Федькович Осип-Юрій Хто винен? _______________ Ой кажу: не то що, але й порох аби їм святився, тим молодим літам! Учорашнє не пам’ятаю, а що тогди діялося, що й до крихіточки тямлю. А нікого я вже так гаразд не запам’ятав, як ту стару Лавриху, що сиділа онде у Тисницькій. Багатирка, знаєте! І полонина своя, і худоби без ліку, а що вже двори побудувала собі, двори… батьки мої! Аж з ляцького боку майстри в її робили, та писали, та малювали, та перемальовували! Лавра я не зазнав. Кажуть, що він ще зза молоду отемнів та й скоро і помер. А славлять люди, що йому, покійнику, ні раз якось не велося. Чи мушка, чи скотинка: де що, бувало, піде, відти не прийде, де що пішло, відти не прийшло. Мабуть йому так уже починено, чи що. Вороги, знаєте, та лихі душі, Бог би їх не простив. От скоро, кажуть, Лавра спрягали, молода удова не загнула руки, як то друга зробила б, але приймилася за діло: і сему дала розвід, і тому дала розвід, а все розумно, все обачно; от і дав їй Господь парть: діждалася і худібки помалу, і пасіку собі розвела, і полонину купила, і ще докупила, ба відтак і побудувалася, що вже краще таки не може бути. Усі їй, бувало, дивуються. – Ви, леле Матроно, далі нас заплатите, – жартують не раз передні газди у селі, чи там ідучи з церкви, чи як. – Батьки мої любі, голуби мої сизі, – стане вона їм, бувало, правити, – а я ж би гріха не мала, як би я для своїх сиріт не старалась? В мене господар, знаєте, як був… (а тут бувало як заплаче!) я мушу своїм діточкам бути і вітцем і матір’ю. Ой так, газди мої славні, газди мої любі! А діточок було в її лиш двійко: дві дівчині. Одну звали Калиною, а меншеньку Оленою. Господи, що красні обі в світі були! як з образа, а що вже господині, то пари їм не було: чи упрясти, чи виткати, чи вишити, чи закрасити: ніхто як вони; а що вже коло худоби та до пасіки знали, то най і старе сховається. Але жив у сусідстві молоденький легінь хорошого зросту та личка рум’яного, Марком його звали. Господи, що покохала його наша тихонька Калинка, а він її. Одно за другим аж гине. Було, – зійде місяць з зіроньками, Калинка викрадеться з хати, да й уже у садочку, уже коло свого Марочка білявенького. Нічо не говоряіъ, лиш цілуються та обнімаються. – Ох! Марочку, серденько, а чого ти отсе такий смутний та невеселий? Уповіж мені, душечко! – Фіялочко моя препишная, мабіть літа твої молоденькі баламучу. Я сирота без вітця і без матері, я бідний, дуже бідний, а ти… – та й не доказав, лиш слізоньки покотились по мальованім личку та по молоденькому вусочку. – Дівчино моя, лишім ми хіба кохатись. – Ти мене можеш лишити, а я тебе не лишу ніколи, – промовила та й прилипла йому мов листочок до серденька. – Ні, я тебе не покину, янголе мій небесний, – дійся Божа воля! – аж скрикнув Марко, да й знов цілувались да пригортались до самого світа. А вічні зорі усе сяяли над ними. Хто би знав прочитати, що там написано! Кохаються наші молодята якийсь час, аж тут їдуть старости кіньми, далекі дуже люди, аж геть десь з Ляччини. Сватають Калину за одного вдівця, багатира без міри. Він покойному Лаврові якось і родич доводився. – А який Бог вас аж на нашу Волощину приніс? – питає стара. – Та гаразд, пані маточко. Та й стали розказувати, як старий Микитула повдовів, як чув через майстри, що тогідь в її робили, про Калину, та як їх аж сюда за рушниками вирядив. – Пов’яжіть пані маточко, – кажуть, – там стадо коний, там п’ятеро сот рогатого товара, там кошара нерахована, а сам удовець бездітний. Стара така рада! – Іди, – каже, – доню, та пошукай, що там понатикала та понашивала. Калина бух до землі: – Ненечко, ох ненечко моя, не топіть мене за нелюба. Або лучче встроміть ніж у серце, та ліпше мені буде. Стара мов і не чує. – Що ти знаєш, – каже, – ти ще молода. Або може я тобі не мати? Іди та давай лиш рушники. Присилувала, віддала. По весіллі забрав молоду з собою. Посагу і ниточки не хотів. – Нащо мені, – каже, – посагу, нащо мені віна, коли в мене скриня грошей в земнику. Поїхали. По новій господі ходить Калина мов не по свому світу. Все лиш він один їй на гадці. Що старий не вмовляє, що не діє; дарма. Одної неділеньки сидять собі обоє, одно в один бік дивиться, а друте в другий; нічичирк. Аж тут уходить у світлицю легінь молоденький, увесь чорно убраний. Поклонився. – А відки легінь? – пита старий, – куди дорогою? – Буковинський, – каже, – іду служби шукаючи. – Наймися в мене. – Та добре. – А що правиш? – ІЦо другим даєте, то й мені дасте, – каже. – Згода. Просимо ж у хату. Старий сказав, та й пошкатульгав у коршму. Бачив він свою недоленьку, та й топив її у горілці. День в день у коршмі напивається. А молода молодичка дома умліває. – Марку, коханнячко моє незабутнє, іди, іди від нас, не рви моє серце! Він за крисаню: – Іду, – каже, – до Черемошу глибокого, не далеко. Вона його за ручку: – Не йди, – каже, – або й мене бери. Остались обоє, обгорнулись, нічо не говорять, лиш плачуть. А він нарешті промовив: – А чого тобі, – каже, – попід вічка такі синці? чого, голубко? – та й знов став цілувати. – Нелюб убиває, – каже. – Ох, Марочку, серце моє, коби ж то ти знав, як він б’є! ох, да якже ж він мене б’є, б’є! А ти не чув? – Чув, голубко моя нещасливая. Продав зараз і грунтик і хату, а сам пішов сюда. Буду, гадаю собі, до їх в найми проситься та й не дам мою квітку толочити. Я тебе не дам, крішечко моя. Так говорив, обіймаючи її, як голуб голубку. А старий із коршми. П’яний-п’яний! Та й до жінки: – А чому ти мене не любиш, – га? – Ти сяка-така дочко! Вона мовчить. – Чому ти мене не любиш, я тебе ще раз питаюся! Вона мовчить. – Ex!! – Відмахнув сокирою, та хоче її в голову, а Марко лап за руку. – Стій! Марко був сильний хлопець. Старий згвалтував та пустив топорище, а сокирка відвинулася, та йому право в чоло. Від разу пав без душі. Марка зв’язали та віддали до неволі. Казали, що він стрия зарубав. Що божився, що присягався – дарма: не ймили німці віри. Хотіли і з неї, сердешної, протоколи тягнути, та годі вже було: від тої годиноньки, як головництво сталося вона без ума. Нічо, бувало, не робить, лиш сидить у віконці, та все питає-випитує: – А не йде, каже, Марочко, га? не йде мій милесенький? ох, що ж бо то бавиться коханнячко моє молоденьке! Де ти пробуваеш? А він прибуває у славнім місті Станіславі, у темниці: на руки і на ноги кайданячко гостре. На другім місяці і поховали. Не раз там оповідає старенький гайдук, що хворих невільників дозирає: – Я прихожу, – каже, – одної неділеньки вранці, а він лежить на постелі, ручки на грудях. – А ти хворий, небоже, ти дуже хворий? – питаю. Він на мене пильно-пильно подивився. – Хворий, батечку, – та й хопив мене за руку. – Не був, – каже, – ніхто від нас? – Не був, – кажу. А він, сердешний, забув, що де Станіслав, а де Буковина. А що його любка уже без ума, мабіть також не знав. Його вхопили, знаєте, як на воздухах у темницю. – Я, дядечку, стрия не зарубав, – каже він, – чи хоть ви мені на сім світочку вірите, що я не винен? Я стис з плечей, а він яв плакати. – Боже, Боже, – каже, – в яку я годиночку народився? – Цить, – кажу, – цить, синку, не гнівай Бога: він тобі допоможе. – О, вже, – каже, та й накрив собі очі. Але за часок знов до мене обертається: – Я би, дядечку, пішов до віконця! Повів я його помаленьку до вікна. Відти були видко ся геть-геть аж у гори, що так у ясному сонечку і леліли! А він дивиться – призирається: а далі як припаде ік залізним гратам, як заплаче-заплаче! Не знаю, як лиш ті залізні штаби не потріскали. – Іду, – каже, – зараз. Глянув ще раз у сині свої гори, притулив голівку ік холодним гратам, та й уже по ньому. – Марку, – кричу, – Марку! Бог з тобою, опам’ятайся! А він лиш хляв на мене,як той явір підтятий. Так розповідав не раз старий гайдук, а сльози як горох котяться по снідій йоги тварі. Пішла скоро поголоска й Волоським повітом. Приїхала стара та й узяла дочку з собою. Да що з того, коли навіть і неню собі не пізнає. – А ти хто? – питає ув одно. – Таже я твоя неня, синку! – голубить стара, умиваючись кривавими слізоньками. Вона лиш покиває головкою: – Та ти мені не неня! – каже, – а де ж ти мені неня? Одної неділеньки рано і змилася сама, і счесалася сама, і убралася сама, да так уже гарно! навіть і заквічалася. Стара вже не ходить по двору, та не молиться Богу! – А чей Господь милий, – каже, – умилосердиться і на мене грішну. – А чей Матіночка Христова помилує дитину мою нещасливу! А вона, сердешна, припала перед образами, мов янгол який молящий, саме проти віконця, а сонічко присвітило на личко її біле-білесеньке, та на чоло ясне. А вона зняла ручки до матері: – Матіночко, – каже, – ану припадьте і ви та кажіть мені Отче-наш, а я за вами казатиму. Стара припала та й проказала їй і Царю небесний, і Святий боже, а вона, сердешна, вже так красно та пильно говорить. Аж у Отче-наші зупинилась: – Ненечко, – каже, (та й справляє пальчиком у віконце), – ах, матіночко моя, адіть! о-о! – ох, ненечко моя, любко! – Да Бог з тобою, доню, – голубить стара, – та же там нема нічо, серце, нічо нема; ади, у віконці, там лиш от склівочка з квіточками, з твоїми квіточками, душко! – А межи квіточками мій Марочко! Адіть, адіть, ненечко, як він мене мило кличе-викликає. А який же він красний! Ох, да який же він красний, ненечичко моя! да який же він ясний, та убраний… а на чолу йому зіронька сяє! ану, дивіть, ненечко: а так, що зіронька? – Дитино моя дорогая, дитино моя люба, – просить мати, схопивши її за ручки, – Бог з тобою, там нема нічо. – Оф!! – скрикнула та й ухопилася у сердечка, – іду, милий, іду милесенький мій, жди… – та й повалилась мамці своїй на коліна, без душі. У два роки віддавалася й Оленка. Господи, що за красава дівчина з неї вибралась: кров та молоко. Але стара її вже не силувала. – Іди, – каже, – доню, за кого тобі мило та любо, а я собі піду у монастир, чей бих там спокутувала; гріхи свої неспасенні. Да чи і простить мені Бог, що я три душечці погубила? Так стара бувало. А її донечка вибрала собі молоденького слюсаря, легіника не то на всі гори та на всю Буковину, але на цілу руську Україну. Господи, що за речі він роблював! що креси, що пістолети, що ножі, а що вже за топірчики мудерні зсипав, то не найдеться в світі. І отсі порошниці, що на мені, то він робив. А ще хвалився оногди, що має піти до Станіслава, та на Марковім гробу хрест покласти, але хрест раз, такий, аби в світі не було такого. Най йому Бог допомагає, на що гадає. 1863 р. * * * Стрілець _______________ 1 Мій старший брат, знаєте, та кохався у стрілецтві. Господи, що кохався! Як, бувало, така днинка випаде, то не може собі погуляти тими темними лисами, то його аж нема. А хороший собі був парубок – о, хороший! Усе в чорній одежі ходив, в дорогій, – а чупер носив собі коротенький, чисто. Полює мій братчик, що полює, але від якогось часу став він дуже баритися по лісах. А дядик раз питають: – А де ти отсе так забарився, Онуфрію? – Да я, – каже, – гнався за оленем аж під самий Буковець! Дядик лиш покрутили головою: – Да чи ти собі, хлопче, куничку де не переймив? Мого брата мов би хто окропом попарив, так зачервонівся, та й утік з хати, а дядик у сміх: – Еге! – кажуть, – туда стежка в горох! Полягали. 