КОНИСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР
Оповідання
______________________________
Дмитро Книш
Доля одного письменника
За плахту
Завертка
Казенний млин
Марта Перепічка
Наймичка
Народна педагогія
Пімста
Попові груші
Протестант
Сікутор
Стельмахи
Суддя Гарбуз

.............................................

ДМИТРО КНИШ
______________________________

Чудний чоловік отсей Дмитро Книш! Двадцять літ як я його перший раз бачив; а хоч би тобі він на макове зернятко перемінився. Яким був тоді, таким і тепер. Та не то що не перемінив своєї вдачі, а й на вид не подався: ні потовщав, ні похудів, ні посивів, зовсім-таки не постарів, наче він тих двадцять літ і не переживав!.. Хіба вже дуже довго і пильно станеш придивлятися до нього, так запримітиш, що інколи у Дмитра очі не такі ясні, як колись були, і погляд не такий палкий; а більш нічого не запримітиш!

Я зазнаю Дмитра, як він ще був панським, ще парубкував: високий, кремезний, широкоплечий, русявий, кучерявий; ходить повагом, трохи перевалюючись з одного боку на другий; завжди невеселий, раз у раз недоволен. Отаким я його бачив вперше, такий він і сьогодні. Як тоді його дражнили "протестантом", так се прізвище зісталося за ним і понині, так вже і вмре він "протестантом".

Та й не даром же й прозвали його так: він усім недоволен, нічим його не можна задовольнити, на все він нарікає, усе він судить; усе у нього не до ладу, усе у нього не так як слід би, одно слово: против усього він протестує.

Він з дворових, сирота. На дванадцятім літі його взято до панів у дім; там він лакейчукував. Його й не били, й годували як і всіх людей, а зодягали — краще ніж кого іншого; і робота ніяка там була: прийми та подай, набий панові люльку, вичисти чоботи, перемий панську посуду та нагодуй щенят: от і все! Чого б, здається, ще йому! Так ні ж! Не така вдача у Дмитра була, не задовольнила його панська передня: то огризається він супротив старшого лакея, то лається з економкою, то гризеться з кухарчуками, то заб'ється собі у сінях та струже що-небудь, або клітку майструє, або робить мишину пастку. Та отак розвів у передній трісок, наче на дровітні. Пан поскуб його за чуба, а він обвісив губи та насупився, наче тхір, та й каже:

— Відпустіть мене, пане, на село!

— Що! На село? Чого?

— Невгодно мені тут.

— Ах ти, собаче кодло! — гукнув пан.— Ще й воно сміє розсуждати, де йому вгодно, а де ні! А зась! Я тебе як відпущу на конюшню та як скажу стягнути штани, так знатимеш ти, що вгодно, а що невгодно.

Дмитро замовк. Що ж би думали, так він і осів? Еге! Якби-то так! Так ні ж! Яке мале було, а пустилося на хитрощі. Став він панську посуду бити: отеє було несе в кухню тарілки та умисне і впаде, начебто спіткнувся. Посуда лу-лусь об землю! Тільки черепки забриньчали... Ведуть Дмитра на конюшню, підложать йому в голови ті черепки і почнуть періщити з обох боків: періщать, періщать його, а воно собі мовчить, пари з уст не пустить, наче йому заціпило, наче воно неживе, мов не його б'ють! От раз, вдруге, втретє! Не помагає: б'ють Дмитра, а він — знай собі — б'є посуду. От же добився до того, що панові огидло вже його бити: велів він його завдати на винницю. А тоді якраз будувалася нова винниця: німець якийсь будував. Провели Дмитра до німця.

— Що вмієш робити? — питає його німець.

— Німецькі клітки вмію.

Німець лу-лусь його по пиці та й питає:

— Що хочеш робити? Мовчить Дмитро. Приставили*його в столярню.

І тут не вподобалось йому: подумав він, погадав він, та ноги на плечі і пішов у довгі лози. Коли ж так як через місяць, чи що, ведуть Дмитра: ноги заковані у путо, а руки зв'язані. Провели прямо в винницю; отаман приніс шеляги, положили Дмитра, а німець-механік присів на барильце, запалив люлечку і велів "міряти" Дмитра шелягою і вдовж, і впоперек... Добре сполечовали його і послали свиней пасти.

Тоді Дмитрові минав вісімнадцятий рік. Став Дмитро свинарем. Ну вже ж тут ніяка робота, сиди собі з гирлигою та дивися, щоб свині не забрели в збіжжя,— от і вся робота; жити б та бога хвалити. Так на Дмитра ж нічим не вгодиш. Та, мабуть, і сам бог на нього не вгодить.

Перебув Дмитро зиму сяк-так: дивився за надвірними і годованими свинями, а як тільки занялось на весну — не всидів Дмитро: знов ноги на плечі, знов у довгі лози. Та вже на сей раз щось дозго його не було; мабуть, років зо два, коли не більше; думали всі, що вже Дмитро пропав, що, певно, десь його вбито. Коли ж на тобі! Якраз на самісінького Спаса 1 ведуть раба божого: і голова переголена, і руки в ланцюгах, а на ногах путо! На сей раз вже не били його, а тільки посадили на "бика", себто одним кінцем залізного ланцюга підперезали його і кінець замкнули, а другим кінцем замкнули до двопудової гирі. Тижнів зо два сидів Дмитро на "бику" та драв пір'я;

а далі зроблено йому полегкість: зняли його з "бика" та одну ногу забили в колодку і приставили пасти гусей. Волочив він колодку щось довгенько, мабуть, чи не до самої Покрови, покіль колодка не протерла ноги аж до м'яса; тоді збили.

— Тепер нехай тікає! — сказав пан і велів іти Дмитрові до печі у винницю.

Пішов!.. Нога аж-аж болить, а він — анітелень. Мовчки вергає собі дрова в піч, та й годі! Прийшов раз пан у винницю, подивився на Дмитрову роботу, похвалив його і обіцяв прислать якоїсь мазі, щоб швидше нога загоїлась. На Дмитра наче хто приском кинув: від панської похвали наче робота випала у нього з рук... Пхне він поліно у піч та й дивиться на нього і жде, покіль не гукнуть на нього:

— Ану, волоцюго, чого стоїш?.. Пхай дрова! Втомився чи знов на "бика" захотів?

Вхопив Дмитро колоду та так вергоне її у піч, що аж піч затріщить.

— Помалу ти, кривоногий! Піч хочеш розвалить, чи що?

Хто його знає, що б воно було дальш; але недовго довелося Дмитрові кочегарувати. За три дні перед Пилиповим лущенням 2 прийшов у винницю отаман, приставив до печі другого кочегара, а Книшеві велів обмитися, причепуритися, надягти чоботи нові, котрі й дав йому зараз, і йти до церкви.

— Чого се до церкви? — спитав Дмитро.

— Там побачиш.

— На сповідь, чи що? Я ж, здається, не збираюся ще на той світ, і не говію.

— Ну вже, швидше йди... молода жде!

— Яка молода? — питає Дмитро, вирячивши очі.

— Пріська, здається.

— От тобі й на! Не було печалі, так чорти накачали!.. Та що се ви, дядьку, шуткуєте, я й не думав ніколи женитися.

— Так люде за тебе думали; та й коли тобі було за мандрівками думати!

— Так хто ж старостував за мене?

— Пан.

— Бач, який добрий!.. Кого ж і висватав ще! Пріську!.. Що за дівка!.. Швачка! І от-от розсиплеться...

— А ти все знаєш? — гримнув отаман.

— Чув, люде базікають... а що, дядьку, буде, як я не піду в церкву? — спитав Дмитро, обувши чоботи.

— Поведемо... в зуби не подивимося... та ще перед вінцем можна і в баню повести, коли захочеш...

— Коли так, про мене, лучче ведіть, а сам не піду. Отаман оперезав ціпком Дмитра, вхопив поза шивороти

і повів у церков.

Панотець з причтом і молода з дружками і світилками були вже в церкві. Знайшлися і бояре: причепили молодому квітку, поставили на рушник і... звінчали!

— Тепер знов у винницю? — спитав Дмитро у отамана, вийшовши з церкви.

— Тепереньки додому йди з жінкою, та й людей проси на весілля; дурний, звичаїв хіба не знаєш?

— Моя ж домівка у винниці!

— То-то у винниці!.. Була у винниці, а тепер буде на селі у своїй хаті, поміж людей!

— Себто як?

— Побачиш як, йди за мною.

Пан велів одвести Дмитрові хату на селі, город, дав в придане порісну свиню, телицю, відро горілки на весілля, хліба, пшона, сала і на заводини карбованця грошей. Люде пили, веселилися, а Дмитро сидів, мовчав та сумно усміхався, до чарки й губ не приложив...

От і жонатий Дмитро! На кутю бог благословив його дочкою...

Живе Дмитро, хазяйнує: пан на цілий рік визволив його з панщини.

На жінку Дмитро не гримає: ніхто не бачив, щоб він її поцілував або приголубив; зате ніхто не бачив, щоб він її коли й штовхнув, ніхто навіть не чув, щоб він її й вилаяв. У себе в хаті і в господі він не те що наче чужий, але не скажеш, що він і свій. Так собі, мовчить, .сопе, та й годі... Видно, що чоловік чимсь недоволен,— а чим він недоволен, не вгадаєш.

Прогула гутірка про волю! Люде зраділи, а Дмитро — ніби для нього те кріпацтво й байдуже! Прийшла і сама воля! Усі люде раділи, святкували, а Книш ні слова радісного не промовив, став і на волю нарікать. "Що мені,— каже,— з сієї волі, коли їсти нічого! І землі мало, і земля погана, самий пісок, і оброк за землю великий",— нічим на Дмитра не вго-диш, усе не по його.

Вибрали його старшиною. Став він старшинувати: правда, не відмагався, але зараз усе захотів поставити по-своєму! Зараз, щоб жида в селі не було, давай підбивать громаду на при-говор, щоб жид не шинкував, щоб навіть зовсім шинку не було в селі... Громада не послухала: відома річ, без шинку не можна! Добре Дмитрові, що він не вживає, так йому й байдуже, чи є шинок на селі, чи нема; а задля громади шинок важна річ. Наполовину громада послухала Дмитра, вигнала жида з села, а шинкувати припоручила якомусь москалеві. Дмитро й тут не задовольнився. "Шинкар,— каже,— все одно, чи він жид, чи москаль, чи наш брат; коли вже він шинкар, так і кровопійця".

Далі Дмитро став до збирщика приставати.

— Не так,— каже,— податки збираєш, не в свій час; квитків людям не даєш.

А збирщик йому правду каже:

— Як я даватиму квитки, коли я неписьменний? А Дмитро йому каже:

— Навчись!

— Е, навчись! Де ж його навчиться, коли й школи в нас нема?

— А шинок є? — одповідає Дмитро.

І чого йому той шинок ввірився так? Наче він йому у горло заліз та там, мов та болячка, душить. Причепився знов Дмитро й до попа.

"Здирство,— каже,— одно з отсього попа, та й годі; а користі — як з того цапа! Чи вже ж то усюди у людей такі деруни-попи, як наш?"

Поїхала раз попадя по селу льнувати 3, а Дмитро стрів її та й ну ганити! "Ви,— каже,— лучче б у старці йшли; а то, бач! З жиру щоки наче кавун, а їздите по селу, старцюєте, канючите жменю льону! Тьфу!" — Попадя образилась та до станового, становий до посередника, посередник прибіг, зібрав громаду і скинули Дмитра з старшини.

Думав Дмитро, думав довго та давай спродуваться! Усе спродав, тільки кобилу лишив собі та віз, наділ і хату передав громаді, а навесні взяв жінку й дочку і подався в дорогу. Нікому на селі у себе не сказав, куди це він ченчикує. Заїхав до мене в хутір попрощаться.

— Куди се ти, Дмитро? — питаю його. Махнув рукою та й каже:

— Не питайте!.. Сам не знаю!.. У Таврію піду або за Кубань, на поселеніє.

— Чого се так?

— Тут тісно! Землі мало, земля лиха, урожаїв нема, а плата велика, не вистачить на одні податі та оброки.

— Аж і в Таврії те ж свято.

— Може! Та дармо вже! Хоч гірше, аби інше; вже замірився, так назад не піду.

— Ну, поможи тобі, боже!

— Дякую вам на сім слові...

прощавайте!

— Прощай, Дмитре!

Подався Дмитро у Таврію; не було про нього ніякої чутки цілих два роки, наче в воду чоловік впав. Аж ось з місяць назад чую: Дмитро вернувся!.. Не втерпів я, швидше до нього:

— Що се ти, Дмитре, вернувся?

— От так, як бачите, вернувся.

— Чого?

— З дурного розуму!

— Як се так?

—, Не взяв відсіля "увольнительного приговору", а там без нього мене не прийняли. Написав я сюди раз, вдруге, втретє — нічого!.. Не шлють мені приговору. Пишу, щоб хоч "паспорту" вислали,— і того не послали... От мене й випровадили відтіля яко безпаспортного...

— Що ж тепер діятимеш?

— Ніщо більш, як житиму...

І живе Дмитро Книш! Той же самий Дмитро: смутний, невеселий; все не по його, усім він недоволен! Така вже вдача у нього... Мабуть, йому так на роду написано!

1 Спас — християнське церковне свято "преображения господня", що відзначається 6 серпня за старим стилем.

2Пилипове пущення — переддень пилипівського (різдвяного) посту, який тягнувся з 24 листопада по 24 грудня за старим стилем.

3 П о їхала раз попадя по селу льнуват и...— Йдеться про один із видів церковних поборів з населення. Після закінчення збирання врожаю попадя об'їжджала прихожан, збираючи подаяния на церкву, зокрема льоном.

*  *  *

ДОЛЯ ОДНОГО ПИСЬМЕННИКА
______________________________

Питаєш про Марка Винника? Давно спочиває в землі сирій!.. Маєш охоту, так запиши, що згадаю про нього; може, воно кому на науку стане,— мовив до мене Іван Хуторний.— Слухай.

Мало я знав Марка, тільки — дещицю; замолоду хоч і були ми одночасно в університеті, та недовго: я почав ходити до університету в серпні 1846 p., а Марка вихоплено на той рік у квітні. Віком я молодший за Марка на п'ять літ; тепер би йому було трохи чи не сімдесят. На університеті я йшов на три курси позад його; він історик, я правник. Та се не ставало нам на стежці: зналися і браталися наче рідні брати... Тоді не так було, як тепер. Не рівнятиму до сучасного того, як тоді було; сучасне — сам видаєш, а я розповім, як тоді було у нас; от ти і порівняй...

Час тодішній, кажучи взагалі, був такий, що не при нас, не при вас, не при хаті згадувати, лютий та темний, а проте університет задля вихованців його був справді alma і справді mater; він був нам сіменник, а наука була нам мати: вона гріла нас, годувала наш ум, плекала наші думки, показувала нам ідеали і стежки до них і гартувала наші переконання і характери; тепер оці останні розуміння, либонь, чи не в самому лексиконі, а в житті практичному щось їх не видно й не чутно... Ми були так сполучені з університетом, як діти з ніжною ненею: міцно, вірно, навіки. А через нас вже й наші батьки, брати, сестри, увесь рід, громада, уся суспільність щиро шанували нашу alma mater яко святощі, яко храм, звідки йде на людей світ, сяючи на людей теплом і гуманністю, звідки падає духово-моральна манна. Наша aima mater була нам криницею, з якої ми брали не самі тільки знання, а цілющу і живущу на цілий вік любов до людей, до праці, до світу, до свого питомого краю і д о свого національного я. Не гадай собі, що ми були якимись ченцями або схоластами чи педантами; ні, ми часом по тижню гульвики справляли, по місяцю в книжку не зазирали, зате ж ми ніколи не ганьбили свого храму, не нехтували професора, бо й професор не кидався до гандлю, до наживи; професура (хоча, звісно, не вся) була нам світильником, що горить і світить; зате ми і шанували її, і слухалися, і вчилися; ми були певні, що коли що й напустуємо, так професура не попустить нас на поталу, "кістьми" за нас ляже і вовік з доносом не піде. Правда, і тоді і між професорами, і поміж студентів були "добровольці", але ж хто з ними знався? Хто не гидував ними?..

Ба! Університет був свій "мир", спаяний інтересами добра людського, покритий омофором науки. А товариство яке було! Скільки у ньому було гарту! Товариш за товариша ладен був йти і в огонь і в воду.

Отоді-то я спізнався з Марком, і впивався, і напивався його народними піснями: його пісні, заведені ним на ноти, просто чарували мене. Я не знавець музики, я дилетант, співати не вмію, про пісню, про музику суджу по тому впливу, який вони зроблять на мене: коли вони зворушать мені серце, мозок, душу, коли вони наллють до мене в серце почуття, в голову думок, в душу фантазії — значить, вони гарні, впливові.

Маркова пісня живописала мені наше село, наш народ, нашу країну, розкішну на природу, багату на історію, заможну на злидні, "багату на лати та на дрібні сльози", на темноту, на розтич та на всяке кріпацтво. Слухаючи Маркові пісні, я бачив живцем, живими народних велетнів, прекрасні зразки колишньої народної моральності, завзяття, відваги. Маркова пісня переносила мене з-під кріпацької стріхи на Хортицю 1, на Жовті Води 2, в степи, в гори, на море, і з нею душа моя плавала на хвилях історії; вона знов переносила мене в сферу народних ідеалів, в світ ясних надій!.. А коли він співав:

Стоїть явір над криницею, Тяжко жити за п'яницею,—

серце моє переймалося гарячими муками за всіх людей, а в душі через край лився гуманізм до всіх, кому судилося "жити за п'яницями".

Працював тоді Марко коло етнографії, заохочував і мене, і других до неї. До тієї частини нашої етнографії, яку я вважаю найважнішою в усній словесності, Марко зробив коштовний вклад. Я розумію — приказки: в приказках головна, основна нитка народного світогляду; приказки — се найкращі квітки мови народної; се криниця чистої, пишної водн-краси, якою народ раз у раз живе і пишається; приказки — дзеркало народної душі, се найкоштовніша скарбниця, куди Марко вложив чимало своєї праці. Еге! До слова: ти бачиш, як паскуд* но наша молода генерація вміє рідної мови і часто-густо переймає "язичиє". Чого воно так? Того, що молодіж зовсім занедбала народні приказки, не знає їх.

Та цить! Вельми я взяв наузбіч; годі, пора до осередку моєї бесіди.

Отож як схопилася ота шуря-буря, та як вхопила на свої хижі крила Марка, та як занесла його геть від нас, так я й не бачився з ним до останніх день його життя. Жили ми один від одного, як кажуть, за тридев'ять, земель. Перекинулись були двома-трьома листами та й мусили спинитися, замовкнути, раз — щоб чужі люде не глумилися над нашими думками, не топтали в чорнильне болото нашого бісеру, а вдруге — як мать погано співать, так лучче мовчати. Замовкли та й слід один одного згубили. Чимало літ минуло. "Тридев'ять" земель почали вужчати, наближатися так, що-й побачитися б нам можна.

Я зараз листа до Марка: "Де ти? Озовися, та викрешем огню, та закурим люльки". Ходив мій лист, ходив та за три місяці вернувся "по ненахождєнію адресата обратно.,."

Згодя прийшла до мене чутка, що Марко друкує свої оповідання за границею. Я туди, до видавника: "Де Марко?" — питаю. Відписують: "Нам невідомо, оповідання його приходять до нас без адреси його, через руки..."

Мусив я здатися на божу ласку і ждати, чи не пошле небо несподіванки якої, щоб посприяла нам побачитися.

Минуло знов чи не більш року. Попадається мені на хуторі число наших-не-наших "Губернских ведомостей"3; читаю і очам не йму віри; але звістка певна, урядова: Марко "увольняется от должности учителя по болезни". З того часу минуло трохи що не рік, а проте, може, отся нитка доведе до голки — і другого дня увечері я вже був у тому місті, де учителював Марко. Зараз же до одного з "наших" людей розпитати — де Маркова кватира?

— Не скажу,— каже,— півроку не бачив його; двічі він був у мене, та, на лихо, мене не було в господі; попитайте у Рахми-на, —вони приятелювали.

Пішов до Рахмина.

— Соромно,— каже,— признатися, та ніде правди діти — не знаю; тричі був у мене Марко, а я у нього і досі ні разу; часу все брат/г.. Щось давно вже не видно його, чи не перебрався в Сосницю, там у нього якась далека родичка... Та отут зараз живе його приятель Радченко, спитайте у нього, він видав його пісні й оповідання, позавчора вийшли, гарна річ, прекрасна, золота книлска. Я до Радченка.

— Мені,— каже,— й самому притьмом треба Марка, та не знаю його адреси; то, було, в гімназії стрічаємось, а як вийшов він на пенсію, то я вже й не бачив його; пісні й оповідання я взяв у нього рік назад, та бракувало мені часу, вони й залежались... Зайдіть до Кириленка, він, певне, знає, де живе Марко.

Ходив я і до Кириленка, і до Мусія, і до Овсія — скрізь те ж, ледві на другий день сторож з гімназії допоміг мені знайти Маркову кватиру.

На краю міста в яру стояв домок на троє віконець, критий соломою; знати — вельми старий, вріс в землю і з причілка перехлябився.

Скоро прочинив я сінешні двері, назустріч мені з хати старенька міщанка.

— Чи тут живе Марко? — спитав я.

— Тут, осьдечки і світличка їх.

Я зрадів, думаю: "Отеє ж край моєї подорожі",— і взявся за клямку до тієї світлички.

— Нема їх в господі,— промовила бабуся.

— Я підожду заким вернеться. Можна?

Вона жалісно глянула, похитала головою і каже:

— Чому не молена, можна, та ледві чи діждетесь їх; бог один відає, коли вони вернуться.

— А де ж він? Поїхав з міста, чи що?

— Вони... вони... не до вас кажучи... вони у... шпиталю... Міщанка глибоко зітхнула і витерла фартухом очі.

— Давно в шпиталю?

— З тиждень буде, тиждень дома пролежали, а далі казали одвезти їх до шпиталю.

Мене щось кольнуло в серце... Стільки приятелів, стільки чоловік працював... і от!.. Кватира в землянці, в яру, недуг, шпиталь... Приятелі... Літературний фонд.

Я прохав бабусю дозволити мені трохи спочити в Марковій світлиці; я бажав, властиво, розпитати у бабусі усе, що відає вона про Марків побит.

— Прошу,— мовила вона, відчиняючи двері в світличку,— присядьте, спочиньте.

Густим сумом обгорнула мене ота "світличка": завдовжки* вона — чотири ступні, завширшки — три, одне віконце, стелю дістати рукою, підлоги нема, вогко, наче в льоху, під стіною при-мостка з трьох дощок —: се таке "ліжко", на примостці солома, заслана дірявим сировим рядном, на столику — кілька книжок, ноти, біля столу табуретка — і більше на всю хату нічогісінько...

— Отут вони і жили у мене,— мовила бабуся,— тісненько. Перебравшись до мене, вони тижнів чотири все кволили, потім злягли, а нарешті до шпиталю...

Я мовчав; у грудях так стисло, що не можна було говорити, дух сперло.

— Ви їм ріднею будете? — спитала у мене бабуся.

— Ні.

— Знайомі?

— Колишній товариш, тридцять літ не бачились, нарочито приїхав побачитись...

— Еге! А вони як на те... Ох, ох! Прехороший такий вони чоловік, святий чоловік і отак... Звісно, мабуть, у них ні роду, ні знайомих, самітні... А як вони грали на скрипці!.. Зроду-віку не чула, щоб хто друшй так грав! Скрипка у них прямо не грала, а говорила; от я й стара людина, а почую, було" і заплачу.

Я глянув: ніде скрипки не видно.

Коли нерви трохи вгамувалися, я спитав, на який недуг хорує Марко?

— Святий їх знає, я не питала. Такі вони худі, що й не сказати; кістки та шкура, а м'яса й знаку нема... Кашлюк такий, що й на годину не дає спочити, а до того убожество, тяжкі злидні... На другий день, як перебрались до мене, кажуть: "Оте© у мене, Уляно Семенівно, зайві подушки і одіяло, понесіть продайте". Продала, на тиждень стало тих грошей на молоко та в аптеку. Знов покликали мене, рзяяа в руки скрипку, я думала: гратимуть, а вони тільки дивляться на неї; довго давилися, потім пригасли її до грудей, поцілували і кажуть до мене: "Дорога мені отея скрипка, та мушу позбутися, несіть продайте",— та й заплакали...

Двічі носила, ледві за п'ять карбованців продала жидам; звісно — така річ, що мало кому потрібна, ну і не ціна на неї, а безцінь.

Три карбованці я взяла собі за кватиру, а два їм. Знов кілька день протягли, а вийшли ті злиденні гроші, молока нізащо купити, а їм — бачу я — все гірше та гірше. Що ж діяти? І рада б я помогти, та нічим; за ті три карбованці купила собі чоботи та піч полагодила... Сама три дні гарячої страви не коштувала... а тут ще й розпогодилось, прокинуть би у грубі, щоб хоч дух з цвілі потягло, так же і скіпки в дворі нема. Питаю я у них, у Марка, хто тут є у них знайомий? Думала: розпитаюся та потай піду, прохатиму помочі. А вони й кажуть: "Нема тут у мене знайомих; я людина захожа..." Ой, горенько ж мені, і дивитися на них страшно... порадилася я з суещкою-вдо-вою; рає вона до шпиталю. У тому шпиталю лікарева дочка мене знає; я до неї, розповіла їй, а вона батькові. Лікар така добра душа — зараз взяв свого "смотрителя" і поїхав до мене от сюди. Забрали вони Марка до шпителю... Учора я ходила провідати їх... Ох-ох! Ледві чи вискочать вони, кров'ю кашляють; одначе повеселішали, ще й пожартували: "Шкода,— кажуть до мене,— Уляно Семенівио, що скрипки нема, а то я б вам "Метелиці" заграв. А я слухаю та думаю собі: "Де вже вам грати, коли нема силоньки і підвестися". З тим і пішла собі; завтра знов провідаю.

Я подякував бабусю, попрощався і швидше до шпиталю.

Мене тут провели в чотирнадцятий номер.

Приходжу, чую:

— Тут його нема: учора увечері перевели в кватиру "смотрителя".

Я туди: довгими та темними переходами добрався туди. Марко не зразу пізнав мене.

Трудно, просто неможливо розповісти, як він зрадів! Обнімав мене, цілував та все дякував.

— Та й утішив же ти мене,— говорив він, кашляючи,— Великдень мені зробив, се, мабуть, перед смертю... Спаси-біг, спасибіг, умираючи знатиму, що все-таки не самітній я був.

— Та ти про смерть не гадай,— утішаю я його,— вона далеко ще від тебе,— кажу йому, а собі думаю що інше. Я хоч і не лікар, а добре тямив, що Марко догоряє: очі його блищада, щохи горіли, дихати йому було трудно, смерть стояла біля нього. Про його життя я боявся розпитувати, я був певен, що почуття власної гідності не дасть йому говорити про своє бідування. Я не помилився: Марко ніже єдиним словом не згадав про тяжкі умови свого життя за останні роки, зате розмова про наше письменство всього його займала.

Помітивши у мене в шапці книжечку своїх оповідань, він мовив:

— А ке її сюди... Глянь, які страшенні помилки друкарські: де треба "стенув" — стоїть "стиснув"...

— Хто ж правив коректуру?

— Не відаю; як взяли у мене рукопис, так з того часу нікого й не бачив; навіть друкованого примірника не прислали.

— Шкода, що до пісень не додав нот.

— Треба б було, ноти у мене впорядковані, тільки б трошки переглядіти, поправити, та вже тепер — годі.

— Чого годі! Ось трошки подужчаєш — я тебе зараз до себе на хутір, там ти за тиждень вибрикуватимеш і напишеш.

Марко усміхнувся, потім затулив мені рукою рота і мовив:

— Не потече Десна з Дніпра, а Дніпро із моря... Я свою пісню вже проспівав і скрипку збув; а добра скрипка була, от чого мені жаль, думав: візьму її з собою на той світ, не довелося.
 
Тут у мене мимоволі вирвалося:

— Як же тобі, Марко, не гріх було не обернутися до кого з своїх людей, вони б,..

— Цить! — перебив мене Марко,— Свої люде...— кашель не дав йому говорити: він швидше випив ложку мікстури, і, коли кашель трохи вгамувався, він сказав далі:

— До своїх людей, кажеш. Гм! Де ж то у нас ті свої люде? Ну та нехай і свої, так я ж у кожного з них був по двічі, а у іншого і тричі, а до мене ніхто з них і очей не показав. Вже ж коли б хто з них уважав мене за с в о г о чоловіка, так би навідався до мене, а то ніхто: за два роки ніхто... На се я не сподівався; а проте я не нарікаю... Звісно — не так ждалося... Е! То були мої мрії... Доля така судилася, нічого й жалкувати... Не довелося всього зробити, на що уповав. Що ж! Не моя воля, не моя і вина: як умів, так і робив, скільки спромігся, стільки і виорав... Робив чесно, а робити було трудно; згадай — як було темно: ні світла, ні проводиря, треба було помацки... Ні за свою роботу, ні за своє минуле мені не соромно, вмирати не страшно; Одне лише тяжко, що "свої люде" — гірше чужих... Не вмів я догодити нашим "панам", тим "панам", що гукають про демократію, а самі щосили є лізуть в аристократію.... Кахи, кахи, кахи... Чудно мені: ледві є така друга нація, щоб у неї інтелігенція, так як у нас, була така демократична в теорії і така аристократична і разом така млява і плюгава в роботі.. Ой, ох... Кахи, кахи...

Я пильнував заспокоїти його, виправдати наших "своїх" людей, але се тільки бентежило його... Ну, з людиною, що помирає, змагатися не личить, а я й не змагався більш...

Новий приступ кашлю...

— От клята річ отсей кашель,— говорив Марко,— коли б не він, то було б нічого, добре, а то... усі сили виснажує, утомляє до краю, говорити не дає, а говорити так хочеться.

Я взявся за шапку.

— Влсе йдеш? Так скоро, тільки подратував, посидь ще. Я розумів, що бесіда шкодить недужому, і мовив:

— Радніший би був і цілу ніч просидіти з тобою, та не можна, діло є у мене; добраніч, виспись добре, спочинь, а я завтра з самого ранку до тебе на цілий день. Я тут пробуду більш тижня і певен, що за сей час ти поправишся так, що поїдеш зі мною на хутір, а у мене на хуторі і ставок, і млинок, і вишневенький садок.

Весела усмішка пробігла по пружкам Маркових губ; він мовив:

— Добре, коли б так, та мала на те надія. Попрощавшись, я пішов до лікаря.

— Не вставать йому,— сказав мені лікар.

— Сухоти у нього?

— Ні, гірше — увесь організм знесилений, виснажений... Коли б було раніш трохи, тепер уже запізно, кілька день ще проскрипить...

— Що ж його знесилило?

— Що? Злидні!.. Недуг його не страшний; властиво і не недуг, а лишень неминучий, непоборений добуток довгого голодування... Він помирає не з недугу, а з голоду... Еге, з голоду.

Лікар почав мені ясувати фізіологію і доводити, як чоловік, не маючи відповідної і потрібної організму в свій час їжі, повагом, день крізь день умирає з голоду.

Я цілу ніч не спав... Я цілу ніч мучився. Мордували мене думки не про одного Марка, а взагалі про немилосердно тяжку долю нашого брата письменника! З того часу, як узявся він за перо, як надрукував вперше свій твір — і до останньої години свого життя він мученик... Перед очима у мене встали Шевченко, Свидницький4, Кулик5, Кузьменко6... нарешті Марко... Ой, ой! Усе, що творить письменник, він все те перечуває, переживає серцем і душею, сам себе? мучить і не має сили волі не писати, не мучити себе, спинити свої муки, бо в нього в серці і в душі живе, горить і пече його та божа іскра, що вивела його на трудний шлях письменника, і веде, і вестиме його, доки не приведе в шгшталь, а звідтіль з могилу!.. Він усього себе віддає на муки, бажаючи добра людям, а люде йому що за те? Люде в луччому разі проходять мовчки повз його муки, бо не тямлять, не розуміють; а то буває, що доложать і самі ще рук і на пекучі рани сиплють з щедрої руки покліп, лихословлять, доки не зацькують... Кого не згадував я з наших письменників — життя його було сумноскорботною хронікою пережитих страждань... Письменник, трудівник повагом умирає з голоду серед "своїх людей" і:

Люда бачать, та кажуть: дарма...

Де ж та цивілізація, прогрес, гуманність, братерство? Де наша національна гідність, в чому визначилось почуття її?

Ранком, взявши книжки, щоб читати Маркові, я о десятій годині був уже в шпиталі. Біля ліжка недужого сиділа Уляна Семенівна.

— Доходять,— промовила вона до мене тихцем скрізь сльози.

— Що ви? Так скоро?

— Кажуть, ще світом почали заговорюваться; я прийшла за годину назад, так вже не пізнали мене,

Я нагнувся до Марка і мовив:

— Добрий день тобі, Марку!

Він блимнув на мене очима, що вже потухали, тяжко зітхнув, в грудях хрипіло.

— Пізнаєш мене, Марку?

— Скрипка пропала... Свої відцуралися... Нікого. Обід... Смачний який...— говорив хорий.

— Агонія! — промовив лікар у мене за спиною.— Я не сподівався, щоб так скоро...

— Може б, отця Павла... Нехай би запричастив,— озвалася Уляна Семенівна.

Лікар нічого не відповів і пішов геть. , А Марко все твердив:

— Обід принесли... Скрипка... Свої... Вечеря...

Увечері ми з Уляною Семенівною закрили йому очі і винесли тіло в покійницьку...

Приходжу потім на похорони.

Входжу в церкву і очам своїм не йму віри: шпитальна церква повна інтелігентних людей; на. домовині кілька вінків; з віка домовини звисла широка з білого саєту стьожка, що йшла від розкішного вінка з живих безсмертників, на ній великими літерами надруковано: "От искренних друзей незабвенному другу".

"Боже батьку! — мимоволі подумав я, дивлячись на розкішні вінки та на зморену твар і на кістляві руки мерця.— Чи може бути більша іронія, більший глум з дружби і з вінків? Чи можна "друзям" більше зневажати "друга"?.^ Живого нехтували, цуралися, дали йому вмерти з голоду, живого вінчали колючим терном, а мертвого вінчають квітками!.."

Біля домовини стояла Уляна Семенівна і плакала тихо...

Повезли на гробовище... "друзі" провели, "свої" говорили промови, читали вірші, та я вже не слухав, не чув... В ушах у мене повно було інших звуків, що не давали чути нічого більш, опріч лікарської короткої, але жахливо виразної промови: "Він умер з голоду".

"Отака доля нашого письменника,— думав я, йдучи понуро з гробовища,— живому — колючий терен, мертвому — розкішні квіти".

Sapienti sat...*

* Розумний зрозуміє (лас.),—Ред.

1886, Липень. Хутір Кониськах
*  *  *

ЗА ПЛАХТУ
______________________________

З відчиненої кватири в убогій хаті Петра Фесюри по всій широкій вулиці села Негорілого лунали жіночі голосіння, які на Україні звичайно можна почути над помершим.

І справді, в тій хаті-халупчині тільки що зітхнув останнім разом господар її Петро Фесюра, чоловік ще зовсім молодий; не минуло ще й року, як він одружився з сімнадцятилітньою Мариною. Рано навесні подався вік на заробітки на залізницю, що будували недалеко біля Негорілого; не проробив там і чотирьох тижнів, придбав собі тиф, з ним вернувся до господи, ліг та вже й не вставав.

Заким дві старенькі баби обмивали, одягали та клали на стіл тепле ще тіло, Марина, стоячи в головах трупа, припадала до нього і тяжко голосила. Довго вона голосила, баби її не спиняли і мовчки сиділи собі на лавці. Звернуло з півночі. Проспівали другі півні, а Марина все ще голосила: "На кого ти мене покинув?! Чим я тебе поховаю? Де я в світі подінуся?!" і т. д.

Нарешті одна з бабів, що, сидячи на лавці, добре дрімала, позіхнула на всю хату, перехрестила рота і, промовивши:

— Ох, горенько людське, яке ж ти тяжке! — взяла з водника питунець, набрала води і, підступивши до Марини, мовила:

— Годі, молодице! Скільки не голоси — нічого тим не вдієш. Рук не підложиш. Годі! Глянься! З голосу вже зовсім спала... На лишень води напийся та вгамуйся... Якось воно буде: не ти перша, не ти остання... На все божа воля!

Марина ковтнула води, втерлася рукавом і повела навкруги заплаканими очима.

— Приляж, дочко, засни! — мовила баба і, взявши Марину під плече, помогла перейти від стола на піл. Марина схилилася, прилягла і, дійсно утомлена горем і сльозами, небавом заснула.

Другого дня вранці мусила молода вдова заходитися коло клопоту над похоронами. Задля людей близьких помершому, а найпаче задля убогих злидарів, похорони скрізь по світах ніщо більш, як зайві видатки; квадрат лиха та журби, вже й без того великих, заподіяних смертю. Які б убогі не були похорони, а їх без грошей не можна справити: тут на все і про все треба грошей, починаючи з подзвіння і кінчаючи панахидами та сорокоустами.

Марина почала радитися з бабами, що і як треба робити: перш за все треба заплатити пономареві за подзвіння.

— Вже й так спізнилися! — мовила одна з бабів,— Відколи-то душа його полетіла на той світ, а досі ми не подали про неї звістки ні людям, ні богу... Доки не подзвонять, їй і до порога першого митарства не можна підступити... Нудитиметься, як та сорока на колі.

— Не всім однаково і дзвонять! — озвалася друга баба.— Кому тільки на "Отче наш", кому на "Вірую", а кому і на "Помилуй мя": яка плата, таке й подзвіння.

