ДНІПРОВА ЧАЙКА Збірка оповіданнь Уночі Месниця Тень несозданных созданий Вона його любила Революціонер Вольтер’янець У школі Знахарка Хрестонос Чудний Чи сквиталася? На солоному * * * Уночі _______________ Догорів літній день. Щирим золотом приснуло сонце з-під високих а чорних ялин, половинкою вирізалось на крайнебі, тоне-тоне… ось чвертка… шматочок… іскринка – і нема вже! Тільки яснорожева пелена окрила весь західний край неба, чорними візерунками виступають на ній дерева старого панського садка. Довгий-довгий той літній день! Чого-чого не перейшло від світання до смеркання, чого тільки не наслухався цей сад, що вбирає кожен вигук з поля, кожен гомін з села, вбирає та, поширивши удесятеро, віддає луною. Ось і тепер: ще здалека котиться полем гуртова парубоча пісня – то йдуть косарі. Раптом десь наче навперейми вирвалася дрібна дівчача. Обидві нарізно плинуть, перегукуються, перешкоджають одна одній. Але обидві все ближче та ближче, і ось – прийняв їх у своє лоно старий сад: залунали-загули чоловічі баси й тенори, золотими разками переплелися з ними дівчачі сопрано, й обидві пісні, поважна й жартовлива, різно початі, не разом кінчаючись, давно злилися в незмовну гармонію й переповнили вщерть темний затишок. Ось і пройшла робоча юрба. Десь уже на селі сухо й різко лящать голоси, а сад, ще повний гомону, луною повторює в найдальших кутках відгомонки пролинулого співу. Дожевріло й згасло рожеве сяйво. Змовкла й луна. З села подекуди доносяться поодинокі вигуки, собачий брех, бабська лайка, але все те не здолає вже розбудити наново затихлий темний росяний сад. Скінчилося деняшне життя, починається вночішнє: он крагулець метнувся, кажан циркнув, сова прошамотіла на своїх м’яких крилах, прогув басистий жук, зашкреблася лісова миш у дуплі. Згасли відблиски на небі, пощезли й тіні, й невиразно малюються на темному тлі чорні стовбури, ледве ясніють росяні галяви; в кущах замерехтіли світляки. Тихо. Любо. Все хилить до спочивку. І все напрацьоване, натомлене радо поринає у той святий спочивок: спить ліс і поле, спить і сад, село засинає, навіть економія. Тільки пустотливий регіт, вигуки, біганина паненят по темних алеях псують гармонію святого спочивку. А чому їм і не бігати? Чом не пустувати? Не виробилися, не потомилися за день, а по холодку ще легше та приємніше бігати, ніж у тяжку деняшну спеку. Здорові, безжурні, веселі – бігають, перегукуються, співають, і рад не рад, а мусить старий сад розносити їхні веселощі луною на заздрість та досаду натомленому селу. Не раз тюкне на ту луну який дід або баба, що голосно молиться перед сном на зоряне небо, не раз і сільський песик заведе, загарчить сердито. Зорі все більш розжеврюються на чорносиньому небі, роса все густіше сідає, тиша щільніш огортає околицю. Навіть у панському дворі рухи й розмови в’ються разом з світлом лиш коло ґанку, де пани вечеряють. У далекий куток, де стоїть пасіка, майже не досягають ні звуки, ні пасма світла. Тихо, як дзвони здалека, гудуть бджоли, сопе та крекче крізь сон старий пасічник Охрім. По стежці обережно ступає хтось босими ногами, часом хрупає під ногою суха галузочка, часом чмихне собачка, то проводжає хазяїна свого на нічну варту. – Діду, діду-у! – Мовчанка. – Діду Охріме! Спите? – Те ж саме. Нічний, мабуть, махнув рукою: дзвінке дерев’яне калатайло, не зважене в руці, безладно простукотіло. – А, це ти, Степане! – загув з катраги дід. – Та я ж! – У обхід? – Атож! А ви, бачу, вже й теє! – чути, осміхнувся Степан. – Еге, брате, слава богу! Що ж, не нахиляєшся хіба, не насіпаєшся за день? Оно чотири рої ниньки вхопив, троє здержав, один утік: ніяка собака до помочі не стала, хоч ти лусни! Оце раз як обпали бджоли (третяк навісний!), то, їй-бо, думав, пропаду на груші! Кричав-кричав, гукав-гукав – ані телень! Хоч би лялечка тобі озвалася! – Що це-бо ви, діду? – засміявся нічний. – Повен сад народу, галас такий, що дивно, як ще пасіки не розпудили, а ви ремствуєте, що людей бракує. – Тьху! Хіба то люди? Пани прокляті! А найгірш оті паненята… – А чом же ви їх не покличете? Адже ж там двійко чималих є хлопців, либонь і під вусом… – А, дай мені чистий спокій з отими ледарями! Цілу тобі днину ганяють-гасають по саду, по лісі й по полю, якоїсь лихої клепки носить їх, аж повпрівають! Казав би, за ділом, а то все за виграшками. А то б ти, хлопче, у мужика не попотяг коси? Ще й як? А ці лобуряки й під вусом усе маляться, бий їх сила божа! Віриш, цілий день працюй-працюй, та ще й оглядайся, бо понабігають, порозбирають хто граблі, хто лопату, хто грасу – геть порозносять! Он і до сітки узялися, усю продерли, а тут підеш роя збирати, то та бджола шкварить тебе, шкварить… – А ви б не давали. – Не даси! Моя воля? Адже старша пані сама б мені за їх очі видерла. Порозносять, іроди, порозгублюють, а ти мовчи, коли не забаглося лиха, та мовчки розшукуй! – Е, діду! Сказано, молоде, зелене та ще й в розкошах виросло, що воно розуміє? Хіба то воно винне? Матірки та батьки не вчать, а самі дитинята нічого собі, не злі, он хоч би той Оркадій… – Не об Оркадієві річ, цей до правди сердешна людина, та він зовсім не їхнього й кодла: десь і мати-удовиця на чужині заробляє, та й синові не з медом доводиться, оно й сюди не гуляти приїхав: щодня щось показує нашим лінюхам. – А хіба ще не всі книжок вивчили? – А не всі! Отой бичисько Стьопка, казали, й цього року знаменту не здав. Люнька теж більш удома гостювала, ніж у Києві вчилася. От і мусить цей бідорака їм свого розуму позичати. Та хіба це тільки наші такі? Усі чисто паненята такі, бодай вони виказилися! Хіба мало мені розповідав Оркадій… – Він? Такий завше мовчазний? – Е, то тільки так здається! Отут часом прийде та як візьме розповідати або розпитувати про все на світі, що лиш на селі трапляється. Та й сам чимало світу побачив, чимало знать чужого хліба з своїми слізьми попоїв! І так, чуєш, Степане, доладно хлопчисько розповідає, старому б так не сором, їй-бо! – Прибріхує либонь? – Ну, вже не без того, може! Онде й наші, як з москалів додому поприходять, то чого-чого тим язичищем не виплетуть. – А ти, дурню лісовий, слухай та мовчи, бо далі свого Ірпіня не їздив, кращого нічого над Ходорків не бачив! І дід, і вартовий замовкли. Тихо стало та сумно. Ще сумніш стало, як у далекому кутку запугукав здоровенний пугач і гучна лун нешвидко розляглася, застрягла в гущавині невиразним смутком. – А проти чого, діду, пугач ото заводе? – Та, кажуть, ніби мерця віщує. – Так, так… Ото зараз у гущавині, а далі надлетить, сяде на панський будинок та у димар так просто й дме, я сам бачив! Кому ж це вмирати черга: хіба нашій старшій пані? Усе ж бо слабує. – А чорт би взяв якнайшвидше і саму її, й дітваків її вкупі! Може б, хоч трохи попросторнішало, може б, хоч легше дихалося! – Ну, чого-бо ви, діду? А гріх! – Така не призведе на гріх? І-і, проклятуща баба, дарма що шляхетна та тендітна! Ниньки, братіку, побачив би ти, як вона ту бідну Тодоську шпетила – а-яй-яй! А ця, сердешна, візьми та й бовкни: «Як маєте отак гдирати, краще одразу рощитайте!» Як не скинеться тоді стара, як не крикне! Зблідла сама, а з очей блискавками так і сипонула! Бідне дівча аж присіло з ляку. Вона таки зохмалася: вдарити не вдарила по писку, а тільки так стрепенула дівкою, що та кумелем проз двері та по сходах, та аж під ґанком опинилася. Важка, стерво, на руку, дарма що раз у раз слабу вдає та до лікаря їздить! – А їздить! Все ж не з добра: кому охота ліки пити без потреби? Здоровому лікар не кумпанія! – Пхе! Ліки! Дохтор! А ти й віриш, що вона справді лічить хвороби їздить? Дай мені чистий спокій! – Ге-ге! Так он бач як! – Атож! Старе луб’я, а тягається… тьху! Діди змовкли знову. Старий Охрім вже проспався, і йому кортіло гомоніти, а Степан і радніший би заснути, так не можна: варта. – Ох-ох-ох! Усе мені ламає, усе болить, чи на негоду, чи що. А тут цілий день прибирай та прятай, неначе щодня гостей сподіваючись. А найбільш мені ота панна Люня увірилася. Глянь, дівка майже на відданні, а цілий тобі день грається: то з зайченятами, то куріпчат або перепеленят повну пазуху напелехає – носиться, а то верхи скаче, витівки витіває, а оце до граблів, до граси візьметься, куди – яка тобі робоча. А я й бачу її, мов наскрізь: усе оте аби лиш перед Оркадієм хизуватися – новенький-бо ще. А то прибіжить: «Давай, діду, меду! Та хутко, та зараз – мама приказувала!» Серед білого дня, бач, вирізуй щільника, отакої вигадають. І мусиш. Зібрався, а її вже лиш хвіст поза тином майнув. А що вже в покоях вичваря, не приведи боже! Дві покоївки такої роботи мають – це за такою дівулею – о! А хоч би воно тобі коли голкою копирснуло, зроду-звіку! «Я, каже, не люблю жіночої роботи: така нудота! Ось рушниця, коні – то моя втіха, а всіх отих свиней, курей, корів – фе, як не терплю!» А била б тебе лихая година! Корови та не любити? У хазяйствечку не кохатись? От же нашої дівки якої хоч спитай, то коло такої корови навколішки б упадала, якби їй досталася! А вона, бач, у конях кохається! Правда, як приїде з прогулянки, то з бідного коня аж мило летить, отак любить вона його. А вже нагодувати, напоїти, вигребти гній, підстелити – це вже Лаврінове діло. Іноді лиш ускочить у стайню, стрічками гриву позаплітає, хвоста ножицями підрівняє. «Я, каже, люблю свого Булата, сама за ним ходжу!» А тут роби-роби, аж крижі тобі тріщать, і ця робота все не в щот. – Що ж ти його зробиш! – озвався Степан. – Мабуть, таку вже долю нам бог присудив. Не нами світ почавсь, не нами й скінчиться! – Доля, доля! І долю переробити б можна, якби оцих ледарів позбутись! Не нами світ почався! То, мо, йнакше б пішло. – А хіба, діду, і з їхньої руки нема добрих людей? Оно хоч би кононівський дохтор, або вчителька з Соколівки, або пані в Яреськах… – Тю на тебе! Хіба ж то справжні пани? Та то ж майже такі пани, як оце ми, грішні, одне лиш, що освічені. – А освічені! Не як ми, темні, то-то й ба… – Чого там «то-то»! А ти пошукай між справжніми дідичами-багатирями, хоч би освіченими! Знайдеш хоч одного совісного? – А омелянівська пані? – А-а-а… – стерявся старий, не знаючи, що сказати на таке. – Ну, та то вже, мабуть, якийсь виродок з їхнього стану, самі ж про неї кажуть, що не всі дома. Знов же, кажу тобі: дурні гроші, от вона й пхає їх, куди треба, куди й не треба. А мо, брате, ще й пиху свою панську тішить: мовляв, таке ще встругну, як ніхто з сусідів – нехай дивуються! – Оно дивись: школу збудувала (і навіщо вона?!), болницю, ліхтарі якісь чарівні, читає щось у свята, молодь збирає до школи, оно тепер ще, казали, ясла якісь для дітвори виробляє. – А ти й віриш, брате, що то од щирого серця? Брехня, братіку! Ото все лиш аби покрасуватися, почоту зажити від людей на заздрість сусідам, вір мені! Але Степан усе не здавався: чи то його м’яка добра вдача, чи то чудова тиха ніч робили таке з ним, що йому не вірилося у те погане, що викидав на очі дід. – Ну, діду, як би не було, а все ж треба їй дякувати, що вона це все робить на користь мужикам. Адже схотіла б – забрала б усі гроші, махнула за кордон та й промантачила, як хотіла, й хто б заборонив? – А! Дай мені спокій! Усі вони одним миром мазан усіх давно пора викоренити геть дощенту, до душі! Щоб і краю не паскудили, землі святої не псували! Степан замовк. Дід спересердя аж відсапував. Степан голосно позіхнув. – Еге, вже Віз над ялиною: час мені йти далі з моєю музикою! – сказав він, беручи калатайло. – На добраніч, діду Охріме! – Іди здоров! Босі ноги обережно затупали по стежці, зашамотіли в траві, собачка чмихав і гарчав, часом і гавкав, а калатайло дрібно вибивало свою дерев’яну пісню, і луна од неї розкочувалася й заповняла увесь заснулий сад. Тимчасом вгамувались і панські діти. Під старою сосною постелилися хлопці, полягали й весело спочивають після рухливого довгого дня. Дарма, що не примусом на тяжкій роботі, але своєю охотою намахалися молоді руки, набігалися стрункі ноги то з рушницею по рудках та гайках, то верхи на конях, то на гойдалці або гімнастиці. І любо тепер, вивернувшись на сіні проти зоряного неба, лежачи потягатись та верзти язиком, що перше на думку спливе, або й так мовчки дихати, слухати, як засинає сад, як. старі сосни та ялини думають свою віковічну думу. – Стьопо, спиш? – Сплю! Або що? – От колода! Чи не сором же спати в гаку чудову ніч? Глянь, яке небо глибоке-глибоке та зоряне. Чи тобі здається, що зорі складаються в якийсь дивний візерунок, неначе напис якоїсь східної мови? – Чу-ва-ли! Ще дурні греки повигадували отих Ведмедиць, Кассіопею, Оріона, Плеяди тощо. А воно все схоже, як ото чобіт на алілую! – Овва! Новенький дотеп? Чи власний же? Мабуть, у пана Зігмунта позичив. А проте свиня ти, Стьопо, їй-богу: ні крихти поезії в тебе. – І це чули! Панна Люня ще й не так уміє: і чарівна ніч, і таємнича розмова гілля, і оксамитна риза ночі, золотом вигаптувана, і квіткові душі, й думи лісові – чували! Та й уприкріло ж воно, боже спаси! Ніч як ніч: хропи-висипляйся, коли не маєш охоти до дівчат на село; ранок – рушницю на плече й гайда на рудки! День – лаштуйсь якнайвигідніше, найкорисніше провести. Птахи на те, щоб стріляти, квітки на те, щоб рвати, горілка на те, щоб пити, дівчата – щоб любити, а життя, брате, на те, щоб жити, так-то! А ви, делікатні юноші, тільки киснете та антимонію розводите, цур вам! Він сердито загорнувся в ковдру й знарошне, щоб одчепилися, захріп. Ображений товариш – Ільком звали – попереду мовчав, не знаходячи слів, а далі аж сплюнув. – Скотина! Свиня! – Чого це ти лаєшся? – спитав, підходячи з-за рогу алеї, Оркадій. – Ну як же його не лаятись? Має, тварюка, такий рай, а тільки й дбає про своє пузо – і це у 17 років! Що ж із його у 30 буде? – Ха-ха-ха! – розлігся чийсь дитячий голосок. – Наш Стьопка буде як пан Бучинський, що двоє людей його пропихатимуть у двері. Ні, краще: то буде Петро Петрович Пєтух, що у Гоголя. – Ну, а що ти б на його місці робив, Ільку? – Я? Та я б такі діла завів! – Які саме? – Та вже завів би! – Які ж саме? – Та вже завів би, кажу… – Одначе? – не вгамувався Оркадій. – Та ось… уже б одного матеріалу етнографічного назбирав би силу-силенну. Та вже (додав пошепки) у мене й так є два здоровенні зшитки! – Ну, то що ж по тому? – Як що? Душу, думку народну вистудіюю… – Ти вистудіюєш! Бавишся та й тільки! – Звісно бавлюся! – злісно огризнувся Ілько. – А чи не думаєш ти, філософе, що й ти зміг би в якій пригоді стати народові, якого ти ні мови, ні поезії, ні історії не знаєш? – Ех, братику, не поезією тут пахне! Тут усі злидні, усю скорботу й лихо треба до дна вичерпати, тоді лиш добереш способу, чим можна тут запомогти. – А як же ти цього досягнеш, коли не знатимешся з людьми, цураєшся їх? – А ти думав, отак вони взяли та й роззявили перед тобою душу, мов тую вершу! Бач, не мали на кого здатись, та на тебе, що, мов той метелик, скрізь літаєш-пурхаєш та шукаєш усяких забавок. – Ти вже в нас доцільний та мудрий! Чи не пошився бува й ти у марксисти, чи ще якісь «істи»? Адже ж мода тепер! – Марксист не марксист, а шкура на мені не панська, то й мрії, й забаганки не панські. А коли хочеш знати – я не цураюся людей, єднаюся з ними, та тільки не по-твойому. Хлопці помовчали. Маленький Хведь, що недавно сміявся з Стьопки, тепер смачно сопів, Стьопка теж спав, чи уявляв сплячого. – А знаєш, Ільку, який чудовий суб’єкт тутешній пасічник? – Мм-да! фігура характерна! Чи не з козаків часом він? Стьопку вкусив комар, чи що, і він кинувся, та з досади, що перебили сон, і собі встряв у розмову. – Де в чорта там козацтво – ото вигадав! Це, мабуть, за його сувору лайливу вдачу ти пошив його в козаки. – За те, мабуть, що вас обох з Люнею добре нагонить! – Та те дарма… – От ти це задарма! – палко перехопив ображений Ілько, – а його я бачив не раз в іншому: розумний, знаєш, дідок і совісний, оно як роботу свою чесно сповняє, щирий, вірний… – Це Охрім та вірний?! – галаснув Стьопка. – Хо-хо-хо! Та він тебе і виведе, і проведе, ще й такого тобі благочестія напустить, живий до бога лізе! Хитрий, проклятий дідуганище, чорти б його драли! Та втім, і всі вони такі – брр! ненавиджу! Це тільки мама, не знаю нащо, антимонію з ними розводить: бабляється з їхніми слабими, жалує отих слинявих бабів та сопливих дітей, і нащо вони їй придалися? Чи спасення душі хоче заробити? Не розумію! Самій аж з душі верне, – добре знаю, Що гидує, ненавидить, а туди ж, мовляв, «я філантропка»!.. Ох, швидше б мені маєток у руки: я їм покажу таку філантропію!! Оркадій обурено встав, схопив чиюсь одежину наопашки і раптом одійшов од товариства. Довго він блукав по темних алеях, затоплював зір у високому спокійному небі, огидливо здригуючись, коли до вуха йому долітав масний регіт Стьопки та Ілька, які, видимо, вже качалися од Стьопчиних анекдотів. Думав був хлопець піти до пасічника погомоніти, як бувало не раз, але його в саму душу вразили ненависні дідові слова. «Боже, яка злість! Яка лють!» подумав хлопець, і швиденько подався в другий куток. Гарячої голови й роса не холодила, думка думку побивала, обертом у голові крутилися питання: як же бути? Чим засипати цю прірву між людьми? Коли дійдуть люде до згоди, до братнього життя? Як одкрити очі цьому темному, безщасному, але безкрай милому людові, якого Оркадій зазнав однедавна, але щиродушно полюбив. Що він повинен зробити? Не знав Оркадій і тяжко себе картав за свою нікчемність, городянське виховання, що зробило його безгрунтовним, вутлим, нездатним, як звернутися у всякому становищі. Податися у толстовці або неплюєвці? Так скребе ж щось на серці! Заквасувати себе у сільські вчителі – так занадто ж рямця вузькі й сила мала! Вивчитись на адвоката або доктора та піти на село? Або, може, просто в попи? Піп багато здоліє й доброго і лихого! Тільки от неприємність: оженитися неодмінно треба – брр! Молодому мрійникові ще зовсім була чужа і прикра ця осолода, про яку, проте, багато чував і од товаришів і з книжок. Мрії, думки, докори, плани – все вертілося в гарячій голові, гонило сон, і тільки вже світом заснув Оркадій під копицею, проспав схід сонця, проспав навіть чай. Дід Охрім бачив його сплячого, коли замітав стежки, й тільки дивувався, чому це він спить не в гурті і так допізна, та пожалував будити. А пані Зайківська, мати Стьопки та Хведька, з панією Іванівською, матір’ю Ілька, Люні та Сімочки, – обидві пильно придивлялися хлоп’ячим обличчям: Стьопчиному на цей раз приємно, а Оркадієвому підозрено та бентежно, де ж пак: примерклі очі на блідому виду були підведені здоровими синцями, рухи були то мляво болісні, то нервово жваві. Ззиралися панійки, зокола заводили річ про всякі нещастя, які бувають од горілки та нічних гулянок. Остання ж публіка за столом здивовано переглядалася, тільки Стьопка з Ільком давилися од втриманого реготу, штовхалися попід столом ногами, Ілько нарошне зачіпав дівчаток, щоб хоч пискотнявою перебили мамам розмову. Один Оркадій нічого не помічав: у голові все снувалися думки, які заклюнулись уночі. Матірки, вже й не змовляючись, постановили собі добре стежити за Оркадієм, щоб бува не призвів їхніх діток до розпусти, і, вставши з-за столу, пішли обидві в проходку, палко про це шепочучись. Дід Охрім, ґрасуючи крокетну площинку, чимало дивувався на обох паній. Ні він, ні вони не знали, чого часом навчиться людина тихої літньої ночі… * * * Месниця _______________ Оселю баби Векли Гнибідихи далеко знати: уся обгороджена по-старосвітськи – загатою, що так густо поросла дерезою, що й кішка не пролізе. Тепер у нас і самі найбідніші такої горожі постидаються: скрізь тини – як не дощані, то гарно виплетені з шелюги або лози. Але баба не журиться й не хапається її замінити на модну горожу: одне, що недостатки, а її дід Харко вмер так таки ходячи з товаром по степу (був громадським пастухом уже оддавна), а друге, що тая дереза так урослася і так міцно держала загату, що бабі й не треба було клопотатися. Ото бабі лише бувала морока з курми; коли яка одіб’ється од рук та почне нестись попід густою дерезою, обдряпає собі баба руки, і одіж, і вид, поки знайде неслухняну та поверне на праву путь. Любила й молодь гуляти в холодку тієї дерези; адже ж не тільки шкідливі хлопці ховали там свої причандали у канаві та під колючим гіллям, а й молоді пари охоче тулилися там, щоб не бачили сусіди близькії, вороги тяжкії. Баба не боронила ні тим ні другим, бо те її не обходило, та таки й ніколи було; то всяка хатня справа, а як помер дід, а син ще до школи ходив, доводилось і по надвір’ю поратись самій. Сяк-так бідуючи, прожили Гнибіди, що й синок-одинак підріс, двокласову школу скінчив добре, за писарчука навіть при волості найнявся, уже баба марила про те, як він зовсім вийде на люди, як оженить вона його та як житимуть у добрі й спокої. Аж не так склалося, як бажалося: дід Харко Гнибіда восени застудився, пролежав днів зо три та й умер. Утішався лиш, умираючи, що хоч сяк-так, а вивів сина на люди, не поневірятиметься й він на громадській роботі пастухом, як батько. Наказував лиш синові, та й дуже, жалувати матір, що й при бідності відривала кусок од рота, аби лиш йому, Петрові, добре було. Заклинав, щоб Петро ніколи не перевівся на ту громадську п’явку, як бувають здебільшого писарі. Син уважно слухав умираючого батька і присягнув, що виконає всі батькові заповіти. Зима тяглась довгенько. Скучно було Петрові вдома вечорами, хоч і любив він свою матір, і почав він ходити поміж люди вільними часами. Гулянки на вулиці не прилягали йому до серця, бо дикі, п’яні витівки були противні його тихій вдачі. Отже, достаючи книжок в чужих читальнях (у своєму селі всі вже перечитав), натрапив молодик на нових знайомих, теж чительників, що нараяли йому, яких книжок читати. Леле! Мов удруге на світ народився, одразу так все його вражало, що здавалось, що небо на голову падає, земля з-під ніг кудись тікає. Не справився б був хлопець з тим перевертом у думках, якби не піддержали товариші. Та й часи поставали інші, ніж попереду. Як напровесні ще крижана покрівля сковує води й землю, а попід снігом уже риються дрібнесенькі струмочки та роблять потай свою роботу до недалекого сонячного воскресіння – так причаївшись потайки, але невпинно йшла підготовча до революції робота. Як пташки з вирію, як метелики, звідусіль налітали якісь невідомі друзі, що несли з палким словом своїм новий світ у темні кутки. Одразу село неймовірно приймало «скубентів», чувши не раз про них недобру поголоску од городян, але, навіч побачивши тих свіжих, молодих, переповнених любов’ю та сміливістю проповідників, почало уважніше вслухатись у їхні, часом незрозумілі промови. А коли стали за ними полювати урядники, поліція та всякі хапуни, селяни ще більше серцем прилягли до цих весняних вістунів. Агітатори з’являлись і зникали, а на очах у людей часом їх ловлено й бито, часами доходили чутки, що їх в тюрму садовлено, або й убито. А вони ж були такі молоді, веселі, беззахисні та непристосовані. Шкода було їх, шкода було і їхньої справи, яка через це могла загинути і не освінути темних кутків. І на зміну їм село почало пускати своїх місцевих, краще пристосованих, усім відомих, а для ворогів непомітних людей. Власне, не село їх випускало – вони самі, запалені новими думками, мов кузьки на сонце, вилазили з темних шпарок, і йшли, і несли проповідь у сусідні села. В першу голову пішов і Петро. Стара мати не пізнавала свого єдинака і часом тяжко докоряла, що він ледащіє. Але той якось умів приголубити й заспокоїти матір, нагадуючи їй про свою врочисту присягу батькові. Не раз було мати, чуючи розмови його з новими товаришами або слухаючи промовців на «митюжку», що не раз одбувався за захистом високої дерези в її хаті, – запитає було сина, що воно й до чого йдеться. І син, як тільки не треба було куди поспішати, виясняв матері, як тільки могла вмістити її стара голова, нову проповідь наступаючого нового життя. Похитає головою стара Векла, жахається, сперечається, не вірить – а там, гляди, пережує своїм непроворним розумом та вже й трохи прихильніше стає до синових думок. Одного лиш у неї прохав-вимагав син: щоб не ходила на пораду до цокотух-бабів, не розносила ніяких звісток, щоб цим не втопити тих, хто ймовірно прийшов до них, оддався під їх захист. Незабаром Векла, ізроду небалакуча, зробилась геть таки конспіраторшою: уміла промовчати, не зморгнувши, хоч які допити та підступи, уміла й збрехати з пренеповинним виразом лиця щось, аби вигородити підозрених людей, а коли вони дійсно були сховані у її дворищі – така спокійна, байдужа поралась біля свого бабського діла, що нікому і в думки ніщо не спадало. Ще й більш того: посилаючись на свою старість, не раз баба Векла, неначе недобачала, недочувала, й потроху-помалу люди звикли вважати її старою, нездужалою. А життя йшло, події кругом розжеврювалися, люд хвилювався. Посіпаки усякого вигляду нишпорили скрізь, полювали на агітаторів. І ось тільки Суховербівка якось не давалася їм: що не заскочать туди – усі сліди вистеженої здобичі мов у воду впали; шукають, тають, нападуть лиш на якихсь дурників, що приведу тільки до сміху, та з тим і поїдуть. Але волосні писар та й старшина були свої ж таки люди, не наїжджі хорти і хоч досі не видавали свої, (поки вони ще не дуже стригли проти їх), зате ж сховатись од їх далі не можна було. Спершу натяками, а потім і так просто сказане Петрусеві, щоб він ішов геть з писарчуків, не підводив волості під поліцейську халепу. Петро зрозумів, згодився і навіть подякував старшині за пересторогу. Упорядкував оселю, прикупив матері харчів та палива, позаховував свої книжки та всякі речі, спакував ся й подавсь кудись, шукати, мовляв, роботи. – Ох, Петрусю, болить моє серце, чую недобре щось! – бідкалася мати. – Куди це ти їдеш, скажи мені по правді? Адже ж не ворог я тобі, не зрадити тебе хочу, а знати, як мені бути без тебе і як поводитись, щоб тобі ж бува не пошкодити. Вразила сина ця материна чулість. – Годі, мамо, не журіться! Поїду таки справді десь роботи пошукаю, а втім, хто його зна! Може й доведеться чого іншого зазнати, що ж робити! Часи тепер он які: не посієш тепер доброго зерна, що ж пожнеш потім? Ви ж бачили, мамо, – ті «ораторі» теж були молоді і вбогі, як і я, теж либонь за ними побивалися їхні матірки, батьки, може не одного й до тюрми всаджено – такі часи! А ото як пороздумався, то велику поміч можете мені і моїм товаришам зробити. Як пастушці, це легко зробити. – І почав дрібно розповідати, як саме робити. Пішов Петро та й зник. За місяців зо три переночували в баби Векли двоє коробейників, і всі вони мовчки зникали, лишаючи після себе купу літератури у відозвах та метеликах. Баба так само мовчки ховала яскраву зграю, яку потім розпорошувала по дворах, заходячи за худобою. Як стала на зимівлю і пасовисько припинилося, баба більш сиділа за кужелем, але тоді часом уночі баба вставала і кудись ішла. А вранці люди, напуваючі худобу, знаходили книжки. Коли вже все було рознесене баба сиділа й пряла, коли тихенько пошкрябало у вікно, баба тихенько відчинила потайному гостеві. Він знову приніс літературу, для розносу – і леле! – приніс негарну новину, що її Петра посаджено у Лисоветську тюрму. Баба охнула, але не плакала. Коли пішов носій, баба розвела глини, замурувала в ямку в долівці книжки, а вранці пішла до старої дівки, щоб замовити виплести негайно теплі панчохи та рукавиці, а сама заходилась коло білизни… Поїхала баба в город, повезла синові одежу, а тимчасом і Петрів суд одійшов, трохи не виїхали арештанти на Сибір. Баба ледве добилася побачення з сином і присяглася, що віддячить за нього, як зможе. Даремно Петро умовляв, що не помсти, а підмоги треба. Баба затялась на одному. Пішов Петро на Сибір. А в Суховербівці росла тимчасом німа пропаганда, і поліція аж за голову бралася: скрізь по хатах було досить літератури, а звідки вона, ніхто не скаже. Баба Векла гонила товар і мовчки мовчала. * * * Тень несозданных созданий _______________ Чорна, оксамитно-чорна ніч великими очима ззиралася з чорним морем, яке сьогодні не гуло, не гриміло, а тихо-пестливо зітхало, вкладаючись спати. Зорі пливли, тремтячи по темних плитких його хвилях. Лиш іноді десь викидався свавільний бурун гребінцем або хвиля з розгону – черкала об камінь підводний, і зразу вода там займалась фосфоричним вогнем. Мокрий пісок не шамотів, рябенька жорства не розмовляла, як під часи денного прибою. Тиша засіла й вище, в кострубатих кущах дерези, під наметами акації, сивої маслини та рясного чумака, бо й цвіркуни й цикади вже одспівали свої літні пісні. Тиша налягла й над горою, що глинястим муром оступила цю улюблену дачниками смугу морського побережжя й захистила її і од гострого вітру і од невгаваючого городського гомону. Не чутно було ні посвисту трамваїв, ані обридлих відгуків дачного оркестру, – скрізь залягла тиша, і по дачах де-не-де світилося з-поміж темних куп дерев. Неподалік моря, на півгорі, куди гадючкою п’ялася жорствувата стежка, мерехтіло, як світляк перед Купайлом, зелене світло. З кожним обертом стежки воно неначе перебігало в оксамитній темряві та ширшало, розросталося; по йому черкали тіні. Що ближче – чутніше були вибухи реготу і гомін кількох жіночих та чоловічих голосів, а коли вони втихали – доносився, як тихе дзюрчання води, м’який голос, що читав якесь оповідання отим людям, що перебивали його іноді своїм гомоном та сміхом. На маленькій веранді, яка, видко, була й за їдальню і за салон, під низенькою зеленою лампою виразно білів стіл, вкритий чистим настільником, блищала спідня половина самовара, а далі все потопало в зеленому памороці. Зразу й не розібрати було, чи є хто живий на веранді, бо обличчя людей, набравшись незвичайного відтінку од зеленого сяйва, удавалися мов які примари не з сього світу. Тихо було на веранді, так тихо, що, коли замовкав читаючий голос, виразно чулося дзеленчання об скло тієї безлічі метеликів, яка злетілася на її принадне сяйво раювати-помирати в його зелених гарячих хвилях. З сим нервовим дзеленчанням у дивну гармонію зливались і останні пісні забутого самовара, й тихі виплески дрімаючого внизу моря. Люди, яких було чимало, десятка з півтора, сиділи непорушні, захоплені читанням нової гарної п’єси. Усі вони – й молоді, й підстаркуваті, жінки, дівчата й хлопці – зібралися під сяйво сієї привітної зеленої лампи, а ще більше під сяйво теплої хазяйчиної ласки. То була людина немолодого вже віку, повненька з себе, не красуня, одна тільки усмішка надзвичайно красила її всю, робила її принаднішою од ухвалених вродливиць. Чимало горя зазнала вона й дівкою, й замужем, і удовою, в стінах і поза стінами школи, в якій працює вже 20-й рік, а ніякі пригоди не викурили й досі з неї тієї невгомонної веселості, тієї невмирущої чулості, яка була замолоду. Багато її товаришів та подруг розійшлися по світі: одні випередили її, запобігли ласки у долі, другі десь ззаду припинилися на життєвому шляху, а вона все якось і досі стоїть на йому, немов принадна станція і для тих, що, перейняті молодим захватом, поспішають уперед, угору, і для тих, хто, втомлений, заляканий, спускається з гори й тужливо оглядається в самотині. І під часи вчення вечорами раз у раз до неї забігає то сей, то той «погрітись», а що на вакації – годі й казати! І гулянки, і екскурсії, і всякі вигадки ділить вона з молоддю, байдуже за те, що вже й син її, первокурсник-студент, у тій же компанії. Ось через що ся вбога маленька дачка над морем так часто в глуху ніч світиться зеленим сяйвом, а вдень оголошується молодим гомоном, реготом, співом та музикою. – Море та молодь, – ото дві стихії, без яких не можу прожити, – каже було Марія Дмитрівна, й правду казала, бо то були найкращі ліки на всі її фізичні й моральні болі. Читання на веранді пливло, мов той струмок, метелики дзвеніли об скло, море безугавно припитувалось до німих скель, а п’єса тимчасом зростала, добирала все більш драматичності, захоплювала слухачів, що досі були тільки нерухомі. Ось один високий, щуплий хлопець устав і, нервово хрускаючи пальцями, заходив по веранді. Ось одна панночка низько нахилилась над столом, її русява голівка, попавши з зеленої смуги у біле сяйво, залисніла своїми кучерями, під якими ховалося надто рум’яне личко з швидко-швидко моргаючими мокрими очима. Одна з пань нервово замахала пальмовим вахлярем, хоча в тому не мала жодної потреби, бо з моря подихало тихою прохолодою. Один панок крутив і ніяк не міг скрутити папіроси, – так чогось йому тремтіли пальці. Голос читача напруживсь та дзвенів, добираючи в своєму зворушенню прямо-таки артистичних відтінків, та так вимальовував тих людей, яких ніхто не бачив і не чув, яких, може, й у світі не було ніколи, що вони в очах зростали й переживали своє горе життя. – Ні, годі! Це вже хижацтво якесь! Писати отакі драми… людоїдство! З сими словами кучерявий блідий хлопець збіг з веранди й бігцем подавсь униз по стежці, тільки жорства заскреготіла. – Цс-с! цс-с! – засичала остання компанія, що одним духом дихала, стежила за ходом драми. Останній тяжкий вибух драми звалив страдника, вороги його поторопіли й не сміють ще радіти з своєї побіди, друзяки-резоньори з жахом одступили, і все змовкло… Мовчить і купка слухачів, змовк і читач: голос йому урвавсь од напруги. У величній тиші лиш море шуміло та неспокійні метелики бились. І як ті ж метелики, тремтіли думки й питання: «Хто винен? За що? Так де ж правда?» А ніч, а море, а тиша одмовляли на те питання, та тільки невтямки була їхня одвічна розмова. – Завіса! – набравсь духу й навмисне голосно вигукнув читач та й зашелестів рукописом, згортаючи його. – О-ох! – зітхнуло все живе на веранді, мов здихавшись ваги, разом заворушилось, загомоніло, зганяючи тяжкі чари. Молоденька панна, що була нахилилась над столом, давно вже шукала чогось у густій сітці винограду, переважившись через штахети веранди. Панок, що нарешті скрутив папіроску, запалював її тепер з лампи й кумедно моргав, набираючи насмішкуватого виразу. Але хазяйка, безпосередньо чула людина, й не силкувалася ховати свого враження: просто-таки, мов дитина, злягла грудьми на стіл з головою на долонях і хлипала і втирала рясні сльози. Цей простий наївний вираз зрушення якось ураз полегшив всім тяжку хвилину і викликав несподіваний довгий сміх. І то не була насмішка, а тільки якось так вийшло: і тепло, і смішно, і любо, що й без слова розумілося. – Еге-ге! Та се ви, Маріє Дмитрівно, й справді, бачу, теє… – загув окремкуватий чорний бородань, що досі сидів, як пень, оподалік у кріслі. – Хіба ж вам невідомо, що в нашої шановної добродійки очі завше на солонці: аби потягло туманом, – вже й одвологли, а не дай боже дощу, – вже й болото! – задріботів той, що крутив папіроску. – Ну, добродійко! Ласка божа, що хоч сина вашого нема сьогодні: зовсім би засоромили студента! – ласкаво сміявся бородань. Але Марія Дмитрівна уже й сама сміялася, хоча сльози, як літній дощ крізь сонце, бігли по виду, а груди хвилювали нерівним диханням. – Та ну-бо! Треба зняти отого зеленого ковпака, а то се він надає такого сумного вигляду усім: ми неначе втопники з моря повиринали! – І куценький в золотих окулярах чоловічок підбіг і разом зняв абажура: вся веранда разом воскресла у ясному білому сяйві, мотилиця несамовито затріпалася попід стелею, люди загомоніли, заспорилися і криком заглушили півсонні виплески моря. Тільки далеко внизу по мокрому піску мовчки ходив той чорнявий хлопець, що втік з веранди, та ще мовчки, прикрита тінню од самовара, сиділа на веранді якась постать жіноча. Вона немов не чула жвавої розмови, не бачила веселого світла, а її чорні великі очі втопали десь далеко, вуха її були повні якихсь других згуків, обличчя всіма своїми рисами видавало, що вона переживає щось глибоке, дуже, барвисте, нетутешнє щось. Вона не була вродлива, як ті дві панночки, з яких одна ховала у винограді свої соромливі сльози, обличчя її не сяяло духовною красою та свіжістю, як у ясної Марії Дмитрівни, – ні, то було темне, суворе обличчя, з рисами сливе класичними, з великими чорними очима під довгими віями, де звичайно ніхто не бачив ані проміння, ані гискри, лиш вряди-годи вони займалися отакою пожежею, як отепер, лиш вряди-годи розсувались густі, в одну смугу зарослі брови, а то все було і очі не говорять, і стулені уста мовчать, лиш рухливі ніздрі, як у доброго коня, двигтять і роздимаються та брови часом стрепенуть гнівом, мов блискавкою. Завше певна в собі, тверда, навіч спокійна, – людина ся була чужа й незрозуміла для всіх, між ким доводилось їй жити: не любили її й