ЧЕРКАСЕНКО СПИРИДОН
ЗБІРКА ОПОВІДАНЬ
… … … …
Великодня ніч
_______________
Сьомку привів за вуха камеронщик.
— Ти де се отираєшся, байстрюк? — накинувся на хлопця десятник.— Чи тебе ще прохати треба?
Сьомка конвульсійно повів губами й зиркнув спідлоба загнаним вовком.
— З-під церкви заняв: вони там лагодяться ракети пущать: Дьомка з контори, дяків Микола та ще ціла юрба… Та таке ж уредне — насилу впіймав…
— Он ба… Чи тобі набридло служить?.. Давай гасло,— звернувся десятник до рукоятчика, вхопив Сьомку за вухо й боляче крутнув.— Гайда мені зараз у шахту, латрижнику!..
— Я не піду,— вхопившись рукою за соху, прошепотів Сьомка.
— Як то не підеш?.. А хто ж піде — я, чи що? — аж підскочив десятник.
— Я не піду,— знову прошепотів Сьомка й озирнувся на діру зі сходами вниз.
— Ну, не вигадуй. Микито, бери його на оберемок. Я тобі дам не піду! Я тебе лобастую!
Камеронщик підійшов до Сьомки, взяв його за руки.
— Ну, годі тобі, дурнику, годі, чого іритуєшся! Твоя ж черга…
Сьомка пручався. З усієї сили одіпхнув він камеронщика й ухопився обома руками за соху.
Очі його сипали іскри.
Робітник дужими руками одірвав його від сохи й потяг у клітку.
— Давай гасло! — звелів десятник рукоятчикові.— Иш ти, пан який, не піде!
Рукоятчик подав машиністові гасло.
— Ой дядечку! — скрикнув з болем Сьомка, й хрипкий гук його голосу луною відбився по спустілих перед великим святом шахтових будовах.— Ой, не хочу!..
Він з хлоп’ячою силою смикав руки, бив головою Микиті в груди й дригав ногами. Обличчя йому перекривилось від зусилля й жаху.
Кліть затремтіла й піднеслась угору. Рукоятчик похапливим рухом підобрав з-під неї “кулаки”, на котрих вона трималась, і відскочив.
Машина застукала, й чорна шахтова паща проглинула Микиту-камеронщика й Сьомку. Тільки сталева кодола, падаючи вниз, ритмічно здригалась.
— Гедзь напав хлопця,— нарешті промовив десятник.
Старий рукоятчик сів на дзиґлика, витяг кисета з тютюном і мовчки почав робити цигарку.
— Він завжди, здається, ледаря корчив?
Рукоятчик нахилив голову й сердито шпортавсь у кисеті.
— Щось не помічав,— нарешті промовив.— Кожному хочеться… в таке свято…
— Хочеться, хочеться,— розсердився десятник.— Діло перш за все! Якого там чорта! Мало чого мені не хочеться.
— Можна було б і без хлопця. Яка там робота?.. Коням дав би й Микита: не така в нього робота, щоб не можна було одійти. А хлопець нехай би Погуляв…
— Дідьку ти лисий! Міркуєш, як дитина, ніби перший день на шахті робиш. Чи то я даю наряд?.. Звелено — лізь, і нічого тобі антимонії розводити.
— А я хіба що кажу?..
— “Що!..” Сволочі ви всі, от що!..
Десятник плюнув спересердя й зник у діру по сходах. Старий байдужно подивився йому в потилицю, пожував ротом і почав запалювати цигарку.
— Пху! — сплюнув він набік.— Гнівається… А чого?.. Підлиза панська…
Старий загадався… Тьмяно світили електричні ліхтарі. Насовувалась ніч. Крізь широкі двері на естокаду видно було огники на шахтарській слобідці, а з церкви чувся сумний передвеликодній дзвін, уривчасті вигуки дітвори, що лагодилася не спати цілу ніч і зустрінути Великдень під церквою.
Сьомка вже не пручався. Він сидів на холодних плитах біля стволу й тихо хлипав. Стволовий мовчки дрімав коло стіни на ослоні. Десь дзюрчала вода, стікаючи з усієї шахти до цмока або камерона, що важко сопів у печері збоку. З другого боку, трохи далі, пирскали коні.
Микита налагодив камерона й повертався до стволу, наспівуючи під ніс: “І сущим во гробіх, живот дарував…”
— Гоп-гоп-гоп-гоп! — раптом гукнув він на всі легені й став дослухатись. В кількох місцях, далеко десь, у порожніх забоях, йому відгукнулося коротким стогоном. Стволовий кинувся на ослоні від несподіванки й вирячив на нього здивовані очі.
— Хоч запали, матері його мішок груш!.. Ані духа!.. Ану, дай закурить, Данило.
Микита сів поруч із стволовим і почав крутити цигарку.
— Чого зажурився, Сьомко? — трохи згодом звернувся він до хлопця.— От дурниця! Завтра надвечір виліземо. Та й гульнеш, ж, хіба так. Я, брат, доброго “гусака” придбав з червоною голівкою, хе-хе-хе!.. Пху, аж слина покотилася… Ковбасу, брат, жінка купила й свинини в хахла купила фунтів з п’ять… крашанок десятків зо два накрасила. їж, брат,— не хочу, хе-хе-хе!..
— Пху! — сплюнув стволовий,— хоч не кажи… Й без того під серцем смокче. Цілісенький день клята баба не давала їсти. Так ні з чим і на шахту поперся.
— Досадно, матері його мішок груш!.. Мені й торік довелося в шахті розговлятись. Не пайдить, що ти його вдієш!.. А там же ж таке виробляють коло церкви, що, мабуть, не вцитю я, втечу звідси. Церкву, брат, кругом обтикано лампочками — і зеленими, й синіми, й червоними, й хрест на церкві так само. Ловко, братець ти мій!..
Сьомка перестав хлипати і, роззявивши рота, пильно слухав.
— Уся дітвора коло церкви. Хлопці… Дьомка з контори й дяків Миколка ракети пущатимуть, як заспівають “Христос воскрес”, дак куди там — не вдержиш у хаті. Ще де те в Бога “Христос воскрес”, а вся малеча вже там.
— Та воно й здоровому скортить подивитись.
— І не говори!.. А головне — люди після служби підуть розговлятись, а ми…
Камеронщик люто сплюнув на плити.
— Ну, та ні чорта! Буде й на нашій вулиці празник. Ох, і нап’юсь же!..
— М-да… п’яних сила буде.
— Та що там казати. Чоловік святові радий.
Докурили мовчки, замислившись.
— А що, Сьомко,— підвів голову Микита й ласкаво позирнув на хлопця,— ти був коли біля камерона?
— То що? — буркнув Сьомка.
— Ти тямиш, як його підмазувати?
— То що? — знов буркнув Сьомка й підозро прижмурив очі.
— То нічого… питаю…
— Не вмію.
— Ходім — вивчу.
— Нащо?
— Дурень!.. Вивчишся, то будеш колись камеронщиком. Ось ходім лишень. Все одно нема чого робити.
Микита взяв за руку хлопця й повів до цмока. Він показав йому, як треба підмазувати машину, коли почне дуже вже грюкати, показав, як припинити її для підмазки и т. ін.
Хлопець трохи розважився. Йому подобалося, що Микита балакає з ним, як із дорослим, і показує все, до чого раніш і близько не підпускав. Він одразу все затямив, та й затямлювати, власне, не було чого.
За чверть години вони повертались до стволу.
— Ну, і маладчина ж ти,— вихваляв Сьомку Микита,— наче зроду камеронщик. Отож, брат, сядь отут на ослоні й дослухайся. Як тільки що, то й біжи, підмаж, значить. Чепуха, одно слово, пустяк. А я, значить, на часинку додому.
— Оштрафують, а то й зовсім виженуть,— зауважив стволовий.
— От чепуха! Ти ж не скажеш?
— Та я не скажу. А як десятник побачить. Буде тобі.
— Не буде, хіба я дурний. Ось давай лишень гасло.
Микита вліз у клітку. Данило зачинив за ним дверцята й ударив кілька разів по залізній штибі. За хвилю клітка з Микитою зникла вгорі, ще хвилина — й у другім стволі з’явилася друга кліть.
— Чи не сучого тобі батька син! — обурився Данило.— В нього душа, а в мене нема, чи що?.. Стривай же, ледащо!.. Посидь часинку без нас, Сьомо, я незабаром повернусь.
І не встиг Сьомка запротестувати, як Данило вліз у кліть і зачинив за собою дверцята.
— Бери молоток, бий… раз, два, три… раз!..
— Я не хочу сам зоставатись.
— Чого, дурнику? Чи тобі вперше? Ну, годі, бий. Я зараз: тільки додому збігаю. Ти ж парубок уже…
Сьомка подав гасло й лишився в шахті сам.
Він справді ніколи не боявся, коли чув по різних закутках стук шахтарської копаниці, топіт ніг кінських, гуркіт вагонеток по рейках, брязкіт ланцюгів, котрими їх було зчеплено; він знав, що хоч коло стайні він і сам, але скрізь по шахті є люди, й скоро він гукне, то хтось прибіжить на його голос. А тепера… Не страшно, тільки моторошно трохи, в сих німих стінах під землею.
Сьомка сів і озирнувся навкруги. Хотів думати про те, що робиться зараз біля церкви, але думки линули геть. Мимоволі став дослухатись.
Дзюрчала вода… Пирскали коні в стайні… Лущали дубові стойки під страшенною вагою землі…
Згуки все знайомі Сьомці… Проте моторшно якось самому. Чи швидко вони повернуться?.. Казали, що незабаром.
Щоб хоч трохи розігнати неприємне почуття, Сьомка встав і пішов до камерона, обдивився його. Ні, все гаразд.
Вернувся, ліг на ослоні. Думки, одна за одною, заворушились у голові, і сон уникав широко розплющених очей. Згадав він про те, що колись старий забойщик, Мутовкин, розказував шахтарям про шахтового діда з зеленою бородою по коліна.
“…Іду ото я, братове, до свого забою, верстов, мабуть, за дві од ствола… Найдальший був… Іду сам. Хлопці чогось забарилися. Іду наспівуючи. Вже й недалечко зосталося. Знаю, що недалечко, бо лампочка стала притухати: паскудний забой — огонь часто гас. Аж гульк — у самім забої, на кучі глею, сидить… Довга така зелена борода, зелені очі й сам зелений. Блим-блим тими очима… Я так і прикипів на місці, а далі прийшов до пам’яті та як дремену назад. Не тямлю, як уже й добіг до хлопців. Розповідаю їм, а вони, стерви, регочуться, не ймуть віри, кажуть, що п’яний або так приверзлося. Ідемо гуртом, в гурті й дідька не страшно. Доходимо — аж забоя й сліду нема — завалило… От вам і приверзлося…”
Сьомка підвівся і втопив зляканий погляд у хідник, що темнів праворуч… Став тривожно дослухатись… Тихо-тихо, чути навіть, як сіно хрумтить на зубах у коней…
Чвак-чвак… чвак-чвак,— раптом почулося з хідника.
Сьомка обмер… Серце йому дуже-дуже затіпалося й раптом бодяче-боляче занило.
“Він”,— блискавицею мигнула думка, але миттю погасла. Перед широко розплющеними очима вимальовувалася зелена, невиразна постать…
Серце забилося востаннє й стало, і тільки в ухах ще яку мить лунало страшне:
Чвак-чвак… чвак-чвак!..
Нелюдський жах застиг Сьомці на обличчі.
… … …
З темряви вийшов Опецьок — молодий буланий кінь, зупинився на мить, повернув голову до світла, кліпнув очима, гучно клацаючи підковами по чавунних плитах, підійшов до Сьомки, витяг уперед голову й м’якими теплими губами мазнув його по обличчю, а потім одійшов трохи, похитав розумною головою своєю, дивуючись, видимо, що молодий конюх так міцно спить на варті, та ще й з розплющеними очима, і, важко повернувшись на плитах, почвалав до стайні, наступаючи на довгий повід.
… … … .
Данило й Микита повернулись згори раді та веселі, як і слід кожному на святковий Великдень. Вони таки не дуже поспішалися до шахти й устигли дома гарненько підкріпитись, тому, зійшовши на плити, несподівано відчули, що ті плити за ніч начебто зробились дуже слизькі, і не встоїш на них.
— Сьомко! Гоп-гоп-гоп! — гукав Микита.
— Христос воскрес, Сьомко! Чуєш?..
— Він спить, матері його мішок груш, і про камерона забув…
— Сьомко,— гукали вони, стоячи перед ним й похитуючись.— Чуєш, Сьомко, Христос воскрес!..
— Христос воскрес, Сьомко!..
Сьомка сидів холодний і байдужий.
1911
Весела людина
_______________
Часи прийому в N-ській шахтарській лікарні надходили до краю. В дожидальні зосталося скількось жінок з немовлятами на руках та якась бабуся з пісним обличчям і єхидними швидкими очима, зодягнена в чорне і досить чепурно. Вона щось жваво, але з побожним виглядом, оповідала молодицям, а ті з великим зацікавленням дивилися їй просто в вічі й уважно слухали, пороззявлявши роти. За наліводчиненими дверима прийомної чулось одноманітне — ні тобі плач, ні тобі гудіння хворої дитини.
Лікаря ще не було, і хворих обдивлявся фельдшер, Іван Семенович Смалець, з ротних, людина підстаркувата, але веселої й рухливої вдачі: чи то він уже такий зроду був безжурний, чи, може, то від того, що ніколи, як кажуть, не висихав, бо щодня, з самісенького ранку, від його тхнуло горілчаним духом. Другий фельдшер, молодий, Гаврило Каюченко, в сей час ходив по палатах, обдивляючись стаціонарних, доручивши всіх амбулаторних Іванові Семеновичу. Лікар завжди з’являвся під кінець прийому і то тільки заради того, аби покепкувати з підпилого Смальця й настроїтись перед обідом на веселий лад.
— Еге, душко, дванадцять разів до Києва й тричі до Єрусалима,— бубоніла побожна бабуся, і голос її одбивався гучною луною по великій порожній дожидальні.— Привів Господь милосердний. Теперечки, душко, я спокійна, спокійна за свою душеньку і не боюся вмерти, живу — дожидаюся, коли Господь покличе до себе. Живу та тільки Богу молюся, і нічого поганого ніколи й на думку не спадає, де б не була, що б не почула,— поганого душа не приймає, бо денно й нічно думкою бесідує з янголами. Стоїш святом у служби Божої, нікого не видиш біля себе, чуєш тільки святі глаголи та божественне пєніє, а як замовкне, то прислухаєшся й чуєш, як святі янголи Божії коло вуха тільки — пурх-пурх-пурх, як метелики коло квіточки…
З прийомної висунулася Смальцева червона пика з величезним розпухлим носом і настобурченими зжовташпакуватими вусами. Пика вишкірила гнилі чорні зуби й лукаво посміхнулася, сховавши зморшками невеличкі змутнілі очі.
— То, бабуню люба, чорти.
Бабусю ніби хто шилом штрикнув. Вона схопилася зовсім не по-старечому й плюнула розлютовано.
— Пху-пху!.. А стонадцять чортів тобі на язик, тидоле!..
Пика насупилась.
— Ну-ну, ти не той… Се тобі не балаган шахтарський, а присутствіє.
— Пху!.. Хай же тобі дідько з твоїми ліками, п’янице невірний.
Бабуся, не попрощавшись, хутко вийшла, а задоволений Смалець вернувся до прийомної кінчати Прийом.
На ганку купчилося чоловіка з дванадцятеро робітників-шахтарів, несміливо зазираючи іноді в дожидальню. Вони чекали, поки скінчиться прийом хворих і прийде лікар, щоб обдивитись і їх, чи годяться вони стати до роботи на шахті. В дожидальню ввійшов Каюченко і, побачивши їх крізь відчинені на ганок двері, закликав у кімнату. Човгаючи чобітьми по цементовій підлозі й гучно сякаючи носи, вони навшпинячки один за одним увійшли в дожидальню й посідали мовчки на гратчастих лавах біля крашених сірою фарбою стін.
Каюченко ввійшов у прийомну.
— Нема ще пана? — звернувся він до Івана Семеновича.— Се вже чорт батька зна що! — обурено знизав він плечима й сів на цератову канапу коло столу.
Іван Семенович хахикнув.
— А ви не той… не гарячіться, бо се шкодить і відбивається на вашому красному личку. Панночки перестануть залицятись.
Він знову зареготався п’яним слинявим смішком і сів на канапу поруч Каюченка. В задимілих пальцях його чадила смердюча мокра цигарка, котру він те й робив, що запалював, щоразу опікаючись і присмалюючи довгі, руді під носом, вуси.
— Ви, маєте собі, людина надто нетерпляча. Молоде, хи-хи-хи!.. Ви беріть зразок з мене…
І Смалець нахидився, повернувши голову й зазираючи Каюченкові в вічі.
— Ат, відчепіться! — кинув Каюченко, підвівся з канапи й підійшов до відчиненого вікна.
— Чого ж — відчепіться! Ви, по-моєму… не вішайте носа й не кипіть.
Смалець підняв голову, насупив брови, простяг уперед руку, ніби готуючись управляти півчими, замахав нею й тоненьким тремтячим тенором заверещав: “Плавающего, москалю, в білім кожусі по калюжі, з кораблем потопляема гріхи”… Хи-хи-хи! Се на сьомий глас…
Каюченко через плече подивився на нього напівзневажливо, усміхнувся й повернув голову знову до вікна.
— А що? Не подобається? Ну, то я вам “П’ять Хом” заспіваю. Ви знаєте “П’ять Хом”? Не знаєте? Хи-хи-хи! Як же ж так!.. Се, маєте собі…
— Слухайте, облиште краще,—повернувся раптом Каюченко.
— Не любите? А Микола Оверкович уподобав… Се з канону.
— Облиште… Що подумають люди,— Каюченко махнув рукою на двері в дожидальню.— Замість того, щоб швидше відпустити їх, ви їм наспівуєте якісь ідіотські вигадки. Я більш не ждатиму. Чи се ж порядок? Дванадцять коли гуло, а він не ізволить і носа показати.
Каюченко заходив по кімнаті, нервово куйовдлячи своє пишне волосся, а Смалець тихо хахикав, позираючи на його обурення.
— Воля начальства, братику, нічого не попишеш. Скільки не кипи, а буде так, як пан лікар, Микола Оверкович Висоцький, забажає. Отже, маєте собі…
— Що ви мені плещете — воля начальства! Де його сумління? Я не розумію, як можна спокійно почувати, що десь там люди тебе ждуть не діждуться…
— Люди, братику, підождуть. На те й начальство, щоб його підождали який раз.
— Та навіщо ж? Та ще якби се тільки раз-другий, а то щоразу отаке. Нічого не розумію.
Каюченко знизав плечима, плюнув у куток і знову заходив по прийомній.
— Видко одразу, юначе, що ви не зазнали військової муштри і в субординації не тямите й крихотки.
— На мою думку,— гримав, не слухаючи, Каюченко,— коли тобі важко, то ліпше ти зовсім не ходи, однаково з тебе пуття як із позаторішнього снігу.
— Е, ні, се, маєте собі, ви помилились, братику. Микола Оверкович — людина хоч і весела, а досвідчена. Ви не знаєте, а я знаю. Служив з ним, коли він був повітовим. Ось я вам розкажу, стривайте… Требушили ми якось одного сердегу в Михайлівці. Цілу зиму під снігом вилежав, та вже мужички, виїхавши в степ орати, знайшли його. Смерділо, вибачайте, від нього так, що становий та слідуватель на півгін одійшли вбік. А Микола Оверкович… хи-хи-хи!.. аж нічогісенько. Закотив рукава по самі лікті, скинувши сурдута, ріже собі та ще й нікелює з панів: “Що,— каже,— одійшли осторонь? Хіба не подобається? А мені,— каже,— байдуже. Ось понюхайте”. Набере просто з кендюха в жменю, сам нюхає й їм простягає. Хи-хи-хи!.. Ні, не кажіть, людина він досвідчена. А що весела, то й нікуди. От тільки не любить таких молодих та гарячих, як ви.
— Знаю, що не любить. Ще б пак! Поліцейська душа, хазяйський наймит!..— лаявся Каюченко.
— Не слухаю, не слухаю! — дригав ногами Смалець і затулив уха.
— Він собі висипляється десь після карт, а робітники — жди. Від самісенького ранку товчуться попід вікнами. Досі животи людям попідводило…
З дожидальні справді чулося іноді то кашель, то важке зітхання, що скидалося більш на стогін, то тиха, несмілива розмова. Терпляче ждали робітники, поки обдивляться їх у лікарні й дадуть потрібного задля того, щоб стати до роботи на шахті, квитка: “Годиться, мовляв, не всі ще жили вимотано на інших шахтах”.
Смалець перестав змагатись; він сидів байдужно на канапі й гудів під ніс якусь псальму, насмішкувато позираючи на Каюченка, котрий знов підійшов до вікна й уперся в нього своїм зажуреним поглядом. Зараз за парканом на залізниці пихкотів і посвистував невеличкий метушливий паровозик — “кукушка”, розпихаючи по шахтах порожні вагони під вугіль; бігав од стрілки до стрілки стрілочник, підносячи часом до вуст мідяного ріжка й випираючи з нього пронизливі, неприємні згуки — гасла для машиніста; метушився поміж вагонами, не жаліючи власного животіння, одважний зцепщик. Сіяло сонечко, цвіли вишні в присадку під лікарнею, цвіріньчали горобці, десь вигукувала дітвора. Хотілося вийти геть з сієї нудної, смердючої кімнати, та ніяково було глянути в вічі тим, що сиділи в дожидальні.
— Пху! — плюнув Каюченко й повернувся.
Смалець почав дослухатись.
— Цссс…— засичав він, вип’явшись усім тілом наперед і піднявши палець.— Здається, прийшов?.. Авжеж, з’явився.
В дожидальні заворушилося. Смалець прожогом вилетів з прийомної і ввесь обернувся в запобігливу усмішку, вітаючи лікаря, Миколу Оверковича Висоцького.
Лікар поволі, не поспішаючись, входив одчиненими дверима, гримаючи чогось на служителя. В дожидальні він обережно скинув пальто, потім бриля і все се передав Смальцеві, котрий зустрів його ще на порозі, потім тричі перехрестився в куток до великого образа.
— А-а, вже зібралися, товариші, хе-хе-хе! — привітав він робітників, котрі повставали і з острахом позирали на нього.— Здрастуйте!
— Хи-хи-хи! — захрипів за ним Смалець, повертаючись з прийомної з порожніми руками.— Зібрались, пане лікарю.
— Так точно, ваше благородіє! Давно ждемо,— загомоніли робітники.
— Од самого, сказать, ранку.
— Ну-ну,— насупився лікар,— невеликі пани. Ото — ждемо. Чи я вас силував ждати? Було б не ждати, кому завгодно.
— Та хто ж каже?.. Звісно,..
— Нужда силує… Хіба ми на вас.
— Хе-хе-хе! Спасибі, спасибі. А я думав, боронь Боже, на мене. Та так же перелякався, хе-хе-хе!
— Хи-хи-хи! — окселентував Смалець, забігаючи то з одного, то з другого боку.
— Даруйте, панове” що забарився,— додав лікар, низенько вклонившись і ледве втримуючи сміх. Смалець реготав, як божевільний, хапаючись за живіт і присідаючи.— Більш ніколи сього не буде, от їй же Богу! А то я й справді думав, ‘що на мене, та так же перелякався, хе-хе-хе!
— Та так же перелякався,— мурмотів він, входячи із Смальцем до прийомної.
Робітники поглянули один на одного, потоптались ще трохи на місці й посідали мовчки, не тямлячи, що з паном.
— Добридень, юначе! — звернувся лікар до Каюченка.— Чого се ви засмутились? Оженилися, чи що? Хе-хехе!.. Чули?
Каюченко муркнув “добридень”.
— Зовсім були перелякали товариші, хе-хе-хе!..
Лікар сів, витяг з кишені золоту цигарницю й запалив цигарку сірничком, що запобігливо витер йому Смалець. Глянувши зненацька на Смальців ніс, лікар покотився з реготу; шкода було дивитись, як тіпалося йому черево й почервоніла товста шия, а одутла пика з великими сивими вусами двигтіла й сопла, мов циганський міх.
Смалець не второпав одразу, чого то лікар регочеться, і вирячив здивовано на нього свої баньки, а потім і собі почав поштиво підхахикувати.
— Хе-хе-хе! — хрипів Микола Оверкович.— Чого тобі, Смальцю, носа розперло? В пику хто затопив?
Смалець ухопив себе за носа, ніби хотів упевнитись, що він на місці.
А ніс його, ізсиня-червоний, і справді мав незвичайний вигляд і нагадував синій баклажан.
— Хи-хи-хи! Се все віспа, пане лікарю,— відповів Смалець.
— Що?
— Віспа… віспа прищепилася.
— Віспа? На носі?
Лікар аж рота роззявив від несподіванки.
— Еге. І прийнялася, капосна, добре прийнялася.
Каюченкові обридла ся комедія.
— Кликати робітників, чи що? — звернувся він до лікаря.— Люди ж чекають.
— Ні, стривайте. Навіщо ж ти прищепив?
— Вона сама прищепилася,— знову захахикав Смалець.
— От тобі й маєш! Як сама?.. Нічого не второпаю.
— Отже ж, прищепилася.
— Та що там довго говорити,— промовив Каюченко,— він недавно щепив дітям віспу, а потім довбав, мабуть, пальцем у носі, не побанивши рук, та вдряпнув і прищепив собі віспу.
Лікар знову здригнувся від реготу.
— Не розумію, чому тут сміятись,— спалахнув Каюченко.
— А як же не сміятися? У носі віспу прищепив.
— На мене… я б його й близько не підпускав до хворого.
— Овва! — повернувся до нього Смалець.— Який ти великорозумний!
— Сьогодня собі прищепив віспу через свою неохайність, а завтра кому-небудь прищепить ще яку хворобу,— хвилювався Каюченко.
— Овва! — визвірився на нього Смалець.— Не дав Бог жабі хвоста.
— Ну, дурне… годі вам! Що ж тут такого? Собі ж шкоду зробив,— мирив їх лікар,— не кому іншому. Та й скільки тієї шкоди. Навпаки, на мій погляд, з побільшеного розміру його й без того не маленького-таки носа, вид йому має тепер якийсь більш поважний вигляд.
Микола Оверкович знову зайшовся від реготу.
— Кликатиму шахтарів чи ні? — промовив Каюченко й підвівся.— Вам, Миколо Оверковичу, треба ще зайти в палату до пошесних, бо Трегубові Макарові зовсім кепсько, чи й виживе до завтрього.
— Ат, відчепіться ви з ними!.. Валяй, Смальцю, “П’ять Хом”!
— Можна… А ти, хлопче, проте, не будь свинею,— не вгамовувався Смалець.— Бачили ми таких.
— “П’ять Хом”, кажу, співай,— тупнув ногою Микола Оверкович.
— “Согрішихом, беззаконовахом”… Подумаєш, велика цяця! Не пускав би він…
— Ну-ну, се ж тільки два “Хоми”,— сміявся лікар…
“… Неправдовахом перед тобою”,— провадив далі Смалець.
Каюченко плюнув і одійшов до вікна.
— Не подобається?.. Аякже, так ми на тебе й подивилися. А отсієї не хочеш? Се наша медицинська: “Тілі-тілі, хамамілі, арніці-арніці, спеціерум гвайїці, гумірабі-ці?!” — вивів Смалець просто над вухо Каюченкові останні ноти на манір дяка в церкві.
Каюченко мовчав і, насупившись, дивився у вікно. Пробило годину. З передпокою почулося нетерпляче човгання чобіт по цементовій підлозі й кашляння.
Нарешті лікареві набридло сміятись.
— Клич,— звелів він Смальцеві.
Той відхилив двері в дожидальню й кивнув робітникам пальцем. Всі посунули до нього.
— Не всі, не всі, не напирай! Чого прешся! Двох давай.
В прийомну ввійшло двоє робітників: один підстаркуватий, виснажений шахтар, другий молодий, ставний, але худорлявий парубок з відбитком лякливості на виду, що свідчила про брак завзяття й практичного розуму, без котрого кепсько приходиться робітникові в житті.
— Що, земляче, ще N-ського хліба забажалося скоштувати? — звернувся до підстаркуватого лікар.
— Точно так, ваше благородіє,— відповів той.— Такое діло. Привичноє, сказать, занятіє.
— Ну, то роздягайся ж. Обдивимося, чи ще годишся. Може, з тебе робітник, як з клоччя батіг.
— Ніт, зачим так, ваше благородіє, ми до всього можемо,— говорив шахтар, скидаючи сорочку,— чи в шахту, чи за сторожа.
— Роздягайся й ти! — гримнув Смалець на парубка, що стояв біля дверей, оглядаючи кімнату.— Чого вершу роззявив?
Парубок злякано глянув на Смальця, спинив на мить погляд на його носі й заметушився, роздягаючись. Лікар, почепивши на носа окуляри, почав оглядати підстаркуватого з усіх боків: мацав ребра, тикав пальцем у живіт, зазирав у рот, у вічі, щось записував у велику книгу на столі.
— Ану, юначе,— звернувся він до Каюченка,— дізнайтесь, чи добре він бачить. Щось наче очі в нього не теє…
— Зачим, ваше благородіє! Очі як очі, все в плепорцію,— відповів шахтар і, на виду йому промайнула тривога.
— Годі, годі,— в плепорцію. Ти краще скажи, як звуть тебе? — промовив лікар, сідаючи на канапу і лагодячись писати квитка.
— Гаврило.
— Гав-рило?.. А-а!.. То в тебе два ймення: собаче й свиняче.
Смалець скажено зареготав, а шахтар стояв, нічого не розуміючи.
— А на прізвище?
— Синько, ваше благородіє.
— Так, Синько,— записував лікар,— Гав-рило Синько. Так, так, два ймення: Гав — собаче, рило — свиняче.
Каюченко обурився:
— Ви, пане лікарю, хоч би зважили на те, що тут іще декого звуть Гаврилом. Се ж… я не знаю, як і назвати.
Микола Оверкович глянув на Каюченка поверх окулярів. Смалець пирхнув у жменю.
— Ах, так… Вибачайте, їй же Богу, забув, що й ви Гаврило. Ну-ну, чи добре він бачить?
— Ви грамотні? — спитав Каюченко шахтаря.
— Точно так, ази знаю.
— То йдіть же сюди,— покликав його фельдшер, поставив спиною до вікна, сам одійшов до дверей і, показуючи пальцем на табличку, що висіла на стіні, питав:
— Яка се літера?
— Ши,— відповідав йому шахтар.
— А отсе?
— Ри.
— “Ри”… Вже й скаже,— кинув лікар, обдивляючись парубчака.— Хіба ж так?
— Як знаємо, так і говоримо, ваше благородіє. А як воно для нашого діла ні до чого, то нам і байдуже.
— Се, положим, ти правду кажеш. З вас, як дуже грамотний, так або прахвост, або забастовщик… сволоч, значить.
— Точно так, ваше благородіє. Ніт, будьте спокійні, ми до сього нікоторого пристрастія не іміємо.
— Так, так, і гаразд робиш. На тобі квитка. Годишся, куди вгодно.
— Покорно благодарим, ваше благородіє.
Шахтар взяв квитка, а лікар всю увагу звернув на парубка.
— Що се тобі, парубче, живота підвело, ніби ти тиждень не їв?
Парубок злякано подивився на лікаря.
— Чого дивишся? Живота, кажу, підвело,— і Микола Оверкович ткнув його пальцем в живіт.
Парубок хитнувся й промовив пошепки:
— Охляв… два дні не їв…
— Охляв,— перекривив лікар.— Якби не тинялися з шахти на шахту, а трималися місця, то й не охляв би. Де до сього робив?
— На Семенівській.
— За віщо прогнали?
— Сам кинув.
— Сам?.. Ой, брешеш ти! По очах бачу, що брешеш.
— Молоде, сказано…— додав старий шахтар.
— А ти мовчи і не втручайся, коли не питаються,— визвірився на нього лікар.— Молоде… Все й лихо від сих молодих… Ану, як очі у нього? — кинув він Каюченкові.— Так здоровий, як віл. Ти грамотний?
— Грамотний.
— Я ж кажу, що так.— Микола Оверкович ще раз з підозрінням подивився поверх окулярів на парубка.
Каюченко поставив і сього, як першого, до вікна спиною і, показуючи на літери, питав:
— Се що?
— Ю.
— А се?
— Ер.
— А се?
— Ен.
Микола Оверкович підвів од столу голову й вороже подивився на парубка, насупивши брови.
— Иш ти… Та ти, бачу, професор. Хм… “Ер”… “єн”… хе! Одразу видно, що з тих…
Парубок дивився на нього переляканими очима, нічого не розуміючи.
— Ну, зодягайся, хлопче, та йди собі на всі чотири. Годі тобі стовбичити.
— А… а… квитка? — промовив глухим голосом робітник.
— Квитка?.. Хм… не буде тобі квитка: ти — хорий.
Каюченко здивовано знизав плечима.
— Та ви ж самі зараз казали,-— з серцем звернувся він до лікаря,— що парубок здоровий, як віл, а бачить він як слід.
— Не ваше діло,— похмуро відказав лікар.— Робіть те, що вам велять, а вашої ради ніхто не питає.
— Але мені дивно…
— Прошу при робітниках, та і взагалі, зо мною не сперечатись,— спалахнув лікар.
В прийомній запанувала тиша. Парубок, ледве пересовуючи ноги, підійшов до одежі й почав зодягатись. Видко було, що він не сподівався вийти звідсіля без квитка і що в тім квиткові були всі його сподіванки.
— Клич інших,— звелів Микола Оверкович Смальцеві.— А ти хутчій зодягайся та геть звідсіля! Чого повертаєшся, як ведмідь за горобцями?
Входили інші робітники по двоє, роздягалися, показували себе з усіх боків. Лікар із Смальцем уважно обдивлялися їх і декому давали квитки, а дехто виходив засмучений, без квитка.
Крізь відчинене вікно знадвору почувся гомін, метушня, тривожні свищики “кукушки”.
Каюченко підійшов до вікна.
— А що там таке? — спитав його лікар.
— А хто його знає. Либонь, наїхали когось. Може, піти?
— Покличуть, як треба буде.— Лікар одкинувся назад на канапі й важко відсапнув.
До прийомної вбіг, захекавшись, стрілочник.
— Ваше благородіє, людину зарізало.
— Де?
— “Кукушкою”.
— А ви ж куди дивилися?.. Що йому там одрізано? Смалець, піди.
— Надвоє перерізано. Сам кинувся.
— Хто ж то?
— Якийсь високий парубок. Вийшов звідсіля, підбіг до “кукушки” й кинувся під колеса. Машиніст не встиг і “кукушки” зупинити.
— От сволоч! — вилаявся лікар і гидливо скривився.— Несіть у лікарню. Смалець, піди.
Стрілочник і Смалець вийшли.
Каюченко повернувся до лікаря й злісно промовив:
— Се, запевне, той парубіка, котрому ви не дали квитка.
— Ну, то що? — зиркнув на нього лікар.
— А то, що ви винуваті.
— Як саме?
— Він же здоровий і… два дні не їв.
Лікар замішався, зняв окуляри й почав їх протирати хусткою до носа.
— Хм… хто ж його знав, що він такий… необачний… Я, признаться, подумав, чи не з тих він… із забастовщиків. Дуже великорозумний… Аякже… “ер”, “ен”… хм!.. Всі вони здебільшого кажуть: “ри”, “ни”… А тепер, знаєте, строго. Сі, дуже вчені, взагалі елемент не того… хм!… Оказія, та й годі…
Каюченко взяв бриля, зневажливо зиркнув на лікаря й кинув йому, виходячи з прийомної:
— Ех, ви!.. “Ер”, “ен”… Коновали ви, а не лікарі, і душа у вас коновальська. Ноги моєї не буде тут більш!..
Він люто грюкнув дверима й вийшов.
Лікар замислився на мить, заховав окуляри, потім витяг цигарницю й запалив цигарку.
1910
Весною
_______________
…Смутно, що з такого раю
Зробили ми долину мук безкраю,
Де тільки й можна плакати-ридати.
В. Самійленко. (“Україні” 81).
… … … …
Стояла сьома година ранку. Штейгерові Сосновському й сьогодні, як і вчора, нездужалось. Але весняне сонечко так привабливо зазирало до його в кімнату, наче хотіло доконче викликати його на вулицю. І він мусів скоритись.
Зодягтись у шахтьорку, звичайну робочу одежину, Сосновський вийшов на ганок. Сонце кинуло просто в вічі йому цілий сніп гарячого ясного проміння. Він прижмурився, боком, скоса подививсь на небо й усміхнувся привітною усмішкою. А сонце сміялось, раділо і з блакитного неба, і з зеленої, землі, на їй сірими, прикрими плямами визначалися сірі будинки убогих шахтарських халупок, брудних і сумних. Далі розіслався широкий степ, а за ним, геть на обрію, в ранішньому тумані маячіло в садках якесь село з високою гостроверхою дзвіницею.
Будинок, де жив Сосновський, стояв скраю. Щодня, йдучи до шахти, Сосновський спинявся на хвилину на хвірточці і мовчки, з радісною усмішкою любовав з далечини, з просторого степу, що, мов пишний зелений килим, слався перед ним; скрізь по, степу горіли, мов краплини свіжої крові, головки яскраво-червоних воронців, і це надавало степові такої краси, що не можна було очей одірвати од нього. А в небі бреніли завзяті співці весняні, незримі жайворонки: неначе невідомий велетень-музика натягнув од землі до неба незримі струни й дзвенів на них невимовно-давній гімн весні й сонцеві, величному, палкому сонцеві, що є початком і кінцем життя… В душі піднімавсь якийсь чудовий, солодкий смуток, і серце од того смутку билось палкіш, водно з чарівною музикою природи, кров буяла в жилах, вся душа сповнялась завзятим бажанням… Степ дихав… Він жив кожною своєю билинкою хисткою, кожною непомітною квіточкою, найдрібнішою комашиною, метеликом, коником, пташечкою…
Сосновський любив степ, кохався в його просторищі, любив, як вдячний син свою родину. Йому й тепер хотілось вийти насеред степу, упасти на траву, обняти його міцно-міцно й злитися з ним в єдиному подиху, в єдинім бажанні, в єдинім акорді.
