ЧЕРКАСЕНКО СПИРИДОН
_______________
Багато журливих пісень ми співали, Бо змалку ті пісні над нами лунали… Не пісні — то стогін усюди ходив І полум’ям душу пекельним палив.
Багато пекучих ми сліз проливали, Отрутою в серце вони западали… Не сльози — то камінь на серці осів І, біднеє, тяжко, могутньо давив.
Багато і щиро ми всі працювали: На руки, на ноги кайдани кували… Невже ж ти, о Боже, уваги не звів На працю, на сльози, на сумний наш спів?
БАТЬКІВСЬКА БАНДУРА Бандура батьківська в забутті Висіла в хаті на стіні, І, довгим сном неначе скуті, Ослабли струни мовчазні.
З стіни, німую, я жахливо Ізняв і струни підтягнув, Торкнувся пальцями — на диво Із неї згук мені загув.
І серце полум’ям гарячим У тую ж мить він розтопив, Уста шептали дивні речі, А згук той з ними влад гудів.
Від того часу я бандури Не випускаю із руки І все на ній силкуюсь, хмурий, Заграти гарно, як батьки.
БЕЗСОННЯ Всю довгу ніч проклятий сич На хаті стогне І — дивна річ — сон тихий пріч Від мене гоне.
Думки сумні у тишині Серденько крають, Примар страшні баньки в вікні Мені кивають.
Смакує мух в кутку павук — Якась ридає… А серця стук в предчутті мук В ушах лунає.
Химерний жах темнить в очах,— Я ліжко кинув… Лупатий птах навів той страх,— А щоб ти згинув!..
1906
БОЖЕВІЛЛЯ Ввесь світ — криваве божевілля, Ввесь світ у дикому танку Справля пекельнеє весілля, Справляє оргію гидку.
Чадно. Душно. Давлять снища… Чорні марища в очах,— Їх рухливі, дикі грища Повиває смерті жах…
Плаче в безодні кохання… Ні, не кохання… а що ж? Чуєш таємні ридання? — Їх не тривож… не тривож!..
Ввесь світ і досі ще танцює,— В смітті розбиті і брудні Святі скрижалі кам’яні — Червоний чорт по них гарцює…
А там… Хто там стоїть свавільний? Ще мить — і молот їх тяжкий Впаде на бенкет божевільний, На світ трухлявий і гнилий!
1919
В СТЕПУ Лежу в степу… Журливий вечір наді мною Загадкою мовчить, ховає таїну, І шепчеться вітрець з могилою старою Про давній час, славетную старовину. А там в ярах, по лощинах вже ніч чорніє; Ще далі, ген на обрію, змарнілим склом В оздобі верб задумливий ставок біліє І дихає звідтіль привабливим теплом. Біля ставка, в яру, пастух вечерю варить. Легенька мла над всім: чи дим то, чи туман?.. Як гарно тут в степу лежать, про щастя марить, Очима обіймать небесний океан!.. Далеко десь самотня пісня заридала Й ввірвалась в темряві, мов срібная струна, Затихло все, і сумно-сумно застогнала Назустріч їй у вербах тихая луна. А чий то спів збудив вечірнєє мовчання? Чия душа вночі боліє і квилить? — Не знаю я… Але і досі те ридання Чи то в душі, чи то в повітрі — ще бринить.
1906
В ТУМАНІ Юрба і я… Ми плаваєм в тумані Напівзаснулих улиць. Угорі, Мов одноокії потвори, ліхтарі Свої нам шлють усмішки тьмяні. Сміється місто реготом копит, Що зрине враз і десь замре поволі, Мов бурний спогад давніх літ Про давні радощі і болі, А небо плаче в унісон З душею й серцем… Ті ридання Жахливо мовчазні,— Немов у сні Під стогін здавлений, тяжкі зітхання Душа моя справляє похорон. їх чую тільки я та… панна Чужа, незнана, Хвилинний друг самотників нічних.., “Чому так кинулась від мене?.. Нестямний жах урвав твій штучний сміх І стиснув серденько шалене… Ха-ха! угледіла зненацька панна, Що ятриться в душі моїй кривава рана?.. Ха-ха! не рана, ні—кохання то моє. Мій скарб над всі скарби коштовний! Тому й екстаз мій молитовний Так гостро вразив серденько твоє. Одбившись— жахом у очах. Хитнулась набік ти, мов п’яна, Мов і твоя розкрилась знову рана— Вся в квітах і сльозах. Як то було давно колись… Палало серце, розум кволий Вжахнувсь розкритої безодні… Ми хутко розійшлись, Щоб більш не бачитись сьогодні, Щоб більш не стрінутись ніколи. Ти понесла невідомо куди . Отруту спогадів нежданих, А я — кошмар солодкої нуди І муку образів коханих…”
19І5
В ЦАРСТВІ НОЧІ Чорно… душно… Сліпить очі, Впалі груди не дихнуть… Під землею в царстві Ночі Квіти сонця не цвітуть.
