ЧУПРИНКА ГРИГОРІЙ Збірка "Огнецвіт" _____________________________________________ МОЯ КОБЗА Ти чуєш, як жалібно кобза гуде, Аж стогін з грудей вириває,— І в голову думка невтішна іде, І мрію веселу вбиває. Здається, не кобза, а мати сама Над рідними дітьми ридає, На втіху ж неначе й надії нема, Недолі душа виглядає. А чуєш, як знов вона гучно бринить, Як радісно, весело грає? — То в ній буревісник сварливо кричить, То в ній соловейко співає. Знов бачиш і віриш, що все пролетить, Що ти перебореш недолю; Знов полум’я волі так близько мигтить І тішишся сам ти собою. * * * БАТЬКОВІ Батьку, постій! Головою понурою Ти ще тепер не кивай, Знай — лихолітньою грізною бурею Я ще не стомлений вкрай. Хто не боровся з лихою годиною, Щастя не знав в боротьбі, Хай похоронної, хай лебединої Пісні співає собі. В мене ж не згасла ще сила могутняя, Хочу боротись ще, хочу я жить! Кличе і жде мене доля славутняя, Хто ж мене має спинить? Може, й мене ще з лихою отрутою Щастя розбавлене жде, Все ж таки знай, що з неправдою лютою Син твій боротись іде! Батьку! Як дуб віковий над долиною В грізную буряну ніч, не хились, Може, хоч мрією, часом, хвилиною Будем щасливі колись!.. * * * НАД КОЛИСКОЮ Ну ж, моє серденько, спи несповитеє — В’язнем з колиски не будь! Спи хоч не шовком укрите, а свитою, Та за убогість не гудь. Виростеш — знатимеш, як твоя матінка Гірко на світі жила, Як над тобою, схилившись у затінку, Дрібнії сльози лила. Палко молилася перед «Скорблящою» За беззахисне дитя, Щоб поновилося долею кращою Гірке сирітське життя. Виростеш — знатимеш, як сиротиною Ти між чужими зросло!.. Батенька твого лихою годиною З світу в могилу звело. Виростеш — знатимеш ти, моя кришечко, Батьків святий заповіт!.. Щоб там не стрілося, доля чи лишечко, З ним твоя доля, твій світ... * * * ЗИМА Осьде вам, діти, вода й сухарі, Нуте ж мерщій до вечері! Хай собі вітер гуде в димарі, Віє і в вікна, і в двері. Хай завірюха мете за вікном, Снігом курінь обвіває, Землю оголену білим сукном Аж до весни укриває. Все перетерпимо: голод, нудьгу... Хай нас зима обмітає, Наша надія на долю другу Щиро над нами витає. Ті, що в будинках розкішних живуть, Нам не поможуть в недолі; Ну, та дарма! І самі пропливуть Хвилі нудьги та неволі. * * * Складай в торбину всі пожитки, Давай мій латаний кожух — Піду, стара, на заробітки, Поки голодний не опух. Немає змоги тут терпіти, Хоч ти візьми та й пропадай, Не так ще сам, як ти та діти... Сідай та смерті виглядай. Поки я мав ще трохи сили, Як старець, хліба не просив, Тепер ту силу злидні з’їли Та сам по людях розносив. Але в таку лиху годину Хоч через силу, а роби: Живий не ляжеш в домовину, Не будеш ситий од журби. Неначе смерть, лиха година Все й виглядає з-за плечей Хоч там, хоч тут! не все єдино? Піду, аби з-перед очей. * * * ПІСНЯ Як буйному вітру, як льоту орла, Нема моїй пісні упину, Вона загримить, як небесна стріла, На всю безталанну Вкраїну. Вона загримить і, як блискавка та, У вічі заплющені блисне. — Грими ж і сіяй, де густа темнота, Могутня і радісна пісне! А там, моя пісне, де сум навкруги, Де люд затурбований гнеться, Грими, що послабли уже вороги, Що скоро недоля минеться! * * * НІЧ Ходять хмари, ходять хвилі На північнім небосхилі, Чорні хмари непрозорі Затулили ясні зорі; Все заснуло в сірій млі, Ніч царює на землі. Чорні хмари — чорні мрії! Сплять десь глибоко надії, Сплять палкії поривання, Та не сплять мої страждання! Чорна нічко, заглуши Всі страждання на душі! * * * СЛІЗНИЙ ЖАРТ Єсть безверхая хатина, Єсть полатана свитина, Кіт та цуцик — вся сім’я!.. Отакий-то сиротина, Отакий хазяїн я. Тут колись в своїй хатині Я співав пісні дружині, Забавляв своїх дітей... Все те щастя в домовині, А маєтки всі в людей. Збивсь тоді я з пантелику — Так вже й житиму довіку, Наче дерево старе... Хто ж мене, стару притику, Хоч на лаву прибере? * * * ПОЕЗІЯ ПРИРОДИ Зірка в темнім небосхилі, Рожа повна на могилі, В пітьмі десь огні — З’явища прекрасні, Але все ж сумні, Сироти безщасні — Ви рідня мені. Вітер дужий на просторі, Хвилі вільні в синім морі, Сонце, ясні дні, З’явища величні, З’явища міцні, В красоті довічні,— Теж рідня мені. * * * ЗГАДКА Чарівнице моя! Як згадаєш мене Ти на милій, веселій отчині, Всю нудьгу прожене, Ту, що давить мене на чужині. Єсть в серденьку в мене Одповідна струна. Та, що скута з обличчям вабливим; Знай — при згадці здрігне Так отрадно вона, Що на мить я зроблюся щасливим. Ти далеко сама На Вкраїні моїй, Але вір цьому щирому слову,— Хоч тебе тут нема, В серці образ є твій — З ним веду я таємну розмову. * * * З-ЗА ҐРАТ Я в тюрмі, мої ж думи свободнії Разом з хмарами в далеч ідуть, Де пороги та скелі холоднії Таємничу розмову ведуть; Де гула наша слава колишняя, Де крові