Федькович Осип-Юрій
Кaзки
______________________________
ЧОРТІВСЬКА БОЧКА
Був тото собі раз один чоловік, та був бідний, а жінку мав таку лиху, що бувало нічо не діє, лиш свого чоловіка б’є. А раз каже вона до нього:
– Чоловіче, – каже, – я позичила нині у сусіда миску зерна; іди ж борше до млина, та змели, аби-х хліба спекла. А не барися мені, бо буду бити!
От він, сирота, і пішов.
А як змолов він те зерно, та вертав з мукою домів, так вітер сильний звіявся, тай всю муку єму розвіяв. А жінка дома питає:
– А що, чоловіче? змолов?
– Так, змолов, – каже чоловік, – але от що та от що мені сталося!
Тогди жінка як стане єго бити!…
– Руш, мені, – каже, – зараз, хоть би і на край світа, най мені вітер муку віддасть, а то я тобі ще й голову розвалю!
От він, сердешний, і забрався, та й пішов у ліс.
Ходить він лісом та й плаче, аж тут йде старесенька бабуся встріть нього.
– А чо ти, небоже, плачеш?
– Хіба мені не плакати, коли так і так зо мною сталося!…
Та й став бабуси все розказувати, як було, а вона каже до нього:
– Не плач ти, чоловічку, але ходи зо мною! вітри то є мої сини, і мусять вони тобі твою муку віддати! Я кривди твоєї не хочу.
От і пішли вони, а дома каже бабуся до нього:
– Лізь ти, небоже, в сю бочку, а то як прийдуть мої сини, аби тя віку не збавили. Бо опівнічний якби подув на тебе, то замерз бись як крига леду, а полудневий як би подув, то згорів бись на ніщо!
От і вліз він у бочку, аж тут уже і всі чотири вітри в хату, а то такі хороші та прудкі, як ті козаки! А бабуся так зараз і прискіпалась до них:
– А ви, – каже, – сякі та такі, чого ви бідним людям шкоду робите, та їм послідний кусень від рота берете? Се так погано робити!
– Та кому ж ми у ката кусень від рота відоймили?! А се що за напасть така нас найде!?
– Ага! напасть! – каже той з бочки, – добра мені напасть, коли-сьте мені нині повну мису муки розвіяли, що і в пушечку не стало! Коби вас так моя стара обамбурила макогоном, яке мене отсе, тогди знали би ви та тямили до нових віників!… Добра се мені напасть!
– Ну, ну, чоловіку, – каже наймолодший вітер, – се мені так лиш, не хотячи, лучилось! Але на тобі отсей кошелик, то він тобі усего достарчить, що сам схочеш, лиш промовиш до нього:
Кошелю ти, кошелику з ліски,
Ховаєш ти Царигрифа зніски:
Аби ж мені з Царигрифа столу
Усячина тут була на волю!
Тогди і стане тобі все, що лиш загадаєш. А як схочеш, аби кошелик перестав, то промов лиш отак до нього:
Кошелику, кошелику, вже до сити!
Тепер тобі, кошелику, одпочити!
Тогди кошелик і стане. Іди ж тепер собі, небоже, додому!
От він узяв кошелик та й пішов. А дома жінка знов до нього з макогоном:
– А що, – каже, – є мука? віддали?
Тогди він їй став розказувати, а вона вже єго не била, але присилилась борше до кошелика:
Кошелю ти, кошелику з ліски,
Ховаєш ти Царигрифа зніски:
Аби мені з Царигрифа столу
Усячина тут була на волю!
– Аби мені тут зараз була всячина на столі ліпше, як у якого царя! І препишні їди, і годовані вина, і горівка для мене добра оковита, і все! А ти, чоловіче, махай борше до нашого пана, та проси єго, аби зараз приходив до нас на снідання!
От чоловік і пішов пана кликати, а кошелик як не візьме всячину а всячину на стіл сипати!… Годі навіть і на папері списати, що там всього було!… Аж тут вже їде і пан з панев та з усім двором, та з паничами, що аж у хату не могли вміститись. А пан зараз і до кошелика:
– А се, – каже, – що за кошелик такий чемний? Мені єго подаруй, так я тебе від разу панев зроблю, і тримати буду у себе в дворі, та дозирати, як свою шлюбну паню!
От дурна жінка і подарувала панові кошелик. А пан тогди став сміятись, та й каже до неї:
– Хіба ти, дурна хлопко, справді гадаєш, що я би таку старицю загублену у свої покої та брав? Ще сего мені не стало! Добре, що маю я кошелик, а ти дулю їдж, не панську страву та годовані заморські вина!
Тогди пан ще раз добре насміявсь, тай поїхав.
А жінка до макогона та до чоловіка!
– А то, – каже, – все ти сему винен, сякий та такий, бо було тобі не брати пусті та зачаровані якісь кошелі, але було тобі таки муки правити, аби були віддали! Тепер же руш назад за мукою, а то я тобі надаю, що і не донесеш!
От він і пішов, сирота, а пішов право в ліс, де ті чотири вітри мешкали. Уходить у їх двір, аж вони сидять собі коло стола, та й обідають. Він став собі сердешний у кочергах, та й плаче, а вони стали єго питати:
– А що там, небоже! Хіба тобі з кошеликом не добре?
– Та де ж у страха добре, коли от як та от як!
І став їм усе розказувати, а зимовий вітер і каже до нього:
– Ге, ге! – каже, – полудневий мій братчик не знав, що тобі дати! Я тебе ліпше обдарю! А візьми-но собі, небоже, лиш оту бочівку, що в кутку, та промов до неї так:
Дума, бочко, дума!
Хлопа вчи розума!
Най ‘го знає, яко пан так і хлоп!
Нуте хлопці! нуте з бочки! нуте гоп!
Господи! як тут не штрикнуть дванадцять пахолків з бочки, як не стануть нашого чоловіка бучаками обертати!… Доти валкували, доти періщили сердешного, доки аж мало душі в нім стало. Тогди аж промовив опівнічний вітер до хлопців:
Нуте хлопці, нуте гов!
Доки зазву до роботи знов!
Усі дванадцять хлопців улізли знов у бочку, як би їх і не було, а вітер каже до нього:
– А що, небоже – будеш уже знати, як свою жінку слухати, та за її розумом ходити?
– Буду вже знати, що робити!… Бувайте здорові, вітри, та спаси біг вам за научку!…
Ухопив бочівочку на плечі, та домів!…
А дома жінка вже і з макогоном до нього!
– А що, сякий та такий? Є мука?
– Є, жінко, повна бочівка озьде! Аж надсадивсь несучи, така тяжка!
Дума, бочко, дума!
Жінку вчи розума!
Най же знає, що то муж є, що то хлоп!
Нуте, хлопці! нуте з бочки! нуте гоп!
Господи, як не вилізуть усі дванадцять з бочки, як не стануть нашу жіночку обертати!… Вже й за макогін забула! А чоловік в одно ще й репетує:
– А жваво, легіні, а жваво! натовклась вона мене не трохи, то ж нехай тепер хоть знає, як то болить!… А що, жінко? А де кошелик? А треба тобі з панами брататись, га? А жваво ж, хлоп’ята! Нехай же пам’ятає бісова дочка, як то свого мужа шанувати!
– Доки жити буду, не буду! Пане мій, господарю мій! Королю мій, царю мій! Даруй днів, а то єй Богу! Душа вже вилазить… Змилуйся на рани Христові!… Свічки! Давай свічки! Уже по мені! Єй!…
Нуте, хлопці, нуте гов!
Доки зазву до роботи знов!
– А що, жінко? Будеш твого чоловіка шанувати? Здається, що будеш, бо мої пахолки, видиш, не ліниві! А тепер збирайся чим скорше, та підемо до пана!
Прийшли вони до пана, а у пана повна хата гостей. Хто знає, відки всі там посходилися, та забавляються, звичайно, як то вже у пана, а то ще і в такого, що такий кошелик має. А пан зараз став питати:
– А що, небоже? Чи не прийшов ти лиш за кошеликом?
– Авжеж, пане! Віддайте по добрій волі, а то віддасте поневолі!
– Так? То ти прийшов мені ще і грозити? А я тобі кошелик не віддам! Мені єго твоя жінка подарувала, то як же я єго можу віддати? Умерлого з цвинтаря не вертають!
– А битому бучки не відліплюють! – обізвалась жінка. – Віддайте, пане, по добрій волі, а то аби і з вами так не було, як зо мнов.
– Овва! – каже пан, – хіба мені який страх від вас, чи що? Я собі пан, а ви хами. Так і забирайтеся к чорту, а то вас скажу ще гайдукам витрутити за ворота!
– Зараз видіти будемо, хто кого! – обізвавсь чоловік.
Дума, бочко, дума!
Пана вчи розума!
Най ‘го знає, яко й пан, так і хлоп!
Нуте, хлопці! нуте з бочки! нуте хоп!
Господи, як висиплесь з бочки жвавих хлопців!… але тепер не дванадцять, а до кожного, кождіського пана та пані, кілько там було, по дванадцять!… Як візьмуть пражити! як возьмуть бити, аж душно по всіх покоях зробилось! всі в дворі в крик та репіт! Пани грубим, товстим голосом, як куфи, а пані тоненьким, як ті цвиги!.. А хлопці то собі і ухом не ведуть, лиш молотять як у міхи! Тогди вже пан упав на коліна, та й став просити:
– Чоловіче, – каже, – не вигони душу, даю тобі і твій кошелик, даю тобі, що сам хоч, лиш діти мої не сироти! Змилуйся!
– Ага! – каже чоловік, – а я ж вам не казав, щоб мені моє по добрій волі віддали, чому ж не хотіли?
– Так то я вже дурний та божевільний був, а ти прости, чоловіче, бо і пів мінути не витримаю! Єй Богу моєму!…
Тогди чоловікові вже й самому жаль стало, от він і примовив:
Нуте хлопці, нуже гов!
Доки зазву до роботи знов!
Як се промовив, тогди хлопців як би і не було на світі, лиш пани та пані лежать по помостах як снопи, та охкають, та ловляться то за боки, то за плечі, то за ребра, то за руки, то мацаються по голові, чи ще на в’язах. А домашний пан як ревкне на слуги!…
– А дайте єму єго пречортівський та пребісівський кошелик, бо як би ще хлопців своїх завернув, тогди вже нам всім і гріб запечатаний!
От слуги взяли, тай подали чоловікові кошелик, а він пішов з ним домів, зробив великий дуже обід, усіх запросив, лиш пана вже не просив, бо нікого було і просити; захорував сирота від бучаків, та поїхав з жінкою та з дітьми у купелі, хто знає куди!
От і вся моя казочка!
1873 р.
КАЗКА ЗА ОДНОГО СТРІЛЬЦЯ ТА Й ЗА ОДНОГО ОПИРЯ
Був тото собі раз стрілець, та дуже любувався у стрілецтві, так любувався, що єго бувало ні свято ні неділя дома не тримають. Але Господь Бог собі гадає: чекай, навчу я тебе, як тото у свята та в неділі ходити на стрілецтво! – Але святий Юрій, що до нього всі стрільці моляться, покмітив се, що Господь Бог хоче того стрільця провчити, та й каже до Господа Бога:
– Боже, – каже, – даруй тому стрільцеві! хоть він і ходить у неділю на полювання, та все він тільки гріхів не годен наробити, як щоби до корчми ходив!
– І сотну часть ні, – каже Господь, – але най-но я вже знаю, що з ним зроблю.
Але пішов одної неділі той стрілець знов собі на стрілецтво, аж тут Господь так дав, що заблудив у лісі. Ходить він, ходить, блудить, блудить, аж тут єго уже і ніч посідає.
– Що тут своїй бідній голові робити? – гадає собі, – се мене Господь запевне за неділю покарав! (А тут нема вже і на набій пороху у розі, не то що.) Якби мене тепер вовки або медведі напали, щоби я робив? Но дійся Божа воля! Іду, куда ноги понесуть, та гадка поведе: мені тепер уже однако.
А тут так потемніло, як у розі, що хоть жменями потемок бери. Іде він тим лісом. що вже іде, іде, що іде, аж тут дивиться – посвіт!
– Богу святому дякувати, – гадає собі, – буде хоть де переночувати!
Приходить ближче, дивиться – хатка! Дивиться у вікно – аж у печі вогонь горить, а на припічку сидить собі дід такий черленецький, як кат, та люльку курить. Стрільцеві аж страшно зробилося від того діда.
– Але все одно, – гадає собі, – раз мати родила, раз треба гинути; піду в хату. Коли мене дикий звір у лісі не з’їв, то чей і дід не з’їсть.
А сам так зголоднів, що ледве стоїть. Ввійшов він у хату.
– Добрий вечер, дідику!
– Добре здоров’я, синку!
– А не приймили би ви мене на ніч?
– А ти ж хто?
– Та я, дідику, так і так, – та й зачинає розповідати, як то він стрілець, як то сегодня пішов на полювання, як в лісі заблудив, як сюда зайшов, геть кожде.
– Та що ж, сину, – каже дід, – я би тебе і нагодував, бо знаю, що-сь голоден, і підночував би тебе, і все, але ж я опир, та мушу йти зараз по опівночі у твоє село за ділом. А скоро я йду, так зараз і хатка моя падає в землю, то і тебе би взяла з собов. Не можу, синку, тебе приймити, хоть бих рад.
– Ей, змилуйтеся, дідику! – просить стрілець.
– Не можу, синку.
– Що схочете, дідусю, то вам дам або вам зроблю, лиш дайте що попоїсти, бо і через поріг не перелізу, такий голоден!
– Гм, – каже дід, – а послухаєш мене, сину?
– Що скажете, то вас послухаю, лиш дайте їсти!
– А будеш носити той мій боклаг через цілу ніч за мнов по селу?
Стрілець дивиться, аж то такий боклаг, що може у три ведрі. Але що ж мав нарешті робити? Як то кажуть: голод не брат, а у страха очі великі.
– Та вже буду за вами, дідику, той боклаг носити, що буду з вами робити, лиш давайте борше їсти, а то ще прийде з голоду лопнути, на сміх та на публіку усему православному стрілецтву.
– Та що ж, хлопче, – каже опир, – було тобі у неділю не йти стрільчити, бо неділя на тото, аби Бога милосердного хвалити, та від праці припочити, а не для того, аби лісами гриматися та корчмами товчись, от що.
– Та се вже послідний раз я неділю Божу зневажив, – каже стрілець, – за тото ж буду і ото ваше боклажисько двигати; а тепер давайте їсти, бо се вийшло з жарту, а я тут гину. Давайте борше!
Дід засміявся, пішов у стіл, виймив хліб, виймив ще там що, та й каже до стрільця:
– Сідай же тепер, та харчуй, бо зараз підемо, опівніч не забавить.
