Замість пролога

Вічний революцйонер -

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю, -

Він живе, він ще не вмер.

Ні попівськiї тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

Він не вмер, він ще живе!

Хоч від тисяч літ родився,

Та аж вчора розповився

І о власній силі йде.

І простується, міцніє,

І спішить туди, де дніє;

Словом сильним, мов трубою,

Міліони зве з собою, -

Міліони радо йдуть,

Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремісницьких,

По місцях недолі й сліз.

І де тільки він роздасться,

Щезнуть сльози, сум нещастя,

Сила родиться й завзяття

Не ридать, а добувати,

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.

Вічний революцйонер -

Дух, наука, думка, воля -

Не уступить пітьмі поля,

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

[1880]

Веснянки

Весно, що за чудо ти

Твориш в моїй груди?

Чи твій поклик з мертвоти

Й серце к жизні будить?

Вчора тлів, мов Лазар, я

В горя домовині -

Що ж се за нова зоря

Мені блисла нині?

Дивний голос мя кудись

Кличе - тут-то, ген-то:

"Встань, прокинься, пробудись!

Vivere memento!"

Вітре теплий, брате мій,

Чи твоя се мова?

Чи на гірці світляній

Так шумить діброва?

Травко,чи се, може, ти

Втішно так шептала,

Що з-під криги мертвоти

Знов на світло встала?

Чи се, може, шемріт твій,

Річко, срібна ленто,

Змив мій смуток і застій?

Vivere memento!

Всюди чую любий глас,

Клик життя могучий…

Весно, вітре, люблю вас,

Гори, ріки, тучі!

Люди, люди! Я ваш брат,

Я для вас рад жити,

Серця свого кров'ю рад

Ваше горе змити.

А що кров не зможе змить,

Спалимо огнем то!

Лиш боротись значить жить…

Vivere memento!

14 октября 1883

Понад степи і поле, гори й доли,

Понад діброви, зжовклим листом вкриті,

Понад стернища, зимним вихром биті,

З плачем сумним, мов плач по кращій долі,

Понад селища бідні, непошиті

Хатки, обдерті і пусті стодоли,

Понад люд темний, сумовитий, голий,

Ви пливете по млистому блакиті.

Куди? Куди? Чи в кращий край зелений,

Залитий світлом, зіллям умаєний,

На нитку мов нанизані, мчите ви?

О, ждіть! Ось в млистій і вогкій ярузі

З крилом підтятим брат ваш сохне в тузі!

Візьміть мене в путь, браття! Де ви? Де ви?..

*

Післанці півночі, в далекім юзі,

В прекраснім краю барв, багатства, пісні,

Перекажіть про сірі, безутішні

Мли, що стоять на нашім виднокрузі!

Перекажіть про бідність, сльози вічні,

Про труд безсонний в болі і натузі,

Про чорний хліб твердий, печений в спузі,

Про спів жалібний, мов вітри долішні!

Перекажіть про те, що вас прогнало

З нещасного, хоч рідного вам, краю,

Щоб всяке щире серце й там ридало!

Та сли й там бідні схнуть, терплять, ридають,

Сли й там земля ссе кров їх, сльози й піт,

А хліб дає не їм - мовчіть! Мовчіть!

20-21 окт[ября] 1883

Судіть мене, судді мої,

Без милості фальшивої!

Не надійтесь, що верну я

З дороги "нечестивої",

Не надійтесь, що голову

Пред вами смирно схилю я,

Що в добрість вашу вірити

Буду одну хоч хвилю я.

Судіть мене без боязні -

Таж сильні ви, то знаєте!

Судіть без встиду, таж ви встид

На прив'язі тримаєте;

Судіть, як каже право вам,

Судіть остріше, тяжче ще -

Таж ви і право - то одно

В одній машині колісце.

Одно лишень, прошу я вас,

Скажіть виразно й сміло ви:

Яка вина моя і тих,

Що враз зо мною йдуть і йшли?

Скажіть виразно: "Люди ті -

Се зрадники! Вони хотять

Перетворить, перевернуть,

Звалити наш суспільний лад!"

Та й ще скажіть, за що хотять

Перетворити лад цілий?

За те, що паном в нім багач,

А гнесь слугою люд німий,

За те, що чесна праця в нім

Придавлена, понижена,

Хоч весь той ваш суспільний лад

Піддержує й живить вона.

За те, що дармоїдство тут

З робучих рук ссе кров і піт;

За те, що тут з катедр, амвон

Ллєсь темнота, не ясний світ;

За те, що ллєсь мільйонів кров

По прихоті панів, царів;

За те, що люди людям тут

Кати, боги, раби гірш псів.