За подзвінням баби стали рахувати інші видатки на похорони: дошки на труну, майстрам за труну, копачам за яму, хустки до хреста і до корогов, на мари, покривало на труну, ладан, свічки, за псалтир, за могилу, дякові, попові, на горілку, на поминки... Вже ж сякий-такий обід, а неминуче треба!.. Нарахували стільки, що Марина аж руки зціпила і знов заголосила... У неї тільки й ставало грошей, що на подзвіння та на дошки, а де ж ка останнє взяти, від кого помочі ждати? Батьки її люде убогі, та й далеко вони, аж у Херсонщині. Що ж його діяти? Знов почалася порада... Ну, майстри труну зроблять на віру, а пономар на віру не подзвонить, і піп на віру не поховає, та й титар, коли піп не скаже, не дасть на віру ні хреста, ні корогов, ні мар... Коли б був шинкар Лейба, він би горілки дав у наборг, може б, і грошей позичив; так же Лейби вже нема, шинкує монополія, а монополія в наборг на дає... Головна ж річ з попом. Порадившись, стали на тому, що одна з бабів зістанеться біля тіла, друга піде "мудрувати", а Марина нехай іде попа єднати.

Так і зробили.

Бабі поталанило: людина на такі звичаї "обметана". Вона "усовістила" иономаря за "злотого" подзвонити на "Помилуй мя"; майстри пішли тесати труну "на віру", "а коли й так,— говорили вони,— так з того не зубожіємо..." В одній тільки монополії нічого не "примудрували" баба: шинкарка-пані не дала в наборг горілки, "бо,— казала вона,— по закону сього не можна"; вона горілку дає тільки за готовика...

Заплакана, з очима, червоними од сліз, стояла Марина в поповій пекарні, дожидаючи, доки вийде до неї отець Михаїл. Попадя сиділа біля стола і шкребла картоплю на обід. Куховарка підбивала в макітрі тісто. Аж ось прийшов і піп,

чоловік літ 35, тілистий, повновидий, щоки йому як не репнуть. Марина в пояс вклонила попові.

— Здрастуй, молодице! — промовив піп.— Помер? Я так і знав... Причащаючи, я бачив, що йому не вставать уже!.. Що ж, на все воля божа... Всі там будемо — царство йому небесне...— Марина втерла рукавом очі, а піп говорив: — Треба, значить, молитися об упокоєнії душі новопреставле-ного... Помолися, да господь упокоїть ю, ідеже всі праведні упокоєваються...

Марина перехрестилася і знов повела рукавом по очах,

— Коли ж думаєш хоронити? — спитав піп.

— Сьогодні б під вечір в церков винести, коли ласка ваша, а завтра й поховати! — відповіла крізь сльози Марина.

— Ще і в церков хочеш, а не просто з хати на гробовище? — промовив піп, ніби питаючи вдову.— Я не проти сього... Тільки звісно — сама мусиш тямити, що се не те, що одним заходом. Труд і для мене, і для причту неоднаковий, і свічок, і ладану неоднаково треба, а чи спроможешся ж ти на се? Ціна неоднакова...

— Що ж положите, батюшка?

— Ладан і свічки принесеш свої чи церковні нехай?

— Де ж я візьму; у нашому селі не продають, нехай уже церковні...

— Коли так — так, не виносячи в церков,— десять карбованців, а з виносом п'ятнадцять...

Марина, почувши таку ціну, аж обомліла, трохи на ногах устояла і не впала. Німо, великими очима дивилася вона на попа і мовчала...

— Гроші попереду! — озвалася попадя.

— Матінко моя небесна! — прошепотіла Марина.— Таку силу... Де мені взяти... Батюшечко! Згляньтеся на моє сирітство, на моє убожество! Уступіть хоч наполовину...

— Ого! Яка швидка! — озвався попадин голос

— Уступать тут ні з чого! — відповів піп.— Я з усіх беру по-людськи, по-християнськи, і тобі сказав, менше чого ні з кого не беру, бо таки й сам знаю, що ви люде небагаті...

— Які там небагаті, просто — злидні самі... Беріть, батюшечко, половинку... Вам мати божа воздасть сторицею...

Отець Михаїл мовчав і гладив бороду.

— І не соромно тобі, Марино, ще торгуватися! — мовила попадя.— Батюшка пололсив з тебе, як і з усіх людей, а ти подумай: чи бачив він од вас роковини? Чи бачила я льноваль-не? Чи давали ви нам що-небудь різдвяне або великоднє? Нічого, ніколи...

— Ні з чого, матінко! Ми радніші б були, коли б було з чого... Самі знаєте, які наші достатки!

Марина почала гірко ридати... Мабуть, її сльози пройняли отця Михаїла; він згодився відправити похорон з виносом за 10 крб., але "гроші зараз, з гори, а без того й з хати не вийду на похорони",— додав він насамкінець.

Марина стала прохати "на одробіток".

— Яка тепер у нас робота! — сказала попадя.

— Я за зиму відпряду вам...

— Не треба, молодице! Ми полотна не тчемо, ні на кого ткати, діток біг не дає, а на кас на двох хіба багато треба? На місті купимо...

Отець Михаїл вийшов з пекарні.

Довго ще Марина благала попадю, щоб панотець поховав помершого Фесюру "на віру"; чимало-таки вдовиних сліз зросили домівку попової пекарні, заким "матінка" попадя згодилася, одначе з умовою, щоб Фесюриха принесла якусь певну застанову.

— Що ж я вам принесу? — мовила Марина.— У мене тільки й є, Іванові чоботи нові та моя вінчальна плахта.

— Чобіт мені не треба, де я їх приткну? Дьогтем усю комору засмердять! — перебила попадя.

— А плахта,— мовила далі Марина,— вінчальна; і моя мати, і я, і моєї матері мати вінчалися в ній... Як же мені її давати в застанову! Се, кажуть люде, гріх тяжкий...

— Брешуть люде! — перебила попадя.— На добре діло хоч би ти її і продала, так гріха не буде. Гріх пропить... Плахті твоїй нічого не станеться: лежить вона.у тебе в скрині, а то у мене лежатиме, доки викупиш...

Стали на тому, що Марина дала в застанову свою вінчальну плахту, а за півроку викупить її і принесе попаді моток пряжі "за добрість".

Вернувшись до господи, Марина достала зі скрині плахту і, держачи її в руках, почала голосити над нею, так як учора голосила над чоловіком... Нарешті тричі поцілувала її, зав'язала знов у хустку і понесла до попаді...

Петра Фесюру поховали. Похорон був "боголіпний": з "виносом" і з "двома євангеліями" від церкви до могили.

За тиждень чи за два після похорону Фесюриха пустила жити в свою хату стару, бездітну, убогу вдову, московку, а сама рушила з села на заробітки.

— До батьків,— казала вона,— піду; буду жива та здорова, так стану там у кого на літо або в Одесу подамся за наймичку; там людей завжди треба, а, заробивши грошей, вернуся сюди викупити у попаді плахту.

Минуло трохи не рік. Про Марину в Негоріловцях не було й чутки. Як ось перед другою Пречистою вернулася вона.

В селі за сей час тільки й переміни, що отець Михаїл помер.

Марина, взявши гроші, пішла до вдови-попаді викупити свою вінчальну плахту.

"Знати,— думала Марина,— переходячи через попадин двір до будинку,— що попаді і без попа живеться гаразд. Он повне гумно всякого хліба: одна, дві, три скирти жита; а он стоги ячменю, вівса... Нехай споживає на здоров'я! Коли б не вона, що б я й робила тоді з похоронами, а вона, спасибіг їй, зарадила... Плахту взяла на застанову, так що ж! Ніхто без застанови не позичив би..."

Марині здалося, що її вінчальна плахта вже у руках у неї; вона впилася очима в плахту, розгортає її, роздивляється, чи не пошкодила її міль, чи не побила де її... Ні, плахта ціла; попадя, спасибіг їй, зберегла добре... Марині здається, що плахта вже на ній; вона йде в тій плахті по селу до церкви; люде дивляться, задивляються. Та чи не плахта ж!.. Тепер таких плахт і нема, тепер не вміють так і виткати... Марина згадала, як вона в тій плахті стояла під вінцем, як вона тоді раділа, яка була тоді щаслива, як щиро молилася...

Споминки підбадьорили молодицю: вона, сама того не помічаючи, підтюпцем поспішила до попадиного будинку.

Попадя приязно повітала вдову.

— От і я повдовіла! ї я така ж удова! — говорила вона Марині.— А чи сподівалася я на таке горе!

І попадя, і Марина зітхнули і повели руками по очах.

А коли Марина зняла річ про свою плахту/попадя мовила:

— Ох, ох! Спізнилася ти, молодице! Нема вже у мене твоєї плахти!

Марина аж похитнулася з сього слова...

— Як то нема, матушечко! — промовила вона, ковтаючи слину.— Де ж вона ділася?

— Звісно, де! — відповіла попадя.— Сама пам'ятаєш, яка була у нас умова: плахту давала на упад... Та коли б було не постигло мене лихо, чи я ж тобі ворог! Не продала б ніколи, а то як притиснуло мене лихо... Ой, ой! Бодай не казати! Отець Михаїл занедужав... У мене ні копійки... Мусила продати...

— То ж моя вінчальна плахта! — Скрикнула Марина якось несамовито.— То ж моя материзна! Скажіть: кому ви продали, я перекуплю.

— Хіба я знаю, хто її купив: послали на місто, там і продали...

Марина постояла мовчки, повела навкруги очима і мовила:

— Нехай же вас господь з вашого добра зведе отак, як ви мене звели! — гурконула дверима і пішла.

Дійшовши до брами, вона спинилась і довго дивилася німа на попадине гумно і на стоги на ньому сіна і збіжжя.

Потім повернулася до будинку, плюнула і пішла до господи.

Сусідки Марининої, старої Кулиии, не було дома, коли Марина вернулася до своєї хати. Марина одчинила скриню, сіла біля неї на ослоні і німо дивилася в скриню, де лежало її убоге манаття і де колись лежала її вінчальна плахта...

Трудно було з Марининої тварі вгадати, що вона саме думає, впившись у скриню тупим, недобрим поглядом.

Вже завсім стало темно надворі, коли вернулася Кулина, а Марина як сіла біля скрині, так і сиділа.

— Що се ти, дочко, впітьмах робиш? — спитала Кулина. Марина підвела трохи голову і мовила:

— Справді, що ж я роблю! От дурна...— з сим словом вона закрила віком скриню і сказала: — Трохи не до півночі досиділась... Лягаймо спати!

Коли б у хаті було світло, то б Кулина помітила, що з Мариною діється щось недобре, непевне... Так же в хаті було темно, і стара Кулина, перетомлена за день роботою, не звертала жодної уваги на Марину і, помолившись богу, полізла на піч спати. Марина лягла на полу...

Минуло годин зо три. Заспівали перші півні і розбудили стару Кулину. Вона повернулася лицем до віконця і скрикнула;

— Ой лишенько! Десь горить, пожежа! Марино! Марцно! Прокинься! Пожежа!..

Марина не одзивалася, спала...

Задзвонили на ґвалт. Кулина кинулася будити Марину.

— Марино! Марино! Горить! Чуєш! На ґвалт дзвонять!.. Глянь у хаті — хоч голки збирай!.. Десь недалеко горить!..

— Де горить? — питалася Марина.

— Так не вгадаєш! Ходим надвір, подивимось! Пішли...

— Овва! Боженьку святий! — мовила хрестячись, Кулина.— Се ж у попаді гумно горить! Глянь! Глянь! Як полум'я б'є, як огонь шугає! Глянь!

— Бачу! — відповіла зовсім байдуже Марина.— Добре горить! Се їй за мою плахту... То не гумно, то плахта моя горить...

Погоріловці, 30 червня 1899 р.

*  *  *

ЗАВЕРТКА
______________________________

Приятель мій Іван Хуторний,— він таки і з рідні мені приходиться, хоч і далекої,— набув собі пдааторік хутір та й зазиває, мене до себе в гостину.

"Приїзди та й приїзди! Хутір мій,— пише він щу мене^— стоїть, щоб ти побачив. Не хутір, а просто рай; і садок, і млинок, і ставок, і гай, і степ, і гори, і долини... А до того ні пана, ні підпанка, ні посмітника. (Посмітники— се полі-ціанти; офіціальна назва їх "урядники", а народ продражнив їх "посмітниками"). Нікого, нікого нема, крім мене, та самого чистого народу, все козаки!.. Навіть ні жида, ні шинку нема".

Улітку сього року, випало так, що і в мене діла ніякого: порадився спершу з жінкою, далі з Опанасом.

— Як ти, Опанасе, чи їхать, чи ні?

— Авжеж їхать; чого тут смалиться. Роботи ніякої; а що треба — хіба я сам не догледжу? їдьте, провітритесь, та ще й дітей малих візьміть з собою...

Послухав, поїхав...

Приїхали, вже темно було; люде повечеряли. Дві доньки мої так потомились за день в дорозі, що швидше в перину, і їсти нічого не схотіли. На другий день ми собі з Іванам щз протягаємся, а дітвора вже скрізь оббігала: і в саду, і в городі, і в пастівнику, і біля ставка, та все до дядини (Іванової сестри):

— Що отеє таке, дядииочко? А се що?

— Се гарбузи.

— А се що?

— Се кавуни ростуть.

— Які кавуни? Оті великі, смачні да солодкі? Чом же вони такі малесенькі у вас?

— Ще не виросли.

—

— А се що? А се що?

Набігались, аж попріли, та тоді в хату до нас: одна тягне окривало з Івана, друга з мене.

— Тату! Дядьку! Годі спать! Вставайте! Ми вже з тьотею усюди були, все бачили, а ви все рутитесь... Тьотя казала пообливать вас холодною водою,— да з сим словом справді за питунець з водою. Мусили ми повставати.

— Десь у вас ні стиду, ні сорому нема! Люде от-от обідатимуть, а вони ще й очей не попротирали! От засоні! — шуткує сестра Настя, усаджуючи нас за сніданок.

Поснідали, вийшли на рундук, сіли, смокчемо люльки.

— Пече? — процідив до мене Іван.

— Допікає-таки! Дивись, чи не на дощ воно так жарить.

— Може!.. Барометр посунувся на "дощ"... а воно б дощу й не треба.

— Як не треба! — вмішується Настя.— Квасоля пожовкла.

— Що квасоля! Квасолі твоєї лисий не візьме, а сіно в покосах... нехай би дав догребти да в копиці зложить, тоді хоч і спорсне трохи, дак байдуже... Сьогодні гребуть?

— Гребуть...

— Толочане чи за спаші?

— За спаші... 4

— А ти ж їх почастувала, Насте?

— Іще б пак ні! Думаєш, без тебе дак ніхто й не знає вже, як з людьми треба поводитися. По дві чарки вже піднесла: в обід по третій, на полудень по четвертій, да за вечерю по дві,— от і буде.

— Буде! Буде... А догребуть сьогодні?

— Навряд...

— То се ти, Іване, за спаш береш? — питаю я.

— А ти ж як думав? Дарувати? Ні, зроду не можна. Колись і я гадав, що за спаші не слід брать, а треба по-сусідськи дарувати, а як приїхав торік сюди да як сів господарювати,— побачив, що сього не можна: се дурниця. Почалось з того: займуть, було, телицю в житі або лошицю в овсі — прийде хазяїн; я його гарненько висповідаю, що у нього такий недогляд, поганьблю його, попрошу удруге не пускати скотину в чужий хліб і віддам... Що ж, ти думаєш, вийшло з сього? Як почали — сьогодні дві телиці в гречці, завтра — чотири в просі, позавтрому — десятеро в сочевиці... Погано; а соромно якось брати за спаш, не по-сусідськи, думаю, буде... да таки і випаси у моїх сусідів не вельми великі, хоча й не малі. Що ж його діяти? От я зазвав самого старшого з громади діда, усадив його, почастував, і давай його благати: і се йому, і те, і п'яте, і десяте: вас, кажу йому, діду, послухають,— вговоріть їх, щоб не пускали товару в чужий хліб. А він мені на се: "Даремна річ, пане! Шкода й починати, не послухають. Самі ви, пане, вино-ваті..." Я аж на місці не всидів: "Яка така моя вина?" — питаю.

— Така вина, що свого добра не вмієте берегти!.. Де таки се видано, щоб за спаш нічого не брати?! Сього в нас зроду-звіку не було!.. Ми ж от — громадяне, свої люде,—

— а попадеш в спаші,— викупись... Інакше не молена! Чуже треба шанувати... Воно й без спашу не можна: раз на раз не встережешся; інколи й рад би догледіти, да не зуздриш, коли вона й смикне... А все ж — чи умисне чи неумисне нашкодив, а прощать не можна! Ні вовік не можна... Ви думали, як лучче, по-божому, а воно вийшло не так: люде зараз запримітили, що ви, не во гнів вам сказати, хазяїн такий собі... слабенький, не вмієте свого берегти... От вони уші й розвісили... Самі, пане, виноваті...

— Дак виходить, що треба брати за спаш?

— А то ж як? Звісно, треба, тільки по-божому, по-людськи, не грабуючи, не позиваючи... особливо — не судячись... цур їм, тим судам! У суді* час тільки збавиш, а так по^усідськи: нашкодив — плати!

— А як хто не схоче платити, що тоді?

— Сього не може бути; у нас сього зроду-звіку не було! Чоловік свою вину знає: нашкодив — нема що й казати, ублаготвори! Се вже і бог велів... не за нас се стало, не за нас і перестане... Буває, що нічим заплатить, ну, тоді — відроби... Тільки по-божому, по-людськи, щоб не сутяжно було, не через верх, а так, щоб припадало і до шкоди, і до вини... Аби ступила скотина в хліб, аби смикнула яку жменю — день відробітку або коповик (50 коп.) —се по-божому, А по тій чортовій таксі, та ще по суду... щоб його ніхто добрий не діждав судитись да возитись з отими судами!..

Послухав я діда і зараз з весни й оповістив, що не прощатиму спашів. Зараз вдесятеро поменшало... а попаду в спаші, зараз — одроби.

— Що ж люде? Не лають тебе?

— Де тобі! Дякують! І великих спашів нема... Воно, коли хоч праЬду сказати, з отсих відробітків задля мене тільки й користі, що спашів менше; а щодо роботи, дак нанять — менше стане: не почастувати не можна, а начнеш частувати, дак і вичастуєш горілки більше, ніж заплатив би за день. Ну, правда, і те, що за гроші ні зроду так чисто і так жваво не робитимуть. Ось ходім лишень подивитись.

— Ходім.

Ідемо поуз тютюнові плантації.

— Тривай! — каже Іван.— Завернім на тютюн, я тобі покажу: от тютюн, дак тютюн; ти чи й бачив коли такого! У чоловіка росту, а лист — широченний, хоч стіл застилай; да тонесенький такий — настоящий турецький. Насіння з Бол-гарщини добув... Степан Ніс 1 — лікар, може, знаєш його?..

— Добре знаю.

— Дак от він, бач, забрався лікарювати у болгарів,— дома, бач, тісно... ну і переслав мені насіння! Та вже й насіння!.. Спасибіг йому! Гляну на тютюн, аж дух радіє! Дивись, дивись який! Аж гуде! А листя, листя! От тільки не розберу, чи се персічан, чи пахунець... Ти тямиш що в тютюні?

— Коли палю цигарку або люльку, дак тямлю, а так — байдуже...

— Ну, дак тобі нічого й показувати, все одно, що сліпому малюнки!..— 3 сим словом мій Іван присів і нагнувся до куща тютюну.— Ба, ба, ба! Отеє так! Що ж отеє таке? Дивись, дивись-бо сюди... глянь! Отеє так!.. Бачиш?

Я глянув: на кущі тютюну лазила велика сила якихсь зеленуватих, під барву тютюну, малесеньких козявочок.

— Що воно таке? — допитувався у мене Іван.— Ой, ой! Он і на другому, і на третьому! Так і обсипали! А он, он! — Іван перебігав від куща до куща.— Он поточили листя, наче решето, і он цілу сталку попід'їдали. Отеє так! Тро-хи-ме! Тро-хи-ме! — гукнув Іван несподівано для мене і з такою силою, що я аж здригнув.

— Кого ти гукаєш?

— Нікого, як тютюнника... Трохиме!.. Тро-о-о-хи-и-ме!.. Не чутно й не видно. Певно, в клуні крутиться, десь в засторонку.

Мої діти, почувши дядьків крик, побігли з двору і бігли до нас.

— Верніться, діти, верніться, голуб'ятка, в двір, там знайдіть чи самі, чи хто вам знайде діда Трохима: нехай одним духом сюди йде!

Діти побігли; Іван ходив рядками тютюну: тільки й чутно було що: "Отеє так! Отеє так! Ось і тут, і тут! Отеє такий догляд! Пропав! Увесь пропав!" Показався і Трохим: справді заспаний.

— Обходив ти сьогодні тютюн? — питає Іван.

— Аякже, обходив. 9

— І не брешеш?

— От святий хрест!

— І нічого не примітив?

— Що ж там примічати? Тютюн, як тютюн.

— А се що? Дивись, дивись! Бачиш! — Іван гаряче тикав пальцем, вказуючи на гнізда козявок,— Бачиш? Що воно? — Трохим придивився.

— Що ж, нічого... козявки...

— Як нічого? — аж скрикнув Іван.— Хіба не бачиш, якої шкоди накоїли! І звідкіль вони взялись?

— Звісно, од бога... всяка тварь од бога... а шкода є... шкода, що й казати, велика... І коли воно, кляте, успіло стільки нашкодить? Уранці обходив, нічого не було...

— Да ну-бо, діду! — перебив його Іван.— Хоч не бреши: дивись — інде листя посохло вже, хіба се можна так швидко! Лучче калси: що робить?

Дід засоромився і, понуро дивлячись, одповів:

— Нічого не робить...

— Нехай, по-твоєму, увесь тютюн попід'їдає.

— Усього не попід'їдає... А коли що, дак кликніть попа...

— А піп що поможе?

— Вичитає, помолиться...

— Ти ж кажеш: ся козявка від бога?

— А вже не від чорта...

— Дак коли від бога, дак і піп нічого не вдіє.

— Не попа, дак ворожбита позовіть, нехай заговорить! Іван аж пирснув зо сміху.

— От ви смієтесь,— сказав образливо дід,— а позаторік у Шаповала отак само було: напала козявка на тютюн, привезли ворожбита, він положив у питунчик жару, посипав чогось на жар, обкурив по рядкам, заговорив, немов рукою зняло: уся козявка передохла.

Іван перестав сміятися і з цікавістю спитав у діда, чим курив ворожбит?

— Про те не знаю, не питав, та хоч би й спитав, дак хіба він скаже? — відповів дід.— Та те куряво — пуста річ, то він так, аби очі відвести; уся сила в заговорі.

— Де той ворожбит живе? — спитав Іван. Дід відповів. Іван глянув на мене, ніби питаючи, що я гадаю? Я всміхнувся:

— От коли б ми з тобою знали зоологію да ентомологію, дак би й не посилали за ворожками,— промовив він до мене.— А то, бач, вчилися праву, а довелось господарство править... І не тямимо нічого... козявка від бога... попа на неї треба або воролску...— Іван докірливо хитав головою...

— Може б, ліпше було, паничу, не займать козявки,— сказав дід.— Тепер вона наїлась, сидить собі в одному місці, а то як розворушимо її да розлізеться по всій плантації,— більшої шкоди коли б не добуть...

— Да ти ж сам радиш до ворожки.

— Я не раджу, тільки так кажу. Добре, як заговорить, а як часом ні? Може, се й не така козявка, як була в Шаповала... По-моєму, нехай вже отсі рядки їсть...

— А поївши отсі, далі нехай лізе?..

Ах ти голово!..

— Воля ваша! Про мене... а я так сужу: козявка, як і чоловік; коли він сидить на своєму місці, ніхто його не тривожить, не голодний він, дак який його враг понесе шкодить?..

— Говори!

— Так по-моєму... а проте... воля ваша, ваше добро, як знаєте... А я знов-таки гадаю: і чоловік, і звір, і козявка — коли голодні, дак і зліші, і більше шкодять...

— Нехай, мабуть, привезе ворожбита; нехай покурить; побачимо, чим він куритиме, то й собі знатимемо,— обернувся до мене Іван.

— Без заговору, паничу, куряво не поможе!.. Тут сила не в куряві... молитву чоловік знає,— говорив дід, ідучи слідом за нами до гребців. Пройшли гоней двоє мовчки: по виду видно було, що козявки і тютюн не дають Іванові спокою.

— Там і в житах у нас не все благополучно,— промовив наче нехотя дід Трохим.

Іван зупинився і спитав:

— Спаш?

— Ні, не спаш! Коли б спаш, то ще б байдуже,— відказав дід.

— Та що ж там таке? Може, вилягло жито?

— Ні, не вилягло! Чого йому вилягати? У людей і густіше буває, та не вилягає.

— Ну, дак що ж там? Кажи вже швидше!

— Там таке, що хто його знає, як і казати; може, нехай вже токовий скаже.

Іван аж розсердився та до мене:

— Бачиш, що за народ? От і живи з ними, і хазяйнуй! Ти, діду, не чоловік, а просто варивода! Коли почав, дак кінчай. Що там неблагополучного в житах? Жук? Муха? Чи що?

— Од жука бог милував, і мухи не чутно... Та се, пани-ченьку, не моє діло, а токового.

— Тьфу! От чоловік! Кажи що там? — сердячись, крикнув Іван.

— Там... бодай його й не казати! Там завертку якась зла душа завернула...

— І тільки? — Іван розреготався.

— Мало хіба сього! — відповів дід понуро.

— Хтось завернув, а я відверну.

— Не допусти вас господи до сього, паничу! Як се можна! — сказав дід жахаючись... Не доведи вас господи! Щоб у вас, не до вас кажучи, тьфу, тьфу, тьфу! Руки вивернуло?.. Не доведи мати божа... Тут без ворожбита не можна...

— І знов ворожбита! — відповів Іван, махнувши рукою, і пішов мовчки.

Гребці садовились обідати, бз^ло їх душ, може, з сорок, більш жіноцтво; поміж чоловіками-кидалькиками манячили і сиві вуси, були й парубки.

— Помагай бог! День добрий... з суботою вас! — поздоровкалися ми до гребців.

— Дякуємо, і вас поздоровляємо.

— Хліб да сіль.

— Просимо з нами.

— Що там, Семене, у тебе в житі? — спитав Іван, обернувшись до високого, широкоплечого чоловіка літ зо сорок, з довгими чорними вусами, котрі лізли йому за пазуху, у розхристану сорочку. Семен підняв трохи бриля і почухав потилицю.

— А ви вже, діду, не втерпіли, розблаговістили! — промовив Семен докірливо, дивлячись на Трохима.— От язик, і на припоні його не вдержиш! Чому я не мішаюсь до вас і мовчу про тютюн?

— Про мій тютюн нічого сказати...— відповів дід токовому...

— Нічого! Лучче б ви мовчали, а то як скажу при людях...

— Говори! Говори! Ну говори! Що ти скажеш? Ну? — приставав дід.

— Годі вам! — озвався Іван.— Та завертка, чи що?

— Завертка! Завертка! Отеє нехай бог милує!.. Мати моя божа!.. Завертка! — загомоніли разом гребці з страхом...— Завертка! Се так!

— Треба, паничу,— озвався гуменний до Івана,— за ворожбитом посилать, або пропаде жито.

— Чого воно пропаде? — питає Іван.

— Звісно чого: прийдеться або одкосить на цілі гони, да тоді запалить те, де завертка, або так покинуть, бо з заверткою, доки вона нерозвернена, ніхто жать не піде.

— Авжеж! Авжеж, ніхто! — загомоніли гребці.

— Навряд, паничу, чи піде хто жать,— заговорив поважно сивоусий чоловік.— Се річ небезпечна! Як можна! Доки не розвернута завертка — жать не можна.

— Дак я її розверну,— каже Іван.

— Боронь вас боже! — скрикнули гребці.— Як се можна! — І пішли розказувати всякі пригоди про завертки: у тієї руку звело, у другої ручки вивернуло; таке несли, що аж бридко слухати.

— Кромі ворожбита, та ще й не всякого, а вмілого, що знає заговорить завертки, ніхто не може розвернути,— говорив поважно сивоусий чоловік.

— Отже, я розверну, хоч і не ворожбит! — озвався молодий парубіка.

— Ось ну, ну! Попробуй, чи не розверне у тебе очей або в'яз,— застрекотіли дівчата.

— Куди тобі, плювагому! Смоктав би свою носогрійку та не шився не в своє діло,— наставляв дід Трохим.

— Отже, розверну!

— Мовчи, заволоко! — строго озвався сивоусий.— Думає, блазня, що воно вже й теє... Думає, що коли за Десну волочився, дак вже й розуму набрався... Якраз!.. Чого не дала мама, не купиш і в пана... Розверну!.. Як зверне тобі набік в'язи, тоді знатимеш "розверну"...

— Чого ви, діду, сердитесь? Хіба я вас займаю?..

— Не серджусь, я правду кажу! Не лізь поперед батька... Хіба ми дурніші від тебе одного, чи що? Ми вік звікували, а в нього молоко на губах не обсохло, а він "роз-верну"... Ось я то не я... Тьфу! Блазень!..

— Блазень і єсть,— вмішалась одна підстаркувата молодиця,— а туди ж лізе!.. Яйця курку хочуть вчити... Не тобі старих людей учить, не тобі переучувать...

Трохи-потроху усі гребці накинулись на смілого парубіка: хто лаяв його, хто докоряв, а дівчата підняли його на глузи. І господи! Як вони його висміювали, чого-чого не вигадували, до чого його не рівняли! Парубіка не витерпів: взяв бриль і пішов геть собі...

— Тю! Тю! Тюкайте люде на новика, тюкайте!

— Тю! Тю!

— Бач який новик об'явився! Старе хоче ломать, а нове заводити! Не діждеш... руки короткі! — торохтіли молодиці.

— Без ворожбита, паничу, діло не обійдеться,— провадив сивоусий,— інакше ніхто не прийде до вас жать... Се таке вже діло, так заведено з дідів і прадідів.

— Я візьму женців з другого села,— каже Іван.

— Беріть, воля ваша; поки не знатимуть, то й прийдуть; а довідаються про завертку, дак тюпки назад побіжать... Згадаєте моє слово.

Гребці розкотились спочивати на валках свіжого пахучого сіна, а ми з Іваном і з гуменним пішли подивитися на завертку.

Так сказать, як добра жменя жита була перекручена. Гуменний показав, скільки доведеться покинуть або спалить на корені жита, коли не розвернуть завертки.

— Тут кіп на десять жита буде,— сказав Іван, обійшовши те місце, що обвів гуменний.

— Може, й більше набереться, жито густе,— відповів Семен.

— Так шкода ж! Мало хіба? Подумай сам, сто пудів жита пропаде...

— Велика шкода! Бодай йому кишки да ковбик перевернуло!.. Щоб його з круга-світа звернуло, хто отеє завернув!

— Мабуть, треба за ворожбитом? — сказав до мене Іван всміхаючись.

— Проти вітру піском не посиплеш. Очевидно, ліпше ради забобонів викинути одного карбованця, ніж п'ятдесят. Посилай за ворожбитом. Я зроду не бачив, як розкручують завертки, цікава річ...

Іван мовчав: видно було, що йому і жита жаль, і коритися забобонам прикро.

— Коли вже посилать, дак треба на ніч,— промовив Семен.— Дак, по-моєму, як повечоріє, нехай Кузьма бере безклубу да сурмачку, та парою і ще на ніч.

— От таке ловись! Тьфу!.. Вдоволяй забобони!.. Ой люде, люде!..— бурчав собі Іван.— Нехай їде! — відрізав він Семенові не то з серцем, не то з огидливістю.

Минув день. Ми лягли спать, дак сон наш не був здоровий. Моєму другові маячились крізь сон зеленуваті козявки да завертки в лситі, мене зворушувала темнота і забобони народа...

Півні заспівали раз да другий. На рундуці чуть було тяжкі кроки.

— Хто там? — питаюсь спросоння.

— Се я,— промовив Семен,— ворожбит відвернув завертку благополучно, треба б на могорич. У нього багато діла, не ,ждатиме дня: тепер і на нього жнива. Іван піднявся.

— Лучче,— каже,— ради забобонів викинути одного карбованця, ніж п'ятдесят.

*  *  *

КАЗЕННИЙ МЛИН
______________________________

(Розповів Мартин Xимуля)

Давня се річ: мабуть, літ сорок тому буде. Довелось і мені під зеленим верхом ходити 1: цілих шість літ простаршину-вав та вже ж і клопоту набрався стільки, що й забожитися — так не гріх, що на шість волових гринджолів під рубель не вмістив би. Ну його к бісу те старшинування!..

Я з батька тесля-ремісник, не те щоб великий, а так собі: сякий-такий майстер, а трісочки бували. Як дзвіницю в нашій церкві будували, так я на утлі правив. А дзвіниця в нас лепська: хто чужий чи їде, чи йде поуз неї, гляне і похвалить... Еге! Було в руках ремесло, та бур'яном заросло! Майстрував би собі й досі, коли б громада не була напосілася на мене та не виперла мене на старшину, прямо коліном виперла... Чого не робив: і просився, і молився, страх як не хотів,— та хотінь приневолив! Звісно, копа переможе й попа.

Старшиную я рік, два — нічого: люди не нарікають, громада не жене чмелів на мене і начальство не дуже таранів гонить... Не без того, що інколи гаркне, 'і за все: я, мовляв, і сніп, і перевесло, і лопата, і помело. Марудно було... Звісно, сам і синиця, і западня, і вовк, і вовківня... Ну його! Нікому не зичу і не раю під полум'ям ставати: часом дмухне так, що й осмалить.

Гаразд! Старшиную собі. Навесні якось прибігла з округа летючка. Летючка — щоб ви знали — се такий штафет був. Коли що шпарко припече, зараз і летючка: напишуть, значить, в окрузі бумагу, припечатають до неї перце і пустять. Летить з нею чоловік верхи, і день і ніч не спочиваючи, не оглядаючись, вихром курить. Прибіжить до тебе, хоч би й опівночі було — збудить, хоч би вмирав — підійме. Прибігла ота летючка... Писар читає... Еге! Дій його честі!.. Се не те, що мете, а те, що зверху йде!.. Новий єнорал їде! По всіх селах їхатиме і нашого не мине... Так щоб ото в розправі було чисто-пречисто, громада щоб напоготові стояла, а старшина вибіг назустріч йому аж на саму межу, доки сягають землі нашого села...

Ну, тут уже нема що ворожити... Ніколи вже по опеньки ходити... Зараз дівчат, бабів з половини села в розправу: "Чепуріть! — кажу їм.— Щоб так було, як на Великдень". Заходилися. Пішла така сутанія, наче в пеклі: стелю й стіни шпарують, білять; поміст миють, шарують; бовдур хутрують; стріху підстригають; гній з повіток вивозять; двір і задвірок вимітають та піском висипають... За два дні прибрали, причепурили... Стало в нашій розправі наче у віночку: долівка, наче віск, жовтіє, стеля така весела, наче сміється, немов та дівчина на вінкоплетинах, а стіни — то були такі коряві, наче сухоребра коняка, а тепер такі привітні, наче молодиця з першими пирогами... Аж дух на них радіє!.. В дворі потрусили лепехою, наче в Клечану неділю2... Любо й глянути, і так гарно пахне... І панотець наш Максим причепурився... Він у нас школою правив, так і йому велено ждати єнорала, і він ряску нову мусів пошити... Він у нас і небоязкий був, та хіба на смілого собаки не нападають?

— У мене,— каже,— за вухом не свербить, а все ж єнорал московський, не наш брат... Хоч не вкусить, так злякає. Та ще не знаю, як його зустрічати:

— Сього вже,— кажу йому,— я тим паче не знаю... Як там у вас показано по требнику, так і чиніть.

— У требнику,— каже,— такі случаї не прописані.

— Значить: трудна річ.

О. Максим поїхав до благочинного. Той сказав:

— Стрічати єнорала треба з проскуркою. Ждемо. Кажу до писаря:

— Кують у мене ковалі...

— Ох, і в мене в голові, наче в млині! — каже він.—' Як почне таранів гнати...

— Олії не виб'є! — шуткую я.

— Олії не виб'є, а в ушах лящатиме...

— Не журіться,— вмішалася моя жінка,— теляти ще не бачили, а вам уже вовк увижається...

— Мовчи, бабо, не твоє мелеться!

Ждемо. Прибіг окружний — нічого! Походив, подивився, понюхав... Току ногами не місив.

— За тиждень,— каже,— приїду з єнорал ом!

Ми ще раз долівку хвощем вишарували: дівочих рук і спин не жаліли — нехай же й вони тямлять, яка то цяця єнорал!

А в суботу увечері знов летючка: "їде!" — щоб до світу був я на межі!

А бий тебе сила небесна! І виспатися не дають!

Наказав я, щоб громада була напоготові, сам прибрався, верхи на коня і на межу. Вартую під вербою. Вже й світ, а його нема. А мене на сон так і тягне... Всю табаку вже винюхав... Аж ось в обідню годину — бачу: курява стовпом котиться по шляху. Я тоді на коня. Зирк — окружний біжить попереду. Я коня під боки та навзаводи! Прибіг поперед усіх до розправи, з коня — скік! І стою біля шляху проти громади.

Виліз той єнорал... Таким індиком іде до громади. "Здорові були!" — промовив так як слід, по-людськи, тільки що голос у нього такий густий, хоч лопатою горни... Ходить, руки за спину — чи воно в нього там засвербіло, чи то вже йому так призначено: руки назад — не скажу.

У громаді на самому переді стояв Євтух Цимбалистий, чоловік високий, огрядний, голова гола, наче коліно, а вуси, немов грива в коня. Єнорал став проти нього, впився в нього очима — а очі у нього такі гострі та верткі, наче дзига. Які у вас нужди єсть? — питається.

Цимбалистий на лихо не дочув,— йому саме тоді одно вухо заложило,— не дочув і каже:

— Може, в кого й є... Село наше велике... Не можна, щоб у кого не було нужі... А що до мене, так бог крив — щотижня голову мию. А про других — байдуже, не відаю.

Окружний, як почув, почервонів, наче калина, перелякався. Бачте: єнорал про "нужду", а Цимбалистий йому про "нужу" — підбіг до єнорала і каже:

— Сей козак глухий, недочуває.