розливались струмки, Там зупинить убогая й пишная Україна тюремні думки. Над людьми й над німими отарами, Розстилаючись чорним плащем, Раптом з вільними літніми хмарами Упадуть вони ливнем-дощем. * * * Чоловіче! Хоч би жмінька Щастя раз тобі упала. Лиха ж, хай йому ковінька, Й без прохання єсть чимало! Та щоб щастя не такого, Як бажають кволі люди, А жагучого, палкого, Щоб наповнило нам груди! Гей, хоч мить, одну хвилину Та пожить би, як захочеш, А не так — наполовину, Наче ждеш чого і сочиш!.. * * * ОСІННЯ КВІТКА В саду похилилася квітка осіння На ніжнім високім стеблі І сипле додолу доспіле насіння, Ховаючи в мокрій землі. За дітьми росою не капають сльози, Бо знає те квітка й сама, Що їх не зморозять пекучі морози, Що їх берегтиме зима... Вона їх обгорне товстою корою І снігом засипле їх слід, А інколи й сонце їм блисне порою Промінням надії крізь лід. * * * ПРАЦЯ ПОЕТА З піснею, з казкою, з словом, з молитвою, З рідною мовою — гострою бритвою Муза явилась моя. Струни сердечною кров’ю окроплені, Вільним жаданням акорди охоплені З нею несем ми в життя. Гнівом та сумом родина повитая, Кров’ю народная нива политая — Нашої праці простір. Що там не буде — співатимем, гратимем, Щиро на рідній землі працюватимем Вздовж, і навколо, і вшир!.. * * * ПОЕТ Хоч нема в мене й шага, Так зате я завжди вільний! Я за гроші не слуга, Бо до їх я не прихильний. Хоч нема в мене рідні, Так рідня ж мені природа, Сестри єсть в мене одні — Щира Муза та Свобода. В бурі маю матір я, Степ квітчастий — то мій батько, Пісня вільная моя — Найулюблене дитятко. Я щасливий і один, Сам з собою в добрій згоді,— Я природи щирий син, В ній я дома і в господі. * * * ТЮРЕМНИЙ СПОМИН Наче сонцем роздратовані, Що минало нашу тінь, В вікна міцно заґратовані Ми дивились в далечінь. Там у фарбах розмальованих Грала райдуга-дуга, Нас же, в стіни замурованих, Так давила всіх нудьга! В небі військом дужих спільників Пролітали журавлі І до нас, сумних невільників, Слали поклик до землі. * * * БАЙДА (Історична поема) До великої покари На розпутті при дорозі Судять Байду яничари В Золотім Галатськім Розі. Суд скінчився.— Хлопці, гайда,— Мовив сам Султан турецький: — Люту смерть хай прийме Байда, Князь-отаман Вишневецький. Так скатуйте розбишаку, Щоб почула і забула Україна з переляку І дорогу до Стамбула. Хай почує вся отара Гайдамаків запорізьких, Що чекає й їх та кара На плацах золоторізьких! «Смерть йому!» — кати гукнули. Змовчав Байда перед горем, Тільки іскри промайнули В грізнім погляді суворім... Тут взяли його наскоком Яничари злісні й грізні Й почепили правим боком Та на гак товстий залізний. II — Гей, не гнись, могутня спино, Не зломись, моє ребро! — Ти прощай, прощай, Вкраїно, Ти прощай, старий Дніпро! Хай же турок не вчуває, Як терплю я муки й глум...— І старий козак співає, Розганяє біль і сум, Оддає він Богу дяку, Що досяг цього вінця, Що не знав ніколи ляку За Вкраїну до кінця. До його тут кат нагнувся, Щоб надати більше мук, Байда хутко стріпонувся, І вхопив од турка лук, І тремтячими руками У Султана навдалу Понад злісними катами Він пустив свою стрілу. Та пропав задармо замах, Бо в очах маріла мла І в руках в кривавих плямах Поковзнулася стріла!.. Через три дні він скінчився, Як дійшов до серця крюк, Та терплячим залишився Аж до смерті серед мук. А як турки прибирали В яму з крюка мертвяка, В ту сторінку позирали, Що вродила козака. * * * ПЕРЕД ОБРАЗОМ ХРИСТА (Христі О. Алчевській) Як тихо в кімнаті! В заквітчаній шаті На темній іконі В кривавій короні Христос головою поник. Неначе нудьгує, Що мучивсь він всує, Що зникло все праве І свято криваве Справляє й тепер чоловік. Зворушує згадки Огонь од лампадки, Що світять тут люди Про факел Іуди В густім Гефсиманськім саду. Бо й досі ще люди Страдальці повсюди, Шукають завзято На дикеє свято В догідність людському суду. * * * РІДНИЙ КРАЙ Розкішний степ... Убогі села... Це ти, мій краю чарівний? Мій рідний край такий веселий, Мій рідний край такий сумний! Як часто я в своїх надіях З тобою, краю мій, живу, Бо вірю я: не тільки в мріях — Ти будеш вільним наяву!.. Твої сини на всі дороги Старцями вбогими пішли; Давно чумацькі круторогі Вони попродали воли. Давно степи свої широкі Вони задарма оддали, Гаї ж розкішні і високі Другії власники звели. Нащадки прадідів дебелих, В ярмі ідуть твої сини!.. Мій рідний край такий веселий, Мій рідний край такий сумний! А все ж надійним вільним жаром Твої сини вже розпеклись; О краю! Може, незабаром Ти будеш вільним, як колись. Розкішний степ... Убогі села... Це ти, мій краю чарівний? Мій рідний край такий веселий, Мій рідний край такий сумний! * * * ЗИМОЮ Мов під білою наміткою, Під мережаною сіткою Спить діброва. Не шумлять гілки привітнії, І