ФРАНКО ІВАН *** Безмежнеє поле в сніжному завою, Ох, дай мені обширу й волі! Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною І в серці нестерпнії болі. Неси ж мене, коню, по чистому полю, Як вихор, що тутка гуляє, А чень, утечу я від лютого болю, Що серце моє розриває. *** ВЕСНЯНКИ * * * Розвивайся, лозо, борзо 4, Зелена дiброво! Оживає помертвiла Природа наново. Оживає, розриває Пута зимовiї, Обновляєсь в свiжi сили Й свiжiї надiї. Зеленiйся, рiдне поле Українська ниво! Пiдiймися, колосися, Достигай щасливо! I щоб всяке добре сiм'я Ти повiк плекала, I щоб свiту добра служба З твого плоду стала! _____________________ 4 Борзо - швидко. * * * Грiє сонечко! Усмiхається небо яснеє, Дзвонить пiсеньку жайвороночок, Затонувши десь в безднi-глубiнi Кришталевого океану... Встань, Встань, орачу! Вже прогули вiтри, Проскрипiв мороз, вже пройшла зима! Любо дихає воздух леготом; Мов у дiвчини, що з сну будиться, В грудi радiсно б'єсь здоровая Молодая кров, Так i грудь землi диха-двигаєсь Силов дивною, оживущою. Встань, орачу, встань! Сiй в щасливий час золоте зерно! З трепетом любвi мати щирая Обiйме його, Кров'ю теплою накормить його, Обережливо виростить його. Гей, брати! В кого серце чистеє, Руки сильнiї, думка чесная,- Прокидайтеся! Встаньте, слухайте всемогущого Поклику весни! Сiйте в головах думи вольнiї, В серцях жадобу братолюбiя, В грудях смiливiсть до великого Бою за добро, щастя й волю всiх! Сiйте! На пухку, на живу рiллю Впадуть сiмена думки вашої! *** DE PROFUNDIS Вічний революцйонер - Дух, що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю,- Він живе, він ще не вмер. Ні попівськiї тортури, Ні тюремні царські мури, Ані війська муштровані, Ні гармати лаштовані, Ні шпіонське ремесло В гріб його ще не звело. Він не вмер, він ще живе! Хоч від тисяч літ родився, Та аж вчора розповився І о власній силі йде. І простується, міцніє, І спішить туди, де дніє; Словом сильним, мов трубою, Міліони зве з собою,- Міліони радо йдуть, Бо се голос духа чуть. Голос духа чути скрізь: По курних хатах мужицьких, По верстатах ремісницьких, По місцях недолі й сліз. І де тільки він роздасться , Щезнуть сльози, сум нещастя, Сила родиться й завзяття Не ридать, а добувати, Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі. Вічний революцйонер - Дух, наука, думка, воля - Не уступить пітьмі поля, Не дасть спутатись тепер. Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина, І де в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день? [1880] *** ГIМН Замiсть пролога Вiчний революцйонер - Дух, що тiло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, Вiн живе, вiн ще не вмер. Нi попiвськiї тортури, Нi тюремнi царськi мури, Анi вiйська муштрованi, Ні гармати лаштованi, Нi шпiонське ремесло В грiб його ще не звело. Вiн не вмер, вiн ще живе! Хоч вiд тисяч лiт родився, Та аж вчора розповився I о власнiй силi йде. I простується, мiцнiє, I спiшить туди, де днiє; Словом сильним, мов трубою Мiлiони зве з собою,- Мiлiони радо йдуть, Бо се голос духа чуть. Голос духа чути скрiзь: По курних хатах мужицьких, По верстатах ремiсницьких, По мiсцях недолi й слiз. I де тiльки вiн роздасться, Щезнуть сльози, сум, нещастя. Сила родиться й завзяття Не ридать, а добувать, Хоч синам, як не собi, Кращу долю в боротьбi. Вiчний революцйонер - Дух, наука, думка, воля - Не уступить пiтьмi поля. Не дасть спутатись тепер. Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина, I де в свiтi тая сила, Щоб в бiгу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день? *** ГАДКИ НА МЕЖІ 1 Ся нитка зелена, що, мов тота гадина, Отеє здовж загону снує, - Се Terminus наш, се межа, перекладина, Знак, поки "моє" і "твоє". По сей бік чотири загони Трохимові, По той бік Михайлові три: Жий кождий на своїм, уплачуй дачки нові, Чужого ж і п'ядь не бериї І що кому в тім, що Михайло й Трохим На своїх загонах криваво бідують, Хоч рук собі й ніг від роботи не чують, Прийде передновок-занестись нічим? І що кому в тім, що худібчиня їх "Чомусь" не держиться, чахліє, марніє, Що поле їх рік в рік гіршіє, пустіє, Хоч орють і полють не гірше від всіх? І нию кому в тім, що вже руки у них В розпуці безпомічній вниз опускаються? "Замало землиці! В часах тих трудних Довги вже дверима і вікнами пхаються. Прийдеться пропасти... Мов риба в саку, Так б'ємся, і годі що вдати!" Аж слухати важко тих слів, та яку Пораду їм дати - не знати. А станеш у полі отак на межі - В обох сім загонів, і вдовж є куди дивить! Ну, нивка незгірша, що хоч, тс й кажи,- При добрій роботі і вісім душ виживить... А в них обох шість душ! І що б за завада Зложитися полем докупи обом, Зложитись хатами, знаряддям, тяглом? І, може, для них се єдиная рада. Та ба, ось межа! Ся попруга вузька Несильну їх силу роздерла на части, І де в спільній праці жили б довіка, Там вроздріб прийдесь їм лиш спільно пропасти. 