Тоді єнорал одступйв трохи вбік та й знов:

— Кажіть: які у вас нужди є? Люде мовчать.

— Чого мовчите? Кажіть, не бійтесь! Я за се нічого! Люде мовчать. Він тоді як гукне, наче з бочки:

— Говоріть!

Хтось уже з громади і промовив:

— Кажіть, кому треба. А другий хтось:

— Мені не треба.

— Не треба! А де сей "не треба"? Виходь сюди! — гукнув єнорал.

Цимбалистий знов ні до ладу, ні до прикладу, а як то кажуть: "нате й мій глек на капусту!" — не дочув як слід, а гадав, що єнорал кличе до себе Єлисея Нетребу, та й каже:

— Де вже, пане єнорале! Не вийде Нетреба... Ще позаторік дуба дав!

— Я не про дуба, а про нужди питаюся! Розумієш ти чи ні? — крикнув єнорал.

Цимбалистий і каже:

— От ви про що!.. Про нуждиі Нужди у всякого є: кому хліба, кому до хліба, кому солі, кому дьогтю...

— Се не громадські нужди! — перебив його єнорал.— Ви мені таку скажіть, щоб усім щеміло од неї!

— Отаку! Таких найбільше єсть. От хоч би й рекрутчина сама: од неї всім щемить — і батькові, й матері, і сестрі, й братові, і жінці, й дітям. Коли од неї визволите, за се вам і дітям вашим од усіх нас навіки буде дяка!

— Се не моя воля! — одповів сердито єнорал.— Про се нічого й речі знімати!

Цимбалистий тоді знову своє:

— Вже, пане єнорале, де свербить, там і почешеш, де болить, там і торкнеш. От би й од податків треба пільги, й од одбутків...

Бачу я, що Цимбалистий от-от на самий пень наїде, та вже й киваю й моргаю на нього, а він не йметься, мне язиком, наче баба лемішку в макітрі... Ну, думаю, тільки ти мене підведи під млин, я тобі очі промию... Я ж собі про який млин? Се так говориться, коли хто не до ладу язиком меле, а на-віжений Євтух і справді з'їхав на млин!

— От,— каже до єнорала,— і на мливо в нас, крий боже, яка веїлика нужда! Влітку вітри сплять, вітряк не повернеться, вергай жорнами!

Єнорал на те:

— То тим, що у вас вельми низькі вітряки. Будуйте на високих стільцях, у чоловіка заввишки, он як на Литві.

Цимбалистий знов попустив язика:

— На Литві, паночку, і хрущ — м'ясо! Литвин і дме, й кує, й шиє, й пере, а спитайте в нього — то й не тямить, що робить. Ми не Литва. Нам би треба водяного млина... І річка у нас є, й на воду вона багата.

— То річка казенна! — перебив окрулсний. Цимбалистий і тут не змовчав:

— Зроду-звіку — божа вона! Єнорал наче зрадів:

— Бачу, що се справді у вас велика громадська нужда. Добре, буде у вас млин!

На коней і поїхав.

Я перехрестився обома руками та подякував Всевишнього, що не вмився юшкою й зуби цілі.

Минуло літо й осінь. Саме якраз на Водохреще г мчить нечистий приказ: людей і підводи постачити, дерево вивозити... Казна будуватиме на нашій річці млин!

Он воно що вийшло з тої сириці, що Цимбалистий жував! Що ж?.. Добрий млинок — божий дарок! Тільки смуток його знає: хто правитиме тим млином?

— Хтось од царя,— каже писар,— коли казенний млин, то вже не інак, як так.

Еге! А людям доки що мороки прибуло: своє кидай, а на казенну роботу йди!.. Та вже ж! Не можна й казні не помогти: хто ж на неї й робитиме, коли не ми?

Вивезли дерево. Навесні, на саму похвалу 4, приїхав окружний, німця якогось привіз до нас і каже:

— Отеє той, що млин будуватиме, так слухайте його, робіть, що скаже!

Заходився німець коло млина. Нагнали йому людей, наче на панщину. Будують. Вивели вже клітку, взялися, за снасті. Бачу я, щось воно наче не до ладу: клітка нова, а кривиться, наче стара баба позіхнути збирається... Кажу я німцеві:

— Щось воно тому млинові наче боком лізе...

Він засунув у зуби люльку, смокче її, блимає очима, сидить проти млина, мне свої сліпаки, наче собачка в човні. А я знов до нього:

— Клітка крива... Палі нерівно повбивали — камінь об камінь чіплятиме!

А він на те:

— Цень-день-телевень! — пирскає слиною та мне губами, наче швець шкуру, нічого не розбереш, що він плете,— тільки й уміє: "карош", "карош". А що воно за "карош" — не знаю я. Бачу, що з нього тами майстер, як з мого теляти стрижча!

Він то й раднійший косити, та нема кому коси носити... Бачу, так що ж, коли "карош, карош!"

Мовчу. Думка в мене така: його начальство приставило — то й нехай! А то вмішаюся, та ще не в ті ворота заїду... Цур йому!

Спорудили той млин. Люде раді: от, думають, на жнива ще й намелеш, жорна спочинуть. Жіноцтво наше аж молиться та благословить єнорала... "Тепер,— кажуть,— жорна за двір!"

Саме ото перед дев'ятою п'ятницею5 в середу й пустили той млин уперше. Гуде! Страх як гуде — немов чотири вітри у великому лісі. Гуде — та не меле, тільки шеретує.

Німець той — Лембик Кирилович — се ми його так величали, а суще його ймення не таке було: походило трохи на Лембик, та не Лембик,— бачить, що з рукава в скриню сиплеться не борошно, а шеретоване зерно, похитав головою, губу одкопилив та й гукає:

— Заставте воду! Спиніть млин, треба камінь осадити! Осадили.

— Пускай!

Пустили, камінь об камінь як черкне, як заскиглить! Господи, твоя сила! Десь, мабуть, у другому селі чутно було...

— Застав! Застав! — знов репетує.

Ходить німець біля скрині, смокче люлечку, а не знає, що діяти.

Я бачу, та мовчу. А люде зараз на глум всячину видумують:

— Не по нашій воді млин! — каже одно. А друге глузує та радить:

— Салом каміння підмазати!

— Не салом, а коли б смальцем із жар-птиці! Той знов глузує:

— Смальцем поскоромиш, а от коли б медом!

— Та ще коли б тим, що з папороті бджоли наносили!

А я все мовчу. Лагодив той Лембик Кирилович, лагодив, нарешті втретє пустив. З-під каміння аж іскри сиплються — та таки змолов. Не багатечко того, а розчину б стало. І те гаразд.

Узяв німець коней та в округ.

За кілька день вертає до нас, окружного везе й комісію.

— А що старшина? Добрий млин? — питається в мене комісія.

Я собі на умі: знаю, що той млин будувався, як на мертвого шиють,— та не моє діло; а вголос, смикнувши думкою, я сказав:

— Добре буде, як добре молотиме.

Окружний набрав з скрині борошна в жменю й питається в мене:

— Се він молов?

— Все ж ніхто як він.

— Нащо й ліпше! Пречудесно! Наче на сито просіяне, хоч паску печи!

Він борошно хвалить, а комісія каміння, й кажуть: —

— Се такий млин! Такий млин, що й не сказати!

— Так і треба! — каже окружний.— Бо й грошей же велику силу в нього впхали!.. Як на твою думку, старшина, що млин коштує?

— Святий його знає! — кажу.— Коли б на свої гроші, то б і знав, а то на казенні... Та ще за німецьким приводом!.. Се вже велика рахуба...

— Одначе, як гадаєш?

Я сюди-туди, як би його не вскочити в напасть,— кажу:

— Мабуть, за тисячу перескочило...

— Тю-тю! Голова! Насилу в п'ять обійшлося! Похвалили млин і поїхали, й німець той з ними. Тільки ми

його й бачили! Хитрий Лембик! При комісії не пустив млина!

На Полупетра 6 посвятили млин, звісно, щоб куций, буває, не шкодив. На посвятини приїхав помічник окружного. Він і каже:

— Тепер нехай громада приймає млин на свої руки та мірошника вибере.

— Отеє так! — думаю.— Отеє доїхали!.. Се все Цимбалистий такого нам накоїв — нехай же він сам тепер той млин приймає, доглядає й мірошникує...

Громада як почула — руками й ногами!

— Цур йому! Пек йому, тому млину! Молоти будемо, а за догляд не беремось. Як се можна! Коли б він ще людський був, а то казенний! Нехай йому те та се! Не хочемо! Хоч ви нам що, хоч і "сікуцію", а не хочемо!..

— Ви ж прохали єнорала! Казали, що вам млина бракує! — усовіщає громаду помічник окружного. А громада своє:

— Не наш кінь, не наш віз — не нам і поганяти.

— Та через що ж ви цураєтесь?

— Ми не цураємось, а за догляд не беремось. Молотимемо в ньому, дякуватимемо єноралові й усьому начальству дай боже доброго здоров'я, тільки визвольте од догляду, не вводьте в напасть!

Помічник окружного довго вовтузився, та ні просьбою, ні гризьбою не скрутив громади. Тоді й каже:

— Не берете млина — хоч мірошника дайте!

— Де ж ми його в бога візьмемо? У нас такого чоловіка нема. Тут абикого не можна! Ще коли б на який поганенький вітрячок, то, може б, хто й одважився мірошникувати, а на таку озію, на таку німецьку штуку треба такої людини, щоб і в неї голова була з ковальський міх, а щелепи з криці...

Минули жнива, а млин стоїть... Мірошника нема.

Після Пречистої7 прибіг знов помічник окружного, каже:

— Казна над вами вмилувалась: ослобонила вас од догляду за млином і ще й мірошника свого дає,— тільки меліть!

І справді привіз до нас якогось плюгавенького чи лит-винця, чи москалика.

— Отеє,— каже,— вам мірошник, а отеє книжка — нехай старшина записує, скільки чого змелеться.

Я так і обімлів, як се почув.

— Милуйте і жалуйте! — кажу.— Як я записуватиму, коли я не втну "ні мну, ні тну"?.. Людина я темна, неписьменна.

— Нехай писар: се його діло.

У мене наче камінь з шиї впав, на печінках полегшало; подякував нищечком богу, що зняв з мене ту нахабу... А писар і собі змагається:

— Не розірваться ж,— каже,— мені надвоє! І в розправі пиши, і в млині пиши... Як його одними руками?

Помічник окружного радить його:

— Хто нестиме чи везтиме зерно до млина, нехай спершу заверне до розправи. Ти його запишеш, даси квиток до мірошника — от і все.

Цимбалистий досі мовчав, а тут наче його ґедзь укусив, вихопився, немов шершень з дупла, і каже до помічника:

— Так воно, паночку, незручно буде! Розправа на одному кінці села, а млин на другому! Не до ладу людям забиватися та час зводити:

— Мовчи! — та ні з сього, ні з того лулусь його по щоках. Роби як велять! — гукнув до писаря, а сам на бричку та "паш-ш-о-о-о-л!".

Мірошник той почепляв на ретязі ключі од млина, аж чотири ключі, привісив їх до пояса, ходить з ними, наче коновал з своїми причиндалами, та закликає людей у млин молоти. Люде кинулися з клунками.Бі розправи чисто тобі буцім ярмарок... Марудно писареві: все пиши квитки та давай! З ранку до обіду давав, аж упрів, наче за ручкою.

По обіді спочив я та й думаю: ке лишень, навідаюсь до млина, яке там мливо. Приходжу. Батечку мій! Вода аж реве, каміння гуде, а з рукава цілісіньке зерно плине, борошна й близько нема! Народу й у млині й на греблі такий тиск, що ніде й курці носом клюнути. Регіт, сміх, глузи такі, що й не сказати! А мірошник той дзигою бігає, почервонів, засапався, лютує, а люде ще гірше прикладають:

— Отеє млинок! Отеє дарок!

— Млинок то й нічого, та вода густа!

— Не в тому річ, що в хаті піч, а в тому, що мірошник полов'яний!

— Мірошник що? Його діло: пустив, підкрутив і сів! '— Еге! Сядеш — наче в гречці!

— Помаж каміння медом!

— Підбий клина!

— Перехрести каміння! Глузують, а литвинець бігає та:

— Вот-с бяда! Вот-с бяда! Мене аж жаль за. нього взяв.

Бачу я, що він такий розумний, наче Беркова ярмулка, й кажу:

— Чоловіче божий! Не за своє ти діло взявся! А він ще й питається:

— Євта пачаму?

— Тому, що твій батько молов не віючи, мати пекла не сіючи, а ти поїв не ріжучи. А знаєш ти, нащо в коня голова?

— На те, що без голови не можна.

— От неправда! На те, щоб посторонки не спадали... Застав свій млин, не переводь нам води! З твого млива не їсти нам хліба, а воду нам збавиш, то й риба подохне. Застав!

— Не можна,— каже,— коли приказано, треба молоти. Чи хоч, чи не хоч, а перескоч! Проти приказу начальства не йди!

— Коли так, мели собі! Мені тільки води шкода. По-моєму, як мати погано орати, то ліпше випрягти. А про те — мели!

— Не руш його,— озвався Цимбалистий,— нехай людей забавляє...

Сіли ми на колоді, табаки понюхали, вигадом послухали та й розійшлись. Люде за клунки та й собі з млина. Регочуться.

Вранці нащого мірошника й вода вмила. Довго про нього й чутки не було. Млин стоїть... Ми вже й забули про нього. Аж ось окружний прибіг, та ще не сам, а з якимсь судовиком з губернії, довідатися запевне, чому млин не слухає начальства, чому не хоче молоти? І мірошник той з ними вернувся. Цілий день ходили коло млина. Судовик,-що з губернії, тільки головою крутить,— бачу я; препогано крутить... Зараз і видно, що він знає, де миші дірку прогризли.

— Занапастили,— каже,— гроші! Треба каміння зняти, квітку виважити, шестерню нову...

"Еге,— думаю я,— в нього всі клепки дома... Сей маху не дасть!"

Увечері сіли вони чаювати в розправі, покликали й мене. Окружний мій такий добрий та м'якенький, наче восковий, частує мене й каже:

— Я чув, Мартине, що ти добрий майстер?

— Ат, нібито!

— По правді кажи!

— Заступильно витешу...

— От і брешеш! Ти ж на дзвіниці углом правив?

— Коли-то те було!

— Ось послухай мене: наймися млин полагодити! Я так і зумився.

— Де-таки,— кажу,— мені за таку річ братися? Се ви глумитеся з мене.

— Ні,— каже,— от хрест святий, коли неправда! Я довідався, що з тебе добрий майстер, так чом же тобі й собі не заробити, й начальству не вгодити?

— Начальству,— мовив я,— з дорогою душею готов би, та в чому іншому... А се страшне діло, не на моє копито чоботи.

— Се ти начальством нехтуєш!..

— Крий мене боже! Нехай мене се та те, коли я що таке! Тому не беруся, що боюсь, а для начальства все готов... Опріч сього...

Він мене знов частує та:

— Коли любиш мене, берись за млин!

— Ні,— кажу,— шинкар як любить п'яницю, а доньки за нього не оддасть.

І одпекався.

Приходжу додому, сів за вечерю... Чи взяв ложку борщу, чи ні — двері рип... Суне той мірошник. "Чого се воно!" — думаю собі.

— Добрий вечір! — каже.— Хліб-сіль!

— їмо, та свій! У рот носимо і тебе до гурту просимо! Присіло й воно до столу... Борщ так уплітає, аж за ушами

лящить. Слово по слові й почало воно зводити річ на млин. Я слухаю, а воно все йде до того, щоб я найнявся млин полагодити.— "Гм! — думаю собі.— Чого се вони на мене намагають? Тут щось непевного є..." І до сина:

— А на, Степане, семигривеника та примчи нам кварту! Думка в мене така: загалуню отеє литвинча, то воно, може,

розв'яже собі язик. І не помилився... На моє вийшло.

По чарці, по другій — литвинча мені й виложило як на долоні.

— Так | і так,— каже,— як заходився отой палатський губерець рахувати, то вирахував, що на те, щоб привести млин до діла, треба найменше дві тисячі карбованців. Окружний тоді як заголосить: "Бога побійтеся! Що се ви кажете! Як се можна! Та коли ви єноралові подасте таку рахубу, він мене з світа зживе. Мені тоді й Сибіру мало! Прямо живим у землю лягай! Скаже: куди дивився? Значить: заодно з німцем казенні гроші переводив, казну дурив, царського добра не пильнував... Що я тоді казатиму?" Губерець на те й каже: "Так що ж зробити?" А окружний благає його: "Одпишіть до єнорала, що тут усього лагодження рублів на двадцять, а лишень заходу багато, бо іржа камінь обложила". Чи чув хто таке: "ржа камінь обложила". Зроду не чувано; от же благає окружний та й благає, щоб іржу ту написати, а тоді каже: "Я зо всіх своїх волостей майстрів зжену та із своєї кишені яку сотню докину. Шкода не моя... Та що вже! Аби лихо-тихо... Справді, треба було ліпше доглядати мені за німцем..." Губерець і каже до нього: "Звісно, пожалуєш ухналя, то й підкову згубиш..."

Я собі отеє все й намотав на вуса.

Отож вони й справді вивели таке, що іржа камінь обложила!

Минула зима. Навесні приходить і до нас оповістка, що в окрузі будуть торги на лагодження млина, так щоб, хто охочий найнятися, йшов на торги. Ціну за лагодження поставлено: одну сотню карбованців, а на торгах, значить, візьметься хтось ще дешевше... "Е-е! — думаю я.— Не проведеш ти нас! У тебе мудра голова, та й у мене вона не повстяна!" Зараз я до Цимбалистого:

— Се,— кажу,— твоя розчина, ти й міси! Сідай, чоловіче, на коника, метнися по селах, буцімто наймита шукати, та остережи людей, щоб не йшли на ті торги.

Цур їм! Нехай не сподіваються з жука меду їсти!

Гаразд. Ждемо, що буде. Торги призначено на четвер після провід 8. "Ну,— думаю собі,— побачимо, кому випало цокнутися о мазницю головою..." Думаю, а сам нікому нічичирк, тільки Цимбалистому... Навіть і жінці ні слова, бо моя Настя, хоч і знає, як плахту підперезати, а все ж таки й у неї не який, як жіночий язик,— треба із нею обережно, бо сказано: на конину в полі, на жінку в домі не сподівайся ніколи...

Добре — та не зовсім!

У вербну неділю9 увечері лежу я собі в господі, а надворі темнота така, хоч око виколи, і дощ тюжить, немов з відра ллє.

— Лаштуй,— кажу,— жінко, вечеряти та швидше спати, щоб світло марно не горіло!

Тільки се промовив: чую: бов! бов! — на ґвалт. Зирк я в вікно — полум'я з-за греблі так і шугає, й шугає! Я за шапку та туди.

— Еге-ге! Казенний млин палає!

Господи як горіло! Аж страшно було дивитися. Я на людей:

— Гасіть!

Кинулися — де тобі! І приступити не можна! До тла все згоріло... Тільки палі осмалені лишилися. Каміння так у воду й шубовснуло.

Ми й не жалували. Думали: господь напасть з нас зняв. Отже, не вгадали! Як набігло до нас начальство: й окружний, і помічник його, і становий, і ще хтось з ними, та як узялися стежити:

— Чого млин згорів? Люде кажуть:

— Того, що зайнявся. Вони знов:

— З чого зайнявся?

— Ні з чого ж, як з огню. Вони знов:

— Де огонь узявся?

Де та де, де та де? — та як пішла гаспидська тяганина, то не один раз упріла у мене чуприна.

Потягали мене — мати моя божа! За що мене? Чим я прогрішив? Кажуть: "Твій недогляд!" Свят, свят, свят! Хіба я в млині мірошником був?

І слухати не хочуть!

— Ти на те старшина! Повинен за всім пильнувати!

Куди тільки мене не тягали! І в округ, і в земський, і в повітовий суд, і в палату — думав: душу з мене витягнуть! Потягнуть отеє та й ну лякати мене Сибіром. Лякають, а я з переполоху коли не телицю, то лошицю, а то й паровицю по боку... Умилостивляться трохи:

— Ми тебе, Химуле, жаліємо,— вболіває окружний,— коли б кого іншого, ми б давно вже в Сибір запроторили, а тебе шкода нам. Та коли ж не наша воля, треба винуватого знайти... Не з неба ж упав огонь, та ще під дощ: хтось підпалив. А то казенне добро! Чому ти вартових не ставив коло млина?..

Отак! Добре вони мене жаліли! Пожалів вовк кобилу, лишив хвіст та гриву — то так і вони мене, доки не зсадили і з коня, і з вола, і з воза. Коли б ще трохи, то були б і з грунту зсадили, з хати б виперли були, та вже був тут один панок, той заступився за мене: взяв та все чисто списав до самого міністра. А міністер і написав до єнорала:

— Годі вам варити з чоловіка воду! Коли взяв чорт батіг, нехай йому і пужално!..

Тоді мене ослобонили.

Отак я до злиднів достаршинувався, все через Цимбалистого та через той гаспидський млин. Цур йому!

А все ж моя думка й тепер така, що ніхто, як оте литвинча підпалило млин. Звісно, не без того, щоб... та вже нехай їх бог там судить.

Добре, що тепер нема тих сіпак окружних та помічників їх... Хоч і тепер, правду сказати, на селах ладу — коту на снідання не стане.

1 Довелось і мені під зеленим верхом ходит и...— Сільські старшини (війти) на Україні в XIX ст. носили шапки з зеленим суконним верхом.

2 Клечана неділя — зелена (русальна) неділя; восьма неділя після Великодня.

3 Водохреще — церковне свято богоявления, яке відзначається 6 січня за старим стилем. Те ж саме, що Йордан. У цей день в певному місці на річці відбувається свячення води, що пов'язано з християнською легендою про хрещення Ісуса Христа у воді річки Йордан (знаходиться в Передній Азії, впадає в Мертве море). Свячена під час Йордана вода вважається цілющою, нею зокрема кроплять скотину, щоб не хворіла, окроплюють людське обійстя.

4 ...н а саму похвалу приї ха в...— Субота п'ятого тижня великого посту.

5 ...п еред дев'ятою п'ятнице ю...— Православна церква відзначала дванадцять так званих іменних п'ятниць, прив'язаних до головних свят року. Тим, хто дотримувався цих дат, обіцялись якісь особливі переваги, що випливали із змісту свята, якому передувала та чи інша "п'ятниця", або були запозиченням із сфери народних прикмет чи забобонів, котрі прив'язувались до того чи іншого дня або пори року. Дев'ята п'ятниця передувала церковному святу Кузьми і Дем'яна (Кузьминки), яке відзначалося 1 листопада за старим стилем. Тим, хто дотримувався цієї п'ятниці, обіцялась охорона в дорозі, убе-реження від муки, зубного болю.

6 Полупетра — церковне свято, що відзначається ЗО червня за старим стилем.

7 Пречист а,— Мається на увазі перша Пречиста — церковне свято успіння Богородиці, що відзначається 15 серпня за старим стилем.

8 Проводи — Фомина неділя, друга після Великодня, день поминок померлих родичів, що відбуваються на могилах померлих.

9 Вербна неділя — неділя напередодні Великодня.

*  *  *

МАРТА ПЕРЕПІЧКА
______________________________

Марту Михайлівну Перепічку я спізнав давно: літ тому двадцять буде; я тоді був молодим парубком, а вона дівчиною літ шістнадцяти. Гарна була з себе тоді Марта Михайлівна, або як звали її МартуняІ Просто козир-дівка; краса на всю губу! Зростом висока, стан стрімкий, тонесенький; плечі широкі, закруглені, білі, наче сніг, рученята манюсенькі, кожа на них так і одливала блідо-рожевим кольором! Коса — товста, довга, чорна аж темна, наче ніч! Як вплете, було, стрічки та спустить, так трохи не до самої землі... чоло широке, пряме, немов виточене, а під ним гнулися брови, наче дві чорні п'явки, обвиваючи великі очі з довгими віями. Ой! Що то за очі були!.. Згадаєш їх, так ,і тепер помолодієш! Темно-сині, наче крило у ворона, а погляд!.. Погляду їх зроду-звіку я не забуду! Мабуть, коли б вмерши, я встав з гробу, то б першим ділом згадав

Мартунині очі! Такого погляду я ніде і ні в кого не бачив... Гляне, було, Мартуня — так з очей у неї аж іскри летять; а на самого тебе наче хто приском сипне!.. Дивишся, мовчиш, нічого не промовиш, доки не зведе вона з тебе свого палкого і палючого погляду... так наче хто в тебе річ одбере, немов занімієш! Якась чудна небесна сила була у Мартуніному погляді?..

Що ж дивного, що я закохався в Мартуню? Дивно було б, коли б не закохався в таку красу. То було перше моє кохання: не вернеться воно! Ні!.. Перше кохання і перші муки не вертаються. Та й добре! Цур йому! Що коли б у сорок літ та таким клекотом заклекотіла кров, яким вона клекоче у двадцять літ! Гай, гай! Хто його зна, що б тоді і робив чоловік!.. Двадцять літ минуло, а й досі, наче сьогодні, пам'ятаю, як тремтіло, як билося у мене серце до Мартуні. А як стисне, було, вона у мене руку, так завжди було вхоплюсь другою за лівий бік... так якось нехотя, мимоволі, ніби треба було придержать серце, щоб не вискочило...

От же й не побралися ми, а чому? Так собі!

"Не всі ж тії вінчаються, що вірненько кохаються..."

Раз при мені Мартуня стусонула межи плечі дівчину за те, що не швидко подала їй рукавички. Се було ще за кріпацтва, так тоді з слугами не панькалися так, як теперечки. Ні, тоді було малесеньке паненя, ще материне молоко не обсохло у нього на губах, а вже й воно б'ється...

І хто його знає, чого я за той духопелик не злюбив Мартуню? Служанки мені не жаль було: я знав, що у неї плечі привикли до духопеликів, і сама побита нічого не промовила, навіть не скривилася, навіть і виду не показала, що од Мартуні-ного духопелика стало їй або боляче, або соромно. От же не злюбив я Мартуню, та й годі; швидше попрощався з нею, вернувся додому, та ні з сього ні з того — в сльози. Молоді сльози не дорогі, тим-то, мабуть, і рюмсав я довго, наче мала дитина; рюмсав, аж доки не стомився і не заснув. І неня, й сестри питали: чого плачу? А я мовчав та плакав; таки й сам добре не знав — чому плачу? Виплакався, виспався добре, а другого дня подався геть-геть далеко від Мартуні. Та ото так і не стрічався з нею, навіть і не чув про неї нічого цілі двадцять літ, аж доки знов не вернувся до рідного хутора. Хутір мій недалеко того села, де жила й досі живе Мартуня, землі наші межа в межу.

Вернувся на хутір, якось пусткою несе від нього!.. Матуся померла, сестри пішли між люде; будинок похилився, на клуні солома попровалювалася, крокви світяться; у колодязі дубова соха струхла, а й товста ж була... в омшанику порожні вулики, а колись були з медом і з бджолами, теперечки чмелі та шершні живуть... Горожу кругом обнесено на топливо, хоч навкруги шумлять гаї. І верби на греблі повсихали. Не диво! Двадцять літ минуло, а двадцять літ у нас вік цілого покоління! Все старіє, один тільки час, хоч і швидко минає, а не старіє; він зате людей старить. І мене він зістарів, а може, й не один він, не без того, що й люде докладали рук...

Зістарився і пасічник мій Йасиль Чміль: покинув його чоловіком не старим, в силі, при здоров'ю, а тепер, он який згорблений; голова як лунь; борода в сметані; сам насилу переступає з ноги на ногу; підтоптався, охляв. Каже: і в нього було своє лихо; і він випив дві неповних: жінку поховав, сина взято в некрути, дочку видав заміж, здавалося, і добре видав, а вона взяла та й повісилася... Лишився Василь самотою: і бджоли перемерли, і любима його собака Ратуй — взяла та й здохла...

— А я ще вештаюсь,— говорив до мене Василь,— та вже недовго; бачу, що вже на божій дорозі стою, хури своєї чекаю... Та й ви, добродію, подалися: он — голова лиса; хтось на чолі ралом пройшов, лице — наче кленове листя під Покрову!.. А чи таким ви були, як... пам'ятаєте... ходили до Марти Михайлівни...

— Літа, Василю!..

— Еге! Літа... хіба ваші літа які? Літа... гм!" Знаю я літа... А Марта Михайлівна часто нагадує про вас, де тільки стрінемося — перше слово — про вас.

— Що ж вона? Жива-здорова?

— Дівує й досі... воно б, сказать, не то пора, а й пора перейшла, так наче замовлено: і женихів багацько було; траплялися і неабиякі люде! Присватувався і ваш шуряк; не пішла і за нього: удовець, бачте... Усе перебирала, вередувала, от і довере-дувалась; тепер рада б обіруч, хоч би й за старого, та ба!..— Василь хитро подивився на мене й додав: — Усе на вас сподівалася, а як почула, що й ви одружилися, то й остання надія пропала.

— А мати її, батько — живі? — питаю.

— Де там! Давно перемерли... сама собі живе; зубожіла вельми... Та ви б, може, поїхали, провідали її,

— А що ти думаєш? Справді, чи не поїхать.

— То-то б зраділа панночка!.. Поїхав.

Колись біленький, чепурненький будиночок Перепічки стояв тепер сумно, трохи похилившись; та такий корявий, рудий, не побілений... На широкому дворі, де красувалася шовкова трава, рута, рожі і море всяких квіток, там навалено тепер цілі ожереди тоненьких гілок, начухраних з березового хворосту. Перед рундуком розіслані рядна, на них проти сонця сохне квасоля; біля ряден сидить стара баба і пряде куделю, заткнувши за пояс гребінь. Ворота в двір замкнуті; в'їхать в двір не можна. Я одчинив хвіртку. Величезна чорна-чорна собака, що лежала біля ряден, почувши, що ляпнула у хвіртці клямка, прожогом кинулась до мене. Я мерщій хвіртку на клямку та й гукаю:

— Проведіть, бабусю!

— Ідіть, ідіть; не бійтесь; вона не порве: цу-цу! Цу-цу! Чухрай...— А Чухрай і вухом не веде та гавкає, сичеться до мене через хвіртку, аж скиглить.

— Чухрай!.. Чухрай! — гукала баба.— Не слухає, бодай він опрягся! Що ж отеє мені робити? Вража собака не слухає, а мені не можна од квасолі одійти, зараз свиня так і накинеться. Чухрай!

— Піди, Вівде, проведи,— озвався хтось із-за перелазу,— я й сама подивлюся за квасолею, іди швидше.

Баба взяла лозину і почала проганяти Чухрая.

— Чи дома Марта Михайлівна? — питаю я.

— А то ж де! Он вони біля перелазу. Ідіть, ідіть,.. Чухрай не займе.

На першому ступні рундука, на котрому інде —протрухли дошки, стояла моя Перепічка, в білій хусточці поверх голови. Глянув я на неї і здивувався: сам своїм очам не вірив. Боже мій! Невже ж отеє справді я бачу прежню Мартуню! Де ділося її свіже рожеве лице, де взялося у неї таке худе, жовто-зелене? Хіба у Мартуні були такі сині дуги під очима? Хіба у неї були отакі кістляві, засмалені, аж червоні руки? Та чи Мартуня се? Придивляюся, глянув в вічі... вона, вона — моя прежня Мартуня! її очі, її погляд; я пізнав ті очі, я почув той прежній погляд...

— Здорові були, Марто Михайлівно! — кажу до неї. Дивиться вона на мене, придивляється, пізнає...

— Що? — питаю.— Не пізнаєте?

— Коли б не вклепаться... пізнала! пізнала! по голосу пізнала...— з Мартуніних грудей вирвалося тихе глибоке зітхання.— Боже! Як же ви перемінилися! Просимо ж до хати... хата знайома вам,— і знов зітхнула.

Вступили в хату: шпалери полиняли; на помості скрізь лисини; на стелі руді плями, видко, що дощ пробивався в хату... двері перекосилися набік; у вікні — двох шибок нема; замісто них синій цукровий папір... цвіллю оддає...

Сіли... канап знайомий... Марта Михайлівна вставила в мене свої очі, жалібно хитала головою... мені здалося, що очі у неї вогкі.

— Не таким я вас знала, не таким! — говорила Мартуня, і знов здалося мені, що голос у неї тремтить, чується якась сумна, жалібна нота...— Та й постаріли ж ви як!.. І лисина...

на всю голову лисина!... А де ж ваші кучері? Чи в снігах, чи в степах? Ой, ой! Он і на вусах ікей!.. І я вже не та стала, ні!.. Ой літа, літа!..— Перепічка зітхнула і спитала.— Чи давно ж ви приїхали в наші ліса? Чи надовго?

— Не знаю ще... може, і зовсім.

— Господь з вами! — аж скрикнула Марта Михайлівна, хрестячи мене, хто її знає нащо.— Де таки вам жить отут у наших вертепахі

— Чом же мені тут не жить? Ви ж живете.

— Я!.. Я що інше! Та й яке вже моє життя!.. Аби день до вечора! — Мартуня зітхнула і витерла очі.

— Що ж у вас нового? — спитав я і спитав ради тільки того, щоб що сказати, щоб мовчки не сидіти.

— Хіба за двадцять літ мало нового? Всього й не згадаєш... Коверзуна Йосипа знали — спитала Перепічка.

— Знав, а що?

— Пропав... літ десять був опікуном над Торбиними дітьми і худобою... ну, звісно... крав, переводив, шахрував сирітське добро, поки сироти росли, а виросли — кажуть: "Давай одчіт..." А який там одчіт, коли він все "опік"! Не дав; от його під суд та в тюрму засадили; посидів він, мабуть, більш півроку, та, видко, не смачно під замком; не дождався, доки суд вийшов; отрути приняв, миш'яку, чи що... От же затерли, зам'яли: причинна, кажуть, вдарила... Яка там причинна! Не хотів чоловік на Сибір іти — от і причинна... А Лісового Семена не забули?

— Ні, а що?

— Спився з кругу... в старцях тепер... І Теличка пропав: зазнався був, далі з жидовою знюхався; цукровий завод завів, винницю, став горілку гнати та всю худобу через барабан і перегнав... продали усе! Сам тепер же на Литві акцизником, жінка вмерла... На що вже добрий хазяїн був Чайка і той звівся, жебраком живе... усім тепер якось тяжко... усім не з медом!!

— Чому се так?

— Порядки нові пішли, от чому! Крестян одібрали; якесь земство завели; мирові суди; школи і все таке нове... найгірше ж без крестян... Ну, вже коли на те йшло, коли така вже царська воля — нехай, нехай би людей одбирали, та землі не займали... Земля наша, а то ще й землю пообрізували, що на наділи, а що на межування.

Межовики зарізали нас без ножа... хто сміливий та з товстою кишенею, тому поодмежовували і гаї, і сіножаті, і чорнозем... знищили нас... А тут ще оте земство додає свого — нові налоги видумує: усе плати та плати; а з чого його взять? Крий боже, як тяжко стало жить! Не приведи, мати божа!..

— І вам тяжко?

— Мені?! Та мені ще вдесятеро гірше... Я наче муха в окропі. Хіба не знаєте? Сирота, одинока, зубожіла, доходів нема, було землі двісті десятин; сто на наділи одібрали; тридцять продала на прожиток... Аж ви пам'ятуєте — за покійного батька у нас карета була, на конюшні два шестерики стояло, упростяж їздили, а тепер драбинчастий віз, безклуба кобила, та й тієї нікому запрягти... Волів було три плуги, тепер і поганого назимка нема... корів було десять — усіх чума позабирала. Тяжко... Отеє збираюся продать останню землю і дворище та піду в черниці...

— Що ви, Марто Михайлівно! Чого вам у черниці?!

— Душу спасать... не можна тут жити; ні з чого жити...

— У вас же гаї такі добрі...

— Що гаї! Тепер гаї гниють; он гляньте, скільки надворі хмизу гине! Колись то все гроші були — тепер гниє. Привезуть березину з гаю, почухрають, цівка на дрова йде, а хмиз гниє, а колись за нього, добрі гроші платили...

— Хіба хто купував березові різки? — спитав я.

— Аякже! Ще як купували: і станові купували, і в земський суд, і в поліцію, особливо інвалідний начальник багато забирав.

— Нащо?

— Треба було, хіба не знаєте?.. Сікли... чи солдатів, чи злодіїв, чи просто людей... різки треба; от було — у нас і купують... А тепер — нащо, коли нікого сікти? Тепер, бачте, усі панами стали, бити не можна... Ох-ох! До чого воно все отеє доведе — один бог про те знає.

Замовкли. Здавалось, ні про що вже й розмовляти.

— Чи не купили б ви у мене сього добра? — спитала Перепічка, вказуючи пучкою на двір.

— Якого добра? Дворище?

— Ні, хворосту.

Я здвигнув плечима та й кажу:

— Нащо ж мені ті різки?

— Не все різки, між ними є й хворост.

— Та нащо ж він мені?

— В хазяйстві всяка річ згодиться; в доброго хазяїна ніщо не пропаде: на топливо або на що інше повернете... купіть! Дешево продам, по четвертаку б за віз оддала... купіть...

— Та нащо ж він мені,— одмагався я,— у мене свого лісу доволі.

— Знаю, знаю, але свій ще треба рубати, а се вже готовий, сухий... Може, на греблю треба.

— У мене греблі нема.

— Знайдете де приткнуть, аби охота була купить.

— Коли ж не треба.

— Шкода, велика шкода! А я думала... сподівалася, що хоч ви поможете мені, беззащитній сироті... аж бачу... пропаде хмиз, шкода! Може, знаєте кому порадить, щоб купив? На залізну дорогу чи не купили б?

— Там різок не треба.

— Тепер, кажуть, хворост в ціні... ви свій почім продаєте?

— Як до хворосту: і 4, і 5 карб, за сажень, так у мене ж настоящий хворост — дубовий та лісковий.

