І

***

На теплі речі приємно

дивитися або тримати їх, торкатися

деяких щокою.

Синова синя подушка із

намальованою гаррі-поттерівською

розумницею совою,

його зошит і власноруч зроблена

паперова троянда.

Ось улюблена фотка:

усміхнена жінка у милому,

милому Брюґґе.

Висить вишиванка, випрана,

у шафі – ще дідова; ледь

жовтувата, візерунок блакитний.

Дивний білий камінь біля

комп’ютера, неначе

притрушений борошном, завжди

теплий на доторк; знайдений у

Долині Царів.

Вишукано-недбала картина Філа і

просвітлена книга “Вечірній мед”.

Зрештою, фотоальбом зниклого,

як і все інше, Києва.

***

Захлинаючись вогкістю гір

над Тисою… Ні, неправда.

Власне, міським

повітрям на вулиці Бульварно-Кудрявській.

Тяжко йти нею вгору. Нарешті -

маленький ошатний

будинок. У ньому

Відділ реєстрації смертей у м.Києві.

Тут совковий порядок,

виставлені зразки величних

трун і зворушливих вінків;

тут видають суворі свідоцтва й

елеґантні довідки.

Усі спокійні, лише

кілька розгублених жінок із

почервонілими повіками тримають

заціпенілі хусточки.

***

Як дивно згадується там:

перш за все – рідні. Потому

настає полегкість.

З’являється чорний птах;

скальпелями крил ніжно

розтинає

мертві сніги.

Дерево серед пустелі

тріпотить старими рушниками.

В’ються вони

довкола гілок і

відлетіти не можуть.

Цікаво: згори видно, як

прочани неквапом

ідуть і зникають у

лаврських печерах. Хіба

є любов під землею? Любов,

заблакитна, - у занебессі, у

потойзір’ї.

Згадую тишу серед

коштовних кольорів,

тишу в передчутті сталевого

пташиного співу.

Високий звук відтинає

гілки дереву, рушники

нарешті летять крізь

зіниці. Птах тіні не має.

Летять небеса земні, жовтий

суглинок і молитви.

***

Якщо, скажімо, розглянути такі

екзотичні речі, як

фатальну жінку або нічні

пахощі акацій,

врешті-решт залишається обшарпане

кафе, коливо на столах,

теревені про одвічну розчахнутість між

Римом-1 і Римом-3, здивування

від трасуючих слідів прямовисних краплин та

грудок мерзлої землі,

підозрілих нічних шерхотів.

Непроникна чорна туш зимової ночі

зафарбовує дев’ять і сорок днів, і

скільки завгодно днів;

несподівано бачиш все потрощеним і

відкинутим; стійкими залишаються

тільки нудотно-кислі запахи хвороби в

кросвордах неосвітлених вулиць.

***

Коли медсестра витягає голку з вени,

виникає дивне відчуття - біль

навпаки, антибіль, млосне

полегшення. Проте триває

воно недовго.

Якісь тіні блукають

люмінесцентними коридорами

лікарні й подумки перегукуються з

подібними примарами із корпусу навпроти.

На дев’ятому поверсі,

в кінці коридору,

над жалюгідною пальмою, втікачкою з південної

батьківщини, висить дешева

друкована копія пейзажу

голландця Ван Бока “Порожній грудень”:

на масній землі щось жевріє,

але гілля старої тополі

заважає зазирнути крізь

ближчий план картини і

побачити якусь річ теплого тону.

Може, то палаюча свічка вербної ночі,

яку необхідно донести

додому.

***

Сріблисті строї на

тлі місячного снігу вночі.

Тихі голоси, шепоти, розмова.

Звісно, це два янголи ступають узвозом,

прямують у бік Дніпра.

Бо хто ж міг би ще ходити крадькома містом,

від якого залишилися такі яскраві

розцяцьковані муляжі?

Побратими псевдохрамів і фальшованих будинків -

бутафорські воскові яблука.

Вони кращі за справжні, адже в них

не буває черв’ячків.

