БІБЛІОТЕКА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ 1893—1933 УКРАЇНСЬКА НОВІТНЯ ЛІТЕРАТУРА ___________________________________ МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ Різногранна творчість, незвичайна постать Миколи Хвильового мали величезне значення у літературному процесі 20-х років, справляли вплив на розвиток українського письменства, культури, суспільно-політичної думки всього неспокійного XX віку. Неперевершений майстер малих прозових форм, він після Коцюбинського й Стефаника створив в українському письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. Поява першої новелістичної збірки «Сині етюди» засвідчила непересічність таланту молодого прозаїка, а вже в середині 20-х років Хвильовий стає визнаним лідером літературного покоління. У періодиці з’являються його романтичні новели, гострі сатиричні оповідання. Письменник звертався і до жанру повісті, роману. Яскраво заявив про себе Хвильовий-памфлетист, який, власне, започаткував знамениту літературну дискусію 1925—1928 рр. і був незмінним детонатором гострої критичної полеміки про шляхи розвитку пожовтневої української культури. Чому ж, попри все сказане, протягом більш як півстоліття не лише твори, а й саме ім’я Миколи Хвильового було під забороною, майже невідоме широкому читачеві? Відповідь на це питання не збагнути без осмислення всього життєвого й творчого шляху митця у контексті його складної й суперечливої епохи. Хвильовий таки справді був сином своєї доби й розділив багато її високих поривів та прикрих ілюзій. Науково вивірену біографію митця дати поки що неможливо, окремі суперечливі моменти її потребують уточнень, оскільки архівні документи надто довго були не доступними дослідникам. Народився Микола Григорович Фіті-льов (справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині (тепер це місто Сумської області). У його прозі часом з’являлися спогади про батька Григорія Олексійовича, вчителя, колишнього студента Харківського університету,( пристрасного мисливця й рибалку. Батько був людиною незрівноваженою, мало заклопотаною утриманням родини й вихованням п’ятьох своїх дітей, та все ж справив певний вплив на ідейне становлення найстаршого сина, зацікавив тими народницькими ідеалами, що були знаменом батькової студентської молодості. На все життя перейнявсь Микола і мисливською пристрастю. Мати, Єлизавета Іванівна Тарасенко, багато років вчителювала, після розлучення зі своїм легковажним чоловіком самовіддано виховувала дітей. Судилося їй пережити загибель обох своїх синів. Микола вчився в початковій школі, в Богодухівській гімназії. Здібним хлопцем опікувалися материні родичі, зокрема він мав змогу користуватися солідною бібліотекою свого дядька, земського діяча Савича. П’ятьма класами гімназії й закінчилася систематична офіційна його освіта. Але самотужки майбутній письменник зміг здобути грунтовні знання, блискучу ерудицію, добре знав як українську, так і світову літературу. Певний час працював слюсарем у ремісничій школі, у канцелярії волосної управи села Рублівки, брав діяльну участь у роботі місцевої Просвіти. 1916 р. був змушений іти до війська. В окопах першої світової війни усталюються його демократичні, частково й більшовицькі симпатії, він обирається членом полкової ради солдатських депутатів. Його мати вчителювала в цей час на хуторі Дем’янівка Богодухівського повіту. Демобілізований юнак працює в Просвіті; виступає з лекціями, бере участь у драматичних виставах. 1918 р. він воював у повстанському загоні, що діяв на Богодухівщині. Брав участь в антигетьманському повстанні, у боях з денікінцями. Розповіді про те, що саме Микола Фітільов був командиром загону, документально поки що не підтверджені. В цей час він, очевидно, розчаровується певними аспектами уенерівської політики. Повстанці повертають зброю проти петлюрівців і переходять на бік червоних військ. Із квітня 1919 р. М. Фітільов уже член КП(б)У. Десь наприкінці 1918. чи на початку 1919 р. одружується з молодою вчителькою Катериною Гащенко. У них народилася донька Іраїда. Проте шлюб цей не був тривалим. З 1921 р. він у столичному Харкові. Одружується з Юлією Уманцевою,/вперше після бурхливих років революції, боротьби й поневірянь у нього налагоджується більш-менш усталений побут, умови для творчої праці. Перші літературні спроби М. Хвильового можна, очевидно, датувати 1913— 1915 рр. Він одразу входить у харківське письменницьке коло, яке формувалося навколо редагованої Василем Елланом-Блакитним газети «Вісті ВУЦВК». Саме 1921 р. з’являється окремим виданням поема, «В електричний вік» та збірка поезій «Молодість». Вірші М. Хвильового публікуються на сторінках журналу «Шляхи мистецтва», «Арена», альманаху «Поезії». У збірнику «Жовтень» з’являється «Наш Універсал до робітництва і пролетарських мистців українських», підписаний М. Йогансеном, В. Сосюрою й М. Хвильовим. Це була відозва, витримана в пролетарському дусі, суголосна самій атмосфері доби. Хвильовий вступає до спілки пролетарських письменників «Гарт», пізніше стає одним із ініціаторів створення ВАШІГТЕ. Але поза цією багатогранною політичною, організаторською діяльністю триває напружена робота за письменницьким столом. Про Хвильового-поета заговорила тодішня критика. У 1922 р. вийшла збірка поезій «Досвітні симфонії». Разом з пізнішими підсумковими «Старими поезіями» (1931) названі видання дають більш-менш повне-уявлення про поетичну творчість майбутнього прозаїка, що розвивалася в руслі тодішніх найавторитетніших поетичних течій — символізму та футуризму. Хвильовий культивує верлібр, невтомно експериментує з формою. Вибагливий читач і сьогодні поцінує деякі його цікаві неологізми, оригінальний звукопис. Починав поет як співець нового господаря життя — пролетаріату. У його ранніх вірщах звучали бадьорі, життєствердні нотки. О рудні, ваше свято, Вітайте жебрака. Приніс вам слово-злато Яскравого Франка., А в поемі «Досвітні симфонії» він з молодим завзяттям формулює своє поетичне кредо: «Сонце! Я такий же романтик, як і ти». Критика одразу ж зарахувала його до пролетарських митців. Справді, поет хоче остаточно попрощатися з патріархальним селом, з тими безкраїми просторами, де колись «в степах мантачив сміх», і співати гімни заводам, робітникам. Він намагається відтворити атмосферу заводської праці, окреслити індивідуалізовані постаті пролетарів («Скляр», «Біля коксової печі», «Молотки»). У вірші, присвяченому Павлові Тичині, Хвильовий пробує дати антитезу до знаменитого «Псалома залізу»: Кохаємо залізо й мідь, Бетони і чугуни — Від них родилися громи, Але і співні струни. Хвильовий шукає прикмети нового часу, індустріальної України: «Над країною, над пшеничною, жовтоцвітною, голубиною піднялись списи димарів». Поему «Досвітні симфонії», якою відкривалася однойменна збірка, починає гордим «Аз єсмь робітник». Проте ця пролетарська образність здебільшого зоставалася абстрактною. Святослав Гординський, автор чи не найгрунтовні-шої статті, присвяченої поезії Хвильового, слушно відзначив: «Сьогодні, з більш як піввікової перспективи для критика та ніби пролетарська поезія здається радше тільки натяками на бажану тему. Герої тієї поезії Хвильового—це тільки півабстрактні фігури, мало конкретні, якщо порівняти їх хоч би з такими безіменними героями фабричних поем Верхарна» 1. Автор сам відчував схематизм цієї поезії. Він прагне ширших, масштабніїііих узагальнень, віддає данину популярному у тодішній поезії космізму. Поет бачить «обшир до Оріона», хоче тягнутися до «стяга зорі». Його мучить поривна жага всепізнання. Молимося мудрості і віку, і секунди. Молимося тому, чого не знаємо, бо наша молитва — жага все-всепізнання. Клавіатурте розум, почуття і волю! Клавіатурте! Втім цей поривний романтик уміє тонко відтворити момент якихось інтимних переживань, довірчо поділитися з читачем, скажімо, думками про недоцільність безоглядного відкидання минулого. До залюбленого в індустріальне місто поета приходять дорогі спогади, будять сумніви: Що ти краще десь найшов на світі За осінню далечінь в степу?- Самобутній голос автора «Молодості» й «Досвітніх симфоній» не губився в поетичному розмаїтті перших пореволюційних років. Та все ж творчий дар Хвильового був даром прозаїка. Він сам це скоро відчув і після виходу другої збірки до поезії звертався лише епізодично. До того ж вибухове враження, яке справила поява «Синіх етюдів» (1923), змусило майже забути про поетичний дебют їх автора. На рубежі XIX—XX ст. українська мала проза стала явищем європейського масштабу. Плеяда талановитих новелістів — Коцюбинський, Стефаник, Кобилянська, Черемшина, Винниченко, Яцків — стрімко розширювала естетичні обрії українського письменства, утверджувала нові стильові напрями. В такому блискучому контексті «Сині етюди» Миколи Хвильового були зустрінуті найавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне і цілковито новаторське. «З Хвильового безперечно цікава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна,— писав С. Єфремов.— У нього широкі можливості: бистре око меткого спостережника разом з незалежною об’єктивністю художника, вміння різко й рельєфно, без страху зачеркнута контури, вложити в них промовистий образ, знайти відповідне слово без зайвої розволіклості, округлити цілу картину яким-не.будь загальним штрихом. Люди у нього здебільшого живі в дії, в описах багато руху, широкого захвату, повітря, синіх просторів...» 2 О. Дорошкевич вважав, що збірка «Сині етюди» «придбала авторові славу першорядного письменника» л. О. Білецький у відомій статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року» назвав Хвильового «основоположником справжньої нової української прози» '. { Така реакція критики зумовлена аж ніяк не лише тематичною злободенністю, зверненням до бурхливої революційної дійсності. Новели Хвильового приваблювали своєю стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчували утвердження нової манери письма. Хвильовий починав як романтик, хоча в його новелістиці легко знайти і впливи імпресіоністичної поетики, і елементи експресіонізму, і навіть сюрреалізму. Виражальність у його ранніх речах відчутно превалювала над зображальністю, це була проза музична, ритмізована, навіть незрідка алітерована, з дуже сильним ліричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композиція досить хаотична; ^Хвильовий був незрівнянним майстром передати безпосереднє враження, миттєвий настрій через предметну чи пейзажну деталь, через вибагливий ланцюг асоціацій.! Камертоном настрою ставав то ліричний рефрен, як в експромті «На глухім шляху» («А сосни гудуть-гудуть,. Чого так сосни гудуть? — Хуртовина. Вітри. Ох ви, сосни мої,— азіатський край!» 2) чи в «Синьому листопаді», то миттєвий зоровий образ, як «японські ліхтарики» в «Арабесках». Часто виконують цю роль і літературні асоціації, як, скажімо, згадки про старосвітських поміщиків і про тургенєвські «Записки мисливця» в оповіданні «На озера», асоціації з «Тарасом Бульбою» в «Матері» чи виразні біблійні паралелі в оповіданні «Із Варикої біографії». Музичні, загалом слухові образи превалюють у ранній прозі Хвильового. Музична інструментованість його новели помітна і на рівні композиційному, і в синтаксичній будові фрази, діалогу (при публікації письменник прагнув це увиразнити навіть графічним розташуванням періодів, речень) і, зрештою, на рівні слова. Йдеться, зокрема, і про алітерації, співзвуччя, як знамените «Латвія—латаття» («Свиня») чи «дзвональна звена» у «Лілюлі», і про пристрасть до екзотичних імен і назв. Музйчну стихію у прозі Хвильового критики відзначали не раз. Тезу про панмузикалізм як питому рису українського письменства 20-х років сформулював Є. Маланюк. Говорячи про музикальність Тичини як про явище цілковито новаторське у розвитку української поезії, він підкреслює: «Музичну стихію нашої поезії ми сприймаємо тепер як очевидний факт, музичний світогляд нашої поезії («горять світи, біжать світи музичною рікою»), музичну естетику («дієзи, дієзи в ключі!») і навіть музичну етику («соціалізму без музики ніякими гарматами не встановити») — словом, панмузикалізм чи панмелодизм нашої духовності в області мистецтва став тепер аксіомою. І коли під таким «музичним» кутом подивимося на новели Хвильового, то мусимо їх поставити генетично у безпосередній зв’язок ве так із «Сонячними кларнетами», як із «Замість сонетів і октав» ь. Можна, очевидно, вважати це, враховуючи досвід ІО. Яновського, А. Любченка, раннього А. Головка, питомою рисою пропагованого Хвильовим актизного романтизму, романтики вітаїзму як стилю їхньої ренесансної доби. / Дальша еволюція X вильового була непростою, і романтичний пафос нерідко поступався викривально-сатиричним мотивам, на зміну захопленим гімнам весняному революційному оновленню приходив тверезий аналіз реальної дійсності, а відтак і нотки осіннього суму та безнадії. Щодо настроїв, авторських оцінок не була однорідною навіть і дебютна збірка. Вирізнялися у «Синіх етюдах» героїко-романтичні новели, як «Солон-ський Яр», «Легенда», «Кіт у чоботях». І.У цих ранніх творах, написаних у ^1921— 1922 рр., герої-революціонери постають швидше символічними узагальненнями, ніж індивідуалізованими, психологічно переконливими характерами. Особливо це стосується перших двох новел. «Легенда» є спробою опоетизувати борців за народну волю, лицарів революції через звернення до традиційної фольклорної стилістики. Про подвиг молодої жінки — повстанського ватажка Стеньки — розказано піднесено, захоплено, хоча надмір пафосу, неощадне використання поетичних засобів часом- справляє прикре враження. Яскравіше окреслено характер головної героїні хрестоматійної свого часу новели «Кіт у чоботях». Патетика в ній зрівноважується теплим гумором, молода жінка-революціонерка «товариш Жучок» постає народним типом. Такі, як вона, самовіддані й безстрашні, пройшли «з краю в край нашу запашну червінькову революцію» [І, 155]. Тут ще звучить палка й наївна віра у початок нової ери, бо «зав’язка—Жовтень, а розв’язка — сонячний вік, і до нього йдемо») II, 1571. Ці ранні новели відбили нетривалий період майже цілковитого прийняття художником своєї неспокійної сучасності як світанку нової щасливої ери. Але Хвильовий був надто прозірливим і чесним митцем, щоб закривати очі на неодномірність дійсності, на драматичне неспівпадання ідеалу і його реального втілення. Роль захопленого співця не могла довго задовольняти письменника. У його новелах починають вібрувати складні конфлікти, трагічні суперечності доби. Життєствердні мотиви все ж продовжують звучати, але тепер уже художник приймає життя, осмисливши його трагізм, пізнавши велич і ницість, на які здатна людина. Відчуття перехідності своєї доби, неусталеності, фрагментарності не лише побуту,- але й буття було розвинене у митця надзвичайно сильно. І тому пристрасно, нервово, раз у раз кидаючись у крайнощі, він шукав можливостей передати незвичайну суспільно-психологічну атмосферу в слові. У критиці часом лунали нотки подиву з приводу того, що палкий романтик, яким увійшов Хвильовий у літературу, пізніше постав перед читачем пильним аналітиком і нещадним сатириком. Між тим передумови такої еволюції можна побачити ще в ранніх творах. Його герої — вчорашні борці, революціонери почуваються не в своєму часі, на обочині життя, стають зайвими людьми у суспільстві, за утвердження якого вони боролися як за втілення найсвітлішої своєї мрії. . Однією з найважливіших для Хвильового впродовж усієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани:. брудне сьогодення, всі вади якого він аж надто прозірливо помічає,— і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле. Основним композиційним принципом таких кращих новел, як «Синій листопад», «Арабески», «Сентиментальна історія», «Дорога й ластівка» (частково й повісті «Санаторійна зона»), є бінарне протиставлення сцен реальних і вимріяних, уяви і дійсності, романтичних злетів і прикрих приземлень. Усе високе, романтичне, гарне співвідноситься з минулим або майбутнім. Звідси й нестримний політ фантазії, ностальгічні згадки про «тіні середньовічних лицарів» [1,305] в «Арабесках», і печально-похмурий колорит колись величного князівського палацу, який стає тлом трагічних і жорстоких подій у новелі «Я (Романтика)», і нестримно-наївні мрії Б'янки в «Сентиментальній історії». В ряду цих символів і такий дорогий для Хвильового образ «загірної комуни», яка небагато мала спільного з суворою й непривабливою реальністю будованого комунізму. Письменникові боліла зрада високих ідеалів революції, він намагався застерегти сучасників від поступового зміщанен-ня, здрібнення прагнень і мрій. Навіть у фіналі наскрізь романтичної новели «Дорога й ластівка» автор несподівано повертає читача до жорстокої реальності. Цей ранній твір Хвильового є роздумом про призначення мистецтва, про служіння красі й про все ту ж фатальну розбіжність між мрією й дійсністю. У химерному перебігу асоціацій поєднуються спогади дитинства, пейзажні етюди і врешті— дивна візія ластівки, яку привабило в кімнату яскраве світло електрики. Вона сполохано , шукала виходу, вікна, але навкруги було «чотири оксамитових стіни» [І, 299]. Волелюбна лташка загинула всього за десять хвилин до світанку, який висвітлив прозорий квадрат відкритої кватирки. А мертву ластівку кинули «в помийну яму, де рились бродячі міські пси» [І, 300]. Нагадуванням про суперечність між прекрасними візіями й незрідка ‘потворною реальністю закінчується твір. До багатьох його мотивів письменник звернеться у пізніших «Арабесках». Новелу «Арабески» (1927) можна вважати своєрідним ключем для розкриття стильової магії Миколи Хвильового. Тут знайдемо чи не всі основні ідеї, колізії, навіть типи героїв, характерні для його прози. В уяві оповідача-аііег е§о автора постає піднесено-романтична Марія — уособлення самої революції, авторського ідеалу, героїчної жінки в солдатській гімнастерці, «сіроокої гарячої юнки, з багряною полоскою на простріленій скроні» [І, 309]. Жінка-революціонерка, символ вічного материнського начала — була у прозі Хвильового знаменням епохи, матір’ю у муках народжених нових людей, матір’ю, котра самозречено бореться за їхнє майбутнє. Ще один тип героїні, до якого звертається Хвильовий,— це панна Мара в «Арабесках», представниця «безгрунтовних романтиків», котрим немає місця в суспільстві «бездушного американізму» [1)314]. Ця мрійлива, позбавлена будь-якої своєкорисливості молода лікарка належить до того ж типу людей, що й Кат-ря та Хлоня в «Санаторійній зоні», Вероніка в «Силуетах», значною мірою й Б’янка в «Сентиментальній історії». Основний композиційний принцип «Арабесок» — протиставлення уявних і реальних епізодів. Новелу можна прочитати як психологічний етюд, як спробу відображення самого творчого процесу, фіксації потоку свідомості митця, напівусвідомлених ідей та образів, «безшумних шумів моїх строкатих аналогій і асоціацій» [1,317]. Через авторську свідомість примхливо пропускаються картини дійсності, реальні епізоди: «Усе, що тут, на землі, загубилося в хаосі планетарного руху і тільки ледве-ледве блищить у свідомості», «і герої, і події, і пригоди, що їх зовсім не було, здається, ідуть і вже ніколи-ніколи не прийдуть» [1,317]. Прекрасним картинам «голубої Савойї», «легко-синьої далі надзвичайного минулого» [1,309], «фейерверкам гіперболізму» [1,317] —всім цим незрівнянним видивам минулого або майбутнього протиставлено в «Арабесках» приземлено-реалістичні картини сучасної дійсності. Це розповідь про долю незаконнонародженого хлопчика, якого виховав бездітний чиновник, опис службових буднів радянського вже марнолюбного кар’єриста у ранзі директора видавництва, оточеного пройдисвітами й підлабузниками, і цілком ніби чужорідна в новелістичній композиції історія вбогого студента, який змушений платити любов’ю літній перекупці — своїй квартирній господині. Насичені саркастичними деталями і картини життя заміського санаторію. Всі ці епізоди несуть значне художнє навантаження. По-перше, Хвильовий вводить їх для того, щоб заявити про свій рішучий розрив з реалістичним побутописанням, вульгарні апологети якого і в 20-ті роки войовничо вимагали не відвертатися від життя, не заводити робітничого читача в містичні хащі, писати «загальнодоступно» тощо. Але «гримить повінь», і творча думка не хоче затримуватися на буднях, і «тікають мутні води в невідому даль» [І, 304]. Письменник недвозначно підкреслює, що в його поетиці важлива не життєподібність деталі сама по собі: «Маріє! Ти наївничаєш. - Нічого подібного не було. Я тільки приніс тобі запах слова» [І, 304]. Крім того, в структурі новели ці епізоди служать розкриттю основного конфлікту— протиставленню потворної сучасності (щодо неї, щодо реальних комунарів, які стали господарями життя, Хвильовий не мав жодних ілюзій) — і прекрасної, викошуваної багатьма поколіннями мрії. Одним із найважливіших у проясненні основної колізії «Арабесок» є сюрреалістичний епізод сну (до речі, тут одразу ж виникає мимовільна . асоціація з деякими геніальними фантасмагоріями-сновидіннями Сальвадора Далі). Асоціативний ряд сновидіння вибудовується вибагливо: «Я говорю не про чарівну мандрагору, я говорю про адамову голову: про метелика, що з черепом на4 голові». Наступним кадром на зміну метеликові з’являється огидний пацюк з перебитим задом. Герой хоче знищити це уособлення потворності й зла, але після удару молотка «пацюк раптом виріс, став розміром із болонку й пішов на задніх лапках, а на його голові я бачу череп: я говорю не про чарівну мандрагору, я говорю про адамову голову, про метелика» [1,310]. Ще й ще б’є герой огидного пацюка, але після кожного удару той лише збільшується в розмірах. Дим епізодом і закінчується «IX слово», власне, перший розділ «Арабесок». Майстерно виписана алегорія дає можливість різних прочитань. Можна її трактувати як застереження, що спроби побороти зло з допомогою насильства і зла — приречені. Зло і насильство не породжують добро, а лише побільшують зло на землі. Цей гіркий урок вимріяної романтиками і здійсненої фанатиками революції, результатами якої скористалася «світова сволоч», Хвильовий підсумовує недвозначно чітко. Це, в принципі, та ж духовна колізія, навколо якої будується новела «Я (Романтика)». Намагання вбити в собі людину, вбити добро в ім’я фанатизму, в ім’я абстрактної ідеї, навіть якщо вона позірно видається найбільшою цінністю, призводять не до торжества ідеалу, а до переродження людини в дегенерата, до втрати нею своєї сутності. Прикметно, що в «Арабесках» раз у раз з’являється образ годинника, циферблата, який горить над містом. Він раптово виникає (як позасюжетний кадр-метафора, як асоціація, що раптово напливає з глибин підсвідомості) і в сюрреалістичному епізоді сну^ надаючи йому глобальнішого, загальноісто-ричного сенсу. Письменник постійно мав на увазі безперервність часового плину, а відтак і потребу включення кожного епізоду твору в річище єдиного художнього часу. У Хвильового була свідома настанова на розрив із старою формою, з традиційним описовим реалізмом. І в цьому зв’язку введення реальних побутових епізодів у «Арабески» викликане ще й бажанням заперечити старі канони послідовного життєподібного опису. Автор може навіть сумувати за дорогою традицією: «Вмирала стара форма, як лицарство, як запорожці. По таємних лабіринтах мистецтва мчав вітер чз незнайомого краю» [І, 312]. Але «поет знав, як далеко одійшов запах тобілевичо-старицьких бур’янів, що прекрасно пахли після «Гайдамаків» і «Катерини», як далеко і «Тіні забутих предків», і все, що хвилювало юність» [1,311]. У першому вставному епізоді про, матір-покритку та Сойрейля-сироту («бо для мене просвітянський реалізм— «к чорту» навіть у прізвищах») [1,303] згадкою про «шевченківську Катерину» письменник підкреслює, що він пародіює традиційні мотиви, сюжетні кліше класичної української літератури. В натуралістичному епізоді про стосунки студента з перекупкою Хвильовий в’їдливо кидає, маючи на увазі прихильників неодмінної життєподібності: «Це теж деталь, і «позаяк» вона з життя, я й її пишу» [І, 3.09]. У новелі «Редактор Карк» він спеціально розкриває перед читачем свою лабораторію, демонструє «оголеність прийому»: «В новелі два головні типи: Карк і Шкіц. Я хотів, щоб Нюся покохала Карка, а Шкіц— Нюсю. Вони не покохали і не треба. Проте не можна в кожній новелі про кохання — як ви гадаєте?» [І, 151 ]. Хвильовий тут наголошує на відкритості новелістичної композиції: «Справа посувається до розв’язки. Як ви гадаєте, чим закінчиться новела? Американці не читають творів з нещасним кінцем, слов’яни навпаки —така/ вдача в тих і других. Я буду щиро казати: я сам не знаю, чим закінчиться вона... Я не хочу бути зв’язаним. Я хочу творити по-новому» [І, 150]. Таким чином, відмова від традиційного описового реалізму, від його сюжетних штампів вміщувала і настанову на деструкцію художнього часу, характерну для модерної літератури відмову від послідовного викладу подій, намагання через найрізноманітніші часові зміщення, зіткнення віддалених епізодів, часових площин, введення історичних алюзій і асоціацій досягти сильніших емоційних ефектів, змістового «згущення». (До речі, ряснота історичних асоціацій пов’язана ще й з тим, що письменник хоче поставити революційний переворот, сучасником якого він став, у контекст інших визначних подій національної історії.) Поетика Хвильового була цілком новаторською навіть у. порівнянні з його безпосередніми попередниками, не кажучи вже про «тобілевичо-старицьку» традицію. Проте обнадійливі паростки високого мистецького відродження 20-х років побили жорстокі соціальні бурі. Всі романтичні позитивні герої Хвильового живуть поза своїм часом, у захоплених мріях про ідеальне майбутнє («загірню комуну», «голубу», «легкосиню» даль) або в спогадах про ідеальне минуле. Марить минулим редактор Карк, болісно прагнучи з’єднати розірвані історичні зв’язки («Редактор Карк;«А я от. Запоріжжя, Хортиця. Навіщо було бунтувати? Я щоденно читаю голодні інформації з Запоріжжя. І я згадую тільки, що це була житниця») [І, 152]. Карка, цього сумного дон Кіхота, жахає усвідомлення, що революція, якій офірували себе цілі покоління, нічого не змінила: «На цій вулиці, на цім місці—тут тепер міщани проходять, провозять свині з околиці — гурток матросів умирав у нерівній боротьбі з ворогами» [І, 138]. Цей мотив звучав у багатьох сучасників Хвильового. Згадаємо хоча б відоме плужни-ківське: «Там, де полягли вони за волю, буряки тепер для цукроварні. І не треба сліз, не треба болю...» Смертельно хворий Вадим («Синій листопад») намагається виправдати неприйнятну сучасність з висоти XXV віку — «і що наші трагедії в цій величній симфонії в майбутнє?» [1,208]. Не раз пристрасно стверджена великими гуманістами істина, що на сльозинці дитини не можна збудувати щастя людства, що ніхто не має права жертвувати іншими, що кожне людське існування — абсолютна цінність,— все це було відкинуте, і молоді максималісти знову шукають у майбутньому виправдань своїй антигуманній діяльності. Не знаходять себе у сірій, буденній епосі Уляна, Б’янка («Сентиментальна історія»), горбун Альоша («Лілюлі»), в якого «очі нагадують Голгофу» [І, 360]. Для всіх цих революційних романтиків теперішнього часу ніби й немає. Вони почуваються закинутими (в екзистенціалістському розумінні цього терміна) у це міжчасся, в цю потворну міщанську дійсність, де можна не жити, а лише жертовно терпіти. «Це радість терпіння», «не героїчні будні, а героїчне терпіння» [І, 195, 198] —так визначала свій стан ще одна романтична героїня Хвильового — Вероніка у «Силуетах». Ще недавно «плакатна» Вероніка почувається неприкаяною й самотньою в пореволюційній дійсності. Так само немає в ній місця і самозреченій чекістці Мар’яні, яка прямо з гімназичної лави кинулася у вир революційних боїв, плекаючи красивий романтичний ідеал. Але він виявився ілюзорним. Революційні романтики поставили абстрактний, умоглядний задум, намагання насильно ощасливити світ над самоцінністю людської індивідуальності, відкинули традиційну мораль — і за цей абстрактний романтизм закономірною платою був крах ілюзій, відчуття спустошеності, коли замість гармонійної дійсності, яку вони хотіли вибороти, постав хаос і руїна. Ставлення до таких персонажів неоднозначне. Вони і жертви часу, жертви історії, але ж частково й винуватці (принаймні не можуть не мучитись безвинною виною за причетність до всього потворного, що спричинилось їхньою діяльністю). Всупереч палким мріям таких, як Мар’яна й Вадим, у пореволюційній дійсності почуваються господарями не вони, а ті самі обивателі, пристосуванці, проти чиїх замшілих ідеалів і велася боротьба. Чекістка Мар’яна опиняється на обочині життя. (Найвиразнішим символом цієї обочини постає замкнена в собі, ніби відгороджена від світу незримими мурами заміська санаторійна зона в однойменній повісті М. Хвильового.) Натомість господарями знову стали невмирущі крамарі й столоначальники, як Мар’янині батьки Аркадій Андрійович та Степанида Львівна. Світ, здавалося, перевернувся й переплавився в революційних огнях, а між тим для Степаниди Львівни масштаб змін обмежується лише новими назвами посад все у тій же незни-щеній канцелярії та ще новими портретами на стіні: «А в кімнаті, де висів раніш Олександр II, Николай II, а також білий генерал на білому коні,— висять: Ленін, Троцький, Раковський і манесенький портрет Карла Маркса» [1,285]. Виразне притчеве звучання має новела «Сентиментальна історія». Дещо ідеалізована романтична героїня, чиста й наївна Б’янка, щиро захоплена революційними перетвореннями, в огні яких загинув її старший брат. Але скоро вона побачила, «що прийшла якась нова' дичавина і над нашою провінцією зашуміла модернізована тайга азіатщини» [І, 488]. Вся «Сентиментальна історія» може бути прочитана як життєпис втраченого покоління, трагічна історія безнадійних пошуків втраченого часу. Б’янка намагалася протиставити свій романтизм брудній правді життя. Катастрофічна розбіжність між ідеалами і — «новою дичавиною», «наманікюреним віком» — джерело трагедії і для кращих представників нового покоління (як Б’янка, як Хлоня в «Санато-рійній зоні»), і для недавніх учасників революційних подій. У багатьох романтичних творах Хвильового звучить туга за якимось втраченим часом, втраченим раєм — короткою миттю втіленого ідеалу. Це, у цілковитій згоді з романтичним світоглядом, період битви, збройного повстання, високого духовного пориву. Лише ці легендарні дні, власне, не конкретно-історичний час, а ідеалізоване втілення в ньому своїх романтичних марень, коротку мить співпадання мрії та дійсності, персонажі Хвильового вважають своїм, теперішнім часом, до якого постійно звернені їхні ностальгічні помисли. Це «той дикий і тривожний час, коли люди ходили голі й голодні й були велетнями й богами». Тоді «всі пізнали таємну даль, але той час уже не прийде ніколи, як не прийде ніколи и голуба молодість» [І, 521]. , Наслідки революційного перевороту його самовіддані учасники, як от «товаришка Уляна» в «Сентиментальній історії», оцінюють як крах марних ілюзій, як вигнання з раю. «Справа в тому,— пояснює причини своєї внутрішньої спустошеності комуністка Уляна,— що ви ніколи не були в ролі Єви і ви ніколи не зможете затоскувати за раєм, як я й тисячі нас, надломлених людей громадянської війни. ...Ви ніколи не були на тому березі, і ви нічого не знаєте. Тільки ми, і тільки нас вигнали відтіля. І от ми ходимо з тоскою. Боже мій, ви й не уявляєте, яка це прекрасна країна. Під її сонцем не тільки внутршній світ кожного з нас перетворювався й робив нас ідеальними, мало того: ми фізично перероджувались. Клянусь вам! Навіть фізично це були зразкові люди» [І, 502]. Таким чином, твориться позачасовий, чи надчасовий, міф. У раю час має інші виміри, для богів «один день, як тисяча літ, і тисяча літ, як один день». Цей гранично короткий, але безмежний у своїй духовно-емоційній наповненості-період втраченого раю співвідноситься лише з майбутнім, з голубою «даллю», якою марять усі романтичні персонажі письменника. Чому ж Єва втратила рай? І в чому надія на віднайдення його? Однією з причин бачиться нежиттєздатність романтичного максималізму, а відтак і утверджуваної романтичної світобудови, відкидання гуманістичної етики. Вигнані з раю несуть у собі вину за те, що на місці зруйнованого життєвого укладу утвердилася «нова дичавина» і нове міщанство, що «цезарем майбутньої імперії» стане світовий мільярдер або світовий чиновник. Так бачиться прийдешнє романтичній Б’янці. Що ж до надії, то її у міфологізованій світобудові Хвильового символізує Марія — людська і Божа мати, материнське всепрощення й любов. Це вона з’являється перед внутрішним зором комунара-чекіста у перших рядках новели «Я (Романтика)»: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». ...«Воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна» [1, 322]. Убивши матір, герой опиняється серед мертвого степу, а над «тихими озерами загірної комуни» зникає світле видиво Богоматері. Дмитрій Карамазов у «Вальдшнепах» сповідується, що стати закінченим фанатиком, бездумно вбивати в ім’я дорогої йому ідеї заважає все той же образ Богоматері, любов до ближніх, якої він і хотів би позбутися, але не здатен убити в собі людину. Недарма Марією названо і героїню «Арабесок» — уособлення поетової музи, романтичної мрії, натхнення. А в фантасмагоричному сні Б’янки «маестро Дантон» намагається довести свою правоту дон Кіхоту. «І його древній каламар, що з нього падають ножі дві сотні літ, зачаровує такою незвичною деталлю, як спогад, коли він уперше взяв у руки перо й з тривогою вивів першу літеру. Це була «М». Мисль? Милість? М’ятеж? — не знає, алеѵвін думає, чи не була то Марія» [1, 532]. Лише в ній, як в уособленні Любові й Материнства — надія на віднайдення втраченого раю і втраченого часу. Марія — Божа, й вселюдська мати'— центральний гуманістичний символ новели «Я (Романтика)». У цьому високхуграгедійному творі, чи не най-сильнішому у прозовому доробку письменника, автор безстрашно аналізує одну з основних колізій часу — колізію гуманізму й фанатизму. Розкривається суперечність між одвічним ідеалом любові — і тим фанатичним служінням абстрактній ідеї, доктрині, яке, мов ненаситний молох, зрештою, вимагає зректися всього людського. У трактуванні основного конфлікту твору помітний вплив антропософських ідей, досить добре знаних серед української мистецької інтелігенції 20-х років. Важливим у художній концепції новели є розвінчування фальшивої романтики, яка заступає собою традиційні етичні цінності. Заполоненого сумнівами героя-чекіста, «главковерха чорного трибуналу комуни», Хвильовий ставить в екстремальну ситуацію неминучого вибору. Роздвоєне єство я-оповідача розкривається в його внутрішніх монологах, у повсякчасних спробах самовиправдання. Він свідомий, того, що «воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків» |1, 337]. Він весь час подавлює в собі почуття відрази до вартового-дегенерата й садиста-доктора, намагається виправдати те, що не піддається виправданню. Ці лаконічні й виразні деталі раз у раз з’являються в тексті: «В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п’ють пожадливо-хижо. Я думаю: «так треба»; «у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутой ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки» [1,325, 324]. Але засудити дегенерата — означає засудити й частку власної душі, власні романтичні захоплення, які не витримали випробування дійсністю: «Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни» [І, 326]. Новелу «Я» в певному розумінні можна вважати порубіжною між ранньою романтичною творчістю письменника і його пізнішими викривально-сатиричними, написаними в об’єктивній манері, оповіданнями. Розвінчування романтики я-оповідача — це й драматична ревізія власної романтичної віри. Саме значимість філософської, етичної колізії надає творові символічного звучання. Емоційне враження від твору підсилюється формою сповіді героя — розповіді від першої особи. Тут немає об’єктивних сторонніх оцінок, авторського всевідаючого втручання. Натомість майстерне використання внутрішніх монологів, акцентація символічних деталей, які-несуть у структурі твору величезне смислове навантаження, допомагає чітко розрізняти позицію героя — й ніде прямо не висловлену авторську позицію, авторські оцінки. Героя підтримує віра у майбутню «загірну комуну», але цю високу віру вже важко примирити з потворною дійсністю. Свої мрії, «один кінець своєї душі», 'він «ховає від гільйотини» [І, 3271 у затишній материнській хаті, де завжди горить лампада перед образом Богоматері, де чекає м’ятежного заблудного сина прощення й ласка. Але таке роздвоєння не може тривати довго. Не можна зоставатися людиною, якщо служиш дійсності, схожій на зграю голодних вовків. Настав неминучий момент, коли «схопили нарешті й другий кінець моєї душі» [І, 322]. У незмиренній суперечності зіткнулися .найсвятіші для героя почуття: синівська любов, синівський обов’язок перед матір’ю — і революційний обов’язок, служіння найдорожчій ідеї. Він ще пробує якось відстрочити фатальне рішення («я чекіст, але я і людина»), та весь попередній шлях моральних компромісів робить розв’язку неминучою. . Герой перестає бути особистістю, яка сама розпоряджається власним життям і власними рішеннями, він стає гвинтиком і заложником могутньої системи. Навіть у синівському праві в останню годину «з матір’ю побуть на самоті» героєві вже відмовлено. Коли чекіст підходить вночі до віконця материної камери, поряд миттю виростає постать вартового-дегенерата, «вірного пса революції» на чатах. Герой тоскно подумав: «Це- сторож моєї душі» [І, 334] і покірно побрів геть. Саме цей епізод став, очевидно, моментом остаточного зламу. Не здатному на бунт, на відстоювання себе як суверенної особистості героєві зостається тільки виконати волю системи, зробити те, чого від нього ждуть недремні стражі його душі: «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню» [І, 338]. Абстрактному видиву майбутнього принесено найбільшу жертву і найбільший злочин — матеревбивство. Чекіста урочисто вітає дегенерат — цей ідеальний • представник суспільства, якому потрібні не повноцінні й незалежні люди, а бездумні фанатики. Ціною злочину оповідач остаточно прилучився до них. Йому ще десь «в далекій безвісті невідомо г-оріли тихі озера загірної комуни» [І, 339], але вже не осіняв їх образ Богоматері —• уособлення людяності й любові. Нікого не зігріє та далека холодна мрія серед пустельного степу. Прекрасна загірна комуна для Хвильового завжди була ідеалом гуманізму, романтичною гармонійною світобудовою, де все — заради людини. Його пристрасна віра в комунізм — це віра в прийдешнє торжество гуманізму, партії, «де на людину дивляться як на скарб світовий і де всі, як один, проти кари на смерть» (П. Тичина). 1 непрощенний гріх героя «Я» — цей апофеоз злочинної антигуманності — не міг наблизити прекрасну легкосиню даль вимріяного майбутнього. На ріках невинної крові не могло постати гуманне суспільство — це тверезе попередження звучало тоді і у Хвильового, і в Тичини, і в Плужника, і в Куліша, цим пафосом гуманізму перейнята вся література розстріляного відродження.. Новелу «Я» супроводжує авторська присвята «Цвітові яблуні». Вона породжує ланцюг аналогій, дає змогу глибше простежити визрівання творчого задуму. Хвильовий був пильним учнем М. Коцюбинського, сліди цього навчання можна знайти в багатьох його творах. Ще М. Зеров звернув свого часу увагу на сюжетну подібність новели «Пудель» — і «В дорозі» Коцюбинського. У «Я» та «Цвітові яблуні» авторів цікавить персонаж з роздвоєною свідомістю. Але у Коцюбинського конфлікт між трагічними батьківськими почуваннями і невпинною роботою письменницької пам’яті, для якої навіть момент смерті дитини стає творчим матеріалом, розвивається поза контролем свідомості героя, поза його волею. Він страждає, зневажає себе, але не владен будь-що змінити. Творча, життєствердна сила торжествує. Хвильовий також намагається розкрити глибини підсвідомості персонажа. Але при цьому показує, що він сам несе повноту відповідальності за вчинене. Коли герой Коцюбинського карається безвинною виною, і пережите страждання залишає надію на просвітлення, духовне одужання, то егоїстичний доктринер Хвильового такої надії позбавлений. Його вибір був свідомим, і злочин його непрощенний. Схожий мотив зазвучав пізніше у новелі М. Хвильового «Мати» (1927), де сильніше наголошено на розумінні синівського обов’язку не лише як обов’язку перед матір’ю, але й ширше — перед нацією, батьківщиною, якої так само не вибирають. Новелу написано в «сказовій», легендарній манері, у читача виникають виразні асоціації то з мотивами народних пісень, козацьких дум, то з гоголівським '-Тарасом Бульбою». В історії вдовиних синів Остапа й Андрія віддзеркалилася вся трагедія народу, розділеного барикадами громадянської війни. Доля виводить хлопців із рідної хати у ворогуючі табори. Кожен з них у фантастичному засліпленні виборює ілюзорні вищі ідеали, нехтуючи найсвятішим. Бо коли гордишся, що «рід розпадається, а клас стоїть» (Ю. Яловський), то й братом, і навіть матір’ю легко пожертвувати в бою. До того ж, чужа всезагальному озлобленню мати «ніяк не хотіла зрозуміти, що її сини в різних таборах,, що десь на донських степах Остап і Андрій кидаються один на одного, як розлютовані звірі, і що, можливо, десь вони вже у мертвій схватці» [І, 541]. Врешті єдинокровні брати-вороги сходяться на порозі материнської хати. Червоноармієць Андрій має змогу на очах у матері помститися ненависному білогвардійцеві Остапові. Тепер єдине бажання старої матері — вмерти, хай і від синової руки: «Недарма ж їй до болю хочеться вмерти, недарма. І тоді враз гупнуло. То Андрій, гадаючи, що на ліжкові лежить його брат Остап, поспішає виконати свій громадський обов’язок... Мати навіть не встигла скрикнути. Матері вже не було» [1,546]. В ім’я нових ідеалів стару мораль, старі святині поспішили проголосити шкідливим пережитком. Проте письменник прозірливо показав, як надто дорогою ціною оплачена перемога приводить до неминучої втрати людського в людині. На тлі інших блискучих новел Хвильового «Мати» іноді видається надто простолінійною, плакатною. Авторові хак важливо дати точний діагноз суспільної хвороби, що мислитель, публіцист часом перемагає художника. Романтичне буяння фарб, молода залюбленість у сам «запах слова» тут. як у бага гьох пізніших творах письменника, поступається тверезішому аналізові. Хвильовий-романтик умів бути й пильним спостерігачем, 'аналітиком дореволюційної дійсності. Критичний, сатиричний струмінь з’являється уже в ранній його прозі. Пізніше він на якийсь час стане домінантним, і Хвильо-вий-сатирик дасть такі свіфтівської сили сатиричні шедеври, як «Іван Іванович» та «Ревізор». У дебютних «Синіх етюдах» сатира представлена оповіданнями й новелами «Колонії, вілли...», «Свиня», «Кімната ч. 2», «Заулок», «Шляхетне гніздо». Сюжет «Свині» змонтовано з ряду відразливих картин, епізодів брудного, сповненого дріб’язкових чвар і взаємних принижень «нового» побуту відповідальних радянських чиновників. Паноптикум «совбаринів» складають «христосик Карло Іванович», сповнений пихою вальяжний Райський, котрий вже навіть не може так собі підтримувати розмову, а лише робити «доклад по питанню», і нарешті — «конфектний, карамельний» підлабузник Пєтушков. Про останнього «так думають: тут — відповідальний там, там — відповідальний тут» [1,256]. У респектабельному «керівному» будинкові мешкають і їхні достойні подруги: вульгарна й егоїстична Хая і сварлива Яблучкіна, їхні стосунки окреслено з вбивчою точністю: «Стіна. За стіною Хая. Хая демонстративно вистукує закаблучками — ходить. І Яблучкіна теж. Це так: два двори, паркан, біля паркану колючки. В колючках — і там собака, і тут собака: — Грр! Гав! Гав! — Грр! Гав! Гав! Але паркан» [І, 256]. Всі інтереси зосереджені навколо підслухування й донощицтва, науш-ництва в кабінеті наркома і головне — талонів у раднаркомівську їдальню. Ранковою розвагою стає то кухонна сварка з-за сміття, то демонстрація своєї влади над сільською дівчиною-прибиральницею. Згадка ж про свиню виконує роль новелістичного обрамлення. Починається твір зоологічною довідкою про свиню, закінчується «оголенням прийому»: «А про свиню я так нічого й не сказав. І не скажу. Свиня для того: «підложити свиню», не сказати про свиню — це прийом» [1,264]. Невеликою повістю «Іван Іванович» (1929) Хвильовий уже засвідчив віртуозне володіння сатиричним жанром. Гостра іронія, нищівний сарказм письменника спрямовані проти все тих же вічних обивателів, світової сволочі, котра скористалася плодами революції і проникла в усі соти нового суспільного організму. Обюрокрачення партійного і державного керівництва, панування фальшивої подвійної моралі для верхів і для низів, безоглядна спекуляція високими ідеалами — ці донині не зжиті явища зароджувалися уже в перші пореволюційні роки. Коли в ранніх сатиричних творах Хвильовий не втримувався від дошкульних коментарів, осудливих авторських ремарок, то в пізніших речах («Іван Іванович», «Ревізор», «Оповідання про Степана Трохимовича» > іронічні ефекти здебільшого досягаються за допомогою іносказань, майстерно виписаних автохарактеристик і, взаємооцінок персонажів. А найголовніше — точно відібраних побутових деталей, предметних реалій, через які ніби підсвічується духовне єство героїв. Про чиновного Івана Івановича читаємо, що цей «зразковий член такої-то колегії, такого-то тресту» [II, 9] був зовсім чужий буржуазним звичкам. Визнавав він тільки «батально-героїчні та мажорно-реалістичні фільми» [11,20], звичайно ж, радянського виробництва. Куховарка в нього не якась там старорежимна, а «член місцевого харчосмаку», і герой, достатньо скромна людина, «ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки. Явдоха спить на ліжкові на підлозі в коридорі. Бо й справді: яке він має право вимагати ще одну кімнату?» [II, 9, 15]. Подібні деталі й факти, ніби дані з точки зору героя, настільки виразні самі по собі, що не потребують авторських коментарів. Хвильовий не забуває згадати і про тодішню полеміку з вусппівськими діячами про сумновідомий «генеральний стиль» революційної доби. Отож «цілком свідомий партієць» Іван Іванович визначає лише те ідеологічно витримане мистецтво, «що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм справжнього мажорного реалізму» [11,20]. Весь цей замкнений в собі, наскрізь фальшивий маленький світик, в якому живуть герої, зображено майже зовсім поза зв’язками з великим світом реальних людських інтересів і турбот. Пропорції тут цілковито зміщені, і автор наголошує на цьому в своєрідних підзаголовках, де коротко викладається зміст кожного з розділів. (Письменник свідомо дбає про^іерегук з такими ж авторськими ремарками б «Мандрах Гулівера» Дж. Свіфта, аж до одвертої стилізації манери вислову геніального попередника. Недаремно Хвильовий кілька разів згадує в повісті про Свіфта. «Чіткий силует» англійського сатирика у цей період творчості був дуже дорогим для автора «Івана’ Івановича».) Отож випадково покладена в чужий портфель цілком легальна стенограма пленуму наводить на героя панічний жах, майбутня чисткі партії видається загибеллю революції, а суть обіцяного довірливому читачеві «трагічного фіналу» всього лиш виключення з партії в ході чистки. Система цінностей у цьому номенклатурному світі викривлена незбагненно. Єдиним голосом реальності чуються слова куховарки Явдохи, що наспівує якусь свою пісню про майбутню кару на її нових панів. Постать мовчазної Явдохи нагадує образ служниці Варвари у новелі М. Коцюбинського «Сміх». Але в цьому потворному світі пасивна героїня Хвильового не здатна на бунт. Впродовж 1929—>1931 рр., аж поки не був остаточно позбавлений можливості друкуватися, Хвильовий написав кілька блискучих сюжетних сатиричних творів, у яких піднісся до широких узагальнень, показав кепоодино-кість подібних моральних деформацій, потворних явищ тогочасної дійсності. Таким чином, у творчій. еволюції.Хвильового можна досить чітко вирізнити два етапи. Перший — це романтична, лірико-імпресіоністична, в основному безсюжетна проза. Другий, початок якого можна датувати приблизно 1926-^1927 рр.,— період поступового переходу до спокійнішої, врівноваже-нішої конкретно-реалістичної манери письма, оволодіння майстерністю сюжетобудови, посилення інтересу до великих прозових форм. Ось як характеризував цей пізніший період творчості Хвильового А. Любченко: «Велика прекрасна художня простота, хоч характерні хвильовістські нотки й відтінки залишаються. Тяжіння до спокійного, переконливого своєю правдою життєвою, змалювання дійсності. Тяжіння до класичності. Глибоке зазирання в життя, знання життя, тонкий психологізм. Між рядків — тепла сумовита усмішка (все осінь, осінь... в різних одмінах — улюблений образ, улюблений час)» 3. Важко передбачити, як розвивався б могутній талант Хвильового за нормальних умов. Мемуаристи згадують, що письменник часом вважав свої ранні твори лише етюдами до майбутнього великого полотна, мріяв написати роман. Як романіст він так і не встиг розкритися, не дожив до віку творчої зрілості. Маємо лише кілька обнадійливих спроб. До кращих творів у прозовому доробку митця належить «Повість про санаторійну юну». Відомі лише частини роману «Вальдшнепи». 1925 р. було опубліковано на сторінках київського журналу «Життя й революція» початок роману «Іраїда», який, як свідчить один з листів М. Хвильового, був, очевидно, знищений. Принаймні вже опублікована на початку 1924 р. «Повість про санаторійну зону» була багатообіцяючою заявкою молодого письменника на оволодіння жанрами «великої» прози, хоча твір написано у тій же притаманній ранньому Хвильовому лірико-імпресіоністичній манері. Тут (як і в багатьох новелах письменника) постає галерея зайвих людей,-вчорашніх палких борців за нове життя, в якому тепер їм немає місця. І сама відгороджена від світу санаторійна зона бачиться уособленням останнього прихистку цих розчарованих, відкинутих на узбіччя героїв. Недарма так багато писали дослідники про «кассандрівське» обдарування Хвильового — зіркість і точність багатьох авторських оцінок, прогнозів, попереджень просто разюча. У заміському санаторії збираються різні люди, здебільшого невдахи чи надломлені життям учорашні борці, які болісно переживають крах своїх ідеалів. Антиміщанський пафос тодішнього мистецтва (дуже помітний він і у Хвильового) відкинути, звичайно ж, не можна. Нищівний сарказм митця спрямований проти того паразитуючого прошарку, що одразу ж, за кілька років, присмоктався до правлячої партії («Прошу мєня зачисліть в кандідати Вашей государственной партії»,— старанно виводить, вдягнувши окуляри, один із «служилих» персонажів новели «Заулок»), проти патологічно розмноженого радянського бюрократизму.' Але часом така зневага до обивателів з боку романтиків нового життя поширювалася на непроминальні людські цінності. Одним шаленим стрибком сягнути вимріяного життя не вдалося. І виснажені боротьбою революціонери вже не здатні займатися буденними справами, втішатися звичайними людськими радощами. Перехід від руїнницької діяльності до творчої для багатьох активних учасників громадянської війни виявився неможливим. Усе сказане може стосуватися і багатьох персонажів «Повісті про сана-торійну зону». Мешканці санаторію й самі здебільшого усвідомлюють власну приреченість, несумісність із добою, правда, ставляться до цього по-різному. Найтверезіше дивиться на речі Анарх, недавній боєць революції, її «караючий меч», волелюбний мрійник, що, переживши крах своїх ідей та ілюзій, опинився тепер у становищі безпорадного хворого. Він зневірився у майбутньому, яке було б для людини прекрасним садом,— реальнішою йому уявляється перспектива перетворення особистості на уніфікований додаток до машини. (Слід зауважити, досить тверезе застереження в період, коли чимало українських поетів співало гімни техніці, машинному майбутньому.) «Бачите,— доводить Анарх своїй опонентці Катрі,— не тільки ви гніваєтесь на мене,— ай я сам ненавиджу себе, висловлюючи те, що ви зараз чули. Але що ж робити — так воно єсть, і так воно буде. Для нас, безгрунтовних романтиків (а до них належите і ви, і я, і Хлоня), для нас це, безперечно, боляче. Але, по правді кажучи, і землі, очевидно, боляче держати нас на своїх плечах... Коли хочете, тепер мене мучає не стільки міщанська навала, скільки свідомість того, що я і зайвий, і шкідливий чоловік. Раніш, в інші століття, були зайві люди, а тепер ці зайві не тільки зайві, але й шкідливі» [І, 402]. Все та ж фатальна розбіжність між мрією і дійсністю так виснажує Анарха, що він перестає розрізняти реальність і дивовижні фантоми своєї змученої психіки, втрачає відчуття реального часу. Не знаходять своїм силам застосування не лише ті, хто, як Анарх, пережив світоглядну кризу, зневіру в ідеалах, а й ті, хто, як Хлоня чи сестра Катря, лише вступають у життя. Це молодий поет Хлоня шкодує за тим, що «моя епоха» «затуманила мій мозок і раптом зникла». «Декілька років тому,— переконаний юнак,— почалась нова епоха. Це були прекрасні незабутні дні. Я тоді був зовсім хлоп’яком. Але я й тоді почув цей надзвичайний грохот... Чого ж мені так скучно? І сьогодні стоїть туман, і завтра буде туман. І в цих туманах я нічого не бачу. Де ж моя епоха?» [І, 471]. Дійсність давала якнайреальніші підстави для зневіри. Безсилим щось змінити, багатьом героям Хвильового єдиним виходом бачиться самогубство. Передсмертний монолог Хлоні, котрий вважає себе вірним учнем Леніна, звучить вражаючим у своїй точності пророцтвом: «Я вже зараз бачу, як мислі мойого великого вчителя стогнуть під непосильною вагою бруду й маклерського перекручування. Світова сволоч, що пролізе в святе святих, сховається там за його ім’ям і зробить із нього брудне знаряддя, яким і одкидатиме людськість назад» [1,470]. Це зізнання не лишає сумнівів, що письменник тверезо оцінював тодішню суспільно-політичну ситуацію. У створеній Хвильовим досить осяжній галереї зайвих людей нової епохи можна розрізнити кілька типів героїв, схожа життєва позиція яких диктується, проте, неоднаковими причинами. У повісті троє таких близьких, але й різних персонажів: Хлоня, Анарх і Майя. Якщо про розлад Хлоні зі своїм часом можна говорити як про традиційний розлад мрії з далекою від неї, спотвореною багатьма негараздами дійсністю, то причини апатії і зневіри Анарха, сильної, по-своєму цільної особистості, активного учасника революційних подій, значно складніші. Хвильовий показує, що розгул жорстокості, жахи громадянської війни не минули безслідно для духовного здоров’я народу, нації. Його ґерої сприймають це по-різному. Анарха голос хворої совісті, тягар всього схоєного, хай і в ім’я високої мети, мабуть, і приводять до краху, до самогубства. Але страшнішими, небезпечнішими в суспільству є навіть не ті, хто кається, мучиться, зламується під тягарем сумління, а ті, кого совісте уже не мучить, хто у своїй катівській діяльності бачить сенс життя, джерело самоствердження, навіть якусь патологічну насолоду. Щоб зрозуміти ще один тип зайвих людей у прозі Хвильового, згадаємо твердження Анарха про людей «не тільки зайвих, але й шкідливих». Не будемо слідом за зрозпаченим геріоєм відносити це перш за все до нього самого й до таких, як він. Є у повісті постать зловісніша. Це — Анархова подруга Майя, таємна чекістка, котра виконує в цьому тихому закутку, до абсурду незвичайну роль. Молода жінка фанатично віддалася боротьбі, все принесла у жертву. Вона й сама, очевидно, не зразу відчула, як роз’їдає душу постійне нехтування мораллю, етичними нормами, хай і в ім’я високої, здавалося б, мети. Виправдання негідних засобів високістю завдань письменник рішуче відкидає. У повсякденному житті Майя зважується на найнепривабливіші вчинки. «Ви розумієте? Я просто звикла висліджувати, доносити. І, оскиїьки до інших справ була постійна індиферентність і оскільки я завжди пам’ятала, що с*хранці я віддала все, що могла, я не тільки полюбила цю справу — сто чортів! — не можу без неї жити» [1,477]. Шпигунство стає потребою душі, єдиним засобом самоствердження, з власної ініціативи вистежується кожен крок Анарха з дня його появи в санаторії: «Я знала, що моє тіло, моя ласка розв’яже вам язик, і ви мені розкажете те, чого я потребую. Так! Я вірила в це: до осені ви будете сидіти в підвалі...» [1,476]. Ця зловісна жінка — не виняток. Адже в цитованій розмові й Анарх не відчуває до Майї, котра шпигувала за ним, торгувала своїм тілом, ні злоби, ні ворожнечі — а особливу близькість. Абсурдно перевернуту ієрархію цінностей, моральний кодекс, яким вона керується, частково приймає, виправдовує й Анарх. Міра ницості героїні розкривається у виняткової сили епізоді. Зломлений, доведений до грані самогубства Анарх пропонує Майї... покінчити з собою заради її втіхи: «Ти підеш тоді в охранку і скажеш, що от, мовляв, була така-то людина і... Словом, ти щось там придумаєш. Ти можеш сказати, що мене перехитрила, розкрила мою «провокацію», і я мусив би втікати (а куди тепер утечеш?), або зробити те* що зробив. Можна навіть найти якісь фальшиві документи, якими ти й докажеш мою провину». У діловому/ ж запитанні співрозмовниці про револьвер Анарх почув «і легкий дріж, і сховану радість», «тваринну радість». Хоч вона невимушено зводила розмову про самовбивство на жарт, «їй не вдалось одурити його. Безперечно, це був не жарт» [І, 478]. Якщо галерею обивателів, усіх цих оміщанених радянських бюрократів Хвильовий зображує в одверто саркастичних тонах, то щодо таких героїв, як Анарх, Мар’яна в «Заулку», авторська позиція складніша. Тут і викриття, і пафос застереження проти потворних духовних деформацій у частини най-діяльніших людей суспільства. Але водночас відчутно й біль за цих щирих мрійників, романтиків, що зламалися у зіткненнях із суперечливою, часом жорстокою дійсністю. Влітку 1926 р., у розпал літературної дискусії, було написано роман «Вальдшнепи». Хоча автор дбає про сюжетну інтригу, майстерно виписує чарівні південні пейзажі, на тлі яких розвиваються складні стосунки героїв, це все ж насамперед — роман ідеологічний, роман-диспут. Його персонажі, невтомно полемізуючи, дошукуються відповідей на найгостріші суспільно-політичні питання доби. Йдеться про болючі проблеми національного буття, національно-культурного відродження України, про осмислення ролі і значення здійсненого у роки революції. Головний герой «Вальдшнепів», Дмит-рій Карамазов,— у недавньому минулому активний учасник революційних подій. Його спогади змушують згадати біографію комунара-чекіста з новели «Я (Романтика)». «Ти розповідав мені,— нагадує Дмитрію Аглая,— як колись, у часи громадянської війни, ти розстріляв когось із ближніх біля якогось монастиря...» [11,226]. Карамазов — представник тієї романтичної молоді, яка формувалася в революції: «Карамазова захопила соціальна революція своїм розмахом, своїми соціальними ідеалами, що їх вона поставила на своєму прапорі. В ім’я цих ідеалів він ішов на смерть і пішов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей. Але як мусив себе почувати ДмитрІй Карамазов, коли він, попавши в так зване «соціалістичне» оточення, побачив, що з розмаху нічого не вийшло й що його Комуністична партія потихесеньку та полеге-сеньку перетворюється на звичайного собі «собірателя землі руської» і спускається, так би мовити, на тормозах до інтересів хитренького мііцанина-середнячка» [П, 262]. Крах ідеалів приводить Дмитрія і таких, як він, до глибокої депресії. Він — «вічний опозиціонер» — пробує переглянути й переоцінити свої погляди. Карамазов не може відмовитися від дорогої для„ нього ідеї національного відродження. Але ця ідея суперечить офіційній партійній ідеології й партійній політиці. Отож українські революційні інтелігенти опиняються на страшному роздоріжжі. Це — трагедія покоління, трагедія самого Миколи Хвильового і його літературних однодумців. Карамазов ще у пошуках виходу з кризи. Для автора ж єдиним виходом став постріл 13 травня. «Зі своєю партією, — вважають Карамазови,— рвати не можна, бо це, мовляв, зрада не тільки партії, але й тим соціальним ідеалам, що за них вони так романтично йшли на смерть, це буде, нарешті, зрзда самим собі. Але й не рвати теж не можна» [II, 262]. Співчуваючи зневіреним, змученим сумнівами сучасникам, письменник (наскільки можна судити, не знаючи повного тексту твору) пов’язує надії на майбутнє з новим поколінням сильних, цілеспрямованих, вольових людей. Оповита серпанком таємничості «москозка» Аглая (можна думати, з її згадок про знаменитого прадіда, нащадок давнього козацького роду) проголошує культ нових людей, покликаних до активної дії, «не тієї, що комсомолить у пустопорожнє... , а тієї, що, скажемо, Перовська» [II, 245]. Бо тисячі таких, як вона, вже не можуть жити без повітря. Звідси і відкидання провінційності, властивої національній вдачі українця м’якотілості — відкидання настільки безоглядне, що в полемічному запалі зайвим пережитком виявляється навіть... Шевченко. Уславлення безумства хоробрих, сильних особистостей, покликаних бути вождями, проводирями мас,— новий мотив у творчості Хвильового. Зрозуміло, що вкладене в уста героїв не можна ототожнювати з точкою зору автора. Та все ж висловлені в романі ідеї свідчили про серйозне знайомство з творчістю Ф. Ніцше, а з іншого боку — з вісниківськими статтями Д. Донцова. (Це помітно і в тогочасних памфлетах письменника, зокрема в «Україні чи Малоросії?».) Ранні романтичні концепції Хвильового тепер багато в чому переосмислюються. Це був не відступ від романтизму як такого, а нове трактування романтичного героя. Той активний романтизм (романтика вітаїзму), який пропагував Хвильовий, якраз і передбачав орієнтацію на сильну, діяльну особистість. Проте саме ці ідеї, як і роздуми про перспективи національного відродження, після журнальної публікації роману піддавалися знищувальній критиці як в республіканській, так і в московській пресі. Шосте число журналу «Вапліте», де друкувалася друга частина «Вальдшнепів», було конфісковане. Повного тексту роману досі не пощастило відшукати. Цей твір сприймався значною частиною тогочасної інтелігенції перш за все як річ публіцистична, як єдина можливість для опального автора ще раз окреслити свою позицію. Певні підстави"для такого сприйняття були. Адже роман насичений політичними диспутами, програмними монологами тощо. Вони здебільшого торкаються все тих же гострих проблем, що дебатувалися в ході тодішньої літературної дискусії. Хвильовий був у цей час у самому епіцентрі подій, у вирі боротьби. Зосталася позаду коротка й щаслива пора «Урбіно» — створеної за ініціативою Хвильового мистецької студії, куди увійшли ті вихідці з «Гарту», що не поділяли ідей масовізму — Тичина, Дніпровський, Смолич та інші. Якраз група «Урбіно» видала альманах «Квартали». У цьому спілкуванні однодумців всі вони знаходили джерело натхнення і душевної наснаги. В листопаді 1925 р. утворюється ВАПЛІТЕ. Фактичним лідером її також був Микола Хвильовий. Ця представницька група столичних письменників тоді ще мала надію на можливість вільного розвитку літератури і вільного змагання талантів без будь-якого зовнішнього диктату. Але зосередитися на власне творчих завданнях ні Хвильовому, ні його соратникам по ВАПЛІТЕ не вдавалося. Сама суспільна, загальнокультурна атмосфера не сприяла цьому. З посиленням централістських тенденцій, партійного тиску на культурні процеси все гостріше відчувалася потреба наголосити на самобутності української культури, осмислити шляхи мистецького й літературного розвитку. Своїми памфлетами Хвильовий висловив значною мірою позиції всієї творчої інтелігенції. Його стаття «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян», опублікована ЗО квітня 1925 р. у «Культурі і побуті» (додатку до харківської газети «Вісті ВУЦВК»), фактично започаткувала знамениту літературну^,дискусію 1925—1928 рр. Водночас ця публікація розкрила ще одну грань блискучого таланту Хвильового — таланту незрівнянного памфлетиста, пристрасного полеміста. Впродовж 1925—і 926 рр. з’явився ще ряд памфлетів, об’єднаних у цикли «Камо гря-деиіи», «Думки проти течії», «Апологети писаризму». Написаний 1926 р. памфлет «Україна чи Малоросія?» був заборонений і став відомим читачеві лише 1990 р. Стиль Хвильового-памфлетиста дуже своєрідний, він і тут зоставався неповторним художником. Афористичність висловлених гасел, багатство й розмаїтість метафоричної образності, історичних, літературних ремінісцен-цій, виваженість аргументації, поєднання гнівних інвектив з непереверше-ними гумористичними пасажами, з тонкою іронією — все це риси індивідуального стилю, які дозволяють трактувати памфлети Хвильового передовсім як мистецьке явище. За мінливою грою образів, багатством інтонацій весь час відчувається неповторна людська індивідуальність бунтівливого автора. Частина висловлених письменником ідей втратила сьогодні свою актуальність, дещо може видатися наївним або само собою зрозумілим. Але попри все це як мистецькі твори памфлети Хвильового можуть приваблювати й нинішнього читача. Ю. Шевельов свого часу наголошував, що кращі памфлети Хвильового «були зразками прози, високоорганізованої логічно, композиційно й стилістично. їм заслужено відведено місце в історії української громадської думки. Але час і пора відвести їм таке ж заслужене місце в історії української прози поруч таких вершин її — мова мовиться про небелетристичний жанр,— як писання Панька Куліша, Вячеслава Липинського, Дмитра Донцова» й. І ще одне, власне, стильове зауваження, яке робили чи не всі, хто писав про Хвильового-памфлетиста. Йдеться про рясноту цитат із класиків марксизму, з партійних постанов і документів. Справді, це було обов’язковим атрибутом тодішньої публіцистики (як і всі наступні десятиліття), і без них, очевидно, памфлети просто не могли з’явитися. Крім того, автор мав на увазі і своїх посадових опонентів, для яких лише подібні цитати й були істиною в останній інстанції. Можна спробувати звести основні ідеї памфлетів до кількох головніших тез. Хвильовий виступає проти засилля сумнозвісного масовізму («гаркун-задунайства», «червоної просвіти»), проти профанації мистецтва, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування партійної та державної політики. Обстоюючи романтику вітаїзму як стиль «мистецтва наших днів», Хвильовий наголошує, що романтика вітаїзму — «це сума нового споглядання, нового світовідчування, нових складних вібрацій». «Вона, як і всяке мистецтво, для розвинених інтелектів» [11,420]. Творцями такого мистецтва стануть лише талановиті, геніальні митці. У «Камо грядеши» і «Думках проти течії» автор гостро ставить питання про орієнтацію української культури: Європа чи Просвіта? Коли поняття просвіти уособлює тут все відстале, назадницьке, епігонське, то Європу Хвильовий здебільшого трактує не як географічну, а як прихологічну категорію. «Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, ^іаркса» [II, 426], це — «психологічна категорія, яка виганяє людськість із «Просвіти» на великий тракт прогресу» [11,442] . Після цілої зливи нападок і критичних закидів Хвильовий у «Думках проти течії» виділяє спеціальний розділ для тлумачення гасла «психологічної Європи». и Шевельов Юрій. Про памфлети Миколи Хвильового.— В кн.: Хвильовий Микола. Твори: У 5 т.— Т. 4.