– Лиш най добре попоїм, – каже стрілець, – так зараз і підемо. Але скажіть мені, дідику, нащо вам оттого тілького боклага у село брати? Хіба на горівку?
– Ні, синку, на людську кров; таже я тобі казав, що я опир.
– Казали, дідусю, но я із голоду і не вислухав добре. А се з котрих ви людей мете кров ссати?
– Будеш видіти: та лиш не розпитуй багато, але їж борше, бо запізнимось. Уже і так опівніч минула.
– Ще лиш одно скажіть мені, дідику: ви мете до кожної хати повертати?
– Авжеж до кожної; лиш то біда, що до кожної мене не припускають.
– Якже то не припускають?
– Ходім борше, бо мені ніколи, – каже опир, завдав стрільцеви величезиий свій боклаг на плечі, та й пішли. А хатки якби і не було на світі, так десь пропала. Звичайно – опирева хатка, тай годі.
Ішли вони, кілько йшли, опир наперед, стрілець за ним, аж тут дивляться – село. Приходять ближче, стали, дивиться стрілець, таж се то село, відки він сам.
– Дідику, – каже, – таже се наше село! се озьде удови Гарбузихи крайня хата у селі!
– Авжеж, – каже опир, – або що?
– Та й з неї мете кров ссати? Таже вона така стара та худа…
– Хіба ж тобі очі позакладало? Не видиш онде на дверях?
– Та що таке на дверях? Я нічо не вижу.
– Подай мені твою ліву руку… А тепер? Видиш?
– Єй Богу, золотий хрест на самім порозі!… А то відки в неї золотий та такий красний хрест узявся? Таж вона така бідна та убога…
– То так, синку, – каже опир, – вона сегодне до корчми не ходила, але вийшовши з церкви та припочавши, Богу у одно молилась. Отже ж і поклав Господь Бог сторожу на її порозі: золотий хрест, що мені не можна до нього приступити. Ходім далі.
– Се хата Семенова Копитюкова, тут підемо?
– О, тут підемо, тут нема ніякої сторожі, тут господар уже вночі з корчми прийшов, та замість Богу помолитись, він зараз з жінков і сварку счав. Ходи за мнов.
Увійшли у хату. Опир зараз кинувся до господаря, що понапилий на постели спав, нассався єму крові з серця, напустив у боклаг, та й махнув на стрільця.
– Ходім далі, – каже.
Пішли вони далі.
– Се тут Іванова Трачева, – каже стрілець, – не ввійдемо?
– Хіба ж ти не видиш онде золоту кадильницю на порозі? – каже опир, – нам тут, синку, годі.
– Або чому?
– Тому, що тут, як вийшли з церкви та припочили, нікому і на гадку не прийшло іти до корчми, але старший син, що ходив до школи, узяв святе письмо в руки, став читати та викладати, а так, що ціле пополуднє минуло, якби і не було. Отже тут поставив Господь сторожу на порозі, що годі там якій-небудь нечистій силі приступити.
– А отсе хата Василева Бойкова; тут не ввійдемо?
– І тут мені годі, – каже опир, – бо тут, як вийшли з церкви та пообідали, ніхто не пішов до корчми, але пішли собі у поля, на прохід, а налюбувавшись божим світом, прийшли над вечір домів, посідали на приспі, господар узяв псалтирю в руки (а вже старим вивчивсь читати), став з неї усі похвали читати та на голос Бога хвалити, так, що і єго оба сусіди зачули, прийшли, коло нього посідали, та не могли наслухатись та налюбуватись хвалі Господній. Отже, у нього на порозі золота ліра на сторожі, що годі мені на ню і глянути, не так щоби приступити. Ходім далі.
– Тут уже на безпечно увійдемо, – каже стрілець, – бо тут сидить один жидок, що того четверга приїхав собі сюда з жінков і з дітьми, та хоче собі тут шинк ставити. У сего запевне не буде ні хреста на порозі, та ні кадильниці, та ні золотої ліри нарешті.
– Та правда, сину, що нема, але… хіба ти не чув тої приповідки, що ворона вороні очі не видовбає?
– Та як би не чув? Чув. То він хіба опир?
– Кождий жид, синку, значить у нашої опирівської старшини більше, як десять опирів, – каже дід, – бо ми, родимі опирі, лиш уночі ссемо людську кров, та й то лиш крадьма: а жид не один, як день так ніч, над тим лиш гадає, якби чоловіка обіссати. Бо гріш, худоба, майно, городнина – то все є кров, синку, хто може знати; бо чоловік на то гірко працює, та робить,та свій піт розсипає, а жид то все з нього висисає. Тому ж такі жиди у нашої пекельної старшини і у великій повазі стоять, і ми їх здалека обходимо, а то би ще і нас, опирів, обіссали, так, що ми би ходили такі худі та блідні, як ви отсе.
– Та же і жиди, дідусю, Богу моляться? Хіба ні?
– Та вони моляться, лиш не знати, котрому, небесному запевно ні. бо небесний Бог щира правда. Але що я тобі тут маю науку давати, коли у мене інше діло: ходи-но ти усігди до церкви, а не з кресом до ліса, тогди і чути будеш від твого священика, якому-то Богові вони моляться. Ти ще не чув ніколи про золоте теля? Ану запитайся коли у панотця, так вони тобі скажуть. Отсе чия хата?
– Се Петрова Сомикова: а повернемо?
– Тут?! – аж закричав опир не своїми голосами, – хіба ти нічо не видиш? – подай сюда руку! А що? Видиш?
– Ох, та же отсе ангел з голим мечем на порозі стоїть! – закричав і собі переполошений стрілець, – се що, дідусю?
– Тут, синку, – каже опир, – зачитався і присяг цілий дім, від найбільшого до найменшого, що не будуть ні горівки пити, ні пива, ні руму, ні араку, ні вишник, ні нічого в світочку, що окрім божої води трунок зветься, хіба лиш чотири рази в рік по скляночці-дві вина. Тому-то поставив Бог сему господареві таку кріпку сторожу на єго порозі, ангела свого небесного, аби єго стеріг від усего злого, і до царства божого допровадив. Тут такому злому духові як я, синку, зась! Тікаймо далі! А то ще готів мене своїм огняним мечем стяти.
Пішли вони далі, а стрілець каже:
– Оттут, дідику, мешкає наш війт, Андрій Білоус. Повернемо? До сего би варт, дідику любий, бо мене хотів оногди до арешту всадити, а то за дармо.
– Як то за дармо, синку?
– А отак за дармо, що я оногди запивався з одним моїм побратимом до пізна в корчмі, і не хотів на тогди піти домів, коли мені поліціяни казали. А він мене за се туй-туй до арешту.
– Чи ваш війт з усіми так чинить?
– З усіми, дідусю: бо неспостигне ще і дев’ята година в вечір бути, ба навіть і не смеркнеться ще, як треба, так він зараз з поліціянами та з присяжними усіх п’яниць з корчем вигонить, і то ще аж поза опівніч пантрує, аби ніхто другим боком не обійшов, та знов до корчми не заліз. А хто єго відразу не послухає, той уже має коли ту пресобачу фурдигу гріти, та за кару шутру на дорогу возити.
– За то ж і поклав єму Господь сторожу коло єго хати, – каже опир, – ану лиш подай руку та подивись, які три золоті мечі около єго двора! аж сяє! Де
такі війти у селі, що корчмам, п’яницям та злодіям не пропускають, там нам, опирям, мало що діяти.
– А чого ж ви сюда прийшли, дідусю, коли вам мало що діяти у нашому селі? – каже стрілець, сердитий, що опир не хотів до війта повертати.
– А видиш, сину, – каже опир, – якби ти був не ходив до ліса, то бись тепер і боклаг за мнов не двигав, і знав, що сегодне війта з присяжними зазвали до уряду чогось, то корчми будуть набиті. Того я сюда і прийшов, а то бих був і не трудився задармо, а пішов собі по других селах, де мені гарніше.
– Хіба ж по других селах не вигонять з корчем разом з вечором, так, як у нас отсе?
– Рідко де, – каже опир, – ба навіть є і такі села, де війти по корчмах і права роблять, лиш би панові та жидові прихлібитись, та від п’яниць дурнички напитись. Такі війти мають у нас у пеклі велику честь, ліпшу від нас. Бо один такий війт або присяжний стоїть за десять опирів, і єго котел стоїть у пеклі біля того кітлика, що для опришків та розбійників.
– Наш бо війт не боїться ні пана та ні жида, ні навіть і самого писаря. Вони всі хвалились, що будуть єго до старости мельдувати. Але він просто до них і каже: «Ну-ну, мельдуйте ви собі здорові, а я буду то робити, що мені право та й моє сумління каже. У мене душа дорожча, як жидівська кишеня». Отак наш війт. Да осьде хата Грицка Марчишиного: не повертаємо?
– Ану дай сюда руку, та подивися, – каже опир, – що видиш?
– Вижу три золоті світичі у дверях. Се що має значити?
– Се то значить, сину, що господар сеї хати скуповує усі добрі книжечки, які де лиш можна дістати, чи то у Львові, чи то у Коломиї, чи де-небудь, а у неділі, в свята, в зимі довгими вечерами, читає ‘му їх єго старший син, Федор, що до школи ходив, та добре вивчився читати. У неділі та в свято по полудні у нього як на якім празднику, тільки людей посходиться та слухають, які то мудрі, красні, та пожиточні речі у тих книжечках стоять. Старший наш у пеклі не раз аж у ланцюг кусає та кулаки собі гризе від злості на ті книжечки, та на тих людей, що їх друкують, бо відколи се діється, то вже багато менше русинів до пекла приходить, як бувало. Але ходім далі. Чия се хата?
– Стефана Притуляка, дідусю. Да тут і поверніть, бо у нього тільки дітей та усілякої челяди, що матимете з кого крові нассатись, не бійтесь. А що, повернемо?
– Та тут би доправди здалося повернути, – каже опир, – бо сей господар і рідко коли Богу молиться, і до корчми любить подеколи забігати. Коли ж бо одно мене спирає.
– Що такого, дідику?
– Ану дай руку, та дивися! Що видиш?
– П’ять зірниць ясних-ясних на дверях.
– Се єго тих п’ять хлопчиків, що він їх день-у-день заєдно до школи посилає. Отже і поклав святий отець Николай п’ять зірниць коло єго двора на сторожі. На нього хотів уже Господь давно велику кару зіслати. Але святий Николай усе єго відпрошує у Господа Бога: «Боже, – каже, – хоть для тих п’ятірко хлопчиків ласкав будь, що так чемно до школи ходять та так красно учаться!» От Господь милосердний і терпить тому чоловікові, а був би вже давно пропав.
– А то чому, дідусю, святий отець Николай за школярами так обстає?
– Тому, – каже опир, – що Господь Бог постановив святого отця Николая опікуном на школи, так на примір, як святого Юрія на стрільці. Але відки ти се можеш знати, коли ніколи до церкви не ходиш? За тото неси тепер за мнов боклаг, бо підемо право до корчми. Я з тобов так забалакався, що і село не обійду, як треба: через тебе мене наш старший ще бити буде, се я добре знаю.
– Або мене хіба моя стара не буде бити, що я дома не ночую?
– Та коби то гарно вибила, та добре вже та добре поповчила! Бо порядний господар, котрий не в дорозі, повинен на тогди дома бути, на коли когут на сідало сідає.
– А то чому, дідусю!
– Тому, що когут того господаря проклинає, котрий, не мавши якої роботи, на тогди дома не буває, на коли сонечко та когут сідають.
– Гм! Та се така лиш казка, дідику!
– Казка казков, сину, але ж бо і казки без правди нема, се стара приповідка. Розумний чоловік зараз може здогадатися, кілько у казці байки а кілько правди. Але ходім борше до корчми, бо се далі і кури запіють, і я без нічого вернуся у пекло. А так може би мені вдалося хоть як-небудь у моєї старшини відкрутитись.
– Ось вам і корчма, дідусю.
– Хвала найстаршому чортові, що така гарна та велична у вас корчма! – каже опир, розглядаючись, – бо церков, дякувати єму найстаршому, мала та обідрана, та голомшива, що аж весело в душі, як чоловік, чи то пак, опир, таке побачить. А преці могла би туг за ті гроші, шо кожного року по корчмах пропиваєся така церков стояти, що який монастир!
– Гм! – каже стрілець, – але скажіть-но мені, дідусю, як то ви з пекла та усе знаєте: відки ті корчми на світі постали? Чи то може вже Господь Бог сей світ з корчмами сотворив, чи що таке?
– Видиш, небоже, як ти нічо не знаєш? – каже опир, – таже вийшла у Львові кнпжочка, що так зветься: «Казка за білого коня віщуна золотогривого або як то царівна Єлена за старшого чорта віддалася, і що вона у пеклі виділа».
Отже у тій книжечці, видиш, усе списано, і що у пеклі є, і відки корчми та горівка початок узяли і як то чорти робять, аби людей у пекло загулити та до усего злого завабити. Ся книжечка, хоть вона також лиш казка, та такого крику у пеклі наробила, що наш старший трохи собі з нужди увесь чупер не вимикав. Ті письменні люди стали тепер до чортів без рукавиць добиратися, а то так, що русинів днина від днини у пеклі меншає.
– А їх же там много було, дідусю?
– Таже більше, як з кожного іншого народу! А то все славити корчми, горівку та жидів! Якби не сі три способи, то би пекло наше і опустіло на нінащо, а чорти би хіба самі по пеклі товклись. Але мені ніколи, бо когутів тільки що не чути: ходім борше до корчми. А тримайся мені добре за руку, бо тут тобі буде і кінець. Ну! Що видиш?
– Ох, дідусю, таже отсе два чорти коло кождих дверей стоять!
– Та що діють?
– Один тримає буйволову шкіру, та в одно на ній пише, а другий завертає кожного у корчму, котрий лиш наженеться виходити. А кілько жид або жидівка навинеться на котрі двері, то чорти їм кланяються, як не знати якому великому начальству!
– Аби-сь таки знав, небоже, що вони у нас усіх у великій повазі, бо хто ж би нам у нашому ділі так щиро і допомогав, як не вони. Але уважай, що я тепер робити буду!
На сі слова повів опир по корчмі руков; п’яниці замовкли всі на раз, гейби їх се хто косов підтяв, чорти уклонилися низько, опир прибіг до кожного,
нассав му з серця і з мізинного пальця крові і пускав усе у боклаг. Боклаг став за хвильку повніський, так що стрілець аж сопів, двигаючи єго, та тільки що хотів штуркнути опиря, бо боклаг уже повен, аби більше крові не ссав, аж тут на раз:
– Кукуріку!
