ТОМ ІІ ДЕНЬ 1950 - 1977
___________________________________ “ЦЕ ВСЕ – ЖИТТЯ !” (1950 – 1970, Боярка) ___________________________________
У Ч И Т Е Л Ь
Все життя хотів писать вірші, Все життя він жив і марив ними, Поспішав всі справи завершить, А тоді вже братися за рими.
Вірші і без нього є кому строчить, Тільки б то на світі і турботи, Треба сіять, жать, дітей учить, Треба всю неправду побороти.
Прагнув він поезії в житті, А в житті багато справ буденних, І згасали мрії золоті У тривогах подвигів щоденних.
Так він жив і сам того не знав, Що знайшов свою високу тему: Всім життям своїм він написав – І не вірш, а пристрасну поему!
Я рядки його життя читав, І так часто боляче ставало, Що поетів різних – вистача, А людей достойних дуже мало!
* * *
Край дороги, у пилу зарита, В колії без світла і тепла, Стоптана, скалічена, побита, Квітка піднялась і розцвіла.
Там її колесами давили, У багно вминали каблуком. Скільки ж треба мати тої сили, Щоб розкритись чистим пелюстком!
Тож частіше ти ходи лугами, У природи силу віднайди. Коли втопчуть в бруд тебе ногами, Піднімися, встань і розцвіти!
М И Т Ц Я М
Не ділячи вінків і премій І не чекавши нагород, Без звань, чинів і академій Іде мистецтво у народ.
Іде воно, неправду крушить, Облагороджує чуття, Всі зачерствілі будить душі, Добром освітлює життя.
Той, хто несе свій дар народу, Сильнішим стане у стократ, Бо лиш народ не зрадить зроду – Ваш друг, суддя і меценат.
Нехай же в творчому горінні Вас надиха натхнення бог, Нехай на рідній Україні Зростуть і Рєпін, і Ван-Гог.
Нехай у подвигах буденних Душа народу не згора, Нехай встають нові Родени На берегах ріки-Дніпра.
І хай повік цвіте митцями Земля, що породила нас. Своїм і пензлем, і віршами Благословляє вас Тарас.
Х Т О ?
Хто це став поміж мною й тобою, Наче привид страшного мерця, Хто завісою чорною злою Роз’єднав наші душі й серця?
Хто це сіє підозру й зневіру, Топче правду, любов і добро, Хто з підступністю хижого звіра Хоче знищити славний Дніпро?
Друже любий, далекий земляче, Ти його розпізнать не зумів, Через те наша мати і плаче Так багато, багато років.
Так давай же рішать цю задачу, Бо за нас це не зробить ніхто, Треба тільки нам більше не гнутись І шукати підступного "ХТО”!
ВОРОГОВІ ЛІСУ
Для тебе ліс – масив зелений, Великий топливний ресурс, А знаєш, що цей ліс для мене? – Сказать тобі я не берусь.
Для тебе ліс – це тінь зелена, Це тільки дошки і дрова. Для мене ліс – це світу велич, Для мене ліс – вода жива.
Для тебе ліс – вітрам запруда, Що хтось навмисне посадив, Для мене ліс – це вічне чудо, Це найдивніше диво з див.
Для тебе ліс – це кубометри І вчасно виконаний план, Для мене ліс – таємні нетрі, Де грає в дудку вічний Пан.
Для тебе ліс – столи і лавки, Це древесина й лісосплав, Для мене ліс – притулок Мавки, Яку я все життя шукав.
Для тебе ліс – це темні хащі, Що треба чистить і сушить, Для мене ліс – мій друг найкращий, Без нього я не можу жить.
Ти розділив ліс на породу, Тверду й м’яку, на цьому край, Та лісу ти не бачив зроду, Хоч цілий вік ліси рубай!
І ти рубаєш без спонуки, Рахуєш те, що вже лежить, Вони ж звели до тебе руки І просять дать їм ще пожить.
Твоя сокира б’є у груди, У їх вмивається крові, Але ж вони живі, як люди, Ти зрозумій – вони живі!
Ти свідок смертної години Моїх ялинок і беріз. Ти сліз не бачиш деревини, Не бачиш ти і людських сліз.
Тобі б лиш тільки дати волю, Ти все зрубаєш до ноги, А я за них кричу від болю, І ми з тобою – вороги!
З тобою в битву я вступаю, Собою ліс загороджу, Тебе словами зарубаю І ліс я людям збережу!

ТЕЧІЯ
Як і ти, блукав я над річками І дививсь на диво-течію, Та лише сумними почуттями Душу я наповнював свою.
І від того відчай серце крає, І від того розпач напада – Пліснявіє, гіркне, зацвітає Найчистіша, найпрозоріша вода.
Є і ті, що ставлять їй запруди, Щоб спинилась диво-течія, Щоб ніколи ми не змили бруду І щоб не збагнули ти чи я,
Що лише самі ми в тому винні, Що Дніпро спинивсь і пропада, Що живе в запрудах Україна – І завмерла в ній жива вода.

Тодосі Кіндратівні Довгич *, невтомному сіячеві на ниві народній.
Скільки лиха й недолі знести ви могли (Непідсильний тягар для людини...), Та свій келих гіркий ви до дна допили, Допили ви його до краплини.
Ви в негоду ступили на ниву тяжку, Були бурі страшні і морози, І на вашім на довгім і труднім віку Мало квіток цвіло при дорозі.
Мало квітів було, а багато могил, Тяжко лихо долати щорічне... Та ви сіяли скрізь, скільки вистачить сил, І розумне, і добре, і вічне.
Келих випито весь, ось і видно вже дно, Біль і смуток все глибший з роками, Та посіяне Вами добірне зерно Проросло і буяє квітками.
Будуть добрі жнива і багатий врожай, І дай Бог же його вам діждати, Щоб збагнуть хоч тоді, вже ступивши на край, Нащо жить, працювать і страждати. _________________________ * Наставниця та колега подружжя Коваленків по Боярській школі №1; вчителька української мови та літератури з складною та трагічною долею.
* * *
Я не бачив, як гаснуть вулкани... Може, й добре, що гаснуть вони – Вогняні, незагоєні рани Не окраса для їх сторони.
Та я бачив, як ватра згасає: Було полум’я, світло і дим, Потім кілька вуглин дотліває, Купка попелу буде за тим.
Бачив також, як люди згасають, І для мене найбільший це жах: Поступово душа витікає І вогонь погасає в очах.
А які були пристрасні люди! А тепер вони ті, та не ті, Їх ніхто не дозветься, не збудить – Вони згасли уже при житті.
Я у Бога прошу небагато: “Дай душі моїй сили не тліть, До останніх хвилин не згасати, Рівним полум’ям ясно горіть.”
ПАМ’ЯТІ САМІЙЛЕНКА*
В Боярці зеленій, серцю милій, Де ліси розкинулись кругом, Там над ставом, на Старій могилі, Спочива поет останнім сном.
Повз могилу в школу ходять діти, А внизу шепоче осока, І не в’януть на могилі квіти: Не одна кладе їх там рука.
В темну ніч він вийшов в путь тернисту, Вів його до творчості порив. Пісню він підняв дзвінку і чисту – Вогник свій сміливо запалив.
Може, й знав, що той вогонь не буде Так палать, як слава Кобзаря, Та від всіх вогнів, що світять люди, Ніч зника і наступа зоря...
Спи, поете! Жив ти недаремно, Україні працю і любов віддав. І народ, вклонившись тобі земно, Назавжди до серця тебе взяв.
І не згасне твоя слава зроду, Вогник твій горить і не згора, Бо поет – в серцях свого народу, А народ ніколи не вмира. _____________________ * Написано у 1964 р. до 100-річчя з дня народження В.Самійленка. Вперше цей вірш прозвучав під час урочистого мітингу, присвяченого цій даті, на могилі поета в Боярці.
* * *
Я скупих всіх розумію, Я жаднюгам співчуваю, Бо я сам давно жаднюга – Хочу все собі забрать: Всі гаї, ліси, і ріки, Водоспади і озера, І моря, і гори, й луки І сказати: “Це – моє”. Ви милуйтесь і любуйтесь, Та нічого не чіпайте – Ані квітки, ні травинки, Ані дерева, ні пташки, Бо це все лише моє. Я жаднюгам співчуваю, Я скупих всіх розумію, Я і книги всі на світі Хочу теж собі забрать. Їх розставить на полицях, І ходити поміж ними, І розправить всі сторінки, Ніжно пестить їх оправи, Відкривати, закривати І всю мудрість їх збагнуть. Ви беріть їх і читайте, Поринайте в море думки, Научайтесь всього в світі, Та книжок не ображайте! Ні сторінки, ані букви Не попсуйте: це – моє! Я скупих всіх розумію, Я жаднюгам співчуваю, Я зазнав усі їх муки, Сам терзаюсь день і ніч. Бо людських сердець на світі Я не можу всіх зібрати, Всіх до себе пригорнути, Всіх на світі обійнять. І пізнати усі душі, Почуттів усю безмежність, Ніжність всю і все тепло.
ГОДИНА ПРИЙДЕ!
Змалку не знав я Щастя і долі, Все міг стерпіти, Все, крім неволі.
Визволю птаха, Жука й комашину – Нехай будуть вільні Хоч на хвилину.
Виріс я, глянув Навкруг і жахнувся: Тільки неволя, Куди не поткнуся.
Душі в полоні, Серця у полоні! Де і в якому Стоїть це законі?
Сіті невидимі, Ґрати і пута. В’яне і гине Душа в них закута.
Кинувся мужньо Прямо на ґрати – Знищить, розбити, Знести і зламати.
Хто стане поряд В битві нерівній, В битві за волю, Душам потрібній?
Кличу і знаю – Прийде година: Вийде з неволі Вільна людина!
* * *
Я науку поважаю, Дуже вчених я шаную, Перед вченими я згоден Навіть шапку іздійнять. Досягла чудес наука І такого вже відкрила, Що всього і не збагнути – Аж чманіє голова. Тільки я в одне не вірю, Що наука нас врятує, Що відкриє вона щастя, Радість людям принесе. Скільки вчених є на світі, Скільки їх було до цього... Догм, гіпотез і законів На землі хоч відбавляй. І приходять нові вчені, Все закреслюють здобуте, Нові догми і закони Поспішають встановить. Та кому від того легше, Що розкладений вже атом, Що у космос безкінечний Вже літають кораблі? І у хащах наукових Бродить, плаче одиноко Всіма кинута й забута Сирота – людська душа. Їй тут холодно на світі, Їй тут тоскно й одиноко, Вона проситься до мене, У моє ридання-вірш. Я її сюди впускаю, Все віддам, що тільки зможу, Бо я вірю у людину, У її величний дух, У любов велику вірю, Вірю в правду і добро!
ДРУЗЯМ-ОДНОДУМЦЯМ
Друзі мої, побратими, Як зірки, ви розкидані в світі: Світло ще довго ітиме, Поки вас зможу зустріти. Друзі мої, однодумці, Де вас по світі шукати, І по якій це науці Звістку до вас посилати?
* * * Не ходив я з вами лісом, Не блукав я з вами лугом, Не збирав на полі квітів І не плив у річці в човні. Не сидів я вечорами І не вів розмов безкраїх, Не дививсь разом на зорі І віршів вам не читав. Скільки ж втратив я від того, Що я вас ще не зустрів! Може, став би я добрішим, Може, став би я ніжнішим, І мудрішим, й сміливішим, І сильнішим, може, б став. Де ти, друже мій далекий, Чом не стрінешся зі мною, Всіх скарбів душі своєї Чом до мене не несеш? Все поділим ми з тобою, Все обдумаєм до краю, Спалим болі і тривоги На вогні своїх сердець. Може, станеш ти сильнішим, Може, станеш ти цільнішим. Може, станеш ти добрішим, Сміливішим будеш ти!
Любий друже, озовись!
* * *
Я не знаю, хто ти, де ти, як ти? Чим живеш і служиш ти кому... В синім морі пропадають яхти, Промінь ясний утіка в пітьму.
Ходимо ми тихі, посивілі, Хліб тюремний мовчки жуємо, А тим часом нові джугашвілі * Все тугіш затягують ярмо... _________________________ * Джугашвілі – прізвище Віссаріона Сталіна, диктатора радянських часів.
ВОДА
Я приніс з колодязя води, Сів на призьбі, і на відра глянув, І побачив хвилі океану, Зливи, водоспади і льоди.
Я хотів збагнути в ці хвилини (Світ увесь окинув неспроста), Чим були колись оці краплини, Поки я з криниці їх дістав.
Ця велика життєдайна сила Не лише снігами і дощем спада, У скількох людей текла по жилах, З кров’ю хвилювалась ця вода?
В грізних битвах мужності давала, Кликала до подвигу не раз. Ця вода колись когось кохала, З ніжних вуст паринкою знялась.
Протікали океани часу, А вода боролась і жила. Хай же все віддасть вона відразу, Все поверне, чим колись була!
Зачерпнув води я цілий кухоль, П’ю її з надією в душі: Так улий же в мене силу духу, Дай снаги, на подвиг надиши!
РІКА
Нам би жити, як живе ріка, Бо незмінні в неї береги, А вода невпинно протіка, Свіжа й чиста, сповнена снаги.
В нас така ж лилася ця вода Із струмків життєвої весни, А тепер у душах болота, Жабуриння, пліснява і гниль.
Більш за все на світі б я хотів Душу від гнилизни вберегти, До своїх земних останніх днів Чистою, як воду, донести.
П Р Я Ш Е В У
“Є міста леви” (В.Симоненко)
Ти не лев, який до клітки звик, Ти, мабуть, іще й не левеня, Ти звичайне місто-трудівник, Ти невтомне місто-каменяр.
Щоб здійснились наші мрії-сни, Кличеш ти не відступать назад: Піднімайтесь, Бескида сини, Гордо станьте у найперший ряд!
Відчиняйтесь, душі і серця, Знову молот в руки, трударі, Не розбита скеля до кінця, Шлях рівняти йдіть, каменярі!
В праці, в пісні, в школах і полях Честі й гідності звучать слова. Це народ твій плечі розпрямля, Це душа народу ожива!
Так живи, рости і молодій І розпалюй серця свого жар – ПРЯШІВ – місто сонця і надій, ПРЯШІВ – славне місто-каменяр!
СТВОРЕННЯ СВІТУ
Світ з’явився задовго до мене, Його різні ладнали творці, Я почну його знову творити – Були різні початки й кінці.
Я пройду повз хмурні кам’яниці, Хмародери, ракети й міста, Світ почну я творити з криниці, Де прозора і чиста вода.
Я створю його з правди і волі, З пісні й слова, що вік не вмира, Із калини, і вишні, й тополі, Із могил, і старого Дніпра.
З чумаків, що бредуть серед степу, З запорожців, що морем пливуть, З гайдамаків, опришків, вертепів, Що в серцях у народу живуть.
Я візьму його пісню нехитру, (Припаду до цього джерела), Що зродилась із волі і вітру, І початком початків була.
В моїм світі не буде ракети, Бомб не буде і лазарів теж, Будуть люди – творці і поети, Буде правда і ніжність без меж.
* * *
З часів печер, віки й віки, Поети пишуть, і донині Вірші ростуть, як ті піски, Як дюни в спаленій пустині.
Не промивай ти цей пісок, Щоб золота добути там. Як самородок свій рядок Тобі в дарунок я віддам.
У ньому все найвищих проб, Його я серцем карбував. Мені і жить не слід було б, Коли б його ти не чекав.
Щоб написать рядок один, Я йшов не дні і не роки – Мільйони років й безліч днин, Крізь всі епохи і віки.
Всі муки, радощі й жалі Зібрав сюди з усіх планет. Здається, я на всій землі Єдиний справжній ще поет,
Що не для зиску і чинів, І не для премій, не для слав, Як хтось великий повелів, Тобі скрижаль свою писав,
Щоб ти не дав себе приспать, Бо лжепророки і понині, Як вороги, як чорна рать, Косноязичать на Вкраїні.
Та слово правди не помре, І возвеличить себе знову, Щоб сущий всякий зрозумів, Що на початку було Слово.
* * *
На смерть О.Грищенка *
Я приніс на цвинтар тобі квіти... (Що було б раніше принести!) Гірко, що не вернешся ти звідти – Всі, як кажуть, попалив мости.
Та й без них ні бродом, ані плавом Берег цей вже зроду не дістать. І кінець земним усяким справам, Книги недописані лежать.
Люте горе. Жартів аніскільки, Ось і мрія вже твоя збулась: Став і ти нарешті членом спілки, До якої іншим буде зась!
Дійсним, повноправним, рівним (А туди не кожного беруть!) До синів найкращих України Ти вступаєш у звитяжний гурт.
І тебе Тарас уже вітає – Він-бо там незмінний голова, А Довженко про кіно питає, Каже недоказані слова.
Там бездар не пустять до порога, А талант і працю піднесуть. Я не знаю, чи ти вірив в Бога, – Знаю: вірив в правду і красу!
Це те ж саме... Треба вірить тільки, Як і ти, любити рідний край... І тоді нам не потрібні спілки, І промови... І слова... Прощай! _______________________________ * Олександр Саввич Грищенко – боярський письменник, друг Олександра Довженка, автор книги спогадів про нього “З берегів зачарованої Десни”.
ДЕЩО ПРО ЛАВРОВЕ ЛИСТЯ
З Греції пішли олімпіади, Та забутий нині їх урок: В нагороду всім лауреатам – З дерева лаврового вінок!
