МИКОЛА КОСТОМАРОВ ІВАН МАЗЕПА ___________________________________ Костомаров Микола – один із найвидатніших українських істориків, поет, прозаїк, драматург, публіцист, етнограф, один із основників Кирило-Мефодіївського товариства в Києві. Народився 16 травня 1817 року в селі Юрасівці Воронезької губернії, закінчив історико-філософський факультет Харківського університету (1837), був професором Київського та Петербурзького університетів. Автор великого числа монографій і статей з історії України та Росії. Був одним із організаторів українського журналу «Основа» – видававсь у Петербурзі в 1861-1862 роках. Написав «Руську історію в життєписах її найвизначніших діячів», звідки й узято нижчеподаний нарис. Історичні твори Миколи Костомарова були видані в 21 томі в 1903-1906 роках. Помер він у 1885 році в Петербурзі. Іванові Мазепі присвятив також велику монографію «Мазепа та мазепинці». ___________________________________ Мазепа був родом шляхтич православної віри, із західної Малоросії, і служив при польському королі Янові-Казимиру кімнатним дворянином. Це було, мабуть, після того, як перемоги козаків змусили поляків деякий час поважати малоросійську народність і православну віру і на знак такої поваги допустити у коло дворян королівських (тобто придворних) молодих осіб шляхетського походження з православних руських. Не вельми затишно доводилося цим особам у польському суспільстві за тогочасного панування католицького фанатизму. Мазепа скуштував того. Однолітки і товариші його, придворні католицької віри, знущалися над ним, довівши його до того, що супроти одного з них Мазепа, розпалившись, оголив шпагу, а оголення зброї в королівському палаці вважалося злочином, гідним смерті. Однак король Ян-Казимир розсудив, що Мазепа вчинив ненавмисне, і не став страчувати його, а лише усунув з двору. Мазепа поїхав до маєтку своєї матері, на Волинь. Він був молодий, гарний, спритний і добре освічений. Поряд з маєтком його матері мешкав у своєму маєтку якийсь пан Фальбовський, людина літня; він мав молоду дружину. Перебуваючи у домі цього пана, Мазепа завів роман з його дружиною. Слуги донесли про це старому чоловікові. Одного разу, виїхавши з дому, пан Фальбовський запримітив позаду за собою одного із своїх слуг, зупинив його і дізнався, що слуга везе від своєї пані Мазепі листа, в якому Фальбовська сповіщала, що чоловіка нема вдома, і запрошувала приїхати до неї. Фальбовський велів слузі їхати з тим листом до Мазепи, віддати лист за призначенням, одержати відповідь і з цією відповіддю з'явитися до нього на дорозі. Сам Фальбовський влаштувався тут же чекати повернення слуги. Через деякий час слуга повернувся й віддав панові відповідь, яку відписав Мазепа Фальбовській і в якій сповіщалося, що він їде до неї негайно. Фальбовський дочекався Мазепи. Коли Мазепа порівнявся з Фальбовським, той кинувся до Мазепи, зупинив його верхового коня і показав відповідь своїй дружині. «Я вперше їду», – сказав Мазепа. «Чи багато разів, – запитав Фальбовський у свого слуги, – був цей пан без мене?» Слуга відповів: «Скільки у мене волосся на голові». Тоді Фальбовський наказав роздягти Мазепу догола і в такому вигляді прив'язати на його ж коні обличчям до хвоста, потім звелів дати коневі батогів і кілька разів вистрілив йому над вухами. Кінь помчав чимдужче додому через чагарники, і гілля добряче відшмагало голого Мазепу. Власна прислуга заледве впізнала свого подряпаного й скривавленого пана, коли кінь примчав у двір його матері. Після цієї пригоди Мазепа подався до козаків, служив спочатку у гетьмана Тетері, а потім у Дорошенка. Мазепа, крім польської та російської мов, знав німецьку й латину, пройшов раніше десь У польському училищі курс навчання, і, маючи, як на свій час, досить високу освіту, тепер міг знайти собі хорошу кар'єру серед козацтва. Тут він одружився. У Дорошенка Мазепа дослужився до високого звання генерального писаря і 1674 року його відправили на козацьку раду до Переяславля, де він перед гетьманом лівобережної частини України Самойловичем пропонував від імені Дорошенка мирову й оголосив про бажання Дорошенка перейти У підданство до московського царя. Через декілька місяців по виконанню Цього доручення Дорошенко відправив Мазепу у Константинополь до султана просити допомоги в Туреччини, але кошовий отаман Іван Сірко спіймав Мазепу По дорозі, відібрав у нього Дорошенкові грамоти і самого посланця відіслав До Москви. Мазепу повели на допит до малоросійського Приказу, яким тоді відав знаменитий боярин Артамон Сергійович Матвеев. Мазепа своїми показаннями на допиті зумів сподобатися бояринові Матвееву: заявив про свою особисту прихильність до Росії, старався виправдати й вигородити перед московським урядом самого Дорошенка, його допустили до царя Олексія Михайловича, потім відпустили з Москви із закличними грамотами до Дорошенка і до чигиринських козаків. Мазепа не доїхав до Дорошенка, а залишився у гетьмана Самойловича, одержавши дозвіл проживати на східному боці Дніпра разом із своєю сім'єю. Невдовзі по тому він утратив жінку. Самойлович доручив Мазепі виховання своїх дітей і через декілька років надав йому чин генерального осавула, найважливіший чин після гетьманського. У цьому званні, за дорученням Самойловича, Мазепа їздив до Москви ще декілька разів, і, дотямкувавши, що за правління царівни Софії вся влада перебувала в руках її улюбленця Голицина, підлестився до фаворита, і прихилив його до себе. І перед ним, як раніше перед Матвєєвим, очевидно, Мазепі допомогли його виховання, спритність і люб'язність в поводженні. Голицин і Матвеев обидва належали до передових московських людей свого часу і ставилися прихильно до польсько-малоруських ознак освіченості, якими відзначався й виблискував Мазепа. Коли після невдалого кримського походу треба було зіпхнути на когось провину, Голицин зіпхнув її на гетьмана Самойловича: його позбавили гетьманства, заслали до Сибіру з юрбою рідні й прибічників, синові його Григорієві одрубали голову, а Мазепу обрали в гетьмани (1), головним чином тому, що так хотілося люблячому його Голицину. Зазвичай звинувачують самого Мазепу в тому, що він копав яму під Самойловичем і готував загибель людині, яку мав би вважати своїм благодійником. Ми не знаємо, в якій мірі брав участь Мазепа в інтризі, що велася проти гетьмана Самойловича, мусимо вдовольнятися лише припущеннями і тому не маємо права проголошувати вироку у цьому питанні. Уже давно в Малоросії точилася боротьба між значними козаками і сіромою; до перших належали заможні люди, які претендували на родовитість і відмінність від решти народу; сірому складали прості козаки, але до них, за загальними симпатіями, прилягала вся маса поспільства, тобто простого народу, який не входив до козацького стану, але прагнув рівності з козаками. Усі старшини, володіючи доходами з маєтків, які приписувалися в Малоросії до посад або чинів, були порівняно багатими і відтак вважалися приналежними до класу значних; тим більше відносили себе до значних і дотримувалися їхніх інтересів особи, які одержали польське виховання і наділені були, за народженням чи установленням, шляхетським достойництвом. Гетьман, молодість якого проходила в Польщі при дворі польського короля, був саме з таких. Він, природно, мав привнести в козацьке середовище, в яке вступив, той польсько-шляхетський світогляд, до якого так вороже ставилася малоруська народна маса. Невдовзі виявив Мазепа свої панські замашки і зайшов у суперечність з народними прагненнями. Це тим більше було для нього неминуче, що, діючи в польсько-шляхетському дусі, він так само мусив чинити й для того, щоб заслужити прихильність московського уряду і втриматися на здобутому гетьманстві. Через якийсь час (у 1696 році) від спостерігачів, які бачили зблизька становище в Малоросії, в Москву пішли повідомлення, що Мазепа оточив себе поляками, склав з них, так ніби свою гвардію, особливі компанійські (2), сердюцькі (3) полки, що він мироволить до старшин, що він дозволяє старшинам навертати козаків собі в підданство й віднімати у них землі. Мазепа перший запровадив у Малоросії панщину або обов'язкову роботу на додаток до податей, що їх сплачували землероби землевласникам, на землі у котрих проживали. Мазепа суворо забороняв посполитим людям вступати в козаки і цим самим в такій же мірі налаштовував проти себе малоруську простонародну масу, в якій догоджав інтересам московського уряду, а той не бажав, щоб тяглові люди, котрих уряд змушує до сплати податків і виконання всіляких повинностей, вибували з цього звання і переходили в козацький стан, який користувався, як військовий, пільгами й привілеями. Тільки-но утвердився Мазепа на гетьманстві, одразу ж наблизив до себе свою рідню. З ним були два його небожі, сини Мазепиних сестер: Обідовський (4) та Войнаровський (5). Мати Мазепи, черниця Магдалина, стала настоятельницею київського Фролівського монастиря (6). Московський уряд не лише не засудив Мазепиних вчинків, але й для надійнішої охорони його персони од народу прислав йому полк стрільців (7). «Гетьман, – сповіщає один мандрівник, що відвідав тоді Малоросію, – стрільцями міцний, без них хохли давно б його уколошкали, та стрільців бояться, через те він їм благоволить, безперервно годує і без них кроку не ступить». Розраховуючи на могутність Голицина, Мазепа всіма засобами старався догоджати йому доти, доки Петро в 1689 році не покінчив з правлінням Софії і не відправив Голицина в заслання. Мазепа приїхав випадково до столиці саме тоді, коли в Москві стався переворот, з наміром кланятися фаворитові, однак, вздрівши, що влада перемінилася, постарався якшвидше розірвати зв'язки з колишніми владцями і пристати до нових. Це йому вдалося. Мазепа почав просити від уряду того, чого якраз російський уряд і домагався в Малоросії, наприклад, збільшення числа своїх ратних людей, перепису козаків і приборкання народної сваволі. І до Петра особисто зумів піддобритися Мазепа. Молодий цар полюбив його і з того часу вважав його щиро відданим своїм слугою. Протягом усього двадцятирічного гетьманства Мазепи в Малоросії нуртувала ненависть до нього з боку підлеглих, виявляючись то в тих, то в інших спробах позбавити його гетьманства. Чим довше тримав Мазепа гетьманську булаву, тим більше звикав малоруський народ вважати його людиною польського духу, ворогом корінних козацьких прагнень до рівності й до загальної волі; нехіть до Мазепи почала передусім виявлятися, за малоросійськими звичками, в доносах і підступах. У кінці 1689 року прибув у Польщу до короля Яна Собеського руський монах Соломон з листом від Мазепи, в якому малоросійський гетьман заявляв польському королю про бажання приєднати Малоросію знову до Польщі і спонукав до розпочину ворожнечі проти Росії. Слідом за тим із Запоріжжя приїхали до того ж короля посланці з пропозицією прийняти Запоріжжя в підданство Польщі. Завдячуючи одному православному придворному, котрий проживав у королівському палаці, про те й інше дізнався московський резидент у Варшаві Волков, а від Волкова дізналися про це і в Москві. Король послав Соломона на Україну, до гетьмана, без будь-якого листа, обнадіяти на словах щодо своєї милості, а між тим дав таємне доручення львівському православному єпископові Йосифу Шумлянському (8) вступити у зносини з Мазепою. Шумлянський направив до Мазепи шляхтича Доморацького з листом і просив через посланця оголосити, на яких Умовах бажає гетьман Малоросії вступити у підданство польській державі. Мазепа, одержавши лист Шумлянського, відправив цього листа і шляхтича, який його привіз, до Москви; Соломон же дізнався про це заздалегідь і не наважився вже з'являтися до гетьмана, а повернувся до Варшави, але щоб, як кажуть, не вдарити перед поляками лицем у грязюку, найняв дорогою в корчмі