РОМЕО ТА ДЖУЛЬЄТА _______________ ПЕРЕКЛАД П. А. КУЛЇША. Виданий з передмовою і поясненями Ів. Франка. _______________ Персонажі Ескаль, князь Веронський. Паріс, молодий ґраф, князїв родич. Монтеккі голови двох ворожих домів Капулєт Старець, дядько Капулєтів. Ромео, син Монтекків. Меркуціо, родич князїв і друг Ромеїв. Бенволіо, небіж Монтекків і друг Ромеїв. Тібальт, небіж панї Капулєт. Отець Лаврентій, Францїканець. Отець Іван, того-ж закону. Бальтазар, слуга Ромеїв. Самсон слуги Капулєтові. Грицько Петро, инший слуга Капулєтів. Оврам, слуга Монтекків. Аптекарь. Троє музик. Хор. Хлопець. Паж Парісів. Отаман. Панї Монтеккі. Панї Капулєт. Джульєта, дочка Капулєтова. Мамка Джульєтина. Міщане Веронські; родичі і родички обох домів; маски, сторожі, чатівники і прибічники. Сцена більшої частини драми в Веронї, а раз у пятому актї в Мантуї. _______________ Іван Франко. Передмова „Ромео та Джульєта“ належить до найголоснїйших творів Шекспіра, до тих, яких титули мимовільно повстають в уяві осьвіченого чоловіка, коли лише назвати імя Шекспіра. „Хоч може незовсїм бездоганна як твір штуки, — пише Брандес[1] — має ся драма безмірно велике значінє і вагу: се велика, типова любовна траґедія людськости. Се драма молодої, бурливої любови, що зродившись при першому поглядї, вибухає такою пристрастю, яка для осягненя своєї мети ламає всї запори і так опановує душу, що не знає иньшого вибору, як тілько укохану особу або смерть. Ся любов така сильна, що майже моментально, на місцї кидає молоду пару собі в обійми, і така фатальна, що загибіль надходить страшенно швидко слїдом за щастєм злуки. Нїде так як тут не заглубив ся Шекспір у подвійну суть любови, коли вона обхопить усього чоловіка і надїляє його радощами, що наповняють душу аж до опянїня, та погружає його в розпуку в хвилї розлуки коханків“. І з иньших поглядів важна ся траґедія: як документ анґлїйського ренесансу, що корінить ся в глубокій старовинї та живе соками гуманїстичної доби, і як перший майстерний твір Шекспіра, яким завершено довгий розвій сеї лїтературної теми. І. Жерела траґедії. Найдрастичнїйший мотив нашої траґедії — зажитє сонного напою, що надає вид умерлого на якийсь час, з метою — уникнути ненависного подружя, — належить до давних і улюблених реквізитів повістярської технїки. У найстаршого з грецьких риторів-повістярів, Сирийця Ямблїха з II. в. по Хр. в його повісти Βαβυλονιακά (Вавильонська повість) знаходимо кілька разів ужитий мотив, що закохана пара уникає небезпеки заживши раз затроєного меду, від якого вони сплять мов мертві, то знов сонного порошку замісь жаданої отрути.[2] Троха пізнїйший повістярь, Ксенофон із Ефезу, що мабуть у початку III. віку по Хр. написав свою „Ефезьку повість про любов Габрокомеса і Антеї“, обробив сей епізод детальнїйше. Антея, пошлюблена Габрокомесови, дістала ся в неволю до Перілая, який зворушений її красотою, хоче оженити ся з нею. Вона випрошує ся на 30 день, та врештї мусить стати до шлюбу, але увійшовши до спальнї заживає порошок, якого достарчив їй уперед ефезький лїкарь, і паде мов нежива. Перілай з великим жалем хоронить її в мурованім гробі. Тут вона будить ся в ночи, саме в пору, коли розбійники виломали двері і взяли ся грабувати трупи (Е Rohde, op. cit. 411). Незручною копією сього оповіданя треба вважати епізод у иньшого, значно пізнїйшого ритора, Харітона з Афродізіяди, в його повісти „Пригоди Хайрея і Каллірої“. Тут Хайрей із заздрости (без підставної) копнув свою молоду жінку так, що вона впала мов мертва; її поховано, в ночи роз бійники грабують гріб, вона прокидаєть ся і її за бирають та продають у неволю (Е. Rohde, op. cit. 517). Як бачимо, фантазия тих письменників завмираючої Грециї нездібна вже була огріти і ви ростити те щиро-людське ядро, що лежало в основі сього епізоду. Аж розбуджений у Італїї гуманїзм, що про бував навязати розвій там, де його перервала доба грекоримського упадку, підхопив і отсю тему і влив їй нові соки, розбудив її до нового житя. В другій половинї ХV. в. обробив її у-перве нове лїст Мазуччіо, якого збірка Il Novellino, зложена з 50 новель, вийшла в Неаполї 1476 р. і була потім богато разів передруковувана в XV і ХVІ в., цїнена і люблена майже на рівнї з Боккаччі євим „Декамероном“.[3] У Мазуччія тема ще мало розвита супроти Ксенофонта Ефезького: закохана пара живе в Сієнї в міщанській сфері; щоб ура тувати молоду від ненависного подружя, монах завдає їй сонного напою; її ховають як мертву; справа кінчить ся нещасливо для закоханих. Тілько у слїдуючого автора бачимо сю саму тему вже значно розвиту. В р. 1524 була написана, а 1530 р. у-перве видана повість „Giulietta e Romeo“, яку її автор, Люіджі да Порто, назвав „ історичною новелею“. Хоча без сумнїву автор опрацював свою новелю на основі Мазуччія (Л. Френ кель догадується навіть, op. cit. 296, що Да Порто для того не опублїкував її за свого житя, бо Мазуччіо ще жив), то все таки його перерібка так сильно ріжнить ся від Мазуччієвої, що той сам Френкель (ор. сit, 182, 196) уважає конечним приняти якусь попередню, незвісну для нас перерібку Мазуччі євого оповіданя, яку потім переповів Да Шорто. Сам Да Потро подає, що чувсе оповіданє від якогось вояка Переґріна. Бачимо тут у перве не тілько імена Ромеa і Джульєти, але й усе окруженє таке, яке від тодї нерозривно звязало ся з сими іменами. Молодята — дїти ворожих сїмей Монтекків і Ка пулєтів; річ дїє ся в Веронї в маґнатській сфері. Ромео з разу закоханий у якійсь красунї, що не звертає на нього уваги, йде на баль у дім ворога, тут пізнає Джульєту і від разу палає до неї любовю. Її кузен пізнає його на балю, шукає за чіпки з ним на вулицї; Ромео вбиває його і мусить утїкати; за радою черця, щоб уникнути шлюбу з ненависним ґрафом, Джульєта заживає сонний напій, її хоронять; Ромео не повідомлений про підступ убиває себе в її гробі, а вона гине при його трупі, по чім ворожі сїм'ї поєднують ся. Да Портова новеля здобула собі швидко значну популярність у Італїї. Нещасливі коханцї Ромео та Джульєта і ворожі сїм'ї в Веронї Мон теккі і Капулєті зробились історичними фіґурами, і попали ще в XVI в. в історичні підручники та хронїки[4], дарма, що історія знає про них щось зовсїм иньше; ще Данте в своїй поемі згадує про веронські роди Монтеккі і Капулєті як про приналежні оба до одної партії — Гібелїнів. Від Да Порти взяв сю тему звісний новелїст XVІ. в. Банделльо, і додавши цїлий ряд нових рисів (постать Бенволїя, що хоче улїчити Ромеa від любовних химер, постать мамки і згадку про драбину з верівок, постать аптекаря і т. д.) „звязав її — як каже один дослїдник — тїснїйше з реальним житєм і надав їй виразний костюм свого часу“ (Fránkel, op, cit. 183). На Да Портовій новелї, та не без впливу й Банделля, основана драма Люіджі Грото „Hadriana“, видана в Веронї 1578 р. Грото був учений віршороб, а не поет; брак живого поетичного чутя він виявив уже тим, що перенїс подїю в зовсїм нереальні, перед-римські часи. Важнїйше для розвою нашої теми було роз просторенє оповіданя про нещастє закоханої пари у Франциї. Ще 1550 р., отже геть перед написанєм новель Банделля, вийшла в Парижі книжка Адріяна Севена „Le Philocope de Мessire Jehan Восcace Florentin, contenant l'histoire de Fleury et Вlanchefleur, divise en sept livres, traduietz d' italien en francoys“, де у вступі, як проти венство до історії двох коханків, що через ріжні тяжкі пригоди доходять таки до щасливого кінця, оповідано історію двох коханків, що гинуть марно. Севен певно не мав під руками тексту Люіджі да Порто, але можливо, що мав Мазуччія або якусь иньшу незвісну нам перерібку. Він перенїс місце подій у якесь малозвісне місточко Куррон на Пе льопонесї; про ворожі cїм'ї нема згадки; навпаки, молода пара виховує cя разом і кохає ся з малку, але що брат панночки противить ся звязкови, то коханець убиває його, по чім дальша історія роз виваєть ся так, як у Мазуччія. В р. 1559 (шість лїт по виданю другого тома Банделльових новель, де містила ся й історія Ромеa та Джульєти), видав сю історію в французькім перекладї Боecтюо́ (Воаistuau, Нistoirestragiques. Extraictes des euures Italiennes de Bandel et mises en langue Еrancоіse). Боecтюо вірно держить ся італїйського оріґіналу: його „Траґічні історії“, яких видапє по його смерти продовжав звісний нам уже Бельфоре, важні як міст, по котрому оповіданє про Ромеa і Джульєту перейшло до Англії, де йому судило ся найти найвисший поетичний вислов. Тепер уже що анї Шекспір, Артюр Брук, не Банделля, лише з не підлягає нїякому сумнївови, анї його безпосередне жерело, черпали з італїянського тексту французького перекладу. Два роки по виданю того перекладу, бо вже 1561 р. вийшла друком у Льондонї Брукова поема (Arthur Brooke, Тhe Тragicall Нistorye of Romeus and Juliet). Уже сам титул показує на її звязок з Нistoires tragiques“ Боестюо та Бельфоре. Брукова поема хоч не високої стійности, сьвідчить про деякий талант; автор має жилку до реалїстичного мальо ваня деталїв, додає мамцї комізму, заставляє її брати гроші від Ромеa а потім хвалити Паріса; заставляє Ромеa в келїї о. Лаврентія качати ся по землї і рвати на собі волосє при відомости про свою банїцию; ярко малює бідноту аптекаря, словом, додає чимало нових рисів, які потім від находимо у Шекспіра. Менше важна для нас про зова перерібка французького тексту новелї, що війшла в склад збірки „Палата забав“, виданої 1567 р. Томою Шентером (Т h. Рainter, Раlace of Pleasure, London 1567, т. II. новеля 25), а також затрачена анґлїйська драма про Ромеa і Джульєту, що була виставлювана вже коло р. 1580. Лишаючи на боцї сю незвісну нам драму, треба сконстатувати, що Шекспір не користував ся й Пентеровою прозою і що одиноким його жерелом була Брукова поема. А що зробив він із неї! ІІ. Шекспірове обробленє. В р. 1597 вий шла в формі зшитка in 4° на бібулястім папері, для вжитку театральних видцїв (в родї наших оперових текстів), без волї і відома автора і без поданя його назви надрукована книжечка пз. „Аn excellent conceited Тragedie of Romeo and Juliet. At is hat been often with great applause plaid publiquely by the right Нonourable the L. of Нundson his Servants“ (Прекрасно скомпонована траґедія про Ромеa і Джульєту, відгравана часто і серед великих оплесків прилюдно слугами високоповажаного льорда Гандзона). Льорд Гандзон був королївським підкоморієм і вмер у липнї 1596; його наслїдник був іменований аж у цьвітнї 1597, так що аж до того часу трупа мусїла називати ся його „слугами“. Та що титул сього першого друку нїчого не згадує про пору першої вистави, але подає драму як „часто“ від гравану і дуже улюблену, то сьміло можна дога дувати ся, що вона була написана значно вчаснїйше перед 1596 роком. Як одиноку, хоч не дуже певну опору для усталеня докладнїйшої дати написаня драми приймають критики слова мамки в актї І. сц. 3 (стор. 20). Я вам кажу, на Ланцюги їй буде Штирнацять років, далебі, що так! Я добре знаю: одинацятий Пішов отсе, як трусу ми злякались. Коли приняти, що Шекспір натякав перед своєю публїкою на факт загально їй відомий, на землетрясенє, якого злякались у Анґлїї ( Шекспірове жерело не знає нїчого про се землетрясенє), то в такім разї ясно, що ся згадка відносить ся до землетрясеня в Анґлїї в р. 1580, а з сього виходило би, що ті слова могли бути у перве проголошені 1591 р. Деякі відгуки з нашої драми знаходять ся також у поемі Даніеля „Плач Розамунди“ (Сomplaint of Rosamond), друкованій 1592 р.[5], а се також скріпляє думку, що перший нарис сеї траґедиї повстав 1591 р. Шекспірови було тодї 27 лїт, він був уже девять лїт жонатий і мав троє дітей, значить, пора сантиментального захвату і любовних молодечих пожеж для нього давно минула. Але в його душі жили могутнї за соби сього огню і взявши в свої руки давню „траґічну історію“ закоханої пари, він зумів зробити з неї свій перший незрівнаний архитвір, вливаючи в стару, вже перед ним май стерно сформовану посудину огнистий напій сво його ґенїя. Рукою справжнього майстра драматичної штуки він поробив характерні переміни в плянї свойого взірця: акцию, яка у Брука тягне ся кілька місяцїв, скоротив на один тиждень (в не дїлю Ромео пізнає Джульєту на балї, в понедїлок рано їх шлюб, по шолудни убійство Тибальта, банїция Ромеа, засватанє Джульєти за Паріса, вчетвер рано Джульєту хоронять, а в суботу в ночи катастрофа в гробницї); Джульєту, що у Італїянцїв має 18 лїт, у Брука 16, він зробив 14-лїтньою, щоб тим яркiйше змалювати палку, пристрасну вдачу Італїянки, що майже моментально перетворює невинне й непорочне дитя в дозрілу женщину, і ту єлєментарну, непоборну силу любови, яка від разу від першого погляду обхоплює обоє коханків своїм фатальним полумєм. Анї одної моральної тїни він не лишив на тих молодятах; коли у Брука Джульєта разом з мамкою по своїм шлюбі з Ромеом сьмієть ся з недогадливої матери (по за її плечима), коли та потїшає її надїєю на близький шлюб з Парісом, то Шекспір відкинув сю подробицю як незгідну з чистим і наскрізь щирим характером його героїні. Для противваги Ромеови, що опанований глибокою любовю робить ся ла гідним, чоловіколюбним і майже розсудним (коли ходить о иньших), Шекспір утворив претарну фі пуру Меркуція, жартливого скептика з палкою ду шею, що вмовляє Бенволїя не піддавати ся пjривам пристрасти і за хвилю сам піддає ся та кому поривови і гине марно. Немногими але влуч ними рисами схарактеризував автор також старого Капулєта, вдачею добродушного міщанина, якому любійше сидїти при столї або вештати ся в кухнї, нїж хапати ся за заржавілу зброю, при тім чоловіка обмеженого, самолюбного і брутального, не вважаючи на зверхню огладу. Поглубленє та ожив ленє вcїх тих фіґур і їх майстерне визисканє для будови цїлости, се заслуга Шекспіра. Але се лише половина того, чим він зумів підняти свій твір на недосяжну висоту загально людської, типової любовної траґедиї. Головна при нада її — той чар молодости і сьвіжости, те поетичне сяєво, яким облискані всї фіґури, та простота і сила чутя, яка надає тій індівідуальній і припадковими явищами обставленій любовній історії висшу силу і „правдивість тисячів любов них історій“. Не від разу вдалось Шекспірови на дати свойому творови сей поетичний блиск; треба було довгих лїт працї, шлїфованя, треба було й самому не одно пережити та переболїти. Припадок, що достарчив нам загалом дуже скупо звісток про Шекспірове житє, а ще менче про розвій його поетичної творчости, в сьому разї був щедрійший. Траґедія про Ромеa і Джульєту була за житя автора друкована чотири рази, все в формі згаданих уже дешевих зшитків, і тілько раз з на званєм авторового імя. Отже здавна звернено увагу на те, що перше виданє з р. 1597 значно коротше супроти пізнїйших. Можна було догадувати ся, що се незаконне, грабівницьке виданє не повне головно тому, бо доконане з неповного тексту, прикроєного на потреб сцени.[6] Але титул другого виданя, що вийшло 1599 р., також без уповажненя і підпису автора, але зроблене значно стараннїйше, дає в тім зглядї недвозначну вка зiвку. Читаємо там, що траґедія друкуєть ся тут „на ново поправлена, розширена і подоповнювана“. Сю вказівку не можна розуміти так, буцїм то сам видавець, маючи змогу порівняти общипаний текст першого виданя з авторовим оріґіналом, подопов нював пропуски пороблені в друку без авторового відома; навпаки, маємо тут дїло зі справжньою авторською перерібкою, що сягає досить глибоко в суть майже кождої ролї, торкається мови, верзі фікациї і показує далеко висший ступінь дозрі лости і майстерства, нїж перший нарис. Дуже на глядно показав се Брандес, вияснюючи на основі детального порівнаня обох текстів, що „маємо тут перед собою Шекспіра на двох ріжних ступнях його розвою. Поперед усего в другому виданю розвито ширше все, що було тільки натякнене в першому. Пододавано живописні сцени й реплїки, що творять тло і рами подїї. Вуличну бій ку на початку драми змальовано ширше, додано сцену з музиками; мамка зробила ся більше бала кучою і комічнїйшою, Меркущиїв дотеп збогатив ся кількома вельми характерними зворотами (в тім числії й характеристикою царицї Меби — І. Фр.); старий Капулєт набрав живійшого виразу; але осо бливо роля о. Лаврентія виросла майже в двоє су проти первісного обєму. В тих розширенях ми ба чимо більшу дбалість Шекспірову — приготову вати і наперед заповідати те, що має стати ся. Та що найголовнїйше, фіґури обох молодят у тій перерібцї вийшли поважнїйші, а через те й кращі“ (Вrandes, op. cit. 102 — 103). Певна річ, і сей чудовий твір має свої хиби. До найважнїйших треба зачислити ті, які лежали в самій основі історії і які Шекспір переняв із свойого жерела, отже поперед усього пришадковість самої катастрофи. Не загай ся брат Іван у шпиталї, або передай отець Лаврентій лист до Ромеa через Балтазара, або прибудь о. Лаврентій до гробницї кількома хвилями вчаснїйше, то й цїлого нещастя не було би, Ромео і Джульєта лишились би живі і моглиб жити щасливо. Тай взагалї весь спосіб ратунку для Джульєти при помочи сонного напою, поданий о. Лаврентієм, з погляду розумного чоловіка не тілько дивоглядний, але просто нерозумний (Brandes, op. cit. 106). Певна річ, на Шекспіра не паде тут нїяка вина; сей спосіб роз вязки драми він узяв зі свoйого жерела і задержав його, силкуючись тілько засобами своєї ґенїяльної психольоґії мотивувати поодинокі деталії, підперти старосьвітеьку будову. До хиб траґедії зі стилїстичного належать деякі силувані погляду дотепи та риторичні звороти, де дїєві особи нї cїло нї впало пускають ся на гру слів, любують ся риторичними антітезами. І так прим. Ромео в першій сценї першого акту обертаєть ся до любови з ось якими ка лямбурами: Так ну-ж, любезна Ненависти ! Ненависне коханнє ! Ти все, y-перве створене з нїчого ! Тяжка пустото, важкая марнице ! Безобразний хаосе форм прекрасних ! Ти з олова перце, блискучий диме, Холодний жаре, хворeє здоровлє, Безсонний сне, єство що не істнує. Такі нїби дотепи, з італїйська concetti, були тодї в модї в Анґлїї, належали до сальонового тону так само, як і в Франції, де ще в ХVII в. проти них воював ся Мольєр у своїй комедиї „Рrécieuses ridicules“. В Шекспіровій траґедії за ражені сею модою не тілько Ромео, Меркуціо (дивись його характеристику Тибальта в актї ІІІ, сц. 4), але навіть Джульєта, коли в актї IV, сц. 2, в дуже важкій для неї хвилї, пускає ся на такі екiвоки про свойого мужа: О серце гадини, заховане в квітках ! О дивная красо, вертепе крокодиля ! Уквітчаний тиран, ангеловидний демон ! І так далї цїлих 12 рядків! Як помалу виробляв ся поетичний смак у Шекспіра, видно з того, що і в другому, переробленому виданю його трагедії отcї ненатуральні кончетті не тілько не повикидувано, ще й нових. „Може але вони навпаки, тодї пододавано вважали ся й страх дотепними — каже з їх приводу Вішер[7], — але для нас вони хоч сьвятих із хати виноси.