2 Господи, що я був хлопцем пустий! Де, бувало, які фиглі вистроються по селу, то без мене не обійшлося. – Ого! – кажуть люди, – отсе вже того шибеника робота! Але про те мене всі любили, а дядик найдужче. Другої днини досвіта брат знов кріс на плечі та в ліс, а дядк мене кличуть: – Грицьку! – кажуть, – ану сюда, Грицьку! Я прибігаю: – А що там, дядичку? – А йди ж мені, – кажуть, – за Онуфрієм назирці та дивися, куда кін піде, та що він робитиме. Але сохранно-ді! Мене мовби маслом хто помастив. – Гайда, гай! – кажу, та стрибнув у ліс, мов та яведа. Дивлюся, а братьо так стриже плаєм, так стриже! аж хвоя сиплеться; так тото йому, бачите, квапно. А я все за ним, все за ним, сунуся як лис. Не далічко якогось хутора зупинивсь, – зазирає попід ліс так уже приязно! – Не видно, – каже, – забарилась. – Еге, – гадаю я собі, та мов той кіт вихопився на одну високу ялицю; сижу собі як дітько, нічичирк. А брат з-за череса угорське своє пистолятко: гримнув раз, гримнув і другий раз, аж гори загуркотіли, та й сів собі на колоді, а я аж щипаюся з цікавості, що то буде. Аж тут: чах! чах! – крадеться попід ліс молодичка, мов ласичка. Прибігає; він її вхопив на коліна, притис до себе, цілуються так, страх! – Отто, – каже, віддихавшись, – отто ж я забарилась! Доки свого недужого чоловіка покутала, доки що… Він зітхнув тяженько. – О! – каже, – будемо мати гріх за отсе! – А відтак як крикне: – Олено, Олено! нещастячко моє; лишім ми кохатися!! – Да чи так? – каже вона та й стала глумиться, – хто дав принуку, чи я, чи ти – га? Він залома в ручки свої білі, а вона: – Го-го! паничу, я не таких ще виділа, як ти. По смерті каяння нема. Мій чоловік сьогодня-завтра… – Да не згадуй мені хоть твого чоловіка! – крикнув брат не своїми голосами, та й поваливсь на колоду. – Бог би тебе, – каже, – побив! А вона буцімто не чує. Зараз сіла коло його, поклала голову собі на коліна, стала пестити, цілувати, лоскотати. Мов та пташечка коло його в’ється. Братіка мого мов би чарами хто обійшов! прилип до неї, як той метелик до меду. – Ади, що я тобі принесла, – каже вона та й посягла в пазуху. Я хотів ліпше видіти, нагнувся з ялиці, а віршечок хрусь! а я гегеп! з ним до землі. Ох, обдряпався ж я на ломаччя, обдряпав! А брат до мене: – А тебе, – каже, – котрий анцихрист сюда приніс та те в смерічку висадив га? Не міг деінде зависнути, та тут тебе чортова неня вип’ялила? Я так вже й стогну! – Ох! – кажу, – ой-ой! – гину, свічки, гину! А тут так бих сміявся, що аж пукаю, та не смію. Уб’є, гадаю собі. – Но-но! – каже, – я тебе зараз вигою! Лиш коби мені дядик за мак-зерно довідались, то тут було, то на колу тебе повішу, хло! як ворону! Рушай домів! Ніколи було не йти. Пішов. – А що? – питають дядик. – Та нема нічого, – кажу. В перше я отсе перед дядечком збрехав. Та добре, що хоть не забожився. 3 Щось у три, чи в чотири дні потім чуємо ми: по-душі. Ненечка зараз і стрепенулись: – А кому ж отсе? – кажуть. – Та то старому Бердареві, – уповідають. А мій братьо не ждав і тижня, але каже старині: – Я хочу женитися! – Та – же ти ще молоденький! – кажуть дядик, – ніяко тобі ще в’язатись: от погуляй собі ще років зо два, шоби тобі жалю не було по твоїй молодості. – Я вже до волі нагулявся, дядичку! пора мені газдою статися. Дядик подумали трохи. – Про мене! – кажуть. – А де ж ти міркуєш брати? – Бердареву молодицю. Неня в плачі: – Сину мій, золото моє, соколе мій! не бери удовиці! У вдовиці чари на полині. Не бери, голубе мій! – Коли не даєте мені брати Бердареву, то йду в світ від вас: я без неї не можу жити. А ненька йому в ноги: – Бери, – кажуть, – де хоч: бери, що хоч, лиш не йди від мене, не йди, соколе; я умру. У п’ять неділь відогралось і весілля. Господи, що гуляли! Лиш неня ходили, мов убиті: не по їх була ся пара, та що ж уже мали своїй голові робити! А тітка все ходить та в одно: – Починено! починила йому сука (не до вас кажучи) – о, починила. Онуфрійку мій, синку! Дуже вони, знаєте, брата любили, а такі собі були, що як намотають собі що на вус, то все дарма. Аби їх убив, то вони все своєї будуть. А люди все до них: – Та бо мовчіть уже, тіточко! хоч тепер мовчіть, – не чиніть слави, голубко! – Так вони. – А чому ж бих мала мовчати – га? Я не буду мовчати! Таки щоб знали, що починила, починила, починила – і починила! А хто ж видів, щоби такий цвіт молоденький, та дивився на таку бабу? Перед панами, перед попами, перед світами казатиму, не то що! У дев’ятьох церквах присягну, ой присягну! 4 По весіллю брат відокремився від нас, пішов до жінки собі. Дуже рідко у нас бував, а невістка таки ані раз: вона неню ненавиділа та ще й хвалилась, що битиме. Але наш війт, та женив сина. А дуже він з нами добре тривав, з усіма. От і просить на весілля. Доста мені не до того було, а прецінь пішли. – Що ж? – кажуть, – коли так щире просять, чому би не піти! З людьми треба якось жити. Сьогодня-завтра загину, та як людей не буде, хто допровадить до гробу? Пішли. На весіллю тім був і Онуфрій з жінкою собі. Він щось не веселий, не так, як бувало, коли гуля собі, як той орел сизий попід сонечко. А мати стали його питати: – А чом ти, Онуфрійку, – кажуть, – до нас не приходиш? Забуваєш свою неньку стареньку. Хотів сердешний щось відповісти, але невістка його пхнула в бік, а ненечку в лице: трас! трас! – А чи ти, – каже, – маєш мені чоловіка кликати – га? Хто йому паня? – чи ти, чи я? Ненька не рекли ні пів словечка, лиш заплакали гіренько та утирають собі кров, що так пішла з них чурком, але ж мого братіка неначе б хто обміняв. Господи! як ухватить свій келеф позолочений, як стане жінку бити! – А чи ти, – каже, – сяка-така, будеш мені неньку зневажати? Певно, що був би на смерть порубав, якби були не люди. – Утікай! – кажуть їй, – коли хочеш на світі жити: ми його натуру вже знаємо. А вона стала на дверях як була: розхристана, кривава: хрусталь та монества золоті на ній пірвані, та й махає на брата. – Жди ж, – каже, – вражий сину! попам’ятаю я тобі отеє, не бійся! – та й пропала. А Онуфрій рветься від людей, неначе той цигрис в заперті: – Пустіть мене, – каже, – люди! нехай її порубаю, нехай її розсічу, як гадину!!! А тітка снуються поміж жінками, та ув одно: – Відьма! знахарка! мальфівниця! троюда! А я ж не казала! А я ж вам не казала, ластівочки мої пишні! 5 І те весілля минулось, як не було, лиш неня плачуть ув одно. Аж тут приходить мій братік, блідий блідий, мов то не він. Увійшов, поклонивсь та й сів собі на лаві. Ненечка аж ізляклися. – А отсе ж що тобі, синочку мій золотий, дитино моя люба? – Не здужаю, – каже, – о, не здужаю! – та й склонив головку на ручки собі, хитається, мов той явір підтятий. – Бідо ж моя! – рекли мати та й кинулись до постелі, стелити. – Ох знала я, знала; що то таке буде! Іди та ляж, сину мій нещасливий. Він зітхнув лиш тяженько. – Грицю, – каже, – ходи, роззуй мене! Обліг мій братчик, лежить. Такий став, як тінь, ніхто би зроду не казав, то це він. А старі ходять мов убиті. – Тепер я вже не зрозумів, що своїй бідній голові діяти, – кажуть дядик, ударившись по полах руками, – що хто казав не казав – усе робив, не помагає. – І не тратьтесь дурно, і не трудітесь, дядечку мій любенький, – рече Онуфрій, – мені вже не поможеться. От шліть лучче за попом, аби без порядку не піти – бідна головко! Дядик в плач, мати в голос. – А чим же ми тобі так докорили, синку мій, що ти нас хочеш осиротити? Онуфрійку, дитино наша кохана! А тітка на двері: – Тепер же я, – каже, – знаю! От тепер же я знаю!! Напоїла, – каже, – ящуром напоїла! Циганка Хима. – За попом! – крикнув брат на силу, ідіть за попом! Побіг я до пан-отця. Сидять собі у кріслі, а перед ними така книга, як половина цего стола: читають. Я поцілував їх у коліно та й став їм казати, чого я прийшов, а вони аж стрепенулись. – Онуфрій, – кажуть, – Онуфрій умирає? А отсе що йому? – Хто би знав, – кажу. – От упав та й лежить. Уже й клик викликали, і пострів висукували і кілки відбивали, та дарма. Тітка кажуть, що його напоєно. 6 Були й пан-отчик. Спорядкували хорого, попосиділи, поговорили та й пішли. А він нібито повеселішав трошечки та й кличе мене: – Іди, – каже, – Грицьку, та склич мені побратимів, най попрощаюся, лиш хутко, братіку! Збіглись усі, обступили. – Онуфрійку братчику, товаришу наш милий та славний, що з тобою? – Умираю, – каже, – прощайте, товариші мої! Вони так і заплакали покотом! – Най тебе, – кажуть, – Мати Божа прощає, товаришу наш годний та славний! Та й стали з ним цілуватися; а дядик та неня у слізоньках потакають. Аж тут старший парубок, що брата за голов держав, як не крикне, – Свічки! свічки давайте! Ледве що свічку спостигли зажжечи, а братіка мого вже не було на світі. Лиш товариші стоять около його та слізоньки втерають. 7 Поховали мого братіка любого, зробили обід, але її не було. П’є та гуля собі у Хаїма та з парубками водиться. – А що! – вівкає на ввесь світ, – він гадав, що над мною старшуватиме? Нехай же тепер старшує. А й стару відьму (отсе б мою неню) маю ще навчити, лиш най мене не перепросить! Але ненька її не перепрошували. Зараз по похоронові як облягли, так і не здоймались спочили. А як умірали, то мені наказували: – Не бери, – кажуть, – удови, бо я б тебе з того світа прокляла. – А я б йому головнею очі випекла! – кажуть тітка. Да трапила й коса на камень. Гуляла наша невісточка, що гуляла, аж висватав її один урльопник, що в кирасирах служив: висватав та й узяв. О тогді ніколи було гуляти та бришкати: прив’яже, бувало, її за кіски до лави, покладе перед неї око води та хліб з попелу, замкне хату на ключ, а сам піде собі в корчму, або справиться по храмах та по свестиях. Казав Бог дати, Лиш треба ждати. 8 Сижу я собі раз у дровітні та роблю нові чепіги до плуга, а вона йде, стара-стара та бідна! Дивиться в наш двір та й заплакала. – О, – каже, – Онуфрійку мій, господарю мій! коби ти мені жив, я б твої слідочки продувала. А на його могилі четверті вже чічки процвітають: і білі, і голубі, всілякі. 1863 р. * * * Таліянка _______________ 1 Від матері я маленький оставсь, а батечка мого таки і не тямлю – покойні!… От і пішов поміж чужі люди. А чужі люди які? і роблю було день і ніч, і корюсь, най би малій дитині, а все-таки не було мені просвітлої години: а ти сякий, а ти такий! і шматок хліба не варта, що їси, не то що! От таке-то було. Хіба лиш одна гадина мене не їла… Да на решті дав Бог доробитись і мені: вже маю і пару воликів своїх, і коровку, і овечок з пасемце. А все те отсими своїми бідними руками замучив, бо Бог мені допомагав, за те мабуть, що я кожному було по правді хожу. Та думаєте, що я врадувавсь мукою своєю кривавою? Прийшла вербецирка: а війт не мав кого за свого сина упхати, та мене сироту. От таке-то безталання! Лиш за тількі ще лишив мені Бог щастя, що мене хоть у тому війську ніхто не збиткував. Да й не мали за що, коли я було кожного послухаю, кожному честь оддам, а царської служби було пантрую, як ока в голові. Другі не раз, було, з мене аж сміються: – наш Харовюк, – кажуть, – наваживсь конче старшим бути, так ставиться, так ставиться! – Еге, братіки, – кажу я, – ставтесь ви лиш, а я не ставлюся. – Є кому старшувать і без мене. 2 По котрих-то краях ми не стояли! Були і в Австрії і в Тиролях, і в Угорщині, і в Чехах, а нарешті зупинились аж у тому славному місті Венедикт, що якийсь вражий син серед самого моря збудував, на безголов’я собі, чи що. Двори такі великі, як світ, стоять вам у морі, буцім це яка калабатина, де баби коноплі пражать, чи як там. А що церкви у тому місті препишні, то й не сказати; але вже ніщо так, як один двір величезний, де, славлять, якісь-то дожі колись-то пересиджували, чи що. Ох, та двір же то, двір!… мабуть і змалювать такого не можна. Як було часом підемо там на варту, та стане нас один таліян по усюдах водити, та все показувати та розповідати, то й очей своїх забудемо, а не надивимось. А тут зараз і монастир святого Марка стоїть, і базар препишний, і голубе море грає, а на морі огрядні кораблі без ліку-міри стоять собі пишними рядами та ряхтять, мов те пав’яне пір’я на сонці, або ті маки цвітущі, що вже ні переписати ні перемалювати. 