— С. 54. «Ви питаєте, яка Європа? Беріть яку хочете: «минулу — сучасну, буржуазну — пролетарську, вічну — мінливу». «Тут ми, нарешті, стикаємось з ідеалом громадської людини, яка в своїй біологічній, ясніш психофізіологічній, основі, вдосконалювалась протягом багатьох віків і є власністю всіх класів». «Це — європейський інтелігент у найкращому розумінні цього слова. Це, коли хочете,— знайомий нам чорнокнижник із Вюртемберга, що показав нам грандіозну цивілізацію, і відкрив перед нами безмежні перспективи. Це — доктор Фаус-т, коли розуміти його як допитливий людський дух» [11,467,468]. Антитезою до цієї європейської культури, фаустівського типу людини як уособлення творчого начала, вічної жадоби пізнання й оновлення життях виступає у Хвильового «культурний епігонізм», примітивне хуторянство гаркун-задунайських. Плекаючи надії на небачений розквіт українського мистецтва, навіть на месіанську роль своєї молодої нації, письменник насамперед наголошує на необхідності позбутися віковічного назадництва: «Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати» [II, 471]. Саме тому, вважав Хвильовий, сучасне мистецтво переживає кризу. Треба серйозно подбати про українізацію пролетаріату, тобто про соціальну базу культурної революції. Бо привабливе гасло пролетарської літератури буде порожньою балаканиною, якщо ця література не матиме масового україномовного читача. Висуваючи гасло «дайош інтелігенцію!», автор наголошував на тому, власне, загальнозрозумілому твердженні, що лише інтелігенція, а не напівосвічені робітничо-селянські маси» може творити літературу і мистецтво, відстоював пріоритет таланту і розуму перед войовничим наступом «масовізму». Це тим більш дратувало опонентів, що втілювалося у промовисті образи: для Хвильового незрівнянно дорожчий «радянський інтелігент Зеров, озброєний вищою математикою мистецтва» [11,394], ніж легіони «просвітян». У полемічному запалі Хвильовий таки перебирав, стверджуючи, що сучасна російська література, мовляв, стала цілковито міщанською і нічого вартісного не дала. (Ці перехльости, зрештою, обійшлися йому ой як дорого...) Але основна теза була в суті своїй незаперечною. «Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою»,— застерігав Хвильовий [її, 573]. «Коли ми беремо курс на західноєвропейське письменство,— ділився найзаповітні-шими прагненнями письменник,— то не з метою припрягти своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою освіжити його від задушливої атмосфери позадництва. В Європу ми поїдемо учитись, але з затаєною думкою — за кілька років горіти надзвичайним світлом» [II, 575]. Отож новітня українська література не може орієнтуватися лише на російську, бо інакше не позбудеться рабської наслідувальності, колоніального комплексу меншевартості. Лише оригінальне мистецтво може стати великим мистецтвом, збагатити світову культуру. Та культурологічні проблеми вже майже н^ бралися опонентами до уваги. Дискусія все більше набирала політичного характеру. До неї підключилися визначні партійні діячі — В. Затонський, М. Скрипник, В. Чубар, А. Хвиля. Однак «складність переходового періоду полягала в тому, що епоха вже починала хворіти. Микола Хвильовий симптоми цієї суспільної хвороби відчував уже виразно, бо вона захопила і тих, хто завойовував, і тих, хто спокійно вичікував завойовників» 4. Фатальний лист Сталіна до українського політбюро від 26 квітня 1926 р. із прямими звинуваченнями на адресу Хвильового остаточно визначив характер і результати полеміки. Хвильовому вже несила протистояти зовнішньому тискові. «Україну чи Малоросію?», зосереджену, мабуть-таки, більше на суспільно-політичній, аніж власне літературній проблематиці, опублікувати вже не вдалося. Майстерність полеміста тут, здається, розкривається найповніше. Чіткі, відшліфовані формули й визначення змінюються дотепними кпинами над учнівськими помилками високовчених опонентів — Володимира Юрипця та Андрія. Хвилі, історичні аналогії -— авторськими ліричними відступами, що часом нагадують сторінки його романтичної прози. Хвильовий ще раз роз’яснює свої основні тези: «психологічна Європа», ставлення до російської літератури і, нарешті, «азіатський ренесанс». Під Європою, отже, маються на увазі не лише технічні досягнення, але певна психологічна категорія, тип людини. Щодо ставлення до російського письменства, то Хвильовий формулює свою думку досить чітко: «Є дві Росії» — пролетарська, комуністична і «Росія Сухарєвської крамарихи та жидкобородого «богоискателя» [11,610]. У конкретних оцінках тогочасної російської літератури, зокрема Б. Пільняка. Вс. Іванова, Хвильовий, звичайно ж, необ’єктивний. Але адресат його критики в принципі інший. По-перше, йдеться про літературне міщанство з його зневажливим ставленням до молодих національних культур. Зокрема, Хвильовий дає відсіч напостівським претензіям на пролетарську «гегемонію». По-друге, він справедливо застерігає від пережитків старого імперського мислення, російського імперського шовінізму. Молоді літератури можуть розвиватися, лише звільнившися від колоніальних комплексів. Хвильовий вважає, що сама російська інтелігенція мусить поступово звільнятися від старої імперської психології, пізнавати культури колись гноблених народів. Розквіт національних культур прийде в атмосфері «весни народів», і тоді «національні генії України, Білорусії, Грузії і т. д. побідним тріумфальним кроком будуть іти по Західній Європі» [II, 603]. Що ж, ця романтична візія була не безгрунтовною. І українська, і білоруська, і грузинська література мають сьогодні європейський резонанс. Конкретних прикладів старого шовіністичного мислення, зневажливого ставлення до національних культур Хвильовому не бракувало. «Більшість наших відповідальних товаришів»,— гірко іронізував письменник,— «напередодні 10-ої річниці смерті Франка, давно відомого Західній Європі, не знають автора «Бориславських оповідань», великого публіциста й вченого» [Н, 605]. Ще однією ілюстрацією стала для Хвильового відома історія з листом М. Горького до О. Слісареика, де російський письменник зневажливо відімкнувся про «украинское наречие» і перспективи розвитку української культури. Хвильовий нагадував, які глибокі корені має великодержавний шовінізм і якої пильної роботи потребує виховання справжнього, а не показного інтернаціоналізму. А те, що інтернаціоналізм все більше ставав показним, цго «Україна так собі, «для блізіру», а справді все-таки Малоросія» [II, 583і відчувалося вже в середині 20-х років. Актуально й до сьогодні звучать д^мки Хвильового на захист української мови. В «Україні чи Малоросії?», автор ще раз розтлумачує свою ідею «азіатського ренесансу». Він посилається на теорію О. Шпенглера про циклічну зміну культурно-історичних епох, на його працю «Занепад Європи». За Хвильовим, майже всі культури патріархального періоду утворилися здебільшого народами, які мешкали в Азії або поблизу її кордонів. Європейці тут відіграли порівняно невелику роль. Вже утвердження феодального ладу пов’язане з європейською територією, «де людський матеріал був повний набраної в віках і невиявленої енергії. Цією енергією Європа розв’язала не тільки другий період, але й третій буржуазний» [11,612]. Звідси — вичерпаність європейського культурно-історичного циклу. І тому нове, четверте культурне відродження Хвильовий пов’язує з Азією. Її енергія після тисячолітнього відпочинку розв’яже всесвітньо-історичні завдання. Передовим авангардом азіатського ренесансу Хвильовий бачить Україну, «молоду» націю, яка стоїть на межі Європи й Азії, «двох великих-територій, двох енергій» [її, 615]. Ця романтична теорія не може не захоплювати, хоч навряд, щоб вона мала якесь практичне політичне значення. Але надії на національно-культурний ренесанс мали під собою грунт блискучий розквіт українського мистецтва першої чверті XX ст., справді одного з вершинних осягів української національної культури. Письменники, які творили в цей час,— Франко, Коцюбинський, Стефаник, Винниченко, Тичина, Рильський, Зеров, Куліш — були майстрами європейського рівня. Розпочавши свій памфлет поетичною згадкою про те, що «таємна птиця відродження розплющила- очі і розправляє свої могутні крила» [11,576], Хвильовий замикає це ліричне обрамлення візією «прекрасного сонця відродження» [II, 621] на світанковому небі. Але хмари однієї з найстрашніших трагедій XX с/г. вже збиралися над Україною. Наступала пора гірких поразок і >::эхливих розчарувань і для самого Миколи Хвильового. Після публікації пе гної частини «Вальдшнепів» перестає виходити журнал «Вапліте», а відтак припиняє своє існування й сама організація. Хвильовий змушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Читати ці документи гірко й сьогодні, і з них можна лише уявити, в які лещата, у яку безвихідь «героїчного терпіння» був загнаний письменник. Він почувався відповідальним за свою молоду літературну генерацію. Після «самоліквідації» ВАПЛІТЕ пробує заново згуртувати сили. Впродовж 1929 р. під його фактичним керівництвом виходить позагру-повий альманах «Літературний ярмарок». І за змістом, і за мистецьким оформленням це було одне з найвищих досягнень всієї української журналістики XX ст. Дотепно, винахідливо, вносячи в обговорення найсерйозніших проблем елементи мистецької гри, редакція-ярмарком відстоювала все ті ж ідеї вільного, автономного розвитку мистецтва. Полемізуючи з ВУСППом, висміюючи горезвісну життєподібність і «монументальний реалізм», автори «Літературного ярмарку» розвивали теорію активного романтизму, підтримували все свіже й самобутнє в тодішньому літпроцесі. І хоча кожен номер мав свого редактора, весь час відбувається вплив ідей Хвильового. Та доба відносної свободи слова минала, позагругіовий альманах мусив припинити своє існування. Життя поза організацією ставало для Хвильового та його однодумців неможливим. Останньою спробою відстояти свою незалежність стала нова літературна організація Пролітфронт і видання впродовж 1930 р. однойменного журналу. У порівнянні з «Літературним ярмарком» місячник «Пролітфронт» видається сірим, одноманітним, надміру політизованим. Між цими виданнями пролягла ніби ціла епоха. Хвильовий вже не виступає тут з художніми творами. Не могли з’явитися друком і статті, присвячені загальнішим літературним, ідеологічним проблемам. Об’єктом критики він обирає «Нову генерацію» — організацію українських футуристів, яка в цей час зблизилася з ВУСППом і на сторінках свого журналу публікувала нападки на колишніх ваплітян. Хвильовий намагався захищати своїх однодумців, захищати хоча б у завуальованій формі колишні ідеї, але загальний тон його пролітфронтівських статей справляє гнітюче враження. Вони не випадають із панівного «стилю» часу — лайливого, прокурорського, офіціозно-заідеологізованого. Від Хвильового вимагали каяття і самообпльовування. Все ясніш ставало, що йшлося до остаточного втиснення літератури у строго регламентовані партійними і соціальними замовленнями рамки. Хвильовий і його друзі мусили пережити принизливу процедуру відбору достойних для вступу у ВУСПП (Ю. Яновського і М. Куліша, скажімо, достойними спершу не визнали). Хвильовий мусив зректися всіх своїх колишніх ідей, ще й ще раз засудити злочинний хвильовізм. Може, цим він сподівався полегшити долю своїх літературних однодумців. Для нього вже були ясними жахливі помилки й збочення в національній політиці, він прозірливо здогадується (про цечсвідчать спогади А. Любченка), що голод на Україні свідомо організований. Хвильовий зважується на останній крок у своїй виснажливій боротьбі. Вранці 13. травня 1933 р. він запроса до себе друзів — Куліша, Досвітнього, Епіка, Йогансена, Дніпровського, Сен-ченка. І за якийсь час у робочому кабінеті письменника пролунав постріл. Залишилися передсмертні записки до друзів-письменників, до дочки. Постріл 13 травня був трагічною крапкою в історії українського відродження пореволюційних років. Проте все, здійснене цим поколінням, зосталося у скарбниці української культури як одна з неперевершених її сторінок, як запорука майбутнього розквіту, про який так палко мріяв м’ятеж-ний романтик Микола Хвильовий. В. П. Лгеєва ___________________________________ ВСТУПНА НОВЕЛА Вчора в «Седі» 1 безумствувала Ужвій 2, і «Березіль» 3 давав ілюзію екзотичної зливи. А сьогодні над Харковом зупинились табуни цівденних хмар і йде справжній тропічний дощ — густий, запашний і надзвичайно теплий» Горожани зовсім збожеволіли з такої несподіванки й висипали на вулиці. Про тропік Козерога 4 вони знали тільки з географії, а тут трапилось чудо — і тропік Козерога завітав на Лопань5. Натовпи суєтяться, ловлять язиками солодкі краплі тихої тропічної зливи й ніяк не думають ховатись під навісами до-миків. — Чудесно,— говорю я й булькаю в теплі калюжі. Юліян Шпол 6, автор комедії «Катіна любов, або Будівельна пропаганда», мовчки за мною: я завжди забігаю вперед. Весь він як мокре курча, і — дивно! — з його капелюша тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю: — Сьогодні моє любиме число—13. Отже, сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути? — Очевидно, зустрінемо професора Канашкіна 7,— серйозно відповідає мій приятель. І дійсно: в кав’ярні Пока 8 до нас підходить названий професор, і підходить з такою, знаєте, усмішкою, ніби він допіру наївся карамелі. Він нас вітає, робить нам кніксен та кілька компліментів, розповідає щось про критичну оглоблю й тут же читає нам свій науковий труд під такою назвою: «Що таке липа, як так трапляється, що професорська кафедра раптом стає липова, що таке, нарешті, липовий професор, його роль в марксистському суспільстві, а також про соціальне коріння богем-ських ухилів серед наших іспанських письменників». — Чудесно! — говорю я, похлопавши Канашкіна по плечу й узявшись двома пальцями за його піджачну петельку.— Чудесно! Ти подаєш великі надії. — Ну що ви! — червоніє мій професор.— Ну що ви! Але ми — я й Юліан Шпол — стоїмо на своєму: мовляв, хіба таки і справді Канащкін не геній сучасної критики? Хіба? — Дякую, дуже дякую! — говорить професор, і ми виходимо з ним на вулицю. Нас зустрічає та сама тропічна злива. Я запевняю, що «Три мушкетери» написав несамовитий Рінальдо Рінальдіні, а професор Канашкін, запевняє, що цей твір не належить перу «письменника Рінальдо' Рінальдіні, а належить перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав під псевдонімом Дюма (батько)» 9. Тоді до нас підходить Олесь Досвітній 10 (переступає через калюжу) і каже: — Драстуйте, товариші! Драстуйте й ви, професоре Ка-нахнкін! — Драстуй! — говоримо ми й ловимо язиками краплі теплої тропічної зливи. Олесь Досвітній інформує, що він допіру скінчив свій новий твір під такою назвою: «Собор Паризької Богоматері» 11, Вищеназваний професор виймає олівець і записує: «Олесь Слі-саренко 12 написав удосвіта новий твір «Собор Паризької Богоматері». Потім до нас підходить відомий панфутурист Семен-ісо 13 й одразу ж починає ображати мене дотепами й лаяти за французькі фрази, що я їх вживав у своїх памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, і таким чином виявляється, що я творив свідоме французьке парикмахерство. Тоді беру «Зустріч трьох» 14 і питаю: — А що значить 1ЧР, що стоїть над кожним твоїм віршем у цьому збірнику? — Як що? — каже Семенко.— Це значить — кінська сила! — Боже мій! — скрикнув я.— Таж кінська сила має зовсім інше позначення. Панфутурист нічого не відповів, і таким чином виявилось, що він творив несвідоме латинське парикмахерство. Юліан Шпол зареготав. Семенко зблід і пішов до Красної гостиниці. Ми його не затримували, як і професора Канашкіна. Нарешті підійшли до Держвидаву. Там ми обтрусились бід дощу й зустріли ще кількох творців читанок («папа рєжєт, мама клєіт»). У кімнаті Аркадія Любченка |5, автора «Буремної путі», кількох /талановитих оповідань і не закінченого ще роману, до нас підійшов Пилипенко 1б, автор «Байківкиці» й закінченого роману «Малоросія», і каже до мене: — А в цьому році вашого прізвища в держвидавівському календарі не буде. — Під рубрикою «історичні події»? — питаю я. ■ — І під рубрикою, і без рубрики! Ніяк не буде! — Та невже? — кажу я й сідаю до столу, щоб трохи поплакати. І я плачу гіркими слізьми, Тоді Пилипенко, Юліан Шпол 33 2 М. Хвильобий і Олесь» Досвітній (як і Аркадій Любченко) починають утішати менСо Але як утішити? Я говорю крізь сльози: — За що? За що? — І, вийнявши з кишені жменю підсмаженого насіння, вибираю гарбузові кабачки й зі смаком лузаю гарбузові кабачки (мовляв, «за що? за що?»). Нарешті, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителів і рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената — Раїси Азарх 17о Вона зустрічає нас милою усмішкою» — А...— говорить Раїса Азарх,— Дуже рада вас бачити!- А тебе, Мсоїаз, особливо! Вона мені пропонує перевидати мої твори під ыазвЪю «Твори»» звичайно, відмовляюсь. Словом, я проти. Вона — за. Я проти! Вона — за! Виявляється також, що за і мої приятелі, як от Аркадій Любченко0 Тоді я погоджуюсь, і ми складаємо умову. ..«І от умову складено. Я знову перечитую свої оповідання . (до речі, страшенно нудно перечитувати) і сідаю писати «вступну новелу». Але що писати? Знаю тільки, що написати обов’язково треба, бо ж і я все-таки несу відповідальність за себе. ...І от я відповідаю. По-перше — «твори». Це зовсім не «полное собрание сочинений», це не претензія — це непереможне бажання моїх меценатів: Раїси Азарх, Сергія Шшшпенка й Аркадія Любченка. Отже, за всякими справками з приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатів, А тепер про зміст. Свою наймолодшу .збірку 18 я писав на початку двадцятих років нашого століття (в 1921 —1922). В кімнаті, де я працював, було страшенно тісно (жило багато народу), так що я міг сідати за стіл лише вночі. Саме тому, мабуть, у моїх творах і мжичка. Ні, мабуть, не тому: я просто фіксував настрої двадцятих років. Тепер про форму. Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте за вольтер’янство, я... романтик! Саме відси й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох років (я думаю прожити сто п’ятдесят). Впливи. Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у моїх творах нічого оригінального. Вони мають рацію: весь я в лабетах пільняківщини 19 та інших «серапіокових братів» 20.' Мова. Мова моїх творів надзвичайно кострубата. Окремі вирази бувають буквально безграмотні. От приклад: «Балачки його нічого собою не уявляли». Про мову моїх творів можна прочитати у професора Сулими 21. От і все. А; коли сказати, що я можу- бути автором тільки одного твору, який хочу написати через багато років і до якого я дійду, очевидно, через етюди, то це вже буде рішуче все! Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять ошянопері вальдшнепи — все те, чим там пахне сумновеселий край' нашого строкатого життя» Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним, як леопард» Іще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки («садок вишневий коло хати») 22 і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни» Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного віку. Ну, і так далі» А тепер — поки що до побачення! Зараз іду в робітничий квартал до радянських робітничих домиків і буду там слухати, як заливається гармошка бродячого музики» Вона заливається якось сумно, і я думаю: тут я все-таки не зустріну професора Канашкіна, і я пригадую,* що попереду мене стелиться великий життьовий шлях. Він починається десь у минулих віках і шкутильгає осінньою елегією через шведські могили, через Сорочинський ярмарок і далі, аж до гофманської фантастики (між іншим, можна сказати не тільки «Три мушкетери» 23, але й «три м у ш к е т о н е р и». Мушкет, аркебуза — це одно, а мушкетон — це .старовинна рушниця з набоями в кілька куль, що одразу летять у кілька сторін)» ...Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропічна злива — густа, запашна й надзвичайно тепла. Я — вірю! ..ІГОліан Шпол, автор комедії «Катіна любов, або Будівельна пропаганда», мовчки ступає за мною. Весь він як мокре курча, і — дивно! — з його капелюша тече чомусь синя вода. ’* Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вай руку! Завтра піду на могилу комунара, автора «Ударів молота і серця» 24. Я понесу йому пучок синьооких фіалок і там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я — вірю! ЖЩТЯ І Коли за лісом зав’яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвіт стелиться, а він зав’яне — в рселях сутеніє, розливаються цебра синяви — тихої, блідої, і вмирають каганці Тічки тоді бігають, тріщать тини, скаженіють пси, найбільш крихкотілі,— дужі пси мовчазно шкутильгають за переможцем, а крихкотілі в спорзній солоднечі гризуться» Спорзно тоді в повітріс Тому наші прадіди теж у цей час бігали тічкою, а наша кров — прадідівська, червона і теж горить, А от клуніо Так, клуні! В них торішня солома, а на ній зеленіє кохання» І до клунь тріщать тини. І риплять вони теж спор-зно. Хто знає, як у ці ночі клуні риплять? Солома зітхає, так вона зітхала віки, навіть коли татарські загони блукали по степах на Україні. І от: на однім боці Ворскла — Дамаївка, на другім — хутір Комарівка. Недалеко гетьманський ліс, а далі — Диканька (ди-каньське пиво й меди опішнянські — недалеко біля Полтави) * Дивишся на гетьманський ліс, згадується: гетьманщина, Гоголь \ татари, Карло XII2 і т. ін. Тоді могили жевріють, ніч, день, ранок, світанок — все одно... Над степами гойдається шу-ЛІК&... Із Дамаївки приїздили двоє: Павло й Мишко-комуніст. Приїздили на човні до Степанового городу. Степанова дівка — Гандзя, казали — повна пазуха грудей. У Степановій клуні спала й Оксана. З Оксаною от що: їй 17 літ, батько її, Рубан, сюсюкає, а мати теж сюсюкає. Оксана ходить «корольком», груди що яблука тверді, й несе їх уперед, от і спокушала парубків. Казали: — Оксано, пора на вечорниці! А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворота солом’яного діда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав: — Сарае іди носювати в клуню! Оксана: — Що ви, тату? — Сарас, сьоб мені сього гріха більс не було. І виштовхав із хати, а сам пішов у комнезам скаржитись. А було це вдень. Оксана подумала й пішла до Гандзі. Та ж спить з парубками вже шостий рік» Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возі, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приїхав з Мишком, і Мишко ліг біля Оксани. Було й так: Павло забариться, а Гандзя чекає. Тоді виходили з клуні, щоб парубки не почули, і через город до дощок — прали удень білизну там. Сюди приставав Павлів човен. Комарівка була на узгір’ї, і з дощок майоріли силуети будівель. З річки йшов дух — може, татарський, задвістілітпо-задній, може, з баговиння, і річка була далека в своїй глибині, вона з Дніпра в Чорне море бігла, думалось, що й вона морськими синіми бурями дихає, казали — Комарівка над баговинням замислилась, так: вечори ходили по 'Комарівці — сірі, тихі — і далі — далі.с» І Оксана мріяла. А Гандзя булькала у роді ногами, спідницю закочувала й співала: Маруся отруїлась, В больничной дом везуть. І груди її високо підіймались, ніби хотіли полинути в темно-сині простори» І ще вона співала, і співи лагідно лунали за рікою. А потім зітхала й нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзш й теж хвилювалася й думала про очерети, про комуніста, про комуністів, про продподаток — батько лаявся — а вони полинуть восени — качки, про качок думала, а куди — невідомо» І мріялось, і ще мріялось..о Нарешті з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб ніч не почула. Павло гребе, мов справжній рибалка, а Мишко в душогубці з очима заплющеними — боязко. І Гандзя завмирала, і Оксана завмирала, і всі завмирали. Ах! Павло.*. Павло... поспішає — міцний, бадьорий і злий. Збентежено ховалась в очеретах вона — ніч. Зорі горіли хоробливо й у солодкій тузі падали на поверхню. ...Потім учотирьох ішли в клуню спати. В клуні на возі Гандзя здержливо реготала — і солодко було. Тріщав віз — і було тьмяно. На вулиці, і по городах, і по садках блукали зайві парубки й лякали ніч штучним іржанням: — І-го-го! І-го-го! ї чути було ще тоскний заспів: Не за Леніна, не за Троцького... 3 А в другім кінці співали: Чий я козак, звуся Воля, Українець з Гуляй-Гїоля. Гей шумуй, моє вино, Йде за правдою Махно!4 / Біля Оксани лежав Мишко, мовчки цілував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку й теж цілував. Оксана пручалась тихо; — Господи, не треба, у мене руки брудні. Мишко важко дихав і уперто не пускав її руки. Було тремтіння. І так цілу ніч: він її руки цілував, а вона пручалась, Іноді він її брав за груди, але зараз же «вибачався» і казав, що це якось так. Світало — і вони розходились. Дивно, яка ніч була коротка! Оксана козою бігла додому, і цілий день туманіло в голові. ...А від дощок відшщвав човен, а десь дзвеніли червоні дзвони зорі. Минали дні, і в спогадах поринали ночі. Як це: десь біля Диканьки є село і хутір — а що тут раніш було? До татарви? Га? Так, село і хутір — і далі-далі», А що через сорок віків? Га? Гоголь, Мазепа , Карло XII. Моя люба соціалістична Україно! Степи, шуліка, і літнє сонце відходить за обрій., а за ним молочна стежка співає білих, а може, й червінькових пісень, мукають корови, з пасовиська бредуть — і далі-далі,, Ферми, електричні плуги... машини, фабрики, заводи... Ах!., І далі-далі,,. Молочна стежка співає — яких пісень?,. Ішло літо, куріли сіновали, думали підстрижені луки. Проходили громовиці, відходили блискавиці — далеко-далеко, тільки на обрії блимало золото, і ріка тихо хоронила післядо-ицовий глибокий смуток. Мишко казав Оксані: — Я скоро поїду до міста. І ти поїдеш. Я докінчу вчення — тепер тихо. Тепер можна, і ти будеш учитись. Тепер усім можна, тепер для бідних школа, Оксана не любила комуністів, усе село не любило, а в Миш-чиних очах стояло кохання, і вона вже любила комуністів» ...У липні ночі були душні, із степів дзвонило — неясно, із невідомих химерних дзвонів. Тоді Мишко казав: — Оксаночко, яке життя! Хоч би скоріш до-міста. Як мені хочеться до міста. У Київ поїду я... Думала про життя, думала про Київ, думала, що в Києві невідоме життя, думала про великі міста, де курить химерно, і хотілось до великих міст/до життя. І ще проходили дні, і в спогадах поринали ночі, І знову куріли сіїновали. Але стало неспокійно. В Дамаївілі партизани вбили двох комуністів, а Мишко втік. Із повіту приїхав карний загін, І Мишко знову збирав прод-податок, але в Комарівку їздив рідко, бо боязко було. Коли приїздив — був несміливий, прислухався, не говорив про чудесне, тільки Оксані чудесно було. І от: Оксана до колодязя йшла, назустріч — Гандзя. Г андзя: — Чула... виїздить твій? Захмарилось обличчя: — Не знаю, Оксані й гарно було, і погано було — чи візьре й її з собою? Каже Гандзя: — Не випускай: комуніст гарний — може, ожениться,... Та тільки чорт їх розбере. Мій дід кріпак був, розказував, як колись такі ж паничі теж установлювали власть* Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тільки. Оксана замислилась і пішла на вигін, дивилась і прислухалась, як за суховієм вечір тече» Згадувала, що комуніст їй казав» Він такий несміливий, а каже так хороше* оовНа світанку після однієї солодкої ночі Мишко віддався Оксані й Оксана віддалася Мишкові» Гандзя й Павло спали, а вони не спали» Тоді в клуні було тихо, тільки зрідка миша шаруділа в золотій соломі».о Ах, яка тоді була чудова яіч! У неї такі тугі зітхання, як яблука з антонівки, і величезні очі, де цвіте життя, щирість і тихий сум кохання»»» Хто бував на соломі?»» Тоді було передосінньо» На вигоні вистукував перепел, а серця не чути було» Ішов дух від свіжих снопів і нагадував широкі, безмежні лани» Крізь щілину жевріла зоря» Тоді Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвітуть на серці чайні троянди» А Оксана не призналася Гандзі — їй гарно було хоронити в собі велику таємницю зачаття» Тільки в її кривих японських очах відбився передосінній зажурний шелест тополі і серпнево виглядали її груди, наче стіжки молоді на стерні блідій» Оксана вже не ходила до дощок вичікувати човна із-за коси» Вона знала, що скоро приїде Мишко, забере її з собою і вони поїдуть у далеке, невідоме місто» Туди — далі-далі, де курить і дзвонить життя, найбільше, наймолодше» Боялась тільки, щоб повстанці Мишка не вбили: вони частіш чужинців убивали, а він був чужинець — з іншої губернії» Потім пішли дощі і зелика зажурилась» Зрізали очерет, і сумно стало на річці» В Дамаївці майже кожного дня ховали когось, і похоронні дзвони заповнювали річку — голу, сиротливу, осінню, заповнювали її глибінь» Комарівка слухала ці дзвони й дивилась на хмурий гетьманський ліс, на змарнілі степи» Потім, іще пішли дощі» III Зими не було, й знову було мокро й осінньо» Мишко чекав наказу виїхати до міста й уже майже не їздив у Комарівку» Партизани вже не ховались у лісах і приходили з повинною» Ліси були нудні й жорстокі, чорні, як смерть, вишкірялись навіть» Оксана почула, що вона завагітніла» Уночі вона лапала свій живіт, їй здавалося, що він росте й вона це почуває» Виходила на. вигін, дивилася на поле, на тумани, до станції (за сорок верст Кочубеївка була), і були гони, і верстви, і тракт, і стовпи, і було тоскно, і хотілося невідомого» А вдома батько сюсюкав, і мати сюсюкала, і комунію лаяли, і ще раз її лаяли» Дівчата повернулися з буряків і вечорниці улаштовували — і не хотілось на вечорниці. Увечері батько приносив газету й крутив з неї цигарки, а Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Київ, про місто. А батько ще приносив газети — у волості їх багато,' й ніхто їх не читав, вони лежали в шафі в писаря і їх крали в нього курії, а на базарі говорили про Петлюру6, про румунів, про кінець Радянської влади. За цілий місяць Мишко приїздив один раз — і вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворість, про нудоту й ще про щось — Оксана не пам’ятає. А вона брала його біленьку руку й гладила нею свій живіт і усміхалась загадково. Потім вона говорила з Гандзею, але й на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторі почали ходити темні чутки, що повстанці нахваляються вбити Мишка. Тоді прийшли тривожні ночі. У вікна бив напівдощ, напівсніг, у бовдурі гув вітер, і снились далекі, брудні дороги без кінця, без краю. Верстви, гони, стовпи і шляхи, і знову шляхи... .Л знову зими не було, і було мокро і осінньо... І припадала осінь до Оксаниного серця і стискала його. Але не гадала Оксана, що в цій чвирі життя кине свою першу важку тінь на її прекрасну молодість, і тому, коли їй було переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки, вона навіть здивувалася: як, невже зовсім? їй сказали, що зовсім. Вона не заплакала, вона навіть не почула, як їй заболіло — так пекуче заболіло. Вона пішла на Полтавський шлях і дивилась у той бік, на Полтаву. І пригадала липневу ніч і неясні дзвони із степу. Потім сіла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вітер носився по Комарівці — чіткий, колючий, жорстокий. І знову, як крізь сон, солодкі ночі й зорі в синім мареві. Але треба було щось думати. І надумала: — Піду. І пішла. Коли б вона читала «Кобзаря», вона б знала Катерину 7, але вона була неписьменна. Вона чула тільки про Київ, а що Мишко — ах, Мишко! Мишко!.. Увечері Оксана зібрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сіріло, й дощу не було. Сунулись хмари невідомо куди, сунулись далеко-далеко — у далечінь. Чоботи грузли в багні, а навкруги голе поле й тиша. І ще мріяла про липневі світанки, про неясні дзвони із степу. Думала про великі міста і ще про щось незнайоме, таємне. Зрідка назустріч їй тягнулися підводи, із станції їхали. Коні пнулися і з великим напруженням витягали з багна вози. Люди підозріло оглядали її, оглядалися і ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а криві очі виразно, з сумом дивилися на мовчазні станційні вогні, що заблищали за , могилами. На обличчі застигла скорботна, ледве помітна посмішка. Гетьманський ліс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка і його жагучий шепіт на соломі. Знову налетіла темна хмара й забризкали сірі води. Повернулася — Комарівки не видно0 Було тоскно й було радісно» Згадала газети, батькові цигарки й подумала: ЦЄ Темне ЖИТТЯ, а ХОТІЛОСЯ СВІТЛОГО, МОЛОДОГО, ЯК МОЛОДИК. Станційні вогні наближалися. Зупинилася біля верстового стовпа відпочити, ...Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око, З шумом пролетів поїзд і зник у далині, Оксана підходила до семафора. КОЛОНІЇ, ВІЛЛИ... Так от: єсть вілли, біля міста в кучерявих лісах засіли, і шосе до них гадючиться. Єсть вілли, єсть і колонії — дитячі. Вілли: специ, їхні жінки, відповідальні, взагалі — кваліфікація, ' цвіт. Ну... — Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Гань-ба! Годуємо паразитів. — Да, непорядки. А вдруге вже друга на першу: — Подумайте: їй одно місце на віллі, а вона цілу сім’ю притягла, ще й «друга дома» притягла... Безобразіє... ...Отара білорогих баранців посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле... Ну... І третя на другу: — Сволоч! В городі одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла. їдять шоколад, п’ють каву, молоко — поправляються. Так живуть. Синіє вечір — під’їжджають автомобілі. Тоді гості їдять і всі їдять. «..Слобожанські ліси й тракти і досі були тривожні. Ходять бандити по лісах. На віллах тихо тому. Купражили гультяї койсь, літали по шосе мотори, кавалькади, й гомонів ліс від музики, га?лір буржуйський, купецький ходив по корчах... Тепер тихо, тепер їдять... ...Колонії пішли далеко в ліси. От колонія, скажімо. Цвітуть діти, ростуть з молодняком дубовим, бронзові шиї, очі блищать, як спілі вишні після дощу. В колонії виховательки — тьотя Бася, соцвосниця 1 ... да... Господарською частиною завідує Гіль. Гіль ходить і співає: «Ми смєло в бой пайдьом 2 за власть советов»... Цілий день співає. Соловей. Очі йому теж цвітуть, як спілі вишні після дощу. Звідки він — бородатий, мамулуватий? Хто його знає — революція родила» І він у свош/матір конче закоха'нйй — у революцію» Не знає нічого, крім цієї пісні,— і не треба,, — Та покиньте ви співати,— кричить Анфіса Павлівна, гладка, охайна — німецької породи» Гіль зникає... Є ще стара діва — Павлина Анфісівна,— так кажуть, так звуть,— це не так. Ну, і так далі.» Тьотя Бася — фанатичка. Зустрічає незнайому жінку: — Що ви читали з жіночої справи? Що? Бебеля 3 «Женщина і соціалізм» не читали? Та невже? Витягає «Женщину і соціалізм»» Читає, слухачі тікають. Вона молиться на Коллонтай 4 і Ліліну 5. А Анфіса Павлівна розказує анекдоти: — Я вам по секрету. Цілий скандал був... Коллонтай кричить: «Стерво! Тебе в публічний дом»„ А Ліліна як схопиться: «Ах ти розпусто! Тобі жалко, що я з Зінов’євим 6 живу?» Ха! А вона ж молода, а та стара» Павлина1 ^Анфісівна, як заходить сонце, іде до ставка, до купальні, роздягається, оглядає тіло й зітхає. Співає з натхненням: «Місяченьку блідолиций, за хмари швидшз ти б сховавсь». У ставку купається сонце — на ніч. Десь далеко залізниця, десь потяг далеко. Б’ють корову в кошарі. Корова замукала й рогами — в землю. Пахне кізяками, парним молоком і свіжою кров’ю. Прибігла економка (це вілла): — Када ви, наконец, убйотє єйо? — Та зараз* — ...Та січас,— кричить економка і біжить — її покликано. Сидір чухається: — От стерво! Жалко їй народного добра. Микита не чухається: — Нехай. Все одно вже сховав. Здивований Сидір: — Що? — Мнясо! — Те, що буде?.. Тьху! От практикант! Микита закурив цигаркуі Пахне зеленню, пахне кізяками. Сидір умочив у цеберку ножа й перехрестився:' — Яке-небудь стерво, та ще й лізе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово — ех! Та й тільки. Потім він ріже, але не мовчить. — Більшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена* Це значить воля й свобода* Як ти набиваєш собі пельку, то й іншим не перешкоджай. О! Микита хитає головою: — Правильно! ...Вони ріжуть корову. В колонії сідають обідати. Виховательки, діти. Анфіса Павлівна подивилась на Павлину Анфісівну та й подавилась. Павлина Анфісівна сама ж невинність: вона ж не знала, що Анфіса Павлівна дитячу котлету їла. Анфіса Павлівна запивала водою: — Хотіла попробувати..* Павлина Анфісівна: . — Так, так... ...Приїздить до дітей якась мама. Виховательки люб’язно усміхаються. — Ваша дитина прєлєсть, прямо удівітєльно. Мама мліє... ..„Набігає хмара літня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами літаючи,— перед громовицею... ...Тільки в тьоті Басі нема корзини, а в інших є. У корзинах — варення, котлети, білий хліб та інше... ...Навіщо?.. ...До тьоті Басі приїхав знайомий^, Було місячно, всі були над ставком. Місце гарне, поміщицьке: нагадує поміщиків. Знайомий сказав: — Уся Україна повстанська, запорізька. Куди не глянь — усюди бандити. Мабуть, і за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерізати всю колонію. Павлина Анфісівна скрикнула: — Ах! Це вона кокетує. Всі це знають, не звертають уваги» Знайомий серйозничає: — Чудний українець —г-. то він флегматик, не знать який, то він злодій з великого шляху... ТО ВІН революціонере Тьотя Бася захвилювалась: — Що то є українець? Пролетар-революціонер. Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його «соглашателем», лається ще; іде на терасу. Анфіса Павлівна глибоко зітхає (їй спати хочеться) і теж іде в кімнату — корова. Павлина Анфісівна була задоволена, взяла -під ручку знайомого й повела в садок однієї вілли. Відтіля їх вигнано. Знайомий обурився. — Як ви смієте! Ми ж тільки гуляємо! — їді, їді! Не разговарівайі. Знайомий пообіцяв поскаржитись голові БУЦВИКу 7„ А Павлина Анфісівна спитала: — Ну, скажіть правду: ви ж не комуніст? Він тричі побожився, що він комуніст, але вона йому не повірила. ...Громовиця не прийшла — пройшла. В лісі було тихо, між дерев ходив місяць і крапав срібне масло в гущавину. Хтось ламав гілки в, лісі — не людина, тріскало в лісі. Вилуплювались солов’ята, і соловей уже не співав, і солов’ї мовчали. — ...Якби ви знали, яка це Анфіса Павлівна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама більш за дитину з’їсть: дитячу порцію. ...На якнайдальшій віллі сміялись. Підійшли до тераси, а за терасою тихенька пісня. Це натхненний Гіль. ...Тьотя Бася не обідала: її обід з’їв хтось. Коли поодцвітали вишні (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасіка, бджоли, дід сивенький — смачно... Летіли трутні по шосе. ...У віллі мешкають два тижні, три, місяць, а то й ціле літо» Одні виїздять, інші приїздять. Хто приїздить, каже: — По вулицях голод, а тут... Через тиждень каже: — Чому це сьогодні нема какао? Який же це дім відпочинку? Га? «..Пахне кізяками й парним молоком. Ледве світає,, Сидір запрягає коні й везе м’ясо до міста. Насіли: де — хто. — Захватіть оцього лантуха з яблуками. — Що за лантух? — Та оцей, — Та це ж яблука казенні. Його просять5.він згоджується за двісті п’ятдесят від пуда. Накрив лантух свіжим м’ясом і закаляв у кров. (Кров і яблука, революція і кров...) Сидір покликав Микиту, й поїхали, Як виїхали з села — на місто селяни їдуть. Сидір кричить: — Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать із воза: — Не пан, звернеш і сам. То тільки земському звертали колись... Но-о!.. Почухав Сидір потилицю й згодився: — Та воно й правда. Сіпнув за віжку — ліворуч... ...Підводилося сонце — червоне, заспане, невмите... На вілли (мабуть, і в колонії) залітають амури: людське. Буває випадково, буває, свідомо, під кущами, коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить у глибинах — дрібний звір ходить, буває, в садках... А через дев’ять місяців вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свіжо й людяно. Залітають сюди й погані баси — невдачники з міста й дебютантки — балерини й третьорядні скрипники. Тут усе задовольняє. Усіх задовольняє. Є і літній театр. У суботу висіла афіша: Грандіозний вєчєр. Участвують.,1 еіс. ...У неділю тьотя Бася кричала: — Я не поведу дітей на цю буржуазну гниль! Її не послухали й повели дітей. У дітей сьогодні цвіли очі, як спілі вишні після дощу. Кричало голубе небо, і були оплески гучні і сміх дитячий. Діти задоволені, артисти «в ударі», небо кричить. Кінчався вечір, заспівали «Інтернаціонал», і скрипник заграв. Тріснула струна в скрипника, й «Інтернаціонал» увірвався. І розлігся дитячий регіт на весь ліс. Раптом вискочила з лісу тьотя Бася, бліда, схвильована. — Як ви смієте! Як ви смієте глузувати? Стояла біля артистів і махала кулаками. Її заспокоїли, вона — на сцену і плакала. Діти дивились на неї, витріщивши оченята, деякі теж плакали. Ще з тьотею Басею була істерика, і її повели в колонію: скрипник (що увірвалась струна) і балерина. Зодіаковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодіа-ковий блиск видно і восени, коли сонце сходить. Ранком жеврів зодіаковий блиск, ранком умирали чебреці, снились і пахли чебреці. Ходили з вілли в колонію, з крлонії на віллу. Вілли, колонії... Легенький золотий сум. ...Чебреці, чебреці... Анфіса Павлівна, Павлина Анфісівна посварились. — До другої чистки не доживете, все одно викинуть! Анфіса Павлівна обурилась: ' —• Безпартєйна! Глядіть, щоб знову в тюрму не-испросили. Приїздив ще знайомий: дитячі порції їв. Він був сумний —-осінь. У городі взимку холодно й голодно. .„„КОЛОНІЇ, вілли. Павлина Анфісівна ще ходила в купальню, навіть роздягалась і дивилась на своє тіло. Але не купалась. .о.Ставок думав золоту пісню: «Ой пряду, пряду»...— Леонтович 8. « ї минуло літо. Глибокого часу-зажури колонії перевозили в місто. Засмут-ніли діти, засмутніли вілли. А Анфісу Павлівну викинули з партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались до осель. Павлина Анфісівна плакала — йшов тридцять п’ятий листопад. Коли їхали по шосе, із корзинки випала «Женщина і соціалізм» — пом’ята, некрасива книжка. Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усіх ішов Гіль і співав: — Ми смєло в бой пайдьом... Гудів ліс, падало листя — ішов листопад, прийшов листопад. ...А на віллах ще пахло кізяками і парним молоком. ...Стояли золоті ранки й зодіаковий блиск. Із першої вілли Сидір кричав: — Микито! Та йди-бо, бісова личино! Бандите клятий! Микита не озивався. РЕДАКТОР КАРК І Бєлий, і Блок» і Єсенін, і Клюев 1 — Росія, Росія, Росія моя. Стоїть сторозтерзаний Київ І двістірозіп’ятий я. П. ТИЧИНА Связан я узловыми дорогами 2, На которых повесилась Русь. На Которых трактиры с острогами Хоронили народную грусть. В. АЛЕКСАНДРОВСКИЙ І На стола поклав браунінга й на нього дивився тривожно — редактор Карк. Згадав: холодний ранок —1905 року чи 1906, тоді гімназистом був; це було вчора: учитель, а потім учень, в потім їх ховали в той ранок, у холодний, і дні йшли сірі, сірі — мабуть, того холодний. Гімназіальна церква й ліп із жіночим обличчям. Повітове місто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горі Кожний браунінг має свою історію криваву і темну — у нас, на Україні, сьогодні: 3 березня року нашого п’ятого... а взагалі —1922. Як довго, як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент відступу в невідомість — і вогкий день, і на деревах жовті сльози, а біля дерев танок умирання — листя, а біля вокзалу метушаться сім’ї комуністів, а їх не беруть. Дехто не встиг сісти, і їх ловили по селах... Мого товариша жінку зловили, а потім згвалтували, і вона стала дурненька» Кожний браунінг має свою історію: темну, як духовне нутро окремої особи... Історія браунінга така: ліс, дорога, втікачі, вороги, і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згорають-згорають... Постріл... Темна історія. У буржуа відбирали браунінги, і вони плакали, а потім у нас одбирали, і ми не плакали — не іронія! — а може, хто й плакав... Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже? Почуття колективізму нема — це не з «азбуки комунізму», провірте! Проте це не щоденник — це справжня сучасна новела. Редактор Карк підвівся, ще раз тривожно подивився на* браунінга і вийшов. II Із тихої вулиці пішов на клекіт. Жевріло блакиттю. На північ ішли води — дощ. На заході сонце в зелених усмішках: за міськими левадами вже зеленіло — теж ішло, і мріялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому — там океан, там велично й синьо. Так: телеграфні дроти узгір’ям і проходили на брудні квартали міста, там вони вище над будинки. Так: після теплої зливи дротом котились краплі, зупинялись, звисали, а котрі налітали — вливались і падали на брук. Жевріло блакиттю. Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне,— забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари — чудово, воно ховає сьогодні в своїх завулках криваві легенди на сотні віків. Зійшов на тротуар. Побігли трамваї з задумливим світлом: на фоні вечорового повітря електричні дампочки тьмяно-рожеві. Не хотілось знати, що трамваї біжать на край міста, що трамваї повертаються, що нема далі трамваїв, що далі важкі дороги й кістки замучених коней. А проте чудові легенди революції теж виростають тут. Наприклад: на цій вулиці» на цім місці — тут тепер міщани проходять, провозять свині з околиці — гурток матросів умирав у нерівній боротьбі з ворогами, умирали на автомобілі, коли барикади посувались на північ — інсургенти 3 йшли на північ, а в проваллі раптово зацвіла Венера» Редактор Карк дивився на вікна: там Чепіга й теж зацвіла; Йшла синя ніч і налягала на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повітря — коридори довгі, темні — установ. А в міщанських домах тукали, мабуть, годинники» Тукали, одмірю-вали простори по культурних, некультурних віках, згадували революції, не знали, революцій — народні бунти, селянські повстання, Хмельниччина 4 Павлюк 5, Трясило 6.»» І дивився Карк на небхз: там голуба безодня, там кінчається життя, а степи України теж голубі — асоціація з небом. Думав: — Чого так вабить туди — там же смерть? Може, тому, що голуба? Потім повернув додому» Біля цього магазину — тут тепер державний шоколад продають — одного зимового ранку він зустрів нову владу* Згадав, як шумувала Україна,— хохол упертий чоловік, а може, тут десь проходив Сковорода Григорій Савич 7, великий український філософ, а тепер, кажуть, могила бур’яном поросла й бджоли не гудуть біля дупла, тільки пчілка іноді пролетить, і шумують революції, повстання на Україні знову» Григорій Савич Сковорода — так російська інтелігенція любить: Григорій Савич, Ніколай Романович, Владимир Ілліч, Тарас Григорович» І єсть у цьому якась північна солодкість, упертість, і калузькі нетри, і Іван ,Калита 8,— і московська сила — велика, велетенська, фатальна, від варязьких гостей іде. ї нема тут вишневих садків — на вишнях у червні проростають зорі — і нема тут лунких дівочих пісень — далеких, край села, а то в заводському посьолку, або коли з сапками йдуть, а навкруги їх зелено, а за ними з цукроварні ледве-ледве маня-чить у літні, ясні ночі дим» ' „ Дим.*» Подумав, що над Україною завжди був дим, і вся вона задимилась у повстаннях, задимилась у муках, огонь ішов десь у землю, тільки на Дінці спокійно думали й узшра-лись у небо димарі» І був огонь, і теж — велика, велетенська сила, фатальна, тільки від варязьких гостей вона не йшла» Коли Карк зійшов на місток, біля ліхтаря його зупинили» — Пачістім! Здивувався: уночі? Подивився на хлопчиська — очі благають. Поставив ногу на підставку, але згадав, що грошей нема. Пішов. І згадав, як багато тепер дітей на вулиці — з щітками, з цигарками, стільки бачив у Яссах чи в Бакеу 9, в Румунії — там багато, кафешантанів, добрі скрипники, а в горах їдять мамалигу, живуть із свиньми, там же носяться вітри, а збоку Карпатські й Трансільванські гори, снігові верхів'я.,. Коли в Румунії буде революція? З Лопані дмухнуло вогкістю. Лопань теж має свою історію: на березі багато калу й дохлі коні, а вчителі гімназії і досі ловлять удочками рибу й думають — про минулі дні, коли фунт білого хліба коштував три копійки, а півпляшки — двадцять чотири. Лопань теж має свою історію — вона не знала революції, вона не бачила революції, біля неї проходять червоні крамарі, на ній теж зрідка появляються кайори. Розмова: — Що за світла ніч, а на душі темно: нема простору. Чека 10. Госпуп 11. Ех ти, життя прокляте! Другий голос: — Нічого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель — хвиля, дев’ятий вал. Регулятор. Піднявся високо, ану-бо нижче! Не хочете? Себе виніть. Ми теж дещо знаємо. Налетів обиватель — і човен поринув. Обиватель регулятор. 3.Лопані дмухнуло вогкістю. Ш Мої любі читачі! — простий і зрозумілий лист.— Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаєте до кінця. Ви в лабетах просвітянської літератури. І я поважаю. Та кожному свій час. Творити — то є творити. Да. Соловей — от як дерева здалека пухкі, а між дерев біліє, а біля дерева зарясніло — солов’ї не однаково співають, прислухайтесь. Свої Моцарти 12, Бетховени |3; чув і Лисенка 14— солов’я. Переспівувати — не творити, а мавпувати. І читач творець, не тільки я, не тільки ми — письменники. Я шукаю, і ви шукайте. Спершу від новаторів — і я теж — це нічого: від них, щоб далі можна. А твір мій буде цілком художній — треба продумати, треба знати... Ах, зелені мої сни за далеким невимовним. Ах, моя молодість — на фабричних посьол-ках тебе залишив, заблукалась ти ніччю в шахтарських огнях, на степах запорізьких безмежних. IV Револьвер системи «браунінг» не виходив із голови. Про браунінг: Конан-Дойль 15 добре знав звичайного читача: розв’язка і зав’язка, фабула, сюжет та інше. Шерлок Холмс 16. Не виходив із голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела 17, а тим, що він лежить у столі, а в кімнаті тихо, домовинно, тим, що є «сьогодні» і нема «вчора» — далекого, несподіваного, великого, особливо на фоні «позавчора». Карк зійшов на площу й раитом обернувся: його покликано; — Товаришу! Дивиться: чоловік розкинув руки, немов повітря хапає. І ще раз: — Товаришу! Відкіля цей голос? Так, він знає цей голос, це сімнадцятого року, голос сімнадцятого року, голос молодої, бадьорої, червінькової революції, тривожної радості — може, глибокої, може, синьої, може, це не голос, а сон з оточеного ворогами героїчного Луганська5 І що жї був сліпвдй, вийшов з лікарні — голодний, і радий, і світлий, як усі після хвороби» Він після тифу» ї на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитині, що перший раз стала на ноги або заговорила,. Хотілось обняти сліпого, згадав сентиментальний роман, провів сліпого на тротуар — і тільки* Той пішов. — Товаришу,— і руками повітря ловить. Думав про радість- сімнадцятого року. Пішов'тривожний: стояли в очах січневі сніги, іржали десь повстанські коні — думав. ¥ Живе редактор Карк близько міського парку, на тім краю, де сонце сходить і блимає в скалках сміття,— там вигін, там собаки, а вночі постріли на сполох — вартові. Між іншим, відповідальності за газету жодної, відповідальний інший. На квартиру прийшов випусковий. — Епйгея! * Редактор Карк завжди: ешїгег! Випусковий товариш Шкіц і суворий, і булий член ЦК есерів 11 Був на суді — виправдали, тепер щось знає* Поклав останню коректу до підпису* Редактор Карк: — Сідайте, прошу. Шкіц дивиться на всіх трішки з презирством. І на Карка. Безумовно: одні не знають, що є ЦК, а другі — що він булий. Дивився поверх Каркової голови й стояв: Каркові з ним приємно, а коли згадував — неприємно: від цк дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. І прийшло чомусь в голову про величність* Хтось скаржився — їхати далеко: триста верстов. Не міг уявити: сьогодні за фунт хліба заплатив сто тисяч карбованців» За маленький' шматок»' Що ж трйста? Мовчав» І Шкіц» Потім Шкіц запохмурнів» — Україна»»» Да.»» Прогавили — і пішла'від нас» Україна пішла» А все тому, що ми поети, що ми не комерційної вдачі» І ще суворіш: — Ми не політики. Ми поети. Нема в нас і північної жорстокості» Ми романтики» Редактор Карк: — Велику Французьку революцію поети робили. Із злістю: — Французи-— нація. А ми без міста, в місті ми мужлаї, роззявивши рота ходимо, а в установах революція і на селі революція» А втім, ми не французької вдачі, ми до німців скоріш» Може, вам дивно, а я кажу — не дивно. Це ж у нас німець картопельку садить 19» Недарма наші культурники до Німеччини їздять» А німецької комерційності в нас і нема» І в цім наше лихо. Ми і короткозорі».» А що наш народ? Був по лісах, а тепер в оселі повертається і плює на нас» Він теж романтик» Наш народ. Редактор Карк слухав, і було боляче й тоскно. Дивився на той стіл, де лежав браунінг, і було сіро, як у 1905 чи в 1906 році. Було: — Центральна рада20. Трудовий конгрес 21» Випусковий взяв підписану коректу і в’яло промовив: — До збачення. Потім хвилину розглядав біля дверей статуетку — бюст якогось римського полководця» І Карк дивився на статуетку. Він приніс її з редакції: старовиною віяло» В його редакції виходила колись велика газета сімнадцятого року. Розповсюджувалось її по всій Україні»*. Ну, і від статуетки віяло. Шкіц, зачиняючи двері, сказав: — Римський полководець»»» Дивно» А за дверима зітхнув» Приходила ще хазяйка і покликала до себе. Із хазяйчиної кімнати видно дорогу й зоологічний сад.' Дорога ховається на краю міста, і на ній пасуться по-провінціальному гуси» Хазяйка підфарбовує щоки, дарма що стара» Унизу її спідниці — шмаття, а все-таки вона лермонтівська пані, з гусарів. У неї квартирує декілька чоловік. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить: — З мене беруть податок, а я нічим не торгую. А тепер усі торгують. Або можна прожити не торгуючи? ї ще каже: — ■ У мене дочка хвора, а їй не дають пайки» А тепер усі хворі мають одержувати пайки, бо тепер комунізм. Це тона каже досить щиро.' Редактор Карк п’є в неї чай. За чаєм вона оповідає йому, як ховала фарфорові чашки від, реквізицій — вони лежали у відомого лікаря внутрішніх хвороб, а в нього реквізицій не було. Потім вона згадувала минуле. Із станції бігли степові гудки, і хазяйка ще говорила: — Колись їздила в Крим... Вілла була. Горняшки буди — багато. Під’їдемо фаетоном, а еотяг уже шипить. Сядемо — гу! — і поїхали. Так гарно в купе колисає. їдем, їдем — і так без кінця. На віллу в Крим. Все за тобою біжить, як у кінематографі. А тебе колисає... Думав: все це порожньо, а гарно; спогади за єгипетські сфінкси — для чого? А теж гарно. Потім він підвівся — іти треба. Похитала головою: — Ах, редакторе! Працюєте ви багато. Матвій Самійло-вич... І замислилась. Матвій Самійлович її чоловік. Розстріляли за контрреволюцію. Це було три роки тому. Висів йог<$ портрет над її ліжком, а в рядок — Михайловський 22. Купила на базарі, казали, що Михайловський теж не з комуністами. Коли Карк проходив вітальнею, біля вікна сиділа Нюся. На качалці: не ходить, ревматизм. Качалка зі старими візерунками. Придивишся — щось подібне до візантійських малюнків, а то взагалі по фарбопису якогось минуло століття. Століття — віки. А то нагадує чомусь якогось гетьмана. Нюся покликала. Коли підійшов, подивилась ясно. — Драстуйте! — і подала руку. Рука тепла й м’яка, як його маленька подушка з лебединого пуху, що подарувала мама. Мама вмерла, а подушка нагадувала маму. Налетіла на вікно сіра хмара, і стало волохато. Замріялось. Нюся казала: — Чому це в голові Два дні одбиває: губ-трамот! губ-тра-мот 23! Чому це слово? Ну, я не знаю. Чому це слово? Навіть уночі тривожить: знаєте — гупає й утрамбовує. І боляче. Навіщо? Вечоріло. Слухав, як десь прокричав півень. Нюся: — А на тім тижні думала про степи= Про махновщину. Дов-го-довго думала. І думала, що махновщина — то є трагедія інтелігенції Лівобережної України. Як ви гадаєте? Подумав. — Може. Потім сів біля неї, а вона ще говорила. Вона говорила краще, як Шкіц: тепло, по-жіночому. І хотілось погладити її руку. За вікном гуділо місто. Десь ще мрокричав півень. Зауважте, як пишуть молоді українські письменники» Ви їх, мабуть, не знаєте, а їх треба знати, це ще в Шевченка написано» Є повір’я, що наші діди всі грали на сопілках, тим-то й мова така музична. Наші діди були чабани і виганяли товар на вигін по синій росі, а біля підбитого бурею дуба грали на сопілках» А от Рабіндранат Тагор24 теж народився в нетрях. Так от, зауважте: вони родились в нетрях і заблукаписй в нетрях. Це погано. Я виходжу на новий шлях, і мені радісно. Поперед мене горить зоря, як і колись горіла. Я її кладу в своє волосся — і вона горить інакше... Да... VII На подальшім розділі мій читач зупиниться й продумає те, що він прочитав. Ах, як радісно блукати невідомими чебрецевими шляхами. VIII Для живої мислі читачевої. IX Мені хочеться говорити не на тему, і я говорю. Я хочу написати агітаційного листка. Історична справка: великій соціалістичній революції завжди бракувало на талановитих поетів-агітаторів, а халтурили всі, за гонорар. Як мені тяжко писати про халтуру, я дивлюсь у майбутнє, я звертаюсь до нащадків: заплюйте темну тінь моїх сучасників від халтури. Це — риторика утилітарного походження. Ну і що ж. З Карком спільного — нічого, а з новелою — багато, з життям — теж багато. Так от, революція творить новий побут, і треба писати революційний побут. Є ще пролетарська поезія', в українській літературі вона утворює добу, а може, епоху.,. У мене, як на сеансі на користь голодних, в антрактах — «на користь». Між іншим — читайте оповідання на тему «голод» — це корисно. ...Про вічність твору: де тенденція — межа її, де рафінована художність. Я хочу, щоб твір мій був вічний І' величний... Пролетарська поезія — не метелик... Яка загальна композиція моєї новели?.. Важко торувати... твердий грунт, реп’яхи... Коли я вийду з літератури минулого? Відчувайте змагання мого класу! Мій клас.— пролетаріат — по крові в бур’янах і на шляхах боротьби за волю, рівність і братерство. X У редактора Карка очі, як у Гаршина 25, а очі Гаршина писав Рєпін , а Рєпін оголошував себе за українця, іі Нюсі здавалось, що в очах Карка — степи. Крім того, вона часто читала Бельше 27, може, й тому степи. Стояли ясні дні, і йшли ясні дні. За міськими левадами сторожили простори, і було просторо, а на душах темно* І на тих, і на других, і переможці, і переможені — а хто переміг? Це редактор Карк думає. Усі були похмурі, того й театри так повно заповнювала публіка... республіка..» хаі.— це редактор Карк думає. На заняття ходив уже пізніш відповідального. Вчора зійшлись у кабінеті. Відповідальний каже: — Читали «Росію в імлі» Уельса 28? Хай тепер радіє: на вулицях весело — магазини всі одчинено. Занозуватий чоловік — це видно, і нервовий — це теж видно. Йому повсякчас здається, що з нього глузують. Він лає інтелігенцію, але любить, коли йому кажуть: — Та ви ж самі інтелігент! Правда, замахає руками: — Ізбави Бог, ізбави Бог! Каркові він говорить: — Про присутніх історія замовчує. Карк інтелігент. Карк червоніє. Відповідальний іде. В редакції не по собі. В конторі теж. Контора міститься в одній із кімнат другого поверху. А там, де була контора, губпечать роздає газети. І там нудно. Згадує, яке життя кипіло тут. У конторі сидить машиністка, дочка бувшого власника цієї друкарні... (бувшого... тепер усі бувші і все бувше, і в цім глибінь вечірньої мислі...). Каркові шкода її, і він також ставиться до неї, як і до статуї римського полководця,— з повагою, і йому сумно, коли дивиться на неї. Здається, що вона, як і Нюся, вміє говорити, що і в неї такі м'які руки, як у Нюсі. Проте він до неї ніколи не говорить. Редактор Карк любить сидіти в кімнаті коректорів, а в конторі ні. Тут так тихо, а внизу гуде машина. Голови нахилились над столами. Напруження. Навіть небо працьовито заглядає сюди: світлі-світлі плями на розісланий папір. Думає: Г :за триста літ така ж напруженість і байдужість до всього, що діється там» »»»НІумить машина внизу» ' Пішов знову в кабінет» Йому треба писати передмову» Не хочеться» Але він сідає й пише — треба» Потім згадав про губ^трамот, і в голові почало одбивати: — Руб-трамот! Потім він пішов додому» І завтра він ходив додому, і багато днів ходив додому» Дивився: по верхів'ях парку з паровозобудівельного в задумі : заходив десь дим, ішов за димом і думав про дим знову» По дорозі стрічав знайомих» Як от: у чумарці, із стьожкою, він завжди все знає, улесливий, лагідний» Він каже: — Хі! Хочете побачити радянський шлюб? Це інтересно» Справжній робітник з тютюнової фабрики» І його батько робітник» Входять у церкву» Улесливий метушиться, вказує на двох, що біля вівтаря стоять,— шлюб» Запевняє, що це робітник, що батько його робітник. А Карк думає, що улесливий, мабуть, бувший есер, мабуть, бувший есдек 29» Курить ладан-дим» Церква завжди збирала націю — Кири-ло~Мефодіївські братчики 30, лаври — фортеці» Та от прийшла революція, і закуріло, і не стало церкви, і воскресла церква» — Христос воскрес із мертвих!»» Пішов дощ» До великодніх свят було сіро, холодно, першого (паски святили) заясніло, весело, тепло» 5 другого» Потім знову дощі» Віруючі думали, що це знамення, і Карк сьогодні трішки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, біля Оріону»»» Нащо комета? А земля одірветься-таки від сонця й полетить у провалля» І тоді будуть смішні революції й автокефалії. Буде тільки дим» Дим заповнить повітря, і буде первотвір» . — Христос воскрес із мертвих!»» У церкві співали мелодії з Леонтовича — кажуть, він загинув химерно однієї зеленої ночі, а це було взимку, а його композиції французькі діти співають, а в нас у церкві, з ладаном» Вийшов із церкви» Виходило світло, виходило темно, і йшли за обрій, щоб більше не повернутися» Шуміли трамваї, часом давили людей, а назавтра об’ява: < Комендант міста наказує... Колись Карк бачив, як автомобіль задавив велосипедиста. Летіли обидва. Що думав велосипедист? І уявив: Сиваш 31, тривожна ніч, море і 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедія інтелігенції Лівобережної України... ...Нюся. Вона така лагідна, а візерунки нагадують гетьманщину. Було сумно. Вечорами сидів з Нюсею або ходив до відомого українського діяча — з боротьбістів 32 — з рудою борідкою. Слухав його плани за те, як утворити нову партію,— викинути «Р» з РКП 33, викинути «У» з КП (б) У 34, утворити єдину КП. Це фантазія, це романтика. Український діяч ще видавав поганенького журнала й не міг його видавати — самоокупність сувора, а в нім не було німецького духу. І була лагідність і скорбота в сірих очах, і було м’яке тіло. Фантазії розцвітали під блакитним небом. Блакитне небо проточувалось на всі вулиці великого промислового міста. XI Зазеленіли міські сади. Виходили няньки й діти, і тут же бліді обличчя з вокзалу — невідомі, невідомо, в невідомість. І хотілось кохати і не хотілось кохати. Редактор Карк виходив у зоологічний сад і прислухався до неясного шуму, що туманів між дерев. Тягнуло кудись, а на серці наростало слизьке, наростала злість на всіх. У редакції він не хотів стрічатись. Не говорив із відповідальним. Про що говорити? Була й на нього злість. Росла. Торік думав: рагѵепи 6, а відповідальний ріс, і була вже злість. Образливо було за себе, за руду борідку, за тисячі розкиданих по Україні невідомих і близьких. А відповідальний ріс, знову лаяв інтелігенцію, і хотілось плюнути йому межи очі за його неправду, за його лицемір’я. Годинами стояв біля букініста, а недалеко бандурист набринькував про славу України. Пішов до Нюсі. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення. Тоді він говорив — суворий, ніби з борами говорив: — Ні, Нюсю, я так не можу. Мені важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах — одні продаються, одні — вискакують — темні, невідомі, рагѵегш. Бувші соціал-демократи метрополії беруть. Соціал-демократи!,, Розумієте — в митрах соціал-демократи. Це — жах. Я не можу. Це — жах. Нюся втішала, він заспокоювався, і вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину. Редактор Карк: — Мені сняться зелені сни — навкругй простори, а на мене лізуть гадюки. Я їх б’ю, а вони лізуть. Я не символіст, а вони на мене лізуть. Нюся: — Покладіть на мої коліна голову. Він клав, і вона пестила йому м’яке волосся. Вона усміхалась: — Губ-трамот! Губ-трамот! І він усміхався хворо: — Губ-трамот! Губ-трамот! А потім він знову думав про браунінг, і було тоскно, бо хотілось жити, руда борідка теж хоче жити — одірваний від життя із своїм журналом радянський автомат. І було його шкода. А от варязька сила — велика, велетенська, напирає, ще напирає. І мовить руда борідка з сумом: — Не придавіть зовсім! ...Підхопився. Хотілось вилаятись, кріпко, цинічно, матюком* У голову лізли соціал-демократи в митрах... Простогнав: — Нюсю! Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя — воно було мертве. Сказала схвильовано: — Ідіть випийте води! Редактор Карк підвівся і, як хворий, пішов до дверей. XII Вогкий грунт притягує: вогкість на сонці. Майже щодня ходив у ярок і вбирав у легені вогкість. З ярка чути було далекий шум, у ярках блукало сонце. Знаєте, сонце вміє жити: ранком воно веселе, вдень — працьовите, увечері — задумливе, коли за обрій відходить, а біля нього купчаться хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець. Удень бачив, як гурток дівчат біля акацій із сапками. Смішні в шумнім місті: у них такі ноги бронзові й м’язкі. Знаєте: грунт, рілля — пухко; тільки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води, і зелина буйно б’ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненні життя, а в притягненні природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийшов із цеху на повітря після нічної зміни» Цокотіли молотки, гуділи машини — і все задумливо» А вгорі одне небо з зорями — і тільки» За заводським парканом тиша — ніч» Тоді в голові мудро, тоді в серці мудро, тоді я цар життя, і моя голова підпирає темно-синю височінь» Редактор Карк заговорив до дівчат: — Відкіля ви? — Хі! хї! хі! Але одна сміливо сказала: — Що тобі, паничу? Подивись на себе: тобі жити два дні» Хіба тобі до дівчат? Здригнув» — Відкіля це ти знаєш? — Знаю! Тепер усе пішло на комунію. Всі знаємо» І заспівала: Ципльонок жареной, ципльонок вареной, Ципльонок тоже хочіть жить. Я не совецькой, я не кадецькой, А я народной комісар. ї говорила: — Бач, і той лізе в комісари — ципльонок» — Да»»»— сказав і одійшов» Думав..» ...Увечері бачив Шкіца. Дивно: почав одягатися краще, навіть надто. І комуністи одягаються краще, може, й не всі — неп. Шкіц організовує трест і вже не говорить про Україну, тільки іноді мало. Але він каже: — Практика — річ велика» Це життєва пошлість, але й життєва мудрість. Треба жити. Так після 'пожежі: стоїш на руїнах — важко, бо смердить трішки й нагадує.», та треба жити. Карк нервово кинув: — Після пожежі не смердить! Шкіц уперто заявив: — Після пожежі маленький дим і... смердить. І розійшлись. Знову наростала злість. І на Шкіца. Був самотній, сунула непереможна жахна стихія: степова пожежа... А потім буде дим. Крізь дим вирисовується дірка на чолі... ...Цілу ніч горів степ, бігли отари товару, ревли, і душно було в повітрі.». Так снилося. Справа посувається до розв’язки. Як ви гадаєте, чим закінчиться новела? Американці не читають творів із нещасним кінцем, слов’яни навпаки — така вдача в тих і других» Я буду щиро казати: я сам не знаю, чим закінчиться вона» Проте над новелою я працював чимало» Я нарочито не знаю, чим вона закінчиться» , ^ Я не хочу бути зв’язаним» Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою дочитайте — інтересно, до чого я прийду? XIV Уривок із мого щоденника. Міркую про сучасну українську белетристику» Думаю так: іде доба романтизму. Хто цього не розуміє, багато втратить» Реалізм прийде, коли з роб-факів вийдуть тисячі, натуралізм — коли конче запаскудимо життя. XV В новелі два головні типи: Карк і Шкіц» Я хотів, щоб Нюся кохала Карка, а Шкіц Нюсю» Вони не покохали, і не треба. Проте не можна в кожній новелі про кохання — як ви гадаєте? XVI Навіщо стільки розділів? Така психологія творчого інтелекту: дати якомога більш навіть тоді, коли не можна. XVII Ранком заявив відповідальному, щоб підшукав йому заступника» Спокійно: х — Добре. Чуття казало: — Тепер багато знайдеться. Стріча.® руду борідку — це не відповідальний. Хазяйка стала суворіша» Шкіц у тресті заправило» , Каже: — Практика — велика річ, хоч і життєва пошлість. Тільки Нюся» А хазяйка стала ще нахабніша. Не знав, що буде далі, і не цікавився. Без посади? Добре» Далі. Однаковісінько. ішов міський вечір: фаркали ліхтарі, шумувало на тротуарах, а брук — тихше. Сидів проти Нюсі. Нюся не говорила про Хмельниччину — дивно. З вікна видно третину міста — з другого поверху. Місто загадкове, надмрійне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарські часи в Німеччині, потім бараки з тифозними — тифозні залишились, а вороги прийшли. Тифозні в гарячці, а палати сумні. І думають палати велику народну думу: де правда? ...Ішов міський вечір, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук — тихше... — А я вам хочу ще сказати. Це Нюся. Карк: — Говоріть — Не думаєте ви, що на Волині й сьогодні ліс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в цей момент на Волині, ...Як і завжди в тиху погоду, струмками відходив за обрій дим — над вечором, над містом. Редактор Карк: — А я от: Запоріжжя, Хортиця. Навіщо було бунтувати? Я щоденно читаю голодні інформації з Запоріжжя. І я згадую тільки, що це була житниця. На столі стояли фарфорові чашки. Це ті, що лікар ховав. Карк згадав: український мужик ніколи не бачив фарфорових чашок, а потім він пішов у повстанці — і бачив чашки. Але він не пив з тих чашок — йому ніколи. Український мужик і на заводі — він усюди український. Буває він пролетар — таких багато. Він більшовик і вміє умирати. Це було в листопаді. Український мужик біг обідраний і темний, з гарячима очима, з порожніми руками на багнети — чимало їх бігло. Вони уміли умирати. Тоді вітер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стінки розстрілювати, А він казав: — Простіть, господа... чи то пак, як вас».. Було ще й у ярках — ярки багато знають... Я: на те революція, на те боротьба. Він, редактор Карк: — А все-таки вклоняюсь тобі, мій героїчний народе! Твоєю кров’ю ми окропили три чверти пройденої нами путі до соці-лізму. Почалося з волинців та ізмаїльців35 у Петрограді; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах і на тихих чебрецевих ланах. Так от. Карк казав: — Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну? Нюся підвела очі, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала: — Я так її, я так люблю мою Україну убогу 36, що прокляну святого Бога, за неї душу погублю. ...Було тихо. Вулицею пролетіла прольотка. Карк схилив голову: — Нас не зрозуміють: як погубити? ...Було тихо. Нюся заговорила ледве чутно: — Моя мама рада, что нема вибухів, а я не рада. Свідомістю моєї мами життя керує, а моєю ні. Чого це? Я вночі прокидаюсь і прислухаюсь, і мені здається, що я в оселях і там громи. Потім гайдамаччина, махновські рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як мені хочеться бути горлицею! У нас у маєтку був байрак, і там реп’яхи. Коли підходила до них, відтіля пурхали горлиці й летіли до лісу. Потім до нас прийшли селяни, лаяли нас, і ми поїхали в місто. Карк підвівся й нервово заходив по кімнаті. Пішов до вікна. Вбирав у груди свіже повітря. На першому поверсі грали на піаніно щось стародавнє, далеке. Було в голові: чия музика? Верді37? Стукало в голову: — Ала-верди! Ала-верди! І ще: — Губ-трамот! Ала-верди! Нюся покликала: — Вам боляче? Скажіть правду! Він: — Не згіаю, я дивлюся в гору — там синьо і нічого не видно, а я щось знаю. Його ніхто не бачить, а я почуваю. Налетить вітер, развіє його — я про дим — і нічого не буде. Загориться будинок, і довго на всю вулицю йде дух. Тоді буває тоскно. Нюся: — Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молоді, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морі — величний малюнок. Над ними буревісники, над ними в замарах сховано блукають бурі. Під ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. І от під малюнком напис: «Козаки випливають грабувати турецькі міста». І текст відповідний... Може, й козаччина через сто літ буде дим.,. Карк зблід і схопився з канапи. Але не повірив тому, чого хотілось. І було тоскно. Карк пішов у свою кімнату,. сів біля столу, в якому був браунінг. Так просидів до трьох годин ночі. „.Близько вікна пролетіла пташина, гасли зорі. На міській башті загорівся циферблат. хѵш Новелу скінчено... Що? Так, скінчено... ...Велике промислове місто, велике, але не величне: забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки... ...А проте чудові легенди революції теж виростають тут. Нарешті коментарій і дійові особи: 1. Автор. 2. Читач. , і Читач. Послухай, шановний авторе, де ж твоє авторське обличчя? Автор. Любий мій читачу, це ж Карків щоденник (для того: розкрити природу типа), і тільки зрідка проривався я. Читач. Ну, а хто ж ти, шановний авторе? Автор. Милий мій читачу, редактор Карк дума<є, що я — рагѵешіи. Читач став біля вікна і замислився. Автор. По-моєму, я виконав своє завдання. Га? Читач мовчав. У кімнату влетів запашний вітер. У далекій кузні співали молотки. За вікном стояв город у вечоровій задумі. ^ А на горизонті відходило шосе в степову бур’янову безвість. КІТ У ЧОБОТЯХ І Отже, про глухе слово: Гапка. Гапка — глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то — глухо. А от гаптувати —1 це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом. ...А то буває гаптований захід, буває схід, це коли підводиться або лягає заграва. Гаптований — запашне слово, як буває лан у вересні або трави в сіновалах — трави, коли йде з них дух біляплавневої осоки. - Гапка — це глухо. Ми її: товариш Жучок. І личить. ...От вона. Це тип: «кіт у чоботях»? Знаєте малюнки за дитинства: «кіт у чоботях»? Він дуже комічний. Але він теплий і близький, ж неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечір у червінцях ОССНИо «Кіт у чоботях» — це товариш Жучок» От„ А тепер я питаю: — Відкіля вони вийшли — товариші Жучки? Скільки їх вийшло? Га? , А пройшли вони з краю в край нашу запашну червінькову револшціЮо Пройшли товариші Жучки, «кіт у чоботях»» »»»Ах, я знаю: це Жовтнева тайна» Відкіля вони вийшли — це Жовтнева тайна» „.„Сьогодні в степах кінноти не чути, не бачу й «кота в чоботях»» Відкіля прийшов, іуди й зник» „.Зникли, розійшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республіки» «Кіт у чоботях» — цо муралі революції» 1 сьогодні, коли голубине небо, коли вітер стиха лоскоче мою скроню, в моїй душі васильковий сум» ? Так! Я хочу проспівати степову бур’янову пісню цим сіреньким муралям» Я дуже хочу, але — — Я не можу: треба, щоб була пісня пісень, треба, щоб був — — Гімн» Тому й васильковий сум: хіба я створю гімн «коту в чоботях», щоб понести цей гімн у глухі нетрі республіки? Хіба я створю гімн? От її одіж: — Блуза, спідничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи» ' _ Блуза колір «хакі», без гудзиків, колір «хакі» — це ж зелений, а вся революція стукає, дзвенить, плужить, утрамбовує по ярках, по бур’янах, біля шахти — де колір «хакі». > Вся революція без гудзиків, щоб' було просторо, щоб можна розправитись, зітхнути вільно на всі легені, на всі степи, на всі оселі»»» — На весь світ! Спідничка теж «хакі», а коли й не так, то все одно так, бо колір з бур’янів давно вже одбився в ній» Так, і спідничка теж «хакі»» Вона трішки подерта спереду, трішки ззаду, трішки по боках» Але спідньої сорочки не видно, бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором «хакі», тому й сорочка була зелена — тіні з бур’янів упали на сорочку. От, — Капелюшок... а на нім п’ятикутна зоря. Цього досить? А то ще: під капелюшком голена голова — не для моди, а для походу, для простору. І нарешті — — чоботи. Ну, тут ясно: подивіться на малюнок, той, що за дитинства. Досить? . А тепер про її зовнішність, а потім — — про неї... .