БОРИС ГРІНЧЕНКО Ластівка _______________ Ти знов защебетала У мене під вікном, Із вирію вернувшись, Клопочешся з гніздом. А там же вічне літо Цвіте як божий рай, — Чого ж вернулась знову Ти в мій журливий край? — Хоч літо там і сяє, Любіше тут мені: Така квітчасто-пишна Вкраїна по весні. Така квітчасто-люба, Що й в тім краю-раю Все бачу я хатинку, Де се гніздечко в'ю. * * * Пташці _______________ Я люблю тебе, пташино, Як щебечеш між квітками, — Мовчки слухаю й радію, Упиваючись піснями. Упиваюсь, але знаю: Проминуть які хвилини, І ти знімешся й полинеш Ген до іншої долини. І не я вже слухать буду Щебетливого співання: Іншим будеш ти у серці Ворушити почування. Міг би я тебе лукаво В сітку хитрую піймати, Щоб співала, поки схочу, Поки сила є співати. Та люблю я тільки вільних, Тільки вільні мусять жити Там, де небо ясно сяє, Ллються співи, пахнуть квіти. Прощавай же! Линь, де хочеш Веселити світ піснями! Хай тобі сміється небо, Хай віта земля з квітками! * * * Серед поля _______________ Блакитними небо сія глибонями, Поля попід небом прослались безкрайні; Іду я обніжком,— шумлять колосками, Шумлять і хвилюють лани урожайні. Назад озирнуся,— ген далі високі Сіяють-мигочуть блискучі палати, І тільки що мріють у балці глибокій Убогі, обдерті, похилені хати. А передо мною за хвилями хвилі Аж ген до крайнеба пливуть без упину, Сіяють під сонцем, мов золото, спілі, Сіяють і плещуть, де оком не скину. Поля мої рідні, найкращії в світі, Багаті на силу, на пишную вроду, Засіяні хлібом і потом политі, Робітницьким потом мойого народу! Родючі та щедрі! в позлотисті шати Свого хлібороба могли б ви окрити,— Чого ж то так часто на йому ті лати, Чого ж то в тих хатах голоднії діти? Тими колосками, що, повні та спілі, Схиляються низько від зерна важкого, Кого в ріднім краї годуєте, милі, Куди ваша сила зникає, до кого? Хвилюються мовчки поля за полями, Сіріють у балці убогії хати І, високо знявшись, вгорі над хатками Блищать і лишають високі палати * * * Неначе _______________ Неначе і світ такий гарний здається, І сонечко з неба блищить, І пісня дівочая голосно ллється, І весело лист шепотить, І дивиться всюди усе так звабливо,, Що тільки б, здається, радів. Та на світі весело так та щасливо Без думки та гадки б ти жив... Та здумаєш ти, що ті співи дівочі Не співи — ридання сумні, Що гаснуть од сліз оті карії очі, І змалку веселі й ясні; Згадаєш про тих, що у лютій недолі, Не знаючи щастя, живуть, Що діти їх бігають босі і голі І хліба, голоднії, ждуть,— І серце заниє, і сам я не знаю, Як співи-ридання летять... Коли ж то ми будемо в нашому краю Про щастя і долю співають? * * * Ні поля, ні гаї, Ні пташки щебетливі Не приспали мої Суми — болі вразливі. Потьмаривсь мені світ В моїй рідній країні, Я списав заповіт І... тепер на чужині. Може, пишна блакить І широкеє море Зможуть болі втішить, Вколисать моє горе? * * * Ой під лісом, по тих луках Я блукаючи ішов; Ніс я в серці люті муки, Але щастя там знайшов. Як лілея чиста й біла І як рожа чепурна, Мене дівчина зустріла Й засоромилась вона. Але сонце так сіяло, Пісня з лісу так лилась, Віти пишні так кивали Нам кохано у той час, Що з дівчиною тією Розійтись ми не змогли і хвилини щастя з нею Вдвох тоді ми прожили. І зелені й пишні віти, І квітки зелені там Не могли на нас глядіти І не заздріти щоб нам. А вже ті пташки малюнькі!.. Ох! тоді не легко щось їм було, як поцілунки Там лічити довелось! І тепер пташкам співочим Все пішли такії дні, Що щодня їх заздрість точить. Проклянуть нас двох вони!.. * * * Перед сонцем _______________ Нічого не видко навкруг: туман повиває усе; Долини, і гори, й річки хвилястим зробилися морем; Не видко ніяких шляхів,— немає куди тобі вийти. Але не кажи, що воно так бути і далі повинно: Ось-ось уже сонце блисне, і зникне туман той зусюди, І знову воскресне земля в своїй ясно-барвній красі. О, серце! чого ж ти тремтиш? усе ж це дочаснеє