Символом цей звичай залишився, Поміж премій, звань і орденів. Тож народ ще й зараз простим листям Гідних ушановує синів.
Був поет… І ось його не стало – На подушечках лиш купа нагород, А листків із лавру не поклали, – Найціннішого не дав йому народ!
Розбирайся сам тепер, як знаєш, Та забуту істину збагни: Зроду-віку ти не поєднаєш Листя з дерева й блискучі ордени!..
У ЛЬОДОВНІ
На травлері рибальському моряк Був ненароком замкнений в льодовні, А засуви міцні, не вирватись ніяк, І жоден звук не доліта назовні.
Забули друзі. Добрий був улов. Відзначили – і море по коліна! Чекай всю ніч, щоб хтось сюди прийшов, Коли заступить нова зміна.
А холод пробирає до кісток, І щоб не змерзнути й діждатись порятунку, Тягав моряк в пітьмі з кутка в куток Мороженої риби запакунки.
Я теж в льодовні вже багато літ, І в ній не рибу, а морозять душі! Як той моряк, тягати рими мушу, Щоб серце й душу не окутав лід.
Нехай ця праця марно пропаде, Та ніч мине! Настане та година. Відчинять засув. Буде знову день. На вахту прийде нова зміна!
КАЛЕЙДОСКОП
Доньці я купив калейдоскоп, І вона з ним цілий день сидить, Оченят не може відвести, Геть забувши ляльок і пісок.
“Звідки, – все питає, – ця краса? Звідки небувалі гарні квіти?” Не зумів я доньці пояснити, Як творить з нічого чудеса.
Поламала доня прилад цей – Таємницю взнать хотілось доньці, Сльози ллються в неї із очей, Биті скельця в неї на долоньці.
Жалюгідним він лежить тепер, Замісник чарівника і гнома, Троє битих випало люстер, Ще картон та стружки чи солома.
Плаче доня, треба утішать, То нічого, що цяцьки ламають. У поета не така душа – Трощать її теж і розбивають.
Доньці можна цяцьку знов купить, Більш вона ламать її не буде, А поету душу як розбить, То не ждіть від нього більше чуда.
ЧАРІВНІ ОКУЛЯРИ
Я жалію, без міри жалію – Десь поділись мої чарівні окуляри, І тепер наді мною пливуть просто хмари, Тільки пара і дим, а не витвори мрії. Вийду вранці… Роса ось під сонцем блищить… Та це ж краплі води, а не срібло і злото. А он там не кришталь, а звичайне болото, Не смарагд, малахіт – осока шелестить. Соловей заспівав – то говорить в нім стать, Він самицю зове, і яке мені діло. Місяць в небі зійшов, не дає людям спать – То це ж просто небесне, схолонуле тіло. Зараз квіти розквітли… Піди по садах, Ваблять чари незнаної сили. Та це ж тільки принада, щоб кликать комах, Щоб вони ці квітки запилили. Грала скрипка, і чув я розмови весни, Плач і сміх, і цвітіння волошки. А тепер зрозумів: це дрижання струни, Резонанс від звичайної дошки. Я тебе покохав… Це нервовий синдром. (Там у книзі медичній усе роз’яснилось). І ти просто по воду пішла із відром, А не ще одне сонце з’явилось. Мріяв я підійти і тебе обійнять, Обхопити твій стан, твої трепетні груди, Та хіба ж якась радість від дотику буде? Бо це залози тільки – дітей годувать. Ну а я що таке? Те що й всі ці поети: Шлунок, м’язи, кістки та ще й шкіра на спину. Тільки душу не змірить мою кібернетик, Бо не влізе вона у лічильну машину. І я тим говорю, що життя в них не жарт: Не губіть, не втрачайте свої окуляри, Світ померкне і згасне, і жити не варт, Коли зникнуть у ньому всі чари. Я згубив окуляри, а жити хотів, Існувать не хотів, хотів жити! Посилайте ж подалі до всяких чортів Тих, що хочуть вам все роз’яснити.
С И В И Й
Сивий іде чоловік, Сивий, зовсім білий. Горне волосся набік Вітер несмілий. Сивий, куди ти несеш Тугу свою і втому? Мабуть, зараз ідеш Ти не додому. Болі і радощі стер, Думи несеш старечі... Що ж тобі давить тепер На твої плечі? Сивий іде чоловік, Голову нижче схиляє, Вітер від нього втік, Знов доганяє. Сивий, які діла Ти після себе лишаєш? Все, що земля дала, Ти покидаєш. Ти ж бо від себе не втік? Відповідь дай правдиву. Сивий іде чоловік, Зовсім сивий...
ЦЕ ВСЕ – ЖИТТЯ!
Велике місто. Площа. Люди Снують, спішать не знать куди. Ростуть великі новобуди, Кричать веселі поїзди.
Далекі села. Сіють ниви – На поле вийшли орачі; Гримить гроза, проходять зливи, І журавлів летять ключі.
Там заєць слуха шум вільшини, В деревах чуть пташок пісні, Піднявшись з дальньої вершини, Орел повиснув в вишині.
Маленький жук повзе у нору, Мурашки свій ладнають дім. Бджола дзвінка злітає вгору В промінні сонця золотім.
В воді брудній, в калюжах долі Бактерій тьма і тут, і там. Мала амеба ось поволі Клітину ділить пополам.
У кожнім атомі протони Таять енергію свою. Навколо різні електрони Літають в замкненім строю.
А далі там хвости комет, Безмежний простір небуття, Багато сонць, світів, планет, Комах, людей... це все – життя!
___________________________________ РОЗДУМИ (1960 – 1970, Боярка) ___________________________________
НАСТАВ ЧАС РОЗДУМУ
У вік ракет, біонік, кібернетик, Шалених швидкостей і атомних чудес До роздумів людей я повертаю І говорю: “Людино, зупинись!
Настав час роздуму! Задумайся, Людино, Куди ти йдеш і чим тепер живеш?!
Безмежні в світі океани знань, Та є між них знання найвище – Знання того, в чім світу рівновага І в чім покликання людини на землі. Забули люди зараз свою душу І кинулися всесвіт пізнавать, Відкрили там найглибші таємниці, Зловісні сили випустили в світ, А вмінь нема, щоб стримать їх в покорі!
Настав час роздуму! Людино, зупинись!
Поглянь у себе! Вглиб душі своєї, Пізнай себе як вічний прояв духу, Шукай в собі великі світлі сили, Що злі стихії зможуть підкорить І вивести людей на шлях єдино вірний, У царство істини, любові і добра... Настав час роздуму! Людино, зупинись!
ЧЕТВЕРТИЙ ІСПИТ
Три іспити тяжкі вготовано людині – Так мудреці навчали стародавні. Це – слава, влада і багатство. Коли крізь все це пройде чоловік І людської подоби не загубить, Тоді лиш гідний він звання людини.
Не склав я жодного з цих іспитів тяжких, Я все життя складав четвертий іспит. Він в тому був, щоб зовсім не бажати Нічого з цих спокусливих принад. І, замість слави, в безвісті прожити, Замість багатства, їсти хліб черствий, Солодкий хліб, що працею здобутий. А владу правити лиш над одним собою, Себе лиш одного судити і карати За всі найменші хиби і провини, За те, що мало для людей зробив, Для України і свого народу.
Ой, не легкий оцей четвертий іспит! Коли б його лиш скласти до кінця...
Д О Щ
Чи ви бачили, як Починається дощ? Пада перша краплина Раптово на брук… Перехожий іде, А на ньому новий макінтош, Та ще й зверху стирчить Дорогий капелюх.
Це відомий вам тип, Він упевнено й твердо простує, Він пихатий і гордий (Ціну знає собі чоловік), Впала крапля на нього, Та його це ніяк не турбує: Він прогнози всі знає На зараз, на місяць, на рік.
Впала друга і третя – Для нього так само це мало… П’ять упало краплин – Теж уваги на них не звернув. Крапель більше і більше, Вже десять і двадцять упало, – Він підняв свою пику Й на небо ліниво зирнув.
Але дощ насува! Крапель пада багато, багато!.. Вже і цей налякавсь, Закрутився, як спійманий вуж. Ну так як твій прогноз? Жалюгідним зробився пихатий, І від тисяч краплин Він побіг рятуватись чимдуж.
Він цей дощ пережде, Буде вірить і далі в прогнози Самовпевнено й тупо У засліпленні дикім своїм… Але це тільки дощ, А ще будуть і бурі, і грози, Ще і блискавка вдарить, І гримітиме грізно ще грім!
А краплини злились У струмки, і потоки, і ріки, Вони рвуться вперед І змивають пилюку і бруд, Їм дорогу дадуть Всі такі самовпевнені типи, Бо у море велике Ці краплини разом потечуть!
Я прославлю її, Оту першу маленьку краплину, Що з високого неба Відважно на землю спада. Вона дощ починає, А потім зникає і гине, Навіть слід на землі Десь від неї навік пропада…
Ти живи, як живеш, Я твій спокій не хочу украсти, І без тебе вони, Перші краплі оті, упадуть, Бо воно не твоє Це сумне й найвеличніше щастя – Впасти першим на брук, Освятивши для інших цю путь…
НАЙВИЩА ВЕРШИНА
Нас у школі учили про різне: Про найглибші на світі моря, Про найдальші на світі країни, Про найвищі вершини гірські…
За науку скажу я спасибі, Та про гори не все там правдиво, Бо по світу блукав я чимало І на різних вершинах бував…
Та не скоро найвищу вершину Я знайшов, щоб на неї піднятись, Не під силу вона альпіністам, І спортсменам її не здолать…
Я тепер підіймаюсь на неї, А гора - ой яка ж і висока! А вершина - ой як ще далеко! І притулків на схилах нема…
Та здолати її я повинен, Бо лиш з неї всі далі відкриті, Бо за нею дорога моя!.. Це найвища вершина для мене, Вище всіх Еверестів і піків – І ім’я їй – Чернеча гора…
ТВОЇ БАГАТСТВА
Так чим же багата людина? – Можливо, захочеш ти знати...
Є три лиш багатства у тебе: Здоров’я, знання і душа.
Яке ж з трьох багатств найцінніше? – Можливо, захочеш дізнатись... Тож краще ти сам поміркуй:
Кому ж бо потрібне здоров’я Бездушної, злої людини, Що лихо примножує тільки Багатством таким на землі?
Кому ж бо потрібні знання, Що людям ідуть не на користь, Що тільки нещастя приносять, Злі сили виводять на світ, Знання, що для слави і пихи В пригоді всім людям лихим?
Тож знай, що знанням і здоров’ю Душа тільки ціну дає, І в світі лиш той найбагатший, Хто душу плекає свою, Хто в неї збирає повсюди Скарби і любові й добра, І честі, і правди, і віри, – Всі цінності вічні й святі, А потім і щедро, і радо Це людям усе роздає.
... Лиш три є багатства в людини І всі вона в змозі примножить, І всі у житті їй потрібні, То ти бережи свою душу –
Великий і світлий свій скарб!
КВІТКОВИЙ РОЗДУМ
Я лісом йшов… Люблю збирати квіти… Над кожною схиляюся в задумі – Квіткову мову хочу розгадать. Не знаю я, який премудрий вчений Сказав, що квіти – це лише принада, Щоб кликати комах для опиління… Мабуть, він комашиний розум мав.
Ось квітка ця… яке велике чудо Оця сукупність ліній, форм і барв, Яка краса у неї неповторна! Невже це створено для бджілки чи джмеля?! Невже вони в красі цій більше тямлять?! Перестаралася природа для комах!
Так думав я… А це хіба не диво, Що силою незбагнених обставин Вона якраз сьогодні розцвіла, Що саме їй якраз судила доля У цей червневий день мене вітати тут?
Загинуло тут безліч їй подібних, Насіння, і коріння, і стеблин, І навіть пуп’янків, готових для цвітіння, Багато погнило, щоб дати змогу їй Одній тут розцвісти і чарувати всіх.
То, може, так воно й серед людей? Одні з’являються на світ лише для того, Щоб устелить собою ґрунт для інших І стати часткою у купі перегною, Що на ній виросте людина видатна – Начальник, полководець або вождь? . .
Ні, це не так! Це вигадка владик Та честолюбців різних, що одвіку Людей вважали тільки за підстилку Для влади, слави і кар’єр:
Терпи й неси тягар життя безмірний, Щодня виконуй тупо чужу волю, – Ти на цім світі ще дістанеш нагороду: Вождь за твоє здоров’я скаже тост колись, А може, ще й дадуть відзнаку з бляхи, Як будеш ти слухняно спину підставлять.
Хіба у цьому сенс твого життя?! Хіба для цього ти на світ родився?! Це все не так! Всі рівні люди в світі! Людина – це не перегній! Вона – Л Ю Д И Н А! Не маса, і не гвинтик, і не кадр! Людина кожна – КВІТКА неповторна, Найбільше в світі чудо із чудес! І кожен з нас приходить на цей світ Лише для того, щоб розквітнуть щастям, Розкрити всі таланти і уміння, Щоб своїм цвітом осявати всесвіт І всім віддать його як найдорожчий дар.
Людино, друже мій! Одне ти мусиш знати: Незнані вміння у тобі таяться, Безмірні сили просяться на світ. Не дай! Не дай себе ти затоптати, Бо ти родивсь, щоб виконать своє, Лише тобі призначене завдання!
Ще рідний край чекає твого внеску, Ще твій народ чекає на твій цвіт, Бо ще не знайдено усіх любові слів, І ще не всі написано вірші, І ще не всі проспівано пісні, Не створені ще всі картини і скульптури, Не всі будови зведено до зір, Не всю неправду знищено на світі, Не все на світі зроблено добро.
Лишилася ще часточка твоя, Вона твоя! У всесвіті у всьому Не може інший замінить тебе – Ні друг, ні брат, ні учні, ні нащадки, Ні діти, ні соратники твої…
І якщо ти не розцвітеш, не зробиш Того, що заповідано тобі, То світ від цього лишиться біднішим, То світ від цього стане нещасливим, І будуть зорі гірко, гірко плакать, Коли твоя покотиться зоря, Коли зів’яне квітка нерозквітла, Коли тебе не стане на землі…
Людино, розцвіти!
ПЕРЛИНИ
На теплім дні в морях і океанах Живуть перлівниці – істоти примітивні. Між черепашок двох – шматок живого тіла, Захований від всіх навколишніх тривог, Їх існування там спокійне і нудне. І безліч їх вмира на теплім дні морському, І сліду не лишивши в глибині.
Але коли одній в її закуте тіло Проникне чи пісок, чи гострий кремінець І вразить боляче цю ледь живу істоту, То в ній почне рости перлина самоцвітна. Все більша й більша з кожним днем новим Зроста перлина – чудо із чудес.
Дізнались люди про перлини в морі, Шукають всюди їх, забувши небезпеку, Щоб милуватись їх примхливим блиском, І все найкраще, що буває в світі, З перлинами порівнюють вони.
Та забувають люди, звідки ця краса, Не думають про те, а може, і не знають, Що чари ці – це тільки скам’янілий Живий пекучий біль, що тіло розтина...
На світі й люди є, що на перлівниць схожі, Що душі в черепашки закували, Від всього світу панциром закрились, Та не шукайте в них в душі перлин!
Шукайте їх лише в поетів справжніх – У них душа завжди відкрита навстіж, Підставлена під всі негоди світу, І відчува вона життя тяжкі удари, Всі болі, радощі, страждання і жалі, І ранить її глибоко й пекуче Ой не один ще гострий кремінець!
В такій душі ростуть, цвітуть перлини, І біль живий у них не кам’яніє, А запікається в слова, у ритми й рими – Поезією люди це зовуть. Вмира поет, але живуть перлини Його поезії – весь біль його життя…
Навчились люди перли підробляти, Беруть для цього скельця і пластмаси, І блиск підроблений бува не гірш за справжній, Він легко багатьох в оману вводить Людей, що всюди тих перлин шукають… Та час мина, тьмяніє блиск фальшивий, І боляче тоді помилку зрозуміть.
Ще більш фальшивих перлів поетичних. Усе в них є: епітети і тропи, Холодний рими блиск… Нема лише чуття Тепла людського, болю і натхнення, Високих помислів, що в душу світять нам.
Та прийде час прозріння від омани, І потьмяніють ці підроблені творіння, І зникнуть геть без знаку на землі. А вічно будуть жить поезії перлини, Що з болю й мук родились у поета, Що у собі несуть тепло людської Відкритої вразливої душі.
Не кидайтеся ж, люди, на принаду, Не зачаровуйтесь холодним блиском Нещирих і надуманих творінь. Шукайте в морі слів лиш справжніх перлів, Що вам життя освітять вічним світлом Поезії, і правди, і добра!
ХІД КОНЕМ
Я часто в юності колись сідав за шахи, Мене вражала ця таємна гра. Ну що там в ній? Клітинок шість десятків Та три десятки точених фігур, А люди не одне тисячоліття Схиляються над дошками в задумі, Шукають все ходів та комбінацій, Щоб здивувати всіх гравців завзятих І таємницю гри до краю розгадать.
Я в юності й поезію прирівнював до шахів, Я думав, що слова – це ті ж фігури, Що ними здавна ходять всі поети По клітках чорно-білих людських душ, А всі рядки, і образи, і рими – Це тільки комбінації із слів, Такі, щоб душу вразить найсильніше, Усіх суперників своїх перемогти І вийти в поетичні чемпіони.
