Куліш Пантелеймон

ВЕЛИКІ ПРОВОДИ

______________________________

1. БЛАГІЙ МАТЕРІ СЛАВНОГО СИНА МАР’Ї ІВАНОВНІ ГОГОЛЬ

Як на мене шуря-буря

З півночі схопилась, -

Твоя хата, блага мати,

Мені відчинилась.

Як на мене хиже птаство

Важко налітало, -

Ти мене, благая мати,

Орлом величала.

Не орел я, стара нене, -

Голуб полохливий,

Яструбами закльований,

Совами ночними.

Під твою сховавсь я кришу

В завірюху злую;

Твоїм духом теплим дишу,

Твоїм серцем чую.

Ой ти вміла заспокоїть

Лякане серденько, -

Буркочу тобі тихенько,

Моя рідна ненько.

2. ПІСНЯ ПЕРВА

Ой чого, чого

В славнім Гадячі

В усі дзвони задзвонено?

Ой чого, чого

Усі могилки

Корогвами закрашено?

Попи співають,

Свічки палають,

Козаки шабельками лискають.

Ой кого, кого

Пишним поїздом

У почеті привезено,

Вороного коня,

В сріблі-золоті,

За труною приведено?

Пани й панята,

Дуки, княжата

З’їхались труну проводжати.

Ой хто ж бо то, хто

На сиру землю

Пав у чорнім оксамиті?

Тяжко старому

Зоставатися

Сиротою на світі!

Є кому меди

І вина пити,

Нікому очей веселити.

ІІ

Годі тобі, годі,

Пане Рарожинський.

У сиру землю биться:

Ще ж бо ти на світі,

У похилих літах,

Не зовсім одиниця.

Не заливай, батьку,

Примерклого ока

Гіркими сльозами:

Єсть у тебе втіха -

Дочка ясноока

З чорними бровами.

Ой вона від жалю

Як степова квітка

Під росою, схилиась.

А на її красу,

На пишну уроду

Вся молодіж задивилась.

Схилилась над братом,

У чорних серпанках,

Як верба над водою;

Усім взяла очі,

Усім взяла серце

Молодою красою.

ІІІ

Під страшну негоду,

Через Жовту Воду

Не знайшли пани броду;

Помер молоденький

Панич Рарожинський,

Повернувши з походу.

Не низьким поклоном

Низове гультяйство

Паненя привітало:

Воно йому в груди

З довгої пищалі

Подарунок послало.

Чи то степи й балки,

Глибокі байраки

Красним маком процвітають:

Чи то хмельнищане,

Втікачі-панщане

Червону кров розливають?

Застукав Хмельницький

Гетьмана Калину

Із Потоцьким під Стебловим, -

Дякують панове

По костьолах богу,

Хто вернувся здоровим.

Ой уже ж Хмельницький

На всю Україну

Зичним голосом гукає:

“Гей, хто не хоче

Шляхті догоджати,

Хай до мене прибуває!”

Гудуть хлібороби,

Як весняні бджоли:

“Ой що маємо чинити?

Чи нам манівцями

За Дніпро втікати,

Чи ще шляхті послужити?

Уже ж ми служили,

Уже ж ми й робили,

Та що маєм за послугу?

Запродало панство

Наше тіло й душі

Орандарям у наругу!”

ІV

Ой у Лубнях крутоярих,

У високім замку,

Сидить пишний князь Ярема

На тисовім ганку.

Насупився князь Ярема

Все листи читає.

“Враже хлопство! Хамське кодло!” -

Раз по раз гукає.

“Наряджайте драгонію,

Лаштуйте гармати!

На всіх шляхах, перевозах

Поставити чати!

Усі стежки по яругах

Поперетинати.

А піймавши утікачів,

На палі вбивати!

На розпуттях шибениці

Славити по полю.

Щоб завчасу вгамувати

Ледачу сваволю!”

Кличе пишний князь Ярема

Поперед себе Голку, -

Молодого отамана

Панцерного полку.

“Пане Голко! ти вірністю

Своє ім’я вславив:

Тим я тебе серед шляхти

Високо поставив.

Хоч родився ти від козака,

Та шляхетну душу

В твоїх речах і учинках

Шанувати мушу;

Бо не дурно ти зо мною

З’їздив чужі краї:

Розумнішої людини

Над тебе не маю.

Вірний Голко! тепер тая

Година настала,

Щоб твоя душа шляхетна

Сонцем засіяла.

Занедужав Рарожинський,

Поховавши сина,

А тим часом закипає

Бунтом Україна.

Гадячане перші встануть:

Завзятії люде!

Як не впиним того хлопства,

То щось лихе буде!

Оце ж мушу сусідові

Допомогу дати

І тебе послать у Гадяч

Рейментарювати.

Честь велика! Уся шляхта

Завидує збоку.

А за вірність дамо тобі

Награду високу:

Дамо тобі крулевщизну

У Липовім Броді,

І будеш ти, з ласки сейму,

Шляхтич на загроді”.

Уклонився пан отаман,

Засіяли очі:

“Я більшої, ясний князю,

Милості не хочу.

Аби мені панам своїм

Добре догодити

І від них ласкаве слово

Собі заслужити”.

VІ

Чого ж се ти, Голко,

Чого ж се ти, друже,

Одійшов од князя

Та й зажуривсь дуже?

Чи ти зажурився,

Чи ти загадався, -

Хто ж би то по тобі

Дорозумовався?

Глибокий колодязь, -

Тільки дно блищиться:

Твоя думка глибше

У серці таїться.

Глибокий колодязь,

Води не достати:

Тебе не збагнув би

Ні батько, ні мати.

Глибокий колодязь,

Не сягне ключина:

Тебе не збагнула б

І вірна дружина.

З панами ти виріс,

Панам сподобався

І рідного батька

Змалку відцурався.

Панським тебе мати

Личком наділила,

Бо в панських будинках

Тобою ходила.

Уродлива мати,

Як намалювала,

Бо в панських будинках

Вона пробувала.

Чого ж тебе серцем

Козаки шанують?..

Козацьку натуру

Вони в тобі чують.

