Косинка Григорій ПІД БРАМОЮ СОБОРУ _______________ Сонце, сонце... Білосніжні хмаринки, як пір’я, легенько пливуть краями неба і, здається, вартують красу-сонце, що соромливо кидає на білий мармур золоті поцілунки... — Іш-іш! — В морі сонячного проміння купається ластівка. Тихо-побожно гудуть дзвони, шумить телеграфний стовп, і до вуха долітає мінливий гуркіт городського життя: — Зз-уї... Трах-та-та... Зз-уї... Біло-сіра брама собору одбиває невеличкі зігнуті тіні людей. Старці. Ось іронічно посміхається дідусь; широке, з плюгавою лисиною обличчя, хитрі очі, низенький... — Дайте, господа, що милость ваша... Висока, з загорілим довгим обличчям жінка-старчиха звірем хижим поглядає на дідуся і лається: — Чорт приніс тебе, не пропадеш! — Еге ж, раньше стояв коло Софії, а це знов сюди... — Не спорте, бог за всіх безпокоїться... — Не гавкай: безпокоїться! Цілий день стою, а тільки три карбованці. Голодна й холодна... З собору вийшла поважна дама. Дідусь хапливо пригладив лисину і простяг руку: — Давайте, що милость... Дама дістає гроші. Висока ж старчиха роблено-хворобливо кашлянула, виправилась і тоненько почала: — Господь-бог за ваших родителів...— О, на! — Старчиха штовхнула дідуся і силоміць вихопила в дами папірець в п’ятдесят копійок: — Лізеш, нечиста твар! Дама перехрестилась, крутнула головою і пішла. — Оце сьогодні,— звернувся дідусь до свого кривого товариша,— третій раз так — прямо собака, а не людина: рве, хватає, ненажера... Кривий піддержав: — Неправильно. Христіянство... той, кажу, хіба не можна розділити на всю "братію"? — Що?! На всю "братію"... Мовчи краще, карячкуватий, а то схопиш костура!.. Чоловічки полохливо заплигали в очах кривого. — Я, той, кажу... Старчиха його не слухала; скалячи зуби, вона підійшла до старої підсліпуватої бабусі, що моргала од сонця і тоненько тягла в ніс вічне: "Дайте старій та немощній..." Сонце кинуло ласкавий промінь на браму, освітило-приголубило нужденних і злих старців і сховалось за банями Софійського собору. І знов заіскрились тротуари, сонливо-змучені обличчя городян і — сонце, сонце... * * * АНАРХІСТИ _______________ (В степу) Це було літом, любий читачу... Сонце золоту пряжу пряло на Дніпрі, а в степу білими як молоко гречками меди пахли... Ні, ні, я розкажу тобі про мед, але обмину красу." Добре? П’яно пахнуть меди, течуть річкою... Ах, знову про мед! Знаєте, літом дикі качки вже спаровані й не грають табунами, як весною, на залізній гриві Дніпра... О ні, густий, сивий верболіз ховає гнізда качині далеко-далеко від людського ока, й ми, молоді анархісти, коли купалися, не бачили срібних крил качиних... А це — краса! Ми слухали журливу саіу Дніпра, який полоскав наші ноги і плакав на білому піску: припаде, мов до грудей, до берега, задзвонить, і на камінцях бринять старечі сльози... Дивувались: "Чудний Дніпро!" А він засинів, напнувся до сонця й покотив золотою отарою в синє небо якусь дивну молитву; видзвонював її на камінцях, пестив хвилями, а далі поцілувався з вітром, злився над далеким бором із клаптями білих хмар і поплив залізний, як кована небесна дорога. І плили слідом за ним чорними борами хмари білі, мов розірвані знамена сонця... — Чудний Дніпро, правда? Ми серйозно радилися: що нам Дніпро?! — Льоп! — Дніпро, хлопці, плаче... Кость, наш головний отаман, глянув із презирством у бік Гордієнка, який сказав цю чудну думку, сплюнув сердито на хвилі Дніпра й додав: — Там віршів декламувать не нужно. Понімаєте, товаришу поете? Ми — анархісти, так? Ідем сьогодні грабить пасіку, значить, бідні, а вірші — потім... після меду. Він солідно закурив із махорки цигарку, весело оглянув товариство і ще раз задоволено, трохи насмішкувато протяг баском: — Да, анархісти, хлопці... Анархія — ідея глибока, а в нас вона з предків сидить... Греція, ви не знаєте, а Василь Кононович знають... Хі-хі, він поет, псявіра, а меду хоче!.. Гордієнко засоромлено мовчав. Сьогодні він дав згоду йти вночі грабить пасіку, та його пекла ця згода, нервувала, але в голові стукали молоточки —"умова краща за гроші, а..." Кость скінчив його думку: — Один вечір до попівни не сходиш? Ех, баба ти, а не поет-революціонер! А ти понімаєш те, голубе, що з нею декласуєшся, га? Кость од задоволення, що так глибоко зачепив думку, кинув у Дніпро плискуватий камінь, підвівся, набрав у жменю, як він казав, сонячної сили і востаннє поспитав Гордієнка: — Як смеркне, прийдеш? Гордієнко з ненавистю глянув у вічі Костя й рішуче, люто гукнув: — Прийду. А ти — сволоч! Кость засміявся: — Нове поетичне слово? Ну, да це по суті не важно... Хлопці! — звернувся він до трьох загорілих парубчаків.— Пам’ятайте ж, як смеркне гарно — за млин, тільки зброю беріть, да перекажіть Андріяну й Сергію, харашо? А тепер дай спокій і розходьсь; не дєлай банди!.. Ха-ха-ха! На хвилі впав тихий сміх. Кость косо глянув і поважно пішов одпихати в воду човна... Це був міцний, жилавий студент-медик, кучанин. Гордієнко — артист і його повна протилежність. Кость — бойовий, отряхуватий вовк із глибокими очима, які засвічував, коли робив якесь серйозне діло... А серйозних діл у Костя було багато: був у гайдамаках, кермував невеличкою бандою "залізних людей", а в останні часи закохався в анархізм, сіяв його на селі, практикував, або, як він іноді сам казав: "Ріжу шкуру на нашому дядьку: чи прищепиться князь Кропоткін?!" До того ж ніжно любив анатомію, трупи й жінок, але все це не разом... Кость — залізний чоловік. І коли його пристрасні, товсті губи тремтіли від злого сміху,— це було тоді, як Кость дивився на поетичну гривку Гордієнка, шовкову й ніжну, мов сон-трава, а на висках артиста поп’явся молодий соромливий пушок, вухо слухало "Велику сагу Дніпра",— о, тоді залізна душа Костя сміялася! Він просто казав: — Ти, брат, придивись тільки: чайка черкнулася крилом об хвилю... штука, а? — О, о, бачиш: срібний карась черевом до сонця перевернувся, видко, на негоду!.. Гордієнко лютував; справді, ця груба, залізна душа знала красу, але через те, що вона знала її, Гордієнко ненавидів Костя, а сам на сам молився йому, робив його рухи, мислив його думкою, й ненависть до багатих — це була ненависть Костя... ... Сіли в човен, весла на сонці засміялися, хтось кинув на краплини матюха, і поплили в сиві лози... Гордієнко довго дивився на червінці, розвішані сонцем на шелюзі, піймав десь далеко оком срібне крило чайки, посміхнувся криво і приніс цю посмішку аж на берег. Не втерпів і поспитав Костя: — Кажеш, анархісти?.. Кость здивовано кинув очима: — Да-да... Совершенно правильно, поете, анархісти. Згадай Геродота...— і далі, за старою звичкою отамана, додав: — Розходьсь, хлопці, а смеркне гарно... Він не скінчив думки, прив’язав ланцюгом човна, замкнув його, і сіра тінь весла поплила піском із Костем до села. На крилі млина гасло сонце, коли Кость прийшов на умовлене місце й ліг плечима під обніжок, у спілому косистому вівсі, ждати хлопців. Кругом було тихо, ніжно. І тільки десь далеко бриніла заплакана пісня степу і цвіла в канавах, як думав Кость, гірким полином... ...Повертається якийсь дядечко із степу... Припав до розвори воза й сотає в пилюзі свою душу піснею: Ой сіре утя та й на морі ночує, Воно ж моє горенько чує... А пісня в канавах полином цвіте. Кость рішуче махнув рукою: "Хай цвіте! Зарошені пісні — Гордієнкам... П’ятнадцять мільйонів поетів, десять — артистів, а решта сіють хліб і самі здихають із голоду!.. Хто писав: "треба оздоровити націю"? Ні, ми здорові. Нам треба залізних духом людей: скрізь, скрізь — залізні, залізнії Костя давив коло пасика трохи кольт, він ніжно погладив його рукою, поклав до грудей і тихо засміявся словами: "Залізні, загартовані... Кольтику, голубе, де залізні люди?.." Він іще раз задоволено оглянув кольта, заспокоївся і, дикий, щасливий, приказуючи: "А є, є, кольте, такі люди!", почав крутити цигарку. Зацвіла синім вогником сірника вусата овесина, і йому якось підсвідомо, без волі, пригадався куплет: Спічкі швєдскіє, Головки совєтскіє, П’ять минут — вонь, А потом — огонь!.. — Вогонь?! Язики вогню почали слатися за димом Костевої цигарки, писати якісь криваво-чорні літери на гречці, і вималювалась над млином сіра, страшна, давно забута "чортова ніч" бою... "Фу, ідіот! На Гордієнкову лінію з’їхав?! Ще вірші, чого доброго, почну писать. Слухай, Костю, помацай себе за голову — гаряча чи ні?" Останні слова він проказав упівголоса, сам до себе, пригадав щось про психічну ненормальність, але знову свідомо повернув свою думку, як плуга волами, в торішню борозну — до вогню і п’яної осені, коли була "чортова ніч"... — Кольтику, хто був перший? На крилі млина замайоріла сіра маленька постать червоноармійця: косий трикутний лоб і заскалене, мов котяче" око... А-а... Так, це око погасло в Дубовому Вивозі... А він, сірий" затурканий, сіпав миршаві конячки, лаявся до "божої канцелярії", а коли посеред дороги побачив Костя, зрадів і почав із усієї сили гукати: — Товаріщ, кудась-то, радной, наші уєхалі, а? Я с кухней, знаєш... Його оченята креснули на Костя, затремтіло на губах слово "товаріщ", і Кость перший раз побачив у чужих очах жах смерті. — Я, дядька, мобілізований... с кухнєй, брат... ...