3 Був у нашій компанії капрал один молоденький, личка мальованого та хорошого стану. Василь Коронійчук звавсь, який-то вже, такий! було увесь світ лиш на його дивиться. Да відколи прийшов у той Венедик, то неначе б хто обміняв його, чи що: і на личку змарнів і волю стратив, і ходить засмучений та задуманий, хтось би був гадав, що в його сумління недобре; було й на погуляннячко наше молодецьке не прийде, не то що. – Що вам оце такого подіялось, соколе пане капрал? – станемо ми не раз питаться, – ви може нездужаєте, чи що, або може квартира ваша нездорова? Хлопці! хто з паном капралом на кватирі? яка там квартира? – Та пан капрал самі на квартирі! – обізветься дехто з цугу, – вони вже давно сами, ще відколи Маник у шпиталі, – буде три місяці. А пан капрал Чибринюк (старший капрал у нашому цугу) слухають та й лиш подивились на Коронійчука. – Василю! – кажуть (вони собі були з одного села, та й не чужі), – чи ти лиш, небоже… Коронійчук так і зачервонівсь, а пан капрал Чибринюк яли його за руку, а йому на руці такий-то вже перстень срібний, сипаний! Чибринюк стягли перстень та й сховали. – Тобі, – кажуть, – не треба вже цего перстеня: відошлю його до… А Коронійчук як упадуть йому в ноги: – Братіку, каже, прости мене! – а самі плачуть, як мала дитина. Але пан Чибринюк як гукнуть на мене: – Збирайсь, – кажуть, – хлопче, сакомпак, підеш з паном капралом Коронійчуком на квартиру! А сам так-то вже якось на мене подивились дивно! – Добре, татку, – кажу. Зібравсь та й пішов. 4 Квартиру ми мали в одного старого купця таліяна, що в його чотири кораблі свої по морі ходили. А що вже за двір мав, то двір! мабуть би й цареві не сором було б ув йому сидіти, не то що. Що світлиці величні, що ганки пишні, а що вже в тих світлицях гарно, то й не сказати; куди ні глянь, все золото, все парчі дорогі, все оксамити хто зна які, а стіни, коли не з дзеркала, то з дорогого мармуру, а коли не з мармуру, то з білої риби кості. А що вже помости дивні там були! Бач, насажувані, да так насажувані, що ніхто би і не вгадав, як-то, та з чого-то. Наша світличка була у нижниці, над самим морем, а з дверей виходилось на один широкий ганок з білого мармуру лискучого, з білими стовпами та з широким поруччям мармуровим позолоченим. Господи! що там любо було пробувати! Сяду собі було у великому вікні широкому, та дивлюся, як ті морські филі одна другу здоганяє, наче ті голуби сизі пригортаються, або вийду на ганок, зійду собі східчиками аж у море та граюсь я білою рибкою, гулячи її хліба кришечками, а ні, то слухаю-прислухаюсь, як ті молоді рибалчики собі приспівують, або ті пишні керманичі кедровими веселиями плюскають. 5 Одного вечора, вже пізно було, сижу я собі знов у вікні та думаю, а пан капрал мій вийшли на ганок, обняли обома руками холодного стовпа, притулились к йому, а самі дивляться, як той великий та кривавий місяць з тихого моря виринає; аж тут править мальоване човенце, править та й прибило до самого ганку, а з човенця виходить панночка якась, уся в білих атласах убрана, виходить та й право до пана мого молоденького. А вони, сердешні, стоять собі, мов приковані: ні пари з уст. Прийшла та й обняла їх білими та манесенькими своїми рученятами: – Василю, – промовляє, – ангеле мій, се ти! Василю! Вони наче не чують, а вона знов: – Ти не чуєш твою милу, мене покидаєш? скажи мені! – Вже й покинув, – кажуть пан капрал стиха, та й зітхнули. – Не кажи так, серце. Я знаю, що ти оце дрочишся, а я й в жарті не хочу такі речи чути, Васильку! – Я не жартую, сеньора. – Недобрий молодче! чи ж можна мене так налякати? Осердився мабуть, що я цілий тиждень не приходила, а я, серце, не була дома: я їздила аж у Відень до твого царя та купила тобі одправу. Візьмемо шлюб, милий, – чого ж бо ти так дивишся понуро?! Возьмемо шлюб, серце! – Не візьмемо, – каже мій пан, а сам білий, білий, як та стіна! – Чому ні? – питає таліянка. – Бо я вже жонатий. – О Пречиста!! – аж скричала волошка. Гострий ніж блиснув, пан капрал поховзлись по крові своїй багровій на мармурову плиту, а доки на моїх руках Богу духа дали, нещаслива дівчина вже давно спочивала– на дні моря. 1864 р. * * * Сафат Зінич _______________ Я собі вже не раз отак сижу та гадаю: як то, бідний світе, деякого сердешного некрута б’ють да глузують при ті науці! – а мене, було, і пальцем ніхто не кине, не то що. Але ж бо я і бравсь швидко тої муштри! було капрал мені ні покаже, а я вже так і вдав. А пан майор наш і розсудили: – Тобі, – кажуть, – не при вербицирці маятись; скоро по обрихтунку, підеш до полку. От і пішов. Наш полк стояв тоді аж у Банаті, далеко. Трохи не два місяці машерювали, доки зайшли. Мене дано до гранатирів до першої компанії, до третього цугу, що по квартирах собі стояв. А добрі квартири мали! все в сербів; багачі, знаєте. Туда ситні краї, не такі, як у нас, чи що. А мені звелів капрал йти на квартиру з одним старшим жовніром, Сафат Зінич звався. Господи, що за вояк пишний з його вдався! а що вже гордовитий був, то й не сказати: правдешний буковинчик. Я, було, аж його боюся, неначе якого офіцера, чи що. Такий то він був, оцей Зінич: і в очі ‘му важко тобі подивитись. А ми мали квартиру ув одної удови. Славили, що колись-то вона і багачка була, да на старості літах довелось збідніти. Слабовита була, – ув одно лежала. А діточок не було у неї, лиш одна дівчина, Марта звалась, молоденьке та плоховите собі, знай та співушечка в лісі. Як було глянеш в очиці неї тихонькі та благонькі, або в личко бліде, замучене, то тільки що не зомліє: така вже безталанночка собі була! У вдови жили ми, як у свої рідні. І хліб нам був один, і сіль не ховав ніхто з перед нас. Сафат було і дров купить, (він мав, знаєте, гроші, ще з дому) і скорому устарає, що треба. Дуже бідну удову жалував. А я вже і дров утну, і води внесу, і скрізь покутаю, як треба, щоб то, знаєте, на дівчину легше. А вона, моя рибочка, було, аж плаче: – Чи оце вас, – каже, – Бог з неба до нас, бідних, послав, чи що? Зразу ще, як ми там були на квартирі, то ходив один молоденький сербинчук, Янко звавсь; хороший парубок дуже. А що вже любила його наша тихонька Марта, то мабіть і в співанках нема так. Як то було одного вечора не видить, то і вечеряти ни ме, і виплаче любі свої очинятка, аж нам їй жалко стане. А вони були заручені з собою, бо там, знаєте, така уже установа, що два аби і три роки передом собі слово дають, а відтак аж побираються. А Янко ходив що ходив, а далі і приостав ходити. Переказував, що вибирається за Дунай в купецтві. Нарешті вже і не прийшов. Поїхав мабіть. Одної днини йдемо ми від бефелю, аж чуємо: на нашій квартирі гомін. Прибігаємо, аж тут уже усі сусіди пораються коло сердешної Марти, що вже мертва на полу лежить, мов та щебетюшечка убита. Ми зараз стали і питати, що оце таке за лишенько подіялось, відколи ми з дому. А люди всі як раз нам і відповістили: – Янко, кажуть, відослав її перстень; висватав собі другу, багачку, у Василя Карадіча. Коли знаєте… – Чи так? – каже Сафат, а сам унурив соболі свої очі в землю. Нічого більш не казав. Третьої днини поховали і Марту і стару, а сами пішли на іншу квартиру. У дві неділі по тім гуки по селу. Карадіч дочку оддає, а Янко ходить з дружбами хата од хати; та збирає собі бояре, спрошує гості на весілля. У вечер збираєсь і Сафат. – А ви куда оце? – питаю. – На весілля, – каже, – іди принеси мені доброго вина ведро та колач! – а сам кинув мені червінця. Я побіг. Прихожу, а Зінича вже нема, пішов. Що тут робити? думаю я собі. Беру віни, та біжу за ним. А у Карадіча ни крик та ни гвалт на подвір’ї! – А там що таке? – питаю людей. – Сафат Зінич застрілив молодого, – уповідають. Я закам’янів. – А де ж він? – кажу. (Зінич оце). – Пішов сам до арешту, – кажуть. Убрали арештанта в залізо, та оддали в катуш. Осудили на сердешного десять рік тяжкої неволі. Я провожав ‘го аж за місто, да так ми уже жаль! – Братіку, камрате мій дорогий та любий, чого ви оце так марне пропадаєте?… – За правду, товаришу! – промовив, як у дзвін вдарив, а сам ні ся скривить. Жовнір раз був. 1865 р. * * * Побратим _______________ Я був один у свого батька, а батько багатир був! бувало і по вісім наймитів тримають, бо було до чого. А мені і сокири не дадуть в руки взяти, не то що. – Що тобі, кажуть, роботов клопотатись, коли є кому і без тебе? – Як же мені без роботи жити, – кажу я, – коли мені нудно! – Чому би не нудно! – стануть ненечка, бувало, гніватись, – ану тількі кріс да в ліс! що ж би то я заячика печеного попоїла!!… А вони умисне оце кажуть, щоб мене від роботи відгулити. Ніщо тогди вже й робити: беру кріс та йду. А в неділю, чи там у праздник, то сестри мене, бувало, аж проклинають, бо ненька від самого досвіта нічо ни діють, лиш їм дорікають: – А сорочка Іванова яка? – а ширинька яка? – а він про вас і чорний ходить і незмитий, а він сяк, а він так, хоть вас три в хаті. Таке сердешним сестрам бувало піється через мене. Да коби хоть було за що; а то на мені і сорочка як папір, і ширинька як мак, і голова вимита да вичесана, що вже ліпше хіба в якого принца, а неньці ще недогода. Отак-то я дома проживав. А батечко, аби лиш неділя: – Ану, сину, ану на базар, ану нагулятись, доки молодий! – тай мені карбованців зо два в черес! Отак то я пробував у свого батечка. Да не довго набувся, прийшла вербицирка, а гусарський майор тількі цмокнув, як мене побачив. Кучерики мої золоті да кохані, пішли ви попід ноги!… У нашому селі ни було кращого парубка, як той Сидор Чобанюків; бувало аж сіяє, де стане; а що вже до стрілецтва вдався, то і не сказати. Бувало, не мине таке літо, щоб він тих два аби і три ведмеді не вбив, за инчу дич і не згадувати. А увійти до нього в світлицю, то нічо не видко, як лиш ті роги оленеві да зброю стрілецьку, по росішках навішану. Були там і такі роги, що в 24 росіх, коли не більше. А що вже зброя! а що вже коник на стайни, сивий як голуб! а що вже сідельце турецьке да поводи шовкові сріблом цвітковані!.. Зо Сидором жили ми собі ліпше, як два рідні брати, да як нам і не жити було, коли оба жваві, оба хороші, багацькі сини, сказано єдинчуки, а ще до того оба стрільці! Ні пообідаємо один без одного, ні повечеряємо. Чи він, бувало, до мене прибіжить, чи я до нього: говоримо, сміємось, радимось, полюємо, або посідлаємо собі коники та гайда в заліжку! А як і то ні, а ми полягаємо собі в чердаці, позакурюємо люльки, та станемо собі наші стрілецькі придабашки уповідати, або так що… – А ти чув, – кажу, – що Савюкову Катерину завили? Він зареготавсь, аж ‘му люлька з зубів випала. – Еге, – каже, – ні перша, ні послідня! – Хло, чи лиш не твоя причина? Він регочеться. – Не гоже так, братіку, – став я єму дорікати. – Чому не женишся? – Ще, – каже, – по проти себе не вишукав.. – Або ж Савюкова Катерина не против тебе? – Видиш, що ні! – А чому ж, братчику? – Бо тому, що ні! – Хіба принцизни ждеш? – Я принцизни не жду, а такої жду, щоб ся не дала парубкові на підмову. Тепер знаєш, якої? – І не знайшов? – кажу. – Видиш, що ні! – гримнув, тай став ся ще гірш сміяти, а далі, – да ти пусту оце бесіду звів, Іване; говорім що гарнішого. Уповім ти, як я вчора з ведмедем боровся. – Що ти кажеш!… Отак ми, бувало, з Сидором. Нас відібрано одної днини двадцять, декого до єгрів, декого до Парми, а мене до гусарів. А скоро нам присягу прочитали, звелів нас один офіцер під арешт дати. – А знайте, – каже, – щоб вам на завтра страву поприносили, бо рушите кождий до свого полку. Я вже так прошуся: – Пане офіцер, – кажу, – сизий мій, пустіть мене домів хоть попрощатись. Я завтра на коли скажете, на тогди ставлюся! Пустіть, пане, пустіть! Офіцер засміявся. – Війте, – каже до мого батька, (а вони були тогди війтом), – що оце за парубок? можна ‘го до завтра пустити? – Це мій син, – кажуть батько, а сльози їм лиш кіть-кіть по білій бороді, – коли ласка, пане, то можете ‘го пустити, я ручу за нього. От і пустили. Дома сум. Ненечка лежя на постели півмертві, сестра одна і друга стоя по кутах та плачуть собі тихесенько, а старша сестра голосить у коморі да лагодить мені шмаття на завтра. Я сів кінці стола, да плачу і собі. Чи побачу я вже гори свої красні, чи почую я ще моєго батечка ласкавого голосу, мою ненечку, сестрички, дружечки?