Як заграєш в полі

На воронім коні, -

З тобою, Голко,

Козаченьки роєм!

Як виїдеш збройно

Граничить границі, -

Вони за тобою -

Що вольнії птиці!

Вірно Голка, вірно

Свойому пану служить…

Чого ж його серце

Потай усіх тужить?

З веселої учти

Голка утікає,

І панська шаноба

Його не втішає.

Ой б’є-розбиває

Щука-риба ряску?

Не вважає Голка

На дівочу ласку.

Летить орел в небо,

Розпустивші крила:

З козаками Голці

Розмова не мила.

По синьому морю

Лебідь виринає:

Не простацьку Голка

Думку собі має…

VІІ

Пішла-повилася

З Лубень крутоярих

Дорога розлога…

Обняла козацьку

Безоднюю душу

Велика тривога.

“Де ти живеш, славо,

Праведне лицарство,

Де тебе шукати?

Ой ще ж тебе, славо,

На вік не явили

Високі палати.

Ой чи то ж то слава

Велика заслуга,

Щоб свій рід підняти?

Чи то слава славная

На божому суді,

Щоб люд рятувати?

Ой із’їздив-звідав

Я чужії землі,

Розуму набрався;

Ой бачив я славу

Понад синім морем -

Я в їй закохався.

Ой шумлять байраки,

Луги Низовії

Буйними вітрами:

Ой настало врем’я,

Настала година

Розмовлять з панами.

Ой буде розмова

У чистому полі

Довгими списами:

Гей, пишнеє панство,

Шляхетне лицарство!

Розквитайтесь з нами!

Ой буде розмова,

Гарматная рада

Огнем, порохами;

Напишемо листи,

Вічні договори

Гострими шаблями!”

VІІІ

Їде Голка чистим полем

На воронім коні;

За ним повчок панцерників

У ясненькій зброї;

За ним слуги молодії,

Вози скарбованії;

Під білими попонами

Коні дорогії.

Блищить шабля козацькая

Від срібла та злата;

Зрядив його пан ласкавий

Як рідного брата.

Горять в полі, против сонця,

Сукні-єдамашки:

“Не забувай, вірний слуго,

Княжецької ласки”.

“Не забуду, не забуду!

Хіба жив не буду!

Ой я вам, вельможне панство,

За все вдячен буду:

І за те, що панські очі

Й панські брови маю;

І за те, що свого батька

Змалку відбігаю;

І за те, що моя мати

Пішла за водою,

Породивши паненятко

В лузі над Сулою;

І за те, що ви достатком

Мене наділили,

Награбивши, наздиравши

З рідної Вкраїни.

Ой Яремо, пишний князю!

Не дивись звисока:

Не засліпиш сріблом-злотом

Козацького ока!

Було мене в чужі землі

З собою не брати,

Коли хотів з мене слугу,

Дворянина мати.

Було мене не пускати

На тайні розмови

До тих людей, що по світу

Ширять розум новий.

Ой ти, князю, в єзуїтів

Учивсь панувати.

А я учивсь у тих людей

Братів рятувати.

Заковані брати мої

В шляхетські статути…

Пора, пора поскидати

Невольникам пути!”

3. ПІСНЯ ДРУГА

Серед гаю, під горою,

Старий дуб стоїть;

З-під кореня того дуба

Криниця дзюрчить.

Дзюрчить-біжить криниченька,

Наповня ставок.

Над тим ставком нахилився

Вишневий садок.

Похила хатиночка

З садка визира.

В тій хатинці проживає

Бабуся стара.

Сама соб як мізинець,

Кругом гай шумить

Полягла трава висока:

Нікому косить.

Чий же то в траві високій

Протоптаний слід?

Носять діти-онучата

Бабусі обід.

Бабувати вона ходить

До добрих людей,

А зимою у запічку

Вовну в них пряде.

Там дітвора з повитухи

Не зводить очей,

Слухаючи пісень її

Та старих річей.

Як водиця із-під дуба

У ставок біжить,

Так бабуся з маленькими

Дітьми бубонить.

А весна-красна настане -

Вона знов у гай,

Знов до дуба підгірнього,

Бо там її рай.

То не квітки між травою,

То - думки її:

Як спогляне, то й згадає

Радощі свої:

“Цвіте ясний, цвіте красний!

Не довго цвітеш;

На хвилину, милий боже,

Щастя нам даєш.

Ой сон-траво і ти зоре!

Густіше бриніть,

Де дружина моя вірна

Під явором спить.

А ти, водо дзюркотлива!

Течи із ставка

У Сулу зеленолугу…

Там моя дочка.

Русалкою покутує

Розум молодий,

Що не втекла, необачна,

Лихої біди.

Передай їм, дзюркотонько,

Плач довічний мій,

Матерніми слізоньками

Личко їй обмий.

Козаченьку-безбатченку!

Ти - крадений цвіт…

Цвіти ж собі і красуйся

На весь божи світ.

Ой, як я тебе не бачу,

На серці печаль;

А побачу твою вроду -

Візьме серце жаль:

На послугу, на утіху

Панству уродивсь,

І від роду козачого

Навіки одбивсь”.

ІІ

Ой блиснула грімниченька,

Густу хмару розриваючи:

Засіяли козаченьки,

Дубровою проїжджаючи.

Попереду пан отаман

Показує їм доріженьку.

Кінь вороний, сам молодий, -

Чого ж клонить він голівоньку?

То не маки процвітали,

Густу траву іскрашаючи:

То козаки луку вкрили,

Кониченьків попасаючи.

Ой не журись, бабусенько,

Що ти в світі одинокая:

Єсть у тебе, стара нене,

Родинонька ясноокая.

Ой не голуб затуркотав,

У віконце добиваючись:

Загомонів козаченько,

Любим словом озиваючись.

ІІІ

“Куди їду - не проїду

Похилої хати:

У тій хаті пробуває

Моя рідна мати.

Пробуває одинока

Сирота-бабуся.

Вона мені - рідний батько

І рідна матуся.

Ой ти мене, бабусенько,

В колисці хитала;

Над малою дитиною

В будинках співала.

Ти зо мною розмовляла

Тихо вечорами,

Мою душу наповняла

Щирими словами.