Із рову вилетів отаман Чорт: — Чого ти молишся до його? Роздягайсь... у бога твою мать... Кость косо глянув на млин і додав до кольта: — Ти, кольте, перший раз прострелив плече... ...Чорна смуга крила лягла тінню на траву, й без сорочки, голий, простягся, добитий прикладом, сірий чоловік кухні... Це був вечір "чортової ночі". ...А коли ніч розпустила сині поділки над степом, кіннота Чорта базар руйнувала... Повстання. Дубовий Вивіз засірів шинелями повстанців і простягся правцем до Гострої Могили... — Оно, оно, гляньте на крило млина. — Чорна тінь кавалерійського коня хрестом на Стугні стала. — Дивіться, дивіться! Зелений бір поклонився до землі, і п’яні залізні гукнули: Та й підемо, панове-молодці, У той лісок Лебедин... Очі Костеві горіли: він рвав гречку і трусив її білим цвітом свої груди, обличчя, а сам був дикий, страшний, і тільки губи шептали: "Залізні... в лісок Лебедин..." — Чорт, Чорт! Це степами летіла Червона кавалерія, й цілували кулі коней диких, вони падали й давили своїм тілом переляканих на смерть кавалеристів, і крик останній летів до неба: "Чорт!" Умирали... Пшениця в Дубовому Вивозі як молодим косники подарувала, а спілий овес обгорнув своїми косами, як мила колись давно... — Ай-ай!.. Хрипіло недобите людське тіло, корчилось, і руки заклякли на холодній землі. Умирали. ...На колесі млина — Сруля Файзенберга дочка, Соня: коса зелену траву потолочила, руками закрила перса розрубані, і лють, і ненависть кров’ю запеклися до "залізних людей Чорта... Кость якось із болем посміхнувся: "Бяліка"[1] дала мені читать... Гм, подумаєш... Душа Ізраїлю..." Вона казала: — Костя, ви — анархісти духом, дикі, нестримані, мов половецькі коні, і... трошки поети... Романтики без грунту. Ха-ха-ха!.. ...Виплив зелений човен і синій вечір на гриві Дніпра — замислені, тихо слухали сповідь Костя й посміхались, бо в лозах рибалки кресали дику пісню... Повстання. ...Я кинув Бялика в розруйновану синагогу і підпалив... І тільки п’яний Чорт гукнув до мене: — Гуготить, Костю?! — і полетів, розрізуючи чорною киреєю вітер, базаром до берега... ...Різали всіх; тільки Сошо сам Чорт погратись узяв... Кость підвівся й, лютий, схвильований, узяв у праву руку кольта і крізь зуби процідив: — Залізна сволоч була! А все-таки Чорта треба було застрелити, га? Ех, Соня, Соня!.. Він підвівся, розправив плечі, обперся ногою в обніжок, прицілився в синьооку вечірню зорю й вистрелив... — Ех, Соня, Срня! — пронеслося тихо вітром. — Ну й дурна, проклята душа: портить патрони!.. Кость кинувся. Його пальці тремтіли, здавлювали з болем револьвера, і тільки блискучі, радісні очі світились і вітали синій вечір... Перед ним стояв Андріян. — Ну, ходім скорєй, чого ти стреляєш, здурів? Добрий вечір! Кость винувато посміхався і приказував: — Невже добрий?.. Із рову злякано підбіг до хлопців Гордієнко, здивовано глянув на блідого, мов стіна, Костя, і всі мовчки побрели росистою гречкою на Козацьке до пасіки. Коли хлопці вийшли на шлях, Андріян тричі свиснув, йому хтось тихо відгукнувся з пашні, і всі стали ждати. Андріян винувато перехилив голову і, трохи підлизуючись, поспитав Костя: — Сядем. Закуримо, підождемо Сергія, а тоді рушимо... Іде?.. Кость кивнув головою, обперся об вербу і ждав; Гордієнко схвильовано шморгав овес, сіяв його на дорогу й кидав у бік Костя злякані косячки, а Андріян діловито розказував йому, як він шукав Костя: — Понімаєш, обійшов млин — нема, ах, ти душа! Я тихенько збіг над горбик до Купріяна — як вимерли. Ніде, брат, і не шубовкне... Я тоді обніжком, обніжком, коли як ужарить з кольта — приліг, чую голос Костика: "Залізна сволоч!" Думаю, гатить кого, коли підбігаю, а він патрони портить... Ха-ха-ха!.. На шляху засіріли прудкі довгі тіні, простяглися маленьким ланцюжком і, похилені, мов колос, підходили підтюпцем до хлопців. Хтось тихо клацнув затвором, кинув "під вербою", і — тупали... Кость витяг револьвер і поспитав басом: — Хто ходить? — Свої...— в тон одказав Сергій. Почали здоровкатись. Андріян гукнув до хлопців: — Ой, дядьки! Нічної доби зустріти — зразу роздягнешся... Анархісти, правда, Костику? Кость весело відказав: — Да-а... Дядьки серйозні, нема де правди діти! Тільки до анархії яке діло такому звіреві, як ти? Ну, до діла: нас сім, так? А зброї — в мене кольтик — раз, Андріян... Андріян перебив Костя й гаряче почав рахувати: — Ти — кольт, у мене з Сергієм по одрєзу, у Курки — наган, два грузовики без оружія, а... Васильок — не знаю. От і всі. Він іще раз заклопотано перелічив зброю й додав: — Да, з таким оружієм загона можна розбить, а то... Хлопці ждали слова Гордієнка і трохи ніяково поглядали на Костя. Гордієнко тихо промовив: — У мене один одріз... От тільки рушниці в нас нема, це погано... Андріян перебив його: — Єрунда, харашо; три одрєзи, два револьвери — рушаємо!.. Кость поспитав діловито Сергія, скільки верстов до пасіки, чи є лозини для рамок, почув — "усе в порядку", тоді попідкачували колоші, закурили й рушили зарошеним шляхом у гречки: перед вів Курка... Кость оглянувся на схвильованого, зажуреного Гордієнка, трохи припинився й ніжно, по-товариськи поспитав його: — Що ти, брат, таку кирею чорну надів сьогодні на душу, а? Це ж добра воля: хочеш — іди, не хочеш — вернись... Гордієнко: — Я піду. Ти хочеш востаннє зачепити мою "міщанську душу", так? Ні, ні, не крути головою, бо це так. Ти думаєш, я боюся? Ні. Мене охоплює жах... Адже це все — абсурд, ненормальність, розумієш? Я не бачу тут ідеї, жодної ідеї, крім голого розбою. Гордієнко іронічно посміхнувся й якось боляче говорив далі: — Вона Андріянові з Сергієм ясна, але ти, Костю?.. Видумав: "анархісти", де тут хоч зародки анархії?.. Кость іскрився: — Правильно, Васильок: ідея Андріянова ясна, бо він бачить мед тільки тоді, коли говіє в церкві... І лінія ясна: не взяли правом — візьмемо кулеюі Ет, покинем цю нудну філософію, Васильок! Ти скажи краще: дуже любить тебе Женя?.. Гордієнко з іронією зачепив Костя: — Хіба "залізні люди" розуміють любов? — Пир-х-х-х! Зай-зай, бий! Кость гостро наказав: "Не стріляй!" На два боки розчесалася кучерява гречка й затремтіла росою на спині зляканого зайця. Хлопці засміялись, а Андріян тихо проказав: — От, сволоч, дорогу перебіг, не харашо... Всі мовчки брели гречками. Йшли помалу, прислухалися, й кожний, крім Костя, думав: "Стережуть, гади, а треба ж якось узяти..." Думали в’яло, тупо. Один Кость давно рішив, як ограбити пасіку, спокійно ступав босою ногою на вогку землю й думав про красу степу, Соню... Любив він Соню, і жаль за нею — чорний жаль, туга. Спить степ... Поклонилась на шляху верба. Спить... Буйний чуб пашні поклав ніжно до землі, омив росою, привітав на добраніч колосом зорі й заснув. Спить степ. Крізь сон до зір посміхається, хилить кучеряву голову до Дніпра й сонний живе, як причинний; десь пустив із розхристаних зелених грудей ключ молодих утят, сполохав зайця, перепілку сонну, мов попівну, обніжком перегнав, поставив на варті коло битого шляху сиві верби, покотив до нори жука грудку, закрив її, зашумів, заборсався під нашими ногами, як дитина спросоння, й заснув. Тихий, чарівний... Кость криво засміявся, заклав руку за пасок і якось кумедно поспитав Гордієнка: — Залізні, кажеш, не мають любові? Правда, товаришу (він любив це слово, як пам’ять про смерть сірого чоловіка кухні). Не мають... Але нездужають на неї"* Любов залізних — біль.— Він похмурився: — Ет, вічна сентиментальність! — Це примари степу, Костю! Кость засвітив по-вовчому свої очі й різко, наказом кинув хлопцям: — Скоро там, Курко, скобли з вуликами випливуть? — Цей-сс-с... Хижо прорізав повітря своїм голосом Сергій, і всі схвильовано спинилися. Кость спокійно витяг револьвера. На горбах манячили, як сотня солдатів, червоні вулики; виблискував проти місяця критий залізом курінь, коло нього куривсь вогонь, і тільки мріли через обніжок чорні тіні пасічників, і було чути тихий гомін. Кость тихо наказав хлопцям: — Лягай за обніжок... Треба розвідку, порадиться... Всі мовчки лягли і ждали; праворуч Костя ліг Сергій, ліворуч — Андріян, і слухали, а він тихо, але рішуче почав: — Сунься до нас, Васильок... Гордієнко, блідий, переляканий, підліз черевом ближче і ждав: це була пасіка його дядька, дяка, і трьох багатих селян... В голові Гордієнка стукало, як молоточками: "Уб’ють, а сором який для сім’ї — злодій, злодій... Кость же казав, степовчанська пасіка, а це ж наша... уб’ють… злодій, а Петренко?.." У нього блискавкою зацвіла думка —"тікати назад, крикнути?" ...