Драй-Хмара Михайло _____________________________________________ ПРОРОСТЕНЬ --------------------------------------------- Під блакиттю весняною сушить березень поля, і співає підо мною очервонена земля. Був там гроз кривавий подих, дощ топив людей, звірят, — та із нурт, із темноводих, вирнув новий Арарат. І дзвенять стожарно дуги: Мир хатам убогим! мир! Вже ніхто не візьме вдруге вас в невольничий ясир! Вітер, вітер, з хмарних кубків... Став ковчег посеред гір, і, як Ной, я жду голубки: хочу вийти на простір! * * * Розлютувався лютий надаремно: Скоро з стріх закапає вода, Вийде в поле віл під'ярмлений, І я помандрую, як Сковорода. Передо мною відкриті всі дороги (не обмину й мишачої нори) — понесу в саквах своїх убогих сіромахам на вихліб дари. Бідний сам, я не йду на хитрі влови: З серця в серце наллю я пісень, — Хай в них блакитніє новий, Осяйний, безсмертний день! * * * Ще губи кам'яні дахів високих Пожадливо бузу татарську ссуть, Ще безматень у вульні велетенськім Не зворухнувся: Грузно спить, — А вже Набряклими повіками за містом Моргає хтось І пальцями нервово По ринві стукотить. Бульвари. Сніг таранкуватий — як стародавній мармор, а коло прикорнів чорніє: провалились рани... І сльози (не мої — дубів померклих) Моє обличчя й руки кроплять. Чого ви плачете незрячі? Нехай брудною дергою Вкривається дорога, Нехай замість блакиті Висне повсть, — Та вірте: Скоро, скоро До нас веселик прилетить, І ще послухаєм музик, Коли і в хаті найбіднішій, І в найубогішім кварталі, І в кожнім місці І в кожнім серці Заквітнуть соняшні троянди... Ґриджолами Мовчазно Кожух проїхав. * * * Я полюбив тебе на п'яту Голодну весну... Всю до дна. Благословив і путь прокляту, Залиту пурпуром вина. Орлицею на бій летіла Ти добросерда, а не зла. Я бачив кров на юних крилах І рану посеред чола... І знов горбатіла Голгота Там, де всміхалися лани, Вилазив ворог на ворота, Кричав: розпни її, розпни! І гіркоту цієї муки Пили ми з повного відра І, мовчки поєднавши руки, Були як брат і як сестра. * * * На горі розцвітає яблуня, Розцвітає білим шатром. Вітер їй: - Стережись! на зваблювання, На чари твої – буруном! А вже небо в квітчастих паволоках: Хмарна галич біду пасе. Ой, ярує вітер в червоних таволга: Як зірветься – ввесь цвіт знесе! * * * Горять священні орифлями Революційної весни. Ми ждем і вірим коло брами. Горять священні орифлями, І сонце в грудях і над нами, І сонцем заквітчались сни. Горять священні орифлями революційної весни. * * * Мене хвилює синій обрій І вітер весняний, рвачкий, Що всі думки мої недобрі Розмає, як пухкі хмарки. І синявою молодою Сповняється ущерть душа… Он журавлі понад грядою Назустріч з вирію спішать. Не треба дум, вагань не треба: Трудний до сонця переліт, - Та в голих, у безлистих вербах Вже грає вітер на весь світ! * * * Долі своєї я не кляну Бути луною, будить луну. Віршником був я рунних полів — Гнівом на дуків дух мій горів. Пісня — посестра, степ — побратим, — вольная воля трьом нам усім. Двічі я зрадив ніжну сестру. Потім побачив: без неї умру... Втретє ми стрілись на чужині, Як запалали перші огні, І положив святий зарік — Не розлучатись навік. Брате мій, сетро, любі мої, Вітер жене нас у дивні краї. З вітром ми щирі: вітер — наш друг, — хто цей розірве четверокруг? Я і посестра, вітер і степ — Ніжність і воля, сила і креп. Бути луною, будить луну, — Долі своєї я не кляну. * * * Я світ увесь сприймаю оком, Бо лінію і цвіт люблю, Бо рала промінні глибоко Урізались в мою ріллю. Люблю слова ще повнодзвонні, Як