Працьовиті хробаки полюбляють-бо

тільки живе.

Безтілесні заблукані крилані

ходять нічним містом, не

залишаючи мережки слідів, яка

могла б перекреслити сніг і

так зване минуле.

***

Довга ламана тінь на

квітневому вечорі не є проекцією думки.

То кардіограмна крива життя,

яка перетинає застиглий час і

поступово стає

одноманітною прямою позажиття.

Але поки що дитячі малюнки, весело

розкидані на килимі,

нагадують про літо, сором’язливі

тіні гледичій і такі ж цілунки

блідих вуст,

притрушений пилюкою осот на

пагорбі поблизу моря

і старий друшляк нічного неба.

***

У наші босхівські часи

на творення див

здатний, здається, тільки

скинутий колись світлоносний.

Закувати озеро у сірий лід, а потім

влаштувати на гладенькій поверхні

перегони золотих часточок

соснового пилку, або

перетворити нагріті на сонці

залізничні колії, розлитий мазут і

уперті пагони петрових батогів на

модернову інсталяцію, або

насипати сірої ріні до вагона-інваліда, ще й

обкрутити його іржавими ланцюгами,

виставити на посміховище п’яним провідникам

і здичавілим бомжам.

Але іноді, вночі, якщо знати де, можна бачити,

як він утирає чорним крилом очі, а потім

люто летить подалі від

численних земних представництв

свого антагоніста.

***

Топили грубку, готували

вечерю. Надійно гудів комин.

Дощ за шибками окреслював межі

затишку, підкреслені світловим колом

низької жарівки, пахощами їжі й теплом

горілки у півсклянках. Сміялися,

згадували копання картопель, як

у чобіт Сашкові залетіла оса,

хто скільки накопав. Пили за

здоров’я, що є досить дивним, коли

більшість родичів і знайомих

уже там, а ми ще тут.

Втім, маємо мірку часу, аби трохи вжити

перед зимовим проваллям.

***

Дивувався напівзабутому - серед

теплого, лагідного літа щоночі

поринати у тяжкі сни.

Переставав лічити дні, викинув

календар у сміттєпровід.

Кому те розкажеш? Про лихих

закіптюжених вершників на

непідкованих вороних конях,

про заюшених лютих псів і

підозріло лагідних котів.

Прокидався, йшов услід за

пересохлим ротом на кухню, пив,

пив, пив жадібно воду; не міг

забутися. Аж коли розвиднялося,

поринав у безсновидіння.

Переспаний, удень з подивом споглядав

чорне дерево, розіп’яте на тлі

червоного будинку.

***

Згодом почав відчувати щось

ідіотичне від щоденного, годинами

перестрибування із сайту на сайт.

Сайто-мортале:

клік – сайт,

клік – сайт.

Неначе там справді є щось справжнє і

варте уваги. Країна інфернальна,

віртуальні люди огидно реальні, й

навіть знайомі тексти видаються

на екрані монітора підозріло

відредагованими.

З іншого погляду, Nabokov міняє маски,

Домонтович щось приховує, а

Гоголь ховається за якоюсь машкарою.

Неодмінно однакова в Computerra

лише погода.

Повсякденне смертежиття.

***

Помер я одного лютневого ранку і

довго дивився на себе, на

загострені риси байдужого обличчя.

Не сахався, коли торкався себе, однак

намагався щось згадати, але

не міг; хотів щось мовити, але

відчув, наскільки це недоречно.

Недоступна для проминулих моїх тутешніх

іронія сповнює потойбіччя.

Справді приємним стало абсолютне

світло, набагато вище за промені у

вікнах реанімації на останньому поверсі.

***

Перший шар недбалого снігу.

Під ним жовтуваті стебла, нижче корені;

далі чорна доля, земля.

Кожна бадилина закорінена у горло

вбитого українця.

Тіла щільно

підстеляють ґрунт.

Борони Боже копати тут і зранити

дитину чи жінку.

Останній крик або останнє слово

спритно перервали, вчасно

вклавши до рота їхню власну землю.