якогось студента і намовив його написати йому фальшивого листа від імені Мазепи. Переписаного начисто цього листа Соломон підписав сам, але чорнові заготовки листа забув забрати у студента. Трапилося так, що перш ніж Соломон доїхав до Варшави, студент, розгулявшись у корчмі на одержані від Соломона два таляри за своє мистецтво, відкрив таємницю випадковій п'яній компанії, а опісля його заарештували й привели до короля. Студент у всьому признався і віддав залишені йому чернетки листа, якого писано було від імені Мазепи. Коли Соломон, з'явившись до короля, подав йому листа від гетьмана Мазепи, король, знаючи уже все, звелів покликати студента й викрити Соломонів обман. Чернетки були в наявності; відпиратися було неможливо. Соломон у всьому признався, і його посадовили в тюрму, а потім, на вимогу російського резидента, видали московському урядові. У 1691 році його привезли до Москви, розстригли і під колишнім його мирським іменем Семена Дротського відправили до гетьмана в Батурин. Там його стратили. З усього видно, цей Соломон був знаряддям таємної партії, яка намагалася навести підозру на Мазепу в Москві й підготувати йому загибель. Але ще коли московський уряд не мав у своїх руках Соломона і вимагав його видачі, у Києві було підкинуто анонімного листа, яким хтось застерігав російський уряд «від злого й оманливого Мазепи». Київський воєвода відправив цього листа в Москву, а з Москви його послали прямо в руки Мазепі з тим, щоб гетьман повідомив: чи не може, за своїми міркуваннями, здогадатися, хто б міг скласти такого листа? Мазепа вказав, як на головних своїх ворогів, на колишнього гадяцького полковника Самойловича, на зятя гетьмана Самойловича князя Юрія Четвертинського, на колишнього переяславського полковника Дмитрашку Райчу і на тодішнього переяславського полковника Леонтія Полуботка. На домагання гетьмана відставленого гадяцького полковника вивезли з його маєтку, який знаходився в Лебединському повіті, привезли до Москви, а потім заслали до Сибіру; туди ж заслали й Райчу; Юрія Четвертинського з дружиною і тещею переселили до Москви, Леонтій Полуботок позбувся посади полковника. У Малоросії виник після того новий, більш діяльний ворог Мазепи і всієї панської партії. Це був канцелярист Петрик (9), жонатий на племінниці генерального писаря Василя Кочубея (10), людина заповзята, гаряча й діяльна, у всякому разі на початку. У 1691 році він утік на Січ з важливими паперами, викраденими з військової канцелярії і підбурював січових козаків водночас і проти гетьмана, і проти московської влади. Наступного 1692 року він подався в Крим і писав звідтіль на Запоріжжя, що має намір, за прикладом Хмельницького, привести кримців на Україну, підняти весь малоросійський народ і винищувати жидів-орендаторів, усіх панів і багатих людей. Звістка про такий замір проникла в Україну, одразу ж зустріла співчуття; завзятці рушили до Петрика: хто полем, а хто водою. Мазепа відправив на Запоріжжя козака Горбаченка з дарунками тодішньому кошовому Гусакові – переконувати його, щоб він не допускав запорожців приставати до Петрика, між тим збурення готове було виникнути не в Запоріжжі, а серед городового козацтва в малоросійських полках. «Ми сподівалися, – казали тоді малоросіяни, – що після Богдана Хмельницького народ християнський не буде вже в підданстві; бачимо, що, навпаки, тепер бідним людям гірше стало, ніж за ляхів було. Раніше підданців тримала у себе лише старшина, а тепер і такі, чиї батьки не тримали підданців, а їли свій трудовий хліб, примушують людей возити собі сіно й дрова, топити печі та чистити конюшні, москалі ж наших людей б'ють, крадуть малих дітей і вивозять до Москви». Найбільш нестерпними здавалися для народу «оранди» – продаж горілки, відданий у.руки жидам з виплатою за те у військову скарбницю. Горбаченко роздобув у Січі й потім, за гетьманським наказом, привіз до Москви угоду, яку уклав Петрик із кримським ханом. Із цієї угоди було видно Петрикові наміри визволити від чужоземців Україну по обидва боки Дніпра (названу ним князівством київським і чернігівським) і утворити з неї єдину державу під іменем князівства малоросійського. Помешканням пропонувалося встановити у себе таке врядування, яке виявиться їм прийнятним. У своєму універсалі, зверненому головним чином до січових козаків, Петрик згадував варварства, що їх завдали колись малоросійському народові поляки: «Не саджали хіба вони братів наших на палі, чи не топили в ополонках, чи не обливали водою на морозі, чи не примушували козацьких жінок варити в окропі своїх дітей?» Але, дорікаючи за такі жорстокості одним сусідам Малоросії, які володіли краєм раніше, не краще ставиться Петрик до інших сусідів: «Ненависні монархи, серед котрих ми живемо, – писав він, – як леви люті, пащі свої роззявивши, хочуть нас проковтнути, тобто поробити своїми невільниками». Він зазначав, що малоросійський народ, віддаючи ворогові на спалення свої міста й села, захищає собою Московську державу, а Москва на віддяку за те, хоче взяти усіх малоросів у вічну неволю. «Дозволили нинішньому гетьманові роздавати старшинам маєтності, старшини позаписували собі й дітям своїм у вічне володіння нашу братію і тільки що в плуги їх не запрягають, а вже як хочуть, так і крутять ними, наче невільниками своїми. Москва для того нашим старшинам це дозволила, щоб наші люди від такого утиску занепали і замірам їхнім не опиралися. Коли наші люди від таких тягот помужичаться, тоді Москва береги Дніпра й Самари обсадить своїми людьми». Очевидно, Петрик хотів повторити майже буквально історію Богдана Хмельницького. Але події буквально не повторюються. Хмельницькому справді вдалося почати свою справу із Запоріжжя, а потім перенести її в середовище городових козаків. Петрикові ж це зовсім не вдалося, хоча Петрик пішов було тим же шляхом. Запорожці до нього не пристали, окрім ватаги відчайдухів. В українських селах захвилювався було простий люд, посполита сірома. «Хай лише прийде Петрик із запорожцями, – казали селяни, – ми всі до нього пристанемо, переб'єм і старшин, і всіх жидів-орендаторів, і всіх своїх панів, щоб не було панів на Україні, а щоб усі були козаками». Так, можливо, і сталося б, якби з Петриком прибула, як з Хмельницьким, значна запорізька військова сила. Але Петрик, не схиливши запорожців, вступив в Україну із самими лише татарами, та й ті допомагали, йому не дуже охоче. Коли Петрик прибув до прикордонних українських міст по річці Орелі, – татари, які були з ним, зачули, що гетьман збирає полки і йде проти них; вони облишили Петрика і пішли геть, за ними подався і Петрик до Криму, а Мазепа, так дешево відбувшись від загрозливої бурі, одержав з Москви подяку і багату соболину шубу, вартістю 800 карбованців. Петрик продовжував ще деякий час турбувати Мазепу своїми підбурливими універсалами до малоросійського народу, вказуючи між іншим на оранди, як на найголовніший тягар для народу. Мазепа, усвідомлюючи це, зібрав у Батурині раду, запросив на неї, крім полковників, багато козаків та міщан і запитував: чи слід знищити оранди? Після тривалих суперечок рада порішила: на пробу, на один рік відмовитися від оранди і замінити доход від неї збором з тих людей, котрі, на підставі усім рівно наданого права, зачнуть варити горілку й утримувати шинки. Навесні 1694 року з'їхалися знову на раду полкові старшини й значні козацькі товариші; вони постановили зібрати по містах і селах сходки і на них запропонувати всьому народові запитання: бути орандам чи не бути? Така загальна народна рада була повсюдно проведена, і народ присудив: заради доходів залишити оранди по-старому, тому що в останній час, коли оранди були відмінені і гроші збирали з винокурень та шинків, заходили великі суперечки, а у військовій скарбниці виявився порівняно з колишнім великий недобір. Петрик був не страшний Мазепі; Петрик більше нахвалявся і більше збирався робити, ніж робив; був у гетьмана ще один супротивник, найбільш діяльний і популярний, ворог усіх, кого панський дух пов'язував з Мазепиним гетьманством. Це був ватажок козаків на правому боці Дніпра Семен Палій (11), котрий носив звання хвастівського полковника. Козацтво на правому боці Дніпра розклалося й зникло після переведення мешканців на лівий берег, здійсненого за наказом московського уряду слідом за падінням Дорошенка. Правобережна Україна залишилася пусткою і такою повинна була лишатися відповідно до мирної угоди, укладеної між Польщею й Росією (12). Але за короля Яна Собеського виникла у самих поляків думка відновити козацтво з тією ж метою, з якою воно спочатку колись виникло: для захисту кордонів Речі Посполитої від турок. Король, вступивши у війну з Туреччиною, почав розсилати офіцерів з дорученням набирати всіляку бродячу вольницю й зорганізовувати з неї козаків. Ян Собеський 1683 року призначив нововідновленим козакам і гетьмана – шляхтича Куницького. У цього Куницького виявилося козацького війська вже близько восьми тисяч. На початку 1684 року козацька вольниця стратила свого зверхника й обрала іншого – Могилу, але тоді значна частина козаків з правого берега Дніпра відійшла на лівий берег під владу Самойловича, і Могила прийняв під свою гетьманську владу не більше двох тисяч чоловік. Одначе 1685 року король, який здобув велику популярність своєю віденською перемогою над турками, переконав польський сейм визнати законним чином відновлення козацького стану. Та тільки-но новий закон відбувся, як на Поліссі й на Волині він викликав заворушення й безпорядки. Одні шляхтичі й пани набирали людей в козаки, інші скаржилися й кричали, що нові козаки чинять буйства й розорення в панських маєтках. У 1686 році Могили вже не було, зате замість нього з'явилася ціла юрба всіляких ватажків загонів у званні полковників. Серед них були люди й з шляхти, й із простого народу; в числі останніх був білоцерківський полковник Семен Іванович Палій, уродженець міста Борзни, з лівого боку Дніпра. Спочатку він утік із своєї батьківщини в Запоріжжя, а потім з гуртом заповзятливців прийшов із Запоріжжя в Правобережну Україну, яку Росія відступила полякам. Місцезнаходженням своїм Палій зробив містечко Хвастів. Малочисельне тодішнє населення Правобережної України, яке складалося головним чином із прибульців з лівого берега Дніпра, сильно було пройняте козацьким духом, прагнуло загальної козацької вольності, ненавиділо поляків і жидів; Палій більше, ніж хто інший, співчував цим настроям і тому здобув собі любов у народі. Його заповітною думкою було визволити Правобережну Україну від Польщі і возз'єднати її з рештою малоросійського краю, котрий перебував під владою Росії. З цією метою Палій декілька разів через посередництво Мазепи звертався до царя і просив прийняти його у підданство. Московський уряд не бажав заводити суперечки з Польщею і тому не став потурати замірам Палія. Він запропонував Палієві спочатку піти на Запоріжжя, як у край, котрий не належав ні Росії, ні Польщі, а звідти вже, за своїм бажанням, перейти в російські володіння на проживання; але Палієві не того хотілося: не сам він бажав служити московському цареві, а хотів він віддати під владу царя весь той край, котрий раніше передав був Росії Хмельницький. Поляки якимось чином змогли схопити Палія і посадити під варту в Немирові. Але Палій скоро визволився і прибув до свого Хвастова; тут він побачив, що за час його ув'язнення в Немирові київський католицький єпископ, посилаючись на давню приналежність Хвастова санові католицького єпископа, заволодів цим містечком і навів туди своїх ксьондзів. Палій перебив усіх цих ксьондзів і з того часу зайшов у непримиренно-ворожі стосунки з поляками. Хвастів перетворився на гніздо втікачів, які затівали повстання по всій південній Русі проти польських власників, пристанищем усіх безпритульних, бідних і водночас бунтівливих; таких збирав довкола себе Палій з 1701 року і запалював їх проти поляків. Між тим над правобережними козаками продовжували існувати гетьмани, яких затверджували владою короля. У перших роках XVIII століття став таким гетьманом Самусь (15); він був другом Палія і з усіма своїми козаками почав ворогувати з поляками. Вони оголосили селянам вічну волю од панів; усіх селян закликали до зброї. Розпочалася знову на Україні відчайдушна боротьба панів з їхніми підданцями. шляхта зібрала ополчення і зазнала поразки. 