Та в душі, з віків знебулій, Ще ясніш горять огні, І не зникли в млі минулій Волі жданої пісні.
Виростають вільні крила… Хто ж стримає нашу міць, Коли в мури вільна сила Вдарить громом блискавиць?!
Зірвем сонце! — море світла Кинем в чорную глибінь, Кинем квіти в рабські житла В житла пітьми і терпінь!
1920
В ЧАДУ КОХАННЯ Дарма! коханням серце п’яне, В безодні щастя поринає: Нехай згорить, нехай зав’яне, Що буде потім — хто те знає?..
Холодна мудрість стогне нудно: “Минає все — й любов дочасна”. Та без кохання жить марудно, А вічність — молодість прекрасна.
В шалену ніч нема зневір’я, — Кохання в вічності у приймах! Ми віримо без лицемір’я, Що зміст життя в палких обіймах.
Налиймо ж вщерть любові келих! Нехай живе палка рішучість! Серед квіток, пісень веселих Жорстоку стрінем неминучість…
ВЕСНА “Любий мій! чому віконце Не відчиниш ти весні? Подивись, як світить сонце, Линуть співи весняні. Ти ж, мов сич той, заховався І від сонця, й од весни. Глянь, як пишно гай убрався, Степ, садочок… Відчини!” — О, запевне, моя зірко! Вже весна панує там! Присягався ж. колись гірко Не йнять віри я жінкам. Ти смієшся?..— “Чи не диво! То ж бо жінка, се — весна”. — Знаю я, весна зрадлива: Певне, жінка і вона!..
1905
ДОЛЯ Було — під вербами струмочок Тихесенько бринів, В гаю навколо розтинався Пташиний любий спів.
А ми під вербами укупі Сиділи, молоді,— Бажали прочитати Про долю у воді…
Тепер під вербами вже тихо, Бо висохла вода,— І нашу доленьку та щастя Пошарпала біда.
1905
Є. Я. О-ВІЙ Перед очима з давнини Зринули образи знаднії, Ясні, виразні,— мов живії, Мені всміхаються вони.
А в серці чулому умить Про давнє спогади збудились, І знов колишнє пережить, Сміятись, плакати схотілось.
Коханий друже! те мені Назад не вернеться довіку — І тільки образів без ліку, І тільки спогади смутні…
1905
ЗА ТЕПЛОМ За теплом зима сумна Заморозить, замете, За зимою знов весна Заспіває, зацвіте.
Так і в серденьку моїм: Втіху гонить сум важкий, А за смутком навісним Спів лунає чарівний.
І весною та зима Все ввижається мені, Як і взимку крадькома Серце плаче по весні…
1906
ЗАКЛИК Іще у школі, за книжками Таємний заклик нам гучав, І човен кріпкими дошками Завзято кожен обшивав.
Його ми довго лаштували — Була важка, далека путь, Потайні ж скелі не давали Спокійним сном хоч раз заснуть.
А заклик дужий щохвилини Ясніш у серці все лунав, І чарівні, як сон, країни, В огненних мріях малював.
Нарешті ми — у бурях, в морі! Буруни скачуть, мов чорти, Неясні стали в небі зорі… Чи досягнемо ж до мети?..
ЗИМА І ВЕСНА — Насуплю я брови,— говорить зима,— І вітер з морозом повіє: Усе скрізь загине — рятунку нема! Під снігом замре, заніміє. — А я засміюся,— весна відмовля,— І сонце пекуче засяє: Прокинуться луки, ліси і поля, Усе зацвіте, заспіває.
МАРИЩА Спускає ніч серпанок свій таємний, Горять зірки, мов тихая любов, І світ страшний хова свій образ темний — На йому кров… усюди кров…
О ніч-збавителько пречистая, святая, В жалобу смерті ти його повий, Хай щезне він од краю і до краю,— Покрий його… навік покрий!..
