ЧЕРКАСЕНКО СПИРИДОН
Збірка оповідань «На шахті»
______________________________
До збірки ввійшли такі оповідання:
«Чорний блиск»
«Чепуха»
«Необережність»
«П’яниця»
«Ахметка»
… … … … … . .
ЧОРНИЙ БЛИСК
_______________
— Стій! п… п… пу…
Дід Лаврін хотів промовити “тпру!”, але губи йому заклякли від морозу.
Довгонога замордована шкапа спинилась і, тяжко відсапнувши, похнюпилась, похиливши мало не до землі свою довгу, байдужу до всього голову. Старий шахтар злісно штовхнув її ногою в черево.
— Повернись! щоб ти йому здохла!..
Шкапа злегка здригнулась, підняла голову й відступила трохи набік.
Старий, погано лаючи невість кого, тремтячими руками відчепив барок, докотив вагончика до краю рейок, страшенно напружився, перекинув і почав залізною лопатою вигрібати з його мокрий, липкий глей. Останні двадцять років він все чомусь лається, щодалі з більшим запалом; з того часу, коли він почав лаятись систематично, на світі не зосталось, мабуть, такої людини, котрої він не вилаяв, хоч нишком. Найбільш доставалося хазяїнам та начальству, котрих старий лаяв з захопленням, з натхненням і пророкував їм загибель, коли не на цім, то на тім світі. Сороміцька лайка стала у нього за звичку: кожне слово, що вилітало йому з вуст, було оздоблено жовчю й лайкою.
Поставивши вагончика знов на колеса, дід Лаврін усім тілом почув, що страшенно вморився. Старечий піт під сорочкою й на лобі миттю прохолов од морозу, в руки зайшли зашпори, пальці розчепірились. Він тяжко зітхнув. Холодний, пронизливий вітер, сповнивши решту міцних колись легенів, викликав страшенний вибух кашлю; старе виснажене тіло затремтіло від того кашлю, в грудях клекотало, хрипіло, свистіло, пищало, мов у старій обшарпаній гармонії. Вкупі з одривчастою лайкою, Лаврін випльовував на рейки чорне з кров’ю мокротіння.
Стояла восьма година ночі. Морозило. Пекучий вітер вільно гуляв на високім глеянім валу, де не було жодного захистку, й проймав старого до кісток. На краю валу горіло огнище з вугілля, приємно блискаючи й розпускаючи усюди чорний смердючий дим. Старий Лаврін, утерши зашкарубленим рукавом запушені інеєм вуси й бороду, на превелику силу витяг з кишені кисет з тютюном, куценьку люлечку й примостивсь біля огню, не звертаючи уваги на свого єдиного товариша, ворону, розбиту на ноги, шкапу. Вона постояла, постояла й, помітивши, що дід забув про все на світі, опріч своєї люльки, повернулась задом до вітру й тихо дрімала, схиливши голову й зрідка здригаючись від набридливого морозного вітру.
Робота на шахті кипіла. Важко стукала й дзвеніла машина, гуркотіли по рейках вагончики, торохтіло вугілля, падаючи із опрокидивателя униз. Ясно світили ліхтарі громовинного світла, освітлюючи широкий двір з різними будинками, високу темну будівлю, височенну цегельну трубу; довга-довга, на тонких високих стовпцях, естокада здавалась вночі якоюсь потворою з безліччю ніг; до неї було прибудовано знизу сортировку з грохотами.
Дід Лаврін підняв голову й з ненавистю озирнувся довкола. Старий не міг байдужо дивитись на всі отсі навісні будівлі, вигадки зажерливості людської, не міг без прокльонів чути грюкання грохотів. Він одвернувся й замисливсь, посмоктуючи свою носогрійку. Химерною здавалась його зібгана од вітру постать.
А він думав… Все життя — гірке, безнадійне, нікчемне, непотрібне — промайнуло в його старечій голові, як одна хвилинонька. Гуркіт грохотів нагадав йому його дитинство…
Он сновигають по високій скрипучій драбині невеличкі дитячі тіні. Дід знає, що то хлопчаки й дівчатка — глейщики й глейщиці — по черзі лазять погріти біля машини свої закацюблені пальці, сірі од глею, чорні од вугілля. О, він гаразд ще й досі знає, що то за праця — вистояти щодня дванадцять годин на тремтячім низенькім ослоні, нахилившись над грохотом, по котрому в шаленім танку скачуть униз чорні, блискучі шматки вугілля, такі жаркі в огні й такі з біса пекуче холодні на грохоті. Він добре знає, що вони вийшли з таємних надр землі, що чорний блиск їхній ховає в собі тепло, чудове жадане тепло… задля багатирів. І він ненавидів його зараз усією рештою свого хворого серця, намученої душі, потьмареного розуму. Але тоді, коли він був глейщиком, такі думки ще не краяли йому серця: дзвінкий дитинячий регіт його влітку й тихий жалібний плач взимку розтиналися часто-густо під дахом сортировки.
Зима. Ніч. Ясно світять над грохотами спущені із стелі невеличкі електричні лампочки, Відбиваються тисячами чорних іскор на шматках вугілля, ріжуть очі; розпачливо ридає за тонкою шальовчаною стіною хуртовина, вривається крізь рясні щілини в сортировку. По обидва боки грохотів стоять хлопчаки й дівчатка з посинілими від морозу рученятами й почервонілими мокрими носами. Он Кравцева Тетяна й Жолобова Христя не видержують далі, бо навіть сльози позамерзали їм на віях і сіяли, як перлини. Вони підстрибують, ляпають долонями, закаблуками, хукають на руки, але раптом, наче умовившись, вибігають із сортировки, й глухе тупання їхніх чобіт по драбині заглушає на мить люте ридання завірюхи. Вони побігли погрітись до машини.
— Ага, непереливки!
— Ач, які тонкошкурі!
Регочуть крізь сльози їм услід дехто з хлопчаків, але видно, що кожний з них, завзятих, залюбки побіг би за ними.
— Та хіба вони грітись побігли?
— А куди ж?
— До Ванька смазчика.
— Ха-ха-ха!..
Вони були такі малі, не було молодших од 8 літ і старших од 14… З своїми чистими серцями, прозорими душами, променистими ясними очима — вони були надзвичайно хороші, як і всі діти, але вони знали більш од звичайних дітей, вони вже знали мерзоту, й ця свідомість труїла їхню дитячу душу. Вони знали, що коли декотрі з більшеньких дівчаток спускаються униз до машини, то туди приходять смазчики, обмітчики, погоничі, погано лаються й погано поводяться з дівчатками. А коли часом грохотам бракує роботи, то всі глейики збираються до машини й покотом сплять біля неї на підлозі, підклавши під голови кулаки. Приходять підлітки, лягають біля дівчаток і ночують з ними.
Дід Лаврін тяжко зітхнув і раптово зацмокав своєю люлькою… Його Одарка теж була глейщицею…
Він думав…
З надшахтного будинку вряди-годи неслось стукання молотка по залізній штабі й гуркіт вагончиків з вугіллям та глеєм, котрі видано на-гора[1] з глибокої темної шахти…
І малюється старому інша картина. Він забойщик…[2] О, він був добрячим забойщиком! Траплялись за його робітницького життя упряжки[3], та й не одна сотня, коли він нарубував по шість вагончиків і за це одержував аж півтора карбованця. Це ж не жарт, справді! Це не дитина-глейщик, що заробляє за упряжку четвертака й рідко два злоти.