— Як гарно!..— несамохіть вирвалось у Сосновського. Він усміхнувся лагідно й повернув до шахти.
Йому треба було проходити повз шахтарську колонію. Вона зовсім не підходила до того, що було навколо. Сірими невеселими рядами стояли будинки; поміж ними без ладу розкидано було прибудовання: хліви, льохи, курники; нечепурні нужники, що стояли теж рядками, просто поперед вікнами, надавали й без того поганій картині якогось сороміцького вигляду. Побіля балаганів (так звали шахтарі свої нудні оселі) грались на сонці задрипані, замурзані діти: в їхніх руках не було звичайної дитячої жвавості й радості; батьківська млявість од тяжкої каторжної праці наложила й на них свою пекельну печать.
— Штегар іде,— зашепотіли деякі діти, побачивши Сосновського, й дивилися на нього своїми байдужими оченятами.
Вікна подекуди було відчинено, і звідтіля несло лайкою жінок, важким духом кислої капусти, прілих онуч. Відкілясь почулось гепання в чиюсь спину й страшенний дитячий вереск, Сосновський повернув у той бік голову. Діти з зацікавленням звели на нього свої очі, наче ждали, що він скаже з приводу такої пригоди.
— Лушку б’ють,— мовив якийсь хлопчик; юрба дітей, ніби цього тільки й ждала, голосно зареготалась.— Она хлєб крадьоть,— насмілився хлопчик, і замурзана зграя знов зареготалась.
З одного вікна висунулось гостроносе обличчя молодої дівчини і втопило в очах Сосновського свої сірі, цікаві баньки; безсоромна усмішка тремтіла їй на устах. Сосновський знав, що то дочка коваля Коропа і що ковалиха за гроші продає на яку годину отсю дочку то одному, то другому шахтареві; знав він і те, що ковалиха потай продає шахтарям горілку, під самим носом у поліцейського надзирателя, і що в неї щовечора розпуста й пияцтво.
Сосновський насупив брови…
— Навіщо це отаке? — думалось йому.— Як гарно на світі,— весна, сонечко, степ, а тут… І чому ці халупки будовано отак, вкупі, немов місця мало?.. Чому не поставити кожний будинок окремо, обсадити його вишнями, бузком, посадити під вікнами рожу, сояшники… Як гарно було б… Та і по всьому, хіба можна знайти оправдання самому існуванню такої праці, як отся шахтарська, що завчасно псує життя людям і наближає їх до смерті?..
Він розуміє тепер, чому бідний обідраний степовик неохоче стає до роботи на шахти. Степовик воліє краще пухнути з голоду, не зібравши нічого на своїй убогій ниві, ніж заробляти на прожиток у шахті. Він — син степу: зроду степ привчив його відчувати красу свого простору, вільного запашного повітря й сонця. “На шахті — то робота кацапська”,— зневажливо одповідає він, як спитаєте, чом він не йде на заробітки до шахти. Й справді: на шахтах сила робочого люду — захожого з московщини; хіба вряди-годи стрінеш наших людей, та й то тільки на поверховій роботі…
Он переступив поріг млявий заспаний шахтар, байдужо подивився довкола, потім на сонце, позіхнув голосно, не звертаючи уваги на штегаря, й знов потяг у свою нору. Шлях перейшов Сосновському товстий рудоусий надзиратель, щось буркнув під ніс і, назграбно кивнувши головою, торкнувсь грубими пальцями до козирка своєї засмальцьованої шапчини з кокардою.
“На рассвете приговор приведен в исполнение”,— чогось промайнули в голові Сосновського ті казенні слова, такі звичайні в останні дні громадянського життя. “Хорошо умереть на заре!” — виринали другі слова, і чорні думки, мов сполохані круки, знов линули й зникали одна за одною, лишаючи на серці якийсь тупий біль.
— Та чи справді так вже хороше на світі?.. А це, це… Яке дивне те, що утворила природа, і яке ж гидке — утворене людськими руками… Кому воно потрібне?.. гидкі ті люди, що присилували отсих людей жити так… так… Не по-звірячому, ні… Звірі живуть хороше, в згоді з природою — природа по суті своїй не може бути гидкою. Вони присилували їх жити так, як жодна тварина не живе на світі. Гидкі й ті, що скорились їм і гинуть у цих брудних оселях, де саме повітря повне зарази… Ні, вони не гидкі… вони мізерні, в їх дух пригас, голод і шахта підтяли їхню силу, душу, серце, розум, почуття; в їх не зосталось навіть звірячого природного почуття, бо й птиця знає й любить гніздо своє, а звір — кубло, і живуть вони як хотять: сміються до сонця, радіють з дітей, журяться, як їх немає… А ці?.. Вони давно вже позбулись навіть потреби в сміхові або в сльозах; злість, запекла зненависть опанувала їхньою душею, серцем, розумом. А коли й сміються вони часом, то сміються гидко, а плачуть од злості…
А сонце шалено сміялось, наче в сміхові його одбивалась уся радість світова; воно наче говорило: чому ж ви не смієтесь отак, як я? чого ви смутні, як ніч? чого ви брудні, а не ясні, як я?..
Сосновський непомітно опинився біля шахти. Не заходячи до контори, він виліз по східцях на поверх надшахтної будівлі, щоб в кліті[1] спуститись у шахту.
Важко грюкаючи вагончиками з вугіллям та з глеєм, метушились біля ствола[2] брудні одкатчики[3]. Дехто гнав вагончики по рейках, прокладених на естокаді[4], й, докотивши до опрокидивателя, перевертав їх колесами вгору: вугіль з грюкотом та ляпанням валився униз на величезну купу вугільну. А інші котили вагончики по глею, що високим валом тягся од шахти в степ; докотивши до краю, вони власним зусиллям перекидали вагончика вгору колесами й вигрібали з його мокрий, холодний глей.
Одягнені вони були, як і звичайно, в лахміття; на ногах у них були — у кого чоботи, у кого постоли, а більш чуні. Сосновський не раз бачив їх такими, але сьогодня вони здавались йому надто нечепурними. Він вийшов на естокаду.
Боже, яка краса!.. Степ, степ і степ, скільки око сягне!.. Ген в далекій лощині ще досі біліє злегка ранкова імла: ще сонце не встигло простягнути до неї свого золотистого проміння й виссати її звідтіля. На косогорі ворушилась отара, або гуртуючись у величезну сіру пляму на зеленому тлі, або розбігаючись шматочками вздовж лощини й поринаючи в прозорій імлі. Не хотілось очей одривати од цієї надзвичайно пишної, живої картини, не хотілось лізти в шахту…
Повз шахту гадюкою звивався вузенький шлях. По шляху торохтіла вбога повозчина, запряжена двома невеличкими шкапинами, що скидались на лошат: вони ще до того були й підстрижені. На повозці сидів похмурий селянин у драній свитці з капелюхом на голові, не вважаючи на те, що на дворі пишала весна.
В ту мить, як повозчина порівнялась з шахтою, одкатчик поставив вагончика на опрокидиватель, і вугілля з грюкотом, мов регочучи срібним сухим реготом, посипалось униз під естокаду, піднімаючи круг себе чорну блискучу куряву. Коні раптом спинились, перелякані, й посунулись назад, аж дишель затріщав.
— Но-но! бодай ви виздихали! — з ненавистю визвіривсь на них дядько.
Але одна шкапина рішучо підняла голову, упершись передніми ногами в землю й присівши трохи на задні. Мотузяна шлейка насунулась їй на вуха. Дядько неначе ждав цього: він вихопив з-під себе ломаку й почав гатить коняку по спині. Коли це не помогло, він зіскочив з повозки й бив коняку по боках, по ногах, по вухах, бив з якимсь чортячим захопленням. Здавалось, бив він її не за те, що вона стала й заноровилась, а через те, що тією бійкою він виливав якусь давню, запеклу злість, і не на бідолашну скотину, а взагалі на все: на весну, що така вбрана й вродлива, на сонце, що весело од щастя сміялось до всього, на степ, що вабив до себе безмірним простором та красою, на солодке, запашне повітря, що ласкаво, ледве торкаючись, цілувало його…
— А, яка бридка сцена! — буркнув Сосновський. Щось уз давило йому горло. Він повернув голову й дивився у другий бік; в ухах йому лунали глухі удари.
— Здорово лупіть! — звернувся не знати до кого одкатчик.— Бей, я їво знаю! — додав він дядькові униз, голосно регочучи.
А жайворонки виспівували у небі свій величний гімн сонцю. Он уже й імла сливе зовсім розійшлась; видко було, як вівчар зганяв докупи шпанку. А це що виїхало на коні з балки?.. Черкес, чи що?.. Сосновський пригадав, що увесь цей степ, уся ця краса,— в одних руках у поміщика Томсона; він одразу зрозумів, чого селянин такий вбогий і чого він такий злючий на все.
Далі коні не видержали катування й, мов скажені, понесли повозку по степу.
Дядько вгледів черкеса об’їздчика і вживав усіх засобів, щоб спинить коней та повернути їх на шлях. Але все було надаремне: роздратовані шкапи, позадиравши голови, несли, що єсть духу, а дядько держався За повозку і голосно гукав. Черкес угледів такий безпорядок і пустив свого коня навзаводи; ось він вже догнав повозчину, вхопився з коня за віжки, припинив лошаків, обернувся до дядька й почав шмагати його нагаєм по плечах…
Сосновський одвернувся й пішов до кліті, а одкатчик аж за живіт хапався од реготу, дивлячись, як черкес вчить “хахла” їздить по шляху. Сосновський підійшов до рукоятчика.— Навіщо воно? — прошепотів він.
— Чого звольте? — обізвавсь рукоятчик.
— Що?
— Я думав… ви наче щось казали…
— Дай кліть.
Рукоятчик одчинив йому хвірточку й подав смердючу лампочку, а сам стукнув машиністові гасло.
Затремтіла кодола, й кліть поволі піднялась угору. Рукоятчик вихопив з-під неї кулаки, й вона прожогом пірнула в глибоку пащу, чорну, як ніч.
Сосновському хотілось плакати. Густа пітьма, вогка, нудна, обхопила його. Світло од лампочки тільки підкреслювало цю темряву й надавало їй якийсь зловісний відтінок. В очах йому ще й досі, мов далека зірниця, сміялось сонце, могутній бог, що він так в йому кохався; од шахтьорки штейгерової досі віяло м’яким приємним теплом, пахло промінням сояшним; лампочка чадила, як кепсько заправлений каганець, але той чад не міг перебити дратуючого паху весняного… Кліть стукала й тремтіла, мов віз, як його понесуть коні по ярах та рівчаках. Зверху за комір впало дві-три холодних краплини. Сосновський згорбився.
— А-а, чи скоро край!..— зітхнув він. Хвилина, здавалось йому, не мала кінця. Аж ось кліть пішла тихше, вдарилась в дно, підскочила й спинилась.
Стволовий[5], побачивши штейгера, запобігливо підскочив до кліті.
— Пожалуйте, ваше благородіє.
— Ну що, як? — спитав Сосновський.
— Та нічого, все благополучно.
“Благополучно”… Якимсь глумом здавалось йому це слово — “благополучно”. Каторжна, гидка, брудна праця в повітрі, отруєнім чадом, вугільним порохом і гниллю; праця, зв’язана з небезпекою для життя, щодня наближаюча кожного робітника на годину до смерті,— це зветься “благополучно!” Праця в могилі, в царстві смерті,— чи вона ж може бути благополучною?
І пригадалась йому давня шахтарська легенда, що він чув у штейгерській школі, ще як спускався у шахту на практику.
Та казка розповідала про високу білу жіночу постать, що нібито з’являлась іноді шахтареві перед смертю…
Сосновський з жахом втопив свій погляд у темряву… Тихо-тихо, тільки й чутно, як тріщать товсті дубові стойки під страшенною стосажневою вагою землі, тріщать, мов тоненькі сухі трісочки… Десь дзюрчить вода… Тррах! луснуло поблизу, як з гармати. Сосновський трохи не впав і вчепився руками за одежу здивованого стволового. То луснула під стелею дубова поперечка, не здержавши давління зверху: з’явище у шахті звичайне.
— Пху, чорт!..— вилаявся Сосновський.— Прокляті нерви… Чого це я так розгвинтивсь?..
Коло ствола стояло декілька вагонів з вугіллям і глеєм, деякі на плитах, а інші ще на рейках; стволовий по одному котив їх на кліть і видавав на-гора.
— Багато видачі? — спитав Сосновський, щоб хоч трошки заспокоїтись. Серце йому тіпалось, і здавалось, що він навіть чує, як воно стукає.
— Ще не багато, ваше благородіє, може, вагончиків з двадцять… Рано ще…
Але Сосновський вже не слухав його. Він втопив погляд свій у пітьму, в штрек, що глибокою велетенською пащекою стояв йому перед очима. Пара рейок, що зникали десь у глибині, здавались йому страшенним роздвоєним жалом якогось страховища: воно роззявило свою пащу й хотіло його поглинути. Що воно?.. Здалека почувся невиразний глухий гомін, і далеко, далеко щось забіліло. Воно ворушилось і, наближаючись, все більшало. Сосновський виразно бачив високу, білу постать… Смерть зазирнула йому в вічі й обвіяла холодним духом.
— Вона!..— затремтів він і знову вчепивсь руками в одежу стволового.
— Та Господь з вами, ваше благородіє!..— заспокоював його шахтар.— Чого це ви?.. То ж партія йде. Чуєте, як вагончики цокотять?.. Ви, мабуть, нездужаєте?..
А й справді — партія. Так, так, це партія… Сосновський вже виразно розпізнав білу коняку, що. підтюпцем везла вагончики з вугіллям, щоразу нагинаючи голову, щоб не стукнуться лобом об навислу зверху, поламану поперечку.
— Гі-го!..— мов навіжений поганяв коногон, і луна здалека глухо передражнила його. “Гі-го!..” — почулось в скількох місцях зловісним реготом, ніби хто гукав у величезне барило.
— Тихше, тихше ти, ідол! — вилаяв його стволовий.
— Чавотише?.. Хо-хо-хо!.. Пррр… окаянная!.. Вороч!..— мов граючись, вигукував парубок.
Але коняка й сама вже бачила, що треба на вороч[6], і ледві-ледві встигла одскочити. Коногон звичним рухом хотів одчепити барок, перехиливши голову за край вагончика, але…
Страшенний хряск, грюкіт… Сосновський бачив тільки, як мигнула униз, між вагони, лампочка, що була причеплена погоничеві на голові, і раптом погасла. Залізний вагончик з неймовірною силою вдарився об другий, одскочив і знов вдарився, під натиском задніх. Коногон як лежав, так більш і не підводивсь, навіть не ворушився.
Стволовий підбіг до нього, вхопив за плечі й підняв, але з жахом упустив; замість голови у того була скривавлена маса.
Сосновський скрикнув несвіцьким голосом і повалився на плити…
Очунявся він під теплим, ласкавим сояшним промінням на естокаді. Коло його метушився з водою конторщик. Сосновський підвівсь з ослону і озирнувсь довкола. Він не міг одразу пригадати, що йому сталося, тільки почував, що сталося щось дуже страшне, до смерті подібне… Але сонце… воно так радісно сміється з неба, сипле незчисленними пасмами гарячого проміння… А степ… вільний степ!.. Вже піднявся вітрець і хвилями колише густу зелену траву й тирсу… Як хороше!.. яка краса!..
— Але що зо мною?..— думав Сосновський.
Він подивився на конторщика, потім на шахтарів, що клопотались біля ствола над чимсь, і… пригадав усе…
І сонце, і степ одразу потемніли…
Сосновський встав і, непритомно ступаючи ногами, підійшов до сходів. Конторщик пособив йому злізти на землю.
Він пішов, не озираючись, додому, щоб ніколи не вертатись сюди…
А сонце сміялось і не хотіло знати нічого…
[1] Кліть — залізна клітка, в котрій спускають у шахту і підіймають нагору людей і вагончики з вугіллям, глеєм, стойками або чим іншим — Приміт. авт.
[2] Ствол — головний колодязь, котрим спускаються в шахту.— Приміт. авт.
[3] Одкатчики —шахтарі, котрі одкачують вагончики з вугіллям.— Приміт. авт.
[4] Естокада — довгий поміст на високих палях; на помості прокладено рейки; по них шахтарі котять вагончики з вугіллям; перекинувши вагончика над дірою в тому помості, висипають вугілля на землю.— Приміт. авт.
[5] Стволовий — шахтар, котрий на дні ствола доглядає за спусканням і підійманням кліток.— Приміт. авт.
[6] На вороч — набік. — Приміт. авт.
Візит
_______________
Ще не було й п’яти годин ранку, коли Любина Павловна повернулася з церкви. Все тіло нило, ніби хто добре попобив, ноги підкошувались од утоми, а великі чорні очі ніби хто піском позасипав — боляче було заплющити.
— Спати, спати, спати,— нечутно шептали її вустоньки.— Ох, не дадуть христослави, почнуть грюкати у вікна, у двері… Ну, та дарма! Не сидіти ж, лупаючи сонними очима, як голодна сова. Треба дідові наказати, щоб не пускав.
Вчителька підійшла до вікна й визирнула на вулицю. Ще не розвиднювалося. Було місячно, й чистенький сніжок, що випав звечора, виблискував самоцвітами чудовими.
— Як хороше!..— шептала вона, вдивляючись у широку вулицю, по котрій рухались довгі тіні: люди розходились із церкви, чутно було крізь шибки глуху ґутірку й тупотіння ніг.
— Спати!.. Діду, а діду!..
Вона спустила занавіску, й жваві, тендітні, біленькі пальчики її швидко забігали по гачках на сукні.
Ввійшов сторож.
— Добридень, панночко люба! З празником поздоровляю.
— Спасибі, спасибі, дідуню… От що, дідуню, той… Воно, звісно, трохи ніяково не пускати, але… мені страшенно спати хочеться. Ха-ха-ха!.. вморилась я, дідуню. Такою вже нікчемою, певне, вродилася…
— Та спіть, Господь із вами, на здоров’ячко. Ото диви… Та я й близько їх не підпустю… Це ви про христославів?.. Ого, нехай спробують,— заспокоював дідусь.
Любина Павловна одсунула шухляду з комоду, витягла паперову торбинку з цукерками, другу з горіхами.
— Оце, дідуню, обдаруєте, а мене не будіть.
Дід вийшов, не поспішаючись, а панночка нашвидку роздяглася, одкинула червону ковдру з ліжка й хутко пірнула під неї.
— О-о-о, як же хороше,— потягнулась вона, закинувши руки за голову. Як гарно!..
Заплющила стомлені очі, й темна тінь лягла під ними від спущених довгих вій. Вона повернула голову од вікна, в котре через верхні шибки зазирав їй в обличчя підглядач-місяць.
Але сон уникав очей. Пишні чорні коси боляче гнітили голову; в ушах лунали ще досі церковні співи, нило тіло.
Любина Павловна підвелася, розплела коси і вкрила ними білосніжну подушку. Думки роями заклубилися в голові, під думки й заснула, а засипаючи, чула, як приходили христослави із звіздою, як дід прохав їх не гомоніти, бо люба панночка спочивають, пізнавала голоси школярів, своїх улюбленців… Все змішалося в якімсь тумані, солодкім-солодкім, як утома після дневної праці важкої.
Прокинулась, коли вже, замість місяця, сонечко різко світило в обличчя. Розбудив якийсь незрозумілий гомін.
Вона прислухалась.
— Либонь, свариться хтось?
— Сказано ж вам руським язиком, що не можна, не велено,— пізнала Любина Павловна голос діда.
— Кому ти говориш — не можна, хаме, га? Как тето не можна, селі я хачу? Одойди од дверей, старий чорт, а то я по-салдацькому з тобою розщитаюсь!..
— Інструктор Сопілка,—розпізнала нарешті Любина Павловна, підвелася й почала зодягатись, дослухаючись.
— Молодий ти ще розщитатись зо мною. Кажу: не пустю, ну, значить, і йди собі геть. Иш, залив спозаранку сліпи та й лізе, куди не треба. Ну, чого оце прешся? Не бачили тебе, п’яного? — бурчав дід.
— Как ти смієш тикать на мене, хахляка необразована, га? Ти тямиш, старе луб’я, з ким ти розговарюєш?
— Де ж пак не знати! Цабе велике!..
— Не цабе, а старшой унтер-офіцер Мусєй Сидорович Сопелка. Поняв?.. Одойди!.. Разві ти понімаєш обхожденіє благородное, што мінє треба, как полатається по образованому уставу, візіт іздєлать баришнє.
— К чортам!.. Господи прости, согрішиш з тобою… Геть, кажу! все одно не пустю.
— Не пустиш? га?.. Ну, дак ми штурмом возьмем.
Почулось тупотіння ніг, лемент діда, московська лайка; за хвилину двері грюкнули, й герой втисся в сіни, і дзенькнув клямкою до кімнати Любини Павловни.
— Не можна, не можна зараз! — гукнула вона.— Я ще не одяглася. Постривайте хвилинку.
— З нашим овдовольствієм, мамзель. Не безпокойтесь,— кланявся й підкручував уса перед дверима голінний Сопілка,— ми покуримо здесєчки, поки ви хвасон наведете. Што ж, ми разві не понімаємо? Видали, слава Богу, образованих дам. М-да… Ти от, старий сапог, тетого й не нюхав, потому ввесь свой вєк хахлом нікчемним прожив і не сліхав, што значить візіт і всьо такоє… А Сопелка, брат, п’ять годов із панством кумпанію держав, з офіцерством і всьо такое…
— Ішов би ти, Мусію, додому краще та не соромився б. Ти глянь на себе: на ногах не встоїш, цигарки не скрутиш…
— Ну, то ти, положим, не бреши. В ногах у мінє нікакого дроженія не замічається…
— Де вже там… А тхне від тебе, як з помийниці. І до кого ти приперся?..
— Как до кого? До вчительки.
— Та хіба вона тобі кумпанія? От, Господи! нажереться спозаранку й лізе почом здря. Ну, і йшов би собі до своїх-таки мужиків.
— Што ти мінє словесность вичитуєш? Говорю тобі, што ськаю по сібє обчества. Вона вчителька, а я вчитель, да ішо й старшой унтер… і ні копейки менш.
Одчинились двері.
— Прошу, пане інструкторе,— ласкаво посміхаючись, промовила Любина Павловна.
— А-а, здрастуйте, мамзель,— прояснів Сопілка.— Наше вам… З празником, значить, і всьо такое. От видиш, дєд, не всі такиї свині, как ти.
Сопілка увійшов у кімнату й стукнув зграбно закаблуками, дзенькнувши острогами.
— Спасибі, Мусію Сидоровичу,— відповіла на вітання Любина Павловна.— Сідайте.
— Тето можна.
— Може, вип’єте чарку вина. Тільки, вибачайте, в мене горілки нема, а вино солоденьке.
— То ість как тето? — образився Сопілка.— Разві я не понімаю? Слава Богу, п’ять, можна сказать, лет…
— Та не в тім річ,— сміялася Любина Павловна.— Може б, ви випили й закусили, а в мене тільки вино та цукерки з горіхами.
Вона поставила перед “інструктором” тарілку з гостинцями й одіткнула пляшку з вином.
— І ви ж зо мной?
— А то як же? Авжеж, вип’ю заради свята.
Любина Павловна налила йому шклянку, а собі чарочку.
— Ну, цокнемся. Дай Боже, щоб нам добре вчити та не сваритись цілий рік.
— Хе-хе-хе! зачим сваритись з такою делікатною барішньою? Тето не модель. Тольки зачим такая неправильность?
— Ха-ха-ха! яка неправильность?
— Да от, што ви сібє чарочку…
— Ну-у, дурниця. Я більш не можу.
— Хе-хе-хе! скісняєтесь.
— Ні, не те. Просто не звикла більш пити. Та й се… тільки на Різдво та на Великдень.
— Хе-хе, розказуйте!.. Другиї баришні здорово п’ють, і водку… самим настоящим манером. А про пиво, то хоч куда.
— Де ж се ви бачили таких панночок?
— Ого, ми видали… В городе, звєсно. Одпросишся, бувало, з товаришами погулять на цельную ночь і — гайда до барішень. Харащо!.. Дом, знаєте, двохетажной, швіцар і всьо такое. Не встигнеш увайти, как вони вже зустрічають, потому — городськой фасон і образованность. Тольки й слішиш: “Душка Сопелка, пожалуйте сюди”. “Душка унтер, вгастітє пивом!” Ну, й вгастиш. Поють, танцюють і всьо такое. Вісьолиї баріщні, не деревенські.
Любина Павловна так і прикипіла на місці.
— М-да… випийте… Діду,— заметушилась вона,— йдіть до компанії. Сідайте отут із нами.
— Спасибі, панночко, дай Боже здоров’я, пошли вам Господи щастя.
— На здоров’ячко.
— Вдивляюсь я вам, мамзель, што ви любите возиться з тетими мужиками й розговор у вас всьо на мужичий манер.
— Так звикла.
— А я одучился, потому как, пробивши п’ять лет в городе, не чул тетого паскудства, хіба разве, как на побивку заявишся. Потом — учебная команда, образованіє і всьо такое. Одучилея, слава Богу. Та й не до лиця какось: усякая сволоч за мужика пощитає. А ми сібє ціну понімаємо. Думаю тето на вторительную, потому — разві здєсечки мінє місце? Разві я учебную команду проходил, штоб тут у вас з тетими вонючими габелками службу проходить? Разві вони можуть понімать устав і дісціпліну.
— Випийте ще, прошу.
— Тето можна. Ну, желаю вам, Мамзель… Ех, шкода, што ви не салдат: пожелав би вам проізводства прямо у пітьфебелі. Потому — виучка у вас єсть, хоч ви, скажемо, й не були в учебній команді. Тольки не харашо, што ви дісціпліни не вместе поддержать з своїми чортинятами.
— За віщо ж ви даєте їх?
— Да как же їх не ругать. Такиї, знаєте, стерви! так і смотрить кажний, штоб как-небудь хронт с…ть…
Раптом одчинилися двері й на порозі з’явилася енергійна постать Сопілчихи з палицею.
— Бач, де він вина розпиває… Йди додому! Там родичів наїхало, а він як крізь землю провалився. Зараз мені додому! Годі тобі пумпувати у цієї хвойди! Додому, кажу, йди!
Любина Павловна трохи не впала од несподіванки. Чорні очі її заблищали сльозами.
— Що ти говориш, навіжена! — обурився дід.
— Знаю що, не вчи!.. Бач, злигалися. Мало того, що трохи не щодня пропадав у будні тут, і на святки прийшов одвідати. Муштру школярам вигадали. Знаємо ми цю муштру!..
— Жена, замовкни! — підвівся, похитуючись, Сопілка.— А то під розстрєл.
— А цього не хочеш?
Сопілчиха підняла палицю й огріла чоловіка кілька разів по плечах.
— Геть мені додому зараз, падло чортове!
“Інструктор” кулею вискочив у сіни.
— А ця — свята та божа! Подивишся, ніби й путнє щось, а як фиглі-миглі виробляє. Стривай, це тобі так не минеться. Я тобі покажу причаровувати чужих чоловіків. Знаю, що гарний, що припав до серця… Та дзуськи! Знайди собі, а чужого не одбивай.
Любина Павловна впала на ліжко, ридаючи.
— И-и!.. Чорт плаче, що води не настане. Пху!..
— Слухай,— підступив до оскаженілої молодиці дід.— Йди звідси, поки не зайняв по потилиці. За віщо ото зобідила панночку?
— Нехай не…
— Що тут за заколот?
У хату ввійшли батюшка з дяком.
— Чого ти галасуєш тут, а?
Молодиця вискочила з кімнати.
— Любино Павловно, що з вами? Чого ви? — підійшов панотець до вчительки.
— Та тут таке скоїлося, панотченьку, що не приведи Господи!
— Що ж саме?
— Та прийшов отой падлюшний Сопілченко, покруч московський, а за ним прибігла його молодиця. Розверещалась, розрепетувалась, навіщо панночка в неї чоловіка одбила. Чи ви чули таку напасть? О Господи милосердний!.. Опаскудили нізащо…
— Ай-ай-ай!.. Ну, годі Любино Павловно,— заспокоював сердешну панотець,— годі, люба, хороша! Не варто се ваших сліз.
Він обережно взяв її за плечі й підвів з ліжка.
— Заспокойтесь, не звертайте уваги. Починаймо,— звернувся він до дяка.
— Сла-а-а-а-ва в вишніх Богу,— розітнувся по хаті натхнений спів,— і на землі мир, в чоловєцєх благововєніє.
Любина Павловна здригалася од ридання.
Дід побожно хрестився, хитаючи головою.
Гараськів Великдень
______________________________
Обридло Гараськові сидіти на лаві й хлипати: з вулиці долітав до нього веселий регіт та гомін шахтарських дітей. Йому кортіло до них.
Смеркало. Невеличке вікно сумно сіріло під стелею і не давало анітрохи світла.
В землянці настала вже ніч.
Гарасько хлипнув ще кілька разів, так, задля годиться.
— Ма-мо!.. ма-а-мо!..— гукав він.
Та мати спала дуже міцно на лаві й нічого не чула.
Упевнившись, що матері йому не збудити, Гарасько вже трохи й радий був: ніхто не перешкодить. Він швидко стрибнув з лави, знайшов під лавою старі материні шкарбани, озув їх, одягся в материну драну юпку з довжелезними рукавами й рипнув дверима.
Дітей вже не було коло землянок, тільки здалека чути було їхній гомін. Гарасько стояв, дослухаючись, і по голосу пізнав, хто саме кричав, але бігти туди вагався.
Був тихий, погожий весняний вечір. Стояв легенький туман понад одмерзлою землею; в повітрі пахло талим снігом, що брудними плямами сірів ще подекуди в ровах та під загатами. В шахтарських халупках вже всюди освітилося. Непривітно, немов могилки на кладовищі, чорнів ряд землянок-пусток з вікнами при самісінькій землі. Повз землянки проходила залізниця. Пухкаючи, шиплячи, гуркаючи пробігла “кукушка”[1], кумедно тарабанячи за собою довжелезні залізні вагони, з верхом жовні вугіллям.
— У-ух! у-ух! — пронизливо вигукувала вона, ніби лякаючись, що не доцупить до місця як велетнів.
Та й знову стало тихо. Гарасько якусь мить задивився на “кукушку”, і йому дуже забажалося проїхатись на ній.
“Тепло там, мабуть, і ловко! — думав він і, уявившисобі таке щастя, досяжне тільки в думці, навіть посміхнувся.— А Левко слюсарів та Колька конторщиків за-а-зздрили б!.. Та він не покатав би їх: вони ніколи не приймають його до гурту гратись і боляче скубуть за чуба. От Китьку взяв би: Китька ніколи не б’ється й не любить Левка з Коликою”.
— О-у-у-у-у!…— довго-довго загув гудок на шахті і густим ревом сповнив тихе повітря. Тиша, збуджена важким, грубим гуком, важко застогнала луною. Потім гудок замовк, зробилося ще тихше.
Замовкли дитячі голоси й сміх. Хтось пройшов поблизу, гучно чвакаючи по калюці чобітьми.
— Мабуть, тато,— подумав Гарасько,— треба тікати до жати, а то гніватиметься!..
Але далі ступнів не стало чути. Знов усе стихло. Холодним блиском сяяли зорі; небо було безхмарне й стемна-синє, тільки на заході ще ясно зеленіла смужка.
Гарасько почував, як задубіли йому ноги від холоду й палиці на руках заклякли. Він почув себе одразу таким самотнім. Зробилося страшно, схотілося плакати. Він хутко пірнув у яму під своєю землянкою, намацав руками залізну клямку і вскочив усередину. Побачивши, що мати ще не вставала, він кинув під лавку шкарбани, підійшов до матері й почав гукати:
— Ма-а-мо! я боюся… Мамо, засвітіть лампу!..
Мати не озивалася. Гарасько знав, де лампа, тямив і засвітити її, та не знав, де сірники: батько, мабуть, заніс. Вогка, холодна долівка зовсім захолодила йому ноги. Він сів на лаві й тихо плакав. Потім перестав — обридло — й почав думати, чому мати не озивається. Гнівається? Дак ні, вона добра, ласкава й любить свого пустунчика, Гараська, хоч часом і плаче чогось, дивлячись на нього. Чи все спить? Чому ж вона вже не прокидається? чого мовчить так страшно? чого?
Тихо. Зашкребла миша. З печі стрибнув кіт і нашорошив уха. Де вона взялася та миша! Її ще, вчора не було. Безупинно скрипів у гнилім сволоці шашель.
— Дзенннь!.. дзенннь!.. дзенннь!..
Дзвонили до церкви.
Завтра Великдень, казали хлопці,— пригадалося Тараськові.— Дурять, мабуть. Якби й справді завтра Великдень, то мати вже напекли б пасок, накрасили б крашанок, і в хаті так смачно пахло б печеним. А в його була б новенька сорочка, й чобітки, й картуз. Він пам’ятає торішній Великдень… А вони кажуть, що завтра… Хіба такий Великдень?.. Одначе, чому мати не встають ще з обід?..
Гарасько присунувсь, прислухався й торкнув матір руками за обличчя. Обличчя було холодне… Гарасько раптом схопився. Мороз пішов у його поза шкурою. Бігти?.. Але з переляку одібрало руки й ноги. Гарасько скрикнув не своїм голосом, злякав голодного кота, що дослухався в кутку, де саме шкребла миша: кіт прожогом кинувся до дверей і голосно занявкав, нагнавши на Гараська ще більшого жаху.
Рипнули двері. Хтось увійшов, важко ступаючи, й не причинив дверей.
— Ге!.. темно… Гей, хто є в хаті?.. Явдохо! га, Явдохо!..
— Тату! — несамовито крикнув Гарасько, стрибнув з лави й кинувся до ніг батькових.
— Господь з тобою! — нахилився батько над Гараськом.— Чого ти, сину?
Батько важко дихав: чи теж злякався, чи, може, від швидкої ходи. Гарасько почув притім, що від нього тхнуло горілкою.
— Мати… у-у-у!..— вже спокійніш плакав Гарасько й цупко тримав батька за полу.
—. Що — мати? Не світе?.. Ах вона ж сяка-така! Га,— не світе! Стривай же, ми їй дамо,— мурмотів п’яний шахтар, шукаючи сірників у кишені.— Мабуть, їй погіршало, сердешній… Ну, байдуже,— ми зараз засвітимо,— не плач.
— Дзенннь!.. дзенннь! дзенннь!..— чути було знадвору в одхилені двері, і прикрий, вогкий надвірній холод запанував у хаті, а в ній і без того було зовсім не тепло.
Аж ось сірника знайдено. Шахтар налапав на столі стару, закурену бляшану лампу, довго сопів коло неї й тер один по одному сірники, поки йому пощастило засвітити лампу. Блиснуло мізерне, тьмяне світло й злегка освітило невеличку брудну землянку з обідраними стінами, по них усюди чорніли смуги патьоків від стелі; в однім місці стеля зовсім провалилася, й звідти стирчав шматок гнилого обапола.
— Зачини двері, бо холодно, і для хворої уредно! — поважно, навчаючи, промовив шахтар і пішов до лави.
— Явдохо!
Тихо.
— Явдохо!..
Шахтар взяв жінку за руки, нахилився над нею, зазирнув їй в обличчя й хутко одсахнувся. Одразу в голові в нього прояснішало.
Гарасько знову заголосив біля дверей
— Вмерла…— прошепотів шахтар і перехрестився.— Вмерла, сину, твоя мати… моя… дружина. Сироти ми… сироти…
Він упав на ослін і заплакав. Гарасько підбіг до батька й припав до колін. Худий, паршивий з голодухи, кіт, зрадівши, що господар хати таки вернувся й, безперечно, незабаром усі вечерятимуть, приязно терся у нього біля ніг і ласкаво мурчав, іноді здивовано позираючи вгору.
— Дзенннь!.. дзенннь!..— глухо гуло крізь щілини в вікні й у дверях.
Шахтар підвів голову.
— А!.. ледацюга я! — скрикнув він і вдарив себе в груди кулаком.— Хіба я людина?.. Людина я?.. Ніщо…
Він став, наступивши притім котові на лапу, аж кіт страшенно заверещав, підійшов до ліжка й припав до небіжки.
— Явдохо… дружино моя вірная! прости, прости… Ах, краще б я… а!.. На кого ж ти нас покинула?.. Гараська на кого покинула?.. Гріх тобі буде, Явдохо, на тім світі! А я прохвост! Нехай мене покарає усевишній Бог. Хіба я оце роботи шукав, покинувши вас отут?.. У кума пиячили, поганці… Проклятий!..
Гараськові холодно було долі: він виліз на припічок і сидів, зібгавшись та хлипаючи. Довго ще слухав він, як батько проклинав і лаяв себе, підрядчика, що не давав роботи, старшого, що перегнав їх з хати в цю гидку землянку, кликав матір, припадаючи головою до неї, плакав, кляв свою долю шахтарську і знов плакав. Так і заснув Гарасько під п’яну батькову говірку. І снилося хлопцеві, що він вже великий-великий, що його настановлено машиністом, і він їздить на “кукушці”, а Левко й Колька так само малі, як і були, просять, щоб він покатав їх; та ні, не можна: ще попадають — крий Боже! — й їх заріже колесами…
Прокинувся Гарасько від гомону й метушні в землянці. Здивованими очима оглядав він юрбу жінок, здебільшого стареньких, що клопоталися — хто коло печі, хто підмітаючи долівку, хто біля столу, що стояв уже серед хати.
На столі, гарно вбрана, покрита чимсь білим, лежала Гараськова мати з спокійним, застиглим навіки, байдужим до всього обличчям; худі руки з тонкими жовтими пальцями було згорнено на грудях. Між пальці встромлено хрестик, зліплений з воскових свічок. Пахло ладаном.
Гарасько вгледів і заголосив, бо пригадав усе.
— Цить, цить, синку!
