплющив очі й згадував у деталях.
Вони з Даною сиділи в траві, серед безлічі квіток.
–	Слухай, який з мене мольфар, – казав Лесь, – я мав би хоч щось знати, вміти. Гнат он лікував людей, хай і не всіх. Такі знання самі собою, як він обіцяв, чомусь не приходять. Розкажи мені про трави, навчи, що вони лікують.
Дана усміхнулася, й весь ліс навколо теж.
–	А бери, яку хочеш, – вона нарвала пригорщу трави біля себе, а тоді, виймаючи по стеблинці, по квіточці, примовляла: – Тільки скажи їм, що треба зробити. Тебе вони послухають, хоч і дійсно різні, як люди. Одні талановитіші тут, – і вона приклала руку до його грудей, – інші тут, – поклала руку на живота. – А є навіть такі, з якими взагалі краще справи не мати. Сердиті й уперті! – На цих словах Дана навіть стукнула кулачком об землю. – Але таких зовсім мало. Якщо захочеш від них дії, попрохай. Стався до них, як до живих, бо діяти може тільки живе. 
Лесь розплющив очі. Спогад був такий теплий.
Потім він випив зілля й заснув. Абсолютно спокійно, без сновидінь, до ранку.

* *
Здоровим але слабким, мов те саме знамените новонароджене кошеня (уявивши цю метафору, подумав, що в його випадку вона має малозрозуміле, проте відчутне подвійне дно) прокинувся Лесь раннього ранку 19 лютого, проспавши без малого добу. Й перше, що вразило – Чорта не було поряд. Переглянув новинну стрічку й пішов, чи, радше, пошкандибав зодягатися. Та щойно прочинив вхідні двері, зустрівся поглядом із зеленими очима. Кілька секунд вони наче вивчали один одного, тоді Лесь запитав:
–	Де ти був?
–	Вирівнював шанси, – коротко відповів Чорт.
–	Роби, що можеш, – сказав Лесь, – роби все, що можеш.
–	А то б я чекав твоїх указівок! – фиркнув той, але в його голосі Лесеві вчулося помітне полегшення. 
Вони перемістилися одразу до центру оточеного з двох боків Майдану. Займався світанок.
У колі вогню й диму людський мурашник жив нагальними турботами. Розбирали все, що могло горіти, тягли шини, бруківку, каністри з пальним. Зосередженість, зібраність, єдність, як і раніше, дозволяли лиш тут, у цьому місці віднайти рівновагу.
 Чорт залишив Леся недалеко від сцени з боку напівзгорілого Будинку профспілок. Лесь сів біля одного з уцілілих наметів. 
–	Я буду тут, – сказав Чортові. – А ти?
–	Мій клопіт – дістати зброю й дати тим, хто її вартий.
–	Це те, що ти назвав «зрівняти шанси»?
–	Так.
Коротке слово пролунало переконливо, як постріл.
Лесь Чорта більше не затримував. Далі міг лише спостерігати. Спочатку здавався собі безсилим свідком. Але чим далі ритм довколишнього життя входив у нього, чим глибше проникав до кожної клітини, тим чуттєвіше він зростався з ним. І невдовзі, ніби в трансі, Лесь відчув себе часткою, а точніше, серцем величезного організму. Звідусіль стікалися до нього потоки енергії, він проганяв її крізь себе й посилав назад, назовні, збагаченою, наче киснем, однією простою ідеєю, в яку увесь перетворився – вистояти, перемогти тут і тепер. Наче дитина, Лесь не сприймав ніяких дорослих обставин, компромісів, умов, передумов, не вбачав можливости самого життя поза цією метою. Крізь дим, крізь будь-яку відстань міг бачити всіх: батька, дивного волоцюгу, Жеку, Яну, друзів, усіх, кого стрічав за ці місяці. Здавалося, й вони його бачать. Ось, пробігаючи, змахнув рукою Сашко:
–	Зараз час співати, Лесю! Чуєш?! Діма склав гарну пісню! Співай!