товариші-вчителі, що вважали її за горду, не любило й начальство, що нічим їй закинути не могло, нічим і пожартувати б не обісмілилось, побоювались і люди на селах, де вона бездоганно правила своє шкільне діло, але ніколи ні з ким не заходила у приязнь. Вона й сама не линула до людей. Одна Марія Дмитрівна знала її віддавна, ще з гімназії, де вони вчилися, подругували, вкупі кохали свої молоді заміри, де вперше одна одній розкрили своє серце, та так і навіки осталися вірними подругами. Щодо Марії Дмитрівни, – то вона ж завше оточена друзями, але Антоніна Павловна була не така, й, мабуть, тим, що раз-разом їй трапилось з’єднатись душею з Марією Дмитровною, вона, як самоцвіту якого, гляділа тієї стародавньої приязні. На веранді, як тая нетля, крутилася жвава розмова живої нетерплячої молоді, перебирали всі вони п’єсу, чіплялися й до деяких хиб, ловили заміри автора видимі й потаємні, а потім, звичайно, як молоді, силувались впровадити молодого автора до якої-небудь групи чи школи літературної. Але се не так-то й легко було: він, новий, оригінальний, вислизав у їх, наче в’юн із рук, так що дехто з найменше розсудливих заголосив і про декадентів. – Як? Декаденти? «Мертвецы, освещенные газом»? І збилася буча! Розмова наче зскочила з рельсів убік, пішов регіт, спірка за те, що є в декадентстві, чи нове розвинене зерно оригінальності, чи тільки хвальшована вигадка нудьгуючої та цілком ветхої душі? А молоденькі панночки, раді, що й їм вільно пришити свою пришву до розмови, навперейми почали згадувати та декламувати уривочки з декадентських віршів: Тень несозданных созданий Колыхается во сне. Словно лопасти латаний На эмалевой стене, – дріботіла русява панна Юля. – «Мне хочется только того, чего не бывает, чего не бывает». Ха-ха-ха! – зареготалась чорнява панна Соня. Пригадував, хто що зміг, не помічаючи, що взяв се не з глибини тих самих, всіма осміяних декадентів, а лиш з тієї піни, яку на глум викинули наверх критики та рецензенти. – «О, закрой свои бледные ноги!» – з кумедним пафосом, удаючи з себе декадента, виголосив той, що крутив папіроску. Компанія аж полягла од реготу. Захвачені легким критицизмом, почали стрибати з теми на тему, перескочили й на музику, й на малювання, глузували з невловимого ритму, з незвиклої мелодії, з дисгармонії в акордах, з синіх собак, зелених коней, з жовтих небес тощо: унівець повертали настрій, що тільки ще викльовувавсь у нових творах. Одна тільки темна постать Антоніни Павловни була така ж нерухома, хоча обличчя її вже не було байдуже задумане, а скоріш було схоже до грозової хмари, де тільки що не блисне блискавка, не гримне грім. – Ой-ой-ой! Голубочко, Антоніно Павловно! Невже ж таки вам ані крихточки не смішно? – нареготавшись до нестями і перейнята якимсь широким-веселим чуттям, кинулась панна Соня до Антоніни Павловни, хапаючи її за руки та заглядаючи в вічі. Та враз одняла свої руки, а її зненацька обсипала таким поглядом, що в бідної дівчини пропала всяка охота до сміху. – А ви, панно, усе смієтеся?.. Тільки смієтесь! А щоб зазирнути глибше, пошукати правдивого зерна попід тими лушпайками, то шкода! А може, в тих незграбних калічкуватих виразах у стократ більш правди, ніж ви сподіваєтесь? Може, той вираз – се крик терплячої, наболілої не нашим буденним болем душі, що ще й не прибрала гаразд слів до вимови, а базарною мовою не хоче заличкувати себе. Ви почім теє знаєте?.. – Ого! Антоніна Павловна заговорила: се диво! – зауважив чорний бородань. Марія Дмитровна мовчки замахала на його руками. – Ото цікаво, – загомонів він якимсь дратуючим тоном, – цікаво, де ви знайшли там хоч одного ясного правдивого виразу, здорової думки? Хіба «всходит месяц обнаженный при лазоревой луне»? Хіба всі оті Бальмонти, Гіппіуси і вся їхня братія варта доброго слова? А оті символісти, імпресіоністи і «tutti quanti» в малюванні – варті вони доброго погляду? Усі їхні змагання чи варті окрайця черствого хліба, – хліба, якого не має досить наш голодний народ… – Ля-іллягі-іль аллах! Нема бога над народ, а Яковенко його пророк! – єхидно озвавсь куценький Федоряка, завше радий перебити йому розмову. В Антоніни Павловни ніздрі ходором ходили, брови здригувались. – Еге! – додав білявий студент. – Можна подумати, що Михайло Михайлович бідкається, як Іуда, що Магдалина потратила гроші на миро, а не розміняла на грошики та шажки. Старцям… – Ні! – рипучим басом пустив Яковенко, – уся ота декадентщина, на мій розум, є тільки «тень несозданных созданий», – з притиском вигукнув він, і вся кумпанія аж у долоні заплескала на такий пишний фінал і зареготалась односердно. Антоніна Павловна хвилинку помовчала, але була вона не з тих, хто плеще усякій перемозі. – А розумієте ви, добродії мої, усю трагедію хоч би отого, всіма осміяного, виразу – «тень несозданных созданий»? – Голос її, що зразу було затінивсь, тепер розітнувсь рішуче дзвінко, мов викликаючи на герць, та коли вона устала з місця, і високий зріст, і сіяючі гнівні очі – все неначе вимовляло війну, – але так же одразу вона здавила в собі той настрій і, кинувши погордливе: «Куди вам!» – перейшла по веранді і сховалась у пітьмі, лиш жорства по стежці заскреготіла та камінці покотились униз за стихаючою ходою Антоніни Павловни. А компанія сиділа, мов приголомшена, кілька хвилин. – Овва! – Оце так! – дійшло до пам’яті зо двоє. – Що се з нею сталося? Маріє Дмитровно, чи не вгадаєте ви? – Дивіться! Нашого, мовляв інспектора, «образцового чиновника» вхопило за живе! Це з’явище – ну-ну! Усі причепилися до хазяйки розпитувати, і вона, як могла, від усіх допитів одмагалася. – Ах, лишіть ви її! Втім, ви все ж її не знаєте! Хай, по-вашому, вона й «чиновник», але ви не знаєте, що се за чудова людина (у Марії Дмитровни всі були чудові). Не любить тільки, щоб її зачіпали, і я нічого, нічого не скажу… – Дивно! А що ж се за вибрики такі, коли так? – учепився куценький Федоряка. – Ну, се на неї часом находить… не чіпайте лиш її, поки сама не заговорить… – Та де ж се отой навіжений Кость? – одразу сполохалась Марія Дмитровна. – Вже ж не де, як не на березі! Сидить, мабуть, та з морем розмовляє! – «А дурак стоит у моря, дожидается ответа», – цитуючи Гейне, озвавсь хтось. – Я ж кажу, застудиться капосний хлопець, знов буде морока! – бідкалась Марія Дмитровна, ухопила теплу хустку і, невважаючи на свою повняву, бігцем перебігла веранду й подалася стежкою до моря шукати Костя, який ще однедавна тільки видужав з запалення легких. – Бавтеся, любі, бавтеся! – крикнула вона знизу, – хоч заспівайте, абощо! Та глядіть мені – не скучайте! – здалеку долинув її приємний приказ. Бігла вона навмання поночі, ноги самі, призвичаєні до місцевості, несли куди треба, коли на одному оберті стежки, назустріч їй учулося важке втомлене дихання й нерівна хода. – Костю! Ви? – Я! – обірвав той, засапуючись. – Костеньку, голубе! Чи то не сором. Давно з больниці!.. – Ну-ну-ну! Добре-добре! Марія Дмитровна таки впіймала суворого хлопця, узяла під руку, накинула йому на плечі хустку та й повела його у побічну стежку та гладила по руці, по буйних кучерях. – Ну-ну, добре… одчепіться! – сердито, але вже м’якше озивався той, витручуючись од її пестощів. – Костю, дурний! Та який же ви ще нервовий, який кволий! Сергія нема, а мені й не туди-то, а воно бач – яке лихе! – у, насіннячко! І, жартуючи, і докоряючи, голубила Марія Дмитровна. Кость, що був товаришем її сина Сергія, і її материна ласка, як завше, лягала на його, мов найкращі ліки, дужчі од усяких бромів. Тільки неподалік од дачки, вхопив він Марію Дмитровну за руку й палко заговорив: – Ну, скажіть ви мені, бога ради: навіщо ви вибираєте отакі люті криваві драми? Мале вам, що й над нами, і під ногами у нас, і кругом, ззаду, спереду, з боків – такого тих драм невидимих, мовчазних, – а, що й казать! І ви, така добра, тішите нащось свої нерви отими ще кривавими вигадками! Не розумію! – Костю, стривайте! Хіба ж я не казала вам, що сьогодні читати маємо оцю іменно п’єсу, що вона не для вас, а для наших грубих, сонних, салом оброслих нервів? Чого ж було приходити? – Цебто у вас – грубих, сонних? – усміхнувсь Кость. – А хоч би і в мене! Ось я виплакалась (ревла, їй-богу, як корова), і тепер мені легко і ясно, а що моя думка зачіплятиметься за аналогічні випадки у сучасному житті, то це ж тільки добро! Це ж тільки може викликати… – А-ах! Та що вже там! – одмахнувся хлопець. – А то ще у вас гарна звичка: уводити в нашу тісну ухетану компанійку все нових та нових людей… – А як же, Костю, інакше? Одганяти, чи що, їх? Та і яких це ви, паничу, там побачили поганих? Чого се така недогода? – Яких? – А хоч би оте шмаглювате чуперадло! – Цебто Антоніна Павловна? Та се ж моя найщиріша приятелька ще з гімназії… – А бери її лиха година! Сидить, як ідол, з очей гискри, у бровах сам чорт ховається, і ні пари з вуст! І ти отут жарся перед нею, мов лин на сковороді, од ваших – він насмішкувато уклонився – малих розривок! Та й що воно таке? Стара діва «образцовый чиновник» – фе! – Костю, цить! – затулила йому рота Марія Дмитровна. – Поганий хлопче! Ви не знаєте її, ані тієї кривди, яку осе провадите. Антоніна Павловна зовсім не те, що змалювали люде та й приліпили до неї, мов ярлик. Не сухий чиновник, не стара панна, не чуперадло, – се чула-чула душа, чуліша, може, од усіх нас, зібраних докупи. Що з того, що вона не розливається у дурних сльозах, як оце я? Або не забиває баки дотепами, як Вонсович? Або не виколошується у тих модних напрямках думки й праці? Проте, – що має вона: і думи, і хиби, й помилки, зле і добре, – усе те її власне, ні в кого не позичене. І не вам би, Костю, її ганьбити, бо не хто і порозумівся б з нею так, як ви, хоча кожне з вас стоїть на зовсім несходному грунті. – Я?! – Іменно ви! Бо вона така ж божевільна, як ви… так, так: оцей чиновник! Пригадайте оту казку про царівну жабу, – ось нам і буде якраз підхоже. Та годі! Ходімо краще та викличем у неї те, що ворушиться у цій хвилині. – Не хочу! Я і од моря втік, бо вона туди приперлася! – Ну, Костю, пусте! – Марія Дмитровна енергійно узяла його під руку, притисла й бігцем кинулась стежкою до моря, так що він і не опам’ятався. А вгорі на веранді лагодились до співу. Чистий дівочий сопрано, мов золотою ниткою, прорізав оксамитно чорну тишу, змовк, а його чисті відгуки ще немов пливли та, вібруючи, розтавали. Баритон, немолодий, але гарно виспіваний, провів ту ж саму фразу, але з певністю, з свідомістю достиглої душі, якої годі було сподіватись у попередньому голосі. Веселим щебетом задзвенів-покотився другий сопрано: загув високий важкий бас; ще один голос, ніжний, хибкий, але проникливо чулий меццо, влився в гурт, та щось не злагодилось – спів перервався, і все покрилось рясним реготом, немов живе срібло живими краплинами розкотилося в повітрі. А бас з баритоном ладнались уже до чогось другого, а до їх несміливо, мовби питаючись, приставали і сопрано. Марія Дмитрівна з Костем саме добігли до моря. Там понад самим прибоєм ледве вирізувалась висока ставна постать Антоніни Павловни. Марія Дмитровна кинулась до неї. – Тосю-голубко! Не нудь себе! Дай простор думкам, розповий душу! – Душно! Сумно! – одмовила Антоніна Павловна. – Душно? голубонько! Душно, кажеш? Хіба тобі одній? Усім душно, усім погано, а ти… У тебе ключі од неба, а ти їх закидаєш у безодню! Дай відраду, дай хоч клаптичок того неба побачити! Вона ластилася до Антоніни Павловни, і Кость з дивом прислухавсь сій розмові: очевидячки, у просторому серці Марії Дмитровни було невичерпне джерело, де знаходились і слова, і пестощі особливі, окремі для кожного. Це, може, й були ті чари, якими вона надила до себе усіх. Ще більш його здивувало, що й голос Марії Дмитровни добирав таких найщиріших тонів, яких він, Кость, ніколи й не чував у неї. І все для його? Для «дерев’яного ідола», як він уперто собі провадив. Антоніна Павловна спочатку мовчала, далі помалу стала неначе одтавати, звертала вже ласки подрузі, потім одразу випростала свій високий стан, закинула руки за голову, потягнулась і раптом заходила понад берегом. Швидко вернулася вона до Марії Дмитровни і тільки що розкрила рота, щоб заспівати, – помітила Костя, що, мов пренеповинний, кидав собі у воду камінець за камінцем і придивлявся, як на чорній хвилі займаються фосфоричні скалки. – А це хто? – здригнулась Антоніна Павловна. – Ах, то Кость! То божевільний Кость, то нічого… Не вважай на його… співай, співай, Тоню, молю тебе! – А-ах! – поплив у повітрі густий гарний контральто і, не перериваючи заспівав: Так жизнь молодая проходит бесследно, А там уже скоро конец… Журба, роками вигодована, холодною змією вилася в тому безнадійному співові. …А вкруг, как посмотришь – так пусто, так бледно, – гарячіше, з погордою попливла друга строфа. …Знать, смерть – мой лавровый венец!.. Гарячою іронією вибухла четверта й урвалась. – Ах, слова ж які ідіотські! – А ти без слів… – пошепки озвалась Марія Дмитровна, що сиділа на піску, обхопивши коліна і припавши до їх обличчям. Кость поспіхом кидав камінці, неначе підрядився. А над м’якими буркотіннями дрімотного моря знову плив розкішний контральто, хвилюючи, розростаючись та добираючи нових згуків, інших виразів своєї огиди до щоденного нудного життя. А по стежках з гори сипались жорства та глина, терен та дерева аж тріщали під чиїмись ногами. Але співачка того нічого не помічала, голос її, як віддавна загачена річка, вирвав тепер греблю і плив уперед, шукаючи нового річища. Вчуло море і журбу Вані з «Жизни за царя», і арію Ратмира, і пристрасний спів циганки з «Троваторе», горді співи царівни Амнеріс чергувалися з перлистим воркотінням якихсь італьянських пісень, коли ж вона заспівала партію матері Маккавеїв, то так і ввижалось, неначе з-поза темної скелі, де билися об підніжжя фосфоричні хвилі, от-от вирине її грізна трагічна постать. Жорства перестала сипатись по стежках, гілля не тріщало, тільки неподалік, поза кущами дерези, що бородою над побережжям звисла з глинястої кручі, чулося затамоване дихання та іноді шепотіння. Кость то швиргав камінці повною жменею, то рука його наче кам’яніла. А Марія Дмитровна й голови не зводила. З боку сусідньої дачі вчулося тупотіння, з другого боку хтось плигав уже зовсім необережно, через кущі, через каміння. Дереза похитнулась, засичала, учулося кілька докорів пошепки, хтось чхнув, хтось айкнув. Марія Дмитровна підвела голову і махнула рукою: – Байдуже! Не клопочіться! Тепер, хто хоч, іди та й слухай! Увільнені слухачі сміливо, хоч і обережно, виступили з-під незручного закриття і розложистим півкругом оточили співачку, що ходила по мокрому піску кілька ступенів назад, вперед, то схилялась понад саму воду і не чула, що і черевики, і пелена її сукні були цілком мокрі. – Тосю – не втомилась? – пестливо обізвалася Марія Дмитровна. – Втомилася? Хай! Не переривай, Маню, кажи краще, що тобі ще співати? – Кахи-кахи! Якби щось із народного, – несміливо озвавсь баритон. – А, і ви всі тут? – обернулася Антоніна Павловна. – Ну, хай буде із народного! – Ні, краще з Шевченка-Лисенка! Краще з «Кобзаря»! – залебеділи дівчата. – Ну, добре: буде вам і Лисенко! Дівчата аж стиснули одна одну з радощів. І знов поринули згуки, понесли на крилах над морем українську душу, а вічне море притакувало їй тихими оплесками. «І багата я, і вродлива я!» плакалася дівчина, «Полюбилася, одружилася», сумує безталанна московка. «На городі коло броду», журиться нещаслива коханка, «Ой люлі, люлі, моя дитино», співає-ридає свій заповіт мати-покритка. – Драми! Знов драми! – простогнав Кость, штурхнувши обіруч у воду здоровою каменюкою. Але не її плюскіт, а болісний стогін вхопило вразливе вухо співачки, і, пестливо шануючи слабі нерви, перейшла вона на другі теми. «Над дніпровою сагою», малюється епічна картинка. З участю сопрано та баритона – «За сонцем хмаронька пливе» – склався квартет. І не чули співаки, як нічка пливе-упливає, як зорі на небі перемістилися. – Антоніно Павловно! – Чого, Костю? – Чи не знаєте «Ішов козак дорогою»? Та не по-штучному, а таки так, як у вас у Кургані співають? – Атож! – А «Яром, яром пшениченька ланом» – теж по-простому, розкладене на три голоси? – І тієї знаю. – Ну, давайте! – Костю! Бога ради! Вам-бо ще зарано співати! – благала Марія Дмитровна. – Дарма! – одмахнувся Кость. І вони – контральто Антоніни Павловни і слабенький але в саму душу проникаючий Костів тенор – сплелися в чудному, може, й навпаки всяким музичним законам, дуеті, де партію козака вела контральто, а дівчини тенор, і ще у чуднішому тріо, де головну партію вело контральто, а тенор подавав тільки ясні ніжні підголоски на тлі рівної басової партії. – Невже ж се народне? – кинулись до їх слухачі. – Щиро народне! – Ну, та добре: ми знаємо, що се народна мелодія, але ж аранжировка чия? – Та народна ж! Просто собі мужича! – гарячився Кость. Марія Дмитровна встала і якось несміливо попрохала: – Тосю, ану нашої, знаєш? – «Глибокий колодязю, золотії ключі»? Ні, Маню, не проси! Чую я велику силу сьогодні і проспівала б її зовсім як треба, та тільки ось кого мені шкода! – вказала вона на Костя. Той задирливо знизав плечима. – Мене в рощот не беріть! – Еге, паничику! А хто казав «хижі драми» – се забули? Вона сердечно кинула сей докір, ласкаво схилившись до його. Кость спалахнув. – Ваша правда! – озвався він тихо. А на небі вже побіліло, вже й ластівка черкнула раз-другий, стриж верескнув, вилітаючи з глиняної норки. – Так се вже видко й по співах! Не буде більш! – чулося позаду, і помалу слухачі, що були челяддю з сусідських дач, почали розходитись. Антоніна Павловна дивилася їм услід мовчки. Яковенко зблизився до неї, зрушений. – Антоніно Павловно! Я не стану вам говорити компліментів, бо скільки б я їх не набгав, усі будуть непридатні, але скажіть ви мені: хто навчив вас отаке робити з кожного мотиву? Хто вас творити навчив? Се, панове, – звернувся він до всіх. – скільки не чував я співців славетних, та й ви, здається, не гаялися під часи опери? Скільки, кажу, не звикли ми до невмирущих образів, утворених в музиці, а тут я чую щось нового, нові, цілком свіжі відтінки, нову оригінальну душу в кожному слові! А про народні я й не кажу: так проспіваних я ще й не чував! До нас доходило, що ви колись готувались на сцену, але щоб се був такий великий талант і щоб його закопати у землю, се ж гріх смертенний! – Пане Яковенко! – гостро перебила його Антоніна Павловна. – Хто б то казав, як не ви! – Ага «лицар хліба насущного» попавсь! – зауважив Федоряка. – Ви кажете, я ніби творю, чуєте в моєму співові нове, «создание» – та се ж є лиш… «Тень несозданных созданий»! Чи варто ж… – Хи-хи-хи… «Тень несозданных созданий», – задріботіла Соня, якій уже обридло мовчучи. Але їй зараз же заціпило, коли Антоніна Павловна просто обернулася до неї. – Так, моя панночко! «Тень несозданных созданий»! І ви думаєте – легенька річ ота «тень»? Як туман, що розвіється од проміння сонця, як тінь, що зникає, коли смеркне… Думаєте, що се вигадка, примара? Легковажно помиляєтеся! Тяжка річ мати за плечима оті «тени несозданных созданий» – ух, тяжка! – Ух! – обізвався Кость. – Ну-у! – жалібно простогнала Марія Дмитровна, силкуючись спинити подругу. – Говоріть, говоріть, говоріть! – благали разом Кость і білявий студент. – Що ж я вам скажу? З чого почну? Ви чули голос мій… моя манера вас здивувала… Це ви чули не голос, тільки половину його: друга розбита на скалочки, на друзки. Ви молоді! Не розмінюйте сили своєї душі! Не давіть її, яка б не була вона, во ім’я хоч би й найсвятіших речей, бо й сама святош, оскверниться жертвою самовбивства і дасть вам, замість вінця, тільки гризоти своєї совісті – чуєте? – своєї власної, сидячої гам на самому споді совісті, не моралі, не суду людського. Ми маємо обов’язки перед своїм краєм, перед громадою, перед законом і мораллю і, сповняючи ті обов’язки, тішимось чесністю, а забуваємо один найцінніший обов’язок перед своєю вдачею. «Кая убо польза человеку, аще мир весь приобрящет, душу же свою отщетит? Или что даст человек измену за душу свою?» Се я читаю так: що тобі за користь узнати премудрість всього світу, коли ти душі своєї не зрозумів? І що доброго, коли, шліфуючи її на манір діамантової чесноти, здереш з неї власні її оригінальні краси? А що, як вона не алмаз-самородок, а перла, яку шліфуванням тільки збавиш? А що, як вона ще м’якша од перлини, що, шліфуючи, розітреш її, як пісок? Що даси собі взамін збавленої оригінальності? Чим закладеш порожнечу окраденої душі? Пошаною від громади? Подякою ущасливлених? Свідомістю сповненого обов’язку? Чи, може, жалощами тих, хто був свідками твоєї саможертви? Ні, і стократи ні! Усім тим добром ми тільки дуримо себе, щоб задавити отого шашеля, що безперестанку точить нас. Чому так мало бачимо щасливих людей? Я бачу кар’єристів на вершку гори – що ж, щасливі вони? – ні, бо вже тремтять, як би не втеряти його, або щоб інші, молодші, не зіпхнули їх. Я бачу багатирів, яким усе мало, або все уже згубило всякий смак. Бачу так звані «щасливі подружжя», де тільки, зціпивши зуби, люди уявляють щасливих, «бо було б невдячністю вимагати од людського життя чогось більшого». Бачу я й тих «владичиць над серцями», оточених розкішшю, пестощами, – хіба й вони не здавлюють свого серця «ради розкоші турецької, ради лакомства нещасного»? А інтелігентні працівники – де їхнє блаженство, де їхній спокій? Отаке блаженство, в якому живуть діти або якого зазнає зморене тіло, коли одпочиває та набирається сили? З чого се? А з того, мислю я, що ми живемо не всею душею, а тільки половинкою, частинкою. Ми шануємо тіло, ми дня не покинемо його без догляду, а щохвилинки кривдимо душу, бгаючи її під ноги розуму, під його рахунки. Не диво, що скривджена душа стогне собі нишком та, як рабиня, нишком же плете хитрі тенета, а хай тільки розум попустить віжки – тяжко житиметься йому! Море мовчало зовсім, приспане тихою ласкою ночі; мовчали дерева у сонному повітрі, мовчали і люди, перейняті гарячою промовою. Кость витягсь, мов струнина, білявий студент крутив якусь гіллячку, обличчя Юлі та Соні були переповнені подивом, мало не перестрахом. Чоловіки морщились, супились. Бліда пані, що співала меццо – тепер насторочилась, як та шкапа водовозна, що колись була військовим конем, насторочується на голос військової труби. Марія Дмитровна сиділа, вхопившись руками за голову, і розхитувалась, як жидівка в жалобі. – Даруйте, Антоніно Павловно! – виступив мовчазний досі учитель Голосов. – Пощо така трагедія? І од кого? Од вас, кого усі звикли уважати за найздоровшу, повну сили та рівноваги людину! Пригадайте собі колег з вашої гарної громадки, в якій ви змолоду зростали, – чи багато зосталось цілих та вірних своїй присязі? Ви та Марія Дмитровна, та ще двох-трьох – та й годі! Хто витримав, не звихнувсь, не зломився? Згадайте лиш Александрову, Крамаренкову… Вітальський хіба? Або нещасний Вербовий? Або Руденко та Сущанський, які тепер у дуки пошилися і забули, що були колись людьми. Я не був між вашими, Антоніно Павловно, бо саме кінчав тільки учительського інститута, але я знав їх, любив, душею линув, але, на горе моє, коли прилинув, застав самий розрух: тих позасаджувано, тих позасилано на Сибір, тих так розвіяно. А хто й вернувся цілим? А хто з тих, що зосталися, обмежив собі поле і працює на йому? – А чим же Александрова провинила? Хіба тим, що сама оддалася в руки жандармам, не випрохала собі милості? – Що ж і доброго? Зломила себе, зломила цілу справу… – Так кинулася ж уся, з усією душею, не половинкою, розумієте ви мене! – гарячилась Антоніна Павловна. – Не розумію! Не хочу розуміти! Добре, що ще вмерла в неволі! Що б то було з неї, якби вернулася, – самий мотлох! – Ну, а Вітальський? – А Вітальський тепер благополучний росіянин та й годі! – А Крамаренкова? – Ой, не чіпайте мені Крамаренкову, не чіпайте! – втрутилася Марія Дмитровна. – Вона така нещасна жінка, така чудова мати… – Жінка! Мати! – погордливо перехопила Антоніна Павловна. – А де ж з неї людина? Де її хист увесь? – От бачите, – підхопив Голосов, – як небагато з ваших зосталося: з жіноти тільки вас двох, останні або ж зледащіли у достатках, або розпливлися у родинному теплі, або, скалічені нуждою, перевелись на недолюдків. Ви ж осталися вірною й твердою, як вояк під прапором, не покинули завдачі щирого народника, не потоптали української душі. – Не закопали таланту у землю, – ввернув Вонсович. – А головне: не згорнули руки і у всяку годину працюєте, – не витерпів і Яковенко, – і скільки тієї дітвори впливло в ваші руки темної, а випливло освіченою. – Багато тієї освіти і надовго вона! – з гіркою іронією обізвалась Антоніна Павловна. – А все ж, а все ж і не вам би, шановна Антоніно Павловно, нарікати та наводити «уныние на фронт», як москалі кажуть. Молодь вп’яла очі в Голосова і не помічала, що уже на світ заблагословилось і на краю неба заграла срібна світова зірка. – Панове! Присоглашаю усіх вас звеличати нашу шановну товаришку, славного педагога, а найбільш – людину, чесно додержавши святий обов’язок і настільки не зборену життям, що і нас, і вас, молодих, здатна запалювати своїм чудовим співом, своїми палкими речами. Віват, Антоніна Павловна! укупі з її вірною товаришкою Марією Дмитровною! – Віват! Віват! Браво! – закричала і заплескала кумпанія, що вже була й утомилася слухати. Студенти аж не тямилися, панночки, раді, що вже можна рухатися, – метушилися, сміялися і плескали. Марія Дмитровна сяяла радістю. З образливим рухом, неначе хтіла затулити вуха, слухала Антоніна Павловна сей несподіваний кінець промови, нетерпляче дожидаючи, поки ущухне овація. – Ох, не порозуміємось ми з вами, чую, що не порозуміємось! Що вам з того, що я довго й непогано вчителюю. Що вам з того, що я, мовляв, уціліла, тоді як другі, що оддалися чужим цілою душею, загинули? Знали мене раніш? Слухали мене, як оцієї ночі слухали? Пережили те, що сьогодні, знаю, що пережили? Ні моя праця, ані довге життя не збудило в вас тих струн, які збудила сьогоднішня п’єса та мій спів. А через що? Через те саме, що і молодий автор, і я, співаючи, дали людям (нехай і на короткий час!) цілу свою душу, не половинку – чуєте? У сієї душі зросли на той час крила і вознесли її і других під небо. Хіба то зробила учителька? Чи то зробив земський доктор, автор п’єси? Чи «святе діло обов’язку» зробило се? – І чого вона незадоволена ще? – шепонув Федоряка. Гострий слух зловив те шепотіння. – А того я незадоволена, люди мої, що все те, чим я сьогодні наділила вас, все-таки є «Тень несозданных созданий». І ніхто винен, як я, що вони стали лиш «тенью» і «несозданных созданий» Я сама зарізала свою душу на жертву святому ділові. Що я зробила собі? Що зробила людям? Одняла у себе блаженство творити, одняла відраду у людей і жертвою осквернила святощ, в яку вже тепер не вірю, а так собі дослужую з привички. Ви, молоді, це звертаюся до вас! Перше, ніж виступити на шлях життя, перше, ніж назброїтися усяким знаттям, нахиліться до самого дна душі, витягніть те маленьке залякане і затоптане я, придивіться до його оригінальних сил та й розвивайте тільки їх. Не бійтеся, що там будуть і хиби, будуть і зла: бійтеся тільки чужу душу, яка попадеться на дорозі, безневинно топтати. Не ставте собі метою ні матеріальні достатки, ні людську пошану. Не силкуйтеся зробити себе кращими по чужому рецептові. Не йдіть битими шляхами, перетоптуйте краще свої стежки, хоча й би через каміння, колючки, болота. Трудно буде, тяжко – хай! Але й покрепшить вас праця. А загинете – краще загинути на своєму власному шляху, зломитись, як Александрова, зникнути під тягарем любої праці, як Крамаренчиха, ніж перенести через усе життя оберемок непочатих сил і під старість почувати холод і жах обступивших тебе «Теней несозданных созданий». – Голос її задзвенів і увірвався, як ляснувша струна. Ніхто не ворухнувсь. У ранішньому морі колихалася-купалася світова зоря, на сході жевріла рожева смуга. – Сонце! – скрикнула панночка Юля. Просто з моря бризнули угору тонкі голки сонячного проміння, гарячим приском розсипались вони по тихій поверхні сонного моря. Море одразу неначе зажмурилося, усміхнулося, ще не прочнувшись, як пещена дитина під материною ласкою. Вітерець подихнув на берег, якого чудова панорама з рожевими дачами, золотими горами та чорнозеленими купами дерев лукою оббігала півкруглий зелений залив. Задивилася кумпанія… – А вже й додому час, – зауважив Яковенко. – Та ще й який! – підхопив Вонсович. – І коли се та ніч збігла? – дивувалися інші. Проти їх над самою водою, що пожаром зайнялася, стояла нерушно чорна постать Антоніни Павловни, а бліда пані чогось тихо, але нерозважно плакала, невважаючи на всі ласки Марії Дмитровни. – От тобі і «Тень», – посмішкувато почав Вонсович. – Тіні щезають од сонця, тумак розвіває свіжим вітром, – додав Яковенко. – От і та «тень», що я «навела» на вас… – обернулась до них Антоніна Павловна. – Неправда! Не зникла!.. – з запалом скрикнули Кость і білявий студент. По сусідніх дачах почала вештатись челядь. За горою свиснув далекий трамвай. Пора була розходитись. Городяни прощались, поспішаючи до поїзда, дачні розходились спати. Марія Дмитровна силувала і Антоніну Павловну укласти, але та рішуче одмовилась і пішла вгору, де манячіли вже постаті Яковенка, Вонсовича та Голосова. Їй хотілося бути сам на сам, і вона знарошне затамовувала ходи, коли ось з-за розгіллястого чумака виринули студент і Кость. – Антоніна Павловна, ми вас трохи проводимо, можна? Антоніна Павловна спинилася, трошки задумалась: «Можна?» Хлопці теж спинилися знарошне, щоб не попасти в один вагон з тими трьома. Але розмова щось не йшла: хлопцям тислося надто багато питань, а Антоніні Павловні хтілося загнуздати себе для байдужого буденного життя, а до того ще й поїзд туркотів та свистів. Не доїхавши станції, де хлопці мали злазити, Антоніна Павловна звернулась до їх: – Що ж, молодики? І для вас се минуло-пролинуло, і «Тень несозданных созданий» розвіялась, як тінь – як он тим добродіям (вона вказала на Яковенка, Вонсовича і Федоряку, що реготалися та лабузнилися до якоїсь огрядної красуні). – Зроду! Довіку! – в один голос озвалися обидва. Антоніна Павловна усміхнулася напівзадоволено, напівжурливо і махнула рукою. Поїзд спинився. Хлопці вискочили та щиро прощалися з Антоніною Павловною. – Бувайте здорові! Щасти боже! Спасибі вам… Спасибі, гискро божа… – Вірте, не забудемо!.. Ще щось кричали хлопці, але поїзд верескнув, дригнувся і посунув, гудючи по коліях і шарахкаючи на зчалених їх кінцях. Антоніна Павловна кланялась їм, і вони махали шапками і все ще щось викрикували, якісь подяки та обіцянки… щирі були ті обіцянки, і легко було їх давати, бо обидва були молоді… * * * Вона його любила _______________ Розгорілося, розпалалося майове сонце над святим городом, аж побіліла розпечена блакить, нависла, знемігшись, над землею. На білі мури, на золоті бані й хрести аж боляче глянути. Лаврська дзвіниця уп’ялася в небо сніговим стовпом, але тільки жаром пашить од її зеленасто-білих стін. Дерева, розкохані попередніми дощами, поспускали своє рясне листя, мов попарені. Душно, парко й тихо. Навіть пташки посоловіли, не щебечуть, а тільки зрідка, мов знехотя, перегукуються. Потомлені прочане туляться по холодках, де їх понабивалося, як бджіл у рою, але немилосердне сонце гонить їх звідти, примушує кочувати з місця на місце, – он тепер загнало їх аж за вівтар Лаври. Спить народ, де хто примостився, аби хоч голова була в холодку, за ноги вже байдуже. До вечірні ще далеко, та й спочити треба. У холодочку стара баба постогнуючи розв’язує спухлу ногу. Молода дівчина, задихавшись і червона, як мак, біжить до неї з жмутком лопушиного листу. – А де це ти набрала, Одарко? – А, бачте, бабуню, таки знайшла! Я ж казала! – Та де ж пак ти знайшла? – Отам біля криниці Антонія-Хведосія, що ми воду пили… ще я тоді нагледіла проміж хрестами на могилках отакі здорові кущі, ще там дід якийсь спав. – Тю! І не боялася сама туди йти? – здивувалася молодиця, що досі мовчки лежала на простеленій свитці. – Оце вигадали, тітко Килино! Що я – маленька? Бігати не вмію? Та й чого боятися? Адже ні лялечки! – Еге, чого! Часом застука якийсь… мало там отих босяків та старців шляється… або й ченчики оті – бога ради! – Ну, то хіба не втікла б? Я швидко бігаю! – Попобігаєш тоді! Баба обклала спухлу ногу лопушиною, вже їй не так пекло-трудило, і вона од полегкості тільки задоволено покректувала. Дівчині не було чого робити, й вона сіла навпроти баби, підставила просто під сонце свою чорняву неворячу голову і тільки очима водила навкруги: те ж саме, що й учора, уже набридло, хотілося кудись інде, та ба! Од своїх одбиватись не можна. Аж ось! через цвинтар тихою ходою іде якась пані з такою чудовою парасолькою: поверне в один бік – червона, у другий – синя. – От парасоля! Дивіться, дивіться, бабуню! – термосила Одарка бабин рукав. – Що там таке? – знехотя обізвалася стара. – Та парасоля ж, кажу! Дивіться-бо швидше, ач, яке воно! Аж міниться, аж очі в себе вбирає! От штука! Чи баба глянула, чи ні, а молодиця підвелася й собі задивилася на паню. – А що це, мені ця пані неначе по знаку? Гляньте-но, бабо Оляно: неначе скидається на нашу панночку Лександру. Саме тоді я у дворі була, як вона заміж ішла. – Нестеменно вона, тільки на виду повніша. – Баба глянула з-під руки. – А й справді! Сама вона! Ану біжи, Одарко, дожени, бо я ж не здужаю встати. – Якраз! Так я вам і пішла! – засоромилася дівчина. – Ще здума, що милостині прохаю! – От, дурне! Біжи ж хоч ти, Килино, перейми: я ж таки любила її панночкою. Коли ще бог приведе побачитись! – О, ця ще тітка Килина! – нетерпеливилася Одарка, бачачи, як молодиця поправля коробку на голові та підсміхується. – Ото, поки ви чухаєтесь, а пані й одійде далеко! Але пані, що простувала була до ближніх печер, одразу чогось повернулася й пішла назад. Не дійшла ще до прочан, а баба вже й гукає: – Панночко! Пані Лександро-о! Пані жваво звернулася, поглянула сюди-туди й побачила киваючу голову, вив’язану чорною хусткою. – Бабо Оляно! Невже це ви? Живенькі-здоровенькі! Звідки це ви узялися? – Здоровенькі були, моя панієчко! От уже не сподівалася, що побачу вас коли! З дому, з дому, моя ластівочко, з Осиковатої просто! Ще торік обіцялася сходити і к святим угодникам, та ось, мабуть, бог за лінощі карає: стерла ногу, щось прикинулося, то й мушу сидіти, поки одтухне, а то й вечірні не вистою. Пані зраділа, що побачила людей з свого села, в якому не була ще з часів свого одруження; привіталася й присіла коло баби на розстеленій Одаркою свиті. Одарка мала повну втіху і з парасолі й з брилика пані з такими гарними квітками й стрічками. Баба любенько розмовляла з панією. Сусіди й собі попрокидалися й присунулися ближче. Інші й дивувалися, що ось така пишна, гарно вбрата пані та така приступна та приязна до селян. Вдарили до вечірні. Густий, повний вщерть гук дзвону поплив, покотився униз. Ще не замовкла луна, що обізвалася по всіх кутках, як настиг другий і, перебиваючи дрібні відгуки та метушню прочан, поплив наздогін замираючій десь далеко луні. За третім разом дзвін забив частіше, і його дуже гудіння вже не переривалося, тільки, коливаючись густими міцними хвилями, струшувало тишу й сон цілоденної спеки. Немов розбуджений дзвоном, зашелестів вітрець. Народ підіймався й сунув до церкви. Сонце стояло якраз проти святої брами і било цілими снопами гарячих променів у сутінок її склепіння. Баба через спухлу ногу не пішла, Килина дуже цікавилася розмовою, а Одарка боялася одлучитись од своїх, і через це всі троє зосталися коло пані Лександри. Уже довідалися вони, де вона з чоловіком живе, і як живе, як і коли саме помер її батько, і про всі подробиці, які їм кортіло знати. Тепер пані запрохувала їх до себе в гості, але вони чогось соромлялися та тільки дякували за ласку. Не всилувавши, пані сама зосталася коло їх, і тепер вони мусили розказувати їй про все на селі – про всякі події останніх років, про всіх знайомих, живих і вмерлих, і тих, що повиростали не на її очах. – Ну, а як там Тодоська проживає? – Тодоська, кажете? Чия? – А ота Тодоська – красуня… батька її, здається, Пилипом звали. – Ага-га! Моргуненкова, Пилипова! Так, так. – Та вона ж либонь ще при вас із Охрімом побралася, пам’ятаєте? – Пригадую, аякже! – Нічого, добре живе: два сини має, хазяйствечко. – Гладка, що їй робиться! Свекір помер, свекруху виперла до діверя (їхній Максим оженився з Мотрею Іванівною – може, пам’ятаєте? – таке собі конопастеньке