Зовнішність. Русява? Чорнява? Ясно 1— жучок. А втім, це не важно... ...Очі... ах, ці очі... Я зовсім не роман пишу, а тільки маленьку пісню. Але треба й про очі. Очі — теж жучок. Іще дивіться на її очі: коли на бузину впаде серпневий промінь — то теж її очі. А от ніс (для баришень скандал?)... ніс — головка від цвяшка: кирпатенький («Кирпикі» — казали й так, поза очі тільки). Ну, ще зріст. Ясно: «кіт у чоботях». А втім, я зовсім^ не хочу ідеалізувати товариша Жучка, я хочу написати правду про неї — уривок правди, бо вся правда — то ціла революція. Тепер мій читач чекає від мене, мабуть, цікавої зав’язки, цікавої розв’язки, а від «кота в чоботях» — загальновизнаних подвигів, красивих рухів — — іще багато чого. Це даремно. Ми з товаришем Жучком не міщани, красидих рухів у нас не буде: у товариша Жучка не буде. За цим звертайтесь до гітарних героїв- гітарних поем. Товариш Жучок — це тільки «кіт у чоботях» із жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур’янах революції і, як мураль, тягне соняшну вагу, щоб висушити болото.». А яке — ви самі знаєте. І ТІЛЬКИ. А зав’язки — розв’язки так від мене й не дочекаєтесь. Бо зав’язка — Жовтень, а розв’язка — соняшний вік, і до нього йдемо. Розв’язка в гітарних поетів... От: «Вони поцілувались, кінець», або «О моя Дульсінеє *! Всаджу собі оцей чингал... Умирає...» Ми з товаришем Жучком цього не знаємо. Правда, подвиги є, але вони не наші... — А чиї? — Ви подумайте! Так от. Це не роман — це тільки маленька пісня, і я її скоро скінчу. II В цьому розддлі я оповідаю про невеличкий ПОДВ'И г... — А чий? Ви подумайт еі. ...Зима, фуга, буруни, іще буруни... Потяг, залізниця, й рейки, рейки в степ. На Кубань! На Кубань! На Кубань! Довго паровик борсається в депо: і тут — у депо, і там — у депо... І тихо в мовчанці стоять снігові станції: може, знову ми будемо бігати сюди розгублені, з запаленими очима, а за холодними станційними будинками завиють вовки на журний холодний семафор. Але сьогодні ми їдемо на Кубань, бо віримо в свої запалені очі. — Товаришу Жучок! Так, і товариш Жучок! ...А чому вона в цьому полку, ви, звичайно, не знаєте й ніколи не взнаєте, бо й я не знаю, а брехати ке хочу: це уривок правди, а вся правда — то ціла революція. ...На кожній станції тільки й чути: — Козаки! Козаки! Всюди козаки, всюди бандити. Тягнеться потяг, як ледачі воли в поле, як ледачі воли з поля. Степ. Раптом: — Стоп! — Що таке? — Нема палива. Товариші! Всеросійская кочегарка в опасності! Д’ех, яблучко, куда котішся, Попадьош до Краснова 2 — не воротішся. 65 З М. Хвильовий Ой на горі та женці жнуть. — ...Ей, ви, хохли! Чого завили? Буде панахидити — і так сумно. ...Степ» Фуга, Буруни й буруни. — ссоЄфто пятой вагон — антірнаціоналы-юй,. ї скажу я тобє, братяц, про народи. Латиш — єфто тіш, смірн-кой народ, мудрай; оврей — тож нічяво. Ходя — катаяць аль тутарін — суварай і вєрнай народ. А вот єфтот хахол — панях І да: як ізавоя про поля аль про дєвчину — тякай! ...Степ. Фуга. І рейки — рейки. — Козаки! — Козаки! — Де? Що? Як? — Хто паніку робить? Сволочі! Вискакують сотні «наганів», «браунінгів», «гвинтівок». Дехто дивиться з тугою, дехто готує набої, дехто сів на тендер і полетів: паровик одчепився й летить по паливо. Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки! Усміхається: в їхнім селі були козаки. О, вона добре знає, що то — козаки. І чогось засмутніла, замислилась. ...Довго білі широкі поля. Довго паровик не приходить. Нарешті прийшов. Тоді знову відходить у дикий і німий степ. ...Від станції до станції, від холодної ночі до холодної ночі. Палива нема. Коли ніч, тоді тріщать станційні паркани, і тріщать і дивляться з тугою обідрані діряві вагони: ...«Поїзд генерала (ім’ярек)». ...Від дикої станції до холодної ночі, від дикої ночі до холодної станції. ...Товариш Жучок дістала палива» А дістає так: — Тьоту, дайте оцю паличку. — Що? — Дайте оцю паличку. 1 — Бери. Взяла. — А може, ще дасте? Подивиться «тьотя»: ...Жучок: «кіт у чоботях». Іще дає. Товариш Жучок заливається: '' — Ха! Ха! Обдурила тьотю! А вона зовсім не обдурила, вона просто — жучок! Ах, ці. жучки в чоботях, вони конче не дають мені покою! Коли я буду відомий письменник, тоді я напишу велику драматичну поему: «Кіт у чоботях». ...Тріщить чавунна пічка — паливо., За вагоном летить, виє дика фуга, їдемо на КубанЬо ■ — ...Отак... не так» (Це товариш Жучок») Отак... не так... Біля пічки одиниця вагону — може, я, може, хто інший, може, ВСІ' ми. Вона вчить,,як залатати пропалену шинелю» Але вона каже: — Дурня нічого валяти. Думаєш, як приїдеш додому, то я з тобою буду і тепер панькатись? Дзуськи! Як би не так!.. На, ший! Вона "нам обід варить, вона наша куховарка — і тільки*, Вона безпартійна, але вже має в торбинці товстеньку книжку «Что такое коммунизм» (без автора)... Издание М-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии. ...Іноді ми їй кажемо: — Слухай, товаришу Жучок! Чи не можна з тобою пожирувати? Тоді ми чуємо: — Дзуськи! Ми регочемось, бо знаємо, що не всім «дзуськи»! — у нас є молодий «пареньок» — так зветься, так звемо: «пареньок». Він теж кирпатенький, і ми вже бачили, як він обіймав її, і вона мовчала. Ну, то їхнє діло. ...Але вона нас конче дивувала, вона іноді вживала таких слів, вела такі промови, що ми лише роти роззявляли. . Безумовно, коли ми думали тільки про ворога, вона ще про щось думала. — Чи не скінчила ти, бува, гімназію? — сміявся дехто. Вона комічно сплескувала руками: — Гімназію? Гімназія для панів. А для нас — дзуськи! Тоді один незграбний хохол авторитетно заявив: — Це паходной Ленін... — Да руки порепані. ...А за вікном стояла туга, і звисала туга з дроту, що йшов, відходив за стовпами невідомо куди. ...Хуртовина, морози, станції з заметеними дзвонами, зрідка туга на дріт, а завжди: — Д’ех! Революція — так революція! А потім знову холодні вагони, довгі поїзди, поїзд, як воли, і раптом: — Стоп! ■ — Що таке? — Нема палива. Паровик одчеплюють, паровик летить у темну дику хугу, у дикий німий степ. Тільки забув я ще сказати: Частенько, коли потяг зупинявся на станції «на иеопре-дєльонноє время», товариш Жучок, упоравшись біля походної кухні, виходила з вагона невідомо куди, і довго її не було. А відтіля вона приходила завжди в зажурі. Чого в зажурі? Це буде видно далі. ' Плакати! Плакати! Плакати! Гу-у! Гу-у! Бах! Бах! Плакати! Плакати! Плакати! Схід. Захід. Північ. Південь. Росія. Україна. Сибір. Польща. Туркестан. Грузія. Білорусія. Азербайджан. Крим. Хіва. Бухара. Плакати! Плакати! Плакати! Німці, поляки, петлюрівці — ще, ще, ще... Колчак 3. Юденіч 4. Денікін 5 — ще, ще, ще... Плакати! Плакати! Плакати! Місяць, два, три, шість, двадцять... ще, ще, ще... Гу-у! Гу-у! Бах! Бах! Мчались місяці... Минуло... я не знаю, скільки минуло: може, це було вчора, а може, позавчора, а може, промайнуло двісті літ? Коли це було?.. А може, це васильковий сон? — Не знаю! І от — літо, степове літо. Це степи біля Дніпра — недалеко Дніпро. ...Тепер ночі в літніх степах. Це так чудово, так каламутно! Знаєте? Сидиш у степу й думаєш про тирсу. Це так чудово: думати про тирсу, коли вона таємно шелестить, коли шелест зайчиком: плиг! плиг! Це так чудово! Ах, який мене жаль бере, що мої попередники змалювали вже степ уночі. А то б я його так замалював — їй-право! .о.Я приїхав: На третій день одержую записку: «Товаріщ, ви, кажется, прієхалі ещо в пятніцу. Предлагаю немедленно зарегістріроваться в ячєйкє». Кажу: — Секретар, мабуть, жоха, із старих партійців. Товариш усміхнувся: — Тебе дивує записка? «Это чепуха». От ти ще понюхаєш дискусію. В печінках мені сидить оця дискусія. Я зацікавився. — Що за дискусія? — Почекай, сам узнаєш. І не сказав. ...Я пішов. — Де кімната ком’ячейки? — Он! Входжу. Дивлюсь — щось знайоме. Думаю, пригадую й раптом згадав: та це ж «кіт у чоботях». Ото штука! — Ви секретар ком’ячейки? — Я... — Вас, здається, товариш Жучок? — Так. — Ну, так ми з вами знайомі. Пам’ятаєте?.. Вона, звичайно, все пам’ятає, але вперше зареєструвала мій партквиток, а потім уже говорила. ...Ясно: минуло стільки-то часу. Товариш Жучок дочитала — прочитала «Что такое коммунизм» (без автора)... Издание М-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии. І тільки. А інше так просто: ходить «кіт у чоботях» по бур’янах революції і, може, й сам не знає, що він секретар ком’ячейки, а потім узнає й пише: «Предлагаю немедленно зарегістріроваться...» Одне слово, я, мабуть, і не здивувався, тим паче що минуло так багато часу, а «кіт у чоботях» і тоді вже був — — «паходной Ленін...» І, треба щиро сказати, друге видання Леніна — «Паходной Ленін» — таке ж іноді було суворе й жахне. От малюнок: Я завинив. Товариш Жучок очі драконом: — Товаришу! І вам не соромно? — Дозвольте... я ж... їй-право... я ж... Товариш Жучок очі драконом: — Ваш партквиток!.. Давайте! Віддаю. Пише: «Товаріщ такой-то в таком-то месяце пропустіл столько-то собраній» Получіл виговор от секретаря ком’ячейкі с преду-прєждєнієм винєсті єго недісціплінірованость на обсуждєніє общественного мнєнія партії посредством партійного суда на предмет перевода в кандідати ілі окончательного ісключснія із нашіх коммуністічєскіх рядов, Подпісь». Точка» Коротко» Ясно» І трішки того..» ніяково» ..«Звичайно, як і тоді (тоді — в дикім степу), на ній колір «хакі», бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором «хакі». Як і тоді: величезні чоботи не на ногу» Як і тоді: — Дзуськи! Як і тоді, бузиновий погляд, бузиновий сміх і носик — голівка від цвяшка: кирпатенький» ».»Як і тоді, були ночі, але вже не холодні, а теплі, замріяні — літні степові ночі» Тільки тепер тривожили нас не козаки, а бандити-лісовики тривожили наш тил, А з півдня насідав розлютований, поранений (добивали) ведмідь з білого кубла великої Російської імперії» А от дискусія (у печінках сидить!)» Є ходяча фраза: треба бути начеку і не забувати про чеку. Зробили перефразовку» — Дискусія — це бути начеку, щоб не попасти в секретарську чеку. Товариш Жучок каже: — Сьогодні вечір дискусії! Ми: О-ох! У печінках вона сидить! (Це, звичайно, не вголос») — Товаришу! Дайте мені на хвилину «Азбуку комунізму», — Ах, нє мєшайтє, товаріщ. От я і забил: как ето? Фу, чорт. Значіт, капіталізм імєєт трі прізнака: найомний труд»., найом-ний труд.,, найомний труд... Хтось підказує: — Монополізація стредств проізводства, І.», — І ідіте ви к чорту, сам прекрасно знаю, А от на другім краю: — Комедія! Как все заволновалісь, Товаріщ Ларіков, не-ужелі ви не волнуетесь? Не верю. Не поверю, чтоб ви всьо знал і, ■ Це до одного з тих, що все знають: — Ну от, єслі ви всьо знаєте, скажіте: когда Тьер 6 разбіл ве-лікую французскую комуну — в 71 ілі в 48 году. А? От скажіте. — А ви, товаріщ Молодчіков, нє хітрітє, нє випитивай-тє, скажіте просто, что ви нє знаєте» І тоща я вам скажу. Молодчіков червоніє, і я червонію, і багато з нас червоніє, бо більшість із нас — це ті, що нічого не знають, але цього ні в якім разі не скажуть» — Це ж дурниці — ці дискусії, наче ми шкільники» — І правда» На чорта це? Це ж буржуазна метода освіти» Не достає ще екзамена з інспектором» Іще чути: — Да, наконец, дайте мне на мінуту «Азбуку комунізму»» — Фу, чорт, снова забил» Капіталізм імєєт трі прізнака: монополізація проізводства».» монополізація проізводства... — От бачите, все ж одно не знаєте. — Ах, оставьте меня, товаріщ»»» Нарешті вечір» Так: за вікном, як і в інших моїх оповіданнях (не всіх),— громи гармат, а десь у травах, а потім на дорозі — кавалерія» Наша? Кажуть, не наша. А чия? Не знаю. Може, ворожа кавалерія, може, рейд. І хтось тихенько за травами — «може, завтра тут, де ми сидимо, будуть папірці, ганчірки й дух порожнечі, дух по-бігу, дух крові». Але те забувається» .„Доповідач скінчив. Товариш Жучок: — Ну, товаришу Бойко, все-таки я нічого не зрозуміла. При чому тут діалектика, коли сказано — історичний матеріалізм? Ви як думаєте? — Дозвольте, товаришу голова, я, собственно, слова не прохав. Товариш Жучок очі драконом: — Як голова нічого не дозволяю, а як товариш прошу вас сказати» Ми говорили, ми плутались (з нами іноді було навіть дурно). А все це називалось дискусія. , Товариш Жучок казала: — Дзуськи! Не так. Ану ви, товаришу Молодчіков? Вона рішуче входила в роль педагога» А ми бісились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу бувшу кухарку, на сьогоднішнього секретаря ком’я-*іейки — на «кота в чоботях». ...Потім вона бігала, метушилась, збирала жінок, улаштовувала жіночі зібрання, де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки (Ленін сказав). Кричали: — Геть сім’ю! — Хай живе холоста женщина! А для плодючої женщини казали: — Хай буде інтернат, хай будуть спільні прачешні й т. д., Й Т. ІНШо — .„/Товаришу Жучок, можна двох любити? — Це залежить від того, як ви знаєте історичний матеріалізм. Я його погано знаю, а тому й «воздержуюсь»„ Так от — — багато я написав би ще про товариша Жучка, і це заняття вельми цікаве. Та, бачите, зараз пів на п’яту, і мені треба вже спішити на партзібрання, бо там — — товариш Жучок № 2, а це значить... проте коли ви партійний, то ви самі знаєте, що це значить. Вона написала так: «Товаришу Миколо (це до мене, Микола Хвильовий). Ви, здається, післязавтра будете вже в Таращанськім полку, а я зараз буду в резервній кінноті: там щось махновщина, треба поагітувати Може, ніколи не побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнівайтесь на мене за дискусію. Я знаю, у вас — самолюбство, але в нас — темнота. А поскільки диктатура наша.„. Словом, ви мене розумієте: нам треба за рік-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комуністичним привітом. Жучок». Але вона сьогодні не поїхала і ми ще побачились. Побачились от де. Уявіть — порожня школа, політвідціл. По кутках, на столах сплять. Це муралі революції. Частина з них поїде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потім теж поїде в полки, в подиви 7. Це бурса революції. ...Було зоряно, а потім стало темно — пройшли хмари. ...Побігла мжичка. Мжичило, мжичило, і чогось було сумно тоді. Хотів скоріш заснути. Але в кутку часто підшморгували носом і не давали спати. — Товаришу, не мішайте спати! ...Мовчанка. Мжичка тихо, одноманітно била у вікно. Хотілось, щоб не було мжички й не торохкотіли підводи: нагадували важку дорогу на Москву — іти на Москву, на північ від ворожих рейдів. — Товаришу, не мішайте спати. Мовчанка. .'..Ви, мабуть, уже знаєте, що то товариш Жучок підшморгувала. Вона підійшла до мене. — Ходімте! Я здивовано подивився на неї. ...Вийшли на ганок. Була одна сіра дорога в нічний степ, і була мжичка. — Ви плакали? — Так!.. І засміялась. — Мені трішки соромно... знаєте.., буває, ї розказала. Тоді я взнав, що товариш Жучок, хоч і жучок, і «кіт у чоботях», але і їй буває сумно й буває не буває: — Дзуськи! Тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря — — повісив на ліхтарі козак. ч Це було на Далекім Сході, але це й тепер тяжко. Це було на Далекім Сході, коли вона пішла по дорозі за отрядом. А то була козача помста. ...Я згадав сніговий степ. Ішла мжичка. „..Була одна сіра дорога й темні силуети будівель. А втім, це не диво, що дитину на ліхтарі повісили: було ще й не таке. Я не збираюсь у вас викликати сльозу» А от маленький подвиг — це без сумніву. А чий? — — Ви подумайте. ...Товариш Жучок № 2, № З, № 4, і не знаю, ще скільки є. Товариш Жучок № 1 нема. Зник «кіт у чоботях» у глухих нетрях республіки. Зник товариш Жучок. ...Ходить «кіт у чоботях» по бур’янах революції, носить соняшну вагу, щоб висушити болото, а яке — ви знаєте. Так: — піп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати ;— вишивати золотом або сріблом — це яскраво). Ми назвали — — товариш Жучок. А історія назве — — «кіт у чоботях». Кіт у чоботях — тип. Точка. Коротко. Ясно. Все. ЮРКО На Донеччині — завод. Уночі над заводом темно й недосяжно думає небо. Проливається на небо золото золотого шлаку — тоді в посьолку сниться... На нічній зміні були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри (Швейцарія), юрта, за юртою тайга — холодна, в снігах: бори, бори, і нема їм краю. Був Перекоп; а після Перекопу Юрко сказав: — Або в завод, або за кордон революцію робити. Послали в завод. Уночі над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з півночі — відходять до моря, коли із сходу — на запорізький степ. ...Цех. Вийшли. Пізно. Мовчазно шуміли машини в таємнім напруженні. Зникали постаті за машинами: носили залізо. З гасом стояв дух заводської ночі — глибокої, як море біля японського берега. Ішли: Юрко, Остап — люди однакові, люди різні. (Проходили дні — холодні й теплі, близькі, далекі... люди однакові, люди різні.) Над посьолком люкси, над заводом ніч. Що думає ніч? Остап брав великі кроки, Юрко відставав. Дивився на саженну постать Остапову... — ...Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, і залізеш у кривду. А чоловік я темний, хоч і пролетаріат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я нічого не імію. Лиш би не в шалапути, не люблю я їх: по-свинячому шукають правди, богородиць нароблять — один розбрат. ...Одчинить двері Наталка, трішки заспана, теплий жіночий дух від неї. У неї ноги трішки колесом і, як у молоденької дівчини, зітхання. — ...Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого, й досі не добрав. Така вже вдача: як вип’ю пляшку, то й за. власть совітів. Більшовиків подавай — і квит. Юркові було образливо, а Остап говорив: — Моє яке діло; хтось добере — нас чимало. А Наталка хай у ячейку ходить, я нічого не імію. Болото закумкало ніч. Де болото? То — жаби. Коли увійшли в двері, Наталка в одній сорочці зустріла» Спитала: — Товаришу Юрко! Що це таке — емісія? А потім: що це таке — девальвація? — Ти краще постіль постели,— сказав Остап, А Наталка постіль стелила й уже з сумом: — Мабуть, довго вчитися нам: революція > наша, а слова не наші Роздягались, говорили. Потім Наталка увійшла в Юркову кімнату, білою плямою стала край столу, — Я забула зачинити вікно, — Зачиніть. Вона мовчки, вийшла, Юрко думав про неї. Боліли плечі, боліла спина — цілий день носив рейки. Без революції, коли нема творчості, життя тече нудно, одноманітно (або, або: дух творчості, дух руйнування). Живе в по-сьолку багато людей. Багато з них творять, багато — так. Ранком, коли пролетять тьмяні одуди світанку, гудок. Один, дра, три, Наталка будить і чоловіка, і Юрка, Остап іде раніш, Юрко — потім» (Потім): кидається до дверей. Наталка зупиняє, — ...Що? — Підождіть, я вам сніданок загорну, все одно запізнились, ...А то підставляє під його обличчя дзеркало. — Гарний? Він знає, що все обличчя в сажі. Йому ніяково: чотири дні лягав не роздягаючись. Не вмивався. — Ех, Наталю! Він зітхнув, але зачепити її не відважився0 Поспішає через сонний посьолоко Повз Торця парує, а далі парує в степу: тоскно дивитись на степ, де мріє далина. Наталка дивиться синьо, так буває не часто, так дивляться не всі. І все-таки Юрко звичайнісінька людина, хоч і комуніст (це не Америка, але істина, здорова логіка). Уже проклинав завод — важко, а коли приходив додому, уперто думав про Наталку. ( Тече життєва ріка одноманітно, глухо перекликаючись в осоках (зелене баговиння в громовицю глибоко сидить у воді, і йому не страшно). Єсть заводський клуб. Улаштовували вистави — заводська молодь (заводська молодь у футбол і лаун-теніс грає)0 Сьогодні улаштували таку — на диво. Сам робітник написав: і рай був, і пекло було. Виступали (як треба) промовці: один доповідач, а решта — так, свої, заводські. Одному кричали: — Та ти, Юхиме, мабуть, злізь, не шкандаль нашої фірми. Юхим не слухав і все-таки договорив. І все-таки закруглив. Були оплески. Закінчив «урою». Хтось ударив по халяві й із задоволенням зазначив: — Хоч свійський, та хитрий... Щоб тебе дощем намочило!.. Остап, Юрко, Наталка — теж на виставі. Остап теж сказав: — От тобі й революція: і не видно її, і видно її. Як ота благодать з неба: щось, десь, а в руки не візьмеш, мов ужак вислизне. Наталка сиділа поруч Юрка. Її тіло торкалось його тіла, і йому було гарно. І спитала Наталка: — А що це таке, що й капітал Маркса, і «Нива» Маркса 1: директорша колись виписувала? Юрко сказав Наталці, і зраділа вона: — А я оце два дні думаю: як же це так, що і в буржуїв був Маркс, і в нас Маркс. Невже одурили Леніна? Прийшов антракт... Після вечора були танки. Юрко позіхав. Заводський паркан перстеніє мармурово: сіверко, димно, похмуро. Вийдеш за ворота — жовтява безпорадність ланів. Заглядають, відбігають назад. Ах, давно це було, за молодості молодої, коли юні дзвони юність молоду дзвонили... ...Кричали, кричали «кукушки», стукали, стукали молотки за брамою, а назад нема вороття. ...Посьолок забайрачився у вітах. До заводу ходять через залізницю — доріжка така, вторована, повз Торця — ріка така: фабрично-заводська, ховається в степах. Ходив Юрко. А до Юрка приходили комітетчики, секретарі. Казали, що не так лекції читає, що доба епізодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на споді своєї душі запитував, а ви звідки знаєте? Фамільярно похлопували його по спині, а йому було чогось неприємно. Таранкуваті, мамулуваті, «типі ч ні сурйози», але вони вважали себе за справжніх представників пролетаріату. ...І сказав Остап із кутка: — Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч півпляшки дістав. Голова фабзавкому примружив око: — І справді, хлопці, чи не випити? Юрко запротестував. Тоді підійшли всі й стали його уламувати. — Пий, та не пропивай розуму,— сказав секретар, І Наталка підійшла: — Та що це ви, Юрко! Невже ми в черниці приписалися? Хіба таки Троцький не п’є? Він хотів сказати, що не п’є, але подумав, що йому однаковісінько не повірять: «він же з ним не живе», „„Вийшли в садок, горіли зорі, текли потоки, зоряні: аероліти, „.Випили небагато (більш не було) і закінчили. Говорили. — ...От тепер і я скажу: подавай мені більшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком’ячейку записуй. Наталка сіла біля Остапа. — Що в п’яного на язиці, то у тверезого на думці. Товаришу Юрко, запишіть його в ячейку. Наталка говорила щиро, і обличчя її було світле, як винне повітря в осені — ранньої. ...Над заводом знову думало небо — темно, недосяжно. Секретар сказав: — Плюю на всіх і вся. Моя власть, і баста! Його спитали: — А я? — І твоя. — А я? — ї твоя, Наталка взяла за руку Юрка: — І їхня? Всі подивились і подумали, а секретар кинув: — Це гість. А Остап п’яно й нахабно засміявся: — Це той, як його... як ото мітинг був...— попутчик. Ха... ха... Юрко спалахував, а всі зареготали, а секретар похвалив: — Нічого, хоч попутчик, зате дорогий,— і похлопав Юрка по спині. ...Зорі зазорили все небо. Було тихо, а на залізниці кричав паровик. Сьогодні возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху. ...Залізо співало. Надворі дніло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юркові тихі спогади. «...Попутчик... так...» Бантини, бетонні крокви й залізне, кам’яне — ми. Ми — король землі. Ми той, що в скажено-рухомому танці машини керує огняною електричною вагою — непереможною, всесильною. «Отче наш, електричної системи віку 2, да буде твоя непохитна воля там — на землі, як тут — у заводі». оооУ вальцювальному цеху кипіло иггавбування нагартованих шматків. По підлозі вогняні гадюки плазували з дріб’яз-ким сміхом» «Попутчик... так...» Юрко відпочивав, Остап стояв біля розпаленої печі. В руках важка крицева жердина... Крізь щілини проточувались огняні язики, бурхотала біла курява нагартованого кубла. Стогнала — на зовнішнє повітря. Остапові м’язи залізні, спругові. Він крикнув: — Е-ех! Стукнув (енергійно) по землі жердиною і ще: — Подавай! Подавай!- Підкотилась одноколеска до печі, щільно притулилась, як дитина до материної спідниці. Остап із силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину. І була біла курява, а в ній казковий велетень — Остап. Він боровся з огнем і знову крикнув: — Держи! Раптом полилась біла маса, і бухнувся нагартований опецьок. — Гата! «Попутчик... так...» Юрко дивився на це не вперше. Нудить під серцем — так завжди. Довгі дні цілого року, тиха лютість, спругова Остапова сила. Підійшов. — Закуримо? — Давайте! Помовчали. Говорив Остап: — Ну що? Сказали в ячейці, що Наталка пила? Здвигнув плечима Юрко. Мовчали... Вони були люди різні, люди однакові. ...Залізо співало... ✓ Люди жили не тільки в заводі — і за заводом. Люди — не воли. Ходила Наталка, ходив і Остап: «гуляти»; Юрко майже не ходив. (Я думаю про кінець етюду. Як жили інші — про це в другий раз.) ...Блимали червневі зоряниці — не зорі» Палав краєвид — за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекції. Він говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались. г : Остап пішов у трактир (знову був трактир): прийшли о;шостій ранку з заводуо ; У кімнаті був він, Юрко і Наталка — червона, горіли очі* Підвела очі від книги* ооХарно.со — Вам подобається книга? — Мені подобається книга* Він подумав і взяв її за руку* — Гарно? — Гарно* Він сів біля неї: — Гарно? „.Були останні дні червня, запашні, в садку куделив цвіт, летів о Зацвіла метелиця — літні курделі* Держав її руку, вона знизила вії. Він зрозумів, і йому забилось серце* ..«Проходила літня метелиця, а в кінематографі грала музика — міщанський мотив: присмерк, будні, зажури? як до революції* Пересипались дні, пересипались тижні: у кошику часу — сині ночі, далекі зорі, рожеві дороги, бузкові ранки* І прийшла неділя* Наталка сказала: — Ходімте на берег Торця. (Остап пішов до фабзавкому.) Юрко: — Ходімте! Сказав просто, було не просто* Пішли левадою* Наталка сьогодні надто весела, сміялась, і стан їй манливо колихався* Була, як і завжди, босоніж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала* А коли вони зійшли на стерню, Наталка сіла на землю й рішуче заявила: — Я далі не піду. Юрко сказав: — Ходімте, товаришко* Наталка сказала: — Не піду! Не піду! Він знав, чого вона хоче, і з незадоволенням кинув: — Я не Остап, у мене бичачої сили нема* Тоді вона підхопилась: ■ — Остап! Остап! Остап! Поперед них- промайнула стьожка срібно-лускової ріки. Підбігли до верби, що самотньо на березі Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу* Коли сіли в тіні лапастої гілки на піску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дівчиною хотіла була колись купатись, та не встигла роздягтися, як біля неї виріс директорів син. — Тепер, кажуть, за кордон утік. Він хотів зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.' Потім вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки. ...Біля Торця вогко, а тінь од верби до західсонця лапастіша, іустіша. За Торцем широкі мовчазні поля. Сонце мжичить золото на ріку. Полями йде легкий смуток. Юрко сів біля Наталки, обняв її однією рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Він узяв її за талію — вона не говорила. Він поцілував їй шию — вона не говорила. Юрко подивився назад — було широке поле, і все було видно. Вони сиділи цілу годину — так. Вона не говорила. Юрко думав її схилити на землю. Тоді на ріку упала із сходу синя тінь — ішла ніч. І сказала Наталка зажурено: — От я вже й забула. Ніяк не запам’ятаю емісію й девальвацію. Оце з півгодини думаю — де те, де інше! Думаю, думаю і ніяк не пригадаю. Тоді Юрко раптово підвівся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав: — Пора додому. ...Вона ледве навздошала його. Юрко писав до товариша (завтра): «...досі почуваю гармати, досі бачу барикади. Клянуся, що комуніст. Я не винесу цієї тиші. Припустім, я не пішов на завод. Ну? Я завідував би рай-рибою. Ти розумієш — райрибою! А може, райсіллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах на самого Пуанкаре 3, Я родився для в и б у х і в... А на заводі я теж не можу — тут треба марудної праці, а я не можу. Я досі почуваю гармати, а завідувати райрибою я теж не можу. Я...» Він (Юрко) писав довго, натхненно. Ще була вночі тривога і гули гудки — на заводі пожежа. Остап прийшов пізно — тільки-но ліг» Підвівся, розбудив Юрка: — Пожар! — Де? — На заводі. Юрко сказав: — Я захворів, я не піду. Остап одягався, скаржився: — Поставлять його за інженера, а воно ні бе-бе. От і пожар, Юрко не стерпів: — А ви, мабуть, і сьогодні випили? І відповів Остап байдуже: — Це наше діло, заводське. І вийшов. «Попутчик... так...» Наталка, як пішов Остап, одразу захропла. За тиждень був суботник: після пожежі прибирали. Пішли на роботу всі. Юрко не пішов: йому лагодитись до лекції. У посьолку було тихо, тільки діти на вулицях кричали. Юрко підійшов до Наталки: — Наталю! — і голос йому затремтів. Вона подивилась на нього й зблідла. — Що таке? — і сіла на ліжко. І він сів. — Я вам, як товариш, як... Вона подивилась на Юрка — йому горіли очі, і їй спалахнули очі. Він узяв її голову й міцно обняв. Вона тихо говорила: — У мене не було дітей... Що-ви кажете?.. Я не хочу... ...На розі в меду горіла липа — прийшов солодкий дух. — Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу... (Я зупинився на найцікавішому місці. Правда? І як ви думаєте, чи не час мені плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже, останнє зусилля!) ...Хтось закричав на вулиці, Наталка наставила вухо. Потім підхопилась» — Якесь нещастя» , Заводські жінки чують нещастя — серцем. Вискочила... ...На рбзі в меду горіла липа... А потім у кімнату внесли Остапа й положили на ліжко. З крана зірвалась стальна хрестовина й перебила Остапові праву ногу. НА ГЛУХІМ ШЛЯХУ Глибокі борозни літ... І це — тоска.... Куди сховаюсь від могил твоїх? ...А втім, добре: і штучні вона мала, та з часом повипадали з ометИо А постать її прибила чвиря. Знаєте — чвиря на глузам шляху. Мороз коле скло, мережить скло» Школа, клас... До повіту — 60, до станції — 80. Навкруги: глуш, глуш, глуш... Це глибокий чатинник моєї несибірської тайги. оосЗнаєте, милий друже, от мініатюрний фрагмент із забутої, розвіяної поеми «Азія». «оооВ п’ятому віці — дикім і далекім — від Уральських хребтів, від волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гунни сармати 2, германці 3... І вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттіла 4, король гуннів. ...Проходили віки. І прийшов глухий вік — XIѴо І на невідомих азіатських верхів’ях підвелась грізна постать Тамерлана Це поіа, Ьепе 7 до моєї віри: велика істина землі: сонце підводиться на сході. сосСоСНИ гудуть-гудуть.о. Чого так сосни гудуть? — Хуртовина. Вітри. Ох ви, сосни мої — азіатський край! ...Школа, клас. Дітвора співає: — Ніхто не дасть нам ізбавлення: ні туз, ні дама, ні валет... ...Наталя Миколаївна стурбована. Наталя Миколаївна біжить: — Боже мій, діти! Не можна так співати: це ж пісня державна! Наталя Миколаївна скінчила прогімназію — то так далеко! — Нестір — сторож: — ...Миколаївно! А хліба вже, мать, нема! — Ах, Несторе! Боже мій! Чого ви турбуєтесь?.. Я як-небудь... Вона... «як-небудь». Нестір: — Ох, Миколаївно! Святий ви чоловік. Потому, як мені уздрівається: забули про нас буржуази... Пожалуйте, махорочки... Закурюють. 1’ ...Нафти нема. Ночі довгі, як степові дороги на великій рівнині. На холодній печі, в ганчірках — фунт сухарів у кутку і старе тіло. А ще старе біля порога: Нестір. Тоді сни... А може, таємна ява? — ...у другому двадцятого століття, двадцять років тому він приїхав, бадьорий і радісний, як сама юність. • Стояв вересень. Стояли .блакитні далекі простори., Тоді обрій цвів гарячими маками, і облітали пелюстки, і обгортали мозок. На серці співала струнка,~ біла, як молоко, береза: у неї пишні молоді перса, у неї золоті кучері... ...(— Ляжу на твоє тьмяне лоно, мій коханий, невідомий обрію!..) ...Над архіпелагом осель, у м’ятову даль линула березова пісня. „..І курів далекий обрій, і пахли в мріях мальтійські мандарини й африканський мигдаль. — ...Наталочко! Моє миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском... Там, десь на Великих Зондських 6, на вулкані Омеру. Наталочко! Моя зелена наядо7. Тоді кипіла скажено друга молодість, тоді не вірила, що йде тридцята весна, бо в очах темніло, а під ягодою тугої перси ревли від солодких мук отари самців. Вона: — ...Олексо! Мій божевільний! Я п’янію... Налий усю мене столітнім медом, туманним хмелем, Олексо! Розірви мені сорочку! ...Мчався багряний олень по горах, по долинах часу. Над байраками летіли журавлі! Курли! курли! І прокинулась ріка до порогів. (— Гей, ти, Дніпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навігації?) о.оНад оселями проходили сторожкі ночі. Проходили по осоках, по заводях і далі в простір, лісовими' стежками, за узлісся. (— Ляжу на твоє тьмяне лоно, мій коханий, невідомий обрію!) ■ —...Миколаївно! Чи чуєте? — Чую, Несторе. — Мабуть, прийшов кінець. З’їли сукині сини революцію. — Бог його знає, Несторе! Та тільки я думаю: все гарно будво Отже, на тому тижні приїздили з наробразу, казали: все гарно буде. ...А СОСНИ гудуть-гудутьоо. — Чого так сосни гудуть? — Хуртовина. Вітри» Ох, ви, сосни мої — азіатський край! ...Чиркнув сірник. Нестір запалив свічку: — Отож учора був на базарі, так оратор казав: такий із наших... Треба, каже (читає по записці)... двадцять п’ять архі-воєнських комунізмів„„. Щоб, значить, була правда... Що ви на це скажете? ...— Пф! — свічка погасла. — Бог його знає, Несторе! „„.Перший осадчий прийшов з Правобережжя через Сагайдак — великий чумацький шлях. Перша хата була на березі. Але ріку випивало сонце, а тросків підрізували роки, і відходила вода в долину. Тоді будівлі стояли на горбах, а вулицею летіли бенгальськими огнями піски. ...Співала: — А я дівчина Наталка8, а зовуть мене Полтавка... — ...Наталочко! Моє миле котятко! ...Він приїхав до бунту, коли в глибинах осель ріс бунт. Говорив про бунт — такий гострий, як бритва на горлі, такий грізний, як смерч в океані... шумують, шумують води: вал за валом. На сході — маяк. Рев сирени. ...А друга молодість і в Нестора була: Наталя Миколаївна — це недосяжні кургани зір. ...З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тоді, двадцять літ тому. ...А бунт виріс і положив бритву на горло. Він: — Наталочко! Я йду туди, до них! — Іди, милий. Він пішов і не вернувся: не вертаються — хто в бунт. ...У Сибір на золоті розсипини по Володимирській 9 пройшов каторжник. І не прийшов. ...І знову сни... а може, таємна яв?.. Хіба, знала, що в неї закоханий цей незграбний бородатий Нестір? „„.Плоть не розцвіла в закладний час. Від нього, від Олекси. І ніколи не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак. У п’ятому двадцятого століття проходив останній шквал другої молодості. І після заняття з сумом дивилась (з сумом врізаної стеблини) на Нестора. Як вона хотіла, щоб він зрозумів її. Але не зрозумів. ї одійшла друга молодість... А третя ніколи не приходить. ...Брели роки. Пролітали журавлі, горіли світанки, горіли зорі. А вранці в садках шуміла діамантова паморозь. — ...Чи скоро земля воскресне? І біжить глибокий чатин-ник моєї несибірської тайги назустріч свіжому вітрові... День за днем, рік за роком — у вічність... (— Гей, ти, Дніпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навігації?) ...Нестір ходив у суботу по пошту за десять верстов і приносив відтіля пошту й тютюн «Бурас» за дев’ятнадцять копійок, у синій обгортці. До глибокої ночі вони курили й грали у хвильки. ...Азія — не Азія. Провінція — далі, провінція — глибше. Далекий обрій димиться. Темний вітер, сіверко. Білий вітер. Замело доріжки, вовчі стежки, заячі сліди. Повстали замети, набії. За сараєм іржала, вила і рожала замети ніч. ...А сосни гудуть — гудуть... — Чого так сосни гудуть. — Хуртовина. Вітри. Ох, ви, сосни мої — азіатський край! ...Уранці підвівся багряний диск холодного сонця. І стояв чатинник, як бабусина казка. Стояв по груди в снігу. На вітах горіли червінці. Це остання згадка другої молодості. ...Але скоро вітер знову підняв хмари. Вдарив в диск холодного сонця. Розбив диск холодного сонця. І знову хуга. ...А в школу таки зібрались. У лахміттях федеративного добра. У школі біженець Стасик. Наталя Миколаївна читає історію: — Поляки гнітили український народ. Дітвора до хлопчиська: — Стасику! А ти ж полячок! — Бережись, Стасику, задавимо тебе вночі. І скаржилась Наталя Миколаївна. А Наталі Миколаївні кажуть: .— Навіщо ж ви так говорите? — Боже мій, нас так учили в прогімназії. А то ще буває з Богом. Діти: —Ми в класі в Бога не віримо, а вдома віримо, бо й Наталя Миколаївна вдома вірить: ми самі бачили. І ще: — Наталю Миколаївно! А навіщо ви ікону зняли? — Ах, діти, ікон уже в класі не можна вішати: наробраз не дозволяє. ...Давно це: до Наталі Миколаївни з’їжджались із сусідніх сіл учителі, учительки, фельдшери й грали у фанта. Це теж спогади. А село темне й гниє в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селі уміють лікувати бешиху. Вечір. У кімнаті самогонний апарат» Нестір: — Ну, вже завтра обязательно продамо дві пляшки, а тоді й хліба купимо» — Купіть, Несторе! о..Налили по рюмці. Випили... Темніє... І знову надворі хуга. ...А сосни гудуть — гудуть... — Чого так сосни гудуть? ...Хуртовина. Вітри. Ох, ви, сосни мої — азіатський край! СОЛОНСЬКИЙ ЯР І До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися. Стоять стіною, хмуряться. В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Соленського Яру. Солонський Яр: як і село. В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром — селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь. Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями — і ліс, і село, і небо. Тоді горить, чарує папороть. Солонський Яр — природна фортеця. Солонські острожники казали: — Є Холодний Яр а це — Солонський Яр,.. Атож... А в Млинківській волості скаржилися: — І сукині ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх відтіля. Чухали потилиці, збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці. — Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як ,^ой казав... „.Коли приходить ніч, Млинки напружено дивляться на темну стіну полтавського лісу й чекають. Але невідомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки вранці шумить село. Вранці дізнаються, кого обібрано «до цурки». «„«Стоїть могутній дуб на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, од вітряків перехиляється на ділянку молодняку., ...У немите вікно. волосної ради дороги майже не видно» Савко Гордієнко, безусий голова з гострим ( обличчям, подивився у вікно й підійшов до натовпу» — Ну, що? І сьогодні обібрано кого? — Аякже: Матвія Юхименка. Підійшов ще один селянин і безпорадно розвів руками: — Не інакше, як дивізію треба сюди» Притакують. У кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять. Савко вдарив себе по чолі: — От напасть.». Прийдеться воювати. Згодились. — Дивіться, вам видніше».» А що напасть — то правда» Але Савчин сусіда попередив: — Ти гляди, Савко, п’ять предсідателів ухекали, то»»» може, й тебе отправлять на той світ. Це, брате, тобі не ав-стріяка. ...А в село із Солонського Яру вилазили постаті й зникали за тинами. Іще чути було там про Савка: — Така йому фортуна: плохий буде — хай головує, а зачепить — лихо буде... Над Солонським Яром розтанув останній промінь, у лісі почало темніти. Із півночі попливла хмара, теж ішла на захід» »..Пахло дубовим молодняком. И , «...Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру» Отряда прислати не можу, бо майже всі люди в роз’їздах»» Такий папірець від повітового військового комісара» Савко подумав: «Дійсно пора». Зібрав міліціонерів: — Гайда! Міліціонери — Старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить» \ІРудий міліціонер, старшина, каже: — А що, того... можна буде в Солонівці самогону»»» Чуєш, Сгівко? Голова не чує, задумався» Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончани своїх не видадуть» *.»Скоро в’їхали в ліс» Коні наставили вуха й прислухаються до луни, що гулко йде в гущавину від ударів копит. Глухі столітні ліси Полтавщини, і чогось тут журливо. Насторожились кущі, тріщать гілки. Іноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс. Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з СавчиниМо — Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо? — Це кого? Солончан? — Авжеж! Савко сказав: — Наказ єсть з уїзду. Ніззя. — Ага... Ну, то інше діло. А потім погладив корявою рукою коростяву шию свого коня. — Слиш, Савко! Кажуть по газетках — румунський король селянам слабоду проголосив? — А тобі що з того? — Та як лее: все-таки слабода... Савко скрушно похитав головою: — Мало тобі слабоди!.. Під ким ти сидиш: під королем чи ні? Ну? — Звісно, що ні. — Отож-бо й є. Бандити ви гарні, як на вас подивишся. Останні четверо міліціонерів пахтіли цигарками і мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потім струмками розходився за вітами, за зеленню. ...Під’їжджали до Солонського Яру. Доріжка веде прямо в село, а треба заїхати з іншого боку. Пустили коні в гущавину, і зашумів, затріщав ліс. Загінчани потикали обличчя в арчики, а коні легко хропли й уперто продирались до ріжі. Сонце давно вже гримало над лісом, але тут його не було. Тут ніколи не було сонця й завжди стояла тінь. ...Порішили: коли виїдуть на ріжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськім Яру). Гвинтівки приготовити, але без наказу голови не стріляти. Іще продирались, і нарешті крізь гущавину прорізалися стьожки світла. Нарешті загін вискочив на ріжу. ...Загавкали собаки. По ярку забігали постаті. — Стій! Куди біжиш? Стій! Голоси загінчан метушились у зелені, і з усіх кінців од кликались луни. Савко скрикнув: — Стріляй у повітря! Бухнувся випал над Солонеьким Яром, і раптом село стало мертве. Під’їхали до голохватських будівель, — Дома хазяї? Виходили баби, перелякано дивились на загінчан, але, впізнавши млинківських хлопців, сплескували руками, — Д, щоб вам ні дна, ні покришки. Як же ви налякали, А ми подумали — і справді комунія наскочила» Савко суворо подивився і спитав: — Де ваш предсідатель? — Який предсідатель? — Та староста ж! — Так би ви й казали.,» Марфо! Ану-бо поклич голову» Незабаром прийшов і голова. До нього: — Де твої голохвастівці? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх. Усміхається: — Де ж я їх візьму,,» Господи! Ліси ж такі, слава тобі, Николае угоднику, не маленькі — є де сховатися. А потім заморгав підсліпуватим оком: — Пожди, Савко, я, мабуть, піду дістану чогось. Як же так: гості приїхали, треба ж таки підправитись» Савко рішуче одрізав: — Нікоторого гвоздя! Спольняй, що требують» Рудий міліціонер досадливо почухав потилицю: — Слиш, Савко, а могорич і не помішав би, їй-богу! Але млинківський голова нічого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастівських скринь шмаття, а «старості» наказав негайно подати підводу. Зарепетували, заскиглили баби; заметушився «староста». Зашумів Солонський Яр» У кожній хаті було розчинено скриню й повибирано з неї одіж на підводу. А від’їжджаючи, Савко пообіцяв ще й спалити все голохвастівське кубло, коли острожники не з’являться доброхітно в Млинки. Скоро загін із підводою зник у лісі, і до хатів посунулись чоловічі постаті. І довго чути було грізний гомін у Солон-ськім Яру. III У Млинках гомонів базар. Декілька осілих тутешніх циганчат сіпали коней за хвости й вигукували, як двісті літ тому. Бігали, лопотіли перекупки. А біля блискучих гір горщиків стояли поважні гончарі Полтавщина Савко й рудий міліціонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськім Яру, і викрикували: — Люди добрі, пізнавайте своє добро! Підходили, лапали одіж, хитали головами, але ніхто не ризикував пізнати своє. В натовп падало біле сонце, й пахло сливами й яблуками» Пахло ще кінським потом, і мукали покірні корови» ...До Савка підійшов низенький чоловік в обідраній свитині» Обличчя йому стягнуло зморшками, і здавалося, що він плаче. Полапав зелену хустку, погладив Її ніжно й ледве чутно промовив: — Конешно, Дуньчина... Дуньки моєї... Але раптом зник кудись: впірнув у натовп. Тільки біля «потребілки» він підійшов знову до Савка й тоненько, ніби горох розсипав, запитав: — А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде? А потім ще полапав зелену хустку й зітхнув про себе: — Конешно, Дуньчина... ...Мекають вівці. Через базар пройшла отара, і пил сховав сонце. Десь викрикують щітники і біжить гул за вигін, де стоять забиті панські будівлі. — Люди добрі, пізнавайте своє добро! ...Але не бачить Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спині бісового батька пізнаєш. Рудий міліціонер виблискує червоним носом, і від нього далеко несеться дух самогону. Іще з годину походили — ніхто не признає... — Що за напасть! Пішли у волосну раду, зложили солончанське шмаття біля шафи. ...В раді повно народу. Зайшло декілька чоловіка в кімнату голови: — Не так ви робите, Савка, не слід його виносити на базар. — Чому це? Підійшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже: — Тут вони. — Хто це? — Та солончани ж, голохвастівці. Вдарив себе Савко по потилиці: — Так он воно чого ніхто не визнає! Покликав рудого міліціонера: — Зараз збери хлопців, треба оточити, голохвастівці тут. Похитав головою рудий: ’—1 Де там їх тепер найдеш... Давайте, мабуть, удвох. Ніколи Савкові базікати, схопив гвинтівку й побіг. Ходить повз гончарів, ніби горщики уважно розглядає, а сам оком уп’явся в натовп. Грає сонце в горщиках, і весело виблискують гори гончарського добра. А голохвастівці, мабуть, запримітили щось недобре — до коней пішли. Нарешті Савко побачив їх. Кинувся у натовп. Але вже було пізно: тільки пил закурів до вітряків, що на полтавський ліс. — Гей, держи! Савко націлився й вистрілив. Галас! Галас! Галас! Але голохвастівські коні зникли вже за вітряками. Кинувся Савко до волості, скочив на кобилу, покликав рудого міліціонера — й гайда за солончанами. ...Затривожився базар, гончарі заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворів. Тільки щітники уважно розглядали свій крам у скриньках і ще закликали до себе наляканий нарід. Десь кричала перекупка: — Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрі, держіть злодія!' IV ...Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху. ...Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом... Темна наша батьківщина... ...Змилені коні зупинилися на узліссі. Сказав Савко: — Втекли! В рудого міліціонера од скаженого бігу ніс був мов та цибуля. Втирав хусткою піт. — Повернемо, мабуть, додому, чи що? — Ні! Гайда на Солонський Яр. — Та чого ж ми поїдемо? — А того, що треба видивитись* осточортіли.вже. Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло теліпатися. Але Савко був упертий. Поїхали. За півверсти зупинились, позлазили з коней і з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподівався, що біля дворів буде метушня, але по вуличках нікого не видно було: і яр, і ліс, і село — усе ховалося в зеленій тиші. Так перебули, мабуть, з півгодини. Потім Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око. Коли посідали на коні, в ліс зайшов уже вечір, і знову гостро пахло молодняком. Зірвався заєць і залопотів по листях. (...Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси. Тягнуться вони на Полтавщині мовчазно на захід, на південь.) ...Казав міліціонер: — А може б, помирилися... Слиш, Савко? — Ніззя... — А то, їй-богу, могорич запили б... Савко гостро дивився в гущавину. Сонце, мабуть, упливло за обрій, і в лісі ходив уже важкий присмерк. Коли знову з’їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтівку. Але в цей момент гримнув випал, і далеко пішла грізна луна. Коні рвонулись і кинулися з лісу. Засвистів вітер. Гримнув ще один випал, і зашумів ліс від цокоту копит: за млинчанами летіла погоня з голохвастівців. Рудий міліціонер зупинив коня: — Братці, не бийте! Але Савко розумів, що йому милості не буде. Як божевільний, гнав він свою кобилу на Млинки. — Цок! Цок! Цок! Іще далеко позаду солончаии, але СавкЬві треба бігти до вітряків, поки острожники не вискочать із лісу. — Цок! Цок! Цок! Свистить вітер у вухах. Гніда кобила запізнилась, важко дихає на дерева... (Невже навздоженуть?) ...Свистить вітер. ...Нарешті Савко вискочив у поле. На заході жевріло (конало) небо. Десь горіли бур’яни під огнем польового повітря. Поле горіло бур’янами. Знову гримнув випал — то вискочила на узлісся ватага солончан. Савчина кобила пролетіла ще декілька кроків і гепнулась на землю. Захропла. Савко заліг за кінський тулуб і почав одстрілюватись. Ватага зупинилася. Але то був один момент: одразу ж солончани пішли в обхід. Тоді Савко рачки поліз до Млинків. Біля вітряків він випустив останню кулю й кинувся до першої хати» Ускочивши у двір, він заліз під комору»»» ... Скоро в дворі були й солончани. ...Млинки наче вимерли, тільки собаки завзято гавкали по дворах» Зачувши постріли, млинчани поховались по хатах, не виходили» Голохвастівці витягли з хати хазяїна: — Кажи, де він? Ти ж бачив, куди він сховався? — Та я ж... їй-богу... Свиснув чмілем у повітря нагай. Хазяїн заплакав і вказав на комору. Заревли солончани, оточили будівлю. Гей, ти! Чого перелякався — вилазь! І наставили під комору одрізи. ...Савко мовчки виліз, подивився навкруги себе й похилив голову. Зловтішними огняницями горіли в голохвастівців очі» Підійшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.' Ішов по дорозі Савко й тупо дивився на полтавський ліс. ..»Млинки мовчали. ...За вітряками голохвастівці зупинились: — Хлопці! В кого гостріший ніж? Виймай! ...А потім двоє одійшли вбік, підійшли до хати й пустили два червоні цівні. ».»На далеких гонах горіти огнем сухого повітря запашні бур'яни. Піднявся вітер. Зашуміли Млинки. Забили в розбиті дзвони. Загаласували вулиці. — Рятуйте! Рятуйте! ...А глибокої ночі із злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастівців. ...Тієї ж ночі величезна заграва пожежі стояла над Солон-ським Яром. І знову на далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур’яни, і гостро пахло дубовим молодняком. СИЛУЕТИ Дядя Варфоломій прийшов на далеку закинуту станцію в ортечека1 (там був знайомий, теж далекий, але він робив посадку поза чергою) й чекав на потяг. На станції було порожньо, майже нікого: дві-три фігури в постолах, і було прокисло. В залі першого-другого класу буфет: дві-три сосиски, три-чотири булки. Ще в кімнаті ортечека шипів блідо-зелений самовар, з нього й подавали чай випадковим подорожникам, що випадково застряли на закинутій станції. І от станцію так далеко закинуло, що тільки скажеш — «дивно!». Навіть повітовий город (маячить відци) прокидається, насторожився, а тут і досі в «мужській уборній» лежить огризок сосиски й ручка від кулемета «Махіт». Але саме ця-то станція й ворушила своєю приступністю почуття рішучого задоволення. Тому: тут було тихо, радісно, лише зрідка сторож Матвій збентежить спокій перону різкими дзвонами на повістку. Потім удари одлунають — і знову тихо. Дядя Варфоломій вийняв з кишені телеграму й перечитав її ще раз. Стефан писав так: «ї д ь т е. Згод-н и й». Це значить, Стефан поведе наступ на Вероніку. ї слід: на то він і брат. Не можна ж її залишити в такім становищі. І тут же дядя Варфоломій подумав: «Чудово! Божественно! Приїде — курочок розведе!» А потім ще подумав (по традиції: «хто не був молодий, той не був дурень»): «А літа вгамують, навчать. Ох-о-хо! Суєта житейська». Нарешті потяг подали. Тоді Варфоломій забрав клунок і вийшов з далеким знайомим з ортечека. Звичайно, за дорогу (вшиву, коли вітер рветься в щілини, а пічки ще нема; коли придавлять так, що тільки охнеш; коли одноманітний стук коліс заколисає й присниться все, що пройшло, що відходить — і жах, і грюк, і чорт знає що), за таку дорогу остаточно розболиться тіло. Потяг летить за гори, за ліси, на північ. ДяДя Варфоломій дрімає. І сниться йому це: ...Стефан. Дема. Вероніка. Вероніка кричить. Вероніка в ку-черяшках (в каштанових, як каштан) і так нагадує строкатий плакат, ніби він висить на перших громах повстання. «...Ну добре! Коли тобі так плакатно, що ти забула, не хочеш знати родину, то...» ...Дядя Ворфоломій хвилюється: —...Добре. Добре. Так. Так. І кінчай, будь ласка, скоріш. Дай і мені сказати. Замовкла. —...А, тепер я тобі скажу. Приїжджає в наш город, провін-ціальний, так сказать... Ми ж люди темні, провінціальні, так сказать (іронія)... Приїжджає, скажімо, ваш ячейківський губерніальний секретар і кричить на всю горлянку: «Што тут розвєшалі разних Мазепов да Коцюбінскіх 2!» І що ти йому на це скажеш? Ну? Тоді Вероніка кричить, що Коцюбинський 3— син Михайла; — живе у Відні й більшовик, і, як резонно замічає Стефан, ^Вероніка нічого не доказує» Дядя Варфоломій тріумфує. І розказує ще про другого, «оні, так сказать» — — Проєхал двєсті вьорст по Українє і не на-шол мови, но зато, правда, .нашол українскіє настроєнія. — Ага! Ага! Дядя Варфоломій ще тріумфує, А на мольберт прорвалось анемічне проміння й тускло пішло до дверей, 3 вулиці запахло бензолом, Стефан збирає книги: через чверть години на лекцію, Дема натхненно дивиться на небо, відкіля прорвалось сонце» Стефан сказав: — І все-таки я за Вероніку. Дядя Варфоломій розмахує руками. Подається корпусом: — О, безумовно! Як же: рука руку миє. Тоді Стефан ще каже: — Ви, дядю, вчитель гімназії, і я уявляю, що є ваші учні — мабуть, безпросвітна тупість. Ви не ображайтесь, бо я звик агітувати в фабричній аудиторії. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на речі? Хоч би посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви знаєте: який обсяг між вашим політиканством і автором «Він іде»? Дядя Варфоломій хвилюється: — Софістика! Софістика! А Христина, що випадково зайшла сюди, каже: — А ти б чого хотів? — Як чого? — Якого хвістика? Христина — сива бабуся й мудрих слів не розуміє. Тоді, звичайно, тріумфує Вероніка. Дядя Варфоломій розмахує руками і — — бац! — побіг на вокзал, не попрощавшись, на дачний потяг, щоб знову на закинуту станцію, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а потім уже додому, на заняття. ...І знову кімната. Десь проходять вітри, десь стоять пругкі сніги. І от раптом за вікном димить туман. На сивім фоні в імлі маячить по-і • стать. Це Дема. Дема стоїть біля мольберта і з мукою дивиться на лінії. Він каже: «Коли я нарешті напишу картину?..» А далі йде міська ніч, десь тривожно б’ється калатушка нічного сторожа. Потім калатушка змовкла. Іде світанок анемічний, матовий, зажурний. Дема стоїть біля вікна, здавивши голову, під очима лежать синці, і погляд його блукає. Дядя Варфоломій спитав: «Стефане, чи не збожеволів він?» А Дема підійшов і написав: «Мене, факел, фарес 8...» Десь закричала Вероніка. Дядя Варфоломій прокинувся. Чорт знає що лізе в голову! Це ж було так давно! Хіба Вероніка та? Дядя Варфоломій каже тихо, ледве чути: «І слава Богу!.. Потяг мчить». У дяді Варфоломія одна радість: сестричі, і він давно вже ховає теплу надію, що змовкне нарешті дзвін шабель: тоді засвітить хтось своїм сміхом у цім домі, що на Тарасовій вулиці, вище від гімназії, в тихім повітовім місті... Чудово! Божественно: в кімнаті музика — це співає тиша свої тихі мелодії, за дверима садок і пищить птичка «чик-чирик! чик-чи-рик! чик-чирик!». А хтось каже: — Дя-адя! — нарозпів, і тьохкає солов’єм серце. Дядя Варфоломій ще раз згадав телеграму. Ще раз вийняв її з кишені, полапав пальцями в темряві вагона й зітхнув з полегкістю. ...Потяг мчав на північ. Стукали одноманітно колеса. Знову дрімалось. Тра-та-та-та... Тра-та-та-та...1 тут смерділо прокисло, а вітер рвався в щілини. ...І сниться все, що пройшло, відходить — і жах, і грюк, і чорт знає що. ...Потяг мчав на північ. Дядя Варфоломій приїхав. На порозі стрічає Стефан. Дема спить, хропить. Посередині мольберт і розкидані пензлі. Дядя Варфоломій каже: — Нарешті. От доріжка! Стефан дивиться крізь сині окуляри тихими, розумними, як в оленя, очима й мовчки розв’язує клунок. Дядя Варфоломій спитав: — Ну, як діла? — Нічого. — Добре. І ми нічого, живемо — хліб жуємо. «Красную Ниву» 5 виписую. Єсть і віршики, і «техніка» — все як полатається. А то іноді після обіду політичний огляд прослухаєш, і недорого, і гарно, і промовці приличні. ...Вузлик розв’язаний. Пахне свіжим хлібом, ще чимось смачним, солодким. Стефан каже, що це дуже до речі, бо якраз вийшли продукти й живе з ДемоЮ на сухарях. —...Як же Вероніка? Часто буває в тебе? — Два тижні не бачились. — Два тижні? — Так, і не знаю де, бо жила раніш за раднаргосом, а тепер треба шукати*.. Дядя Варфоломій перебиває: — Так ти з нею досі не говорив??? — Ні. — Нехорошо. А викликаєш телеграмою. —- Я написав тільки про згоду... — Нехорошо. Дядя Варфоломій має вигляд остаточно ображеного, і це для того: завоювати Стефана. А в душі він зовсім не ображений. В його душі співають зараз олесівські солов’ї 6 і пахнуть там українські троянди, знаєте: пелюстки, що в альбом провінціаль-ній баришні. ...В холостяцькій кімнаті поетичний розгардіяш. Наприклад, на столі: «Капітал» 7, тараня, калоша, повидло, фарби, Мікеланджело 8 і — чого тут тільки нема! В кутку бліді плями шумного міського дня. В коридорах крики мешканців, чути — кричить, гримає брук. Город підвівся, і летять мотори, і біжать тротуари. Дзвін, грюк, рев заполонили кожний заулок. Над городом нависли велетні південно-західних хмар. Дядя Варфоломій приїхав, скинув пальто й капелюх, поговорив із Стефаном і сів на кровать. Тоді відхиляє ковдру й лоскоче п’ятку Демової ноги. Дема мукає. Дядя регоче. До Стефана: — В драмі був? — Ні, на концерті молодої філармонії. Дядя Варфоломій ще лоскоче: — Ах ти, ячейко! —...і от Республіка УСРР. Коли подивитись на південь крізь сиві масиви весняних хмар туди далі — звичайно, його не видно, а він є на півдні: маленький городок і біля нього закинута станція. Колись Вероніка казала: «Це мій милий степовий край, і по ньому тікають дороги на Донеччину». А Дема казав з пафосом: «Ой ти, краю мій тривожний — виконкоми й сум!..» ...І, значить, у цьому городку жила-була сім’я: папа, мама, брат, сестра й т. д. Це Стефанова родина. І от вийшло так (із драми батьки й діти): папа прокляв дітей — Стефана й Вероніку, тому що вони пішли... Потім папа й мама сіли на корабель і не пішли, а поїхали в Болгарію. Дядя Варфоломій, очевидно, не прокляв. Між іншим, Дема іншої фамілії, просто товариш... І от городок (крізь сиві масиви весняних хмар на півдні), закинута станція, спогади* революція. І кричить революція над вухом: Бундзз! Бундзз! І лежить в просторах ціле провалля віків, і Достоєвський9, і Ра-фаель , і глибина глибин. А в домі за раднаргосом жила з Веронікою Христина (робітниця, бабуся). Вероніка перейшла на другу квартиру — і бабуся перейшла. Тепер Христина каже: — Що з моєю Веронікою зробили? Не знаєш, Стефане? Стефан мовчить... ...Дядя Варфоломій ще полоскотав: — Ах ти, ячейко! Потім дядя Варфоломій ск&зав до Стефана: , — Гляди: я чоловік не столичний, не звик до вашого грюку. Чуєш? Тоді йшла весна. Зачалась дико, божевільно, надзвичайно — пожарами. З далеких курганів республіки на лоні сизої безвісті палахтіли заграви, а потім небо тануло і по вулицях проходив сторожкий, запашний шум. Ночі клекотіли, кипіли й зачаровано блукали по кварталах. Іноді приходили неясні сни. На прозорій, чистій блакиті зорі творили нечувану загірну симфонію. Сидить Вероніка, а Христина підбирає своє сиве волосся. І каже Христина: —...Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призи-дум, що в тебе нема нікоторої правди? Буржуй ти — і больш нічого. А що я безпартєйна, то я на тебе плюю, потому как ресе-фесер не призидум, а делегацькоє собрания. Должон за правду стоять. ...Вероніка сидить, нахиливши голову. На каланчі горить огонь, відтіля чути неясний клекіт із слобожанських степів, що оточили город. Весна. І лише сторожкий клекіт по туманних шляхах. І співає боян 11 вечірню молитву, і каже слово «о полку» людяності: за морями, за лісами, за широкими тривожними ланами лежать золоті піски, і блукають там отари здійснених бажань, і чути вже шум — то зграями линуть на захід. І кажуть з тоскою: . — Чи скоро, горлице? І “розбігаються мислі по древу, по степах, далеко, за невідомість. Боян змовк... Вероніка сказала: — Бабусю, мені хочеться ласкати ваше сиве, волосся. Христина сказала: — Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарніла зовсім? Парубчину тобі треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе. Вероніка сіла біля Христини й перебирала її сиве волосся* — ...Знаєте, колись у дитинстві в моєї мами були обмо роки. І от я бігала за доктором. Так бігала, що аж вітер свистів. Я, знаєте, дуже кохала маму. І мені хотілося її закохати, зовсім, щоб мене не було. Ляжеш біля мами, притулишся до неї, і так їцільно, що хочеться влізти в її тіло, злитись як одно тіло... І от приходив доктор, мама була мертва, бліда, як смерть, і її відкачували. А я тоді йшла терпіти. Підходила до дверей, закладала свою лапку в щілину й потім давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб боліло. ї тоді, знаєте, мені було легше. Це радість терпіння, бабусюі Змовкла й ще сказала: — Це радість терпіння, бабусю. ...На Полярних Посьолках темрява. Зрідка виють пси, зрідка прокинеться брук. В кімнаті вогко, жевріє каганець» ...1 в цей час на другому кінці города за рікою Дема стоїть біля мольберта, потім підходить до вікна і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрівлями. Навпроти в кабачку «Дайош» раз у раз одчиняються двері і випускають, і впускають (як це в Горького ,2?) «безпокойних і і них»» Дема знову підходить до мольберта і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Дядя Варфоломій спитав: «Де тут у вас політичний огляд кажуть? Думаю завтра піти». Стефан сказав: «Не знаю. Я, дядю, в політичних ділах не фахівець».— «А хто ж ти?» Стефан мовчав. Дядя Варфоломій розгнівався й ліг спати. Спить. ...Стефан, як і завжди після роботи, спокійно читає газети й щось заносить у щоденник. Повернувся. Тихі розумні очі, як в оленя, уважно дивляться крізь окуляри. — ...Демо, покинь! Лягай спати. — Ні, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. І от — мої пензлі лежать. Стефан усміхнувся: — Знову за своє. Чудний ти, Демо. Тоді Дема кидається до столу й жагуче говорить: — Образливо оце; от ти такий собі Стефан, маєш такий же світогляд, як і я. І чого ж твоє життя так тихо, лагідно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не ідіот, ти не віл... — Дякую за комплімент! — Дякуй — не дякуй, а це правда. І от виходиш ранком спокійно на роботу, потім спокійно йдеш читати лекцію, потім читаєш газети. Що це? Стефан ще усміхається, підводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрівлями. — ...Я, Демо, бувший математик, фізик, і я знаю, скажемо, ціну Декартовій 13 системі координатів... Лягай спати. Я теж утомився. ...Проходили шумно по вулиці натовпи з опери й зникали поодинці у вогких масивах весняної ночі. — ...Слава в верхів’ях революції і на землі радість. ...Гряде весна. 1 повінь так шумить, що на серці надзвичайний божевільний пожар. Дядя Варфоломій пішов у город. ...Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема разказував щось з індійського, що занесено в епоху хрестових походів 14, про шахи: королю мат! про смерть! Іще розказував з Кіп-лінга 15, з індійського життя чудову казку: «Рікі-Тікі-Таві» 16. Дема пішов. За стіною хтось уїдливо-одноманітно повторював: — Суб’єкт в об’єкті. Стефан подумав, чогось згадав старого єврея-ортодокса з Полісся. Асі ІШегат 9. ...А вчора прийшов з Поярних Посьолків, був на заводі Стругаль і К °. Тоді тихо конав синій міський вечір. Але гули трамваї, собор, брук. — ...Вероніка не приходила? — Ні! — це Дема. — Варфоломій казав, що бачив її. ...Дема стоїть біля мольберта, й знову падає тоскний погляд на мольберт. «Тільки лінії». Більш нічого. «Тільки лінії». ...Трамвай, собор, брук. А дядя Варфоломій дійсно бачив Вероніку. Бачив, як виглядає, але Стефанові про це не сказав. Обіцяла завтра зайти. Вероніка йшла з парткому. По вулиці мчали автомобілі. Небо співало блакитну весняну пісню* Радість так лоскотала, що прямо — чорт! Вероніка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках, Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломій легенько натякнув. Не сказала... «Ну, не кажи». І тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломій навіть ужалив: «Чого ж ти така неплакатна?» Вероніка сказала: «Не вік дивитися плакатно; треба, Стефан каже, подивитись і глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дівчина». Дядя Варфоломій глянув на неї й раптом зрозумів: «Вероніка жона». І згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї 17... ...Це було вчора... ...А зараз пахло свіжим хлібом, а з вулиці пахло бензолом. Стефан подивився у вікно. — Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якімсь архаїчного покрою пальті. Йшла, похиливши голову, біля бюста Артема по пустельній доріжці саду. Покликав: — Вероніко! — Я. Коли увійшла, обняв, довго держав в обіймах, і довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору складку на чолі. Синій весняний вечір танув. — ...Чого не ходиш, Вероніко? Що за фокуси? Сказала, хоробливо усміхнувшись: — По твоїй проповіді живу, брате: треба дивитись глибше на життя. Стефан спитав про поїздку: — Ну, як, говорила з ним? — Знаю. — Що ж ти? — Нічого! Стефан сказав: — Ну, ми ще з тобою поговоримо. Потім нахилився під кровать і дістав чоботи. — Надягай. Вона одхилила його руку. Стефан незадоволено подивився: — В ролі страдниці? — Так. Хотів переконати, говорив, переконуючи, агітаційно: — Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тільки одриваєшся від неї. До кого в робітників антагонізм — до інтелігенції? Помилка. До тих, що ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть підробитися під них. Скажи щиро: «Я — інтелігент», працюй щиро, і маса буде поважати тебе. Вероніка зітхнула і сказала: Стефане! Це риторика, фразерство.— І тут же скинулась:— Проте я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але різні доріжки. Я йду по цій, ти по тій — десь зійдуться. — Вероніко... — Ні, Стефане, ти мене не переконаєш... У тебе єсть чай? ...Стефан вийшов. Вероніка сіла й дивилась на портрет Мікеланджело. Прийшов Дема. І чути було, як ростуть дні, і хотілось слухати вітру. ...А вітер на арфі грав, як у книзі «Золотий гомін» . За городом шуміли слобожанські степи. Степи творили буйну весну, і щастя їм, як вагітній матері, що рожає в перший раз. Дема сказав: 1 — Коли я намалюю цю велику річ, у якій відчуваю «сьогодні»? Як легко було писати картину на тему «повстання». Стефан сказав: — Ясно. Героїчні будні важче написати, ніж героїчне свято. Вероніка сказала: — Демо! Ти мистець революції, а от «сьогодні» ти й не напишеш, тому що «сьогодні» є зовсім не те, що каже Стефан* Не героїчні будні, а героїчне терпїння. Зрозумієш — напишеш. Стефан сказав: — Це патетика. Це твої босі ноги в калошах, Вероніко! — Може. ...Розмову кинули — увійшов дядя Варфоломій. Він прийшов з донецького вокзалу, з синього шуму. Він остаточно був радий, що нарешті й Вероніка тут, бо завтра якраз іде потяг на закинуту станцію. Дядя Варфоломій був певний, що Стефан умовить Вероніку, і він жартував. ...Дядя Варфоломій говорив: — Послухайте старого. Треба їхати. Боятись нічого: у нас все «благонадьожно». Більше. Скажу по щирості — матеріалізм. Як у свій час носили винниченківські сорочки, так тепер наше глухе місто поринуло в матеріалізмі. Якась пошесть. Підеш у гімназію — матеріалізм. Підеш у просвіту — матеріалізм. Навіть в автокефалії про матеріалізм чуєш, словом, цілком «благонадьожно»... А наша, так сказать, генерація старих зубрів, що ведуть свою родословну від Грушевських і9, Петлюр та інших — цих, знаєте, елегантних панів та панночок з орієнтацією на першу паризьку моду, цих скоро не буде» Де дінуться — Бог його знає. Напевне тільки це: незабаром станем іхтіозаврами, матеріалом для археологів.., їдемо, Вероніко — цілком «благонадьожно». І тут же дядя Варфоломій подумав про курочок: «Гарно б завести!.. І вся ця суєта житейська.»* Охо-хої Позіхнув і ретельно перехрестиву уста. Тоді Вероніка сказала: — Демо, сюди не заходила Христина? — Ні — Ну, так мені треба йти. Сьогодні у нас спектакль. Дядя Варфоломій скинувся; щось закричав, заверещав. Вероніка мовчала. Дядя Варфоломій покликав у сіни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг! І рішили йти з нею. ...Вийшли всі на ганок. Небо відходило вдаль. Зорі творили нечувану загірну симфонію. Пішли до ріки. Дядя Варфоломій проводив до берега, останні — з Веронікою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломій, що йшов позаду всіх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався. ...З города сунулись вози. Перекликались у вогкій весняній імлі. На сході стояла чітка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далині густо розкидані були заводські огні. Дема творив сентименти: — Це не від Луки, а від повстання 20. З нього одна глава і на мотив: «гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть». І це тому, що я чую далекий тупіт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце головку малюсенька дівчинка, і я бачу народження нового життя. ...Вероніка мовчала. Тоді промовив Стефан: — Вероніко, тобі холодно в калошах. Ти хоч би чулки наділа. Близько підійшла, подивилась в очі й тихо, але чітко й суворо сказала: — Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрічатись. Стефан подумав і кинув: — Добре. Але скажи мені: ти чула що-небудь про аристократизм духа? Вероніка сказала: — Чула. ...Підійшов Дема. — Цро що говорите? Стефан: — Про цінності: Евклідову 21 на площині і Лобачевського 22 на сферичній поверхні. — Ну, це не про мене писано. .«.Нарешті й ріка. Підійшов і дядя Варфоломій. Десь чиркнув сірник — у весняній ночі стояли два цигаркові огники. Далеко на Поярних Посьолках співали дівчата. Поїдуть туди, до Христини. Це з книги дум народних: ходять бояни невідомих комун і співають вечірню молитву, коли жевріє свіча загірного сонця: — Слава в верхів’ях революції і на землі радість! І чути ще боянову молитву під тихий акомпанемент земного хору — весняного шуму. Стоїть чітка Віфліємська зоря23. Боян дивиться вдаль і тихо каже: «... твоє життя, ти, твої руки, твій кожний день — це агітація невідомих комун. Чого ж вони хочуть від мене? Невже я вирву своє чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар?» І пише діва — жіночий ватажок — наказ. І, звичайно, вона добре знає, що Христина й без неї це знає, і, мабуть, у неї теж горить серце, коли бачить Христину, і вона не може погасити пожар своєї творчості. — Слава в верхів’ях революції і на землі радість! Боян сказав: «Можна згоріти, як свічка перед образом моєї мадонни Христини». Але не втихала боянова молитва під тихий акомпанемент земного хору — весняного шуму. ...