Опир щез, чорти щезли, а наш стрілець стоїть з повним боклагом серед корчми. П’яниці ж відки котрий:
– Ох! Ох! Як же в серця болить! Як же в середині млоїть! Се що за мара, що нараз ціла корчма утихла? Гвалт у серця стинає! Рятуйте, хто в Бога вірує! – се я гину! Постолякова Настя умирає! Оцту, жидівко! Як косою підтяло! Не можу на ногах устояти! Се якесь непевне! Се нечисте! Єй богу, нечисте!
– Аби-сьте, люди добрі, таки знали, що нечисте, – обізвався стрілець, а сам гримнув боклагом на стіл, що аж затріщав, – дивіться сюда! Що видите?
– Таж се чиста, різана, свіжіська кров! – стали люди казати, та зо страху аж прошумалися.
– Се з вас вона, – каже стрілець, тай став тогди людям уповідати, як він гостив, та що він видів.
Від тої ночі стояли корчми у тім селі пусті, так, що жиди позабиралися чорт знає куди, а корчми порожні та страшні стрипіли та стрипіли, на страх та вдивовижу усім воробцям, аж доки не розсипалися на місці. Але і стрілець не ходив уже більше на стрілецтво, хіба де при будневі, як не мав іншої роботи.
У неділю він перший був у церкві: а церков збудувала собі громада за три роки таку, що бувало з далеку ідуть люди на ню дивитися. До того був і шпихлір громадський і читальні, і школа, і громадська каса, і каса позичкова, і такі порядки, як рідко у котрім селі бувають. А Господь Бог каже до святого Юрія:
– А що? Знав я, як твого стрілця укарати?
А святий Юрій каже:
– Коби так, Господочку, усіх!
1873 р.
ГЛОГОРОЖЕЧКА
Був то собі цар та цариця, та не було в них дітей. А вони стали ся журити:
– Що, – кажуть, – будемо ми тепер робити, що у нас нема дітей, а то вже і старість за плечима?
Отак вони журяться.
Але раз пішла цариця купатися, та влізла в воду, аж тут і вилазить великий рак на берег. Вилазить та й каже до цариці:
Царице, царице!
Тобі щось дома годиться:
А що – мені не казати,
А тобі треба о колисочку дбати.
От і народилася їм дитинка, донечка, а вони назвали ю Глогорожечка, та й кажуть:
– Кого би то у куми запросити?
А цар повідає:
– У нашому царстві є тринадцять баб вішунок, от тих і ми запросимо в куми. Вони нашій дитині щастя навіщають.
А цариця каже:
– Відки ж нам, чоловіче, запросити усіх тринадцять віщунок у куми, коли у нас лиш дванадцять золотих ложечок та й чарочок, то ж для одної би не стало.
– Ну, то запросім хіба лиш дванадцять, – каже цар.
От вони запросили лиш дванадцять. а тринадцяту ні.
А зараз по вечері стали баби приговорювати і офіровщину давати. Одна дарувала її щастям, друга здоровл’ям, трета красою великою, четверта долею доброю, і так дальше, аж прийшло до того, щоби дванадцята її дарувала. Аж тут і явилася та тринадцята баба, ню була не прошена, та й каже з серцем:
– А я дарую царівочку Глогорожечку так, аби вона на п’ятнадцятім року укололася на вертено, та й відразу померла!
Як вона се сказала, так і зникла. Але та дванадцята баба, що то приходив на ню ряд, сказала:
– Ні, – каже, – вона не має умерти, але має лиш твердо заснути, та через сто рік спати!
Тогди і розійшлися всі.
А Глогорожечка росте собі та росте, аж виросла собі така красна, що такої і в світі не було. А цар і нагадав собі, що та недобра баба віщувала, та й дав такий розказ, щоби у єго царстві усі кужілки та веретена попалити. От і попалили усі кужілки та веретена, а Глогорожечка нічого і не знає, але літає собі пустенька по царських палатах та дворах, аж побігла вона одної днини – а се було саме тогди, як їй п’ятнадцятий рочок кінчився – до одної старесенької кімнати, що була вона на золотий ключ замкнена.
Але вона тим не питала, відчинила борше кімнату, дивиться – аж тут спдить собі стара старесенька бабуся, тай пряде.
– Ох бабусю, а се ви що таке? – питає Глогорожечка.
– Пряду, доню, – каже баба, киваючи головою, а веретено так і фуркотить!
А царівочка стала просити:
– Ану най і я, бабусечко, буду прясти! ану най і я, сизокрила!…
От і вихопила бабі веретено з рук, та коли не вколеться!… А як скоро вкололась, так відразу і повалилась на ослін, неначе мертва, та й твердо заснула, а за нею і все, що було не було у царськім дворі, стало твердо спати: і цар, і цариця. і слуги і кухарі, і коні на стайні, і голуби на хаті, ба навіть і мухи на стіні, як лазили, так позасипляли. І мало того, але навіть старший кухар, як термосив кухтика здорово за чуприну, так з чуприною у руках і заснув, а піродраха, що дерла пір’я на печі, шубовстнула зовсім у пір’я, що аж її не видно стало, та й уснула.
А доокола царського двора став рости глоговий живий пліт, та такий уже високий, та густий вріс, що навіть і золотого когутика на вежі не видно було, такий то густий та високий глоговий пліт уріс! А як о тім чутка по світі розійшлась, так стали молоді царевичі з усіх країв з’їжджатись, аби прекрасну Глогорожечку видіти, та її з прокляття освободити. Так коли все годі! як котрий лиш приближиться до глоголового плоту, так гологи єго як ухоплять, як обгорнуть своїми галузками, то вже і не пускають. Але так їм і добре сталося, бо не хотіли слухати старенького одного пустельника, що близько замку сидів, та кожного напоминав, хто прийшов, аби там не ближився.
Але одного разу приїхав туди один молоденький, прехороший царевич, такий, що такого мабуть і в світі не було. А пустельник каже до нього:
– Не іди туди, синку, бо тебе би шкода було, аби ти такий молодий так марно погиб, як ті другі!
Але царевич каже:
– Що ж робити, дідусю, коли я мушу іти, бо мені так у сні казано, щоби я ішов!
От і пішов він до глогового плоту. Але пліт не ловив єго своїми колючими галузками, як тих других. лиш проступився єму красненько, бо то минало тої днини сто рік, як Глогорожечка спала. От він увійшов у палату, аж тут усе ще спало, як зразу: і король, і краля, і слуги, і коні, і пси, і голуби на даху, і мухи по стінах, і кухар з кухтиковою чупруною у руках, і піродраха на печі у пір’ї, і дівка, як каплуна скубала, і все.
Але царевич не дивився на нічо, – лиш пішов право у ту кімнату, де Глогорожечка спала.
– Яка ж вона красна! – думає він собі, – ану хіба я її прибуджу!
От і будить її, а вона тогди відразу і зірвалась! І все, що спало, пробудилось: і король, і краля, і слуги, і коні. і голуби, і мухи, і піродраха на печі, і дівка з каплуном, і все, а кухар термосив кухтика далі все за чуприну, та ще єго раз і в потилицю здорово лупнув.
Тогди і зробили Глогорожечці з хорошим царевичем весілля. І я там був, сім пар чобіт гуляючи подер, а як стали на віват стріляти, то я зо страху аж сюди забіг, аби вам сю казочку розповісти. От вона і вся!
1874 р.
ЗОЛОТА КІСОЧКА
Була то раз одна вдовиця-стариця, та мала лиш одним-одну доньку. Але та їй донька була така красна як сонечко, а коси мала золоті по саму землю. А мати каже раз до неї:
– А знаєш ти доню, що? Твій отець покойний заручив тебе ще маленьков за одного царевича з тридев’ятої землі, за скляними горами, та за солоним морем, тай таке собі дали слово, аби ти, як скоро тобі буде у шістнадцять рік, сама до нього поїхала – а сегодня кінчається тобі шістнадцятий рік, то треба, аби-сь їхала у тридев’яту землю, до твого нареченого, бо я присягла твоєму вітцеві, що тебе на реченець відошлю. Я би сама з тобов поїхала, але і сама видиш, яка я стара, та слаба…
– Добре, мамо, – каже царівна, – я поїду, але скажіть мені осідлати моєго коня срібногрива, та й дайте мені зо мнов мою пістунку, що мня викутала, бо вона мені вірна.
– Добре, доню! – каже стариця, та й сказала зараз осідлати коня-срібногрива для дочки, а для пістунки другого коня, буланого.
А дочку убрала у дорогі царські шати, поклала їй золоту корону на голов, та й каже до неї:
– На ж тобі, доню, ще й отсей золотий перстень. Се є пам’ятка по твоєму батькові покійному, але уважай, аби-сь го не загубила, бо лихо тобі буде! А ти, пістунко, служи моїй доньці а своїй пані вірно, бо ти від мене кривди зроду не мала, то Бог би тебе за мою дитину покарав, як ти би їй кривду зробила.
– Я буду своїй пані вірне служити, – каже пістунка.
От і посідали на коні та й поїхали, царівна на срібногривім, а пістунка на буланім.
Але по дорозі схотілось царівні дуже води пити; бо то було літо, та дуже спарно. А як приїхали вони до одного броду, так вона каже до служниці:
– Возьми, любко, мій золотий кубок, та зачерпни мені води з броду, бо я згоріла пити!
А служниця каже до неї:
– Коли-сте згорілі води пити, то зачерпніть собі самі, бо я не можу, мене голов болить!
Отже царівна мусіла сама з коня встати, та й піти води пити.
Але як вона схилилась води пити, то випав їй з пазухи той золотий перстень, що їй мати дала, тай упав у воду. А лукава служниця, як скоро се вздріла, так зараз і скочила з коня, зірвала з царівні корону, зірвала дорогі шати, та й каже до неї:
– Що тепер хочеш? Чи хочеш, аби я тебе тут утопила, чи хочеш мені за служницю бути, та до землі святої присягнути, що нікому в світі не скажеш, що ти царівна, а я служниця, але кожному казати мені, що я царівна, а ти моя служниця?
Отже ж царівна взяла та й присягла до землі святої, що так казатиме: бо вона ще була дуже молоденька, та жаль їй було умирати. Тогди посідали обі на коні, та й поїхали далі, царівна – на буланім, та у простім одінню, а служниця на срібногривім, у короні, та у царських шатах дорогих.
А як приїхали вони у тридев’яту землю за скляні горн, та за солоне море, то царевич ждав уже на свою наречену з усім своїм панством, з усім своїм боярством, та й каже:
І слихом слихати!
І видом видати! –
А з нареченою
Та зарученою
В неділеньку рано
До шлюбу ставати!
А невірна служниця каже:
Ой ні, князю, ні, соболю,
Аж не вволиш мою волю:
Вели дівку з конем взяти,
Вели обом голов стяти!
– А то за що? – питає царевич у служниці, бо він гадав, що се єго наречена.
– От тому, – каже лукава служниця, – бо отся дівка та отсей кінь срібногривий хотіли мене затратити.
– Коли ж так, – каже царевич, – то коневі зараз голов стяти та на воротах на паль застромити! Дівці же голов не стинати, але послати її в поле, най там мої морські стада на шовкових травах випасає.
От і взяли коня-срібногрива, стяли єму голов, та й застромили на царських воротах на залізний паль. Царівну поклали з одним маленьким хлопчиком Івасиком морські стада пасти, а служниця повінчалась з молодим царевичем, та й жили собі у великих розкошах.
Але одного ранку вигоняла царівна з маленьким Івасиком морські стада на шовкові трави пасти, аж тут дивится – стримить голов коня-срібногрива на залізним палі на царських воротях, а вона заплакала та й каже:
Гой-гой, мій, коню! ти срібная грива!…
А голов заплакала і собі, та й каже:
Гой-гой, царице моя нещаслива!
Аби тя мати-цариця узріла,
Сім раз на годину вона би умліла!…
А як вийшли вони з стадом в поле – тогди царівна сіла собі у шовкову траву, розплела золоті свої коси, та й стала чесати. А Івасик уздрів та й каже:
Які ж у тя прекрасні косочки!
Даруй мені хоть три волосочки! –
А вона каже:
Звій, вітрику, божий душок,
Івасеві капелюшок!
Та кочай ним полем-колом
Колесочком як соколом,
Доки косу золоту
Я розчешу, заплету!
Тогди вітер ухопив відразу Івасів капелюшок, покотив ним далеко у поля, а Івасик доки єго ймив, то царівна вже і зачесала і заплела золоті свої коси.
А там у полі полював на тогди сам царевич, та й здибає Іваеика, як він плачучи за своїм капелюшком гониться. А царевич питає єго:
– А ти що тут робиш, що стада не пантруєш?
Тогди він став царевичеві все розказувати: і як царівна з головов коня-срібногрива розмовляла, і як вона золоті коси чесала, і як з вітром говорила. А царевич каже до нього:
– Знай же, Івасику, аби ти се нікому в світі не вповів, бо буду бити!
– Не вповім, – каже Івасик, та й побіг далі за своїм капелюшком.
А на другий день, як царівна морське стадо знов на пашу виганяла, то пішов царевич за нев назирці, а вона знов каже до голови своєго вірного коня-срібногрива:
Гой-гой, мій коню! ти срібная грива!…
А голов знов каже до неї:
Гой-гой, царице моя нещаслива!…
Аби тя мати-цариця уздріла –
Сім раз на годину вона би умліла!…
А в полі стала вона знов золоті свої коси чесати, а Івасик став знов до неї казати:
Які ж у тебе прекрасні косочки:
Даруй мені хоть три волосочки!
А вона знов каже:
Звій, вітрику, божий душок,
Івасеві капелюшок!
Та кочай ним полем колом,
Колосочком як соколом,
Доки косу золоту
Я розчешу, заплету!
А як Івасик побіг за своїм капелюшком – тогди морське стадо перестало шовкові трави пасти, та й упустило голови в землю; а царівна каже до стада:
Гой стадо моє! морське моє стадо!
Чого ти травам шовковим не радо?
Солоне море чого не спиваєш?…
А стадо тогди каже:
Царська ти дочко – чого нас питаєш?
Слуга невірна в короні сидить,
Царськая дочка все стадо пасет!…
А царевич вибігає тогди з-за корча, де був ся сховав, та й каже:
Доле моя наречена,
З маленької заручена!
Чого правду не казалась,
Яка зрада з тобов сталась?
А вона тогди каже:
Царевичу наречений,
Ще й друже мій заручений!
Тому правду не казала,
Землі святій присягала!
Та й стала тогди царевичеві всю правду казати, а царевич каже до неї:
– Покидай же тепер стадо пасти, та ходи зо мнов у мій двір, але так, аби ніхто тебе не видів, аж доки я тебе не закличу.
От взялись вони та й пішли.
А царевич як прийшов у двір, так зараз велів усе своє панство, усе своє боярство на великий обід запросити. А як позасідали всі за стів, цариця на покуті, тогди став царевич казати:
– Що такі служниці йдется, котра над своєв панев таку і таку зраду зробить?