2 Малим ще, тямую, всі межі я знав: За мамою літом щодень тупцював, Коли для дійної корови вона Трави узбирати надвечір ішла. То межі й па ступінь широкі були, 3 одної нажнеш дві вереті трави. А я неміцними ногами межею Безпечно ступаю м'якою стернею. А нині погляну на межі: невже ж? Нема стародавніх, широких тих меж! Всі нині тоненькі, як нитка,отак, Чужий ледве б здужав намацати знак, Сей з того, той з того їх боку підтяв, Рад кождий, що лишнюю скибу дістав. І чом кождий так тої скиби бажить? Чом тісно так в світі, нелюдяно жить? Чи люду замного наплодилось нам, Чи більш до життя потребує він сам? Ні люду за много на нашій рілли, Ні в нього самого потреби зросли, А більш його дома стіснили чужії, На рук його працю, мов трутні, падкії. І дарма то дехто незрячий не раз Говорить: "Війна би здалася у нас, Замного людей, світ тісний всім, мов сак,- Просікли б, вільніше би стало відтак". Вільніше, ее так! Та, крім знищення й мук, Не стало б до праці щонайкращих рук, А джерело нужди як било, так било б, Лиш що до старого нове причинило б. А люд через межі, котрі го тіснять, Не може добачити тих всіх завад, Добачить всіх сплетених коренів лиха. Що сили його підлоточує стиха, Ей, межі, ви, межі, вузенькі, куці! В які бездоріжжя, в які манівці Ви втисли незрілий ще погляд суспільний! Хто шлях нам покаже широкий і вільний? З Приходить до мене один чоловік: "Порадьте, що маю робити? Ось тут, на тім полі, мій дід прожив вік, Хоч, правду сказавши, нема чим і жити. Три прути! Та ну, якось, певно, тоді Не так було тісно, як нині,- Досить, що отак ні в добрі, ні в біді Пройшов цілий вік старовині. Мав дід два сини, поженив їх, і враз Жили в одній хаті з дітками. Все дід, було, каже: "Ділив би я вас Тим полем, та й б'юся з гадками. Тепер воно ледве живить нас, а іго ж Тоді, як ту дрібку надвоє роздерти? Ні, я вас не буду ділити! Як мож, Так жийте прикупі, а схочете тож Ділитись-діліться по моїй аж смерти". Та сталося, бачте, що дід і сини Померли на тифус одної весни, Лишивши по двоє дітей малолітніх. Я найстарший був, мав три роки з весни, Стриків хлопець - півтора; в мами й стрийни При грудях дівчатка-були. По бездітних Багатших сусідах мами роздали Нас, хлопчиків,- бач, не було з чого жити. Дістодьто, годуйте, допоки малий, А виросте, мусить за се відслужити. І ми наслужились, назнались біди! Мами повмирали. Мені вже тогди Було двадцять літ, я покинув служити, До хати пішов, оженивсь і, як слід, Обняв усе поле, що нам лишив дід, І став на нім в бідності жити. Гадав я: сплачу малолітнім тамтим, І поле по дідовій волі Останесь ціле, то хоч я на тім полі Вдержусь, а то впадесь у руки чужим. Дівчат повіную, а старший братій Пристане де-будь до вдової... То так, як би двом у сорочці тісній: Волить хоч один, та ходити в цілій, Ніж дерти сорочку надвоє, Бо жаден тоді не буде мав що вбрать. Отак я, бувало, частенько Говорю тамтому. Та ба, любий брат Лиш вислухав все те чистенько Та й зараз до суду. Списать зажадав, Що там на всі діти лишилось, І щоб все напів поміж них поділилось Так, як би їх тато окремо вмирав. Я вчув се, і сумно зробилося. Шлю До нього людей, щоб згодились на сплату; Сам ходжу за ним і благаю-цвілю: "Вважай, переділимо поле і хату, То що ж на тих кусниках будем робить? Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить, А ти хочеш дідову волю ламати?" Дарма, він про сплату не хоче і знати! Минуло два роки, і з суду ми нині Декрети дістали: усе, що дід мав, Між нас поділити по рівній частині, А кождий щоб з того сестру звінував. І що тут робити, порадьте, сли ласка! Зруйнують дочиста, як вкроять отак Півгрунту! Моя вже задбвжена частка. Сестри не звіную, і сам я жебрак. Я думаю свідків до суду вести, Що дід не хотів ділить поля, - То, чень, йому скажуть на сплату піти, А ні, га! - то дійсь божа воля!" 4 Я думав про людське братерство нове, І думав, чи в світ воно швидко прийде? І бачив я в думці безмежні поля: Управлена спільним трудом, та рілля Народ годувала щасливий, свобідний. Чи се ж Україна, чи се край мій рідний, Обдертий чужими і світом забутий? Так, се Україна, свобідна, нова! І в мойому серці біль втишувавсь лютий. Щез привид. Я глянув довкола. Он там За зорану межу б'єсь з Грицем Степан; Там дід оре поле, старенький, як гриб, І плаче за сином, що в Боснії згиб; Там батько за сином з дрюком уганяєсь; Там мачухи лютий проклін розлягаєсь... О краю мій рідний, недолею гнутий, Пропасти би радше тобі, ніж коли б Така твоя доля повік мала бути! 1881 *** Грiє сонечко! Усмiхається небо яснеє, Дзвонить пiсеньку жайвороночок, Затонувши десь в безднi-глубiнi Кришталевого океану... Встань, Встань, орачу! Вже прогули вiтри, Проскрипiв мороз, вже пройшла зима! Любо дихає воздух леготом; Мов у дiвчини, що з сну будиться, В грудi радiсно б'єсь здоровая Молодая кров, Так i грудь землi диха-двигаєсь Силов дивною, оживущою. Встань, орачу, встань! Сiй в щасливий час золоте зерно! З трепетом любвi мати щирая Обiйме його, Кров'ю теплою накормить його, Обережливо виростить його. Гей, брати! В кого серце чистеє, Руки сильнiї, думка чесная,- Прокидайтеся! Встаньте, слухайте всемогущого Поклику весни! Сiйте в головах думи вольнiї, В серцях жадобу братолюбiя, В грудях смiливiсть до великого Бою за добро, щастя й волю всiх! Сiйте! На пухку, на живу рiллю Впадуть сiмена думки вашої! *** Гримить Гримить! Благодатна пора наступає, Природу розкішная дрож пронимає, Жде спрагла земля плодотворної зливи, І вітер над нею гуляє бурхливий, І з заходу темная хмара летить - Гримить! Гримить! Тайна дрож пронимає народи,- Мабуть, благодатная хвиля надходить... Мільйони чекають щасливої зміни, Ті хмари - плідної будущини тіни, Що людськість, мов красна весна, обновить... Гримить! 1880 *** ДЕКАДЕНТ (В. Щуратові) Я декадент? Се новина для мене! Ти взяв один з мого життя момент, І слово темне підшукав та вчене, І Русі возвістив: "Ось декадент!" Що в моїй гіісні біль, і жаль, і туга - Се лиш тому, що склалось так життя. Та є в ній, брате мій, ще нута друга: Надія, воля, радісне чуття. Я не люблю безпредметно тужити Ні шуму в власних слухати вухах; Поки живий, я хочу справді жити, А боротьби життя мені не страх. Хоч часто я гірке й квасне ковтаю, Не раз і прів, і мерз я, і охрип, Та ще ж оскомини хронічної не маю, Катар кишок до мене не прилип. Який я декадент? Я син народа, Що вгору йде, хоч був запертий в льох. Мій поклик: праця, щастя і свобода, Я є мужик, пролог, не епілог. Я з п'ющими за пліт не виливаю, З їдцями їм, для бійки маю бук, На празнику життя не позіваю, Та в бідності не опускаю рук. Не паразит я, що дуріє з жиру, Що в будні тільки й дума про процент, А для пісень на "шрррум" настроїть ліру. Який же я у біса декадент? *** Дивувалась зима: Чом се тають снiги, Чом льоди присли1всi На широкiй рiцi? Дивувалась зима: Чом так слабне вона, Де той легiт 2 бересь, Що теплом пронима? Дивувалась зима: Як се скрiпла земля Наливаєсь теплом, Оживав щодня? Дивувалась зима: Як посмiли над снiг Проклюнутись квiтки Запахущi, дрiбнi? I дунула на них Вiтром з уст льодяних, I пластом почала Снiг метати на них. Похилились квiтки, Посумнiли, замклись 3. Шуря-буря пройшла - Вони знов пiднялись. I найдужче над тим Дивувалась зима, Що на цвiт той дрiбний В неї сили нема. ______________________ 1 Приснути - розламатися. 2 Легiт - легкий вiтерець. 3 Замклитись - закритись. *** Земле, моя всеплодющая мати, Сили, що в твоїй живе глибині, Краплю, щоб в бою сильніше стояти, Дай і мені! Дай теплоти, що розширює груди, Чистить чуття і відновлює кров, Що до людей безграничную будить Чисту любов! Дай і огню, щоб ним слово налити, Душі стрясать громовую дай власть, Правді служити, неправду палити Вічну дай страгть! Силу рукам дай, щоб пута ламати, Ясність думкам - в серце кривди влучать, Дай працювать, працювать, працювати, В праці сконать! 