… Отак я думаю да плачу-плачу, аж Сидор, побратим мій дорогий, на двері. Як прийшов з полювання, в кресі да в порошницях, так і прилетів до мене, сизий мій. – А що брате Йване, злагодили тебе? – поспитав, а сам палахнув, наче та поломінь, – злагодили тебе? – Злагодили, – кажу. Він сів коло мене тай заплакав, страшне заплакав. Да не довго плакав, пів мінуточки, або й тількі ні; повтирався тай ухопив мене за шию: – Братіку, – каже, – нічо на мене не здаєш? мене забуваєш? – Братчику, – кажу, – побратиме: батечко мій старий, – з сестрин моїх буде хто небудь збиткуватись!… – Богдай я такого слова від тебе був не почув! – сказав він гірко. – Не гнівайся, братчику; я знаю, що ти мої сестри не лишиш в поругу. А мого вороного возьми, братчику таки до себе. Ніхто го так не пожалує, як мій рідний товариш. – Твому вороному не буде в мене кривди, – каже Сидор. – Ще тя прошу, братчику: догледь мої зброї! Батько слабі, а наймити – звичайно. – Лиш ти тим не журися, брате! Нащо мені те й казати, коли я сам знаю. Другої днини попрощався, пішов. Служу в війську рік, служу другий, добре мені. Нарешті зробили й капралом, а я в одно Бога прошу, коби то лиш домів! Аж тут приходить мені лист з дому: – Приходи, сину, домів, – пишуть батько, – як найборше, у нас велика тривога. – Ось тобі 200 левів на дорогу… Я зараз побіг до нашого пана ритмайстра. – Пане, кажу, татку, змилуйтеся! – тай показую єму лист. А він так: – Не журіться, – каже, капрал Дзвінка, – я зараз сам піду до пана майора за вас прохати. Ще того самого вечера сів на пошту та й поїхав! До села прийшов я, вже вечеріло. Вхожу в хату – нема нікого, лиш хтось дише на печі. Прихожу ближче – се мій батечко старенький. – Чи то ви там, дядечку? – здорові, дужі? – – О, спасибі ти, синку, що прийшов. Сідай, душко! – А неня де? – питаю. – Аби ти здоров, душко, а ненечка твоя вже – покойна…Засвіти, любчику: свічка оттам десь за образом. Засвітив – дивлюсь батечка мого вже й не пізнав, такі ти вони стали. – Чого ви самі в хаті, батечку? де сестри? – Зараз поприходя, синку; Марія пішла в млин, а Аксеня коло худоби порається. – А Мітрана? Батечко тількі заридали. – Мітрани, синку, вже немає. Подякуй свому товаришеві… Гарного собі побратима вибрав, о гарного!… Я затетерів. – Що тут сталося, кажіть, бійтеся Бога! – Сторія коротка, сину: звів бідну дівчину, насміявсь – пішла до Черемошу глибокого, та вже не вернулась. До тижня і стару поховали. Ще батейко і не розповістили гаразд, а я вже був у Сидора. Гострий ніж, пара пістолят за чересом. Вбігаю, а він стоїть коло стола та кріс набиває. – Здоров, брате!!! Де моя сестра, де моя неня?!! Він став як укопаний, ні пари з уст. – Боронися, товаришу, бо гинеш!! – крикнув я тогди, а сам пустився на нього з ножем. Да він швидший був: імив мене обома руками за мою руку, що тількі сили мав. – Стій, – каже, – побратиме: ще слово-дві позволь мені сказати! – Говори, – кажу, – да не барися, я не маю коли! – Добре, – каже, – я зараз готовий. Ти жовнір, наробиш головництво – марне загинеш, а за кого? – за одного фальшивого товариша, що з твої руки і кульки тої ни варта. Ні, брате Іване. Я лиш раз тебе зрадив, а другий раз того не буде! Що оком кліпнути – вирвав мені пістоля з-за череса, кулька забриніла, – а він тількі повалився мені в ноги. Добрий стрілець був: в саме серце трафив. Якби в війську, то би капітан за такий цент і лева срібного не пожалували. Гуцульськая славо, Яка ж ти кривава!… – А відтак? – поспитаєте, панове молодці. – Ну, та відтак: сидів у штокгавзі, вийшов на волю, вислуживсь, вийшов до дому, оженивсь сеї осені, тай тількі. А що вже красну паночку собі маю, то і не сказати: хіба Пречиста одна краща! Батечко при мені. Господи, що їх моя Марічка жалує! Щоб ся ні ворухнули на печі, так вона зараз і стрепенеться: – А це ви куда, батечку? – не виходьте з хати, а то на дворі холодний вітер віє, щоб вас не підвіяв, або що! А де ні обернеться, вже їм і їсточки на піч. – Ану-ко кушайте оцього, що я вам зварила, це добреньке, ану-ко! – та бо ви нічо таки і не вживали! – ви у нас ще з голоду загинете! Така моя Марічка, моя щебетушечка співоча! а як то там Бог дасть ще й дитинку, що тогди аж буде? Боже мій милий!… Сестри мої вже давно віддані, ще я був у війську. Марія пішла за Тимофія Ковалюка, а Аксенія за Никифора Дарашанюка. Парубки усе годні, усе господарські. А що вже мене поважають, то і не сказати! Котрий відки, а все до мене: – А я вам, пане Іване, на зиму 100 ковбків маю своїми волами привезти! А другий знов собі: – А я вам з своїми наймитами маю 10 фалеч трави уробити! Таке то. Навіть і женитися не хотіли, доки я сам з війська не написав, що можна. Лиш моя Мітраночка не діждала вінка! Як упилася в Черемши, так ще і донині ни проспалась, сиза моя!.. Висипаєсь собі за цвинтарем (бо на цвинтари не дав піп), а коло неї близько близесенько Чобанюків Сидор, мій побратимко коханий! Гуцульськая славо, Яка ж ти кривава! 1865 р. * * * Кобзар і жовняри _______________ 1862-го року стояли ми ув одному містечку на Семиградах — Кезди-Вашаргели звалось. Містечко це було маленьке, негарне; от і не волочивсь я по базарі, а сидів собі дома: читав, абощо. А по розказі і тільки вже мене не кортіло на місто. Не встигну, було, і шаблі одчепить, а тут уже і наші хлопці позлітаються до мене, мов ті соколи ясні. — Здорові були, пан лекман! — Дай вам боже, пани! А що ж там? — Нічо, добре, богу дякувати. — Сідайте, братики. Посідали. А поштар з двома паками на двері: — Чи тут мешкає п. лекман Федькович? — Тут! Що там такого? — А ось вам дві паки: одна зі Львова, а друга з Черновець. Я зараз і одібрав як треба. А хлопці до мене: — Ану розпечатайте, пан лекман,— любий, дорогий, ану розпечатайте! А я давай дрочитися з ними. — Еге, — кажу, — не розпечатаю, аж завтра. — А я сам розпечатаю! — каже фір Хрестик. — А штокгавз нащо? — кажу я. — Або в штокгавзі не люди сидя? — Печатки тільки захрупостіли, а Хрестикові остались у руках дві книжці, в червоний сапіян оправних, а ще до того і гарно назолочених. Всі так зараз і обступили його: — Ох, а оце що? — Оце, — кажу, — часловець для фіра Стихаря з 15 компанії, коли знаєте. (А я був уперед у 15 компанії, доки пішов до 13.) — А Стихар же ніби знає читати? — питає капрал Ур— банський. — Правда, що знає, — я його вивчив. Да ще до того і фрайтера Германа, і Антонюка. Ось для Германа псалтиря. А Стихар учить тепер капрала Близнюка, Герман — Сухарюка. — Оце ж то! — каже Дучак.— Таже Герман волох? — Ану скажи йому, що волох, чи зараз ти в писок не дасть! — каже Урбанський. — Я його знаю: ми ходили оба до піонерів. Доки ми оце говоримо, а Хрестик уже і другу паку розпечатав. — Мой-мой! — каже. — Отут книжок!! Дивимось — а оце львівські парубки поприсилали мені і "Кобзаря", і Квітку, і Марка Вовчка, і Куліша. Спасибі їм. — Та-бо оце не по-німецьки, — каже капрал Павлинчук, що в срібних перснях ходив (а він знав потрохи німецької азбуки, — мабіть, те, що німці вже позабували). — А я знаю, по якому оце! — каже фрайтер Тевтул. — Ну, по якому? — питає Павлинчук. — Або по-руськи! — каже фрайтер. — Ти хіба знаєш, котре по-руськи, а котре ні? — Правда, що знаю. — Ану, то читай, коли знаєш. Став фрайтер читати, а оце був "Кобзар". Читав він його аж до чапістраху, а ми тільки утираємось. Не то що, але і Хрестик заплакав. — А я, — каже, — хочу вчиться читати. — І я, і я, а я также! — стали усім казати. А Дучак — А ви, — каже, — як мене не виучите по-руськи читати, абих так знав, як ви самі, то не маєте ся чого і крутити в цугу! (А Дучак був старшим капралом у 4-му цугу.) — А я з тобов буду учиться, — каже Павлинчук до Дучака. — А мене таки пан лекман самі навчуть! — каже Хрестик. — А мене також, — каже Урбанський. — І мене, і мене, а мене ні?.. За три місяці знали усі не тільки читати, але і писати. Було, по цілих ночах сліпають. На різдвяні святки самі собі листи домів уже писали. А що вже з моїм "Кобзарем" та з Марком Вовчком подіялось, то й не сказати! Як стали їх, знаєте, возити варта від варти, касарня від касарні, від одного "письменного" до другого, то тільки цумаття я вже достав, а не книжки, — і то ще такі, що хазяйка-бублейниця була б з їх кварту сала натопила. З "Кобзаря" багато собі дечого повиписували наші "письменні", а багато дечого повиучувались і напам’ять. А ніхто вже так, як той фрайтер Тевтул. Було, хлопці його аж по руках нося: — Фрайтер, сизий, — ану ще раз тої: "Ух, ух, солом’яний дух"! А він стане на стів (бо невеличкий собі був) та як утне! Аж чоловікові мороз тілом піде. 1865 р. * * * Співанка _______________ для таких що кохалися, а не побралися . . . . . Співається на той голос, що «З’їздив-єм коника, з’їздив-єм другого». Ні ружі з калинов, ні калини з ружев Не пий ти до мене, несужений друже: Не печаль мойого ти роду; Не тручай без часу до гробу! Як мені не пити до тебе, голубко: Медок солоденький у золотім кубку. Золотий мій кубе, ти кришталь, Втоплю я у тобі ввесь мій жаль!… Забувати, милий, забувати треба. Може так судила нам Пречиста з неба: Забувай, мій милий, забувай! – Коли жаль на серці – прогуляй!… Заграйте ж, музики, заграйте ж ми даже, Нехай погуляю, коли мила каже. Заграйте ж музики таку йгру: Нехай погуляю та й умру. А як у кедрову домовину ляжу, Я до тебе, душко, звіздов перекажу: Прилітай, голубко, на той світ! Там розлуки серцю уже ніт! А знаєте, братці, проти кого я отцю співаночку складав? Проти мої сестрички, любої мої та красної мої, що так і стоптали долю її молоденьку, знай ту фіявочку весняну ногою!… Да і красна ж бо була, красна, знай та зіронька ясна, що на широкому небі межи усіма сіяє! А що вже полюбила собі хлопця вродливого та ружевого, та чорнобрового, та кароокого, що так цілий світ єму й дивувався! Мабіть і царівочки дочка пішла би була за його, не то що! А батько і знати не хочуть. – Що, – кажуть, – я би свою дитину за жовніра дав? (а він сердешний був капралом), – нігде ніколи! Що неня напросились та наплакались, що я наблагався та наумовлявся – годі! – Нехай, – кажуть, – іде за нього, а я їй благословити не му, да і весілля їй не справлю. От і оддали за одного удівця старого-старого, знай у яму закопали. А він, сизий мій (моїй сестри милий оце), став напиватись; що було заробить, те й проп’є (а він бідний був, мусів заробляти). А скоро сестру мою де побачив, чи на базарі, чи так де у селі – ого: він уже й там! і меду зараз і вишнику і вина; силує, напуває. А вона такі проситься: – Василю, – каже, – Василю, бійся Бога, не чини слави між людьми, не губи мене!… А він: – Що, – каже, – по славі, коли долі нема! До пів року і поховали. А у два місяці, ще й не сповна, і сестру: в’яла, в’яла, доки не зов’яла. А скільки там ні фіявок цвіте, що літечка на її гробу! Піду, було, у неділю, та цілий оберемок назбираю. – А де то таких пишних нарвав? – питають батько. – На Катрині могили, – кажу. 1865 р. * * * Опришок _______________ Нас було двох у батька: Семен старший, та я, двома роками молодший. Дуже ми любились. Ходить мій братик на танець, хожу й я; та гуляємо як ті соколи межи соколами, землі під собою не чуємо. Усі нас люблять, усі кланяються, усі поважають. Сказано, багатирські сини! Семен був парубок годний, тихий, розумний; було й малу дитину не оскорбить. Стариню поважає, шанує, товариство любить, за побратимом і в огонь скочить. Отакого братика я отсе мав. Я знов у свого брата не вдався: подуфалий, палкий – і Бога знати не хочу, не то що!