До нього підійшла чиясь старенька бабуся й ласкаво погладила по голівці. Гарасько й перше бачив її не раз, та не знав, хто вона. Підходили й інші, цікавились, ніби не бачили його ніколи.
— Прокинувся вже?
— Прокинувся, сирітка? — розпитували вони одна поперед одної.
“Сирітка”… Це ж що воно таке? — промайнуло Гараськові в голови.— І батько вчора щось таке саме мурмотів. Хіба, як мати вмерли, то його не Гараськом зватимуть, а сиріткою? Він не хоче…
— Треба, сину, вмитись, прибратись,— лагідно говорила; та сама бабуся.— Сьогодні такий день, Гарасю…— Сльози блиснули на очах у бабусі; інші жінки, слухаючи бабусю, хлипали.— Великдень сьогодні…
— Великдень? — мимоволі вихопилося в Гараська.— А чому ж у нас нема крашанок і паски?
— Буде, все буде, голубчику. Тільки ходім, я причепурю тебе трохи.
Бабуся вмила Гараська. Левкова мати дістала з вузла чистеньку сорочечку, штанці, й бабуся хутко зодягла його, потім розчісувала й боляче скубла.
— Ну, тепер — Христос воскрес!.. Сьогодні Великдень, Гарасю.
Вона поцілувала його в губи й ткнула йому в руку писанку; інші жінки теж похристосувались і дали по крашанці. Бабуся піднесла його до матері.
— Похристосуйся, Гарасю, з ненькою: так годиться.
Гарасько поцілував неньку в холодне обличчя. Бабуся посадила його на припічок, врізала шматок паски, дала ще одну крашанку й сказала:
— Розговійся, сину,— це свячене.
— Де татко? Вони вже розговлялись?
— Вже, вже, сину. Їж на здоров’я. Татко незабаром вернеться.
Гарасько був дуже голодний: вчора він пообідав самим шматком сухого хліба й більш нічого не їв. Баби посідали на лаві, попідпирали голови руками, й тихо шепталися, поглядаючи інколи на Гараська. Ласкава бабуся вигорнула з печі в черепок скільки жарин, посипала їх ладаном, і запашний, задушливий дим хвилями загойдався по землянці. Потім бабуся підсіла до інших жінок і теж щось говорила їм пошепки; Гараськові здавалося, ніби вони боялись збудити небіжку, що лежала з таким спокійним, задумливим обличчям. Прийшла Кольчина мати, поцілувала покійницю, підійшла до жінок і тихо про щось розпитувала їх, хитаючи головою та втираючи сльози.
Увійшов батько Гараськів з другим шахтарем, Чужий дядько став хреститись, а батько підійшов до Гараська, похристосувався й, дивуючись, оглянув його з голови до ніг.
— Спасибі вам,— озвався потім до жінок і вклонився низенько,— спасибі, що не забули сирітки…
Він сів на ослоні в кутку й замислився.
Сльози одна за одною котились йому по вусах, по бороді.
— Знов “сирітка”,— думав Гарасько. Він стрибнув з припічка й хотів бігти на вулицю, бо давно вже чув дзвінкі дитячі голоси.
— Ось на, Гарасю,— промовила Кольчина мати й наділа на нього стареньке пальто: ще вчора Гарасько бачив його на Кольці. Потім вона насипала йому в кишеню гостинців,— оріхів і пару цукерок,— а на голову наділа шапку.
— Подякуй же ти! — гукнув батько.— Поцілуй у руку.
— Спасибі,— прошепотів Гарасько й несміливо поцілував у руку Кольчину матір: потім вибіг з хати.
На вулиці світило сонечко; земля, злегка підмерзлая за ніч, потроху відтавала. Дзвінко, мов розбиті шибки, тріскався під хлопчачими чобітками лід на калюжах. Не переставаючи, дзвонили в церкві всі дзвони. Хлопці грались “в кота”: вони позлізали на одну землянку й звідтіля, як з гори, котили крашанки. На Гараська вони ще звернули ніякої уваги.
Він підійшов до них ближче, витяг з кишені горішок і гучно розкусив. Хлопці навіть не глянули.
— Еге, а в нас мати померли,— похвалився Гарасько.
Колька зупинився, подивився на нього й промовив:
— А чиє ото ти пальто зодяг? Га?
— Це мені твоя мати подарувала,— відповів Гарасько.
— Подарувала,— перекривив Колька.— Ще й хвастатимеш! Геть, не заважай.
Гарасько стояв і дивився, як вони гралися.
На майдані, біля гойдалки, стояли купками дівчата я хлопці, молоді шахтарі. Хтось грав на гармонії, декотрі співали; дівчата лущили насіння, гойдалися. Гарасько хотів піти туди, та побачив, що до їхньої землянки під’їхала якась пишна пані з двома паненятами, хлопчиком і дівчинкою. Він побіг назад, додому. Пані вилізла з фаетона й пішла в землянку, щось наказавши дітям: Гарасько не зрозумів, що саме, бо такої мови зроду не чув. Він став біля землянки, витяг цукерку я показав паненятам. Ті зглянулися один до одного й засміялись. Гарасько теж усміхнувся й заховав цукерку. Довго він стояв, дивився на них і думав, чим би їх ще здивувати.
— А в нас мати померли,— мовив він.
Хлопчик і дівчинка зглянулися знов.
Коло фаетону почали збиратись цікаві: діти, дівчата, парубки. Всі мовчки витріщились на паненят аж тим стало ніяково, і вони, мов дикі звірята, озирались на всі боки.
— Ну, чого зібрались? — гукнув візниця на цікавих.— От іще народ!.. Гетьте собі!
Але ніхто не розходився.
Вийшла з землянки пані; її проводив батько Гараськів, без шапки, й ласкава бабуся.
— Твій? — спитала вона шахтаря, кивнувши на Гараська.
— Так тошно, мій! — відповів батько, вклоняючись.
— Сердешний!.. сирітка! — промовила пані й журливо поглянула на Гараська довгим поглядом.
— Я — Гарасько, а не сирітка,— буркнув Гарасько. Він боявся, що хлопці почують, як його назвала пані, й дражнитимуть сиріткою.
— Гарасько?.. Любий, любий хлопчик! — сказала пані, усміхнувшись, і торкнула Гараськове підборіддя рукою в м’якій рукавиці.— Ну, то на ж тобі на горіхи…
Пані витягла з великого гамана, що держала в лівій руці, п’ятака й дала хлопцеві.
Коли пані поїхала, Гарасько знову підбіг до хлопців і показав їм п’ятака. Хлопці прийняли його гратись “у котка”, видурили у нього крашанку й писанку, потім продали йому за п’ятака десяток потовчених, напівоблуплених крашанок і виграли їх у нього знову.
Гарасько заплакав. Він боявся йти додому без п’ятака, щоб батько не бив. Почав казати, плачучи, щоб хлопці віддали п’ятака, але вони, сміючись, повтікали.
Смеркало. Перестали дзвонити до церкви. Всі порозходилися з майдану. Гарасько боявся, що ось-ось вийде батько й спитає, де дів п’ятака. Він побіг до магазину, сів у кутку біля рундука й гірко плакав.
— Ти тут, Гараську? — почув він Китьків голос.
— Ту-у-ут,— хлипав Гарасько.
— Чого ти сюди заліз? чого не йдеш додому?
— Не піду… Тато битимуть…
— За віщо?
— За п’ятака…
— Не битимуть. На, я одіграв у них. Та гляди, не загуби,— Китька витяг з кишені п’ятака, ткнув його Гараськові в руку й зник. Гараськові миттю висохли сльози на очах. За хвилину він опинився дома.
В землянці все було так само, як і перше, тільки з жінок зосталася сама бабуся. Якийсь старенький, присадкуватий дідок, лисий, з довгою бородою, в окулярах, читав над покійницею Псалтиря. Бабуся сиділа на дзиглику біля печі. Коли Гарасько вбіг у землянку, вона хутко підвелася, роздягла його, посадила, дала шматок паски й крашанку.
— Вечеряй, синку…
Прийшов батько: він знову десь напився. Підійшов до небіжки й почав хлипати. Дідок подивився на нього поверх окулярів, похитав головою й читав далі. Бабуся взяла шахтаря під руку.
— Ляж, засни, тобі легше буде,— прошептала вона.
— Легше? Не буде мені легше! — п’яними сльозами плакав шахтар, бив себе кулаком у груди й знов плакав.— Покинула!.. на кого?.. Мене й Гараська… Пропащі ми з ним!..
Гараськові теж плакать захотілося: шкода було матері.
— Ляж, ляж, голубе,— шептала шахтареві бабуся, заспокоюючи його. Він послухав і ліг, хоч і довго ще мурмотів, засипаючи.— Лягай і ти,— вдалася бабуся до Гараська,— час спати.
— А чого то пані приїздила? — пригадав Гарасько.
— Приїздила, серце, бо пані добра: як де почує про бідних, то й допомагає — чи грошима, чи чим там. Дала татові твоєму трохи грошей на похорон, завтра ховатимемо…
— Кого? маму?..
— Еге ж, завтра вже можна…
— Не хочу, не хочу! — плакав Гарасько, а бабуся сіла коло нього й тихо шептала йому про те, як гарно буде його мамі на тім світі у Бога, в раю. Вона бачитиме святих янголів і сама буде праведна: не знатиме більш ані горя, ні клопоту… Вона бачитиме й самого Бога, прохатиме його, щоб послав Гараськові, любому її синочкові, щастя й долю… І скаже милосердний Бог: багацько ти, страднице, набідувалася, набралася лиха на землі, та в Бога милості на небі багато: вволю твоє прохання, рабо Божа!
І заснув Гарасько під шепіт ласкавої бабусі, і снилася йому рідна ненька з ясними, срібнокрилими янголами.
[1] Невеличкий паровоз.— Прим. авт.
Зануда
_______________
Сірий-сірий, холодний, мокрий жовтень. Зануда безпорадна прослалася довкола, оповила ген у балці село з настовбурченими солом’яними дахами й ожередами, з натвоголеними деревами, сховала нёбо за кострубатими, мокрими, брудними хмарами й тихо-тихо плакала дрібними, рясними, довгими сльозами або голодним псом скиглила попідвіконням, слизькою гадиною прокрадалася до серця й уливала в нього отруту зненависті до життя, до людей, До самого себе…
Бррр… гидко, холодно й гидко.
На одшибі, за селом, на горбочку, самітно похилилася стара, обдерта хата з кривим, на підпорах, ганком. До піддашку прилипла облуплена дерев’яна вивіска, а на ній подекуди ще можна було розібрати: “Иванко… ая з… ем…я …ла”. Решту стерли час, дощі та вітер.
Ліворуч од ганку троє вікон; замість шибок де-не-де більмами білів папірець, а праворуч — двоє дір у вікні було заткнуто старими онучами. Ані деревця, ні огорожі…
Хата стояла вже десятий рік, підсліпуватими, неморгаючими очима своїх змарнілих вікон дивилася наниз, у балку, на село, дивилася байдужно, як десять літ тому, так і зараз, тільки під час холодної жовтневої сльоти визирала ще більш самітною, чужою всім, мізерною.
Правда, вранці, сливе щодня, простягалася од села до нудьгуючої хати жива, рухлива смужка, з гомоном, викриками, вереском пірнала в темних сінях, на кілька годин сповняла хату чужими їй згуками радощів, реготу, руху, гармидеру, галасу, що часом змінялися химерною тишею або розмірним гудінням, а передвечірнім присмерком вона знов простягалася до села й ховалася за хатами. То школярики, хлопчики й дівчатка, несли до школи свою гомінку, чисту радість, на який час порушали застиглу в ній тишу й нудьгу і зникали до завтрашнього ранку.
Натомість приходив дощ і тихо-сумно шамрів, утворюючи потроху задушливу атмосферу нудьги гнітючої, від котрої більш, ніж від пекельної гуркотні, псуються нерви, болить голова й тисне серце важким передчуттям.
А то, іншої ночі, натрапить на самітну лихий вітер, гуде, виє, як голодний вовцюган, і тоді виникає непереможне бажання впасти на ліжко, затушкуватись з головою в подушки, аби не чути того розпачливого виття, що ніби тупою пилкою водить по напружених оголених нервах, і… і ніколи не підводитись.
…
Сьогодні неділя. Смеркає. Від того, що зранку в школі нікого не було, темрява, нудьга й тиша, три рідних сестри, ніби стислись, згускли до фізичного вчуття їх, і мимоволі робилося лячно зайти до шкільної кімнати.
В сумежній, малесенькій Кімнатці, де мешкав Михайло Дубченко, вчитель Іванківської земської школи, тьмяно блимала бляшана лампа, з паперовим зеленим абажуром; в обсяг світла попадали тільки стіл, з розкиданими по нім паперами, зшитками й книжками, узголов’я залізного ліжка з покуйовдленою подушкою й старий дзиґлик, на котрім було розставлено кілька пляшечок з ліками.
Дубченко, напівроздягнений, розхристаний, в стоптаних пантофлях, стояв біля вікна, притуливши гаряче чоло до холодного шкла й, не моргаючи, дивився в пітьму; крізь щілини поза шибками дуло, але він не звертав уваги й стояв, не рухаючись. В голові — ані думки, в серці — пустка.
За дощаною пересічкою в сусідній пекарні на печі ритмічно хропів дід, шкільний сторож, а поміж тим хропінням чулось таємниче, загарливе шептання:
— “Поти ти стояв, поти ти баяв, поти ти розкоші мав…”
Десь, чи біля дверей, чи в протилежнім кутку, зацвірчав цвіркун, раз, другий, непевно, несміливо, ніби випробуючи, чи не зрадить ця принишкла тиша.
— “Стала я знати, Бога милосердного благати,— чулося далі хвилисте шепотіння,— від переполоху помагати нарожденій, хрещеній рабі Божій Юхимії…”
Цвіркун, перечекавши якусь мить і впевнившись, що ніякої небезпеки немає, дрібним дзвоном сповнив кімнату. Але дід раптом хропнув з протягом так, що аж шибка задеренчала, потім відсапнув важко, й чути було, як він перевернувся на другий бік. Цвіркун жахливо вщух, і тільки набридливе шептання, часом уголос, лізло крізь щілини.
— “Як віничок у хаті змітається, так місяць на небі зменшається…”
— “Тут тобі не стояти, огнем не розпікати, морозом не осипати…”
— “То я тобі голову відрубаю, відламаю, відсікаю…”
Хтось черкнув ножем по горшкові.
Дубченко здригнувся од несподіванки й ухопився за герце.
— Пху! ч… ч… чорт! — важко відіткнув він і повернувся од вікна.— Що воно?
Він почав дослухатись.
— “Свята земле Тетяно, і ти, водо Уляно, дай мені води од великої біди — нарожденій, хрещеній рабі Божій Юхимії…”
“Баба переполох Химці виливає”,— догадався він.— А! це школа… в школі переполох виливають, чарують… Світло й темрява, наука й забобони поруч… Хто сильніший?.. Сили, сили й змоги немає змагатись… А!..”
Озирнувся по хаті, пройшовся кілька разів і вхопився за голову.
— Ах, нудьга… нудьга… Прокляте життя! Здохнути б швид…
Закашлявся довгим, задушливим кашлем, вхопившись руками за запалі груди й зігнувшись од болю; хитнувся вперед, назад, зачепив ногою стільця й упав на ліжко, важко застогнавши. Жалібно дзенькнули під ним перетачки в залізній, розхитаній кроваті, й гнітюча тиша запанувала в кімнаті.
Голова пішла обертом, затуманилась, очі закрились, і високо підіймались руки на грудях, що двигтіли й рухалися, як ковальський міх.
Баба вже скінчила своє чарування, загасила світло й заспокоїлась. А в грубі стиха почав висвистувати вітер, щодалі гучніш і гучніш.
Легко було думати під таку музику, тільки думки ті… Краще не думати!..
Краще було б упасти, упасти… Перед ким?.. Вона сьогодні вже не прийде… А! все одно, аби людина близька… але доконче жінка… краще над усе мати. Впасти навколішки, покласти голову їй на коліна, палкими словами й буйними, гарячими сльозами вилити весь біль, всю скаргу на прокляту самотність, що через усе недовге самостійне життя була єдиним вірним супутником на молодім шляху; хотілося скаржитись на те, що од тієї вірності тікав би світ за очі, одо та страшна вірність холодним темним муром стояла завжди перед очей і ревниво ховала за собою щось таке хороше, про що марилось давно-давно, ще в школі на виході, потім з початку працювання, а тепер часом ввижається…
Ні, не ввижається. Це дійсність, але… Чому вона сьогодні не приходила? вона, його Люся. Щось перешкодило, певне. Ах, так…
Серце йому занило, й червоні плями на щоках зникли; розкрились великі запалі очі і з жахом дивилися в стелю.
Хотів підвестись і впав на подушку, закашлявшись.
Так, сьогодні не прийде вже, бо приїде… вже приїхав той… вона казала, що приїде гість, молодий дяк з сусіднього села.
Так хочеться ласки, ще сливе неспробованої, теплого співчуття, прихильного погляду.
Нехай би собі вітер окселентував у димарі чи в грубі, нехай собі чорна зануда непорушно дивилась б у вікно… Нехай… Від того ще тепліше було б почувати ласкаву, ніжну руку на гарячій голові, ще ближчою здавалася б близька істота, слово втіхи ще більш бажаним…
І самотність хоч на хвилину зрадила б і дала спроможність почути себе на мить людиною, не тільки вчителем…
Важко, голова палає…
А вітер, вітер який розібрався, аж школа двигтить… Ні, не вітер то… Щось сіпає за клямку, стукає… Хто б воно був у такий пізній час?..
Дубченко підвівся, глянув у годинника. Була восьма година. Рано ще. Хто ж то?..
Він зодяг піджака, встромив ноги в пантофлі, й вийшов через шкільну кімнату в сіни, і не чув, як його обхопило холодом. “
— Хто? — спитав.
— Я… Одчини, Михайле,— була відповідь.
— Люся… Прийшла?
Все тіло йому затремтіло щастям невимовним. Він тихо сміявся й тремтячими руками одсунув засув.
— Люся, мила, хороша…
— Зачиняй, зачиняй, холодно, а ти… босий, чи що?
— Ні, ні,— говорив він, засуваючи двері.— Ходімо до кімнати.
— Я на часинку вирвалась, ніби до писаря за книжкою. Дід спить?.. А то ще балакатиме скрізь,— шептала вона.
— Спить, спить, не турбуйся. Йди ж до кімнати.
Ввійшли. Його не можна було пізнати: він сіяв, радів, як дитина, й ніби поздоровшав.
— Сідай, серце, отут сідай, коло столу.
— Стривай, скину сак.
Вона роздяглась.
— Дух який важкий в кімнаті,— промовила Люся, сідаючи на стільця.— Ліками пахне… Як же ж ти? Легше тобі?
Раптом засмутилася, й в очах вималювався біль і страждання.
— Ти прийшла — й мені легше.
Він узяв її руку, припав до неї сухими спраглими вустами й довго-довго не одривався.
— Так, мені легше… Занудився на самоті… Думав не прийдеш… А ти… люба, хороша…
Кашель, довгий, хрипучий, кинув його од неї: він нагинався, випростовувався, заходився, затуляв рота, силкуючись зупинити його, але знов хапався за груди, знов заходився й аж посинів.
Люся з острахом схопилася, взяла його за плечі й підвела до ліжка.
— Ляж, ляж, тобі шкодить рухатись. Стривай, я скину піджак. Так… отак краще буде.
Вона вкрила його теплою ковдрою, поприймала пляшечки з ліками й сіла в узголов’ї, нахилившись над ним і поклавши руку йому на чоло.
Дубченко закрив очі й важко дихав. Після кожного такого вибуху голова йому йшла обертом і хотілося заснути.
Балакав, не розплющуючи очей, тихо, зупиняючись на кожнім слові.
— Тяжко, серце… Швидко край. А не хочеться… не хочеться… Жити б… пожити б ще хоч трішечки… Я ж молодий, зіронько… Я ж ще не той…
Підвівся, щось пригадавши, втопив в неї пекучий, ворожий погляд палаючих хоробливим палом очей.
— А той… приїхав?
Вона не в силі була витримати пильного, питаючого погляду й одвернулася. Тихо, пошепки відповіла:
— Приїхав.
— Сватає?..
Вона мовчала, й, немов прибита, якось зігнулася, й дивилася вбік.
— Чого ж мовчиш?.. Сватає, питаю? той… твій дяк… Виходиш за нього?..
Вона закрила обличчя руками й заридала, глухо, розпачливо, вся здригаючись.
Дубченко ліг і заплющив очі. Вона зрозуміла, що він уже догадався, й підвелася.
Він почув, але очей не розплющував, ніби не міг.
— Посидь ще хвилинку,— промовив.
Люся покірно сіла, дивилася на його помертвіло-бліде, як у покійника, обличчя й з жахом помітила в нім щось нове, чого ніколи не бачила. Інстинктивно одсунулася трохи.
Дубченко мовчав, але груди високо підіймалися.
— Ідеш? — нарешті промовив.
— Треба йти, Михайле, я на хвилинку ж вийшла…
— За того, питаю, йдеш? .
Скривилася од болю й тихо відповіла:
— Інак не можна, ти ж знаєш…
…Так, не можна, за хворого не можна: здоровому треба здорового…
Але ж… Він також хоче щастя, і хворий хоче, і вона обіцяла дати його… А тепер… Але він не може віддати її, свою єдину ясну мрію якомусь йолопові. А вона?..
Він широко розплющив очі і глянув на неї. Люся сиділа, нахиливши голову й дивлячись убік. Кругленьке, як буханець, рум’яне обличчя її з вузенькими сірими очима, з гарненьким носиком і кругленьким з ямочкою підборіддям виявляло якусь пригнічену байдужість…
— Так-таки не можна? — прошептав Дубчеко.
— Сам знаєш,— відповіла.
— Що? що я знаю?.. Я… знаю, що ти мене кохала, а…
— І тепер кохаю.
Навіть голови не повернула, як манекен.
— Чому ж ти тоді… за нього…
— Тато каже, що ти не виживеш, що…
— Гаразд… але ж я ще. не вмер, ще… зарано ховати…
— Тато каже…
— А ти… ти?..
Мовчання.
— Ти змагалася?.. ти протестувала?..
Мовчання.
— А коди я не віддам тебе? розумієш — не віддам…
Люся злякано глянула на нього.
— Не віддаси?.. Як?.. Я мушу йти за нього.
Дубченко задихався.
— Не віддам!.. не підеш…
Бився головою об подушку, скрипів зубами…
— Нехай же я сам знищу своє щастя…
Він хутко схопився й сів; на синім обличчі його вималювалася скажена зненависть і лютість… Простяг руки, щоб ухопити її за горло, але вона пронизливо скрикнула з переляку й, ухопивши сак, не озираючись, вибігла з кімнати.
А він упав і завмер.
— Господи, Мати Божа, спаси й помилуй! — прокинулась од крику й зашептала баба.— Старий, старий! — будила вона діда.
Дід підвів голову.
— А вийди лишень, що там таке. Ніби ввійшло щось.
— Приверзлося, мабуть, тобі,— буркнув дід, але зліз з печі й вийшов. За хвилину він увійшов до Дубченка, котрий лежав нерухомо.
— То ви, паничу, виходили й дверей не зачинили? — спитав дід.
— Я,— тихо ворухнув губами Дубченко.— Діду, подайте мені он на столі пляшечку, оту маленьку…
— На вас лиця нема, паничу. Казав же ще вчора — пошліть за лікарем. А фершал, цей що, хіба він тямить? Кажуть, що він холеру пускає на людей… А сам щодня п’яний.
— Йдіть, діду, не балакайте дурниць…
— Та я ж що? Люди плещуть. За що купив, за те й продав.
Дід вийшов.
Дубченко лежав як мертвий, тримаючи в руках пляшечку.
“Нічого не зосталося більш… Життя йде десь осторонь, велике, могутнє. Сила таких, як він, кволих, безсилих чіпляються за нього невість чого, біжать, поспинаються, падають, знов біжать, знов чіпляються. Як гидко! Чи не краще одразу звірити рахунки, бо кволим нема місця на тій колісниці життя. Ах, Люся, Люся!.. Там сидить пикатий молодий дяк, певне, випивають з панотцем, балакають про посаг, поволі, докладно, до дрібниць… Буде весілля, вони зійдуться, обоє здорові, ситі, він буде попом, вона попадею; наплодять багато дітей — і всім буде доволі місця в житті. А він? Завтра прийдуть школярики, він не вийде до них. “Діду, а Михайло Харитонович?” — спитають. “Та в себе ж, в кімнаті”.— “Невже спить досі?” — “Він, голуб’ята,— скаже їм дід,— слабий дуже, хворий. Стривайте, я розбужу”. І на гарненьких, ясних видочках їхніх ляже тінь, і вони нетерпляче чекатимуть, поки вийде з кімнати дід і… Ні, ні, він не може…”
Дубченко жбурнув од себе пляшечку, перевернувся і, припавши лицем до подушки, голосно заридав…
Увійшла тихенько баба, глянула й похитала головою. Дві старечих сльози скотилися їй по обличчю. Вона підійшла до ліжка, сіла на стільця й поправила на ліжку ковдру, а він повернув голову, поклав їй на коліна й ридав, ридав мовчки, без скарг, без слів. Бабуся гладила його по голові чорною шкарубкою старечою рукою й також мовчала, не питала нічого.
Навіщо?.. Вона, що бачила життя й була колись молодою, гаразд і без слів розуміла його.
…
У-у-у,— виводив у грубі вітер. Дуло крізь щілини в вікна; блимала лампа; темні, невиразні тіні колихались по стінах. А в вікна дивилася чорна непорушна пітьма. Знов насовувалася сполохана несподіваною пригодою зануда й вела за собою важкий сум і гнітючий холод самотності.
Марта і Марія
_______________
Пройдено довгий-довгий шлях життя. У темній млі минулого ціла низка сірих, забруднених трупів: то нагло полягли молодечі надії, ясні образи юнацьких мрій, душі палкої поривання. Ті мрії, як зірки звечора, засвічувались одна за одною на самітнім небі молодого життя і гасли, падаючи, від одного подиху справжнього життя, засвічувались нові, й вони погасали, як ті, що своїм рясним падінням прорізують влітку серпневе небо над головою.
Попереду — ще довгий шлях, повний боротьби, огневих спалахнеш”, чудових радісних моментів, але… чому так шкода загиблих давній мрій у темній млі минулого?..
Їх дві було: блакитноока, чорнобрива Ксаня й кароока, білява, як літній ранок, Наця,— сестри.
Травневий лагідний вечір. На ганку старої великої хати, з зеленими віконницями, солом’яною стріхою й бляшаним піддашком, що соромливо ховався в густій зелені акацій в присадку, на тім ганку кінчають пити вечірній чай. Старий товстий крамар, з чорною головою (ані волосиночки сивої!), з блакитними очима й дитячим виразом на обличчі, важко підводиться, упираючись пухкими долонями в стіл, накритий білосніжною скатеркою, й звертається до жінки:
— Ходімо спати, стара?..
— Поприбирати треба…
— Ми, мамо, самі з Нацею. Йдіть.
— Ач, як розходилися! — дослухається одну мить старий і, покрехтуючи, зникає в хату. За ним мати.
Останні слова його були до солов’їв, од співів котрих стогоном стогнало повітря. Кругом в садках ховалися хатки, позад починалися зелені левади, за ними річка; насупроти на майдані, з гущавини старих лип та яворів, виглядали сині бані церкви з золотими хрестами; ліворуч, трохи далі, затих базар із своїми крамницями, рундуками, ятками; праворуч, через майдан, світилося в попівській хаті й чорніла вікнами похмура школа. І над усім тим ніби хтось сипав міріади згуків, ніби безліч незримих музик справляли врочисті проводи блискучому дневі й вітали красуню ніч.
Ксаня й Наця швидко прибирають зі столу, односять у хату й самий стіл; сердечно, цілуючи кожного в руку, дають на добраніч батькові й неньці, мовчки виходять на ганок, сідають, спершись ліктями на спинки стільців.
Мовчать, переплітаючи свої журні думки з соловейковим співом. Вони знають без слів, без пояснень, чому то батько так раптом підвівся, не витримавши чарівного весняного співу соловейків. Вони знають, що старі, любі старі, ще довго не заснуть і в мовчазливій бесіді слів виливатимуть сердечний біль. Вони знають…
А співи ллються, чарують душу, ваблять, закликають прилучитись. Серце переповнено вщерть.
“В чарах кохання моє дівування.
Хочу я вільно, як пташка, прожить…” —
Не стерплює палка Наця. Ксаня підхоплює, й старий-старий, любий, зворушливий український дует скорботно дзвенить з молодих грудей.
Співають напівголосно; з вулиці ще чути часом ходу. Од церковного муру відокремлюється висока струнка постать у білому брилі, з тонким ціпочком у руці, й наближається до присадку. В журну мелодію вдирається навмисне утрироване мекання: “…Дайте-ге-ге бо жить!”
Спів уривається.
— То ви, Степане Іоновичу?
— Пізнали?
Молодий кучерявий красень дяк звичним рухом дзенькає защіпкою й зникає в присадку.
— Ах, як же… по голосу пізнала,— розкотисто сміється Ксаня.— Здрастуйте, книшохапе.
— Наше вам, ваше нам, з добрим вечером.
Дяк ніколи не балакає з панночками звичайно, а завжди з вивертами, з вихилясами. До його поводження звикли й не зважають.
— Ну, чому ж замовкли? Далі… Тра-та-та! — подає він тон, і жалібним комариним дзвоном замирає камертон в його руці.
— “Той мені шепче, той руки цілує”,— починає перерваний спів Ксаня, й знову глибокий смуток гасить очі двох сестер і примушує серце занити солодким болем.
— “Той тут навколішки смирно стає”,— підхоплює Наця.
— Ну то вже чорта з два! — перебиває дяк.
— Ах, не заважайте, будь ласка,— обурюється Наця,— бридкий!
— Та ні… стривайте! Де ж се видано, щоб ото я став руки цілувати комусь та ще й навколішки.
— Попові ж цілуєте.
— Ну да… але ж то піп. Я сам незабаром попом буду, й мені цілуватимуть…
— О, Господи,— зітхає, скривившись, Наця.— Пху!..
— Еге — пху… Чого ви пхукаєте? Авжеж цілуватимуть, бо так полагається. І ви цілуватимете…
— Вам?., руку?
— Еге, мені руку.
— А щоб ви не діждали!
— Діжду, голубко, діжду… А щоб я, мужчина, та став жінці руку цілувати? Ні, дякую, я не поляк…
— Ви не поляк, ви мугир, і більш нічого, от що.
— Мерсі бонжур! — схоплюється дяк, хапається за бриля й стукає закаблуками.
— На здоров’ячко! — хитає головою обурена Наця й одвертається з огидою на видочку.
— Хто кохає, Степане Іоновичу,— уважно починає тлумачити товстолобому юнакові спокійніша Ксаня,— той не тільки се, а й душу віддасть за кохану людину… той, хто любить, хто кохає…
Ксаня зітхає мрійно, а губи шепчуть:
“Вільне обрання і вільне кохання,
Серденьку воля, як хоче любить…”
— “Любить, кохає”,— перекривляє дяк.— Таке виг…
— Ну й бридота ж із вас, Степане Іоновичу!..
— Чого там бридота? Чого бридота? Заміж вам час, от що, а не бридота.
— Йолоп! — шепче Наця, підводиться й по східцях спускається в присадок, спирається на частокіл і, загадавшись, дивиться в темряву ночі.
— Сватайте,— образливо пропонує дякові Ксаня.
— Кого? Вас?..
— А хоч би й мене?
— Хм… ні, мабуть, справа не вкипить.
— Чому?
— Ну, що, наприклад, за вами є? Що?
Ксаня вибухає дзвінким, розкотистим реготом і довго не може прийти до пам’яті.
— Чого ви? Ну, чого ви?
— Ну, а як є? — знову сміється вона і з цікавістю дивиться на дяка.
— Та скільки там є? Тисяча, друга.
— А вам скільки треба?
— Облиш, Ксаню,— сердиться Наця на сестру.
— Ні, стривай. Цікаво ж знати, за скільки продає себе Степан Іонович.
— Не дешево, не турбуйтесь,— бурчить псалмопівець.— А то сватайте… Якби я був певний, що Василько ваш не повернеться, то, може б…
— Слухайте, дяче,— обертається Наця, й очі їй палають,— ідіть ви к чорту!..
— Ого! — теряється дяк.
— Наця! — з докором вихоплюється в Ксані.
— Чого там, Наця?.. Йдіть геть, кажу.
— Те-те-те,— киває головою дяк.— Не особенно, не задавайтесь.
— Степане, ти тут? — гукає з вулиці молодий крамаренко Качалов.
— Тут, а що?
Качалов підходить, поштиво вітається до панночок.
— Ходімо.
— Куди?
— Батюшка кличе на “стуколку”.
— Йду… Ну, до побачення, принцеси, адьє, грандотель, резервуар!.. Бажаю вам принца або короленка,— звертається він з останніми словами до Наці.
Наця мовчить, щільно стуливши вуста.
— Та годі тобі дурника строїти! Добраніч, Анастасіє Васильовно!..
Пішли. Тихо, сумно, самітно.
— І се життя, молоде життя! — шепче Наця.
— А, не зважай, Нацю. Чи ти не знаєш Степана Іоновича? — розважає Ксаня й знову починає тихенько, задумливо:
“Нащо шукати, которий багатий?—
Там, де багатство, там певне ярмо…”
Наця мовчить, не підспівує, щось напружено думає.
— А коли ж він приїде?.. Чи приїде ж коли?..— виривається в неї.
Ксаня вщухає, й сльози навертаються на очі… Сідає поруч з сестрою й обнімає її.
Довго-довго сидять в нерухомій задумі. Про що мріють? Чи про казкового прекрасного принца, що вміє, тільки він один, принц, уміє кохати ніжно, щиро, глибоко, до самозабуття, до саможертви, дивний, злотоволосий, мрійний принц, дивне, неземне кохання-раювання?.. Чи про відважного Василька, молодого брата студента, котрого два роки не бачили, котрий стоїть в свідомості якоюсь загадкою незнаною?.. Останню звістку мали шість місяців тому. Коротка, але яскрава до жаху звістка: “Василька закинено до тюрми”. Любого, хорошого Василька… Чи приїде?..
… … … .
Василько приїхав, несподівано приїхав одного чудового травневого вечора, коли старі полягали спати, коли так палко тьохкали солов’ї й журно дослухались до їхніх співів Ксаня й Наця.
Сестри відразу не впізнали брата, але, впізнавши, почули в собі, що тепер буде не те, що раптом життя їхнє заграло безліччю нових блискучих барв, зогрілось і саме запалало чарівним огнем.
— А як ти схуд! — говорила спочуваюче Ксаня, коли вщухли вигуки вітання, ніжні слова, питання, коли висохли перші сльози зустрічі.— Ти не хворий? Боже, як очі палають? Такий знеможений, а очі палають. Брате, коханий брате!..
Обнімала й гладила по білявій стриженій голові.
Наця мовчала й спідлоба пильно розглядала такі чужі, але й такі близькі, рідні риси збліднілого обличчя.
“Що за ними ховається? — думала вона.— Він брат, але — хто він?..”
Довгі-довгі розмови про пережите, старечі сльози, лагідні усмішки на рідних, приязних, дорогих обличчях, глибокі зітхання…
Пробув недовго, як здавалося батькам і сестрам, розмовляв, сміявся, спав, їв і співав із Ксенею й Нацею. Ах, як він співав! Не дарма по весні старий не міг байдуже слухати соловейковий спів і поспішався в хату, ховаючись, щоб не чути його, щоб не розридатись при дочках від згадки про свого найдорожчого соловейка — Василька.
Він спочивав після пережитих бур і значно поправився, вилюднів. Та не раз гостро щеміло старече серце передчуттям нової розлуки: всі бачили, як, навіть спочиваючи, горів внутрішнім огнем Василько, як він сквапливо хапався за нові газети й жагуче, не одриваючись ні до кого, читав їх, а глибокі зморшки старили в той час його молоде мармурове чоло, над яким починав витись одрослий упертий чубок. Він читав і хвилювався, а потім розказував про те, що вичитав.
Було цікаво й страшно. І тільки Наця, тремтячи вся, немов у пропасниці, й стискаючи свої маленькі кулачки, з захопленням слухала ті натхненні його балачки. І коли Ксаня йшла з ненькою до пекарні, а батько, покрехтуючи, до крамниці, Василько й Наця забували про все у тих розмовах.
Незабаром Нацю не можна було пізнати: вона вся горіла, якась внутрішня робота примушувала її ховатись у себе, критись із своїми думками й бажаннями. А стара неня, дивлячись часом на сю нову, незнану доню, журливо хитала головою і говорила до неї; до Василька:
— Які ви обоє… схожі. Щасти вам, Боже!..
Батько зітхав і, вкладаючись спати, довше, ніж звичайно, молився.
Василько знявся з місця, як тільки відгоріло літо і сумирна осінь подала свої ознаки. Ні прохання, ні сльози батьків, щоб залишив учення на який рік, не втримали його.
Були неспокійні часи, й старих гнітило передчуття.
Василько поїхав уранці, а пізно ввечері, коли старі й Ксаня заснули, зникла й Наця…
Де? Куди? — ніхто не знав.
… … . .
Нещодавно випадково зустрів я в однім південнім вокзалі пані з двома дітками, хорошими, як янголятка.
Блакитні очі її байдужним поглядом сковзнули по пасажирах, але раптом засвітились, зупинившись на мені. Я пізнав її, сю худу, виснажену пані, з таким молодим, але змученим смуглявим обличчям.
Підійшов.
— Ви, Ксаня?
— Я.
— Самі?
— Ось мої діти.
— Хто ваш чоловік?
Вона махнула рукою і, скрививши губи в усмішку, од якої мені занило всередині, тихо промовила:
— Принц… пригадуєте?..
Я чув від когось, що Ксаня вийшла за підрядчика по будуванню кам’яниць, людину сувору.
“Дайте-бо жить, мені, дайте-бо жить” — пригадалося мені і хотілося крикнути від болю, від обурення такою кривдою зрадливої долі…
Другий дзвінок. Прощаюсь.