А цариця перша похопилась та й каже:
– Така служниця варт, аби її дикому коневі до хвоста присилити та в чисте поле пустити!
– То ти сама на себе суд засудила, лукавий ти рабе! – каже царевич, та й уводить тогди праву свою заручену.
Тогди здоймили зараз з невірної служниці корону, здоймили дорогі царські шати, та й убрали на царівну, а служницю вивели на подвір’я, прив’язали дикому коневі з морського стада до хвоста, та й пустили в чисте поле.
Цар з царицев повінчався, зробили гучне весілля, та й гуляли цілий тиждень. А до шлюбу їхала царівна на своїм вірнім срібногривім. Бо як скоро пустили невірну служницю з дпким конем в чисте поле, а кінь їй розніс по кісточці, що і ворон би їх не позбирав, тогди срібногривий відразу ожив, та й заірзав на ввесь двір.
А старенька царицина мати также була на весіллі. Бо як дочка її золотий перстень у воду впустила – то прилетіла срібнопера щука, вхопила той перстень, та й принесла аж у царицин став, де її риболовці у невід імили, та до цариці принесли.
Тогди старенька цариця догадалася, що її дочка лихо погостила – казала собі золотогривого коня осідлати, та й поїхала у тридев’яту землю дочку свою знати.
І я там бував! –
Коваль коні кував
В срібні підківки;
Летіли ластівки.
Та все щебетали,
Казки вповідали
З загір’я скляного,
З-за моря солоного;
А я там був,
Сю казочку чув,
Та й вам вповів. –
А журавель летів
а й сів собі на даху: жла-ка-ка!
Не варт твоя казочка п’ятака!
1885 р.
ГОЛОДНИЙ ЧОРТ АБО ДОРОГА ДО ПЕКЛА
Се не за нас діялось, але давно колись, ще за панщини, як жив у однім селі один чесний та багатий господар, а сей мав таку установу, що клав кожної днини коло гостинця стів, а на стів хліб, сіль і усіляку страву, а то для бідних подорожних, аби мали чим у прикрім разі душу покріпити, та Господу Богу дякували, що дав такого сумлінного та чесного чоловіка.
Але і один чорт ходив по світі, щоб людем пакості творити, та так єму лучилось, що і він сердешний зголоднів. Тогди він, не багато гадаючи, прискіпався до того стола, що був для бідних злагоджений, та давай халасувати, що там не попав: і хліб і сало з часником і голубці з солонинов, і книші з сиром і пироги в сметані, а до того ще і вицідив собі оківку-фляшу вареної горівки з медом, та вже аж тогди, як не стало ні крапельки, пішов собі такий гарно закрохмалений гостинцем далі.
Але про се довідався найстарший чорт у пеклі та давай по Юдика, бо так халасун звавсь, аж два посланці слати. А як сі єго привели оперед старшого, так сей зараз на нього і гримнув:
– А ти сякий та такий сину, що ти мені знов на світі поброїв?!
– Таже я, – каже Юдик переполошений, – нічого такого.
– Так, нічого такого? А бідним подорожним хто виїв і голубці і пироги і горівку варену що до крапельки випив, про книші і сало не згадуючи? То ти так мені робиш, паничу? що тепер ті смутчі-пресмутчі люди будуть собі гадати? Будуть гадати, що ми чорти, та вже на таке дрантя перейшли, що мусимо вже старецьким хлібом годуватись! Що ти собі, мой, тепер гадаєш?
– Таже я лиш те…
– Стули морду, аби я тобі ю не стулив! А тепер в сей час підеш мені у той і той край, у то і то село, а там наймешся у котрого небудь господаря, і будеш єму цілий рік вірно і без сембрилі служити, а то так, аби я на тебе жодної скарги не чув, бо шкіра буде ся мати в роботі. Руш! Забирайся!
На се Юдики ошкробався в голову, перекинувся простим наймитом-мужиком та і потяг у то село, куда єму найстарший чортисько повелів.
А то село, куда Юдик зайшов, було велике, дуже велике, але таке то вже бідне та ніжне, що навіть і воробці з нього світа половили, не то що! Та й не було і дива: бо се діялось, як я вже казав, ще зза панщини, а у тім селі був дідич такий то вже лютірь, що як би був міг, то би був з людей і паса дер, не то що! У таке-то село попавсь наш Юдик за своє халасування; став серед села, та і думає собі: коли я вже тут свої роги не покочу, то їх не покочу ніколи!…
Аж іде один чоловік гостинцем, а то такий цундравий та обдертий, що і дурень би був покмітив, що се таки з того села чоловік. Так Юдик зараз єму і вклонився.
– Добрий вечер, газдо!
– Добре здорове, парубче! А куда Бог провадите?
– Та я, бадічку, хожу служби шукаючи. Може би тут у вашім селі…
– Ха, ха, ха! – аж зареготався чоловік, – таже ми всі у старці збираємось, та лиш тільки нам гія, що ні з чого нам торби пошити, а то би вже давно нас по цілім світі повно!…
– Та як же ж, – каже ІОдик задумавшись, – то аби у вашім селі і одного господаря не було, щоби коні тримав? Бо я признамся, що до коней зроду дуже велику охоту маю!…
– Ба є у нас один такий дурень, – каже чоловік, – що пару дерлюг тримає, але то таких, що їх мусить коликами підпирати, бо би вже давно пси з них страву мали. Коли тебе кортить, небоже, без плати та без кавалка хліба служити, то я тебе справю!
– О, справте, вуєчку, прожиття би вам щасливе, – каже Юдик – за решту моя жура.
Отже ж той чоловік взяв та й справив єго до Дмитра Моргала.
А Дмитро Моргало був колись передній господар у селі, та з-за лихого пана на таке перейшов, що і в печі затопити нічим було, не то що! От і сидить собі з жінкою на приспі та й плачуть обоє, а на загороді, присилені до старої вербп, куняє пара конят, та такі то вже худі та сухі, що як би не шкіра, то би кості вже давно порозсипались. Моргало дивится на них та й плаче нишком, аж на се убігає Юдик.
– Добрий вечер, газдо!
– Добре здорове, парубче! Ти хто?
– Таже ваш слуга, бадічку!
– А мені ж до чого слуги!
– Або до ваших коників, бадічку!
– До отих там дерлюг!… – аж закричав Моргало. – Хіба прийшов їх лупити?
– Еге, – каже Юдик, – лупити! Я ще з них маю такі коні справити, що і вашиму дідичеві не сором буде ними їхати!…
– Ба, чи ти лиш, хлопче – сохрань Боже – не з піярів десь вирвавсь, та сюда на мою голову прийшов?! Іди лучше до нашого дідича.
– Еге, до вашого дідича! я ще і вашиму дідичеві прислужуся, а тим часом я ваш слуга, та й годі. Але шкода пустою бесідою час марнувати, бо треба коники мої погрижати, щоб з ними завтра хоть два левки вам заробити.
А се кажучи, ухопив верітку, що на плоту висіла, та і повіявсь з нею хто знає куда, звичайно, як сатана. А Моргало каже до жінки:
– А се що знов за нову кару Господь на нашу бідну та нещасливу голову зіслав?!… Ще лиш того нам не ставало, аби з варіятами голов свою лоточити!…
– Цить, чоловіче, – каже жінка, – та Бога не гніви, бо мені сеї ночі чорт – щез би – снився, а то приповідають старі люди, має бути велике щастя.
– А чи ж ні? – каже чоловік, – подивись лиш, яку онде копицю трифою з вівсом таскає оперед себе, що аж задихався!… А вадь що з панського лану або оборога вкрав!… Та як житарі довідаются!… О, годино ж ти моя, годино!…
Але Юдик не приніс лиш копицю трифою з вівсом, але ще до того і два великі струцлі жидівські і печену гуску сабашову і фляшу оковитої горівки і усіляких жидівських лакіток і свічку велику воскову, з тих, що жиди на судний день світять, та й каже до Моргала:
– Анумо, бадічку, в хату, та зап’ємо могорич, аби мені легко у вас служилось, а вам зо мнов не скучно було!
От і пішли всіма в хату.
Дослужує Юдик у Моргала рік, а у Моргала вже і кілька своїх оборогів в полі, і пара волів на загороді, і дві корови, і турма овець, а коні так Юдик вифутрував, що і самому дідичеві не сором би ними їхати.
Але Моргало сему і рад і не дуже, бо єму усе дідич на гадці, що як довідається, так єго і дощенту знищить, бо у нього лиш тільки і розривки було, аби над підданими збиткуватись. А як приїхав одного вечера з Юдиком з поля, так і застав дома позов, аби в сей час до двора ставився. Отже ж він перехрестившись і пішов.
– А що, – каже пан, – у тебе, чую, гарні коні?
– Які Бог дав, милостивий пане, – каже Моргало кланяючись.
– А ти знаєш у моїм лісі той камінь, що єго звуть Чортів Двір?
– А хто ж би єго не знав, пресвітлий дідичу! – каже Моргало.
– Отже ж той камінь привезеш мені завтра своїми кіньми і поставши єго на моїм подвір’ї, право над самими пивницями!
– Ох пане ж мій милостивий, якже ж се може бути?! – аж зарув бідний Моргало. – Таже ж той камінь і шістдесят пар коней з місця не кинуть?! А хоть би і кинули – де ж такого воза дібрати, аби під ним на шкамут не розсипався У!…
– Се вже твоя жура, – каже пан. – Завтра рано або приставиш мені камінь на моє подвір’я, або підеш з жінков і з дітьми, куда тебе ноги нестимуть, і то голий як палець! Забирайся!
Отже ж пішов бідний Моргало, вдарившися по полах руками.
А дома Юдик єго і питає:
– А що там, бадічку? Як гостили?
– Ох, годино ж ти моя чорна та нещаслива!… – став Моргало голосити, та й уповідає свою нужду. Але Юдик в сміх:
– Та ви сего, бадічку, журитесь?! Завтра скоро світ єму і три такі камені на подвір’ї поставлю, коли ‘му треба! Ха, ха, ха, ха, ха!… А ходіть-но лиш у хату та покоштуйте, який то мені гарний гігель Мошкова Сура спекла! Такого матбути і ваш дідич не їв!…
На другий день був уже і камінь на подвір’ї, хоть Юдик ним, їдучи у браму, трохи що не пів-двора розвалив. А як ним дуркнув на пивниці, так і слуху не стало, де панські дорогі вина та напитки стояли! Але пан не смів на се і слова сказати, бо сам такий розказ дав, от лиш ходить собі по покоях, скілько єму їх там лишилось, рве на собі чупер, та й штудерує, яку би то нову напасть на Моргала покласти. Нарешті закликав Моргала до себе, та й каже:
– Ти знаєш ту мою діброву, що ю «Безмірнов» звуть?
– А хто ж би «Безмірну» не знав, пресвітлий пане?! Таже більшої діброви матбути і на світі немає!…
– Отже ж ту діброву маєш мені за три дні і зрубати і в латри поскладати і сюда повозити і на округ моего двора скласти. Чув-єсь?
– Ох, папе мій пресвітлий…
– Мовчи, та роби так, як я кажу, або за три дні, аби тобі і слиху у моїм селі не було. Руш!
– Ох годино ж ти моя, годино!… – каже Моргало, ударившися по полах руками, а дома Юдик і питає:
– A що ж там, бадічку? Контентний пан з нашого каменя?
– Він уже за камінь і забув, та от що тепер видумав!… – каже Моргало плачучи, а Юдик у регіт:
– Ха, ха, ха, ха, ха!… та ви сим зажурились?! На завтра на рано складу єму цілу «Безмірну» на около двора, а то так близько, що і світа видіти не буде! Але на мене гірша оце халепа впала, бо жиди всі хочуть з села виноситись, щоб з голоду не виздихати, то відки мені відтак буде і струцлів, і індиків, і гусок печених взяти? Але вони усі дурні та божевіллі, бо я їх і в Єрусалимі відшукаю, не то що! От ходіть-но лиш у хату, бадічку!…
На другий день стояла уже ціла діброва на около панського двора у латрах, а смутчий Юдик так ними цілий панський двір обмурував, що всі панські слуги мусіли цілий тиждень упрівати, доки лиш тільку діру вибили, аби можна возом проїхати. А пан ходить по покоях, кусаючи собі руки з злості, та думає, яку би то ще гіршу напасть на Моргала покласти. Нарешті видумав тай кличе єго до себе:
– А що, каже, сякий такий сину, твої коні дома?
– Дома, пресвітлий дідичу; припочивають, бо мали тяжку роботу.
– Най же ж сегодня припочивають, а завтра рано о восьмій годині поїдеш ними зо мнов до пекла! Воза не потребуєш брати, бо я дам свою кариту! Чув-єсь?
– Ох, пане ж мій милостивий, – каже Моргало, – та же ми Бога просимо, аби нас від пекла боронив, та заступив, а ви…
– Що тобі до того, собако? – каже пан, – завтра рано або поїдеш зо мнов до пекла, або тебе з торбами вижену, навіть без окрушка хліба! Вон!
От і пішов бідний Моргало плачучи, а Юдик єго дома питає:
– А що там бадічку? Загадав пан нову яку роботу?
– І то ще таку, що Бог дай про ню не чувати та не слихати у світі!…
– Та що ж там такого? – питає Юдик.
– Таже каже нам завтра з ним до пекла їхати!
– Гурра!… – крикнув Юдик, та аж підскочив з радіщ, – коли щастя, то й щастя!… А я вже думав, що завтра буду мусів пішки дорогу до пекла бити, а то ще і панськов каритов поїду!…
– Та цур тобі скажений! – каже Моргало, – хіба ти…
– Чорт, бадічку! згирішний чорт, що мусів за макітрю анафемських старецьких пирогів та кусак сала вам цілий рік вірно служити. Але сего вечора мені рівно рік кінчится. так завтра поїду з вами разом! Гурра!!!…
– Свят, свят, свят! – каже переполошений Моргало хрестячиеь, – я думав, що ти лиш який знахарь або характерник, а ти вижу таки, теє то…
– Ви отсе, бадічку, пусту бесіду завели, – каже Юдик, – хіба я вам вірне не служив? Або вас два рази від панської напасті не вирятував? Але ходім припочивати, бо завтра маємо далеку дорогу перед собов…
От і забрались оба до спочинку.
А на другий день встав Юдик досвіта, пофутрував коні, напоїв, дав вівса, убрав у шори, сів на одного, а Моргало на другого, та й поїхали до двора. А пан уже у вікні чекає та й карита вже на подвір’ї стоїть готова. А доки пан зійшов на долину, доки у кариту сів, то і коні уже були впряжені, уже і Моргало сидів на козлі, а Юдик за лакея ззаду. От і помчали як вітер. Нарешті приїхали вони на одно дуже велике поле, на таке, що єму і краю не було видко.
