Костомаров Микола ПОЕЗІЯ ТУГА _______________ Гаю мій, гаю, гаю зелененький! Вітре мій, вітре, вітре швиденький! В густому гаю листя жовтіє; Вітер, гілок не колише й не віє; Те, що колись по весні красувалось, Те, що колись міні так сподобалось, Змерзло, захляло, затихло і зникло. Серце кохатись тим світом одвикло. Там, де в кущі воркотала голубка, Там жартувала колись моя думка. Стихла, замовкла туга голуб яча — Геть прокотилась та думка хлопяча. І місяць повний, і ясна водиця... І ти вродлива, кохана дівиця, — Зникло те в осені, що було літом... Серце не хоче кохатись цим світом. * * * СПІВЕЦЬ _______________ (Амвросію Могилі). Ой чого молодий співець зажурився, Головою жалко на гуслі схилився? Ой чого молодий співець не співає, А чи гласу більше до пісень не має? Нащо собі марно жалю завдавати, Нащо свої красні літа загубляти! Сидить як ізмерзлий ізранку до ночи, Облив слізоньками понурії очи. Чи тобі із літом розлучаться жалко? Та ще тільки в полі забриніла травка! Чи тебе не приймає своя родина, Чи зрадила тебе твоя женишина? Нема в мене роду ані женишини, Один сиротина як в полі билина. Ох, тим молодий співець но співає, Що рідная мова як свічка сконає! Ох, тим той співець та у гуслі не б'є, Що його слухати ніхто не іде! Ох, матінко моя, нене старая, Задавила тебе вже земля сирая. Будяк на могилі почав червоніти, А нікому було рожі посадити. Ох, піду я, піду на тую могилу, А де мою матер давно схоронили. Ох, піду до Дніпра на гору високу, Піду, подивлюся на степ широкий: У старому Дніпрові вода леліє, А по степу-долині ковила сивіє, А скрізь по ковилі свистун вітер віє! Та припав співець до землі головою, Покотились слізки із очей рікою. Ох, нене моя, ти рідная мати, Чи нам тебе, рідна, уже не видати? Уставай із землі дітки приглядіти: Вони плачуть, б'ються, вони твої діти! Нехай плачуть, б'ються, вони увоймуться; Тим що увоймуться, не хочу прочнуться! * * * ПІСНЯ МОЯ _______________ (А. Ф. Владимирову). So strömen des Gesanges Wellen Hervor aus nie entdeckten Quellen. Schiller. Од Сосни до Cяна вона простягнулася, До хмари карпатської вона доторкнулася, Чорноморською водою умивається, Лугами, як квітками, квітчається, Дніпром стародавним підперезана, Річка́ми як стрічка́ми поубирана, Города́ми-намиста́ми пообвішана. Гуляй, моя пісне, висо́ко, висо́ко, Щоб хмарами сизий орел летючи Тебе не нагнав; Гуляй, моя пісне, широ́ко, широ́ко, Щоб по стену вітер, траву котючи, Тебе не піймав! Лебедем білим пливи по ріка́х, Чайкою, пісне, кигич по лука́х. Припотнем в лузі заворкочи, Дрібною пташкою защебечи; Покотиполем в степу прокотися, По небу громом святим пронесися, Глибоко в землю змією зарийся; По лісах, по горах. По степах, по ріках, Городах, слободах Травою, Водою, Луною далеко геть одізвися! К ім'янитим панам, К неїмущим старцям, К козакам-молодцям, К чорнобровим дівкам У душах, У серцях, Тугою, кручиною, пісне, заньмися! Там де у лісі скеля крутая, Дніпр через скелю реве і бурха́є, Рветься і дметься, клекоче й гуде, Й вітер пожовклії листя несе, Де Задніпров'я, край опустілий, Де нема хат, бовваніють могили, Де нема гласу, виють вовки, Де була Січа, жили козаки. Ходив я ніччю; місяць червоний Сидів у хмарі й бурю нагонив; Сп'ялись на дибки степи пісчані. Тогді із лісу, вся у тумані, Вийшла до мене якась молодиця: Співай, казала, для всього роду, Співай, казала, для всій родини. Співатиму, співатиму, поки гласу стане, Хоч і слухать не захочуть, я не перестану. * * * ПАНТИКАПЕЯ _______________ Сви́тло гасне; галасъ, пи́сень На судахъ затихъ; Ми́сяць бли́дый сумно плыне По водахъ морськихъ. Странній