“Пічка” в шахті. Ледве-ледве блимає смердючий каганчик-лампочка й не світить, а тільки чадить, псує й без того важке, вогке повітря, густо засмічене чорним блискучим порохом. Зловісно висить над головою сіра стеля й погрожує в тріски знищити дві-три аршинних стойки[4] з кремезного дуба, що піддержують її. Робиться сумно, коли згадаєш, що на цю стелю давить зверху півтораста сажнів важкої землі. Тиша — неначе в могилі, тільки з головної проходки часом чутно, як тріщать, мов на лютім морозі, товсті, поставлені густо одна поруч з одною, дубові рами. То осідає земля. Часом де-небудь поблизу стрельне, як з гармати, і гострий-гострий холодний жах мимохіть закублиться під серцем, зіньки поширюються й хочеться бігти звідсіля прожогом, стрімголов, бігти й кричати божевільним, шаленим, нелюдським криком, щоб заглушити цю страшну, похмуру тишу і хоч на хвилиночку почути, що ти не в могилі… Тихо… десь далеко в’їдливо дзюрчить вода і, здається, падає краплина по краплині тобі на тім’я й б’є у виски молотом. Душно… хочеться дихнути на повні груди, але почуваєш, що це річ цілком неможлива, що нема потрібного повітря, і від цього робиться ще більш важко й кидає тебе в жар… Он біля другої стіни цієї низької печери ворушиться ще одна жива істота: їй, мабуть, теж тяжко, бо іноді глибокий стогін виривається з молодих дужих грудей. То парубчак саношник обперся, лежачи, на свої санки, повні вугілля, й спочиває, заплющивши очі: по молодому, ще дитинячому обличчю його, чорному від пороху, стікають струмочки поту, задержуються на бровах, на віях, на верхній пухнатій губі. Саношник інстинктивно витирає піт чорним рукавом своєї сорочки, розмазує його по видові й робить з вродливого личка якесь страховисько, у котрого блищать тільки очі та зуби… Годі, треба довбати… Руки по звичці, як машина, стискують кайло[5], розплющені очі стрівають чорний, ворожий блиск твердого, як камінь, вугілля, безсила ненависть смокче за серце, й гострий залізний загартований кінець кайла з сухим тріском вгрузає в грубий холодний шар, що ховає в собі таку силу огню. Чорні блискучі скали сиплються на всі боки. Тук… тук… тук… раз у раз… гаразд не розбереш, чи то в голову, чи то в стіну. Чутно, як піднімається на коліна саношник, надіває на шию ремінну шлейку і, зігнувшись в три погибелі, рачки зникає в діру вкупі з санками… Тут… тук… тук… без кінця… Знов влазить саношник, з грюканням накидає повні санки й знов зникає… Тук… фу!.. Хочеться повітря, голова болить, спину ломить, а чорний блиск глузливо дражнить очі, й руки з запалом, з ненавистю знову стискають кайло і всажують його в проклятий чорний блискучий шар вугілля.
Дід Лаврін розплющив очі, потяг люльку, але вона затухла. Погасло й огнище, і тільки чорною плямою темніла на снігу купка жужелиці.
Старий задрімав знов… Що воно?.. Чудно… Село, річка, оболонь… Він ще хлоп’я й бігає понад річкою, заганяючи до гурту громадських телят… А шахта?., а ненависний чорний блиск в жовтій од лампочки темряві?.. Ні, то сон, довгий-довгий, як саме життя, тяжкий, гнітучий сон… Авжеж, сон… Де шахта?.. Он верби над річкою… Високо піднялось сонечко й живущим теплом своїм обливає його, маленького Лавруся; віє запашний вітрець з луків, голова крутиться від пахощів, котрими напоєно повітря… Господи, як гарно, немов у раю! Солодка знемога по всьому тілові. Він над річкою… Що це?.. Знов чорний проклятий страшний блиск?.. Ні, ні, нема його, він його не знає… То виблискують на сонці кучеряві брижжі… Тепло, гарно… Хочеться кинутись в прозорі хвилі й плавати, плавати, плавати… скинути, обмити якийсь химерний незрозумілий тягар… Як гарно… але чого так важко дихати, й голова мов свинцем налита? Дзюрчить вода в шахті, десь угорі шумить пара, вириваючись з чавуна із свистом і стогоном…
Ні… де ж воно?.. То шумить очерет над річкою, плюскотять хвильки, цілуючи білий пісковатий берег, зітхає зозуля в лузі… Він у воді… поринає глибше, глибше… Дно… тиша… спокій… Нічого немає довкола, опріч води… немає й його… зосталась тільки сама свідомість, саме “я”…
Вітер дужчає й крутить снігом… Пікапа хропе й дрімає…
— Ей, рукоятчик!..[6] Хто на породі?[7]
Із будинку вийшов на вал сердитий штейгер в шинелі з піднятим смушковим коміром.
— Лаврін Сердешний, ваше благородіє!
— Де ж він, с… син?.. Ей, ти, Сердешний!
Тихо… Штейгер іде на спотич по рейках, підходить до шкапи, котра тихо рже, почувши людину.
— Ти! спиш?.. ей! Иш, економію завів! Чуєш?.. Підводься та підтягай вагончики! — кричить над вухо старому штейгер і сіпа його за плече.— От іроди!.. І як воно спить на отакім собачім холоді?.. Чуєш?., чи тобі позакладало?!
Тихо, ні звуку, тільки вітер гудить…
— Та він замерз, чорт старий!.. Ей, хто там? Люде!.. Бач, не знайшов іншого місця пропасти, собака!..
Це була остання подяка старому за його працю…
[1] На-гора — з шахти нагору.— Приміт. авт.
[2] Забойщик — шахтар, що рубає вугілля.— Приміт. авт.
[3] Упряжка — день праці, упряжечно-поденно.— Приміт. авт.
[4] Стойка — дубова підпора.— Приміт. авт.
[5] Кайло — знаряддя, котрим шахтарі рубають вугілля.— Приміт. авт.
[6] Рукоятчик — шахтар, котрий зверху, біля ствола, доглядає за спусканням та підійманням кліток, а також лічить, скільки робітників спускається в шахту і, скільки вагончиків вугілля підіймається з шахти нагору.— Приміт. авт.
[7] Порода — глей; хто на породі? — хто на глею? — Приміт. авт.
ЧЕПУХА
_______________
На Святках, на третій день увечері, штейгер Довгань прийшов до смени на шахту № 10 дуже роздратований. Вісім чарок коньяку, що він випив перед цим, зовсім не втихомирили його досади й злості, а тільки додали йому якогось завзяття й рішучості. Хто його знає,— може, отсе вже досі щастя повернулось би до нього, він… а ви ж як гадаєте?..— два-три рази щасливо зірвати “банк” — і всі триста карбованців цілком знов у кишені! А воно запевне так би й було, коли б не отся проклята служба…
— У-у, іроди! — муркнув під ніс Довгань, шулікою подивившись на шахтарів, котрі похмуро стояли у конторці, чекаючи черги, щоб одібрати у добродія завідуючого наряд на роботу. Сірі обличчя їхні від трьохденного пияцтва стали одутлі; підпухлі очі визирали з-під насуплених брів тупо й неприємно, як у божевільних. А за стіною чутно було, як рукоятчик, виразно і роздільно стукаючи молотком, подавав зверху машиністові гасло до спуску людей; чутно було, як той повертав регулятора і обережно, поволі пускав машину. Стук машини ще більше розлютував Довганя.