16 жовтня 1702 року козаки оволоділи Бердичевом і вчинили там кровопролиття над польськими солдатами, шляхтою і євреями: ватажки ополчення повтікали. Після цієї події народне повстання поширилося на Волині й Поділлі. На Волині воно було придушене діяльністю волинського каштеляна Ледоховського, але на Поділлі воно не могло так швидко. влягтися, – там керував повсталим народом сам гетьман Самусь. Він узяв фортецю Немирів. Козаки перебили там, завдавши тортур, усіх шляхтичів і євреїв. Палій в цей же час оволодів Білою Церквою. Повстання по берегах Бугу й Дністра росло на острах полякам. Палали садиби власників, нищилися їхні статки; де тільки-но траплявся поляк чи іудей – одразу ж мучили до смерті; міщани й селяни утворювали ватаги, називаючи себе козаками, а своїх отаманів – полковниками. Поляки й іудеї рятувалися втечею юрбами; знайшлися й такі шляхтичі, котрі приставали до козаків і разом з ними ставали ворогами своєї ж братії. Польща була тоді зайнята війною із Швецією; важко їй було зосередити свої сили на припиненні безпорядків. Поляки почали просити царя Петра сприяти втихомиренню малорусів, і Петро наказав направити від себе примирювальні грамоти Самусеві та Палію. Грамоти ці не справили впливу. Самусь і Палій вказували російському урядові, що не козаки, а поляки надали першими привід до безпорядків, тому що польські пани роблять нестерпні утиски своїм руським підданцям. Тогочасний великий коронний гетьман Ієронім Любомирський 14 почав радити панам вдатися до мирних засобів і скласти комісію, яка б вислухала скарги козаків, і те, що в цих скаргах буде визнане справедливим, задовольнити. Але багато інших панів жадали, навпаки, крутих заходів для придушення народного заколоту: вони радили, за браком готових польських сил, вдатися до допомоги кримського хана. На самого Любомирського впала була підозра в зраді за його помірковані поради. Справа закінчилася тим, що очолити ополчення, яке мало придушувати народні виступи, було доручено, замість Любомирського, його постійному недоброзичливцю польному гетьману Синявському. Цей гетьман зібрав двірські загони різних панів і приєднав їх до польського війська, яке загалом було в нього тоді невелике. Козаки, наробивши лиха панам та іудеям впродовж літа 1702 року, розійшлися на зиму по домівках і не могли скоро згуртуватися: роз'єднані їхні загони були розігнані без труднощів; Самусь був розбитий в Немирові, втратив цю кріпость і втік. Самусів товариш, полковник Абазин, затято відбивався від поляків у Ладижині, але його захопили і посадили на палю. Вся Подолія невдовзі була приборкана; усіх, хто потрапляв у полон із зброєю, саджали на палю; всі містечка й села, де тільки-но поляки зустрічали опір, спалювали дотла; жителів вирізали поголовно. Це нагнало такого страху на Решту руських подолян, що вони почали втікати із своєї батьківщини: хто в Молдавію, а хто до Палія, в Україну. Почався потім суд панів над непокірливими підданцями; учасників повстання виявилося близько дванадцяти тисяч, але число таких, на котрих могла впасти підозра щодо участі, було вп'ятеро чи вшестеро більше. На пропозицію Иосифа Потоцького, київського воєводи, кожному з таких підозрілих відрізали вухо. Деякі пани, користуючись своїм правом судити підданих, самі страчували їх, але були и такі пани, які самі захищали своїх селян перед судом уряду, не допускали до розправи і казали на виправдання своїх селян, що їх втягли в заколот обманом інші селяни: народонаселення в Південно-руському краї, що перебував під владою Польщі, було тоді нечисельне, і тому землевласники дорожили робочою силою. Сам Синявський, здійснивши кілька страт, оголосив амністію всім, хто, на його заклик, повернеться на свої місця проживання і по-старому буде підкорятися законним панам своїм. Скінчивши впокорення народу на Поділлі, Синявський зі своїм військом відійшов у Польщу, але дух повстання не був одразу цілковито погашений; Самусь тримався ще в Богуславі, хоч не складав більше для поляків скількись значної небезпеки, тому що невдалими своїми діями і сумними наслідками своєї боротьби з поляками втратив популярність у народі; зате Палій, котрий укріпився в Білій Церкві і володів до того ж усім київським Поліссям (північна частина нинішньої Київської губернії), став тепер справжнім проводирем народу. І поляки, і російський цар через Мазепу звернулися до нього і вимагали від нього здачі Білої Церкви полякам; Палій відмагався під різними приводами, а між тим продовжував надокучати Росії проханнями прийняти його в підданство. Сам Мазепа радив цареві прийняти Палія. Але Петро не хотів сваритися з Польщею, потребуючи сприяння Августа проти шведів, і продовжував наполягати, щоб Палій здав Білу Церкву полякам. Палій опирався. Тоді Мазепа за царським наказом перейшов на правий бік Дніпра, нібито вирушаючи проти шведів, і почав скликати до себе козацьких начальників. Прибув до нього Самусь і поклав перед ним свої гетьманські знаки. З'явився й Палій, який сподівався, що тепер, нарешті, російський цар прийме його у підданство і здійсниться давнє його бажання. Мазепа затримав Палія у своєму таборі, вочевидь, по-дружньому, а між тим зголошувався з Головіним і запитував, що слід вчинити з Палієм, котрий, як доповідав Мазепа, перебуваючи в гетьманському таборі, постійно пиячив. Головін наказав запропонувати Палієві їхати до Москви, а якщо він відмовиться, то дізнатися – чи не прихильний він до ворогів Росії і, в разі викриття в такій прихильності, заарештувати його. Викривачі Палія одразу ж знайшлися: якийсь хвастівський іудей посвідчив, що Палій спілкувався з гетьманом Любомирським, який став тоді на бік Карла XII, і Любомирський обіцяв Палієві прислати грошей від шведського короля. Свідчення орендатора-єврея підтвердив священик Гриць Карасевич. Мазепа, простоявши декілька днів табором у містечку Паволочі, в кінці липня 1704 року перейшов до Бердичева і там, запросивши до себе Палія, напоїв його доп'яна, потім наказав закувати і відправити до Батурина, де вартові здали Палія разом з його пасинком російським властям. За царським наказом його відправили на довічне заслання в Єнісейськ. Так у злагоді з російським урядом розправлявся Мазепа з народними елементами у південній Русі, ворожими польсько-шляхетському спрямуванню. Російський цар все більше й більше благоволив Мазепі і вважав його серед усіх, які були, малоросійських гетьманів єдиним, на котрого сміливо міг покластися російський уряд. Під час взяття Азова (16) Мазепа охороняв біля Коломака російські кордони від татар, а п'ятнадцять тисяч його козаків під проводом чернігівського полковника Лизогуба (17) відзначилися під Азовом. За це найбільше од усіх цар винагородив самого Мазепу. Іще в 1696 році, після взяття Азова, цар бачився з ним у полковому місті слобідських полків Острогозьку і одержав від нього в подарунок турецьку шаблю з дорогоцінною оправою і щит на золотому ланцюгу, а гетьманові віддарував шовковими тканинами та соболиними хутрами. У 1700 році цар зробив Мазепу кавалером установленого ордена Андрія Первозванного. У 1703 році Петро подарував йому Крупицьку волость у Севському повіті. У шведській війні брали участь козаки без Мазепи, під керівництвом інших начальників, а царську вдячність за їхні подвиги одержував малоросійський гетьман. Стараючись ще більше увійти в милість до царя, Мазепа у своїх донесеннях весь час скаржився на бунтівливий дух підлеглих йому малорусів, особливо лаяв запорожців. В одному лише розходився гетьман з царем: гетьман постійно вважав можливим і корисним повернути у підданство Росії правобережну Малоросію, відступлену Польщі; Петро не схилявся на ті поради і був упевнений, що гетьман подає їх з міркувань відданості російським інтересам. У 1705 і 1706 роках Мазепа ходив з військом у польські володіння, не зробив там нічого важливого, але скористався нагодою ще прихилити до себе царя, запропонувавши йому в дарунок 1000 коней, якраз тоді, коли вони Петрові особливо були потрібні для війська. У 1707 році цар наказав Мазепі повернутися з Польщі. Важко було кому-небудь настроїти царя проти улюбленого гетьмана. За вкоріненою серед малорусів схильністю до доносів, багато було бажаючих зладувати Мазепі шлях Многогрішного й Самойловича. Але з остраху за власну голову мало знаходилося охочих поткнутися з доносом до царя, який так вірив гетьманові. У 1699 р. надумався було бунчуковий товариш Данило Забіла, спираючись на заступництво боярина Бориса Петровича Шереметева (18), з'явитися до Москви звинувачувати Мазепу в таємних зносинах з ханом; справа скінчилася тим, що донощика самого відправили до Батурина Мазепі: там Забіла постав перед генеральним судом і під тортурами засвідчив, що говорив про гетьманську зраду в п'яному стані без розуму й пам'яті. Його Присудили до смертної кари, але Мазепа подарував йому життя, замінивши смертну кару тяжким довічним ув'язненням. У 1705 році Мазепа одержав нагоду навести Петрові безсумнівний доказ своєї вірності. Обраний Карлом XII (19) на польського короля Станіслав Лещинський (20) спробував було підіслати до Мазепи якогось Вольського з намовляннями – схилити гетьмана на свій бік. Але Мазепа переслав лист Станіслава цареві і скаржився, що вороги ображають його, вважаючи здатним на зраду своєму владареві. Після цієї події ще важче стало будь-кому відважитися на донос, поки в 1707 році не знайшовся новий донощик на Мазепу: то був один із членів генеральної старшини, генеральний суддя Василь Леонтійович Кочубей. Між гетьманом і Кочубеєм існувала сімейна ворожнеча. Кочубей мав дві дочки: одна – Ганна, котра вийшла за Мазепиного небожа Обідовського і невдовзі овдовіла, друга – Мотрона, Мазепина хрещениця. Мазепа, будучи вдівцем, надумав свататися до Мотрони. Батьки заперечили проти такого шлюбу, котрий ні в якому разі не міг бути дозволеним за церковними правилами. Мати Мотронина, жінка гордовита й сварлива, почала після того поводитися суворо із своєю дочкою і довела її до того, що їй стало незмога жити в батьківському домі, в Батурині, де її батько мусив постійно мешкати відповідно до звання генерального судді. Мотрона втекла до гетьмана. Мазепа, не бажаючи ославити дівчину, відіслав її назад до батьків, хоч писав їй потім: «Нікого ще на світі я так не кохав, як вас, і для мене було б щастя й радість, якби ви приїхали і жили б у мене, але я усвідомив, який кінець з того може вийти, особливо за такої злоби і єхидства ваших рідних: прийшло б од церкви неблагословення, щоб разом не жити, і де б я тоді вас подів. Мені вас було шкода, щоб ви потім на мене не плакалися». Але становище поверненої до батьківського дому Мотрони стало ще гіршим: мати мучила її жорстоким поводженням; батько, перебуваючи під сильним впливом дружини, чинив у всьому так, як вона хотіла. Батьки Мотронині скаржилися серед своїх знайомих, що гетьман звабив їхню дочку й знеславив їхню сім'ю. Мотрона таємно переписувалася з Мазепою, скаржилася на матір, називаючи її мучителькою. Мазепа втішав її, запевняв у своїй любові, але радив їй на крайній випадок іти в монастир. Кочубей писав Мазепі докори, а Мазепа відповідав йому: «Ти згадуєш про якийсь блуд, я не знаю і не розумію нічого, сам ти, видать, блудиш, слухаючи своєї