… Ось слово це. Воно пішак, ніщо, А ти пройди ним вглиб душі людської – І це вже ферзь – фігура найсильніша, Воно поб’є слова і більш вагомі, Воно й тебе ударить, може, в серце, Воно сильніш за всяких королів!
І ці слова, окремо кожне взяте, Ваги великої і значення не мають; Візьми постав їх поряд – і вони Незмірну силу вже в собі знайшли, І їх ударів ти постережись!..
А скільки ж є клітин душі людської! А скільки слів ще не вступили в гру! Знайди, знайди секрети комбінацій – І ти поезію в полон назавжди візьмеш, За кожен вірш тобі зааплодують І скрикнуть заздрісно: “Оце так хід конем!”
І я сидів безсонними ночами, Щоб розгадать, як кожне слово ходить, Та все шукав таємних комбінацій, Порівнянь, рим і образів нових, Хотів поезію собі я підкорить…
… Не став я поетичним чемпіоном І слави анітрохи не добув… Та гордо голову від того я несу, Що не примкнув в житті я до гравців, Які одвіку скрізь завзято грають Не в спорті, а в політиці і війнах Людськими долями, як пішаками, ходять, Що і поезію давно зробили грою Та все вишукують нових ходів конем…
Я зрозумів безсонними ночами: Не все на світі зводиться до гри, Є речі з вищим змістом на землі, Я зрозумів – ПОЕЗІЯ – не гра! Поезія – це цвіт душі людської, Любов і смерть, і щастя всебуття. Це помисел високий, зліт до зір, До самих вищих сфер, куди ракета жодна І сонця світ не може долетіть!
Безмірна всесвіту таємна глибина, Але ДУША ЛЮДСЬКА за всесвіт глибша, Мільйони всесвітів вона в собі вмістить!.. І лиш поезія, найбільше диво з див, Нам велич відкрива єства людського І вищим змістом сповнює життя.
Навіщо ж ці шукання комбінацій, Вимучування ритмів, образів і рим, Коли поезія – це тільки простота, Коли поезія – це тільки глибина, Коли поезія – це те, що я сказав вам, І вам від цього стало легше жити, Бо піднялись ви духом в височінь І зрозуміть змогли, що ви таки ЛЮДИНА…
В О Г О Н Ь
Я вчора знову мандрував в минуле, У сиву і далеку давнину. Хотів я предків десь своїх знайти, Щоб сил у них дістать собі первісних І стать сильнішим в наш тривожний вік.
Я пралісами довго продирався Через річки, і гори, і степи. Ішов я довго. Все шукав, шукав Те рідне плем’я, що від нього Ще й до сьогодні рід мій весь іде.
І ось у сутінках у скелі кам’яній Побачив я печеру. В ній вогонь Ледь жеврів… Зрозумів: вони! – Мені це голос крові підказав.
І я ввійшов в печеру… По кутках Лежали шкури там – постіль нехитра, Якийсь ще посуд був та зброя – Каміння, що прив’язане ремінням до ломак.
Серед печери там вогонь малий горів, Сиділо навкруг нього декілька старих, Накинувши на плечі теплі шкури, Усі вони схилялись до вогню І час від часу кидали у нього Трави сухої жмут чи гілочку суху.
В їх постатях була така велика втома, Їх сон долав, а може, і бажання Собі вже мати вічний супокій. Один уже, схиливши на коліна Свою засохлу голову, нерушним був…
Та інші всі тяглися до вогню Й плекать його вони не припиняли. “А де ж все плем’я наше?” – я спитав. І ось один з старих, і голови не звівши, Повів мені там голосом глухим:
“На ігрищах десь плем’я наше, в лісі, Там, де ростуть плоди, що голову дурманять. Було у нас щасливе полювання, Та й інше плем’я ще до нас пристало, Воно пообіцяло нас оборонять, Якщо вогнем поділимось ми з ним. Напікши кабанів, всі потяглись туди І там, упившись соком, ігрища ведуть…”
“А ви ж чому не там?” – Старий Здивовано тоді на мене глянув: “А вогонь? Вогонь святий Хто берегти тут буде? Загине наше плем’я без вогню, Підступні чужаки відняти його можуть, Та й хто на ігрищах там дума про вогонь?..
А прийде час, отямляться усі І знов повернуться до рідного тепла… Та от біда: поживи для вогню Лишилось мало в нас, і їжі теж нема…”
– То, може, вам потрібна моя поміч? – Звичайно, треба. Піди, гілок сухих дістань та декілька плодів…
І виконав прохання я старого, І знову повернувся у свій вік, І став сильніш від сил тих первородних, Бо грівся там біля свого вогню, Бо сам гілок у нього теж підкинув, Бо вчився жить у тих, хто голови не втратив І зберігав ВОГОНЬ свій як святиню, І з роду в рід його передавав.
М А Й Я
Індійські мудреці відкрили дивну Майю, Таке невидиме таємне покривало, Що світ увесь собою обгортає І закриває від очей людини Усі найбільші і найглибші таємниці І всесвіту, і простору, і часу, і буття.
Хіба б ти міг спокійно жить на світі, Сміятися, радіти сонцю і весні, І свій виконувать обов’язок в житті, Коли б ти міг збагнути хоч на мить Безмежність всесвіту і часу безкінечність, Таємний хід причин і наслідків подій, Коли б ти міг хоч трохи уявити Той океан страждань, і горя, й лих, Що мають люди всі його перепливти, Щоб знову зникнути у безвісті навік…
Хіба б ти міг спокійно існувати, Коли б умів пізнати свою долю, Усі нещастя, що тобі судились, І муки ті, що десь тебе чекають, І всі страждання від хвороб і лих Твої, дітей твоїх і рідних всіх твоїх, Коли б ти міг збагнути жах безмежний смерті, Що ти від нього зроду не втечеш!..
Благословенна ж будь, священна Майо, Що ти собою все це прикриваєш, І змогу тим даєш малій людині Уникнути страшного тягаря, Пройти спокійно свій життєвий шлях. І внести навіть щось у скриню існування І виконать обов’язок хоч невеликий свій.
Тож не знімай, не рви священну Майю, Не збільшуй собі мук, що ти їх досить маєш, Роби усе, що в скромних твоїх силах, І Майю кожен день благословляй: Благословенна ж, Майо, будь!
Я Майю теж колись благословляв, Я розумів, що те, що поза нею, – Велике, і таємне, і страшне, Що смертному збагнути це не дано, Що буде він засуджений на муки… Я розумів це, відчував і знав – І все ж почав я Майю розривати!..
Навіщо ж то було мені родитись, Сліпим кротом на світі існувати, Якщо не можу я всього пізнати, Піднятись духом до вершин найвищих І відшукати там таємний сенс буття, І відповідь знайти – навіщо я існую, Навіщо був потрібен цьому світу І шлях куди короткий мій лежить?..
І все життя тепер я Майю рву, Ненависне зриваю покривало, І з кожним так розірваним шматком Все більше таємниць я пізнаю великих, Все більше тягарів ляга мені на плечі, Все більш страждань і лих не мене давлять, Здається, всесвіт весь я мушу сам тримати, Все зло, що в ньому є, і всю неправду в світі Один за всіх повинен я нести!..
Я буду Майю рвати, доки не збагну Причину всіх причин, початків і кінців, Щоб до найпершої дійти першопричини!
ПРИДУХА
Яка зима! Яка страшна зима!..
Таких морозів люди ще не знали, – Закуті в лід міцний озера й ріки, Ще й сніг глибокий шпари всі закрив, – І лихо у воді – прийшла придуха.
Страшна це річ, як льоду товща Замість блакиті неба над тобою, Нема чим дихати. Немає кисню! Страждають всюди мешканці води.
Є люди злі. Рубають ополонки, – До них дихнути риба поспішає, А там її безжально й хижо ловлять, – За подих життєдайний йде вона на смерть!..
Не все одно, – ви скажете мені, Чи там на дні померти від придухи, Чи бути спійманим тут зверху лиходієм Й лежати мерзлим в купі на льоду.
Та ні! Не так! Це зовсім не однак! Хай риба мудра гине по ковбанях, Жахаючись піднятися зо дна, Хай боягузливо конає від придухи...
А я з сміливцями отими, котрі За те, щоб раз дихнуть на повні груди, За те, щоб ще хоч раз на небо глянуть, На смерть і муку відчайдушно йдуть!
ДИВО
Мені це розповів один дивак, Він мав непосидючу дуже вдачу, Мабуть, півсвіту він уже об’їхав. Чого він скрізь шукав – не міг я зрозуміть...
“Яке ж у світі найдивніше диво Побачив ти, мандруючи невпинно? – Я якось запитав його... Він помовчав, Зніяковів, а потім тихо-тихо Сказав мені: “А все ж вона цвіте...”
Тоді захоплено і трохи соромливо Повів мені, що на однім вулкані, Десь на Камчатці чи ж бо на Курилах Він квітку бачив, що цвіла собі На кратері на самому краєчку. Ні лави жар, ні дим смердючий Убити не могли її цвітіння.
І він не раз на сопку підіймався, Не вірячи, що може таке бути, Що може існувати таке диво.
... Мій друг-дивак об’їхав безліч міст, Споруди всюди бачив найдивніші, Всі чудеса, що їх накоїла природа, Людей всіляких, всі технічні чуда, Та тільки ця одна маленька квітка Й була для нього найдивнішим дивом, Якого він шукав усе своє життя, Задля якого він блукав по всьому світу, Щоб мир знайти в душі своїй бентежній І сил для існування серед бід і лих...
Бо тільки там, на сопці, він і зрозумів Всю силу й велич мудрого життя, Яке сильніш за грози і вулкани, Яке могутніше за всі стихії в світі! І хай вони грозяться і гримлять, І покривають все своїм отруйним димом, Нагадують весь час про лихо і загибель, А квітам знать своє і скрізь своє робити, А квітам скрізь цвісти!
___________________________________ НЕДОКОШЕНИЙ ЛУГ (1960 – 1972, Боярка) ___________________________________
НЕДОКОШЕНИЙ ЛУГ
Восени… Я не знаю, чому восени Часто бачу я знов Все ті ж самі Тривожнії сни.
Все ті ж самі місця В задеснянськім Озернім краю, Де я спокій згубив, Де покинув я Радість свою.
Бачу ясно, до мук, Той знайомий Журний виднокруг І в тривозі спішу Я на свій Недокошений луг.
Недокошений луг… Там похила трава доцвіта, Шерхіт владний коси З далини В моє серце вліта!
Сходить сонце З-за трав, Журавлі пролітають вгорі, А з долини у ряд Виступають гуртом косарі.
Кожен помах їх кіс Мені голову Зносить з плеча, І стискає мене Тоді дика і люта Печаль.
І мордує мене Найлютіша Із віданих туг, Як побачу я знов Той сумний Недокошений луг.
Чом не кличуть мене Ці суворі міцні Косарі? Як же я забаривсь І не вийшов До них до зорі?
Я цей луг у собі Все життя, Як покуту, носив, Бо загінку свою Я на лузі отім Не скосив.
І тривожить мій сон, І приносить Найтяжчу із туг Невимовно журний Недокошений мною Той луг…
Плаче осінь навкруг, Суне морок з яруг, А в мені все живе, А мене все зове Недокошений луг… Недокошений луг…
МОЯ ДОЛЯ
Мені дітися нікуди – треба писать, Бо родивсь я під знаком тієї з планет, Що недолю віщують і словом ПОЕТ Шлях тяжкий і тернистий приходять вказать, І подітися нікуди – треба писать.
В голові ціле море розбурханих слів, І рядки, наче хвилі, шумлять і встають, Б’ють у серце моє і спочить не дають, Щоб я плив уперед, а вертати не смів, Плив у море розбурханих слів.
І мені цього моря не кинуть ніяк І до тихої пристані не допливти. Треба в бурю самому шукати мети І самому для інших світити маяк, Бо мені з цього моря не вийти ніяк.
І я знаю, що в морі колись потону, Розіб’ється об рими мій човен-душа, Море винесе людям уламки вірша, А всі болі і муки пірнуть в глибину, Я в бурхливому морі втону...
І якщо ти десь знайдеш уламок вірша, І він в серце тобі западе аж до дна, Значить кличе й тебе всіх морів глибина. Так бери свою душу, ламай на вірші І у море виходить спіши!
Бо нікуди не дінешся – будеш писать, Бо родивсь ти під знаком тієї з планет, Що до подвигу кличуть і словом ПОЕТ Шлях тяжкий і великий приходять вказать, І ти будеш страждать і писать!
СПОВІДЬ
Я неправедно жив: І моливсь, і постився я мало, У турботах дрібних Витрачав я і сили, і час, Оступавсь на шляху, Спотикався і падав, бувало, І покару тяжку Ніс за це я від себе не раз.
Я неправедно жив: Не здолав усіх потягів плоті, Хоч тримав їх, як псів, Все життя на міцних ланцюгах. Марнолюбства свого Я не зміг до кінця побороти Й вабу слави пусту Грішно бачив я іноді в снах.
Я неправедно жив: Не збагнув всеї величі духу І у душу впускав Світ пустих і примарних речей. Часто кривди терпів, Мовчки зносив образи й наругу, І всього не зробив, Що я зміг би зробить для людей.
Я неправедно жив, Бо я мало любив Україну, Я за неї не йшов У петлю, чи на кулю й на хрест. Я усе їй віддав, Та мужніших чекав на заміну, Що здобудуть в борні Їй свободу, і славу, і честь.
Я неправедно жив... Не для мене святого печатка, І покута тяжка На душі моїй вічно лежить, Та коли б довелось Все життя починати спочатку, Я б хотів іще раз Так неправедно й грішно прожить.
ДЛЯ ВІРШІВ НЕМАЄ ТЕМ?
Для віршів не стало тем – Все написано на світі: І про сонце, і про вітер, І про поле під дощем.
Для віршів нема вже тем: Він любив... Вона любила... Вічність все водою змила... Ми травою проростем...
Для віршів немає тем. Спогад... Натяк... Щось неясне, Спалахне і знов погасне, А у серці – лютий щем...
Для віршів немає тем? Чом же родяться поети, Сіль землі, краса планети, Гордість сонячних систем?!
Для віршів ще безліч тем! І поети будуть жити, І з поетів будуть квіти – Ми ж травою проростем...
Для віршів ще безліч тем!
ПОЕЗІЯ
Хочеш знати, яка вона, Що вона, хто вона? Це – квітка прекрасна, На хустині гаптована.
Візерунок – це вірш, Полотно – це душа, Колір ниток – любов, В нім – вся щирість вірша.
Тож рядки пофарбуй, Коли пишеш вірші, І квіток не гаптуй На лахмітті душі.
Хочеш знати, яка вона, Хто вона, де вона? Це – хмаринка легка, В сонця світ оброжевлена.
Та хмарина – твій вірш, В нього небо – душа. Сонця світ – це любов, Він вся ніжність вірша.
Без блакиті хмарина Лише пара і дим, А без сонця вона Стане мевом блідим.
Хочеш знати, чого Для поезії треба? Дуже мало: всього Тільки сонця і неба.
ПІСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕНІСТЬ ПОЕЗІЇ
З пісні стане попіл. Б.-І.Антонич
Поете любий, вмер ти молодим, Не встиг в житті здобути тої віри, Що пісня не помре, не піде в попіл сірий І не розтане так, як від багаття дим.
На світі смертне все. Всі подвиги й діла, Все, що людські створили вмілі руки, Громаддя пірамід і витвори науки – Усе перейде в тлін і знищиться до тла.
Усе зникає геть, щоб не родитись знов. Безсмертна пісня лиш, що смертні крушить межі, В уламках черепків доносять гільгамеші Через віки до нас і тугу, і любов.
Та й так, без черепків, з сердець і до сердець, І без пергаменту, паперу чи каміння Струмить поезія крізь душі й покоління, Крізь безлічі віків – у вічність навпростець.
Ніколи і ніде не згасне її світ, Де б не судилося поетам помирати, Вона проб’ється враз крізь мури й каземати, Через сніги й тайгу, через колючий дріт.
Поете любий, темно тобі там, Ти спиш в землі, ти мариш в тиші снами, А пісня все живе, вона завжди між нами – Незнищеність поезії довів ти людям сам.
ЗОРЯНІ ХВИЛІ
Зоряні хвилі хлюпають в небі; Місяць в сузір’ях, як човен, пливе, Ось він піднявсь на безмежності гребінь, Хтось мене звідти зове і зове.
Чую той поклик призивний і владний, Хочу озватись – далеко сягать, Часто вночі я стою безпорадний, Знаку від себе не можу подать.
Хто мене кличе з космічного моря? Може, поети, що в зорях живуть, З місяця-човна до мене говорять, Щоб вирушав я у зоряну путь.
Не космонавтом, а просто поетом, Зоряний промінь – то буде мій шлях. Всі перепливши і Стікси, і Лети, В мандри піду по космічних морях.
Здалеку також до зір буду звати Тих, що родились братами комет, – Хтось не засне, уночі вийде з хати, Хтось буде справжній поет!
ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ
Є на світі пісня – пісня лебедина, При житті остання, за життя єдина. Пісню цю співає лебідь на світанку, Тільки перед смертю, тільки наостанку.
Все було й минуло – грози і негоди, І широке небо, і глибокі води. І любов безмежна, лебедина, тиха, І подруга вірна, ніжна лебедиха.