Сказав дядя Варфоломій: — Стефане, йди сюди. Підійшов. — Ну, говори по правді: вламав? Стефан нічого не відповів, одійшов і сів на кайору. ...Сплеснули весла. ...Стояла тиха вогка темрява, і вабили поярські огні, і брів зелений запах із слобожанських безкраїх степів. ...Сплеснули весла. Дядя Варфоломій подумав не то з іронією, не то так: — Ячейка! Потім подумав про потяг, про закинуту станцію, ортечека і про далекого знайомого з ортечека. Потім дядя Варфоломій уважно дивився в синяву запашної ночі. Туди, де стояли поярські огні, де маячіла кайора й силуети цих чудних невідомих людей. ШЛЯХЕТНЕ ГНІЗДО Найзвичайнісінька баба, але її звуть бабушкою, діда — дедушкою. Бабушці — шістдесят шість, вона жлукто з жаром, від неї вогка білизна з попелом. Батько дєдушчин чумакував у Крим по сіль, тому й у дедушки широкі суворі брови нависли, чорні — йому сімдесят, а волосся на голові, як пух з трусика для касторового капелюшка — сивий-сивий. Дедушка — патріарх і тепер: правнучата, внучата, діти — всі вкупі, шістдесят десятин не поділені, тридцять одібрав ревком — це так ревком, а потім прийшов виконком, а землі все-таки не повернули... У дедушки був і син — його Бубирець-незаможник «згріб», а потім Бубирця «згребли», і загинули обидва. Дедушка — патріарх, і син був би патріарх, коли б не чотирнадцятий рік: втягли в споживче товариство за скарбника і ходив уже в збірню. А синоді сини вже ке те: викинули хату на степ — біля шведських могил, і вже хотіли не шістдесят, а двісті шістдесят. У Харків до банку їздили, щоб дедушка не знав. От-от щось у Папуцячім маєтку — Папуці прізвище — от-от,.. Кожного тижня правили службу в неділю — у неділю вмирав тиждень і народжувався другий. Тижні вмирали, і тижні йшли. Комусь ближче до смерті, а комусь — до народження. І так віки, коли ще й Слобожанщини не було — довго-довго. Тижні були галасливі, криваві, буйні. Андрія — синового сина — звабив вовчий шкуровський 1 загін, а Василь і досі живе вдома. Єсть такі в нас, і досі нікому не служили: ні вашим, ні нашим. І не хитрі — фортуна, кажуть. От і Василь. Уночі розсипаються зорі і зникають у Папуцячім лісі — тепер громадський. Дєдушка ніяк не міг звикнути: як громадський? А йому наказали ще й хмизу не збирати без дозволу. Тоді він зовсім не розумів: як це? з мого лісу? . Потім узнав, що це — закон такий, а коли закон, то це є закон. Ранком дєдушка каже бабушці: — Доглянь-бо за хлопцями, а я, мабуть, піду. І йде в свій не свій ліс. Він теж доглядати. Проте дєдушка — міцний дід: і тепер як візьме косу,, то чорта з два вженешся за ним. Старе покоління, із тих, що до двадцятьох літ без штанів у цурки грали. Доглядає дєдушка добре: колись застав члена виконкому — ліс рубав не по закону — було діло! Біля Великої Шведської Могили — дєдушчин хутір (хутори, одруби, Столипін2). Біля хутора Горбанькове озеро. Добра земля. Ввечері дедушка запрягає воли — і через ліс — невеличкий, кострубатий, недотепний, і сосни на північ хиляться. Рипить віз до Великої Шведської Могили. Пісок, пісок, а далі степи, чорноземля важка, плодюча, міцна, оранжерейна: культура... (...І ввижається іноді, що вся Україна оранжерея — там десь, близько моря тулиться. І підпливають до неї кораблі — багато кораблів під червоний стіг...) Рипить віз: ри-ип! Тягнуться воли до Великої Шведської Могили. Дєдушка приїде на хутір і дивиться на ярину. І тут ярина, і далі ярина. Друга ярина — своя не своя. І серце радіє — тільки з сумом .— і за свою, і за свою не свою... Пишно дметься вгору ярина... (...І Україна дметься вгору... І люблю я її — більшовицьку Україну — ясно і буйно...) ...Ходить дєдушка по кварталах, сторожує дєдушка, а сонце ллється на його патріаршу голову, і сміється сонце: скоро-скоро вмреш ти, дєдушко, одійдеш у вічність і на землі тебе, дєдушко, не буде. Тепер земля більшовицька. Увечері правнучка Манька приганяє корови з дєдушчиного свого не свого вигону. Бабушка становиться проти ікони й молиться: — Отче наш, іже єси на небесі... І дивиться у вікно: правнучка Манька заганяє не в ту кошару дійну Маньку. Бабушка кричить у вікно: — Ах ти, капосна дівчино! Куди ж ти дивишся? ї знову до ікони: — Отче наш, іже єси на небесі... Але Манька не слухає, і бабушка кричить і знову до ікони. У бабушки всі ключі від усіх скринь. Бабушка — хазяйка, а молодицям і жінці синовій — слухняність і робота. Робота довга, вічна, до самої смерті — як коні, як воли, як завжди осінь. Це те, що виспівують у сумних піснях дівчата на буряках. Простяглася ця пісня на великі степові гони. Не можна не слухати цієї пісні: її наші матері співають,^ наші сестри, наші жінки. І темно в цій пісні, бо сумно в ній, це народна пісня, це жіноча пісня, і всюди і завжди треба казати про неї. Слухав і я цих пісень біля шведських могил, і нагорнули вони в моїх грудях велику могилу народного горя... ...У неділю приїздить до дедушки батюшка. Дєдушка — церковний староста, дві медалі на грудях. Палажка приносить самого** від Онуфрія, і вони сідають за стіл. Батюшка каже: — Ох, времена, времена, і ти, смутнеє врем’я. А дедушка каже: — Не розумію, отче їіолікарпе, в чім тут річ. Одібрали в мене ліс, і луки, і землю. А хіба це є закон? Батюшка випиває стаканчик і голосно, щоб за вікном чули, щоб усі чули: — Закон, дєдушко. Більшовицький закон. А потім нахиляється до дєдушчиного вуха і, оглядаючись, шепоче: / — Столпотвореніє вавілонське 3. Смутнеє врем’я на Русі. Он воно що! Розумієте! От воно що! Але дєдушка не розуміє: столипінські одруби, війна, революція, більшовики, повстанці, білі, червоні, комуністи, зелені, бандити, партизани — дєдушка не розуміє. Дєдушка патріарх. Якийсь чад, якийсь сумбур ходить по селах, і виють собаки по селах — дєдушка не розуміє. У неділю приходить і вчитель. Він хитрий, він шкандаль-ник — так каже дєдушка. Випиває і вчитель із стаканчика. — За ваше здоров’я! А все-таки ви, дєдушка, пожертвуйте щось на книжки. їй-богу, нічим учити дітей. Дєдушка колись був попечителем, а тепер—ні. Каже: — Ага, знову до мене! Як доглядав школи, то й усе було. Учитель: — Тоді й без вас було... Бувайте здоровенькі (п’є)... Ви й тоді нічого не давали. Старий хвилюється: — Ах ти шкандальнику! Як же нічого не давав? Зате доглядав. Га? / Батюшка знає, що вчитель у Червоній Армії був, і він обережний. — Буде, Митре Юхимовичу, буде, голубчику... Бувайте здоровенькі (теж п’є). Свій не свій ліс, щасливий-нещасливий Василь. Щасливий — не вбили, нещасливий — живий. За повіткою стоїть кузня: було велике господарство, і була потрібна кузня. Вона й тепер потрібна. Василь біля ковадла. З луків іде дух свіжого сіна, іде дух свіжого вугілля — з кузні, сплітаються і йдуть до кошари, до загону, до волів. Воли ремигають похилі й думають про ранки, коли їх виженуть на роботу, коли за їхніми ратицями зарипить віз, а вони будуть тягти на захід сонця, а вони будуть тягти до Великої Шведської Могили, Василь каже про себе: — За що вбито батька? За що вбито брата? А потім знову мовчить і одбиває молотком по ковадлі. Він думає: старе не вернеться. І шкода йому: не батька й брата, не дєдушчиного й бабушчиного добра, а шкода йому газети «Нової ради»4, що виписував колись батько, шкода йому харківського банку й думок неспокійних про двісті шістдесят. Василь знає, що старе не вернеться. Сміється життя: заходили люди в Сибір шукати золота і щастя, думав викупити в них наділи. А люди думали про таємну тайгу, про «священний» Байкал, про невідомий Сибір — золотий і' арештантський І прийшли знову люди — голі й голодні, і одібрали продані наділи. А в розправі той же Єпифан, той же Кирилович, а в розправі Василеві все-таки місце,— одрізаний шматок, одрізані шматки, і сила їх, силенська сила. Він уже не є він. Треба життя перевернути — і своє, сім’ї, і всього Папуцячого гнізда. ...Біля кузні пролетів кажан, завив Сірко на цепу. І було в голові далеке, і село було не село. ...Так після вибухів. А в маленькій хаті — є ще й мала — жінки не задоволені. — Глядіть, і завтра щось сполкомщики 5 загадають везти. Друга: — На заможних завжди відбутки більш було. Третя: — І чорт з цим заможництвом. Не хочу жити тут. Покину — і більш нічого. Піду краще наймусь десь. І каже Параска, жінка дєдушчиного сина, того, що загинув: — Господи, що ти кажеш, Дунько! І йде Параска в кошару, утирає запаскою сльози й почуває, що вже щось не вернеться — не тільки чоловік; що вже чогось немає, хоч і є ще в бабушки ключі, а в скринях під замком солодощі, цукерки для гостей. Та не буде вже тепер гостей тих. Над селом місяць, над селом голубі голуби. Не світло на душі — щось минає, щось не вернеться. Бабушка прокидається, ледве засіріє. В її кімнаті горить біля ікони лампадка — Божа Матір із Сином. В другій кімнаті хтось важко кахикає. Бабушка молиться: — Божа Мати! Та коли ж ти одженеш цю нечисту більшовицьку силу? Та нема злоби в її словах, її злоба в минулому і крихкотіла, як сама бабушка. В кімнаті розвидняється. Бабушка молиться: — Богородице Діво, радуйся. Але згадує, що вже пора корови виганяти, і кличе: — Ану-бо, хлопці, вставайте! Вже нерано. І знову: — Богородице Діво, радуйся,.. ...Дєдушка вчора не поїхав на хутір, він сьогодні їде. Василь запрягає воли. Василь завжди з невеселою думою. ...Рипить віз: ри-ип! Тягнуться воли до Великої Шведської Могили. Свіжий вітрець дмухає на дєдушчине сиве волосся. Його широкі чумацькі брови похмуро нависли, його брови задумались. Дєдушка мовчить. Василь мовчить. Тягнеться віз, обіймають його сосни кострубаті, на північ похилились. Ходить по соснах ранковий вітер, вибігає із сосен ранковий вітер і летить на поле до гречки. ...Мовчить дєдушка... Скоро-скоро одійде у вічність і не буде дєдушки на землі. Тепер земля більшовицька... ...Проїхали ліс, виїхали в степ. У степу манячить Велика Шведська Могила. СИНІЙ ЛИСТОПАД І З моря джигітували солоні вітри. Мчались степом і зникали в Закаспії. ...Північний Кавказ... Над станицею мовчали недосяжні голубі верхів’я. Дрижали зорі й сполохано перебігали до небокраю, до гірського масиву. Іще проходив невідомий синій листопад. Плентався по садках, по городах, заходив під стріхи й відходив за вітрами, такий же невідомий, невідгаданий і мовчазний. Ще огнище не погасло — догоряло, і обличчя Вадимові ходило в перельотах тіней. Будинок вилюднявся, розходились: двоє-троє залишилось. В стіну глухо входили цвяхи. Прибивали, мабуть, гірлянди. Скоро підуть і ці. Пізно. Ніч. Коли Зиммель пішов, оддзвенів шпорами, Марія лукаво спитала: — А все-таки й тобі журно? Вадим сказав: — Звичайно, журно. Але... ти мене розумієш... Вадим сухо й гостро дивився на вугіль. Зрідка налітав вітер, з-під папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб. Марія здавила руками голову й глухо говорила: — Так, Вадиме, тоска. Будні приймаю і серцем, і розумом. Але все-таки — тоска. Це те, коли покидаєш позиції й непевний, що скоро повернешся. Мовчав. Марія знітилась на колодці — крапка. Зелений вугіль ї в огнищі, і в її зіницях. Теж у шинелі. Кажуть: «останній з могікан». Правда: женщини революції пішли плодити дітей. Тільки Марія й небагато не пішли. Будемо слухати солоні вітри, коли мовчазно йде на схід синій листопад. Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасності й говорили про комуну. Вадим — комісар бригади, Марія — крапка, вночі: вона надто знітилась, і політком. Марія ще говорила глухо: — Ну да — певний, і ну да — непевний, бо інакше шукала б іншої правди. Тут тоска. Вадим: — Ти нагадуєш мені жабу з геологічної еволюції, що мала голову з аршин. По станичних заулках бродили червоноармійці. І знову по станичних заулках джигітував солоний вітер. Прямо — широка церква проколола хрестом мовчазне небо. Біля Марії лежав стос запашної сосни (гірлянди робити) і гірські трави: Зиммель привіз. Невідомо, чий запах — сосни, гірських тр^в чи то пахтить синій листопад. Проте, може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри. ...Боляче вдарило: «жаба»! Але Марія раптом згадала — полковий лікар казав, що Вадим доживає останні дні. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла біля серця — запекло. ...Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. І сказав ласкаво: — Сідай-но, ближче, моя неспокійна Маріє. Здригнула. — Твоя? — А чому ж не моя? Моя товаришка... так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбільша тайна... от... (...Буває, в синю ніч зарипить далеко журавель — витягають воду. Зарипів.) — ...Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання* Тільки тобіс Це ж роки, мільйони років! Це незабутня вічність. Так, Маріє, все треба, як є« І всефедеративне міщанство, і трагедії в душах окремих одиниць, і бюрократизм. Нарешті потрібно зупинитисЯсо« Так. Але подумай: стоїть неопоети-зований пролетаріат, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням. Хіба це природно? Знову біля серця запекло. — Ти теж мені нагадуєш жабу з геологічного руху. Вадим: — Не хвилюйся, Маріє... Марія грубо й чітко: — Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика. ...Марія — крапка. Збіглась у грудку, й не видно. А зіниці й білки зеленіють. Сама говорила: песик революції — тяв, тяв! Але не приблудилась: знала Фігнер * і ще багато. Вугіль розтанув^ Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотіла кохати. Знала — і Вадим хоче кохати. Вадим догоряв. Лікар казав: на курорт пізно. Ще глухо входили в стіну цвяхи. Гірські трави й сосну привезли на гірлянди, для свята сьомого листопада. Через три дні в забутій станиці Перед-кавказзя згадають буйний день. Червоноармійці заквітчають, причепурять штаб, де буде мітинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сім’єю. ...На заході було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почували це Марія й Вадим. Море завжди нагадує мільйони років. Так, це було на Кавказі, на Північнім, недалеко узгір’їв. А вдень бачили сиві верхів’я Ельбрусу 2. Іноді верхів’я бігли в тумани. Огнище вмирало. Мовчали. Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо: — Так, Маріє, і я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучасність з XXV віку, коли наша сучасність сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти от не чуєш, а я чую, як по нашій республіці ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселі в оселю, і тільки сліпі цього не бачать. А нащадки запишуть, я вірю. І що наші трегедії в цій величній симфонії в майбутнє? Вадим ледве договорив і схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар. Марія підвелась і похмуро кинула: — Ходім! Марія погасила останню головню — і огнище вмерло. Коли проходили біля вікна, постукали. — Товаришу Гофмане, годі вже, лягайте спати. Гірські трави й сосну забрали з собою в кімнату. Знову важко було розібрати, що пахтить: чи сосна, чи трави. ...А може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри. Проте солоні вітри джигітували в Закаспії й зникали в невідомих пісках. ...Мабуть, сосна, бо тільки сосна має забутий запах. Марія прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертість. Потім вона читала брошуру Леніна, але, лягаючи, знову згадала Вадима... їй було боляче. ...Ще думала, що кохання таке зелене, як трарневий цвіт. Але раптом вдарило: «Вадим доживає останні дні». В штабі стояла ніч. II По республіці також урочисто, як і комуна, ішла руїна вікових підвалин темряви. Це було так відважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горіло бажання на тисячі гін. З півночі по глухих нетрях республіки продирався рожевий лосунь. Марія пішла в школу. ...Сотня. Напруженість. ...А може, то підводилось мудре сонце в Закаспії? — Ми не ра-би! Клас гудів грубо, незграбно. Пахло ріллею, грунтом. Це було найвище таїнство, бо люди темні, неясні, як туман, відходили відціля з радістю криничної прозорої води. В цім була правда тисячоліть, яку пізнали тільки ми, сучасники. ...В обід прийшов до Марії Гофман — гладкий, суворий — паройик на парах, тиха мудрість. Обідав з Марією, їв, як і завжди, мало. Марія вдень була струнка, пружиста, гірської породи, а в білках стояла зелена вода. Вона (Марія) дочка південної Кубані. Сказав Гофман: — А Зиммель знову накапостив. Марія: — Що там таке? — Як же: послав червоноармійців по карти (знаєте, жен-щини, карти та інше), а їх біля Шкурівської станції в колодязь укинуто. Сьогодні на підводах привезено. — Ну й радійте. Ви ж самі кажете — не можна без цього. Гофман уперто одрубав: -— Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камінь. Ще говорив. Тоді Марія спитала: — Скажіть мені: де кінчається ваша дурість і починається контрреволюційність? І Вадим теж співає: урочисто ходить по оселях к о м у н а. Де ви її бачите? Просто — тоска. Просто — харя непереможеного хама* — Ви так думаєте? — Я цього певна. Гофман підійшов до вікна й сказав: — Тоді виходьте з партії. — А чому вам не вийти? Марія підвелась. Гофман сказав спокійно: — Тому, що нам все ясно. — Гм... логіка! ...А потім говорила про тоску, про сумніви, про Вадима. Прийшов Зиммель, дзвенів шпорами, виблискував нашивками. ^ Марія усміхнулась: — Коли погойй носили на плечах, тоді вирізували плечі, а тепер будуть викручувати руки. Зиммель: — Почекайте, товаришко. Ще усміхнулась: — Ну, що ви... то я так... жартую.... З вікна бачили гори й сиві верхів’я Ельбрусу. Верхів’я знову бігли в тумани. Десь співали червоноармійці кавказьких пісень і радянських пісень. Думалось, що й пісні теж зникають у Закаспії, бо й пісні були солоні й забуті; мов мільйони літ. Пісні були веселі й сумні — радянські. Сосна, що привіз її Зиммель, лежала на книгах, а одну вітку Марія держала в руці. Зиммель говорив про своїх козаків, що їх знайдено біля Шкурівської станції в колодязі. Гофман суворо відрубав: — Ви б мовчали краще. Знизав плечима Зиммель: — Я думаю, що я можу розпоряджатися своїми людьми? Вмішалася Марія й лукаво наводила балачку на питання про норми комуністичної етики." Зиммель розійшовся й уперто доводив: 1) не можна зрівняти матеріальне становище всіх комуністів; 2). норми полової моралі й Коллонтай не найти; 3) поняття про мораль дуже «односительне». Нарешті вій сказав: — Кожний комуніст мусить бути купцем. Це слова Леніна. А скажіть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш — не продаси, от його мораль і етика. Дурнем буде той комуніст, що має, припустім, гроші й не дає їх на проценти. Марія: — Відци? — Що ж відци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль. Гофман почервонів: — Е... ви заїхали дуже далеко. Так можна й того... з партії. І раптом закричав на Зиммелля: — Геть відци... мальчишка!.. Зиммель зблід і відступив на два кроки. — Чого це ви... Бог з вами! Хіба це моя думка? Я в центрі чув. Це відповідальний робітник висловився. На партзібраннї. Гофман одразу ж одійшов: — Ну, от... відповідальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комівояжер говорив, комерсантик. І сів на ліжко. Марія усміхалась. Зиммель свиснув демонстративно. — Робоча опозиція. Ще раз звякнув шпорами й вийшов. Марія дивилась у вікно й думала про всефедеративне міщанство, про Вадима і м’яла в руках вітку сосни. Вона думала, що міщанство йде, проходить, коли засіріло, але ще не зійшов східний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларні, але ясні дні, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятості й певності в казковість майбутніх годин. У вестибюлі чітко й агітаційно кричав хтось: — Ми не раби! А другий голос дзвінко одкликався: — Рабами не будемо! Ще думала Марія про дитячу наївність мільйонової маси, що на протязі довгих років умирала стійко, мов фанатики середньовіччя, що під стягом вічності пройшла з гарячими очима вздовж і впоперек рівнини республіки. Гофман заспокоївся й дивився на сосну: — От куди б нашому Вадимові В бір„ Марія раптом згадала й сказала з сумом: — Це ж жорстоко.»., — Ви про Вадима? — Ну да... Вічний ідіотський трафарет: шешепіо тогі 10„ За вікном знову посувався синій листопад. Ішов вечір, як і завжди, невідомий і глибокий. Ішов сірий і таємний і відходив за вітрами в Закаспії. Іноді з моря пролітала самотня хмара і, сполохано озираючись, бігла й* зникала за обрієм. III Марія пішла в свою роту. Три взводи були в караулі, тому й у помешканні майже нікого. Підійшла до лампи: — Що пишете? Червоноармієць старанно виводив літеру й сказав незадо-волено: — Клята буква. Ніяк не пишеться. «Чи». Буква — «чи». Виходить буква «ги», бо схожа... Хочу оце письмо додому. Марія сіла допомагати. Взяла в руку коряві пальці червоноармійця й виводила букву «чи». Писали довго вдвох. ...А в своїй кімнаті згадувала червоне обличчя бородатого солдата республіки і його літеру «чи». Літера «чи» довго стояла за вікном знаком запитання, і це мучило. Потім Марія пішла до Вадима. Було пізно, але він працював. Голубом положила руку йому на плече: — Слухай, Вадиме! Він підвівся і сів з нею на ліжко. Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей. — Слухай, Вадиме. — Так... слухаю... Марія схилила голову на Вадимову скроню і вбирала чаймою ніздер запах мужського тіла. Потім ледве чутно сказала: — Вадиме! Кохаю тебе так, як гірські аули. Вадим уважно подивився на Марію: — І... я тебе теж кохаю! Вона: — Але... Потім сіла з ногами на ліжко, знітилась у крапку й дивилась запаленими очима у вікно. Хтось невідомий стояв біля ясена й тихо, ледве помітно перебирав похиле листя. Вадим сказав напівсерйозно: — Я тебе розумію: ворогам не до кохання. Марія: — Так, ти мій ворог. І тихо розсипала хорий сміх. IV На світанку шостого листопада вдарив мороз. Затривожились дерева, пішла листяна , хуга. Дерева порожніли — голо. А листя спішили, падали. Падали. Падали. Стоси. Земля думала глибоку думу. Мовчали вітри. По станиці пройїшїа мідна тиша. Тільки зрідка рипів далекий журавель — витягали воду. Гофман з червоноармійцями вже заквітчав зал. Завтра мітинг-концерт. Незграбний Гофман: — Паф! Паф! А червоноармійці хвилювались: — Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим? Гофман летючий мітинг: — Паф! Паф! Заспокоїлись. Увесь двір штабу в ліхтарях. Завтра буде ілюмінація. На північ урочисто підуть мідні спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії — світової, синьої. Це — революція. Хіба комунари забудуть цей день? Хіба це не велична поезія? Поринаємо в синіх тривожних ночах, наші мислі відходять — на північ, на південь, на захід, на схід. І ширяємо над землею замріяні, далекі. ...Хіба це не поезія? Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії — світової, синьої. ...Марія читала європейські новинки про радіо-плуг. Сказала лукаво Гофманові: — От пишуть про радіо-плуг, і ще знайте: в Америці є вже орудія, що б’ють на п’ятсот верстов. Хіба нам угнатися за ними? Гофман: — Нічого... От прочитайте в «Правді» 3 про наш винахід у виробництві фарб. Теж світова справа. ...Марія на світанку слухала, як кашляв Вадим за стіною. Це її турбувало, і вона пішла до нього. Сказала: — Слухай, Вадиме, тобі треба на повітря. Вадим виглядав чорно. Проте говорив іще жваво: — Що ти так часто до мене? — Аякже: я ж тебе кохаю. — Так? ...Марія порадила проїхатись на пошту. Згодився. Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку. ...Виїхали в степ після обіду. На тачанці Марія й Вадим. За ними верхи Зиммель. Стояв голий чорнозем, і без кінця степ. Праворуч летіли гори. Марія задумалась. І Вадим задумався. Збоку гарцював у бурці Зиммель. Марія дивилась на гори. А потім сказала: — Ах, Вадиме, як я не люблю Зим меля. — І я не люблю. Вона: — Це символ всефедеративного міщанства. — Так. Вадим часто кашляв. Марія з болем дивилась на нього. Бігли дороги — чорні, степові. Маячіло кволе сонце. ...Під’їхав Зиммель і несподівано заговорив: — Ех, товариші! Все-таки люблю вільну волю. Я, знаєте, родився на Кавказі — може, тому люблю» Мій батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вільне. От слухайте: лезгін, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вільно звучить усе це? Це мешканці буйної Колхіди 4 А Шаміль? 5 Яке буйство в цім слові! Вадим сухо сказав: — Кажіть далі: чеченці, кабардинці. А про Шаміля можна сказати, що він царський пайок одержував. А взагалі — скучно. Ви трішки відстали від життя. Зиммель, ображений, від’їхав. Марія — іронія. Кинула: — Ну от тобі. Теж жертва романтики. Він же комерсант, п’яниця й картьожник. Вадим: — Просто — не та романтика. Гірський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула: — А що ж оспівувати? Всяку сволоч... тільки тому, іДо вона зветься комуністами? ( — Не знаю, а на це хворієш і ти — на романтику. — Не думаю! ...А потім знову мислі про роки — такі довгі гони. І нило серце, як хорий зуб. Вадим був надто чорний. І дороги бігли — чорні, степові. Туманів Ельбрус. Було холодно й прозоро. На сході летіла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхіду — поставили фортецю. Проїхали ще дві верстви. ...І було так: ...Вадим раптом кинув віжки й схопився за груди. Марія тривожно: — Що тобі? Потім побачила: Вадим вихаркував шматки крові. Марія зупинила коні. Под’їхав Зиммель. Положила Вадимову голову до себе на коліна й запитувала: — Що з тобою, Вадиме? Серед степу стояли коні й куделили вухами. Зиммель зліз із свого жеребця й прив’язав його до тачанки. Схвильовано сказала Зиммелеві: — Повертайте додому... скоріше. Тепер побігли дороги на схід. Чорні, степові. Марія згадала: «доживає останні дні». Гірський чингал знову впав на серце лезом. Вадим заплющив очі й важко дихав. Блідне лице зовсім йому почорніло. В зелених білках Марії промайнув жах. Вона стиснула Вадимові голову й тривожно дивилась на захід, де була станиця. Тачанка відходила на захід. — Вадиме, що з тобою? Вадим сказав ледве чутно: — Нічого,., мені легше... Марія приложила уста до Вадимового волосся: — Милий мій... Зиммель не повертався й гнав коні туди, де вирине станиця, де стрінуть ГОЛІ дерева Й СТОСИ ЛИСТЯо Міцнішав вітер. а ...Марія тривожно дивилась на захід. V Коли Вадима внесли в кімнату, з моря знову полетіли солоні вітри. , Вітри джигітували й зникали в Закаспії. Приходив лікар — широколобий, в окулярах. Вадимові нічого не сказав, а Марії, коли вийшли, говорив: — Сьогодні вночі... Марія подивилась йому в холодні очі, але нічого не промовила. А потім на душі було порожньо. Був Гофман. Надходив вечір. У стіну глухо входили цвяхи. Це — останні цвяхи: завтра свято. Вадим лежав на койці. Марія стояла біля етажерки. За вікном брів синій листопад. На Вадимовій голові лежав компрес. Упали вії. Дихати важко. Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорні літери, але мислі її були далеко і від книжок, і від кімнати. Згадувала перше знайомство з Вадимом і постійну майже мовчазну боротьбу з ним. ї думала: віра чи певність? Потім уявила — мчаться кудись дороги. Це наші федеративні. Не зупиняються... А то дороги б’ються в муках і знову мчаться. Вадим каже — «поезія». Припустім... Але, може, дороги не мчаться? Марія думала ще про глухі заулки нашої республіки, де увечері молодь співає «Інтернаціонал» 6, а вранці йде робити на глитая. Розбіглись дороги, розбіглись стовпи. На однім стовпі написано: Підеш направо — загризе вовк. Підеш наліво — уб’єшся в ярку. * Це правда. Це дійсність. Принаймні для неї. \ ...А от знову глухі заулки нашої республіки. І стоїть Вадим. І Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тоді відкіля ця певність? А може, це віра? Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовні, а з боку доріг плентаються навантажені. І ясно дивляться навантажені. Відкіля ця я с н і с т ь? І туманіють глухі заулки нашої республіки. ...Раптом вітер стих... На вулиці стояла порожнеча. На баню церкви злітались галки, тисячі галок. Кричали, падали, злітались. Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков 7. — Чи-чи! — Кра! Кра! У станицю заглядали хмари. З Зараївського хутора йшли. Раптом Вадим розплющив очі й покликав Марію. Говорив розірвано, давився словами: —...Це — перед смертю... Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов... Аде дивись, Маріє, на нашу сучасність... з XXV віку... Пам’ятаєш: Домбровський 8, Россел9, Делеклюз 10... ... Пауза. Потім додав ще: — Християни мають своє Євангеліє. І ми... Так, Маріє... Я знаю... чого ти не була... моя. І знову впали вії. Марія мовчала. Схилилась на коліна біля кроваті й теж була чорна. ...А за вікном стояла порожнеча, і на баню церкви злітались галки: — Чи-чи! — Кра! Кра! Біля етажерки лежала сосна — поруділа, а гірські трави зів’яли. Все-таки пахло сосною. Коли стемніло, запалила свічку. Розтаборилась півтемрява. Теж зів’яла. Марія пішла до етажерки й знову машинально перебирала книги. Постукав тихенько Гофман. Спитав пошепки:. — Ну що, як? Марія безглуздо подивилась на нього і, не відповівши, зачинила двері. А за вікном по станції урочисто брів на схід синій листопад і зникав у невідомих пісках у Закаспії. Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Іноді кашляв і вихаркував шматки крові, які безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напівтемній кімнаті оддавала багрянцем. Стіни дивились сіро й похмуро. Вадим догоряв. Кімнату наповнювали хрипи. Здавалось, десь булькає вода. Було болотно. Марія дивилась на Вадима, заложивши руки за голову. ...Уночі Вадим почав ловити руками повітря. Марія підійшла до ліжка. Гпобачила раптом у Вадимових очах гарячий день» Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподівано рвонувся й одкинув голову. Ловив ротом повітря, видно було, що хоче щось сказати — і не Може. / Далеке, замріяне промайнуло в голові. Марія голосно й схвильовано сказала: — По оселях урочисто ходить комуна. На момент обличчя Вадимові покривилось посмішкою. Тоді Марія в нестямі похилила голову і з жагою промовила... ...Те, що вона промовила, здавила тиша. ...І тиша запахла сосною. Марія подивилась на чорне обличчя й зрозуміла. Підійшла до свічки, погасила її й вийшла на повітря. Побрела по станиці, в степ, на схід. Скоро заметушилось повітря, з моря джигітували солоні вітри. В синій ночі не було видно, як летіли гори. Тільки сивий Ельбрус велетнем маячів праворуч. Марія йшла на схід. Кавказ мовчав у гірській задумі. На далекій цегельні кликалй нічну зміну: — Ту-у! ЧУМАКІВСЬКА КОМУНА І Повітове місто, де пахне Гоголем, у переліг перекинулось. Осіло. Коли летять буйні арештантські весни, повітове місто живе нутром: не вилазить з будинків, плодить діти, ходить до церкви, а ввечері п’є чай з блискучого самовара. Увечері в тихому затишку міщанського добробуту шипить самовар: — Ш-ш! ї зимою: — Ш-ш! І літом: — Ш-ш! І восени: — Ш-ш! . Це, тиха надмрійна пісня обивательського щастя. .А апогей його — канарейка в клітці. ...Над повітовим містом промчалась революція. Зламала декілька вікон, зруйнувала чимало будинків, розбила гурт сердець і помчалась далі. ...Все йде, все минає й відходить, не вертається, а обиватель знову намагається впірнути в бакалійний сон старосвітського галантерейного життя. Але сон неспокійний буде, сон тривожний буде: чує обиватель — блукає містом хтось невідомий, хтось арештантський. І каже він, зітхаючи: , — Да, шерочко. ...Коли злізти на гору, там монастир. Покрівський зветься, а не долізти до монастиря — Чумаківська комуна. Таки справжня комуна імені Василя Чумака *. Мрійник загинув в імлисту київську ніч, а маленька комуна й досі живе в повітовім місті, де пахне Гоголем. И Біля воріт написано: «В сєм домє прожіваєт дворянін Гараєм». ,' ...А коли на бруку дітвора здіймає гамір, молодий поет Андрій (Андре) декламує з Чумака: Безнадійно. Є надія:2 ось, на цьому бруку;. Переможці. Піонери. Тисну вашу руку. Біля комуни проходять і тіні минулого — черниці чорні (тепер живуть невідомо де, а в монастирі церква й дитячий будинок). Недалеко й калюжа, а в калюжі вовтузиться сонце, як порося. Іноді сонце заверещить золотом, тоді на мозок спадає гаптований серпанок. ...До Андрія підходить Варвара й оповідає про яму — недалеко яма, куди черниці скидали колись «незаконних» немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства. Підходить товаришка Валентина — високолоба (чудовий високий лоб... люблю високолобих.— М. X.). Валентина заїкається до Варвари: — Ви пппрро це вже ка-а-зали. А Варвара буркотить: — Ну й казала, і ще скажу. Забула, значить. Андрій наставляє вухо й уважно слухає. Варвара починає знову. - Отже,- в комуні живуть ще такі особи: 1) Іван Іванов, 2) Же, 3) Мура (останні дві — Бобчинський і Добчинський 3: зріст), 4) Йосип Гордієнко — безпартійний (і Андрій безпартійний). Здається, всі. Проте забув: коли теплінь, а в монастирськім саду пахтить медом, у комуні завжди гніздиться сторонній люд. Словом, так: бувають товариші з сіл і губерніального міста. Зимою сторонніх мало. А сьогодні весна. Розумієте? Буйна, арештантська весна. У-ух, щоб тобі... Сьогодні весна, мов голуба тягучка: їв би й дивився без кінця...— Д’ех, моя коханко. Дай візьму тебе в свої залізні обійми: твоє волосся пахне, мов виноградне вино. ...Прилетів традиційний соловей, порозчиняв вікна — правильно! ...А в їдальні дві дошки, чорна й червона. На чорній написано: «Товаришка Же за буйство». На червоній написано: «Товариш Андре за»... (далі розвезено пальцем). ...Же — надто неспокійна. Же — циганочка, а Іванову співає: — Мій симпампончик і вкраїнофільчик. Тоді Мура каже: — Ах, моншерамі, це ж моветон 11. Розшифровую: Іванов — пітерський слюсар, а українську мову знає краще за українців. (Буває.) Так міркує нацсправа, мов уюн (це, здається, в Каутського4), а на мову — плювать. «За якою наказуєте? За китайською? — Будь ласка!» Але Іванов каже: — У нас, у Пітері, так. Ми, пітерські, так.— Словом, авторитет Пітера непорушний. А Пітер — це Іванов. Це, звичайно, щодо публіцистики. „..Ну-с. Же — циганочка. Очі інституткою і гадючкою до Іванова: — Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почуваєте тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити. Іванов знає жарти, але досить серйозно наказує: — Щоб оселедців більш не купували. Досить. Можна жити скромніш. ...У монастирськім саду гримнув традиційний соловей» За монастирем заграло сонце в рожеві сурми, Мура каже (промова в ніс): — Ан-дре. ч Це так поважно, ніби в сальоні графині X. Але — це не так: тільки погляд маман, а взагалі — йолки зелені. І все. Нарешті комуна розійшлась на роботу. Залишились: Варвара і Андрій. Тут і кінець другому розділові. III Варвара варить борщ на примусі, а Андрій чистить картоплю. Рожеві ранкові сурми біліють. Іде день і біла музика дня. Традиційний соловей замовк. Над монастирем сонце. Звичайно, Варвара буркотить: — Ну от: була у панів — робила. Тепер у комунії — і знову роби. Андрій каже: — Так ви не робіть, Варварушко. Ми й самі справимось. — Не робіть! А хто ж обід зварить?! Га?! — Ну, то робіть, Варварушко. Хвилюється: — Варварушко... Варварушко... Ні в якім разі й баста. Ну-с... Андрій раптом зривається з місця й мчиться до столу. Навздогін йому сміх: — Ага. Приспічило! Андрій хапає папірець і олівець і нервово накидає нерівні літери. Це — поезія. Він увійшов у творчий екстаз. Суетиться по кімнаті, спішить полетіти й бурмоче незрозумілі фрази. А Варвара? О, Варвара спокійна, як курка на сідалі. Картоплю покинув? І біс із нею, з картоплею. Приспічило — значить будуть гроші. О, Варвара це вже знає. Коли до Варвари заходить сусідка, Варвара зводить хмуро брови й пошепки каже їй, вказуючи на Андрія: — Ви не думайте, що він абищо. Він не абищо, а ось... І виймає з кишені Шевченків портрет. — Знаєте хто? Це Кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомі висить. А він (жест на Андрія), значить, під Шевченка пише різні пісні, скажемо, та інші прозвідєнія. ...Андрій по кімнаті носиться. Варвара картоплю чистить. Борщ над примусом булькає. А за вікном повітове місто, де пахне Гоголем, і відходить за обрій слобожанська степова далечінь. ...Да, ще про Гордієнка не казав. Добре, скажу. IV Йосип Гордієнко — хороший хлопець. Але — «педантична пунктуальність»: слова Бобчинського чи Добчинського — не пам’ятаю. Йосип, спец з Упродкому 5, завжди виголений і свіжий, мов хлоп’яча ковзалка. ...Це з його записної книжки: ...«Підвідділ гоління» (підсумок за п’ять років) 113 р. голився своєю бритвою, з них: 14 — на дворі (кімнату зайняли більшовики), 99— у кімнаті; з цих 99-3— порізався: 1 раз сам не знаю чому, а 2 рази забув помантачити бритву. 118 р. голився в місцевого цилюрника, що квартирує за Паланкою; з них 5— в отряді: цилюрник одступав з Червоною Армією. І т. д. А це з відділу самоосвіти: 18 вересня прочитав 3 сторінки (такої-то) книги, звичайно, з марксизму, тоді ж одна година пішла на вивчення англійської мови для ознайомлення з тред-юніонами 6 в оригіналах, звичайно, з марксистського погляду» й т. д. ...З другої кімнати чути: — Товаришу Гордієнко. Він підводиться й резонно підкреслює: — У нас прізвище одкидається. Кажіть просто: товаришу Йосипе. А Варвара підслухала: — Варваро. Йдіть-но сюди. Варвара незадоволено: — Можете виражаться: товариш Варвара. ...Комуна гигоче, пес у сінях (перелякався) гавкає, а Варвара сердито спльовує: — А ще комунія... Тьху! А над містом мчиться, як революція, молода весна. Зазирає в обивательські вікна, показує язика й летить далі. ...Д’ех, моя коханко. Дай, візьму тебе в свої залізні обійми. Твоє волосся пахне, мов виноградне вино. V П’ятий розділ пишу, заплющивши очі: с.Жила-була велика імперія — дроти, ліси, тракти. Сходились тракти, були станції, були допотопні наглядачі: гужевих трактів, гужевих станцій. Ідуть ліси, а там, десь у гущавині, дзвоники — це дрижула, поштові коні. Раптом дзвоники сти^ хають — це злодії... А потім посунули стовпи, за стовпами — шинки... А от іде до царя хохол із скаргою (це, здається, анекдот); узяв квач, уквачив... А далі ще станція, а за нею корчма... за лісами оселі, за оселями туман... І знову чути дзвоники... ...Це ж до чого? — Так собі. ...А з повітового міста, де пахне Гоголем, передають, що дехто з комуністів хазяйствечком обзавівся й будиночок збудував. ^ ...«Е-е-ех, мамочко, заміж хочеться». ...Поле, поле й оберемки з сонця. Пролітає весна, іде літо. Комуна живе так: о 4 годині вдень, як курчата під квочку, в будинок, до себе. А втім, високолоба Валентина рідко буває вдома: на коро-стевих клячах через бандитські ліси тягнеться вона по волосній периферії — агітувати, організовувати, інспектувати, інструктувати й ще «вати» й «вати». Високолоба Валентина — завжінвідділом повпаркому 7„ Іванов каже: — І в Пітері б згодилась. А Мура каже з апломбом: — Пітер — цитаделя революції, й форт його — Кронштадт 8. ...А Же ще не прийшла, замість чорної дошки (за буйство) комуна ухвалила: два рази зверх норми прати комунальне шмаття. Мура зазначає: — Так і треба. Буде знати, сволочишка. В комуні «сволочишка» — слово ласкательне, і буржуа тепер сволочами не називають, а називають так: «человєщ в благоволєнії». ...Коли всі сходяться — гармидер. Мура кричить: — Ан-дре! ...А от про телефон так і забув сказати: в комуні є телефонний апарат без дроту. Андрій підскакує до телефону, бере трубку і — — Агов! Мура з апломбом: — Не агов, а альо! Всі: —, Ша! — Ша! ...Тиша. Андрій голосно: — Агов! Комуна: ' — Агов! Потім від телефону урочисто-натхненна промова: — Ша. Перекличка йде по соціалістичній федеративній радянській республіці..,, Відкіля? Ага, чую. Передавайте далі по лінії. Чумаківська комуна в бурю непівського 9 лихоліття почуває себе твердо й непохитно. Комуна певна, що вона є шматок мудрого серця республіки. Капітан комуни, Іванов, салютує в усі кінці, в гнізда братерських комун федерації. Румпель в наших руках. Ганьба нудьгуючим. Смерть неврастенії. Комуна ще раз салютує своїм буйним переконанням: шлях важкий, але шлях до комунізму. Гряде час світової революції. Слава комунам федерації! Слава Чумаківській комуні! В комуні крик: — Слава! — Слава! Екзальтований Андрій скочив на стіл, приймає позу диригента й заводить: — Чуєш, сурми заграли. — Слава! Слава! „.А потім сідають пити чай. «„.Монастирський годинник. — Бов! Бов! Із сходу надходить синя гроза. Півнеба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Ні шелесне. Далеко гримає, а блискавиці ріжуть безкраї степи. Ой буде горобина ніч! Буде! ...Мура похилила голову на Андрієве плече, а Андрій у задумі. Бідний хлопчисько: гігантські образи ріжуть його мозок — він поет. Завтра почуємо від нього чудову поезію «громовиця». ...Із сходу надходить синя гроза. Іванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнісінькі інструкції: треба переробити й розіслати завтра по волостях. Же: — Іване! Подивись — гроза. — Не мішай, Же. Мура натхненно: — Нещасна гроза. Коли б вона знала Івана, не одну б мо-лонню послала сюди. ...А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили. За столом усі, крім Валентини: Валентина в Дубівській волості на роботі. Же язвить: і — Товаришу Йосипе. Відкіля це: «гонителі земства й ані-бали лібералізму»? Гордієнко спокійно відповідає: — Здається, записано... (виймає записну книжку)... Це з книги «за 12 лет» Вл. Ільїна 10 (Н. Леніна), видання Петроградської ради депутатів 1919 року, сторінка 157. Іще говорить спокійно: — Можна взнати й це, наприклад: «Ернст Геккель 11 і Ернст Мах» 12 — є розділ теж із книги Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм» , Держвидав. 1920 р. Або, скажімо, передмова до третього видання «Анти-Дюрінг» 14 написано... зараз скажу... Лондон, 23 травня 1894 року, цебто за три роки, три з половиною місяці й один день пізніш мого народження. Кімната не витримала — регіт. Гордієнко спокійно п’є чай. ...Гроза йде. VI Валентина... ах, який у неї високий лоб, як башта (люблю високолобих.— М. X.). Валентина несе обов’язки й начальника города, що одвели комуні за Зубівською левадою. А Іванов — начальник кампаній. Місяць має чотири тижні, а два з них призначається для кампаній. Наприклад, тиждень уборки черво-ноармійських казарм (іде вся комуна), тиждень марксистського знання і т. д. ...Бігли дні (в комуні завжди біжать дні). Вибивалась городина. Після обіду всі виходили на роботу до Зубівської левади. Андрій декламував свої експромти, Іванов підганяв комуну, а комуна кричала: — Нещасний прикажчику... Геть комбурів 15! А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в монастирі дзвонили до вечірні, комуна становилась у два ряди й з піснями йшла містом додому. ' Іванов ішов попереду й командував зводом, він же починав пісню. Одна рука в Іванова (забув сказати) висить: його ранило каледінським 16 снарядом, а другою рукою він розмахує в такт: — Ать! Тва! Ать! Тва! , Іноді Же каже: — А .може, пісень не треба? Комуна в регіт: — Браво! Же соромиться обивателів. Тоді Же починає перша, і так дзвінко, що на тротуарах зупиняються. Але от приїздить із волості Валентина. До Іванова: — Іди сю-юди. Треббба по-о-орадитись. Іванов: — Кажи тут. Валентина мнеться. Звичайно, Андрій схоплюється Її кричить несамовито: — Це свинство. Чого тут не кажеш? Ховаєш од мене? Я цього не допущу! Я вимагаю, щоб од мене не було партійних тайн» Я все мушу знати. Це свинство. (.„Андрій безпартійний.) Потім він ще кричить і доказує, що йому треба все знати, інакше він не може орієнтуватися» Підхоплюється Же: — Як це орієнтуватися? Ану? Вмішується й Мура., — Ан-дре! Же: — Ага, знаю як: шпигуни теж орієнтуються» — Що? Крик! Крик! Крик! ...А увечері на чорній дошці стоїть: «Тов. Же за буйство», ...А Варвара ніяк не добере, з ким живе Андрій: чи з Же, чи з Мурою. — Мама їх розбере» ...ї знову біжать дні. Ясні дні відходять, приходять дощі. Комуна забиває чотири кімнати, а в двох ставить пічки-ком- бІДІСИ. ...Повітове місто погрузло в болото й із злістю дивиться на комуну. Один раз на місяць підводяться підсумки роботи. Виникають жв^ві дискусії. Теоретичні висновки робить безпартійний Гордієнко, спец за Марксом, а практичні діагнози^ставить Іванов. Хороби партії — коники вечорів. У комуні розв’язують питання, а потім у повіті проводять кампанії. В дебатах приймає участь і Варвара. Вона сідає біля Іванова: авторитет безсумнівний — і дає такі поради: — А я так скажу оце: недостойні мужики, щоб над ними голови стільки ламали. Не розуміє свого інтересу — цур йому пек. А то можна ще й панів присогласити: хай ще провчать. Мура становиться в позу, артиста: — О Ціцероне 17! Твоїми устами тільки мед пити. Буркотить Варвара: — Ну, дзиго, хоч на хвилинку замовкни. Тоді Мура до Андрія: — О мій Андріє! Який пасаж! І хилить свою пухку голівку на обідране плече поетове» ...В монастирі знову дзвонять: ѵ — Бов! Бов! 5 М. Хвильовий 97 Ну-с. І живе, значить, комуна біля монастиря, а в монастирі: — Бов! Бов! Біля вікон проходять черниці чорні — тіні минулого. ..«Пройшла буйна, арештантська весна — арештантська юність. Пройшло міцне літо — міцна мужність. Прийшла старість — болото. В тихих затишках міського добробуту шипить самовар, і сняться обивателеві бакалейні сни старосвітського галантерейного життя. ...Восени в повітовім місті, як ніколи, пахне Гоголем. Після службових годин Гордієнко зудить Маркса, а Іванов носиться з новими планами. ...А навкруги комуни сіро, тільки зрідка апельсиновою шкуркою промайне сонце. Коли обиватель проходить біля комуни й чує відтіля бадьорий сміх, вів на момент зупиняється, єхидно усміхається й раптом зникає в темнім заулку. А в комуні чути: — Ей, ви, ребятоньки! Не забувайте,4 завтра починається тиждень заготовки палива! Саме тоді Іванов прийшов додому надто пізно і зараз же ліг на кровать і одвернувся до стінки. Підійшла Валентина: — Що з тобою? Підлетіла й Же: — Товаришу капітане, що це ви так довгенько? Іванов мовчав, потім повернув лице. І почула комуна загробний голос: — Друзі мої... винний... їй-богу, винний... Погода проклята.. осінь проклята... Же закричала: — Хлопці, сюди! Скоріш! От так капітан! Біжить комуна: — Що там таке? А вийшло, бачите, так (Іванов сам розповів): прийшов до одного спеца, а той випиває самий справжній спирт. Така взяла досада, а тут ще в «Комуністі» 18 оголосили кампанію боротьби «з п’янством». Хотів був розбити пляшку на голові спецовій, а потім подумав... а тут, як нарочито, дощ дрібний... та нудний. ...На другий день, перший раз за все існування комуни, на чорній дошці стояло: «Тов. Іванов, капітан комуни, за...» (далі розвезено пальцем). А втім, комуна цілком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу всі вже зазнали солодкість чорної дошки» На другий день Андрій стояв біля телефону й викрикував: — Агов! Звичайно, Мура виправляла: — Не агов, а альо„ — ...Агов! Слухайте, комуни всея федерації: капітан Іванов потерпів аварію... Же* перебиває: — Ах, який ти! Хіба людина може потерпіти аварію? За вікном дощ, а в монастирі: — Бов! Бов! VIII Комуна пережила й осінь. Прийшла зима. ...Мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт. ...Уночі пішов перший сніг — посивіли вулиці. ...Здрастуйте, мої веселі сніжинки! ...Здрастуй, моя юність-метелице! Пружисте тіло, пружиста думка. Мороз. Хо-ро-ше. А в кімнаті холоднувато. Комбідками не напалиш, та й палива мало. Вікна злегка помережало лідяшками. За вікном летять сніжинки, і ковзять перші сани. Весело біжить селянський коник по пухкій сніговій дорозі. — Ей, братва, гайда розчищати сніг. Шум. Гам. Крик. І дзвенить мороз весіллям молодих голосів. ...Але — — другий сніг приніс із собою й сум. Узнали, що Валентина завагітніла, а Валентину відкликають у центр на дуже відповідальну роботу. Валентина телеграфувала: «приїду через тиждень». 1 рішила робити операцію. - Але це так противно. Валентина згадувала яму, що біля комуни, і черниць. Іще було так противно. Підходила Варвара й питала: — Від кого ж ти, голубонько? Невже від Івана? А може, від Андрія? Валентина: — Ах, як вам не со-о-оромно! А Же прийшла й сказала: — Нічого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають інтереси суспільства, Валентина: — Не те, Же, ннне те, Мммені ннне того... ...Ну-с... Іще два тижні: Туп! Туп! ь..Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт. „.На сани сіли всі, вся комуна. Сів і Гордієнко — «пунктуальна педантичність». Мороз кричав: — Ан-дре.- I хилила Мура свою пухку голівку на обідране плече поетове. А Андрій розсипав у степ: — Передавайте по лінії: Чумаківська комуна салютує в мороз: хай живе світова революція. І одкликався мороз: — 'Слава. Слава. Слава. ...А втім, Варвара так і не поїхала (одвозили Валентину). Одяг усі,мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валентина. ...Селянський коник весело біжить по пухкій сніговій дорозі. Одступає монастир усе далі й далі — назад. їдемо в снігову даль. Ця комуна й зараз існує — вона на Слобожанщині. НА -ОЗЕРА ...Коли твій човен покинув осоння й захлюпотів під парасолями старої лапастої верби (верба самотньо маячить серед глухої дичавини комишів), тоді ти помічаєш раптом, що небо ніколи не буває таке хрустально голубе, як у серпні. І саме в цей момент життя запахне вранішнім запахом і ти думаєш: чи не повертається буря твоєї молодості? Колись, мільйони років тому (чи то був сон?), тебе тривожили очі якоїсь романтизованої дівчини, і ти йшов у білий сад, ішов похитуючись, мов п’яний,— така солодка путь була перед тобою. Ти падав на землю й безумствував, бо ти згоряв у пожарі першого неповторного кохання. - Але хіба ти думав, що все це ніколи не повернеться, і тільки раптом (під парасолями лапастої верби) перед очима твоїми вітром промчаться спогади? Хіба ти думав? Так уклонись же цьому хрустально голубому небу, що зробило бурю в твоїй душі і хоч на мить вивело на загублені доріжки твоєї юності, А втім життя таке барвисте, що кожному своя путь. Один сидить у б’єргалці 1 й нюхає^ тютюновий дим за чашкою пива, другий фліртує десь з радянськими «мадам»,, третій мліє біля самовара й радіо-рупора' останньої конструкції. Я відпочиваю на полюванні, і тому покраса незнаних світів мені також' відома, як і всякому фламмаріону2; В суботу я одягаю ботфорти, перекидаю через плече _ремні патронташа, ягдташа й рушниці і кличу свою суку Не лі. Собака добре знає, в чому справа, і починає'хвилюватись: лізе до мого обличчя, з вдячністю лиже мені руки й верещит Тоді я одчиняю двері й дивлюсь на свого ірландського сетера. Але Нелі не піде без мене. Вона скалить зуби й кокетує тоненьким вереском. — Що з вами? — запитую я.— На якій мові ви говорите? На мові паризьких кокоток? Дуже приємно! Ви питаєте, чи я розумію вас? О, безперечно! Сеіа ѵа $ап§ йіге! 12 Нелі робить кілька плижків по кімнаті. Тоді я рішуче кінчаю з цією церемонією й іду з дому. На вулиці ми беремо візника, і за півгодини я вже за городом, на товарній станції. Сюди подадуть дачний потяг на степові півстанки, і за кілька хвилин мй остаточно розпрощаємось із шумом міських вулиць. І вже тут, на дальньому пероні, я починаю перероджуватись. Я забуваю сіреньке життя сіреньких болів і турбот і пізнаю інший солодкий світ. Мені так легко на душі, нібито я ніколи не знав тоски й терзаній. Дух моїх прадідів оживає в мені, і я, безтурботний, дивлюся на землю з висоти птичого польоту. Я їду туди, де мене чекає вільний степ, тихі задумливі озера, пісні на чумацьких дорогах і сміх безтурботних селянок. Коли ми з Нелі приїжджаємо на станцію, там уже давно бродять ватаги мисливців, і давно вже верещать родичі мого сетера. Із степу летить бадьорий надвечірній вітерець і хвилює мені ніздрі. Нарешті подають потяг, Г я лізу в мисливський вагон. Нелі махає хвостом і дивиться на мене ласкавими очима. Я розумію, в чому справа: вона просить допомогти їй забратись на верхню полку. — Добре! — кажу я й підіймаю її. У вагоні стоїть неймовірний шум. В одному закутку співають старовинних козацьких пісень, у другому —якийсь мисливець розповідає анекдоти. Тоді мені прокидається вовчий апетит, і я розгортаю пакунок. — Ей, держи! Держи її — кричать мисливці: то пробігла вагоном якась дівчина. Нарешті потяг рушив. Перед очима промайнули кіоски, баби з яблуками (у вагоні страшенно пахне яблуками), промайнув семафор. Потяг вилітає в степ. Коли місця біля вікон зайнято, я виймаю з ягдташа Гора-ція3 й перегортаю сторінки. Мій епікурейський4 настрій цілком відповідає віршам римського поета. Іноді я беру з собою тургенєвські «Нотатки мисливця» але перечитую в них тільки ті абзаци, де автор малює природу. Діалоги я обминаю й обминаю все те, що не відповідає моєму настроєві. Навіть на полюванні я не црислухаюсь до так званих «серйозних» розмов, і все, що я спостерігаю там, все воно світиться крізь рожевий димок моєї безтурботної епікурейської уяви. Сьогодні субота, завтра день відпочинку, і я тікаю від людей. — Пробачте мені, дорогі друзі,— думаю я.— Але дозвольте забути про вас. Потяг розриває простори й летить. Нарешті я бачу, що біля, правого вікна звільнилось місце, • і я поспішаю туди. Я притиснув чоло до скла й дивлюся в степ. Сонце пливе кудись за ярки, і спокійні кургани стережуть спокій безмежності. І Тоді надходить задума, і переді мною виростає наш посьо-лок, батько-мисливець і той прекрасний вечір, коли я в перший раз поїхав з ним на полювання.' Пам’ятаю, ми приїхали на луки вночі. Я думав, що це «Бєжин луг» ь. Десь хропли коні. Наша підвода зупинилась в комишах. Кобилу випустили на пашу, а самі лягли на віз. Я довго не спав. Були мільярди зір, і я довго мріяв і дивився в небо. Потім я заснув. Сон був короткий і тривожний. А розбудив мене постріл с Батько вже стояв у комишах і зустрічав вранішній переліт. Парувала ріка, й десь загорався світанок. Пам’ятаю, я хотів тоді умерти — так прекрасно було й так билось моє молоде серце. Але все це так давно було! Батько давно вже лежить у могилі, посьолок навіки зник з мого горизонту, і мені залишається тільки згадувати їх. Та й згадувати мені треба обережно, щоб хтось не помітив. Моя путь, уже теж заламується до могили. Нарешті потяг затримує ходу: попереду нас перша вілла й півстанок. Я одриваюсь від скла й сідаю на своє місце. Нелі положила лапу на свою голову й уважно дивиться на мене. Метушаться мисливці й біжать до дверей. Потяг зупинивси. — Вілла Стаховського! — кричить кондуктор. Вилітають постаті — люди, собаки, вилітають клунки, і знову свисток. Потяг рушив, і знову біжать поля, луки й обрії. На кожному півстанку лишається кілька мисливців. Що далі, то’ більше порожніє вагон. Я їду на дальній піветанок, на лиманські озера. Напроти мене мовчки сидять селяни (в наш вагон уже заходять і сторонні люди). Тоді я звертаюсь до них, і ми^ перекидаємось словами. Вони дивляться суворо й похмуро, і я почуваю себе ніяково, бо мені вже здається, що я в їхніх очах зайва людина, яка зовсім непотрібна суспільству і т. д. і т, інш. Але я поспішаю одігнати від себе ці думки й переконую себе, що це зовсім не так. І от наближається лиман. Нелі хвилюється, і я здіймаю її з верхньої полки. Сонце ще стоїть на два метри від горизонту, і на вечірній переліт ми, очевидно, встигнемо. Ми зустрінемо його десь у дорозі, на степових озерах. — Ви де будете? — питає мене якийсь мисливець. — На Троватому! — відповідаю я. Діалоги коротенькі, бо тепер уже не до розмов. Тільки маленький робітник із старенькою шомполкою ще регоче на ввесь вагон і з захопленням розповідає, як він сварився із жінкою перед виїздом. Вона, мовляв, страшенно репетує й завжди не пускає його. Біля робітника стоїть його синок і усміхається» Ця парочка мене завжди зворушує. Але, коли потяг прогримить залізничним мостом, я вже збираюсь і спішу на ганок. Нарешті замаячив і наш піветанок. П6тяг_ пішов 'поволі й зупинився. Ми висипаємо на перон. За станційними будівлями вже стоять підводи, і тихо іржуть коні. Частина мисливців почвалала пішки, частина сідає на вози й їде на лиман. Мене завжди зустрічає бабуся із мисливської хати. — Ах ти, моє соколятко! — говорить вона й влаштовує на возі сіно. Я тисну бабусі руку, розпитую, що, як і сідаю на воза. Туди ж плигає й Нелі. Ми рушаємо в степ. Рушають і інші підводи — з криком, гамом і піснями. Потяг заревів в останній раз. Потім майнув чорним хвостом і зник за поворотом. Станція осиротіла. Але я ще поглядаю на неї. Інші мисливці, очевидно, не цікавляться цим забутим степовим пів-станком. Мене ж він завжди тривожить і викликає багато спогадів. Я взагалі не можу спокійно дивитись на станцію, бо по станціях пройшла вся буря горожанської війни. На станціях так недавно люди вміли вмирати, і вони вміли так надзвичайно жити. — Ну, розказуй, синку, що там у вас у городі,— каже бабуся й тут же, не дочекавшись мого оповідання, починає виливати свої селянські болі й радості. — Ну, а як же дід Зідул? — питаю я про її чоловіка. Що ж Зідул? Зідул, мовляв, шкандибає потроху, Вчора був там-то, сьогодні їздив по сіно. Приходила сваха, трохи випили. І бабуся регоче. Вона теж любить випити, і особливо в компанії. Тоді переді мною виростають милі й далекі постаті Пуль-херії Іванівни й Афанасія Івановича7, що так тривожили колись Гоголя. Я думаю, що ці постаті безсмертні й що Зідул і бабуся — це тільки варіації одного і того ж типу. Навколо нас фантастичний степ. Гостро пахнуть бур’яни. Бабуся поганяє коника. Тоді я бачу мертві краї, «старосвітських поміщиків» і гого-лівських старичків. Я бачу Пульхерію Іванівну, Афанасія Івановича і їхній домик. Він стоїть тепер (чомусь) над кручею. Внизу духмяна ріка, далі піски, як нова Сахара8. Збоку стоять Сорочинці9 —ті краї, де блукала колись «червона свитка» 10. Ліворуч — сам славетний Миргород. Коли ясна погода, за кучугурами, крізь марево, гоголівський край як на долоні. Мені здається, що я теж бував у Афанасія Івановича. Тут живе тепер його якась троюрідна праправнучка. Вона глуха, столітня й тихо доживає вік, і домик теж похилився під вагою віків — от-от завалиться. Праправнучку не зачепили наші осінні мятежіо Тільки там, у старій халупі з химерною вивіскою «Сільська рада» та в бур’янах на майдані метушиться чуже життя — то піонери і якісь ще комольці тривожать старосвітську мертвоту. І чути — ще повелись комісари. Але не з тих часів, коли в ніч під Різдво чорт сховав місяць у кишеню, а зовсім інші, незнані. До Афанасія Івановича, власне, до його глухої праправнучки (старичка давно-давно нема, тільки чебрець на могилі пахне), приходить зрідка десятник. Проте й він зветься тепер сільським виконавцем. Біжить коник. Бабуся раптом заспівала. Вона заспівала своїм старечим голосом: Ой на горі та женці жнуть, А попід горою, попід зеленою козаки йдуть... Тоді переді мною знову виростають забуті постаті й деталі. Я бачу древні етажерки, що на них під густим серпанком пилу лежать старовинні пожовклі книги, чую, як хрипить годинник своєю старовинною зозулею. Чи не Пульхерія Іванівна так тепло глянула на мене? Чи не Афанасій Іванович киває і мені з вогкого кутка?.. — Чиї це дині так запахли мені? — думаю я. Ми їхали повз баштан. Загавкав собака, і я прокинувся від задуми. Моя бабуся аж заливається своєю піснею. Попереду нас маячать підводи. Ми вже проїхали верстви три, і я прошу бабусю зупинити коня. Вона зупиняє, і ми з Нелі йдемо вбік. Ми наказали нашій бабусі зробити нам вечерю й зустріти нас на порозі своєї хатки. Відци до лиману дві верстви, і ми з Нелі дійдемо пішки. Зараз ми йдемо на степове озерце, що праворуч, і там постоїмо на вечірньому перельоті. Ми йдемо на надплесне, що його вже тепер нема. Як і багато степових озер, воно навіки зникло з мого мисливського горизонту. Щороку я гублю радісні води, а за ними всихають і рештки струнких комишів та пишних осок. І на мою вразливу душу злітають метелики жури, бо ж так недавно, так недавно все це було. Я любив зустрічати вечірні перельоти на цьому озері. Коли на дальню ріку спадали липкі тумани й води тихо парували на захід, тоді вогняна куля прекрасного сонця пливла за ліси — туди, за Атлантику, за океан. Надходив вечір. Моя старосвітська бабуся годувала мене кавунами. Я брав рушницю і йшов у степ. Дорога бігла повз табір вітряків, минала цвинтар і пересікала даль біля багаття, що раптом спалахувало серед степу. Тоді на глухому півстанку кричав паровик, і пролітала стьожка огнів. Нарешті надходило надплесне. Я стягував на ботфортах ремні й брів у болото. Сторожова стоянка була на сході, так що переді мною стояло все озеро, і було воно в багрянцях вечорової зорі. Над озером пливла м’яка й тендітна тиша, ї тоді в селі дзвонили до вечірні. На небі вже булькали зорі, і із степу йшов легкий димок пожарища. Починався переліт. Таємними кажанами носились над водою чирята. Моя «бельгійка» раз у раз розривала пострілом матовий присмерк... Це були чудові вечори, і я їх ніколи не забуду. Але надплесне вже давно висохло. Вже давно там, де пахли осоки й своїм запахом викликали химерні асоціації, вже давно там ріже землю прозаїчний і могутній трактор. І тільки я, як невгамовний дон Квізадо п, все шукаю нових ілюзій до нових невідомих берегів. ...Нелі захвилювалась і раптом зробила стійку. Зірвався перепел. Я вистрілив і промазав. Нелі повернула голову й докірливо додивилась на мене. Вона так докірливо дивиться на мене, що я мимоволі переводжу очі в інший бік: мені соромно. О, Нелі вміє присоромити свого двоногого товариша!.. Тоді ми йдемо до озера мовчки. Я ніяк не наважусь поласкати свою суку, а вона теж почуває себе ніяково. ї тільки другий вдалий постріл остаточно помирить нас. Сонце вже лежить на горизонті грандіозною червоною трояндою і збирається на ночівлю» По степу метушаться маленькі вітерці. З далекого села зрідка долітають парубочі й дівочі вигуки. — Бац! Бац! — чую я навкруги. Потім сонце ховається, і тільки ледве помітний слід його залишається на заході. Я ще кілька разів «промазав», але я вже не бачу очей моєї Нелі, і до того ж на ягдташі мені висить двоє чирят, і потім я давно вже не стежу за перельотом — я слухаю степ. Постріли рідіють, і нарешті їх не чути. Перельот скінчився. Наді мною стоїть зоряне небо, і десь блимають степові огні. — Нелі! — кличу я суку, і ми поволі йдемо до. лиману — туди, де нас зустріне • бабуся і її пахуча* вечеря. Дві верстви ми проходимо скоро. От уже ми дійшли оселі й бредемо глухою вулицею. Гавкають собаки, по хатах жевріють каганці. Ми обминаємо старовинну козацьку церкву. Десь кахикають парубки й верещать під повітками дівчата. Нарешті ми бачимо хату наших старосвітських друзів. Біля хвіртки нас зустрічає дідусь Зідул. — Здрастуйте! — каже він.— 3 качками вас...' Чи, може, не пощастило? • Я передаю йому двох чирят. Але він хитає головою і скаржиться: раніш, бувало, як зробиш один постріл — то й десять качок, а тепер тільки порох переводиш. Це — традиційна зустріч, і я на неї, як завжди, «підтакую». Тоді ми йдемо до хати, і на порозі нас зустрічає бабуся. В хаті пахне смачним борщем. Я виймаю з ягдташа фляжку з горілкою, і ми сідаємо вечеряти» Зідул інформує мене, як стоїть справа з лиманськими озерами. Завжди буває так, що «вчора» було страшенно багато дичини, а сьогодні «щось» мало. Тоді я питаю, скільки ж Зідул «вчора взяв». Дід зітхає й каже: — Та одного поганенького куличка. — В чому ж справа? —1 питаю я. А справа, бачите, в тому, що йому вже перестали очі служити. З такими очима, мовляв, багато не вб’єш. Потім він розповідає мені кілька мисливських анекдотів. Ці анекдоти я чую вже в сотий раз, але я їх вислухав і тепер з охотою. Зідул завжди розповідає їх як правду, і мені хочеться йому вірити. Мені так хочеться вірйти, що нарешті й вірю. — Це ж така наївна брехня, і стільки в ній дитячої правди,— думаю я парадоксами. Нарешті фляжка моя порожня. До мене тиснеться Нелі, і я їй кидаю два шматочки м’яса. Вона з подякою дивиться на мене й лягає біля моїх ніг. .На дзвіниці дзвонар б’є одинадцять. Тоді бабуся вносить у кімнату солому, і я лягаю на ній. Завтра, ледве засіріє, Зідул підійде до мене й скаже підводитись. Ми заберемо рушниці й помандруємо на озера. А сьогодні я лежу на соломі, і мої мислі пливуть по хатці моїх старосвітських друзів. — У чому справа? — думаю я.— Чому я з такою світлою радістю їду сюди? Але відповіді я не найду. В кутку вистукує цвіркун* десь на вулиці співають дівчата — і все це як якась дитяча казка. Мислі мені в'яліютц і я починаю засинати. І тоді приходить мені мисль, що мої старосвітські друзі просто туман фантастики, що вони зовсім не живі люди, що це тільки тіні справжньої людини. — Цебто? — знову запитую себе.— Виходить, що мій відпочинок — це не що інше, як порожнє й мертве місце в моєму коротенькому житті? Але й тепер я не найду відповіді. Мислі мені зовсім зів’яли. Збоку шарудить солома — очевидно, кошеня блукає по хаті. Крізь сон я бачу клаптик зоряного неба й лежачі силуети моїх старосвітських друзів... ...Але на світанку я підводжуся бадьорий і веселий і з надією дивлюся на бабусю й Зідула. — Ну, -Нелі, сьогодні пополюємо на славу,— кажу я ірландці, і ми йдемо за дідом. Нас випроваджає, як і завжди, наша мила бабуся. Тоді кричать півні й стихають парубочі вигуки. Зітхає півтемрява. Ми довго йдемо вуличками. Зідул пахтить люлькою й мовчить. Нас обминають хатки, повітки. Де-не-де знову жевріють каганці. Нарешті ми виходимо в степ, і тоді перед нами блищить матове срібло озер. Ми вже на лимані. За кілька хвилин я буду з Нелі різати човном тиху поверхню комишуватид вод. — А ранок добрий! — каже Зідул.— Качки підуть із сходу. Тоді десь уже розривається постріл, і луна біжить на озера. Ми прискорюємо крок. Свіжий вітерець ласкає наші обличчя. Нарешті під ногами забулькало. Мій старосвітський друг передає мені весло, кладе в човен солому, і за хвилину я на воді. Десь просвистіли чирята. Десь закричав кулик. Нелі тихо ' заверещала. Тоді я глибоко, на всі легені, зітхаю й починаю свою напівфантастичну путь. МИСЛИВСЬКІ ОПОВІДАННЯ ДОБРОДІЯ СТЕПЧУКА — Я, як і всякий мисливець, безперечний поет,— нарешті, / порушив тишу добродій Степчук, мешканець того ж таки будинку, що в ньому живу й я.— Але, як і всякий поет, я трошки .фантазер і трошки Мюнхгаузен 1. Отже, розпочинаючи серію своїх мисливських оповідань, я і тепер прошу вас слухати мене уважно і не перешкоджувати мені вигуками «брехня». Ми — кілька дівчат і хлопців — поспішили запевнити добродія Степчука, що він і на цей раз буде задоволений з своїх слухачів, і, запевнивши, зробили з своїх тіл таке тісне коло, що коли б наш оповідач схотів раптом проти нашої волі покинути нас, то йому б це ніяк не вдалося. — Перше своє оповідання,— сказав добродій Степчук,— я назвав би «шилихвіст», Чому саме «шші их віст», а не якось інакше — ви зараз почуєте. 1. ШИЛИХВІСТ На Лиманській Ямці кінчався вечірній переліт. Правда, сонце тільки-но загорнулось останнім валом завітрякового темного обрію, але для мене ясно було, що сьогодні наді мною вже не просвистить жодна зграя чирят. Сьогодні тяга почалася раненько, і все, що на моє мисливське око мусило летіти з лиману — все вже летіло і... пролетіло. Ясніше кажучи, я того вечора добре «мазав». Так, можна сказати, «мазав», що навіть і досі ніяково почуваю себе. Так «мазав», що, будучи людиною з дуже маленькими забобонами, я все-таки не втерпів і безнадійно вирішив: «безперечно мою рушницю зачаровано якимсь поганим оком». Як бачите, невдача на такого романтичного складу мисливця, як я, таки добре впливає. Коли приходиш до таких вищезгаданих, можна сказати, середньовічних забобонів, то, очевидно, кожний свій невдалий постріл розцінюєш як мало не світову катастрофу. Але чи можу я сказати, що ці ж таки невдачі тримають мене в поганому настрої довгий час? Ні в якому разі! Спершу, як і треба чекати, я страшенно хвилююсь, спершу я енергійно лаю себе, свою рушницю і зовсім невинних качок, але потім, коли переліт скінчиться, я одразу заспокоюсь і, нарешті, остаточно примирюсь зі своєю невдачею. Допомагає мені в цьому завжди природа. На цей раз, себто цього пам’ятного перельоту, заспокоїла мене вона ж таки. Над озером зупинився такий чудовий вечір, що я вже ніяк не міг гніватись ні на себе, ні на рушницю, ні на качок. Та й справді: як я буду гніватись, коли з мого звичайнісінького човна, що стоїть серед звичайних осок, іде така надзвичайна поверхня срібно-золотого озера! Як я буду обурюватись, коли в груди мені ллється таке запашне повітря, що не треба тоді найкращих коштовних вин! Як я буду лаятись, коли моя лайка відгукнеться, в потойбічному гаю такою мало не земною луною! На полювання я приїхав у буденний день, так що, крім мене, на Ямці нікого не було. Отже, я залишився господарем становища не тільки на час перельоту, але й на час післяперелітного споглядання. Навіть місцеві сільські мисливці не перешкоджали мені: ні звуком пострілу, ні голосними розмовами та вигуками, ні настирливими плямами своїх фігур, що вже давно чекають мене на березі зі своїми, можна сказати, не зовсім приємними і зовсім безглуздими запитаннями: «Чого ж це зи сьогодні так мазали?». Словом, я дістав цілковиту можливість не квапитись із від’їздом і сидіти та мріяти на човні аж поки остаточно стемніє. Правда, мені ще жевріла в грудях надія, що якийсь одиночка-крижень чи то самотній чирок таки нарветься на мене і я матиму задоволення ще раз, принаймні, вистрілити. Але правда і те, що не тільки ця надія, але й всі фарби й звуки цього надзвичайного вечора не затримали б мене тут, коли б я знав, яка, висловлюючись нашим мисливським жаргоном, «історійка» підчікувала мене» А втім, не буду забігати вперед. Давайте все пустимо по черзі, не забуваючи навіть деталей, бо в противному разі «історійка» не справить на вас того — скажу одверто — чималого враження, що його вона справила на мене. Повісивши свою готову до пострілу безкурківку на плече, я вийняв портсигар і запалив папіросу. Ледве помітний вітрець підхопив димок і поніс його на схід. Якісь дві хвилини я дивився на захід — у той бік, де на поверхні срібного озера танули ніжно-рожеві смуги, що їх залишило багате на золото сонце, ховаючись у потойбічних краях темного обрію; спершу, я якийсь час дивився в той бік, де на сторожі озер маячили силуети задумливих вітряків, де одиноко палахкотіло якесь степове багаття, а крізь нього миготіли гурти рогатої худоби зі своїми завжди ідилічними пастушками. Потім я став лицем .