зъ городу выходить Поночи́ одииъ: Ми́жъ могилами, понурый, Въ поли́ ходить ви́нъ. Порозорении́, розрыти́ Царськи́ теремы; -— Тысячли́тніи останки Ви́дъ старовины! Поми́жъ ними е́ старійшій Ви́шчій вси́хъ курганъ Его голову пробиту Покрыва́ туманъ; ..................... ..................... Черезъ мосуръ, черезъ камни́ Странній въ склепъ війшовь. Излякавшись, выли́тае Круглоокій птахъ Якъ тамъ жутко ! Якъ тамъ вохко По си́дыхъ сти́нахъ! Странній си́въ , — отъ пови́вае Въ склепъ тихій ви́трець; Странній очи́ пи́дни́мае : Передъ нимъ мертвець! Ти́нь высока, ви́тряная. Видно скризь іи; Очи́ сви́тятся , якъ трухле Древо въ осени́. Странній. Хто се? Мара. Той, Хто мае волю, та не мае силы Тебе зогнати ви́дси́ль, навьязливый! Господарь а! Странній. Мертвець ! Мара. Чи мало ще надъ нами наруганьня, Що вы розбили насъ якъ харцизяки, Святек наше покаляли, нашу Худобу рози́крали? Наши склепы Не тысячу годи́въ въ земли́ ховались — Вы ихъ порозрывали, насъ самихъ Повытягали зъ нихь. Мовъ ти́сно стало Вамъ на земли́ й на мори́? Мовъ малая Краина ваша, що и мертвецямъ Прійшлося покидать свои могилы ? Чи золота у горахъ недостача, Що вы въ трунахъ шукаете ёго? Чи мало ще й сёго? Вы оби́брали, Розбили насъ — — вы хочете ще й хаты Заняти наши, ночувати въ нихъ! Странній. О би́дна ти́нь! Я объ тоби́ жалкую: Я зла тоби́ не заподіявъ, ни́! Мини́ огидло ми́жъ людьми живыми: Прости мене, коли прійшовъ шукати У васъ покою. Мара. Га, га, га ! Покою! У насъ прійшовъ шукать того покою, Якого насъ позбавили ! Дви́ тысячи́ годи́въ мы тутъ лежали, Покійно, тихо, не видавши сви́ту: О якъ то хороше вь земли́! по нашихъ Могилахъ выступали й погибали Народы; мы не бачили й не чули, Бо ви́джили свій ви́къ. Нихто не сми́въ Потурбувати насъ; ни́хто не знавъ , Що тутъ таке заховано въ могилахъ. Я самъ бувъ царь надъ берегомъ и моремъ: Поки́рный мій народъ мене любивъ, И поховавъ якъ сли́дъ, и пожурився. Дивись! мій царській, неприступный склепъ Порушили, ви́дбили, наче на сми́хъ Усякому заглядувать туды; Трупу мою украли; попи́лъ мій Розвіяли ; ви́нець мій золотый Показують на диво; зъ тихь амФоръ, Куды сти́кали слёзы моихъ ри́дныхъ, Повымывали дорогій пьятна! Ой ой! ой! ой! Странній. О якъ мене твій крикъ бере за сердце! Мара. Що я зробивъ и́мъ? Чимъ надосадивъ? Бони мене не знали — я не знавъ ихъ! Теперь, би́дази́, присудила доля Такую муку..... въ десять разъ страшни́шу, Ни́жъ гри́шникамъ у тартари́ Тамъ, на чорному берези́ щироблакитного моря, Ци́лый день, невидимый смертелиымъ очамъ, изъ нудьгою, Сумно якъ баба морськая сижу я на ясному сонци́, Терплючи сви́тъ, осоружнйшій ги́рше для мертвого ока, Ни́жъ для грудей живыхъ спертый духъ у могили́. Ни́чью жъ, якъ вымырне зъ хвиль сри́бронога ди́вчина Селена, Я устаю, и вештаюсь скри́зь по розрытыхъ могилахъ; Часомъ зустри́ну знакомую ти́нь: — ворога або друга — Дружка до дружки застогнемъ, тай ри́зно соби́ ночвалаемъ, Часомъ захожу и въ городъ лякати маленькіи ди́ти; Часомъ край суденъ завьпо, и зъ ляку гребець стрепенеться! Коли жъ на сходи́ задніе, покине вродлива Аврора Пости́ль зъ туману пошиту, тоди́ я вертаюсь до моря, Знову си́даю на берегъ терпи́ти усе тую муку. Такъ ни́ у день, ни́ у ни́чь немае мини́ ви́дпочинку, Такъ и у день, и у ни́чь я все ныю ги́рко страждаю. Странній. Несчастна ти́нь! Ги́ркую пьешь ты, би́дна! Шкода жъ хоти́ньня нашого все знати ? Але не позирай на мене гри́зно; Хай небо сви́дкомъ буде : е у мене За тебе слёзы. Мои руки чисти́ Одъ вашои худобы. Я здалека, Я не копався у могилахъ вашихъ. Я Жалкую обь тоби́, несчастный царю. Мара. У сто рази́въ счастливійшій