Кобринська Наталія ПОЛИШЕНИЙ _______________ І Переклекотів град машинових крісів, притихли гуки гармат і, як переходячі громи, відзивались приглушеним гуком. Переражені, збілілі від страху люди повиходили зі своїх хат і криївок. Поволі зачали отямлюватись й роззиратися вокруг себе. Дорогою тягнулись нога за ногою криті санітетські вози, звозили ранених до переміненої на шпиталь місцевої школи. Тяжкі стони рвали за серце, і не одна сльоза скотилась по лиці. Дехто з людей підходив аж під ліс, де найбільше билися. Моц упало деревини, упав і величезний бук, що ледве двох хлопів могло його обіймити, і немало вже збиралось з-під нього жиру. Страшно. Та все-таки живий живе гадає. Запобігливійші стали вибиратись до лісу, щоби назбирати поламаного гіля і грубшої деревини. За старшими бігли дітваки, хлопці й дівчата. Зібралась ціла громада недолітків: два хлопці, дві дівчини і дванадцятилітня Магдуня. Взяли візок і поїхали в ліс по дрова. Хлопці тягнули візок, а дівчата йшли уважно поміж розсіяні кулі, пороздирані шрапнелі й широкі п’ятна застиглої людської крові. – Кров, кров! – скрикувала від часу до часу Магдуня з широко отвертими зіницями. Сердечною кров’ю заливались і дитячі серця. Заходяче сонце вкривалося жевріючими, мов огонь, хмарами, і кривавим блиском обливало свіжі, ледве що прикриті лісовою жовтою глиною, могили. Чим ближче до лісу, тим більше могил, крові, куль, полишених жовнярських шапок; усюди збита земля, перемішана з кров’ю й листєм, глибокі, повибивані вирви, а коліями коліс посочилась кров. При доріжці лежала сіра, широка розкинена «мантля». Хлопці хотіли її взяти, але побоялися, щоб не було якої біди. Поламані дерева лежали одні на других. На однім корчі перехилилася вбита серна, з відкритими шкляними очима, а на півзламаній галузі висіла зачіплена одним крилом, поцілена в лету ворона. Дівчата стали накладати на візок дрібніше гілє, а хлопці пішли дальше в ліс. Магдуня відбігла трохи від товаришок і жахнулася. Щось засиніло з-під викиненої з вирви землі, і почула немовби слабий стогін. Підбігла ближче й остовпіла: перед нею лежав окривавлений жовнір з мертвоблідим лицем. Мертві його повіки легко дрогнули, й він отворив очі. – Сюди, сюди! – кричала на товаришок. Тихий, болючий стогін видерся з грудей раненого. – Живий, живий! – кричали дівчата й почали кликати хлопців. Прибігли хлопці. – Що робити? Треба б піти, дати кому знати. – А може б, взяти на візок і завезти до шпиталю? – Візок закороткий. – Може бути, лиш треба б щось високо підложити під голову і плечі. Побігли за візком, скинули ріще, і всі разом почали підносити раненого. Руки, ноги, груди – все було замаране глиною й закипіло кров’ю, лиш на однім боці жовніра блищала золота звіздка. Треба було ще що підложити під голову. Нагадали за «мантлю», що лишили при дорозі, і тепер їм уже не страшно було її взяти. ІІ – Ох, болить, болить, – стогнав завмираючим голосом ранений, коли діти заходилися коло нього. – Де мене везете? – спитав аж у половині дороги. – До шпиталю. – Тут є полевий шпиталь? – Не знаю, який, але якийсь є у школі, і там звозять усіх ранених. Хотів ще щось запитати, та не міг. Приїхали до шпиталю уже добрим смерком. – Що там таке? – запитала санітетка, що саме йшла з якимись фляшками. – Ми знайшли в лісі жовніра. – Мертвого? – Ні, він живий. – Що кажете? Живий? Але ж там прецінь наші були. Певне, який полишений. – Ми його найшли під глиною з вирви. Скоренько поклала пляшечки на вікно, прибігла до візка і стала кликати других. Прибіг лікар і кількох санітетів, взяли його на ноші й занесли досередини. Другої днини Магдуня прибігла запитатися, як він мається. Санітетка сказала, що мав в собі кулю, вчора її витягнули, але ще дуже слабий. Магдуня звідувалася щоднини. Казали, що ліпше, що вже приходить до здоровля. Раз захотів з нею бачитися, і коли увійшла, сидів уже в кріслі. – То ти, Магдуню, врятувала мені житє? – сказав слабим, але веселим голосом. Він дужав на здоров’ю з кождим днем. Магдуня все його заставала в городі на лавочці, де чекав на неї. Коли вже добре почув себе на силах, пішов з нею до її хати. Був говірливий, веселий, як би ніколи не слабував. Аж одного дня прийшов, щоб попрощатися, бо мусив уже відходити. Магдуня голосно заплакала. Він сумно усміхнувся, погладив її по голові й обіцяв писати. У дві неділі прислав карточку, на котрій був намальований хорий жовнір, а санітетка держала його за руку. Писав, що йде до лінії. За якийсь час повідомив вдруге, що призначений до бою, і від того часу Магдуня не мала від нього ніякої вістки. * * * СВІЧКА ГОРИТЬ ______________________________ Велике, блискуче сонце сходило з небосклону і кидало довгі, ясні прощальні лучі своїй вірній любці і щирій товаришці – землі. Одягнене в етеричні фіолети облаків мінилося блискучими тонами найкрасших красок, а щаслива його любка вся ясніла промінним світлом королівської пишної пурпури. Відходило з проволоком, озираючися поза себе, і посліднє кидало розпаленим оком любові на ясні води та темні бори, спиналося по шпилях дерев, високих будівель і веж, що будто би досягали легких золотистих облаків. Прощалося з жалем, приневолене незмінним законом конечності. Послідні лучі, послідні погляди, послідні поцілуї. Відійшло. А з ним згасло світло, радість і тепло землі. Уся похолоніла, обвинулася темним, жадібним серпанком мрачного смутку й туги. З другого боку висунувся в німому маєстаті місяць, як би скаменілий з болю. Не зважав ні на звізди, що іскрилися вокруг него, ні на білі облаки, що сунулись низом зачаєно, тихо, як бездушні потуги природи; гордий, холодний, сріблясто-блідий, як би переражений, сумно дивився на бідну землицю, на її людський муравельник і людську судьбу. Із відкритого вікна гарного партерового домика в малому містечку розливались смичкові тони скрипки з акомпаніментом фортеп’яну. Грали увертюру до «Вільгельма Телля». Він – молодий, високий, чорнявий, сильно держав скрипку в білих руках і натискав струни довгими пальцями. Вона, як розцвіла весною цвітка, сиділа при фортеп’яні і впивалася усією душею кожним тоном, кожним нюансом скрипки могутньої композиції, повної гармонії, барви і ритму. Тихі, мольові тонації, повні смутку, немочі, безсильної розпуки, переходили і змінялись в тверді, мужеські, енергійні звуки, щораз ближчі, голоснійші. Ще кілька сильних, довгих акордів, відповідних настроєві цілої композиції, і кінець великої події, великої сили і напруження