“ Для дослїдника вони важні як докази, що „Ро мео та Джульєта“ належить до молодечих твopiв Шекспірових, коли він підлягав італїянському смакови і творив в дусї романського стилю; пізнїйше він виріс із сего. Ще одна фіґура сеї траґедиї варта спеціяльної згадки як доказ ґенїяльности і високої культурности молодого ще тодї автора. Се „сьвятий чоловік,“ монах о. Лаврентій. Не забуваймо, що автор був протестант і писав у пору релїґійних війн, які палахкотїли скрізь по Европі! Не забуваймо, що в свойому жерелї, в поемі Брука, він мав виразну увагу, що цїлій катастрофі Ромеa і Джульєти винен був дух католицького фанатизму і специяльно католицькі монахи. Як легко було менче талановитому драматикови піти за сею вказівкою і за духом часу і зробити з траґедії якусь чорну інтриґу попівства! Та Шекспір не пішов за сим слїдом і нарисував фіґуру о. Лаврентія зовсїм у иньшім дусії. Се чоловік на скрізь чесний і „сьвятий“ у житю, хоча зовcїм не католицький сьвятець. Загалом католицизм, протестантизм, доґма не грають у нього нїякої ролї. Се фільозоф-натуралїст з поглядами Джордана Бруно, тілько без його пристрасти. Добро і зло для нього не є нїякі вічні катеґорії; ce субєктивні людські погляди. Що сьогоднї добре, може бути завтра зле і при певнім способі ужитя одно з них переходить у друге; природа не дбає про ті людські припадкові мірки. От тим то й сам о. Лаврентій глядить на людські дїла й пристрасти з висшого, фільософічного становища. Він остерігає перед усяким надміром і поспіхом як дїйсний старець, але з конфлїкту палких пристрастей показує вихід такий наівний, як дитина. Загалом практичне житє, рішучість у дїланю, певність себе в тяжкій хвилї не належать до його сильних сторін, пор. його перестрах у сценї в гробницї, і нерозум, з яким він лишає Джульєту серед трупів. Утворенє і консеквентне переведенє сеї фіґури, се один із найкращих доказів Шекспірового ґенїя. Минаючи деякі відступленя від анґлїйського тексту, зазначені нами в нотах, мусимо Кулїшів переклад сеї траґедії признати незвичайно вдатним і гарним. Зазначимо тут факт, що в часї свойого побуту у Львові 1881 р., розпочинаючи друк перекладеного Шекспіра, Кулїш з разу поклав був на першому місцї „Ромеa та Джульєту“ і вже надрукував два чи три аркуші сеї траґедії, та чомусь потім змінив свій плян і велїв знищити надруковані аркуші, а натомісь дав до друку „Отелля“. Ів. Франко. * * * ПРОЛЬОҐ Дві сїм’ї поважні у гарній Веронї, Де ми поміщаєм свою дивовижу, Заївшись за давнї й недавнї досади, Сусїдською кровю поплямили руки. Утроби планетні ненавидцїв лютих На сьвіт появили закохану пару, І вийшла з кохання крівава руїна, І зникла в руїнї запекла ненависть. Страшенні пригоди палкого кохання, Сусідської злоби та ворогування, Що тілько смерть дїток могла погасити, Нам треба в недовгій частинї змістити. Хто пильно на сцену зволить поглядати, Недомовки будем граннєм доповняти. _______________ АКТ ПЕРВИЙ. Сцена перва. Громадський майдан. Входять двоє Капулєтових слуг, Самсон та Грицько. Самсон. Грицьку, даю слово, не попустимо так собі допікати. Грицько. Нї, нї; а то будемо печеними. Самсон. Я кажу, як розізлимось, дак добуваймо меча. Грицько. Еге-ж; та колиб не збув єси плеча. Самсон. Я швидко рубону, як хто мене підійме. Грицько. Тільки що не швидко тебе підіймеш. Самсон. І пес із Монтечиного дому мене підійме. Грицько. Піднятись — рушатись, а хоробрувати — твердо стояти. Оттим же то й ти, скоро підіймеш ся, і рушиш навтеки. Самсон. І пес із сього дому підійме мене до стояння. Я додержу муру кожному чоловікови й жінцї з Монтеків. Грицько. По сьому-ж то й знати, що ти легкодухий раб: бо тільки легкодух тулить ся до муру. Самсон. Правда. Тим то жінок, яко со суди скудельні, приставляють до муру. Отсе-ж я Монтеків мущин відпихатиму від муру, а дївчат припиратиму до муру. Грицько. Сварка йде між нашими па нами та між нами, їх людьми. Самсон. Усе одно. Я буду тираном на власну руку. Воюючи з мужчинами, буду лютим до дївчат; стинатиму їм голови. Грицько. Голови дївчатам? Самсон. Еге, голови дївчатам, або їх дївоцтву: як хочеш розумій. Грицько. Зрозуміє се той, кому дошкулить. Самсон. Нехай собі вуха стулить, до кіль моєї снаги стояти: а се дїло знане, що я добрий шмат мняса. Грицько. Добре, що не риби. Колиб єси був риба, була би з тебе тарануха. А виймай же своє знарядє: ось іде двоє Монтеківцїв. Входять Оврам та Бальтазар. Самсон. Ось моя зброя наголо. Зачепи, а я тебе заслоню з заду. Грицько. Як! повернеш ся б то задом та навтеки? Самсон. Не бійсь мене. Грицько. Оттакої! менї тебе боятись! Самсон. Нехай право буде з нашого боку: нехай вони зачнуть. Грицько. Я покажу їм дулю[1] йдучи мимо. Нехай думають про се, як хочуть. Самсон. Нї, як сьміють. Буде їм сором, як таке стерплять. Оврам. Се ви нам показуєте дулю, добродїю? Самсон. Я показую дулю, добродїю. Оврам. Се ви нам показуєте дулю, добродїю? Самсон. (стиха до Грицька) Чи з нашого боку буде право, як скажу: так? Грицько. Нї. Самсон. Нї, добродїю, я не вам показую дулю, добродїю; тільки показую дулю, добродїю? Грицько. Ви робите зачіпку, добродїю? Оврам. Зачіпку, добродїю? Нї, добродїю. Самсон. Коли робите, добродїю, дак ось я перед вами. Я служу такому же, як і ви. Оврам. Та не луччому. Самсон. Згода, добродїю. Входить Бенволio. Грицько. (стиха до Самсона.) Скажи луччому. Он іде один з панового роду. Самсон. А вже ж луччому. Оврам. Брешеш. Самсон. Виймайте-ж, коли ви не баби. Грицьку, згадай своє залїзожерне тяттє. (Бють ся.) Бенволіо. Розчепітесь, дурнї! Мечі в піхви! Не тямите самі, що робите. (Одбиває мечі) Входить Тибальт. Тибальт. З нагим мечем серед бидлят безсердих? Бенволіо, ось смерть твоя, оглянь ся! Бенволіо. Я гамовник. Сховай меча у піхву, Або рубай, розчепимо сю челядь. Тибальт. Рубаючи гамуєш? О гидото! Ненавиджу Монтеків cих, як пекло. Легкодуху, обороняй ся!… (Бють ся.) Входять инші з обох домів та й умішують ся до чвари; тодї входять міщане з киями. Міщане. Київ ! списів !... А биймо враже панство !... Смерть Капулєтам !... Вcїх Монтек до біса ! Входять Капулєт у нічній опанчі та панї Капулєт. Капулєт. Що се за гук ? — А де мій меч, мій довгий ? Панї Капулєт. Цїпок, цїпок! Про що меча гукати? Капулєт. Меча, кажу ! Прибіг старий Монтеккі, Поблискує мечем нам на зневагу. Входять Монтеккі та панї Монтеккі. Монтеккі. Гей, ледарю! Нї, ти мене не впиниш. Панї Капулєт. Так не пущу-ж до ворога лихого! Входить князь із прибічниками. Князь. Бунтівники, ненавидники миру![2] Сусідською плямуєтесь ви кровю. Чи чуєте? гов, люде І гов зьвірюки, Що гасите свою погибну ярість, Пускаючи із жил цївки червоні ! Та слухайте-ж свого гнївного князя, Ато я вас тортурами скараю. У трейтє вже, за слово легкокриле, Ти Капулєте, й ти, старий Монтеккі, Трівожите усобицями город. Славетники довгобороді, сиві, Неприбрані в свої поважні шати, Хашають ся старезними руками За ратища, старезні, як їх руки, І ржаві, мов старинна злоба ваша. Коли ще раз стрівожите Верону, Розплатитесь життєм за те буяннє. Розходьте ся-ж усї, що позбігались! Ви, Капулєте, йдї гь слїдом за мною. Монтеккі, ви приходьте по обідї, Довідатись, який наш призвіл буде На міському судищі стародавнїм. Ще раз велю, на жизнь і смерть: розходьтесь. Виходять князь із прибічниками, Капулєт, панї Капулєт, міщане й слуги Монтеккі. Скажи менї, небоже, хто прикликав Ізнов стару вражду ? Чи ти не бачив? Бенволіо. Приходжу я, аж тут уже зчепились Капуловції із вашими слугами. Я кинув ся рознять, аж ось завзятий Прискакує Тибальт з мечем готовим. Гукаючи менї зневажливі похвалки, Розмахує круг голови безумно, Повітрє-ж аж сьмієть ся з нього свистом. Поки тяттєм мінялись ми з Тибальтом, Збігали ся до них і нас міщане ; Аж князь пристиг і всїх утихомирив. Панї Монтеккі. А деж мій син ? Хто бачив, де Ромео? Я радуюсь, що він не встряв у бучу. Бенволіо. Ще до пори, як благодатнє сонце Споглянуло крізь золоте віконце, У досьвіта я вийшов проходитись, Трiвожний дух мій трохи розгуляти. Коли-ж дивлюсь, ваш син під сикомори, Що розрослись за мурами, сховав ся. Дивуючись, що так заранї ходить, Хотїв його спитати ; та зyздрівши, Що я іду, він зник між гущиною. Вважаючи-ж по собі, що чутливість На самотї найбільше в серцї грає, Я за своїм пішов, не за його настроєм, І рад минув того, хто рад мене не бачив.[3] Мотеккі. Не раз уже його так бачять ранком. Доповнює блискучу росу слїзми, А небеса захмарює зітханнєм. Як же зачне всевеселяще сонце На найдальшому сходї шідбирати Занавісї в Аврориного ліжка, — Сумний мій син тїкає від проміння, І сам собі зачинить ся в кімнатї. Віконницями любий день вигонить, І темну ніч у себе штучну робить. Віщує нам сей сум гіркі досади, Як не дамо йому завчасу ради, Бенволіо. Яка-ж була-б сьому причина, дядю ? Мотеккі. Не знаю сам, і не чував од нього. Бенволіо. Чи ви-ж про се випитували в сина? Мотеккі. Не тілько сам, та й наші друзї многі. Коли-ж він сам собі в чуттях повірник ! Я не скажу — розумний у порадї, Та мовчязний і так замкнений міцно, Такий тугий на довідки й на розгляд, Як пупянок, що черв шкідливий точить, Закіль він свій солодкий цьвіт розпустить, І принесе красу свою в дар сонцю. Колиб менї причину смутку взнати, То знав би я, де й лїків нам шукати. Ромео показуєть ся оддалеки. Бенволіо. Ось він іде. Зволїте відступити, То може я й заставлю все з'ясити. Мотеккі. Бувай щаслив. Ти зробиш добре дїло, Розвідавши. А ми, мадам, ходїмо. (Виходить Монтеккі та панї Монтеккі.) Бенволіо. Із ранком, брате! Ромео. Чи ще й досї рано? Бенволіо. Ще лиш девята. Ромео. В смутку хвилї довгі. Се мій отець, що йде звідcїль так спішно? Бенволіо. Він. Що-ж тобі, Ромео, час так дóвжить? Ромео. Нема того, що час нам поганяє. Бенволіо. Чи закохавсь? Ромео. Нї. Бенволіо. Перестав кохати? Ромео. Нї, ласки не знайшов там де кохаю. Бенволіо. Ох, ся любов, така принадна з виду, Тиранствує жорстоко, як уїсть ся! Ромео. Ох ся любов! завязано їй очи, Та й без очей прямує куди схоче. А де обідаєм ? Ой, ой ! що тут зчинилось? Та й не кажи : я чув сю колотнечу. Багато працї тут дає ненависть, Та більше ще любов. Так ну-ж, любезна Ненависти! Ненависне коханнє! Ти все, y-перве створене з нїчого! Тяжка пустото, вáжная марнице! Безобразний хаосе форм прекрасних! Ти з олова перце, блискучий диме. Холодний жаре, хворeє здоровлє, Безсонний сне, єство, що не істнує! Так, я люблю, та й не люблю любови. Тобі се сьміх? Бенволіо. Нї, я скоріш заплачу. Ромео. Чого-ж, братко? Бенволіо. Що ти сумуєш тяжко. Ромео. Отсе-ж то він, переступ закохання! Моя журба менї вже груди давить; Твоя менї нової ще прибавить; Що ти любов до мене виявляєш, То мов ножем мене по серцю краєш. Любов, се дим, що вєть ся від зітхання. На волї він — огонь в очах коханків! У пригнетї — поєннє моря слїзми. А що-ж іще? Найрозумнїйше дурство, Смертельна трута й животворний трунок. Прощай, братко. Бенволіо. Стій, я пійду з тобою. Ато се так, мов ти гордуєш мною. Ромео. Я стеряний, мене не має тута. Ромео? нї, він десь блукає инде. Бенволіо. Скажи менї не в жарт, кого ти любиш? Ромео. Зітханнями сказати? Бенволіо. Не зітханнєм, Та і не в жарт. Кого? Ромео. Недужому так легко завіщаннє Робить не в жарт. Важке твоє питаннє. Не в жарт, братко: люблю одну дївчину. Бенволіо. Поцїлив я: бо так умом і кинув. Ромео. Стрілець незгірший. Ще-ж прибавлю: гарну. Бенволіо. Як гарна цїль, не знатимеш догану. Ромео. Шкода, братко: її Амур стрілою Не досягне ! Діяна головою, Вворужена своїм дївоцтвом чистим, Зневажує лучком любви огнистим. Неприступна лестивости кохання І поглядам нїмого залицяння! Не квапить ся на золото й клейноти, Що і сьвятих доводять до турботи. О, як же ти багата красотою! Та вбога тим, що зникне все з тобою. Бенволіо. То заклялась до віку дївувати? Ромео. У скупости-ж її й великі втрати. Бо красота, котру вона згнїтає, Всю красоту в потомства одіймає. Аж надто вже вона заслужить раю, Як од її краси я тут сконаю. Вона клялась нїкого не кохати; Я жив на те, щоб се оповіщати. Бенволіо. Ось слухай же: забудь про неї думать. Ромео. Навчи мене не думать нї про віщо. Бенволіо. Аби схотїв очима скрізь буяти, І красоти на вcїх сьвітах шукати ! Ромео. Сим робом я ще більш її уроду Превознесу в душі серед народу. Щасливі маски, що цїлують чола У гарних пань: чорно́тою своєю Нагадують красу, яку вкривають. Той, що ослїш, нїяк забуть не може Безцїнних скарбів страченого зору. Вкажи менї красу найуродлившу,— Ії краса листо́м про мене буде, Щоб вичитав, хто ще й її заважить. Нї, не тобі навчить мене не думать. Бенволіо. Так от же нї ! куплю таку науку, Або вже вмру не виплативши дóвгу. (Виходять.) Сцена друга. Вулиця. Входять Капулєт, Паріс та слуга. Капулєт. Монтеккі й я, ми звязані однако Пенею, щоб держали мир. Се й добре: Старцям, як ми, здаєть ся, се й не трудно. Паріс. Повагою оба у нас ви рівні, І шкода, що так довго враждували. Прошу-ж тепер, добродію, сказати, Чого менї з моїх зальотів ждати? Капулєт. Перекажу вам те, що ви вже чули. Дочка моя ще в сьвітї не бувала: Штирнацятох років не налїчила.[4] Нехай ще дві в красї привянуть лїії, Тодї її доспіє дївуваннє. Паріс. Молодші ще ставали матерями... Капулєт. Почавши вчасно швидко й покінчили. Мої надїї всї земля пожерла; Дочка — моя наслїдниця єдина. Зумієте з'єднати її серце, З'єднаєте й моє благословеннє. Аби вона обрала вас за мужа, То сим уже моя сповнить ся воля. Приятелю, сю ніч у мене в домі По давньому звичаю буде бенкет. Закликано гостей любезних много, Над тебе-ж ми не маєм нї одного. В господї в нас сю ніч засяють зорі, Ще кращі тих, що в Бога на просторі. Як прожене весна зиму кульгаву, І ринеть ся молодїж на забаву, Так весело ти в нас забенкетуєш, І в серденьку нове життє почуєш. Тодії шукай палкому до вигоди Первоцьвіту дївоцької природи. Між многими дочку мою побачиш, Га може й їй яку цїну назначиш. Ходїмо. (до слуги.) Ти! махай по всїй Веронї Та познаходь поважні cї персони, Що тут стоять. (дає папір) Ти мусиш їх прохати До нас на пир, на учту завитати. Виходять Капулєт і Паріс. Слуга. Познаходь, що оттут стоять ?... Тут стоїть написане, щоб швець дбав про свого аршина, а кравець про своє шило, а рибалка про свого пендзля, а малярь про свого невода. Мене-ж послано познаходити отсї персони, що їх імення тут понаписувано, а я не знайду, які й імення понаписував тутечки писака. Треба братись до письменника. Саме в час! Входять Бенволіо та Ромео. Бенволіо. Ге, брат ! один огонь другого згасить ; Одна біда другу тобі закрасить. Закрутить ся в головції — відкрути ся; Журбою бий журбу, та більш і не жури ся. Новим даннєм отруй стару отруту, То й знайдеш забутну на смуток руту. Ромео. Вари, вари попутник:[5] бо... Бенволіо. Що, брате? Ромео. Зломив ти кість, а се калїцтво кляте. Бенволіо. Чи ти в своїм умі, Ромео ? Ромео. Гірше, Нїж би скрутивсь : бо вяжуть мене крішше ; У темную темницю зачиняють, І голодом, і муками стязають. — Добрий вечір! Слуга. Добром і вас витати! Чи вмієте ви писане читати? Ромео. Написану біду свою читаєм. Слуга. Мабуть сього навчились ви звичаєм. А тут — гай, гай! на білому та чорне! Як yтнете, то очко в вас моторне. Ромео. Та я склади помалу розбираю. Слуга. Спасибі-ж вам! Ромео. Стривай, я прочитаю. (Читає.) „Сіньор Мартіно та його жона з дочкою. Граф Анзельм з гарними своїми сестрами. Шанї вдова Вітрувіо. Сіньор Пляченціо з його любими сестрами. Меркуціо та його брат Валєнтин. Мій дядько Капулєт, його жона та дочка. Моя небога Розаліна. Лівія. Сіньор Валєнціо та його родич Тибальт. Лючіо з любою Гелєною“. Гарне згромадженнє. (Вертає цидулку.) Куди ж се їм прибувати? Слуга.На гору. Ромео. Куди 2 Слуга. Та на вечерю до нашого дому. Ромео. До чийого ж се? Слуга. Та до мого-ж таки пана. Ромео. От про се-ж то менї й треба було перше спитати. Слуга. Тепер я вам скажу й без пи тання. Мій пан — великий багатирь Капулєт, і коли ви не з Монтечиного дому, дак приходьте будь ласко вихилити кухлик вина. Зоставайтесь веселі. (Виходить.) Бенволіо. На древнїм cїм бенкетї й Розаліна Сиятиме, твоя краса єдина. Ходїмо й ми; там знайдемо всю вроду, Що на диво цвите серед народу. Побачиш сам, чим славить ся Верона, І знатимеш, де лебідь, де ворона. Ромео. Коли мої боготвориві очи Сфальшують так мізерно перед нею, Най візьмуть ся огнем їх ревні сльози, І що тонив я їх не затошивши, Єретиків, — нехай згорять лукаві. Гарнїща? нї, як сьвіт почав стояти, Ій рівнї ще не народила мати. Бенволіо. Краса її в твоїх очах окремно с'яла: Вродлива на вазї із нею не стояла. Колиб на криштальнї терези клав ти Свою любов проти краси нової, Що я тобі вкажу, як на бенкетї сяє, — Твій пишний самоцьвіт хто зна чи не злиняє. Ромео. Дарма, що я пійду, нової не знайду; Нехай же надивлюсь на ту ясну звізду. (Виходять.) Сцена третя. Сьвітлиця в Капулєтовім домі. Входять панї Капулєт із мамкою. Панї Капулєт. Де, мамко, Юля ? клич її до мене. Мамка. Кляну ся вам моїм дївоцтвом, шанї, В дванайцятому роцї, — вже гукала. Ягничечко моя ! моя пташинко ! Храни Господь, де це вона? Джульєто! Входить Джульєта. Джульєта. Хто зве мене? Мамка. Мамуня. Джульєта. Ось я, мамо! Що зволите? Панї Капулєт. Ось що... Ти, мамко, вийди. Нам треба щось в секретї говорити. Верни ся, мамко: я розміркувала. Ти мусиш слухати пораду нашу. Дочка моя, ти знаєш, лїт хороших... Мамка. Ій Богу, я злїчу їх у годинку. Панї Капулєт. Нема штирнацятьох... Мамка. Кладу на заклад Зубів штирнацять — хоч їх маю тільки Чотири — їй нема ще чотирнацять. От, скільки в нас до Ланцюгів Петрових ? Панї Капулєт. Неділь ізо дві, чи... Мамка. Чи чи, чи нї, То певна, що з усїх днїв у году Штирнацять їй на Ланцюги в ночи. Вона з Сусанкою — нехай царствує — Ровесниця. Ну, Суня в Господа. Була для мене надто добра. От же, Я вам кажу, на Ланцюги їй буде Штирнацять років, далебі, що так ! Я добре знаю: одинацятий Пішов отсе, як трусу ми злякались. Тоді її я від грудей... Нїколи Сього в году я не забуду дня. Бо полином намазала я пиптя. Сиджу я під голубником на сонцї, — У Мантуї були тодї ви з паном. О, се менї в тямки! Я-ж то й кажу: Як скоштувало полиню із пиштя, Дурненьке, — пxe! гірка, погана ціця! Та як же то на ненї розізлилось! В тім голубник тарах! Ій Богу, я вже сама не знала, як менї й ховатись. Отсе-ж то й одинацять років тому. Вона тодї вже на ніжки ставала, — Нї, от вам хрест, вже дибуляла всюди, Бо на лобку ще вчора ґудзь набила. Тодії мій муж — нехай царствує в Бога! Веселий був! — узяв її на руки: „Ой кришечко моя! ти ниць упала? Упадеш горілиць, як помудрієш. Так, Юлю?” А воно, от вам Пречиста, Утерло слїзоньки та й каже: „Так!" Дивіть ся-ж, як то жарт такий справдив ся! Хоч би я й тисячу ще лїт жила, Сього-б я не забула. „Юлю, так?“ Він каже, а воно, шерепка: „Так!" Пані Капулєт. Та годї вже про се, замовкни. Мамка. Ій Богу, панї ! Сьмійтесь, як воно Утерло слїзоньки, та й каже: „Так!