зв’ялила квіти літнії Власть зимова. Тільки де-де між заметами Віє вітер очеретами Тихо, тихо. Мов морозами окутеє Спить прожите і забутеє Щастя й лихо. І лани широкі чистії Вкрили килими пушистії Сніжні білі... Гей, квітки, морозом зморені, І надії, лихом зборені, Де ви, милі?.. * * * ГЕЙ, НА ВЕСЛА! Гей, на весла, щоб понесла Буря човен на простір, Де свавільний вітер вільний Гонить хвилі вздовж і вшир! Там, на морі, на просторі, Розігнавши млявий сон, Виллєм муки наші в звуки Буйним вітрам в унісон. Там, на волі, на роздоллі, Де здіймаються горби, Всю отруту нашу люту Виллєм в море без журби. Виллєм в море наше горе, Нашу млявість, нашу лінь. Гей, на весла, щоб понесла Буря човен на глибінь! Ми полинем соколиним Вільним льотом з 6ерегів, Роздратуєм, загартуєм Нашу міць для ворогів. * * * ВЕЧІРНІ ЗВУКИ Наче сонні, тиходзвонні, Безнадійно похоронні З вітром носяться пісні; В їх злилися давні болі, Спомин щастя, спомин волі І прокльони голосні. Тихий сон стуляє вії, Розігнавши давні мрії І втопивши їх в журбі. В сонній млості тонуть звуки, Никнуть думи, тихнуть муки, Гасне спомин боротьби. * * * ЧАЙКА З жалем, з болем Понад полем Крик розноситься чаїний, Наче в давні Дні безславні Плач рабині На чужині. То неначе Мати плаче За погубленими дітьми, Що в неволі Та в недолі Зникли в горі, зникли в пітьмі. Плавним льотом Над болотом Чайка лине, чайка в’ється — То з одчаю Заридає, То в риданні засміється. * * * ПІД СНІГОМ Віє метелиця Крутиться, мелеться, Котиться полем у млі; Килимом-хутрою падає, стелеться Сніг по замерзлій землі... Квіти торішнії Зернятка ніжнії Сипали там восени... Тож їх заховують килими сніжнії, Щоб не померзли вони. * * * ЯЛИНА Віє вітер по долині, Верх колише на ялині, Шепче казку-таємницю Про калину-чарівницю; Як калина червоніє, Коли теплий вітер віє, І яка вона недужа, Коли віє злісна стужа. На годину, на хвилину Сум повіяв на ялину,— Чом вона така байдужа, Чом їй рівні пал і стужа?.. * * * ПАДУЧІ ЗОРІ Глянь, голубко, як на небі Ясні зорі миготять, Глянь, як інші з їх додолу, Наче вигнанки, летять. То вони з висот небесних, З величезної сім’ї Загорілись теплим блиском До холодної землі. І за те, що пітьму ночі Різав блиск їх золотий, Сили холодно-байдужі Їх зопхнули з висоти. Все ж з холодного пишання Зорі блиснули у млі Знаком теплого єднання До безщасної землі. * * * ДО ПОЕТА Ти, поете, з давніх пір Сам собою тільки втішний, Бо з тобою цілий мир, Мир майбутній і колишній... В сяйві сонця, в сяйві зір Єсть до тебе промінь пишний! Як то можна? Ти — один?! Ти живеш в довічних дивах, Як природи щирий син, І в приливах, і одливах... І гудеш, як дивний дзвін, Про природу в ніжних співах. Ти співаєш небесам Гімни в тонах стоголосих І блищиш, як небо, сам І в морях, і в дрібних росах... * * * МРІЯ Я покину, я покину Дум юрбу бентежну І полину, і полину В височінь безмежну. Там у хмарах, там у хмарах Зникну я й розтану І в небесних світлих чарах Ясним духом стану. Люди хитрі, люди хитрі Там мене не стрінуть, Бо в повітрі, бо в повітрі Їх тіла загинуть. Там в ефірі, там в ефірі Їм життя немає, В цьому мирі, в цьому мирі Їх кінець чекає. * * * Тонкостеблі василечки, І любисток, і шевлію Коло хатнього крилечка До схід сонця я посію; А щоб дихали в кімнату Ніжні пахощі в віконце, Я посію руту-м’яту, Як за гори зайде сонце. Чари викличуть кохання І любисток, і шевлія Приворотом спочування, Як серденько обімліє. Ну, а м’ята? Бережу я Для сумного свята м’яту... Не скажу я, не скажу я, Хто вквітчає нею хату. Не скажу я ні словечка Про сумную ту годину, Коли м’ята й василечки Заквітчають... домовину. * * * ПІСНЯ ЛЕБЕДИНА Друже мій! В годину ранню Серцем чулим я замер... Слухай пісню ж сю останню, Що співаю я тепер. Лине пісня в журних тонах, Звук за звуком навздогін... Так гуде на похоронах На прощанні передзвін. Так жагуче плаче мати, Висловляючи одчай, Коли з хати труп дитяти Виряджає в вічний край. Так буває в ту годину, Як повіє смертний жах,— Дивну пісню лебедину Носить вітер в комишах. З гострим болем я співаю, І в душевній глибині Я навіки вже ховаю Давні мрії і пісні; Бо моя душевна драма Знайде вічне забуття Лиш тоді, як темна яма Прийме труп мій од життя... Замість сили, замість віри В грудях тільки сум лежить... Друже милий, друже щирий, Так немає змоги жить! Ясні зорі шлють докори За безрадісність мені... Тихо! В пітьмі непрозорій Я скінчив свої пісні. * * * МЕРТВІ КВІТИ Квітоньки ніжні лягли під косою; Над свіжим покосом Плакала, капала нічка росою В жалю безголосім. Плакали хмари. Вітри непрошені Над ними ридали. Вкупі лежали квітоньки скошені Сумними рядами. Сумно пестила їх нічка осіння, А з ясного неба Квітонькам мертвим палкого проміння Було вже не треба. Також попалені