волі. – Чудово! – прошептала вона в захоплені, відриваючи руки від клавіатури. Мов бачаться мальовничі могутні альпійські гори, чується воєнний грізний дух, скрегіт збруї, мужеську силу, відвагу й тихі зворушення серця. Так відчувати й підхоплювати може тільки правдивий артист. ………………………………………………………………………………………. Якийсь незвичайний рух на улиці перервав їх захват і звернув увагу. Вони мимовільно зближилися обоє до вікна. Першою їх думкою було, що, може, десь горить, але ніде не було видно луни. На противній стороні вулиці стояло кількох мужчин і читали про ліхтарні розліплене на мурі оповіщенє. – Що там таке? – запитав він одного з переходячих, вихилившися через вікно. – Як то, не знаєте? Загальна мобілізація. – Загальна мобілізація? – повторив знову хтось з другої сторони громадки прохожих. – Загальна мобілізація, – підхопив якийсь здавлений жіночий голос. Вони подивилися на себе майже з перераженєм, подивились очима людей, котрих несподівана, неожидана річ ввела в подив, – річ, котру не могли ні розібрати, ні зрозуміти. По хвилі її взір упав на розложені ноти увертюри. Скоро підійшла і нервним рухом замкнула клавіатуру. Те, що гарне в штуці, як же болюче, сумне, переважаюче в житю. Він також наблизився до фортеп’яну з якимсь зрезигнованим спокоєм, вложив скрипку до футералу й відсунув, як би казав: «Так і лишиться». Так і сталося. Лишилася не лише скрипка, але й вона, найдорожча його серцю дівчина. Тяжкий біль і смуток прошиб серце дівчини. Якісь рухливі, різнородні образи виступали і крутились на понурому тлі смутку. Світ видавався їй якоюсь дикою, несправедливою потворою, що карав невинних. Ах, як страшне самітною почувалася вона. Всі свої, близькі, стали далекими, чужими, все вокруг неї посумніло, злилось тяжким смутком. Цвітка сумно всміхалась, деревина сумно вітром похилилась. Залинула радість світа; щастє його, як пусте, без значіня слово. Серце стискалося, повіки дрожали сльозами, та не вменшали смутку, не приносили полегші прибитому мечем серцю, як у Мадонни, що висіла в її кімнаті. Тож цілий біль свого серця виливала перед тим образом, всі свої сльози приносила її в жертву разом зі свічкою, що день і ніч горіла, і просила, щоби вернув той, що забрав її серце, а з серцем ціле її єство. «Чи побачимось ще колись?» було його посліднє слово. Може, справді було воно посліднє, може, справді ніколи не побачаться? «Ні, ні! – кричало щось в її нутрі. – Він мусить, мусить вернутися. Мати Божа охоронить його і назад приверне». Але чому, чому досі нема від нього ніякої вістки?! Вона сиділа годинами, вдивляючись сумним оком у дрижаче світельце. Перед її душею виринали як би з далекої минувшини якісь плани, наміри, а серед них страшна мара, страшне питанє: «Що зробити, як собі порадити, як побороти прокляту дійсність?» На мить вертала до неї давня енергія і сила. Тоді розпитувала вона знакомих і незнакомих, що писали до своїх жовнірів, де обрітається полк, при котрім він служить. Але все надармо. Часом попадали до її рук часописи. Розжареними очима шукала його у списках ранених і поляглих; сумна радість заливала її серце, бо страшно було би його там найти. ………………………………………………………………………………………. З весною все ненадійно змінилося. Неприятельська армія посунулася, як сіра, зимова хмара. Зацвіли блакитні «кашкети»* (картузи, що їх носило австрійське військо), а з ними й добра вістка прийшла до неї й довго ожидане письмо. Однак скоро минула її радість. На сердечні, довгі її письма, що слала одно за другим, розповідала про біль свого серця, про страчену й відзискану надію, і про свічку, що день і ніч горить… не мала ніякої відповіді. Аж одної днини приходить до неї двох мужчин. Один знайомий з міської міліції, другий зовсім чужий. – Чи ви називаєтесь Марта М.? – запитав незнайомий. – Так, то я, – відповіла змішана. – А ці письма ви писали? – запитав він знову, показуючи її власні листи. Уся кров з серця бухнула їй до лиця. – Так, то я писала, але як вони приходять до ваших рук? – Я маю на се певне право, – і показав їй тайну відзнаку. Кров, що бухала їй з серця до лиця, мов уся зледеніла й перестала кружляти. – Я би просив о певні, маленькі пояснення, – тягнув дальше незнайомий. – Пояснення? Які пояснення? – питала дрожачими устами. – Тут є певні скорочення, а головне, що має значити майже в кожному письмі: «Свічка горить день і ніч» і три точки. Дівчина стояла непорушно, як би не приймала ніяких вражінь, немовби все те, що чула, не відносилося до неї. Здавалося їй, будто би чула якийсь голос, а не розуміла слів. Так тривало добру хвилю, нарешті поступилась насилу й отворила двері до своєї кімнати. Перед Мадонною блимаючим світлом блищала свічка. Легка усмішка зависла на устах обох мужчин. – Будьте спокійні, – сказав вкінці незнайомий, – все провірено, листи дійдуть до адресата. ………………………………………………………………………………………. Вона довго не могла прийти до себе, оперлася руками о стіну і зсунулася напівобомліла на землю. Все, що скривалось на дні її душі, витягнули люди на прилодний вид, обкинули поблажливим усміхом легковажаня найдорожчий її скарб, найціннішу суть її існуваня. Потягнуло холодом, зморозило й обтерло з пуху ніжності глибоко хоронені почуваня від холоду й буденності зовнішнього світу. Начеб якась груба рука зірвала ніжну цвітку й кинула на дорогу під ноги байдуже проходячих людей. І перли-сльози видобулись із глибини її нутра з такою силою болю, що виділось, що чого не діткнулась би, все знищила б і потягла у пропасть. Та сила забирала з собою дівочі мрії про щастє, про світ, про житє. Лише свічка блимала слабим проміням надії… * * * КАЛІКА _______________ І Не було в селі парубка над Лукина Максимишиного. Високий, стрункий, як берест над потоком, над котрим стояла вдовича хата єго матері. Бувало в неділю, як одягне білу з широкою прошивкою сорочку, візьме широкий черес, закине на плече новий сердак, убере з павами капелюх, то всі дівчата на него ззираються. На танці, в церкві чи при роботі — всюда він перший між усіма парубками, всюда рей веде. Та й лице в него, як сонечко ясне, очі сині, як небо, буйні чорні кучері, гарний молодий вусик. Сама мати, як часом гляне на него, то самохіть усміхнеся. «До кого він вдався?» сама себе запитувала. І дівчата в неї гарні були, тоті більш на неї й на єї чоловіка подобали, але де їм до него! А він якось так, як би до роду вдався, а найбільше до єї старшої сестри Фрасини, що також колись така гарна була, що їй пари не