Чернов Леонід

_____________________________________________

БЕНЗИНОВА ЕЛЕГІЯ

Крим

О, моє кохання незавершене,

О, моя замерзла в серці ніжність!-

Пронеслася в хуртовину

синім вершником,

В чорнім озері сконала

збитим крижнем.

Я знов

Прийшов

На ці блакитні береги,

На горді груди

бразолійних хвиль.

Пігмеями

здаються звідси вороги,

Й сигналом шторму

Десь гуркоче

Березіль.

Тут я завершу

буйних років цикл,

Закреслю злобою

балянс роздертих днів.

- О, Росінанте!

- мій потужний мотоцикл

Твій бак з бензином

од напруження спітнів,

Ой ще далека путь!

А даль -

мов кармазин…

Загине

кволий,

Переможе

дужий.

Так бережи ж бензин-

Друже.

ще довго ми

шляхами рідної Землі

Блукатимем чужинцями з тобою.

Не дурно ж ці шляхи нас привели

До бою.

О, запорожці Малошийки!

О, мерці!

Праправнук ваш

Став на порозі факта:

Вкраїна

сяде

на авто

і мотоцикл,

Замість волів

В степах

Аероплян

і трактор.

Я думав ще про путь мойого краю,

І про майбутній соціяльний устрій.

Про мудреців,

що мислю розум крають,

І про мою

післяіндійську зустріч.

Ні звуком,

ані фарбою,

ні римою

Не взяти те,

Що вище бруду й вроди:

Вона лишилася для ме-

не-

повторимою,

Найкращим екземпляром

Людської породи.

Та чорний дим з мотора слався ззаду,

І шлях мій корчивсь у знемозі й тузі,

Коли я думав тут

про чорну зраду,

Що нею за любов

Мені платили друзі.

І думав

про смердючих задолизів:

Що честь і гідність нині не в пошані:

Мені п’ять год

- закутому в залізо -

Шматують черево

Нездійснені бажання.

І я

- мов Прометей, шматований орлами,

Що мають курячу подобу і характер,

Сто тисяч раз розчавлен і розламан -

Пишу вікам на них Обвинувальні акти.

Бо незалежністю своєї ліри був я гордий

Лиш іноді,

під тиском розпачу,

губив слова -

І несвідомо брав фальшивії акорди,

Щоб завтра знову

Щиро заспівать.

Вітри-вітри!

Співайте і ридайте:

Мої сучасники

Б’ють всі рекорди віку:

Заткнись, Іудо:

За твоє предатель-

ство

я не дам І ламану копійку.

О, хай живе життя!

Хай брат іде на брата:

Однаково прекрасні у віках -

Любов,

і ненависть,

І дружба,

й чорна зрада,

І осіянний день,

І ніч,

І чорний жах.

19 листопада 1929. Алупка-Сара

ДИКУНКА В АВТОМОБІЛІ

Ти моя дикунко степова,

Половецька полонянко на війні!

То ж тебе

шалений половчанин

здобува,

Умикає

наречену

на коні.

Тупоти,

таємний тупоте,

із-під копит!

Під конем в Дніпрі

розступиться вода!

Навкруги -

в переорані степи,

А в обіймах -

непритомна молода.

Не впаде,

не зрадить вірний кінь,

Наречену

не переймуть вороги!

Ось, кохана, вже й весільний наш курінь:

Все твоє,

що бачиш навкруги,

Шлюбне ліжко -

біла тирса,

наче сніг,

І шалений пал пекучої руки.

Ти під пестощами в мене -

як вві сні,

Бо несу

любов до тебе

крізь віки.

Хай по жилах

кров дикунська

загуля,

Граний мед

в уста

з високого чола.

Ти прекрасна,

мов запліднена земля,

Бо не зерном,

а дитиною зайшла.

Біла тирса -

шлюбне ліжко -

наче сніг -

І скажений шал кохання навкруги:

Ти народиш сина навесні,

Щоб проніс мене

В безсмертя

Крізь віки.

Гей, дикунко

й половчанине рудий!

Що ж донесли ви до нас

через віки? -

Лиш зеленую могилу край води

Та в могилі -

два трухляві кістяки.

Прогули

над вами

вічности вітри.