дівча, у вас свині пасло), то от вони й узяли стару Софію до себе, а Тодоська тепер сама собі голова! – підхопила Килина. – Ну, а як Охрім? – Та й він, хвалити бога, нічого: там такий огрядний, з себе повний, червоний на виду, – лагідненько почала баба. – Бо п’є мало! – гостро увірвала Килина. – Хіба, – здивувалася пані, – Охрім п’є? Такий смирняка? – Атож, – різала Килина, – там щоярмарку, щосвята такий з марнопольки лізе, що аж вилискує, аж з чуба курить. – Та ну-бо, Килино! – спиняла баба. – Чого там «ну-бо»? Хіба неправда? Ну, хай не щонеділі, а все ж часто-густо. – Не осуружуйся, моя дитино, чого там! – втихомирювала баба. Пані схотілося жартома погасити зростаючу суперечку. – А чом же Тодоська його качалкою не почастує? Адже така була козир-дівка, хлопці голіруч і не приступай! – Де ви бачили! Вона ж його любить! Там так любить, – похитувала головою баба. – Там так тяжко любить, що аж усе село на їх дивується. – Еге, маєте собі, панієчко, – перехопила Килина, – там той бідний Охрім аж не тямиться. – Ні з чого й п’є, як з того кохання! Надто вже його Тодоська любить! Пані здивувалася й просила бабів, щоб довели їй до ладу, як це воно так виходить. – Та от, бачте, серце-панієчко, – узялася до доладного викладу баба, – вона любить, але то так, що він ніби вже не смій ні на кого глянути, ні де піти, ані слова сам за себе вимовити: усе на її підказах. Копійки без неї не витратить, у всьому рахунок подай, без поради з нею в хазяйстві ані ступни, немов він не хазяїн у свому дворищі. – І то все, маєте собі, не лайкою, не сваркою, а ти ми – тьху, прости господи! – любощами так його оповила. – Вже ж, певне, воно не обійшлося абияк, присяй богу! – не втерпіла Килина. – Уже ж або обпоїла, або підкурила чимсь. А тільки він з її волі ніяк не вийде мов тая дитина, за спідницю держиться, зовсім свого глузду рішився! – Та вгамуйся, молодице, що тобі сталося! – аж розсердилася баба на цокотуху. – Не торохти, будь ласка, не перебаранчай! Молодиця одвернулася й запишалася. Баба, згубивши кінця, й собі замовкла. – Так-так, – перервала мовчанку пані Лександра, – він, здається, і парубком не дуже розумний був. – Ні, нічого: за батька ніхто його дурнем не взивав, він і до школи три роки ходив, і псавтиря було читає над умершими, ще хлопцем бувши, а потім того й апостола; як вийде насеред церкви читати, то голосок той аж у баню б’є, аж у бабинці ляскотить! І з себе вдався: ставний, чорнявий, на виду, як мак, процвітав парубок! А що вже смирняка, а що слухняний! – І тепер на криласі читає? – Тепер не те-е-е! Де ви бачили? Щоб ото Тодоська пустила його на видовисько людям? Зроду того не буде! Адже якби наперекір і вийшов читати, то, мабуть би, і там усе його смикала та підштовхувала… – Бо сама неписьменна, то їй і заздро! – увернула Одарка. Баба тільки рукою махнула на онуку: не перебаранчай, мовляв. –…а там такий зробивсь несміливий, мовчазний, аж жаль бере: чолов’яга, як мур, як мак цвіте, ще краще, ніж парубком був, а якийсь приголомшений, мов тая тума. Ото тільки часами, як вирветься, та як закурить – тільки держись, шапко! П’є та й б’ється, й плаче! Отак часом і кількоро день. А вона, маєте собі, якась чудна, чи то вже хитра, святий її зна: де б лаяти, вмовляти, як інші жінки, або відтягати від сорому додому, – ні! Ото він п’є, а вона й собі удає, що п’яна, частує, примовляє, приохочує. Він кричить – вона підспівує, він гуля, а вона й діти на сусіду покине й хазяйствечко, та й воловодиться з п’яним (сама твереза), бавить його, як малу дитину, приставля усячини, аж поки той сам не запроситься додому. Прийде (за її ж таки поміччю) та як візьметься її клясти, що, мовляв, спутала ти мене, зчарувала! Вона сміється, очима грає. Він кричить, гука – вона не лякається. Вдариться тільки Охрім об поли руками (що ти вдієш з отакою?) та як заплаче! Отоді вже Тодоська як визвіриться! Почне йому викладати на очі усе-усе: і як вона йому робить-годить, і як вірно кохає, а що він, безсумлінний, безсоромний, того і в голову не кладе! Та як він, сирота нещасна, безглузда, на світі житиме, як вона ось помре, наглою смертю, присягай богу, помре, бо він її до того призводить! То він ще трохи посилкується бунтувати, часом і вдарить, а тоді й прити-и-хне! Як головешка у помийниці! Отоді вже вона бере його, зачиняє, щоб проспавсь. Спить Охрім і день, і другий, аж опухне весь. Аж допіру Тодоська візьметься до його: не то вишкребе, вигемблює, як тесляр дошку, вишарує, мовляв, наче поливу на його наведе. І стане він відтоді тихий-претихий та покірний і працює, мов той віл чорний, тільки очі йому, як баньки скляні, здається, й не кліпають. – Оце сердешний Охрім ускочив! Так, виходе, вона його добре під чобіток підгорнула? – озвалася пані. – Е, не шкодуйте, пані: хіба ж вона йому лихо робить? Адже ж усе на його користь дбає, так його жалує, боже! Не з’їсть, не зіп’є без його, і яблучком, мовляв, єдиним переділиться. – Та де вам? Злодійкувати почала все задля його, – втрутилася знову Килина. – Оце вже ти зайве, Килино! – Добре зайве! Хіба цього все село не зна? Отже, по крамницях, по ярмарках порається. Такого поназносить: і міткалю, і шерсті, і бомазеї, а того мила, цукру, чаю або того дріб’язку: ґудзиків, ниток, голок. Шапок не купує Охрім. А оно того року такі чоботи добрі вкрала у заїжджого кацапа-сапожника, що рублів з шість або й сім треба дати, – все для кого ж? Для його, для Охріма! Водить його у тонких сорочках, все мережаних, мовби панича якого, кашкети на його й дітях… – Та то, тітко, вже Зінько малий краде сам! – вліпила Одарка. – Еге ж! Кажу ж, їх хлопця старшенького привчила. Там таке прудке, прокляте: ото мати вибере кашкета, надіне йому на голову, візьметься ще й другого вибирати на переміну, а воно, іродча, як чкурне! Чорт його й наздожене! Поки люде обернуться, а воно вже хто зна де й опинилося, кашкета в пісок закопало, а само біжить і лементує, що його хлопці набили й кашкета одняли, ще й покаже, хто саме взяв і куди подавсь. Тимчасом мати почне йому сльози або носа втирати, а сама йому в пазуху та в штаненята тиць та тиць крадене та лає-лає, та неначе б’є: «А біжи мені, паскудо! А біжи додому! І чого ти за мною учепилося, ще мало набили тебе?!» Воно обкрутнулося і хто вже зна де ділося, а там гляди, як прийшла мати до ночов з салом прицінюватись та торгувати, воно вже й ниє: «Ма-амо! їсти!» Знов вона його духопеликами та стусанами, аж наче пір’я з його летить, а тимчасом навантажила його салом тощо, а воно у крик та навзаводи! А вдома як повикладають, то гляди: і кашкетів п’ять-шість, і дріб’язку всякого, і сала – їй-богу, присяй-богу! Люди бачили крізь шкалюбинку в дверях, як вони уночі розбирають та ховають. – Та чом же не ловили, не трусили? А що вона з усім тим робить? – Що? Лейбі потай продає… звісно, за півціни, а все ж раз у раз свіжа копійка. Одежі хлопцям та чоловікові неначе й не купує, а раз у раз справляє і то не абияке, а все крамне, усе цупке та кольористе, що аж в очах мигтить. – I не ловили й разу? – Де вам вловити! Вже ж їх кумпанійка зібралася: вона та Олена Вихриха – може, пам’ятаєте? – так груба жінка, що колись із приставом билася. Та ще Марійка Гнибідина, удова – оцієї, мабуть, вже не знаєте, бо давніше вона з чоловіком усе по скарбах служила. Тільки ці вже кожна свого пильнує: Олена усякий ремінь, чоботи, пришви, черевики тощо, а Марійка – то вже всякого черепу глядить, до другого вже й не береться, бо колись була їй притичина: посварилася з Оленою, не схотіла Марійка в неї запомоги просити, надумала сама чоботи вкрасти, що ж би ви думали? Зараз її зловлено, а били, мамочко! А страму! А Олена також колись з Марійчиними мисками попалася, та добре, що було чим кидати, коли за нею гналися: усі миски на черепки побила, а таки одбилася. Проте за миски примусили удвоє заплатити, а пострамили добре. Ну, з того часу вони вже злигалися і заприсяглися одна одній допомагати: та краде, тій передає, а ця збиває за щось бучу, аби людям очі одвернути. А тоді вже й паюються. – Ну, а Тодоська ж? – допитується пані. – А нічого Тодоська, ще й разу не попадалася. Та й де? Така балакуча, до всякого приязна, жартовлива, усякому баки заб’є, усякому зуби проріже, туману такого напустить, що й!.. А ще до того вигадлива, весела: до того зуби шкірить, тому моргне, цьому загадку загадає, прямо тобі, як куцак перед вутренею крутиться, де в неї й береться! А вийде на ярмарок: сорочка на їй тонка, біла, рукава рожами та виноградом повишивані, лейбик гарний, доброї шерсті, оксамитом облямований, спідниця у вісім-дев’ять пілок, такого краму, що й по п’ять злотих не набереш! Хвартух взимку терновий зелений або синій, влітку міткалевий білий, у вісім закладочок, ще й з шляркою, і шлярка коронкою обкладена. А намиста! їй-бо, що від шиї та до пояса разок коло разка, червоні, добрі, як біб, коралі! Там голова в неї наче з червоної тарілки виглядає. На голові коробка велика (їй, бачте, до лиця припадає. У нас багато молодиць покидали коробки, а Тодоська носить), шовковою хусткою вив’язана, лисніє й міниться. А морду викохала-вибілила, та ще печатним милом умиється, ну, тобі картина – не жінка! А ще її звичку знаєте: йде просто, голову вгору дере, мов тая королиха, неначе ні на кого й не дивиться, а все бачить. І вже як хто їй потрібен, то так і осяйне! Так і осипле поглядом та усміхом. І от кажіть: інша молодиця у тяжу знидіє, зчорніє, остуда по виду виступить, а ця ще краща робиться, так неначе їй ще більш краси додає оте повненьке черево, що так вона гордовито пре перед собою. – То ви кажете, що в неї тільки двойко хлопців? – І-і, двойко! Вона раз у раз у тяжу! Тільки багато повмирали. То оті чоловіки (ну й невіри!) та й парубки – то аж слини порозпускають, а вона, що хоче, те й робить з ними. – Проте вона що хоче, а не все по її виходе, – вступила знов до розмови баба, якій набридла Килинина балачка, – не все, кажу, бо людина загадує, а бог приказує. – А хіба що? – спитала пані. – А так, панієчко. За неправду, мабуть, бог усе не дає щастя. Думаєте, що як жида обікрасти та кінці приховати, то на тому й край? Ні, богові усіх шкода, дарма що нехрещені. Хіба мало через неї поплакали жидівки? Хіба мало й жидиків отих набито, що їх батьки поприставляли до торгу, а вони не встерегли краму. Авжеж десь хоч десята сльозина до бога дійшла і то задосить. І не має долі Тодоська, думаєте, через віщо? – А ви ж казали, у добрі, у злагоді живе Тодоська! – То воно так… у достатках не в достатках… а тільки всі бачать, як воно їм у руки пливе, а як воно їм з рук вислизає, того ніхто не вгадає. Ото краму того надбає, попродасть, гроші зіб’є, купить худобинку: коненята, бички, овечатка – то хто зна з чого те в лісі згубилося, те вовк задрав, те чогось опухло, опряглося, а там, гляди, й коні забрато з ночного, і так їм усе йдеться. – Та то, бабо, може, з недогляду? Самі-бо кажете, що Охрім задурений, а вона по ярмарках порається. – А бог його святий знає, може й з того. Тільки ні, не може того бути, адже ж у людей бог милував, а це їй, видко, людські сльози одливаються. Баба замислилася й похитувала головою. Молодиця зітхнула й озирнулася навкруги. Сонечко стояло над самим обрієм. Золоті бані та хрести розжеврілися проти його, як жар. – А ходімо, Одарко, наберем води на ніч, поки не смеркло, а то пізніше страшно. Обидві забрали тиковки, і свої й бабину, та подалися у яр. Баба все похитувала головою та щось бурмотіла: –…От хоч і те сказати: не живуть дітки у Тодоськи. Мало не щороку з дитиною: були й двойнятка, а живуть тільки два хлопчики, та й ті не до ладу; один сліпий на одне око, а другий – хай бог милує всякого хрещеного! – на йому буває… – Як то буває? – Ой, там не доведи мати божа: кине ним об землю, почне ламати, корчити, а піна з рота так і летить! А з чого б? Молодиця, як рожа, чоловік теж при здоров’ю, достатки; ні вона тобі ні підвередиться, ні вона бита або перелякана, бажає, сподівається тих діток, як божої роси, особливо дівчаток. Ото вагітна ходе – все думками тішиться; отоді найбільше й дбає усячини. Приведе дитинку, як квіточку, як огірочок, і знічев’я оце тобі взяло правцем поставило, руки-ноги покорчило, оченята під лоба пустило і – вже по ній! Ні запомогти, ні запричастити, а часом і охрестити не вспіє. – Ото нещастя! А вона що ж? – І-і, не кажіть! Що вже вбивається, що плаче-заходиться, заклинає себе, аж сумно, а то вже зробиться, як не в собі: і річ їй одбере, і сон, і їжу, одно – ходе по хаті й по надвір’ю, так би й світ за очі йшла, якби не ловили, не вертали. Охрім до неї й сяк і так – ні пари з вуст, іноді лиш кліпне очима, осміхнеться мов крізь сон і знов ходе-ходе, шукає, нудиться. Уже чого не робили: і до бабів, і до знахурів, і до татарина, що на льоси кидає, і до угодників печерських – ніщо не бере. Часами питаємо її: що тобі тоді болить? «Нічого, каже, тільки усю мене обхопить щось та й держить, під груди підіпре, ссе-ссе, а тільки-но рота роззявити, щоб слово вимовити або заголосити, – воно тобі підкотиться клубком та у самій душці й застряне, що ні пари, ні духу не пуска». І справді, що хоче вимовити, силкується, то тільки ках-ках-ках, мов качка на яйцях, а далі завищить, зарегоче, загавка якось, хай бог милує, аж сумно. То Охрім бере тоді її на руки, як малу дитину, несе в хату, зачиняється, щоб ніхто й не заходив (байдуже, чи нагодована-напована худібка, чи де там ті діти блукають), дає їй якісь ліки пити, хустку мочить, до голови кладе, аж поки стишиться. Тоді засне, спить часом цілу добу, прокинеться – як перемита і все забуде, що з нею було. Отоді вже як учепиться до Охріма, то той вже й не радий… – Що, лається? – Де вам! Там сором казати: мов дівка, жирує, лащиться, на шию чоловікові чіпляється, мов навісна! Такі підуть любощі-милощі та женихання – цур їм! І горілка, й пиріжки, й усякі витребеньки, – гульня йде, і спинити їх нікому. А хазяйствечко, як раки з мішка. Отак гуляють, не статкують, аж поки Тодоська знов не почується. Тоді все вже набік, стане спокійна, поважна, схопиться до хазяйства, усього направляти. І лихий не взяв її: золоті руки! Вмент оберне те, що тижнями розтікалося на всі боки. Отоді Тодоська почне латати дірки: де який ярмарок, базар, яка оказія – там вже й єсть її, тільки стережи краму, а припильнувати й не кажи! От і всі знають, а немов курячим зубом обчеркнута: не доступляйсь до неї, не впіймаєш. Вона ж певна у собі, походжує, мов тая краля, ані тобі встиду, ані сорому, мов у свому праві. – От бачите, бабо Оляно, по вашій розмові мені здається, що увесь недолад у Тодосьчиному житті тільки через її хворобу та оті гулянки. – Еге-ге, ваша правда: воно, хазяйствечко, любить ока, гулянки його не прибільшують. А тимчасом і люди (є у нас такі!) – той курку, той овечку, той поросятко, воно, мовляв, неправдою надбане, не гріх його й узяти, гляди й звели! – додала Килина, вернувшись з водою з яру. – Ге, ні! Люди людьми, а що за гріх бог карає, те й покутувати треба. Хіба дурно оті прокльони? – Бабо, а через що ви кажете, що гріх їм тому, що дуже кохаються? – Авжеж, серце! Чоловікові з жінкою треба по закону жить, як бог приказав, а не як парубок з дівкою, от що! Одна весна на рік впада. Хіба дурно старі люди вигадали, що одно, мовляв, дівка простоволоса, а друге жінка білоголова? Не впада, не подобає ніби! I стара довго ще щось собі бубоніла похитуючись. Дзиґарі на дзвіниці програли тричі, вибив дзвін вісім годин. Час було прощатись. Ще раз пані запросила до себе землячок. Обіцяли одвідати, як повернуться од отця Іони. Пані поцілувалася з бабою, а Килиною й Одаркою і пішла, провели її до брами й вернулися. Минуло два роки. Одного ранку пані Лександра побачила знайомі прізвища Охріма Турченка та Тодоськи Турченкової. Охріма за крадені коні, з якими попався, коли переводив з ярмарку на ярмарок (хоч і не сам крав), засаджено було у тюрму на висідку, а тимчасом жінка віддячила свідкам, що були проти його; спалила хату, та так влучно, що там і діти попеклися. Тепер мали її вислати, яко палія, на Сахалін. Пані Лександрі скортіло побачити Тодоську. З ласки знайомих здобула собі пропуск у тюрму і пішла, узявши з собою щось їстівного на гостинець. Не впізнала пані колишньої красуні, коли дозорець впустив її вкупі з іншими в покій, де давали побачитись з арештованими. – Вам кого? – запитав. – Феодосію Турченкову! – Ось я! – озвалася висока бліда жінка з запалими щоками, з пригаслими очима. Колишньої маківки, рожі, яскравої краси як не бувало, а в великих карих очах стояла така безодня страждання й такий був допитливий їх зір. Дивилася наче не на те, що круг неї, а бачила щось інше десь глибоко-далеко. Якось не дуже дивувалася, що це пані прийшла до неї. Блідо усміхнулася. – Аякже! Я вас пам’ятаю, як ви були ще панною. Спасибі, що одвідали! – сказала. На приноси й не розглядалася. Жалітись теж не стала, коли пані її розпитувала, так собі плакнула трошки, немов для «годиться», і знов її обличчя прибрало того неживого виразу, замовкла, лиш коли-не-коли озивалася коротеньким словечком. Тільки як пані збиралася вже йти, Тодоська стрепенулася: – За що? Скажіть мені, за що? Чим я так тяжко прогрішила? Адже ж я й душі своєї не помилувала й людей спалила не за кого, за його ж тільки! Вік свій, всю душу свою оддала йому… Що б він без мене був? Я ж його любила, пані! Я ж його тяжко любила! Більш над світ, над себе, над рідні діти любила! Батьком, матір’ю, цілим світом хотіла йому стати… а він… – Що ж він, Тодосько? – Він? Зостається вдома! Мене ніби на Сибір, а він не піде за мною, він зостається!.. Страшний корч перебіг через усе лице, в горлі захрипіло, загарчало – Тодоська разом вибухла плачем, реготом, гавканням і покотилася додолу в лютій істериці. Даремні були всі заходи пані та дозорців коло непритомної: Тодоська не приходила до пам’яті. Так і однесли її в камеру на руках, мов мертву. – І часто на їй це буває? – питала пані у тюремних. – А буває! Омертвіє отак, одлежить часом і половину дня, а тоді прокинеться і всього забуде. Одразу думали, що приставля, коли ж ні! Ото одеревіє – хоч ріж, хоч коли її – нічого не чує, а вичуняє, то хоч убий – нічого не пам’ятає. Уже й били, і в канцер садовили… – А дохторові ж не показували? – А нащо б то придалося? От швидко вже нарядять етап, піде собі голубка на Сибір та й годі! * * * Революціонер _______________ То було напередодні першої революції. Нам, старим батькам, вже заявлено було, щоб ми не […] та не втручалися в справи молоді. Ще зверху все було по-старому, так наче надворі сніг ще лежить, дерева голі, а вже скрізь дзвенять-дзюрчать струмки потай попід снігом. Так і на людях. Ми, батьки, мусили нижче сідати, не спиняти своїх молодих дітей. Щодня моя старша доня ходила кудись на пропаганду та на мітинги. Я мовчала, хоч серце кров’ю обкипало, одпускаючи доню на базар, великий та різноманітний по своїм норовам. Коли одного дня бачу, щось дуже скоро повернулася моя дочка та й не сама: за нею йшов хлопець у шинелі городовика. Скорою ходою прийшла до ще не прибратого стола і закомандувала: «Чай ще застали, пийте, Володю! Мамо, дай йому чого попоїсти: він спатиме в кладовці, як часом довго звечора заучиться. Батькові він не попадатиме на очі й нічого не заважатиме, але це буде тільки мій учень, я його хочу приготувати до екзамену на вчителя». Видко було, хвилювалась дівчина. А Володя тимчасом як допався до чаю з черствими пирогами й трощив їх, аж глянути було страшно. Та ж доля постигла й битки, і вчорашній борщ, і кашу. Самовар був давно випитий, і хлопець, крутнувши кранта, де показались лиш краплі, тяжко зітхнув. Він би ще чогось з’їв, але треба було варити обід куховарці. За столом Володя з блаженною посмішкою засипав. Дочка моя одвела його в темну кладову, де у нас було чимало всякого лахміття й подушок. Там, не розбираючись, і заснув утомлений хлопець. Хто це? Де і нащо ти знайшла його? – Ох, мамо, то нещасний безрідний агітатор, його вигнали з городового вчилища. Він багато вже сходив. Був і по селах, і по містах. Тепер по базарах узявся пропагувати, йому дуже бракує освіти, навіть учительської сільської, а жити на селі права нема. От я й вивчу його. Згодилась я, і став у нас Володько жить. Але як мій старий був великий чепурун, то я заходилась вимити попереду Володьку. Якось сказавши йому про це, побачила, що він, як ноги не вломив, побіг. Ну, пропав Володька! Думаю, боїться купелі, як чортяка. Коли ці: через якийсь час несе щось. То була білизна й чиста куртка. Я дала йому грошей на баню й розказала, куди йти. Через дві години вернувсь мій революціонер чистий, білий, з білими кучерями. А видко дуже був брудний, бо був перше якийсь […], а тепер став […]. Ми розмінялися клунками: я в нього вузлик з брудною одежею, а він той вузлик літератури, що він давав мені сховати. Обдивившись пильно, він засміявся: – А ви, їй-богу, чудні! І не подивилися, що в мене тут! – І він почав витягати самі яскраві листівки, з самими найзобурдивими написами. Коли чимало натягав, тоді, мов граючись, почав передо мною листівками махати. Але, бачачи, що це не має ніякого ефекту, зробився, мов мала дитина, тихий та довірливий. Цілими годинами, як лекції повиучує, а своєї менторки, моєї дочки, немає, просиджує або хвостиком ходе за мною Володя і говорить-говорить. Яких тільки пригод не зазнав він! Тільки не був ще за свого поважного 14-літнього віку в тюрмі і то, мабуть, через свій малий ріст. Минали дні. Вчився Володя, люто вчився. Але часами находив на його […]: мовчить, сопе, переклада свою літературу, щось вираховує, до людей обзивається гостро, вороже… Потім той настрій мине і знов дитина, як дитина. Одного дня правда, не ночував. Я вже гадала, що десь утік, зник. Ні, прийшов, тільки пізно, і цілий день був дуже стурбований, говорив тільки про той підкоп та втечу арештантів із тюрми, так неначе сам там був власні очі бачив. Другий раз довго розповідав мені про справи бойових […] і що йому дуже стидко тихо сидіти, склавши руки. Увечері щось плів – не бачила що. А оце після вечері й дає мені, щоб я сховала. Дивлюся – дві нагайки сплетені почасти з шнура, почасти з дроту. – Володю, що за глупство! Що кому поможе оце? – А все ж це зброя! – одрікає з пихою. Мені стало і смішно й досадно. Я кинула обидві в купу лахміття й сказала Володі, щоб на завтра забрав собі геть. Але тієї ночі прийшли нас трусити царські посіпаки, що недавнечко вже були. Вони самі (солдати) сміялися, чи не скучили ми з ними, й прохали пожаліти їх і не примушувати їх ритися в купі лахміття та перечитувати […] старі листи. А я саме за ту купу лахміття й потерпала. Був і Володя при цьому і все шептав, що він щось зробить. Добре, що не почули. – А щоб недурно гроші брали! – сміюсь і підкладаю пакунок старих листів. – Ой ні! – з жахом відсуває од себе солдат пачку. А я тимчасом далі одсуваю купу, де сховані нещасні нагайки. Трус кінчається нічим, по щастю. Поліціанти тільки поглядають в темний отвір горища. – Хто його зна! – кажуть. – Ти туди тільки потикнися, то воно тобі голову одірве. – Так і цей раз не знайшли дверей з кухні надвір і сказали своєму офіцерові, що нічого нема там. Другого дня і Володя, і його нагайки позчезли по цей день. А тимчасом події сипалися, як з мішка. Іду колись на базар, а назустріч летить кінний отряд […]. Посторонилася я, а самий задній повернувсь і так приязно кланяється. Дивлюся Володька в солдатській шинелі, з гвинтівкою за плечима, з бомбою при поясі, ратищем з червоним прапором в руці. Бистро проїхали кінні порожньою вулицею, видко, чогось побоювались. Минали дні. Події зміняли події. Дехто розповів мені, що згодом бачив Володю в уїзді, в голові отряда. Де ти, дитино? Чи здався тільки на гарматне, кажуть, м’ясо? Чи, може, виріс – по розумнішав? * * * Вольтер’янець _______________ – Пані, а пані! А чи й вам так погано сидіти, як оце мені? Казав же отому іродові, Левкові: вимости добре, вибий середину, ні! А тепер, їй-бо, усі кишки перебовталися. Це ж то чоловік, слава тобі господи, дужчий та здоровший і, як-не-як, мужик, слава богу, – а то ж кобіта!.. І тендітне воно, і непризвичаєне! Отак звичайно обертався до мене Степан, мій фурман, що не раз мені з ним їздити доводилося. Степан страх не любив їздити мовчки, а зачіпати мене вважав за найкраще саме з того, як мені сидіти. Це була неначе передмова. Та він і справді співчував мені, бо й сам був щуплий, слабовитий. Серед усієї челяді його й за чоловіка не вважали, дражнили його «куркою». А тая стара труська бричина однаково дошкуляла і йому. Як не мостили її сіном та соломою, як обережно не їхав Степан, а на гребельках та на узвозах усе те злазило, і йому чимало було мороки усе направити. Не раз, не два доводилося нам із Степаном держати подорож у всяку погоду, різниця була тільки в тому, що в суху Степан лаяв Левка, що недобре налагодив бричку, лаяв і порох, що густо обсідав нас, не давав дихати, а в негоду гримав і на оконома, що мало оброку дає, і на пана, що на таких «цимбалах» пускає «сердешну кобіту» їхати в негоду, нарікав на дощ, на сонце, лаявся з вітром.. І коли розходився Степан, то тоді вже й богові не миналося. Щоб звернути його розмову на щось інше, було посміюся йому: – Ну що, Степане, якби тебе оце почув отець Пимен? От би покуту наклав! – Е, що там отець Пимен! Якої ще мені покути, як оце щоденно-щочасно покутую? І од тестя, й од тещі, й од жінки… Ще цього замало: дітей, іродові баби, понавчали дулі сукати: дай, мовляв, гостинця отому сучому скарбовикові… Чи вірите? їй-богу! Ну, от ви кажете: гріх і покута… А який на мені гріх був, що я зроду покутую? Що я зробив кому лихого, дитиною бувши? Тільки те, що родивсь? Та це ж я не своєю волею! А ріс: не заробляв, не працював, не служив, не слухався? Хіба пропивав або вкрав у кого що? Ніхто того не скаже. Хіба не пристав у прийми до Ганни, як вона того хотіла? А ви ж знаєте, що то прийми: ото чоловік, наче в рощину головою впірне: радий би назад, – так і рощину на собі понесе. То за що ж мене й бог карає, й люди карають, і ніхто не милує, – за що? А ще, кажуть, що він справедливий, милостивий, усе бачить, усе знає. Та як же він, усе те бачачи, попускає лихій годині напосістись на чоловіка? Питав я колись у ченця в Києві (казали: праведний, пророкує), ходив колись на прощу, сповідався. Так каже: «Це тобі, чадо, іскушеніє!» А на мою думку: нащо б теє іскушеніє богові здалося? Адже він усе знає, не тільки те, що чоловік зробив, а й те, що зробить, навіть, що дума, думатиме й робитиме після іскушенія та й без його! Отак хіба, сидіти на небі та зверху дивитись, як по землі, мов черви, плазують люди, та як вони корчаться, звиваються, коли по їх важко ступає лиха година. Себто йому виграшка, чи як? І скільки разів я питав наших людей, – ти, кажуть, дурний, а хочеш розумнішим за всіх бути. Це, кажуть, не мужицьке наше діло розбирати! А як не моє діло, то нащо ж мені бог оцю голову дав? Нащо в неї думок отаких напхав? Од чорта? Таже ж і чорта бог сам утворив. І то знов: навіщо богові отой чорт здався? Нащо йому той клопіт із ним? Нащо потрібно богові, щоб над людьми, його дітьми, навік знущався отой кат рогатий? Було слухаю-слухаю та й запитаю: – Де це ти, Степане, отаких думок набрався? Чи це сам од себе, чи й другі твої земляки отакої ж проміж себе правлять? І чи згоджуються вони з тобою? – Та, пані, що до себе, то од себе, а то ще й людей я запитую: є такі, що й мене розуміють, от Архип, Сергій, наприклад. Тільки ж, як вам сказати: у мене ця думка ніколи й не засинає: точить та й точить, як той шашіль, невгаваючи. А в їх думки неначе дрімають, часом лупне очима та й знов закуняє. А це, мабуть, од того, що всі вони ситіші од мене! – додасть з усміхом Степан, повертаючи до мене своє худе-худе гостре личко з густими бровами, з сірими неспокійними очима та тонкими устами під ріденьким білявим вусом. Все обличчя його, рухливе, дражливе, вся постать, тонка та нервова, одрізняли його з усієї челяді, й ті недурно сміялися, що він «не мужик, а курка, або й чорт його розбере що». Вдома жилося Степанові погано. Сім’я, до якої пристав Степан, була чимала: троє бабів – жінка, теща й тещина свекруха, – двоє дівчат та тесть. А тесть хоч і здоровий був, та зате ледачий та ще й п’яниця, і робити за всіх і про всіх доводилося Степанові. Ще й парубком, кажуть, був він худорлявий, а що після 10 років у такій сім’ї, то звійся на скіпочку, усе частіше став занепадати на груди, і саме тоді, коли був не при силі робити, баби його гризли навмируще, а п’яний тесть ще й бити сікався. Отоді Степан кидав усе й подавався кудись у службу, йому не боронили, тільки одбирали всі зароблені гроші. Степан же в службі, де годували краще й щодня не точили, починав оклигати та, як тільки легшало, більш та більш задумувався та й з людьми ділився своїми дикими думками, лякав своїми зухвалими питаннями. Наймався він і в панів, і на заводи, й по економіях, не любив довго жити в панів і тільки що од’їдався на добрій харчі, зараз кидав. – Нудота! – каже – їм-їм, мов той кабан, спиш аж тобі очі позапухають, а сидиш на самоті, як проклятий, ані тобі пісні, ані тобі балачки, день у день на самоті, як той сич. – Ну, то хіба ж там нема з ким побалакати? Адже всі батюшки такі проречисті та знаючі. – От, дайте мені спокій з тими попами. Балакають вони з людьми солодко, поки дадуться їм у руки, а далі вже вибачай: сопе на тебе або гримає щодо хазяйства, а так собі попитати за що – шкода! Он мене отець Пимен за мої розмови чудно так продражнив, що й сказати не можна. – А як саме? – Та-а!.. вольтер’янець, каже, ти чортів! Ну, що воно таке вольтер’янець? Що чортів – це я розумію, а ото таке чудне… Та прикро, як ще всяка темнота тебе дражнить отак! Служив не раз Степан і на заводі, на сахарні, та тільки недовго видержував у ряду з тими здоровалями, а ще до того й не любив, що там люди не люди, а немов тобі «лумері» (себто номері). По панах частіше служив Степан, бо в мужиків не сила його була викрепити, а найбільш улюбив нашу невеличку економію, де й люди були свої ж таки селяне, і в теплій невеличкій касарні було в його улюблене місце в запічку, а найкраще було те, що в нашому невеличкому хазяйстві було легко з однієї роботи перейти до другої: було стань за чередника, чи об’їжджчика, а незабаром, гляди, вже й до стайні перебрався, а то вже немов його власна хата: старі коні вітають, пізнають, молодь скоро привикне до його, усі порядки він знає, і його всі знають за найкращого конюха, що пильнує й жалує худоби. Згодом і на мене переніс свою симпатію Степан через те, що я хоч частенько виїздила, але шикувати не любила. А Степанові тільки того й треба: везе не везе, попасає, де тільки можна, напуває, придержує на кручах, не гониться вгору, а що вже нарозмовляється досхочу зо мною, а коли я мовчу, то неначе з кіньми. Де приїдемо, зараз перезнайомиться з чужими конюхами, фурманами та наймитами, назбира од їх усяких новин і знов гайда в подорож. А дорогою тче новим потканням на старій основі свої химерні візерунки. Раз у чистий четвер – саме паски розчинялися – викликає мене покоївка, каже, що Степан із села прийшов (а він тоді не служив у нас). Викликає, а сама така перелякана, аж біла. Виходжу, дивлюсь – мара! Степанове гостре обличчя стало ще гостріше, блідий, як смерть, руки й ноги тремтять, волосся настовбурчене. – Що з тобою? – Вва-вва… – не може більш нічого промовити, так йому губи трусяться. – Господь з тобою! Що сталося? Напоїла його водою, хлюпнула тричі на нього – трохи опам’ятався, наче прокинувсь од сну, та як крикне: – Пані! Ой, дайте вашу рушницю! Перестріляю іродове насіння! Щоб і не смерділи, прокляті! Всилу-силу його вкоськала, посадовила та, щоб трохи вгамувався, попрохала зачекати, поки до тіста погляну, – бо знала, що він однаково як божевільний, розмовляти з ним не можна. Минуло з півгодини. Вийшла, розпитую (уже трохи притих). Виходить, то баби його дуже гризли, що нема питльованої муки на паску, а як одмовив, що не в службі, заробити нема де, то гуртом його вибили. Тепер сором не то на людей, а й на рідних дітей глянути. Узяв пуд муки набір, одніс, сам став ізнов на службу, а на Великдень не пішов до своїх і похристуватись. І знов почалися наші спільні роз’їзди, а з ними й розмови. Однієї гарної днини їдемо ми отак до вокзалу. Саме проводи були. День погожий, пташки щебечуть, береза наче пухом зеленим укрилася, пахне, а небо понад просікою високе-високе, чисте та синє! Дуби ще голі стояли, але попри корінні їх травиця вже густо зеленіла, квіточки рябіли в ній, і так було мило та весело: сміятися, й балакати, й співати хотілося. Цей настрій одбивався на всіх, що стрівали або переганяли нас, ідучи до обідні або вертаючись з вутрені. То по правий бік дороги, то по лівий виразно малювалися на зеленому тлі купки молодиць, чоловіків, бабів у святковій одежі. Зграї дітвори бігали по обох боках дороги проміж стовбурами та кущами. Молодиці, гарно вив’язані квітчастими терновими хустками, несли клуночки та вузлики, чимало й з дітками при пазусі. Дівчата у червоних, як мак, спідницях, вишиваних сорочках, у намисті, у стрічках або й квітках. Парубки в нових лейбиках, у зелених та картатих поясах, у вишневих кашкетах, просто аж мигтить ув очах, веселі, балакучі. Одного лиш бракувало – пісні, бо був то ранок неділі, служба в церкві. Одна тільки похмура Степанова постать у сірому лихенькому сіряку псувала ту веселу картину і не тільки тим, що вона мляво коливалася передо мною сірою плямою, а й тим, що поза її зверхністю я відчувала ще нуднішу, ще темнішу його душевну пляму. – Ач, подивіться! – звернувся до мене Степан, показуючи пужалном на жіноту. – Бачте, які смутні? Ого все родителів поминали… А поминала б вас лихая година отаким цокотінням! Гаття-но! – зігнав свою злість на конях Степан, хльоснувши з усієї сили батогом. Коні зірвали з місця, помчали просікою, не спиняючися збігли на гатку, бричка заскакала, забряжчала усіма залізячками, я схопилася обома руками, щоб не вивалитися. Степан засичав і зразу затяг віжки. – А бодай тебе гатила лихая година! Якщо й на тому світі доведеться так їздити, то нехай йому хрін! Коні тимчасом пішли підтюпцем, а далі, у піску, й зовсім пристали. – Чого це ти, Степане, так розсердився? Трохи душі з мене не витрусив! Чим я тобі завинила? – сміялася я. Степан супився, чмихав, а далі закинув віжки на ріжок передка, застромив батога збоку і ногу одну перекинув через передок, так що лицем обернувся до мене. То був знак, що бесіда мала бути довга. – А що б ви думали? Ніщо мене так не рве, як ота сліпота! Ну, скажіть мені ви, вчені, освічені, чи й над вами оті забобони мають отаку силу? Щось я цього не помічав, а втім, не знаю… може, й милюся… і хотілося б мені знати, як це у вас… – Та що саме? – Та ось оте поминання. Я, бачте, до того, що ось живе чоловік, терпить, грішить, покутує, знов забуває бога й не жалує людей, знов грішить іще дужче, і ось він умер… Він на цей раз не спокутував гріхів… Зараз жінка, мати, батько у плач, до бога з гвалтом. – Боже, очисти його! Боже, прости! Боже, прийми його в царство небесне! А ми, мовляв, тобі за це «заплатимо!» (Мужик за все, про все платить!). Ну, звісно, шкода свого! А туї уже попи й прислухаються: еге, мовляв, грішний-таки ваш Кузьма та Сидір, грішний! Не бачити йому царства небесного, попаде Луциперові під команду, якщо тільки кревні не викуплять його молитвою та жертвою. І такого тобі наговорять: і геєну-огненну, і скрежет, і плач невгаваючий, і безодню-преїсподню! А бабки ще й дужче стараються, з переляку та з темноти своєї таке вималюють, неначе на власні очі бачили: і ті казани, що смола в їх кипить, і гаки, й сковороди розпечені, і чортів усіляких: рогатих, хвостатих, куцих, – бісів, хапунів, чортенят рябеньких, навіть вила, ті, якими чорти грішників мішають у казані, – усе докладно. Кілька разів слухаю-слухаю та й кину їм межи очі: а звідки ви оте все знаєте? Хто з вас на власні очі бачив? Хіба хто вертався з того світу? Та тільки й досі ніхто мені до ладу не доказав, одно – лаються дуже! – Степан знов став поганяти коні. Вони зразу підхоплювали, потім швидко приставали та й ішли собі ходою, незважаючи на батіг, що безладно крутився в повітрі: вони знали, що Степанові не до їх, коли він так невлучно махає. – І от несуть наші баби: паляниці, яблука, мед, хто й чехоню або курку печену – і все те на спасення душі. Кажуть, що як принесеш мисочку в церкву, то в той саме час, як піп харамаркає над нею, – бог і на тім світі становить таку ж мисочку