було. Якби не те, що сама єго під серцем виносила, то бозна-що могла би сказати. Такі самі сині очі, таке волосе, та й на зріст вона також якось така була. Дівки старші були від Лукина й за таких газдів їх повіддавала, що дай боже і. синові такої долі. Але він міг й ліпшу долю найти, з першою багачкою в селі оженитися, та ледви чи була яка єму під пару. «Десь треба би на стороні розпитати, якусь сторонську невістку до хати ввести», гадала не раз Максимиха. Та хоч вона не з перших багачів була, та далеко їй було хоч би до сестри Фрасини, що віддалась була за великого багатиря та аж топилась у багатстві, усего мала по шию. Хоч не хотіла вона за него віддатись та все на тата й маму марикувала, що єї присилували, але зате багачкою на все село стала та мала чим гоноруватись. Та хоч у Максимихи такого багатства не було, як у сестри, то таки було до чого невістку привести. Хата хоч куди, і гонтами крита, і город неабиякий, а до того ще й поле було своє, тягло й коровина була, коби лиш Лукин тілько за жінкою взяв, то і Фрасина могла би сховатися. Лукин був від війська рекламований і як лиш вийшов з класів, мати зачала за невісткою оглядатися. Де-будь стане з газдинями на вулиці чи коло церкви, то й зараз наводить на те, що дихавицю має, а то такої роботи коло газдівства, що ніяк пошануватися. — Та чи ви не маєте помочі, не маєте газди коло хати? — кажуть їй газдині. — От лиш бога гнівите, коби кождому такого сина мати! — Та син бабської роботи не зробить. — Вони правду кажуть. Хлоп свою роботу знає, а баба свою. От невісточка здала би ся вам. Максимиха лиш того і чекає. — Коби лиш яку гідну та роботящу бог навернув, — говорить спрокволоком. — Ви вже тим не журіться, знайде він собі гідну газдиню, парубок хоч куди, що уздрить очима, те і зробить руками. Перша-ліпша піде за него, не бійтеся. Максимиха, як по такій розмові прийде до хати, то все синові розповідає. А він лиш усміхаєся, рад з себе і з того, що люди про него говорять. Бо й чому ж мали би інакше говорити? Він і сам знає, що нема дівки, щоби єго не хотіла, та котру лиш засватав би, то пішла би за него. І переходив у думці дівчат, як качок, коли вузькою струєю пливуть одна за другою. Не одна з них гарна, не одна багата, з доброго роду. Маруня має палкі чорні очі, Софія росла, білява, у Ірини лиця, як яблучка, Ерстина довгу косу має, та все-таки ні одна не може рівнятися з Маланкою, що служила у тітки Фрасини. Він сам не знав, як до того прийшло, що Маланка виділась єму найкращою дівкою, яку коли бачив. А зачалось тим, що коли раз пігнав був коні до води, вона щось там на камені прала. Він тихо зайшов, і, щоби налякати дівчину, обіймив єї за стан. Вона справді налякалась, піднеслася на цілий зріст, спалахнула, ніздря роздулись, і так одно проти другого станули. — Чи одурів-єсь? — промовила, врешті, Маланка. — Хотів-єм тебе напудити. — Іди до чорта! — гукнула вона, відвернувшись, і пішла додому. Лукинові здавалося, що до того часу він єї як би не знав, не бачив єї росту, гарного тіла, палких очей, і те все як би перший раз узрів. То і з того часу вона все єму бувала на гадці. Щоб єї побачити, став частійше до тітки заходити та все ніби за якоюсь орудкою: то воловода позичити, то десь брус заподівся, а то треба борзо трави для корови накосити. Хоч він міг і без того до тітки заходити, але все-таки щось такого знайшов, що будто би не задля неї приходить. Тітка єго навиділа, то коли він зайде, то все щось заговорить, зажартує, а коли він квапиться, вона смієся, що робота не заяць, не втече. Хоч як тітка єму рада була, він не раз сердився на неї, коли вона з тим ставала на бесіду, і раднійший був, коли застав дома лиш саму Маланку, хоч то рідко трафлялось, бо чоловік тітки справді великий був лотока, але жінку шанував, у поле рідко наганяв, та все, що тяжче, мусила потягнути Маланка. Лукин сам був робітний і хвалив за те Маланку, що вона знала, як то кажуть, за гаряче і студене ухопити, та все-таки не раз сердило єго, що вуйко надто нею виробляєся. «Той, що її візьме, не пожалує того», думав про себе, коли бачив, як вона кидала вилами на скирту снопи, при чім єї гнучкий стан гарно вигинався, а лице, як калина, червонілося. «А може би, я і сам?» десь як би згори упала не него гадка, але тут і урвалася. Однак від того часу вона єго не покидала. Маланка зразу брала єго залицянки за парубоцькі жарти та все здалека трималась, але коли він обіцяв їй женитись, віддалась єму душею й тілом. Максимиха зразу страшно сердилась і плакала. Не такої невістки вона надіялась, та й сором їй було, щоб єї син сестрину наймичку брав. Зате тітка Фрасина стала відразу по стороні молодих. Вона дітей не мала й жалувала Маланку, як свою дитину. — Дівка гідна, робітна, — розважала сестру, — коли єї любить, то най бере. Тут тітка Фрасина тяжко зітхнула. Їй нагадувалися молоді літа, молоде кохане. Максимиха добре знала, як єї сестра пропадала за сусідським парубком, та старі й чути про те не хотіли. Він мав лиш півхати і дві грядки в городі, та ще й сестру мав відвіновати. Не довго старі чекали: трапився одинак, грунтовий, сама собі була газдинею в хаті, бо старі борзо повмирали. Усего добра мала достатком, а однак часом прийшла на ню така година, що не раз перед сестрою сплакала й казала, що цілий статок дала би за один поцілуй сусідського сина. Тож і тепер Максимиха глянула на ню з-під ока. Фрасина те зауважила й гірко усміхнулася. — Не молоденька я, правда, а все серце нагадує. Кажу ти, сестро, не розлучай дітей, аби колись на тебе не плакали та не коротали свого віку. Максимиха не переставала марикувати, хоч не було сили Лукина від Маланки відвернути. Все те, що мати говорила, він ледви що слухав, та все рад був, що тітка Фрасина за ним та за Маланкою обставала. * * * З весілєм не було що протягати, то й по Петрі Лукин увів молоду жінку до хати. Максимиха не мала серця до молодої невістки. «Привів мені невістку з гонором і з віном», говорила з гнівом до себе, хоч перед людьми мовчала, бо нащо мали сміятись, але добра не було в хаті. Що би Маланка не робила, ніколи не може свекрусі догодити. Спочатку потроха, а потому щораз більше приходило до сварки і прокльонів. Мама скаржилася перед сином, а жінка перед чоловіком, та не раз чинилося таке пекло, що треба було з хати втікати. Та не судилося Максимисі довго з невісткою проживати. Вона все мала дихавицю, десь ухопила єї простуда, тяжко заслабла, та й до двох неділь уже єї не