Спали речі чарівничі

У душі хлоп’ячій,

Прокинулись, розвинулись

У думці козачій.

Над хвилястими морями

Живуть, мамо, люде;

Зміркували, зрахували,

Що з козака буде.

Тії люде, моя нене,

Твою річ святую

Розжевріли в душі моїй,

Як іскру живую.

Не турбуйся, моя рідна,

Що я в пана вдався:

Знала доля, на що козак

Панам сподобався.

Ой у тебе кругом хати

Тихая дуброва.

А у Лузі Великому

Гучная розмова.

Ой у тебе по садочку

Метелики грають,

А із Лугу Великого

Орли вилинають.

Вилинули сизі орли

В Корсунь на Вкраїну,

Оживили-воскресили

Козацькую силу.

Козаченько-безбатченко

Шляхті прислужився,

Що, границі граничивши,

Він у славу вбився.

Ой викине він ту славу

Корогвою в полі,

Ззиваючи невольників

До вольної волі.

Буде панству з його слави

Вічний упоминок:

Повтікають-позбігають

З високих будинок.

Благослови, рідна нене,

Старими руками,

Щоб вороги в полі мліли

Перед козаками.

Благослови, бабусенько,

Святим своїм словом,

Щоб до тебе я вернувся

Із войни здоровим.

Не хочу я на Вкраїні

Паном панувати

І пихою безталанним

Жалю завдавати.

Я підкину підвалину

Під твою хатину

І введу в неї убогу,

Молоду дружину.

Заспіває-засіяє

Гай навкруги хати,

І доживеш з нами віку,

Як рідная мати.

ІV

У старого дуба

Холодна водиця

Стиха корінь підмиває:

Про Жовтії Води

І про Корсунщину

Повитуха мовчки знає.

Коли б не дітвора

Малими ногами

В траві стежку протоптала,

То пташки співучі

І бджілки гудючі

Новину б їй розказали.

Про Жовті Води

І про Корсунщину

Шепче вітер по дібровах.

Не з однії буди

Повтікали люди,

Не один пустує бровар.

Про Жовтії Води

І про Корсунщину

Дітям сни чуднії сняться:

По всій Україні

Всяке зрозуміло,

Що час на ляхів підняться.

Ой заходить сонце

За холодну хмару,

А небо огнем палає;

Старенька бабуся,

Здіймаючи руки,

Щирим серцем промовляє:

“І благословляю,

І бога благаю,

Щоб фортуна в полі нам служила,

Щоб несите панство

І хиже рандарство

Козацькая сила одоліла.

Як же будеш, синку,

У чистому полі

За панами конем уганяти,

Не раджу я, синку,

Тобі кров людськую

Річеньками марне проливати.

Нехай побиває

Вороженьків наших

Всьогосвітняя позора,

Що по всьому світу,

По всіх добрих людях

Ходить із двора до двора.

Буде з тебе слави -

Предківськую землю

Унучатам повертати;

Буде з тебе слави -

Вельможнеє панство

З України позганяти.

Ой нехай же тебе

Божий син намножить

За твою козачу вдачу!

Може, доживу я,

Що на Україні

Людську воленьку побачу.

Може, доживу я,

Що в старенькій хаті

Загучать скрипки й цимбали

І звичаєм добрим

Ти діток згодуєш,

Як ми своїх годували.

Коли ж не побачу

Козацького війська

Під білою корогвою,

То надію теплу

Понесу у серці

В домовину із собою.

Коли ж не хитати

Мені правнучати,

Як тебе колись хитала,

То й то мені радість,

Що я тебе в військо

На ворогів проводжала!”

4. ПІСНЯ ТРЕТЯ

Вельможний рід Рарожинських

Початку не має:

Як розжився, збагатився -

Ніхто не зазнає.

Може, ще тоді, як Каїн

Завидував брату

Судила їм сліпа доля

Здобичу багату.

Може, предки умочали

В людській крові руки…

Забули те, занедбали

Вельможні унуки.

Паненятами рождались,

Панами вмирали;

З високої високості

На люд позирали.

І хилилась уся шляхта

Під панськую руку,

Оддавала дітей своїх

У двірську науку.

Тим дворянством пишаючись,

Училася шляхта,

Як достатком та гонором

Пережважить брата;

Як підданську нахиляти

Шию під кормигу;

Як саджати бунтовників

У темну хурдигу.

Царювали Рарожинські

В шляхетській громаді,

Старші в війську, самовладні

На сеймовій раді.

І із роду в рід привикли

Себе поважати:

“Кому робить, кому служить,

А нам - панувати.

Сам господь нам указує

Владичню роботу:

Хилить під нас братів-шляхту

І хамську темноту.

З ким зотнемся на границі -

Він нам помагає,

Із роду в рід Рарожинських

Добра розширяє.

Так судилося на небі,

Щоб роди старинні

Уставляли суд і правду

По всій Україні.

Ой як з давніх було часів,

Так повинно й бути:

Не здоліє того ладу

Ніхто повернути”.

ІІ

Ой правду мовляли

Вельможні панове,

Нехиблену правду,

Поки не гукнули

Луги і дуброви

Про козацьку зраду.

Закрутилась круто

Зелена хмелина,

Звившись на тичину;

Огласило хлопство

Шляхту брехунами

На всю Україну.

“Шкода казнодіям

З високих амбонів

Простолюддя дурити!

Ой годі вам, браття,

Шляхетському богу

Ладанами курити!

Ой зберімось, браття,

У чистому полі

На спасенну науку.

Станьмо одностайно,

Подаймо брат брату

У тяжкій пригоді руку”.

І вже ідуть різно,

І вже гудуть грізно

Чорні хмари з громами.

Насупилось небо,

Сяють лискавиці

Усіма сторонами.

І вже не одного

Розчахнуло громом

Кучерявого дуба…

Втікайте, панове,

В Польщу з України:

Буде вам велика згуба!

У Гадячі славнім

На Йвана Купала

Громова стріла впала:

У панський будинок

Людська поголоска

Новину страшну примчала.

У Гадячі славнім

Посеред базару

Красне полом’я палає:

Ой то козак Голка

Із панцерним полком

Навкруги людей збирає.