… Не спостигне було хто слово неуважне до мене заговорити, я вже і скочу, як іскра, і вхоплюсь до ножа, і таке заведу, що ради ніхто не може дати. Не було такого парубка в селі, що б я з нього кров не пустив. Семен було мене і полає, і виганьбить, а часом і за чуприну таки гаразд покрутить. Да батечко ж нічичирк, якби отсе я хто знає як гарно справувався. У їх таки така натура була: нікого в дому і словечком одним не зганьбити – ні нас, ні сестер, ні слуг. Да знали вони іншим способом як нам доїхать, коли хто з нас прогрішить. Прибавиться, було, Семен на вечорницях, вони до нього цілий день і слова говорити не будуть: ого – вже братик мій більше й не барився по ночі; сказав там хто яке незвичайне слово в хаті, вони вийдуть з хати, ще й дверми луснуть. Отак вони було нами поводять. Слухайте тільки, як з мене фудулію вигнали. 2 Одної неділі бився я знов на базарі з одним урльопником. Пустив з нього кров, та прийшов обкривавлений до дому. Батечко подивились тільки на мене, та й нічого. На другий день встали ми з братом рано, пішли купатись, а він каже до мене: – Нехороше ти отсе робиш, Іване: печалиш батька. – Або я сьому рад чи що? – відфукнувсь я на свого братика, – да суферять не буду, щоб вражий син та чванився, що йому сільських парубків нема й на раз що бити! Аж тут батько з хати: – Іване, сюда! Я зараз побіг. – Кажіть! – Осідлай мені коня! Я шатнувся до стайні, осідлав духом коня, та й вивожу. – Семене! а батько куди отсе їдуть? – Не знаю, – каже брат. 3 Другої неділі батько вже дома були: прийшли ми з церкви, та й обідаєм. А батько кажуть: – Ти, Іване, підеш завтра до Р…, наймешся у старого Донди на піврік. Я вже з ним зговорив. Мати в плач, сестри в голос, братикові аж ложка з рук упала, а я стою, мов причмилений. Неня зараз до батька: – Чоловіче, а се що тобі Бог дав на розум, діти собі прогонити з дому? Багато їх маєш, мабуть та не бізуєш годувати?! – Мовчи, стара, – промовили батько уважно, – ти собі пазь дівки, а парубками я сам маю орудувати. Знайте тільки, абу йому харч та шмаття було на завтра. Другої днини й вирядився. 4 На підвечір став я у Р… Село велике, пишне. Все сади, все сади, все горіхи волоські, та вишні, та черешні. Почерез плоти понадвисала червона калина. З поміж садів видко побої пишні: серед села стоїть церков нова, велика, хрести золочені. – А куди, легіню? – питає молодичка пишна, кароока, біжа з кінвами по воду, та й стала. – До старого Донди, коли би ласка справити, – кажу я, та й став і собі. – До Донди? – скрикнула молодичка, та аж кінви випали їй з рук, – а отсе чого ви до Донди? – У найми, – кажу. – У найми? до такого опришка? Та нехай же вас Мати Божа заступає!… – Ви мене налякали, молодичко: що ж би то він, той Донда? – Та єретик на весь світ! Він вісім рік лиш в опришках був. Такий лютий, як гадина, ви там і три дні не будете! – Що ж маю робити, молодичко? Рідного батька треба послухати… А де ж він сидить, той ваш Донда? – А он, бачите, той хутір великий: два горіхи перед самими вікнами, нові ворота. – Спасибі вам, молодичко: може колись зустрінемось. – Здорові будьте! – прощебетала молодичка, та й стрібнула в сутки. Я пішов далій. 5 Хутір гарний, двори великі: комори, стайні, колешні – усе під побоями, усе нові. В хаті вікна великі з кватирками. Вибігла дівчина зустрічати: – Чи не з тої ріки, легіню? Може наймит? – Так є, панночко моя гречна, – кажу я, а тут так і задивився на вроду її прекрасну та на стан її препишний! Уся в рантухах, да у намистах золотих!… Увела мене в хату: світлиця аж сяє! Молоді служечки та вірні слуги вештаються то сюди, то туди – усі тихо, усі без гомону, щоб навіть і голосу їх не чути, а за столом сидить собі чоловік великий та плечистий. Сидить собі, та люльку курить, а сам такий черлений, як кат; рудий вус аж по за уха закрутив. Я поклонився та й стою. – Ти Коровайничів? – гукнув. – Так, – кажу. – Ти станеш у мене на службу; я вже з твоїм старим зговорив… – Нічого, – кажу. – Але я чув, що ти любиш битися?… Небоже! – та й справив на свою нагайку дротяну, що мабуть в два сажні жандарські. Мене неначе фебра потрясла. Мій газда ухопив кріс на плечі, та вийшов з хати, мабуть на полювання, а доньці звелів, аби мені розказала, що я маю до роботи. 6 Дівчина розказала мені, що треба, та й дала підвечіркувать, а сама сіла собі з якимсь шиттячком у віконця, да так уже приязно шиє! Дивлюсь, а се ширинька тонка-тонесенька. Що шовком закине, так зараз золотом і обведе. А я, як був дурний, так зараз і кажу: – Панночко-лебідочко, кому ви отсе таку ширинечку препишну шиєте? Мабуть… – Да я отсе братикові, – каже вона зачервонівшись, – оттам за рікою. Та й глянула у віконце. Аж тут і мій газда на подвір’я: вона шиттячко в скриню! 7 По вечері звелів мені газда в саду спати, щоб садовини пантрувать; от і пішов я у сад. Нічка була тиха, та зорешлива, та тепла. Місяць розсипається над високими нашими горами, легіні щебечуть на сопілках, а дівчата приспівують по вишниках. Господи, як обгорнуть мене жалі да туга велика! Стала перед моєю душею і мати з поглядом її тихим та святим, і сестрички мої щирі і братик мій золотий… І забанував я на батечка свого… – Піду – думаю собі – до Черемшу глибокого, да втоплюсь… А той Черемош зараз таки коло хутора, так і шумить, так і гуде! Вийшов над Черемош, сів собі на березі, сижу та думаю: аж тут плюсь! човен з того боку плавле. Я сховався за вербою. Приплив. Бачу – се парубок, хороший, молоденький, як мальований! Прибив човенце до берега, а сам у сад, неначе метелик перелетів. А вона до його вже й рученятка простягла, дожидала. Місяць світить, а я слухаю. 8 – Не плач душко, моє серденько! – став він голубити, – я думаю, що ти мені рада, а ти в-одно плачеш, кілько я прийду… Скажи, може вже не приходити? може собі кращого найшла?… Я бідний… – Василю, Василю! – та й зомліла сердешна дівчина. – А чого ж бо ти плачеш, моя рибочко? – питає легінь, та й заплакав і собі. – Відай нам не судилось вкупі жити, – промовила дівчина не за малу хвильку. – Джімерь хоче свати слати, а батько оддасть, я знаю: він багач! – А ти гадаєш іти за його? – спитав легінь. – Я втоплюсь, – каже дівчина. – Того не роби, рибочко, а корись твоєму батькові: він розумний, та за його головою будеш щаслива. – А ти, мій друже? – Я вернусь у військо, мені все одно… Без тебе мені світ увезде однакий, увезде чорний, як туман. – Боже, Боже! – заплакала дівчина, – чому ми такі нещасливі? – Ба я, – каже легінь. Обоє – думаю я собі. Як стали зорі погасати, вони розійшлись. 9 Одної неділі сидимо ми собі, аж тут і старости на подвір’я. Моя панночка побіліла, як стіна: старий дивиться, та вуса гладить. – А від кого? – гукнув газда на староста, що аж стіни дзвенькнули. Вони сердешні тільки трясуться та кланяються: – Від Андрія Джімеря до вашої милості, коли би ласка. – Скажіть Джімереві, що нехай свого сина оддасть у больницю, а не чужим дітям світ ним путати. На тім світі, хто зна, як буде, а сей треба шанувати. – Спасибі і за се, – кажуть старости, та й забрались потихоньки з хати, бо з моїм газдою не добре переливатись. А панночка, як стояла, так старому в ноги: – Спасибі вам, батечку, що мене не втопили! – Да й так тобі не сидіти дівкою, – каже старий, – я вже яв ослабати, та рад би зятя в хату, що б на мене легше, та що б з за життя видіти, як моє добро уживатиметься. Ти знаєш, дочко, я багатирь: можеш собі вибрати і пана, і попа, кого хочеш. – Не хочу я, батечку, ні пана, ні попа. – А кого ж? – запитав старий грізно. Дівчина почервоніла, мовчить, тільки труситься. – Не мни багато ханьки, а скажи, що хочеш Василя Зарічука, та й годі! Ти думаєш, дурна, що я нічого не знаю? що я не чув, як ви щоночі охали та слинились у саду?… Що за розумні голови обібрались мені, старого опришка, мудрувать!… Іване! – до мене отсе, – рушай на той бік: Василь Зарічук нехай мені в сейчас до мене ставиться. А вай твоєму світу, як йому півсловечком писнеш, що тут говорилось! Розумієш?… – Розумію, татку! – Махай же! 10 Привожу я Василя: він сердешний смутний, неспокійний. Тільки на двері, а старий як не гримне: – Хто сеї ночі говорив з моєю дочкою у саду? Мовчить. Господи, як ухопить старий свою нагайку дротяну, як стане мого пана Василя періщити та періщити! – А не ходи, – каже, – ночами та закутками, як той злодій, але йди в хату, коли хочеш дівку взяти! – Даруйте життя! – верещить Василь на увесь світ, – вже більше не буду, їй Богу не буду! гвалту!… гину!… умираю!… вайльо!… – А сякий-такий сину! знай як старого опришка мудрувать! Тепер же рушай собі домів, а завтра рано приходи з старостами. Чуєш? – Чую, – каже Василь, і сам не знає, як йому діється. Тут дротяна нагайка, а тут каже свати слати. Я тільки стою та сміюся. Аж старий ні з сего ні з того, та до мене: – А ти, паничу, де сеї ночі ночував? – У саду: а де ж би? – Та не чув, як отсі двоє нявкали цілу ніч під вишнею? – Чому ж би не чув?… чув! – А мені не треба було нічого казати? Так ти мені служиш?!… Господи, як стане й мене цідити тою анахтемською нагайкою! Був би душу вигнав, як би не панночка та не Василь. – А болить? – питає мене старий по годі. – Болить! – кажу. – А дуже? – Дуже! – А як ти других бив, то не боліло? – Не буду вже! – кажу. – Тепер же збирайся та рушай собі домів. А татові та нені скажи, щоб за чотире неділі приходили до мене на весілля! Розумієш? – Розумію! – А ти будеш Василеві за дружбу! Розумієш? – Розумію! – Рушай! 1867 р. * * * Безталанне закохання _______________ 1 Не то що на наше село, а на цілу славну Буковину коли найшовся такий хороший парубок, як той Тодір Дугай, або краща дівчина, як тої старої удови Гребенихи дочка Олена, то я вже не хочу називатись свої іменем, але брехачем. А що Тодірко з Оленочкою собі кохались, то своєю дорогою йде; да як же їм і не кохатись, коли сусіди собі, да ще й близькі були. А то сусідам лиш кохатись, бо так пан-отчик наш православний у церкві навчають. Чи як кажете? Зрештою, як вони там кохалися, чи дуже, чи так лиш – не мені се розбирати. Але те знаю ретельно, що Тодірко з Оленою не могли якось удатись. Тодір був парубок тихонький, звичайний, щирий, ув одно лиш в думках да в гадках. Олена знов дівчина жартоблива, обмівна, нестановита, як той метеличок в літі. Задуману з роду-віку ніхто її не бачив. Отакі се були коханки – Тодірко з Оленою. А стара Гребениха багачка була: фудульна, обрахована, з масним язиком, як-то кажуть. Свічку до церкви не понесла, часточку не дала, мисочку не поклала, а проте лице своє перед людьми так знала обмити, що то! Вона все була «бідниця»: у неї бжоли не роїли, ні корівки скороми не давали, ні з овечок вовниці не встригла – вона зовсім безталанна була. А тут нищечком так і сміється з дурних людей, що її було жалують. Лиш одна душа на світі мала у неї і ласку й пошанівок: стара баба Ція, що зерном ворожила, да в звіздах смотрила; і днюють і ночують було в купі, да по цілих ночах вистоять порозплітані в садку, лічучи да викликаючи ясні зорі. Ще й не повечоріло гаразд, а Ція сидить собі вже при каганці на печі да зерном розсуває; Гребениха коло неї. – А що там паде, любко? – Хіба я вам коли правду не сказала, зазулько? – каже ворожка, – у серці колач, на порозі колач, в хаті гість, а се у мене старости, любко. Лиш осьде, з лівої руки, трохи жаль, але то нічого – минеться. А отсе зять багатий, з-під сонця: і колач, і радість, і борзо – бо плоту нема: як не буде сеї осені весілля, то в лице мені наплюй! – Се ж у мене ще дівчина молода, – каже Гребениха, – а мушу віддати, щоби вже того Дугаїшиного раз позбутись. Учепився, тітко, дівчини, як реп’ях кожуха – ні суди Боже! – А дівчина ж? – питае ворожка. – Дівчина й гадки не має. Я кажу до неї, – коли хоч, то йди за Тодора; я тобі не спераю. А вона: – Мамо, – каже, – коли ж бо він такий тихий! я б за ним бувши знудилась. – Любка моя! – рекла ворожка. – А тут бесід по селу вже повно! – журиться Гребениха. – Знаєш, жоно добра, що я гадаю учинити? – Кажіть, ластівочко! – Хочу віддати свою Олену за Угринчукового Митра. Я вже й з старою зговорила… – А відтак же? – Завтра свататиме. Се ворожці вода на лотоки. – Дай Боже таке чути! – каже, – я вже вам давно хотіла те казати, та не сміла. Я, любко, дуже несмілива з роду! – А що отсе тутки паде? – питає Гребениха, справивши палцем на купочку зерна. – Та отсе, крішечко, се – гріб, але з лівої руки, то чужий… Да ще до того й бідний, ні мисочки коло нього! Доки ворожка ворожила, а на дворі зорешливо да тихо: нічого не чути, тільки Дністер гуде, та соловейко свище. А в садку під вишнею, що білим цвітом так і припала, стоїть Тодір з Оленою. Тодір плаче: Олена скубе вишневу квіточку в шматочки. – Я згублюся, – каже Тодір. – Який бо ти незвичайний, Тодоре! – каже Олена. – Нащо собі такі гадки до серця приводити, коли я тебе люблю. – Ув-одно каже, що любить, а за другого йде! – дорік парубок гірко. – Або так не буває, – каже Олена сміючись, – що хоч повінчані, а з другими кохаються?