Даремно все!.. бо образ той кривавий Не вкриє й ніч… Він тут… мовчи… І в пітьмі він малюється яскравий — І важко дихає вночи…
1907
МОНОЛОГ Ви смієтесь, що п’яний я?.. Та байдуже мені! Горить, болить душа моя, І серце все в огні. В горілці горе утопить — Нікому те не гріх, А вам, звичайно, не болить — Вам жарти, глум та сміх. Од праці п’яний кожний з нас У шахті пропадав, А може, й плакав там не раз — Того ніхто не знав. Та святом, бач, напивсь — і ви Вже регіт ізняли: “Чи йде той хміль із голови У шахтаря коли?” І чудно вам, як пельку він Горілкою заллє І підпирає, п’яний, тин Або дружину б’є… Тварюка він?! Дурні, дурні! Як вийде з голови Колись той хміль, то — навісні! — Заплачете і ви!..
1906
НА ДОБРАНІЧ Сонце востаннє землі усміхаєтся Й тихо за гори далекі ховається,— Світе, засни, відпочинь! Спіте, потомлені, спіте, заплакані, Спіте, задурені, спіте, залякані! — Ночі насунулась тінь… Доля суворая з ранком прокинеться, Хижим шулікою на люд накинеться,— Думки про щастя покинь!..
Доки ж ніч-матінка ласкава, темная Тягнеться тихо, мов казка таємная, Поти засни, відпочинь.
Хай хоч у сні тобі щастя всміхається, Серце намучене сном навтішається,— Доле проклятая, згинь!..
1906
НА СВІТАННІ Я знов самітній… Смуток мій Заснув, знеможений блуканням, В душі моїй, Як пусто скрізь перед світанням! І тільки крок мій запізнілий Бульвар тривожить опустілий, Та серце піснею-риданням Заснулий будить сум — На муки й глум… Зо мною плаче хтось?.. Ах, ні”! В гущавині старого саду, В німих пустелях, Свою досвітню серенаду, Свій гімн весні Видзвонює в чарівних трелях Співець кохання. Ніхто не слуха… Тільки я Свої утримані ридання Вплітаю в трелі солов’я… Я кличу знов загублену весну, Я ятрю знов криваву рану І молодість свою кохану, Благословляю і клену: Немає сил мовчать, Утримать серце, щастям п’яне! Хвилини йдуть… Гей, час кінчать! Небавом місто хиже встане — І співи щастя, мук, любові Заглушить гамір ярмарковий… Ось він іде. наш вартовий: — “Ідіть вже спатиі Сором, пане,— Ви п’яні!” —Я? О, Боже крий… Не я, мій кате,—серце п’яне…
1914
НАД МОРЕМ Зорі в морі у прозорій Хтось розсипав у воді. Стиха диха хвиля тиха, Колисає, заплітає Їх в мережки золоті.
Віє, мліє, снами мріє Легіт ніжний дальніх піль, Плине, рине, в скелях гине — У склепіннях, у каміннях Рокіт тихий сонних хвиль…
Суми, думи в співи-шуми Заплете у серці ніч: Засне, згасне щастя ясне І в тужливих серця співах З шумом хвиль полине пріч.
Та не в’яне — з сонцем встане Пісня пориву й життя: Хто не втоне в царство сонне — Всіх розбудить і розпудить Мари сну і забуття!..
1914
НАД РІЧКОЮ Тихо над річкою в ніченьку темную. Спить зачарований ліс. Ніжно шепоче хтось казку таємную. Сумно зітха верболіз. Нічка розсипала зорі злотистії: Он вони — в річці, на дні. Плачуть берези по той бік сріблистії, Стогне хтось тяжко вві сні. Що йому мариться? Щастя улюблене? В хвилях зрадливих життя? Може, то серце нудьгує загублене, Просить, шука вороття? — Важко навіки минулому зникнутиі.. Нічка зітхає, мовчить. Страшно, і сумно, і хочеться скрикнути — Пітьму зловісну збудить.