до лиману. Лиман погасав зі своїм вечірнім сходом. Небо наді мною було ще світло-голубе і повітря прозоре, але на великі ли-манські води вже насувалася важка, поки що синя (в майбутньому чорна) нічна тінь. Хуторок, що стоїть над озером праворуч, потроху танув у просторах, і можна було чекати, що за якісь півгодини він зовсім зникне з очей. На селі завзято гавкали собаки, мукали корови, і вже чути було, як місцеві дівчата то тут, то там робили спроби розпочати гуртових пісень. Допаливши цигарку, я знову взяв рушницю в руки і, прислухаючись та пильно вдивляючись у небо, продовжував чекати. Божественний вечір не остаточно заворожив мене своїми фарбами й звуками: принаймні, підсвідомо я досі не розлучався з надією ще разочок вистрілити по якійсь качці» І я таки вистрілив о Як вистрілив — це буде видно далі, а поки що дозвольте трохи ухилитись убік. Я, запевняю вас, ніколи не заперечую того твердження, що серед мисливців різні бувають стрільці: погані, г^рні, середні' і т. д. Я, звичайно, не заперечую й того, що гарний стрілець більше вбиває дичини, ніж поганий. Але я рішуче буду відстоювати ту думку, що і вдачі, і невдачі, і поганого, і гарного мисливця завжди ідуть під знаком мало не фатального випадку, який з’ясувати можна було б тільки при дуже старанному вивченні далеких причин, малопомітними нитками зв’язаних з цим випадком. Я сам не раз бачив, як призери стенду і досвідчені мисливці ганебно «пуделяли» в той час, як у тих же самих умовах слабенькі «берданочники» без промаху збивали одна за одною по кілька штук качок. Правда, це не більш як випадки, але такі випадки все-таки мають місце в нашому мисливському житті, отже, треба думати, ви не здивуєтесь і тому випадкові, що до нього я, нарешті, підійшов. Вдивляючись пильно в східне небо лиману, я раптом почув свист. Десь недалеко, можливо над моєю головою, летіла качка. Летів, напевне, крижень. Саме тому крижень, що серце мені надто вже хутко забилось, по-друге, тому, що свист був порівнюючи різкий і навіть важкенький. Сказати, що в цей момент було вже зовсім темно, я нЬ можу, але й сподіватися побачити дичину я теж не міг. Коли ви мисливець, то ви добре знаєте, що в ту пору, коли зайде сонце і коли на озері вже тануть його блідо-рожеві смуги,— в цю пору тільки дуже бистре і надзвичайно сильне око може здаля схопити летючу качку. Я такого ока, на жаль, не маю і тому, почувши свист, /недовго думаючи і нікуди не націляючись, зробив дуплет із • своєї безкурківки. х Над спокійним вечірнім озером розтявся ірім двох пострілів, і на воду, недалеко від мене, 'щось шльопнулось. Ну, я вже цього ніяк не чекав! Як і належить серцеві в таких випадках, воно, серце, закалатало від радості так, що я ледве-ледве не вивернувся з човна. В небі я нічого не бачив, але тепер на воді вже маячила качка. І то не якийсь чирок, а по меншій мірі — крижень. Правда., цей «крижень» був підбитий, очевидно, на крило, бо, опам’ятавшись і повертівши головою, почав пливти від мене, але я зараз же заложив у набійник нового набоя і негайно ж почав його добивати. Раз, два! «Крижень» пливе. Три, чотири! «Крижень» пливе. П ’ять, шість! «Крижень» пливе. Ви, мабуть, принаймні в душі, смієтесь з мене* Ви, очевидно, вже вважаєте мене за дуже поганого стрільця» Але ви і помиляєтесь,' і зовсім даремно смієтесь. Я не такий-уже поганий стрілець, як це може здатися комусь (це можуть посвідчити навіть мої вороги із кола «мисливських друзів»), а справа в тому, що такі «випадки» і справді трапляються зі всіма «гарячими» мисливцями. Замість того, щоб спокійно націлитись і добити дичину, «гарячий» мисливець бухкає в повітря з цілковитою певністю, що він стріляє в качку. Коли я схопив ладівницю, щоб витягти з неї два нові набої, я не тільки побачив, що мій «крижень» від мене не менш уже як на 150 кроків, але й з досадою переконався, що ладівниця моя порожня. Вияснилося, що я ,за один переліт вистріляв стільки набоїв, скільки іншого разу в мене хватило б на кілька перельотів, і вияснилося, що мені нічого іншого не залишається, як положити рушницюі вччовна й, узявши в руки весло, ловити «крижня» руками. Я так і зробив. Вмить мій човен вискочив із осок, і я вже був на чистій поверхні озера* Почалися шалені перегони. Підбита качка, побачивши, що за нею женуться, -напружила всі свої сили й, перелякано озираючись, помчалась від мене. (Зрідка вона робила спроби пірнути, але це їй чомусь не вдалося: очевидно, перебите крило невдало заломилося й перешкоджало їй.) За качкою мчався я на своєму човні. Сили були не рівні, і за якісь кілька хвилин я таки наздогнав свою жертву. Враз качка опинилась у мене на колінах, і я побачив, що це був прекрасний з лебединою шиєю екземпляр тієї породи, яку ми звемо шилихвостами. Я і справді не помилився: шилихвіст був з перебитим і саме, невдало для ньото заломленим крилом. . Жалість .у мисливця до дичини прокидається тоді, коли ця дичина безпомічно лежить у нього на колінах, скажімо, і перелякано крутить головою. Але в таких випадках з жалістю приходить і досада: «Яка шкода, що я її одразу не вбив! Ну, шр я, мовляв, тепер буду робити з нею?» І мій шилихвіст сидів на моїх колінах, і мій шилихвіст крутив перелякано голівкою. Словом, і для мене прийшла морока. Залишити шилихвоста живим для того, припустимо, щоб віддати його до зоологічного саду, я ніяк не міг: до Харкова я повертався за кілька днів, і качка без відповідного догляду обов’язково здохла б,— потім я й не хотів везти її в такому вигляді: поранена дичина завжди викликає в мені почуття ніяковості перед самим*, собою. Значить, я мусив її добивати. Але й добивати птицю, доводжу до вашого відома, теж не легка процедура. Вихопити з її крила пір’їну, скажімо, і, найшовши на її голові т[ак] зв[аний) «мозжичок», проколоти його цією пір’їною — це найкращий засіб бистро покінчити з муками жертви. На великий жаль, я цим засобом погано володію, і тому мені залишалось одне і найгірше: взяти шилихвоста за ноги і, розмахнувшись ним, розбити його голівку об борт свого каюка. Іншими словами, я мусив негайно взяти на себе роль своєрідного ката. Саме роль ката, а не якоїсь домашньої хазяйки, бо одна справа різати, скажімо, курку і зовсім інша добивати ту птицю, що ще так недавно вільно мчалась під небом, що ще так недавно пурхала в ранкових соняшних комишах. Ах, Боже мій, як це неприємно! Як неприємно виступати в такій ролі! Схопивши все-таки за ніжки прекрасного шилихвоста, я зі всієї сили вдарив його голівкою об борт. Вдарив і кинув птицю в човен. Шилихвіст стрепенувся, кілька разів здригнув ніжками і — стих. Я з полегшенням відкинув своє волосся назад і запалив нову папіросу. Рожеві смуги від далекого сонця вже догоріли. Синя тінь ночі насунулась з лиману і розтягнулась на водах Ямки. Хутір зовсім зник з очей, і лиманські озера ледве-ледве маячили мені своїм сріблом. Багаття, що в степу, зацвіло буйним вогнем і на південному небі зупинилась заграва від якогось далекого пожару. По всіх кінцях села заметушилися співи гуртових пісень» Звичайні осоки причаїлись по своїх закутках і суворо випроводжали мій човен. Прокинулись таємничі Шелести і звуки, що про них уже багато писалося і що все-таки завжди тривожать душу якимись неясними, напівзабутими спогадами. То тут, то там булькала в воді риба і примушувала раз у раз здригатися ц озиратися. До берега не так було далеко. Але я, рушивши до нього, якось непомітно для себе відбився в бік і раптом наскочив на обміль. Зробивши кілька спроб одштовхнутися від єрчика, я побачив, що заліз ще в більше багно. Залишалось встати з човна і взяти його «на буксир». Так було й зроблено: піднявши повище халяви своїх ботфортів, я шугнув ними в болото і взявся за борти. Раптом у моєму човні щось заворушилось. Я зиркнув і побачив: шилихвіст, що я йому, як мені здалось тоді, зовсім розтрощив голову, шилихвіст, що на моїх очах уже конав в останніх конвульсіях,— цей шилихвіст сидів на моєму ягдташі і, наче нічого не трапилось, крутив своєю голівкою. — От тобі й раз,— скривившись, подумав я.— Невже ж я тебе так невдало добив? Нервово підсмикнувши плече, я в другий раз із силою вдарив його голівкою об борт. І, вдаривши, я подивився: голівку було розтрощено і одне око вилізло качці з орбіти. Я кинув шилихвоста до човна і, вже не дивлячись на нього (стільки в мені накопилось вередливості і до себе, і до цієї процедурй), посу-нувел далі. Деякий час качка тріпотіла, здригалася, потім враз стихла і на цей раз безперечно навіки. Пам’ятаю, як мене раптом ні з того, ні з сього потягнуло подивитись на неї, та пам’ятаю, як якась друга внутрішня сила стримала мої очі, і я знову-таки і не зиркнув на шилихвоста. Човен враз вискочив до єрчика, і я мусив лізти в нього. Але дивно: я відчув несподівано, що лізти в нього я зовсім не маю охоти. Більше того, я відчув раптом, що я в нього не полізу, що, нарешті, ніяка сила не примусить мене витягти свої ноги із багна і положити їх на чистеньку каюкову солому. — В чому справа? — запитав я самого себе.— Що це таке? Совість? — Нерозумно! Тоді послідовно треба назавжди відмовитись від полювання, чого я, звичайно, ніколи не зроблю. Страх перед мертвим шилихвостом? — Ще нерозумніш! Як же тоді розуміти цей мій внутрішній стан? Очевидно, тільки так, що це було не те й не друге — і ні совість, і ні страх. І це в той же час було і те, і друге: і совість, і страх. Нерозумно, що совість? Це безперечно! Яка ж то совість, коли я, можливо, завтра вранці точнісінько також буду катувати другого шилихвоста... І все-таки десь на споді душі ворушиться щось неясне, страшенно подібне до категорії тих душевних зворушень, що ми їх називаємо «совістю». Ще нерозумніш, що страх? ї це безперечно! Який же то страх, коли я напевне знаю, що навіть мертва людина нездібна щось комусь заподіяти, не те що якийсь там мертвий шилихвіст... І все-таки десь на споді душі ворушиться щось неясне, страшенно подібне і до тієї категорії душевних зворушень, що їх ми називаємо «страхом». На сором мені, я в човен все-таки не сів і продовжував тягти його за борти повз того ж таки єрчика. На Ямці зовсім стемніло. Десь кричали чирята, десь далеко брехали собаки, а тут під зоряним небом стояла напівтаємнича тиша. Ніде поблизу жодної людини, наче вимерло все озеро і вимерли всі його береги. Ніде ні рибалки, ні мисливця, наче хтось нарочито взявся зіпсувати мені вечір, наче хтось спеціально робив ці напівзагадкові шелести. Я відчув раптом таку самотність, ніби нікого на світі, крім мене, вже давно не існує, ніби в цьому океані напівтемного повітря саме тепер мені й судилося якось трагічно загинути. Навіть ріжок молодика, що по моїх підрахунках мусив уже стояти десь у небі, тепер ніде не блискав, наче й його якась невідома сила зірвала з безсмертного круга й затягла в темну, загадкову безвість. Човна свого я тягнув дуже енергійно, але, поспішаючи, я знову заліз у таке багно, що скоро примушений був ще раз зупинитися й ще раз стати на відпочинок. Діставши з кишені нову цигарку, я чиркнув сірника. Факрнув огник і... я не втерпів: я таки подивився на те місце, де мусив був лежати мій з розтрощеною головою мертвий шилихвіст. — Що за чортовщина! — мало не скрикнув я і озирнувся навкруги: качка і тепер спокійно сиділа на ягдташеві й спокійно дивилася на менё своїм одним чорним оком. (Друге око і справді вискочило їй і висіло біля її закривавленої орбіти.) ■ Я викинув з рота папіросу і, охоплений нервовою зимницею, враз відчув, що ті почуття, які досі панували в мені, залишають мене і в мені прокидається люта тваринна злість. Прокидається саме та злість, що виникає тільки з безвихідної розпуки. В цьому безсилому, побитому мною шилихвості я раптом пізнав якогось свого давнього ворога, і я відчув, що з ним я мушу зараз остаточно розправитись, що інакше, відчув, нагряне велике нещастя, і я вже ніколи не вилізу з цього повного таємничих шелестів болота. Як смертельно поранений звір, я кинувся до ягдташа. Схопивши качку за ті ж таки ніжки, я безумно замотав її голівку ударами об борт. Я її добивав так, що аж пір’я летіло навкруги, я її добивав так, що від неї могло тільки нічого залишитись. І все-таки коли я кидав шилихвоста до човна, то і тепер мені ввижалося, що він живий, що і тепер він тріпотить крилами, і мені здавалося, що я його ніколи не доб’ю. / Я бив, бив і бив. Я збожеволів. Я бив, бив і бив. Нарешті, лють моя дійшла до останньої межі, і я відчув, що побороти шилихвоста не можу. Я переконався, що шилихвіст безсмертний і .ніколи не злізе з мого ягдташа. Я переконався, що він завжди буде дивитись на мене своїм холодним чорним оком. Страх пройняв усю мою істоту. Це вже був той тваринний страх, що від нього тільки один крок до божевілля. Тоді я схопив рушницю й, покинувши човна, як безумний, кинувсь навпростець. Там, де мені дозволяло болото, я біг до берега звичайним людським бігом, а там, де я загрузав мало не по пояс, я біг на четвереньках. На березі я був за якісь п’ять хвилин. Але, коли я вискочив на дорогу й кинувся до села, на сході раптом метнулась вогняна блискавиця і, роздерши небо, потрясла озеро різким улюлюкаючим ударом грому. Тоді ще більший жах охопив мене, і я вже не пам’ятаю, як добіг до села. На другий день, коли вже сонце стояло височенько, я пішов до Ямки. В осоках, на східному боці, я побачив свій човен, а біля нього рибалку. — Це не ваші тут причандали? — крикнув він мені, показуючи рукою на ягдташ. — Мої,— відповів я.— Будь ласка, заберіть їх, а то йти з берега дуже грузько. — Та тут ще лежить і качка*». Боже мій, як її побито,— . сказав селянин і похилився на борт. «Ще б пак!» — подумав я і мовчки пішов до тієї затоки, що .в неї'мусив в’їхати рибалчин човен.— Ще б пак! — промовив я й замислився. > — На цьому я й кінчаю своє перше оповідання,— помовчавши, сказав д [оброд] ій Степчук.— Друге оповідання теж прб втечу, і я назвав би його «Бекаси»» Отже, слухайте далі..» II. БЕКАСИ Гарячого сонячного дня бекас любить сидіти на степових болотах. Сидить він там дуже міцно і виявляє неабияку хоробрість. Ані пастушки, ані корови, що тут же топчуться біля нього, не лякають його.'Більше того, у великій кількості саме в таких людних місцях він і буває. Вищеподані спостереження про названу дичину можна зробити, звичайно, в тому випадкові, коли не взяти до уваги, що справа ходить не стільки про бекасину любов, скільки про бекасине нещастя. Як і всяка інша дичина, бекас любить саме «порожні» болота. Але, на жаль, таких боліт у наших краях так мало залишилося, що, шукаючи бекасиного полювання і найшовши його на якомусь напівсухому озері, засіяному чередою меланхолійнихдшрів, принаймні молодий мисливець думає, що саме'в людних місцях бекас і тримається. Так багато років тому думав і я. І, думаючи так, я не тільки не шукав «порожніх» боліт, а навпаки: я ліз полювати саме туди, де мало не біля кожного «баранця», як сторож, стояла корова. Саме тому й того пам’ятного дня я вийшов зі своєю безкурківкою не кудись там на безлюддя, а до Сухого Лимана. Це було* приблизно о 1-й годині дня. Сонце, скажу я вам, палило голову немилосердно» Всюди, хоч куди гляне око, тремтіли димки тендітного леготу. Золотий степ виблискував буйними хлібами. Там, де селяни зрізали жито косами й косарками та складали їх у копи,— там стояли одинокі вози і маячили самотні коні. Гарячі соняшники то тут, то там вишикувались в окремі ділянки'й задумливо посхиляли свої жовті голови. Над степом, в прозорому повітрі, ширяли хижаки. Зрідка то один, то другий із них блискавично кидався на землю й зникав у хлібах. Я йшов по курній дорозі, не поспішаючи, бо духота і без моїх зусиль давала про себе знати: раз у раз я виймав хустку і витирав нею своє спітніле чоло. Я вже давно обминув останні вітряки, що досить далеченько відлетіли від села, але мені залишилося пройти ще добрих півтори версти. Щоб не перевтомитися, я вирішив сісти на зеленому обніжкові й трохи відпочити. На бекасів добрі мисливці ходять з не менш добрими собаками. Тільки з якимсь «польовиком» і можна в смак пополювати цю дичину. Я того часу хоч і мав пойнтерка, але, на жаль, погано дресированого, так що ніяк не;міг відважитись взяти його на відповідальну роботу. І, сівши на обніжок, я саме про «польовичка» й почав мріяти. Раптом мій погляд упав на крапку в далеких хлібах. Не довго розглядаючи, я одразу ж пізнав у ній собаку. «Собачка! — з сумом подумав я, маючи на увазі «польовичка» і зовсім не припускаючи^ що саме про цього конкретного собаку в далеких хлібах мені і слід було подумати тоді.— Собачка!» Відпочивши трохи, я підвівся, поправив на собі ладівницю і знову помандрував по курній дорозі. На місці призначення я мусив бути за якісь кілька хвилин. На Сухому Лиманові, коли я підійшов до нього, і справді паслася велика череда корів. Меланхолійні тварини, вгрузаючи по живіт у болото, рухались у різних напрямках, висмикуючи на ходу зелену травичку. По берегах болота картинно купчились гуртки сільських пастушків. Зрідка то один, то другий із них з вигуком «а-гей!» скидав штанці і, кинувшись до якоїсь корови, нагонив її на краще пасовисько. Скрикнувши, вони мчались кудись своїм кривим льотом. Боятися, що хлоп’ята полякають мені всю дичину, ке приходилось, бо я бачив, як тут же, на місце зляканих, козиряли з голубої височини нові бекаси, і бачив, що козиряло їх так багато, що тільки подавай і подавай набоїв. Пастушки, уздрівши мисливця, завжди вважають за свій обов’язок збігтися до нього і, погомонівши з ним про дичину, про мисливський стан болота, попрохати порожній набій, сірничка чи то навіть папіроску. Скоро і біля мене були вони, скоро і ми розмовляли на різні мисливські теми. Зі слів моїх юних співбесідників усе було добре: «баранців» як написано, і навіть по деяких плесах зрідка сідають качки. Погано було тільки те, що відігнати корів від наміченого мною місця вони не хотіли. Набоїв порожніх я не мав, не мав, на жаль, і дрібних грошей, а папірос я ніколи не даю дітям. Але ще гірше було те, що (я лише тепер примітив це) корови перешкоджали моєму пострілові не тільки на намічегіій мною бекасиній ділянці, а і взагалі — на всьому озері. Вони так розповзлися по болоту, що не було жодного місця, де можна було б стріляти, не ризикуючи зачепити якусь теличку. Це мені одразу зіпсувало настрій. Повертатися додому я не мав охоти, але й полювати на такому «затовареному» болоті теж було ризиковано. Захопившись, легко було сипнути шротом .в якусь корову і зовсім нелегко було влучити в бекаса. Як би там не було, але я не йтерпів і рішуче поліз у болото. Маневруючи між тваринами; я й не помітив, як мало не добрів до протилежного берега. За весь цей час я тільки один раз вйстрілив, хоч з-під ніг мені зірвалося не менш, як штук п’ятдесят бекасів. Постріл був, як і треба було чекати, невдалий, бо в той момент, коли я брав рушницю «на скидку», шургнув однією ногою в таке багно, що потім ледве-ледве з нього виліз. «Ні, мені таки сьогодні остаточно не везе!» — подумав я і, набачивши горбок, зліз на нього трохи відпочити: піт градом лився з мого обличчя. Це була та година гарячого літнього дня, коли сонце, зупинившись у зеніті, з такою енергією палить землю своїми вогняними проміннями, що тільки мисливці добровільно витримують його. ї справді: крім корів і пастушків, що сонно поглядали на мене, я нікого поблизу не побачив. Степ був порожній, принаймні, в поле мого зору тепер не попадали навіть ті селяни, що десь працювали в хлібах. Степ був до того порожній, що навіть якось неприємно було. І неприємно саме тому, що в цій глухій тиші, яка зрідка злегка подзвонювала своєю порожнечею, я, занадто емоційна людина, раптом ні з того, ні з сього відчув якусь неясну тривогу. Я зараз не пам’ятаю, про що я думав перед тим, але я пам’ятаю, що це було якраз тоді, коли я страждав на неврастенію. Мій зіпсований настрій ще більш було зіпсовано. І коли б я не побачив, що товар, нарешті, звільнив мені найближчу ділянку болота, я напевне тут же повернувся б додому. Тепер я зненацька дістав можливість знову брести по болоту, і я побрів. З криком зірвався бекас і човником кинувся від мене. Я вистрілив. — Єсть! На цьому бекасі мені і слід було б скінчити своє полювання. Я повернувся б до села хоч і не в даже гарному настрої, але в усякому разі і не в зовсім поганому. Та, на жаль, ми нічого не знаємо, що з нами трапиться в найближчому часі, і тому не завжди робимо те, що треба було б робити. По другому бекасу я мусив стріляти за якусь хвилину в правий бік. Але саме в той останній момент, коли я ледве-ледве не потягнув курок, саме за якусь одну мить до мого пострілу я з жахом побачив, що переді мною не бекас, а один із юних моїх співбесідників, один із пастушків. Тепер мені ясно, як він попав під мою рушницю: праворуч була корова, що із-за неї він і пішов до мене. Але тоді я нічого не розумів, як не розумів, яким чином я затримав рішучого моменту палець на спускові. Иайжахливіше' для мене в полюванні — це та мисль, що «на гріх майстра нема», і це останнє часто так отруює менҐ найкращі хвилини, що я навіть зрідка думаю про свою, так би мовити, мисливську самоліквідацію. Уявіть же тепер, як на мене мусив вплинути той випадок, що про нього я допіру розповів. Вистріли я саме в ту мить, коли хотів вистрілити — і весь би заряд моєї шістнадцятки пішов би в живіт хлопчака. Отже, нічого нема дивного, що я, стримавши свій палець на спускові в рішучий момент і відвівши трохи вбік рушницю, далі, в дальшу секунду, знижаючи свою шістнадцят-ку, відчув слабість не,тільки в ногах, але і в руках і машинально натиснув пальцем на «собачку». Грянув постріл. І в ту ж мить я почув здаля страшенний крик. Я зиркнув і побачив таку картину: в глибині озера збилась купа пастушків і метушилася біля одного, що кричав несамовитим голосом. Пастушки, що були по інших кінцях Сухого Лимана, теж почали збігатися до цієї групи. Перша мисль, яка прийшла мені в голову, була така: смертельно поранив я хлопчака чи легенько? Я подивився на «свого» пастушка. В його очах я побачив таку розгубленість, що одразу ж вирішив: «Смертельно». — І все-таки не може бути, щоб смертельно,— тут же, втішаючи себе, заперечував я сам собі,— Кроків, здається, півтораста, може, навіть двісті... Заперечення вийшло негрунтовним, тим паче, що я добре знав, що «на гріх майстра нема». Знову, отже, прийшлося припустити гірший випадок. Я стояв серед болота й ніяк не міг рухнутися. Ноги мені буквально підкошувались, одного моменту мені навіть здалося, що я от-от знесилію і впаду в багно. Так пройшло, очевидно, не менш, як хвилини дві. Нарешті я очутився. І тоді ж, озирнувшись навкруги та побачивши, що поки що біля Сухого Лимана нема жодної дорослої людини, побачивши також, що поранений мною хлопчак віддаляється з кількома своїми товаришами до села, я енергійно заступав до берега. — Ви гадаєте, що я рушив на допомогу до своєї випадкової жертви? Нічого подібного! Я рушив у зовсім протилежний бік. Я так розгубився, що не найшов іншого виходу, як тікати від проклятого місця. Ця втеча була багато ганебніша за першу втечу, за втечу від шилихвоста, але в моєму становищі людина (підкреслюю — людина!), очевидно, і не могла б інакше зробити. Вискочивши на берег, я кинувся без дороги в степ* Я хотів іти дуже бистро, я хотів мчатися, але свідомість, що моя бистра хода може звернути чиюсь увагу,— ця свідомість примушувала мене якось так цікаво іти, що я йшов, то мало не зупиняючись, то роблячи саженні кроки. Порожній степ у ці хвилини для мене зовсім спорожнів. Глуха степова тиша передзвонювала таким гнітючим передзвоном, що можна було збожеволіти. Я вже нічого не чув, я відчув тільки, як гарячі краплі сонячних променів боляче крапали на мою голову і як у грудях мені, якраз коло серця, пересувався якийсь величезний камінь» Ні голубого неба, ні димчатих лісів на горизонті, ні картинних вітряків на сільському вигоні — нічого я не бачив. Куди я йшов — я й зараз не знаю. Куди б я прийшов — я теж не знаю. Можна припустити навіть, що я, тікаючи відсадоого себе (а я таки, очевидно, тікав саме від самого себе), міг 'би збожеволіти, можна ще щось припустити» Але події (я говорю події, бо тоді я тільки гіперболічно міг мислити) — ті події, що раптом пересікли мені шлях, знову очутили мене. ч — Дя-а-дю!— раптом почув я за собою голоси кількох пастушків. Діти? що за браком дорослих, взялися затримати стрільця-вбивцю, вже наздоганяли мене. Частина повела свого пораненого товариша до седа, а ці, очевидно, вирішили доти ступати за мною, аж поки десь ми не здибаємо якогось селянина. Це мене не тільки глибоко схвилювало, але й вивело з того стану душевної порожнечі, що .в такі моменти і саме таких людей, як я, і приводить до божевільні. Допіру мій інтелект зовсім не функціонував,, допіру я буквально нічим не відрізнявся від якогось ідіотика,— тепер мені мислі заметушилися в голові, і я відчув себе цілком живою людиною. .Я вже напружено обмірковував становище, в яке я попав, дякуючи нещасливому випадкові, і я вже шукав виправдання своєму вчинкові. — Дя-а-дю! — знову почув я за собою голоси тих же пастушків.— Дя-а-дю! Я не повертався. Я вдавав, що я не чую ніяких голосів і йду собі своєю дорогою так, як йшов до цього часу: трохи поспішаючи. Хай вони, принаймні, поки що думають, що я нічого не знаю. Припустимо, я трохи глухий і трохи короткозорий. Відкіля ж мені відомо, що я підстрелив пастушка? А тим часом я все-таки хоч і поволі, я буду прискорювати свою ходу — доти буду прискорювати, аж поки не надумаю, що мені робити.-Погано тільки, що от сонце не дає мені спокою! Ці гарячі краплі таки, мабуть, проб’ють мені череп. 1 я поволі прискорюю крок. Я прискорюю, бо, не бачачи хлопчаків, я ясно відчуваю, як вони хутко наближаються до мене. Але куди ж я дивлюсь? Що я думаю? Хоч це й дивно, а дивлюсь я на синю полоску лісу і на тендітні димки леготу, і думаю я не про те, як мені вийти із трагічного становища, а про те, що і ці димки, і цю синю полоску над далеким лісом на горизонті я вже ніколи не побачу так, як її бачив годину тому і мені стискається серце, і я почуваю страшенний біль, А втім, ці мої останні думки скоро зникають, бо пастушки знову кличуть мене. — Дя-а-дю! Коли б не ці дитячі голоси, я вже зупинився б і, зупинившись, спитав би, чого їм треба від мене, я сказав би їм, що я по суті зовсім невинний, що я багато більше за їх страждаю, що вони не мають жодного морального (морального!) права гнатися за мною. Але що я скажу цим дітям? Що я їм скажу? В ці хвилини я дуже шкодував, що за мною женуться не дорослі, а маленькі і зовсім фізично не страшні пастушки. І тим більше шкодував, що мені вже соромно було тікати від дітвори, що почуття ніяковості за цю втечу щодалі, то більше ображало мою людську гідність. Пам’ятаю, переді мною на мить постала така картина: з болота зривається бекас, і, зірвавшись, він раптом з криком зникає десь у голубих просторах. Бекас маленький, непомітний, і всі бекаси маленькі, непомітні. Причаїлись вони по закутках болот, як уламки великого ілюзорного щастя. Але в цей уламок треба обов’язково поцілити, інакше попадеш у корову, а ще гірше — в хлопчака. Тоді буде біль, і затюкають тебе навіть діти. — Дя-а-дю! — знову почув я за собою голоси пастушків.— Дя-а-дю! Я вже далі не міг терпіти. Я далі вже не міг тікати. Я раптом зупинився й мужньо вирішив поговорити з хлопчаками. Боятись дітей тут, у порожньому степу, мені й справді не приходиться, а узнати, в чому справа, хоч би для того, щоб краще зорієнтуватися,— зовсім не погано. Припустимо, я вирішу тікати,— хіба ж діти зуміють стати мені на перешкоді? Пастушки, нарешті, підійшли до мене. Це були хлопчаки дуже маленькі. Найстаршому я одразу ж дав не більше, як дев’ять років. Позираючи на «дядю» з-під лоба, як це роблять сільські діти, вони оточили мене й мовчали. — Чого вам треба від мене? — в розпуці промовив я. — Дядю, вбийте собаку! — раптом сказав один з них. — Собаку? — здивовано спитав я, і тут же відчув прилив до серця тваринної радості.— Якого собаку? — А того скаженого, що покусав Грицька! Того скаженого, що покусав Грицька? От тобі й маєш! Тільки тут я зрозумів, що не від шроту мого кричав один із пастушків,. коли я вистрілив, тільки тут я збагнув, чого гналися за мною хлопчаки, і тільки в цей момент я згадав того собаку, що метушився по степу, коли я йшов до Сухого Лимана. «Боже мій, яка ганьба,— подумав я і сором пройняв усю мою істоту.— Замість того, щоб допомогти дітям, я тікав від них, як найгірший злочинець. Боже мій!» Що ж далі? А далі я мусив якомога скоріше спокутувати свій гріх. Я негайно кинувся в той бік, де мусив блукати скажений собака, але, кинувшись, я тут же зрозумів, що нема мені спокути за цей вчинок не тільки тут, на землі, але й там на легендарному небі. І я притишив ходу. «Такі вчинки, очевидно, не замолюють,— подумав я,— а вияснюють». Хіба я, скажімо, винний, що я саме так робив, а не інакше? Хіба десь у іншому місці не точнісінько так полюють, полювали чи може будуть полювати мої колеги,— поети тендітного леготу й синіх країв далекого привабливого горизонту, хіба, хіба, хіба?.. Очевидно, від прекрасної Маргарита 2 до хама і циніка Фердищенка3 тільки один крок. Самё в цьому і... не моє виправдання, а нерозгадані загадки на путях до далекої, невідомої і, безперечно, прекрасної людини. ...— Я скінчив і друге оповідання,— коротко кинув д-ій Степчук.— Чи не маєте охоти вислухати й третє? — Будь ласка! — сказали ми і подали йому традиційну люльку оповідача.— Будь ласка, .шановний добродію! — Коли так,— промовив д-ій Степчук,— то набирайтесь терпцю ще на кілька хвилин. Своє третє оповідання я назвав би «Вовк». III. ВОВК Ното Иошіпі Ьириз езї 13 Я ніколи не відмовляюсь поїхати на облаву, коли знаю, що її добре організовано. Я кажу — не відмовляюсь, бо я страшенно люблю постріляти, а на звіра та ще й на облавах стріляти приходиться дуже мало. Правда, це не значить, що в наших краях повиводились зайці, лисиці тощо — в перші роки після громадянської війни навіть вовків не бракувало нам, це значить, що звіра в нас не так багато, скажімо, як качок чи то бекасів, це значить, що на облавах мисливців буває більше, ніж дичини. В останніх числах жовтня мене сповістили, що в Чугаїв-ському лісі призначено на неділю облаву. За тих років у цьому місяці можна було бити і лисиць, і зайців, але і за тих же років на облавах їх полювати заборонялося. Отже, облаву треба було Мислити тільки як облаву на вовків. Словом, перспектива постріляти ще менше всміхалася мені і, отже, тільки узнавши, що добрі організатори взялися за цю справу, я міг підтримати, як то кажуть, компанію й вирушити до 272 роз’їзду. У Чугаївці, в найближчому до облави селі, ми були вночі, а коли рушили до лісу, то вже починався невеселий осінній світанок. Холодне сонце випливало з-за обрію біля лісових озер, що на них я й мої товариші полювали на качок, і, значить, треба було припускати, що ми встигнемо зробити два загони. Хвилювали нас тільки думки про гучків-селян. Хоч вовки і дуже тривожили околичні села, хоч мешканці цих сіл і скаржились на звіра, хоч вони завжди й закликали мисливців допомогти їм у боротьбі проти вовків, але коли ті ж такі мисливці'приїздили і заявляли, що без гучків полювання не можна організувати, то мало не кожний селянин вважав за свій обов’язок якось ухилитись від участі в облаві. Одним словом, я вже на цей раз побоювався, що околичні села не дадуть нам потрібної кількості людей і що з нашої непогано організованої облави все-таки нічого не вийде. Що глибше ми посувалися в ліс, то менше ставало озер і то легше було озиратися навкруги себе. Озера, скажімо, ще місяць тому мали дуже привабливий вигляд, тепер зі своїми поріділими комишами так сиротливо виступали на непривітному фоні загального осіннього дандшафту, що мимоволі на голову насідали сумні думки. Але й зменшення багна не могло добре не вплинути на наш вразливий і привередливий зір. Словом, коли нам загадючилась суха лісова доріжка і коли, нарешті, наші коні покинули булькотіти в брудній рідині, ми всі з полегшенням зітхнули. Я їхав на останній підводі з трьома другими товаришами. Спершу розмова не клеїлась: усім нам ще хотілось сііати і кожний із нас потроху дрімав, але потім, коли осіннє сонце забігало по лісових кварталах і соромливо почало ласкати дерева своїми безсилими проміннями,’ми таки трохи очутились і почали перекидатися словами. — Як хочете, а я все-таки думаю, що і тут не без лавочки! — мало не в десятий раз за дорогу кинув наш гостроголовий товариш. На полюванні, як і в житті, єсть такі люди, що завжди з чогось незадозолені, завжди буркотять, завжди когось у чомусь, запідозрюють. Цим людям важко догодити. Зробите так — вони незадоволені, зробите інакше — вони ще більше незадоволень І в тому, і в другому випадкові вони в вашу щирість ніколи не вірять.' Навкруги цих людей завжди вештаються «хами, злодії й* сукини сини», що здібні лише на «лавочку». Можливо, ці люди й мають рацію так' думати про своїх ближніх, але вони не мають ні рації, ні права отруювати отрутою своїх часто безпідставних підозрінь наші найкращі хвилини. І особливо, скажу я від себе, хвилини полювання. Я давно вже знав гостроголового і на цей раз, раптом вирішивши припинити його ідіотські й нудні балачки, сказав: — Ви, товаришу, завжди дуже часто згадуєте якусь там «лавочку». Згадуєте ви її й сьогодні. Згадуєте її з самого ранку. Але Що ви маєте на увазі, я досі так і не збагнув. Гостроголовий пильно подивився мені в очі. Він так пильно подивився своїми не менш гострими, безперечно, розумними й надзвичайно хитрими очима, що я ніяк не міг його не зрозуміти: він уже й мене підозрював у цій-таки «лавочці». — В чому справа, ви питаєте? — кинув до мене в’їдливий мисливець.— А ви як... і досі не догадались? — Коли б'Я догадався,— спокійно сказав я,— очевидно, не питав би вас. Гостроголовий нервово крутнув головою і, ображений, повернувся від мене. Один із двох моїх мовчазних товаришів несподівано посміхнувся. Посміхнувся він, можливо, з якогось зовсім іншого приводу — з того приводу, що ніякого відношення не мав до моєї розмови з гостроголовим, але останній вмить підхопив цю усмішку й кинув: — Кому-кому, а вам я б уже й зовсім не радив підтримувати цю публіку. От нате вам хрест і Бог (він перехрестився), що на наші номерки вовк ніколи не вискочить. Пророк мав рацію турбуватися, що йому не пощастить не тільки не вбити вовка, а навіть і стріляти в нього. Але він не мав рації думати, що його невдача (коли вона буде) є робота чиєїсь злої волі, а гіе випадку, бо з такою ж точнісінько турботою їхав на облаву кожний із нас, тридцяти трьох мисливців. Вовк, 'коли його наженуть* не всюди вискакує, де б хотілося тому чи іншому мисливцеві, вовк має свої улюблені місця на узліссі, що через них він і вибігає в поле, ставши на ці місця, завжди будеш стріляти звіра, але для того ж, щоб попередити зловживання з боку наших організаторів, ми й будемо тягти номерки, для того ж і номерки нами придумано, щоб не було. з боку невдачників нарікань і підозрінь. — Так ви кажете,— промовив я до гостроголового,— що на ваш номерок вовк ніколи не вискочить? — Авжеж. — А чому ж він не вискочить? — А тому, що /«лавочка». — Почекайте,— вже обурено кинув я.— Яка ж тут може бути «лавочка», коли все залежить від щастя, від того,'який номерок вам пощастить витягти? Але мій співбесідник не вгомонявся: ніяк не аргументуючи своїх безпідставних підозрінь, він то таємниче кивав кудись головою, то знову щось настирливо буркотів про ту ж таки «лавочку». Я не втерпів і сказав: — Знаєте що? Я і справді думаю, що тут «лавочка», тільки «лавочка», так би мовити, навпаки. Гостроголовий, двоє других моїх товаришів й візниця зиркнули на мене. — Так, так! — сказав я.— «Лавочка» навпаки. Я певний, що' ви навіть і в тому випадкові не будете стріляти, коли вовк і вискочить на вас. Ці мої останні слова озадачили всю підводу: мовляв, як розуміти мене? Тоді я поспішив з’ясувати. І, з’ясувавши, я заявив, що гостроголовий або зразковий боягуз, що, побачивши вовка, замість стріляти в нього лізе на дерево, або дуже поганий стрілець, що навіть у вовка не зуміє влучити, саме тому на його номері вовк, побувавши, все-таки ніколи й не буде. - ' ' — Так, так,— сказав я.— Ви завжди будете жалітись, що на вас вовк не вискочив. Я скінчив і переможно подивився на вже кілька років мені нелюбого мисливця. (До речі решта моїх товаришів, що сиділи на нашій підводі, не втручалися в суперечку: вони добре знали гостроголового І 1ЙОГО крутий норов, і вони не мали охоти сперечатися з ним.) Пророк зневажливо і зі злістю подивився на мене й мовчки сплюнув. Сплюнув і я і, сплюнувши, раптом відчув величезну потребу остаточно знищити цю неприємну людину. — Так, так,— сказав я.— Ми, коли хочете, будемо прохати товаришів, щоб вам дали найкраще місце, саме таке, що по ньому вовк ніяк не може не пройти. —: А я от не хочу, щоб ви прохали за мене,— нахабно перебив мене гостроголовий,— я стану тільки там, де мені припаде стати. — Там, де припаде стати? — уже вчепився я.— Цього ніколи не буде! Я обов’язково мушу прохати товаришів. Я таки зроблю так, щоб вас поставили на найкраще місце. Треба ж, нарешті, розшифрувати вашу «лавочку». Ні я, ні мій співбесідник, ніхто з нас не вірив, що «ми» будемо когось прохати, що, нарешті, хтось зверне увагу на «наше»' прохання та пожертвує найкраще місце. І ця неясність, по суті, неясної інтриги так захопила, принаймні, мене, що я готовий був сперечатися аж до початку облави. Але гостроголовий уже мовчав і тільки з колишньою злістю зрідка поглядав на мене. Треба думати, що не тільки мені, а й моєму співбесідникові зараз кипіло на душі. І треба припускати було, що герць між нами хоч і не відбувся, але, безперечно, в скорому часі відбудеться. Ми вже були на узліссі тієї ділянки лісу, що на ній мусила розпочатись облава. Наші підводи зустрів єгер-вовчатник, що тут же подбав розвіяти наші сумніви й турботи: гучків вийде з околичних сіл чимало і так що, мовляв, облава мусить відбутися на славу. Прапорці з того боку, де не буде мисливців і де можуть прорватися вовкй, вже вішають, і можна гадати, що за якісь півтори години облава зашумить. Наші організатори пішли намічати номери. Вирішено було, щоѵб номер від номеру був приблизно на 60 кроків. За якийсь час ми вже тягли жеребки. Своєї загрози, цебто прохати товаришів віддати найкраще місце гостроголовому, я не реалізував, але, витягши номера, я побачив, що мені судилося стати на вовка якраз поруч з гостроголовим. Це мене, з одного боку, зло звеселило (я ж тепер мав цілковиту можливість простежити за своїм «приятелем» до кінця), але з другого, трохи, буду говорити правду, й стривожило (хіба не бувають нещасні випадки на полюванні? Чим ти доведеш, що такий-то такого-то саме нарочито вбив?). У всякому разі гострота найгостріших моментів облави ще більше загострилась, а цього мені. — і тут не буду критися — тільки й треба було: хіба ж то полювання, коли не пощастить як слід похвилюватись? Осінній ліс справляє на мене дуже сильне враження. Не можу я спокійноі на нього дивитись і в негоду, коли на стоси пожовклого листя падають великі в’їдливі дощі, але ще більше говорить він мені в такі години (такі, до речі, стояли і за тих пам’ятних днів), коли мжичить над тобою бірюза чистого, безхмарного неба, коли між мало зовсім не оголених дерев переливається прозоре повітря глибокої осені, коли по кварталах молодняка то тут, то там прокидається якийсь сторожкий тріск, і душу починають тривожити ніжні, вічно юні спогади. Я вже з чверть години стояв на своєму номері. Палити цигарки не можна було, а тому я ще з більшим нетерпінням чекав початку облави. На жаль оптимізм нашого єгеря-вовчат-ника не найшов собі підтримки в дійсності, і селяни, що вже давно мусили почати гін, очевидно, збиралися дуже мляво, так що пройшло ще півгодини, а ліс, як і раніше, був мертвий і безголосий, Я ще досі нічого не сказав вам про гостроголового, що мусив стояти в 60 кроках від мене. Але це я зробив нарочито. Звичайно, я весь час відчував його близьку присутність біля себе, але я тільки тоді згадав про нього, коли, добре настоявшись на одному місці, я побачив, що короткий осінній день погасає і облава от-от розпочнеться. Я тільки тоді покинув відгонити думки про нього, коли мені раптом здалося, що хтось із гущавини націляється в мене. Я зиркнув у той бік і побачив: гостроголовий вийшов на ріг свого номера... і справді бере мене на «мушку». — Чи ви не' збожеволіли? — скрикнув я глухо (голосно . на номері не мав права кричати).— Куди це ви рушницю направляєте? -— Як куди? — відповів він мені теж глухо.— Я націляюсь у того вовка, що його хочу обов’язково вбити, в того вовка, що його, зі слів ваших, я не менш обов’язково злякаюсь. — Це дуже добре, що ви хочете вбити вовка,— промовив я роздратовано,— але, будь ласка, залиште мою голову в спокою і ловіть на мушку якийсь пеньок, скажімо. —' Я саме пеньок і ловлю,— кинув неохайно гостроголовий.— Он той, що стоїть недалеко від вас. То вам просто здається, що я націляюсь у вашу голову. Він безперечно брехав. Пеньок і справді стояв недалеко від мене, та тільки я ж добре знав, яке має бажання цей «симпатичний» стрілець, підстрелити мене, і тому, йому зовсім не повіривши, я поспішав стати так, щоб стовбури двох величезних дубів цілком сховали мій тулуб від ока гостроголового. Такі люди, як гостроголовий, ніколи не дарують тим, хто їх так чи інакше образив (а я ж його таки образив), по-друге, гостроголовий дістав у свідки свого поводження на облаві таку неприємну особу, як я, цебто таку, яку він ніяк не хотів мати. Як же тут не тривожитись і не ховатись за стовбури? А втім, таке становище мені і подобалось. Сьогодні в мені прокинулось таке непоборне бажання якось насолити цьому мисливцеві, що я побоюючись попасти під шріт свого сусіди, все-таки вдячний був фортуні, що вона поставила мене саме на цьому місці. — Ала-ла! Ала-ла! —-раптом здалека донеслось до мене. Облава почалася. Виходить, що селяни хоч і з великим запізненням, а таки прителіпались на, полювання. Наш єгер-вовчатник уже вів їх в атаку. — Ала-ла! Ала-ла! Ала-ла! Мовчазний, безголосий ліс зашумів тим тривожним шумом, що його можна чути тільки на облавах, тим шумом, що примушує мисливські серця колотитися й завмирати, як на пожежі. І справді, ці перелякані голоси якоїсь безвихідної розпуки, що їх послали в гущавину гучки, ці підвивання єгеря, що їх ніяк не можна було відрізнити від підвивань вовків, цей таємничий тріск, що раз у раз доносився з глибин лісу,— все це утворю-вале таку обстанову, що, мабуть, тільки старі вовчатники вміли в ці хвилини тримати себе спокійно* І справді, за якісь кілька хвилин — на тебе піде з лігва зацькований вовк, і ти, зустрівшись із ним віч-на-віч і не знаючи, як він буде поводитись із -тобою (чорт його знає, може, й кинеться на тебе!), мусиш негайно так стріляти, щоб обов’язково поцілити в нього. Не влучити в вовка чи то не затримати його ж таки і саме на облаві це значить зробити з себе сміховисько на цілий вік. Це така ганьба для мисливця, що навіть при одній мислі про таку невдачу виступає- піт на чолі. Та я все-таки, повірте мені, не хвилювався. Хоч як це дивно, але я не хвилювався.., саме вищезгаданим хвилюванням. Серце мені колотилося з зовсім інших причин. Я думав про свого сусіду. Я, як задерикуватий хлопчисько, думав про помсту. Гостроголовий стояв на такому номері, куди вовк ніяк не міг вийти. (Номер його лежав у невеличкому яркові, що тягнувся з гущавини лісу.) Але, з другого боку, я певний був, що мій сусіда, почуваючи на собі мій же таки погляд, так нервується, що, вийди на нього вовк, він обов’язково «промаже». У всякому разі,\ я певний був, що в такому стані він навряд'щоб влучив у серце чи то в голову своєї жертви. А цього мені й треба було. Я тут же наздогнав би своїм пострілом звіра і, таким чином, зробив би з гостроголового сміховисько на 'його цілий вік. Я визирнув із-за дуба й подивився на те місце, де стояв мій сусіда. — Ах ти, сукин син! — промовив я тут же про себе (тепер я навіть глухо не міг кричати: мій крик обов’язково налякав би сторожкого зацькованого вовка).— Ах ти стерво гостроголове! Рудий капелюх мого сусіди і тепер визирав з-за куща, а ствол його рушниці і зараз націлявся в мою голову. Гостроголовий, мабуть, рішуче постановив підстрелити мене. — Ах ти, сукин син! — ще раз промовив я і, сховавшись за стовбур, потопив свій зір і слух у гущавині. Кільце гучків вужчало. «Алалакання» й підвивання що далі, то більш голоснішали. Гучки наближалися до генеральної лінії, до мисливців. Уже спалахнуло декілька пострілів, уже я бачив двох вовків, що, десь прорвавшись, як божевільні, мчалися по полях. Уже (я подумав), коли якийсь вовк буде йти на мене чи то на мого, сусіду, він пройде не пізніш, як за кілька секунд. 1 я не помилився: ці секунди раптом прийшли. Кроків за тридцять від мене праворуч хруснула гілка,'зашамотіло осіннє листя й зацькований вовк, витикнувшись із гущавини, зупинився якраз між мноки моїм гостроголовим сусідою. Я притиснув ложу до плеча. Звір був не із тих, що легко даються в руки. Вовк був, очевидно, дуже досвідчений, і тому, озирнувшись навкруги, він обережно й потихеньку почвалав до куща гостроголового. Це був величезний материй вовк, саме із тих вовків, що, зарізавши, скажімо, теля, легко мчаться з ним до лігва. Це був могутній прекрасний екземпляр. Була велика спокуса вдарити на нього картеччю, але я все-таки не вдарив. Я все-таки остаточно вирішив перший постріл віддати своєму гостроголовому, загодя передчуваючи, іцо він вовка не зупинить, і тільки другий взяти собі. Прекрасно!.. Але що ж мій сусіда робить? Треба ж, нарешті, зиркнути й на нього. Треба ж подивитись, як він буде валити звіра. І я знову визирнув з-за стовбурів, але й на цей раз — мільйон чортів і одна відьма! я примушений був враз від-, кинутись н^зад: вищеназвана рушниця й тепер націлялася в мою голову. — От сукин сині — подумав я.— Він навіть не звертає уваги на вовка, він навіть в цей рішучий момент хоче похвалитись своєю упевненістю і, бачачи, що вовк іде прямо на нього, не поспішає з пострілом... От сукин син! А втім, «сукин син», очевидно, постановив до кінця знищити мене, бо пройшло ще кілька секунд, а пострілу все-таки не чути було. Пройшло, нарешті, ще і ще кілька секунд, але й тепер сусідова рушниця мовчала. Мене охопив нервовий дріж. Мені прийшла мисль, що гостроголовий збожеволів, і потім я бачив, що вовк пройде біля нас ніким не зачеплений. Я в розпуці схопив себе за волосся. Залишалось мені тільки одне: якось непомітно долізти до другого куща і лише відтіля стріляти в звіра. Я^так і зробив. Пильнуючи не попасти в поле виду гостроголового, я потягнувся на животі по осінніх пожовклих листях... І я мав рацію саме так зробити. Я таки ще раз побачив вовка, він уже був від мене кроків приблизно за 400, цебто поза можливостями моєї рушниці, але я мав задоволення ще дещо побачити. Це «дещо», що було на номері мого сусіди і що так мене обурило... було почепленим, на сучок капелюхом і звичайнісінькою собі палицею, направленою на мій номер» Я кинувся до місця свого сусіди. Там уже нікого не було. Але крім капелюха і направленої на мій номер палиці я найшов ще в кущах записку. От що написав гостроголовий: «Залишаю вам свій старенький капелюх і прошу на мене не гніватись. Те, що нам дісталися добрі номери — це, безперечно, «лавочка». Але я з неї все-таки принципово не хочу користатися і тому паняю додому. Бажаю вам успіху». Я схопив себе за волосся й в розпуці похилився на дерево. Ця записка так обурила мене, що я вже не знав навіть саме чому така розпука стиснула моє серце: чи тому, що я випустив із рук прекрасного матерого вовка, чи тому, що гостроголовий зумів перемогти мене таким аляповатим, мамуловатим прийомом. — Ах ти, сукин син! — у безсилій злобі прошепотів я й, до божевілля обурений, почвалав на голоси, що вже метушилися біля підвод. Облава скінчилася, й мисливці зносили трофеї.— Ах ти, сукин син! Уявіть же тепер, в якому настрої я повертався додому, коли ми знову проїздили сиротливі озера з поріділими комииїами і коли раптом невеселий лісовий ландшафт закутало в мжичку дрібного осіннього дощика. БАРАКИ, ЩО ЗА МІСТОМ І Юхим підійшов до паркана й прочитав такий плакат! Товариші! Тероризуйте тил ворога. Бийте німчуру! Бийте гайдамаччину 1! Наше військо недалеко. Хто не з нами, той проти нас. Підпільний ревком. Д’ех! Мать твою бог любив! І тут же Юхим подумав про Мазія: — Так... Розумію... Ну, держись, Мазію! Посмотрим твою ухватку. Потім заложив руки в кишені і, посвистуючи, пішов до бараків. Це було вдень. II Розсипається небесний дріб по даху і співають ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону. Тиха осіння ніч, коли темно, як сажа, а десь запізнився невідомий птах вилетіти на південь. Над бараками ліхтар примружив своє старече око, засльо-зився, з сумом дивиться на провалля. Біля города присіли бараки, а далі ховаються провалля, де навалено сміття з міських будівель, з помийних ям. А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, і по коліна загрузли могильні верби... 6 М. Хвильовий 161 Ну і прислухався Мазій, санітар барачний, і чути було — шарудять у листях мишенята дощовитої осені. То падають дрібненькі горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом. Холодно. Вітер іде широкою вулицею, добігає до бараків і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття. До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в п’ятнадцятому році, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених. Але зараз не видно рейок — темно, як сажа. ...Ах, Німеччино, Німеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п’ять вагонів напівтрупів, і бараки повні до неможливості. Тягнуться потяги без станцій, без води, без хліба на батьківщину — і приходять потяги до бараків. ...І от до Мазія прибіг Юхим, кинув спрожогу: — Ну, єсть плакат! — Що кажеш, Юхиме? Мазій дивиться двома ярками. Від нього йде труповий дух. — Кажу — прояви себе! І розповів: треба товаришам підсобити. Одним словом, приштокати. Мазій думає не довго і вже гудить голосом польової порожнечі: — Це можна... Чого ж не можна? Юхим дивиться непевним поглядом: — А не брешеш? — Навіщо брехати? — Ну, тоді слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити — подивимось. Згодний? — Згодний. — Дивись... Щоб, значить, вийшло все в акурат і нікоторої змєни від тібє не було. ...Отже, в цю ніч ухвалили так: одного обов’язково приштокати, а далі буде видно. Окупація — слово не наше, і прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одіж. Не голубіють дні. Мовчки бунтують вулиці, мовчки бунтує завод. І порожньо очам, мов о дванадцятій годині ночі в обложенім місті. Мочить дощ і шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших. Але чорно на душі. І шкірить зуби почуття помсти, і хочеться клацнути. ...Окупація — слово не наше. Від Мазія Юхим пішов до Оришки. Були у неї інші санітари, так би мовити, товариші Юхимові. «Разговори розговарювали». Говорили про доктора — старшого лікаря та про інше. Ну, і лаяли — всіх лаяли. Навіть мерців і хорих. Сказав один: — А не помічаєте, хлопці, як старший лікар почав хвостом крутити? Це неспроста. Юхим наставив вухо. — Невже і він прочитав плакат? Гм! І чогось образився: — Понімаєш, «хвостом круте». Думаєш, тібє спужався? Регочеться санітар: — Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазієм побував? Здригнув Юхим: «В акурат влучив»: — Перехрестись. Який мінє антирес? — Та хто його знає! Мазій чоловік темний... А другий розповів: — Проходжу це я, братці, біля кладовиська. Дивлюсь — щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потім кричу: «Хто там такий?» Не відкликається. Взяв я тоді на бугайця: «Хто там такий? Стріляти буду». Не відкликається і йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це підходить. Дивлюсь — Мазій. «Чого ти тут шляєшся»? — «Могилу,— каже,— рив».— «Це уночі?» — «А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо». Отакий! — Та то його, мабуть, мерці збили з пантелику. Уже нічого йому не страшно. — Воно так. Та його вже страшно становиться. Юхим заспокоївся й покликав у сіни Оришку. Така й така історія. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат. Оришка: — Ну їх до чортової матері! Не зв’язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки: — Сайдьоть! Лиш би тібє турботи не було. А потім пожартував: — Мінє що — як треба, то й жисті рішусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша... Отже, говорили ще й про іншу справу, бо помітив Юхим, що Оришка підморгувала комусь. — Ти гляди, щоб нікотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзительной. Оришка в знемозі похилилась Юхимові на груди. ...А за дверима ринви співали одноманітну пісню в переливах легкого дзвону. III Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух? Га? Суєта. Суєта. Суєта. Хіба можна кожного зводити у ванну після довгої дороги без станцій? ...Потім рили величезні ями й кидали туди необмиті, чорні, виснажені цурпалки живого м’яса. Не чекали й смерті — валили на підводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Німеччині. Отже, праця на дві зміни. Лікарі ходили по палатах розгублені, сестри й служанки без ніг. Носії. Носії. Носії. ...Мазій і Юхим теж. І через край переливається в палатах стогін — чорний, смердючий. І вовтузяться люди й шукають виходу, ніби пацюки, що попали в раковину з рідким калом. Душить труповий дух. Не чути сміху в палатах. Але не можна ввесь час у такій задусі. Виходять на повітря й з жагою ссуть його, як телята материні груди. ...Пройшла Оришка. До Юхима каже: — Це не завод пахне. А Юхим вуглем стоїть, думає: — Без сумлєння. І Мазія очима шукає. ...Палатські служники ліками пахнуть, і все це народ, так би мовити, під знаком запитання. Ядерні баби, звикли жирувати з хорими, і пухкі та смачні, недарма на «хорих» порціях одгодовуються. Котлети, а не баби! От і з Юхимом: нежонатий хлопець, а підморгує не одно бабське око. ...Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадила («Карі глазки, де ви скрились? Мінє заставили страждать».) Оришка в аптеці крутиться. «Дохтурь!» Як нема фельдшера, то й сама ліків дасть: — Що вам требується? Оліум ріціні? 14 І регочеться. — Ги! Ги! Хоч окуляри на носа натягай. — ...У-ух, ти! Шльондро непідтикана! У Хранцію надумала їхати, чи що? с Іще гигоче, шоколадна, а груди, ніби холодець, тіпаються. ...Набачив Юхим Мазія — покликав, убік одвів. — Ну, що? Може, передумав? Мазій на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує. Що він думає, ця мавпа з зоологічного? А говорить спокійно, наче дитина конфету ссе. Напевне, від трупового духу заморока найшла. — Згарбаємо — не писне! Юхим хвилюється: — Завела сорока про Якова. Ти ділом говори. Що за манера? От падазрітєльной! Одрубав Мазій: — Не віриш, то йди! Заблимали очі: — Мінє усьо одно. Підсобити треба товаришам. Возьми в унімання... А ти вола, мабуть, перетягнеш... Значить, сьогодні? ...Увечері зійшлись біля Оришчиної кімнати. — Все готове? — Все. Тоді вже насувалось сіре рядно осіннього вечора. Пішли до Оришки: поки стемніє. Оришка з Юхимом жартували на кроваті. Борюкались. Мазій пахтів цигаркою на палатській лаві — білій з голубим блиском. В Оришки не очі — поросята кувікають. Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) і на вухо телеграфує: — Нащо цього привів? Погратися не дає. Ги! Ги! Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби: — Мовчи! Хай сидить. Поспіємо. Від борюкання кімната повна спеки. Оришка, мов сонце, що за обрій перевалює. П’ють воду, прицмокують. Потім відпочивали. Каже Оришка: — Чого ти, Мазію, такий непривітливий? Мазій у вікно дивиться, де огні по бараках ходять — хорих переносять. Мовчить* Як пугач. — Скоро год у нас, а все однаковой! Це Оришка, і проглинула: — Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги! Мовчить Мазій. Безодні у вікно вставив. ...Ще пожартували. І от вечір провалився в темряву. Юхим загортався: — Мабуть, ходім! Підвелись. А Оришка Юхимові підморгує, щоб спати приходив. «Тяжолоє положеніє: мужчин война перевела». От... Та, бачите, надворі гомін глухий пішов. Наставила вуха. Оришка: — Кличуть... Неначе як хворих привезли. І крикнуло за вікном: — Виходь! Юхим досадливо махнув рукою: — Подаждьош, не пужар!.. ...Зійшли з ганку в багно. Двір увесь шумить. Поліз у кашкет Юхим: — Ховай струмент. Діла сьогодні не буде. Пішли за натовпом до рейок. о..А під навісом, де вагони,— лампи та свічки бігають. Сунеться з вагонів скигління і йде в болото. Метушився вартовий лікар: — Ану, хлопці, дружніш! А хлопці й так ледве ходять. Учора цілу ніч носили цурпалки живого людського м’яса. В палатах повно. Вже ніде ставити носилки. — Отже, «дружніш». Підожди, скоро вже прийдуть, за-гетьманують. ...У палатах крик: — Куди несете? Ніде. Несіть у шосту. — Там уже наставили. — Ну, в десяту. — А... йди від гріха... мать твою так! Чого так язиком ляскати? ...Тільки ринви співають пісню в переливах легкого дзвону. — ...Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички! Мазій наставив свої глибокі ярки. — Багато вас... Все одно завтра в яму. Хорий з жахом подивився на Мазія й заскиглив. Підбіг Юхим: — Сматри! Ї послав кудись у повітря «в бога і богородицю». Пахло трупами. IV Цвинтар — невеселе місце в нашій республіці. ВІянуть трави біля могил. , Зализує на могилах свої рани осіннє сонце, потім крутить хвостом і ховається за небесним тином. Уранці копали братерську могилу. Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, і дивимося на неї з сумом. ...Мазій стоїть з мотикою в ямі, а Юхим — з лопатою на горі. Інші пішли обідати. — От дух, аж сюди чути,— сказав Мазій. Сказав незадоволено Юхим: — Не могу я більше терпіти, вашого духу слухати. І дивиться на Мазія: — Розумієш: треба завод одкривати. Надоїло мінє. Хіба це робота з мерцями? Так, недоразумения. Потім говорили про сьогоднішній нальот. Так би мовити, про діло плакатне. ...Летить під кирки земля, бризками розсипається. Росте сопка біля ями. Сонце востаннє крутнуло хвостом і пішло в безвість. Пішли й грабарі. Яма була готова. Глибокої ночі піде сюди важкий труповий дух. Смеркає. Смеркло. Від бараків відходять захмарені заулки. Темніє в кварталах — ліхтарів нема, а будинки сиротливі, непривітливі. ...Юхим і Мазій цілу ніч вільні — копали. Повечеряли й пішли. Мазій ступає від бараків кішкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських воріт кішкою. Юхим каже в долоню: — Ша! А сам спотикається, як монополька. ...За десять кварталів — свисток. Пішов по кварталах і тільки за проваллям стих. Зупинилися. Прилипли до паркану. Мазій дивиться двома безоднями — очі глибоко пішли під лоб, тільки блиск майорить. Борода чорна, як ніч. У Юхима усики з кота. На голові кепі млинцем. — Ну, от і дивись унімательно. Як підійдемо до пекарні, то й абсуди свайой головой. Мазій струснув із свитки дощ. Мовчав. А Юхим кулеметив. Витяг з багна ногу — багно крюкнуло. — Здаровий ти мужик і в арманську був. А тут ради салі-дарності. Я, брате мій, катєльщиком був. Салідарность — первое діло. Мазій брав саженні кроки, і знову багно крюкнуло. ...Біля пекарні розлетілись вулиці, а далі хмурі димарі на чатах. Уже видно. І видно ще на чатах каску. По дошках провалюється гул кроків — розмірено, мов маятник. Через плече гвинтівка. — Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив. Відповів спокійно, як дощ: — Що ж, діло ясне: зайдемо з того кінця — і не писне. Юхим потер руки. ...Із заводу зрідка спотикаються молотки... А може, то кузня, що край села стоїть? Завод іще жевріє, тільки готується вмирати, коли замовкне останній цех. Юхим з погордою сказав: — Катєльщики. Це тобі не село: ггідложив бабу під бік і спи. Тут не засньош! ...Чорти його знають: все-таки боязко. Скільки не говори, а треба ж і діло робити. Д’ех, мать твою бог любив! Націлився вже Юхим лізти, а Мазій тут зашепотів щось. — Ну? Сказав суворо й уперто: — Отож тепер мене слухай. — Ну? — От тобі й «ну». Юхим затривожився: — Що ти такий падазрітєльной... От манера! Каже Мазій спокійно: — Цього чоловіка ти мені даси. — Це того? — Та його ж. Повеселішав. — Бери без сумлєння. — В тім-то й річ: допомагати прийдеться. До ями потягнемо. Треба хоч одного живого зарити. Юхим витріщив очі. Юхим не розуміє. А Мазій рішуче одрізав: — Не хочеш, то я піду додому. Не буду й руки калити^ Замжичило дрібно й холодно. От історія! Думав-думав, а думи ніяк не йдуть. Випалив: — Сатана ти, а не людина. Не можу я на таке діло піти. А піду. Потом, як я чуствую, поддержку треба. Крізь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул кроків. ...Мазій поліз. А за ним поліз і Юхим. Раптом біля заводу стихло. Тротуар замовк. Ну, і що ж? Як же далі? Далі зв’язали віжками, забили хусткою рота й потягли живе тіло по вулиці, а потім по завулках. Звичайно, притягли на цвинтар до тієї ями, що рили вдень. А яму вже зарили, свіжа могила стоїть. Чули — одїхала фура. Колеса відходили по бруку. Коли розрили свіжу сопку, з могили ще плазував кволий стогін. То цурпалки живого м’яса, що все одно скоро підуть у вічність. ...Смерділо трупами. Мазій поставив над ямою зв’язану голубу людину й штовхнув її. Гупнуло. Застогнало. Ну і діла!.. Мать твою в боженят піднебесних! Сказав Юхим: — Сволоч ти, і квит! ...Повернулись захмарені заулки„ Крюкало болото. Підступали бараки й важкий труповий дух. В палатах бігали огники. Але то — не весело. Що тут казати — не весело. Десь далеко за городом стогнало літо. Мабуть, умирало на чорних ланах. ...Д’ех! Не голубіє на душі! І праворуч Дніпро, і ліворуч Дніпро. І похилила в розпуці свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осінь. ...Рипнули перелякано ворота у барачний двір. ...А далеко гуділо радіо на тисячі гін про журбу нашої невеселої країни. Дощ ущух. Світанок ішов із сходу ледаче, довго. Потім брів сірий день, зазираючи в калюжі. Хмари низько стояли над самотніми бараками. Хмари придавили одним краєм західні квартали міста. ...З города тягнулись клячі з калом. Ну, а від заводських воріт сунувся натовп голубих людей. Попереду біг гладкий собака з обірваними вухами. Іноді собака зупинявся, нюхав землю, тоді зупинялися й люди. Але це на момент. Ішли далі. І от — Юхим ускочив до Мазія. — Шукають... з собакою... Мазій спокійно сказав: — Хай шукають. — Ну, а як найдуть? — Не найдуть. ...Юхим побіг до Оришки. Баба в обійми його: — Ходім, Юхиме, пограємось. Оришка вартувала всю ніч. Недавно з ліжка підвелась. Пахне від неї ліками й ядерним бабським тілом — пухким та солодким, як медяник. Одштовхнув Оришку: — Куди там гратися... З собакою. І заметушився по кімнаті. Оришка розіпріла — сон солодкий. Очі поросятами кувікають. — Та що таке? Розповів Юхим: так-то й так-то — біда. Перелякалася баба. Спідницю схопила. Одягається. Дивиться у вікно. Видно — бігає собака на цвинтарі, а потім біля свіжої могили гавкає. Гавкає, не відходить. І розривають уже голубі люди свіжу сопку. Скрикнула Оришка: — Боже милосердний! Червоні шлики вже бараки оточили. Ну і спека! Зовсім збожеволіла — до старшого лікаря посилає. Впросити, значиться. — Тьху! От хранзоля дурна. Ще побіг до Мазія, а той, як папуга, завів: — Не найдуть! Що тут робити? Вилаявся в «бога й у богородицю» та й пішов у палати» От» .„А на цвинтарі вже вирили чоловіка голубого, і барачний лікар так визнав: умер від задухи, отож живим закопали. І рветься вже собака до бараків, нюхом чує, де злодії. Пустили собаку. І самі пішли. Із старшим-голубим барачний лікар іде. І вже виганяють з палат. — Ста-нов-и-ись! Отже, по-солдатському: становись. Збились у купу санітари й санітарки. Не так. У шёренги треба. Гомоніли. Гомоніли. Гомін стих. Держали собаку за нашийника, а потім пустили. Знову пішов дощ, у калюжах булькає. Обнюхує собака кожного — мовчить. А добігла до Мазія — загавкала. Вивели Мазія з шеренги. ...Ех* Юхиме, Юхиме! Загавкала й біля Юхима. — Виходь! Потім повели до старшого лікаря допит чинити. Юхим каже: — Нічого не знаю. А Мазій ярками подивився й байдуже кинув: — Ну да, живого закопали. ...Вивели їх у двір і повели в місто. Дощ знову вщух. Було це тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до тиші. Город спав. Тільки тротуари де-не-де глухо одмірювали кроки вартових. ...Втретє розривали свіжу могилу, що на цвинтарі біля бараків. Струпішали цурупалки людського тіла. Сморід. Не чути було, як співали ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону. А збоку шаруділи в листях мишенята дощової осені. Крізь туман бараків майже не видно. Видно постаті край ями. Верби йдуть за місто'до провалля, де вмирає літо. І от біля ями із зав’язаними руками стоять — Юхим і Мазій. Ясно? Скільки шликів? — Ховає туман, До Юхима: х — Ну, кажи: жидам продався? Мовчанка. — Ух, ти, жидівська пико! Важкий кулак гупнув в обличчя. Одскочив убік, став біля верби. Це — Юхим. І ...Коли могилу розрили, біля ями поставили Мазія. — Лізь! Усяка буває смерть, це зрозуміло, і буває смерть, коли від неї смердить трупами. Промайнула мисль. Юхим зиркнув на яму і кинувся в туман. Де руки? Нема рук! ...Бац! І затріпотіло живе серце, а потім луснуло. Кров поточилась у листя. Іще чути було: — Ух, ти, жидівська пико! ...Над цвинтарем проходив туман важкий — осінній. ...Всяка буває смерть, і буває, коли від неї смердить трупами. — Лізь! Мазій подивився безоднями в туман і поліз у яму, в гору людського м’яса. ...Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до осінньої брудної тиші. ...Дощ знову вщух... свиня І Це каже зоологія: «...має сорок чотири зуби. 8 из (Іотезіісш: 15 йоркширська, темворст, суфолькська, ессекська 1 і ще багато. І ще: зиз БсгоГа 16: дик, вепер — є в Азії, залишився і в Європі». Іще треба розповісти про Карла Івановича і про Хаю — між іншим, а про свиню буду говорити потім. А тепер іще про будинок, а може, ще про кого-небудь. Будинок... Будинок має чотири виходи, входи. Вихід вісім квартир, квартира чотири-п’ять кімнат, а кімнати (назад!) — дають ще квартири. У кімнатах, у квартирі, де Хая, не де Карло Іванович, нижче поверхом,— чотири квартири: Хая, сім’я товаришки Зої з Зоєю і два товариші: один товариш з товаришкою, тепер жінка (чи як там?): Райський і вона, Яблучкина. Четвертий — Пєтушков. От. А от припустім. Два балкони: один вище, другий нижче. ...Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильця... (Є такі ярки — цвіркунячі, повно точіння, коли вечір, коли в степу блукає таємно червоний огонь: мабуть, багаття, а мабуть... не знаю.) Двадцять кроків гримає духова музика — це сад «Гастроль». А коли стихає, тоді симфонічний оркестр. Дивлюсь — ліхтарі, ліхтарі, ліхтарі, як золотий горох: це над будинками, видно з будинку, що над будинками. ...А десь збираються їхати кудись. Під’їдуть до семафора, а там іще семафор, іще семафор... Так от — під балконом гризуться собаки, зрідка плачуть коти, мов ті діти. Вечір. А потім — ніч. — Мяу-у-у! Садок. Із садка арія з «Івана Сусаніна» 2.1 тому, що Глинка великий композитор, і місто не місто, огні не огні, сумно, тоскно, радісно... І знову сумно... Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильця... А коли вистукував цвіркун (тоді прийшов вечір), Хая пішла на балкон і через бильця перехилилась, щоб покликати: — Ка-арль! Ка-арль! Це так: язик до піднебіння. От повторіть голосно: — Ка-арль! Ка-арль! Чоловік живе і він не знає, що він мавпує. Один зробить «гав» — другий зробить «гав!», бо в природі теж: весна заплаче дощами, а потім і осінь заплаче дощами. Між іншим, чом ми так любимо бабине літо? Я думаю, не тому, що ми бабники. Ви як гадаєте? А от Латвія нібито ріка і тихенько струмкує, це тому, що Латвія нагадує латаття, а біля латаття вода якось завжди струмкує. Хая покликала й пішла в кімнату. А тоді на східцях шум, тупіт, і влітає канарейкою Карло Іванович. — Шьо, дєтошька? Карло Іванович «шьо» — прибалтійський акцент: «шьо». Христосик Карло Іванович, во благообразії: русява борідка, а в сірих очах смирення (вода біля латаття тихо струмкує). Хая показала пальцем: — Там я напісяла, візьми винеси17 Карло Іванович заметушився, спотикнувся, схопив «генерала» і вискочив. ...А тепер — — а тепер Хая лежить на канапі. Карло Іванович, коли розсердиться — «Ах, ці жірні шеншіні...» (здається: жірні жен-щини всюди, навіть, де цвіркун точить крильця, навіть сняться — всюди... жірні шенигіні..»)» Карло Іванович увійшов з порожнім «генералом» і поставив його обережно під кровать. І сів... і не сів... Хая сказала суворо: — Іди. Можеш іти. Можеш сьогодні не приходити. ...Коли б’ються півні, а потім один тікає, тоді одному чуб настовбурчений. Так і Карло Іванович. Карло Іванович пішов, він не розсердився, стримав себе, тому що він північний чоловік, а на півночі довго холодно. А прийшов сюди через півгодини (на п’ять хвилин) Райський — живе за стіною. Райський прийшов сказати: — Єрунда! Єрунда: пишуться тези, тезове царство. У Райського тезовий стіл, спеціально, стоси.— Я здихаю! — Єрунда. З жахом: — Що ви робите? — Єрунда!.. Не думаєте ви цього: коли тези згоріли, тоді вилетіла з них літера «з», поширяла над землею й сіла на своє одвічне місце. І пішло звучати в другім таборі: — З-з-з-з-з-з-з! — З-з-з-з-з-з-з! Звучить холодно, уїдливо, одноманітно... Райський мовчить. Більше мовчить. Коли висловиться — — доклад по питанню... Докладач т. Райський. ...Хая взяла за руку, а потім на вухо, а потім лукаво: — Правда? Похмуро: — Так... Тоді Хая розвела руками: — А-я-я... Такий розумний, а теж попались на гачок».. Ну й Яблучкина! І ще про Яблучкину, жінку (чи як там?) Райського. А потім грала очима: — О темпора, о морес! * Де нравственість? От візьміть Тему Касальську. Знаєте? Вона каже: мені що? Сьогодні один, а завтра другий: не все одно, з якої чашки однакове вино пити? І брала його руку й трошки томилась: — Я не можу! Я так не можу! ...А Карло Іванович не засне, поки в Хаї не темно. Довго не темно — прислухається, хвилюється, а коли говірку чути, Карло Іванович сальтоморталить по-цирковому: заложить ноги в залізні перекладини балкона, а тулуб і голову кине вниз. Дивитись вниз не можна: в голові кружляє, упасти — розбитись на смерть. Зате так видно, що робить Хая (її балкон нижче) : чи не прийшов хто, а як прийшов — що таке? ...Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильця, а потім симфонія в саду «Гастроль». ...А хтось поїде кудись: під’їде до семафора, а далі ще семафор, ще семафор... II Далеко на півдні замислилось море. Далеко-далеко Ялта — порт. Морські купання, і море пахне, і виноград пахне, а грона з винограду на взгір’ях. Виноград у листях, і тільки зрідка соковито на сонці блищить. Так блищить: морська хвиля мчалась, й вдарило її з нальоту проміння. ...Тут Лівадія, Оріацца, Алупка3, тут у старовину генуй-ська4 оселя з далекої Італії... Пахне тютюном, дурманить тютюном... Тут нащадки лихої татарви, тепер: «шурум-бурум» — спокійні, задумливі татари... І гори: Яйла, Чатирдаг, Карабах 50.0 Відпустки дають у травні, в червні і коли вже стиглий виноград. Хая чекала на свіжий виноград і була ввічлива до Карла Івановича, рідко тривожила його з «генералом». А виноград «скоро поспіє»... ...Ранок, ще рано: пів на одинадцяту. Вікна на захід, сонце на сході. Сонце зійшло, але не видно: на тім боці. ...Нарешті прокидаються, прокинулись. Нарешті — стук: це шофер. До Зої увійшов шофер. Каже: — Дозвольте посидіти. Ще не підвівся... совбарин. Це про Райського — за ним приїхав. ...Минуло ще півгодини. Не прокинувся. Шофер хвилюється: — Мабуть, піду... постукаю. Іде й каже незадоволено. — Атвєтствєнной... гіпо-по-по-там. ...Єсть воли волов7яча шия — Райський. Шофер не заїкається; гіпопотам не скаже, скаже зайве «по»; гіпо-по-по-там. Нарешті прокинувся, умився. Поїхали. Тоді до Хаї постукав Карло Іванович: — Дєтошька, ті не пайдьош на шлюжбу? І чути незадоволений голос: — А ти сам не догадаєшся? Не знаєш, що в мене женська хвороба? І тихо (про себе): — Остолоп! Навшпиньках от дверей Карло Іванович» Але Хая кричить: — А молока, мабуть, не приніс? Дійсно, молока не приніс Карло Іванович» І кидається від дверей Карло Іванович» ...