– От вам і пекло! – каже Юдик до пана, йдіть лиш право на отой там димок, що ся курить, там найдете, що вам треба.
Пан пішов, а Юдик каже до Моргала:
– А ви, бадічку, обертайте кіньми та стійте тут, але не обзирайтеся, сохрань Боже, аж доки не прибіжить до вас чорний пес. Тогди можете обіздрітися, щоб виділи, що з вашим паном сталось. А як надивитесь, тогди їдьте тов дорогов, куда вас чорний пес справить, він вас право до вашої хати запровадить.
Се сказавши, попрощався Юдик з Моргалом та й пішов услід за паном, а Маргало обернув кіньми та й стоїть, не обзираючися, аж доки чорний пес не прибіжить. Нарешті прибіг і чорний пес. Тогди аж відваживсь Моргало обіздрітись та Господи!… Де було поле, там зробилось озеро кипящої смоли поміш з сірков, а синя поломінь так і бухає вгору, неначе то цілий став горівки горить!…
Моргало перехрестився та й поїхав за проводом чорного пса до дому собі. Але пан не повернув і до сегоднішної днини.
1885 р.
ІГОЛКА-УГОРКА ПРЕТОНЕСЕНЬКАЯ!
(переробка Андерсенової казки «Die Stopfnadel»)
Була то собі раз іголка, а то з тих, що ними міхи шиють, та старі ходаки латають. Але вона сего і чути не хотіла, бо малася собі за дуже тоненьку, за таку, що ними великі пані шовком шиють, та золотом гаптують. А хоть не була вона у великих панів, але по просту у Марусякової Хими, що у арендаря Іцка за наймичку служила, то се їй бувало і не згадуй, бо від разу тобі втне, що вона з панських, та що така собі тонесенька, як то бували давно ті іголки-угорки, що їх жидівки лиш по дві за крейцар продавали.
А коли одного разу Химині ходаки подрались, а Химині пальчики за нашов тонесеньков посягли, аби нев ті подерті ходаки латати – тогди ж вона і задивувалась чимало, та й каже до пальців:
– Беріть же ж мене простими вашими пушками делікатно, та уважно, аби-м не впала, бо як впаду, то так загублюсь, що ніхто мене і з восковов свічков не найде! Хіба ж ви не видите, яка то я собі тонесенька?
– Но, но! Якось тото буде, добродійко! – кажуть пальці, та й узяли нашу тонесеньку попід боки, щоб усилити в ню грубу прядівну дратву.
– А ви що отсе? – каже наша тонесенька, – ви хочете крізь мене таку грубу та мужицьку дратву силяти? Та же я вам від разу вломюсь, яка я тонесенька!
Але не вломалась вона, а пальці справили нев право до Химиного ходака, бо ніколи їм було.
– Фе! – пищить наша тонесенька не своїми голосами, – яка ж се проста та мужицька робота! Я не перелізу! Я зараз уломюсь!
От і вломилась таки.
– Хіба я вам не казала, то таке буде? – каже наша тонесенька, – таже я собі деликатна!…
– Ого! – кажуть пальці, – уже по ній…
Але по ній ще не було, бо Хима взяла воску, зробила їй головку, та й заткала на пазуху біля другої простої шпильки.
– От так! – каже тогди наша тонесенька, – тепер я собі панська шпилька з великою головкою! Я давно вже казала, що з мене непростого щось буде! З людей люди бувають!
Отак репетувала вона собі на голос та обзирається на всі боки, чи то її усі чують, та чи то всі на ню дивляться. Аж тут і узріла просту шпильку біля себе, та й питається у неї:
– А ти з золота, голубко?
– Ні! – каже шпилька, – я собі таки проста!
– Видно то по тобі, та по твоїй малій головці, – каже наша тонесенька. – Але що ж робити, серце? Всі ми не можемо бути панами, та ні воскові головки мати! А тото що там? Море?
– Ні! – каже шпилька, – то ровець, що плине біля нашої корчми, а наша паня, Хима отсе, несе жидівські помиї, щоб висипать їх у той ровець. Сокотіться, щоб не задивились дуже, та не впали – преч би ся казало – в помиї!
– Фе! – каже наша тонесенька, – у помиї? То не помиї та не ровець, але то море! Ти се, голубко, не знаєш, а ми знаємо, бо ми собі панські та ще з восковов головков! Письменні! Ми підемо собі світа знати!
От і скочила собі наша тонесенька у ровець у помиї, неначе та утка у ставок.
– От так! – каже вона тогди, – от тепер аж! То лиш великі пани їздять собі по чужих краях: але і ми, славити Бога, не прості!…
Аж тут і несе болото ровцем тріски, солому, лушпиння, скаралущі з яєць, та пусте папір’я, бо то упав був раптовий дощ на тогди. А наша тонесенька лежить собі у ровці та думає:
– А диви! Як то вони собі плинуть понад мене, та не в той бік, що я тут лежу!… Коби то вони знали!… Але що ж – коли-то я собі така тонесенька, що мене ніхто і не видить? Як отам ота погана тріска вихиляється та виколисується, неначе мужичка в танці! А ото пусте солом’яне сміття як крутится!… Сміття – тай годі! А отой пустий папір як онде надувся!… Неначе пан який в канцелярії або ляшок на сеймі!… Дурні вони усі!… Їм не сниться, хто тут лежить, та ще і з восковою головкою?… Але нехай їх!… Ми нічо не кажемо, бо ми знаємо, хто ми, та й що ми!…
Отак розважала собі наша тонесенька, аж тут і несе болото щось лискучого та блискучого, та й застановило біля неї. Се був скляний черепочок, але вона думала, що се дорогий камінь, – от і вклонилась єму низенько, та й питає:
– А ви, добродію – чи не діамант?
– Ага! – каже черепочок, – щось недалеко від діаманту! Ми не чужі собі!
– А я, – каже тонесенька, – я панська шпилька! Я була у одної дуже великої пані, що їй Химов звали, а була я у великім пошанівку!… Але що з того, коли у тої Хими було п’ять пальців, а то всі п’ять такі мужицькі та прості, що я мусіла від них аж світа ловити!… Ви ж і сами, видите, добродію, яка то я собі дуже тонесенька, та делікатна!… Не призвичаєна до їх простоти!…
– Або ж я сліпий, чи що? – каже черепочок. – Якби ви, добродійко, з простого стану, то не була би у вас така головка, та ще і з воску!… Ті мужицькі пальці мусіли бути дуже прості, що вони вас не пізнали!…
– Ох. та ще які то прості, добродію!… Якби я не боялась, що се по-мужицьки, то я би вам про їх всіх оповіла. Але я боюсь, що се би було по-мужицьки!…
– Або ж то великі пани не сидять собі по цілій днині, та не цокочуть? – каже черепочок.
– Ваша правда, добродію! – се зо всім по панськи! То слухайте ж!
Найстарший з них звавсь Палько. А хоть він з усіх і найкоротший був, бо лиш два чиколінки мав, то чванився він та дувся дужче всіх, бо казав, що без нього всі чотири браття, ба навіть ціла рука нічого не варт. Ба й не то ще, але навіть казав, що якби не він, то і царів би не було на світі, бо й війська би не було, а якби війська не було, то люди не одного би пана нагнали кози пасти, як то вже не раз бувало на світі. Отакий-то був той Палько! Звичайно, мужпк!
А другий з них, добродію, звавсь Лизун. А то тому так, бо лизав бувало, де що єму рука лиш давала: і горшки, і ринки жидівські, і всячино. А як бувало попадеться до меду, або до жидівського гугля, то і відірвати годі! Лиже було, та лиже, а то так, що від лизання аж потонк та побілів! Простий хлоп, та й годі!
А третий з них звавсь Григір, а то тому, що як бувало моя паня переп’єсь тов хлопськов горівков, та дуже їй в серці занудить, то він їй зараз поможе.
А четвертий з них, паноньку, звавсь Смик, а то тому, що був для скрипників дуже потрібний, та в обручках. А я ним дуже бридилась, бо ті єго перстені та обручки були зовсім прості та хлопські, а я собі, як сами здорові видите, тонесенька та панська; не така!…
А п’ятий з них звавсь Мизинець. Се ще був найделикатніший з усіх, але що з того, коли все-таки мужиком пах.
Отакі тото були ті пальці, для того ж я і взялась та і пішла преч від них!… Не мені-то, добродію, такій тонесенькій, та було з такими мужицькими пальцями пробувати!… Я не до них!… Я собі тонесенька, а вони мужицькі та грубі!…
– А тепер сидимо собі тут, та сіяємо краще сонця!– каже черепочок.
– А так, добродію! Сидимо та сіяємо! А ви здалеку?
– Я? Я був колись скляний збанок у одного дуже великого пана, у пана економа Хляпніцького. Але він доти посилав мнов до сего Іцка по горівку, що я вже не міг витримати, та і розбивсь на кавалки! Бо я, добродійко, не відси, я аж з Чехів, дуже далеко; а ті Чехи мають дуже довгі пальці, ие такі, як то у вашої Хими, для того ж і думаю я у свої краї вертати. Бувайте здорові, добродійко!
От і поплив далі
– З Богом! – каже наша тонесенька, – та й славити Бога, що мя не вкрав, а то була бих на віки пропала!… Бо де Чех ступить, то там і трава не поростає, не то ще!… Але він матбути боявсь нас, бо ми дуже собі тонесенькі!… Ох, як же то добре паном бути!… Але може я зовсім не панська? Може я просто такі сонечкова дочка? А вже ж, що я сонечкова дочка! Не інак! Я сонечкова дочка!… Або ж хіба я не покмітила, як то мене то сонечко, матіночка моя рідная, у одно шукає? Але що ж, коли я така тонесенька, що мене і сонечко не видить… Ох, на що ж то я така тонесенька?… А то там що за мнов сягає?
– Кік! кік! – верещать жидинята, що там у рівци у болоті бовтались та й на нашу тонесеньку попались, – кік, яке воно єму нівроки товсте!…
– А цур же вам, та пек, ураги ви жидівські! Хі ба ж ви не видите, яка-то я тонесенька, та ще й з восковов головков? Матбути вам повилазили, чи що?
А жиденята сего і чути не хотіли, але взяли борше щкаралущу з яйця, що там ровчиком плила, заткли в ню нашу тонесеньку сторцом, тай пустили долів болотом.
– Отак! – каже вона тогди, обзираючись на всі боки, чи то на ню хто дивиться. – Отак! Тепер-то аж я собі кругом паня, бо їду собі в ридвані як цариця, а то матбути до сонечка в гості, до моїй матінки отсе, аж геть у Рахмани, у тридев’яту землю, за скляні гори, де морські стада шовкові трави пасуть!…
От і поїхала.
1886 р.
НІКС
Так називаєтся у німців «ніщо», а у аптеці така сіль, що ю мішають з рожевов водов, і закапують очі, як кого болять.
І бабу Перуниху очі боліли, отже ж і взяла вона чотири крайцарі, тай каже до свого сина Андруся:
– Біжи синку у місто, та купиш мені за сі крайцарі у аптиці «нікс».
– Коли я, мамо, забуду, як то єму у досади звется, – каже Андрусь крізь плач, шкробаючись у голов, – від нас до міста дві милі, а ви знаєте, мамо, який я дурний. Доки зайду до міста, доки те – а то вже і тепер забув, як оно звется, – аптека чи як там…
– Нікс, синку, нікс! – каже стара, гладивши свого пестюха по голові, – говори цілов дорогов, як мені іти, голосно собі: «Нікс! Нікс! Нікс!» – то вже безпечно не забудеш. Іди ж тепер, Андруську, у добрий час, та все собі голосно: Нікс! Нікс! Нікс!
– Нікс! Нікс! Нікс! – зачав Андрусько і собі на ввесь рот репетувати, та й помчав у місто.
Іде Андрусько гостинцем – аж тут ріжуть у одного багатого шваба на подвір’ї пацюка, а Андруська закортіло подивитись. Отже ж і сперся він на пліт, але своє усе не забуває, та в одно репетує: «Нікс! Нікс! Нікс!» – що го аж на ціле село чути. Шваб слухав доки слухав Андруськового «Нікс», а далі як крикне на парубків:
– Нуте-ко хлопці, та дайте отому там дурневі такого прочухана, аби тямив аж до нових віників! Що він має мені в одно своє «Нікс» репетувати, коли у мене сегодне не «Нікс», але благодать божа, якої дай Господи кожному доброму господареві!
А парубки як імуть нашого Андруся, та як стануть парити!… Забув неборак і за «Нікс» і за все, та лиш просится у старого шваба:
– Помилуйте, добродію, та не вигоніть душу, бо мене ціле наше село знає, що у мене не сповна розуму! От волієте мене навчити, що я маю казати, як мені ще раз така оказія де лучится!
А шваб каже до нього:
– Як тобі, дурню, ще раз де так лучится, а ти так маєш казати: дай Боже вам газдо, сего добра і в коморах, і на столах, і в мисочках, і в кожді ринці, і в кожді судинці! Розумієш? А тепер забирайся мені з-перед очей, дурбасе ти один!
Пішов наш Андрусь, чухаючи собі хорбаку, що му навісні шваби так гарно облатали, а за «Нікс» уже зо шумом забув, та лиш у одно репетує то, що го шзаи навчив. Аж тут лежить п’яний чоловік у шанці, тай – не до вас кажучи – ригає. А Андрусь зараз до нього:
– Дай вам Боже, газдо, сего добра і в коморах, і на столах, і в мисочках, і в лижечках, і в кожді ринці, і в кожді судинці!
А п’яниця як зірветься на ноги, та як стане нашого Андруська кулаками молотити!
– А ти сякий та такий спну. ти як смієш з мої пригоди ще і кепи собі бити? Хіба ти не знаєш, що п’янство є найогидніша річ на світі, і що кождий п’яниця робпт з себе скота, і не то що скота, але гирішного диявола, котрий дар духа святого, то єсть розум під ногп толочить? Задля того, хлопче, як уздриш де п’яниць, а ти не кажи їм інак, як лиш так: «Агі на вас та цур на вас, та у каміне з вами та шкрепіте, де кури не допівають та дзвони не доглашають, безвстидники та безличники ви одні! Бодай на нашій Русі такого вже більше не чувати та не видати»! Розумієш, хлопче? А тепер руш собі та забирайся, та не забудь мої науки, бо ще гіршого прочухана дістанеш, як від мене отсе!
Пішов наш Андрусь далі, чухаючи собі накулаковану потилицю, аж тут іде громадка людей від хресту, отець наперед, мати з дитинов за ним, а далі куми, роди, сусіди, гості, а Андрушко до них:
– Агі на вас та цур на вас, та у каміне з вами та в шкрепіте, де кури не допівають та дзвони не доглашають, безвстидники та безличники ви одні! Бог дай на нашій Русі такого вже більше не чувати та не видати!