У Гадячі славнім,

На велике свято,

Костьоли мовчать-пустують:

Ой посеред ринку

Козаки охочі

На возі воза риштують.

Чого притаїлись

Попи із жидами

У склепах з мертвяками?

Ой високо має,

На сонечку сяє

Корогов між козаками.

“Ой ви, козаченьки,

Ви, хижацькі слуги,

І ви, вбогі гречкосії!

Ой годі вам, браття,

Неситому панству

Хилить під кормигу шиї.

Ой хапайте, браття,

Хто кий, хто дрючину

На вельможную спину,

Вирятуймо, браття,

З тяжкої неволі

Свою рідну Вкраїну.

Ой годі вам, браття,

Жито засівати

По шляхетському полю.

Гей, зорімо, браття,

Свою предківщину

Та засіймо святу волю”.

ІІІ

Оце Голка серед ринку

З возів покликає.

Любо корогов княжецька

Над козаком грає.

Червоною китайкою

Пишно вози вкриті.

Стоять мовчки гадячане,

Мов у землю вриті.

Давно, давно таких річей

Не чула Вкраїна:

До землі всіх прихилила

Лихая година.

Поглядає брат на брата,

А батько на сина:

Чи вже й справді підніметься

Уся Україна?

Чи вже справді розкуються

Невольникам руки

І визволять батьків сини

А дідів унуки?

“Розкуються, розкуються,

Тільки всі вставайте,

На шляхетські хитрі речі

Й грізьбу не вважайте.

Розкується, поскидає

Кайдани Вкраїна,

Аби у всіх була воля

І дума єдина.

Розкується, і довіку

Вже того не буде,

Щоб на пана працювали

Неволею люде.

Брати мої, зачинайте

Великеє діло:

Ставши в лави, підступайте

Під панський мур сміло.

Не вважайте, що глибоко

Він у землю врився:

Хто б устояв против миру,

Ще той не родився.

Предки ваші неволею

Той мур мурували, -

По цеглині розібрати

Вам завітували.

Не страшна смерть, хто надії

На долю не має,

Кого ворог, як той ворон,

Клює-заїдає.

Слава тому, хто поляже

За вбогого брата

І унукам перекаже

Вставати на ката.

А проте прошу вас, браття,

Ладу мого ждати

І порядком, по-лицарській

Під мур підсутпати.

Може, шляхта схаменеться,

І попросить згоди:

Не бороніть, - хай втікає

За дніпрові води.

Хай втікає та накаже

Вельможним панятам,

Щоб не важились буяти

По убогим хатам.

Низько стоять хати наші,

Вгору дух палає, -

Не минеться напаснику,

Хто нас насідає!”

ІV

В обідню годину

На Йвана Купала

Сумно, сумно в Рарожинських

У будинку стало.

Старий Рарожинський

На ліжку конає,

Його дочка-одиначка

З жалю омліває.

З великого роду

Одна зостаєтсья…

Зупинились в очах сльози,

Серденько не б’ється.

Чорна потороча

Молитви читає,

За дукати болящому

Гріхи відпускає.

Що пан ні накоїв

З молодого віку,

Довгополий відпускає

Однині й довіку.

Чи то, як козацтво

По тюрмах конало,

А козачки неволею

Постіль панам слали;

Чи то, як панове

Гамували бунти

І під шляхту позаймали

Козацькі грунти.

Чи то, як з Потоцьким

Сільський люд карали,

Від Ніженя до Києва

На палі саджали, -

За все довгополий

Панові прощає

І до раю панську душу

З миром одпускає.

В обідню годину

На Йвана Купала

Сумно, сумно в Раржинських

На подвір’ї стало.

Радить шляхта раду,

Ставши кругом ганку;

Викликає на пораду

Вельможну панянку:

“Ой що нам, вельможна

Панночко, чинити?

Не здолієм проти хлопства

Замку боронити.

Повтікали з замку

Козаки надвірні,

Малолюдком зосталися

Слуги наші вірні.

Хоч же нас і обмаль,

Та все ж чиста шляхта, -

Умирати ми готові

За пана і брата!

Чесне панібратство

Дорожче нам плати, -

За ваш гонор і здоро’я

Раді ми вмирати!

Шляхетською кров’ю

Вали позливаєм,

Благородним нашим трупом

Рови зарівняєм.

Нехай по всіх землях,

Де пани панують,

Про шляхетську нашу зацность

Вельможнії чують.

Батьки й діди наші

Рід ваш підпирали,

Вони з вами хліб-сіль їли

І меди пивали;

З вашого достатку

Брали щедрі дари:

Через вас вони від сейму

Крулевщизни мали.

Нехай же вбачає

Вся вельможна шляхта,

Як стоять дворяне вірні

За пана і брата!”

VІ

Ой крикнула лебедонька,

Крилом воду розбиваючи;

Озвалася ясна панна,

Згорда руку простягаючи:

“Ой славні браття шляхто,

Наші слуги незаплатнії!

Не вважайте на мій смуток,

На мої очі заплакані.

За хмарами дощовими

Горить-сяє ясне сонечко;

Ой від жалю великого

Розпалалось моє сердечко.

Одна, одна, як зернятко,

З мого роду я зосталася;

Найвищая, найкращая

Мені доленька досталася.

Сідлай мені, пан конюшний,

Коня мого довгогривого:

Поведу я вірну шляхту

На козака бунтовливого.

Удармо вступним боєм,

Усі купою поляжемо:

Як стояти за свій гонор -

Вікам дальшим покажемо!”

VІІ

Похилились в темнім лузі

Калинові віти:

Заплакала вірна шляхта,

Як малії діти.

“Панно наша, доле наша,

Красо всього краю!

Не на землі тобі б жити,

А в божому раю.

Ой веди ж нас, ясна зоре,

У чертог преславний,

Де сіяють перед богом

Твої предки славні.

А щоб ворог не втішався

По нашому згоні,

Справимо твойму панотцеві

Пишні похорони.

Як порине у твій замок

Каламутна річка, -

Горітиме в темнім склепі

Восковая свічка.