З усіх ніг! З усіх ніг!.. Але напроти Пєтушков: теж на службу. — А-а-а... В грудях повно почуття: не сказати, не говорити, не вимовити! (На дощі лелека вбирає в шию голову і нижче. Так Пєтушков.) Конфетно, карамельно посміхається і руку плавко й обережно: — А-а-а... Карло Іванович ухилився: — Ах! Залиште! Біжить, побіг по молоко. Пєтушков конфектно, карамельно посміхається і чимчикує на службу. В дорозі: — А-а-а... І сюди, і туди безцвітний капелюшок. Згинається, туманно розпливається. І от — — служба. А потім (нарешті) — — столовка. Хитає беззубим ротом (він не старий), каже: — Ми з Григорій Федоровичем... «Ми пахали»... Це з наркомом. І так думають: тут — відповідальний там, там — відповідальний тут. Тому: — служба, і служба «а-прима» 18. ...Коли Пєтушков побіг, прокинулась Яблучкина» Стіна. За стіною Хая. Хая демонстративно вистукує закаблучками — ходить. І Яблучкина теж. Це так: два двори, паркан, біля паркану колючки. В колючках — і там собака, і тут собака: — Грр! Гав! Гав! — Грр! Гав! Гав! Але паркан. На Миколаївській церкві годинник ударив дванадцять. На бруку кричать грузовози. В квартиру увійшла уборщиця. У борщи ця становиться так: між двох дверей — Хаїної й Яблучкиної. — Баришня! Тоді вискакують разом. Яблучкина: — Можете убирати... Котік уже сів на автомобіль. (Автомобіль підкреслюється.) Між іншим: за Карлом Івановичем автомобіль не приїжджає. Хая: — Да, да!.. Будь ласка, скоріш, а то до нас, мабуть, приїде народний комісар. (Народний комісар підкреслюється.) Яблучкина зневажливо подивилась на Хаю. Її очі кажуть: — Народний комісар?.. Гм.. Не віриться. А потім двері: хлоп! хлоп! За дверима уборщиця: чи сюди, чи туди? Вона непрактична дівчина. Але вона розуміє. Вона згадала село, вигін, дівчат і крем’яшки. Згадала — пішла в кухню. Заплющила очі, розставила руки й покрутила в повітрі пальцями: коли зійдуться, тоді спершу до Хаї прибирати, коли ні — спершу до Яблучкиної прибирати. Не зійшлись, треба в Яблучкиної, але вона з тривогою думає, що й народний комісар — це не абищо. Убирала в Яблучкиної, а Хая демонстративно закаблучками вистукувала. Потім уборщиця прийшла до Хаї, а Хая на кроваті розкинулась. — Ах, Боже мій! Чого ви так довго? Я ж просила вас скоріше, бо до нас, мабуть, приїде народний комісар. А потім закричала глухо: — Ох! Ох! _ Уборщиця: — Що з вами, баришня? Тоді Хая сказала з тугою: — Ах, яка ви дура... простіть мене, Прісю. Невже ви не розумієте, що в мене хвороба матки? ...Маленька справка: Карло Іванович приходив до Зої й казав: — Ах Зою! Ві такой корошій товаришь. Ніфшелі Хая міня не люпіт? А я не маху, мі сєвєрні люді надолько л*опім... Зоя: — Я, Карло Іванович, не знаю... І до матері: — Мамо, вгомоніть Соню, чого вона розкричалась? По-колишіть... III Зоя, сім’я Зоїна. Зоя дивиться перелякано. У неї чоловіка нема (був), у неї солдатський пайок і мільйон (п’ять коп. зол. [отою] валютою) жалования на місяць. Зоя дивиться перелякано: єсть вулиця, єсть вітрина напроти. Колись у вітрині було порожньо, а потім появились дамські капелюшки, і Зоя трішки забула Маркса. Хая сказала: — Бачиш, і живеш* дурочка. А то б жила в конурці. Що значить протеже? Це мені дякуй. Зоя дякувати не знає, а мати каже, що хліба нема на сьогодні і (о жах!) не варили кулешу в ескадроні: Зоя працює в ескадроні І сказала Хая: — Ну, слава Богу, скоро вже поїду в Ялту. А потім додала з докукою: — Тільки нудно з ним. Ах, як нудно. Я вже і так, і сяк, але не можна покинути... Ну, як я буду жити без совнарком ки 6? Це про Карла Івановича..» А на покрівлі латають покрівлю. З’їли літа покрівлю, бо йдуть літа, не вертаються. А на краєвиді акварелі і силуети церков, силуети будівель, димарів..» Іще маленька справка: Хая їде з Карлом Івановичем у Ялту через півтижня, а Яб-лучкина з Райським на Кавказ за два дні. Хая пішла в свою кімнату й стала напроти трюмо. Подивилась на себе. На покрівлі латали покрівлю: стук! стукі З’їли літа покрівлю... ...Пахло розтопленим салом... Хая дивиться в трюмо й чує: Яблучкина знову вистукує закаблучками. Тоді Хая знову пішла до Зої й сказала з обуренням: — Це ж хамка! Це про Яблучкину. І розповіла: — Хіба я раніш так жила? Тепер що? За ідеї. А перший мій чоловік був директором у заводі... Да... Хая задумливо подивилась на Зоїну маму, а Зоя уважно, перелякано слухала. — А що вона, ця Яблучкина? Потаскушка! Ну візьми: я ж Райського добре знаю... Ти його раніш бачила з нею?.. Ага! Ти б подивилась! він негліже, а вона перед ним, як сучка хвостиком. Ну, а потім розфуфирилась... Розумієш? Амури. І відзначила з докукою: — А він — дурень. Радий за всяку ціну одкараскатись від неї і не знає як. Боїться скандалу. Ех ти, теоретик! ...Виходив полудень до Зоїного вікна. Закричали в коридорі Зоїні й мамині діти. В саду «Гастроль» ішла репетиція, кінчалась репетиція, а за силуетами димарів курів шлях. Подзвонили. Це Карло Іванович приніс обід. Зоя перелякано дивиться на маму, підморгує мамі, щоб не прохала в Хаї лишків Хаїного обіду. Мама похитала головою й пішла одчинити двері» А Хая пішла до себе* ...Обід починається, почався звичайно з того, що Хая не задоволена з обіду. Дивується: чому не видають шоколаду? А від борщу смердить старим салом. Карло Іванович: — Це ж, детошька, борінь, боршь всігда з старім салом. Хая не витримала: — Дурень! Лягає на кровать і суворить брови, Карло Іванович винувато дивиться на борщ. ...За вікном «катеринка» грає «Розлуку». Це прийшов німий і закричав за вікном по-дикунськи: — Е-е-еІ Полетіли, мабуть, засмальцьовані ірошзнаки. І знову чути: стук! стук! — латають покрівлю. Стихли бунти, громи, революція — латають покрівлю. Коли Хая не їсть — не їсть і Карло Іванович. Тоді Хая спитала: — А узнав, на якій підставі цей оболтус Петушков столує-ться в совнаркомці? Карло Іванович розгублено подивився: — Ах, детошька! Я забуфь. Скрикнула Хая: — Забуфь! Забуфь! Нічого сказать — громадянин: забуфь! Хіба ти не бачиш, що ця бездара хитра, як лисиця. А він — забуфь! Ну й годуй Пєтушкових совнаркомкою. Карло Іванович ще винувато подивився на борщ, а потім несподівано образився. — Шьорт знає шьо! Шьорт! І підвівся й підсмикнув брюки. Тоді Хая раптом заласкавіла: — Що ти? Що з тобою, не хвилюйся, Карль. Ах, який ти нервовий. От як поїдеш у Ялту... Карло Іванович зневажливо подивився на Хаю, затрусилась русява борідка, почервонів, як стрючковий перець. Ще раз підсмикнув брюки й кинувся з кімнати. — Шьорт!.. Прибіг до Зої: — Тафольно... Ві, Зоя, карошій товарішь. Каварітє: долько она будіт мушіть міня? Ніфшелі она міня не люпіт? Шьорт! IV Поспівав виноград — там, на березі моря, де Алупка, Яйла, Чатирдаг, Карабах, де задумливі татари: «шурум-бурум» — нащадки лихої татарви. Останні дні перед од’їздом. Ранком уборщиця Пріся заплющує очі: чи зійдуться пальці? І в останні дні демонстративно вистукують закаблучки: Яблучкина й Хая. Пройшов Пєтушков на службу, конфектно, карамельно усміхається. Іноді й Хая йде на службу. «...Дано сие в том, что он командируется на Кавказ по служебным обязанностям. Предлагается гражданским...» і т. д. Завтра Райський з Яблучкиною їдуть на Кавказ. А перед од’їздом розігрався-таки скандал. Яблучкина вилила в раковину помиї, а це побачила Хая. I сказала Хая: — Боже мій, яка некультурність! Яблучкина фиркнула: — Будь ласка, не вчіть. Сама знаю. — Знаєте, та, мабуть, не все... Ах, яка некультурність!.. Тоді Яблучкина скрикнула: — Ідіотка! Хая зблідла: — Що ви сказали? — Ідіотка! Хая в знемозі похилилась на стіну: — Ох, мені дурно... Але раптом побігла до дверей і крикнула: — Ти думаєш, що тебе Райський любить? Дулю під ніс... Сучка! Вийшов Пєтушков, конфектно, карамельно посміхався: — А-а-а!.. Хая скипіла: — Чого вам треба? — А-а-а!.. Дурень! — і вскочила в свою кімнату. Хая конче хвилювалась і покликала Зою. Лаяла Яблучкину, а потім говорила про Пєтушкова: — От. Живий ескіз для комедії. Сидить у совнаркомці й підслухує, що говорять. Вислухав засідання, а потім до якогось наркома: «Ви ж не забивайте, Сергей Петрович, сегодня у нас в шесть часов засєданіє».— «Да, да... я помню». А він же на бугайця взяв. От ескіз!.. Ну, брешеш, я таки доб’юсь, яким ти махером у совнаркомку попав. Зоя уважно перелякано слухала й вертіла в руках газету за 26. Іще казала Хая: — Брешеш! Ще й з будинку цього виживу. І додала надто серйозно: — Хіба ти не знаєш, що тут тільки члени колегії будуть жити? Я за тебе, дурочка, дуже рада. Тепер ти б ніяк не вселилась. Подякуй мені. (Кінець! Кінець! Кінець!) То б’є в літаври моє натхнення. (Кінець! Кінець! Кінець!) 27. Яблучкина й Райський їдуть на Кавказ. Метушилась Пріся: — Баришня! „А шофер перевозив корзини на вокзал. — Атвєтственной... Гіпо-по-по-там. Райський увійшов до Хаї: — Прощайте! ї сказала Хая: — Мені рішуче вас шкода... Опрідільонно... Шофер покликав: — Пожалуйте, машина готова. Райський підвівся. ...А за стіною Яблучкина вже демонстративно вистукувала закаблучками. Райський пішов. 27, 28, 29. їхати. І цим їхати. ...Це, здається, в Ібсена 7, а може, в Пшибишевського 8 — сильна любов перемагає нелюбов, і нелюбов любить. Так Хая комусь: — Я знаю, він мене любить до божевілля. Хай же переможе мою нелюбов. А йому: — Карль! Я люблю тебе, але в мене хвороба матки. Я нервова. Комусь: — Він і справді став неврастенік. Йому треба женщини. Але я не можу! не можу! Йому: — Дорогий мій Карль, не забудь захватити в Ялту оце шмаття: це для менструації. Сьогодні Карло Іванович ходить самоваром вичищеним. — Ка-арль! Ка-арль! І канарейкою летить Карло Іванович.., ...А все-таки сьогодні, в останній день зчинилась драма. Карло Іванович прийшов спати до Хаї і не приніс подушки. Хая довго мовчала. ...В саду «Гастроль» не було симфонічної оркестри — співав московський Пирогов 9о Кричали: — Блоху! Блоху! Але не схотів співати блоху: гонор знаменитості. Раптом вдарив духовий оркестр, Хая спитала: — Чого ти не приніс подушки? Карло Іванович: — Я, детошька, забуфь! — Забуфь! Забуфь! І... почала розпікати, і... почала. — Забуфь! Забуфь! Як і треба було чекати, Карло Іванович довго слухав, а потім пополотнів. Але на цей раз так пополотнів, як ніколи. Спершу він підсмикнув брюки, потім забігав по кімнаті і раптом закричав мов не своїм голосом: — Рабіня! Рабіня! Шьо ті мушаєшь меня? Рабіня. Трусилась борідка, ще підсмикував брюки й кричав не своїм голосом. Хая перелякалась: — Зою, Зоїчко! Йди сюди. Він уб’є мене. Прийшла Зоя, але Карло Іванович конче розійшовся: — Рабіня!.. Рабіня! Два хота мушаєшь! Хая теж пополотніла: — Карль! Що ти кажеш? Боже мій! Ти попираєш усе святе: ми так жили два роки... Ах, Боже мій! Зою, мені темніє в очах. Ох! Ох! Тоді Карло Іванович вискочив із кімнати й ускочив у Зоїну кімнату. І чути було на всю квартиру гістеричне: — Рабіня! Рабіня! Хая обняла Зою: — Що мені робити, скажи, що мені робити... Пропала Ялта!.. Що я буду робити без совнаркомки? Але коли Карло Іванович стих, Хая заговорила з сумом: — Він, їй-богу, скоро вмре. Він неврастенік. Я вже спокійно чекаю на його смерть... Тільки що мені робити? Пропала Ялта!.. І плачем заплакала... В саду стихло: публіка розійшлась. За вікном жевріли зорі. Зоя вийшла з Хаїної кімнати й пішла до себе. Карло Іванович, блідий, схвильований, сидів край вікна. — Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: ізтєфа-лась ана два хота, а теперь канець.— Тафольно. І підвівся: ** — До сфітання! Пойду к сіпє. Тафольно!.. Мі сєферні люді долько терпім, но — тафольно!.. І рішуче пішов до себе на другий поверх. Так було 29. ЗО Пріся прийшла убирати і вже не гадала на пальцях. ...Пробіг (конфектно, карамельно) Пєтушков. А ЗО увечері кур’єрським потягом Карло Іванович з Хаєю їхали в Ялту. Карло Іванович говорив: — Шьо, дєтошька? Хая дивилась убік... А про свиню я так нічого й не сказав. І не скажу. Свиня для того: «підложити свиню», не сказати про свиню — це прийом. КІМНАТА Ч. 2 Макс прокидався о сьомій годині, хоч і лягав надто пізніш од Вівді. Хутко одягнувшись, він біг до куба, що був на першому поверсі Коли там нікого не було, хапав два-три поліна і, озираючись, повертав із ними до кімнати. Так було щодня, а тому й палива в кімнаті ч. 2 було завжди досить. Вівдя прокидалась не раніш дев’ятої. Надумавши встати, вона похмуро казала: — Срулю! Макс покривлював обличчя і з благанням дивився на неї крізь сині окуляри. Тоді Вівдя грізно: — Срулю! Макс хвилювався: — Як тобі не соромно ображати мене? Вівдя мовчала, тільки брови її збігалися докупи* Макс навшпиньках виходив із кімнати, а Вівдя вдягалась. Одягалась Вівдя завжди з півгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потім він приносив окріп і вони пили чай. Вівдя всміхалась: — Чого ти на мене, Максе, сердишся? Макс мовчав. — Може, того, що я не хочу за тебе виходити заміж? Макс мовчав. А ввечері вони слухали, як за стіною, в сусідній кімнаті, кричала дитина. — У-а! У-а! . Вівдя підводилась, брала із столу яку-небудь книжку й говорила: — Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи мені: який логічний зв’язок між життям і цією книгою? Що це за книга? Мах! Ага, філософія Маха. Ну, що він там проповідує? І тут же Макса за плечі й не давала йому говорити. — Я знаю! Я все знаю... Шаї Макс з благанням, як прибите цуценя: — Дюнічко! Грізно: — Максе, не треба плодити дітей! Наслідування відзнак нікчемності. І серйозно: — Ти кого зараз студіюєш, Гегеля *? — Ні, Дюнічко, Канта 2. Потім одягались і виходили на вулицю. Коли була субота, увечері йшли через площу Карла Лібк-нехта 3 до синагоги. Вівдя — українка, Макс — єврей. Макс казав: — Уй, яке гарне небо! Питала: — Ти віриш у небо? — Гм! Навіщо вірити... споглядаю. — Тобі хочеться молиться? — Так. Я хочу споглядати. ...Вони йшли в синагогу. А повернувшись додому, Вівдя глузувала: — Срулю! Уй, Срулю! Які противні твої фанатики. Макс жахався. — Дюнічко! Які ж вони мої? І знову за стіною кричала дитина: — У-а! У-а! А у вікно заглядав клаптик сірого неба. В коридорах гостиниці — «загального помешкання» робітників К-ської військової установи — вештались люди, а по вулицях шуміли автомобілі й фаетони. Вівдя непорушно сиділа біля вікна. Макс брав книгу й читав уголос. О десятій годині Вівдя казала: — Годі, скажи мені, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не війна й не революція? Макс: — Не знаю. — А я знаю. Ти б де-небудь у провінціальнім місті екстер-ничав. Тебе б жидожери уперто три роки підряд зрізували по латині, чи що. Нарешті ти б видержав іспит і був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки... Вівдя підняла трошки спідницю й цинічно заспівала: Пошла я раз к дантісту, К большому спеціалісту, Чтоб он мнє вставіл в дирку Зуб! Зуб Макс нервово перекосив обличчя. — Дюнічко! — Знаю, що Дюнічка. Ну, ладно... А потім... Потім вона замислилась і додала: — А я була б інженером. Так, Максе, я була б інженером, Макс уважно дивився на неї крізь сині окуляри, а вона примружувала очі, як кішка. Несподівано: — Сруліку! Мій Сруліку! Втягував шию в плечі й нахиляв голову. А за стіною знову кричала дитина: . — У-а! У-а! До Вівді прийшла подружка по гімназії — Христя. Така задумлива, як вечірнє небо. Як і завжди, довго мовчала, а Вівдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партії викинуть — інтелігентка. Завжди боялась. Вівдя сказала: — Яка ти жалкенька. Усміхнулась. — Я тобі як другові... ...Прийшов зі служби й Макс. Сів на канапу й довго дивився на Христю з-під лоба. Каже: — Чого турбуєтесь! Хай викидають. Христя: — Ах,— зітхнула довго й широко.— Уже три роки в партії. Вівдя поралась біля умивальника й знову примружувала очі — єхидно. — Тоді не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя підійшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її ніжно долонею. — Я не одержую! А Макс хвилювався: — Я от вийшов з партії... і нічого. — Ну, ви ж анархіст. Максові приємно було, коли його називали так. Він натхненно сказав: — Так, анархіст... Вільний чоловік. І більш нічого. Але Вівдя обрізала: — Який ти анархіст? Досить похвалятися. — Дюнічко... Не хотіла говорити. Христя підвелась і заломила руки. Христя така маленька дівчинка, хоч їй і двадцять шість літ. Вівдя накинула на плечі хустку й пішла з Христею на зібрання комгуртка. Там сиділа оддалік — безпартійна — і слухала. Вона завжди була на партійних зібраннях. У гостиниці ще жила баба Горпина. Обжила на кухні — картоплю чистила. Був у неї й чоловік. Чоловік мав орден Червоного Прапора — на фронті праці одержав. Чоловік був дуже ледачий і нічого не вмів, крім як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелістка. Коли хто спотикався, вона казала: — Це вас Господь Ісус Христос наказав. Значить, вам треба молитися. А комендантові гостиниці вона радила: — Заглянь, моє чадо, в євангеліє од Матвія 4. Комендант «гнув» матюком і т. інш, „.Почистивши картоплю, Горпина піднялась на другий поверх. І сьогодні вона чекала. Так, вона чекала. Цю ніч їй снились сни золоті, як ризи Господні. Приходив Христос. ...Такий золотий, такий золотий! Думала — це добрий сон, і згадала серпневі колосся біля сусідського тину... Проте сусідський тин був тридцять років тому. З Вівдею Горпина зійшлась несподівано й дивно. — Господня справа,— казала Горпина й витирала сльози радості. Вона щиро вірила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самі йшли до неї. Так думала. Вівдя теж сама прийшла. Каже: — Ви, бабусю, євангелістка? Ну, а потім сходились, дивились одна на одну й мовчали. Вівдя так тихо, лагідно, наче за далеким сном тьмяна тиша: — Нам говорити, бабусю, нічого» Ви дивіться на мене, а я на вас... Отак! Я бачу в ваших очах Христа. Колись один робітник постукав у цю мить до кімнати. Ой, як Вівдя заскаженіла. Горпина перелякалась, а потім подумала: — Господнє серце! І вони знову дивились одна на одну. ...Горпина увійшла в свою кімнату. Взяла Євангеліє й читала. Подумала: навіщо друкують різні книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар — скільки тих людей приїжджає з села, щоб купити Євангеліє чи то Біблію. А їх і нема. Потім відкинула занавісу й дивилась у вікно. Вікно виходило в двір. Видно було помийну яму, а Горпина мріяла про небеса. Увечері чоловік її пішов дрова рубати, а в двері постукала Вівдя. Простягла обійми — поцілувались. Вівдя сіла напроти Горпини. Зітхнула. І на цей раз дивились в очі Колись Вівдя, лягаючи спати, сказала: — Максе! А знаєш, що я бачила сьогодні? Макс нашорошився. Вівдя підвелася з ліжка, насунула на босі ноги виступці і, підійшовши до виключателя, погасила електрику. В кімнаті стало зовсім темно. Далі поволі поточився відблиск від далекого ліхтаря — блідо-голубий. Було пізно, бо тільки де-не-де протарахкотить фаетон і змовкне. Вівдя казала: 1 — Ти не жахайся. Я буду спокійно. Іду я сьогодні тротуаром. Коли це зирк, а біля мене якась жінка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевільна. Зареготала: — Божевільна... Ха! Тобі не страшно? Раптом підхопилась і побігла на канапу, де сидів Макс. Обняла. — Ти не бійся, мій Сруліку! Я хочу просто оповідати... Ну... от! Слухай. Вона, ця жінка, була в постолах, а лице Ті було таке, як оцей відблиск. Вівдя простягла руку, і на фоні блідого світла чітко вирисувався силует її руки. Макс важко дихав. — Так, як оцей відблиск! І я подумала: вона божевільна. Вона йшла поруч мене й говорила з повітрям... Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мініатюрний возик, а на нім був клуночок. Ти розумієш, клуночок. І все це було так надзвичайно. Я згадала того божевільного, що завжди сидить біля вокзалу. А потім я згадала й усіх міських старців. І мені стало страшно. А потім я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Ні, я тобі не скажу. Вівдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очі. Казав: — Патологія, Дюнічко. Не своєчасно. Розсердилась. — Дурне! А все життя — що таке? Заговорив уперто: — Ні, Дюнічко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя. І засоромився: — Може, не так, я не знаю. Мені іноді буває жалко, що я покинув партію... А всі ми, правда, може, й ненормальні, бо не кожному пережити ці дні... важко... Вівдя закричала: — Мовчи! Мовчи! Ах ти, агішко моя нещасна... Сруліку! Хтось проходив біля їхніх дверей і зупинився. Тоді Вівдя ще раз закричала: — Мовчи! Мовчи! Коли вони полягали на ліжка, біля гостиниці затрубив ріг і з горохотом пробігла пожежна команда. Не спали майже до ранку. Завтра Вівдя не пішла на службу, у неї боліла голова. Наближалась весна. Голубіли душі, а в далині імпровізувало на рожевих плямах. Танув сніг, тануло, сентиментальничало сонце. Баба Горпина казала: — А там у нас, на селі, поле. Хтось сміявся весело, дзвінко, на всю гостиницю. — Ну і що ж, що поле? Баба Горпина: — Ціле поле, як ризи Христові. На неї теж, безумовно, впливала весна. Крім того, вона не звикла до міста. Думала залишити гостиницю і — додому. А чоловік хай тут. Вона навіть не проти того, щоб він добув собі молодшу зозулю. Вона во Христі, що їй? З Вівдею Горпина майже не стрічалась останній час. А коли й стрічалась, то розминались мовчки. А до Вівді почав ходити комісар Вольський. Такий: самий звичайний комісар із батальйону. Макс зійшовся біля театру з Христею. Заговорив нервово, поспішно: — Слухайте, що з моєю Дюнічкою робиться — не знаю. Ну от Вольський — він її любить... А мені що робити? Христя задумливо дивилась кудись убік, і здавалось, що вона споглядає. Макс: — І сьогодні він у нас залишиться. Він буде в нас ночувати. А я не знаю, як мені бути. Христя спитала: — Ви з Вівдею живете? Наївно: — Так, живу! Але Макс не зрозумів Христю. Потім вона сказала, що їй треба спішити на зібрання, а Макс, схвильований, побіг у гостиницю. Він став біля дверей і цілу годину стояв тут, зату^ ляючи вуха, коли з кімнати доносились голоси. Нарешті вийшла Вівдя й здивовано: — Чого ти в кімнату не йдеш? Тихо. — Дюнічко! Вона засміялась. Він просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тоді вона розсердилась і сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського і буде спати з ним в одній кімнаті. Вівдя пішла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував, усе-таки дома. ...Далі було щодня — Вольський приходив і ночував у них. Макс змарнів, але боявся сказати Вівді, чого хоче від неї Вольський. А по всій гостиниці співали-басували. Кипіло все напередодні весни, як у казані над золотим багаттям. Баба Горпина ходила коридором і оповіщала: — Моліться їсусу Христу, діточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте — там у нас поле. Перед од’їздом Горпина зайшла-таки до Вівді. Та подивилась на неї й тихо сказала: — Ідіть, бабусю... Ви не вірите... а може, я не вірю... Гапка: — Що з тобою, дитятко? Дле хутко вийшла й попрямувала до вокзалу. Вечірнім потягом вона поїхала на село. Макс ходив непритомний по місту й шукав Вівдю. Вона пішла кудись із Вольським. На площі Карла Лібкнехта він зустрівся з червоноармійцем Киптяєвим. (Був такий у батальйоні Вольського). Раніш Макс якось його не помічав, а сьогодні хотілось говорити з ним. Повертав розмову на Вольського. Киптяєв увесь час нервово підморгував очима — його контузило в імперіалістичну війну. Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський — хороший чоловік, і головне — витриманий. Макс образився й пішов до парку. На доріжках уже були люди. Кожному хотілось, щоб була весна. Але в цей день дмухав з півночі гострий вітер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрівлі будки сиротливо виглядав сніг. Макс пішов із парку. Потім він стояв біля «вітрини голодуючих». Пильно дивився на фотографії дітей з тоненькими ніжками й розбухлими черевами. На нього найшло обурення, коли він згадав другу вітрину — з пирожними, і він пішов і оддав старцеві останні п’ятдесят карбованців. Так зробив незадоволений Макс0 .соПізно він підходив до своєї кімнати. Боявся, що Вівдя ще не прийшла» Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадів. Але Вівді дійсно не було. Була Христя. — Чого ви так пізно? Христя: — Я... так... Говорила лагідно, але видно було, що хвилювалася» Макс просто: — Вас, мабуть, турбує щось? Христя сказала: — Так турбує» Потім скаржилась: ...У неї не організуються думки, а тому все, що вона читає, ніколи не може привести до системи» Це для неї велика хиба. * Вона не може бути ані агітатором, ані організатором. Це ж жах, бо вона інтелігентка. Макс і слухав, і нічого не чув. А Вівдя не приходила. В гостиниці було вже зовсім тихо. Тільки зрідка хтось проходив коридором, і кроки його глухо звучали, ніби це було порожнє, нежиле помешкання. Вівдя останній час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась і йшла. Біля пасажу її чекав Вольський, і вони йшли за місто. У неділю вони пішли теж за місто. Вольський казав: — Чудово сьогодні... Вона: — А завтра? — Що завтра? — Завтра теж буде чудово? — ї завтра. — І післязавтра? Вольський подивився гостро. Він завжди дивиться гостро й чітко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо він комісар. Розсміялась: — Ця цинічність мені подобається. Він погладив себе по широкому лобі й тихенько засвистів. — Що ж тут цинічного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здібним до життя, до боротьби. І тільки» А коли я комісар, то я, значить, такий. — Агітація! — і скривила обличчя. Виходили до залізниці. Збігли на насип. Вона: — От, дивіться: все далі й далі, а куди — невідомо. Він: — Ви про рейки? Чого ж невідомо? Далі станція — одна, друга, третя» Вона: — Тому невідомо, що, може, з цих рейок раптом потяг і звалиться. От вам і невідомо. — Він: — На те є семафор. А нещасні випадки завжди бувають — це теж відомо. Йшли на схід — по рейках. Простори кутались у надвечір’я. Вівдя казала: — Я люблю йти на схід, бо навіть вівтар на схід дивиться. Вольський узяв її за руку й фамільярно посіпав. — Не всі й вівтарі дивляться на схід... Так-с. Проте і я люблю дивитись на схід. Вівдя замахала руками. — Годі вам? Годі вам! Коли вони вийшли за будку 323, Вівдя кокетувала. А вона вміла кокетувати. Проте вона й так була дуже гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе під руку. Щільно тулилась до нього. ...Зайшли далеко й мусили повернути. Вечоріло. Рейки загублювались удалині, ніби в провалля. Нарешті — до міста. Вівдя махнула рукою: — Прощай, поле! Десь несподівано одкликнулось луною. Припинилась. Задумалась.. — Це баба Горпина! — Яка баба? — спитав Вольський. — Та то так! — засміялась вона.— Була така... баба... чудесна... Вирвала руку й крикнула: — Біжім! Христя посідала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цілий день вертілось у голові — чого вона не прочитала,, чого вона не знає. З неї підсміхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена. Жила вона край міста в одного чоботаря в холодній кімнаті і нічого не хотіла. В той вечір Христя ходила по сусідах і прохала «трішки нафти». їй ніхто не давав. Тоді вона засмутилась і поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогодні читати. Чоботар резонно зазначив: — Завжди читати не можна, на легені погано. А з Христиними легенями і дійсно було щось неладне: кахикала — тихо й сухо. Христя подивилась на нього ясними очима й пішла до себе. Із світла спершу нічого не було видно, а потім — так собі. Спати не хотілось. Дивилась на книжки й уперто думала про нафту. Десь далеко гавкав собака, і, слухаючи його, було чогось сумно. Ще дивилась на книжки, і захотілось плакати. Вона ніколи не плакала, а в цей час хотілося. Підвелась. Зняла з етажерки «Економічне учення» і придивилась. «Да, воно!» Положила на стіл... І от вона почуває, що їй хочеться стати навколішки. До болю хочеться. ...Десь гавкав собака. Стояла. Простягла руки в просторінь, і їй стало солодко. «Невже я молюсь?» Підхопилась: «Кому?» А в голову: «Економічне учення К. Маркса — К. Каут-ського... Завтра прийдете, одержите... Сьогодні нема!» Вона побігла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора. Потім дивилась, як чоботар забивав цвяхи в підошву, й мовчала. Скоро прийшов і Макс. — Мені щось вам треба сказати. Ходімте. Вийшли. Макс оповістив, що сьогодні рішучий день: він скінчить або так, або інакше. Він далі так жити не має сили. Христя сказала холодно: — Я не піду! Макс захвилювався. Христя ще раз сказала холодно: — Я не піду. В той же вечір Вівдя сиділа з Вольським на ліжку й розмовляла. На дворі знову знялась курява — зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати — останній зимовий місяць (і то кінець). Вівдя задмухала на світло. — Дивіться, як парує!.. Хіба ви не змерзли? — Трішки змерз,— сказав Вольський, запалюючи цигарку. — Ну, то йдіть сідайте біля мене — буде тепліш. Сів. Сказала: — Щільніш. А то положіть руку на плече. Вольський: — Ні, мабуть, не треба. — Чому? — Зайде Макс, а він і так на мене сердиться. З іронією: — А ви боїтесь? Просто: — Ні! Курява заліплювала вікно. Через три кімнати рубали дрова. Гу!.. Ґу!*. Вівдя сказала: — Чого мені сіро? Подивився на неї. Вона дійсно була бліда й сіра. — А ви візьміть себе в руки. — Ха!.. В руки... Спитав: — Не можна? — Ні, не можна. А проте противно, все противно... Ходимо... багато нас... як приголомшені. Щось треба зробити велике, героїчне, а воно й маленьке несила. — А ви ще раз спробуйте. Сказав серйозно. Вівдя нервово перекосила обличчя: — Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить... Так! По-старому. Вольський: — Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агітація. — Так, краще не треба! Вона засміялась. — Я навіть думала, що мене баба Горпина спасе. — Це та сама Горпина?..— спитав Вольський. — Ні, мабуть, не та,— сказала Вівдя й задумалась. Потім вони декілька хвилин посиділи мовчки. Ще хтось гупав праворуч. А хуга била сніжинками в вікно. Вольський ще раз спитав про Макса — де він? А Макс прийшов уже від Христі й стояв знову біля дверей. По дорозі він спотикнувся й розбив одно скло від окулярів. Окуляри не здіймав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крім тош, вуха його горіли, а в скронях стукало. Вівдя не знала, що Макс стоїть за дверима, але була майже упевнена в цім. Це її дратувало. Вона знову почала кокетувати. Вольський: — Я так не люблю! — А як же ви любите? — і примружила очі. Сказав: — Ви мене не перший день дратуєте... Що ви від мене хочете? Вівдя здивовано: — Я од вас хочу? — Так, ви. Сказав уперто й рішуче. Вона: — Це мені подобається. Вольський: — А мені зовсім не подобається. Як ви хочете віддатися мені, то робіть це й не мучте Макса, мене й себе. У Вівді загорілися очі. — Ви хочете, щоб я вам віддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс? Вольський мовчав. — З умовою, щоб двері не замикати! Добре? Вольський мовчав. Вівдя поспішно почала розстібати пасок і гудзики на кофточці. Вольський спокійно відійшов до вікна й став спиною до Вівді. А вона шелестіла убранням і важко дихала. В кімнаті було тихо, а тому й чути було, як жіночі груди вбирали й видихали повітря. Нарешті вона сказала: — Ну, йдіть, я готова. — Готові? — не повертаючись, спитав Вольський. Вівдя не відповіла. Тоді Вольський хутко повернувся, взяв із столу капелюш і вийшов. Один момент у кімнаті було тихо, а потім Вівдя зіскочила з ліжка і, як ранений звір, завила в повітря: — Сво-лоч! Іще підскочила до стінки й билась об неї головою, зціпивши зуби. Далі сиділа декілька хвилин, поки не увійшов у кімнату Макс. Макс теж не дивився на неї і, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов. Вівдя мовчала. Праворуч і ліворуч уже не гупало. В гостиниці було тихо. ...А в вікно знову бились сніжинки. Сніжинки... ЛЕГЕНДА І Влетіла буря, крикнула — дзвінко, просторо: — Повстання! Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась — широко-широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани — зажурені, похилі. ...Ішла повінь... Летіла буря... І от я хочу про молодицю коротенько розповісти — як у народі чув. Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пісень гнідих, що на зорі застигли й кожну мить сивіють. Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), ніхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годі, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, та не прожив і років зо три — пішов у повстанці. Отож і залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою. Дитина довго не жила, захворіла на віспу й ночі однієї кикнула. ...Вийшла молодиця на вулицю, стала біля воріт, замислилася. Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кінь теж здох. ...А батько закатував матір. ...Ну, і півтори десятини за двадцять верстов... ...Ех ти, сибірська каторго! ...Колись прокинулась удосвіта (під повіткою спала): за ногу хтось. — Хто там такий? Одчепись! Зареготав: — Хлопці, сюди! Бач, яка краля! ...Отже, червоні прийшли, повстанці прийшли. Д’ех, будуть діла, матері їх ковінька! Кричали: — Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живуть? Баба-свекруха сплеснула руками: — Ой, лишенько! Які ж тут буржуї, самі селяни проживають, Посміхнулися, а потім виймають папірці, читають із папірців. — А Гордій Пронь є? — Та є. — А Остап Забийворота є? — Та є. Аж здивувалася стара: усіх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справді жили, як коти в сметані. ...А потім повстанці пішли. А ввечері ще прийшли... Ой, було ж молока та ковбас — хоч собак годуй! — Вари вареники! Печи пиріжки! Варила, пекла Стенька... ...Мовчала, прислухалася, розглядала... А у вікно зазирав молодик червоний, з лісу підводився. Хлопці їли, дивились на Стеньку, а вона вже цвіла, як мак... Д’ех! До чого була струнка та красива молодиця, а очі їй, як у кози дикої, тільки хитренькі трішки. «.Отже, горіла, цвіла Стенька... а баба спитала: — Що ви, хлопці, надумали? Невже ліворуція? — Ліворуція, бабо, повстання, та й квит. Ідемо буржуїв бити. — Ой, лишенько! — та й утерла рукавом сльози. Запитало товариство: — Невже жалко? — Та де там..о щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський — як що, то й плакати. А повстанці підводилися, до Стеньки йшли... — Ух ти, кралечко! — цебто обняв один. ...А другий навіть заіржав. Мовчала молодиця, думала, мабуть... потім спалахнула раптом, наче промінь пробивсь крізь хмари: — За волю... йдете? І крикнули хлопці: — За волю! — ще й шаблюки забрязкотіли. Зашумували очі в слив’янці (під віями ніби слив’янка кипіла), вискочила Стенька до порога: — Цієї ночі п’ять чоловік присплю... Хто перший? Виходь! Задзвеніли шаблюки, з грюком розпанахало двері... ...А ранком повстанці засідлали коні, сіли на коні й закуріли з села. Перед вів загін, а позаду летіла забийворотинська хура. Хуру везли гладкі забийворотинські коні: гнідий у яблуках жеребець і білий кінь з чорною ногою, з тавром на стегні. ...Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про юнака-молодця. ...Гуділа-дзвеніла слава про Стенька-юнака, червоного повстанця. Не одна трясилова ніч пройшла, іде, пройде — тисячі, тисячі, тисячі... Похилилася на тин кропива й думає про бурю. Заспівають, запишуть нащадки: був Приймак і Будьонний 2, і були — тисячі, тисячі, тисячі... ...Палали панські маєтки, тікали пани. Ішли червоногвар-дійці — з заводів, з шахт, з Донеччини, з Криворіжжя. А далі йшли повстанці — чабани, байстрюки, голодранці (відтіля, де на ставок верби похилилися). Проходили вздовж і впоперек чорнозем, міста, піски, ліси, байраки... Гримали повстання. Лютували повстанці. А найбільш за всіх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала велику тривогу. А де були пани, де були хуторяни (блискучі трактори й череп’яні покрівлі), там тоді важко ходила сумна розпука. Казали: прийшов юнак із степу, з Хортиці19, сюди, в ліси, помститися. Казали: тільки краяни радіють (де верби на ставок похилилися), тільки чабани й байстрюки радіють, а іншим — смерть. Тоді вороги тримали владу, панували знов. І тремтіли вороги, коли чули про Стеньку-юнака. Дивно, хоч де йому з’явитися, там одразу вибухали повстання: виходили чоловіки й баби з косами, ціпами, ховали борони — догори зубами — в траві й наганяли на них ворожі кінні загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже замало. Казали: ватажок Стенька — стрункий юнак і ясний, мов голубе небо, і буйний, неначе буря, і гордий, мов сокіл. Хто слухав Стеньку, той ішов за ним і в огонь, і в воду. Його мова була блискуча, як весняний ранок. Він горів завжди й вабив завжди, наче степові огні в темряві. І як великий пророк, він віщував — так переказували по селах, по заводах: — Збираймося до гурту! Насувається чорною хмарою час помсти, час розплати. Гей, виходьте на шляхи — чигає воля. Беріть ножі, одрізи, несіть смерть. Через смерть запанує нам життя. Виходьте з лісів, з нетрів, з темряви. Летіть, як метелики, на світло... Послухайте! Послухайте! Невже ви не чуєте, як віки б’ють на сполох! Невже ви не бачите, що ми видираємося з провалля? Один крок — і ми в голубій країні, не буде кроку — знову безодня, темна, слизька, як жаба... Послухайте! Послухайте! Ми кличемо вас огняним повстанським словом: беріть ножі! точіть ножі!.. І брали ножі, і точили ножі, а Стеньчине слово лунало по оселях, виходило з лісів, відходило далеко-далеко. І знову палали панські маєтки й череп’яні покрівлі. Ходила кривава помста, а ліси знову гуділи буйну славу юнакові. ...І піднялися тоді вороги, вовчі загони пустили на Стеньку, а за юнакову голову пообіцяли пригоршню червінців. А тоді почали вибухати ще частіш повстання. Як вітер, літав юнак по оселях та підіймав пригноблених, і пригноблені тягнулися з усіх усюд до нього, і лилася цебрами ворожа кров. Так чергувалися зорі: була вечірня, була вранішня. Іще були дні, і відходили нерозгадані дні, за лісом зникали. Вже майже рік лютує юнак, і не здібні вороги зловити його. ...І от проїздив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивляться на нього. А він сидить на коні й посміхається до людей, наче вечірня зоря до річки. Був тоді присмерк, стояли жнива, і на майдані пахло полем. Та й під’їхав загін до журавля, і позлазили з коней повстанці. І юнак зліз. І що ж? Юнак як юнак, але справжній Стенька: очі йому, як невиїждженому коникові, грають... ___Любили люди того юнака, мов буревісник бурю, неначе чайка синє море. Але ховали люди між себе ще й погану думку про нього. Не казали, а тільки ховали. А була ота думка оця: ішла чутка, що Стенька з лісовиками валандається, тому й куля його минає. Дехто думав, що це вороги такі чутки пустили, а дехто й інакше мислив. Що куля минає, то ще й нічого: єсть такі діди, на Чорномор’ї були, від кулі теж заговорюють, по книгах чорноморських вичитали. А от як із нечистою силою що — то анцихрист, ...Отож зліз юнак, з цеберки воду п’є. І підійди до нього на той гріх бабуся старенька; їй сина вороги закатували — червоний повстанець був. Підійшла ото ззаду до юнака та й сунула йому в кишеню карбованця паперового ще й пиріжок маленький. Обернувся юнак: примітив це. А баба схопила його руку — та до уст своїх, та тужити. — Голубе ти мій рідненький! Синочку ти мій гарненький! Плаче баба, а юнак, як стовп, стоїть, а громада дивиться на нього. ...Отут-то й було несподіване: як кинеться юнак перед бабою навколішки, зблід, як лист той осінній, і змолився юнак: — Бабусю велика! Молюся тобі за твої страждання, за твої муки. Ти мій єдиний бог, а іншого не знаю. Молюся всім людським мукам, молюся помстою, що наводжу її на катів жорстоких, на силу не нашу. Молюся й тобі, людино вільна, що взяв ніж і запалив серце грозами. Сказав це юнак, скочив на коня, і пропав загін у степу. А люди стояли й думали. І порішили тоді люди, що Стенька дійсно зв’язався з нечистою силою. ^ І пішла з того часу погана слава про юнака. Тільки байстрюки та голодранці підтримували його, а інші люди відсахнулися від ньогоо І важко тоді стало юнакові жити з своїм загоном у лісі: вовчі загони стежили за кожним його кроком, а люди вже майже не підтримували його. Та й сунулися хмари над тим лісом, де жив юнак. Сунулися, посувалися, лили води на сосни, а сосни стурбовано гули. ї були тоді неясні думи й неясні мрії, і журба була за далеким, неясним, невимовленим... ...Жив у тім лісі й діД Чорноморець сивий. Приходили до нього люди взнавати: куди корова поділась, хто коня вкрав. Розгортав Чорноморець чорноморські книги й узнавав по них, куди корова поділася, хто коня вкрав. Іще знав дід Чорноморець, де ховається юнак, і розповів він людям, що наступає кінець юнакові, що лютою смертю помре він. Але ще гримали повстання і горіли панські маєтки. Але вже надходив кінець. Тихо, крадькома, мов кішка, насувалася юнакова загибель. Як осіння журба між дерев, м’яко ступала загибель. І прийшла загибель. ...Була темна ніч. Тоді була темна ніч. Зойкали сичі, тривожно гуділи сосни. З трьох кінців палахкотіли заграви. То горіли панські маєтки, то було діло юнакове — ясного, мов голубе небо, буйного, неначе буря, і гордого, як сокіл. Тоді загін його отаборився в Зеленому Ярку. Біля багаття лежали стрункі постаті, а з боку лежав повстанський пес — здоровий вухатий собака. І раптом підвівся й завив пес — тихенько й тривожно. І сказав тоді юнак: — Іде зима. Підемо глибше в ліси... Ще помсті не кінець! І одгукнулося здалеко таємно: — Ще помсті не кінець! І заспівав один повстанець тихенько, зажурно, наче вода виходить із заводі в Дніпро: — Ой, Морозе-Морозенку 4, ти славний козаче... І одгукнулось: — Ой, Морозе-Морозенку... Та не чули тоді повстанці, що насувається на них неминуче лихо. (Тоді байдуже тріщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви.) ...А Зелений Ярок оточили вовчі загони. Скрадалися вовки. Тихо насувалося лихо... Гей, гей! Була тоді темна ніч, як далеке-далеке минуле!.. ...А потім раптово вибухнули постріли. Зататакали кулемети — то оточили повстанців вороги. І зійшлися тоді дві сили: одна сила юнакова, а друга — вовча... Довго-довго не здавалися повстанці. Та тільки перемогла вовча сила: перебили повстанців, тільки троє лишилося, а між ними С тенька-юнак. Ой, гудів та й тривожно ліс... Не розповідає горлиця про свою дитину малу, що її шуліка забив. Отож важко казати про те, як Стенька- юнак загинув. ...Привели Стеньку на майдан і судили на майдані. І ніхто не прийшов сюди, люди не прийшли сюди. ...Тоді сумніло на шляху. І сказав юнак: — Одпустіть моїх товаришів, і я сам знайду собі найлютішу смерть. V Найлютішу смерть? Гей, гей, цього панам і треба. Погомоніли вороги й згодилися; вони хотіли перехитрувати юнака: юнак прийме найлютішу смерть! А тоді й товариші його приймуть найлютішу смерть! І виблискували ворожі багнети, а за майданом умирало сонце. Та не знали вороги, що їх перехитрував юнак. Говорив він: — Я вигадав собі смерть, як в старовину було: садовили козаків на палі, і вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти на гострій палі — це найлютіша смерть! Посміхнулися вороги — це найлютіша смерть! Тоді загострили палю й вбили її в землю. Подивився юнак на товариство й теж посміхнувся, і закипіли йому очі в слив’янці (під віями наче слив’янка кипіла), і сказав він: — Ой вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей до палі й дівчат молодих приводили. Коли яка дівчина захотіла одружитися із злодієм, що на палю сідав, то його й одпускали на всі чотири сторони. Мені не треба прощати, але зробіть, як було в старовину,— покличте сюди громаду. Ще посміхнулися вороги — хай подивиться громада, як злодіїв катують. І вдарили на сполох. І зійшлося народу сила-силенна. Але ворожих багнетів ще більш було. ...Тоді вже вмирала й вечірня зоря, і тихо було на майдані, тільки шаблюки іноді цокотіли та здалека гудів ліс. І сказав тоді юнак: — Тепер я буду сідати на палю... Але слухайте! Слухайте! І раптом розірвав юнак свій одяг повстанський, і побачили люди замість юнака буйного голу жінку — красуню, що погордо дивилася поперед себе. І дзвінко сказала вона: — Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я знову закликаю вас до помсти: гостріть ножі! Дивіться, дивіться на заграви: вже палає наше визволення, вже йде нова невідома зоря... Слухайте! Слухайте!.. \ Але не дали їй говорити вороги, як люті шакали, накинулися на неї й зав’язали їй рота. ..„А народ уже гудів... Тоді вовки накинулися на народ і розігнали його. А Стеньку-юнака закатували: одрізали носа, одрізали вуха й наштрикнули на палю. ...Гей, гей! Та й була ж то найлютіша смерть... Але пройшла тоді про юнака Стеньку, про жінку молоду, красуню — ясну, мой голубе небо, буйну, неначе буря, і горду, як сокіл, ще бучніша слава. Ще й досі гудуть їй ліси невмирущу славу. ї от біля ставка, де верби похилилися, стоїть могила. Це юнакова. Приходять до могили люди й слухають, як шумить вітер над нею... ...Гей, гей! Гримали повстання... ...І були — тисячі, тисячі, тисячі. ЗАУЛОК З сіверких левад бреде осінь. На заулок насідає сивий присмерк. Але на сході починається день. На башті вдарив дзвін — глухо й вогко. Леонід Гамбарський допиває вранішній чай. Передчуття неможливої радості остаточно затопило його. Іще була легенька й срібляста тривога. Сьогодні буде — — рецензія на ту книгу, де вміщено його першу статтю. Уявно він давно вже вважав себе за червоного професора і навіть більше: будучи в Криму, в санаторії, він прочитав декілька лекцій і на афішах стояло: — професор Гамбарський. А потім він пригадав фіалково Мар’яну. Ця чванлива дівчина завжди стояла перед його очима. — Тепер... Але це було трохи наївно, і він це розумів. Леонід Гамбарський замкнув портфель і поспішно пішов у город. Ішла жура осінньої чвирі. Над міськими болотами шкульгали дощі — холодні й нудні: Аркадій Андрійович прокидається рано й виходить у сіни. Потім прокидається й Степанида Львівна. Мар’яна вдома не ночувала.— Мжичить холодний дощ.— Повз двір проїхав візник на «стійку». Коні ледаче перебирають багно. Проїхала сусідка в рибний ряд. Напроти кричить півень на весь заулок0 Аркадій Андрійович п’є чай і йде на службу, Степанида Львівна варить обід. Через ті ж сіни проходить і Гамбарський. ...Коні нарешті вивезли візника на Глухайську вулицю і потюпали жвавіш. Тротуар прокидається. ...А життя сім'ї таке: на башті дзвін б’є дев’ять, і Аркадій Андрійович іде на роботу. Раніш Аркадій Андрійович думав, що він закоханий в столоначальника, а потім думав, що в комісара. Але було просто: він закоханий у канцелярію — безвихідно, фатально. Майже кожного року сниться йому напередодні Різдва (коли ялина, коли юність): якась чудова казкова королівна, що вся в білому, а біля неї, наче живі, в білих рукавичках — галантні, елегантні — журнали, пакети, сургучі і т. ін. ...Степанида Львівна — ніжна жінка й хороша хазяйка. ...На Глухайській вулиці кричить сирена — довго, різко, зарізано: мчить автомобіль... ...А в кімнаті, де висів раніш Олександр II *, Николай II 2, а також білий генерал на білому коні,— висять: Ленін, Троцький, Раковський 3 і малесенький портрет Карла Маркса. Степаниді Львівні сказали, що Маркс — жид, і вона образилася, тому що вона цього раніш не знала й казала всім, що Маркс — з Петербурга! З того часу — не великий, а маленький. Про Троцького Степанида Львівна каже: — Ну, і що ж, що жид? Він же не хоче розігнати всі установи й служащих?.. А жида я знала й у Полтаві, бакалійника, зовсім не поганий, навіть навпаки: і в борг давав. Зінов’єва Степанида Львівна не повісила, бо дуже кучерявий і молодий. ...А Мар’яна, їхня дочка. Про Мар’яну говорять! — Господи! Як може від таких маленьких родителів вирости така пишна женщина! Року 1917, покинувши («к чорту»!) середню школу,, Мар’яна пішла в чека. І сказав тоді Аркадій Андрійович. — Мар’янко! Що ти робиш? І сказала тоді Степанида Львівна: — Мар’янко! Що ти робиш?? А потім погодились: «така Божа воля». ...Леонід Гамбарський живе в цім же домі. Мар’яна прийшла з роботи й пройшла прямо в свою кімнату. Сіла біля вікна й задумалась. Безсонна ніч положила на її тьмяну щоку холодний хоробливий червінь. З огидою згадувала вакханалію в «гранд-Отелі»... (...У вікно бились краплі мжички...) ...Згадувала спорзне, звіряче обличчя гладкого типа і гнійні нарости на його животі. Тоді в її очах загорілися порожні фосфорити. Порожнеча гамарила кожний нерв її істоти. Але раптом вона відчула біля серця біль і прилив енергії. Мар’яна вийняла з чулка пачку кредиток і з силою кинула їх у куток. Тоді у вікні, напроти, зашарів огонь. Чути було тринькання на балалайці і веселі вигуки. Долітало: Ми ковалі, ми ковалі, Куєм ми щастя на землі. ...За стіною жили комсомольці й завжди тривожили заулок своєю агітаційною бадьорістю. Мар’яна написала: «Милий друже! Туди, в твій далекий край, на північ. Мені хочеться сказати інакше: «на сєвєр». Твій народ має два чудових слова, вони не перекладаються — «сєвєр» і «грусть». Але найкраще слово на землі: — «че-ка». Пам’ятаєш? — стоять ешелони, а паровик так задумано шипить. їдемо в дикі замріяні степи, де чекає тривога, невідомість, де ціле провалля жури й радості. Станція, ще станція, і семафори, і степи... Тоді не було порожнечі... А зараз у мене осінь. Ідуть дощі, бредуть похилі отари хмар. Нема вже: «Секім-башка!» З партії мене вигнано, не пам’ятаю за що, здається, не вносила три місяці членських. Проте це єрунда: мене й так би вигнали. Тепер член парткому каже: — Наші женщини з папіросками бігають! ...Словом, я безпартійна комуністка. Мій папа, Аркадій Андрійович, каже: — Мар’янко, як записуються в партію? ...Я йому розказала, хоче кандидатом, витримувати стаж. Правда, зворушливо?.. Але це не те. Ти питаєш, що я роблю? Звичайно, працюю, але хочу залити себе дурманом до солодкої нестями» Іноді слухаю вчені промови липового професора Гамбарського, який, очевидно, в мене закоханий*.. Але й це не те. Я тобі писала, що хочу покінчити з життям. І от я рішила. А щоб не було повороту, сьогодні вночі віддалась сифілітикові. Це найкращий спосіб проявити силу своєї волі. Правда? Вже не буде вагань. Так роблять чекісти минулого... Надворі дощ. Сонця не бачимо. «Сєвєр». «Грусть»... Але найкраще слово — «че-ка!» Милий друже, я в твій народ закохана. Я вірю, що воскресне велике слово — «че-ка!» Тоді воскресне бірюзовий потік людського натхнення й степова тривога. ...А зараз дощ і болить серце. «Сєвєр». «Грусть». Р. 8. Через годину повішусь. Прощай. Але тут же Мар’яна з жахом подумала: — Прощай? ...Брели години. Мар’яна ходила з кімнати в кімнату й нервово перебирала складки на спідниці. ...Брели години. Аркадій Андрійович одинадцять місяців не одержував грошей і тепер одержав за місяць (40 мільйонів) і був сам не свій. Кричав: — Мар’янко! Со-о-о-рок мільйонів! І переможно трусив кредитками над головою. Степанида Львівна готовила самовар і теж була сама не своя, і навіть бліді щоки порожевіли їй. Руки дрижали, і ніяк не могла роздмухати огонь. — От кажуть: Ленін і Троцький... А що ж вони учреждєнія прикривають, чи що? Аркадій Андрійович сказав: — Ох, Степушко! Якби ти знала, яка в нас катавасія. З П’ятигорська приїхав товариш Аральський, а на його місці вже другий начальник. І от тепер: той собі, а цей собі. Біда. Ну, я думаю, що все-таки Аральський переможе! — А хто з них симпатичний? — спитала Степанида Львівна. — Ну, звичайно, Аральський...— І додав серйозно: — У нього великі зв’язки. Це, знаєш, мужчина во-о! — Так ти ж держи його руку!..— сказала Степанида Львівна й підвела очі догори: — Аркашо! У нього портрета ще нема? — Га? — Та повісила б... Може, коли зайде. Хто їх знає — вони люди не горді... І зітхнула: — Боже мій! Що то наробила революція. Такі хороші люди, симпатичні... прелість... Вітер вдирався в сіни, крутив дим і виносив його у вогку осінь. У вікно зазирало меланхолійне небо. Падало листя за вікном. Скоро приїде біла зима... Знову дзвонять на панахиду. ...У сіни раптом ускочив Леонід Гамбарський і схвильований побіг до дверей. Степанида Львівна спитала: — Пане професоре! Може, вам водички гаряченької? У нас сьогодні, знаєте, Аркаша жалованье одержав... А Аркадій Андрійович скаржився: — — Шу-шу! Шу-шу! Цмок! Цмок! А роботи й нема: ні входящого, ні сходящого. Тільки й знають, що по коридору. ...Слухала тоді Мар’яна й відчула, як до серця підкотилась злість, і сказала з другої кімнати: — Це, тату, зветься стадія організації. Чули про таке слово? Я чую його тисячу літ, тисячу літ! Червінь хоробливо горів їй на щоці, але цього Аркадій Андрійович не бачив, і він образився. — Ну, ти, Мар’янко, хоч і була в чека, а в ділах государ-ственних ні бельмеса. А Степанида Львівна сказала: — Боже мій, Мар’янко! Яке твоє діло до ділов государ-ственних? Я знаю, чого ти хочеш: тобі б якби Ленін і Троцький і товариш Раковський прикрили всі учреждєнія, а папашенька без шматка хліба зостався... Ну, ні, вони люди розумні й симпатичні, цього сурйозно не зроблять. Мар’яна мовчала й знову нервово перебирала складки на спідниці. Гамбарський положив на стіл газету й у розпуці похилився на вікно. Рецензент писав, що в його статті багато претензійності на вченість, і Гамбарський йому нагадує — чехівського телеграфіста Ять5. Це було так нахабно, так, нарешті, нетактовно... Леонід Гамбарський з тривогою думав, що тепер він не зможе підняти своє реноме, і його професорська кар’єра розлетілася в пух. Потім зняв пенсне й ліг на кровать. ...З півночі летів сіверкий вітер. Передають: за містом випав вогкий сніг і запорошило дороги. Над містом струмкують хмарні потоки. 3 тоскою згадував: — Ага, телеграфіст Ять!., І здавив руками голову, — Ага, телеграфіст Ять!.. Здавалось, б’ють обухом — цією важкою, безглуздою фра-зоЮсс. І майнуло в голові: — Пропав! І відчув тоді Гамбарський, що нема вже повороту, і був один якийсь безвихідний тупик. 0,0 А з півночі знову летів сіверкий вітер, і сунулись сірі й нудні хмари, І знову з тоскою згадував: — Ага, телеграфіст Ять... — ...Можна зайти? Підвівся: — Зайдіть! Увійшла Мар’яна й мовчки сіла біля кроваті. Кілька годин внутрішньої боротьби положили відбиток на її обличчя. Гамбарський дивився прибито, перелякано, бо Мар’яна рідко до нього заходила, а зараз зайшла. — Чого? І ще дивиться прибито й перелякано. А Мар’яна в цей момент знала: «Далі не можна. Треба кінчати!» Сказала схвильовано: — Прийшла до вас спитати: що таке безпорадність? Що — сила волі? Не знаєте? А потім підвелася і жагуче промовила: — Так... Я прийшла спитати вас... прохати вас... Мар’яна кинулась до столу й розридалась. Гамбарський розгублено дивився на неї й наливав воду в стакан. — Випийте!.. Що з вами? Вогкі дзвони загубились в осені. Вогка луна зарилась у болотній чвирі заулка... Мар’яна випила води й дивилась сухими фосфоритами на Гамбарського. Потім стиснула руками голову й сказала: — Треба повіситися... Негайно... зараз... — Що ви, Мар’яно? Гамбарський, блідий і розгублений, ходив по кімнаті. А у вікно знову бив дрібний дощ. І тягуче проходили хвилини напруженої мовчанки. Думала: «Так! Треба кінчати... Так!.. Скоріше!..» І знала, що вона не може кінчити, що їй бракує сили. Подумала: «Єрунда, треба кінчати!» Мар’яна сухо подивилась на Гамбарського, а потім сказала: — Пробачте! — і хутко пішла до дверей. Аркадій Андрійович надів окуляри й написав: «Прошу мєня зачисліть в кандідати Вашей государственной партії. Мої лічниє убєждєнія в правотє комуністическіх ідей.*.» В їдальню увійшла Мар’яна. Аркадій Андрійович: — Мар’янко! Ану йди сюди! Чи так я?.. Степанида Львівна продовжувала: — ...Він дуже симпатичний... кажуть, уже повишення получив.,.. ...Короткий осінній день сконав. Мар’яна вийшла на ганок. Дощ прибив жовті листя, і вони лежали холодні, мертві. Через вулицю блимав огонь і млявим світлом освітлював пустельний заулок. Високо текли потоки сумних хмар. Із стріхи одноманітно падала крапля на камінь. Ішла глибока сіра осінь по сірих заулках республіки. Коли Мар’яна виходила за ворота, з комсомольської кімнати вискочив натовп юнаків і з реготом кинувся в туман. Через дорогу, до Глухайської вулиці — сарай, за сараєм — віжки. ...А далі, коли вийти з пустельного заулка, на міді висічено: Доктор Фальк. — Куди? ЕЛЕГІЯ «Минають дні, минають ночі...» 1 У грудні згнила зима, і тихий степовий городок знітився в облозі мовчазних нерухомих хмар: — нагнав вітер із далеких Альпійських гір 2, через Карпатські верхів’я, через Дунай. Прийшло Різдво. Зітхали дзвіниці, і промерзло жевріла жура: сум неспокійної землі. Цього року старожили не бачили різдвяних зір, бо небо стояло в сірій сорочці будня. І була мряка. І старий газетяр теж не бачив різдвяних зір. Був він сивий, древній, майже босоніж. Стояв біля ратуші на бульварі й казав мимохідцям: — Може, купите газету? Іноді мимохідці купували газету, іноді заклопотано проходили, іноді зупинялись і дивились на старого газетяра. ...А прийшов він восени, коли було прозоро, коли за кварталами пахли гречки... ...Але це було так неможливо давно!!! Це було за народження його прекрасної юності, коли тихий степовий городок стояв перед ним надзвичайною примарою. І він подумав тоді про радість. І врочисто залунало по кварталах: — Радість! І тоді було, як мигдальні потоки під ударом весняного весла. Це був голубиний заспів до тієї синьої пісні, ім’я якій — життя. Це був новий заповіт, що ми, волхви, бачимо на сході в темну ніч із хрустального Віфлієму... — Але це було так неможливо давно! І це майже забулось, бо ж — неясні, туманні, мов перший сон за першого м’ятеж-ного кохання, ці уривки, що виринають із тьми перед моїми старечими очима. «Що це?» — подумав з тоскою старий газетяр. І чув тоді: ніби раптом прокидалась природа, ніби дзвеніли, пливли й пропадали неясні відголоски з дальніх літ. ...Але це була ілюзія: натовп тихих міських кварталів стояв у суворій мовчанці. ...Газети продавали й жваві пацани, і не любили вони старого газетяра, бо був невідомий, невідомо звідкіль і похмурий. І ще не любили: — зійшов на великий шлях, по якому йдуть, дико, по-звірячому озираючись. ... і був ще з ним, із старим газетярем, древній пес, що покірно шкульгав за ним і ніс підсліпуваті очі на асфальт... — пес: вовна прилипла попелом і лізла, падала на землю, щоб угноїти землю. Пес не гавкав, а тільки тихо й нудно вив: на світанках шумів скляний мороз, а пес був голодний. Іноді пес кидав старого газетяра й блукав на базарі, біля рундуків, де били його закаблуками, де гризли його молоді бадьорі пси. ...Вранці тихий степовий городок оживав. Виходили заспані горожани, плентались по мостовій візники, вилітав із гаража єдиний на всю округу виконкомівський автомобіль і з вереском мчав у туман, розганяючи обивательських курей і зграї голодних собак. Тоді біля редакції — теж єдиної газети з великими підзаголовками і з нудними традиційними гаслами — грубим шрифтом — суетились газетярі. Кожний знав: — треба скоріш! Треба схопити стос паперу с промовами, статтями про всесвітній пожар: «Ми на горе всем буржуям мировой пожар раздуем 3; мировой пожар в крови... Господи, благослови!» — треба схопити й бігти, захопити всі переулки, всіх обивателів, щоб — — жити один день. І старий газетяр ніколи не встигав за пацанами, і завжди йому з веселим сміхом, що звучав, як «колокольчик», пацани підставляли ніжку, щоб старий газетяр упав у грязь! І старий газетяр падав у грязь, розкидав сьогоднішні газети; потім поспішно збирав їх, обтрушувався і, покірний, з кінським калом на лобі, спішив, спотикаючись, до бульвару. На бульварі проходив день. Але й увечері старий газетяр був там же, де праворуч від каланчі стояли стільці. Увечері старий газетяр тупо дивився на мимохідців. ...А бульваром проходило багато: — одні бігли, другі шкульгали, треті раптом зупинялись і потім стурбовано відходили кудись. ...Тоді над головою колихались гілки акацій — була алея акацій. Акації розцвітали, коли в тихім степовім городку потоки мріяли про голубі пісні, про голубу журу і схвильовано бігли до срібних вод забутої ріки Лівобережжя*.. Іноді пацани, побачивши старого газетяра, ховались за ріг і шпурляли відтіля в свого колегу грудки землі. Тоді підводився, відходив до каланчі, за каланчу, до Зеленого Озера, де стояла самотня будка, а нижче лежало небо на поверхні брудної стоячої води... Тиша. Далеко клекоче брук. Пес лежить і облизує попіл — на хвіст. (Мовчиш? — Мовчу!) Тиша. Далеко клекоче брук. Пес лежить і облизує попіл — на хвіст. ...Уночі старого газетяра не бачили на бульварі. І ніхто не знав, як він жив, як він живе. Бо кому це потрібно? — бо йдуть молоді дні з юнацьким запалом грізними колонами по безмежних ланах часу. І відступають — роки, тисячоліття В глуху невідому безвість минулого. Тихий степовий городок знав і сум, і Великдень цієї боротьби. ...Коли на древній дзвіниці годинник протеленькає чверть на восьму, коли повстане заокеанське сонце,— вулиці знову прокидаються, і тоді бреде бульваром похила постать старого газетяра. ...Так починається день. ...А зима зовсім згнила, і шкульгає Різдво в мряку чвирі. Старожили не бачили в ці дні різдвяних зір, і стояло небо в сірій сорочці будня. Газетяр теж шукав сузір’я Оріона; але були самі мутні далі. Десь дзюрчала вода, і тому, що вона промжичила мозок, боліла голова. Так ріс час: — у грандіозній боротьбі падали переможені дні, на них падали ще дні, і росла гора, від Гавризанкару 4 вища, глибша від океанських глибин. Тоді питали: — Що це? Тоска чи радість? ...Але на далеких обріях знову гриміли, знову наступали молоді буйні дні грізними колонами. Так ріс час! ...О, я знаю: багато думав старий газетяр. Думав про юність, думав про те, що було, чого не було, чого хотілось. Все одійшло великим шляхом часу... О, я знаю: і моє кволе, старе тіло прокинеться колись і спитає: — Невже кінець? Але не прокинеться світанок. О, я знаю!.. ...Іноді старий газетяр ішов у заозерний край. Шкульгав вище й вище на кучугуру по кварталу кавалерійського полку. За ним шкульгав пес. Тоді в одинадцятій сотні був пожар: городок поділився на сотні — полковий городок степового краю. Шуміли на каланчі, над ратушею. Палахкотіли смолоскипи; під навісом тривожно дзвеніли й саркали коні» ...Старий газетяр виходив за квартали й брів бездоріжжям, на північно-західні межі — туди, де стояв, я к лелека, підбитий бурею дуб. Дуб наближався. В далекім степу горіли огні. І стояло древнє небо, а позаду туманіли міські оселі. І здавалось, що оселі не існують, що вони відійшли вдалину, за гору переможених днів. ...Старий газетяр приходив до дуба, сідав під дубом і озирався. Висіло небо у чвирі, за дубом причаїлась тиша. ї промерзла чужа земля. І все було чуже — і земля, і межі, і квартали, і кучугури, і дальні степові огні. Тоді підходив пес і тихенько вив. Потім із сходу прилітав колючий вітер. І відчував старий газетяр: — десь тліє торішній гній. Підводився. За старим газетярем підводились і кучугури, і сунулись у небо, зливались із небом, відходили, пропадали, і була одна сторожка пустота. Ще городка не видно. Тільки за Балясним Бором маячить невідомий нічний огонь. І був він не близький, тільки далекий, тільки чужий, як чужа земля, де тліє торішній гній. ...Огонь стояв на шпилі ратуші і був надто червоний. ...А іноді бачили: — брів старий газетяр по дорозі на цвинтар. І думав старий газетяр: — Цвинтар? Тоді пахли могили — глибоко й тихо. Це був запах незносного чебрецю — він ішов з-під білого снігу. Старий газетяр прийшов у городок восени. ...І згнила зима. З Чорного моря, з Індійського океану, через Малу Азію, прилетів перший тепловій. І вже на бульварі снили акації. І знову бачили старого газетяра біля мудрої ратуші. Цацани ще били старого газетяра грудками, і він ішов до Зеленого Озера, до каланчі, за каланчу, до самотньої, нікому не потрібної будки; за ним — древній пес. Тоді були невеселі голубі дзвони: то йшов піст, і каланча перекликалася з іншими церквами. ...А з південного бігуна, ■ з Австралії, грізними колонами ще насувались молоді дні, і відступали — місяці, роки, тисячоліття в глуху безвість минулого. Старий газетяр це знав. Тільки не хотів знати!.. (О, я знаю: старий газетяр не хотів цього знати!) ...А потім розлилась ріка. По вулицях тихого степового городка летіли вже мільйони тепловіїв. Ріка затопила міст, і не було дороги до кучугури, до дуба. Старий газетяр зажурився. І от в одну тривожно-радісну ніч, коли весняні вечорові сутінки пливли над Зеленим Озером, пацани підстерегли старого газетяра й побили. І таки добре побили: тільки через два тижні він вийшов із лікарні. ...А потім прийшла знову тривожно-радісна ніч: ріка нарешті увійшла в береги. Ранком до мосту прийшли плотники, і зацюкали сокири. Скоро над рікою повис міст. ...Старий газетяр вийшов із лікарні, але він не пішов до редакції — пішов на північно-західні межі. Одступали дні й тягли за собою. І відчував старий газетяр: — десь тліє торішній гній. І падали сили. Старий газетяр покірно брів у навіщоване: ішов туди, де стояв, як лелека, підбитий бурею дуб. І прийшов старий газетяр, і ліг під дубом. І, коли у дзвінкій степовій тиші задзвенів перший жайворонок, старий газетяр глибоко, на всі страчені легені зітхнув і вмер. Тоді знову тихо й нудно завив древній пес, подивився підсліпуватими очима на старого газетяра й побрів туди, до рундуків, де гризли його молоді, бадьорі пси. ...Завтра біля дуба найшли мертвого старого газетяра й завтра його одвезли на цвинтар. За два дні за старого газетяра забули. Тільки там, де він лежав, залишився ледве помітний слід. ...Але біля дуба зацвів уже молодий запах юного невідомого дня. Тихого ясного ранку над древнім степовим городком урочисто потопали голубі дзвони. ДОРОГА Й ЛАСТІВКА І У перспективі — дорога. с Праворуч, ліворуч — акварелі. Далеко — ліс. Дорога до лісу, а може, вбік. Дорога спокійно відходить, і на ній порожньо. Мабуть* скоро зажовтіє листя, і в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись біля нашої хати, в дитинстві. Я дивлюсь на дорогу, і вона веде мене за далекі гони. Покірно йду за нею. ...Колись була береза, зірвав листок і положив у книгу; книзі, здається, більш як сто літ, пожовкли навіть рядки. А в цій книзі лист із берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема... А де згадка про автора столітньої книги з пожовклими рядками?) ...Дивлюсь на дорогу. На дорозі порожньо, і я думаю про небуття: коли дорога відходить, тоді щось відходить, кудись відходить. ...Потім згадую сливи. Саме по цій дорозі везли колись сливи. Я був маленький і прохав у тітки слив. Тоді вона дала мені жменю. Та не були то сливи. Було дитинство. ...На краєвиді купчаться хмари, збираються на вечір. Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тоді забуяє рослина. А в потопі (пам’ятаєте?) були голуби. Біля вікна пролетіли голуби, фуркнули і зникли за величезним будинком. І каже голубка: — Дорога? — Каже голуб: — Дорога! Потім полетіли на площу Володарського 1 і там сіли біля ратуші. ...Дивлюсь знов на дорогу. За нею, куди вона йде, іде суворість, може, жорстокість, може, сама смерть. Ну, і що ж? Хай ідуть: так треба. Але все-таки що з дорогою? І сказав голуб: — Дорога? — Сказала голубка: — Дорога! По далекій дорозі пішла широка тінь. Проходили розпатлані хмари і погасили сонце. Коли пройшла тінь і сховала дорогу — дороги не було. Я впав на обніжок своєї мудрості й подумав з тоскою: — Дорога? Але голуби не озивались. Город шумів, кричали мотори, летіли будинки. Мій далекий сон (лебедине крило) розтанув над містом. ...Я надів кашкета й вийшов на вулицю. II Було тихо і темно. Раптом повіяв вітер. І закрутило, зашуміло в деревах. Був грім — то прийшла літня пахуча громовиця. Зірвало її, і помчалась вона в темну просторінь. ...А потім зашумів дощ. Вона шукала світло — — шукала, найшла, полетіла. Влетіла. Було чудове блискуче світло і тихо, без дощу. То була кімната. Сіла на шафі — спокійно, сухо, тепло. Але хвилювалась. Її хвилювало звичайне світло — електрика. Тоді вона зірвалась і знову полетіла. І от — чотири оксамитових стіни. Ясно: вдарилась в оксамитову стіну і впала в фарфорову чашу. Назад! Назад! І — в клавіші! Пронісся мелодійний звук. А що вона? ...Ще раз у стелю розписану, а там в знемозі впала. Сиділа. Важко дихала. А її ніжки обгортав килим — то східний оксамитовий килим із Турціїо Певно, кімната була незвичайна — то була кімната в моїй уяві. «..А за вікном носився вітер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки. Тільки ніч сміялась тихо, темно і лукаво. ...Так! Вона шукала вікна — вилетіти у вікно, у дощ, у ніч. Але вікна не було. А потім ще довго носилась по кімнаті. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю. Була в розпуці — її надто тривожило звичайне світло — електрика. ...Тоді в дощ заскиглили дерева, потім у дощ засміялись дерева. Чи чула вона, як сміялись дерева? Нічого не чула вона. Нічого! Нарешті — — вдарилась вона в срібну жирандолю і впала на оксамитовий турецький килим. Зітхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила голівку від світла й шукала очима — — вікно. Вікна не було. І вона вмерла. ...А за вікном стояла ніч і тихо, темно і лукаво усміхалась. За десять хвилин світало. За годину я увійшов у кімнату. Вже ночі не було. Пройшла громовиця, пройшов дощ. Підводилось сонце. Пахло сонцем, пахло життям. Я зітхав глибоко й високо підвів голову. ...Потім узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму, де рились бродячі міські пси. То була ластівка. ПУДЕЛЬ І Виходили на іскристе шосе, в перламутр полудня. Утомно дрижали наливні поля, і перелітав димний легіт. Небо блякло; нечутно й зів’яло скрадалися полинялі сонетні дороги до незнайомих горизонтів, до туманово-бузкової маси. На повороті почули останню міську пісню: трамвайна путь розлетілася в яри й раптом плавко спланувала півколом назад. На перепутті під зеленою мжичкою дерев дрімав парк: бюст Лассаля \ стежки, алеї. Потім і він одійшов убік.— Тоді знову іскристе шосе й даль молодих лісів. На двадцять кроків уперед ішли — мадмуазель Арйон (опе-реточна співачка з «Не ридай») і дві баришні з редвидаву 2: Тоня (так говорив студент) і, може, Дуня, може, Катя — невідомо: з нею ніхто не говорив. З ними: якийсь тип і студент — організатор вечора. Вечір (музикально-вокально-танцювальний каламбур) на віллі «Зелений Гай», сьогодні, «на користь». Ще аіта таїег 20 прохала Сайгора сказати вступне слово на тему: біжучий момент. Арйон ішла під рожевою парасолькою, яку ніс тип. Тоню вів під руку студент. Тераси іподрому й павутиння далекого радіо поволі й рішуче зливалися з будівлями. І коли входили в сутінь придорожніх верб, повернулись і бачили один одномасний узаміт міста. Сайгор узяв сигаретку й передав портсигара. Григорій переложив ремінь рушниці на праве плече й закурив. І говорив — потім — про Богомольскі Болота, про крижнів, про вечірній переліт. Його руде обличчя наливалося кров’ю, і творчо, по-дитячому світилися зіниці. І знову згадував очерети, село, нирців, заячі стежки, полювання, ще полювання. Тоді Сайгор примружив очі і зняв кашкета. — Добре! І сказав прозу: одкомандирує в райком, а відтіля Григорій поїде далі, на сельроботу, на село. Підхопив: — На село? Григорій довго плутався в незв’язних фразах і нарешті рішив, що йому все-таки тут кур’єром веселіш, ніж десь «на задрипанках». — Полювання — гарна річ, та бачте... Сайгор бачив.— Сонце стояло над головою. Город відходив по шосе, а за ним плентались яри, іподром, радіо. Сизою ртуттю коливались далі. І в цей момент, як звичайно, Сайгор думав про ті ж засідання й згадав термінові пакети. — ...