У цій пісні життя та смерти час втратив своє значення. Промайнули день, вечір, ніч. Чорт з’являвся кілька разів побіля, але навіть не доторкнувся до нього. Тільки стояв поряд по кілька хвилин та не відводив очей, цих ментів вони удвох здавалися єдиним нерухомим острівцем у розбурханому людському морі. Ще приніс кілька ковдр і вкрив тепліше. Проте в цьому не було жодної потреби. Крізь Лесеве тіло проходили такі енергетичні потоки, що він міг би тепер замінити невеличку теплову електростанцію.
Лиш ранком цей стан почав поволі відступати. Ось тоді й ковдри виявилися не зайвими. Кілька годин знадобилися Лесеві, аби повернутися, виокремитися, зібрати себе по атому докупи й побачити світ звичайними очима. 
Нарешті, роззирнувшись, він помітив, що саме тут, біля нього, почали складати тіла вбитих.
Швидше диму поширилася чутка, що вевешники відступають з Інститутської. Принесли кілька накритих з головою тіл. Лесь посунувся до найближчого. З-під старого картатого пледа виглядало біляве волосся. Лесь настільки був упевнений, кого побачить, що відчув здивування, відгорнувши пледа. То був інший хлопець, не той, що вимовив тоді, як молитву, слово «моя». Схожий тільки білявим чубом, а ще, Лесь придивився, в куточку ледь розтулених губ ховалося те саме слово. З хлопцевої кишені виглядала дешева червона запальничка. Лесь простягнув руку й узяв її, стиснув у кулаці. Тоді відчув потребу дати щось навзамін. Понишпорів у власній кишені, знайшов там носовика й засунув глибоко до кишені цього хлопця.
Невдовзі з’явився Чорт.
–	Що там? – запитав Лесь.
–	Відступили, – коротко відповів той.
–	Ти…
–	Без мене обійшлися, – махнув рукою Чорт. – Знайшлися рішучі хлопці, вивели з ладу декількох командирів, більшого й не знадобилося. Я хотів трохи додати паніки, але вони й так швидко втікали. Лишень із другого боку шугнув трохи…
–	Що тепер? 
–	Вони гадають, від чого втікали вони, будете тікати й ви.
–	Не думаю, – сказав Лесь, – намацавши рукою руку хлопця, що лежав поруч.
–	Знаю. – Чорт був незвично, по особливому нервово напружений, – почекай, я скоро, – додав він і зник. 
Але це «скоро» розтяглося на кілька виснажливих годин. Під’їзджали та від’їжджали, сигналячи, «швидкі», проходили почорнілі закурені люди, знову когось проносили, гукаючи по дорозі лікарів. І нарешті повернувся Чорт.
–	Я відчуваю сильний вплив когось із «темних», – процідив він. – Одна його присутність посилює бажання вбивати в тих, у кого воно є.
–	Що робити?
–	Не знаю, хіба якось відволікти…
–	Йору!? – почувся позаду здивований, але спокійний голос.
Одночасно Лесь відчув легкий дотик до своєї свідомости, наче хтось прочинив двері й спинився на порозі. Лесь збагнув, що чує чужу мову, але з легкістю розуміє її, так, ніби говорять усередині нього. 
–	Вважай, що тобі вдалося мене відволікти. А я все не міг повірити, що відчуваю справді тебе!
Лесь побачив чоловіка, котрий плавною ходою, не поспішаючи, наближався до них. Потім перевів погляд на Чорта, який стояв спиною до непроханого гостя, й на власні очі переконався у правдивості міту, що голос або погляд можуть перетворити на камінь. Пристрасно подумки молив його не обертатися. Проте повільно, але Чорт усе ж обернувся.