— Де Куценко? — гукнув він до шахтарів.
— Я тут, ваше благородіє! — виступив наперед чепурніш од інших зодягнений шахтар. То був десятник.
— Ту-ут…— перекривив його Довгань.— Ну, що в тебе там?
— На другій продольній[1], ваше благородіє, багато стойок поламало за празники, треба змінити…
— Ну?..
— А щодо роботи, то хіба з півночі можна її розпочати як слід.
— Що?! це ж чому так?
— Потому, як породу знизу розперло до того, що на бремсбергу[2] рейки повивертало, а щодо пічок, то туди хіба на животі пролізеш.
— На животі? га?.. Ах ти ж чорт свинячий! га?.. на животі! А що ти сьогодня робив? га?.. не міг піддірки[3] зробити? га?..
— Помилуйте, ваше благородіє… Я хотів, та хіба заженеш кого на свято у шахту?
Куценко повів очима на своїх товаришів.
— Та воно, звісно, хто ж таки…
— Мовчать!.. Хто там обзивається? — аж підскочив Довгань.— А-а, свято… А ти маєш робочу книжку? га?.. кажи — маєш?..
— Так точно, маю…
— А ти читав, що в ній написано про екстрені роботи, хамська твоя пико, га? читав?
— Звісно, читав…
— Ага, читав… А чом же ти не зробив того що треба?
Шахтарі бачили, що сьогодня з добродієм завідуючим не зговориш, і почали один по одному виходити, щоб лізти у шахту.
Наперед виступив низенький, щуплий шахтар: по обличчю видно було, що він напівп’яний.
— Ваше благородіє…
— Геть к чортам! Ти хто такий?
— Я… та ви ж знаєте… хе-хе-хе… Панько Цюпцюра… Коли не мене… то… хе-хе-хе… жінку знаєте…
— Що він там меле? — звернувсь Довгань до Куценка.
— Я прохав вас перевести мене, ваше благородіє, до другої смєни вкупі з Денисом Голобородьком… або його від мене у другу халупку, а в одній нам жити ніяк не можна…
— Як то не можна?.. Ач, який пан… Скажіть — не можна… Живуть же інші. До тебе я поставив тільки одного, а є такі помешкання, де по чотири, по п’ять одиноких на одного сімейного.
— Ну да… хе-хе-хе… воно, звісно, є… Та тільки візьміть од мене Голобородька, бо я не знаю… не поручусь себе…
— Геть к чортам! Ти п’яний… Не пускать його в шахту!.. Запиши, Іванов, йому карбованця штрафу за те, що вийшов п’яний…— звелів Довгань конторщикові.
— А-а, ти мене карбованцем хочеш налякати… Бери хоч два, тільки візьми од мене Дениса.
— Як ти смієш грубити? га?.. Геть! проспись, п’яна пико!
— Так, виходить, не переведете Голобородька од мене?
— Кажу — геть, то й геть, а то ще двох таких поставлю до тебе в кімнату.
— Ну, то прощайте… Чорта з два поставиш,— рішучим голосом промовив Цюпцюра і пішов до дверей.— Ач, карбованцем мене лякає… хе-хе-хе!.. Ні, брат, я вам покажу… Знаю, й ти недалеко втік від Голобородька…
Він з усієї сили грюкнув дверима. Довгань підскочив і зробив рух бігти за ним з стиснутими кулаками, але тільки муркнув: “Наволоч паршива!” — сів до столу і важко дихав.
— Чого він перцює, божевільний? — спитав він, нарешті, у Куценка.
— Ги-и!.. Воно, ваше благородіє, справді… йому трохи незручно…
— Чому?
— Та, бачте, Голобородько… Ги-и!.. підлазить до його жінки, як він у шахті…
— Ач який, дідько б його не взяв!.. Це до Хотини?
— Так точно!..
— Хо-хо-хо!.. А добрий смак має той Голобородько…чи як його…
Ця незвичайно пікантна історія зовсім прогнала злість із серця добродія Довганя, і він, закінчуючи розмову з десятником, увесь час злегка усміхався… Він знав Хотину, чорняву, повновиду молодицю: вона ходила до його — брала прати білизну, і він їй завжди добре платив.
— Ну, гайда до шахти! — нарешті звелів він десятникові.— А ранком подзвониш мені по телефону і скажеш, як ішла робота.
— Слухаю.
Довгань встав і почав зодягатись.
— Іще, ваше благородіє…
— Чого тобі ще? — нахмуривсь Довгань.
— Чи не звеліти поліцейському постерегти коло Цюпцюриної халупи. А то вони обоє п’яні — і Денис, і Панько, а вдень Панько усе нахвалявся, що вб’є Дениса, коли той не вибереться од нього.
— Дурниці! поб’ються, понабивають один одному пики і заночують у холодній. Чорт їх не візьме!
Довгань вийшов з контори, вилаяв по дорозі хлопчика смазчика, котрий куняв коло машини, і вийшов у двір. З неба ласкаво всміхнулись до його блискучі зорі, і гострий мороз приємно обхопив його палаюче обличчя, заліз у ніс і примусив його чхнути.
— А-а!..— залюбки крякнув він і усміхнувся, але ж зараз згадав про триста карбованців, що перед цим програв у карти механікові, і брови йому насупились. Ні, він так цього не залишить: ще тільки сьома година, і до півночі він певно встигне вернути їх з лишком. Він тепер гаразд помітив, що коли хто тримає “банк”, то не треба робити маленьких ставок, а завжди йти “по-банку”: раз не взяв — за другим візьмеш: не взяв за другим — візьмеш за третім, а все ж таки зірвеш “банк”. Треба тільки в кишені мати зайвих грошей сотень хоч зо дві. Та нічого,— у нього зосталось ще сімдесят і п’ять рублів, і він конче зірве перший великий “банк”,— не все ж йому не везтиме.
Так розмірковуючи, він, непомітно для себе, підійшов до механікового помешкання і ввійшов у передпокій. З кабінету чутно було брязкіт срібла, ляскання карт і сопіння картярів. Довгань роздягся, підійшов до столу й сів.
— Вам здавати, Довганю?
— А то як же?..
На цей раз Довганеві везло: він вже два рази зірвав чималий “банк”; та тільки не судилось, мабуть, йому зовсім вернути програне. В передпокої гучно дзенькнув дзвінок.
— Кого там дідько таскає?—муркнув хазяїн, кинув карти на стіл і вийшов. З картярів ніхто не звернув уваги на це.
— До вас, Довганю, прийшов поверховий десятник,— сказав, увіходячи нарешті, хазяїн.
— Якого йому чорта?..
— Вийдіть і спитайте.
Довгань вийшов.
— Ти чого, псявіро, нишпориш серед ночі?
— На десятому номері у Цюпцюри вбийство!
— Що?
— Цюпцюра вбив Голобородька Дениса, а Денис Цюпцюру.
— Що ти верзеш, йолопе?
— Туди побігли добродій надзиратель з городовими та фершал…
З кімнати повиходили зацікавлені картярі і прислухались до розмови.