Поговорили ще трохи, я вже збирався додому, аж ось прийшла якась молодиця: очіпок набік, лице в сажі.

— Чи не пора пироги виймати з печі? — спитала вона Перепічку.

— Ох мені лихо! — скрикнула Марта Михайлівна.— Заговорилась та й забула! Пропали пироги, певно — перепеклися! А ти собі, Гапко, й байдуже! У!.. Чого очима блимаєш? Іди, іди та швидше виймай, вийнявши з печі — прямо в решето, та зараз же і прикрий подушкою... чуєш? Швидше-бо, швидше.

— Поспіємо.)— одповіла молодиця і повагом вийшла.

— Бачу, що вона занівечить мені пироги, треба самій. Вибачте. Я на одну годиночку,— з сим словом Марта Михайлівна потюпала в кухню.

А я глянув в сад: скрізь пустка, кропива, бур'яни аж гудуть, груші, яблуні, черешні наполовину повсихали... не весною життя, а зимою смерті віє од саду!..

— Чого се ви взялися за шапку? — сказала Перепічка, вернувшись з кухні.

— Пора до двора.

— І не думайте сього! Двадцять літ не бачилися, та так би то на годиночку. Ні, не пущу од пирогів. Зараз принесуть.

Та ж сама молодиця внесла повну миску гарячих пирогів.

— ПрошУ покорно! Призволяйтесь... сама місила,— говорила Марта Михайлівна, всаджуючи мене за стіл. Не з'їсти пирога — значить в саме серце вразить Марту Михайлівну. Я присунувся до пирогів, а вона підкладувала мені сметани і гордо розповідала, що ніхто в сусідстві не вміє пекти таких пирогів, як вона.

— Я чула: ви вже жонатий? — спитала Перепічка, пильно дивлячись на мене.

— Жонатий.

— А я й досі дівую... не вибрала до вподоби... сумно одній і стара вже стала, а не привикну... може б, якби більші достатки та менші налоги, то б...

— Со духи праведных скончавшася...— почулося десь недалечко.

— Се сусіду мого — Грицька Соломаху ховають,— промовила Марта Михайлівна.— Вічна йому пам'ять і царство небесне!.. Добрий він чоловік був, та чудний; так чудно і вмер... Ви не знали його?

— Не доводилося.

— Е, чудний був чоловік!.. Він з козаків. І що за вдачний чоловік був, так хто його зна, чи й є де другий такий! Нічому не вчився, а все знав: він і швець, і кравець, і маляр, і стельмах, і коваль, а як треба, так і піч складе. Землі власної у нього бігма! Він безбатченко, сирота; з себе вдатний, як вилитий, як намальований... у прийми пристав до багатирки. Жили нічого собі, а далі жінка візьми та й запий, почала по шинках ходить... Усе що на собі, до самої сорочки проп'є. Він її просить не пить, а вона ще гірше. Пила, пила, та й повіялась... Красива з себе була, рум'яна, статна. Стала повією. Станового причарувала до себе... Грицько догадався, давай сочить... підстеріг, застукав у клуні та дьогтем і вимазав становому голову, а жінці ні слова... дурний! Де б її сполосувать од шиї до п'ят, а він станового... хіба станового вина. От же прочув ісправник... станового взяли кудись у друге місто, а за Грицьком якусь провинність знайшли та й засипали нишком березової каші... З цього б то Грицько й собі запив та з перепою і богу душу оддав. Не виніс би то сорому... я сьому не вірю: великий там сором!.. Колись не так сікли, а прилюдно, на кобилі... Просто з дання спився: жінка піднесла...

У мене стиснуло в грудях: чи од пирогів Марти Михайлівни, чи од чого іншого... не скажу. Я взяв у руки шапку.

— Та посидьте-бо ще хоч трошечки,— упрошувала Марта Михайлівна.

— Ні, час додому.

— Коли ж побачимось?

— Будем живі — побачимось.

1873 р.

*  *  *

НАЙМИЧКА
______________________________

Присвячую мо'ім дітям

І

На софіївській дзвіниці дзвін ударив шість раз. На головніших київських вулицях починали засвічувати ліхтарі. Темнота пилипівського вечора вкрила було густий туман, що з самісінького ранку спеленав Київ; але світ ліхтарів, розігнавши трохи темноту, перемішався з туманом, а олов'яна намітка, мов павутина, знов стала примітною над вулицями. Одсвіт газу, зливаючись з туманом, нагадував ніби щось фантастичне, але фантазія якось не ширилася, не піднімалася вгору: смутними думаннями ворушилася вона в голові, наче і її туман придавлював...

В великі вікна хрещатицьких крамниць вилискувався світ, наче приманював людей в крамниці купувати крам; але не то що в крамницях, навіть і по улиці не видко було людей: хто не хто інколи проїде наборзі; да де-не-де покажеться яка людина, певно, вертаючись з поденщини або шукаючи собі пристановища на ніч.

А ось ще й мрячно-холодиа осіння мряка засіяла наче з сита. Якась неприятна холодна вогкість пронизувала усе тіло. Коли ж хто виривавсь на улицю, поспішав швидше додому, в хату...

Дніпром починала вже йти осіння крига. Учора пароход приплив востаннє, а сьогодні став вже на зимівлю. На пристані не було ні духа. Дніпро мов замирав на зиму. З гори збігала в його мутна грязюка. Олександрівською вулицею 1 з Хреща-тицької тинялася попід парканом молодиця. Мряка била її прямо в лице і не можна було вгадати, чого у неї мокрі очі — чи від мряки, чи від сліз. Погляд її був не то щоб погляд божевільної, але якийсь такий тяжко смутний і разом спокійний, наче тупий, що йому недалеко було й до погляду божевільної. Лице худе-худе!.. Латану свитину так змочило, що з неї аж текло... мабуть, давно вона не висихала, або давно вже її мочило. Молодиця йшла тихо, поважно, не хватаючись, видко було, що їй і в таку годину нікуди поспішати, що у неї не було захисту. Ні голосіння вітру, ні мряка, ні холоднеча не здавались небезпечними сій молодиці. З-під хустки на голові вилізло пасмо чорного волосся, при світі ліхтарів дощові крапельки блищали на волоссі наче срібло. Зрівнявшися з повороткою, котра веде вниз до Дніпра поуз Володимирів колодязь, молодиця зупинилася, обперлася на бильця і стала кашляти... Да як кашляти! Здавалось, з того кашлю вилітали слова: "Недовго вже тобі терпіти"...

— Ох! Господи! Як тяжко,— проговорила молодиця, відкашлявшися. Вона ступила кілька ступнів і стала під ліхтарем. З ліхтаря світ упав їй на лице. Жовтяниці не згладили того сліду, котрий залишила на лиці молодість і краса... Погляд трошечки повеселішав, і з глибини запалих очей мигнув і щез той промінь, котрий горів колись в тих очах, ще тоді, як вони були молодими, невиплаканими, тоді, як вона була молода і весела, коли ще вбожество боялось простягти до неї свою суху, кістляву руку...

Єсть ступінь того тяжкого, страшенного, хижого убожества, та ступінь, на котрій з тіла чоловічого стираються усі сліди божого образу... Мені аж страшно нагадати про сю ступінь убожества!.. Я бачив таких убогих, і страшно було дивитися на них!.. На їх лицях не було ніякого виразу, кроме убожества: в сьому виразі, мені здається, поміщаються вирази усього того, що тільки може виявитись під втиском убожества... Ся ступінь убожества не виявилась ще зовсім на лиці тієї молодиці, про котру ми ведемо річ і котру назвемо хоч Стехою. На Стешиному лиці ще миготіло щось таке симпатичне, що притягувало до себе, наче та розкішна, пишна квітка, котру вже вдарив осінній мороз, котра вже зблякла, котра вже не вичуняє, погибне, але все вона ще не втеряла слідів своєї краси.

II

Вітер подув кріпше; дощ линув буйний; Стеха здригнула від холоду... Вона повернула вправоруч і подалася вниз до Дніпра... От вона зрівнялась з колодязем. Зайшла б в каплицю, приложилась,— так замкнута вже; тільки стовб бовваніє над колодязем... Хотіла перехреститися, пучки заклякли, не можна розігнути...

Темно, тихо, нічого ніде ні щавокне, тільки й чутно, як ще трохи нижче дніпрова хвиля вдариться об берег та й замовкне... Стеха глянула туди, де тече Дніпро... Нічого не видко! Туман повис над річкою і злився з видом... Стеха пішла до берега. От вона на березі.

Придивилася, щось чорніє; то купальні стоять, ще й досі не відведені в захисток.на зимівлю. Стеху наче що поманило в купальні; держачись за бильце, вона в пітьмах стала спускатися по східцях; спустилась, пішла по дошках. Берег вже далеченько!.. Тут, певно, добра глибина. Стеха глянула на воду: біжать хвилі, одна другу доганяють, одна другу скривають. Щось наче шепче Стесі: "Добре ти зробила, молодице, що прийшла сюди! Чого стоїш? Переступи через бильце — да кинься в воду! Скінчиш життя, скінчиш і муки свої. Годі тобі боротись з нуждою; не побореш ти її; вона тебе заїсть і з'їсть. Кінчай! Могила усім однакова, усім дорога в могилу. Хіба не все одно, що сьогодні, що завтра.

-Здається, чим швидше, то краще!.. Ну, помучишся кілька хвилин в холодній воді, зате раз навіки розлучишся із своїми муками!.. Кінчай! Дніпрові хвилі пригорнуть тебе до свого лона!.. Чого боятися? Людей? Хіба людям що до тебе! Байдуже їм, чи живеш ти, чи ні?.. А може, бога боїшся? "Не бійсь!.. Він би тебе простив, дак і прощати ні за що..."

І здалося Стесі, що з води вийшла якась манія, простягнула до неї обидві руки і так приязно, так ласкаво зове до себе!

Що ж! Тільки б ногу перекинути через бильце, посунуться трошки з кладки, шубовсть в воду!.. Всьому кінець! Манія підхватить на руки і не дасть забиться об воду, або об кригу... Чого ж вона жде? Хіба ще мало змокла, хіба ще дощ не пробрав до рубця, хіба ще мало з'їла вона дрижаків?..

III

Стоїть Стеха! Мабуть, не спокусить її манія, мабуть, для неї, для тієї перемокшої і одубілої Стехи, ще єсть що-небудь таке в житті, що приманює її до себе!..

Так!.. З тяжкою журбою згадала вона, що життя їй ще потрібне задля других: вона жінка — у неї єсть недужий, голодний чоловік; вона мати — у неї єсть мала дитиночка... Хто ж їх доглядить, хто їх обмиє, хто стане побиватися біля них, хто їх без неї нагодує?.. Та хіба ж і в неї є чим їх нагодувати? Здалося Стесі, що й водяна манія, і хвилі, і вся вода, і увесь Дніпро зареготалися з неї: чудний, дивний регіт наче покотився по воді... "Чого ж ти йшла сюди? Чого ж ти в таку хвилю тиняєшся по улиці?" — наче хто питав її.

— Ні, ні!.. Не сьогодні, не тепер, не в отсю холодну, холодну ніч!.. Нехай другим разом, може, завтра. Сьогодні вернуся до них; вони з обіду ще нічого не їли... Піду нагодую їх... а чим же я їх нагодую, у мене ні крихти хліба, ні шага за душею... А колись то не так було... де ж його взяти?.. Хіба вкрасти?.. А де, у кого?

Стеха замислилась.

Стала вона згадувати своє життя.

IV

Згадала Стеха, як була ще вона малою дитиною. Жили вони в селі; родителі її були кріпаки; хатина у них була манесенька, пам'ятує вона, як, було, мати встане рано-ранесенько, протопить у печі, зварить їй в невеличкому горщечку каші, поставить на припічку, на столі положить хліба; підмете хату і йде швидше на панщину; вернеться додому нерано ввечері. А Стеха одна собі просидить у хаті цілий день. А влітку, коли надворі тепло і сухо, вибіжить на улицю, пограється з сусідньою дітворою чи в хрещика, чи в гусей. І весело їй! Байдуже, що батько й мати цілий день тягнуть в ярмі!.. Дасть біг вечір — вони прийдуть, поцілують, попестують свою одиначку — Стеху; вложить мати її спати, і спить вона тихо, спокійно; ніщо її не без-печить, хіба інколи присниться, що сусідова Галя ущипнула її, і вона жахнеться зо сну... А прийде субота — ненька ще до захід сонця вернеться додому: принесе води, нагріє купелю з любистком, з васильками, з м'ятою; змиє своїй Стесі голівоньку, вичеше її гарно; а в недійю вквітчає і побіжить Стеха до церкви. В церкву вона тільки загляне, а більш попустує на цвинтарі з дітьми, посидить на мурашку, інколи полізе на дзвіницю, подивиться, як там дзвонять... З церкви додому; у матері вже й обід готов, борщ з салом, часом молочна каша... Пообідали, тато ляже під хатою, а мати візьме гребінку, сяде у нього в головах да поськає в голові, а Стеха тут, коло них, бігає, жартує, пустує; весело їй! А вони на неї дивляться не надивляться. Стеха ж одиначка, а до того ще й з себе красива: коси чорні, лице біле, брівки густі, рівні, як шнурочок, очиці карі, да швидкі-швидкі, так і бігають, наче зірки.

V

Згадала Стеха, як вперше побачила вона війта: такий високий, чорний, з довгими, широкими вусами да такий сердитий-пресердитий! Гляне — наче п'ятака дасть! Так від його погляду мороз поза кожею й піде. Прийшов він у хату, у руках ціпок; і шапки не зняв, не казав: "Магай біг!" — а подивився на Стеху та й каже:

— Годі, дівко, гулять! Одинадцятий рік тобі йде, нагулялась доволі; пора й за діло; виходь лиш завтра на тютюн,— чуєін!

Вранці мати одвела Стеху в перший раз на панщину, на тютюн. Дівчат і хлопців на тютюні зібралось багато-пребагато: от якби стільки їх на улиці! То-то б мали напогратись гарно у гусей або в горюдуба! А тут не можна! Тут не до пустоти: тютюнник назирцем ходить, приказує, що не "воля ж", щоб на сонце не дивилися, а допильнували насіння знімати...

Сумно той день — перший день неволі — провела Стеха на панщині; але вернулася додому — байдуже! Помогла ще дещо коло печі матері, повечеряла і знов весела!.. "Тепер і я вже не дитина, а робітниця панська!" — подумала Стеха, і думка, що й вона вже не дитина, звеселила її дитинну душу і серце.

VI

Згадала знов Стеха, як занедужав на панщині її тато, як його, недужого, привезли додому. Сам він нездужав і дверей перейти; на руках його знесли з воза, внесли в хату, положили на піл. Він тяжко стогнав, нічого не говорив, нікого не пізнавав. А мати вбивалася біля нього: ридала, богу молилася! Вдень була на панщині, а вночі коло недужого. Матері не ослобонили від панщини, тільки на час недугу тата Стеху не ганяли на тютюн, і вона сиділа біля недужого. Вона доглядала його, вона молилася за нього. Стане вона навколішки, згорне на грудях рученята, гляне на образ,— а на образі намальована божа мати; дивиться на образ, слізки з очиць — кап-кап! "Господи! Поможи видужати татові!" — шептала Стеха. Не помогло! На дев'ятий день тато вмер.

Бог не вчув її молитви... А вона молилася так щиро, так чисто!

Стеха зітхнула і глянула на небо. Тьма! Страшенна тьма дивилася з неба. Дощ лив. Стесі здалося, що то плачуть хмари. Так плакала і вона, ховаючи свого тата!.. Якою ж страшною звірюкою дивиться небо... "Чи на тому небі єсть той добрий бог, що не вчув моєї молитви! Ні! Бог милосердя і любові не лишає жити в такій темноті, в такій пустоті!.. Ні! Мабуть, він не там живе, або деінде, або його, "милосердного", й зовсім нема?.."

VII

Згадала Стеха, як прийшла ввечері з панщини мати. Тато вже похолов, сусіди-люде обмили і на стіл положили. Уранці прийшли майстри, зробили труну, мати вийняла з скрині два сувої полотна, що дбала на придане Стесі. Один порізали на покривала, на хустки, другий Стеха однесла до жида в шинок; жидівка подивилась, довго вертіла в руках, переміряла на аршин, сховала в скриню, а Стесі.дала дві пляшки горілки да щось там грошей. Гроші усі пішли на свічки, на ладан да попу за похорони. За подзвінне нічим було заплатити, не стало тих грошей; паламар був добрий чоловік — подзвонив на віру. Дячок не пішов на віру читати Псалтиря 2, так обійшлися без Псалтиря. На поминки з панського двору прислано півпуда круп та пуд гречаної муки. І не взяла мати панського добра — старцям роздали...

VIII

Згадала Стеха, як прийшла воля. Тоді їй п'ятнадцятий ішов. А вона добре пам'ятує: було в піст, якраз в неділю на сорока мучеників 3. Вранці приїхав до пана в двір становий, з ним якийсь судовик. Подзвонили в церкву, народу зібралося видимо-невидимо, старе й мале, усе йшло, бо знали, що читатимуть волю. Навіть пани прийшли в нашу церкву, хоч до того зроду не ходили: звісно ляхи, не нашої віри, до костьолу їздили в друге село.

І в церкві, й на цвинтарі така тіснота, що й пучки не можна просунути. Одправив панотець службу, послі молебень за царя, послі прочитав волю в церкві, потім на цвинтарі становий прочитав її. Люде раділи! Дітвора бігала, кричала: "Воля! Воля!" — а пани такі сумні,— швидше додому. Жид думав, що люде з церкви так і привалять в шинок. Де тобі! Ні одна душа й не зазирнула, і без горілки воля усіх впоїла; усі раділи, тільки й не радів один старий-престарий дід Василь Шмигун. Сів собі на деревину під ворітьми, та й сидить такий сумний. Люде до нього:

— Чого, дідусю, сумуєте?

— А ви чого, дурні, радієте? — одрізав він.

— Як чого! Діду-голубоньку! Воля прийшла!..

— Воля!.. Добра воля! Є чому радіти!.. А їстимете що? Дурні!.. Воля без землі! Хіба ж не чули, що на дворових землі зовсім не даватимуть.

— Дарма, діду! Аби воля, заробимо!

— Заробите! З голоду без землі попухнете. Забули хіба, що в нас послі останньої ревізії більша половина села дворові. Що ж вони робитимуть без землі? В наймити підуть до тих, котрим дадуть землю, чи в старці? Ох ви, дурні, дурні! Не розумієте, що без землі погана воля. Се будуть знов нові пани і нові кріпаки!

— Годі! Не віщуй, старий, невідь-чого! — гукнув хтось.

— Діду, діду! Нащо вам землі, аби воля.

— Мені, сину, не треба вже ні землі, ні волі. Мене наділять землею нарівні з усіма, із старцями, із царями: усім по саже-ню... а вам, молодим, без землі тісно буде!

А люде не слухали діда, не до того було. Раділи усі, впилися волею.

IХ

Стали люде вольними. Ні Стеха, ні її ненька не ходили на панщину. Землею їх не наділили, бо "ревізських душ" у них не було. Довелося ходити не на панщину, а на поденщину. Піде Стеха куди: чи копати, чи мазати, або влітку сіно гребти, чи жито жати,— заробить за день четвертака, та й годі! Мати стара стала, на роботу нездужає ходити. Ледві справиться дома коло печі, їсти зварить, на городі попорається та, сліпуючи, яку-таку нитку виведе. От і вся робота з неї.

Стеха вже на зрості! Розцвіла наче маківка, не то що парубки, а й попович коло неї моститься. А Стеха ні на коґо й не дивиться. Весело їй! Тільки й журби у неї, що старість матері да благе здоров'я її. "От,— думає вона,— коли б неня були здорові, як би добре було, як би весело жилося".

Згадала Стеха своє перше і останнє кохання.

Стояла тоді надворі весна, все зеленіло, все розцвітало, все жило. Стеху позвали на поденщину, до попа грядки копати. Обідаючи, вона вздріла попового наймита Юрка. Високий, молодий, літ 25, чорнявий, голова в кучерях, з очей так і летить проміння. За обідом сів він обідати поруч Стехи. Гляне на Стеху — Стеха так і займеться, наче хто приском кине на неї. Юрко спустить очі в ложку, а Стеха підведе тихесенько, щоб ніхто не запримітив, свої очі на Юрка. З-під довгих рісниць її, мов блискавка, вдарить на Юрка; Юрко затремтить, ось ложка дрижить у нього в руках, от-от випаде з рук!

Давно се було, літ сім назад, а Стесі здається, що се було ніби вчора, так ясно усе нагадується їй. Ніби вчора вперше сиділа вона біля Юрка; ніби* вчора, вернувшись додому од попа, у неї якось чудно забилось серце, так чудно, як ще ніколи не билося. За день у попа на роботі вона добре упріла, лягти б швидше та заснуть, спочить, набраться на завтра нової сили на поденщину.

Вона б лягла, так сну ж нема. Юрко так і стоїть у неї перед очима. От вона й бачить його, от і голос його чує. Втретє заспівали півні, а Стеха не спить. Голова якась важка, гаряча, наче що коло серця болить. От і світ. Стеха швидше встала, вимела хату, затопила піч; порається, діжу місить, а стара дивиться на неї й сама собі дивується: "Щось з дівкою чудне; не своя вона, ні".

— Чи ти, Стехо, здорова? — питає.

— Здорова, матусю,— й почервоніла, і спустила очі в діжу.

— Гляди, дочко, може б, сьогодні не йшла на роботу.

— Як можна, матусю! Треба йти! Не піду — дома золотого не висиджу; та й панотець розсердиться. Треба йти.

Копає грядки Стеха. Глянь — і Юрко йде до неї з заступом! Вона й обімліла, уся затрусилася, наче чого злякалась.

— Здорова, дівчино! — промовив Юрко.

— Доброго здоров'я! — одказала Стеха і нагнулась витягти з-під заступа коріння.

Щаслива стала Стеха!..

І здалось Стесі, що наче й дощ вже не йде, і вітер стих, і небо прояснилось, і стало так зоряно-зоряно.

Стеха швиденько пішла з тієї кладки, на котрій стояла. От вона й на березі. Куди ж тепер? Куди? Еге, куди йти?.. Зразу поховались зорі, небо стемніло, вітер завив, холодним дощем хвиснуло в очі. Стало Стесі темно, страшно, вона зупинилась на березі, щоб погадати: куди йти?.. Нікуди,

нікуди голову прихилити... "Що ж!.. Хіба вернуться знов на кладку?.." — "А Юрко, а дитина?" — шепнув їй хтось в вухо...

XI

Еге, Юрко! Згадала Юрка й забажалось жити.

Знов спало їй на думку, як вона любилась з Юрком: як вона женихалась, як милувалися... Гарно було!.. Да в спасівку4 занедужала мати і на Головосіка богу душу оддала. Коли б не Юрко, нічим би було й поховати. Усе, що треба було, Юрко роздобув за свої гроші. А попу і дяку за те, що поховали,— одробляла. Попові два тижні гречку в'язала, картоплю вибирала, тютюн у папуші клали, тощо — хіба в хазяйстві мало діла. А в дячка цілий тиждень коло печі ходила да пряла. Аж тепер їй весело згадати, як, було, увечері, як скінчиться у попа робота, вийде вона до колодязя, ніби за водою, а Юрко вже давно тут дожидає її... От вони обнялися, поцілувалися; вона схилила голову до Юрка на плече, а Юрко їй шепче — щебече про кохання, як вони поберуться, як стануть під вінець, як потім житимуть не в наймах, а в своїй хаті... І погляди їх стрінуться, засвітяться коханням і надією... Стеха до нього тільки всміхнеться, а він її притисне до себе, і весело їм! Щасливі вони!.. Світ божий здається їм таким хорошим-прехоро-шим, а люде такими добрими-предобрими, що й сказати не можна!.. Здавалось їм тоді, що в божому світі нема ні нужди, ні неволі, ні вбожества, ні печалі, а єсть тільки одне святе чисте кохання!..

"Дурні ми були! — подумала Стеха.— Думали, бач, у бога усе по-божому, що бог береже людей, наче дітей... ні!.. Ох! Ох! Ох!"

ХІI

От минула Покрова; умовилися вони з Юрком стати під вінець.

— Звінчайте нас, панотче,— мовляли попу.

— Добре, звінчаю,— каже піп,— а п'ятнадцять буде? Стеху й наче варом обдало, як згадала вона сі слова.

' .— Господи!.. Панотче!.. Де ж нам узяти таку силу грошей, та ми зроду й віку не бачили стільки!

— Не моя вина,— каже панотець,— все од бога... В поті лиця твоего сніси хліб твой...

Зітхнуз Юрко, заплакала Стеха.

— Одслужите! Хіба так! А скільки служитимете?.. Півроку обоє!

— Може, менш положите? Стали торгуватися наче за вола.

Панотець був добрий чоловік, спустив по два місяці. Юрко і Стеха аж до землі вклонилися йому. Повінчав їх.

Згадала Стеха, як вони стояли під вінцем, як їм піп зв'язав руки, як водив їх вкруг стільця, як вона тоді молилася, щиро молилася. Вона нічого не просила у бога, вона тільки молилася; вона сподівалася, що він, святий і милосердний, сам бачить і знає, чого їм треба, те і пошле. А хіба їм багато чого треба було? Не заздрила вона нікому, не бажала ні розкошів, ні багатирства; тільки б їй свою хату, город та земельки, за плуг волів, да щоб Юрко її був здоровий і любив її. От вона пані на всю губу!

XIII

Одслужили вони попові за вінчання і незчулися, як минуло чотири місяці. Одійшли од попа. Куди ж їм йти? Після матері лишилася хата, пани одібрали, звісно, панська. Пішли в сусіди до козака. Дав їм козак Ломака хату, шматочок городця і вимовив, щоб за те вони влітку одробили: Юрко тиждень косив, а зимою два тижні молотив; а Стеха два тижні жала да напряла три півмітки. "Нехай йому легко лежати! — подумала Стеха.— Коли б не він, ніде б було й прихилитися. Нехай над ним земля пером!"

Старенька була хатка, а любо Стесі в ній жилося. Віконце виходило в задвірок. На задвірку Стеха насадила м'яти, васильків, кущ півонії попадя подарувала. Було, тільки що займеться на світ, Юрко, здоровий, веселий, встане, вмиється, богу помолиться, поцілує свою Стеху, хліба за пазуху, косу на плечі — і на роботу. А вона прибере в хаті, серп за пояс — да на ниву. Вона все літо жала за сніп. П'ять кіп зажала. А Юрко заробив на подушне, да ще зосталося на пару овечат, підсвинка купили і теличку. Сяке-таке обійстячко, а все-таки своє завелось. Щаслива вона тоді була. Здавалося їй, що те щастя ніколи не мине, ніколи не покине їх.

Отже, й минуло! О господи! Коби те щастячко вернулося ще хоч на часочок, хоч би на годиночку.

Коли б милосердний схотів вернути їм те щастя, вона б помолоділа, вона б ожила, вона б спочила з своїм Юрком.

"Може, може! — подумала Стеха.— Може, й вернеться! У бога все готово... та де!.. За що ж він нас покарав? За що? Хіба за те, що ми любилися? Хіба ж за любов карають! Так за що ж?"

А кара була велика...

Однієї ночі пожежа злизала усе, наче корова язиком. Нічого не винесла, хоч і виносити було тільки одну бодню!.. В чім спали, в тім тільки й зосталися.

Згадала Стеха, як вона серед ночі, простоволоса, боса, в одній сорочці, стояла на городі і дивилася, як огонь пожирав її добро! Як вона голосила, знімала руки до бога... А тоді вона просила його, просила, щоб потухла пожежа, щоб хоч бодню винести, нічого не помогло! Зісталися шматочки тільки. Спасибі, добрі люде запомогли: хто дав запаску, хто хустку. Зодягли добрі люде. А Юрко! Юрко трохи з глузду не подався. Ні за що було й рук заложить, хоч вмирай. Спасибі, панотець визволив, прийняв на роботу за хліб. А тут під'їхав якийсь пан чи окомон з цукрового заводу, на роботу наймати. Такий той пан був милостивий, так він. і тепер наче перед Стехою стоїть, трохи високий, товстий, пузатий, чорний, аж жовто-оливковий, мов той циган, з вусами, бородою, а губи од жиру аж одвисли. Умовилися Юркові шість, а Стесі три карбованці на місяць, хліб і харч з завода. Плата добра.

Приїхали в завод. Юрка приставили до машини, а Стеху до тертушки. Робота не що важка, з досвітка до обіду, а з обіду до пізнього вечора; більш нічого Стесі не загадували, кроме тільки підкладати буряки в тертушку. Не трудна робота, тільки що ввечері спина кріпко боліла, звісно, увесь день нагиналася. Окремої хати їм не дали, а жити в гурті з усіма робочими — то й що то ж за життя! Аби переночувати, а то увесь день на роботі. Ночувати затісно було: один поуз другого, соломи наносили доволі, мабуть, давня солома; бо трохи цвіллю несло від неї і перетерлася-таки чимало; але проте байдуже, м'якше спати на потерусі.

В перший день Стесі здавалося, що се не завод, а дійсне пекло, що се не люде, а якась нечиста сила орудує — така сту-кітня, гуркотня, тріскотня, душно, темно, вонючо. Здавалося, що вона ніколи не привикне до сього пекла, настоящего пекла, де замість чортів заводчики й машини видавлюють сік з робочих. Байдуже! Привикла, чоловік, та ще наймит,— мусить до всього привикати.

Привикла Стеха й до цвілого хліба; привикла й до кулешу, що крупина від крупини на цілі гони; привикла спати на гнилій соломі, вставати з півнями, лягати з панами; привикла до шести годин без перерви стояти під тертушкою і вергати з долівки буряки. Привикла! Навчить біда коржі з маком їсти. До одного тільки й не привикла Стеха. Щодня, було, і той жовто-оливковий циган-пан прийде до тертушки, стане, стоїть, люльку смокче да все задивляється на Стеху. І чого він так дивиться на неї?

Може, жалував, що така молода, гарна молодиця да на такій важкій роботі, та ще й за таку дешеву плату? А може, й що інше він думав, задивляючися на Стеху. Хто його зна! Чужої душі не вгадаєш...

Остобісів він Стесі, розказала вона Юркові.

— Покиньмо, Юрку, отсей гаспидський завод!

— Добре, Стехо, покиньмо! А куди ж підемо?

— В своє село. Скільки у нас грошей зароблених є?

— А скільки ж! Давай лічити.

— Полічимо. Карбованців з п'ятдесят заробили... сума велика.

— Що ж, Стехо, добудьмо до місяця та й амінь!.. І не гадали вони, яке їм лихо складеться.

Другого дня Юрко якось не поберігся: вхопило колесо його за полу та й притиснуло до стіни ногами. Поки-то збіглися люде, поки вирятували, так йому ногу розчавило, якраз у самій ступиці.

Взяли Юрка в больницю, півроку його там гоїли; Стеха вбивалася коло нього, і день і ніч не відходила від нього. Видужав, хоч замість ноги добув милицю, та все ж живий чоловік.

Прийшло діло до розщоту, а той самий циган-пан і розщи-тував: "Ви,— каже,— вдвох заробили п'ятдесят карбованців, та за те, що гоїли Юрка, з вас треба б взяти сорок карбованців; ну, то нехай гріх пополам — візьмемо тільки двадцять... От вам і тридцять карбованців, беріть!"

Сплеснули Юрко і Стеха руками! Нічого не вдієш, треба брать!..

— Куди тепер подамося, Стехо? — спитав Юрко.

— Куди знаєш, чоловіче.

— Хіба в старці. Юрко залився слізьми...

XV 

Згадалося Стесі, як вони прийшли в Київ. Як вона вперше побачила св. Лавру 6, як у неї забилося серце сподіванням на ласки печерських владиків. Ченці їх привітали, пустили ночувати, даром цілий тиждень годували. Намолились богу досхочу. Пішла Стеха шукати собі місця. Печерські вгодники заступилися, помогли. Знайшла вона місце у жида на Подолі, за два карбованці місяць. А Юрко став за сторожа...

Минуло більш півроку.

Давно вже Юрко і Стеха благали Пречисту 7, щоб благословила їх дітьми. Пречиста вчула їх молитву і якраз тоді, як їм і самим доводилося голодувати, благословила їх дитиною. Жиди не схотіли держати Стеху. "їди,— кажуть, — роди де знаєш, дитину оддай куди на харчі, а сама приходь, знов візьмемо..."

Пішла Стеха, у сторожці біля теріз родила сина. Сама й бабувала. Юрко пішов шукати кумів. Якогось сліпого солдата знайшов, спасибі попу, охрестив, гарне ім'я дав, Василем нарік і небагато взяв — тільки коповика.

Настала осінь, у сторожці печі нема, холодно; дитина застудилася, занедужала; а тут і на Юрка напав недуг. Що ж його діяти? Пішла б знов у наймички, ніхто з дитиною не бере. Залишити свого Василечка на чужі руки? Ні, ні! Нема сили: "Воно ж моє, моє рідне, моє єдине, я ж його мати!.. Та як його йти; на кого покинути Юрка? Хто його доглядатиме?.."

Люде якісь порадили одвезти Юрка у больницю. Тяжко везти у больницю... та що ж, не краще й в сторожці. Пішла в одну больницю, в другу, в третю; ніде не беруть, місця, кажуть, нема. До вечора ходила та й доходилася до того, що пішла на Дніпр, щоб кинутися в воду...

Прийшла... і не кинулася...

XVI

Так в одну годину в жилах Стехи пробігли споминки усього життя її... Темне, безрадісне, смутне, тяжке життя, а покинути його жаль стало, не за себе, жаль за їх — за чоловіка, за сина...

Спустила Стеха голову на груди, а дощ лив їй за шию і лив... Вона глянула на Владимирів колодязь, думала побачить на версі хрест; не видно, сховався і він в тумані... Стеха хотіла перехреститися, та рука не піднялася, пучки заклякли.

Вона повернула вправоруч, на Поділ, поуз дров'яні двори... "Куди ж його повернутися? Що діяти?.. Просила, молила, робила, нічого не випросила, нічого не вимолила, що заробила, усе марно пішло... Чи не краще буде піти вкрасти? Кажуть, гріх; нехай і гріх, нехай він ляже на мене, а я визволю Юрка і Василька... Піду... Куди ж я піду красти?.. Чи ж зумію? І красти треба уміти!.."

Як павук опутує в павутиння муху, так оті сумні гадки опутували Стеху... Колись вона злякалась би їх, стала б молитися, щоб святий одвернув од неї ті думки. Тепер — ні! Молилася вже й так доволі, а лякатися чого? Хіба її життя не страшніше тюремного? Хіба дивитися, як її любий чоловік і син лежать недужі з голоду і холоду, легше, ніж дивитися, як сковують ноги у залізне путо, щоб погнати у Сибір?.. Хіба...

Стеха не додумала — щось ззаду так луснуло їй по голові, що вона як сніп покотилася в грязюку на кам'яну мостову!.. Біля неї стояв якийсь чоловік і шукав, де у неї кишеня...

— От тобі й поживився! Нічогісінько! — промовив він сам про себе.— Тільки дармо руки попоганив, хоч би тобі так!... Давай хоч хустку зніму... Пляшку пива за неї мож добуть!

З сим словом він зцупив з Стешиної голови хустку і потяг повагом на Поділ... Вітер рянув наче звір... дощ линув наче з відра...

XVII

Другого дня Стеху знайшли мертвою з пробитою головою. Прийшла поліція, подивилася округ, списала усе що слід по закону...

— Хто отся молодиця? — питав поліцейський.

— А бог її знає... раба бржЯ!..— промовив хтось збоку... Того ж вечора з сторожки, що біля теріз, десятники винесли

і положили на віз двоє мерців: чоловіка і манюсенького хлопчика. То були Юрко й Василько. Не діждався Юрко жінки, а Василько нені, опухли з голоду.

— Куди везти? — спитав погонич.

— Звісно куди, до анатомичеського театру,— одповів.

— Йо! — гукнув погонич на коня...

XVIII

В театрі, мов умисне, на однім столі положили Юрка, Стеху і Василька. Лікар почикрижив їх на шматки і довідався, що Стеху вбито, а Юрко і Василько вмерли з голоду... В одну труну скидали шматки і кістки усіх трьох — вкупі лежатимуть усі троє...

1874 р.

1 Олександрівська вулиця — тепер нижня частина вул. Кірова та вул. Сагайдачного. Забудова вулиці почалася з середини XVIII ст.; у 1750— 1755 pp. на ній споруджено царський Мар іїнський палац.

2 Псалтир — книга псалмів, одна з біблійних книг Старого завіту. Складається з 150 релігійних пісень (псалмів), які виконуються під час богослужіння.

3 ...H а сорока мучеників — церковне свято, що відзначається 9 березня за старим стилем, під час великого посту.

Спасівка — піст, що припадає на кінець літа (з 1-го по 15 серпня за старим стилем).

5 ...н а Головосік а...— Церковне свято, яке припадає на 29 серпня, за старим стилем. За біблійною легендою, у цей день було страчено Іоанна Хрестителя (за намовою дружини царя Ірода йому було відтято голову).

6 Лавра. — Мається на увазі Києво-Печерська лавра, давній (з 1051 р.) руський монастир, з 1598 р.— лавра. Одним із його засновників був Антоній Печерський. Києво-Печерська лавра відіграла значну роль у розвитку давньоруської та української культури. З 1926 р. Києво-Печерську лавру оголошено державним заповідником-музеєм.

7 ...б л ага л а Пречист у... — Тобто молилася Богородиці, матері божій.

*  *  *

НАРОДНА ПЕДАГОГІЯ
______________________________

Наче сніг на голову, несподівано приїхав з Петербурга до мене на хутір мій колишній приятель Олекса, з діда і батька Шумко, а тепер Шумков.

— Як ти собі хоч,— каже,— а поможи, порадь, напуть мене, де б я недалеко од твого хутора знайшов собі в селі на літо дім, да так, щоб і село було невелике, і дім на кінці, і щоб при домі був ліс або садок, і щоб було де купаться.