стало. Вона заснула навіки так тихо, що ніхто навіть не знав. Як на то повиходили якось усі з хати, а вона за той час умерла. Лукинові жаль було за матір’ю, то найбільше банував на те, що відійшла так тихо, як би єї й не було. Ані одного слова перед смертю не сказала. Уже легше було би ему, якби була дорікала, а не так тихо собі пішла. Коли лежала на лавці, він довго на неї дивився, і не знати, що за те дав би, аби хоч одно слово промовила, але вона міцно затиснула губи й мовчала, як би яким запечатаним проклятєм, може, єго власним словом, коли у злості не раз крикнув «мовчи», то те слово тепер проти него обертаєся, він за те буде перед богом відповідати. Та як не дорікав він собі, хату як би ангели перелетіли. Тихо, спокійно, лише хіба тільки крику в їх хаті, коли дітей послуху навчають. А було щось тих діточок, щороку дав бог гаразд. * * * Якось раз смеркало, Маланка все ще не розгинала хребта, пилувала бульби підгортати. І дитина плакала в колисці, і вечерю час уже було варити, бо Лукин пішов був до міста і далі мав уже надійти. Але кортіло єї з тою бульбою покінчити. Коли увійшла до хати і ледви встигла розпалити вогонь, Лукин увійшов до хати. — Ти єще не вариш вечері, газдине? — сказав лагідно й сів на лавиці. — Запізнила-м ся, бо хотіла вже раз бульби підгорнути. А так була закипіла хоптою, та як ще в час не підгорнуло би-сь, то що з неї було би? — Нічо, нічо, але вари скорше, бо я голоден. — Зараз буде, лиш кулешу засиплю, бо борщ є від обіду. Але ти в місті також забавився. Гадала, що надійдеш, то удвох борше зробило би ся. — Подибався з людьми та всякі бесіди повелись. — Та що там такого говорили? — Кажуть, що пишуть газети, що війна буде. — Ет, що війна! Коби бульба зародила. Я ще мала була, а люди про війну говорили. — Говорили та й виговорили. — Довго якось говорили. — Ні, не жарт. Кажуть, що мусить бути війна. Але най буде, я рекламований, то мене не возьмуть… Зараз якось по тому зачали парубків покликати й мало що не півсела заасентирували. За якийсь час і других покликали. Усе жаль за серце тисне, коли йдуть до війська, а то ще в такий час, коли про війну говориться. Плакали мами за синами, сестри за братами, дівчата за коханцями, журились батьки, хоч ще тогді не знали, що їм прийдеться пійти за синами. Справді війна. Багато людей затривожилось, але багато й не думало про це. Не було коли роздумувати. На селі в робучий час на роботу часу нестае, а не ще на якісь міркуваня. Що бог дасть, то буде. Доки чоловік жие, мусить їсти, а як хоче їсти, мусить робити. А то робота на роботу настає. Є такі, що хапають, як то кажуть, що легше, але так як Лукин і Маланка завзяті на роботу були, то вона й відвдячувалась їм. Газдівство поширювалося. Станула нова колешня, став оборіг, якого за мами не було. Зачали класти стодолу, уже і зводини зробили, поклали віху, лиш би ще пошити, але ще збіже змолотити б, щоби сніпки до пошиваня були. Сиротище Лукин не знав, що свого збіжя вже звозити не буде. Війна, про котру він спершу, мало що думав, щораз ближче надходила. В полях не раз чути було, як земля від гуків дрожала. Та люди все ще думали, що то до них не дійде. Найбільше тривожило їх, що раз по раз усе інших до війська покликають. Розійшлась вістка, що й рекламованих будуть кликати. Маланка, як те учула, то аж за голову хопилась, але Лукин усе ще не давав віри, щоби так могло бути. Чи одно люди говорили, та через те ще не конче так має бути, як вони говорять. * * * Аж одної днини, що лиш запряг коні до воза і хотів їхати в поле, дає війт знати, щоби ішов до міста ставитися. — Що се? — запитала Маланка, що якраз була на обійстю. — Покликають до війська. Маланка закрила лице руками й гірко заплакала. — Не бійся, я рекламований, нічого з того не буде, лиш треба йти, нічого не поможе. Лукина відібрали, й за дві неділі мусив відходити. Спершу виділось ему, як би нічого не сталося, але таки зараз якби все догори дном обернулося. Все стало якесь чуже, не своє. Дивився на свою хату, але вона не була вже тота сама хата, і жінка вже як би не була єго жінкою, ні діти — дітьми. Вибіжить дитина з хати, вхопить за поли, а він як би єї не знає. А то ще жінка плаче, роздирає серце. Тиждень мав бути ще дома. Кождий день, кожда ніч зближала до страшного реченця, не мож було проволічи, відтягнути. Дні й ночі скоро по собі чергувались. Лишилось уже лиш два дні, але то вже було єму байдуже, міг і зараз іти, і все одно, коли вже мусиш. Минуло й цих два дні. Тої днини, коли мав відходити, він як би занімів. Сів на пень під колешнею і впер очі в город. Червоний, великий мак розцвітав у городі, а між ним дрібнійший хитав білявими голівками. Той мак приковував усю єго увагу, будто би нічого, крім єго цвіту, не було на світі. Червоний, великий мак з чорними осередками, і другий, з білявими головками мак. Аж нараз усе обернулось. «Ні, ні! — говорило щось в єго нутрі, й він модно затиснув кулаки. — Яким правом можуть люди відірвати мене від своєї землі, своєї хати, рідні!» І знов якийсь страшний бунт підніс єго груди, опали руки, похилилась голова, й він заплакав, як мала дитина. Так само щось важко коло него захлипало. Була то Маланка. Вона присіла за ним на ріщу під хатою, але він не знав, коли вона прийшла і коли за ним присіла. Він оглянувся. — Чого ти! — сказав як би у злості, встав, і пішов до стайні та пігнав товар до води. А ще й не пора було, але пігнав, щоби лиш дома не бути, не бачити жінки, дітей, не бачити червоного маку, який нараз опротивів ему. Коли прийшла пора відходити з хати, він глянув по образах, повів очима по обійстю, подивився на недокінчену стодолу. Маланка забрала діти і йшла за ним плачучи, як за мерцем. Лиш що душа мерця вже на правді, за тіло він уже не дбає, а тут видюча смерть, видючий похорон. Коли впослідне притиснув до серця омліваючу з плачу Маланку, діти заголосили в один голос. Скоро, скоро зачали поганяти, як товар до стайні. Одних запихали досередини, других нагору. Метушня, крик, плач — все те змішалось і клекотіло, як у пеклі. Лукин хотів ще раз узріти жінку і діти, але не міг до краю діпхатися. Аж нараз засвистало й потягнуло, гейби шнуром у безвісти… Маланка виділа, що вдовицею вернула до хати. Сіла на призьбу і здіймила руки. Якби не діти, що плакали їсти, була би не борзо спам’яталася. В три неділі дістала від Лукина картку. Він питався про єї здоровля та поводжене, та й казав, що вчать єго муштри та й хто з ним є з єго