квітоньки-мрії Жагучим самумом, Глибоко в серці лежать без надії, Втішаючись сумом. * * * ТРОЯНДА Ніч цілющою росою Над трояндою-красою Сипле каплі-діаманти, Та, мов щастя давні згадки, Сумно падає на грядки Листя з блідої троянди. Де ж ті пишнії узори, Ніжні твори Феї-Флори? Зникли, зблідли квіти ранні, Що пишались, утішались, Ароматом розливались В надзвичайному убранні; Вниз голівки свої пишні Нахилили квіти ніжні. Нерозважні, безпривітні, І, мов щастя давні згадки, Сумно падають на грядки Їх листочки оксамитні. * * * ГЛЯНЬ ЇЙ В ОЧІ!.. Глянь їй в очі! — Пишні вії, Мов озера, обгорнули, Де блищать живі надії, Де страждання потонули. Глянь їй в очі! — Наче в морі, В широтах багатоводних, Огоньки — небесні зорі Загорілися в безоднях. Глянь їй в очі! — Таємнича Згага щастя, згага волі В їх розлита, і обличчя Сяє в дивнім ореолі. То красою в дивні очі Провелися паралелі І холодної півночі, І південної пустелі. * * * ВОРОГОВІ Друже мій — вороже! Стати до бою Всіх нас примушують поклики честі. Будем же чесно й одверто з тобою Прапори нести. Будем вживати ми засоби чисті, Щоб поважали нас люди побочні... Горді й одважні на кожному місці Всі непорочні. * * * ОГНЕЦВІТ (В ніч під Купала) Я гадаю, чи не вдасться В темну нічку під Купала Здибать в лісі квітку щастя, Що надовго десь пропала. В зимових оранжереях, І в степах квітчастих влітку, І в колючках, і в пиреях Я давно шукав ту квітку. На воді й на суходолі Я об ній невпинно мріяв... Та квіток людської долі Бог по вітру не розвіяв. Їх нема в вінках весільних І в гірляндах погребальних, Бо вони з-за дум свавільних Не ростуть в місцях загальних. Щоб не мірялася доля Тільки справами людськими, Їх не сіє Вічна Воля Разом з травами пустими. Під Купала ж кожним літом Опівнічної години Сяє в лісі Огнецвітом Тая квітка край долини. Я піду, узнаю щастя, Незплямоване журбою... Гей, чи вдасться, чи не вдасться, Квітко, здибатись з тобою? * * * КЛАДОВИЩЕ І Я стою на кладовищі. Вечір. Сонце нижче й нижче. Золотить горби й хрести Блиск останнього проміння, Наче хоче провести Світ в довічне царство тління. Смутком знівечених сил Чуле серце обгорнулось, Мов з осунутих могил Давнє горе повернулось. Вечір. Сонце нижче й нижче. Жахом віє з кладовища. II Десь далеко на селі Залунали ніжні співи, І повітря в сонній млі Понесло живі мотиви. Там живуть такі, як я, Там не знають смутку й жаху. Там кипить в борні життя, Повне вільного розмаху! Гей, туди!.. А об мерцях Ми не будем сумувати, Поки єсть огонь в серцях, Будем жити і співати! Вечір. Співи ближче й ближче. Зникло в пітьмі кладовище. * * * ЧАРИ НОЧІ Лийтеся, спомини, в душу зомлілу, Щастям навіки забуту... В ніч таку місячну, в ніч таку білу Вперше пила я отруту. Вперше, захоплена чаром могутнім, В серці почула я силу, Вперше замарила щастям майбутнім В ніч таку зоряну, білу. Викличте ж, спомини, давні, вабливі Юного щастя примари, Чари отруєні, чари зрадливі, Тільки ж найкращії чари. Хай воскрешу я хоть мить перебіжну З срібної білої ночі! Все ж я сховала в ту ніченьку ніжну, Всі свої мрії дівочі!.. Знов мене давньому щастю в обійми Кидає споминів сила. Нічко! Так на ж мою душеньку вийми, Ту, що колись отруїла. * * * СМУТОК НОЧІ І Здається, я крикну з душевного болю І сон опівнічний навколо збужу!.. Охоплений міцно нудьгою-журбою, Один по кімнаті ходжу я й ходжу. Я більше не маю душевної змоги Терпіти страждання отут в самоті, Та нізвідкіль ждати мені запомоги І нікого звати в нічній темноті. ІІ Я боюся серед ночі Нерозгаданих таємниць, Що стуляють людям очі, Омертвляючи їх міць. Темно, тихо і тужливо... Тиші ж я не збережу! Ще хвилина — і жахливо Ніч я криком розбужу!.. * * * ДУМА ОСІННЯ Не вітром свавільним, радісно-буйним, Не оживляючим шумом — Осінь повіяла духом отруйним, Осінь повіяла сумом. Сумно поблідли малюнки природні, Твори натхненної флори. В добу осінню серцю скорботні Ніжних красот первотвори. Тяжко на серці, і в погляді темно; Розум життя провіряє,— Знать, нам весна віщувала даремно, Що красота не вмирає. Розум холодний під фльором туману Істину всю обнімає: Наше відродження — втішна омана, Нас вже частини немає. * * * СМЕРЕКИ (Хр-і А-й) В небосхил задивившись далекий, Де задумливо зорі горять, Дві високі гілчасті смереки Край заснулого саду стоять. Місяць тіні од їх одбиває, Осрібляючи віти рясні,— Пітьма ж тільки внизу покриває Ті кущі, що схиляються в сні. І бузок, і пахучі троянди Похилили верхів’я на діл, Але горді смереки-гіганти Простяглися гіллям в небосхил, Мов ховають жагу таємничу, Коли спить безпробудно весь мир, В боротьбі з непрозорою ніччю Дотягтися до сяєва зір... Але ж ранком, як сонце пестливо Оживляє рослини навкруг, Вони дивляться гордо-зважливо На квітки, на садок і на