Монументи убивцям

тиснуть на груди і звестися не дають

навіть тоді, коли Господь

втворяє двері.

***

Сиджу у колі померлих і

нічого не можу їм пояснити, адже

й у нас, тут, животіють не всі живі.

Сидимо, мовчимо.

Дерев’яний старий стіл,

сірий, гладенький, полірований

вітрами, роками, руками…

Скатертини давно немає.

Тарілки порожні, в кухлях – пісок.

А ноги в долівку грузнуть:

смикаєш, смикаєш; власне,

глини понаносили, от воно і…

Що ти їм скажеш? Хліби ж пороздавали,

вина порозливали.

***

Складові світлини: сніг і Меджибіж.

Здається, Меджибіж був.

Проте сніговий обрус доводить, що

його не існувало.

Коли іноді виборсуються з-під снігу

рештки фортечних мурів, вони

намагаються ковтнути повітря,

викинутись на світ з білої задухи.

Однак снігопад вічний.

Що не кажіть, сімсот років поспіль.

Хай із перервами, але… викликає повагу.

Ба більше - у декого навіть довіру.

Між тим, хіба потопельники, скажімо,

існують насправді? Просто

сірі плями на снігу мають

умовні позначення, як от:

Меджибіж.

***

Наприкінці лютого раптово

потепліло. Навіть почав падати дощ -

просто на сірий саван снігу.

З-під нього почало вимивати кістяки.

Де їх стільки понабиралося, отих

“підсніжників”? Дико дивитись.

Дощі тривали, а покійники

безсоромно лізли й лізли…

Натякали на повінь.

Треба йти далі, а ноги

за гомілки й ребра

чіпляються.

***

Думка про існування

і єдність трьох світів

підтвердилася квітневої ночі.

І снігу небагато було, і молодик сяяв,

але таємниче рожеве світло

падало на місто, натякаючи:

часу не існує. Просто

душі, як заведено, вилітають зі

сонних чи сплячих тіл і

мандрують за видноколо.

Цього разу не просто повернулися, хоч

і не до всіх, а й розповіли,

що відали.

***

І день, і ранок зіжмакані,

просякнуті запахами, що

схожі тільки самі на себе –

лікарень і трупарень.

Може, на них натякало гірке відлуння

чорних згарищ довкола міста.

Вигоріли степи, кілька

людей учаділо, проте

загалом, як сказали, усе було гаразд.

Чи не єдина прикрість

полягала в тому, що

іграшковий місяць таки закіптюжився,

упав і потрощився.

***

Птаха злякав не навмисне.

Просто привиділося: я сконав

без повітря. Відтак

розплющив очі і глянув

у зіниці птаха. Той

саме зазирав у шибку.

Спочатку гадав, що побачив

тисячоокий полин. Аж ні; птах квилив

і уже відлітав, стрімко

краяв небо. Дарма – колись таки

янголам доведеться скручувати

блакитний сувій.

Узяв я кухлик, а там лише попіл

на дні. Останню млосну

думку про мертві країни

я обірвав.

***

Троє п’яничок босоніж…

Куди вони й навіщо?

Їх дражнять “царями”. Вони

оминають всі освітлені будинки,

туляться до якихось сірих стін

нічного міста.

На кожному руйновищі ставлять свічку.

Переконують – для лукавого немовляти.

Може, мають рацію.

Хто їх зрозуміє?

***

На самісінькому дні неба

помічаю чорну цятку. Мабуть,

то птах. Чи, може, камінь відірвався

від стіни Граду Небесного й літає

тепер між сузір’їв, у блакиті.

Озирнувся і помітив: окрім мене

цятку споглядали банькаті цикади з олив і

витрішкуваті краби на вершинах Чорного моря.

Жаль, що багато інших очей

встелило татарське зілля.

***

Коли вистигає вогонь, багато

речей втрачають оманливу вартість.

Стають мотлохом костюми в шафі, меблі

в кімнатах, білизна в шухлядах, прикраси

у скриньках. Навіть милі

маленькі дрібнички вже непотрібні.