1880 *** КАМЕНЯРI Я бачив дивний сон. Немов передо мною Безмiрна, та пуста, i дика площина I я, прикований ланцем залiзним, стою Пiд височенною гранiтною скалою, А далi тисячi таких самих, як я. У кожного чоло життя i жаль порили, I в оцi кожного горить любовi жар, I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили, I плечi кожного додолу ся схилили, Бо давить всiх один страшний якийсь тягар. У кожного в руках тяжкий залiзний молот, I голос сильний нам згори, як грiм, гримить: "Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод Не спинить вас! Зносiть i труд, i спрагу, й голод, Бо вам призначено скалу сесю розбить". I всi ми, як один, пiдняли вгору руки, I тисяч молотiв о камiнь загуло, I в тисячнi боки розприскалися штуки Та вiдривки скали; ми з силою розпуки Раз по раз гримали о кам'яне чоло. Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий, Так нашi молоти гримiли раз у раз; I п'ядь за п'ядею ми мiсця здобували; Хоч не одного там калiчили тi скали, Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас. I кожний з нас те знав, що слави нам не буде, Нi пам'ятi в людей за сей кривавий труд, Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди, Як ми проб'єм її та вирiвняєм всюди, Як нашi костi тут пiд нею зогниють. Та слави людської зовсiм ми не бажали, Бо не герої ми i не богатирi. Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли На себе пута. Ми рабами волi стали: На шляху поступу ми лиш каменярi. I всi ми вiрили, що своїми руками Розiб'ємо скалу, роздробимо гранiт, Що кров'ю власною i власними кiстками Твердий змуруємо гостинець i за нами Прийде нове життя, добро нове у свiт. I знали ми, що там далеко десь у свiтi, Який ми кинули для працi, поту й пут, За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти, Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi, I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть. Ми знали се, i в нас не раз душа болiла, I серце рвалося, i груди жаль стискав; Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла, Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла, I молота нiхто iз рук не випускав. Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi Святою думкою, а молоти в руках. Нехай проклятi ми i свiтом позабутi! Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi, I щастя всiх прийде по наших аж кiстках. *** Місяцю-князю! Нічкою темною Тихо пливеш ти Стежков таємною... Ніжно хлюпочеться Вбздушне море, Так в нім і хочеться Змить з серця горе. Місяцю-князю, Ти,чарівниченьку! Смуток на твбйому Ясному личеньку. Із небозвідної Стежки погідної Важко глядіть тобі В море бездонне, В людськості бідної Горе безсонне. Місяцю-князю! В пітьмі будущего, Знать, ти шукаєш Зілля цілющого, Зілля, що лиш цвіте З-за райських меж... Ох, і коли ж ти те Зілля найдеш?.. 16 07 1883 *** [ІЗ ЦИКЛУ] "УКРАЇНА" МОЯ ЛЮБОВ Вона так гарна, сяє так Святою, чистою красою, І на лиці яріє знак Любові, щирості, спокою. Вона так гарна, а проте Так нещаслива, стільки лиха Знесла, що квилить лихо те В її кождіській пісні стиха. її пізнавши, чи ж я міг Не полюбить її сердечно, Не відректися власних втіх, Щоб їй віддатись доконечно? А полюбивши, чи ж би міг Я божую її подобу Згубити з серця, мимо всіх Терпінь і горя аж до гробу? І чи ж перечить ся любов Тій другій а святій любові До всіх, що ллють свій піт і кров, До всіх, котрих гнетуть окови? Ні, хто не любить всіх братів, Як сонце боже, всіх зарівно, Той щиро полюбить не вмів Тебе, коханая Вкраїно! 27 06 1880 *** Не високо мудруй, Але твердо держись, А хто правду лама, З тим ти сміло борись! Не бажай ти умом Понад світом кружить; А скоріш завізьмись В світі праведно жить. *** Не покидай мене, пекучий болю, Не покидай, важкая думо-муко Над людським горем, людською журбою! Рви серце в мні, бліда журо-марюко, Не дай заснуть в постелі безучастя - Не покидай мене, гриже-гадюкої Не дай живому в домовину класться, Не дай подумать ані на хвилину Про власну радість і про власне щастя, Докіль круг мене міліони гинуть, Мов та трава схне літом під косою, І від колиски аж по домовину Жиють з бідою, наче брат з сестрою, - Докіль життя тяжким нас давить валом, На пні ламає силою страшною, Докіль ще недосяглим ідеалом Для міліонів ситість, тепла хата, - Докіль на лицях сльози, ніби ралом, Борозди риють, доки зимна крата Тюремна руки путає робучі, Мруть з голоду бездомні сиротята, Пишаються під небом ті блискучі Гнізда розпусти, зопсуття й обмани І світ заражують, докіль могучі "Стовпи" отруту ллють в народні раші, Думки кують, для прихоті своєї Люд трупом стелють люті тамерлани! *** Oй ти, дівчино, з горіха зерня, Чом твоє серденько - колюче терня? Чом твої устонька - тиха молитва, А твоє слово остре, як бритва? Чом твої очі сяють тим чаром, Що то запалює серце пожаром? Ох, тії очі темніші ночі, Хто в них задивиться, й сонця не хоче! І чом твій усміх -для мене скрута, Серце бентежить, як буря люта? Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе! Тебе видаючи, любити мушу, Тебе кохаючи, загублю дуту. *** Пісне, моя ти сердечна дружино, Серця відрадо в дні горя і сліз, З хати вітця, як єдинеє віно, К тобі любов у життя я приніс. Тямлю як нині: малим ще хлопчиною В мамині пісні заслухувавсь я; Пісні ті стали красою єдиною Бідного мого, тяжкого життя. "Мамо, голубко! — було, налягаю. — "Ще про Ганнусю, шумильця, вінки!" "Ні, синку, годі! Покіль я співаю, Праця чекає моєї руки". Мамо, голубко! Зарана в могилі Праця й недуга зложили тебе, Пісня ж твоя в невмираючій силі В мойому серці ясніє, живе. Ох, і не раз тая пісня сумненька В хвилях великих невгодин життя Тихий привіт мені слала, мов ненька, Сил додала до важкого пуття. "Синку, кріпися! — мені ти твердила. — Адже ж не паном родився ти, чей! Праця, що в гріб мене вчасно вложила, Та лиш тебе доведе до людей". Правда, матусю! Спасибі за раду! Я її правди не раз досвідив. Праця дала до життя мні принаду, Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив. Праця ввела мене в тайники темні, Відки пісень б'є чарівна пора, Нею дива прояснилися земні, Загадка нужди людської стара. Пісня і праця — великі дві силі! Їм я до скону бажаю служить; Череп розбитий — як ляжу в могилі, Ними лиш зможу й для правнуків жить. 14 07 1883 *** Притча про життя Було се в Індії. Степом безлюдним Йшов чоловік. І враз напав на нього Голодний лев. Побачивши звірюку Ще здалека, почувши рик її, Почав тікати чоловік щодуху. Тікаючи, наскочив він нараз На глибоченну балку. Не було Часу вертатись, не було де скритись, А звір вже близько. Бачить чоловік, Що зо стіни безодні, зо стрімкого Скального обриву худа берізка В щілині виросла й вершок зелений Понад безодню к сонцю піднімає. Не довго думаючи, він чепився За ту берізку, держачись руками За пень її, повис над гирлом темним, Аж поки, бовтаючи там ногами, На щось твердого крихту не оперся. Тоді аж відітхнув і дрож смертельна Потрохи втихла. І почав тоді Сірома озиратися довкола, Де він і що з ним? Перший зирк його Впав на коріння деревця, що в ньому Була його єдиная опора. Що за притичина? Глядить: дві миші, Одна білява, друга чорна, пильно, Запопадно, і ненастанно, й прудко Гризуть коріння того деревця, Лапками землю порпають, працюють, Немов наняті, щоб його підпору Підгризти, підкопати, повалити. І похололо в того чоловіка На серці, бо в тій хвилі лев розжертий Надбіг над пропасть, і його побачив, І лютим ревом відгомін збудив. Не міг його дістати, але люто Глядів згори, скакав і землю гриз, Ждучи, аж він угору знов підлізе. І глянув вниз у пропасть чоловік. І бачить, що на дні тієї балки Страшна гадюка в'ється і широко Пащеку рознимає, жде лише, Щоб він упав для неї на поталу. Померкло в голові у чоловіка, За серце стисло, і холодним потом Все тіло облилось. Та враз почув, Що те, о що опер він ноги, якось Ворушиться. Зирнув, аж пробі! Се Гадюка, звита в клубок, що в щілині Дрімала. Рад був скрикнуть чоловік, Та голос в горлі задушив переляк. Рад був молиться, та тривога вбила Побожну думку. Наче труп холодний, Він висів, певний, що в найближчій хвилі Коріння миші підгризуть, гадюка У ногу вкусить, сил його не стане, І вниз він упаде, змії в пащеку. А втім - о диво! На гілках берізки Побачив той нещасний чоловік Гніздо чмелів. У щільнику малому Було там трохи меду, а чмелі Всі полетіли в поле за пожитком, І закортіло чоловіка того Покушать меду. Він всіх сил добув, Піднявся трохи вгору, і устами Досяг щільник, і ссать його почав. І враз немов рукою відняло Йому від серця. Солодощі меду Заставили його про все забути: Про льва, що вив йому над головою, Про миші, що його підпору гризли, І про дракона, що внизу грозив, І про гадюку, що у стіп сичала. Про все, про все забув той чоловік, Найшовши в тих краплинах медових Несказанну, високу розкіш раю. Готама Будда, Азії світило, Очима духа бачив сю пригоду І своїм вірним так про неї мовив: "Сей чоловік, брати, - то кождий з нас. Життя важке, природа нам ворожа І тисячі пригод і небезпек З усіх боків усе нас окружають, Як того мужа, що там в балці висів. Голодний лев над нами - то є смерть; Дракон