В прах -

любов

і половецький буйний стан…

Та дивіться:

Ваші діти

злидарі

На степах своїх

Будують Дніпрельстан.

І любов

не зникла у віках:

Як і в і н,

держу кохану на руці, -

Тільки нас

несе по батьківських степах

Вже не кінь,

а український мотоцикл.

Як і в і н,

свою любов несу в тобі,

Як і в і н,

вгамую кров кохальних ран,

Щоб моїх дітей

над золотом степів

Колисав

міцний

аероплян.

Хто ж для них

ті скарби

здобува

У дніпровій

розкуйовдженій

воді? -

Ми самі,

моя дикунко степова,

Половецька полонянко

у авті.

Дзвонить сонце:

падає шмаття.

Дзвонить сонце;

грають ковалі

Хай живе

безсмертнеє життя

На скривавленій

угноєній

Землі!

24 вересня 1928. Олександрія

ЕЛЕКТРА

Фрагменти поеми

І.ПРОЛОГ

Годі вам -

Годі про спокій закохано мріяти.

День -

- як симфонія -

Зойк триліонного спектра…

Друг,

і товариш,

і брат,

і дружина,

і приятель -

Неперевершена в сивих століттях

Красуня

Електра.

Земле моя!

Народе мій робочий!

В потужних днях

ти не забув

Добу

Великої грози…

Свій біль

Крізь дні,

Крізь електричні ночі

Несе Тобі Твій син.

Недурно ж ти мене

годуєш

житнім

хлібом, -

Бо я не став

До лав

Твоїх політ-повій, -

Бо я живу

Шаленим рипом

Ходи твоєї,

Краю мій.

Ти встав -

і зазорів, -

І я з тобою зорю.

В очах -

віки.

В ногах -

гетьманський гній.

Ти робиш нині сам

Свою історію,

Народе мій.

Віки,

віки

Вона знущалась з тебе -

Хазяїна

плодючої

землі

За батоги у тебе

Вимагали “хлєба”

Пани

під

панки

Ца

рі.

ко

ро

лі.

Кривавим гноєм

бив Дніпро об кручі

І стогоном гатив хохлацькі сни. -

І кров’ю харкали

ген-ген за синім Збручем

Твої сини.

А тут -

В московський гній

Родючий край поринув,

Ховавши пісню

в темряву дібров, -

І колисав

повію

Катерину

Старий

Дніпро.

А нині -

Відповідь

На дощ ворожих реплік: -

Ти взявся наздогнать

загублені віки -

І третій рік -

Будуєш

горді греблі,

Де

сплять

батьки.

І грунт під Харковом

Проріже

синій

метро,

І скарб Звенигори

в дніпровій

спить

воді.

Бо нині

В днях тяжких

Безсмертная

Е л е к т р а

Тебе промчить у даль

Величніших

будівль.

Вже чую,

Чую

електричні кроки

Твоїх дітей.

Назустріч нам

юрба слухняних років

Іде.

О горе,

горе

вам,

Байдужі,

Ніжні, Сонні!

Розчавить паротяг,

На волі бо спите.

Майбутніх років

невблаганні дзвони

Розбризкають невір

Піднесуть

Людей

Спокута

в чорній

повсякденній

праці.

Віки,

віки,

Віки ти був німий -

І вчора лиш

В сузір’ї творчих націй

як рівний,

Краю мій.

Чатує твій наган

у шкіряній кобурі.

Величний день будівль

Устав над кров’ю ран.

…І над могилою Петлюри

Рипить

бур’ян…

Й суворим брязком

Нам бринять гармати,

Сторожа - вогняна

Від вражої грози…

Твій шлях,

о краю мій,

Прозріти й оспівати

Прийшов

Тобі

Твій

Син.

Це я

на мотоциклі

по Вкраїні -

Як той, що ззаду в мене від машини дим -

Розкидаю

Насіння

Коріння

Болючих,

гострих

електричних

дум.

І нині бачу я:

Склепіннями заводів,

Тремтінням трактора

вже сходить блискавичний сів:

В неперевершеній красі,

В не знаній досі вроді -

На гордість

Всіх народів

Часів -

Встає зоріти Електрична Україна!