— Мовляв, щоб "і ставок, і млинок, і вишневенький садок",— перебив я всміхаючись.

— Млинок — байдуже, а садок і ставок щоб був: хочу перелітувать непремінно в Полтавщині, надихатись рідним повітрям, напиться і самому, і дітям рідного народного духу.

— Що ж се тобі так приспічило?

— Е! Бодай би не казати. Лікарі мов затялись, щоб і сам, і діти перелітували на півдні; а жінка пристала: "Ніде інде не хочу, як в Полтавщині". І сам я бачу, що Полтавщина якраз підходить: пора дітям спізнати народ, свій рідний народ; пора їм побачити село, і народ, і його звичаї, і життя. Одне слово: пора їм вступити до школи народної педагогії.

— От як! А великі у тебе діти?

— Старшому синові дев'ять, а молодшому шість літ, та між ними дівчинка.

— То, може б, чи не рано задля них буде йти "до школи народної педагогії"? Може б, нехай підросли, побільшали, порозумнішали?

— Ні, ні, ні! Чим раній, тим ліпше! В молоду душу попаде добре зерно, все одно, що на свіжу ріллю; не засохне, а зійде і виросте.

— Та добре ж, як добре; а як часом і зле попаде?

— На те мої очі і жінчині. Що не кажи, а мій погляд на виховання такий, що коли хоч, щоб діти вийшли народниками, так нехай же й ростуть поміж народом. Між дітьми народу вони не бачитимуть тієї деморалізації, що раз по раз в городах панує.

— Ти жив коли в селі?

— Зроду ні, але добре знаю чистоту народної моральності; знаю, що діти селян — чисті, як сама природа, знаю, що...

— З книжок се все знаєш? — не втерпів я.

— З книжок, з бесіди з людьми... Та про се ще наспоримось і наговоримось; тепер — головна річ, знайди таке місто, якого хочу я.

Я справді бачив, що спорити про "народну педагогію" і нема нащо, і не тепер. Поміг Шумкові знайти-дім, хоч не такий, якого він бажав, але близько того.

Першого мая Шумко з жінкою і дітьми вже здихав в себе "чисте повітря і народний дух благодатної Полтавщини".

Шумків батько був таки настоящий українець і родом, і душею; доля закинула його спершу на Кавказ, а далі в Петербург; тут він одружився з донькою свого товариша по службі, вельми гарною —з себе, але убогою дівчиною. Дітей у них було щось чи не семеро, але виріс з них один Олекса. Батько й мати Олексині повмирали, ще як він був перший рік на університеті; тим він і залишив науку, а примостився десь урядником в департаменті. Згодя він одружився з дочкою якогось заможного крамаря і взяв добре віно; жінка його вийшла ні се ні те; більш що якась недопечена пампушка.

Не скажу вже, хто і як розбудив у Шумка український патріотизм; знаю тільки, що він видавав себе українцем і з книжок знав Україну, Й народ і її мову; коли і як я спізнався з Шумком — про се не варто розказувати.

Дак ото й переїхав Шумко літувати в село Криничку; а тижнів зо два після переїзду біжить до мене верховець з листом од Шумка: так і так, пише, чим швидше приїзди да поможи визволитися з каторгиі

"Яка його там каторга постигла?" — думаю собі і не придумаю; та другого дня, як розвиднялось, взяв пару на-дьожних коненят, посадив на передок за фурмана малого під-пасача, і "ньо" в Криничку до Шумка, рятувати його "з каторги".

В'їжджу в двір — очам не вірю: на дровітні сам Шумко рубає дрова! "Е,— думаю собі,— справді така робота здасться каторгою тому, хто привик у Петербурзі тільки чорнилом папір мазати да розчісувати свої баки!"

— Здоров був, Олексо! Поможи тобі боже! — гукнув я.— Що се ти?

— Отак як бачиш,— одповів Шумко, кидаючи на землю сокиру.— Оте спасибіг тобі! Се ти мені так утелющив: се ти мені нараяв отаке село!

— Яке таке? Чи же воно не до ладу: і ставок, і садок єсть.

— Провалитися їм, отому Ґ ставку, і садку! Дров нікому врубать! Бачиш, сам рубаю. Народ тут якийсь клятий: не зговориш з ним.— І почав, і почав ублажати народ!

— Гаспид тут, а не народ! — говорив мені Шумко.— Нема в нього ні щирості, ні одвертості! Ти до нього з чистим серцем, а він на тебе звірюкою дивиться; да так тільки на те й верне, як би тебе ошукати, як би з твоєї кишені витягти більш грошей! Ти тільки послухай, що вони зі мною витворюють! Купив дров, та не дров, а чорт зна чого — хмизу віз; зову чоловіка перерубать,— що візьмеш? — питаю.

— А як,— каже,— чи поденно, чи оптом? Коли поденно — дак по піврубля в день, а коли оптом, трохи спущу: за рубля з четвертаком порубаю.

Попробував я торгуватися; сам бачу, що тут і на день нічого робить... Не хоче, не спускає... Позвав другого, ще гірше. Ну, кажу, рубай оптом. Що ж ти думаєш? Довго він рубав? Цюк-цюк! За дві години перерубав! Хіба се не розбійництво? Не ошуканство? Присягався, що на два дні роботи; на два дні правив платні, а за дві години зробив!

* Постійна ціна (франц.)"—Ред.

— Та, бач, мені здається...

— Цить, цить! Се ще не все: вийшли оті дрова, купив удруге; зову знов рубать. "Тоді,— каже,— я трохи помилився, продешевив, тепер треба більш взять!" Та се ж вже зочеви-дячки насмішка! Мене так розібрало, так закрутило коло серця, що я вигнав його з двору, та отеє другий день сам і рубаю...

— І рубай на здоров'я! Краще їстимеш.

— Тобі смішки, а в мене печінки болять... Та і се ще не все! Ні до чого не можна докупиться! Беруть наче за батька! За качку, за курча, за глечик молока, за питунчик сметани беруть більше, ніж в Петербурзі! А ще всього досадливій те, що жидюзі за половину ціни оддають. Хіба се не деморалізація?.. Де ж та хвалена моральність в народі, щирість, де та чесність? Де вони? В книжках?

— Єсть і в народі, але в книжках справді більше. Тільки ж скажу тобі, чоловіче, що ні розбишацтва, ні омани, ні деморалізації нема в усьому тому, що ти мені наговорив...

— Як нема? Як нема? А що ж се все по-твоєму?

— По-моєму, сама простіша річ: люде побачили, що приїхав на село літувати чужий пан, чоловік грошовитий...

— Хто се їм се сказав?

— Самі бачать! Хіба не видно, що ти приїхав жити з гото-вика; значить, готовик є у тебе. Бачать вони, що у тебе нічого нема свого, все треба купить; бачать, що ти чоловік новий тут, цін не знаєш, а купить тобі треба, от вони й розуміють, що з тебе можна поживитися, і правлять високі ціни.

— Та се ж і єсть деморалізація?

— Така, коли ще не вдесятеро менш, як і в кожного крамаря. Аж як ти прийдеш до якої крамниці в Петербурзі купити яку цяцьку, крамар заправить з тебе вдесятеро, ніж та цяцька йому коштує, а ти заплатиш не торгуючись, бо у нього скрізь написано "ргіх^іх" *, а в селі люде попросту, без "прифікса", силкуються продать свої злидні чим дорожче, тим ліпше. Бач! Цілком звичайна річ...

— Ну, ні! Не звичайна, се здирство! А то от ще тобі: договорив наймита, за два дні приходить, каже: "Прибавте плату, я помилився, дешево випросив; а не прибавите — покину". Я не прибавив, а він взяв і покинув... Яка ж отеє святість договору?

— Бога бійся, чоловіче! Звідкіль народу довідатись про святість договору! Хто його вчив сьому? Хіба ти не бачиш, яка тут страшенна темнота?

— Школи єсть!..

— Цить-бо! З тих шкіл — як з цапа вовни: одна переводня громадського кошту...-

— Знов же таке недовір'я до кожного, хто не в свитці. Своєму брату не йме віри...

— Кого знає, дак тому вірить...

— Але.жиду вірить!.. Жиду, нехристу вірить! — гарячивсь Шумко.

— Вірить поневолі, бо не має біля себе такої своє ї, християнської душі, котрій би вірив... Пан сертучник од народа ще дальш, ніж жид: пан одчахнувся од народа, одрікся од нього, проміняв свій народ на жида, абощо... Де ти бачив, де знаєш у нас українську національну інтелігенцію? Чи єсть вона? А коли єсть, дак чи вона з народом? Чи вона піклується про народ? Чи веде його до освіти і добра?.. Веде його поліція, начальство... Станові його просвіщають, урядники моралізують... Була б національна інтелігенція, народ би і не цурався її, і вірив би їй. Поживи ти з народом, пізнай його, да з'їж з ним сім мірок гороху, а тоді інша річ...

— Дак, по-твоєму, отсі всі факти, що я вказую,— байдуже?

— Сього я не кажу: я проти фактів ні слова; я тільки показую тобі причини, коріння фактів. Я сам говорив тобі, що в народі багато єсть бридкого, неморального, що та "народна педагогія", котру ти.,.

— Цс! Цс! Ось я тобі зараз покажу "народну педагогію". Он, бачиш, іде табунець дітвори: ото вони ідуть сюди на ігрище... тут, бач, їм справді добре гратися: і холодок, і моріжок... Як приїхали ми, дак вони день-другий боялись приходити, думали, що я закажу; а третього дня приходять, стоять під ворітьми.— Чого ви? — питаю.— Граться,— кажуть,— поприходили, тут наше ігрище, чи пустите, чи можна? — Ідіть,— кажу.— От вони щодня тепер тут...

— То й добре! Твої діти пізнають народних дітей... Шумко аж підскочив.

— Бога бійся! Ти придивись спершу на їхні іграшки, да тоді й скажеш, чи молена припустити туди мені своїх дітей...

— Хіба що? Се ж настояща "народна педагогія"!

— Вона, вона сама.., Да тим-то я й не пускаю до неї своїх дітей. Ось придивись!..

Ми сіли собі збоку. Дітвори прийшло чимало — хлопці й дівчата.

— А в що будемо грати сьогодні? — питає одно.

— У "п'яницю"!

— Ні! Учора у "п'яницю" грали: сьогодні в "злодія" будемо.

— Ну його, того "злодія" — лучче в "гусей",— пищала дівчинка;

— У "п'яницю"!

— У "злодія"!

— У "ката"! У "ката"!

Довго ще йшла спірка у що грати. Рішили у "злодія".

— Примічай! Уважай,— торкав мене під бік Шумко, Мені нічого була вважати, бо я кілька разів бачив отсі дітські іграшки, бачив і "п'яницю", і "злодія", і "ката"... Бачив подібні іграшки в "суд" і між дітьми інтелігенції. Одначе я послухав Шумка і став "примічати".

— А хто буде за злодія?

— Я!

— Я!

— Ні, я! Ти, Петре, не годишся.

— Ну, я!

— Ти ще гірше; ти не вмієш кориться, не вмієш проситься... Нехай Кузьма буде за злодія... Хочеш, Кузьмо? — Кузьма охоче вийшов наперед.

— А за суддю хто?

— Суддею Харита сьогодні.

— Вона не вміє ні сердиться, ні кричать, ні лаяться... От якби Ігнат був суддею.

— Нехай і Ігнат буде...

Ролі пороздавали усім.

Началось ігрище.

"Злодій" присів біля дерева і давай стукати по ньому, нібито рубає, краде!.. Два "сторожі" — дівчата з дрючками в руках, нібито з рушницями, підкрались до нього да хап за плечі!

— Здоров, чоловіче! А що се ти робиш?

— Хіба не бачите: рубаю...

— А в чиєму ж ти рубаєш? Не в своєму, певно?

— У божому...

— Хто ж тобі стежку сюди показав?

— Гетьте собі! — огризнувся "злодій".— Не в вашому рубаю... Ну і не лізьте!..

— Не в нашому, а в панському, а ми панська сторожа... Сього не знаєш? Дак ми тобі розкажемо!.. В'яжи його!..

— Простіть, люде добрі! Пустіть! їй-богу, зроду вперше! І довіку, і до суду не буду більше... Пустіть!

— В'яжи його!-В'яжи!

— Не руш! Я й не в'язаний піду, куди треба! — скрикнув "злодій" і, замахнувшись сокирою, пустився навтікача. Його догнали.

— Еге! Дак ти такий!.. Ти, душогуб, сокирою заміряєшся!.. Чуже крадеш, да ще й втікаєш... В'язать його!

"Сторожа" скрутила налигачем назад руки "злодію" і повела в другий кінець лісу "до двору".

Вийшла "пані" — властителька покраденого дерева. "Злодій" стояв посупившись.

— Дак ти се мій ліс крадеш! — гукнула "пані".— Ах ти, злодюго, ах ти, розорителю! Як ти смів красти? — І, не дожидаючи одповіді, "пані" зацідила "злодія" усією п'ятірнею по лицю. "Злодій" подався набік і промовив: "А вона справді, каторжна, б'ється кріпко! Не вміє, диявол, граться, а береться: ти б тільки для виду вдарила, а то зацідила, аж іскри з очей посипались. Дурна!"

— Дарма, Кузьмо! Дарма,— вговорювали усі разом "злодія".— Воно переболить і сліду не буде... Ну, дальше, дальше грати! Не сердься на неї, Кузьмо!.. Так гарно почали гру...

— Ну, нехай же! Я послі гри і їй утелющу, я їй віддячу по-своєму! — одповів Кузьма і знов стояв "злодієм".

— До "судді" ведіть його! — скомандувала "пані". Злодія повели до судді. "Злодій" ішов з зв'язаними руками,

ішов повагом; сторожа підганяла його, віддаючи ззаду штов-хаників. Суд розпочався під дубом. На пні сів "суддя", перед ним стояв "злодій", а за ним "сторожа" і "свідки".

— Дак се ти, вражий сину, крадеш панський ліс? — закричав "суддя".— Ти?! Чого мовчиш? Кажи, признавайся!

— Ні в чому мені признаваться!

— В злодійстві! Ти крав?

— Ні! Не крав.

— Люде бачили! Свідки єсть!

— Нехай їм повилазить, тим, хто бачив.

— Дак ти от який! — "суддя" почав лаяться недруковани-ми словами.— Я ж тебе провчу!.. Я тобі покажу, як красти панський ліс та ще й не признаваться... кажи: крав?

— Хотів украсти! — відповів "злодій", показуючи вид, що він перелякався.

— Нащо ти крав?

— На вісь! Вісь у возі зламалась...

— Дак ти купить не хочеш, а крадеш?

— Купив би, дак нема купила...

— Випроси, пані так дасть...

— Випросиш у неї! Така вона! Торішнього снігу не дасть...

— Вже як хоч, а красти не можна! Ведіть його до "станового",— скажіть, що я присудив йому хлосту...

— Велику? — питає "сторожа".

— Півсотні!

"Злодій" падає "судді" в ноги, цілує їх, упрошує: "Змилосердіться, помилуйте!" — присягає, що більше зроду-звіку не буде...

— Ведіть, ведіть! — одповів "суддя". "Злодія" повели до "станового".

— Десятники! — гукнув "становий".— Привели голодного чоловіка, треба нагодувати його; швидше давайте каші! — "Десятники" метнулись і принесли різок.

— Ну, чоловіче! Лягай сам, коли не хочеш, щоб положили силою,— сказав "становий" до "злодія".

— Лягай, Кузьмо! — вговорювали "злодія" діти.

— Не хочу, розв'яжіть руки мені, руки одеревеніли...

— Ну-бо, Кузьмо! Який ти чудний! Грали, грали, а він на самому кінці зупинивсь і псує гру!.. Лягай! Тоді й розв'яжемо...

— Не хочу, не хочу! — стояв на своєму Кузьма.

— Та треба ж до кінця довести!

— Сказав: не хочу! Ви ще справді виб'єте, як ляжу!

— Ні, ні! їй-богу, ні!.. Ми не по тобі, а по землі; а ти тільки кричи да просись...

— Ну глядіть же; а коли збрешете, дак я вам голови попроломлюю.

Кузьма ліг. Миттю два хлопці кинулись йому на голову, два на ноги, а два стали з різками по боках і почали бити по землі.

Кузьма реготав.

— Так не можна, Кузьмо! Треба, щоб ти плакав, кричав, просився... Кричи!..

Кузьма наче не чув, реготав собі.

— Лучче його! Лучче! Кріпче! Щоб пам'ятував, коли крав панський ліс,— приговорював "становий".

— Кричи-бо, Кузьмо! Гаспид, не хоче кричати.

— Коли ж так,— озвався "суддя",— не хоче граючись кричати, дак закричить справді.

— А ну, хлопці, годі вам по землі бить,— валяй його!

— Ай! ай! ай! — щосили було закричав "злодій". Шумко не видержав: звіром кинувся на дітей і ослобонив

"злодія", розв'язавши йому руки. Налигач залишив на руках сині сліди... "Злодій" плакав і втирав сльози, потім шулікою налетів на "суддю", вчепився йому обома руками в волосся і повалив на землю... Уся дітвора кинулась врозтіч, тільки "суддя" і "злодій" тягали по землі один одного за волосся. Шумко розвів і їх.

— Бачив, яка "народна педагогія?" — спитав він у мене, дивлячись таким лютим поглядом, наче в тій "педагогії" була якась моя вина! — Чи можна ж припустити сюди моїх дітей... Хіба се не школа деморалізації!..

— Ні! Се "іграшки"... се діється поза школою вже; школа деінде; тут не видно було вчителів.

— А де ж, по-твоєму, сама школа?

— Там, де ота дітвора бачила отаку паню, отакого злодія, отакого суддю, отакого станового...

— Бачила десь — певне! Бо, не бачивши оригіналу, ні з чого б було й передражнювати...

— Бачила в житті... значить, школа — само життя... Шумко довго нарікав на народ, котрий так по-рабськи

переносить од пані пощочини, котрий покірливо слухає, як суддя не судить його, а лає.

— Яке ж тут самоповажання, яка шаноба може розвиватись в людях, коли у дітей найліпша гра в "злодія", та гра, де вони учаться самі з себе кепкувати, самі себе зневажати, самі себе лають, б'ють!.. Тут і сліду нема ніякого морального почуття, почуття волі, шаноби чоловіка!.. Тут повно почуття морального розпутства, неволі...

— Одначе знов питаю у тебе: кому розвивати в народі почуття волі, шаноби людей, почуття моральне? Інтелігенції? А я вже казав тобі, що її у нас нема. Третє століття розвивають в народі деморалізацію, почуття повної зневаги до чоловіка, всі ті чувства, котрі існують у невольників і котрими держиться неволя...

— Виправдати можна всякий факт, але ти подумай, як тяжко жити в повітрі, котре згори до низу повне таких фактів!.. Тут свіжому чоловікові можна або задушитися, або збожеволіти...

— Ба! Свіжому, кажеш ти! То-то й горе, що між нами й досі нема свіжих людей!.. Усі ми, більше чи менше, покалічені морально "нашою" цивілізацією; усі ми, більше чи менше, прогнили духом лакейства, заздрості і всякої такої погані...

— Що хоч говори, а я більше не здолію тут жити. Лучче вернусь назад в Петербург.

— Швидко ж тобі надопекло!.. А ти ж і десятої частки не бачив ще народного життя таким, яким воно єсть.

— Доволі з мене й того, що бачив, доволі! Більш! не хочу! Поїду...

— Але літо тільки що починається; ти міг би прожити в селі до половини вересня... Переїзди до мене в хутір...

— У тебе тісно...

— Нема такого будинку як тут, зате народ тебе не "грабуватиме", не "ошукуватиме", і такої "педагогії" не побачиш; за се вже я ручуся...

Шумко переїхав до мене...

*  *  *

ПІМСТА
______________________________

Я вже зовсім налагодився лягти спати; вже й постіль перехрестив, як ось — сусіль у хату родич мій Василь Стодола, козак, та й не сам, а з кимсь удвох. З ким — зразу й не вгадаю, придивляюся — наче десь бачив людину, та не в познаку.

— Добрий вечір, брате, в хату.

— Ба! Василю! Здоров єси! Якою хвилею тебе прикотило?

— Вже ж пак ніякою, як мишастою та крапелястою: сьогодні, як задніло, запрягли, от вони, спасибі їм, і примчали до тебе на ніч. Як же ти тут? Вибрикуєш?... Мабуть, ні! Не ті вже наші года... А сього чоловіка пізнаєш? — спитався Василь, вказуючи на свого товариша.

— Щось не в познаку...

— А придивись.

— Та вже придивлявся... Не скажу... Хоч би побив мене, так не знаю.

— Отакий ти став забудько! Воно-то й те сказати — шість, коли не сім років, як був ти в нас; час не малий! Ой літа, літа, як вони нівечать чоловіка, та ще найпаче по великих містах! Скрут, спокою немає, _ колотнеча та гуркотня, наче в пеклі тому... Не люблю я городів; нема як на селі: спокійно, тихо, часом чуєш, як трава говорить. Так не пізнаєш? Гм! Та се ж Максим Косовець, колись наймитував у мене, а тепер — за сина стає.

— Чи вже отеє Максим! Так перемінився?

— А ти б думав хто? Хіба й ми з тобою не перемінились? Глянь: у тебе голова — наче коліно, та й моя борошном пала, хоч я й геть молодший за тебе; ти вже парубкував, а я ще горобців дер... Еге, так ми до тебе прихапцем... Халепи, бач, добігли, рятуй! От що...

— Що там тобі, Василю, сталося?

— Не мені! В добрий час поговорити, а в лихий помовчати, у мене ще сухі халяви, а от у нього, у Максима — взяло та по цілому і тріснуло! Рятуй, Леську, рятуй!.. Правди ніде діти і діло таке... негарне, та знов же й острог не медом пахне!.. Звісно — молодий сировець грає, але треба й на задні колеса озиратися. Взяло яропудове парубча та й наробило дівці слави на всю околицю; от тепер, кажуть, притьмом за залізну гратку! Рятуй, Леську! Кошти мої, чого не стане в гамані — полові вивезуть; хоч обидва плуги до торгу, дарма! Хоч і ниву по боку — аби хлоп'я в острозі не сиділо! Не попущу сього ні вовік!..— На сім слові Василь так торохнув кулаком об стіл, що на що вже у мене стіл нестеменний, а ліхтарі на ньому забряжчали.

— Ти,— кажу я,— Василю, не турбуйся, а розкажи все як слід від нитки до голки, тоді й побачимо, де вузлик, і поміркуємо, як його розв'язати.

— Вже як хочеш, а розв'яжи; а не можна його розв'язати, помасти смальцем — нехай миша руда перегризе... Міркуй, у тебе ж голова не цвяшком бита... Треба вирятувати отеє блазня (себто Максима). Прямо блазня, тільки що з очкуром!.. Ось слухай, Леську! Я тобі все як по-писаному. Ти знаєш, що ми бездітні, не було й заводу... Сумно, брате, без дітей; хоч і діти часом шпари в серце заженуть, а все ж знаєш, на кого ти робиш, не марно піде твоя праця... Буває, що й діти по вітру розвіють батьківщину... таки сумно бездітному! Ще доки була в мене сподіванка на Настю, що от-от, може, дасть біг, знайдемо дитину в горосі, то якось воно й піддавало сили, а як почала ото моя Настя квоктати, бачу я: надія моя десь за обрієм застряла!.. Журба на мене напала, а тут і сам підтоптався. Ходжу, немов в воду опущений, знаю, що з журби кожуха не справлю, а нічого не вдію: руки ні до чого не беруться... І Настя моя... бачу: видко жовтий корінь під явором... Мовчу я, та по-ковальськи сам на себе дишу... "Наймита треба,— думаю,— а то зведемось нінащо". Порадили люде отсього-таки самого — Максимця: воно ще тоді в колодочки вбивалося, безбатченко, по людях без договору ходило. Покликав я його, роздивився: нога під ним дебела, руки в мозолях, твар трохи хирява, та, думаю, се байдуже, захарчований, вилюдніє. Питаюся у Насті:

— А як на твою думку?

— Про мене, тільки коли б не найняв часом куцого без хвоста...

— Чому так?

— Тому, що смачне не валяється, а добре не волочиться. Дивись ти: хлоп'я на п'ятнадцятому літі, а ніде на рік не стало досі...

— Буває, Насте! — кажу я.— А ти дивись, яке у нього чоло, знати, що мозком його розперло і в вічі дивиться прямо так, привітно. Се в мене добра прикмета... Візьмемо?

Взяли. Отже, на моє воно й вийшло! Глянь ти на Максима: може, не козарлюга? Може, не красюк з нього?

Я глянув. Справді: Максим — красюк: високий зростом, плечі широкі, стан хоч перещипни, голова в кучерях, чорне волосся аж вилискується, а очі так і пашуть, так тебе і пронизують, уся твар його дише розумом і енергією..

— Так ото й живе у нас Максим Косовець,— говорив далі Василь,— живе рік, живе й другий, живе й третій; бачимо ми з Настею, що дай, боже, й довіку так. Встає Максим з сонцем, лягає з місяцем; за часу у нього і пооране, і посіяне, скотинка нагодована й напоєна, усе у нього в догляді, і нас, спасибі йому, слухається і шанує так, що ліпше вже й не можна.

— А що? — кажу я до Насті.— Хіба не Максим, хіба не роботяга?

— Не навроч лишень,— Настя мені на те.

— Ігі! Насте! — кажу я.— До таких уроки не пристають, його не зурочиш.

Знор на моє вийшло. Живемо ми з Максимом, наче у бога за дверима. Минуло ще два годи, усіх, значить, п'ять. На шостому взяв я та й занедужав... Не до тебе, Леську, кажучи, не в твоїй хаті згадуючи, різачка напала! Та що б ти собі, Леську, думав: як почала з Полупетра та до самісінького Середохрестя1... Отеє — день, другий і заніміє, а на третій — надолужить і за ті два дні; висох я, виснажився чисто і рук не підведу. "Ні вже,— думаю собі,-^ не бачити мені весни, не м'яти зеленої трави; нехай же згорну руки, знаючи, хто мою Настю догодує, хто моє добро споживе". Та ото на самі заговини 2 на великий піст і кажу до Насті:

— Жінко! Дружино моя вірна! Чую я, що смерть у мене за плечима!..

— На все,— каже Настя,— воля божа, але доки душа в тілі, не кидай надій, молись, уповай... Може, господь і вчує наших молитов...

— Ні, Насте, не ходить вже нам в гай по опеньки. Та я не про се, се вже неминуче, не втечеш, а коли вмирати, то день теряти. Завтра святий понеділок, поклич до мене попа, нехай мене до сповіді приведе і святого причастя сподобить... От як. А перед тим от про що поміркуймо: на кого я, Насте, тебе покину?

— На бога та на добрих людей,— каже.

— А вже ж ніяк, та де-то ті, Насте, добрі люде? Хто твою старість догледить без мене? Кому піде наше добро? На кого ми потіли та мозолювали?

Вона очі витирає та й каже-говорить:

— На церкву святу легуй, Василю! На вічні молитви за нас, грішних.

А я їй на те:

— І то діло добре, та церква наша і без нас, хвалити бога, на всю околицю видатніша: мурована, і дзвони такі, що аж в Олишевці чутно їх!.. Упокой, господи, душі старих людей — скільки від них прийшло на нашу церкву земель? Сила!.. Та й чудовна божа мати постачає...

— Так на бідних неімущих,— радить мене Настя,— на сиріт; знаєш, сказано: що церкву вибудувати, що сироту вигодувати.

— Так, моя дружино вірная! Так і в мене така думка. Отже, у нас і сирота в хаті Максим; душа у нього заповзята, чого лучче: візьмім його за сина.

* Село Козелецького повіту. 1>т чудовна ікона св. Николая. (Тут і далі прим, автора).

** Фонтан у Києві на Подолі.

Настя не змагалася. От і став він нам за сина. Продовж йому, боже, віку; не за вічі, а в вічі скажу: такий з нього син, що й рідного не треба: серце у нього — наче віск: добре, чуле, м'яке; одна вада є: не говіркий та гордовитий трохи; ну, зате ж і не мартопляс. І те сказати — гордовитий він не з нами, а з отими багатирями, жмикрутами, вже перед ними шапки не нагне... Скоро ото я запричастився, почало мені легшати, отже, довго ще я хирів, аж до самісінького Вшестя 3: сливе цілий рік... Видужав, матері божій подякував, у Топ-чієвку * сходив, у нашу церкву кивот справив, добрий кивот, богу невимовно, у Києві робили, отут-таки коло Лева ** той майстер, добрий майстер, тільки що скляного бога часто од-відує. Видужав ото я. Перебралась до мене Максимова мати і гаразд; Насті велика поміч. Живемо ми собі, лиха не знаючи, людей не займаючи, хоч би і довіку так; так ні ж! Треба було, щоб у Максима на великому нігті чирка сіла; воно-то й чирка не велика, та гною з неї багацько. З ким другим так би воно інак було, так же наскочив на такого, що немов та жаба: бачить, що коваль коня кує — вона й собі ногу дає. Та слухай, Леську, з чого воно пішло. Може, пригадуєш собі поповичеве дворище, супротилежне нашому, тільки через дорогу, а пасто-вень його в головах нашого городу; якраз би мені той пасто-вень, та не постиг; бач, пастовень той був нашого-таки козака Гречки; він і спився, а Попович і окрутив його... Ти того поповича не знаєш? І гаразд! Бодай його люде не знали! Він суще не Попович, а Гадючка; та бач, дід його був попом, а син — отсього Сергія батько — Сидір у нас за паламаря правив; так ще Сергієвого батька прозвали Поповичем, так і на нього пішло се прізвище. П'ющий його батько був і голова якась повстяна, недотепа і кадила не вмів як слід подати, коли б не такий благий був покійник, земля йому пером, отець Яків, то б йому, отсьому Сергієвому батькові, не паламарювати, а свиней пасти. Просто сказано — недотепа, та й годі! Як почне, було, що говорити, такого тобі наверне, що собака з сметаною не проковтне!.. Отож з перепою він і пропав!.. Лишився у нього отсей Сергій, недолітком лишився. А добра того у нього було: грунт на півупругу та кривобока хата... Еге! А тепер такі хороми, що й мишва з них повтікала. Жмикрутством розжився... Да вже воно після батька росло — не скажу: кажуть, було десь примостилось за управителя у якоїсь панії, аж в Курській губернії, та з тією паиією ото воно й жило на віру... а вона б то, бач, така була, що любила псів пасти... От воно як, Леську!.. Ми там не були й не знаємо; верзуть люде, а ми звичма за ними... Отам воно й розжилося на сяку-таку копійчину, та тоді на батьківщину. Зараз почало людям гроші в позику давати: проценти дерло гірше жидівських. Восени хліб дешевий скуповувало та навесні перепродувало, а потім і до земель добралося: у кого купить, кого обдурить, у кого за довг забере... Набив кишеню наш попович; тоді заходився строїтися. Та було щодня до мене; звісно, сусіда. Прийде отеє та говорить, говорить, і кінця йому немає; у мене б язик руба став, коли б стільки помолов, а йому байдуже...

Молотить. Еге, цілий день, було, молотить, а віяти нічого, самий послід, чола ні зерна. Обстроїв-ся, поїхав кудись там в Новозибків, побрався там і привіз сюди жінку: не вгадати, з яких вона, тільки по мові знати, що не з наших; туга у неї вимова, з притиском та розгониста, а на кінці по-гадючому сичить. Наші люде зараз те спостерегли, та й ну плескати: "Так воно й годиться, щоб сичала, на те ж він Гадючка, а вона Гадючиха"... Глумляться, значить, тільки й доброго у неї, що тілиста, наче годована, а проте ядушна така; перебіжить греблю — вже й сопе, наче ковальський міх!... Живуть собі вони та людей кривдять. Наділив їм бог дочку — Стеху, одиничка: тільки й свічі, тільки й воску було. Дівка хоч куди! Тепер вона на сімнадцятому літі... Отут-то й починається наш вузлик... Розумієш? Кажу ж тобі — дівка така, що от хоч би й на тебе, Леську! Хоч ти й підтоптаний, а побачив би її, так би й цмокнув. Правду я кажу, Максиме?

Максим замість відповіді тільки рота розкрив та показав два ряди білих-пребілих зубів, а Василь далі мовив:

— Краля намальована... Ну, стала вона ходить на вулицю, а наші хлопці — звісно, на те ж вони й хлопці — наче бджоли коло квітки, так вони коло Стехи! Так де тобі! Така приндя, ні підступу до неї!.. Вона пиндючиться, а вони ще гірше липнуть... Таки не взяв її кат! Є на що дивитися, є з чого любуватися: чоло у неї і широке, і високе, та біле-пребіле, ніби з крейди виточене, а під ним брови!.. Коли б ти бачив, що то за брови! От тобі хрест святий, що других таких я ще не бачив! Густі — наче льон, чорні — наче сажа, та так півободом, буцім п'явки, і обвились коло очей. Про очі нехай вже Максим розкаже: великі, круглі, сині, наче волошки в житі, та палкі; не дивляться вони, а так іскрами і сиплють на тебе. А вже уста — калина, та й годі. Та що й казати! Уся твар у тієї Стехи така, немов свіжою росою умита, та ще й роса на ній не присохла... Коса, шия, груди! Е, та що се я! Здурів... Наче та баба: згадала, що й вона колись дівувала, та й собі в танок. А проте, Леську, хоч і вмерти, так не брешу: дівка краля, на цілий наш повіт краса... Подивився б ти, як у неділю чи в свято вийде вона до церкви або на вулицю: плахта у неї червона, картаста, переходівська *, гарусом та шовками гаптована, запаски не відрізниш од неба!.. Знати, що дівка обросла розкошами. Та чом їй не розкошувати, не вбиратися! У батька всякого добра аж скрині тріщать: на одиничку нічого йому не жаль. Аби він до міста — вже без гостинця не вернеться: коли не плахту, так запаску нову привезе, коли не хустку шовкову, так оксамиту на корсетку. А вже того намиста доброго, тих гранатів — повнісінькі прискринки у Стехи. От як! Вже ж і Стеха добре тямить вагу батьківської кишені, тямить і власну вроду... Тим-то вона й приндиться, і губу копилить. Не без трго, що й худоба батьківська вабить до Стехи парубків. Не скажу, що суще привабило і нашого Максима! А привабило було... От тут тобі й гак! Та тепер не моя річ; я доплив до берега, тепер твоя черга, Максиме! Бери весельце та перед Леськом ні в чому не таїсь, як на духу, по правді, по щирій усе йому виложи: як воно у вас почалося. Говори, наче на сповіді: чужих людей тут нема, а на Леськів жупан не вважай, душа у Лееька проста... Наша, мужича... Говори, синку.

Максим трохи засоромився, спустив очі на долівку, далі мовив:

* Переходівка — село Ніжинського повіїу, там добрі плахти тчуть.

— Почалось воно з того, з чого і у всіх людей починається. Сподобалась вона мені, та бачу — не на мої плечі кожух; я й мовчу, не лицяюся до неї; отеє радніший би і не бачити її, а як прийде вечір, почую за ворітьми, як Стеха виводить "купалися сірі гуси" — і не вдержу сам себе... Вийду, стану біля наших воріт, до неї не підходжу, тільки через дорогу дивлюся на неї... Бачу, як вона бридить багатиренками, і радію, а самому боязко до неї залицятися. Та отак з весни аж до другої торішньої Пречистої. А на пречисту дивлюся — сидить під ворітьми Стеха, а біля неї з одного боку Галя Ковалівна і Олена Маслаківна, а з другого — Настя з Параскою Шпаківня, сестри. Чи йти, думаю собі, й мені за ворота, чи ні?

Думаю, а мене туди так імпетом і пхає. Піду!.. З Параскою говоритиму, а на Стеху глядітиму. Лишень за ворота — аж тут юрба наших багатиренків, я й став!.. Притулився до бігуна та соняхи лузаю... Чую, Стеха до мене гукає:

— Максиме, чому до нас не йдеш? Йди до гурту! Я мовчу, а Семен Крачок і каже:

— Йому з нами тісно,— себто про мене.

Я немов недочув, а в серці закипіло. Стеха знов:

— Іди-бо до нас, іди.

Здалося мені, що вона на глум мене кличе, і не тямлю, не розберу достотно. Чую, знов Крачок:

— Не піде! У нього шапка нова та ще й зозуляста.

Я вже не витерпів більше, зараз туди! Став проти Параски та так глянув на Крачка, що той аж назад подавсь...

Стою я біля Параски, а Стеха як глянула мені прямісінько в вічі, я так немов до землі прикипів! Немов вона взяла та вийняла з мене мою душу до себе, а свою в мене вложила... Забув я і про пиху її, і про гордощі, та про все чисто забув; тільки й тямив, що я біля Стехи стою і що серце моє так листочком до неї і прилипло... Отож і почали ми женихатися. Почалася не-годь, пішли дощі. Стеха не виходить. Як його, каже, в дощ! Справді — ніяково... Тож було цілісінький день і не бачимось. Мучусь я, та нічого не вдію... А на заговини в неділю йдемо з церкви, я догнав Стеху та нишком до неї:

— Вийди сьогодні хоч на часиночку.

— Добре,— каже: і таки не збрехала, вийшла.

— Стехо,— кажу я,— годі мені душу свою мордувати! Сили не маю більше терпіти... Коли ти мене вірно любиш, кажи: чи присилати старостів?..

— Се,— каже,— не в моїй волі, як батьки...

— А ти сама як?

— Яз їх волі не вийду...

— Так присилати?

— Тривай, я в матері спитаюся,— і з сим словом швидше в хату. А я прийшов та зараз і признався матері Насті. Вони мені на те і кажуть:

— Ой синку, синку, не спарувати голуба з сорокою... Коли б вона з тебе не насміялась... Знаю я їх... отаких дзиг. А проте, дай, боже, час добрий, я невістці рада, та яка з неї невістка вийде!.. Шпак сові не товариш, а з старостами пожди хоч до різдва, я трошки пильніш придивлюся та спостережу її, і тобі раду дам.