… Тодір подивився пильно, покрутив головою, та й пішов. Дівчині й «добраніч» не сказав. – Іди, коли нерозумний! – промовила вдовина дочка згорда; махнула рукою та й пішла в хату. 2 У старої Гребенихи в хаті вінок плетуть да бояр збирають, а Тодор ходить собі понад Дністер, та в сопілку грає. Грає, а дрібні сльози так його й обливають! Заток сопілку за пояс, та й наспівав: Ой засвіти, місяченьку, Да й ти, зоре ясна! Ой в лузі, в лузі У лузі пшениця – Там дівчина прекрасна! Пшениченьку дожинає, Все в гору та поглядає: Ой чи високо, Ой чи далеко, Сивий сокіл підлітає! Літає ж він да літає, В кватирочку зазирає; Ой сію руту, Ой сію руту – Ой подай, душко, руку! Рада ж би я ручку дати, Не зволяє стара мати: Ой взяла мати Нелюба до хати – Годі рученьку дати! Ой відсунься, дівча любе. Да відсунься від нелюба: Зайду я з луга, Да заб’ю нелюба – Да як того голуба! Ой чи заб’єш, чи не заб’єш, А серденьку тугу завдаш – Сідай на коня, Виїзжай із двора – Ти не мій, я не твоя! Ой їду ж я до Дунаю, Да став же я да гадаю: Ой гаю, гаю, Ти тихий Дунаю – Я тонути в тобі маю! Да за марну причину, За невірну дічину; Ой гаю, гаю, Ти тихий Дунаю – Що я в тобі потопаю!… Пішов домів. А дома молодший брат уже дожидає. – А ви де були, бадічку? – Прохожався; або що таке? – Да нічо, бадічку; Олена приходила кликати вас у бояри. Тодір нічого на се не відповів, пішов у хату. Стара Дугаїха сиділа за кроснами, ткала сукно. Да як поглянула на Тодора, аж човник з рук упав. – Синку мій, а тобі що? – А що ж би? – каже, – нічого! – Таже ти почорнів, як та головня!. – Так вам видиться, мамо: я однакий. Стара далі ткала, а син пішов у комору, на весілля збиратись. Ще й братіка молодшого покликав, щоб йому поміг. За дві години Тодір був убраний, готовий. Черевики на нім брижовані. волоські: ногавиці білі: сорочка рантухова, золотим хірем да мирсою вишивана; пояс браний, боянський: за поясом ширинька; на шиї хустка шовкова: на голові кресаня в самих павах да в йорданах волоських, що на цілій Буковині такої мабуть не було. Вийшов з комори. Кучерики русо-золоті, пишно зачесані, повились по головці, засяяли, мов золото. Він підійшов до ненечки своєї старої, став, дивився на неї довго, відтак поцілував її в долонь, та й уклонився низенько. – Ненько, – каже, – благословіть! – А куди, синку?, – питає стара, – на весілля? – На весілля, – каже. – Божа тебе мати благослови, душку! Да не барися дуже; я сама в хаті! – Ба я може й забарюся, ненечко. – Нічого, синку, нічого. Лиш не тужи так дуже. Не судилося, душку; що ж робити? Він тогді сплакав. А братів молодший Василько як не кинеться йому поза шию: – Бадічку, – каже, – братіку мій дорогий! куди ви отсе йдете? – На весілля, Васильку. – А мені все здається, що я вас більше не побачу! Тодірку, бадічку, братчику мій рідний! Тодір поцілував хлопця в чоло, перехрестив, пригорнув до серця. – Васильку, – каже, – я забарюсь, не лишай неньку. Уклонився, та й пішов. Пливе Дністер, тихий, як той руський народ, широкий як його думка, глибокий, як його рани. По тім боці Галичина, по сім Буковина. Вечер був тихий. В Хрещатицькім монастирі дзвонили на вечірню, місяць сходив поволі. Зійшов, засвітив, засяяв, цілу Буковину золотом поволік. Соловейко співав у лузі. А в лузі стоїть зелений явір, обняв молоду калину, пригорнув до себе. Стара верба нахилилась над ними, знай та ненька рідна над своїми діточками. Дівина здоймила золоті та пахучі свої кити д’ горі: коло неї постелився зелений барвінок, пригорнувсь-притулився, задумався. Пишна черемшина вимахує білими своїми вітами, знай та багацька донька писаними рукавами, а кучерявий дуб стоїть да сміється, мабуть до тої фіялочки, що йому на корені зацвіла. Високими да широкими Дністровими берегами постелились шовкові трави молоденькі, а по них ходить парубок хороший-прехороший, ходить да в сопілку грає. Се був Тодір. Грав він довго – раз весело, що аж серце тріскало, а відтак знов сумно, тужливо. На березі стояв білий камінь; він сів собі на тім камені, поклав кресак да сопілку біля себе на мураву, склонив голову на руки, задумався. А з села чути було музику, що грала у Олени на весіллю. – Що сей світ, що його віра, що його любов, що його доля? Світ – Дністрова хвиля, віра – оттой шум, що на камені сперся, любов… Не доказав… Другої днини найшли тільки кресаню на березі да сопілку. 1867 р. * * * Панич _______________ 1 Дорогою на кладбище (цментарь) іде дяк потикаючись і верзить хрипливим голосом «Святий Боже». За ним несуть чотири убогі люди невкриту домовину з необгибльованих дощок, за домовинов іде ніжний, простоволосий, блідий, заплаканий парубок, а за парубком шкутильгає сліпий старий пес, понуривши і собі бідну свою голову. Се був раз похорон за себе!… На кладбищу стояла уже яма викопана, готова. Трупоноси спустили в ню домовину, загребли, зробили могилку, взяли дяка, котрого горівка зовсім уже з ніг звалила, на порожні мари, тай помчали в село, а над гробом укляк парубок кінець голів, а пес ляг кінець ніг. Оба матбути плакали, а може і не плакали, бо одному сліз не ставало, а другому очей, отже ж нічим було плакати. А покійник? хто він був? що він був? відки він був? – Ніхто не знає. От, те тільки знали що він Панько звався, що зайшов сюда, уже двацять рік тому, з далекої сторони, що приніс з собов малого хлопчика у чотири рочки, що упросивсь у одного не дуже багатого господаря у комірне, і що деньками і себе і хлопчика годував, працюючи день і ніч як той чорний віл. А хлопчик – Михась звався – Господи, що за прекрасне дитя було!… як той ангелик намальований!… а то так, що як бувало на улицю вибіжить, то кожний, хто лиш іде, єго зараз і на руки возьме і обцілує і обдарує і не може налюбуватись таков милов дитинов, а ніхто вже так, як та стара циганка Хима, що єму і сорочечки рантухові пошила, і убраний капелюшок справила, і свитку, і чобітки, і зовсім ним таки опікувалась, неначе та мама рідна, бо єго всігди і обпере, і змиє і очеше, і погодує деколи, а другі хлопці – а вадь з зависті і прозвали єго паничем. От він паничем і виріс, а виріс у прехорошого парубка, русявого як золото, а рум’яного, як рожа. І чому ж би ні? бо хоть і в розкошах не ріс, але і нужди ніякої не знав, дякувати Богу, Панькові і циганці Химі. А як минуло Михасеві років шістнацять, тогди запопала і єго лиха година. Циганка Хима щезла з села мов під землю впала, Панько став на здоров’ю занепадати, а далі і з постелі не вставати: отже ж довелось Михасеві і на себе і на хорого заробляти, а слабість, як то кажуть, дорогий гість; чотири роки єго в чужій найманій хаті тримати і приймати, то не чотири дні. Тогди і Михасеві рум’янці поблідли, і очі в голов запали, і козацький стан змарнів, як се ми єго виділи, ідучи за некритов домовинов покойного Панька, а відтак сумуючи у головах над єго гробом. І довго сумував він над могилов покійника, аж до самого смерку сумував. Всілякі гадки пересувались єму у голові, одна сумніша та чорніша від другої. – Що мені тепер робити? – думає він собі, – тут в селі нема мені пробутку, бо… ох Боже милий, чому я такий бідний на світі, чому не такий багатий, як той Андрій, старого Лавра син отсе? Тогди би я знав що робити, а так… – А так робитимеш, що тобі стара Хима скаже! – обізвавсь здоровий голос з-за плечей, а то так дзвінко, що переполошений Михась як опарений на ногах став. Хима зареготалась: – Гарний з тебе козак буде, коли від старої баби перелякся!… – Чи ж не козак?… – каже Михась, обзираючи свої худі, мозоляві руки, і усміхнувшись гірко. – А я тобі кажу, що ти ще сеї ночі зо мнов у козаки поїдеш! – Так-то не кажу. Але на чім? – на веслі, на кочерзі, або на охабленім вінику? – На воронім коні, у ясній, позолоченій зброі, у кармазиновім жупані, у кабардовій шапці, от що! – Воліли би мені твої чорти п’ять тисяч червонних дати, а не вороного коня та ясную зброю, до котрої я ані сили ані складу не маю. Чортам, кажуть, все возможно. – Хіба Сабатова Мітрана чорт, чи що? – Мітрана?!… О, не край моє серце, циганко!… Мітрана!… То вона аби… – Вона тобі і коня справила, і зброю, і велить тобі ще сеї ночі зо мнов у козаки їхати, от що! – У неї ж нині заручини… – Заручини ще не шлюб, а до року – бо така межи ними умова – ти сто раз багатіший будеш, як Лаврів Андрій. А старому Сабатові – як ти сам знаєш, той зять, котрий ‘му більше червінців на стіл відрахує. – Не знаю, відки їх взяти… – Се вже моя жура, хлопче. А тепер ходи, бо вже пізно. Мітрана тебе у вишневім садочку дожидає: попрощаєтесь, поміняєтесь перстенями, а відтак зо мнов у козаки! Гурра!… Се сказавши, потягла Хима здумілого Михася силов за собою, а сліпий пес остався на Паньковій могилі. 2 А в той час, що я розказую, велись великі бучі по цілій козацькій Україні. Козаки різали ляхів, ляхи пекли козаків, а єзуіти, що се все наброїли, дивились збоку, і сміялись у жмені. Бо ляхи, помимо сказавши, не є злі люди, але великі дуже дурні, що за езуїтськов стольов біжать, як та кітка за стеблом, думаючи, що папа римський те все лихо заглагоїть, що вони у своїм нерозсудку поброїли. Козакам знов яко сторожи православної церки не хотілось давати ні свою віру, ні свою волю єзуїтам на поталу, і так лилась козацька і ляцька кров по цілій святій Русі ні во честь та ні во славу як козакам, так і ляхам. А найдужче всіх лютував на Україні один вельможа, воєвода К…, пан незмірених маєтків, але і незміреного свавільства. Так, наприклад, казав він повісити жида за те, що не хотів драгунові без плати їсти дати, а драгуна знов за те, що жида не повісив. Старцям казав скакати по через глибокий і широкий рів, обіцяючи кожному, котрий перескочить, по сто червоних, а котрий не перескочить, по сто нагаїв. А як трохи не всі рів перескочили, то казав дати кожному з них по сто нагаїв, а лиш тим кільком, що не могли яр перескочити, бо і справді були каліки, по сто червоних. От така се була заведія, той ляцький вельможа. А у той час, коли наша повість ведеться, пробував він у місті Умані, а пробував по неволі, бо хорий був, і то чимало, але про тото однако свої вельможні химери торамив. Як єму бувало хто з єго дворян який жарт удасть або чим-небудь до сміху доведе, то у велику ласку попадеться. І так вбігає до нього одного ранку служебний маршалок і мельдує: – Ясновельможний пане! імили сеї ночі драгуни одну бабу-циганку, перебрану за козака, а з нев одного козака, що борше до веретена, як до шаблі спосібний. Варт, аби ясновельможний пан сю чудату пару виділи. – Сюда з ними! – крикнув воєвода урадований, – може буде з чого насміятись, а то ще сего ранку і не сміявсь… На се увів маршалок плінників. Що се була Хима з Михасем – чесний читатель матбути від разу угадав. – А ти що за проява? – питає воєвода Хими, сміючись до розпуки. – Хіба ви мене не пізнаєте, пресвітлий пане воєводо? – І справді мені здається, що я тебе десь уже видів, хоть дуже давно. Ти хто? – Я ж та сама Маруся, щи ви ю давно так дуже любили. Але як ви з княгинев Вандов оженились, то вона казала мене добре випарити і з двора прогнати. Але я далеко не пішла, а пішла між цигани, що за містом у шатрах валялись. Там стала я зовсім циганкою, як і вони, і дожидала пори, коли княгиня зляже. А як вона сина породила, тогди я за помочею циганів і за помочею вашого слуги Панька, котрий мене вірне любив, вашого синка вкрала, і з ним і з Паньком у далекі сторони забралась, аби мене ваші посіпаки не винюхали. Там і виріс ваш син у гарного козака, і дожидає пори, коли єго отець до своєго серця пригорне. – І де ж він, де той єдиний мій син Михась?! Віддай мені єго. Я тебе золотом зважу!