Як кинеться хиже хлопство

Пити панські вина, -

Злетить в гору увесь замок,

Як легка перина.

Із льохів, будинків, стаєнь,

Із хлопського трупа

На дворищі Рарожинських

Стане чорна купа.

Хай уп’ються гайдамаки

Винами-медами, -

Заростуть їх хижі кості

Терном-бур’янами.

Ой про нашу чесну славу

Буде мир гриміти,

А про зраду їх лукаву -

З гадом гад шипіти.

Ой про шляхту у світлицях

Проречуть гетьмани,

А про хлопство у темницях -

Ланцюги й кайдани”.

5. ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

Ой загули талимбаси мідяні,

Ой заржали кониченьки вороні;

Стара брама усміхнулася,

Що ворота одімкнулися.

Ой злинула лебідонька із гнізда;

Грає конем Рарожинська молода:

Білі шати, золотії береги,

Сиплють іскрами каміння дорогі.

“Ой іду я, іду до шлюбу,

На вашу, воріженьки, згубу!

Ой заграно мені і забубнено,

Тільки мене не полюблено,

А сама я женихів своїх люблю -

У серденьку, як у пеклі, потополю.

Горить-кипить гірке серденько моє…

Ой усім вам, женишеньки, місце є!”

ІІ

Ой в Гадячі, серед ринку,

Ревнули гармати…

“Не нам, шляхто моя вірна,

Від хлопства втікати!”

Ой лискає в чорних хмарах

Зубчаста грімниця;

Хто ж то в’ється між димами,

Як біла орлиця?

“Дозволь, батьку, із жупана

Срібний гудзь зірвати!

Ой не візьмуть чарівницю

Козацькі гармати.

Ой у тебе, отамане,

Замовна рушниця:

Наші кулі одвертає

Панна-чарівниця.

Ой ти знаєш, отамане,

Всяке характерство:

Шкода, шкода товариства,

Любого братерства!”

Окрилася шляхта димом,

Рушниці гримають;

Гадячане, як снопики,

По землі лягають.

Окрилася шляхта димом,

Крізь дим огонь сяє;

Лискавкою між лавами

Панночка літає.

Ой не важся, пане Голко,

Панну зустрічати:

Зачарує семип’ядну -

Не втрапиш стріляти.

Ой не важся, пане Голко,

Панну наїжджати:

Зачарує гостру шаблю -

Не влучиш рубати.

Ой не важся чарівниці

У вічі заглянуть:

Обомліють бистрі ноги,

Рученьки зав’януть.

Прорубався пан отаман

До панни близенько, -

Заблищали карі очі,

Тьохнуло серденько…

“Гей козаки-товариші

Панцерного полку!

Оступіте у три лави

Отамана Голку.

Розвертайте по-лицарській

За лавою лаву:

Розточимо з усіх боків

На панів облаву.

Чи то ж слава - на капусту

Зсікти жменю шляхти?

Ой лучче нам їх руками,

Як курей, забрати”.

Ой закинув пан отаман

Що рибалка сітку:

Ускочила Рарожинська,

Як пташка у клітку.

Трепечуться у неводі

Карасі червоні;

Ні до втеку гордій шляхті,

Ні до оборони.

Ой наш Голка за морями

Характерства вчився;

Ой хто б його переважив,

Ще той не родився.

Та не гаразд, пане Голко,

Не гаразд ти робиш,

Що з поклоном низесеньким

Панну з коня зводиш.

Коли б тобі, отамане,

Та не занедбати

Підкинути підвалину

Під бабину хату!

Коли б тебе чарівниця

Не зачарувала

І завзяття козацького

Не загальмувала.

ІІІ

Западає низько

Червонеє сонце

У пили та в тумани.

“Ой стійте, не риньте

У шляхетський замок,

Брати мої гадячане!

Ой злетів пугач

На високу браму,

Та, як пугу, та пугу!

Ой чує, чує

Козацькеє серце

Якусь великую тугу.

Ой не дурно, браття,

Виїхала шляхта

На останній грець з козаками:

Мабуть, начинила

Склепи будинкові

І підкопи порохами”.

Не слухають хлопці

І батьки старії,

Ринуть на здобич велику.

Ой багато люду,

Бідолах убогих,

Укоротить собі віку!

Виводять хлоп’ята

Коней у наряді,

Виносять панські риштунки,

А сірома вбога,

Будинки, дейнеки

П’ють коштовні трунки.

Ой запало сонце

В пили та в тумани, -

Хмари полом’ям палають:

Ой у останнє

П’яні бідолахи

Веселих пісень співають!

ІV

Ой місяцю маю!

Не світи з-за гаю,

Нехай ясно серед ночі

Купало палає.

Нехай кругом грища

Темна ніч наступить;

Нехай кожне приголубить,

Кого вірно любить.

Ой заховав місяць

Молодії роги;

Потемніли стежки в полі

І биті дороги.

Купальні дівчата

Через огонь скачуть,

А матірки із батьками

По убитих плачуть.

Співають дівчата,

Як у дзвони дзвонять,

А понурії панове

Побитих хоронять.

Чорна потороча

До панів побралась.

Кому печаль, кому горе -

Поторочі радість.

Укрила ніч темна

Кривавії жнива.

Кому печаль, кому горе -

Чорному пожива.

Стиха чорний, стиха

Сповідає панство,

За людську кров обітує

Небеснеє царство.

Стиха чорний, стиха

Хлопство научає, -

Ой хто сіє головами,

А він зажинає.

Не для тебе, Голко,

Молодецькі жарти:

Взявши мушкет, коло панни

Додержуєш варти.

То не голуб сизий

Круг голубки ходить:

Пан отаман із панянки

І очей не зводить.

Бережися, Голко,

Дівочої речі,

Щоб панянка не влестила

Твого серця грече.

Бережися, Голко,

Дівочої вроди.

Щоб не випустив ти панства

За Дніпрові води.

Не вберігся Голка

Краси молодої,

Сідлав панам потай ради

Воронії коні.

Не вберігся Голка

Тихої розмови:

Наготовив панам зброю

У темній дуброві.

Крикнув опівночі

Півень кукуріку!

Не побачать гадячане

Сіроми довіку.