Я послухався... А в м'ясниці почав я примічати — ніби моя Стеха від мене кирпу верне...тоді улучив годину та й питаюся:

— Скажи, Стехо, по правді, по щирій: любиш ти мене чи ні? Вона знов так глянула на мене, як тоді на пречисту, та

й каже:

— Наче не бачиш, що питаєш...

Я знов не той став,.знов наче у мене на душі тихий-пре-тихий весняний теплий дощик пройшов, так легко стало, та знов про старостів: чи присилати?

— Нехай,— каже,— на осінь!

Від "сього слова у мене аж в очах заблищало! Та нехай, кажу, хоч ще далі, аби я був певен, що ти не чия більш, як моя. Тим часом ото батько на першому тижні вирядили мене аж на Литву.

— Дільце там у нас було, треба б було самому, та жаль було старих кісток, так я замість себе його і вирядив,— перебив Василь,— ну, ну, говори далі, говори.

— Довго ото я не був дома, вернувся тільки в чистий четвер, а на "діянії" зустрів Стеху; така вона, як і була до мене, привітна. Тим часом бачу, в церкві у нас на криласі співає нова якась людина, по-панському убрана. Хто се? — питаю я людей. Кажуть: учитель... Бачте, без мене тут у нас на селі школу спорудили і вчителем приставили якогось Сову. Прислухаюся, співає він добре, густий такий голос у нього. І байдуже б, та на перший день великодня виходжу з наших воріт, щоб то до парубків іти на майдан, аж бачу: той вчитель ченчикує до Гадючки. І так наче мене що під серце кольнуло... Пішов я собі; усі дівчата на майдані, а Стехи нема... Знов мене вколола думка про того вчителя... Нема Стехи і на другий день, і на третій, не виходить вона і в дарну неділю... Нудь на мене напав такий, що і не сказати: ні до їла, ні до роботи я, ні до чого... Тут би городити треба, а тут неначе в мене рук нема... Минуло ще тижнів зо два; стережу я, не встережу, щоб де саму Стеху здибати та розпитати... Нема! Та ото саме під Симона Зілота4 не йшов до мене сон; цілісіньку ніч просидів я на горбку біля річки... Чого-чого тільки тоді не перебувало у мене в думках, а коло серця так пече, неначе хто приском його обгорнув. Отож дивлюся — аж і сонечко ясне на небі блакитному встало, рано-прерано воно встало та так жовтогарячою барвою усю річку поперек і облило... Став я йти до господи, треба було перейти через Гадюччин пастовень. Переліз я, тільки що вийшов з-за верболозу, дивлюся: попереду дівка йде. Серце моє чогось затьохкало; я швидше, догнав; дивлюся: Стеха!.. Сам собі не йму віри... Що се! Чи не манія?.. Свят, свят!..

— Стехо! Чи се ти, чи не ти? — і став проти неї, а вона як зарегочеться, та й каже:

— Не пізнав — геть же з стежки, не бачиш хіба, яка роса, черевики попсую...

Я й нестямивсь... Чую, що земля підо мною дрижить...

— Де се ти була, Стехо?! — ледві промовив я.

— А тобі яке діло? Сказано тобі: геть з стежки! Чому заступив дорогу...

— Стехо,— кажу я вдруге, а сам чую, що увесь я обомлів і з місця не стенусь... Дивлюсь на неї, наче вкопаний. Вона як блимне на мене, та:

— Не лупай очима, не твоя дівчина.

Сама тоді вбік, та навзаводи, а я наче окаменів. Було б кинутись дурному за нею та тут би її на пастовнику — отак-от...

Максим покрутив руками, а погляд його договорив останнє...

— Тоді б, певне, каторги не минув,— озвався Василь.

— Один тому час, тату!

Я бачив, як тяжко дише Максим, я зрозумів, що діялось з ним тоді на пастівнику... Я дав йому води.

— Справді,— мовив він, беручи воду,— в горлі пересохло. З тієї години Стеха для мене пропала. Тільки у мене й думки було про те, як би помститися мені. А потім того, як довідався, що вона до того вчителя прилипла, то вже й не сказати, не вимовити того, що було у мене на серці. Ех! Отож саме в клечану неділю вийшов я до церкви, аж тут і Стеха з батьком з своїх воріт. Я назад, до комори, вхопив ножниці ті, що овечок стрижемо, пхнув їх за пазуху та й пішов на вулицю. Сам не тямлю, як і прийшла мені в голову думка отаке вчинити. Довго ходив то по вулиці, то біля річки, то біля цвинтаря. Почали виходити з церкви. Зирк я, старий Гадючка поплентався з тим вчителем попереду, Стехи нема з ними.

Трошки перегодом і вона вийшла. У мене аж в очах посиніло... І небо синє, і люде всі сині, і церква, і трава, і земля — усе синє. Постояв я, постояв — та вслід за Стехою, дігнав та в один крок ока ножницями чирк по косі. Так половина коси з стрічками і впала додолу... От воно і все! І кінець...

— Брешеш-бо, дитино! — озвався Василь.— Далеко ще до кінця, се ще й середина чи буде. Та нехай вже я за тебе докажу. Я собі з Настею нічого того не знаємо, помаленьку йдемо до господи, аж чуємо такий гвалт, бачимо таку сутанію, що і не приведи божа мати! Стеха аж виє, голосить за косою... Ну воно не диво, се хоч на кого! Сам посуди, Леську, така неслава на дівку. Еге! А батьки Стешині з наймичкою та з наймитом — ні за що, ні про що в нашій хаті вікна трощать... А народу того, народу! Усе село зібралося... Нарешті бачимо: і вчитель іде, і піп з попадею! Скоїлося таке, що й не сказати! Ще добре, що Максим догадався та в верболози забіг, а то б воно без убитого не обійшлося. З людей, правду сказати, ніхто не мішався. Стоять, слухають, дивляться, як Гадючки лютують, та й годі! Не без того, що інший слово вставить, прилбжить глуму, але щоб хто руками заступився — ні-ні! Хоч би одна душа!

— Ну, що ж! Що сталося, то сталося! — озвався наш сусіда з другого боку, Мина Кавун,— ти його знаєш! Колись тобі дишло приганяв. Так він ото й озвався:

— Вже тут не ночувати серед вулиці... Та й про обід забули... Розходьмось, люде добрі, по господах!

— Тривайте, люде добрі,— вмішався вчитель,— так не можна розходитися: де староста?

— Староста на печі лежить, нездужає.

— Так нехай хто другий біжить до урядника, а тим часом треба найти Максима та зв'язати його, щоб не втік.

Отут вже й.я озвався до того вчителя.

— Ви,— кажу до нього,— паниченьку, недавно в нашому селі, то не знаєте, що ми за люде: ми не з тих, що втікають, хоча знов і не з тих, що переймають. Будьте собі безпечні, кому треба буде Максима, тому не треба буде його шукати, сам дістанеться.

А Мина і собі додав: , — За що б то парубка в'язати? Він душогубства не заподіяв, і не вкрав нічого, і під стріхою з головешкою не стояв. А що погано вдіяв — стане в одвіті перед ким треба... На те суд є!.. Бач, який швидкий!.. Зараз йому в'язати!..

Сяк да так та й укоськався наш учитель. А потроху і всі люде порозходилися. Стихло трохи, тільки і всього, що Стеха голосить та вікна наші зяють!.. Вже я й не обідав, а пішов швидше у верболози; я вгадав, що Максим ніде більше, як там. Бачу, лежить він на траві, а пропасниця так його б'є, що сердега ^аж підскакує. Я до нього:

— Вставай, іди до хати!

А він мовчить та очима тільки лупає. Підвів я його під плечі, привів у клуню та на засторонок на свіже сіно. Настя принесла ряденце, кожух, ми його вкрили... Насилу вже підвечір трохи очуняв... Я тоді й кажу до нього:

— А що воно з цього з усього буде, Максиме?

— Не тямлю, тату!

— Наробив шкоди, треба якось полагодити. Ось я що надумався з Настею: піду до отця Луки та з ним до Гадючки сватати Стеху, нехай отець Лука зв'яже вам руки, то очіпок усе укриє.

Мій Максим як скочить...

— Тату, швидше на шибеницю, ніж під вінець з нею... Кохав я її, любив я її, боже, як любив, а тепер вона мені така осоружна, що я й сказати не вмію...

— Отакої! — кажу я.— Так як же воно буде?

— Як бог та добрі люде скажуть, так і буде, а в парі з нею не стану,

Я й замовк; таки бачу, що хлоп'я несамовите, думаю: не слід його дратувати. Взяв шапку та до отця Луки.

— Вже,— кажу до нього,— як собі хочете, батюшко, а зведіть кінці докупи.

— Треба,— каже,— на мирову.

— Та нізачим же я й прийшов до вас. Сам я до нього не відважуся йти: ще заведеться битися; цур йому! А при вас не посміє. Так от я умисне за сим: ходім, поможіть, нехай по-християнськи... А вже мій могорич... Я радніший би,— кажу,— щоб Максим з нею побрався, так же затявся: хоч на шибеницю, каже, а не візьму її.

— Та про се,— каже отець Лука,— годі й балакати, вона заручена за вчителя...

У мене аж на серці полегшало; значить, тепер нічого Максима неволити.

Прийшли ми з отцем Лукою: сидить Гадючка наш, наче хмара громова; взяв благословеніє у отця Луки, а на мене й не глянув. У хаті більш нікого і не видно, тільки ми втрьох. Отець Лука прямо й почав... Куди тобі! Гадючка аж плюється та сичить:

— Яка тут мирова! Тут слідство треба! Тут Сибіром пахне... А я йому на те, знаєш, так любенько, бо, думаю, нащо його

вражати? Хіба він не батько, хіба не болить йому серце за доню? Так от думаю та й кажу:

— Сибір та далеко — нехай їй хрін, а ми, може, якось і без неї упораємось. Ось ну, Сергію, спини на час батьківське Серце та розкинь розумом... Воно ліпше буде...

А отець Лука зараз йому додав щось з святої Євангелії... Нічого не бере Гадючка, одно мені:

— На Сибір його! Він душогуб, він мою дочку вбив!

— Годі,— кажу я,— ось угамуйтесь трохи: буде лсива, здорова ваша Стеха, вдвоє більша коса виросте...

— А сором?

— Минеться... Вже ж от ви й мені ні за що — ні про що якого сорому наробили: у мене зроду вікна не биті, а ви що вдіяли?

Так я кажу і помічаю, що Гадючка мій м'якшає, а тут і отець Лука піддає: "Блаженні миротворці..."

— Ну,— каже нарешті Гадючка,— уважаючи на бога та на отця Луку, я готов пристати ось на що: нехай Василь, себто я, вилолсить готовими тисячу рублів на квит, а як ні, то й ні.

Я роззявив рота тільки! Зумився, що таку силу грошей він заправив... Аж тут і вчитель у хату. Сей як почув, чого ми прийшли, зараз підняв угору уші.

— Як се можна,— каже,— за таке діло та тисячу! Коли не дві тисячі, то і балакати годі!

А бий тебе, сило нечиста, думаю собі, отсей учистив! Прямо до гапликів! Де мені постачити таку торбу грошви! Дві тисячі! Га! Чуєш, Леську! Дві тисячі! Гм! Де ж я їх запобіжу! Нехай я обидва плуги збуду, що ж! Дадуть шість сотень, нехай вісім, у мене волики добрячі!.. А останні де? Землю б то продавати?

— Ні,— кажу я,— не по мені такі гроші великі...

— Великі,— каже вчитель,— та й шкода не мала.

— Що й казати, шкода велика, та з-під очіпка не буде знати...

— То-то, що до очіпка ще далека річ!

— Тиждень,— промовив отець Лука.

— Не вгадали,— відповів він,— правда, була умова, але ж я посватав дівку з косою, а де та коса? Коса всьому краса... Нема, так от і нехай мені дадуть на дотоку дві тисячі рублів, а ні — без коси не візьму; та й хто її без коси візьме...

— Паниченьку,— кажу я,— дівка з того не переміниться — чи з косою, чи ні — все однаковісінько: житимете не з косою, а з душею. А коли вже від сієї шкоди стала шкода й Стешиній душі, так того не полагодите ні двома тисячами, ні двадцятьма... Все однаково буде.

— Однако, та не однако,— одказує він,— се такий сором, що хоч з села тікай...

— А чи з тих грошей він поменшає?

— Буде у мене в кишені дві тисячі, я школу по боку; візьму Стеху та переберемося де на великий шлях, заїзний двір заведемо...

Так і не зійшлися ні на чому. Я побіг в Ніжин до адвоката. Сей порадив не миритися. "На Сибір,— каже,— за таке не засилають, а острогу і Максим не мине, і Попович покоштує за те, що вікна побив".

А я все-таки думаю: ліпше на мирову; як ти, Леську? Та грошва велика! Не спроможуся!..

— Я, тату, піду в найми, зароблю,— озвався Максим.

— Дурна голово! Віку твого не стане! Подумай сам: дві тисячі... На одну можна пристати, а на дві — снаги, мабуть, не стане! Але й острог! Ой-ой! Тьфу! Ізбави, боже, всякого хрещеного... Коли б не той вчитель!.. Гадючка б пішов і на п'ять сотень. Ну от тобі і все... Давай тепер раду і пораду.

Як зумів, так і порадив я.

Поїхали вони, а за тиждень знов прибігає Василь.

— Чого ти знов, Василю? — питаюся.

— Подякувати тобі, на чотирі сотні пристав учитель... Зараз після Петра 6 й вінчатиметься він з Стехою. Спасибі тобі; Леську!

1887

Переходівка, Ніжинського повіту

1 Середохрестя (середопістя) — четвертий тиждень великого посту.

2 Заговини — переддень посту, кінець масляної (за 49 днів до Великодня).

3 Вшестя (Ушестя) — церковне свято "вознесіння" Ісуса Христа, що відзначається на 39-й день після Великодня.

4 ...п ід Симона Зілот а... — тобто під церковне свято на честь християнського святого Симона Зілота, що відзначається 10 травня за старим стилем.

5 ...після Петра... — церковне свято на честь християнських апостолів Петра і Павла, яке відзначається 29 червня за старим стилем.

*  *  *

ПОПОВІ ГРУШІ
______________________________

(Розповіла стара дячиха)

Ні, ні! Би собі кажіть, що хочете, а я й слухати не хочу!.. А вже й мала дитина тямить, що воно не к добру йде! Хіба коли таке водилося, як тепер? Ось гляньте: таке воно, що й від землі на п'ядь його не видно, а й воно спинається, щоб поверх старих голов ходити!.. Бога люде забули; злодійство розвелося велике; дітвора — й та краде; ніде нічого не вдержиш; прямо хоч в зубах усе носи! Від злодійства недалеко й до душогубства: аби раз знялася рука на чуже, аби вона одважилася розв'язати у чужому мішку зав'язку, здійметься вона й до замка в церкві, й до ножа на шляху, й до сокири... Авжеж так!..

От і в нашому селі,— хвалити бога мені на сьомий десяток береться, а зроду-віку такого не водилося... Не без того, що вряди-годи, було, почуєш, де-не-де прокинеться крадіжка, то вже й знаєш, що то якийсь захожий кацап-щетинник погрів руки; а щоб свій хто... ні, ні, ні во вік! А тепер, кажу ж вам, діти пустилися красти! Воно й не диво! Попа не слухають, а більше кому ж напучувати на добру стежку... Еге! Ще які на-пасні: само прокрадеться та й другому нapqбить шелесту та клопоту на повен міх. Отеє на тім тижні Шпаків їванець прокрався, попову грушу потрусив: він потрусив, поїв ті груші, а люде мусили видихати їх... Воно не легко чужу глину класти на свою спину, особливо мені: я людина стара, ні в що не втручаюся; знаю свою господу да молитву царю небесному... Отже, хто кислиці поїв, а на кого оскома напаДа...

Зроду-віку ні в якому суді нога моя не була;, знала я попа та благочинного і годі; а воно — отой їванець — накоїло такого, що мене на старості літ потягли до слідчого... Звісно — не їла душа часнику, не буде й чути, а все ж ніяково... На мене ніхто нічого лихого й на оттілечки, на кінчик нігтика не покаже, цілий вік живу по-божому, по закону, хоч зараз вмерти — душа моя чиста, зараз готова на суд божий. Не без ^ого, щоб в чому не прогрішила, без сього не можна; на те ж в болоті оті з ріжками і кубло собі звили, щоб людей на гріх підводити.... А щоб сказати — якого такого великого гріха, так нема за мною... На що вже наш отець Максим — і господи, який строгий, а хоч би тобі раз за що мене приструнив!.. Не було сього ніколи... Таку вже вдачу мені бог наділив: на собі усе перенесу, а людям лиха не вдію...

Десять літ попує у нас отець Максим; люде на нього... ігі, ще як ремствують: невживчивий, кажуть про нього, а я хоч би тобі один разочок посварилася з ним; коли що — лучче змовчу... Я добре тямлю, що "скверная ,не в уста, а з уст..." Мені яке діло до других, я себе знаю! А щоб додивлятися до чужих підошов — ні!.. А коли навмисне і помічу, що в отця Максима коломазь до підошви прилипла — я собі байдуже!.. Для мене він чоловік добрий; двічі займав на свому просі мою перісту теличку і нічого за те не взяв; обидва рази так випустив. Бог йому сторицею за те воздасть. Нехай би булаї до кого іншого вскочила... Ой, ой, ще як би приплатилася!.. А отець Максим вдови не обідив...

Отже, люде чого не верзуть про нього... Таки ніде правди діти — люде в нашому селі забісовані, взяли та й не злюбили отця Максима... А за що? "Він, кажуть, не обливає, а погру-жає, не по-нашому хрестить..." Чудно мені, дивно мені! Що ж! Хіба тут його вина — коли він родом з тих сторін, де погру-жають. Його до нас прислано десь здалека на покуту. Не скажу —за що, може, й не на покуту, а люде вже сплели. Він десь з-під Рильського, чи що... Вимова в нього не наша; аби розвів уста, зараз знати, що в постолах ходив!.. Чи розмовляє, чи читає — якось не по-нашому, з протягом, з притиском; людям воно і вражає, а я призвичаїлася, то й байдуже...

"Неохайний", кажуть про нього; се що правда, то правда; не всім же бути такими чистюками, як перед ним був у нас, царство йому небесне, отець Петро! То на всю губу чистюк був... Плещуть знов про отця Максима: "Грошолюб він..." За вінчання, кажуть, не бере, а дере... Може, а може, й ні; сама я не вінчалася у нього, то й не докажу; а знаю, що, як преста-вився мій небіжчик Кіндрат, так я отцю Максимові три рублі за похорон дала, да десять на сороковуст, та полотна паніматці на три сорочки віднесла. Що ж! За чоловікову душу не жаль... Та з чого ж би жив і отець Максим? Дурні люде не тямлять сього — і плетуть: "Суворий, невживчивий", а як роз-' жиріють, та се все неправда; він тільки полякати любить, се правда. Так що ж! інший піп — зараз би покуту яку або де нишком-тишком в захистку за чуприну, а в отця Максима сього нема; він тільки полякає чи пеклом, чи прокльоном... Люде не ймуться, та за се й ремствують, і немов наперекір йому роблять... Спасибі йому, що страху наводить!.. Що б і було без страху? Де страх, там і бог... Тепер і страх є, а злодійство більшає, до чого б же воно дійшло, коли б отець Максим не лякав? Просто усі б злодіями поробилися...

Авжеж! Не слухають люде просьбою, треба щоб слухали грозьбою... Може, котре й покається хоч зі страху, а не покається — бог його покарає й на сьому світі, й на тому... Отеє ж так з Іванцем сталося; не послухав, не спокутував свого гріха, от йому жаба й молока дала... Ось ви послухайте, яке воно завзяте вдалося — отой Іванець, і чого воно накоїло.

На тім тижні в понеділок встала я до череди рано-прерано, ще сонечко святе не сходило; подоїла коровчину, молочко те процідила, поставила в коморі в бодню; вийшла до воріт, дивлюсь та думаю: що б мені робити? Стою, на пліт схилившись; чую, десь вози риплять, копи везуть. Чиї се, думаю, такі ранні? Дивлюся, аж то Шпакові діти жито везуть. Одарка на возі лежить, а Ізанець біля возів іде... Еге!..

А з попового садка груші перевисли через загату на дорогу; та такі великі, жовті та краснобокі, аж блищать; так би очима їх їла.

— Дивись, Іване,— озвалася Одарка з воза,— які у попа груші, як золото!

— Та ще ж і рясно як! І листу не видно, самі груші,— мовив Іванець.

— Мабуть, смачні,— каже Одарка,— хоч би одну покуштувати, щоб знати, який в них смак.

Івакець пустив воли, а сам як скочить на загату. Я бачу та мовчу: як трусне він за гілля, так груші і посипалися, може, з десяток чи не було. Іванець за пазуху їх, та до воза...

Тут влсе я не змовчала, зло мене взяло! Як таїш так, думаю: такого господаря хлопець, такого батька син, таке не скажу вже, молоко на губах не обсохло, а воно вже краде, ні стиду ні сорому йому нема! Закипіло в мене на серці, не втерпіла і кажу до нього:

— А що, Іванчику, смачні груші?

Я ж гадала собі, що воно засоромиться, злякається, впаде в ноги та благатиме, щоб я мовчала, а воно, неприкаяне наче, підходить до мене, дає і мені дві груші: нате, каже, покуштуйте, то й тямитимете, який в них смак! І поїхав собі Взяла я ті груші, давлюся на них: самі в рот просяться, та шкода, нічим їсти, зубів у мене бігма; а губами, скільки хоч дави — не втнеш. Сховала я їх, доки встала моя Оленка.

Даю їй. Ось на, кажу, покуштуй!

— Се попові? — питається Оленка.

— Еге, не чиї ж!

— Е, коли попові, то смачні...

— Хіба ти куштувала?

— Учора не втерпіла; злізла на загату та дві зірвала, їсть Оленка, смакує та прихвалює" Такі, каже, наче патока:

солодкі та розсипчасті; самі в роті так і тануть, і жувати не

треба. {

Лизнула і я: справді, на пречудо смачні...

Під вечір сиджу на дворі під хатою — чую: шелестить; трусять у попа ту саму грущу; насипалося доволі їх і на сей шк; отець Максим переліз через загату, збирає їх в сакви.

— Добрий вечір вам! — озвалася я до нього.

— Дай боже! — привітав і він.

— Трусите?

— Еге.

— Пора?

— Пора.

— Добре робите, а то обнесуть з листям.

— Хіба?

— От і сьогодні,— кажу,— Шпаків Іванець...— Та й розповіла йому, ще й жалкую що такого дуки, такого поважного батька дитина та така вдалася шкодлива. На тому й годі.

А в середу зовуть мене до волості. Що там таке? Ніяк не вгадаю, нащо мене кличуть, нащо я їм здалася? Приходжу, аж там вже отець Максим і Іванець з батьком. Тоді я зараз догадалася, що це їванцеві треба видихати попові груші.

— Бачили, дячихо? — питаються у мене.

— Вже,— кажу,— грі&а на душу не прийму, не потаюся; що бачила, то бачила.

Іванець і сам не таївся, признався; тільки змагається, що він сім груш струсив, а отець Максим доводить, що не сім, а повну пазуху. Питаються у мене: скільки? Хіба я лічила їх?

Наче воно не все одно — чи сім, чи сім сотень! Все однаковісінько! Гріх, крадіж, чужого не руш...

Отець Максим показав своє добре серце:

— Я,— каже,— не за шкоду, а за гріх... Треба хлопця відучити, щоб не крав; а то що з нього буде, як воно в літа прийде, з огню рватиме! Мені плати не треба, а нехай його поучать березовою кашкою; нехай йому прочуханку дадуть прилюдно, а я за нього в церкві молитимуся цілий рік, щоб господь воздав йому по ділам його.

Стоїть Іванець наче крейда, очима блимає на людей та труситься, наче його пропасниця б'є...

На тому б воно, певно, й скінчилося, коли б був старшина прикусив собі язика; а то, бачте, ні з сього ні з того:

— У нього,— каже,— батько є; нехай в хаті в себе і поучить сина, а прилюдно — шкода!

Отець Максим любенько й каже на те:

— На батька нічого сподіватися, коли досі не напутив на добро, то вже й не напутить, а різочок йому десяточків п'ять засипте, щоб смачніші груші були.

Старшина знов своє: не буде сього! Бачте, наперекір попові: не буде та й не буде.

Отець Максим і на се не розсердився; покликав до себе Іванця, погладив по голівці та й каже:

— Коли ні громада, ні батько не дбають про тебе, не хочуть обмити твого тіла, то ти сам дбай про себе, обмий свою душу. Погадай: що тебе жде на тім світі! — І почав йому числити, скільки то чортів труситимуть його, скільки груш огнених пхатимуть у рот залізними гаками... Господи!

Розійшлись... Шпачиха з Іванцем до мене:

— Дайте раду, як попа ублагати... Похваляється, що клястиме Іванця в церкві.— І давай заводити, а їванець за нею.

Я й кажу:

— Отець Максим хвалився, що молитиметься...

— То він при людях так: а на самоті і мені, і Іванцеві аж забожився, що клястиме.

— Гм! — кажу я.— Коли похвалявся, то й клястиме.

— За службою?

— Вже ж ніде більш, на проскомідії.

— Ох, мені лихо!.. І то б то господь його вчує?

— На те він піп... Не забули, певне, як у Прокопихи руку звело...

— Хіба то* від прокльону?

— Авжеж!

Шпачиха знов до попа: дає йому на молитви п'ять рублів, а він не бере, п'ятдесят править, та ще гірше страхає хлопця пеклом, і тим, і сим, і вже чим тільки не страхав його...

Старий Шпак накинув ще п'ятку, а більше, каже,— хоч трісну, не дам.

Чого вже не робила йому жінка, як його не благала, як не голосила — як затявся, одно твердить:

— Не дам та й не дам!

А їванець реве!..

Воно таки легкодухе таке було, полохливе, усього страхалося, уночі ні за що без світла у сіни не піде; з-під бовдура, каже було, куций виплигне, та на шию до мене...

Цілу ніченьку дитина не спала: усе їй таке ввижалося, що не при нас, не при вас, не при хаті згадувати. Цур йому!.. Да воскреснеть бог!..

Отеє що зведе їванець очима, зараз і жахається, і кричить:

— Ой мамо, мамо! Чортяки мене за ребра гаками хочуть тягти!.. Залізні груші мені в рот пхають!..

Або ввижається йому, що увесь він обріс огняними грушами... Прокинеться, верзе нісенітницю!

— Панотченьку! Простіть, не кляніть, не буду!.. Світом трохи заспокоївся, задрімав...

Батько й мати до отця Максима.

— Уважте! Спустіть наполовину, не проклинайте. Отець Максим — за се люблю його — слова свого не

міняє: що сказав, як відрізав.

Вертаються Шпаки від отця Максима, отут їм назустріч Одарка голосить:

— Лишенько! Горенько! Іванця чортяки втопилиі

— Де? Як? Коли?

— Прокинувся,— каже,— та прожогом з хати, та на пастовень, та до сажавки, збіг на кладку, та в воду сторч головою, тільки круги розійшлися...

Витягли: на ряднах трусили, на бочці качали, нічого не вдіяли...

Отець Максим як почув, аж заплакав...

— Я,— каже,— його по-християнськи поховаю, хоч він і наложив на себе руки...

Тут старшина проти нього:

— Не можна! Нехай виїде лікар, да становий, да слідчий... Приїхали... Всю громаду розпитували, і мене потягли.

Я нічого не потаїла, одна я правду визнала. Люде кажуть:

— З переполоху Шпаченко втопився. А я одна кажу:

— Неправда! Який там переполох!.. Так вже йому на роду написано.

Звеліли поховати Іванця як слід по-християнськи...

От якого клопоту всьому селу наробив Іванець! Коли б хоч з чого, а то із-за груш — нехай би вони погнили були! А то б пішов, вклонився, попрохав — отець Максим і дав би! Так ні ж! Чортяка підвела: крадене смачніше!..

А все через те, що страху в людях мало, бога забули, злодійство скрізь розвелося...

*  *  *

ПРОТЕСТАНТ
______________________________

З часів кріпацтва


Дмитра Книша не бачив я двадцять років, — час життя цілого покоління, — і хоча-б він на макове зерно перемінився: і вид, і постать, і вдача, й душа ті самі; ні потовщав, ні похудів, ні посивів, ніже постарів... Сатурн не заняв його. Хіба вже дуже пильно придивишся до його, так спостережеш, що очі у його не такі ясні, як були за-молоду й огню в них поменшало.

Вперше я спізнав Дмитра, коли він ще парубкував: високий, кремезний, широкоплечий, русявий, кучерявий, хода повагом, трошечки перехлябисто; раз-у-раз з чогось незадоволений, завжди невеселий, охмарений, понурий, не говіркий. Такий він і через двадцять років. За-молоду продражнили його "протестантом", — так і тепер його зовуть.

І не дурно таке ймення приложили йому люди: нічим його не можна задовольнити; на все він нарікає, проти усього протестує; усе у його не доладу, усе не по його, не так-би то, як треба!

Він з кріпаків, з дворових, сирота — покритченко. На дванадцятім році його взято до панського двору; спершу гусей пас, а потім сказали йому лакейчукувати. Годували його, як і всіх людей; одягали добре, не били і робота не яка там була: прийми, подай, набий панові люльку, вичисти чоботи, перемий посуду, навощи долівку, нагодуй щенят, — от і все! Не трудна робота.. Так ні-ж, — не така у Дмитра вдача, щоб задовольнила його панська прихожа! Спершу почав він огризатися проти старшого лакея, а то — загризеться з економкою, з кухарчуками; або забуде про щенят; заб'ється в кутку в сінях та що-небудь майструє, трісок розведе наче на дровітні. Раз якось майстрував він чи клітку, чи пастку, та так перенявся своєю роботою, що й забув про щенят; щенята аж скиглять не ївши, а Дмитрові байдуже. Пан за се поскуб його за чуба, а він розвісив губи, насупився наче хом'як, та до пана:

— Відпустіть мене на село.

— На село? чого?

— З людьми хочу жити...

— А тут ти — не з людьми, чи що?

— Тут з панами та з лакеями; невгодно мені.

— А ти хамове кодло! — гукнув пан, — ще й воно сміє витребенькувати! бач, "невгодно"! А зась! Я тебе як відпущу на стайню, та скажу спустити тобі штани, так знатимеш тоді "невгодно"...

— Воля ваша, а невгодно.

— Мовчи!

Дмитро замовк, але не вгамувався. Яке мале тоді воно було, підліток, а пустилося на хитрощі. Почав він панську посуду бити: отсе було несе в пекарню чи з пекарні посуду, набере її повно, та наумисне або споткнеться, або підковзнеться — посуда лу-лус! тільки черепки задзвенять... Ведуть Дмитра на стайню, черепки йому під голову й полосують на дві руки... Періщать, а воно ні пари з вуст, наче не по йому б'ють... мовчить, наче йому заціпило... І вдруге так, і втретє... Б'ють Книша, а Книш посуду товче... Панові остогидло. "На його, каже, й різок не настачиш", — і велів його на винницю завдати.

Тоді саме будували нову винницю, німець якийсь будував.

— Що вмієш робити? — спитав німець Книша.

— Німецькі клітки вмію.

Німець йому ляща, другого й знов питає:

— Що хочеш робити?

Дмитро ні слова... Німець подививсь на його, подививсь і сказав у столярню його приставити.

І тут Книшеві не до вподоби... Став він просторікувати — його з столярні геть; сказали пасти корів дійних... Робота зовсім не мудра.

Вижене він скотину, сяде під вербою, очи скине на небо, а про корів і байдуже; розпустить їх, а вони в жита, шкоди нароблять... Скотар до пана:

— Не треба його бити, — каже пан, — чи не ліпше його голодом напутити, — і звелів цілий тиждень не давати Дмитрові страви, опріч шматка хліба — нічого, та й то не до-схочу, а в обріз.

Не йметься Дмитро, не просить їсти. Воловик і давай його сочити: чим він живе, чи не краде де страви, та й пристеріг, що Дмитро і в снідання, і в обід, і під вечір уплітає молоко. Візьме оце вибере корову, у якої повніше вим'я, заведе її в жито, та й ссе, немов теля те... Стали його люди ганьбити, а він їм:

— Не моя вина, що я їсти хочу, а ви мені не даєте.

— Ти повинився-б, просив.

— Ні в чому мені винитися. Скиньте мене з пастуха; мені се діло не вгодне...

Знов його на стайню, а тоді — свинопасом його зробили... Подумав він, погадав день, другий, а на третій — ноги на плечі та й гайда в довгі лози... Волі пішов шукати...

За місяць, чи що, привели Дмитра: на ногах у його залізне путо; на руках налигач і руки назад. Привели його в винницю; отаман приніс шеляги: німець присів на барило, запалив люльку й велів "міряти" Дмитра шелягою вздовж і поперек... а потім знов його до свиней.

Дмитрові минав тоді вісімнадцятий рік. Перебув він зиму, коло свиней зимою порався добре; попривчав свиней так, що вони його голосу слухалися. На весні знов: "не вгодно мені коло свиней"...

— А куди-ж тобі "вгодно", — питається у його пан, передражнюючи його.

— На село, до людей; на волю...

— Підрости трохи, — каже пан, — так тоді й пошлю тебе "на волю" — в москалі...

Не довго пас Дмитро свиней: весна потягла його знову "в довгі лози".

На сей раз довго його не було, щось років зо два; і чутки про його не було, — думали пропав десь. Коли-ж ось саме в спасівку приводять його; половина голови йому виголена, ноги в ланцюгах... Вже не били його, а посадили на бика, себ-то одним кінцем залізного ланцюга підперезали Дмитра і примкнули той кінець на замок, а другим кінцем примкнули ланцюг до пудової гирі й казали йому драти пір'я.

На "бику" просидів Книш два тижні, тоді зробили йому полегкість: зняли з "бика", одну ногу забили в порплицю й послали його та топчак волів поганяти. Отак до Покрови... порплиця протерла йому ногу аж дпо кісток... тоді збили порплицю: "тепер, кажуть, нехай тікає".

Приставили Дмитра знов у винницю за кочегара... Вергає він собі дрова у піч мовчки, ні до кого ні слова не промовить, наче онімів чоловік. Раз якось навідався пан у винницю: похвалив Дмитра за роботу й обіцявся прислати йому якоїсь масти, щоб швидче виразка на нозі заструпніла, загоїлась. На Дмитра наче хто приском сипнув, неначе з панської похвали руки у його не ті стали: пхне він поліно в піч та й дивиться, жде, доки не гукне на його винник:

— Чого стоїш, волоцюго! в печі потухло! дрова давай!.. чи знов "на бика" схотів?

Вхопить Книш колоду, та как її шпурне в піч, що піч аж затріщить.

— Помалу ти, кривоногий! піч розвалиш! — Хто його знає, що-б воно було далі... За три дні до пилипівського пущення прийшов у винницю отаман, приставив до печи нового кочегара, а Дмитрові дав нові чоботи й каже:

— Обувайсь та ходім до церкви.

— Се ще чого?

— Там бачитимеш... швидче, піп жде.

— Я-ж не говію і вмирати не збираюся...

— Молода жде.

— Яка молода?

— Пріська, здається...

— От тобі й на! не було печалі, так чорти накачали!.. У мене й на думці нема женитися... Ви, дядьку, жартуєте, а мені не вгодно!..

— Пани за тебе думали... Тобі, звісно, за мандрівками ніколи було думати... рушай!..

— Мені не вгодно...

— Ніхто тебе й не питає: чи "вгодно", чи не "вгодно"; сказано: йди — і годі...

— Хто-ж оце старостував у мене?

— Пан!..

— Бач, який добрий!.. продовж, боже, йому віку! та ще кого-ж і висватав: швачку!.. та яку! от-от розсиплеться...

— А ти все знаєш...

— Люди базікають... А що буде, дядьку, коли я не піду під вінець?

— Поведемо... можна перед вінцем і в бані сполоснуть...

— Так ведіть-же, а я з доброї волі не піду! — Отаман стусонув його межи плечі, вхопив за комір і повів.

Пан-отець з причтом і молода з дружками дійсне були вже в церкві...

Повінчали.

— Тепер куди? знов у винницю? — спитав Дмитро отамана.

— Дурний ти! тепер іди з жінкою додому та людей проси на весілля.

— Моя домівка у винниці.

— Була, а тепер буде в своїй хаті, на селі, поміж людьми...

— Себ-то як?

— Побачиш як... іди вже за мною.

Пан звелів одвести Дмитрові хату на селі, наділив молодих городом, телицею, порісною свинею; казав дати на весілля відро горілки, хліба й ще там, що подобає, і грошей карбованця...

Були й музики...

Люди пили, їли, веселилися, а Дмитро сидів німо та сумно усміхався; до чарки й губ не приложив...

От Дмитро й жонатий.

Саме на першу кутю бог благословив його дочкою. Живе Дмитро, хазяйнує, на панщину ні він, ні жінка не ходять: на цілий рік пан визволив їх з панщини.

Живе Дмитро, на жінку не гримає, ніхто не чув, щоб він озвався до неї яким важким, недобрим словом; ніхто не помітив, щоб він коли приголубив її або поцілував.

У себе в господі він не скажеш, що чужий, але не скажеш, що й свій... Так собі мовчить, сопе, та й годі. Знати, що людина наче не при собі; чимсь вона не задоволена, а чим саме — ніхто не знає, не вгадає....

Прогула гутірка про волю. Люди зраділи, а Дмитрові наче й воля — байдуже, буцім і волі йому не треба...

Нарешті прийшла воля... Люди раділи, святкували, а Книш — хоч-би одно яке веселе слово промовив, навіть почав нарікати:

— Що мені з сієї волі, коли їсти нічого! Я дворовий... землі мені не дадуть...

Але не вгадав... Пан зглянувся над ним, казав наділити його землею. Отже й тут Книш не задовольнився:

— Що там тієї землі!.. десятина!.. та ще-ж чи не земля — самий пісок, а платить за його треба!..