перед душею, і вона тоді їсть, покрепляється. Душа! їсть!! Та чим же вона їстиме, коли вже й зуби, й кишки, та й усе тіло погнило, пропало? І нащо їй їсти, кого покрепляти, коли трупові вже ніщо не поможе? Н-но, дітки, но! Гат-тя! А ти, лукавий! Ач! – раптом звертається Степан до коней. – Та чи є пак та сама душа? Як на вашу думку, пані? Як думають розумні люде? Адже ж учені люде багато знають, у їх шкельця такі є, що, яке б там не було дрібне, побачити можна… Он мені хвершал казав про халєру; в крапелинці впіймали і побачили. Їй-богу, ходорківський молодий хвершальчук навіть мені давав дивитись. Каже: «Така малесенька, наче пуголовочок, і з хвостиком», – проте я скільки не тулив око – не побачив – не вмію, а от другі наші, то бачили. Так от, кажу, халєру впіймали ж і ліків до неї добрали, так от чи не вигадали б такого шкла або ще якого начиння, щоб тую душу хоч за самий хвостик уловити або хоч на один миг побачити? Тільки шкода, мабуть! Но, дітки, но, маленькі! Нічого б я в світі так не хотів, як знати, чи є в людині справді тая душа і як вона живе без тіла. – Не знаю, Степане, цього ні я, ні другі люде!.. – То-бо й ба! Розумні, хитрі люде, всього вчаться, а самого найпотрібнішого й не знають. Усякі прилади повигадували, аби нагодувати, натішити тіло, а от душі – шкода: ніхто не нагодує. Кричить вона, голодна, репетує, шукає шляху, а тут тобі або – «цить» одразу, або виплетуть таке, що тільки малим дітям слухать, а вони самохіть лізуть у ту нісенітницю та ще й другому боронять питати про неї. Зрушений, змучений, замовк Степан, і довгенько тяглася наша мовчанка. Тільки іволга висвистувала та соловейки заводили. Перед очима пливли зелені картини: чагарники, переліски чергувалися з засіяними галявинами, у вуха лилася разом з весняним вітерцем різноголоса весняна пісня, все заколисувало мене мимохіть, і я кинулася, мало з брички не впала, коли Степан зненацька бовкнув до мене: – А на мою думку, пані, так: росте-росте корова, чи дерево, чи ось збіжжя (повів пужалном); виросло, виколосилось, красується, половіє – доспіло. Узяли його скосили, змолотили, змололи зерно, з’їли, солому худобі стравили або спалили – і квит! Усе в гній, у попіл, повернулося! Худобину взяти, от хоч коня: росте, живе, Радіє, працює – зразу – беркиць! – здохло і в гній повернулось. А де ж те, що в йому росло, раділо, боялось, терпіло? Його нема! Кажуть, у людини душа, а в худоби пара. Ну, добре. Живе людина: росте, радіє, горує, любить, ненавидить, хитрує, бореться, грішить, молиться – прийшла смерть і – зразу всьому тому край. І нема тієї душі, і ні по чому її розпізнати. Як рослина, що не має в собі нічого, як худобина, що має тільки пару, так і людина: вмерла – і ніякої одзнаки душі її нема. Та чим же людська душа краща, як ота пара з худоби, як оте ніщо з рослини? І там, і тут нічого! Жив ти, любив, боровся, страждав – ото тільки й твого! Жив – був чоловік, умер – стратив разом і тіло, й душу, – нащо ж її тоді поминати? Чого дурити себе, що бог посадить її в раю на дзиґлику та постановить перед нею мисочку? Та й нащо мені той рай, коли в йому така втіха злиденна: мисочка та й годі! У мене тепер душа голодна, правди шукає, одвіту на думку питає, а вони мені «мисочку»… Одноманітна сумна розмова Степанова закінчилася такою гіркою й гарячою нотою, неначе струна, яка, дуже натягнена, луснула й задзвеніла. їхали далі. І не було в мене жодної думки потішити, ані крихти сили врятувати бідну страждущу душу. Вокзал був недалечко. Товарний просвистав. Степан торкнув коней, та вони вже й самі насторожили вуха й швидше перебирали ногами. Трохи не доїхавши станції, Степан раптом спинив їх та якось гарячливо звернувся до мене: – Засмутив я вас, пані! Але скажіть мені, прошу я ласки вашої: скажіть по правді, як на вашу думку: невже в людини так-таки й нема душі? Адже ж я ось думаю, я обсягаю думкою весь світ: невже ж думка моя тільки мана й сам я тільки купа маслаків та м’яса? Невже в мені думають ці нікчемні маслаки, це хиряве м’ясо, а не щось краще од їх? Невже… На станції вдарив дзвінок, розлігся посвист, коні вжахнулись і понесли так, що Степанові треба було з усієї сили взятись за віжки. Так і не діждав од мене Степан одвіту на болюче питання. Та й що б я йому одвітила? * * * У школі _______________ Школа була ще зачинена, і дзвоник не дзвонив, а дітвора, проте, купчилася коло його, роєм роїлася і гула. Знати, щось стурбувало її або дуже зацікавило: куди не глянь, звідусіль біжать, лящать дзвінкими голосами про якусь новину, інший і книжки дома забув, так порожньою торбиною й вимахує. Мішма йде дитяча розмова. – Одарко, Одарко-о! Біжи швидше-швидше! – гукала купка дівчаток до білявої дівчини, що вивернулась з-за сусідньої ліси. Дівчина була з найдальшого кутка. – А що трапилось? – Тетеря!! Спехторь приїхав! – Ну?! До нас? Де ж він? – Та ні! Ще не до нас, а он у старій школі був учора, то там таке розка-а-зують! А сьогодні й у нас буде! – Ну то що? Хіба ми його не бачили? Чи, може, скажеш, тітрадок не понаписували? Адже Зіна Василівна назбирали цілу гору! – От тобі й бачили! Ти вже думаєш, як того бачили, то й цей такий само! Адже ж той умер! – А це б то новий? Ох, лишечко! – То ж то! А кумедний, дівчата кажуть, а клятий! – Та вже клятішого навряд чи знайдеш за того, що був, та й то… аби тітрадок нагорнув чималу купу на столі, уриється та й не баче, як і завдачу один одному покаже, як хто й підкаже, а часом і списати можна щось. – А це-е-й вже не такий… – А що? – Там, кажуть, біга, як несамовитий! По всьому класі, до усячини чіпляється, не поселить… – Чи ти ба! – Мотьку питає, з чого в неї сорочка… – Ай, дівоньки! А вона? – Звісно, язиката, як одрубала: не з чого ж, каже, як з полотна. «А плаття?» – «А плаття в мене з байки». – «А хустка?» – «Тернова!» Вилупив очі, покліпав-покліпав: «Харашо! – каже. – А полотно?» – «З пряжі». – «А пряжа?» – «З прядива». – «А прядиво?» – «З льону». – «Харашо! А байка? – Мотька тільки плечима знизує… – А ситець, а сукно? Як сукно робиться?» Дівчата печуть раки: «Не знаємо! Не вміємо! Не бачили, бо в нашому селі не виробляють!» А він тоді як не витріщиться до Марії Миколаївни, як не почне їй виговорювать, та так і сипле й сипле! Аж у класі сумно, аж школярам ніяково! Тоді Зіна Василівна бачать – лихо та моргнули на Проценкового Митьку та на Кіндратенка Йвана, – то ті всилу-силу приперли усі тітрадьки з учительської. Тільки ото розіклали по всіх столах та стільцях, аж він скік! – і до їх! Боже! Усі аж побіліли! Як один, повскакували, інша дівчина й зачесатись не вміла, а Сергій Дудяренко застряв під партою: ручка впала – лазив доставати. А спехторь до їх: «Здрастуйте, дєті!» Вони, як один: «Здрастуйте!» Боже ж! Як розсердився! «Што ви, дєті, не знаєте, хто я? Як ви здоровкаєтеся? Хто я? Хто я? Хто я?» тика наперебір то одного, то другого. Вони полякались, сопуть, задні переморгуються. – Оце, мабуть, треба по-солдацьки, – шепоче Семен Клямка. Уже ж тоді спехторь вичитував-вичитував, коренив-коренив: і «невєжі, і неуки, і чурбани» – та все скоса на Зіну Василівну. І що б ви думали? Якраз на Семенове вийшло: себто до його треба здоровкатись: здравія желаем ваше скоблагородіє. Ото, глядіть, і ви не забудьте, коли хочете лиха трохи збутись. – Еге ж! Ну, а далі що? – А далі! – от сміховина! Заставив Петра Нестеренка читать по книзі, а там було: «На плоту стоялі баби, все колотілі бєльйо вальками». Пита, що то значить. А Петро ка: на забор повилазилі старії женчіни, бєлую гліну викачували. «Как?! Што за чіпуха? Для чіво ж онє туди повилєзлі?» Петро ні в сих ні в тих: «Або я, ка, знаю?» Він ще дужче: «Хто, ка, одвєтіт, што такое вальками? Вальки? Вальок?» Одна дівчина каже: «Та оце в нас глину як вимісять, то викачують в такі кругляки, наче хлібчики». – «Не так! Не знаєте!» І заходився сам розказувати: плів-плів, а сам о-отакі косяки на Зіну Василівну подає. Та ми слухали-слухали, а далі Каська Лемерівна, шпитонка, тиць руку вгору! Знаю, каже! Це, каже, по-нашому називається праник. – Как пряник? Смійошся? – Та ні, то так на його кажуть у нас: праник до прання, або прач. – Ага! прачкі! Бельйо стірают! – тоді він тільки трохи схаменувся. Зіна Василівна стоять та тільки губи кусають, а далі кажуть: «Може, угодно посмотреть тітрадки?» – Какія тітрадки? К чему ето! Зачем столько? Зіна Василівна порозкладали ж так гарненько, купками, – оце чистописанія, оце арихметика, оце переложенія – куда тобі! Нічим не вгодиш! Кричить, кричить, а хто його зна й чого, нібито «нащо бумагу переводите, а діти не знають того, чого треба». А найкращих тітрадочок так навіть і не подивився, – аж шкода: дурно старалися! Завдав завдачу: то наші хлопці бачать, що такий кип’ячий, швиденько так вирішили, не вспів він і до краю дочитати, вже з половину руки вгору підняли. От же недогади! Репетує, що не вислухали условія, не повторили уголос, не сказали планту, не підождали його команди і – таке всяке, тю на його, навіженого! Неначе це письменна завдача, а не ізусна. Знов коренив увесь клас, знов виговорював Зіні Василівні, що вони, бідненькі, аж у плач. А він тоді дверима хрьоп! Зачинився в учительській та біга-біга… – Хло-о-пці-і… їде! – розітнулось з-за купки дерев на горбку. Дітвора, як горобці, враз шугнула до класу. Оповідачка з сусідньої школи перескочила через перелаз і вшилася поміж кущів коло школи, щоб побачити, як то воно буде. Дзвоник зателенькав ближче, і в хмарі куряви підкотила до школи бричка, де сиділа гостроверха постать у дорожньому балахоні, наче мрець, одноманітно сіро жовтого кольору. В школі – нічичирк! Старий Панько на широко розчиненій брамі пильнував інспектора, і тільки той поваживсь злазити, дід підхопив його попід руки. У сінях дід так щиро узявся роздягати пана, що й сурдута було потяг разом з балахоном, за що й дістав «старого дурака», але далі не пішло, бо на дверях з’явилася учителька. Чорнява огрядна удовиця весело зирнула чорними блискучими очима, вітаючи гостя, і той іскрявий промінь насмішки різно одбивсь на обличчях діда і пана: дід спік рака, а пан, що було вже надувсь і почервонів, як індик, – одразу аж збілів і змішався перед красунею. А вона, ще раз глянувши поуз пана на діда з бадьорою усмішкою, вже запрохувала у клас і разом питалася, чи не вгодно буде пройти в учительську спочити або чаю напитись. Жовтий мрець ожив, закланявся, заметушився, подибав з витягненою шиєю і жваво з-під лоба бігаючими очима за привітною хазяйкою. Але дарма було очам бігати: гарні просторі сіни з чистими білими стінами, знизу пофарбованими начорно, щоб діти не ялозили, з чистою пофарбованою ж діжкою для води, з бляшаними, блискучими, як срібло, кухлями та чистим рушником на кілочку, мотузяні матки до витирання ніг та густі-часті вішалки для одежі, – ні за що було зачепитись начальницькому окові. Учительська мала й зовсім вигідний вигляд: шафи, повні книг та приладів до вчення, м’якенька канапка, часи з веселим дзвоном, стіл, застелений білою скатертиною, з чайним посудом на йому, навіть квітки-вазони на вікнах, – усе аж блищало і здавалося тільки відповідною рамкою до тієї хазяйки, що так уміло все те опорядила. – Распорядитесь, пожалуйста, прозвонить на сбор, – сьорбаючи чай, промимрив інспектор. – Для чего? Школа в сборе. Інспектор тільки брови підняв: школа, що була повнісінька, німувала. Змішавсь трохи, допив склянку й почав чогось шпортатись у свому портфелику, а далі скочив, наміряючись іти в клас. Учителька Олена Петрівна плавким рухом запросила його в старший клас, де готувалися до випуску. Але й дітвора не дрімала: мовчки чи пошепки вони вже змовилися вітати інспектора, що й Олена Петрівна не знала. Тільки що з’явилася сухорлява начальницька постать у дверях, – клас, як один, вже стояв і, мов солдати, вигукнув: «Здравія желаю, ваше високоблагородіє!» Олена Петрівна здивовано глянула на свою команду, але на її питаючий погляд привітними люблячими одказали їй старшенькі: мовляв, «не чіпайте». Інспектор був задоволений, наче його щось підсадило ще вище, мов накрохмалило, і він поважною ходою передибав через увесь клас, став у передньому кутку і звелів читати молитву. Діти переглянулись, учителька махнула їм звичайним рухом, і вони доладно заспівали молитву; тільки хлопці не так гукали, як завше, та дівчачі голоски з остраху виробляли ніжну трель. Ще більш надувсь пан, але милостиво кивнув головою і попрохав починати урок. Спокійна й бадьора, Олена Петрівна почала, як і завше на свіжі голови, арифметику. Під впливом її оксамитного контральто обісмілилися й дівчата, і завдача, химерним клубком кинена дітям, уміло й дотепно розплутувалась, крейда хвацько постукувала по великій дошці і за жвавими викладками інспектор не міг допильнувати, як діти йому викладали, бо зараз же, як прохоплювалась яка дитина нешкільним вироком, – одразу ж і справлялася, й завдача розгорталася далі. Спинити не можна було так дружно і разом працюючий клас. Аж утомився кліпати очима інспектор, звелів перемінити. Витяг із свого портфелика якусь книжку, сам прочитав нудним голосом маленьке оповідання і, завдавши теє саме написати «своїми словами», подався у другі, молодші класи. Там вже потроху гула дітвора, наче мухи в глечику, але разом жахнулася й мовчки зірвалася на ноги, коли побачила пана. Цей, що вже милостиво цідив «здрастуйте, дєті», у відповідь почув якесь «мекекеке!» Зморщивсь інспектор, наче оцту закоштував, і з докором витріщивсь на Олену Петрівну. Але вона мовчки весело сміялася очима проти його кислого погляду і – дивна річ! – він сам зараз задріботів, виправдуючи малечу: «А правда! Это еще рекруты! неуки!» Малеча навіть з образою переглядалася: як же, вони, второгодники, а їх прирівняли до звуковиків?! Ну, та хай йому! Завели диктовку. Сам інспектор, не довіряючи нікому, заходив по класу, проголошуючи слова з такими чудними наголосами своєї вологодської вимови, що дітвора зразу переглядалася й між собою і допитливо з Оленою Петрівною, а далі якось оторопіла і мов згубила щось, писала все «на одчай божий». Хлопець коло дошки пік-пік раки, похапцем витирав, як хтось із товаришів піднімав руку на знак помилки, проминав слово, яке вилетіло з уст інспектора, далі поспішав уписати проминуле, наскакував на нове – і швидко дошка зарябіла такими візерунками та сивими хмарками на чорному тлі, що вже далі й садити літери було ніде, бо останнє слово прийшлось уже на ніжці дошки. Інспектор все міряв та міряв клас довгими ногами і, як ото кажуть, лев підхльоскує себе хвостом, хотячи розсердитись, так він з кожним кроком наливався злістю. – Что за безобразие! Довольно! Это у вас худший ученик? Олена Петрівна спокійно, але без усміху дивилась. – Нет, он неплохой ученик! – згорда одказала вона. – Соберите тетради! Дежурний хлопчик скочив і миттю зібрав купку зшитків. Інспектор якось хижо ухопив свою здобич і поклав коло себе. Того ж таки хлопчика од дошки викликав читати. Зовсім зажурений ішов він на своє місце. Тільки проходячи глянув на Олену Петрівну, і вона непомітно для інспектора погладила його по голові й глибоко заглянула йому в вічі. І дитина спахнула виразом такої вдяки за цю ласку, що вже сміливо полізла на своє місце, вихватила книжку і вперлася очима в інспектора. Той підійшов, розкрив навмання і звелів читати. Дзвінкий альт зачитав одне з тих чаруюче ласкавих «воспоминаний детства» Ушинського, і весь клас одразу заспокоївсь. Так що коли доводилось продовжать, – діти на півслові радо підхоплювали і чепурно та виразно читали далі. Але пан супився: не до вподоби була йому ця стара книжка, і хоча діти радо переказували своїми словами гарно зрозумілий зміст, інспектор усе гдирав, – і «книжка, мовляв, устарелая, и рассказы слишком уж наивные, и ученики слишком позволяют себе коверкать язык». Олена Петрівна зауважила, що це ж ще не випускні, які повинні вже все докладно вимовляти по-руськи, але важне те, щоб вони розуміли читане і хоч як висловили його зміст. Куди ж тобі! – Что же это? В каком государстве мы живем? Какие задачи преследует школа? Что это; малорусская сепарация заводится! Да, кстати, дети: где мы живем? – У Кучугурівці! Інспектор морщиться. Діти догадуються, що не так. – У Таврії! – У губернії! – У Росії! – Так, в России. Кто правит Россией? – Государь император… – задріботіли діти вивчений титул. Перепитавши на ймення весь царський дім, інспектор учепивсь, як звали губернатора. – Шталмейстер двора его величества, – і далі вигукнули діти, зрадівши, що зрозуміли, чого хоче пан. – А что же это шталмейстер? Одразу дітвора спотикнулася і переглядалася. Маленький, але жвавий і небоязкий Данько Чиж витяг руку вгору. – Штанмейстер… ото значить главний майстер, што одьожу на царя шієть… Горе! Трохи не луснув пан спересердя! Даремне Олена Петрівна вмовляла його, що це ж дітям зовсім не може бути ні зрозумілим, ні потрібним. – Этак они у вас ничего знать не будут! Пожалуй, они ни знамени, ни герба русского не знают! Олена Петрівна тільки плечима знизала. – Дети, что значит знамя? – Знамя, – то солдацкая корогов! как флаг! – Ну да, вроде флага. А что такое герб? Герб что такое? Але тут оніміла вся школа: такого мудрого слова ніхто не знав. – Ну, когда никто вам до сих пор не рассказал, то я вам расскажу! – дуже притискаючи на окремих словах, почав інспектор. – Герб – это символ… знак… ну… фигура такая… означающая… – плутаючись повів довге пояснення поважний педагог, але дітвора ніяк не второпала мудрих слів. Аж упрів сердега, а діти все баранами дивляться. Пустився на приклади. – Ну вот, видел ли кто-нибудь монету? Рубль, полтинник, пятак? – Видели! – зраділи діти. – А что на нем изображено? – Написано! Напечатано! Вирізано словами й цифрами! – Так, так! А на обороте? – Хто зна, – квітка якась? – озвалася дівчинка. – Орел! Орел! – визвалися хлопці (бо вміли в орлянку грати). – Так, орел! А что же оно такое? – Орел – птиця, толькі тут неправдешний, бо з двома головами. Того не биваєт. – Ну-ну – не бывает! Двуглавый орел – это герб византийский, а из Византии он перешел к России. А всмотритесь – что у него в середке? – Кишки! – прохопився якийсь дурник і зараз же засоромивсь. Якесь бистрооке поспішило на підмогу. – А там верхівець, а під конякою гадина! – Ну, вот-вот! Верховец на коне – это святой Георгий! А под конем гадина, змей – вот это и есть русский герб! Повторите! – Герб російський – орел, у серці його верхівець, кінь і гадина-змія! – А-а, боже мой! Олухи! Дураки! І оп’ять довге нудне проказування, що таке є герб. Але якийсь хлопець обісмілився й підняв руку. Інспектор не дививсь. Другі вже потихеньку підказали: – Іван Кравченко хочеть сказать! – Ну-ну, что ты? – Ваше… ваше… скоблагородіє! Я знаю, я імєю герб! І він витяг посріблений значок союзу Р. Н. У Олени Петрівни здригнули брови. Але хлопець вже радісно простягав значок інспекторові. – Вот-вот-вот! Где ты взял? – А мінє Костя Полєвода дал: у їх аж три вдома єсть! Але інспектор не слухав далі, а задоволено провадив лекцію про герби усякі: і імперські, і губернські, і повітові, поясняв, малював на дошці. Сонце вже обійшло школу й заглядало золотим скісним променем у другі вікна. Дітвора аж мліла од утоми та голоду. Олена Петрівна, що безнадійно слухала тую лекцію, непомітно вийшла розпорядитись в учительську і звідти, хоч приглушений, вчувся брязкіт посуду, дзеленькання пляшок та чарок. Насилу вгамувався інспектор: вуха мимохіть дали вістку голодному шлункові, що в учительській куди цікавіша буде розмова. Він витяг із кишені годинник, а Олена Петрівна вже була на порозі й, привітно всміхаючись, запрохувала гостя. А й радісно ж, хоч і захлялими голосами, співали хлопці молитву, а вже на прощальне вітання інспектора ревнули хто ввіщо: і «прощайте» і «щасливо оставаться» і «час добрий». Треба було б повчити ще, але мимохіть тягло до страви. Батюшка, учительша й спехторь сиділи за обідом. Батюшчині медові розмови, блискучі веселі очі та брови гарної удови, а ще більш чарочка та закусочка потроху вкоськали розлюченого пана. І вже не був таким різучим його голос, коли він доводив учительші, що повинна вона дбати найбільш за те, щоб у дітях розвинути патріотичний дух. Хитра вдовиця вже помітила, що одлигло, і їй захтілося покепкувати трохи. І ось, коли вже збирався од’їжджати інспектор і круг брички стояли батюшка, учителі і учительки з інших шкіл, що прийшли попрощатись, а разом і дізнатись, яке враження повезе інспектор і чого їм сподіватись, – коли він вже хтів розпочати свою прощальну орацію – Олена Петрівна, смиренно спустивши очі, підвела начеб резюме усіх його заміток, що робив у школі, і попрохала, щоб допоміг їй постановити краще науку патріотичну, надіславши наглядних пособій. – Як то! – здивувався вже й сам. – А так: изучать гербы по мелкой монете или по рисунку неудобно: красок там нет, а нужно бы эти гербы сделать покрупнее, из жести, что ли, и образцы флагов и знамен тоже. Не мешало бы и модели орденов, все в увеличенном виде, – о, тогда я ручаюсь за свою школу. Теперь же при всем старании, сознаюсь, не могу ничего! – Да-да-да! Наглядное преподавание! Прекрасная мысль! Чудесно! И вы их будете вскорости иметь. А присутні ледве здержувались од сміху. – Да и как красиво будет выглядеть класс, украшенный щитами, гербами, флагами. – Да-да-да!.. – лебедів зовсім розварений інспектор, усідаючись на бричку. – Даю вам слово! Прекрасная идея! Прекрасная учительница! Учитесь у нее, господа! А «господа» ледве на ногах встояли. Не вспіла бричка зникнути з очей, як уся кумпанія так і гогонула і довго качалася од реготу. А по селі скрізь полетіли крилаті звістки про начальницьку ревізію та про ті педагогічні реформи з бляхи та перкалю, що мали окрасити школу та насадити в їй патріотичний дух. І, боже! – чого-чого не нагородила гуляща уява наших цокотух! От тепер наше село, що вже не має колишньої забавки з потайних мітингів, «проклинацій», газетних і словесних звісток про політичні події, жадібно пробавляється і цією новиною. Плетуть казок, а втім – тепер так дійсність переплетена з казкою, так попередила її, що всякого сподіватись можна… * * * Знахарка _______________ Наша слобода чисто вся уже позастроювалась новенькими хатками, старосвітчини мало де й побачиш. Тільки й того, що стара верба у Чумаковому городі хитає сивою головою, наче дід, та щось розмовляє з криницею, що в неї під корінням; та ще як проминете Левкову Коваленкову хату, то по правій руці побачите щось таке, неначе сороче або гавине гніздо, поміж вербами та акаціями – ото-то ж і є бабина Терещишина хата. Між коноплями та між хльостом заховалась вона, похилилась набік, як стара баба; комиш з криші висить аж до вікон, наче очіпок у старої та нечепурної баби; скрізь понадворі трава, тільки стежечка манісінька до воріт, а то нічим-нічого: ані хлівця, ані соломи, ані будочки, – тільки городець маненький. Так, здається, пусткою і смердить. Ба ні – не пустка: живе там баба Терещиха, ота сама, що звуть відьмою або знахаркою, а декотрі просто брехливою бабою. І що то за баба! Від чого вона тільки не зна, кому тільки не береться помагать! Здається, ніколи й дома її нема: так тихо та сумно. Аж ось щось заскрипіло, застогнало, наче діти прокинулись уночі та заплакали, – одхилились старі криві двері, й вилазить баба. Ще ж вона, здається, й не стара, й не гоже б її бабою звать, так бачте, вже її за те прозвали так, що вона немало приймала дітей на свої руки, декотрі вже й поженились, і в їх вона дітей приймала, так от чого її бабою звуть, ще й бабусею або бабушкою, бо ще, не дай боже, розсердиться та таке лихо нашле, що цур йому! Оце вийшла тихенько, щільно зачинила двері, подивилась на сонце, на землю, щось пошептала та й посунула стиха до городу, а сама все щось шепче та позіхає. Ото дійшла до капусти, похитала головою та й завела своє: «Черви-черви, як не випадете, то буде вам те, що на тім світі отаманові та осаулові». Там знову побачила, що огірки не в’яжуться, вона й потягла через огудину щось старе та погане: ото вже й знайте, що бісова баба вкрала колись у старця постіл та й везе його, щоб огірки добре в’язались. Втомилася баба, возячи постіл, сіла біля грядок – оддихає. От подивіться тоді до неї, яка вона: ще не дуже стара; очі чорні, як вуголь, брови теж чорні та густі, наче совині; ніс довгий, ще й закарлючений, наче в гави; та й сама баба така чорна, так і скидається на гаву, а як заговорить товсто та голосно, ну гава тобі та й годі! Сидить баба, голову на руку схилила, хитається та важко-важко зітхає. Ось вона щось нагляділа в траві: «Ага! ось я тебе давно вже шукаю, а ти вже й виріс». Висмикнула якесь стебло, обтрусила землю, розгорнула траву, знову висмикнула, ще й ще, зв’язала снопочок, а сама шепче, тільки губи двигтять: «О боже, боже! Який-то ти милосердний! А вони нічого й не понімають, наче й не бачать. А як інше необразоване нічого не понімає та ще гудить. О господи прости, господи прости!» – Бабусю, за вами прийшли од Микитихи, а ще раніше приходили од Тараса од Пилипенка. – Ге! Приходили? Так у баби й очі заблищали, аж ніс трохи не клюнув у бороду! Усміхається, та так якось недобре усміхається… – Так приходили, кажеш, Оксано? І давно? Ото нехай знатимуть! Чом же ти мене не збудила? – Та ви, бабусю, так гарненько спочили, так я й пожалкувала, – обзивається дівчина, вилазячи з-за бузини. – Ну, нехай, нехай! А тепер піду до Микитихи. – Чом же, бабусю, не до Тараса? Вони так дуже прохали. – Еге! Прохали! Не піду: хай ще просють та й то не піду, поки не пересердюсь: нехай знають, як мене зачіпать! І посунула баба в хату. Трошки згодом вийшла, несе щось у вузлику, оглядається та щось белькоче. Іде баба, кого-небудь зустріне, скоса погляне, чи здоровкається до неї, чи ні; та вже як забалака до неї чоловік той, тоді тільки вона признається до його та зараз і на очі зверне: «Оці ще мені очі старі! Нічого не бачать. І тебе, мій голубе, не признала!» Розпитається про все, сама розкаже, що зна, та ще й збреше трошки, та й на людей зверне: «Так мені люди казали». І вже пішла, покотилась далі. Зустрінуть її собаки, кинуться до неї, так вона не дуже злякається, зараз каже: «Тю-тю, дурні! Кусайте свого хазяїна на порозі, а мене не займайте на дорозі». То вже такий заговір од собак скаже та дві дулі скруте, та й захова під хвартух. Собаки бачать, що баба не з дуже боязких та ще й щось ховає, а воно, на їх собачий розум здається, мабуть, хліб, та й не рвуть її, а тільки покивають хвостами та й підуть геть. – Бабусю, та вас, бачу, й собаки не займають?! – дивуються дівчата й молодиці. – Еге, серце! Хай тільки займуть, то я такий заговір знаю – вони й одчепляться. – Бабусечко, зозулечко, навчіть! – Е! ще ви сміятиметеся. – Та ні, бабусю, бог із вами, навчіть! – Ну добре, слухайте! Слухайте! І почне баба викладать свою хуру, – тільки зачепи. Вона тобі розкаже, як і кров замовлять: «Їхав рудий на рудому шляху, рудим конем», і «Місяцю-місяченьку, молодиченьку, срібні твої ніжки, золотії ріжки! Спитайся у старого місяця, чи не боліли в нього зуби? Як не боліли, не щеміли, то нехай так і в мене, раби божої, хрещеної, молитвеної, не болять, не щемлять», і тієї почне, що «На Осіянській горі, на янгольській землі стояв дуб мармаровий, а під дубом сімдесят дівиць-красавиць», і «Кукиш-кукиш! за кукиша коня купиш, кінь здохне, ячмінь пропаде» – себто од ячмінця, і «Ішов Єгор з Осіянських гор, ніс Єгор гадючі імена; до кого приложить – та й опуху нема» – се од зміїв. Та чого, чого тільки не наговоре баба! Я ж кажу, що від усього зна: і від пристріту, і переполоху, і трясці, і любощів, і від перелогів. І не криється баба: тільки зачепи – вона тобі повну торбу розкаже, аби підхвалили. Ото слухають, слухають дівчата, та: «Бабо-бабо! От ми од вас хліб одіб’ємо – нащо все порозказували?» Похитає головою баба, позирне на їх своїм чорним оком скоса і усміхнеться: – Дурні-дурні! Я ж вам хіба які мудрі шепоти розказую? Це я тільки так, що кожному треба знати. А ви з баби глузуєте: дурна баба! Ні, ще не дуже дурна. А чоловікові чом не помогти? Треба помогти! Це і в писанню… А ти чого, чорнява, смієшся? От тобі й не поможуть ці шепоти ніколи і сама нікому не поможеш, бо смієшся… А хто сміється, тому не минеться… От як! Треба, треба помогти: це й в писанню, у святих книгах понаписувано. – Невже ж, бабо, і справді у писанню про ці ваші бабські забобони понаписувано? Та ще й де ті книги? – скалить зуби який-небудь парубок. І лихо! Так і визвіриться баба: – А що ти, навісний, думав? Хіба ж воно просте діло бабувать, та шептать, та зілля збирать? Отож недурно сказано, що «цар Давид землю кропив, а Оврам орав, а Семен Зілот сіяв, а богородиця рвала, нам на поміч давала». Усе на все призиваємо ім’я боже, і святої П’ятінки, і Єгора, і Орини, і Марини – та хіба мало отих святих угодників і помошників? А то ще й слова такі єсть, що тайну силу мають. От, здається, невелика річ штани, а як нападуть худобу перелоги – то чим вибавиш? Зміряй, прикажи, що треба, то й знімеш зараз. – Та це правда! бо я сам бачив, як одна баба знімала перелоги. – То-то, правда! А ти, навісний, глузуєш. Або, здається, як-то важко зробить, щоб сама найкраща дівчина полюбила самого невірнячого хлопця. Е! А ми вміємо! – Скажіть, скажіть, бабусю! – пристає хлопець, а дівчата вже й почервоніли: – Не кажіть, бабусечко, рідненька, а то біда нам буде, як Терешко котру з нас приворожить. Сміються усі, і баба сміється-радіє. – Не бійтеся, мої голуб’яточки, не скажу цьому дурневі, а тільки не смійтеся з баби. Оце сидить баба дома, виглядає у віконце, наче та сова, – ніхто не кличе. Нічого робить, збирається вже баба сама до «унуків у гості». Прийде до двору, заговоре собак, візьметься за одвірок, щось прикаже, та вже тільки тоді ввійде у хату. Зараз помолилась, похрестилась, на всі боки поклонилась. «Будьте здорові з п’ятницею святою», або там «з середою». – А що це ти, донько, робиш? – А що, бабо? Бачте, сорочки лагодю. – Ох ти, доню, доню! Молоде ще ти, нерозумне! Хіба ж то сьогодні можна шить або краять? – Чом? – От тобі й чом! Гай-гай! Та ти, бачу, й не знаєш, яка це в нас п’ятниця. Гріх тобі буде! – Яка п’ятниця? Здається, сьома чи шоста. – Ге! тим же в тебе, дочко, й не до ладу, що не знаєш п’ятниць. І почне баба розказувать, що за кожну п’ятницю буде на тім світі, і вже непремінно й святе писання приплете. – Що, – каже, – воно інше – необразоване поніма у тих писаніях? йому все єдино, що п’ятниця, що вівторок, що вех, що переступень, що пристріт, що соняшниці – нічого не розбирає. І вже всі поважають бабу: де хату підіймають на сохи – вже баба й там; де худоба нездужає – і там баба; де кого перелякано, вже баба тому на голову миску ставить та віск виливає, а сама шепче-шепче та позіхає так, що трохи щелепи не зверне, та все: «А тут тобі не стояти, жовтої кості не ламати, червоної крові не пити, білого тіла не сушити», або: «Іди собі на очерета та на болота, де кури не співають, де собаки не брешуть…» або: «Ізбави нас од лукавого святого божого, амінь». І чого тільки не наплете баба! І ножем тим, що паску різала, зміряє, і на ліву сторону сплюне. А то як ідуть сусіди куди далеко, то вже на кого кинуть хату, кого просить, щоб постеріг хати, як не бабу? Вона прийде, випроводить хазяїна, замкне і захрестить вікна й двері, сяде на припічку або серед полу з куделицею або з пір’ячком. І дітвора – боже мій! Як ті бджоли коло матки, пообсідають бабу та вже й дивляться їй у вічі – то вже казки дожидають. Зразу баба мовчить та все приглядається, як яка дитина пір’їнку оскубла або чи добре горить світло, відкіль вітрець дме. От як уже всі добре усядуться та пристануть пильно до баби, то вона всміхнеться та чорним оком так і позирне по всій хаті. – Ну, бабусю, серце, ну, кажіть вже казочку, голубочко, зозулечко! – Ото які! Та й заведе якої-небудь такої чудної казки, то діти аж боки рвуть регочуться або пообмирають і пір’я з рук повипускають з переляку. Набридне казки плести, то баба і приказку таку втне, що діти аж лягають, хоч про те, як сусідки балакали: «Сестрий вечір добричко, чи не телятили мого бачатка», хоч «Панас та Улас, та той парубок, що в вас та у нас, що він нашому сватові Яким», хоч як «дід покраяв заступом свитку та пришив до подушки відлогу, та з того вийшли чудесні шаровари». І чого не наверзе баба! Діти все дивуються. – І де ви, бабо, видрали таких казок та приказок? – «Е, голуб’яточки! Голова, як торба; що знайдеш, то й покладеш. Ну а вже як почне баба про відьом, та про гроші заговорені розказувати, то діти наче потатаріють: сидять та слухають. Каганець горить, моргає, вітер у комині так і виє, як голодна собака; кішка добирається до хліба на покуті – куди тобі! Ніхто нічого не бачить і не чує. І баба сама, як той соловейко, заслухалась своєї казки, аж очі заплющила. Не дай же, боже, вітрові грюкнуть у двері або в стіну чим-небудь, або собаці шкрябнуть у двері – то-то ляку! Тільки баба одна нічого й не боїться, – бо вона ж від цього зна. – Не бійтеся, діточки, ось я його прожену, що воно там таке. Іде баба, «оченаша» прочитає, пошепче, сплюне, тоді тільки двері одчиняє, піде, обійде увесь двір, ще подивиться, які примітки на небі: чи ясні зірки – то то вже на мороз; чи моргають – то на вітер; чи з вухами місяць – то вже на люту зиму; чи ясна чумацька дорога, чи де змій огневий пролетить – усе примітить. Та то як ввійде в хату, то все дітям і розкаже. – І як ви, бабо, все знаєте й нічого не боїтесь? – Е, дітки! Я від усього знаю: і від звіря, і від злодія, і від грому й переляку. Та ще ось, бачте, в мене яка ладанка: там усередині зашитий святий лист. Це мені один чернець дав. Там усе прописано: і сон пресвятої богородиці, і наука господня, – так оце дуже помагає від усього, а найбільш спасає од наглої смерті. Так чого ж я боятимусь? І дивуються діти, і ладанку цілують, і здається їм баба за якусь неприступну скелю, що ніхто нічого їй не вдіє. А оце як підуть «святі вечера» (до Вознесіння), та все бабство повилазить з хат на вулицю, бо то вже гріх тоді робить, лаятись теж не годиться, а жінкам без роботи та без лайки вже й не терпиться. Отоді баба чисто клад, вже так за нею й посилають. А баба й рада: як почне розказувать, так тільки вуха держи! І де в неї береться? Бог її знає, чи вона правду каже, чи, може, й підбріха потрошку, а тільки все так гарно та до ладу, що довіку слухав би. Як старим жінкам, то од писання, та про той світ, та про страшне судовище, та про усякі заговори од усякої причини і на людях, і на худобі. А молодицям уже так не того хочеться: тим вона приказки тулить та всякі теревені про дурних чоловіків та про цікавих жінок, а ті аж боки рвуть. Ідуть дівчата вулицею співаючи, потомляться та й підійдуть до бабинця, а баба до них: – А що, мої чорнобриві, либонь похрипли співаючи? Сідайте, оддихніть, коло мене, старої, може й я помолодшаю. – І що ви, бабо! Хіба ж ви такі старі? Ви ж іще молодиця хоч куди! – Та вже ж! молода та зелена, як у спасівку яглиця! – сміється баба з себе, а там зведе й на других баб, як там дід бабу полюбив, що у полонці втопив; або як баба полюбила молодого козака, а той її піддурив, а вона й показала йому гроші «у курничку під сішкою з панчішкою», як баба питала солдата, що на войні робиться, та молила бога, щоб її синові кулі летіли у рот та в лоб, бо солдат сказав, що як у лоб, то одскочить, а як у рот, то проглине; розкаже, чого то доля жіноча важка; як чоловіки посилали до бога сокола, щоб їм дав легку роботу, а жінки сову, та що та бісова сова й досі не долетить до бога, бо літа тільки уночі, а вдень сліпне. Регочуться дівчата, а баба хоч і позіхає вже, та все плете, а далі годі: – Бо вже й балакать навіщо! – Та ще трошки! – Ой діточки, буде мені через вас на тім світі те, що повісять бабу Терещиху за язик. – А ми, бабо, умолимо бога! – лащаться дівчата. – Хіба що! А що, дівчатка, це ви, мабуть, і забули, що в нас недалеко русалчин Великдень, або там Купайла? – Та що ж із того, бабо? – «Як що! От тобі й на! А ворожить треба! І вже розказує баба та навчає, як приворожувать до себе хлопців, як вербу трусить, рака або леміш посеред вулиці закопувать, тирлича шукать та голову мить, приказуючи: «Тирлич, тирлич, десять хлопців приклич, з десяти дев’ять, з дев’яти вісім» – і далі аж поки дійде до одного, судженого. Ні, це все нічого! А от як вип’є баба з кумою по чарці, так отоді послухайте! Сидять собі, куликають. – Пийте, кумасю! – Ні, вже ноги не потягнуть. – Та нічого: ця горілка не дуже гірка, і чарочка така манісінька! – Та вже