Лесеві вистачило одного погляду, аби зрозуміти, хто цей незнайомець. Його цілком можливо було прийняти за Чортового старшого брата – той самий тип обличчя, таке ж чорне волосся і зверхній вираз очей. Ось тільки були вони не зелені, а темно-темно коричневі, якогось винного відтінку.
–	Я здивований, а це вже неабищо, – вів тим часом новоприбулий. – Знайти тебе в компанії білого! Та ще й такого… – Лесеві здалося, що незнайомець шукає м’якше слово, – недосвідченого, –  поблажливо посміхнувся маг. Примружившись, він прискіпливо розглядав обох.
–	Чорте, – тихо, але наполегливо вимовив Лесь, понад усе бажаючи, аби той подивився на нього. Проте Чорт лише здригнувся.
–	Ще й невже… Невже пов’язаного закляттям крови?! Фу як примітивно! Аж ніяк не міг уявити, що ти опустишся до такого, – вів далі темний, ігноруючи Леся.
Відчуваючи потребу сказати бодай щось, будь що, аби тільки відвернути його увагу від Чорта, Лесь зробив крок уперед. 
–	У нас тут хіба збіговисько усіляких магів? Що ти тут робиш? – якомога спокійніше вимовив він.
І домігся свого. Маг перевів погляд на нього.
–	Хлопче, твоя наївність виглядає по-справжньому зворушливо! Такі викиди енергії трапляються не настільки часто, аби пропускати їх, – він дивився кудись поверх їхніх голів і промовляв так, ніби читає лекцію. 
–	Проте зараз мені цікавіший ваш випадок. І навіщо б здався білому магові чорний кіт?! А ще й ця магія крови, така застаріла й малоефективна! Ніколи не любив її. Під її дією слуги неповороткі, повністю позбавляє виконавця ініціативи, творчого підходу до завдання. Хоча ти, вочевидь, – його насмішкуваті очі одверто знущалися, – покищо тільки на подібне й здатен. Але маю для тебе сюрприз. Значно тонше й делікатніше діє магія імени, а результат не менш дієвий. Слуга може й не здогадуватися, що допоки його істинне ім’я відоме лиш мені, він мій, як далеко б не втік, де б не сховався. 
–	Й не зиркайте на нього так, юначе, – посміхнувся зневажливо маг, перехопивши Лесів погляд, – він сам свого істинного імени не знає, в тому й суть. Якби дізнався, став би вільним. А якщо хочеш позмагатися – магія крови проти магії імени, – я не проти, навіть цікаво, люблю експерименти. Ставлю на те, що ми просто розірвемо його на шматочки не більше, як за п’ять хвилин. – Магові очі трохи примружились, а погляд говорив про те, що він дійсно вирішує в розумі цікаву математичну задачу.
–	Але схоже, що ти цього не захочеш, так? – маг знову поглянув на Леся.
–	Поділюся з тобою надбаними знаннями, молоденький. Усім цим магіям так легко піддаються лиш ці перевертні. Примітивна раса, – він зневажливо фиркнув, – хоча й старша. Не все із часом деградує, дещо й вдосконалюється, еге ж? Людина так легко не підкоряється, нею заволодівати значно цікавіше, то ціле мистецтво… Міг би навчити тебе, не будь ти таким «біленьким». Не схочеш бо? Але щиру пораду прийми – не прив’язуйся до перевертнів, вони мусять знати своє місце.
Від останніх слів темна хвиля ненависти ледь не накрила Леся з головою. Та маг уже відвернувся від нього і знову промовляв до Чорта.
–	Йору, невже ти дійсно хочеш бути іграшкою його погано контрольованих бажань?
–	Погано контрольованих… – повторив Лесь, подумавши: «влучно», – і звідки ви так добре мене знаєте? – спитав уголос.
–	А то я сам таким не був! – махнув рукою маг.
–	До того ж, Йору, – він продовжував дивитися на Чорта. – Мені здається, що з таким хазяїном ти міг би легко домовитися про звільнення, якби хотів, звісно. Але ти завжди був таким мазохістом! 