Однаково... Впала тихо краплина роси на стебло гречки, й Гордієнко рішив: "Що буде... треба до кінця..." Обтер без волі рукою піт на лобі і, важкий, увесь мокрий, ждав. Кость знущався з нього далі: — Тільки не пускать слини, хлопці... Він пильно глянув на Гордієнка. — Зараз я з Куркою полізу на розвідку, понімаєте? А план такий... Дай, Васильок, одріз Курці... Гордієнко мовчки віддав. "Не вірить..." — майнула в нього думка. — ...План такий: розвідку — скільки їх, і тоді нальот: я, Андріян, Сергій і Курка... Коли я гукну з кольтом: "Бандіти здесь?!", хлопці вилетять, і Сергій скомандує баском: "Цеп, впірьод!" Да. Прискочимо до куреня: "Лягай!" Вони подумають, що це міліція облаву робить, перелякаються, а ні... Він глянув у люті, гранітні очі Сергія й додав: — На той бік! Ми — анархісти, хлопці... Да, забув: боже сохрани — паніка; гаси на мушку, а не тікай, бо... Тільки кому ж я кажу?! Кость посміхнувся й тихо прошептів до Курки: — Пішли! Він іще раз оглянувся до Андріяна, наказав взять на мушку вогонь коло куреня, витяг револьвера і поповз черевом, мов зелений гад, гречкою. Курка повз поруч із Костем: обидва дикі, страшні, як примари сонного степу... Пасічники не спали. Вогонь дотлівав і кидав маленькі іскри, як скалки сумного сміху. Вони падали на постать пасічника Петренка, і його чорне засмажене обличчя на киреї було схоже на велику головешку, тільки під шиєю мінилось міддю тіло й долітав крізь сон тихий свист до хлопців... Він спав. Кость серйозно боявся тільки Петренка: "Ціляє, проклята душа, здорово!" Він приклав вухо до землі й заслухався... Дід Яків розказував напівсонному дякові про косовицю, й обидва косили очима сон... — Незабаром на світ поблагословить... Да, так я не доказав вам, Павле Кириловичу, хіба тепер така косовиця, як раніш була? Пошкребе косою під сонцем, підкача колоші — й гайда покурювать: хай коситься! — Харашо. Рушниця стоїть над Петренкам... Бачиш?— Кость іздавив очима на Курку. — Бачу... — А то було: чуть світ, не встигне небо зашаріться, встали рано, до зорі, коси поклепали! Оглянулись, а лугами сива роса вороніє: в ручку стали. Ай-яй-я! Махнеш косою — трава шумить, пирхне підкошений деркач, кров на косі, зелена смужка — слід у траві, а покойні батько було вперед: "Придавлюй п’ятку, а носком угору!" — Поет... Скривився Кость, посміхнувся, й тихо поповзли назад; тільки дід Яків захоплено оповідав далі: — Та як задзвенять коси лугом, як зашумить під ними росиста трава... Гордієнка підкидала тривога, як у гарячці, думки мережились і тяглись мізком, мов сірі линви... страшні стукали молоточки: "Уб’ють... Женю... Женю?.. Ах, чого я такий мізерний, чого я не Кость?!" "Женю?.." І застиг: думка залилась неначе розтопленою смолою. На небі гасли світові зорі, кресала білий вогонь на сході зірниця, а поділки синьої ночі тремтіли, застелялись сизим туманом, і тільки над Дніпром била крилами ще ніч, як заспана птиця... — Скоро світ... А-а?! На Гордієнка наче хто сипнув гарячим приском; "скоро світ" — це слова Костя, далі, далі... — Пам’ятайте ж, тихо і зразу: "Бандіти здєсь?!" Сергій, Андріян — за мною... "Підуть чи ні? Коли б щось змінилось, якась дрібничка, а..." Всі підтягли очкурі, поправили зброю й поповзли... Андріян сіпнув за штани Гордієнка й пошепки додав: — Да не бери легких вуликів... рямочні, понімаєш? — І поліз рачки доганяти передніх. Вогонь коло куреня тільки жеврів, мигали золоті іскринки головешки, шкварчала тихо живиця, і точилась, як мед, сонна розмова діда Якова: — Ум... мм... Копиця, Павле Кириловичу, пахуча-пахуча, а ти стомлений і чуєш, як шумить густа шелюга, ляскає вода в "Королі", і, повірите, ногу важко засунуть у сіно, так вітер і припадає; а під возом батько спросоння гукає: "Пором", тихо: "Подай поро-оомм!.." І хропе. Тихо. Хлопці ламали струнку кучеряву гречку й підлазили вже до куреня, коли чуткий дяк кинувся спросоння й поспитав діда: — Що ви казали?.. — Замри! — впало залізне слово Костя. Дід засміявся: — Ви задрімали!.. Я кажу, як злодій, крадеться над вухом комар і гуде: Чи ти спиш, Чи ти спиш?.. Дяк насторожився слухати шелест гречки; але Кость рвонув рукою землі, підвівся, засвітив по-вовчому очі й, як звір, кинувся до куреня: вхопив рушницю й дико гукнув на весь степ: — Бандіти здєсь?! Дід затрусився і тремтячими губами проказав: — Немає. — Цеп, впірьод! Це був гайдамацький голос Сергія, і всі чотири стали на варті; Кость робленим голосом наказав: — Ложись ниць! І коли помітив, що рука Петренка шукає рушницю, він сильно вдарив його прикладом по спині й повернув обличчям в попіл; переляканий Гордієнко прибіг до куреня, відкликав Костя й почав просити не бить... Кость люто креснув на нього очима і з піною на губах прошепотів: — Одійди від гріха, скажеш слово — вб’ю, як стерво! Гордієнко ніколи не бачив таким Костя; йому здавалося, в очах Костя цвіла тепер блискавка ненависті... Він тихо відійшов, і розтоплена смола мізку намалювала перед ним тільки одне слово: "залізний". Сонне крило ночі засивіло в тумані, простяглося зубцями на сході і ждало, коли погасне остання зоря... Світало. Десь недалеко в селах співали півні, і сонний степ трусив уже кошлатою заспаною головою над Дніпром: умивався до зорі... Сергій мовчки накинув сіру шинелю на пасічників, клацнув над вухом у дяка затвором і додав: — Хто встане — правцем стане!.. Пасічники лежали мовчки. Стогнав і трусився з ляку тільки Павло Кирилович, він чув, як тарготіли на правому боці його рямочні, налиті вщерть медом вулики,— чув і трусився, бо грубий, роблений голос Андріяна питав діда Якова: — Дєд, мідянки нєт накачаной?.. Дід спокійно, з болем: — Нема, братці, як перед богом... — Одвьоз домой, што лі?.. Кость глянув косо на Андріяна, і той зразу замовк — треба було рушати; тоді він розрядив рушницю Петренка, наказав не вставати півгодини, й рушили втрьох у зарошену пашню доганяти хлопців. Кость одбіг на горбок, у протилежний бік, куди пішли хлопці, і тричі вистрелив до пасіки; одрізок кинув пасмо вогню, рвонув іржу в дулі, загарчав і пустив першу кулю в покрівець старої дуплянки... Із пасіки почулось люте: — Ах ти, чортова кров! Шарконув затвор, і куля поцілувала Костя в голінку лівої ноги; він упав і поповз гречкою, лишаючи криваву росу на її білому цвіті. Сергій не встиг сказати слова, як переляканий Андріян догнав хлопців, промовив з жахом: "Кость убитий...", і побіг шляхом додому. Кость спокійно наказав Сергієві перев’язати ногу, витяг револьвер і сказав: — Значить, Андріян — стерво, а не анархіст!.. А ти, Сергію, все-таки не відходь од мене... Так, на всякий случай... Краще. І толочив, плазуючи за Сергієм, пашню. Коли побачив Гордієнка, спинився, не вірив, а далі своєю вічно кривою посмішкою проказав: — А твоя, Васильок, любов, чи що там... залізна... Товариш ти мій! Гордієнко взяв ніжно товариша за ноги, Сергій під голову, і понесли з невмитого степу... По дорозі Кость спитав його: — А де ж наші анархісти з медом? Гордієнко засміявся й додав насмішкувато, з болем: — Знов кажеш: "Анархісти!" Кость іскрививсь: — Анархісти... або залізні... як хочеш, Васильок... Грязь. Романтики без ґрунту. Зашелестіли коноплі в березі, кований ніс човна виткнувся, й молоді анархісти побачили бліде, скривлене від болю обличчя отамана Костя. * * * В ХАТІ ШТУРМИ _______________ Наддніпрянське вкрилось, як і інші села, густими осінніми туманами. Хати, здається, мов п’явки, вп’ялися в мокру землю і стоять такі зажурені-зажурені та дощем-негодою побиті... Січе осіння мряка, оббиває вітер необставлені хати — хазяйство сільської голоти, бо... — Гнила зима впала цього року — то підмерзає, то розтає... Не вспіла промайнуть покрова, як забіліло поле. — О, даються взнаки такі зими голоті: захарчує картопля — світу не радий! — А втім, злидні... Тільки-но ви до хати, як напівгола дітвора шарахнулась на піч, і з-за комина на вас визирають злякані бліді обличчя дітей. — А бліді, мабуть, не од сала? В хаті Штурми, крім буряків, картоплі та капусти, немає нічого. Бідний. Далі ваше око впало з печі на піл — просто спустилось вмісті з білявенькою дівчинкою, котра видавлює з вікна воду. На полу, під жердкою, стоїть ковганка: в неї стікає дощова вода з стелі. Так помалу, тихо: кап-кап-кап. Напільне вікно вихилилось луткою надвір, і вода так і плющить, і плющить. У вікнах онучі — шибки побиті. А діти лічать краплинки — веселі, сміються: горе не поклало ще на їхні молоді душі печаті суму, журби. — Сашко, дивись, раз, два... О, зараз не капа — дзюрчить! — Химко, чого це воно дзюрчить? — Мені холод-но-о,— плаче Сашко. Химка, білявенька дівчинка, заспокоює маленького брата і сумно проказує: — Дзюрчить? Нічого, Сашо, батько залагодять дірку... холодно — нехай протопимо грубу... До хати ввійшла бліда довгобраза жінка. — Ось і мати; а ти плакав, дурень... З-за комина почувся якийсь пискливий голос: — Я їсти хо-чу-у... Не дають їсти... лежу... — Господи! Подай їм, Химко, картоплю! — Давала — не хоче: вона, мабуть, мамо, хвора, бо така гаряча-гаряча. Мати журливо-безнадійно глянула на образи. — За що ми мучимось? Багаті самогоном заливаються, а ми з голоду пухнемо... Голий грабить, палить: хай грабить!.. Рішуче підвелась: — Улясю, дочко моя хороша! Що в тебе болить, голубко... Не доказала і залилась дрібними, як горох, сльозами... Діти й собі зайшлися плакати. Химка зціпила рученята, схилилась на стіл і гірко-гірко заплакала; Сашко ж злякано поглядав то на матір, то на покуття, на образ св. Миколи, уквітчаного польовими васильками, і хлипав. А Уляся з гарячки шептала: — Картопля... надоїло... всігда картопля... — Дядько Корній ідуть... — Чого це він з роботи?.. Стукнули двері: — Драстуйте. Плачете: воно всігда так — біда біду кличе... Там, на пасбурах, з Михайлом нещастя, тут Уляся... — В больниці?! ...