ОЛЕСЬ ІЛЬЧЕНКО
З книги «Інакший краєвид», 1997
___________________________________
***
Над теплим Понтом хмари вечорові.
Он син іде. Усміхнені вуста.
І бачу я, що істина проста:
його люблю; ми всі живі-здорові.
Солодкий щем у серці вироста:
Під шепіт хвиль ми ідемо в розмові.
Вечірні пагорби стоять чорноголові,
і ми забули зими і міста.
Нарешті надійшла така година,
коли життя вчуваю справжній смак –
на світі є одна мала людина,
що любить ні за віщо, просто так.
***
Сурма далека здалеку сурмить;
непевний погук долинає стиха,
віщуючи комусь довічне лихо,
комусь – довіку найсолодшу мить.
У кожної людини свій сурмач,
свій час, своя мелодія остання.
Зумій зустріти сурмлене світання.
Не оглядайся. Не жалкуй. Не плач.
І не благай. Облиш-но каяття.
Схилися до колін до милосердних;
відповідай на запитання ствердно.
Він знає все. Ти заслужив життя.
***
Ця мжичка нескінченна,
гори, ніч,
цей темний кут нічийної землі
нагадують, що час вже і пора,
складаючи ґрунтовний тестамент,
згадати всіх,
не оминуть нікого.
Найперше їй: усе, усе, усе...
Йому найбільше, тобто найщиріше;
а друзям – решті – речі до душі:
шляхетні зела, білі острови,
поезії, окрім найперших спроб,
колекцію південних камінців
та інше ностальгічне дещо.
...Писатиметься тяжко тестамент,
перо рипітиме на грубому папері,
соптимуть і поважні нотарі,
чекаючи на золоті в кишенях.
Насправді ж буде просто тяжко йти
холодним ранком
потойбіч,
до Нього.
***
Лиш паморозь, зникаюча в руках,
чи синій день сухотної відлиги
нам натякнуть на хід майбутній криги
на ріках темних;
а в брудних містах
одна пора – не-літо, не-зима;
там опівночі світло вимирає
і вітер на круги своя вертає.
Там дня живого й просвітку нема.
Що діяти? Лиш фіолет і синь
панують над пустелею глухою,
над урвищем, над всохлою рікою,
де в руслі нудить нерухома рінь.
І сухість відбивається в очах,
які натщесерце вдивляються довкола,
раптово збуджуючи пам’ять нашу кволу
про паморозь, зникаючу в руках.
***
Безсоння розлилося по кімнаті.
Поноворічна глупа ніч,
що розляглася навсібіч.
Фіранка колихнулася картата.
Минаю. І вертаючи до книг,
і медитуючи за склянкою гербати,
так хочеться за чимось сумувати...
Не вимовлю – розглянутись не встиг.
Зимовий сон. Зимовий щем. Минай
моє минуле і моє майбутнє –
у вас одна і нероздільна сутність.
Коли ти є, мій часе, - прощавай.
***
Гірська шипшина.
Ми з тобою вдвох.
За лісом буковим стоять румунські гори.
Забулися і суєта, і горе.
Червоні ягоди.
Кривий чортополох.
Плоди у кошику. Поколота рука.
Я б цілував тебе, але не знаю,
а чи доречно – в тиші, понад плаєм...
Як чисто тут! І десь внизу – ріка.
Червоні я годи. Ми наче вперше вдвох.
З-під ніг тікають ящірки проворні.
Дорога неквапом прямує на Усть-Чорну.
Ми вільні тут?
Сумний чортополох.
***
Посеред ранньої зими
твої цілунки
щоночі снилися мені.
Вже подарунки
я для майбутнього Різдва
надбав помалу,
бо заповітная звізда
над світом стала.
Посеред ранньої зими
довкруж все блякле.
Був холод і були книжки –
тебе забракло.
І вітер був, і листопад,
і чорне небо.
Не озиратися назад,
в ту ніч без тебе.
Посеред ранньої зими
твої цілунки...