внизу - то вічне забуття, Що кождого нагрожуєсь пожерти, А миші, чорна й біла, - день і ніч, Що ненастанно вік наш підгризають, А та гадюка під ногами, браття, - То наше власне тіло, непостійне, Слабе і хоре, що нам в кождій хвилі Назавсіди відмовить може служби. А та берізка, за яку вчепившись, Міркуємо спастися від заглади, - Се людська пам'ять - щира, та коротка. Нема нам виходу із того горя, Нема рятунку. Та одно лиш нам Лишилось, те, чого ніяка сила, Ніяка нам пригода взять не може: Се чиста розкіш братньої любові, Се той чудовий мід, якого крапля Розширює життя людське в безмір, Підносить душу понад всю тривогу, Над всю турботу із-за діл минущих - В простори, повні світла і свободи. Хапайте сквапно краплі ті, брати! Бо лиш в тому, що серце ваше чує, Чим груди повні, чим душа живе, У розкоші любові і бажання, В братерстві, у надії, у змаганні До вищих, чистих цілей є ваш рай". *** Притча про красу Арістотель-мудрець Олександра навчав І такий у альбом йому вірш написав: "Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса, Небезпечне оружжя - жіноча краса. Тільки мудрість, наука і старші літа Подають проти неї міцного щита". Арістотель- мудрець по садочку гуля, - Бач, Аглая іде і очима стріля! Та Аглая, котрої надземна краса Звеселяє людей і самі небеса; Та їдких її слів і шпаркого ума Всі боялися, навіть цариця сама. Арістотель дівчині гаразд придививсь, Як повз нього ішла, низько їй поклонивсь І промовив: "Аглає, благаю, молю! Над всю мудрість, над сонце тебе я люблю. На часок-волосок вволи волю мою,- Чого хоч загадай, я для тебе зроблю!" Усміхнулась Аглая. "Се ж почесть мені, Що на мні зупинив свої очі ясні Той мудрець, що пишаєсь ним Греція вся, Що умом обняв землю, зглибив небеса. Я твоя. Що захочеш, зо мною чини, Лиш одну мою просьбу в тій хвилі сповни. По саду тім, де в'ються доріжки круті, Півгодини мене повози на хребті". Усміхнувся мудрець. Дивні примхи в дівчат! Та дарма! Обіцявсь, то вже годі бурчать. І хламиду він зняв, і рачкує піском, Його очі Аглая закрила платком, І сидить на хребті, й поганяє прутком. Так заїхали враз аж на площу садка, Де під тінню дерев край малого ставка Олександер сидів, його мати й весь двір,- Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір. А Аглая кричить: "Ну, мій ослику, ну!" Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!" Аж у круг двораків його дівка пуста Завела, і зіскочила живо з хребта, І платок із очей поспішилася знять... Що там сміху було, то й пером не списать. Арістотель-мудрець Олександра навчав І такий у альбом йому вірш написав: "Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса, Небезпечне оружжя - жіноча краса. Ані мудрість, наука, ні старші літа Не дають проти неї міцного щита. Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець Може буть проти неї надійний борець". *** Притча про нерозум Стрілець сильце заставив, Спіймалась пташка вмить; Він взяв її, щоб зараз Головку їй скрутить. Залебеділа пташка: "Ой, стрільче, стій, пожди! Я пташечка маленька, Що з мене тут їди? Пусти мене на волю, Я дам тобі за те Три добрії науки На все твоє життє". Стрілець мій здивувався: "Чи бач, ся дробина Мене навчати хоче! Ну, що там зна вона?" І мовить: "Добре, пташко! Коли з твоїх наук Я хоч що-то змудрію, Тебе пущу я з рук". І мовить птах: "Не жалуй За тим, чи зле, чи гоже, Що сталось раз і більше Відстатися не може". Стрілець подумав: "Правда! За тим жаліть не гоже, Що сталось раз і більше Відстатися не може". І мовить птах: "Не рвися, Завдавши серцю скрути, Що зробиш - розробити, Минуле знов вернути". Стрілець подумав: "Правда! Шкода бажань і скрути: Що зробиш - не розробиш, Що сталось - не вернути". І мовить птах: "Ніколи Не вір ні в які дива: Не вір ні в яку вістку, Що просто неможлива!" Стрілець подумав: "Правда! Чимало плещуть дива, А розміркуєш - скажеш: "Ся сплітка неможлива!" "Гаразд, - сказав він, - пташко! Не злі твої науки, Лети ж собі й стрільцеві Не попадайся в руки". І пурхнула пташина, На близькій гілці сіла І, до стрільця звернувшись, Таке йому повіла: "Ей, та й дурний ти, стрільче, Що дав мені здуриться! А мною ти, небоже, Міг добре поживиться! Бо знай, в моїй утробі - Якби ти знав отсе! - Є перла так велика, Як струсове яйце!" Стрілець аж зойкнув з жалю: "А, що ж я наробив, Що так без застанови Великий скарб згубив!" І він підбіг