Дніпровський Іван
_____________________________________________
МОЯ МУЗА
Страшна,
Сумна,
Покрита вугіллям, сміттям,
В задрипаній і порваній спідниці,
З худими жовтими грудьми,
Де не було ніколи молока,
Куди дитина-немовлятко
Ще не торкалось теплим ротом,
Скорботна,
Бліда від горя і сухот.
І мовила мені вона:
«Я дам
В твої уста слова із криці,
Буять ти будеш, як ріка,
Тебе огнем обвію й димом,
І будеш ти — солдат,
Співець бунтів, переворотів.
Я хочу, щоби ти кохав
Мене одну
І більш нікого,
Щоб по мені ридав, зітхав.
Слабий і вбогий
Ти єси —
Тобі я силу нажену, натхну,
І сильний будеш ти, як корпуси
В ланцюг розгорнуті для бою,
І завжди буду я з тобою...
На кожне скажеш можна.
Я із Надволжя,
З вугляного камінного Донбасу,
Я — дух робочих мас,
Червоний сміх.
Ні радощів, ні втіх
Дівочих
Не дам тобі —
Та й сам ти не захочеш.
Друкарень цинком отрую
Я душу юную твою.
Я з тебе вип’ю теплу кров
За краплею краплину,
І вугілля Донбасу під ребро
Я покладу тобі цеглину.
І будеш люто ти страждать,
Горіть, ридать.
В могилу
(Уява гроб намалювала)
Я покладу тебе, мій милий,
Завчасу,
Сама в могилу однесу... Життя твоє,
Усе, усе, що в тебе є,
Я заберу, розтрачуй роздам Робітникам».

Я впав на груди їй:
«Я твій!..»
І обняла мене вона
Худими синіми руками:
«Ти з нами, з нами...
Тебе безсмертним я зроблю,
Тебе я в муках утоплю».

1922
*  *  *

Не на майдан, не на редут
І не під любий плач інтимний, —
Я знаю: жертвою впаду
На шлях засніжений і димний,
І, може, то якраз тому
Люблю я тіні вечорові,
Коли пливуть річки у тьму
Такі задумано-багрові.
І мак, що ясно на поля,
На жито точить кров незриму,
Немов солдат, упав на шлях
І до землі припав грудима.
Не знаю сам — чому люблю
Вмирання, вечір, вітру клони.
Я знаю: жертвою впаду
На голубу чиюсь долоню.
І десь пролине чорногуз
На болота повз горб упалий,
А мій розтерзаний картуз
Замотиляється на палі...

1926
*  *  *

Одпливають мережані баржі
І барвисто-веселі човни.
Я ні зором, ні вухом не скаржусь
Ні собі, ні до них, ні на них.

І тварини, і птахи, і люди
Залишають завжди на путях
Тих, у кого прострелені груди,
Обезхмелені душі й уста.

Я люблю таке тепле розстання —
Це махання, ці руки й квітки.
Кожну мить тихне тон капітана,
Тануть, тануть далекі хустки.

Все в житті без кінця одпливає,
Все життя лиш причал і одчал.
І завжди хтось один посилає
В безконечно-безкрає: «Прощай!»

1934
*  *  *