А ще скажіте, як сей лад

Перевернути хочем ми.

Не зброєю, не силою

Огню, заліза і війни,

А правдою, і працею,

Й наукою. А як війна

Кривава понадобиться -

Не наша буде в тім вина.

Та ще скажіть, що ви й самі

Не відмовляєте нам то,

Що правду ми говоримо,

Що прямо, чесно ми йдемо

За правдою. Все те скажіть,

Судді мої, по щирості,

Тоді в ім'я с ь о г о ладу

Судіть мене без милості!

30 апр[еля] 1880

Против рожна перти,

Против хвиль плисти,

Сміло аж до смерти

Хрест важкий нести!

Правда против сили!

Боєм против зла!

Між народ похилий

Вольності слова!

З світочем науки

Против брехні й тьми -

Гей, робучі руки,

Світлії уми!

Ще те не вродилось

Остреє залізо,

Щоб ним правду й волю

Самодур зарізав!

Ще той не вродився

Жар, щоб в нім згоріло

Вічне діло духа,

Не лиш утле тіло!

3 апр[еля] 1880

Під пнем перегнилим в болоті гнилому

Вертяться, клубляться дрібні черв'яки:

І вродились, виросли й гинуть у ньому,

А другі їх тілом живуть залюбки.

І сниться їм, бідним, у пітьмі кромішній:

Десь сонце горить у всім чарі весни,

А в сонця промінні, у рардості вічній

Гуляють і золотом сяють вони.

Ті сни свої черви складали в системи

З заключенням: так є найліпше, як є;

Читали промови, співали поеми

Про гарне, щасливе в болоті життє.

Втім люди той пень відвалили й поперли,

І дійснеє сонце вказалось з-за мли;

На сонце те глипнули черви й померли

І, мручи, убійчеє світло кляли.

Супокій - святеє діло

В супокійнії часи,

Та сли в час війни та бою

Ти зовеш до супокою -

Зрадник або трус єси.

Бо коли народи в згоді

Враз працюють, щоб природі

Вирвать тайну не одну,

В тьму життя влить світла досить, -

Горе тому, хто підносить

Самовільную війну.

Та коли в робучу пору

В нашу хату і комору

Закрадаєсь лиходій,

Щоб здобуток наш розкрасти,

Ще й на нас кайдани вкласти, -

Чи й тоді святий спокій?..

15 іюля 1883

І вас зі своїх зборів проженуть

Старих порядків лицарі гордії,

Ім'я і діла ваші прокленуть

І крикнуть: " Зрада! Пагубнії мрії!"

І вашу добру славу оплюють

Брехнею, й вас полічать між злодії,

Отрутою, замучених, напоять,

Надії ясні жовчею затроять.

На суд потягнуть вас. Начинять вами

Всі тюрми, все покличуть проти вас -

Людей і бога. Ділом і словами

Не променуть ранити раз у раз

М'якеє серце ваше, мов тернами.

Подумаєш: "Отак жить!" - і не раз,

Самому страшно, защемить у груди…

Чи ж так живуть з людьми-братами люди?

Не так повинні! Щоб не так жили,

Щоб брата і в найменшому пізнали,

За те якраз до бою ви пішли,

На поклик правди проти брехні стали…

Борітеся! Терпіть! По всій земли

Рівняйте стежку правді! Де застали

Лиш гложжя, терня, там по вас нехай

Зазеленіє жито, наче гай!

19 апр[еля] 1880

З укритого гнізда в скалистій десь щілині

З тяжким він розмахом рвонувсь під хмари сині -

З таємних мов джерел гнівлива думка рветься,

Облетить світ, і аж о неба звід опреться,

І б'є важким крилом, де лиш сягнути зможе,

І зве: "Де правда та? Де ти, великий боже?

Всі зорі збігла я, атоми всі в природі

Перешукала скрізь, тебе ж спіткати годі.

В блакиті він завис недвижний, розпростертий,

Мов над життям грізний, невпинний образ смерти.

Здаєсь, що до небес він гвоздями прибитий,

Та чуєш, що він гнеть вниз вержесь- кров пролити.

Ти чуєш се, і жах тебе проходить зимний:

Таж над тобою тож завис беркут нестримний!

Він не хибне тебе, хоч як високо висить!

Чи много то ще хвиль тобі гуляти лишить?..

Ось рушив він. Пливе без маху крил в блакиті,

Мов човник Долі тче днів наших пасма скриті.

Спокійно колесить, знижаєсь, знов зриваєсь.

За хмару криється, в лазурі розпливаєсь.

Лиш острий крик його вістить, що він голодний!

Так в час тиші не раз прорветься плач народний.

