МОТРЯ НЕ ВБИВАЙ БАТУРИН ПОЛТАВА З-ПІД ПОЛТАВИ ДО БЕНДЕР ___________________________________ Богдан Лепкий МОТРЯ Історична повість -------------------------------------- Від видавця: У виданні вміщено першу з історичних повістей, що складають трилогію (за визначенням автора) «Мазепа». Насправді ж — повістей п'ять. І хоч вони послідовно відтворюють хронологію подій, кожна з них має самостійне значення, тому й публікувалася автором окремо. Услід за цим виданням («Мотря», історична повість) видавництво випускає: «Не вбивай», «Батурин», історичні повісті; «Полтава», історична повість; «З-під Полтави до Бендер», історична повість. Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639—1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України. У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій. Видання подається за сучасним правописом із збереженням лексичних, морфологічних, стилістичних особливостей мови автора — українського письменника, родом з Галичини, який жив і творив у 1872—1941 роках. ТОМ ПЕРШИЙ Пам'яті батька ЦАР Оркестр заграв "Гей, не дивуйтесь", і в бенкетний зал увійшло 12 хлопців у білих фалендишових каптанах і в жовтих чобітках зі срібними підківками. Один в одного гарні, як мальовані, рівного росту, з рівно підстриженим русявим волоссям; вуси їм ще й не засівалися. По двох несли великі срібні підноси, на котрих, ніби живі, зривалися до лету великі фазани. Хлопці рядом уставилися від дверей до креденсу, біля котрого за бар'єром тупцював старий ключник і поралося двох крайчих. Ті розглянули підноси, чи страві чого не хибує, вибрали щонайкращий і разом з хлопцями, котрі його тримали, пішли через зал у верх стола, де сидів... його величество цар Петро. Наліво біля царя — Олександр Данилович Меншиков, а направо — господар хати Іван Степанович Мазепа. Крайчі склонилися низько, й хлопці пристанули між царем і гетьманом. Гетьман доторкнувся рукою важкого підносу і попросив високого гостя, щоби ласкав почати страву. Високий гість був справді високий, а буйна темна грива робила його ще вищим, бо інші гості здебільшого були гладко причесані. Пир тривав вже яку годину, з'їли страв чимало, а чарок випили ще більше, що й видно було по червоних обличчях і потусклих очах, котрі всміхалися тим солодким усміхом, який викликує сите задовілля. Обличчя Петра, жовтувато-бліде, широке, мов надуте, подобало на місяць уповні, тільки що на місяці голим оком не побачиш тих мертвих гір-вулканів, які на ньому є, а на царському виду було чимало прищів, з яких струмками спливав піт, бо жара надворі стояла величезна. Була половина липня, коли у Києві починаються найбільші спеки. Цар порозпинав свій генеральський каптан так, що тільки лента від Первозванного Андрея не пускала наверх сорочки. Але й це не багато помагало. Йому подавали одну хустину за другою до втирання лиця, і він їх мокрими відкидав поза себе, де стояло двох, мов струна витягнених, лакеїв. Остання одному з них попала просто на голову, і лакей так і стояв з нею, не сміючи скинути з себе високоцінної реліквії. Полковник Апостол перший побачив це і всміхнувся своїм лівим оком, а за ним стали й другі підсміхатися та штовхати себе, аж гетьман шепнув Войнаровському на вухо, щоби зняв хустину з лакея, що цей і зробив. Але саме тоді Петро знову відкинув хустину і мало не попав нею у лице Войнаровського. — О, пардон, мосіє Войнаровскі, — сказав і розсміявся своїм голосним хохотом. Щолиш тоді всі стали голосно сміятися, аж зал гуготів. Тільки світлійший Олександр Данилович Меншиков навіть оком не моргнув. Сидів випрямлений, доторкаючись всіма десятьма пальцями стола, прикритого дорогоцінним обрусом, мережаним та вишиваним у полтавські квіткові узори шовками лагідних красок, що ніби полиняли на яркім київськім сонці. — Гарні у вас птиці літають, Іване Степановичу, — сказав цар, встромляючи бажантові [1] ніж у хребет з такою силою, що хлопці з підносом аж присіли. — Чи то тутешні, чи заграничні? — З мого хутора на Бондарівні прилетіли до стіп вашого величества. — Не до стіп, а до зубів і до жолудка, пане гетьмане, — відповів цар, набираючи собі спорий шматок і стільки ж накладаючи на срібну тарілку гетьманові. Гетьман припіднявся і подякував цареві, а крайчим дав головою знак, щоб піднесли страву Меншикову. Тоді й решта хлопців з підносами підійшли до столів, і пишні птиці пропадали, роздроблюючися по тарілках так, що тільки хвости й крила осталися на підносах. — Щоби ця птиця в жолудках не літала, то треба її напоїти анижівкою, — сказав пар. Гетьман, побувши це, сейчас власною рукою налив і підніс цареві велику золоту чарку, на якій по-мистецьки вирізьблений був гулящий похід Вакха. Цар підняв чарку, а на галереї роздалось многолітствіє, виконане гетьманським партесним хором. Дисканти, альти, тенори й баси були так гарно дібрані і так зіспівані, що подобали на один чарівний інструмент, на якім грав якийсь незвичайний мистеиь. — Не знаю, що у вас, Іване Степановичу, краще, анижівка чи хор. Їй-Богу, такої анижівки я зроду не пив, — сказав цар і поставив чарку на стіл з такою силою, що будь вона зі шкла, то вдребезги розлетілася б. — Радується вельми серце моє господарське, що наш домашній трунок припав до вподоби мому найдостойнішому гостеві, і, коли сміливість моя не переступить меж. дозволеної приличності, я осмілюсь одну барилочку напитку цього покотити до воріт нової столиці. — Та що ж, — відповів цар, — поляки кажуть: добрий трунок на фрасунок; коти, Іване Степановичу, коти! Будемо пити за твоє здоров'я та думати, як би тобі віддячитися за таку анижівку. Правда, Даніліч? — Що ваше царське величество звелять сказати, все суща правда, — відповів Меншиков, зриваючись з місця і стаючи з руками по швам. — Сідай, князю! — гукнув на нього цар і сіпнув так сильно за рукав, що Меншиков перестрашено глянув, чи він ще рамена тримається. — Ти ж не бублики продаєш, — говорив до нього півголосом, — а на пиру в гетьмана за столом сидиш, зрозумів? А пустих компліментів теж не потребуєш казати, бо я на них не ласий. Говори прямо, що славна Мазепина анижівка і що ти її вип'єш, якщо я тобі позволю, а за це ми придумаємо Мазепі такий дарунок, якого він і не сподівається. — Ваше царство, ваша й сила, — відповів гетьман, — а для мене вже й тої честі багато, що такого великого гостя вітаю у своїй мізерній хаті. — Дай Боже всякому такої мізерії, як у вас, Іване Степановичу, — казав цар. — Та не лиш, як у вас, але як і у ваших людей. Може, Кочубей бідний? — Гетьман знає, що у нас нічого немає, — відповів Кочубей, викликуючи загальний сміх, бо всім відомі були його багатства. — Веселий народ малороси, — завважив цар, — вам і блазнів і карлів не треба, а мої понадуваються, як сичі, що й страва мені не смакує. Налий же, Іване Степановичу, ще моєї анижівки, їй же Богу, хороша. Гетьман налив, цар підняв чарку, хор заспівав "Многая літа". — Гарний край та ваша Україна, — хвалив цар, — тільки жарко дуже і до моря далеко. Я б ті ваші пороги до чортової матері геть порозбивав та флотилію у Понтус Евксінус [2] пустив, турецькому султанові під самий його закоцьорблений ніс. Правда, Даніліч? Подумаємо над тим. Меншиков по старій звичці хотів знов зірватися з місця, але цар так кріпко поставив йому руку на коліно, що йому аж у пальцях затріщало. — Ну, отже! Але ти, Іване Степановичу, — звернувся цар до гетьмана, — прости за слово, дурний. — Його величество, — почав Меншиков, хотячи злагодити гострий вислів царя, але цей не дав йому прийти до слова: — Пошийсь і ти у дурники та їдж бублики, от що! — казав до Меншикова, а повертаючись знову до гетьмана, говорив: — А дурний ти, Іване Степановичу, тому, бо нас так славно гостиш. Мої люди і без того просяться на Україну. Дозволь, мовляв, царю, піти й хорошенько обловитися, бо під царським оком у Петербурзі годі здирства робити. А якщо цей пир ще яку годину потриває, то й Даніліч захоче на Україну проситися... Не переч, князю, не переч! Ти ж. перед хвилиною сказав, що кожде моє слово — це суща правда, значиться, я правду кажу. Чого доброго, тобі ще й гетьманської булави захочеться... Цар уже таки добре був випив, і в його що було в серці, те й було на язиці. Від трунку та від горяча понабігали йому жили на висках і на великих мозолистих руках, високе чоло морщилося, а бистрі очі вискакували з лоба й бігали направо й наліво. Цар кивав нервово головою, жмутки буйного волосся тряслися, і він подобав тоді на льва, що шукає жертви, щоб кинутися на неї. Подавали нову страву. Зі шматків усякого м'ясива був вироблений по-мистецьки олень, що лежав на підносі, ніби в лісі на мураві. До м'яса обносили в срібних сосієрах підливи чотирьох родів: чорну, жовту, рожеву й червону, яку хто хотів. Осталня була з томатів, що якраз тоді входили дуже в моду. В підливі тій плавали цілі гарні червоні овочі, начинювані начинкою, так смачно приладженою, що хто її засмакував, то й м'яса відрікався, а ще тої червоної підливи казав собі давати. Один з царських людей якось неуважно набирав собі страву, і томат покотився на білий обрус, значучи на ньому червону доріжку. Цар спалахнув. Ціле його велетенське тіло стрепенулося, грива наїжилася, викотисті уста відчинилися, показуючи великі рідкі зуби. Всім було відомо, що царський гнів вибухав несподівано, як улітку громи, і що не було тоді сили, яка би могла його зупинити. Він, як буря, торощив усе кругом, як розгукана стихія, нівечив окруження і, звичайно, щолиш у сні вертав до рівноваги. Царським людям душа влізла в п'яти; вони витверезилися нараз, їх обличчя з червоних робилися білими, а очі з усміхнених ставали перестрашеними. Небезпека висіла на волосинці. Але цар, мабуть, пригадав собі. що він не в себе дома, запанував над собою, і тільки з його широких грудей, як з ковальського мішка, добулося важке зітхання. А все ж таки він ухопив рум'яний хлібець, що стояв біля срібної тарілки, і жбурнув його просто в лоб невважливого свого "чоловіка". — Та й возися тут з такими азіатами! — сказав, звертаючись до Меншикова. — Його в конюшню, а не в Європу пускай, скотина... Уф! Та й гарячо як... Може б, ще анижівки? — Від алкоголю, смію зауважити, — казав Меншиков, — підноситься температура. — Як у кого, а в мене клин клином вибивають, наливай, Іване Степановичу. Гетьман налив, оркестр на хорах гукнув грімкого марша, цар випив, обтер велике лице свіжою хустиною і кинув її мокрою, як хлющ, позад себе, влучаючи тим разом у шибку вікна. — Чув ти, Іване Степановичу, який я скупий. Кажуть, що я циркель ношу в кишені і, як прислуга не бачить, міряю ним хліб після обіду, а перед вечерею перемірюю, чи не вкрали. Га, га, га! Хай кажуть, не зашкодить. У нас і так злодій на злодію їде і злодієм поганяє. Хай бережуться! Правда, Даніліч?.. Та ще кажуть, що я як всерджуся, то на різницю біжу і волам голови рубаю, ніби кругом мене і без того мало волів; волів, ослів, цапів і всякої скотини... Але тому північному "шпуцерові" я таки мушу ті його тонкі ноги підшибнути; він мені ними заскоро бігає по Європі. І тую решту волосся вискубу йому з лисого лоба, бо й так воно торчить, як когутячий гребінь. Коли б я його раз тільки попав у свої руки! — Попадемо, ваше величество, — піддобрювався князь Меншиков. — При першій баталії зловимо його. — Ти його зловиш, Саша? Ха-ха-ха! От ткнув, як пальцем у небо. Карло авантюрист, він шведів веде у загибель, але все-таки він герой, як не лев він, то тигр, а ти тільки лисиця. Лисиця тигрові не пара. Цар був напідпитку, його гадки не трималися купи. — Люблю я скороходів, а мої люди ходять, як медведі. Їм усе здається, що вони халатами московське болото загортають. Вони все ще рукою за бороду — мац, а бороду цар узяв, добре, що голову лишив, а то й вона декому не потрібна. Голов забагато, а розуму чортма. А все-таки я цей розум добуду, як не чим другим, то моєю дубинкою. Правда, князю, славна в мене дубинка? Попавши на улюблену тему, хвалився, чого-то він не зробить. Як наскучить Петербург, то Царгород звоює, хрест на Софії почепить, Середземне море флотом своїм замкне і на Індію піде, бо на місці стояти не любить. Коли цар говорив, усі мовчали й слухали набожно, тільки крайчі бігали по залу та прислуга справно й мітко збирала зі столу посуду й подавала нову. Стояли її цілі стоси в креденсі, який по-старому мисником називали. Срібні тарілки, півмиски, ножі й вилки всіляких розмірів і різного фасону. Цар їв із золотої посуди. Але вилок ні ножа не вживав, м'ясо пальцями дер, казав, що так і Генріх VIII робив. Прислуга змінила обруси. Замість білих, з тонкого лляного полотна, накрили столи шовковими, блідо-голубої краски з золотими, ручно вишиваними квітками. Замість срібних тарілок подали фарфорові з малюнками козаків і коней біля шатер і крамів, у яких гарні шинкарки шинкували мід та горілку. — Отся чисто як Кочубеїха, — казав полковник Скоропадський, показуючи свою тарілку сусідові з правої руки. — Пізнати з мови, якої хто голови, — відповів Кочубей, зачувши слова, трохи заголосно вимовлені. Може б, вони й дальше перемовлялися, бо щось мали на пеньку, але в зал увійшло дванадцять хлопців в ясно-синіх чемерках з золотими ґудзиками й потребами. Чотирьох двигало величезний піднос під накривкою з французького тіста. Інші у кришталевих чашах розносили солодкі підливи, смажені Овочі, турецький мід і сорбети. Ті, з підносом, скорим кроком побігли у верх стола і стали між гетьманом і царем. Гетьман підняв покриву, і на підносі показався Петербург, царський двірок і порт, а в порті корабель. Море — то була солодка морожена страва. На кришах будинків на набережній, на стовпах — скрізь білівся цукор, як іней. Штука була так гарно з цукру вироблена, що цар не міг нахвалитися і казав, що коли б це не літо і коли б не треба було спішитися, бо "кунштик" розплинеться, він волів би дивитися на нього, як їсти. Набрав мороженого повну золоту ложку і гетьманові наложив, а тоді піднос помандрував кругом столів. Крайчі налили чарки старим угорським вином, від котрого по залу понесло пахощами, так принадними для вибагливого носа. Гетьман встав і виголосив одинокий тост в руки достойного гостя. Дякував за честь, яка його і його генеральних старшин і цілий край нинішної днини стрінула, бажав цареві Мавтузалемових літ і Самсонової сили, щоб він під ноги свої покорив усякого врага й супостата, щоби про нього слава на весь світ залунала і щоби вовіки вічні не вмовкала. — А нас, помічників своїх вірних, котрі і здоровля свого для тебе вколупали б, коли б можна, збережи й надальше у своїй пам'яті і ласці царській. Ціле товариство вислухало стоячи недовгого, але дуже кроснорічиво виголошеного тосту, суто підмащеного латиною і цитатами зі Святого письма. Нараз дехто мало чарки не випустив з рук, бо ще гетьман не проголосив останнього слова, як з валів ревнули гармати. Дано 12 сальвів, від яких задрижала земля і посипалися спілі грушки в гетьманському саді. Цар піднявся у весь свій превеликий ріст, в ліву руку взяв золотий пугар, а правою стиснув тонку долоню Мазепи. — Спасибі, гетьмане Іване Степановичу, славну гостину зготовив єси нам нині, тільки не вистрілюй пороху даром, на ворогів ховай. — У мене є свої млини, скільки треба, тільки змелемо сірої муки, щоб було чим ворогів угостити. — Ну, то й добре, — і цар пригорнув гетьмана до себе та поцілував його. Тоді келих підняв до уст і пив, пив, поки дна не побачив. Випивши, сів на свій високий фотель, червоним сап'яном вибиваний, і відсапнув. — Уф, та й яка ж жара! Добре, що мух нема. А то, коли б ще від них прийшлося відганятись... Слуги зміняли воду, що у великих мідяних посудинах стояла по углах залі, щоби від неї ішла прохолода. До води вливали рожавий олій, відчинювали горішні вікна й кипарисовими гілками навівали прохолоду. Царські очі дивилися кудись далеко, далеко, заходили туманом, маліли, і на них звільна, як вечірні сумерки на вікна, опускалися повіки. Голова царська опустилася на сап'янову спину високого фотелю, руки кріпко стиснули голову львів на різьблених поруччях, широка андреївська лента подалася, сорочка розтворилася, буйне волосся розлилось неспокійними хвилями кругом круглого обличчя, і — цар заснув. Його обличчя, перед хвилиною ще таке грізне й непевне, як буревісна хмара, лагідніло й набирало виразу старої дитини, якій сниться якийсь химерний сон. Хто вгадає, що снилося тоді Петрові? Може, ревія флоту біля берегів його столиці, на яку приїхали Дніпром і новими каналами кораблі з Чорного моря, може, його нова палата над розкішними берегами Босфору, може, великокняжий дворець у Києві, де колись стояв пристіл святого Володимира, а може, прямо повні груди його цариці, на яких він заснув, а вона своєю кріпкою рукою гладить його кучері і промовляє стиха: "Спи, мій неуговканий хлопчику, спи!" Меншиков притулив два пальці до уст: "Тс!" — і в гетьманській палаті зробилося тихо, хоч мак сій, ніби в казці про сплячу царівну. Хто де з прислуги стояв, там і до місця прилип. Царські люди дух затаїли в собі. Меншиков боявся, щоби котрий не гикнув. Дав рукою знак — і вони, не шураючи кріслами, встали, показав на двері, — на пальцях вийшли. Гетьманські старшини пішли їх слідом. На голову царя лилося крізь одно з вікон золоте київське сонце. Гетьман власною рукою засунув червону оксамитну занавісу, власною рукою застановив бронзовий голландський годинник, котрий за кілька хвилин мав почати свою курантову арію. Гетьман з Меншиковим вийшли із залу останні. Цар спав. Він привик до того здавна. І в Петербурзі, від п'ятої години зранку шибаючи собою по усіх усюдах, як по пустині ураган, то працюючи, то зганяючи свій невмолимий гнів на винуватих і безвинних, він щолиш за обідом присідав тихо на хвилинку, а з'ївши й випивши за трьох, засипляв сном дитини. Гетьман знав його стару звичку і біля їдального залу казав приготовити відпочивальню для царя з великим і кріпким дубовим ліжком, накритим новою, гарно виправленою шкірою з оленя. Та цар не дійшов туди. Видно, що й фотель, червоним сап'яном побитий і гарно кінським волосом вимощений, високий і широкий, бо в якім-будь, як для звичайних людей, цар не вміщався, видно, що й цей фотель, після випитих чарок та ще в жарку літню днину, вколисав бурливого царя до спокійного сну. Цар спав... СЛУХАЙ, ЩО МЕНШИКОВ СКАЖЕ Гетьман Мазепа попід руки зі світлійшим Олександром Даниловичем Меншиковим увійшли до сусідньої кімнати. Була вона вистелена пушистими перськими диванами, котрі глушили навіть ходу здорових боярських стіп. Тільки козацькі сап'янці поскрипували злегка. Кругом кімнати стояли шафи, а в них за мосяжними решітками уставлені в білий пергамін [3] пооправлювані книжки. Було й декілька переплетених у людську шкіру. Привіз їх гетьман ще колись давно з заграниці як доказ, що й там, де висока культура, лучаються прояви варварства. Над шафами висіли ритовини своїх і заграничних мистців, між котрими гетьман, зокрема, любив портрети Гондіюса. У шкіряних вигідних фотелях і на дубових данцігських стільцях сиділи гуртками генеральні старшини, і полковники, і другі гості, розмовляючи півголосом із собою. Прислуга розносила чорну каву, варену на турецький лад. Не мололи її, лиш товкли на крупи і пражили у мідяних риночках з довгими ручками. Кипучу, з шумкою, приносили й наливали з риночок у філіжанки з гербами Мазепи. Запах кави мішався з тютюновим димом, бо чури розносили файки на довгих цибухах, набивши їх турецьким тютюном, котрого повно було у слонових ящиках на круглих столах. Дехто із старшин не приймав файки, лиш витягав із шараварів свою власну, на короткім цибушку, носогрійку і набивав тютюном з власного городу, до котрого так привик, що й гетьманський не підходив йому під смак. Стародубський полковник Скоропадський, з лагідним панським обличчям, тримав у своїй тонкій долоні пухку руку генерального судді Кочубея і впевняв його, що йому й не снилася така грішна гадка, щоб обидити його "зацну й вельми шановну малжонку", Любов Федорівну. Нехай би й сам генеральний суддя приглянувся був до його тарілки, то сказав би певно, що це ніби живий "контерфехт" пані Кочубеїхи. Кочубей вузькими, татарського крсю очима дивився на стародубського полковника і похитував головою, аж довге товсте волосся скоботало його по потилиці. — Із-за такої пустої причини годі нам, пане полковнику, своєї товариської приязні псувати. Кажуть, що коли добре дивишся на місяць, то побачиш, як там брат брата на вилах тримає. Чому ж тоді і на гетьманській тарілці не можна було вам добачити портрету моєї пані? Що моя дружина — жінка стійка, з того я собі великого сорому не маю, бо вона мені, за недостатком часу, у моїх маєтностях велику поміч повседневно чинить, за що я Господові, встаючи й лягаючи, з глибини серця мого щиро дякую, що не спарував мене з якоюсь модницею, легким вітром підшитою. Кажуть про неї, що нібито як вона гляне, то молоко кисне. Та це лиш вигадки такі, бо, дивіть, кілько я літ з нею прожив, а й досі не скис. — Якщо на вас, пане суддьо генеральний, дивитися, то треба сказати, що у вас дружина, що й кращої не треба. — А так! Вона, бачите, не з тих, що, як то кажуть, через твою яму на другого гляну. — Але й ви, мабуть, не з тих, щоб можна сказати: одну милу в яму, на другую гляну. — Хорони мене, Боже, я не з тих, що, як той мовляв, взяв Бог жінку, а я візьму дівку. В мене вже тая пісня давно відспівана, і вдруге я її співати не хочу. Я чоловік старої моди, не теперішній. Ви, пане стародубський полковнику, знаєте, як воно є, бо чую, що й ваша пані Настя, не в гнів їй кажучи, не іншого кшталту; жінка цнотлива, але за словом до сусіди не йде. А що про мою всячину плещуть, то тому, бо вона гетьманові не злюбилася, а знаєте, що від голови риба смердить. — Тс! — і стародубський полковник смикнув Кочубея за рукав, бо гетьман недалеко від них сидів і з Меншиковим щось пошепки балакав. — Від тої вашої чорної "кагуї", — казав світлійший, — хміль мені з голови вишумів, а я, правду сказати, таки чимало випив, бо й пивниця ваша дійсно гетьманська. — Кава — напиток добрий. Я до неї ще за молодих літ привик. У Марселі і в Парижі є окремі доми, кофейнями звані, куди сходиться інтересний народ, письменники, комедіанти тощо. В Лондоні славний лікар Гарвей записав лікарській колегії цілих 56 фунтів зернят отсеї кави, щоб вона пила й розсліджувала її вплив на жолудок. І я впевнився також, що проти сонності, проти втоми, коли чоловік не може гаразд умово працювати, цей напиток кратний всілякого ліку. Так випиймо тоді по чарці. Меншиков пив і курив файку, пускаючи дим далеко позад себе, щоб він не ліз гетьманові в очі. Гетьманське обличчя, хоч старе, було таке свіже й гарне, що всякий мимохіть шанував його, навіть Меншиков, котрий, крім царя, не шанував нікого, бо й нікого тоді не боявся. — Цар був нині до вас дуже прихильний, — казав світлійший, — дуже! Таким прихильним я його вже давно до нікого не бачив. Вам, пане гетьмане, Іване Степановичу, треба би пильно дбати, щоб не втратити царської ласки. Лівий куток гетьманових уст злегка задрижав, і ліва брова піднялась вгору. Гетьманові не подобався такий вислів впливового царського достойника, колишнього бублейника. Але він погадав собі, що це гість і гість, котрий випив не трохи, і відповів спокійно: — Знаю я, що панська ласка на бистрім коні їздить, але я вже, бачите, надто старий, літами і службою принищений, щоб мені підбігати за нею. — Підбігати не підбігати, а все-таки мати на виду, щоб вона не перескочила на когось другого. — На другего? — А так. Гадаєте, що ніхто з ваших не запопадає її. Гадаєте, що це все ваші приятелі? — і він рукою показав на гетьманських старшин. — Це такі приятелі, що з ними дружи, а ніж під полою держи. От що! Це я вам по прихильності до вашої світлої особи кажу, а не з іншої причини. — Спасибі вам, князю Олександре Даниловичу, у прихильність вашу мені нема що й сумніватися. Я числю на неї, як на чотири тузи. Але скажіть же ви мені, будь ласка, якими способами можу я ще більше задокументувати свою вірність цареві? Хіба ж я з Голіциним не ходив на Перекоп, а що похід не вдався, так це його, а не моя вина. І невже ж я на приказ царський не будував кріпостей на річці Самарі і на Орелі, зражуючи собі Запорозьке військо, бо тії кріпості, як вашій світлості відомо, заступали шлях українському людові на Запорожжя? Хіба ж я мало мав турботи з Петриком за ті три роки, що він баламутив на Україні, невже ж я не брав Кізікермен, не посилав 15 тисяч козаків на Азов, а Іскру з моїми охочекомонними на Лівонію, то знову 10 тисяч козацтва у Псков? Невже ж не ходили в далекі і трудні походи мої полковники Борухович. Апостол і Миклашевський, затрачуючи чимало козацького народу на царських вислугах? Всього й не перечислиш, і не хочу я вичислювати, щоб не здавалося світлості вашій, що про свої заслуги нагадую, нагороди якоїсь собі бажаючи, бо мені, старому, ніяких нагород уже не треба, крім вічної, о котру я Всевишнього в церквах, моїми коштами, на більшу його славу і на утвердження віри нашої святої, благочестивої, побудованих, повсякчасно благаю. Ремствує на мене народ за ті тягарі, якими я його обкладаю, за ті безнастанні походи, за консистенцію славного війська його величества на Україні, за те, що я Палія приборкав, лад і дисципліну завів і за всякії другі тягарі, яких я від нього, стиснувши своє власне серце в жмені, вимагаю. Але я не багато послуху тим жалям і ремствуванням даю, маючи одну велику ціль на оці, щоб цей великий і провидінням Божим багато вивінуваний край заспокоїти і щоби, між нами кажучи, далеко не малі бажання нашого найдос тоннішого пана й володаря вдоволити. Хитрі й пронизливі очі Меншикова вибігали з його гарного, але мало інтелігентного обличчя й повисали на краснорічивих устах Мазепи, котрий коли хотів, то вмів мовою своєю кождого за серце брати. Здавалося, ніби Меншиков й собі хотів тої штуки навчитися і жалував, що він нині замало тверезий, щоб бути гідним учеником такого знаменитого вчителя. Набивши файку тютюном і підставивши її чурі, щоб запалив, він відповів спроквола: — Об вірності вашої милості найяснішому панові нашому ніякого сумніву бути не може. В мене, пане гетьмане, й гадки такої не було, щоб її у сумнів подавати. Я тільки натякав на людей ваших, котрі задуже в пір'я вбилися і зависоке хочуть літати. Кождому з них здається, немов то він у полку свому якийсь суверен незалежний, і нема між ними такого, котрий би й чортові самому не запродався, щоб тільки булаву вашу гетьманську запопасти в руки та ще синові свому її на дальше передати. Пора вам, гетьмане Іване Степановичу, приборкати ворогів ваших, пора показати свою владу й силу. Гетьман кинув оком по залу і, зауваживши, що дехто зі старшин вдає, ніби він кудись далеко гадками своїми блукає, а кожде словечко всесильного царського любимця з воздуху ловить і втямку кладе, відповів з притиском, щоби вони почули: — Того я не можу зробити; не можу й не хочу! — Чому ж бо то так? — питався Меншиков, присуваючись до гетьмана. — А тому, бо не пора тепер, мавши великого ворога заграничного і не звоювавши його, визивати на бій домашніх ворогів, не пора починати найгіршої зі всіх хатньої війни. — Хатнього того ворога гетьманові Мазепі нема чого щадити, бо він гетьмана свого не щадить. Троюдить і коверзує. Канцелярія царська могла би щось більше про це сказати, та не місце і не пора нині до того. — Всі ми люди грішні, живемо та й грішимо, — перебив князеві гетьман. Але князь говорив дальше: — А боятися того хатнього ворога гетьманові Мазепі тому нема що, бо за гетьманом цар. Але ж цареві треба тую вірність ще й тим отеє способом довести і на віки вічні добру пам'ять по собі лишити, що от, мовляв, один був вірний гетьман Іван Степанович Мазепа, що так багато добра зробив для царя і для Московської держави... У цей мент з грюхотом відчинилися поліровані двері від бенкетного залу і на порозі в цілій своїй величі появився Петро. Генеральський каптан, защіпнутий на всі ґудзики, лента через плече, волосся доведене до ладу, очі свіжі й бистрі, голова піднесена вгору. — Даніліч! — гукнув як перед фронтом, — пора нам їхати! Година п'ята, моя галера жде. Якір вгору! — повторив улюблену моряцьку команду. Меншиков зірвався на рівні ноги, піднявся з місця також гетьман і його старшини. — Відпочивали, Іване Степановичу, після обіду? — спитав цар, повертаючися ввічливо до гетьмана. — Ні, ваше величество, ми провели декілька хвилин на цінній для мене розмові з Олександром Даниловичем. — То не добре. Розмова розмовою, а природа домагається своїх прав, тіло потребує відпочинку та ще у вашому віці. У вас же подагричні болі. — І хірагричні, і в лівому боці щось мені долягає, чого мій хірург розібрати не вміє. — Отже, бачите. Вам треба на себе більше вважати. Я другого Мазепи не маю і, мабуть, не скоро знайду... Даніліч, — звернувся нараз до Меншикова, — подбай, щоб усе було до від'їзду готове. — Слухаю вашого величества! — відповів князь, віддав цареві військовий поклін і назадгузь подавався до дверей. — Лиши це другим, ступай прямо, а то лоб розіб'єш, — сказав цар до Меншикова і взяв гетьмана під руку. Увійшли до бенкетного залу. Тут все ще стояло так, як тоді, коли цар замкнув до пообідньої дрімки свої достойні повіки. Годинник стояв, пахла рожана вода, крізь кармазинові занавіся падали теплі блиски пополудневого липневого сонця. — Випили ми на славу, — сказав цар, похитуючи своєю великою головою, — добре випили. Але ж і погреби твої, гетьмане, гарні, бо в голові ніякої тяжесті не чую. Великі гроші стоїть такий пир, — і він зітхнув... — Можна би за них для цілого полку чобіт нашити. Та це вже твоє діло, Іване Степановичу, а не наше. Нам тільки подякувати тобі, що я отсим і чиню. — І цар стиснув гетьманову руку. — Як скінчимо війну з нашим північним авантюристом, приїдеш до мене в гостину. Побачиш, як ми забавляємося. Але вважай, Іване Степановичу, бо якщо погрішишся проти моїх товариських інструкцій, то, їй же Богу, доведеться тобі осушить "кубок Большого Орла". Я собственною рукою піднесу його тобі, ха-ха! — Нараз, ніби щось пригадав собі: — Мая в 16 день, в неділю П'ятидесятниці, фортецію заложили і нарекли ім'я оной Санкт-Петербург... От як воно! — І цар пустився з гетьманом кругом бенкетного залу такою скорою ходою, що гетьман ледве підбігав за тим великаном. Позираючи, чи зачинені двері, чи не підслухає хто, цар говорив:— Пороху і куль якнайбільше наготовити, мости понаправляти, де їх нема, нові побудувати, коней, не конче до управи ріллі потрібних, реквірувати, щоби їх торговці на ярмарках для ворожої кавалерії не викупили, київську кріпость скоро будуй, а сама головна річ, людей своїх крізь густе сито перепусти. Хто не цілком надійний, того геть, хай іде до чорта в зуби. — Перебігаючи попри одні з дверей, копнув їх, ніби нехотячи, ногою. Двері відчинилися, і цар заглянув туди. Але кімната була пуста. Ніхто, значиться, не підслухував, і цар був вдоволений. — Та ще одне, — говорив дальше, бігаючи по залу, — твої люди, пане гетьмане, ніяк не хочуть учитися нашої мови. Це погано. Як же нам тоді порозумітися з вами? Польськими словами бесіду свою, як кашу вишкварками, радо підмащують, а то й латиною закидають, а нашою русскою мовою гордують. Це не гаразд. І взагалі вони, де можуть, там від нас бокують, ніби якісь інодержавні. Це мені не по нутру. — На хвилину пристав. — Тямиш, як тебе гетьманом на річці Коломаці обирали місяця липня дня 25, року божого 1678? Там-то й прочитано Переяславські пакти Богдана Хмельницького і до них додано 22 статті. В одній із них на гетьмана накладався обов'язок піклуватися про те, щоб чимдужче єднати українців із московськими людьми через подружні та другі зв'язки. Якось-то, гетьмане Іване Степановичу, великих наслідків такого піклування я не бачу. Гетьман слухав уважно кождого Петрового словечка й готовив відповідь заздалегідь, бо знав, що цар у розмові не допускав ніяких пауз. Нема відповіді, значиться, співбесідник не має що відповісти, і він перескакував на іншу тему. Тому-то, як тільки цар скінчив, гетьман почав: — Хай мені буде вільно довести до відома вашого величества, що вина тут не по нашому боці. Це московські люди не хочуть входити з нами у подружні зв'язки. — Невже ж? — Доказом мій небіж, котрого я, як свого сина, люблю і покладаюся на нього, — Войнаровський. Він сватався до сестри Олександра Даниловича. — І що? — Олександр Данилович зразу обіцяв, навіть ніби рад був тому подружньому зв'язкові, а згодом відмовився. Дозволу свого опікунського не дав. — Князь Олександр Данилович, — сказав цар і притупнув ногою, — дурак! Він гадав сестру свою царицею зробити. Високо він літає, боюся, щоб низько не сів. — І нараз, запримітивши гарне червонувате освітлення залу, сказав: — Як фейєрверк! Люблю огненную потіху... Жаль, що тепер день, а не ніч, побачив би я, які у вас фейєрверки. — Щасливий буду, — відповів гетьман, — якщо ваше величество зволять заночувати у Києві. Весь город переміниться в одну велику "огненную потіху". Цар покрутив нервово головою. — Неможливо. Не люблю змінювати моїх планів. Оставмо це до другого разу. Не за горами наш Київ. І не пора тепер на потіху. Тепер пора на діло. Числю, гетьмане, на тебе... Слухай, що Меншиков скаже... Ходім!.. Слова "слухай, що Меншиков скаже" він вимовив з притиском, надаючи їм окремої ваги. Цар повернувся нараз і кроками великана з казки переходив кімнати, незважаючи на людей, що, як колосся перед бурею, низько кланялися перед ним. Прощали його, горді, що обідали з царем, і щасливі, що його не побачуть. Гетьман, слідуючи за царем, повторяв у душі: "Слухай, що Меншиков скаже". Ці слова чимраз глибше всвердловувалися йому у серце і — боліли... Наліво від входових дверей, на майдані, стояв почетний відділ сердюків, хлоп в хлопа вибраний і вимуштруваний, — стояли, як витесані з мармору. Старшина підняв шаблю вгору, і роздалась команда: честь! Цар глянув і нахмурив брови; нараз, ніби ним трясця затрясла, заперечив рукою: не треба! Перед сходи під'їхала гетьманська парадна карета. Від дверей двірця до дверцят карети простелено грубе червоне сукно. Карета темно-синя, з золоченими прикрасами, велика й вигідна, запряжена шестернею білих арабських коней. На борозних сиділи гайдуки, двох їх стояло на лавочці ззаду. Перед каретою передня, за нею задня сторожа. За цим "ридваном", призначеним для царя, поза задньою сторожею, ще декілька повозів для царських людей, а дальше тупцювали осідлані коні козацьких старшин. На вулиці відділ царського війська не допускав, щоб тиснулася товпа. З усіх вікон придорожніх хат визирали голови цікавих. Хлопці повилазили на криші, а навіть на дерева в садах. Гетьман хотів відпровадити царя, але цар не дозволив. — Не треба! — сказав коротко. — Як же так? Що собі погадають люди? Скажуть: попав Мазепа в неласку у царя. — Нехай гадають що хочуть, а тобі треба спочити: втомлений і недужий. Остаєшся. Я приказую. І карети не треба було. Невже ж до Дніпра далеко? Зігнувся і ледви вліз у дверці. Повіз на сталевих пружинах і на шкіряних пасах перехилився набік під вагою царя. — Садовись! — гукнув на Меншикова цар, показуючи місце біля себе. — Бачиш, що віз перехилився; треба тебе для рівноваги... Якор вгору! Візник рушив віжками, гайдуки заколисалися, коні помчали вділ. Цар любив скору їзду. За ним пустилася задня сторожа, за нею повози з царськими людьми, один, другий, десятий, за повозами дехто з козацьких старшин на гарно вбраних конях. Гомін, тупіт, шум, і тільки по великій куряві знати було, куди переїхав цар. — Перешуміла буря, — сказав Данило Апостол до гетьмана, оглядаючись, чи їх хто не чує. — Боюся, пане полковнику, чи вона щолиш не надтягає, — відповів гетьман. — Відверни її, Господи милосердний, від нас та поверни на дебри і яруги, — зітхав Апостол. — Бога взивай, а руки прикладай, — сказав гетьман і увірвав, бо надходили старшини. Дехто прощався з господарем, кажучи, що приїхав до Києва з сім'єю і треба йому до неї поспішати, дехто від'їздив до полку, бо часи були вельми неспокійні. Народ хвилювався, як перед бурею море. — Що ж там у вашому полку нового та доброго чувати? — питався гетьман чернігівського полковника Павла Полуботка, прощаючись з ним. — У його полку чорт має толку, — відповів, жартуючи, Скоропадський. А на те йому Павло: — На чужий коровай очей не піднімай, лиці про свій дбай. Розійшлися у добрій злагоді, кланяючись гетьманові в