Крикнув пугач пугу!

Земля застогнала,

Заревла її утроба,

Огнем запалала.

Панськії будинки

Під небом літають,

А панове із Гадяча

У Лубні втікають.

Обернулось грище

На страшну тривогу,

Присвічує красний півень

Втікачам дорогу.

Чи ясно, чи темно -

Жваво втеком чешуть,

Тільки коні воронії

Підковами крешуть.

5. ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

Ой загули талимбаси мідяні,

Ой заржали кониченьки вороні;

Стара брама усміхнулася,

Що ворота одімкнулися.

Ой злинула лебідонька із гнізда;

Грає конем Рарожинська молода:

Білі шати, золотії береги,

Сиплють іскрами каміння дорогі.

“Ой іду я, іду до шлюбу,

На вашу, воріженьки, згубу!

Ой заграно мені і забубнено,

Тільки мене не полюблено,

А сама я женихів своїх люблю -

У серденьку, як у пеклі, потополю.

Горить-кипить гірке серденько моє…

Ой усім вам, женишеньки, місце є!”

ІІ

Ой в Гадячі, серед ринку,

Ревнули гармати…

“Не нам, шляхто моя вірна,

Від хлопства втікати!”

Ой лискає в чорних хмарах

Зубчаста грімниця;

Хто ж то в’ється між димами,

Як біла орлиця?

“Дозволь, батьку, із жупана

Срібний гудзь зірвати!

Ой не візьмуть чарівницю

Козацькі гармати.

Ой у тебе, отамане,

Замовна рушниця:

Наші кулі одвертає

Панна-чарівниця.

Ой ти знаєш, отамане,

Всяке характерство:

Шкода, шкода товариства,

Любого братерства!”

Окрилася шляхта димом,

Рушниці гримають;

Гадячане, як снопики,

По землі лягають.

Окрилася шляхта димом,

Крізь дим огонь сяє;

Лискавкою між лавами

Панночка літає.

Ой не важся, пане Голко,

Панну зустрічати:

Зачарує семип’ядну -

Не втрапиш стріляти.

Ой не важся, пане Голко,

Панну наїжджати:

Зачарує гостру шаблю -

Не влучиш рубати.

Ой не важся чарівниці

У вічі заглянуть:

Обомліють бистрі ноги,

Рученьки зав’януть.

Прорубався пан отаман

До панни близенько, -

Заблищали карі очі,

Тьохнуло серденько…

“Гей козаки-товариші

Панцерного полку!

Оступіте у три лави

Отамана Голку.

Розвертайте по-лицарській

За лавою лаву:

Розточимо з усіх боків

На панів облаву.

Чи то ж слава - на капусту

Зсікти жменю шляхти?

Ой лучче нам їх руками,

Як курей, забрати”.

Ой закинув пан отаман

Що рибалка сітку:

Ускочила Рарожинська,

Як пташка у клітку.

Трепечуться у неводі

Карасі червоні;

Ні до втеку гордій шляхті,

Ні до оборони.

Ой наш Голка за морями

Характерства вчився;

Ой хто б його переважив,

Ще той не родився.

Та не гаразд, пане Голко,

Не гаразд ти робиш,

Що з поклоном низесеньким

Панну з коня зводиш.

Коли б тобі, отамане,

Та не занедбати

Підкинути підвалину

Під бабину хату!

Коли б тебе чарівниця

Не зачарувала

І завзяття козацького

Не загальмувала.

ІІІ

Западає низько

Червонеє сонце

У пили та в тумани.

“Ой стійте, не риньте

У шляхетський замок,

Брати мої гадячане!

Ой злетів пугач

На високу браму,

Та, як пугу, та пугу!

Ой чує, чує

Козацькеє серце

Якусь великую тугу.

Ой не дурно, браття,

Виїхала шляхта

На останній грець з козаками:

Мабуть, начинила

Склепи будинкові

І підкопи порохами”.

Не слухають хлопці

І батьки старії,

Ринуть на здобич велику.

Ой багато люду,

Бідолах убогих,

Укоротить собі віку!

Виводять хлоп’ята

Коней у наряді,

Виносять панські риштунки,

А сірома вбога,

Будинки, дейнеки

П’ють коштовні трунки.

Ой запало сонце

В пили та в тумани, -

Хмари полом’ям палають:

Ой у останнє

П’яні бідолахи

Веселих пісень співають!

ІV

Ой місяцю маю!

Не світи з-за гаю,

Нехай ясно серед ночі

Купало палає.

Нехай кругом грища

Темна ніч наступить;

Нехай кожне приголубить,

Кого вірно любить.

Ой заховав місяць

Молодії роги;

Потемніли стежки в полі

І биті дороги.

Купальні дівчата

Через огонь скачуть,

А матірки із батьками

По убитих плачуть.

Співають дівчата,

Як у дзвони дзвонять,

А понурії панове

Побитих хоронять.

Чорна потороча

До панів побралась.

Кому печаль, кому горе -

Поторочі радість.

Укрила ніч темна

Кривавії жнива.

Кому печаль, кому горе -

Чорному пожива.

Стиха чорний, стиха

Сповідає панство,

За людську кров обітує

Небеснеє царство.

Стиха чорний, стиха

Хлопство научає, -

Ой хто сіє головами,

А він зажинає.

Не для тебе, Голко,

Молодецькі жарти:

Взявши мушкет, коло панни

Додержуєш варти.

То не голуб сизий

Круг голубки ходить:

Пан отаман із панянки

І очей не зводить.

Бережися, Голко,

Дівочої речі,

Щоб панянка не влестила

Твого серця грече.

Бережися, Голко,

Дівочої вроди.

Щоб не випустив ти панства

За Дніпрові води.

Не вберігся Голка

Краси молодої,

Сідлав панам потай ради

Воронії коні.

Не вберігся Голка

Тихої розмови:

Наготовив панам зброю

У темній дуброві.

Крикнув опівночі

Півень кукуріку!

Не побачать гадячане

Сіроми довіку.

Крикнув пугач пугу!

Земля застогнала,

Заревла її утроба,

Огнем запалала.