— Ксаню, люба… Вибачайте… Але… навіщо ж ви тягнете далі сю комедію родинного життя, коли ще такі молоді, коли ще…
Знов махнула рукою й насупилась.
— Не треба, не треба. А ось гляньте, хіба се… жарт?.. Вона нахилилася й обняла діток. Гірка сльоза скотилася дівчинці на пальтечко.
Підвела голову й приязно глянула мені в вічі.
— Прощайте… Вам треба поспішатись: зараз третій. Стиснув руку й одійшов. В дверях озирнувся: дівчинка здивовано заглядала матері в вічі, а хлопець провожав мене ворожим поглядом.
Мати ніжно гладила його по голівці й з ясною усмішкою на устах про щось думала тихо…
1911
На пароході
_______________
З натури
Перед одходом чергового пароходу “Союзний” на пристані гармидер, галас, метушня. Метушаться всякі чиновники пароходства, грузчики, пасажири. Спритні газетчики тичуть під самісінький ніс усякі “Копейки”, “Панорамы”, “Всеобщие Журналы” й т. ін. Біля каси довгий хвіст дядьків, жінок, жидків; на обличчях нетерплячка: бояться спізнитись. Обачно придержують кишені…
— “Южную Копейку” не желаете? Купите, барин. Копейка ведь…
— Куди?! Куди ти поніс, анцихристе? Чи хочеш, щоб городовика покликала?..
— А куди ж тобі? Хіба ти на “Союзникові” їдеш?
— Га! Він не знає… Гарний носильщик. Которий номер?
— Ми без номера…
— Регіт…
— Куди тут іти… садовиться?
— Сюди, сюди, землячки.
— Ваші білети.
— Ганю! Ганю! Соня! Ви ж пішітє. Слишіте ж?..
— Кланяйтесь Грігорію Соломоновічу… А? что?.. Ну-ну… Я да — прієду.
— Что?.. Да, да… Маму поцелуйте. Что? Боре?.. Милійон поцелуев.
Під чердаком, у третьому класі так само. Тільки на чердак висипала здебільшого привілейована публіка, лишивши речі в II і І класах.
Якої тільки одежі не побачиш, якої мови не почуєш. Панує, звичайно, російська.
Аж ось пані, пишно вбрана, з лорнеткою в руці, покрикує стурбовано французькою мовою до своїх дівчинки й хлопчика, білявеньких, кучерявеньких, червонолицих, як янголятка.
— Дітки! дітки! не підходьте близько до огорожі. В воду упадете.
Відповідають, щебечуть також французькою мовою.
— Ні, ні, мамунцю, не страшно тут анітрішечки. Ось іди сюди, глянь…
— Не треба, не треба.
— Вы русская? — звертається до пані якийсь пристаркуватий чиновник у форменім кашкеті відомства народної освіти.
Пані кидає до очей лорнетку, примруживши очі, якусь мить оглядає чиновника й непривітно відповідає.
— Да-а, русская… Дітки, дітки! — гукає знов на паненят.— Обережніш. Не завдавайте мамусі клопоту.
— Хм… вот вы русская, а дети, вероятно, слова по-русски сказать не умеют.
Пані знов, уже трохи здивовано, оглядає чиновника.
— Нє-ет, зачем…— з протягом відповідає йому.— Ані й па-рускі панімают.
— Хе!..— спалахнув чиновник, звертаючись до сусідів за спочуттям.— “Понімают”… А говорить, конечно, не умеют. Вот вам наше русское воспитание детей!..
Дама гидливо кривиться й одходить, насупившись, до діток.
— Не-ет, мы-таки, русские, подлая нация. Нет того, чтобы поддерживать все родное, воспитываться в духе национальной гордости. Малейшая возможность — и мы забываем все родное. Разве они, выросши, будут любить Россию, будут верными сынами своего отечества? Нет, по-моему,— если ты сознательный отец или мать, то и воспитывай детей в родном духе, в родном языке, как говорили и твои родители, и родители твоих родителей, деды и прадеды…
— А вы кто будете? — перебиває чиновника молоденький жидок.
— Я?.. Я учитель русского языка в гимназии, статский советник Григорий Семенович Макотра… Да-а, воспитание детей — это не пустяк какой-нибудь. Вы посмотрите на евреев. Ведь подражания достойны. Разве еврей вам станет учить ребенка другому языку, пока тот не будет удовлетворительно знать своего? А почему? Потому, что он помнит, что он еврей, что его отец, дед, прадед и т. д. были евреи, потому и его дети должны говорить на родном языке. Я, собственно, не люблю этой нации, а за это уважаю и открыто всем говорю, что нам, русским, нужно пример брать с евреев в этом отношении…
Коло промовця потроху скупчується ціла аудиторія. З пристані турботно й підозріло поглядає жандарм. Галас не стихає-бо, до одплиття лишилося ще з десять хвилин.
— Мамусю, мамусю! Ось глянь, он у того дядька який кумедний бриль,— українською мовою звернувся до молодої пані хлопчик літ шести.
— Цссс… моя дитино! не можна так говорити,— теж по-українському відповіла мати хлопцеві.— Який має, такий і надів.
Чиновник здивовано скинув погляд на пані.
— Послушайте, мадам,— звернувся він до неї.— Ви меня простите, но я просто поражен. Как вы допускаєте… э-э… я вижу, что вы не мужичка, а сами… и ребенку позволяете коверкать язык… Вы же русские люди…
— Спитайте його,— відповіла пані, показавши на хлопчика.
— Мальчик, послушай… Ты кто?
Хлоп’я здивовано зиркнуло на матірку, потім втопило погляд у чиновника й промовило.
— Я українець.
Чиновник збентежився. Настала тиша. На обличчях присутніх заграла єхидна ухмилка.
— Хм… “украинец”… Но, позвольте… я сам малоросс…
— Ви таки малоросс? — зауважив жидок.— А ежели вы малоросс, то почему ж вы не говорите по-малороссийски, как ваш отец, дед и прадед, как этот ребенок?
Картина.
На посту
_______________
Тихий, задумливий вечір спускався на велике, розкидане по нагористому берегу невеличкої річки, місто. Воно не знало спочинку ні вдень ні вночі, а гуркотіло, гомоніло, кипіло, ніби поспішало прожити той час, що випав йому від долі,— прожити й завмерти, унишкнути хутчій навіки. А вечір, сумирний, як сама тиша, неохоче поволі покривав сю метушню, денні турботи: здавалось, що йому прикро й боляче змішувати поважний спокій, свій поетичний глибокий смуток з безладним гомоном життя.
Понад річкою закурилась сріблястим серпанком в зелених кучерявих берегах сива, легенька, як чарівний сон, імла, і коли б не важкі, грубі або тонісенькі, пронизливі гудки пароходів, що неслись звідтіля, то можна було б думати, що там, за городом, існує інше життя, таємне й привабливе, як чудова стародавня казка.
Сонце давно зайшло; зникли довгі передвечірні тіні. Вулиці ще більш заворушились людьми, тільки вже більш чепурними, веселішими й спокійними: помітно було, що трудовий день скінчився, й на пішоходи з душних кімнат висипав люд, що вбачає красу тихого літнього вечора не в можливості спочити міцним сном після клопоту й важкої праці, а в самій його приємній прохолоді, в загадковім мовчанні й таємності. Присмерком не можна було в сій рухливій юрбі відрізнити інтелігентного працівника, що вийшов трохи провітрити свій мозок, стомлений у нудній конторі якої-небудь інституції, від ситого буржуа, котрого стомила спека й тяжке безділля. Вечірня сутінь і бажання розважитись, цілком використати красу журливого вечора, зрівняло всіх, і хіба тільки досвідчене око людини в сірому, що часом виринала в юрбі, дещо розбирало в сій метушні й гомоні.
Городовий Кавун сидів на кам’янім стовпчику біля будки з квасом і щохвилини позіхав смачно, зрідка перекидаючись увагами з старою жидівкою Рухлею, що на розі Архирейської й М.-Острожної вулиць продавала квас з льодом і насіння— Сухорлява кумедна фігура Кавунова химерно зігнулась, і велика шабля, що стояла у нього між коліньми, досягала йому до вуха. Червоне зморщене обличчя з невеличкими рудими вусами нахилилось уперед, сіро-білясті очі байдужно позирали довкола, навіть не помічаючи цікавого різнокольорового натовпу, що так залюбки топтав вузенькі пішоходи, з захопленням човгаючи підошвами й жваво, бадьоро розмовляючи. Ледве помітно зітхало над ним важке гілля розлогого рясного каштану, й тихо шептались високі стрункі тополі. За спиною іноді уривчасто кашляла й пирскала візникова шкапа, дзвінко переступаючи з ноги на ногу.
— Пррр… ти, чортова кукло! — прокидався часом візник, сіпав віжками й знову сідав замислившись, дожидаючи, коли почується гучне — “ізвощик, подавай!”
— І-е-а!.. брр…— позіхав Кавун до сліз.— Пху! Будь ти проклят, як позіхається!.. Який воно час? — ні до кого, власне, не звертаючись, промимрив він та зараз і забув, про що спитав.
— Що, нудно? — підійшов до нього чоловічок у сірому картатому піджаці з великим чорним парасолем під паховою.— Здрастуй,— додав він, помацавши недбало Кавуна за руку.
— А, се ви, Ниточкин?..— обізвавсь до нього Кавун.— Нудно… Просто адівительно, як воно ото люди ходять, Сходять, і ходять. Здайоться, ліг би отсе та спав, аж чортам тошно.
— Що ж ви хатітє? — зауважила Рухля.— Кавалери з баришнями вийшли у проходку холодком, то їм одно вдовольствіє… Квасу нє хатітє? — звернулась вона до Ниточкина.
— Ні, дякую. А от насіння, з нашим удовольствієм.
Він запустив п’ятерню в купу насіння, набрав цілу жменю і, сівши коло Кавуна на камінь, почав лускати, завзято спльовуючи. Вузенькі очі його так і бігали по юрбі.
— Он глянь,— штовхнув він у плече Кавуна,— Цюпцюра пішов до своєї куми.
— Де? Ото?
— Еге, у брилі “здрастуй-прощай”.
— Хто ж вони будуть? Письмоводитель?
— Який письмоводитель?.. Бас із собора. Там гартань, доложу вам, як у бугая.
— Да, воно, знаєте, єсть, которії…
— Куди тобі… я, як ще не знав його, стрітив раз якось на Мало-Острожній. Дивлюсь фігура подозрительна. Ну, канєшно, прослідив, як полатається. Дивлюсь, зайшов він до бублейниці Ругнихи,— знаєш? — що коло собора бублики продає…
— Ну, аякже, канєшно.
“Що за оказія,— думаю собі,— чого він туди зайшов? Невже Ругниха займається політикою?.. Розпитавсь у рябої Феньки, коли вказується… Хе-хе-хе… тут другого сорту політика, больше нащот амурів… любовного, значить, інтересу”.
— Ги-и! Здорово… Да, воно буває… От, скажем, у нас, у Благовіщенській церкві…
— А ондечки з кавалером під ручку йде мадіска Машка.
— Ота чорнява?
— Ну да. Гарна, каналія. Я давно вже до неї підбираюсь — не везьоть. У нас, говорить, без вас є предмет. Такая стерва! І хоч би що путнє, а то… Я так полагаю, що він або студент, або жидок…
— Да, вони, етії студенти…
— Ну, да ми єтого предмета живо сплавимо, нам сто раз плюнуть.
— Хе-хе-хе!
— Особливо, коли нащот політики конституцію подвідьом.
— А ви, гаспадін, кого поджидаете? — перебила розмову Рухля.
— А тобі яке діло? — хутко кинув їй Ниточкин.— Може, дожидаю, а може, й ні.
— Я так, спрашую…
— Хе-хе-хе! — вишкіривсь Кавун.— Діжурив я якось у театрі, у саду. Так там теж приставляли одну малоросійську кумедію “Савка Чалой”, і то же самоє один гайдамака говорив: може, говорить, Чалой, а може, й ні… Сміхотворноє, доложу вам, приставлєніє.
— Кому ж він говорив?
— Панові Потоцькому. У тебе, говорить, Потоцький, розум жіноцький…
— Хе-хе-хе, здорово! — реготався Ниточкин.— Ну-ну, розсердився, мабуть?
— У-у, здорово гнівався. Уб’ю, говорить, сукиного сина! А той каже: може, говорить, вб’єш, а може, й ні…
Знов обидва зареготались.
— Смєлівой який, і не злякався,— дивувалась Рухля.
— Ну, аякже. Хіба ви не знаєте запорожців?..
— Е, ні, товаришко, ви помиляєтесь, слово честі, помиляєтесь,— палко щось доводив молодий панич якійсь вродливій панночці, проходячи в юрбі повз Рухлину будку.
— Хто? Я? Ніколи,— обурилась панночка.
— А я вам говорю, що ви помиляєтесь. Народ мовчить? Знаю, що мовчить, але се мовчання подібне до пушкінового “народ безмолвствует”. Розумієте?.. Народ гаразд тепер…
Ниточкин раптом нашорошив вуха, потім кинув насіння, підвівся хутко з каменю і, помахуючи парасолем, пішов за парочкою.
— Пішов на влови,— засміявся Кавун.
— Хто вони такії? — спитала Рухля: вона теж помітила щось непевне.
— Хто?.. Сволоч, он хто,— плюнув Кавун.— Шпиг, хіба ти не бачиш?.. Ото вже когось націлив.
Тим часом парочка знов показалась в юрбі, йдучи назад і палко розмовляючи. Панночка зненацька кинула оком на Кавуна і, помітивши, очевидно, що тепер він вже один сидить та ще й пильно стежить за нею, хутко озирнулась, штовхнувши бесідника ліктем. Ниточкин, вдаючи з себе байдужого, плівся позаду. Панночка зневажливо змірила його з голови до ніг і, ні до кого, власне, не звертаючись, промовила голосно:
— І чого б я нишпорив?..
Потім взяла під руку молодого чоловіка й тихо, але виразно, промовила:
— Буде дощ.
— Хіба? — здивувався той і підняв голову.— Вигадайте, ані хмарочки…
— А я вам кажу, буде, бо шпиги ходять з парасолями.
— Тише, Галю,— зупинив її панич і озирнувся.
Ниточкин звернув ліворуч, перестрибнув рівчак і перейшов на другий бік вулиці.
— Ха-ха-ха! — почув він услід,— спугнули птаха.
— Ги-и, здорово, маладчина баришня,— сміявся Кавун,— чисто одбрила хамлєта, щоб не никав, як потайний собака.
Хтось підійшов до будки й купив на дві копійки насіння.
— А квасу не хатітє? — питала Рухля, одраховуючи здачу.— Холодний, з льодом.
— Ні…
— А-а!..— позіхав Кавун.— Чого се мені сьогодні так спать хочеться?.. Дай квасу.
Рухля націдила йому з обв’язаної якоюсь ганчіркою діжки кухлик квасу. Він випив, утерся рукавом сірого від пороху мундира, взяв жменю насіння і повагом почав спльовувати.
Вечір непомітно переходив у ніч. За річкою край неба на обрію почав ясніти: то сходив місяць. Зірки ніжно тремтіли в високості.
— Треба, мабуть, кінчати торговлю, щось нема покупців,— промовила Рухля й почала мляво лаштуватись додому.
Кавун не відповів. Він сидів нерухомо й про щось думав, дивлячись собі в ноги.
По вулицях по обидва боки, мов у калейдоскопі, ворушились, мінялись, проходили темні, білі, сірі постаті, чувся гомін, то тихий, поважний, то палкий, бадьорий, повний завзяття, і відразу можна було впізнати веселі молоді пари, молоде життя. Поміж дорослими бігали, грались діти в куценьких штанцях і кумедних бриликах; дзвінкий регіт їхній додавав багато краси задумливому вечерові. По розмові й по чудному акцентові Кавун помічав, що більшість із сього натовпу були жиди.
“Найпаче пильнуй за жидами”,— пригадав він суворий наказ сердитого начальства.
У відчинені вікна солдатської казарми вирвалось мелодійне рипіння гармонії, набридливо вп’ялось у серце, й воно боляче занило.
Десять люби-и-ла,
Дев’ять позаби-и-ла,
Одного я забить не магу…—
врізався в журливу мелодію скрипучий, неприємний голос…
— А вони зовсім не такі вже страшні,— думав Кавун, слідкуючи очима за жвавими рухами молоді, і щось гарне, тепле заворушилось йому всередині.— Кажуть, ніби думки у них вовчі; ну, та у кого вони тепер людські? Всім погано стало жити на світі, всім тісно, ну й їдять один одного. Наші молоді хлопці більш уредні…
І пригадалось йому, як одного разу стояв він у тюремнім дворі недалеко од вікна, прислухаючись до голосної суперечки, що вилітала з тюрми вікном на вулицю, й дивувався тій силі завзяття, яку мали оті молоді в’язні: дуже багато треба було його, щоб так палко, весело й голосно розмовляти в тім каторжнім, кам’янім мішку. І сердито на них було, що робили різні неподобні вчинки, за котрі садовлять до тюрми, й жалко їх… хороших, молодих.
От якби тільки начальство не сердилось, то можна було б і побалакати з ними, висловити їм, що так робити нехороше, що таким молодим та гарним людям не личить сидіти по тюрмах поруч із запеклими злодіюгами.
І вони, хоч і зелені ще, мовляв, та гарячі, але — він знає — дуже розумні й відразу зрозуміли б його. А то… діти, справжні діти, їй же Богу!..
— Бабуню, ви вже ідьотє домой? — почув Кавун біля себе веселу дитячу розмову.
— Іду, іду, а чом же мені не йти? — відповіла їм ласкаво Рухля.— Хіба тепер может бить яка торговля? Ось тривайте, поможете бабуні.
— Се твої дітки? — спитав Кавун, гладячи по голівці чорненьку кучеряву дівчинку років шести
— Діти?..
Зачим діти? Ви ж чуєте, звуть мене бабуньою.
— Так, так… гарненькі дітки. До бабусі прийшла, чорноока? — нахилився Кавун до дівчинки, ласкаво усміхаючись. Дівчисько перелякано дивилось скоса на шаблюку.
— У мене теж отака… Настя. Гарна дівчинка… І ти гарна… Як тебе звуть?
— Роза,— похнюпившись, відповіла та.
— Так, так, маладчина, умниця. Велика рости, отака-а велика.
Він вхопив дівчинку під пахви й високо підняв над головою.
— Гарадавой!! — почувся поблизу прикрий, пронизливий голос.
Кавун побілів і, повернувшись, став як стовб, приклавши руку до козирка. Рухля моторніш заметушилась, складаючи свої вузли.
— Хе… ето називаєтся га-ра-да-вой…
Нецензурна лайка. Натовп зменшив ходу, розмови вщухли. Пронизливий голос луною пішов вулицями й різав вухо.
— Ето на-зи-ва-єт-ся гарадавой… хе!..— пирхав пристав.— Он на пасту з жі-де-ня-та-мі паршівимі нєжності затеял… У-ух ти,— доточив він лайку, принизивши голос і блискаючи очима.— Пагаді,— засичало начальство далі,— я тебе накажу, как нужно стаять на пасту… Утром явішся ка мне, слишіш?
— Так тошно, вашскобродіє, винуваті..
Пристав одійшов, пирхаючи. Вулиця знов загомоніла; чутно було дуже неприємні епітети на адресу суворого начальства.
Кавун з півхвилини стояв отетерілий, нарешті звірюкою накинувся на Рухлю, пхнувши дівчинку в спину. На вулиці розітнувся дитячий лемент.
— Прибери звідсіль своїх жиденят, падлюко!
— Зачим ви обіжаєте дітьо? — кричала Рухля.— Що воно вам іздєлало?..
— Замовчи,— тупав ногами Кавун.— Прокляті! Погибелі на вас немає!
— А ти не штовхайся. Разві вона до тібє на руки лізла?.. Міша, Роза, домой!..
Знов гомін натовпу, човгання по пішоходах, тихий шепіт тополів, зітхання каштанів. Місяць, жовтий, як цитрина, піднявся за річкою й насмішкувато дивився на місто.
Кавун підправив ремінь на плечах, обсмикав мундира й вийшов посеред вулиці “на пост”.
Його душила злість і ненависть до всіх, а в серцю глибоко-глибоко, мов шашіль, скрипів червяк заздрості до балакучого безмундирного натовпу.
1907
Нерви
_______________
Він, той безногий з великими чарівними очима, дратує його й виводить з тієї страшної рівноваги, поза якою розкинулась порожня безмежність, що зветься небуттям…
Овсієнко й тепера вже не має нічого того, що утворює ілюзію життя, давно не має. Якесь химерне почування; не живеш, а гойдаєшся на млявих, спокійних хвилях апатії, байдужності, і коли випадкова, бистра, як ластівка, думка, відгук пережитого проріже холодний мізок, то не лишає жодного сліду, не зігріє, не зворушить, а, ніби черкнувши крилом смерті, жахливо мчиться далі й зникає.
І тільки він, отой каліка, що цілими днями сидить… ні, не сидить, а стоїть, як тумба, на своїх обрубках, підшитих грубою сирицею, просто в снігу на розі двох велелюдних вулиць, тільки він має якусь незрозумілу владу над Овсієнком, і надовго зворушує заснулі думи його, й не дає їм заспокоїтись.
Ходити цілими днями довгими вулицями, повними гуркоту, дзвону, викриків, гамору, клопітної метушні, повними людей, ходити й не чути, не бачити всього того, не зацікавитись навіть несамохіть найбільшим проявом життя — се той стан духу, коли й смерть обертається в рядовий, звичайний рух; ні гадки, ні проблиску свідомості: мить — і перехід від небуття умовного до небуття як факту.
Сталося се з ним якось раптом, в розпалі кипучої розумової праці, коли навкруги все ворушилось, жило, поспішалося жити; правителі правили, парламенти складали потрібні норми для людської волі, робітники бастували й знов працювали, хтось воював, інтенданти крали, аероплани літали, шкільна молодь училася й труїлася…
От, от, на сім саме й урвалося. Як публіцист великої й популярної газети, що повинна була відгукуватись на всі прояви біжучого життя й освітлювати їх з погляду… більшості, що розкуповує й читає газету, Овсієнко одного дня, коли крізь велике вікно редакції видно було, як поволі, меланхолійно сіявся лапатий сніг і на вкритих ним гілках старої груші злякано цвірінькали сангвінічні горобці, сів писати громову статтю, в якій повинен був прибити до ганебного стовба той лад, що панував у сучасній школі. Перш ніж почати статтю, він ще раз переглянув сенсаційну звістку, з приводу якої треба було писати, і раптом холодний жах пронизав його думку. Він поклав перо й одкинувсь на спинку крісла та так і застиг. Сидів довго. Чути було, як один по одному зодягались у сумежнім передпокою співробітники й виходили, грюкаючи дверима.
— Ну, що ж… стаття ваша, Петре Васильовичу? — звернувсь до нього, увійшовши, редактор.— Написали?
— А? — кинувся він.— Стаття? Яка стаття? А так, так…
Потер рукою лоба.
— Стаття… Що пак я хотів… Ага… той… не треба статті.
— Як не треба? — скинув на Овсієнка здивований погляд редактор.— То ви не написали? Чом же не попередили?
— Треба, не треба… чи не все ж одно? “Безглуздо тягти безглузду нитку безглуздого життя та ще й обдурювати себе, що виконуєш якийсь страшенно важливий обов’язок. Кому й навіщо все се потрібно? Лишаю безглуздя безглуздим, а сам беру те, що найкраще в так званім житті — так звану смерть”. Ось, читайте, се написав студент-медик і повісився.
— Ну, то що?
— Правда.
— Що правда?
— Та се ж… що він написав… То не треба й статті ніякої…
— Ат, чортівня! Не думаєте ж принаймні й ви повіситись?
— Я? Ні, я поки що тільки… До побачення.
— Що за ідіотство? — почув Овсієнко за собою.— Раптове збожевоління! Ну й народ!..
“Кому й навіщо?” — думав він, ступаючи, як по килиму, по м’якому від снігу пішоходу. І скільки не напружував розуму, не знаходив відповіді на питання. Все те, що так легко викладалося на папері ще годину тому, всі оті готові на всяку подію життєву, на всякий вчинок людський гучні й величні формули здавалися тепера такими беззмістовними, вигаданими, штучними, нікчемними, що думка линула через них і поза ними, навіть не зупиняючись, не чіпляючись за них, і почувалося, що заготовлено їх для когось і для чогось, тільки не для себе. Люди бігають, метушаться зрання й до глупої ночі…— “Кому й навіщо се потрібно”? Будують життя? Кому й навіщо, коли все одно зі смертю — край усьому?..
— Бариночку любий, подайте хоч копійочку нещасному каліці!..
Овсієнко зупинивсь — не того, що почув старчаче прохання: щодня такі прохання проводжали його від редакції додому, й він звик не зважати на них; очі його зустрілися з другими, великими й глибокими. Але обличчя… Потвора якась. Хотів іти й знов утопив погляд в очі безногому.
— Бариночку, подайте,— простяг до нього каліка руку й смиренно спустив очі, щоб за мить знову скинути їх на Овсієнка.
— Бог дасть… Ні, стривай…
Овсієнко розстебнув пальто й почав шукати дрібних грошей, обурився, впіймавши себе на сьому, й сквапливо ткнув у руку каліці п’ять карбованців. Безногий захапався вклонятись і дякувати, але Овсієнкові здавалося, що се все він робить навмисне, щоб за побільшеними рухами заховати лукавий вогник своїх очей.
“Ех, сердешний ти,— ніби говорили ті очі,— кепсько десь тобі, хоч ти й маєш дві ноги цілих”.
Овсієнко несамохіть глянув на свої ноги, спалахнув від сього безглуздого руху, загорнувсь у пальто й пішов далі, почуваючи на собі насмішкуватий погляд каліки.
… … …
До редакції не ходив більш, навіть забув про неї. Про все забув, якось відокремивсь од усього, відчувши тільки, що раптом урвались всі нитки, що зв’язували його з околишнім життям, і він опинився поза ним, як балон у повітрі, самітний, порожній. Ся порожнеча давила йому мозок важким тягарем, ніби нагадуючи своєю вагою, що ще один ступінь, один рух — і не буде й її, порожнечі, не буде нічого…
Сьогодня він знов бачив його. Вийшов з дому вранці, коли ще дружина спала, пішов другою вулицею, щоб не зустрітись з безногим прохачем і не зворушити свого спокою чужим, непотрібним переживанням. Проходив по вулицях до вечора, химерний, захований в себе, ні про що не думаючи, ні на що не звертаючи уваги, почуваючи тільки страшне задоволення від свідомості, що мети досягнено: ні життя для нього, ні його для життя не існувало більш.
Одна пригода зіпсувала йому його спокій, сполохала, як заснулих птахів, його думки, заворушила ними, і він почув, що не все ще скінчено, що лишилося щось вирішити таке, без чого, коли його не зробити, все піде шкереберть, бо рука не зважиться на останній логічний висновок з усього попереднього.
Було надвечір. Овсієнко повернув з однієї вулиці в другу, але, зауваживши, що по другий бік її натовп менший, повернув і хотів перейти туди.
— Бе! бе! бе! — почув він у кількох ступнях від себе хрипуче пронизливе ревище і, підхоплений якоюсь невідомою силою, метнувсь з-під самого автомобіля на пішохід.
— Чорт! Тиняється тут! — кинув Овсієнкові услід оскаженілий шофер, здержуючи свою прудку машину, й показав уважистого кулака. Крутнувши рушія, він знов пустив свою машину й зник, лишивши по собі хмари смердючого диму. А Овсієнко стояв, важко дихаючи й дослухаючись до того, як швидко й тривожно тіпалося серце в грудях, тремтіли дрібним тремтінням руки й ноги, а під серцем вчувався гострий холодок.
— Яка єрунда! — прошепотів він з глухою досадою.— Злякався смерті, чи що?..
Ні на кого не дивлячись, він повернувсь і пішов додому, збентежений, роздратований.
“От тобі й на порозі небуття! От тобі й урвав зв’язки з життям!” —думав він, і вертіла мозок одна, вже остання загадка: “В чім же річ? Що примусило його так гидко затремтіти й учепитись за життя, якого він давно вже зрікся, від якого почував себе вільним навіки? Невже та ганебна вигадка, що зветься інстинктом життя, є чимсь непереможним, перед чим безсилі і розум, і логіка?.. Так ні ж, сьогодня ж, прийшовши додому й замкнувшись у кабінеті від нудної, заплаканої жінки, він зробить те, що вже давно треба було зробити”.
І знову він… Без шапки, з кудлатою, пов’язаною на вуха, рудою головою, з червоним носом, з розкуйовдленою, злегка кучерявою бородою, він пильно слідкує за натовпом, що безпереривною течією лине проз нього, і сливе ніколи не помиляється, коли вклоняється й простягає руку: завше щось одержує на своє благання. Овсієнка він помітив ще здалеку, помітив і незвичайний стан його духу, що одбивався і в рухах, і в ході, й на виду. Се, очевидно, зацікавило його, й він пильним поглядом дививсь йому назустріч. Коли Овсієнко звів очі, наблизившись до нього, то безногий, ніби опам’ятавшись, захитав головою.
— Бариночку милосердний, пожертвуйте копійочку каліці ради празничка святого, ради душ спасіння.
— Слухайте, ви! — промовив раптом Овсієнко, зупинившись, і побачив, як з першим згуком його голосу потухли променисті очі каліці й уся його напівлюдська постать виявила підлесливість і запобігливість.— Заради якого чорта ви цілими днями корчитесь отут перед юрбою, клякнете на холоді? Що вас силує до сього?
Безногий здивовано підняв очі, в яких блискавкою мигнув і в ту ж мить погас насмішкуватий вогник, і, вималювавши на тварі справжнє смиренство, відповів, тяженько зітхнувши:
— Що ж діяти, паночку, кожному жити хочеться.
— Та зрозумій же ти, людська потворо, що се брехня! Чуєш, брехня! Не йму я віри тому, щоб тобі хотілося цілими днями поневірятись, мучитись отут на морозі, чекаючи, поки тобі, як собаці, кинуть щось на прожиття. Брехня се! Ось перед тобою здоровий, цілий ідіот, якому не треба, нема потреби плазувати в снігу, а спитай: чи жити йому хочеться?.. Спитай…
Овсієнко озирнувсь і побачив, що круг них зібралась уже чимала юрба цікавих, які вважали його, певне, за п’яного, бо жаденно чекали, вишкіривши зуби, що він утне щось незвичайного. Він плюнув з огидою, підняв комір пальта й пішов. Услід йому розітнувся регіт і кпини.
“Він теж, певне, глузує з мене, отой каліка,— думав Овсієнко.— Одначе, яка чудернацька самовпевненість: ніби людина, що збагнула таємниці життя. Просто, як і всі, мізерний боягуз, та й годі. Цілий день мерзне, як пес, на морозі або мокне під дощем, а на ніч лізе в якийсь барліг, напивається до запаморочення на ті копійки, що за день виканючить, і спить до ранку. А похмелившись і настроївши себе на той лад, коли все навкруги ввижається оповитим рожевим серпанком, знов іде на роздобутки. І заради сього — “кожному хочеться жити!” Ну ні, вельми вдячний!..
Він не помітив, як увійшов у передпокій і роздягся; не звернув уваги на врочисту святкову атмосферу, що відбивалася й на обличчі, й на вбранні наймички, котра відчинила йому на дзвінок двері, й на всій обстанові в квартирі.
“А проте дивно,— поволі точилася та сама докучлива думка,— як би там людина не запаморочувала собі голови, але досить тих довгих часів, які він вистоює на морозі, щоб вибралась хоч одна хвилина просвітку, й у набучавілий від алкоголю мозок клюнула свідомість, і повстало питання: навіщо живу?..
Не може ж бути, щоб те безноге страховище знало те, чого ніхто не знає, не може бути!.. Ах, хто зна, хто знає!..”
Овсієнко впав на канапу, обхопивши голову руками, й важко застогнав.
“Так, ніхто не знає. Я думав, що знаю, що нема чого й знати, що все так зрозуміло, але чому я так кинувся й затремтів перед небезпекою бути задавленим? Інстинкт життя? Але мусить же він мати, коли він справді є, свою мету, свою конечність! Кому й навіщо се все потрібно, коли зі смертю — край?..”
— Ти спиш? — почув він з темряви голос дружини.
— Я? Ні, не сплю,— відповів Овсієнко, не поворухнувшись.— А що?
Вона нахилилася над ним, стала навколішки й поклала на його гаряче чоло свою холодну руку.
— Що з тобою діється? Ти хворий?
— Нічого… О, коли б я знав, що зо мною! Ні, не зо мною самим, а й з тобою, й з усіма, й з отим… з безногим…
— Що ти говориш? З яким безногим? В тебе нерви хорі, любий.
— Ат, які там нерви!..
Овсієнко сів.
— Ти тільки уяви собі. Той оцупок, та подоба живої людини, людський непотріб пропадає, як пес, вистоюючи цілими днями під дощем, під снігом, на морозі, годується, піддержує своє огидливе животіння тим, що йому кинуть від щедрот своїх щасливіші за нього двоногі і… і… він зневажає мене! Еге, зневажає…
— Хто?. Де?.. Заспокойся… За віщо?
— За віщо? Хм… Я знаю за віщо. Йому, бач, здається, що він знає, кому й навіщо потрібне моє життя. А може… може, й справді він знає… Стривай! Я дізнаюсь, я мушу дізнатись, бо сам я тепера нічого не знаю. Еге, нічого… Ще вранці, ще годину тому знав, що робити, а зараз не знаю. Стривай!..
Він схопився, хутко вийшов до передпокою й став похапцем зодягатись.
— Петре… сьогодні свято… святвечір…
— Ну? То що? Яке мені діло?
— Не йди нікуди, спочинь, ти хворий. І я так перехвилювалася, знемоглась, занудилась. Вдень праця, праця, праця, а ввечері ти… такий мовчазний… чужий такий, далекий… Се ж не життя, розумієш? Се жах… Кому й навіщо таке життя? Хіба…
— Ага, ага,— зрадів він,— отож отсе саме і я кажу… Та, стривай, я дізнаюсь… Я повинен дізнатись. Ти пожди, я хутко, а тоді поговоримо.
— Та нічого не треба мені того! Ти тільки зостанься й заспокойся.
Але він уже вийшов, грюкнувши дверима, й хутко збітав по східцях униз.
Сіявся сніг. Тихо дрімали коло електричного ліхтаря і візник, і коняка. Гамір зменшився, але вулиця ще жила передсвятковим клопотом і турботами. Овсієнко добіг до рогу вулиці й зупинився, озираючись; безногого не було вже на його звичайнім місці.
“От тобі й маєш”! — подумав Овсієнко й хотів повернути додому, але побачив, як по другий бік вулиці в полі електричного світла, широко розставивши руки й посовуючи наперед то один, то другий бік, коливалася квадратова, незграбна знайома постать. То безногий поспішавсь додому. Овсієнко теж перейшов вулицю й пішов тихою ходою за ним.
Йти довелося довго: каліка звертав у темні вулиці, якісь невідомі Овсієнкові провулки, але по тій певності, з якою той посувавсь уперед, видно було, що дорога йому добре знайома. Почали попадатись уже самі тільки одноповерхові дерев’яні й глиняні хати, під залізними й дерев’яними дахами, потім якісь халупи й землянки. Під ногами чвакала грязюка від розталого снігу, й було слизько. Безногий зупинивсь біля однієї землянки й постукав у двері.
— Ти, Федоре? — почув Овсієнко жіночий голос з відхилених дверей.
— Я… пускай швидше, бо змерз, як собака, Господи прости!..
Безногий зник у сінях.
Овсієнко дослухався: ніде нічого не було чути, тільки здалека донісся безладний спів якоїсь колядки. Він, тихо прокрадаючись, підійшов до вікна землянки й припав до шибки.
Чистенько прибрана кімната. Стіл, на нім все готове до вечері. Серед хати, на дзиглику — чепурненька ялиночка, а круг неї походжає, задерши голову й любуючи з прикрас, хлоп’я років десяти у формі гімназиста,. Коли відчинились двері з сіней, то хлопець кинувся назустріч і повис на шиї в безногого. Вхопивши його за руку, він тягнув його від порога, показуючи на ялинку. Дзвінкий, срібний сміх сповняв кімнатку, вражаючи Овсієнка в самісеньке серце.
Каліка щось відповідав синові; на червонім обличчі йому грав ласкавий, ясний усміх, а великі променисті очі сіяли безмежним щастям.
Похитуючись, мов напідпитку, одійшов Овсієнко від землянки й тихою ходою вертався додому. В душі його буяв справжній вихор різноманітних думок, настроїв, почуттів, а над усіма, голосніш за всі, велику переможну пісню співало його воскресле життя.
Йому відчинила двері його заплакана дружина. Глянувши в обличчя чоловікові, вона відступила назад, здивована, а він кинувся їй на шию й міцно стискаючи в обіймах, шепотів:
— Він знав, голубко, він знав… той каліка!.. Смерті нема, нема її! Життя… невмируще… Ах, серце моє! Скільки ж часу потрачено, скільки життя й сил не зужито! Край всім зневір’ям! Тепера я знаю, кому й навіщо буятиме моє життя!..
1912
Патріот
_______________
Сьогодні холодківський крамар Конон Семенович Книшов почував себе героєм і справжнім патріотом. Разом з газетами “Геть Крамолу!” й “С нами Бог” йому було принесено з пошти листа в невеличкім сіренькім конвертику. Лист був занадто вже коротенький, але дуже промовистий.
“Добродію! — стояло в нім.— Коли Ви не припините надалі своєї донощицької діяльності, то Вас чекає смерть. Месник”.
І більш ані словечка.
— Хе… сильно сказано! — промовив Конон Семенович, прочитавши листа, й правдива погорда сповнила його серце. Він знав, що такі листи діставали тільки видатні діячі їхнього союзу (про се і в газетах друкувалось), і вже коли й йому прислано присуд на смерть, то, звичайно, він не остання шпиця в союзницькім колесі і запевне допік до живих печінок жидам та революціонерам. До речі сказати, на всі Холодки був тільки один жид Хацкель, що удержував земську пошту. Ну, та крамольники й жиди— то все одно. Завтра ж він одішле сього листа становому з донесенням, а копію в газету “Геть Крамолу!”, і за тиждень уся Росія (о, безперечно, вся Росія, бо сю газету передплачують усі порядні люди і патріоти, а таких іще, дякувати Богові, є доволі) читатиме про Конона Семеновича Книшова.