пояс. Розпрощався і генеральний суддя Кочубей, бо казав, що у Ковалівці в його новому дворі чимало всілякої роботи. Там порядкує Любов Федорівна, і йому спішно туди, щоб дати деякі розпорядки. — Йому так спішно, що аж на серці млісно, — сказав генеральний хорунжий Іван Судима, коли вже Кочубей сидів у повозі. — Чому ж то так? — питався Сулими Кожухівський. — Відома річ, не рада курка на вечорниці, так несуть. Не рад наш суддя у Ковалівку, та мусить, бо жінка жде. Новин визирає, не його. — А чому ж тоді з мужем до Кивва не приїхала? Була б їх скорше почула. — Питаєте? Як же так? У Києві цар і Кочубеїха, і не їли вкупі обіду. — Ага...?! НЕ ЛИШ МОЛОТОМ, АЛЕ Й МЕЧЕМ Біля гетьмана осталися самі близькі до нього: миргородський полковник Данило Апостол, лубенський — Зе-ленський, компанійські полковники Кожухівський і Андріяш, генеральний хорунжий Іван Сулима і найближчі з усіх Орлик і Войнаровський. В їх товаристві гетьман пішов на вал, щоб подивитися, як буде відпливати цар. Дивилися хто голим оком, а хто крізь далекогляд. Бачили, як цар вискочив з повозу, мов перун із хмари, і влетів на галеру. — Починається царська забава, — сказав Сулима, що, як про нього люди балакали, крізь стіну бачив, такі мав добрі очі. — Цар сердиться на залогу галери. Ось один з офіцерів схопився за щоку, ніби його зуб дуже розболів, ось другий вже лежить на чердаку, добре, що в воду не скотився... Цар прикази дає, сам за стерно вхопив, відчалили... — Хай їх Бог провадить, — сказав гетьман, а Данило Апостол пошепки додав, ніби боявся, щоб цар не зачув його слів: — А чорт нехай їх пхає. Вже легкий вечірній туман, що після гарячої днини серпанком мерехтливим послався по Дніпру, закрив перед очима наших видців царську галеру, а вони ще стояли на валі й дивилися перед себе. Чи хотіли впевнитися, що цар дійсно від'їхав і вже більше не верне, чи причарував їх Дніпро? Бачили його не раз, не могли досить налюбуватися його красою, та нині він їм чомусь ще кращим здавався і ще дорожчим серцю, ніби хтось близький, з ким прийдеться їм розлучитися надовго, може, навіки... В заходячому сонці мерехтіли золочені хрести на куполах церков, а їх фасади, то мохом старим покриті, то свіжістю блискучі, знімалися поверх зелених садів, у котрих потопав цей старий прегарний город. — Гетьмана ніби хтось заворожив, так задивився, — озвався до Орлика Зеленський. — Наш гетьман дуже любить Київ, — відповів стиха Орлик. Нараз Мазепа, ніби зачув ці слова, повернувся до них і промовив: — Багато їздив я по світі й чимало всякої краси надивився, але садів таких, як наші київські, і другої такої ріки, як наш Дніпро, я ніде більше не бачив. Гарний та нещасливий город. — Чому ж то нещасливий? — спитав котрийсь. — Ви ще питаєте? Від Андрея Боголюбського донині немає йому спокійного життя, щоби він міг розгорнути всі свої сили і розкинутися широко й далеко на славу собі і цілій нашій країні. Що одне покоління збудує, то друге руйнує, і навіть свої не вміють свого пощадити, не знаючи ціни йому. Погадайте, скільки праці українського ума даром пропало, скільки мистецьких творів змарнувалося або на чужину пішло. Пригадайте собі тільки, що року 1554 перевезено з Києва до Москви знамениту бібліотеку Ярослава Мудрого. Між дорогоцінними книгами була, як кажуть, одинока рукопись Гомера. За книгами потягли на північ і наші вчені і тягнуть тим шляхом до нинішньої днини. Коли ж цей відліт скінчиться, коли настане весна, щоб наші птиці назад до нас вернули? Товариство, заслухане в гетьманську мову, що звеніла, ніби пісня туги, мовчало, а він говорив дальше: — В нашій лаврі Печорській, у Святій Софії і в других церквах є ще й нині чимало цінного. В Лаврі, як знавці говорять, є навіть образи божественного Рафаеля Санті з Урбіно. Дрижу за них. Дорогоцінним образам іншого світла, крім сонішного, і то, як воно на них згори, крізь прислонені вікна паде, не видати. А в наших церквах воскові свічки горять. Коли Господь дозволить мені ще декілька літ прожити, то збудую в Києві камінну бібліотеку і галерею, безпечну від огня і злодіїв... Але Київ будувати нам треба не лиш молотом, а й мечем. Полковники і решта старшин, почувши останнє слово, мимохідь шукали руками своїх щабель. Їх не було. Відпоясали, сідаючи з царем Петром до обіду. НЕЗНАЙОМІЇ Смеркалося, як гетьман зі своїми вернувся до двора. Тут стрінув його молодий Чуйкевич. — Маю сміливість доложити ясновельможному пану гетьманові, що його величество цар щасливо доїхав до Дніпра, ступив на свою галеру і відплив у дальшу дорогу. Гетьман вислухав звіту і сказав, що відплив галери бачив з валів, але йому цікаво знати, як царя стрічав по дорозі народ. — Не міг ніяк стрічати, бо царські драгуни кнутами розганяли людей. Хто не вспів податися назад, попадав коням під ноги. Декілька людей покалічено, одного хлопчика, літ може вісім, переїхала карета. — Що з ним? — Віднесли до найближчої хати й покликали нашого хірурга. Казав, що надії на видужання нема, може, вже й помер. — А батьки? — Не знаю, хто вони такі, мабуть, із бідних, так можна було гадати по одежі. Гетьман звернувся до Войнаровського: — Завтра скажеш розвідатися, чия це дитина. Поховати на мій кошт і батькам дати допомогу. Войнаровський добув із кишені записну книжку й занотував. Гетьман відпустив Чуйкевича. Казав йому позамикати ворота й поставити варту, щоб ніхто не входив: — Гетьман утомлений і недужий, відпочиває. Розумієш? — Так! — і Чуйкевич відійшов. — Його величество любить скоро їздити, — казав Зеленський до Орлика, — йому й байдуже, чи по камінню їздить, чи по людях. — А ви ж як, пане полковнику, хотіли, — відповів Войнаровський. — Даємо їздити по собі, та й їздить. Він, мабуть, щолиш набирає розгону. Як не спинимо завчасу того розгуканого коня, то він нам черепи поторощить. — Легко сказати, як не спинимо, але хто його має спинити, — і Зеленський нахилився Орликові до вуха, — гетьман? Бачите, як він йому годить, аж прикро дивитися. Петро — молодик, наш гетьман міг би йому батьком бути. — Що батьком? Краще кажіть — дідом, Петрові літ за 30, а гетьманові скільки! — Ото ж то й біда. Цей антихрист узяв гетьмана під свою власть, а хто раз в його лабети попаде, того він вже ніколи не випускає. — Кажете, антихрист? — питався Орлик. — Так в Росії говорять. Мабуть, навіть така книжка є, що в ній Петро змальований як антихрист. Сидить у зеленім мундирі з червоними відворотами й мідяними ґудзиками, в ріжкатім капелюсі і зі шпагою. Я не бачив, — говорять. Та ще розказують, немов то він і зовсім не цар, а самозванець, якийсь опир Гришки Отреп'єва. Німець з Кукуївської слободи чи щось таке. — Мало чого не балакають люди, — відповів Войнаровський, — але нам нема що голову забивати собі такими вигадками. — Вигадками? А бачили ви, як він їсть? Наш брат не дурний добре попоїсти, а й йому страшно дивитися, скільки в цей царський шлунок лізе, як у якусь безодню. А подивіться ви, як він п'є! Переспався якої півгодини і наче склянку воли проковтнув, тверезіський. Кажіть що хочете, а це якась несамовита людина. — Чимало в історії бувало несамовитих, візьміть першого Тамерлана. Але нам треба дивитися на Петра як на чоловіка, тільки незвичайної міри чоловіка. Нам нема що вірити, що він антихрист, нема що сподіватися кінця світа або чекати, аж вдруге народиться Христос. Це добре для баб-кликуш та для одержимих — хлопів. Наше діло обороняти останків тієї волі, яка нам залишилася, щоб і її не відняли у нас. — Обороняти, але як? Ви вчений чоловік, скажіть, як нам обороняти тієї волі, коли гетьман, наш провідник, про оборону й не гадає. Ви близький до нього чоловік, ви з його кості й крові, кажіть, що він гадає? — Один Бог знає, один Бог відає, що наш гетьман думає-гадає. І так воно мусить бути. Гетьман політик, а в політиці щирості нема. Але міркую собі, що коли би він бачив серед старшини кріпку волю одностайно за наші свободи козацькі стати й однодушне нашої прежньої, прадідної слави обороняти, то, може би. він і виявив нам свою думку, а так, коли в нас нема ні згоди, ні братолюбія, а лиш один другому завидуємо та ногу підставляємо і навіть на гетьмана свого московським людям всячину нашіптуємо до вуха, так що ж тоді йому робити? — Та й це правда, і то сумна правда, пане товаришу, — відповів Зеленський. — Але пора й нам до гурту, а то скажуть, що ми якийсь заговір підготовляємо. І вони увійшли до столової, в котрій гетьман звичайно обідав та вечеряв, як не було в нього чужих знатних гостей. Кімната була до половини стін виложена дубом, старим, аж чорним, мабуть, довго моченим у воді, котрого тепер і сокира не вчіпилася б. В углах стояли шафки, теж дубові, за склом, а в них усякі фаянсові та глиняні поливані збанки, тарілочки й звірики, гарно повироблювані, з домашніх робітень і з заграниці. На шафках голландські курантові годинники, що по черзі вигравали години. Верх дубових обкладів висіли дорогоцінні макати й гобелени, шляхотні в красках, гарні в рисунках, бо господар двора не любив на будь-що дивитися. Не любив різких красок, ні золочених оздоб, нічого, що хапає за очі та бентежить спрацьовану думку. Покоєві запалювали у мосяжнім свічнику, старокутської ручної роботи, нові свічки і зачинювали віконниці, бо по гарячій днині збиралося на бурю, може, й на град. Вправді, у вікнах були невеличкі, в олово вправлені шибки, але буває, що й їх сильний град геть поторощить. Далека наддніпрянська перспектива звужувалася, ніби якась чорна стіна надвигалася з півночі, і в воздусі висіло щось гнітючого й важкого, як іноді буває перед бурею. Та коли позачинювано віконниці і свічки, ніби в церкві, замерехтіли в гетьманській їдальні, розбуджуючи тих фавнів і німф, що у вечірніх сумерках стали були дрімати на фантастичних полях гобеленів, в кімнаті зробилося затишно й привітно. — Тепер я зі своїми другами, — сказав гетьман, — сідайте, панове, повечеряємо по-нашому. Ви всі мені рівно близькі і милі серцю мойому, сідайте, де кому краще, незважаючи на літа, заслуги, ні на уряд, який хто тримає. Ми всі тепер товариші для себе, й більш нічого. Вечеря була дійсно своя, не така, як обід. Добрий борщ, який недаром називали гетьманським, голубці з підливою, начинюване порося і якась солодка страва з рижу, меду, коринтських родзинків, ще й придобрена ванілією. Перепивали запіканкою, а попивали угорським вином, на гадку гетьмана, найкращим у світі. Він, жартуючи, казав, що угри тому й на Угорщину пішли, бо крізь Карпати занюхали запах старого токайського вина. — Можливо, — казав Апостол, — бо в мене є такий козак, що коли в селі лучиться і сто хат, то він все попаде в таку, де п'ють, коли не мід, то хоч горілку. — У вас козак, — підхопив Зеленський, — а в мене є така знаменита собака, що як у яку хату забіжить, то вже "небез преміюю" як не ковбасу, то хоч шматок сала витащить. — Зеленський любив лови й чимало розказував про своїх собак. — А другу таку маю, що знає, коли п'ятниця, а коли неділя. Їй же Богу! Як п'ятниця, то зариється десь у солому або приютиться у кутку і зітхає, мовляв, нині піст. А в неділю, то така вам жвава, така весела, так бігає, ніби розуміє, що при неділі буде що смачно полизати. — Пан товариш, мабуть, більше бачить, ніж воно є, — завважив Апостол. — На те мені пан Бог аж двоє очей дав, — відповів Зеленський. — А я своїм одним якраз те бачу, що треба, — казав Апостол. — Це і я можу посвідчити, — обстоював за Апостолом гетьман. — В Миргородському полку лад і послух, я ним дуже вдоволений. — І сліпий кінь тримає дорогу, коли візник видючий, — жартував дальше Зеленський. — Але й найкращий візник далеко не заїде, коли коні погані, — казав гетьман, — коли один все гайта тягне, а другий вісьта повертає. Та ще хотів би я бачити такого візника, щоб умів не шестернею, а дванадцятьма кіньми нараз заправляти. Розмова зі звичайної робилася політичною. Всі розуміли, на що гетьман натякає, та в нікого не було відваги явно висловити свою думку... І стіни вуха мають... Доки прислуга поралася біля стола, треба було числитися зі словами, котрі вилітали з уст птахами, а з гетьманського двора вибігали волами. Та ще якими, бессарабськими! І на це не було ради. Тому-то гетьман і сказав крайчому: — Відпустіть службу на спочинок і самі йдіть спати, бо всі ви нині втомилися. Ми тут самі будемо собі якось давати раду, — по-козацьки. Молодші будуть старшим чарки наливати. В дворі зробилося тихо. Войнаровський позачинював двері в суміжних від їдальні кімнатах. — Маємо між собою Апостола, можемо робити тайну вечерю, — казав. — Але Юди, — додав гетьман, — сподіваюсь, не буде поміж нами. Присутні обкинули себе питливим поглядом. — Коли б і був, — сказав Кожухівський, — то я не чекав би, аж він піде й удавиться, а післав би його скорше тая, де йому й слід, собаці. — Говоріть, пане гетьмане, — просив Апостол, — говоріть що маєте на серці, тоді, може, й нам розв'яжуться язики, бо і в нас багато на душі накипіло. — Прескорбна єсть душа моя, — почав гетьман, — і я боюся, дуже боюся, щоб і мені не довелось крізь сльози промовити колись: "Вскую мя оставил єси, Господи!" — Ми тебе не оставимо ніколи, — відповіло на це кілька палких голосів. — Побачимо, — сказав гетьман і, вдивляючися своїми гарними, але пронизливими очима в очі своїх співбесідників, питався:— Чи чули ви, що мені нині говорив світлійший? Питання ніби обухом ударило їх по голові. Воно вже кілька годин висіло над ними. — Чули, а тепер і раді б почути з ваших уст, ясновельможний пане гетьмане, що ви на це? — Що я на це? Ви ще питаєте? Невже ж не знаєте Мазепи? Я відповів: неможливо! Сказав, що на це ніколи не піду. За титул князя римської держави не продам я України, ані вас, мої товариші вірні. Не на те я тільки літ важкої праці для нашої матері рідної, отчизни дорогої, посвятив, щоб тепер, коли я вже, може, одною ногою над гробом моїм стою, за марний титул, за почесті нікчемні її і вас зражувати й продавати. Краще я булаву свою гетьманську в другі, може, молодші й сильніші руки передам, а сам, як мати моя, у черці пострижуся, ніж на таке нікчемне й непристойне діло піду. Всі, почувши це, легше відітхнули, ніби їм камінь важкий скотився з грудей. — Але треба вам знати, мої панове, що вони мені тую пісню не раз співають, спокою мені не дають, щоб я вас на чотири вітри порозганяв, щоб я щокращих їм у руки видав. І не допусти. Боже, щоби це колись проти моєї волі сталося. Ви знаєте, як у Москві та в Петербурзі наших людей вітають, як їх там гостять... — А чого ж вони хочуть від нас, ті іроди прокляті? — питався Апостол. — Невже ж ми цареві московському без усякої противності, послушливим серцем, не служили, невже ж ми своїм коштом далеких походів у Інфлянти, в Польщу, Литву, в донські городи і в Казанське царство не робили, невже ж цар на козацьких кістках своєї нової столиці не будує, болот не осушує, моря білим тілом українським не загачує? Чого ж їм ще треба? — Чого? — повторив гетьман і похилив головою. — Багато дечого, багато! В нас, бачите, урожайна земля і сонце краще світить, ніж у них, і ріки в Чорне море течуть. Та ще які! Один Дніпро що варта... Ви чули, як цар казав, що він ті пороги до чорта порозбивав би, — а чому? — питаюся вас. Щоб його кораблі могли від Балтійського моря до Дарданеллів і ще геть дальше свобідно буяти, як бджоли в улик мід, усяке добро, з усіх сторін світу до його зимної і бідної столиці привозити. Поки ми маємо хоч останки наших свобод, переяславськими пактами запоручених, на які царі московські присягають, руку свою на Євангеліє святе покладаючи і хрест святий цілуючи, йому не вигідно і навіть не досить безпечно се чинити. Так треба, бачите, не дуже-то й помітно, звільна усю старшину гетьманську і козацьку викорінити, міські права й привілегії покасувати, скрізь воєводів та губернаторів своїх посадовити, скрізь салдатів залогами на біду народові понасилати, а якщо народ не досить покірно схоче всі тягарі отсі і зневаги над собою терпіти, то й його за Волгу перегнати, а на нашу Україну своїх людей наслати, — ось чого вони хочуть, панове! — Ось чого вони хочуть, — притакнули старшини, похиляючи свої голови, що так нерадо хилилися звичайно. — А що Мазепа, — говорив дальше гетьман, — старий, заслужений і надто відомий у світі та що його Господь милосердний якось не дуже-то й поспішається до себе покликати, так треба його, того Мазепу, герцогством цісарським піддурити, в кирею горностаєву вдягнути, княжу корону на голову вложити, щоб він, як лялька у вертепі, дав себе за шнурок тягнути, а про свій край, про свій народ рідний і про своїх старшин, товаришів вірних, навіть гадки в голові своїй не мав і з серця свого все те, як непотрібні мар ноші і недостойні його світлійшій величності непристойності, геть далеко відкинув... Чого вони хочуть? — питаєтеся, панове. І голови старшинські ще нижче похилилися додолу, але уста їх мовчали. Бачили небезпеку, та не знали, як її відсунути від себе. В гетьманськім саді тріщали гілля дерев, і дощ грубими каплями бив до віконниць, ніби хтось стукав у них... Нараз у сінях почувся шум якийсь, хтось насилу вдирався туди, і його не пускали. — Стій! Гасло? — Меч і — масло. — Як? — Смійся в кулак. Пускай! — Не слід. Подай клич! Ти хто такий? — Степовий сич. Твій прапрадід. — Дурний! — Не знаю хто. Чи я, чи ти? Пусти! — Стій! Іти не смій, а то проб'ю! — Тю-тю, який! Угу-гі-гу! Гетьман звернувся до Орлика: — Хто нині над двірською вартою дежурить? — Молодий Чуйкевич. — Певний? — Вірний аж до смерті. — А все ж таки подивися, хто там такий. — По приказу ясновельможного пана гетьмана. — Зажди! Хто б не був, впусти його до мене. Хочу вислухати його. Орлик пішов і за хвилину вернувся. Провадив діда старенезного, ростом ще вищого, ніж цар, сивого, ніби з млина з-між питлів виліз. Очі мов полиняли від сонця, над очима нависли брови, під очима мішки. Вуса, як з клоччя, аж на груди звисають, на грудях пірвана сорочка, на дощах прана, на вітрах сушена; крізь діри видно велику незгоєну рану. Увійшов і став біля порога. Зіниці, як сверла, вверчувалися в простір. — Вечір добрий панам!.. Який тут храм, — говорив, розглядаючись по стінах. — Який тут хлам! — а вказуючи рукою на стіл, сміявся, — добре, та не нам! Добрий вечір панам! — Ти звідки, діду? — питався його гетьман. — З України. — Україна велика. — Як для кого. Одному до границь його маєтків, другому від колиски до гробу й від пощочини до слави; залежить, як хто ставиться до справи. — Як звешся? — Не знаю. Ні імені, ні роду не маю. Я — з народу, а ім'я своє забув. — А скільки ж тобі літ? — питалися його. — Старий, як світ. Давно на другу сотню пішло. Ще вас і на світі не було, як я мечем кропив... Колись я жив. Тепер мене нема. Це не я, лиш нудьга, лиш журба і лиш одна тривога... Заростає тернами дорога до слави, маліє народ, сам дріб... Смачний ваш хліб, та немає в ньому поживи... Все таке миршаве, паршиве, — тю! Апостол наблизився до гетьмана: — Це, мабуть, божевільний. Їх тепер багато тиняється по світі. Нове століття, народ жде кінця світу, вірить, що царює антихрист. Гетьман заперечив головою: — Не божевільний він, не божевільний, слухайте, говорить до речі, лиш другою мовою, не такою, до якої ми привикли. Старий зачув і замахав руками, як крилами вітряк: — Вам тільки бачиться так. Я. не божевільний! Я вільний, я козак! Невольник не знає — що воля. Йому, щоб хліб і бараболя, а з якого вона поля, не дбає, — їсть. Я не той гість, ні, ні. — А чого ж ти прийшов? — Жаль мені. — Кого? — Тебе, його і їх, вас усіх, цілої України, великої руїни. — І нараз, наступаючи на гетьмана і впиваючи в його очі свої вірлині зіниці, не казав, а приказував: — Не бійся, гетьмане, ізміни! Бійся, щоб не змінив її! — Кому? — Ідеї. Будь вірним її до сконання, умри для неї. Вона — твоя паня. Вона одна. Без неї жизнь — судно без дна. Не переїдеш ним на другий бік, ні за рік, ні за вік, дарма! Судно без дна — жизнь без ідеї... — Ти вчений, як бачу, — озвався гетьман. — Я мозком плачу, а серцем думаю. Смерті своєї чекаю, вона не йде, а сам себе не вб'ю, бо гріх. Терплю за всіх, страдаю. За тебе теж. — Тут показав на гетьмана рукою. — За мене? — Еге ж, еге ж! За тебе, ясновельможний пане, гетьмане Степановичу Іване. Ти нині Петра гостив, йому годив, фіміам, як перед ідолом, курив, а він? Ти не знаєш, хто він. Не сват, не брат, він — кат! Бачив його очі? З'їсти нас хоче. Свого рідного сина покладе на лаву за державу, за свою, за Петрову державу, не то тебе, мене і їх, вас усіх. Еге, еге!.. Що за жаль, що за сум. Тільки й край, тільки дум, стільки в народі сили, а кругом лиш могили, і кінця їх немає. Слава воскресення чекає, від воскресення до вознесення, з року на рік, весь вік, весь вік, і нема нам спасення. Замовк, ніби думка йому спинилася. Нараз, простягаючи правицю в напрямі до гетьмана так, що вказуючим пальцем мало не доторкнувся до його грудей, на яких пишався орден св. Андрея, гукнув: — Двигни цей камінь, двигни! Він тяжкий, але ще тяжче наше життя. Плодяться під каменюкою хроби, зігниєм від хороби! Двигни цей камінь, двигни! Він важкий, може, вб'є тебе, мене, багато нас, та час пройде і прийде час, що він дриґне і розлетиться у дроби!.. Еге, еге!.. Доброї вам ночі, панове! Ніхто не знав, що йому відповісти. Ніби духом позасвітнім повіяло на всіх. — Велике зло, великий гріх, не подавайте дідівської слави на сміх! Не подавайте!.. Прощайте! — Куди ж ти йдеш? — питався його гетьман. — Там ніч, там дощ, там град. — Я ночі рад, бо погані не бачу. Я мозком плачу, а серцем думаю. Куди я йду? Не знаю. Я нікого не маю. Моя родина — всі. Мій дім — степи, розстаї, могили. Стільки сили, стільки сили — і не мож волі добути, ані з нею жити, ні її забути... Спасибі за гостину, прощай, мій сину! Гетьман повернувся до Орлика: — Кажи, хай йому відведуть кімнату, старий, утомлений, та, мабуть, не буденний ум. Завтра побалакаю з ним. — Все чад, все дим, суєта суєти, і вінці, і хрести, і княжі киреї, і святі Андреї, крім неї, одної, крім великої ідеї. Не зрадь її... Великий шум, тільки й край, стільки дум, і такі вони гарні, попідхмарні... Спасибі тобі за кімнату. На могилах маю хату, там я свій, серед мрій про давні часи, про Богдана. Ними думка моя п'яна... Доброї вам ночі, панове! — Стривай! — Ні, ні. Пора мені. Давно пора. З горою зійдеться гора. Буде бій, великий бій. Як ти лицар, то духом не млій, кріпко стій! Він тільки цар, а ти лицар за волю... Буде бій. Дванадцята виб'є година, він свого рідного сина покладе на лаву, за державу, за Петрову державу. А ми — чи станемо грудьми за нашу справу, за славу криваву?.. Двигни цей камінь, двигни! Хай вам присняться сни батьків ваших... Доброї вам ночі, панове, — і тобі, і їм, і всім... Прощайте! Вийшов. Войнаровський пішов за ним, щоб провести крізь варти. Апостол рукою тер чоло; Зеленський торгав вус; гетьман дивився у двері, котрими вийшов дід. — Свят, свят, свят! — хрестився Апостол. — Коли б я не бачив перед собою вас, пане гетьмане, — говорив, перебиваючи томлячу мовчанку, — і вас, шановне товариство, то гадав би собі, що вина забагато випив і що надто вже постарілося гетьманське вино в пивниці і тому мені якісь страхіття ввижаються, а так... Так усі ми могли б собі гадати, пане миргородський полковнику, коли б не вірили своїм очам і ушам, — говорив Зеленський. — Але нема що себе дурити, він був. — Хто такий? Живий чоловік чи дух? — Авжеж, що живий. Ми ж не баби, щоб вірити в духів. — Мабуть, один з тих, що вмерти не годні. — Український Агасвер, гадаєте? — казав гетьман. — Може, Марко Проклятий. — А я гадаю, — обізвався Орлик, — що цей не з тих. Знає він, чого до нас прийшов. — Авжеж, що знає, але й нам пора знати — чого. — Чого він хотів? — питався гетьман. — Того, чого ми всі хочемо, — відповів Орлик, — тілька не маємо відваги сказати. — Що казав? — Що нам усім совість говорить, та ми здавлюємо голос совісті в собі. Говорив те, що в воздусі висить, ніби Дамоклів меч на волосинці. — Що ж нам тоді робити? — Те, що він радив. — Робити нам, що він приказував, — повторили старшини. — Але що? — питався гетьман. — Говоріть ясніше. Хай знаю, яка ваша гадка і які ваші бажання. Голос народу — голос Бога, а я, як відомо вам, віруюча людина. Піднявся з місця Апостол, а за ним і другі, й окружили гетьмана вінком. Апостол почав: — Як ми за душу незабутнього гетьмана Богдана повсякчас молимо, й ім'я його з пошаною славимо, й дітям нашим у шану велику передаємо за те, що визволив був Україну із кормиги чужої, як Мойсей люд свій із неволі вавілонської вивів, так ми, і діти наші, і дітей наших діти на віки віків душу й кості твої проклинатимемо, якщо ти нас за гетьманування свойого залишиш у теперішній неволі. — Прости за слово гірке, — додав, кланяючись, Зеленський, — та воно не в обиду тобі сказане, а з глибин душі, як камінь бурею наверх добулося, бо годі його нам довше про себе затаювати, годі нам свої думки скривати. — Відкинь цей камінь, відкинь! — кликав Орлик, стаючи перед гетьманом навколішки. — Встань! — велів йому гетьман. — Принеси з моєї спальні той хрест, що його Хмельницький зі зборівського походу привіз! — а звертаючись до товариства, говорив: — Ще раз питаюся вас, чесні і славні панове товариші мої, чи це ваше свідоме бажання, чи це хотіння ваше, за яке ви готові постояти явно і славно, не жалуючи ні майна, ні добра, ні навіть життя свойого? — Не пожалуємо нічого, щоб постояти за права наші, за волю й за славу України. — Можу числити на вас? — Як на себе самого. Не опустимо тебе до смерті, так хай нас Господь Бог не опускає у важку годину скону. — Сталося! — сказав гетьман і підняв дерев'яний, гарно різьблений, гуцульським способом багато оздоблений хрест угору — Кличу всемогучого Бога на свідка во Тройці Свягій всюдисущого, і Матір Божу, заступницю нашу, і святого Михаїла, опікуна лицарського українського, кличу й заприсягаюся перед вами і перед будучностію народу нашого, споконвіку вольного, а тепер у тяжке чуже ярмо закутого, що не ради користі своєї особистої, не ради почестей, буцімто високих, а на ділі пустих і нікчемних, не ради багатства, котрого я не потребую, бо його на другий світ не заберу з собою, а задля вас усіх, що під моїм урядом і регіментом єсьте, для жінок і дітей ваших, для загального добра матері нашої рідної, України безталанної, для користі війська Запорозького й народу українського, для збільшення і помноження військових прав і вольностей наших, хочу і бажаю, всією душею і всім помишленієм моїм за помочею Божою так зробити, щоби ви з жінками і дітьми своїми і весь наш край рідний з військом преславним Запорозьким ні під царем, ні під королем, ні під ханом, ні під жодним ворогом нашим не загинули, лиш осталися вольними і незалежними однині і довіку віков! — Амінь! — повторили усі, цілуючи хрест і кланяючись гетьманові у пояс. — Відкинь цей камінь, відкинь! — лунав могучий голос понад вулицями потонулого в глибокому сні Києва. — Сталося! — сказав гетьман і, втомлений, повалився у крісло. НІЧ Крізь серця, прорізані у віконницях гетьманської спальні, вибігали й клалися на дошку здовж валу вузькі смуги світла, ніби довгі, блискучі шпильки. Вартовий сердюк, що цею дошкою ступав туди й назад, вибиваючи сильно чобітьми, щоб було чути, що він не вснув, за кождим разом жмурив очі, перетинаючи ті світляні смуги. Це бентежило його. "Гетьман не спить, — говорив сам до себе. — І чого б то йому не спати? Повечеряв смачно, попив доброго вина, постіль м'яка, самі лебедині пухи, коли б так на мене, то мене і рідний батько не добудився би. Мені щоб де в сіно заритися або й так, на мураві, на бурці, то спав би, а його й на пуховиках сон не береться". Доходив до вартової будки, повертався цілим оборотом уліво і, вважаючи, щоб не зсунутися з дошки, дальше йшов, вистукуючи ногами. "В кого совість чиста, в того й сон здоровий... Наш гетьман, кажуть, чортові душу запродав... Або я знаю?.. Так говорять. Може, вороги таке придумали, бо в нього ворогів, як на голові волосся... Кажуть, хованця собі тримає, той його якимись мастями смарує, і від того його тіло не старіється. Жінки липнуть до нього, як мухи до меду, а він не дуже-то й відганяється від них. Любить, кажуть, жінок. Та як їх не любити?" Вартовий сердюк згадав своїх знайомих дівчат у рідному селі. — То ж то ніч! — сказав і похитав головою. — Гарна ніч. Дощик потішив землю, і тепер знову погода. А дійшовши до другої будки проти другого утла гетьманського двірця, повернувся цілим оборотом управо й дальше думав: "У нас, на Полтавщині, ще кращі ночі від тутешніх. Куди куцому до зайця! В нас як визвіздиться небо, як запахнуть липи, як дихне скошеним сіном від левад, то хоч минайся. Кудись тебе пре, кудись тобою гонить, спокою собі знайти не можеш. А дівчата!" — і він кріпко притис довгий і важкий кріс до серця. Зітхнув... "Тю! Отеє моя дівчина, отеє моя дружина, мабуть, до суду-віку. Нині на варті стій, а завтра, може, в бій, такий світ мій! Гіркий світ мій!" Нараз око його звернулося на одно з серць, прорізаних у дерев'яній, густо цвяхованій віконниці. — Не знати, чи попав би я туди кулею? Мабуть, попав би... І якийсь дивний голос нашіптував йому: "Ану, спробуй! Може, хованця вб'єш, а може, і... його... Не поставлять тебе більше на варту, не поженуть у похід, підеш у свою Полтавщину і не кріс тулитимеш до серця, а кого схочеш-спробуй" Вартовий перехрестився і сплюнув наліво, бо направо не годиться, з правого боку ангел-хоронитель стоїть, а з лівого підкрадається чорт. — Також гадки! — говорив, ще сильніше вистукуючи чобітьми, ніби хотів відстрашити чорта. — Також гадки! Пек та цур йому! "Може, той самий, що його мастями з ящірок мастить, до мене з такими гадками підступає. Нема дурних, небоже! Важкі тепер часи, то правда, але старі люди говорять, що за попередніх гетьманів ще куди гірше було. Тепер, правда, багато козаків у далекі походи женуть, і чимало їх гине, але в краю такої різанини нема, як за Руїни бувала. Гетьман лад тримає, і коли б не московські постої та не ті здирства, що вони спокійним людям чинять, то, може б, за його регіменту і в нас було, як у людей. Чи запродав він свою душу чортові, чи не запродав, то це не наша річ, а його, але щоби раз яким способом отсих московських чортів позбувся, то було би гаразд. Ще й як!" І вартовий дальше ступав, вилискуючи ногами, як баба на річці праником. "Нині на варті стій, а завтра, може, в бій, такий світ мій! Гіркий світ мій!" Над гетьманським садом блідла темна синява небес, меркли блискучі зорі, і крізь густі пні дерев мерехтіла золота заграва. Повівав поранній холодок. Гетьман не спав. Розпрощавшись зі старшинами, може, ще з годину тому, розмовляв з Орликом, пригадуючи, що й до кого має завтра написати і до підпису йому предложити. Орлик так якось пильно приглядався до нього, зазирав у душу, ніби вперве бачив його. Це справжній орлик, з нього колись може випіриться орел. Чи не догадується він чого? Листи шифровані читає... Може звіритися йому, може поставити його так, як колись біля Богдана стояв Виговський?.. Ні, ще не час... Ще й сам гетьман не знає, що зробить. Але зробить те, що зробити треба, щоб з наміченої дороги не зійти... На чотирокутнім дубовім столі з крученими ногами, накритім перським узористим ковром, за який можна було гарний хутір купити, лежало декілька рукописних зшитків у пергамінових переплетах. Козацькі хроніки, мемуари і копія переяславського й андрусівського договору. Гетьман переглядав ці важні історичні документи, роздумуючи над кождим пунктом. — І тут гаряче, і там боляче, — сказав, потираючи бліде чоло рукою. — Поставив нас Господь на порозі з Азії в Європу, поклав, як залізо між молот і ковало — кують. Аж іскри з того заліза летять. Важкий талан!.. Особливо тепер, коли таких двох ковалів появилося у світовій кузні, як Карло і Петро. Один геніальний варвар, а другий фантастичний герой. Оба хочуть підбити весь світ і перетворити його на свій лад. Обом сниться Олександр Великий, одному, може, й Тамерлан. Оба молоді. Мазепа поміж ними, як батько... Нова мітла гостро мете, але й емітується скоро... Петро п'є, гуляє, у його падуча недуга, кажуть, що ще й другу із заграниці привіз, французьку; головою трясе, хвилини спокійно не всидить, ніби чорт у нього вселився... не буде йому довгого життя. До того він не вояк. Він так воює, як зуби рве і мерців поре, — щоби скорше. Карло вожд, якого світ давно не бачив. Більший від Валленштейна, справжній герой. І генерали у нього які, а які вірні, військо за ним в огонь і воду піде... Треба дуже уважно приглядатися до того великого двобою і вмент, коли доля перехилюватиме успіх на бік одного з них, і собі перейти туди. Але eventus belli dubius est [4]. Війну, звичайно, рішає припадок, якийсь непередбачений припадок, треба пильно слідити за отсим припадком, передбачити його, заки другі добачуть... І гетьман, відложивши копії договорів, став переглядати секретні листи й витинки із заграничних газет, котрі йому привозили післанці від довірених людей. Щастя, видимо, хилилося на бік Карла XII. Так можна було собі гадати. Це було гетьманові по душі. Не тільки тому, що відповідало воно його політичним планам, але й з особистих причин. Гетьман не любив Петра. Це був варвар, а Мазепа ненавидів варварства. "Петро вдає європейця, але в душі він азіат, орієнтальний деспот. Культури насильно не пересадиш, її треба виплекати на рідному грунті, щоби чужі соки пройшли крізь жили рідної землі. І не можна культури ширити способом звірським, бо культура — це гуманне діло, праця для щастя людей. Він знущається над міліонами свого власного народу, а що ж буде, коли нас прибере в руки? Петро не шанує людини, не любить її, навіть свого рідного сина. Кунсткамера, статуї, французькі танці й компліменти, а перед вікнами бального залу людські голови на палях торчать і сморід з них зливається з запахом дорогих, заграничних парфум". Гетьман присунув до себе ближче полтавський поливаний глечик, повний розкішних троянд, і довго-довго приглядався до них, поки не всміхнулися його вузькі, свіжі, ніби хлоп'ячі, уста. "Карло теж не щадить своїх вояків, але не щадить і себе. Війна пощади не знає. Але він не кровожадний тигр, він дійсно культурний чоловік, лицар і філософ. Вишумів хлопцем, а тепер людський біль не дає розкоші його широкій душі... Пощо знущатися над людьми, коли життя і так важке, коли й без того тільки болю в світі?" І він гладив щонайкращу троянду своєю білою, малою сукою, ніби жалував її, що доцвітає не на рідній вітці. "Вибір-то легкий, але вибрати все-таки тяжко. Військо наше розкинене по цілому сході Європи, від моря та до моря, і нелегко буде стягнути його докупи, як настане рішаюча хвилина. А зі старшиною ще гірший клопіт, як з військом. Це люди зажиточні, мають маєтки, землю, двори, усякого добра надбали. Бояться, щоб не втратити його. Поки говориться, поти вони на все готові, а як прийдеться до діла, то стануть випрошуватися хто недугою, хто родинними справами, а хто і без виправдання спасеться бігством. Таких, що на них можна покладатися, небагато..." І гетьман став їх перечислювати на пальцях: Войнаровський. Орлик, Горленко, Ломиковський, Кожухівський, Андріяш і ще, може, дехто. Та чи й вони певні? Може, відрічуться його, як трижди отрицався Петро Ісуса? Коли б справа була певна, — oro! — тоді не обігнався б від них. Забувають, що не ясла до коней ходять, а коні до ясел. "Змиршавів народ, сам дріб!" — пригадалися гетьманові слова незнайомого, і його високе чоло покрилося морщинами... Може, воно й не так. Може, й тепер є люди не згірші, як були за Хмельницького, тільки часи інші, а що вони інші, може, це і не без його вини. Приспав лицарського духа, хотів якнайдовше здержати війну від границь України, щоби край наново загосподарювався і щоби народ пригадав собі, що таке мир, що тиха культурна праця у власній, хоч і не цілком вольній державі. Так здержався лицарський розгін, ота нестримна охота боротися хоч би і з самим чортом за визволення рідної країни. Привикли люди воювати з мусу, на зазив царя і за здійснення його планів, а не з власної волі і за власну волю. Цар зробився для них ніби їх власним володарем, котрого вони не люблять, але слухають, бо бояться. Невже ж посміють вони тепер піти проти його волі? Це питання чомусь нині, як ніколи перше, стояло перед ним у повний ріст і домагалося відповіді, котрої гетьмані дати не міг. "Яка ж важка отся булава, — казав, зітхаючи глибоко. — Це не булава, а хрест, хрест, котрий, може, прийдеться двигати на нову, українську Голгофу. Понесе... А все ж таки, яка приваблива ця гетьманська булава!.." І гетьман пригадав собі свого великого попередника, сонце Руїни, Петра Дорошенка. Чого він стоїть перед ним, такий гарний собою і такий безталанний, і, ніби з докором, глядить на свого генерального писаря. "До жінки просишся, — каже, — до Корсуня, а я знаю, що покинути мене хочеш, бо бачиш, що мій день вечоріє". Дорошенко вгадав. Мазепа таки покинув його, ніби не з власної волі, а перехоплений запорожцями і доставлений до Самойловича. А все ж таки покинув свого добродія. І чи було би дивно, коли б так тепер покинули його ті, котрим він робив і робить добро? І бачив гетьман цю нещасну годину, коли сонце Руїни заходило за хмари, надовго... Борковський обложив Чигирин, та на важився брати приступом города, в котрім сидів Дорошенко. Аж надтягнули з великими потугами Самойлович і Ромодановський. Дорошенко не хотів бачити нової хатньої боротьби, не бажав собі нового розливу братньої крові. В повній величі своїй вийшов із чигиринського замку назустріч передовому полкові, переїхав Дніпро і зложив гетьманські клейноди, прощаючи Україну на все... Які ж тії рубіни червоні, як кров, і як те золото руки палить! А все ж таки яка приваблива гетьманська булава!.. "Чого ж ти, гетьмане Іване Самойловичу, так сумно глядиш на мене з далеких сибірських снігів? Нарікаєш, що я перейняв із твоїх рук гетьманську булаву? Зробив я з тобою те, що ти з Дорошенком зробив, що, може, хтось і зі мною зробить, може, вже й робить... (Яка ж приваблива та гетьманська булава!)