— Тривай, проведеш мене туди! — Довгань почав зодягатись.
— От, життя каторжне,— бурчав він незадоволено,-— хвилинки спокою не дадуть. За всякою дрібницею й бігай. Наволоч проклята! Понапиваються та й б’ються, анахтеми…
— Вас ждать, Довганю? — спитав хазяїн.
— Авжеж, авжеж,— я за хвилину повернусь. Ходімо! — гукнув він до десятника.
Вони вийшли. Довгань усю дорогу лаяв і Цюпцюру, й жінку його, й Голобородька, і навіть свого провідника десятника. Коли вони підійшли до помешкання Цюпцюри, там стояли сани, а на них лежали Цюпцюра і Голобородько. Не видно було, чи вони мертві, чи сплять, як побиті. Довкола стояло сила людей: чоловіки, жінки й діти, інші босі і в самих сорочках. Деякі з жінок голосили не знать чого, другі лаяли своїх чоловіків п’яницями й погубителями.
— Панько, люди добрі, ходив, благав завідуючого,— сипала, як горохом, висока жвава шахтарка,— щоб перевели з його халупки отого злодія… Та хіба ж їх, харцизяк, допросишся. Самі, бач, які горниці позаймали! Живе один як палець у п’ятьох кімнатах, а нас по дві, по три сім’ї в одну халупку. Погань та п’янство й не виводяться — яково ж воно з дітьми!
— Скажи, щоб і тобі дали п’ять кімнат,— ввернув поліцейський.
— Еге, скажи… Хоч би одну кімнаточку на сім’ю, а то… Скажи йому, а він тобі: геть, каже, з рудника, коли не до вподоби. От ти й кажи.
— А так, так, душо мила,— додавала друга,— що вже там говорити! живемо, як собаки в псюрні. От хоч би і в мене: два катюги на постої, мов солдати. Чоловік у шахту — вони й пристають.
— Хо-хо-хо! — реготавсь поліцейський.— А ти не піддавайся.
— Ось на! — молодиця ткнула городовому дулю.— Піди своїй жінці розкажи.
— Ну-ну! — гримнув надзиратель на молодицю.— Ти у мене побазікай!..
Довгань трохи скривився, почувши таку розмову. Коли він підійшов ближче, довкола запанувала тиша. Коло саней метушився фершал і надзиратель.
— Живі? — спитав він у фершала.
— Ще доки живі, та не знаю, чи виживуть.
— А хіба що?
— У одного кайлом пробито бік, а в другого сокирою майже відтято руку в плечі й розрублено голову… Лежать без пам’яті, дуже п’яні ще до того обоє.
— Куди ж ви їх? у лікарню?
— А то ж куди?
— Так…
Довгань озирнувся довкола. Над Цюпцюрою голосила Хотина.
— Що, Хотино, догралася? — спитав він у Цюпцюрихи.— Я й не знав, що у тебе тут коханчик завівся.
Та заголосила ще дужче.
— Поганяй! — гукнув фершал на візника. “Хворих” повезли. Хотина хотіла йти за саньми, але роздумала, махнула рукою й пішла в хату.
— Не журись,— промовив їй услід Довгань,— завтра хіба таких поставлю до тебе на кватирю, хо-хо-хо!
Вона не слухала й зникла в сінях.
Довгань повернувсь і пішов з надзирателем.
— А гарна баба, дідько б її не взяв! — звернувсь він До надзирателя.
— Чуми на вас немає,— почулось йому вслід,— побила б вас лихая година, проклятих!..
Довгань не слухав. Йому ніколи було, він поспішав до карт. Та й треба було поспішати: була вже десята година, а він ще тільки півсотні одіграв.
— Ну, що там таке? — розпитували його товариші.
— Та… чепуха!.. п’яні побились…
Він увесь захопився грою, йому повезло.
[1] Продольна — головна довга печера в шахті.— Приміт. авт.
[2] Бремсберг — спусковата печера (хід) у шахті.— Приміт. авт.
[3] Піддірка — підчистка роздутого глею.— Приміт. авт.
НЕОБЕРЕЖНІСТЬ
_______________
Старий шахтар, Панас Латкин, сидів на довгій лаві в коридорі Петро-Олександрівського вугільного рудника поруч інших шахтарів, сидів і чекав. Дерчали електричні дзвінки, дзенькали телефони, бігали, метушились, човгаючи по підлозі ногами, конторські парубчаки, по різних кімнатах безупинно клацали щоти, сопли й важко зітхали шахтарі; декотрі дрімали, клюкаючи носами.
Старий Панас сидів у глибокій задумі й чекав, поки прийде до контори пан інженір, щоб і собі за іншими довідатись про власну справу. Що справа у нього була неабияка, це — він певний був — інженір одразу зрозуміє, а що його й досі не кликано до контори й він мусив сам прийти нагадувати про неї, то, запевне, хіба тільки через те, що інженір забув на який час про нього, бо на те ж і діла в того інженіра, як то кажуть, повна голова: де йому втримати все на думці! А вся річ ось у чім.
Тижнів зо два тому старому Панасові трапилось нагле несподіване лихо. Служив він у шахтовій стайні за конюха, бо нічого іншого вже робити не міг через свою старість; а син його, молодий дужий шахтар, рубав у забої[1] вугілля. Сталося якось так, що стеля позад молодого забойщика завалилася, й товариші, котрі позбігалися, почувши гуркіт, ледве вчували тільки його здавлений голос, схожий на стогін з могили.
Недовго гаючись, шахтарі почали відкопувати сердешного забойщика, а старий Панас стояв увесь скам’янілий і не міг поворухнутись. Він нічого не говорив, навіть не плакав, а тільки шаленими очима дивився, як спітнілі, чорні, перелякані теж, шахтарі, з блискучими очима, жваво одкидали сірий, важкий, як камінь, глей, щоб хутчій вирятувати, може, вже напівживого товариша. Тьмяно блимали й страшенно чадили лампи, дзюрчала вода поблизу, бігали по стінах химерні тіні, похмура, нічим не підперта, стеля грізно мовчала, і мовчання її не віщувало нічого доброго…
Прийшов штейгер, молодий безвусий юнак, з обличчям гарненької панночки. Вхопивши й собі заступа, силкувався він допомагати робітникам, але тільки перебивав іншим. Він навіть не розгнівався, як звичайно, коли якийсь огрядний шахтар, з рудою, посипаною вугільним порохом, бородою, з пересердям гримнув на нього.
— Чи не пішли б ви геть, ваше благородіє! тільки перебаранчаєте отут…
Штейгер кинув заступа й одійшов набік.
Промайнуло скількись томливих, страшних своєю таємністю, хвилин, за які батькові трохи не розірвалося серце від жаху й розпуки. Нарешті заступ одного з шахтарів, одкинувши величезний шматок глею, зробив діру в завалі. Завалений кинувся до неї, і всі, побачивши це, з полегшення зітхнули, але пораяли товаришеві підождати, поки зроблено буде більший вихід. Старий Панас заридав, як дитина: міг би, то сам вліз би в діру, щоб упевнитись, що син цілий.
— Слава Господеві,— шепотів зворушений дід, і дві буйних сльози скотились йому на сиву бороду й діамантами засіяли на вбогім світлі.
Повеселішали й шахтарі й почали навіть жартувати.