Штурмі на цукроварні одбило пальці. Закам’яніли постаті на стінах; в хаті запанували тиша і жах, і тільки знадвору було чути, як шумів дощ і трясло вітром шибки: вічне горе просилось у сім’ю Штурми... * * * ВЕЧІРНІ ТІНІ _______________ Огненними стовпами підперло сонце Дівич-гору… Срібно-золотими карбованцями ласкаво сипнуло в замріяні дніпрові хвилі, запалало мільйонами світів, заграло бризками і, як ляльку, поцілувало синьо-білий пароход, далі посміхнулось зеленими лугами до верболозу і соромливо, по-дівочи, сховалось за вербами. І довго ще біліла срібляста смуга під колесами пароходу: переллється білою піною, зашумить в такт вітру, лопати колес заграють, забовтають, як велика риба, а тоді тільки чути, як шипить машина, сіпає і сипле іскрами в зоряне небо… А по хвилях стелеться розмова: — Загомоніли знов степи… Жнива, а… Жвава батькова дочка: ранком ще зоріє, а Любка вже: — Добридень! Майне поділками, залопотить спідницею і — в очах: "Я — хазяйка, не досипаю, а до зорі дбаю про роботу…" — Бачила… Куди це?! — В Кип’яче… Цурка за поясом, серп під рукою, і мете улицею, як куля. — У Білих горах, розказують, трупу набили чорно: собаки, як вовки, розтягають по житах голови, тічками бігають по селах, а люд увесь у лісах, як за Гайдамаччини — лютий, страшний… — Не знаєш? — Пугачева покритка. У-у, там замолоду улицею командувала — дитину мала; ну, а зараз заміжня, правда, чоловік її трошки не картинний… На кормі сиділа з матросом Мотря Пугачиха, зажурено перебирала руками лянтар, гралась чорною стрічкою на плечі матроса і тихо: — Ой, горе, горе! Одна тільки я його знаю… Ти повіриш, — захоплювалась Мотря, — лежу з своїм нечесаним Антошилом, а блювать так і верне… …Фе, гидка ж, проклята душа!.. …А лізе, розумієш? Вищирить свої чорно-жовті ікла і, як гад, хіхікає і повзе. Хотіла, Яшка, вбить… Боюся, думаєш? Нє-єт, просто не хочу. Але зараз, Яша, дав Господь повстання: яка я рада, яка я рада, — сказать не можу, — знаєш… дасть Бог, його обмеле… Ге, обмеле? Яшка вульгарно обнімав за стан Мотрю і, грубо, задоволено посміхаючись, тяг: "Обмеле… всіх обмеле, понімаєш?.." Оскалив зуби. — Ну, ходім; ти вже дрижиш, як мачта, а? — сказав власно, грубо і вщипнув за ногу. Мотря прищурилась, заглянула в вічі, обтрусила спідницю і криво, хитро посміхнулась… — І вещі заберем? — Ясно. Спинилась над діркою корми, запитала: — Яша, а ти мене тепер хоч трохи любиш, як тоді? — Дурна. Говорю йдем! Ат, не люблю я панькаться! — Нє, Яшка, я нічого… Так. А рано приїдем до Черкас? — Брось ламаться, зара… Очі заблищали в Яшки до лайки, але пробіг в них якийсь похотливий огник, і він, потягаючись, весело заспівав: Харашо било — В зільоному саду… — А Мотя? Вона мовчки подала свою кошолку і граціозно, підбираючи тонку рябеньку спідницю, спустилась слідом за Яшкою… А слідом за ними спустились над землею і сині вечірні тіні; колеса ляпали в такт вітру — "загомоніли бої запеклії, загомоніли бої запеклії", а береги — сміялися… Повірите, сміялися?! * * * ДЕСЯТЬ _______________ — Ну, читай далі... Божок читав: — "Пред’явник цього т. Рубель, член Української Комуністичної Партії, дійсно командирується для організації комнезамів в район Черкаського повіту..." — От і добре, товаришок! — Ми люди свої, а тобі, як родичу, десять шомполів,— "за усердіє", харашо? На Рубля дивилось сорок очей — гострих, їдких, як прорізаних осокою, насмішкувата посмішка грала на обличчі кожного повстанця. — Не ожидав, браток? — Ха-ха-ха!.. Рубель безпорадно оглядав загорілі обличчя повстанців: всі вони були такі спокійні, рішучі, особливо тут, у житах, куди його привели з села, завались, як якісь давні-давні знайомі і... У парткомі ще казав Горобець: "Обережно, товаришу, обережно..." А тепер — пропав... пропав... Думка Рубля, чогось дивно для нього самого, спинилась на Горобцеві, шугнула до його товариської поради, і в голові серед страшного хаосу вимережалось тільки одне слово "пропав", пропливло трохи в пам’яті і раптом стало: на нього хижо, злісно дивились очі Діброви. А Діброва в житах не бандит, ні, це... Він зірвав стеблину жита, перекусив її і сплюнув; руки заклав за спину і ще раз гостро глянув у бік Рубля; це був міцний як дуб дядько — узькі скивиці його зливались з спілим житом, як щось одно ціле... О, Діброва твердо стояв на землі, і, коли його здорова м’ясиста рука гладила колоски, Рубель був тоді перед ним змарнілою, маленькою тваринкою города. Діброва нехотя кинув слова: — Степа, скинь з товариша ботінки! З обніжка підвівся Степа — здоровкуватий, білобрисий парубок, але невеликий на зріст; і кольтівський револьвер висів у нього на червоному шнурку незграбно, а коли він ішов, ляскав його по стегнах. Степа придержав рукою револьвера, задоволено скривив рота і засміявся... — Да. Ботіночки, товаришок, гоні бантікам! І зразу зціпив зуби, з огидою, як щось випльовував, запитав тихо Рубля: — Ти в дуло коли лазив, га-а?.. Діброва оскалнувся: ех, подобався йому тепер Степа!... — Бросьте, хлопці... Рубель скинув черевики. А з-під копи ще хтось прошипів: — У дуло... щоб вивіявсь комунізм... — Хай допрос Яков робить, не мішай! Отаман Божок згорнув помалу посвідчення Рубля, поклав його на портфель і протяг весело, насмішкувато: — Кажете, товаришу, агітація провалилась? — Я ще кандидат... Щось сперло в горлі Рублю, і він, захлинаючись, кидав за своїм вічним "ну, да" слова заплутані, неясні... — Ну, да. Я бачу, знаю, що ви мене зрозумієте... Я — непорозуміння... Знаєте... Божок його не слухав; він, партійний есер, знав ці "непорозуміння", і Рубель для нього був зрозумілий до дрібниць, але Божка цікавило інше: жах Рубля і його рабська брехня... — Умгу... Кажи...— Закурив і замислився: "Дурень, не вміє брехать..." — Ну-ну, далі... На обніжку шелестіло колосками жито, шептався з товаришами Стела, і Рубель почув тільки одну фразу: — Не розстріля... м’яко стеле чогось... — Ех ти, лапотник! Рубель затремтів і замовк: ждав. — Ну, розказуй же, як, що, по програмі... Божок хитро посміхнувся. Повстанці слухали. Один Діброва раз по раз виглядав на горбик і плював на вітер свою лють... — Панькається... не люблю цього... Другий год бандую, а такої баби не бачив... Діло знає, бойовий, тільки до розстрєлів... Божок, одним словом! Тихо-тихо шуміло колосками жито, хилило повний колос до босих ніг Рублеві — співало якусь сонячну пісню золотого степу, ніжну, радісну... І пісня золотого степу бриніла, як дитячий спомин: ой у жита — золоті копита, а... — Ну, слухаємо... Переляканий на смерть Рубель розказував отаманові своє минуле, той іронічно кривив рота, моргав до хлопців, а іноді перепиняв Рубля і запитував: — До революції в партії були? — Ну, да. Я поступовий український есдек... Повірте, кажу правду, от... Щось заплигало в голові Рубля, заплуталось, як берізка між житом, і... Діброва робив доклад Божкові; на горбику стояв серед жита хлопець, а... Божок: — Хлопці, в Чорторийовці комуна! В житах цепом залягли двадцять чоловіка. — Наказ буде потім? Діброва спинився і якось нервово, незадоволено кинув до Божка: — Десять, то й десять... А то — поступовий есдек... Однакові: тебе пойма — не помилує!.. Божок коротко, гостро: — Десять гарячих! Рубель побілів; губи його шептали щось незрозуміле: — Есдек, кажу... Ну, да. До нього підійшов весело Степа з іржавим шомполом: — Ану, есдек, штани скидай: чув наказ отамана — канєц! У Божка родилась якась зла думка — він прижмурив проти сонця одне око, заскалив його і серйозно, як старшина, спитав знову Рубля: — Українську державу визнаєш? — Звич-чайно! Наприклад, чого ж у нас і партійна боротьба з кацапами. Ми, значить, старі есдеки, самостійність, а... Хтось незрозуміло перепитав. — То ти... той... може, з десанта есдек? — Ну, да. За український нар-род... — Гади ви,— не втерпів під обніжком тупий лютий дядько...— А коні мої хто реквізував... есдек, га-а?! — Діброва, дай я по щирості дам товаришу три шомполи!.. — Ну, скоренько там!.. Степа поважно повернув за комір Рубля грудьми до землі; Діброва шарпнув його за штани, спустив їх, моргнув до Божка: — Починай... Благослови. — Стій! Божок перепинив Степу: всі незадоволено косо глянули на нього... Він сухо, коротко наказав: — Степа, крий, а ти...