1906
НЕ СПІВАЙ НАМ Не співай нам, бандуристе, Дум-пісень гучних Про козацькії події, Про татар лихих. І про славу України Годі голосить,— Слава — хвиля: піднялася Та і зникла вмить. Заспівай лиш нам, кобзарю, Про наш тихий край, Надто тихий, як в безвітря Над річкою гай; Про обідрану хатину У ріднім селі, Як красується пшениця На чужій ріллі; Як старанно хлібороби Чужий переліг Орють з досвіта до ночі, Збиваючись з ніг; Як дівчина, мов пташина, На зорі співа, Поспішаючи до дуки На чужі жнива. Заспівай про те, як діти По рідних хатах Пухнуть з голоду без ліку Матерям на страх. Нехай завжди твоя кобза Нам про се бринить, А вже серце, наше серце, Знайде, що робить.
НЕ ХОДИ У САД Не ходи у сад сонливий Ти ніколи уночі: Там шепоче клен журливий, Світить місяць чарівливий, Тихо в небі ідучи.
Не буди нічне мовчання Співом щастю і журбі, Бо той сад, його зітхання Про минулеє кохання Нагадає знов тобі.
1905
НІЧ Тихая ніченька, ніч чарівниченька Землю вкриває. Князь наш яснесенький — місяць повнесенький Лагідно сяє.
Он усміхаються, в хмарки ховаються Зірки злотисті. В тінях заховані, сплять зачаровані Квіти барвисті.
Купами темними, сумно-таємними Верби схилились. Спить люд замучений, горем засмучений — Всі потомились.
Радість хвилинную й працю невпинную Нічка приспала, З ними й жахливую долю зрадливую,— Бодай не встала!..
1906
НІЧНІ ЗГУКИ Нічка… Сам я… Над водою Верби стелють свій намет, І шепоче з осокою Невгомонний очерет.
Сріблолистая осика Загадалася, мовчить. А тужливая музика Знову в серденьку дзвенить.
Сумно… важко… Над водою Ходить смуток уночі. Десь в руїнах за рікою Стогнуть жалібно сичі.
Серце ловить сі розмови, І ридає, і квилить… Ох, той шепіт загадковий! — Сум лихий в йому бринить.
1906
О рідна мово, скарбе мій! В мертвотних напастях чужини Ти — мій цілющий, мій єдиний Душі підбитої напій…
Нехай гнобить за роком рік Надій нездійснених напруга — В тобі міцна моя потуга, На всі скорботи певний лік.
І в краї рідному терпінь — Путі невідомі Божі! — Стоїш ти гордо на сторожі Народних прагнень і святинь.
Плюндрує все хижак лихий: Мій рідний край — сумна пустиня… Лиш ти стоїш, як та твердиня, О рідна мово, скарбе мій.
О. Н. П-МУ Нещасний той, хто не зберіг Завзятого юнацтва мрії, Хто міцно тримати не міг Огню збавенної надії! І час нудний його життя В нікчемній праці пропадає, В очах байдужих почуття Остання іскра дотліває. Сердега бідний! чом не вмер Малим хлоп’ям, як був щасливий, Як черв безвір’я ще не жер У серці полум’я бурхливе? Хоч тяжко б ти тоді вмирав, Життя шкодуючи принади, Проте зневір’я,, б не зазнав, Його жорстокості і зради… А нині, бідний, смерть яка! — Без жалю піп тебе сховає, І, мов іронія гірка, Та “вічна пам’ять” залунає.
О. Ч-СЬКІЙ Твій сміх дзвінкий і блиск очей звабливий, Веселих слів кипучий водограй, Чудовий вид — то нервово рухливий, То повний дум і суму через край; Твої живі до щастя поривання, Безкраїй ключ огневих, дивних мрій, А в таїні глибокії зітхання, І в серці страх кохання без надій,— Вони у серцеві важку тривогу Десь глибоко у мене підняли Й невідому іще пересторогу Душі моїй жахливій подали. Як не радій — таємного зітхання Не скриє блиск примушений очей, Як місяця сріблястеє сіяння Не скриє тьми задумливих ночей…
1905
ОГНІ Колись було: батьки тихенько Збирались в хаті уночі, І їх огнище помаленьку Таємно жевріло в печі.
А ми бажали розпалити У полі огнища свої, Багаттям правди і освіти Засяти враз на всі краї…
І наші мрії незабаром У дійсність справжню повились: Знялося огнище пожаром І розійшлось далеко скрізь.
І не загасять вже на волі, Його ні вітер, ні дощі, Бо розгорілося у полі — Не так, як батьківське, в печі.