тільки: Ми вийдемо скоро на шлях, як зникне гнітючий туман. * * * Південь на степу _______________ Супокій навкруг панує, Нерухомо степ лежить; Тирсу гнучкую й густую Вітерець не ворушить. Рівний поверх, як на морі... Страшно-мертвий супокій... Тільки сонце на просторі Ллє палючий промінь свій, Що було живе — сховалось, Не почуєш голосів, Наче скрізь в степу,—здавалось,- Янгол смерті пролетів... * * * Під вербами _______________ Верби старі похилилися там, В хвилях купаються віти; Сонячним пишним промінням з небес Річка й дерева облиті. Кладка під вербами; бачу на їй Дівчина там молодая, В хвилях полоще вона полотно, Бризками воду збиває. Все в тії дівчини любе таке, Все і вродливе, і пишне: Карії очі — мов зорі з небес; Губи — червоная вишня. Хвилі волосся спадають униз; Дужі й малі рученята... Дівчино! хто вже побачив тебе, Той не здола не кохати! * * * Пісня _______________ Ой як мені сії суми Пересумувати, Що я свою коханую Мушу покидати? Ой як мені сії суми Та й перетерпіти, Що мені там на чужині Одиноким жити? Ой тепер я на Вкраїні Милу покидаю,— І їй сльози, й мені сльози У чужому краю! Ой як буду я широким Степом проїздити, Буду галку, буду чорну Я щиро просити: «Полинь, галко, полинь, чорна, Аж де моя мила, Ой скажи, що мене тяжко Тут журба зв'ялила». Ой як буду проїздити Я гаєм темненьким, То прохатиму малого В лісі соловейка: «Полинь, пташко-соловейку Заспівай коханій, Що без неї на чужині В мене серце в'яне». Ой як буду проїздити Я безкраїм морем, Я до хвилі бурхливої Стиха заговорю: «Ой скажи ти, моя хвиле, Ти милій єдиній, Що я її кохатиму, Поки не загину!» * * * По весні розцвітаються квіти І до осені пишно цвітуть, А зимою вмирають і знову Розцвітають, і знову живуть. І не скаже ніхто, що за снігом їх не матиме більше земля, Що весна не народить їх знову, Закрасивши гаї та поля. Так і в серці у мене надії То вмирають, то знову живуть, І то зиму, то весну веселу Мені в грудях натомлених чуть. І не можу сказати, щоб горе, Що сьогодні зустріло мене, Панувало у серці довіку, Що ніколи зима не мине... * * * Природо-мати! кожен з нас змарнілих, Життям важким натомлених та хворих, Намучившись усім, що серце й душу Вражає глибоко,— до тебе йде. Велика мати всім! ти хворе серце Так згоїти, зцілити в грудях можеш, Як не загоїть людськая рука. В порожньому житті немає втіхи. Усе розбито, все!.... А ти сіяєш Високою могучою красою, Ти повна завсігди життя, надій,— І кожен з нас іде до тебе душу Надією тією напоїти, Щоб щастя крихту хоч одну знайте. Так, ідемо і просимо, благаєм Нас пригорнуть на материні груди, Нас приголубити, бо серце плаче, Бо розривається воно від мук!.. І слухаєш ти нас, велика мати, І пригортаєш — у холодне лоно, Холодна, нас ховаючи навік... * * * Приходить час, приходить час,— Сказати кожен мусить з нас, Чи він народу вірний син, Чи тільки раб похилий він, Чи раб похилий, чи боєць — Хай кожен скаже навпростець! І де він стане: чи до тих, Що в путах сковані гидких, Народ і край свій продають Панам, що кров із його п'ють,— А чи до сміливих борців, Що серед бурь, похмурих днів За рідний край, за нарід свій, За долю-волю йдуть у бій? Приходить час, зайнявся світ І вільним душам шле привіт; Озвіться всі, хто є навкруг: Хто ниций раб, хто валі друг? * * * Скоро може побачу я степ той широкий, Що тепер під снігами лежить, І як вія, так і я буду там одинокий, Буде братом мені тільки смуток глибокий І із їм я удвох буду жить... Скоро може побачу чужую чужину, Понесуть морем хвилі мене... Чи вернуся ж до тебе відтіль, Україно, Чи навіки я там на чужині загину І навіки там серце засне?.. * * * Тепер _______________ Не тоді нам у полі до бою ставать, Як вже сонце і сяє, і гріє, І як співи пташині в повітрі летять, Усміхаються дні золотії! Не тоді! Не тоді! Як лютують вітри І скрізь ніч, всюди хмари похмурі,— Ти тоді уставай, свою зброю бери І борись серед темряви й бурі!..