… – Він осьде стоїть, пресвітлий пане воєводо, а у довід тобі ось і золотий медалик пречистої Діви остробрамської, що ти єму зараз по єго рождестві на шийку повісив. – У нього ж був на грудници знак, зовсім на новий місяць похожий? – Посхристайсь, паничу! Ось вам і червонний місяць на грудях. – Гей! маршалку! служалі! – крикнув воєвода, обіймаючи сина і притискаючи до крепких своїх грудей,– тіштеся і веселітся зо мнов, бо се мій син, єдиний, мій син Михась, а ваш настоящий пан, бо мого віку, здається, не довго, а всі мої добра, всі мої маєтки єго, отсего мого сина Михайла, котрого маєте поважати як мене самого, бо у мене, як знаєте дітей більше немає, а він – о, Михасю, сину мій!… І не доказав сердешний воєвода. Параліч (шляг) ‘го трафив, і упав мертвий до землі. А кінець? – може собі кождий легко зміркувати. По величавім похороні вітця вернув Михась з Химою у то село, де зріс, повінчався з Мітраною, і прожив з нев много прещасливих літ, шануючи Химу як ту матір свою рідну, а як померла, казав ю поховати біля могили Панька, а на їх гробах виставити величаві мармурові поменники. 1885 р. * * * Лелії могила або Довбушів скарб ______________________________ Повість з гуцульського життя Поклич ходить, що Олекса Довбуш, той головний опришок і калфа на цілі гуцульські гори, великий дуже скарб у землю закопав. Має там бути тільки золота і срібла, кілько шістьдесять коней нести здужають. Але де він їх закопав, се ніхто не знає. Одні кажуть, що коло Чорногірського озера, другі кажуть, що коло Писаного Каменя межи Білоберезков а Яворовом, а треті знов кажуть, що під Сокільським. Чи сему правда чи байка – хто се може знати? Але тільки правда, що і донині знаходяться люди, найбільше молоді, що за тим скарбом шукають. За одного такого ледіня хочу і я вам оповісти. 1 Був у нашім селі один дуже багатий і поважний господар, Петро Косован звався, чоловік і добрий і чесний, і розумний, а тільки ту одну хибу мав, що був дуже гордий. А то не чванився він своїм великим багацтвом, а турав тільки на свій великий і славний рід, у котрім чимало і священиків, і урядників, і громадської старшини, ба навіть і військового началства красувалось. А Косован був удовець і не мав більше дітей як лиш одним-одну донечку, як одну душу, Олена звалась. Ніжне собі, біле як папір, тоненьке як горсточка, делікатне як райська пташечка, несміливе, боязливе, соромижливе, боїться бувало і слова промовити, не то до чужих, а навіть і до свого батечка рідного. Отже ж призвали ю люди Лелієв, бо і справді на ту святу білу лелію зовсім була похожа. Косован любив свою одиначку дужче, матбути, як самого Господа Бога, але був аж занадто розумний, щоб не подумати про долю свої дитини, і щоб не розуміти, що їй пора уже до людей, хоть нашій Лелії се ніколи і на гадку не приходило, бо вона лиш у двох речах любовалась: у своїм бадечку, що єго над життя любила, і у тих прекрасних наших піснях, що їх бувало срібним своїм голоском як защебече, то твоє серденько без ножа і без тареля крає, не то що молодому, але навіть і старому чоловікові. Отака се була та наша свята і прекрасна Лелія. А як їй сімнацять годів минуло і на вісімнацятий поступило, тогди став Петро то сюда, то туда гостити, великий свій рід відвіджати, радитись, поратись, перепитувати, по парубках глядіти, а тиждень оперед Пречистов і каже він до Олени: – Олесю, дитино моя! ти знаєш, що ти єдина моя радість на світі і що би я рад тебе при собі і до смерті тримати. Але не так закон Божий велить; пора тобі віддатись і для того сподівайсь віднині за тиждень, на святу Пречисту, старост. З’їдеться на ту оказію і уся наша велика і славна родина; для того ж заспособ так, доню моя мила, щоб нам сорому не було. Кухарів та пекарів наймив я з міста; пивниці наші повні, комори не порожні, а за решту старайсь ти, о доню моя люба! Се сказавши, пішов Петро у село, оставивши бідну дівчину у думках та в гадках. 2 Лелія була, як я вже казав, дівчина ніжна, несмілива. Оставшись ще в колисці по матері сиротою, зросла вона при вітцеві, а то так, що своє село лиш тільки виділа, ідучи в неділі і свята з вітцем до церкви, а з церкви додому. Подружечок у неї дуже мало було, бо у Петрів дім не було аби-кому приступу; він в людьми добре жив, але дуже подалеку. Отак то і зросла Лелія, не знавши ні смутку, ні веселості, тільки тим одним займаючись, як свого батечка волю уволити, котрого над усе любила і поважала. А як їй Петро про віддавання сказав, так вона, безталанночка, нічого матбути і не второпала добре. Вона чула, що другі дівчата віддаются – для чого ж би і вона не мусіла? Зрештов не було коли много і думати, бо вже третьої днини стали злітатись і кухарі і пекарі, і блюдолизи, і найстарші тітки; отже ж не було бідній дівчині коли в думки заходити, бо мусіла кожному сама розвід дати, а се не так легко, як кому ся видить. Аж оперед самов Пречистов вечором, коли все вже було злагоджене, а то так, що і стара однозуба тітка Варвара не мала вже чим вередувати, тогди вийшла утомлена Лелія у великий сад собі погуляти. А сад той обсаджений був густо яворами, шкорухом, та червонов калинов. А по садочку гуляючи – защебетала Лелія одну з тих прекрасних наших пісень, що вони так і ринуть, як ті райські потоки квітчастими лугами. Та – о диво! – дівчина не спостигла завести срібним своїм голосочком – аж тут і завторував їй з-за явора мужеський дзвінкий голос, а то такий солодкий та милий, що дівчина трохи що не зомліла. Слухати? втікати? – сі дві гадці намкнулись їй на ум, та ніколи було думати, бо як раз став оперед нев ледінь прекрасної уроди, а сам так то вже гарно убраний, неначе рицар який або цісарський син. – Ти хто? – промовила дівчина стрепенувшись. – Той, що тебе вірне полюбив, о пташечко ти моя райськая, тя сонечко єдине віку мого молодого!… О, Леліє! тебе Бог судив для мене, а мене для тебе, се я читаю у оченятах твоїх ангельських!… Ти мене полюбила, Леліє? – A ти ж як ся називаєш? – промовила дівчина, почервонівши як та стократна рожа, матбути перший раз у своїм житті, бо хороший ледінь угадав як віщун усі гадки, що у дівочім невиннім серденьку так несподівано ворохнулись. – Я? – промовив парубок смутно і невесело, – нащо тобі сего знати? – принаймні сегодне сего знати? – А я мушу ще сегодне сего знати. – І то для чого, о роже ти моя маєвая? для чого ще сегодне? – Бо мій батько хоче мене завтра заручити, матбути з яким багатим парубком славного роду. А я мого батечка воли супровитись не можу, не мавши до того важної причини. Ти може бідний або не такого роду, як би мій отець бажав, і для того боїшся мені сказати, як тобі на ім’я. Не бійся, милий мій! мій батько не такий злий, як єго пишуть, і мене занадто любить, щоб моєму щастю супротивитись. І о маєток ‘му не ходить, бо він багатир, лиш тільки аби твій рід… – Ха, ха, ха!… – засміявсь ледінь, а то так гіренько, що дівчину аж у саме серденько вкололо. – То завтра, кажеш? – Завтра по полудню з’їдеться цілий наш рід, прийде і молодий з старостами. – А ти ж мене любиш? – А я ж би тут стояла, та з любов говорила, як бих тебе не любила? – То ж завтра по полудню і чутимеш моє ім’я, а я переконаюсь, чи ти мене вірне любиш. О, щоб то хоть соту парть так, як я тебе!… На се слово зітхнув ледінь тяжко та важко, уклонивсь Лелії і зник за яворами, а дівчина, неначе то зовсім відмінена, пішла собі в хату. 3 На другий день, на святу Пречисту, з‘їхавсь цілий славний та великий Косованів рід. Були там і священики, і урядники, і начальство, а межи ними найстарший один капітан вусатий-превусатий та огрядний, Петрів таки рідний брат. А то вже тіток та вуйнів всілякого сою поназліталось, і зубатих, беззубих, і круконосих і червононосих, то сего матбути нікто і на папері не спише. А по полудню, доки тітки та вуйни Лелію у комнаті убирали та уквітчали, приїхав і молодий з старостами. Був се парубок гарний, пристойний і доста хороший, хоть і рудий як лис, але за тото багацький син і славного роду, аж з третього чи четвертого села. Косован привітав єго як сина; а скоро старости покінчали свої свадебні речі, тогди велів він призвати Лелію у світлицу. Нарешті увійшла і дівчина, але вже зовсім не така плоха, як сего родина сподівалась, а смілива, горда, пишна, що аж сам Петро здивувався і неначе острахнувся. Аж як Лелія уклонилась і єго в руку поцілювала, тогди він аж відважився до неї промовити, тай каже: – От сей годний ледінь, Филип Коломийчук, бажає тебе собі за супругу; підеш за нього? Лелія не відповіла на се ані слова, але глянула на двері, чи не йде той, котрого над життя полюбила. Не видко нікого. А Петро став свою річ далі провадити: – Несмілива дитина моя люба; але ти сему не дивуйсь, ледіню годний, бо вона у мене однако як в монастирі зросла. Ходи ж сину, і поцілуй свою нарічену! – Гов! – крикнув усатий капітан, – закон треба совершити. Твоя донька, брате Петре, мусить виразно сказати, чи піде за сего парубка. – То ж кажи, доню! – обізвавсь Косован, не дуже рад з капітанової перепони. – Скажи вітцеві твоєму, що ти моя! – обізвавсь голос з дверей, і коло Лелії став той сам ледінь, що з нев у саду розмовляв. – Ти що тут хочеш, проходане? – гримнув розгніваний Петро. – Твою доньку за супругу, – обізвавсь ледінь гордо, узявши Лелію за руку. – Ти, волоцюго?! – крикнув Петро. – Ти, нетяго?! – повторила родина, – ти важишся Петра Косована так зневажити?! – Гов! – крикнув капітан дужче всіх, – се не єсть ніяка зневага, хоть би і цісарську дочку за законну супругу собі бажати. Най дівчина сама рішить. – То ж говори! – крикнув Петро на доньку, уже сердитий до краю. – Я лиш сего ледіня люблю і лиш за нього піду! – відповіла Лелія сміливо, горнучись до ледіня. – А ти ж єго знаєш?! – запитав Петро більш здивований як сердитий, – знаєш хто він: і як він ся називає? – Я Марко Золотарь пишусь, – відозвався ледінь з повагов, – родом з сего села і з чесних, хоть і бідних родичів. Мій отець Николай покойний, заповів мені умираючи, Довбушевих скарбів шукати, котрі під Сокільським закопані. Отже ж я їх шукаю, се третий рік уже, і мушу їх найти, ще сего року, бо покойний отець мені і в сні не дає супокою. Але тим часом найшов я дорожчий скарб, твою доньку отсе, о Петре Косоване, і правю ю від тебе за шлюбну супругу. Не дивись на