одъ мене Посли́дній изъ моихъ пи́дданныхъ. Злодій Не прійде вытягать его зъ сырой. У сто рази́въ счастливійшій бы бувъ я, Коли бъ якъ простого, безъ жодній чести, Мене сховали въ поли́ и могилу Мою зри́вняли плугомъ: не блукавъ бы Я по сему поморью, — я, що бувъ Законный царь надъ симъ поморьемъ! Странній. Чи́мъ, би́дна ти́нь, тебе спокоить можно? Мара. Ни́чи́мъ, ни́чи́мъ. И хочъ бы мавъ ты волю Внести упьять мою труну въ могилу, Вернуть мини́ рози́кранее злото, И зновъ ви́дправить тризну, зновъ оплакать Мою кончину — и тоди́, якъ перше , Я не вспокоюся! Що разъ зробилось, Тому незробленымъ не можно бути ! Гри́хи мои супроти мене встали; Поки я спавъ захованый — вони, Давни́шни́, вже були загрузли въ пекли́; А якъ мене збудили — повставали, Напались на мене, грызуть, и́дять , И не ви́дчеплються: сви́тъ ставъ инакій! Коли погасне сонце, высхне море, Згорить земля и стане углемъ, — и тоди́ Я не вспокоюсь: на іи останкахъ Блукатиму по холоду, въ темноти́, На ви́шни́ вики, въ муци́, безъ надіи, На ганьбу чолови́чому хоти́нью. Ви́шный законъ чолови́кови́ доля дае справедлива : Ви́шный законъ занехавши, лихо зробись чолови́къ! Горе тому, чьи кости зъ земли́ чолови́къ виби́рае; Ги́рко й тому, хто за золото мертвыхъ покою збавля. Счасливо, чолови́че, хай тоби́ Того не буде пи́сля смерти, що мини́! Ой горе, горе! .. .. И посли́дній галасъ ти́ни́ У степу затихъ; Ми́сяць бли́дый сумно пльны По водахъ морськихъ. * * * НА ДОБРА-НІЧ _______________ На добра-ніч усім на ніч, — Годі вже блукати; Одинокий, безталанний Ляжу спочивити. Холодная постілонька У темній діброві; Буду ждати, сподіватись Любої обнови. Усе небо блакитнеє Покрила темнота, Безпосвітна нерозумна, Давная дрімота. Не нам, Боже, розгадати Небесні глаголи; Суди, Боже, нашу долю Та по Твоїй волі. І холодно і боязко, Туга серце гнітить, Всюди темно і не видно, Тільки зірка світить. Світи, зоре, на всю землю, Поки сонце зійде, Поки Божий день на землю Краснотворний прийде. * * * ЄВРЕЙСЬКА СПІВАНКА _______________ (З Байрона). Жнива вбрали; смутно в полі, Пожовтіли вже ліски, І збіраються по волі В ирій літнії пташки. Ой чому я не вродився Птахом бистрим та швидким, Полетів-би, опинився В краї ріднім, дідовскім. Полетів-би, оком звів-би На замучений Кедрон, І головку прихилив-би На покинутий Сіон. Хоч населен ворогами Край для мене доси свій, Все до тебе думоньками Рвусь, Сіоне мій святий! І далеко, на чужині Об тобі гадать я звик, Привитать хоч на годину — З мене буде на весь вік. Той не дурно в світі шлявся, Хто на тій землі побув. Де Господь нам показався, Де Господь нас позабув. * * * ЕЛЛАДА _______________ Голосно в світі гула твоя чародійная слава, Змалку героям твоїм привикав дивуватись школяр; Сльози народів текли на руїни твої; на колінах Мовчки стояв, гледючи на тебе, заворожений світ. Шкода слави твоєї, вродливая, красна країно! Шкода твого Парфенона, шкода театрів твоїх. Шкода Солонових прав, хитромовних річей Демосфена, Шкода великої навіть Тимолеона душі. Ти не спиняла дітей, вони гризлись з собою як звірі; Ти все шукала слободи — нікчемная грошей раба! Ти прославляла війну людоїдну, і в Спарті проклятій Пан для потіхи пускав злих на ілота собак! Ти научала народи втікать до неволі од волі, Ти зопсувала найкращий неба восточного дар… Пам'ять посмертна твоя засліпляла маною нам очи, Ми на тебе гледючи, не бачили самі себе. * * * ЗОРІ _______________ Вийду ніччю на могилу, — Гроби бовваніють, Погляжу я в ясне небо, Там зорі зоріють; Рівним рухом, живим духом, Вічною красою, Без упину і без ліку Плинуть наді мною. Плинуть зорі в ладнім