луг. І хоч цвіту не мають смереки, Та не хилять верхів’я на діл, А в морози пекучі і в спеки Простягають гілля в небосхил. * * * СМІХ НОЧІ Зорі в небі темно-синім Променисто миготять; Тихо тіні на долині Колихаються, тремтять... Сон, як материна ласка, Обхопив бентежний мир, І нічна чудова казка Розлилася в сяйві зір. Мир спокійний, мир заснулий, Геній Ночі береже... Де ж він, тихий, де він, чулий, Нашу долю стереже? Де, в яких надземних хмарах Він сховав її ключі, І чого ми в світлих чарах Тихо ходим плачучи?.. Місяць блиском ніжно-мрійним Золотить твою косу І на личку безнадійнім Робить яхонтом сльозу. Робить яхонтом огнистим Квінтесенцію страждань, Та не збудить променистим Блиском давніх почувань. То нас труїть, то нас давить Смуток давніх юних снів... Хай же нічка їм одправить Спомин усміхом огнів. Місяць променем огнисто Золотить твою косу І на личку фантастично Робить яхонтом сльозу. * * * ОСТАННЯ МИТЬ Ні! До смертної хвилини Люд жахливий не привикне — Перед нею і орлиний Погляд смілий враз поникне. Хто ж одкине жах могильний Задля вищого пізнання, Той свій ясний дух всесильний Дотримає до сконання. І з’ясує мить остання Мрію ту необіхідну, Що прийдешнєє сконання — Вступ на межу перехідну. Чом же люди так бояться Перехідної щаблини І жахливо бороняться Од останньої хвилини? * * * ГИБЕЛЬ МРІЙ Годі страждання! Кращії мрії Я розбиваю на дрібні скалки! Гибелі їхній потай радіє Дух непокірний, палкий. Все ж не даремно їх породила Східного неба принадна краса, В цвіті не марно ніжно кропила Їх передсвітня роса. Мрії юнацькі гордого духа Сміло затримали вільний свій льот Там, де торкнулась смертна розруха Вищих духовних красот. Мрії юнацькі! Ви не здійснились В колі рабами зазначених меж,— Тим ви й прекрасні, що спопелились В полум’ї власних пожеж. * * * ЛІРНИКИ Олексі На пекучім тротуарі В нерозлучній вірній парі Похилились, Зажурились Два старці. Два співці. Кожен з лірою в руці. Тільки ж більше не голосять, Не голосять і не просять, Гімнів в небо не возносять, Бо почули в шумі, в гамі, Що не має натовп тями До натхненних лір співучих, До нудьги сердець горючих. Що не знає Поривання, Що не має Спочування Цей байдужий натовп туш, Натовп постатів без душ. Більш не просять, Не голосять, Гімнів небу не возносять, Похилившись сумно в парі На пекучім тротуарі. * * * МОЇЙ МАТЕРІ Мамо, голубко! В співи тремтячі Ти при мені виливала нудьгу,— Знай, що сама ж ти в груди дитячі З серця на серце звалила вагу. Чуєш ти, мамо, спів мій пекучий, Хворого серця журливий мотив?— Твій се тягучий стогін жагучий, Горем та смутком пронизаний спів. Слухай же, мамо!.. Ліра ридає... Крається серце... акорди біжать... Це наді мною дух твій витає, Це твої співи і сльози дрижать. Стогоном чайки, плеском ручаю, Хлипом німого нічного плачу, Реготом бурі, сміхом одчаю Я твої співи скінчу. * * * ЗВУКИ Дзвенять бринять співучі струни І будять в людях співчуття; Живе в їх дух довічно юний, Окраса вільного життя. Тремтять, летять вабливі звуки, А з ними радощі, і сум, І гніт душевної розпуки, І ніжний усміх світлих дум. Дрижать, біжать живі акорди, І настрій серцеві новий Дає то поклик їхній гордий, То жаль минулий життьовий. * * * SIC TRANSIT Край гаю чорніє один на поляні Змарнілий, потрухлий, обрубаний пень; Йому вже не шкодять вітри-урагани, Йому вже байдуже, чи нічка, чи день. Яке кому діло, що все те зотліло, Чим ліс визначався в красі віковій? Те листя, що ніжно шуміло, тремтіло, Широкому полю здалося на гній. Хіба подорожній в журливій уяві Про велетня дуба згадає коли, Про віти розкішні, рясні й кучеряві, Що в пишнім убранні шуміли й жили. Та явір похилий з жалем невимовним Товариша дуба тоді спом’яне, Як вітер летючий, погрозами повний, Зловіщими хмарами тінь нажене. * * * СЕРЦЕМ ОБРАНІЙ Серцю тяжко, Серцю гірко... Де ж ти, пташко, Де ж ти, зірко, Гей, лети, лети сюди! Палом-жаром, Жартом-сміхом, Ніжним чаром — Співом тихим Чорну тугу розведи! Де ти, любко, Де ти, мила, Де голубко Сизокрила? — Прилітай, як Фея мрій: Подарунком Ніжним, пишним — Поцілунком Вічно-вітшним Холод серця розігрій. * * * ДО МІСЯЦЯ Виглянь, вийди, Срібновидий Місяченьку! Загорися, Підберися Височенько. На дороги, На облоги, На поляни Кинь ласкавий Блиск яскравий, Світ срібляний. Глянь в садочок, Мій куточок Беззахисний. Із-за хмари Моїй парі В очі блисни. Хай коханням, Спочуванням Грають очі. Хай їй сниться, Що здійсниться Сон дівочий. * * * НА СВІТАННІ Степ. Спадає, мов полуда, Ночі тьмяная китайка. Над квітками білогруда Плаче чайка. Світ!.. В повітрі ллється легко Жайворонків спів натхненний. Сяє, сходить десь далеко Шар огненний. * * * ВІНКИ В нічку беззоряну Ниву неорану Дощик полив. Там, замість житечка, В теплеє літечко Терен зацвів. Щирим