гордовитої, язикатої жінки, котру, як бачу, не вмієш стримувати. Справедлива приказка: де всім правує хвіст, там напевне голова блудить. Жона твоя, а не хтось інший причина твоєї домашньої печалі-Свята Варвара втікала від свого батька, та не в гетьманський дім, а до пастухів у кам'яні ущелини». За намовою жінки своєї Кочубей дошукувався можливості в той чи інший спосіб заподіяти гетьманові зло і дійшов думки: скласти донос і звинуватити гетьмана в зраді. Спочатку посередником для пересилання доносу він обрав якогось великоруського ченця, котрий тинявся і старцював по Малоросії-Його прийняли у Кочубея в Батурині, нагодували, обдарували, і він вислухав од Кочубея та його дружини жалісливу розповідь про те, як гетьман, закликавши до себе в гості доньку Кочубеєву, свою хрещеницю, зґвалтував ft Коли цей монах відвідав Кочубеїв удруге, подружжя спершу примусило монаха цілувати хрест на тому, що буде він берегти в таємниці те, що почує від них, потім Кочубей сказав: «Гетьман хоче відкинутися від Москви і пристати до ляхів; ступай у Москву і донеси про це бояринові Мусіну-Пушкіну» (21). Монах виконав доручення. Монаха допитали в Преображенському приказі (22), але ніякої справи про зраду малоросійського гетьмана не розпочинали. Минуло кілька місяців. Кочубей, побачивши, що спроба не вдалася, почав шукати інших шляхів: вони зголосилися з колишнім полтавським полковником Іскрою, свояком Кочубея. Не зважуючись самому починати справу, Іскра прислужився Кочубеєві лише тим, що відправив полтавського попа Спаської церкви, Івана Святайла, до свого приятеля, охтирського полковника Федора Осипова, просити у нього побачення з приводу важливої державної справи. Охтирський полковник з'їхався з Іскрою на своїй пасіці. «Я чув од Кочубея, – сказав йому Іскра, – що Мазепа, зв'язавшись із Лещинським, має намір зрадити Цареві і навіть замірявся на життя цареве, гадаючи, що цар приїде до нього в Батурин». Охтирський полковник сповістив про почуте київському воєводі і водночас відправив до Москви від себе листи про очікувану зраду гетьмана, між іншим листа до царевича Олексія (23). Цар дізнався про все 10 березня 1708 року и власноручним листом до Мазепи про все сповістив гетьманові, сам запевняв, Що нічому не вірить, вважає все почуте наслідком ворожої інтриги, і запідозрював миргородського полковника Апостола (24), котрий, як цареві було відомо, неприязно ставився до гетьмана. Цар заздалегідь дозволяв гетьманові схопити й закувати своїх недоброзичливців. Між тим сам Кочубей, за порадою попа Святайла, відправив у Москву до царевича ще один донос з перехрестом Яценком. Донос, якого привіз цей посланець був переданий до рук цареві. Але й цьому доносові Петро не повірив і знову сповістив гетьманові. Тоді гетьман просив царя через канцлера Головкіна звеліти взяти донощиків і відіслати до Києва, щоб судити їх перед очима малоросійського народу. Цар на це погодився. Кочубей перебував у своєму маєтку Диканьці, поблизу Полтави. Гетьман відправив туди козаків узяти його й Іскру. Але Кочубей та Іскра дізналися про це завчасно, втекли в Охтирський полк і сховалися в містечку Красний Кут під захист охтирського полковника. Гетьман сповістив про це канцлера Головкіна, а Головкін послав капітана Дубянського розшукати Кочубея, Іскру й Осипова, дякувати їм від імені царя за вірність і запросити їх для пояснень приїхати до Смоленська, із сподіванням на царську милість і винагороду. Водночас Петро, відпускаючи до Мазепи його генерального осавула Скоропадського (25), запевнив гетьмана, що донощикам, як наклепникам, не буде виявлено ніякого довір'я і вони зазнають належної кари. Донощики довірилися Головкіну (26) і поїхали. Із Кочубеєм та Іскрою вирушили охтирський полковник Федір Осипов, піп Святайло, сотник Петро Кованько, небіж Іскри, два писарі, вісім слуг Кочубея та Іскри. Од Бєлгорода їх супроводжувала сильна варта, але так, щоб їм не здавалося, що вони їдуть під арештом. 18 квітня 1708 року прибули вони до Вітебська, де розташовувалася головна квартира царя. Другого дня по прибуттю донощиків почали допитувати їх царські міністри. Першим од усіх запитували охтирського полковника Осипова. Він був лише передавачем того, що повідомили йому, і не міг сказати нічого важливого й нового стосовно самої справи. Потім приступили до Кочубея, і той подав письмово 33 статті доносу з приводу різних ознак, які викривали, на думку доносителя, гетьмана Мазепу в зраді (ми скоротили їх до 26, оскільки решта за змістом відносяться до різних з-поміж тих 26, які тут викладаються). 1) У 1706 році в Мінську казав йому гетьман наодинці, що княгиня Дольська, мати Вишневецьких, родичка Станіслава Лещинського, запевняла його, що король Станіслав бажає зробити Мазепу князем чернігівським і дарувати Запорізькому Військові бажану волю. 2) Того ж року Мазепа зле відгукувався про гетьмана польного литовського Огінського, який тримався руки російського царя. 3) Почувши, що король Август, полишивши Польщу, від'їхав у Саксонію до шведського короля, Мазепа сказав: «От чого боялися, того не вбоялися». 4) У 1707 році, почувши, що біля Пропойська побиті царські ратні люди, зустрівшись дорогою з Кочубеєм, гетьман запитував у нього «тихим гласом»: чи правдива та звістка? 5) Того ж року у себе в Батурині, під час обіду, сказавши, що отримав звістку про поразку царських людей, сміявся і говорив: «Суддя плаче з цього приводу, але в нього сльози течуть» (!), а потім пив за здоров'я княгині Дольської. 6) Через тиждень по тому гетьман оголосив Кочубеєві, що від певних людей чув, нібито король шведський хоче йти на Москву і настановити там іншого царя, а на Київ піде король Станіслав; Мазепа сказав при цьому: «Я просив у царя війська обороняти Київ і Україну, а він відмовив, і нам доведеться мимоволі пристати до короля Станіслава». 7) 17 травня того ж року я просив дозволу віддати свою дочку за сина Чуйкевича (27), і наступної неділі влаштувати сватання, а Мазепа сказав: «Як будемо з ляхами в об'єднанні, тоді для твоєї доньки знайдеться в женихи знатний шляхтич, бо хоча б ми добровільно ляхам і не підкорилися, то вони нас завоюють». І ми з Чуйкевичем другого дня після того вирішили обвінчати наших дітей поскоріше. 8) 28 травня сербський єпископ Рувим казав, що гетьман журився й скаржився, що цар обтяжує його вимогою доставки коней. 9) 29 травня гетьман запросив нещодавно обвінчану дочку мою до Гончарівки хрестити з ним дівчинку-жидівку і під час обіду сказав їй: «Москва хоче взяти в кріпку роботу всю малоросійську Україну». 10) Якийсь канцелярист писав записку, що у Києві єзуїт-ксьондз Зеленський казав йому й іншим: «Ви, панове козаки, не бійтеся шведів, котрі не на вас ладуються, а на Москву. Ніхто не знає, де вогонь криється й тліє, а всі дізнаються тоді, коли спалахне пожежа; тільки та пожежа не скоро згасне». Мазепа у Києві веселився, – гуляв з музикою, разом з полковниками, і всіх заохочував до веселості, а другого дня було послано козака з гетьманськими листами до ксьондза Зеленського. Чого б то йому зголошуватися письмово з тим ксьондзом, якби він не мав лихих замірів? 11) Писар полтавський казав своєму небожеві, що в Печерському монастирі він приходив до гетьмана, а в гетьмана були замкнені двері і гетьманський служка сказав: «Гетьман з полковниками читає Гадяцьку угоду гетьмана з поляками». 12) У грудні 1707 року приїздив до Батурина Кикін (28), і Мазепа зібрав Довкола себе 300 чоловік озброєних сердюків. Очевидно, що він зробив, почувши, що за Кікіним хоче приїхати до Батурина сам цар і Мазепа мав намір оборонятися й відстрілюватися від царя. 13) На свято Різдва приїздив до гетьмана у Батурин ксьондз Зеленський, і писар гетьманський Орлик (29) провів його таємно на гетьманський хутір поблизу села Бахмача, а ксьондз вночі приїздив на побачення з Мазепою в Г'ончарівку. 14) Мазепа казав, що будь-кого із старшин чи полковників, хто не пристане до нього, він посадить у тюрму на смерть без будь-якого милосердя: видно з цього, що він має намір відкинутися від царя і з'єднатися із Станіславом. 15) Є в Полтаві козак Кондаченко; гетьман багато разів посилав його до Різних кримських солтанів і до самого хана із словесними дорученнями. Видно, це він робив для того, щоб із часом мати татар для своєї послуги. Й іншого чоловіка, на прізвище Биєвський, посилав Мазепа в Крим і до білогородських татар, але не відомо по що. 16) Одного разу, перебуваючи в моєму домі й підгулявши, коли я почав пити за його здоров'я, Мазепа зітхнув і сказав: що мені за втіха, коли я живу, не маючи ніякої певності щодо своєї цілості і чекаю, як віл обуха? Потім, звернувшись до моєї дружини, він почав вихваляти зрадників Виговського й Брюховецького: «Вони, – казав він, – хотіли вибитися із неволі, та лихі люди їх до того не допустили, і ми хотіли б дбати далі про свою цілісність і вольності, та ще засобів до того не маємо, а головне, що серед наших нема одностайності; ось я і твоєму чоловікові багато разів пробував казати про те, як би нам на майбутні часи вбезпечити і себе, і тих, що після нас будуть жити, а чоловік твій мовчить, жодним словом мені не допоможе: і ні від кого мені нема допомоги, і нікому я не можу довіритися». 17) Одного разу гетьман казав полковникам так: «Можливо, ви гадаєте, що я маю намір покласти гетьманство на Войнаровського: я цього не прагну; воля ваша обрати собі в гетьмани кого хочете, а Войнаровський і без того у своєму батьківському кутку може собі проживати; я ж гетьманським урядом і тепер вам готовий поступитись». Йому на це сказали: «Не дай Боже, щоб ми цього бажали». Тоді він повторив: «Якщо серед вас є хтось такий, хто б міг вітчизну свою рятувати, я тому поступлюся: якщо ви на мені хочете залишити цей тягар, то звольте мене слухати й зважати на моє кермаництво: я вже скуштував ханської дружби; був прихильний до мене колишній хан Казин-Ґірей, але його відставили, а теперішній спочатку було дружелюбно відповідав мені на мої листи, але потім посилав я в Крим свого посланця, але не одержував уже ніякої надії звідти; здається, треба нашу справу розпочинати з іншого боку і доведеться, постановивши свої наміри, братися за шаблі». 18) Мазепа тримає при собі слуг ляської породи і використовує їх для посланництва без царського указу, а таке не годилося б. 19) Цар заборонив виводити людей з лівого боку на правий, а гетьман указу не дотримується. З усіх міст і сіл люди переходять на правий бік, і мати гетьманова, покійна ігуменя, перевела багато людей у слободи, які вона заснувала на другому боці Дніпра; від того люди на лівому боці Дніпра змушені ще більше у порівнянні з минулим напружуватися, щоб прогодувати кінні й піхотні полки, і думають також вирушати на Задніпров'я. 20) На Коломацькій раді постановлено, щоб малоросіяни з великоросіянами вступали в породичання й свояцтво, а гетьман того не допускає і між малоросіянами та великоросіянами зростає віддаленість і незнайомство. 21) Усі міста малоросійські не укріплюються і самий Батурин 20 років стоїть без лагодження. Люди кажуть, що так робиться з тією метою, щоб міста були не в змозі захищатися. 22) Гетьман застерігає запорожців, що цар хоче їх знищити, а коли прийшла звістка, що запорожці, змовившись із татарами, збираються рушати на слобідські полки, Мазепа сказав тоді: «Хай би ці негідники робили те, що збираються робити, а то вони лише дратуються». 23) Одна близька до Мазепи особа висловилася про татар: «Ці люди незабаром будуть нам потрібні». 