села. Прийшло ще друге письмо. В нім просив, щоби прислали єму якийсь крейцар, бо він з тим, що має, не виходить. Зачали говорити, що жінки за тих, що пішли до війська, будуть брати гроші, але чого іншого діждалися. Стріли, що довкола давались чути й морозили людські серця, замовкли. Деякі гадали, що вже по війні, аж нараз скричали люди: «Військо, військо!» Та не лише військо, але й коні вели гармати, та змучене, збіджене, як би саджею присипане. А голодне, хрань господи боже. Просили хліба. Люди виносили, що могли, але того всего не було що й показувати. Деякі надіялись, що зі своїми побачаться, але всілякого народа було, а наших не було. Казали, що наші на француза пішли. Через три дні і три ночі сунулись, як хмари. Маланка через цілий той час очі свої видивила, чи не узрить де Лукина, не спала, не їла, Що-будь кинула дітям, а все, що могла, виносила з хати жовнярам. Рознеслась чутка, що неприятеля лише що не видно. — Завтра, завтра він уже буде! Люди позавмирали зі страху. * * * Але минає одна, друга, третя днина, якось тихо. Уже почали забувати, аж нараз як зчиниться крик: «Ворог, ворог іде…» Одні зачали втікати, де їх очі несли, другі втікали, хоч жаль їм було працю лишати, треті зовсім як би без пам’яті, не знали, що з собою робити. А ворог, як вода, плив. Цілий рік займив. Про наше військо й чути не стало. * * * Усюди один неприятель. І все як би у якусь бездонну бульдоку запало. Нізвідки вістки, ні чутки, ні ніякого порятунку. Ніхто не знає, що буде. А тепер біда край придушила, а здобутки газдівські неприятель все забирає. Маланка сама з малими дітьми в хаті. Не раз лиш ляже, а то гур у двері: «Відчини!» Та увійде часом і десять люда, а вона сама, лиш з малими дітьми в хаті. Та ще коби не рабували. Часом трапилися люди, що бесіду їх можна було порозуміти, та ще до своєї їди запрошали, але були такі, що все з горшків повиїдали. Раз прийшли та цілий оборіг сіна забрали. Що наплакалася, напросилася, а вони ще й насміхалися. Люди зачали між собою перешіптуватися, що й корови забирають. Де ще одна коровина, то часом лишають, але дві, то зараз одну беруть. Маланка мала корову й ялівку. Люди радили якрайскоріше продати, хоч дешево, але все ліпше, як задурно. Одної днини лиш що пішла до сусіди, чує, а діти голосять у хаті. Надбігає, а ялівку вже з загороди виводять. Не помогли ні плачі, ні крики, ні клятьби; взяли, як своє. Що вона з тою ялівкою не набідкалася. Вже й сусіди її розговорювали, і тітка Фрасина угойкувала її, що хоче хіба голову положити за корову й дітей осиротити. Але вона все своє: «Якби Лукин був, він не дав би, він охоронив би». — Лукиночку, Лукиночку, чому не даєш про себе ніякої вістки? Може, вже не живеш, може, вже де ворон кості твої розносить, — голосила плачучи. Люди все гадали, що наші надійдуть та й виженуть неприятеля, але коли став минати місяць за місяцем, а про наших чутки нема, перестали вже надіятись. Були такі жінки, які забули, що їх чоловіки на війні, що їх кров проливають, та робили таку позну, що хрань господи. — Бог би їх тяжко покарав! — кляла їх не раз Маланка. — Ади, яка мені взялась. Не пильнує хвого носа, а чужого проса, безгрішниця! — відказували такі, що міркували, що те проти них говориться. Аж нараз так як би дивно стало. Неприятеля як би порідло. Люди очам свої не вірять, — але, врешті, не мож і не вірити, коли бачиться, як все забирають на вози, ведуть коні, бігають по хатах за білем, що давали до праня. А врешті були такі, що казали: «Ваші надходять, за тиждень будете вже їх мати». Якось щораз більше з гір сходило неприятельського війська, зачали копати рови, стягати гармати, аж врешті поперек цілого села викопали шанець. Люди на полях завмирали, дивлячись на ту роботу, а неприятельське військо ще кепкувало: — Чого боїтесь? — казали. — Наші гармати будуть кидати кулями далеко поза село. Хіба ваші будуть на вас стріляти! — Вони будуть стріляти на вас, але й нам може дістатися, куля не знає кого поцілить. Жовняр чи не жовняр, їй все одно. Якось раз перед вечером зчинився великий гук і свист. Все заклекотіло, як у пеклі, як би зелізний град посипався на землю, а чорні дими збивалися густими клубками. Кождий, хто міг, рятував жите. Люди хапали, що могли, одні пішки, другі з возами. Все, що було, то втікало то до лісів, то до подальших сіл. Маланка ледве встигла діти забрати. Наперед неї їхала тітка з возом. Маланка з діточками йшла пішки, лиш на віз понакладала, що захопила з хати. Як лиш дуже зачинали стріляти, то люди падали на землю і так лежали, аж трохи не перетерлося. Потому знов вставали й утікали. Якийсь протяглий свист засвистав у воздусі. Трісло й загуло, аж земля задрожала, та лише клубами дим сковпотівся. Маланка пригорнула всі діти до себе і припала до землі. Одна дитина якось поховзлась. Вона хотіла придержати й учула, що впала в якийсь рів. Темно було, напомацки зачала шукати коло себе за дітьми. Троє було при ній, а двоє десь подальше плакало. Ні воза, ані нікого з людей не було. Віднайщла й тих двоє дітей, і так сиділи всі, в купу стулені. Дощ почав іїи, вода зливалась у рови. Діти домагалися їди. Вона пригадала собі торбину з хлібом, що поклала була на віз тітки Фрасини та й там на возі й лишилась. Що їй, сиротині, робити? Старші діти ще не так, але менші? Господи! Що дитина знає? їсти та й їсти. Всюди така темнота, що хоч око виколи. Аж дивиться, щось блиснуло, як би світло в хаті. Коли щораз більше вдивляла, розпізнала, що се справді якась хата і в ній світиться. — Ну, діти, підемо до тої хати, — сказала до дітей. Найменше взяла на руки, старші йшли при ній. Ї пустились у тому напрямку. Йшли по водах, по камінях та зрубах. У хаті двері були відчинені, а в печі горів огонь. Якісь жовняри сушили перемоклі манти. На полиці стояло кілька перевернених горшків і мисок, на землі валялася подушка та якесь порозтягнене плате. Видно, що газди не мали часу забратися. Маланка станула на порозі, як укопана. — Чого ти, молодице? — запитався один жовнір. — Не маєте хоч кришки хліба, діти голодні, а нема що їм дати їсти. — Ми самі не маємо що їсти. Газди лиш порожні горшки полишили, — докинув один, гірко всміхаючись. Вже хотіла відходити. Тоді один взяв якусь торбу, зачав щось шукати й витягнув два кусні сухарів. — На твоє щасте ще знайшлося, — і дав їй сухарі. Діти повитягали до хліба руки, але сухар був дуже твердий, не могла його розломити. Розглянулася по хаті, чи не було де води, але нігде не