— Приємно, не взяв би його кат! — усміхнувся в довгу густу бороду Конон Семенович, одкладаючи листа й здіймаючи з червоного носа окуляри,— не кожний може похвалитись таким. Одначе, хто ж би се написав? — мигнуло раптом йому в голові, і разом з сим питанням щось неспокійне, тривожне заворушилось всередині. Він знову кинув окуляри до носа й пильно придивився до дрібненького писання, пригадуючи, чия б воно була рука?
— Ні, не знаю,— нарешті зітхнув Конон Семенович і розгорнув газету. Замість передовиці, в газеті стояло: “Найпевніший засіб до знищення крамоли”. Іншим разом така надзвичайно цікава з боку партійної тактики стаття, безумовно, зацікавила б його, але тепера він ніби й не бачив її: йому не йшло з голови питання, хто писав листа?.. Конон Семенович подивився на конверт: копійчана марка й печать міського почтового отдєлєнія. Виходить, що автор живе тут, в Холодках… Хто ж такий?
Він почав перебирати в думці всіх непевних людей на селі, але скільки не силкувався, нічого не пригадав, бо за кілька місяців своєї патріотичної праці вже повикурював багатьох із села. “Хіба піп? Дак ні, він після доносу зробився як шовковий; та й не личить духовній особі писати такі хижацькі листи православній людині. Ні, не піп…”
— Те-те-те,— зрадів Конон Семенович,— чи не вчитель часом утяв? Він хоч і вдає з себе тишка та побожного, але… знаємо їх!.. Так, так…
Він встав, вийшов з крамнички на рундук і гукнув: “Софіє! Софіє!”
— Чого? — почулося у відчинене вікно з хати, що стояла поруч з крамничкою.
— А йди лишень сюди на хвилиночку.
— Зараз.
“Так, так, се ніхто, як учитель,— думав тим часом Конон Семенович, знов сідлаючи носа окулярами.— То-то я дивлюсь, чого він щовечора сновигає повз нашу хату та все на вікна позирає. А воно, бач, яка катавасія. Стривай же, голубе”.
В крамницю ввійшла невеличка кирпатенька гарненька панночка, дочка Конона Семеновича.
— Чого, тату?
— А ось глянь, голубко,— подав він їй конверта, ховаючи листа під газету,— чи ти не знаєш, чия се рука?
Соня взяла конверта, піднесла до дверей на світло й уважно розглядала, наморщивши своє хороше мармурове чоло.
— Ні, не знаю, не бачила такої.
— Ти у почтмейстра бачишся, здається, з учителем, то, може, знаєш його руку?
Соня зашарілась, не знать чого, й одвернулась.
— Може, вчителева? — допитувався Конон Семенович.
— Не знаю, не бачила,— відповіла вона.— А навіщо се вам? Адже ж у конверті був лист і там запевне написано, від кого?..
— Та ні… то я так… іди собі,— заметушився Конон Семенович і взяв у неї з рук конверта.
Коли хто приходив у крамничку, то він вже думав: чи не вислідить прийшов? І пильно дивився на покупця своїми сірими очима з-під насуплених шпаковатих брів, Але нічого непевного йому так і не довелося спостерегти до самого вечора.
Як тільки почало сутеніти, Конон Семенович встав, забрав з шухлядки виручку і пересипав у гаманець; потім зачинив важкі дубові двері, замкнув їх на величезний замок і пішов до хати чай пити.
Хатина у нього була хоч і невеличка, але гарненька, чепурненька, з залізним дахом, з штучним димарем; парадний ганок вів на вузеньку, обсаджену диким виноградом, веранду, на котрій стояв маленький столик: на ній завжди, ранком і ввечері, Конон Семенович пив чай і читав газету. Одхиливши двері на ганок, можна було бачити все, що діється на майдані.
Конон Семенович сів до столу, навмисне зоставивши двері відчиненими, й пильно стежив за кожним, хто йшов вулицею. Він знав, що якраз у сей саме час молодий учитель Черненко проходить завжди чогось повз його хату. Так і сталося: ще здалека помітив він, як той вийшов із шкільного двору й простував сюди; порівнявшись з домом Книшова, учитель чогось хитнув головою, ніби побачивши кого, й пішов далі. “Він, більш нікому”,— муркнув Конон Семенович і пішов у кімнату писати до станового донесення.
— Татусю! — почув він дзвінкий голос Соні,— можна мені на хвилиночку до Юлі почтмейстрової.
— Що?.. А, до почтмейстра? — відповів Конон Семенович, лагодячись до писання.— Добре, добре, йди, тільки не барися, квітонько.
— Ні, я хутко…
Берег річки Красуні. Тиха-тиха прозора нічка; високо піднявся повновидий місяченько й своїм оливним сяйвом напоїв тепле нерухоме повітря. На заході край обрію яснів іще вузенькою срібного смужечкою. Зіроньки соромливо мигтіли в жовтій імлі місячного сяйва. Уважно шепотіли сріблясті осики; нерухомо стояли стрункі берези, мов тендітні панночки в білих суконках; поважна липа розливала свій чудовий пах. Ліниво пестилась у пишних берегах Красуня і в своїй глибині відбивала і берег, і місяць, і дерева, і дві людських постаті, що сиділи на березі, звісивши ноги, й тихо розмовляли.
То Книшева Соня сиділа, обнявшись з молодим чорнявим, кучерявим Черненком. Вона схилила до нього на плече свою гарненьку голівоньку, й буйні сльози котилися їй по видочку. А він лівою рукою держав її за гнучкий стан дівочий, а правою гладив, цілуючи палко, її розкішне волосся, що довгою грубою косою спадало по спині.
— Не можу я ждати далі,— жалібно хлипаючи, говорила Соня,— не можу. Я не знаю, що далі буде? Кажу ж тобі, що вже третій місяць ношу під серцем… Не можу, розумієш?.. Люди… та й татусь помітять. Іще місяць — і я пропала.
— Не хвилюйся, моя голубонько,— заспокоював її Черненко.— Хто ж тобі говорить, що треба ждати так довго?.. Дістану листа від батька й піду до твого…
— Навіщо тобі батьків лист? Хіба батько твій житиме зо мною?
— Як навіщо?.. Адже ж твій запевне спитає, чи маю я дозвіл на шлюб від свого батька?
— Я не знаю… не знаю я, про що тебе питатимуть, мій любий. Я знаю тільки, що ждати довше я боюсь, не можу! Коли ти завтра не підеш до мого батька, я… я кинуся в Красуню…
— А, Господи!.. Ну, не плач же, не плач, моє щастя… Ну, піду, піду ж… Не завтра, може, може, позавтра або в неділю… Знаєш що: мені здається, що найкраще зробити се в неділю, коли твій батько сидить вдома, а не в крамниці. Як на твою думку, він не вижене мене з хати?
— За віщо?
— А так… Він якийсь чудний і суворий у тебе. Від нього станеться. Та він, здається, й не любить мене.
— Навіщо тобі треба, щоб і тато любили тебе? Хіба тобі не досить, що я тебе так щиро кохаю. А тато… Аби тільки згодився, а то…
— Та й я ж те кажу: аби тільки згодився, більш мені нічого не треба. А як не згодиться й вижене мене?
— Не ти, милий, один прохатимеш, і я прохатиму, стану навколішки, благатиму. Він згодиться, він не такий лихий, як ви всі думаєте. А не згодиться, я йому скажу, що… що… не знаю, що собі заподію!..
— Ну, добре, добре, заспокойся, моя зіронько…
— Так коли? У неділю?
— У неділю, Соню.
— О, як далеко ще та неділя! Сьогодні ж іще тільки понеділок… Чом ти вчора не пішов!
— Годі, годі, серденько… Я ж тобі говорив чого. Годі, сказав, що в неділю…
— Ти не дуриш мене?
— Що ти вигадала? Я гніватимусь.
— Ні, ні, соколе, не гнівайся, не буду вже. То… то… ти ж знаєш, як я тебе кохаю.
Вони сиділи обоє, такі хороші, молоді, і їм здавалося, що з ними ввесь світ раює. Таємна нічка розливала навкруги свої чари і впивалась сяйвом свого коханця-місяця. Тихо-тихо було; тільки здалеку доносився гуркіт поїзда, що з’їхав на залізний міст на Красуні; вдалечині мигтіли огники станції, і гострий, тонкий гудок паровоза порушав іноді урочисту тишу ночі.
Соня міцно оповила свого молодого коханого за шию й палким поцілунком вп’ялась йому в рожеві уста. Вона була така щаслива. О, вона не віддасть його нікому, нікому, він буде її, хоч нехай не тільки батько, а ввесь світ простягає руки, щоб одібрати його!..
Нічка мовчала; срібний місяць усміхався з високості; зрідка крюкали в очереті жаби; шепотіли осики; купками біліли берези…
…
Вони були такі щасливі обоє…
У неділю вранці Конон Семенович вийшов на вулицю, щоб іти до церкви, але став на ганку здивований. Біля школи стояв гурток жінок і чоловіків: вони про щось жваво розмовляли, показуючи на нього.
— А що там таке, Демиде? — звернувся він до одного дядька, що вертався звідтіля.
— Вчителя заарештовано вночі, чи що,— відповів той і пішов мовчки далі.
— Ага,— задоволено промимрив Конон Семенович,— я ж казав, що він дограється. Нехай посидить, тепер знатиме, як писати смертні присуди порядним людям.
Задзвонили усі дзвони. Конон Семенович зняв бриля, побожно перехрестився й потяг до служби. Коло церкви стояли, сиділи на траві баби, молодиці,, дівчата в різнокольорових вбраннях.
“…а дід Гнат і говорить,— почув Конон Семенович гутірку,— не одімкну, каже,— признавайся, хто такий? Добрі люди, каже, не сновигають глупої ночі. А воно, ненько моя, як заторохтить у двері, як заторохтить, як закричить: “Відчиняй, сякий-розтакий сину, а то двері ламатиму”,— їй же Богу, правда. Вийшов тоді вчитель і звелів одімкнути. Тільки відчинили, як ускочить становий…”
Коли Конон Семенович увійшов у огорожу, розмови вщухли, всі з зацікавленням позирали на нього.
“Що воно за знак? — подумав він.— Чого вони вовками дивляться на мене? Се не інакше, як становий пробовкнувсь, що я писав йому за вчителя, а то чого ж би? І той раз, як за фершала писав…
Се не по закону. Треба буде справникові написати на нього”.
Конон Семенович зайшов до титаря, поздоровкався за руку, й купив за злота аж три свічки. Лишивши бриля у титаря, він вийшов наперед, поставив свічки і, побожно зітхаючи, став на клиросі: читати апостола й підспівувати дякові він дуже любив, бо мав-таки непоганого баса. Псаломщик якось вороже скоса поглянув на нього й трохи одійшов набік, ніби гидуючи стати з ним поруч.
“Е-е,— подумав Конон Семенович,— ти, голубе, знаєш уже та, видно, й сам не від тих грошей. Стривай же, я тобі покажу одсовуватись”.
Він, як велить закон, лагідно стояв усю службу, ревно зітхав і підіймав очі вгору, а наприкінці “со смиренієм” підійшов до хреста. Батюшка у лівій руці держав хреста, а в правій просфірку, котру й подав Кононові Семеновичу, коли той, вклонившись низенько, поцілував хреста.
“Ага, вивчив поводитись як слід з путніми людьми”,— задоволено подумав Книшов і з високо піднесеною головою вийшов з церкви, не повернувшись навіть тоді, як з купки парубків почулось йому вслід: юда!..
Сонечко піднялось вже височенько. На душі у Конона Семеновича було надзвичайно легко й весело, як у дитини.
“О імені Господнім, Господи поми-и-луй”,— гудів він, силкуючись відчинити двері на ганку, але, на превелике диво, вони не відчинялись.
— Софіє! Софіє! — гукав він, стукаючи у вікно.
Тихо, ніхто не обзивався.
— Що за оказія? — буркнув Конон Семенович; молитовний настрій з душі мов язиком злизало. Він припав до шибки: в кімнаті не було ані духа.
— Чи не вчителя рятувати побігла твоя Софія? — почув він регіт парубків, що проходили юрбою по вулиці.
Конон Семенович пополотнів.
— Хто се сказав? Га? — хижим шулікою накинувся він на них.— Та ви знаєте?.. Я вас за се!.. Иш, язики порозпускали, шибеники!..
— Тю-у! Відчепись, навіжений!
— Стривайте, я вам покажу! Я приберу вас до рук.
— Та ти митець голою… їжаків бити!—реготались парубки.
— Що?.. Хто се такий розумний? Ану, вийди!
— Становому напишеш, як на вчителя.
— Ах, ви ж…
Парубки, весело регочучи, подались далі.
Конон Семенович погрозив їм услід кулаком і знов почав торгати дверима. Ніхто не відчиняв. Тоді він пхнув їх з усієї сили: гачок одскочив, і вони одхилились. Конон Семенович ступив на веранду й похолов, посунувшись назад.
— Е… е… карау… е… е… рятуй… хто в Бо… ві!.. — ледве виговорив він не своїм голосом.
Позбігались з вулиці люди й почали розпитувати, в чім річ. Але він не в силі був повернути язика, а тільки показував рукою на веранду. Кинулись туди і теж поставали перелякані: на гаку, де звичайно вішали лампу над столом, висіла Софія. Стіл було відсунуто, а лампа стояла на помості, під стіною. Баби хрестились, дядьки мовчали.
— Баришня Соня повісились,— заплакала голосно чиясь дівчинка. Конон Семенович трохи опам’ятався.
— Се вона не сама… се хтось тут був… у мене багацько ворогів… Здіймайте хутчій, чого ж ви дивитесь?..
— Ні, ні, без урядника не можна,— говорив староста.— Десяцький, біжи за врядником! Треба ж протокола списати… Отсе нещастя, хай Бог милує!..
— Чого там не можна,— зашавкотіла якась бабуся,— а може, вона ще жива, сердешна.
Швець Мусій виліз на стіл і доторкнувсь рукою до тіла. “Гай-гай,— промовив він,—шкода, вже захолонула”.
— Се… се вона не сама,— плакав Конон Семенович,— се тут хтось був.
— І хто там був у тебе, іроде,— вилаявся Мусій,— загнав жінку на той світ, а се й дочку…
— А так, а так, мої рідні,— торохтіла Мусієва молодиця.— Соня любилась із учителем, се всі знають, а ти набрехав становому на вчителя, і його забрано в чорну карету…
Конон Семенович нічого не тямив. Він увійшов у сіни і озирнувсь: нічого незвичайного не було помітно. Відчинивши двері в кімнату, він кинувся до скрині: гроші були цілі, всі речі стояли на своїх місцях. На столі лежала записочка. Конон Семенович розгорнув її: записку писала Соня.
“Прощавайте, тату,— мовчки читав він,— учитель хотів мене сватать, а ви запровадили його в тюрму. Без його мені нема життя. Смерть моя на вашій душі”.
У Конона Семеновича затремтіли ноги, підігнулись коліна, і він непритомно впав на стілець. Він чув, як на веранді метушились, гомоніли люди, чув, що прийшов урядник, брязкаючи шаблею, але підвестись не міг.
— Здрастуйте,— привітався, входячи в кімнату, врядник.
Конон Семенович не відповів.
— Треба до станового бумагу послати касательно проісшествія, то, може, ви що знаєте?
Слово “становий” очутило трохи Конона Семеновича. Він з зусиллям підняв руку із запискою.
— Ось… нате… пошліть становому… нехай приложить к ділу… Се через учителя сталося…
1907
Побачення
_______________
— І казна-що вигадав ти, Матвію, їй-бо, казна-що…
— Дай цигарку!
— На… Ускочити — раз плюнуть. Досі з кимсь злигалась, їй-бо…
— А, геть к чортам!
— Повір… А вже коли той… то, брат, дорого не візьме,— продасть.
— Задавлю, як собаку!..
Матвій лапнув за кишеню, хоч гаразд і так почував, як мулить йому важкий холодний маузер і одтягає кишеню. Очі йому хижо блиснули, а зуби нервово клацнули.
— Холодно, чи що… чор-р-рт! — буркнув він і зціпив зуби.
— Та таки трохи є, либонь, морозить…
Вони, Матвій Харченко й Петро Галка, сиділи на горі, на руїнах якоїсь будівлі біля великого шляху до заводу й дивились вниз, у лощину, в якій, як у велетенській мисці, розкинулось велике заводське містечко, Праворуч невгамовною пожежею палав завод, випускаючи хмари рудого диму, що одразу підносився вгору, а потім розходився в повітрі, повертав ліворуч і сизим серпанком покривав містечко; вже смеркло, горіли низками електричні ліхтарі, й світло з димом робило ілюзію туманного осіннього вечора. Проміння заводських печей тремтячими відблисками освітлювало безліч чорних, закурених димарів, що стриміли над містечком і тихо курились, шугало попід небо, й не можна було розібрати, з чим грається воно — чи то з хмарами, чи з власним димом.
Усюди, по довгастих узгір’ях, поперерізуваних балками, й по шпилях купками горіли огні шахт і шахтарських слобідок. Задушливий сморід вугільного диму змішувався з важким духом від різниць, що стояли ліворуч, осторонь від містечка, й отруювали весняне повітря. Сумирно блимали зорі, іноді лякливо притьмарюючись від пекельного беззгучного реготу низового багаторотого страховища; край неба на заході ще яснів темно-смарагдовою смужкою понад обрієм.
Галка далеко жбурнув недокурок і гучно сплюнув.
— Ходімо, чи що? — звернувсь до нього Харченко, але сам сидів нерухомо і, підперши голову ліктями, дивився на заводські огні.
— Та вже коли йти, то ходімо… А може б… роздумав, га?.. Перейшли б балку та й на чавунці. Досвіта й дома будемо.’
— Чи держу я тебе? — розсердився Харченко.— Ну й іди к чортам, коли тобі не хочеться!.. Сам ув’язався…
— Ув’язався по-приятельському, бо вдвох безпечніш… для тебе ж… А тепер бачу, що витівка твоя не варт доброго слова і що з нею тільки вскочиш. Та хоч би було за що, а то… дурниці якісь… ніжності. Не личить нашому братові антимонії розводити.
— Не можу я.
— Бо дурень. Де ж се видано, щоб баба чотири роки ждала терпляче чоловіка та ще такого, якому й вороття немає. Досі заміж вийшла.
— Чув, що не вийшла.
— Ну, то любчика завела.
— Чи ти замовкнеш, анцихристе!..
— А хіба неправда?
— Нехай.
— Ну, то якого ж дідька пертись туди? Людям тільки заважати.
— А син? Сина хочу побачити. Ходім… буде тобі…
Вони підвелись і пішли мовчки. Гучно лунала в нічній пітьмі хода їхня по сухому, наїждженому вже шляху. Всюди горіли огні — ознака, що життя не перепинялося, але від того, що не чути було, як завжди, ні гуркотні, пі людських голосів, робилось моторошно й власне тупання здавалось якимсь зайвим, гостро-прикрим і примушувало озиратись, хоч навкруги не було ані духа. Мета їхньої подорожі, що потребувала багато відваги й обережності, а також довгочасна звичка, після втечі із заслання, часто критись від людей, настроювали бувалих зацькованих вовків на знайомий лад, і кожний зайвий згук, та ще викликаний власними рухами, дратував їх. Вони звернули з шляху й пішли низенькою м’якенькою травичкою, що недавно тільки вкрила вигони зеленим, не всюди рівним, оксамитом.
— Бух-бу-бух! — покотилося з балки, одгукуючись луною по горах. Потім знов настала тиша, й тільки купки огників приязно мигтіли звідусюди.
— Се ще що? — зупинився Галка, втопивши гострі очі в той бік, звідки почув стрель.
Харченко й собі став, але, догадавшись у чім річ, знов рушив, кинувши:
— Там над балкою церква… Молодь, мабуть, пушку випробовує, щоб стріляти, як заспівають “Христос воскрес”.
— Угу,— муркнув Галка.
Далі вже йшли мовчки, кожний із своїми думами. Ся невеличка несподівана пригода зворушила їх більш, ніж вони хотіли того, збудила давні, заснулі й заховані десь далеко в серці згадки, й вони одна за одною нестримним потоком ринули зсередини.
Се було давно, років шість тому. Тоді вони були такими, як і ті, що стріляють ото, звичайними шахтарями. Один мав жінку й сина, другий жив у артілі. Надходив Великдень — вони так само метушились, чекали чогось незвичайного, небуденного, цілу ніч великодню товклись коло шахтарської церкви, допомагаючи пристроювати різнокольорові електричні лампочки попід дахом, на хресті, прибивати проводи до тих лампочок, готувати ракети, прив’язувати паперові ліхтарики й т. ін., що робить великодню службу в церкві цікавою й урочистою. А потім… тюрма, каторга й заслання, утеча й поневіряння з чужим паспортом у повсякчасній тривозі, повсякчасній небезпеці; грабіжства й наскоки ще збільшували ту небезпеку, бо на ноги було поставлено всю поліцію тієї місцевості, де вони порались, зійшовшись із такими, як самі; тільки бистрі перельоти з місця на місце рятували їх від поліції.
Харченко відтоді, як утік із заслання, не навідувався до жінки з сином, знаючи, що на його там чигають, але пекучої нудьги не здолав витруїти з свого серця й завжди носив її з собою. Зрештою не витерпів: зацькованого вовка потягло до рідного лігва, потягло стихійно, непереможно. Свідомість величезної небезпеки якось поблідла перед тим пориванням, посунулась назад, глибоко, а наперед виступили знадні картини побачення…
Вийшли над балку. По той бік падали огнища із смоляних кухов. Метушились тіні коло них.
Нічна пітьма поривчастими рухами то насовувалась на них, коли огнища притухали, то одбігала геть, розкриваючи білі стіни огорожі й церкви і освітлюючи рухливі постаті дітвори, парубоцтва й дівчат. Лунав веселий гомін, викрики, сміх. Часом огнище розгоралось і палало, як пожежа, сягаючи світлом далеко навкруги і в балку, де шелестів йому назустріч сухий торішній очерет, що виріс після скошеного.
Харченко й Галка пішли сим боком, не спускаючи очей з нічної картини, що одкрилася перед ними.
— А може, й вона там? — промовив Галка, махнувши рукою до церкви.
— Чого їй там бути? Ще рано… З паскою, мабуть, піде,— відповів Харченко й насупився.
— А ти добре знаєш, що вона живе в тій самій кватирі?
— Знаю, переказували мені…
— Хм… дивно. З яких же достатків вона живе? Чи ти їй пересилав грошей?
— Не можна було, небезпечно… Зараз, суки, причепляться до баби. Заробляє пранням по пральнях та по жидах.
Почалась робітницька слобідка перед містечком. На головній вулиці подекуди блимали жовтим світлом ліхтарі. Чути було ходу й говірку; певне, молодь поспішала до церкви, що стояла осторонь від слобідки. Харченко й Галка обійшли слобідку з лівого боку й пішли темним провулком.
— Чорт зна що, скільки тут нових будинків! Ще й не пізнаєш своєї хати,— промовив стиха Галка.
— Мовчи! — буркнув Харченко.— Пізнаю. А здох би ти йому! — раптом зупинився він, почувши, як зірвався з чиєїсь низенької глиняної покрівлі й занявчав з переляку кіт.
В халупках скрізь світилося, але всі вони стояли огорожені парканами, й світло не досягало до вулиці, освітлюючи тільки двори. Коли хто траплявся назустріч, то не звертав на наших подорожніх уваги, маючи їх за робітників, що вирушили до церкви.
— Ось!..— прошепотів Харченко, ухопившись однією рукою за серце й важко дихаючи.— Світиться.
— Хм… Ну, то як же… ти сам підеш?.. Мені повартувати?
— Ні, мабуть, краще буде, як обоє увійдемо в хату, а то стовбичитимеш тут, то хтось і напореться на тебе.
Вони ввійшли в двір. Харченко зазирнув у віконечко.
— Дома,— тремтячим від радості голосом шепнув він і підійшов до дверей.
— Стривай,— зупинив його Галка,— а в другій половині хто живе?
— Хазяйка.
— Адже там так само світиться, мабуть же, й вона не спить. Постукай краще у вікно.
— А й правда.
Харченко обережно стукнув кілька разів у шибку й припав до неї лицем.
— Зараз одчинить.
Дзенькнула клямка, і з хати вийшла Харченкова жінка.
— Хто тут? — спитала вона, придивляючись до гостей.
— Не пізнала, Ярино? — тихо промовив Харченко.
Вона затремтіла й хитнулася. Харченко обняв її й піддержав.
— Що з тобою, Ярино? Чого ти?
Вона миттю опритомніла й злякано озирнулася на сіни.
— Сюди йди, та тихо-тихо… А се хто?
— Товариш.
— Ідіть, щоб хазяйка не чула,— шепотіла вона.
Вони навшпинячки ввійшли в сіни за Яриною, але в ту ж мить одчинилися двері з хазяйчиної половини.
— Ти вже до церкви, Ярино? Ще ж рано… А се хто з тобою? — питала хазяйка, придивляючись до темних постатей.
Ярина швидше пропустила гостей у двері й стала на порозі.
— Се… се… за мною зайшли… до церкви разом той…
Вона зачинила двері й стояла коло порога, пополотнівши від жаху.
— Відьма чортова! — буркнув Галка.— Заткнути б глотку, щоб і не кавкнула. А то піде ще розплеще скрізь.
— Ні, ні, вона добра жінка,— врешті прийшла до пам’яті Ярина.
— Ну, як живеш, Ярино? — підійшов до неї Харченко.— Не скучала за мною?
Ярина кинулась йому на груди й заридала, а він цілував і гладив її голову, ледве втримуючи й себе, щоб не заплакати.
Галка підійшов до вікна й запнув його занавіскою. На столі горіла бляшана лампочка й стояло три паски: дві більших, одна меншенька, миска з крашанками й печеня. Пахло свіжопеченими булками. За піччю на широкім дерев’янім ліжку спало хлоп’я років семи й посміхалося уві сні. Галка одвернувся до вікна й нашорошив уха. Він почував себе дуже неспокійним і в душі кляв і себе, і Харченка, й небезпечну подорож, і всякі ніжності.
Рипнули двері й примусили всіх з жахом обернутись.
— Ти ж той, Ярино…—промовила, всунувши в двері голову, хазяйка: вона не змогла побороти своєї цікавості й заглянула-таки ще раз. Побачивши Ярину в обіймах невідомої людини, вона відразу зрозуміла все й, не скінчивши фрази, причинила двері.
— Я ж кажу, що вскочимо,— буркнув Галка, намацовуючи в кишені маузера.
— Ні, вона нічого…
— А се Колька? — промовив Харченко, підходячи до ліжка.— А виріс як — не пізнати.
— Колю, Колю! — торсала мати за плече сина.
— Навіщо ти його? Нехай спить.
— Виспиться вдень… все одно час уставати; до церкви ж збиралися.
Колю, чуєш, моя дитино! Вставай, татко приїхав.
— Що? Де? — схопився миттю хлопець і втопив у батька зацікавлені й разом перелякані очі.
Харченкові щось здавило в горлі; він сів на ліжку, вхопив сина на руки й міцно стиснув в обіймах. Дві буйних сльози скотилися хлопцеві на біляву голівку.
— Господи, який великий уже! Що — не пізнаєш? Та він же сливе не знає мене!.. А! Прокляте життя!.. Краще здохнути, ніж так поневірятись. Голубчику мій! Серце моє!..
— Матвію, час іти,— промовив Галка.
— Стривай, стривай, іще хоч хвилиночку.
— Ой, ходімо, бо лихо буде: баба вийшла кудись…
— Хороший мій! Чого ти так дивишся, Колю? Ти й не знав, що в тебе такий татко?
— Хи… не знав… Мама казали.
— О, от бач, Петре, а ти казав… Знаєш, що він казав, Ярино? Казав, що ти собі тут любчика завела, ха-ха-ха!..
— Чи до того було! Дихати ніколи, не то що…
— Бідуєш дуже?
— Та що там і казати.
Ярина махнула рукою.
— О, от бач… Стривай, стривай же,— заметушився Харченко. Він посадив хлопця на ліжко й поліз у кишеню.
— На, заховай,— ткнув він Ярині гаман з грішми.
Вона одчинила скриню й поклала гроші під одежу, на дно. А він знов узяв сина на руки.
— Матвію, тікаймо… тупотить щось у дворі,— прошипів Галка, і, вихопивши револьвера, скочив до дверей, і притулився коло печі, дослухаючись.
Харченко обережно посадив сина, поцілував Ярину, що повисла йому на шию, й скинув її руки з своїх плечей.
— Прощай… прощай, Ярино… Чи побачимось…
В сінях затупотіло. Широко розчинились двері й у хату вскочило двоє стражників з револьверами в руках.
— Руки вгору! — крикнули обидва разом, але розітнулись по хаті два вистріли, й вони, хитнувшись і махнувши в повітрі руками, повалились на землю.
Галка вислизнув у відчинені двері, прошмигнув крізь другі й зник у темряві.
— Де… де мій картуз? — бігав по хаті Харченко, але, почувши знов тупотняву й голоси, вибіг з хати без картуза.
Хотів проскочити непомітно: зігнувшись, перебіг двір і перескочив через паркан у темний провулок. Але стражники, побризкуючи зброєю, були вже коло двору — й услід утікачеві посипались кулі. Чуючи за собою погоню й вистріли, він нісся, як вітер. З халуп повиходили люди й здивовано дослухалися до того, що діялося на вулиці. Хтось сміливіший хотів перейняти втікача й побіг йому навперейми. Харченко повернув завзятому назустріч, штовхнув його в груди, й сердега гепнувся навзнак, ударившись потилицею об грудки. Харченко на бігу вхопив картуза, що скотився в того з голови, й подався далі.
Вибігши із слобідки на вигін, він зупинився на мить: праворуч мигтіло ліхтарями містечко, а ліворуч, трохи далі, була балка. Харченко згадав про очерет у тій балці й повернув до неї. За кілька хвилин він був у ній і, важко дихаючи, слухав крики, гомін, тупотіння людських і кінських ніг, що доносились від слобідки. Далі над балкою вся в різнобарвних огнях горіла церква, гамір і сміх коло неї ще збільшились.
— Бов!.. бов!.. бов!..— раптом розітнулось околицею й покотилось балкою. Харченко несамохіть зцупив картуза й перехрестився.
— До утрені вже,— буркнув він. “А що ж далі? — промайнула йому в голові неспокійна думка.— Якби тихенько пробратись до містечка, то звідти вже знайшов би, як утікти. А балка верстов за три кінчається — переймуть на конях. Ну та чорт його бери, вже все одно: гинуть дак гинуть — невелика шкода й собі й людям. А проте — ще поборемося”.
Плазуючи очеретом, він доліз до місця проти церкви: далі очерету не було, й він сів, сів і чув, що сю місцину з обох боків уже оточено кінними й пішими стражниками. Гамір коло церкви вщух, і можна було розібрати окремі фрази. Він чув, як його об’їжджали з другого боку, чув брязкіт зброї й пирскання коней.
“Зараз лавою почнуть загін,— подумав він.— Ну що ж, уб’ю одного — двох, а далі… Стрілятимуть на мій огонь і… Що се?…” Він побачив, що в кількох місцях над балкою запалюють огнища.
“Иш ти! Щоб часом нічка-матінка не зрадила. Ну, стривайте ж…”
Харченко хутко скинув пальто й нап’яв його на кущ дебеліших очеретин, ще й картуза зверху почепив, а сам відсунувсь на кілька ступнів і припав до вогкої трави.
— Може, ракетою освітити, ваш бродь? — почув він од церкви.
— А хіба є?
— Так точно, є. Ми для служби наробили.
— Ану, давай.
За хвилину глухо бахнула ракета й прорізала ніч над балкою, освітивши дно.
— Тут він! — почулись раді вигуки.— Ану, ти… повертайся там швидше коло огню!..
Незабаром полум’я від кількох огнищ прогнало геть нічну темряву й виразно освітило на дні балки схилену постать у картузі.
— Гей, ти чуєш? Виходь, бо все одно зараз стрілятимемо,— почув Харченко.
Він не обізвавсь і напружено чекав. Почулось іще тупотіння багатьох кінських ніг: він підвів голову й при світлі огнища побачив, що на поміч стражникам прибув взвод козаків. Молодий хорунжий щось погомонів з приставом і, кинувши йому: “От єрунда!” — спустивсь у балку, витягаючи з кобури револьвера. Харченко підсунувсь ближче до опудала й націлився. Дико скрикнув поранений кулею кінь, став диба й бухнувся на землю. Хорунжий спритно спішився раніш, ніж кінь упав, повернувся до балки й стрельнув з револьвера кілька разів в опудало, та, не вціливши, вилаявся й повернув назад.
Пристав дав знак стріляти. Рясні вистріли збудили околицю й відгукнулись скрізь по балках. Опудало, пронизане грядом куль, ще більш нахилилося додолу, але встояло на тонких, сухих стеблинах. Харченко лежав і не рухався: він чув, як пристав скомандував перестать стріляти, чув, як він звелів кільком із стражників підійти до опудала, чув, як борсався й бився об землю підстрелений кінь, і підняв голову тільки тоді, як до ушей йому донеслось тріщання сухого очерету…
Блиснув огник, і самітній вистріл в очереті знов зворушив принишклу тишу. Харченко почув, як застогнав один із стражників, підхоплений товаришами на руки, й припав до трави. Розлютований пристав знов звелів стріляти. І знов залопотіли й задзижчали кулі, дощем посипавшись на опудало… Він лежав і чуйним ухом ловив якісь нові згуки, що вдиралися в тріскотню рушниць. Коли перестали стріляти, то згори під акомпанемент дзвонів полилось урочисте:
— “Воскресеніє твоє, Христе Спасе…”
Харченко оперся на лікті й крізь очерет дивився на церкву, залиту огнями, дивився, як маяли в повітрі корогви й багатоголовий натовп, осяяний світлом, поволі сунувся за ними. А попід огорожею темніли постаті тих, що стояли коло пасок.
“І нас на землі сподоби…”— донеслось до Харченка в паузі поміж дзвоном, але він уже слідкував за тим, що діється ближче, й по рухах ііристава та хорунжого силкувався розгадати, що саме вони вигадують. Близько до нього ніхто вже не підходив, очевидно, ніхто не був переконаний, що його застрілено.
“Що ж далі? Що ж далі?” — думав Харченко, й гостра лютість, і злоба закипали в серці. Він увесь тремтів від того й нервово клацав зубами, як припертий до стіни вовк.
“…Ангели поють на небеси…” — котилося від церкви, а дзвони підтакували: “таки-таки-таки-так…”
Дзвони замовкли, й спів увірвався… Знов почулось коняче пирскання й легкий брязкіт зброї. Харченко з підозрінням дивився на спокійну розмову пристава з хорунжим і думав:
“Чого ж се вони мовчать?.. Ну, та нехай мовчать… Води б отсе напився… аж душа горить… Хіба попрохати, щоб дали кухоль води”,— гірко посміхнувся він…
…воскресе із мертвих, смертію смерть поправ…— вирвалося з одчинених дверей церкви.
Всі, що стояли поблизу, поздіймали картузи й хрестились. Харченко почув, як занило йому на серці, ніби щось одірвалось там, і очі заволокло сльозами. І пекуче захотілось йому встати, піти до тих… віддатись у руки, нехай роблять, що хотять…
“Що се? солому несуть? Навіщо?..” Та він одразу догадався й знов лютість спалахнула в нім.— “Ну, гаразд, викурюйте, живим у руки не дамся все одно й дешево себе не продам…”
Стражники з оберемками соломи зайшли з того боку, де кончався очерет: там вони склали солому й підпалили її. За хвилину затріщав від огню очерет, і Харченка вкрило густим димом, бо вітер на нього дув…
Натовп коло церкви заворушився й висипав за огорожу дивитись на імпровізовану ілюмінацію. Стражники й козаки стояли з рушницями напоготові по обидва боки балки на той випадок, як розбійник вискочить з огню. Очерет палахкотів і кільцем огню охопив те місце, де стояло опудало; огонь підкотився нарешті до нього, лизнув стебла, на яких начеплено було пальто, й вони впали на траву, погасивши коло себе ріденькі язички огню.
— Ба-бах! — розітнулось від церкви. Не вгаваючи дзвонили дзвони й чувся веселий гомін і сміх.
Обережно підкравшись, один із стражників зачепив гаком і витяг з попелу прострелене на решето пальто. Зрозумівши, що тут був підхід, пристав і хорунжий кинулись у балку. Між чорними обгорілими пеньками очерету самітно блищав козирьок картуза.
Утікач зник з димом…
1912
Пригода
_______________
(З дитячих спогадів)
Теплий, сумирний вечір. Нерухомо дивляться на себе в озеро журливі верби. Поважно крюкають і тихо стогнуть біля греблі жаби. Тьохкає соловейко. Чи він вже такий веселий удався, чи ніколи не зазнав недолі, що кожного ранку й вечора будить тишу своєю голосною піснею. Далеко навкруги по гаях та по левадах відгукується до його луна й дратує жаб, котрі щодалі стають ще завзятішими.
Маленький Тиміш у гарненькій вишитій сорочечці з червоною стьожкою, в нових штанцях ходить по березі з грудками в руках і пильно придивляється до прозорої води своїми чорними хорошими оченятами. Він дуже заклопотаний. Іноді з води витикається манісенька гостра голівка, й невеличкі булькаті очі цікаво і з жахом стежать за кожним рухом хлопця.
Тимошеві треба тільки углядіти її: жвавий помах руки, гучний плюскіт — і сердешна жаба, підстрибнувши з води, падає назад вже черевом вгору й непритомно дригає по воді своїми довгими кумедними лапами.
Дзвінкий регіт Тимошів лунає у вербах, лякає в кущах соловейка й примушує Андрійка піднімати голову.
— Годі вже тобі, Тимоше… За віщо ти їх мучиш?..