Небавом — по знесенню кріпацтва — люди вибрали Дмитра Книша старостою. Він не змагався, але зараз почав крутити, щоб усе повернуть, та ще зразу одним заходом, на свій лад... Зараз заходився підбивати громаду проти шинку, проти жида, щоб ні шинку, ні жида в селі не було.

Громада не слухається, каже:

— Без шинку не можна!

— Чому? — соромить Дмитро, — горілка — лихо.

— Добре, що ти не вживаєш, а хто звик з нею, тому як?

Дмитро настерна людина; таки хоч на половину свого дійшов: жида вигнали з села, а шинок оддали якомусь лопацону.

Та небавом Книш знов за своє:

— Шинкар, каже, все одно, хто-б він не був: чи жид, чи москаль, чи наш брат, скоро він шинкар, так шахрай і кровопійця.

Присікався таки й до шинкаря; присочив його на обмірі й вижив з села. А тоді й до збірщика подушного:

— Не тоді, коли треба, правиш: не в свій час квитки даєш.

Збірщик виводить себе:

— Я, каже, темний, неписьменний...

А Дмитро йому:

— Навчись!

— Де-ж таки старій людині учитися...

Та й школи у нас нема...

Нарешті не минув він і попаді: нащо вона їздить по селу льнувати?

— Вже, — каже до неї, — коли так, так ішли-б, пані-матко, прямо з довгою рукою.

Попадя образилася: до станового, до посередника.

Приїхав посередник, Дмитра скинув, звелів вибрати нового старосту.

Заходився Книш спродуватися. Все спродав, лишив тільки кобилу та воза. Наділ свій і хату передав громаді. Взяв жінку, дочку й подався в дорогу. Нікому в селі й слова не сказав, куди він простує. Заїхав до мене в хутір попрощатися.

— Куди-ж ти, Дмитре? — питаю.

Махнув рукою та й каже:

— Не питайте, і сам добре не знаю... Гадаю у Таврію, або на Кубань!

Тоді наші люди на Амур та на киргизькі степи ще не ходили.

— Тісно, каже, мені тут, землі мало, земля недобра, родить мало, а платня велика.

— Та і в Таврії не з медом: те ж святе.

— Може, та вже-ж хоч гірше, аби инше! Коли замірився, так назад не вернусь... І люди тут не по мені...

— Ну, поможи боже!

Подався Книш, і цілих два роки не було про його жадної звістки, — немов чоловік у воду впав,

Аж ось з місяць назад сусіль Дмитро до мене в хату...

— Що се ти вернувся?

— Отак, як бачите... самотою...

— А жінка, дочка де?

— В Криму... пропасниця з'їла... нехай вже царствують...

— Що-ж тепер діятимеш?..

— Якось житиму-доживатиму, свою постать дожинатиму...

— Не треба було зриватися...

— Говоріть-же... А все з дурного розуму... Забув, що там добре, де нас нема... Покарав господь за те, що свій рідний край покинув... Правду сказано: батька покинеш, так і сам загинеш.

І живе Дмитро, доживає, і все він той самий, — смутний, невеселий, понурий, незадоволений ні з чого... одно слово, як був, так і є "протестант".

1872 р.

*  *  *

СІКУТОР
______________________________

(З дорожніх заміток)

Коні ледві тюпали, потомилися вельми; таки й не диво: не попасаючи, та ще в саму спеку, пробігли ми верстов з п'ятдесят.

— Треба спочити! — каже до мене Павло, візниця мій.

— Ще й як треба, та де ж би його стати на попас? Коли б де трапилася криниця чи інша вода, так під вербою в холодку... До села ще далеко.

— Де там тепер під вербою станеш! Аби коняка ступила на обніжок, зараз якась собака і присікається: "спаш" зараз, і плати, не відкараскаєшся! Тепер... І господи! Ой, ой! Як сутужно стало! Кожне в усі очі так і зирить, щоб і воробей на його землю не сів... Вольної землі і на ступінь ніде нема...

Павло мій — людина, очевидно, говірка; ще очевидніше, що земля та спаші вельми печуть йому в грудях. Тим-то він, не зважаючи, що я замовк, говорив далі:

— Чи далеко-то те уремя, ну, нехай років з двадцять чи двадцять п'ять, що було людям лсити по-божому, по-людськи, а се стало чисто, по-чортячому. То, було, їдеш, коні потомляться, станеш де над облогом, попасуться вони залюбки, і ніхто тобі нічого, бо за старих людей так було: яка нива облогує, та скотину подорожнього годує... А тепер глянь-теся: не то на стерні спаш, а й на толоці, і на свілгій ролі спаш! От-от долсивемо, що й на вулиці буде спаш! Курей доведеться на приколень брать, а то й вони на смітнику спашу нароблять...

Тим часом починало вечоріти. Сонечко збиралося на спочин; по небу тихесенько плили великі куделі золотистої та рожевої бавовни. Навкруги безкраїм килимом зеленим розіслалася по обидва боки дороги озимина; жито саме красувалося і віддавало свіжими пахощами. Колоски стояли нерухомо: на небі, в повітрі, на нивах стояла тиша... Ніде нічогісінько не було такого, щоб хоч на крихітку нагадувало мені ту гуркотню мого любого Києва, якої я спекався сьогодні ранком. Навкруги, кажу, тихо-претихо, але се тиша не порожнечі, не пустки, не могилок, ні, се ;иша того... Ну, хоч "спокійного" лсиття, що в поті чола заробляє, працює і зрощує про нас хліб, без котрого і ми попухли б...

І кому ж тут зрушати тишу? Тут сама тільки природа, свіжа, запашна, напоєна літніми чарами вечоровими; вона дише лситтям, вона свідома своєї могутньої сили та потужності... А хто сього свідомий — нащо тому зрушати тишу?..

Замаячило село... Он і млин, он і верби, он і біленькі хатки... Вулиця не широка, хатки не високі, інде димарі чор-. ні, інде є й цегляні, поваплені... Злиднів не знати, хоча й достатки в вічі не кидаються... Взагалі село сіреньке. Людей щось не дуже на вулиці, тільки дітвора скрізь купками під брамами... Кожне стрічне здіймає шапку; дітвора і жіноцтво низенько кланяються, немов кого давно знайомого вітають... Тим часом я зроду вперше в сьому селі... Ба! Се так земський начальник наказав "бути ввічливими і кланятися кожному, хто їде з дзвоником або хоч і без дзвоника, та в ... екіпали..."

— Де тут у вас заїзд? — спитав Павло одного стрічного чоловіка.

— В нашому селі заїзду нема!

— А де ж би нам коней погодувати та й самим підночувати?

— Де ж би вам? Хіба до попа...

— До попа нам не рука...

— А сіно у вас є?

— Овес є, а сіна наомаль, треба купити.

— Ледві чи купите де: старе вигодували, а нового ще не накосили.

— Та хто ж тут у вас заможніший хазяїн, щоб пустив нас підночувати?

— Хазяїн ніякий вас не пустить. У нас сього не можна, заборонено приймати невідомих проїжджих, а коли у вас пашпорти є, так привертайте до збірні, там і писар живе, сторож вам і самовара дасть, може, й сіна де оберемок розживеться.

Ми так і вчинили.

Збірня — громадська хата, доволі просторна, з малесенькою кімнаткою для начальства, на другій половині хата задля писаря і задля сторожа.

Ледві ми підвернули до збірні, як з дверей прожогом вибіг до нас високий, худорлявий, пристаркуватий, бо вже попелястий чоловік. Він випрямився по-солдатськи і скороговір-кою заторохтів:

— Здравія желаєм вашому видокородію! Чим прикажете служити?

Я відповів і довідався від свого розмовника, що ні писаря, ні сторожа нема; писар поїхав до земського, а сторож лежить недужий. Він, розмовник мій, "тутешній сікутор", і збірня тепер у нього на руках. Він поблагословив нас в добрий час підночувати, подав в кімнатку світла, взявся наставити самовар і "мигом справити все інше, що потребується".

"Що воно таке "сікутор"? — думав я собі, ходячи по збірні.— Чи се така посада, чи яке нове "почетное звание"?" Вік прожив, а ніколи не чув, щоб по селах були такі посади. Знаю, по великих містах є такі урядові посади, от, наприклад, і в університеті, і в "губернському правленії", і по інших — посади екзекуторів; але ж щоб по селах... Та ще й те: сікутор — чи се ж те саме, що екзекутор? Певно, що ні! Мене вельми зацікавило... Розпитаю...

Я вийшов на рундук. Тут ні духу живого. Павло з кіньми поравсь у дворі під повіткою. Небо, замість ясної блакиті, було покрите темними хмарами, блискавка прорізувала хмари, гуркотів недалеко грім, потім усе затихло, хмара ще більш почорніла і пустила густий, ливний дощ. Мигнула блискавка, страшенно затріщав грім над хатою і посипався буйний град... За кілька хвилин град перестав; хмара розкололася надвоє, і з блакитної щілини цілим рожевим снопом розсипалася блискавка, а за нею знов затріщав грім... Я швидше в хату... Слідом за мною сікутор приніс самовар і, улаштувавши посуду, потрібну до чаю, одійшов трохи от столу, ви-прямився і мовив:

— Нє будєт лі іщо какого приказу?

Я прохав покликати Павла до чаю. Павло прийшов і мовив, що він до чаю непризвичаєний.

— Надворі,— каже,— і без того душно... От, коли ласка, чарочку сухої водиці, так би добре, щоб не так очі під дощ злипалися.

Сікутор охоче збігав у монополію і приніс сухої водиці Чарка, друга — і сікутор трохи-потрохи розповів мені усе, що цікавило мене.

Родом сікутор лопацон з північно-західної околиці Мглин-ського повіту, безбатченко, ні роду, ні племені не мав. З доброї волі і охоти сам упросився, щоб його віддали в солдати; вірою і правдою прослужив п'ятнадцять років богу і государю. Вернувшись до рідного села, став був у пана "пуд калакул", себто за сторожа. В "калакул" він повинен був дзвонить тричі щодня: на снідання, на обід і на вечерю, а вночі "під перших п'ятухов до світу клепати", ходячи "і коло камур", і коло дворця (будинку), і коло контори, і поскрозя" (скрізь).

Треба сказати, що балакав сікутор такою мішаниною велико-мало— і білоруської мови, що не можна було сказати, якою суще мовою він балакає, або хоч яка у нього яку переважає? Се залежало від того, про що саме він розповідав: у розмові про службу "пуд калакулом" переважала лексика білоруська; в розмові про "паход на Каре" 1 сипалася військова фонетика з військовою термінологією і з додатком до речі і не до речі московського "с", коли ж бесіда переходила на земського начальника або інше цивільне* начальство, тут сікутор пильнував уживати лакейських та правничих виразів наших писарів та сільських брехунців.

Недовго він служив "пуд калакулом"; покинув, і покинув єдине через те, що, опріч усього іншого, мусив ще й "хартов харчувать"; пан, бачте, був мисливець; отже, "чаловіку, ко-торий вірою і правдою прослужив 15 гадкув боїу і гасударю, непристойно-с з-пуд хартов карито шароваць".

Подавшись шукать "більш чистого" хліба, сікутор пристав до одного "підпанка" на літо "калавурить" леваду. Підпанок той, очевидно, був "голова премудра":* під самим селом була у нього невеличка нивка; він обкопав її від шляху ровом таким глибоким, що й курка в ньому не сховається, ставши на саме дно. Обкопавши, поставив на леваді курінь і посадив сторожа займати усе, що вскочить у леваду; бачте, спаш, а за спаші земство видало незвичайно високу таксу. Сторожу за вірну службу підпанок, опріч харчів, положив половину з того, що заробить на спашах. Річ очевидна: своя користь примушувала сторожа добре пильнувати спашів, а левада та була така спокуслива, що яка "тварюка" йде повз неї, не втерпить, щоб не переступити "рів" і не смикнути трави або кількох колосків вівса чи ячменю. Смикне, а сторож зараз с куреня "тварюку" та на налигач. От у нього і "заробіток". Сікутор і тут недовго служив: слулиив він "вірою і правдою", і підпанок довіку держав би його, так же сталася з ним чудна пригода. Раз якось під темну ніч ввалилася до нього в курінь якась нечиста сила, зв'язала йому руки й ноги, роздягши попереду гольцем; тоді потрощила йому ребра, попекла все тіло кропивою і вимазала дьогтем, а в леваді геть-чисто начисто витолочила і горох, і овес, і сочевицю, і все, що було, та ще й наказала, щоб він за тиждень покинув і підпанка, і село; "а ні — то,— сказала нечиста та сила,— не лшть тобі на сім світі: або на осиці висітимеш, або в лотоках плаватимеш!".

Сікутор тижнів зо три після того кволів, а одужавши, мусив послухатися "нечистої сили": перебрався в другий повіт і став "колієм", себто пристав до різника: "різав і білував усяку скотину". Професія "колія" подобалась йому. Застромить, було, ножа під серце чи свині, чи корові, чи телиці — і так гарно дивиться, як кров цівкою б'є, а воно, тварюка та, тріпочеться... Почнеш патрошить — кров така тепла, руки твої наче в теплому мителю...

Добре було жити Петру Товбичу (так зоветься сікутор) "колієм" у того різника, та, на лихо йому, різник спився і збанкротував, а "колій" мусив "по попущенню господньому" стати за сторожа при П-му волосному суді, властиво при волості.

Трапилося якось у волості справляти присуд волосного суду, а по тому присуду треба було вибити одного парубка різками. Роль сікутора при волості звичайно справляє сторолс. І от довелося Петрові виступити в сій ролі. "На мій талан,— розповідав він мені,— трапилося так, що тоді саме приїхав до волості сам господин земський начальник і захотів своїми очима упевнитися, сколь добросовісно ісполняються при волості приговори волосного суду... Ну, так я і показав, як треба догоджати начальству!.. Як засипав п'ятнадцяту, так той і глас потеряв! Після десятої вже перестав кричати, тільки кидається з одного боку на другий... Земський начальник похвалив мене і на чайок десять копійок дав".

— Молодець ти,— каже. А я йому:

— Рад стараться, ваше високородіє! Я службу поні-маю! Ні своєї руки, ні чужої пані старої не пожалію!

— Молодець! — похвалив земський удруге.— Я тебе не забуду!

І спрайді не забув: за півроку, чи що, він якось так хитро та мудро улаштував, що Петро Товбич став сікутором на всю його округу.

Наказав він, щоб по всіх його волостях, де тільки треба кого вибити різками, так щоб на сю справу кликали Товбича і за кожну сікуцію платили йому... Одно слово: Петро Товбич став на цілий "участок" земського начальника катом.

— Народ зове мене катом,— признався Петро,— але зове нишком, за очі, а в вічі ніхто так не посміє, в вічі величають мене: господин сікутор...

Петро трохи помовчав. Мовчав і я, мовчав і Павло мій. Правда, Павло разів зо три голосно сплюнув, але я запевне не скажу, чому він сплюнув. Він тоді саме люльку смоктав; 'може бути, що тютюн у нього був дуже міцний...

Перегодом Товбич знов:

— Должность сікутора — доложу вам, ваше високородіє — очинно (вельми) клопотлива: яка б не була на дворі негодь, а покличуть тебе, хоч би й за півсотні верстов — треба йти!

— Пішки? — спитав його Павло.

— Коли де поблизу та в добру погоду — так пішки, а коли дальше десяти верстов або в негодь — так підвода приїздить по мене...

— А різки чиї у тебе? — глумливо спитав Пазло.

— Різки? На різки мені дають окремо гроші: три карбованці на рік. На стільки не вийде, де трапиться зручно, так.я й так собі без грошей начухраю, а інколи за п'ятака цілий оберемок дадуть. От я нав'яжу пучечками і держу в льоху, щоб не сохли; а коли треба й — беру. Звісно, куди їду на сікуцію, різки в торбі везу... Клопотно... Та спасибіг богу і його високородію господину земському — як настановили мене сікутором, так зробили і полегкість: став я ніби сторожем тут, у сусідньому селі, на збірні. Діла там ніякого, а кватира добра, тепла, топливо дають; платять мені два карбованці на місяць... Люде тут добрі, до кого піду — кожне дасть пообідати...

— Добре, а з своєї сікуції що ж ти заробиш? Чи є яка вигода? — хитро глузує Павло.

— Вигода? Яка ж вигода! Коли сікуції доволі, так і вигода, а мало, так і заробітку мало...

— А все-таки, скільки за рік?

— Рік в рік не припадає: позаторік заробив тридцять шість карбованців, торік шістдесят, а от сього року ледві й на сорок зіб'ється, бо від нового року й досі тільки вісімнадцять карбованців перепало...

— Небагато...

Минуло хвилин з десять: усі мовчали, нарешті Павло спитав сікутора:

— І не гидко тобі, чоловіче, кров людську лити?

— Не я її ллю, не моя воля, начальство судить по закону; а наше діло справлять те, що начальство скаже!

— Та чи не гидко? — кажу.

— Чим там гидувать?! А на війні? Там хіба так ллють? Без сього вже не можна... Он Йілат Припонтійський 2 звелів — так і Христову кров пролили...

— Поїдьмо, пане! — мовив Павло до мене.

— Поїдьмо! Лаштуйся, йди!

Липень, 1899

1 .."паход на Каре"...— Під час російсько-турецької війни 1877— 1878 рр. російські війська здобули штурмом турецьку фортецю Каре.

2 Пілат Припонтійський — Понтій Пілат, римський прокуратор (намісник) Іудеї у 26—36 рр, н. е. За євангельською легендою, затвердив смертний вирок Ісусу Христу.

*  *  *

СТЕЛЬМАХИ
______________________________

В селі Половому — верстов за три до мого хутора — жили брати Венедикт та Іван Чепіги — обидва стельмахи. Тоді, коли вперше я їх спізнав, вони були люде молоді, хоча й жонаті; небагато ще вони на світі прожили, а великої собі "слави" зажили: кожен добрий чоловік цурався їх, двір їх обходили й. до себе в хату не пускали. Не було у них між людьми іншого прізвища, як — злодії. Злодії — а проте ніхто їх на злодійстві не накрив і ніхто ніколи за злодійство їх не позивав.

Обидва Чепіги були понизькі зростом. Венедикт — трохи клишоногий, пригорблений, чорнявий, з густими вусами, твар біла; Іван — рижий, наче жар, лице червоне, пляму вате; в обох очі осокою; обидва — злючі до людей, хитрі й на око тихше води, нижче трави.

Раз якось приходять вони до мене. Привіталися; питаю:

— Що скажете?

— Все добре,— кажуть,— за порадою до вас. Громада кривдить нас, нападає; поїдом їсть, жити нам не дає.

— За що так?

— Отак як бачите — з доброго дива; притьмом пристала: виселяйтесь з нашого села, куди хочете, а не то — на Сибір вас заженемо; от вам,— кажуть,— півроку даємо. Отаке лихо наше.

— Яка ж тому причина?

— Нема, пащі, за нами причини: не злюбили нас безпричинно. Охлепали нас з вітру: ніби ми з чужого добра живемо; ви, кажуть, злодії — а нехай же доведуть, що ми в кого хоч на крихту вкрали; хто нас ловив на злодійстві? Сама чиста напасть, попущення боже... Злодії! Легко язиком бовкнути, а ти докалси моє злодійство!.. Наче ми не люде, і бога в животі не маємо, й ке тямимо, що хто порося вкрав, в того й в ушах пищить. Ми, паночку, вікнами не ходимо, а як і всі люде — дверима.

— Ой, чи так воно?

— Бий нас сила небесна, коли не так, ми ж таки хри-стияне.

— Гаразд; та якої ж від мене поради вам треба?

— Ви людина письменна, видюща, а ми сліпці, 9т і скажіть нам: чи є за громадою таке право, щоб нас на Сибір?

Я відповів, як воно по закону. Чепіги повісили носи, а далі Іван питає:

— І той закон від царя?

— Авжеж!

Чепіги покрутили головами й мовчки стояли; помовчавши, просять мене заступитися за них перед громадою. Я відмовив.

— Так спишіть нам бумагу на громаду.

— До кого?

— Се вже ваше діло, до кого знаєте, хоч до самого царя, ми скрізь доступимося, а на поталу себе не дамо... Ге! На Сибір; нехай вона скисне! Ми, пане, такої думки: не по-божому не давать людині жити, де вона хоче; коли я в чому винен — суди мене, штрапуй, а не засилай мене, куди я не хочу. Отак і спишіть нам, а ми вам за те віддячимо.

Я й на се відмовив і пораяв перепрохати іромаду й покаяться. Чепіги махнули руками та й в один голос:

— Каяться нам ні в чому, а прохати — даремна річ! Як уже ми не благали, нічого не вийшло: затялася громада — як один чоловік: виселяйтесь, а ні, так на Сибір,

Довго ще Чепіги балакали, виводили себе, ганьбили громадян і все прохали "списати їм бумагу", нарешті попрощалися, запевнившись, що я їм нічого не напишу.

Минула зима. На теплого Олексія1 Іван Чепіга знов прийшов до мене й каже:

— Скрізь, пане, ходили, в самій Полтаві були, нічого не здобули, тільки кишені витрусили, скрізь чули те, що й ви радили; приходиться виселятися з батьківщини... Знати, така вже лиха доля нам судилася.

— Я ж вам і тоді казаз.

— А ми, дурні, не поняли віри; сподівалися, що в Полтаві діло перевернемо грошима, гроші протринькали, а здобулися — шилом патоки... Кажуть нам: "Громада ще нічого вам не заподіяла, тільки ще похваляється". Так що ж! Хіба ждати, доки заподіє!.. Ми ото думали і стали на тому: громада наша — звір лютий, а од звіра — сказано — тікай иеобзир: ми з братом приміркували — вибратися з села та сісти власним хутором на одшибі...

— Час добрий! Поможи вам, боже!

— Спасибі, пане! Так ми знов до вас Під хутір ми вибрали оту нашу піщугу, що під вашим лісом... Так чи не буде од вас якої перепони?

— Не може бути: земля ваша власна, предківська, вільно вам орудувати нею по уподобі, нікого не питаючи.

— Так-то так, але ж — хто питає, той не блудить... Так благословіть, пане, на сусідство!

— Боже благослови!.. Ну, тільки прохатиму і я вас: живіть по-сусідськи, щоб нам не довелося сваритися.

— Крий боже, паночку! Не дурні ж ми, тямимо, що з добрим сусідою черствий хліб смачніший за буханець. Нехай нам і руки повсихають, коли ми з лихою думкою хоч пучкою доторкнемося до вашого добра; самі його оберігатимемо й доглядатимемо. А обживемося на новому кишлі, так вам і лісника не треба буде; нащо він? Ми ваша сторожа.

— Спасибіг на сьому слові, Іване! Пам'ятай же свою добру обіцянку.

— Моє слово не циганське! І вмру — не забуду його.

— Гаразд.

За лісника в мене коло того гаю, що був у головах Чепіжи-ної піщуги, служив Онисько Вертихвіст; чоловік — просто золота голова, коли б не такий внадливий до скляного бога, а то, було, як забереться до Лейби, так днів три без просипу крумсає. Мені з того шкода не геть велика, але задля Онисько-вої сім'ї Лейбина хата вельми шкодила: заслуженина переходила в Лейбину кишеню, і коли п'яний Онисько прийде до господи, так вже без великого бешкету не обійдеться: усі шибки у вікнах поб'є; горшки, миски, глечики — усе череп'я потрощить, часом і піч розверзе; а жінка дивиться та мовчки сльози ковтає, нарешті не втерпить і почне ганити чоловіка. Онисько — неначе того тільки й ждав!.. Підніметься така колотнеча, що сусіди мусять розборонити й зв'язати Ониська. Приведуть зв'язаного до мене, я його в комору, доки не вийде з нього хміль. Почну, було, тверезого вже усовіщувати; плаче чоловік, присягається, що не питиме, довіку й чарки в руки не візьме. Місяць, другий справді не п'є, а потім як вчистить, так ще гірше! Добре було, коли іншим разом Онисьчиха заздалегідь спостереже, що "на Ониська находить", вона, скоро Онисько до Лейби, прибіжить до мене, а я людей у шинок, вони Ониська на віз та в комору: перенудиться він день, другий, а на третій — і байдуже; хоч вал з нього вали!.. А вже що за вірний лісник був з нього, так і не сказати; лісу доглядав, наче свого ока; дерева любив, наче мати сина. Було, хто зрубає в гущавині дубка-однолітка на занозу, він і те помітить, не потаїть — прийде й скаже: "Поруб є". Тим-то я й держав Ониська, не вважаючи, що він запиває.

Скоро прочув Онисько, що Чепіги переносяться в сусіди до мого лісу — приходить до мене такий охмарений, суворий: погляду з землі не зведе. Я гадав, що поруб йому скоєно великий, і кажу:

— Мабуть, у тебе в гаю велика косовиця?

— Доки що — бог милував,— відповів він суворо,— а хто його зна, що далі буде: люде від себе злодіїв женуть геть, а ми їх закликаємо до себе в сусіди! Де се в світі видано, щоб отаких злодіяк — як Чепіженки — пустити окукоблюватися під самим лісом!.. Наче не відаєте, що вони стельмахи і живуть з краденого... Ось побачите, якого ви з ними лиха наживете: залізуть вони вам у печінки! Не вдержиться у нас в гаю ні дубина, ні березина; повикрадають на обіддя та на маточини.

Я усміхнувся собі в уса й кажу:

— Всього не викрадуть: ти ж стерегтимеш...

— Від таких чортів не встереже й сам найстарший чортячий старшина! Ні вже, пане, як собі знаєте: або я вам більше не лісник, або не буде моєї вини, коли Чепіженки стригтимуть ваш гай. Я кажу: не пускать, було, їх під лісом сусідити; не послухали моєї поради, самі тепер — як знаєте.

Став я доводити Ониськові, що, чи згодився б я на те, щоб Чепіги сідали хутором у мене під носом, чи ні,— їм про те байдуже, бо нема за мною права втручатися до них у справи; земля їх власна, і ніхто не може заборонити їм сісти на ній хутором. Але Онисько й слухати не хотів, своє твердив:

— Без вашої волі вони б не посміли; у них є інша земля на тім боці села,— от і нехай там таборують.

— А коли їм тут подобається?

— Бо тут зручніше красти: просто з хати полюй на спиці і на маточини. Мудрі голови у дияволових злодіїв! Тямлять — де вибрати місце на злодійське кишло: з двох боків болото, з третього — піщуга по коліно, ні приступу до них; сидітимуть безпечно, наче у фортеці.

Минуло років зо два: Чепіженки окукобились під моїм лісом, жили собі, майстрували над колесами, мого лісу, спаси-біг їм, не займали. Де вони добували собі потрібного дерева — не відаю. Онисько твердив своє: крадуть.

— А може, й купують,— кажу я.

— Коли б купували, так купували б у нас, а то їздять кудись за тридев'ять земель... Крадуть... Та біс з ними — аби наше було ціле. ч

Аж ось на третю зиму почалося справджуватися колишнє Ониськове віщування: щотижня коли не два, так три двойники, таких, що саме на обіддя, хтось і зрубає у мене в лісі. Онисько лютує:

— Се вони — оті кляті Чепіженки! На моє вийшло, казав: не давайте селитися під лісом. Сказано: звикне собака за возом — побіжить і за саньми.

— З чого ти знаєш, що то Чепіги?

— Більш нікому.

— Ти ж не підстеріг! Онисько аж зубами заскреготів.

— Коли б я їх підстеріг — ігі! Я б їх почастував льотками!

— А ти б навідався до них на хутір та никнув би в клуню; може б, по свіжому сліду й знайшов порубане дерево.

— Нехай їх огонь візьме! Не можна й до воріт до них підступити; завели цілу зграю такої лютої собачні, що й кишки виметає.

— Рушницю бери.

— Я й то без рушниці і не ступлю, та що вона поможе? Заким я прицілюся в одну собаку — останні мене з ніг звалять і на шматки рознесуть... Хіба б зібрати людей, старшину... /

— Ні, не підстерігши — не годиться ґвалтовно сором робити...

Час ішов; шкода в гаю не затихала; хоч як сочив Онисько, а не злапав злодія. Взяла мене досада, а Онисько просто озвірився.

Розпитую я у громадян: на кого вони гадають? Усі в один голос:

— Тут і гадати не треба: ніхто, як не Чепіги. Покликав я Івана Чепігу:

— Чув, Іване, шкода у мене в лісі?..

— Чув, та ще й шкода велика!.І яка отеє анахтемська душа! От коли б злапать: просто — налигач на шию та на суху осику!

— А ти, Іване, про своє слово не забув?

— Щоб по-сусідськи жити? Та нехай мене бог забуде! Я перший готов з Ониськом вартувати, щоб злапати того гаспидського злодія.

— Гляди, Іване, щоб часом не довелося тобі в сірка очей позичати.

— Та нехай мене зараз отут земля проковтне, коли я... Жінкою, дітьми заприсягну, що й нога моя у вашому лісі не була.

Балакаємо собі любенько, аж зирк — Онисько з двома чоловіками ведуть зв'язаного Венедикта Чепігу.

Іван сполотнів, зімлів, на ногах не встояв і, присівши, затрусився, наче з пропасниці.

Уночі хтось зрубав два граби на обіддя.

Онисько, не кажучи мені ні слова, взяв старшину, сторонніх людей та на хутір до Чепіг саме в ту годину, коли Іван був у мене. В клуні, в сіні, витрусили мої граби.

— Що скажеш тепер, Іване? — спитав я. Іван німо дивився та трусився.

Я до Венедикта:

— Отак ти своє слово шануєш?

— Я вам, пане, ніякого слова не давав; то Іван вам присягався, а я тоді мовчав.

Іван прожогом схопився з ослона й крикнув:

— Не бреши, дияволе! Винись! Винись! — і з сим словом вхопив брата за груди й повалив на долівку до моїх ніг.

— Що ж його діяти? — кажу собі на думці.— Позивати — тільки час теряти; суд нехай і вдесятеро присудить мені за ті грабки, то що з того? Заплатити Чепігам ні з чого, а грабувати та цінувати — у мене духу не стане... Простить не можна: люде скажуть — пан дурний.

Глянув я на Ониська: очі у нього горять, наче у сіроманця, зубами скреготить.

— Простіть, пане, на цей раз, більш не будемо,— просяться Чепіги.

— Як-то можна прощати,— озвався замість мене старшина,— не можна прощать.

— А може, вони справді покаються,— кажу я.

— Не з тих вони, що каються; їх рід злодійський.

— Покаємось і закаємось, простіть,— просяться Чепіги, Я мовчав і ладен був простити.

— Я не прощу, ми не простимо! — суворо озвався старшина.— Пан за свою шкоду як собі хоче; нехай прощає, його діло, а я за крадіжку не прощу; на те я й старшина, щоб пильнував над злодіями та не давав їм чужим добром живитися.

— Ми піввідра могорича поставимо,— мовив Іван.

— Ми злодійського могорича не п'ємо,— відповів гордовито старшина.

— Як же ви їх покараєте? — питаю старшини.

— В дві руки шелягою їх! — озвався Онисько.

— Се вже наше діло... Громадським звичаєм осудимо їх.

— Під різки?

— Може, й під шелягу; в зуби їм нічого дивитися.

— Нехай вже його,— озвався Іван, указуючи на брата,— а мене ж за що? Я не крав.

— У вас одна душа! Як ви, пане, цінуєте шкоду?

— Та я... Біг з ними, коли каються, нехай на школу дадуть карбованця...

— Господь з вами, пане! — перебив мене Онисько.— За такі два грабки, кому й не треба, дасть п'ять карбованців.

— Ну то вже панська воля,— мовив старшина,— а за крадіжку наше діло; ведіть, хлопці, обох їх до волості та у хурдигу, а по обідах зберемо громаду.

Чепіг повели.

Старшина дав мені слово, що ні під різки, ні під шелягу Чепіг не положать.

Другого дня ранком треба було мені в село на базар. Ледві наблизився я до базару — чую:

— По дрова! По обіддя! По грабину!

Бачу: обидва Чепіженки з скрученими назад руками, у кожного на шиї теліпається по грудях чимале поліно грабини; два десятники ведуть Чепіг на налигачах, передує їм СІнисько, і всі троє, що сили є, іукають:

— По дерево! По обіддя! По грабину!

За Чепігами трохи не все село: глузування, регіт, наруга... З-поміж підлітків вискочить одно та до Чепіг, забігши спереду:

Онисько, не кажучи мені ні слова, взяв старшину, сторонніх людей та на хутір до Чепіг саме в ту годину, коли Іван був у мене. В клуні, в сіні, витрусили мої граби.

— Що скажеш тепер, Іване? — спитав я. Іван німо дивився та трусився.

Я до Венедикта:

— Отак ти своє слово шануєш?

— Я вам, пане, ніякого слова не давав; то Іван вам присягався, а я тоді мовчав.

Іван прожогом схопився з ослона й крикнув:

— Не бреши, дияволе! Винись! Винись! — і з сим словом вхопив брата за груди й повалив на долівку до моїх ніг.

— Що ж його діяти? — кажу собі на думці.— Позивати — тільки час теряти; суд нехай і вдесятеро присудить мені за ті грабки, то що з того? Заплатити Чепігам ні з чого, а грабувати та цінувати — у мене духу не стане... Простить не можна: люде скажуть — пан дурний.

Глянув я на Ониська: очі у нього горять, наче у сіроманця, зубами скреготить.

— Простіть, пане, на цей раз, більш не будемо,— просяться Чепіги.

— Як-то можна прощати,— озвався замість мене старшина,— не можна прощать.

— А може, вони справді покаються,— кажу я.

— Не з тих вони, що каються; їх рід злодійський.

— Покаємось і закаємось, простіть,— просяться Чепіги, Я мовчав і ладен був простити.

— Я не прощу, ми не простимо! — суворо озвався старшина.— Пан за свою шкоду як собі хоче; нехай прощає, його діло, а я за крадіжку не прощу; на те я й старшина, щоб пильнував над злодіями та не давав їм чужим добром живитися.

— Ми піввідра могорича поставимо,— мовив Іван.

— Ми злодійського могорича не п'ємо,— відповів гордовито старшина.

— Як же ви їх покараєте? — питаю старшини.

— В дві руки шелягою їх! — озвався Онисько.

— Се вже наше діло... Громадським звичаєм осудимо їх.

— Під різки?

— Може, й під шелягу; в зуби їм нічого дивитися.

— Нехай вже його,— озвався Іван, указуючи на брата,— а мене ж за що? Я не крав.

— У вас одна душа! Як ви, пане, цінуєте шкоду?

— Та я... Біг з ними, коли каються, нехай на школу дадуть карбованця...

— Господь з вами, пане! — перебив мене Онисько.— За такі два грабки, кому й не треба, дасть п'ять карбованців.

— Ну то вже панська воля,— мовив старшина,— а за крадіжку наше діло; ведіть, хлопці, обох їх до волості та у хурдигу, а по обідах зберемо громаду.

Чепіг повели.

Старшина дав мені слово, що ні під різки, ні під шелягу Чепіг не положать.

Другого дня ранком треба було мені в село на базар. Ледві наблизився я до базару — чую:

— По дрова! По обіддя! По грабину!

Бачу: обидва Чепіженки з скрученими назад руками, у кожного на шиї теліпається по грудях чимале поліно грабини; два десятники ведуть Чепіг на налигачах, передує їм СІнисько, і всі троє, що сили є, іукають:

— По дерево! По обіддя! По грабину!

За Чепігами трохи не все село: глузування, регіт, наруга... З-поміж підлітків вискочить одно та до Чепіг, забігши спереду:

— Яка ціна на грабину? — й висолопить язика. За ним друге:

— Де купували грабину?

А далі цілим хором: "Чепіги злодії! Чепіги злодії!" Онисько підійшов до мене, спершу усміхнувся, а далі, глянувши на мою сувору твар, каже:

— Погляньте, який свербіж напав на Чепіг за те, що крадуть.

— Який свербіж?

— Подивіться їм за пазуху... То громада так присудила. Я швидше до Чепіг; Онисько розгорнув пазуху у Івана;

я глянув і жахнувся! Повнісінька пазуха була кропиви-джи-гушки; усе тіло під кропивою знялося пухирями. З очей у Чепіг котилися сльози.

— Чи ви не подуріли отеє? — голосно й суворо гукнув я на десятників.

— Громада так присудила,— відповіли вони.

— Паночку, голубонькуі — благали крізь сльози Чепіженки.— Згляньтеся на нас, змилосердіться, ослобоніть нас... Кропива огнем пече!

— Так вам і треба; то не кропива, то злодійство пече,— озвався чийсь голос.

— Годі вам! Не можна так знущатися з людей,— промовив я.

— Хіба вони люде? Вони злодії!

— Зараз розв'яжіть їм руки й повикидайте кропиву,— кажу до десятників.

— Нам сього не можна, не наша воля; нам велено провести їх тричі по селу.

Я сам розв'язав Чепіженкам руки: вони, витрусивши кропиву, кинулися терти землею попечене тіло, а люде навкруги їх реготали й глумилися...

Не минуло й місяця, як Онисько злапав знов Івана Чепігу на порубі й привів до мене. Венедикт прийшов виручати брата "з напасті".

— Може, й на сей раз простите? — підсміювався Онисько.— Прощайте: ваше добро не моє, та тільки я більш не слуга вам; шукайте іншого, такого, щоб покривав злодіїв.

Почав я усовіщувати Чепіг. Вони винилися, каялися, а нарешті Іван і каже:

— А розсудіть, паночку, ще й так: Чепіги — стельмахи, їм треба дерева, а дерева у них свого нема, що ж їм діяти?

— Купити.

— Купив би село, та грошей голо... А ви з двох дубків не зубожієте.

— А сором? Гріх?

— І сором, і гріх люде без'язикі; та ще й те сказати: яке се злодійство? Нужда закон переміняє...

— Кажеш — не злодійство? А що ж воно! Ліс не твій?

— Звісно, не мій, божий... Ви його не садили, не ростили.

— А земля чия?

— Земля ваша, так ми ж землі не беремо.

— Чия земля, того й те, що в землі й на землі.

— Простіть, паночку!