... Слави хочеться і влади хочеться, на те ми й мужі. Хто каже, що він не амбітний, цей або брехун, або недолугий, або одно і друге. Поки життя, поти й боротьби за славу і за владу. Роками я старий, але духом ні. Мені ще хочеться жити, хочеться тую булаву отрясти з чужого пилу, ожемчужити її новими, від нікого не подарованими жемчугами. Чуєш, — хочеться!" Він піднявся з крісла і став у повний ріст, ставний і стрункий, як козак. "Я певний був, що у мене більше снаги поставити Україну на власні ноги, ніж у тебе, Іване Самойловичу, і більше, ніж у кого другого на світі, і тому я прийнявся за це діло. Воно важке, може, більше важке, ніж у Сибірі віку доживати, але я його не кину. А коли собі хто гадає, що в нього більше кебети, ніж у мене, нехай пробує, але я не вірю. Не вірю і не дозволю! От що!" В цей мент хтось заскробав у двері, ніби кіт, і зареготався придавленим сміхом: "Хі-хі-хі!" — Увійди! — гукнув гетьман. Криті двері відчинилися, і в гетьманську спальню всунулася маленька персона в контушу, у високій соболиній шапці з чаплиним білим пером і з величезною карабелею. Був це маленький карлик, шляхтич, котрого Петро прислав Мазепі в дарунку, віддячуючись за цілу валку дичини, яку йому якось у М'ясниці післав був гетьман із своїх лісів. Карлик досягав носом до стола. — Стелюся до стіп вашої пресвітлості, пане герцогу цісарський, і б'ю покірно чолом! — Ти, суслику, ще не в норі? — питався його гетьман. — Моя нора край герцогського двора. В дворі не спиться, та й сон не сниться. Стережу вашої пресвітлості. — Сідай! — казав гетьман, показуючи на крісло. Карлик сів. Тільки шапка сторчала йому понад стіл і двоє малих хитрих очей. — Що нового скажеш? — Те скажу, що добре розважу, як ялось, а не так, як хтось, що перше каже, а тоді слово важе. — Ти дурний! — Я малий, від мене нема що великого розуму чекати. Є малі дурні, а є великі дурні. — Ти про кого? — От так собі. — Скучний. — Скучно тепер на світі. Та незабаром зробиться весело. Ненецький карнавал: Чінгісхан, Тамерлан, Сарданапал! Схопляться за гичку, висмикають кичку, за дурничку, за дрібничку, без пардону за землі шматочок, від Збруча до Дону, як баби за огірочок. Na pal, na pal, maczuga wal, wal go w feb maczuga, niech sie nie meczy dtugo. Padam do nog waszej hercogskiej mosci [5]. — Нараз встаючи і прикладаючи вказуючий палець до носа, говорив смішно-поважно, ніби грозячи: — Уважай, Мазепа, щоб не вийшла халепа! Ще й яка! Ага-га! — Невже? — Бігме! Кочубей птичка невеличка, високо літає, низенько сідає. Кочубей птичка невеличка, він навіть знає, що його чекає... Хі-хі-хі! Гетьман ухопив карлика за вухо і притягнув його до себе: — Chodz pan tu, panie taskawy! [6] — Do ustug waszej hercogskiej mosci. [7] — Кажи, але не бреши, знаєш що про Кочубея? — Моя хата скраю, я нічого не знаю. — А чому ж щось таке верзеш, ні в кут ні в двері? — Ні в кут ні в двері, але саме там, де треба... Уважай, Мазепа, щоб не вийшла халепа. І хіхікаючи, вихопився з гетьманської руки, шульгнув під стіл, з-під стола поза велику кафлеву піч і в двері. — Хі-хі-хі... — почулося з другої кімнати. "Маленький, але важненький, аж диво, звідки в нім стільки розуму взялося, — говорив до себе гетьман. — А хитрий! Як він усе догляне, відгадає... Кочубей птичка невеличка, каже, і так воно є, Кочубей дійсно птичка невеличка, але Кочубеїха — велика і рідка птиця. Чорт сім пар постолів стоптав, поки їх докупи зібрав. Чого йому не достає, те вона додає. Кажуть, що жінка, як торба, що положиш, те й несе. Та не Кочубеїха. В Кочубеїв якраз навпаки, вона кладе, а він двигає. Колись вона на нього понад сили наложить, і він надсадиться. Боюся того, бо Кочубей чоловік не найгірший, жаль мені його. Але жінка, — що ти порадиш з такою жінкою, що в ній десятьох чортів сидить, а на дванадцятьох ще місця досить?.. Кочубеїха мене не любить... Мабуть, задовго жию, а її аж руки сверблять до булави. Вона її носила б, не він, він до того нездатний, а вона — го-го! Тож-то була би гетьманиха, не така, як моя покійниця. Другої такої, як Любов Федорівна, зо свічкою в літню днину не знайдеш. Люта баба!... Щоправда, Україна здавна славилась кріпкими жінками, хоч би такими, як Анна Реїна, Ярославова донька, що французьким королівством так славно заправляла, але такої, як Любов Федорівна, мабуть, ще в нашій історії не було. Чую, що її не зійти безслідно до могили". Гетьман задумався, накрив очі повіками, але сон не брався. Забагато думок буяло в голові. Треба їх було позводити докупи і погодити, щоб не сварилися, як на ярмарку жінки. "Бачу, як Любов Федорівна на свого Василя гукає, що він не такий, як другі мужі. "Коли ти муж, то будь мені дуж! — говорить. — Другий на твойому місці вже давно Мазепу за Самойловичем післав би, але невже ж тобі не дорога честь, коли вже не своя, так жінки і дітей?" О, мабуть, вона йому добре голову миє. Бідний Василь... А все ж таки треба тую Любов Федорівну якось зацитькати, щоб він через неї не накоїв мені якогось лиха. Але як?.." І гетьман довго думав, як би це зробити, і нічого придумати не міг. Кочубей займав найвище місце біля гетьмана, був генеральним суддею, — так на почесті його не візьмеш, а маєтків назбирав стільки, що й грішми його не вдобрухаєш, — що тут зробити? Лишалося поїхати до Кочубеїв у гостину, і то не на годину-дві, а на два-три дні, нібито щоб відвідати його, бо нарікав, що нездужає, та привітати у новому дворі, а на ділі, щоб гарними словами прихилити Кочубеїв до себе. Гетьман знав силу свого слова і цілої своєї появи, котрій-то силі піддався навіть цар — Петро. Невже ж Любов Федорівна сильніша від царя?.. В Ковалівці побачить свою хрещеницю Мотрю. Гарна дівчина, на диво гарна. Ні в батька, ні в матір не вдалася, така якась інша і з виду, і з вдачі. До нікого в світі не подібна. Княгиня Дольська яка красавиця, а біля Мотрі померкла би, як біля сонця зірниця. "Молодосте, велика і непереможна твоя сила! Дивишся на молоду красу і сам неначе молодієш, неначе свіжа кров вливається у твої жили, хочеться жити, любити, творити. Розумію тебе, докторе Фаусте, і тебе, і твого Мефіста. Ще й як вас розумію, не тільки мозгом, але й серцем, цілим своїм єством. Літа йдуть, кождий день, ніби ступінь по сходах, у долину, в глибоку і темну криницю. А там, угорі, за тобою стільки цвітів, стільки сонця, така розкіш!.. Розумію тебе, докторе Фаусте..." Гетьман нахилив до себе пишні троянди і зі смутком в утомлених очах приглядався до них. "Вчора пишалися в городі, на небо гляділи, на зорі, нині ваш світ — отсі чотири стіни, нині ви дивитесь в очі старого чоловіка, котрому молодість сниться, а завтра зів'янете і вас викинуть геть, а в глечик покладуть ваших молодших сестриць... Такий-то лад у світі". Глянув у вікно. Крізь серце у віконниці падало проміння сходячого сонця, просто на голови троянд. "Поцілуй їх, сонце, поцілуй! Бачиш, в'януть, завтра пестощів твоїх неспосібні будуть відчути". Здмухнув свічку і довго-довго дивився, як троянди оживали, побачивши сонце. Паленіли, всміхалися до нього, жили. "Так воно, так?" — зітхнув гетьман і розхилив занавісу від свого ліжка... РАНКОМ Спав коротко та твердо, літнім сном надраннім, — може, години три, не більше, але збудився з почуттям сили і здоров'я. Випрямився, аж ліжко затріщало. "А люди гадають, що Мазепу крутять подагричні й хірагричні болі. Дурні!" Хвилину лежав ще з замкненими повіками, ніби рад був доснити якийсь гарний, дуже гарний сон. Нараз зірвався, накинув на себе довгий білий каптан аж по кістки, ноги всунув у пантофлі, червоні, саф'янові, і плеснув у долоні. Ніби з-під землі виріс молодий, гарний паж, подібний до одного з тих, що їх любив Ван-Дейк малювати, ще кращий. Гетьман пригадав собі, як він був колись пажем у короля, як король пестив його і як усі, особливо дами, не могли налюбуватися красою українського молодого шляхтича... Усміхнувся. — Як спалося, тобі Петрусю? — Спасибі ясновельможному пану гетьманові, я все сплю добре. — Молодий і здоровий. Рости великий, Петрусю, — і погладив хлопчика по голові. — Вбрання приладив? — Так, ваша милосте, приладив. — Яке? — До виїзду. — Але де? — У город. — Вгадав. Ти в мене дотепний козак. Після снідання і послухань поїдемо в город, а потім підемо оглядати фортецю. Купіль готова? — Так. — Снідання їстиму з його милостю паном генеральним писарем. Щоб він мені не забарився, вважай! — Подбаю. Паж вийшов. Гетьман дивився за ним, поки цей не зачинив дверей. "Сирота, але гарний... Не будь я Мазепою, хотів би бути ним... Хотів би... Так легко почував би себе, такий широкий світ стояв би нарозтвір переді мною..." І гетьманові пригадалося те, що йому не раз приходило на гадку, — їзда на розгуканім степовім коні. Жене крізь балки і яруги, крізь будяччя й тернину. А сонце пече, а спрага аж язик до піднебення прилипає, — страшна їзда. Але він не жалує її, ні, як не жалує цілої своєї буйної, повної пригод молодості. Знає, що жив. Цей кінь — то була алегорія на його молодість, придумана ним самим, тоді як він ще залицявся до муз і грацій, прегарних доньок Аполлона. Розказав її жартом, а люди приняли, як правду. Алегорія оживала... Викупаний і вдягнений у легкий шовковий каптан сірої краски, підперезаний слуцьким поясом, увійшов до малої, ясної кімнатки, в котрій любив снідати. Тут дожидав його Орлик. — Коротка літня ніч, правда? — казав гетьман, здоровлячись зі своїм генеральним писарем. — Дуже коротка, я нині й ока не стулив. — Чому ж то так? — Після вчорашнього. — Не таке ще доведеться нам переживати, — говорив гетьман, — а спати все-таки треба. Привикай, Пилипе, до царських ласощів, привикай! Ще, мабуть, довго доведеться тобі їсти ці марципани. — Не хочу. — Ого! Що ж то, ваша милість, може, гадають покинути мене, старого? — Пана гетьмана — ні, але їх... Ніхто не знає, як вони мені у печінках сидять. Гетьман пильно подивився на свого молодого писаря. — Смирися, Пилипе, смирися! Знаєш, так, нижче трави і тихше води. Терпи, козаче, отаманом будеш... А багато в нас нині на послухання зголосилося? — Як звичайно, багато. З тої пори як на нас москалі нахлинули, від покривджених і не обженешся. На послухання зголошуються мало що не самі такі, що перед кривдами московськими в гетьмані шукають оборонця. — Що ж я їм поможу? Царська воля сильніша від мене. — Це не воля, а сваволя, — сказав Орлик. — Мовчи, язичку, будеш їсти кашку, — погрозив йому гетьман. — Ти прийняв прохання, розглянув, казав втягнути в реєстр? — Все зроблено, і прохання по змісту й по формі розділено на допустимі й недопустимі, на пильні й такі, що можуть підождати. Деякі відіслано до відповідних канцелярій, бо хоч наші уряди працюють справно, то люди все ще пхаються до гетьмана з тим, що можна зробити, не "фатигуючи й не молестуючи" гетьманської особи. — Кождому здається, що його біда найгірша, і він з нею відразу іде туди, де гадає найскорше поміч знайти. — Народ сильно нарікає, — почав нараз Орлик. — На кого? На мене? — На московські здирства й душогубства, за котрі по невідомості своїй і по невченості відповідальним чинить гетьмана. Нема днини, щоб до нашої канцелярії не прийшла якась супліка від свободи, волості й від якогось городу, що там-то і там-то тілько-то й тільки людей убили, тілько-то й тільки худоби забрали, хутір спалили, жінок знасилували, — аж остогидне читати. — Треба нам знов післати жалобу до царя. — Шкода часу, — не помагає. — Хоч помагає, хоч ні, а наша річ доводити до відома царя, як його люди наш народ кривдять. Хай знає. — А хіба ж він не знає? Мені бачиться, що це все робиться за його відомом і дозволом. — Як же це? — А так, бо коли б проти, то карали б винуватих, а їх же не карають. Доводять народ до розпуки... — Кажеш, доводять народ до розпуки, — повторив гетьман, не повертаючи очей з Орлика. — А чому ж би то так? — Хочуть, щоб народ збунтувався, а тоді б вони винищили його до краю. — Не гадаю. Цареві тепер треба миру на Україні. Він же має ворога на карку, і то не якого-будь. — На ворога цареві народ не потрібний, тільки наше військо, та ще худоба і збіжжя. Народ на війні — це одна завада. — Побачимо, побачимо, — говорив гетьман, доїдаючи тарілку молочної каші, котру він звичайно їв на снідання, бо казав, що панська страва смачна, а людська здорова. Вірив, що невибаглива їжа зберігає його здоров'я і молодий вигляд. Молочна каша, яєшня, хліб з маслом і салом — це було його снідання. Попивав чаркою доброго чаю. Більше нічого не пив. Тільки у гостях або у себе на бенкетах випивав дещо, але не впивався ніколи. "Що тверезий думає, то п'яний гукає, — казав не раз, — а не все треба людям знати, треба щось і для себе сховати. In vino veritas [8] — це правда, але ще більш правдива друга латинська пословиця, а саме: Aurea mediocritas [9] , себто — обережно зі склом!" Це він не раз твердив своїм молодим старшинам і урядовцям. "У Москві зимно, нам треба себе горілкою розгрівати, а на Вкраїні і без хмелю тепло". Та не всі слухали його. Смачно з'їсти і добре випити — це була тоді життєва конечність. — Так ти кажеш, — почав гетьман, допиваючи чай, — кажеш, що народ нарікає? То зле... Від стогнання хворому не легше, а від ліків... Ліків треба нам, Пилипе, і то гострих ліків, бо хвороба наша важка й задавнена... А жалобу до царя все-таки напиши і то по пунктах, аргументів не жалуй. Знаєш їх стиль. Та ще напиши мені лист до Кочубеїв з "афектами й компліментами", дуже делікатний, такий, щоб Любов Федорівна, прочитавши його, облизала свої губи тим довгим язиком, котрим її Господь на шкоду її ближнім, по не відомій нам ближче причині, обдарувати зволив. Напиши, що віднині за десять днів приїдемо у Ковалівку, щоб побажати їм доброго прожитку в новому дворі і щоб її милості "презацній", пані Любові Федорівній, дати доказ нашої великої шани для її всяческих, найбільшого подиву гідних чеснот. Лист зараз-таки нині вишлемо окремим післанцем, і то не звичайним, а одним із прибічних наших людей, додавши йому для охорони і для більшого "ефекту" кілька узброєних їздців. А тепер мені пора, люди ждуть на послухання. Прощай! НА ФОРТЕЦІ Тихо й поважно сунулась гетьманська карета вулицями золотоверхого Києва. Перед нею і декілька кроків за нею їхали козаки, однаково вбрані й на таких самих конях, як гетьманські, чорних, як галки. Купці виходили з своїх крамниць і кланялися гетьманові в пояс. Навіть німець в довгополому фраку, що мав аптеку, в котрій, крім ліків, продавав також годинники й окуляри, вибіг аж за поріг свого склепу і кивався, як той трач, що його стружуть з дерева на забавку дітям. Гетьман усім відклонювався, кому киваючи рукою, на котрій грав усіми привабами весни перстень із чудовим ізмарагдом, а кому шапкою посилаючи привіт. Студенти Академії, що не мали до кого їхати на ферії і залишилися в Києві, побачивши карету свого добродія, ставали, як у вертепі, поверталися лицем до карети і кланялися в пояс, причім шапкою доторкалися землі. Бурсаки, що тільки мешкали в бурсі, а були на "своїх" харчах, бігали з глечиками від хати до хати, де їм їх добродії щоденно по черзі давали хто снідання, а хто обід. Стрінувши такого, гетьман кликав його до повозу й кидав у глечик гріш, за котрий можна було купити кілька обідів. Калікам і вбогим, котрі сумними вінками обплітали сходи церков, побудованих щедрою рукою "раба божого Івана Степановича", гетьман посилав милостиню одним із козаків, який відлучувався від гетьманського поїзда, щоб сповнити приказ свого пана, а потім здоганяв його. Декуди вулиці були вимощені деревом. По них гетьманська карета їхала, як по маглівниці. "Це добре на жолудок, — казав, жартуючи, гетьман, — буде нам обід смакувати". Було й так, що карета глибоко поринала в ями та вибої, особливо там, куди возили пісок, дерево та дернюги до нової фортеці. Не можна сказати, щоб гетьман був вдоволений ладом, який на вулицях бачив. Лампи світилися вночі тільки перед гостинницями та перед заїзд ними домами, хто що хотів, те й викидав на вулицю, а вднину не було кому спрятати цього хламу. Київ був подібний до великого заїздного дому, в котрім годі завести лад, бо все хтось новий приїде і насмітить. І доми, здебільшого деревляні, з різьбленими ґанками, на карбованих стовпцях і з віконницями, гарно розмальованими, виглядали, ніби їх побудовано, тимчасово, заки не настануть певні часи. Тільки розкішні церкви приваблювали до себе очі. На них годі було надивитися, особливо тепер, коли сонце так ярко світило й коли безчисленні куполи й хрести мерехтіли всіми відтінками золота. Гетьман особливо захоплювався церквою святого Миколая, котрої великий спокійний фронтон з високими стрункими стовпами надавав їй якогось надзвичайного польоту вгору. В голові Мазепи виринали нові плани, нові бажання, як би то Київ зробити світовим городом, столицею великого народу. Він рад був зробити його таким гарним, щоб другого такого города й на світі не було, а разом із тим забезпечити його перед посяганням чужих рук, перед тими непрошеними гостями, котрі від найдавніших часів донині заїздили до нього і робили там що хотіли — на шкоду. З теперішніми найгірша біда, бо вони не подібні до наглої бурі, котра перешумить, а нависають, як осіння сльота, в котрій все кисне, розкладається, гниє. Ця гадка затроювала йому насолоду, якої він дізнав, дивлячись на матір городів наших, на столицю Володимира, Ярослава і Мономаха, в котру так тріумфально в'їздив незабутній батько Богдан. "Повернуть ще колись ті світлі хвилини для тебе, мій золотоверхий Києве, повернуть!"... Відвідав архідиякона Мігуру, котрий працював над його портретом серед алегоричних постатей. Ритовина була поділена на чотири поверхи. Перший — надпис, герб гетьмана і всілякі емблеми, другий — гетьман серед алегоричних постатей, третій — святі, а на останньому — церкви, котрі будував Мазепа. Гетьман питався, чому Мігура зрисував його в панцирі, а не у звичайнім убранню, на що мистець відповів, що цього вимагає стиль. Гетьман признав, що так дійсно стать його краще достосовується до цілості, а бляхи на панцирі вирізнюються від сукна і полотна на інших вбраннях. Від Мігури зайшов гетьман подивитися на роботи біля нової фортеці. Ці роботи були йому дуже не по душі. Він відповідав за них перед царем. Цар обіцяв платити людям і не платив. Роботи були великі й важкі, вимагали багато рук, — цар наглив. Робітникам доводилося працювати в спеку, серед важких побоїв, зневаг та відомої сороміцької московської лайки. Здавалося, що це не нову кріпость будували, а дворець для самого чорта. Кожда груда землі полита була слізьми й кров'ю, кождий сажень валу виростав з тяжкої людської кривди. Гетьман бачив кривду, яка діялася тим тисячам українського народу, що будували на своїй власній землі твердиню для чужого насильника, ніби крутили мотуз на свою власну шию. Але спинити тої роботи він не смів. Відказатися від будови київської твердині або будувати її як занапасть — це значило б підтвердити ті доноси, які на гетьмана йшли до царя. Закусивши зуби й приказавши свому серцю мовчати, зближався він до цього нового пекла. Над цілим Печерськом повисав густий туман, ніби Печерськ горів. В тім тумані щось варилося, гуділо, гуготіло. Деколи ніби громи лускали направо й наліво, аж земля здригалася. Це розвалювали старі мури. Бог зна з яких часів. Копоти гризли очі й спиняли віддих у грудях. "Стільки там дорогоцінної старовини пропаде раз на все", — погадав собі гетьман, але, побачивши, як марнується життя, перестав жалувати пережитків. Життя дійсно марнувалося безпощадно й безсердечно. Козаки, котрі вславилися своєю хоробрістю в не одній битві, тягнули, як худобина, тачки і вози, навантажені камінням, піском і землею. Шлеї в'їдалися їм у плечі і в груди, жили на руках, на шиях і на чолах набігали кров'ю, як посторонки, так, що здавалося, немов це не люди, а якісь автомати, зроблені з кріпких скривавлених шнурів. Одежі на них майже не було, якесь порване лахміття звисало в декого з рамен, а в других щолиш від пояса. Ноги з розчепіреними пальцями грузли по кістки в землю, і здавалося, вони добувають усіх зусиль, щоби втоптати себе вглиб, влізти у підземні печері, бо тут, на поверхні, їм неможливо довше зносити такого знущання. Ті, що копали глибокі рови, ніби власними руками рили могили для себе. Копали завзято під свист батогів, під лайливі слова наставників, ще гірше від батогів болючі. Ніхто не облегчував собі роботи ні розмовою з сусідом, ні піснею. Пісня, як уразлива птиця, відлетіла геть від того пекла. Тут царював проклін, проклін цареві, гетьманові, Іістаршинам, проклін цілому світові, проклін жахливому життю! Гетьманові доводилося не раз бачити подібну працю на війні і в походах, але це друга річ! На війні сиплять окопи коли не з охотою, то з воєнним завзяттям та хоч із розумінням, що цього вимагає конечність. Тут і того розуміння не було, тут було одне — примус. В ті рови люди закопували не тільки свою силу, але й останки волі. На них вони дивилися, як на свою могилу. Ті потом і кров'ю набіглі, а койотами вкриті очі не бачили гетьмана, який в туманах і в куряві стояв біля одної з будок, збитих як-будь, щоб інженери й дозорці над роботами могли знайти захист перед жарою та перед дощем. Йому щось пояснювали, підходили з рисунками, з циркулями й трикутниками, але він ніби не помічав нічого. Бачив одно — важку муку своїх людей і боровся зі своєю совістю. "Спини цю роботу! Визволь тих мучеників нещасливих, розкуй їх руки, встроми їм меч у жменю, хай вони кинуться на своїх катюг і зроблять суд над ними", — говорила йому совість. А розум відповідав: "Не пора, ще не пора! Зціпи уста, мовчи до якогось часу, щоб не накоїти ще гіршого лиха!" Гетьман мовчав і дивився. Сотки возів і тисячі людей пересувалися поперед його очі, ніби чиясь могуча долоня розрухала якесь велетенське муравлисько, нівечучи його питоме [11], довгими віками улаштоване життя. Головний вал, як велетень удав, брав у свої смертельні обійми спору частину Києва і сунувся над Дніпро гасити дніпровською водою жагу, котра палила його. Поміж робітниками доглянув гетьман здалеку молодого парубка, рослого і здорового і такого гарного, що тільки стій і дивися. Гетьман підбирав таких до своєї сторожі. Чи не забрати його? Та коли побачив зблизька, покинув тую гадку. Обличчя дивно гарної краси було опозорене і ошпечене так, що гетьман мимохідь відвернувся. Ніздря були вирвані і ще не загоєні, з правого вуха спливала гидка посока. Парубок глянув на гетьмана таким поглядом, що він мимохіть спитався: — Як звешся? — Павленко Максим, — відповів нещасливий. — Звідки? Цей назвав одне із сіл прилуцької сотні. — Як же це? Ти, значиться, наш, а не русский, хто тебе так покарав? — Оцей-о! — відповів парубок, вказуючи на московського старшину, що стояв оподалік на горбку і наглядав над роботами на своїй секції. — Мене насильно взяли, я втікав, зловили і ось що зробили зі мною, — пояснював парубок словами, котрі, як мурашки, лізли гетьманові по спині. Казав покликати москаля. Цей ішов не поспішаючи. — Скорше! — гукнув нетерпеливо гетьман. Старшина прискорив трохи кроку, та не дуже. — Ви його покарали? — питав гетьман. — Покарав? Кого? Цього тут?.. Може, й я, не знаю, чимало тут таких! — Що значить "може"? І що значить "чимало"? Жадаю певної відповіді від вас. Старшина мовчав. Гетьман, видимо, бентежився. — Відповідайте, — гукнув. — Хай буде, що я. — Так тоді хіба ж невідомо вам, що суд над моїми людьми належить до мене? — Ми всі належимо до його величества, — відповів самовпевнено, гадаючи, що такою відповіддю спинить дальші питання. — Ви мене не будете вчити! — гримнув на нього гетьман голосом, котрий вказував, що він виходить зі звичайної собі рівноваги. — Ви мене не будете вчити, до кого ми належимо. Але я вас провчу, що поки що Київ під владою моєю і над фортецею я, а не хто другий має провід. Розумієте — я, гетьман Іван Степанович Мазепа! Москаль хвилину дивився тупим поглядом, ніби шукав і на ті слова якоїсь відповіді, нараз повернувся і, навіть не віддавши честі, хотів іти на своє місце. — Стій! — гукнув гетьман так, що всі вози, які переїздили, і всі люди, що переходили туди, спинилися нараз і стали, мов зачаровані. Москаль став, злобно дивився на гетьмана і мовчав. Був опозорений перед людьми, не знав, чого від нього хочуть, привик до того, що чим більше жорстокість, тим більша нагорода за вірну службу. Гетьман післав по дежурну команду. — Забрати цього чоловіка і відвести в команду. Він знущається над моїми людьми і не вміє шанувати влади. Коли не знає, що таке гетьман, так мусить знати, що — орден св. Андрея. Геть мені з ним! Жертву гетьманського гніву відвели, і поміж народом пішла чутка про те, що гетьман обстоює своїх людей, боронить їх від кривди. Ця чутка, ніби вітер у жару, повіяла на знесилених людей. "Гетьман не дасть нам пропасти, дай йому Боже здоровля!" — шептали не одні уста. Гетьман ішов, розглядаючись направо і наліво, ніби шукав нових злочинців, ніби він по те тут нині і прийшов, щоби робити лад. Нараз біля його, під колеса одного з возів, що везли тяжке каміння, звалився чоловік. — Ану там! Вставай! Ще не шабаші — роздались вигуки доглядачів. Гетьман спинив віз. Добули чоловіка старшого віком і такого марного, що дивно було, як тії кості тримаються купи. Ноги мав скривавлені, пообв'язувані ганчірками, на яких купами сиділи докучливі мухи. Вони лізли також до замкнених очей, а він і не відганявся від них, бо не міг уже рушити рукою. З рота йшла піна, в грудях грало, скрипіло, булькотіло. Гетьман казав принести води, обмити нещасливому Бог зна коли мите лице і дати йому напитися. Цей не хотів, ніби не чув. — Дайте мені сконати! — просив, відвертаючи своє бліде, синіюче обличчя. Насилу підважили зуби і залляли його водою. Створив широко повіки, глянув на гетьмана, здригнувся і промовив одно слово:— Кат! Хтось кинувся на нього і хотів бити. — Як ти смів? — почав. Але гетьман спинив його рукою: — Лиши! Він уже на Божій дорозі... Скорше від нас стане на Господньому суді, щоб жалуватися на нас. — Не жалуватися, а проклинати, людоїди! Гетьман сів біля нього і своєю білою рукою відганяв мухи з-над його очей. — Всі ми станемо на судищі Господнім, і всім нам кара буде або нагорода. І щолиш тоді видні будуть усі наші мислі й помишленія і всі гріхи наші, вольнії же і невольнії, — говорив голосом тихим, котрий вливався в душу конаючого, як останні ліки. — І щолиш тоді побачимо себе такими, як ми є, і здивуємося дивом великим, що ми себе не знали. І здивуєшся тоді також і ти, мій нещасний брате, що не знав гетьмана свого і проклинав його за те, в чому він не повинний... Не одно він робить, бо мусить, бо всі ми люди не власної волі, але все робить він лиш тому щоб краще було тим, що прийдуть по нас, дітям і внукам нашим. Умираючий насилу підняв повіки: — Внукам? В мене їх четверо, дрібних. Сини погибли в походах. Внук без опіки... — Заспокійся, мій брате, я не забуду про них. Ти з якого полку, з якої сотні, як звешся? Насилу почув відповідь і казав записати. — Внуки твої під опікою моєю, — сказав гетьман голосом сестри-жалібниці. Вмираючий повними розпуки очима дивився в ясні гетьманські зіниці. — Як безпанську собаку зариють мене, вози їздити будуть по кістках моїх... — Поховаємо тебе в Лаврі, між добре уродженими людьми, за домовиною твоєю піду я, мій брате, — казав гетьман, нахиляючи свої уста над його блідим чолом. — Прости мені. Умираючий, почувши на собі гетьманський поцілуй, здригнувся, хотів зірватися на ноги, але вспів тільки руку гетьмана донести до своїх уст і прилип ними до неї. Так і сконав. Гетьман перехрестив його тричі, велів покласти на носилку і нести до найближчої церкви з приказом, щоб поховали його чесно, дожидаючи гетьмана на похорони. — Нині роботам кінець! — сказав, і приказ його понісся по всьому фортечному районі, звільняючи до завтрішнього ранку тисячі тяжко спрацьованих рук і в тисячі серць вливаючи надію на милосердя і на полегшу. — Людям видати з моїх власних припасів крупи, хліб і омасту, за мої гроші купити для тих, що обносився, потрібне білля й чоботи... Це ж люди! — Це люди! — пішло по фортеці. — Це люди! МАРІЯ-МАГДАЛИНА Звичайно у важких хвилинах, коли не міг втихомирити своєї розбурханої душі, гетьман ішов до своєї матері в гостину. Віком вони не відбігали далеко від себе. Мати була на яких двадцять літ старша від свого сина. Усе земне залишила геть далеко поза преділами тихої монастирської огради, крім сина, котрого Господь милосердний поставив иа світочу, на найвищому місці на цілій широкій Україні і тримав його на ньому у своїй ласці незбагнутій і у своїх замислах для людських розумів непонятних тільки довгі літа. Цієї гордості вона ніяк не могла скинути зі свого материнського серця і не раз довгими годинами благала прощення перед іконою Пречистої Матері за цей свій одинокий гріх. Здавалося їй дивним і неправдоподібним, що Мати Божа так скоро й так жахливо втратила сина свойого єдинородного, а вона, ігуменя Магдалина, бачить свого сина Івана во славі і в доброму здоровлі. Дивні і незбагнуті діла твої, Господи! Для гетьмана була ігуменя Магдалина найвірнішим другом, сповідницею його що раз, то нових намірів і планів, учителькою і наставницею. Ніхто не знав того, що вона, і нікого не слухав гетьман так покірно, як своєї доброї і мудрої матері. Не раз доводилося йому тяжко жалувати й нарікати на себе, коли не зробив так, як мати казала, і навпаки, чи раз він рад був, що пішов за порадою мами. Марія-Магдалина Мазепина була від довгих літ ігуменею монастиря Дівочо-Вознесенського, Київо-Печерського, Глухівського. Наближаючись туди, гетьман відправив своїх людей до двірця і казав, щоби після обіду, як сонце стане ховатися за вежі собору, прийшли по нього. Паж Петрусь струснув пил із його вбрання, і гетьман вхопив за молоток, що висів на ретязях при вузькій хвіртці біля монастирських воріт, і постукав ним тричі. На мощеній доріжці почувся глухий відгомін деревляних постолів, і такий самий деревляний голос поспитав глухо, хто там бентежить мир приюту сього? — Раб божий Іван Степанович по благословення ігумені Марії-Магдалини, — відповів гетьман. Воротарка пізнала голос гетьмана, що відрізнявся від голосу других людей, як запах рожі відрізняється від ароми пільних квіток, і поспішно відчинила хвіртку. Хвіртка була низька, для покірних монахинь зготовлена, і гетьман мусив добре зігнути свою пряму спину, щоб увійти крізь неї. — Здорові були, сестро Євфрозиніє! — сказав гетьман, знімаючи соболеву шапку, гладку, без усяких прикрас. — Нехай Бог радує добрим здоровлям вашу ясновельможність! — відповіла воротарка, спускаючи очі додолу і осінюючи себе тричі великим хрестом, ніби відхрещуючись-від наітія нечестивих спокус. — Чи ігуменя у келії? — питався гетьман. — Чи в церкві? — Сестра Марія-Магдалина, з благословення Господнього ігуменя наша преподобная, щолиш з церкви вернула і вельми врадується, побачивши ясновельможність вашу. — Підіть, сестро Євфрозиніє, і сповістіть ігуменю, що її син прийшов до неї в гостину і просить побачення. Воротарка, заткнувши ключі за пояс і зложивши руки на грудях навхрест, як до причастія, вклонилася низько перед гетьманом, не підводячи на його своїх вічно перестрашених фіялкових очей, і скорою ходою подалась у головний будинок. Гетьман остався сам між високою монастирською оградою і ще вищими мурами монастиря, і його обдало тим сумирним спокоєм, якого нігде більше на світі не знайдеш, лиш там, — та ще хіба в гробі. — Може, в гробі... — сказав до себе гетьман, сідаючи на розігріту сонцем кам'яну лавку, недалеко воріт. На вузькій смужці мурави, що ніби зелений хідник бігла вздовж муру, бриніли працьовиті бджоли, нарікаючи, що залетіли туди, бо обніжжя не було з чого збирати. Біля входу не було навіть квіток, ні родючих дерев, нічого, що нагадує життя. "Безплодне існування", — майнуло гетьманові крізь голову, і, ніби у відповідь на те, він побачив на зеленій мураві фіялкові очі не старої ще воротарки, в котрі так важко зазирнути, бо вона їх соромливо спускає додолу. "А шкода, замітні в неї очі... — подумав гетьман і ніби засоромився тієї думки. — Дивно, що навіть в обителі святій не обженешся від тих грішних думок, ніби від настирливих комах, і що скрізь так дуже жаль тобі життя, котре могло би процвітати, а даром в'яне... А все ж таки як їм тут тихо, як далеко від турбот і суєти житейської! Не ганяють за розкошами і за славою, не журяться, що про них скаже будучність, байдужне їм життя... Може, й байдужне, не вірю... Чоловік найзавзятішого ворога поборе, лиш не себе..." — Мати-ігуменя казала просити вашу ясновельможність до своєї келії, — озвалася воротарка, витручуючи гетьмана з задуми. Голос її звучав тепер, як дзвінок у погідну днину, тільки очі заодно ще дивилися на свої білі пальці, що визирали з-поза ремінців на грубій деревляній підошві. — Спасибі вам, сестро Євфрозиніє, — сказав гетьман, встаючи з лавки і йдучи три кроки поза черничкою, що вела його крізь головний монастирський будинок, а потім склепленим хідником наліво, до останніх дверей. — Будь ласка, увійдіть! — сказала, відчиняючи перед ним низькі, дубові, густо цвяхковані двері, над котрими висіло розп'яття, прибране віночками пахучого зів'ялого квіття. Подякував і увійшов. Ігуменя Марія-Магдалина Мазепина замешкувала три приземні келії, получені з собою низькими, подібними до входових, дверми. Келії були склеплені, невеличкі, біло мальовані без усяких прикрас. У першій стояли шафи з книгами богослужебними, з метриками монастирськими, з літописними записками, з толкованнями Святого письма та роздумуваннями письменних, більше образованих сестер-черниць, які пером скорочували собі нудьгу одноманітного монастирського існування. Тут стояв біля одного з вікон стіл з приборами до писання і другий посередині келії, обставлений низькими стільцями, на яких сідали гості, що приходили в монастир зложити жертви на славу Божу та просити благословення відомої з розуму та богоугодного життя ігумені. Ігуменя жила в другій келії, а в третій стояло її тверде ложе, горіли лампи перед іконами і пахло ладаном. Гетьман пройшов першу келію і на порозі другої стрінув свою матір. Стояла перед ним хоч так ветха деньми, але пряма і хоч черниця, та все ще ніби горда, з руками, так само зложеними на лоні, як на тім портреті, що висів у робітні гетьманській, проти його стола. Колись гарне, тепер уже тільки поважне обличчя, так дуже характеристичне для роду Мокієвських, видимо, хотіло робитися лагідним і добрячим. Але тільки очі ніби всміхнулися легко, уста ж остались, якими звичайно були, ніби вони і зроду сміятися не вміли... Гетьман підійшов до материної руки і поцілував її, тую худу, тонку, маленьку і зимну руку, як у вмерлої. — Благословення вашого прошу, мамо, — сказав покірно. — Благословення Господнє да будет с тобою однині і до скончанія днів твоїх, мій сину, — відповіла, підносячи голову на склепіння, котре висіло над ними і придавлювало їх, як людей, що були зависокі для нього. Хвилину уста ігумені, безцвітні і вічно дрижучі, шептали ще якусь молитву, котрої ніхто, крім Господа Бога, не чув, а потім вона, нараз змінюючи голос і поставу, сказала: — Спасибі тобі, Іване, що зайшов провідати мене. Скучилося мені за тобою, синку, давно ми не бачилися... А може, ти не рад, що я так до тебе говорю, на тобі ж орден почеплений, як бачу, і царя ти вчора в себе гостив, великою ложкою з ним їв, високу ти, значиться, пісню співаєш. — Не те, мамо, не те, а багато діла всякого і ще більше турбот, і то великих турбот, тому й не заходив до вас. Пощо старість вашу і мир дому сего тривожити мирськими ділами. — Пощо, пощо? І гадки хочуть добутися наверх, і їм у голові тісно, і коли їх создав Господь, так видно, що треба ними поділитися з ближнім своїм. Гадаю, що я тобі найближча. — Як гадаєте, так воно і є, — відповів гетьман, подаючи матері крісло з високим поруччям. — Сідай і ти, — сказала, — обом нам треба шанувати ноги, мені, щоб занесли мене на другий світ, тобі, щоб зайшов до мети, котру собі намітив. Сідай і спочинь! Ти, бачу, втомлений. Може, що в тебе болить? У нас є сестра, аптекарка, знає ліки всілякі краще від наших хірургів і докторів. Не соромися, кажи! — Ні, мамо, тілом я, славити Бога, здоровий, як риба, тільки душа в мене болить. — Важкий це біль, мій сину, важкий, та нема такого боління, котрого б не укоїв Господь. Ти б до архімандрита нашого пішов, висповідався, він людина умна й богоугодна, сподіюсь, полегшало б тобі. — Більше угодної людини, як ігуменя Марія-Магдалина, я не знаю. — Не кажи так, мій сину, це гріх. Розмова одно, а сповідь друге. Сповідь розгрішає грішника. Але ви, люди модні, начитані в латинських поганських книжках і у французьких та італійських грішних романах, не соблюдаєте Божого закону, довольності всяческія собі вигадуєте, а тоді: "...