24) Львівський міщанин Русинович казав, що возив Мазепі листи від різних польських панів. Той же Русинович розповідав, що польський коронний гетьман Синявський доручив йому сказати Мазепі, що цар не втримається проти шведів, і козаки, якщо будуть з ним заодно, загинуть, а якщо будуть за поляків, то залишаться неушкоджені при своїх вольностях. «Я, – казав Русинович, – передав це гетьманові, а гетьман відповідав: тільки б Бог дав мені сили й здоров'я, котре послабшало; я прихильний до панів поляків, я б не був шляхтичем і сином коронної землі, якби не зичив добра Польській Короні. Бачу, цар принизив Польщу, але й Україну він дуже обтяжив; сам я не знаю, що робити із собою; в разі до чогось дійде, не в силі буду втримати козаків, якщо вони захочуть кудись схилитися». Той же Русинович казав, що приїздив до Києва для розміну грошей міщанин львівський Гордон, шведський партизан, і Мазепа наказав видати йому з військової скарбниці на розмін 20000 крб. Він же, Русинович, казав, що всі ляхи люблять гетьмана Мазепу, і коли в Любліні відбувалися вибори короля, то Синявський та інші пани подавали свої голоси, напевне, з надією, що Мазепа поможе грішми Речі Посполитій. Нарешті пан Яблонський, який перекинувся на шведський бік, часто промовляв: «Ми сподіваємося на Україну, тому що там є шляхта, наша братія». 25) Гетьман розпоряджається самовільно військовою скарбницею, бере, скільки хоче, і дарує, кому хоче. Було б достатньо йому десяти міст Гадяцького полку, з яких надходять йому всі доходи, крім того, у нього у володінні є волості й села значні, а він бере собі доходи з порукавичних і орендових з великим помноженням, і через те орендатори почали дорожче продавати горілку. Раніше, бувало, полковників вибирали вільними голосами, а тепер гетьман за полковницькі місця бере хабарі. Помер київський полковник Солонина, залишивши онуків і племінників. Гетьман відібрав у них села і віддав своїй матері, і після смерті генерального обозного Борковського Мазепа відняв у дружини його й у малолітніх дітей маєток і привласнив собі. 26) Нарешті, Кочубей навів малоросійську думу, яку склав Мазепа, а одержав її Кочубей від якогось архімандрита років десять тому. Дума ця, за виказом Кочубея, доводила непостійність гетьмана у вірності цареві. Із цих пунктів ясно можна бачити, що Кочубей прибув без будь-яких юридичних доказів, і донос його неупередженим людям не міг здатися скільки-небудь ґрунтовним. Не дивно, що після таких свідчень Кочубея і його товариша було взято під варту, а 21 квітня їх взяли на тортури. Іскрі вчинили допит: чи не був донос за намовою неприятеля? Іскра запевнив, що неприятельського намовлення не було, і він за гетьманом ніякої зради не знає, а намовляв його подавати донос Кочубей протягом двох років, і коли Іскра умовляв Кочубея облишити свої наміри, то Кочубей відповідав, що готовий умерти, тільки б викрити Мазепу. Іскрі дали 10 ударів батогом. Потім взяли на тортури Кочубея і, не чекаючи мук, він сказав: «Я на гетьмана написав донос, затіяв неправду по злобі, сподіваючись, що мені повірять без глибшого слідства, і на всіх осіб, про котрих писав у виказі, писав неправдиво». Йому було завдано 5 ударів батогом. Іскру ще раз катували і завдали 8 ударів. Він ще раз посвідчив, що не знає за гетьманом нічого, крім вірності цареві. Допитували сотника Кованька з тортурами двічі; на нього Кочубей у своєму Доносі посилався як на свідка щодо розмов ксьондза Зеленського. Кованько посвідчив, що Кочубей научав його, запевняючи відносно милості царя, а сам він, Кованько, нічого не знає про зраду гетьмана. 27 квітня Кочубей написав лист цареві і виклав у своєму листі справжню причину своєї злоби до Мазепи. Тут Кочубей розповів про те, що Мазепа після невдалого сватання до його дочки викрав її вночі потайки, а потім повернув її батькам у супроводі Григорія Анненкова, наказавши передати Кочубеєві такі слова: «Не лише дочку твою силою може взяти гетьман, а й жону твою відняти може». Після того зваблював Мазепа дочку Кочубеєву листами і чародійськими впливами довів її до нестями: «еже дщери моей возбеситися и бегати, на отца и мать плевати». Кочубей подав паку любовних листів Мазепи до Мотрони. Піп Святайло, котрий писав донос, і котрого тепер піддали катуванню, посвідчив, що діяв за наказом Кочубея, а сам нічого не знає про Мазепу. 30 квітня, за царським указом, усіх донощиків відпровадили під міцною вартою до Смоленська і наказали тримати їх закованими, не дозволяючи спілкуватися між собою, але 28 травня знову наказано привезти їх до Вітебська. Тоді Кочубея знову піддали катуванню й допитували: чи не було до нього якихось підсилань від шведів, поляків партії Лещинського, запорожців чи кримських татар? Йому завдано було три удари батогом, Кочубей посвідчив, що нічого не знає, ні з ким у нього не було нарад і все супроти Мазепи він затіяв по своїй злобі. Іскрі під час катування завдали 6 ударів, допитували про те ж саме; Іскра, як і раніше, сказав, що ні від кого, опріч Кочубея, не чув поганого про Мазепу. З цього ж приводу катували знову Святайла і Кованька; першому дали 20, останньому 14 батогів. Залишився переказ, котрий переходив з вуст в уста, що коли сотник і піп, зазнавши катувань, лежали на підлозі під рогожами, сотник сказав попові: «А що, отче, солодкий московський батіг, чи не купити його додому жінкам на гостинець?» Вочевидь, він натякав на дружину Кочубеєву, котра була головною зачинщицею у всій цій справі. Святайло відповідав: «Ох, щоб тобі, Петре... Чи мало тобі спину розмалювали?» На завершення допитали Кочубея й Іскру про їхнє майно. Кочубей описав усі, які були в нього, гроші, борги, коней і худобу у своїх маєтках. Цар наказав Кочубея та Іскру відіслати до Мазепи і стратити обох перед усім Запорізьким військом, попа Святайла і підісланого раніше від Кочубея з доносом попа зачинити у Соловецький монастир, а сотника Кованька й служителів Кочубея та Іскри відправити до Архангельська й віддать у солдати. Стольник Іван Вельямінов-Зернов у супроводі солдатів повіз Кочубея та Іскру до Києва. Шлях їхній пролягав водою від Смоленська по Дніпру. Злочинці були закуті. 29 червня Вельямінов-Зернов прибув до Києва і помістив засуджених у Новопечерській фортеці, а сам одразу послав сповістити про це гетьмана. 7 липня геььман перебував у таборі, який розташовувався за Білою Церквою, у містечку Борщагівці, і він послав звідти до Києва бунчукового товариша Максимовича із сотнею козаків і з ним драгунського поручника Алимова із сотнею драгунів. Вельямінов-Зернов додав до цього присланого від Мазепи загону ще солдатів, взявши їх у київського воєводи, і повіз засуджених у гетьманський табір. 12 липня, в присутності всієї генеральної старшини, він передав злочинців гетьманові й подав йому царську грамоту. Кочубея знову допитали про його майно, і він до попередніх свідчень додав ще повідомлення про декілька цінних речей, які були в нього. 14 липня, рано-вранці, за багаточисленного зібрання козаків і малоросійського народу, Кочубею та Іскрі відтяли голови. Тіла їхні лежали на показ народові, поки не скінчилася обідня, а потім їх поклали в труни й відвезли до Києва. Там поховали їх липня 17, на подвір'ї Цечерського монастиря, поблизу трапезної церкви. Дружину Кочубея ще раніше, коли Кочубей був у Вітебську, забрав посланець Мазепи, гадяцький полковник Трощинський, разом з дітьми й невісткою, дружиною її сина Василя, в Диканьці, і перевіз до Батурина у старий двір її чоловіка, а невістку, за наказом Мазепи, відпустили до її батьків, у котрих на той час перебував і її чоловік. Дружину Кочубея деякий час тримали під пильною вартою; після страти чоловіка її відпустили. Петро був глибоко переконаний у вірності йому Мазепи і гадав, безперечно, що звершив сувору, але цілком справедливу справу, скаравши донощиків, які замірялися звести наклепи перед царем на його вірного й випробуваного слугу. Минуло літо; наближалася осінь. Цар дізнався, що Карл XII звернув на південь і наближається до Малоросії. За цими чутками Петро дав розпорядження, щоб гетьман ішов до великоросійського війська на з'єднання, а козацька кіннота переслідувала неприятеля ззаду і нападала на його обоз. Самого гетьмана цар бажав бачити начальником цієї кінноти під час її військових дій. Мазепа хотів ухилитися від такого доручення і в листі своєму до царя скаржився «на подагричні та хирагричні припадки»: жахливі болі заважають йому їхати верхи. Але Мазепа, крім того, написав цареві таке міркування: «Якщо я, особою моєю гетьманською, залишивши Україну, вирушу далеко, то вельми побоююся, щоб за той час внутрішнє серед тутешнього непостійного й малодушного народу не сталося збурення». Мазепа давав цареві такий відгук про весь малоросійський народ: «Я серед тутешніх не лише мало, але й нікого настільки вірного не маю, хто б серцем і душею, віддано й старанно вашій царській величності за такого випадку служив». Мовлене перегукувалося з тогочасними поглядами Петра, котрий і сам непокоївся, щоб прокламації Карла XII, розповсюджуючись по Малоросії, не викликали там бродіння умів. У жовтні Карл уже підходив до кордонів Малоросії; Шереметев та Меншиков з російським військом перебували поблизу Стародуба, готові зустрічати неприятеля, який ішов у Малоросію. Сам Петро, після перемоги під Лісним 30, готувався особисто йти до своєї армії. Головкін, за царським наказом, квапив гетьмана листами, спонукаючи йти до Стародуба зі своїми козаками на з'єднання з царськими силами. Мазепа ще раз намагався відбутися «хирагричною і головною хворобою та багатосправ'ям», а над усе посилався на загрозу хвилювань у Малоросії. «Вже тепер, – писав він до Меншикова, – по містах великими натовпами ходять п'яниці, селяни по корчмах з рушницями горілку силою беруть, бочки рубають і людей побивають. Із Лубен пишуть, що там гуляки, напившись награбованою горілкою, убили на смерть орендатора і старшину ледь не вбили. Заколот розтікається у Полтавському, Гадяцькому, Лубенському, Миргородському, Прилуцькому, Переяславському полках... Стародубський полковник пише, що в Стародубі шевці й кравці і весь чорний люд напали на дім тамтешнього війта з дрюками, відбили погріб, забрали закопані в землі вина й в інших дворах позабирали бочки з горілкою і, перепившись, побили до смерті п'ятдесятьох жидів. У Мглині сотника до смерті прибили і три дні в тюрмі тримали: якби товариші, козаки з його сотні, не визволили його, то не бути б йому живим; орендаторів хотіли перебити, але вони в ліс утекли. У Чернігівському полку син генерального осавула заледве втік од свавільників уночі зі своїм майном... У Гадячі гуляки та пияки вчинили напад на мій замок і хотіли вбити мого управителя і розграбувати мої пожитки, але міщани не допустили. Звідусюд пише мені городова старшина і просить допомоги проти бунтівників. Берегами Дніпра шастають ватаги, одна на 800, інша душ зо 1000, – усе це руські люди, а головне, донці. Над однією ватагою отаманом Перебийніс, а над іншою Молодець. Волоцюги як вода пливуть до них звідусюди, і якщо я з військом вирушу у Стародубський полк, то слід остерігатися, щоб ці негідники не вчинили часом нападу на міста. Та й з боку Січі не можна сказати, щоб було безпечно. З цих причин полковники й старшина полкова із сотниками не бажають походу до Стародуба, і хоча відкрито мені в очі не перечать монаршому указові, але поза очі ремствують на мене, що я веду їх у Стародубщину на цілковиту погибель їхніх жінок, дітей і маєтностей. Якщо навіть тепер, коли я в Україні з військом, волоцюги й голота зчиняють бунти, то що ж тоді, коли я з військом віддалюся? Почнуть чесних людей та пожитки їхні грабувати. Чи буде це на користь інтересам його царської величності?» Одержавши такого листа від Мазепи, генерали й міністри скликали консиліум і вирішили, щоб гетьман призначив замість себе наказного гетьмана для захисту внутрішнього спокою України, а сам все-таки б ішов до головної армії. Мазепі треба було на щось зважуватися: або, залишаючись вірним цареві, приєднатись до великоросійського війська, або ж перейти на бік шведського короля. У Малоросії стосовно