ПЕРЕД ГРОЗОЮ Хмари насунулись… Тихше!.. Довкола Тіні химерні лягли, Ніби природи пресвітлеє чоло Думи сумні повили.
Хмари темнішають… Тихше!.. Що буде? Сльози? благання? жалі? Мукою сповнені висохлі груди Неньки святої — землі.
Все притаїлося… Тихше!.. З грозою Гучно гримітиме грім… Душі знеможені збудить до бою Покликом грізним, страшним!..
ПІД ЗЕМЛЕЮ Тут вічна ніч. Але не та, Що після стомленого світу Клопітну землю обгорта У ласці тихого привіту. Тут вічна ніч. Вона не сни Несе утішнії людині: Землі занедбані сини Помалу гинуть в домовині. Замісто зірок золотих, Ночей, і вроди, і принади, В кутках далеких і страшних Убогі блимають лампади,— Неначе шабаш свій мерці Сюди збирались святкувати Й свої смердючі каганці Де-де забули поховати І розійшлись, і чутно стук Глухий, зловісний в домовину… Із всіх кутків могильний згук Жаха незвичную людину… Тут вічна ніч, тут повно вщерть Страждання, розпачу і муки, І звідусюди тільки згуки: Стук-стук! тут ніч! стук-стук! тут смерть!
1906
ПОЛЕ Широкеє поле кругом зеленіє Все в шатах квітчастих, розкішних, рясних, Неначе невіста — вся повна надії, Жадає і щастя й обіймів палких.
Широкеє поле, святая країно, Як любо на тебе дивитись мені! Обняв би, кохав би, зелене, без впину, Упав би й забувся в твоїй ширині!
А сонце пригріло б з високого неба Занедбаних в долі зрадливій сиріт, Заплакали б хмарки — і слізок на тебе Сипнуло б багато на травку, на цвіт…
Прощай же, широке, бо треба тікати! На спомин нарву я червоних квітів… Прощай же, святеє: он німець пикатий Кричить, щоб забрався, в траві не сидів…
ПРОРОК Т. Шевченку присвята
Він пас ягнята за селом Такий сумний, такий ще юний… В душі палкій бриніли струни — Ніким не співаний псалом.
Яріли обшири ланів, Оброблених людьми-рабами… Дивився скорбними очами… Питав: “Хто збудить людський гнів?
Де голос той, як Божий грім, Що потрясе серця ці кволі Надхне рабів жаданням волі І духом гордим і міцним?”
І чує голос: “Встань, іди, Співай ти сам за всіх до бою, Не гнись — усюди я з тобою, Пророче віщий, молодий!”
“А зброя ж де?” — питає він. І знову голос бога — Слова: “А зброя та — то рідна мова, Гучна, проречиста, як дзвін.
В запеклі душі нею бий, Зміцняй серця в огневім гарті, Постав її на грізній варті, Як меч двосічний і страшний!”
Він пас ягнята за селом, Та кинув посох свій негожий… І заспівав, обранець Божий, Народу визвольний псалом.
РАНКОМ Ранком вийшла ти в садочок: Вітер, дощ з імлою… Ти ж співаєш і смієшся, Ніби вдень весною.
Я не знаю,— яку радість Треба в серці мати, Щоб на холоді, в негоду Пісеньку співати.
“О мій друже! Хай похмурий Листопад лютує, В кого ж серце молодеє — Травень там панує!”
1905
РАНОК Годі спати, час вставать! Ось поглянь в віконце: Час роботу починать — Скоро зійде сонце.
Ранні пташки піднялись, І туман біліє. Хмарки полум’ям взялись, Зорька червоніє.
Хоч і мляве ще й німе Все спросоння ходить, Та життя своє візьме: Сонце вже зіходить.
САД В обіймах сну затих зелений сад. Легкий вітрець в гущавині зітхає. Спокійно спить акацій ніжних ряд, І соловей ущух… мовчить., дрімає.
А місяць ллє скрізь сяйво по землі, Вкриває все злотистим ніжним фльором, І по саду в прозорій жовтій млі Тремтять стежки гратованим узором.
Не ніч — о, ні! — се казка чарівна! І краще слів таємнеє мовчання, Все серденько хвилює аж до дна У тишині журливеє зітхання.