душа мене болить". Авжеж, що болить, коли ти її раниш гріхами всевозможними... Але я балакаю, а ти ще, може, й не обідав. Певно, з города вертаєш, діла мав з москалями, а може, тої адської фортеці дозирав, що й нам спокою не дає. — Ви вгадали, мамо, я радо пообідаю з вами, за монастирською трапезою. — Ні, ні, мій сину, — казала, заперечуючи головою, ігуменя, — туди я тебе не впущу, вовка між овець не пускають, але скажу подати обід у першій келії, з'їмо його разом, як колись давно бувало. Тільки ласощів таких не буде, а ти, грішнику, був до них великий охотник. Пора тобі, Іване Степановичу, смирити плоть, ой, пора! Погрозила йому рукою і постукала патерицею у входові двері. Казала подати обід на двоє. Пісний монастирський обід, риба з Дніпра і ярина з власного огороду, оброблюва~ ного руками сестер-послушниць, і блинці на олію. — Що ж ти за таку журу маєш, мій сину, говори! — казала мати. — Ти мені й снився, синку, на білому коні і з хрестом у руках. Грішно вірити в сни, але кажуть, що це або велика шана, або немале горе. Молю Господа Бога, щоб ні одного, ні другого не давав. Бо якої тобі ще шани треба? — Якої? Ви ще питаєтеся, мамо? Хіба ж це шана, оцей святий Андрей і ця княжа корона, що її мені готують? — Мені — ні, але людям, видно, що шана, бо чого ж би вони побивалися так за тим добром? — Я хочу одної шани, щоб люди казали колись: визволив Мазепа Україну, та не так, як Богдан, на короткий час, а надовго, навіки, якщо люди можуть балакати про вічність. — Доброї ти шани собі бажаєш, мій сину, і хай тобі Всевишній і наша заступниця свята, Матір Господня, поможуть, щоб ти доступив такої честі, але невже ж ти гідний її? Гетьман поклав ніж і вилки на білу гладку тарілку і дивився у вікно, що маленькими круглими шибками визирало на зелений монастирський город... На вікні стояли глечики з квітами, бо ігуменя без квіток жити не могла; в городі дві чернички підгортали ярину. Їх лиця, зарум'янені від сонця і праці, дивною красою рисувалися на тлі чорної одежі. Довга, поважна одіж лагодила зариси їх тіла й надавала їм гармонії в рухах. "Картина! — погадав собі гетьман. — Чому наші малярі не малюють таких картин?" Нараз пригадав собі мамині слова, чи гідний він такої честі?.. Тяжко відповісти. — Мовчиш? — питалася мати, котра звикла до сповіді сина. Сповідала його не раз, суворіше від усякого сповідника, котрий Мазепу-грішника не міг би був відділити від Мазепи-гетьмана. — Що ж я вам маю сказати, мамо, коли ви знаєте мене, як лихий гріш? — Ой, знаю, Іване Степановичу, ой, знаю, і то не з доброго боку, а лиш як грішника нерозкаянного. — Ви, певно, на рахунок жінок? — А хоч би й це. Невже ж тобі не пора сказати: шабаш? — Якого мене создав Господь, такого й має. — Не треба бути Іваном Мазепою, щоб викручуватися сіном з пивниці. Щось таке, то й твій чура годен сказати. А тобі за булавою пора б забути про юпку. — Не можу. Краса вражає мене, а краса людська тим паче. Як побачу гарну людину, так ніби новий дух вступає в моє тіло. Почуваю в собі нову охоту працювати, боротися, добувати. — Оце-то і єсть той гріх, той великий гріх. Не для слави Божої, і не для спасенія людського працюєш ти, а похоті плотські женуть тебе до праці, з тіла, а не з духа твоя робота свій почин бере. Тільки те, що з духа походить, безсмертне єсть, а тіло тлінь... — Вона вп'ялила в його свої поважні очі і, ніби пригадуючи собі щось, говорила: — Багато ти, Іване Степановичу, одідичив по батькові свойому, покійному Степані Миколайовичу, дай йому, Боже, царствіє небесне. Палкої вдачі був, один огонь. Але Україну любив і під булавою Виговського гідно за її добро боровся. — А невже ж я її не люблю? — спитав гетьман. — Коли б ти її не любив, то я тебе за сина свого не мала б. Але Україна, бачиш, хоче від тебе великої і неподільної любові, щоб ти тільки про неї дбав, і більше ні про кого! — Навіть і про вас, мамо, ні? — Як треба, то й про мене забудь, не приходи до мене, не гай часу, цілого себе лиш її присвяти, от що! — Може, воно так, мамо, а може, й ні. Кажуть, що недобре, якщо старий пияк нараз чарку геть відкине. — Чому? — Кажуть, що страва йому не буде смакувати, з сил опаде, умре. Отеє я так і про себе гадаю. Коли б я нараз перестав на жінок дивитися, то чи не знікчемнів би я, не постарівся, не збайдужнів до життя? І що ж з того за хосен був би для України? Ігуменя перехрестилася тричі. — Господи наш, Ісусе Христе, претерпівий за нас страс-ті помилуй нас! — а потім, подумавши хвилинку, сказала: — Га, що ж? Роби як знаєш. Ти в мене стара дитина. Не пора мені тебе на шнурочку водити. Але чи за тими панями та княгинями не забуваєш ти про своє діло? — І не дожидаючись відповіді, казала дальше: — Забагато марнуєш народу. Погадай, скільки його в тих походах царських вигинуло, скільки при будуванні фортець змарнувалося? Великий гріх береш ти на свою совість, Іване! Гетьман піднявся з крісла і пройшовся кілька разів вздовж келії. Це було питання, котре його дійсно боліло. — Може, я тебе в надто болюче місце вразила, сину? Прости! — сказала ігуменя, водячи за ним своїми грізними очима. Гетьман, замість відповіді, поцілував її в руку. — Так, мамо, ніхто, крім вас, не знає, як мене тая кривда болить. Він розказав їй те, що бачив нині при будові фортеці. Хотів розказувати спокійно, щоб не бентежити маминого серця, надто чулого на біду і на горе ближнього. Але не міг. Його голос дрижав, як зависоке настроєна струна, то могутнів, як грюкіт весняного грому, то заломлювався і поринав у глибині розпуки. Марія-Магдалина повисала на устах Івана Степановича своїми пронизливими зіницями, і тоді мати й син робилися одним великим терпінням. Нараз гетьман припав головою до рук мами: — Мамо, мамо! Яка важка оця булава! Яка вона важка, як хрест! А вона гладила його темне, буйне волосся, на котрім, як на мураві перший іней, білілися срібні нитки, і, знімаючи свій зір до образу розп'яття, що висів на супротивній стіні, казала: — Двигай цей хрест, мій сину, двигай, Господь його на тебе вложив, терпи! Нічого нема вічного на світі, може, й тій кривді недалекий кінець. Може, це й справді Господь антихриста післав, щоб випробовувати нас, грішних, і хто протерпить до кінця, спасен будет. Він, кажуть, віру нашу святу в поругу подає, як який Навуходоносор з чаш святих горілку п'є, в ризах церковних гуляє, народ християнський катує, — терпи! Господь наділив тебе умом не будь-яким, мій сину, може, на тебе зійде дух святий, щоб ти щось доброго придумав. Недовгий мій вік на землі, як перейду туди, благати буду Бога за тебе, і за нашу віру святу, і за весь наш народ безталанний. Кріпись! Квітки в глечиках хиляли своє листя від великої спеки, на шибці билася муха, що впала в сітку павука, черниці розходилися з келії трапезної по монастирі, відгуки їх тихої ходи розлягалися по кам'яних підлогах, як у сні. Гетьман підняв голову, опер її на спину крісла і примкнув повіки. Марія-Магдалина встала і, сплітаючи пальці, нервово спиталася: — Що ж ти гадаєш робити, мій синку? — Як тая муха в павутинню, так я б'юся в гадках, — відповів гетьман. — Не раз бував я у важких пригодах, але в такій, як тепер, не був. Тут або пан, або пропав. Прийдеться все ставити на одну карту. Я азартної гри не хотів. Досить вже газардували мої попередники. Я йшов, як кіт по стерні, уважно, обережно. Підносив добробут, творив культуру, беріг мир, хотів, щоб люди засмакували в людському життю. Я хотів своєї держави. І хочу! Будував її, як уважав, що можливо збудувати. Не весь камінь може бути наверху. Мусить же щось і в фундаменті лежати. На фундамент великий тягар налягає... Тяжко народові, я знаю. Та буде своя держава, тоді й полегша прийде, мусить прийти, я це знаю. А без держави усім одна біда, хіба найгіршим добре, тим, що підуть переможцям служити. І не дай Бог того!.. Нараз звіялася війна. Дві хмари на нас наступають, — тут Петро, а там Карл... Вибирай... — Вибирай! — відповіла мати. — Треба вибрати так, щоб із дощу не попасти під ринву, щоб, рятуючи щось, не втратити усього. — Лютер і Антихрист, — відповіла гетьманові мати. — Ні з одним, ні з другим нам уже не по дорозі. — А все ж таки цей Лютер — чоловік, і він дальше від нас, а Петро на карку. Це рись, що до шиї нашої присмоктався і кров нашу ссе. Так мені чомусь здається, що Україна жінка, а Петро чоловік, котрий знущається над нею. Не жити тому подружжю у парі, розвестись треба. — Розводу церква не знає, треба скасувати шлюб. — Боюся, що дійсно прийдеться нам скасувати цей шлюб. Та чи не гріх це, мамо? — Чия вина, того й гріх. Господь тобі простить... — І вона підняла руки свої вгору. — Що не зробиш для облегчення долі народу, для визволення його з тяжкої вавілонської неволі, прощене тобі хай буде Господом милосердним, як моє серце материнське прощає тобі усі гріхи молодості твоєї і всі промахи теперішнього життя... Амінь! На церкві озвався дзвінок. — Незабаром треба мені до церкви, — сказала ігуменя. — Ще одно тільки питання, мамо, — затримував її гетьман. Видно було, що йому важко звіритися з отсим питанням, і тому він його відкладав на кінець. — Що ж такого? — Боюся Кочубея. Не так його, як Любові Федорівни. Знаю, що вона за булавою аж горить. — Так що ж з того? Перегорить і прохолоне. — Тим часом може зчинити велику пожежу. Кочубей не одно знає, чого знати не треба, а до царського уха голос і з найдальшого кута дійде. — Гадаєш? — Боюся того... Кочубеїв треба заспокоїти. — Так заспокій. Гетьман встав, поправив пояс, погладив свій малий вус і, очі спускаючи додолу, спитав: — Що б ти на це сказала, мамо, коли б я так засватав Кочубеєву Мотрю? — А помовчавши хвилинку, говорив дальше: — Може б, таким чином заспокоїв жажду Кочубеїхи. Хоч не гетьманшею, а все-таки була би матір'ю гетьманші. Добра мати славою доньки своєї славиться. Ігуменя мовчала. По зморщенім чолі, по навислих бровах і по устах, що ще скорше, як звичайно, дрижали, було видно, що її думка пильно працювала. — Вона хрещениця твоя, — сказала нараз. — Я про це з митрополитом побалакаю, а як треба, до патріарха поїду. Царі жінок до монастирів давали і знову женилися. Цісарі й королі теж, і то за згодою церкви. Чимало таких випадків знає історія. — Так, але це негарно і грішно. Генріх VIII був звір, як дикий кабан, хоч і славний король. Не хочу, щоб і про тебе так писали. А до того ти в літах, а вона щолиш розцвітається. — Ви ж самі сказали, мамо, що дух — сила, не тіло. Ігуменя мовчала. — Та чи полюбить вона тебе? Великий рів поміж вами, боюсь, чи подасте собі руки крізь нього. Не дай Боже, щоб її присилували йти за тебе, за булаву. На таке подружжя благословення свого не дам. — Силуваним конем не доробишся. Тут тобі й слово моє, мамо, що тільки за добровільною згодою Мотрі одружуся я з нею. — Коли для справи і це тобі потрібне — нехай. Та якщо правду маю сказати, то не вірю я в це діло, не вірю! Кочубеїха не з тих, що ради доньки зрікаються почесті для себе. В неї, крім Мотрі, є ще другі діти. Вона схоче, щоб всі вони могли похвалитися мамою гетьманихою. От що!.. А втім, як гадаєш. Судженої і конем не об'їдеш, — нехай! Дзвінок озвався вдруге. — Пора мені на молитви, — сказала ігуменя і попрощалася з сином. Розійшлися. Він хідником пішов до брами, вона крізь город, з патерицею, чотками й молитвословом пустилася до монастирської церкви. Але в півдороги стала й озирнулася. Дивилася, як її син, старий літами та дійсно молодий духом, різким кроком прямував до воріт за черницею-воротаркою з фіялковими очима. — Дивні твої діла, Господи! — казала Марія-Магдалина, переступаючи церковний поріг. З ГЕТЬМАНСЬКИМ ЛИСТОМ Вечоріло, коли гетьманський канцелярист Іван Чуйкевич зі своїм невеличким кінним відділом опинився на лівому боці Дніпра. За ним горіли численні верхи київських церков, сіяли хрести, як свічечки на різдвяній ялинці, від золочених блях і від шиб у вікнах бив такий блиск, що й дивитися годі було. Київ виглядав, як казковий острів на мерехтливих водах Дніпра. "Гарний наш Київ!" — подумав собі Чуйкевич, озираючись востаннє позад себе. А перед ним стелилися поля, на яких згуста стояли копи, луги, вкриті буйною отавою, шуміли. Стрибали зайчики, били перепели, десь далеко кигикала чайка. Наліво, на виднокрузі, ніби чорна хмара, стояв Броварський ліс. Здавалося, що це з його темного нутра виходить ніч. Поміж нивами й лугами крутився широкий шлях. А такий пил був на ньому, що їздці геть пропадали. Здалеку їх і не видно, тільки ніби хмара якась сунеться від заходу на схід. Тупоту кінського теж не чути, бо коні ніби по подушках ступають. Тільки порскання їх розлягається широко, і тільки іноді задзвенить шабля, вдаряючи об козацьку острогу. — Здоров, мій гнідий! — каже козак, поклепуючи гнучку шию свого коня, котрий, зачувши степ і поле, порскає, стрясається цілий, як у воді риба, і іржить, аж гомін від броварських лісів відбивається. — Будуть нам раді, — каже другий козак, родом з-під Миргорода. — Тобі б то хтось та не був радий?! — беруть його товариші на решето. — Такий красунь, що не дай Бог, щоб яка жінка на тебе задивилася. — Або що? — Та ніщо, тільки якби їй Бог сина дав, то був би дурний, як дияконський чобіт з лівої ноги, а як доньку, то таку кралю, що й чортові під пару. — А ви, гадаєте, кращі? — відгризається тамтой і затягує пісню, та таким-то голосом сильним і гарним, що ніхто й не підтягає за ним, щоб не псувати. — Співай ще, — просять його. — До співу-то ти здатний. Пан Біг що тобі з голови уймив, то у горло наддав. — А вам-то пан Біг не жалував язиків, — каже той, що його брали на кобеняк. — Вус тихо сиди, як бороду голять! — Диви який! Вже двірської поливки хлипнув і гетьманського хліба покушав та й гадає, що й він чоловік. Співай, кажуть тобі! І козак з-під Миргорода затягає другу пісню, та таку-то сумну і тужливу, що, здається, від неї весь степ осотується імлою. Лиш коні порскають, вудилами дзвонять і бренькають козацькі шаблі. Чуйкевич нагнав свого коня, щоб не ликати порохів, курить люльку на короткім цибушку з мосяжним шоломиком, щоб іскра не запалила стебла, і думає. В нагрудній кишені в нього листи з гетьманської канцелярії, підписані самим писарем генеральним, з приложенням гетьманської печатки до сотників, крізь яких сотні проїздитиме Чуйкевич, щоб вони йшли йому на руку, щоб давали нічліг, хліб, коням обрік; а як треба, то й коней сотенних, ради поспіху. Вертаючи, віддадуть їх і знову свої окульбачать. Та ще була грамота, писана по-російськи, на той припадок, коли б Чуйкевичеві довелось стрінутися в дорозі з яким під'їздом царським, щоб не було драки, які звичайно при таких зустрічах бували. А лист гетьмана до Кочубея Чуйкевич зашив у шапку. Тільки з головою можна його від нього відняти. Та ще думає Чуйкевич над тим, як його напучував Орлик. Ніби з книжки читав. І яка де дорога, і які річки треба переїздити або вбрід переходити, і де треба тримати себе на осторозі перед гільтяйством, що в лісах та на полях, промишляє, і як до котрого сотника підходити, бо в кожного чоловіка свій "нрав і права". Хоч молодий, а як батько ним турбувався. "Нинішню ніч, — казав, — можна їхати безпечно". Холодком і людям, і коням вигідніше, а дороги кругом Києва безпечні. У Києві тепер гетьман живе, недавно був і цар, перевірено поля. Але завтрішню ніч радив переспати, бо так і для здоровля, і для безпеки краще. Чуйкевич рад був слухати Орлика. "Це голова, його колись! не мине булава", — гадав собі, розуміється, по найдовшій жизні теперішнього гетьмана Мазепи, до котрого його, Чуйкевича, тягнула якась дивна сила, як до нікого другого в світі. Він не міг забути ні голосу гетьманського, ні його ходи, ні погляду його очей, що читали в душі, як у відчиненій книжці. Довір'я, якого він зазнав, дістаючи в руки гетьманський лист, ще більше це прив'язання скріпляло. Чуйкевичеві здавалося, ніби гетьман їде поруч нього, ніби він стежить за кождим його кроком і знає наперед кожду його думку. А самого гетьмана так тяжко зрозуміти. "Кажуть, народ його не любить, нарікає, проклинає його з кістками, а все ж таки слухає його і не бунтується, як бунтувався перше. Мабуть, народ десь у глибині душі своєї чує, що гетьман добра йому хоче. Не грав же він комедії нині вранці з тим умираючим козаком при будові фортеці. Весь Київ о тім тепер говорить, а завтра вістка піде по цілому краю. Який би він не був і що б він не робив, мій гетьман, остануся йому вірним до смерті. Він нас до слави веде". І на сам звук цього слова молодий козак почув якусь легкість у собі, ніби йому хтось крила до рамен причепив і ніби ті крила несли його вперед, у невідоме, але гарне, краще від відомого та будь-якого... Незчувся, як коротка літня ніч минала, як від ставків і озерець стало дихати опівнічним холодком. Озирнувся і не побачив нікого. Відбіг від своїх геть далеко. — Пугу, пугу! — гукнув зі здорових грудей, і, ніби гомін, відповіло йому багато голосів: — Пугу, пугу! Почувся прискорений тупіт, хропіт коней і свисти козаків. Окружили його вінком, кінські голови досередини, задні ноги на поле, так, як кінське стадо, що борониться від вовків. — Що ж, панове товариство, пора нам спочити? — питався. — Гадаємо, пора, — відповіли, — година духів надходить, ще нас який з дороги зведе. — Розложимо ватру, — казав той з-під Миргорода, — лихий святого вогню боїться. — Ото козак, — стали його знов товариші на решето брати, — ото козак, що лихої сили боїться. — Коли б інше товариство, то, може б, і не боявся, — відгризся тамтой. — А дивіть, дивіть, — сміялися товариші, — дивіть, і нашій дитині виростають зуби, треба тобі, синку, заглянути до губи. — Чортовій матері заглядайте, не мені, — казав миргородець, котрому вже надокучили жарти. — А чого ви так присікаєтесь до нього? — питався козаків Чуйкевич. — Бо ми його любимо, хоч він такий поганий. Гарно співає. — Ну, так злазіть з коней, розпалюйте ватру, будемо слухати співу. Задзвеніла збруя, стрепенулися коні, позбувшись тягара, козаки розпускали їм попруги й знімали сідла. Незабаром горіла ватра, снувався білий димок, ніби шукав собі дороги до зір, кругом ватри на дергах лежали козаки, поспирані на кульбаки, а коні гризли траву. Як котрий свиснув на свого, цей сейчас відзивався, а як свиснув удруге, то біг скоро до свого пана. — Ану, заклич ти свого, — казали миргородському товаришеві, — заклич! — Не хочу. — Кажуть тобі. — Не буду. — То заспівай йому, може, прийде, — додав від себе Чуйкевич. Почувся сміх. — Не журися, — потішав козака Чуйкевич, — з кого ся насмівають, з того люди бувають. — Чому ні! — відповів козак і знову, щоб спинити жарти, заспівав. Та вже не сумної, а жартівливої: — Ой, під вишнею, під черешнею стояв старий з молодою, якби з ягодою. Співаючи, вдавав і старого мужа, і молоду жінку, то старечим голосом шишикав, то високим жіночим сопраном співав, ніби два горла мав у своїй шиї. — Ми гадали, що він дурний, а він комедіант. Тобі б, небоже, до того тіятру пристати, що його студенти показують, от що. Нараз чуйні козацькі коні насторошили уха. Збилися докупи, тихо. Козаки теж замовкли і повернулися в тую сторону, куди головами звернені були коні. — Не чути нічого... — сказав один, що мав найкращий слух. — Хто з вас хоче, хай сяде на коня, — казав Чуйкевич, — і хай подивиться, що там. Лиш не відбиватися далеко. Зголосилося кількох. Чуйкевич вибрав того, хто зголосився перший. Поїхав... — Ватру згасити, окульбачити коні... Готовись! Кождий козак стояв коло свого коня. Дехто доїдав шматок хліба з сиром, дехто потягав з тикви горілку для більшої охоти. Козак, висланий на звіди, вернув. Казав, що наліво, в долинці, за ліском чи байраком, є якийсь хутір великий чи слобідка, і там щось поганого твориться. — Горить? — Дурний! Коли б горіло, то було би видно луну, це ж ніч. Мабуть, якісь гультяї на безборонних та ще сплячих людей напали. Летім! Чуйкевич гнав напереді. Біля нього той, що їздив на звіди. Без крику їхали, без свистів і без дороги, навмання через поля і левади, крізь рови і річку, щоби скорше. В гайку зіскочили з коней. Двох козаків лишилося, зібрали коней за поводи і тримали. Чуйкевич з хлопцями посувалися в напрямі села розстрільною один від другого на кілька кроків. Шаблі притримували руками, щоб бренькотом не зраджувати себе. Доводилося й спотикатись, і то не раз, бо як гарно було до півночі, так тепер зробилося погано. Але в козака очі, як у вовка, об дерево голови не розіб'є. Бігли. Гайок був невеличкий, за гайком огороди, а там сільце. Городи перебігли чвалом, як у приступі, і перед загородами нараз припали до землі. Чуйкевич був посередині лінії і, мабуть, посередині вулиці, що перетинала село. Хвилину наслухував. Чув крики людей, плачі жінок, вереск дітей, рев худоби. Між людськими голосами, як грудки між горохом на решеті, попадалася груба московська лайка в батька і маму, в Бога і чорта, отся безтяменна лайка, котрою лаються москалі без ніякої причини, прямо "для развлеченія". Чуйкевичеві стало ясно, що це царські люди, рейтари чи ратники якісь, відбилися від своєї команди й пішли на нічні промисли. Цар був скупий, вимагав від людей тяжкої служби, а на утримання війська жалував грошей. Його люди, як голодні пси, снувалися кругом своїх постоїв і грабували народ. Як попали в село, в якому були не лиш жінки, діти й діди, але й способні до оборони мужчини, та ще з ручницями, то зчіплювалися з селянами, і приходило до кривавої розправи, у якій не обходилося без ран і без трупів. Чуйкевич зрозумів, що одна з таких нічних драм якраз розграється перед ними. — Хлопці, по двох на вулицю! Щадити життя! Як почуєте мій свист, до мене! — сказав до найближчих направо й наліво, а ті передавали дальше один другому і по парі, перескакували плоти і впадали на подвір'я й на вулицю. Чуйкевич із-за причілка одної хати побачив, як двох москалів тягнуло дівчину. Вона не давалася, одною рукою трималася дверей, другою відштовхувалася. Мати обороняла її більше криком, як силою. Та крик не помагав. Ніхто на поміч не йшов, бо й по других хатах була та сама біда. Чуйкевич, не надумуючись ні хвилини, вискочив із-за угла і кинувся на гультяїв. Вхопив одного за ковнір ззаду, коліном наляг на хребет і зігнув його, як жнець згинає сніп, на котрім хоче складати полукіпок. Тим часом другий кинувся до шаблі. Та, заки він вихопив її з похви, здоровий п'ястук Чуйкевича так нагло і мітко заїхав йому поміж очі, що той похитнувся, замахав руками, як п'яний, що на ожеледі посовгнувся, і горілиць повалився на землю. — Жінки в хату! — гукнув Чуйкевич. Їм того двічі й не треба було казати. Вскочила перестрашена дівчина, за нею побігла мати, і чути було, як ступою завалювали двері. Чуйкевич оперся спиною об одвірок, витягнув шаблю і стояв готовий до оборони. Москалі лежали, як забиті. Тільки постогнували стиха, переплітаючи стони лайкою. Нараз оба зірвалися і, як дикі коти, з двох боків наперли на нього. Чуйкевич пустив свою шаблю млинцем. Москалі прискакували й відскакували від нього, як сокира від твердого дуба. Але не кидали його, як рубач дерева не кидає, хоч воно і як не подається. Видно, люті були, що позбавив їх лакомої поживи. Числили на те, що він один, а їх двох, що втомиться, і що все-таки врешті-решт покладуть його. Той, що поміж очі дістав, напирав сильніше, мабуть, не молодик був, а досвідчений ратник. Йому-то якось і вдалося засягнути Чуйкевича кінцем своєї шаблі на лівому рамені. Чуйкевич почув удар і, не знаючи ще, чи він ранений, чи ні, зробив нагло сильний виступ лівою ногою, наніс напасникові важкий удар і зі скорістю блискавиці, перескакуючи з ноги на ногу, рубонув направо і другого засягнув по голові. Два зойки, два стони — і ніби хтось двома повними мішками гепнув об землю... Трутив ногою ворога й вибіг на вулицю... Наглий блиск осліпив його. Полумінь, як язик казкового смока [11], лизнула вулицю, ніби хотіла досягнути того подвір'я, з котрого саме вибігав Чуйкевич. Подався за ворота і побачив, як полумінь знялася вгору, обсмалюючи листя дерев, що росли біля хати. Листя скверчіло, скручувалося й летіло, як птахи, як мотилі, високо під чорні хмари, що нависли понад нещасливим селом, ніби втікало кудись далеко. Горіло обійстя по другім боці вулиці. Чуйкевич пустився туди. Перебігаючи вулицю, наткнувся на кількох москалів, що без шапок, з попідтиканими шинелями гнали, озарені сяєвом пожежі, як чорти по пеклі. Широко відчинені очі, в яких малювався нестяменний жах, насторошені вуса, повивалювані язики робили їх грізно смішними. Один зударився з Чуйкевичем, пошпортнувся і впав. Чуйкевич переступив по нім і побіг до гарячої хати. Перше, на що звернув увагу, були наглухо позабивані вікна і заставлені возами, саньми і дошками двері. Догадався, що воно таке. Знав із жалоб та з оповідань, як царські люди живцем палять не податливих на їх ласку хахлушок. Руками відривав від вікон дошки, шаблею рубав шибки скоро-скоро, незважаючи на скло, що скакало до очей, й на тріски, що били в лице. З вікон, як з кагли, бухнув дим. Ускочив туди. Хата всередині ще не горіла. Дубові двері від сіней спиняли полумінь, що з вишки спускалася вділ... Але дим вдирався крізь усі щілини, і стеля вже тріщала. Не бачив нічого, чув тільки жіночі стони. Вхопив одну, що лежала без пам'яті біля лави, і, як колоду, перекинув її крізь вікно... В той момент побачив своїх козаків, що гонили москалів. — Двох тут! — гукнув на них. Один всунувся крізь відчинене вікно. — Другий стій там! Посвіти! Цей вхопив якусь гарячу головню, і в хаті зробилося настільки ясно, що можна було бачити, де яка лежить. Висували їх крізь вікно і подавали тому, що стояв під хатою, щоби ніс у садок, на мураву. — Скорше, скорше, бо стеля тріщить! — наглив Чуйкевич. Дим гриз в очі, вдирався носом і устами, ще трохи — і край! — З-під постелі ноги торчать, — говорив козак. — Тягни! — відповів Чуйкевич. Витягнули останню, що перед димом влізла була під постелю, де крілі мали свою нору, витягнули, перекинули і самі за нею вискочили надвір. За хвилину стеля з луском повалилася додолу і вікнами, як з велетенської печі, бухнула поломінь, зливаючись з тою, яка з'їдала до останку дах. Не було мови про те, щоб рятувати хату. Добре, якщо пожежа не перекинеться на сусідські стріхи. Може, й не перекинеться, бо дерева спиняють огонь, а ціле село в садках. Такі гарні садки, так багато овочів сего року. Хати далеко від себе стоять. Село нестаре, а може, недавно відбудоване, землі багато, нема що людям тиснутися так, як у городі. "В городі було би куди гірше", — думав собі Чуйкевич, падучи знесилений на мураву. Він весь горів. Ліве рам'я пекло, в очах огонь, в ушах шум, в устах спрага. На висках ніби хтось молотками валить. Біля нього його помічник. Цей тільки дише й плює. — Тю! Проклята Москва, от чого начинила! Вашій милості нічого не сталося? — питався Чуйкевича. — Нічого замітного. Присхне. Добре, що ми тільки душ врятували. — Одних врятували, а других до чорта післали. Що його, то не пропаде. Він свого не дарує. — А тобі, товаришу, нічого? — Лихе не пропаде! — відповів, посвічуючи білими зубами. — Я вже у всіляких пригодах бував і ось який здоровий, як риба. Мене мамуня в такій воді перший раз купала у річній та ще в саме полуднє браній. То жива вода... Ге-ге-ге! — сміявся, випльовуючи решту диму й сажі зі свого рота. — Боязкі оці ратні люди, — казав, присуваючись до свого старшини, — такі боязкі, як тхорі. Вони тільки на писок моцні, страх, як лаються, з вереском кидаються в бій, але при першому зударі, як не податися їм, то тікають куди очі світять. Егеж! Ви бачили, як оці тікали? — Бачив, — відповів Чуйкевич, приходячи звільна до себе. — Доброго ми їм страху нагнали. А їх було, мабуть, удвоє більше, ніж нас. Не знаю, чи котрий з них з душею до свого командіра на "лепорт" верне. Злепортує йому на другому світі, ая!.. Бо там, знаєте, в долині дядьки на них чекали. З дрючками, з сокирами, хто що мав. Можете, ваша милосте, знати, як воно скінчилося. Але добре їм так. Харцизяки, такого бешкету в спокійному селі натворили. Мабуть, ні одного двора нема, де б не потурбували когось, не зґвалтували, не вкрали. Кажуть, що чорт і москаль візьме, того вже не відбереш, — а дивіть! — ми таки відібрали. Ге-ге-ге!.. Ціле стадо худоби гонили з села, живодери. А тих жінок, що ми їх врятували, то вони найкращих з села до одної хати зігнали і ну ж бавитися. Позабивали вікна, щоби хто не побачив, а може, щоб яка зоря не заглянула на таке беззаконня та не розказала в небі, хоч їм до неба так, як мені до царського престола, а може, ще й дальше, позабивали, як кажу, вікна, а почувши, що якась несподівана поміч надходить, вискочили, двері загатили і пустили червоного когута під стріху. Як не нам, то нехай не буде нікому, гадали собі, то така вже їх вдача. — Нараз, підсуваючись майже до самого уха Чуйкевича, шепнув йому, як грішник попові на сповіді: — Гадаю собі, що ми непотрібно і того царя боїмося. Якби так нам раз докупи зібратися та в поле, та на них, то чи не було би ще других, гірших, як тамті, Конотопів? А ваша милість як? Чуйкевич задумався і щолиш по хвилині відповів: — За нас другі гадають; наша річ слухати і шаблі пильнувати. — Та й то правда, що один всього робити не може, — з видимим жалем відповів козак... В селі втишилося. Бою вже не було. Тільки люди бігали, скликалися. Батьки, що відшукали дітей, тішилися; ті, що того щастя не мали, плакали, особливо мами. Плачу було більше, ніж радості, бо плакали й без причини, із самого перестраху. З садка виводили вирятуваних від пожежі жінок і дівчат. Одних вели попід руки, ніби сильно п'яних, других несли, бо в них вже сил не було, щоб іти. — За рік, за два москалята стануть бігати по селі, — казав до Чуйкевича його розмовний товариш. — Так їх і дразнитимуть москалями, ніби вони тому винні, що непрошені прийшли на світ. Чуйкевич мовчав. Козак говорив дальше: — Незабаром упаде дощ. Сполоче кров, люди поспрятують трупів і підуть до своєї роботи. Як мають щастя, то і на тім і скінчиться; як ні, ще відповідай перед московським урядом за те, що боронилися. Така-то наша Україна! "Піде дощ, сполоче кров, і люди вернуть до своєї роботи", — в душі повторював за козаком Чуйкевич. — Товаришу, — звернувся нараз до нього, — знаєш, мені треба осмотрити рану. — О Господи! — зірвався козак. — Чому ж ви того давно не сказали? — Бо була пильніша робота. А тепер поможи мені. Козак метнувся по воду. За хвилину Чуйкевича окружили його люди, і декілька господарів з того села, і старий, що вмів лічити й зашіптувати рани. — Як наш Зосим вам не поможуть, то вже ніхто у світі не поможе, — казали горді за свого знахаря. Зосим, сивий вусатий дід, з полинялими очима і з посинілим носом, мав на своїм обличчю і на руках так багато погоєних ран, що, здавалося, він міг був і на собі гарного досвіду набрати. Взяв Чуйкевича за руку. — Біла рука, панська рука, дрібна кість, не мужицька. З такою і клопіт більший. — Чому б то? — Чому? Бо вередливіша на ліки. Нашому посполитому чоловікові плюнь, порохом помасти та ще й павутинням заткай — і довольна! А така от — то обидиться, запишиться, гнилу гарячку дістане. З такою треба обережно. Говорячи, промивав рану водою, мастив руку мастями, прикладав якесь листя і обв'язував чистим лляним полотном. — Тіло купане, — приговорював, — сорочка чиста, може, й нині вбирана, московська шабля свіжогострена, закаження не буде. Люди з пошаною дивилися на роботу діда, ніби хотіли й собі дещо навчитися від нього. — Не знаю, як вас величати, — говорив дід до Чуйкевича, — сотенним чи полковим старшиною, але сам Бог нині з неба зіслав з вашими людьми. Пропали б ми без вас. Потрудилися. Я вже кількох ваших осмотрив. Двох у мене в клуні лежать. — Ов! — аж скрикнув Чуйкевич. — Так з ними зле? — Зле не зле, але полежати мусять. — Довго? — Бог знає. Може, день, а може, й тиждень. Є зілля, що скоро росте, а є, що помалу. Так є і рана, що гоїться скоро, а є, що не хоче. Все в божій ласці. Мене раз покликали до полковникового сина. Сильно був порубаний, — за дівчину з якимсь польським гусарином бився. То вже давно. Ходжу я коло нього, аж привозять від самого гетьмана вченого німця. Цей до мене: "Та що ти, дурний діду, розумієш, та тут треба такої-то й такої масті", — гукає на мене. "Я своє розумію, — кажу йому, — а ви своє". — "Дурних людей туманиш", — каже. Задернув мене, бачите, за ребро. Зробив я коло хворого що треба і кажу: "А прошу вас, вашець, до городу". Подивився на мене, як собака на кітку, але йде. Полковницький город великий був, на валах всяка трава росла, я знав, бо збирав там цілюще зілля. Вишукав я одну квітку і дав йому, щоби понюхав. Оглядає, хоче нагадати собі, як вона по-латинськи зветься, — не знає. "Ну, то що з того?" — питає мене. "Та нічого, — кажу, — лиш понюхайте". Понюхав він і за хвилину в крик. Ніс йому зробився як огірок. Перестрашився німець, лементує, грозить мені. "Нічого, — кажу, — не бійтеся". Добув я із-за пазухи листок, приложив, і не минуло кілька хвилин, як ніс спляс і зробився, здавалося, ще менший, ніж був. Німець покрутив головою. "Як бачу, то ти своє діло розумієш", — каже. "Я і встеклину [12] лічу", — говорю йому. "Невже ж?" — "Егеж", — кажу. "А тобто як?" — "А так, що ви вчені, то мене, дурного, й не питайте"... Люди притакували з видимим вдоволенням. Горді були. — Так йому Бог дав, — казали. — Від покійного свого батька навчився, — доповідали. — Мудрі колись люди були. — Все на світі псується... Пускався дощ. Перейшли до найближчої клуні. Рана Чуйкевича була осмотрена. Жар меншав. Людей найшла повна клуня. Цікаві були знати, хто він, куди їде, по що? Сільце було маленьке, далеко від шляху, в балці, між лісками, чужого чоловіка мало коли й видали. Яке кому діло до них? Хіба такі гості попадалися, як ті сеї ночі. — Вам не треба знати, хто ми, — казав Чуйкевич, — а ми не цікаві знати, як ваше село називається. Кінці у воду, та й годі. Дідусь глянув допитливо. — Так, так, — притакнув, — кінці у воду, та й годі, — край! Жінок накажіть, щоб язик тримали за зубами. Били громи. — Пан Біг гнівається за кров, — сказав хтось. — Людська кровця не водиця, проливати не годиться. А невже ми її проливали? — Відома річ — не ми, а все-таки поплила. — Бог змиє. — Бог простить, бо не наша вина. — А як же буде з трупами? — питався Чуйкевич. — Чи мало трупів на нашій землі? — казав дідусь. — Де не ори, людські кості під