Лесь, затамувавши подих, увесь перетворився на слух, не наважуючись повірити, що правильно зрозумів почуте. Маг перевів погляд на нього. Його винного кольору хмільні очі впивалися своєю перевагою.
–	Отакої, він нічого не знає! Ти йому не казав? – маг засміявся самими лиш видихами. – Ох, щось мені здається, коли дивлюся на цього юнака, що в вашій ситуації тебе слід вважати не мазохістом, а садистом!
–	Хлопчику, – він повернувся до Леся, – закляття крови так само легко зняти, як і накласти. Ти добровільно п’єш його кров і все. Обидва вільні! 
Лесю було начхати, що із ним бавляться, наче з маріонеткою, що він добровільно йде до пастки, яку підготував цей клятий маг. Заради такого шансу він пішов би й не туди!
–	Чорте, це правда?! Дивись на мене! – Лесь заглянув у його вмить спорожнілі, застиглі очі й побачив там пустелю зі своїх снів. 
–	Підійди! Руку! – якою насолодою було не стримувати, не контролювати себе. Він свідомо говорив відвертими командами. 
–	Ні, я передумав. На коліна! – Бездоганне виконання… Коли він дивився на це, все його тіло наче пронизувало струмом. 
Лесь нахилився, повільно провів пальцями по Чортовій щоці. Зазирнув до цих пустельних очей і торкнувся губ.
–	Що, подобається виконувати накази?... – він знав, відчував його біль та все одно не жалів. – Тож попрощайся з цим!
Тоді Лесь нахилився й прокусив Чортові губи одразу й до крови, це було неважко, злість дуже допомагала. Важче виявилось одірватися від нього.
Витираючи кров, Чорт прошепотів:
–	Тепер ти його не зупиниш…
Лесь дивився в Чортові очі довго та з усмішкою, допоки не переконався, що пустеля знову зазеленіла.
–	З тобою, чортів садомазохіст, ми потім поговоримо, а зараз стань за мною, – сказав він ніжнозалізним тоном.
–	Ах, як це було зворушливо!  – втрутився неприховано вдоволений голос мага. – Та я не наслідуватиму твого прикладу й не звільню його, для чогось він іще згодиться. Хоча, гадаю, заберу його не одразу…
–	Ти не забереш його взагалі, – спокійно перебив Лесь. – Я знаю ім’я!
Маг пронизав поглядом і сягнув до Лесевої свідомости глибше, а той і не заважав. Суть імени він знав давно, часом гадав, що від самого першого погляду. На поклик вона виникла між ними образом досвітанкової пустелі, по різні боки якої вони з темним магом стояли. Лесь подумав: «Пустеля – дуже ніжне слово». Саме цьому краєвиду, як на нього, найбільше пасувала суть Чортового імени – «Найдовша Ніч». Та сама, з темних глибин якої народжується сонце. 
«Знати суть імени, цього достатньо, щоб мати таку ж владу як і він, – думав Лесь, – але цього не досить, аби звільнити тебе. Треба зодягти її у звуки, вимовити це ім’я так, як воно було виголошене при народженні». 
Вербальні нюанси чужої мови залишали масу запитань, і, одверто кажучи, Лесь мав кілька варіантів. А те, що він зупинився зараз на одному, базувалося лише на інтуїції. Та він мав рішучість покінчити з цим негайно.
–	Наґанаґаші-йо, – вимовив він повільно, старанно дотримуючись інтонування.
«В яблучко!» – сказали йому приголомшені очі мага, й Лесь видихнув з полегшенням. 
–	І хто б міг запідозрити такі знання класичної поезії, – процідив той, здається, лиш для того, аби щось сказати.
Скориставшись цим секундним сум’яттям – їхні із магом свідомості все ще були з’єднані – Лесь повністю взяв владу до своїх рук. 
–	Я б на твоєму місці не затримувався, – копіюючи той його колись зверхній тон, сказав Лесь, – як і сам знаєш, тепер я не контролюю його. 