я доволі пила! – От які-бо ви! Пийте, сердечко! – Ну, вже нічого робить: давайте мені, щоб не було пені, ні вам, ні мені. Та дай боже, щоб усе було гоже, а що не гоже, направ, боже, щоб було гоже. Помершим душечкам царство, а нашим ворогам мерти часто, а тим, котрі живі, щоб головами наложили, а нам з вами на здоров’я. Добре вип’є баба, хусточкою втреться, сяде й заведе свою музику. – Я від усього: і від пристріту, і від підвію, і віл переляку! Я вмію і трясцю насилать, і крикливці; і причину нароблю таку, що нехай тільки зачеплять, то й знатимуть! – Ох, лишечко, кумасю, невже ж?! Тоді тільки баба схаменеться та замовкне, бо бачить, що наговорила того, що й не слід. Ну вже чи вміє баба болісті насилать, чи ні, а що сварку вміє зробити таку, що не приведи боже! Хоч яку дружну сім’ю, як схоче, розведе. Ну, та одначе й їй була приведенція така колись, що як дуже баба розбрешеться, то тільки нагадай, то й замовкне. От як це було. Був у нас чоловік, Степан Хоменко. Чоловік заможний; у його й хатина добра, і садочок, і пари три волів, і коні, і овечат трохи, та ще до того й судна половина, та тільки нікому було добра того приглядать, бо сини в його померли, а оце померла й його бабка Хівря. Зоставсь Степан із дочкою Христею, а вона ще невелика була. Ну, де ж дитині управитись одній! А він був чоловік гордий, такий недоступа, що його більш того, що боялись. А найгірше не любив він отих цокотух-сусідок, що не стільки помочі дають, як лазять по нишпірках та по підрях у чужому хазяйству та язиком брешуть. А поміж бабами нікого так не лаяв та не дражнив Степан, як бабу Терещиху, бо він не вірив ніяким шепотам та наговорам; от худоба заслабне, чи жінка занедужа, ніколи не покличе ніякої баби, а яка й сама прийде, то так пужне, що та мерщій навтікача. Отакий був чудний чоловік. А бабу Терещиху так у вічі й звав «брехливою бабою», «бісовою бабою», «старою ґавою», або ще як інше. Оце де на беседі зустрінуться, і вона почне хвалитись, то він тільки візьметься за вуса (а вуса такі довгі, сиві, і голова сива, а сам такий бравий та кароокий, наче полковник який), погляне на неї пильненько та й гримне: «Годі, годі, стара собако! Не бреши, бо нудно й слухать!» То вже баба мусить мовчать. – І що-то вони, прокляті баби, вигадують та морочать хрещених людей? Брешуть собачі баби, а ті дурні порозвісюють вуха й язики повисолоплюють та й вірять! Отже ж мені нічого вони й не пороблять, бо я знаю, що то все брехня! Зоставсь Степан сам; нема хазяйки, дівчина, як та рибка, тріпоче, так тільки все не до ладу, а сусідок кликать не хоче. Ото й став думать, як би яку молодицю за себе взять, щоб хазяйнувала. Іде раз із шинку, трошки випивши, та такий веселий та балакучий. Встріває його Терещиха. – Здоров! – Здорова, здорова, бісова відьма. Та не бійсь, чого це ти ховаєшся? – Чого ж мені боятись? Я не боюсь тебе, Степане, хоч ти й дуже величний, бо я від усього знаю. – Бач, як бреше стара гава! А от не бійсь, не вмієш так зробить, щоб у мене хазяйка була. – Чом! Що даси – зроблю! – Так зраділа баба, що аж очі заблищали. – Та мовчи, старе луб’я, бо нудно й слухать! Сказав та й пішов, та й забувсь. А баба не забула: так у неї в голові та думка й крутиться, мов чортеня перед утренею. Сидить баба дома, і вночі не спить, і од їжі її одбило, та все дума, та все дума. А далі як підскочить на лавці: «Ото яка я! А Мотрю Зубатиху й забула!» Одяглась баба й не побігла – полетіла до Мотрі. А та Мотря та була собі удова – чоловік її втоп, свекра не було, жила вона собі сама із хлопчиком Гнатком; гарна була молодиця: чорнява, повновида, балакуча, та тільки щось ніхто її не брав, а їй дуже хотілось заміж. Ото прийшла баба до неї та й уговорює: – Він, сердешний чоловік; побивається; звісно – хазяйки нема, а худобка, а господа, а самому ніколи: треба то на судно, то на поле. Христя ще мала, та й тії шкода: хто її навчить, хто догляне, хто заміж оддасть! Ти не дивись, що він сивий! – улещає баба, а та, цікава, й сама вже догадалася. – Та що ж, бабусю, хіба як сивий, то вже й похилий! Він мені найкращий над усякого парубка – такий бравий! Та я б з дорогою душею, та тільки от що. Хіба ж ви не знаєте, який він? Хіба ж він візьме мене? Та ще, по правді сказать, я його трохи боюсь! – І, дурненька! Ти мовчи, це вже моє діло: все до ладу буде, тільки б ти до мене добра була, як будеш Степанихою Хоменчихою. Ото змовились. Ще й чорти на кулачки не б’ються, а Мотря з бабою біжать у ліс, зілля шукають, варять, п’є Мотря й голову миє, і рака закопує, а баба Степанові ворота переливає і слід його виймає – нічого не бере! Мотря сміється, а бабі й горя мало: вигадує знову, та вже й сусідкам порозказувала, що причарує Степана. А ті, сороки, одна по одній, та й довели до Христі. Приходить батько додому – плаче дівчина: – Ой, татуню, голубчику! Проклята Терещиха вихваляється, що вас приворожить якось. – Та що ти там нісенітницю мелеш! – Ба ні, татусю! Терещиха хоче вас приворожить до Мотрі, до Удови, щоб ви її взяли за жінку… Ох, горечко ж моє! Не беріть мені мачухи!.. Усміхнувся Степан, подумав трохи, узяв шапку та й каже: – Не бійся, доню! Нічого бісові баби не зроблять. Ось я піду їм дам, щоб не лякали мені дитину. Та й пішов. А Мотря з бабою саме варили зілля, що на гробках з-під каменю накопали. Степан побачив у вікно, усміхнувсь та й задумав подурить трохи баб. Увійшов у хату – баба зраділа, а Мотря аж побіліла. Здоровкається так приязно, заводить річ, щоб Мотря йому свого бичка продала. Ото, чи змовились, чи ні, і став Степан ходить щодня до Мотрі. А баба радіє! «Ще треба, мовляв, кажана з кажанкою достать, та в новий горщик посадовить та постановить у комашню». Видрав Мотрин хлопчик кажана із кажанкою, доп’яли десь новий, неторгований горщик, понаверчували дірочок, посадили кажана туди й кажанку, замастила, однесла Мотря на вигін, постановила в комашину кучу, сама щодуху прибігла додому. Дожидаються третього дня. На третій день каже баба: – Біжи ж, Мотре, вже, мабуть, комашки обгризли їх, та пошукай між їх кісточками такий крючечок. Як найдеш, то тільки зачепи Степана та й буде твій. Пішла Мотря, аж там лихо! Дітвора капосна розбила горщик і порозкидали кісточки. Вибрала Мотря якийсь крючечок, принесла. – Нічого, – каже баба, – ще треба його волосся достать та під комином пришмалить. – Ой, бабусю, це вже я боюся! Робіть самі. – Ну, нічого, я сама піду. Звечоріло. Христя хотіла батькові послать у хаті, так він не схотів, ліг надворі. Опівночі прокинувся – місяць дивиться йому прямо в вічі – не спить Степан. А ніч, як день, хоч голки вибирай, ані шелесне ніщо, собаки й ті замовкли, поснули. Дивиться Степан на небо, згадує собі щось, аж ось чує – щось за коморою у бур’яні крадеться. Прислухавсь – нема нічого. Трохи згодом дивиться, якась тінь простяглась уздовж двору. Придивився – баба: «От, бісова личина! І чого їй треба? Ану, побачу!» Лежить, ще хропе нарошне, а баба нишком-нишком підобралась та як потягне його за волосину – як схопиться Степан, як крикне на бабу – та аж посатаніла – як зірве з старої голови очіпок, як почне кудовчить. Горечко бабі: попалася Степанові в лапи! Вже й царя Давида і всю кротість його поминала, і шептала, просилася, і молилася – нічого не помага: лупить, трохи з баби пір’я не сиплеться. Та взяв і запер бабу в комору. Вона вже його благала, щоб він хоч людям не розказував, так ні: на другий день скликав усю вулицю, випустив її, уже він страмив, страмив її, з воріт такими буханцями випроводив, що вона ледве додому добігла. І довго баба сиділа дома і не бабувала! Ніхто не кликав, усі сміялись, та вже як занедужав Степан та помер, то тоді баба усім розказала, що це вона йому болість наслала. От ї стали декотрі бабу боятись та слухать, а декотрі, а найбільше мужики, сміються та згадують бабі Степанові буханці. Та бабі нічого: отих-то вона й зве «іншими – необразованими». А колись Мотря стала їй виказувать, що вона не виворожила їй, так баба куди тобі – аж на стіну дереться: – Це ти, – каже, – дурна, сама так наробила. Де ж, боже мій! Постановила у такому місці, де діти туляються, вони й порозкидали кісточки; та й не знайшла того крючечка, якого треба – сама винна. Отак одбрехалась баба: і повірили їй, і досі слухають її, і знають так, що тільки спитайтеся, де Терещиха живе, то й мала дитина засміється: «Хіба ж ви не знаєте? Онде хата поміж вербами та акаціями». * * * Хрестонос _______________ На світ ще тільки що заблагословилося. Блідий, неначе втомлений місяць з потемнілого заходу дивиться на схід, туди, де рання зірка мигоче веселим сяйвом, а попід нею на краї неба простяглася вже довга біляста смуга. Тихо на небі, тихо й на землі, неначе все замерло, наче прислухається до чого, – чогось дожидає. Тихо й по безлюдних вулицях Кучугурівки: де-не-де тільки потонкуща хазяйка рипає дверима, йдучи до корів. У свіжому, вже не літньому повітрі звідкись гостро тягне димом. Слобода тільки-тільки починає прокидатись. – «Заа-бія-ака… та не ночує вдо-о-ма!» незграбно вирвалося десь із провулка, й серед величної тиші луною розлігся чийсь хрипкий з перепою голос. Далекі садки здивовано луною обізвалися на останнє слово. – а-а- з півно-о-чі», знов ближче вигукнув голос, «та кучері за-а-вива-а-ає!» З останнім словом з-за крайнього хлівця висунулася коливаючись, як човен на хвилях, дебела постать п’яниці. Проти місяця видко, як на бліде з перепою обличчя падає з-під старого картуза скуйовджене волосся, а попід очима чорніють плями. Від розщібнутого куцого «пинжака» несе олією та краскою. Заклавши руки в кишені та широко розставляючи босі ноги, п’яниця простує вузенькою стежкою проміж колючок. Невірна хода неначе забавля його, і він, підспівуючи підніжку, силкується попасти у лад, та колючки не дають. Аж ось він нарешті вибрався на ширшу дорогу, увірвав почату пісню й запився довгим та мудрим «три-ли-ли» з гиком та присвистом. Як раз у сю хвилину сивий дід Михайло, сторож церковний, перехрестивсь і вдарив до утрені. Повно загув збуджений дзвін і оксамитові хвилі його м’яко й повно попливли у ранішньому повітрі «О – о?» здивувався п’яниця, круто повернувся, задер голову і став, як укопаний. Дзвін забив частіше. Гаврило-маляр (бо хто ж, як не він вештається ото до білого світу?) – накриво усміхнувся. «Е, е! той реве, що по волу бере! Бери, бери, з кого хоч з – мене нічого тобі взяти… Ач – я, як турецький святий!» розмовляв Гаврило сам із собою, оглядаючи свої босі ноги, латані на колінах штани та засмальцьований пинжак. – Усміхнувся гірко й посунув собі вулицею. А дзвін усе гув та весело будив людей до божої служби. Зарипіли двері й ворота, заревла худоба, гуси загелкали, завештався народ по надвір’ю та по вулицях. Гаврило ж, спотикаючись, править своєї – «о-о-че-ретом качки гнала, зачепилась та й упала… Ги-ги!» Підспівує, підсвистує Гаврило веселої, а проте обличчя йому смутне-смутне; якась печаль заснувала йому очі, затулила вуха, і не бачить він ясно-рожевої зірниці, не чує веселого святкового дзвону. Ось і сонечко з-за краю неба приснуло золотими гискрами, і воно немов поспішає до божої служби. Замовк дзвін і чутніше загомонів народ, ідучи до церкви. Ніхто на Гаврила й не гляне добрим оком, ніхто з ним не здоровкається, хіба хто моргне та промовить: «оце набрався, мов той квач»! – «Ач – до заутрені йдуть? балакає сам із собою Гаврило… ідуть! А чом же ти, брате, не йдеш?», одразу строго спитався він, неначе справді вбачив себе перед очима. «О-о! у цій одежі? з п’яною пикою? З усіх усюд випханий, запльований», другим голосом перехопив сам себе: «ні брат! там не наше місце, куди вже нам грішним з праведниками огірки їсти!» – Гірко закінчив, махнув рукою й понуро поплентався далі. Служба у церкві наближається до кінця. Сивий Михайло виніс налой. Піп вийшов і виголосив «во ім’я отця й сина й святого духа». Море голів цікаво подалося наперед, засякалися, зашаркали чобітьми і – враз ущухли – тільки діти та шпаки на цвинтарі щебечуть. Піп звичайним служебним голосом зачитав «Толковоє євангеліє». Зацікавлені люде ззирнулися: вони сподівалися були чогось іншого, не такого щоденного. А все ж слухають, дожидають, що далі буде. А служебна мова ллється та й ллється. Ось десь-то свічечка луснула об поміст… Он ластівка перелетіла через церкву… баби старенькі болісне зітхають по куточках… Стоїть народ, терпляче дожидає кінця. Нарешті обірвалася одноманітно тягуча промова, коротенький, сумирний «амінь» полетів угору і замер там десь високо у бані. А народ усе стоїть та й старий піп чогось мнеться, складаючи святу книгу. – Та що ж, люди добрі – ось я маю щось вам сказати! – Еге-ге! Ого-го! – загуло по церкві. – Ось дав нам бог літо святе, поблагословив нас милосердний, своїми щедротами, час же й нам згадати про його, час і нам віддячитись своєю жертвою! – Еге-еге! А як же! Звісно! – почулося то там, то тут. Люди вже догадалися, що річ іде про церкву, що з весни ще стоїть не долагоджена як слід, бо жнива одібрали руки до пильної роботи. Хоч і догадалися, а все ж ця догадка не розганя їх тепер у кожного серце й руки щиро відкриті на жертву. Не довго й немудро балакав піп, а всі радо згодилися з ним. Діди, запрохані на раду, підтягнули пояси, розправили хто вуса, хто бороду й поважно озирнулись навкруги. Служба скінчилася. Широка хвиля народу линула з церкви й річками розлилася по вулицях. У церкві вже нікого і там гулко оддається човгання Михайла коло ставників та чудно-різко лунають голоси попа та дяка у вівтарі, брязкотять мідяки. Нарешті церква замкнена і знов набрала свого мовчазно-таємничого виразу, тільки в калавурці гомін: там їде нарада. Дехто вже і пообідав, поки діди з попом скінчили свої розмови. Тепер ідуть вулицею, а попереду всіх пишно та гордо виступає крамар, тільки скоса поглядає та прислухається, що про його то там гомонять люде то в тій, то в другій купці. Чого ж то він пишається? А ось чого. Він на нараді виліз, як і завше, наперед усіх і коли люде зайнялися, почувши од попа й титаря великі рахунки, він скинув на всіх гордим поглядом свого єдиного ока і промовив: «Я беру на себе половину розходу». А коли піп став його дякувати й вихваляти, яко строїтеля і благодітеля святого храму цього тай люди похвалююче загули – він ще вище задер кирпатого носа, аж око заплющив і додав, що ще й хреста з яблуком нового постановить на дзвіницю на свій кошт. Так ось чого він тепер пливе з такого пихою. Пройшли люди і знов тихо по вулицях. За те по надвір’ях тепер гомін: по холодках, або перед порогами, круг низесеньких столів на моріжку сидять родинні купки, обідають, старі тихо та любо розмовляють, дітвора та молодь мовчки сьорбають, аж лящить. В одного Гаврила хата стоїть пусткою. У розбиту шибку видно тільки, що хлопчик спить, поклавши голову на стіл, а з його сонної руки рябий кіт обережно витягає шматочок хліба. Ніхто не боронить котові, ніхто не піклується коло хлопця, тільки сонечко прокралося нишком у пустку й щиро голубить русяву голівку. Гаврила нема ні в хаті ні в сінях, бо він так і не заходив у хату, а ліг під повіткою й хропе звідти на ввесь двір. Довго б може спав Івась, та коли ж кіт доїв хліб аж до руки та й вкусив хлопця за пальці. Кинувся Івась, луснув кота по голові тай став здивовано протирати очі. – О-о! та оце я так і спав! А тата й досі немає! І де вони, Господи, вештаються й досі? – гірко закінчив малий та й пішов розшукувати батька. У Гавриловій хаті раз-у-раз було безладдя та неохайність, – бо хоч і жінка його ще жива була, одначе ніколи не засижувалася вдома більш двох-трьох місяців тай то тільки взимку, а тільки трохи теплішало, вона зараз подавалася десь у мандри. Та правду сказати, коли верталася, у хаті не кращало, тільки більше п’яного гвалту та лайки чулося в ній. Десять літ перебивається Гаврило з хліба на квас, десять літ його хата не зна справжньої хазяйської руки, що зробила б її схожою на людське житло, а не на свинюшник. Хлопець Івась за ввесь свій 8-річний вік ніколи не бачив у себе того ладу, що по других хатах, не зазнав іншої ласки, крім батькової, бо мати коли верталася додому після запою, була сердита, лайлива, і сердешному Івасеві доставались од неї самі стусани, щоб не ліз під руки. Не раз приходилось бачити, як батько, розсердившись на п’яницю жінку, напивався й сам і бив її тоді навмируще. Після такої бійки мати лежала днів двоє-троє, стогнала та проклинала, а батько ходив чорніший од чорної хмари, не їв, не пив, а тільки годував Івася та, поглядаючи скоса на жінку, голубив його. – «Сирота ти в мене», каже було, «ні, гірш од сироти». А Івасеві так чогось жалько ставало чи себе, чи батька, не розбере сам, а сльози тихо одна за одною котилися з очей. Мати одлежувалась, уставала й починала збиратись у дорогу. Батько, несміливо глядючи кудись убік, заговорював з нею. – І… і куди ото йдеш? і доки тобі вештатись? Сиділа б на свому хазяйстві… хлопця доглядала б. Мати аж підскакувала мов би її щось вкусило. – Хай тобі сто чортів із сином укупі! Побив мене сякий такий, бодай тобі руки покорчило, а тепер в вічі лізеш?! Піду! Покину! Пропадайте отут – і глянути не вернуся!.. не наймичка я вам, не кріпачка, щоб знущатись наді мною!.. Мати зникала. Батько пив три-чотири дні і тоді або мовчав, як пень, або плаксиво голубив Івася. Круто приходилось тоді Івасеві, бо з батькової ласки все ж таки не будеш ситий – от і доводилось їсти один хліб з цибулею, або сухарі з водою. Витверезившись, брався Гаврило за хазяйство: строгим голосом казав Івасеві замести хату, принести малим відерцем води, нарвати закришки, або пошкребти картоплю, а сам, засукавши рукава, запалював у печі тай починав куховарити. Тоді вже Івась не голодував, тоді спав на полу з батьком, добре вкритий рядном, або кожухом, в хаті ставало тепло й чисто, принаймні так Івасеві здавалося, бо хоч середина й заміталася його малими рученятами, проте по кутках наростало чимало сміття й павутиння. Хазяйнували оттак вони удвох, поки Гаврило мав роботу у самій Кучугурівці, а коли його закликали у містечко, або яке село, він або брав і з собою сина, або оддавав його тітці – Олені, де було в хаті так хороше, як у віночку. Тільки не любив Івась там зоставатись, бо там було багато дітей і вони потиху дражнили малого «маляренка-п’яниченка». Усе частіше став Гаврило брати із собою сина. Лазить сам по криші – а Івась, як те кошеня, й собі видереться туди ж. Батько красить-малює вікна чи двері – а Івась, заховавшись у куточок, собі вимальовує якісь кружальця та косячки і часом нашкодить батькові. – А ще, Іване, – одірветься батько від роботи: – чи важно виходе? – Та нічого собі, зійде! А глядіть же, чи добре грунт просох, бо ще наробите, як ото колись! – кумедно випинаючи губи да насуплюючи брови, озветься син. І любили ж син батька, а батько сина! Тай нікому більше було їх любити: Івася дітвора поштуркувала на вулиці, а батька дорослі мали за ніщо, бо ніколи він не міг стати путящим хазяїном, ніколи не вилазив з боргів, а коли запивався, то ставав «не людиною». Ніхто не вірив його слову, бо як зап’є, то й роботи не скінчить, так і покине. «Жидівський патинок» дражнили люди його за те, що був покірний Шмулеві-шинкареві, де був по шию в довгах. «Бабський очіпок» дратують його другі за його нездатність керувати жінкою. Потроху й сам Гаврило почав привикати до громадської зневаги, все рідше та рідше нападало бажання перевернути себе й своє життя по кращому, а бідні вуха прислухались до образливого прізвища. За теж і одводив душу Гаврило в шинку! Усе хороше, дуже, розумне, що колись марилося йому, тоді вставало перед п’яними очима так ясно, так очевидячки, що він вже не міг розібрати: мрії то, чи дійсність, і веселий і щасливий починав ділитися з усіма своїм вигаданим щастям. Всі оповідання й згадки зверталися більш до тих двох щасливих років, коли він жив у городі, на доброму місці, як узяв за себе гарну дівчину, як любо жили, поки вона не розледащіла з подругами-перекупками. Усі вихвалки й оповідання уривались, коли доходило до того, як його жінка прийшла уперше п’яною, як він її теж колись уперше побив та привіз у слободу, щоб вона хоч тут видужала од тієї проклятої городської зарази. Ніщо не помогло, бо вона вже надто глибоко нюхнула її. Цього вже страх не любив згадувати Гаврило. І коли кому набридало слухати Гаврилові теревені, навмисне нагадував, і тоді Гаврило як звірюка рикав: «У-у-б’ю! Горілки швидче, жидівська невіро»!! Сонце схилилося до заходу і обдало вулиці червоно-золотим промінням. Од хат, од стіжків та дерев виразно простягнися довгі тіні. Проти сонця полум’ям палають вікна, жевріє напис на вивісці волосної розправи. Перед ґанком зібралася чимала купка народу, ворушилася як комашня, то загуде уся неначе рій, то в ній виділяться двоє – троє крикливих голосів, що дзвенять і ляскотять, мов роздрочені бджоли… – Та це ж здирство! чисте здирство! яка там покраска зосталася, а він гилить сорок карбованців! – Нікак нельзя, поштєнниє! Судіте сами: умри да мумії, агліцкіх бєліл да мєдянкі… да і олея-то нинче кусається… – Ну то що? люди теж платять, а не деруть же ж так, як оце ви, Йвановичу! – Нє-єт, уж нікак невозможно, верьте совесті! Зато уж работа первой сорт! – Хвали руку, а товар видно! – пробубонів хтось. – Та уважили б хоч трохи… – Нет, бросьтє і думать, поштєнниє! – крутить червонопикий підрядчик. – Е, коли так, то й ми он як! Ми свого Гаврила наймемо – дурнісенько ж вештається. – К чорту з Гаврилом! З цією поганню зв’яжись, то матимем рахубу! Хиба ж не знаєте, який він п’янюга? Хай вже краще городський красить! Сторони розділилися: одна гула своє, та своє. Тільки підрядчик лукаво посміхався. – Ну-к што ж, ташшітє сваво Гаврілку! Уж іменно лучше дєло абарудует! Наілучшій фасон! А десяцькі й справді тягли з шинку розпатланого та блідого Гаврила. Він ішов із острахом: йому згадалося, як його висіклі колись у цій розправі, як він сидів там у холодній; як часто його жінка замітала вулицю, або полола колючки. З подивом і страхом наближався він до розправи, а за ним по підтинню, неначе дике звірятко, крався збентежений Івась, що сидів був досі під шинком. – Ну чого ти трусишся? Сказано жидівський патинок – так і є! і нічого що не знає, а вже й побілів! Сміялися люди з Гаврила неначе б і не зо зла, але під тими жартами та посмішками, що сипалися як на бідного Макара, він оглядався мов зацькований заєць. – Ось, Гаврило, в чому річ. Ось вони (староста показав на підрядчика) – просять 40 карбованців за покраску. Ну та то чоловік городський, патента має, роботу його всі вже скрізь знають. Та все ж таки ціна не підходяща, ми не сходимось. Так оце слухай, як візьмеш 20 карбованців (щось може ще накинемо) – то ось тобі й заробіток. – Як же ж так! Тому 40, а мені 20? – Тобі ж казано через що: цей чоловік не тобі рівня, та й то ми не даємо, а тобі і це сама красна ціна. – Та люди ж добрі! це ж на самий матер’ял усі гроші підуть… – несміливо й тривожно заговорив Гаврило. – Тю на його! Ще й комизиться! – озвався хтось ззаду. – Ну што ж? отдайте работу Гаврилке: хоть і іспортіть, за то дьошево! – дрочився підрядчик. – Та плюньте, люди, на того Гаврила: хіба не знаєте якій він: робить – робить, а далі задрочивсь і стоп робота! – Що ж, хіба я не майстер? Хіба я гірше зроблю, ніж оцей городинський? Не сам же він малюватиме, з нашого ж брата найме. Та й вигадувати буде, щоб дешевшого, а хіба ви знаєте, як той зробить? А мене вже, слава богу, люди знають: я як візьмусь, то в мене діло горить! От тільки ви мене дуже обділяєте… Де ж мені узяти? які в мене достатки? – Ну-ну, бери, коли дають! Та тільки гляди ти у мене, Гаврилку, – строго звернувся до нього староста: – тільки ти мені споганиш діло… ну, знатимеш! Гаврило вклонявся, мнучи свого картуза, силкувався ще щось виторгувати та за галасом нічого з того не вийшло. Покричали ще трохи, а роботу таки зоставили за Гаврилом. – Ну, Гаврилку, став могорич! Як би це не ми, то тобі б і не нюхнути цієї роботи! – весело гомоніли люди. – Я зараз, зараз! – заметушився Гаврило і потяг зо своїми доброхотниками до Шмуля, а Івась виринув із-за тину і знов сів під шинком дожидати батька. Швидко плинуть коротеньки осінні дні. Скрізь по слободі лунають пісні, музики, справляють люди весілля, усе прибралося, заворушилося. Ожила й німа все літо церква: цюкають сокири, грюкотить додолу зайве риштування, торохтить, аж виє, падаючи бляха, ляпають щітки та помазки. Гаврило на роботі: тверезий та суворий, він моторними та вмілими руками вже з тиждень красить – малює: то з вікон перебереться на дах, то спуститься на кілька щаблів і малює карнизи. Івась, увесь заляпаний білими, зеленими й жовтими плямами, вештається тут же коло батька: то те подасть, то друге. Щодня кращає церква, визволена з риштування і як та дівчина, у білій сорочці, у зеленому віночку, стоїть вона серед пишних осокорів, яблунь та груш, позолочених осінню; і милуються люди на свою кохану, свою громадську свічку богові. Роботи поменшало. Струменти, дошки, залізяччя складені за калавуркою, скрізь по цвинтарі позамітано, навіть стружки та сміття дід-сторож зібрав у чималу купу попід калавуркою собі на паливо. Тільки дзвіниця ще стоїть, як та лялечка, у своєму риштуванні й дожидає, коли то її освятять золотим хрестом. Діти, мої пташки, зграями перебігають по цвинтарі та задравши головки й скачучи на одній ніжці, дратують Івася: – Малярику-бідарику! Краска замазка – Вся твоя ласка, Щітка, відерце – То твоє серце! Вохри об’ївся – Здох покотився… Прикладають, капосні, та регочуться, що допекли Івасеві: а той справді розсердився: щось дике миготить в чорних оченятах на побілілому обличчю, зцінивши зуби, влучно шпурляє він залізячками та грудочками щикотурки в своїх маленьких та настирливих ворогів. Гаврило на хвилину одірвавсь од роботи, щоб витерти з лоба піт і визирнув з-за церковної бані. Страшний вираз на дитячому личкові кинувсь йому в вічі й боляче стиснув серце. – Івасю, схаменися, чого це ти? Івась не чув. Гаврило зрозумів, що за причина. – Ач, іроди! самі, каторжні, раз-у-раз у сварці та лайці той дітей так само навчають! – пробурмотів і сплюнув. – Іване, чуєш? Подай мені тоншу щітку та подерж відро! – умисне суворо крикнув на сина. Хлопець кинувсь. Личко йому на мить спалахнуло і він, похнюпившись, почав з ящика вибирати щітку. Діти розбіглися. Хто подрався на стару яблуню, хто пристав до юрби, що стояла біля калавурки й заглядала, придушивши до шибки носи, у середину: там золотар кінчав позолоту яблука. – Диви-диви: от так яблучко! Це й тобі, Тарасько, не вкрасти оттакого завбільшки. – Ого! та це не яблуко, а просто тобі сонце! каже другий. – А що, хлопці, чи буде сонце з оттаке завбільшки? – Куди йому? Адже сонце, як п’ятак, а це бач, яке здоро-ове! – Ой і ловкесенька буде, дівчата, наша дзвіниця, як надінуть їй оцю золоту голівку! – милується дівчина, – Еге! – одказує друга: – зовсім як молода, що ото бачили? – піп вінчає та надіва золоту таку шапку! – Ага, то вінець! – щебечуть дівчатка. Надвечір. Знов понатовпилось дідів у калавурку. Аж у носі крутить од нових кожухів, од чобіт, аж свічка тремтіть-мигоче у задусі. Піп, хвундаторь, титарь та дяк сидять за столом, діди – хто стоїть, хто сидить на лавах. Рада сьогодні йде вже про те, кому хреста зносити на нову дзвіницю, бо майстер сам же ж не полізе, помішники його – один заслаб, другий боїться, робочі не вміють та й бояться, та й кому ж не страшно п’ястись по слизькій після наморозу блясі, держучись тільки на маленькій драбині? Довго діди гомоніли, аж чуби й лисини понагрівали, а все ні до чого не договорилися. – А щоб я вам пораяв, люди добрі – задріботів куценький тонкоголосий дідок – Галка. – А що, Пилипе, кажи! – Та ось, чи не нанявся б хто вилізти туди, коли охотою, за честь ніхто не хоче. Гроші ж найкращий батіжок: підженуть і на край світу, не то що на дзвіницю. – Ото ще вигадав? Де ж пак видало, щоб на таке діло та ще наймати? Невже ж у громаді не знайдеться нікого охочого? – гомоніли одні. – Та хто його зна… – мнялися другі, – воно, як би підождати до весни, було б неначе краще, бо тепер диви яка часами ожеледь сідає: кому охота головою накласти? Гаврило складав у сінях якісь припади. Прислухаючись до радної розмови, зразу аж блиснуло в його очах: він рішучо крутнув головою й став пропихатись проміж дідами. – А може б я, батюшко, взявся за це діло? Усі зглянулися мовчки. Гаврило глянув навколо, шукаючи підмоги: з усіх очей світилося зневір’я. – Та я, – похапцем заговорив Гаврило: – я не за гроші, я й так полізу… для бога, для людей… – Як шщвині не дивитись на небо, так тобі, Гаврило, ліжти на божу черкву! – глухо пробубонів старий та сердитий дід Калайда. Блиснув на нього очима Гаврило й увесь спалахнув, наче йому хто запив усе обличчя червоною фарбою. Збігла червона фарба й худе бліде обличчя стало ще блідіше. – От і добре! і гаразд! – підхопив, не слухаючи Калайди, моторний дідок Галка. – Я радив наймати, а цей, бач, і сам охотиться! От і добре! Тобі добре, Гаврилку, і нам добре! Тобі й хустка, тобі й полотно з хреста… – Не подоба п’яницям братися за таке діло! – знову одрубав Калайда. Люди розділилися: хто проти Гаврила, а хто й за його, бо вже обридло й хотілося якось закінчити нараду. – Як ви, батюшко? – Та-а… Гаврило… бач, Гаврилку, якої ти собі слави придбав! Ох, Гаврило! Я б і нічого, люди добрі, та тільки якось… ніяково. Бачте, чоловік він добрий… нічого собі, добрий, кажу, та тільки жінка в його непутяща й сам він не по путящому живе… – плутав піп, не знаючи, якої й держатись. – А хто не по божому живе, того гріх допускати до божої святині! – одразу, неначе по писаному вивів піп, аж зрадів, що так-сяк довів розмову до краю. – Та батюшко! Хто богові не грішний, царю не винний! – весело заговорив нестарий ще титар. – Ех, бач, Хведоровичу – почав піп: – воно то так, аж в Писанні стоїть «не мечіте бісера перед свініями, не давайте святині псам». – Це я не про тебе, Гаврило, це лиш в писанні так, – поспішив якось заспокоїти піп Гаврила, який страшенна мінився на виду. – Та, батюшко, він же покається, їй-богу покається! – Еге, Гаврилку? – дріботів добросердий дідок. – А ви батюшко, висповідаєте, покуту якусь накладете, та запричастите, ну і от!.. – Та-ак! покаяніє – велика річ: «покаяніє нероскаяне спасеніє содєловает», сказано у святому писанні, – поважно закінчив піп. Ближчі уже всі згодились з ним, тільки по кутках ззаду бурмотів дехто та мов крук, лиховісно кряка дід Калайда: «Не подоба! Жінка рошпутня, шам бешпутній!». Та вже всім набридло сперечатись, пора пізня була, усі поспішали розходитись і Гаврила таки обрали за хрестоноса. Сивий туман закутав Кучугурівку. Даремно силкуються високі тополі вискочити з його, даремно верби простягають свої покарлючені гілки до блідого місяця: важкий, холодний туман налягає все більше, і місяць тільки плаксиво дивиться крізь його, безсилий чимсь помогти. В густому вогкому повітрі важко дихати: так і зависли в йому всі важкі пахощі землі, і згуки проразливо лящать, наче коло самого вуха: і бубон, і дівчачі співи й гавкання собак. Все оте примічає Гаврило, ідучи додому після сповіді та правила, що читав укупі з Михайлом у калавурці. Зовсім змінилося його обличчя: щось тихе, поважне світиться тепер на цьому, раз-у-раз непроспаному замурзаному, торопленому видові. Ще з самого четверга, коли обрали його, почав він говіти. Додому навідується, щоб тільки попоїсти, або нагодувати та покласти Івася, а то усе коло церкви, усе коло церкви: докрасює, домальовує і кожен раз як прийде – зупиниться й подивиться на великий хрест, прихиляний біля калавурки до стіни. Коли ж утомиться, та прийде спочити, або поскладати струмент, то вже неодмінно сяде коло сивого Михайла й веде з ним тиху розмову, або слухає, як той, упоравшись біля церкви, читає стареньку Четь-Мінею. Ураза, болюча ураза громадської зневаги, котрої не загоїло й те, що його таки призначено за хрестоноса, давить йому серце і стихає тільки під оте буркотливе дідове читання. – Обрали, – думається йому: – обрали, бо нікого було, ніхто не хотів… мають мене за найпосліднішого… не вірять мені… Та як і вірити, коли я сам часом собі не вірю, сам себе на жалую й не поважаю? А на серці десь глибоко ворушиться свіжа відрадна думка. – Ні! тепер я можу дивитися в вічі добрим людям: не для себе, не для прибутку того нещасного потрудюся я: жертва моя щира, жертва моя богові!.. Оттакі незвичайні думки опанували п’яницьку голову. Гаврило звернув у провулочок. Дворів через два з густого туману виринув стіжок, далі кострубата верба над криницею, а там і хата, його, Гаврилова. В невеличких вікнах не світилося: мабуть малий заснув, не діждавшися батька. Намацав Гаврило клямку, одчинив двері, вийняв сірника і запалив лойову свічку, застромлену в порожню пляшку. Світло осяяло голі стіни, закурену піч та піл з купою одежі, де клубочком скрутився сонний Івась – Бідний хлопець не ївши заснув – сказав батько, не забачивши ніяких слідів вечері. І ще виразніше ніж коли зрозумів, як різнилось його життя від сусідського, де по хаті порається жінка-хазяйка, де діти нагодовані, обшиті й обмиті, де чоловік може спочити після важкої роботи. Схилив Гаврило на стіл голову та прислухається, як на серці заворушилися недобрі думки проти покинувшої жінки, – проти всеї нещасної долі; зворушилися та й змовкли перед тихим святим почуттям, що обняло його після сповіді та правила. – Бог з нею, – рішив Гаврило і, щоб не впасти знов у гріх, ліг спати. Та довго не спалося йому: то вітер наче тонко глузливо свистів у розбиту шибку, гострою течією пробігав по тілові й нагадував, що неодмінно к світу ожеледь таки буде. То в місячному сяйві дзвіниця якось чудно наглядала з-за верб, неначе підстерегала когось – аж острах обіймав. Серед нічної тиші знов чорні думки обсіли Гаврилову голову. Сором за своє п’яництво, журба об щербатій навіки долі, глухий біль громадської зневаги – все гнітило душу, а до того ще виростало питання: а що ж буде далі? Що буде, як, боронь боже, не донесе він благополучно хреста і доведеться або Івася посиротити, або й самому під старість зробитись калікою, без сили, без хліба? Гаврило силкувавсь одігнати настирні думки молитвою та хрестом, починав дрімати і знову прокидався від місячного проміння, в якому як раз проти його вікна, увільнена од туману, стояла дзвіниця, де він завтра понесе хреста. То закриє Гаврило очі, то розкриє, а дзвіниця усе стоїть, і ось вбачається йому: вікна в ній не вікна, то страшні чорні очі, з дверей зробився рот і він ще поки стулений, а ось-ось розкриється… Зелена луска по гострій голові блищить і збігає на стіну, а хвіст довгий та темний ховається в садках. Лупне очима Гаврило, – страшна мара розвіється, перед очима дзвіниця стоїть, як стояла, а півсонні думки малюють нові дива й морочать голову. Гаврило здригається, ховається під кожух, – а страшна дзвіниця тягне до себе і звідти, а він, мов приворожений, не може одвести очей, – все неначе ближче та ближче вона. От-от-от щось станеться страшне, невимовне та неминуче. Гаврила аж холодний піт обдав. Скочив він, упав навколішки та молиться-молиться, а чого і якими словами, сам не розуміє, тільки серце в йому то ще палкіше займається коханням та жалем до свого Івася, то замирає від того страшного, що має статись от-от-от… Багато пережив-перестраждав Гаврило за цю ніч, і вже тільки як вдарити до заутрені, усі думки одлетіли й ясно вималювалася одна: «це мені смерть у вічі заглядала». Так собі рішив Гаврило, перехрестивсь і – чудна річ: тихо-тихе, величне почуття обвіяло його душу, мов широкими крилами, і все життя потонуло десь у тумані, тільки заплакане личко Івася виглядало з того туману, та й від його відмахувавсь Гаврило. «Не треба! годі!» Спокійно вийняв нову одежу, вмився, одягся, розчесавсь і нахилився над сонним хлопчиком: смуток на хвилину пробіг йому по виду, і він поспіхом вийшов з хати назустріч свіжому заморозкові та веселому дзвонові. Церква повна, люди одягнені, як на Великдень, або на Різдво. Перед вівтарем горять цілі снопи свічок, паникадило осяяло і стелю й баню, пахущий дим синіми кучерями вилітає з кадила і хвилює по церкві, а хлопці на криласі співають так суголосно та весело. Гаврилові було ніяково оставатись серед церкви з його тихими думами, забився він у темний далекий куток. Там не було ні ставників, ні вікон, і тільки якась спасенна душа (а може й ворожка) приліпила тоненьку свічечку до рямців старої картини. Свічечка блимала, страшні чорти на мить вискакували з