Головацький Яків ___________________________________ БРАТОВІ З-ЗА ДУНАЮ Коли ймеш кидати Чужую чужину, Соколом вертати В рідну Україну - Не минай родини, Старой Галичини: Вступи, милий брате, До нашої хати! Щиро руським словом Тебе поздоровим. Божим хлібом, сіллю Ймем тебе приймати, О щастю, здоров'ю Родини питати; Та й тобі розкажем Про нужду домашню Та журбу всегдашню, - Чей, часом розважим. Ой-бо наша воля - Щербатая доля: Гонять воріженьки Із рідного поля; Стару Галичину - Своєв називають, Нам ю одчужають! І так сиротами На рідній землиці Батьків гроби топчем, Плачем по сестриці. Тяжко малій птиці Межи яструбами - Сироті ще тяжче поміж "свояками"! Тільки ви, сердечні, Вкраїнські орлята, Діти одной крові, - Ви наша отрада! От так, любий брате: Гаразд і недолю, Щастя і неволю, Всі клопоти і труди - Разом поділяти... Легше серцю буде! От так на відходнім Тебе проведемо, Поклон родиноньці На Вкрайну пошлемо. *** ВЕСНА Вже сонінько пригріває, Теплий вітер подуває, І річеньки забриніли, Темні луги зашуміли; Заспівала в лісі птиця, Що рухнула вже травиця; І травиця-муравиця, І листочки на калині, І цвіточки по долині, - Радується вся твар божа, Що настала весна гожа!.. Галичанка люба, мила Городочок городила; Покопала, пограбала І грядочки оплескала; Богові ся помолила І святий хрест положила. "Галичанко, що ти дієш? В що дуфаєш і надієш?" - "Що я дію?.. Зерно сію, А на літо ся сподію, Пади зерно за зерночком, Ні купкою, ні рядочком На порхкую земленоньку, В щасливую годиноньку!" - "Галичанко, люба, мила, Щоби ти ся не вмилила! Та чи зійде, що посієш? Може, дармо робиш, сієш?" - "Я на бога ся надію, Що недармо роблю, сію: Зійде, зійде моя краса, Як на ставу густа ряса; Пов'яжеться парістками, Устелиться барвінками, На цілую долиноньку, На рідную родиноньку. Буде цвісти, процвітати І в листочки розвивати: Що цвітонько, то ягода - Моєй праці нагорода" - "Галичанко люба й мила, Коб надія не завела?.. Будуть тучі, гради, громи, Спека, смага, зливи, ломи: Нікому ти захистити, Ані в спразі закропити. Ой, пропадеш, моя роже, Краси й праці жаль ся боже!" - "Хоч нема заступить кому, Не боюся тучі, грому, Спеки, спраги ані лому. Буде дощик покрапляти, Моє листя ізрошати. Там на межі є липонька, Та заступить від сонінька; Своїм маєм мя прикриє, Студен вихор не завіє... Невеличке й моє зіллє - Як барвінок на весіллє, Як на ріднім гробі рута, В дробен листок розвинута. Кому ж оно вадить в полі? Не задерне, ані вколе, Вітрові ся к землі склонить, Тучі, бурі охоронить. Згине зерно на мій ниві Одно, друге у кропиві; Туча заб'є, сонце спарить: Предці, коли ми ся здарить, Хоть десяте, то посходить; Сотне зерно хоть доспіє, Мою працю нагородить. Хто працює, оре, сіє, Тот і плодів ся надіє!.." *** ДВА ВІНОЧКИ Попід гаєм зелененьким Чиста річка тече, На яворі зелененькім Соловій щебече. Сидить дівча над річкою, Два віночки ввила І ручкою біленькою На воду пустила. Один вінець з барвіночку, А другий з рутоньки; Один вінець козаченька, Другий дівчиноньки. Поплив вінок із барвінку, Вовня го сіпає, А остався із рутоньки, Бо берег спиняє... "Поїхав мій козаченько В далеку дорогу, Мене лишив, молоденьку, Самую небогу! Вернись, вінку із барвінку, Приплинь к береженьку! Вернись, милий, з України, Пристань ко серденьку!.. Коли ж, вінку із барвінку, Сплинеш к береженьку? Коли вернеш з України, Милий козаченьку?" Закувала зозуленька В гаю в середині, Аж ся стало страшно, сумно Молодій дівчині: "В Україні на могилі Зацвіла калина, Там лежить твій козаченько, Бідна сиротина! А коли ся води вернуть, Що за сім літ вплили, Тоді вернесь з України Козачок твій милий!" *** І. СРЕЗНЕВСЬКОМУ З НАГОДИ ЄГО ПЕРЕБУВАННЯ В УЖГОРОДІ І ЛЬВОВІ (1842) Руський з руським повстрічався, Руський з руським повітався... Хоть з далекой України, Хоть з далекої родини, Вже один другому брат! Ізв'яжімся, руські діти, Час вже нам відмолодіти! Свою пісню заспіваймо, Свої сили добуваймо, Та все піде влад! *** НАД ПРУТОМ А