Повмирали друзі... Не лишилось брата... Полетіли в вирій білі лебедята. Згорнуті в знемозі лебедині крила, Та не похилилась голова безсило!
Хай вона надходить – мить ота зловісна! Ще не все скінчилось! Залишилась пісня! Залишилась Пісня, горда і крилата! Тільки лебідь вміє з Піснею вмирати!
І стрясає простір, і у небо лине Сила незборима – Пісня лебедина! ........................................ Я давно безкрилий, Холод серце тисне. Я про тебе мрію, Лебедина Пісне!
* * *
Ти не поет, ти деспоту служив, Не Україні ти служив, а кату, Віддав святині чисті супостату, У грудях матері не бачачи ножів.
Ти відвертався від кривавих жнив, Коли твою палили рідну хату, Ти пузо грів, і їжу їв багату, І смерть свою живим ще пережив.
Цвірінькнув в юності, дістав вінок і славу, Вони тобі належать не по праву. Віддай достойним слави і вінця,
Тим, що за Матір гинули в Сибіру, А ти, що у підлоті втратив міру, Чекай ганебного кінця!
МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ
У дні страшні кривавого тирана Свою він долю важив у в’язниці. В покорі плазували люди ниці, А мужні йшли у безвість Магадана.
За друзів серце ятрилось, як рана. Він був поет, а не людина з криці, Хотів на волі сіять блискавиці, Хоч знав, що прийдуть осуд і догана.
Душею покривив, і вийшов він на волю. Усе стерпів: і кривди, і сваволю, Та слово наше, як святиню, ніс,
Плекав, беріг і захищав до смерті, І чистим нам віддав, бо встиг на ньому стерти Сліди своєї крові й сліз.
ТРИПТИХ ПАМ’ЯТІ ВОЛОДИМИРА САМІЙЛЕНКА*
І. ПОВЕРНЕННЯ
Яка печаль! Яка страшна печаль – Самотнім бути в рідній стороні, Де вже нема ні друзів, ні рідні, Де вже тебе ніхто не зустріча.
Одне лишилось: спогади на дні, В дворі сосна, струнка, немов свіча, Забули тут поета-сіяча, Лиш дятел сумно стука на сосні.
Та це не все. Он ліс ген віддаля, За ним ще села, люди і поля, За лісом далеч в голубій імлі.
Над нею вітер пролітає радо, А у душі лише одна відрада, Що будеш вічно у своїй землі.
ІІ. ОСТАННІ ДНІ
Він, хворий, тут сидів щодня над ставом, Дививсь на церкву, на пташиний літ, Щоб у душі своїй лишить їх вічний слід І так у вічність увійти по праву.
На луках он покошено отаву, А там калина чи червоний глід. Він дивувався, скільки довгих літ Міняв красу на працю чи на славу.
А день згаса, і дихать все трудніш. Коли б ще дописати отой вірш, Що він його почав колись весною...
А на ставу буяє осока, Така весела, свіжа і струнка, Що ніби й не чека когось с косою.
ІІІ. МОГИЛА
Над ставом церква. Пагорб невисокий, Як зелен килим, душу звеселя. Могили не розгледіти здаля, Дерев сім’я її вартує спокій.
Нема хреста. Зогнив із плином років. Зів’ялі квіти. Зламане гілля. Трава в пилу, і висохла земля, – У славу тут ворота не широкі.
Байдуже повз іде людей юрма, І серце біль зненацька обійма: Йому б лежати десь у Пантеоні.
О Україно! Як же він радів, Коли вертався із чужих країв... Серед могил пасуться коні. ___________________ * Володимир Самійленко (1864-1925) – відомий український поет; помер та похований у Боярці
ДОЛИНА НАДСОНА
В долині цій згасав колись поет, Шукаючи у сосен порятунку. З поезії він випив досить трунку, У смерті вириваючись з тенет.
А ми по-іншому зникаємо до Лет, Нічого не лишивши на рахунку, – Раби мізерних пристрастей і шлунку, Нікчемних прагнень і негідних мет.
Тож над поетами не мовкне сосен плач, Та ти постій ще, вороне, не кряч, Нехай не поспіша ота хвилина!
Я б ще хотів в передчутті сумнім, Щоб залишилась з іменем моїм Хоч би одна така долина… ___________________ * Семен Надсон (1862 – 1887) – відомий російський поет. Жив та лікувався в Боярці. Долиною Надсона названо улюблене місце його прогулянок у Боярському лісі.
СІРА МЕЛОДІЯ
Сіро, сіро, темно-сіро. Сірий день чи сіра ніч. Сірий вітер хижим звіром Сірий вир несе навстріч.
Сірий дощ зробив роботу – Сіра кров із сірих ран. Із ярів, де морок бродить, Сірий виринув туман.
Сіре небо, сірі хмари, Сіре море сірини. Сіре грають щось гітари, Сіро й глухо, без луни.
Хтось прибув диригувати В чорно-сірім сіряку, Сірі звуки хоруваті Мруть у сірому кутку.
І в мелодії цій сірій Я завмер, як сірий звук, Наді мною дзьоба шкірить І кружляє сірий крук.
Сірий хтось бере сокиру, Сіро брязка сіра сталь. У колоду буро-сіру Скоро вріжеться метал.
Сірий спокій тоді зрине, Сіра виросте трава. Сірим снігом хуртовина Сіру землю покрива...
ХТОСЬ У СІРОМУ
Чи не час змикати мені очі Й землю залишати гомінку? Хтось у сірому приходить вже щоночі І сидить у сірому кутку.
“Ну, то й що? – питає мене тихо, – Що ти в світі доброго зробив? Чи поменшив хоч на крихту лихо? Чи з неправдою виходив на двобій?
Чи без тебе не скресали б ріки? Чи без тебе б не розквітнув гай? Ось ти підеш скоро вже навіки, Чим тебе згадає рідний край?”
Я мовчу... Та й що мені казати? Чим хвалитись за багато літ? Неба синього не бачив через ґрати І дерев через колючий дріт.
А без цього хто мені повірить? Міру хто моїх страждань збагне? Але ти іди від мене, Сірий, І нічого не питай мене.
І не збільшуй мою муку вічну, І не рви із рук моїх пера, Не спіши гасити мою свічку. Може, їй ще згаснуть не пора.
Я ще зможу, я ще встигну, встану. Рано ти приніс свій сірий плащ. Ще мене у нетрях Магадану Поховають під совиний плач.
Важ тоді діла мої і міряй, Відповідь тобі на все я дам. Щоб укрив мене плащем ти сірим, – Я тоді покличу тебе сам.
ДО ГОДИННИКА
Ти відстукуєш дні мої й ночі, Ти рубаєш мій час на хвилини, З кожним днем – і життя все коротше, І попереду – тінь домовини.
Кожен вдар твій говорить глузливо, Що кінця не шукать за горами, Циферблат усміхається криво, Стрілки вказують прямо до ями.
Я спиняти тебе не збираюсь І в нестямі ламати пружину, Так заведено всесвіт безкраїй, Так все буде іти без упину.
Ні, не вмру я! Ти брешеш, очкастий! Циферблат твій хай жовкне від злості. Я ще зіркою буду сіяти У холодній страшній високості.
Я не зникну! Повік не загину! Вірш мій також не зможе пропасти, – Він, як промінь від зірки, полине, Як заслін від тяжкої напасті.
Він серця молоді ще зігріє, Коли відчай їх стисне холодний, Їм поверне любов і надію – Ті, що крадеш у мене сьогодні.
ХОЧ ТАК...
Не так я дні прожив Сьогодні і учора, А совість не дріма, Вимогливо пита, Годинник зі стіни Допитує суворо: – Чому у тебе все Не-так, не-так, не-так?
Не так усе життя, Не так пройшло, як треба. Ти майстер на слова, На заміри мастак. Чому ти на землі? Адже ти рвавсь до неба – Чому ти все робив Не-так, не-так, не-так?
Не так усе було. Я згоден, судді, з вами. А хто на світі зна, Куди, чому і як? Я сам стежки шукав, Йшов навмання шляхами. Чи ж вірний вирок ваш – Не-так, не-так, не-так?
Отак я їм скажу – Годиннику й сумлінню: Я міг на тисячу, Лишаю на п’ятак. Як лишуся живим, Не стану зразу тлінню, Годинник змінить стук: Хоч-так, хоч-так, хоч-так.
* * *
Все відходить в давнину: Муки, радощі, печалі, Дні ясні, коли стрічали Нашу юність і весну. Хвилі часу все забрали І понесли вдалину.
Все відходить і зника, Не лишається нічого, Йде до чорного порога, Гине, в’яне, утіка... Всіх одна веде дорога, Всіх одна несе ріка.
Все промчить і промине, У безмежнім втоне морі, Все, що мучило мене, Що тобі чинило горе. Вічність кола всі замкне, Небуття усе поборе.
І однак ще варто жить, Наші ще течуть хвилини, Не опав ще цвіт калини, Не дійшли ми до межі, І під небом України Рідні їй ми – не чужі.
НЕВІЛЬНИК
Скільки ж бо написано на світі, Скласти все – Монблан чи Еверест, Не писав би, не страждав, повірте, Хай на всьому крапка або хрест!
Я навік прикутий на галері, Ні до чого мені слави дим, Я невільник: вічно на папері Мушу рухать тяжкі весла рим.
Я невільник!.. Я в тяжкій неволі, Між рядками в мене кров і піт, І не варто заздрить моїй долі, Не потрібно звисока жаліть...
Хтось же мусить рухати галери І поета хрест тяжкий нести, А в монбланах списаних паперу Хтось повинен й ці слова знайти...
ШУКАЮ Я ЛЮДИНУ…
Леоніду Завальнюку*
Шукаю я людину, вашу ма!.. Таку, що не забуде рідну мову, Куди не кине доля, то дарма – У рідний край вона поверне знову, “За слово наше кращого нема”, – Так з друзями почне вона розмову. Шукаю я людину, у якій Не вмруть ніколи почуття колишні, Яка не забува тополі й вишні В турботах про діла холостяків І рідних не цурається ніде, – Шукаю я Людину між людей! Шукаю я людину ту, яка Не проміня калину на саранку, А гаряче говорить аж до ранку, Як на чужині стріне земляка, І разом з ним співає рідну пісню, І не ховає сліз, як туга серце стисне. Шукаю я людину на землі, Яка в мізерних прагненнях не тоне І у Москву не пнеться у Платони, А Діогеном десь живе в селі. Таку людину, що не схоче зроду Полізти між тузів в засалену колоду. Шукаю я того, хто між віршів І для розмови відшука нагоду Не про безсмертя взагалі душі, А про безсмертя і душі народу, Що породив його в лихі часи і грози І дав ім’я йому, талант і розум, І в душу вклав великий заповіт, Що торгувати цим не слід!
Шукаю я людину ту, яка Не буде схожа на Завальнюка… ______________________ * Леонід Завальнюк – російськомовний поет і письменник, українець за походженням, автор повісті “Три холостяки”; один з улюблених письменників І.Коваленка (див.розділ “Переклади”).
ОЙ, ЮРКУ...*
(Уривок з настрою)
Ой, Юрку... Уже тануть сніги, Від Карпат теплий вітер повіяв, І душа моя б’є в береги, Хоче в далеч полинуть на мріях.
Хоче в далеч... Бо радість моя Забарилась до мене прибути, Заблукала в далеких краях І забула, що я тут прикутий.
І забула, що я тут без сил, Що не в змозі її відшукати. Може, там, серед рідних могил, Встигли радість мою розіп’яти.
І не буде снів радісних більш, Не несуть їх на крилах лелеки, Лиш від того на серці тепліш, Що ти є, хоч від мене й далеко.
Ой, Юрку... Десь на горах твоїх Уже бродить розбуджений сон, Божевільно-чудні солов’ї Сповіщають про щастя закон.
Не для нас ці закони, ой ні, Нам лиш чару допити гірку, Ждуть хай інші ці сонячні дні, Ой, Юрку... Ой, Юрку... ____________________ * Присвячено Юрію Дацку, головному редактору газети “Нове життя” (Пряшів, Словаччина).
* * *
Над лісом хмари грозові, Такі страшні, аж темно-сизі, По них читаю, як по книзі, Про лиха бувші і нові.
Ще буде захід у крові, Ще буде схід в холодній кризі, І чорний хтось у чорній ризі Кілок заб’є у голові.
Та сонце зійде все одно, І вітер хмари порозвіє, І поле хтось зерном засіє...
І зрозуміють всі закуті, Що завш сильніш за бурі люті Одне-однісіньке зерно, Одне однісіньке зерно!
З ТОГО БЕРЕГА
А з того берега я чую голоси, А з того берега я бачу блиск коси, А я свого іще не доробив, А я свого іще не долюбив.
А з того берега хтось владно вже зове, Та я не йду, бо серце ще живе, Не йду туди, хоч, може, і пора, Бо не проплив я ще всього Дніпра.
Не йду туди, бо не вернусь назад, Бо там немає степу і Карпат. Не хочу йти, хай там і рай – не тьма. Тут Україна є, а там її нема.
А я свого іще не доробив, А я її іще не долюбив.
* * *
Я збережу усе, що є в мені, І знаю – заплачу за це велику плату, За світло у душі віддам любу ціну, В півтемряві не буду помирати.
МОЯ СЕНТЕНЦІЯ
Я іспитів тяжких зазнав в житті багато: Довбав граніт, клав цеглу і бетон, Щоб з цього вивести і твердо пам’ятати Один нерушний і святий закон: Від всіх матерій дух людський міцніше. Він сили зла долає до кінця, І лиш любов (й нічого в світі більше!) Єднає й скріплює І душі, і серця.
___________________________________ “ДЖЕРЕЛО” (1960 – 1972, Боярка) ПОЕТ І ПРАВДА – РЕЧІ НЕРОЗДІЛЬНІ, ЯК НЕРОЗДІЛЬНІ ПРАВДА І КРАСА ! ___________________________________
ДЖЕРЕЛО
Отак воно усе й пішло, Що на початку було Слово, Тоді на світ з’явилась Мова, Назвімо третім – Джерело.
Ви не дивуйтесь! Все, як треба, Була такою воля Неба: Сам Бог послав нам цей струмок, Що став володарем думок.
Людина в світі б не жила, Коли б не мала Джерела –
Джерела наснаги, Джерела відваги, Джерела натхнень, Джерела пісень, Джерела всіх знань, Джерела кохань, Джерела тепла, Віри джерела.
Отак усе життя й пройшло, Все до ладу, усе, як треба, Була такою воля Неба – Знайшов своє я Джерело.
І джерело це – Україна, Вона не вмре і не загине, Не знищать підступи і зло Святе і чисте Д ж е р е л о! _____________ * Вірш написано в 1999 році як вступ до однойменної збірки.
ЧЕРВОНА КАЛИНА
Ми посадим калину у себе в городі, Ту калину, що люблять і славлять в народі, Нашу радість сумну, нашу втіху єдину, Ми посадим у себе червону калину. Є на світі плоди і дерева незнані: Помаранчі, цитрини, кокоси, банани, Виногради солодкі, інжир і маслини, А для нас наймиліша – червона калина. І наїдку мало, й краса небагата, Не вистигне влітку, терпка й гіркувата. Восени червоніє, а спіє – в морози. І не ягоди в неї – кривавії сльози. Чумаки від’їжджали в далеку дорогу І калину везли, проти лиха підмогу. Запорожці пили із калини напій, Як за правду і волю виходили в бій. Ми в калині родились, в калині зростали, В калинові сопілки журбу виливали, І калину на серці несли в домовини, На могилах у нас виростали калини. І цвіла наша доля калиною в лузі, Розливалась піснями в скорботі і тузі. Стали душі у нас і терпкі, й гіркуваті, Бо калинове горе живе в нашій хаті. Нас давно, як калину, отак поламали, Як калину червону, в пучки пов’язали, А ми пута розірвем і будемо жити, І калину червону ми будем садити. І садити, й любити, і ніжно плекати, Їсти ягоди з неї, терпкі й гіркуваті. Хай нам стукають в серце калинові сльози, Щоб ми більше не гнулись в негоди і грози. Розростуться, розквітнуть гаї калинові, І сопілки заграють мелодії нові, Кожну душу зігріють, застиглу й холодну, І розбудять і славу, і силу народну. То ж давай-но посадим калину червону, Нашу радість гірку і від зла охорону, Ми у неї здобудемо мужності й сили, Щоб калиновий край врятувать від могили.
БАНДУРА (Дума)
Я не знаю, чи вам щось говорить бандура, Чи якісь почуття з глибини підійма. А у мене чудна, дивовижна натура: Від бандури хворію, і ліків нема.
Ну, а вам хоч що-небудь говорить бандура?
Я люблю звуки скрипки, баяна, гітари, Мені серце Бетховеном крає рояль. Раптом щеміт і біль, і розвіялись чари – Це озвалась у серці бандура моя…
Це у серці моєму заграла бандура.
Як зачую, прокинусь і враз стрепенуся, Щось знайоме до болі в душі постає, Ніби в рідну хатину з дороги вернувся, У дитинство далеке, моє й не моє.
Щось далеке і рідне збудила бандура.
Може, я був причетний до створення світу, Може, я колись сам ту бандуру зробив, І на ній я заграв пісню степу і вітру, Як закінчив це диво з ялини й верби…
Ти заграй мені знову ту пісню, бандуро!