“ А в неї ґудзь з яєчко познїхирки, Страшенний ґудзь, і плакала прегірко. „Ой!" — ка покійник мій — „ти ниць упала ? Упадеш горілиць, як помудрієш. Так, Юлю?” А воно, спинившись: „Так!" Джульєта. Впинись і ти, будь ласко, мамко. Мамка. Я вже мовчу. Люби тебе Господь! Була єси опецочком найкращим, Якого за життя я згодувала. Коли до твого ще діжду весїлля, То вже нїчого більше й не бажаю. Панї Капулєт. Весїлля, справдї я про се й хотїла Поговорить. Скажи менї, Джульєто, Як почуваєш ся ти до замужжя ? Джульєта. Про честь таку менї й не снилось. Мамка. Про честь таку ! Будь я тобі не мамка, Сказала-б: виссала ти розум з цицьки. Панї Капулєт. Так думай же тепер вже про замужжє. В Веронї в нас поважні дами стали Молодші за тебе вже матїрями. Та я сама була, здаєть ся, геть До лїт твоїх з дитиною уже. Ну, коротко сказати, ґраф Паріс Лицяєть ся до тебе на зальоти[6]. Мамка. От чоловік, сіньоро, дак сказати! Такого в цїлім сьвітї... прямо з воску. Панї Капулєт. Нема в Веронї кращого цьвітка. Мамка. Та що? їй Богу, квітка між квітками! Панї Капулєт. Що скажеш ти? Полюбиш сього пана? Сю ніч його побачиш між гістьми. Читай в його лицї, так мов у гарній книзї; Знайди слова, що виписала врода; Розгледь усяку черточку в ньому; Дивись, як личить красота уму. Що невиразне в книзї тій спітке єш, Те в поглядї ясненькім прочитаєш. Альбом любви, неоправнйй коханок, Не достає йому ще обгортанок. Як срібна рибка сяє з під води, Так дух його блищить з під красоти. У книзї очи вcїм бере та слава, Що золоті слова, як і оправа. То шануватимеш його в його достатку, Та й власного свого не вщербиш статку. Мамка. Не вщербиш? зробиш ся товста і дужа: Бо жінка зараз товщає від мужа. Панї Капулєт. Скажи ж, що в серцї чуєш до Паріса ? Джульєта. Я подивлюсь, що скаже серцю погляд. Та глибше не посьмію кинуть оком, Нїж вкажете менї своїм уроком. Входить слуга. Слуга. Панї добродїйко, гостї прибули, вечеря готова, вас кличуть, про молоду панночку питають, мамку в молодечнї лають, і все знетерпливлене. Біжу вслуговувати вас, ідїте негайно. Благаю Панї Капулєт. Йдемо, йдемо. (Виходить слуга.) Тебе жде, Юлю, ґраф. Мамка. Шукай же, дївонько, ночей утїшних, Під пару дням у тих зальотах пишних. (Виходять.) Сцена четверта. Вулиця. Входять Ромео, Меркуціо, Бенволіо, з пятьма масками, з людьми що несуть смолоскипи, й з иншими. Ромео. Що-ж? мусимо орацию сказати, Чи так увійдемо, без оправдання? Бенволіо. Орациї тепер уже не в модї ; Не тра й Купіда нам, заслїпленого шарФом, З татарським луком з крашеної ґонти, Що дам лякав, мов те ошудало в городї[7]. Не треба й прольоґa, затвердженого з книги І за підбріхачем віршованого в сїнцях. Нехай нас міряють, яким захочуть робом, Відміряєм танець їм та й підемо. Ромео. Кe сьвіточа менї: незгіден я для сього. В душі у мене тьма, нехай нестиму сьвітло. Меркуціо. Ромео, любий наш, ти мусиш танцювати. Ромео. Нї, вір менї. У вас обувє танцюристе, І душі в вас легкі. Моя — мов оловяна, Гнете мене к землї, насилу ноги носять. Меркуціо. Ти-ж любиш, то позич у Купідона крил, І здіймеш ся на них понад людським житєм. Ромео. Зняла мене журба: пробив мене стрілою, І на легких його менї не знятись крилах. Я звязаний і пут журби не позкидаю, Під тягарем тяжким любови упадаю. Меркуціо. А впавши на любов, ти-б придавив її: Занадто ти важкий для существа нїжно́го. Ромео. Любов нїжна в тебе ? Жорстка, завзята, Запекла та лиха, і коле як терен. Меркуціо. Коли любов жорстка, бувай жорсткий до неї; Вколола — ти коли, то так її й побореш. (До когось иншого.) Дай покришку менї обличчє покривати. (Надіїваючи маску.) На маску маска ще !... Тепер менї байдуже, Що я собі бридкий. Дивись як хоч на мене: Нехай соромить ся мурло за мене чорне. Бенволіо. Ну, стукай і ввійдїм ; ввійшовши-ж у сьвітлицю, Нам треба між гістьми на ноги уповати. Ромео. Смолоскип дай менї! Хай легкосерді хлопцї Поміст нечулий там підошвами лоскочуть. Я заховаюсь за прапращурське прислівє: „Сьвітитиму тобі, дивитимусь на тебе". Прегарна гра була, та я вже пас. Меркуціо. Ба! пас як пес, мовляв наш комісарь. Коли вже пас, так витягнем тебе З того багна, чи — вибачте вашецї — З любви, в яку загруз єси по вуха. Та що се палимо ми сьвітло в день? Ромео. Як в день? Меркуціо. Тут гаючись уже з годину Марнуємо сьвічки, мов би горіли в днину. Більш думки доброї в тверезих сих словах, Нїж у твоїх пятьох, сподарю, розумах. Ромео. Ми добре думаєм, ідучи на маски, А розуму в сьому нема. Меркуціо. Нема? дивись який ! Ромео. Сю ніч я бачив сон. Меркуціо. І я сю ніч сон бачив. Ромео. Який же ? Меркуціо. Що вcї сни брехливої удачі. Ромео. О, в наших снах більш правди, нїж в словах! Меркуціо. Тебе одвідала мабуть цариця Маба[8], Манюсїнька духів та Фей химерна баба, Не більша, нїж аґат на пальцї в альдермена. У сонних по носах летючим довгим цуґом Пилиночок вона, ся сповитуха, їздить. З павучих ніжечок колїсця в бричцї в неї; З крильця метелика на бричечцї наметець; Обротьки й віжечки з тоненьких павутинок; З роси блискучої на місяцї вся збруйка; Із лїта бабського маленький батожечок, А пужально з цьвіркунової ніжки. За поганяйличка казявка зелененька, Не більша від тії, що в дївчини за ніхтем. У неї бричечка — порожна горiшинка, Що чисто виточив мистець старенький, шашель, Каретник Фей легких із незатямних лїт. Отсе ж вона що ніч в такій своїй виставі Басує шо соньках, і снять ся сни їм любі: Закоханим — любов; царським панам — чини ; Суддї — гостинчики; панянцї — поцїлунки. Сю Маба инодї прищами надїляє, За те що в неї з губ помадою воняє. А часом по носу у стряпчого проїде, І снить ся хижому предовга волокита. Попу зажерлому у ніздрях залоскоче Закрученим хвостом свиняки-поросючки, І снить ся сопуну парафія багатча. Як же прокопотить у воїна на шиї, Він у-ві снї людей мечем стинає, Проломи, заляги, скрівавлені шаблюки Та випивки гучні завзятому приснять ся. Аж ось застугонять над ухом тулумбаси; Прокинеть ся, — се сон І буркне бурлацьку лайку, Перехрестить ся й знов хропе собі рубака. Ся-ж Маба по стайнях кудовчить коням гриви ; Вона-ж вє ковтуни, що страшно розкрутити, Щоб халепи собі якої не нажити. Вона-ж, як дївчина заснеть ся горілиць, Наляже на живіт, навчаючи тершіти Завчасу, що жінкам призначено на сьвітї. Ся відьмочка.. Ромео. Та ну, Меркуціо, ну годї! Верзеш ти нї про що... Меркуціо. Так, правда, бо про сни, Про дїтвору пусту порожнявого мізку. Народжує він мрії нїсенїтні, Легкі, тонкі, як воздуху істота, Нестаточнїщі ще, нїж буйний вітер, Що в півночи бурхає крізь морози, Та зараз відси далї дме сердито На південь, на краплющі тихі роси. Бенволіо. Сей вітер твій відносить нас від цїли: Вже повечеряли, за пізно ми наcпіли. Ромео. Боюсь — завчасно. Віщий дух мій чує Якусь судьбу, що висить ще на зорях, Та в сю прегарну нiч почне прегірко Свій хід грізний, і враз якимсь злим махом Укоротить житє моє злиденне. Та той, хто моїм деменом кермує, Хай вправить парус мій! Ходїм, веселе панство! Бенволіо. Бубнїте в бубни ! (Виходять.) Сцена пята. Сьвітлиця в Капулєтовім домі. Музики готовлять ся. Входять слуги. Первий слуга. А де тут Тушкуй-сковорідка, що не помага менї приймати геть? А щоб тебе, талїрколове ! щоб тебе, блюдолизе ! Другий слуга. Як пораннє зависне на руках у одного або двох, та ще й не помитих, то буде погана справа. Первий слуга. Геть дзиґлики ! відсунь буфета ! Наглянь на срібла. Товаришу, менї марципана, та коли любиш мене, нехай ворітник упустить Сусану Мірошниківну та Нелю. Антоне! Тушкуй-сковорідко! Другий слуга. Сюди, хлопче! миттю! Трет їй слуга. Неможна ж нам бути тут і там. Боржій, хлопята; хапайтесь, а хто найдовше поживе, той забере все. (Виходять.) Входять Капулєт і т. д. з гістьми та з музиками. Капулєт. Витаю вас, панове ! Хто з між дам Не намозолив ніг, ану до дїла!... Ага, дамунї ! що ? котора з вас Не схоче до танця ? Се буде знак, Готов заприсягти, що нагнїтки. Близенько вцїлив, га? Витаю вас, Мої добродїї ! Було колись, Що маскувавсь і я, і вмів шепнути На ушко дамі щось принадне. Ге! Давно минуло ся, давно, давно! — Витаю вас шанове ! Грай, музико! — Простору, гов ! Дївчатка, до танця! — (Музика грає. Танцюють.) Гей, сьвіла ще ! та геть звідсїль столи! Згаcїть камін ! і без багаття душно. (До родича Капулєта.) А що, козаче! ти й не сподіївав ся Такої забавки ? Сїдай же коло мене. Нам, Капулєт, старим не танцювати. А як давно, що ми були обидва В масках? Другий Капулєт. Та вже тому лїт з трийцять буде. Первий Капулєт. Нї, брат, не буде стілько, нї, не буде. Бо се на перезві в Люченція Ми маскувались. Ось як діждемо Зелених сьвят, то двайцять і пять лїт... Другий Капулєт. Та більше, більше. Сину старшому Його вже трицять. Первий Капулєт. Що бо се ти кажеш ? Він був недавнечко недолїтком. Ромео (до одного з слуг свого почту.) Яка то дама он, що кавалєру Таку зробила честь ? Слуга. Не знаю, пане. Ромео. Вона вчить сьвіточі яснїш палати. Її краса висить на щоках ночи, Мов дорогий рубін у-в усї Неґра. Краса се за богата задля вжитку І за коштовна для землї. Неначе Снїжна голубка серед галок стада, Так між подругами вона білїє. Скінчить ся сей танець, до неї полену, І тілько приторкнусь, нове життє зачну. Чи я любив коли? Нї, божевільні очи: Не бачив я краси аж до сієї ночи! Тибальт. По голосу, се мусить буть Монтеккі. (до слуги.) Рапіру, гей! Як, щоб йому та сьміти Прийти сюди в тій масцї чудернацькій, Щоб насьміятись з нашого бенкету? Клянусь моїм преславним давнїм родом, Убить його — хвала перед народом[9]. Капулєт. Чого се ти, небоже, так збентеживсь? Тибальт. Монтеккі, сей наш ворог, дядю, знаєш, Ледащо се прийшло, щоб насьміхатись, Як бенкетом ми будем тут втїшатись. Капулєт. Се молодий Ромео ? Тибальт. Він, ледачий Капулєт. Спокійсь, небоже! Хай собі побуде. Він тут поводить ся ввічливо, чемно. Сказавши правду, вся Верона славить ого за честь, за добре вихованнє. Давай менї все місто із скарбами, Не схочу в себе я його зневажить. Тим угамуйсь, не дбай зовсїм про нього. Так я велю. Коли мене шануєш, Розвеселись, не зиркай із під лоба : На празнику такім се не подоба. Тибальт. Чому, коли у нас гостює ворог ? Мій дух його не стершить. Капулєт. Стерпить, стерпить. Що, півнику? Кажу, що стерпить. Ну ? Чи я тут пан, чи може ти? Що ще ? Не стерпить ! Як І помилуй мене Боже ! Ти хочеш тут гостей передрочити ? Бундючитись ? дорослим величатись ? Тибальт. Ой дядечку ! се-ж сором нам... Капулєт. Ну, ну ! Ти лобуре ! Ой, та гляди у мене, Щоб я тебе не зупинив — ти знаєш, як ? Проти мене! До ста чортів ! Та й пору вибрав ! Так, дїтки, так ! люблю ! — Ах, ти деркачу ! Гледи, а то... Гей, більше сьвітла, сьвітла ! — Я зушиню тебе... Ну, ще раз, дїтки ! Тибальт. Не я мовчу, мовчить моя неволя... Увесь тремчу від злости та від горя. Втаю мій жаль, а думки не покину: Зірне вона колись в лиху годину. (Виходить.) Ромео(приступивши до Джульєти.) Коли моя рука торкнулась недостойно До дивної краси, до сьвятощів живих. Мої уста, прочане два, пристойно Нїжним цілунком най спокутують сей гріх. Джулєта. Смиренний прочанин аж надто зневажає Ту руку, що мене підносить до сьвятих. Торкатись і до них нам звичай призволяє, Сьвятиню цїлувать не має він за гріх. Ромео. Та-ж мають і сьвяті уста, як і прочане ! Джулєта. В прочан уста — сьвятим творити молитви. Ромео. Нехай же на мою мольбу сьвята спогляне, Щоб ясно вірив я, без сумнїваня тьми. Джулєта. Хоч і приняв мольбу, сьвятий анї здвигнеть ся. Ромео. О, не здвигнись же й ти ! Се дар тобі від серця. (Цілує її.) Через твої уста очистив ся мій гріх[10]. Джулєта. А я, прочанине, взяла його з твоїх. Ромео. З моїх ? О гріх сьвятий ! Сияє мов у ризї. Верни-ж його менї. (цілує її знов.) Джулєта. Цїлуєш як по книзї... Мамка. Мадам, мадам ! вас кличуть панї матка. Ромео. А хто-ж то панї мамка? Мамка. Оттакої ! Чи то-ж сього не знаєте, шаничу? А вже ж не хто, як панї сього дому. Хто! Ще й добра панї, ще й яка розумна, Та й чесна до того. Я згодувала Її дочку, що з нею ви стояли. Хто висвата її, скажу вам просто, Бряжчатиме.. Ромео. Так се Капулєтівна? О люба вість ! я ворогу оддав ся[11]. Бенволіо. Ходїм : дійшла забава вже до краю. Капулєт. О, нї, панове, нї ! ще рано, не збирайтесь. Ми наготовили сяку-таку вечерю. Не призволяєте? Ну, дякуємо вcїм вам. Чолом. шановниї шанове ; на добраніч. — Гей, більше сьвіточів!(До другого Капулєта.) Берімо ся до ліжка. Козаче, далебі, вже геть та й геть нерано. Пора спочити нам. Виходять усї опріч Джульєти та мамки. Джулєта. Іди до мене, мамко. Хто се був би? Мамка. То син Тиберія старого і наслїдник. Джулєта. А той, що заразом виходить із дверей ? Мамка. А, пек йому! та се-ж Петручіо, здаєть ся. Джулєта. А той, що осторонь ? що танцювать сьогоднї Не хтїв нї з ким ? Мамка. Того не знаю, хто. Джулєта. Іди спитай імя ! Коли жонатий він, Ударять по менї у погребовий дзвін. Мамка.(вертається.) Ромео на імя, на прізвище Монтеккі, Єдиний син того, що з вами ворогує. Джулєта. Єдиная любов з єдиної вражди... Ой рано-ж я його вбачала, та й не знала ! Ой пізно-ж я його пізнавши покохала ! О дивная любов! менї ти дивно сталась, Що з клятим ворогом моїм я покохалась. Мамка. Що се таке? що се таке? Джулєта. Се вірша. Навчив мене мій партнер танцюристий. (З середини кличуть: „Джульєто!") Мамка. Та зараз, зараз бо ! — Ходїм, нема нїкого, (Виходять.) Входить Хор. Вже давнє коханнє на ліжку конає, Коханнє новеє наслїддя чигає. Урода, що розум Ромеїв слїпила, З Джульєтою поруч зовсїм помарнїла. Одно 'дного любить, у мислях милує, Одно 'дного дивно очима чарує. Та він свого смутку не міг їй ясити; Вона мусить жаль свій у серцї таїти. З ворожого дому нема йому входу До ворога в гостї, до клятого роду. З ворожого дому даремне жаданнє Озватись коханку на любе витаннє. Та сила любови бере в серцї гору Над страхом людського жалю й поговору. (Виходить.) Примітки ↑ В оріґіналї „bite my thumbs“ — вло жити палець до рота. ↑ В Шекспіровім жерелї не згадано нїчого про сю бучу серед міста анї про те, що князь особисто розіймає її; сказано тілько, що князь не можучи втихомирити ворожнечі обох домів, видав тверду загрозу на вcїх, хто нарушить спокій. ↑ В Шекспіровім жерелї нема тут згадки про Бенволїя. Для характеристики Ромеового настрою в початку драми покористував ся Шекспір за гальною характеристикою Ромеового любовного зітханя до Розалїнди, про що в жерелах говорить ся досить широко. ↑ У Італїянцїв Джульєта має 18 лїт, у без посереднїм Шекспіровім жерелї 16 ↑ Попутник, в оріґіналї рlantain-leaf, у нас вірнїйше-б сказати: живокість, зїлє, з якого варять масть уживану до сцїлюваня зломаних костей. ↑ У Шекспірових жерелах про Парісові зальоти говорить ся аж геть пізнїйше. ↑ Шекспір натякає на несмачні прольоґи, виголошувані в тодїшнїх театрах актором перебраним за Купідона. Зрештою в його жерелї в тім місцї також богато говорить ся про Купідона, хоча, розумієть ся, в иньшім звязку. ↑ Маба, в анґл. Mab (читай Меб), валїйське слово, значить дитя. Шекспір перший увів сю постать, узяту з кельтських народніх вірувань, у літературу. На його препишну характеристику Меби мав деякий вплив твір сучасного йому поета Наша „Terrors of the night“ (нічні страхи), виданий 1593 р. ↑ Сей мотив, що Ромеa пізнали в Капу лєтів на балю, що старий Капулєт велїв не займати його і що за се Тибальт був лютий на Ромеa та шукав потім зачіпки з ним, розвинув у перве Люіджі да Порто, а за ним і инші пізнїйші Шекспірові попередники. ↑ В Шекспіровім жерелї при першій стрічі Ромео і Джульєта обмінюють ся лише кількома чемними фразами і в присутности Меркуція стискають собі руки. ↑ І в Шекспіровім жерелї Ромео тілько но забаві довідуєть ся, хто була та панна, що зробила на нього таке сильне вражінє. Так само й Джульєта посилає мамку на розвіди. Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі. * * * Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому. АКТ ДРУГИЙ. * * * Сцена перва. Чисте місце біля Капулєтового саду. Входить Ромео. Ромео. Куди-ж іти, як серце тут зоставлю? Вертай ся, земле, до свого сьвітила. (Перелазить через мур і плитає в середину.) Входять Бенволіо та Меркуціо. Бенволіо. Ромео, гов ! братко Ромео ! Меркуціо. Ге ! Розумний ! Далебі, утїк він спати. Бенволіо. Побіг сюди та й скочив через мур. Гукай! Меркуціо. О, я ще й заклинатиму! Ромео ! ґедзь! журбо ! любов ! коханку ! З'яви ся нам у-в образї зітхання. Скажи хоч вірш один, я вдовольню ся, Гукни „люблю — терплю“, — хоч „ой, ой, ой" ! Промов кумі Венері хоч словечко, Хоч прозвище її синка слїпого, Оврамка Купіда, що гарно вцїлив, Як царь КоФет в дївча жебрацьке втюривсь.[1] Не чує, не шелесне, не здвигнеть ся. Умер голубчик. Мушу заклинати. Кляну тебе очима Розаліни, Ії високим лобом, ротом красним, І ніжкою дрібною і двигучим стегенцем, і всЇм добрим, що край нього: З'яви ся нам під образом своїм. Бенволіо. Почує, то розсердить ся на тебе. Меркуціо. Чого-ж тут сердитись? От чим би можна Йому надопекти: коли-б я визвав Якого духа у коханки в крузї, І щоб вона йому звелїла ждати, Докiль того біска перечарує. Се инша річ. Мої-ж визовини І чесні і лагідні : бо не кого, Його-ж я зву імям його коханки. Бенволіо. Ходїмо, він сховавсь між деревами. Йому дружити любо тілько з нічю. Любов слїпа, то морок їй товариш. Меркуціо. Любов слїпа, то мимо цїли й цїлить. Тепер засїв він певно десь під грушу, Бажаючи, щоб його любка стала Враз грушкою і впала біля нього. Ромео, на добраніч ! Я в перину. Зелене ліжко се менї за зимне. Ходїм, чи що ? Бенволіо. Ходїм: бо шкода працї Шукать того, хто сам знайтись не хоче. (Виходять.) Сцена друга. Капулєтовий сад. Входить Ромео. Ромео. Сьмієть ся з шраму той, хто ран не має. (Джульєта показуєть ся в горі, в вікнї.) Та цить ! який сe cьвіт в вікнї заблиснув ? О, се восток, о сонечко --- Джульєто ! Зійди-ж, прекрасне сонечко; нехай Завидник твій, недужий, блїдолиций, Понурий місяць зникне від жалю, Що ти заважила красу своєї шанї. О, не служи завидницї у білій Та зеленастій пшатї, що самі Недоумки в нїй ходять; скинь її ! — Так, се вона, вона, моє коханн6... Колиб ти знала се ! Щось каже, та й нїчого. Що-ж? дарма: В очах її розмова. Відкажу їй... Я вельми сьмілий: не до мене річ. Се дві найкращі зіроньки на небі, Ідучи на якусь роботу, просять Очиць її в той час за них сьвітити. А що, колиб cї очи там постали, А зорі в неї ? О, тодї-б і зорі Її блискучі щоки пригасили, Як гасить лямпу день, а оченята Зажевріли-б на небі так осяйно, Що вcї пташки подумали-б — се день, Та й заспівали-б. Що ж вона Так щічкою на рученьку схилилась? Коли-б я був у неї рукавичка ! Як любо до її лиця торкнутись ! Джульєта. Ой лелечко ! Ромео. Говорить. О, промов Словечко ще, мій янголе пресьвітлий ! Бо сяєш ти вгорі і серед ночи, Як посланець небес золотокрилий Перед здивованим людини оком, Що в гору дивить ся, як хмари він минає, І по грудях етера чистих лине. Джульєта. Ромео, о Ромео І де єси ? Зречись твого отця, зречись імення. Коли ж не хочеш, присягни, що любиш, І я не буду більш Капулєтівна. Ромео.