Чорт зробив крок уперед і став поряд із Лесем.
Багато лиховісних обіцянок горіло в очах темного мага, але він усе ж не принизився запізнілими погрозами. Зробив низку кроків і розчинився серед натовпу. Вони стояли кілька хвилин нерухомо, не дивлячись один на одного, а напруження все не відпускало.
–	Вітаю, – озвався нарешті Чорт, – остання фраза вийшла в тебе дуже ефектною.
–	Старався ж, – утомлено відповів Лесь. Він відчував, що зараз стовідсотково впаде, якщо не сяде чи не зіпреться на щось. Чорт підставив плече.
–	Перемістити додому? – спитав.
–	Ні, ще трохи побудем, давай десь сядемо, – відповів Лесь. 
Коли вони вмостилися, не вибираючи місця, на купу обгорілого сміття, що колись було одним з наметів, він усе ж запитав:
–	Хіба щось змінилося між нами?
–	Ні, – відповів Чорт. – Найдовша ніч належить тобі.
–	А то я не знав цього, – відгукнувся Лесь. 
–	Трохи гірше відчуваю тебе, – промовив після павзи Чорт.
–        Мабуть, я теж, – подумавши, погодився Лесь. – Просто навчимося слухати один одного… Як усі, – додав згодом. 
–	Як усі, – луною озвався Чорт.
Із часом Лесь відчув, що засинає в нього на плечі.
–	Додому, – сказав Чорт.
Лесь не мав ні сил, ні бажання заперечувати.

* *
Кілька наступних днів вони провели вдома. Лесь зовсім одужав, проте не поспішав виходити. Якось різко, за одну мить, він втратив зв’язок із подіями, навіть із реальністю, так, ніби вона сама його відштовхнула.
Приходили Жека з Яною, ділилися новинами, та він і так усе знав, бо цілісінькими днями тільки те й робив, що валявся з ноутом на дивані. Що шукав і не знаходив? Знов те саме – своє місце. Не переживав це так гостро, як колись, а наче щось закономірне, але, разом із тим, прикре. Якось натрапив на репортаж, у якому літня жінка побивалася зі сльозами на очах, промовляючи: «За що? Заради чого?» Лесь додивився репортаж до кінця й неголосно відповів:
–	Просто заради того, щоб жити тут… Заради того, аби померти тут, – і закрив ноут.
Це були не його слова, він лишень повторив те, що чув колись раніше, давно. 

Одного дня, із самого ранку, завітали Жека й Яна з пропозицією поїхати гуртом до Межигір’я. Лесь не мав великого ентузіазму до цієї екскурсії, але раптом гостро захотілося вибратися з дому, й він погодився.
Чим ближче до місця призначення під’їжджали, тим розкішнішими ставали будинки обабіч дороги. Їм, власне, вже й не пасувало таке слово, то були потужні маєтки. Раптом автомобіля трохи занесло, й Жека зупинився на узбіччі.
–	От зараза, пробили колесо, – сказав він. – Доведеться міняти.
Усі вийшли з автівки. Жека взявся до роботи, Чорт допомагав. «Вони якось спокійніше почали ставитися один до одного», – усміхнувся Лесь. Яна розмовляла з кимось по телефону. Лесь узяв у Жеки цигарки й закурив. До куріння завжди ставився байдуже, а тепер йому, можливо, просто підсвідомо хотілося користуватися червоною запальничкою, що була весь час із ним. Закортіло трохи прогулятися, й він поволі рушив дорогою вперед. Не встиг зробити кількох кроків, як, різко загальмувавши, зупинилася зустрічна автівка – великий чорний джип. Визирнув водій та, звертаючись до всіх разом, запитав, чи не бачили по дорозі дівчинки в червоній куртці. Всі заперечливо похитали головами, й автомобіль рушив далі в напрямку Києва. Лесь пройшов іще трохи, розглядаючи околиці. Погода стояла нудна. Щільні сірі хмари облягали небо, погрожуючи залишитися там назавжди. Наближення весни, хай покищо календарної, аж ніяк не відчувалося. Ніякого руху, тільки автомобілі бадьоро проскакували повз Леся. «Але й хмарна облога не вічна», – подумав він. І, наче у відповідь його думкам, на обрії з’явилася перша зрадниця з запаленими сонцем боками. Краєм ока Лесь помітив щось червоне серед дерев, які нещільно росли понад дорогою. Зупинився й придивився. На дорогу вибралася дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти. «В червоній куртці», – зауважив про себе Лесь. Дещо невпевнено вона підійшла до нього й запитала:  
–	Мені треба на Київ, не підвезете? Ви, мабуть, до резиденції? Я можу з вами туди й назад.