І защемить в душах вельможних біль таємний,

Мов землетрясіння віщун, той грім підземний.

Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!

За те, що в груді ти ховаєш серце люте,

За те, що кров ти п'єш, на низьких і слабих

З погордою глядиш, хоч сам живеш із них;

За те, що так тебе боїться слабша твар,

Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!

І ось блищить мій кріс - ціль добра, вистріл певен,

І вбійчеє ядро під хмари понесе він.

І замість нести смерть згори на земне ложе,

Ти сам спіткаєш смерть під хмарами небоже.

І не як божий суд, але як труп бездушний

Ти впадеш, судові тих моїх куль послушний.

І не остатній ти! Нас є стрільців стосот;

І все, що звесь беркут, полоще кров'ю рот,

Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє, -

Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.

А труп бездушний ми без жалю, без промови

Ногою копнемо й підемо дальш на лови.

22-24 мая 1883

Хвиля радісно плюскоче та леститься до човна,

Мов диття, цікава, шепче і розпитує вона:

"Хто ти, човне? Що шукаєш? Відки і куди пливеш?

І за чим туди шукаєш? Що пробув? Чого ще ждеш?

І повзе ліниво човен, і воркоче, і бурчить:

"Відки взявся я - не знаю; чим прийдеться закінчить

Біг мій вічний - тож не знаю. Хвиля носить, буря рве,

Скали грозять, надять-просять к собі береги мене.

Хвилі - то життя, то гріб мій, пестощі і смерть моя;

Понад власним гробом вічно ховзаюсь тривожно я.

Поки лиш живу правдиво, поки гріб той підо мнов:

Вітер гонить, хвиля ломить - і я вже на дно пішов.

Що ж тут думать, що тужити, що питатися про ціль!

Нині жити, завтра гнити, нині страх, а завтра біль.

Кажуть, що природа - мати нас держить, як їм там тре,

А в кінці мене цілого знов до себе відбере.

Що ж тут думати? Тримає,то тримає, а візьме,

То візьме - ні в сім, ні в тому не питатиме мене.

Непогідний, несвобідний день мій, вік мій: жий чи гинь -

Все одно! Шукати цілі? Вік борись, плисти не кинь!"

Хвиля весело плюскоче та леститься до човна,

Ніжна, мов дитина, шепче і пришіптує вона:

"Човне-брате, втіх шукати серед смерті, верх могил -

Се ж не горе! Глянь на море, кілько тут несесь вітрил!

Не один втонув тут човен, та не кождий же втонув;

Хоч би й дев'ять не вернуло, то десятий повернув

І дійшов же до пристані. Та ніде той не дійде,

Хто не має цілі. Човен, як пливеш, то знай же, де!

Таж не все бурхає море, тихеє бува частіш.

Таж і в бурю не всі човни гинуть - тим ся ти потіш!

А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти!

Може, іменно тобі ся вдасть до цілі доплисти!"

Стрий, 13 іюня 1880

Я бачив дивний сон. Немов передо мною

Безмірна, та пуста, і дика площина,

І я,прикований ланцем залізним, стою

Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,

І в оці кождого горить любові жар,

І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,

І плечі кождого додолу ся схилили,

Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,

І голос сильний нам згори, як грім, гримить:

"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить."

І всі ми, як один, підняли вгору руки,

І тисяч молотів о камінь загуло,

І в тисячні боки розприскалися штуки

Та відривки скали; ми з силою розпуки

Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так наші молоти гриміли раз у раз;

І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;

Хоч не одного там калічили ті скали,

Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,

Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,

Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,

Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

На себе пута. Ми рабами волі стали:

На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров'ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,

Який ми кинули для праці, поту й пут,

За нами сльози ллють мами, жінки і діти,

Що други й недруги, гнівнії та сердиті,

І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,

І серце рвалося, і груди жаль стискав;

Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,

Ані прокляття нас не відтягли від діла,

І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай прокляті ми і світом позабуті!

Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі,

І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

[1878]

ІДИЛІЯ

Давно було. Дітей маленьких двоє,

Побравшися за руки, по квітчастих

Лугах підгірських, стежкою вузькою

Попорек нив, в жарку літнюю днину

Ішли з села.

Старшенький хлопчик був -

Біловолосий, з синіми очима,

З конем вербовим у руці. У нього

За пазухою добрий кусень хліба

І квітка на кайстровім капелюсі.

А дівчинка вела його за руку,

Хоч менша. Наче терен, оченята,

Мов вуглики, жарілися і живо

Все бігали кругом. Мов миший хвіст,

Косичка ззаду висіла, а в ній

Червона стрічка вплетена була.

В маленькій запасчині підіп'ятій

Знать кілька бульб печених, а стручки

Зеленого гороху визирали

З-за пазухи.