(стиха.) Чи слухатиму ще, чи обізву ся? Джульєта. Одно твоє імя — мій ворог лютий, А ти — ти сам, дарма що ти Монтеккі... Монтеккі, що воно ? рука, нога се? Плече, лице, чи хоч найменша частка Людини? О, назвись як небудь инше ! Що в прізвищі ? Те, що звемо ми „рожа", Назвім инак, все пахнутиме любо. Хоч як назви Ромео, він — Ромео : Бо любе совершенство все при ньому. Переміни-ж своє імя, Ромео, А за ім'я, що й тїла не часткує, Візьми мене усю. Ромео. Беру на слові. Зови мене любовію своєю, Я вдруге охрещусь, і більш не буду Ромеом звати ся. Джульєта. Хто ти такий, Що заслонившись темнотою ночи, Наткнувсь на мій секрет ? Ромео. Тепер не вмію Себе назвати на імя перед тобою. Своє імя, моя сьвята, я ненавиджу: Воно твій ворог, ти його не любиш. БУдь се папір, роздер би я на шматтє. Джульєта. Мій слух і сотнї слів іще не вишив Із уст твоїх, а знаю я сей голос. Чи не Ромео ти? чи не Монтеккі ? Ромео. Нї, нї, моя красо, коли не хочеш. Джульєта. Як ти прийшов сюди і задля чого ? В саду високий мур — не перелїзти. Подумай, хто єси : тут смерть твоя, Колиб та постеріг тебе хто з наших. Ромео. Летїв я через мур любови крильми: Бо каменю кохання не вшинити. Любов що зможе, те вона і сьміє. Тим про твоїх я родичів не дбаю. Джульєта. Колиб тебе побачили, то вбили-б. Ромео. Ах, я твоїх очей лякаюсь більше, Нїж двацяти мечів. Споглянь ласкаво, І я пійду на ворогів без страху. Джульєта. Нї за ввесь сьвіт не схочу, щоб се сталось. Ромео. Від їх очей мене сховає нічка. Аби любила ти, нехай спіткають. Любійш менї од їх руки умерти, Нїж без тебе нудити білим сьвітом. Джульєта. Хто показав тобі сюди дорогу ? Ромео. Любов, ось хто навчив тебе шукати. Вона менї ума, я їй очей позичив. Не лоцман я, а будь хоч так далеко, Як найдальнїщий беріг океана, Одважив ся-б плисти по се надбаннє. Джульєта. Менї лице закрила маска ночи, А тоб його окрив дївочий сором, Що ти сю ніч такі слова підслухав. Ой радаб я держати звичай, рада-б Зректись, що вирекла! Прощай, личеннє ! Ти любиш, любиш ти мене ? Так, так ! Я вірую тобі. Нї, не божи ся, А то обманеш. А з клятьби коханків Сьміється Зевс. Ромео, любий мій ! Чи любиш, то скажи менї всю правду. Коли-ж я скоро, мислиш, піддала ся, То я насуплюсь, буду перекірна, Казатиму: нї, нї ! щоб ти лицяв ся, Щоб розпадавсь, а то нї защо в сьвітї ! Монтеккі мій, о правда, я люблю ! Не гань мене за звичай нестаточний. Нї, рицарю, будь певен, я вірнїйша Від тих, що чинять ся неприступнйми. І я-б, признаю ся, була вдавала Гордїйшу: тілько що вже ти підслухав Мою любов правдиву. Вже-ж тепера Не осуди, що легко піддала ся. Темненька ніч розкрила таємницю. Ромео. Клянусь сим місяцем благословенним, Що посріблив вершини яблунь пишних... Джульєта. О, не кляни ся місяцем зрадливим ! Дванацять раз він мінить ся що року, — Щоб і твоя любов так не мінялась. Ромео. То чим же поклястись ? Джульєта. Нїчим, нїчим, Або клянись самим собою, любий, Сим божеством мого боготворення, То я тобі й повірю. Ромео. Серденько... Джульєта. Нї, не клянись. Хоч я і вельми рада, Не веселить, мене сієї ночи щастє. Воно аж надто неждане, бігуче, Як блискавка, що вже тодії зникає, Як ще не скажеш сам собі „лискає“. Добраніч, серденько ! Сей зеленочок Любови висшіє на лїтнїм сонції, І дасть прегарний цьвіт, як стрiнемось. Добраніч, і нехай тебе не знає туга, Як і в твого веселе серце друга. Ромео. Чи вже-ж оттак мене й покинеш? Джульєта. Яке-ж у тебе ще тепер жаданне Ромео. Замін кохання за моє коханнє. Джульєта. Я замінялась, як ще й не просив ти, І знов бажала-б, щоб могла мінятись. Ромео. Узять назад бажала-б ? Серце, на що-ж ? Джульєта. Щоб ще щедрійше знов тобі оддати. Та я того бажаю, що вже маю. Як море, так моя безкрая добрість ; Як море так моя любов глибока. Що більш даю, то більш у себе маю: В одній і в другій ти не знайдеш краю. (Мамка кличе з середини.) Гукає хтось. Бувай здоров, коханнє ! Іду, йду, мамко ! Серденько Монтеккі ! Не зрадь мене... Нї, підожди, я зараз. (Виходить.) Ромео. Благословенна ніч ! О, я бою ся, Що ніч тепер ! Чи се менї не снить ся ! Аж надто любо вже : так не буває справдї. Джульєта.(показується знов у вікнї.) Три слові ще, та й справдії на добраніч. Ромео, серденько, коли ти честю В любови ходиш, мислиш одружитись, То завтра сповісти мене. Я завтра Пришлюсь. Коли і де ти мислиш Вчинити плюб ? Тодї свою всю долю Я положу в ногах у тебе. Всюди Пійду з тобою по-сьвіту, мій пане. — (Мамка з середини : „Мадам !"). Іду бо, йду! Коли-ж нечесним робом Ти мислиш, о, тодї благаю — (Мамка з середини: „Мадам!"). Зараз ! Покинь своє лицяннє, і нехай я Зістану ся одна з журбою. Завтра Пришлю. Ромео. Моїм спасеннєм вічним... Джульєта. Добраніч тисячу раз! Ромео. Нї, не добраніч без твого сияння. Іду до милої — так як школярь від книжки ; Іду від милої — так як школярь до книжки. (Виходить повагом). (Джульєта показується знов у вікнї). Джульєта. Ромео, стій ! Колиб менї та голос Сокільника, вернуть сокола мого ! Хрипка неволя, голосно не крикне. А тоб вертеп я розірвала Еха, І кричучи-б за мною „Роме-o" ! Охрип воздушний голос більш мого́. Ромео. Се кличе на імя мене душа моя. Срібносолодкий глас у милої в ночи: Для уха чуткого — мов десь музика грає. Джульєта. Ромео ! Ромео. О моя ! Мамка. Мадам ! Джульєта. В котрій-же Годинї завтра присилали ? Ромео. В девять. Джульєта. Не опізнюсь : мов двацять лїт чекати. Забула, для чого тебе вернула. Ромео. Я ждатиму, аж докiль не згадаєш. Джульєта. Забуду гірш : бо ти передомною. Одно в умі : як весело з тобою ! Ромео. Стоятиму-ж, щоб ти і все забула, Забувши й сам про инший дім, крім сього. Джульєта. Вже починає днїти. Йди, в же, йди ! Та не шущу тебе дальш, як пустунчик Бідаху пташечку. Шугне з руки, Мов вязника забитого в кайдани, Та й тягне знов за ниточку шовкову, І люблячи й ревнуючи з любови. Ромео. Хотїв би бути пташкою твоєю. Джульєта. І я те-ж, серденько. Да тілько я Замучила-б тебе, голубячи аж надто. Добраніч ! о, добраніч знов і знов ! Як солодко душа в прощаннї замірає ! Я все прощала ся-б, нехай хоч сьвіт сьвітає ! (Виходить.) Ромео. Соньки-дрімки у віченьки, Впокій тобі у серденько ! Хотїв би бути сном і упокоєм, Солодко сóнливим твоїм напоєм. — Пійду духовного отця мого шукати, Просити помочи, про щастє розпитати. (Виходить). Сцена третя. Манастирський садок. О. Лаврентий (з кошиком). Вже cїроокий сьвіт ударив ніч хмарну, І смугами шестрить восточну далину. Крапчата темрява, неначе той пяниця, Звертає з шляху дню, колїс палких боїть ся, Титанових колїс. Закіль його краса З небес осяє день, і висохне роса, Сповню я кошик сей страшним труйним коріннєм І цьвітом пахощів, дорогоцїннам зїллєм... Земля природї вcїй і мати і могила: Хоронить у собі всїх чад, що породила. Вбачаємо на нїй незлїчених дїтей, Що жизнь і силу ссуть з її ситних грудей. Усякі сили їх у мудрих на примітї, І непотрібного нї одного на сьвітї. О, многа благодать укрита про живих У зїллях, деревах і в скелях камяних ! На сьвітї бо нема ледачого нїчого, Щоб людям не було з того добра якого. Нема ж і доброго нїчого на землї, Щоб люде псуючи, на лихо не звели. Бо й добрість через край буває злом страшенним, А зло у добрий лад, вважаєть ся прощенним. У чарочції нїжній цьвітка сього на віки Отруту сховано і благодатні лїки. Як нюхаєш його, увесь сустав твій рад, А виссеш з нього сок, смертельний приймеш яд. Воюють два царі серед природи поля І в людях і в зїллях: добро і дика воля. Де гірший з сих царів над луччим верх бере, Там швидко смерти черв природи цьвіт жере. Входить Ромео. Ромео. Добридень, отче! О. Лаврентий Benedicite! Хто се мене чим-сьвіт витає любим гласом ? Коханий синочку І не дармо раннїм часом Покинув ліжко ти. Якусь тяжку трівогу В тебе на личеньку я бачу. У старого В очах оглядливих журба стоїть на чатї, А де вона живе, не любить Сон там спати. Де-ж молодий козак розкинеть ся байдужно, З ним зараз ляже Сон та й хрошакують дружно. Отсе-ж я бачу, ти чимсь вельми засмутив ся : Бо не з добра єси ранесенько схопив ся. Коли-ж сього нема, коли я не вгадав, Ромео наш сю ніч і спати не лягав. Ромео. Отсе вгадали ви, да тілько я щасливий. О. Лаврентий Прости тобі Господь. Сидїв у Розаліни Р Ромео. Нї, отче мій благий, не думайте сього. Забув я се імя і всю шечаль його. О. Лаврентий Се добре, синоньку. Де-ж ти в ночи блукаєш ? Ромео. Скажу, мій отченьку скоріш нїж знов спитаєш. Бенкетували ми із ворогом у двох, Та й завзялись на смерть, і рани в нас обох. Тепер же після ран, після жалю й трiвоги У тебе просимо сьвятої запомоги. Ратуй (нас, яко муж угодний небесам ! Ти бачиш, за врага тебе молю я сам. О. Лаврентий По просту, сину мій що се за хитра мова ! Де сповідь в загадках, там абсолюция загадкова. Ромео. Так знай же навпрямки: моя любов — Джульєта, Вродливая дочка старого Капулєта. Одно ми одному під мислї підійшли, Обоє в один дух к тому кінцю прийшли, Щоб одружитись нам. Коли і як спізнались, Як розшитали ся, як щиро покохались, Про все, про все тобі дорогою скажу; Да тілько про одно благаючи прошу, Не відкажи ся нас звінчати ще сьогоднї. О. Лаврентий Сьвятий Францїску ! що за дивні переходнї ! То Розаліну геть ? О юноші, в серцях Зрадлива в вас любов : живе вона в очах. Jesu Maria і ви-ж потоки слїз видали Про сю Розалію, — що смутку ! що печали ! І вся солона та вода з очей лила ся На те, щоб ся любов мов хмарка розійшла ся. Ще в тебе виден слїд недавньої сльози : З поблїдлої щоки не змив його єси. Коли то був ти сам із тугою твоєю, По. Розї ти вмирав, ти жив і дихав нею. О, знана з давнїх лїт ся притча між людьми: Не сьмійте ся з жінок, коли такі й сами ! Ромео. Ти-ж отче гримав, що люблю я Розаліну. О. Лаврентий Що любиш? нї, що ти боготвориш людину. Ромео. І кучив закопать любов. О. Лаврентий Та не на те, Щоб закопав одно і викопав друге. Ромео. Благаю-ж, годї вже. Що я тепер кохаю, То за любов любов, за ласку ласку маю, А та... О. Лаврентий Бо в вас любов читає по верхам, Не вивчившись читать у школії шо складам. Ну, вихрю молодий, ходївло вже зо мною. Я маю для чого твою вволити волю: Що може в ворогів із сього вийде лад І чистая любов замісь мутних досад.[2] Ромео. Хапаймось отченьку : у мене серце рветь ся. О. Лаврентий Повагом, синоньку : хто квапить той спіткнеться. Сцена четверта. Вулиця. Входять Бенволіо та Меркуціо. Меркуціо. Де в біса наш Ромео загубив ся ? То сю ніч він до дому й не приходив ? Бенволіо. До свого нї. Я говорив з слугою. Меркуціо. Се хирява шерепа Розаліна Вертить ним так, що він ще з глузду зійде. Бенволіо. Тибальт, небіж старого Капулєта, Прислав якийся лист йому сьогоднї. Меркуціо. Клянусь житєм, се визов ! Бенволіо. Ромео йому відпише. Меркуціо. Хто вміє писати, може й на лист відписати. Бенволіо. Нї, він відпише писацї, який він сьмілий проти сьмілого. Меркуціо. Ох, бідолаха Ромео, він уже вмер! прокололи його очи блїдолищої шерепи; прострелила вуха любовна пісня; розсїкала йому на двоє серце стрілка слїшого хлопчика. То чи йому-ж та вийти проти Тибальта? Бенволіо. А Тибальт у тебе що таке? Меркуціо. Більше нїж котячий князь. Я тобі кажу. О, се хоробрий майстер церемонїй! Бєть ся по нотам, так як ти співаєш: видержує час, міру, правило; пильнує своєї шавзи: раз, два, а три вже в тебе в грудях; правдивий губитель шовкового ґудзика; рубака! рубака! Дворянин найпершого дому, первої і другої зачіпки! О невміруще passado! puncto reverso [3] Гей! Бенволіо. І ce — він? Меркуціо. Нехай їм пранцї, сим хи мерним, витворним та шепелявим залїзожер цям! Чого тілько вони не повигадували! „Jesu, предобрий клинок І превисокий чоловік! пре гарна к — ва"! Чи се-ж не горе, о ветхий деньми! що нас мучять сї чужоземні ґедзї, сї новомодники, cї Рardonnez-moi, cї модні попугаї, що вже їм недобре й сидїти на старому ослінчику. О, щоб їх з їх bons та bons! Входить Ромео. Бенволіо. Ось іде Ромео, ось іде Ромео! Меркуціо. Без ікри,[4] мо ввялений оселедець. О мясо, мясо! як же ти порибилось... Тепер йому до смаку мельодиї, якими розпливаєть ся Петрарка. Ляура супроти його пан ночки — куховарка, дарма що в неї був лучший коханок до рифмовання; Дідона — стара пере купка, Клеопатра — Циганка, Гелєна та Геро — потacкyхи та ледащицї, Тісбея — сїроока чи щось таке, та не до ладу... [5]Сіньор Ромео, bon jour! От тобі Французьке здоровканнє до Французьких твоїх шаровар. Гарну штуку ти викинув нам сієї ночи. Ромео. Доброго ранку вам обом. Яку-ж я штуку вам викинув? Меркуціо. Утїкацьку, добродїю, втїкацьку. Не розумієте, яку? Ромео. Вибачай, добрий Меркуціо; велику мав справу; а в такому випадку, як мій отсе, чоловікови можна потїснити церемонїю. Меркуціо. Се все одно, що сказати: така справа, як моя, примушує чоловіка до кавання пятами Ромео. Еге, щоб зробити реверанс. Меркуціо. Вельми ласкаво одбив єси. Ромео. Найпристойнїйше оправданнє. Меркуціо. Се я — верх пристойности. Ромео. А. верх, се цьвіт. Меркуціо. Так. Ромео. А в такім разї в мене й на че ревиках квітки. Меркуціо. Се так що вдрав! Плекай же свій дотеп далїй, аж докіль зносиш свої черевики до підошви. А як відтопчеш і підошву, тодї твій дотеп ходитиме на закаблуках. Ромео. О відтоптаний підошвяний та за каблучний дотеп! Меркуціо. Розійми нас, добрий Бенволіо: мої розуми кородять ся. Ромео. Карбачем та острогами, карбачем та острогами ! ато закричу: наша взяла! Меркуціо. Ну, коли наш дотеп зачне полювати на диких гусей, то моя справа про пала; бо я знаю, що в одному з твоїх дотепів більше диких гусей, нїж у мене у всїх шятьох. Хиба я був у тебе гускою? Ромео. Нїколи не був в мене нїчим иншим, хиба я мав дїло єси з гусьми. Меркуціо. Я готов одкусити тобі вухо за сей дотеп. Ромео. Не кусай бо, добра гусочко! Меркуціо. Твій дотеп — мов та кислиця. Годить ся тілько на гостру підливу. Ромео. А хиба ж така підлива не годить ся до ситої гуски? Меркуціо. От козиний дотеп I Розтягай його хоч на вершов удовж, хоч на локоть у шир. Ромео. То я розтягну його по твойому слову в шир, і як додам до гуски, то й буде з тебе і в довж і в шир годована гуска. Меркуціо. Ну, чи не лучче-ж так жартувати, нїж раз по раз зітхати з кохання? Тепер ти розмовляєш по людськи, Ромео. Тепер ти такий, який єси і по вихованню й по природї. Бо ся божевільня любов — мов той навісний дурень, що бігає висолопивши язика, та шукає, в яку-б дїрку встромити свого кійка. Бенволіо. Зупинись тут, зупинись тут. Меркуціо. Помиляєш ся. Я зробив би її короткою: бо зійшов у моїй приповісти на саму глибиню, і не думав розмазувати більше. Ромео. Що се за цяця? Входить мамка з Петром. Меркуціо. Парус, парус, парус! Бенволіо. Два, два: штани й спідниця. Мамка. Петре! Петро. Га? Мамка. Мій вахлярь, Петре! Меркуціо. Добрий Петре, щоб закрити їй вид: бо в її вахляра кращий вид. Мамка. Дай вам Боже добрий ранок, панове. Меркуціо. Дай вам Боже добрий вечір, гарна панї. Мамка. Хиба тепер добрий вечір? Меркуціо. Незгірший, я вам кажу: бо несоромяжна стрілка годинника стоїть на самім полуднї. Мамка. Цур вам! Хто ви такий? Меркуціо. Я, панї, той, що Бог создав, та й каєть ся. Мамка. Клянусь моєю душею, гарно сказано. „Та й каєть ся“, мовляли? — Панове, чи не може хто з вас сказати менї, де я знайду молодого Ромеa? Ромео. Я вам скажу, тілько молодий Ромео буде старшим тодї, як ви шукали його. Я наймолодший з усїх, що так звуть ся, за не достачею гіршого. Мамка. Ви добре говорите. Меркуціо. Добре, що гірший? Далебі, гарна думка; розумно, розумно. Мамка. Коли се ви, добродїю, то менї треба щось вам сказати. Бенволіо. Вона хоче закликати його на якусь вечерю. Меркуціо. Звідниця, звідниця, звідниця! Гузь-га! Гузь-га! Ромео. Що се ти цькуєш? Меркуціо. Не зайця, добродїю; а коли заєць, то в постовому пирозі, що вже причерствів і зацьвів ся, закіль його з'їли. (Сьпіває.) Старий заєць сивий, Та старий заєць сивий — Дуже добра харч у піст. Та що той заєць сивий Вельми застарілий, То нїхто не їсть. Ромео, чи прийдеш до дому? Ми до твого панотця на обід. Ромео. Я йду слїдом. Меркуціо. Бувайте здорові, панї стара, бувайте здорові, панї, панї, панї! (Виходять Меркуціо і Бенволio.) Мамка. Пек тобі, бувай здоров! — Ска жіте, будь ласко, добродїю, що се за невми вака, салогуб, що се за шибеник? Ромео. Се, мамко, такий дворянин, що любить слухати свої слова і наговорить у мі нуту більш, нїж-би ви слухали в місяць. Мамка. Колиб він сказав що на мене, я-б його провчила, нехай би ще був і не такий пикатий, та й ще двацять таких жаків; а ко ли-б не здолїла сама, то знайшла-б таких, що здолїють... Пранцювате ледащо! Я не з тих, що з ним нюхають ся; я не з тих, що з ним товчуть ся. (До Петра.) А ти стоїш тутеньки та й зволяєш, щоб усяке ледащо знущалось як хотя з мене? Петро. Я не бачив нїкого, щоб знущавсь як хотя з вас. Колиб я побачив, я-б зараз вий няв меча, завіряю вас. Я сьміло виймаю, скоро хто инший вийме, аби була добра оказія до чвари та право було з мого боку. Мамка. Перед Богом кажу, така менї досада, що все тїло трусить ся. Пранцювате ледащо! — Добродїю, будьласко, одно слово! І як я вам казала, моя молода панночка зве лїла менї вишукати вас. Що вона звелїла вам сказати, я держатиму про себе; та попереду дозвольте менї сказати вам: коли ви думаєте вести її в дуросьвіцький, мовляли, рай, дак се було-б, мовляв, грубіянське дїло: бо панночка молоденька. Тим же то, коли в вас думка чинити з нею аби як, дак се справдії булоб ле даче дїло, щоб таке та предложити якій шанночцї, і вчинок вельми паскудний. Ромео. Мамко, кланяй ся від мене твоїй панї й господинї. Клянусь тобі... Мамка. Добра душко I і їй Богу, я скажу їй так. Господи, Господи, вона буде веселою женщиною. Ромео. Що ти хочеш сказать їй, мамко? Ти-ж не слухаєш мене. Мамка. Я їй скажу, добродїю, що ви божились, а се, я думаю, дворянське лицяннє. Ромео. Проси її знайти який будь спосіб Прийти до сповідї після обіду: Там в келїї отця Лаврентія Ій буде сповідь і вінчаннє разом. Се за твої труди Мамка. Нї, нї, не треба. Ромео. Та ну, бери, кажу. Мамка. Добродїю, після обід сьогоднї? Та й добре-ж, паночку; вона там буде. Ромео. Ти-ж, добра мамко, жди назад аббацтва. Надійде й мій слуга туди-ж до тебе, І принесе драбиночку з верівки. По нїй я підіймусь на самий верх Великих радощів під темну нічку. Прощай ! Як будеш вірна, нагороджу. Прощай! І кланяйсь нанночцї від мене! Мамка. Благослови-ж тебе Господь! Ось слухай. Ромео. Що скажеш, дорогая мамко ? Мамка. Чи вірен ваш слуга? Прислівє каже, Що два без одного держать секрет. Ромео. О, не турбуйсь ! слуга мій — вірна сталь. Мамка. Добре, паночку. Моя панночка наймилїйша панї... Господи, Господи !....... Як була ще маленькою лепетушкою... о, тут є один пан у городї, Паріс на ім'я: той рад би підчепити її, та