найшла. Менше о те, розмочить де-небудь в воді. Подякувала та й пішла. Недалеко від хати присіла під якесь велике розсохате дерево, пригорнула діти та так пересиділа до днини. Коли розвиднілося, стала розглядатися і мірковати, куди веде дорога до якогось найближчого села. Вертати й бесіди не було, а треба би було йти за тими, від котрих лишилась, але куди? Не було що розгадувати, треба було йти. Пішла. Ось і якесь село. Але з него люди також повтікали. Усюди було пусто, повідчинювані двері, ворота. Якась стара жінка сиділа під плотом і хапалася за груди від великого кашлю. Вона розповіла їй, що всі люди з села повтікали й мають бути десь аж за третім селом. Так казала їй одна жінка, що вернулася була, щоби відшукати дитину, що десь їй заподілася. Маланка глянула на свої діти, як би рахувала, чи всі єї діти коло неї. Розпитавши ще ліпше бабу, в котрий бік люди втікали, сама туди пішла. А коли перейшла третє село, на великій толоці стовпилось стілько люда, що іглу не кинув би. Якось допиталася до своїх, але довго ще находилася, заки найшла тітку Фрасину. Тітка сиділа під возом з чоловіком і слугою, як у полі, коли туча нападе. На щастє, найшлося ще трохи дещо до їди, що могла захопити з хати, і дала дітям їсти. Так там перебідували три дні. Дехто ходив звідуватися що, де й як дієся. Деякі доходили аж до свого села. Сміливійші казали, що вже мож вертати, що військо в другий бік пішло. Лише трупи всюди по дорозі лежать, та й на однім боці села хати порозбивані, другі погоріли. Коли вертали, то люди розсохами трупи згортали, бо вже були порозкладалися, та й такий ішов сопух, що мож було удушитися. У горішнім кінці села, де сиділа Маланка, хати якось устоялись. Коло Маланчиної хати стояло багато якихось возів та довкола крутилось військо. В хаті застала лише розламану постіль та одну лавицю. Прилавка не було, а всюди череп’є перемішувалось з соломою. На городі лежала розбита коновка. Вона пішла на город і лиш нагнулась, як над нею лише щось затарахкотіло, й нічо вже більше не чула. Люди виділи, що з літака як би вогенне летіло письмо. По чім вчинився великий гук, і все покрилося димом. Багато людей поранило. Убило скілька жовнярів, а Маланку на дрібні кусні розпорошило. Люди ледве позбирали. У трумну не було що класти. Збили скриньку, небільше як на дитину, і поховали без співу, без дзвонів, не було навіть кому гробу запечатати. ІІ Сиротище Лукин довго не міг опам’ятатися, що з ним дієся, коли лишив хату, жінку, діти й пішов сумною дорогою сумної своєї долі. Не один був він такий. Гонили людей, як стадо баранів. Спершу до якоїсь одної команди, а звідти знов до другої. Ішли без думки, без волі, мов справді череда. Лукин ішов як неживий. Все те робив, що другі, — ставав, ходив, їв, спав, але то все як би не він те робив, а хтось другий. Єму дивно було, що люди говорять, сміються жартують. Так ішов день за днем. Інші жалувались то на їду, то на те, що зле спати, — єму то було все одно, єго думки не були при нім, — він їх лишив за собою, біля своєї хати, загороди, жінки, дітей. Не довго їх тримали на однім місці. Повели десь дальше, щоби учити муштри. Хоч він був слухняний і робив, що хто не казав би, все-таки не обійшлось без нагани й кари. Зразу виділось єму, що чіпаються без причини, та аж пізнійше се підкмітив, що часом не чув, що до него говориться. * * * Та все то ще не було нічим насупроти того, чогось страшного, що мало доперва прийти а перед чим усі дрожали. Коли те мало наступити, ніхто не знав, та все лиш до того всі ладились. Коби не те ожиданє, то все якось перебуло би-сь. У гурті все легше перебуваєсь. Спершу Лукин не любив того гурту, але поволі став привикати. Всіх доля однака, одна жура і смуток. * * * Одної днини ще зранку ніхто нічо не знав, а в полуднє прийшов розказ вибиратись. Вечером усі вже були на зелізниці. Дощ мерчив, то й найгірше було тим, що сиділи на верху возів, хоч і всередині так глітно було, що не мож було обернутись. Лукин приперся плечима до стінки воза, а думками о рідне гніздо, що десь як би з мраки продиралося. Кількох товаришів співало коломийки. Чи їм весело було? Чи лиш веселістю біду вбивали — се одно. Вони співали не вмовкаючи. Хтось затягнув про орла й сивого сокола: «Ох! Чи був ти, орле, в моїй стороні», мов вирвалось з грудей Лукина, і він зачав співати. Співав довго, без тямки, уже всі перестали, а він все ще співав і все навертав на орла й питав, чи був у єго стороні. Як довго вже їхав, не знав. Уже давно перестав з часом числитись, часом не знав, що за днина. При війську п’ятницю чи неділя — все одно, там кожен день однаково проживаєсь. Раз чи два перечергувались день з ніччю, і знова день, і знова ніч, аж нараз стали серед чистого поля. Було те в саме полуднє, коли казали з возів виходити. «Чи то вже тут?» кождий себе питався, і мороз ішов поза шкіру, хоч сонце пекло й піт лився з чола. * * * Ще не покінчилися роботи коло шанців і окопів, як нараз почувся рев неприятельських гармат. Наші також вогнем відповіли, і почався такий гук, клекіт, замішане, як би вже конець світа наставав. Летіли стріли, гриміли гармати й заривалися в землю, викидали грузь, виривало корчі й дерева. Небо затемнилося димом, прошиваним вогненними блисками. Люди падали, як солома. Страшний зойк мішався з гуком гармат і свистом стріл. «Смерть, смерть, видюча смерть!» мерещало в мозку Лукина. Аж нараз думка його як би від усего відірвала, й перед ним станула Маланка. Що з нею дієся? Чи вона знає?.. Не скінчив. Шоеь сильно шарпнуло єго за плече, і він, як довгий, упав на землю. Довго лежав не рухаючись. Чи се справді він уже не жиє? Смерть і єго скосила! Кинула кулею, а може, й цілою пригоршнею куль, і він мусив розстатися з житєм, бо ледви чи хто при нім лишився. По якімсь часі почув, що побіч него лежить якась рука й розпростирала пальці. Що се за рука? Чого розпростирає й затискає пальці? Може, се єго рука? Справді, се єго рука. Він ще раз розпростер її й затиснув кулак. Піднісся і сперся на лікоть. Чи він жиє? Нічо єго не болить, лиш шапки немає на голові й торністру єму зірвало. Він став якийсь міцніший і глибоко зітхнув. У него увійшла будто би якась надія, якої перед тим не мав. Бій скінчився. Не скінчилися однак тяжкі дні. Прийшлось зимувати у ровах і снігу. Не раз, коли пускало, по коліна у воді брели, а як був мороз, то коли спали, то примерзали до землі, що маніту не мож було від неї відірвати. А роботи було — хрань