лемішем скрегтять. А тих, то ми так заховаємо, що й сам цар не знайде. — А сліди? — питався Чуйкевич. — Дещо дощ сполоче, а дещо люди позапрятують. Сноповози. От за яку годину ціле село поїде по снопи в поле. Вже ми знаємо, не бійтеся, як зробити. Щоб тільки ваші люди не дуже хвалилися. — Мої люди, — заспокоїв його Чуйкевич, — уміють мовчати, як гріб. На тім і стало. Чуйкевич свиснув, і його козаки зібралися докупи. Нім розвиднілося, вийшли з села. Коням ганчірками пообкручували копита, щоб змилити сліди. Поїхали, аж земля за ними задудніла. Шукай вітра в полі. "Дощ змиє кров... Бог простить... Чи мало всякого трупа покоїться в нашій землі? — повторював собі в думці Чуйкевич, — Така-то наша Україна. І чому вона така? — питався себе. — Чому вона не може зажити мирним життям, покритися городами великими й густими, як у других народів, прибратися будинками пишними, заквітчатися творами мистецькими, добути велике знання?" На те питання не вмів відповісти, хоч у школах високих учився, за границею бував, книжки мудрі читати любив. Але здавалося йому, що всьому винувата своя власна буйність, охота жити на власну руку, й добре жити. Недаром же гетьман говорив, що ми ніби той великий усякими багатствами навантажений віз, котрого колеса не в один бік крутяться. Одно, як поляк каже, до Саса, а друге до ляса, і віз стоїть, а всілякі гультяї, всілякий хибкий народ, зачувши про нього, збігається й грабує його. "Така-то наша славна Україна!" — твердив Чуйкевич в умі. Уявляв собі гетьмана як візника, що хоче той віз рушити з місця, пустити колеса в один бік, щоб вони покотилися вперед. Помагай йому Біг!.. Кочубей — одно з таких несправних коліс. Любов Федорівна мастить його своїм окремим дьогтем. Може, цей лист, що він у шапці везе, зарадить лихові? Хто знає... І Чуйкевичеві любо було, що він може до такого доброго діла причинитися. Зате й не жаль було нинішньої ночі потрудитися й трохи крові дати собі випустити, а як треба буде, то й відповісти, хоч би головою — по-козацьки. А може, до того й не прийде, потішав себе. Хотів би ще побачити кращі часи і попрацювати для них. Він же молодий, щолиш почав жити, і за московських гультяїв мав би платити головою? Це не було б по правді... Козаки будуть мовчати, а він звіриться хіба тільки Орликові. Йому й найсмертельніший гріх можна сказати. Йому можна... Були між Баришівкою і Борисполем. Їхали навмання, раз — щоби скорше, а друге — щоб не лишати за собою познак. Відпочивали в ярках та лісах. Все один їхав на кілька гонів уперед. Як де зуздрів більшу ватагу людей, то, не додивляючись, хто вони, давав знак, і козаки ніби під землею ховалися. Коні були так привчені, що клалися, як довгі, не іржали, не порскали, тільки ніби зітхали, жалуючи, що не можуть собі погуляти, бо й козацькі коні, мабуть, люблять козацьке гуляння. Харчів досить їм надавали в селі, коням оброку теж, тютюну з Києва набрали. Минули Теплівку, переправилися через Удай. До Пирятина теж не заїздили. Пощо? Краще їм було для всякої безпеки ходити поміж дощ. Буває так, що радніше з вовком стрінешся, ніж з чоловіком. Про вовка знаєш, що він вовк, а про чоловіка годі збагнути, що в нім сидить. Волочилося тоді всякого непевного народу чимало. Московські полковники й губернатори пускали своїх шпигів, перебраних то за старців, бандуристів, то за черців, були й такі, що чумака вдавали, нібито він від валки відстав, бо занедужав, і тепер своїх доганяє, — всіляке попадалося. Той для Москви працював, другий — для Польщі, інший — для татарви, а всі на шкоду Україні. Тому-то наші другу ніч переспали в полі. Привикли до того ще з молодих літ, коли з кіньми на ніч ходили, і нігде їм сон так не смакував, як під голим небом. Всередині ватра, кругом рівчак — раз, щоб сухого поля не підпалити, а друге, щоб огню не було видно. Кругом сидять і лежать козаки. Один стоїть на чатах, другий пильнує коней. Коні одні ще траву скубуть, а другі вже лежать, бо втомилися. Миргородець ухо до землі прикладає, наслухує. Він каже, що за милю вчує, як хто конем летить. — З тим козаком — то нещаслива година, — зачинають жартувати товариші. — Він такий боязкий, як баба. Чого ти не даєш спокою святій землі? Хай спить. — Слухаю, чи москалі нас не доганяють. — Доженуть тебе на Йосафатовій долині, та ми до тої пори будемо в Ковалівці. Ще тільки Сулу перейдемо. — А Хорол що? — питає миргородець. — Ну, та й Хорол та ще там які дві-три паршивенькі річки, — відповідають йому. — Не годиться так прозивати святої води, — каже той. — Та в тебе, небоже, все святе, тільки ти грішний. — Побачимо, хто з нас скорше в небі буде, — відгризається козак. — Може, ти й скорше, бо тебе ось-ось, гляди, і застукає якийсь москаль, але ми певніше. — З вами перше гороху наїджся, а тоді балакай, — каже миргородець і мовкне. До нього підбираються то справа, то зліва, та він вдає, що спить. Може, й спить, може, йому й сниться його рідний Миргород, славний козацький город, да найкращі ночі, найсмачніші блинці і найпишніші дівчата. Зір на небі, ніби з ними мішок розірвався, і покотилися вони на опукому небесному склепінню. Молочна дорога, ніби бочка зі сметаною їхала нею і чіп відкрутився, а сметана розлилася по дорозі... Місяць моргає на зірки, як козак на дівчат. Так думають собі хлопці і з такими думками засипляють. Вітер гладить їх буйні чуприни, пільні коники чичиркають у траві, суслики вискакують із своїх нір і зазирають на непевних гостей. Чуйкевичеві не спиться. Він перевертається з боку на бік. Недалеко нього лежить сердюк, зітхає. — Тобі щось важко на серці? — питається Чуйкевич сердюка. — Долі не маю. Таку мені долю Бог дав, ніби курям на сміх. — І він став розказувати, як його батьки, колись багаті хуторяни, зійшли на біду, як його дівчина покинула й за другого пішла, за багатого, і як у кождім поході, в кождій битві, навіть у якій-будь сутичці, він мусить втратити то ухо, то палець. Якщо так далі його доля буде голубити, то стане він ніби обсмалена гиря, ніби тая обчімхана ковенька. Чуйкевич потішав безталанного сердюка як міг. Йому дійсно жаль було лепського хлопця, що ходив без одного вуха і без двох пальців на лівій руці, а ноги мав теж порубані, як те дерево в лісі, що його покарбував лісник. Невже ж Господь теж ходить так поміж людьми, як гайовий по гаю, і карбує їх? — А вже найгірша мені біда, — говорив притишеним голосом сердюк, — з оцим чортом... — З ким? — Та з тим, найся преч каже. — Козак — і в нечисту силу вірить?! — Як же не вірити, коли він до мене підходить. На лихе мене намовляє, добру нагороду обіцяє... Ваша милість хай не будуть гнівні на мене, що проти ночі щось таке говорю, може, воно й непристойно, але я мушу комусь сказати, щоб мені легше було, а товаришам не хочу, бо висміють. — Говори! — Недавно стою я на варті біля гетьманського двора, тої ночі, як цар від'їхав... І він насилу розказав, як чорт намовляв його, щоб стрілив до гетьманської спальні. Скінчив, перехрестився і сплюнув. — Кажу вам, таку мені Бог долю дав, ніби курям на сміх. Чуйкевич задумався. Погано, як людям такі гадки до голови приходять. Від гадки часом і до діла вже недалеко, — не дай Господи! Тут щось мусить статися, бо буде велика біда. Вривається терпець. — Знаєш, товаришу, що? — сказав Чуйкевич до сердюка з видимим спочуттям. — Я попрошу в гетьманській канцелярії, щоб мені тебе дали під руку. Куди я, туди й ти, може, позбудешся своєї біди. Сердюк мало не поцілував його в руку, був рад, ніби йому хто хутір подарував. — Коли б ваше слово та Богові в уші, — казав. І знову зорі блідли, роса жемчужилася на травах, козаки снідали, кульбачили свої коні і пускалися в дальшу путь. Стрічали прочан, що до святого Києва мандрували, і чумаків з високими мажами, що, зазрівши їх, боялися, чи не гультяї це які, і валку свою в табір оборонний переміняли. Треба було козака з білою хустиною на спису наперед післати, щоб до непотрібної стрілянини не прийшло. Край був більше загосподарований і людніше заселений, годі було непомітно пересунутися купі їздців. Та й причин не було. Село, в котрім билися з москалями, лишили за сьомою рікою, а за сьомою рікою вже й жінку зраджувати можна, казав миргородець, а не то щоб Пан Біг мав карати за московських харцизів. Того дня підвечір миргородцеві захромав кінь. Це дало притоку для нових жартів. — Добрий кінь, — казали козаки, — день біжить, а три дні лежить. — То така кобила, — жартували другі, — що море перескочить, а хвоста не замочить. Ти її сховай, як сотником станеш, то на ній дальше поїдеш. Може, нею і пірнача доскочиш. Ге-ге! Чуйкевич відпустив козака, щоб пішов на який хутір і підлічив коня. Як видужає, казав приїздити до Ковалівки. Сам з рештою товариства поїхав дальше в напрямі Миргорода. Коли б не те, що коні таки добре втомилися, й не те, що не хотіли поночі тривожити пана генерального суддю, то, може б, напівніч і наспіли до Ковалівки. А так рішили в Миргороді переночувати, добре погодувати коней, а завтра дальше в дорогу. І так Орлик прощався з Чуйкевичем, казав йому "поспішати поволеньки", значиться, не заганяти коней і не знесилювати людей. Заїхали до великої коршми, що її побудував Кочубей при Полтавськім шляху і за добрі гроші наймав багатій шинкарці. Славилася вона не лиш добрими медами й наливками, не лиш коржиками усякими смаковитими і селедцями по-панськи приправлюваними, а й двома донями, на весь полк своєю вродою відомими. Липли до них не тільки козаки всякої служби й ранги, як мухи до меду, але й поважним старшинам біля тієї коршми то колесо ломалося, то згага [13] їх нараз починала палити, і хто тільки з чоловіків туди проїздив, то вже дуже важко, щоб хоч на годинку не поступив, хіба що з жінкою їхав. Перед коршмою розвертався широкий майдан, а на ньому повбивані були палі з ланцюжками та залізними обручками, щоб припинати коней. На вози було довге підсіння на здоровенних стовпах. Муровані стовпи підпирали також навіс коршми від майдану, так що з-поміж двох стовпів все визирало одне вікно, а з вікна — котрась із вродливих доньок шинкарки. На причілку будинку торчав залізний, наперед нагнутий прут, а на ньому висіла здоровенна світиця, в котрій блимала лойова свічка, і то тільки тоді, як знали, що на небі місяця не буде. З такими світицями, як спорі койці [14] на кури, вешталися наймити коршмарки по стайні та попід нумерами, себто по гостинних кімнатах. Хазяйка, побачивши їздця з таким численним почотом, вийшла по східцях аж на майдан. — Добрий вечір! — сказав Чуйкевич. — Вітаю вашу милість та прошу почтити мої пороги. — А безпечно у вас? — Навіть у Києві, у Лаврськім гостиннім домі не безпечніше. — А місце для моїх людей і коней знайдеться? — Для вашої милості місце мусить бути. Прошу розгоститися. Козаки повели коней до заїзду, припинали до жолубів, витирали віхтями з соломи і питалися, чи є свіжі околоти для них, бо вони незвичні лихий зна по кім спати. — Хлопці, — казав до них Чуйкевич, — для вас буде заплачена вечеря, і випити кождий з вас може що захоче, але в міру. Уважати на скло і на дівчат. Одно і друге легко зіпсувати, а направити годі. Щоб мені на вас скарги не було, не забувайте, що ви гетьманські люди, самого гетьмана! Лишив їх і пішов у коршму, де за великим шинквасом урядувала сама хазяйка. В коршмі було декілька людей, що раді були увійти в розмову з гостем, але його попросили до другої кімнати, обставленої широкими лавками, між котрими стояв величезний стіл. На лавках і на стінах над лавками висіли старі гарні килими, при вікнах білі занавіси, над котрими гарно вишивані рушники, хитро повироблювані голубці зі шкарлущ звисали на шнурочках, зі соломи виплетена "благодать", в глечиках пахуче зілля, а між тим усім із усього найкращі дві коршмарські доні. — Будь ласка, розгостіться, — казали. — Спасибі. Перше скажіть мені, чи пан полковник дома? — Його милості пана полковника щолиш не видно з Києва. Вже розстайні коні на них чекають, але настрічу їм її милість виїхала, — так і не поспішаються. — Тоді, значиться, мені треба у вас заночувати. — Будь ласка. Чуйкевич пішов під нумер, котрий для нього відвели. Була це спора гаргара [15], синькою розмальована, з дзеркалом у золоченій рамі, з якоїсь панської палати добутим, і з ліжком, на котрім і Полуботкові було б вигідно спати, велике і "під облаками", себто під балдахіном. Обмився і пішов на вечерю. Вечеря була добра, особливо риба, приладжена на шабас. Такої риби, як жиди на Україні, мабуть, ніхто й ніде на світі не робить. За нею можна не одне горе забути. "Риба, гриби, вепровина потрібують завше вина", — приговорювала шинкарка, наливаючи знатному гостеві чарку малмазії. Він пив, бо вино було ніби з гетьманської пивниці. Гарні шинкарівни бавили його, примилюючись в міру, але витримано. Хотіли довідатися, хто він, куди і пощо їде, та гість не говорив. Дивлячись на їх незвичайну вроду, на гарний ріст і здоровий вигляд, не дивувався, що коршма ніколи пусткою не стояла; це така принада, що на неї і найгрубша риба піде. Але він не хотів. Завтра мав бути в Кочубеїв. Не знав напевно, та чомусь воно йому так здавалося, ніби й Мотря тепер у Ковалівці. Чому ж би і її батьки не забрали з собою до нового двора? І перед очима козака явився ідеал української дівчини, гарної, привабливої, але химерної, такої, що як раз тобі в серце вдереться, то не позбудешся її ніколи. "Не поможе і тоя [16], хіба що стану твоя". Чуйкевич з Мотрею ще дітьми зналися. А потім він поїхав до шкіл, побував трохи в чужих краях, заглянув на Січ і не сподівався, що вона за той час такою гарною стане. Як побачив її два роки тому в Батурині, то так задивився, що мало гетьманові не наступив на ногу. І було на що задивитися. Мабуть, і на буйній Україні такий розкішний цвіт ще ніколи не цвів. Ріст, погляд великих очей, котрим краски не підбереш, бо все вони міняться і грають, як море, лиця, ніби грецька статуя засоромилася й спаленіла, а усмішка, Боже твоя сила, що за усмішка, дивна й нерозгадана, і тягне, і відтручує, і пестить, і глумиться над тобою, — чари, та й годі! Пригадав собі Чуйкевич Мотрю, і гарні шинкарівни з дива не могли вийти, що знайшовся козак, не податливий на їх принади. Подякував за вечерю й за любе товариство і пішов до своєї спальні. Але спати не міг. Мотря... Як із Києва виїздив, то і при гадці йому не була, а в Миргороді тільки й про неї гадає. Не знати, як вона його привітає, ласкаво чи гордо? "Ти мене, — мовляв, — люби, а я тебе ні. Будь довольний, що можеш любити". Любов Федорівна не те. Вона йому прихильна; ще як дитиною був, то старі Кочубеї змовлялися з його батьками, що подружать своїх дітей. Про генерального писаря і не думав. Відома річ, що куди голова, туди й хвіст, а хвостом був Кочубей. З такими гадками вийшов Чуйкевич подивитися до коней і до людей. Коней приміщено на підсінню. Козаки спали при дверях на свіжій соломі. Двох стояло на варті. Одним із них був сердюк. Чуйкевич прийшов до нього. — А не кортить тебе стріляти? — спитав. — Славити Бога, ні. Не приступає до мене. — От бачиш... Але як ти до кінних попав? — Просився, бо хочу своїх під Полтавою відвідати, та д пустили. А їздець з мене добрий, хоч у сердюках служу. — Гаразд. Над Миргородом світив місяць, вилискувалися, як зі срібла, криші дімків і стріхи хат. Від дерев і тинів клалися тіні. В тінях тих шепотіли закохані пари і, почувши, що хтось надходить, мовкли та притулювалися ще ближче до тинів та до дерев. Миргород хоч полковий, та не дуже-то пишний був город, ніби велике село. Тільки декілька кращих будинків пишалося на кілька церков. Світла — що з деяких вікон, які не мали віконниць, а дороги — як скрізь на Україні, тільки, може, ще ширші, та зате з більшими, ніколи, мабуть, не просихаючими калюжами, мов озерцями. Щоб не стрічати варт, Чуйкевич повернув у якусь бічну вулицю, на якій із-за воріт та з-поза високих брам сильно лаяли собаки. Дійшов до якогось майдану, на котрім, на його диво, стояв табір. Шатра, біля шатер візки, декілька шкапенят лежало, зітхаючи, декілька собак на припоні дерлися, . заздрівши чужого чоловіка, аж вили. Табір спав. "Певно, цигани", — подумав собі Чуйкевич. В однім шатрі світилося, і він пустився туди. — Хто там? — почувся старечий носовий голос, такий, який буває у сліпців: голос "не від природи, а для моди". — Свій, — відповів Чуйкевич. — Такий свій, що чуже за своє приймає. Знаємо... Чесні люди сплять тепер, а не тривожать інших, що навіть власного кута не мають. Чуйкевич хотів завертати, але з шатра вийшов дідуган, високий, як дзвіниця, тільки хромий на ногу. Побачивши гарно вбраного козака, та ще не з простих, змінив голос. — Ви, може, за радою до мене? — спитав. — За радою? Ні. Не спиться, та й вийшов перейтися. — Мабуть, засухо повечеряли, і шлунок спокою не дає, а може, і щось друге. — Нараз, покрутивши носом, промовив: — Чую кров. — І добре чуєте, діду. — Ти гадаєш, рана на твоєму тілі? Ні, не тую кров я чую, а другу, десь напереді. — Ви ворожбит? — Нищий я. Оце шатро — то весь мій маєток. В шатрі жінка і внук-поводатор, тільки й челяді в мене. От чого доробився. А колись осілим козаком був. П'ять разів будувався, і п'ять разів вороги мене палили, дітей повбивали. Я Палієвий... Прийшлося утікати. Зібрав біду на візок та й: "Діду, діду, село горить!" А дід торби та й на друге... Розумієте мене?.. Багато говорити... Нас тут чимало таких. Одні на бандурах грають, другі співають канти, треті й так, за простибі, людям очі деруть. Я долю вгадую, і мене шанують... Хочете? — і взяв Чуйкевича за руку. Чуйкевич ворожбитам не вірив, але все ж таки цікавий був, що цей скаже. І так не хотів спати. Чому не побалакати з чоловіком божим? Не казав "так", ані "ні". Пішли у поле, бо табір був на краю містечка. Посідали на межі. Дід довго дивився на зорі, тримаючи руку козака в своїй костистій долоні. — Болить серденько, та казати стидненько, правда? -. почав. А по хвилині, ніби з погрозою, говорив: — Не кажи нікому, не кажи, не треба! Ти не бідний, та вона багатіша, ти не послідній, та вона знатніша, потерпи! Діб'єшся свого, та не легко... Багато, багато терпіння і тобі, і їй, і усім добрим людям на Україні... Досвідчає нас Господь милосердний, ой, досвідчає... — замовк і від зір перевів свої очі на руку козака. — Але ж гарна вона, краща від своєї долі, ой, краща! Куди там! Гарна, як лелія... На білу лелію кривавий дощ паде, на снігах пишній квітці зимно... — почав ще щось казати, та нараз урвав: — І того досить... Не хочуть нині зорі зі мною розмовляти. Не вдоволив, а може, з другим говорять... Ходім! Чуйкевич хотів платити. Не прийняв. — Нема за що, нічого доброго я тобі не сказав і нічого певного. Може, колись другим разом, як зайдеш до мене. Хто любить ревно, той жаліє певно. Їдь до неї, їдь! Розійшлися. З розбурханими гадками лягав Чуйкевич спати. Дідова ворожба бриніла в його ушах зловіщо... Кривавий дощ паде на білу лелію, на білих снігах пишній квітці зимно... Що воно таке? Одне другого не тримається, а разом якесь таке сумне. Але як збудився рано, і побачив ясне сонце у вікнах, та почув веселе іржання коней і жваву розмову своїх людей, як погадав собі, що нині лист гетьмана віддасть і, може, може, й Мотрю побачить, то й про дідову ворожбу забув. "Нехай іде з димом та з чадом на болота, на очерета, на сухий ліс, звідки його лихий приніс!" Поснідавши та розплатившись з шинкаркою і розпрощавшись з нею і з її гарними доньками, сів на коня. Випровадили його аж на вулицю і показали коротшу дорогу. — Їдьте з Богом у добрий час та з поворотом не минайте нас. Зробіть нам ласку. — Спасибі. Оставайтеся здорові! — До другого разу, до другого разу, — гукали козаки. На скруті Чуйкевич озирнувся. Бачив, як під повисом коршми стояли гарні шинкарівні та сумно дивилися на Полтавський шлях. Козаки затягнули пісню. Передні починали: Ой піду я, піду не берегом, лугом, Чи не зустрінуся з несудженим другом. А тоді з останніх рядів ніби відповідали їм: Здоров, здоров, луже, несуджений друже! Здорова, дівчино! Любилися дуже. А перші знов: Ой та любилися чотири годочки, А не бачилися чотири неділі. А останні доповідали: Не бачилися чотири неділі, Як побачилися, разом заболіли. Люди вибігали з хат на ворота. Дивилися на їх однакові свитки й шапки, на коней тої самої породи, того ж росту й масті й на таку саму збрую і казали: — То не нашого полку козаки, це, мабуть, гетьманські. Гарні які! Дівчата очі видивлювали за ними. Коні, ніби розуміючи ті похвали, голови задирали вгору, то знов сіпали поводами й ніби кланялися. А пісня гомоніла дальше: Ой викопай, мати, глибокую яму Та поховай, мати, сю славну пару. Починали передні ряди, а тоді всі разом кінчали: Та й положи, мати, поруч головами, Щоб була розмова тихая між нами. "Щоб була розмова тихая між нами", — доповідали поля. — Хлопці, чвалом! — крикнув Чуйкевич, даючи знак шаблею, як до атаки. Широким шляхом покотилася курява, як довгий велетенський змій. — Спішно їм, — казали дядьки, накидаючи снопи на віз. — Гетьманський хліб ситний, боки розпирає. — Молоді, та й гарцюють. — А може, на війну? — Не викликуйте вовка з лісу... Курява гуляла по виднокрузі. У НОВОМУ ДВОРІ Новий двір генерального судді Василя Кочубея в Ковалівці стояв серед спорого шмата землі між річками Грумою і Стехою. Гаї, поля, луги, левади, сади, городи, пасіки й вітряки — чого ж ще більше можеш ти забажати собі, душе українського пана? Як далеко оком кинеш, усе його — і земля, і люди, і навіть то небо, що зрошує поля дощами, і сонце, що, здається, тільки йому й світить. Пан генеральний суддя любив будувати. П'ять церков поставив, не такі, як Мазепині, але все-таки гарні. А дворів кільки в нього, кільки млинів, винокурень, коршем, — великий багатир був! Навіть бідним мілкого гроша не давав, усе дзвінкий, срібний. Черцям золото сипав. Може, він і не такий-то вже багач був, як люди доповідали, а все-таки великий багатир, дуже великий. А його дружині Любові Федорівні усього було замало. З ранку до ночі турбувала мужа і всіх принаглювала до роботи, скорше, скорше! Ще більше їй того добра треба, ще більше! Хоч би весь світ загорнути для себе. Казали люди, що Кочубей тому все щось будує, щоб від жінки відірватися. Як вона надто вже розходиться, так він за шапку й до будівлі: "Як верну, то доповім решту". Славний двір поклав він у Ковалівці. Довгий і високий. Вікон багато, великі. Половина двора від головного в'їзду під нависом. Навис на стовпах, різьблених, грубих. Як дощ, можна тут і великому товариству сидіти, на тій галереї. Входиться туди по кам'яних сходах, широких і вигідних. На горищу, теж від головного в'їзду, невисокі, та зате дуже широкі вікна. З них видно геть, геть далеко понад верхи дерев, аж на Полтавський шлях. Їде ним хто, так ще він і за годину, може, щолиш до двора поспіє, а з горища вже видно, що їде. Тут мала свої покої молодша Кочубеєва донька Мотря, славна із своєї краси на цілу Україну. З другого боку двора були всілякі прибудівки. Одне крило для служби, а друге для гостей. Можна було про Любов Федорівну всіляко говорити, та одного ніхто їй відмовити не міг, а саме — гостинності. Це була справжня українська гостинність. Гість в дім — Бог в дім, та ще коли гість любий. Гостити було чим. Ніхто такого гостя не питав, пощо він приїхав і коли від'їде, сидів доки схотів. За двором велике подвір'я з усякими господарськими й канцелярськими будинками, а там церковця, а там вітрявки, а за ними поля й луги, на яких гуляють табуни коней, випасаються стада товару й перекочуються білорунні отари овець Між Грумою і Стехою вирито глибокий рів і напущено води. Двір Кочубея стоїть, як на острові. Та вода — то ніби один, більший перстень. А другий — високі вали, на котрих уставлені гармати, а третій, найтісніший, — це густий гостроверхий частокіл з такого старого й твердого, довгі літа у воді моченого дуба, що його тепер ні сокира, ні огонь не береться. У брамах стоять варти. Від головної брами до двора крутиться поміж корчі вузька доріжка, бо в'їзду не вспіли ще по планам зготовити. Так само великий сад ще не влаштований. Щолиш витинають доріжки та копають ставки. На найбільшому сиплять острів. Багато тут роботи. Мотря цікавиться нею. Як гарний день, вона не виходить з саду. Доглядає робіт. Дівчата співають, розказують усячину про відьом, опирів, козаків-невмираків. Мотря любить слухати. Вона не скора до розмови, але прихильна до дівчат, нікого не кривдить, і її дуже люблять. За нею, як тінь, снується її няня. В городі няня, а в дворі тітка — це її два найвірніші други. Та ще пажа має, хлопчика десятилітнього, гарного, як малювання. Няня стара, літ понад сто. Ще її маму Любов Федорівну на руках виносила. Вона всім тикає, ніби вона тут найважливіша особа. Всі її шанують, ніби бояться. Батьків та дідів нагадує. Ніби вона не жива людина, а дух старовини, що зв'язує теперішнє з давно-давно минулим. Няні все вільно. Любов Федорівна яка, а няня і її не раз правду в очі скаже, і Любов Федорівна змовчить. Няня вже добре й ходити не може, костуром підпирається, як патерицею черниця. Мотря її попід руки веде. — А тих квіток ти, Мотренько, не кажи викидати, не годиться, це дівина. Де дівчина в хаті, там добре, як є дівина в городі. — Пощо? Її тут стільки, що аж жовто. Не люблю я жовтого цвіту, — Не люблю, не люблю, а дівину люби, — пригодиться. Кажу тобі, — так слухай. Вам, молодим, лиш усякі менуети та контраданси в голові, а давні дівоцькі звичаї забуваєте. То недобре. Давно в нас тільки "горлиці" та "козака" гуляли, а жили, як Бог приказав, а як любилися, Боже ти мій! Оця дівина — одна з квіток кохання. Пригни її та камінцем приложи і погадай собі, щоб любий приїхав, а третього дня камінь відкинь, а дев'ятого дивися, ось він і є... Мусить приїхати, мусить! — Я любого не маю, — казала, всміхаючись, Мотря. — Зелено — буйно, молодо — дурно. Невже ж ти не знаєш, кого тобі Господь судив? Але когось він уже, певно, вибрав для тебе, кажу тобі, що вибрав, тільки ти ще не знаєш, кого. — Не знаю і на кого не гляну, то все мені здається, що не той. — Вередлива ти, Мотренько-душко, перебірчива. а то гріх. Бог як сотворив тебе, то сотворив і для тебе, бо тебе ще не було, а він уже ріс. Хлопець воли гонить, а дівчина ще ся не вродить, а його догонить. Так ти вже свого догонила. — Не знаю. Може. — Але я знаю. Спробуй. Приложи отую, о, диви, яка гарна, гнучка й висока, як ти, дівина. І Мотря, щоб не гнівити старої, приклякла біля квітки, нагнула її аж до землі та приложила камінцем. "Побачимо", — сказала, обтрушуючи землю зі своєї суто золотом перетиканої плахти, і в цей мент побачила, як доріжкою від головної брами посувався кінний відділ зі своїм провідником напереді. Зразу гадала, що це батько й мати вертають, але пригадала собі, що не чула дзвонів, а коли б вони їхали, то скрізь на дзвіницях грали би дзвони. Значиться — чужі. — Не вгадали ви, няню, — казала, сміючись, Мотря, — Ми щолиш загадали собі, а він уже й є. Стара грізно подивилася на свою панночку: "Ти знову грішиш. Ей, Мотре, Мотре, накличеш ти собі лиха на свою бідну голову, ой, накличеш!" Нянин син, теж уже добре підтоптаний дідусь, що від довгих літ служив у Кочубеїв і що під його догляд відданий був новий двір у Ковалівці, побачивши над'їжджаючих козаків, вийшов їм назустріч. — Здорові були, Серафиме! — казав Чуйкевич, пізнавши старого. — Що ви тут робите? — З ласки панів доглядаю їх нового двора. — А пани дома? — Ще не вернулись. Але ясна панночка є. Он там — у городі. — І старий показав на стежку, на котрій стояла Мотря. — Прошу йти до панночки, а козаків я вже приміщу гарно. В нас тут широко. І для цілого полку місце було б. Чуйкевич пустився в сад. Мотря з нянею розмовляла, ніби й не бачила його. Сап'янцевим черевичком сливку з доріжки скочувала. Одною рукою підперлася, другою щось няні показувала. Няня, кашляючи, відійшла. "Богиня!" — майнуло Чуйкевичеві крізь голову. Підійшовши на кілька кроків до неї, лівою рукою шаблю притримав, правою шапку зняв, до грудей притиснув і поклонився. — Вітайте, пане Чуйкевич! — сказала Мотря і подала йому руку. Злегка підніс її до уст: — Не пізнали мене? Ми ж давні знайомі, від дітей. — Авжеж, пізнала, коли по прізвищу назвала. — Так-то й пізнала, коли паном назвала. Я твій слуга. Мотря поправила коралі на шиї і повела рукою по грубій косі, що вінком лежала на її круглій головці. Найкращий вінок, який можна на дівоцьку голову вложити. — Ти до батька? — спитала Мотря, зміняючи нараз свій голос. — До пана генерального судді лист від гетьмана привожу, Мотре, — відповів козак. — Від гетьмана?.. Що ж він, здоровий? Не жениться? — Славити Бога, здоровий, а чи жениться, не знаю. — Про якусь княгиню доповідають, Дольську, чи як її пак. — Чи одне говорять люди; от і про тебе, про Мотрю Кочубеївну, я чув, нібито вона віддається. — Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — понеслось по Кочубеєвих садах. Чуйкевичеві здалося, немов це ті великі темно-сині дзвінки роздзвонилися, що їх повно росло біля стежки. — Чого ж то ми так, ясна панночко, від щирого серця сміємося? — спитався її. — І як же не сміятися, почувши щось такого? Бо невже ж є такий дурень, щоб здорову голову клав під Євангеліє? — Гадаю, є, і то не один, — відповів, а подумавши хвилину та набравши відваги, додав: — От них же первий єсьм аз. Обкинула його очима з ніг до голови: — Відважний! — Чому б то ні? — А тому, що хто візьме мене, велику біду візьме. — За годину щастя варт вік горювати. — Всі ви таку пісеньку співаєте, поки нас на неї не піймаєте, а тоді переходите на іншу нуту. — Мотре! — почав козак, але вона перебила йому: — Не будемо перекидуватися словами, як діти м'ячем, ходімо краще в хату. Ти здорожений, Київ не в сусідстві, може, й не обідав, а незабаром і вечеряти пора. Ходім! — казала, ніби приказувала, як цариця. Чуйкевич ішов послушно за нею і не міг надивитися на її стать струнку, гармонійну і на хід ритмічний, як найкращий танець. — Це наше новосілля, — говорила, заточуючи рукою великий круг. — Завтра, по дневі, роздивишся краще. Гарно тут, гарно, а все ж таки скучно. — Кому ж тоді весело, як тобі скучно, Мотре? Тільки багатства, так тебе всі милують, Господь ніби создав тебе для щастя і раювання. — А мені скучно, Іване. Чуйкевич відповів те, що, мабуть, усякому прийшло б було на гадку: — Може, ти за подружжям скучаєш? — Ха-ха-ха! — залунало, як перше. — Пальцем у небо ткнув, а може, голодній кумі хліб на умі? Може, це тобі наскучила гетьманська служба і рад би шаблю за юпку проміняти? А мені прямо скучно, та й годі. Наскучили оці багатства, похлібства, пустомельства, всі ви наскучили мені — розумієш? Всі! — і притупнула ногою. — Який не привіється, все те саме править, як ножик, складається, медом дише, — ох! Хоч би один щось іншого сказав, щось нового... — Сама ти винувата, Мотре. — Я? — Як не ти, то Господь, що таку гарну тебе создав. Годі на тебе байдуже дивитися, дівчино. Прости, коли вразив. В словах його почувався біль. Мотря глянула і злякалася: побілів, уста йому посиніли, ліва рука дрижала. — Що тобі? — спитала зі спочуттям. — Нічого, Мотренько, нічого. Я ранений... Тільки не кажи нікому. А вже генеральному судді ніяк не треба того знати. Тільки тобі розкажу. Повела його в двір, в гостинне крило. Тут було тихо. Відчинила одні двері, другі, треті. — Отут буде тобі добре, спічни! За хвилину принесла ящик з ліками, вино і воду. — Дай осмотрю рану. Не бійся — вмію я всякі болесті лічити. Крім одної, — тут усміхнулася лукаво. — І не зімлію, я не з тих... Рана, як бачу, перев'язана добре, — говорила, — нічого боятися, це з упливу крові і перевтоми... Розказуй, якщо можеш. Чуйкевич розказав, як з москалями зчепився: коротко, просто, щоб не виставляти себе героєм. Присіла біля нього на дзиґлику, й очі її розпалювалися, сіяли... — Дощі сполочуть кров, земля трупів прийме, люди вернуть до своєї роботи, — повторив слова старого діда. — Така-то наша Україна. — Така-то наша Україна, — прошептала за ним. Крізь вікно поміж їх обличчя впав промінь заходячого сонця, як меч. Примкнула очі і, ніби засоромлена, стиснула його за руку. — Прости, що я тебе так неввічливо, так дивно привітала. Не будь лихий на мене. Мені дійсно наскучили всі тоті білоручки, що підлабузнюються до мене, бісики пускають, не так до мене, як, може, до батькових маєтків. Бачу, що ти не з тих. Будьмо собі приятелями. Чув, як серце її голосно билося в груді, ніби перепілка у жмені. Забув про рану, про свої пригоди, про весь світ. — Нехай буде, як ти того хочеш, Мотре, — сказав, не випускаючи її руки. — І що б нам доля не судила, приятелями оставаймо, як колись, за діточих літ. Подруж багато в світі, а приязні мало. — Приязні мало... — повторив сумно козак. — Дивна я, дуже дивна і приятелеві мойому не бажаю, щоб женився зі мною. Біду собі візьме. Правда? — Не знаю, Мотре. Але якщо маю щиро казати, то все-таки я поборовся би з тою бідою. — Який-бо ти! Остав! А то знов щось таке стане поміж нами, ніби хмара, А так гарно було. Так гарно, коли ти розказував... "Така-то наша Україна..." Відпочивай. Скажу, щоб тобі тут подали вечерю. Тітці повім, що дуже здорожений, спати хоче. Ніхто від мене і слова не добуде. Мені кажи — все одно, що в горючу піч папір кидай. Ще краще, бо в печі попіл останеться, а в мене й того ніхто не добуде. Батька мого не бійся. Він добрий, тільки бідний, хоч такий багач, а мати, — я навіть не знаю, чому моя мати така до тебе прихильна, все лиш "Чуйкевич" та "Чуйкевич"! Аж мені остогид був цей Чуйкевич. Засміялася і вийшла. "Дійсно, дивна дівчина, — погадав собі козак. — Годі її збагнути. Як море, манить і тягне до себе, незглубиме море... Коли доторкнулася рани, рана перестала боліти. Зате серце болить... "Приятелями будьмо..." Та невже ж буває приязнь між хлопцем і дівчиною? Краще б був гетьман когось другого вислав до Ковалівки, не мене..." — Краще так, як є! — сказав собі рішучо і примкнув повіки. Крізь вікно вливалися пахощі літньої ночі. Бовваніли дерева непорушливі, як привиди, десь далеко на виднокрузі викочувався місяць, великий і червоний, як млиновеє коло. В млині часу. Потемніло небо, та тільки на часок. Бо незабаром вискочили на нього зорі, багато їх, багато, і небо мов повеселішало, знову зробилося ясне, до спокійного моря подібне. Але тіні з землі вже не уступали. ЯК ЦЯ РАНА БОЛИТЬ Чуйкевич поклав лист гетьмана під подушку. Добре, що довіз його. А тепер, коли б ще доручити, тоді хай діється що хоче, — він своє діло зробив. Тільки та рана, та нещаслива рана, щоб вона не прикувала його до ліжка! Почали б питати, звідки вона, з ким бився, коли й за що, і так по нитці, може, дійшли би й до клубка. Цього він боявся, навіть дуже, бо Кочубей, видимо, запопадає царської ласки, і хоч нерадо, а все-таки доніс би московському воєводі про сутичку гетьманського старшини з царськими ратниками, дарма, що ті ратники мордували й грабували спокійний народ. Ціла надія на Мотрю. Вона обіцяла бути його заступницею перед своїм батьком, а за Мотрине слово можна й голову класти. У неї жіноча врода, але мужеська вдача. Це якась незвичайна дівчина. Як вона слухала його оповідання, аж горіла ціла, сіяла, — руки її дрижали, затискалися, ніби шукали шаблюки. Це якась амазонка. І Чуйкевичеві прийшов на гадку старий міф про хоробрих, бойких жінок. Амазонка... Чому не посадниця Марта Борецька в своїх молодих літах?.. Москва іде, Новгород боронить своєї волі. На його чолі гордо й невстрашенно стоїть посадниця Марта. Вічевий дзвін упав, і вона голову свою поклала за волю й славу рідного города-держави. І замовк, навіки замовк голосний новгородський дзвін, Мартині кості розсипалися в землі, а Москва йде, Москва все йде... Ах, як ця рана палить! "Мотре, доторкнися до неї своєю дрібною долонею, може, втишиться біль!" Чуйкевич не міг спати. Йому то зимно було, то гаряче, то весело на душі становилося і надійно, то знов сумно якось робилося і тривожно. Раз він почував себе сильним і спосібним до великих вчинків, то знов зневіра підкрадалася до його і нашіптувала щонайчорніші гадки. Тоді він вдивлявся у місячне сяйво, що вливалося крізь вікно в кімнату, і хотів побачити Мотрю. Бачив її; як жива, стояла перед ним — близька, але далека. "Кривавий дощ паде на білу лелію, на снігах квітці зимно", — гомоніли в душі зловіщі слова старого паліївця... Що вони значать?.. Може, й ніщо, а все ж таки сумно вражають... Така-то наша Україна!.. Велика й багата, як