вона, добра душечка, дивилась на нього мов на жабу, на справдїшню жабу. Я сердила її інодї, і кажу було, що Паріс їй під пару чоловік; а вона, їй же то Богу-ж то, як скажу було такеньки — як найбілїще полотно у вселенному сьвітї. Чи не правда-ж, щорозмарин і Ромео починають ся одною лїтерою ? Ромео. Так, мамко; то що-ж ? Обоe — лїторою p. Мамка. Ах, ви шутник! се-ж собак дражнять так: epp... Нї, я знаю, що воно починаєть ся иншою лїтерою ; і вона мовляла такі гарні слова про се, про вас і про розмарин, що вам би втЇшно було слухати. Ромео. Кланяйсь од мене панночцї. (Виходить.) Мамка. Еге-ж, тисячу раз. — Петре! Петро. Га? Мамка. Попереду, та не швидко ! (Виходять.) Сцена пята. Капулєтів сад. Входить Джульєта. Джульєта. Послала мамку я ще о девятій ; Казала: вернеть ся за півгодини. Ще може й не знайшла його. Та нї... О, та вона кульгава. Посланцї Любови — думки, що у десять раз Скоріш летять, нїж соняшне проміннє, Що гонить мрак з туманного узгірря. Тим голуби швидкі везуть любов: В Купіда те-ж буйного вітру крила. Тепер підбилось сонечко найвище В дневному ходї, а від девяти То до дванайцяти аж три годинї: Вона-ж і досї не вертаєть ся. Коли-б вона гарячу мала кров Любови, о, булаб швидка, як мячик ! Метнула-б я її одним слівцем До милого, а він назад до мене. Старі, що мертві вже: важкі, тверді, Непорушні й блїді, мов олово. (Входить мамка з Петром.) О Боже ! йде вже ! О медова мамко! Кажи, знайшла?... Скажи слузї геть звідсї. Мамка. Петро, стань за дверима. Джульєта. Чого-ж похнюпилась, чого сумна? Хоч і сумне, ти весело розказуй. Коли-ж веселе, то не псуй менї Похнюпившись солодкої музики. Мамка. Се я втомилась. Ой, дай віддихнути ! О кісточки І то-ж вибігались ви ! Джульєта. Я-б кости оддала тобі свої, Аби та новину свою сказала. Ну, говори-ж, будьласко, добра мамко ! Мамка. О Jesu ! що за поспіх ! Та чекайте-ж ! Ви бачите, не одведу я духу. Джульєта. Не одведеш і духу, а на те Є й дух, щоб лепетать: не одведу ! У тебе довша вимівка, нїж вість, Що вимовляєш ся менї сказати. Кажи-ж у-раз, чи добра, чи лиха ? Хоч добра, хоч лиха, я мушу знати. Мамка. Ге, вибрали ви по простацьки. Не вмієте вибрати мужа. Ромео — от тобі не видальце ! Хоч у ньому лице краще нїж у кого иншого, та нога лучча від усїх. Що й до руки, що й до стану й до тїла, хоч про се нїчого сказати, нїхто з ним не зрівняється. Не кажу, щоб він був цьвіт учтивости, тільки за нього ручаюсь, що він тихий, як ягнятко. — Іди своєю дорогою, дївко; шануй Бога ! — А що ? чи в нас обідали сьогоднї ? Джульєта. Нї, нї. Та се й попереду я знала. Що про вінчаннє каже ? от про що ! Мамка. Ой як же голову, мій Боже, ломить! Тріщить, мов розколола ся на шматтє. А тут і спина… Спинонько моя! Яке в вас серце, що мене послали Шукати смерти, швендяючи всюди! Джульєта. Я, далебі, жалкую, мамочко, Що ти нездужаєш. Ну, що-ж казав? Моя ти добра, люба, що він каже? Мамка. Коханок ваш казав так як і личить По чесности і доброму ладу. Я вам ручаюсь…. Де-ж пань-матка ваша? Джульєта. Моя пань-матка? Дома, тут вона. Де-ж бути їй ? Як чудно ти говориш: „Коханок ваш казав так, як і личить… А де-ж пань-матка ваша?“ Мамка. Боже мій! Чого ви кипите? Отсе, їй Богу! Се на ломо́ту лїки в вас, чи що? Тепер справляйте посилки самі. Джульєта. Та годї вже! Що відказав Ромео? Мамка. Чи ви до сповідї просили ся? Джульєта. Просилась. Мамка. Дак швидче-ж до отця Лаврентія. Там жде жених, щоб з вами одружитись. Тепер ізнов заграв дурний румянець; Ще більш заграє від моїх новинок. До церкви! Я-ж пійду своїм ладом Та принесу драбинку, щоб по нїй Коханок ваш добрав ся до гнїздечка Під темну ніч. Так я для вас труджу ся. Та буде вам робота сеї ночи! До келїї! я-ж до обіду. Швидко йдїте. Джульєта. До щастя швидко! Чесна мамко, йду. (Виходить.) Сцена шеста. Келїя отця Лаврентія. Входять отець Лаврентій та Ромео. О. Лаврентій. Благослови-ж сьвяте нам дїло, Боже, Щоб опісля журба душі нам не тягчила! Ромео. Амінь, амінь! нехай журба що хоче робить, Не переважити їй радости тієї, Що за хвилиночку переживу я серцем. Аби ти нам звязав Господнїм словом руки, Нехай іде хоч смерть, страшний любови ворог: Я й тим удовольнюсь, що милу звав моєю. О. Лаврентій. Завзяті радощі кінчають ся завзяттєм; Їх смерть у торжестві: мов той огонь та порох, Що поцїлують ся, й нема! Найлуччий мід Остине скоро нам солодкістю своєю. Що більш ласуємо, то менше уживаєм. Люби, та міру знай, — любитимеш найдовше. Спішний спізняєть ся однаково з лїнивим. (Входить Джульєта.) Ось наша панї йде. Така легка хода На плитах цвинтарних надпису не зтирає. Хто любить, той нехай по павутинню ходить, Що в лїтнїм воздусї пустуючи гуляє; Не обірве: так легкий чар любови. Джульєта. Добривечір отцю духовникови. О. Лаврентій. Подякує тобі за нас обох Ромео. Джульєта. Йому також, а то занадто дяки. Ромео. Коли ти рада так як я, моя Джульєто, Вcїм серцем, і коли умієш дотепнїще Все висловити в лад, — осолоди диханнєм Весь воздух навкруги, і гармонїйним словом Розкрий всї радощі, що ми одно 'дному Даруємо тепер, зустрівши си так любо. Джульєта. Нї, не окрасою, істотою своєю Пишаєть ся любов, багата не словами. Той бідний, хто свою скарбівню перелїчить. Моя-ж любов — такі скарби безмірні, Що ме здолїлаб я злїчити й половини. О. Лаврентій. Ходїмо вже, ходїм, довершимо закон. Таких на самотї я не покину сьміло, Аж докiль не зіллю двох у єдине тїло. (Виходять.) * * * Примітки ↑ Натяк на народню баляду про африканського царя Кофетуа, що закохавши ся в же брацькій доньцї Пенельофонї не хотїв же нити ся з жадною царівною анї королївною, а тілько з нею; ставши царицею недавня же брачка від разу затьмила всїх вельможних пань і панянок не тілько своєю красою, але також розумом і благородним поводженєм. Ся баляда, за писана з народнїх уст аж у XVIII в. епископом Персі і надрукована в його „Аncient Reliques“ т. П. кн. 2, ч. 4, послужила в наших часах чеському поетови Заєрови темою до одної з кращих його прозових поем. ↑ І сей мотив знайшов Шекспір у свойому жерелї, тілько що там патер дає палкому коханкови ще 24 годин до намислу, а Шекспір скоротив і сей реченець. ↑ Натяк на народнє віруванє, що мандраґора, чародїйське зїлє з коренем подібним до людської постатї, коли її о півночі викопувати з землї, видає крик чи стогін, від якого чоловік божеволїє. ↑ В оріґіналї ся реплїка виглядає зовсїм инакше: Ау, by my troth, the case may by amended, по нашому: Еге, чесне слово, сю справу треба-б було направити — се значить: слїд би було зробити так, щоб справа стояла лїпше, не так лихо, як стоїть ось тут. ↑ Своїм звичаєм замісь анґлїйської піснї, якої перший куплєт співає у Шекспіра пяненький Петро, Кулїш поклав тут і далї дві строфи української піснї, зовсїм не відповідної до ситуациї. Подаю тут переклад анґлїйського куплєта, запо зиченого Шекспіром із піснї Роберта Едварда „Іn Commendation of music“, яка в ту пору мусїла бути досить популярною: Коли жура кістлява Кіхтями в серпе впєсь, І тута мов та лява Твій дух придавить весь, Тодї музики срібний звук Тебе ратує від тих злюк. Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі. * * * Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому. АКТ ТРЕТЇЙ. * * * Сцена перва. Громадський майдан. Входять Меркуціо, Бенволіо, паж та слуги. Бенволіо. Прошу тебе, Меркуціо, вернїмось. Горячий день; вcї Капулєти вийшли. Зустрiнемось — без бучі в нас не буде. В таке тепло скажена кров буяє. Меркуціо. Ти здаєш ся одним із тих гультаїв, що як увійде в коршму, зараз кладе свого меча на стіл та й каже: „Дай Боже, щоб ти менї не знадобив ся". А як вишють по другій, вийма його проти рандаря, без усякої надоби. Бенволіо. То я тобі здаюсь гультаєм ? Меркуціо. Ну, ну, ти гарячий на завзяттє, як найзавзятший жак у Італіїї, швидкий до гнїву в завзяттї, а в гнїву до завзяття. Бенволіо. А далїй що ? Меркуціо. Те, що колиб двоє таких ро зізлилось, то скоро не було-б нї одного: бо один одного вбив би. Готов єси зчепитись із чоловіком за те, що в нього однією волосиною в бородї більш або менше. Готов єси зчепитись із чоловіком за те, що лузає горіхи, хоч він тим тілько й винен, що в тебе очи карі як го ріх. Чиїб очи, опріч твоїх, вишпігували таку зачіпку? У тебе в голові так повно зачіпок, як у яйцї повно жовтка та білка, а про те бу вала вона розбита через зачіпки, мов те яйце. Ти зчіплювавсь із чоловіком за те, що чхнув серед вулицї: бо розбудив твого пса, що спав собі на сонечку. Хибаж не ти напав ся на кравця за те, що надїв новий жупанок перед Великоднем? а на другого за те, що підвязав нові черевики старими підвязками? А ще мене навчаєш не сваритись! Бенволіо. Колиб я був такий як ти швидкий до зачіпкн, я продав би кому хотя моє життє на віки за одну годину з кван дрансом. Меркуціо. За одну годину всю ско тину? Бенволіо. Клянусь головою, се йдуть Капулєти. Меркуціо. Клянусь підошвою, байдуже мєн1. Входить Тибальт із иньшими. Тибальт. Горнїтесь до мене: бо я говоритиму з ними. — Добривечір, панове! Одно слово з одним із вас. Меркуціо. Тілько одно слово з одним із нас? Додайте ще що-небудь. Нехай буде Слово й тяттє. Тибальт. Ви знайдете мене, добродїю, геть на се готовим, аби дали менї оказію. Меркуціо. Хиба не знайдете оказиї, до кіль не дадуть? Тибальт. Меркуціо, ти граєш ув один лад із Ромеом. Меркуціо. Граєш ув один лад ! Дак ми в тебе музики ? Коли ми в тебе музики, сподївай ся-ж чути одно бреньканнє. Ось тобі мій смик. Ти в мене потанцюєш від нього. До сто чортів, граєш ув один лад ! Бенволіо. Серед громадського зійшли ся ми майдану. Або ходїм куди у закутнїще місце, Або без колоту про справи говорімо, Або вже геть зовсїм з людських очей зійдїмо. Меркуціо. На те в людей і очи, щоб дивитись. Нїхто мене не двине з місця, нї! Входить Ромео. Тибальт. Спокійтесь, пане: ось мій чоловік. Меркуціо. Скоріш мене повісять, нїж твоїм Він буде чоловіком. Ось іди Пошереду, він шійде за тобою. Сим робом справдї буде він твоїм. Тибальт. Ромео, як тебе люблю й шаную, Тому найкращий вираз: ти ледащо. Ромео. Тибальте, я тебе любити мушу; Тим вибачу тобі таке витаннє. Я не ледащо, нї. Бувай здоров ! Як бачу, ти мене зовсїм не знаєш. Тибальт. Хлопя, не викрутиш ся сим із кривди, Що ти менї вчинив, Стій і виймай ! Ромео. Нїколи я тебе нїчим не скривдив, І більш тебе люблю, нїж ти міркуєш, Не знаючи, за що тебе люблю. Доволї з тебе, любий Капулєте: Люблю твоє імя, як і своє. Меркуціо. Безчесна тихість, пакiсна покора ! Alla stoccata змиє з нас сей сором. Тибальте, мишодаве, гей, за мною ! Тибальт. Чого тобі від мене треба ? Меркуціо. Добрий котячий королю, нїчого, тілько одну з твоїх девятьох жизней. Сю приправлю по свойому зараз, а з вісьмох иньших, дивлячись по тому, які ви до мене будете, робитиму бите мясо. Виймай же свого меча за вуха з піхви, та боржій : а то мій буде коло твоїх вух перше, нїж виймеш свого. Тибальт.(виймаючи) Готов до услуг. Ромео. Любий Меркуціо, сховай свою рапіру. Меркуціо. А ну добродїю, вашe passa ! do ! (бють ся.) Ромео. Бенволіо, виймай; повибиваєм зброю. Панове, сором вам ; пробачте кривду ! Тибальт, Меркуціо ! князь повелїв По вулицях в Веронї не буяти... Тибальте, стій ! Меркуціо !... Тибальт ранить Меркуція і виходить із своїм почтом. Меркуціо. Ой, рана ! Прокляттє вам, обом домам ледачим ! Конець менї. А він і втїк без плати? Бенволіо. Де рана, де? Меркуціо. Дряпнув, та буде з мене. Де-ж паж мій ? Гей, ледащо, по хірурґа ! (Виходить паж.) Ромео.. Не бій ся, друже: рана не може бути велика. Меркуціо. Нї, не така глибока, як колодязь, анї така широка, як церковні двері, та годить ся зробити своє. Одвідай мене завтра, то побачиш, який я буду поважний чоловік. Для сього сьвіта я далебі переперчений... Прокляттє на обидва ваші доми !... Щоб отсе чоловіка вдряпнуло на смерть незнатищо, собака, пацюк, миш, кітка ! отсей пинда, лобуряка, ледащо, котре бєть ся по книзї арихметики !... І якого чорта вмішав ся ти між нас? Мене пронизано в тебе під рукою. Ромео.Я думав як найлучче. Меркуціо. Веди мене, Бенволіо, під руки, Ато зомлїю. О, прокляттє вам, Що з мене ви зробили пир хробацтву ! Я вповнї взяв своє... обом домам ! Виходять Меркуціо та Бенволio. Ромео. Сей дворянин, князївський близький родич, Мій щирий друг, прийняв смертельну рану За мене, як сплямив мене Тибальт, Тибальт, що братом став менї недавно. Джульєто серденько, твоя краса Розгартувала сталь в моїй природї. (Вертається Бенволіо). Бенволіо. Ромео, о Ромео ! вже нема Хороброго Меркуція на сьвітї. Лицарський дух його за хмари рвав ся, Зневаживши заранї нашу землю. Ромео. Сей чорний день очорнить днїв багато : Він розпочав, вони скінчять почате. (Вертаєть ся Тибальт.) Бенволіо. Дивись, Тибальт ізнов по майдану буяє... Ромео. Веселий, що мого Меркуція не має. Вертайся-ж, тихосте, до Господа назад ; Ти, помсто огняна, покинь свій мрачний ад ! Веди мене, я твій ! Тибальте, ось „ледащо“ Перед тобою знов. Тепер ти знаєш, защо Ми будем бити ся. За тінь сумну того, Хто дивить ся на нас із полету свого. Він жде тебе, або й мене з тобою. Здіймімо ся-ж у трьох завзятою юрбою. Тибальт. Мізерний чуро, з ним єси братав ся, Іди-ж до нього ! Ромео. Ось хто се покаже ! (Бють ся, Тибальт падає). Бенволіо. Ромео, геть відсїль ! тїкай боржій ! Міщане піднялись ; Тибальт убитий. Не стій окаменївши. Князь на смерть Тебе осудить, як піймають. Геть же! Втїкай ! Ромео. Фортуно, ти сьмієш ся з мене ! Бенволіо. Чого стоїш іще ? тїкай, тїкай, (Виходить Ромео.) В ходять міщане з иньшими. Міщане.. Куди побіг Меркуціїв убійця ?... Де дївсь Тибальт харцизник, де сховав ся ? Бенволіо. Ось він лежить. Міщане.. Вставай, добродїю !... Во імя князя, йди за нами зараз. Входять князь із почтом, Монтеккі, Капулєт, їх жінки 8 инішими. Князь.. Де ті ледачі, що зчинили бучу ? Бенволіо. Пресьвітлий князю, я тобі з'ясую Обставини нещасні завірюхи. Се той, що молодий Ромео вбив ; А він убив Меркуція твого. Панї Капулєт.. Тибальт, небіж мій, чадо мого брата ! О князю ! о небоже! о мій мужу ! Пролита кров Тибальта дорогая. О князю праведний ! за нашу кров Пролий Монтечину. О мій небоже ! Князь.. Бенволіо, хто розпочав сю бучу? Бенволіо. Тибальт, котрого вбив Ромео наш. Ромео гарно говорив; благав він Одуматись, бо нїзащо сваритись; Напоминав про ваш високий гнїв. Сумирним голосом те все казав ; Дивив ся тихо і покірливо впиняв. Та все те обернув Тибальт у нївець. Глухий на мир, завзятий на буяннє, Направив гостру сталь на сьмілого Меркуція. А той собі палкий, Вертає за удар удар, байдужний В своїй хоробрости про смерть холодну. Лївою він страшне тяттє одводить, Правою смерть Тибальту посилає. А той назад шле ворогу неситу. Пристигне кричучи Ромео : „Стійте ! О друзї ! друзї, розчепітесь ! годї !" І швидче слова сьмілою рукою Одводить у бойцїв погибну зброю. Як ринувсь він на них, Тибальт єхидний Під самою рукою в нього влучив Меркуція у серце, та й на втїки. А потім до Ромеa тиць ! як той Кипів самою помстою. Іх бою Було, як блискавки, мала хвилина. Бо ще не встиг я і меча добути, Тибальт уже лежав, а наш Ромео Майнув і зник. Історія правдива. Казнїть мене, коли що мовив скрива. Панї Капулєт.. Монтекків родич він, тим річ свою Фальшує; Оправдує своїх, нїхто в тім не здивує. В крівавій бучі cїй із двацять душ було, І в двацятох вони убили одного. Благаю, князю, суд по правдї розсудити ! Князь.. Ромео вбив його, а він Меркуція. Кого-ж скарати нам за дорогую кров ? Монтекі. Не синови мойму за неї одвічати: Де видано за смерть приятеля карати? Вина його в тому, що допоміг він праву Тибальта покарать. Князь.. І за таку розправу Ми оглашаємо банїтою його. Бо мало вам гнїву і постраху мого. За ваші розтирки, за ваші свари кляті Приходить ся менї кров рідну проливати. Отсе-ж накину вам таку важку пеню, Що знатимете ви гірку печаль мою. Я буду вам глухий на просьби, оправдання, Не бачитиму слїз, не чутиму благання. Отсе-ж і не просїть. Ромео з царства геть! Де зyздрять стратенця, там буде йому й смерть. Візьміть звідсїль тїла, і знайте мою власть : Прощати розбишак — самому розбивать. (Виходять.) Сцена друга. Сьвітлиця в Капулєтовім домі. Входить Джульєта. Джульєта. Летїте, конї, огнянії ноги, Вертайте Феба у його чертоги. Летїть на захід, ви золотогриві, Ховайте ся на ніч в хмарні оселї ! Окрий нас, ніч, повірнице коханків; Нехай не зуздрить ворог, як Ромео До мене прийде стиха, невидимий. Сьвященнодїйствіє своє коханки Звершають при одній красї. Коли-ж Любов слїпа, то з ніччю в лад іде Ще лучче. О поважна ніч, матроно, Одягнена пристойно в чорні шати ! Прийди, навчаючи, як утерять І вийграти менї, пійшовши в заклад За два незаплямлoвані дївоцтва. Накрий же чорною полою кров, Що тріпає в щоках соколиком Самітнїм, докiль дикая любов, Оговтавшись, вбачатиме в учинку Любовному єдину чесність чисту. О ніч, іди ! Ромео, ти в ночи Мій день: прилинь же в купі з нею. Бо ти лежатимеш на крилах ночи, Білїщий снїгу в ворона на спинї. Приходь, кохана, люба ночи, З затуленим у темряву чолом, Оддай менї мого Ромеа, а коли Умре він, ти візьми, розріж його На зіроньки дрібні; то він тобі Осьвітить лик небесний так осяйно, Що сьвіт увесь полюбить ніч одну, Та й годї кланятись палкому сонцю. О, я купила скарбівню любови, Та не втїшаюсь нею: а сама Запродалась, — нема і з мене ще Утїхи. Так загаяв ся сей день, Мов перед сьвятом ніч для бідолашньої Дитини, що новеньку має вже Одежинку, та не надїне... Ось До мене мамка з новинками йде. Хто-б нї казав менї що про Ромеа, Його слова небесна красномова. Входить мамка з верівками. Ну, мамко, що ? Що в тебе? верівки Для милого Ромеa ? Мамка. Верівки. (кидає їх на долівку) Джульєта. О лишечко ! чого ти ламлеш руки ? Мамка. Ой пробі, пробі ! вбито і вбито ! вбито ! Джульєта. Чи небо-ж так завидувати може ? Мамка. Ромео може, хоч не може небо. Ромео, о Ромео! хто-б се думав? Джульєта. Що ти за демон, що мене так мучиш ? Від сеї муки заревли-б у пеклї. Ромео вбит? Скажи одно лиш „так", І се слївце мене отруїть гірш, Нїж ядовитий погляд василиска. Промов його, і я впаду без духа. Чи він убит, чи жав ? Чи „так“ чи „нї* ? Убитий — вимов „так”, а жив — то „нї". Одно слівце, і я жива чи мертва. Мамка. Своїми бачила очима рану... О Господи ! тут на музькій грудинї. Страшенний труп, бездушний труп крівавий... Блїдий мов попіл у крові червоній. Кров запеклась... Зомлїла я зирнувши, Джульєта. О трісни, серце, ти банкроте вбогий ! Вернись у землю, земле ти мерзена ! Кінчись, движеннє, тут ! Нехай обох Несуть нас із Ромеом хоронити ! Мамка. Тибальте мій, ти друже мій найлуччий ! Тибальтоньку, ласкавий, чесний пане ! Ой лучче-б смерть, нїж смерть твою вбачати ! Джульєта. Що-ж се? сама собі противна буря ? Ромеa вбито, а Тибальт скінчив ся ? Мій любий брат і мій супруг любіщий ? Труби-ж, страшна трубо страшного суду ! Бо хто зоставсь живий, коли сих двох не стало ? Мамка. Тибальт убит, Ромео