Тиміш нічого не відповідає й провадить своєї.
Андрійко сидить над водою, нахиливши біляву головку й замислившись, ніби слухаючи, як шепочеться вечір з водою, як співає в кущах соловейко, стогнуть жаби під греблею, а думки його геть витають. Про що він думає, і що воно за смуток тихий у його в блакитних очах?.. Вже час би й додому йти, бо незабаром ніч, але тут так гарно, так лагідно, що не хочеться підводитись.
За озером чутно гомін і ляскання пуги.
— А-гей!.. Куди, щоб ти була йому здохла!..
То чередник гонить до села череду через греблю. Густа темна курява оповила і греблю, і верби і нависла над водою. Корови хутко поспішають до двору: не солодко, мабуть, гуляти по убогій селянській толоці, де нічого ані вщипнути, ані вгризти.
Страшенний вереск…
Андрій схопивсь як опечений. Тимоша не видко.
Андрій догадався, що той оступився і попав у копанку. Голосно скрикнувши, кинувся він у копанку, вхопив Тимоша попід руки й підняв над водою. Ноги його ледві торкались до мулу на дні, але він став на пальці, підняв голову, щоб вода не залила йому рота, і, держачи Тимоша під руки, несамовито кричав:
— Рятуйте! рятуйте!..
Тиміш теж верещав не своїм голосом.
Холодна вода пожовкла од мулу, хлюпала в боки копанки, досягала Андрієві до рота; руки його задубіли з утоми, здавило горло і… він упустив Тимоша. Вода піднялася, й Андрій вже не чув дна: він тільки хутко мацав руками, щоб не пірнути. А Тиміш вже й руками не ляпав, а то пірнав, то випливав наверх, ковтаючи воду. Андрій, зібравши останні сили, знов ухопив його під руки й підняв над водою, а сам уперся пальцями в дно.
Раптом стало йому легко в руках. Він розплющив очі: Тимоша не було на руках, а чиїсь дужі великі руки вхопили його за лікті й поцупили з копанки.
Тиміш сидів на березі й хлипав.
— Отсе, отсе тобі, щоб жаб не бив,— плачучи, кричав на його Андрій.
— Чиї ви? — спитав чередник.
— Савчишині.
— Якої Савчихи? удови?.. То ходімо, одведу вас до хати.
— Не хочемо,— ридали хлоп’ята,— мати битимуть.
— Не битиме, дурні. Не ночуватимете ж отут на березі.
Вода цівками збігала з них, брудна одежа поприлипала до тіла.
Чередник узяв обох за руки і повів до села. Недалеко од удовиної хати хлопчаки вирвались з рук у його і втекли. Старий махнув рукою, зайшов до вдови й розказав їй за таку пригоду.
Мати тільки руками сплеснула й вибігла з двору.
— Куди ж вони побігли?
— Та отуди в провулок,— показав чередник.
Савчиха побігла в провулок і незабаром почула в рову під своєю загатою в бур’яні гіркий плач.
— Андрійку!.. Тимоше!..— гукнула вона.
Плач ущух. Хлопчаки почули голос матері, й серденько їм затіпалось. Що то вона скаже, як побачить мокрі, брудні сорочки й штанці?..
— Чого ви отут сидите? — почули вони її голос у себе над головами! — Ану, вилазьте лишень.
Нічого не вдієш, треба вилазити. І знову голосний плач розітнувсь по вулиці.
— Ми не бу-у-демо…
— Та Господь з вами,— ласкаво промовила мати.— Гаразд хоч живі обоє. Ходімо до хати.
Хлопці замовкли.
— А тобі, Тимоше, скільки разів я вже наказувала не пустувати. Бач, трохи не втопився. Що б же ти робив, якби Андрійка не було з тобою?..
І мати ніжно обняла Андрійка й пригорнула до себе. Гаряча сльоза материна впала йому на щоку.
Прикрий епізод
_______________
Досі ще, як згадаю сю неприємну пригоду з нашого життя на шахтах, глуха ворожнеча проти жінок підіймається мені всередині, і я тоді просто ненавиджу їх.
Вона з’явилась серед нас якось цілком несподівано.
Нас було четверо: я, маркшейдер, провізор і той нещасний… молодий інженір Антін Високович. Всі ми були нежонаті й жили в невеличкім будинку, що так і звався — “дом холостых”, або, як звали його робітники,— “холостой дом”. Крім наших, в нім було ще дві-три кімнати для приїжджих. Харчувались ми вкупі й для сього держали куховарку, молодицю Франю, й помічницю їй, вродливу шахтарську дівку, Ольгу. Управлялись вони досить добре, й ми були з них задоволені.
Справа з шахтами й вугіллям ще тільки налагоджувалася, тому роботи було сила й обмаль вільного часу. Збиралися ми тричі на день в їдальні, їли, пили, розмовляли про новини, кепкували один з одного, з наших служниць і знов розходилися на роботу, і тільки вечорами — хто йшов спати, а хто в гості вбити час за картами.
Жилось добре, безжурно.
Коли ото, якогось осіннього вечоре, з’явилася вона. Ми допіру збіглися до вечері.
Дзвінок.
— А гляньте, Олічко, хто там? — звелів провізор, що правив у нас за економа.
Дівка вийшла й за п’ять хвилин повернулася, усміхаючись якось непевно.
— Якась панночка… до. вас,— звернулася вона до провізора.
— До мене? — розвів той руками.— Ні… нічого не тямлю.
— Еге, “Касторко”… он як!
— Нічого, нічого тобі. Іди зустрічай…
— Гарний лицар: ждала-ждала, сердешна, та мусіла сама приїхати.
Ми реготались, схвильований провізор знизував плечима й лаявся, присягаючись, що ніяких панночок він не закликав і не жде і що се, певне, якесь непорозуміння, коли не провокація.
А вона стояла в коридорі і в одчинені двері стежила за ідіотською сценою.
— Скажіть, будьте ласкаві,— промовила вона, ступивши до кімнати,— хто тут з вас провізор?
Ми так і прикипіли на місці, зашарівшись до самої спини. Маркшейдер нахилився над тарілкою й уважно ловив на виделку кільце з цибулини, інженіра чомусь саме в сю мить зацікавила карафа з горілкою, і він, взявшись за шийку, пильно оглядав її, а я спідлоба слідкував за несподіваною гостею.
— Пробачте,— підвівся, насупившись, провізор.— Навіщо се вам?
— Мені сказано,— не звомпивши, промовила панночка,— що ви покажете мені вільну кімнату, де я мушу оселитись. Адже ж се будинок для приїжджих?
— Так, се… Хто вас послав сюди?
— Управитель. Я вчителька. Мене призначено в тутешню школу. Дак, будьте ласкаві, звеліть швидше позносити мої речі.
Вона вийшла.
— Ольго, піди познось та покажи їй ту кімнату, що біля дверей в сіни,— звелів провізор і оглянув нас обуреним поглядом.— От іще новина!.. Не було клопоту…
— М… да,— підтакнув маркшейдер і потягся до карафи.— Чого ви загадалися так, пане Антоне?
— А вона, маєте собі, не того… не погана,— промовив, посміхнувшись, інженір,— цікава квіточка, і Касторка дарма тільки хвилюється.
— Ат, облиште! — нервувався, провізор.— Підуть тепер всякі витребеньки: і те їй треба, і того їй подай, і тим догоди.
— Та вам-то чого бідкатись? Все зроблять Франя з Ольгою…
— Ні, таки се вже не порядок, коли баба тут оселяється,— зауважив скептичний маркшейдер.
Він взагалі трохи не любив світської етикети і у відносинах до жіноцтва був занадто вже простих і примітивних поглядів.
— Одначе, панове,— вставив і я своє слово,— може, панна з дороги їсти хоче? Закликати б?..
Провізор мовчав і сопів понуро.
— Авжеж, авжеж,— підхопив мою думку Високович і аж випростався.— Треба закликати. До речі, роздивимося ближче.
Він подзвонив. Увійшла Франя.
— Чого вам… а де ж Ольга? — з підозрінням оглянула вона нас.
— От що, серце,— промовив Високович.— Там приїхала вчителька…
— Де? Яка вчителька?..
— Та для вас, серце, все одно яка. А ви підіть до крайньої кімнати, вона там з Ольгою, закличте її сюди. Скажіть: паничі прохають до вечері. Та подасте, що там у вас іще наготовлено.
Франя знов неймовірно оглянула нас, знизала плечима — “що вони вигадують, мовляв?” — і вийшла.
Ми сиділи мовчки, тільки маркшейдер неспокійно совався на стільці й черкав, ні до кого не звертаючись.
Нарешті вона ввійшла. А за нею на порозі поставали зацікавлені Франя й Ольга.
— Ще раз добривечір! — злегка вклонившись, промовила вона й усміхнулася вже як до знайомих.— Ганна Деревицька,— додала вона, простягуючи кожному з нас руку.
Ми буркнули кожний своє прізвисько, а провізор ні з сього ні з того визвірився на служниць.
— Чого повитріщались?.. Подавайте далі!..
Вечеряли.
Розпитувала про шахти, про школу, про робітників. А ми, коротко відповідаючи, спідлоба позирали на неї і здались їй, певне, дуже неввічливими.
Відповідав більше Високович. Невеличкі очі його ніби й не дивилися на неї з-під високого прекрасного лоба з навислими на нього неслухняними пасмами його чудового білявого волосся, але я певний був, що він одразу, як тільки уздрів, вже наскрізь бачив її й склав ціну оком досвідченої в сих справах людини. Високович був високий, ставний, як Ахіллес, вродливий молодик, з тих, на котрих несамохіть зупиняється жіночий погляд довше, ніж звичайно.
Те, що вона сливе до нього тільки й зверталася з розмовою, не здалось мені чимсь незвичайним, а по тому, як понуро працювали щелепами маркшейдер і провізор, я бачив, що вони в душі дуже вдячні інженірові за се: їм самим не треба було підтримувати несподівану й нудну, незвичну гутірку. Тільки Франя частіш, ніж слід було, забігала до їдальні й з ворожою цікавістю стежила за новою людиною. Потім з кухні чутно було її незадоволене бурчання.
А Високович випробував ґрунт і напівсерйозно, напівпосміхаючись, кидав уривчасті фрази. Я, любуючи, стежив за ним, за його працею першорядного майстра й великого знавця жіночого серця.
— Не думаю,— тихо, лагідно, ніби підкрадаючись непомітно, говорив він,— не думаю, щоб вам сподобалося в нас.
— Чому ви так гадаєте? — підняла брови панна Ганна.
— Нудно в нас. І праця наша нудна, без жодного проблиску поезії.
— Ви так кохаєтесь у поезії?
— Так, я люблю поезію, і мене часом давить ся проклята атмосфера. Хочеться чогось ясного, блискучого, хочеться життя, а не самої тільки праці.
— Спробуйте самі утворити се й огорнути вашу працю поезією.
— Се можливо?
— Безперечно.
— Панна допоможе нам утворити рай в нашім пеклі? — дивлячись не моргаючи їй у вічі, спитав Високович.
Вона не одвела очей, а якось насупилася й оглянула з похмурою цікавістю його всього, а потім почала, ніби догадалася, що думає інженір:
— На мою думку, невесело вам живеться тому, що тут бракує жіночого товариства. Без жіноцтва яка ж поезія?
— Вовками завиєш,— раптом випалив мовчазний маркшейдер, чомусь зашарівся і ще нижче нахилився над тарілкою.
Вона здивовано повернула до нього голову й засміялася.
— Вовками завиєш, ха-ха-ха! А хіба ні? — звернулася до інженіра.
— Ще гірше,— відповів той.— Тому я й кажу, що панна допоможе нам внести в наше нудне існування хоч крихотку поезії. А ми, з свого боку, подбаємо, щоб панна не залудилась у нас. Згода?
— Ха-ха-ха! Ні, далебі, мені подобається се! —— сміялася вона.— Виступити в новій ролі спасительки погибаючих. Згода, звичайно, згода!..
Господи, як вона сміялася!.. Чи ми справді одвикли від жіночого товариства й поробились якимись вовками двоногими, чи вона була надзвичайно привабливою, але, признаюсь, мене кидало в жар і в холод.
Сяк-так скінчивши вечерю, я попрощався й вийшов. Ще з півгодини доносився до мене в кімнату її розкотистий сміх і перевертав мене всього. Я знав, що спокійно не засну, і мені було досадно. Ввійшов Високович, стрункий і хороший; обличчя йому якось сіяло, а очі були мрійними й блищали.
— Ну, як тобі подобається нова квіточка? — спитав він, посміхаючись і дивлячись на мене.
— А, йди к чортам! Звідкіля її принесло? Ночі тепер не спатиму.
Він зареготався, здорово, гучно зареготався, певний в собі.
— Ні, се цікаво, не взяв би його кат! Слово честі, тепер веселіш заживемо. Добраніч!.. А вона буде наша, от побачиш.
— Чи не зарано робити такий вирок?
— От, дурниці!.. Все в наших руках, хе-хе-хе!
— Побачимо…
Мені було досадно чогось. Заздрив, мабуть, йому.
Зрештою, ми всі якось звикли до тієї думки, що нам не поспішитись за Високовичем, і не перебивали йому провадити “правильну атаку”, як він казав. Та й очі (ох, які чудові очі!) панни Ганни здебільшого зупинялися на нім, і розмовляла вона переважно з ним. Вони якось з півслова, з одного погляду розуміли одно одного, і ми звикли до сього.
Атака щось провадилася занадто довго, і ми почали вже кепкувати з Високовича.
— Ой, оженить вона вас на собі, пане Високовичу,— піддрочував маркшейдер.— Звернулися б ви знов до Франі: і без клопоту, й безпечніш.
— Одно другому не заважає,—відповідав він спокійно, але помітно було, що наші уваги йому не до вподоби.
— Невже ти закохався? — спитав я його колись наодинці.
— Хто? Я?.. Вигадай ще що!..
— Значить, не бере?
— Візьме, не турбуйся.
Проминула осінь. Наступила зима. На Різдво панна нікуди не поїхала, і се нам здалося трохи незвичайним, але розгадку ми відразу знайшли. Залицяння інженіра зробили, певне, свій вплив. Не дарма ж вона такими очима завжди слідкує за ним.
А вони варті були одно одного: обоє здорові, вродливі…
Коли я пригадую ту різдвяну ніч, в котру так несподівано виник кінець, то й досі ще стискуються мені кулаки і я не можу без почуття ненависті думати про жінок.
А кінець був такий.
Верталися ми з Високовичем від нашого управителя о першій чи другій годині ночі. Вечірка вдалася, як кажуть, на диво: в голові трохи шуміло, у всім тілі почувалася якась приємна втома, хоч молода кров буяла й порождала бажання щастя, обіймів, поцілунків, того, чого бракувало нам у нашім сірім шахтарськім житті. А ніч була чудова, місяшна.
— Може, погуляємо ще? — звернувся я до Високовича.
— Ні, ні, на ліжко, зараз на ліжко! — промовив він.— А-а,— потягнувся всім тілом і загадався.
— А в нашої панночки світиться,— зауважив я, показуючи на вікно.
— Читає, певне,— буркнув Високович і одвернувся.— І не осточортіє!..— несподівано обурився він.
— Щось вона там з робочими той…
— А, дурниці, примхи… Хоче бути інтереснішою.
— Та вона й так, лихо її матері, інтересна.
— Єрунда!
— Ото! Чого се ти так? Хіба увірвалося, хе-хе-хе?..
— Ну, ввірвалося!..
Просто набридло та й не хочеться. А захочу, завтра буде моєю.
— А ти захоти. Сам же казав, що твоїх рук не мине.
— І не мине!..
— Хм… щось не схоже.
Він мовчав. Увійшли в коридор. Двері до панни були трохи відхилені. На столі горіла лампа під зеленим абажуром. А панна розкинулася на ліжку, закинувши чудові рученята за голову. Книжка валялася біля ліжка на підлозі. Вона спала, повернувши трохи голову до стіни од світла, і вві сні посміхалася. Певне, гарний сон бачила… може Високовича?.. М’яка сукня щільно оповивала струнке тіло, виразно окреслюючи дивні незаймані форми його.
Хм… не диво, що в голові пішло обертом.
— Йди до себе,— пошепки промовив Високович, ледве повернувши язика: спазма здавила йому горло. Він ввесь зблід, і ніздрі широко роздулись.
— Йди,— ще раз сказав і ввійшов у кімнату, зачинивши тихо двері.
Я пішов, нервово здригаючись, одімкнув свою прикру пустку, роздягся миттю й упав, немов прибитий, на стілець. Мені також здавило в горлі й хотілось плакати. Чого?.. Від недосяжності щастя? Чи ,я заздрив вродливому Високовичу?
Безглуздо, цілком безглуздо!.. Не про мене вона. Вони утворені одно для одного, й дурна була вона, що й досі вдавала з себе якусь недоторкану.
Устав, щоб причинити двері й лягти спати.
— Лясь! Лясь!..— луною пішло по коридору.
Я став на порозі.
З грюкотом відчинилися її двері, й звідтіля, обхопивши голову руками, мов несамовитий, вибіг Високович. Зігнута постать його була гидка й мізерна. Він миттю пробіг повз мене до своєї кімнати й замкнувся, а з панноччиних дверей полетіли в коридор Високовичеве пальто й кашкет.
— Негодяй! — розітнулося по коридору, грюкнули двері й дзенькнув замок.
— Ідіотка,— муркнув я,— міщанка!..
Мені шкода було нездійсненого бажання, опльованого пориву до щастя, розвіяних назавжди мрій.
Довго ще чув я, як за стіною щось робив Високович. Не спалося, видимо, сердешному. Ще б пак! Ідіотка!..
Почав дрімати, та не довелося мені спати сієї ночі: згук пострілу кинув мене з ліжка й розбудив увесь дім.
Вискочив у коридор. Повискакували товариші, служниці й перелякано дивилися одно на одного.
— Що за чорт? — нарешті промовив маркшейдер.— Де воно?..
— У Високовича,— відповів я похмуро.— Ану, чий ключ підійде до його дверей?..
— Та ви постукайте: може, то ненавмисне.
— Постукав — мовчання.
Підібрали ключ, одімкнули. Він лежав на підлозі в калюжі крові.
— Що з ним? Чого він? — розпитували.
Я знав — чого, але мовчав.
— Пошліть за поліцією,— сказав я і вийшов у коридор. Серце стисло кліщами.
На порозі своєї кімнати стояла вчителька й понуро дивилася сюди.
— Що? Застрелився? — спитала, і в голосі почулась мені захована зла радість.
— Так,— відповів я, втопивши в неї погляд, повний ненависті.
— Собаці собача й смерть,— відповіла як одрубала, повернулася й грюкнула дверима.
1911
Сила кохання
_______________
Тихо спускається над річкою Ведмедкою червневий вечір: так, ніби набридло сонечкові дивитись на прекрасний світ Божий, і воно заздалегідь дрімає,— очі мої не бачили б, мовляв, тебе, дивне створіння Божеє. Стрімкий берег кидає сливе через усю річку довгу тінь на воду, і весело в холодку підстрибує з води жвава рибка, зрадівши, що згори не стежить більш за нею розпечена, страшна сковорода, од котрої ніяке латаття не сховає, од котрої прикро теплішає кров і моторошно стискається всередині подвійний пузир. Злякано метушаться, сковзаючись по дзеркаловій поверхні, довгоногі комахи: декотрі вродились тільки сьогодні вранці й не можуть збагнути своїм комашиним розумом такого химерного з’явища, як вечір. Тільки завзятий, легкодухий комар скрізь почуває себе своєю людиною, гасає понад водою, понад тернами, понад очеретами, сідає на червоний ніс о. диякона Беззаконієва й ніжно, радісно дзвенить:
— Ку-у-ум…
Диякона й трохи не зворушує комарина приязнь. Втопивши булькаті сірі очі в край носа, він перестає працювати щелепами, випростує пухку спітнілу долоню:
— Ррраз!..
Комарина душа сопричислюється з праведними, а жорстокий диякон крутить носом, чмихає і, задоволено покрехтуючи, запиває біль чаркою горілки.
Не сам він на березі, на ясно-зеленім моріжку любує з природи. Насупроти сидить понурий, довговолосий учитель парафіяльної школи, Кушнір, а осторонь, на камені — мрійний, з обличчям поета, псаломщик Всепітий, финтикувато зодягнений в сірих підлипчастих штанях, рожевій жилетці з золотим ланцюжком, в комірнику з червоним галстуком і синьому піджаці з якоїсь блискучої тканини.
Перед дияконом і вчителем на розгорненому свіжому числі “Почаевских Известий” стоїть напівнадпита пляшка монопольки, чарка, валяються кружальця й шкурки з “московської” ковбаси, перочинний ножик, шматки хліба, крихти.
— У-ух! у-ух! — чується з-за рогу од Циганського Плеса вереск і викрики дівчат полільниць з болгарських городів. Журно поскрипує десь колесо поливальної машини й ляскає з відер у прірву вода.
— У-ух! го-го-го…
— М… чорт! — бурчить удівець-диякон, повертаючи булькатими зіньками й ласо облизуючись.— Ще видно, а то… роздягтись і полохнути б оту бабську череду.
Ніздрі йому роздуваються. Він неспокійно випростує одну ногу й сідає на другу. Вчитель здивовано дивиться на його картаті штани, мов на яке диво.
— Аз тебе добрий бугай, Нечипоре,— мурчить, ремигаючи, учитель,— сіментальський…
Псаломщик обливає їх гидливим презирством, неспокійно совається на камені й говорить, як соловейко, заплющивши очі:
— Ні, я ніколи не збагну такого життя, брудного, беззмістовного. Відсутність інтересів вищого гатунку принижує індивідуальність до рівня категорій реалістичного, навіть натуралістичного порядку. Відсутність поняття необхідності мати перед очими, нехай навіть далеко поза обрієм, але зримо, абстрагований ідеал майбутньої, конкретної, гармонійної людини, перетворює індивідуумів у якихось плазів, котрим сяйво неба здається дійсною карою…
— Лий ще по одній, учителю благий,— перебиває промову Всепітого диякон…
— А купатись коли ж? — відповідає Кушнір.— Треба ж і після купання… погрітись.
— Істину глаголеши… То якого ж дідька сидимо? Роздягаймось.
Диякон і вчитель одсовуються од “Почаевских Известий” і, не поспішаючись, починають роздягатись.
— Зниження до такого стану,— провадить своєї дяк,— свідчить лиш про моральну вбогість інтелекту і, при зовнішній тожсамості з дійсною людиною, внутрішнє його “я” рівне нулеві… ні, нижче од нуля, бо поняття нуль передкладає певний факт відсутності чогось конкретного, а внутрішнє “я” згаданого суб’єкта передкладає певну присутність чогось самого низькопробного, реального…
— Чого то на тобі, учителю благий, шерсть поросла, як на малпі? — питає диякон, ляскаючи себе долонею по грубих литках.
— А чорт його знає, що за причина! Я й сам не раз думав,— відповідає, чухаючись, учитель і байдуже оглядає свої кощаві ноги, порослі чорним, рясним, злегка кучерявим волоссям.— Кажуть, щастя, либонь, се приносить.
— Хм… щастя?.. А може…
— Оточення,— провадить далі Всепітий, дивлячись на дияконову спину,— що складається з таких індивідуумів, утворює неможливу атмосферу, існувати в якій індивідуумові іншого порядку неможливо за відсутністю сприяючих даних. Прецінь йому ж треба існувати…
— Ну, й розумний ти, дяче,— перебиває промовця диякон, підібгавши ноги й длубаючись нігтем у запрілих пальцях.— І де такого навчився?
— О, він і вірші пише!
— Справді? — повертає голову диякон і з цікавістю оглядає псаломщика, ніби вперше бачить його.
— Та пише ж…
— У-ух! Одарко! Одарко-о! — несеться з-за рогу. Чути регіт, ніби плюскіт хвиль.
Диякон нашорошує вуха, роздуваючи ніздрі.
— Чорррт… Га? Не вредно б… та ось і вони…
Насеред річки випливають двоє дівчат, коливаючи задами і вибрьохуточи ногами. Вгледівши на березі кумпанію, вони пронизливо скрикують і хутко ховаються за ріг.
Диякон схоплюється, як опечений, і, закинувши густу гриву на спину, прожогом кидається в річку. Грубе, довге тіло його важко падає в воду. Розтинається гучний, як гарматний стрель, плескіт. Важкі хвилі розходяться довкола од помахів його дужої руки: здається, то незграбний бегемот борсається в прозорій воді, здіймаючи білий шум. Але то тільки здається: диякон плаває, як дельфін, і за хвилину вже ховається за рогом.
Учитель мовчки дослухається до страшенного дівчачого лементу, до тупотіння й лайки, підводиться й обережно пробує ногою, чи холодна вода; потім бреде по коліна, зупиняється й замислюється, дивлячись на свої пальці, що біліють на сірім піскуватім дні в прозорій, злегка зеленкуватій воді.
— Го-го-го!..— вигукує десь диякон.— У-у-ух, ха-хаха!..
Всепітий сидить який час, загадавшись, потім рвачким рухом виймає з кишені записну книжку, висмикує олівець і починає щось хутко вписувати туди.
— Пропала справа!—гукає диякон, випливаючи з-за рогу.— Треба було з берега зайти. А славні є між ними, не взяв би їх лисий дідько!.. Ну, якого ж ти ірода стоїш ото статуєм? Кидайся раптом, не думаючи… Е-е, гаспидська іжицяферт! боїться.
Він, важко відсапуючи, підпливає ближче й обдає вчителя дощем скалок.
— Ану, к чортам! — здригається той од неприємного почуття і наміряється виходити з води. Та пізно: диякон хапає його на оберемок і кидає геть од берега.
Гучний регіт, схожий швидше на ржання, плюскіт води викликає по очеретах дзвінку луну й полохає жаб, що шпарко одна за одною плигають у воду.
За чверть години диякон з учителем сидять знов коло “Почаевских Известий” і гріються після купання.
— Що то ти пишеш, дяче? — питає, нюхаючи шкоринку, диякон.
Всепітий не чує, опанований думками.
— Вірші, мабуть… О, глянь… хто воно ото йде? — стурбовано шепоче учитель.
— Отець Василь,— бурчить диякон.— Де він узявся?.. Ну, що, як бачив!..
Пляшка й чарка миттю ховаються під “Почаевскими Известиями”.
О. Василій не підходить близько. Він стоїть над кручею й патерицею махає дияконові.
— Добривечір, о. Василію,— підбігає до нього диякон.— Звідки Бог несе?
— По случаю хотєнія матушки скупатись, я з бідаркою стояв на прилічном расстоянії од берега і імєл наблюдєніє. Все бачив.
О. Василій завсігди з підвладними розмовляє офіціальною мовою.
— Тільки не розпізнав, так сказать, автора сих непристойних учинків…
Диякон нагнувся панотцеві до вуха й зашепотів:
— Та хто ж? Звісно, Всепітий. Не буду ж я, маючи такий сан…
— Увіщать треба було…
— Еге, такого огиря вдержиш. Бач, який святий сидить, ніби нічого й не знає…
— Надлежить про се. отцу благочинному доложить. Ішли б додому, чого тут сидіти допізна. Прощай.
— Йдіть здорові… І ми зараз ідемо.
Кремезна, довга постать о. Василія ховається за тернами, а диякон, посміхаючись і позираючи на Всепітого, вертається назад.
— Чого йому?
— Та нічого особливого. Завтра панихида вранці… щоб приготовився.
— Не бачив нічого?
— Ні, не бачив.
Вони мовчки допивають горілку й підводяться.
— Ти куди, учителю благий?
— Я… на той бік… хм… Мені не по дорозі з вами.
— До вбогої вдовиці, хе-хе-хе! Ну, я з тобою. Ходім з нами, дяче?
— Куди? На той бік?..— не розуміє Всепітий.— Чого?
— Пастись, хе-хе-хе! Чи ти до Хрущівни?
Очі Всепітому ясніють, і він киває головою.
— І охота тобі… вона ж кацапка, а ти не любиш їх. Я навіть дивуюся, як ви розумієте одно одного.
Всепітий вибачливо посміхається.
— Але… вона кохає мене.
— Ну, то що? . ..
— А те, що присутність в душі людини сього почуття в силі натхнути її навіть на героїчні вчинки. Сила кохання безмежна й може повести до найширших обріїв. Сфера кохання — всесвіт… Коли людина спалахне коханням, то для коханої істоти вона офірує всім: життям, думками, вірою й т. ін. Інтелект її набирає духу коханої істоти, аби наблизитись до неї…
— Я тебе про Хрущівну питаю, а ти про якусь істоту.
— Про неї я ж і кажу. Вона кохає мене, тому розмовляє зо мною моєю мовою.
— Хрущівна? по-мужичому? Хм…— неймовірно знизує плечима Беззаконієв.— Щось не той… Стривай, учителю благий, куди ж ти?..
— Ходімо, коли йдеш, бо його й до ранку не переслухаєш.
— Зараз… Цікаво мені… хотілося б послухати, як Хрущівна з дяком по-хахлацькому чеше.
— По-українському.
— Все одно… Ну, прощай! Колись послухаю, як Анютка балакає.
“Якісь ідіоти,— думав Всепітий, коли вчитель з дияконом сіли в човна й попливли на той бік.— “Анютка”… Хе!.. Люба, кохана Галя! Одначе вже пізненько. Треба поспішатись, бо поки дійду, то й ніч зуспить”.
Він повернувся і пішов, задумливий, мрійний. На березі самітно забілів аркуш “Почаевских Известий”.
… … …
Хрущівна чекала Всепітого на лаві, біля ганку.
— Наконєц-то,— промовила вона.
— Нарешті, моя кохана,— зауважив їй він.
— Нарешті-то…
— Чекала? — ніжно прошепотів він, оповиваючи рукою гнучкий стан її й закохано зазираючи в її сірі великі очі.
— Чекала. Думала — не прийдеш, розкохав?
— Тебе?.. О, ніколи, моя богине, мій раю.
Вони пригорнулись одне до одного, й серця їм затіпались в унісон. Чарівна ніч непрозорим серпанком ховала од заздрісного, поганого ока святе кохання, й палко витьохкував в саду соловейко пісню любові.
Пройшов вулицею підпилий дядько.
— Мене…
мене зневажати?..— мурмотів він.— Ні, брешеш!.. на мені не поїдеш… Ти думаєш, шкурьохо, як у тебе врядник щовечора сидить, то я не посмію?.. А цього не хочеш?.. На! на!,, З’їла?..
Десь свиснув стражник. Тинялась поблизу незагнана свиня.. Зупинившись коло ганку, почала довго-довго чухатись, рохкаючи з великим задоволенням.
— Ачу,— гукнув на неї Всепітий.— Ходімо, Галю, в садок, бо тут… трохи не той… багато прози. Мати спить уже?
— Ні… жде ужинать… вечерять, то-есть,— похватилася вона.— Ходім мій… любий?
— Ах, проза, проза,— сміявся він, ведучи її під руку по східцях.— Ну, та вже ходімо, нема що робити.
— Без прози тоже нельзя, коли кушать хатіться.
— Мова, мова. Галю! Боже!..
Всепітий аж за голову вхопився.
— Я вивчусь, мілий, дай срок. Я вивчусь… мені также наравиться твій язик…
— Подобається, а не наравиться… Так, зіронько, коли кохаєш, то швидко вивчишся.
— Кохаю, кохаю ж, любий! — обняла його за шию Хрущівна й міцно поцілувала.— Бач,— засміялась вона,— уже почти вивчилась.
— Серце, рибко,— раював Всепітий,— тільки не почти, а майже.
— Ну, годі тобі упрікать. Ходім… вечерять.
За столом в їдальні сиділа огрядна Хрущиха. Угледівши Всепітого, вона зраділа й подзвонила.
— Здравствуй, свет,— привітала Хрущиха Всепітого.— Садись, касатик, будем ужинать… Агашка! Агашка! Куда запропастилась, подлая девка? Подавай вечерять… Ти уж извини, свет, меня, старуху, не могу по-вашему болтать…
— Я вже вам казав,— скривився Всепітий,— не треба перепрошувати.
— Гаварил, свет, гаварил…
Вона ще довго квохтала, а Всепітий сидів і закохано стежив за Хрущівною. Влучивши годину, Галя непомітно моргнула матері, й та заквохтала:
— Уж ты извини, свет, меня, старуху… Я насчет женитьбы твоей…
— Мама! — спустила очі Галя.
— Што ты, касатка, дело житейское, стыдиться нечаво. Уж коли ты затеял, свет, то нужно по всей форме.
— Я вас не розумію,— здивовано промовив Всепітий.
— Обручиться, гаварю, следует. Оно покрепче будет, да и нам спокойней. Нынешняя молодежь, свет, что ветер в поле.
— Якщо вам це потрібно… Як Галя…
— Мені все равно. Я согласна.
— Згодна, а не согласна.
— Згодна…
— Вот так-то спокойней будет,— зраділа Хрущиха.— Я уж и батюшку, о. Василия, зазвала на завтра на вечер. Ты за нас не бойся. Как только рукоположат во священники — все твое, все бери. Мне, старухе, ничево не нужно. Дом, значит, с садом, как следовает, пять тыщ деньгами, серебра и другой посуды, ложки, ножи, вилки тож…
— Мама! — зашарілась од щастя Галя.
— Не розумію, навіщо ото ви мені вираховуєте?.. Хіба в тім щастя?..
— Е, свет, молод ты дюже… А уж как я-то порадуюсь на счастье Анюты моей. И спала — думала за священника выдать дочь. Услышал Господь… И Анюта рада… Ты не смотри, свет, што она молчит. А сердечушко, небось, играет.
— Мама! — спалахнула Галя й вибігла з-за столу в другу кімнату.
— Хе-хе-хе! што-то стыд девичий!.. Ты смотри, свет, не обижай Анюту. Любит она тебя, а станешь батюшкой — и того больше полюбит. Так и сказала: уж как мне, мать, хочется скорей матушкой сделаться, уж и как любить буду своего попа, руки целовать буду, за другого ни в жисть бы не вышла…
Довго ще гомоніла стара, а Всепітий, повечерявши, сидів і чекав на зручний момент утікти з Галею в сад.
… … …
Другого дня все було налагоджено до заручин. Метушився, жартував на всі боки диякон Беззаконієв, похмуро визирав з кутка учитель Кушнір, зітхали й пріли од заздрощів знайомі Хрущишині, зазирали з пекарні служниця Гапка й дворник Явтух. Галя прибиралася з подругами в спочивальні, а стара ходила з однієї кімнати в другу й квохтала. А Всепітий підсів до Галиного дядька, крамаря з лукавими очима, й говорив:
— Головне в житті кохання. Воно чудеса діє! Галя, людина чужого мені народу, вихована в чужих для мене умовах, серед чужого загалу, а отже, спалахнула коханням до мене і раптом одмінилася: забалакала моєю мовою, перейнялася моїми ідеалами, забажала в житті йти поруч зо мною. А все чому? Через кохання!.. Кохання все діє.
— Всеконечно,— згоджувавсь крамар,— священики скоро будете… Всякому лестно. і
— А, не в тім річ,— хвилювався Всепітий.— Та я певний, що зробись я завтра старцем, вона не вагатиметься доручити мені свою долю.
— Гм… да… Это вы правильно. Как значит повенчал поп в церкви, назад ужо ни-ни!..
— А, Боже мій! Ви мене не зрозуміли…
Ввійшов о. Василь. Хрухциха перехильцем підбігла йому назустріч і цмокнула в руку, за нею підійшли під благословення жінки й крамар.
— Спасибо, отец. Радость у нас, отец. Дочь отдаю вон за него. Уж и как хотела за священника… услышал Господь меня, бедную вдову.
О. Василь суворо зиркнув на Всепітого.
— Дуже радий, дуже радий,— звернувся він нарешті до Хрущихи.— Тільки, на мою думку, ви трохи помилились. Всепітий не буде попом.
— Да што ты, отец? — аж присіла Хрущиха.— Пачему?
Обличчя жінок засяяли од нестриманих радощів.
— Через віщо ж то я не буду попом? — озвався насмішкувато Всепітий.
— А через те, пане Всепітий, що о. благочинний послав владиці донесеніє о вашем учорашнім поведенії, як ви ганялись в голом виде за голими мужицькими дівчатами.
— А-ах ти, Господи! — вирвалось у жінок. Настала тиша.
Хрущівна миттю опинилась у спочивальні. Крамар витирав з лоба піт рукою й тряс підстриженою головою. Диякон Беззаконієв пильно стежив у вікно за тим, що робиться на вулиці.
Всепітий нарешті прийшов до пам’яті.
— Ви… ви…— звернувся він. до попа,— ви… неправду кажете. Це наклеп.
— Мені про те незвісно. О. благочинний так…
— Ну, то я виведу вас на чисту воду! Я знаю, чого вам хочеться,— палав Всепітий.
З спочивальні вийшла Галя. Личко їй перекривило од злості.
— Галю… Чуєш, який наклеп…— хотів підійти до неї молодий і знов зупинивсь.— Ну, та вам не вдасться, отче!.. Не буду попом, не треба: не тільки світла, що у вікні. А Галя й так за мене піде! На край світа піде! старцем буду — піде!..
— Ну, это дудки! — повернулася до нього спиною Галя.
— И не думай, свет! — заквохтала розлютована Хрущиха.— Не будет на то моего благословения…
— Галю! — простягнув до неї руки Всепітий.— Ти ж присягалася, ти ж кохаєш мене…
— Када я говорила? — повернулась до нього Галя.— Выдумайте… Вот невидаль. Не пойду за такого.
— Галю, це ж наклеп, брехня!
— Все едино, а я не выйду, када батюшкой не будешь. Вот тебе и весь сказ.
Вона крутнула сердито довгим хвостом і вийшла.
— Уходи, свет… Чтоб и ноги твоей тут не было…
Та Всепітий і сам бачив, що тільки й його, що вийти звідсіля.
Беззаконієв догнав його.. в сінях і тихо промовив:
— Казав тобі, сватай Мінодору о. Василя.
Всепітий люто зиркнув на нього й засичав:
— Подлец!
На вулиці догнав його Кушнір.