Може, я був колись бандуристом незрячим І в бандурі всю душу народу зібрав, Може, я її співом і словом гарячим Правду й волю здобути народ закликав.
Забрини і скажи усю правду, бандуро!
Ми не ставили опер, не грали симфоній, У нас стачило хисту для більших вистав: Запоріжжя і Січ, степ, козацтво і воля, А в оркестрі сопілка й бандура проста.
А в оркестрі могутньо гриміла бандура!
Чи жила б Україна без кобзи-бандури? Чи світила б колись нам свободи зоря? Чи знесли б ми без неї неволю й тортури? Чи без неї діждалися б ми Кобзаря?
Хай ридає й розкаже про це вам бандура.
Зроблять вчені колись електронну ще скрипку, Дивні звуки полинуть. Послухаєш – рай! Тільки я не захочу. Я встану і крикну: – Забери своє диво! Бандуру віддай!
Ти віддай, поверни мені рідну бандуру!
Поверни мені ту, що з верби і ялини, Що душа в ній народу живе й не вмира, Ту, що з волі й тополі, і вишні, й калини, Її світу усьому послухать пора.
На весь світ хай озветься, заграє бандура!
Нашу думу і славу нікому не стерти, Наша пісня зове на звитяжні діла. Я сто тисяч разів за це згоден померти, Щоб жила Україна й бандура жила!
Нехай душу народу розбудить бандура!
Ну МОЇЙ БАТЬКІВЩИНІ
Я іще не нажився На цьому на білому світі, Я напитись не встиг Шуму сосен, беріз і ялин, І мене звідусіль Кличуть трави, і віти, і квіти І з полів, і лісів, і долин.
Я ще землю свою Не пройшов всю від краю до краю, – Мене Бескид чека І Дніпра, і Десни береги… Україно моя! До твоїх я грудей припадаю, Щоб у тебе дістать Ще хоч трохи і сили, й снаги…
На цім світі давно Мені більше нічого не треба – Тільки б бачить тебе І любити тебе досхочу, Й на просторах твоїх, Під твоїм рідним зоряним небом Тиху ласку твою, Як незбагнене щастя, відчуть…
Я не вірю, щоб хтось Ще ніжніше тебе міг кохати, І ніжніше, ніж я, Міг у серці тебе берегти!.. Та коли я помру, Ти не плач наді мною, як мати, А калиною лиш На могилі моїй розцвіти…
ГОПАК
Все забрали: хліб і сало, І корову, і бика – Усього було їм мало. Залишили – гопака.
Сталь, вугілля і залізо, Нафта в труби витіка – Все у пельку їм полізло. Залишили – гопака.
Божі храми скрізь розбиті, Мова гине і зника – Все понищили, неситі, Залишили – гопака.
Гори трупів у Сибіру, Море крові, сліз ріка – Мало всього було звіру, Та лишив він гопака.
Раб викручує колінця І захоплено гука: – Ми ще справжні українці, Нам лишили гопака!
Рідна мати у могилі, В головах росте будяк, Зверху діти очманілі Дотанцьовують гопак…
У ПОЕТА ТІЛЬКИ СЛОВО*
У поета тільки слово, Тільки слово, більш нічого – Слово правди і свободи, Слово гідності і честі, Слово мужності і віри, І любові, і надії, І покари грізне слово.
А у вас – кайдани й пута, А у вас – темниці й мури, Шпигуни і крючкотвори, І Сибір, і суд неправий, Шпіцрутени, каземати, І кати, і дріт колючий, І муштровані солдати.
А в поета тільки слово, Тільки слово, більш нічого, Тільки думи на папері, Тільки думи, тільки муки, Тільки помисли високі, Біль за рідну Україну, За народ її в кайданах.
А у вас брехня і підступ, А у вас обман і підлість, І нещирих слів облуда, Влади й почесті жадоба, І жага користолюбства, Підкуп, злочини і зрада, І життя мерзенний бруд.
А в поета тільки слово, Тільки слово, більш нічого, Лиш суддя великий – совість, Що велить ставать до бою, За народ, добро і правду І за матір Україну Все життя своє віддать!
І поет один вступає В бій святий, великий, правий! Проти деспотів, тиранів, Всіх гнобителів на світі Заклика народ вставати І здійма свою він зброю – Слово правди полум’яне.
Ви боялися поета, Замикали в каземати, Засилали у пустелі, Муштрували і знущались, Та його ви не зігнули, Не згасили його слова, Що горіло полум’яно!
Де ж ви, виродки-потвори, З орденами і чинами? Хто ж могутнішу мав зброю? Хто ж у битві переможець? Ваші імена прокляті! Пам’ять стерлася і зникла, Прах розвіяно вітрами.
А поет живий і досі, І живе поета слово, І горить воно, не гасне, І стає уроком грізним Всім гнобителям сучасним, Що добро, і правду, й волю Хочуть кинуть до темниць.
А поет іде по світу, Гордий, світлий, невмирущий, Підійма безсмертне слово, Кличе знов ставать до бою, За народ, добро і правду І за матір Україну Все життя своє віддать! ______________________ * Автор вперше прочитав цей вірш на шкільному вечорі, присвяченому 100-річчю з дня смерті Т.Г.Шевченка. Саме з цього часу за поетом було встановлено нагляд КДБ. (Прим. автора)
КАЛИНОВИЙ СУМ
Мій калиновий сум Часто в гості приходить до мене. Тихо-тихо постука, Просить, щоб в серце пустив. Я впускаю його, Віддаю вам берези і клени, Бо калиновий сум Сам віддавна плекав і ростив.
Вам для суму хай дуб Чи верба, яка віти на воду Опускає в журбі, Десь підставлена лютим вітрам, А мені заповіт – Сумувати калиною зроду, І калиновий сум Я нікому повік не віддам.
Хто це бачив хоч раз, Не забуде скорботну картину: На замерзлому лузі, Де трав ані квітів нема, Одинока стоїть І сумує червона калина, І калинові сльози Тихо ронить в жалобі вона.
І цей плач все життя Протинає наскрізь мої груди. Він по тих, хто лежать Без калини на серці в землі. Скільки ж їх полягло І в яких тільки дальніх повсюдах! Для них мало й морів, І людських, і калинових сліз.
Українці, брати! Я цього не збагну до могили, Як могли виростать Десь міста на козацьких кістках, Як пустелі й Сибір, Й болота земляками гатили І по світу всьому Розмели нас безжально, як прах.
Хто ж такі тоді ми, І з якого ми племені вийшли? І чи в жилах у нас Ще лишилась козацькая кров? Чом не всохнуть тоді І тополі, й калини, і вишні, Чом не щезне навік В чорну землю Славута-Дніпро?
Перед атомом я, Ніби ідолом, шапки не скину. Встань, Тарасе, на мить І це слово моє освяти, Бо на світі нема Дива більш за мою Україну, І калина однак Буде вічно рости і цвісти.
Не придавлять її Ні ракети, ні дива науки. І космічні діла Мого серця навік не присплять. Свій калиновий сум, Як дитя, підніму я на руки, Щоб прокинулись ви І почули усі його плач.
Хто сказав, що в наш час Сумувати негоже людині? Я свій сум бережу, І нестерпний мій біль не затих. Я крізь муки пройду, Буду вірить червоній калині, Щоб все зло подолать І калинову радість знайти.
ВІРШ З ПРИМІТИВНИМИ РИМАМИ
(Пам’яті розстріляних українських поетів)
Я стояв перед тобою Над безоднею страшною, Не лякаючись грози. Я був замкнений в неволі І тягар своєї долі Сам поклав на терези.
Ти довів мою “провину”, Що любив я Україну, Свою мову і народ, Що я чесним залишався, Що катам не продавався З-за бляшаних нагород.
Молодий я був і здібний, Був я світові потрібний, Рідний край мене чекав. Ти ж не жив, а пробивався, Ти до влади доривався, Бив, стріляв і катував.
Я був змучений, побитий, Ти – розлючений, сердитий: “Ну, кажи на них… За це Будеш вільний, будеш жити, Будеш тут у нас служити…” Плюнув я тобі в лице.
Ти послав мене на страту (Інших знайдеться багато). Я пішов і не зігнувсь. Я поетом був, артистом, Був з талантом я і з хистом... Я додому не вернувсь.
Я розстріляний був зранку, На вишневому світанку У тюрмі біля воріт. Руки я простяг до сонця І розгнівав охоронця – Куля вдарила в живіт.
Недобитого в могилу Швидко там мене скотили, І земля поверх лягла Тягарем несамовитим, Злом і підлістю налитим, Як твої страшні діла.
Ти ж добивсь чинів і шани, Нагороди тобі дані, Ти не скоро ще помреш. Я ж лежу отут заритий, Де – ніхто не знає в світі. Мертвий я, а ти – живий…
Маєш владу, маєш дачу, Не міняєш свою вдачу, Але скільки ти не пий І не грай ночами в карти (Вже давно не можеш спати!) – Мертвий ти, а я – живий!
Наді мною брук тюремний, А у тебе жах таємний, Підлість, злочини і бруд. Я ж проб’ю свій брук і встану, Скрізь знайду тебе, дістану, Поведу тебе на суд!
Ти це чуєш, ти це знаєш, Ти живим уже конаєш, Догниваєш день за днем, Ми ж встаєм з могил централів, З мерзлоти і дна каналів – Ми ідемо! Ми ідем!
І У Д И
Іуди живуть поміж нами, І їм ще нема переводу, За чорні діла срібняками Одержують винагороди.
Де діло високе і чесне, Де світло засвічують люди, Там зразу ж Іуда воскресне, Підкрадеться тінню Іуда.
З роками міняють личину, Їм збільшують плату за зраду. Іуди високого чину Іудині мають посади,
Потискують руки, вітають, Свої роздають поцілунки. На чорних ділах наживають Чини, ордени і рахунки.
Здається – рятунку немає. Як символ підлоти і бруду, Як прапор наш час висуває Продажного ката – Іуду.
Та встане пробуджена совість. Її не залить коньяками, Щоб зради і підлості повість Своїми закінчить руками.
Ця месниця, грізна і дужа, Розкриє Іудині справи, Покличе загублені душі Чинити і суд, і розправу…
Іуди живуть поміж нами, Та ми ще діждемося чуда: Заткнеться навік срібняками І здохне останній Іуда!
ДО ДІОГЕНА
Згадую легенду знамениту: Діогена пам’ятаєш ти? З ліхтарем він вдень ходив по світу, Щоб людину хоч одну знайти.
Хай тепер сюди до нас прибуде, По асфальтах з ліхтарем іде. Скільки куплених і проданих повсюди, Жалюгідних стріне він людей!
Споконвіку срібняки – за зраду, І тепер в пошані ще вони: Ось один продався за посаду, А того купили за чини.
Той дістав, вилизує квартиру (Вже досяг найвищої мети!), У підлоті втратив всяку міру, За доноси просить доплатить.
Цей, продавшись за дрібну обнову, По-чужому мека, мов коза, І за рідне материне слово Горло земляку перегриза.
Той плазує за нікчемну бляху, Аж лизнути чобіт дістає. Ну а дехто – просто з переляку Чорту даром душу віддає.
Безсоромний торг навколо мене, Гине совість, людяність зника. Дай ліхтар мені свій, Діогене, – Я піду не куплених шукать.
ДЗВІН МОГО СЕРЦЯ
В Бухенвальді є дзвін, В Хіросімі – вогонь, А в Сибіру – нічого, Крім серця мого…
І гуде Воркута, І гримить Колима: “Чом тут дзвону нема? І вогню чом нема?”
Там мільйони мерців Кличуть нас з-під землі. Чути гомін сумний У морозній імлі:
“Ми за рідний свій край, За Вкраїну лягли, Чом же пам’ять про нас Вже сніги замели?”
Я не сплю уночі, Чую їх голоси: “Ти нам дзвона дістань І вогню принеси!”
Я пішов в Бухенвальд Для них дзвона дістать – Не дали, бо з сердець Там трава вироста…
“Хіросімо, вогню Для забутих позич!” Не дала, бо там попіл З дитячих очиць…
Невідомий солдат Теж вогню їм не дав, - В нього навіть ім’я Змила смерті вода...
Своє серце тоді Я відніс у Сибір. Може, чуєте дзвін, Що лунає з-за гір?
Може, бачите: Обрій увесь заяснів Невгасимим вогнем – То палає мій гнів.
Я без серця тепер, Ні кровинки в лиці, – В моє серце, як в дзвін, Б’ють невпинно мерці…
Все сильніше той звук, Все гучніш лине він – Люди, слухайте дзвін! Грізний, праведний дзвін!
Хай він дійде до вас, Вдарить в серце, як грім! Збудить пам’ять і гнів, Як в моїм! Як в моїм!
НЕ МЕНЕ
Не мене розіп’яли, І не ніс я хреста на Голгофу, А страшенний тягар Мені давить весь час на плече. Не спалили мене Во славу отця Саваофа, А мене той вогонь Ще і досі нещадно пече.
Не мене розстріляли, Поставивши десь край могили, Але тисячі куль Маю вічно у серці своїм. В душогубці страшній Не мене гірким газом труїли, А у горлі моїм Все стоїть той задушливий дим.
Не мене тут повісили Рано-вранці під дріб барабанів, І не я зазнавав В казематах пекельних тортур, А мій біль не стиха, І горять без кінця мої рани, Мою шию стиска Той катами намилений шнур.
Я живу й не живу, Бо мій біль ні на мить не вгаває. Там – Майданек й Сибір І кістками гримить Колима. Як я заздрю отим, В кого радість і щастя буває, Бо мені на землі Ні спокою, ні щастя нема.
НА МОГИЛІ МОЇЙ
На могилі моїй Уже виросли трави і квіти, Їх садили вітри, Поливали веселі дощі. І мене вже нема, Мені тільки лежати і тліти, І у очі мої Вже коріння пустили кущі.
Я не знаю, чи хтось Посадив наді мною калину, Хай би з серця мого Кров гарячу вона узяла, Я не встиг до кінця Долюбити свою Україну, Я не зміг їй віддать Свої муки, слова і діла.
Хай калина цвіте Моїм лютим невтишеним болем, Нехай тугу мою Наливає до вистиглих грон, Бо мені вже не стать, Не пройти заколошеним полем, Не послухать вночі, Як шумить і хлюпоче Дніпро.
Ой, як тяжко я жив, Не зустрів ані слави, ні долі, Обминули мене, Не війнули хоч стиха крильми... Була праця тяжка, І наруга, і кривда в неволі, Були муки-пісні Й самота між лихими людьми.
Як дізнатись тепер, Що не марно конав я роками, Що вночі хтось не спить І доспівує горе моє, Що бандура чиясь Гірко плаче моїми словами, І Вкраїна живе, І мужніє, росте і встає?
Як дістати хоч знак Тут за вічним і темним порогом?.. Рідна нене моя! Я б прилинув з найдальших світів! Україно моя! Мені більше не треба нічого, Тільки ти б ще жила І ростила могутніх синів!
Може, ти ще позвеш І мене колись в пору весняну, Я, почувши твій клич, Всім смертям в перекір оживу, Вирву корінь з очей І для щастя незнаного встану, Щоб побачить тебе Незбориму, і вільну, й нову!
ТРИПТИХ “ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ”
І. ВІРА
“Не спроневірився, не спроневірюсь!” І.Франко
В петербурзькім холоднім тумані Нашу віру кував нам Тарас, Він носив її в серці, як рану, І лишив її в спадок для нас.
Заповів нам нести її гордо, Гартувати в завзятім бою, Не боятись ні Бога, ні чорта, Вірить в правду і силу свою!
Скільки ж їх, що цю віру плекали, І за неї життя віддали, По яких їх усюдах не гнали, Мук яких ще для них не знайшли!
Хто ж розбив їх здобуток на скалки, Нашу віру розвіяв, як прах, Як могли ми – негідні нащадки – Свою славу пустить по вітрах!
Ми не смієм! Не маємо права Дозволяти себе затоптать! Є в нас сила, і правда, і слава, І земля своя рідна й свята!
Хай же віра здійснить своє чудо, – Зрушить гори і скелі зітре! Лиш народ, що так вірити буде, Зроду-віку не згине, не вмре!
ІІ. НАДІЯ
“А я, брате, Таки буду сподіватись...” Т.Шевченко
Хто сказав, що надія – це марне, Ніби втіха тим дітям малим, Що надія – це мево примарне, Що зникає і тане, як дим.
Ні, надія – це сила велика! Вона світить вночі, як маяк, Як незгасна зоря вогнелика, Проганяє і смуток, і ляк.
Коли віра твоя притупилась, Хай надія росте і живе! Розпрямля твої згорнуті крила І до праці невтомної зве!
Лиш надія розпуку поборе, Сил додасть у тяжкій боротьбі, Переможе і відчай, і горе, Збереже все найкраще в тобі.
Треба бути бадьорим і мужнім, І надію будить у серцях, Гнати розпач і сум осоружні І стояти в борні до кінця!
Тож живи і працюй безустанно, У негоди і бурі не гнись, Сподівайся звитяжно й незламно, Як Тарас сподівався колись!
ІІІ. ЛЮБОВ
“Я так її, я так люблю Мою Україну убогу...” Т.Шевченко "Ожиємо, брати, ожиєм!” І.Франко
Я про це навіть думать не смію, Коли б трапилось вже найстрашніш: Коли б знищили нашу надію, Нашу віру поклали під ніж.