ж ваш — банїта. Ромео, що Тибальта вбив, банїта. Джульєта. О Боже ! се рука Ромеa кров Тибальта шролила? Мамка. Так ! так ! його ! Джульєта. О серце гадини, заховане в квітках ! О дивная красо, вертепе крокодиля ! Уквітчаний тиран, ангеловидний демон ! Голубоперий крук, ягня хижововкасте ! Паскудна суть в божественній подобі ! Пекельний праведник, пшановний злодїяка !... Природо, що тобі у тартарі робити, Коли ти злющого диявола вселила У смертному раю божественної вроди ? Чи видано коли таку ледачу книгу Так пpeокрашену ? І як же ce єхидство Мерзене та живе в таких палатах пишних ? Мамка. Нема в мущин нї чесности, нї віри, Нї правди, нї добра; всї зрадники, Перевертнї, обманщики ледачі. Де мій слуга? Дай трохи aqua vitae. Від сих турбот, від горя та плачу Я зстарілась. Побий Ромеa сором ! Джульєта. Щоб твій язик опух за се погане слово ! Чи то-ж для сорома создав Господь Ромеa ? Нї, на його чолї стидав ся-б сором cїсти. Бо се престол, де честь сидить в коронї, Владичиця землї, цариця вcїх народів. О, не по людськи я кляла його, картала ! Мамка. Як можна вам хвалити душогубця, Що брата вашого зігнав із сьвiта ? Джульєта. Як я могла-б гнївним картати словом, Кого моїм супругом звати мушу ? О бідний нане мій І хто-ж за тебе озветь ся, Коли і я тебе зневажила так тяжко ? За що-ж убив єси мого, ледачий, брата? Бо той ледачий брат хотїв тебе убити. Вернїте ся в свою криницю, марні сльози ! Ви мусите платить свою данину тузї, Та помиливши ся, вишлачуєте щастю. Жив, жив Ромео мій, що хтїв Тибальт убити, А сам Тибальт убит, що кинувсь на Ромеa. Яснїє сонечко: чого-ж менї тужити? Я чула гірше щось, нїж смерть Тибальта брата. Хотїлаб я забуть, що так мене вразило, Да тяжко налягло воно менї на серце, Мов окаянному страшенний гріх на душу. „Тибальт убит, Ромео-ж ваш-баніта“. Банїта, слово ce, одно слівце „банїта" Убило про мене Тибальтів десять тисяч. Доволї і в тому біди, що брата вбито. Нехай би вже й кінець. Коли-ж біда не любить До нас ходить сама, коли їй треба инших Лихих пригод і бід тягти з собою низку ! За вістю, що Тибальт убит, сказати-б лучче: Що вбито і отця, чи матїрь, чи обох, Щоб нам жалю й плачу доволї наробити. Нї, за новинкою про смерть Тибальта, зараз „Ромео твій банїт“ ! Сказавши cї слова, Убито і отця і матїpь і всїх нас, Ромеa і Тибальта і Джульєту, всїх, усїх ! Ромео мій банїт ! Немає в сих словах Нї міри, нї кінця, нї краю, нї границї: В них смерть, безкрая смерть, та горе невимовне. Де, мамко, панотець ? де, мамко, шанїматка? Мамка. Тепер вони в сльозах голосять над Тибальтом. Чи хочете до них ? я проведу туди вас. Джульєта. Нехай вони йому обмиють слїзми рани. У них і висохнуть, а я до віку буду Оплакувать мою розлуку із Ромеом. Візьми сї верівки... О горенько вам бідним ! О горенько менї ! Ромео наш — банїта. Він з вас зробив великий шлях до мене, Та я умру сама дївуючи вдовою. Іди, я хочу спать, великим сном заснути: Замісь Ромеa смерть до серця пригорнути. Мамка. Ідїть, спокійте ся. Я знаю, де Ромео. Біжу, знайду його, нехай розважить вас. Чи чуєте? знайду; сю ніч він буде тута! До сховища його ходи одна мінута. Джульєта. О, вишукай ! Оддай сeй перстень з бирюзою, Проси його прийти прощати ся зо мною. (Виходять.) Сцена третя. Келїя отця Лаврентія Входять отець Лаврентій та Ромео. О. Лаврентій. Та ну бо вже, страшний ти чоловіче! В твій дух сумний влюбила ся печаль, А халепа з тобою й одружилась. Ромео. Що нового? Який був присуд князя? Яке менї готуєть ся ще горе Недознане? О. Лаврентій. О любий сину, ти Давно живеш в такій сумній дружинї. Принїс тобі отсе я князїв присуд. Ромео. Що-ж він, коли не смерть, міг присудити? О. Лаврентій. Із уст у нього кара лекша вийшла. Не смерть, а жизнь, та тілько не в Веронї. Ромео. Банїция! О, нї, скажи, що смерть! Се гірше смерти. О, лиш не кажи: Банїция! О. Лаврентій. Вигнанець із Верони, Ти маєш сьвіт увесь перед собою. Ромео. Нема його нїде, опріч Верони. Чистилище там, вічня мука, пекло. Банїта тут — банїта в цїлім сьвітї. Хиба-ж воно не смерть? Кажи менї, Банїция не смерть? Се все одно, Що голову відтяти золотою Сокирою на гіршую наругу. О. Лаврентій. О смертний гріх, о грубая невдячність ! Твою вину карає право смертю, А добрий князь відсунув право геть, І чорне слово „смерть" зробив вигнаннєм. Велика ласка се, і ти не бачиш. Ромео. Тортура, а не ласка. Небо тут, Де ЮлЇя живе: що кожен кіт І пес, і миш малесенька, і кожна Нїкчемна тварь живе на небі тут, І може на її красу дивитись; Ромеу-ж зась ! Більш має вільности, Поваги, приступу, нїж той Ромео, І мясникова муха. Бо вона На дивно білу рученьку Джульєти Сїдає, з устоньок її безсмертне Єсе і смакує щастє, — з устоньок, Що червонїють з сорома, за гріх Вважаючи свій власний шоцїлунок. Ромеу-ж сього зась ! бо він вигнанець. Що можна мусї, він нехай втїкає... Чи вже-ж нема в тебе такого яду, Чи гострого ножа, чи наглої Якої смерти, щоб згубить мене, А тілько слово ce „банїция“ ? Банїция! Мій отче, грішники Ревуть у пеклї слово се страшенне. О, де-ж у тебе серце, отченьку ? Ти-ж ісповідник, розрішитель наш І мій найблизший друг, — роздавив Мене єси сим словом... Га, банїта ! О. Лаврентій. Ти одурів з кохання. Вислухай Хоч коротеньке слово. Слухай бо ! Ромео. О, знаю! знов ти про банїцию. О. Лаврентій. Я дам тобі знарядє проти неї, Гіркої долї молоко солодке, Так, фільософію. Вона тебе В банїциї розважить. Ромео. Знов за те-ж ! На шибеницю фільософію ! Коли вона Джульєти не сотворить, Не пересадить міста, не примусить До відклику Ескаля, то й мовчи Про неї : бо вона нї нащо. О. Лаврентій. Нема, бачу, в безумного ушей. Ромео. Бо у розумного нема очей. О. Лаврентій. Дай про твою біду поговорити. Ромео. Шкода, шкода : бо ти не чуєш серцем. Колиб ти молодий був, так як я, І Юлїя була любов твоя, І вбив Тибальта зараз повінчавшись, І чув, як я, і вигнан був, як я ; Тодї-б ти міг по правдї говорити, Волоссє рвати, бити ся об землю, Як я тепер, і міряти могилу... (З надвору хтось стукає). О. Лаврентій. Вставай, щось стукає. Устань, Ромео! Ромео. Ховатись ? Нї ! хиба мої зітхання Туманом навкруги мене окриють. (Знов стукає.) О. Лаврентій. Чи чуєш ? стукає. Хто там? Устань ! Тебе ухoплять... Підіймайсь, вставай ! (Стукає.) Сховайсь у студію. Знов... Божа воля ! Яке безуміє ! Іду, іду ! Хто там так грукає ? хто ти? чого ? Мамка. (за дверимa.) Пустїть, то й знатимете, хто й чого. Я від Джульєти. О. Лаврентій. О, витаємо ! Входить мамка. О отченьку сьвятий! мій отченьку ! Скажіть, де муж моєї панії, де ? О. Лаврентій. Ось на землї, од слїз пяний, безумний. Мамка. О, так і шанї, так зовсїм ! О. Лаврентій. Нещасна Симпатія ! Іх горе порівняло. Мамка. Оттак лежить, то xлишає, то плаче, То плаче знов, то знов захлипає. Устаньте ! встаньтe, коли ви мущина ! Задля Джульєти, задля неї встаньте ! Чого в таку вдавати ся вам тугу ? Ромео. Се мамка? Мамка. Добродїю, смерть усьому конець. Ромео. Ти щось таке казала про Джульєту ? Що з нею ? Чи вона мене не має За дикого розбійника, що я отсе Первоцьвіт щастя нашого зашлямив Трохи не власною її-ж крівцею? І де вона? і як вона? і що Говорить потайна моя супруга Про нашу потайну любов нещасну ? Мамка. О, нї! вона нїчого не говорить, А тільки плаче, плаче ; а там знов На ліжко падає; а там встає Та зве Тибальта та Ромеa — кличе, А там упаде знов... Ромео. Мов ce імя Із смертоносної гармати стрелить І вбє її, так як рука проклята Убила її родича. Скажи, Мій отче, о, скажи, в якій шоганій Частинї сеї анатомії Імя те криєть ся? Скажи менї, Щоб я розруйнував його жилище ! (Виймає свого меча.) О. Лаврентій. Впини свою одчаянную руку ! Чи ти людина? образ твій говорить, Що ти не звірь. Жіночі в тебе сльози, А Фурія без розуму звіряча. О неподобна женщино в мужському Подобії ! о злоподібний їй Звірюко! ти мене дивуєш вельми. Кляну ся нашим орденом сьвятим, Я думав більше мужества в тобі. Та-ж ти Тибальта вбив? то і себе Убєш ? убєш іще й жону свою, Що тілько і живе твоїм життєм ? Наситиш на собі ненависть кляту ? Чого клинеш свій рід і землю й небо ? Аджеж вони стрічають ся всії троє В тобі, а ти нехтуєш їх всї разом. Фі, Фі ! соромиш образ і любов І розум твій. Ти — мов той Жид лихвярь, Що має повню у всьому, та все Так обертає, що нї образу Людському, нї любови, нї уму Нема з того шаноби нї поваги. Величний в тебе вид, але воскóвий, Далекий од достоінства мущини. Твоя присягнена любов — порожня зрада. Вона вбиває ту, котрій ти кляв ся. Твій розум — орнамент краси й любови, Заблуканий проводирь їх обох. Мов у того дурного козарлюги У розї порох, загорів ся він Од власної безтямности твоєї ; Чим боронить ся мав, тим і скалїчивсь. Ну, що-ж, мій друже? уставай ! Джульєта Твоя жива, задля котрої Ти був умер ! Щасливий ти на сьвітї : Тибальт хотїв тебе убить, а ти Тибальта вбив. Щасливий ти на сьвітї: Тобі грозила кара, а за тебе, Мов друг який, озвалось право, тілько Велїло геть зійти. Щасливий ти : Благословеннє сяє над тобою, І щастє всії дари тобі несе ; А ти мов примховата та шерепа Ще й кобзиш ся проти любови й долї. Гледи, гледи: такі вмирають жалко... Іди-ж до любої своєї, як була Умова в вас; розваж її у смутку. Та бережись, не гай ся аж до ранку : Тодї до Мантуї вже не проїдеш. Там житимеш, аж докiль час найдеть ся, Що виявим ваш шлюб, настроїмо Своїх, як випросити в князя милость, І викличем тебе щаслившого У двацять сотень тисяч раз против Того жалю, з яким ти зійдеш геть. Ти, мамко, йди попереду. Витай Од мене паню, і нехай вона Господу всю пускає в обляги. Тяжка печаль поможе їй до сього. Ромео-ж прийде. Мамка. О Господи ! стояла-б я всю ніч Та слухала такі хороші речі. О, вченнє сьвіт! — Добродїю, скажу Моїй панянцї, що ви прийдете. Ромео. Скажи, нехай готуєть ся мене Корити. Мамка. Ось, добродіїю, ще перстїнь, Вона велїла вам оддати, ось ! Не гайте ся-ж: бо робить ся нерано.(Виходить.) Ромео. О, як же се вспокоїло мене! О. Лаврентій. Іди; добраніч ! Тільки знай: в тому Судьба твоя, чи в досьвiта ще вийдеш, Чи в ранції звідсїля, перевдягом. Живи у Мантуї. Твого слугу Знайду, і він звіщатиме тебе Від часу до часу звідсїль про все. Дай руку, та й прощай. Темнїє вже. (Виходять). Сцена четверта. Сьвітлиця в Капулєтовім домі. Входять Капулєт, панї Капулєт і Паріс. Капулєт. Так речі склали ся, добродїю, Що нам дочки не було часу вмовить. Вона любила родича свого Тибальта нїжно, й я любив його. Що-ж? родимо ся ми на те, щоб мерти. Нерано вже: вона до нас не зійде. Та празда, що я й сам, колиб не ви, З годину вже уклав ся-б на спочивок. Паріс. Пора печалї не для залицяння. Мадам, добраніч. Кланяюсь панянцї. Панї Капулєт. Скажу. А завтра я довідаюсь Раненько, що вона про се нам скаже. Сю ніч вона замкнулась із журбою. Капулєт. Добродїю Парісе, сьміло вам Ручаюсь за любов дочки. Вона У всЇм моїй покірна буде волї. Се певна річ. Ти, жiнко, йди до неї, Закіль ще не лягла, та й обяви, Що тут мій син Паріс її засватав; Звели — гледиж менї — у середу... Стій! що бо в нас сьогоднї ? Панї Капулєт. Понедїлок Сьогоднї в нас, мій пане. Капулєт. Понедїлок ? Ха! ха ! то в середу ще порано. Нехай в четвер. Се скажеш їй: в четвер Вона вінчатиметь ся з любим ґрафом. Ви будете готові ? По душі вам Сей поспіх ? Ну, не бучно буде в нас. Один чи два приятелї. Бо, бачте, Тибальта вбито так недавно ще, То скажуть, ми байдужливі про нього, Коли весїллє правимо гучне. Тим буде в нас пять-шість приятелїв, Та й годї. Ну, що скажете? в четвер ? Паріс. Я-б рад, щоб той четвер сьогоднї був, Мій пане. Капулєт. Ну, то й добре, у четвер. Іди-ж до Юліїї, ще не лягавши, Та приготов її к весїллю зараз. Прощайте, пане мій. А дайте, гей, Менї в кімнату сьвітла ! Вже так пізно, Що скоро буде й рано. На добраніч. (Виходять.) Сцена пята. Джульєтина кімната. Входять Ромео та Джульєта. Джульєта. Ти йдеш уже ? Ще день не скоро буде. Се соловей, не жайворонок, нї, Пронизує твое лякливе ухо. Співає він в ночі, на яблунї. Вірь, серденько, менї: се соловейко. Ромео. Се жайворонок, вістник ранку, Не соловей. Диви ся, серденько, Завидливі вже смуги де - не — де Облямували хмарки на востоцї. Нічні вже догоріли сьвічечки, І жвавий день уже піднявсь на пальцї Зверх туманистої вершини гір. Втечу від тебе — жизнь, зостанусь — смерть. Джульєта. Се метеор якийся вийшов з сонця, Замісто сьвіточа тобі в ночі, Як будеш їхати до Мантуї. Побудь ще трошки: рано ще втїкати. Ромео. Нехай мене піймають і скарають, Я рад твою вволити волю, серце. Так, cїрий сьвіт, се ще не очи ранку: Се Цинтія посьвічує дугою. Не жайворонок се, що так дзвенить Під небом десь у нас над головами. Любіш менї зостатись, нїж iти. Являй ся-ж, смерте ! Юлїя так хоче. Поговорімо, серденько, — ще рано. Джульєта. Вже днїє, днїє ! о втїкай звідсїль ! Сей жайворонок так співає дико, Фальшивить, ріже вухо... о противний ! Що жайворонок любо тягне пісню, Неправда се: він розлучає нас. Що жайворонок взяв у жаби очи — Нехай би взяв і голос, щоб обох нас Вжахнути равом, різно розігнавши. О, йди-ж, іди! бо днїє більш та більше ! Ромео. Ти кажеш, серце, днїє більш та більш ? Нї, меркне більш та більше наше щастє. Входить мамка. Мамка. Мадам! Джульєта. Що, мамко? Мамка. Пань-матка ваша йдуть до вас в кімнату. Розвиднїлось; остережітесь; годї. (Виходить). Джульєта. Впусти-ж, віконце, день! Лети геть, жизне! Ромео. Прощай ! Ще поцілуймось, та й спущу ся. (Ромео спускаєть ся.) Джульєта. Моя любов, мій пане, мужу, друже, Що дня і що години сповіщай : Бо і в одній мінутї много днїв. О, так лїчивши, я старезна буду, Закіль іще мого Ромеa вгледжу. Ромео. Прощай ! Я нагоди не пропущу, Щоб привітати, серденько, тебе. Джульєта. Ти думаєш, ми ще побачимось ? Ромео. Я не сумнюсь, і смуток наш колись Обернеть ся в солодке розмовляннє. Джульєта. Моя-ж душа недобре щось віщує... Як ти отсе стоїш так низько долї, Менї здаєть ся, наче ти в могилї. Чи се менї ввижаєть ся, чи ти поблїд? Ромео. Вірь серденько, і ти блїда страшенно. Суха печаль пє нашу кров .. Прощай! (Виходить.) Джульєта. О щастє, щастє! вcї зовуть тебе капризним. Колиж кашризне ти, що-ж ти робитимеш Із тим, хто славить ся статочністю сьвятою ? Бувай-же, щастє, ти капризне: бо тодї Надїюсь, ти його держатимеш недовго, І знов до мене вернеш... Ромео.(під дверима.) Що ти, доню ? встала ? Джульєта. Хто се ? чи се не панії матка? Ще не лягала, чи так рано встала? Чого-б се їй прийти в таку годину ? (Входить панї Капулєт.) Панї Капулєт. А що, Джульєто? Джульєта. Я, мадам, недужа. Панї Капулєт. Все плачеш про свого кузена смерть ? Плачем не виплачеш його з могили ; А вимила-б, душі йому не вернеш. То годї вже любов свою являти. Без міри плач малий ясує розум. Джульєта. Дарма, нехай свою оплачу втрату. Панї Капулєт. Се тілько ти свою утрату чуєш, А той, кого оплакуєш, не чує. Джульєта. І чуючи свою тяжкую втрату Оплакувати друга буду вічно. Панї Капулєт. Нї, дочко, ти оплакуєш не друга : Ти плачеш, що живим зоставсь ледачий, Убивши друга. Джульєта. Хто, мадам, ледачий ? Панї Капулєт. Ледачий ? хто-ж ? Ромео. Джульєта. Нї, між ним І між ледачим много миль дороги. Прости йому Господь, як я простила, Хоч більш усїх мене він запечалив. Панї Капулєт. Тим, що живе на сьвітї харцизяка. Джульєта. О, так, мадам, — від рук моїх далеко. Колиб же я одна над ним помстилась ! Панї Капулєт. Не бій ся, помсту ми йому обмислим. Ну, годї-ж плакати. Я в Мантую, Де той втїкач живе, до одного Пошлю, що дасть йому дання, і швидко Спровадить до Тибальта злюку. Тодї, вповаю, й ти удовольниш ся. Джульєта. Так, я удовольнюсь, побачивши Ромеa... мертвим... стало серце в мене, Як любого свого втеряла друга. Мадам, коли ви знайдете кого, Щоб дав дання, сама я приготовлю. Нехай Ромео випє та й спочине. О, як я мучусь, чуючи про нього, Та не вбачаючи самого, щоб Любов мою до родича на тїло Того всю вилити, хто вбив його ! Панї Капулєт. Аби отрута, я знайду такого... Тепер скажу веселе щось тобі. Джульєта. Веселе лїками було-б тепер. Що ж там таке? благаю вашу милость. Панї Капулєт. Ти маєш доброго отця, дитино: Він визволить тебе з твоєї туги. Бо вигадав тобі велику втїху, Що ти й не думала й не сподївалась. Джульєта. Мадам, скажіть, що-ж се за втїха буде ? Панї Капулєт. Ах, дочко! у четвер отсе заранї Паріс тебе заміжжєм ущасливить. Звінчаєтесь в Петра Сьвятого в церкві. Джульєта. Клянусь Петром і церквою сьвятою, Заміжжєм він мене не ущасливить ! Дивуюсь, що за поспіх вам І Вінчатись, Докiль ще він не залицявсь до мене! Мадам, скажіть будласко панотцеви Добродієви, що не хочу я Ще заміж; а колиб уже, схотїла, Клянусь, скоріш Ромеу, нїж Парісу Я віддалась би. Панї Капулєт. От весела звістка ! Ось панотець іде. Кажи сама. Побачиш, як він се прийме від тебе. Входять Капулєт і мамка. Капулєт. Як сонце сяде, зросить ся земля. Як cїло-ж сонце нашого небожа, То й дощ іде... Ге, що се? ринва, дочко ? все в сльозах ? Все ливень ? У такім маленькім тїлї У тебе в купі й барка, й море, й вітер. Бо в тебе у-в очах, неначе в морі, Прилив і одлив слїз, а барка — тїло, Що плавле у водї солоній : вітер, Зітхання се твої, що борючись Із слїзми ревними, а сльози з ними, Зруйнують і потоплять хирне тїло, Коли не вщухне зараз хуртовина. Що, жінко? зна вона вже нашу волю ? Панї Капулєт. Зна, пане мій, та дякує, не хоче. Щоб ти, дурна, із гробом повінчалась ! Капулєт. Ге, стій лиш, стій, спитай ся перше в мене. Не хоче, кажеш ? дякує ? і не гордить ся Нїкчемниця, що ми їй iзнайшли Такого жениха вельможного ? Джульєта. Нї, не горджусь, а тілько дякую. Ненавидним бо нїчого гордитись; Та й за ненавидне я дякую, Коли добро хотїли ним зробити. Капулєт. Метикуваннє ! Ге, що се таке ? Гордитись... дякувать... не дякую... Нї, не горджусь... Шаняночко моя, Не дячтесь дяками і не гордуйте Погордами, а тілько злагодьте свої гарненькі цїби, щоб іти До церковки ; а то я й на налигач... А, блїдолице стерво, потacкyxo ! А, саломорда !... Панї Капулєт. Фі ! чи ти скрутив ся ? Джульєта. Татусю, я прошу вас на колїнах, Дозвольте хоч одно промовить слово. Капулєт. Геть к бісу, потаскушко I неслухняна Шерепо ти ! Кажу тобі: до церкви! Ато до віку не дивись на мене. Мовчи менї ! нї слова не відказуй ! Бо руки в мене вже сверблять.... О жінко ! Ми думали, що Бог нас покарав, Не давши більш дїтей, як сю одну. Тепер я бачу що й одної много. Се Бог на нас шослав тяжке прокляттє. Геть, ледащице, пріч ! Мамка. Благослови Ії Господь ! Мій пане, не годить ся... Капулєт. А ти чого, розумнице ? Мовчати, Пруденїє ! іди до свах своїх ! Мамка. Я злого не кажу... Капулєт. То й геть звідсЇль ! Мамка. І слова не промовити? Капулєт. Геть, дуро ! Іди свій ровум покажи кумі За чаркою, а нам його не трєба. Панї Капулєт. Ти вельми вже гарячий. Капулєт. Боже мій ! Та я з ума зійду. День, ніч, година, Негода, праця, гра, сам, із гістьми, Все, все одна була турбота в мене, Щоб одружить її. Тепер обмислив