— Хм… а й справді Ничигіор правду каже,— говорив він Всепітому.— Сватай попівну, і о. Василь вирятує з біди.
Всепітий зупинився.
— Не можу ж я,— говорив він, кривлячись од внутрішнього болю,— розумієш, не можу, бо не кохаю ж я її. Що то за життя буде. Тільки кохання дає радість життя, бо є втіленим, зреалізованим найвищим щастям. Тілько воно всесильне, бо діє чудеса.
— М… да… чудеса,— зітхнув, дивлячись убік, Кушнір. А Всепітий ще довго тримав його за ґудзика й виспівував з захопленням гімн коханню…
Сокіл
_______________
(З історії “благопопечительных мероприятий”)
Тихо та любо на ст. Залежі N-ської залізниці. Глянеш проїздом — і одразу бачиш, що настало там цілковите “успокоение”. Тихо та любо, як у Бога за дверима, і тільки начальствений циркуляр часом “нарушает” там “общественную тишину и спокойствие”.
Ніч. Осінній вітер люто зриває червоне листя дикого винограду, що заснував собою ввесь фасад аж до другого поверху, крутить ним по пероні й мчить безвісти.
Темно й пусто. А у вікнах світиться.
За столом в кабінеті начальника станції сидить і дрімає, схиливши голову на “журнал”, помічник начальника, Семафоренко. Бляшана лампа під зеленим паперовим абажуром кидає на його потилицю пасма жовтого світла й коптить на один бік, сповняючи кабінет задушливим чадом; кептяга легенькими крапками осідає на стінах, на паперах, на комірнику й манжетах пана помічника.
Ліворуч, у стіні, невеличке віконечко — прозурка. Цок-цок… цок-цок-цок… чується крізь неї. Там телеграф. Коло прозурки стоїть високий, кучерявий телеграфіст Невсипущий і глузливо позирає на Семафоренка.
— Господін дєжурний!— раптом скрикує він і ховається за стіну.
— Та? що?..— схоплюється Семафоренко й безглуздими очима водить по стінах.
Насмішкувате обличчя Невсипущого знову з’являється в прозурці. Помішник люто зиркає на нього й знову лаштується спати.
— Лампа коптить у вас.
— К чортам! — бурчить Семафоренко й схиляє на руки голову.
— Господін дєжурний…
— Одчепіться, а то вилаю!
— Господін дєжурний! служебний вийшов.
Семафоренко схопивсь, як опечений.
— Вже? — витріщивсь він на телеграфіста.— Та ні? брешете, мабуть?
Невсипущий зареготався:
— Не виспались хіба? Пішли б “приседание и поднимание на носках” зробили, де й сон дінеться.
— Ат, к чортам!
Семафоренко розгладив свою ріденьку сиву борідку на зморщенім, виснаженім обличчі, витяг хустку, послинив крайок і протер очі.
— Що за чортівня? — обурився він, глянувши на манжети, тернув хусткою й розмазав на них кептягу.
— Лампа коптить, я ж говорив, а ви спали,— посміхнувся телеграфіст.
Семафоренко подзвонив. За дверима щось гупнуло, закашляло, і за хвилину до кабінету ввійшов дядько в свитці і форменій шапці з гербом.
— Се ти, сто чортів тобі в серце, заправляв лампу, га?
— Так тошно.
— “Тошно”, опудало чортове. Ти глянь, що наробив, жити б тобі “тошно” було!
Помішник показав манжети й ткнув пальцем на “журнал”.
Сторож підійшов до столу, байдужо подивився на папери й, не поспішаючи, підкрутив гніт.
— Трохи коптить, значить…
— “Коптить”,— перекривив його помічник.— У-у, холери на вас нема!.. Дай повістку служебному та поклич начальника.
— Слухаюсь.
Сторож вийшов, а Семафоренко метушливо почав прибирати в кабінеті.
— І чого ти вишкірився! — накинувся на телеграфіста.:— Не розумію, чого тут сміятись і з чого?
— І зовсім я не вишкірився. Просто настроєніє таке.
— Та пропади ти пропадом із своїм настроєнієм!.. Яке мені діло до твого…
— Слухайте, пане Семафоренку, завтра ж у вісім годин після нашої смены гімнастика. Ви ще не справили собі, здається, й досі сокільської одежі.
— І не справлю!—гукнув Семафоренко.— За якого чорта я її справлятиму. І не піду…
— Петро Іванович велить.
— Плювать мені! Що я йому на глум здався старістю? Щоб діти глузували?..
— А циркуляр? Читали? — “Всем без исключения” — не вгамовувався Невсипущий.— Е, не говоріть: коли начальство велить…
— Що ти мені начальством пхаєш у вічі! Я й начальству… самому начальникові дороги заявлю, що не до лиця мені в моїх літах…
— Не скажете, злякаєтесь,— дражнив Невсипущий, і бісики сміху виблискували в його булькатих очах.
— Хто? я злякаюсь? — кипів Семафоренко.— Ну-ну, побачимо. Побачите тоді ви із своїм Петром Івановичем.
В кабінет увійшов начальник станції.
— В чім річ? що — побачите? — звернувся він до Семафоренка.
— Та от пан Семафоренко кажуть,— засипав телеграфіст,— що скаржитимуться начальству на гімнастику.
— Ще чого не доставало,— насупив брови начальник.
— І скажу,— провадив своєї Семафоренко.
— Я їм говорю, що ходимо ж ми з Петром Івановичем…
— Ви? то ви, а то я. Вам хоч би звеліли не то що “соколами”, а й жеребцями…
— Ну-ну, ви без вираженій. Не вигадуйте дурниць. У вас усе як слід? Скоро служебний.
Начальник станції вийшов на перон, де сторож засвічував ліхтарі. Вітер крутив сухим листям і гудів на телеграфних дротах.
— Ти хоч би листя попідмітав був,— звернувся начальник до сторожа.
— Або я не підмітав?.. Сто разів підмітав. Та хіба за ним поспішишся. Сказано вітер… вітер і є. Що ти йому свого розуму вставиш?..
Здалеку почувся свищик паровоза й ріжок стрілочника. Сторож поставив драбину біля стіни й “дав підход”. З кабінету вийшов і Семафоренко. За хвилину з грюканням і пихтінням підкотив “служебний”. З вагона вийшов начальник дороги з цілим почетом інженерів. Начальник станції й Семафоренко, притуливши руки до картуза, заніміли.
— Ну, як у вас тут? — звернувся до начальника станції начальник дороги й пройшов у кабінет.
— Все обстоит благополучно,— відповів той, вклонившись.
— Повітря яке тут… важке… Хто дєжурний по станції?
Семафоренко виступив уперед. Він увесь трусився, як осиковий лист, і не міг здержати дрижання власних колін.
— Лампа… ва… вашество коптила… так через те…— мурмотів він в нестямі.
— Та що з вами? ви хворий, здається?
У прозурці з’явилося глузливе обличчя Невсипущого.
— Никак нет, здоров…
— А на вигляд ви зовсім ніби хворий. То все через те, що любите багато сидіти. Ну, що, як тут соколи? — звернувся генерал до начальника станції.— Занімаєтесь?
— Так точно, ваше превосходительство, занімаємось.
— Занімайтесь, занімайтесь… От і ви,— звернувся він до помішника,— частіш ходіть на гімнастику: більше руху, знаєте, де й бадьорість візьметься. А то подивіться на себе в зеркало; не сокіл, а мокра курка. Треба маладцем дивитись.
— Я… ва… ва… я,— белькотав Семафоренко.
— Що? — насупив брови генерал.
— Я хотів той… старий я, значить… Хотів прохати не той… не “соколом”…
— А мокрою куркою? — засміявся генерал. Інженери зняли регіт, а Невсипущий в телеграфній стиснув двоїна пальцями носа й аж качався од сміху.
— Що, він хворий? — спитав генерал у начальника.
— Никак нет,— відповів той.— Він просто зморений. Друге дежурство без одміни.
— Як? а де ж другий помічник?
— Хворий, ваше превосходительство, а запасного агента досі чомусь не прислали.
— Ну, це ж неможливо,— звернувся генерал до одного з інженерів.— Дайте депешу.
— Я зараз,— вклонився той і почав писати депешу.
— А вам,— знов обернувся генерал до Семафоренка,— раю після дежурства зайнятись гімнастикою. Самі побачите, як це гарно впливає на здоров’я, надає бадьорості. Ну, до побачення. Ходімо, панове.
Поїзд рушив.
Семафоренко, немов прибитий, приголомшений, сів записувати “отправлєніє”. Начальник станції хотів щось сказати йому, але побачивши перед собою мізерну фігуру сердешного “сокола”, похитав головою й пішов спати.
В прозурку виглянув Невсипущий.
— М-да,— муркнув він і зареготався.— Завтра розкажу Степаниді Никодимовні вашій, як ви прохали генерала, що хочете бути мокрою куркою…
Семафоренко пополотнів. Вхопивши каламар, він пожбурив його в голову насмішкуватому телеграфістові, а сам упав на стільця і, схилившись над “журналом”, тихо заплакав.
Соловейко
_______________
Дуже дивно й прикро було Івасикові, що його соловейко ще ані разу не заспівав. Купив він його ще весною за власні гроші, що подаровано було йому на іменинах; посадив у гарненьку клітку, оздоблену візерунками.
Пройшла весна, літо промайнуло, настала сіра осінь, а за нею зима люта,— соловейко ж мовчав, немов занімів.
Дивно й досадно було Івасикові, й злість брала на соловейка.
— Ма-а-мо!.. ма-а-мо, чого ж він не співає? — нудився хлопчик.
— Та солов’ї ж, моя дитино, співають тільки весною,— розважала його мама.
— Але він і весною мовчав. Це мене обдурив старий лісник.
Соловейком цікавився не тільки Івасик, а й сірий смугнастий кіт-прудиус. Але цьому було байдуже до соловейкових пісень чудових: він любив його спів тільки тоді, як той співав на віттях, як, співаючи, заплющував очиці й весь переймався своїм тьохканням. О, таке співання було до вподоби котові; воно було таке любе, що він тихесенько, припадаючи до гілки, щоб не перебити ніжного співу, підкрадався до маленького співця й хапав його в свої міцні обійми. Та не вдячним поцілунком дарував злодій соловейка: чіпкі пазурі цупко держали птаха, гострі ж, як голки, дрібні зубенята прудиусові перегризали співцеві горло.
А тепера йому байдуже було до соловейкових пісень: він бачив, що хоча б соловейко й затьохкав, заплющивши очі, то однаково його не дістанеш у клітці, що висіла під стелею над вікном.
А соловейко нудьгував…
З того часу, як його посадили в клітку, він бачив у віконечко, як пишалася зелена, квітчаста чарівниця весна, як розгоралось, цвіло літечко тепле; чув, як співали, веселились пташки, втішаючись рідним гніздечком. Бачив соловейко потім, як прийшла мокра нудна осінь і спустів, оголився рясний садочок; як нарешті прийшла холоднюча люта зима, котру він побачив уперше.
Іноді хазяйчина наймичка відчиняла кватирку, щоб провітрити кімнату. Гострий, пронизливий холод проймав соловейка крізь тендітне пір’ячко його, й він дивився в садок переляканими очима: йому здавалось, що то дихає на нього холодом смерті якесь невідоме страховисько. А як піднімалась на дворі хуртовина, то він зомлівав з жаху.
В кімнаті було тихо, тепло й їжі було доволі. І хоч ночами й блимали часом з темряви страшенні хижацькі очі кота-прудиуса, та до цього можна було звикнути. Але в серці у соловейка була така нудьга, така безпорадна туга, туга за волею, за сонцем, за повітрям, що він бився крильцями в гратки, мов божевільний, і падав непритомний. Тільки в клітці соловейко пізнав, що то є на світі воля, бо коли він ще літав по садочках, то думка його ніколи не наверталась до цього: воля була йому річчю звичайною, от як сонце, повітря, ніч, день і т. ін.
І йому тепера часто снилась воля, дивна, чарівна, як казка. Воля!.. Це слово він вперше почув від наймички, котра відповіла Івасикові на його запитання — чому соловейко навіть весною мовчав:
— Пустіть, паничу, його на волю, тоді він заспіває.
З того часу соловейко тільки й мріяв про неї. Щоб дістати знов її, соловейко ладен був зазирнути в очі самій смерті.
Одного разу був чудовий соняшний день за вікном. Дерева в саду завмерли, немов задубіли від морозу; чистенький сніжок іскорцями виблискував на сонці.
Соловейко побачив сонце, і йому забажалось туди, на волю, як ніколи. В кімнату увійшла наймичка, відчинила кватирку й почала прибирати. Соловейко з тугою в очах дивився у вікно й не помічав навіть, як гострий холод проймав його до кісточок.
Коли це раптом скочив у кватирку кіт-прудиус, стрибнув звідтіль на клітку й повис на дверцях. Дверці не вдержали важкого злодія, одірвались, і він упав на підлокотник. Наймичка потягнула його щіткою по спині, і він кулею вилетів з кімнати.
У соловейка й серденько застукало. В одну мить він пурхнув і вилетів у садок. Холодне повітря обхопило його усього, та він на те не зважав: він рвався у височінь, до сонця: воно пригріє й приголубить його, як колись пестило. Високо-високо піднявся соловейко, але жаданого тепла не було, бо над ним сіяло зимове сонце, йому не відоме. Зате була воля!
Як любо!.. Але ж як холодно!..
Він почував, що вище було холодніш і що іще мент — і він замерзне.
А там унизу відчинена кватирка, і в кімнаті так тепло, так привітно. Туди!..
О, ні!.. Там тепло, але так нудно, так сумно… Краще смерть, ніж життя у клітці.
Холод дужчав, соловейко замерзав, ледві ворушачи крильцями.
В кімнату, в клітку?..
Ні, краще смерть!.. в неволі можуть жити тільки гади…
Сіренькою грудочкою упав він з високості на білий, блискучий сніг.
Тося
_______________
Прудко мчить нас поїзд південної залізниці. Вікна у вагоні з одного боку відчинено. Починає смеркати…
Низенький, присадкуватий кондуктор виліз на лаву й силкується встромити в вагонний ліхтар свічку. Сопе й стогне. Нарешті встромив і зістрибнув на підлогу, витираючи хусткою лоба. Усміхається, повернувшись до мене.
— Погано куцому на світі жити.
— Хм… м-да… не дуже зручно,— відгукуюсь до нього.— Слухайте, добродію, чи не розживусь я у вас шматка свічки? Спати не хочеться, то хоч газету почитаю.
— Можна… свічку можна…
— Вас не турбуватиме? — звертаюсь до сусіда, що вклався насупроти, й, не дожидаючи відповіді, засвічую свічку, й розгортаю газету.
Кондуктор сопе вже десь у другім кінці вагона. У вагоні сливе тихо: хтось на верхній лаві підхріпує, хтось, двоє, за дерев’яною пересічкою напівголосно розмовляють.
Тра-та-так… тра-та-так,— вистукує поїзд. Повз вікна линуть і зникають чорні тіні. Пахне молодою травою й молодими бруньками, пахне весною…
Поволі пробігаю газетні телеграми…
Зненацька очі мої спиняються на знайомім прізвищі.
“Ст. Вугільна. На N-скім руднику кинулась у шурф і вбилася на смерть молода дівчина, дочка конторщика, Антоніна Жукова”…
— Жукова… Антоніна… Се ж вона… Тося!.. Маленька, зграбненька, чорна, як жучок, Тося, метка, жвава, весела.
Забилась на смерть… Тося і смерть… Щось дике, неможливе. Тося й сміх, дзвінкий, веселий, задеракуватий; Тося й огонь, палкий, жагучий, ледве стриманий — се так!.. А-то…
Знав я її досить добре, придивився до неї. Два роки тому, по весні, до мене подзвонила незнайома мені гарненька панночка і, зашарівшись по саму шию, розповіла, спустивши свої чорні, як тернини, очиці, що батько її дістав посаду конторщика на шахті й що вони вже з тиждень тому, як перевезлися на N-ський рудник, що вона скінчила два роки тому двохкласову школу й тепер хоче довчитись у мене на народну вчительку, бо страшенно їй до душі вчителювання.
Вона підвела очі й прохаюче дивилася на мене.
Було се перед шкільними іспитами, в мене було сила роботи й клопотів, сила всякої переписки й одписки, ввесь день був зайнятий турботами по школі, і я… згодився. Глянув їй у вічі й згодився, призначив часи до вчиття, а коли вона, ткнувши мені невеличку, біленьку, з гострими пальцями, руку, вдячно засміялась дрібним, як срібний дзвіночок, сміхом і, вклонившись, зникла, я вголос обізвав себе бовдурем.
Що я з нею робитиму, коли мені ніколи вгору глянути?.. В той час, що призначив їй, я завжди спочивав після пекельної втоми в школі, спочивав, щоб підвечір знову йти до школи. Як же я тепера буду без спочивку?
Бігав по хаті й лаяв сам себе.
— А може, вона передумає й не прийде завтра,— розважав себе і… боявся, що не прийде.
Вона не передумала й з’явилася якраз о четвертій годині, коли й сказано було. З діловитим виглядом ткнула мені руку й тихенько сіла за стіл, надавши свому кругленькому видочкові школярського вигляду. Давня звичка складати руки на стіл і напіврозкривати рожеві вустоньки надавали всій фігурі її прелюбого наївного вигляду і навіть не смішили, а швидше нагадували про обов’язок…
— Хм… Дак от… той…
Я не знав, з чого почати, але, глянувши на її наморщені брівки, на пильний погляд, насупився й удав із себе суворого, серйозного педагога, щоб хоч зовнішнім виглядом показати всю безодню премудрості, яка містилася в мені.
— Розглянемо програму насамперед…
— Я знаю програму,— перебила вона.— Програма сливе не одрізняється від тієї, що вчила я в школі.
— То навіщо ж вам іще вчитись?
— Дещо забула. Хотілося б повторити. Та й сочинєнія… Може б, ви перевірили мої знання?
— Гаразд. Ну, от тут по закону Божому стоїть — молитви. Се ви, певне, не забули?
— Знаю… здається, знаю…
— Молитву ранкову?
Вона почала, але за десять слів проказувала вже вечірню.
— Стривайте, стривайте,— перепинив я й засміявся. Вона здивовано дивилася на мене.
— Не так?
— Не так. А скільки сім раз по дев’ять?
— Еге.
— Сім раз по дев’ять…
Зашепотіла губками.
— Сім раз по дев’ять — шістдесят три.
— Так. А скільки всіх материків?
— Материків?.. П’ять: Європа, Азія, Авст… Австрія… Я знову засміявся.
— А жениха у вас нема?
— Ще нема.
Спустила очі, але в ту ж мить підняла й дивилася на мене так, ніби я молитву Господню питав.
— А скоро буде?
— Не знаю.
— Може б, ви не гаялись та швидше відшукали? Адже заміж хочете?
— Се в програму, здається, не входить.
— Я так… взагалі…
— Чому ж… Якщо трапиться підходящий…
— Кого ви вважаєте за підходящого?
— Кого ж? Підходящого.
— Себто?
— Моя подруга, наприклад, живе з інженіром.
Глянув на неї. Ті самі — чисті-чисті очі й ясний погляд.
— Хм… То виходьте й ви за кого-небудь.
— Гаразд… Але поки що я, проте, хочу вчитись.
— Довгенько вам прийдеться вчитись.
— То байдуже, у мене терпіння вистачить.
Я знизав плечима.
— Як хочете.
Почали вчиття. Вона приходила справно щодня, справно здавала добре заучені завдання, і я потроху одмінив свій скептицизм щодо її здібностей. Поводилася серйозно, як старша школярка, навіть поштиво.
Пройшли іспити в мене в школі. Розцвіли акації. Настали чудові, прозорі, місяшні ночі. Вабило з кімнат на простір, у степ.
Вчиття йшло трохи млявіш. Тосю я не пізнавав: часто не знала завдань, часто замислювалася й відповідала невлад, зашарювалася й винувато спускала оченята, і тіні під ними робилися ще темнішими.
— Що з вами?
— Вибачайте… але я вчора не мала змоги вивчити. Мамі тепер страшенно багато діла… Вона наприймала аж трьох студентів на харчі…
— Яких студентів?
— На шахти, на практику приїхали… Але ви не турбуйтесь, я вивчу…
Мені й справді не прийшлось більш турбуватись. Тося другого дня не приходила і далі також.
Бачив я її двічі на вулиці: вперше з чорнявим ставним горняком у формі, а вдруге, вже під осінь, з присадкуватим, прищуватим, з сірими маленькими очима й товстими губами, політехніком.
“Вивчилась на вчительку,— думав сам собі, і десь глибоко заворушилось у мене щось вороже.— Що воно? Ревную, чи що? Яка єрунда! Нехай собі… Хіба до вчиття тоді, коли надворі такі сумно-прекрасні вечори, такі задумливо-чарівні ночі, коли цвітуть квіти й розцвітає пишним цвітом молодість, єдиний на віку довгий і чудовий сон”.
— Я сам молодий, я знаю молодість, я люблю молодість…
Літо… Гомінкі, задушливі вечори. Гострий пах диму від шахтових димарів не здолає перебити солодкого паху скошених ячменів, яким віє од стернистих нив, що починаються ось тут, за домом. Сиджу на ганку з розгорнутою книгою на колінах. З вечірньою прохолодою й по нашій вулиці починається рух: вертаються до кінного двору водовози, вугільщики, і, радіючи, що довгий душний день скінчився, переганяють один одного, й весело перекидаються уважистими лайками; бредуть з череди додому поодинокі корови; вертаються конторщики й щотоводи з контори вечеряти. Ось чертьожник порівнявся з моєю фірточкою. Високий, сухорлявий, з великими хитрими очима й чорною цапиною борідкою, він робить неприємне враження, бо завжди лукавить.
— Вечір добрий! Гуляєте?
— Добривечір! Гуляю.
— Щасливий народ отсі учителі: попрацював, попрацював і гуляй цілих чотири місяці…
— М-да…
— А де ж се ваша учениця?
— Давно кинула.
— Сумно вам? Хе-хе-хе…
Мовчу.
— Там селяни лагодяться скаржитись у поліцію на вашу ученицю.
— За віщо?
— Геть-чисто, кажуть… хе-хе-хе… витовкли валки ячменю.
— Хто?
— Та вона ж… із студентами чи студенти з нею, сього вже не знаю.
Знаю ж, що бреше, знаю, що се одна з тих численних брехень, які переказується щодня тихенько і вголос по руднику,— інтелігентний рудник сим живе,— знаю, але досадно мені і хочеться жбурнути книжкою в пику сій гостробородій безрогій.
Осінь… Меланхолійні вечори, жовте листя, бабине літо, холодні зорі. Почалося вчиття в школі…
За клопітною працею забув про Тосю. Чув, що студенти, всі четверо, поїхали. Хліб з нив давно позвозили селяни, й на вільних поруділих стернях гуляв тільки вітер та журливо тинялася череда. Потроху забуто на руднику про Тосиних студентів. Лунали вже інші брехні й пльотки — з біжучого життя.
Дзвінок. Знову Тося.
— Я знов до вас. Тепер у мами роботи менш, і я вчитимусь далі. Можна?
— Сідайте.
Вона якось виросла, змужніла, але не скажу, щоб покращала, хоч очі дивилися так само наївно, тільки в глибині їхній почувалася захована увага й підозріння до бесідника..
“Чого вона?” — гадав я сам собі.
— Вчитись?.. Хм… А як студенти по весні з’являться, то знов у мами вашої роботи буде…
— Так і знала, що й ви…— спалахнула Тося й зупинилася.
— Що я?
— Що й ви балакатимете. Ну, то що ж, що студенти? Приїдуть знов… Правда, про інших не знаю, а один приїде неодмінно. Ми листуємося… він кінчає інститут, буде інженіром.
“Подруга моя живе з інженіром”,— пригадалося мені.
Я подумав трохи і… відмовився: мені справді-таки було ніколи.
— А вечорами?
— Не маю часу.
— Ви пишете оповідання й романи?
— Дещо пишу.
— Напишіть щось про мене.
— Роман хіба?
— Все одно, що хочете.
Я посміхнувся.
— Гаразд, але… ще, мабуть, рано… роман ще не скінчено.
— То що? А ви приробіть гарний кінець. Цікаво про себе прочитати.
— А як кінець вашого справжнього роману не відповідатиме написаному?
— Ви думаєте, він не приїде?
— Я нічого не думаю.
— Приїде… він не з таких. А… не приїде, чорт з ним! Мало їх є. Не він, то хтось буде…
Тося не дарма чекала: вони приїхали, тільки вже інші: один київський і двоє томських.
На вакації я виїхав з рудника, а коли повернувся, то тільки й чув новини: Тоська, студенти, ячмінь…
Незабаром мусів “по независящим обстоятельствам” назавжди лишити рудник.
Тосі не бачив відтоді.
… … … . .
Так-так-так!.. Так-так-так! — вистукують колеса. Свічка догорає…
— Ваші квитки, панове! — чую коло дверей.
Поспішаюсь проглянути до краю телеграми в газеті.
“…дочка конторщика Антоніна Жукова. Покійниця лишила записку: “Перериваю молоде життя. Не варто жити, коли люди — пси”. Зміст записки наводить на гадку, що причина смерті романічного характеру”.
Кінець до Тосиного роману приробило життя…
Тільки навіщо стільки зневір’я! “Люди”… Але ж то молодість, прекрасна в своїх бажаннях, в своїх молодих поривах до чарівної радості життя…
Так-так-так!.. Так-так-так!..
Свічка погасла.
1911
Хто він?
_______________
— Прошу, панотченьки, до уваги,— промовив батюшка до гостей,— щось не ладиться у нас. Нехай краще матушка нам заспіває: голос у неї чудовий. Бери, душко, гітару.
— Якої ж вам? — соромлячись, відповіла молода вродлива дружина панотцева, по-єпархіальному спускаючи свої блакитні оченята.
— Малоросійської, небезпремінно малоросійської,— зауважив о. Анемподист.— Нема й краще над українську народну пісню. Оту знаєте — “Тяжко, важко в світі жити”? Чудова, чудова, й слова такі жалібні… Ось давайте, паніматко, вдвох. Я теж колись співав…
Справді, о. Анемподист був непоганий співець і добре-таки окселентував матушці.
Вони скінчили спів, і по хаті залунали оплески задоволених гостей і крики “браво”!..
— Що це? — підвівсь о. Сосіпатр — Ось стривайте, утнем вам удвох із матушкою дует… Кхм…
— Така її до-оля, о Боже мій милий!..
Чудова, журна мелодія й прекрасні слова українського генія викликали справжній ентузіазм.
— Оце пісня,— витираючи хусткою очі, зітхнув дяк.
— Ні, панотченьки,— філософствував о. диякон, розмахуючи руками,— наш народ… народ наш… Його треба зрозуміти… Пісні — то скарб душі народної, творчість його духу…
— Заткни фонтан, о. диякон… Давайте ще хором… Ті-та-та… Починаймо!..
— Реве та сто-о-гне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива…
— Вникнуть треба, вникнуть,— знов почав диякон, коли всі вщухли в журлйвій задумі.— Ми живемо побіч, можна сказать, і не знаємо нашого народу…
— Облиш, о. диякон, се тобі не мітинг.
— А що ви думаєте? диякон правду каже. Ми й справді якось випадково навчились отсих пісень народних, а всього багатства їх не знаємо.
— А які чудові слова, які мелодії.
— Ану, матушко, соло.
— Просим, просимо.
— Ой одна я, одна, як билинонька в полі…
— Браво! Браво!
— Біс! повторить!..
Матушка знов заспівала.
— Валяй — “Б’ють пороги”.
— Ні, краще— “Зацвіла в долині…”
— Дует, дует… І широкую долину…
— Ой, Дніпре, мій Дніпре!..
— Гетьмани, гетьмани!..
— Вам, батюшко, пакет,— перебив суперечку церковний сторож, увійшовши до кімнати.
— Який там іще пакет?
— Я об тім низвестен. Ось…
— Хм… “Від Об’єднаного Комітету”… Ще що вигадали!..
—Що там таке, отче?
— Просять збирати жертви на пам’ятник Шевченкові.
— Якому Шевченкові?
— Хто такий Шевченко?
— Соцький у нас Шевченко Яким.
— Ха-ха-ха!
— Хо-хо-хо!.. То чи не йому пам’ятник?
— По нерозумію глаголіте, отці,— обурився диякон.— Поет український — Шевченко.
— Український? цебто мазепинський?
Ну, зась: не розживуться.
— Дзуськи! що він таке?
— Ми його не знаємо…
— Яка з нього користь…
— Ну, та не хвилюйтесь, панотченьки, годі про се!.. Під сукно!.. Настрой, душко, гітару.
— Хором, хором!..
— Бас, починай, бас… отець диякон!.. Ну-ну…
— Як ум…
Як умру, то поховайте
Мене на-а моги-и-лі…
Батюшки добре знали й тямили в співах і чудово виконували “малоросійські народні” пісні.
Шлюбна проблема
_______________
— Ні, що там не говоріть,— розмахував руками Ісак Абрамович Штифтик,— а сучасна форма шлюбу оджила свій вік. І всі тепер про се пишуть.
— Чому ж то так? — спитав грубий, вайлуватий інженер Квятковський, здаючи карти.
— Чому оджила? Та ви читаєте нову літературу?
— А на бісового батька я її читатиму? На безсоння я не слабую…
— То-то, що не читаєте. Се дуже цікаво, і мені дуже подобається. Прочитаєш — і як на долоні бачиш, що старий шлюб — нісенітниця, анахронізм. Правдивий шлюб — се поки ти кохаєш, а кохання момент. Розумієте — момент! А то утворили собі люди тюрму, назвали її законний шлюб, та й нидіють у ній до самої смерті. Се ж пошлість, гидке міщанство!
— Єрунда! — випалив Квятковський, одкинувшись на спинку стільця.— Я пас… Єрунда! поезія нещасна, та й годі. Робити нема чого, то й пишуть ото.
— Що?! — аж крутнувсь Штифтик.— Ви проблему шлюбу звете поезією та ще й єрундою? Який же ви після цього інтелігентний чоловік? Наука, література, суспільство всіх країв макітрять голови над розв’язанням проклятої проблеми, а він…
— В Наримський край їх адміністративним порядком, то не дуже б розв’язували те, чого не зав’язували.
— Ну-у, слухайте! — обурився Штифтик.— Вам, як інтелігентній людині про світові проблеми, а ви як чорносотенець який-небудь… Чия здача? ваша?
— Знаємо ми сі проблеми! Нема, щоб жінки держатися й робити своє діло…
— Ну, що ти йому скажеш!.. Зрозумійте ж ви, що справжній шлюб не повинен бути болотом, альковною бридотою, яка тягнеться через усе життя! Се — краса, натхнення, але — момент.
— А я вам кажу, що се філософія! Коли б не псували очей над романами отими та проблемами, то любенько й з жінками ловили б моменти.
— З жінкою? коли ти знаєш її, як таблицю помноження? Пхе!..
— Чорта з два знаєш!.. Я пас… Теж, брат, колись розв’язував проблеми, думаючи, що знаю жінку всю… Годі!..
— Що? ви захоплювались сим питанням? Щось не теє…
— Та, отже, слухайте… Прожив я з молодою жінкою по шлюбі місяців зо три… Нічого, все гаразд, без ніяких проблем. Коли се — візьми та й з’явись до мого приятеля, поміщика Верецького, його сестра, прекрасна вдовиця… М-да… Як угледів я її… голова пішла обертом. Одразу ж утаскавсь у неї, як останній гімназист. І одразу ж тоді відчув, що стара форма шлюбу зовсім оджила свій вік, що світ аж кричить, та потребує нової, і коли в найближчім часі не розв’яжу я шлюбної проблеми, то або повішусь, або жінку вб’ю… Ви пас?! Де й споріднення душ, чи як там, поділося! Мені здавалося, що кохати як слід вона зовсім не здатна, що чогось холоднішого, пошлішого, нуднішого й на світі нема. Гляну, було, на неї й почуваю в пальцях корч, і пожадливо позираю на її повну, білу, лілейну шийку, та ледве здержуюсь, щоб не вчепитись у неї пазурями. Одлягло тоді тільки, коли я помітив, що зрештою й вона почала нудитись за розв’язанням проклятої проблеми, закохавшись у Верецького, що й у цих із ним споріднення душ. “Слава тобі, Господи! слава тобі,— думав я потаємці,— може, таки не витерпить свого щастя й кине…”
— Та який же, вибачайте, чорт заважав вам розійтись і без поміщика? — обурився знову Штифтик.— Не розумію! Монстри якісь, а не інтелігентні люди.
— А ви стривайте, не кипіть. Поспішатись нам з розлукою тепер не було рації, бо нас же єднали спільні інтереси, що оберталися коло маєтку мого приятеля. Але до діла. Одного разу гуляли ми у Верецького на іменинах. Бенкет був бучний, але я здержувався й пив мало, бо поклав собі конче дізнатись у той вечір, чи вдова співчуває моїм новим поглядам, чи й по смерті чоловіка лишилася з старими. Ох, і хороша ж вона була, не взяв би її кат! а головне те, що за годину-дві я вже достоту знав, що вона зовсім неодстала людина й чудово спочуває всяким проблемам. Не пригадую, що саме турчав я їй у вуха, знаю одне, що сердешна вдовиця палала од моїх слів, як розпечена груба, і коли я зрештою призначив їй побачення в альтанці, то вона аж затремтіла од вдячності. Побачивши за якийсь час, що вона зникла з кімнати, я теж підвівся й вийшов передихнути чистим повітрям. Була хоч і темна, але чудова весняна ніч, Із саду віяло пахощами, десь у гущавині тьохкав соловейко, та так же бестія виводив, що я, як оглашенний, подався в глибінь саду, де стояла альтанка, густо повита диким виноградом. Я не сумнівався й на хвилину, що вона вже там і що й їй той соловейко та пахощі далися взнаки. І не помилився.
— Ти? — прошепотіла вона мені назустріч: дві лілеї, чи як там люблять казати сучасні’ поети, міцно обповили мою шию, а вуста опік такий поцілунок, якого ви, панове, і у сні не діставали. Ми сіли… Темно тільки було, матері його чорт, як у негра в кишені, і я, скільки пер з орбіт свої очі, ні чорта не бачив. Не люблю я, правду кажучи, цього: кохання потребує принаймні хоч того ідіотського чи, як там кажуть, поетичного присмерку, щоб моментом упилися всі, без винятку, почуття. Почувати ж себе, як кіт у мішку, було трохи незручно, розхолоджувало трохи. Ну, та дарма: у вдовиці моєї був такий, збираний довгими часами самотності, запас жаги, що за якусь мить я вже забув про темряву і пив солодощі всією істотою. Далебі! се була не смиренна вдовиця, а самум, пекло. Пішов я, слово честі, так… більше з жиру, а, їй-бо, трохи не плакав од щастя. Темно було?.. Чорт його бери! Вона вся була мені перед очима і в пітьмі, вся огонь, жага, порив, захват. “Надовбень ти, пане Квятковський,— мигтіло паузами мені в голові,— під самісіньким носом у тебе такий мармелад, а ти зівка даєш…” Не знаю, які вже ще думки пекли мені голову, але крізь музику поцілунків я почув ходу.
— Чого ти? — шепнула вона.
— Наче йде хтось,— відповів я, наслухаючи.
Та недовго довелось наслухати: в альтанку хтось увійшов і зупинився, теж наслухаючи. Серце мені й без того трохи не вискочило, а тут — маєш!
— Ти тут, Лідо? — муркнув некликаний гість, і я впізнав Верецького.
Але — чорт візьми! — до чого тут Ліда?.. “Ну,— думаю,— вскочив: пан Верецький призначив побачення моїй жінці теж у сій альтанці, а я тут з удовою”.
Не діждавши відповіді, нетерплячий приятель мій черкнув сірничка.
— Се свинство! — не втерпів я, спалахнувши.— Перебивати людям так добре налагоджену розмову!
Слова завмерли мені на устах, коли я ненароком глянув на свою даму.
— Ти?! — вихопилось у мене.— Діда?!
Замість удови, передо мною була моя дружина. О!..
— Ну? — не задовольнився бухгалтер.
— Та й по всьому.
— Що ж ви хотіли сим довести?
— Що?.. А те, що коли ти хочеш розв’язувати отакі проблеми, то заходь до них не з того боку.
— Себто?
— Та здавайте карти, пане Штифтику! — перебив бухгалтера доктор Ружицький.— В самого жінка, четверо дітей, а він про моменти думає.
— І зовсім я нічого не думаю,— образився бухгалтер,— хіба й побалакати не можна? Навіщо ж тоді романи з проблемами пишуть?.. Вони собі пишуть, а ми, інтелігентні люди, повинні ж читати й балакати. Ось, наприклад, пан Квятковський подав дуже цікавий факт. Виходить, справді, що можна й не ламаючи шлюбу якось розв’язати питання, зберегти первісну красу й т. інше. Ну, і що ж, пане Квятковський, відтоді ви вже зробили своє життя з дружиною пишним, прекрасним?
— Що? — здивувався Квятковський.— Як же се могло бути, коли після того її й не бачив?
— Як?!
— Втекла…
Штифтик трохи не впав од Несподіванки.
— Ну? ну? А я не казав? То й виходить, що проблему не розв’язано.
Що сильніш?
_______________
Мені, зрештою, надокучило слухати сі крики і гамір двох молодих, здорових горлянок: одно, що спати заважали, а друге — день у день чути те саме — хоч кому надокучить. А до того, все те, про що вони вже третій день сперечаються до запаморочення, мені, що колишню віру, яка гори перевертає, одмінив давно вже на спокійний, байдужний скептицизм і тиху покору неминучості, мені все теє здавалося безглуздим, набридливим потрясанням і без того задушливого повітря нашої камери.