Мовчання — смерть, воно жахає нас, Коли ж і смерть красою так багата, Як сад отсей у пізній ночі час,— Ладен щодня й щоночі я вмирати!..
САМОТИНА Стоїть сосна одинока На голій вершині… Гайне-Рудонський
На скелі холодній, під небом похмурим, Стояла водинці, журилась сосна. І плакала, бідна, і сльози-перлини На камінь холодний ронила вона.
І ранок, і нічку, і осінь лихую Сама зустрічає, мов та сирота: Минулося літо — і щастя минулось І хто сиротину тепер привіта?..
На віттях зелених пустеє чорніє Співучої пташки маленьке гніздо. Коли полетіла у вирій далекий Утіха-пташина — не бачив ніхто.
І зрадниця мила туди захопила І втіху єдину — пісні голосні… Тепер тільки вітер голосить у віттях, Наводячи тугу і в ночі, і в дні.
СІЯЧІ У пору вийшли ми з торбами: Весна бажаная прийшла, І з нив веселими струмками Вода цілюща потекла.
Притьмом розбуджена природа Вітає дивную весну, І жайворонок вперш заводе У небі пісню чарівну.
Давай-бо сіяти, мій друже, В земельку вогкую зерно, На лоні в неньки буде дуже Рости у пестощах воно.
І силу творчую від себе Посіє сонце опісля: Його кохати буде небо І пестуватиме земля.
У пору вийшли ми з торбами: Давай-бо сіяти, давай! Колись з веселими серцями Зберем багатий урожай!
СУША Межею йду. Гадюкою з-під мене Біжить вона кудись удалечінь, А там село, людське життя злиденне І горенька незмірна глибочінь.
Іду… куди?.. І сам того не знаю. Дзвенить співець весни десь угорі, Земля пала, і марево без краю Далеко котиться в шаленій грі.
Горить… пече… Усе довкола мліє… Дощу! дощу! порепалась земля, Де-де чорніє мертва ще рілля.
І душу жах пройма, і серце ниє, Бо Голод-цар крилом вже грізно віє І пащеку страшенну роззявля…
ТОВАРИШАМ Цвіли ми всі в часи юнацтва, Як півдня пишного цвіток, Ніхто не мріяв про багатство, Щасливий був не тим гурток:
Лилися вільно щирі речі, Ряди палких, крилатих мрій, Багатства кращого предтечі, Давали бесіді настрій.
Так сила творчая весіння Віллє в природу дивний дух: Могутнім повне все створіння, І кожен згук, і кожен рух…
Де ж ви, де ви, дитинства друзі? Яка пригріла доля вас? Чи дні проводите у тузі? Чи хто зазнав і щастя час?
Чи орете в тяжкій роботі, Як я, невидну борозну? Чи проводжаєте в турботі Ви молоду свою весну?
Не знаю вашої я долі, І як цвіте ясний ваш май; Але, як сіячеві в полі, Мені те вияснить врожай.
У ШАХТІ Мокро і темно, немов в домовині, Випало кайло із рук, Дихати важко, ломота у спині, В голову болізний стук. Чому став? Не дрімай! Бери кайло — Довбай!
Думка єдина: спочити хвилину — Сили нема довбонуть, Добре б піднятись та випростать спину, Свіжим повітрям дихнуть. Чому став? Не дрімай! Бери кайло — Довбай!
Пізно чи рано? ще довго робити? Тягнеться час той, мов рік… Дайте спочити, спочити, спочити, Дайте заснути… навік!.. Чому став? Не дрімай! Бери кайло — Довбай!
1906
УНОЧІ На місяці блищать сріблясті осокорі, І тихий став заснув в задумі мовчазній; В йому і в небесах далекі сяють зорі: Любують і вони, як в пітьмі прозірній
На місяці блищать сріблясті осокорі. Все спить навкруг, усе тихенько спочиває, Щоб знов прокинутись уранці до життя… Чому ж душа моя і рветься, і ридає?
Спочинь хоча на мить! не рвися без пуття: Все спить навкруг, усе тихенько спочиває. Лагідна ніч в душі не має перемоги І серця гострий біль не в силі припинить,
Не може зняти дум страшенної облоги, Бо відгук життєвий не дасть їй відпочить: Лагідна ніч в душі не має перемоги… Повстане день ясний, а з ним людськії муки,—
Ніколи ніченька навік їх не приспить,— А ранком знов ввесь світ здригнеться від розпуки… Тому душа ридає і квилить, Що встане день ясний, а з ним… людськії муки…
1906
УЧЕНОМУ ПЕДАНТОВІ Великий ти — і в небі зорі Перелічив у темній млі, І знаєш всі піщини в морі, І що у надрах є землі.