під гілку І скочив, що є сил, Щоби спіймати пташку, - Та ба, не має крил! А потім мовив: "Пташко, Пташиночко моя! Вернись до мене! Буду Тобі за батька я. У клітку золотую Всаджу тебе я сам І все, чого захочеш, Тобі я радо дам!" Пташина відповіла: "Дурний ти є, як був! Всі три мої науки Відразу ти забув! Зробив ти добре діло, Мені летіть велів, - І зараз по хвилині Сам того пожалів. А потім забажав ти Мене дістать ще раз І просьбою вернути Назад минулий час. А чом? Бо несуразним Повірив ти словам, Що в мні є перла, більша Удвоє, ніж я сам". *** Розвивайся ти, високий дубе. Весна красна буде! Розпадуться пута вiковiï, Прокинуться люди. Розпадуться пута вiковiï, Тяжкiï кайдани, Непобiджена злими ворогами Украïна встане. Встане славна мати Украïна, Щаслива i вiльна. Вiд Кубанi аж до Сяну-рiчки Одна, нероздiльна. Щезнуть межi, що помежували Чужi мiж собою, горне мати до себе всi дiти Теплою рукою. «Дiти ж моï, дiти нещасливi, Бруднi сиротята. Годi ж бо вам в сусiд на услузi Свiй вiк коротати! Пiднiмайтесь на святеє дiло. На щирую дружбу, Та щоби ви чесно послужили Для матерi службу. Чи ще ж то ви мало наслужились Москвi i ляховi? Чи ще ж то ви мало наточились Братерськоï кровi? Пора, дiти, добра поглядiти Для власноï хати. Щоб Ґаздою, не слугою Перед свiтом стати!» Розвивайся ти, високий дубе. Весна красна буде! Гей уставаймо, єднаймося. Украïнськi люди! Єднаймося, братаймося В товариство чесне. Най братерством, щирими трудами Вкраïна воскресне! 17 березня 1883 *** Сипле, сипле, сипле сніг. З неба сірої безодні Міріадами летять Ті метелики холодні. Одностайні, мов жура, Зимні, мов лихая доля, Присипають все життя, Всю красу лугів і поля. Білий килим забуття, Одубіння, отупіння Все покрив, стискає все До найглибшого коріння. Сипле, сипле, сипле сніг, Килим важче налягає... Молодий огонь в душі Меркне, слабне, погасає. *** СІДОГЛАВОМУ Ти, брате, любиш Русь, Я ж не люблю, сарака! Ти, брате, патріот, А я собі собака. Ти, брате, любиш Русь, Як хліб і кусень сала, - Я ж гавкаю раз в раз, Щоби вона не спала. Ти, брате, любиш Русь, Як любиш добре пиво, - Я ж не люблю, як жнець Не любить спеки в жниво. Ти, брате, любиш Русь, За те, що гарно вбрана,- Я ж не люблю, як раб Не любить свого пана. Бо твій патріотизм - Празнична одежина, А мій - то труд важкий, Гарячка невдержима. Ти любиш в ній князів, Гетьмання, панування, - Мене ж болить її Відвічнеє страждання. Ти любиш Русь, за те Тобі і честь, і шана, У мене ж тая Русь - Кривава в серці рана. Ти, брате, любиш Русь, Як дім,воли,корови,- Я ж не люблю її З надмірної любови. *** Твої очі, як те море Супокійне, світляне; Серця мого давнє горе, Мов пилинка, в них тоне. Твої очі, мов криниця Чиста на перловім дні, А надія, мов зірниця, З них проблискує мені. 16.IV 1883 *** ТОВАРИШАМ IЗ ТЮРМИ Обриваються звiльна всi пута, Що в'язали нас з давнiм життем; З давнiх брудiв i думка розкута - Ожиємо, брати, ожиєм! Ожиємо новим ми, повнiшим I любов'ю огрiтим життєм; Через хвилi мутнi та бурливi До щасливих країв попливем. Через хвилi нещасть i неволi, Мимо бур, пересудiв, обмов, Попливем до країни святої, Де братерство, i згода, й любов. Ми ступаєм до бою нового Не за царство тиранiв, царiв, Не за церков, попiв, анi бога, Нi за панство неситих панiв. Наша цiль - людське щастя i воля, Розум владний без вiри основ, I братерство велике, всесвiтнє, Вiльна праця i вiльна любов! Треба твердо нам в бою стояти, Не лякаться, що впав перший ряд, Хоч по трупах наперед ступати, Нi на крок не вертатися взад. Се ж остатня вiйна! Се до бою Чоловiцтво зi звiрством стає, Се поборює воля неволю, "Царство боже" на землю зiйде. Не молiться вже бiльше до бога: "Най явиться нам царство твоє!" Бо молитва - слаба там пiдмога, Де лиш розум i труд у пригодi стає. Не вiд бога те царство нам спаде, Не святi його з неба знесуть, Але власний наш розум посяде, Сильна воля i спiльний наш труд. *** Тричі мені являлася любов. Одна несміла, як лілея біла, З зітхання й мрій уткана, із обснов Сріблястих, мов метелик, підлетіла. Купав її в рожевих блисках май, На пурпуровій хмарі вранці сіла І бачила довкола рай і рай! Вона була невинна, як дитина, Пахуча, як розцвілий свіжо гай. Явилась друга - гордая княгиня, Бліда, мов місяць, тиха та сумна, Таємна й недоступна, мов святиня. Мене рукою зимною вона Відсунула і шепнула таємно: "Мені не жить, тож най умру одна!" І мовчки щезла там, де вічно темнно. Явилась третя - женщина чи звір? Глядиш на неї - і очам приємно, Впивається її красою зір. То разом страх бере, душа холоне І сила розпливається в простір. Спершу я думав, що бокує, тоне Десь в тіні, що на мене й не зирне - Та враз мов бухло полум'я червоне. За саме серце вхопила мене, Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась І смокче кров, і геть спокій жене. Минали дні, я думав: наситилась, Ослабне, щезне...