зради існували дещо відмінні погляди від тих, які склалися в подальшому, коли ця країна тісніше примкнула до Росії. Край приєднався порівняно недавно, малоросіяни ще не звикли вважати Великоросію такою ж вітчизною, як і свою Малоросію. Простий люд – поспільство, щоправда, схилявся до монархічної влади, але це тому, що сподівався в ній знайти опору проти старшини і взагалі значного козацтва. За панування в народі старого прагнення всім вступати в козацтво, в монархічній владі вбачалося зрівняльне для всіх начало; через те завжди, тільки-но в Малоросії старшини починали задумувати щось усупереч монархічній владі, можна було сподіватися, що поспільство стане на бік останньої. У всіх значних укорінююся таке переконання, що малоросійський народ сам по собі, а московський також сам по собі, і за будь-яких обставин малорус повинен іти туди, де йому краще, хоча б від того «москалеві» було й гірше. Вже давно існувало побоювання, що рано чи пізно Москва викорінить козацтво, порушить усі так звані малоросійські права й вольності і постарається урівняти Малоросію із своїми великоруськими областями. Залізна Петрова рука вже почала відчуватися в Малоросії, хоча реформаторські заміри царя безпосередньо не налягали на цей край. Питання про те, що саме спонукало Мазепу перейти на бік Карла, не раз поставало перед істориками, і в наші часи склалася думка, що перехід Мазепи стався несподівано, під впливом того становища, в якому гетьманові доводилося вибирати те або інше. Якщо й раніше, у запалі обурення по відношенню до Москви, блукала в його голові, як і в головах старшин, думка про спілку з Карлом, то думка ця навряд чи здійснилася б, коли б Карл своїм просуванням у Малоросію не дав їй ходу. Досі Мазепа відбувався від вимог російського уряду своїми «хирагричними й подагричними» приступами, але далі відкручуватися не можна було, особливо після того, коли слідом за рішенням консиліуму, яке було повідомлене гетьманові, Меншиков написав йому, що потребує з ним побачення для наради. Мазепа скликав обозного Ломиковського, генерального писаря Орлика та інших старшин і полковників і запитував, що йому робити. «Не їдь, – сказав йому Ломиковський, – інакше ти й себе, і нас, і всю Україну занапастиш! Ми вже скільки разів просили тебе: посилай до Карла, а ти все зволікав і наче спав; тепер – ось війська великоросійські увійшли в Україну на всенародне розорення й кровопролиття, і шведи вже під носом. Невідомо, чому зволікаєш». – «Ви мені не радите, а тільки мене обмовляєте. Чорт вас візьми! – сказав Мазепа, спалахнувши. – От я візьму Орлика і поїду з ним до двору його царської величності, а ви собі тут хоч пропадайте!» Одначе за хвилю Мазепа пом'якшав і ласкаво запитав старшини: «Посилати до короля чи ні?» – «Як не посилати, давно час!» – відповідали йому. Тоді Мазепа доручив Орликові написати інструкцію посольству до шведського міністра графа Піпера. Мазепа в цій інструкції висловлював радість з приводу прибуття Карла XII на Україну, просив допомоги і визволення всього малоросійського народу від тяжкого московського ярма й обіцяв шведському війську підготувати пороми на Десні, біля Макошинської пристані. Цю інструкцію повіз, за наказом Мазепи, правитель його Шептаковської волості Бистрицький, свояк Мазепин, вирушивши у шведську армію разом з полоненим шведом, якого послали з ним за перекладача. Між тим до Меншикова Мазепа послав свого небожа Войнаровського сповістити царського улюбленця, що від хвороби перебуває при смерті і від'їжджає з Батурина до Борзни, де має намір соборуватися оливою у київського архієрея. Меншиков, одержавши таку звістку, повідомив про це цареві. «Шкода таку гарну людину, якщо від хвороби його Бог не визволить, – писав він, – а про хворобу свою пише, що від хирагричної та подагричної хвороби сталася з ним епілепсія». Між тим Меншиков сам вирішив їхати до гетьмана в Борзну. Мазепа був у Борзні. 21 жовтня Бистрицький повернувся з шведського табору і прибув до гетьмана сповістити, що за ним слідом незабаром має прибути до Десни шведське військо. За Бистрицьким з'явився в Борзні Войнаровський, який утік вночі од Меншикова: він повідомив гетьманові, що Меншиков їде в Борзну для побачення з помираючим гетьманом. Мазепа, не чекаючи Меншикова, пізно увечері помчав до Батурина. Другого дня Мазепа з Батурина кинувся до Короба, а на третій, 24 жовтня, рано-вранці, переправився за Десну і поїхав до короля із загоном чисельністю 1500 чоловік; з ним були старшини, кілька полковників, сотників і значного товариства. У селі Бахмачі Мазепа заприсягнувся перед ними, що прийняв протекцію шведського короля не заради якоїсь приватної своєї користі, а для добра всієї малоросійської вітчизни і всього козацтва. У свою чергу старшини й усі значні козаки, які були там, присягнули, що приймають протекцію шведського короля і будуть вірні й покірні волі гетьмана. Меншиков не встиг доїхати до Борзни, як зустрів на дорозі великоруського полковника Анненкова, що перебував при гетьмані, і дізнався від нього, що Мазепа поїхав до Батурина. Меншиков повернув до Батурина і побачив, що на стінах Батуринського замку стояли озброєні люди: міст було розведено. Меншиков посилає в Батурин Анненкова за поясненнями; але Анненкова не пускають. Меншиков їде в Короб, сподівається застати там гетьмана, але перед дорогою дізнається, що Мазепа поїхав за Десну. Лише тут Меншикову почала відкриватися таємниця, і він зрозумів, чому уночі втік від нього Войнаровський; таємниця ця стала ще більше прояснятися, коли до Меншикова приїхали з ближчих місць сотники і просили захистити їх від Мазепи, який перекинувся до неприятеля. 26-го жовтня з Макошина, де була переправа на Десні, Меншиков про вчинок Мазепи сповістив цареві, який перебував з армією у селі Погребках, також на Десні. Фатальна звістка про зраду надзвичайно вразила Петра своєю несподіваністю. Цар одразу ж послав Меншикову наказ укріплювати військом переправу на Десні, щоб не допускати козаків іти за Мазепою, і 28-го жовтня написав до всього малоросійського народу маніфест, в якому сповіщав про гетьманову зраду, яку вчинено, як говорилося у маніфесті, для того «щоби малоросійську землю уярмити під володіння польське і церкви божі та святі монастирі віддати в унію»; давалося повеління генеральній і полковій старшині з'їжджатися в місто Глухів для обрання вільними голосами нового гетьмана. На завершення маніфест сповіщав, що Петро знищує всі побори, що їх наклав колишній гетьман. Але й Мазепа, у свою чергу, намагався вплинути на малорусів. 30 жовтня він послав стародубському полковникові Скоропадському грамоту з викладом причин, які спонукали його до переходу на бік Карла XII. «Московська потенція вже давно має всезлостиві наміри проти нас, а останнім часом почала відбирати у свою область малоросійські міста, виганяти з них пограбованих і доведених до злиденства жителів і заселяти своїми військами. Я мав від друзів таємне застереження, та й сам ясно бачу, що ворог хоче нас, гетьмана, всю старшину, полковників і все військове начальство прибрати до рук у свою тиранську неволю, викорінити ім'я запорізьке й обернути всіх на драгунів і солдатів, а весь малоросійський народ піддати вічному рабству. З такими-от намірами Меншиков і Голицин поспішили із своїм військом і запрошували старшину в московські табори. Я дізнався про це і зрозумів, що безсильна і невойовнича московська потенція, рятуючись завжди втечею од нездоланних шведських військ, вступила до нас не заради того, щоб нас захистити од шведів, а щоб вогнем, грабіжництвом і вбивством винищувати нас. І ось, за згодою всієї старшини, ми зважилися віддатися в протекцію шведського короля в надії, що він оборонить нас від московського тиранського гноблення і не лише поверне нам права нашої вольності, а й ще примножить й розширить; у цьому його величність запевнив нас своїм незмінним королівським словом і письмовими запевненнями». На завершення Мазепа запрошував Скоропадського діяти із собою заодно, викорінити московський гарнізон у Стародубі, а якщо б це неможливо було, то відійти до Батурина, щоб не потрапити в московські руки. Негайно після розіслання царського маніфесту про обрання нового гетьмана, Меншиков (31) рушив з корпусом війська до Батурина, Мазепиної столиці, де зачинилися найбільш затяті прибічники Мазепи. Начальствували над батуринським гарнізоном: полковник над сердюками Чечель, осавул Кенігсен, полтавський полковник Герцик і якийсь сотник Дмитро. Меншиков, підступивши до Батурина, послав у місто сотника Маркевича з умовлянням здатися. Чечель, до якого привели Маркевича, сказав, що вони здаватися не будуть без указу свого гетьмана; Чечель при цьому зробив вигляд, нібито не знає нічого про зраду Мазепи. Слідом за Маркевичем, на човні по річці Сейму виплив київський воєвода, князь Дмитро Голицин. Чечель вислав до нього посланців, і, коли Голицин почав їх умовляти, завзяті мазепинці почали зі стін лаятися і стріляти з рушниць. Тоді Меншиков наказав війську переправлятися і ладнати мости. Вночі обложені прислали до Меншикова знову посольство; воно запевнило російського зверхника, що обложені залишаються вірними царській величності й готові впустити війська до замку, але просять три дні строку. Меншиков зрозумів, що це хитрість. Зрадники розраховували, що до них прийдуть шведи на допомогу. Меншиков дав їм строку лише до ранку. О 6-й годині наступного ранку Меншиков учинив приступ і наказав винищувати в замку всіх без розбору, не виключаючи й малят, але залишати в живих начальників, щоб потім їх-скарати. Усе майно батуринців від початку було віддане солдатам, тільки гармати повинні були перейти в казенне майно. За дві години все було скінчене: гетьманський палац, служби й двори старшин – усе було перетворене на попіл. Усе живе було винищене. Кенігсена взяли в полон жорстоко зраненим; Чечель втік, але його спіймали в ближньому селі козаки і припровадили до Меншикова. 6 листопада з'їхалося до Глухова духовенство, у тому числі київський митрополит і два архієреї: чернігівський Іоанн Максимович та переяславський Захарія Корнилович; було чотири полковники, які залишилися вірними: стародубський – Іван Скоропадський, чернігівський – Павло Полуботок, переяславський – Томара й ніжинський – Жураховський; вони прибули із сотниками й козаками своїх полків. Після попереднього молебня наближений боярин князь Григорій Федорович Долгорукий відкрив вибори гетьмана за старовинними звичаями, котрих дотримувалися й з часів приєднання Малоруського краю до Росії. Присутня тут старшина запропонувала в гетьмани Скоропадського, знаючи, що цар бажає його мати гетьманом. Скоропадський, дотримуючись давнього козацького звичаю, відмовлявся, визнавав себе негідним такої честі, посилався на свою старість і радив обрати на гетьмана молоду й заслужену людину. Багато хто з козаків одразу ж вказали на Полуботка, але тут же мусили облишити намір щодо обрання цієї людини, оскільки Петро не затвердив би його, відгукнувшись перед тим про особу Полуботка такими словами: «Він дуже хитрий і може прирівнятися до Мазепи». Отже, обрали Скоропадського. По обранню він склав присягу в церкві, а потім одержував поздоровлення від царя й наближених вельмож. Через кілька днів після обрання, 12 листопада, в соборній Троїцькій церкві після літургії й соборного молебня, було здійснено обряд прокляття Мазепи, що його склав, вірогідно, сам Петро. Духовенство проспівало над портретом Мазепи, прикрашеним орденом Андрія Первозванного, тричі анафему його імені. Після здійснення прокляття, кат проволік портрет вулицею на мотузку й повісив на шибениці. Наступного дня після того відбулася страта Чечеля та інших мазепинців, взятих у Батурині. Духовенство розпорядилося, щоб по всій Малоросії на церковних дверях було прибито