Люди стали, та лиш вивалили очі, а далі як стануть нашого Андруся бучками обертати!… а то так, що отець дитини ледве єго вирвав понапилим кумам з рук, тай каже до нього:
– А ти що хлопче отсе, чи з розуму зійшов, чи що? Таже як тобі таке лучится, а ти не кажи так погано, але кажи: «Дай Боже таке і чувати і видати, у кождім селі по сто і по двісті на рік а у кожді хаті по двоє, по троє на раз!» Отак аби-сь казав, дурню, а тепер забирайся до дідьчої матері, аби тобі і попаху тут не було!
Пішов наш Андрусь далі, та вже не чухаючись, бо не було де вже єму і чухатися, такий то оббитий сіромаха, аж тут несуть мерця, а Андрусько ще здалеку до них:
– Дай Боже таке і чувати і видати, у кождім селі по сто і по двісті на рік, а у кожді хаті по двоє, по троє на раз!
Люди зупинились та тільки що хотіли нашему Андрусеві нову халазію дати, але панотець не дали та й кажуть до нього:
– А ти що отсе, небоже, нафляворив? Другий раз, як тобі таке лучится, а ти скинь капелюши ну, перехрестись, та й кажи: «Со духи праведними Христе Боже упокой до раю світлого, до покою вічного, де ангели співають, де Святі пробувають!» Так, синку, маєш казати, а не таке плести, що аж сором слухати. Забирайся!
Пішов наш Андрусь плачучи далі, аж тут сидя дві бабі на приспі, та обіскаются, а Андрусько скинув зараз капелюшику, перехрестився, та на ввесь рот:
– Со духи праведними Христе Боже упокой, до раю світлого, до…
Але вже не доказав, бо баби як схопились, як узяла одна маглівницю, а друга праник з-під приспи, та як стануть Андруська прати!… З тяжков бідов випросився сирота, а вони кажуть до нього:
– А ти ж, друку, з котрої шибениці урвався та прийшов з нас кепи бити? Таже як видиш що де обіскаются, а ти пхай борше і твою голову аби і тебе пообіскали, а не плети такі дурниці яке-с перше плів, та ліпше будеш гостити. А тепер шуруй далі, та на другий раз з бідниць кепа не бий! Руш!
Поволікся наш безталанний Андрусь дебя з душев далі, аж тут їсться стіквище псів на гостинці. А Андрусь, як був розумний, так і тицьнув свою голову межи ні, аби – як баби казали – і єго пообіскали. А пси як єго стали обіскати, то обіскають єго може і до сегодне…
Бідний наш Андрусь!…
1885 р.
МУДРА ЖІНКА
Одна жінка понесла раз когута і чотири курці на продаж, а один мудрагель давай у неї торгувати:
– Що правиш, – каже, – за когута і за кури разом!
– Дасте, пане, три левки, та й беріть собі.
– Добре, – каже мудрагель, ухопив коєць з курьми, та й пішов.
Але жінка за ним:
– Що ви робите, пане? Платіть!
– Хіба ти ся мене боїш, чи що? – каже мудрагель, – таже я одного великого пана кухар!
– Чи великого, чи не великого, а за кури платіть; бо зараз кричатиму на поліцію.
– Та цур тобі, чи сказилась? Стій туть мінуточку, а я тобі гроші зараз винесу; бо дома забув.
– Коби я така дурна, пустому вітрові свої кури давати, а відтак жди на нього, хто знає доки.
– То ж на тобі когута в застав, коли ся мене так вже боїш! Я зараз з грішми прійду, лиш най кури віднесу.
На се мудра жінка зараз пристала, а коли не вмерла, то жде ще до сегоднішної днини на гроші.
1885 р.
БІДНИЙ МИХАСЬ
Були тото тобі раз два браття, Іван та й Стефан. У Івана було четверо дітей, але жили собі у гаразді, бо Іван заможний був, а у Стефана було їх лиш двоє, та й ті бідували, бо Стефан убогий був, отже ж мусиш і єго діти недостаток терпіти, а звалися вони Лукась та й Михась, чемні два хлопчики: працьовиті, тихі, побожні, а то так, що Лукась, хоть єму ще і чотирнадцять рік не було, уже і служити пішов, аби на родичі легше було. А Михась не міг ще служити, бо єму лиш ще вісім рік було. Але за тото помогав він родичам при господарстві, як лиш міг.
Стефан був з роду слабовитий, але жура та недостатки так єго зневолили, що сильно захорував. А як видів, що єму прийшло умирати, тогди казав він закликати свого брата до себе, та й каже:
– Брате Іване! Я умираю, а тобі передаю мого Михася, аби-сь єго вигодував і до людей привів, бо він добрий хлопець і буде тебе слухати. За Лукася нема мені жури, бо він і сам вже свою душу погодує.
Отже ж узяв Іван Михася до себе, а Стефана у кілька день і поховали.
Але дома як стане Іванова жінка сварити…
– Чи ти чоловіче, одурів, брати собі новий клопіт на свою голову?! Не доста тобі твоїх четверо дітей годувати, та ще тобі і п’ятого треба? Добре, що тепер Бог дав урожу; але що буде, як би Бог дав голод? Тогди бери свої діти, та пускай з торбами у світ!
Так Іванова жінка кожної днини пилила і солила, але Іван нічо собі з того не робив, а Михась ріс собі як з води, бо благословеніє господнє і отецьке опікувалось над ним очевидьки, хоть тітка усе єго таки ненавиділа, і рада би его ся була збути.
Але на другий рік дав Бог голод, і то голод великий. Тогди Іванова жінка як роззявится!…
– А що, чоловіче, що я тобі казала? Тепер же або віджени мені дармоїда від хати, або я тебе з дітьми лишаю, а сама йду світ за очима, де свою душу ліпше погодую як у тебе. Най тобі байстер помогає, коли тобі такий милий!…
– Та що ж з ним зроблю, жінко? – каже Іван крізь плач, – хіба заведу єго у ліс, най там з ним дієсь Божа воля!…
– Отто мені аж розумна голова!… – кпиться жінка, – то ти гадаєш, що він такий опелінок, аби з ліса до дому не трафив? Але заведи ти єго у пусті руди, там. де давно колись золото копали, то відти єму вже і ворон кості не занесе.
– Най буде й так, – каже Іван, закликав Михася з надвір’я, дав єму шкіряну свою тобівку, у тобівку грінку хліба і ножик жирований, а сам узяв ліхтарню, та й каже до Михася:
– Ходім, Михаську, аж у пусті руди. Там я знаю скарб, то може єго і викопаємо, а тогди уже не будемо бідувати на світі.
От і пішли.
А як прийшли до пустих руд і відшукали вікно, тогди злізли драбинами аж на саме дно, перейшли кладков ріку, що так під землев і шуміла, а Іван каже до Михася:
– Сиди ж, Михаську, тут, а я йду з ліхтарнев шукати того місця, де закопаний скарб. Я ся не буду бавити.
Але він не пішов шукати скарбу, але пішов другим боком і другим вікном домів собі, лишивши бідного Михася на погибіль. А Михась сидів-сидів, чекав-чекав, а нарешті стало єму лячно, і він став догадуватись, що вуйко єго умисне лишив, аби го ся збути.
Тогди став він плакати і голосити, та у потемку мацати, аби домацатись хоть до тої кладки, що нев ріку переходили. Але багато він мусів шукати, доки до тої кладки дошукався, а як дошукався, перейшов ріку, упав на коліна, помолився Богу, здоймив з землі два круглі, тяжкі камені, що біля нього лежали, кинув у тобівку, домацався до драбини, виліз нев у гору на світ Божий, подякував ще раз небесному опікунові всіх сиріт, і пішов у світ за очима, бо до вуйка, що так лукаво з ним обійшовсь, не хотіло єму ся вертати.
Так зайшов він під один дуже великий і красний замок, а тут сів собі на лавочку, чи може хто не вийде, аби у нього кавалок хліба попросити, бо був дуже зголоднів. На се вийшов один старенький слуга і виніс єму не лиш боханець хліба, але ще й до хліба. А коли посяг Михась у тобівку по ножик, аби собі хліба укроїти, то ті два камені, що він їх з пустих руд узяв, так засіяли, що аж пан того замку, сидячи собі на той час у вікні, здивувався, казав собі закликати Михася до себе, та й став єго розпитувати. Тогди Михась єму усю правду розповів, та й каже на останку:
– Вельможний пане! коли вам сі два камені до вподоби, то затримайте їх собі, бо я однако не знаю, що з ними робити.
– Ні, сину, – каже пан, – сі два камені будуть твої, бо вони чисте золото, а ти будеш мій, бо я дітей не маю, і тебе за свого сина приймаю, лиш будь чесний і побожний, як єсь досі був!
От і зістався Михась при панові, вивчився великі школи, а відтак обходив пана як тата свого рідного. А пан єго за єго щирість так дуже полюбив, що як умирав, то на нього увесь свій великий маєток записав. Але про тото Михась однакий був: тихий, простий, побожний, ніким не гордував, нікого не цурався, а для бідного би був бувало і сорочку з себе дав, бо не забував, що і він колись бідний був.
Але одного разу приходить до нього старець, ніжний, обідраний, такий, що і татарин би був над ним змилувався. Михась зараз пізнав, що се єго вуйко Іван, але не признавався до нього, лиш став єго подалеку розпитувати про жінку, діти, і яким способом він на таке убожество перейшов. Тогди став єму старець уповідати:
– Я, каже, не був багач, але і бідний не був, бо мав усего достатком. Але як моя жінка раз недоваренов картофлев удавилась, троє дітей на віспу вмерло, а найстарший син Павлик на таке ледащо перейшов, що і увесь мій маєток змарнував, і сам повісився. Тогди мусів я старецькі торби пошити і за прошеним хлібом піти. Отак зайшов я і до вас, ясновельможний пане, і прошу о кусник хліба, бо сегодне ще і кришечки в устах не мав!…
– В сей час, дідусю! – каже Михась, побіг у другу хату, і вніс на блюді бохонець хліба, а на хлібу той самий ножпк, що єму вуйко у тобівку був дав, як єго у пусті руди відводив.
– Про Бога святого, ясновельможний пане! відки у вас сей ножик узявся?
– Або що? – питає Михась, ніби задивований.
– Таже я сей ножик дав…
– Мені, Михасеві, як сте мене у пусті руди відводили. Але не бійтеся нічого, бо я вас давно простив. А тепер зістанетеся при мені, як при синові рідному, та ще і мого брата Лукася привезете, аби при мені був. Чи живе він ще?
– Живе, а то таким величним господарем, якого матбути і у цілім краю не має. О, мій Павлик, мій Павлик нещасливий!…
Але приповідка правду каже, що:
Добрі діти вінець,
А лихі кінець.
1886 р.
ХИТРИЙ КРАВЕЦЬ
(переробка народного оповідання бр. Грім)
Був тото собі раз один кравець, та такий бідалах, що не мав у своїм маєтку більше, як одного п’ятака. От і став він собі думати:
– Що я тепер з тим п’ятаком зроблю? Але я знаю, що столиця недалеко: помандрую я туда, може мені там яке щастя лучится.
От і зв’язав він свої манатки в хустину, та й пішов.
Іде він, що іде, іде що іде, аж тут і зголоднів.
– Що я тепер з моїм п’ятаком зроблю? – думає він собі, – от поверну я хіба до отої там корчми, куплю собі за два крейцари хліба, а за три кисляку, то і пообідаю собі, як який барон.
От і повернув він до тої корчми, казав собі дати хліба, молока, та й став затинати, як який змолотник.
Але у тій корчмі було страх-страшенне багато мух, а як завітрили молоко, так і злетілись усі до кравця і присіли стів роєм, а се так кравця роззлостило, що тарахнув обома руками по столові і убив тільки мух, кілько лиш під обі долоні влізалось. Тогди він був ще цікавий і знати, кілько то він їх убив, і нарахував аж сто, а сим рицарським ділом так дуже врадувався, що взяв великий аркуш паперю, і написав на нім великими буквами:
Я б’ю, моспане,
Сто душ на снідання!
Сей аркуш пришив він собі на плечи і помчав у столицю.
А у столиці зайшов він невмівки аж перед цісарський палац та й став. Цісар сидів собі тогди у вікні, та й дивився, як люди ходять, а як уздрів нашого кравця з аркушем на плечах, та й прочитав, що на тім аркушп було наппсано, так зараз послав він одного служилого, аби закликав кравця до нього.
– А ти хто? – питає цісар.
– Той, що мені на плечах наппсано.
– Такого мені давно треба було, – каже цісар, – бо в мене є за містом один двір, але в тім дворі ніхто не може сидітн, бо кожної ночі приходять туда дванадцять медведів, а кого знайдуть у дворі, того відразу на дрібні кавалки розривають. Убий ти тих медведів, то будеш мати від мене велику надгороду.
– Се мені фрашки, – каже кравець, надувшись як индик, – лиш дайте мені, найясніший пане, через три місяці добре їсти й пити, а тогди не бійтесь, що я і сто медведям капурис зроблю!
Цісар на все пристав, а кравець так собі гадає:
– Хоть мене цісар за три місяці скаже і стратити, то най хоть знаю, що-м попожив собі добре!…
А як три місяці минули, тогди казав кравець завезти у пустий двір велику бочку доброго, солодкого вина і цілого печеного вола, взяв з собов гостру шаблю, вино казав виточити у цебри, а сам сховався добре у закуток, аби єго не видко. На се прийшли і медведі, аж дванадцять їх, а як занюхали печеного вола, так ну єго собі затинати!… Але по такій сутій вечері схотілось їм і пити, а вони гай до вина!… та так собі підтрубили, що як стояли, так і попадали п’яні. Сего ж кравцеві лиш треба було: взяв шаблю, та й повідтинав усім голови.
А цісар каже до кравця:
– З тебе зух хлопець, нема що й казати! Але як мені ще одно дію зробиш, то дам тобі мою доньку і половину мого царства. Як же гадаєш?
– Буду чути, найясніший пане, – каже кравець.
– Річ така, – каже цісар, – у мене є прекрасний город. Але ніхто не може до нього приступити, бо унадилися там три велети, а то такі непевні, що кожного в кавалки рвуть, хто лиш до того города наближится. Якже ж гадаєш?
– І се в мене фрашки, – каже кравець, – лиш дайте мені, найясніший пане, через цілий піврік добре їсти й пити, тогди не журіться, що і велетів туда не впряжу, куда медведів.
Цісар пристав і на се.
А за піврік узяв кравець глобє свіжого сира, завив єго у сивий папір, аби виглядав як камінь, та й пішов у город. Аж тут зараз і велет встріт нього:
– А що, сякий-такий сину? Прийшов з нами боротися?