Глядіть же, не забудьте однести. — Не турбуйтесь,— сказав Григорій. Марчик — дворняжка: літом — лягаш, зимою — гончак, дома — сторож — зірвав гаву й помчав за нею по тирсі. Тоді ж відстав пудель мадмуазель. Арйон від компанії і з кошиком в зубах пішов поруч Сайгора. І тоді ж повернула голову баришня з редвидаву — не Тоня — і чогось подивилась на Сайгора й посміхнулась тихою звичайною усмішкою. Потім кожного разу, коли пудель залишав Арйон, баришня — не Тоня — поверталась і усміхалась тихою звичайною усмішкою. Сайгор погладив пуделя по кучерявій левиній гриві і сказав: — Гарний пес. Чудова порода для дресировки. Григорій, мабуть, образився за свого Марчика й подав бандитський посвист у тирсу. А коли дворняжка підлетіла, помахуючи хвостом, і показала зуби, він тут же, на шосе, примусив її служити на задніх лапах. — Все-таки я скажу,— промовив Григорій,— не люблю я цих пуделів. Так: ні те ні се. Користі ж мало. Ну, тягає у зубах кошика, а що з того? Подумаєш, штука! Потім із любов’ю посіпав Марчика за вуха й рушуче заявив: — Молодчик! Певно, Григорій був патріотом своєї батьківщини.— А породистий пес труснув левиною гривою й помчав до мадмуазель Арйон. Входили в ліс. На узліссі рожева парасолька прикрила траву: компанія сіла відпочивати. Коли підходили до них, із глибини зелені постав раптовий вітер і з шумом помчав на шосе. Сайгор і Григорій сіли праворуч. — Сеньйоре,— сказала Арйон, граючи до Сайгора льон-ними дзвониками на скронях.— Ви цілком певні, що наш вечір пройде щасливо? В мене якесь передчуття. Знаєте? Сайгор сказав, що він нічого не знає, що його попрохали сказати вступне слово — і тільки. Все ж інше його не торкається. — Ах, сеньйоре, як ви індиферентні... Тоді Сайгор підвів нервово брови й подивився кудись убік. І тоді ж мадумуазель Арйон скинулась, показуючи рядок прекрасних зубів. — До жорстокості, знаєте,— до жорстокості. — О, божественна медхен 21,— вмішався довгоногий-довговолосий тип,— шпрехен зі? 22 - — Ну? Тип закинув волосся і взяв виточену руку мадмуазель Арйон. — Я чув! це велике! слово! товариш!».— і продекламував якусь чергову банальність надто театральним голосом0 Сайгор одвернувся й невимушено ліг на траву«> Григорій сидів далі й уважно розглядав свою рушницю. Потім розложив ладунку й переглядав набої. Студент тихо розмовляв із Тонею й зрідка, тьмяно поглядаючи на неї, обережно клав свою руку на її білосніжне мереживо, що виглядало від сорочки до матової шиї, від тугоперсого молодого взгір'я. Тоня розширяла жваві ніздрі, шелестіла віями й бавилась руками в траві. Баришня з редви-даву — не Тоня — самотньо сиділа збоку й дмухала на «божу коровку», що застигла в неї на долоні. З іподрому зірвався аероплан і, розрізаючи повітря клекотом мотора, закружляв над узліссям. Тоді ж на краєвиді від города показалась крапка. Наближалась, збільшувалась, і бачили фаетон із парою вороних коней. Коли фаетон порівнявся з компанією, Марчик зірвався й полетів у куриво. Іще чути було буйний бандитський ПОСВИСТо Пудель одмахнувся від мух левиною гривою й розумно дивився на кошик, що стояв біля Сайгора біля ніг.— Спека перевалювала за гарячий полудень — непевно й млосно. Але дихати стало трохи легше. За дорогу нагартовані простори стомили, і через деякий час Григорієва фляжка була порожня. Знову підвелися продовжити путь. Тоді Сайгор пішов до Григорія, сів біля нього і, вийнявши з бокової кишені блокнот, повертів його в руках. Тільки коли компанія з шумом улетіла в ліс і гулко залунала луна, Сайгор сказав: — Ходім. Пішли. З листяника чули чергову банальність. Кричав тип: — Майне кляйне лібе медхен, іх лібе діх зер гут 23. Мадмуазель Арйон, очевидно, не знала жодної мови й плутала німецьку з французькою. — Парле ву франсе? 24 — Уй! Уй! 25— кричав тип на ввесь ліс. Ішли. На півдорозі до вілли бачили хлоп’яків-чабанів, бачили корів, що тріщали між дерев, продираючись на узлісся. Томилася вільха, безсило опустивши крила. А ввесь ліс жив якимсь невідомим життям. В’ялі літні мислі хмарою купчилися над головою, і було нерозгадано, таємно і прекрасно. Григорій насвистував пісню, і від неї линула жура: і щеня, бандитські буйні посвисти були також надзвичайні. Сайгор уперше за все літо вибрався за город із стосів службових листів, із димних кімнат засідань, з мітингових, ячейкових -ових промов, дебатів, преній, дискусій. Перший раз за все літо дихав вільним чистим повітрям» І, мабуть, перший раз за довгі роки відчував якийсь радісний біль, якусь неясну тривогу. Біль тягнув кудись на невідомі шляхи, і від болю були невідомі шляхи. А навкруги гримав день і чути було — на сопілці — тоскно-радісний гімн життю. Виходили до соснової посадки, зрідка бачили на взгір’ях білі крила забутих вілл. І був далекий гомін. Десь ізбоку Марчик зірвав звірину і гулко, завмираючи, помчав за нею в гущавину. II Григорій — не встигли підійти до вілли — захвилювався й покликав свого собаку. Поспішно зібрав у Сайгора декілька сигареток. Потім збільшив крок і забіг уперед. Сайгор думав був піти з Григорієм, але потягнуло до ставка — освіжитись від спеки нагартованого дня. — Подивимось, що наполюєте! , Відповів: — Якби ви знали, що то за Богомольські Болота — птиці сила! І знов натхненно говорив про полювання, про крижнів, про вечірні перельоти. Нарешті, поправивши ладунку, Григорій кинув декілька слів і хутко попрямував убік. Сайгор не злився з компанією й сам пішов до ставка» Пудель, очевидно, передав кошика мадмуазель Арйон і доганяв його. — Сеньйоре! Бережіть мого Дружка. На вашій відповідальності. Чуєте? — Чую,— голосно відповів співачці й звернув із доріжки в шелест торішнього листя. До купальні не пішов — відчув раптом сором’язливість. Трохи здивувався своїй нелюдимості й зупинився. Дивився на білі статні фігури голих людей, що вовтузилися у воді, слухав бадьорі побідні крики мужчин і лемент — різкий, як розбите скло,— женщин. Ще раз попрямував був до купальні, але на півдорозі знову повернув. Пішов півколом. За ним, помахуючи левиною гривою,— породистий пудель. Сайгор гадав купатися на тім березі, де лементували підлітки. Але, коли прийшов туди, побачив, відчув: це постійна резиденція юнаків, тут кипить, горить, скаженіє кров, тут коливається голова й повно запашного туману в ній... Сайгор хутко пішов далі й доти брів сутінковим верболозом, поки нарешті не найшов спокійного місця. Над ставком клекотів побідний крик сотні баритонових голосів. Сонце мчало з тепло-блакитного неба і з розльоту вдаряло у води. Тоді дзвеніла поверхня міріадами бризок, і в діамантовій млості стогнали береги. Це було життя: і побідний крик, і вороні островки на жіночих тілах, і резиденція підлітків, і запашні перса, і надзвичайний політ божевільного сонця. Коли Сайгор виліз із води, чув на тім березі, як горошив вереск мадмуазель Арйон. — Сеньйори! Сеньйори! Мабуть, підлітки залізли в купальню. Від вілли «Зелений Гай» розходились доріжки, стежки в ліс, далі, де поринали в океані зелені інші вілли, інші доріжки, інші стежки. По дорозі виростали сади, парки, білі крила будівель. І тут, де сонце злилося з зеленим океаном в одну тремтячу симфонію, Сайгор знову пізнав надзвичайний солодкий біль. І тоді ж світ, вся земля — буйна й радісна — поринули в цім болю. Ліс рожав загадкові звуки в безмежності. Фуркали крила лебединих вілл. В гущавині на схід ударив дзвін на першу вечерю... Звук розрісся, потім знітився, потім пішов стежками, сторожко ступаючи оксамитною лапкою. Потім тихо зітхнув і навіки поринув у глибині дерев. Пудель обережно брів по торішніх листях і ні на крок не відставав від Сайгора. Подумав: чому так несподівано прив’язався до нього цей пес? І тут же згадав, що, виходячи з городу, з пропозиції мадмуазель Арйон, кинув пуделеві з її кошика декілька конфетних плиток. Ах, ти! — і потріпав левину гриву. Ще потріпав. Собака подивився на нього холодними розумними очима. Здалося: погляд здивований. — Ах, ти! Пудель холодно й мовчазно приймав ласку. Сайгор згадав Марчика — цю універсальну дворняжку. Звичайно, Марчик на ласку показав би свої гострі зуби, лизнув би руку, а то потерся б об коліна й помахав облізлим хвостом.— Пудель мовчазно й холодно приймав ласку. Входив під біле крило далекої вілли. Раптом із воріт вискочила ватага. — А ви як сюди? Студенти, мадмуазель Арйон і баришні з редвидаву зупинилися біля Сайгора. — Шпацірую. — Шпацірен! Шпацірен! 26 — кричав довгоногий-довго-волосий тип, прогримів на ввесь ліс для чогось «віват» і ні з того ні з сього гаркнув: — Іст шон цайт цу шляфен! 27 Як і треба було чекати, співачка серйозно спитала: — Парле ву франсе? Потім скаржились, що вже обійшли майже всі вілли, а продали всього чотири квитки. — Я ж казала вам! Мене ще ніколи не одурило передчуття. Але це не все: обов’язково скандал буде. Про який скандал говорила мадмуазель Арйон, Сайгор не розумів і машинально дивився на її льонні дзвоники на скронях. ї було нудно. Компанія далеко відійшла від вілли, і мадмуазель Арйон побігла доганяти її. Тоді ж Сайгор повернувся й побачив біля себе баришню з редвидаву — не Тоню. Очевидно, вона вже давно стояла тут. Бачив: як і раніш, усміхалась своєю тихою усмішкою. Чогось збентежився, не знав, що сказати, і сказав: — І ви тут? — І я тут,— і ще всміхнулась. З лісу кричала співачка: «Дружок! Дружок!» Але пудель, мабуть, остаточно рішив не покидати Сайгора і, залишивши компанію, знову виходив на ріжу. Баришня з редвидаву — не Тоня — мовчала. Тоді, червоніючи, спитав Сайгор: — Прошу пробачення... я не знаю, як... — Тетяна — підхопила баришня й теж почервоніла. Баришню Тетяну Сайгор — згадує — десь бачив, і, звичайно, він саме її, мабуть, не бачив, а бачив їх у своїй установі, в інших установах — сотні. Машиністки, ремінгто-ністки, стенографістки, журналістки,-істки, сірі — може, красиві, може, погані, просто манекени, просто автомати, на яких можна прикрикнути, коли треба, бо це ж вони, радянські баришні, які бояться скорочення штату більш, як гармат, революції, вибухів, Махна, бандитів. І тут же згадав якусь сіру стенографістку, котра згоджувалася працювати підряд сімдесят дві години, лиш би їй довелося записати промову тов. Ра-ковського. Відчув себе ніяково, бо стрів баришню в інших умовах, про які, здається, забув, може, не знав, не чув. Якось дивно було, наче попав у полон, у ворожий табір. Баришня Тетяна мовчала. Потім іще всміхнулась і йшла поруч із Сайгором по зеленому океану. На віллі на північ жагучо виводив хтось у гущавину жагучий мотив якоїсь примітивної забутої пісні. За лісом у степу ревів автомобіль. Раз у раз підлітали білі крила будівель. Зрідка по дорозі виступали лапасті дуби й розкидали буйне шатро. Тоді хотілося зірвати дубовий листок, положити його на чоло і вбирати п’яний міцний дубовий запах. Знову розбігались доріжки, і ступила по них, як тиха луна дзвону, пляма блідо-голубого неба й теж — оксамитною лапкою повз вілли далі, щоб у млості поринути десь. Зірвалася птиця й дико, побідно закричала над лісом. Тоді ж закричала друга птиця — кволо й тоскно. Тоді ж полетіли на доріжку білі й сірі пелюстки: то хижак рвав тіло своєї жертви. Потім іще крик — дикий і побідний. —- Хороша погода. — Погода гарна. І подивився на баришню. Вона говорила про погоду. Мабуть, серйозно тягнула цю одвічну нудну тему. Сайгор спробував був перевести говірку на інше, але зрозумів так: Тетяна воістину недалека дівчина, типічна міщаночка з обмеженим світоглядом. І все-таки він мав себе з нею ніяково. І не відсутність теми робила ніяковість — було щось інше, чого він ніколи не відчував там, в установі, на мітингах, на засіданнях, на лекціях. І зараз порівняв це з тим, що було колись у юнацтві, коли батько сказав у перший раз «закуримо», і він хотів закурити, і боявся закурити, і боявся загубити батькову повагу. Це були почуття: і злочинця, і юнака, і ними відчував себе. — Закуримо? Сайгор здригнув. — Закуримо,— і вийняв портсигара. Тетяна, очевидно, хотіла, щоб Сайгор взяв її під руку. Очевидно. Виходили на узлісся. Пудель сів на траву й лизав лапу. III Зійшлися випадково: тип, звичайно, раніш не знав мадмуазель Арйон, студент тільки сьогодні познайомився з Тонею — з бариш-нею з редвидаву,— а Сайгорів знайомий був тільки один: Григорій, кур’єр з його установи, який, як відомо, пішов на полювання. ї тому спершу, коли зібрались, відчувалась натягнутість. Але, як завше буває на віллах, природа взяла своє, тим більш що прибуло ще декілька студентів-організаторів вечора «на користь». Правда, ці студенти держались окремо. Все ж над віллою повис гомін. Літній театр студенти найняли звечора з усім ужитком: сцену, будку з розбитим роялем, поламані стільці. Студенти ремонтували кін, утрамбували грунт залу з голубою покрівлею — небом. Поставили біля входу стіл на трьох ніжках (без четвертої) і посадили колегу продавати квитки. Зібралися з будівель, з лісу, від купальні хлоп’ята, заглядали в щілини, дивилися на мадмуазель Арйон, на довгоно-гого-довговолосого типа й подавали пікантні репліки. Зрідка проходили гранд-дами з усією фамілією й заглядали в театр, іронічно посміхаючись. Все-таки підходили до афіші й «негліже» розглядали її. — Ах! Мадмуазель Арйон теж тут? Обов’язково прийдемо. Касир пропонував купити квитки, гранд-дами ухилялись: купимо, мовляв, купимо, почекайте. — Мадам! Це на користь студентів. Будь ласка, квиток. Тоді говорила гранд-дама: — Ах, Боже мій, знову на користь!.. Мар’я Петрівно! Ви не можете уявити, як обридла ця «на користь». — Так... Так... і на голодних, і на голодаючих, і на дітей, і на інвалідів, і на чахоточних. Прямо ужасть! — А ви, господин студент, маєте мандат? — підпливла до столика третя й змахнула з чола батистовою хусткою сало.— А то, знаєте, разнії бувають... Студент вийняв мандата. Тоді спитала друга: — Мар’я Петрівно!.. Ваш Коля ще не приїхав з ком’ячейки? А мій, знаєте, Іван Дем’янович учора обкушався яблуков і таке, знаєте, засореніє желудка... — Ужасть! — зітхнула Мар’я Петрівна й порадила: — Візьміть же, душенька, від доктора записку. Що ж поробиш — комуніческая дисципліна. Порядок. Гранд-дама кивнула головою й докірливо дивилася на студента. Потім обидва виводки плавко почали віддалятись. Віддалялось і сонце: все нижче й нижче сідало за віллою. Криве проміння стояло в задумі, потім гладило оксамитом мигдальний колір лісу. Запахло вечірнім цвітом — таким незносно млосним, мов фуркнули десь кропив’яні пожежі. Летіли на ночівлю птахи. Десь прокричав одуд свою одноманітну пісню. Проходили до купальні з рушниками — одиночки, маси, фамілії. За ставком на луках іржав кінь. Тихо, крадькома ступав надзвичайний голубиний вечір. Треба було починати музикально-вокально-танцювальний каламбур (так усі учасники казали, тому що вечір був імпровізований, тому що не з’їхались усі учасники й не приїхав гармоніст). Зійшлись усі — від купальні, з вілл, з лісу. Але аудиторії не було, і навіть на десять-дванадцять квитків, які продали на віллах удень, ніхто не приходив. Організатори хвилювались, тому що були учасники з гонором, для яких треба було дістати аудиторію. Але порожньо виглядали доріжки, і тільки хлоп’ята осіли дерева навкруги літнього театру й заглядали на сцену, знову подаючи пікантні репліки. Сайгор давно вже прийшов із лісу й ходив тепер із будки від розбитого рояля до сцени, на повітря. Звичайно, більш за всіх хвилювалися студенти, що утрамбовували імпровізований зал, і більш за всіх — мадмуазель Арйон, яка бачила в цім якийсь скандал. Все-таки розклали вогнище біля театру під деревами і зварили один куліш і варили ще другий куліш. Баришні з редвидаву дістали десь ложки й запрошували до вечері. — ...Чого ж ви нічого не їсте, товаришу? До Сайгора\підійшла Тетяна й рішуче потягла його. І тому, що сходив вечір, сходились межі світла: сонячного, що вмирало, і з багаття* що чим далі, то більш розгорялось, Сайгор у Тетянинім звичайнім обличчі побачив хороші лінії, до яких потягнуло. Він узяв її під руку, і вони пішли. — Я саманне люблю цієї публіки. Обивательщина. Тетяна сказала безумовно серйозно й щиро, і мабуть, тому, що серйозно й щиро, Сайгор за неї, чи не за неї, а за себе, почервонів, відчув, як прилила до щік хвиля крові. І раптом подумав, що стріне, можливо, цю баришню в городі, що вона й там фамільярно заговорить із ним про обивательщину, і було неприємно. Після кулешу сиділи за театром на заході. Бачили, як, обнявшись, промайнули в глибокий присмерк дві фігури: Тоня й студент. — Ви — комісар? — спитала Тетяна. — Так. — Я вас бачила. Ви приходили в наш редвидав у тім місяці. Я там машиністкою. — Мабуть, приходив...— і згадка про редвидав іще далі відкинула від нього Тетяну. Він сухо сказав: — Пора б починати! — і підвівся. І в цей момент прозвучав перший дзвоник. Смеркло. Аудиторія була з трьох фігур. Тоді рішили пустити хлоп’ят, які сиділи, чекаючи, на деревах. Сайгор, звичайно, одмовився говорити вступне слово: для кого? Потім сказав студентові, що даремно турбували його і всіх учасників. Студент прохав вибачення й дивувався некультурності публіки з вілл. — Дружок! Дружок! — закричала з лісу мадмуазель Арйон. Сайгор інстинктивно повернувся й побачив у напівтемряві два холодних розумних ока пуделя. І тоді ж його це раптом знервувало. Він із злістю кинув: — П’шов! — і вдарив собаку ногою, А на сцені стояв уже тип. Він узяв на себе ролю й конферансьє. — Відомий балабаєчник Букетов-Розін зіграє зараз імітацію на знаменитого санкт-петербурзького Андреева : «Свєтіт месяц ясний». Тип оголосив, як конферансьє, і взяв балабайку, як артист» Звичайно, ребята гучно вітали його. Тоді він іще зіграв. Потім виступали з декламацією революційних віршів «робочого» поета Бальмонта4 баришня з редвидаву Тоня і ще якісь баришні з іншою декламацією. Сайгор пішбв у будку, де стояв рояль, і ліг на сіно. Через півгодини, коли розтанули на заході останні відблиски й вілли поринули в темряві, з лісу побрели парочки і купували квитки «на користь». Через, годину зал був повен й не було квитків, але вже нікому було виступати. Студенти викидали хлоп’ят: дати місця дорослим, і тут узнали, що спектаклеві Гіпіз, і побігли на сцену. Аудиторія захвилювалась. Мадмуазель Арйон підійшла до учасників: — Я ж казала — скандал буде! Учасники дивувались, чому вона радіє, а вона раділа тому, що її не одурило передчуття. Іще один скандал: контролер не впускав фігуру. Фігура кричала: — Як смієте! Непманів понаводили, комуністи на задвірках! Аудиторія ще більше захвилювалась. Хтось закричав з аудиторії: — Спитайте в нього партійного квитка. Студент-розпорядник підійшов до воріт. — Товаришу, ваш партійний квиток! Фігура раптом знизила тон і ласкаво сказала: — Знаете, товариш студент, у мене партійного квитка нема, у мене дядя, і папаша, і сестра — комуністи і брат страдал на фронті» Тоді хтось закричав: — Геть комуністів! — І тихо додав: — Таких! Фігура змовкла. Нарешті договорились і з аудиторією. Договорились так: виступить мадмуазель Арйон і тип Букетов-Розін. Тип на цей раз хотів здивувати публіку єврейськими анекдотами, але аудиторія його освистала. Тоді він заграв на балабайку імітацію. Його ще раз освистали. Тип скочив на лаву й закричав: — Нєвєжди! Тоді його зняли із сцени й виштовхали під оплески з театру. Мадмуазель Арйон казала: — От. Вийшло по-моєму» Хіба не скандал? 8 М. Хвильовий 225 ■ Спектакль скінчився все-таки нічого: мадмуазель Арйон проспівала «душещипательный» романс, який подобався аудиторії» Навіть більше: Букетов-Розін зійшов на кін і попросив у присутніх пробачення за свою нервовість. Йому «пробачили» — і він зіграв свою імітацію. Потім виходили з натовпу одиниці й нарешті цілі групи імпровізувати: декламували, співали, а наприкінці хтось ударив по клавішах розбитого рояля, і явились танцори. Іще хтось крикнув: — «Інтернаціонал»! ; 1 Але голос його не найшов відгуку й поринув в аматорськім шуміо . . • І Розходились. І тоді повернувся Григорій із повною торбиною качок. Витягав важких крижнів і побідно держав їх над толовою. Біля його вертівся й показував зуби Марчик* Небо поринуло в зеленій перебіжці зір. Зорі казково жевріли над віллами, над лісом: бавились, перелітали, сковзались над ставком. Дерева таємно відступали в темряву і, як велетні невідомих країн, тяглися до синіх верховин, до синьої прекрасної безодні. З села на віллу залітали неясні звуки й танули на темних ріжах. . IV Глуха ніч. На віллі, на віллах, за віллами — темно-зелена тиша. Причаїлась, слухає. Тільки де-не-де прошелестить торішнє листя, трісне гілка: то закохані юнаки й коханки пізнали в урочистій задумі дерев радість великого таїнства. Після шумного вечора не спалось. Лежали на свіжім запашнім сіні біля театру й дивилися в надмрійну безодню неба. Тип — із мадмуазель Арйон в кутку. Студент із Тонею за стіжком. Тільки Тетяна окремо; до Сайгора фатально тулився пес. Хотів його потихеньку відштовхнути, але пудель не рухався. Нарешті Сайгор не витерпів і спитав: — У вас він завше такий нав’язливий? — Ви до мене? —■ Так. — Уявіть собі, сеньйоре: Дружок ніколи не забуває своїх друзів. Ви йому дали тільки три конфети, а він і досі охороняє вас... Поки образите. — Да, цікавий-пес. Мадмуазель Арйон це подобалось — і вона ще розказувала про талановитого пуделя. Сайгор мовчав. Вдарити ж собаку він не рішався, бо це б значило викликати ще один «скандал». Хотів заснути й не міг: комарі дзижчали над вухом і палили руки й обличчя. Стихло. За стіжками важко дихала Тоня і щось незв’язно говорила.' Студент мовчав» Зрідка верещала мадмуазель Арйон, і тоді незв’язно говорив тип. — ...Ви не спите? Сайгор повернувся. Сказала баришня Тетяна» Іще раз: — Вам не холодно? — Ні. — Я думаю,— і засміялась. —- Що думаєте? — Думаю — не холодно. Несподівано фуркнуло: «ідіотка». Потім рахував до сотні: заснути. Хотів, щоб було байдуже, але дратувала і баришня Тетяна, і інші баришні, що безцеремонними рухами в сіні чимсь щось тривожили. Просковзнула мисль — мабуть, від нуди — як клапоть туману: підлізти до Тетяни й навалитись, облапати її — один чорт, натякає ж сміхом! Мадмуазель Арйон раптом стихла й важко задихала. Тоді Сайгор не витримав: підвівся й пішов повз стіжки. Але не пройшов і десяти-п’ятнадцяти кроків — почув голоси. Потім найомий мртив: тихо співав Григорій. Зупинився. Будьонновець на коні, Комісар в кареті, А бідненькі партизани Сидять в очереті,— вивів Григорій і стих. Сказав жіночий голос: —' Бач, і сам співаєш! Чого ж ти так за комісарів? — Дурна! — відповів Григорій.— Сам я і комісар, і комуніст. — І камуніст? — І камуніст,— роздратовано сказав Григорій і враз іще випалив: — Хіба агітнуть тебе? Га? Ну от говори: ти знаєш, що таке «чон»? Не знаєш? Ну й мовчи!.. Відкіля ти? З вілли? Видно, що від бариньки... Ех! Щоб бариня вгарєла... много сахара поєла... Держись! Ще раз агітну! — Хі! Хі! Куди поліз? Ач, який! Спершу полапай як слід! — Що там лапать? Не кадетка ж? Ні? Далі Сайгор не чув. Прийшов і ліг на своє місце. Зареготала мадмуазель Арйон і голосно сказала. — Сеньйори, не спите? Відповіли: студент, Тоня,- Тетяна — не спали. Сказав тип: — Майне кляйне медхен, у вас чудова фантазія. Сеньйори, айда на ставок купатися. Це ж прелість: купатись уночі. Тільки Сайгор мовчав. Тоді підійшла до нього баришня Тетяна: — Хіба ви не підете? „Не думав, підвівся і взяв її під руку, потім інстинктивно нахабно прижав їй лікоть. Тетяна тягнула його: бігом! Побігли. Зайшли всі в одну, здається, жіночу купальню. Тип роздягався поволі. Тоня прикривалася спідницею. Сайгор не купався. Мадмуазель Арйон звернулася до типа: — Вам подобається моє тіло? Ви бачите? Тип іще сказав якусь банальність, а мадмуазель Арйон спитала: — Парле ву франсе? — і з розльоту полетіла у воду. Говорив тип: — У вас, Тетяно, чудове тіло! Студент захіхікав. Тетяна мовчала. Сайгор уп’явся очима в темряву, в тіло. І в ту ж хвилину відвернувся, мов спіймав себе на якомусь злочині. Потім і Тетяна з розльоту полетіла у воду. Купались: і студент, і Тоня, і тип. Через півгодини вийшли з купальні. Сайгор взяв знову під руку Тетяну. Від неї пахло свіжим тілом, і тому ще більше дурманило голову. Всі побігли вперед. Тетяна й Сайгор пішли через кручу. Простори закутав темний серпанок ночі. Далеко за ставком лунало перепелине поле. Поверхня сріблясто сковзалася до верболозів. Коли звернули з доріжки, шелестіло листя. Обходили столітні дуби. Пролетів кажан, і обізвалась птиця над ставком. Проходила глуха, густа, післяпетропавлівська темрява. Сайгор подумав: що сказати в цей момент? Що кажуть у цей момент? І інстинктивно давив Тетянину руку — пухку, вище ліктя. Ішли до стіжків. І тоді несподівано сказала Тетяна — і несподівано, і ніби не вона, з легким відтінком болю: — Думаю от про що: жила-була собі дівчина — це казка-бувальщина — росла, підросла, ходила в гімназію, училась, училась і ще училась. Нарешті вийшла з гімназії з золотою медаллю. І нарешті — стала машиністкою. Щаслива доля? Як ви гадаєте? — Це ви про себе? — здивовано спитав, ніби машиністка не могда мати такого доступного минулого. — Так. Ну, як ви гадаєте: щаслива доля? — І поспішно сказала: — Проте не треба. Це важке запитання — важко відповісти. І тут же інстинктивно, як і притискав, залишив її руку. Помовчали. Заверещала мадмуазель Арйон. Проходив тихий тепловій. І він, як дзвін, легко ступаючи оксамитною лапкою. Невідомо росла ніч, росли нічні звуки, і невідомо ріс запашний дуб. Збігалися зорі на тайну вечерю, і нечутно зітхав зелений Оріон на голубиних гонах. Росла ніч. Хотілось упасти на землю, крикнути збентежений крик, потім натхненно молитися в тайну вечерю зір. І ріс невідомо запашний дуб. І хотілося взяти запашного дубового листя, приложити його до чола й зойкати радісним зойком і положити в дуб шматок живого серця й струмок — від нього — диму, і знову впасти на землю, і крикнути збентежений крик. За півверстви кричали сичі. Од ставка запахло осокою. Баришня Тетяна говорила просто, не так, як баришні з кавалерами, спеціально підготовляючи розмову про кохання. І Сайгор не міг не відчути це. — От, скажімо, небо,— і Тетяна зітхнула.— Це ж дивне явище в житті людини. Але ми його ніколи не бачимо. Правда? Думаю зараз: загубилися сотні, тисячі, мільйони в темряві, і загубились сотні, тисячі, мільйони в стосах паперу, і думаю: хіба вони помічають це надзвичайне, дивне явище в житті людини — небо? Тетяна «дивне» вимовляла надто тепло й чітко. А густа темрява вже непевно брела між дерев: незабаром із загірних гін фуркне перламутровий ранок. Задумається за ставком — рожевий, чуйний, як сентиментальний юнак, і здивовано подивиться на світ повноросими очима. — І от десь у стосах паперу загубилась людина. Просто — людина,— Татяна зупинилась.— Як ви гадаєте: банальне це слово? Я думаю, ні. ї думаю, що мислі на тему «людина», поки існує земля, завжди будуть свіжі, як наливне яблуко на яблуні... Так от загубилась людина в стосах паперу, і ніхто не бачить її, бо видно тільки машиністку. Це я, звичайно, не про себе — взагалі. Потім Тетяна скинулась. — Проте, може, вам не цікаво? Воно й так: і справді, все це тільки інтелігентщина. Може. Не знаю. Знаєте, всього не пізнаєш: життя коротке, а Маркса пробувала читати, та якось не дочитувала: ніколи й дуже нудно. Сайгор був здивований. ї більше за все дивував цей тон — надто впевнений. І тут же відчув себе — не перед Тетяною, перед кимсь — не то винним за те, що досі не давив на сіні цю баришню, як тип мадмуазель Арйон,. не то винним за щось інше. І знову пізнав той надзвичайний біль, коли радість і жура сплітаються в єдину гармонію. — Що ж ви мовчите? Підходили до стіжка. — Знаєте, по правді, ви мене трохи здивували,— несподівано для себе сказав Сайгор. .. — Я цього не хотіла.,— засміялась баришня. Тетяна і, хутко лягаючи, не то жартома, не то серйозно сказала: — Ну, ідіть до мене. Потім розкидала біля себе ^сіно, очевидно, готуючи для нього місце. Мовчала. Сайгор стояв і дивився на Тетяну.- Мовчала. Тоді, не думаючи, ліг на своє попереднє місце. Компанія рішила, мабуть, не спати всю ніч. Мадмуазель Арйон верещала* і по черзі запитували: — Ви самотня? Ха! Ха! — Я — самотня,— напівжартуючи, зітхала Тетяна. Тоді ж Сайгор знову примітив пуделя, який і тепер лежав біля його ніг. І тоді ж раптом рознервувався. Від компанії кричали: — Ви самотня? — Я — самотня! — зітхала Тетяна. Іще кричали сичі. Десь загавкав Марчик — дзвінко, як дзвоник. Зірвався метеор, помчав і в розпуці розбив собі голову об дерево. Сайгор даремно гадав заснути — не міг. Знову важко задихала мадмуазель Арйон. — Чорт! Сайгор якось похапцем підвівся й пішов скорим кроком від стіжків далі на дорогу. Хто чорт — невідомо. І інстинктивно оглянувся. Побачив: за ним, як примара, брів пес. — П’шов! Пудель подивився розумно й холодно й помахав хвостом. Цей ідіотський випадок із собакою підносив матеріаліста Сайшра тут, на порожній дорозі, в темну даль, на верхів’я фаталізму. І це, звичайно, дратувало, і дратували згадки про сьогоднішній день; і резиденція юнаків, і порнографічні малюнки з купальні, і тип, і мадмуазель Айрон, і Тетяна, і запах жіночого тіла. — П’шов! Але пудель не відставав ні на крок. Сайгор засунув руку в кишеню — нічого не було. Згадав — щось забув дома, в го-. роді. На сході невідомо ріс день. Починався світлими стежками. Запахло ранком. Ріс невідомо ранок. І впали на обргй бліді червінці. Кричали з сіл півні, і тремтіла, горіла буйна земля. Скоро зійде сонце, зазгучить проміння, і хтось упаде на землю, і хтось крикне збентежений крик. Назустріч ..пливли буйні трави й- зелений океан дерев» На другій верстві пудель нарешті відстав і повернувся на віллу. Сайгор подивився йому вслід: до болю хотілось роз-мозжити собачу голову. І тільки на шостій верстві, коли раптом брякнуло вогняне сонце, згадав день, ніч — там — і почервонів. 4 Перша вілла на узгір’ї майнула білим крилом і пропала за обрієм. Гайгор, суворий і блідий, поспішав до города. «ЛШЮЛІ» 1 Павлові Тичині І Вилітає експрес і курить. Тоді в калейдоскопі: — жита, степи, гони й північний туман із осінньої магістралі. Провалюються темні горизонти, оселі, байраки, глухі нетрі. Виростають фабричні поселки, содові заводи, шахти, домни. Експрес перелітає яри, могили, похмурі перевали, і чути далекий надзвичайний гул. ...А за Тайгайським мостом, де починається робітничий поселок: — реальні результати капебеу. То заводський квартал, що вже не мовчить — вийшов із німого мертвого кола й -шпурляє в блакитні межі крицевий і грізний клекіт. Це знає город. ...А вранці, ввечері, вночі в завданий час довго й спроволока гуде заводський гудок.— В центрі города гудка не чути. — ...А що під Тайгайським мостом? Там теж гудки: то паровики — і в степ, і на станцію. То за кар’єрами пронизливо «кукушка» — кар'єри далі, за кілька гін. Товариш Огре живе за мостом: справа, недалеко, коли з города. Він татарського, казанського походження. Татарського мало: смуглявість, матовість, тьмяність, от. З ним живе двоє. Так що газетна сучасність. Прекрасна газетна сучасність, як запах на клумбі: тютюн. Тоді ранкова зоря надіне нові сап’янці й тихо, нечутно рипить по траві. Тоді каже горбун Альоша: — Ізмайле, ти чудак. Товариш Орге мило всміхається: — Чому чудак? І справді, чому чудак?.. А у вікно ллється блакить, а десь кричать паровики.— Горбун теж усміхається. ...І прийшла ще Маруся, і тому, що вона якась екзальтована дівчина (горить і тече п’яною вишнівкою), думайте: каесему. Так. Верещить: — Бачила барахло минулого: академтеатр. Точка... Айда, хлопці, на суботник. Це ж чудовий пережиток каламбурного часу... Чуєте?.. А ти, Альошко, живо в райком!.. Що? І розказує: полігперевірка, готовляться. Ха-ха! — Горбун узяв партквиток. ...А Льоля подивилась на Марусю й подумала: «Боже мій, хоч би скоріш вечір, хоч би не провалити пародії на «Лілюлі». Так що сьогодні дебют: пародія на «Лілюлі». І Льоля надзвичайно наелектризована. ...А це в даль майбутніх віків: — Зима в п’ятім році нової ери була хора, бо довго не було снігу, а була чвиря. Потім випав сріблястий сніжок, але задмухав південний з Озівського моря вітер, і сніжок — сріблястий — розтанув. Зимою були калюжі, і туберкульозний город (90% сухотних) занидів у журі. Це, безперечно, було боляче. Капебеу формально забігло вперед на тринадцять день — по календарю, місяцесловѵ, Юліанському, і Україна стала жити по Г ригоріанському новому стилю, «в стилі» уесесер. Саме про тринадцять день, чортову дюжину: сьогодні Новий рік був раніш Різдва приблизно (хто знає?) на тиждень. І це були не диканські фантазії геніального Гоголя, а просто — факт. Під Новий рік снігу не було, і, здається, за Тайгайським мостом не гув гудок. Тільки гули паровики — і в степ, і на станцію. Але про ці гудки потім. ...З товаришем Огре в тім же домі живе й француженка Фур’є. Коли Фур’є брала віолончель (а в степу кричав гудок), вона, Фур’є, думала і про віолончель, і про Бордо 3о І ще сказати: дім із фасаду — в дим, а задні вікна виходять туди, де рейки спішать од станції й пропадають у лісах, в перельотах далі. ...Так що сидить горбун Альоша (некрасивий карлик) біля вікна, що в степ, і переписує героїчні п’єси для Льолі. Льоля з волоссям різдвяних ляльок і з тендітним біло-рожевим обличчям. Обличчя нагадує серпанкову фату — під вінець. Вона працює в місцевім пролет — — культі, в театральній студії, де керують (в пролеткульті4) один бувший половий тульського трактиру, один бувший-небувший швейцар (відкіля — в анкеті не записано) і вісім чи дев’ять інтелігентів. Інтелігенти щиро віддаються праці, деякі навіть члени капебеу. ...Але Льоля надзвичайно наелектризована: ж вона поставить пародію на «Лілюлі»? ...І ще сказати: напередодні Нового року над городом паслись зоряні отари, а місяць, може, був, а може, і і|е був, бо кожному багато справ і кожний кудись спішив. ...— Здається, не був: були зоряні отари й майже весняна теплінь. От. ...Вечір. О дванадцятій ночі буде Новий рік. Це веселечність. Це всі знають. Бо тоді ж згадують молодість, коли хочеться рости вперед, мов дерево, мов рослина, щоб потім умерти, але про останнє не знати — про смерть. Так. Люди завше хочуть жити — і це велика правда, яка на землі, без якої буде порожнеча.— Про інші правди дехто любить говорити й гадати, як під Новий рік або водохрещу: на воді, з воском і як: «Світлана» 5. Це так; сказано їак, бо митець пізнає світ. ...А трамвай теж дзвенить, а коли на поворотах — тоскує, бо рипить і виє. До цього звикли, цієї жури не знають. Митець знає...— Маруся улетіла. І знову до товариша Огре підходить горбун. І знову у вікно ллється блакить. ...— Ти будеш на пародії? — Буду, Альошо. Так що пародію на «Лілюлі» будуть ставити під Новий рік, сьогодні, в пролеткульті. ...Товариш Огре — в капебеу, в експедиції, в редвидаві і ще десь. Любить більш за все відділ хроніки. Колись був членом капебеу, але потім механічно вийшов. Каже: філософські непорозуміння з капебеу. Товариша Огре можна побачити всюди й ніде.— Льоля в партії не була. ...Льоля? — Ну да, жінка товариша Огре. ...Вечір. З площі Рози Люксембург 0 трамвай до Тай-гайського мосту. Побувати треба дома, щоб потім до півночі збирати хроніку в новорічний випуск. Приїхав давно. Дома Льоля й горбун Альоша (горбун швагер, брат Льо-лин). Горбун і зараз переписує героїчні п’єси для Льолі — для пролеткульту, для інших клубів, де працює тендітна Льоля. Горбун каже: ~ Ізмайле, подивись у вікно. Товариш Огре підійшов і подивився у вікно*** (Горбун — некрасивий карлик, євнух, без рослини й пом'ятий, але його очі нагадують Голгофу8, коли йшов легендарний Христос на Голгофу) * Горбун задумливо дивиться в присмерк і каже: — Бачиш? Завше так: паровики чогось суєтяться, шиплять, свистять, гудуть* А навкруги — бруд, грязь.*. Що це? Не знаєш? А коли паровик, минувши депо, вилітає в степ, він кричить не то радісно, не то журливо: «Гу-гу-гу!... «І от недалеко спускають пари: «Чох-чохі*. «А я чомусь думаю, що паровик гудить спроволока так: «Ка-пе-бе-у! Ка-пе-бе-у!» І Альоша провів «капебеу», мов голодний вовк у голоднім і дикім степу. Льоля сказала: — Ти, Альошо, фантазер. От і все. Товариш Огре сказав: — Так, він фантазьор. Але він художник* Це правда: паровик у степу кричить «капебеу». Я теж думав про це, але я не найшов образа. Ти, Альошо, художник. Тоді некрасивий карлик іще сказав: — А пар по насипу стелеться — ви знаєте чому?.. Коли потяг мчить од семафора — ви знаєте чому? І засміявся тихо й щиро. Товариш Огре спитав: . — А чому? .„Альоша не говорив і ще сміявся тихо й щиро й дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу* * ..Сказала й Льоля: — Ну говори... ...Вже зовсім присмерк. І далеко, за паровиками, що шиплять, свистять, за брудом вугілля й пару, далеко фуркнув зелений вогонь семафора* І був такий нетутешній, ніби химерний вартовий забутих заулків города*.. А далі степи причаїлись на глухих неосяжних гонах. Із станції вилетів потяг й кричав на ввесь степ: — Гу-у!.. ...Альоша не сказав чому і знову переписував героїчну п’єсу для Льолі... А Льоля біля вікна й поспішно пришивала до панталонів (білих як сніг) мереживо. Бо Льоля, хоч і сама прала панталони, але без білих, як сніг, панталонів ходити не могла, і без мережива на панталонах* ...Запалили електрику. Посередині — залізна пічка, а збоку — рояль. А ще збоку біля стіни — туалетний столик» їдять мало. Іноді Льоля радить, жартуючи, в помкомшл 8. Але це буквально. А втім, без одеколону ніхто не може: ні Льоля, ні Ізмайло, ні навіть Альоша. На туалетнім столику й художні фігурки^ Льоля ще з першого курсу (курси покинула — революція) купувала й любила туалетні прибори5 щоб пахло від неї молодістю, радістю, гімназією, закоханими вечорами, коли хочеться кохати й без кінця когось невідомого, де малинник, де крижовник, де, може, ходять серпанкові тіні забутих дівчат із забутого теремка, де цілий світ минулого. '....Товариш Огре похапцем різав на маленькі шматки маленький шматок білого хліба й дивився у вікно, де стояв зелений вогонь семафора... І знову у вечорових сутінках степу шипіли, свистіли й вовтузились паровики. Альоша теж зрідка поглядав туди, і невідомо було, чого поглядав туди некрасивий карлик Альоша. II Дивно: під Новий рік весна. Це так геніально, мов замріяні фантазії геніального Гоголя. Це так прекрасно, так надзвичайно... ...Товариш Огре вийшов і поспішно пішов у задуму зимової весни. Льоля піде потім — ще так рано, вона ще встигне зробити репетицію пародії на «Лілюлі». ...До трамвайної постоянки — сорок кроків. Іде. Калюжі тихо замислились на вечірнє небо. Біжить собака, понюхав калюжу й побіг далі. Ще вийшли з двору, що напроти, меланхолійні гуси. Потім із геготом кинулися знову до двору, бо собака раптом звернув і рішуче помчав до воріт. ...Але не калюжі думають про небо. То зорі подумали в калюжі й одразу сховались... Так буває часто, коли починає темніти і в порожній вулиці біжить тротуаром похилий пес. ...Товариш Огре, звичайно, буде збирати хроніку до одинадцятої, а потім піде в клуб пролеткульту, що на Садовій, ЗО. Це ж там Льоля буде стрічати Новий рік по новому стилю в «стилі» уесесер. Це ж там вона буде ставити пародію не на Ромена Роллана, а на постановку «Лі-лю-лі», п’єси Ромена Роллана. Так що на постановку мільярди, а колізей 9 без плебеїв. І от ставили пародію на «Лілюлі». Товаришка Льоля Огре. На постоянці була й Маруся. Прилетіла, влетіла, ковтає слова й так розказує газетну сучасність, так од неї пахне життям, що хочеться заверещати на всю землю, як Глаголін у «Собаці садовника» 1У. І летять уривки: — Тоді духмяний сум не буває п’яною радістю, коли вмирають дзвони кармазинового сонця за тихими гаями сільської ідилії. І як Миклуха-Маклай 11 на острові Нової Гвінеї вивчає побут папуасів, так.., так.,. ...Маруся верещить: — Я питаю. Я питаю: що за журнал? А він мені: «Купіть, баришня: тут запрещонноє про Леніца». І це так серйозно, так підпільно... Ха-ха-ха!.. Максиміліяна Гардена з «Ое ргойїгкііз». Присмерк. На тротуарах лежить присмерк. Іще заплутався в заулках і біжить до «Дикої Кішки», до «Дитячого «Спартака»... а десь «ундервуд». шаленіє, а десь стихійна композиція. І знову Маруся ковтає слова, і знову розказує анекдоти, правду, про це: — На веранді сидить стара діва й плаче.— «Чого плачете?» — Тоді вона скаржиться, що вона, мовляв, до сорока літ була чиста, мов сльоза, а тепер її спокусив курортний лікар (на веранді) і погубив навіки. Це ж жах! Ви чуєте: навіки! Тепер вона хоче їхати в столицю й ознайомитись із програмою капебеу, бо тепер хто її візьме... Га?.. Кому вона потрібна? — Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! І Маруся так заливається, що прямо — чорт!.. А потім знову про веранду, про скелі, про море, про морський вітер, що голубий, мов запах, і запашний, мов смак. Все переплуталось. Стихія. ...А трамвай підійшов і одійшов у задуму зимової весни — з товаришем Огре, з Марусею, через Тайгайський міст, до центру города, повз міські будівлі, заквітчані червоними стягами. У стягах ходив химерний вітер і перебирав полотнища. По всій вулиці на всім протязі стояли ватажки світової революції, наче вулиця й справді хотіла, щоб більш було ватажків світової революції. Але була жура: ватажки розтаборились, загатили всю вулицю з наказу виконкому, і були тільки рисунки: — Так? — Так? Звичайно, справа зовсім не в рисунках. Безперечно, ілюзія прекрасна річ, але — — на жаль, не завше. ...Чуєте, потенціальні підсвинки з «прекрасної синьої свині»? — Так? — Так! ...І шумів трамвай. ...— Гражданін, ваш білєт? Товариш Огре подав гроші. Минали червоні вітрини. Назустріч курив автомобіль і дивився гарячими очима. Такими ж очима дивилась і Маруся — вперед, назад, навкруги. І знову верещала: — Це ж прелість, Огре! Чуєш? Тоді товариш Огре розказав про фантазію некрасивого карлика — про гудки, про капебеу. Маруся заливається: це ж чудовий матеріал для поеми. Але... — Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет із своєю поемою в редакцію, де сидить суво рий редактор із золотими окулярами на носі. Поет дивиться на окуляри, на золоті дротики, і вони нагадують йому золоті австралійські розписи, і, може, далекий Індійський океан, і, можливо,— нарешті! — невідомий південний бігун. Але він ніяк не знає, чому не приймають його поему. І тоді виходить поет із редакції з безпорадною тоскою й рве на маленькі клапті свою поему «Лі-лю-лі». ...Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав: — Що ж тут смішного? — Що ж тут смішного? Дурний! Це ж побут революції. Це ж прелість, Огре! Потім вискочила з трамвая й крикнула: — До побачення, Огре! До вечора! Буду і я на пародії... Хай живе Пупишкін — голова пролеткульту і його заступник — Мамочка! О-о, як стрінемо Новий рік!.. До побачення, Огре! ...Знову летіли, минали червоні вітрини. Знову! ...І знову була в цьому така химерна фантастика, що провалитись у безодню, захлинутись, умерти. Воістину в той день город жив невідомим загоризонтним життям. І здавалось, що тротуаром бредуть натхненні менестрелі. Здавалось... ...І раптом — здалось: — в шумі трамвая хтось розплющив сентиментальні очі й скрикнув нечутно — в розпуці, в божевіллі — невідомо: ...— о мій прекрасний загоризонтний краю! Вірю! Вірю так глибоко, так незносно, як пахнуть на забутих кварталах степові бур’яни. Вірю!.. Бо бачу — і Дафніса, і Хлою 1 , і молоде кохання, а далі Боккаччо «Атеїо» 3, а далі ідилія на обніжках духмяних степів. Отари золоторунних і зелена пісня, мов хміль, тиха, мов пух на скроню... ...І дрижить пі до мною земля, мов полонянка з диких озер! І пливе мій радісний біль у столітні далі, і мій біль, мов перша пастораль про золоторунну Хлою... ПУПИШКИ І МАМОЧКА (Цей фрагмент вставлено, мабуть, для контрасту) ...Товариш Огре зиркнув у вікно. — Хто це? ...Ну да, товариш Пупишкін. Він поспішає до Тайгайського мосту до товариша Огре в такій справі, у справі сьогоднішньої пародії на «Лілюлі». ...— І справді: хіба таки поганий товариш Пупишкін?' Безперечно, хороший! Живе в.ін, значить, на такій-то вулиці, такий-то № ... — Живе? — Живе! — Ну і Бог з ним! Але хтось не вгомоняється. Тоді це: — Товариш Пупишкін, голова пролеткульту — не просто голова: і письменник. Оповідання його починаються фатально так: «Галя внесла самовар і розставила чашки. Петро допіру прийшов із заводу й приніс із собою декілька прокламацій еїс». Пише товариш Пупишкін свої оповідання за чашкою чаю; говорить: «Я вам кажу понятним руским язиком. Як же так, що ви не розумієте?» І дійсно: як не розуміти? Навіть тульський акцент чути! ...— Це який? Це той, що йде! — Ну да, той, що йде: товариш Пупишкін. Він же ще не прийшов — не підійшов до Тайгайського мосту. Він розминувся з товаришем Огре. ...т овариш Пупишкін має «чотирьох ребятьонков» і щиро стоїть на посту. Він дуже задоволений із балетної студії. Там такі еластичні дівчата (учаться), що «антік маре з шоколадом». Правда, хтось каже, що це міські міщаночки»..— Ну, то вільному воля! Знаємо' цих архінитиків! Все їм не так! ...— А як же так? — А так, значить, «вопче». II от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики. ...Товариш Пупишкін любить говорити, як він захищав Петроград: «Ми захищали Петроград...» А коли приходить товариш Мамочка, заступник його, товариш Пупишкін питає: — Так як по-твоєму: битіє не определяет сознаніє? — Не! — Дурак! Битіє завше определяет сознаніє. От тобі .приклад і доказ: що таке битіє? — Сознаніє! — Дурак! А що таке сознаніє? Товариш Мамочка хилиться на канапу: — Душенька! Яке може бути сознаніє, коли сплошна без-сознательність. Тоді товариш Пупишкін розгортує книгу й рішуче парирує удар: — От тобі й Бухарін сказав,., нарешті й я тобі кажу! — Нє! — Дурак... ти, мабуть, і сьогодні підпив? Тоді Мамочка в обійми: — А ти не дурак, а дура. Ти, голубок, так би мовити, іґід пресом ^авторитарності. А я от кажу: «Геть усяку авторитарність і да здраствуєт колективнеє творчество». Понімаєш? От де собака зарита: пролеткульт! Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу: дух нехороший. Правда, і товариш Пупишкін трохи того... — Ну-ну, не кричи. Лягай спати. Мамочка: — Я? Спати? Потомствений пролетарій? Ні за які коврижки! Будемо бодрствовать. До последней каплі крові... Понімаєш? і т. д. і т. п., еіс. ...Здається, товариш Пупишкін підходить до будинку? — Ну да! ...Тайгайський міст залишився позаду. Знову в порожній вулиці біжить тротуаром похилений ніс. Тихо вмирає блакить. А з заходу насуваються сині тачанки. ...І знову на далеких пустирях тоскує трамвай. Ш Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусідній кімнаті віолончель. Де француженка Фур’є. Мадам Фур’є вранці ходила на ринок в охотний ряд, розкладала біля себе барахло, що залишилось після революції: вази, мереживо, всякі дрібниці, що їх ніхто не купував, а вона думала — куплять. Удень давала уроки, а ввечері грала на віолончелі. Її вважали за «іскопаємоє», бо гроші за уроки вона віддавала за воду, за електрику, інше, і не тільки за себе, а майже за всіх квартирантів. Сама ж жила «бож’їм духом» і віолончелею, музикою, що сама творила. Француженка — породиста жінка, і коли вона стоїть в охотнім ряду біля барахла, вона імпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї підходять і дивляться на неї. А барахло лежить, і його не купують* Фур’є каже: — Колего, товар хороший. Може, купите? «Колега» усміхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це більше випадкові завітальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур’є вже не дивляться, і вона вже їм не каже: — Колего, товар хороший. Фур’є вся в зажурних піснях віолончелі. Вона всіх любить, всі для неї друзі: і нарком, і провокатор — це логіка її любові. ...А Льоля підвелась і зітхнула. Тоді в кімнату входить горбун. Він розказує про одну комуністку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона «забула» віддати й тепер хоче комусь продати. ...— Як по-твоєму: треба говорити про це чи ні? — Покинь дурниці! Нічого я не знаю. — А я от знаю...— І горбун засміявся тихо й щиро і дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім сів і теж слухав мадам Фур’є: віолончелю. ...А музика така: — на мільйонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же* плентаються багряні коні. ...І раптом шум: то за вікном проходять табуни, каравани на північ... — Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу |4!.. Але віолончель бурю — тоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді кінь вдаряв на гони й скаженів... І знову гриміла зоря на далеких шляхах...— Хеопс-Хуфу!.. ...— Льольо! — Я. — Ти слухаєш? — Слухаю. Француженка не втихала. ...І тоді ж, коли чуєш віолончель мадам Фур’є, хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні. І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов’язково прекрасне, і думає про тайфун, якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже: — Савойя 15! І думає, що савояри 16 — убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя— безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди. ...Альоша сидить, задумався над героїчною п’єсою, а потяг кричить у степу: — Гу-гу!..— довго, спроволока. І думає горбун тоді про мафію, і думає, що він ніколи не належав до таємної мафії — він тільки врізається клинком у нальоти плутократії, його біль у Сіденгемі 17 життя, ...І знову зажурно сказав Альоша. — Савойя! МАДАМ ФУР’Є ...Льоля пішла й сказала: — Драстуйте, мадам Фур’є! — А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сідайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий рік. Це радісно... А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нічого: Новий рік — це радісно... Я буду святкувати і ваш. Льоля сказалаі: — Ви хорошая, мадам Фур’є, і я вас люблю за вашу щирість. Мадам Фур’є збентежилась, заметушилась, а потім не знала куди положити руки. — Ви, Льольо, мене так схвилювали — і мені соромно, бо я забула про ласку. Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жірон-ди 18. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гаронни 19. Льоля думала, що йти на Садову, ЗО, рано: ще не зібралась студія, щоб готовитись — генерально — до постановки пародії на «Лілюлі». Льоля слухала пісню й згадувала гімназію й товариша Огре, коли він кінчав університета і коли вони стрілись на концерті Карузо 20 на гальорці. Це перший раз. Огре сказав: — Я люблю Карузо за теплоту в його голосі. І Льоля тоді подумала, що він сказав: — Я люблю тебе, моя кохана. Потім він провів її до самої квартири, і вона цілу ніч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулігани. ...Мадам Фур’є два рази зіграла малесеньку пісню з Бордо і ще грала. Француженка прекрасно володіла віолончеллю, бо вона була колись у консерваторії. ...Проходив трамвай повз будинок — це було чути. Ще було чути: біля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: іде зимою весна. ...У мадам Фур’є була порожня кімната, і тільки стояла біла кровать, а над кроваттю на стіні білий килим із білим лебедем, який хотів улетіти. Француженці на лівій щоці родинка й три волосики на ній. ...Тоді Льоля подумала: мадам Фур’є і «Лілюлі». А потім подумала про Бордо, про далекий город Франції. Коли віолончель стихла, Льоля сказала: — Я слухаю віолончель і думаю, що все-таки моїй душі чогось бракує. Мадам Фур’є сказала: — Я, Льольо, не скінчила консерваторії — і я не передам тонких нюансів моєї симфонії. Льоля сказала: — Ах, мадам Фур’є, ви мене не зрозуміли. Ви так натхненно, так талановито передаєте маленьку пісню з Бордо!.. Я думаю, що ваша віолончель — жива істота, і в ній жодного дисонансу... А от у моїй душі не те. Француженка обняла Льолю й сказала: — Ви Льолю, тендітна дівчинка, яка літає, як метелик. А щоб жити, треба... як це сказати? В Бордо так кажуть: огдге де Ьаїаіііе 28. Льоля тихо дивилася на мадам Фур’є й мовчала. Тоді француженка говорила далі: — Так. Бойовий порядок. Огдге де Ьаіаіііе. Інакше й ви, Льольо, будете «іскопаємоє». Я знаю, це мене так... Але я вже інакше не можу. Вам треба інакше, по-новому. Інший дух. Більшовизм. А я, Льольо, труп. Мадам Фур’є схилила голову на віолончель і задумалась. Льоля теж задумалась. А потім раптом француженка скинулась: — Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогодні стрічаєте Новий рік. І я буду стрічати Новий рік — гарно: все думаєш — «а чи не прийде щось інше...» Ще шумів трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур’є ніде стрічати Новий рік, і їй було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам Фур’є стрічати Новий рік у пролет-' культі, що на Садовій, ЗО. Льоля попрощалась і пішла в свою кімнату, бо^ вже час було їхати в город. Льоля згадала скриньку з дрібницями біля охотного ряду і на тумбочці підручники й французький роман, здається Гюго, і «Анна Кареніна»21 французькою мовою з порнографічним малюнком на обкладинці. ...Сидів некрасивий карлик, Альоша, і Льоля йому сказала: — Ти, Альошо, дійсно художник. Ти гарно придумав: саме так і кричить паровик, коли вилітає в степ. IV Товариш Огре був на тютюновій фабриці — по хроніку. Там його стріла жіночий організатор — товаришка Шмідт, яку він часто бачив у парткомі. Товаришка Шмідт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб. ...— От подивіться, як ми будемо святкувати. От подивіться. ...Був зал, в залі — буфет, а в буфеті — кон-фети, яблука та інше. Ще в залі було багато дівчат-робітниць із фабрики, які вибігали в зал, підбігали до вікна, дивились у свічадо, і від них пахло дешевими духами. Потім дівчата товпились біля дверей і питали схвильовано. — Ще?.. Та де ж вони, Господи... Вони чекали оркестрантів. Ще було: піраміди (стояли для краси) з рекламою — «Папіроси тов. Петровскій» 22 і з рекламою — «Осінні скрипки». ...Товаришка Шмідт схвильовано говорила: — Ну, скажіть щиро: де це в світі?.. А може б, хто інший .зробив? Товариш Огре сказав: • — Ясно. Тільки — ми! Товаришка Шмідт була безмежно рада і ро-жево-схвильована. Вона побігла до піраміди «тов. Петров-ській» і до дівчат, що нетерпляче чекали оркестрантів, і не знала, що їй іще зробити, бо все вже було зроблено. ...А коли товариш Огре зібрав хроніку, товаришка Шмідт спитала: — Ну, а як у вашім районі? Ви, здається, в Замалайськім? Тоді товариш Огре почервонів і збентежено сказав: — Я — безпартійний! — ?.. Ви безпартійний? ...І побігла чорна кішка. ...Товаришка Шмідт холодно сказала: — А я думала, ви в парткомі... Товариш Огре гадав, що він згорить, і думав несподівано про Тайгай-ський міст і — під ним паровики. Товариш Огре сказав: — До побачення! Товаришка Шмідт сказала: - — До побачення! Але це було так холодно, ніби зима, і непри-вітливо, ніби глибока осінь. ...В голові блукали уривки. «Ясно. Тільки — ми!» ...На Байкальській вулиці товариш Огре бачив великий прожектор, що освітлював усю вулицю й комольську новорічну процесію. Це, безперечно, було грандіозне видовисько. Пливло голубе небо, з ріки пахло баговинням, ніби й справді баговиння було зимою. За ріку в темряву відходила міська жура. ...А комольці сурмили в сурми, дзвонили в дзвоники й освіщали вулицю сотнями чарівних смолоскипів. За комольцями гуділи натовпи. ...На розі товариш Огре побачив заступника Пупишкіна — товариша Мамочку. Мамочка біг у трактир до вірмена. ..сСотні ватажків світової революції дивились із будівель із наказу виконкому... Але знову була розпроклята тоска. ...— Гражданін, будь ласка, пропустіть! ...— Полюбуйтесь, гражданін, на кощунство... Сссволочі! ...— Ішла бабка напроти комольців, напроти попів-комоль-ців, і побачила кадила в комольців... Скрикнула! і — впала! За бабкою карета допомоги не приїхала, і бабку підвели громадяни. ...З південних кварталів города пішов теплий вітер; тоді комольці смолоскипи пускали вогняні язики на тротуар. Біля собору, що напроти виконкому, комольці справляли комоль-ське свято Нового року. ...— Гражданін, подивіться, яке кощунствоК. ...А висока каланча собору мовчки відходила в синю безодню неба. Ще пролетів вітер із південних кварталів города... ...Новий рік. Щастя. Думаю: чи не прийде щось інше? — Товариш Огре почув у чоботях воду, бо чоботи були діряві — і туди набралась вода... А під Новий рік і водохрещу старого стилю, не «в стилі» уесесер, гадають про майбутнє на воді з воском і як Світлана. Товариш Огре згадав (бачив у друкарні), що на Різдво комольці мають колядки й щедрівки, але не ці: — Щедрик-ведрик, дай вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски... ...Ні!.. Не ці...— оосА життя йде рік за роком, і кожного року — стрічаємо Новий рік: «чи не прийде щось інше?..» ...Товаришка Шмідт сказала: «Ви безпартійний?» — і стало холодно, як зима, і непривітно, мов осінь. .о.А збоку хтось регоче й розказує про «артемівців» 23; про дім пролетарського студентства, про жінвідділ, про каесему. Тоді блакитнить весна дзвональними дзвониками й похмуро костилить баба-яга костяна нога — сива зима із шкульгаль-ною лицею в зимальну північ. ...— О...О...О, новельний Фальстафе 24! Як Мануёль Сведенборг 25, віриш у своє призначення пророка!.. ...І тоді дзвональна звена веснальної дзвими блакитнить на душальній душі поета. І припустім, він питає: — Марусино, скільки років до наших великодніх дзвонів? Тоді Маруся скаже: — Я — радість. Я — тема твого життя. Летять журавлі по далеких полинних дорогах. Кричать одуди в гаях: «Уту-тут! уту-тут!» І ти знаєш, як буває біля річки, коли ловимо коропів, коли в прозору воду падає небо!.. О, дзвональна звена веснальної дзвими!.. ...— А коли комольська процесія зникла за собором, прожектор погас. Тільки синє небо пливло в тротуари Байкальської вулиці: Браво! Браво! Браво! Гучні оплески стріли Льолю, коли вона вийшла після постановки пародії на «Лілюлі». Льоля горіла, Льолі згоріли вуха; потім зробила реверанс і побігла за лаштунки. Вже все. Більше нічого не буде. Там, на Садовій, ЗО, у пролеткульті. Тоді із зала вийшла публіка. Була публіка і публіка. Одна публіка розходилась, друга публіка залишилась стрічати Новий рік. ...Героїня вечора — Льоля. Але герой вечора — бувший і т. д.— товариш Пупишкін. У фойє його качали на руках за труди по організації пролеткульту й пролеткультівських ідей. І за постановку — теж — пародії на «Лілюлі», п’єси Ромена Роллана: качали., Товаришеві Пупишкіну хотіли зробити приємність і піднести від публіки сюрприз. Пішли за сюрпризом. ...Але в цей момент хтось уже підніс несподіваний сюрприз (це, безперечно, було нетактовно), статуетку з Дон-Кіхота. Товариш Пупишкін трохи збентежився, але раптом кинувся на підносителя. І, обійнявши його, три рази — по руському звичаю — поцілував. Тоді публіка (машиністка пролеткульту і писар пролеткульту) вийшли з сусідньої кімнати й піднесли вже справжній сюрприз Пупишкіну0 Саме — ТУЛЬСЬКИЙ ПУЗАТИЙ САМОВАР Товариш Пупишкін до того був зворушений, що заплакав радісними сльозами й поцілував по три рази — по руському звичаю — публіку, що підносила йому самовар: машиністку' пролеткульту й писаря пролеткульту о Потім публіка ще щиро вітала товариша Пупишкіна й качала його на руках. / ,! сосА потім одна публіка зовсім розійшлась, а друга публіка1 зовсім залишилась. ...В театральній студії дзвеніли тарілки* о. Новий рік. Щастя. На вулиці було ясно, бо людське щастя й найсправжніше це: бачити глибоке небо, чути весняні подихи, бачити зиму, літо, осінь, вересень,.. Це найсправжніше щастя, і не треба для цього гадати на воді, з воском і як Світлана. ...В пролеткульт! був некрасивий, карлик Альоша — з Льолею приїхав. Прийшов уже й товариш Огре. Але знову дивився горбун Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім раптом із тоскою і спорзно дивився на красивих дівчат. ...Летіла Маруся з товаришем Мамочкою й підморгувала товаришеві Огре. За стіл не сідали до пів на дванадцяту й никали з кімнати в кімнату. Бігав пролеткультівський поет і всім декламував: — «О, красний прекрасний цвєт! Рабочій, рабства больше нет! Вперьод, вперьод! Время не ждьот. Так, і вздихая, і вздихая, на панелі ізмизганих уліц струітся Первое мая». Пролеткультівський поет ніяких авторитетів теж не визнавав,— як і Мамочка.. Він був, так би мовити, зовні всякої «авторитарності». Маруся каже: «Раніш досить порядні вірші писав. А тепер лаври імажинізму 26 не дають покою... Пороть треба». ! ще Маруся каже: «Буває, люди течуть біля серця... Правда?» — і від неї так пахне сонцем, наче вона перепливла сонце, коли ярами проходив туман, а луки співали на «достойно» в юне небо... а хлоп'ята розкладали вогнище й пасли коней. Коні підводять голови, прядуть вухами й тривожно дивляться в ніч. ...Некрасивий карлик спорзно дивився на красивих дівчат, але дівчата не звертали на нього уваги. Тоді підійшла до Альоші дівчинка, і некрасивий карлик погладив її по голівці. Віддалік сиділа (теж) некрасива жінка. Від тієї жінки й пішла дівчинка. То була її мама... І мама сказала дівчинці: — Настенько! Коли тебе будуть питати про маму, так ти не кажи,* що я твоя мамаі а скажи, що я твоя сестра. Некрасива жінка, мабуть, хотіла кохати й тому не хотіла, щоб знали, що в неї єсть уже така велика дівчинка. ...Некрасивий карлик іще раз погладив по голівці дівчинку, по її м'яких, як пух, волоссях. Він спитав,' показуючи на некрасиву жінку: — Дівчинко! Ото твоя мама? Тоді дівчинка сказала: — Я сестра мамина, у мене мами нема! ...Прийшов товариш Огре з Льолею й з товаришем Пупишкіним. Дзвеніли тарілки. В одній кімнаті співали «малоросійських» пісень — трохи зажурних, не таких, як під Новий рік. ...А Новий рік — щастя.— У Льолі згоріли вуха, Льоля горіла й досі. Товариш Огре розгублено відповідав на запитання: ...Товаришка Шмідт сказала: «Ви безпартійний?» ...О, красний, прекрасний цвет! Рабочій, рабства больше нет!.. А в фойє й досі говорили про те, як товаришеві Пупишкіну піднесли самовар — сюрприз од публіки,, і досі кричав Мамочка. ...Нарешті покликали за стіл. Дзвеніли тарілки. Було пиво. В сусідній кімнаті була й «миколаївська». «Миколаївську» пили ті, кого викликав — по секрету — про-леткультівський поет. Були тости. ...Маруся верещала: — Слухайте про начотчиків. Скоро почнеться політпро-вірка. Наша публіка майже збожеволіла: зудить-зудить, як приготовішка. Скоро на Сабурову дачу 27 пачками... Словом — Гопсаса! Але Марусі ніхто не слухав, і вона втекла з вечорд. •...Товариш Огре захмелів. Захмелів і горбун. Тоді сказав товариш Огре товаришеві Пупишкіну: — Так, я п’яний. Але що в п’яного на язиці, те в тверезого на думці... Знаєте?.. І скажу правду: боляче! Бо ні сюди ні туди: біла ворона. Товариш Пупишкін сказав: — Совершенно правільно: ні сюди Микита ні туди Микита... Це участь інтелігенції... Ну, а як і мені правду сказати, то і я трохи інтелігент. Правда, не той, так би мовити... ...А пролеткультівський поет знову кричав над Льоліним вухом: — Вперьод! Вперьод! Время не ждьот! Льоля думала про постановку пародії на «Лілюлі», потім подивилась на товариша Огре й задумалась. ...Дванадцята година. Новий рік. Щастя. Новий рік по новому стилю, «в стилі» уесесер. ...Товариш Огре говорив: — Так, я трохи п’яний і скажу: сіра осінь на моїй душі... А два з половиною роки я був членом капебеу, і на всіх фронтах... а тепер боляче: знаєте — біла ворона... Товариш Пупишкін говорив: — Совершенно правільно! Це закон матеріалістичної діалектики. Битіє определяет сознаніє. Іде на зміну пролетаріат. Потім товариш Пупишкін підійшов до самовара, до свого сюрприза, і сказав: — Хороший самовар. Справжній тульський... Так що молодці, хлопці! ...Некрасивий карлик Альоша раптом зірвався й пішов у куток. Теплий хміль із голови перейшов йому в нутро, і відчував горбун, що наростає в грудях, накипає щось, і дивився на красивих дівчат уже злісно й спорзно. Але раптом усе туманилось — тоді виростали перед очима дикі поля й розстріляний горизонт,— і от загорівся захід. Вечір. Перепелиний бій, і так незносно пахне трава. ...— Чого ви замислились? До Альоші підійшла некрасива жінка, яка залишила свою дівчинку в сусідній кімнаті. Некрасива жінка, граючи очима, сіла біля горбуна. ...— Сіла? — Сіла! ...Тоді некрасивий карлик спитав злісно й яро: — Чого я задумався? І плюнув в обличчя некрасивої жінки. Цього ніхто не бачив, і некрасива жінка мовчки відійшла,, знизивши голову: покірно, як на Голгофу. ...Ішла друга година. Дехто пішов уже в сусідню кімнату й там заснув. Але більшість сиділа за столом. Льоля ще випила трохи, й була вже весела, і говорила про постановку пародії на «Лілюлі». Товариш Огре мовчки слухав товариша Пупишкіна. «„Тоді підійшов до столу Альоша й сів біля Льолі. Дехто дивився у вікно, де мріяло небо... ФІНАЛ ...Некрасивий карлик сказав голосно — і всі стихли: — От що: хочу новину сказати... Знаєте, як гудить паровик, коли вилітає в далекий степ?.. Ви думаєте так: гу-у-у?.. Льоля сказала: , — Ну, да... Він чудово придумав. Скажи, Альошо!.. Всі причаїлись, слухали. ...Тоді некрасивий карлик голосно й схвильовано сказав: — Коли паровик вилітає в далекий степ, коли він пролетить зелений семафор, тоді він назад кричить так: в п...--у-у! Альоша так чітко протягнув на «у» площадне слово, що майже всі підскочили. Льоля фуркнула. Всі фуркнули. Товариш Пупишкін закричав: — Скоріш ведіть його... він п’яний!.. Товариш Огре підвівся: — Альошо, ходім додому... Льоля збентежено підібрала волосся й здивовано дивилася на Альошу. ...Некрасивий карлик мовчав. ЕПІЛОГ До Тайгайського мосту йти далеко. Льолю так знервував Альошин вчинок, що вона не могла йти з ним поруч. І Льоля побігла вперед. В центрі города о другій годині зимою в п’ятім році нової ери, під Новий рік по новому стилю, «в стилі» уесесер — шумували вулиці... ...І думалось, що савояри — убогі люди, які уходять із гір на чужину на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя — безмежна кармазинова ріка і протікає вона по віках невідомо відкіля й невідомо куди. ...Далі шум стихав. І' нарешті зовсім стих, коли наблизились до робітничого поселку. З півдня на город насідав туман ...Товариш Огре й горбун інши поруч. Альоша іронічно подивився у вогку заквартальну даль і зітхнув. Потім спитав: — Ізмайле, ти на мене сердишся? Товариш Огре'сказав: — НІ — А коли ні, то скажу тобі: нудно мені, Ізмайле, і скоро я умру. Товариш Огре зиркнув на некрасивого карлика і не'баі-чив: жартує він? І в сірих потоках мряки, що йшла на город,' знову пізнавав Голгофу, коли вели легендарного Христа на Голгофу. І спитав — трохи патетично — товариш Огре: — Скажи, Альошо: ти не знаєш, в чому полягає краса й радість земної муки? — Не знаю. — А я гадав, що ти знаєш, бо ти, Альошо, художник. ...Підходили до Тайгайського мосту. Вночі під Тайгайським мостом стихають паровики, тільки біля депо чути задумане шипіння. ...Над Тайгайським мостом — далекі — зоряні верхів'я, і їх прикрив туман. ...Ішов Новий рік. Почався не зовсім весело, і, коли гадати -на воді, з воском і, як Світлана,— не весело на цілі довгі — короткі місяці. ...Крізь мряку, туди в степ, маячів зелений огонь семафора. ...Льоля пройшла вже Тайгайський міст і стукала в двері. Раптом із станції вилетів потяг. ...А коли увійшли в кімнату, чули, як далеко в степу кричав паровик: — Гу-уі. ...Сказав товариш Огре: — Альошо, у мене болить голова. Будь ласка, подай графин. Сказала Льоля: — Води в графині нема. Хай набере з крана. Горбун підійшов до столика, де лежали героїчні п'єси, і взяв склянку. Потім некрасивий карлик Альоша подумав, що завтра йому треба йти в райком. ...А за стіною мадам Фур’є, очевидно, взяла віолончель. І знову чути були зажурну пісню з Бордо — з далекого города загоризонтної Франції. Мадам Фур’є, мабуть, стрічала Новий рік. АРАБЕСКИ IX. СЛОВО .Город, ' ' Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечері із своєї кімнати, іти на шумні бульвари, випивати шум, нюхати запах бензолу й тоді йти'на закинуті квартали, щоб побачити, японські ліхтарики — так, здається — в трикутниках цифр: будинок на розі, №: горить. Я люблю, коли далеко на дальніх міських левадах рипить трамвай: щось неможливе нагадує цей рип, щоб постали переді мною теплі образи, як хрустальні дороги, як прозоро-фантастичні леденці (коники), що я їх уже ніколи, ніколи не побачу на базарі. Тоді я люблю Едпанію, тому що вона далеко, тому що я фантаст, тому що я пізнаю й кохаю город не‘та&, як інші, тому що город — це Сервантес Сааведра-Мігуель ], тому що в битві при Лепанто, тому що в полон до алжірських піратів. Тому що підходить до мене Марія й каже: — Шсоїаз! Я читала сьогодні есп&нські новели, і я скажу: Мартінес Сієрра 2 — моя радість, бо в його новелах маленька музика, мелодія слів, як оркестр моєї душі, коли у вишневих садках моєї чумацької країни жевріють зорі: падають на ягоди крізь темну темряву літньої синєблузої ночі й падають на ставки, щоб прозвучати. Мартінес Сієрра — маленька флейта, веснянка дум про далеку Еспанію. • Ми зупинилися на мосту. Гримить повінь. Над рікою важкі весняні хмари. Тоді Марія дивиться на далекий огонь, що горить на костьолі, і творить поему. Гримить повінь. Над рікою важкі весняні хмари. Ніч. Весна. Міст. Марія. О Мартінесе Сієрра! Тобі, музичному музикантові, твоїм' новелам, де звучить така широка й радісна весна, де міріади міріадів голубих метеликів над гармонією моєї душі,— тоді іплю із своєї чумацької країни привіт. О Мартінесе Сієрра! Не тільки ти закоханий у звуки, фарби й запах слова — я теж естет. Я вірю, що наші душі зійдуться десь у міріадах міріадів голубих метеликів, у цій голубій хуртовині, коли серце так енергійно стисне, наче таємна мавка розказує океанну казку; коли в океанах горять жемчуги, як горить сонце на шляхах моєї чумацької надзвичайної країни. О Мартінесе Сієрра! Про що розповім тобі? Чи розкажу тобі, як співають наші дівчата біля шведських могил, коли пісня з буряків, як сіроока жура, як геніальний Леонтович у бур’янах мого степового краю? Чи розкажу тобі, як повільною ходою бредуть круторогі воли з молочної ферми? Чи сплету тобі вінок із польових дзвоників — з подій: як була, як пройшла, як гриміла, як народжувалася молода епоха? Ішла м’ятежна епоха. Ішла духмяна романтика, і нечутно ходили в борах тіні середньовічних лицарів. Бігли вітри із сходу — сторожкі й тривожні. І тоді в аулах моєї голубої Савойї стояв гул. Через перевали, з азіатського степу, з глухої тайги, летіли: депеша за депешею. О Мартінесе Сієрра!.. Ніч. Весна. Гримить повінь. На дальньому костьолі горить огонь і теж творить поему. Я мовчу. Марія мовчить. На мосту тихо, і тільки мутні води клекочуть і тікають у невідому даль. Тоді я знову пізнаю, як я безумно люблю город. Уранці, в городі, де незнайомі вулиці, а по них проходиш, якось невідомо й задумано: проходять і зникають давно забуті тіні,іхтіозаврів, і розчиняється рожеве вікно в майбуття. Гарно^іриїхати в город із села, коли в кварталах дрімає тиша, дрімавбть візники, а по вулицях метуть двірники, коли в городі прокидається ранок і гулко процокотить фаетон, а потім — — змовкне. Слухай, №со1а$! коли я думаю про міські квартали, я думаю, що я чула юнка з голубими прозорими віями, що я амазонянка й джигітую десь у заозерних краях... Слухай, Місоїаз! Ніч. Весна. Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль. Ніч. Весна. Міст. Марія. Але так можна збожеволіти, коли ранок почне рундуки: за м’якою зеленню дерев стоять рундуки. І плентаються сюди люди — білі, незнайомі, забуті, як далека Еспанія, як трогло-дитний вік, коли люди ловили за хвіст леопарда й тут же роздирали його надвоє, щоб їсти. І починає ще ранок — битий шлях, а за ним плентаються фургони селянської городини. — Маріє! Я безумно люблю город! Я люблю робітничі квартали й квартали єврейської голоти, коли дивишся відтіля на костьол, коли на костьолі в діадемі ночі горить казковим огнем циферблат. Тоді я похиляюсь на телеграфний стовп і думаю, що я ніколи не розкажу, що робиться в моїй душі, які виникають образи, які, як потоки, як жемчуг, протікають біля мого романтичного серця: жемчуг хрумтить і японські ліхтарики (коли гоголівський ярмарок) біля прозоро-фанта-стйчних леденців (коники), що я їх уже ніколи, ніколи не побачу на базарі. Тоді я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки і молюся, щоб Боженька зробив мене генієм: щоб розказати як хрумтить жемчуг біля японських ліхтариків: будинок на розі, №: горить. Я безумно люблю город. Деталь із моєї біографії. Народився я (Сойрейль, припустім, бо для мене просвітянський реалізм — «к чорту» ...навіть у прізвищах, бо я його органічно — «органонами» — не виношу), народився я, Сойрейль, которого не треба плутати з Карлейлем3, автором «Французької республіки», оскільки в Англії нема просвітянства такого, як у нас, але, може, є й покраще: я маю на увазі Ірландію й англійський бокс, після якого й після літургії (підмаслені очі д’горі) навіть соіїш за «розписанням»,— народився я в одному з тих городків, саме в степовому краю, саме в полковій залозі, де колись — так давно! — слобожанські полки, а потім недалеко Диканька з Мазепою на шведських могилах перед полтавським побоїщем. Я був сином якогось чиновника, який від мене одмовився. Звичайна історія: чиновник спокусив гоняшку однієї прекрасної травневої ночі, коли зацвіли яблуні, під яблунями. А коли я народився, чиновник, котрий мене народив, щоб не годувати Сойрейля, утік із провінціального городка. Таким чином у країні покриток стало одною покриткою більше. Але моя мати не пішла дорогою — на Сагайдак — шевченківської Катерини й моєї Оксани із «Життя» — з тієї книги, що «Сині етюди», яких, етюдів, я вже ніколи, ніколи не буду писати, бо я пишу —1 — роман. Моя мати не пішла цією дорогою, бо на другий день у м е р-л а. Тоді другий чиновник, гадаючи, що його жінка безплідна й нездібна родити, взяв мене за сина. Чиновник помилився. Прийшла друга травнева ніч, коли небо було в яблуневій завірюсі й пахло горизонтом (а небо може пахнути горизонтом наперекір усякій міщанській логіці), коли степовий городок дрімав під голубим крилом весняної ночі, безплідна чиновни-кова жінка родила майбутнього колезького реєстратора. Чиновник цикнув і сказав: — Помилка-с! Але мене не можна було викинути, бо формальності щодо закріплення було пророблено. Таким чином, не глядячи на ге, що чиновникова жінка була не безплідна, що в травневу ніч, коли стояла яблунева завірюха, родила колезького реєстратора,— незважаючи на все це, я лишився в чиновника на його хлібах. Я не буду описувати те, інше, що, може, когось і цікавить, але мене, навпаки, і ніскільки; не буду описувати так, як писали наїші шановні корифеї; я буду писати так, щоб зрідка почути кармазинові дзвони з глухого заріччя, коли серце так стисне, ніби погляд стрункої юнки, коли вона на моє буйне бажання каже крізь яблуневу завірюху, здригнувши: ~ Да! ...Але як же хрумтить жемчуг біля японських ліхтариків, біля прозоро-фантастичних леденців (коники), що я їх уже ніколи, ніколи не побачу на базарі! — Слухай, Місоїаз! А що ж далі? Як же з твоїм чиновником? — Маріє! Ти наївничаєш. Нічого подібного не було. Я тільки приніс тобі запах слова. Ніч. Весна. Гримить повінь. И тікають мутні води в невідому даль. Ніч. Весна» Міст. Марія. ...А сьогодні вітри насідають із півночі. Цілий день шаленіє хуртовина, і ростуть на дорозі замети. Іде грудень року від народження легендарного Христа тисяча дев'ятсот двадцять третього, від народження епохи громадянських війн — шостого. Я ще не знаю, що я напишу, але на моїй душі — біль. Бо ж подумай, Маріє: — Я читаю кожного дня книжки, але я ані разу не зустрів справжньої книжки (поеми) про нашу — у віки — революцію. Тоді я знову молюся, шоб Боженька зробив мене генієм, щоб розказати, як ішла, як пройшла, як гриміла молода епоха. Ішла м ятежна епоха. Ішла духмяна романтика, і нечутко ходили в борах тіні середньовічних лицарів. Бігли вітри із сходу, сторожкі й тривожні. І тоді в аулах моєї голубої Савойї стояв гул. ЩЕ ДЕТАЛЬ Мені пророкують велике майбуття: одні кажуть, що я буду командором нової художньої школи; на погляд других, я «прорублю вікно в Європу», куди й буде (бісі) виглядати мій чумацький надзвичайний край; треті запевняють мене, що я в потенції... ...Мені навіть неловко писати... Є, правда, і четверті, які вважають мене графоманом, дилетантом, парвеню і т. д. Але, на радість, я цим не хочу вірити; я гадаю, що я все-таки напишу гарний твір, бо ж яблуні тільки-но зацвітають у садах моєї духмяної фантазії, бо ж переді мною й за мною гори поетичного матеріалу. Словом, коли б я хотів загубити свою індивідуальність, я б давно її загубив. А коли б я був через міру шанолюбивою людиною (зовсім без шанолюбства — ні риба ні м’ясо), я міг би використати своє становище. Але я дуже тиха, лагідна людина. І тому, коли мені, як літераторові, що подає надії, запропонували взяти посаду командора одного чималого, правда, видавництва, я навіть з охотою взяв її. Отже, там, де я працюю, де все так імпозантно, там ви найдете всіх, кого вам треба. Тут і Пульхерія Іванівна Жоха, тут і тов. Крутик (мій заступник, прекрасний «зам»), тут і ціла академія різнобарвної професури. Але більш за все мені подобаються ті весняні дні, коли потоки ласкавого сонця заливають усі кімнати моєї установи, коли з мого імпозантного будинку падає весняна «капель», коли за моїм кабінетом шум ділового будня. Я розвалююсь у кріслі, закурюю гаванську сигару (недавно прислав із Германії дипломатичний кур’єр) і кричу: — Антошка! Антошка тут як тут. Цей бородатий симпатяга до чотирьох годин сидить за моїми дверима й тиче — автоматично — пальцем у напис: — «Без докладу не входити». — Що прикажете, товаришу? Що ж я йому прикажу? Власне, мені нічого приказувати, бо за мене приказували мої підручні, мої прекрасні підручні, які зараз шумлять, як музика, за дверима мого кабінету. Тоді я кажу: — Антошка! — і потираю руки.— Альянс? Антошка: — Альянс! — Ах ти, моя карапуля,— млію я від гарного настрою.— Ах ти, моя дурашка! — Так точно! — каже Антошка й підходить до мого столу,— Дозвольте прикурити? Ця фамільярність мене зовсім ке нервує: по-перше, в кабінеті нікого нема; по-друге, я радий ще раз доказати свою демократичність, свій комунальний лібералізм. — Прикурюй, каналья! Прикурюй! — і я галантно підношу йому свою гаванську сигару. За моїм вікном грає голубе небо. Десь, очевидно, гомонять жайворонки; десь, очевидно, такий простір, така легкокрила даль, що я не можу не мріяти. З мого імпозантного будинку летить весняна «капель». Її не може заглушити навіть шум шумного міста. — Антошка! — і я потираю руки.— Альянс? Антошка: — Альянс! ...А Пульхерія Іванівна завідує в мене редви-давом. Це славетна людина. Коли я приймав посаду, мені стільки про неї наговорили, що я й справді думав її викинути з установи. Але тепер я бачу, що це була робота злих язиків. І справді — Пульхерія Іванівна така прекрасна женщина: у неї таке прекрасне волосся — золотом, що я прямо дивуюсь. І потім вона така енергійна, така розбитна. — Пульхеріє Іванівно! — питаю я.— Ви заключили договір із професором Чам? — Як же! Давно заключила. Він такий хороший чоловік; у нього таке, знаєте, велике горе: вчора фокстер’єр здох, і потім він такі прекрасні роботи пише... Я гадаю що йому треба дати найвищу ставку, 0, Пульхерія Іванівна не проморгає. Це я добре знаю. Вона не підірве авторитету нашого видавництва. Вона викине на ринок, так би мовити, сливки наукової мислі. — Обов’язково! Обов’язково! — кажу я.— Найвищу ставку. 1, щоб завжди бути в курсі справ, виймаю з бокової кишені порожній блокнот і беру олівець. — Дозвольте, Пульхеріє Іванівно, записати ці прекрасні роботи, які незабаром випустить наше видавництво. Вона: — Ах, Миколо Григоровичу, я й забула... От пам’ять... Я зараз принесу їх. — Що ви! Що ви, Пульхеріє Іванівно! Не турбуйтесь. Дозвольте тоді мені просто написати: в якому це буде відділі? Вона: — Відділі?.. Ах, боже мій... от пам’ять... Це ж відомий професор Чам... по... по... неврогеології, здається. Професор Чам. Професор Чам. Ніч. Весна, Міст. Марія, Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль, — №соІа$! Про що ти думаєш? Милий мій!,. Ти думаєш про осінь? Невже ти думаєш про осінь? Милий мій! Похили свою голову на моє плече, розкажи мені голубу поему, — Маріє! — і я чую, як гримить повінь, як біжать мутні води в невідому даль, і моя радісна Марія кладе на моє чоло свої духмяні кучеряшки й пахне, як юність, як безмежні дороги в прекрасний невідомий край. ...Уранці прийшла весна. І цілий день тануть сніги. Біжать по дорогах потоки, і чути: десь хропуть коні. Стоїть таке неможливе небо, нібито воно тільки-но народилось. Учора опівночі, коли за городом урочисто скликав гудок нічну зміну, над костьолом із західного боку повис теплий туман. Учора я думав про Тургенева й про вальдшнепів, тому що це в. крові, тому що мій батько був стрільцем, думав про заводі на Ворсклі, про свій степовий край, про його одинокі озера, що стоять там, де пересікаються чумацькі шляхи. Сьогодні мої мислі про інше, Це знає й Марія. Я думаю зараз про женщину революції, — Шсоїаз! — і Марія виймає хустку, що пахне конвалією, і підбирає волосинки під капелюшок, що їх розкидає весняний вітер.— Нісоїаз! Ти скажи мені: невже жешцина так міцно зв'язана з революцією, що без неї новелістові не можна обійтись? — Да, Маріє! Без женщин и не можна обійтись. Бо женщина — це круг наших емоцій. — А я от тобі не вірю! — говорить Марія й підставляє весняному вітрові своє обличчя. Ніч. Весна, Міст. Марія. Гримить весняна повінь. І тікають мутні води в невідому даль. Ми стоїмо на мосту. Перед нами й за нами — город. Ми чуємо, як глухо б’ється крига. Над костьолом горить огонь. — Місоїаз! Я тобі не вірю, тому що ти й досі не показав женщини в революції. — Да, Маріє! Я ще не показав, але я покажу, — Ні, ти її не покажеш, бо в твоїм уявленні вона не більше, як самичка. — Маріє! — Да, Місоїаз! Так. Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль. Кводлібет29. У Діккенса 4, здається, в «Записках Пік-віккського клубу» герой скрикнув: — — їхать — так їхать, як говорив папуга, коли кішка потягла його за хвіст. У Діккенса, здається, з тих же «Записок Піквіккського клубу», є й такий радісний вираз: — А от і я! — як сказав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку. Студент жив у підвалі, в кімнаті з одним тусклим вікном, що виходило на глуху брудну вулицю. Але й тут він жив милістю якоїсь грузної баби, що знімала весь підвал і од водил а йому цю кімнату виключно за його прекрасні очі: кожної суботи баба тягла студента до себе на кухню, напоювала його там жовтим (якась примісь) самогоном, і, коли студент часто починав хилити голову на бік, коли повз вікна проходив із калатушкою сторож, грузна баба брала енергійним жестом свою жертву за плече, роздягала її догола і клала на своє ліжко. Після так званої суботньої ночі студент завжди почував у роті' якийсь неприємний запах і потім цілий день спльовував. Це теж деталь, і, «позаяк» вона з життя, я й її пишу. — Маріє! Не будь наївна. Я даю тобі запах слова. .„.І знову переді мною легкосиня даль надзвичайного минулого. І знову я чую далекий загірний голос: «Пройдуть віки, найдуть свою змужнілість, пізнають радість і журу твоєї прекрасної землі,'відійдуть по древній дорозі в небуття, але ніколи не повториться народження твоєї м’ятежної нареченої». — Тільки один раз! — Тільки один раз! Так б’є годинник над ратушею глибокої ночі, коли тривожно горить циферблат. ...І я, романтик, закоханий у свою наречену, знову бачу її сіроокою гарячою юнкою з багряною полоскою на простріленій скроніо Вона затулила рану жмутом духмяного чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя. . — Чи наздожену її ~ свою сірооку м’ятежну наречену? Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль. Я безумно люблю город. Але я похиляюсь на телеграфний стовп і думаю, що я ніколи не розкажу, що робиться в моїй душі, які виникають образи, які, як потоки, як жемчуг, протікають біля мого романтичного серця: жемчуг хрумтить і японські ліхтарики (коли гоголівсь-кий ярмарок) біля прозоро-фантастичних ле-денців (коники), що я їх уже ніколи, ніколи не побачу на базарі. Тоді я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки й молюся, щоб Боженька зробив мене генієм: щоб розказати, як хрумтить жемчуг біля японських ліхтариків: будинок, на розі, №: горить. Я безумно люблю город! Ніч. Весна. Міст. Марія. — Маріє! Ти пам’ятаєш той день, коли я перший раз побачив тебе? — Да, Шсоїаз! Ходім! — і вона енергійно переступає калюжі весняної води.— Да, N ісоіаз, пам'ятаю. — Маріє! — і я зупинився. Вона — теж. Тоді я беру кінчик її солдатської блузки й кладу на нього свої гарячі уста. Марія мовчить. Я мовчу. Пахне конвалією. Весняний вітрець б’ється в кучеряшки моєї нареченої. — Нісоїаз! Милий мій! Не треба думати про осінь. — Маріє! — і я тисну їй руку. Вона мовчить. Я мовчу. На костьолі горить циферблат, і далеко гримить повінь. Марія оправляє блузку й раптом зникає в темряву, в глухий міський заулок. Р. 8. Я говорю не про чарівну мандрагору, я говорю про адамову голову: про метелика, що з черепом на голові. Мені навіть сни якісь химерні. З-під канапи вискочив звичайний пацюк з перебитим задом. Мені кажуть, щоб я його добив. Тоді я беру чималий молоток, і, коли пацюк іде на передніх лапках повз мене, я з гидливістю опускаю з силою молоток на його голову. Але диво: після мого удару поцюк раптом виріс, став розміром із болонку й пішов на задніх лапках, а на його голові я бачу череп: я говорю не про чарівну мандрагору, я говорю про адамову голову, про метелика. Тоді мені зупиняються мислі, і стоїть перед і мною якась настирлива пляма, що може довести до божевілля. Я знову підводжу чималий молоток і з гидливістю опускаю з силою на пацюкову голову. Але диво: пацюк знову виріс і став розміром з фокстер’єра. Пацюк з перебитим задом іде на задніх лапках. В кімнаті тихо, за вікном тихо, і тільки на костьолі горить циферблат. Я мовчу. XIV. СЛОВО ...Коли цвіркуни на далекому зруйнованому курорті починають мовчазний концерт, тоді за косою в порту горить маяк. Маяк блимає, булькає, погасає на мить, і знову за косою в порту неможливо привабливий огник. Тоді далеко серед морської мертвоти реве пароплав і несе людей, їхні муки й сподівання в інші краї, у виноградну даль. — І от поет з тієї божественно-незрівнянної країни, що, як золота осінь, димить на твоїй патетичній душі, пізнав сірого чортика й тісно жив з ним, і не в сенсі банально-сентиментальної нудьги, а так, як може жити художник. Він був страшенний нахаба, але він міг тільки жевріти, і то в тайзі, і то для утилізації! обмеженого кола часто обмежених людей. Поет знав, як далеко одійшов запах тобілевичо-старицьких бур’янів5, що прекрасно пахли після «Гайдамаків» і «Катерини» як далеко і «Тіні забутих предків» 7, і все, що хвилювало юність, а тепер залишило тільки сірого чортика. Поет знав, що в історії народів його божественно-незрівнянній країні, що, як золота осінь, димить на твоїй патетичній душі, принаймні на першу півсотню літ одведено силою рабської психіки тільки два рядки, і то петитом; і на ці два рядки ніхто й ніколи (аж поки пройде півсотні літ!) не зверне уваги. І поет, що крізь огонь своєї інтуїції побачить нові береги, загине, як Катерина, на глухій дорозі невідомості. ...Тоді біжить коник моєї фантазії по першій сніговій дорозі, і летять од його копит діаманти сніжинок. У далекому бору, що ледве маячить, дід мороз трусить білою бородою, і якась фантасмагорія навкруги. Під столом сидить кішечка і муркотить про радість морозного дня. Над оселею здіймаються димки й пливуть у тихе голубе небо. І ніхто не розкаже мені: що це? Степова оселя й дальні виноградники — все потопало в мовчазному концерті цвіркунів. Стояли похмурі хмари, і десь традиційно глухо билось і грало з берегами сіре туманне море. Природа, цей незрівнянний художнж, шукала цієї ночі химерного жанру. В кожнім шелесті й тремтінні приморської сиротливої флори я відчував напружену боротьбу за майбутнього прекрасного Рафаеля. Вмирала стара форма, як лицарство, як запорожці. По таємних лабіринтах мистецтва мчав вітер із незнаного краю. „Л жили в тій оселі, що її звали по циркулярах курортам, люди, собаки, коти та інші тварини. Чим годували котів чи то собак, я напевне не знаю. Але людей годували дохлою гнилою рибою, трохи не кращими яйцями й такими ж сосисками. Все це привозили з нудного провінціального міста. За тих днів, коли до столу подавали (висловлюючись канцелярською мовою) вищезазначене, за тих днів зчинявся бунт. Бунтували пролетарі, службовці й навіть комунари. Тоді комунарів збирали й говорили: — Вам бунтувати не можна, бо ви — комунари, будівничі нової держави, а курорт, як вам відомо, державний. Комунари хвилювались, але вони знали, що їм бунтувати не можна, а можна говорити іншим «халатникам» (хворі), що курорт дуже гарний і коли риба гнила, то це — помилка, бо вона зовсім не гнила. І комунари розпинались і доказували, бо вони знали, що таке дисципліна і що таке для всесвітньої революції ця неприємна деталь, коли ми стоїмо напередодні. Тільки один написав щось у центральну пресу, після чого стало багато краще, бо вже не подавали гнилої риби, а подавали гнилі сосиски. Проте не зайвим буде зупинитись і на цій деталі: нудне провінціальне місто, на жаль, лежало далеко від степової оселі, що по циркулярах називалась курортом. Отже, підтримуючи інтереси свого населення, курортна адміністрація організувала на своїй території непоганий буфет. Коли «халатники» були незадоволені обідом, вони мали цілковите право піти до буфету й взяти там те, що їм було потрібно. Дешевка тут була надзвичайна: коли, припустім, десь пачка цигаршс коштувала сімнадцять копійок, то тут брали всього (за таку ж таки пачку) тридцять п’ять. Те саме і з іншими продуктами. Тоді в мовчазнім концерті цвіркунів я бачив жінку. Її звали панна... не пом’ятаю добре — хай буде за Винниченком 8 панна Мара. Вона виходила, коли йшли з вечері «халатники» до виноградників, де кінчається степ і починається море, і думала. Панна Мара думала про те, що вона — жінка-лікар, прийшла сюди за три червінці на вісімнадцать годин праці, але вона ніколи не почула ласкавого слова від своїх пацієнтів, бо вона була трохи крива і з звичайним сірим обличчям, що ніколи не зупиняє. Вона дивувалась, чому хорі незадоволені гнилою рибою, бо ж гнилу рибу подають не кожного дня, а вона добре знає, як важко відбудувати курорт, що зазнав великих пертурбацій за часів громадянської війни. Правда, є багато неприємних явищ і їх легко усунути, висловлюючись газетною мовою, але для цього бунтувати не треба, особливо комунарам (вона зовсім позапартійна!), бо про це напишуть письменники в різних-газетах та журналах. Але панна Мара думала й про те, як би гарно йти в цей вечір, коли цвіркуни починають свій химерний концерт, а недалеко рокотить море* з гарною людиною, що буде її нареченим. Вона була -за цих хвилин безмежно сентиментальною, й вона трошки плакала. Море традиційно глухо билось у береги, і тоді за виноградниками зливалися в єдину гармонію і море, і нічний степ, і одинока оселя серед' пустелі. Панна Мара йшла до курзалу, сідала там біля шахмати-стів, дивилася. Але ніхто на неї не звертав уваги й ніхто не хотів покохати панну Мару, бо такий уже жорстокий закон природи. ...«Мила мамусю! Яке хороше життя, який божественний запах навкруги мене. Тут море таке надзвичайне і тут такі мислі, наче я не звичайний рядовий лікар, якого ніхто не знає і який нікому, за винятком хворих, непотрібний, а якийсь Персі-Біші Шеллі9, що про нього я мріяла колись у своїй студентській кімнатці. Увечері я йду до моря, дивлюся в сині краї й думаю: відтіля буря принесла уламки к ай ори й тіло Шеллі, а тут, на піщаному березі, його наречена вихопила з огню його прекрасне серце. Ти, мамусю, будь ласка, не читай нікому мого листа, бо цим ти зробиш мені багато неприємного. Прошу я тебе також ніколи, ніколи не згадувати в своїх листах Стефана, бо я й досі не можу прийти в себе. Ах, як він насміявся наді мною! Але я йому простила, я йому все простила. Ти, як жінка, повіриш мені, бо знаєш, що нема меж тій любові, що її носимо ми. Я пізнала цю любов, і я щаслива. Нехай фігляри й скептики «возводять в канон» бездушний американізм, але людини вони все одно не перероблять. Ах, мамусю! Яке прекрасне життя, який божественний запах навкруги мене, як чудово пахне одвічне море, яка даль за темними виноградниками, що так тривожать мою душу цієї химерної південної ночі». Коли цвіркуни на далекому зруйнованому курорті починають мовчазний концерт, тоді за косою в порту горить маяк. Маяк блимає, булькає, погасає на мить, і знову за косою в порту неможливий морський вогник. Тоді далеко серед морської мертвоти реве пароплав і несе людей, їхні муки й сподівання в інші краї, у виноградну даль. — ...Товаришко Маро, ще раз і ще раз: воістину прекрасне ■життя. І, коли я умру і на моїй могилі ви положите пучок чебрецю — знайте: я воскрес. І знайте: біля тієї криниці, що в ній, як у верцадлі, ввесь світ, давно вже стою я, і на моїй душі таке тихе, таке світле й прозоре озерце, що я відчуваю себе Господом Богом. Товаришко Маро, схиліть свою голову на мої груди і знайте: я ваш ДРУГ» ...Маяк блимає, булькає, погасає на мить, і знову в порту неможливий морський вогник. Праворуч — море, далі — виноградники й моя мука за пароплавом — у виноградну даль. Тихо» Тільки одвічні цвіркуни плетуть легенду із далі первісних віків, і нема їй ні кінця ні краю. Тоді зникають і дороги в‘диких половецьких краях. Літо тисяча де в* ятсот двадцять четвертого року.— Головний лікар читав ^ сьогодні лекцію про душу. Це характерно: про душу. Народу було досить, майже всі ^«халатники». Цікавились усі й особливо комунари. Справді, що може сказати спец про душу? І от, коли головний лікар скінчив, один несміливий голос запитав: — А дозвольте, товаришу професоре, спитати вас, що появилось раніш: мисль чи слово? Лікар, що мусив сказати не те, що хотів сказати, крутнувся: — А ви як думаєте? — Скажіть, як ви думаєте,— уперто сказав комунар. — Я думаю — головний лікар проковтнув слово й кинув: — Я думаю — мисль. — Тоді дозвольте й мені слово,— і комунар поліз на трибуну. Він говорив довго, уперто. Він говорив так весело, що майже всі -поснули. Комунар був добрим книжником, бо вчився він у партшкол і й не міг не знати, як на це питання дивиться товариш Богданов ш. І, коли б спец не прийшов у себе після першої й не зовсім вдалої вилазки і, набравшись нахабства, не зупинив промовця, промовець, мабуть, і досі розмахував би руками. Спец: — Зупиніться, будь ласка. Ми з вами ніколи не договоримося, бо це аналогічно цьому: що раніш появилось — курка чи яйце. — Звичайно, курка,— вирвалось з мовчазної авдиторії (жіночий голос),— бо курка... — Ну, ну, що ж таке курка,— єхидно запитав 'спец,— слово чи мисль? — Ви, товаришу професоре, застали нас зовсім не підготовленими,— скрикнув жіночий голос,— Треба було попередити комгурток. Тоді головний лікар зняв окуляри й сказав, що лекцію скінчено і що «халатники» можуть розходитись. Що ж до того, що раніш появилось — мисль чи слово, даному зібранню нема ніякого діла, бо хворим заборонено хвилюватись, і потім останні наукові дані недвозначно натякають: раніш появилась мисль. Отже, мораль: раніш появилось не слово і не мисль, а гнила риба, бо лекцію про душу було розраховано спеціально на заспокоєння нервів, які розтривожено було вищезазначеною морською твариною. Повз одинокої оселі, що біля моря, іде залізниця — тупик. І на тупику, коли вийдеш увечері слухати, як ири^ лив а є море, бачиш зруйновані вагони, розірвані снаряди, бачиш руїну. То пройшла махновщина і зникла в степовій тирсі, як згадка про дику татарву. Увечері, коли на малому лимані кричать чайки й десь важко сідають баклани, над морем стоїть чіткий місяць і грає срібними веслами на поверхні синьої води. На березі, як хрусталь, медуза. Кажуть; медуза горить, коли йде зграями. І це — як древнє сказання. Тоді в пустельному кутку приморської полоси рибалки підводять чайму над кайорою, беруть невід і йдуть у море. Міцнішає вітер. Вітер із моря. У порту проревів пароплав, але враз змовк: він сьогодні не вийде за хвилеріз, бо збирається на ніч неабияка буря. Кайора метнулася на обрії й раптом зникла. Тоді з одинокої рибальської хати вийшла мати й дивилася на море. І підійшла до неї ще молода жінка, і вони довго стояли на березі. І сьогодні море казиться, і казяться піщані береги в хуртовині камінців, але це останній шквал. Даль жене табуни: вал, вали і гребні хвиль розкидають бісер. Сходить сонце. І одинокий рибацький поселок зустрічає його золотих вершників тишею. На якорі кайора. Вона плавно колисається. Але вже скоро вщухне вітер, над морем стане мертвий зиб. Тоді вщухнуть і береги. На камінцях буде муркотіти море. Чайки полинуть на болота, і стане велика морська пустеля. II І от вранці Бригітта була на узліссі й там рвала проліски. Бригітті було щось біля шістнадцятьох. Вона рвала проліски й дибилась на них. Потім вона пішла до батька. Це було в тому лісі, де її батько був лісником. У цей час біля хати з шумом зупинилась кавалькада. То приїхав молодий граф. Він був як казковий лицар, і одяг йому було всипано діамантами. На кашкеті, збоку, біля фазанового пера, стояв великий рубін. Молодий граф грав тростинкою. Кінь його раз у раз хропів і переступав з ноги на ногу. Це був породистий англійський жеребець з агатом на лобі. Бригітта винесла кухоль криничної води й подала молодому графові. Той подивився на неї, сильно вдарив коня, так що кінь знявся на диби, і сказав, що Бригітта, як мавка. Всі зареготали, Бригітта почервоніла. Кавалькада поскакала далі. Був весняний вечір; за лісом, в оселі, скликали до вечірні. Бригітта вийшла з хати, взяла пойнтера Мілорда й пішла в глуш. Там вона знову зустріла графа. Він зліз з коня, погладив пойнтера й підійшов до Бригітти. Він притиснув її до своїх грудей і скрикнув. Бригітта не перелякалась і тільки зітхнула глибоко. Молодий граф схопив її й положив на свого коня. Потім вони поскакали по лісових доріжках. За годину граф був у своєму маєтку. Він узяв Бригітту за руку й повів її до себе. Там він сказав їй, що вона відци вже ніколи не піде. Бригітта вирвала руку й стала серед кімнати. — Графе,— сказала вона,— я виросла в лісі. Пустіть мене. Граф став її умовляти, але вона його не слухала. Тоді він пообіцяв їй, що примусить її силою. Бригітта підскочила до вікна й вискочила на веранду. Граф свиснув; зграя борзяків кинулась за Бригіттою, але її вже не було. Вона прибігла до своєї лісової хатки й нічого не сказала батькові. Цілу ніч вона думала про графа. А вранці по слідах копит вона сама пішла до графського маєтку.— От! І от моїм арабескам — несподіваний їїпіз 30. Навколо тиша* Тільки зрідка постріли вартових, тільки зрідка прошелестять підошви незнайомих людей. Люди йдуть і зникають, мов безшумні шуми моїх строкатих аналогій і асоціацій. Город спить. Над ратушею даль божевільно далекого неба. ї нерозгаданий зоряний Віфлієм стоїть у квадрильйонах віків таємною загадкою. Мовчки бавляться люкси своїм світлом — білим до різі в очах, і ховаються по темних кутках луни трамвайних ударів. Мовчазно стоїть нічний город, стоять заулки, під’їзди, й усе, що тут на землі, загубилося в хаосі планетарного руху і тільки ледве-ледве блищить у свідомості, І здається: це химерний Сатурн біжить у телескопі, і біжать його кільця й десять дальніх супутників» Моїм арабескам — йЫз. І герої, і події, і пригоди, що їх зовсім не було, здається, ідуть і вже ніколи-ніколи не прийдуть. І ніколи я не повернусь до своїх арабесок, щоб мучити себе над кожною крапкою. І вже ніколи не промчаться фейерверки гіперболізму крізь темряву буденщини, і не спалахне огнецвіт моєї фантазії: на рік буває тільки одна ніч — на Івана Купала — коли в зачарованому колі жевріє жемчуг химерної папороті. Моїм арабескам — іїпіз. Але я не тоскую. Я ще раз пізнав силу безсмертного слова, і воно перетворилось у мені. І з океану варіацій я випливаю, м’ятежний і радісний, до нових невідомих берегів. — О Маріам! Хіба не коштовні крупинки золотих камчатських розсипин хочу я вихопити з бурі емоціональних вибухів. Моїм арабескам — Гіпіз. Тоді Стерн м, Гоголь, Діккенс, Гофман, Свіфт 12 ідуть теж від мене, і вже маячать їхні романтичні постаті, як голубі диліжанси на шляхах моєї безумної подорожі. Так сказав Теодор: це радість бунту проти логіки. Я такий же химерний, як Сатурн у телескопі в хаосі планетарного руху. Я — щасливий, о Маріям! Який орган так божественно звучить у кожному нерві моєї істоти? Кому там співають славу? Це тобі, моє синє, вечірнє місто з легенд Шехерезади 13. Це ж з тобою я розмовляв по заході сонця, коли треба було найти слово. — О Маріам! Ти — жінка, й ти пізнаєш радість моєї пісні про синій вечірній город. ...Тихий вечір. Синій вечірній город. Азія. І я цього тут не бачу: ні проституток, ні чорної біржі, ні старців, ні бруду. Я бачу: ідуть квакери 14 — не ті, XVII віку, а ці, сповідники світла, горожани щасливої країни. І я вірю, я безумно вірю: це — не квадратура кола, це — істина, що буде на моєму сентиментальному серці. І тоді в молитовному екстазі я дивлюся, як мільйон разів дивився, в далекий димок на курган, де скликає муедзин до загірної Мекки 15. Синій вечірній город. Азія. І мені, Сатурнові, не божеству, що біжить у телескопі, коли темна зоряна ніч нависла над обсерваторією, мені радісно сказати, що тут увесь я: із своєю мукою, із своїм «знаю», із своїми трьома кільцями: віра, надія, любов. Синій вечір. Синій вечірній город. Азія. — - Але на сучасність я дивлюсь крізь призму легенд Шехе-резади. ІлЬегит агЬкпіт 31. Для епохи великого ренесансу характерним буде тихий азіатський город — без проституток, без чорної біржі, без бруду» І душевна дисгармонія буде тоді легенький вир під водяними ліліями, коли човен без весел несе не несе, а комиші стоять на кордоні зелених луків і прислухаються. -4 Для епохи великого ренесансу буде характерним строката весна й плебеїв Великдень. Тоді підуть тисячі горожан на площу м’ятежної комуни, а потім підуть карнавалом на аеродром. І цей строкатий колір б’є мені в вічі, мов чітка червона пляма, що від слова «ярмарок». — О Маріам, я безмежно щасливий.. Тільки тепер не забрудню твоєї родинки, що впала на твоє слонове рамено. Так сказав Теодор. Тоді пройшла слава про синій вечірній город. Азія. Тоді пішли горожани не в академічні колізеї, де йшла нудота декадансу, де тисячі анемічних надломлених людей дивилися на бутафорію минулої епохи, а пішли до,цирку, на футбольне поле, в спортивні клуби. І були ще клуби ділового будня і клуби наук. — ...Мат королю! Я вам готовий дати форою й ферзя, але й тоді я вийду переможцем* Бо й великий маестро Капабланка 16 не міг перемогти модерніста Реті 17. ...Моїм арабескам — їїтш. І тобі, синє вечірнє місто, натхненно співаю славу. І йдуть, і пливуть квартали, а за ними трамваї й густий присмерк. Сторожкий дзвін. Бігають огники — такі химерні, мов фіо-летоворожеві ліхтарики в ресторані японських куртизанок. Над площею м’ятежної комуни стоїть прожектор і уперто розглядає строкаті вітрини державних крамниць. Іду. Раптом падає під ноги різнокольорова реклама, і я згадую чарівний ліхтар, що в забутій школі мого дитинства демонстрував на стіні картини. Це — не кіно, це — примітив, але я його ніколи не зрівняю з кіно, бо тоді була надзвичайна вразливість і таке миле й симпатичне дитинство. Іду. Синій вечірній городок. Азія. Б’є годинник. Іду. .„А за мною прожектор, трамвайні ліхтарики, тротуарні світлові плакати й мільйон інших дрібниць. 1 все це мчиться в химерному колі асоціацій і пливе, мов Сатурн у телескопі, коли темна зоряна ніч нависла над обсерваторією і все, що тут, на землі, загубилось у хаосі планетарного руху і тільки ледве-ледве блищить у свідомості. ...Іду. Синій вечірній город. Азш. Б’є годинний Іду. я (РОМАНТИКА) «Цвітові яблуні» 1 З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюся в даль.— Тоді дума за думою, як амазонянки 2, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікнбм ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір’я. — Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого бору, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул — ...глуха канонада. Насуваються дві грози. — Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м’яту, і м’ята вмирає в тузі Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки. І Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливості натягнутий дріт. День і ніч я пропадаю в «чека». Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету. Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок. На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське: «ала-ла-ла». Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів. І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, усю безсилу грандіозність і красу третьої молодості минулих шляхетних літ. Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни. І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло: — я — чекіст, алея і людина. Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечгіри (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші,— за підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни. Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель: — Тут засідає садизм! Я: — ...(мовчу). На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б’є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада. Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти. Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах). Чорний трибунал у повному складі. Я: — Увага! На порядку денному діло крамаря ікс! З дальніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон 3 і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат. ЯСа<щеяябр на дві свічі тускло горить. Світлу несила досягти навіть чверті кабінету. У височині ледве манячить жиран-доля. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки. Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа. Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в «чека», проти його кволої волі. ї Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою — — «розстрілять», завше мнеться, завше розписується так: не ім’я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф4, хвостик. Я: — Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно): ~ Розстрілять! Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячим і непевним голосом, каже: Я з вами, докторе, не згодний. Ви зі мною не згодні? — і грохіт хриплого реготу покотився в темні княжі покої. Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінацій. І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері... — «о.«Розстрілять»??? І мати тихо, зажурно дивиться на мене. ...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б’є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. В городі тиша й мовчазний передзвін серць. ...Доктор Тагабат нажав кнопку. Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах. Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п’ють пожадливо, хижо. Я думаю «так треба». Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це — вакханалія і т. д., і т. п. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша! Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою — — «розстрілять»,- мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця,— це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни,— нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії. «Але який вихід?» — Який вихід?? — І я не бачив виходу. Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... — Але я не бачив виходу! Воістину правда була за доктором Тагабатом. ...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери. Я подумав: «коли доктор — злий геній, зла моя воля* тоді дегенерат є палач із гільйотини». Але я подумав: — Ах, яка нісенітниця? Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни. І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала у тьмі* чекаючи. ...Свічі танули. Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму. ...До розстрілу присуджено, — шість! Досить! На цю ніч досить! Татарин знову тягне своє азіатське: «ала-ла-ла». Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.— Андрюша вже зник» Тагабат і вартовий п’ють старі вина. Я перекидаю через плече маузер і виходжу з княжого дому, Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма. Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни. Я повертаюсь і дивлюся туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті. ...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!! — Тьма? І я здавлюю голову. .„Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюся на східний волохатий силует. ...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м’ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому. Тьма! Я йду в кімнату, знімаю маузера й запалюю свічу. ...— Ти спиш? Але мати не спала. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе. І я чую на своїх руках її хрустальні росинки. Я: — Ах, як я втомився, мамо! Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії.— Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо. Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув: — Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці5! І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом. — Фантом? — знову здригнув я. Ні, с а ме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі* ї тоді в твариннім екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу. — Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину? Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон. її ...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинувсь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики комуни. Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти. Мені доносять: — Ідуть глухі нарікання. — Може спалахнути бунт. Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам. ...А канонада все ближче й ближче. Частіш гінці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці» Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність. Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг! Так: вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають: — Штаб Духоніна 6! .„А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору. ...А глуха канонада росте. Росте передгроззя: скоро буде гроза. ...Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно печально каже: — Слухай, друже! Одпусти мене! Я: — Куди? Андрюша: ■ — Щі.фронт. Я більше не можу тут. Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе.— Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає «своє право» купатися в калюжах крові? Тоді я кричу: — Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю. Доктор Тагабат динамічно: — Так його! так його! — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат.— Так його! так його! Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету. Доктор сказав: — Точка! Я відпочину! Працюй ще ти! Я: — Хто на черзі? — Діло № 282. Я: — Ведіть. Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати. (Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції, і тільки тоді йшов із поля,'коли танули димки й закопували розстріляних.) ...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим. Я: — Ваша фамілія? ' Зет! — Ваша фамілія? — Ігрек! Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно плаксивий тон: він просив милості. Женщина втирала платком очі. Я: — Де вас забрали? ~ Там-то! — За що вас забрали? — За те-то! Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі? Ага, ви теософи 71 Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій 8, ні Лаотсе9, ні Будда 1(), ні Магомет п, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце... Я: — Так по-вашому, значить, назрів час приходу нового Мессії 1і? Мужчина й женщина: — Так! ■ Я: — Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу? Мужчина й женщина: — Так! Я: — Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з «чека»? Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й -княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції — передають у телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки. ...Мужчина впав на коліна й просив милості. Я з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць. Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл. Женщина сказала глухо й мертво: — Слухайте, я мати трьох дітей!.. Я: ' — Розстрілять! Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було. Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив» Потім положив на холодне чоло руку й сказав: — Далі! Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову справу: — Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни. Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли па священну війну. Я підійшов до вікна й сказав: — Ведіть! ...В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я дивився на город. Вечоріло.— Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде! — Вечоріло.— І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальньому обрії за цегельнею підводились димки. В ер сальці насідали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони. Тривога. В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й проливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають. Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити, в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне: — Роз-стрі-лять! але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії. Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув: — Ти? І чую з натовпу женщин зажурне: — Сину! мій м’ятежний сину! Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився. Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат: , —ду«Мамо»?1 Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? «Мамо»?!! Я вмить опам’ятався й схопився рукою за маузер. — Чорт! — і кинувся на доктора. Але той холодно подивився на мене й сказав: — Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з «мамою» (він підкреслив «з мамою»), як умів розправлятися з іншими. І мовчки одійшов. ...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв я перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк. (Це я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти.) Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. І тепер я маю одно тільки право: — нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я». І я голови не загубив. Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну? „..Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко: — Всіх у підвал. Я зараз буду тут. Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу. Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко: — Докторе Тагабаіт! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю! — я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету. ...Я за собою нічого не почув. ...Від маєтку я пішов, мов п’яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами. Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостовій тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя. Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах. Я йшов у нікуди. ...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.— Але я вже знав, як я зроблю. Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету. ...Ну да, я мушу бути послідовним! ...І цілу ніч я розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: — я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов’язки перед революцією. ...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину? Хіба то моя вина? ...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро: ;— Слухай! Дозволь її випустити! Я: — Кого? — Твою матір! Я: (мовчу). Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати. Андрюша суворо дивиться на мене. Його рішуче не можна пізнати.. — Слухай. Навіщо ця мелодрама? Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився. Я (грубо): — Провалівай! Андрюша й на цей раз зблід. Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев’яним обличчям. Я: — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! Андрюша: — Слухай!.. Я: — Дзвони в телефон! Узнай, де ворогі В цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах. В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви* Козачі роз'їзди показались біля станції: інсургенти відступають»— Кричить дальній вокзальний ріжок. ..«Андрюша вискочив. За ним і я. ...Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя. ...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози. ...Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам'ятаю, як я попав до підвалу. її дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. Я шДійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся — — дегенерат. — От так стража! Всі повтікали!., хі.. хі... Я: — Ви? Він: — Я? О, я! — і постукав пальцем,по дверях. Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тоді: ~ «це сторож моєї душі» — і без мислі побрів на міські пустирі. ...А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусили йти на північ, залишити город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть. ...Але що ж я? 4 ...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка, і я остаточно збивався з ніг! Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій... ...Я остаточно збивався з ніг! ...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос. Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі» ...Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки. ...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п’є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть. ...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжки, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні. Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет. Я різко кажу: — Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд. Тоді він іронічно й байдуже: — Ну, і що ж? Добре! Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.— О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати. Я: — Будь ласка, покиньте кімнату! Доктор: — Ну, і що ж? Добре! Тоді я не витримую й шаленію. — Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною! Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити маузера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата. ...Але йдуть хвилини. Треба вирушати. Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на над-менний портрет княгині. ' Тьма. ...— Конвой! Вартовий увійшов і доложив: — Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору. ...їз-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею. ...В городі стояла енергійна перестрілка. ...Ми йшли по північній дорозі. Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл. Позаду рипіли тачанки. Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в авангарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат. ...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички. Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив. Зате я відчував: — там ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м’ятою. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини. Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни. ...Я здавив голову й ішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки. Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері? І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у дитинстві, на теплих грудях. І спалахнуло: — невже я веду її на розстріл? Що це: дійсність чи галюцинація? „ Але це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть. ...Але, може, це помилка? Може, треба інакше зробити? Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життєве правило: еггаге Ьитапиш Є8І 32. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки? Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни. ...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі. ...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам’ятаю, як розставляли черниць, я пам’ятаю: до мене підійшов доктор и положив мені руку на плече: — Ваша мати там! Робіть, що хочете! Я подивився: — з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. ...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячив сторожовий загін мойого батальйону. II в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти,— то помітив ворог.— Збоку розірвався снаряд. ...Я вийняв із кобури маузера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’ятаю, спалахнули короткі вогні: так-кінчали з черницями. І тоді ж, пам’ятаю — з бору вдарив у тривогу наш панцерник.— Загудів ліс. Метнувся вогонь — раз, два — і ще — удар! удар! ...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же. Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці маузера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути: — Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе. ...Що це? невже знову галюцинація? Я відкидаю голову. Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї. Вона мовчала. ...Панцерник заревів у бору. Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять. ...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилася вона на мене. Я положив її на землю й дико озирнувся*— Навкруги було, порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.— Недалеко грохотілиГ'орудія. ...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув. «От дурень!» — подумав я. ...Потім скинувся: — Де ж люди? Ну да, мені треба спішити до свого батальйону! — І я кинувся на дорогу. Але не вробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило. Я здригнув і побіг до трупа матері. . Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров. Тоді в звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.— Тьма. І раптом чую: — Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону! Я зиркнув і побачив: — переді мною знову стояв дегенерат. Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я пог правив ремінь свого маузера й знову кинувся на дорогу. . «..В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову. \ ...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка. ..„Я зупинився серед мертвого степу: — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни. СЕНТИМЕНТАЛЬНА ІСТОРІЯ - І і, осоВікно було чорне, як агат, але по темних садках уже брів тихий провінціальний світанок. «Ну, пора»,— подумала я й вийшла з кімнати. Біля ганку стояла підвода, і ледве чутно іржав кінь. Мама, плакала й казала, що я зовсім неможливо поводжуся з нею. Ну, навіщо, мовляв, їхати кудись у невідомий край? Ну, навіщо? Мама прожила свій вік у чотирьох стінах нашого біленького домика, і для неї все, що простягалось далі Загадайського мосту, все було темною й страшною загадкою. Я поцілувала маму й сказала їй, що я все-таки не можу зоставатися дома. Невже вона не уявляє собі, як мене тягне в даль? Невже вона бачить тут самодурство? Пам’ятаю, я схопила її в обійми й майже простогнала: — Моя ти милуська! Милу-усько! Мама перелякано подивилася на мене і ахнула. Тоді я зареготала й ще раз поцілувала її. Потім узяла букет квітів із нашої маленької оранжереї й сіла на підводу. Золотий півник злетів на флюгер і голосно закукурікав. Провінціальний домик, ганок і мама з тоскою подивилися на мене. Я сказала їхати. Потім упала на свіже пахуче сіно і вже сказала сама собі: «Навіки». Я прикусила губу й так боляче, що аж сльози покотилися мені по щоці. Але хіба можна було відмовитися від цієї поїздки? Пам’ятаю дитинство, його передчуття й неясну тривогу* Коли мені було щось біля шести років, я сама тягла маму до церкви, щоб стати десь у темному закутку й прислухатися до таємного шамотіння. Бабуся розповідала мені про катакомби, і здавалось, що я стою в катакомбах. Я любила ходити й на луки, любила запах осоки й це зелене море трав, що хлюпотіло за рікою, я безумно любила вечорові кучугури, і червінькову шелюгу, і димки над нашою оселею. Але я ненавиділа наших провінціальних людей, таких темних і диких, як дичавина тамерланівщини і завжди тоскувала за тим незнаним, що загубилося десь у далеких краях. Колись небіжчик-брат (він був страшенний мрійник, і він загинув на барикадах), колись він патетично декламував мені. — Б’янко, я вже, мабуть, не повернусь додому, і багато нас, очевидно, не повернуться. Але йдемо ми з такою радістю, ніби чекає нас не смерть, а якесь надзвичайне безсмертя. Потім він говорив мені про світові пожари, про невідомий фантастичний край. Я довго слухала його, і перед моїми очима виростало химерне коло, і я вже бачила внутрішніми очима нових людей якоїсь ідеальної країни. Пам’ятаю, я випрямилась на ввесь свій дитячий зріст (я й справді тоді була ще дитиною) і сказала натхненно: — Клянусь тобі, брате! Більше нічого не сказала, бо знала, що далі не треба говорити, і він зрозумів мене. Але потім раптом побачила (тоді вже брата давно не було), що прийшла якась нова дичавина, і над нашою провінцією зашуміла модернізована тайга азіатщини, і тільки зрідка проривалися молоді вітерці. Тоді почала вірити, що десь живуть інші люди, і мене неможливо потягло до них. Очевидно, і це зміцнювало моє бажання полетіти кудись, до того ж і журавлі принесли мені сімнадцяту весну, Я виходила вночі в садок і вже не могла спокійно слухати їхнього крику. Ця весна так затривожила мене, ніби я була перелітною птицею й мусила летіти кудись за моря. Я не оглядалася назад і вже не бачила (це візниця мені говорив), як мама випроводжала мене білою хустиною, і не бачйла (це теж візниця говорив мені), як повз нас пройшов наш маленький дячок і здивовано подивився на мене. — Кукуріку,— стояло мені в ушах, але коник біг жваво, і жваво куріла дорога. Ми вже давно проминули провінціальний виконком, потім ми залишили за собою й комсомольський клуб. «Ах ти, клуб, ти мій клуб, зелененький клубе»,— подумала я й зітхнула. Це місце нашої оселі я обминала з якоюсь полегкістю. Мені було відкрито дорогу до комолу, але я рішуче відмовилася вступити туди. Мене ненавиділи за це, бо знали, чому я стою осторонь. А я стояла осторонь от чому. Я пам’ятала, скільки відважних комольців загинули в часи горожанської війни, і частенько десь у закутку прославляла цих незнаних героїв. Але тут, у нашому комолі, була якась розгнузданість. Я прилюдно говорила про це, і мене називали реакціонеркою. Пам’ятаю, тільки один комунар, що раптово приїхав у наше містечко, тільки він обурився колись: — В чому справа, хлоп’ята,— сказав він,— хіба вона неправду говорить? ...На нас почала наступати синя полоска далекого лісу. З боку вже розправляло свої малинові крила золоте, як і завжди, невідоме сонце. Ми раптом поїхали поволі: попереду нас ішла отара овець, і йшов пастушок. Пастушок заграв на сопілку. Він був маленький, але він заграв щось сумне, і мені стало ще сумніше. Я свиснула, сказала їхати скоріш — і коник знову побіг. За ним побіг і ранковий вітрець. — Гоп! Гоп! Гоп! — кричала я. Потім підставляла вітрові свої молоді груди, і вітер їх лоскотав. Я реготала й реготала всю дорогу до самої станції. Але візниці так і не сказала причини. Справа в тому, що я вже тоді хотіла бути матір’ю, а вітер мене збентежив: мені (хоч це й смішно!) захотілось завагітніти від нього. Мені хотілось так чисто завагітніти, як завагітніло голубе небо, що вже мільйони віків хоронить у собі таємницю найпрекраснішого й найчистішого зачаття. Моя дика фантазія не давала мані спокою й цілу дорогу тривожила мене. Бігли поля, і суворо обминали нас шведські кургани, Я згадала Марію Кочубей2. На станцію ми приїхали, коли вже зовсім стемніло. Я купила квиток, поцілувала візницю (він страшенно здивувався) і взяла з возика свій маленький пакунок. «Саме тепер навіки» прийшла мені мисль, бо візниця був останньою близькою людиною. Тоді, як ніколи до того, я відчула великий біль розлуки й саме тому, що цей біль був сильний і справжній, саме тому пізнала себе найщирішою людиною. «Очевидно, теличка нездібна пережити цього» ~ промайнуло мені в голові, і я почала філософствувати. Це, звичайно, була страшенно наївна філософія, бо я тоді знайома була (і то поверхово) тільки з Платоном \ Але вона мені зовсім не шкодила, і навіть більше того: тільки через неї я діставала собі заспокоєння ...Візниця давно вже зник зі своїм возиком за кучугурами, а я все стояла й дивилась йому вслід. ї тільки за півгодини опам'яталась. Треба було кінчати, і я скінчила: махнула рукою й пішла на темний станційний силует. Станція була глуха, як сотні степових станцій, і там лежали якісь чужі люди. Трохи пахло прісним запахом, бо відціля, здається, за дев'ять верстов була цукроварня. Я подумала, що, коли прийде осінь, наші дівчата підуть на буряки. Тоді будуть сумувати полтавські кургани, і побредуть мої спогади крізь марево віків за виконкомом, за комольську леваду» І мені здавалось, що такі мислі приходять усім, хто знає вишневооку Україну — цей химерний край диких і темних доріг до романтичної комуни. Я знову згадала Марію Кочубей. Потім пішла на пустельний перон і дивилась на рейки, на зелені вогні й відчула присмерк. Хтось пройшов повз мене (очевидно, начальник станції) і уважно подивився мені в очі. Потім із степу прилетів потяг, заревів, зашумів, загоготав. Я ще раз подивилася в степ туди, де стоїть наш біленький домик і сидить півник на флюгері, де невеличка оранжерея й темні провінціальні садки. Але вже нічого не хотіла згадувати й рішуче полізла у вагон. *Те, що було,.зникло навіки. Ще раз побачити? Ні! Ні! Ні! І тільки, коли потяг заревів і рушив, я в останній раз уклонилась напівтемній степовій станції. Силуети будівель промайнули перед моїми очима й зникли. Я вже не думала повертатись сюди. Життя було таке широке й безмежне, а вік мій такий коротенький, як носик горобчика. — Тра-та-та! — одбивали колеса. Уночі блимала свіча, десь гомоніли пасажири, потяг похитувався, але я не могла заснути. Вдень бігли поля, летіли кургани, але вони мене вже не цікавили. Пам’ятаю, я всю дорогу безумствувала: мислі шалено летіли, наздоганяючи одна одну. Такі переживання не могли не відбитися на моїм обличчі, і тому пасажири раз у раз здивовано поглядали на мене. На третій день я була в £. II Коли йшла з вокзалу, мені було страшенно весело. Я оглядала вітрини, автобуси, трамваї, а мені казали збоку: — Подивіться, яка пейзаночка! Ішла по великій вулиці й раптом попала на ринок. Стояли селянки з клубникою. Клубника так пахла, що я тут же купила два фунти. Потім довго блукала по городу й зовсім незчулась, як прийшов синій міський вечір. Пам’ятаю, вийняла з пакунка одну соковиту клубнику (одну ягоду) і взяла її на губи. Я взяла її необережно, бо рожевий сік потік і зробив мені на блузці рожеву пляму. Це було неприємно, і я посіпала себе за вухо. Коли вечір заглибився, тоді по вулиці пішли проститутки. Вони страшенно лаялися, так що мені кілька разів почервоніли уші. І я ніколи б не знайшла в цьому городі свою Лізбет, коли б не випадок. Стояв літній сад, а біля нього рекламний плакат. Тоді вискочив хлопчик і закричав мені в обличчя: «Бути-тути! трап-трап!» Потім почали під’їжджати фаетони, спалахнув люкс, і вечірнє небо зробилось таким синім-синім. Я пішла в літній сад, з’їла там на п’ять копійок морозива й звернула на алею «Синього кабачка». Там я й зустріла Лізбет. По дорозі товаришка потріпала мене по тазові й сказала: — Як гарно, як гарно, що ти приїхала! З Лізбет я товаришувала ще з шкільного часу й ніколи не • губила з нею зв’язків. Вона мене страшенно любила. Лізбет працювала в установі машиністкою й обіцяла в ту ж установу й на ту ж посаду пристроїти й мене. Але як вона зробить це, коли я в цьому нічого не розумію? Лізбет зареготала й запевнила, що за місяць або за півтора з мене буде робітниця «на ять». І дійсно: за місяць я вже була машиністкою «на ять». Я навіть сама здивувалась, як скоро це вийшло, і ми з’ясували такий успіх моїм неабияким хистом. Потім Дізбет хитренько примружила око й сказала, що я мушу тепер піти з нею в установу й там трохи посидіти. — Для чого це? — спитала я. Вона ще раз зареготала й назвала мене наївною. Невже я й досі не доміркувалась, що моїм обличчям і моєю фігурою можна цілий світ перевернути? Лізбет піднесла мені дзеркало й запропонувала подивитися на себе. Тоді я запротестувала: невже вона радить мені продати своє тіло? Лізбет почала запевняти, що ніякого тут продажу нема: на мене будуть дивитись і тільки! Я погодилась і одержала посаду. За кілька тижнів Лізбет поїхала до тьоті й залишила мені свою квартиру. — Ну, прощай,— сказала вона.— Може, ще колись побачимось. Вікно моєї кімнати виходило з підвалу в невеличкий дворик, де стояла стара зелена альтанка. Я любила сидіти біля нього й дивитися на клаптик голубого неба: воно було тут таке надзвичайне, ніби всю його радість природа сконцентрувала в цьому закутку. Тут, біля цього вікна, я так багато передумала, скільки, очевидно, мені вже не прийдеться думати. Я думала про химерну даль, що потягла мене з рідного краю, і думала, що до неї — ах, як далеко! Власне, в 2 я не сподівалась найти її, але вірила, що в 2 я зустрінусь з якимсь великим чоловіком, і тоді станеться чудо. Іноді після роботи я не йшла додому, я йшла куди очі дивляться. Тоді городяни здивовано оглядали мене. Ішла в південно-східну частину города на край, де тулились по ярках убогі хатки. В степу блимали вогнища, надходила ніч. Я зупинялась на якомусь кургані й згадувала «Пісню Нібелунгів» 4 і юнака Зігфріда й думала, що для нашої країни примітивний «Кобзар», як Нібелунги. Потім споглядала. Я довго споглядала, і мені здавалось, що якась невідома сила насувається на мене. За кілька годин я йшла додому, лягала на ліжко й довго лежала з заплющеними очима. На міській башті бив годинник: — БЬв! Бов! ...Отже, в своїй установі я, очевидно, була одинокою. Коли правду говорити, то тільки в машинці я находила свого друга. Один час я так полюбила її, що вона навіть снилася мені. І снилось мені так, ніби вона зовсім живе створіння і ніби вона на всі мої запитання відповідає таким теплим, хорошим голосом. Тоді я схиляла Свою голову на її літери, і валок щось мені муркотів і тихо наспівував. Підводились і літери й вистукували так зажурено, начеб потяг летів у невідомий край. Тоді знову бачила дорогу, степ і руді пахучі обніжки. — Ах ти, дружечок мій,— говорила я іноді, виймаючи з неї якусь інструкцію для діловода Кука. 1 Я маю на увазі того діловода, що взяв мене на посаду. Він був дуже спокійною людиною, носив чистенький костюм і завжди мав на голові прилизаний проділ. Він мало чим відрізнявся від гоголівських героїв. Підписував папірці чітко, і від другого «к» (Кук) робив униз розчерк, подібний до маленького бутончика. Перед тим, як поставити печатку на той чи інший папірець, він страсно йотирав руки й робив язиком незрозумілий звук задоволення. Ніс його був надзвичайно великий і в усякому разі не відповідав дрібному обличчю. Мені було відомо, що він пристаркуватий і аморальний холостяк, і саме цим я й хочу з’ясувати його шалену любов до молоденьких машиністок. Особливо часто він підходив до мене й грав своїми маленькими олив’яними очима. Ця «гра» робила з нього майже мавпу, але він цього не помічав. Діловод був страшенно малорозвинена людина й говорив такою мовою, ніби шаржував когось. — Яка краса,— говорив він мені,— іти з красунею в парку, припустім (Кук натякав на себе й на мене), і почувати, що вона гідна тебе. Мені було дуже неприємно вислухувати цю парикмахерську пошлятину, і я поспішала від нього відійти. Але тоді в коридорі я обов’язково зустрічалась із сіроокою журналісткою. Це була досить-таки приємна жінка, але вона ніколи не давала спокою моїм рукам. Проходячи повз мене, сіроока журналістка обов’язково зупинялась біля мого столика й запитувала мене на вухо: «Чи не дозволю я їй іще раз «ущипнути» Б’яночку». Я їй, звичайно, не дозволяла, і все-таки на моїй руці було кілька синців, і навіть був один синець на правому грудному яблуку. Вона, безперечно, була садисткою, і я за кілька місяців у цьому остаточно переконалась. — Я примушена буду,— говорила я їй колись,— звернутися до місцевкому. Сіроока журналістка реготала: звертайсь, мовляв, звертайся, я вже давно знаю, що ти «ябеда» (вона так і сказала — «ябеда»)... Але що я могла їй на це відповісти? Отже, залишалась тільки єдина жінка, що з нею я почувала себе досить спокійно. Я говорю про товаришку Уляну, комуністку, жінку колишнього комуніста, товариша Бе. Вона жила зі мною в одному будинку, і, коли я приходила додому, товаришка Уляна стукала мені в двері й прохала дозволу зайти. Я казала «прошу» — і вона заходила. Вона відразу починала запевняти мене, що в неї страшенно некрасиве обличчя. Я розуміла свою сусідку й тому завжди заспокоювала її: мовляв, нічого подібного нема, вона не така вже некрасива, як це їй здається. Я говорила, що в неї, наприклад, і волосся прекрасне, і очі добрі. Товаришка Уляна не погоджувалась зі мною й дуже сперечалась. Вона приводила убивчі аргументи й нещадно била ними мене. Так що утворювалось таке враження, ніби я захищаю не її, а себе, і ніби некрасива не вона, а я. Товаришка Уляна чекала чуда, а чуда не було й не могло бути. Вона була досить-таки розвинена людина й прекрасно знала ціну своєму обличчю й своїй фігурі (моя сусідка була високою й тонкою щукою й до того з перебитим носом). Але вона зі мною відводила душу, і я їй з охотою допомагала в цьому. Мені було відомо, що товаришка Уляна дуже погано живе із своїм чоловіком, але про товариша Бе вона ніколи зі мною не говорила. — Бідний, бідний товариш Бе,— тільки зрідка проривалось їй, і тоді вона глибоко зітхала. Товаришкою Уляною власне, і замикалось коло моїх знайомих. Всі ці люди були, на мій погляд, маленькими людьми, так чи інакше подібними до мене, і, очевидно, не могли допомогти мені вийти з того зачарованого круга дичавини, що загородив мені якусь таємну даль. Колись після роботи до мене підійшов діловод і почав умовляти мене, щоб я пішла з ним обідати. Віц говорив: «Позаяк» (він так і говорив — «позаяк») йому видали аванс й «позаяк» сьогодні день його народження, він хоче трохи пошпацірувати зі мною на бульварі й випити зі мною ж пляшку пива. Я погодилась — і ми пішли. Ми пішли в б’єргалку, сіли за столик і замовили десяток раків. В пивній стояв гомін і стояв дим. Пахло п’яним запахом. Запах був різкий, перегорілий і одразу ж п’янив голову. Оркестра грала щось похабне з якоїсь по-хабної оперетки. Ми випили дві пляшки, і Кук почав тулитись до мене. Потім ми випили ще чотири пляшки. Тоді діловод почав цілувати мені лікоть і розповідати мені про своє нещасне життя. Його нещастя було в тому, що на нього мало уваги звертало начальство й не давало йому вищої посади, а «позаяк» він хотів бути управділом, то «така затримка кар’єри» не могла не тривожити його. Він навіть трошки заплакав, і мені його стало шкода. — Ах, Б’янко! — говорив він мені.— Яке чудове життя, коли, наприклад, перед тобою стоїть широка кар’єра і ти можеш бути управділом раднаркому 5. Діловод вимовляв це з красномовними й патетичними наголосами, і я ще більше пожаліла його. Він мені знов цілував лікоть і запевняв, що тільки одну мене кохає. Кук мені цілком серйозно говорив про кохання, наче я й справді була зацікавлена в цьому. Ми вже випили добре, діловод попрохав мене, щоб я його провела додому. При всій своїй малорозвиненості він завжди жив задньою, захованою думкою й знав, що пиво його добре сп’янило й сам він буде похитуватись. Під руку лс зі мною він не боявся себе скомпрометувати. Я погодилась — і ми пішли. По дорозі ми зайшли в театральний садок і гам сіли на стілець. Збоку нас сидів якийсь мужчина. Я зиркнула на нього. Йому були зажурені і (мені так здалося) прекрасні очі. Він сидів, як різьблення, і дивився кудись у небо. Раптом Кук підвівся, посіпав із боків свій піджак, наче збирався відрекомендуватись якомусь начальникові, і звернувся до незнайомого мужчини: — Так що, дозвольте вас запитати: ви, здається, художник Чаргар? — Так, я — художник Чаргар,— сказав мужчина, і таким м’яким і приємним баритоном, який я чула тільки в любовних романах.— Чим маю честь служити вам? Я здригнула. Хіба я могла не здригнути? Мені довелося сидіти поруч із славетним малярем нашої країни. Присутність художника так схвилювала мене, що я відразу спалахнула й відчула, як мені загорілись уші. Чаргар повернув голову й уважно подивився на мене. Можливо, він подивився звичайними очима, але я тоді не могла витримати цього погляду й знизила вії. Кук говорив, що він давно вже знає художника й давно вже хотів познайомитись із суб’єктом (він так і сказав «суб’єктом») незрівнянних чаргарівських картин. Тоді художник його поправив: «Ви, очевидно, хотіли сказати творцем?» Діловод розв’язно сказав, що під суб’єктом він саме це й мав на увазі. Потім сиділи мовчки й дивилися, як горять дроти синім блиском (трамвай летів після дощику). Десь кричала сирена. Кук похилився й почав засинати. Тоді художник сказав: — Я маю честь говорити з дружиною діловода? — Ви маєте честь говорити зовсім не з дружиною діловода,— сказала я й зареготала. Кілька хвилин надзвичайного внутрішнього напруження розірвались у напівістеричному реготі. Я реготала якось зовсім не до речі (очевидно, хміль заохочував), але Чаргар і натяку не подав, що він може мене вважати за дурочку. Потім художник іще раз уважно подивився на мене й сказав: — Я, знаєте, і не припускав, щоб у нашому городі були такі прекрасні женщини. — Хіба? — спитала я й знову спалахнула, бо це була найвища похвала моєму тілу. Потім я нічого іншого не придумала, як сказати той же комплімент і Чаргарові, Він усміхнувся й говорив, що йому страшенно подобається моя простота й непримушеність. Мовляв, у наш брехливий вік це велика рідкість і, коли хочете, навіть моветон. Був він стрункий, із добре виголеним смуглявим обличчям, у простій толстовці й без усяких претензій на якусь оригінальність. Але він увесь час якось розгублено дивився. Тоді почало вечоріти, і, коли звечоріло, на вуличному екрані застрочила вечірня газета. Небо посиніло. Діловод хропів. Я покликала візницю, записала його номер, номер квартири Кука,— і візниця повіз діловода додому. Все це я робила не оглядаючись. Але серце мені так хутко билось, що я певна була — художник стоїть десь іззаду й чекає мене. Я не помилилась: він стояв. Тоді підійшла до нього (так підійшла до нього, ніби ми були давно знайомі), і щн мені запропонував руку. Я взяла, і ми пішли по алеї. Чаргар поцікавився, хто я. Сказала. Потім ми вийшли з саДка й пішли по вулиці Повстання. Дійшли раднаркому й зупинились. На чатах біля дверей стояв червоноармієць у буденівці. Він стояв, як різьблення, і Чаргар сказав: — Вам він нічого не нагадує? Я сказала, що нагадує. Тоді Чаргар чомусь усміхнувся. Я спитала «чому», він нічого не відповів і раптом подав мені руку. Ми попрощались. Я пішла в одну сторону, він — у протилежну. Додому я прийшла з таким почуттям, що з ним я йшла в дитинстві з великодньої «заутрені».