мед, пахучі та п'янкі, Слова, що в глибині бездонній Пролежали глухі віки. Епітет серед них — як напасть: Уродиться, де й не чекав, І тільки ямби та анапест Потроху бережуть устав. Я славлю злотокосу осінь, Де смуток мій — немов рубін, У перстень вправлений; ще й досі Не випав з мого серця він. Дивлюся й слухаю: прозоро Співає струмінь битія, І віриться, що скоро-скоро Так само заспіваю я. * * * ШЕХЕРЕЗАДА І Я п’ю прив’ялу тишу саду, Як стигне пізній холодок, І слухаю Шехерезаду, Що знає тисячу казок. До мене простягла долоні: «Я жду давно тебе, - прийди!» А на блакитній оболоні Зринає срібний молодик. За садом царина і поле. Гей, скільки йде туди стежок! Не переслухаю ніколи Шехерезадиних казок! ІІ Стогнала ніч. Вже гострі глиці Проколювали більма дня, І синьо-золоті грімниці Дражнили відгульня-коня. Розбурхалася хмар армада, - А ти, опалена, в огні, Ти, вся любов і вічна зрада, Летіла охляп на коні. Під копитом тріщали ребра, Впинались очі в образи, - А ти розпліскувала цебра Передсвітанної грози. Із бур, о молода гонице, Ти пролила своє дання – І світом гомін і стрілиці Дзвінкокопитого коня. ІІІ Помережав вечір кучерявий Льодяними гратами вікно. Жовтожарні там горять заграви, Голубе кипить вино. А за гратами останню мичку Допрядає скалоокий день. Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку, Чую голос вітряних пісень. Доки ти манитимеш з надземних, Зачарованих тобою берегів? Я не хочу потороч таємних І важких, морочних снів. Поведи мене в простори сніговії, Де метелиця розгониста гуля І смерком дрімає й леденіє Під пухнатими заметами рілля. IV Я побачив тебе з трамваю. Ти все та ж: голуба й ясна, - Тільки я, тільки я не розмаю Снігового сна. Ти прийшла у вербляницю: «Здрастуй! Про мене – хай верби цвітуть: Не топтатиму синього рясту, У глуху виїжджаючи путь». Ожило у душі незабутнє… Золотіє бань вінок, І співає в далеке майбутнє Трамвайний дзвінок. * * * ПРОЩАННЯ З ПОДІЛЛЯМ Прощайте, товтри круглогруді, І ти, гніздо Кармелюка, Де й досі бойові погуди — Мов червенциі чумака, І ви, якри крутоберегі, Де стільки раз лилася кров... Прощайте скомпії, береки: Побачимось не скоро знов. Минуть роки, і кров зашерхне, І висхне Збруч, мутна ріка — І тільки пісня не померкне, Як гнів і ніж Кармелюка. * * * І знов, як перший чоловік, усім тваринам дав я ймення; Я зорі сестрами нарік, А місяць — побратим у мене. І всяку душу я живу нарік, надхенний, по вподобі, — а сам на самоті живу: моя душа — безводна Гобі. В свічаді зоряного сна я бачу добрі й злі години... У кого серце віщуна, тому не обіймать людини. * * * М. Хвильовому Лани – як хустка в басамани, А з підметів низьких долин Заносить духом конопляним, І вигорілим тхне полин. Самотній, з журавлем, колодязь Над полем журиться давно. Вмочає сонце в сонну потязь Золототкане полотно. Як віл, іде поволі днина. Застигла колова шулік. Коли ж задзвонить тут машина, Засяє електричний вік? * * * Вона жива й нежива Лежить у полі нерухомо. Не зранять соняшні слова Передосінньої утоми. Над баштами сонні оси, Замовкли коники в стерні, І ледве чуть, як в гущині Тече червоноките просо. І дві копи — плече в плече — Над нею тужать злотомитрі, А літо бабине в повітрі Комусь на смерть кошулю тче. За магалою мріє млин, Немов приколотий метелик. Не чути вітру з верховин: Ласкава тиша сон свій стеле. * * * Наставила шовкових кросен І павутинням обвела: Густий кармін і синя мла, - Над ними – ясноока осінь. З гарману сонце золоте Скотилось на пухку солому, А сум вертається додому, Мій сум, що восени