відданиця, розкішна, що всіх манить до себе, криваві свати йдуть, як до Острозької Гальки. Невже ж і їй судилося такою нещасливою бути, як тая безталанная княжна з Острога? Тільки жий і красуйся, як ні одна країна на світі, пишайся степами й ланами, квітчайся садами й дібровами, селами, як у віночку, містами, як улії рійні, — так ні! Завидує нам нашого щастя доля, насилає ворогів лукавих, грабіжників безсоромних, руйнують і шматують живе твоє тіло, моя ти рідна, безталанна земле... Так думав собі козак, і в його душі образ Мотрі зливався з образом України, — любов його ставала неподільна. Місячне сяйво зникало. Крізь вікно видно було зорі. Вартівники перекликалися на валах. Нічний сторож обходив двір і калатав у паркан. Розмовляв з псами, котрих водив з собою. Кивалися віти дерев. Часом упала спіла грушка в саді. Як ставало тихо, чути було притаєні смішки... Любі розмови. Над ранком Чуйкевич почув, що уступає жар. Його перестало морозити, і рана не так боліла, — заснув. Збудився пізно. Видно, не казали його будити. Ніби крізь сон пригадав собі, що хтось легенько відчинив двері і двоє гарних очей витало понад ним. Глянув у вікно, — сонце стояло високо. Як же він довго спав і як твердо! Та, мабуть, цей сон і поміг йому: почував себе гарно, вірив, що видужає. Ще би то ні, коли такі лікарі його лічать — молодість і Мотря... Перед возівнею побачив карету зі шкіряною будою, з віконцем ззаду і з великими золоченими ліхтарями. Візники мили її, витирали, — видно, готовили до дороги. Зі стаєнь провадили шестірню сивих породистих коней. Коні іржали, ніби тішилися, що поїдуть трохи в світ. Чуйкевич догадався, що це повіз для генерального судді і його дружини. Виїде їм назустріч, і вони пересядуть до нього. Підвечір, певно, надтягнуть до Ковалівки. Кивнув на свого чуру, що також стояв коло того повозу, бо ніщо так не цікавить молодих хлопців, як коні, вози і зброя. Чура, побачивши у вікні свого пана, побіг мерщій до нього. Приніс подорожнє пуздро, приладив воду і вбрання. Чуйкевич одягався і балакав з чурою. Питався, що роблять його люди. Нічого, славити Бога, здорові, тільки двох побилося вночі з тутешніми козаками. Пустили собі трохи крові, але то ніщо, присхне; козакові як не доберешся до кості, то він і не почує. Такий народ. — А язик за зубами тримають? — питався Чуйкевич. — Ще б то ні. А о чию ж тут шкуру йде, як не о їх. Ми такому, що одне слово писнув би, голову скрутили б, — загрозив чура. — Ну, то й гарно, а тепер іди і скажи нашим хлопцям, щоб вони зібралися в тім от ліску направо і щоб чекали мене. Я зараз до них вийду. Чура побіг, а за хвилину пішов туди й Чуйкевич. — Здорові були, панове товариші! — привітав їх. — Здоров'я желаємо вашій милості, — відгукнули йому. — А ви ж чого так криєтеся позад других, ніби шукаєте холодку в спеку, — питався двох, що стояли позаду. — Ходіть, най подивлюся на вас. Виступили наперед. — Ого, як бачу, ви вже й тут не дармували. Як когути, де не стрінуться, там і деруться. А я вам говорив і наказував, щоби ви чемно себе тримали та гетьманському козацтву сорому не робили. — Ми, ваша милосте, їй-Богу, сорому не зробили, ми нашим супротивникам такого прочухана завдали, що вони до суду-віку тямуватимуть гетьманців. — Говори до них! — сказав безрадно Чуйкевич. — Вас би так в дибки, то ви на другий раз краще слухали б, що? Козаки переступали з ноги на ногу. По мові свого старшини бачили, що нині нема що боятися кари. — За кару, — казав Чуйкевич, — за кару я вас на три дні... пускаю домів. Ви з тутешніх сторін. Ідіть та розважте своїх батьків, сестер і кого там ще хто хоче. — Щиро дякуємо вашій милості! — гукнули врадовані козаки. — Тільки ніяких бешкетів не робити мені ні вдома, ні в дорозі. Уважайте, щоби котрий коня не пропив, бо мамуня добре голову змиє, а батько чуба натре, що таких собі вітрогонів виховали. Завтра перший день, позавтра другий, там третій, а четвертого вранці щоб ви мені тут усі були, як один, — зрозуміли? — Щиро дякуємо вашій милості, нам, як той казав, досить півкопи слів і палкою в лоб, щоб зрозуміти. — Так тоді гаразд, рушайте! За хвилину з Кочубеєвого двора на всі сторони світу летіли гетьманські козаки, і вже, мабуть, не було такої сили, котра б їх назад завернула. Дворові дівчата з жалем дивилися за ними і зітхали. Деяка втирала хустиною очі. Чуйкевич лишився тільки з чурою. Цей був з-під Батурина і в тутешніх сторонах нікого не мав. — А тобі не скучно, що не пішов? — питався його Чуйкевич. — Мені з вашою милостею ніколи не скучно. Чуйкевич погладив його по голові: — Видно, що на гетьманському дворі служиш. — По чім? — А по тім, що влесливо вмієш говорити. Чура засоромився. — Вашу милість просили на снідання. Чуйкевич щолиш тепер пригадав собі, що він ще не снідав, і побіг до двора. КОЧУБЕЇ По сніданню та по добрім обіді, котрий їли втрійку, себто: Чуйкевич, Марія Федорівна і няня, — бо Мотря і до обіду зі свого горища не зійшла, — Чуйкевич пішов до себе. Положився, бо все ще чув біль і утому. А боліла його не тільки рана. Ще більшого болю завдавала йому Мотря, котра не вийшла до нього. Так гарно вчора розійшлися, обіцяла показати йому своє новосілля, а нині навіть не спиталася, чи не хворий він гірше. Дійсно, якась незбагнута душа. Вже дитиною була дуже химерна. Бувало, бавиться, грається з ним, нараз надує уста, здвигне раменами і йде. — Ти куди? — Не знаю. Наскучило мені. Видно, що й тепер так. Тільки діточі химери не такі болючі, як дівоцькі. Тоді як ідеш, — то йди собі! Чи мало для хлопця забав? От яка-будь гіллячка — і вже кінь готовий, та ще який! Баский та гострий, як у якого сотника. А скільки пташиних гнізд у садку, скільки риби в річці, — що там дівчина? Тепер не те. Тепер оця обида глибоко запала в козацьке серце, так глибоко, що, здається, тільки разом із серцем можна знищити її, а забути ніяк. Обидить тебе ворог або навіть приятель вірний, так можеш порахуватися з ним, — від чого ж у козака шабля? А рахуйся ти з Мотрею! Найкраще покинути всяку гадку про неї. Та це так лиш кажеться. Не годен. Усміхнеться до тебе, як не наяві, то у спогаді, і за тим усміхом забудеш про все, простиш, хоч би тобі не знати яку кривду зробила. Чуйкевич накрив очі долонями і думав. Козацька вдача, козацьке завзяття. Хіба він хто? Який-будь сірачок, що в ласку панську попав і між старшин ускочив і тепер щасливий, як його зневажають? Він гарних батьків син, як не багатством, так родом і заслугами козацькими Мотриної руки гідний. Чого ж вона тоді насміхається над ним? Не хоче його, так хай скаже, а то приязнею якоюсь вивихається, очі замилити гадає. Він не з тих. Передасть лист Кочубеєві, попрощається і на тих три дні поїде до Миргорода, до Апостола, а від нього, може, й до своїх скочить. Дівчині найгірше зрадиться, що ти за нею гинеш. Тоді вона тобою помітати стане. А так, або полковник, або покойник, побачимо... Глянув у вікно. Така гарна днина. Сонце починає хилитися в долину. Багровіють ліси, золотяться луги, річка рожевіє, ніби соромиться чогось. У таке пополуднє як гарно з любою людиною піти подивитися в поле до женців або поїхати до сусідів на хутір який самотній затишний... Мрії!.. Його гадки перебив гамір дзвонів. Зразу дзвонили десь далеко, в сусідських селах, а тоді чимраз ближче, аж і в тій церкві, що Кочубей недавно за свої гроші збудував, усі дзвони відізвалися. Генеральний суддя до своїх маєтків з Києва від гетьмана і від самого царя вертає. Кочубей як сам їхав, то звичайно так, щоб люди не знали, бо перед церквами треба було вилазити з карети та підходити до ікон, з якими священики виходили йому настрічу. А він був чоловік огрядний і вигідний. У кареті сидження розкладалося так, що можна було полежати собі. Доводилося і вснути в дорозі, особливо, як з доброї гостини вертав. (Недаром же карету й колискою звали). Але коли з жінкою їхав, то друга річ. Любов Федорівна любила почесті. Вона так гордо вилазила з повозу і підступала під благословення благочестивого та ще й у церкву заходила, щоб послухати молебня й дати на боже. Це вона й тепер скрізь у своїх маєтках робила, і тому щолиш по заході сонця гукнули свіжоуставлені на валах моздірі, і карета генерального судді, та сама, котру нині рано бачив Чуйкевич на подвір'ї, підкотилася під високі, густо цвяхковані і дашком прикриті ворота. Гайдуки зіскочили з лавочки за каретою, приставили стільчик до дверей, і Любов Федорівна, припіднявши сіре подорожнє вбрання, вважно зіскочила на поріг. За нею виліз її муж, подав їй руку, і крутою, не улаштованою ще стежечкою йшли вони до двора, що стояв трохи вище на горбочку. Карета завернула кругом на подвір'я. Біля воріт чекала Марія Федорівна, розцілувалася з сестрою і з швагром, а тоді підступив до них Чуйкевич. — Го-го-го! — гукнув Кочубей. — Кого я бачу, що за гість! Чуйкевич обняв його за ноги, а Кочубей пригорнув козака до себе і тримав його довгу хвилину біля грудей, зазначуючи таким чином свою прихильність до нього. — Та пусти, бо задавиш хлопця! — озвалася Кочубеїха. — Дай, хай і я з ним привітаюся. Чуйкевич підступив до її руки, а вона поцілувала його в чоло. — Що ж тебе пригнало до нас, брате? — питався Чуйкевича Кочубей. — Недавно бачилися в Києві, а нині ти до Ковалівки причвалав, скорше від мене. Яким же ти до нас оце случаєм? — Від гетьмана лист для вашої милості привожу. Звольте прийняти, ось він. — Го-го-го! Лист від ясновельможного, а я гадав, що ти з власної доброї волі до нас! Чого ж бо то пан гетьмані хоче? Побачимо. Тримаючи лист, поспішав у двір. Біля нього йшла Любов2-Федорівна, прискорюючи ходи, бо таки добре цікава була, що гетьман пише. Перед двором чекала Мотря. Кочубеїха глянула на неї і сказала одне тільки слово: — Вийшла? Мотря привіталася з мамою і батьком. Батько ніби і про лист гетьманський забув, повертав -донькою, як хлопець дівчиною в танці, і з видимим задоволенням приговорював: — От така! Бач, яка! — Ходи ж бо вже! — наглила Кочубеїха. Увійшли в двір... Мотря лишилася на ґанку. Чуйкевич підступив до неї. — Гарний нині день, — почав, щоб щось сказати. — Еге ж, гарний, і не лиш день, а й вечір. А може, в тебе ще день? — Як дивлюсь на тебе, Мотре, то ніби день, ніби сонце світить. — Компліменти. Підпускай москаля, підпускай! — Мотре, чого ти лиха на мене? — Я лиха? — Як не лиха, то байдужа! — А хіба ж це гріх? — Не гріх, але ти вчора сказала, щоби ми собі приятелями були, а раз приятелі, так і не байдужі. — Або байдужі, або ні; як коли. Не люблю я облуди. — Або я облудник? — Ні! — Так чому ж ти мене не любиш? — Я? Тебе? Не люблю? — Так, значиться, любиш? — Хочеш знати правду? — Хочу... — Ані люблю, ані не люблю, сама не знаю що. Ближчий ти мені від других, і тільки. — Спасибі і за це, — сказав козак, стискаючи дівчині руку. — А де ви, молодята? — гукав з покоїв Кочубей. — Ходіть тут, хай подивимося на вас. Які самолюби. Пішли. Кочубеї вже прочитали гетьманський лист. Кочубеїха сиділа залишена на канапі і дивилася на свої руки. Це вона звичайно робила, як не хотіла щиро говорити. Кочубей ходив, ніби підбігаючи від дверей до дверей. — Засидівся я у тій кареті, — казав, — тепер ходжу як не своїми ногами. Але ти не дивися на мене, що я ходжу, сідай. Чуйкевич стояв, бо не годиться сідати, поки старші не сядуть. — Пише мені ясновельможний, що за десять днів, себто віднині через шість, відвідає нас у Ковалівці. Що ж, велика честь... — Ще й яка! — підхопила Кочубеїха. — Будемо гостеві раді, — говорив дальше Кочубей. — Авжеж, що будемо, — доповіла Кочубеїха. — Вгостимо його на славу. Егеж, на славу. — Так тоді, — почав Чуйкевич, підступаючи до Кочубея, — позвольте, ваша милосте, попрощати вас. Мотря глянула на Чуйкевича, а потім по черзі на батька й маму. — А то ж то як? — питався Кочубей. — Поїду на три дні в Миргород. За той час мої люди і самі спічнуть, і коні вивчасуються, і вернемо в Київ. — Так ти гадаєш? — казав, стаючи перед ним, Кочубей, — то ти ще не знаєш світові ладу. На гетьманський лист Кочубей пішле відповідь своїми власними людьми, а ти з козаками залишишся у мене до приїзду гетьмана. Це я йому й напишу. Чуйкевич хотів випрошуватися, казав, що боїться, щоб гетьман не гнівався на нього, але Кочубей стояв крайньо на тім, що він хазяїн у своїй хаті, і що хазяйських прав навіть гетьманові не поступить. — Забув ти, козаче, що з генеральним суддею не слід заходити в процес, го-го-го! Кочубей був, видимо, в добрім настрою. Він любив гостей, а гетьман не тільки гість, але й честь. Не можна сказати, щоб він не любив Івана Степановича як чоловіка. Його годі було не любити. До того вони не одну кришку хліба з собою ділили, не одну дощову годину під тим самим окопом перестояли, і коли б добрі люди не пхали пальці поміж них, вони оставалися б щирими приятелями, забуваючи про ті дрібні порахунки, які між ними бували. Та ще одна гадка всміхалася Кочубеєві, а саме, що його дружина, Любов Федорівна, чимало матиме всілякого діла, щоби гідно привітати гостей, і оставить свого мужа в спокою, — а це щось також варте! — От і піймали козака! — казала Кочубеїха, показуючи на Чуйкевича. — Але ж бо й засоромився бідолаха, що хоч з гетьманом хліб-сіль їсть, а з Кочубеєм справу програв. Не журися, якось воно буде, гетьмана уговкаємо, це я вже на себе беру. А може, ти боїшся, щоб люди не сказали, що ми тебе до Мотрі ловимо? Мотря здвигнула раменами. — Донька ваших милостей, — відповів Чуйкевич, — не з таких, щоб до неї треба ловити. — І я так гадаю, — додав від себе Кочубей. — Значиться, ти остаєшся в нас і поможеш мені приладити усе як слід до гостини такого "зацного" і достойного гостя. Роботи чимало, а мого сина ще нема. Він щолиш за які два-три дні надтягне. Поїхав відбирати жнива на хуторі. Багато всілякого клопоту з орендарями та намісниками маю. — Малий маєток — клопіт малий, а великий — так і клопіт великий, — потвердив Чуйкевич. — Про наші маєтки, — казала Кочубеїха, — люди казки розказують, а вони то й не такі вже великі, як вони собі гадають. У гетьмана куди більше гроша. — На те він і гетьман, — перебив її муж. — Більший пан — кращий крам. — Я в гетьманських економах не служив, — казав Чуйкевич, — але знаю, що гетьман щедрою рукою роздає свої гроші на церкви, на школи, на приюти та на всякі Богу вгодні, а людям корисні діла. — Честь йому за це, — похвалив Кочубей, — а ти, козаче, гаразд робиш, що за гетьмана заступаєшся. На чиїм возі їдеш, того пісню співай. — Це не гетьманський віз, а наш спільний, народний. — Часто я це від вас, молодих, чую: від Орлика, Войнаровського й других, а мені воно бачиться, що всякий брат сам собі рад, от як воно. Всі ми люди грішні, го-го-го! Але мова мовиться, а діло зголодніло. Чомусь-то нас на вечерю не кличуть, жінко? Кочубеїха вийшла в пекарню. Чути було, як шуміла шовками та саєтами, переходячи цілу низку покоїв. А покоїв тих було багато, й не яких-небудь. То не була вже давнього типу козацька домівка, зі сволоками тесаними, з лавами дубовими й віками малими, а новомодний двір, у якому й князеві не сором було б жити. Салі просторі, вікна великі, стіни або гарно розмальовані, або всякими паволоками криті, зеркала венецькі і німецькі, свічники бронзові або хрусталеві, печі кахлеві або фарфорові з гарними насадами, з усякими квітами та амурами. Будували цей двір майстри, з чужих країв спроваджені, й робітники що при них штуки будування та оздоблення вивчилися, і треба сказати, збудували гарно. Кочубей був гордий своїм новим двором й все щось нового вигадував, щоб його ще І розкішніше прибрати. Багато дечого було ще не викінченого, скрізь чулося той дух, яким заносить від нових домівок. — Це бачиш, — звернувся до Чуйкевича, — гніздо для моєї Мотрі. Хто візьме її, візьме й цей двір з нею. Мотря встала й вийшла. — Обидилася... Химерна вона дуже або попаде на когось, хто уговкає її. Нема такого коня, щоб на нього не сів добрий козак, треба тільки знати, як. — Донька вашої милості, панночка, умна й характерна, і як попадеться чоловік, любий її серцю, то вони заживуть у вашій Ковалівці, як у раю. Кочубей глянув на Чуйкевича з-під своїх навислих бровів, ніби зизом, і спитав: — Так ти гадаєш? — Я певний того... — повторив Чуйкевич. — Сідай, — сказав нараз Кочубей, — побалакаємо. Чуйкевич сів неглибоко в фотель, лиш на краю, а руки поклав на колінах, злегка нагнувся в сторону генерального судді і слухав. Кчубей говорив: — Не перший раз бачимося нині. Ти ще хлопцем був, а Мотря дитиною, як ми, себто я і Любов Федорівна, з твоїми батьками вас у своїх думках обручили. Бачить моє батьківське серце, що Мотря тобі не байдужа, тому-то й хочу тобі сказати, що ми не від того, щоб додержати нашого слова... Що ж ти на те? Мені треба знати, бо, певно, й до тебе доходили слухи, що із-за Мотрі в моїй хаті чимало турбот. Гадаю, чи не пора її віддавати, стане жінкою і відміниться. Що ж? Чуйкевич встав і обняв Кочубея за коліна: — Пане мій і добродію! Нічого кращого й ціннішого не могли ви мені сказати. Я козак, про кохання не вмію гарно говорити, й не такі гарні часи. Стоїмо під прапором Марса, а не Купідона. А все ж таки прохаю прийняти до вашого відома, що я почував би себе найщасливішим чоловіком на цілій нашій великій Україні, коли б Господь зв'язав мої Руки з ручками вашої доньки. — Ну, то й гаразд! — гукнув Кочубей, встаючи з фотеля, і вже хотів плескати в долоні, щоб покликати слуг та казати принести щонайстаршого масляча з пивниці, але Чуйкевич вхопив його за руки: — Ради Бога, пане генеральний суддя, цитьте! Послухайте моїх слів до кінця і не полоште мойого щастя! — Що такого? — Як я це вспів дотепер зауважити, панночка Мотря — дівчина такої вдачі, що до неї треба здалеку заходити. — Що значить — здалеку? Лучається надійний чоловік, батьки благословлять, і діло скінчене, — плетім вінок. Барвінку й рути чимало росте в моїх городах, а позолоти не підемо купувати, бо й правдивого золота досить знайдеться в Кочубеєвих скринях. — Все воно правда, але ще більша правда, що силуваним коханням до щастя не дійдеш. Мотря добровільно мусить дати згоду, інакше нічого з того не вийде, я це вже знаю. І тому прошу вашої милості не поспішатися. Краще уважно та певно, ніж нагло та в пропасть. Кочубей поправив свій злототканий цвітастий пояс, що постійно підсувався йому вгору, ніби хотів сховатися під пахи, і погладив вус. — Може, ти й добре говориш, козаче. Мотря — дівчина крутої вдачі. Бог один знає, як її доля лежить мені на серцю, а так мені якось здається, що за тобою вона буде щаслива. Тому-то може, й не дуже політичне почав я перший говорити, не дожидаючи, щоб ти заговорив до мене. — За це я вам дякую, як батькові рідному, — сказав, низько кланяючись, Чуйкевич. — Подякуєш, як поблагословимо під вінок, а тепер скинь пиху з серця і підпускай москаля, га, що ж, підпускай москаля, го-го-го! — Вашої доньки, пане генеральний судде, ні гарними, ні влесливими словами не візьмеш, вона сама в собі мусить рішитися, щоби сказати "так" або "ні". І я одного з тих слів буду терпеливо дожидатися, — кажучи це, ще раз обхопив Кочубея за коліна, а цей пригорнув його до себе й поцілував, як будучого зятя, аж луск пішов по новій і не дуже ще обставленій салі. — А тепер, — казав, — підемо на вечерю, бо мені вже серби в кишках грають, а чую, як у столовій тарілками дзвонять. Ходім! — Що ви там такого цікавого розговорювали? — питала 02 Любов Федорівна свого мужа, як цей увійшов у столову і, ніби сніп, повалився у свій високий фотель за столом. — Про Київ балакали, — відповів, не загикнувшись, — про гетьманський двір, — і скоса глянув на Мотрю. Мотря наливала вишнівку в чарки з дорогого чеського скла і на срібнім підносі несла до стола, вважаючи, щоб не розілляти бо наповнила по щирості. — Позвольте, тату, піднести вам чарку, — сказала, наближуючись до Кочубея. — В першу чергу піднеси нашому дорогому гостеві, бо так звичай велить. Перше — гість, а тоді — домашні, — відповів Кочубей. Мотря, паленіючи, підійшла до Чуйкевича. Козак поклонився їй у пояс, але не брав за чарку. Хвилину стояли так безмовно проти себе, обоє гарні і — збентежені. Батьки дивилися на них з великим вдоволенням. Кочубеїха лівою утирала уста. — Чого ж ти стоїш, Мотре? — сказала. — Хіба не бачиш, Чуйкевич жде, щоб ти по старому козацькому звичаю пригубилася до чарки. Пригубися! Мотря піднесла чарку до уст, що розхилялися злегка, як платки розцвітаючої рожі. Чуйкевич задивився на неї, як на образ. Чула його влюблені очі, рука задрижала, і чарка покотилася по новій лискучій долівці, і смачний напиток червоним струмком поплив до порога. Чуйкевич присів, щоб позбирати скло, але надбіг Мотрин чура і зробив лад, а Кочубей озвався: — Де чарки б'ються, там сльози не ллються, про мене — побийте хоч би й усі, щоб ви тільки горя не знали. — Пригубися, Мотре, вдруге. — Ви, мужчини, тільки й знаєте, що посуду бити, — говорила Кочубеїха до мужа. — Вам вона буцімто й не потрібна, а не знаю, з чого їли б та пили б, як тарілок та чарок не було би. Хіба з корит та з коряків, як на Січі. — Коли потовчемо скляні та фарфорові, то обзаведусь срібними й золотими, — Кочубея на це стати, — відповів Василь Леонтійович, випиваючи три чарки одну по другій. — В Тройці Бог пребиваєт, — почав приговорювати, але жінка припинила його: — Знаємо, знаємо, чотири сторони світу, п'ять пальців і так дальше, аж до двадцять, та нанині й трьох досить, ти й так на печінку недужий, краще їдж! — Чуєш, козаче, як тії люті жінки знущаються над нами, — повернувся Кочубей до Чуйкевича. — Уважай, щоб не попав у таку неволю. — Своєї долі і конем не об'їдеш, — відповів козак, кидаючи оком на Мотрю. Мотря сиділа безмовно, ніби тільки тілом була між ними, а душею іншими світами блукала. Тітка й няня з жалем споглядали на неї, а мати — мов на ворота дивилася. — Ти, Мотре, дальше й говорити забудеш, — казала. — Коли старші говорять, то молодшим слухати годиться, — відповіла Мотря. — Добре, дочко, кажеш, — замітив Кочубей, — молодим слухати годиться. Слухай і будь послушна, го-го-го! — Чого ти так голосно смієшся, як у коршмі? — спитала його жінка, — побудував палату, як який князь, а сміється, як напідпивку чабан. Кочубей, замість відповісти жінці, повернувся знову до Чуйкевича: — Чув? Уважай же, щоб не попав у жіночу неволю, бо вона гірша від вавілонське!, з неї тебе ніхто не виведе. Бо то, брате, так: дере коза лозу, а вовк козу, а... — Та до чого ти це балакаєш? — перебила йому жінка. — Дай докінчити, тоді й побачиш, до чого. — Та як же таку дурницю при чужім козаку говорити, він, певно, вже і без тебе чув. — Ні, ваша милосте, про козу і лозу я ще не чув, — заперечив Чуйкевич. — О, бачиш, — втішився Кочубей, — він ще не чув, так слухай тоді. Дере коза лозу, а вовк козу, а вовка мужик, а мужика пан, а пана юриста, а юриста дідьків триста, а нашого брата дере жінка кирпата, жіночка люба та дере за чуба... го-го-го!.. Бачиш, до чого я казав? Любов Федорівна повернулася лицем у другий бік: — Коли ти щось мудрішого скажеш? — Що ж такого? — Хоч би про Київ, про царя. — Що ж тобі про царя говорити? Він великий чоловік, дійсно великий, гадаю, переступив би через тебе, як я через поріг. Кочубеїха махнула рукою: — Ет! — Не "ет", не "ет", коли б ти побачила його, то, може, й зі мною інакше балакала б, набрала би страху перед мужчинами. Він таки, їй-Богу, страшний. — Коли страшний, — озвалася Марія Федорівна, — то пощо про нього під ніч говорити, ще присниться. — Про антихриста, — зашипіла няня, — ні вднину, під вечір не слід у християнській хаті говорити, — хай ся преч каже! Всі змовкли. Кочубей споважнів. Не хотів дразнити няні, щоб не стукала костуром та не грозила гнівом предків, що вона звичайно робила, коли їй не вгодили. Пили чай. Нараз хтось стукнув у ворота. Раз і другий. Роздалися крики вартових, залунали гасла і свисти. Мотря вибігла на ґанок: — Хто там такий? — Московські ратники, — відповів козак, що біг із вартівні до Кочубея спитатися, чи має їх впустити. — Тату! — сказала Мотря, вертаючи у столову, — московські ратники грюкають у браму... Не кажи їх пускати. До чого воно подібне, ратники добуваються до двора генерального судді, як до коршми. Це ж зневага. Не впускай! Чуйкевич глянув на Мотрю і здивувався. Це не була та сама людина. Більша, сильніша, грізна і ще якась краща. Брови майже сходилися над рівним грецьким носом, ніздрі роздувалися, груди підносилися високо, аж дзвонило намисто. Кочубей встав: — Ні, не впустити не можна, бо не знати, з яким ділом приходять. Але кажи, — звернувся до вартового, — щоби впустили двох, інші хай підождуть. Ті два скажуть, чого їм треба. Кочубеїха, не дожидаючи кінця, побігла на вартівню; няня, стукаючи своїм костуром і кидаючи по дорозі якісь не дуже-то влесливі слова, пустилася до себе; Марія Федорівна помагала їй проходити великі покої. Осталася Мотря і Чуйкевич. Хвилину дивилися на себе. Чуйкевичеві здавалося, що по обличчю Мотрі гонять за собою гнів і турбота. Приступив до неї ближче і шепнув: — Не турбуйся мною, Мотре, мій кінь і мій чура стоять наготові, як треба, дмухнем, що нас і сам чорт не дожене. — І я з вами... — додала Мотря. — Мотре! — мало не крикнув козак. — Тихо, це лиш щоб тобі показати дорогу. Та як би воно й не було, тобі треба пройтися. Мій чура покличе тебе, як небезпеки не буде, а як ні, то я вже знаю, що зроблю. Вивела його в город і показала стежечку понад копаний став у байрак. Вертаючи, шепнула щось вірному чурі на ухо. Хлопчик відповів одне слово "так". Він за свою паню-пішов би був і в пекло. Притаївся за углом. Мотря ждала на батька на ґанку. Не вертав, може, з годину. "Мабуть, щось недобре", — гадала собі. І в голові в неї явилися всілякі гадки, як і що зробити. Обдумувала все до найменших подробиць. Чуйкевич живим не попадеться в руки, хоч і ранений, це знала. — Що ж то за такі нічні гості, тату, — питалася, побачивши суддю, що сопів, вертаючи із вартівні. — Настрашили бісові москалі. Своїх людей шукають, що пропали десь, бояться, чи на Січ не втекли. — І що ж ти зробив? — Що я мав робити. Казав, що в мене ніяких ратників не було й нема, дав їм харчів на дорогу і боклажок горівки, і на тім край. — Багато їх? — Шістьох. — Будуть тривожити людей і грабувати. — В моїх маєтках ні, бо я післав з ними 2 своїх людей, щоб провели їх аж на Полтавський шлях. А там хай другі про свою шкуру дбають. Мотря плеснула в долоні. — Ти на кого? — Зимно мені. Хочу, щоб подали хустку. — Краще ходім у хату. — Ходім. А чура, почувши знак, побіг до копаного ставка. Кочубей сів у свій фотель, набив люльку і кресав огонь. — Тату! — Що, доню? — Чи довго воно ще буде? — Що таке? — А те, щоб ми терпіли таку зневагу. Наш край, наш дім заїздний, хто хоче, той і з дороги звертає. А ми ж якась нібито окрема держава. Кочубей покивав головою, аж тінь на стіні захиталася. — Що ти такими речами журишся, Мотре? Це мене дуже дивує. То не жіноче діло. Лишіть такі турботи нам, мужчинам. Тобі б краще про гідного мужа подбати... — Тату, — почала Мотря, а голос її дрижав, як натягнена струна. — Коли мені це мати говорить, то не дивуюся, бо мати мене не любить. Але ви, тату, ви хочете мого щастя, а не хочете мене зрозуміти. У мене честь дорожча від усіх наших маєтків. Я не турбуюся собою, моя турбота — Україна. Хочу бачити її не приниженою і не опльованою, a вольною і славною. Ви, генеральний суддя, по гетьмані перший у нас чоловік, і тому я вас спитала, а ви збуваєте мене чим-будь, як дитину. Хотіли мати панночку-хуторянку то не було мене вчити, не було давати книжок у чужій мові в руки, тепер мені уже замало голка й нитка, замало навіть барвінковий вінок, я більшого бажаю. — Моєї турботи бажаєш ти, дочко, — відповів коротко Кочубей, і прежня веселість десь нараз зникла з його обличчя. — Спокою вашого хочу, тату. За життя спокою, а по смерті — доброї слави для Василя Кочубея, більш нічого. — Це багато, це дуже багато, Мотре, — відповів і похилив голову, ніби під великим тягарем його бажання. — Нам треба коритися, дочко, — почав по хвилині, — бо так, видно, сам Господь хоче. Такого нам пана післав, що перед ним тільки корися. — Ви про царя, тату? — Авжеж, що не про когось другого. — На Україні паном гетьман, а не цар, — сказала Мотря і блиснула очима. — Так воно тобі здається, дитино, тобі й твоїй тітці, Марії Федорівні, може, й Чуйкевичеві, та Орликові, та ще кому, бо всі ви дивитесь на світ позиченими очима. Але ми, що знаємо, до чого воно йде, ми другої гадки. Покірне теля дві корови ссе, от що я тобі скажу, дитино! Мотря здригнулася ціла. Батько глянув, і в очах доньки побачив щось найгіршого, що батько побачити може, — погорду! Ще нижче похилив голову над стіл... Вісім свічок горіло в бронзовім свічнику. Веселкові краски мерехтіли в хрусталевих оздобах на вісьмох раменах світила. Білівся, як сніг, адамашковий обрус на столі, а стіл аж угинався під тягарем дорогої посуди. Зі стін дивилися портрети батьків. А той, що все те надбав, сидів, як нищий і горем прибитий. Мотрі жаль зробилося батька. Припала до його руки: — Доброї ночі, батеньку! Підняв на неї очі, ніби здивований її голосом, м'яким і повним жалю. Поцілував її в чоло: — У тебе жар? — Ні, тату. Москалі збентежили мене. — Поки я живий, нічого тобі не станеться. Досить у мене сили, щоб захистити рідне гніздо. Гладив її косу рукою, і Мотря чула, як тая рука дрижала. РАНКОМ У КОВАЛІВЦІ Чуйкевич лишився в Ковалівці. Годі було противитися генеральному судді та ще по вчорашній розмові. Несподіваний приїзд царських ратників скріпив його в переконанню, що краще негоду пересидіти під кришею, ніж у чистому полі. "Діждемося пори, виліземо з нори, — казав собі, — а тепер краще не лізти людям в очі. Може, не всі ті московські харцизи й вигинули тоді, може, котрий і гуляє ще, шукаючи слідів Чуйкевича, пощо питати собі біди, а тим паче, що й рана ще не зовсім загоїлася і коли б так що до чого, то й годі було би битися як треба — по-козацьки". Про себе він, може, не так-то дуже і дбав, а більше про своїх людей. Відповідав за них перед гетьманом і перед своєю совістю. Повертаються з відпустки, і буде їх мати під рукою. Розпитає, де бували, що чували, і побачить, чи безпечно їм оставатися в Кочубея, дожидаючи приїзду гетьмана, чи, може, краще придумати щось іншого... Жди біди від води, а горя від моря... Оця турбота була разом і розрадою для нього. Забував про своє власне горе — про Мотрю. Забував хоч на хвилину, бо зовсім забути не міг, тим паче, що жили під одною кришею і що кождої хвилини міг побачити її або почути її голос, котрий між тисячами людей пізнав би, пізнав би, мабуть, і на другому світі, бо в нікого другого такого голосу не було, ніби найкращий спів. Чому ж вона тим голосом не хоче йому правди сказати, чому раз ніби кличе до себе, то знов відтручує геть далеко? Ніяк не збагнеш її. З такими гадками заснув після вчорашньої тривоги, з такими й збудився в погідний, гарний ранок. Убрався скоро, бо гадав, що покличуть на снідання. Але снідання прислали йому до його покоїв. Пив і бездушно глядів у вікно. На великім бічнім подвір'ю біля приватної канцелярії пана генерального судді було чимало людей. Мабуть, довідалися, що Кочубей приїхав, і понаходила їх сила — селян, міщан, духовних, усяких прохачів, бо Кочубей був щедрої руки пан. Якийсь монах, босий і обдертий (мабуть, з далеких сторін прийшов), розказував щось людям, тряс цап'ячою борідкою і правою рукою махав, ніби мухи ловив. — Лютерську віру ширять, — говорив, — черців богоугодних і черниць побожних зі скитів і монастирів проганяє, відставних салдатів каже в черці постригати. — Про Господа Бога, видно, не дбає, — доповів хтось із гурту. — Не дбає! Та він проти Бога стає! — докинув другий. — Зубожіли люди духовні, — проповідав дальше чернець, — вина не мають за що купити, на борщі службу Божу правлять. — А де ж хто видів, щоби борщ перемінився у крові, — кликав якийсь дядько з розпукою. — В чаші замість просфори мухи і всякі насікомі, — кричав, підвищуючи голос, монах. — Тихше, ще почують! — сіпнув його хтось за рясу. Монах замовк, але за хвилину почав знов трясти головою і нібито шепотом розповідати: — Ті з попів, що під його дудку танцюють, ситі й одягнені гарно, а ті, що старої віри тримаються, в голоді і холоді Господеві служать, собак по вулиці дражнять, дітям на поруганіє видають себе, як ось я. — Антихрист... — промовив хтось, і цілий гурт замовк. Чуйкевичеві було ясно, що про царя мова. Він дивувався, як воно можливе, щоби цар мав таких ворогів у народі і не боявся. Один чоловік усіх за карк держить і давить... Бо сильний. Черця покликали в канцелярію, люди без нього балакали з собою. — Тепер вже і сонце по-давньому не світить. — Добре кажете, бувало, влітку то з мене піт, як струмки на весну, ллявся, а тепер я жари ніби й не чую, — казав якийсь старенький дядько. — Кажуть, як він нову столицю збудує, то й сонце поверне туди, в нього буде тепло, а в нас студінь. — Гадаєте? З чортом можна все зробити. Бог хіба на добре поможе, а чорт до всього готовий, тільки душу йому запиши. — Тихше! — і розмова знову притихла. Чекали на чергу, монах довго сидів. Годі мовчки стояти. Якась жінка почала: — А вже найгірше — то тії постої. Крадуть, як круки, під землю сховай, а москаль добуде. — А походи? Гонить нами та й гонить. Ще трохи, а самі жінки й діти остануться, самі каліки. Винищити хоче народ християнський, от що! — Кажуть, що й жінок буде в нас набирати, бо там їм мало, та й дуже-то зимні. — А що гадаєте, і жінок забере, а нам нашле якихсь чортиць з хвостами, тю! — Що то, то вже ні, бо гетьман жінок любить, — не дасть, — перечив, усміхаючись, якийсь дячок з червоним носом, мабуть, бурсак, що забагато пив і з бурси прогнали. — А хіба він і гетьман — то не одно? В одного пана служать, в того, що коротше копито... — Чули ви, дядьку, що дзвонять, та не знаєте, де. Гетьман служить, а тамтой ні, бо він сам... чорт. — Тс-с-с... Чуйкевичеві зимний піт виступив на чоло. Хотілося йти і кричати: "Люди, гетьман не винуватий, він вам добра бажає, вірте йому!" "Але яке ж це добро може бути, — гадав собі, — коли народ у такій темряві блудить, сам не знає, куди йде. Хто його сильніше зашморгне, той і потягне. А пусти їх, то в болото залізуть, як за татарських часів". На подвір'я заїхав візок, двокінний, не дуже-то панський, отак хуторянський. З нього вилізла жінка в шовковім подорожнім плащі. Хусточкою обтріпала з черевиків порох і пустилася в покої. По дорозі питала когось, чи її милість дома та чи пускає на розмову. Чуйкевичеві здалося, що чув десь цей голос. Глянув у вікно і пізнав. Це була та шинкарка з коршми на Полтавському шляху, в котрої він тамтої ночі ночував. І вона тут? Не за ласкою прийшла ж, бо багата. Мабуть, за ділом. Так воно й було. Побачивши, мабуть, дуже-то й бажану гостю, хазяйка вийшла в город. Посідали собі на новій лавці під липою і балакали. З притишеної розмови догадався Чуйкевич, що шинкарка привезли її милості, дружині генерального судді, всіляких новин, які зачула від різних гостей в коршмі. — Знаю напевно, що цар хотів почепити мужові вашої милості Андрея, та Іван Степанович не згодився. "Хай я його, — казав, — один маю на всю Україну", — говорила шинкарка. Чуйкевич зачув і своє ім'я. Йому зробилося соромно: не погодиться військовому канцеляристові підслуховувати. Взяв шапку й зійшов надолину. В покоях було пусто. Навіть служба їх не пильнувала. Чуйкевич ходив по них, як по лабіринті. В однім стрінув Мотрю. Вишивала. — Ти казав, — почала, не підводячи очей, — нібито я дуже щаслива, бо багатого батька донька. Бачиш, яке моє щастя. Батько в канцелярії, мати з шинкаркою, як з рівною собі, під липою гуторить. Я сама. Щоби хоч з Батурина мої дівчата поприїздили, заспівали б. А так, — скучно. Я ніби птаха в золоченій клітці, а мені хочеться щось робити, не таке-о, — тут показала на своє вишивання, — а щось путнє, якесь діло, гідне людини, а не раби. Чуйкевич не знав, що відповісти. Мотря, помовчавши хвилину, казала дальше: — Ота-о, коршмарка, — то злий дух. Вона мені всячину нашіптує до уха, щоб цриподобитися. Дещо вона знає, бо має гарних доньок, ти ж бачив. — Гарні. — Ще й які! За ними пропадають наші панове, а вони від них і гроші і всякі тайни добувають. Так, так, гарної жінки бережися, козаче, бережися! Шинкарка ота маму (та я це тільки тобі кажу) проти гетьмана бунтує. Чому й пощо? — не знаю, видно, комусь того треба. А я собі гадаю, що раз він наш гетьман, так