Її вельможним ґрафом женихом, Багатим, родовитим, молодим, Вродливим, вихованим добре, сутим, Як то мовляють, в добрих норовах, З пропорциями в тїлї і в умі — Чого-б хотїти ще ? Нї, ся дуреша, Скиглява кукла знехтувала щастєм, Пищить: „Не хочу заміж"... „Не люблю“... „Ще молода"... „Прошу мене простити“. Коли не хочеш заміж, ось як я Тебе прощу: пасиcь собі де знаєш ! Не будеш ти зо мною жити в купі. Подумай, розсуди. Я не шуткую. Четвер не за горами. Положи На серце руку і зміркуй собі : Коли моя ти, я тебе віддам Приятелю ; а коли нї, мандруй, Проси, вмирай із голоду, як знаєш. Бo — от моя душа — зречусь тебе, І що моє, твоїм во вік не буде. Зміркуй собі. Я клятви не зламаю. (Виходить.) Джульєта. Невже немає жалости на хмарах, Щоб прозирнуть до дна моєї муки ? О матїнко! не відшихай мене ! На місяць, хоч на тиждень відложи Весїллє се страшне, або-ж стели Постїль менї в каплицї край Тибальта. Панї Капулєт. І не кажи! Нї слова не промовлю. Роби як хоч. З тобою ми чужії. (Виходить.) Джульєта. О Боже! Мамко, як сього позбутись? Супруг мій на землї, але присяга На небі. Як її вернути з неба, Докіль її мій муж не верне сам, Покинувши сей сьвіт? Розваж мене, Порадь мене. Ой леле, лелечко! Як небу на таку нїжну істоту Такі страшенні западнї зсилати! Що скажеш, мамко? Може маєш ти Одради, радости яке словечко? Мамка. По правдї, ось яке. Ромео ваш Вигнанець. Заложити сьвіт увесь Нї за що, не зосьмілить ся він з роду Вернути ся, щоб требувати вас. Коли-ж вернув ся-б, то хиба-б украв. Отсе-ж коли так речі склали ся, Я думаю, вінчатись би вам з ґрафом. О, він чудесний пан! Ромео — віхоть перед ним, мадамо. В орла нема очей таких зелених, Таких ярких та гарних, як в Паріса. Будь проклята моя душа, в cїм другім Заміжжі будете ви геть щаслившi. Воно-ж бо лучче першого; а хоч і нї, То перше вмерло, — все одно що вмерло. А з мертвого нема вже вам ужитку. Джульєта. І ce говориш ти менї від серця? Мамка. І від душі, будь прокляті обоє! Джульєта. Амінь. Мамка. Що? Джульєта. Ти розважила мене На диво. Йди собі. Скажи паньматцї: Я, прогнївивши панотця, іду До келїї отця Лаврентія, Щоб висповідавшись, покутувати. Мамка. О, я скажу! Отсе розумне дїло! (Виходить.) Джульєта. О, бабо ти проклята! злющий чорте! Которий гріх твій гидший: чи хотїти, Щоб я зламала віру, чи сквернити Мого Ромеa тим же язиком, Що вихваляла ти його під небо Так много тисяч раз? Ідиж собі, Пораднице. Од нинї тайна серця Мого тобі замкнена. Ще пійду Шукати лїків у черця сьвятого. А не знайду, то маю власть умерти. (Виходить.) * * * Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі. * * * Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому. АКТ ЧЕТВЕРТИЙ. * * * Сцена перва. Келія отця Лаврентія. Входять отець Лаврентій та Паріс. О. Лаврентій. В четвер, добродїю ? Се вельми скоро. Паріс. Бо Капулєт, мій тесть, того бажає; А я його не буду зупиняти. О. Лаврентій. Ви ще не знаєте, що скаже панна. Нерівний шлях менї не до вподоби. Паріс. Без міри плач по мертвому Тибальтї Нам не дає поговорити з нею. В домі журби Венера не сьмієть ся. Тим панотець її боїть ся вельми, Щоб надто вже вона не побивалась, І, як розумний чоловік, він хоче Весїллє справити як найскоріще, Щоб зупинити повідь слїз весїнню. Печаль, що шарпає самітню душу, РозсЇєть ся у беседї веселій. Тепер ви знаєте причину спіху. О. Лаврентій. Колиб то я хотїв, щоб не барились! Добродїю, отсе ж іде і панна. Входить Джульєта. Паріс. Витаю вас, сіньоро, моя жено ! Джульєта. Вже й жено ? Нї, я ще не повінчалась. Паріс. Четвер, моя любов, не за горами. Джульєта. Що буде, те і буде. О. Лаврентій. Слово вірне. Паріс. Се ви прийшли до сповідї сьвятої ? Джульєта. Хиба-ж у вас я буду сповідатись? Паріс. Не потаїть, що любите мене. Джульєта. І не таю, що я люблю його. Паріс. О, се-ж то й знак, що любите мене ! Джульєта. Колиб любила, краще-б поза очи Сказати, нїж у вічі вам самим. Паріс. О бідненька, змарнїла ти од слїз ! Джульєта. Змарнїти нїчому : бо в мене мало Було змивати красоти сльозами. Паріс. Ти шкодиш їй ще більше слїз словами. Джульєта. Добродію, що правда, то не шкода, І правду сю собі кажу я в очи. Паріс. Мої вони, і ти їм шкоду робиш. Джульєта. То може буть: бо я в собі не власна. Чи маєте ви час, сьвятий мій отче, Чи може я прийду шісля вечернї? О. Лаврентій. Я маю час, моя поважна дочко. Мій шане, мусимо на самотї. Паріс. Не буду вам в сьвятім мішати дїлї. Джульєто, у четвер збуджу вас рано. Прощайте і прийміть сьвяте витаннє. (Виходить.) Джульєта. О, двері, двері !... а замкнувши двері, Оплачемо надїю, працю й щастє. О. Лаврентій. Джульєто, знаю вже твою скорботу. Вона мій розум в нївець обертає. В четвер отсе, і то вже без ратунку, Ти мусиш повінчати ся з Парісом. Джульєта. Мовчи про те, що знаєш, любий отче : Скажи, як нам нещастю запобігти. Коли-ж твій розум нам не допоможе, Назви мою одвагу мудрим дїлом : Я сим ножем допоможу недолї. Господь злучив моє й Ромеa серце, Ти руки нам звязав, сьвятий мій отче. Закіль же ся рука підпише зраду А щире серце иншому оддасть ся, Я вбю їх заразом обох невірних. То ти, як досьвідом заможний старець, Порадь мене тепер, або диви ся: Між мною і моїм великим горем Посредником візьму сього кинджала ; Нехай розсудить нас, коли нї старість, Нї мудрість честь мою не боронили. Не говори багато. Жду я смерти, Коли менї не знайдеш ти ратунку. О. Лаврентій. Стій, дочко ! Вишукав якусь надїю. Одчаянний скажу тобі я спосіб, Бо ти в одчаяннї ратунку просиш. Щоб не вінчати ся тобі з Парісом, Готова смерть собі ти заподїять: То лучче вдїй таке, що на ню схоже, На смерть; щоб сорома тобі позбутись, Для сього ти із смертю накладала, То може зважиш ся й на инші лїки. Джульєта. О, повели менї скікнути з башти, Аби менї з Парісом не вінчать ся; Звели ходить розбійними шляхами, Або повзти в печеру між гадюки. Прикуй мене серед ведмедїв диких, Або ввіпхни мене у склеш мертвецький, Закиданий стукучими кістками, Та куксами, та мертвоголовами. Або звели лягти з мерцем у ямі І вкрити ся одним з ним простиралом. Що я тремтїла, слухаючи тілько, Тепер зроблю без остраху й вагання, Аби не сплямитись перед Ромеом. О. Лаврентій. Ось слухай же. Іди до дому ; будь Весела, тиха, згоджуй ся вінчатись. Се завтра середа в нас. Отже завтра Гледи, щоб ти одна лягала спати. Нехай не спить в кімнатї в тебе мамка. Візьми пуздерко ce і лїгши в ліжко, Ти випєш плин отсей увесь до каплї. І зараз же по тїлу пійде холод І лєтарґічна млявість, і почезне Тепло й диханнє ; все в тобі зомлїє, І кожда тїла часть, втерявши мягкість, Заклякне так зовсїм неначе мертва. У тій подобі престрашної смерти Ти пролежиш аж сорок дві годинї, Прокинеш ся-ж здорова і весела. Ото-ж як прийде твій жених у ранцї Тебе будить, ти будеш наче мертва. Тодї (як звичай сeй у нас ведеть ся) Тебе в нарядї пишному, на марах, Одкриту принесуть в сей склеп старинний, Де Капулєти здавна спочивають. Тим часом, докiль ти ізнов проснеш ся, Ромео знатиме про нашу штуку, І зараз прилетить. І ми обидва Чигатимем, аж докiль ти проснеш ся. Тієї-ж ночи одвезе тебе Ромео в Мантую, і сим то робом Ослободить од сорома тяжкого, Аби ти, з нестаточности чи страху Жіночого, в cїм дїлї не схибила. Джульєта. Дай, дай, молю ! Не говори про страх. О. Лаврентій. Візьми-ж отce. Кріпись ! Бувай щаслива В твоїй одвазї. Я пошлю ченця У Мантую з листом до твого пана. Джульєта. Любов, дай сил менї, і я спасусь. Прощай, мій любий отче! (Відходять.) Сцена друга. Сьвітлиця в Капулєтовім домі. Входять Капулєт, панї Капулєт, мамка і слуги. Капулєт. Зазви оттут написаних гостей. (Виходить слуга.) Ти кухарів найми десятків зо два. Другий слуга. Ледачих не найму, добродїю : бо подивлюсь, чи лизатимуть пучки. Капулєт. Щож із сього, що придивиш ся ? Другий слуга. Ге, ге, добродїю ! То в мене ледачий кухарь, що не лиже пучок. Капулєт. Іди вже, йди. Про сей случай не все ще в нас готове. Була Джульєта ув отця Лаврентія ? Мамка. А вжеж була. Капулєт. Ну, може він її наставив на добро, Невстрійливу сороку своєвільну. Входить Джульєта. Мамка. Ось, ось вона іде від сповідї весела. Капулєт. Ну, що, свавольнице ? де ти була ? Джульєта. Де навчено мене покутувати, Що не корилась перед вами я І вашими велїннями. Сьвятий Лаврентій наказав менї до ніг Упасти вам, благаючи простити. Благаю-ж вас, простїте і звинїте. Од нинї буду у всьому слухняна. Капулєт. Послать до ґрафа, щоб він знав про се. Я хочу завтра рано все скінчити. Джульєта. Я стріла ґрафа у Лаврентія І всю любов свою йому явила, Не перейшовши меж учтивої подоби. Капулєт. Я рад сьому. Се добре. Встань же, встань. Так і повинно буть. Сьогоднї ще Я хочу з ґрафом бачитись. Ідїте-ж Та позовіть його. Ій Богу, се Чернець сьвятий і прешановний. Вcї У городї завдячені йому. Джульєта. Ходїмо, мамко, у мою кімнату : Поможеш ти менї прибрать одежу, Яка тобі на завтра краща здасть ся. Панї Капулєт. Нам нїчого до четверга ханатись. Капулєт. Іди, йди, мамко: ми до церкви рано... Панї Капулєт. Та трудно-ж нам увесь припас купити: Вже скоро й ніч. Капулєт. Ось я метнусь усюди, То буде все гаразд. Спустись на мене. Іди та шоможи дочцї зрядитись. ia Не сшатиму всю ніч. Зостав мене: Я буду господинею сьогоднї. Гей, хто там ? Розійшлись усї. Дарма, Шійду вже сам та сповіщу Паріса, Щоб лагодивсь на завтра. Дивно серце Моє повеселїщало, як се Дївча надумало ся вередливе. (Відходить.) Сцена трета. Джульєтина кімната. Входять Джульєта та мамка. Джульєта. Так, одїж ся найкраща. Тілько, мамко Кохана, ти мене сю ніч зостав Саму. Я мушу добре помолитись, Щоб небеса до мене осьміхнулись. Бо знаєш добре, чим я провинила. Входить панії Капулєт. Панї Капулєт. Клопочеш ся ? А може помогти? Джульєта. О, нї, мадам І У нас готове все Про церемонїю ік завтрьому. Дозвольте тут самій менї зостатись, А мамка сю ніч вам нехай поможе. Бо знаю, в вас тепер роботи повно Про спішний сей случай. Панї Капулєт. Ну, так добраніч ! Лягай та відпочинь. Тобі се треба. Джульєта. Прощайте. (Виходить панії Капулет із мамкою.) А коли побачимось, Бог знає. Страх якийсь мене холодний Проймає всю, аж серце в мене вяне. Покличу їх, нехай мене розважять. Верни ся, мамко I — Що їй тут робити ? Страшне граннє менї самій кінчати... Ану, пуздерко !... Ну, що, як ся мікстура не поможе ? То і вінчаю ся отсе я завтра? Нї, нї... Він не дозволить... Ляж оттут ! (Кладе кинджала.) А що, як ce оттута, що чернець Менї приправив хитро, щоб умерла, І він весїллєм сим не обезчестивсь, Бо він звінчав уже мене з Ромеом ?... Боюсь, що так. Та нї, се неможливе : Бо він усе сьвятим був чоловіком... А як мене положять у склепу, І я прокинусь, аж нема Ромеа, Ще не прибув ? Страшенна річ тодї ! Чи я не задихнусь у тім житлї мертвецькім, Которого смердючії уста Так рідко воздухом здоровим дишуть? Та чи не вмру, закіль прийде Ромео ? Або-ж, хоч і не вмру, то смерти страх І ніч в такому страховиннім місцї... Се з давніх лїт містилище гробове, Де кістяки вcїх наших предків тлїють. Там і Тибальт крівавий лїг недавно, І тілько що ще гнити починає... Там, кажуть, у ночі мерції блукають... Ой леле, леле І що, як я прокинусь Ще до пори 2 Кругом смердючі кости ; А тут застогне щось, мов мандраґора, Як рвуть з землї, що, кажуть, як почує Жива душа, з ума ізійде зараз. [1] Чи не зійду і я з ума проснувшись Одним одна серед гидких страховин ? Що, як зачну я гратись кістяками Прапращурів моїх ? або зірву З крівавого Тибальта простирало, І без ума важку вхопивши кість Великого якого предка, лоб Сама собі я розібю скажений ? Що се ? Менї здаєть ся, се Тибальт Женеть ся за Ромеом, що проткнув Рапірою... Ой стій, Тибальте, стій !... Ромео ! о Ромео ! пю до тебе ! (Кидає ся на постїль.) Сцена четверта. Капулєтова сьвітлиця. Входить панії Капулєт із мамкою. Панї Капулєт. Візьми ключі, достань коріннє, мамко. Мамка. Ще просять фінїків, та ще й айви́ На лаґомини треба. Капулєт. (входить) Се ще й досї Ви не лягали? Годї, годї ! Що се ? В огняний дзвін давно вже продзвонили; Вже три години вдарило. Догледь Печеного, кохана Анджелїко, Та не щади нїчого. Мамка. Годї вже В огняний дзвін дзвонити вам самому. Ідїте спать. Ій Богу, ви на завтра Нездужатимете через отсю турботу ! Капулєт. Не так я турбував ся по ночам Задля річей пустих, та й не хворів. Панї Капулєт. Еге, ганяв єси колись мишей, Та вже тепер не допущу блукання. Капулєт. Все ревнощі !... А що, голубчики ? Входять слуги з вертелами, дровами, кошиками. Первий слуга. Для кухнї, пане, та не знаю що. Капулєт. Боржій сюди! (Виходить первий слуга.) Козаче, дров сухих ! Гукни Петра: він знає де набрати. Другий слуга. На дрова є і в мене, пане, товк, На що Петра про се нам турбувати ? (Виходить.) Капулєт. Розумна річ. Моторний ск — син. Ха, ха ! Ти в мене дровяний отаман. Ого, вже й день ! Отсе вже зараз ґраф З музиками до нас прибуде бучно: Бо мислив так зробити... (Чути музики.) О, вже й тут! Гей, мамко! жінко ! чуєте? Гей мамко! Входить мамка. Іди, буди Джульєту: йди вдягай ! А я поговорю з Парісом. Миттю ! Швиденько ! Вже прибув і жде жених. Боржій, кажу! (Виходить.) Сцена пята. Джульєтина кімната. Джульєта на постелї. Входить мамка. Мамка. Мадам! мадам ! Джульєто !... Спить ! Ручаюсь, твердо спить. Ягничечко! Вставайте, панї ! Фі, яка лежнюга ! Та годї-ж бо, кажу ! Мадам І коханко ! От молода !... Що-ж се? Анї словечка? Ви одсипаєте своє за тиждень: Бо знаю добре, що вам ґраф Паріс Сю ніч не дасть багато висипатись. О, Господи прости (їй Богу і амінь), Як твердо спить вона ! Збуджу її. Мадам, мадам ! Мадам, та ну, вставайте ! Ато вас ґраФ з постелї взяти мусить... Він розштовхає вас ! ще й як ! їй Богу ! Чи вже-б то ?... Як! одягнена? і знов ? Уже-ж збуджу вас. Панї ! шанї ! панї !... Ой лишечко! Ратуйте! ой ратуйте! Умерла, вмерла ! О, колиб менї Було й на сьвіт не народити ся ! Гей, aqua vitae! Пане мій! ой, панї ! Панї Капулєт. Що тут таке ? Мамка. Дивітесь, о, дивітесь ! {{c|Панї Капулєт.}}(Входить.) Ой горе ! о дитя моє єдине ! Устань, споглянь, ато умру і я ! Ратуйте ! о ратуйте! кличте пробі ! Входить Капулєт. Капулєт. Не сором? Та ведїть же молоду ! Давно прибув жених і жде-скучає. Мамка. Умерла, вмерла, вмерла, лелечко ! Панї Капулєт. Ой лелечко! умерла, вмерла, вмерла ! Капулєт. Га ! дайте подивлюсь, Конець ! холодна ! Застигла кров, позаклякали руцї. Сї губи з жизню вже давно в розлуцї. Окрила смерть її, мов раннїй снїг Найкраще поле, все в квітках роскішних. Мамка. О день плачу й жалю ! Панї Капулєт. О день гіркий ! Капулєт. Смерть, що її взяла менї на горе, Скувала мій язик, не дозволяє мови. Входять отець Лаврентій і Паріс із музиками. Паріс. Чи молода готова йти до церкви ? Капулєт. Готова йти, щоб не вернутись вічно. О сину мій! перед веселим днем Смерть ізляглась з супругою твоєю... Ось твій цьвіток : вона його звялила. Тепер вона і зять мій і наслїдник: Вона пошлюбила мою єдину. Умру, й все кину їй, життє й остатки ! Паріс. То я на те ждав-недождав ся ранку, Щоб він таку явив менї картину ! Панї Капулєт. Проклятий день, ненавидний, нещасний, Лиха годинонько ! о ще нїколи Не бачила такої трудна хвиля! Одно дитя, одно коханнє в мене, Одна моя потїха і одрада, А люта смерть взяла її від мене. Мамка. Ой горе ! о гіркий, гіркий, гіркий день ! Такого я не бачила нїколи ! О день ! о день ! о день ! поганий день ! Не видано такого дня нїколи ! О чорний день ! о день гіркий ! гіркий день ! Паріс. Ошуканий, розлучений, убитий ! Обманщице, паскудна люта смерте ! Зовcїм мене ти, злюко, зруйнувала. О милая ! о жизне ! нї, не жизне, Ти мертвая любов моя нещасна ! Капулєт. Згордований, розшарпаний, убитий ! Годино мук І до нас ти завитала, Щоб знївечить, згубити наше сьвято. Дитино, нї, душе, а не дитино !... Ти мертва ! Ох, умерла ти дитино ! З тобою й радощі мої померли ! О. Лаврентій. Спокійтесь ! Сором ! го! Одчаяннєм Одчаяння не лїчять. З вами Дїлилось небо чадом сим прекрасним ; Тепер зовсїм взяло : для неї лучче. Ви не сховаєте свого від смерти, Воно-ж своє сховає в вічній жизнї. Бажали ви їй висоти земної: Ся висота у вас мов рай блаженний, І плачете, що Бог її возвисив Над облаки на висоту небесну ? Ви любите дитя своє химерне, І сходите з ума, що їй предобре. Жить довго ще не єсть щасливо жити. Найкраща жизнь в первоцьвітї вмирати. Утріте сльози, а сим розмарином Прекрасне тїло се до гробу заквітчайте, І так як звичай сeй у нас ведеть ся, В найлуччій о́дежі до церкви однесїте. Бо хоч природа всЇм дала нам сльози, Та з наших слїз сьміється висший розум. Капулєт. Готовились весїлля ми гуляти, Та мусим чорний похорон справляти. Музики наші — погребові дзвони ; Наш пир весїльний — коливо понуре; Піснї весїльні наші, — вічна память, А вільця наші — мертвої квітчаннє. Усе, усе на жаль нам обернулось. О. Лаврентій. Добродїю, мадам, ідїте з нами, І ви, добродїю Парісе, йдїте, Готуйтесь провести се гарне тїло. Прогнївав ся за щось на вас Всевишнїй, Не прогнївіть його ще наріканнєм. Виходять Капулєт, панї Капулєт, Паріс і Лаврентій. Первий музика. Поскладуймо суремки та ходїмо. Мамка. Поскладуйте суремки, люде добрі : Бо бачите, яка пригода сталась. (Виходить.) Первий музика. А все таки нам треба заплатити.[2] Входить Петро. Петро. Музики, о музики ! „Чого менї журити ся !" Первий музика. „Чого менї журити ся? На що ? Петро. Ой музики! бо моє серце само грає: „Горе менї, біда менї“! Уріжте-ж якої веселої, щоб мене розважити. Другий музика. Не до веселощів те пер. Не та пора. Не та пора, щоб різати ве сел0ї. Петро. Дак ви не хочете? Музики. Нї. Петро. Ну, дак я вам дам брязкача. Первий музика. Якого брязкача? Петро. А вже-ж не мідяного, а такого, що бряжчять зуби. Я вас навчу бряжчати! Первий музика. А чи не хочеш пан ського блюдолиза Р Петро. А чи не хочете від панського блюдолиза здачі мечем по кучмі? Я не ношу нЇяких карлючок, а вам дам такого ре, Фа, та ще й соль, що буде вам солоно. Первий музика. Як даси нам ре, Фа, соль, то й будеш нотонопею. Другий музика. Сховай, сшасибі тобі, свого меча, та виймай свій розум. Петро. Обороняйте ся-ж! Сховавши за лїзного меча, настушлю на вас із залїзним ро зумом. Відкажіте менї по людзьки! Струни мої, струни, Струни золотиї, Ой заграйте-ж менї стиха! А чей козак нетяжище Поздубудеть ся лиха... [3] Чого тут „золоті струни?