пекельного язикатого полум’я і знов ховалися на дно, а вгорі праведники, хвилюючи, як добра нива, довгою чередою йшли у царство небесне. Мучені грішники тремтіли та кривилися, а янголи у золотих віночках літали й ховалися серед круглих, мов клубки, хмар; ті хмари котилися-котилися, мов отара, а над ними в чистій блакиті сяяв здалеку сам Бог-Саваоф. Виразніше над усе горів на картині образ того, хто сам себе оддав на жертву лютим катам за цих бідних невольників пекла. Гаврило не чув ні служби, ні човгання людей, що входили та виходили: він впився не то що очима – усією душею своєю впивсь у картину, вироставшу у темряві перед ним. «Прийміте, ядіте» пролунало по церкві, а Гаврилові здалося, що не піп їх проголосив, а вони вилетіли з мучених вуст Христа. Впав Гаврило й довго лежав ниць, а коли підвівся, свічка вже згасла, й сонячний промінь прокрався у темний куток і золотив другий старий образ і на йому напис: «возьміте іго моє, іго бо моє благо і бремя моє легко єсть». «Зо страхом Божим і вірою» приступив Гаврило до причастя, один на всю церкву, повну богомольців, що дивилися на його, поштиво розступалися, давали дорогу йому, Гаврилові-п’яниці. Це ж для його одного читається молитва, це його дожидає піп з золотою чашою в руках, поки він скінчить свої поклони. Тремтючи од «страху Божого», сподобився Гаврило причастя. Спокій, якийсь нетутешній, неземний спокій наповнив його душу, як пахущий кадиловий дим наповняв церкву. Погляд Гаврила і всі рухи зробилися тихі й поважні, неначе він ніс щось дороге та крихке, що боявся розбити і чим величався. Служба скінчилася, народ залив увесь цвинтар; перед дзвіницею стояв налой та чаша з водою та кропилом; величезний злото-сяйний хрест стояв тут же, і його піддержували найповажніші селяне. Блідий, спокійний Гаврило слухав слова молитви, чув, як вітер ворушив йому волосся на голові, бачив, як хрест простягає на нього свої тяжкі обійми, і легко було йому, і все на світі здавалось таке дрібне, мізерне перед тією великою постаттю і її великою вагою, що бачив Гаврило на картині. Молебень скінчився. Піп окропив святою водою хреста й людей на чотири боки. Народ одступив далі, – один остався перед хрестом Гаврило. Повернувся він до народу і вклонився на всі чотири боки. – Простіть, люде добрі, мимохіть затремтів його голос. – Бог простить! – гула громада. Тричі вклонявся Гаврило й тричі прощався з ним народ од щирого серця. А майстри тим часом розгортали довге полотно й чіпляли його на хрест. Гаврила підвели до хреста, звеліли присісти, попід руки попротягали рушники й міцно прив’язали хреста до спини. – Добре! З Богом! Підвівся Гаврило: страшна вага наче прикувала його ноги до землі. З усіх боків полетіли на Гаврила червоні, син жовті, квітчасті хустки, рушники. – Боже тобі поможи! – чулося скрізь. Обличчя сяяли цікавістю й повагою, тільки одне маленьке бліде личко збентежено виглядало з-за людей. Махнув батько рукою, і воно сховалося. Гаврила узяли попід руки й повели. Тяжкі були його ступіні, й довгою-предовгою здалася йому дорога від налою до риштування дзвіниці. Ще важче було йти по незлічених щаблях, набитих впоперек дощок. За те ж з кожним щаблем усе вище піднімався Гаврило, все вище задирали голови ті, що стояли долі, бистріше колотилося Гаврилове серце од задишки й незнаного йому ще ніколи почуття. Ось він пройшов усі споховисті риштування, зупинився на лежачому, оддихав, обійшов напівокола дзвіницю й підіймається уже з другого боку. Народ сипонув на той бік й пильно дивився на свого хрестоноса. Шарпнув дужий вітер з півночі, розкуйовдив Гаврилові чуба. Він спинився на хвилину й глянув униз: усі очі дивилися на його, в купі бабів було вже чимало й червоних заплаканих, баби хрестилися і його хрестили. Сміливіше подавсь Гаврило уперед, угору. Вітер знову на кінці драбини вдарив на його й поводатарі міцно задержали його на місці. Він знову глянув униз: ще вище задрали голови люди, ще більше жінок хлипало, хоч і не чути було йому того хлипання за вітром. Знов обійшов Гаврило дзвіницю вже по другому поверсі й підійшов до вузенької драбинки, яка вела вже на самий шпиль. Тут поводарі, бліді і збентежені, дали йому добре віддихатись, після того помогли йому стати на перший щабель і вчепитись руками вище: почалася сама тяжка робота, бо він повинен був тут уже сам підніматись. Ще раз окинув оком море голів, що уже перелилося на південний бік цвинтаря. Вітер ущух в деревах, тихо було й на цвинтарі. Всі очі злилися в один погляд і цей погляд прикутий був до його, Гаврила, острахом і молитвою за його спасіння, з невиданим ще ніколи жалем і повагою. Зовсім вискочило з грудей кволе людське серце, могутні якісь крила підхопили й понесли його вгору по дрібних щаблях. От і зелена печеричка перед ним, а на ній при роблене золоте яблуко дожидається, розкривши свою четверокутню дірку, куди має бути вставлено хрест. Ще трохи піднятись, повернутись спиною і – готово! Широкий гомін розлігсь по цвинтарю: то зітхнула громада своїм великим серцем! У кожного одпав тяжкий камінь од серця, всі ожили, заворушились, загомоніли. Майстри проворно збігли вгору, встромили кінець хреста у яблуко, розплутали ланцюжки, зачепили їх з готові гаки, розповили Гаврила і – хрест засяяв у прозорому блакитному небі, всіх благословляючи своїми широкими раменами. Бистрим поглядом окинув його Гаврило, та не хрест вабив тепер його: очі його зачаровані повернули до того чарівного погляду, яким дивилася громада на свого хрестоноса. А дивилася вона з повагою, з подякою богові за те, що сподобив приняти їхню жертву з Гаврилових рук і його самого зберіг живого й цілого. Сам Гаврило став для них другий: вони бачили не п’яничку-маляра, дурного чоловіка розпутної жінки, а зовсім нову людину, що виросла понад усіх, як та дзвіниця – його підніжжя. Гаврила тяг цей погляд, як світ сонця тягне до себе все живуще, – дух йому забило, хотілося з сміхом і плачем кинутись в обійми цього народу, що за хвилину став йому рідним. І він кинувся по крутій драбинці униз. Зомліле під вагою хреста тіло похитнулося, у голові закрутилося, і Гаврило полетів униз. Страшний болізний крик розлігся по цвинтарі. Більш нічого не знав Гаврило, коли його розбитого з переламаною рукою й ногою зняли з риштування й занесли додому. Не швидко він очутився від страшенного болю в тілі, обвів очима усіх, що з жалем і клопотом нахилились над ним і – закрив очі. Дитяче хлипання примусило знову розплющити їх і з тривогою озирнутись: малий Івась гірко плакав, плакали круг його й жінки, а одна палко пригортала його, втирала йому сльози. Спокійно закрив Гаврило обважнілі вії: його дитина була у вірних громадських руках… Гаврило не вмер. Одволала громада свого хрестоноса, не пожалувала грошей на лікаря та ліки, і він одужав після тяжкої довгої хвороби. Сумно було йому дивитись на своє каліцтво, душно стало в хаті, де поралася чужа, не його жінка і він попрохав, щоб його вивели й посадили на призьбі. Весна стояла на дворі. Садки були як снігом укриті білим цвітом, сонце сяяло на небі, а проти його у високій блакиті горів золотий хрест, благословляючи ввесь мир своїми раменами. Замилувавсь Гаврило… Минуло чимало літ. Івась виріс, зробився високим струнким парубком, ремество батькове перейшло і добре далося йому. Хрест на дзвіниці трохи померк од дощів та всякої негоди, не так ясно горить він, та все тако ж пильно дивиться на його каліка Гаврило, якого громада навіки пристановила за сторожа до церкви. Сивий, на милиці, з попсованою рукою похожає Гаврило коло церкви й у середині її: там пил обмахне крильцем, там лампадки заправить, там коло свічок порається. Громада перемінила й прізвище йому: не п’яничка-Гаврилко, не Гаврило-маляр, а хрестонос-Гаврило з повагою прозиває вона його. * * * Чудний _______________ Гарної осінньої днини узялися молодиці до конопель: плоскінь давно вже була вибрата, а тепер і матки достигли. Пора-пора, – насіння вилузується, горобці хмарами перелітають з одного города в другий, попри корінні на землі чимало сіріє лузги – не вберегли хазяйки конопель! Схаменулись молодиці, усі разом кинулись тягати маток. Дарма пробігав увесь вечір і ранок прикажчик з двору, загадував до машини: ні одна тобі душа й не двигнулася, хіба самі підлітки, або зайві дівчата, з тих дворів, де по двоє-троє їх у матері було. Сонце пече, з високого синього неба неначе ллється, аж миготить у тихому повітрі, оттак як цукор таючи у воді. По садках повно скрізь пташиного гомону: горобці, щиглята, чижі та коноплянки посідали на вишневому гіллі та й радять неспокійну раду: що то буде далі, коли люде коноплі заберуть зовсім? Ось уже й тепер невільно: постановлено горстки у копи, понакривано зверху кулями та ряднами, та ще й самі люде скрізь вештаються та ганяють бідне птаство. Нарадяться пташки, знімуться зграєю, перелинуть на інше місце – і там так само. І лине день, весь перейнятий спекою, важким духом коноплі, повний пташиного щебету та жіночого співу. В такий день по м’якій куряві піскуватого шляху весело ступав босими ногами стомлений, спітнілий закурений подорожній. Одежа на йому була салдацька, старенька, за плечима мішок, та на ломаці висіли чоботи. По всьому видко було, що здалеку простує чоловік, а проте чогось весело виглядало червоне спітніле обличчя, грали усмішкою на всі боки і смажні вуста й сірі очі, а ноги тюпали весело, якось жартовливо, неначе у малого хлопчика. Не раз очі займалися то радістю, то здивовано, скоро з’являлася якась прикмета давно знаємої країни: он – маленька гребелька, он – зелений поруб на місці колись густого лісу, он вузенька рудка, за нею пішла бокуючи межа панських грунтів, просто потяглись вузькими смугами людські ниви. Недалеко! Ось, знає він: перейде тільки оту рудку – зараз шлях поверне круто вправоруч, видереться на косогір, а там зараз виткнуться чорно-зеленою гребінкою ялини панського двору. Скоро! скоро! Сонце пече, у роті пересохло, їсти хочеться, ноги болять, але він вже не сяде, не розв’яже торби, бо він дуже радий, що своє село близько і що ззаду далеко осталося те, що він покинув: і двадцять верстов пішки, й залізниця, й город і казарма, – взагалі всі п’ять років салдацької служби. Все бо воно одрізувало його од цієї рідної рудої землі, порослої по обніжках жовтими коров’яками, од цього синього-синього лісу, що заліг на обрії й неначе дихає аж звідти прохолодою, од цих показних гостроверхих ялин панського «огруду», що застує собою непоказну, сіру, але безміри любу рідну слобідку. І ще бадьоріше ступають натруджені ноги, а очі не зводяться – пильнують. І ростуть перед ним гострі ялини; уже до половини їх видко… уже й вершки сірого частоколу під ними… уже й стежка буйного бур’яну попід частоколом. Жовтою гадючкою повилася дорога поміж зеленими буряками, закрилася й сховалася за гострим ріжком паркану, за яким широко розсівсь панський тік, пишні житяні скирти сяють, мов золото, пшенишні – аж червоніють, гречаний стіжок чорніє, онде, – ячмінь, а он то настобурчилась незграбна горохова скирта. Скоро! Ось подихнув з «огруду» вітрець, запахло милим знайомим духом розігрітої живиці і всякого зілля. Ось і коловоріт. Риплять старі ворота, рясні ялини тихо й ласкаво мають своїми зеленими рукавами, ніжно шепочуть. Вулиця. Як одтиснулися на глибокій куряві, так і лежать нерухомо сліди копит, глибокі колії, людські ступіні. Панський паркан, за ним панський будинок… о, диви: вже не червоний, а побілений! і дах на йому не зелений, а сірий – новина! – О, диви: нова конюшня, нова офіцина! Квітник який великий! Десь багатіє наш пан! Оттак бубонить собі подорожній, але цілком без жодної заздрості, радіє й будівлі і панові. Але те все мимо! Осталася вже позаду й панська оселя, і чорний двір, і довга короварня і разом з-за її причілку так і подихнуло на його гострим важким духом коноплі, щебетом пташок та співами жіноти. На вулицях нікого. По дворах теж нікого, собаки – й ті десь по холодках поховалися. Ось Семенова хата… ось Терешкова… Панасенкова – (серце заколотилося) – ось Загнибідина… (серце ще дужче тіпається, а ноги наче залізні)… он Павлишииа кучерява верба та крислата груша! Ще-ще трошки – і його, Карпове Тарасенкове дворище. Руки тремтять, ніяк каблучки з воріт не скинуть. Кинув їх – так і перескочив через пліт. Рябенький куций собачка озвавсь з-під комори; сполохані кури вискочили з-під куща, де порпались у м’якому поросі і з галасом подалися на город. Рябко загавкав сердито, бентежно. Карпо наближивсь до хати. Двері підперті кілком – нікого ніби нема; спустив торбу з плечей, скинув кашкета й сів на призьбі, утираючи піт. Рябко заливався чимдуж і все то прискакував до Карпа, то одскакував, здивований, що чужинець не боїться його й не тікає. «На-на, дурний!» Карпо вийняв сухаря і кинув собаці, але добрий пес наче образився, одскочив ще далі й заголосив ще дужче. «Хазяйський песик!» – сказав Карпо і милуючись став оглядати усе своє дворище. «Еге! Коли ж це Мотря таку гарну повітчину справила? Молодець баба! Видко й корівчина є; а ось і телятко: ач, ситеньке, нівроку!» І Карпове серце зігрілось ще більші згадуючи свою хазяйновиту молодицю. Ні, він не піде її бентежити, – нехай сама зненацька застане його оттут; то ж то здивується, люба! А невгамовний Рябко рішив, мабуть, що так нічого не вдієш з упертим чужинцем, і з галасом подавсь на город. Небавом учувся дитячий голосок: «ня-ня! Лябко! Цу-цу! А чого ти, здулів чи що?» Рябко зрадів, замахав хвостом та, гавкаючи, повернув знов до хати; дівчинка за ним. Ось вона виринула з високих зелених кущів нехворощу і неначе прикипіла на місці: сиві очі широко витріщилися, рученята мов приросли до кущів, які вона розводила, щоб пролізти, і рота не встигла закрити, – так і дивилася на незнайомого. – Тетяно! Тетянко – це ти? Іди, манько сюди! чи це не Тетяна? – вагаючись закликав Карпо і вже підвівся з призьби. Дівчинка, побачивши теє, злякалася і миттю з галасом кинулася в кущі; скоро вчулося, як по сухій стежці заляпотіли босі ноженята і тремтів на бігу переривчастий плач дівчинки. – Чого ти, Насте! Що тобі? – озвалася Мотря у високих коноплях. – Що такого? Оце ще мені рева! Та мовчи, бо ще Вівдю мені збудиш! Робота з вами! Дівчина змовкла, тільки хлипаючи кинулася до матері. – Ма-амко! боюся! – Ну, чого бо ти? – Мошкаль… – Який там у лиха москаль? Чи не Іваненків? – сама питається Мотря, а в самої щось так і шпигнуло в думках. – Ні! чужий… – І дівчина знов захлипала. Мотря пополотніла: «так, це так! не дурно серце озвалося – це він!» Мотря озирнулася навкруги, мов чого шукала, хапала то за хвартух, то за голову. Горстки повипадали у неї з рук і безсило перехилились додолу рясними головками. Але Мотря вже набралася духу. – Цить мені нараз! Сядь отуто, гляди дитини, та не зруш з місця, а то – я тобі! Хоч і посварилася мамка, але дівчинка одразу набралася сміливості: о, вона знає, що мамка займе отого клятого москаля, щоб не ходив до їхньої хати, не лякав її, малу Настю! З певністю в мамчиній силі, дівчина поважно сіла над малою дитиною, що спала на свитці під калиновим кущем. Мати ж, важко ступаючи, пішла вгору по стежці. З кожним ступінем вона важко вгрузала в пухку землю, бо вже й не бачила, що збилася з стежки і простує картоплищем; в голові у неї все крутилося: «Як же це воно буде? Що тепер станеться?». Два обличчя по черзі або й разом крутилися у неї перед очима! Карпове, таке самісіньке, як вона його бачила, проводжаючи у некрути, і – Квіцінського панича з економії. Вони мигтіли, переливалися, навіть усміхнені, але їй було страшно, і чує вона – мов її тягне хтось силоміць, але утекти в неї нема ні сили ні охоти. Дійшла Мотря до свого квітничка, де так і жевріли повняки й кадили навкруги васильки, спинилася перед кущами нехворощу, – перехрестилася і разом розсунула кущі. Перед нею, увесь залляний сонцем на призьбі при білій стіні сидів Карпо – не такий, яким виряжала, а здоровий, гладкий, з рясним вусом на червоному, засмаглому обличчі. Він її не бачив ще; він спокійно й радісно оглядав своє дворище. Мотря аж дух затаїла, – так їй шкода стало руйнувати той спокій. Але хвилина та й сама надбігла: Карпа немов притяг до себе її пильний погляд, і він раптом повернувсь всею постаттю. «Мотруню!» скрикнув він і кинувся до неї. Мотря й не зрушилася з місця. – Мотрю! голубко! не пізнала? Ач злякалася! – вигукував Карпо, притискуючи її до грудей. Мотря ледве-ледве поцілувала його білими холодними вустами, насилу дійшла до притомності, і сльози – звичайна підмога жіноти, – так і поринули з очей. Чулий Карпо ще більш зрадів на таке вітання, обняв молодицю й тихо повів до хати. Мотря вже перед самим порогом одразу чогось здригнулася і одразу втерла очі. – Ні-ні, – сказала. – У хаті душно й мухи! Ходімо краще у садок. Я тобі винесу. Подушку й полудень – покрепляйсь та спочинь. Ач, здорожився як! Пилюки якої на виду! І моторна молодиця упадливо оглядала чоловіка, всміхалася, балакала. Прийшли у вишник: вона стягла з гілляки ряденце, сама кинулась до хати, винесла здорову рябу подушку і скатертину, це вгорнена була паляниця. Простелила, покраяла хліб, оглянула, чи добре гостеві сидіти, і забігалась то в хату, то в льох – так і мелькотіла її ставна постать у червоній старенькій спідниці, у грубій, трошки лиш поцяцькованій сорочці. Скоро на скатертині вже рясно стояли і глечик з кислим молоком, і миска з солоними огірками, грудка сиру, четвертина сала, ще й купка грушок, що наприкінці висипала вона з хвартуха. – Та сядь! годі вже тобі! чи то ж я усе оте з’їм? – Та годуйся-годуйся, на здоров’ячко! Смашно їсть Карпо; здається ще ніколи так не їв; та весело йому, та любо! – Чом же ти сама не полуднуєш? – Та за мене малий клопіт, – ось Івася виглядаю чи не надбіжить – попоїв би. – А він де? – певне гуси вже пасе? – Де тобі! вже ягнята! – всміхнулася Мотря: ще ось тут недалечко поза городами… – А то що за дівчинка – невже Тетяна? – Що це ти! їхня Тетянка вже у скарб ходе, по півзлотці заробляє! а то наша Настя! – Настя? Це вже така Настя виросла? диви-диви! А я, Мотре, неначе цих п’ять год спав, або мертвий був, а ви, бач, без мене тут всі повиростали! і ти, Мотре, ач яка! огрядна стала! Карпо присунувсь до Мотрі. Знов настала тяжка хвилина і знов на визвол нагодились сльози. – Ой, Карпику, голубчику! Як же ти довго дома не був! Нащо ти нас кидав без жодної вісточки? Я ж тобі листа подавала не раз, не два, – чом же ти й разочку не одписав? А я, боже мій, плакала, плакала, вже і в думку не клала побачитись. Так і люде казали: або вмер, або з війська втік та десь у мандрах… І вона знов залилася дрібними. Карпові ж ті жінчини сльози здавалися за найкращі ліки; вони спадали на душу і разом змивали з неї усі болячки його салдацького життя, і він не спиняв жінки, тільки стиха пригорнув та гладив рукою по спині, мов малу дитину, що хлипає потихеньку. Мотря раптом обтерла сльози бо згадала щось. – Ну, Карпику, лежи ж, спочивай, а я піду горстки поставлю та понакриваю, бо гаспидські горобці чисто витолочать. – Добре, добре, господине моя! – Карпо солодко позіхнув, вивертаючись на ряднині. Напівзакритими очима він ще стежив за моторними рухами чепурної й дужої молодиці, ловив шелестіння її ходи проміж вишнями, а далі все почало йому в очах мішатись: і червона спідниця, і червоні рожі, і зелене листя з зеленим хвартухом, і лагідне небо, і щось… щось… чого ніяк не, може уповити дрімотна думка. – Заснув! – тихо промовила Мотря, ще трохи простояла: – заснув! І одразу її лице злиняло, усміх збіг з вуст, очі, що досі сипали іскри, змінилися з болючим виразом. Тихо вийшла вона з садка: наче крізь сон її ноги принесли в хату, стоїть вона посередині і оглядає її, мов уперше побачила. – Тепер що? тепер от що… ага! тепер колиску треба сховати… треба Вівдю кудись подіти… Куди ж ти її подінеш?! Уже ж ті сусідоньки давно цієї хвилини чекали… ой, буде ж мені, буде! Господи, нащо ж він до того ще такий приємний та гарний? Ой, бідна головко моя! Так шепотіла собі Мотря, кидалась по хаті, не знать для чого то знімала з жердки одіж, то знов вішала, виймала і знов становила на миснику посудок, а потім таки вхопила колиску, одчепила й винесла у сіни, аж за димар запхала. Потім того налляла у горнятко молока, врізала хліба й подалася на город. – На, Насте, полуднуй! – А він там? – злякано спитала дівчинка. – Там, там, доню! І, вхопивши малу Вівдю, притисла до себе й почала годувати. Дитина жадібно ссала груди, а нудьга за серце ссала ще дужче. І так Мотрі схотілося одкинути од себе це мізерне, слабе дитяче тіло, що нагадувало її неславу, стояло ввіччю докором і віщувало її близеньке нещастя. І нема сили одірвати його, кинути геть, як цуценя, а воно все ссе, ссе, наче силу висисає з неї. – Боже! де ж порада? А вже ті сусіди мабуть і вуха й очі насторочили, і зуби нагострили. А рідня! Ссе дитина, заспокоюється, мрукає крізь сон, а нудьга не стишується – ні! ще гірше діймає, криком кричить на всю душу. Погодувала Мотря, тихо поклала приспану дитину. – Хоч би воно до смерку спало, не плакало! Гляди ж мені, Насте, дитини, добре пильнуй! Настя покірно сіла, підобгала ноженята, почала бавитись коноплянкою, коли не коли кидаючи поглядом на матір. А Мотря шукала розривки в роботі. Швидко, зручно тягає стеблину за стеблиною, міцно стискає їх лівою рукою (оттак би ворогів своїх стиснула!), сердито зв’язує їх перевеслом і щільно становить у високу копу. Кипить робота, збігає час. Сонце вже зайшло за гостроверхі ялини панського садка, надало всьому кругом рожево-золоту хварбу; на чистому небі десь набралися хмарки, палають що вище у гору; на східнім обрію залягла суто-синя смуга. Тягає Мотря й не бачить! Цвірінькали горобці; співала жінота по городах, – не чує Мотря, знай одно – тягає! Ще й небагато осталось, порідшали коноплі, – знай собі тягає. Огляділась вже перед підметом, де сивіла отара головатої капусти. – Господи! невже це я сьогодня усе поробила? Ото! мабуть з пересердя чи що! коли б ще й не наврочити себе! Так, дивуючись на себе, метушилася Мотря, збирала останні горстки, встановляла, накривала копи од проїстливих птахів. З річки потягло вільгостю, далеко з-за села котилася хмара куряви, а з-за неї все ближче й чутніше лунали різноголосі вигуки пастушків, рев худоби, мекання овець, ягнят, рохкання свиней. – Ой, леле! Вже й корови за того прийдуть з поля! – Мотря жваво метнулася до буряків, похапки наламала гички повну пелену й бігцем подалася до двору. Викидавши гичку у ясла, вибігла вона за ворота, і геть; вулицею розлігся її дзвінкий, дужий голос: «маню-маню-маню!». З рудої хмари, що вже вплила і в їхню вулицю, відгукнулося знайоме – муу! – теля забрикало під повіткою. Мотря чекала коло воріт, розчинила, впустила рябу корову і побігла за дійницею, бо теля вже прожогом прискочило й наминало, аж запінилося, свою матку. Під Мотриними жвавими пальцяти весело ціркає молоко, неначе вона виграє до танця, а думка невеселі тим часом снують – обсновують серце, мов павутинням. Подоїла Мотря, почала поратись коло хати. За плотом ляснуло батогом, свиснуло – і зараз через пліт перескочив засмалений хлопчик. – Івасю! а йди-но сюди! Іван убіг до матері. – Івасю, батько з війська повернувся… – А! де? – зрадів хлопець: – де вони? І в мундирі? – Та он там у вишнику спочиває – піди, вже час і збудити, бо щоб часом пропасниці не приспав: сонце сіло. Хлопець кинувсь у садок. Справді: на рядні лежав чоловік і спав. – Який же це батько? – думав Івась, і йому здалося, що мати одурила його. А тим часом він стиха підкрався і схилився над самим Карпом; – той одразу кинувсь, Івась хотів уже тікати. – Це ти, Івасю? – Я! – Іди ж, синку, до мене – я ж твій тато! не пізнаєш? а ти ж ледащо! Батько цілував і тулив його, а Івась аж почервонів і, радіючи ласкам, придивлявсь до Карпа. – Е, та ти, бачу, зовсім у дядька свого, у Василя вдався! Хлопець насунув брови. – Ні! я так не хочу! я не люблю того дядька! – Чому? – А так… – не здався одразу син. Оттак розмовляли собі батько з сином, тільки приглядаючись одно до одного, поки Мотря поралась з вечерею, забувши за своїх менших дітей. А під калиною маленька Настя свято додержувала маминого наказу, гляділа малу Вівдю, бавила як знала, бо боялася йти до хати. Нажувала вона й жуйки, звертіла своїй малій сестричці, – зовсім тобі стара, та й годі. Посмоктала дитина і стишилася, а тим часом стало здорово тягти вогкістю од річки; обидві – і нянька й лика – трохи померзли і, стулившись в одну купу й поснули під маминою свиткою. Мотря стала гукати вечері. Батько з сином поважно ходили по надвір’ю, молодий хазяїн показував і розповідав про всяку дрібницю старому, а старий тішився хазяйновитим хлопцем. У хаті на стовпі коло припічку вже блимала гасничка, на столі лежав покраяний хліб, ложки й миска кулішу. Батько з сином сіли вечеряти. Мотря не сідала – метушилася коло печі, коли оце Івась, вкинувши рота ложки зо дві, зразу поклав ложку. – Мамо! а де ж це наша дитина? а Настя де? Мотря здригнулася і зараз закричала на хлопця: – Та їж-бо швидче та лягай спати! а то знов заспиш, то ще битимуть! Хлопець засоромивсь, почав їсти швидче, з-під лоба поглядаючи на матір, потім обтерся, помолився і пішов вкладатись. «А, це певне баба узяла до себе дитину!» – думав хлопець: – «а я й не догадавсь! тільки чого це мати такі сердиті, чи вони не раді батькові? А я так радий! Оттепер хай зачепить Грицько або Хвець!» – таке снувалося у малій голівці. Карпові ж ложка випала з рук при синовому питанні, так і сидів непритомний. Мотря не швидко вернулась у хату. – Мотре! а де ж це справді Настя? Мотря благаюче глянула на його і повела очима на Івася і ніби сварячись заговорила; «та кінчай-бо! не рано, а мені ще діжку вчинять, ще й муки насіяти… гаснички треба до комори». Карпо помоливсь і вийшов з хати. У сінях Мотря стояла, вхопившись руками за димар. – Мотре! скажи ж мені… Мотря прожогом кинулася на двір. – Іди! – покликала вона, увіходячи у клуню. Карпо увійшов важкою ходою мовчки. – Ну, теперь питайся! Питайся ж, кажу! роби, що знаєш: хоч бий, хоч карай, як знаєш, аби діти не бачили! – рішуче сказала вона. – Що це ти, Мотре! Та хіба я… – Карпо, не край мого серця! Бери швидче та бий, чи що: кажу ж, мій гріх… не криюся і не просюся! карай, як ось стою! Карпо хитнувся: уся кров йому вдарила в голову, зашуміла, заколотилося серце, вся клуня попливла перед очима; палючий біль пройняв душу і спопелив усю тиху радість минулого дня. І стоїть Карпо, обперся на соху і неначе здалека чує, що хтось плаче, щось йому говорить… а що – не розбере. Прийшов до притомності од того, що хтось ухопив його руку і вкрив її поцілунками. Нахиливсь і побачив проти місячного проміння, що то була Мотря; навколюшках, заплакана, очіпок її зліз і не вкривав буйних кучерявих кіс, і видно – довго вже плакала вона, що й не звертала уваги на себе. Така була вона незвичайна, така гарна і разом така бідна-бідна! Карпові аж боляче стало дивитись на неї, а вуста ще й досі були мов запечатані. – Що ж ти мовчиш! Що ж ти мовчиш, Карпо! Убий мене, тільки не мовчи! – Бог… Бог з тобою! – ледви пробубонів Карпо, нахиливсь і підвів її з землі. Він підводив її, а вона рвалася з рук, падала йому до ніг. Всилу вже він довів її до засторонку і по садив на кулях соломи, сам сів і почав розпитувати. Усе розповіла, ні риски не втаїла Мотря: і як жила, поки ще свекір був живий, і як їй довелося самі бідувати, і як посилала йому листи та не мала на них одповіді, як принесено їй кимсь звістку, що Карпо вмер, і вона почала своє вдовине гірке життя; як учепився до неї панич з економії, запомогав їй у її сирітстві, а там, як і Вівдя знайшлася… Усе розказала, нічого не потаїла, навіть про свій замір стратити дитину, коли сусіди вже дуже допекли та ще наостанці принесли звістку, що Карпо живий і незабаром прийде. Карпо усе слухав мовчки, тільки, як учув за дитину, – так і скочив. – А де ж дитина? – Боже ж мій! Вона й досі на городі! – скрикнула, аж в долоні сплеснула Мотря. – А ти ж дурна! Біжимо ж швидче, а то щоб чого ще не сталося їй, – диви яким холодом тягне! І забувши, усю розмову, обоє подалися городом до берегу. Діти, як вузлик, зібгалися під свитою і спали собі, а свита уся мокра була од роси. Мотря витягла Вівдю, Карпо взяв на руки Настю, і обоє вернулися до хати Дітей нагодовано, покладено спати. А самі Карпо та Мотря так і не лягали, і очей не звели за всю ніч. Ще й ще розповідала Мотря з усіма подробицями про своє життя, про свою неславу й наруги, яких зазнала від усіх сусідів. Розказав і Карпо про свої пригоди, про свою службу, як він своєю журбою не хтів жінці журби завдавати та й не писав; потім того як лежав слабий, далі – як його зрадив товариш і що йому за те було, а найкраще про те, як у їхній-таки роті з’явився чудний чоловік, от неначе б то їхньої віри, та тільки якийсь інакший, і як він зібрав коло себе їх, салдатів, мов квочка курчат, став їм замісць батька. Мотря вже не плакала, бо дуже цікавилася. На її запити Карпо ще розказував, як той чоловік усе знав, і всю силу й мудрість знаходив у євангелії. Мотря побожно зітхнула, але все ж подумала: «та ось і в нас у церкві що-служби її читають, а що з того»? Карпо ухвалював того чоловіка, а Мотря думала, «ще чи не штундар бува? Бо й ті усе знай-тобі носяться з євангелією»… Другого дня Карпо після безсонної ночі ще спав. Мотря попорала вже й корови, і кури, і снідати наварила. Настя прокинулася, жахливо глянула на Карпа, полізла на піч і заснула, бо матері близько не було, – жалітись було нікому. Мотря з відрами бігла до криниці. Там проміж густими вербами вже манячила чиясь червона спідниця і журавель скрипів під чиєюсь рукою. – Здорова, Мотре! – Дай боже здоровля, Ганно! – А що – прийшов! – Прийшов… – І нічого? – Нічогісінько! – Це кумедія! Певне не знає. – Де там! Усе знає! – Од кого ж почув? Невже сама призналася? – Сама… – І нічого? – Кажу ж нічогісінько! – Це сторія! А може, сестричко, це він духу набирається. Ой коли ж те бувало, щоб нашій сестрі дурно миналося? Ще візьме своє – на те бо й чоловік! Ще й наплачешся, й наголосишся, бідна головко! ой-ой-ой. У Мотрі по обличчю неначе тіні бігали, – так змінялося воно. – Я й то кажу! – нарешті обізвалася й вона я куми: – нехай би вже бив одразу, не тяг би мене за душу. Та нехай би вже заразом потішилися мої вороги, – чи може б швидче й забули!.. Подруги набрали води й розійшлися. – Ганно! – з дороги гукнула Мотря. – А що? – охоче звернулася та. – Ну, та не треба! – обійдеться й так. – Та що? що? кажи, голубко! – Ні, не треба! – І Мотря швидкою ходою подалася додому. І все їй мимохіть тислося у думки, ще прийде ще час, – виверне до неї Карпо кожуха. Що от-от, може тільки вона на поріг, а він вже чекає. Це все тільки згарячу вчора не хотів заводити колотнечі – переміг себе на час. Але ще знадвору почула вона: Люлі-люлі-люлі, Чужим дітям дулі, А нашому калачі… Карпо, очевидячки, узявся за няньку і весело виводив своїм баском колискової. З сіней чути було, як скрипіла плетяна колиска і тихо муркала засипаючи дитина. А де ж це Настя? Карпо співав, колиска скрипіла, а десь мабуть за комином на печі вчувалося тихеньке хлипання. – Чого ти, дурненька? – озвався Карпо. Дівчина дивилася, але хлипала усе дужче. Мотря покинула підслухи, знарошне грякнула коромислом, постановила відра і рішуче вступила до хати. – А чого це ти – га! – дзвінко крикнула вона до дівчини, що кумелем скотилася до неї. – Ма-амо! мошкаль дитину бере-е! – Цить мені дурна! То не москаль, то твій батько! Годі ж, годі! Подивись на татка! Дівчина вирячила оченята, не спиняючи сліз, дивилася, тільки грудинята двигтіли в неї. – На, Мотре, погодуй! а то щось мене не дуже слуха! – сказав Карпо і спинив колиску. Мотря нахилилась годувати, а Карпо розв’язав свою торбу і почав доставати гостинці. Але дику дитину не так то й легко було приманути, й довгенько впадав коло неї Карпо, поки вона таки взяла пірника. Минув день, другий – і Карпо потроху-по-малу увійшов у звичайне сільське життя. Салдацький мундир був схований про оказію; біла сорочка, широкі штани та чорна свита зробили його неначе ще ширшим у плечах, ще кремезнішим; тричі рябий пояс стягав високий стан, повне обличчя після спочивку аж горіло рум’янцем. Мотря й надивитись не могла на свого здорового, гарного чоловіка: «це не Квітницький» – думалось їй. Минув і тиждень. Побував Карпо і в церкві, і в розправі, і по деяких родичах – усе гаразд. Сусідки чекали нетерпляче, що ж нарешті він зробить Мотрі, і вже аж сердилися. – Невже таки нічого! нічим нічогісенько? Це добре! Це виходить зразок усім нашим невісткам? Ой дурний же бісової віри москаль! Кваша – не чоловік! Десь зовсім у москалях глузду позбувся! – репетували баби і то не взяти б за коси, не пополупити добре, щоб знала – паплюга, що то сором, що то грі-іх! Порозпускають йолопи жінок, а тоді через їх матіркам хоч з світу зійди на старості-літах! Чоловіки більш мовчали: яке, мовляв, мені діло! Тільки якось під п’яну руку один з приятелів у коршмі озвався: «а що, брате, признайся, добре повчив ти свою гадюку?.. Гарна, стерво, що й казати! Не диво, що й панич»,.. Але йому не довелося скінчити. Карпо так міцно ухопив його за барки і так притисло сказав йому, що й тому й другим заціпило враз. – Чи погана – моя, чи хороша – моя! а тобі зась! що було – минуло, а хто її тепер зачепить – мене зачепить! а я б не раяв… Він ще раз струсонув приятелем і вийшов з коршми. – Оце так!! – А що, Лукашу, зачіпатимеш удруге? – Та й здоровий, бісів син! Вибехкавсь на казьонному харчі! Попосміялись, погомоніли чоловіки та так і покинули – лізти нікому на припадало на думку. Баби пащекували, зачіпали з-під тиха Мотрю, але як вона не дрочилася з ними, то й вони втихомирились. Тихо-спокійно пливло життя у Карповій хаті. Щоденна праця йшла дружно, кипіла під міцними руками обох; малий Івась теж не раз встрявав до роботи. Карпо засіяв поле, хоч і пізненько, принайняв у пана ще клапоть землі, впорав на зяб, прикупив пару до того бика, що вдома був, облагодив загороду, клуню, пересипав льох. На другий ярмарок пощастило йому продати бики й купити пару коней і бузівків: одних – щоб вигодувати за зиму, других – щоб на зиму стати під стоси. Все йшло добре. Карпо спокійно і рівно працював, радий, що тратить силу не на муштру, а на бажану рідну працю, що вільний він, незалежний хазяїн. Увечері бавився з дітьми, розмовляв з Мотрею про те, що бачив, що читав. Між люди ходити не любив; одне, що скучив за своєю оселею, в москалях бувши, друге – осоружили йому люди своїми намовками за Мотрину провину. От і сидів дома і все що далі – все більш звертав на того чоловіка, що його просвітив, читав Мотрі і сам євангелію. Але Мотря щось не дуже була берка до того, якось в її думну, хазяїновиту голову не містилися святі глаголи. Так ішлося до Різдва. На самий свят-вечір чогось заслаб Івась: на гарячому тілі щось вивернуло, у горлянці заклало. За ним облягла й Настя. Свято не в свято було Карпові й Мотрі. І коло дітей треба, і коло хазяйства, і до роду піти не можна, а тут ще Карпо – неначе насіло на його: каже, що не можна нікого до хати пускати, щоб не заразилися. Так і мусила усі святки Мотря сидіти з ним та з дітьми, навіть до церкви не ходила. Одвідувала її тільки мати та баба Оляна, що шептала та зіллям напувала слабих дітей. Однак ніщо не помагало. Саме на Меланки поїхав Карпо на містечко, впрохав дохтора, але той як приїхав, тільки глянув – сказав, що вже пізно по його приїхали: у Івася була застуджена скарлатина, в грудях зробилося запалення легких і хлопець має умерти не сьогодні так завтра. Наче серпом підрізало Мотрю. Проводила дохтора, то вже ні до чого не могла взятись, тільки одно – плакала та впадала коло слабого хлопця. Вона годила усякому його бажанню, вона рада була, щоб ті вигадки були найхимерніші, щоб їх було без міри, безліч, і всі б, всі вона їх сповнила, або вирвати свого любого чорнявого Івася з пазурів смерті. Але хлопець зробився якийсь суворий, розумний, неначе зовсім дорослий: ні жалощів, ні пустотливих забаг – нічого не чула од його Мотря: він тільки пронизливо дивився їй у вічі та сердито загадував часами перевернути себе на другий бік, чи що. Мотря голубила його, цілувала, плакала примовляючи, а він або одвертався, або зацитькував її. Даремне Настя стогнала і кликала матір, даремне Вівдя заходилася, аж синіла од крику – всі Мотрині думки були неначе прикуті до одного Івася. Якось у вечері Івась покликав матір. Та аж стрепенулася. – Мамо! – а ви ж гарно