Корона їй -

стосяйво соняшного спектра.

Підніжжя їй -

блиск чорноморського ультрамарину.

І прапором над нею -

синь очей

Володарки

Е л е к т р и.

Червень - листопад 1929. Одеса - Долішній Дніпро - Алупка

II. ТОБІ ПРО ТЕБЕ

Жінки моєї нації

не знали ще погорди -

Обсмоктані та зморені

В ліричних папірцях.

Жінки моєї нації

б’ють світові рекорди

На мотоциклах зоряних -

Аерожеребцях.

Світи мені,

моя Електро,

Сліпучим бризком…

із-під брів.

Пали непроникаві нетри,

Малахіянських хуторів.

Жбурнімо українські межі

За “рідний” віковий кордон,

-Хай електричнії пожежі Деруть в шматки

хохлацький сон.

В огнях

герої й героїні

Владарці грізних кіловат

Могутнім електропромінням Торують неминучий шлях. -

В непереораних степах,

В обіймах соняшного спектра -

(Як перша жінка України

В азартній історичній грі) -

Світи мені,

моя Електро,

Електрострумом

із-під брів.

Жбурни дротами

струм

нестримний

Машинних електрорабів.

Цвітуть заводами степи,

Співають шестерні й триби,

Ідуть

герої й героїні.

Несуть

пісні свої

тобі

Як першій жінці України

Індустріальної доби.

За те,

що я в жіночих лавах

В десятках тих

тебе шукав, -

Зажив поет лихої слави:

- Всеукраїнський Дон Жуан.

Погані жарти.

Був мороз це,

Й була це спека.

Та проте

Всеукраїнським рогоносцем

Не називався я ніде.

Я знаю:

І коханки, й друзі

Мене покинуть восени,

І стану я, -

В безсмертній тузі -

Роздерши комір свій тісний, -

Одвічним звірячим прокльоном

Клясти запізнє каяття,

Липучі ханжеські закони

Й своє розшарпане життя.

І стану я -

Один- самотній,

Мов дуб у полі восени,

На межах смертної безодні

Збирать розгублені пісні.

І там,

де юнь ревла пожаром,

Найду лиш бруд,

пеньки

й сміття -

Зруйнована Кіліманджаро

Мого гримучого життя,

Мов каганці -

брехливі світла,

фальшиві сонця

тих кохань, -

І тільки ти,

моя пресвітла,

Владарко здійснених бажань,

Немислимим електросонцем

Проллєш трильйони кіловат

На цей трагічний

Вічний

Сон цей

Малоросійських клоунад.

Жбурни,

Електро,

струм

нестримний

Мільярдних електричних сил

Заводам,

всталим із руїни,

Країні радіо й бензини -

Як перша жінка України

Реконструктивної грози.

Епоха в’яже перевесла

Дюралюміній

- льот і біг -

Змінити прадідівські весла

На гул пропелерів твоїх.

Останній сніг під сонцем тане,

Гуркоче індустрійний шлях. -

З вершин могутніх Дніпрельстану

Гори,

Електро,

Сяй,

кохана,

На усуспільнених ланах.

28 червня 1929. Одеса

ФІНАЛ ПОЕМИ “СОНЦЕ І СЕРЦЕ”

- Любі друзі!

Мистці!

Артисти!

Хай наш біль

В унісон бринить:

Довго,

Довго мені ще гризти

Наших днів голубий граніт.

Я зріс бур’яном

не на білім паркеті,

Розпатланий вовк, -

не прилизаний барс, -

Немає,

Немає такої трагедії,

Яку б я не зміг

повернути на фарс.

Мені це не вперше

в далекому плаванні

Скажені тайфуни

трощать пароплав.

Я -

двіста -розбитий

і двіста-розламаний -

Ще дужчий від гарту

Вертаю до лав.

А ти, Україно! -

Яке тобі діло,

Що люди сивіють од цього жаху?

Нехай це дівоче сплюндроване тіло -

Перша жертва твоя

На морському шляху.

Бо за тілом дівочим,

що в вирі порине,

До фіялкових меж

золотої землі -

Аргонавти моєї країни -

Ріжуть хвилі

твої кораблі.

Хвилі в берег.