Нерадо якось хлопчик

Ішов і боязливо озирався,

А дівчинка невпинно щебетала,

Додаючи товаришу відваги.

- Встидайся, фе! Такий великий виріс,

А плакать хоче! Хлопець, а боїться!

Чого боятись тут? Сли я ти кажу,

То мусить бути правда. Все мої

Бабуня не такі, щоби брехали!

А ти диви, хіба то так далеко?

На сей горбок, а відтам Діл близенько,

А там Ділом угору та все вгору,

Аж на сам верх! Та й годі! Там спочинем -

А може, ні, чого ще спочивати,

Коли вже відтам близько!.. Крикнем: У! -

Та й просто враз побіжимо до тих

Стовпів залізних, що підперли небо.

А там сховаємось за стовп і тихо -

Тихенько аж до вечора пробудем.

А ти щоби не смів мені і писнуть,

Не то що плакать! Чуєш? А то я

Тобі задам! А як настане вечір

І сонечко прийде додому на ніч,

Застукає до брами - то ми тихо -

Тихесенько прокрадемось за ним.

А знаєш, що бабуся говорила?

У нього є донька така хороша,

Що просто страх. Вона-то відчиняє

Щовечір браму батькові й щорана.

А вже дітей вона так дуже любить,

Що просто страх. А сонце не пускає

Дітей до неї, щоб із ними разом

У світ не втікла. Але ми тихенько

Прокрадемось, та й шусть! і вхопимось

Її за руки, то вже сонце нам

Ніщо не зробить. Тільки ти не бійсь

І плакати не смій! Таж то так близько,

І на дорогу маємо досить,

А та нам панна надає багато

Всього, о що лиш будемо просити.

Ану, о що би ти просив?

Поглянув

На неї хлопець, палець впхав до уст

Та й каже: - Мозе б, ліпсого коня?

- Ха-ха-ха-ха! - дівча зареготалось.

- Ну, сцо з, то, мозе, капелюх новий?

- Проси, що хочеш,а я знаю, знаю,

Що я просити буду!

- Сцо таке?

- Ага не скажу!

- Ну, скази, а то

Заплацу!

- Овва, плач, то я сама

Піду і не візьму тебе з собою.

- Ну, а цому з не сказес?

- Знаєш, ти

Дурний! Мені бабуся говорили,

Що в неї яблучка є золоті.

Кому вона те яблучко дарує,

То той весь вік щасливий, і здоров,

І гарний - гарний буде всім на диво.

Але ті яблучка лиш для дівчат.

- Я хоцу яблуцка! - Заплакав хлопець.

- Не плач, дурний, лиш не забудь просити, -

Я вставлюсь вже, щоб і тобі дала.

А як по яблучку такім дістанем,

То вернемо додому і нікому

Не скажемо. Не скажеш?

- Ні не сказу,

- Ну, пам'ятай! А скажеш - відберуть.

Чи так?

- А так, - рік хлопець. І пішли.

Пройшло чимало літ від того дня.

Далеко над сподівання дітей

Тяжкою вийшла й довгою дорога

До сонячних палат. І трави й ниви,

І небо, й сонце - все, усе змінилось

У хлопчика в очах. Лиш не змінилась

Подруга та, провідниця його.

Щебетання її, веселе, любе,

І усміх, і надія невгасима -

Се та жива струя, що в'яже в серці

День нинішній з вчорашнім і грядущим.

І ціль їх не змінилась за той час,

Лиш виросла, розвилась, роз'яснилась.

І ось великим шляхом многолюдним

Посеред тиску, свару й товкітні

Ідуть вони, ховаючи у грудях

Дитячі серця, як найкращий скарб.

Минає їх гордий, надутий дурень -

І розсмієсь; мина пишний вельможа -

То і не гляне; зустріне мужик -

То в спрагу дасть погожої води

Напитися, і стежечку покаже,

І підночує, в сльоту захистить.

Вони ж, побравшися за руки, тихо

І радісно, без огляду й тривоги,

Ідуть навстрічу сонцю золотому.

Пісне, моя ти сердечна дружино,

Серця відрадо в дні горя і сліз,

З хати вітця, як єдинеє віно,

К тобі любов у життя я приніс.

Тямлю як нині: малим ще хлопчиною

В мамині пісні заслухувавсь я;

Пісні ті стали красою єдиною

Бідного мого, тяжкого життя.

"Мамо, голубко! - було, налягаю. -

"Ще про Ганнусю, шумильця, вінки!"

"Ні, синку, годі! Покіль я співаю,

Праця чекає моєї руки".