оголошення, яким сповіщалося, що Мазепа з усіма своїми однодумцями, котрі перекинулися до ворогів, відлучений від церкви й проклятий. Малоросійські архієреї погрожували таким же відлученням від церкви і від причастя святих Таїн усім тим, хто виявить співчуття зраді або пристане до неприятеля. Із полковників, які підтримали Мазепу, миргородський полковник Данило Павлович Апостол і компанійський полковник Ігнатій Галаган відкинулися від шведів у кінці листопада. Апостол перебував віддавна в неприязних стосунках з Мазепою; перед зрадою він, як видно, помирився з гетьманом, разом з ним перейшов до шведів, а тепер з'явився до царя Петра з усною пропозицією від Мазепи прислужитися цареві, користаючись своїм теперішнім становищем. Судячи з відповіді Головкіна, яка збереглася, Апостол від Мазепи привіз навіть пропозицію відносно доставки в російські руки «відомої, найголовнішої особи», очевидно маючи на увазі Карла XII. Невідомо, чи справді посилав Мазепа таку пропозицію; можливо, Апостол і сам вигадав це. Слідом за Апостолом і Галаган з'явився з такою ж словесною пропозицією. Його представили особисто Петрові в Лебедині, куди було перенесено головну квартиру. «Як, і ти з Мазепою зрадив мене й утік?» – запитав його Петро. «Я не втікав, – відповів Галаган, – але винен у тому, що дозволив Мазепі обдурити себе. Я за наказом йшов із своїм полком, думаючи, що веду його проти неприятеля, і вже побачивши неприятельське військо, дізнався, куди мене ведуть. Мене примусили присягнути на вірну службу шведському королю, але присяга була невільною, лише на словах: як тільки неприятель перестав наглядати за нами, так я і втік служити своєму володареві! Твоя воля; прости і дозволь умерти на твоїй службі». – «Прощаю, – сказав Петро, – гляди тільки, не зроби зі мною такого жарту, як з Карлом». Малоруський народ рішуче не підтримав гетьманового заміру і зовсім не співчував йому. За Мазепою перейшли до неприятелів лише старшини, але й з них багато хто втік від нього, тільки-но дізналися, що надія на шведського короля слабка і що Карл, якби навіть і хотів, не зміг би надати Малоросії незалежність. Так само 1709 року втекли від Мазепи: генеральний суддя Чуйкевич, генеральний осавул Дмитро Максимович, лубенський полковник Зеленський, Кожуховський, Андріяш, Покотило, Гамалія, Невінчаний, Лизогуб, Григорович, Сулима. Хоча вони з'явилися вже після строку, що його призначив Петро для амністії, і ясно було, що відвернулися від шведського короля лише тоді, коли побачили, що справа його програється, однак Петро їх не засудив до страти, замінивши її засланням до Сибіру. Зате Петро згадав про Палія і звелів його привезти із Сибіру. Палій брав участь у Полтавській битві, хоча старість і тяжке заслання зробили його настільки немічним, що він без сторонньої допомоги не міг сідати на коня. Випала милість удові й дітям страченого Кочубея. 15 грудня 1708 року новий гетьман Іван Скоропадський наказав повернути вдові Кочубеєвій Любові, уродженій Жук, і дітям її всі села в полках Полтавському, Ніжинському й Стародубському й один хутір на правому боці Дніпра, які належали покійному генеральному судді (Удові й дітям Іскри не випало тоді ніякої милості: про нього начеб забули. Століттям пізніше нащадки Іскри ремствували на уряд, який щедро винагородив самого лише Кочубея і залишив без уваги іншу особу, яка однаково з Кочубеєм постраждала за вірність цареві.). Мазепі було не вельми добре у шведського короля: малоруси, замість того, щоб зустрічати шведів як визволителів од московської неволі, на кожному кроці чинили їм опір; не лише козаки, які складали військову верству, а й посполиті люди збиралися ватагами, нападали на шведські загони, ловили й передавали цареві посланців, які їздили краєм з підбурювальними закликами Карла XII й Мазепи. Шведи ставили це на карб Мазепі, починали запідозрювати, що й сам гетьман при нагоді втече від них і спробує одержати царське прощення. Мазепу утримували так начебто під непомітною для нього самого вартою, в той час як малоруси, яких він втягнув, один за одним ізслизали з шведського табору. Лише запорожці складали виняток; вони прибули до Карла числом. 3000 під орудою свого кошового Костя Гордієнка і одразу ж вразили шведів своїм буйством і дикістю: коли першого разу їх запросили до Мазепиного намету, на обід, то вони напилися до нестями і почали тягти зі столу посуд. Хтось зауважив їм, що не годиться так грабувати. Запорожці за це зауваження тієї ж хвилини зарізали необережного повчальника. Мало користі відчували для себе шведи від переходу на їх бік Мазепи. Всю зиму й весну, перебуваючи в Малоросії, вони зазнали ряду невдач; лише містечко Веприк і місто Ромни вдалося їм захопити, та й то з великими втратами. Сталася знаменита Полтавська битва. Карл утік, з ним утік Мазепа. Вони опинилися в турецьких володіннях. Петрові дуже хотілося дістати зрадника у свої руки, і він був у досаді, коли на переправі через Дніпро біля Перевалочної не вдалося російському війську захопити Мазепу. Бажання скарати свого ворога було у Петра таке велике, що, всупереч своїй звичній ощадливості, цар пропонував турецькому великому муфтієві 300 000 талярів, якщо він силою свого духовного значення переконає султана видати зрадника. Спроба Петра не вдалася і навряд чи могла вдатися, оскільки і в своєму вигнанні Мазепа був ще багатий. За весь час свого гетьманства, щедро будуючи і прикрашаючи церкви, він встиг зібрати великі скарби: з того багато що зберігалося у Києво-Печерському монастирі та в Білій Церкві і дісталося цареві; Петро спонукав усіх малорусів відшукувати ще і повідомляти урядові про всякі гетьманові статки, обіцяючи виказувачеві половину виявленого ним майна, яке належало зрадникові. І все-таки Мазепа встиг захопити із собою величезні, як на той час, грошові суми. Він мав спромогу вже у своєму вигнанні надати Карлові XII в позичку 240 000 талярів, а після смерті Мазепи, як кажуть, знайдено було при ньому 160 000 червінців, опріч срібного посуду й різних прикрас. Мазепа помер 22 серпня 1709 року від старечого виснаження у селі Варниці поблизу Бендер. Його тіло, відспіване у сільській церкві в присутності шведського короля, було відвезене й поховане в старовинному монастирі св. Георгія, розташованому на березі Дунаю, поблизу Галаца (Уламки каменя, який лежав на його могилі, з написом і зображенням одноголового орла, збереглися досі у музеї Михайла Гики, брата колишнього валаського господаря), потім перевезене до Ясс. Мазепа, як історична постать, у багатьох відношеннях становить визначний, такий, що вирізняється на загальному тлі, тип свого часу і того суспільства, в якому він виховався і діяв політично. Прекрасна характеристика його, яку дав сучасник архієпископ Феофан Прокопович, і багато рис, які виявилися в різноманітних випадках його життя, дають нам змогу до певної міри зрозуміти, що це була за людина. Навряд чи ми помилимося, якщо скажемо, що це була людина надзвичайно брехлива. Під зовнішнім виразом правдивості він був здатний поставати не тим, чим він був насправді, не лише в очах людей простодушних і піддатливих на обман, а й перед найбільш проникливими. Цими якостями він зумів завести в оману Петра Великого і впродовж багатьох років змусив визнавати себе за людину найбільш віддану російському престолові і російській державі. Мазепа носив постійно на собі відбиток того щиросердя, яке притаманне характерові й поведінці малоросів, виявляв завше відразу до хитрості й підступності, часто відзначався добродушною веселістю, всіх любив пригощати і здавалося, начебто у нього усе серце навстіж; усім тим він схиляв до відвертості своїх гостей і приятелів і випитував у них все, що йому було потрібно. Він був дуже щедрим до кожного, з ким мав справу, але в той же час не гребував ніякими засобами й шляхами для надбання собі багатств, які так само легко розтрачав, як безцеремонно збирав: одних обібрати, інших наділити – це було його рисою, характерною більш чи менш для польських панів. Він був надзвичайно побожний, надавав благодійницьку поміч церквам, дбав про духовенство, роздавав милостиню; значна частина першокласних церков у Києві та в.інших місцевостях Малоросії мусить донині поминати серед дбайливих благодійників Мазепу, хоча й не сміючи вимовляти його затаврованого анафемою імені. Навряд чи можна погодитися з тими, хто в подальшому твердив, нібито Мазепа робив це для того, щоб приховати свою прихильність до католицтва; в його православності нема підстав сумніватися: але його релігійність, обмежуючись зовнішніми подвигами благочестя, носила на собі відбиток тієї ж внутрішньої олжі, котра помітна в усіх вчинках Мазепи: з такими рисами він постає й у своїй трагікомедії з Фальбовським, і в стосунках із Самойловичем, і в справі з Палієм, і в справі з Кочубеєм та його дочкою, і в догідливості Голицину, й у взаєминах з Петром, й у своїх вчинках, які передували його зраді. Мазепа часто прикидався хворобливим, часто радився з лікарями, часто лежав у постілі по декілька днів, весь обкладений припарками, тяжко стогнав і охкав; навіть говорив, що наказує робити собі труну, й інші, дивлячись на нього, були в той час упевнені, що не сьогодні – завтра гетьман помре, тоді як насправді гетьман був здоровий. Перед царем, вихваляючи свою вірність, він набріхував на малоруський народ і особливо чорнив запорожців, радив викорінити і розорити дотла Запорізьку Січ, а в той же час перед малорусами охкав і скаржився на суворі московські порядки, двозначно лякав їх небезпекою чогось фатального, а запорожцям повідомляв таємними шляхами, що цар їх ненавидить і вже б викорінив їх, якби гетьман не стояв за них і не погамовував царського гніву. Його перехід на шведський бік, за всіма міркуваннями, навряд чи можна визнати наслідком давнього наміру, чи, як дехто пояснював – особистої прив'язаності до Польщі і таємного наміру підвести малоруський народ під польську владу. Мазепа за вихованням і моральними поняттями був поляком цілковитим, але чи він був відданий політичним замірам Польщі, щоб заради них бути готовим жертвувати своєю батьківщиною, на це нема ніяких доказів, а навпаки, все засвідчує, що Мазепа як малорус жив і плекав у собі прагнення політичної незалежності своєї вітчизни, і і це найбільш переконливо проявляється в тій думі, яку Кочубей подав як свідчення неблагонамірених почувань Мазепи. У цьому прагненні Мазепа не різнився від інших гетьманів, ні від своїх сучасників, наскільки їх хвилювали політичні обставини. Мазепа побачив можливість здійснити давнє заповітне бажання і вхопився за неї. Багато що могло подавати йому надію, що не Петро над Карлом, а Карл над Петром одержить гору в довготривалій боротьбі, яку вели між собою два владарі. Мазепі здавалося, що на той час сама доля подарувала Малоросії такий випадок, якого не легко і не скоро можна було дочекатися. Володіння шведського короля були далеко від Малоросії, і Карл XII, маючи привід задля власної вигоди старатися визволити Малоросію від Росії й утворити з неї незалежну державу, не міг, якби й хотів, поширювати на неї честолюбні заміри; приєднати ж Малоросію до Польщі для шведського короля було не лише не вигідно, а й небезпечно, після того як попередники Карла вимушені були вести війну з Польщею і старалися знесилити Річ Посполиту відняттям у неї областей. Багато що, таким чином, спонукало Мазепу в критичних обставинах боротьби між двома сусідами Малоросії пристати до Карла XII. Але Мазепа погано врахував як спроможності Петра, якому він ставав суперником, так ще в більшій мірі прихильність підлеглих йому малорусів. Він не звернув належної уваги на давню ворожнечу, яка існувала в Малоросії між значними і поспільством, між усілякого роду старшиною, як генеральною, так і полковою, і простими козаками, між поміщиками й робітним людом, між козацтвом і всім тим, що залишалося поза козацтвом і шукало рівних й однакових прав для всіх туземних помешканців краю, одним словом, – між усім, що вивищувалося над рівнем маси, і всією рештою маси народу. Все, що виходило від перших, неодмінно зустрічало собі протидію в народній масі; через те в той час, коли люди, здатні до політичних задумів, готові були хапатися за будь-який засіб, щоб визволитися з-під влади російського уряду над Малоросією, – вся маса малорусів ладна була триматися російського уряду вже тому, що ворожа їй партія хотіла позбавитися влади цього уряду. Малоруські політики, виховані в дусі польської культури, не могли захопити народ ніякою ідеєю політичної незалежності, оскільки у народу склалися свої власні соціальні ідеали, які ніяк не в'язалися з тим, що могли дати народові люди з польськими поглядами. Якщо ці політики і не мали наміру повертати Малоросію в рабство польських панів, а мріяли про незалежну малоросійську державу, то все-таки ця держава, створена ними під впливом усталених в їхній уяві поглядів, була б у суті своїй подобою польській Речі Посполитій. Не бажаючи віддавати Малоросію Польщі, вони мимоволі зробили б з неї другу Польщу, а цього народ малоруський не бажав, хоча б і за умови якої завгодно політичної незалежності. Примітки Нарис написаний і вперше опублікований 1888 р. в сьомому випуску «Руської історії в життєписах її найвизначніших діячів». У наступних виданнях вміщувався в третьому томі «Руської історії в життєписах...» Друкувався українською мовою (1918). 