новаторам, Щастя фундаторам Будуть вінки: Пітьми глибокої, Нічки безокої В’ють їх синки. * * * МОРЕ Бушує, б’ється в берег море! В незнаних органах чуття Воно живе, воно говоре Про вічний рух свого життя. Бурхливі хвилі в піні білій, Переливаючись, летять І в неземній красі і силі Під блиском сонця миготять. Пливуть, зникають, а натомість Їх безліч з далечі біжить, Немов земную нерухомість Вони бажають зворушить. Бушують хвилі і клекочуть, Як проти зграї ворогів, Неначе вирватися хочуть З міцних обіймів берегів. * * * ІВАСЕВІ МРІЇ Як весною тепла ласка Гнала геть зимові сни, Івасеві чулась казка В тихім шелесті весни. Вітерець легенько віяв, Чулись крики птичих зграй, А Івась сидів і мріяв Про південний теплий край, Де цвітуть чудові рожі, Де нема ні зим, ні хмар, А, одна на другу схожі, Ходять весни, повні чар. Ходять весни, ходять літа, І під сонцем і теплом Вся природа оповита Вік нев’янучим вінком. І голівоньку на руки Положив Івась в півсні, І ловив чудові звуки, Обіцянки голосні: Обіцянки подарунків Вічно юної весни І здійснення тих малюнків, Що давали тільки сни, Щоб і тут садки вишневі Зацвіли, як дивний рай... Пишні мрії Івасеві Обгортали... бідний край. * * * ЛЬОДОЛОМ Без упину, без утоми, В бурі, в громі, В льодоломі З-під зимової кори Міцно вирвавсь Дніпр старий! Крига кригу Серед бігу Ламле, кришить в купи снігу, В гори льоду!.. Дніпр реве — То він бореться й живе. Царство сонне Тане, тоне, Бо прийшла весна... Хто ж могутній забороне Встати й нам од сна? * * * В ГАЮ Той — мудрець, чиї завжди свободнії Над землею вітають думки, Для кого дишуть камні холоднії, З ким говорять квітки і струмки. Бодлер І — Гей, гаю зелений, Чи є в твоїй пущі живий чоловік? Озвись хто на поклик мій гучно-шалений, Подай відповідний бадьорий свій крик. Чи тільки один я самітно блукаю Між сосен високих і пишних дубів, Тоді як од людського ґвалту тікаю, Од пут і кайданів покірних рабів! Як дуже обридне сумне нарікання Моїх обезсилених темних братів, І праця селян, і довічне страждання, І торг невсипущих гучних городів. То тиша й самотність зеленого гаю Миліші мені од шумливого краю. ІІ Як тільки промовив я там на узліссі Свій поклик до гаю, зітхнувши грудьми, Мій голос далеко луною пронісся В гаю таємничім, не вчутий людьми. Неначе той голос з шумливого місця Разливо прилинув з гучної юрби І вмер, здивувавши і квіти, і листя, І сосни високі, і пишні дуби. Неначе в якім зачарованім крузі, В таємнім мешканні незнаних творінь, Все знову затихло навколо, як в усі, І все обгорнула довічняя тінь. З природою в тиші такій таємничій Зливається розум і дух чоловічий. III Нас вабить до себе природа велична, Як мати своїх нерозумних дітей, Та тільки не швидко краса її вічна Захопить бентежних, шумливих людей, Бо, сліпо нещасні і сліпо щасливі, Вони ще не можуть краси зрозуміть, Для їх приємніші місця полохливі, Де пеклом життя їх кипить і шумить, Щасливі ж, природо, ті вільні мешканці, Що тільки знаходять розвагу в тобі: Вони твої діти, щасливі обранці, Ти мати їм в щасті і мати в журбі — І гімн тобі вільний од віку й до віка Не стихне ніколи в устах чоловіка. * * * СВІЧКА Тремтіла свічка, палала свічка, В труні сосновій лежала мати; Якась байдужа, чужа черничка Читала сумно святі кантати. Маленькі діти, брат і сестричка, В куточку грались, немов на святі... Тремтіла свічка, палала свічка, І сумно, сумно було у хаті. Коса смертельна, довічна нічка Спіткала матір в безмежнім горі... Тремтіла свічка, палала свічка, А день чудовий стояв надворі. І сонцевого палкого личка Ні одна хмарка не затуляла... Тремтіла свічка, палала свічка, І в сяйві мати смертельно спала. В вінку шовкова вилась травичка І одтіняла рожеві квіти. Тремтіла свічка, палала свічка, З кутка на матір дивились діти. Де ж та розгадка, хоч невеличка, Де розуміння життя і смерті? Тремтіла свічка, палала свічка, Як символ смерті, не всім одвертий. * * * ДВІ ДОБИ І Тихо впала ніч-сновія. Вся природа спить. Я і ти! Серденько мліє, О щаслива мить! Я і ти! Серденька рідні Б’ються як одно; В їх акорди відповідні В глибинах чутно. II Дійсність-казка промайнула Дивним чаром сна, Душу міцно обгорнула Туга навісна. Я в самотності немилій Нию од жалю, Давній мрії легкокрилій Спів проклінний шлю... * * * ЗАБЛУДЛИЙ ОГОНЬ (М. І. Степанову) То повіє, то ущухне Буйний вітер на роздолі... Глянь — мигне та й знов потухне Огоньок заблудлий в полі. Глянь — дрижить, Біжить, Палає, В далеч промінь посилає, Миготить, Летить, Як дух!.. Глянь — потух! То повіє, то ущухне Буйний вітер на роздолі... Глянь — мигне та й знов потухне Геній Духу в чистім полі. * * * ЗВУКИ НЕБЕСНІ Тиховійно-релігійна Ллється пісня херувима, Ніжномрійна, мелодійна... Ритм і рима... Ритм і рима... Тон за