Вхопіте та киньте їх

Мільйоном сріблястих блях.

До Туреччини,

Персії,

Індії

Розіслався

блакитний

шлях.

Повстає жовтолиций брат

І повстаннями Хіну креслить, -

Прапорами тубільних Рад

Вже палає радянський всесвіт.

Зойком-криком

простори

роздерши,

Будить сонних

наш третій гудок.

Ми, кохана,

гинемо перші,

Розтинаючи води проток.

А за нами з тієї безодні,

Розпаливши легені котлів, -

Одиниці,

десятки,

сотні

Навантажених кораблів.

Капітани -

- наші месії -

Три століття хропли на печі,

Нашим трупом

наш край

засіє

Неозору морську далечінь.

І коли я ту смерть і руїну

Оточу будівничим табором, -

Підійми ти мене,

Україно,

Над віками

Скривавленим прапором.

Серпень - вересень 1928. Одеса - Олександрія

ХАРКІВ

Кіносимфонії

Серія перша

Уривки з поеми

ПРОМІНЬ ЯПОНСЬКОГО СОНЦЯ

…В Харкові,

біля держдрами,

Після десятої

ночі

З жовтим квитком у кишені

Бродить

Романтика міста.

Вітер

- з дощем під очима -

Десь над Держбанком лютує,

Рве

крижаними зубами

Мокрий

зів’ялий

плякат.

У “Березолі” -

“МІКАДО”.

Затишно ріже прожектор

Синю

тремтливу

тишу,

Рвучко

лоскоче

проміння

Ніжную постать

Юм-юм: -

“О-чи-ма ба-чу я,

Та до-сяг-ти тебе не мо-жу.

Ти -

як прекрас-ная сосна

В Краї-ні Мі-сяця

Рос-теш…”

Промінь японського сонця

Грає

у неї

на стегнах.

Солодко

славлять

скрипки

Опереткову

любов.

Годі.

- Пальто й рукавички!

Годі

злочинно знущатись,

Годі

злочинно дурити

Цих симпатичних людей.

Згасне брехливий прожектор

(“Промінь японського сонця”).

Гримірувальна хустинка

Змиє

рум’яна

Юм-юм.

-І легендарна принцеса

На візникові із “припнем”:

- Ах, в Церобкоопі немає

Гарних шовкових панчіх!..

Годі.

Стою

на розі.

В Харкові,

біля держдрами,

Де романтична дама

Бродить

із жовтим квитком.

ЧИ ДАЛЕКО СЯГАЄ ПРОМІНЬ ЛІХТАРІВ

…Десь у Будинку Блакитного

Тричі закоханий мрійник

Цокає

на

біліярді.

Друг і редактор

в буфеті

Стомлено…

смокче…

нарзан…

Поруч -

в “Червоному Перці”

Троє письменників палять І

знаменитий художник -

Тема:

туберкульоз.

Зверху

рипить гучномовець.

Слухаю -

власні вірші.

Люба

тричі проклята

Тісна столице моя!

Тут -

- на маленькій площі -

Півмільйона народу.

Погляди ріжуть плякати.

Грізне гриміння юрб.

Плеще стооке сяйво

В натовп авто і трамваїв.

Рідні й знайомі обличчя

Нації кращих людей.

А по безмежних просторах.

В темряві

снить

Україна,

Скиглить

осінній

вітер

Над

кістяками

дерев.

Виють

бездомні

собаки,

Вогники

в мокрих

хатинах,

Страшно

осінньої

ночі

Думать

про

чорні

степи.

УСРР! Сорок мільйонів

мого народу

Тягне

потужні

працьовані

руки

К серцю

моєї

країни:

УСРР - UkrSSR

НЕЗАЛЕЖНА СУВЕРЕННА ДЕРЖАВА

УКРАЇНСЬКОГО ТРУДЯЩОГО ЛЮДУ

Галичина

Канада,

Тиха Кубань

Карпати,

Мерзлий Сибір,

Далекосхідні селища,

Знойний Зелений Клин -

Може, якраз в цю хвилину,

До болю напруживши очі,

З любов’ю,

надією,

трепетом

Дивляться ось сюди:

В Харків,

де біля

держдрами

“Цвіт історичної нації”:

Скиглить пісні про любов.