Нові черевики – сусідам, старий

годинник – дітям. Бавтеся, малята.

Виделки й склянки – до смітника.

Зникає людина, зникають і речі.

***

Повітря того березня видалося

холодно-мертвим. Вітер ходив

за мною, але не торкався,

припрошував до снігів, до лісу,

до гілок міцних. Нагадав про

білі лікарняні кахлі неприроднім світлом

безтіньових ламп.

Сніг падав на сухі папірці

жовтих трав, танув і

хлюпав під черевиками.

Після стояння на цвинтарі всі пожадливо

сьорбали гарячий капусняк.

***

Що таке рінь?

Що таке стара позолота букового лісу?

Що є зітханням болота уночі?

Що є всенощним плачем відлиги за шибою?

Що таке покійна говірка?

Що є довірливими пахощами жіночого волосся?

Що таке дитячі іграшки за склом?

Що таке єдине освітлене вікно в нічному будинку навпроти?

Що є удавано спокійним поглядом лікаря?

Що таке звичні речі, які миттєво зникають?

***

Сім бузкових пагорбів

утримують тишу.

Зимна весна незворушна.

З-під землі – нерозбірлива мова.

Верби ростуть, тополі ростуть,

трави коріняться.

Плетиво горішнє затуляє виходи.

Чи надовго?

Набряклі у ґрунтових водах

годинники нагадують про

якийсь нереальний змарнований час.

***

Тебе ховали. Дощило;

люди казали: то спогади падають

рясним дощем. Згадував

тепло твого тіла, твій голос, як

ти вимовляла слова, звернені до мене.

Тепер вони також падали просто

переді мною. Гадаю,

крім тіл нічого не зникає – ні в нас,

ані між нами.

Плющ міцно притискається до

стовбура, лине до неба. Дерево

зрештою падає, й тягне за собою

виткі пагони.

Маємо трохи зачекати,

трохи зачекати.

***

Коли тебе не стало, почав писати

тобі листи. Про оманливість

вечірнього супокою, перегук

нічних електричок, про нудьгу

в одному селищі на Латориці,

межовий вранішній час

у горах, нові кордони.

Про низку на диво регулярних

автомобільних аварій – то гальма

відмовляють, то дерево вилізе

просто на дорогу; правду кажуть:

як умру, хоч поховайте.

Все старе й вічне, мов поминки,

банальне, як п’яні поминальники.

Але як висловити тугу за тобою,

не гідну всіх оцих незначущих слів?

***

З часом земля

опускається або підіймається.

Шари перемішуються.

Горішні живі занурюються, глибинні

мерці вивищуються.

Можливо, вічні хробаки знають, що

відбувається насправді.

Втім, коли долаєш свої спокуси,

доживаєш уже спокійно.

Як воно поза цим?

Смішно від минулої суєти.

Будьте як птахи небесні,

бо не знають вони уявної межі

між двома світами.

Як там казали про гру у піджмурки:

ми є – її нема, вона є -

нас немає.

***

Модринові палі втомлюються,

солона вода заціловує їх,

будинки стають важчими й відтак

Венеція занурюється в лагуну.

Попри все палі служили чи не

тисячу років, ба навіть більше.

А одна з них раптом згадала,

як ще деревом скидала хвою у лісі.

***

День смерті бажано би відзначати

гожого дня, серед теплого тихого літа,

попрощавшись напередодні з друзями за

добрим, багатим столом. Ми б жартували,

згадували кумедні історії,

планували навіть зустрітися за тиждень.

Світилися б жовтаво майже стиглі груші

в саду, озивався здалеку одуд,

а діти, йдучи з риболовлі,

гордо несли відерце з карасями.

Нагодував би пса рештками обіду і

полегшено зітхнув після працежиття.

На жаль, так не станеться. Прийде

вітряна зима, все мине

буденно й казенно.

Ані літа, ані дня.

Залишатиметься зійти на смерті,

останній нічній станції.