— Живий?
— Живий, тільки налякався дуже.
— Ат, дурниці! Зараз одкопаємо.
— Ізведи із темниці душу мою,— завів один з шахтарів, колишній півчий.— Ну, товаришу, вилазь! Годі тобі там ніжитись!
Вони поступились назад, а з діри виліз блідий як смерть Панасів син. З глухим риданням старий кинувся на шию синові й застиг в його обіймах. Не встиг він випустить сина, як раптом од стелі одірвалась величезна брила глею і вдарила сина по голові: молодий шахтар упав, навіть не застогнавши.
Старий Панас опам’ятався вже після того, як його видано було на-гора й однесено додому…
Та живий мусить про живе й дбати. За кільки днів він одужав, але в шахту вже не міг лізти, навіть дивитись на неї не міг без ненависті, без сліз, викликаних тяжким горем. Сина його було поховано далеко-далеко від шахти, на селянськім кладовищі.
Покликали діда в поліцію. Надзиратель питав, як вбито сина, та при самій згадці про це Панас заридав, як дитина, і йому звелено було вийти, бо надзиратель був страшенно нервова людина і не міг бачити сліз.
Проминуло ще кільки день, але старого нікуди не кликано й нічого йому не говорено. Працювати в шахті тепер він зовсім не здужав, а їсти однаково треба було. Він знав, що за вбитого сина контора повинна заплатити йому; тому, не дочекавши, поки покличуть його, старий взяв ціпок і, крехтючи, сам почвалав до контори, щоб довідатись врешті, коли буде заплачено за смерть сина.
О сьомій годині до контори надійшов інженір-управитель, молода невеличка людина, з білявим волоссям на голові й сірими пукатими погордими очима. Не звернувши жаднісінької уваги на те, що шахтарі підвелись і низенько вклонились йому, він мовчки пройшов повз них до свого кабінету. За ним пірнув грубий червонопикий підрядчик, що постачав на шахту ліс. Деякі з шахтарів підійшли, одхилили двері до інженіра й несміливо зазирнули туди, але почувши грізне: “Зараз, зараз, підождете!” — хутко причинили їх і стали по черзі.
— Тобі чого? — спитав інженір, коли старий Панас, діждавши черги, ввійшов у кабінет.
— Я… я за сина спитати… — відповів тремтячим голосом старий шахтар і брудною полою витер очі. Він почував себе страшенно нахабним і винуватим, що ліз на очі начальству, тому зігнута, сухорлява й виснажена постать його виявляла безмежну покірливість.
— За якого сина?
— За сина… за Івана Латкина.
— Латкина?.. Тривай, щось чув…— потер лоба інженір.— Ага, — нарешті пригадав він,— це той, що в шахті задавило?
— Еге ж, еге, той самий,— зрадів старий і навіть скривив свої старечі уста в усмішку.
Це не сподобалось інженірові, й він насупив брови.
— Ну, то що?
— Отже, прийшов до вашої милості…
— Себто?
— Та спитати, яка ж мені, старому та хворому, поміч буде грошима?.. Один же син… я старий…
— Ну да, але до того, що він один у тебе й що ти старий, конторі діла немає.
— Як немає? — захвилювався старий Панас.— Адже ж його вбито.
— То що?
— То полагається ж по закону…
— Так, так. Але… то тільки за тих ми мусимо платити, кого вбито через нашу недбалість. А твого сина прибило через… е… е… вашу з ним власну необережність.
— Я… як же це?
— Ти не знаєш? Хіба тобі не читано протокола?
— Я не розумію…
— Хм… говоріть з ним… він не розуміє,— з досадою звернувсь інженір до підрядчика, котрий, запобігливо посміхнувшись, поспішив згодитись із ним.— Його ж було одкопано живим… ти це знаєш?
— Еге ж, еге, живим, так тошно…
— Ну от… А коли б він одразу був одійшов від того небезпечного місця, а не обіймався, не ніжився з тобою, то запевне й досі був би цілий і здоровий. Виходить, що сам він та й ти винуваті.
Панас стояв і переляканими очима дивився на інженіра.
Підрядчик величезною хусткою витер своє гладке, спітніле обличчя й кашлянув.
— Кхе… страшенно безглуздий народ.
Інженіра дратувала вже ця, як йому здавалось, цілком зайва розмова.
— Чого ж ти стоїш? — визвіривсь він на діда.— Ти зрозумів мене?
Панас хитнув головою, ще трохи постояв і, непритомно пересовуючи ноги, вийшов з кабінету, не причинивши дверей. Видно було, що старий шахтар був справді не з тямких і… не зрозумів.
[1] Кінець печери, де саме рубають вугілля.— Приміт. авт.
П’ЯНИЦЯ
_______________
І
Хвилат Мишурин сьогодня вже мусів вийти на роботу. Учора він поховав жінку. Ще й досі в халупці пахло ладаном і горілим воском. Четверо діток сиділо на лавці: двойко схилили свої біляві головоньки до старшої сестри на плече, а меншенька дівчинка чіплялась ззаду їй на шию й пустувала. Дзвінкий її регіт розтинався по хаті й гострим ножем пронизував серце Хвилатове, віддавався у мізку тупим болем і не давав зібрати докупи потрібних думок. Він тільки що нагодував діточок, і йому доконче треба було вже йти на шахту, щоб заступити по черзі машиніста, але якийсь невимовний тягар давив його, й він не міг підвестись з дзиглика, щоб зодягтись. Сльози підступали йому до горла, давили, бриніли на віях і застилали перед ним усе якоюсь імлою; здавалося, що знову халупчина повна димом, знову блиснули в очах воскові свічки і з імли виступило біле як крейда сурове й спокійне жінчине обличчя з синіми вустами, чорними бровами й гострим носом. “А як же дітки? — ніби говорило воно.— Катерині ж ще тільки одинадцятий годочок, хіба вона управиться за дорослу? Чи безпечно ж лишати дітей самих, бодай і на недовгий час… надворі зима, вибіжить яке неслухняне, застудить себе й помре… А в хаті топиться піч: пустуватимуть з огнем, спалять хату, чого доброго,— й самі не встигнуть вихопитись…”
Здавлений плач, схожий на божевільний регіт, розітнувсь по кімнатці, перелякав дітей, і вони, як одно, скрикнули голосно й почали гірко ридати. Мале притулилось до Катрусі й несамовито тягло розпучливим голосом:
— М-а-а-мо!.. Ой ма-а-мо!..
Хвилат опам’ятавсь, кинувся до діток і почав їх розважати як міг. Це було нелегко: довго ще чулось їхнє хлипання в халупці. Прогуло десь на шахті вже й другу годину, а він усе сидів, обнявши діток і розмовляючи з ними.
Далі він таки переміг себе й підвівся.