Довести се їм якимись там навіть убійче логічними міркуваннями й висновками з них — було все одно, що жбурляти горохом у стіну, але й лежати так та слухати з пекельним болем, як тобі, немов навмисне, шарпають нерви, теж було не під силу. І я, на велике здивування моїх палких товаришів, рішуче підвівся й почав втручатись у суперечку. Один з них, в звичайні часи тихий і мрійний Антоша, ніяк не хотів погодитись із тим, що людину, яка б вона гидка й шкодлива не була, можна вбити взагалі, а не тільки во ім’я якоїсь, хоча б і найвищої, ідеї. Се було трохи смішно чути в наші часи, коли життя людське так низько підупало в ціні, про що, звичайно, докладно тямив і Антоша; і особливо кумедним було, коли він, втопивши погляд у темну стелю й піднявши палець правої руки вгору, доводив, що ніяк не може збагнути самої психіки людини, яка зважується вбивати і вбиває: бере отак у руки ножа чи там револьвера і ріже або стріляє в живого чоловіка. Він навіть здригався, уявивши собі цю картину, а се, найбільш се останнє, доводило до справжньої оскаженілості його запального опонента, чорненького, маленького, вертлявого Вітика. Він обливав Антошу поглядом, повним презирства й зневажливої ненависті, щоб за мить накопичити перед його харапудним, як він казав, розумом цілу гору доказів, висновків, прикладів.
Антоша перебивав, теж висипав перед Вітиком усі, що мав у запасі, міркування, знов кидав свій погляд у стелю, піднімав палець і кінчав психікою, якої він органічно не може збагнути.
— Розумієш,— говорив він трохи заникуючись,— ось беру, уявляю собі таку людину, такого героя, як ти кажеш, даю йому в руки ножа…
— Та чому ж іменно ножа? — кипів Вітик, зіскакуючи з нар.— Голово ти садова! Який же дурень за ідею вбиває ножем? Чорт його зна! Він навіть героїв має за якихось харцизів!
— Ну, револьвера,— згоджувався мрійно Антоша,— даю револьвера й ставлю перед ним людину…
— Яку? Яку людину? Чорт його зна!
— Ну, ката там чи насильника, і примушую стріляти в ту людину… Ні, ні й ні! Я не можу уявити, щоб інтелігентна нормальна людина могла се зробити…
— Та чому? Чому?
— А тому, що тямить же вона, що не в дерево, не в стіну, не в землю стромляє ножа…
— Знов ножа… чорт його зна!..
— …а в живе тіло, яке відчуває муку, а ще головніш — має невикорінимий інстинкт життя й відчуває страшенний жах до смерті, найпаче до видимої… Уявляє ж вона в ту мить себе на місці того, кого лагодиться вбити, чи ні?.. А коли уявляє, то… то… і не вб’є. Вбити може тільки людина, в якої психіка…
— Та пропади ти пропадом із своєю психікою!.. Чорт його зна! — знизав плечима Вітик,— ти йому діло, а він тобі психіку…
— На мою думку,— перебив я його,— сперечатись про те, чи зможе, чи не зможе людина вбити, навіть кумедно. Адже ми знаємо, як щодня вбивається десятки й сотні людей…
— Людьми ненормальними,— додав Антоша.
— Та хто його знає… Мені здається, що все залежить від імпульсу. Тільки зваживши на нього, можна сказати без помилки, вистарчить чи ні в людині рішучості вбити другу людину. Коли імпульс буде остільки великим, що переважить Антошину “психіку”, то ніякої суперечки бути не може: вб’є і не здригне, зостаючись нормальною. А коли ні, то…
— Чорт його зна! Та якого ж іще треба сильнішого імпульсу, як ненависть і обурення, як бажання, порив зіпхнути з шляху якогось…
— Я все-таки не згоден з тим,— промовив і Антоша,— що нормальна людина може вбити, але коли припустите се, то, звичайно, єдиним імпульсом, справді, може бути тільки порив пожертвувати собою для перемоги певної ідеї.
— Авжеж,— схопився й сів на нарах зраділий таким поворотом в Антошиних думках Вітик.— Правильно! За се варт і душу чортові віддати. Що, не віриш? — прискіпавсь він до мене, побачивши, що я посміхнувсь.— Ну-ну! А ти ж як думав?
— Я так думаю, що іменно тих, хто гине за ідею, й не можна назвати нормальними. Іменно в ідейнім убийстві й нема імпульсу, а є…
— Що? Що? — совавсь від обурення Вітик.— Чорт його зна! Що він меле? що є? що є?..
— Є… ну… гіпноз. Ви, я думаю, згодитесь з тим, що людину, яка перебуває в стані гіпнозу, нормальною назвати ні в якім разі не можна.
— Так, але… Чорт його зна!.. Се ж…
— Стривай, не кипи! Нормальна, незагіпнотизована людина, та ще коли вона інтелігентна, ніколи не зважиться на вбийство, хоч би як переконана була в його… ну, потребі, чи що. Не зважиться іменно або в силу тих міркувань, які отсе викладав перед тобою Антоша, або з певного принципу, що ніхто не має права одбирати в людини життя, бо не давав його їй.
— Але тоді взагалі,— почав Антоша,— нема таких імпульсів…
— Ну да,— перебив Вітик,— ну да нема. Але ти не одмовишся від того, що нормальні й інтелігентні люди часом убивають і добре вбивають. Якщо ж в ідейнім убийстві одкидати імпульс, то який же інший здолає примусити мене, скажемо, когось убити, коли я маю здоровий розум і здатність логічно міркувати?
— Ого! Ну, от скажемо… помста.
— Єрунда! — кинув Антоша й з презирством ліг.
— Хе! Чорт його зна! І вигадає ж отаке! — пхекав і знизував плечима Вітик.— Помста… хе!.. Наче дикун якийсь!..
— А от розповім вам про себе й спитаю тоді, хто з нас правду каже. Ви знаєте, що я одбуваю каторгу за вбийство. Більш нічого досі не казав я вам. Але тепер слухайте. Насамперед, як я попав на рудник, де вчинив злочин. Треба було там дещо зробити й пробути довгенько. Се було в ті часи, коли люди не про вчиття, не про службу дбали, а мали якнайшвидше вхопити кращу долю свою просто за роги. Так, без певної роботи, прожити там не можна, та й ніде було, бо ні міста, ні навіть хутора якого-будь поблизу не було — тільки величезна, капітальна шахта й слобідка круг неї для служащих і робітників. Отже, треба було конче — або дістати посаду в конторі, або лізти в шахту коногоном чи там забойщиком. Я обрав собі останнє, маючи на. увазі більший заробіток, бо переїхав я туди з жінкою. Вона в мене з простих швачок: романчик, знаєте, потім треба було одружитись, ну і т. д. Дитина померла незабаром після того, як на світ з’явилась, і нас було двоє. Правду кажучи, моя Ганна не дуже була задоволена перспективою проживання на шахтах та ще в ролі жінки забойщика, шахтаря, але як любила мене і знала, що се тимчасово, то не дуже ремствувала, а за місяць-другий і зовсім звикла… і добре-таки звикла, ніби там і виросла,— далі самі побачите.
Не буду вам докладно розповідати про те, що я там зробив. Скажу тільки, що нам не зовсім щастило. Кажу — нам, бо за деякий недовгий час я вже мав там гурток певних людей, з яким можна було провадити справу. А не щастило тому, що завідуючим шахтою був хитрий як лис, лютий як звір, штейгер Стасевич, поляк. Він ніби угадував наші заміри, дотепно вмів їх паралізувати і в той же самий час — нікого з нас не зачіпав, хоч, безперечно, знав, звідки все повстає. Тепер я знаю, чому він, ніби глузуючи з наших силкувань і втішаючись з власної перемоги, давав нам спокій, але тоді — се було загадкою.
Зрештою ми переконались, що поки на шахті завідуючим Стасевич, нам не пощастить перевести в життя наші заміри. Треба було усунути його…
Виконати присуд випало по жеребку мені. Сказати, щоб се хоч трохи стурбувало мене, я не можу. Поставивсь я до свого призначення цілком байдуже. Та й не було чого турбуватись: перед сим все уже було обмірковано, обговорено до найменших подробиць, виявлено, що ніякої небезпеки для того, хто брав на себе сю рисковиту справу, нема. Навпаки, я був у перший час навіть трохи радий, що іменно мені припало звірити рахунки з штейгером Стасевичем: лютий і зневажливий до всіх, він до мене ставився завжди з особливою, не зрозумілою ні мені, ні шахтарям, приязню, навіть запобігливістю, і тільки іноді мені ввижалося, що крізь тую прихильність скаженого поляка пробивається нотка глузливості. Я се пояснив погордливою вдачею Стасевича й різницею становищ свого й його, що заважала штейгерові навіть у приязні бути більш-менш щирим і безпосереднім. Проте самі мотиви незвичайної для вдачі Стасевича доброзичливості до мене, звичайного собі забойщика, все ж таки зоставалися для всіх загадкою. Мені не раз траплялося спостерігати, як мої товариші з приводу сього непевно перезираються й знизують плечима. Хоч я добре тямив, що за мною уважно простежено, що перевірено мої стосунки з Стасевичем — і в шахті й поза шахтою, але… хто знає, що вони в душі думали. Та се цілком натурально. Отож і кажу, що я зрадів нагоді раз назавжди скінчити з такою непевністю.
Вирішено було не відсовувати на довший час діла й зробити все другої нічної зміни, коли Стасевич, як звичайно, спуститься в шахту перевірити роботу. Вернувся я додому пізненько, але дружина моя ще не спала: ждала вечеряти. Вона стояла перед відчиненою скринею, і коли я переступив поріг, то помітив, що вона хутко сунула в прискринок якийсь стемна-зелений коробочок і похапливо закрила віком. Мене се здивувало, бо ніколи не помічав я, щоб вона з чимсь там крилася від мене.
— Що то ти ховаєш там? — спитав я, кинувши картуза на гвіздок.
— Нічого,— відповіла Ганна, не повертаючи голови, і зачинила скриню.— Що треба було, те й сховала.
— Е, ні брат,— промовив я напівжартовливо, підступивши до неї,— показуй! Коли ховаєш, то, мабуть, щось цікаве.
— Ат, одв’язни! — стенула вона плечима.— Сережки заховала, та й годі.
— Сережки? — здивувався я.— Ти ж не носиш сережок.
— Не носила, а тепер носитиму, от і край!..
Я більш не намагався, бо давно вже помітив, що вона, певно, знічев’я, почала дуже чепуритись. “Нехай,— думав собі,— кожному своє, і коли вона вміє зберегти од видатків якусь там копійчину, то яке мені діло, як вона її витратить. Хоче сережки — нехай носить собі сережки…” Мені й на думку не спадало, яке велике значення мають у моїм особистім житті оті всі сережки, гребінці, персні…
Вам, бачу, смішно або, швидше, гидко, що в мене, ідейної людини, дружина захоплювалася такими дурницями.
Ви навіть ладні сказати, що не мені було робити якусь там ідейну справу, вчити інших, коли я не зміг такої близької людини, як жінка, справити на свій шлях. І ви будете праві, але тільки тому, що самі не були жонатими та ще закоханими в жінку.
— Єрунда! — муркнув Антоша.
— Чорт його зна! — крутнувсь на нарах Вітик.— Таке меле…
— Не виправдуватимусь, ні. Але коли б ви побачили її тільки раз, єдиний раз, побачили її смугляве циганське обличчя, на якому горіло двоє чарівних, палких, як сонце, очей, побачили її чорні, як ніч, коси, стрункий і гнучкий, як береза, стан, то… А проте — не в тім річ. Річ у тім, що я сам кохав свою Ганну над усе і був щасливий. На се прошу вас звернути увагу.
Журно дзенькнув ключ у замку, коли вона закрила скриню, і чомусь тяжким смутком відгукнувся у серці… Згадую про се, бо з сього, власне, й почалось… Еге, з сього, бо досі я був спокійний, байдужний і навіть радий, як казав вам. А то ніби щось увірвалось всередині. Я почув у собі страх…
— Хе!.. ще б пак,— з презирством пхекнув Вітик.
— Ні, стривай, не пхекай… Не той страх, про який ти думаєш. Я вже казав, що небезпеки для мене не могло бути ніякої, та й зроду я не з полохливих. Ні, я несамохіть почав малювати собі в уяві момент, коли, заховавшись у темряві за углом і діждавшись, як Стасевич з ліхтарем пройде повз мене, підніму важку дубову стойку й ударю нею його по голові, малював і вже чув той тупий звук від удару дерева об людську голову, чув глухе падіння ще живого тіла, заюшеного кров’ю, й переживав навіть почуття вмирання, від самої уяви тільки мороз подер поза шкірою. Де там було вечеряти! Сказавши Ганні, що мені нездужається, я ліг спати. Всю ніч мене давив кошмар…
— Чорт його зна! — схопивсь на нарах Вітик.— І ти, звичайно, не пішов, куди треба було?..
— Ба ні… пішов. Другого дня до самісінького вечора ходив, немов на страту призначений, але ввечері, незважаючи на прохання жінчине зостатись, пішов, спустивсь у шахту і спробував навіть вугіль довбати, хоч товариші, зауваживши стан мого духу, радили піднятись з шахти нагору. Ніхто з сих, що були зо мною в однім забої, не знав про наш замір. Я не пішов, звичайно, а ще подумав собі: “Як гарно, одначе, складається все. О десятій годині спуститься в шахту Стасевич, я скажу їм, що піду додому, а сам зроблю те, що мені треба”. Так і зробив. Але коли я став за рогом продольної, в низьок, і взяв у руки міцну як залізо стойку, якою повинен був огріти Стасевича по голові, то вже відчув, що нічого з сього не вийде. Крім жаху, почував таку огиду до себе, до справи, за яку взявсь, до самої ідеї, заради якої пошивсь у шахтарі, що одкинув від себе ганебне знаряддя і, мов оглашенний, подавсь до виходу. По дорозі зустрів Стасевича з ліхтарем і ввесь затремтів. Він щось гукнув мені услід (вилаяв, мабуть, як звичайно, по-московському), та я не слухав: підійшов до стволового й сказав йому, що я хворий і що мені треба піднятись нагору. Прибіг до кватирі ввесь розбитий, знесилений, ніби всю ніч до ранку, не спочиваючи, рубав у забої…
— Гарний,— промовив Вітик.— Чорт його зна!.. Береться за діло, а сам… кваша чортова!
— Кваша чи не кваша, а от не міг убити людину. А всі ж дані були: ненависть до Стасевича, бажання послужити певній ідеї, свідомість конечної потреби, а головне — певність, що винуватця не буде викрито. Але як такі речі навіть усі разом не складають відповідного, потрібного вчинкові імпульсу, то й виходить, що ваша теорія хибна. Потрібен був гіпноз, а його й не було, бо не я був під впливом, а мої товариші були під моїм. Можливо, навіть певне, що хтось із них і зміг би зробити інакше. А я не міг…
— Просто злякався, бо по вдачі харапудний,— кинув мені Вітик.
— Стривай,— підвівсь на лікоть Антоша.— Але ж… ти ж казав, що сидиш за якесь вбийство? То… як же се?..
— Еге… Дак от слухайте ж далі… Прибіг я додому з єдиним бажанням упасти на ліжко, зарити голову в подушки й заніміти, одеревеніти, щоб позбутись свого химерного й страшного почування. Постукав у вікно — ніхто не одгукнувсь, ще раз і ще раз — анітелень. Поторсав двері й побачив, що їх замкнено на замок знадвору.
— Що за чортовиння?..— муркнув я.— Куди ж се жінка пішла?…
Пройшовсь повз ті халупи, в яких жили її приятельки,— скрізь темно, не світиться.
“Ну, що ж,— подумав собі,— спробую якось вікно одчинити, а там видно буде”.
Витяг ножа, одкинув у кватирці гачок, просунув руку в кватирку, одсунув шпінгалети й відчинив вікно. Вліз і знов зачинив.
“Одначе, де ж вона все-таки?” — думав, засвічуючи лампу. І, не знаю вже чому, згадав про сережки й усі інші дурниці, в які вона убиралася останніми часами. Не знаю також, по якій асоціації згадав і Стасевича, і його глузливу до мене доброзичливість. Серце мені ніби з провалля кудись упало. Не пам’ятаючи себе, знайшов я ключа від скрині, одпер її тремтячими руками й почав перекидати все, що в ній було. Знайшов не самі сережки, ї й ще чимало дечого такого, чого ніколи не спромігся б правити. Заробітку не вистарчило б…
Нема що й казати, що за хвилину я вже був у Стасевича під дверима. Крізь щілини в причинені зсередини віконниці я бачив, що в його світилося, але роздивитись, хто там є, було неможливо. Стукати з парадного ганку? Але вона встигне втікти чорним ходом.
“Спробую зайти чорним,— розважно думав я, стоячи перед вікнами того, чиє життя годину ще тому було в моїх руках.— Ну, а як її нема там, і він, вернувшись з шахти, вкладається ще тільки спати, а тому досі не гасив світла?.. Ат, чорт його бери! Щось вигадаю або й нічого не вигадуватиму: все одно з товаришами, після того, що я зробив або, краще, чого я не зробив, доведеться розлучитись. То нехай прожене за пізню візиту”.
Обійшов причілок, зійшов по східцях до дверей і послухав. З кухні почулось хропіння його дворника. Пхнув двері — відчинились. Увійшов у сіни й знов послухав. Тихенько одчинив другі двері і заглянув у кухню. Дворник спав на лавці під стіною; ліворуч були напіводхилені двері в якусь кімнату. Навшпиньках я підійшов до тих дверей, переступив поріг і прислухався… Прислухався і — трохи не впав, ухопившись за серце: за дверима в другу кімнату почув я її… Ганнин сміх. Ще мить — і я вихорем одчинив двері туди і кулею влетів у кімнату. Вона лежала в нього на ліжку, а він сидів в ізголов’ю, роздягнений вже, в пантофлях, і… мабуть, грався з нею. І я і він на якийсь момент немов закам’яніли: він з жаху, а я… не знаю вже, від чого. Ганна пірнула під ковдру, пронизливо скрикнувши. Сей крик примусив його опритомніти. Очі його блиснули хижим огнем. Він сіпнув з-під подушки револьвера й схопився, але… не вистрелив… не встиг. Я… задавив його… Еге… Отсими самими руками задавив. Я, що годину тому трохи не сказивсь від самої тільки думки про вбивство,— я з захватом, з почуттям жахливого задоволення дививсь, як лізуть йому з орбіт очі, а з рота — язик… О… Далі — все, як полагається, аж до каторги…
Я замовк. Мовчав якусь хвилю й Антоша, навіть експансивний Вітик.
— І ти думаєш, що під час такої… операції ти був нормальним? — спитав зрештою Антоша.
— Чи був нормальним? — промовив я, збираючись з думками.— Розмірковував же, пробираючись до Стасевича в кімнату. Звірі не знають ідей, не знають ненормальностей, але один одного загризають за самку… Людина ж… чорт його зна, коли людина буває ненормальнішою, чи тоді, як убиває за ідею, чи тоді, як… за жінку!.. Добраніч!..
Я ліг, а Антоша з Вітиком сього вечора більш не сперечались. Про щось думали, лежачи і дивлячись у стелю.
1913
Як вродилася пісня
______________________________
Далеко-далеко на південь, за широкими безкраїми степами, під ясним, блакитним небесним наметом, під палючим промінням південного сонця, в міцних скелистих берегах лежить, пеститься глибоке безмежне море.
Мов велетенське дзеркало, одбиває воно в собі удень небесну блакить, легенькі сріблясті хмарки і ясне сонечко, вночі — лагідний задумливий місяць, а блискучі зорі цікаво зазирають в безодню морську й миготять соромливо злотистими віями своїми, дивуючись, що і там, в безодні моря, світять зорі й чорніє небо.
Ось випливають на небо темні хмарки — одна, друга, третя… Повінув вітер і зігнав їх до гурту в величезну чорну як і ніч хмару. Море заворушилось, сердиті хвилі з білими од шуму гребнями покотились одна за одною на берег. Огняна блискавиця прорізала чорну хмару, й страшенний грюкіт грому розбудив околицю, надав завзяття хвилям, і вони, мов білогриві коні, кинулись на скелі, падали назад у море, розбиваючись на безліч смарагдових скалок, а на їх місце пнулись нові гори, нові хвилі й шпурляли шумом аж на верхівлі високих скель.
Скелі — то довічні вороги хвиль, бо скували їх в міцних кам’яних обіймах і не дають їм безмежного простору, і завсігди у них війна, війна за волю. З гуркотом, з ревом б’ють хвилі у берег, і часом великі шматки од тієї довічної боротьби хвиль: ті каменюки проглитне безодня, й за кільки століттів вони обернуться в дрібний пісок на дні морському.
Однії такої бурхливої ночі грало море, й музику його слухав, сидячи на скелі, молодий вродливий рибалка. Він покохав дочку старого рибалки, молоду рибалківну,— такої краси, що й на світі, мабуть, кращої за неї не було. Але вона, лукава, глузувала з його, і душа рибалки кипіла зараз не гірш, ніж море.
Тим він і вподобав пекельну музику хвиль, що благала простору, бо й серцеві рибалки було надто тісно в грудях. Тяжко… не раз хотілось йому кинутись з скелі в бурхливий вир і потопити в хвилях себе, а з собою й своє горе.
Та заслухався дивної пісні морської й просидів, аж поки сонечко ранкове не позолотило верхівлі гір…
Море поволі ущухло.
Рибалка зрозумів тоді, що гнів можна вилить в бурхливій пісні, й серце заніміє, як те море після неспокійної ночі.
І він заспівав, та так заспівав, що і небо, і сонце, і море заслухались тієї пісні, а з глибинь морських підпливли до скелі, й висунулись з води страховища морські, й слухали пісню молодого рибалки.
Та серце його не заспокоїлось, бо пісні його чогось бракувало. Рибалці хотілось до своєї пісні побідної почути стогін своєї милої рибалківни, хотілось помститись, почути її болючий стогін, як чули хвилі стогін тремтячих скель.
Позбирав рибалка шматки розбитого хвилями човна, зробив з них велику трьохкутню рамку, а в тій рамі натягнув струни й знов заспівав, перебираючи пальцями но тих струнах.
Застогнали жалібно струни арфи, відповідаючи на грізну пісню рибалки, застогнали, благаючи, як скелі під ударами кип’ячих хвиль.
Довго співав рибалка, втішаючись своєю піснею й регочучи в душі з того стогону, співав, аж поки пальці його задубіли з утоми. Тоді він шпурнув геть на пісок свою арфу й міцно заснув.
Прокинув рибалка веселий і спокійний.
Давно це було, ще тоді, як по наших степах широких та пишних не ходили гострі плуги й не краяли скибами зелені груди вільної неньки-землі; ще тоді, як високу запашну траву по степах толочили тільки невеличкі отари овець, табуни диких коней, гурти круторогих биків та турів; ще тоді, як вівчар був сам хазяїн і сам чабан, а про панів і гадки не було, ще як земля була нічия, а Божа.
Давно це було. І вільно та гарно було тоді в степах.
Травень. Ранок. Сходить сонце й цілує своїм несмілим, соромливим промінням запашні квіти, купається в сивих блискучих хвилях високої тирси, виблискуючи в прозорій воді поважної, тихої степової річки. Пустун-вітрець степовий давно вже прокинувся і легеньким метеликом пурхає, цілуючи квітки, шелестячи травою, шепочучи з прибережним очеретом, високим, та ганяючи по воді дрібнесенькі жмурки.
Раніш од усіх, ще до схід сонця прокинулись пташки: жвавий жайворонок піднявся вгору й пірнув у блакитну безодню небесну, і звідтіль бренить тільки його ніжна пісенька; десь в траві западьпадьомкав перепел, зовучи свою перепелиху заспану; хижий кібець шугнув стрілою в повітря і ніби застиг там, зрідка тільки тріпочучи крильцями й виглядаючи з високості дурного коника-стрибуна; прокинувсь соловейко в кущах на березі й затьохкав, засвистів так голосно, що збудив і берег, і річку, й луг, а здалека одгукнулась до нього луна і розбудила десь по той бік брехуху-зозулю: вона мляво закувала спросоння, мов нарікаючи на те, що її збудив завзятий співець. Жаби в очереті одна перед другою поспинались виявити, що й вони дотепні заспівати назустріч золотому сонечкові.
Степ ожив, загомонів, заспівав.
Прокинулись вівці й заплакали жалібно: ме-ме-бе-бе! наче від того, що музика степова підвела й їх і не дала виспатись як слід. Від того мекання схопився молодий вівчар, свиснув на собак і вхопив герлигу, та, побачивши, що нічого небезпечного немає, плюнув і погнав отару до річки, щоб напоїти її й самому скупатись в холодних прозорих хвилях. Кришталева течія обхопила молоде кремезне тіло вродливого вівчаря й пестила його холодними приємними поцілунками.
Вівці розбрелись по березі, смакуючи ніжну, м’яку травичку. Вівчар сів над водою й заслухавсь невимовно гарної музики степової. Защеміло його серце, важкий сум обгорнув його невість чого: він, мабуть, почув свою самотину і зажурився.
І захотілось вівчареві вилити свій смуток у пісні — такій тихій, як шепотіння очерету, смутній, як кування зозулі, чарівній і щирій, як тьохкання соловейка, дзвінкій, як срібний спів жайворонка, ласкавій і ніжній, як поцілунок ранкового вітру.
Вирізав вівчар з очерету сопілку, поробив у ній дірочки, притулив до вуст, і чудова пісня, вільна, як вітер, журлива, як зітхання степу, розітнулась навкруги.
Все ущухло: тієї пісні заслухавсь і соловейко, й зозуля, й жайворонок, навіть крикливі жаби, а овечки перестали щипати травицю й дивились на свого хазяїна безглуздим поглядом.
Вівчар одірвав сопілку од рота й прислухався: скрізь було тихо…
Він зрозумів, що пісня його не гірш од пісень степу, коли навіть такий співець, як соловейко, замовк і заслухавсь її,— вівчар зрозумів це і задоволено усміхнувся.
Гудить-стогне хуртовина в лісі, мете, снігом сипле, морозом дихає. Не видко неба блакитного, сіра імла закрила зорі блискучі, місяць ясний.
Це — північ, це — царство метелиці, країна холоду довічного. Вільно тут хуртовині: їй не шкодять, не спинять її ліси темні, нетрі непролазні, а чоловік… чоловік для неї — ніщо.
Соромливо ховається десь у лісі його чорна невеличка закурена халупка, а в ній живе він сам — відважний лісник-мисливець.
Сумно зимою в лісі, так сумно, що часом хочеться вовком завити разом з метелицею. Сумно і страшно! Не раз чув лісник, прислухаючись до нудної пісні завірюхи, до гомону столітнього лісу, до жалібного скрипіння старих сосен та кедрів, чув голодне виття сіромах вовків; не раз чув він, як дзвеніла клямка біля дверей, як потім тріщали двері й тремтіла вся хижка його під дужим шарпанням ведмедя, цього царя лісного, і мимоволі ставало йому догори волосся, хоч він і тямив, що вбога хижка його збудована кріпко, з грубих колод, і не ведмедеві розруйнувати таку будівлю.
Ще вдень байдуже: непомітно спливає короткий час в тяжкій, небезпечній праці. Та то ж таки день, сонце, світло. Приємно хрустить під ногами білий, блискучий сніг, сяє з неба північне сонечко; воно хоч мало гріє, проте втішно вітати, дивитись на його, бо сонце проганяє важку, страшну темряву й посилає світло.
А ніч!.. довга-довга ніч! Здається, кінця-краю їй немає. Заспокоєне за день серце лісникове, замість відпочинку, цілу ніч тремтить од жаху, нудьгує в самотині… А ще до того як підніметься хуртеча, як заспіває під вікном фуга — тоді край! Такий сум та жаль обгорнуть, що хоч в домовину лягай завчасно.
Тяжко!..
Щоб хоч трохи розігнати той страх, тую нудьгу та смуток смертельний і розважити себе, лісник пробує окселентувати метелиці своїм тремтячим голосом. Якось зненацька, несподівано виривається в його з грудей не то стогін, не то глибоке зітхання, не то розпачливе ридання.
Ні, лісник не плаче, не зітхає, не стогне,— він співає. І спів його подібний до тієї пісні, що, не вгаваючи, виє під його хижкою бурхлива хуртовина, він жалібний, одноманітний, як північна природа, як музика північного лісу, як виття сіроманців голодних, вовків…
Але то був все ж таки спів, була музика, і до неї прислухалось намучене серце, забувало й про ніч, і про хуртовину, й про виття вовків, і про самотину. Воно все перенялося тим журливим співом, жаденно слухало його, і в дикій лісовій північній музиці він здавався невимовно гарним, хоч і сумним.
Лісник радий був хоч на хвилину одірвати слухання своє од лісу, од хуртовини і співав, співав без перерви, хитаючи головою, співав, аж поки приємна втома не обхопила його тіла. Він упав на ліжко і міцно заснув.
Ранком прокинувсь лісник спокійний і веселий.
Скрізь, по всіх країнах, світових, у всіх людей перша пісня, перша музика була відгуком природної музики. В країнах приморських і пісня вродилася дужа й відважна, як пісня бурхливого моря; в степах вродилася пісня чарівна, вільна, дивна, як сам степ; а дикі нетрі лісові, країна холоду, метелиці породили й пісню, подібну до сумного, розпачливого виття хуртовини взимку.
Яма
_______________
Спека. Ні вітру, ні хмариночки. В’їдливий, важкий дим від кокусових[1] печей та шахтових височенних димарів задушливим туманом сповняє розпечене повітря. Від того, либонь, ще більш душно, й хочеться прудко перебігти горбок, спуститись у глибоку балку, припасти вустами до прозорого струмочка з зеленим дном, що дзюркотить з-під цямрин кринички.
— Над криничкою знеможено спустили ясно-зелені верби свої ніжні віти.
Це — найкращий куточок у всій окрузі. Яким побитом збереглись тут верби, та чи й були тут верби деінде, ніхто того не знає. Всі звикли завжди бачити тільки степ, степ, степ, скільки оком скинеш; жодного кущика тернового шкода шукати тут. Скрізь степ, такий питний, різнобарвний по весні, а на тім степу брудні, закурені шахти з великими беззахисними шахтарськими слобідками круг них. Огидними гнояними виразками здаються ці шахти на дивнім лоні чарівного запашного степу.
Василько дуже любить криничку з вербами в балці. Коли череда повагом проходить повз балку, він клубочком скочується до криниці під верби, нагинається над цямринами і, гучно сьорбаючи спраглими губенятами, п’є з пригорщей холодну, смачну воду, потім сідає в холодочку або, знову нахилившись над криничкою, любує з свого гарненького личка з чорними бровенятами й великими очицями, синіми, як васильки. Він чує, як вигукує дід Сила, переймаючи від ячменю корів, сердито ляскає пугою, але тут так гарно, так спокійно, що зроду-звіку не вийшов би звідсіля, та ще в таку спеку.
— Васильку! Де ти, Васильку! — гукає-таки дід, і його присадкувата, кремезна постать раптом вимальовується високо на горбі. Він пильно придивляється вниз тими старими, але ще гострими очима й, побачивши хлопця, знов гукає:
— Васи-и-лю!.. Чи не осоружний тобі хлопець? Ач, заморився як — спочиває…
Хлопець, як заєць, прудко котить угору, а дід свариться звідтіля на цього пугою. Та Василько не дуже лякається: він знає, що дід Сила тільки свариться, що він тільки вдає з себе лихого, але має добряче, лагідне серце й дуже любить свого жвавого пустуна-підпасича.
І знову череда, пилюка, спека… Полінькувато гризуть корови низеньку травичку, вкриту зжовта-сірим порохом; декотрі полягали й, дрімаючи, ремигають тую вбогу жуйку. Неслухняний, похмурий бугай, нудьгуючи, ходить поміж чередою і невдоволено, грубим басом, гуде; бу-у-у! бу-у-у! Йому, запевне, найгірш приходиться од спеки, бо він найгладший за всіх. Незважаючи на заборону, він знічев’я простує в німецькі ячмені. Та дід і Василько гаразд знають його шкодливу вдачу й завжди уважно пильнують його.
— Куди? щоб ти йому здох, опудало прокляте! — гукає дід Сила, а підпасич чимдуж біжить навперейми. Його міцний, як залізо, кизиловий кий дугою летить в повітрі, гепається бугаєві в спину й відскакує на шлях. Бугай сердито реве, люто гребе землю ногами, піднімаючи круг себе страшенну куряву; далі, не поспішаючксь, гордовито вертається до череди.
Дід підіймає голову й скоса дивиться, чи високо підбилося сонечко.
— Гони до ставу,— наказує він підпасичеві.
А той того тільки й жде. Ставок ховається за версту звідсіль, у другій балці. За яких півгодини череда хутко поспішає згори, а бугай гучним ревом виявляє своє задоволення. Забрівши з берега по черево, корови п’ють воду, повагом, не хапаючись, смакуючи, щоб довше заживати такої втіхи.
По той бік сидить купка шахтарів: робітники лагодяться ловити рибу. Василько любить дивитись на цих химерних рибалок: вони закладають на дно ставка набій з динамітом, від котрого витикається з. води кінець затравки, запалюють той кінець, і за хвилину страшенний вибух розтинається навкруги, глушить рибу, й вона випливає поверх води, немов дохла. Шахтарі роздягаються, кидаються в воду й, весело вигукуючи, беруть її просто руками. Тоді й Василько гав не ловить і інколи приносить своїй матері, удові-шахтарці, з десяток свіжих карасиків. Мати міцно обіймає й цілує свого улюбленця, варить добру юшку, й вони вдвох смачно вечеряють.
…
Сьогодні дід Сила не дав йому побавитись.
— Ану, гони лишень череду на той бік,— звелів старий.
Василько знав, що коли дідусь поспішається на той бік,
то це значить, що там, поблизу од церкви, край шахтарської слобідки, чекатиме його церковний сторож, сивий Жолоб, з шкаликом монопольки: вони зустрінутьоя, сядуть просто на траву й, уважно розмовляючи, поволі питимуть горілку. Ну, та Василько й там знаходив чим розважитись. Серед степу був старий, нічим це, обгорожений шурф з довжелезними драбинами, що діставали до самого дна глибокої шахти: коли в шахті траплялось яке нещастя і не було змоги вилізти з неї через головний колодязь, то шахтарі виходили на світ цим шурфом: для того й було зроблено в йому драбини; вони не діставали до поверху аршинів на два, й над ними було зроблено дощаний поміст з діркою посередині; шахтарі вилазили по драбині й ставали на цей поміст, а тоді вже й нагору. Під помостом горобці звивали собі гнізда, і Василько любив драти їх, бо йому якийсь дурень казав, що колись горобці помагали Христа розпинати.
Коли дід звелів йому гнати корів на той бік, він хутко підкачав холоші вище колін і повиганяв череду з води; тільки бугай забрів трохи не на середину ставка й стояв, ніби замислившись, полінькувато махаючи мокрим хвостом. Василько вискочив на берег, набрав грудок і почав жбурляти на непокірного, а з того боку йому завзято допомагали шахтаренята: на сердешного бугая посипались грудки. Він одразу хотів лізти далі, та хтось з того боку влучив йому .по лобі; під веселий дитячий регіт бугай, задравши хвоста й. люто ревучи, хутко вихопився з води й побіг за чередою. ‘ .
Незабаром дід Сила сидів уже на тім боці з старим Жолобом.
Вони пили по чарці. Корови полягали й дрімали, ремигаючи; тільки непосидячий бугай нудьгував і не міг знайти собі місця від спеки. Василько теж зник. Бачачи те, бугай протисся поміж чередою й пішов просто в жито. Забрівши на ниву, він не стільки пасся, скільки топтав. Може, тільки за півгодини дід Сила побачив це.
— Васильку! Васи-и-лю!— гукнув він хрипучим голосом і озирнувся навкруги,— От ледащо! га? Бугай у житі, а, його катма… Васи-и-лю!..
Ніхто не обзивався.
— Він, мабуть, у шурфі горобців дере,— спокійно промовив Жолоб, коли старий пастух підвівся.
— Та вже ж ніде більш! капосне хлоп’я,— відповів дід і, ляскаючи пугою, побіг заганяти бугая. Той, почувши гукання, миттю вихопився з жита, перебіг шлях і пристав до череди, а дід пішов до шурфу, щоб зайняти звідтіль ледачого підпасича.
— Васильку!., чи тобі не позакладало?
Знов ніхто не відповів.
— Чи не заснув він часом? ще, чого доброго, впаде в шахту…
Дід Сила надійшов до шурфа й зазирнув туди. Василько сидів на помості; спустивши руки й нахиливши голову низько між коліна, він не ворушився.
— Так і є! — вдарив старий об поли руками.— Спить, осоружний… Василю! чуєш! Василю!..
Хлопець мовчав. Дід Сила кинув путою об землю й мусив і собі лізти у яму, щоб розбуркати його.
Довго ждав Силу старий Жолоб, та, не діждавши, пішов і собі туди. Нахилившись над ямою, він побачив, що дід навалився на хлопця й обоє не ворушаться.
— Сило! чуєш? Сило!..
Ніхто не озивався.
— Що за напасть? — міркував Жолоб. Миттю хміль вискочив з нього; Жолоб почув, як подерлось йому волосся на голові вгору й мороз пішов поза шкурою. Ледве пересовуючи свої старечі ноги, що тремтіли з переляку, він подавсь до шахти.
За чверть години біля шурфу стояла вже купка шахтарів. Ніхто не хотів лізти витягати старого й хлопця. Страшенно ридала сердешна вдова, Василькова мати, й рвалася в яму, але її не пускали. Прийшли інженір і, штейгер, зазирнули в шурф і почали дошукуватись, з чого сталося таке лихо. Якийсь чорний од вугілля й кептяги старий шахтар, незважаючи на інженіра, лаявся, що не обгорожено ями…
Далі таки штейгер добрав діла: якраз перед цим затопило шахту — й вода виперла з шахти все погане повітря в шурф.
Тим повітрям і отруїлися, загинули від нього, дід Сила з своїм жвавим, веселим підпасичем.
Навкруги тихо… Чутно тільки уважний шепіт шахтарів, що лагодяться витягати померших; здавленим, несміливим . голосом штейгер дає їм поради.
Мати Василькова нічого більш не бачила й не чула; вона зомліла…
Спека, ані хмариночки. Тільки в людській душі насунули важкі хмари смутку й мовчазливої скарги на зрадливість життя.
[1] Частину вугілля перепалюють на кокус, ним краще палити в печах, ніж вугіллям.— Прим. авт.