Все одно ми й тоді будем жити, Бо любов ще залишилась в нас, А її не відняти, не вбити, Не зітруть її простір і час!
Ні катам, ні продажним іудам Не дістать її з наших сердець, І в словах не втопити облудних, Не вготовить їй лютий кінець.
Вона дасть нам і змоги, і сили Змить полуду з посліплих очей, І освятить забуті могили, Чорні душі вогнем пропече!
Не ховайте ж любов свою в скриню, Не чекайте світліших часів, Піднімайте її, як святиню, І безбоязно гордо несіть!
Ми воскреснем! Розпрямимось! Встанем! Цю любов аж до сонця зведем! Всі загоїмо болі і рани, – “Ожиємо, брати, ожиєм!”
НЕ СТАВ БИ ЗРОДУ ВІРШУВАТЬ
(Наслідування Т.Шевченку)
Не став би зроду віршувать!.. Навіщо знов мені ці муки? І море суму і розпуки, Що топить всі мої слова?..
Не став би зроду я!.. Коли б Коли б зустрів десь ту єдину Велику душу… Україна Її все кличе!.. Де ж вона?..
Не став би зроду я!.. Коли б Прийшов-таки він до колиб, Апостол правди!.. Не діждав Його Тарас!.. Згорів, помер… І пусто й холодно тепер… Кому ж вогонь він свій віддав?
Хто прийме в серце його біль? І слово праведне посіє? Холодний вітер в душах віє, Калина плаче!.. Та кукіль Скрізь вироста на нашім полі!..
А хліба виросло б доволі, Якби не круки – хижі птиці, Що нищать сходи і зерно!.. А ми, затуркані і ниці, Очей не зводим… Все одно Колись він прийде, наш Месія, Що душі знов зерном засіє, І буде добрий урожай!..
А зараз пустка!.. Не шукай Добра і правди… А слова Дістань із серця, з глибини, На них чека душа жива!…
Хай будуть кволими вони, А ти склади з них пісню-вірш! Вона засяє!.. І світліш, Тепліше людям стане жити, І стане сходить наше жито!..
А як не ти? Не я? Не він? То хто ж коли ударить в дзвін? Запалить перші хто вогні? Ото ж бо й є!.. І жаль мені Папір і час свій марнувать!.. А дітись нікуди!.. І мушу Я день і ніч терзати душу…
А то не став би віршувать!…
ВСТУП ДО ЗНИЩЕНОЇ ПОЕМИ*
Благослови, Батьку рідний, Великий Тарасе, Людям повість розповісти Із нашого часу. Розповісти її, розказати Твоїми словами. Може, й будуть якісь мудрі Сміятись над нами. “Час абстракту і модерну, А він дьогтем маже”, – Нехай якийсь недоумок Отаке і скаже. Хай говорить, нам байдуже, Аби люди знали І оцю правдиву повість Хоч нишком читали. Щоб читали, навчалися, Як на світі жити Та не слухали премудрих Лжепропроків ситих. “Примітивно, несучасно, Застаріла форма”... Хай белькочуть людомори, Бо душа в них чорна. Не старіє свята правда, Як і слово Боже, І не стане одягати Собі нову одіж. Не приб’ють її, не знищать Ні тюрми, ні роки, І грядуть на Україні Великі пророки. Стануть істину глаголить, Словами палити, Щоб до тебе повертались Нерозумні діти, Щоб ми правді подивились Прямо всі у вічі. Поорали наші душі – А засіять нічим! Поорали добрі ниви З краю і до краю. Замість зерна, враже зілля, – Будяк виростає. Заростають ниви-душі Терном, бур’янами, Бо забута рідна мати Своїми синами, Бо загублений і шлях той, По якім ходити, – Шлях великий України, Славою повитий, Що від моря широкого Проліг аж в Карпати...
Благослови, Батьку рідний, Повість розпочати... ______________________ * Поема “Тракторист Василь” зникла в архівах КДБ (примітка авт.)
У П А *
УПА – і серце пломеніє! УПА на нашій Україні – Не казка й вигадка – УПА, Нас Божа матір заступа.
У день святий її Покрови З’явилися звитяжці нові, Через неволі триста літ УПА з’явилася на світ.
УПА була, живе і буде, І не забудуть її люди. У кожнім лісі і криївці Встають за волю українці.
Серед руїн, війни, розброду Ідуть сини свого народу. Хай їх ніхто не зачіпа – В серцях і душах йде УПА!
Чи думав хтось з часів Богдана, Що цей великий день настане? Де чобіт ворога ступа, Там наступатиме УПА.
Цвітуть сади, біліють хати, А по селу ідуть солдати, Загони, чоти, курені, І все насправді, не вві сні.
Полки, і чоти, і рої Та все свої, свої, свої! Серед полів, лісів, садків Йде двісті тисяч вояків.
Усе, як треба: і мундири, Ладунки, зброя – чином-чин. І чуєш: “Друже командире, Ми всі готові йти на згин!”
“Героям слава!” – чуєш ти, – Встигай лише відповісти: “Вкраїні слава!” – це одвіт, Нехай нас слуха цілий світ!
Між трьох запеклих ворогів Ніхто б піднятись не посмів Без визнання і допомоги, Коли закриті всі дороги.
А в них одна-єдина путь: Вони ідуть, ідуть, ідуть Не на Берлін чи на Варшаву, Щоб здобувать химерну славу,
Вони не йдуть узять Москву, Бо правду всі несуть живу. Ти краще їх не зачіпай – Вони боронять Рідний край! _______________________ * Із знищеної в КДБ поеми “Тракторист Василь”.
* * *
У гори, у гори, До вас я полину, Де серце Вкраїни, Моя Верховино.
Моя Верховино, Народу колиска, Омріяна снами, Не бачена зблизька.
У горах, не долі Живуть там гуцули, Що слова “неволя” Не знали й не чули.
Шумить, не змовкає Гірськая там річка. Мене там чекає Гуцулка Марічка.
Вже тисячі років Чека мене вірно, Чекає допоки Вернусь неодмінно.
Ми будем на схилах Там пасти ягнята І пісню про волю Ми будем співати. ______________________ * Із знищеної в КДБ поеми “Тракторист Василь”.
НАМАЛЮЙ МЕНІ ТАРАСА
Намалюй мені Тараса, друже, Нашого великого Тараса. Удихни у нього свою душу, Оживи і воскреси відразу. Чудо нехай витворить твій пензель, Щоб він встав з могили над Дніпром, Щоб зірвав свій офіційний вензель І з’явивсь страшним єретиком. Хай таким живе зі мною разом, Ниже поглядом з-під брів кошлатих. Я піду на прощу до Тараса, Буду кожну ніч з ним розмовляти: “Ти прости, що я, твій син невірний, Довго так до тебе не вертав, Що наругу я терпів покірно І без тебе правди я шукав. Де ж та правда? Де та сила й воля, Як навкруг перевертні погані, Скрізь порубані калина і тополя, Тільки привиди маячать на екрані. А тебе здавили бронзою й гранітом, Роблять з тебе ідола, ікону, Твоє слово під казенним гнітом, А в синів нема твого закону… Сходь до мене, – …я прошу й не смію…, – Нам додумать усі думи треба, Достраждати, дописать, додіять…” Місяць-човен виплив серед неба. Бачу – сходить… Сів побіля столу, Голову підпер свою руками І мовчить… І погляд лиш додолу, А Дніпро реве, шумить у рамі. Не сказав, не мовив мені слова… Вже світанок йде зірки збирати. Буде, буде з ним у нас розмова, Тільки як мені її діждати? Знов пішов у раму… Гнівний дуже. А на вусі крапелька сльози… Намалюй мені Тараса, друже, Я ж тебе не раз уже просив!
НА БІРЖІ ПОЕЗІЇ
Справи з валютами гірше і гірше. Що там? Судить не берусь. Мучить мене девальвація віршів – Пада поезії курс.
Пишуть поети, аж пера ламають, Віршів – то море без дна, Тільки ніхто їх ніде не приймає, Дуже низька їм ціна.
Гріє піїта на сонечку пузо, В віршах від суму аж мре, Та не хвилює людей курортмуза І за живе не бере.
Інший пролаза, фальшивопоетчик, Кинувсь в абстрактомодерн. Низько по курсу ідуть такі речі – Люди розумні тепер.
Той перекинчик гендлює рядками, Славить заброд, яничар. Те, що одвіку було срібняками, Зветься тепер гонорар.
Хто б нагадав настанову забуту Цим фабрикантам віршів: Хай забезпечать поезовалюту Золотом щирим душі.
Хай буде вірш непримітним назовні, Буде і він до пуття, Якщо за ним сяють перли коштовні Серця твого і життя.
Вчора я був на поезії біржі – Виніс жахливий урок: Тисяча фунтів теперішніх віршів Йдуть за Шевченків рядок.
ІСПАНСЬКІ ТАНЦІ
Люблять всі іспанські танці, Їх побачить кожен рад, Витанцьовують іспанці Років тисячі підряд. Не давай їм більш принади, Дай лише потанцювать: Від Севільї до Гренади Кастаньєти стукотять.
Глянь на цю іспанку горду, В танці – пристрасть вогнева, Це душа її народу Своє лихо вибива. Ходить півнем хлопець-лицар, Дріботить ногами в такт. Під п’ятою інквізицій Затанцюєш і не так!
В’яне мова, гине мова В передзвоні кастаньєт. Де сказать не можна слова, Розцвітає там балет. Розцвітають тільки танці Та ансамблі всіх сортів. (Добре, що ми не іспанці – Нагадать я вам хотів!)
Та нічого я не вдію, Може, вдача вже така? Я ніколи не радію, Коли бачу гопака.
* * *
Дрібніють люди!.. Боже мій! Хіба ще можна більш дрібніти На запаскудженім цім світі І на землі цій не святій!
Дрібніють люди з плином літ, Росте й мізерніша дрібнота І в неї лиш одна турбота – Напхати чимось свій живіт, Начальству якось догодить Та у відзнаках походить.
А в душах лиш футбол і каса, Немовби й не було Тараса, Немов нема його дітей... Коли ж та правда зацвіте Добро і віра в ідеал? А Україна наша де? Нема її і не шукай!
Дрібніють люди, а тирани Ростуть і пухнуть...
ЩЕ РАЗ ПРО ХХ ВІК
Не спрощуйте – Ми живемо в двадцятому сторіччі, Яке важкою складністю пашить. В.Коротич
А я вам говорю – Усе спростіть! Зведіть наш вік В найбільшу простоту. За вигадку Про складнощі століть Сховати легше Серця пустоту.
І я спрощу наш вік, Як в класі учні дріб Скорочують не раз, Щоб приклада рішити. І ось в чисельнику Я бачу тільки хліб, В знаменнику – всіх тих, На кого хліб ділити.
Є й цілі числа тут: Це – правда і добро, А є брехня і зло, І знаки в них від’ємні. Є вічний творчий труд, І є гаряча кров, І енні долі щасть, І будні темні.
Дивіться: виніс я За дужки корінь зла, Для всіх сердець Знаходжу спільний множник, До степеня підніс Я чесні всі діла І до нуля я звів Поетів всіх тотожних.
І ось уже вам стало легше жить. Здається, повністю Розв’язана задача, Але радіти ви Не дуже ще спішіть, Бо все-таки лишається остача.
Вона не ділиться Й не додається теж. Від дій усіх вона Лишається незмінна. Її величина, Мабуть, не має меж... В остачі в мене Завжди – УКРАЇНА!
ДНІПРО* (Поема)
Я виростав в безводному краю, Де була морем дощова калюжа, Не бачив довго я й малої річки, Та чув я змалку слово чарівне: Дніпро…
Я слухав жадібно ті повісті бувальців: Один плоти колись Дніпром сплавляв, Той плив Дніпром, а той в ньому купався, Той рибу там ловив, той жив біля Дніпра, – І всі захоплено йому хвалу складали… Дніпро…
На досвітках читали вголос “Кобзаря”, Співали часом там – “Реве та стогне…”, І знов Дніпро ставав переді мною, У снах я марив хвилями й човнами, На них пливли кудись з піснями козаки… Дніпро…
І ось прийшла якась чудна хвороба: Я раптом перестав і їсти й пити, Усе дививсь в той бік, де був Дніпро, І твердив все: “Я хочу до Дніпра!” Дніпро…
Не помогли ні байки, ні цяцьки… Безногий мудрий фершал Саливон Сказав: “Вези, бо пропаде дитина”, І мати, лаючись, дістала десь підводу, Ми нею довго їхали до міста, А потім довго ще ішли лугами, І я нестямно біг усе вперед Та все питав: “Чи скоро вже Дніпро?” Дніпро?..
Та враз на низ пішла спускатись стежка, Пройшли ми крізь лозові хащі, І раптом я почув тривожний плюскіт хвиль, – Переді мною появивсь Дніпро!.. Д Н І П Р О!
Я знав, що він – це неймовірне чудо, Та те, що я тоді побачив, Від всіх чудес було на світі більшим, Хіба це можна словом передать!.. ДНІПРО! ДНІПРО!
Був день тоді і вітряний, і хмарний, Вся широчінь Дніпра бриніла вічним рухом, Від нього віяло і свіжістю, й снагою, На річці хвилі бились зеленаві, Гойдали пристань вбогу й декілька човнів… А на тім боці маячіли гори, У них ущелини, провалля і розриви, На них дерева, ниви і хатки, – Їх всіх Дніпро до себе пригортає, А хвилі з берегом і вітром гомонять І душу сповнюють незнаними чуттями… Дніпро …
“Ось твій Дніпро, дивись”, – сказала мати Сердито. Й сіла, стомлена, спочить. І я дививсь, дививсь, очей не зводив, Я все дививсь… І раптом плакати Почав нестримно. Мати різку Пішла ламать в кущі, щоб настрахать мене.
Та раптом з одного човна До мене підійшов човняр старий, Він щось жував беззубим ротом Й тримав бриля, щоб вітер не зірвав.
“Облиш-но, жінко, дай я заспокою, Мабуть, він вперше тут, і це буває…”– Сказав. Узяв мене на руки й по піску Поніс до човна. Швидко відштовхнув І сів на весла. А я, вчепившись в дошку, Все плакав гірко. І мабуть – від щастя, Що переповнило мене тоді всього… ДНІПРО… ДНІПРО… ДНІПРО…
Вже човен був від берега далеко, І хвилі часто били у борти, І ось одна, мабуть, навмисне, Піднявшись вище, хлюпнула у човен, Прямісінько в лице мені!..
“От і хрестився!” – засміявся дід. Я також засміявсь тоді щасливо, В дніпрові хвилі опустив я руки, Дніпрової напився я води, І зникли всі мої незрозумілі болі, І стало легко й радісно мені!.. “Поглянь, уже регоче”, – крикнув дід До матері, коли ми під’їжджали…
Я біг додому, радий і щасливий, І світ оновлений навкруг мене сіяв!.. “Ну слава Богу”, – шепотіла мати І пляшку з міста везла Саливону.
Отак хрестився я в Дніпрянську віру, Що з неї вже мене ніхто не перехрестить, І жить мені відтоді стало легше, Бо де б не був я, що б я не робив, Які б мене нещастя не спіткали, Одне я знав: ВІН десь тече! Ніхто його не спинить і не зверне, Ніщо йому не загородить шлях! Й ніякі в світі чорні супостати Не знищать сил, що сховані у нім!
А хвилі його б’ють весь час у моє серце І так, як били в човен в перший раз, Все б’ють і б’ють… Дніпро! ДНІПРО…
І хай для когось він лише гідроресурс, Чи засіб транспорту, чи працедавець, Чи місце для рибальства і купання… Для мене ж він істота найрідніша, Живіша від усіх людей живих, Безсмертний дух великого народу, Моє життя, і радість, і любов!..
І йду до нього я в тяжкі хвилини, Як віруючі йдуть до місць святих. Він завжди зустрічає мене радо, Змиває бруд увесь з душі моєї І відпуска мені усі мої гріхи Й своєю він водою причащає…
… Я знаю: в світі є багато інших рік – Є Волга, й Міссісіпі, й красень Рейн, І голубий Дунай, і Ганг священний, Та іншого Дніпра вам не знайти, І в одному я певен, як фанатик, (Моєї віри вам не похитнуть!) На світі річки кращої нема! Він найпрекрасніший з усіх річок на світі! І найдобріша в нім із вод усіх вода!
Не вірите? Ходімо до Дніпра! Я вам його красу і велич покажу, Я буду вас хрестить в Дніпрянську віру, Промиє очі й вам вода дніпровська, І світ по-іншому тоді для вас засяє!.. І з Канева далекого Тарас Благословить вас, сина-неофіта… Ходімо ж до Дніпра!.. _____________________ *У поемі змальовано дійсний епізод із дитинства автора
ПРАПОР ЧАСУ
Там, де світло – там і тінь, Скрізь, де Пушкін, є Булгарін.* Зло й добро ідуть у парі З поколінь до поколінь.
Ночі вистраждав поет І скінчив своє творіння, А повзе гидке створіння І белькоче: “Chute complete”.
Що йому до мук і муз? Честі він здобув і слави, У володарів держави Він лакуза із лакуз.
Строчить він вночі наклеп – Над поетом знову хмари… Не вмира, живе Булгарін, Не відносять його в склеп.
Сходять Пушкіни у тінь, Помира Тарас великий, А Булгарін многоликий Йде до нових поколінь.