— Ну, ти ж, Катрусю! доглядай за Павликом і за Митькою, щоб вони не пустували тут… А Оришці… там, у сінях… молоко… Доглядай… Я незабаром прийду. Доглядай же…
Хвилат одягся й вийшов. Надворі мело. Сердитий вітер засипав йому очі снігом, мов порохом, розгорнув поли й пронизав до кісток. Хвилат запізнився трохи й знав, що машиніст досі вже лає його за це. Але він не зважав на те. Головне діло, чи відпусте його інженір ще на дві доби, поки з Расєї приїде його сестра доглядати діток і господарювати? Повинен пустити, бо хіба ж він не розуміє, яково чоловікові з дітьми, коли помре у нього дружина…
II
Густав Іванович Епп, як тільки прогуло на другу годину, вже метушився на шахті. Він був справний, як і всякий німець, і найбільш не любив, коли хто запізнювався до смєни. Звичайні шахтарські смєни відбувались о шостій годині ранком і ввечері: машиністи ж мінялися тричі на добу: у другій годині після обіду, в десятій увечері і в п’ятій удосвіта. Коли добродій Епп прийшов на шахту, то зразу не помітив ніякого безпорядку, але, одягшись у шахтьорку[1], щоб лізти у шахту, і виходячи з конторки, він зазирнув до машини і раптом почервонів спересердя. Він дав час машиністові зупинити машину.
— Послюхай… це…це…шорт…Ти чом до цей час стирчав на машина? — визвіривсь він на машиніста.-—Чий черга? Мишурин?..
— Так точно, ваше благородіє! — відповів той.
— Де ж він, сукина-сина?!
— Ще, мабуть, не приходив?
— Як?.. Ще не приходила?.. Чом?..
— Не могу знать, ваше благородіє!
— Ей, хто там?.. Коробкін!.. Коробкін!..— гукав він, мов несамовито, на поверхового десятника.
У цей саме час до шахти надійшов Хвилат. Почувши галас, він одразу догадався, що річ про нього, підійшов до завідуючого.
— А-а… сто шорт на твоя батька, лотирь!.. Ти зачим не на машина?..
— Я… ваше благородіє… ви ж знаєте…
— Як?.. я знай?.. Твоя лотирь, а я знай?.. Ах ти ж поганий шоловік… Три карбованець штраф!.. Ставай зараз…
— Я не можу…
— Як?..— аж прикипів на місці інженір.— Пий можеш, а работай не можеш?.. Ти п’яний, як селодка?..
— Та що ви, хай Господь милує… Учора тільки жінку поховав, а ви — п’яний. Я дуже прохаю вас відпустити мене ще на два дні…
— Що?.. на два доба?.. Ти жона поховай?
— Так точно.
— Зачим тобі ще на два доба?
— Я, ваше благородіє, ніяк не дійду до пам’яті після похорону, боюсь, що людей ще поб’ю…
— Як? людей?! — застрибав на місці німець,— ти машиніст, чи ніжний арістократичний натур?.. За всяким пустяк ти будеш людей побивай…
— Який же це пустяк?..
— Який ти на шорта машиніст — людей побивай!.. Ти лотирь, і я тебе проганяй…
— Ваше високоблагородіє… дома діти без догляду… відпустіть, пока сестра приїде…
… — Зачим сестра мені?.. зачим, я тебе спитай?.. Діти? Треба наняв кого на діти.
— Я не встиг ще й оглядітись як слід, коли ж би й кого наняти?
— Кого?.. Я тобі буду ще наймав? ти сам не знай?.. Ти брехав… Ставай на машина!
— Ваше…
— Молшать… А за пізно прийшов — три рубель штраф. Німець поліз по драбині на поверх надшахтної будівлі, щоб лізти у шахту.
ІІІ
Мов непритомний, слухав Хвилат гасло рукоятчика, по давній звичці повертав у машині регулятора і пускав її або хутчій, або тихше, відповідно до того, що спускав у шахту або витягав звідтіль: чи вугіль, чи людей. У голові стояла йому одна думка: як житиме він далі без жінки?.. Ніби крізь сон чув він, як виліз із шахти добродій Епп, як лаяв він одкатчиків, штрахував когось, як наостанку, гримаючи на когось, зліз по драбині з поверху і пішов до конторки. До всього Хвилат був занадто байдужий. Свіжа вразка в серці давалась взнаки, і, коли біль від неї дуже вже гостро пронизував його наскрізь, він сердито повертав рушало і надто хутко пускав барабана, викликаючи цим гримання рукоятчика.
— Ей-ей! тише… чорррт… люди їдуть!
Він приходив до пам’яті, здержував машину й трохи пильніш придивлявся до стрілки, що показувала, коли саме треба припиняти машину, прислухався до дзвінка, що подавав знак, коли її спиняти зовсім. Іноді він не чув гасла: треба було пускати машину, а він сидів, як скам’янілий, і тоді з поверху розтинався сердитий і злісний голос рукоятчика:
— Спиш?.. чоррт… вагончики йдуть!
Він схоплювався, повертав рушало, щоб за хвилину знов Сісти й думать… Думать?.. Власне кажучи, він і не думав зовсім: в голові, в серці, на душі була якась порожнеча… Пробігали іноді думки, якісь чудні і цілком йому непотрібні. То він помічав, що у смазчика в картузі дірка й звідтіль стирчить вихор волосся, і думав: “Чом він не дістане собі кращого картуза?” А то погляд його спинявся зненацька на кодолі, що багато разів оповивала барабан, і він починав лічити: “Один, два, три, чотири…” Не дійшовши очима й до половини, він одводив їх і дививсь… просто насупроти, нічого не бачив, нічого не думав… Ні, інколи в голові стояла йому одна велика й важка думка, і він відчував — і знов не розумом, а серцем — безмірну її вагу, але жахався навіть спинитись на ній, хоч одну мить, бо знав, що то його загибель.
— Дзень-дзень… дзень!—вибивав на поверсі рукоятчик.
— Люди… треба обережніш,— якось неохоче догадався він і, не поспішаючись, повернув рушало. Рука його тримала регулятора, очі, як і завжди, дивилися на кодолу, що гадюкою вилась з барабану й зникала угорі в дірочку на поверх, а думки залетіли геть звідсіль — туди, у халупчину, де зостались без догляду дітки… Щось, як обценьками, здавило йому серце, в очах потемніло, в голові завертілось…
— Тррах!-тррах!-дзень!!
Страшенний крик зверху заглушив гуркіт машини. Він несамохіть повернув рушало… Хвилина страшенного гуркоту, тріскоту, брязкоту, нелюдського крику… Машина стала… Хвилат як стояв, так і звалився на поміст…
— Ай-ай-ай!.. ай-ай-ай!..— мов порося, верещав Епп, вискочивши з конторки. Він рвав на собі волосся й бігав то сюди, то туди.— Ай-ай-ай!.. мій кар’єр, мій репутацій!.. Ой-ой-ой, що наробив, шортів п’яниць, що наробив!.. O, mein Gott, mein Gott!..
Далі він опам’ятався трохи і, як навіжений, кинувся до машиніста.
— Ах ти, сукина-сина!.. ах ти, п’яна морда!., ах ти, душогуба!.. Напивай себе, як селодка, й люди мені побивай! Ах. ти, п’яниць!
По всьому будинкові розтинався голосний стогін, плач, божевільний крик поранених!..
А “п’яниця” лежав без пам’яті…
[1] Шахтьорка — робоча одежа у інженіра або штейгера.— Приміт. авт.
АХМЕТКА
_______________
Уся малеча шахтарської слобідки знала його, бо тільки його одного й можна було дражнити скільки вгодно, й нічого нікому за це він не казав.
— Ахметко! Ахметко! — гукають, було, діти, коли він проходить повз них, ласкаво посміхаючись.— А кобилка лопаєш? Ха-ха-ха!..