“ Що ти про се скажеш, Симоне Бараняча Струно? Первий музика. Ге, чого! Того, мось пане, що голосно дзвінять. Петро. А ти що скажеш, Симоне Рево? Другий музика. Що-ж я скажу? „Золоті струни“, се от проти чого: музики грають за золото. Петро. І ce не згірш. Ти що скажеш, Якове Гудимо? Третїй музика. Далебі не знаю, що й сказати. Петро. А, дак ви, бачу, вибачайте в цїм слові, лобуряки, не співаки ? Скажу-ж я за вас. „Золоті струни“ тим, що музикам не платять золотом. Ой скажіте, струни, Струни золотії, Де пасуть ся панські Конї воронії? [4](Виходить співаючи.) Первий музика. Що се за прокля тущий гайдамака такий? Другий музика. Щоб він тобі завісив ся, Якове І Зайдїмо в господу та підождїмо плакальщиків, то пообідаємо. (Виходять) * * * Примітки ↑ Натяк на народне віруванє, що мандра-ґора, чародїйське зїлє з коренем подібний до людської постатї, коли її о півночі викопувати з землї, видає крик чи стогін, від якого чоловік божеволїє. ↑ В оріґіналї ся репліка виглядає зовсїм инакше: Ay, by my troth, tire case may by amended, по нашому: Еге, чесне слово, сю справу треба-б було направити — се значить : слід би було зробити так, щоб справа стояла ліпше, не так лихо, як стоїть ось тут, ↑ Своїм звичаєм замісь англійської пісні, якої перший куплет співає у Шекспіра пяненькнй Петро, Куліш поклав тут і далї дві строфи української пісні, зовсім не відповідної до ситуациї. Подаю тут переклад анґлїйського куплета, запозиченого Шекспіром із піснї Роберта Едварда „In Commendation of music“, яка в ту пору мусїла бути досить популярною: Коли жура кістлява Кіхтями в серце впесь, І туга мов та лява Твій дух придавить весь, Тоді музики срібний звук Тебе ратуе від тих злюк. ↑ Сю гру слів додав Кулїш із власного дотепу, не зрозумівши гаразд тексту, в якому сказано по просту: „О, прошу вас, вибачайте, ви співак" — значить, не музика, а через те й питанє про „срібний звук" музики до нього не стосуєть ся. Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі. * * * Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому. АКТ ПЯТИЙ. * * * Сцена перва. Мантуя. Вулиця. Входить Ромео. Ромео. Коли лестивим мріям няти віри, Веселе щось менї сей сон віщує. Мій розум на своїм престолї ясний, І ввесь сей день мій дух понад землею Мене підносить якось любо в гору. Здаєть ся, вмер я, а вона приходить (Ві снї й умерши, мов живі, ми чуєм) І так мене в уста цїлує тепло, Що жизнь свою в моє вдихнула тїло. Воскрес, дивлюсь, аж я вже царь великий. О, скількож то в любви справдїшнїй щастя, Що й тїнь її так радістю багата! Входить Балтазар. З Верони вість! Ну, що там, Балтазаре? Чи від ченця нема до мене листу? Що панї? як отець мій поживає? А що Джульєта? знов тебе питаю. Бо для мене нема на сьвітї лиха, Аби вона щасливо пробувала. Балтазар. Тепер вона щасливо пробуває, І лиха на сьвітї вже більш не має: Бо тихо спить в каплицї Капулєтів, А дух її живе між ангелами. Я провожав її труну до гробу, І вас про се прискочив сповістити. Простїть мене за звістку нещасливу: Бо ви, добродїю, так наказали. Ромео. Ось як ! Так визиваю-ж я вас, зорі ! Іди, знайди пера й чорнила зараз, А на ніч конї щоб були готові. Я їду, їду... Балтазар. О, прошу вас, пане, Спокійте ся ! Ви зблїдли так страшенно; Ви дивитесь так дико... Щоб нещастя... Ромео. Зостав мене. Се так тобі здало ся. Зроби все так, як я повелїваю. Так від ченця нема до мене листу ? Балтазар. Нема, мій пане. Ромео. Ну, іди-ж, іди, Та коней, чуєш ? Я тут не загаюсь. (Виходить Балтазар.) Ну, щож, Джульєто ? я з тобою ляжу. Аби здобутись... О, моя погибель ! Одчаянним швидка ти помічниця. Згадав я одного аштекарячку... Та він оттут десь і живе, здаєть ся. Недавно бачив я, як сей самітник, Похнюпившись під ветхим своїм риззєм, Варив собі зїлля. Худий бідаха, З убожества ввесь висох, мов кістяк. Висять в хатинї в нього черепаха, І алїґатор випотрощений, І шкури риб дивбілядних морських, А на полицї все скриньки порожні, Горшки зеленяві та пузириннє, Та мотузки, та плїняве насЇннє, Та з рожі книш старий на виставцї. Мізерія велика, думавв я. Колиб хотїв отрути то здобути, Хоч за продажу сметь у Мантуї, То не злякає cя її зладенник. О, думка ся поперед, а лихо ! Із лиха він продасть і менї отрути. Та се-ж, здаєть ся, той самий будинок. У сьвято він замкнув свою крамницю. Гей, ти, аптекарю ! Входить аптекарь. Аптекарь. Хто ж гукає ? Ромео. А йди лишень сюди... Ти, бачу, вбогий. Ось сорок золотих: дай драхму яду, Такого, щоб по всїх розлив ся жилах. Остине жить — як випив, так і впав. Щоб трунок так із тїла звергнув духа, Як іскра той палкий, гримучий пopox З гарматньої утроби ізвергає. Аптекарь. Такий у мене смертний трунок єсть, Та за продажу смертю в нас нарають. Ромео. В такім убожестві боїш ся смерти ? Твоє лице зсушила голоднеча; З твоїх очей тїснота визирає, Тобі людська зневага горбить спиту. Тебе не любить сьвіт; а ти його Хиба за те любити будеш, Що не дає тобі забагатїти? Візьми-ж отсе, та й годї бідувати. Аптекарь. Не я беру, бере моя біднота. Ромео. Не в тебе я й прошу, але в бідноти. Аптекарь. Візьми-ж отce та й випий iз водою. Хоч би в тебе було і двайцять жизней, Воно тебе спровадить у хвилину. Ромео. Ось золото твоє: страшна отрута Для душ людських. Воно в гидкім цїм сьвітї Ще більше розбиває, більше губить Людей, нїж cї мізерні крапелини, Що ти не сьмієш явно продавати. Не ти, а я продав тобі отруту. Прощай ! Купи насушного собі. Ти не отрута, нї ! Ходїм зо мною До гробу милого Джульєти ! О, о ! (Виходить.) Сцена друга. Келїя отця Лаврентія Входить отець Іван. О. Іван. Шановний брате Францїшкане, гов ! Входить отець Лаврентій. О. Лаврентій. Се мусить бути голос брата Йвана. Витаю з Мантуї ! А що Ромео ? Або, коли що пише, то давай. О. Іван. Зайшов до брата капуцина я, Щоб їхати до Мантуї у купі, [1] А він там порав ся коло недужнїх, То нас інспекторі і придержали, Боявшись, що ми заразили ся В тім домі, де тешер так мруть недужі. Замкнули двері й не пустили нас, То я й не зміг до Мантуї доїхать. О. Лаврентій. Хто-ж лист одвіз мій до Ромеa, хто ? О. Іван. Послать менї не довело ся. Ось він. Анї найняти зараз листоношу: Такий переполох там від хвороби. О. Лаврентій. Пригода нещаслива ! Орденом Клянусь, той лист не був нїкчемний. Велику річ прописано в ньому, І, не сповнивши, вдїялш ми лихо. Знайди менї залїзної шідойми, Та принеси до келїї моєї. О. Іван. Іду, іду, мій брате, принесу. (Виходить.) О. Лаврентій. Тепер один пійду я до каплицї. Ще три години, і Джульєта встане. Картатиме мене, що я Ромеy Не переслав ще звістки про сю справу. Та я знов напишу у Мантую; Вона-ж сховаєть ся поки що в мене, Нещасний мрець в мерцевій домовинї. (Виходить.) Сцена третя. Цвинтарь, на нїм Капулєтівська каплиця. Входять Паріс та його паж, несучи квітки і сьвіточ. Паріс. Дай, хлопче, сьвіточа; стань оддалїк. Ну, погаси, нехай мене не бачять. Отам собі під ивою лежи, Припавши ухом до землї дзвінкої. Тут одного ступня нїхто не ступить, Щоб ти не чув. Тодї до мене свиснеш. Я знатиму, що йде хтось до каплицї. Подай квітки. Чини-ж як я звелїв. Паж. (стиха) Як страшно тут самому серед мертвих ! Та я зосьмілю ся, скрішлю cя серцем. (Виходить.) Паріс. Солодка квітко, я твою весїльню! Постїлоньку квітками обсипаю. Її занавісї, о горе ! камяниї... З них пил я обмиватиму водою, А не водою, ревною сльозою. В ночи ходитиму тебе витати І плачучи квітками обсипати... (Паж cвище) О, гасло паж дає ! Се хтось іде. Чия нога проклята тут блукає, Мої одвідини нічні перебиває ? Ще й з сьвіточем ? Закриюсь темнотою. (Виходить.) Входять Ромео та Балтазар, з сьвіточем, заступом, підоймою. Ром е о. Дай заступа й залїзної підойми. Візьми сей лист. Щоб завтра рано в ранцї Оддав єси мойому панотцеви. Дай сьвіточа. Гляди-ж, на жизнь і смерть, Що бачиш, або чуєш тут, мовчи ! Стій оддалїк, нї в що не вмішуй ся. Що до постелї смертної спущусь, То се про те роблю, щоб подивитись В лице моєї панії, а ще більше Ізняти перстїнь дорогий із пальця. Потрібен він менї на річ велику. Тепер же геть звідсїль, та слухай пильно : Коли посьмієш підзирнуть, що буду Чинити тут, кляну ся шо суставам : Тебе я розшматую і голодний Сей цвинтарь устелю твоїм мясивом. Мій задум дикий, як і время дике, Лютїщий він голодної тигрицї, Лютїщий моря в бурю-хуртовину. Балтазар. Я відійду, я вас не шотурбую. Ромео. Сим ти приятельство своє покажеш. Отсе візьми собі. Живи щасливо. Бувай здоров, товаришу мій добрий. Балтазар. А все таки сховаюсь тут де-небудь. Страшний він став, і що за дума в нього ? (Відх.) Ромео. Противна пелько, о утробо смерти ! Ти дорогий кусок землї пожерла. Я відчиню уста твої смердючі, (Розбиває двері до каплицї.) І втереблю тобі ще кусень страви. Паріс. Се той банїта, гордий той Монтеккі, Що вбив кузена милої моєї, І вбив саму скорботою по братї. Се він прийшов над тїлом ще глумитись. Вхоплю його. (Наближуєть ся.) Стій, зупинись, ледачий Монтеккі, у твоїм паскуднім дїлї ! Чи помсту ще і смерть не вдовольнила? Одсуджений од чести ти банїто, Здавайсь, ато умреш оттут на місцї. Ромео. Умру, се так: за тим сюди й прийшов. Молодче добрий, не гнїви гіркого, Втїкай відсїль, покинь мене самого. Помисли про мерціїв, хоч їх злякай ся. Прошу тебе, молодче, схамени ся, Щоб я не взяв тяжкого ще на душпу. Не розлютуй мене; іди, будь ласко ! Кляну ся небом, ти менї дорожчий, Анїж я сам. Я взброївсь проти себе. Не гай ся, йди. Живи і признавай ся, Що втїк єси від жалощів безумця. Паріс. Менї твої байдужні заклинання, Беру тебе, як душегубця злого. Ромео. А, визов? Ну, обороняй ся-ж, хлопче ! (Бють ся.) Паж. О Господи! зчепились. Сторожі! гов! (Відх.) Паріс. О, смерть моя! (Падає.) Коли ти милосерний, То положи мене коло Джульєти. Ромео. О, се зроблю я ! Дай же подивлю ся Йому в лице, хто се... З ріднї він Меркуцію, вельможний ґраф Пapic... Що говорив слуга мій у дорозї? Мій жаль не дав менї дослухать. Здаєть ся, він казав, що ґраФ Паріс Готовив ся з Джульєтою вінчатись. Казав чи нї ? Чи се я думав так? Чи я здурів, щоб чуючи ім'я Джульєти, Таке собі помислити про неї ? О, дай менї, дай руку бо й тебе Записано в одну зо мною книгу. Я погребу тебе в величнім гробі. У гробі ? Нї, осьвічений бідахо ! Бо там Джульєта спить : її краса Із гробу паляц сотворила пишний. Ляж, смерте, тут: тебе ховає мертвий. (Кладучи Паріса в каплицї) Як часто люде перед смертю мають Якусь веселість ! Ті, що коло них Піклують ся, зовуть се блискавкою Предсмертною. Чи то-ж подобна річ Менї се блискавцею назвати 7 О ти любов моя, мов подружжє ! Смерть виссала ввесь мід із уст солодких, Та не змогла краси твоєї взяти. Не шіддалась ти їй. Клейнот уроди На губоньках твоїх ще червонїє, І щоки ще цвитуть квітками в тебе, Ще смерти стяг блїдай стоїть далеко. Тибальте, ти лежиш скрівавлений ? О, чим би більш твою вволив я волю ? Згубив тебе, вояку молодого, Згублю я й ворога твого лихого. Прости менї, мій брате ! Ах, Джульєто ! Чого ти ще така чудовно гарна? Невже-ж бо смерть, стратилище незриме, Закохана в тобі ? Невже ж вона, Чудовище кістляве, стереже Тебе у тьмі, щоб тїшитись тобою? Нї, я не дам І я ляжу біля тебе ; Не вийду з сих палат сумної ночи: Тут я зостанусь, тут із хробаками, Прислужними дївчатами твоїми. Тут осную господу віковічню, І з тїла млявого в мізерній жизнї Зібю ярмо тих зірок лиховiщих. Спогляньте, очі, у в останнїй раз ! В останнє, руки, обійміть її ! А ви, уста, мого дихання двері, Запечатлїйте правним шоцїлунком Контракт з лихваркою без сроку, вічний ! А ну, сюди, гіркий мій проводирю ! Товаришу гидкий, іди на поміч ! Ти лоцмане одчаянний, нашрав же Мій човен томлений на дику скелю ! Джульєто серденько, я пю до тебе ! (Пє.) О, ти не ошукав, душе правдива, Дав гарного... Цїлуючи вмираю. (Умирає.) Входить з другого кінця цвинтаря отець Лаврентій з лїхтарем, підоймою, заступом. О. Лаврентій. Сьвятий Францїску, скілько раз об камінь Старії ноги вже мої спіткнулись ! Хто тут лежить ? Балтазар. Приятель, що вас знає. О. Лаврентій. Спаси Господь! Скажи, мій добрий друже, Що то за сьвіточ сьвітить марним сьвітлом Червям та черешам безоким ? Ге, ге, Та він горить в каплицї Капулєтів ! Балтазар. Так, так, добродїю, і там мій пан, Що ви так любите. О. Лаврентій. Який ? Балтазар. Ромео. О. Лаврентій. Давно-ж він тут ? Балтазар. Се буде пів години. О. Лаврентій. Ходїмо-ж у каплицю. Балтазар. Я не сьмію. Мій пан не знає, що я тут сховав ся, І погрозив менї страшною смертю, Колиб підгледїв я, що він там робить. О. Лаврентій. Ну ляж, пійду один... Страх обіймає... О, я боюсь якоїсь тут пригоди ! Балтазар. Як я заснув під ивою в тім місцї, Менї здавало ся, що пан з кимсь бив ся І пан убив його. О. Лаврентій. Ромео, о Ромео ! (Наближуєть ся.( Ой лишенько ! чия -ж се кров у дверях, На камянім порозі у каплицї ? Що за мечі лежать отсе крiваві, Погорджені сим місцем спочивальним ? (Входить у каплицю.) Ромео !... О, блїдий!... Хто-ж ще ? Паріс ! Увесь в крові ! Якаж лиха година Повинна в cїм випадкові страшеннім ? А панї рушаєсь... Джульєта. (прокидаєть ся) О отче утїшителю! деж шан мій ? Я памятаю, де я мушу бути. Отсе-ж я й тут. А деж Ромео мій ? (Гук оддалеки.) О. Лаврентій. Якийся гук... Добродїйко, ходїмо З сього гнїзда зарази, смерти й тлїну. Власть, вища нашої, нам перебила У наших задумах. Ходїм, ходїмо ! Твій муж у тебе на грудях, без духу, Паріс також. Ходїмо, я тебе Проміж сьвятих сестер десь заxoваю. Не гай ся, не питай: он вже сторожа ! Ходїм, Джульєто... (Знов гук.) Я не сьмію більше. (Виходить.) Джульєта. Іди звідсїль, я не пійду, о, нї ! Що се ? пуздерок у руцї заклякнув, У милого, у вірного мого в руцї ? Я бачу, яд зробив йому кончину... Недобрий ! Бач, ти випив до останку І не лишив менї нї капелинки ? Дай в устонька кохані поцїлую: Ще може яду трошки там зосталось... О, дайже вмерти від сього бальзаму! (Цілує.) Уста твої тепленькі ще... Первий сторож.(оддалеки.) Веди нас, Веди нас, хлопчику. Куди тут братись? Джульєта. А, гомін ?... О, я скоро!(Хапаючи Ромеового меча.) Любий мечу ! Ось піхва І (Проколює себе.) Ржавій тут ! Умерти, вмерти ! (Падає на Ромеове тїло і вмирає.) Входить сторож із Парісовим пажем. Паж. Отсе те місце. Там де сьвіточ мріє. Первий сторож. Земля крівава. Обшукайте цвинтарь. Ідїте декотрі. Піймаєте — придержте. (Виходять иньші) Страшенний вид! Се ґраф лежить убитий... Джульєта вся скрівавлена, ще тепла. Похована давно, дві доби тому... Біжіть до князя... Кличте Капулєтів .. Будїть Монтекків... (Виходять иньші з сторожів.) А котрі шукайте! Ми бачим ґрунт, де скоїло ся лихо, А ґрунту халепи ми ще не бачим. Без огляду й декретувати годї. Вертають ся деякі сторожі із Балтазаром. Другий сторож. Ось чоловік Ромеїв. Ми знайшли На цвинтарі. Первий сторож. Держіть, аж поки князь... Вертають ся инші сторожі з отцем Лаврентієм. Третїй сторож. А ось отець Лаврентій. Він тремтить І плаче, заступа й підойму в нього Взяли ми, як ішов він від каплицї. Первий сторож. Ге, підозріннє.... То й його придержте. Входить князь із прибічниками. Князь. Що за пригода тут так рано сталась, Що мусили піднять персону нашу ? Входять Капулєт, панї Капулєт і инші. Капулєт. Що там таке ? що там за крик страшенний ? Панї Капулєт. Народ по вулицях кричить: Ромео ! А хто кричить: Джульєта ! хто : Паріс ! І всї біжать юрмою до каплицї. Князь. Що се за страх трівожить наше ухо? Первий сторож. Ось, князю, ґраф Паріс лежить убитий, Ромео вбитий, а Джульєту мертву Тепер заколено ; ще й не схолола. Князь. Шукайте та дознайтесь, хто се вкоїв. Первий сторож. Тут єсть чернець і чоловік Ромеїв, З знаряддями такими, щоб ламатись До мертвих у каплицю. Капулєт. О небо ! Жінко, глянь, вона в крові... Помилкою сей меч... дивись, ось піхва Порожня при боку в Монтекки висить, А меч встромивсь Джульєтї нашій в груди. Панї Капулєт. О горе І я дивлюсь і чую дзвона, Що зве мене стару у домовину. Входить Монтеккі з иньшими. Князь. Іди, Монтеккі, рано встав єси, Щоб бачити так рано смерть Ромеа, Одинчика, наслїдника твого. Монтекі. Сю ніч жона моя умерла, князю, Сумуючи про вигнаного, вмерла; А щож іще погрожує старому ? Князь. Дивись, побачиш. Монтекі. О неучу! чи то-ж тобі годилось Поперед батька лїзти у могилу ? Князь. Впини свої уста від голоcїння, Докіль ми вияснимо таємницю, І знатимем причину, починаннє І всї виходини лихого дїла. Тодії отаманом я буду смутку І поведу вас хоч на смерть. Тим часом Нехай журбу терпіннє ошанує. Зовіть, кого підозрівати можна. О. Лаврентій. Мене найбільш, хоч я найменше винен, Бо місце й час проти мене сьвідкують В побою тім страшеннім. Я стою тут, Щоб винуватитись і боронитись. Князь. Кажи-ж од разу, що в cїм дїлї знаєш. О. Лаврентій. Скажу коротко, бо дихання в мене Не сталоб на просторе повіданнє. Ромео був Джульєтиним супругом, Джульєта — вірною його жоною. Звінчав їх я. День тайного весїлля Був днем Тибальтової смерти. Ся смерть прогнала молодого мужа З Верони, і по нїм, не по Тибальту, Джульєта плакала. Ви, щоб її Розважити, просватали нещасну І силою хотїли одружити З Парісом. От вона тодї до мене, І, позираючи страшенно. просить Спасти її від другого вінчання, Або я, каже, тут же заколю ся. Я дав сонливого їй трунку випить, Щоб до часу мов мертвим сном заснула. Тим часом написав я до Ромеа, Щоб він приспів сюди в ту ніч судьбову І взяв її з позиченого гробу, Як сон її минеть ся тимчасовий. Та мій посол, нещасний листоноша, Застряв у шпиталї лихим случаєм. З моїм листом до мене він вернув ся, І мусїв я до склепу поспішати, Щоб без живих Джульєта не проснулась. Біжу, аж тут, хвилиною ранїще, Полїг Паріс, за ним і наш Ромео. Вона встає. Благаю йти за мною, Принявши хрест од Бога терпеливо, — Аж тут мене із склепу визвав гомін. Вона-ж, побачивши Ромеa мертвим, Сама на себе руки наложила. От вам і все. А про весїллє знає Ще мамка їх. Коли я чим причинен В cїй халепі, готов прайняти кару Ранїш, нїж прийде смерть моя близькая. Князь. Тебе ми здавна знаєм, як сьвятого. Де чоловік Ромеїв ? що він скаже ? Балтазар. Я пана сповістив про смерть Джульєти. Прибіг він з Мантуї як найскоріще Сюди-ж таки, у сю саму каплицю. Сей лист велїв подать отцю раненько, І наказав менї під страхом смерти, Щоб я його самого тут покинув Князь. Дай лист, я подивлюсь, що він там пише. Де ґрафів паж, що сторожів покликав ? Що пан твій тут робив ? кажи козаче. Паж. Прийшов на могилки він із квітками. Звелїв менї стоять, чатуючи з далека. Аж тут іде з огнем хтось до каплицї, Висаджувати двері. Пан до нього, А я побіг та поскликав сторожу. Князь. Сей лист потверджує ченцеве слово, Їх потайне коханнє, вість про смерть. А ось він пише, що купив отрути В убогого аптекаря, і звідтіля Прямує до каплицї умирати, Лягти з Джульєтою. Де вороги? Монтеккі, Капулєте! бачите, Який вас бич за вашу злість карає: Ваш цьвіт Господь любовю побиває ! А я, що не вважав на ваші бучі, Втеряв двох родичів, і я караюсь. Капулєт. Монтеккі, брате мій, о дай же руку ! Се удовицька часть дочки моєї. Бо більше нїчого вже вимагати. Монтеккі. Нї, більше, більше дам тобі я, брате : Я виллю їй статую щирозлоту. Докiль Верону зватимуть Верона, Не буде в нїй дорожчої фіґури, Як вірная та щирая Джульєта. Капулєт. Таким же дорогим і твій Ромео Лежати буде поруч з нею в церкві: Нещасні жертви нашого завзяття ! Князь. Понурий мир приносить нам сей ранок, І сонце вид закрило свій в жалобі. Ходїмо ще про смуток розмовляти. Бо ще нїколи не було нещастя, Яке Ромеу склалось та Джульєтї. (Виходять.) * * *