росте. У вирій потягли гагари, І тужить десь вечірній дзвін: За ними серце навздогін, Віддаючи останні дари. Не дожене: мов та бджола, Воно блукає манівцями… О серце, оповите снами, Чому ти не дзвінка стріла? * * * Серпневий прохолонув вар. Напрявши гарусної пряжі, Мереже кучеряві мажі Вечірнім золотом гаптар. Ще зелено в блідій поливі, Як на осінніх косах верб, А вже кладе хтось тіні гливі На тонко викреслений серп. Померкло горяне горно. Вдягає ніч жалобне рам'я. О, хто це ранить утлу пам'ять? День одгорів. Давно. * * * Зоріти ніч і бути з вами, холодно-росяні поля, і слухать, як гуде з нестями і стугонить вночі земля... Як в темряві усе завмерло! Хрусткий на серці стигне лід, і з неба падать, мов перли, огненні сльози Персеїд. * * * Суха зима. Земля – як жужіль, Така моруга і стара, А десь на півдні білий кужіль Пряде метелиця-кура. В замурзані глухі квартали Вступає вечір гомінкий, Кладе на голосні цимбали Новітнього життя ланки. І чийсь терпкий, лунавий голос Безсило в’ється круг стовпа: Струнка, немов порожній колос, Під ліхтарем співа сліпа. Та спів її перебивають, Сплітаючися повсякчас, Майданів гул, дзвінки трамваїв І гомін різномовних мас. В розкритий рот, в незрячі очі – Студений вітер, пилюга… «О, де літа мої дівочі?» - На брук, на тротуар ляга. Питає у людей, у вітра, За що їй муки ці терпіть, - Що скаже стоголова гідра І що їй вітер прошумить? Ах, вітер сам над містом тужить, - Ну, що для нього ця журба? І завжди тупо і байдуже На неї позира юрба. Суха зима. Земля – як жужіль, Така моруга і стара, А десь на півдні білий кужіль Пряде метелиця-кура. * * * МАТИ І На чолі вінчик паперовий і хрест вощаний у руках. Не усміхнуться чорні брови, хоч квітне усміх на устах. В журбі васильки й рута м'ята. Задумавсь ладан в синіх снах, і сумно-сумно пташенята квилять у неї в головах. ІІ Убогий цвинтар і ворота, — та як побачить, як обнять? Встрягають ніжки у болото: Весніє — журавлі летять. Не розлучила матір з сином і невблаганно люта смерть — і він розцвів над нею крином, любов'ю сповнений ущерть. * * * На смерканні. Гасне вечір, Потопає в сизій млі – І розтанув серця глетчер В дивних пахощах землі. Жду. Чи прийдеш, добрий, ніжний? В темну синь через зеніт Плине Лебідь білосніжний, Розгорнувши вільний літ. Застила туманом очі (очі повні зоряниць) – І збагнути серце хоче Таємницю таємниць. Мить – як безвік. Безгоміння. Ось прислухайсь, не диши… Чуєш радісне квиління Несамотньої душі? * * * Ой, колом сонце догори! Стежки протряхають. Засинив волохатий сон яри. Ідуть до гаю. «Ти чув, як свищуть бабаки?» «Уже майдан зазеленів». «А вчора дикий голуб прилетів». «А в вербах виткнувся рогіз пухкий». Прийшли і точать сік з берез крізь очеретяні цівки і рвуть солодкі спичаки в прозорім холоді озер. Пускають сонечко з руки: Яку то доля вкаже путь? І стежать, як спаровані повзуть Червоно спинні козачки. Ой, колом сонце догори! Стежки протряхають. Засинив волохатий сон яри. Ідуть з гаю. * * * За водою зозуля кує, Сонцем бризка клечальна неділя, - А дитина ті бризки – в запілля… Сонце добре, не скаже: - Моє! Берегами дзвенить луна (на тім боці співають дівчата): - Пісне, пісне, чого сумна, Заквилила в смарагдах свята? Нахилилась до вуха мого, Як дівча, кучерява завода: - Ой дитино, ще буде нагода – Підростеш, так узнаєш чого. * * * Розлив свій гнів і стих. Струмки рокотять яром, І райдуга стожаром Дзвенить у стих. А він вже на луці! Не слухається татка: Заголить ноженята І в мандрівці! Кругом скалки, огні… Нахилиться дитина – Горить