— Ги-и! — ошкіряється Ахметка й повертає до дітей. Йому дуже хочеться, спіймати якого-небудь білявого пустуна й погладити по голівці, але, як тільки він поверне до юрби, уся моторна, галаслива зграя кидається врозтіч, дзвінко регочучи.
Ахметка не гнівається: він також регоче, махає руками й белькоче до них якісь свої, чудні, незрозумілі дітям слова.
— Блу-блу-блу! — перекривляють Ахметку пустуни: їм здається, що Ахметчина мова дуже скидається на те, як гелгоче гиндик, і вони завсігди йому це нагадують, коли він забалакає.
Та Ахметка не зважає: він тільки весело посміхається, дивлячись, як кумедно вони надимають губенята й роздувають щічки. Інших Ахметчиних товаришів діти не насмілювались дражнити: то були похмурі, сердиті татари,—діти лякались їх, бо вони ніколи не сміялись, а тільки спідлоба позирали мовчки на докучливих дітлахів.
Ахметка ж був зовсім не такий, бо в Ахметки десь далеко-далеко, звідкіль приїхав він на шахти, зосталась жінка, хвора татарка, й троє маленьких татарчат, котрих Ахметка дуже любив і котрим одсилав трохи не ввесь свій заробіток, лишаючи собі тільки на вбогу харч. Коли йому траплялося зустрітись з чужими дітками, то він дуже радів, бо вони нагадували йому його далеких татарчат, а він так занудився за ними, так часом хотілося йому побачитись із ними, обняти й приголубити їх.
Хоч діти гаразд тямили, що Ахметка лагідний і не зобидить їх, але тікали од нього, хоч як привітно він до них не белькотав; їх лякало чорне, безвусе, закурене вугільним порохом обличчя Ахметчине, кумедна малесенька шапочка на голові й незрозуміла мова його. Чули вони також од батьків, що Ахметка татарин і їсть конятину, тому завсігди дражнили його цим.
Але останніми днями діти помітили, що з Ахметкою діється щось недобре. Смутний, зажурений блукає він, поміж шахтарськими халупами, ніби шукає чогось, а чого — то видко було, що й сам не тямить.
Діти перестали боятись Ахметки і хоч до рук йому не давались, але завсігди оточували його метушливим колом і з великим зацікавленням зазирали йому в вічі, повні смутку, а часом і сліз.
— Дядю, а дядю,— несміливо, але з спочуттям звертались вони до нього,— чого ви журитесь?
— Ахмет жюріл… татар нима… Ахмет помирал,— белькотав Ахметка, розмахуючи руками…
Вони слухали його уважливо пороззявлявши роти й витріщивши оченята; але небагато з того розуміли.
— Дядю, а дядю, це ви самі зосталися? А де ж ваші?..
— Татар помирал, машин фіть-фіть, нима татар… Ахмет плакал, домой хадил…
А сталося таке.
Приїхало на шахти їх дванадцять чоловік, здорових, дужих татар, і нанялися навантажувати на вагони вугілля. Поробили так зиму, весну, а влітку на шахти завітала страшна пошесть холери, вигубила багато робітників, а поміж ними й чотирьох Ахметчиних товаришів. Решта татар полякалися. негайно взяли рощот, сіли на поїзд і втекли додому.
Ахметка не захотів їхати додому. Він був дуже вбогий, заробітків дома Біг дасть, а сім’ю треба ж було чимсь прогадувати. Він зостався на шахтах, сподіваючись роботи: інші грузчики не приймали його до своєї артілі, треба було чекати, поки начальство дасть якусь роботу в шахті.
І Ахметка чекав. Не маючи поки що роботи, котра хоч трохи розважила б його самотність, він блукав цілими днями, не знаходячи собі місця од зануди, а вночі йшов у степ і лягав просто на траві, серед запашного повітря, прислухаючись, як сюрчить коник у траві, як падьпадьомкає запізнілий перепел у панських хлібах, прислухаючись де таємних шепотів ночі і вдивляючись у чорну глибінь небесну з безліччю зірок. І думав, думав, засипаючи. Йому здавалося, що зіроньки мигають йому, простягають до нього свої стрільчасті проміннячка й хочуть розказати йому про його далеку країну, про милу дружину й любих діток.
Він щоночі бачив їх уві сні, балакав із ними, голубив їх, тому прокидався завсігди веселий, бадьорий і йшов до контори на шахту, навіть наспівуючи щось по-своєму.
Але, проходячи повз землянку, де іще недавно жив із своїми земляками, він раптом переривав свою пісню й з жахом дивився на забиті дошками вікна й двері та поспішався хутчій далі, бо страшні згадки про померших товаришів наганяли на нього важкий смуток, котрого не міг він спекатися вже до вечора.
Коло контори на шахті завсігди купчився гурток робітників, чекаючи, поки покличе їх штейгер, молодий, безвусий, але гордовитий, непривітний юнак.
— А, це ти, Ахмете! — насмішкувато зустрічали шахтарі Ахметку.— Знов прихадил, работ шукал,— перекривляли вони Ахметчину мову, думаючи, що так Ахметка краще їх зрозуміє.
Ахметка одразу не помічав, що з нього глузують: сам чистий, ймовірний, як дитина, він і всіх інших людей вважав такими, як сам, тому, зачувши своє ім’я, він радо розповідав їм про все, що наболіло йому на душі: про смерть товаришів, про свою самотність, про журбу за рідним краєм, за діточками, про безробіття… А вони дивилися, як він кумедно розмахує руками, розказуючи про все оте, й реготали.
Ахметка, як тільки вибухав раптовий сміх, здивовано зупинявся, жалібно дивився на всіх і знов починав своєї: сердега не міг зрозуміти, як можна сміятись з того, що так пекуче болить йому. Йому здавалося, що він же так докладно та зрозуміло все розказує, так переконуюче махає своїми мозоленими руками…. Чого ж вони регочуть?
Сьогодні він також розказував їм, а вони сміялись і глузували.
— Ех ти, татарин! — говорив хто-небудь з робітників, регочучи.
— Татарин і є…
— Сказано, бусурмен…
— Невіра…
— А скажіть мені, хлопці, от що,— повернувся до товариства молодий, жвавий шахтар,— чи в татарина є душа, чи нема?
— Хо-хо-ха! яка там у нього душа! — відповідали жартуни й аж за боки хапались, сміючись.
— В нього, замість душі, пара. Дмухни — вона й розвіється в повітрі.
— Авжеж, яка там душа в мухоїданина![1]
— Хіба людина з душею жертиме конятину?
— Ахмете, чому ти не йдеш у город халати продавати або старим дрантям гендлювати?
— Вещі-вещі-вещі! — химерно надувши губи, перекривляв молодий шахтар татар, що по містах скуповують стару одіж.
Ахметка одразу сміявся разом із ними, бо не багато тямив з того, що вони йому казали, але потім догадався про глум, про кпини, про образу, одійшов набік і зажурився, глибоко замислившись.
— Ей ти, татарське опудало,— гукнув на нього, визирнувши з своєї конторки, пан штейгер.
Шахтарі відповідали веселим реготом, задоволені тим, що начальство жартує: вони звикли, що пан штейгер здебільшого тільки лає їх.
— Чуєш? — штовхали вони Ахметку під боки.— Їх благородіє кличуть.