тоном, звон за звоном Звуки сиплються огненні — То на небі перед Троном Грають янголи натхненні. Звон за звоном, тон за тоном, Перезвоном, Перегоном Звуки сиплються наниз, Всіх вітають, Западають В ніжні душі скрізь. * * * Наче з неба впавши, стеля Землю вкрила; Спить пустеля, спить пустеля Сніжна, біла. Діти ніжної фауни В сні мертвіють; Скрізь буруни, скрізь буруни Смертю віють. Віють подихом буруни В млі північній; Де ти, юний, де ти, юний Геній вічний? З того краю, де од спеки Гнуться лози, Вій здалека, вій здалека На морози! * * * Хто в блакитному просторі Засвітив чудові зорі, Що горять у млі? Хто закрив багатства в морі, В неприступності суворій В глибинах землі? Хто людей примусив в горі, В вічній пітьмі непрозорій Працювать для тлі? Хто дав миру рух бадьорий?— І кому потрібні твори Всі ці взагалі? * * * ДИТЯ ІОРДАНА (Коханій Жидівці) В димках раннього туману, Як поблідла ночі мла, На долині Іордану Пишна квітка розцвіла. До божественної вроди Придивлялись навкруги Іорданські сині води І квітчасті береги. Коли ж діти Палестини В край далекий перейшли — На північнії долини Ніжну квітку однесли. Знов між лілій білосніжних Тая квітка розцвіла, Та забути вітрів ніжних На чужині не змогла. — Ой, нащо ж вони пестили Квітку подихом весни І зрадливо одпустили В край холодний, навісний? * * * ОСІННІЙ ДОЩ Усміх пославши в останнім промінні, Згинуло радісне літо; Дощик уїдливий, дощик осінній Сіється, наче крізь сито. Сонце не вийде, не виглянуть зорі, Мов поховались в будівлі; Сіється, сиплеться дощик надворі, Падає, капає з крівлі. Сиплеться дощик, як з прірви-безодні; Стелються сиві тумани, Сумно схилились дерева холодні, Мокнуть діброви й поляни. Вгору туман піднімається срібний, Хмарками-смужками в’ється; Дощик осінній, уїдливий, дрібний Падає, сиплеться, ллється. * * * СМІХ І В жарт веселий, повний глуму, Я вкладу високу думу І вдмухну кривавий сміх, Щоб обличчя сміхом болю Покривались, мов журбою, Щоб жахнулись душі всіх. ІІ Я натхненно возвеличу Тую душу чоловічу, Що прилюдно впала в гріх, Що конала в самотині, Без просвітку, без святині, Без розради, без утіх. III З сміхом радісно-щасливим Іронічно жартівливим Я ввійду в величний храм; Ніжні співи мелодійні І молитви релігійні Я оддам палким вітрам. * * * ПОВІЯ Мене на розпусту недоля турнула, Як мати злочинна неждане дитя; Дивітесь, як сміло, як злісно пірнула Вона моє щастя в розпутне життя. Засни ж, моє серце! З-за чорної хмари Зрадливого щастя так палко не клич! Хіба випадково гріховнії чари Його нагадають в розгульную ніч. Хіба випадково кохання продажне Натрапить в розгулі бруднім шинковім На серце велике, на серце одважне, Що б’ється незмінно чуттям огневим. Воно затріпоче, коли розгадає Продажню вакханку в терновім вінку, Що так невимовно, так палко страждає Душею і тілом в розгульнім шинку! Та серце згадає Святу Магдалину, Що сміло пішла за Пророком Святим, І в тую же мить і в тую ж хвилину Воно загориться стражданням моїм. О Боже великий, як нудно, як темно! Зів’яли надії мої навесні... Дивітесь, як гине в розгулі даремно — Сестра, і дружина, і мати в мені! * * * І ГРІХОВНА, І СВЯТА Вся в колючках, вся в гірляндах, І в тернах, і в пишних квітах, Вся в коштовних діамантах І в блискучих огнецвітах В млі горить моя мета — І гріховна, і свята. Вся одверта, вся закрита, Особиста і загальна, Темним фльором оповита — І весела, і печальна В млі горить моя мета — І гріховна, і свята. Нерозгадна, невловима, Як огонь заблудлий в полі, Як обличчя херувима В світлосяйнім ореолі, В млі горить моя мета — І гріховна, і свята. Як далеко світло ясне Манить, вабить, притягає!— Ближче, ближче... Світло гасне, Віра в серці потухає. В млі горить моя мета — І гріховна, і свята. Вся в колючках, вся в гірляндах, І в тернах, і в пишних квітах, Вся в коштовних діамантах І в блискучих огнецвітах В млі горить моя мета — І гріховна, і свята. * * * З КОЖНИМ РОКОМ З кожним роком, Крок за кроком, Йдем ми далі І, з любов’ю, Пишем кров’ю На своїй святій скрижалі Наші болі й наші жалі... На скрижалі Болі й жалі В млі буденній Сяють, світять далі й далі. Наче літери огненні, І за ними йдуть натхненні Наші спільники удалі. Що там буде — Щирі люди Можуть певне розгадати... Крок за кроком Пильним оком Треба дійсність розглядати! * * * ПІСНЯ І ДУМКА Штуки рідної мотиви, Пісні рідної слова! На сучасні переспіви Єсть для вас струна нова. Єсть для вас серця огненні І огненна дивна гра, Єсть для вас співці натхненні, Тільки... думка в їх стара. * * * ОСІННЯ МЕЛОДІЯ Над пожовклими покосами, Над туманами Я заллюся, Розіллюся Серцевими одголосами — Пережитками весняними; Хай мертвіння Без проміння Одбувається, Хай мелодія осіння Розливається... Звуки хвилями тремтячими