мене поховаєте? – Івасику! – Еге, Івасику! – перекривив той. Я вже вам нажився й наробився, так глядіть же поховайте добре: і сиву шапку, і чобітки нові, не жалуйте! А сорочку нову та щоб вимережаний комір гарно-гарно. Тітку Лисавету або хрещену матір покличте, хай зараз прийдуть, а то сами не вправитесь. Я завтра помру… – Івасику, серце, що се ти говориш!.. Мотря кинулась до сина, міцно тулила, термосила, неначе справді виривала його з кощуватих обіймів смерті. Івась крививсь і здригував. Карпо тихо взяв Мотрю за плечі. – Одійди! Он там у тебе ще двоє. Доглянь тих. Я сам посиджу коло його! Спокійний, твердий батьків голос неначе свіжою водою скропив Івася. – Тату, ви – молодець! Ви й на війні були, тату? І турків били? У вас і шаблюка була, і рушниця? як виросту і я буду… раз два, раз-два… бий їх, чого поналазили!.. – путав у гарячці Івась. Мотря хлипаючи стояла над колискою і ніяк не могла второпати, чого од неї вимагає слаба Настя, а в колисці Вівдя аж лука ставала кричучи. Насилу вчула її Мотря і люто стрепенула колискою. – Господи! оттака погань і не витягнеться, а що краще, те й забирає Господь!.. – Цить, Мотре, Івась одходить!.. Мотря скам’яніла. Івась справді одходив. Слабі грудці то високо підіймались, то враз опадали, з них вилітало хрипіння, хлопець силкувався, дряпав по грудях, наче щось ловив. Карпо нахиливсь, тільки стиха гладив мокру впрілу головку. Часами виривалося: – таточку! і шапку… і чобітки… я молодець, татку… – Добре, добре синку! Спочивай з Богом! – шопотів йому на вухо Карпо, і маленькі очі вдячно позирали і знов сплющувались. А це зараз груди знялись високо-високо, у горлі щось заклекотіло – і хлопець випроставсь. – Вмер! – скрикнула Мотря і, одірвавши од грудей Вівдю, кинулась до Івася. Вона цілувала його, повертала, прислухалася – дарма! – Івасику, дитино, моя! Що ж це ти зо мною робиш? Нащо ти нас покинув? Чим тобі ми не догодили? Чим Господа прогнівили?.. А недбало кинена дитина зайшлася од плачу, слаба Настя хрипіла, і в хаті було так повно крику, що аж крізь затулені вікна й двері він переливавсь на вулицю. – Це либонь Івась сконав! – догадалися сусіди. Батько й мати не помітили, як враз перервався вразливий плач Вівді, то вона, плазуючи, докотилася до краю й бебехнула з колиски об землю. – Ох, що це? Мотре, воно убилося! – скрики Карпо. – А, хай би його швидче чорти вхопили, байстря невірне! Оттут мені болить, оттут моє горе! Івасику мій коханенький!.. – Бога бійсь, Мотре! – Але Мотря нічого вже й н опухала. Карпо струсював дитину, перевертав, хукав – нічого. Далі скочив у сінці, приніс кухоль води, збризнув, що воно здригнулося, кліпнуло очима й зайшлося не плачем, а тихим пронизуватим стогоном. Той стогін, той облудний погляд оченят вразив Карпа ще глибше, ніж Івасева смерть, до самого дна пройняв душу. Мати убивалася над мертвим сином, а батько тулив до грудей чужу дитину, втихомирював, як умів, аби повернути до життя. Небавом сусіда зазирнула у вікно і зараз же вбігла в хату, почала розважати. Згодом зібралися родичі, почали поратись, наряжати Івася на смерть. Мотря мов учаділа, ходила, робила що їй загадували, але до дитини й не наверталася. Дитя плакало, їсти просило – але в матері од горя й покорму не стало в грудях, та вже чиясь молодиця погодувала. Тихо стало в хаті. Тільки Настя постогнувала, хрипіла Вівдя у колисці, та цвіркун за піччю ляскотів. Мотря, Явдоха – її мати, кума – Ганна, та баба-бранка сиділи мов кам’яні, – душі доглядали. Воскова свічечка блимала перед богами, мисочка з водою (щоб душі ополоснутись) стояла біля Івасика, що лежав на лаві у білій сорочечці, з розстібнутою пазухою, кругом заквітчаний сухими васильками, м’ятою і повняками. Вернувся і Карпо, що досі помагав дядькові Павлові тесати домовину. У хаті неначе проясніло трохи. Карпо зараз спитав за Вівдю. Мотря тільки плечима здвигнула і перевела очі знов на Івася. Витяг Карпо з скриньки псалтиря й узявся читати (воно б такому малому вмерцеві й не треба, та його охота була). Голосно і виразно вимовляв Карпо величні слова, – а баби хитали головами, хоч не розуміли й десятого слова. Одна Мотря і не вслухалася в таємно величні слова: думки порвалися і шматочки їх крутилися їй у голові, як отам за вікном метелиця. І плине-плине читання. І крутяться-крутяться сніжинки за вікном… – Земля бо єси і в землю отідеші. – Так-так – земля! – і в землю одійдеш – правда істинно! сказано святе письмо! Ой, Боже ж наш! – зітхаючи озвалась баба-бранка. Мотрю мов струснуло: вона враз кинулась і заголосила. – Годі, молодице! Так Бог приказав! Що вдієш проти Його святої волі? Вівдя в колисці заскиглила. Баба узяла її, піднесла до Мотрі. – На пригорни: твоя ж кров і це!.. – А дайте мені спокій з цим байстрям – бодай воно луснуло! І нащо я його на світ породила! І нащо сама я на світі держусь! Нема ж мого Івасика, нема мого місяця ясного, мого сонечка красного… – Годі бо! Мертвому гріб, а живому – хліб! – вмовляла баба, але ніщо не помагало: як одцуралася, так і одцуралася мати дитини. Третього дня одбули тільки похорон (щоб не починати нового року похороном). Уже ж і наплакалася, накричалася Мотря: де вже яких примовок, якого голосіння не вчули од неї – де в неї тільки й бралося! Старі баби та й то здивувалися, аж сваритись почали, що за малим не гаразд так тужити, як неначе за батьком-матір’ю. Але Мотря була як не при собі. Поховали Івасика. Вернулася Мотря з цвинтаря – і мов заціпило: сльозини з очей, ні пари з вуст і третього дня і дев’ятини – ні чичирк. Знов знаючі баби ремствували, що либонь і Мотрю Карпо перевів на бо-зна який лад. Запеклася, та й годі. А тут обидві дівчинки слабі. Потроху Настя почала й оклигувати, а Вівдя все скніє тай скніє. То Насті Мотря живим духом дише, а до малої ніяк: не можу, каже, хоч вбий, не можу! Так і забрав Карпо Вівдю на свої руки і так стало забрав, що аж сусіди усі здивувалися. – І чого-б то йому так упадати за дитиною! же ж не своє, жирове! Як-би Бог приняв, то було-б краще! – міркували баби. Не втерпіли, колись і Карпові самому закинули таке питання. Подививсь, подививсь на їх Карпо, спершу було повернувся іти, а потім знов пильно-пильно глянув, та каже: у церкві буваєте? чували таке: «хто прийме дитя во ім’я моє, той мене приймає»? А ще таке: «сих бо єсть царствіє Божіє»? То-то бо й є! – Замовк і пішов з дитиною до хати. Бабам заціпило, але не зовсім. У їхніх неспокійних головах раніш крутилася думка: як-то Карпо не поповчив жінки за нажировану дитину, а тепер: як таки, щоб серце привернулося до цієї дитини дужче, ніж до своїх? Незабаром причепилась ще й третя: чи не штундар часом він? Не дурно ж усе длубається у книжках, та на очі зараз євангелію тиче? Доказом, хоча й невиразним, було те, що якось Карпо не по-людськи поводиться: до коршми ніколи не піде, до суду теж не пішов за свідка, хоча й мусив за те штрафу 5 карб. оддати, звичаїв якось не дуже держиться, все своїм розумом живе, навіть лайки, якої усякий хрещений вживає, ніхто од його не чував. А хто б що ні почав розказувати – він, гляди, потроху і зведе на святе письмо, і то не тільки в неділю або свято, а й у будень і на всякому місці. Чи не штундар часом потаємний! Потроху діти очуняли. Здоровісенька Настя росла – наливалась, як те яблучко, а слабовита Вівдя хиріла, скніла, а все не хтіла вмирати. Не раз і сусіди, і Мотря нарікали: і коли вже тебе бог оберне чи туди, чи сюди! – Не руш! – спиняв Карпо: – Вівдя моя! – не нарікай: може нас тільки через неї бог і на світі держить? На такий доказ Мотря не мала що й казати, але Вівді не любила. Настала весна, за нею й літо. Ожила Мотря на свіжому повітрі під гарячим сонцем, невпинною працею переборола свою нудьгу. Знов і щоки налилися, як калина, руки набралися тієї ж моторної сили, очі сипали іскрами, а голос, дзвінкий та переливчастий, ляскотів на все подвір’я, лунав у вербах на леваді і далеко одбивався у лісі. – Король-баба! – казали за неї парубки і чоловіки, та тільки слинки ковтали: Мотря була гостра на язик і на руку важка, а навіть в самих її бровах густих, що зрослися до купи, сиділо щось таке, що хоч і не підступайся! Перед одним Карпом ті брови розходилися, і ясний, без краю ясний та глибокий погляд світився з-під тих брів. Карпо любив свою красуню жінку, пишався нею й жалував; що ярмарку привозив їй гостинця, – то хустку, то очіпка, то хвартуха. – Добро тій Мотрі, їй-бо! – завидували сусідки: – гладка, як корова стала! А він їй годить, як болячці. Ще й дитину сам бавить! – Ой сміхота! іду я, сестроньки, учора поз пліт, а він, голубоньки,, сидить та бавить оту безногу: ляльку з онучі звертів, – котка співає! – А воно? – А воно – чуєте – горнеться; до його, тулиться, белькоче! – Що то дитина! хто приголубить, той і ненька. – Еге, чуєте! А Мотря ані гадочки! Накинула чоловікові байстрюка, відсахнулася від нього, наче то не її провина, та й похожає собі мов та королівна! – Та цитьте! радіє, що другої дитини сподівається! за цю, мовляв, не вибиватимуть очі. – Таківська, щоб далася! Сама усякому живцем видере з лоба: я, мовляв, тепер мужня жона! – Судили, судили сусідки, а як запрохали їх Карпо та Мотря на хрестини, то не вагаючись пішли. Та такі люб’язні та приємні. Нанесли Мотрі й курей, і яєць, і пшона, і сами так, і нижуть очима, так і снують на вуха, примічають усе, що й як ідеться у чудній «штундарській» хаті. І не дурно. Ще на родинах Карпо здивував і навіть образив бабів: він таки-так і не вийшов з хати, зоставсь при жінці, то колишучи Вівдю, то звертаючись до Мотрі. Йому тяжко було слухати її стогін, бачити її муки, але він не відходив і потішав її, чим можна: то води подасть напитись, то за руки подержить; то збризне водою, як вона зомліє. Тяжке таки родиво було. Нарешті знайшовся хлопець головатий, синій, півмертвий, – всилу вже баби одживили його нахукуючи та напліскуючи бідне голеньке тіло. Баби страшенно метушились: готували купіль, шукали сокири, щоб на їй пупа різати, вуздечки шукали. А тим часом знесиляна породілля зомліла й захолола. Карпо глянув – і не своїм голосом крикнув на бабів, щоб кинули оті нікчемні забобони та рятували слабу. Це вже було цілком неґречно, і баба-бранка зовсім було розприндилась. Але робити нічого: з Карпом не жарти, і вона сяк-так опорядила слабу жінку. Карпо сів коло неї, байдужий вже до того, що там виробляли баби, зібравшися коло ночов, як вони з усякими примовками купали, повивали дитя, вгадували, на кого воно схоже, згадували, що саме сталося, яко воно знайшлось! Чи півень кукурікнув, чи з полиці горщик упав, чи собака завив за вікном. Одна вчула одне, друга – друге, третя не чула нічого. Всі три сперечалися, а Карпо сміявсь, аж за боки брався. – От повигадували баби! Чи то ж справді закон?.. – Та тобі б усе закон та святе письмо! Преподобився! – сердито одгризалися баби. – От був чоловік, як чоловік; з москалів прийшов – півтора людського: усе не так, усе йому смішно та чудно! Як охрестили хлопця, знов не без чуда: принесли його батькові, він узяв, навіть поцілував, а далі й забув і знов тягав на руках безногу Вівдю. Гості пили, їли, Карпо балакав, припрошував, частував, як слід. А коли вже баба подавала квітки і пішло пиття вже в складчину, коли повезли бабу на колешні та почали усякі випивки, як бува на похристинах, – смирний Карпо чогось обурився. – Чи то так уже варто всі оці забобони сповняти? Чи то комусь потрібно, корисно? Хіба Юдкові самому? Мотря вмовляла, благала чоловіка, щоб не ображав людей, бо то ж так поводиться, то звичай такий. – А коли поводиться і тобі до вподоби, то ти сама і панькайся з ними, а мені противно навіть дивитись на їхні п’яні пики! Не хочу я отого паскудства в своїй хаті бачити! Карпо загорнув безногу у свиту і подавсь аж другий куток до свого дядька. Але і в дядька його не ухвалено: де ж таки! оказія хаті, люди, а він таке, неначе од неслави! Що це він сам проти всіх, усі звичаї зломити хоче? Але Карпо своєї провадив і вернувся додому тільки тоді, коли миру вже не видно було коло його хати. Мотря швидко очуняла й тішилась своїм головатим Миколкою і сама вона наче росла й міцнішала день при дні. О, вона тепер вже не спускала очей перед Карповими, не замовкала, коли він починав розбирати кожне з’явище й до всього прикладати слова з св. письма. – Ну, то що? – обзивалася вона: – то писання, а то ми… де вже нам з праведними огірки їсти, хоч би розсолу дали! Один бог без гріха, а ми люди грішні! Добре отим ченцям та попам з святим письмом носитись, а в нас гаразд нема йому де й місця прибрати: корпаємось у землі, у гноїщі, потом улиті, пилом прикриті. Хіба милосердний не бачить і так нас усіх! Наша доля мужицька, вже звісно яка; одно – роби, та ще так роби, щоб і самому з дітками добре було, і люди щоб не судили. Та й що ти собі у голові покладаєш? Ти ж один, а проти тебе усе село! Чи ти ж дужчий, чи розумніший од усіх, отак мудруючи? Гляди-но, Карпе: не осуружуй людей, з ними-бо в сусідстві вік жити доведеться? Так відмовляла Мотря на Карпови занадто праведні речі. Але не такою оберталася вона до селян, як часом дратували її, натякаючи на штундаря. О, тоді й вона згадувала клаптики з св. письма, і вона вміла ними повертати так само зручно, як і всіма одвічними селянськими примовками – і балакучим бабам заціплювало. – Та вже й ти розумна! Недурно й Карпиха! – Та Карпиха ж! – одгризалася Мотря: – не криюся з тим! А чим вам Карпо в горлянці застряв? Тим, що письменний? Отже усяке скаже, що правда, бо тяжко письменний – чи до читання, чи до писання, чи до рахунку. А вигадки оті ваші дурні! – Та то він вміє! – єхидно протягнула якась. – Або що? або він робити не вміє? Чи на полі, чи вдома, чи з сокирою? – Адже кого кличуть сусіди, кому заробляти дають? – Та розумний же, розумний; як турбівські штундарі! Ті то ж тяжко письменні, і неп’ющі, і працьовиті – ге-ге! – Ну й іроди! А хіба ж мій до церкви не ходе? не говіє? Дітей не хрестить? – кричала вже Мотря. Та онде ввійдіть до хати та гляньте по образах – дивіться, бодай вам повилазило! Але якось Мотря так уміла з людьми лаятись, що й до Карпа не доводила. Вона, неначе старша сестра, берегла його од їхніх нападів. А особливе стишувалась Мотря перед тим коханням та пестощами, якими Карпо наділяв її безногу Вівдю. – Господи, який він! – зітхала вона собі, хоча і в хаті верх був її і скрізь чувся її дужий владний голос. Роки пливли. Підросла Настя, почала вирівнюватись на гарну дівчину, підріс і Миколка і жваво бігав, ляскаючи батогом; у хаті лазило й пищало ще зо двоє, а Вівдя так і лишилася «малою Вівдею», безногою калікою. Воно, казати, і ноги у неї були, та тільки вона не орудувала ними, вони були ніби наростки, ото як часами картопля у льоху попускає. Та й з себе була щупла, тоненька, як билиночка, а гарна-прегарна і до всього велика здільниця: чи помережати, чи пошити, чи намалювати, пряха з неї на все село була, а вже писанок ніхто таких було не намалює. І де в неї бралося! Та й те сказати: не жалував батько нічого, щоб потішити бідну каліку: і грамоти вивчив, і книжок накуповував, малюнків роздобув то на ярмарках, то у дворі в панів, а що було трапиться вільна хвилина, чи свято прийде, то розказує про все, що сам бачив, читав, чи од людей чув. Дітвора було коло неї горнеться, бо таких казок ні одна баба на селі не вміла, та ще якісь новітні, і так було каже, що неначе вона сама при тому була, сама те все на собі одчула. Тільки що року худла й худла дівчина, а очі її ставали синіші та більші, а густа русява коса обважнювала гарну головку. Мати зітхала, гублячи надію, що дівчина колись одужає, і з жахом придивлялась до обличчя доньки, де так і вималювався красень Квіцінський, що вже тоді вмер. – Кара Божа! – зітхала нишком Мотря. – Милость Божа! – називав її у голос Карпо. – І коли вже тебе Бог оберне чи туди, чи сюди! – казали байдужі здорові люди. Їм, які звикли до праці, й цінували понад усе силу та здоров’я, здавалося, що ця хвора дівчинка зовсім нікчемна, дурно на світі живе, і вони тільки дивувались, де це в неї береться стільки краси в її безкровному личку, де набирається стільки розуму в малій голівці, що він аж через край переливається, світить з синіх очей, дзвенить у розумних не по дитячому речах? Вони якось не зважували, що не дурно ж Карпо всі свої думки, всі занехаяні людьми речі перелив мимохіть у малу дитячу душу. Часто-густо було батько й дочка без річей дивилися одне одному в вічі, наче мовчки розмовляли з собою. Карпо і дивував і радів, що до всього спритна його кохана донька, а тільки не раз і боляче тьохкало йому серце, що недовго вона наживеться на світі та натішить його своєю янгольською вдачою. І правда, на 12-му році, коли Настя вже дівувала й на досвітки ходила, стала Вівдя дуже швидко в’янути, танути, мов свічка. Неначе ніщо й не боліло їй, а тільки сили все меншало і мала голівка на тонкій шиї хилилася під грубими косами, мов неполита квітка. Мотрі з болем прокинулося серце: вчула вона, що мало зазнала Вівдя од неї ласки. Мотря, палка як і завше, одразу хтіла надолужити і тільки гірше турбувала слабу. Поїхав якось Карпо з хурою каменю у Київ. Довго чогось не було його, а Вівдя, як неначе та пташка підстрелена, – кидається, розпитує, чи скоро приїде батько. – Та що тобі, Вівде! може болить що? – Ні! І знов до вікна, і знов аж стрепенеться, коли вчує здалека воза. Кличе колись матір. – А що мамо, жалуватимете, як я вмру? – Що це ти, бог з тобою, дитино! – Та нічого… Тільки як мене не буде, – матусенько, жалуйте татка, ой жалуйте їх!.. Оті малі не пожалують, як я… не вміють. – Та звідки ти знаєш, що помреш? – дивується Мотря. – А то мені янголом звісточку дано. Так і не допиталася мати, яка то звісточка. А тільки батько на поріг, дівчина аж засяяла. – От, – каже – я й знала, що таки діждуся! Батько їй навіз і намиста, і стрічок, і хрестиків, усякого гостинця. Подивилась. – Ще, каже, віночка бракує! – Здивував батько, що не радіє, неначе не догодив. Однак третього дня поїхав до міста (до коваля діло було), купив уже їй, як хотіла, гарного вінка. Привіз, – та аж затрусилася. Вбралася; усе поначіпляла: і стрічки, і намисто. – Що, – каже: – гарна я? – Гарна, гарна! Та й коли ж це моя Вівдя не була гарною? – А скоро ще кращою буду! – загадково сказала вона. Мати десь була на чужій роботі; Настя навгороді поралася, діти бігали на дворі, – Вівдя і кличе батька. – Ось сідайте лиш тату, та слухайте: оце ж я вам помру, скоро-скоро помру, я й то через силу оці дні вижила, поки ви їздили до Київа. Карпо тільки похнюпився мовчки. – Помру, тату, любий! Тільки ви не плачте: як любила тут, так і на тім світі любитиму. Тут мені негаразд було – там краще буде, бо там же Він, Христос! там усі ті труждающіїся і обремененнії, що він заспокоїв. Туди, татку, і ви колись прийдете, Він вас прийме, бо знає, що і вам важко, хоч ви й не скаржитесь, може з цього села вас одного тільки і прийме! а я вас чекатиму, любий, дорогий! Одне мені болить, що нікому буде без мене вас розважити. Та що це я! – У вас євангелія: читайте її, тату, читайте і другим дітям, як мені читали, навчайте їх, може ті нерозумні швидче лучче вас послухають, бо за розумних шкода! Не плачте ж, таточку, не обважувайте моєї душі. А тепер покличте матір і Настю. Карпо гукнув Настю, послав її по матір. Вівдя лежала і важко дихала; часами її дуже схоплювало за серце, часами одпускало, ставало зовсім легко, слаба підводилась і дивилася, пильно дивилася в садок, де пахущі яблуні тихо ронили цвіт на яро-зелену високу траву. Сонце вже стояло в вечірнім упрузі. Мотря вбігла в хату, як несамовита. – Донечко моя! зірочко моя! Що це ти надумала! Вівдя зблідла, неначе хто одразу виссав їй усю кров, і затремтіла. Мотря припала до подушки. – Тихо! не руш! – сказав Карпо. Ледве-ледве, як шелестіння билиночки, вчувся вгасаючий голосок: – Мамо! тато! Насте! усі простіть!.. Ясно усміхнулася, широко одкрила сині очі та так і затихла. Сині очі дивилися, все дивилися, тільки видко було, що вже не бачили вони і з їх помалу сходив той живий поломінь, що завше жеврів і усякого зогрівав своєю паскою… Сонце сідало. Червоним сяйвом запило воно всю хату, так що й стіни, помащені зеленкою, повеселішали, білі подушки на полу рожевіли, а Вівдине личко на тих подушках аж палало. Тільки в йому вже не було життя. Сіло сонце. Зелені стіни знов набрали свого мертвого кольору, а покійниця в білих подушках лежала, мов жовта воскова свічечка. Мотря і Настя голосили навзаводи. – Не руш! не турбуй! – тяжко озвався Карпо, – не вміла любити, вмій хоч поховати, як слід! Тільки й було його слова, але яку силу він у їх вклав! Мотря як стояла, так неначе її в землю ввігнало ковальським молотом, аж присіла якось. Гарно ховали Вівдю: вбрали в найкращу сорочку, що вона ж сама вишивала; голівку її рясно обтягав гарний вінок, пишні коси були перевиті барвистими стьожками. Дівчата поназносили безліч пахучого зілля й квіток, обклали кругом, усю труну засипали квітками, щоб і мертва тішилася ними, як за живота тішилася. Остапа, найкращого з сусідських хлопців, обрали за молодого, пришили квітку й йому, подружки, не то з свого кутка, а трохи не з пів слободи, зібралися провожати сумне весілля безногої Вівді. Карпо не боронив жодному з тих діткливих звичаїв – він був наче далеко десь, неначе стежив очима за душею доньки, що незримо для всіх, окрім його, одлітала. – Ой гарно ж ховають Вівдю! Дай боже усякому! – дивували люде. – Так-так! – хитали бабусі головами: – погано жило, так хоч умерло гарно! Так це їй, сердешній, бог дав! на все його свята воля! – Ой сестрички! Я хочби й зараз умерти, аби мене так гарно поховали! – озивалась то та, то друга дівчинка. День був гожий; сонце гискріло на хресті, на лихтарях; тихий вітрець маяв корогвами, птахи співали по вишневих садках і не лякалися, коли поуз їх тихо-пристойно йшов похорон. Батюшка правив так проникливо, аж за душу брало, школярі з дяками гарно співали. Народ мов за плащаницею сунув набожно за малою труною. Мотря голосила так жалісно та прикладно, що усі баби, молодиці і дівчата хлипали. Один Карпо морщився, чухав іноді чуприну та часом сіпав Мотрю за полу. – А годі тобі верещати! Потрібна її душі оця твоя нісенітниця! Але Мотря сердито виривала полу і знов заводила у голос. Тай як же: усі дивилися на неї! Дитину ж рідну, не цуценя ховає! Тай сам же сказав: «не вміла любити, умій поховати»! То чого ж ще він вимагає од неї отой премудрий?! Карпо нарешті не видержав лементу жінки та дітей, випередив похорони, випередив навіть хлопчиків, що бігли поперед процесії, наче він поспішав, щоб скоріш позбутись покійниці. Це вже якось не годилося. – Ну, та й невіглас! – Справді, наче штундар якийсь! – гомоніли подекуди. Поховали Вівдю, вернулися додому. Сідати б обідати, – батька нема. Кликали, шукали, чекали, та так і мусили сідати без нього: не одпускати ж батюшки та й весь мир без обіду! Вже потім прибіг хтось з хлопців тай каже! – а там дядько Карпо на могильці, та плачуть! Так пла-а-чуть! Аж туга по цвинтарю йде! я аж злякався – втік! Мотрі ніколи було плакати: треба було гостей частувати, припрошувати, самій до всього кинутись, бо хазяїна в хаті не було. І звивалася молодиця, як на витушці – то до столу, то до печі, то в комору, не глядючи на те, що й помішниці були. Не без того вже, що як заведе хто розмову жалібну про померлу Вівдю, – той скотиться сльозина, як той біб, але що робити? Швидче втре її Мотря і знов до людей звивайся! Досить вже, що той начудотворив. Другого лиш дня вернувся Карпо додому. Прийшов, і узявся до роботи. Усе пішло, як і досі йшлося: праця змінялася працею, клопоти надіями, ті – знов клопотом. Дітки росли, як з води. Мотря так само порядкувала у хаті. Але Карпо з того часу одмінивсь схуд – не схуд, а тільки неначе пилом припав: ні ясного погляду, ні веселої усмішки на виду, ні красної та прикладної промови на вустах. – Чого це ти тужиш – га? Чого ходиш, як туман тая? Ще, хай бог милує, притужиш собі покійницю! а в тебе ж дітки маленькі – вмовляли було його баби. – Ет, вигадки! Притужиш! Та я б може й радий притужити, хай би прийшла та забрала мене у свій тихий рай. Коли ж годі: мертвий з гробу не встає! Хоч би приснилася коли! – Чи бачили таке! – спліскували в долоні баби. – Притужити бажає! Й перельоту не боїться! Це вже, дух святий при нас, – бог його знає що й таке! – Та ти б помолився за її душу! – пораїли йому старі сиві діди: – й їй легше було б на тім світі, тай тобі трохи б смутку одібрало. – Молитись за оту праведну янгольску душу?! Та нехай краще вона за нас богу молить! Наші молитви грішні і брудні проти неї. І що ні казали, вже й дяк вмовляв, і чорниця Горпина, щоб моливсь та на часточку подавав або щось на сорокоуст пожертвував, – одно тобі править: не буду я за неї молитись! не вартий того! – Ну, чи не штундар же? – ще більше пішла по голоска по всьому селу. А той, кого звали штундарем, не раз сидів з розгорненою євангелією і, забувши те, що зараз прочитав, усе перевертав думку, що цвяшком засіла йому в голові: «возьміте іго моє, ібо іго моє благо і бремя моє легко єсть». Не легке було йому те бремя, бо здається ж робив він так, як бог приказав: проти крові, проти душі своєї робив, переборов усе грішне – людське у собі і легшало було, але от бач! Не слухають його, сміються, як він, проповідник, отепер сам собі ради не дасть. І такий він самотній, такий нерозрадний, навіть у рідній своїй родині! Якось приснилася йому Вівдя: вона з ласкавим докором нагадала йому, як просила його прихилитися душею до малих і їм викладати проповідь Христову. Аж прояснів Карпо. Незабаром, як тільки впорався трохи з оранкою, з зяблею, назбирав дітвори до своїх двох, почав учити їх читати-писати, молитов, а тим часом розказував їм про Христа та про його святих. Знов повіяло миром і згодою у Карповій хаті: Мотря тішилася, як менші діти беруться грамоти, які вони, нівроку, розумненькі, їй було краще прилягало до серця, коли мале у голос виводе яку молитву, ніж сам Карпо. Люде не боронили Карпові, ще й раді були, що грошей не бере, і діти не пустують, і сами набиватися з дітьми. * * * Чи сквиталася? _______________ У панському дворі було неблагополучно! Маленький, 5 років, паничик Вітюньо обліг на смертній постелі. Увесь дім був обважнений смутком, наймички ходили навшпинячки, балакали пошепки, навіть дохтора, який приїздив по двічі на день, коляска не довозила до ґанку, а випускала на містку, і він ішов через квітник пішки. Пані Леговська, молода ще удова по славному інженерові, звелася на воскову свічку. Вітя був її єдиною дитиною, єдиним зв’язком, що лучив її з коханим незабутнім небіжчиком. А що зв’язок той був дуже тонкий та вутлий, тому причина була те, ще знайшлося дитя саме після переляку, коли інженера, який пішов оглядати роботи на питлі, що він його будував, вбито каменем, як завалилася одна стіна. Пані тоді мало не вмерла, а сьомачок Вітя, що лежав зо два місяці мовчки у теплих подушках, хоч і озвався саме у той день, коли йому впадало вродитись, але то був не дитячий крик, а швидше мишача пискнява. Але матері було й того задосить, особливо, коли з малого зморхлого личка стали усе ясніше виглядати сині-пресині очі, зовсім як у небіжчика Леговського. Усю силу, усю любов, усю душу свою без рахунку клала молода мати на це мізерне сотворіння. Наймичкам було і дивно і смішно навіть, коли пані, щаслива, що дитина приходить до зросту, вимагала, щоб і другі бачили в їй ту красу, яку бачили її очі. – Чисте тобі мавпеня! Одміна якась! У нас ще бога молили б, аби швидше вмерло, бо то справжня каліка росте, – шепотіли наймички. Але пані думала інакше. Довго дитя не говорило, ще довше не ходило, дохторі звеліли його везти за границю, на солоні та на теплі води. Не вагалася пані: доручила управляющему весь маєток і поїхала з дорогою дитиною по всіх світах. Де вже її не бувало, чого вже дитині не дороблено, але все те на ніщо придалося, і слабенька дитина росла собі мізерна та біла, як ті картопляні пагінці, що поростуть напровесні у льоху. Нарешті стала й ходити своїми гнучкими кривими ніжками, але тимчасом на спинці їй вирізався горбок. Щодалі горб ставав вищий, ручки й ніжки усе тонші, а гарна голівка синіми очима набиралася такого розуму, що й 10-річному його б не зносити. На маленьке диво збігалися усі дивитись, тільки дивилися з жахом або й з огидою, і всі казали, що воно не жилець на світі, що з таких дітей нічого не виходе. Одна мати не бачила цього, і їй каліка-горбач був кращий над усіх красенів на світі; й вона не жалувала нічого, аби його виростити. П’ять років уже вона возилася, аж поки один богобоящий дохтор прираяв їй не втрачатися і не мордувати дитини, а їхати в свою країну, де хоч спокійніше буде і їй, і слабому. Ледве прийшла звістка, – у дворі все заворушилося: окривджені управляющим сподівалися дідички, як божої роси, його підручні потерпали за ті крадіжки, які попускав він їм і за які щоб бува не довідалась пані, а сам управляющий поспіхом переписував конторські книги набіло, та, знаючи добре, чия кішка сало з’їла, заздалегідь збирався тікати. На маєткові було більше довгу, як галуззя у саду, а в другій губернії тимчасом виріс другий маєток, тільки не на ймення Леговської, а пана Ястшембського. Остання телеграма, одбита у дорозі, долинула до двору і у всіх мов струни натягла. Приїхала пані. Уся двірня радо вітала її, бо ще чимало було й тих, що зазнали її дівчинкою, ще більш прийшло з села, бо, хоча й гримав на їх управляющий, вони почували, що ввірвалась тепер йому вудка, і не боялися. Пані ласкаво віталася з усіма, але невідступно держалася коло няньки-чужинки, що несла Вітю. І треба тільки було йому стиха заквилити, вона покинула всіх і поспішила до його. – Господи! Навіки каліка! – жаліли баби. – А яке личком гарненьке! А яке вбрання на йому дороге! – милувалися дівчата. – Ні, мабуть, шкода, хлопці, добитись якого пуття! – метикували поміж собою чоловіки, розходючись з двору. – Ця пані поза своїм горбачем нічого не бачить. Пройшло кілька день. Малому, якого не мордували ніякими ліками, трохи покращало, і він охоче гуляв по саду, і, здавалось, немов весняне повітря додавало йому здоров’я, а матері спокою. Нишком та скоком-боком таки доступилися дехто з людців та закинули панії про всякі економічні справи. І, як не було захоплене її серце Вітею, все ж вона здригнулася, заболіло серце за понівеченою материзною, яку хапкі чужі руки та вовче сумління довели до занепаду. Мусила удова сама до всього узятись: порозшукувала, перечитала рахункові та хліборобські книжки та записки, згадала, як батько її привчав заздалегідь до влади на своєму грунті, загадала подати з контори усі книги та папери і заходилася вивіряти. День при дні працювала вона, додаючи до чистеньких біленьких книг управляющего ті звістки, які потай їй доносили люди, і щодалі – глибше поринала у безодню шахрайства та безсумлінності, яке велося тут без неї. Окривджені люди попідіймали голови. Управляющий шукав будь-якої притичини, аби вивести дідичку з її рівноваги, призвести до сварки, чи що, аби не дати їй звести справжнього рахунку, та щоб вона, а не він почувала себе ні в сих ні в тих. А тимчасом Вітюньо, покинений майже цілком на руки чужинки-няньки, як здоровенький, гуляв цілий день та радів і ясному сонечку, і квітам, і всій принадній українській весні. Чи то нянька не вміла його охоронити, чи слабовите тіло не знесло всієї тієї п’янкої розкоші, чи, може, саме надійшов строк і скінчився одміряний йому долею вік, – став занепадати Вітя, хиріти, а далі й зовсім обліг. Серце краялось матері, а все треба було зводити рахунки, бо управляющий лукаво-смиренно просив розказів по господарству і майже нічого не робив, здаючись на неї. До маленького ліжечка з серпанковим наметом присунула вона маленьке бюрко і, серцем пильнуючи кожен оддих, кожен рух слабого, рахувала і рахувала, думаючи, що заплющені очка сплять. А вони не спали й крізь повіки, здається, бачили свою маму, а бліденькі вуста, що звикли здержувати усякий стогін, – тепер теж не виявляли образи й скарги, що ось мама його забула… не любить… противними книжками та щотами грається, а його забуває… Однієї ночі дуже погіршало малому. Світом пані послала по управляющого, а як він не схотів іти, сама побігла й приспішала його, щоб швидше поїхав та безпремінно привіз дохтора, де б він не був. – То могли б послати кучера або прикажчика – чого ж мене турбувати, я ж теж не машина. – Мені дитина помирає, розумієте? – крикнула пані. – А мені що? Руки під неї підкласти? Я ж не бог і не дохтор… Розпачлива, зденервована мати, не помічаючи, що управляющий користається хвилиною, аби призвести до сварки, забула про все на світі, і, як усяка мати слабої дитини, наговорила йому дечого багато й зайвого. – А! Як так, то слізно дзєнькуємо! А я вам більше не слуга! Мій гонор того не допускає! – Він круто повернувсь і вийшов, радий, що розв’язка сама наближається. Через кілька годин у дохтора він довідавсь, що Віті зосталося жити 2 – 3 дні й хутко став убиратися в дорогу. – Не пускайте його, пані! Ось послухайте, не пускайте, поки не здасть усього! – раяли вірні люди. Але не до того було: мале бюрко було одсунене, раз Вітя забажав, щоб мама була уся його, дрібні клаптики усяких записочок та розписочок розлетілися, й їх нищечком підобрала з сміття підослана управляющим наймичка. Бідне дитя мучилося, муками напувало матір, ще гіршими через те, що так слізно благало вирятувати його, так охоче хапалося за всякі ліки, які тільки не вигадував дохтор. Але все було даремне: і пекучі бажання матері, і ліки, й щоденні молебні та щира милостина: Вітя по трьох днях умер. – Пропала ж справа! – балакав старий прикажчик, що сподівався-таки довести пані до повної свідомості та устежити утікаючого шахрая. Гарної днини у дворі замаяла уся церковна процесія, діти з усього кутка, пристроєні у святковому вбранню, несли маленьку грезетову труночку, засипану конваліями, у сад, де під сумним ялівцем була викопана могилка. І сховали малого дідича, одправили по йому гарний обід, а тимчасом управляющий, невпримітку всім, виїхав, а в конторі лишив тільки ключі та записку, куди потрачені останні гроші, що були в касі, а доправди він їх забрав із собою. Довели про це панії, але вона, як сиділа, мов кам’яна, біля порожнього ліжечка, так і з місця не ворухнулась. Що було робити? З чого почати? І день минув, і два, а пані ні пари з вуст, тільки, мов підстрелена чайка, кидалася з покою в покій… А люди чекали розказу, збиралися на роботу і робили як-небудь, бо не знали, до чого воно йдеться і чи видадуть же їм їхні зароблені гроші. Нарешті старий прикажчик, що узяв на який час до своїх рук господарство, нагримав на наймичок, щоб чогось надумались або прираяли, як розважити пані, довести до пам’яті. Загалом усі запрохали бабу Веклу, всесвітню бабу-бранку: вже як та не одробить, то вже хто його зна, що й поможе. І мудра баба з’явилася у дворі, хоча й пані настрого звеліла нікого не допускати й не подавати звістки нікому з сусідів. Певна в собі, велична стара жінка вступила в покої, знайшла пані і, не глядячи на її змагання, як малу дитину пригорнула до себе, перехрестила й почала розважати. Вона не втішала її, ні, не згадувала Віті, не жалобила, а тільки гостро та владно почала вирікати, що людина, маючи під собою таку силу людей, таке велике господарство, не має права кидати все та замикатись з своїм горем саме тоді, коли чекають на неї усі робочі, скривджені, ошукані, коли саме час дослідити та покарати кривдників. Потроху-помалу пані доходила до притомності: зразу тільки слухала, дивилась, далі почала розпитувати, а там невпримітку й сама заговорила. Днів два ворожила коло неї знаюча баба, а двораки тільки моргали одне на одного: мовляв – ця вже зна своє діло. І ось однієї ночі коли прокинулась пані од сна, де їй приснивсь Вітя, вона враз заголосила, заплакала слізьми та так же гірко та вразливо, що й баба, й наймички позбігалися й до світанку панькались коло неї: де вже тії сльози бралися, як з ними не вилилася сама її душа! Але баба знала, що то на добре. І дарма, що бідна жінка вигукувала, що їй ніщо вже не мило, нічого не потрібно, що нехай би Ястшембський вкрав і весь маєток, він її не обікраде більш, ніж її обікрала доля, узявши Вітю, – баба усе вислухувала, давала їй виговоритись до знесилля. Наймички ж, що підслухували під дверима, розносили сумні звістки по дворі, що ніби пані ума тронулася, бо, звісно, де ж таки: і дитина вмерла (то вже божа воля), і обікрадено