Ахметка зцупив з голови свою шапочку і, притиснувши її обома руками до грудей, низько й підлесливо вклонився.
— Работ, бачка… кушай нема… Ахмет помирал…— забелькотав Ахметка й кинувся до дверей, хотів ухопити штейгера за руку й поцілувати.
— Ваше благородіє! ваше благородіє! — замурмотів, влетівши кулею, переляканий, блідний з жаху шахтар.— Пожежа в шахті!..
Регіт і говірка раптом ущухли.
— Що? — аж крутнувсь на місці штейгер.— Де саме? З чого занялося?..
— Смазчик лампу перекинув в калюжу з мазутом і втік, нікому не сказавши й слова. Поки прибігли, то вже й приступитесь годі: кругом палає.
Штейгер, як опечений, вискочив з конторки й подався по драбині нагору, звідки спускалися в шахту. Робітники за ним.
Ахметка здивовано подививсь їм услід і, передчуваючи, що сталося якесь лихо, поліз і собі за ними.
— Ах ви ж, сякі-такі! — метушився й лаявся штейгер, підступаючи то до одного, то до другого шахтаря з кулаками.— Ви не маєте права одмовлятись, коли вам велять. Зараз мені сідайте в кліть!..[2]
Двоє робітників сміливо увійшли в кліть, а решта м’ялась і огиналась.
— Еге, полізь,— говорили вони,— а звідти чи й виберешся живим…
— Авжеж… хто його зна, що воно там робиться.
— Он гляньте, вже й дим повалив з шахти .
Ахметка, побачивши, дим, зрозумів усе. Він вийшов наперед і благаюче вклонився штейгерові, боячись, що той не дозволить йому стати в кліть.
— Гаразд, ставай! — муркнув штейгер Ахметці.— Ну-у! посварився він кулаком на решту шахтарів.— Дайте вернутись, я вам згадаю. Скажи по телефону в контору, інженерові,— звелів він десятникові й сам став у кліть.
Хрьопнула за ним хвірточка, дзенькнуло гасло машиністові, запихкала, застукала машина, й кліть, підстрибнувши вгору, пірнула в шахту.
Спускались, задихаючись у диму. Півхвилини здалося за годину. Коли кліть стукнула в дно шахти, то завзятці ледве вийшли з неї: голова йшла обертом, ноги підгинались, руки були мов не свої. А тут же дим був ще густіший.
— Ей, хто тут? — гукнув штейгер.
— Я… ваш… бро…— почулося поблизу.— Сил немає… нагору б… задихаюся…
— Ну, що? як? — сипав штейгер питаннями.— Дуже горить? Де робочі?
— Там,— махнув шахтар, що стояв коло ствола.— Досі одгородили себе од диму… Наче трохи стихає…
— А це хто стоїть?
— Смазчик… очуманів…
— І його нагору!..
Штейгер, Ахметка й троє робітників помацки пішли вперед. Щодалі дим був густішій, було душно й чадно од горілого мазуту.
Зупинились: далі йти було небезпечно. Чути було, як тріщали од огню дубові сохи й перетинки. Ні гомону, ні криків тих, що були там, за огнем, не чути було. Де вони й що вони роблять, як рятуються од диму,— ніхто не знав.
— Ну, що його діяти? — безнадійно розвів руками штейгер.— Поки спуститься згори поміч, пропасти можна. Як би пробитись крізь огонь туди, до них, щоб дізнатись, що вони роблять… Та як ти його доступишся?..
Ахметка чуттям зрозумів, що саме треба. Він намацав руками рівчак, яким збігала до цмоку вода, впав у той рівчак і перевернувся в нім, щоб обмочити себе з усіх боків; потім набрав води в пригорщі й вилив собі на голову.
— Куди ти? — гукнув на нього штейгер, та було пізно: Ахметка зник у диму…
Стояти довше близько коло огню було неможливо, і штейгер з, робітниками повернули назад до ствола. Спитали в рурку нагору, чи скоро прибуде допомога і знаряддя для тушіння пожежі. їм відповіли, що зараз спускаються.
Вони чекали, хоч од диму щеміли віки на очах, стукало у висках, дерло в горлі.
— Що воно? — спитав штейгер, почувши важку ходу поблизу.
Шахтарі прислухались.
— Мабуть, Ахмет вертається.
— Не згорів, виходить,— буркнув штейгер.
Справді, за хвилину перед ними вималювалося з диму чорне, замурзане обличчя Ахметки й його обсмалена одежа.
— Держи, бачка,— промовив він і обережно почав спускати на підлогу зомлілого робітника, якого приніс на спині.
— Хто це? де знайшов? — питав штейгер.
Татарин щось забелькотав і замахав руками, показуючи в той бік, де була пожежа.
Він важко дихав через ніс, і глибока мука вимальовувалася йому на обличчі.
З його белькотання зрозуміли тільки, що там є ще люди і що їх треба вирятувати, але ніхто не зважався йти.
Ахметка зник знову. Шахтарі похитали головами, підняли непритомного й положили в кліть, давши гасло на підіймання вгору.
Незабаром в шахту спустився інженер з робітниками.
Цілий день і ніч тушили пожежу, поки нарешті пощастило припинити огонь. Коли трохи провітрили шахту й пішли тією печерою, де працювали, рубаючи вугілля, шахтарі, то побачили, що вони щільно замурувалися од диму, грудками вугілля й глею. Гукнули й почули відповідь.
— Дяка Господові, живі,— промовили робітники, здіймаючи шапки й хрестячись.
Почали розбирати складену нашвидку пересічку й рятувати тих, що ховались за нею.
— Де ж це Ахмет? — озирався, придивляючись у всі закутки, штейгер і розповів інженерові про те, як сміливо Ахметка кинувся крізь огонь, щоб рятувати товаришів одного проніс крізь огонь на своїх плечах, але більш не вертався,— певне, десь задихнувся в диму,
— Гей-ей! — почулося з бокової печери.— Тут людина лежить непритомна.
Штейгер побіг на голос.
— Хто там,— спитав він, побачивши старого конюха Антипа, що, присвічуючи лампочкою, придивлявся до лежачого з розкинутими руками татарина.
— Ахметка, ваше благородіє.
— Живий?
Дід Антип нахилився й засунув руку Ахметці за пазуху.
— Так точно, живий ще.
Ахметку підняли й видали нагору, де купчилось багато робітників, жінок, дітей. Жінки й діти плакали, думаючи, що їхні чоловіки й батьки загибли в шахті.
До Ахметки підійшов лікар і почав клопотатись коло нього.
Він скоро очуняв на свіжому повітрі. Лікар звелів перевезти його в лікарню.
Коли татарина поклали на візок, то підійшов якийсь робітник, обняв його й поцілував.
— Спасибі, Ахмете,— промовив він,— коли б не ти, то, може, довелося б і дуба дати в шахті.
Ахметка здивовано розплющив очі, глянув на шахтаря й приязно посміхнувся: він не звик до такої ласки.
Ахметка вже другого дня вийшов з лікарні. Йому дали роботу у шахті. Шахтарі більш не глузували з “невіри”, а дітки сміливо йшли до рук і грались із ним.
Ахметка більш не журився…
[1] Так вимовляли робітники слово магометанин.— Приміт. авт.
[2] Кліткою шахтарі спускаються в шахту.— Приміт. авт.