– Будемо видіти…
На се вхопив з землі камінь, та й подавив єго в кулаці, а то так кріпко, що на дрібні кавалки розсипавсь.
– А що, кравче? Як тобі ся штучка вподобалась?
– Овва! – каже кравец глумлячись, – що мені за діло показав! Але зроби ти так, як я…
На се взяв нишком сир, здоймив єго нібито камінь з землі, подавив у кулаці, а з сира почурів дзер.
– А що? – питає тогди велета, – потрафиш так?
– Сего я вже не потрафлю, – каже велет. – Але знаєш ти що? Коли ж ти такий дужий та такий з тебе козак, що можеш з каменя воду видавити, то пристань до нас!
– І овшем, – каже кравець, – коли лиш маєте що пити, а то аби було лаштом!
– Лиш тим не журися, – каже велет, – у нас минається що днини бочка вина, то буде і для тебе доста. А тепер ходи зо мнов, най тебе обзнакомлю з моїми товаришами.
Але другі велети були з сего дуже недовольні, та й радятся сами межи собов:
– Що нам тепер з бідов робити?
– Але упіймо ми єго добре, а відтак єго убє’мо.
Але хитрий кравец зараз покмітив, що вони собі гадають, та й каже:
– Я, братчики, дуже трудний, ляжу на годину, а як присплюся, тогди встану, і будемо пити аж до білої днини.
Се було велетам дуже вигідно; от і завели вони єго у одну кімнату і положили в постіль, а самі пішли у світлицю, аби ждати, аж доки кравець засне.
Але кравец не був дурний: як лиш уздрів, що велити забрались, а він назбирав всілякого фантя, зробив з нього ніби чоловіка і положив у постіль, а сам вліз під постіль, і став нібито хропіти. На се ввійшов один велет потихоньку з булавов, та як утаращить нев по лахманах, то аж постіль розломилась.
Тогди велети вернулись у світлицу, та як стануть з радіщ пити, то так попились, що аж під стів попадали. А кравец виліз потихоньку з-під постелі, взяв шаблю з клинка, і повідтинав усім голови. Тогди цісар видав великий бал, і заручив кравця з свойов доньков, а за місяць мало бути весілля.
Але се учув близький король, що сватав цісарську доньку за свого сина, та й видав цісареві війну, а цісар каже до кравця:
– Тепер же сину, покажи, що ти варт моїм зятем бути, і дайся тому гордому королеві взнаки, аби єго другий раз не кортіло цісарські доньки сватати!
– І се в мене фрашки, – каже кравець, пошкрібавшись нишком в голов, – кажіть лиш, коли маю на війну рушити?
– Про мене і завтра, – каже цісар, – а з мої стайні най тобі осідлають котре найкращого і найдужчого коня.
Але кравец не брав цісарського коня, але казав собі осідлати худого та сліпого бороняка, такого, що ледве ноги за собов волочив, а то з тої причини, що боявся на доброго коня сідати, бо він ще з роду на кони не сидів. Отак і поїхав він на війну, на сміх та на вдивовижу усему війську.
А як стали до вогню, і начали з гармат стріляти, то стара дерлюга так ся під кравцем перепудила, що як чкурнула, так би ся ніхто був і не сподівав, аби стара здохлятина тільки сили мала. Але що була сліпа, так летіла вона навгадь, а то просто простісько на один великий, дерев’яний хрест. Тогди наш кравець не знав зо страху, що робити, і обчепився хреста. Але хрест, як був порохнавий, так і вломився, і як хруснув, то наш бороняк ще дужче перепудивсь, як від гармат, і давай назад утікати, але не до свого війська, але прямісько на неприятеля. А неприятель знов, узрівши таку неслихану та невидану дивоглядію – рицаря з превеликим хрестом, як верже зброю до землі, та як дасть драла!… Аж закурилось!…
Тогди цісар казав зробити гучне весілля, дав кравцеві доньку, царство і корону, а сам сидить собі у запічку та онуки колише.
1886 р.
МІСЯЦІ-КОРОЛІ
Була тото собі раз баба, та мала дві доньці: Маруся тай Гануся. Гануся ж була її рідна донька, для того ж ю стара любила і дула на ню як на дорогий камінь, а над Марусев збиткувалась як лиш могла, бо се не була її рідна дитина, але пасербиця, від покійної першої жінки її чоловіка донька. Але за тото ю і стара і Гануся найдужче ненавиділи, що була собі дуже красна, а то така, що нарубки до неї бувало липнуть як ті пчоли до меду, а на Ганусіо ніхто і не подивится.
З тої причини і стара і Гануся мучили та мордували Марусю невгаваючи, бо думали, що таким способом краса її змарніє, і парубки до Ганусі залицятимутся. Але Маруся не тільки що не марніла, але день від-у-дня усе краща була. Для того ж то і радиться Гануся з мамов:
– Анумо, мамо, – каже, – пошлім ми Марусю у ліс по фіалки, відти вона безпечно не верне.
А стара і кличе Марусю:
– Марусю, – каже, – руш мені зараз у ліс і нарви Гануси фіалків, і то свіжих, запашних, аби мала чим завтра на танець уквітчатись, а то і я би рада, свіжих фіалків попахати.
– А відки ж мені, мамо, – каже Маруся плачучи, – тепер, місяця січня, свіжих фіалків дістати?
– Руш! – верещить стара, витрутивши Марусю з хати і засунувши двері, – а як мені ще сегодне свіжих фіалків не принесеш, так аби-сь, знала що тебе на смерть уб’ю!
Ходить Маруся лісом та й плаче, а плачучи зайшла аж на одну високу гору.
– Тут я, – думає вона собі, – мушу гинути, коли не від звіра, то від студені; коби то лиш Бог милосердний дав, аби не багато каратись!…
Аж тут дивится вона – а на горі великий огонь горить. На около огня стоїт дванадцять тесаних каменів, на кождім камени сидить один цар у короні, а найстарший з них, білий як молоко, сидить повище всіх, і тримає у руках золоту булаву. З решта царів були три молоденькі, три старші, три ще старші, три зовсім старі, а найстарший з них той, що сидів повище всіх з золотов булавов.
До сего приступила Маруся несміливо, уклонилась покірно, та й каже:
– А не можна би мені, пресвітлий пане, коло вашого огню загрітись?
– І овшем, доню, – каже старий, – грійся, а відтак нам уповіж, що тебе місяця січня у таку пустиню загнало?
Тогди стала Маруся усю свою біду та нужду уповідати. А старенький обернувся до одного молоденького короля та й каже:
– А що, брате Березню? Візьми на годинку нашу булаву в руки, та зрости сій бідній дівчині пахучих фіалків!
На се став стосяжінь доокола сніг гинути, земля розмерзатись, трава рости, фіалки цвісти, а старий і каже до Марусі:
– Нарви собі, дівчино, фіалків, кілько сама злюбиш, і неси додому. А як твоя мачуха ще якої примхи забагне, то приходи сюда, а ми тобі раду дамо.
Маруся уклонилась покірно та й пішла.
А стара з Ганусев аж тріскають від злості, що Маруся у лісі не тільки що не загибла, але ще до того і свіжих, пахучих фіалків принесла. А мачуха і фукає на Марусю:
– Ти що отсе, така та сяка дочко, за фіалків принесла? Таже я таких і на смітті назбираю! Руш мені зараз у ліс, та набери Ганусі свіжих малин, або такі домів не вертайся!
Се сказавши, витрутила Марусю на двір, і двері хором’яні засунула.
Пішла Маруся плачучи у ліс, але не блукає вже лісом, а пішла право до тих дванацять королів, що так ласкаво з нев обійшлися, та й уповідає свою нову нужду. А старенький король каже до одного молодого короля:
– А що, брате Косень? Хіба на тобі булаву та зароди сій бідній дівчині малин, а то таких, аби і стара відьма, її мачуха, не мала чим грамасувати.
Тогди устав король Косень, узяв від старого булаву, здіймив угору, і в сей час зробилося літо, трава уросла у пояс, а лісом зродили такі малини, що й сам цісар таких великих та красних ще не видів. А старенький король і каже до Марусі:
– Набери ж, дівчино, малин кілько тобі треба та й неси мачусі; а як ще якої примхи забагне, то приходи просто до нас, ми тобі поможемо.
Маруся набрала повну хустку малин, уклонилась королям низенько, та й пішла собі домів.
А дома мачуха з Ганусев аж руки собі кусають, що Маруся у лісі не пропала, але таких малин набрала, що і сам цісар таких не видів. Але мачусі не ходило о малини, але ходило о те, аби Марусю з світа зігнати, для того ж і зіпає на ню:
– А ти що, така та сяка прояво, мені отсе за малин набрала? Я таке діло і на пометках найду. Руш мені в сей час у ліс, та нарви Ганусі повен отсей кошіль винограду, а то такого, аби і самому цісареві не сором їсти: бо як ні, то тебе на смерть уб’ю як ту суку. Рушай!
Пішла Маруся знов у ліс, але вже не плаче, а іде просто на гору до королів, і уповідає своє нове лихо.
– Смійся з сего, моя доню, – каже старенький, а відтак обернувся до одного з старших уже королів та й каже:
– А що, брате Жовтень? Хіба бери на часок булаву, та зароди отсій бідній дівчині винограду!
Тогди устав король Жовтень, узяв від старого булаву, підніс угору, і в сей час зробилася осінь, лист пожовк, цвіт усох, а доокола зродив такий виноград, що віти аж до самої землі під гроздами повгинались. Тогди каже старенький до Марусі:
– А знаєш ти, добра дівчино, хто ми? Ми є місяці, і є нас дванацять; я називаюся Січень, сей за мнов Лютий, за ним Марот, відтак Березень, відтак Травень, відтак Пчолень, відтак Косень, відтак Серпень, відтак Копень, відтак Жовтень, відтак Падолист, а послідний Грудень. Нарви ж собі тепер винограду і біжи домів, бо мачуха уже гадає, що тебе нема.
Маруся поклонилась аж до самої землі, і пішла домів.
А дома мачуха не знала уже що казати, такий-то красний виноград Маруся принесла. Але за тото Гануся до неї прискіпалась, та й каже:
– А вадь, ледащице, що ти найкрасший виноград сама похаласувала, а мені лиш недоїдки принесла? Ану піду я сама та переконаюсь! Де ж той виноград у досади солоної зародив?
– А я піду з тобов, – верещить стара, – а як переконаємось, що ся шельма не принесла нам найкращий виноград, тогди ю на смерть уб’ємо та й у ліс заволочим, аби ю там дикі звірі розшарпали.
Отже повбирались обі у довгі теплі кожухи, та й пішли у ліс, куда їх Маруся справила.
Але король Січень знав, що діється, та як пустив бурю, Заверюху, та сніжницю, а то таку сильну, що злющу мачуху з її Ганусев на сім сажнів снігом та ледом, та шерешерев укрив. А Марусі лишилася хатка, а до хатки найшовся скоро і молодий, хороший господар, а там живуть собі обоє, а Маруся уповідає діточкам про лиху мачуху, про непевну Ганусю, та про дванацять місяців-королів, що на високій горі до окола великого огню сидя, а найстарший з них, або на котрого черга прийде, золоту булаву у руках тримає.
От вам і казка,
Казала баба Параска,
А кому вона не в лад,
То най підотре собі нев …
1887 р.
КОТОЧИЙ КАМЕНЕЦЬ
Лесь був собі парубчак бідний, але огідний. Родичі єму давно померли. от Він і згодувався помежи чужі люди, а люди єго дуже любили, бо був кожному услужний, і не ждав, аж доки єго хто буде кликати або просити, але як лиш видів, що хто в потребі або в пригоді, так він зараз прибіг, поміг, порятував, а смутного ще й розвеселив, бо був собі дуже веселий.
Люди єму бувало кажуть, чому він не найметься де служити, але він не хотів, бо мав гадку піти собі в світ, та світа зазнати, бо до сего мав з роду велику охоту. А як єму минуло шістнацять рік, і літечко боже настало, тогди зв’язав він свої річенята в хустину, попрощався з добрими людьми, та й пішов собі свищучи та співаючи у світ.
Так зайшов він у один ліс, аж тут несе одна стара-престара бабуся в’язку ріща, та й стогне, а то так, що аж трохи не плаче. А Лесь зараз ухопив з неї в’язку, завдав собі на плечі, та й каже жартівливо:
– Еге, матусю, мої плечі молодші, ще й вас би занесли, не то ще вашу в’язочку. Ану сідайте лиш на ваше ріщачко, як я вас гарно потаскаю!
Бабуся зразу не хотіла, але нарешті не мала що робити, сіла на в’язку, а Лесь помчав з нев аж до її халупки, в одно собі співаючи та свищучи, та усілякі фіглі приповідаючи, а то так, що аж бабуся сама мусіла реготатись.
А як оперед бабусиної халупи зсадив Лесь і бабусю і в’язку, тогди каже вона до нього:
– Слухай, синку: ти, як я вижу, чемний хлопець, а я тебе хочу за тото надгородити. Грошей не маю; але на тобі отсей каменець, а як прийдеш у перше село, не далеко відси, то питайся, де двірник сидить. У того двірника просися на ніч. Він тебе прийме, бо він добрий чоловік, хоть і багач. А як обночуєшся, і всі нолягають спати, а ти дивись, аби-сь отсей каменець поклав у піч і загріб у попіл, а відтак лиш уважай, що будется робити. Ти хлопець розумний, зараз будеш знати, як собі поступити і як собі заспособити, бо там тобі щастя паде.
Се сказавши, дала бабуся Лесеві каменець як яблучко завбільшки, та й пошкутульгала у хатину, а Лесь пішов собі свищучи та співаючи далі, і за годинку став у тім селі, де єму бабуся казала.
Двірник приймив Леся з охотов, казав ‘му дати файно повечеряти, постелив ‘му сам против печі на ослоні, і всі полягали спати: двірник з малим своїм синком Онуфрашком на постелі, двірничка з доньков свойов Катеринов на печі, сини – було їх аж п’ять – наокола ослонами, а Лесь, як я вже казав, на ослоні против печі. Але Лесь не спав, ждав, доки всі повсипають; а як всі вже захропіли на цілу хату, тогди він устав потихоньку, загріб бабусин каменець у попіл, тай ляг собі знов, але спати не спав, бо мусів ждати, на який кінець діло вийде, се так єму бабуся казала.
Запіли перші кури. Двірничка перша пробудилась, та й будить доньку:
– Катерино! Катерино! Ану час нам уставати та ватру класти! Чуєш? Уставати та ватру класти! Подай мені борше кужівку!
