Кобилянський Володимир _____________________________________________ В моїй душі глибоке плесо сліз, Таке глибоке, як печаль народу, З яким я жив, з яким тужив і ріс, З яким вінок вінків терновий ніс Од роду і до роду. Так мрія стомлена бреде в пісках, Іде й паде під тиском урагана, Вона давно погибла б у пітьмах, Коли б не світ у темних тайниках — Ясна фата-морґана. Це дзеркало моїх майбутніх днів. Неначе привид на пісках пустині, Я догорю без радісних огнів... Мене спалить неублаганний гнів При вході до святині. 1916 - 1917 * * * З твоєї волі я жебрак. Я все згубив, що мав від тебе: Очей твоїх глибоке небо, Твоїх усток гарячий мак, Чарівних брівок оксамити, Волосся море золоте, І персів нерозкриті квіти... Усе згубив я... та проте Не плачу я і не страждаю, Хоч бачу чорний саркофаг Навіки втраченого раю, Що розлетівся в пух і прах... Я ще багатий, знаю, знаю, Ще не жебрак я, не жебрак. У мене є багатий скарб — Дорожчий від твойого раю,— Я замість уст гарячих маю Багато переливних фарб. Я ними так тебе змалюю, Що не впізнаєш і сама — Такого демона змайструю, Якого в світі вже й нема. А потім стану та й погляну На переливи темних фарб І сам я дивуватись стану, Як роздивлюсь на кожний карб, Як міг кохать таку погану? — Я не жебрак ще! В мене скарб! 1913-1917 * * * І вдарив промінь в темну ніч Над непробудними полями. Він освітив криваві плями В ту чорну, мов могила, ніч. Упав небесний білий сніп, І бунт счинився між рабами — І в сяйві неба раб осліп. І промінь прокляли раби, Бо збаламутило їх світло,— І щастя в їх серцях поблідло В ті будні бунту й боротьби. І одцурались їх боги, І повернулись знов у бидло Богами прокляті раби. 1916 * * * ЛЕБІДЬ Як ляже трупом день На сонне лоно трав І вкриє чорний шовк Засмучені поля,— Я чую крик пісень, Той крик, коли вмирав, Коли навік замовк Безлунний лебідь — я. Упав мій срібний пух На хвилі ясних сліз В той час, коли вмирав Без гомону, без дум,— То я... Мій вільний дух Під крилами беріз На лоно сонних трав Посіяв сніжний сум. 1916 - 1917 * * * МІЙ ХРАМ Я з давніх літ будую храм Над дзеркалом німого плеса. Не долетить до мрійних брам Кривавих драм всесвітня меса, По срібних фресках білих рам Не гуркотять чужі колеса. Стоїть самотньо пишний храм На берегах святого плеса. Лише в осінню пізню ніч Туди я шлю всі сни і мрії, Мов сльози з викапаних віч. І кожна з них горить і тліє — Сто тисяч виплаканих свіч... І душу сяйво їх леліє. В глуху осінню пізню ніч Мій храм над озером яснів. На берегах німого плеса Горить віддавна мій вівтар. І ряд заплаканих примар До недосяжного Зевеса Несуть одвіку мій тягар... Моя душа — сумна принцеса На берегах сумного плеса Несе в той храм найкращий дар. * * * Сипле, стеле сад самотній Сірий смуток — срібний сніг,— Сумно стогне сонний струмінь. Серце слуха смертний сміх. Серед саду смерть сміється, Сад осінній смуток снить,— Сонно сиплються сніжинки, Струмінь стомлено шумить. Стихли струни, стихли співи, Срібні співи серенад,— Срібно стеляться сніжинки — Спить самотній сад. * * * Срібно-сірий сніг суворий Срібно-сивий сипле сум На блискучі білі болі, Білі блиски білих дум. Зимним сяєвом залитий, Задрімав зимою зруб, Там дрімають білі думи, Де в задумі дужий дуб. Жовтий жах жадібним зором Задивився на буття, Жне без жалю, жне без жовчі Жмут журливого життя. В’є в верхів’ях вільний вітер Вічним велетням вінок — На німій небесній ниві Вовна порваних думок. 1916 - 1917 * * * Так смутно прекрасні осіннії дні, Як з шелестом листя пожовкле спадає, Нечутно той шелест за літом ридає, Що вснуло в сосновій труні — Так смутно прекрасні осіннії дні… Краса переходу — найвища краса… Прекрасне те листя, що впало під ноги,— Як трупом засохлим покриє дороги, Ясніше стають небеса. Краса переходу — найвища краса. 1916 - 1917 * * * Ти встав, мій лицарю, закований в кайдани, І дзвінко забряжчав заржавілий ланцюг, Од ланцюга того чорніють гострі рани, Але здоровий став твій переможний дух. Ще рани ятряться, ще кров із них стікає, Ще бризкає вона — червона, як рубін, Ще хмуриться чоло, а дух перемагав І болі ран твоїх, і мури чорних стін. Ще б’ють живим ключем могутні сили в тілі, Хоч ланцюгів іржа посіла чорну кров, Задовго кайдани здорову кров труїли — Та в ній хвилює ще ненависть і любов. І вірю я, що світле сонце волі Загоїть рани всі і змиє з них іржу — І переможеш ти свої пекельні болі І станеш, мов титан, на радісну межу. * * * Тисячоліття тут з вами я разом, Квіти, і зорі, і небо моє. Тисячоліття витаєм над часом — Час безконечний лиш нами й жиє. Тисячоліття в істотах без ліку Я переховую душу свою, Квіткою стану — розважу каліку, Квітка зів’яне — я вітер в гаю. Квіти, не бійтеся! Смерті немає. Все у житті переміна одна. Вічна душа у просторах витає, В кожній істоті — свята і ясна. * * *