Лає шовкові панчішки.

Клацає на біліярді.

Люто гризеться за славу.

Бавиться й грає в вождів.

Заздрить спритним підлипалам.

Сором

хай

стисне

нам

скроні!

З ДІЯФРАГМИ …Ріже

автобус

прожектором

Чорну

жалобу

ночі.

Скиглять

трамваї

за рогом,

Крешуть

фіялкові

іскри.

Дощик

дитиною хлипає

В чорній колисці калюжі.

Підтюпцем,

Підтюпцем

Люди

біжать додому,

Де:

Самовари

та ліжка,

Жіночка у пеньюарі…

Світло рожеве

погасне -

“Чистка…

засідання…

пленум…” -

Блиснуть

безсоромно

груди,

Тіло

до тіла

прилине,

Шелест:

- “Мене не скоротять…” -

Рипом хихикне канапа -

захлюпоче

тьма.

Сповідує цей міщанин

Жахні й огидні речі:

Любов і смерть йому -

Огидливий закон,

І найпрекрасніша з усіх прекрасних

женщин

Прекрасна тільки

До роздертих панталон.

ЗАКІНЧЕННЯ ПЕРШОЇ СЕРІЇ: НАРОДЖЕННЯ ЕЛЕКТРИ

…Стану на розі

біля держдрами

(Я ж бо не маю домівки) -

Дужий,

могутній,

веселий:

- Таксомоторе,

в “Асторію ” .

119-й номер,

Лябораторія радости!

119 -и номер:

Там,

де в суворій тиші

Грізна й безмежна самотність

Креслить шалені думки; Там,

де тяжка нерухомість

Стогне бажанням грому;

Там,

де в огнях і димах

Тисячовладна коханка -

Кров’ю окурена творчість

В броні з залізобетону

Груди

дере

на шматки;

Там,

де в давучих муках

Тьмою розпечений мозок

Десь на межі божевілля Вимріяв

ще

нову

Мрію

про світлу коханку -

Непереможну Е л е к т р у -

Не перевершену досі

Індустріяльну добу.

Гов, замашний Коряче!

Ось вам готова тема:

- В скреготах юрб і трамваїв,

В зойках ролс-ройсів і фордів

В Харкові,

біля держдрами,

Виріс

новий

поет.

Дзьобнув крихку шкаралупу

Неосусальних романтик,

Тихо всміхнувся до друзів

осідлав

мотоцикл.

Ах,

як приємно тягати

На широчезних плечищах

Ці

здоровенні

скелі

Наших

громохких

днів! -

Навіть

отут -

В Харкові,

біля держдрами,

Де

Після першої

ночі

З жовтим квитком у кишені

Бродить

Романтика міс…

Травень 1928. Харків. Грудень 1928 - січень 1929. Харакс, Крим

ШЛЯХИ ПІД СОНЦЕМ

Я тинявся по джунглях Бенгалії,

Замерзав у північних морях

Бачу — місяць зелений і палевий

Кам’яніє в небесних дверях.

На Цейлоні солоними бризками

Сонце смажило нас, мов курчат.

Танцював я там шіммі з метисками,

А вночі мотоциклом дирчав.

I з матросами в доску одеськими —

Там, де пальми у храм через став,

Я катався автом з сингалезками

І рибалкам Шевченка читав.

І шаманський бубон мінорний

Нам нагадував Порт-Саїд.

Сомалійку — аж синю та чорну

Частував я в каюті своїй.

А ночами — на пестощі ласими —

Повні соком індійських пісень —

Ми бананами й ананасами

Увінчали тропічний день.

Треба серце — твердіше за камінь!

— Через шторми ревів капітан.—

Коли хочеш шляхами де Ґами

Перерізати океан.

О, шляхи заповітні Колумба!

Грізно вірю у землю нову

І палючі думки біля румба:

— Хай загину, а все ж допливу!

0 бенгальська тропічна годино!

Коли місяць у реях ґуля,

1 далеку мою Україну

В нас вітає індійська земля…

Цілу юність палав, мов у кратері,

Нині мужність відстояну п’ю —

Через те, що кохав на екваторі

Синьоокую землю мою.