в руках зорина, - Чи то ж у сні? Ах, сон той – віщий дзвін: Курить, мете сніжниця, А він у пісні сниться – Мов навздогін. * * * НА ПОБЕРЕЖЖІ Жайворонить високий крилас, А кругом – верболозі нетрі. Метелик не прудкокрилий Плутається в повітрі. Любо йти на озера й луки: В цю благодатну мить Благословляють незримі руки Тих, в кого серце болить. Ніхто не нагонить іззаду, І спереду не видно нікого. Лози. Піски. Левади. Я загубив дорогу. * * * КРИМСЬКІ ЦИКАДИ (З Махара) Із виноградних лоз, що понад шляхом в’ються, У сяйві ранку я почув отут уперше, Немов сопілки звук тремтячо-металевий, Цикади пісню. Здавалося, вона декламувать хотіла Чиїсь гекзаметри, таки дзвінкі й прозорі: З запалом, без цезур почне… і на четвертім Замовкне нагло. Колись… давно… оцим напівантичним краєм У сяйві ранку йшов ще юний грецький віршник. На море дивлячись, він скандував напам’ять Свого Гомера. Уривок той малий, гекзаметра півчверті, Перейняла в лозі тямка її прамати, А нині ви його повторюєте дзвінко, Мої цикади! * * * На прю стає холодний ранок: Ще схід дрімає в сизій млі, А голубий, як льон, серпанок Затлівсь над скибами ріллі. Іду. За річкою співають Десь півні – скрізь такий простір – І чуть, як верховіттям має Широколистий осокір. Підбилась високо зірниця І гасне, міниться ген-ген – І раптом: огняна зіниця Новітній озирає день. * * * Бреду обніжками й житами. Кругом волошки, дикий мак, А гони вбік – біжить ланами, Переливається байрак. Не диха вітер. Сонце – в плечі. По межах, де збуяв пирій, Стрибають коники й щебече Десь жайворонок угорі. І в сяйві все палає й мліє, А в далині, де небосхил З землею злився, бовваніють Горби смарагдових могил. * * * Мені сниться: я знов на Поділах, На гарячій землі лежу. Голубіє юга сизокрила, І дзвенить над ухом жук. А кругом молоко гречки, Наче мори яке запашне… Сонце спустило вервечки І колисає мене. Я з землею зрісся – не вирну, Тільки чую під спів бджоли, Як ремигають сумирно Десь на стерні воли. * * * Ласкавий серпень. П’яне сонце Диктує ще яркі слова. Не першина мені огонь цей, А так хмеліє голова, І хтось у серці радість множить Легку, як срібне волоконце. Ще зацвітуть удруге рожі: Для всього буде вороття. Серпневий день такий погожий, Мов перший день життя. * * * ЗАВІРЮХА Летить над містом завірюха, Неначе відьма зла, А місто тільки щулить вуха: Ух, як хурчить мітла! Загруз трамвай. На вікнах більма, І сліпнуть ліхтарі… На чорта нам такого фільма? доволі жартів, гри! Та ні ж! чорти зняли гармидер І крутять, валять з ніг, А хтось із міліонів відер Шпурля на землю сніг. Чого ж ми стали? – Їдьмо, їдьмо!.. Куди там їхати? – Стій! Регоче сивокоса відьма, Шаліє сніговій. * * * В СЕЛО Блискучий сніг, колючий вітер, Гудуть натягнуті дроти. Шляхів нема, немов хто витер, І важко проти вітру йти. Навколо снігова пустеля, Холодна осяйна краса, А зверху віковічна стеля – Чужі й порожні небеса. А де ж ті стріхи кострубаті? – Скрізь кучергани намело, І ні однісінької хати – Неначе згинуло село. За революцію вмирало, Терпіло війни, голод, мор, І от для нас – рятунок рало, Для нього – страта і розор. За кучерганом за високим Он Ленін із ясним чолом: - Ось тут, ось тут воно, під боком Курою замело кругом… І знову грузько я ступаю, А в очі пилом сніговій… О серце, серце, бийсь до краю, Поки хоч крапля є надій! Замети розтопи сльозами, Огнем палючим розпали, Або вже розірвись з нестями, Розвійсь, як пригорща золи! Блискучий сніг, колючий вітер, Думки – натягнуті дроти. Шляхів нема, немов хто витер, - А треба йти! * * *