***
Сюжет для кіномелодрами
Наш тягучий роман, мов старий анекдот,
наче піфос без дна і на дні.
Перемир’я, окопні бої чи бойкот
день при дні, день у день, день при дні.
У надії на щось – “Хочеш? – Я за кермом” -
у надії на справжність надій:
полохливі готелі, червоне вино,
іронічні обличчя повій.
То навіщо ж оця у закоханість гра,
імітація фатуму доль?
Календар сповіщає: гульвісо, пора
вік згадати, зігравши сю роль.
Але дивно дратує мовчун-телефон;
ще розмов збереглися сліди;
і не спиш, бо тікає за обрії сон...
Хоч у смерть-ополонку іди.
***
в гребінцях трави
заплуталася остання павутинка
на вологій землі сліди птаха
червоний листок дикого винограду
ліг на прозору віконну шибу
хоче зігрітися в кімнаті
підручник на столі освітлений лампою
адже хмара заступила
тьмяне надвечірнє сонце
***
Як виявляється, усі оті світи –
самі для себе, ні для кого більше.
Нема до кого і від кого йти.
Дні не бувають кращі або гірші.
Ілюзія одвічна – наче сам
шляхом ідеш означеним, недовгим
і лік ведеш рокам, століттям, дням...
Насправді час – мов згорнута корогва.
Ти прибулець, із долею гравець;
умови гри старі, напівзітерті.
Минає світ і сходить нанівець,
тебе ж чекатиме лиш небуття по смерті.
***
Вже писано і читано. Вночі
інакше все – і я, і Київ.
Здається віднаходимо ключі
для дальшого буття.
Даремні мрії
уперто падають на вісь календаря.
Нервово нетля сіра кружеляє...
Мій Боже милий! Що я? Де ж то я?
Один лиш Ти, мабуть, напевно знаєш.
Хотілося б не від чуття – життя,
і крихітної свічки серед ночі.
Чому ж не йде душа до каяття,
а сон не йде в сухі порожні очі?
***
Серед печальної зими
я був готовий
вітати друзів і тебе
у дні Христові.
Але не пишуться листи
в міста далекі.
Світ створено із суєти,
снігів і спеки.
Та й, зрештою, тут всі чужі,
і ми з тобою:
ховаємось, мов ті вужі,
поміж травою.
Нудьга, нудота над усім –
і більш нічого.
Прохати в Бога спільний дім
чи слова злого?
***
зелений жовтий сірий острів
автошляхи у квітучих олеандрах
у затишних храмах
образи майже такі як у наших
просто тепліше
іноді спекотно
але старі рибалки
так само радіють дрібному улову
наприкінці дня хочеться посидіти
під помаранчевим деревом
привітатися з дядьком
в розтягнутій майці
і виношеному картузі
сказати ввічливо калімера
чому ж постійно згадую
руїни палацу
і глибоко під ним
величезний
темний
порожній
мов сучасний світ
лабіринт
* * *
був доісторичний час коли
ми піднялися на замкову гору
впали у трави
дивилися у храмове лазурове небо
і навіть не розмовляли
щоб не сполохати
щасливу мить
яка прийшла без причини
просто так
на хвильку завітала до нас
стояло вічне літо
хотілося усміхатися
і я не думав що телефонуватиму
тобі до лондона і вітатиму
із чим там слід вітати
обіцятиму приїхати
неодмінно
а тепер
коли б навіть
вихекатися на
скоцюрблену
забур'янену
замкову-киселівку
то не знайти там
ані неба
ані усмішки
ні леготу щастя
***
твоє потаємне ім’я
в ті неймовірні часи
відкрилося мені
я з подивом і несміливо
бачив здається
деякі літери
мов обриси дерев
на вогкому волинському світанні
вловлював екзотичний
але такий знайомий запах
кольори ймення
ставали соковитими
і долали
долали
білявість туманів
вибухаючи врешті
феєрверком холодного вогню
твоє ім’я
непідробне і непідроблюване
воно і моє
бо я знайшов тебе
я створив тебе
я нарік тебе
***
сосну над морем
бачити у сні
вставати
втамовувати спрагу
мову власної мітології
збагнути
до полудня забути
всі цитати
чекати цикадового співу
і пам’ятати лише
білий пісок коралового острова
й змію
з жіночими грудьми
яка чорним язиком
лиже твої губи
***
рот потопельника
виринає з води
вимовляє звуки
мертвої мови
букви мов попіл
летять в повітрі
сідають на воду
чорні набряклі слизькі вже
хвилею їх
прибиває до берега
а стара
з прибережної чайної крамнички
все ще згадує
неймовірний серпень
жовтий
наче її обличчя
***
Пошерхле і змарноване.