те, що я тепер бідний; до року, коли Бог поможе, буду багатший від тебе! – То ж добре, Марку, – каже Петро, – даю тобі на один рік волю: як від сегодне за рік, на святу Пречисту, відрахуєш мені на отсім столі три тисячі червоних, то дівчина твоя, але як ні, то абись забрався з нашого села, а то так далеко, щоб о тобі і слиху не було. Пристаєш?! – Слово! – відповів Марко, подаючи Петрові руку. – Від сегодне за рік, найдалі опівночі. – Браво! – крикнув капітан, подаючи Маркові руку, – від сегодне за рік, коли ще роги не покочу, то і я тут буду! 4 Від тої днини труждався Марко і тов силов, що їй не мав, шукаючи за Довбушевим скарбом. День і ніч видко го бувало з рускалем, кіянев та свердлом, то під Сокільським, то у Писаного Каменя, то на Чорногорі, кривавим потом заливаючись. Не раз уже і зомпив він над успіхом своїй праці, не раз уже і сили до так тяжкого труду му не ставало, але Лелія, котру перечарувала люба на сміливу, відважну дівчину, усе ‘го потішала і понуку ‘му давала. Та що з того? Довбушевого скарбу як немає так немає, а тут завтра вже і Пречиста: треба до півночі або Петрові три тисяч червоних на стів відрахувати, або з милов і з горами на віки попрощатись. Цілий Божий день Марко копає і кривавий піт, часом і сльози утирає, і ніч така зимна, студена, та неприязна, якої навіть у горах рідко коли буває. Але Марко тим не питає, як копає так копає, аж тут миг-миг – якесь світильце блискає і до нього ближится челядинська постать у білій гугли. – Леліє! о Леліє! ти що зробила, перемерзнеш! – крикнув Марко, пізнавши свою милу, несучи в руці велику ліхтарню і дрижачі від студені. – Далі! далі! копай Марку, о копай, бо він тут є, той Довбушів скарб, так мені сон сеї ночі уповідав, а то так виразно, що я мусіла встати і тебе відшукувати. О, копай, Марку! бо мій батько з капітаном тебе дожидають. Я би тобі помогла, але не здужаю, бо студень так мене прошибла, що я і стояти не здужаю. Але копай, Марку! Пречиста свята тобі допоможе! Копай! копай!… Се сказавши, пішла бідна дівчина з ліхтарнев домів, дрижачі на цілім тілі, і усе з гарячки повторяючи: – Копай, Марку, копай!… І копав нещасний Марко, копав до утому. Та що з того? Скарбу як немає так немає, а у селі уже і перші кури запіли. Тогди Марко кинув і рускаль і кіяню, тай пішов у село, щоб старому Косованові свого слова дотримати. Задиханий, блідий як та смерть, став він на решті оперед Петром, та й каже: – Прийшов я, о Петре, на речинець, щоб тобі за пожед подякувати і тобі сказати, що Лелія вільна: бо я тобі слова дотримати не можу. Бог свідок, як я труждався… та що з того?… Він матбути судив, що б Лелія не була моя!… О! що б то Небесний їй хоть долечку добру дарував!… – Сину мій! – каже Петро заплакавши, – я знаю за твої труди і твою невсипущу працю через цілий рік. Прости мя за мою упрямість, що нев я тобі тільки горя та муки завдав. Але за тото віддаю я тобі увесь мій маєток і мою Олену, котра тебе варта, так як і ти їй. Гей! дівки! призвіть мені зараз донечку мою сюда, нехай свого друга і жениха привітає. Да не мені дякуй се, о Марку мій, але отсему годному моєму братові, що він мене на розум навів, бо якби не він, то хто знає, до чого би мене моя дума була довела!… Доки Марко капітанові дякував, а капітан Марка обіймав, то переполошені дівчата убігли у світлицу та й оповістили, що Лелії у цілім дому немає. – Посвіту! – крикнув Марко, – посвіту! лушниць! ради Бога святого! Моя душа не добре віщує! Але доки слуги позбігались, доки ліхтарні посвітили і лушниці позапаляли, то Марко уповів полумертвому Петрові, як Лелія до нього приходила, як від студени дрожала, і як від нього пішла. – За мнов! – крикнув капітан, і усі, з Марком на переді, побігли за ним, кілько їм лиш сили ставало. Та недалеко треба їм було бічи, бо не далеко Петрового таки халашу знайшли Лелію, але без душі уже. Як сіла утомлена на білий камінь препочивати, так спочила на віки. Лиш ліхтарня коло неї світилась. Третої днини Лелію і поховали. Марко пропав без вісті, лиш єго каманак поплив долів Черемошем. Довбушеві сокровища ще і досі у землі спочивають, а той білий камень, що Петрова дочка на нему у останнє спочила, назвав нарід Лелії могилов. Вічная їй пам’ять! 1885 р. * * * Максим Чудатий _______________ 1 І не називався він властиве Максим Чудатий, бо єго звали давно, доки ще молодий був, Максим Кремінь, а то для того, що був такий кремський за себе, як істинний кремінь. Удар, бувало, на нього яким словом, котре єму не було до вподоби, так він зараз і вогнем посипле, неначе той острий кремінь, коли у нього тверде огниво кремсне. Але бо і Кременем єму не приходило зватись, бо єго покойному вітцеві дали були порекло Артим Фріш, а то для того, що бувало, як загріє собі трохи голови, так зараз у пальці лусне, та як гукне: – Я собі ніби – ніби – ніби – ніби – фріш!!! – то аж воробці з даху повтікають, а старий Мортко від того єго «фріш» аж приглух був, та єго просить: – Нате вам, пане Артиме, літру горіфки таки так, – лиш аби єму не було вже – ніроки «фріш». Так зробився з старого Артима Пакайли Артим Фріш, а з єго сина Максима Фріша Максим Кремінь, аж доки і з Кременя не зробили люди Максима Чудатого, а то з тої причини, що у нього мусіло бути – як то він сам казував – кожде діло «чудате», а не таке, як у других людей. Бо коли другі господарі справляли собі – на примір – воли полові або тирольські, то у Максима мусіли бути усі воли, ба навіть і усі корови олачисті, а то один як другий, одно в одно; а мав він їх пар зо сорок, бо Максим багач був, і то не абиякий, але багач на всю губу. І так мусіли бути у нього не тільки воли та корови, але і коні, і вівці, і кози і безрогі, ба навіть і пси і коти чудаті. Ба навіть і Максимова жінка Настасія була собі «чудата», бо мала одно око чорне, а друге сиве, та і чівка була у неї одна руда як ржа, а друга чорна як жук. За те – матбути – він свою «Сію» так і любив дуже, що бувало їй і робити не дає, не то що. – Еге, (каже), бабо, я тебе не брав за наймичку, але за жінку, от і «благоденствуй» собі, а не томися, бо ти у мене чудата! А дітей було у Максима шестеро: п’ять синів і шоста донька, Малана звалась, та і ті вдались «чудаті», а то на велику радість та втіху Максимові. Бо найстарший син, Лук’ян, переломить тобі бувало шину заліза як гнилу шкаберьку, а другий син, Тодір, як змірить тобі бувало з свої турецької ручниці, то лиш згадуй, як медведя або оленя звали. Третий син знов, Пантілка, як тобі верже бувало угорським своїм топірцем, то на п’ятьдесять кроків вовкові голова розскочится на двоє неначе гниле яблуко. За тото і назвав єго Максим свистуном, так як Тодора сліпаком, а Лук’яна мухов, бо були у нього усі три «чудаті». Але і четвертий і п’ятий син, Василь і Петро, не були собі «прості», бо Василь учистить тобі бувало повну макітрю пирогів від разу, а то так, що і макітрю вилиже, а п’ятий син знов, Петро, як ухопить тобі бувало коновку пива, то що до капіночки вицідить, на велику втіху Максимові. Зате ж і назвав він Василя драпаков, а Петра ликом, бо і вони були собі у нього чудаті, хоть вже не так, як Лук’ян, Тодір і Пантілка, але все-таки «чудаті». За всі ж найчудата була Максимова донька Малана. Бо хоть не вдалась була вона ні очима та ні чівками у маму свою Сію, бо обі оці мала чорні як терен та ще і з чорними бровами, то така була красна та прекрасна за себе, що ледіні бувало аж немедіють, поглянувши на таку красну несповиту, та аж остовпіють, неначе чарами їх хто обійшов. А Максим аж рже сміючись: – Еге, – каже, – се моя «відьма» таке починила, бо і вона «чудата» нівроку, хоть не учистить ні макітрю пирогів від разу, та ні коновку пива не вицідить одним духом, але за тото обійшла вона усіх дручків так гарно, що як у неділю роззявляться дивючись на ню, то аж другої днини хіба хавки їм на місці стануть. 2 Але ніхто вже так хави собі не драв, як той Чіхманюків Прокіпко, старого Гарасима Чіхмана син. Був се ледінь за себе як орев, хороший, дужий, молодий, завзятий, а то такий, що і Максимовим синам у ласку не стояв, не то що, а такий парень був би матбути і принцизні які вподобався, не тільки Малані, котра єго з цілого серця полюбила. Та що з того, коли Прокіп бідний був, дуже бідний, і з того лиш жив, що бувало у лісі собі застрілить або у Черемоші зарибарить. Але про тото він надію не тратив, а до Маланї приходив, а то де? вечером у пастівниці, куда Малана корови доїти ходила. Але ж бо і сей смутчий пастівник був до ката «чудатий», бо Максим заложив єго на такім місці, що приступу до нього не було, як лиш попри Максимову хату, а інуда ні гадай, бо на окола стриміла стромина, і то така стрімка, що і коза нев не пролізе, не то ще чоловік, хотьби і сам Прокіпко. Отже ж мусів ся він – як міг-не-міг – хащов перекрадати, що тяглась – і то не широко – поуз Максимового обійстя. Там вони попобули, поговорили, попоплакали, тай розійшлись, присягаючи одно другому може на яких тисяч раз, раденькі собі, що хоть так їм можна було любитись. Але старого Максима чорт не взяв: занюхав, покмітив, засів з синами у хащи, цапнув Прокіпка у залізні свої руки, та як стали усі шість сердешного молотити, то доти молотили, доки аж старий сам не гукнув: – Годі, хлопці! лишім і на другій раз, бо я знаю, що вражий син від першого разу не покаєтся! А що, хлопче? чи як ти, саляку, гадаєш? – Таки аби-с знав, діду, що не покаюся! – каже Прокіп, чухаючи собі хорбаку, – я Малану люблю, і вона мусить моя бути, хоть би і сто «чудатих» на мене засіло!… – Ба чи так, панчику? – каже Максим регочучись. – Мені сегодне не до жартів, – каже Прокіп уже крізь плач, але ти якби-с був і справді такий «Чудатий», як тебе пишуть, то віддав би-с за мене твою доньку, давши мені такого гарного прочухана, що ‘го тямитиму аж до нових віників!… – Гм! – каже Максим задумавшись. – Та якже кажеш? – питає Прокіп. – Ні!!! – гукнув Максим, – хіба би-с мав крила, та перелетів скалу аж у мій пастівник, бо у хащі чатуватимуть на тебе мої хлопці, а я тобі не раджу їм ще раз у руки попастись!… – А як я і без крил у твій пастівник полечу, то даш за мене Малану?… – Ще і тисяч червінчиків у віно! – каже Максим. – Слово? – питає Прокіп. – Перетин!!! – гукнув Максим, подаючи ледіневі руку, – а тепер руш домів, та роби собі крила, хотьби і з смерекового луб’я! – А ти рахуй тимчасом червінчики, бо Малана моя! – каже Прокіп, тай пішов поволі домів, усе ще чухаючи собі набиту хорбаку. 3 Лежить Прокіп добу, лежить дві, лежить нарешті цілий тиждень, так то гарно поповчили єго «Чудаті». Нарешті і стрепенувся, тай каже сам до себе: – Ніяк мені лежати, треба іти тисяч червоних собі заробити; бо тисяч червоних тепер піша не ходя, а Малана мені кривов циганков переказувала, аби я сего вечера був доконче у крислатого явора під строминов, а що там найду, то уже догадаюсь, що з ним робити. Слава тільки Богу тай «Чудатим», що кості в мені не потерли! А у крислатого явора, що стояв під самісіньков строминов, знайшов Прокіп що? – кінець грубого ужища, що воліклось по стромині неначе сива гадюка. Прокіп глипнув угору – аж там стоїть Малана, і махає на нього білов свойов ручков, показуючи на міги, аби ліз ужищем у гору. Се не були фрашки: але Прокіп не думав багато, потермосався, плюнув у долоні, ухопився за ужище, а за пів годинки уже і обіймав свою Малашечку, то плачучи, то сміючись з радіщ, а Малана аж трохи не умліла на кріпких єго грудях. Але ніколи було умлівати, бо Максим як гукне за плечима: – Здоров, хлопче!!! твоя молода!!! бо хоть ти і бідний, але за тото «Чудатий», а такого зятя мені треба. А тепер ходім до халашу, та порадимось, як би то вам зробити весілля, але таке, аби раз чудате звалось! 1887 р. * * *