та ще й як: на цілі тисячі. Ну, а все, як там не було, а потроху-помалу узялася пані до справ, запросила до себе декого з сусід, аби довести до діла рахунки, подала на суд, аби вернути з Ястшембського хоч частку суми, яку вже присвятила на больницю та на школу в пам’ять Віті. Згодом дещо пішло й до ладу, але пані усе ходила в жалобі, й з лиця їй ніколи не спливав смуток, неначе вона сама боялася, щоб його не змити хоч усмішкою. Тільки бабі Веклі вона ще здалеку усміхалася поглядом, бо «та мене знов людиною зробила». Жалувала пані, що нічого не хотіла од неї взяти баба в нагороду: така вже в неї вдача була, як не схоче, то хоч убий її. І пані почувала себе незаплатною довжницею. А тимчасом, гуляючи по лісі, зближалася вона до села, де досі не дуже-то вчащала, та мов ненароком довідувалась, як кому живеться, і думкою невпинно працювала над життям своїм, панським, та їхнім, – людським. Одного гарного ранку, тихо йдучи стежкою, зблизилась вона до крайньої хати і вчула: хтось тужить та так же ж голосить, що й не дай боже! Вона впізнала Гапину хату. Учора, йдучи повз неї, бачила вона похорон, а потім і обід, де моторна молодиця поралася жваво, майже весело, поштуючи гостей і ні краплі сліз або слабодухості, – ще вона тоді здивувалася, аж завидки її взяли на цю кремезну, міцну духом молодицю. А тепер – он бач! Ні, видко, не витримало материне серце! Не шматок же м’яса дитина – душі шматок! І Леговська легкою ходою добралася до плоту, перелізла його, обережно перейшла по картоплищу й наближалася вже до хати, коли розібрала, що лемент іде не звідти. Обійшла хату кругом і коло повітки побачила таку картину: під повіткою лежала здута, мов гора, руда корова, на неї кумелем падала, вилася, в землю билася розчіпчена, розхристана Гапа; дві-три сусіди й собі вигукували, божкали, спліскували у долоні. Семерко дітей усякої масті, але однаково обдертих і без шапок хлипали та заводили на всі голоси, навіть малий пузан-хлопчик верещав бог зна од чого, чи з переляку, чи за кумпанію. – Ой корівонько моя, Веселочко! До яких же ти мене веселощів довела, до якого ти мене нещастя призвела! Та я ж на те й не сподівалася, та я того й не боялася, я ще вчора навтішалася на тебе, як ти вибриком додому йшла, Веселочко моя! Ой чиї ж паскудні очі тебе наврочили? Чия ж це пекельна душа позаздрила на мій скарб єдиний? Що ж ти, моя корівонько, наробила? Нащо моїх діток посиротила? Та що мені тепер у світі божому робити? Чим мені ту дрібну дітвору закропити? Ой-ой-ой! Божечку мій! Та за які ж гріхи ти мене так тяжко караєш? Та скарай мене, боже, мене грішну, паскудну, а не цю бідну дітвору неповинну! Ой дітоньки мої! Діти, вчувши цеє, заревли ще дужче. Молодиці аж плечима знизували: – Ото тяжко голосить! – Та й прикладно тужить, сердешна! – Дивно, не затужиш: вона ж їх на світі держала! – Бач, за дитиною так не голосила… – Оце ще! То ж зайве пискля, а то корова! Диви-но! – Та розважте її! – смикнула їх пані Леговська. – Ходім, Гапо, до хати! – несміливо торкнула її молодиця. – Ой, не піду, Хівре, не піду! Ой що ж би я там була робила? Ой дітоньки мої, нещасливії мої… – І знов билася у землю. Далі схопилася, мов несамовита, й кинулася штовхати корову попід боки. – Гей, гей, Манько! Гей, Веселко! Не дури мене, не памороч, я ж тобі й зіллячка нарвала, я ж тобі й помийок добрих, ситеньких налляла, – уставай, покрепись! Лежиш, ледащо! Ой, що ж це ти робиш?! Вона ухопила корову за роги й пильно вдивлялася в мутні очі, де вже лазили мухи. – Ой ні, матіночко моя! Ой ні, голубонько! Не дуриш ти мене й не жартуєш! Опряглася ти й одубіла! Лучче б я на твоє місце лягла, а ти на моє встала! Ти б мою дітвору догодувала! Ти б мого добра доглядала – верзла вже щось непритомно Гапа. Леговській і жаль було і прикро, щоб отак за худобиною вбиватися, а ще прикріше, що вчора за дитиною Гапа ні сльозини не впустила та й сьогодні й словечком не згадала. Вона зближилася й взяла її за плече: – Та годі тобі, Гапо! І гріх і сміх з тобою! Де б ото лад у дворі дати, а вона! Бозна-що верзеш: ну, де б то корова добра твого доглядала та тебе заміняла? Корова діло наживне, аби сама здорова була та дітки. – Ой ні, панієчко моя! Ой ні. Як же мені не вбиватись, коли, як вона у двір мій вступила, то неначе на світ мене одродила: є чим душу закропити, є чим дітвору заспокоїти, свято вшанувати, що й на ярмарок понести: чи то масла горня, чи сиру грудку, – все ж на сіль, на гас, на крамненьке вистачало. А тепер де я в світі божому того візьму з моїм Хведором недолугим? – Стидайся! Така кремезна молодиця, а так на дух падаєш. Он я тебе бачила, як ти учора Петруньку поминала: зовсім була молодець! А сьогодні, на тобі! – силувалась пані підбадьорити Гапу. – Ой панієчко! То ж не що, а корова! – Ото ж бо й є! Чого ж так журитися?.. – Пані, то дитина, – правила Гапа своє, – онде їх у мене семірка, та й усі живі, а хто зна, може, я їх ще з десятеро налуплю, де ж мені в світі божому їх вигодувати, як то бог не прибере! Хай би малими, як ось Петруньку вчора, все б легше було. А то корова! Я ж на неї заробляла, не з’їла, не спила, од рота шматок одривала, діждалася скарбу свого, спокою, і тепер одразу таке нещастя! Ой бідна ж моя голівонько, нещаслива! – Гапа вирвалася од Леговської і кумелем покотилася на корову. – Тьху, дурна! – розсердилася пані. – Ну, то слухай же, коли хоч: зайдімо до мене, я тобі на нову корову дам, та тільки не страмись хоч перед дітьми над отим падлом! І вона швидкою ходою подалась з двору. – Пані! – не своїм голосом скрикнула Гапа. Молодиці з дивом, близьким до перестраху, розступилися перед Леговською, а вона вже перескочила через пліт і бігцем тікала по лісовій стежці. Увечері баби на вулиці сиділи попід плотами та на весь язик цокотіли про новину: як Гапину корову на обіді наврочено (натякали навіть хто), як вона опряглася, як прикладно тужила Гапа, що пані аж у лісі почула, і як задарма – присяй богу, задарма – дарує Гапі корову. – Щастя Гапі! Десь-то пані її зна та любить? – І не кажіть, сестрички! Ті пани якісь дурні: от тобі заробляного по місяцю не платять, а то за дурничку вивале таку суму, що й… – Еге, добре їй: не жалує грошей, бо не сама ж заробляла… – Та що! Чуєте, сестриці: як ото Ястшембський вкрав тії гроші та втік, тут біжать сповіщають її якнайшвидше, а вона їдним правом: байдуже! Знать того не хочу! – А то, бачте, через те, що саме панича Вітьку сховали. Он бач, це їй боліло, бо їй дорого тая дитина досталася, а за гроші, що людям не плачено, то й не болить! – Та вже в цих панів таке серце тверде: он як ховала Вітьку, то хоч би тобі сплакнула або до народу озвалася: горда-прегорда, зачинилася сама у покоях і не вийшла, як люди дякували за обід. – І не кажіть! – просунулась у купу дівчина, що служила у дворі. – Оно як паничик Вітюньо вмер, то пані так журилася, що не дай боже ніякому хрещеному: тужить, тужить та без словечка, без сльозиночки, а далі зомліє, так і бехне додолу! Вичуняє, та й знову, та й знову! – Ні, тітко, не кажіть, і їм тяжко, а тільки вони по-нашому не вміють: ні тобі висловитись, а ні тобі викричатись, стидаються, чи бог їх святий знає! Ото тільки як баба Векла щось поробила, тоді тільки і сльоза пішла. – О, то баба знаюча! Не то по мужиках, а й до панів приступна й помічна! – Ну, от бачите, що дорого досталося, за тим і серце болить, як оце й пані той Вітька, а як нашій Гапі дитину привести все їдно, що крючок горілки випити, та ще так їх часто-густо у хаті! Тим не дуже ними й дорожиться! – Сказано: дороге, та миле – дешеве, та гниле! Зовсім посутеніло. У Гапиному дворищі тихо заскрипіли ворота: то Хведір звалив на воза обідрану Веселку та вивозив її, аби де закопати. Собаки вили на свіжу шкуру, розіп’яту на кілках, воли чмихали й шкребли ратицями землю, та й конячина трусилася, скоса поглядала на небачену ще хуру. Гапа, уклавши дітей, помила миски та ложки й тепер молилась на ніч. До звичайних молитов вона сьогодні приточила ще нову, просту, але щиру: «Пошли, боже, здоров’я та душі спасення пані Олександрі! Втіш її, господи, як вона мене втішила, та прости мене, боже, що я за неї просторікувала, дурною-безгамузною взивала!» Впала ніч на село. Поснули Гапа з своїм недолугим. Погасло світло у всіх хатах, тільки у панському будинку й досі світилося: то пані, одпустивши прикажчика, ключницю та покоївок, сиділа над розгорненим зшитком, де заносила, мов у приходно-розходній книзі, свої заміри: які сповнилися, які ні, які випадки прилучилися. Згадала й ранішню подію, то й загадалася: як то легко було залічити Гапине горе, чому-то не можна свого так? Згадалося й те, яку велику послугу зробила їй баба Векла, що чи сквитається вона коли з нею! Бо не те, що одродила її, людиною зробила, але надалі додала їй змогу сквитуватися з тими, кому так здавна й так багато була винна і вона, й її мати, і всі давніші дідичі, що покинули їй у спадщину цей великий довг. Еге, чи сквиталася вона хоч почасти? Чи сквитається хоча коли за весь свій вік? * * * На солоному _______________ Бліднуть, гаснуть золоті візерунки на посірілому небозводі. На обрію, крізь туман пробивається щось живе – ось і пробилося: веселе око світової зірки у рясних золотих віях, радісно тремтить-моргає. Вітрець, мабуть, зітхнув: з далекого Дніпра доніс дужий після дощу жаб’ячий гомін. Ніч здає. З нею разом здають й болі та муки безсоння. Збирається на дрімоту. Хатня задуха паморочить голову, руки мимохіть простягаються до вікна. – А гостець? – шпигає у думці. – Ет, однаково з сьогодня треба перемінити рапні ванни. – А пропасниця? Дощик же звечора… – Та-а! Порепана земля давно й останню краплину випила, а як що – то навіщо ж хінін під подушкою? Клопоти набік, скік-скік і – вікно розчинено. Крізь важкий дух солоного озера вже ллється з тихим дзюркотанням по тополях та осокорах пахучий вранішній вітрець. Двоє молодих соловейків навперейми дощебечують нічні арії, жаби з далекого Дніпра окселентують. Десь над головою мовчки вовтузиться неприспана гава. Крадькома од себе слабий висунувся по пояс у вікно й жадібно хапав погоже повітря. – А киш! – одразу сам себе загнав у ліжко, жахнувшися свого вчинку, укрився попід бороду ковдрою, здригнувся тричі – й солодка млість огорнула стомлене тіло, а душа поринула в мінливо самоцвітній плетениці. Т рябіє, мигоче-крутиться, щомига прудкіше й ось прояснюється кудись, глибоко, лиш з самого дна глухо чути вранішнє кукурікання. А далі й те зникло. Білий день панує-царює в сонячній вінці, у блакитних ризах. Досвітня метушня по дворах та вулицях вже вляглася. Скрізь тихо, й на дворі самі діти. – Хведь, а Хведь! Онде грамофончики! – Бреши… де? – А оно-но, понад вікном! – Побіжім вирвемо! – А пан битиме? – Де там! Пани довго сплять! – Еге, кажи. А вікно нащо одчинене? Вщухло. Пан вже виспавсь, і йому стало смішно, але навмисне почав злегенька хропти. – А бач, хропе! Жваво, як молоді звірятка, зашаруділи хлопці проміж кущів рожі, оргінії та рай-дерева, затріщали розкохані стебла та листя півників. – Ага! Ось червоний! – А в мене синенький! – А міні-і! Митько, Хведько, да-ай! – запищав малий, що не зміг дістати квітки на високій тичині. Ні Митько, ні Хведько не давав. Дітвора забула про небезпеку й завелася, мов горобці. Васильки, та повняки, та півники тріщали під босими ноженятами, дрібні кулачки гупали де попало, проте хлопці билися мовчки, сопли тільки. – А що то ви робите, га? – страшним басом загув сплячий пан, і його кудлата голова одразу вирізалася в рамці вікна. Старші мовчки дременули, зостався лиш малий, що м’яв роздушену квітку та хлипав. – Чого се ти, Свиридку? А що то в тебе? – Гламофонцик! – зиркаючи спідлоба, прошепотів той. – Чи ти бач! Який пуцьвіринок, а й воно зна грамофона! Не можна ж: курорт! – засміявся собі пан. – А влучно! Грамофончик! Які малята дотепні! У голові майнуло гарне російське оповіданнячко, де так само дитина прозвала грамофонами кручені паничі. Але то була панська, напевно, дитина, а тут як же? Воно ж таке мале, що ще й на пароході, мабуть, не було, де моторний жидок поштує купальників своєю нестерпучою машиною. – Ну, не плач, ось тобі який гарний грамофон! Пан (нехай буде Гаврило Петрович) зірвав пишну темно-синю оксамитну квітку хлопцеві. – А через що се грамофон? – запитав. – Так… гламофонцик! – і застилався. А коли Гаврило Петрович одхилився од вікна й не дививсь у вічі, хлоп’я одразу обісмілилося. – А в нашого дядька є вели-и-кий! Здоловий! Та клици-и-ть! – Хто? – Гламофон! – знов утупився хлопець. Старші вже й собі приступили. – Еге, в наших тата є грамофон. Та такий здоровий та гарний! Та дорогий! Ось нехай приїдуть та як накрутять, та як пустять – отоді! – Й насі татко уміють… – почав собі малий. – Верзи-и! Ні, ось як наші тятя та як накрутять, то тільки шш, жжж, кр-кр-кр! е! е! е! Гайда тройка снігучисте, – заспівало старшеньке. – Ні, Хведю, краще, як бариня на базар іде! хе-хе-хе! ха-ха-ха-ха! хо-хо-хо! на базар іде ху-ху-ху! Та регоче, та пищить! – Або краще, – перебив його Хведько й, кумедно надимаючи губи, зачитав: – качка… на пароході! куміцьки цени! копитан! станови пароход! у – е-е-е! І дітвора навперейми почала приставляти. Гаврило втішався з їхнього захвату, а під причільним вікном на вулиці зібралася вже чимала купка сусідської дітвори, й незабаром тільки й чутно було мішма уривки пісень, анекдотів, робленого реготу, лайки та музики. – Ах ви, шибеники бісові! Чи ти ба, що завели! Ось я вам тройку дам! Ось я вам покуховарю! Ось то многі лєта! – промовляла стара хазяйка, лякаючи деркачем онуків. – Бач, які беркі до чого! А до оченашу чи богородиці, то й язики зараз повсихали? А лиха година та нещаслива з тими матірками: чого глядять? Якого добра сподіваються? І баба, засапавшись, кинула деркача й витирала спітніле обличчя ріжком білої косинки, коли побачила Гаврила Петровича, що виходив із хати, вибираючись до купелю. – Чого се ви, Пилипівно, так воюєтесь із дітворою? – Та боже ж мій! Як не одбуксиш капосної дітвори, то й страху тобі ніякого! Знівечили їх тією капосною машиною! Бодай вона вже скрутилася! Гаврило знав, що бабу не переслухаєш, і перескочив через перелаз, держачи звинене простирадло та пальто. Сусідська дітвора наввипередки посунула вздовж провулка на озеро, але помилилася: Гаврило пішов не гуди, а до вдови Махтодихи, що парила слабих у грязевих купелях. – Хведько! А чи швидко вже ваші татко приїдуть? Хведь, що вже оббіг хату і викравсь з суточок через тин од бабиного деркача, сторожко опинився поміж дітворою й пошепки сказав: «Не знаю». – Ти б хоч матір попрохав, хай би заграла на грамофоні, пана купальника підвеселила! – Пан! Який там у чорта пан, як він сам: ні жінки, ні дітей, ні наймички – нікого нема! – з презирством озвалася найстарша Оришка, з сплячим немовлятком на руках. – А може, ще приїдуть? – Де вже! Для себе тільки кабінет найняв, а заля та спальня, та столова так дурно й стоять. Голодрабий твій пан! – Ні, він доблий! Мені гламофонцика дав! – озвався задиханий Свиридко, що теж якось видрався з-під бабиного ока. – Ні-і вже! Грамофончика! От якби конхвектів або копійку! – глузували діти. – Дасть! І конхветку і копійку: я поплосю! – правив малий. – Бариня! бариня! Вам кватирі? Ось гарна. Ванни? – У нас аж три горниці! – А в нас садок! І курінь свій на озері! – Не слухайте, бариня: їх хата розлазиться! – Ой брешеш, як собака! Де? – А знадвору! Од комори! – А в нас грамофон! – переможним тоном вигукнули Хведько й Митька. Поки дітвора змагалася, барині, порадившись зі звожчиком, проїхали далі, де в кінці вузького, як труба, провулка, леліло блакитне срібно-яскраве солоне озеро з чорними кучерями акацій та синясто-прозорими маринками коло чепурних хаток кругом його. Влови не вдалися, і хлопці, похльоскуючи бур’янових коней батіжками, закуріли по піску до озера, а няньки з немовлятами вмощувались по холодках, до креймашків тощо. Сонце підбилося ген-ген понад осокори, розпекло пісок, пересмужило його синястими холодками од хат та верб, позаганяло туди собак і курей, і все замовкло під його варом. Куди ж народ подівсь? На косовиці? На баштанах? Що роблять чоловіки й жінки в сій солоній слободі? Таке питання раз у раз муляло Гаврилову думку, як він тільки оселився на сьому солоному озері, куди лікарі посилали гоїти здобутого в школі ревматизма. Перші дні він був в Одесі, але не до душі прийшлася вона йому з своїм ряботинням, галасом та неспокоєм курорта, і от вибрав він сей тихий захисток, нараяний йому земляком. Принадні куточки, чепурненькі хатки та тихе озеро, без жодних курортних будівель, вкрите лише чистою блакиттю, – все се дуже врадувало замученого чоловіка. Але неприємно вразила його примішка до селянського життя й обхідки чогось зайвого, незнайомого. Перш за все вразила його та «нєжненька» мова, якою встріли його й на громадському пароході, і на базарі, і особливо в слобідці, як шукав собі помешкання. Навмисне, з притиском він держався своєї мови і швидко здобув собі прізвище «полшака», або «полтавця». І разом з сим повну зневагу в дорослих і в жидів, які звичайно держали всю торгівлю містечка в своїх руках, які наповнювали чепурненькі дачки і солоне озеро своїми слабими і задавали чимало тону. Зате ж йому через се стало спокійніше: його забули, і він тихо-мирно жив собі в хаті під осокорами, товаришував з дітворою та старою Пилипівною, і ніхто не квапився заходити з ним у приязнь. А стара баба і мала дітвора не дуже ще держалися «нєжнінької» вимови і виявляли себе з усією своєю душею: з нехитрими хитрощами, з наївним цинізмом, з перенятою в дорослих запопадливістю. Вражало тільки Гаврила те, що ніколи він не бачив людей у звичайній селянській роботі: навіть жінота, якої було скрізь повно по дворах, раз у раз била байдики, навіть на городах її не видко було, навіть коло худоби не поралася. Здивований, він якось звернувся до Пилипівни. А коли у вас косовиця? Жнива? Нема в нас чого косити: і наділ малий та й той оддали сусідам, бо самим невправки. А ось наша косовиця, ось наші й жнива, усе тут! – показала круг себе і на озеро говірка баба. – Сього тільки й глядимо. – Ну, а чоловіки? – Чоловіки, хто на судах плаває, хто на пристанях. Ну є такі, що й коло землі. А городи і садки в нас не йдуть: солонець. Де вкинеться, там уже що не роби – нічого не вдієш. О-оно бачите у сусіда акацію: яка жовта, наче в сухотах, – ото й є солонець. Скільки саджали – всихає. Городина несмачна: буряки солоні, капуста гірка, огірки сохнуть, хіба подекуди баклажани, перець солодкий та картоплі потроху. Тут колись на сьому кутку одно горе було, не з доброго дива ми і в переселення подалися були. Солоне так собі одвіку й лежало, дурно вакувалося, та ще й утроє більше було. Ні в йому риби, ні коло його городу, а селитись десь треба, тіснота пішла на старих дворищах. Ото почали сюди хто найбідніші без худоби, без ніякого добра, аби якусь халупчину сплести, щоб дітвора не померзла – а самі трохи коло землі, а то все по заробітках. А тут підійшли сухі літа. Почала сіль сідати на озері. А сіль тоді ще казенна була. Зраділи люди, мовляв, хоч сіль своя буде. Почали брати, а вона ж недобра: гірка, пекуча, тхне. Дізналася казна, пристановили сторожу, заборонили. Ну, звісно: хоч гадюк наклади копицю та пристанови сторожу – то всякому скортить украсти. От і почали тягати сіль з кагатів, або просто з озера. І, Боже, скільки тут народу скатовано. Було нагаями як зчешуть, то так кров’ю й підпливе. Пішли свари, нарікання. Коли осе Бог погодив: розлився дуже широко Дніпро, вода десь попід землею проточилася й до Солоного, розлила, забрала на кілька літ сіль з його, так що ні за віщо було вже битись. Народ просунувсь ближче до озера, а там, як знов сухоліття, почали люди знов купатись – от і довідались, яка в йому сила, і замісць клясти та тікать од Солоного – бач як присунулися! Он почали і по трясовинах будуватись: бачите, он як висипають високо перше ніж сохи становити – вхитрувались людці! Може б воно й ще лежало те Солоне дарма, якби не жиди: помоглося одному слабому, другому, розголосили скрізь і посунули звідусіль. А раніш то тут дешево було все, не як тепер. То тая сердешна жидова, вбога, недужа та обшарпана, так і посипалася на цілюще озеро, на свіжий воздух, на здорову харч. – Кажете, дешево перше було? – перепитав Гаврило Петрович, аби додати охоти бабі. – І-і-і! Так вам дешево, так дешево! Добре було! Масло було 15 – 16 копійок, яйца – 10, молока – хоч запийся. А що вже риби, що городини з сусідніх слобід – то вже й не кажіть! – Через що ж тепер так подорожчало? – Та через люд же! А до того й дороги. Колись було кіньми або шаландами поки то доплентаєш, а тепер усе парохода, або чавунка – от усякому і лехко стало їздити. От і наїжджають, слава Богу, кожного літа стільки, що часом і собі нема де примоститись – усі куточки понаймають. Порозкуповують по добрій ціні харч, е й заробіток нам усім коло слабих. То що ж нам те поле, або баштан? Оттак не раз розбалакував Гаврило Петрович а жінотою, що мляво вешталась по надвір’ю і охоче ставала на балачку з «препростим» купальником. Глянеш – уже коло воріт спинилися дві сусідки, третя перехилилася через свою лісу, он там проміж вербами біліє-пливе чиясь голова у білій косинці, а в дверях або вікнах повитикалися молодиці босі, простоволосі. Бо нудно жіноті і всяке надзвичайне явище збиває їх докупи: бричка з проїжджачими, рудо-зелений стражник з шаблюкою під пахвою, подзвін по вмерлому, – або купальниця гарно вбрата. Кидає жінота і обід у надвірніх печах недоварений, і немовлят у колисках під акаціями і репетуючих коло воріт свиней, аби тільки натішити голови й язики. Гаврила Петровича, що звик до трудящої як бджола українки, прикро вражали сі язикаті нероби, як і «нєжнінька» мова, як і запопадлива метушня та влесливість, але, придивившись ближче, він зрозумів, що інакше і не могло бути: треба ж було пильнувати всяку оказію, що могла корисно або шкодливо вплинути на купальників, а через те і на кишеню. І вже не такі противні були йому байдикуваті жінки, які справді самі, без чоловіків, управлялись і заробляли на зиму. Зрозуміла стала йому и та пошана до синьої смердючої тванюки, яку так старанно виволікали з озера, розвозили барилами й діжками по дворах, гріли у великих казанах, закуривши всі дворища бур’яновим димом та смердючою парою купелів. Сонце караючим оком нерухомо витріщилося зверху, і земля репалася під немилосердним тим поглядом. Понад озером закурилася легенька синяста юга. Гаврило Петрович, розпарений, закутаний у пальто, ледве посовував ноги по піску під руку з своєю бабою Махтодихою. Довела до хати, одщепнула клямку, а там вже він, ступнувши разів зо два, повалився на ліжко. Мука! Дві-три години лежати без руху, не розкутуючись. Сну ані кришечки! Тіло обважніло, наче розвалюється, голова болить, як не лусне, в ній мляво, як мокрі мухи, лазять розірвані й липучі думки. Нічим душі закропити, робити нічого, читати теж, ні з ким і слова сказати, бо час уже такий: матірки понагодовували дітвору й повкладали спати або ськаються, та й самі вже більш того, що сплять. Нудота! «Гламофонцик!» смішно майнуло в голові – і пішла нікчемна робота перевертання на всі боки недавнього враження. – А от справді – грамофон, – аж зрадів Гаврило. Власне, він з душі ненавидів сю крикливу машину, але тепер вона йому давала сякий-такий харч порожній голові. – Як вона тут завелася? Навіщо? Яке робить враження та вплив? Що з нею робить хазяїн, бо не пускає ж він її в оборот, як жидок Мордко на пароході. І вже скортіло йому бачити, як купчаться слухачі, як музика проймає їх і пише на їхніх обличчях різноманітні настрої. Скортіло знати, чого вимагають од неї і як задовольняє вона їх. Пригадалось, як на пароході Мордкові усякий раз сипались гроші за на «На сопках Манчжурии» або «Гибель «Варяга», пригадалося, як хвалили-голубили сліпого хлопчика, що навчився замість «Сирітки» або «Лазаря» співати сих пісень, які так пекуче нагадували морякам загинувших кревняків. Заюрили думки, бажання, заміри. – «За-а-хчу розлюблю, за-а-хчу полюблю!» – залящав з провулка дзвінкий дівочий голос, старанно наслідуючи усі особистості грамофонного співу. Гаврило затулив вуха, але співачка, верескнувши, як кішка, перескочила вже на улюблену всіма моряками пісню «Кочегара». Довго тягся спів. Видко, стояла дівчина коло криниці й навмисне виспівувала все до кінця, похваляючись перед другими дівчатами. Спів ліз у затуляні вуха й мішався з гудінням крові в голові, й нарешті Гаврило Петрович заснув тяжким, як і завше після купелю, сном. Сонце вже перекотилося за верби й осокори і чітко малювало рухливі верховини у знов посинілому небі, коли Гаврило Петрович раптом прокинувся. Разом з ним прокинувся й голод, і полегкість після сну. Бадьоро скочив він і поспішив до хазяйки. Під розлогою грушею на застелянім цератою столі вже дожидалася його самітна тарілка, а хазяйка, зітхаючи на сю самітність, несла горщечок од плити, що зліплена була поміж вербами. – І не скучно вам осе обідати самому за сим великим столом? То було – як обсядуть – прямо тобі, як мухи край миски, а тепер… ох!.. Але Гаврилові сьогодні не проймало душі те хазяйчине зітхання, ані її натяки. Він весело уминав прохололий борщ та розпитував про грамофона. – А, вже ті песиголовці вам розбрехали? Аякже! Є, є бальшой грамафон, «Манах» под названіє! Мій купив у Петербурзі в якогось чиновника… занятна машинерія! – Манах-манах! – засміялася молодиця, – а як почнеть витівки витівать та кумедію приставлять, то – бо-оки порвемо! А уп’ять же як заведьоть на церковний глас або на жалісний – плач та й годі! – А які ж пластинки? Що співа? – Та всяко… от я вам і не вмію до ладу розказати – нехай сам прієдеть. Прошлого літа тут квартирантів багато було (не як тепер, ох! щось прогрішили ми в бога!), то так було весело, так утішно! А тепер мій сказав, що нема задля чого шкрябати оті пластинки – звісно, вони стираються – то взяв, замкнув машину й не знать де ключа сховав, а сам тепер у Петербурзі. – Чого ж се ваш старий до Петербурга? – Аякже! Се вже не вперве! Кумпанійську картошку повіз! – Як кажете? Кумпанійську! – Ну-да: складається кумпанія, закуповують по сусідських слободах (у нас нема) городину – отам картоплю молоденьку, або капусту-скороспілку, або як ото баклажани підуть – і зараз у мішечки (бачили ж на пристані цілі купи новеньких рогозяних мішечків?), – та на чавунку, та прямоходом у Петербург. Там ще зима, а в нас літо – от і платять, не жалують, добрі гроші за те, що у нас перше було за ніщо. Так само й з кавунами. Перше було на судах тільки в Одес тягають баштанину, а тепер тільки давай-давай-давай! – І добрий бариш мають? – Аякже! То-то й не побачите наших чоловіків, усе в роз’їзді: то скуповують, то грузять, то везуть. Самі ми вже з дітьми ціле літечко справляємось. Зимою зате вже спочиваємо. От заманеться чогось втішненького. Воно сказати й тіатр зимою; у нас буває – «люзіон», картини показують, грають, – а тільки платити треба, а дітвори ж не забереш усієї, а їм теж кортить. Ото мій і надумав такої втіхи купити, щоб і самим, і сусідам було чим похвалитись. – Не пожалував і грошей? Адже ж не дешево? – Де вже! Тут було всячини: свекруха й досі не балакає до мене, ще добре, що нарізно живемо, а папаша-свекір хтіли зразу розбити, та мій сказав, що купив у кумпанію й за дешево по оказії, що вона, ся машина, притягатиме ще більш купальників (он бачте, як притягає! ох!), та що, коли схоч, можна за неї добрий бариш узяти, продавши. Та пождіть, вже от-от невидко – мій Тимохвей вернеться, тоді повеселить і вас! Гаврилові Петровичеві вже й самому хотілося бачити того моторного Тимофія, що в Петербург їздить, і він аж ускочив з ліжка однієї післяобідньої години, коли почувся дитячий галас. – Мамо, мамо! Дєдушко! Бабо! Татко їдуть! Дядько їдуть! – кричала дітвора, спиналася на пліт, кумелем скочувалася на пісок та бігла назустріч. Справді, з куряви виринула пофарбована повозчина з колискою, – звичайна підвода з пристані, лихенька конячина тюпала, або більш стоту здавала, що біжить, звожчик теж стоту здавав, що поганяє, а на колисці важно сидів Тимофій у новій парі, навіть не в кашкеті, в панському брилі й при часах. Кругом накладені були покупки з робою та гостинцями. Дітвора юрила, чіплялася на бричку, пронизувала оченятами покупки, вгадуючи, що там є й на їхню долю. Гаврилові було ніяково й, забравши пальто, він пішов гуляти геть на слободу. Вернувся вже геть-геть звечоріло, й туман покотив понад озером. У дворі, проти звичаю, ще не спали. Під грушею стіл поверх церати був застелений на стільником, над столом на гілляці висів круглий судовий ліхтар, заливаючи рясним світлом чайний посуд і тарілки з гостинцями, і всю сім’ю, що вінком оточила весь стіл, не виключаючи й наймолодшого з дітвори. Знати було по обличчях, що не одного вже самовара випито, але ж він, здоровий та пузатий, ще надимався та клекотів, під здоровою глиняною, мабуть, водопроводною, трубою. – Петровичу, просимо до кумпанії! – загукала молода хазяйка, вся промениста з радощів і вже трохи причепурена по-святочному, коли Гаврило хтів непомітно проскочити в свою кімнату. Даремно одмовляв ся, що він уже пив чай на дачі у якогось знайомого; хазяї були в доброму та щедрому настрої. Тимофій, вже без спінжака, високий, огрядний, виліз з-за столу і ввічливо, але з почуттям власної гідності вітався за руку з квартирантом. Почався знову чай з розмовою про подорож, про торгові справи, про Думу, про всякі дива та новини. Дітвора, вже напівкуняючи, нетерпеливилася. – Татку! Якби грамофона! – шепотів Хведь, що, як старшенький, умостився якраз під лівою рукою батька. – Дядю! А в нас гламофонцики є! Он там коло вікна! Синенькі й целвоненькі! – радісно залепетав пробуркавшися Свиридко. – Що то воно там верзе? – Гламофонцики! полозцвіталися! – товкла дитина. . – Адже ж правда, діду? – Хо-хо! Ти в мене розумне! – засміявся дід, – чи бач, що вигадав! А справді підхоже! Та вже не мори їх, Тимошу, ач, яка нетерплячка, потіш уже, а то зовсім поспляться. Тимофій обережно виніс з горниці, «залі», великого грамофона і коробку пластинок, одімкнув, став нарихтовувати, а дітвора аж підскакувала, штовхаючи одне одного та дригаючи ногами, які не досягали з високих лав до землі. – Ну, ви ж мені тихо! Машина зашипіла, загарчала, і її широка пелька почала викидати бляшані різучі голоси, крикливі, тремтячі, а проте мертві. Невістки і свекір з блаженною ухмілкою слухали, дітвора з усієї сили витріщалася, одна стара свекруха навмисне шкрябала віником коло порога своєї хатини та незадоволено бубоніла. Але і в неї незабаром випав віник, сама рука піднялася покласти хреста на лобі, коли, замість циганського романсу, тихо-велично попливла «Херувимська», «Тебе поем» та «Покаяния отверзи двери». – Господи! До чого люде доходять! – уже милостиво хитала баба головою, сівши й собі поруч старого за столом, – щоб ото заховати у коробку голос та ще й слова! Прямо тобі до серця пройма! Чуда господні. – Еге, мамо, – засміявся Тимофій, – прямо засолюють, маринують голоси, як ото капусту або рибу. – Умудряє господь сліпці… – додав свого і дід. – А чорт видющі! – перехопив Тимофій і жвавенько підклав нову пластину. – Ойра! ойра! – заголосила машина. Пластина за пластиною – і, як бурливий водоспад, сипалися циганські романси, скакали розкотисті кацапські балачки, регіт, стогони й плачі, знов спів, знов нещирі акторські голоси. Побожна Пилипівна вже давно опинилася в своїй хатині і мішала слова вечірніх молитов з лайкою проклятої машини. Дітвора верещала, скакала, дворище все наповнялося слухачами, що з-за сусідських ліс, з-за воріт перш соромливо, а далі й зовсім сміливо приступали до освітленого столу. Гаврило Петрович давно вже утік у свою кімнату – не вдержався-таки, спробував гуляти понад озером, та була велика роса, і знов мусив вернутись і слухати настирну музику, що, може вчетверте, грала спочатку й до кінця увесь репертуар. Другого дня дворище й зрана не було порожне: то за тим, то за сим забігали сусідки подивитись на привезені гостинці та розпитатись, чи буде увечері музика. Прийшов вечір – знов та сама мука. Так щовечір: цілий день дітвора на всі голоси приставляла грамофон, цілий куток був охоплений грамофоновою пошестю, співали дівчата коло криниць, співали купальники, співали їхні наймички, готуючи обід або перучи білизну. Увірились консервіровані співи до краю, і Гаврило на всі боки обертав думку, як би то запобігти лихові. Одного дня він зник. Днів три не було його. У городі шукав, нишпорив по всіх усюдах, де б то знайти відповідних пластинок, щоб освіжити огидного репертуара. З’їздив і в Миколаїв, і в Одесу, нарешті приїхав з пакунком. – А що, Пилипівно, ще грає машина? – спитав старої. – Та гра… бодай вона скрутилася! – Нащо скручувати? Адже гріш немалий! – Ой немалий, немалий! Краще б на монастир за спасення душі віддати. – Та можна, бабусю, другі пластинки перемінити. – Ет, кажіть! – махнула баба рукою й подалася до плити. – Доброго вутра! – обізвався Тимофій. – Перемінити, кажете? І я б радий, щоб щось своє, та коли ж не найдеш, ось тільки церковних трохи та пісень з п’ятеро і найшов, випросив у знайомого реїнта, а то нема, кажуть. Гаврило Петрович вийняв згорток. – Ось вам, Тимохвію Потаповичу, тільки ж з умовою: проміняйте мені стільки ж ваших, які я сам ви беру. – Добре! Спасибі! Гаврило одібрав кілька й, кинувши на землю, наступив чоботом. – Ой, що ви робите! – скрикнула баба, – краще б мені подарували: однак на плиті бракує конхворок. – Та, бабусю, вони погорять! – Ну, то глечики накривать добре. Гаврило оддав їй останні, що не зломив. Увечері поголоска про нові пластини нагнала повне дворище слухачів. Місяць сяяв на підповні, невсипущі осокори солодко дзюркотіли, по надвір’ю гула приглушена розмова та лускало насіння, поки Тимофій з Гаврилом приладновували нові пластинки до старої машини. Знов зашкварчала, загула труба – і ось тихо і поважно полилися церковні співи, далі сумні мелодії рідних пісень, пішли веселі. Все дворище, як одна людина, відчувало той зміст, враз сміялися, підспівували, дехто й підніжку притоптував. – Ой гарно! Осе так! осе по-нашому! Непомітно вклав Гаврило ще одну пластину. – «Як умру, то поховайте», – поллялися сумні згуки «Заповіту». Одразу вщухло надворі. – Що се? Хто се такий? Кого ховають? – шепотіли дехто, переповнені побожним чуттям. Знов переміна: «Ой Дніпре мій, Дніпре». – О, бач, знов по-нашому: про Дніпро! Змовк грамофон, пішли розмови, згадки про козаків, що колись було жили, кошем стояли в Олешках, в Збурівці. – «Минають дні, минають ночі», – чисто виводив гарний баритон скорбний спів. – Ех! – закректав якийсь дід. – Коли доброї, каже, жалько тобі, боже, то дай хоч злої! Хоч гірше, мовляв, аби інше. Так, так! – А проти чого воно каже, щоб проклинати ще й світ запалити? – дивувала якась молодиця, – хіба розбишацька пісня, чи що? – Дурна! Заспіваєш отакої, коли заберуть на Сибіряку. – Або тих, що тоді на мітингу, – вкинув ще хтось. Пішли балачки, згадки про болюче-пекуче. «Гетьмани, гетьмани, – співав гарний голос, – та що й казать – минулося!» – Еге, минулося! Все минає, – натякували старі. «Садок вишневий» зняв цілу хвилю захвату-здивування, як за сам голос, так і за ту просту і милу, всі рідну картину. – А ось вам іще на потіху, – сказав Гаврило і поклав пластинку: «Орися ти, моя ниво». Проста спокійна мелодія з миротворчим кінцем пролунала, замираючи в далеких вербах, а слухачі й не ворухнулись. Дзюркотіли осокори, гули рябі хрущі, в далекому Дніпрі стогнали жаби. – Ох, як же ж гарно! Де се, Тимохвію, набрав таких пластин? – дивувалися сусіди. – Вік би слухав! – Та осе вони мені, спасибі, десь добули! – Голови вдячно повернулися до купальника, а дехто з школярів уважно придивлявся до напису на пластинках: «Шевченко, Ли-се-нко!» – Он бач, се той, мабуть, що в Микити є. – Ну да! То ж книжка, а тут співи, ноти значить. – А не можна б ще прикупити де таких? Якби на мене, я б усі старі й повикидав, – озвався й старий хазяїн. – Та, бачте, я вже вибігав усі крамниці в Херсоні, Миколаєві і Одесі – та ось поки що все, що знайшов. – Шкода! Місяць перейшов далеко по небі, північний вітер почав розгойдувати гілля, півні кукурікали. Народ почав потроху розходитись. Собаки довго брехали, проводжаючи їх, але ні одної модної пісні, ні одного дикого вигуку не чутно було в затихаючому нічному повітрі. Стогнав далекий жаб’ячий хор, цвіркуни свердлили десь у траві. Рясно сідала роса.