Не було у мене на думці прощати, але ще менше не гадав я позивати Івана або ставити його на суд у волості; треба було самому4прибрати кару, Я став на тому, щоб на цілу ніч замкнути Івана в комору. Іван мовчав.

— І мене, коли так, замкніть з ним,— кланявся Венедикт.

— Тебе нізащо, тебе не злапали...

— Вже ж — воля ваша,— мовив Іван,— а сам я не піду; що хочте робіть зі мною: у суд, в тюрму, під хлосту, на Сибір,— а в темній коморі сам не сидітиму, а закинете силою, так повішуся.

— Він, пане, страх як боїться пацюків, і завжди в темноті ввижається йому, що пацюки цілою отарою гризуть його.

— Так не в комору його, а в льох,— озвався Онисько,— в льоху ні на чому повіситься; там ні гвіздків, ні трамків нема.

— Ні вже, сього не буде,— мовив Іван крізь стиснуті зуби; очі йому налилися кров'ю, посатаніли; з тварі його і з движків було знати, що в комору він не піде, а коли закинуть його силоміць, він скоїть щось лихе.

— Коли так,— я тебе знов на суд громадський. Чепіженки знов у ноги мені; землю їдять, присягаються, що

довіку, до суду ніже єдиної гілки у моєму лісі не зрубають.

— Добре,— кажу я,— от же вам мій суд і присуд: коли ви впродовж двох місяців нічого не вкрадете' в моєму лісі — подарую вам на два стани обіддя; коли ще два місяці нічого не займете — подарую вам дерева на повних три стани коліс. Чуєте? Коли ж не додержите слова, жалкуватимете на себе.

Не скажу, що б воно вийшло з такого присуду: може б, я й відкупився був від злодіїв, але сталося так, що не минуло й місяця, як я продав свій хутір і зараз же вибрався з нього геть далеко.

Минуло день крізь день цілих десять років. Я про Чепіг зовсім забув, як забув і інші прикрості від сусід-селян.

Торік трапилося мені простувати через Чепіжин хутір. Се було надвечір у середу після клечаної неділі. Сонечко вже сховалося за гай, але через гущавину листви визирало жовтогаряче проміння його.

Порівнявшись з Чепіжиним хутором, я його не пізнав — так гарно він перемінився: замість трьох хатин тепер їх з десяток; скрізь добра огорожа, на всьому знати хазяйську руку й догляд; колишнього злиденного убожества й сліду нема! В дворі видко через плетінь кілька корів, та які рослі, ситі, вим'я трохи не до землі; біля двору величезний табун гусей. Під хатою на призьбі сидить сивобородий дід і лагодить улій.

"Або се не Чепіжин хутір, або Чепіги звелися і хто інший тут живе",— подумав я собі й спитав підводчика:

— Чий се хутір?

— Злодійський...

— Колись був Чепіжин.

— І тепер він їх; он же під хатою й сам Чепіга сидить; люде зовуть хутір злодійським.

Я придивився до того діда й пізнав Івана Чепігу; зараз з воза та до нього. Привітався. Іван пізнав мене і, радіючи, промовив:

— Де ви взялися, паночку? От не сподівався на васі Зайдіть же до двору та підночуєте у нас

До міста було ще далеко, коні підбилися, а попереду лежали піски; їхати потомленими кіньми проти ночі було незручно. Справді — лучче буде підночувати; коні спочинуть, напасуться з росою, а на зорі ми рушимо й холодком дістанемося до міста ще доки сонце не пектиме. Так і зробили.

Іван Чепіга вельми осунувся, зістарівся; твар жовта, наче воскова або шафраном вимазана.

— А де ж Венедикт? — питаю його. Іван розпачливо махнув рукою й відповів:

— Пропав!

— Помер?

— Біг його святий знає: може, й помер, а може, ще й живий — нам невідомо. Небавом після вас, як погнали його на Сибір, так з того часу про нього ні вісті, ні слуху.

Я вже не розпитував, за що Венедикт пішов на Сибір.

— А ти, Іване, як перебуваєш? Бач, як сметаною взялася і голова, й борода, а ще ж твій вік не дуже й старий.

— Гріх нарікати: з того часу, як покинули злодійство, життя наше поліпшало: розжились і на пасіку, я пасічникую; діти з небожатами коло землі, а зимою стельмашать... Тільки мого й лиха, що здоров'я позбувся.

— Нездужав?

— Не те, щоб вельми й нездужав, а правду сказати — на злодійство пішло моє здоров'я; на тому клятому злодійстві змарнував свої сили. Не по-божому жили ми колись, чужим живилися, ото воно нам випадком і випало!

Мене кортіло довідатися подробиці життя Чепіг за останні десять років, але ніяково було розпитувати; боявся, щоб часом не розколупати в Івана старої виразки, та таки сподівався, що, може, й сам Іван — а він людина охоча до слова — розкаже. Так воно й сталося. Випивши з моїх рук чарочку рому, Іван підбадьорився й став казати мені:

— Пам'ятаєте, либонь, пане, яка була у нас з вами остання умова? Отож, як минули ті два місяці, що ви нам положили, ми пішли до того пана, що ваш хутір купив; кажемо йому: так і так, отака й така умова була у нас з старим паном. Він слухав, слухав, та як гримне на нас: "Геть! Вон звідсіля, злодії! Он у мене на стіні дубельтівка висить, так вона умовлятиметься з вами..." Пішли ми, облизня піймавши. Сидимо собі в господі, згадуємо вас і таки потроху нарікаємо, що через вас отак змарнували довгий час, нічого чужого не займали, а яка користь з того?

— Знаєш що, Венедикте! — кажу я братові.— Покиньмо красти: пан, себто ви,— поздоров боже вас,— правду казав, що дешевше купить, ніж украсти.

Венедикт розсердився.

— Кидай,— каже,— коли охоту маєш, нехай би тебе об землю кинуло!.. Кидай, а що їстимеш? Без краденого і жінки, і діти з голоду попухнуть...

Подумав я — наче й правду Венедикт каже: з чого справді житимемо? Заробить ніде; землі у нас — самі знаєте — і на одну сім'ю нам омаль, а батько, немов навмисне, на лихо нам, навчив нас стельмахувати.

Коли б яке інше у нас ремесло, а то — роби колеса, а з чого робить? Не укравши — ні з чого... А на крадіжку на ту,— кажу вам, як перед богом,— часу йшло у нас більш, ніж на саму роботу. Отеє поїдемо, було, полювати на обіддя, чи на спиці, чи на маточини, беремо з собою й двох синів, підлітків вже, щоб чатували, заким ми пиляємо деревину. Отак і зведемо учотирьох день і ніч; а трапиться де поблизу полишитися — часу на крадіжку хоч і менше піде, зате кілька день треба переховувати крадене: зразу в роботу не можна його пускати, боязко, щоб не набіг трус. Як став ото я собі рахувати та мізкувати — бачу: ні, правда не за Венедиктом, і дійшов своєю головою до того, що й ви радили: дешевше, мовляв, купити, ніж украсти... На лихо, й ціни на колеса упали; зробимо стан, продамо баришникові — тільки на хліб; а тут і хліб дорогий став; з'їжа у нас велика: що заробимо — те проїмо, ніяк не зіб'ємось на заводини. Бідкалися ми тяжко. Тим часом новий пан отсей колишній ваш гайок продав попові. "Ну,— думали ми,— з попом, може, швидше уладнаємось". Пішли до попа, просимо у нього лісу на віру: колеса спродамо, заплатимо.

— Се не моє діло,— каже нам батюшка,— ліс не мій; я купив його синові, єднайтесь з ним, а моя хата скраю.

Ми до поповича. Молоде воно хлоп'я тоді було, чи було йому й двадцять. Просимо його:

— Згляньтесь, паночку, на наші злидні, продайте нам дерева йа віру.

Не згодився. На віру, каже, нікому нема у мене, тим паче таким злодіям, як ви.

Тяласо нам, а тут як прип'яли нас навесні за подушне!,. Просто — хоч умирай! Знаємо, що платити треба, а платила ніде взяти... Останню конячку продати, так тоді самим хіба торби на плечі та в Київ, у Лавру... Що ж його діяти?.. Не зоплатимось — старшина коня забере та під молоток і продасть... Отак журимось — аж ось прийшла чутка, що Онисько з перепою занедужав.

— Се на наше щастя,— каже Венедикт,— сю ніч до поповича по обіддя.

Прийшла ніч темна така, що хоч око виколи. От так, як перед першими півнями, ми і в лісі. Вибрали березу на маточини; добра береза, станів на три хватило б. Взялися до неї; тихесенько пилкою звалили її, обчухрали; звісно, нам цівку треба, а не гілля, порізали березу на шматки так, щоб учотирьох однести до воріт; тоді нарізали дубків на обіддя й послали хлопця додому по коня. Молодицям ми заздалегідь наказали, щоб вони причепурили в клуні в засторонку добрячу схованку: там була у нас така потайна яма, куди ми ховали дерево; яму, звісно, притрушували, щоб не знати було її. Ну, ото привезли хлопці воза й стали саме проти того місця, де зложили ми нарубане дерево. Утрьох взялися ми зносити дерево на віз, а четвертий — мій синаша Михайло — лишився біля коня. Перенесли один цурупалок — нічого, гаразд; перенесли й другий — нікого не чутно; ледве взялися за останній — аж тут де не взявся Онисько з поповичем і з наймитом. Венедикт з сином, скоро уздріли їх, березину геть на землю, а самі навтікача, тільки підошвами крешуть, а я затремтів, свою колоду упустив; вона мені як дасть по ногах — я й присів... Попович з наймитом до мене, а Онисько за Венедиктом; може б, і догнав був, але, плигаючи через рів, спіткнувся та головою в рів — добре забився! Підвівся і вже не гнався за Венедиктом, вернувся до мене й каже:

— Ну, що нам з тобою робить?

Я мовчу та трушуся, а попович до Ониська:

-т— Розпряжи спершу коня та припни на приколень, нехай пасеться, а ти — до наймита,— знайди шматок лати завдовжки в косову сажінь та принеси сюди.

Чую я отеє й жах мене бере: се вони коло моєї смерті заходжуються; почав я молитися богові

Приніс наймит лату.

— Бери,— каже до нього попович,— лату, сокиру й віжки, а ти, Онисько, злодія та йдіть за мною.

Я йду, мовчки молюся, аж сорочка на мені труситься; думаю: або повісять, або зацуркують мене! Господи! Хоч би було попрощатися з жінкою та з дітьми.

Привели мене до болота.

"Еге! — думаю.— Утоплять мене".

— Ну, злодію,— озвався до мене попович,— роздягайся. Я йому в ноги, прошу в нього милосердія, а він регочеться

й каже:

— Не бійся, дурню, ми не будемо тебе топити, кому охота за тебе йти на Сибір... Роздягайся.

Роздягли мене, як мати народила.

— Лягай тепер на землю — постіль м'яка!

Я знов йому в ноги, а він мені закаблуком в груди; я повалився.

Простягли вони мене, підложили під поперек мені оту латину, розп'яли мої руки й поприв'язували до неї, а ноги скрутили налигачем; не можна мені ні перевернутися, ні поворухнутися.

— Давай тепер лози! — каже попович. Примчав Онисько добру горстку лози.

Перевернули мене спиною догори... Попович і каже до Ониська та до наймита, даючи їм лозу:

— Тепер, хлопці, по-московськи — в дві руки, та не хватайтеся, повагом, слухайте моєї команди.

Як взялися мене полосувати!.. Мати божа! Спершу я кричав, що сили було, а потім і духу рішився, і не скажу, чи довго вони мене катували.

Пішли собі, а мене так, зв'язаного, й покинули біля болота. Отоді-то почалися мені суще пекельні муки. Гаспидська мошка та комарі, почувши людську кров, так густою хмарою і вкрили мене!.. Боже ж мій, батьку!.. Паночку-голубоньку мій, що я тоді притерпів, того й не вимовити!.. Лежу, поворухнутися мені не можна, а клята мошка та комарі так і п'ють, і п'ють мене... Ох-ох — жахливо й тепер! Не тямлю, як я доліз до болота і вліз у воду; не тямлю нічого; а вже світом отямився, коли Онисько розв'язав мене й витяг з болота. Глянув я на себе — усе тіло моє пухирем взялося. Одягся, приліз рачки до хати... Як побачили мене жінка, діти, небожата — так очам своїм не йняли віри... Почали голосити, потім положили мене в клуні, думали: вночі дійду...

Вранці привезли попа сповідати мене та: запричастити.

— Що се ти, Іване? — спитав батюшка.

Я йому усе дочиста на духу розповів; ні з чим не потаївся. Він як глянув на моє тіло, так аж заплакав. Запричастив він і каже до мене:

— Молись богові!.. А одужаєш, приходь до мене, я тобі запоможу, аби ти покинув своє погане ремесло — злодійство... Та прости, не кляни мого сина.

Я заприсягнув, що коли господь одведе од мене смерть і я видужаю, такч довіку рука моя ні до чого чужого й не доторкнеться; і дітям, і внукам закажу красти.

— Нездужаю ото я,— говорив далі Іван Чепіга,— гнилою колодою валяюся по засторонку; тим часом чую — припікають Венедикта: плати! — а платити нічим. Забувся сказати вам, що попович, як ото злапав нас на порубі, так і коня нашого, й воза забрав. Ходив до нього Венедикт прохати, щоб вернув. Де там!.. І слухать не хоче; позивай, каже, мене в суд. Ну, де вже нам позиватися! Венедикт не стерпів — пустив йому півня, а сам опинився на Сибірі...

Видужав я, пішов до попа; довго він мене наставляв та поучав, потім дає мені десять карбованців і каже:

— Візьми отеє, та з моєї легкої руки й щирого серця нехай тобі господь поможе розжитися, а злодійство покинь.

Що ж би ви думали? Справді у попа легка рука була! За ті десять карбованців купив я дерева та й прийнявся з хлопцями за роботу. Діло просто горить у нас! Звісно, дерево не крадене, робимо сміло, не ховаючись, не озираючись, бо певні, що ніхто трусити нас не прийде. За тиждень утрьох п'ять станів коліс учистили; зараз їх до міста; вже до баришника не повезли, а сміло розторгувалися на базарі. Продали добре, купили хліба, солі і, знов на готівку — дерева. Та отак щонеділі: за тиждень зробимо п'ять станів, а в неділю продамо... Діло наше йде добре.

Минув рік.

Ми самі собі дивуємось та дякуємо богові за його ласку. Нема у нас ні сварки з людьми, ні лайки: нікого ми не боїмось; спокійно лягаємо, спокійно встаємо; ні голоду, ні холоду не знаємо; не бідкаємося і про одежину; усе у нас є — не багацько, а без нужди живемо; живемо не пишно, але затишно. Отак за рік і з попом поквитували, і чужої порошини не зайняли... І на душі у мене — просто літній, погожий день!..

На друге літо упала нам з неба нова божа ласка: їхав нашим хутором якийсь молодий панок; колесо візьми та й розсипся йому у возі; усі спиці повилітали, цілий день мусив він просидіти у нас на хуторі, доки ми йому нове колесо зробили; бачте, у нього був не простий віз, а бричка, так просте колесо з нашого воза йому не годилося. От він слово по слові розбалакався з нами й став нам розповідати, як і де люде живуть по слову спасителя... Добре розповідав, наче пописаному. Як тепер я собі міркую, так ледві чи не янгол божий то був або хто з святих... Ото як поїхав він, я почав радитися з дітьми, а потім і з усім нашим родом: а що, коли б почали ми хазяйнувати в своєму хуторі так, як той радив: не твоє, не моє, а всіх нас; а що всіх, то й твоє, і моє? Приміром так: хата й що в хаті — те моє, а що в дворі й за двором — те гуртове. Порадилися, умовилися, спробували: добре діло йде; і скотини побільшало, й земельки на гуртові заробітки прикупили... Горілки ніхто з нас і не лизне; сваритися і лаятися ми забули вже й як! І в селі тепер нас люде не цураються, а шанують, тільки продражиили нас "гуртовиками"; та ми на се не ображаємося! Що ж! Ми справді живемо й працюємо гуртом і, хвалити бога, навіки нам добре; коли б тільки здоров'я мені більше... Що ж! Кляті комарі випили його. Ех! Коли б не вони!.. Та вже ж не вернеш... От бачте, як ми прожили отсі десять літ. Перш за все дяка попові, що зарадив мені оті десять карбованців. Що, паночку, коли б оті гроші були у мене раніш? Що, коли б той пан, що купив ваш хутір, або той попович, дали були мені дерева на віру?у Не зазнав би я комарів, і Венедикт не був би в Сибірі. Ох, гроші, гроші! Недобрий чоловік вас видумав!

— Самі гроші, Іване, нічого не вдіють: розум та добре серце всьому голова на світі.

— Авжеж...

 1887 р.

*  *  *

СУДДЯ ГАРБУЗ
______________________________

          Не я б'ю, верба б'є.

          Народна приказка

Сила Федорович Гарбуз у нашому повіті суддею; на суддю вибрало Гарбуза земство *.

З Гарбузом ми ровесники; укупі росли, грались, бились, учились; разом "вивчились", одночасно "стали на власні ноги" і пішли в життя між людей.

Сила і підлітком, і парубком був— якийсь сумний, дикий, безлюдок; тікав людей, найпаче дівчат. Сяде, було, собі в закутку самотою да все товче, коли не Фукідіда 2, дак Ціцерона 3 або Вергілія 4, насилу витягнеш, було, Силу з хати.

Сила, одначе, подавав і тоді великі надії. "З Сили буде значний учений",— говорить було наш учитель історії. "Мій Сила буде чоловік неабиякий, умітиме копійку придбати і зберегти",— говорила Силина мати. А сам Сила, було, говорить мені: "Дай тільки мені вибитися з-під батьківської кормиги та знайти собі таке діло, щоб жити не з батькових рук, тоді ти побачиш мене, тоді впевнишся — який я прихилець до народу; усі свої сили оДдам на народний вівтар".

Я слухав, вірив Силі і радів, і самого мене брала велика охота оддати і свої сили "на народний вівтар".

Вийшовши з школи на шлях життя, ми розійшлися з Силою — він взяв направо, а я наліво. Та як пішли, то й не бачилися двадцять літ.

Стрічаємось отеє недавно. Сила — з сухореброго став тілистим, огрядним, твар його червона, виголена, аж вилискується.

— Як ся маєш, Сило, як живеш? — питаю.

— Так собі, нічого; бога гріх гнівити; от тільки праці занадто вже.

— Над чим саме працюєш?

— Та хіба мало є над чим: я — гласним в земстві і в повітовому, і в губернському; я — член шкільної ради, я — мировий суддя, я і опікун; ну і своя господарка, хоч і не велика, а все ж і на неї треба і часу і праці. Ти як живеш?

— Ат! живу та хліб жую.

— Та й годі?

— А що ж більш...

— Тут ходила чутка, що ти теє... далеко був?

— Був-таки...

— І довго?

— Вісім років...

— Дак отеє тепер спочиваєш?

— А що ж більш?

— Ба! Що! Хіба за нашого часу мало що можна робити, аби б хотів: земству б послужив; ну знов суддею вибрали б... Да ти, бачу, обважнів, облінився; ось приїзди лишень до мене, я піддам тобі енергії; дивлячись на мене, і тебе закортить до роботи; а то ти обабився зовсім. Приїдеш?

— Добре.

— Гляди ж, не дляйся.

Мені подобалася Гарбузова енергічність і веселість. Зовсім не той став Сила, який був замолоду, зараз знати, що живе чоловік незалежно, самостійно; без попеченія опікунів...

Я поїхав в село до Сили.

Сила вибіг до мене назустріч, цілує мене, вітає, не знає де посадить мене, чим почастувать.

А в домі у Гарбуза неначе в раю: скрізь бронза сяє, картини і дзеркала в золочених рамах; пухкі оксамитові килими на долівці; долівка навощена, блищить — як скло. Любо!

"От чоловік уміє жити,— думаю я собі,— достатки не великі у нього: землі чи буде й чотири сотні десятин, а сім'я велика: мати, жінка, три сестри да діток семерої Яка то з'їжа, а треба ж їх і одягти, і озути; скільки то грошей на те треба! У другого б і снаги не стало, а Сила виносить і в довги не залазить. От що значить чоловік з енергією та з доброю головою..."

На другий день ранком дивлюся у Сили повен двір людей,— хто на підводі, хто пішки.

— Чого се до тебе стільки людей привалило? — питаю у Сили.

— Се все ті, що судяться...

— Чи вже ж ти за один день усіх розсудиш?

— Де ж тобі...

— Так нащо ж стільки на один день викликав?

— Я бережу людський час, не хочу щоб позви залежувалися. На сьогодні сорок позвів... Мусів покликати усіх, з свідками чоловіка більш за сотню.

Напилися чаю; поснідали, тоді Сила почав творити "суд скорий і милостивий", а я пішов собі по селу.

На третій день я встав дуже рано. Ранок був дуже гарний, ясний. Хмарки розходились і зникали десь за обрієм; сонце, викочуючись, неначе якийсь величезний рубін, розливало світ на ліс; проміння його великими снопами плило по гущавині стовбурів старих дубів, осик, осокорів і інших дерев і красило рожевою барвою папороть, що росла насупроти лісу; сиві мохи здавалися кораловими килимчиками. З листви капали рожеві каплі роси; усе повітря дихало свіжими ранковими пахощами, що самі лилися до мене в груди і пробивалися в серце. Коли я вийшов у Силин двір, учорашній натовп народу стояв на судді-ному дворі.

"Що воно за знак,— подумав я,— учора Сила судив людей і розсуджував трохи що не до пізнього вечора, а сьогодні знов скільки народу!.. Не легка праця суддіна".

Небавом усі люди підступили до рундука, до них вийшов Сила.

— Чого хочете, люде добрі? — питає їх.

— Одпустіть, паночку, нас додому; зовсім обхарчилися; хліба брали на два дні, а сидимо четвертий день,— просилися люди.

— Не моя вина, люде добрі! Не моя, голуб'ята мої! Не я вас кликав сюди, а закон; не я вас держу, а закон,— ласкаво відповів Сила, дивлячись на мене.

— Ще коли б не така робоча година, то б ще — сюди й туди, а то ж... трава, пане, горить, час косити, вдруге літо не буде... Одпустіть, паночку, а позви наші нехай уже полежать, доки обробимося хоч трохи.

— Не можна так! Не можна, люде добрі; я сам розумію, що вам тепер сутяжно нидіти отут, а там не гребене сіно лежить, та що ж я вдію! Не можна: закон... Викликав — мушу розсудити; тоді з богом собі і рушите куди кому треба.

— Позви не втечуть, пане, ніде не дінуться; а робочий час не стоїть.

— Знаю, братику! Добре знаю, що тепер дорогий час, та що ж діяти... кажу вам: не я, а закон — закон на всяк час однаковий — і на зиму, і на літо... Підождіть, голуб'ята, більше ждали, а не розсудившись, не йдіть, бо за се закон покарає вас пенею.

— От притча, дак притча.

— Еге! Отак допозивайся: ні собі хліба, ні кобилі сіна, і попасти ніде... хоч ляж та й плач.

— Нехай би вже терпіли ті, що позиваються, а за що ж ми, свідки, отак караємось?..

— Так.., з доброго дива...

— Справді, диво! Сиди не ївши, а дома робота плаче.

— Зате в гурті веселіше...

— Бодай би тому, хто поставив мене за свідка, отак весело було на тім світі.

— Чого ти, навіжений, лаєшся, я жартома, а ти...

— Не до жартів, коли в шлунку аж гуде.

Так гомоніли люде, а Сила не чув того гомону, бо творив суд скорий до самого обіду.

По обіді — дивлюся — людей не видно.

— Усіх розсудив? — пиїаю у Сили.

Де тобі! ПоловинуНльки; ще днів на три стане... трудно народові!.. Недогадливе наше земство; на наш повіт треба б не три, а шість, щонайменше, участків; а на літо двічі стільки, щоб людям не приходилося під робочий час надовго і далеко забиватися...

— Де ж отеє люде? Відпустив ти їх?

— Люде!.. Морока мені з ними! Відпустити не можна; ну і мушу не тільки судити, а ще й годувати: воно чогось та стоїть прохарчувати отаку громаду да коней з двадцятеро! Та що ж вдієш, не нарікаю; друг друга тяготу носите; ми повинні запомагати народові: ліпше я прохарчую їх день-другий, ніж їм ходити чи їздити по двічі до мене; іншому верстов шістдесят буде.

Мене взяла така вдячність до Сили, що я трохи не кинувся цілувати його і нехотя згадав собі його молоді, колишні обіцянки. "Певен Сила в своєму слові",— подумав я.

А Сила говорив далі:

— Нелегка річ бути суддею; але мене тішить свідомість, що й з мене є народові сяка-така користь; що по спромозі і я запомагаю поліпшити економічний побит народа, не так як мої товариші. І стоїть же наш злидар-народ запомоги! Чи мало ж він перетерпів і терпить! Мене дивує: де у нього терпець той береться! А на нього брешуть та й брешуть. От нещодавно читав я десь, мабуть, в "Московских" 5, що наш народ не засвоїв собі пошанування чужого, найпаче громадського добра: чи се ж не поклеп? От тобі зараз доказ на те, слухай: ніхто з тих, що поприходили судитися до мене, не хоче дурно їсти мого хліба, кожен просить роботи... ну робота з них звісно вже яка: тяп да ляп; аби косу чи сокиру в руках держати; та тут важно не робота, а бажання праці; соромливість їсти дурно чулсий хліб!.. Хіба не так?

— Авжеж, так.

Сила знов пішов творити суд, а я на степ. Бачу: величезна валка косарів.

— Здорові були! — привітав їх.— Поможи боже!

— Дякуємо.

— Чию траву косите?

— Гарбузову, суддіну.

— Толокою?

— Ще й якою! Такою толокою, що бодай би його ніхто не діждав отак толокувати, як отеє ми...

— Чому се так?

— Так! Розпитайте заднього, а то отаман почує... ну його. Закортіло мене розпитатися. Тямлячи трохи вдачу наших

селян, я почав здалека, та слово по слові по нитці дійшли до голки. Сьогодні, ледві встав Сила з ліжка, люде, яких він викликав на суд, почали знов благати його, щоб пустив їх сьогодні по домівках; а Сила їм своє, учорашнє: "Не я вас держу, закон держить". Люде йому: "їсти в нас нічого". А він їм: "Чому ж харчів не набрали; хіба не знаєте: їдеш на день, бери на тиждень. Я і нагодував би вас, дак певен, що ви не захочете їсти мій хліб дурно, наче старці ті; соромно ж! А от, коли вже на те пішло, так ідіть на роботу до мене в степ, доки позову на суд". Не що робити: пішли; поневолі підеш, коли в шлунку скиглить. Хто косить, хто копиці кидає; жіноцтво або гребе, або тютюн пасинкує; робота про всіх знайшлася... Отаким чином — заким суддя Гарбуз розсудить — Сила Гарбуз має робітників, а люде мають харчі... Друг друга тяготу носять... Нема ні дармоїдства, ні сорому людям; люде роблять і знають, що "не суддя, а закон тому винен". Того ж дня повернув я до господи.

Попасуючи коней, чув я, як біля шинку прохожі люде гомоніли, що з того часу, як став Гарбуз суддею (шостий рік вже), він майже зовсім не наймає ні косарів, ні гребців, ні женців. "Народна любов,— думав я,— запомагає йому". Але шинкар Лейзар перебив мою думку і мовив:

— Нащо йому наймати? У нього закон і косить, і жне, і молотить...

— Ні,— відповів хтось з людей,— не закон, а люде йому роблять: навикликає людей на суд, а вони в подяку йому і покосять, і погребуть... Народ привик вже до сього і не дуже ремствує...

Он яким чином Сила "поліпшує економічний побут темного народу"... Хіба се не заслуга Силина?

На третій тиждень у неділю Сила провідав і мене на хуторі. Мене якась недовідома сила одвернула од нього, але умови гостинності, сусідства, товаришування замолоду... Треба вітати гостя.

Вітаю... Сидимо, балакаємо.

Звісно, я пильную говорити про свої хуторянські обставини: про тютюн, косовицю, жнива; про численні свята, про жидівсько-шинкарське ярмо, про конокрадство...

Сила слухає; відповідає якось неначе нехотя і все закидає "ліберальні" слова про політику.

— На біса,— каже,— здалася нам ота Хіва...6

— То стежка в Індію...

— До Індії нам що? Тільки людей нівечимо; наче у нас свого мало...

Отсі "владенія" в Америці продали 7 і добре зробили... А Ташкента не продамо; на нього купця не знайдемо; кому його треба... Он прочитай, що пише Щедрін...8

— Щедрін жартує...

— Нехай собі й жартує, а все ж з чогось він да взяв... І почав Сила ганьбити. Особливо допікав він ганьбою людям

помершим уже або дуже далеким: згадав і Наполеона з Седаном 9, і Бісмарка з Лотарінгією 10, і Базена 11 з Мецом...12 пробрав і папу бідолашного, і Гербста 13, але японського мікадо похвалив, а Гарібальді14 наградив епітетом "лежебока"; чому, каже, він досі не рушає одібрать Трієст? Тому, що лінощі не дають...

Завзято розбалакався Сила! Я отеє переб'ю його річ, скажу: "Тривай! Чого ти ченчикуєш до Трієста та Рима; обернися да подивись ближче; згадай, що й на Січі мудрий німець картопельку садить 15..." Так де! Сила про наші хатні справи і слухать не хоче.

Невдовзі приїхав мій сусіда, піп Гречка. Розмова перемінилася. Отець Василій — своїм звичаєм — заходився зараз бідкуватися про своє убожество, зв'язуючи його з "упадком віри вообще".

— Віри в народі поменшало; штунда заводиться... народ одбився од церкви, служителів її не шанує, акафістів не наймає; сорокоустів не править; за вінчання, наче на глум, дає "трьошника", а є й такі, що й до сповіді не ходять... Яка сьому причина?.. Еге! А без віри, без благочестія усі погибнемо!..

Сила глумливо потурає попові і звертає річ на Калька 16, на Ледоховського 17... говорив він, говорив, говорив багацько; нарешті накинувся на Вільгельма; що він нівечить Познань-щину 18... Потім перевів бесіду на демократію, на соціалізм, на Бебеля 19 та як утне:

— Ніколи сонце не сходило з заходу, і не зійде звідтіль довіку; отак і сонце побиту економічного: коли судилося йому зійти, коли засяє світ справедливості, дак не звідкіль більш, як зі сходу, з Росії...

— Може... а проте Іркутськ, Якутськ ще більш на схід...

— Говори!.. Ти зауваж на те, що тільки у нас і єдине у нас на цілу Європу усі реформи заложені і закладаються на певному грунті демократичному.

Я подивився на долівку; жінка моя, слухаючи Силину бесіду, дивилася у вікно на курчат та на город, щоб не заскочило туди теля, а отець Василій гладив свою широку бороду та щось шепотів; судячи по тому, як двигтіли у нього пружки губ, мені здалося, що він шепотів: "Аще возьму крила і полечу в послєднія моря..."

— А по-твоєму, не так? — спитав мене Сила.

— По-моєму, час би вже "хліб наш насущний...".

— Зараз, зараз, я вже казала Опанасові, щоб давав борщ— промовила жінка.

Сила запалив люльку і знов за демократію, вже за робочих.

— Тепер,— каже,— скрізь по світах робоче питання на черзі, воно переверне догори дном усю Європу, а нас мине, бо у нас нема і не буде робочого пролетаріату; наш народ забезпечений земельними наділами; наш народ шанує чужу власність; у нас панує не фабричний промисел, а хліборобство; нема у нас жмикрутів-фабрикантів; наше царство — з краю до краю царство мужиче; у нас найбільший аристократ — в душі мужик і рідний брат простого селянина... У нас кожна інтелігентна людина радо запоможе мужикові; ми не вміємо, не в наших звичаях експлуатувати працю темного мужика...

— Ось, ну, Сило, по чарці перед борщем...

— Зараз, дякую... От тільки ще одно слово: задля нас мужикова праця святощі... Чи так, батюшка, отче Василю?

— Мужик — гадина; ні страху, ні віри у нього нема,— відповів батюшка.

А я згадав собі як у Сили "закон" і косить, і жне.

— Прошу до столу,— озвалася жінка...

1873

1 Земство — органи місцевого самоврядування, які були створені її частині губерній європейської частини Російської імперії, а також на Лівобережній І Південній Україні відповідно до земської реформи 1864 р. Земства, діяльність яких повністю була підпорядкована місцевим органам царської влади, займалися господарськими справами, початковою освітою, медичними закладами, шляховим господарством, статистикою.

2 Ф у к і д і д (бл. 460— бл. 400 до н. е.) — давньогрецький історик. Автор "Історії" (у 8-ми кн.), в якій на основі власних спостережень та свідчень очевидців висвітлив події Пелопоннеської війни (431 — 404 до н. е).

3 Ціцерон Марк Туллій (106—43 до н. е.) —давньоримський політичний діяч, оратор, філософ і письменник. Промови Ціцерона на захист республіки вважаються зразками ораторського мистецтва.

В е р г і л і й Марон Публій (70—19 до н. е.) — римський поет. Переробки його поеми "Енеїда" відомі в багатьох літературах світу.

5 ...ч итав я десь, мабуть, у "Московски х"...— Йдеться про газету "Московские ведомости", що виходила в Москві протягом 1756— 1917 рр. 3 1863 р. мала реакційне спрямування.

6 На біс а... здалася нам ота Хів а...— У 1873 р. російські війська вступили на територію Хівинського ханства, внаслідок чого його хан визнав васальну залежність від Росії.

7 ..."в ладенія" в Америці продал и...— Царський уряд у 1867 р. продав Сполученим Штатам Америки за 7,2 млн. доларів Аляску разом з Алеутськими островами, в освоєнні і заселенні яких величезну роль відіграла Росія.

8 Он прочитай, що пише Щедрі н...— Натяк на цикл сатиричних нарисів російського письменника Михайла Євграфовича Салтикова-Щедрі-на (1826—1889) ("Господа ташкентцы", "Что такое ташкентцы?", "Митрофа-ны", "Ташкентцы приготовительного класса"), що протягом 1869—1872 рр. друкувались на сторінках журналу "Отечественные записки", а в 1873 р. вийшли окремою книжкою під загальною назвою "Господа ташкентцы". Приводом для появи цих блискучих сатиричних узагальнень письменника стали події, що відбувалися після оволодіння Росією великих територій у Середній Азії. У Ташкент, завойований Росією 1865 р.,— центр нового Туркестанського губернаторства швидко хлинула орда чиновництва, яке зайнялось відвертим грабуванням місцевого населення, присвоєнням асигнувань, виділених на казенні потреби. Створені Салтиковим-Щедріним сатиричні типи "ташкентців" глибоко відбивають внутрішню суть подібних явищ.

9 ...з гадав і Наполеона з Седано м...— Йдеться про так звану Седанську катастрофу: під час франко-прусської війни 1870—1871 рр. французька армія, оточена в районі Суданської фортеці, де тоді перебував і Наполеон III, змушена була капітулювати.

10 ...Б ісмарка з Лотарінгіє ю...— Одним із наслідків франко-

прусської війни 1870—1871 рр., яка завершилась повною поразкою Франції,

було відторгнення від Франції Лотарінгії і приєднання її до Німеччини.

Ця війна була спровокована і організована міністром-президентом Пруссії

Отто Бісмарком фон Шенгаузеном (1815—1898), який здійснював політику

возз'єднання Німеччини "залізом і кров'ю" під егідою Пруссії.

11 Базен Ашіль Франсуа (1811 —1888) —французький військовий

діяч, маршал Франції. Під час франко-прусської війни 1870—1871 рр. команду-

вав III корпусом, а згодом Рейнською армією. Попавши в оточення, він

здав місто Мец з 173-тисячною армією, за що 1873 р. був засуджений до

смертної кари, пізніше заміненої двадцятилітнім ув'язненням.

12 Мец — одне з найбільших міст Лотарінгії, адміністративний центр

департаменту Мозель.

13 Гербе т Едуард (1820—1892)—австрійський юрист, політичний

діяч, відігравав помітну роль у політичному житті Австрії. Один час був

професором філософії права у Львівському університеті. Як міністр юстиції

Австро-Угорщини (з 1867 р.) домігся відміни арешту за борги і введення

суду присяжних щодо злочинів проти законів про друк. Після смерті йому

встановлено пам'ятник у парламенті.

14 Гарібальді Джузеппе (1807—1882) — італійський революціонер,

керівник національно-визвольного і демократичного руху в Італії.

15 ...н а Січі мудрий німець картопельку садит ь...—

Слова із твору Т. Шевченка "І мертвим, і живим..." (1845).

16 ...звертає річ на Калька...— Очевидно, мається на увазі

Міхал Кайка (1858—1940) —польський поет, журналіст і громадський діяч

на Мазурщині. В останні десятиліття XIX ст. активно виступав на захист

польської мови та проти онімечення в північно-східних польських землях

(Мазурщини), які перебували тоді у складі Прусії.

17Ледоховський Мечислав (1822—1902)—діяч католицької церкви у Польщі. З 1865 р.— архієпископ познанський, у 70-х роках активно виступав за національно-релігійні права поляків у Познаньщині, захопленій Пруссією. З 1873 р. призначений папою примасом Польщі, з 1875 р.— кардинал. У 1876 р. висланий з Німеччини. Перебуваючи в Римі, очолив антинімецьку партію, а в 1892 р. був призначений папою префектом конгрегації по розповсюдженню католицької віри.

18 ...н акинувся на Вільгельма, що він нівечить По-

знаньщину...— На польських землях (Познаньщина), захоплених Прус-

сією в результаті поділів Польщі, активно здійснювалась політика онімечування

польського населення. Таку політику проводив і Вільгельм І (1797—1888),

король Пруссії (1866—1888) та імператор Німеччини (1871—1888).

19 Бебель Август (1840—1913)—діяч німецького і міжнародного

робітничого руху, один із засновників і керівників німецької соціал-демокра-

тичної партії і 2-го Інтернаціоналу.