Мамо, голубко! Зарана в могилі

Праця й недуга зложили тебе,

Пісня ж твоя в невмираючій силі

В мойому серці ясніє, живе.

Ох, і не раз тая пісня сумненька

В хвилях великих невгодин життя

Тихий привіт мені слала, мов ненька,

Сил додала до важкого пуття.

"Синку, кріпися! - мені ти твердила. -

Адже ж не паном родився ти, чей!

Праця, що в гріб мене вчасно вложила,

Та лиш тебе доведе до людей".

Правда, матусю! Спасибі за раду!

Я її правди не раз досвідив.

Праця дала до життя мні принаду,

Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив.

Праця ввела мене в тайники темні,

Відки пісень б'є чарівна пора,

Нею дива прояснилися земні,

Загадка нужди людської стара.

Пісня і праця - великі дві силі!

Їм я до скону бажаю служить;

Череп розбитий - як ляжу в могилі,

Ними лиш зможу й для правнуків жить.

14 іюля 1883

Кожда пісня моя -

Віку мого день,

Протерпів її я,

Не зложив лишень.

Кожда стрічка її -

Мізку мого часть,

Думи - нерви мої,

Звуки - серця страсть.

Що вам душу стрясе -

То мій власний жаль,

Що горить в ній - то се

Моїх сліз хрусталь.

Бо нап'ятий мій дух,

Наче струна-прім:

Кождий вдар, кождий рух

Будить тони в нім.

І дарма, що пливе

В них добро і зло,

В пісні те лиш живе,

Що життя дало.

7 марта 1884

Будь ти, співаче, як божа пшениця,

Пісня твоя - золотеє зерно!

Скоро в лушпинні доспіє воно,

Колос униз починає хилиться.

Знає той колос, стебло і лушпина,

Що для зерна вони тільки й росли,

Що лиш тоді воно повне, коли

Весь живий сок свій в нім зложить ростина.

Знає той колос, стебло і лушпина,

Що, як доспіє зерно золоте,

Серп їх нещадний зітне і змете

І що зерно те їх смерті причина.

Але ж, леліючи в темній обслоні

Сочні зерняточка, знає стебло,

Що на будуще воно принесло

Нове, багатше життя в своїм лоні.

Так весь свій мозок, і нерви, і серце

Й ти в свою пісню, співаче, вкладай,

Біль свій, і щастя, й життя їй віддай,

Будь її колос, лушпина й стебельце!

4 іюня 1888

І знов я бачу тя, село моє родинне,

Як бачив тя тоді, коли життя дитинне

Плило, немов малий потічок серед трав,

Що в'єсь несміло між дрібними камінцями.

Дрібних утіх і я тут зазнавав,

Задля дрібних гризот лице росив сльозами.

Тоді цікаво ще на світ я поглядав,

Не знав, що далі там, за твоїми хатками,

За лісом, що шумить довкола. І не раз

Питав я річки, де пливе вона від нас,

І думкою гонив її тихенькі хвилі

Поза закрутину далеку і стрімку.

І дуба-велетня в сусідському садку

Не раз розпитував, на чиїй він могилі

Щасливій виріс, так високий і розлогий?

І люди всі були мені так близькі, милі,

І знав я всі стежки довкола, всі дороги,

І зрідка лиш моя душа за обруб твій

Летіла в ширший світ.

Та чи дитям у тобі

Я був щасливий? Дух дитячий мій

Чи ж перших вдарів зла тут не зазнав на собі?

Чи ж перші золоті надії

Не розвивались тут, мов квіти веснянії,

Морозом збитії? Чи пориви гарячі

М'якої ще душі сміхом тут не топтались,

Докором не душились? Чи ж не ллялись

Найперші сльози тут, найщиршії, дитячі,

Під тиском вчасних ще і недитячих мук?

Хіба ж душа моя, ще чиста, ніжна, біла,

Тут, в рідному селі, уперве не щеміла

Під дотиком твердих, брудних і грубих рук?

Хіба ж не почала ще тут всисатись в груди

Та трута лютая, що й досі духа тлить?

Хіба ж не в тобі я пізнав сирітство, труди

І боротьбу з життям?

Чого ж тепер болить

Душа моя, коли по довгому часі

Я в тобі опинивсь, на сугорби отсі

Злим вихром загнаний? Стоїш ти, як стояло,

Самотнє і дрібне, дитя мов, що сховало

В зелені бур'яни головку кучеряву.

Довкола ліс гуде тужний, таємний спів,

Що ще круг моєї колиски гомонів,

Тебе мов обтулив в полу свою темнаву.