господи! То шанці копати, то кльоци з ліса носити, одної хвилі вільної не було. У тій біді тим лиш єму легше було, що діставав лист з дому, чого довший час не було. Невеселі то були вісті, та все хоч знав, що дома дієся. Маланка доносила не лиш про себе і діти, але і що в селі діє, але це чогось єго тепер не обходило, а лиш хотів знати про саму Маланку. Півжитя був би дав, якби був міг єї побачити. * * * З весною зачали знов розходитися слухи між військом, що неприятель зачинає знова напирати. Всі гадали, що війна вже небавом скінчиться, а це щось наново починаєся. Та хоч все було напоготовлі, неприятель якраз ударив тоді, коли найменше того надіялись. Огонь почався ранком і тривав майже без перерви кілька днів. Руйнуючим вогнем знищив ворог передні рови і дротяні засіки. З ровів не лишилося прямо нічого, все оберталось як би в один великий вертеп. Пекольний рев, зойк, вибух гранатів, метушня натовпа людей і коней, армат і інших воєнних знарядів, — все то крутилося як би в якім пекольнім танці. Військо потоком клонилося, коні викидали вгору ногами. Лукин бачив, як побіч него якийсь захитався й упав, трафлений смертельною кулею, інший добивав кольбою другого чоловіка. Нараз все закрилося як би червоною мрякою, світ потемнів, і більше вже нічо він не знав. * * * Коли прийшов до себе, лежав на постелі, а коло него заходилися якісь люди. Він виразно бачив якусь жінку у чепці. «Маланка!» щось крикнуло в єго душі, але страшний біль перешиб єго думки. Не знав, як довго лежав без пам’яті, але коли приходив до себе, узрів знов тоту жінку в білім чепці. Але тепер він єї ліпше пізнавав і знав, що то не була Маланка, а якась інша жінка. Вона осторожно підносила єго голову, обвивала білими шматами і так само поралась коло ноги. З часом, як більше приходив до себе, коли порушав хорою ногою, то, крім болю, дізнавав він ще якогось іншого, прикрого з незвісних причин чувства. Одного дня дійшов того причини, і страшний біль затиснув єго серце: єго нога була по коліно відтята. Серце єго тяжко кервавилось: що він буде без ноги робити, як буде жити, як на хліб заробляти? Ухопився за обв’язану шматами голову, здер їх і кинув до землі. Кров цюрком полилася, але єму все було одно. Най буде по нім, нащо єму калікою жити! І знов не знав, що з ним потому сталося, а коли опам’ятався, то виділось єму, що попав у якусь темну пропасть, з якої не міг і не хотів вийти. Але то ще не конець був в єго нещастю. Не міг привикнути до думки, що він без ноги, а то ще щось іншого викрилося, що ще більше зранило єго серце. Раз санітетка лишила при нім коробку з блискучою, як зеркало, покривкою. Він глянув в блискучу покривку й замертвів. Одно око було менше, губа розтята, а ціле лице викривлене. То ще для него страшнійше було від втрати ноги. Він узрів себе молодим, моторним парубком, як усі дівчата в селі за ним пропадали, як своєю красою чарував Маланку. А тепер, коли вона єго узрить, чи не жахнеся, не опротивить єго собі? Такий безобразний, та ще й без ноги, чи не ліпше було, щоби був загиб, щоби куля була прошила єго серце, й всему був би кінець? Та хоч як бажав собі смерті, та все-таки хотілось жити. Що з краси, як нема життя?.. Який він не був би, та все-таки жиє. Лиш що скаже вона, Маланка?! Може, і люди жахатись будуть, та про них єму байдуже, лиш вона, вона, Маланка! * * * За якийсь час з того шпиталю перевезли єго до другого. Приправили ногу й дали карту, звільнюючу з військової служби. Був вільний, міг вертати додому, та чому ж єго серце не радуєсь, хоч і рвалось до свого гнізда, і рад був би там влетіти. Коли настав услівний час і зелізнична пара несла єго додому, серце єго дивно тремтіло. Боже! Чи надіявся він того, чи гадав, що буде вертати, що взагалі буде жити? Та коли зближався до свого села, то стали знов щораз більше сумні думки насуватися. Як він стане перед Маланкою, що вона скаже, та чи буде міг так, як давно, коло газдівства ходити? * * * Ось і єго село, єго хата. Перший раз у житю не йшов весело й охоче до своєї хати. І чим більше зближався, огортав єго якийсь страх, і тяжко билось у грудях серце. Коли зближався до своєї стріхи, серце ще дужче стало товчися. Нараз як би обухом ударило єго в голову. Вікна були повибивані, двері підперті й замкнені на колодку, стріха була обірвана, плоти розірвані, колешня заломлена. Він підійшов під вікна хати. Хата була зовсім пуста — ні живої душі. Як підкошене билє, сів на призьбу й гірко заплакав. Що сталося? Де жінка, діти? Сам не знав, як довго так сидів, лиш чув, що серце щораз міцнійше корчилось з болю. — То ви, Лукине? — заговорив хтось до него. Лукин подивився блудними очима. — Не пізнаєте? — Іваниха, — сказав він як би до себе. — Ваша сусідка. Господи, що з вами сталося? Дивлюся й дивлю, Лукин не Лукин… — Де жінка, діти? — видобув він з себе насилу. — То ви не знаєте? — Де жінка, діти? — скричав, мов божевільний. — То ви не знаєте? Маланка загибла. — Маланка! Де, коли, як? — У нас був великий бій. Вона була утікла з дітьми, але від смерті ніхто не втече, вона всюди знайде чоловіка. Знайшла й її, таки перед хатою, ось тут, де стою. Упала на неї куля з летючого човна і розтріскала на місці. Діти надала громада тітці Фрасині, бо що тут самі робили би. Лукин лише промовив однсі слово: «Господи!» і знов заплакав, як мала дитина. Хтось ще більше мусив єго видіти і пізнати, бо коли він все ще сидів на призьбі, як остовпілий, прийшла з дітьми тітка Фрасина. Тітка аж у долоні сплеснула, як єго побачила. Діти спершу не пізнали єго, а найменше зовсім не знало, що то тато прийшов. Тітка Фрасина хотіла з часом віддати єму діти, але виділа, що нема кому. Лукин ходив як би напівмертвий. * * * — Що я вже не роблю, що не прибагаю, щоби хоч троха спам’ятався, — говорила коло церкви газдиням тітка Фрасина. — Він за нею так банує і так побивався, що господи! — Щоб єму легше стало на серці, та й так не банував, кажу ему, що вона будто би про него й гадки не мала, що з москалями завдавалась. А він вам, газдиньки, як не зойкне, як не заголосить, аж сум дебрами пішов. * * * Лукин, як се почув, мов з коня повалився. У грудях єго тиснуло, а серце з болю скаменіло. Каліка, каліка, безобразний, без ноги! А ще більше з прошиблим, закервавленим серцем… * * * НА ЦВИНТАРІ _______________ Блискуче сонце вже до половини западало за вершки гір і купалось в червоній крові, що лилася хмарою на заході небосклону. Малі, білі, відірвані облаки пливли як лодки, по