Топче музи і талант, Добува чини й посади, Символ підлості і зради Виростає, як гігант.
Нових Пушкіних нема, Не родитися Тарасу, Бо Булгарін – прапор часу – Застила все, як пітьма…
І якщо ти сам поет, І на тебе сунуть хмари – Так і треба: це Булгарін Вже регоче: “Chut complete”.
Так і треба… Тільки ти Стійко знось підлоти вдари, Не здолає нас Булгарін, Якщо станемо в ряди!
На БУЛГАРІНИХ, як рать, Станьмо грізною стіною, Руку в руку, – і до бою! Треба кривду подолать!
І тоді настане час – Зникнуть зрадники й лакузи, Буде правда! Будуть музи! Буде Пушкін і Тарас! ________________ * Булгарін - російський письменник і критик, його ім`я стало символом підлоти. “Chute complet”(франц.) – “ повне падіння”, вимовляється “шют комплет”.
ЛИСТ ДО РЕДАКТОРА Ти не хочеш мій вірш друкувать, Ти його заховав до шухляди. Ти обдумуєш зараз поради, Які хочеш мені “преподать”.
Знаю все, що ти скажеш, я сам, І даремно б тебе не тривожив, Коли б ворог не був ти віршам, Не стояв біля них на сторожі.
Ти чинити завжди будеш так (Пробачай невелике зухвальство), Як підкаже ріденький твій смак Або зверху натисне начальство.
Що для тебе мій вірш промовля? Чим за серце тебе зачіпає? Він для тебе чуже немовля, Для якого притулку немає.
Ти не знаєш, не відаєш ти, Чим ці вірші бувають для мене. Щоб себе лиш від них вберегти, Я і сонце віддав би червлене!
Їх ночами ховав від людей, А як тільки родились, щоразу, Ніби грішно прижитих дітей, Я топив їх в колодязі часу.
А вони видирались на світ, Обступали мене, як примари, І не міг я ніяк зрозуміть, За що мушу терпіть такі кари.
Я не думав, не вірив, не знав, Що мій вірш хтось чекає на світі, Що думки його, рими, слова Можуть душу чиюсь обігріти.
І хотів би того я чи ні, А я мусив його написати! І не в силах тобі чи мені Його знищить тепер чи сховати.
Не друкуй, розірви, заховай, Попали, як зілля зловороже. Спалиш тільки папір, а слова Знищить в світі ніхто вже не зможе.
М Р І Я
Прийде час, щоб навіки нас стерти, Знищить пам’ять на безлічі літ. А ми хочемо жить після смерті, Хоч якийсь залишаючи слід.
Та на цьому й на іншому світі Мене слава нехай обмина; Площі, вулиці, бронза й граніти Інші носять нехай імена.
Я не хочу, щоб площу назвали, Щоб про мене комусь нагадать. При житті мене досить топтали, То навіщо й по смерті топтать?
Хай не кличуть і вулицю мною, Бо навіщо мені її шум? При житті я не мав супокою, Хочу час залишити для дум.
Я не хочу і в бронзі стояти Серед холоду темних ночей – Хіба може метал передати Блиск живих і глибоких очей?
Пароплавом – це теж не утіха, Пишіть написи інші на ніс. Скаже хтось: “Я на ньому приїхав”, А таких би я зроду не віз.
Я не хочу і в школі десь жити, Хоч шумить там малеча моя. Не по моєму будуть їх вчити, Так при чому ж моє там ім’я?
Все беріть, діячі і поетики – Площі, вулиці, бронзу й міста. Ну а все-таки, все-таки, все-таки Чим хотів би по смерті я стать?
Я відкрию свою таємницю (В мене більших, мабуть, не було...) Назовуть нехай мною криницю, А ще краще – мале джерело.
Хай воно лиш дзюрчить, не змовкає (І щоб чиста, прозора вода!) І нехай воно тих напуває, Хто від спраги живим пропада.
Хай потрібна вода його буде Тим, що помисли чисті несуть, Хай до нього усі добрі люди Все ідуть, і ідуть, і ідуть.
Прийде час, щоб навіки нас стерти, Щоб і пам’ять про нас не жила, Та якщо мені жить після смерті, То прийдіть до того джерела!
* * * М.Кутинському *
Яка це радість – Вас зустріти В житті, що схоже на стерню, І душу спраглу напоїти, І в серце кинути вогню. У час байдужості й зневіри, Коли живим вже нічим жить, Нема, мабуть, на світі міри, Щоб Вашу мужність оцінить. Ви людям пишете “Некрополь”, Ви вершите великий труд, Цей подвиг, чесний і високий, Роки і бурі не зітруть!
Ми скуті холодом і льодом, Нам сняться ще погані сни, Та над розгубленим народом Вже чути подихи весни.
І сонце сходить над ланами, Земля сповняється тих сил, Що розливаються струмками Від дорогих для нас могил.
Народу геній не затерти. Хай сніг лежить багато літ, Та перші проліски уперто Вже пробиваються на світ.
І правда кривду переборе, І зійдуть сходи не ріллі, І квітів знову буде море На всій розбудженій землі.
Та найдорожчими на світі З майбутніх квітів без числа Нам стануть Ваші перші квіти, Що квітли, сонцем не зігріті, І проростали без тепла. ________________ *Михайло Кутинський (1890-1974) – близький друг і натхненник поета, автор “Українського Некрополя” – унікального довідника про життя та місце поховання видатних особистостей України. (Прим.авт.)
НЕ ВМИРАЄ ВОГОНЬ...
І.Гончару * Погас вогонь... Негоди й грози Згасили радісне тепло, А потім – хуга і морози, І попіл снігом замело. Але вогню нема загину, І в теплім попелі на тлі Лишились жевріти жарини, Живі й гарячі, хоч малі. І люди в темну ніч не спали І, хоч лякались бід і лих, Знайшли жарини й приховали І нишком грілись біля них. А Ви взяли таку жарину І не сховали її... Ні! На всю притихлу Україну Ви почали світить вогні. І ось вже полум’я палає, Є знову світло і тепло. Душа народу воскресає Усім перевертням на зло! Ідуть і зблизька, і здалека, Чуттям об’єднані святим, Ви наша Лавра, наша Мекка, До Вас дороги, як у Рим. Приміть же всіх, що йдуть на прощу, Щоб скверну з душ посліплих змить, І річ зверніть до них пророчу, Тризубом їх благословіть! Хай стане ширше правди траса, Що нею плем’я йде нове, І дух великого Тараса В хатині Вашій оживе! ________________ * Іван Гончар – український скульптор, власними силами створив музей українського народного мистецтва у Києві.
СУЛТАН
В дворі сусіднім чорний пес Султан Лежить весь день байдуже і ліниво. Він на цепу. Ошийник витер гриву, І світ увесь закрив йому паркан.
Але воно буває таке диво: З гостей, хитаючись, прилізе його пан, Розімкне цеп, всміхнувшись жалісливо, І – здрастуй воля! І – прощай аркан! Тепер султана вам і не впізнати! Весь день він буде радісно гасати! І щастя в нім бурунить океаном!
А я дивлюся заздрісно услід, – Чи я побачу за парканом світ?.. Чи мій хазяїн прийде п’яним?
РІКА І ДЖЕРЕЛО
(Байка)
Недавно все оце було: Текла собі Ріка, широка й повноводна, А оддалік дзюрчало Джерело, – Вода була у ньому чиста і холодна.
І люди, як хотіли пить, То мали звичку, Минувши Річку, Іти до Джерела, щоб спрагу вдовольнить.
Ріка Лютує, піниться, на люд все наріка: „Ну і чого вони всі йдуть туди? У мене на півсвіту вистачить води, А вони воду п’ють з нікчемного струмка!” (Вода ж у річці тій брудна дуже була!..)
Мораль? Нащо шукать мораль, На це і часу жаль, – Шукайте краще Джерела!
___________________________________ У НЕВОЛІ (1972 –1977) ___________________________________
ЗА ЧОРНИМИ ҐРАТАМИ (1972, слідчий ізолятор, Київ) ___________________________________
ЧОРНІ ҐРАТИ
В вузькім вікні зловісні чорні ґрати, Лиш через них побачить можна світ, І невідомо, скільки довгих літ Мені ще йти крізь темні каземати.
Стомився й занеміг мій дух крилатий І вже не кличе думку у політ, А серце стомлене не припиня боліть, Як я не припинив себе картати.
Не все зробив я для людей в житті, Ішов не прямо, падав на путі І зла не зменшив на своїм віку.
Надходить вечір боязко, спроквола, І ще сумніше стало доокола. І хтось у сірому сидить уже в кутку.
ТРАВА ЗАБУТТЯ
Дай трави забуття, Я нічого вже більш не прошу, Бо життю вже кінець, Бо доходить воно до останку, Щоб забув я усе, Що у серці своєму ношу, З чим я вийшов у путь Вже давно, аж тоді на світанку.
Дай трави забуття! Хай забуду усе, що любив. Легше буде мені Білий світ назавжди залишати, Легше буде звестись І ступити назустріч добі, Яка втишить мій біль І зламає для мене всі ґрати.
Дай трави забуття, Щоб забув я всі муки свої, Безліч лих і страждань, Чим ущерть було повне життя, Щоб забув я поля, І ліси, і озера й гаї І щоб сонце забув, Дай трави забуття! Дай трави забуття!
ГІРКО!
Вікно у ґратах, як екран, На нім горить одна-єдина зірка. Біля в’язниці близько ресторан, І долітають звідти крики “Гірко!”
І справді гірко. Тільки ж бо кому? Мені вже гірше і не може бути. Я заланцюжений, закинутий в тюрму, Всіма покинутий і усіма забутий.
Хтось за стіною довго не засне, А інший, чутно, десь тихенько плаче. Тут муза й та покинула мене, Не принесе натхнення в передачі.
Дивлюсь, як зірка гасне у імлі, Навколо неї, може, є планети. І може, так, як і на цій Землі, За ґратами караються поети.
Мабуть, в поетів доля скрізь одна, Одна веде їх нещаслива зірка. Між ними і людьми – глуха стіна, Тюремний каземат і вирок – “Гірко!”
УКРАДЕНА ВЕСНА
В мене вкрали весну, Всю весну від початку й до краю, І струмки, і пташок, Й першу ніжну зелену траву, Перші квіти лісні, Перше листя зеленого гаю, В мене вкрали весну – Все, чим я і дишу, і живу.
Я добра не надбав, Їв не сито, і спав я не м`яко, Та на долю свою Не складав нарікань ані скарг. Мовчки лихо терпів, Мовчки зносив і кривди усякі… В мене весни були – Найдорожчий, єдиний мій скарб.
В мене вкрали весну, Відняли в мене втіху єдину. Як же жити тепер, Коли радості більше нема? Я у відчай упав І від туги ледь-ледь не загинув, Ніби сонце зайшло І попереду тільки пітьма.
Як я вижити зміг, Я не вірю і сам цьому досі, Як вдалося мені Те збагнути, що зроду не знав, Що не вкрасти весни В тих, що в серці завжди її носять, Хто з весною живе І сам для людей як весна.
УСМІХ ВЕСНИ
Я стрічав весну у казематі, Я не знав, яка вона іде, Чи летять вже вісники крилаті, Чи трава зелена десь росте.
Думав, що від туги тут загину, Не для мене весняний привіт, Не для мене і пісні пташині, Сонця усміх, квітів первоцвіт.
А весна згадала і про мене Надіслала радість і мені: Горобці від рання і до темна Під вікном виспівують пісні.
Як щебечуть! Весело і дзвінко! Прямо в серце проника цей спів. Їх на волі, мабуть, зроду віку Я не слухав й оцінить не вмів.
А вони живуть біля в’язниці, Щоб невільників у відчай не пустить, Хто б це міг в похмурі кам’яниці Стільки радості і сонця принести.
В лісі кожен може заспівати, В полі пісня – подих із грудей. Поспівай отут, де чорні ґрати, Співом воскрешаючи людей.
Щира дяка, любі пташенята! Ваш дарунок в душу я беру. Знаю: з ним діждуся свого свята. Вірю вже: від туги не помру.
* * *
А сьогодні прилетів ще вітер, Від усіх приніс мені привіти, Від берізок, і дубів, і сосен, І від наших верб зеленокосих, Від листочків ніжних на горісі, І від перших квіточок у лісі.
Він приніс невимріяні мрії, Він приніс ще крихітку надії, Розповів він, як гуляв по полю, Як воно квітчається поволі І барвіє, як строкатий ситець, Обіцяє влітку колоситись.
І прохає потерпіти трошки; Як розквітнуть голубі волошки, Нас зустріне воно стиглим житом, Забере все горе пережите І засипле його стиглим зерном. Може, воно й щастя нам поверне.
У КАЗЕМАТІ
Посіріли стіни в казематі, В ньому тільки я та день. День ввійшов нечутно через ґрати І розмову пошепки веде.
“ – Що приніс?” “ – Нічого. Крихту неба і хмаринку в ґратах. Це і все. Дзвін церковний долетить до тебе, Сміх дитячий вітер донесе.
А опівдні прилетить ще голуб, Поворкоче тихо на вікні. І на стінку надивившись голу, Ти побачиш друзів на стіні.
Все стерпи! Це тяжко, як не знати. Ти поетам справжнім вже рідня. І коли б не ви у казематах, То на світі не було б і дня”.
День пішов, і почорніли тіні, Та мені все чути його річ. А надворі – вітру голосіння, В казематі – ніч.
ДВІ ЯБЛУНІ
Дві яблуні пишались край дороги, Їх добрий чоловік колись там посадив, І на одній з них не росло нічого, А на другій завжди були плоди.
І добре першій! Пишна, кучерява, Вона красується під сонцем золотим, Не гнуться віти і струнка постава – Ніхто не зачіпа її нічим.
А тій, з плодами, то нема спасіння – Її і трусять, і дрючками б’ють, На віти зігнуті летить каміння, Бо всякий хоче яблука добуть.
Отак воно ведеться і між нами – Добро тому, в кого плодів нема; Коли ж тебе трясуть і б’ють дрючками, То ти живеш на світі недарма.
* * *
Попереду і позаду Океани небуття. На біду чи на відраду Нам дароване життя?
Цей один короткий спалах Серед вічної пітьми, - Ніби зірка, що упала, Так усі згоряєм ми.
Та велить нам дух розкутий З глибини тисячоліть Найсильніше спалахнути, Найяскравіше згоріть.
Щоб і мить оця прожита Недаремною була, Щоб на світі залишити Більше світла і тепла.
У КОНЦТАБОРІ (1973, Урал)
У концтаборі в суботу грають марша латиші – Кожну ноту, як скорботу, виривають із душі. І жахні бадьорі звуки тяжко родяться із мук. Виповзають їм на руки, в`ються виводком гадюк. Два мерці сидять у колі, кістяки замість долонь: Чверть століття у неволі – сивим став акордеон… Марш під сходами брудними – місця іншого нема. І закляк я перед ними – раптом валиться тюрма. І запльовані ці східці аж до неба піднялись. Я тікати хочу звідси в своє вкрадене колись. Та нема мені дороги ні вперед, ані назад; Дріт навкруг колючкорогий, в кожне серце – автомат! І по сходах цих безкраїх я угору вже біжу, І кому й куди, не знаю, я несу біду чужу. І нема вже доокола ні планет, ні їх орбіт, Світ обвив і тіло коле тільки дріт, колючий дріт. Вже розстріляно всі звуки, залишився тільки плач; Чорні тіні, чорні муки закружилися навскач. Повиколювано очі, а з землі ростуть хрести, І мені до краю ночі не добігти, не дійти. А ці сходи – все угору і без краю, без кінця, І мені вже падать скоро і ставати за мерця. Я в тривозі, я в знемозі, я у розпачі без сил… На останньому порозі чую тихий шерхіт крил. Раптом – світло, і з`явилась з темноти худа рука; Мені очі засліпила чорна дірка від гвіздка. А в руці – вінок терновий, що на Ньому був колись, Колючки його до крові у моє чоло вп`ялись. Та не чую я вже болю, і страждань уже нема – Посвітлішало навколо, розступається пітьма. Я збагнув свою скорботу, стало легше на душі. У концтаборі в суботу марш дограли латиші.
___________________________________ НЕМЕРКНУЧА ЗОРЯ (1972 - 1977, Урал) ___________________________________
ЧОРНИЙ ПРИВИД
Дружині
Темний, чорний вихор над ярами, Брами найостанніших воріт. Чорний привид чорними руками Крутить серце у колючий дріт.
Все забудь, що нам колись наснилось, Моє ім’я в зорі загорни, Чорний привид ріже мені крила, Чорний привид топче наші сни.
Моя рідна, сто річок між нами, І мені вже їх не перейти, Чорний привид чорними руками Зруйнував дороги і мости.
Чорний вихор риє мені яму, І ридає по мені трава. Чорний привид чорними руками Стрічку долі рвучко обрива.
ТВОЇ ЛИСТИ
Дружині
Ідуть листи*, ідуть твої листи, Несуть тепло, твою любов і тугу, І чутно крізь папір тих почуттів напругу, Яку слова твої не в змозі донести.
А я іду крізь кривду і наругу, Незломлений, не зрадивши мети. Усе згубив… Лишилась тільки ти Та ще печаль нескошеного лугу.
На нім загінку я колись не докосив, Тепер молюся ревно: “Господи, спаси! Добав листків мого календаря!”