Панськії будинки

Під небом літають,

А панове із Гадяча

У Лубні втікають.

Обернулось грище

На страшну тривогу,

Присвічує красний півень

Втікачам дорогу.

Чи ясно, чи темно -

Жваво втеком чешуть,

Тільки коні воронії

Підковами крешуть.

6. ПІСНЯ П’ЯТА

Блиснула зоря;

Біліють поля

Під холоним туманом.

Чого зібрались

Старі дейнеки

У дуброві за станом?

Блиснула зоря,

Біліють поля,

Почина небо сіяти.

“Ой не гаразд нам,

Старим головам,

Молодого послухати.

Ой наш отаман

Високо літа,

Та сідає низенько:

Що як віск розтав,

За слово оддав

Рарожинскій серденько.

Ой чи на те ж брати наші

Під небо літали,

Щоб глянули із-за хати,

Як пани втікали?

Ой чи на те їх по полю

Жують сіроманці,

Щоб наш Голка прислужився

Вродливий панянці?

Усе поле, всі дуброви

Вороння обсіло,

Розношує наші кості,

Клює наше тіло;

А панове, з ласки Голки,

В Лубнях бенкетують

Та з Яремою на Гадяч

Потуги готують.

Нехай же їх привітає

Із шибениць шляхта…

Викопаймо вражих дуків

Із могил проклятих!

Отаману молодому

Тепер панна сниться:

Любо буде на слуг її,

Вставши, подивиться!

Хай слухають шибеники,

Як вороння кряче,

Як удова по мужеві,

Син по батьку плаче.

А на Голку-верховода

Зберім чорну раду, -

Хай зупинить красним словом

Людський жаль-досаду!

Чи так легко заплакані

Очі утирати,

Як панянці потай ради

Коника сідлати!

Чи так любо зрадникові

У стовба стояти,

Ой як любо ясну панну

На коня саджати?”

ІІ

На дейнеках босоногих

Кармазини сяють;

Шабельками шлахетськими

Будинки лискають.

Не бояться завзятії

Панцерного полку;

Бубнять в бубни, визивають

На чорний суд Голку.

Вийшов Голка серед ради,

Вклонився низенько.

Коло його панцерники

Лавами близенько.

“Брати мої рідні,

Шановна громадо!

Маєте ви козацьке завзяття,

Та не тим завзяттям -

Силою сліпою -

Визволяться усі ваші браття.

Брати мої любі!

Тоді слобониться

Від панів неситих Україна,

Як в усіх убогих

І в усіх заможних

Буде воля і дума єдина.

Бачите ви добре,

Як пани лукаві

На погибель вас у замок заманили.

Не йняли ви віри

Мойму характерству,

Та й багато люду марне погубили.

Моє ж характерство

Не на те здалося,

Щоб людську кров дурно розливати:

Навчивсь я науки,

Щоб людей від муки,

Не гнівлячи бога, визволяти.

Ви чорную раду

На мене зозвали -

Стою перед вами, в вашій волі,

Не те мені страшно, -

Старшно, що без мене

Не буде вам у походах щастя-долі.

Знайте, браття, підкопана

Уся Україна -

Від Гадяча до Глухова,

З Лубень до Любліна.

Підкопалися панове

Під люди необачний

З того часу, як постригся

В ченці Сагайдачний.

Під церкви з будинків панських

Прокопані ходи -

На упадок і погибель

Темному народу.

Підійметесь, розіллєте

Кривавії ріки,

А прийде час - провалитесь

В страшну тьму навіки.

Не про те нам треба, браття,

Ой не про те дбати,

Щоб шляхетським білим трупом

Поле устилати.

Треба пильно тих лукавих

Ходів дозирати,

Що йдуть з палат та до церков,

З церков у палати.

Як освітим денним світом

Тії темні ходи,

Тоді тільки буде користь

Із Жовтої Води, -

Буде користь з Солониці,

З Альти, з Корсунщини:

Не запряжуть у кормигу

Пани України!

Не моя ж се, чесне браття,

Не моя наука:

Іде вона од Ісуса -

Від діда до внука.

Що хотіте, те й чиніте, -

Я у вашій волі,

Тільки прошу - не згубіте

Вкраїнської долі!”

ІІІ

Зашуміли в лузі

Дуби кучеряві.

Загукали гадячане

На дейнецькі лави:

“Ой ви, волоцюги,

Розбишацькі діти!

Гей, лучче б вам по комишах

Низових сидіти;

Лучче б доглядати

Муравського шляху

Та московському купецтву

Завдавати жаху;

Лучче б вам з лихихи

Жити ушкалами,

Аніж раду радувати

З нами, козаками!

Буде з вас, що наших

Батьків підманили,

На кривавій Солониці

Голодом морили.

Буде з вас, що шляхту

Дурно дратували

І з лукавим Остянином

В степи повтікали.

Не слухайте, браття,

Хижого бурлацтва;

Хай пан Голка порядкує

У нашім козацтві.

Молодий він сокіл,

Та жваво літає:

Де спуститься - вражу шляхту

За чуби хапає.

Візьми, Голко, стягу

І бунчук у руки, -

Визволь, визволь хліборобів

Із панської муки.

Займай, пане Голко,

Шляхетськії коні, -

Визволь, визволь Україну

З тяжкої неволі”.

ІV

Добре було б, добре

Жити на сім світі,

Коли б можна було діла

Одного глядіти.

Була б з нас громаді

Праведна послуга…

А то вкралась козакові

У серденько туга.

Між козацтвом Голка

Мов по пущі блудить,

І коника вороного

Під собою пудить.

Ой чи тобі, Голко,

Отаманувати,

Чи до Лубень крутоярих

Дорогу верстати.

Та впасти до ніжок

Панні молоденькій,

Розпороти білі груди,

Показать серденько?

“Ой глянь, панно, в серце,

Чим воно палає, -

Що другого, панно, Голки

У світі немає…”

Марне слово, марне,

Чужая дружино!

Ой хто в панстві уродився -

Що тому Вкраїна?

Марне твоє, Голко,

Серденько палає:

Хто родився недоляшком,

Той лихом сконає.

“Ой серце гаряче,

Огненная душо!