— до Рубля,— співай "ми жертвою палі", розумієш? — Співай!.. — Ха-ха-ха! Здорово, Божок! ха-ха... Тіло Рубля йорзалось на колосках, випиналось з болю до землі; він хватав її руками, давив щокою і кидав луною срібною з жита до села, як безнадійний протест, свої сльози, змішані з землею... — ...в борьбе роковой... — ...десять. І тихо плакала у золотих житах сонячна пісня... * * * МІСЯЧНИЙ СМІХ _______________ — Слухай, плюнь на всю безконечно велику і малу філософію! Серйозно, тобі це треба зробить... Очі Чубрієнка прижмурились; тільки дві маленькі лінії заграли коло соковитого рота, а дим цигарки,— іронічний, покручений,— послався на губах, як кокетливий туман... — Кажеш, треба зрушити страждання, любов, витягти їх з намулу душі людської?.. Чудак ти, чудак! Який намул? Це ж просто — vivat fantasi — я! Ти — хвора людина, більш нічого... — Кожна людина страждає по-своєму, розумієш? — А колективне страждання... Ти поганий тоді психолог, але будь хоч нормальною людиною... Так-от... Чубрієнко задоволено затягся, дістав з моєї торби пшеничний сухар (він дурно нічого не розказував!) і розпочав широко, з деталями... Я глянув на торбу, портрет Карла Маркса і шматок сухаря, недоїдений товаришем,— десь глибоко гадючкою поповз егоїзм. Але Чубрієнко тонко розумів психологічні нюанси душі людської. Він, як передмову, кинув: — Перше. Я не поет, але люблю поетів за тягу до краси: вони хороші, ідеальні люди, правда, їх мало на світі, але дух їх, тяга до краси... І ще з більшою повагою, як брав сухар, узяв коржик. Я розсміявся. Чубрієнко ж задоволено плямкнув, посміхнувся злодійкувато: "Я розумію, товаришу, твої страждання!" — казали його невеличкі, як прорізані осокою, очі. — Так-от... Поетів люблю за тягу до краси, але це не важно! Я хочу розказати тобі історію свого земного страждання... простіше — кохання... Слухаєш? — Слухаю. — В минулу осінь, осінь великої соціальної революції, я тікав з села до города і тікав, звичайно, з стражданням, а по дорозі... Знаєш дорогу "Гола спекулянтка"? — З яким стражданням? Бан... Чубрієнко хитро моргнув: "Не мішай!" — "Гола спекулянтка" — шлях з Києва до Обухова, назва революційна й правдива, бо тим шляхом іде до города дрібна спекуляція,— а як ідуть, брат ти мой, аж земля гнеться... Але це не важно! Іду й я з дівчатами: весело, цілу дорогу співи; а головне — ти зрозумій поезію. Тридцять-сорок душ дівчат з сапетами, клумаками муки гатить у землю босими ногами і курявою на соснах пісню вішають... А хитрий бір шумить... Я помітив тоді його легку іронію над піснею дівчат: коли співали гарно — він кидав спів до сонця, а коли ні — засумує, посміхнеться і гомонить соснами, гомонить... Старий, гордий бір любив, брат, дівчат не хуже нас!.. — Стой, ти ж, здається, до жінок побожно, не по-людському, я забув... Да. — Гомонить бір. Цілуються, ой да милуються... — Чого ти такий кислий? Апостол страждання... ха-ха!.. — Так. А я тоді саме страждав земним коханням: купувати жінку не хочеться — грязь, а наші міщанські часи!.. Але тобі це незрозуміло, а нам, смертним... — Нужно закури-и-ть... — Назустріч, понімаєш, дубовий лісок, поміж ним берези — білобрисий трохи і... — Здрастуйте!.. У мене, знаєш, аж торба затремтіла: це ж була з сусіднього села Марійка — таке чорняве чортеня з глибокими, як криниця ранком, очима. — Здрастуйте, Марійко!.. Язик мій — великий естет і політик — облизав пилюгу на верхній губі, якось солодко защемів, а рука простяглася — весела, гаряча... А, чорт! До мене чорною потрісканою корою посміхнулась стара береза, а Марійка кокетливо нахилилась до клумака і поміж чорно-червоними мережками у поділках обмережались на сонці прекрасні, трошки загорілі дівочі ноги... Нахилився помогти, а вона посміхнулась і гарно посміхнулась: як білі пелюстки троянд розсіяла... Ех ти, мабуть, ніколи не бачив, який іноді хороший сміх сіють жінки?.. Крутнув головою. Чубрієнко спинився. — Слухай, не цінікай, ради Христа, це страждання, моя кров... — А, ну тебе! Розказуй. Мій товариш весело засміявся і очі засвітились, заморгали... — Ви, Василь Демид... теж до Києва? Ах ти ж, чортеня! В місті двохкласові кінчали — і "отчество" забула!.. — До Києва... Разом, значить... Чубрієнко крутнув якось кумедно головою, перехилився на один бік. — Ех, давно-давно, Марійко... Одним оком глянула. Глянула... І білобрисий бір затанцював вершками аж коло сонця (саме заходило), і дивно, далі засоромився, затих і став чорний-чорний, а гілля, здавалось мені, струнко стояло... — Ви й досі учитесь, а я... Не доказала, зашарілась і повела мою думку на тернисту стежку: — А ми з матір’ю оце до Києва, треба солі к пречистій, дома хазяйство...— І зразу дівчина набралась рішучості і тихо запитала: — Ви, мабуть, і не знаєте, що я заміж вийшла? — Давно? Плюнув — зачепився за корч, а очі засвітились синім-синім огником і наче вирізали на корі молодої берези: "Мати... молодиця..." — Не знав... А ви, Марійко, трошки змарніли... Мабуть, чоловік... Та й справді — давно ж це черничка молодицею?.. — Уже три місяці... Степан Чугуєнків, знаєш?.. — Знаю... знаю... — А я думала, що ти вже, Маріє, заблудила... Марійчина мати якось смішно шавкнула, як гуска, я ввічливо поздоровкався, і на губах заплигало зле: "Старого чорта догнав..." Ліс посміхнувся... Моргнув до мене зеленими бровами, закурив люльку — погасла, і почав у сонця огонь вершками кресать — не дістає; поцілує золотий крайок — не запалюється: розсердився, аж посинів до степу... Не викресав. Зашумів і ліг на спині Лисої гори спати... А я... тоді саме, як ліс лягав спати, почалося моє страждання: плювати я хотів, що він не закурив, у мене серйозніше діло з Марійкою, як його люлька!.. Згори зліз вечір; засвітив одну зорю — темно, кашлянув тінями, подумав і спересердя на тоненькі золоті лінії сонця кинув ще одну зорю над св. Лаврою — засвітилась, і, веселий, як майнув тоді по небу зорі сіять... Золота луска. Хай сіє... Ми з Марійкою до Деміївки вже доходили. Стара ззаду чмихає... Весела ніч зустріла нас у Києві, на квартирі дрібного спекулянта Сашки; іудина борідка лопаточкою, чуб проблем на два боки прилизаний, ходить півником, а на губах брехлива ласка, наче лій розлитий... — Роздягайтесь, пожалуста, будьте как дома... Ми сійчас електрічество... Вечерять... Анька, самоварчик гостям!.. А це що за молодий человек? Познайомились. — Приятно... Кописточка... Александр Іванович... Учиться до города? Зла, хитра іронія застигла на лойових губах Кописточки, далі розплилася, і він не втерпів: — Какая тепер наука? Ех, господи, господи! Наказав нас грєшних... Комуни-совєти настали на свєті, а жизні нєту... Да-с... Ви можеть самі партєйний, а я, знаєте, человєк старий… І знов розсипав смішок і підлизнув його обережно язиком. Стара ліниво глянула на мою зелену сорочку, перехрестила рота і тільки ясна з пеньками жовтих зубів зачервонілись... — Це ви правду, Сашка... Хіба за царизни така розпуста була? Банди всякі, злодійства, молоді прямо тобі як покаширились — до церкви не Ходять: бога, кажуть, немає... Кописточка перебив стару і скоромовкою кинув: — Пришилось до слова: бил Ніколка дурачок, а хлєбушко — п’ятачок, а тепер і Совєти, а хлєба — нєту... Да. Жизнь наша стала горькая: когда-то лавочку ймєл — человеком жив, а тепер — самі відітє... І наче ненарочне показав рукою на гарно обставлену спальню з м’якими кріслами і великим трюмо; в углі голова Христа в терновому вінчику, а по вікнах — маленькі тазочки з квітками... Стара задивилась на голову Христа, закивала зажурено і проказала сама до себе: "Господи, який страдник був... Розп’ятий, в пустині постився сорок..." Гикнула і заклопотано вела розмову з Кописточкою: — А дорожнеча, мати божа, й докупиться не можна!.. Це ваш, Сашка, хлопчик? — Да. Мой наслєдніх... Подойди до баби, дурачок! Рудий хлопчина підкотився на кривих ногах до старої й серйозно спитав її: — Насіння привезли?.. — Єсть, синок, є... Зараз дам тобі гостинця. Вона дістала з торби три жмені соняшникового, перемішаного з гарбузовим, і розсипала перед хлопцем, як разок доброго намиста. Хлопець не подякував. Кописточка незадоволено гукнув на нього: — Поблагодарі, дурак, бабушку! — Спасіба... Сіли вечеряти. Серед сивої пари попили чай; дякували Кописточку за руку, а він задоволено лащився з папіросами і сіяв на всі боки свій мерзенний смішок: — Пожалуста, старий табак "Месаксуді". От когда б ви раньше... до театру пошли б, хотя тепер і грають... Лучче дома сиди... Стара піддержала: — Спокійніше. А тепер — помолимось богу, а завтра дасть день, дасть і пищу... У синє вікно черкнулась листком тополя, десь далеко завив поїзд, зарохкав автомобіль, і зоряна курява ночі кинула надворі до мене гарячу Марійку... Проказала: — Хтось побач... Чудний ти який — вуса, як золота щетинка... Як будеш тихенький — ляжу з твого боку... Тільки пам’ятай: т и х е н ь к и й... І торкнула за ухо пальцем. — Тихенький... Ех ти! Махнув на сходах кулаком — розчинились двері: — Ай!.. Щось жалібно заскуготало: — Тю, чорт підніс! Придержуючи лікоть, хлипав і плювався старий єврей: він посковзнувся на лушпинні і попав під двері у буйну хвилю радості. Марійка оглянулась. Круторогий місяць поцілував її розкішну косу, засвітив соромливо червінця на намисті і... — Тихо. Я припав до її прозорих очей, вона охопила шию руками і поцілувала гарячими, сухими губами, а... Спати лягли на помості трикутником: стара праворуч, дочка ліворуч, а я... (це, дорогий товаришу, не важно!), мої ноги міцні, як клени молоді, упирались у білі берези — ноги Марійки — ніжні, гарячі... Кописточка погасив електрику у спальні і хитро, насмішкувато поспитав Марійку: — Ви клопов не боїтесь? Ха-ха!.. У городі, знаєте, клопи...