треба йому вірним бути. А твоя гадка яка? — Аж до смерті; на те я козак, щоб не зрадити свого отамана. — Люблю тебе за те. — Тільки за те? — Я хотіла сказати — хвалю. — Мило мені почути похвалу з твоїх уст, Мотре. — Справді? — Я не пустомел, на вітер не говорю. — Я також не люблю пустих розмов, а вже з тими любоньками та квітоньками то хай до мене ніхто не приступає, бо, їй-Богу, хоч я генерального судді найулюбленіша донька, а зуби виб'ю. — Знаєш, Мотре, що? — сказав нараз Чуйкевич, — Як бачу, є дещо спільного між нами. — Що таке? — А то, бачиш, ти не любиш говорити на вітер, і я не люблю, ти кажеш, що треба гетьманові вірним бути, і я це кажу. — Твоя правда. І тому, мабуть, ти мені цікавіший від других. — Тільки цікавіший? — Невже ж це мало? — піднесла очі і глянула на нього., Перед Чуйкевичем ніби хтось небо відчинив, і ніби якась надземська сила тягнула його туди. Та на воротях раю стояв ангел з огненним мечем. Мотря знов очі спустила вдолину. — Гей-гей! — казала, — які ж бо ви, хлопці, дурні, які дурні! Яка-будь юбка — і серце загориться, як губка. Коли б я хлопцем була, то за мною гинули б дівчата. — Певно. — Авжеж, що певно, бо я їх брала б не плачем, а мечем, я би їх, як пожежа, палила, як гураган, мела! — Кинула роботу геть, стала і, затискаючи долоні, говорила: — Ах, яка розкіш бути сильною, великою, грізною, яка розкіш! Як я такої розкоші бажаю. Іншої — ні, лиш такої! На дикого, нев'їждженого коня сісти, щоб почув твою силу, і гнати, гнати наосліп, тратуючи все, що марне та кволе, що сонця боїться, перед вітром гнеться, — хай пропадає! Гнати, щоб позабути все й побачити щось нового, великого, може, й страшного, жахливого, але іншого, як — це! — Сіла й рукою" повела кругом себе. Чуйкевичеві огонь поплив по жилах. — Мотре, яка ти гарна, Мотре! — Підступив до неї. Горів. — Мотре, — казав, — говори дальше або ні, краще мовчи. З ума зійду! Мотре, ти мусиш бути моєю. Чуєш? мусиш!.. — Я мусу не знаю. — А будеш, кажу тобі, будеш моєю! Будеш! — говорив, простягаючи руки, ніби хотів її пірвати й понести геть. Але нараз руки опали йому безсильно, і голова похилилася вділ. Повернувся і вийшов. Дивилася за ним, поки не зачинив за собою дверей. — Ха-ха-ха-ха! КОЧУБЕЄВА СВЯТИНЯ Між приватною канцелярією і спальнею генерального судді була невеличка кімнатка, котру він казав улаштувати й прибрати під свій смак, щоб було не по-панськи, а по-козацьки. Ні занавіски при дверях та при вікнах не теліпалися, ні турецькі дивани козацьким чоботам не заважали, ні м'ягкі фотелі по кутках не позіхали, стояли попід стінами кріпкі дубові лавки, на середині круглий стіл і крісла з поручами й високими спинками, на котрих і медведі могли б сідати, не провалилися б. На стінах висіли стрільби й пістолі всіляких родів і фасонів, дротяні мисюрки й лискучі панцирі та шоломи, сріблом, а навіть і золотом гарно порозписувані, на котрих і гострі мечі теж досить густо й різко своїм нестертим письмом пописали. Генеральний суддя любив дивитися на цю оружну збірку і згадувати, де і коли котру з тих штук він на собі мав та якої долі, яких воєнних-пригод тоді зажив. Були це ніби живі свідки його молодих літ, ніби лицарський діарій, писаний не ним, а рукою неспокійного козацького життя. На полицях стояли всілякі збанки, чарки, кубки, пугарі, ковші та ріжки, котрі знов нагадували йому всі ті веселі пири та бенкети, проведені з вірними товаришами після воєнних походів. Дивлячись на них, генеральний суддя усміхався і обтирав свої товсті губи, ніби пригадував собі колишній смак: "Господи, скільки-то всіляких наставок, наливок, варенух, запіканок та спотикачів не перелилось крізь таке, здавалося б, вузьке горло! Чималий ставок можна би тою водицею сповнити!" Отсю кімнатку Кочубей називав своєю святинею. Він любив тут відпочивати. Туди подавали йому звичайно і снідання, щоб не потрібував скоро вбиратися, бо жінка не любила, як він до спільного стола приходив без ковніра, гарно золотою спинкою защібнутого, і без пояса, пристойно зав'язаного. А всякому чоловікові відомо, яка то морока з одним поясом. Таж то він довгий-довгий, як циганська фанда. Чура пришпилить тобі до черева, а ти крутися й крутися, як веретено, як яка фрига, заки до тороків не докрутишся. А тоді гарно його напереді застібки, щоб кінці не були ні задовгі, ні закороткі, а в саму міру, і щоб, коли на веселий бік вбираєш, жалібне лице не показувалося. Кочубеєві вже не до того. Він і огрядний собі понад міру, і вигідний трохи. Старість вигоди потребує. А в "святині" вигідно. Тут він, як у себе вдома, а в інших покоях хазяйкою — дружина. Колись, у старосвітчину, всі козацькі та старшинські мешкання здебільшого скидалися на Кочубеєву "святиню". Щолиш за Мазепи українські пани стали будувати собі розкішні двори, бо відома річ, що від голови риба смердить. Це одно, а друге, що треба себе було й перед московськими воєводами та другими царськими людьми гідно показати, щоб знали, що не з ким-будь діло мають, а до того, ніде правди діти, таки і спаніли вже трохи наші люди. "Добре дуріти, коли приступає", — казав про них сіремяжний народ. Сидить ото пан генеральний суддя у своїй "святині" раннім ранком, поснідавши смачно та в міру, й приглядається до отих малюнків, що їх київські та львівські малярі щолиш тамтого тижня скінчили малювати, ще навіть фарба добре не висохла, ще блищиться. Попід стелею крутилася виноградова галузка з вусиками. Де-не-де жовті, аж золоті, й сині, аж чорні, китяги геть уділ позвисали. Вони-то й ніби ділять цей фриз на декілька піль, у яких видно всілякі веселі й дотепні сценки. На одній старинний божок Бакх у вишиваній сорочці та з люлькою в зубах сидить на товстопузій бочці та людей горілкою вгощає. Над ним написано: "Чоловік не свиня, більш відра не вип'є". На другому полі змальований здоровий козак, що, здавалося б, і вола як кулаком по голові гепне, то вб'є, у повній збруї та ще на такому коні, як смок, і того козака москаль у лаптях на аркані веде. А підписано: "Здоровий медвідь, так кільце в носі!" А на третьому полі — жіночка-молодичка, повновида, круглоличка, хоч води до неї напийся, така миленька, така солоденька, ніби щолиш з церкви після святого причастя вернула, тягне свого сутуловатого подруга за вус та ще й лівою рукою у потилицю штовхає, щоби з шинку додому поспішався. А тут знову надпис: "Жінка поти люба, поки не візьме за чуба". Так кругом "святині", попід стелею, картинка за картинкою, тільки сиди, чарку наливай, дивися і смійся, усе ніби жиє, ніби до тебе підморгує та приговорює... "Ця третя картинка ніби про мене мальована, — гадає собі Кочубей, — тільки інші особи клятий маляр поставив, генерального судді на решето у його власній хаті брати не посмів, хрін його дядькові у вибиті зуби, та й кришка. Але ж бо й добре вдав; варта тих сорок червінців, що з Ковалівки вивіз і половину в моїй коршмі на Полтавськім шляху з гарними шинкарівними лишив, три дні і три ночі роздобарюючи, тітці його ковінька!.. Але чого я отеє на ті візерунки, як теля на нові ворота, гляджу? А тут за декілька днів і гетьман приїде. Треба ж його по-людському привітати, хай знає, як Кочубей вгощає. Кажуть, слава на воротах не висить. Отже, брехня! Як тебе бачать, так тебе Ці малюють, пана по холявах пізнати. Нехай Любов Хведоріпвна хоч зі злості і відхворіє, а я так Івана Степановича вгощу, що краще навіть сам він не зможе". — Гей, є там хто? — плеснув у долоні, і на порозі появився чура. — Покликати мені кухаря Семена, нехай першій іде. Кухар Семен, весь у білому і в білій шапці, ніби мазепинці, на підголеному лобі, появився, кланяючися низько. У його в руці була здорова вареха, котрою він своїх кухтиків на куховарське діло пильно наставляє. — А як там у нас із припасами? — Хватить, ваша милосте. — Гетьмана маємо вгощати. — Хоть би і самого царя, — вдоволю. — М'ясива маємо досить, воно в нас своє, але коріння всякого, імбірів, ванілій та тих усяких других бакалій, від котрих чоловіка тільки непотрібно під грудьми спирає, є в нас доволі? Ти уважай, бо Ковалівка не Київ, ані навіть не Батурин, як бракне, не купиш і на позики не підеш. Сядеш, як у бабинім патинку. Не осороми мене. — Хай ваша милість не турбуються, усього хватить. Про воловину, телятину, вепровину й баранину навіть не згадую, але й гусок, індійок, пантарок та фазанок маємо, хоч би й цілий полк нагодувати, а що "тикається" солодкого, то я і про це подбав. Риба теж є, тільки дичини треба б нам побільше. — Ось, бач, а я й забув. Від чого ж у мене такі славні ліси? Натовчемо. А ти не забудь, що з гетьманом приїде людей, може, сто, панів, козаків і прислуги, а може, набереться і двісті, і посидять вони не день, а може, й тиждень цілий, — чи не післати б нам тоді до моїх других маєтків по кухарів? Не бійся, я тебе на той час понад ними поставлю, всі вони на той час будуть під твоїм регіментом, чи там пак під твоєю варехою. Кухар згодився, щоб покликати ще декілька душ йому під руку, а Кочубей велів позвати сюди пивовара з пробками нової варки власного пива. Пивовар явився, несучи два Цинові збанки, білим полотном позатульовані. — Сідай, — сказав генеральний суддя, — і наливай склянки. Заки таких гостей гостити, треба перше самому вуса замочити, щоб не сміялися після, що в Кочубея навіть доброго пива немає. Пивовар з німців, що на Україні вже не один бровар збудував, присів на дзиґлику і нетерпеливо дивився на лице Кочубея, котрий звільна тягнув продукт з українського хмелю і ячменю, мляскаючи голосно язиком. — Нічого, можна пити. А багато ти його зварив? — Хватить, ваша милосте, хватить. — Уважай, бо досить козацька матня глибока, але шлунок ще бездонніший. Ось глянь, що там написано: "Чоловік не свиня, більш відра не вип'є". Достосуйся до того. До гетьманського стола приготуй декілька бочівок із тої верстви, що найліпша в кадці. Ти вже це розумієш краще від мене. Вчити тебе не треба. Іди, а поклич мені столового. Так по черзі пересувалися крізь Кочубеєву "святиню" всі достойники його гостерадісного двора. З ними він дуже уважно, основне й усеєторонно обговорював кожду дрібничку, щоб, хрань Боже, не осоромити себе перед киянами, бо вони там при дворі добре вигострили собі язики. Як відійшов останній, стаєнний, Кочубей встав і перехрестився: — Господи, чи мав ти коли гетьмана в гостях? ДІАНА Генеральний суддя їхав на лови у колясі. Воно, може, й дивно комусь здається, але пощо ж такій шановній особі герцювати, як молодому козарлюці, на баскому коні? Колись і Кочубей любив ту панську забаву, нині вона хіба нагадує йому колишні молоді літа. Їде, щоб допильнувати діла і щоб можна було похвалитися, що, мовляв, сам Кочубей натовк звірину для гетьманського стола. І Чуйкевича просив, щоб сідав біля нього. Будуть дорогою балакати зі собою. Добре балакається у лісі під шум дерев, як легкий вітрець повіває і холодить твоє спечене чоло. Але козак соромився сідати в колясу. Він їхав поруч на своїм улюбленім коні і перекидався словами з паном генеральним суддею, бо про розмову на тій лісовій дорозі годі було й гадати. — Боже ти мій! — кричав суддя, підскакуючи на подушках за кождим разом, як колеса перевалювалися через грубе коріння, що, ніби велетенські гадюки, повилазило з нор на дорогу і вигрівалося до сонця. — Боже ти мій! Як колись любив лови! А нині? Коли б не гетьманська гостина, найрадніше сидів би в хаті. — На кождий вік буває свій лік, — відповів Чуйкевич. — А на мій вік найкращий лік — відпочинок. Так відпочивати не дають. "Не дає Любов Федорівна", — погадав собі Чуйкевич. — Великого труду стоїть отсей мій судейський чин. І іконів не хочеш покривдити, і з совістею в згоді чоловік жити рад би. — Incidit in Scillam, qui vult vitare Charibdim [17], — замітив Чуйкевич, бо наші любили пописуватися латиною. — Між молотом і наковальнею, — нарікав Кочубей, — і рад би вискочити з тієї кузні, та годі. Не козацьке діло уступати з поля бою. Треба тягнути лямку, поки не викопають ямку. Нараз коляса так високо підскочила, що пан генеральний суддя мало не вилетів з неї і мало йому соболева шапка з голови не злетіла. — Гов! — гукнув на візника, — кості мені розтрясеш, стій! Я злажу. Спинився віз, спинив свого коня Чуйкевич, і Кочубей, піддержуваний чурою, виліз з коляси. — Гу! — сказав, обтираючи хустиною лице. — Не привик ліс до панських коліс, нічого не порадиш! Треба нам трохи відпочити. Розстели, хлопче, килим на мураву, щоби ми наших шараварів не зазеленили, та подай чарку і пляшку, вип'ємо за здоровля зеленої діброви, а стрільці хай собі стріляють. Вночі, по ловах, збереться звірила на раду і скаже: добрий стрілець наш пан генеральний суддя, не одному заяцеві життя дарував, — го-го-го! Він сміявся, аж гомоніла діброва; рад був, що не трясла ним коляса і що Любов Федорівна лишилася далеко. При ній він ніби спутаним почував себе. Жадного слова не пустила мимо. Все мала щось замітить, і, правду сказати, замітки її були справедливі. З головою жінка! З дурною жінкою біда, але ж і з мудрою важко — роби що хоч! — "Мені з жінкою не возиться!" — затягнув Кочубей, пропиваючи до Чуйкевича. — "А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться..." Погано, що про чарку забули в пісні, а була вона в нас, коли ще про люльку й не чували. — Чи не краще, коли б її не було, — замітив Чуйкевич. — Не кажи того. Без чарки іноді було би скучно нашому братові і дома і в дорозі. Дай Боже здоровля тому, що ці придумав. Мудра штука, о, подиви, як усміхається до нас. На чарці мерехтіло сонце, і вона справді ніби всміхалася. — Чоловік на одній нозі не ходить, а на двох. Вип'ємої і по другій. Випили. — Випий три та вуса протри. Випили і по третій та закусили, що Бог післав. Кочубей перестав нарікати на свою старість та на велику працю. Переходив на політичні теми: — Як ти гадаєш, козаче, чого гетьман до мене їде? У нього тепер багато всякого діла. Одна фортеця — який клопіт! А війна! Всіляко люди про нашого гетьмана говорять, і я хоч знаю його ще з тих часів, коли ми з ним удвійку у Самойловича служили, хоч знаю його півкопи літ, то ніяк не розберу, що в його душі сидить. Крутий чоловік твій гетьман, брате Іване! Кочубей хотів довідатися щось про Мазепу від Чуйкеви-ча, але цей мовчав. — Якось ти нині, як бачу, не дуже-то скорий до розмови, — замітив генеральний суддя. — Так тоді, щоб не тратити дорогого часу, вип'ємо по четвертій, бо маємо чотири пори року, і чотири сторони світу, і чотири угли в хаті. Випили й четверту. — По чарці, по чарці та вп'ять по п'ять, — промовив Кочубей, але Чуйкевич, приймаючи чарку з його рук, просив, щоб це була остання, бо йому вже куриться з чуба. — Який же ти козак, та ще військовий канцелярист біля самого гетьмана? Один сором, та й годі! Зводиться козацький рід, марніє. Але що ж? На милування нема силування. Не хочеш, так і силувати не стану, але й сам пити не буду, бо я не пияк. Сказавши це, він встав, велів собі подати мисливський ріг і заграв. Чуйкевич не сподівався, що генеральний суддя такий мистець грати на мисливському розі. Було це уміння з давніх часів, коли ще Україну покривали велетенські ліси, котрих не випалювали, щоб добути з них поташ та бочками за марні гроші вивезти його за границю. Гарно грав генеральний суддя. З турового рога добував він такі звуки, яких із ніякого другого струменту не почути. Від них оживала діброва, ніби нагадувала собі давні часи, ніби вона зі своїм паном вела сердечну розмову, тішилася, що він завітав до неї, і просила, щоб пощадив її та не приносив її гарних дерев у жертву гострій сокирі. Розставивши широко ноги, піднявши голову вгору, генеральний суддя втягав у свої широкі груди якомога більше воздуху; а тоді пускав його в ріг, а ріг посилав далеко понад верхів'я дубів, котрі передавали тую музику один одному аж по сині стіни виднокругу. Звідтам вертала подвійна, ба й потрійна луна, так що весь лісовий простір наповнився голосними звуками. Кочубеєві стали відповідати другі мисливські роги, та не такі вже могучі й голосні, як його. Почулися й інші звуки. ,-! Між стрільцями були й такі, що вміли сурмити в дула. Ц Прикладав стрільбу до рота і свистав, та ще як! Ніби десь далеко вовки вили, ніби старинний бог Див гукав з верхів світового древа. Чуйкевич заслухався в тую лісову музику, перед ним ожила природа, задрижали таємним життям безчисленні і у листки на деревах, затанцювали мавки й лісовики, здавалося, ось-ось залають собаки й появиться з луком через плече та з місяцем у чорному волоссі антична богиня Діана. Він переносився думками в давно померші часи, в країну, повну фантастичного чару, якого в дійсності немає, а за яким тужить іноді молода душа, почуваючи в собі пориви поетичні. Не раз, їдучи конем крізь луги, вповиті серпанками вечірньої мряки, він пускав поводи рівно коневі, як і думкам своїм, уявляючи собі, немов то він їде в якусь казкову країну, до якогось завороженого двора, на котрого тесанім порозі стоїть дивної краси царівна і дожидає його. І диво! Звичайно, тая царівна скидалася чогось-то на Кочубеєву Мотрю. Мала такі самі темні рівні брови над задуманими очима, таке ж біле кругле чоло і таку нерозгадану усмішку на устах, спосібну довести молодого козака до найвищого захоплення і до найчорнішої розпуки... Мотря! Його думки перервали стрільці, що на звук Кочубеєвого рогу з усіх сторін збігалися до нього. Перед деякими несли чури на носилках, прибраних зеленим гіллям, побиту грубу звірину, бо дрібну вони несли самі на тороках біля поясів, нагадуючи давніх, первісних людей, Що з пралісів верталися зі здобиччю до своїх печер. Натовчено чимало. Кругом Кочубея розложено лісових небіжчиків на зеленій мураві, закрашуючи її начервоно. — Го-го-го! — гукав весело Кочубей. — Бачу, не дармувало моє ловецьке товариство. Не вернемо з порожніми руками. За роботу належиться вам як не що краще, так хоч чарка доброї горілки. Добуто з бездонної старосвітської коляси спору барилку і помандрували чарки по мисливських руках. Кождий не лиш випивав та втирав вуса, котрі й собі хотіли горілки, але й приговорював до чарки, бо хто не вмів чогось дотепного сказати, вважався недотепою, невторопою і чоловіком мало в світі бувалим. Були це здебільшого люди з Кочубеєвих маєтків, його лісники, гайові та економи й адміністратори, бо гостей не прошено, тому що звірина мала йти на Кочубеєвий стіл для гетьманської гостини. Чуйкевич випив ще чарку-дві, щоб Кочубеєві люди не казали, що гетьманський прибічник гордує ними, але, побачивши, що чарки починають чимраз, то скорше кружляти, і що тому кружлянню й кінця не видно, висунувся непомітно з мисливського круга, взяв за поводи свого коня і побрів на узлісся. Перед ним розстелилася широка лощина, покрита високою травою, за якою починалися комиші, крізь котрі вилискувалося, як зеркало срібне, велике лісове озеро. Крізь нього перепливала річка, мабуть, одна з тих, над якими лежала Кочубеєва Ковалівка. Чуйкевич присів під деревом, тримав коня за поводи і дивився. Він довший час перебував при гетьмані, мав повну голову двірського шуму, всіляких чуток, поговорів і сплетень, всіляких інтриг та коверз, без котрих жаден двір не обійдеться, і йому любо було, хоч на хвилину, забути про них та побути сам на сам з природою, котра, ніби мати блудного сина, пригортає чоловіка до свого буйного лона за кождим разом, як він наблизиться до неї. Задивився в синяву небес, в тихе срібло спокійного озера, слідив неспокійний лет птахів, збентежених гуками рушниць і ревом смертельно влучених звірів, і гадав собі, що такий жах, така смертельна тривога обгортає також людей, коли над їх спокійними житлами появиться з червоним смолоскипом грізна богиня війни. І було йому жаль тих птиць, тої звірини, котрій люди не дають спокою, і тих людей, котрих турбує війна. Чому воно так якось діється на світі, чому життя — це один бій, одна безнастанна тривога, і коли тому всьому прийде кінець, коли воцариться царство божеє на землі? І пригадав собі Чуйкевич свою недавню сутичку з москалями, в котрій кількох їх життя за грабіж заплатило. Пригадав собі, з яким завзяттям кидався він тоді в бій, забуваючи про небезпеку, котра грозила йому і його людям не тільки в самім бою, але й опісля, і яка їм ще й дотепер грозить. Питав себе, що його спонукувало тоді до цеї завзятої боротьби, чи почуття справедливості, потреба оборони своїх перед чужинцями, чи прямо вроджена хіть битися та проливати кров, котру звичайно називаємо хоробрим лицарським завзяттям. Не вмів відповісти на це питання, але чув, що воно йому немиле, що десь там, на споді його душі, осталося щось гіркого, як на дні чарки осад по кріпкім вині. Може, між тими забитими були сини-одинаки своїх матерей-вдовиць, що даром будуть дожидати їх повороту й не дождуться. Може, котрий лишив дівчину, яка його щиро й вірно любила. Вона вік тужитиме за ним, проклинаючи той меч і тую руку, що змарнувала її щастя. Сумно. Ще й як, — та нічого не порадиш, бо такі часи. Годі ж бути нам стадом лагідних овечок, котрих вовки безкарно роздирають. На вовка треба вовком ставати, обороняючи рідного стада. Щоб лиш оборонити, бо, як ось на генеральному судді видно, не всі до оборони скорі й готові. Спаніли і збабили. Привикли до маєтків і до вигід, до доброї їжі і до кріпкого питва. Проїдять вони і проп'ють Україну. Коли ж ти діло робитимеш, як за обідом дві-три години сидиш. Як не походи, то бенкети, а діло коли? Вони гадають жертвою загалу купити собі спокій і добро. Та який це спокій і яке добро, куплене кривдою? Чуйкевич ні одного, ні другого не хоче. Як треба буде, то він і життя своє віддасть, обороняючи рідної країни. Бо пощо йому життя? Щасливим не буде, бо невже ж може він уявити собі щастя без Мотрі? А з нею?.. Діброва, ніби розуміючи його гадки, стала голосніше шуміти, хитаючи зеленим віттям над його зажуреною головою, ніби казала: "Не ти перший, -не ти й останній; як довго пам'ятаю цю землю, все вона покривджена. І коли тая кривда скінчиться, Бог святий знає!" Чуйкевич пустив коня, простягнувся на мураву й очами й думками потонув у спокійнім небі. Разом з білою хмаркою летів усе вище й вище, разом з птахою під облаками буяв. Нараз його кінь насторошив уха, повернувся вліво, витягнув гнучку лебедину шию й заіржав. Чуйкевич, з привички, зірвався і вхопив коня за поводи, щоб не сполошився й не І полетів. Приложив руку до чола, ніби дашок над очима І зробив, і дивився. Недовго. — Діана! — крикнув і скочив на коня. — Діана! Долиною, як вітер, летів чорний розгуканий кінь і на хребті ніс — Мотрю. Вітер розвіяв її волосся, широкі рукави лопотіли, як крила, очі, як дві зорі, горіли. Летіла на свою загибель. Перед нею річка, ліворуч озеро, а праворуч ліс. Розгуканий кінь не заверне в бігу, його не спинить берег, стрибне і поломить. Не надумуючись довго, Чуйкевич потис острогами свого і пустився Мотрі назустріч. Ніби дві хмари летіли на себе, біла й чорна. З кожною хвилиною віддаль між ними маліла, ще мент — і зударяться з собою. Та якраз в цей мент Чуйкевич лівою рукою кріпко стягнув поводи, а правою так вправно вхопив Мотриного коня за сталеве вудило, що він аж присів на задніх ногах, а передніми повис у воздухах. Прібував вирватися з кріпких рук козака. Але Чуйкевич шарпнув вудилом раз, другий, третій, і кінь став як укопаний. Тупцював тільки на місці та викидав з писка цілі клуби білої піни. — Пусти! — крикнула нараз Мотря, а в очах її появився такий безтямний вираз, якого в них Чуйкевич ще ніколи не бачив. — Пусти, кажу тобі, а то... — і підняла руку. Чуйкевич повернув своїм конем так, що стояли око в око. Хвилину дивилися на себе, як вороги на полі бою, а тоді він вхопив її руку в свою кріпку, як з заліза, долоню і м'ягким голосом промовив: — Мотре! Отямся... Що тобі, Мотре?.. — Коли б я мала зброю... Скорим рухом витягнув шаблю з піхви і подав їй: — Будь ласка! — сказав і чекав, що вона зробить. Хвилину дивилася ще на нього, а тоді спустила очі додолу: — Ти хочеш мене побідити і розоружити... — Хто тобі це сказав, Мотре? Мені й не снилося, клянуся тобі своїм і твоїм щастям. — Не вірю! — Вір або не вір, але я говорю правду. — Ха-ха-ха! — Що тобі, Мотре? Схаменися. Як можна сідати на такого коня? Що скажуть батько й мати? — Що схочуть. — Це ж смерть! — Я її не боюся... — Це ж божевілля... — Ти не знав? — я божевільна... — Ні, ти лиш своєвільна, Мотре, своєвільна. — Я навіжена. Тікай від мене, бо горе тобі й мені. Чуєш? — Ні! — Пусти коня, пусти-бо! — Раз сказав, що не пущу, так і не пущу! За кого ти мене маєш, Мотре, за свого чуру? Невже ж я не знаю, що роблю? Вернеш зі мною, самої тебе не пущу, хоч убий мене. Шабля гостра, будь ласка. Не відповіла нічого, лиш закусила уста, а по грудях, що хвилювали скоро й високо, знати було, як у її душі кипіло. — Бачиш, Мотре, ти правди не чуєш за собою. Бо коли б чула, не відкидала б шаблі, вона ж гостра, як бритва, а я безборонний. — В тім-то й біда, що ти безборонний, другої шаблі не маєш. — Двобій? Ні, Мотре, ще такого в нас не бувало, щоби козак з дівчиною рубався. Інших ворогів наші шаблі чекають. — Ти мій найгірший ворог. — Я? — Ти, ти, ти! Чого ти снуєшся за мною, як тінь? Чому не даєш мені спокою? — Несправедлива ти, Мотре, супроти мене! — Я зла... — Ні, не зла, ти себе не знаєш, а супроти мене ти тому несправедлива, бо я не з доброї волі до Ковалівки приїхав, а гетьман мене післав. Ти це знаєш, в твойому дворі я не бентежив тебе, не шукав зустрічі з тобою, хоч і як рад був стрінуться. Це ти, Мотре, турбуючися моєю раною, подала мені надію, що я не байдужний тобі. А твоя турбота про мене й про моїх людей тоді, як царські люди налетіли на ваш двір? — Це була моя повинність, і більше ніщо. — Хай буде, що ніщо, але я чоловік, а людська річ, потопаючи, хапатися хоч би й бритви. — Добре кажеш, я бритва, я гостра бритва, — лиши мене! — Не моя річ лишити або покинути. — Кажу тобі! — Мало приказу твого. Тут рішає судьба. Суджене не розгуджене, а судженої мені навіть таким конем, як отсей твій, не об'їхати. — А я таки об'їду. — Кого? — Судженого... — Можливо. Поки що твій кінь у моїх руках, і глянь, який він спокійний, ніби свого пана почув. — Ненавиджу тебе. — Неправда. Це ти лиш так говориш. — Знаю. — Коли знаєш — так ненавидь. Від ненависті до любові недалеко. Я тільки байдужності боюся, бо вона — як пустиня. — Як пустиня, кажеш? — повторила Мотря. — Так тоді знай, що ти байдужний для мене, — поміж нами пустиня. — Ти сама в це не віриш, Мотре... ("Не переч мені, дай хай скажу, що мені на гадку прийшло"). Ти тому така лиха на мене, бо боїшся, щоб не полюбила мене, ось що! Мотря розсміялася своїм нерозгаданим сміхом. — Висмійся, Мотре, висмійся, може, легше на серці стане. Мене ти тим сміхом не відстрашиш, і не відстрашиш нічим. Судженого і конем не об'їдеш, ще раз кажу тобі. В лісі наново стали лунати стріли. Видно, генеральний суддя угостив своїх стрільців, і лови відбувалися дальше, тільки, може, ще з більшим, ніж дотепер, завзяттям. — Мотре, — почав по хвилині Чуйкевич. — Нам тут годі довше стояти, бо куля розуму не має, а стрільці, випивши не одну зайву чарку, можуть легко, замість у звірину, попасти в нас. — Хай попадуть! — Спасибі тобі за таку ласку. Не хочу я гинути за якогось нам зайця або цапа, — сказав, усміхаючися, Чуйкевич. Його спокійний голос і його добра, усмішка вплинули-таки на Мотрю. Вона успокоїлася трохи. — Куди ж ти гадаєш їхати? — Сам нікуди, тільки разом з тобою. Я тут тебе на тому нев'їждженому коні не лишу. — Чура? — Гадаєш обидою позбутися.мене. Знаю цей підступ. Ти його, певно, жалуєш в душі. Який я чура? Хіба так виглядає чура, Мотре? — Як не чура, так післанець гетьманський. — Це для мене честь, а не обида. Гетьманові служу, иародові службу чиню. А народ — то ми. — Чого ти хочеш? — Хочу, щоб ми раз рушили з цього проклятого місця, — сказав Чуйкевич і повернув кіньми. Мотря не противилася, видно, що козацька рішучість обезоружувала її. Їхала, поплескуючи свого коня. — Так гарно було, — говорила ніби до себе й до свого полохливого коня. — Дерева мигтять поперед очі скоро, земля втікає з-перед ніг, ніби у воздухах повисаєш, ніби на крилах летиш, забуваєш про все, не бачиш, що там перед тобою, — кров мозок заливає, губиться тямка, ось-ось і усьому кінець. — Як Мазепа на нев'їждженому коні, — правда, Мотре? Тобі хотілося дізнати його переживань. — Не знаю, але — нараз чорт ворога наслав, і знову те, що вчора й позавчора було, — ах! — Дай Боже, щоби цей чорт перемінився у твого ангела-хранителя, Мотре, — відповів Чуйкевич. — І переміниться, побачиш. — Не хочу. — Мало чого не хоче чоловік, а воно станеться, бо так Бог хоче. — Хто тобі це сказав? — Серце... — Серце, цвіти, пташки — співай тую пісоньку, співай, коли вона ще не наскучила тобі! Але я, знаєш, маю її от-так, — тут повела рукою верх голови. — По уха маю я її і вище! — Я не трубадур, Мотре, любовних пісень не стану тобі співати, я зі шаблею козак, але по щирості кажу тобі те, що й перше казав, серце віщує мені, що ти таки будеш моєю. Спитаймо ворожби. — Себто як? — А хоч би так, що як перша звірина перебіжить по твоїм боці, то по-твойому буде, а як по моїм, то буде так, як я говорю. — Добре. Нагнали коней. Чуйкевичеві серце забилося живіше в груди. Що він зробив? Це ж не гідне козака, а до того і небезпечне. Як який зайчик стрибне тепер по Мотринім боці, то вона впевниться, що і правда на її боці, та навіть неї гляне на нього, на канцеляриста Івана Чуйкевича. Але, на його щастя, майже в цю саму хвилину у віддалі кількох кроків попри його коня шульнув перестрашений сернюк. Випередив їх, перебіг дорогу і блискавкою зник між деревами в лісі. — Бачила, Мотре? — спитав Чуйкевич. Не відповіла нічого. — Бачила? — Так... Але він перебіг нам дорогу. — Це вже інше діло. Про це ми не питали долі. — Не вірю ворожбам. Що спільного між нашою долею, а між отсим сернюком, котрого за хвилину, може, й уб'ють, а за кілька днів і подадуть на стіл, щоб угостити ясновельможного... Тепер Чуйкевич мовчав, думаючи над тим, що дійсно ніякої злуки між сернюком і ними бути не може. Це смішно. Але все-таки рад був, що на його стало. Нараз Мотря спинила коня і повернулася до нього: — Знаєш, що? — Що? — Коли ти такий певний, то лиши мене в спокою і здайся на волю судьби. Маю бути твоєю, так буду. — Ніби положився на воду, і хай тебе несе. — Нехай несе! — Чому ж то так? — Так краще — для тебе і для мене. — Не буду бентежити тебе. — Така вже моя вдача. Ти бачиш, яка я. Все люблю робити наперекір другим і собі. — Розумію. Але ж, Мотре, будь справедлива і не кидай каменем у мене, коли я не завинив. Я ж тобі не накидувався, кажу тобі, з власної волі до Ковалівки не приїхав. — Я вже це чула від тебе. Не шукай мене, оминай, ніби мене нема. Добре? — Га, що ж, хай буде, як ти хочеш. — Їдьмо. — Ні, краще зсядемо з коней і підемо до твойого батька. Коні віддамо по дорозі якому "чурі". — Це слово вимовив Чуйкевич з притиском. — Чому ж то так? — А тому, що я покинув генерального суддю, не попрощавши його, і він, мабуть, мене дожидає. Ну, так іди до нього. А ти сама поїдеш? Ні, так не буде. — Чому? — Бо я сказав, що самої тебе не пущу. Кріпкий на словах, як скала. — Не тільки на словах, Мотре... Це одно, а друге, що краще буде, як ти додому з батьком у колясі приїдеш. — Гадаєш, мати не буде гніватися на мене? — Гадаю, Мотре. — То ти ще моєї мами не знаєш. Я її нічим не догоджу. Але, якщо має бути мир поміж нами, хай буде. Ти обіцяв послухати мене, так тоді і я вволю твою волю. Злазім! Ще вона того й недомовила, як Чуйкевич зіскочив, підбіг до Мотриного коня, одною рукою вхопив його за вудила, а другою обшмив її за пояс. Нестямилася, коли опинилася в його сильних раменах, повисла на плечах і стала на мураві. — Сильний ти і, як бачу, вправний здіймати дівчат з коня. — Що сильний, то так, а щодо дівчат, то ти це краще знаєш, тільки дратуєш мене. Ходім! Чуйкевич ішов між кіньми, тримаючи їх обома руками за вудила. Мотрю кортіло наполохати коней, щоб підняли його вгору, а тоді кинули й потратували. Уявляла собі, як він лежить на землі окервавлений і нещасливий, а вона стоїть над ним і сміється. Та це була тільки мимолетна, злобна гадка розгуканої уяви. Зла йому не бажала, хоч, здавалося, ненавиділа його. — Я знаю, чого ти хочеш, Мотре, — почав Чуйкевич. — Чого? — Наполохати коней, щоб вони потратували мене. Та цього ти не зробиш. — Ні, не зроблю, — відповіла. — Але як ти вмієш угадувати гадки? — Твої умію. Знаю, що ти тої дурниці не зробиш не лиш тому, що в мене на лівому рамені рана, але й для того, бо знаєш, що я свого коня з правої руки таки не пущу. От що! — Може, воно й так, — сказала, поспішаючи стежкою на поляну, звідки снувався димок з чималого огнища, кругом котрого крутилися люди. Чуйкевич кивнув на одного з хлопців і віддав йому коней: — Тільки цього карого кріпко тримай, бо це чорт! — сказав, — а не кінь. Я б його! Челядь накладала звірину на вози, а з лісу все нову доносили. Мотря глянула і затиснула уста. — Битва з безборонними, — сказала до Чуйкевича, — краще б свою хоробрість зберегли на іншу нагоду. Генеральний суддя лежав на розложених подушках своєї коляси і спав. — Не будім його, — сказала Мотря. — Тільки й спокою має, що спить. Останній віз зі звіриною від'їхав. — А все ж таки треба збудити, бо додому пора... Скочила в повіз і, як не та сама Мотря, батькові очі руками закрила. — Який там чорт не дає мені спати? — гукнув генеральний суддя. — Не чорт, а чортиця, — відповіла Мотря, зміняючи голос на подібний до батькового. — Ану, вгадай хто? — А хто ж би смів, як не Мотря. Відняла руки, й суддя, постогнуючи та позіхаючи, сів на подушках. — Задрімав хвилину. Та й гарно спиться у лісі, куди краще, ніж у дворі. Тільки сон мені поганий снився. Багато мерців і крові. — Чимало їх лежало тут кругом тебе, — відповіла Мотря, — глянь, яка червона мурава! — Твоя правда. Але звідки ти тут взялася? Де Чуйкевич? — Ось він. Лихе не пропаде. Я, бачиш, вихопилася трохи конем, отсим неїуждженим, карим, з білою зіркою на чолі. Тільки ти мамі нічого не кажи. — Дівчино, нехай же тебе Господь милує, — аж за голову взявся Кочубей, — та це ж диявол, а не кінь, та він вже не одному голову розвалив. Невже ж нема в Кочубеєвих стайнях годящого коня. І що тобі за охота сідати на коня, як хлопець. Невже ж це дівоча забава? Боже ти мій! Як довідається Любов Федорівна. — Не довідається, вона поїхала кудись, мабуть, чи не до тої коршми на Полтавському шляху. Коня вивів мій чура, ніхто не знав, для кого. Тільки ти мамі не згадуй... Таким любим голоском приговорювала до батька, що Чуейкевич з дива вийти не міг, як та сама людина може так днятися, ніби дві душі в неї. — Їхала я собі так гарно, так любо, аж отсей поганий чоловік, — тут показала на Чуйкевича, — переймив мене та привів до тебе, як утікачку. Ха-ха-ха! — І добре зробив, видно, не дурний козак, відразу побачив, що ти з огнем гралася. Спасибі тобі за те, Іване. Ходи, хай пригорну тебе до свого серця за те, що ти на мою доньку око маєш, на отого-о вітренника пустоголового... А може б, ми так по чарці? На котрій ми скінчили? — На п'ятій, — відповів Чуйкевич, — але спасибі за ласкавість вашої милості. І так нас вечеря чекає. — Не забудь же! Перед вечерею зачнемо від шостої, щоб подратувати трохи Любов Федорівну. А все ж таки, не в обиду тобі кажучи, може, ти до чого здатний, але до чарки, то ні, їй-Богу, ні! Їдьмо тоді на вечерю. Генеральний суддя посадив доньку біля себе. Чуйкевич скочив на свого коня, а чорта причепили до якогось воза на кріпкім ланцюгу, щоб не прорвав. Чуйкевич тримався здалеку від коляси, щоб не лізти Мотрі на очі. "Так краще для мене і для тебе", — пригадав собі її слова. Кочубей озирався і кивав на нього рукою. Козак підбігав до коляси, а генеральний суддя насміхався з його коня, що не годен за возом поспіти. — Прийдеться мені дати тобі якогось із моїх, бо на тім ти до Києва, мабуть і на Чесного Хреста не вернеш. Жартували хвилину, а тоді Чуйкевич знов прилишався далеко. Ліс темнів. Тільки далеко десь поміж зеленим листям горіла червона куля, ніби кривава відрубана голова повисла між гілляками. Заходило сонце. Коляса підскакувала на дубовім корінню, що, ніби гадюки, повилазили з нор на лісову дорогу й не могли назад потрапити до них. До Чуйкевича долітав то гнівливий голос генерального судді, який грозив візникові батогами, то химерний дівочий сміх Мотрі, і йому здавалося, що десь там далеко перед ним