І річка та сама хлюпочеться, тривожно

Повзе поміж високих берегів,

І верби ті самі, і дуб той, що шумів

Понад дитиною…

Чого ж так судорожно

Щось тисне грудь мою у тобі, ріднеє

Село? Чи жаль мені за тим тісним спокоєм,

За тим життям, що, хоч так біднеє

І сіреє, пливе коритом тихим своїм?

За щастям слимака того, що в шкаралущі

Ховається? За незнання смерком?

Чи жаль мені, що я у світ пішов пішком

На бурі, громи й град, шукати, де зцілющий

Потік знання пливе?

О ні, о ні!

Не того так сьогодні жаль мені,

Не тим душа моя так важко заболіла,

А тим, що тяжча ще пригноба тут засіла

На лицях, голови недоля вниз хиляє,

Під віддихом її вся радість завмирає

І приязнь гасне враз з любвою,

Котрої сім'я тут мені у серце впало.

Отим-то тяжко так мені у тобі стало.

Прощай, село моє! Що тут мене держало,

Те щезло; що тепер держить -

Таке важке, що, мов гора, тяжить

На серці. Геть іду - і плачу над тобою.

14 іюня 1880

Україна

Вона так гарна, сяє так

Святою, чистою красою,

І на лиці яріє знак

Любові, щирості, спокою.

Вона так гарна, а проте

Так нещаслива, стільки лиха

Знесла, що квилить лихо те

В її кождіській пісні стиха.

Її пізнавши,чи ж я міг

Не полюбить її сердечно,

Не відректися власних втіх,

Щоб їй віддатись доконечно?

А полюбивши, чи ж би міг

Я божую її подобу

Згубити з серця, мимо всіх

Терпінь і горя аж до гробу?

І чи ж перечить ся любов

Тій другій а святій любові

До всіх, що ллють свій піт і кров,

До всіх, котрих гнетуть окови?

Ні, хто не любитть всіх братів,

Як сонце боже, всіх зарівно,

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вкраїно!

27 іюня 1880

Картка любові

І ти лукавила зо мною!

Ах, ангельські слова твої

Були лиш облиском брехні!

І ти лукавила зо мною!

І нетямущому мені

Затрули серце гризотою

Ті ангельські слова твої…

І ти лукавила зо мною!

Неначе правдою самою,

Неначе золотом, в огні

Без скази чищеним, - ох, ні,

Неначе правдою самою,

Так в добрі і нещасні дні

Я величався все тобою!

Мов злотом, чищеним в огні,

Неначе правдою самою.

Та під пліною золотою

Ховались скази мідяні,

І цвіт, розцвілий навесні,

Під пишнотою золотою

Крив черв'яка! Ох, чи не в сні

Любились щиро ми з тобою?

І серце бідне рвесь у мні,

Що ти злукавила зо мною!..

Душно і хмарно,

Важко бурливий час!

Чи гинуть марно,

Щоб світ не знав о нас?

Йти в небезпечний бій

Чи гнутись плазом?

Друже сердечний мій,

Ходімо разом!

Щастя не ждімо,

Щастя не де, а в нас!

К сонцю спішімо,

Хоч його промінь згас, -

Вдень буде знов ясніть

Чистим алмазом.

В правди і волі світ

Ходімо разом!

З гнітом і тьмою,

З розбратанням братів

Сміло до бою

До кінця наших днів,

За серця й совісті

Ясним показом

В збройній готовності

Ходімо разом!

22 окт[ября] 1882

Виступаєш ти чемно, порядно

І говориш розумно і складно,

І лице твоє гарне та ясне -

Заглядиться дівча не одно, -

Та мене щось відтручує власне,

І смутить, і тривожить воно.

Все здається мені, що налитий

Ти сльозами і кров'ю селян,

Що людською ти кривдою ситий,

Що твій батько - дерун і тиран,

За життя носить пекло у груді,

Заливає вином черв'яка,

Та як з світом прощатися буде,

То пекельная кара тяжка

За всі зла, за грабовання враже,

За обдерте, збідніле село

Як клеймо братобійчеє ляже

На твоє мармурове чоло.

І почуєш ти жар невгашений,

Що палитиме серце твоє,

І тривога, мов меч наострений,

Твої думи зсіче і поб'є.

В твоїй груді, мов вихор в погоду,

Дикі страсті зірвуться грізні,

І, як вихор збентежує воду,

Така тебе вони внурять в багні.

І рука твоя кривдов сплюгавиться,

Переміниться в злобу любов -

Ось чого моє серце кривавиться,

Як подумать, що буде з тобов.

І дарма, що такий ти приємний,

Що друзяка ти з діла і з мови,

Що ти людяний, тихий і чемний,

Що бажаєш і стоїш любови!