хорі Вічними шляхами... Не нам, не нам, дітям праху, Любуватись вами! Нас неволя, наша доля, На світ породила, Подражнила свободою, И не задовольнила... Світять зорі, як світили І будуть світити... А ми, на їх надивившись, Ляжем в землю тліти.. * * * ЖУРБА ЄВРЕЙСЬКА _______________ (з Байрона). Ой, плачте так, як плакали діди Над Вавилонськими ріками — Розорен храм, родини в нас нема, Чужі знущаються над нами! Ой, плачте, люди! От її тріски... Розбилась свята арфа Юди!... У тій землі, де Бог наш панував, У тій землі панує ворог лютий! Куди тепер Ізраель помандрує? Чи ще Сіонську пісню він почув? Чи ще музика Юди задзвенить? Чи ще вона нам, серце звеселить? Нещасний люде! сирота народе! Куди біжить він? Де він оддихає? Ма припутень гніздо, лисиця—«скоту». Родину—чоловік,—він і труни не має! * * * ДІВЧИНА _______________ … тільки видно хрести: Туди мені любо, мило оченьками звести. Уп'ять спориш став вигон укривати, Уп'ять діждались весняних святок, Уп'ять ідуть заквітчані дівчата Гулятись в хрещика, вести танок. Дівчатонька! Отсе уп'ять піснями Потішитись співець ваш приблукав. Де-ж та, що він як рожу між квітками Між усіма вродливими признав? Вона умерла, під осінь журливу На гробовище однесли її, Гуртом співали пісню жалосливу Над дівкою і подруги й чужі. Сніги розтаяли, ви знову веселенькі Забули по весні осіннії біди. І на дівчачій могилі зелененькій, Барвінок розкида нев'ялнії листи. Колись вона гуляла по волі, Крутилась з вами в жвавих короводах: Ії станок пряменький як тополя, Що там росте по ващих огородах. Чи згадуєте ви її? Колись вона з сестрицями ходила Квіток шукати вмісті по луці, Як воронець, в їй ягідки красніли По білім як конвалія лиці. Чи згадуєте ви ії? Колись вона із вами в ніч гулялась, На вас дивились з неба зіроньки, Ії душа як небо красувалась, Як зіроньки в їй грали вигадки. Чи згадуєте ви її? Ії немає, під осінь журливу На гробовище однесли ії; Сніги потаяли, вп'ять жартовливі Гуляєтесь, дівчатка, без неї. Як ластівка з плесів своїх ясненьких Підніметься і поуз вас пирхне, І крутиться й вертиться веселенька І ледве землю крилами торкне, Тогді, дівчатонька мої, Чи згадуєте ви ії? Як ластівка швиденько пролетіла Вона свої дівчачії літа, І ледве, ледве землю зачепила, І на землі не кинула сліда. Як зірочка вечірньою добою Відорветься од подруг, заблищить, Прокотиться по небесах смугою Й хто зна куди далеко залетить: Тогді, дівчатонька мої, Чи згадуєте ви ії? Як зіронька її душа світилась У ангельській небесної сім'ї, Огняною смугою прокотилась Вона між вас, і де шукать її? Вона між вами: Зіллям, квітками, Тихими вітрами, Шумом криниці Голосом птиці Ії душа до вас озивається, Вести розмову з вами питається… Дівчатонька, дивіться: он літає Маленький жайворонок і пісеньку співає То душка дівчача на час Схотіла одвідати вас. Прислухайтесь, що пташка заспівала: І я, як ви, скакала і гулялась. Усе чогось на світі піджидала І радости якоїсь сподівалась. Розлетілись мої сподівання, Як квітки у садочку із вишень, Ізмерзли мої піджидання, Як метелики в осінь холодну. І думки й вигадки Надавили купки Сирої землі, що мене закидали. І ваша веселость, сестриці, зов'яне, І вам на серденьку холодно стане, І ваші думки й вигадки, Дівчатка-сестриці моторні, Повидавлють ті намітки, Що закриють вам кучері чорні. Живцем вас положуть в тісну домовину, Живцем вас зариють у душну могилу; Ніхто не заплаче, як вас поховають, Ще гірше: веселі пісні заспівають. Дівчатонька! вона співає, І що співає, добре знає. Он—он ії могила мріє, На ій барвінок зеленіє. Піду туди! Щасливо вам, дівчата, Співати і гуляти!