Нехай згоряють, падають світила, Я буду далі йти, і буде в мене сила, Поки ще світиш ти, немеркнуча зоря. ________________ * Дружина поета щодня надсилала йому в табір листа.
ДРУЖИНІ*
Нехай планети спинять біг, Лишаться зорі супокою, Нехай всі сили наді мною Мене закручують у ріг,
А я схилюсь перед тобою, Свою любов кладу до ніг, Усі скарби, що я беріг, І квіти всі – перед одною.
Нехай загину тут без слави, Та не схилюсь перед лукавим, Бо вірю в Бога й чудеса.
В тобі не меркне Його сила, “Хай буде світло!” – Й ти з`явилась, І світло це не погаса. ________________ * Вірш було написано після побачення у таборі.
ОСВІДЧЕННЯ ЧЕРЕЗ 35 РОКІВ
Дружині
Люблю тебе всяку: і праведну, й грішну, Сумну і веселу, холодну і ніжну, У радості й гніві, у сміху й скорботі, В годину розваги, в буденній роботі.
Люблю тебе завжди, щодня, щохвилини, Усю до останку, усю до краплини – Лице твоє, губи, і очі, і руки, Люблю без вагання, до болі, до муки.
Люблю безрозсудно, без думи, без тями, До днів найостанніх, до смерті, до ями. До Суду Страшного, до згину планети, Люблю божевільно, як люблять поети!
Ношу тебе в думці, у серці, у слові, Єдину, що варта такої любові, Якої ніколи не знали ще люди, Якої у Всесвіті більше не буде,
З такої любові, з такого горіння Бог світу всього починав сотворіння.
НА 9 КВІТНЯ 1939 р.*
Дружині
Він ллється вільно і грайливо, Сонет, що я тобі складу, Алітерацій переливи Як хлюпіт зливи у саду.
І ти і юна, і вродлива, В тобі всі чари до ладу, І я, захоплений від дива, Любов розсиплю на сліду
Благословлю той день весняний, І перші грози, перші рани, Коли і час спинив свій лік.
І збіг планет, і Вищу Волю, Що об`єднала нашу долю, Що нам дала любов навік. ________________ * День першого побачення поета зі своєю майбутньою дружиною.
Х О К К У
Дружині
Чи долетіли хмарки аж сюди? Чи десь і ти також Дивилася на них? * * * Дивлюсь на зорі, їх не впізнаю. Мабуть, вже ти Не дивишся на них… * * * Тепер я найбідніший в світі, Бо забув я Усміх твій… * * * А місяць сходить. Він тепер не наш. Між поглядами відстань… * * * Маленьким джерелом По смерті хочу стати. Чи соловейко спробує води?
___________________________________ УРАЛЬСЬКІ СОНЕТИ (1973 – 1977) ___________________________________
НА ОСТРОВІ ПОЕЗІЇ
На острові поезії, як Робінзон, Живу один у океані зла. Нема човна у мене, ні весла, Життя проходить, як поганий сон.
Вдивляюся щодня за горизонт, Вітрил надії Бог не посила. А бурі і негоди – без числа, Один сумний, безрадісний сезон.
І я знаходжу кілька рим старих І, ніби в шкурах, гріюся у них, Ховаюся в сонеті, як в печері.
Та знаю: не уникнути біди, Бо помічаю навкруги сліди Страхітливих, жорстоких людожерів.
* * *
Тиран і деспот всіх піїтів, На пси зійшов, було, сонет. Вірш вирвався з вузьких тенет, Як вільний птах з тісної кліті.
Святкує виспраглий естет, Смакує форми розмаїті, І поетичний вінегрет Запанував в усьому світі.
Та воскресив знічев’я хтось Сонет, як Лазаря Христос; Все переплуталось химерно,
І почалися чудеса: Сонет сміється над модерном, Сонет стає модерном сам.
* * *
Впихаю думку у сонет, Вона пручається, не лізе. В сонета ґрати не з заліза, Та тісно думці, не секрет.
Абстракт міняю на конкрет, Модерн ховаю до валізи: Нехай шукає критик кризи Чи відзнача як творчий злет.
А тут простіш – ні те, ні друге: Нема ні кризи, ні напруги – Усе старе, як білий світ. Не побороть людську натуру. Загнав і Музу я до БУР’у.* Якщо сидіть – то всім сидіть. ________________ * БУР – внутрішня табірна тюрма.
* * *
Чи я стомивсь, чи змучивсь від недуг? Життя, як марево, і дике, і страшне. Нехай промчить, пролине, промине, Я затуляю зір і вимикаю слух.
О, згинь і відійди, всевладний дух, Мене однак ніхто не спом’яне. Ти не приходь і не жени мене До мук нових, страждання і напруг.
Я ще потрібен у тяжкій борні, Я ще в бою, як лицар на коні, І не страшить мене смертельний жах.
Я не підставлю під удар чоло, Хоч обступа мене підступне зло, Та вірш, як меч, у мене у руках.
* * *
Коли надворі ніч глибока, А в душах зло і темнота, Бог людям шле тоді Пророка, Що йде і шляху не пита.
І можновладцям з ним морока: Немов людина, та не та. Чи розіп’ять його до строку, Чи кинуть в табір на літа?
Даремно все – десниця Божа Пророку всюди допоможе. Він нагадать прийшов громово
Про те, що завжди було спершу Усіх початків, дій і звершень, Що на початку було Слово!
* * *
Линяють істини затерті, Тихіше серця перестук, Та линуть спогади уперті Про тих, хто падали на брук.
І я, доходячи до смерті, Напередодні благ чи мук, Все жду, що прийде між поетів Апостол правди і наук.
Даремно жду... Багато років Косноязичать лжепророки, А істину беруть на глум.
А все вирішується просто: Ти сам пророк, і сам апостол, І сам собі володар дум.
ДОНЬЦІ
Перед тобою сто доріг, Не знаєш ти, яку обрати. Тобі порад я не беріг, Та й зайві тут усі поради.
Ніхто ніколи ще не зміг Своєї долі ошукати, За кожен вчинок чи за гріх Чекай покари і відплати.
В своїй душі шукай підмоги, Як в дві зіллються всі дороги, Куди б ти зараз не пішла;
Ще будуть нетрі, прірви, кручі, І досвід прийде неминучий... Є два шляхи – добра і зла.
* * *
Уральський день згасає за тайгою, А із тайги повзе уральська хижа ніч, І небо, засвітивши сотні свіч, Втікає геть, лиша мене з собою.
Лиша мене з собою і з журбою, Надію й віру забирає пріч. А хтось приходить і зове на Січ І вказує на захід булавою.
А я не йду і не тому, що кволий, Я до Дніпра не повернусь ніколи – Іржава зброя, вицвілі слова.
Будують села над Дніпром нечоси,* А понад полем стелються покоси – Руйнують Січ. Упала булава. ________________ * Прізвисько князя Потьомкіна.
* * *
Халат незвичний... Ліки і палата, А за вікном – о диво-дивина! – Летять по небу хмари й хмаринята, Невже і тут, і тут бува весна?
Останній перегін... Пора багаж збирати, Вже станція призначення... Вона. Нічого не привіз, та невелика втрата: Там зайвим буде все. Сувора сторона.
Чим ближче до мети експрес підходить, Тим більш передчуття незнаної свободи, Там інші еталони інших мір.
Там рівно важать радощі і горе. Одну любов мою нічого не поборе, Минаю хмари і несу до зір.
* * *
Ти справжній раб борщу і сала, І це довів уже не раз. Горілка розум твій приспала В години кривди і образ.
Таких, як ти, тепер немало – Декламачів бундючних фраз. Біля корита місця б стало, А честь і совість – не указ.
А я слабий, старий і кволий, За Матір гнаний до неволі В країну дику і чужу.
До тебе звідси шлю я вісті, Що на твоїм сиджу я місці, Його для тебе бережу!
* * *
Коли цвітуть сади, завжди мороз. Квітують дерева, то жди біди. Мені це змалку взнати довелось, Що холодно тоді, коли цвітуть сади.
Вони цвітуть, не боячись погроз, Стихій таких, що Боже одведи, І ніжний цвіт сильніш від бур і гроз, Бо тільки він народжує плоди.
Я йду у сад, немовби на урок, Збираю жменю мерзлих пелюсток, Збагнути хочу магію садів.
Я гріюсь холодом, що б’є і губить цвіт, Я знаю з досвіду тяжких, холодних літ, Я знаю: дочекаюся плодів.
СОНЕТ ВІРИ Й НАДІЇ
Осінній день, велике Свято, Не дика вигадка пуста. Так Віра прорекла крилато: Це – день Воздвиження Хреста.
На нім Христа було розп’ято, І не зотліла річ свята. В землі пролежала багато, Знайшли й воздвигли на літа.
А я, розп’ятий, не воскресну, Хоч і полину в даль небесну, Куди укаже Божий перст,
Та на землі не весь загину, Бо знайдуть люди і воздвигнуть Мій вірш скорботний – вічний хрест.
* * *
Листок, як ранений метелик, Зліта, тріпочучи крилом, І осінь килим долі стеле І вишиває його злом.
А день, допивши сонця келих, Уклався спати під млином. Вітряк життя скрипить і меле, І мельник в ньому – лютий гном.
Надія й віра йдуть на жорна, А борошно, як туга, чорне, Як найжахливіша біда.
Став гном від реготу безсилим, Але любов незримим пилом, Любов на зорях осіда.
* * *
Річка, вулиця, місток, Стежка, пагорбок і хата, Мальви, вишня пелехата, Тихий стук і тихий крок.
Човен, весла, моріжок, Верболіз, трава прим’ята, Небо, місяць, зірка пада, Сіна зрушений стіжок.
Жито, колія, роса, Незаплетена коса, Поцілунок, стук коліс...
Стежка, пагорбок і хата, Чорнобривці, рута-м’ята. І хустина, повна сліз...
СТАРЕ ПІАНІНО
Старе піаніно стоїть у кутку, Забута, в пилюці руїна. Вона на нім грала, сиділа в вінку, Він поруч ставав на коліна.
О, скільки мелодій на довгім віку... І пам’ять про них – в піаніно. Вже дерево шашіль сточив на муку, На струнах густе павутиння.
Та струни живі, хоч вони і мовчать, У струнах заховані біль і печаль, І туга незнана неначе...
Я кришку відкрив, потривожив струну, Я звуком струни потривожив труну, І привид приходить і плаче...
* * *
Заходжу в сад душі своєї, Все далі йду, в гущавину, В усі куточки зазирну, – Прийшов прощатися до неї.
Проходжу мудрості алею, Торкаю вірності стіну, Цвітуть ще ніжності лілеї, Хоч вихор знищив не одну.
Добра, любові, честі, шани Ще квітнуть квіти і не в’януть – Я з цим ішов назустріч дню.
Та зараз вечір, скоро темінь, Я не подбав раніш про кремінь. А треба викресать вогню!
* * *
Ти уяви, який тут луг, Ти уяви, серед заплав. Ти уяви той виднокруг. Ти уяви – я й сам не знав.
Ти уяви, як сонця пруг, Ти уяви, виходить з трав. Ти уяви те злото смуг, Ти уяви красу заграв.
Повір, що кращих місць нема. Повір, прилинь, побач сама. Повір, яка тут безліч зір!
Повір: сказав не ті слова. Повір в одне: любов жива! Ти уяви її й повір.
* * *
Ти спиш? Не спиш І не лягла. Серед узвиш Заснула мла.
Зрадливих тиш Пора прийшла. Шумить комиш, Не жде тепла.
Коли гориш, Який тут сон? Угору вширш
Росте вогонь. Нехай росте. Мовчи про те.
* * *
Вода З покрить Спада Шумить.
Біда Щемить, З’їда Щомить.
І сни – Весни Сум.
І зблід Я від Дум.
* * *
Життя проходить безподійно, Течуть марудні, сірі дні. Так заметільно, сніговійно, Що ліпше згинути мені.
Та плинуть спогади настійно, Екраном світять на стіні. Там все подвійно і потрійно, Я знову лицар на коні.
Я пов’язав на руку хустку, На ворогів накинувсь хутко – За погляд твій, за усміх твій.
Нерушна башта кришталева, Ти в ній всевладна королева. Для мене присуд – вічний бій.
* * *
І.Світличному*
Ти свій бушлат, я свій бушлат На одного чіпляєм цвяха, Спимо разом, як з братом брат, І ти поет, і я невдаха.
Один нас мучить супостат, Мабуть, великі очі в страха: Хапав без розбору, підряд, Тепер одна чекає плаха.
А може, буде все не так. Як стане більшим переляк, То нас повісять з переляку.
Для мене це велика честь, Але у мене сумнів єсть – Чи витрима одна гілляка. ___________________ *Іван Світличний (1929-1992) - літературний критик, поет,перекладач, співв'язень І.Коваленка
* * *
І.Світличному*
Як зек свій одяг на прожарку, Так віддаю тобі свій вірш. Їй-Богу, класну дам заварку, Лиш ти прожар його скоріш.
Але не пережар на шкварку, Щоб від прожарника не згірш, Щоб не сказали: “Падло, марку Паскудить, совісті й не гріш!”
Прошу не з остраху, не здуру: - Пильнуй як слід літературу, Бо все те рам’я погорить,
І я після твоєї школи Ходитиму, як бубон, голий, А треба ж чимось зад прикрить. ______________________________ *Іван Світличний (1929-1992) - літературний критик, поет,перекладач, співв'язень І.Коваленка
* * *
Лаштую воза у дорогу, Хоч шкода – нічого везти. Назад попалені мости, І у саквах нема нічого.
Було усього, слава Богу, – Страждань, і сліз, і марноти, Та не покличу на підмогу, Щоб хрест як-небудь донести.
У час тяжкий, у пору строгу Нелегко вибрати дорогу, Пізнать, де зло, де благодать.
Не похвалюсь, та жив, як треба. Я зір завжди звертав до неба, І ось – рукою вже подать.
* * *
В сріблястім інеї дерева і будови, Сріблясто мерехтить вгорі Чумацький шлях. А у тайзі живе сріблясто-хижий птах, Чига на мене, вийшовши на лови.
А я ще прагну щасної підкови, Тебе одну ще бачачи у снах, Немов чумак, заблуканий в степах, Що мусить повернутись до Покрови.
Я повернуся в дім і допалю свічу, Чумацьким шляхом потім полечу, Щоб стать найменшою із зоряних пилинок.
Нехай там сяють велетні-світи, Молюсь і вірю: Бог мені простить Найтяжчий гріх – мізерний мій ужинок.
СОНЕТ АРИФМЕТИЧНИЙ
Хоч безнадія серце стисла, Душа ще трішечки жива. Обридли образи й слова, Частіше думаю про числа.
Великі викинув навмисне, Від них чманіє голова. Рахую тільки “Раз і два...”, Щоб совість душу не загризла.
Мені нема чим похвалиться, Я так – звичайна одиниця, Таких чимало на землі.
Нас темна ніч не покорила. І прийде час – прибуде сила, Колись допишуться нулі.
* * *
Тягну квиток у лотереї. Який там виграш припаде Для музи бідної моєї, Ще невідомої ніде?
Чи слава прийде і до неї, Чи слід навічно пропаде, І на моєму ювілеї Лиш вітер сумно загуде...
Пустий квиток. А я не плачу, Хоча ціну платив добрячу, Таку ціну, що гірко аж.
Хай іншим виграш, честь і слава, Мене ж хвилює інша справа, Що сам виходжу у тираж.
* * *
В напруженій тривозі знову Кудись відходить божий день, А я розм’як, розсупив брови, Занурився в учення “дзен”.
В душі відчув якусь обнову, Утік від зойків і пісень, Малих травинок чую мову, Для мене друг – трухлявий пень.
Нехай течуть життя хвилини, Мені достатньо і росини, Щоб силу духу віднайти.
Я, зализавши кожну рану, Поринуть хочу у нірвану, Коли була б ще поруч ти!
* * *
Сидів Степан* багато літ – “Ні знака, ні прівєта”, Та сів художник і як слід Намалював портрета.
Тепер узнає увесь світ Ученого аскета, Посилка буде і привіт, І слава для поета.
Та шмон є шмон, Такий закон, І знов нема нічого.
З портрета зроблена мішень, В портрет палили цілий день. Спасибі – не в живого. ________________ * Степан Сорока, багаторічний політв’язень. У вірші описано дійсний факт з табірного життя. “Шмон” – обшук.
* * *
Нуртує скрізь життя веселе – Прогрес в лавровому вінку! І люди моляться на теле Чи холодильник у кутку.
А млин поетів перемеле На добриво чи на муку. І ти, нещасний менестреле, Пірнаєш в безвісті ріку.
Ти непотрібний, зайвий, гнаний, Ти тінь наводиш на екрани, Для відчаю є сто причин.
Та ти співай, забудь образу, Бо це не ти відстав від часу, А безнадійно час відстав!
* * *
Прощайте, славне товариство, Моя рідня, Уральська Січ. Недоля зла опалим листом Жене мене далеко пріч.
Не був я гарним бандуристом, Хоч бринькав стиха, звісна річ. Не та снага та й обмаль хисту, І я тепер поліз на піч.
Ще буде добре, як долізу, Кісток не склавши у валізу, А, може, й з печі упаду.
Віддав я вам бандуру в руки, Гартуйте пера, як шаблюки, Як бій, то – в першому ряду!