— закректав, перевернувся, заскрипіла кровать, і — затих. Я помалу скригнув зубами: "Гад, клопи найшов!" Марійка мовчала і хропла: так треба. От тільки пекельне одіяло з шерстю лоскочеться, важко дише і смиче помалу за спідницю... Тополя знов заглянула до вікна, а за нею одним рогом виткнувся місяць і срібною смужкою освітив матір Марійки: вона спала. Губи її плямкали, як у малої дитини, кругле підборіддя з волом гойдалося кумедно на печі, і тільки сіра смага у куточках рота застигла і робила його широким-широким... Я ліг під пекельне одіяло. Дивно: срібна смужка перескочила на моє голе лігво, затремтіла, засміялась на комірі піджака і стала. Сухі губи шептали: "Тихо, тихо". І, на злість, десь голосно, як перед світом у селі, заспівав півень. — Куй...— тричі вигукнув... Весела ніч... Одіяло зайнялося зразу низом, жевріло іскрами, а коли тонка пазуха розгорнула тверді перса і губи заіскрились у палкий, жагучий поцілунок, почулось останнє, покірне: "Тихо..." Не пригадую добре: чи хруснула гілляка тополі, коли дивився місяць, чи мої пальці... О, це була глупа хвилина людського страждання, але... Обома рогами, крізь зорю і срібний лист тополі, дивився місяць: одіяло мінилось, палахкотіло, а тремтючі тіні розбігались кутками і, здавалось, танцювали якийсь скажений танець... Місяць сміявся... Стара прокинулась, звелась на лікоть і, здивована, застигла; я засвітив злим, жовтим огнем одне око до місяця, Марійка соромливо закрила пазуху і гордо кинула чорну, блискучу косу на подушку, круторогий ще раз заскалив до зорі зуби і, мов огненна птиця ночі, шугнув у жовті хмари неба... Товариш скінчив... — Страждання, правда? Ні, це тільки м і с я ч н и й с м і х, а може... Я мовчки запропонував Чубрієнкові закурити, він плямкнув тричі над економним моргунцем, погасив його, а думку скінчив, коли жевріла папіроса: — А може... це була любов... Не знаю. * * * НА БУРЯКИ _______________ (Згадка з дитячих літ) Літо. Починає благословитись на світ. Мати рве на городі росисту цибулю, меле пляшкою сіль і кладе з сухою паляницею до торби-рукава... Ранішній солодкий сон; страшенно хочеться спати, аж пахне, і сниться: біліє полями туман, а росою — молоко, холодне і смачне-смачне; перекликаються півні... Слухаю: щось легенько гладить голівку, плаче... Прокидаюсь. — Це я, моя дитино! Вставай, пора: Шаповал пробіг недавно до зборні, збираються... Розкрила свитку, глянула на порепані ноги сина: "О діти, діти! На буряки, пузатим служить, весь вік поневірятись по наймах... За що? Де ж тоді бог? Ні, далі цього не буде, люди..." — Нічого, сину, я не плачу, самі сльози ллються. — Снилось молоко? Ех, горе наше... Вмиваюсь холодною водою на ганку; коло вікна шелестить листя явора, а підняті нерви дратує туман з росою і... Сердито, мовчки гострю сапу; мати молиться до криваво? сонячної смути на вікні, журливо поглядає на мою маленьку жваву постать, кривиться, і сльози, як золото, котяться по блідих щоках і падають росою на жовту долівку... — Сьогодні, мамо, треба купить тому рябому собаці півпляшки — не дає гонить два рядки, треба підмазать... — Ой нещастя, де ж того четвертака взять? — На бур-ря-ки! Дівчата, молодиці!.. Загавкали собаки, і вулицею пробіг, як козак, чорний, загорілий прикажчик, і знов кутком покотилось: — На бур-ря-ки! Хапаю мовчки торбу й сапу — до панської економії! Оглянувся: шелестить явір, лащиться Лиско, а над ярками зайнялася, горить червоним полум’ям смуга неба... — Сімнадцять копійок день... маленький брат... мати... Ех! — вітром врізався в росисті стежки, далі тихо, таємниче: — Боже, коли б гонить сьогодні два рядки! Яке це щастя: два рядки — синя сорочка, хліб... А як же пани? Росистий ранок заплакав дзвониками, і шляхом до пристані фаетон — блись-блись колесами — аж смішно стало! — Купаються в добрі чужому... Ми робимо. Ну да, так: пан наш ворог! Засміялись дзвоники шляхом аж на вигоні, і тільки чути голосну пісню полільниць та іноді хапливе: "Рушай!" Все змішується — пісок холодний під ногами, пісня... Ой горе нам, молодим, З цим прикажчиком дурним, Гей, гей! Ох-хо-хо! З цим прикажчиком дурним,— весело затягли дівчата, та... Сердиті, заспані молодиці моргали, приказували, і останній акорд пісні покотився сивим степом аж до гусачівських ланів: Гей, гей! Ох-хо-хо! З цим прикажчиком дурним! — З жиру, батькові дочки, казитесь! — Бач, Серафимка побачила прикажчика та як вигукує! — Високо літа, де-то сяде... Прикажчик ліниво підганяв свою булану, попалював цигарку і жартував з молодицями. — О! Моргнув оком,— думка: "Треба попросить дядину — він до неї залицяється, щоб... той... два рядки..." — Попросив. — Хай поле, але коли одстане, прожену з лану! — Ні, дядечку, їй-богу... — Ми будем переполювать, не бійся, Тронька,— сказала та й посміхнулась чорнява... "Яка вона добра й гарна... Але ж: два рядки — тридцять п’ять копійок, синя сорочка!.." Я був щасливий. Зайняли постать. Працюю, не розгинаючись, стараюсь, зверху пече сонце, а в грудях печія, і десь глибоко-глибоко думка жевріє: "Мужицька доля гірка..." — Гай-гай! Тронька, не одставай! Підводжу голову: мої рядки переполоті, а коло рову стоїть чорнява Пріся і кличе обідати. І знов — хороше і смішно, почервонів і дістав цибулю з торби... Обідаємо. До полудня працюють мляво, а коли попише табельщик, починають, як каже рябий Шаповал, дуріть: Ой уже сонце над вечірки, Бере пана за печінки! Лановий лютує, лається: панові ця пісня не подобається! А хтось на злість знову: Нехай бере, нехай ріже. Нехай... Вечоріє. А долинами на зеленій ботвині, як дівоцтво молода здає з дружками, стелиться: "Ой кінця ми, кінця..." Повертаються додому змучені, в пилюзі, голодні. Колосками кланяються жита, шумить од поділок вітер, а загорілі, трохи потріскані ноги одбивають якийсь чудний музичний такт: — Легка втома... дома... Передній ряд заколихався, сміються, а сміх гарний, простий. Ох і на заводі, на фабриці... — Тра-та-телень, тра-та-телень! — виграють на сапах голодні хлопці, а пісня котиться степом, в золотій пшениці, кісники смиче, волошки цілує і жартами пестливими берізку обгортає... — Тра-та-телень... Село в ярку. Я дома; нашвидку ковтаю картоплю з лушпайками, розказую матері, як пив коло криниці "собака" півпляшки і що гарна у Прохоренка дівчина,— переполює мої рядки. Розказую щиро, інтимно... Мати посміхається, журливо хитає головою: — Оддишеш, завтра неділя... Сьогодні рябенька знесла перше яйце: збираю тобі на штани... Заробляй, синку, треба... Ми бідні, недостатки... Подала води, поклала старий кожух на лаві і ще раз перепитала сина, хто переполював рядки... — Прохоренкова... Гарна дівчина... Зажмурив око, почервонів, а мати помітила і запитала: — В повітці будеш спать? Тихо. На ставку скрекотять жаби, в просі хававкає перепілка, і хтось чорний з золотими зірками на киреї вкриває голову рукавом старого кожуха... — Ай, садками!.. О, танцюють зорі, блищать сапи, співають дівчата,— а попереду уквітчана любистком Пріся йде... Чорні коси з пшеничними колосками... Сміється, жартує, лізе через перелаз... Цілую холодний рукав кожуха, спросоння посміхаюсь і сплю дитячим сном. Ніч. * * * ПЕРЕД СВІТОМ _______________ Розвиднялось. На небі тремтіли ще досвітні зорі, коли зимовий ранок засівав уже над землею, як перлами, срібним снігом... А крила його... ех, ви не бачили його крил?! Білі-білі і ґорять червоними хрестиками, а над селами, коли летить ранок, зорі губить. Упаде зоря на село — молодість сниться, сон розвіває. Ой у неї очі — василечки сині, А уста в неї, уста... Учителю Юрчику пригадались уста бурсачки Ніни, отієї самої Ніни, що золоті коси мала, як пшеницю полеглу, і. — Так я говорю йому: "Товариш, не представляйте воображенія!" — Фу ти, чорт! Ця ідіотка з мітингу лізе в голову!.. Поправив подушку, і заспані очі спинились на білій грубі; там кралась якась сонлива та чиста тінь, а... — Цікаво... На столі злякано зашаруділа миша, далі затихла, притаїлась, із груби на лаву кіт — очі як дві жарини, а ступає легко-легко... — Няв, няв-в-в...— Незадоволено плигнув. — Хм-м, боротьба... Ай, знов: А уста в неї, уста... І почала тоді снуватись, як на витушку, срібна нитка про дитячі літа. ...