червонім океані, а потемнілі, зубчасті гори тягнулися, мов чорним шляхом єдиної долі людства і єго тяжких змагань з червоним жаром, яким майже цілий світ загорів. Понад опари розлогих млак видніли наїжені дахи і комини невеликого підгірського місточка, над котрими мінились червоним блеском бляшані вежі божих домів. Із густих опарів виступав чорним тінем широкий круг фантастично рисуючихся дерев, а під ними крились хрести і пам’ятники тих, що відійшли у край вічного спокою. Із сторони ліса прийшли до них несподівані гості. Вони каплями крові значили свій шлях і уставлялись рівними рядами, як за життя ставали проти ворожої їм смерті, що передчасом завдала їм вічний сон, мир і тишину. * * * Керваво заходило і керваво вставало сонце. Мрака поволі підносилася, а пронизана червоним блеском, зависала над могилами рожевим рефлексом, як мрії, надії й бажаня молодості. Того дня мало відбутися велике свято в честь молодих войовників. Щоб почтити їх пам’ять, із рамени армії поставлено камінний пам’ятник. Дві могутні постаті держали сплетені лаврові вінки двох союзних армій. В означеній годині розпочалась церемонія посвяченя пам’ятника. Все відбувалось по припису. По однім боці станула військовість, по другім цивільні власті, а решта вже як кому попало. Високий військовий достойник сухим, добірним тоном говорив про заслуги поляглих, не менше однак підносив заслуги живої армії, яка звеличала їх пам’ять. В кінці промови передав акт церемонії куратові, який зі своєї сторони закінчив також промовою. У промові курата більше було тепла, хоч і тут головно підкреслювалось те, що всі вони, що лягли головами, совісно сповнили свій суспільний обов’язок, і лиш зов’ялі цвіти на пам’ятнику, як би всупереч сим запевненям, сумними головами говорили про житя для самого житя. Случайно добре угруповане присутніх вельми подобалося одному молодому поручникові до схопленя фотографіченим апаратом. Був то один з найбільших донжуанів із штабівців, і більше заслуг поклав він у здобувані жіночих сердець, ніж неприятельських позицій. Тому і всілякі ходили про него слухи. Слухи ті були дуже цікаві, й ціле місточко інтересувалося його залицянками до одної молодої мужатки жінки, що будто би свому мужеві приправляла роги. Так само ходили слухи, що одна панночка з доброго дому у нім без пам’яті залюбилася та нехотячи при кожній нагоді тим зраджувалась. Крім панночок з інтелігенції, поручник не погорджував і жіноцтвом з інших суспільних верств, що залюблену панночку дуже боліло та зовсім до него зразило. Скоро однак найшлася друга, проворнійша, яка нічим не зражалась. І знову люди заговорили. Заговорили про конечну женитьбу штабовця з проворною панночкою. Тож, хоч настрій був загально поважний і сумний, обхід абсорбував загальну увагу, деякі пані зауважали, що поручник був як би не свій, будто би чимсь неосмілений. Се мусило кождого дивувати, хто знав його душу і зухвалість. Тяжко було припустити, щоби той тріумфатор мужеського пола спускав очі перед обсервуючим його жіноцтвом, а радше чи не був то мимовільний сором перед тими, яких житє проглинула жорстока судьба, а якого він аж до переситу вживав. Тоті самі пані рівночасно обсервували також високу, в силі віку жіночу стать, з чорними, палаючими очима. То була мати панночки, з якою мав поручник женитись. Вона стояла з гордо піднесеною головою серед могил умерших, опираючись о землю сильною ногою. З-під її стопи видиралася зрошена росою травичка, стелився трилистий леїдик, видиралася дрібна стокроть. З широкими бедрами, високою грудю, стояла вона, мов вкопана в землю, бо ж вона єї сила, єї плодовитість, вічне відроджене, тріумфуюче житє над жертвами смерті. Вона — мати-родителька, вічна сила відродженя, що єї з поколіня в поколінє передає. Обхід ішов точка за точкою після згори назначеної програми. За найвищою військовою властею стояв молодий, гарний з вигляду хорунжий. Єго погляд переходив від пам’ятника на публіку, як би слідив за вражінєм, яке робив на ню пам’ятник. Найчастіше спочивав його погляд на молодій дівчині, що, як Фольведа, тулилася до рамен матері. З-під спущених повік споглядала несміло на одну з символічних постатей пам’ятника, що носила обриси єї лиця, лиш як би замінені на Валькірію. Молодий хорунжий — се творець пам’ятника, якому армія словами свого підпоручника, почуваючись до обов’язку, прилюдну зложила подяку. Нараз почувся далеко-далеко, гейби з-під землі, звучний спів, що розливався у воздусі, що обгортав землицю прозорим морем ясного блакиту. Лиш одна пляма темної хмари зловіщо зависла над буковим лісом якогось безконечного болю, злоби чи нещастя. Далекий, приглушений спів щораз більше зближався і глибоким вздохом губився в чорній хмарі. Ще одна точка святочного обходу: військова власть передає цивільній [пам’ятник] і просить про опіку над ним і гробами поляглих. Вже зачали розходитись, коли при вході на цвинтарі появилась церковна процесія. Військовість, як на команду, вернула на свої місця і тим приневолила всіх інших лишитися, хоч між деякими з напливової людності панами видко було велике невдоволенє. По короткій молитві покропив пам’ятник старенький священик і з цілою своєю численною дружиною звернувся до могили померших. Пані, які були так розмістились, що плечима були обернені до могил, не лише мусили проступитись, але також і обернутись. Нелегко то якось їм приходило. Щось перекірного ними заволоділо, а деякі дали навіть наглядний тому невдоволеню доказ і не змінили своєї позиції. Зачалась властива нашому обрядові відправа. Військовість, яка спочатку відносилась з офіціальним признанєм, зачала улягати сугестії неприхильних, яка так тяжко відбилася на нашім народі, який тепер припадає до могил жертв, убитих страшною язвою, що шаліла довкола та заподіяла єму тілько кривд, як ніякому народові світа. Бо, крім жертв крові, зазнав він тілько моральних мук, що на саму згадку кров ціпеніє в жилах. — Господи, господи помилуй! — дрожав голос старого священика, а народна душа плакала над своїм тяжким горем. Плакала на клеветників, що жили його потом і кров’ю й задавали єму тілько муки й наруги, спричинили тілько нещастя, тілько сліз витиснули, безнадійної розпуки. — Господи, господи помилуй! — гомоніло понад згарищами сіл, шрапнелями зорані поля, і тими бездомними, що десь в чужих краях при дорогах і дебрах повільно конали. — Господи, господи помилуй! — потрясло облаками, а земля стоном відповідала: «Буду їм пером».