нуте, нуте, бистренький Пруте, Весело мені заграй! Чи я сподівся тебе взглянути, Втогід сказавши "прощай"? Я мав надію, заким минеться Одно літенько, зима, І моя доля вже розів'ється, Що й мені засяє весна. А нині тебе з тов тугов вітаю, З яков прощав-єм вторік; Одну лиш гадку у серці ховаю, Що в молод розвилася вік... Молоді літа - калинові луги - Цвіли розкішно, як рай; Весняні цвіти, зелені смуги, Як сльоза, чистий ручай!.. Цвіти опали, краса змарніла, Загибло зерно і плід! Надіє мила, чо-сь голубила, Коли-сь зрадила впослід? Вона ся лестить, вона ласкає, За собов бавить мене; Цвітом бликає, рученьку подає, Хочу, не хочу - веде. І так я блуджу, світами гоню, Нігде спокою нема, Молоді літа в клопотах роню - Пропала моя весна!.. Милая весно, красно-сь воскресла На мою гірку печаль: Усьому-сь світу радість принесла, А мені тугу і жаль! *** РІЧКА Чом, річенько домашняя, Так пливеш поволі? Чом водиці не розлієш З берегів на поле? Годі плисти самотою, Час вже тугу збути: Шуми, гуди хвиленькою, Щоб далеко чути! "Як же мені, рідний сину, Не плисти поволі? Високії береженьки, Ще й рівненьке поле. Я би в фалю загриміла, Та водиці мало; Зато гладке личко моє Чисте, як чюркало. Були тучі, дощі, громи, Води забриніли; Що ж!.. Підрили береженьки І воду сколотили. Лучче плисти потихоньки, Та певненьким ходом, Оминати островоньки, Каміннє й колоди. Так поплину тихо, смирно, Без шуму, без горя; З личком чистим, незмученим Чей дійду до моря!" *** СМЕРТЬ МИЛИХ Двоє милих щиро ся любило, При одній ся водиці вмивали, В один рушник личко утирали. Літенько минає, а ніхто не знає: А на друге літо усі ся дізнали, Дізнались і отець і мати; Мати не дасть, щоб їм ся любити, Розлучила дороге і миле. Милий милій через звізду каже: "Умри, мила, вечор у суботу, А я, молод, рано у неділю. Поховали одно близь другого, А крізь землю руки їм злучили, В руки дали яблука зелені. Мало часу потому минуло, А над милим росте яль зелена, Над милою роженька рум'яна; Обвилася рожа на ялиці, Як шовк м'який коло красних цвітів. *** ТРИ ТУЗІ Соловій пташина Усім спокій дала, Мені, молодому, Три тузі задала. Ой перва ми туга На моїм серденьку, Що мя, молодого, Ненька не женила. А друга ми туга На моїм серденьку, Що мій ворон коник Підо мнов не грає. А третя ми туга На моїм серденьку, Що ся моя мила На мя розсердила. Копайте ми яму На полі широкім, Дві стопі широку, Довгу на чотири. Вище головоньки Рожу посадіте, А нижче ніжочок Воду ізпустіте. Як молодь перейде, Най ся затикає; Як старий перейде, Най ся прохолодить. *** ТУГА ЗА РОДИНОЮ Я в чужині загибаю, По чужині блуджу, За своєю родиною Білим світом нуджу. Ту чужая сторінонька, Та люди чужії Не пристануть до серденька, Хоть і не лихії. Най би які добрі були, Все не свої рідні; Я чужая чужениця Межи ними, бідний! Ой по саду, винограду Сумний походжаю, Із чужини до родини Гадки посилаю. Ох, милая родинонько, Чи на мя згадаєш? Домовая сторононько, Як же ми ся маєш? Солоденька рідна мово, Як би-м тя рад вчути! Із глубини серця свого Рад би-м піснь добути. Проспіваю співаночки, Де-но які знаю, Як би-м учув голосочок Із рідного краю. Голосочок, як дзвіночок, К серцю промовляє: Хто ж слухає, зрозуміє, Хто тебе пізнає?! Цвітуть сади брескинові, Та виноград має, А в мені за рідним домом Аж по серці крає. Мильші були гаї рідні, Калинові цвіти, Ох, як тії ходниченьки Виноградом крити! Всюди люди купоньками, А я самотою; Всюди люди з іграшками, А я зо сльозою! Веселіться, чужі люде! Ох, бо мені годі; Мені втіхи вже не буде, Аж у своїм роді! Іграйтеся, розкошуйте, Гаразд вам ся діє... Ох, хто знає, відгадає, Як ми серце мліє! Ходжу, плачу понад Дунай. Сльоза в Дунай кане: Як згадаю рідну річку, Аж среденько в'яне! Ще й то мені доїдає, Ох, то смерть готова!.. До нікого й промовити Сердечного слова! Ні з ким мені поплакати, Ні з ким потужити... Розступайся, синій Дунай, Хоть би ся втопити! Журба мене гризе нині, Журба гризла вчора; Ой, хто не був у чужині, Той не знає горя!