Людська кривда, котров ти годований,

На добро не виходить нікому!

Так огонь, у солому захований,

Спалить двір весь, не лиш ту солому.

15 марта 1883

Будь здорова, моя мила,

Я не твій!

Розлучила

Нас могуча сила.

Де поставить кого доля,

Там і стій!

Моя ж доля -

Вітер серед поля.

Стогне, віє, рве і свище

В грі страшній…

Ближче, ближче

Наше боєвище…

Важко, душно, пітьма груба,

Лютий бій…

Ось-ось, люба,

Жде мя, може, згуба.

А як гинуть, то самому!

Голос твій

З бою-грому

Звав би мя додому.

Тож не плач! Очиць, мов зорі,

Пожалій!

Згасне вскорі

Блиск їх у сліз морі.

Розійшлись, мабуть, по волі

Судьбиній

Наші долі,

Мов дороги в полі.

14-18 дек[абря] 1883

Коли часом на вулиці побачу

Вдову убогу, сиротя мізерне,

Що к мені руку простяга жебрачу,

В німім благанні очі к мені зверне,

Тремтить в лахмітті, босе, на морозі,

Сльотою бите й гордуванням ситих, -

Огнем на серце капають ті сльози,

Той жаль голодних, нищих і невкритих.

І думаєсь мені: "Недовго, може,

Коли мене важка прийме могила,

І ти отак підеш на роздорожжє

О хліб просить, моя дружино мила!

І зжовкне, зв'яне те лице, що нині

Так любим сяйвом, щирістю ясніє,

Погаснуть очі, що сміялись к мині,

Жура зв'ялить тебе, моя надіє!

І діти наші - ох, аж серце в'яне! -

Сльотою биті, босі, у лахміттю,

На сльози й горе непросвітно-тьмяне,

Як сиротята, геть підуть по світу".

І тайком я тремтячою рукою

Остатній гріш їм ткну й гадаю: "Може,

Хтось змилуєсь колись і над тобою

І сиротятам нашим допоможе".

Муштруйся, рекруте-небоже,

Слізьми оружжя обливай!

Хились, корись, а тільки, брате,

Оружжя з рук не випускай!

Учись владати ним, учися

Стріляти цільно і в лице

Безстрашно смерті заглядати:

Важкого бою час іде.

Прийдесь за правду твердо стати

Хлоп в хлопа і плече в плече,

Прийдесь на ворога стріляти,

І кров рікою потече.

На віковічную неволю,

Пониження і гнет твердий,

На зло, що, наче гадь несита,

Ссе кров із людськості грудий,

Прийдесь стріляти й не одному

Життя покласти в боротьбі.

Учися ж, рекруте, хоч прикро

Не раз приходиться тобі!

Учись, щоб був ти сильним мужем,

Як засвітає день новий!

Учись, щоб в ряд ти став готовим,

Як крик роздасться бойовий!

7 апр[еля] 1880

Гей, хто на світі кращу долю має,

Як той, що плугом святу землю оре?

Святую землю в банку заставляє,

В довги впадає, як в бездонне море,

І поти б'ється, аж остання рація

На нього спаде - грунту ліцитація -

І поки в найми не пошкандибає, -

Гей, хто на світі кращу долю має?

Гей, хто на світі кращу долю має,

Як той, що вірно цісареві служить,

В касарні нишком рід свій споминає,

Зітхає нишком, і клене, і тужить,

Махає "гвером", в "гліді" машерує,

На варті мерзне, в "шпангах" креперує,

В "ібунках" пріє, "комісняк" снідає, -

Гей, хто на світі кращу долю має?

Гей, хто на світі кращу долю має?

Як той, хто щирим патріотом зветься,

Податки точно рік за рік складає,

Шанує власть, перед жандармом гнеться,

Цілуєсь з возним і, хоч дуже бідний,

Як треба дати, дасть і гріш послідній,

А нащо, за що дав - і не питає, -

Гей, хто на світі кращу долю має?

Гей, хто на світі кращу долю має?

Як той, що все лиш ту науку чує,

Що тільки бідних господь бог карає,

Що ласка божа тільки багачу є,

Що чорт усюди чоловіка кусить,

А бідний все в покусі впасти мусить,

Що хлоп лінюх, п'яниця і св[иня] є, -

Гей, хто на світі кращу долю має?

Лихо, сусідо! Ой горе нам, свату!

Світ вже кінчиться! Вже буря гуде!

Чув ти? На нашу нещасную хату,

Кажуть, страшенная змора іде.

Десь проявились якісь нігілісти -

Кажуть, що се людоїди, хотять

Русь нашу, матінку, з кашею з'їсти,

Перевернути теперішній лад.