Надворі гуляє люта зима. Ой люта! В комині, мати каже, вітер вовком виє, а на замурованих шибках іскряться лисички од морозу. Напільне вікно закрите старою свиткою; на діжі стоїть маленький п’ятерик-каганець і безнадійно моргає до прядки світлом. В хаті холодно. Піч, як фортеця, зайнята козаками-дітьми; мати скубе мичку, раз по раз попльовує в пучки і, овіяна згадкою про молодість, співає: Ой повій, вітре, з глибокого яру, Підіть, дощі, стиха та помалу. І хиляться дитячі голови до каганця — сумні, замислені, бо невеселої мати співає: дівчина вкинула до колодязя дитину і просить природу, щоб не йшов дощ і вода не затопила дитя... — А нащо ж, мамо, вона його вкинула? — Самосійний, діти, був. Мати замовкла. Тільки видно було дітям, як тонкі зморшки розходились на її високому чолі — думала. Заплуталась в пам’яті Юрчика срібна нитка дитячих літ, перервалась, а сувора земська школа, як монашеська келія, занесена снігом, заплакала з хугою: "Дров немає... дров..." Молотить Юрчик багатим дядькам, дичавіє... ой... О, ще маленький узлик срібної нитки: рік у тюрмі. Ех, славні часи то були! Вся наша бурса — "льотом, соколи — вперед, вперед!" Випливло щось давнє-давнє вперед для революціонера — іскра, що палить... Підвівся. По хаті затанцювали сірі силуети, і кривава-кривава райдуга охопила в обійми вершки тополь: то коло Горлахи горіли скирти — ранком червоний огонь цілував білу зорю... — Стріляють?.. Так, десь недалеко цьовкнула куля, а коло зборні затупотіли об мерзлу землю коні. — Ц-с-с! Що таке?! Хтось хрипло лається... — Как говориш? Дмитрій Юрчик? — Вони в нас учителюють... хороший чоловік, знаєте.- — Дурак ти, мерз-завєц! — Звено, со мной! Три сірі постаті вирівнялись на білому снігу, поправили затвори і рушили за молодим офіцером... — Осторожно, прігатовсь! Прикладом рушниці скочили з бігуна сінешні двері, і Юрчик зрозумів, що йдуть по його... так-так, перед світом прийшла його смерть... — Митро Пилипович! Митро...— злякано гукала з печі баба, далі затихла.— Господи, знов люде мокнуть... Юрчик устав і сів на ліжку. Сірі постаті злякано, наставляючи рушниці, ввійшли до хати. — Ви Юрчик? П’яний, нервовий голос. — Так. — Ви дєлалі українізацію школи, трудовиє прінціпи, сволоч-ч! Голос офіцера затремтів, і він хрипло, як кудись поспішав, кинув до сірих людей: — Большевізма, голубок, захотелось?! — Я...— почав і не скінчив Юрчик. — Айсь-ло! Почулась якась дика команда... І перервалась тоді срібна нитка. Три кулі впилися в тіло Юрчика, а він з кривою, іронічною посмішкою, коли падав на долівку, шептав: — Вперед, вперед... Був ранок. Світова зоря покотилася метеором в сизо-чорний дим скирт, і над тополями зійшло червоне, як кров, сонце... Затихло, завмерло село; тільки далеко-далеко Греблянським шляхом було чути, як, весело гикаючи на коні, виїздила з села каральна експедиція армії генерала Денікіна. Білі пушинки снігу легенько падали на землю, в ямки кінських копит і, здавалось, хотіли замести і слід кривавих гостей... * * * СХОДКА _______________ Обіди. Сонце ллє електрику на обшарпані оселі села Шубовки. Червоно-жовті плями його змішуються з порухом шляху і, здається, занадто старанно одбивають у собі найтонші дрібнички улиці... О зелений-зелений спориш, потріскана кора верб, сміття... І все це присипане подорожнім пилом. Іде возовиця сіна: помалу, похитуючись, скриплять вози, хтось хрипло гейкає на воли, покрикує на дітвору, а курява, розвішана на тинах, як сіре-сіре полотно, котиться слідом клубком, спинається на горбах у стовпи і — тільки іноді випливе норцем з пилюги якась селянська дитина, гукне — і далі знов селом — сіре полотно... — Петро, скидай же сіно — да на сход! — Чуєш?! — Га? — Га?! — Виходь на сходку! Десятник, обсотаний сірим полотном, побіг даль Петро ж кивнув головою — знак згоди, а його пузата конячка затупала жвавіше: ударив по жижках... Поїхали. — Хто скликає? — сердито гукнув Кисіль.— Чорт його вказив би... Тут ройка треба поймать, а його мордує... — Більшовики. — Ум... Чорти червоні приїхали? — Кисіль злісно плюнув і пішов до зборні... Сходка клекотіла... — Наша програма, брати, більшовицька каже, що розкладку повинні платить тільки багаті. Це — закон. Та й з чого бідний заплатить? — Правильно, товаришу! — Кого ж, товаришу, щитать багатим? — Того, хто має більше трьох десятин. — Киселі, Тарани, Гордійчуки — от з кого будуть дубасить, а ми, Антон, сірі... Ха-ха-ха!.. — Підтягни очкурню, діду Кисіль! — Чорте до те, синенько цвіте... Довго і гарно балакав промовець. Нарешті спинився, запитав: якою ж стежкою нам іти до кращого життя? За що йде боротьба? ч — За волю і життя. Правдивий шлях, товариші,— шлях боротьби... Оце наш шлях. Петро Цюпка крутнув головою: у його родилась думка, родився шматочок власного життя, такий сіро-жорстокий в своїй основі, що Цюпка чуть не крикнув: "Солодко, брат!" ...Дуже просте діло: у Цюпки немає двадцяти процентів трудоспособності! Пішли на завод пана Чорткова! ...Так, так. Кров маленькими струмочками стікала по бороді на груди, я лежав непритомний, а щось сміялось у пасах машини: — Солодкий сахар... ха-ха... Почувся гудок, і вони пішли робить: хіба що? — В Цюпки нема двадцяти процентів? Наплювать. Цюпка підвівсь і рішуче підійшов до столу. Руки його трусились, очі блищали завзятістю, і тільки одно ухо під сонцем зашарілось, як у школяра. — Я...— почав Цюпка,— до стежки... Да. Забастовщик з дев’ятсот п’ятого года і говорю: в ушах у нас ще й досі дзвонять панські казочки, а кругом, як казав оцей товариш, рабство. Подивіться, батьки, на дітей: багато їх, правда, багато? — Ми мучимось — нічого, але яка доля наших дітей через десять — п’ятнадцять год? — Вічні наймити! — Сини Киселів студенти, а ми їхні молотники? Цюпка люто, з болем втопив очі в Киселя. Всі притихли. — Ні, наша стежка — червона... За революцію! От і все... Цюпка, схвильований, оглянув сходку. — От, бра, пробрав... — Правильно, Цюпка! Сірий Антон обійшов круг столу, догнав діда Киселя і хитро поспитав: — Діду Кисіль, яка стежка?.. — Мовчить скобло... Сходка розходилась. — Здорово, брат, сказав Цюпка,— краще од більшовика, розумієш, видумав, каже: "Наша стежка — червона..." І довго ще було чути селом балачки про червону стежку Цюпки. * * * ТЕМНА НІЧ _______________ Смеркало. Кущами Щербачкової ліщини, обережно розмовляючи, крались сіро-чорною смугою постаті озброєних людей. — Ой, які нетрі! — Так ти, Савко, оце аж сюди комунара привів? Мовчки, рішуче йдуть; хтось ядовито посміхнувся, вилаявся на ліщину, що шльогнула його по обличчю, поправив на плечі рушницю і ритмічно ступав у такт за своїми товаришами. — А він, кажеш, сидить і жде... Паски? Мовчать. Під ногами шелестить листя, хрускає ломаччя... — Партійний?.. А якийсь злий голос: — Побачиш... Ой, щирий, як коняка: карточка партійна ще з дванадцятого року... Сміх. Підходять до садка, що розкинувся он на горбах, вище калини, і манячить назустріч своїм зелено-сизим листом. — Цс-сс, тихо, хлопці... Треба пропуск, а то кривий чорт угатить. З кущів калини почувся нервовий голос: — "Огарок"? І легко стукнула об корч рушниця. — "Іскра"! Басом покотилась луна до калини. — Ну, що?.. Сидить? — Ага... не признається, хто з наших там? — Гадиянова душа!.. — Тихо, ради бога! Замовкли. Обережно цокнули затвори, заскрипіла у клуні хвіртка... — Спиш, товаришу? Хі-хі! Свіже сінце... — Ведіть його до хати. Так, значить... А ти, Кузьма, постав вартового: і, розумієш, нітелень! — Слухаю, зараз... — Ну, до хати! Сріблястим листом поклонився явір коло порога, як вели в невідому хату невідомого чоловіка на весілля смерті криваве... Поклонився і зажурено зашелестів. — Сідай, Байденко, так, здається, тебе величають? Гостем нашим будеш — погуляємо по-козачи, товаришу! — Ха-ха-ха! На комині затанцював од сміху лойовий каганець, а на лаві засвітились засмалені лоби і тінями великими одбились по білих стінах хати постаті людські... ...