Чим же я вас погасити,

Де втопити мушу?

Погашу я серце

Панськими сльозами,

Утоплю огненну душу

У боях з ляхами.

Погашу я серце

Працею тяжкою,

Затоплю огненну душу

Дякою людською.

Вороги лихії,

Ви сліпії люде:

Не знаєте, яка користь

З мене миру буде.

Не на те піднявсь я,

Щоб кров розливати:

Я піднявся, щоб темноті

Очі осіяти.

Прокинься, Вкраїно!

Вже сонечко сходить…

Годі, годі недолюдкам

Миром верховодить!”

7. ПІСНЯ ШОСТА

Ой усяке на сім світі

Про своє гадає:

Хто про долю України

Та про славу дбає,

А хто з брата у захисті

По дві шкури лупить,

А як інший, то й прилюдне,

Що попаде, цупить.

Величалися дейнеки

Будинковим лупом;

Поставляли шибениці

З викопаним трупом.

І, попившись, сумували,

Що жиди з кагалу

До приходу панцерників

Усі повтікали.

“Чорти батька зна, - мовляли, -

Що тепер чинити!

Як і царство небеснеє

В бога заслужити!

А киньмося лишень, браття,

По склепах церковних:

Там багато на шляхетстві

Перстенів коштовних.

Та й якого ката будуть

Пани там лежати.

І страшного того суду

Мов у просі ждати?

Ге! замкнуто!.. Колякою

Під двері підперто!

Мабуть, старшно запорозьких

Гайдамак і мертвим.

А кете лиш, підкотіте

Під церкву гармату:

Вона зараз нам очинить

Мертвецькую хату”.

“Гвалт! рятуйте!” - із-за дверей

Жиди закричали.

“Отака ловись, панове!” -

Та й зареготали.

Регочутья гайдабури,

Гармату риштують,

Від радощів під собою

І землі не чують.

“Отепер-то, пани-браття,

Дождались ми панства,

Ще й у бога заслужимо

Небесного царства!

Отепер-то полатаєм

Свої драні боки:

Постоли будуть сап’яні,

Шовкові волокни!”

Ой торохнула-ревнула

Мідяна гармата, -

Захиталась, відчинилась

Мертвецькая хата.

Повалило з хати димом,

Мов у гуті з груби;

Мов голова Одамова, -

Вищирила зуби.

Посипалась цегла, вапна;

Двері, мов у пекло,

Роззявились, розширились…

“А що, жиди? Тепло

Натопили ми вам хату?

Не так, як, бувало,

Ми в холодних ваших корчмах

На лавах конали!”

Мовчать жиди, анітелень,

Нігде не озвались;

Тільки ветхі домовини

Скрізь порозкривались.

Виглядають жовті кості -

Чи вже наступила

Та година страшенная,

Що душу томила, -

Душу вбогу, задавлену

Ізмалечку панством,

У вічну тьму заманену

Хитрим якимсь царством?

Сумно стало гайдамакам,

Сумно між гробами,

Мов мерці до них озвались

Мертвими устами.

ІІ

“Люде добрі! ось дивітесь:

Жидівська намітка!

Утікала та й втеряла

Чортова жидівка.

Гляньте, в дверцях зав’язнула!

Сі дверці на хори.

Ой там вони, вражі сини,

Ой там людомори!”

Стрепенулись, поринули

В церкву гайдабури ,-

Застогнали, заплакали

Церковнії мури.

Притаїлась із жидами

Ходачкова шляхта.

Коло батьків та матірок

Діти - як циплята.

Притаїлись попи й дяки,

Що панству служили

І по-панській неписьменну

Простоту дурили.

“Ага! ого! - загукали

На їх гайдамаки. -

Так ви усі сюди збіглись,

Державські собаки!

Добре, жиди! добре, шляхто!

Добре, довгополі!

Будуть жнива в нас рясніші,

Ніж на панськім полі.

І за се вам дякуємо,

Що ви свої тлумки

І скриньки всі позносили

Нам на подарунки.

А що, жиди: чи важче вам

Золото втеряти,

Чи свої погані душі

До чортяк послати?

Бачте, до чого доводять

Ваші кляті карби,

Що самі нам позносили

Незліченні скарби!

А ти, шляхто ходачкова,

Пани окономи,

Людські п’явки безсердечні,

Дрібні грошолови!

Ви з жидами накладали,

Їх робом ходили,

То з пархами й поляжете

У одній могилі.

А за те, що в вас жидівська

Удача ледача,

Домовиною вам буде

Утроба собача.

А що ж вам, бровки кудлаті,

Маємо сказати?

Ви самі в церквах привикли

Людей поучати.

А виходь лиш, поторочо,

На амбон високий, -

Чи й до слова, як до їжі,

В тебе рот широкий?”

Не злякалась потороча,

Стала на амбоні:

Казать казань поторочі

Ніхто не боронить.

Отця й Сина мугикнула,

Ще й Духа Святого:

“Ой слухайте, пани шляхто,

Пророчого слова!

Розкувалось хиже хлопство,

За гріхи шляхетські, -

Нехай справлять уостаннє

Великдень зброєцький.

Ой викує на їх шляхта

Сталевії узди, -

Ой не вийде хамське кодло

До суду із нужди!

Ой викує на їх шляхта

Залізні кайдани, -

Махатиме хамське кодло

До суду ціпами!”

Ой як грюкне оружина

Із довгого дула, -

У широкий рот попівський

Засвистала куля.

Застогнали живі люде

І в склепу шкелети;

Заблищали списи, шаблі,

Загули мушкети.

ІІІ

Хто ж то в церкву увалився

Із панцерним полком?

“Стійте, стійте, людоїди!” -

Крикне грізно Голка.

Ой труситься в темнім борі

Звір від рику лева:

“Чого тобі, отамане,

Чого від нас треба?

Ой се наша здобиченька!

Наш се заробіток!

Наша вдача! наше щастя!

Козацький пожток!”

“Огляньтеся, навіжені!

Триста самопалів

Плече з плечем… Моргну усом -

Ляжете снопами!

Ви на раді мали волю,

А я - після ради:

Моє слово має силу

Цілої громади.