Юність згадують І, мов каплями гарячими, В душу падають. * * * МАЙБУТНІСТЬ І Я скінчу свої страждання І на шлях, слізьми напоєний, Вийду сміло без вагання, Дзвоном ліри заспокоєний. Щоб не нило, не боліло Серце, ще не загартоване, Я пущу його в горнило, Гнівним палом роздратоване. Я приб’ю свій бїль пекучий Величезним тяжким молотом — І в красі живій, горючій Бризну перлами і золотом. II Оживлю глухі кутки, Збризну росами квітки, Щоб цвіли, Блисну променем ідей, Кину слово до людей, Щоб жили! Слово кину На Вкраїну, На одроджену отчину, Слово дивне, Переливне — Спів на радісний мотив, Щоб од вечора до ранку Без упину, без устанку Він летів І спокійний Тиховійний Сон будив. * * * НАТХНЕННЯ В ніч, як острах суєвірний Серце холодом різне Або гострий сум безмірний Смертним духом повійне, Мир тоді — німа пустиня, Безвідрадная тюрма, Де марнується святиня, Де сердець і душ нема. В час такий бажанням диким Вся душа моя тремтить, Щоб всевладним, дужим криком Смертну тишу розбудить... * * * ЛЕТА Переливними струмками В вічне море забуття Разом з ясними думками Тихо котиться життя. Там потонуть почування І погасне світ ідей, Що палкії поривання Викликає у людей. Там немає дум прекрасних, Ні фантазій, ні химер, Ні надій, ні істин ясних, Що хвилюють нас тепер. Там немає ні героїв, Ні пророків, ні царів, Там ніхто їм не настроїв Ні раїв, ні вівтарів. День за днем і ніч за ніччю Безупинно час іде, Поки людність в таємничу Вічну Лету попаде. * * * ЕПІГРАМА Вам не вилізти вік із-за ґрат, Голосні українські поети, Коли будете в дула гармат Заряжати словесні ракети. * * * ПОРАДА Як життя твоє цвіте І в гірляндах пишних в’ється, Хай в самотності не б’ється В грудях серце молоде. А щоб квіти ті цвіли Пишним цвітом в ріжні доби, З тим життя своє діли, Хто серденьку до вподоби. Як марнієш ти в журбі, Як тріпоче серце бідне, Знай, десь б’ється відповідне Серце, ріднеє тобі. Тільки серце те найди, Вмить журба твоя погасне І засяє з-за біди, Наче сонце, щастя ясне! * * * СПИ!.. Спи, голубко, спи, кохана, Тихо ніч тебе пригорне; Квітка сна — нікоціяна Тут повітря ллє снотворне. Не лякайся тим, що темно, Бо на варті сам я стану І видіннями приємно В сні повію на кохану, Щоб найвища з мрій надземних Там всю ніч тебе водила, Де по волі сил таємних Сяйво ллють панікадила; Там, де в далечі безмірній Грають іскорки огнисті, Там, де небо в час вечірній Ріжуть зорі променисті. Щоб горіла і зоріла Ти й сама в красі дівочій І летіла, мов на крилах Феї щастя, феї ночі. Там узнаєш ти в утомі Поетичну вищу мрію. Спи!.. Незнані й невідомі Я чуття тобі навію. * * * ЧОРНІ КРИЛА Ніч розкрила чорні крила Скрізь панує мертвий спокій; Мир шумливий мла покрила, Сон навіявши глибокий. Тихо гасне світ од лампи... Більше світла, щоб сіяло! Гей, товаришу, не нам би Знати чорне покривало. Встаньмо, встаньмо!.. Сонні трупи Потопила ніч, як море,— Ми ж згуртуємо докупи Їхні радощі і горе. Парки-прялки, Парки-відьми Пряли, ткали щастя сітки, Та лукаво в чорній пітьмі Позаплутували нитки. Міцно сплять повиті люди Тінню чорної намітки, Ми ж вдихнем в юнацькі груди Людські ріжні пережитки. Їхнє щастя і скорботи Ми розплутати зумієм, І щоденнії турботи Ми розвієм, ми розвієм. Тільки полум’ям кривавим Ранком блиснуть перші блики, Ми на певний шлях направим Рух загальний, рух великий. Більше світла! Чорні крила Зворушили мертвий спокій... Мир шумливий мла покрила, Сон навіявши глибокий... * * * СНИ Наче чорною запаскою, Нічка землю обгорнула, I фантазією, казкою В ній природа потонула. Мов з розвіяними хмарами Фея ночі прилетіла І туманами-примарами, Чарівними снами-чарами Настрій тихий отруїла. Сни над селами, й над хатами, І над пишними дворцями Віють мріями крилатими — Чарівними посланцями. * * * ДЗЕНЬКИ-БРЕНЬКИ (Поетичний жарт) Викликає ясний дух Вірш легесенький, як пух, Вірш, як усміх неньки, Вірш маленький, коротенький, Без задуми, без вагання, Без кохання, без благання. І серденьку легко-легко, Бо прогнали сум далеко Дзеньки-бреньки. Ллються, в’ються І сміються Дзеньки-бреньки, Різнотонні, Різнодзвонні, Солоденькі, Золотенькі Життьові брехеньки. * * * СВЯТО ПОЕТА Я гостей дорогих в свій чертог поведу, В Храм пісень своїх ніжних; Для гостей дорогих я віночки плету Із квіток дивовижних. Тих квіток я шукав весь в огні і в чаду На степах свого краю; Первоцвіт їх зацвів в Гетсиманськім саду Задля людського раю. З їх вінок я ношу на одкритім чолі Без нудьги, без одчаю... О, приходьте ж скоріш, дорогії мої,— Я і вас увінчаю! Я на святі своїм піднесу вам крові Переповнений келех, Щоб заграли привітом усмішки криві На обличчях веселих. О, приходьте ж скоріш, дорогії мої, На великеє свято!— Буде досить всього: і тернів, і крові, І... ридань так багато! * * *