Все перевернуть униз головами:

Учні професора стануть навчать,

А як азбуки не вміє - різками,

Як він їх нині, будуть його прать.

Вірні тоді парастас будуть править,

Але поклони піп битиме сам;

Купчик над склепом сей напис поставить:

"Хто дасть найменше, товар йому дам".

Суд буде також для них відповідний:

Неук судитиме вчених панів.

Хто вкрав, а хитро - той вийде свобідний,

В цюпу - хто вкрасти хотів, а не вмів.

Красти, ошукувать всім буде вільно,

Чесний заробок - отсе буде встид,

Злодія зловиш в коморі - постій-но!

Злодій тебе до уряду тащить.

Не хлоп державі з кривавого поту

Буде, як досі, податки зносить,

Але держава за хлопську роботу

Премії буде рік-річно платить.

Волі назадники стеклі запрагнуть,

А ліберали її прокленуть,

Взад поступовці, мов раки, потягнуть.

Прямо вперед невидющі підуть.

Вівці муть, кумочку, пастиря пасти,

Яйця муть, кумочку, курку учить;

Люди легальні муть грабити й красти,

Чесних почнуть злодіяки тіснить.

Горе, сусідо! Ой лихо нам, свату!

Світ вже валиться! Тріщать вже стовпи!

Треба покинуть і жінку і хату

Та вандрувать на кубанські степи.

4 дек[абря] 1880

Вольні сонети

Орел могучий на вершку сніжному

Сидів і оком вдовж і вшир гонив,

Втім, схопився і по снігу мілкому

Крилом ударив і в лазур поплив.

Та груду снігу він крилом відбив,

І вниз вона по склоні кам'яному

Котитись стала - час малий проплив,

І вниз ревла лавина дужче грому.

Так Котляревський у щасливий час

Вкраїнським словом розпочав співати,

І спів той виглядав на жарт не раз.

Та був у нім завдаток сил багатий,

І огник, ним засвічений, не згас,

А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.

Хто смів сказать, що не богиня ти?

Де той безбожник, що без серця дрожі

В твоє лице небесне глянуть може,

Неткнутий блиском твої красоти?

Так, ти богиня! Мати, райська роже,

О глянь на мене з свої висоти!

Бач, я, що в небесах не міг найти

Богів, перед тобою клонюсь тоже.

О бозі, духах мож ся сумнівати

І небо й пекло казкою вважати,

Та ти й краса твоя - не казка, ні!

І час прийде, коли весь світ покине

Богів і духів, лиш тебе, богине,

Чтить буде вічно - тут, на полотні.

Знов час прийде, коли з погорди пилу

Ти отрясешся й ясною звіздою

Засяєш людям, і підуть з тобою,

Серця твою почують давню силу.

Знов час прийде, до найтяжчого бою,

Остатнього, за правду й волю милу

Ти поведеш народи і прогнилу

Стару будову розвалиш собою.

І над обновленим, щасливим світом,

Над збратаними, чистими людьми

Ти зацвітеш новим, пречудним цвітом.

Прийде той час! Істотою цілою

Ми чуєм хід його поза собою,

Та доживем його - не ми… не ми!

Дев'ять ще годин кричав ти,

Як та штольня завалилась,

Де, нещасний, працював ти, -

Дев'ять ще годин конав ти.

А юрба їх там тіснилась,

Слухаючи крику твого,

Та рука й одна не ймилась,

До рятунку не стулилась.

Дев'ять ще годин страшного

Конання - чи не замного

Горя випало для того,

Хто за весь свій вік не взнав

Дев'яти годин розкішних,

Дев'яти новин потішних,

В вічній нужді, сльозах вічних

Весь свій вік не жив - конав?..

"Мамо! мамо! - кличе Йван,

Хлопчик, може, шести літ. -

Подивіться, подивіть,

Маю дзіньо, галаган!"

"Де ж ти, синку, теє взяв?

Чом ти, синку, так дрижиш?

Боже, босий десь бував,

Босий по снігу біжиш!"

"То мені паничик дав…

Я з ним бігав по снігах:

Я босоніж, а він мав

Черевички на ногах.

"Як мя зловиш, дзіньо дам!" -

Так він мовив та й побіг.

Я… дігнав його… ма… мам…"

"Синку, синку, що тобі?"

Зсинів, наче боз, Іван,

Зціпив зуби, одубів,

З ручки випав галаган -

Впав на землю і зомлів.

А за тиждень в неділю,

Плаче мати - пропало!

Пройшла коса по зіллю,

Бідне зілля зів'яло.

В труні тихо спить Іван,

Не бажає більше нич:

В ручці має галаган -

Той, що дав йому панич.