Катерина не хотіла, не хотіла, але нарешті прокорізмалась, устала, засвітила каганець, та й пішла до печі. Але тільки вона зачала попіл розгрібати, та на весь рот:
– Мр… няв! вав! вав! вав! Мамо! бійтеся Бога! Мр… няв! вав! вав! вав! Мурлу… няв!…
Двірничка схопилась з печі, до доньки – та і собі як заведе на все горло:
– Мр… няв! вав! вав! рняв! чоловіче бійся Бога! Няв! Мр… няв! вав!
Двірник зірвався як опарений з постелі, Онуфрашко переполошений за ним, біжать оба до печі, та і собі:
– Мр… вав! вав! няв! Ур… вав! вав!… Петре! Василю! Штефане! Мр… няв!… біжіть до старого дяка, най прийде з псалтирев! вав! вав! няв! Марку! Тимофію! духом по бабу Химу! Няв! Мрвав! урвав!..
Доки Катерина, двірничка, двірник, Онуфрашко коло печі обедувались, шкандибає вже і старий дяк з псалтирев під пахов! Але як тільки зробився коло печі, так і собі в сей час:
– Мр… няв! вав! вав!…
Аж тут уже і стара Хима прибігає задихана; до печі – та і собі як заведе кашливим голосом:
– Мр… ав! вав! няв! няв!… се ви, матбути, коточий камінь переступили, або дурману напились…Мр… няв! няв!… На се я вже вам нічо не поражу… вав!… на се хіба лиш лісова бабуся… та озде вона й сама… Няв!… вр… вав!…
А лісова бабуся і справді зробилась у хаті, стоїть коло Леся, і шепче єму щось ув ухо, а двірник, як ю тільки вздрів, так зараз бух їй в ноги:
– Бабусечко-матусечко, рятуй, та не гнівайсь на мене, що я тобі торід казав гарного прочухана дати, але то не я, то наші присяжні смутчі… Мр… вав!… Рятуй, зазулько, рятуй! даю тобі половину мого маєтку, лиш давай раду! бо що скаже завтра громада, як я стану перед нев, та «Мр… ва… вав! няв!…»
– Гм! – каже лісова бабуся, – тут ніхто не порадить, як лиш отсей сторонський парубчак. – Єго просіть: коли схоче – добре, а як не – то будете усі нявкати доки вашого життя. Будьте здорові!
– Мр… мр… няв!… – каже двірник, та й до Леся, – парубче годний, прав у мене, що сам схочеш, лиш рятуй нас у сій великій пригоді! Даю тобі доньку мою Катерину, даю тобі половину усего мого маєтку, покладу тобі своїм коштом хату як двір; лиш рятуй нас, ледіню чесний!
– Пристаю, – каже Лесь, – лиш дайте мені на ваше слово руку!
– Так!
– А тепер відвернітся всі від печі, і зажмуріть очі!
Усі відвернулись, Лесь пішов до печі, вигріб з попелу каменець, сховав у пазуху, а у місяць відогралося гучне весілля.
– Зір… няв! вав!
1886 р.
БІДАЛАШКО
Був тото собі раз бідний чоловік, та мав ще біднішого сина, бо був і слабовитий, і хоровитий, і мізерний, і ніжний, і худий, і сухий, і боязливий, і замлілий, а люди і назвали єго «Бідалашко», бо був і справди бідалах. Але доки старий ще жив і на нього заробляв, то ще було, як було; але як старий помер, а той господар, що вони у нього у комірних сиділи, нашого Бідалашку на улицю витрутив, тогди він став як пень, не розуміючи і третьої. Але нарешті схаменувся, та й думає собі:
– Піду я хіба у місто, може там мені ся що лучить. А не лучить – то може хто змилується, та мене погодує.
От і поволікся в місто.
А у місті – звичайно, як то у місті. Одні люди ходя сюда, другі туда, а єго ніхто навіть і не спитає, чи він їв сегодне, чи ні. Аж тут отворяється у одній дуже великій камем’яниці вікно, а з того вікна як стане одна стара-престара та препогана бабуся верещити на цілу улицю:
Сходіться, сходіть!
Готовий обід:
Ковбаска та й кишка,
Ще й пряжена гишка,
Сходіться, сходіть!
Готовий обід.
– Таже се добре! – думає собі наш Бідалашко. – Я однако голоден: може чим бабуся помилує.
От і пішов до кам’яниці. А бабуся стала єго питати:
– А ти чого, хлопче?
– Таже ви кликали, матусю, на ковбаси та на кишки, так я думав…
А бабуся тогди в регіт!…
– Хіба ти одурів, хлопче? Таже я не кликала тебе, та ні других таких, але кликала усіх сусідських котиків та. песиків, аби моїм не скучно було. Але нічо тото: найдеться і для тебе дещо пообідати. Сідай!
На се дала бабуся Бідалашкові добре пообідати, а відтак каже до нього:
– Може би ти, хлопче, у мене наймився? У мене тобі добре буде, бо не будеш мати іншої роботи, як лиш мої котики та песики обходити, та з ними гратись. Пристаєш?
– Пристаю, – каже Бідалашко, а сам такий рад, що єму так борзо служба трафилась, та ще і така легка.
От і став він служити.
Служить він місяць, служить два, служить піврік, а бабуся за плату і ні згадує. На решті став він допомогатись, а бабуся в крик:
– Ти що се, сякий та такий сину?! Ти не рад, що такого здохляка годую, та ще тобі і плати треба? Я тобі зараз такої тут плати надаю, що не понесеш, лиш мені не сиди тихо!
На се бабуся забралась у місто, а Бідалашко собі гадає:
– Нема мені що тут робити: от утікаю я хіба від сеї злющої бабусі, доки ще не битий.
От і зв’язав він свої манатки у хустину, та й пішов.
Але на дверех перебігає єго один песик, що він єго дуже любив, та й тягне єго за собов. Він зразу не второпав, чого песик хоче, але нарешті пішов за ним, бо песик так дуже скімлів та так єго дуже тяг за собов, що він аж задивувався. А песик завів єго до одної комірки, що всігди під замком стояла, а сегодне роззлощена бабуся замкнути забула.
Та що з того, коли у тій комірчині не було нічо, як лиш самі відьомські тереферні: мотовила, самотоки, зілля, охаблені коси, серпи, ножі, і хто знає що, а лиш чемного не було нічого, принаймє такого, аби Бідалашкові здалося. Лиш одні старі черевики та одна паличка стояли у кутику, а Бідалашко собі гадає:
– І се мені здасться, – узув черевики на ноги, узяв паличку та й пішов.
Але бо ті черевики не були такі, як другі черевики, але були несамовиті, такі, що як стали з Бідалашком летіти, то єму аж дух заперло, і мусів він аж три рази «Гов!» кричати, доки вони стали і єму віддуху дали. Тогди упав він мов неживий на землю і заснув, а в сні показуєтся єму песик, та й каже до нього:
– Ти, Бідалашку, не знаєш ще добре, що з тими черевиками робити, але я тебе навчу: як підеш ними так. як ся всігди ходить, то зробиш ними сім миль на годину; але як обкрутишся три рази на обцасі, то вони тебе на мліока занесуть, куда тн сам загадаєш. А з тов паличков так знов річ ся має: як прийдеш з нев на таке містце, де гроші закопані, то вона зараз у землю штуркне; як буде срібло, то два рази, а як буде золото, то три рази. А тепер іди собі, Бідалашку, у добрий час. А як не будеш дурний, то добре тобі буде!
На се Бідалашко пробудився.
А як Бідалашко пробудився, так зараз став думати, що би єму робити, аби з свого щастя користувати. Аж тут упало єму на гадку, що якби він пішов до столиці, то міг би ся зараз наймити у цісаря за посланця, а там би єму ліпше було, як у сварливої бабусі коти бавити. На се обкрутився він тричі на обцасі і став відразу у цісаря на подвір’ї.
А цісар став єго зараз питати:
– А чого ти, хлопче, хочеш?
– Та я би у вас наймився за посланця, – каже Бідалашко. шкрібаючись у голов.
– Хто? Ти? – каже цісар сміючися, – багато би ще тобі хліба їсти, аби у мене за посланця бути!…
– Спробуйте, світлий пане, – каже Бідалашко сміливо, – а як вам не збігаю удвоє борше, як найліпший ваш посланець, то тогди ваша воля зробити зо мнов, що хотіти, про мене і повісити.
– То добре, – каже цісар. – На ж тобі отсей лист, тай біжи з ним до того і до того царя. А як мені за тиждень відповідь принесеш, то будеш у мене за мого найпершого посланця.
– Добре! – каже Бідалашко, узявся та й пішов.
Але зараз за містом обкрутився він три рази на своїм черевиці, погадав собі, де аби він був, а черевики занесли єго на мглі-ока просто до того царя, котрому він мав лист віддати. Цар відписав єму в сей час; він знов обкрутився на черевиці, і став оперед цісаря:
– А що? – каже, – борзо вернувся?
Цісар лиш видивився на нього, а нарешті каже:
– Коли ж так, – каже, – то будеш у мене за першого посланця, і буду тобі платити на рік, що сам схочеш.
От і став Бідалашко у цісаря на службу, а цісар єго так полюбив, що без нього бувало і обідати не буде.
А другі двораки за се бий-забий на нього, та ну єго чорнити у цісаря, де лиш могли. Се дуже боліло Бідалашка, бо він був добрий хлопець, і став він думати, що би то єму робити, аби двораки на нього не ворогували.
– Коби я мав багато грошей, – думає він собі, – то я би уже знав, що робити: я бих обсипав усіх двораків аж доти грішми, аж доки би вони не перестали на мене ворогувати та цісаря троюдити.
Аж тут упала єму на гадку бабусbна паличка, і він лиш ждав ночі, аби з yев у цісарський город піти, бо чутка ходила, що старий цісар, теперішнmого цісаря тато, мав там закопати дуже великий скарб. От і зібрався він уночі, взяв з собов паличку, ліхтарню, рускаль, мішок, та й пішов у город. Тут не довго він шукав, бо паличка штуркнула під однов старов яблонев три рази в землю, він став копати, викопав великий котел з самими червонними, набрав у мішок, кілько лиш міг понести, решту закопав так, як було, та й пішов у свою станцію.
Коби ж був Бідалашко розумний був, то би був грошики собі спрятав, та й нічо’ нікому не казав. Але бо не: він став зараз усіх дворяків грішми обсипати, сто раз гойніше як сам цісар, а двораки зараз до цісаря:
– Найясніший пане, – кажуть, – Бідалашко мусить ваш скарб обкрадати, бо відки би він мав тільки грошей, аби нас усіх так гойно обдаровувати?
Цісар зараз повірив, та й кличе Бідалашка до себе:
– Відки в тебе тільки грошей?
Бідалашко став крутити, але цісар як єго спритискував, так він нарешті мусів признатися і за паличку, і за скарб, а нарешті і за черевики. Тогди цісар казав від нього відібрати і паличку, і черевики, і гроші, казав усе замкнути у свою скарбницю, а Бідалашка нагнав ще біднішого, як був прийшов.
Іде Бідалашко, що йде – аж тут зайшов він у один дуже великий ліс. Дивиться він, аж тут стоя над однов річков дві груші, а на них такі уже красні та великі грушки, яких він ще зроду не видів.
– Таже се добре, думає він собі, буду мати зараз що поснідати.
Пішов до крайньої груші, нарвав собі грушок, наївся добре, та й пішов до річки, води ся напити. Схилився він води пити, аж тут дивится, а єму виросли такі уже вуха, як у якого старого віслюка, та ще до того такий величезний ніс, як у індика.
– Так мені треба, – думає він собі, – бо я і з правди заслужив собі віслюкові вуха. Але най хоть собі і з другої груші грушок наїмся, а тогди піду до ріки, та й утоплюся.
Наївся він і з другої груші грушок та й приходить до води – аж тут дивится – пропали вже віслюкові вуха, і індиків ніс, а він аж підскочив з радіщ!
– Еге, – каже він, – тепер я вже знаю, що робити!
Нарвав в одну тайстру з одної груші грушок, а в другу з другої, та й вернувся назад у то місто, де цісар мешкав. Тут зайшов він до одного знакомого чоловіка, перебрався як простий хлоп, намастив собі лице, приліпив великі вуса, насунув кучму на голов, насипав у кошіль перших грушок, та й пішов право у цісарський двір.
Але цісар як уздрів такі прекрасні грушки, так не міг надивуватися, заплатив Бідалашкові гойно, а сам скликав зараз усі свої сини та й доньки, аби їх таков новинов обдарувати, бо у ту пору навіть і в єго садах не було ще здрілих грушок, та ще таких превиборних. Тогди стали усі тих грушечок затинати, цісар найперший, аж тут глип – глип – одно на другого, та в крик!…
– А вам, тату, що за вуха виросли?!
– А тобі, жінко, який отсе ніс увис?!
– А у тебе, доню, які отсе уха, та ще до того й ніс?!
– А ви, служилі, чого вивалили сліпи?! Зараз мені усіх дохторів з цілого міста скликати!
– Ох мої уха!…
– Ох, мій ніс!…
– Як я завтра стану оперед війська на муштрунок?!…
– А я як завтра гулятиму на балу?!…
Доки так усі охтімкались і дохторі позбігались, а Бідалашко побіг борше в місто, купив собі за ті гроші, що за грушки дістав, дохторську уберію, пішов на свою господу, перебрався за дохтора, набрав собі повні кишені тих других грушок, та й пішов до цісаря, ніби то він дохтор, що акурат тепер з другого краю приїхав. А цісар каже до нього:
– Рятуй, чоловіче, бійся Бога, бо отсі дурні, отсі другі дохторі, лиш очі повивалювали, як цапи, а нічо’ не розуміють.
– Спробуємо, – каже Бідалашко, узяв одну грушку, та й дав наймолодшому принцеві покуштувати, а сей як покуштував, так в сей час і вуха і ніс зробились так, як були, а цісар каже до нього:
– Ходи зо мнов, чоловіче, у мою скарбницю, і вибери собі, що сам злюбиш, лиш вирятуй мене і мою фамілію від такого сорому!
На се взяв цісар Бідалашка за руку, і повів єго у ту комору, де єго скарби стояли.
Але Бідалашко нічо’ не брав, як лиш свою паличку і свої черевики. А як узув свої черевики на ноги, тогди каже до цісаря:
– Ви мене не пізнаєте, пресвітлий пане, але я той сам Бідалашко. що у вас за посланця служив, і котрого ви без суду, без права нагнали. Бо я ваш скарб не обікрав, але викопав собі єго у вашім городі, а при тім скарбі було отсе письмо вашого покойного вітця, а в тім письмі стоїть, що той скарб того є, хто єго знайде.
Се сказавши, обкрутився Бідалашко на своїм черевиці, і погадав собі, аби зараз у своїм селі зробився. На се понесли єго черевики у єго село, а цісар лишився з довгими ухами та й з індиковим носом.
1887 р.