Дараган Юрій ДЕ ЗАЗИРАЮТЬ В ПРІРВУ СКЕЛІ... _______________ Де зазирають в прірву скелі, Де, як поема, барвний світ, Над сном маленької оселі – Мов стрічка, синій оксамит. І тільки гук прудкої річки Та дикий спів із верховини — То з мінарету тужно кличе Старий і сивий муедзин. Незнало десь згорає сонце, Прозорий день вже спопелів... Зникають, ніби в ополонці, Намиста молдовських снів. * * * ПРОЗОРІСТЬ _______________ Знову під мереживо розквітлого ясмину, Крізь ажуровість запашних кущів Веселий молодик серпом блищить, Веселий молодик зійшов на зміну. Ясмину мрії линуть до небес, Тона води, зелені та блакитні, Ви пам'таєте колись у квітні? Ви пам'ятаєте конвалії та без? Зарожевійте транки, оживіть – Інакше більшість п'яного ясмину, Що заховавсь без тями у шипшину, Холодним сипом облетить. * * * СЬОГОДНІ ЗА ТОНКИМ ПАРКАНОМ БЕЗ РОЗЦВІТАЄ... _______________ Сьогодні за тонким парканом без розцвітає... І молоді кущі прозоро-чисті, І вітер лагідний свій повів чистий В ранкові пахощі вплітає... Сьогодні за тонким парканом без розцвітає... Сьогодні диво-сніг паде із пелюстків рожевих... Сьогодні яблуні вже гублять сніг, Сьогодні не спинить думок моїх, Не розв´язати низки справ буденних, Сьогодні диво-сніг паде із пелюстків рожевих... * * * ЯК ЛУНА ЗАГУБЛЕНОГО РАЮ... _______________ Як луна загубленого раю — На дзвіниці відгукнувся дзвін, І зірвалась біла-біла зграя, Зграя білих-білих голубів. Вечір вдарив червінню по крилах, Промінь вдарив по пелюстках крил, У рожевім біле затремтіло, І рожевим став вечірній пил. * * * ГАЙ МОВЧИТЬ, В СНІГУ ЗИМОВИЙ РАНОК... _______________ Гай мовчить, в снігу зимовий ранок, Я під´їхав тихо на коні, — Вийшла ти на мармуровий ґанок, Усміхнулась радісно мені. І поправила ти біле футро Рухами царівен і княгинь, І з рожевої долоні цукор Брав руками обережний кінь. Ти була — мов та зимова квітка, А над парком ранок червонів... О дозволь, дозволь мені хоч зрідка Пестощі таких чарівних снів... * * * ТО Я ТА ВІТЕР В ДИКІМ ПОЛІ... _______________ То я та вітер в дикім полі, Отруйні стріли, сагайдак,— Таким міцним солодким болем Наповнить їх смертельний знак! Кому, однаково, цілунки, Удари, рани і вино!.. В одно — густі червоні трунки, Та кінь, та руку на стегно! Так пишно вмерти, ясно жити! Ось білий лебідь — все вперед... І раптом, стрілами прошитий, Паде в зелений очерет. * * * ТИ СНИВСЬ КОЛИСЬ ПРАПРАЩУРУ МОЙОМУ... _______________ Ти снивсь колись прапращуру мойому... Перлина сліз, чи стріли, чи вино,— Та напував ти печеніга злого В своїх степах таким вином давно... Що ж, ти містиш і радощі, і болі, І на шляху твойому квітне мак. Тебе — тому, хто щиро прагне волі, Тому, хто прагне слави; а відтак Наповнити життя останнім змістом, Так, ніби смерть, мов щастя віднайшли... Твоя стріла прошиє тонким свистом Ранкове скло над степом запашним. * * * ДНІПРО, ПУНСОВИЙ ЗАХІД, КРУЧІ... _______________ Дніпро, пунсовий захід, кручі, Липневий супокій… Чомусь ввижається Веспуччі, Смагляві моряки. Чомусь — зухвале та величне. Немає перепон. Мить розгортається у вічне, І в океан — Дніпро. І ось досяжні всі принади, Легенди і казки, Гудуть далекі водоспади, Бринить тропічний спів. Здається, піднесеш правицю — І з голубої мли Повагом вийде чорна жриця На берег золотий. І ткане пурпуром склепіння Урочистих небес Пошле гудіння і проміння, І спів казкових мес. Такі солодкі та болючі Уста і стріли вій… Дніпро, пунсовий захід, кручі Липневий супокій. * * * ДАЖБОГ ЛЯКАЄ БІЛІ КОНІ... _______________ Дажбог лякає білі коні, Бучний табун зими, З його рожевої долоні Вогонь проміння барвно гонить На вогке тло землі. Зима вже білий стяг підносить, Підносить стяг зима, Благає порятунку, просить: "Не треба бою, досить, досить!" І лине за лиман… І коні-велетні женуться І крешуть лід дзвінкий, В бігу птахами розіпнуться І в дикім полі розіб’ються, Розвіються вони… Проґавлена остання змога, Долічені вже дні… І гридень* світлого Дажбога Сурмить блакитну перемогу На золотім коні! * * * СПІВАЄ ЮНИЙ СІЧОВИК... _______________ Співає юний січовик. Нічного степу вільний пташе, Сам знаєш, пишне щастя наше На вістрії шабель та пік. Ой, сонях виб'ють до ноги... Дивись, татарин вузькоокий В зеленій хвилі, ніби окунь, Пірнув і стежить з-за могил. А ти співаєш про Стамбул, Про байдаки та бідних бранців, Що з зойком прокидались вранці, І з України вітер дув, І тужно, тужно сльози сьорбав І танув золотий туман... Ой, стисне пристрасно аркан Твоє, твоє співуче горло.