Та дарма! Дарма! Вона мене й на хвилю не пустилась, Часом на груді моїй задріма, Та кігтями не покида стискати; То знов прокинесь, звільна підійма Півсонні вії, мов боїться втрати, І око в око зазира мені. І дивні іскри починають грати В її очах - такі яркі, страшні, Жагою повні, що аж серце стине. І разом щось таке в них там на дні Ворушиться солодке, мелодійне, Що забуваю рани, біль і страх, В марі тій бачу рай, добро єдине. І дармо дух мій, мов у сіті птах, Тріпочеться! Я чую, ясно чую, Як стелиться мені в безодню шлях І як я ним у пітьму помандрую. *** Хоч ти не будеш цвіткою цвісти, Левкоєю пахуче-золотою, Хоч ти пішла серед юрби плисти У океан щоденщини й застою, То все ж для мене ясна, чиста ти, Не перестанеш буть мені святою, Як цвіт, що стужі не зазнав ні спеки. Як ідеал все ясний – бо далекий. Я понесу тебе в душі на дні Облиту чаром свіжості й любові, Твою красу я переллю в пісні, Огонь очей в дзвінкії хвилі мови, Коралі уст у ритми голосні... Мов золотая мушка, в бурштиновий Хрусталь залита, в нім віки триває, Цвістимеш ти, – покіль мій спів лунає. *** Червона калино, чого в лузi гнешся? Чого в лузi гнешся? Чи свiтла не любиш, до сонця не пнешся? До сонця не пнешся? Чи жаль тобi цвiту на радощi свiту? На радощi свiту? Чи бурi боїшся, чи грому з блакиту? Чи грому з блакиту? Не жаль менi цвiту, не страшно i грому, Не страшно i грому, I свiтло люблю я, купаюся в ньому Купаюся в ньому. Та вгору не пнуся, бо сили не маю, Бо сили не маю. Червонi ягiдки додолу схиляю, Додолу схиляю. Я вгору не пнуся, я дубам не пара, Я дубам не пара; Та ти мене, дубе, отiнив, як хмара, Отiнив, як хмара. *** Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі? Чого являєшся мені Усні? В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні - Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці - минаєш, Вклонюся - навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. О, ні! Являйся, зіронько, мені Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити - Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в'яне, засиха,- Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає. По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха! *** Я не тебе люблю, о ні, Моя хистка лілеє, Не оченька твої ясні, Не личенько блідеє. Не голос твій, що, мов дзвінок, Мою бентежить душу, І не твій хід, що кождий крок Відчути серцем мушу. Не ті уста, з котрих вже я Не вчую слова ласки, Не вид, в котрім душа твоя Виднієсь вся без маски. Не стать твою, не скромний стрій, Котрим вона вповита, Не гармонійний вигляд твій, Мов пісня сумовита. Я не тебе люблю, о ні, Люблю я власну мрію, Що там у серденьку на дні Відмалечку лелію. Все, що дало мені життя, В красу перетопляв я, І всю красу, весь жар чуття На неї перелляв я. Вона мій спів, вона мій хліб! Душа моя - аж дивно - До неї, наче той поліп, Приссалась невідривно. Усіми нервами приляг Мій дух до неї, мила, - І тут вона - аж страх! аж страх! Твій вид мені явила. Неначе блискавка ярка, Що зразу сліпить очі, Що враз і тішить, і ляка, Ніч робить з дня, день з ночі, - Отак для мене був твій вид І розкішшю й ударом; Я чув: тут смерть моя сидить, Краси вповита чаром. Я чув, і з жаху весь тремтів, І розкішшю впивався; Від тебе геть тікать хотів, Круг тебе все снувався. Мов той Іксіон, вплетений У колесо-катушку, Так рік за роком мучусь я, І біль мою жре душу. І дармо ліку я шукав На сю свою хоробу; Кого зрадливий сфінкс піймав, Не пустить аж до гробу. Ні, не тебе я так люблю, Люблю я власну мрію! За неї смерть собі зроблю, Від неї одурію. *** Як почуєш вночі край свойого вікна, Що щось плаче і хлипає важко, Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна. Не дивися в той бік, моя пташко! Се не та сирота, що без мами блука, Не голодний жебрак, моя зірко; Се розпука моя, невтишима тоска, Се любов моя плаче так гірко.