Врізалось в пам’ять: "Ой, брате, брате, та де тебе взяти..." — Хі-хі! — Ти ж кажеш нам, товаришу, що ти канівський? — Значить, українець, хоч і проданий... — Галько, чарку і до чарки! Злякано метнулась молодиця по хаті, заторготіла ложками, перегнулась коло печі... Потім до чоловіка: — Печеню чи капусту? — Капусту. На столі стояла четвертина мутного, як березовий сік, самогону; хазяїн хати, Кондрат Щербачок, здоровий, білобрисий чоловік, стояв тут же, коло столу, і поважно різав скибками хліб. Його очі кожного разу, коли він клав скибку на стіл, зустрічались з поглядом' невідомого йому чоловіка, що сьогодні вранці так гарно говорив на сході... "Чудний якийсь чоловік, кумедний,— думав собі Щербачок,— очі горять, а, видно, людей не бачить... Хоч і комуніст..." Крутнув головою: "Видима смерть — кожному страшна..." — Внеси ще, Галько, гірків. Молодиця швиденько витерла полумисок, накинула кохту, коли з печі: — Ма-м-о-о, я боюся! Ай-сй... — Чого ти, Митька? Я зараз вернуся. От дурень, тато ж у хаті... Криво посміхнулась і — майнула спідницею з хати. Злякано оглянувся на піч Байденко, привітно, але з невідомою страшною мукою на обличчі, подивився пильно на Митьку і з очей покотились рясні-рясні сльози... — Журишся, товаришу?! Мовчить і шепоче щось собі. — Ех, приборкали нашу волю... Тліє душа, болить... Смерть, Сашо, смерть, Сашо... Коло порога стояли з рушницями; на лаві ж сиділи у чорних шинелях, заряджали "Нагана" і балакали, як просився перед смертю якийсь тульський солдат-більшовик. — Розстебнув гімнастерку, червона юшка тече... І на грудях мідний хрест... хі-хі! — Що ти, товаришу дорогий, шепочеш; може, думаєш, пристріт, то пройде? Ой, ні — це не пристріт, а боротьба: ми, як ти казав на сході, "вороги"... — А наша партія, товаришу, "темна ніч"... Але вечерять просимо і ворогів: знай нашу добрість козацьку,— ти ж українець!.. Блиснули очима, посміхнулись про себе і почали залазити за стіл; Байденка посадили на покуті, як почесного гостя, і примовляли-приказували за кожною чаркою, покіль не підпились. — Пий, товаришу, бо далека дорога стелеться перед тобою... — В Я синове! — Пий-напивайся, пісні співай, бо на наше весілля йдеш... І пили, і сміялися-сміялися... Пив і Байденко, маленькою біленькою чашечкою з голубами на вінцях, як воду, пив мутний самогон, пив і закусував, а з очей капали рясні сльози, коли підводив голову на піч до білявенького хлопчика. — Ну, скажи нам,— питали Байденка,— чи віриш ти в свою всесві-т-ню революцію, за яку кладеш зараз голову? Посміхався, як з давніми приятелями: — Вірю. Гострі, завзяті очі спалахнули під засмаленими лобами, впилися в обличчя Байденка і одбивали своїм блиском-огнем одно невеличке страшне слово — смерть... — А скажи, товаришу, ти великий трус? І весело одповідав він: "Ні". Далі підвівся, але дужа рука Щербачка посадила його на своє місце. — Жди, тобі твоє буде... Байденко: — Востаннє, товариші, дайте подивитись мені на того білявенького хлопчика, що на печі" бо він так похожий на мого Сашу, як вилитий... Слухали. — Хай каже... Цікаво, як п’яний... хі-хі! А він під образами, блідий, як стіна, але гордий, що поборов жах — так, так, він не просить собі життя, ні, він... — Я знаю, сьогоднішній день для мене останній день, і я хочу... отой білявенький хлопчик... Клацнули скивиці... На настільнику змішалась з кришками хліба червона кров. І гостро-гостро врізалось у пам’яті: "Ой брате-брате, та де тебе взяти?" — Ги-ги! Гад рябочеревий, коники викидає! — Хлопчика... білявенького... Комуну щепить будеш?! Червоні од самогону очі гостей посоловіли; злий жорстокий огник звіра хижого затанцював на чоловічках... — В Ясинове — прикладами! Вийшли з хати гості. І вдруге ще нижче поклонився сріблястим листом явір коло порога, як вели в темряву ночі невідомого чоловіка на весілля смерті криваве... Поклонився і зажурено зашелестів. * * * ТРОЄКУТНИЙ БІЙ _______________ Ніч. Електричні ліхтарі, як парубки, моргають на молоді тополі, милуються, грають світлом на біло-зеленому листі... І сміються, переливаючись метеорами, зорі з безодні небесної... — 3-з-уй...— бба-х-х!.. Над мільйонним сонним городом свище гарматне ядро: жахливий, пронизуючий свист. На вулицях тихо-тихо; десь недалеко горить, як свічка, маленька крамниця, вітер помалу підлизує своїми червоно-жовтими язиками іскри, крутить незадоволено полум’я по тонких балках і, як звір, важко дише і — перескакує до нової жертви — зеленого штахету... По радіо з першого на четвертий поверх пролунало: — Б’ють по вокзалу?! — Летять через нас! Через нас, чуєте?! — Краще кажіть, бо не чу... Де горить?.. Настала невеличка тиша. І, сміючись, як молодість, покотились серед молочного туману ранку нервові звуки піаніно: рішучі, буйні, повстанчі... — До бою, сильні! — Назустріч смерті! — співає кожний акорд. ...Востаннє гукнула гармата, а ядро прорізало туман ранку і розсипалось кульками-намистом на мокрих тротуарах. Коло сірого забору затанцювали довгою стрічкою тіні, прищулились, коли... — За-ля-ж! — Та-та-та...— зацокотів глухо "Maxim", кулі засвистіли по довгих мовчазних вулицях, цокнулись у кам’яні стіни домів і... Похмурий, жовтогарячий ранок... зустрів чубатих січовиків. Ранком прокинувся заляканий, трусливий двоногий звірок і — до центру города: біжить, штовхає, лізе в бите скло, а на обличчі в нього грає радість... О, він так любить політичні перевороти! Головне — тепле місце в господі нового пана: він — вічний міщанин. Поспішають ці двоногі хижачки до Хрещатого Яру, бо там... цілуються брати росіяни з українцями... — Слава, ура!.. Посипались перед чорною, загорілою кіннотою білі троянди: — Нашим оборонцям! — ніжний, тендітний голос. — Ай-ла! Злякано шарахнувся на тротуар двоногий звір і — очі до неба: — Цок-цок-цок-цок-пах-пах! Низько літає аероплан і лякає зотлілу душу міщанина порожніми... — Ура-а-а, русскій флаг! Біжать, животи трясуться, підборідок корчиться в блаженно-радісну посмішку... Квітами, гіллячками засипають. — Ах, какая прєлєсть: офіцер, такой нєжний, молоденькій... Дві кирпаті дами пруться на шию і кричать: "Русскій флаг, добровольческая армія!" Кругом гудуть церковні дзвони, змішані з гамом цього свята панського, а... — "Аполло"[1] опять будет,— помніш, Манька, Анісімова,— Грозний, серйозний... — "Ще не вмерла..." Слава, слава! — Офіцер, Шурка, єслі мучіт, так і монєту гоніт... — Оні, знаєш, хорошєнькіх... Радісно-схвильовано шепнеться товар: покупці прибули! "Folie nuit" — одчинено: славний, пане-отамане, куточок, душа споч... ліворуч. Січовик вартує. Суворий, завзятий, з "крівавого фронту" — обличчя задумливе, посміхається, а брови... легко... з презирством до панської слинявої юрби — розходяться... Грає таємна посмішка. — Півтора місяця немає переміни білизни. — Розумієте, "панянки" починають ся турбувати!.. І посміхнулась Зелена Буковина в подертій, пошматованій австрійській шинелі, сіреньких штанцях, картузику і чорній-чорній потлілій сорочці з "панянками"... Квітки сиплються, цим потлілим сорочкам трошки боязко: — Вони чужі, то й!.. Ритмічним кроком іде офіцерська рота; блищать на сонці золоті погони, дзенькають шпори, а в такт шпорам дзенькає, грає панська душа, радіє... Золоті погони сліплять очі, радують виснажену душу і хвилюють-хвилюють дрібненькі почуття... — Лясь, лясь! Праворуч товста жандармська морда б’є якогось грішнонещасного чиновника: — Лєзєш, арестант! — Да здравствует Кієв — мать городов русскіх! — Долой жидов! Повіяв легенький вітер, і покотилося Хрещатим Яром зле, звірюче: "Жиди..." Йшла російська патріотична маніфестація. Попереду бігли з прапорцями якісь гімназиста, гостро розглядали юрбу і гукали: "Долой, долой!.." Загув, захвилювався Хрещатий Яр і сірими стінами покотив страсть юрби до дніпрових хвиль. Легко, безжурно ляскав хвилями Дніпро, прорізував старий нові напрямки, розмовляв з соромливою шилягою і — кожною хвилею — вперед, вперед... А сонце математично лило електрику на зубаті кам’яні городи, чорно-сиві степи... ой, хороше цілувало кучері Дніпра — хвилі... Одна людська маса безупинно боролась і ревла. На улиці шматок людського м’яса і дві невеличкі калюжі крові. — Кро-ком — руш! Хтось хапливо посковзнувся, а шматок м’яса, як стара підошва, притрушений сірим пилом улиці, одскочив в колію... — Долой українській флаг! Нємєцкая видумка! — Русская, добровольческая... — Царського прапора не треба! — Рви його! Чорна сотня... Лайка. В повітрі почали робити гімнастику волосаті руки. Буде бій. — Гей-ло! Прапор зняти! Ми бились за Україну... знять!.. Клацнули затвори рушниць, і майнула патріотична юрба з майдану; тільки Зелена Буковина в сірій австрійській шинелі, як Христос на муках, заціпила рішуче рушницю до бою... — "Не пора, не пора",— хрипло затяг якийсь патріотичний голос, далі урвався... — Гр-грр... На майдані, за шматок людського тіла, притрушеного пилом і облитого червоною кров’ю, зчепились в боротьбі дві чорно-біластих собаки: лютих, голодних... Січовик прицілився: постріл — і все змішалось, затанцювало, завило... Десь прожогом пролетіла кавалерія... — По ескадро-ну! Жахливий крик. Тікають, давлять... коні стають дибки, а за обгорілим зеленим штахетом нервово цокотить кулемет — і строчить-строчить... — Зз-уй! — з вокзалу свище на залиті вечірнім сонцем бані Софії гарматне ядро... — Гу-ой-уй! Обмережалось над Печерськом небо червоно-сизим полум’ям, а шестидюймовий — назад і клюкнув носом в зелено-червоні огники семафора. Поважно, рішуче, як кобець, гукнула з-за Дніпра троєкутним боєм більшовицька артилерія: засміялась червоними поділками залізна птиця над жахом мільйонного города вічних міщан... — А-а?! 3-з-за Дніпра?.. І застигла од жаху блаженно-радісна посмішка на обличчі панському, закам’яніла,— тільки підборідок кривий і досі трясеться й корчиться од несподіванки, як у божевільних... * * *