Світило ти єси науки,— Зорею ж щастя засвіти, Перелічи всі сльози, муки… Несила? ні? — Маленький ти!
ФАБРИКА В мурах, як в панцирах, упир П’є людські сльози, піт і кров… Чому ж не гасне сяйво зір, Не мовкнуть співи про любов?!
І день, і ніч упир співа Врочисту пісню перемог… Питають квіти, дерева, Сміється сонцем добрий Бог…
Міцні обійми дужих лаб, Страшні пісні потвор-машин! — І тільки раб — прикутий раб — Плекає там тяжкий проклін,
Що вдарить громом в чорний мур, Погасить жертвенні огні І муки праці і тортур Оберне в квіти і пісні!..
ХМАРНО Хмарно… сумно… чорні луки, Чорне поле, чорний гай… Вітер стогне, крячуть круки. Ох, чи скоро сьому край?!
І в душі моїй журлива Пісня жалібно бринить… Де ж весна-красна зваблива Забарилася в сю мить?
Сірий день глядить в віконце, Темно в хатоньці моїй… Дайте світла, дайте сонця, Дайте щастя, ясних мрій!
Сум у серці хижим круком Кряче, б’є важким крилом… Ох, чи скоро ж край всім мукам, Що нависли над чолом?!
1905
ШАХТАРІ Тихо у вогкій пітьмі, В шахті, на дні. Стіни ридають німі, Мокрі, брудні. Буйними краплями згіт Очі сліпить, Лампи смердючої гніт Блима, чадить. Тяжко… повітря нема… Сльози бринять. Тиша панує німа… Треба довбать! Гучно ми в груди землі Кайлом б’ємо,— Вперто ми шиї свої Сунем в ярмо! Вугілля кожний шматок Сяє, блищить: Сила шахтарських кісток В ньому горить!
1906
Я І СМУТОК МІЙ Всю ніч зо мною сум болючий мій,
Супутник-друг блукань моїх безцільних.
Нам весело у парі мовчазній,
Де б не були ми — двоє нероздільних.
Та давить нас нудьга похмурих стін,
А книги сі — живої думки препарати —
Вже виглядом самим наводять сплін
І геть женуть з набридлої кімнати.
З портретів дивляться докором нам услід
Славетних діячів померхлі очі.
Нас душить сміх… Ще мить — і пішохід
Вітає нас весняним чаром ночі,
Куди?.. Та все одно—аби звідсіль!
Ось нам шепоче дощ свого таємну казку,
Мов знахор той наврочений тамує біль
Або зашіптує уразку.
Блакитним сяєвом шипить ліхтар
Бренять на вітах перли сліз весняних.
Проваллям чорним нудиться бульвар
І в пітьмі гасить спів мелодій ресторанних.
Схилившись до колін, заснув візник…
Забувши присягу і обов’язок,
Одну із фей нічних обняв городовик
І шепче їй про чар весняних казок.
Ображений у найсвятіших почуттях,
На них наскакує ретельний
Дозорець-педагог… Кричить: “Розпуста! Жах!”
І з подругою в кабінет готельний
Спішить спасти порушену мораль
Під регіт вулиці, і глузування.,
І тихо знов..
Всесвітня етуаль—
Весна-красна — корять всіх співами кохання
(Програми їх не знають заборон!):
І старця, й буржуа, і проститутку,
І, повную чеснот, достойні ту з матрон…
Куди ж подітись нам, мій любий смутку?
Розтанути в юрбі.?.. В душі пустій,
Де з почуттів засушених зробивсь гербарій,
Чи ж викличем ми відгук весняний
Заснулих там чудово-ніжних арій?..
Світає вже-.. Спізнілий десь автомобіль
Кричить назустріч —дневі ревом п’яним,
З кав’ярень віє пахом пряним…
Встає рожевий день,
Ходімо й ми звідсіль;
Заснемо дома від турбот
Та, пригадавши свій громадський обов’язок,
Поринемо в утворення чеснот,
В які й останній ідіот
Не вірить у чаду весняних казок.