А снів давно немає -
в липневому дитинстві залишилися.
Бракує слів:
так порожньо і тихо
серед зими.
Лиш птах сумний
в безодню неба крижану
все падає і падає.
Коли простір отак розкривається,
замкнутися він не в силі.
***
Перед тим, як залишити берег,
подивися на те, що лишилося;
пригадай, що можеш (чи хочеш),
щемові не давай ширитися;
трохи відвертості,
трохи розуму,
трохи цинізму
не завадять.
Вбрід іди.
Нічого не вдієш:
здатність любити
залишилася далеко позаду.
Вітер нічний -
над такиром.
***
тісні роки хвороб
коли серце торохтить
сухою мачиною
об ребра
спокою немає
біля нічної лампи
над чорною книгою
кільцем часу
повертаюся до юнацького віку
бо знову
все притлумлене греблі рве
і сталі береги підмиває
***
не зміг вже дивитися
як годинникові стрілки
розкручують м’ясорубку часу
адже всі відходять
а я залишаюся
серед дорогоцінного паперового лісу
серед коштовних аркушів
геніальних ляпок
і знаків NB
але все воно неправда
адже душа геть задубіла
згадуючи про зиму як довгу неволю
правдивими були
лиш ті цілунки влітку
рожеве вино
і тепла долівка
***
великі всохлі дерева
закорінені в минулому
нагадують аванґардні індіанські
тотемні стовпи
колись саме так люди квакіютль
перекидали місток між
землею і небом
тваринами й ненарожденними
духи і живі мирно сусідували
чому все змінилося
наче сполох освітив
мозок
відтак всі побачили
що світ давно не той і
здалеку на кожного падає тінь
проминулої смерті
***
Гола жарівка
освітлює парні будинки,
які тримають
аварійне небо зачовганої ночі.
Плачуть трамваї,
повертаючи на зігнутих коліях.
Вічний паркан довкола будмайданчика
хилиться на всі боки,
шукаючи опори в часі.
Нічне місто
могло б виглядати фарсовим,
але десь по закапелках
жевріє напівпам’ять
про світові криптограми:
шум дощу і пташине крило,
бліду зорю і троянду.
***
старий берест
багряне листя
струшує на осінній
жовтавий суглинок
натякаючи на перські мотиви
кольорів парку
жевріє зелена згадка дерева
про квітневі новонароджені
м'які листочки
солодкі й гіркуваті соки
линули тоді вгору
напинали клітини
виповнювали їх вологою і сонцем
загуслі промені нашої зірки
перетворилися згодом на
строкатість жовтня
сплячі бруньки в шарах
вічного береста
відтак знову нагадують
про жахливо-дотепну вигадку
названу часом
***
Синові
Іржаву глицю втоптано в пісок.
Грибне повітря. Ранок. Ані слова.
Удвох сосновий молодий лісок
минаємо. Ми нині риболови.
Завіси сірі. Хмари чи туман?
Ось дзеркалом старим ставок тьмяніє.
Там карасі, а, може, пан-сазан...
Похилена верба куняє-мріє.
Тут зупинився час. Для нас він зник.
Вудилища – мов палички казкові.
І хто кому тепер боржник?
Ми вічні в тиші, в погляді, любові.