–	А це часом не тебе тут шукають? – запитав Лесь.
Вона нервово пересмикнула плечима, засунула руки глибше до кишень і гонорово підняла голову.
–	То й що? Мій батько зі своєю дружиною надумали виїжджати кудись на схід, а я не хочу! Я тут залишуся! – блакитні, як омріяне чисте небо, очі дивились на Леся з викликом.
Він зробив крок уперед. І його очі, мов сталеве лезо, врізалися в цю глибоку блакить і не змогли сягнути дна. 
Тишу навколо них прорізав виск гальм. Та сама чорна автівка зупинилася геть упритул. Чоловік, що сидів поруч із водієм, вискочив на дорогу. Обидва вони виразно скидалися на охоронців. За мить він згріб дівчинку й засунув на заднє сидіння. Вона намагалася пручатися, горлаючи щосили:
–	Я сказала йому, що не поїду! Пусти негайно!
Але автівка газонула на повну свою потужність. Лесь не міг зрушити з місця.
Жеків автомобіль м’яко підкотився ззаду.
–	Сідай! – визирнув той у вікно. – Що це тут було? Вони знайшли свою пропажу?
Лесь мовчав.
–	Заглуши двигуна, – попрохав Чорт і вийшов до Леся. Уважно оглянув його та, примруживши очі, з усмішкою сказав:
–	Невже?
–	Та що сталося? – не розумів Жека.
–	Здається, наш друг декого упізнав.
–	Це що, твоя знайома, Лесю? – здивувався Жека.
–	Давня знайома, – відповів за нього Чорт. – Я б навіть сказав, вічна.
–	Не може бути! – в Жеки, в повному розумінні цього слова, відвисла щелепа. – Та їй же років тринадцять! Тебе посадять, – із сумною впевненістю констатував він. – І як ти їх тільки вибираєш? Хотів би я знати...
–	Доречніше спитати: як Вона їх вибирає? – поправив його Чорт.
–	І що тепер? Куди її хоч повезли? – приречено спитав Жека.
–	На схід, – озвався нарешті Лесь. 
Сонце таки пробилося між хмарами й усміхнулося дивній компанії, що стояла на дорозі. Двоє людей і двоє перевертнів. Божевільна четвірка.
–	Що будемо робити? – вже значно спокійніше спитав Жека.
–	Рухатися, – відгукнувся Чорт.
–	Куди?
–	На схід. – замислено усміхнувся Чорт і не зрозуміло чому додав – Подорож на схід. Цікаво…
Лесь дивився на сонце широко розплющеними очима й не відчував себе нахабним.
«Чому в мені так замало простору, щоб умістити всю цю красу? Я хочу стати більшим! Увібрати її до останньої краплі… Проте вона завжди, вічно є й буде понад мене. Це боляче, але я ростиму, й ніколи не досить!» Його тіло тремтіло від вдячности, що ніколи не сягнути краю, від захвату перед безконечністю. «Що б не чекало попереду, що б не сталося, завше буде замало. Я весь – лиш нестримне бажання більшого! Нині й повсякчас, і навіки-віків!»