1. Іван Мазепа був обраний гетьманом на козацькій раді у Коломаку (тепер селище міського типу Харківської обл.) в кінці липня 1687 р. 2. Компанійські полки – наймані («охотницькі») кінні полки, що їх створила гетьманська влада у 70-ті pp. XVII ст. Комплектували компанійські полки з добровольців з різних частин України, а також з волохів, сербів та ін. Одночасно було по три-чотири компанійські полки (по 300-600 чол. у кожному). Існували до 70-х pp. XVIII ст. 3. Сердюцькі полки – наймані піхотні полки в останній чверті XVII – 1-й чверті XVIII ст. Набиралися з добровольців селян і козаків-втікачів з Правобережної України, волохів, сербів та інших. За службу сердюки одержували платню і були на повному утриманні. У різні часи сердюцьких полків було три-чотири. Підлягали вони безпосередньо гетьманському управлінню – охороняли гетьманську резиденцію та генеральну артилерію у Глухові, прикордонні митниці тощо. Ліквідовані царським указом від 14 липня 1726 р. 4. Обідовський Іван – ніжинський полковник у 1696-1701 pp. 5. Войнаровський Андрій (р. н. невід. – 1740) – козацький старшина. Після Полтавської битви 1709 p. втік до Бендер. Потім виїхав до Німеччини. 1716р. на вимогу російського уряду був заарештований у Гамбурзі і засланий до Якутська, де й помер, його образ відтворений К. Ф. Рилєєвим у поемі «Войнаровський». 6. Флорівський (Фролівський) жіночий монастир у Києві. Відомий з XV ст. У 1710 р. його об'єднано з Вознесенським монастирем, переведеним з Печерська в зв'язку з спорудженням Старої Печерської фортеці. 7. Стрільці – постійне піше військо у Російській державі з 2-ї половини XVI до початку XVIII ст. Комплектувалося добровольцями з «гулящих людей». Військова служба стрільців була довічною. Жили стрільці в окремих стрілецьких слободах. Після Переяславської ради 1654 р. стрілецькі залоги було розміщено в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі, Ромнах та інших українських містах. У 20-х роках XVIII ст. стрілецькі полки було ліквідовано і замінено регулярними військовими частинами. 8. Шумлянський Йосиф (р. н. невід. – 1708) – львівський єпископ. Походив з української шляхти. Рано прийняв католицьку віру. Був військовим, брав участь у війні поляків з турками. Маючи намір стати львівським єпископом, знову перейшов у православ'я. 1 лютого 1668 р. висвячений в архієрейський сан. 1676 р. посів львівське єпископство, а десь у 1677 р. таємно прийняв унію; відкритим уніатом став 1700 р. Переслідував православних, змусив прийняти унію Львівське братство. Автор творів духовно-історичного змісту. 9. Петрик (Іваненко Петро Іванович) походив з старшинської родини Полтавського полку. Був старшим писарем Генеральної військової канцелярії. 1691 р. втік до Криму. 1692 р. уклав фіктивну угоду про перехід Лівобережної України під владу султанської Туреччини і незабаром оголосив себе гетьманом. Походи Петрика 1692-1694 і 1696 pp. були відбиті. Востаннє Петрик згадується в документах від 1708 р. 10. Кочубей Василь Леонтійович (1640-1708) – генеральний писар (1687-1699), генеральний суддя (1699-1708) Лівобережної України. Разом з полтавським полковником І. Іскрою, подав донос на І. Мазепу. Іскра та Кочубей були страчені під Борщагівкою (тепер село Погребищенського району Вінницької обл.) 25 липня 1708 р. Поховані в Києво-Печерській лаврі. 11. Палій Семен Пилипович (справж. пріз. – Гурко; 40-ві роки XVII ст. – 1710) – білоцерківський (фастівський) полковник, керівник визвольної боротьби на Правобережній Україні проти польсько-шляхетських загарбників наприкінці XVII – на початку XVIII ст. Навчався в Києво-Братській колегії. Служив у Ніжинському полку. З початку 80-х років – на південній Київщині. У жовтні 1689 р. був заарештований польськими урядовцями, але в квітні 1690 р. йому вдалося втекти з в'язниці. На початку XVIII ст. очолив повстання. 1704 р. був заарештований у таборі під Бердичевом і 1705 р. засланий до Сибіру. 1708 р. за царським указом звільнено з ув'язнення й призначено полковником Білоцерківського полку. Брав участь у Полтавській битві. 12. Мова йде про мирний договір між Росією і Польщею, підписаний у Москві 6 травня 1686 р. («Вічний мир»). За цим договором спустошені Брацлавщина і Південна Київщина мали стати незаселеною нейтральною зоною між Російською державою і Польщею. 13. Самусь Самійло Іванович – один з керівників визвольного руху на Правобережній Україні в кінці XVII – на початку XVIII ст. З 80-х років XVII ст. був полковником Богуславського полку. 1692 р. польський уряд призначив його наказним гетьманом Правобережної України з резиденцією у Вінниці. Брав участь у повстанні 1702-1704 pp. Після поразки повстання перейшов на Лівобережжя. 14. Любомирський Ієронім (близько 1648-1706) – надвірний королівський маршалок (з 1683), підскарбій коронний (з 1692), гетьман великий коронний і каштелян краківський (з 1702). Брав участь у війнах проти Туреччини. Під час Північної війни проводив політику, ворожу Августові II, і спричинився до його поразки під Клітовом 1702 р. Пізніше перейшов на бік шведів. 15. Абазин (Абазинець) Андрій (р. н. невід. – 1703) – брацлаьський полковник. Очолюючи з 80-х pp. XVII ст. Брацлавський полк, брав участь у визвольній боротьбі народних мас Правобережної України: у походах правобережних козаків на Казікермен, Буджак, Очаків в 1691 – 1696 pp. Під час повстання 1702-1704 pp. у бою під Ладижином поранений потрапив.у полон і за наказом польського командування страчений. 16. Азов був взятий навесні 1696 р. російським військом на чолі з О. С. Шеїним та українськими козаками, очолюваними Я. К. Лизогубом. 17. Лизогуб Яків Кіндратович (р. н. невід. – 1698) – канівський полковник (1666-1669). Підтримував П. Дорошенка й від нього дістав посаду генерального осавула. 1674 р. перейшов на бік Росії. У 1687-1698 pp. – чернігівський полковник. Під час здобуття Азова 1696 р. був наказним гетьманом. 18. Шереметев Борис Петрович (1652-1719) – генерал-фельдмаршал. Брав участь в укладенні «Вічного миру» 1686 р. з Польщею, в Азовських походах у 1695- 1696 pp. Під час Північної війни – в усіх вирішальних битвах, в укладенні Прутського трактату 1711 р. з Туреччиною. 19. Карл XII (1682-1718) – шведський король (1697-1718) і полководець. Під час Північної війни 1701-1721 pp. шведська армія завдала поразки арміям Данії, Польщі та Саксонії і 1708 р. ввійшла до Росії. На бік Карла XII перейшла група української козацької старшини на чолі з І. Мазепою. У Полтавській битві 1709 р. шведську армію було розбито, а Карл XII втік до турецьких володінь. У 1715 р. Карл XII повернувся до Швеції. 20. Лещинський Станіслав (1677-1766) – польський король (1704-1711, 1733-1734). Перший раз обраний королем на вимогу Карла XII, військо якого в цей час знаходилось в Польщі. Після поразки шведського війська у Полтавській битві 1709 р. втік до Франції. Вдруге став королем Польщі 1733 р. при підтримці Франції, але 1734 р. змушений був зректися престолу. 21. Напевне, мова йде про Мусіна-Пушкіна Івана Олексійовича – сина кімнатчого стольника, окольничого, потім боярина, графа (1710). Був воєводою в Смоленську (1683), Астрахані. Під час Північної війни супроводжував Петра І. Брав участь у Полтавській битві. У 1710-1717 pp. був начальником Монастирського приказу. 1711 p. призначений сенатором. У 1726 р. – доповідач Катерини І, 1727 р. – завідуючий монетний двором. Після 1728 р. про нього відомостей немає. 22. Преображенський приказ створений 1687 р. в підмосковному селі Преображенському. Відав судовими справами про політичні злочини, поліцією м. Москви і судовими справами офіцерів і солдатів Преображенського полку. Начальником приказу був князь Ф. Ю. Ромодановський. 1725 р. переіменований на Преображенську канцелярію. Ліквідований 1729 р. 23. Йдеться про Олексія Петровича (1690-1718) – царевича, старшого сина Петра І від першої дружини Є. Ф. Лопухіної. 24. Апостол Данило Павлович (1654-1734) – миргородський полковник (1683-1727), гетьман Лівобережної України (1727-1734). 25. Скоропадський Іван Ілліч (1646-1722) – геверальний осавул, полковник Стародубського полку (1706-1708), гетьман Лівобережної України (1708-1722). 26. Йдеться про державного канцлера, графа Головкіна Гаврила Івановича (1660- 1734). З 1706 р. керівник Посольського приказу. Після створення Колегії іноземних справ був призначений її президентом. За Катерини II був членом таємної ради. 27. Напевне, мова йде про сина генерального судді Чуйкевича. Після Полтавської битви 1709 р. він разом з іншими генеральними і полковими старшинами був заарештований (після 8 серпня 1709) і до квітня 1711 р. перебував в ув'язненні на Україні. У квітні 1709 р. Чуйкевича та інших в'язнів з сім'ями перевезли до Москви, а звідти – до Сибіру. 28. Кикін Олександр Васильович – наближений Петра І. Він був бомбардиром у Потішному полку (1693). Супроводжував Петра І в Азовських походах. 1697 р. їздив в Голландію з посольством. Навчався корабельнобудівної справи. Після повернення працював у Воронезькій та Олонецькій гаванях (1703 і 1707). В 1706 р. командував невеликим загоном. 1707 р. йому було доручено керівництво Петербурзьким адміралтейством, а також нагляд за будівництвом палацу. 1708 р. він їздив з дипломатичним дорученням до Мазепи в Батурин. У 1710-1714 pp. займався кораблебудуванням. 29. Орлик Пилип (1672-1742) – генеральний писар (1702-1708). Після Полтавської битви 1709 р. втік до Туреччини. Після смерті І. Мазепи був проголошений гетьманом. З 1714 р. перебував у Швеції, потім Німеччині, Польщі, Франції, Туреччині, намагаючись підбити їхні уряди на збройний виступ проти Росії. Автор конституції. 30. Поразка шведського війська під керівництвом Левенгаупта сталася 28 вересня 1708 р. 31. Меншиков Олександр Данилович (1673т – 1729) – російський державний і військовий діяч, генералісимус. Кар'єру почав 1686 р. денщиком у Петра І. Брав участь у Азовських походах 1695-1696 pp. 1708 p. війська, очолювані О. Меншиковим, оволоділи м. Батурином і спалили гетьманську резиденцію. У 1718-1724, 1726- 1727 pp. був президентом Військової колегії. За царювання Катерини І і Петра II – фактичний правитель Російської держави. 1727 р. був усунутий від влади і засланий.