старинна богиня Діана вертає з ловів і сміється, аж зі сну будяться лісові квітки, аж з озера русалки виринають, зазираючи крізь віття дерев на круту доріжку — що там таке? "Може, в цій дівчині дійсно покутує душа якої богині, а може, вона й сама богиня... — говорив до себе Чуйкевич, почуваючи непереможний чар Мотриної появи. — Манить і відтручує від себе, відтручує і знову манить, як русалка, заки затягне вглибінь. Дивна, нерозгадана вдача. Тим вона сильна, тим і небезпечна. Ніколи не знаєш, що вона скаже і що зробить, стоїть перед тобою, як загадка нерозгадана. Чекаєш гніву, — сміється; усміху ждеш, — сердиться, а все не так, як другі. Із-за неї не тільки голову, але й дущу погубиш... "Роби так, ніби мене нема, не лізь мені", — каже. Легко сказати, та зробити важко..." От і тепер він насилу здержує коня. Хотілося б пустити його в галоп, щоб їхати поруч неї і дивитися, як її очі з-під чорних бровів, ніби дві зірки з-під темної хмари, глядять кудись далеко. Не устоїшся проти тієї сили, не устоїшся! І Чуйкевич рішився зробити так. Нині по вечері скаже генеральному судді, що має в Миргороді діло і що йому треба на день-два скочити туди. Поїде і забариться, верне день перед приїздом гетьмана. Так і зробив. Генеральний суддя здивувався, почувши таке, питався, чи йому так скучилося у Ковалівці, чи, може, хто обидив? — Крий Боже! — відповів козак, — мені в Ковалівці так гарно й любо, що краще не треба, але Бог знає, коли я знов, приїду в тутешні сторони, може, з гетьманом у Батурин поїду, а може, у який похід пішлють, а в Миргороді в мене рідня та знайомі; хочеться провідати їх. — Так нехай тебе Господь благословить, — казав Кочу бей і з поважною міною перехрестив його, — тільки вважай, не пускай бісиків до дівчат, бо ви, теперішні хлопці, до того дуже скорі! Прощаючися з Мотрею, Чуйкевич просив її, щоб на його людей мала око і заступалася за них перед батьком, якщо буде треба. Може, й тих два, що були ранені, надтягнуть, так на них треба зокрема вважати. — Цього ти мені не потребуєш казати. Обіцяла і слова додержу, але що це тебе за вітер гонить з нашого двора? — Хочу додержати слова. — Гарно! — і подала руку. ПЕРЕЛІМ У Мотриній спальні на горищу низьке, але широке вікно, прислонене занавісками. Хоч сонце вже давно зійшло, темно тут і тихо. Тільки голландський годинник на комоді тикотить, рахуючи хвилини, що кануть у вічність, як у безодню. Розкішні троянди в поливанім глечику на столі голови похилили, бо не можуть діждатися, щоб Мотря встала, розсунула занавіси і впустила сонце, котрого нині так багато-багато! Коли ж вона встане? В Кочубеєвім дворі вже всі за роботою давно. Там така біганина нині, ніби генеральний суддя доньку віддає. Кухар пріє, вимахує варехою, гукає на своїх хлопців, на дівчат і жінок, що з грубшого приладжують страві на нинішній, гетьманський обід. Старий ключник ніг собі не чує. Бігає від пивниць до покоїв, сопе і пріє, бо знає, що над ним і над усією службою у дворі спочиває всевидячеє око Любові Федорівни, зорке й нетерпляче, що "е любить нічого і нікому прощати. Провинив, так покутуй. У возівнях — возня. Готують місце для гетьманських повозів, а свої викочують у повітки. У великій стодолі стоять табори Кочубеєвого сина Василя й старшої доньки Ганни, що ще вчора приїхали, щоб помагати батькові й мамі. Приїхали і Мотрині дівчата з Батурина, і всілякої другої служби з інших Кочубеєвих дворів наїхало чимало. В широких сінях на долині музика прібує інструменти. Капельник сердиться на музикантів, що вони невиспані чи нетверезі. Грозить, що смичок на них поломить. Новий двір ще не чув такого гамору і ще не бачив такої біганини. Здивовано глядять німецькі та венецькі зеркала зі стін, і узористі долівки у покоях скриплять під ногами прислуги, ніби питаються: що се? А Мотря спить... Одна кватирка у вікні відчинена. Крізь неї продирається поранний легкий вітерець і ворушить білими занавісками при Мотринім ліжку, ніби хоче збудити її. Мотря не встає. Аж заскрипіли дубові кручені сходи, що вели з сіней на горище, відчинилися низькі двері, й увійшла Марія Федорівна. — От одра і сна воздвигл мя єси, Господи, ум мой просвіти і серце і устні мої отверзи, — шептала поранну свою молитву. — Внезапно судія пріідет, і коєгождо діянія обнажатся, со страхом зовем свят, свят, свят, єси Боже наш. У чорному вбранні, з чорною хусткою на голові, з-під котрої добувалися наверх жмутки сивого волосся, виглядала серед сутінків у спальні, як у келії черниця. При дверях стала. Входила з ясного в темне і не бачила! нічого. — Отврати лице твоє от гріх моіх і вся беззаконія моя очисти, — шептала зів'ялими устами. Правою рукою хрестилася, а лівою робила собі дорогу між кріслами і стільцями, в неладі розкиненими. Спинилася перед ліжком і крізь занавіски наслухувала глибокого й рівного віддиху Мотрі. "Твердо спить, чисту совість має, аж будити жаль. А треба. Любов Федорівна вже питалася, чи Мотря нині встане". — Мотре, Мотре! Занавіски не розсувалися. "Хай ще хвилину епічне. Нема нічого над такий здоровий сон". Підійшла до вікна і розсунула насамперед білі, з дрібними мережками, а тоді й килимкові важкі занавіси. В спальні нараз зробилося весело і ясно. Сонце бігало по стінах, заглядало в кожний куток, доторкалося кожного предмета, ніби тішилося, що його туди впустили. Троянди в глечику оживали, підносилися, ніби заглядали в вікно. — Гарним днем сподобив Господь гостину ясновельможного, — сказала Марія Федорівна, і її обличчя тихою радістю засіяло. — Дай Боже, щоб і в добрі від нас від'їхав, Любов Федорівну прихиливши до себе... Дай Боже!.. Але треба-таки раз збудити Мотрю, бо вже пізно. — Знов підійшла до ліжка і поблагословила його рукою: — Господь сохранить тя от всякого зла, сохранить душу твою Господь!.. Мотре, Мотренько, вставай, дитино, пора! Батько вже поїхав гетьманові настрічу, а мама питалася, коли ти встанеш. Глянь, яка гарна днина, аж душа радується, жаль просипляти такий ранок, Мотре! — Зараз, тіточко, зараз... Марія Федорівна підступила до ікони Матері Божої, що висіла в углі, прибрана розкішне вишиваними рушниками, і, підводячи свої померклі очі до темного обличчя Богородиці, шептала: — Заступнице усердная, мати Господа вишняго, за всіх молиша сина твоєго, Христа Бога нашого і всім твориши спастися, в державний твой покров прибігаюшим, — амінь. Занавіски розхилилися. В білій довгій сорочці, аж по кістки, і з розпущеним сим волоссям по коліна, стояла Мотря. Руки за голову заложила. Широкі вишивані рукави піднялися вгору, під самі пахи, волосся схвилювалося... — А-а-а! — Заспалася, Мотре? — Пощо ви мене будили, тітусю? — Пощо? Невже ж ти забула, що нині гетьман приїжджає? Треба ж тобі гарно вбратися. Багато очей буде оглядати тебе нині. — Ще наврочуть... Ха-ха-ха! Боюся й виходити... І не вийду. — Tax не можна, Мотре. Ти ж, славити Бога, здорова, гетьман стане питатися про свою похресницю, — це була би зневага для нього, а для батька прикрість. — Яке гетьманові діло до мене? — Не діло, а звичай. Треба ж такого гостя пошанувати. — Яка йому пошана від такої химерної дівчини, як я. — Мати з хлібом-сіллю зустріне його, а ти привітаєш квітками, так водиться, Мотре. — Мати з хлібом, кажеш, а я з квітками, на однім порозі стоятимемо. Га-арно! Але з того й кури сміятимуться. Всяке знає, як ми з мамою живемо. Аж нараз, гляди, така згода, та ще щоб гетьмана вшанувати. Ні, тітусю, це вже ніяк не йде, це лицемірство, а я душею кривити не вмію, яка я є, хай такою буду. — Мотре, ти знов! Мотря на лавці присіла. Розпущене волосся, ніби темним плащем, обтулило її. Тітка з видимою насолодою дивилася на неї, на те біле чоло, що так гарно з волосся виступало, на щічки, зарожевлені сном, на пишні повні уста. — Яка ти гарна, Мотре! — Хоч ви мені того не говоріть, тітко! Наскучило слухати. Я те й сама у зеркалі бачу. Та що мені з того? Врода одно, а щастя друге. Я нещаслива. — Гріх так казати, дитино. — Це мені й Чуйкевич колись казав, що гріх, а я все ж таки нещаслива. Серце спокою не має. — Віддашся і заспокоїшся, Мотре. Такі тепер літа переживаєш. Кожда дівчина переживає їх. — Ні, тіточко, не те, не те! Нещаслива я, бо бачу й чую не одно, чого, може, другі не бачать і не чують. — Що ж таке? — Багато дечого, що є і що буде. Воно страшне!.. Мій батько, невже ж він такий, як повинен бути? — Він твій батько, Мотре. — Тим гірше для мене. Генеральний суддя, пан великих маєтків, а в хаті, як дитина, на ремінці Любові Федорівни ходить. Вона пан, вона мужчина, а він Бог зна що! Мені жаль його, а бідний мужчина, котрого жалують жінки, хоч би й рідні доньки, — мужчину треба поважати. — А невже ж ти не поважаєш Василя Леонтійовича? — Я його люблю, бо він мій батько, а жалую, бо бідний, от що! Але ти не знаєш, яка я іноді люта на нього, що він не гримне кулаком об стіл, не тупне ногою, щоб Любов Федорівна аж присіла. Вона ж його зі світу зжене, вона нам усім життя затроює, ціла родина, уся прислуга, тисячі людей не мають ні вдень, ні вночі спокою, бо над їх спиною, як привид який, стоїть моя мати. Негарно, коли жінку бояться, жінку треба любити. — Це не наша річ, Мотре. Не діти батьків, а батьки дітей виховують. — Я вже не дитина, тітко, бачу, що воно до доброго не йде. Мати щораз то дальше своєю загарливою рукою сягає, а батько слухає її і гріх на совість бере. Батько м'ягкий і милосердний, гадає, що милостинею, датками на церкви й на убогих облегчить свою совість, а я боюсь, що гріх буде понад міру покути. Тривога обгортає мене, моя ти добра тітусю. Чую кров, чую дим, надходить туча, неминуча, дванадцята година, — судний день... — Вона голову вхопила в руки, очі зробилися великі, ніздря роздулися, уста побіліли. — Мене родила руїна, кров по кістки, попіл по коліна, зрада-ізміна, гидь! Марія Федорівна припала до неї, гладила рукою по голові, цілувала в гаряче чоло: — Мотре, Мотренько, дитино моя люба, чого це ти хвилюєшся, — заспокійся, віджени чорні думи від себе, глянь, яка гарна днина, як сонінько всміхається до тебе, тільки жий, тільки люби, тільки пий життєву насолоду! Мотря дрижала, як у лихорадці. — Скука, нудь, задихається грудь, дихати не маю чим. Чую кров, чую дим, сопух, чад, пекло, ад, — ох! Головою вдарила об стіну. Марія Федорівна підбігла з водою. — Напийся, Мотре, напийся, пройде. Нині такий день, таке свято, гетьман приїде у гості, а ти піддаєшся нечистій силі. Не пріідет к тебі зло, і рана не приблизится тілеси твоєму. На аспіда і васіліска наступиш і попереши льва і змія. Яко на мя упова і ізбавлю і... Уповай на Господа нашого, Мотре, і призивай його... Внуши, Боже, молитву мою і не презри моленія моєго... Мотря ніби не чула тої молитви, ніби не бачила тітки, для р.'ІВ очей навіть стін не було, дивилася ними в безвісти: — Дихати не маю чим, чую кров, чую дим, грюхоче грім, тріщить в основах дім, валиться, а їм сниться весілля! Наварили, напекли, нарвали пахучого зілля, червячки, світлячки і співучі птички, соловейчики, кочубейчики, ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Марія Федорівна тричі хрестить її: — Благослови деше моя Господа і вся внутренная моя імя святоє єго! — Не хрести мене, тітко, не хрести! Краще візьми ніж та заріж, заріж мене, я одержима, я божевільна. Марія Федорівна притулила руки Мотрі до своєї груді. Мотря чула, як голосно билося її серце: — Мотре, дитино моя, чуєш, воно для тебе б'ється, воно для тебе жиє. Ти не божевільна, ти своєвільна, розпещена батьківською рукою, а маминою дратована щоднини. Заспокійся, я біля тебе стою, я за вас усіх спокутувала гріх, давно, давно. Глянь, уста мої, як полотно, а волос білий, як сніг. Терпіла я, терпіла за вас усіх, за тебе, Мотре, теж. — За мене? — спитала нараз Мотря, ніби вертаючи на землю. — Еге ж, еге ж, щоб ти щасливою була, і ти щасливою будеш, долю добудеш, лихо забудеш, моя дитино люба. Мотрина голова опинилася на лоні Марії Федорівни і хиталася на ньому злегка, як дитина в колисці. А Марія Федорівна гладила чоло своєї сестрінниці, як вітер квітку в гаряче полуднє, і нашіптувала їй до уха відірвані, беззмістовні слова: — Цить, цить, цить! Вже досить, ну, вже досить, заспокійся! О, бачиш як, бачиш як! Так, так, так... Здолини доходили до них ріжні голоси. Чути було, як бігала прислуга, як розсували столи, дзвонили склянками й тарілками, вибренькували ложками та ножами. А над увесь той гамір, над весь той шум і гул, знімався голос Любові Федорівни, як команда вожда понад гармидер бою. Марія Федорівна боялася одного, — щоб її сестра не вбігла на горище до Мотрі. Якщо побачила б її невбраною і мов не при умі — Господи! Щастя, що Любов Федорівна огрядна понад міру і нерадо спинається по кручених сходах, а тим часом Мотря може якось прийде до себе. Це в неї іноді лучається, хоч, мабуть, такого важкого припадку як тепер, ще не було. — Розведох очі мої вгору, отнюд уже пріідеш помощ моя. Помощ моя от Господа, сотворшаго небо і землю. Мотря нараз ніби з важкого сну збудилася. Повела рукою по чолі, протерла очі, подивилася кругом: — О-о-о! Зимно мені, тітусю! — Пройде. Там такий теплий ранок, соняшний, жнива... Батько вже настрічу гетьманові поїхав, — натякнула здалеку і чекала, що Мотря відповість. — Гетьманові? Якому гетьманові? — Іванові Степановичу Мазепі, Мотре, якому ж би! — А Богдана Хмельницького бачила коли? — Ні, не бачила, не довелось. Дівчинкою була, як він у Київ в'їздив. Ніби крізь сон бачу. — Гарно було, правда? Так величньо, так гордо, так що життя варт за таку хвилину віддати. А нині що? Марія Федорівна злякалася, що Мотря знов вийде з рівноваги. Не даючи їй прийти до слова, почала говорити скоро: — Але Івана Виговського я двічі бачила, гарний був, достойний, а з Петром Дорошенком у мого дядька в гостині за столом сиділа. Теж гарний собою, навіть дуже, але понад усіх, як дуб понад дерева в лісі, знімався покійний Сомко, хай Господь душу його прийме в царствіє своє і хай подасть йому нетлінний вінець слави, котрий ізвергли з нього вороги роду людського-козацького. Очі Марії Федорівни знялися вгору, руки схрестувалися на грудях, і вона виглядала вже не як черниця, а як свята. — Гарний був Сомко? — питалася Мотря. — Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної... високий, кругловидний, голова в кучерях, як у золотому вінку, очі ясні, веселі, як зорі; чи ступить, чи заговорить — то справді по-гетьманськи. — І ти любила його? — Гріх згадувати таке, мене інші гадки пристоять, але скажу тобі, що годі було не любити Сомка. Лицарська краса, а яка душа, Мотре, яка душа! Велика. Він хотів втихомирити народ, як Христос розбурхане море втишив, хотів оба береги Дніпрові приклонити під одну булаву, хотів, щоб Україна була вольна й неподільна... — Великого хотів, — з жалем сказала Мотря. — А теперішні наші мужчини жінок своїх бояться, про власне добро дбають, щоб гаманець набити та щоб пельку залити; ах, як я ненавиджу їх... Скажи мені, тіточко, чому я давно колись не жила? — Судді донька, суворо судиш людей. І нині не всі такі, як кажеш. Перший гетьман — ні. Він чоловік з тамтого віку, не нинішній. — Справді? — Так собі гадаю. Очам Мотрі вертав звичайний блеск. Заспокоїлася. — Тітко, а що сталося з Сомком? — Невже ж ти наших літописців козацьких не читала? — Читаю їх, але що живе, то не писане слово. Марія Федорівна хитала головою, ніби надумувалася, чи розказувати, чи ні... Мотря приклякла біля неї і зазирала в очі. Тітка розказала історію Сомкового гетьманування аж до трагічного кінця. — Як вивели його на поміст, — кінчила, а голос її дрижав від великого болю, — як вивели його і кат глянув на тую пишную вроду, здригнувся і з рук сокиру пустив. "Що, — каже, — таку голову рубати?" А все ж таки зрубали, а моя в цей мент побіліла. Мені двадцять літ було... Двадцять літ! — сказала й зайшлася плачем. Мотря припала до неї. Цілувала її руки, втирала сльози, відгортала від очей сиве волосся, що з-під чорної хустки висувалося, ніби хотіло свідчити про цей страшний мент. — Бідна тітко моя, як гірко доля насміялася над тобою. Показала рай і ворота сокирою затріснула наглухо. А все ж ти щаслива, бо любила героя! Любила, а може, й любиш? — Любов сильніша від смерті. — Любов сильніша від смерті! — повторила Мотря. — 0-о-ох! — зітхнула, ніби нового воздуху в груди набрала. Десь далеко, може, в другім, третім селі заграли дзвони. — Як на Великдень;— сказала Мотря, — і день ніби великодній. Я зійду нині, тітусю, зійду надолину і стану з мамою на однім порозі і забуду про все, усе прощу, як на Великдень. Добре, тітусю? Замість відповіді Марія Федорівна поцілувала сестрінницю в уста. Мотря пішла до своєї купальні, Марія Федорівна покликала дівчат: — Щоб ви панночку гарно чесали й убирали, панночка схвильована нині, уважайте! Дівчата приладили усе як слід. Мотря за хвилину вийшла. Високе крісло казала висунути насеред кімнати і поставила зеркало перед нього. Сіла. Одна з дівчат підставила їй стільчик під ноги, друга розплітала довгі, грубі коси, третя з гребенем ждала. Не була це легка робота розчесати й гарно заплести таке буйне і довге волосся. Але Мотря, на диво дівчат, сиділа нині спокійно й не сердилася на них. — Заспівайте що, дівчата, — просила. — Так, так, дівчатка, заспівайте панночці якусь гарну пісню — і не дуже сумну й не дуже жалісливу, бо нині в нас веселе свято, — захочувала Марія Федорівна. Але такої пісні дівчата не могли підібрати. — Так заспівайте тоді про Мороза, — просила Мотря, бо вона тую пісню любила. Ой вивели Морозенка на Савур-могилу: — Подивися, Морозенко, та на свою Україну. — Вони його настріляли, ані не рубали. Тільки з тіла козацького живцем серце виривали. Співали притишеними голосами, щоб пісні на подвір'ю не було чути, бо козаки не любили, як дівчата співали недівоцьких пісень. Мотря слухала й думками переносилася в минуле велике століття, її обгортала туга за людьми, що так хоробро боролися і так гарно вмирали за правду і за славу. Чому вона не жила тоді? За той час Марія Федорівна з одною із дівчат вибирала одяги для Мотрі. — Чи подати французьку сукню адамашкову з кружевами, тую, останньої версальської моди, чи німецьку, золотом гаптовану, з португалом, чи польську, з контушиком голубим, горностаями обшиту, що так гарно прилягає до твого стану? Кажи! — Подай мені, тітко, корсетку нашу українську тую білу, легеньку, що в жовтаве переливається, як доспіваючий овес, і підбери яку гарну плахту до неї та підходячий поясок. Це мені найлюбіше вбрання. — А не буде вже зазвичайно для такого гостя? Знаєш, які тепер пишні заграничні вбрання появилися в нас. Скажуть, Кочубеєва донька звичаю не знає. — А кого ж ми нині вітаємо, як не українського гетьмана тітко? Все в нас повинно бути українське, воно для нас найкраще. І дійсно, годі собі було уявити Мотрю в кращому вбранню, як те, що вона одягла на себе. Замість намиста і янтару почіпила кілька шнурків великих рівних перел, а волосся закосичила свіжими блідо-жовтими трояндами. Чудово відбивали вони від її русого волосся, що вилискувалося раз відблиском сталі на дамаскенській шаблі, то знов краскою густого, з свіжої кришки витікаючого меду. — Кращої панночки на цілій Україні нема, — шептали між собою дівчата, а Марія Федорівна прямо молилася до тої божеської краси. — Спасибі вам, дівчата! — сказала Мотря і, ніби причарована, сиділа у своїм кріслі, як на престолі цариця, задивлена на шлях, котрим мав над'їхати гетьман. Дівчата прибрали хату. Нараз голосніше заграли дзвони і з валів заревіли моздірі: — Гетьман їде!.. Марія Федорівна підійшла до вікна і відчинила його широко. Ніби стіна розступилася, щоб показати погідне літнє полуднє, небо без хмар, верхи дерев, що стояли кругом Кочубеєвого двора, і тую доріжку, що бігла від нього до в'їздової брами, пишно прибраної у зелень і в хоругви, і свіжовимощену дорогу, що вела на просторий майдан, котрим перебігав широкий шлях. Мотря ніби не бачила нічого й ніби не чула того гамору, що зчинився нараз кругом двора. Не бачила козаків, служби, дівчат, що перебігали крутими доріжками, зеленим великим муравником перед хатою, снувалися подвір'ям серед численних двірських і канцелярських нових будинків, з посудою, з кошами, з усякими ящиками і хоч на хвилину задержувалися в бігу, чи не побачать чого. Та з долини вид був деревами закритий. І з горища гетьманського поїзду ще не було видно. Тільки птахи, вистрашені дзвонами й гуком моздірів, літали високо-високо, ніби Мотрині думки. Дівчата поспішно кінчили свою роботу, заглядаючи цікаво в вікно, біля котрого стояла Марія Федорівна, вся в чорному вбранню, — одинока чорна пляма серед ріжно-барвних живих красок, що мерехтіли кругом. "Небо, сонце, зелень, дзвони, мережива, кружева, саєти, перли, самоцвіти, а потім отеє чорне вбрання, як черниця", — думала собі Мотря, задивлена в простір. Нараз Марія Федорівна вихилилася крізь вікно і, повертаючись до Мотрі, сказала: — Їдуть! Мотря ніби збудилася зі сну. — Охочекомонний відділ, — казала тітка, — бачиш, які гарні! Один в одного, як вибрані! А напереді полковник Кожухівський, один з вірніших гетьманських людей, отой з пером на білому коні... Женуть, ніби вірли летять... Махнув пірначем, стали, аж коні на задніх ногах поприсідали... Їздці... Мотря голову вперед подала — дивилася. — На майдані уставилися, пускають вперед дванадцять їздців-бігунів, на гнідих скорих конях з довгими списами, — вгналися в нашу вулицю, аж земля дудонить. Мотря з кріслом присунулася ближче вікна. — А за ними карета. Хто ж то такий? Бачиться, Войнаровський і Орлик... Орлику, моє ж ти орлятко, надіє ти наша золота, чого ж так дуже задумався? Мотря встала з крісла і притулилася до тітки. — І вони вже в нашу вулицю скрутили... Боже!.. Бачиш, Мотре, бачиш дві чорні голови кінські, чотири, шість, золочений ридван, в ридвані твій батько, а біля нього він — гетьман! Мотря подалася крізь вікно вперед. Тітка її за стан обіймила, щоби не впала. Тихо, лиш дзвони грають, лиш моздірі ревуть, лиш народ "слава, слава!" кричить. — Гетьман у нашу вулицю скрутив! Ніби причинна, з замкненими повіками Мотря назад у своє крісло паде. Уста розхиляються, груди підносяться високо, мерехтять на них перли, як на морських хвилях. Дівчата липнуть до вікон: — Гетьман у нашу вулицю скрутив... їде... за декілька хвилин перед брамою пристане... Мотря зривається, встає, очі розплющує широко, рукою по чолі веде і, знімаючи голову вгору, приказує дівчатам: — Біжіть у город і зривайте троянди! Усі! Усі! ТРОЯНДИ — Мотре! — гукала в сінях Любов Федорівна. — Біжи скоріш! Невже ж ти спиш?.. Господня кара мені з тою дівкою одержимою! — Я вже біжу, вже біжу, матусю, — відповіла Мотря, ніби десятьма пальцями золотострунну гарфу торкнула. Ласочкою промайнула по сходах, тільки білі поли гаптованої корсетки, як крила, по поручу злопотіли. В сінях стояла Любов Федорівна в сукні з важкого зеленого адамашку до стану, в сукні долом широкій, як криси дзвону, і в такій довгій, що навіть черевиків з-під неї не видно. Важкий шовк заломлювався в ізгиби широкі, і здавалося, що це не Любов Федорівна тую сукню несе, а сукня її. На голові темноламовий шоломик, обшитий дорогим брабантським кружевом, на пальцях блискучі перстені. Двох пажів золотий піднос держать, а на ньому великий білий хліб, як коровай. Біля хліба, в золотій сільничці з буквами Кочубеїв, мілка, крізь тонке сито пересіяна сіль. Сіль суха, як пісок, — видно, погода буде. — Де ж твої цвіти, Мотре? — спитала Любов Федорівна і надула згірдливо уста. Мабуть, чи не дожидалася якогось не досить покірливого отвіту, а разом із ним доброї нагоди показати ще раз доньці силу своєї вимови. Але, на її диво, Мотря відповіла чемно: — Зараз, зараз, матусю!.. Дівчата, а давайте ж троянди! Внесли повний великий кіш. Запахло у Кочубеєвих сінях пахощами казкових городів. Мотря до кошика припала, скоро-скоро пальцями перебирала цвіти, укладаючи їх головками наверх, щоби великий кіш був як одна пишна троянда. — Ви, мамо, будь ласка, йдіть, а я зараз з дівчатами наспію, я молода! — щебетала Мотря, ніби голосу позичила від птахів. "Яка солодка, — подумала собі Любов Федорівна, — яка щебетушка! Хто б гадав — ангел, а то, мабуть, хлопців зачула". Йшла гордо, ніби тая її адамашкова сукня по мураві несла; перед нею ішов високий, рум'яний хліб на лискучому золотому підносі. А Мотря побігла на горище, добула синіх і жовтих лент, скоро обв'язала ними довкола кошик, обкрутила ручку і фантазійні узли спустила на головки троянд. — Так гарно! Краще від китиці, що її огородник зложить, і цвіти не так скоро зів'януть. Ходім! Дівчата аж угиналися під вагою важкого коша. Праворуч у брамі стала Любов Федорівна, ліворуч притулилася до одвірка її донька. Перед мамою пажі тримали золотий піднос з хлібом і сіллю, перед донькою дівчата тримали кошик з лози, повний троянд. Чи з поспіху, чи із зворушення, пережитого ранком, Мотря горіла. Тільки біле чоло знімалося гордо понад луком чорних бровів. Серце билося, ніби у стовпі, котрий вона собою підперла, тріпоталася чиясь зачарована душа. Ждали... Вже їздці-гінці промайнули, як вітер, високо підкидаючи барачкові шапки і ловлячи їх у бігу кінцями довгих списів, вже над'їхала з Орликом і з Войнаровським карета. Встали й поклонилися пані матці і пагіночці доньці у пояс, аж ось і гетьманська шестіряя копитами дзвонить. Мотрі світ закрутився в очах... Дзвони — гамір — слава!.. Чому? кому? за що?.. Сонце хоче золото на пишних вбраннях стопити, щоб краски полиняли, бо Мазепа ярких красок не любить... Так гарно... Хто це? Виговський, Дорошенко чи Сомко? Нині чи літ тому сорок? Дійсність чи сон? Де тітка? Де її чорне вбрання, як черниці, де білий волос, що посивів на двадцятилітній головці?.. Слава, слава, слава! Гетьманський ридван підкотив під сам поріг нової брами, перед турецькі килими — шестірня стала й затанцювала на місці. Зіскочив гетьманський паж Петрусь і відчинив дверцята повозу — перше з лівого боку, по котрім сидів генеральний суддя, а тоді і з правого, від гетьмана. Заки гетьман виліз, суддя обійшов ридван іззаду і подав йому руку. — Спасибі, Василю Леонтійовичу, — дякував Мазепа з тою усмішкою на устах, котрою роззброював навіть ворогів. — Гадаєш, я вже такий ледащо, що навіть і з воза сам злізти не здолію. О, бач! — і легко, як молодець, зіскочив з ридвана, минаючи стільчик, який приставлено до дверцят. Побачивши Любов Федорівну, підійшов до неї. Ліва рука на шаблі тонкій, злегка вигнутій; у правій — шапка. — На новій домівці нового щастя вашій милості, вельмишановна Любове Федорівна, і цілій вашій родині, як добрий ваш друг і вірний товариш вашого чесного мужа, від щирого серця з моїм нинішнім приїздом бажаю. Мир дому сему і живущим в нем! Любов Федорівна злегка присіла, взяла піднос від чурів і, підносячи його гетьманові, відповіла: — Вітаємо ясновельможного пана гетьмана хлібом-сіллю і серцем щирим, усім, чим хата наша багата, і просимо його, щоб зволив переступити наші низькі пороги, вибачаючи усе, чим не вгодили або не вгодимо його достойній особі. Вітайте! Гетьман поцілував руку Любові Федорівноі, прийняв хліб-сіль і передав їх Войнаровському, а тоді повернувся до Мотрі. Мотря мовчки кошик з трояндами подала. Гетьман то на троянди дивився, то на неї. Мотря очей не могла підняти на нього. Не хотіла побачити іншим, як був у її душі. — Велике вам спасибі за троянди, панночко шановна. Кращих я у життю не бачив і краще складених, як ці. — А повертаючись до Кочубеїв, спитав: — Невже ж це хрещениця моя, Мотря? — Ти рекл єси, — відповів, кланяючися, Кочубей і підкрутив лівий вус, котрий з невідомої причини все чомусь хотів сховатися йому за ковнір. А крутив його Кочубей звичайно, коли хвалили його маєтки, жінку або котру з доньок, особливо ж Мотрю. — Якщо так, то доземний поклін тобі, Мотре Василівно, — говорив гетьман, — а ти, Василю Леонтійовичу, і ви, Любове Федорівна, звольте прийняти до відома, що з усіх ваших скарбів найкращий і найцінніший — отсей! — Це кажучи, стиснув злегка Мотрю за руку. — Виберіть же мені, Мотре Василівна, яку троянду своєю собственною рукою, — просив гетьман. Мотря вибрала, гетьман подякував і кошик передав Чуйкевичеві, що стояв оподалік. — Чого ж ти, козаче, так посоловів нині, — питався його гетьман, — неси ці троянди, може, вони розвеселять тебе. А тим, що вони в коші, не журися, я цей кіш дістав, а ти тільки переймаєш від мене. Мотрі сто гадок майнуло по голові, але уста її завзято мовчали. Гетьман подав руку Кочубеєвій, Войнаровський — Мотрі, Кочубей з Орликом ішов. Так вони вступили в новий Кочубеєвий двір. Господар відпровадив достойного гостя до його покоїв. Туди подали йому хліб, сіль і троянди. Біля гетьманових світлиць мали покої Орлик і Войнаровський. Прислуга вносила з возів гетьманські ящики і скрині, залізом посковувані, з замками, котрих ніхто, крім гетьмана, відчинити не вмів. Перед дверима стояло двох сердюків на варті. Гетьман перебирався. Молодий Кочубей розводив інших гостей по їх кватирах і просив, щоб не гнівалися, якщо не буде їм так вигідно, як дома, але Ковалівка — не Київ і не Батурин навіть, стільки і таких знаменитих гостей вона не дожидала. Козаків примістили на економії, для прислуги готовили столи на подвір'ю. На бочках клали широкі і грубі дошки і накривали їх полотном. І дощок, і полотна було в Ковалівці доволі. Любов Федорівна ходила по великій світлиці, в якій розставлено столи "в підкову", і пильно приглядалася до всього, щоб не осоромили Кочубеєвої хати. Почувала себе, як вожд перед битвою. Коли Мотря переходила через тую столову салю, мати спинила її. — Ти нині до людей подібна, — сказала і поправила їй волосся. — Знаючи твої норови, я боялася, щоб ти якої дурниці не зробила, та, на щастя, ні, — вважай же, щоб не осоромила мене. — Ні, мамо, не бійтеся, я нічого дурного не зроблю. Питалася, чи для неї нема тут якого діла. — Досить одної хазяйки, — відповіла Любов Федорівна, і Мотря пішла в город. Шукала самоти, щоб заспокоїтися. Переходячи стежкою біля дівини, котру з нянею минулого тижня нагнула і третьої днини кам'янець відложила, стала числити на пальцях: — Нині якраз дев'ятий день, — сказала і стривожилася. — Якраз і дев'ятий день. І не вір же тут ворожбам!.. А все ж таки вірити смішно. БАНДУРА Гості стояли гуртками попід стіни й розговорювали з собою, коли в дверях появилися господар дому і його знаменитий гість — гетьман. Легким рухом скинув з плечей горностаями підбиту кирею, віддав її своєму пажеві і кивнув головою направо й наліво: _ Здорові були, шановне товариство! — промовив. _ Доброго здоровля пану гетьманові! — відповіли йому. _ Милості просимо, сідайте! Чим хата багата, тим і рада, — припрошували господарі. В просторій салі стояли два столи, злучені вгорі третім, поперечним. При тому, третьому столі, по самій середині, було гетьманське місце. Кінець лівого стола хотів сісти Кочубей, а кінець правого — Кочубеїха, як господарі. Але гетьман подав Кочубеїсі праве рам'я, а Кочубеєві — ліве і попровадив їх уверх та посадив праворуч і ліворуч коло себе. Любов Федорівна казала, що так не годиться, бо господарі, по старосвітському звичаєві, повинні сидіти нижче своїх гостей, але гетьман відповів, що нині можна відступити від звичаю, бо він приїхав до них не на пир, а на добру, товариську розмову. — А коли ж розмовляється краще, як не за добрим обідом? — казав. — Сідаймо! Кочубеїха ніби нерадо згодилася на те, але видно було по її залишенім обличчю, що все ж таки вважала собі честю сидіти біля гетьмана. Кінець одного стола сіла Мотря, а кінець другого — старша донька Кочубеїв, Ганна, що була віддана за гетьманського небожа Обидовського. Кочубеїв старший син Василь не сидів. Він виручував батька: ходив і припрошував гостей, щоб сідали, бо вистигне страва. — Та що ти, сину, турбуєшся, — казав до нього його тесть, миргородський полковник Апостол. — Ми не москалі, не посваримося за місце. Сядемо де кому любо. В добрих господарів краще низько сидіти, як у злих високо. А все ж таки сіли по літах і по рангах. Апостол подав рам'я Марії Федорівні, котра не хотіла йти до обіду, бо казала, що не бажає вносити смутку в веселе товариство. — Нам усім так весело, як тій козі, що її на ярмарок провадять, — відповів Апостол. — А все ж таки живий живе гадає, як той путник, що на тонкій гіллячці над деброю висів, лютого звіра мав над собою, миші корінці його дерева підгризали, а він все-таки солодкі ягідки зривав і їв. Така вже наша вдача, що мусиш сам себе дурити. І Марія Федорівна згодилася сісти за стіл. Тільки стару няню годі було намовити. Вона сиділа в своїй кімнатці недалеко від кухні у високому кріслі і гнівно стукала палицею та нарікала на теперішні збитки, розпусту і на зіпсуття. — Постів святих не соблюдають, без благословенні. стола до обіду сідають, брюху служать, не Богу, антихрист наближається, — шимшикала беззубими устами. Але ніхто її не слухав, бо не було як. Це, мабуть, ще гірше стару дратувало. Стала голосно грозити карою божою цареви і всім, що з ним тримають, казала, що прийде потопа, огонь і мор, що люди людей стануть жерти, бо кари Господньої теперішнім грішникам не минути. З тими погрозами на устах і заснула. Розносили горівку. Першу чарку піднесла хазяйка його милості гетьманові. — От тут-то й годиться пошанувати наш предківський звичай, — сказав гетьман, натякаючи на те, щоб Кочубеїха пригубилася до чарки. Вона це і зробила. Але гетьман і тим не вдоволився: — Хто не вип'є до дна, — казав, — той не мислить добра. І Кочубеїха вихилила свою чарку. — За здоровля ваших милостей! — говорив гетьман, випиваючи свою. — Пошли Боже з неба чого вам ще треба. Його попросили на другу. Гетьман прийняв чарку, підніс її вгору і, глянувши кругом, промовив: — Від краю до краю, усім добра желаю. Тоді вже й другі гості стали частуватися, і чарки бігали з рук до рук, як живі. Примівкам не було кінця. Лучалися й такі, що навіть поважні полковники голосно сміялися, підтримуючи рукою пояс, щоб не розперезався. Хоч Кочубеї були великі пани і хоч їх новий двір подобав уже на великопанську палату, та звичаї в них водилися ще старосвітські. Давали багато їсти й пити, страва й питво були гарні, але без тих вибагів химерних, що їх понавозили польські пани з заграниці, особливо від французів і від італійців. Прислуги в Кочубея було чимало, але за спиною кожного гостя не стояв окремий слуга, щоб скоріш вхопити з рук пана півмисок або хоч тарілку та бігти з нею в кут і доїдати. Кочубеї того не любили. Їх гості також ні. Прислуга приносила з кухні великі срібні півмиски, повні знаменито приправленої страви, і розставляла по столах, кладучи перший перед гетьманом, а тоді домашні припрошували: "Не погордіть, будь ласка, зробіть нам честь, не цурайтеся хліб-солі, чим Бог милував, тим і гостимо". Гості відпрошувалися. Казали, що до такого обіду треба би було їм хоч який тиждень попостити. Пам'ятали, бачиться, стару пословицю: у гостині останній починай їсти, а первий переставай! А що всі хотіли бути тими первими й тими останніми, так минало чимало часу, заки одна страва обійшла столи. А страв було багато. Коли який півмисок підходив до Апостола, то він, як сват, не відпрошувався, тільки накладав на тарілку своєї сусідки і свого сусіда зліва, а тоді і на свою та приговорював: — От тут тії сидять, що добре їдять! Накладаючи на тарілку Марії Федорівни, він за кожним разом кликав: "Шуми до куми!" — і Марія Федорівна всміхалася, дивлячись на його бадьоре обличчя. А Кожухівський, натякаючи на те, що Апостолові недалеко до Ковалівки, говорив: — Святилося, через долинку та в гостинку! На що Апостол відповідав: — Запряжу бугая, куди люди, туди я, запряжу я й другого, сідай, жінко, небого!.. Правда, жінко? — Або я твою правду бачила, — відповіла через стіл полковниця. Страву попивали пивом, кидаючи до нього краянки на маслі прижареного хліба. Молодші того не робили, бо привикли чисте пиво пити. Чуйкевич сидів оподалік від Мотрі. Глянув угору — бачив гетьмана, глянув униз — Мотрю. Ніби два сонця сіяли перед ним. Оба для його очей сліпучо-ясні, й оба дорогі його серцю. "Двох сонць забагато на одному небі, — майнуло йому через голову. — Гляди в одно, і від одного буде тобі ясно..." Чуйкевич не був скорий до чарки, а нині пив як не більше, то тільки, що й другі. Хотів залити хробака, що його всередині мулив. Бачив, як Мотря весело й привітно поверталася до своїх сусідів, як щиро й радо відповідала кожному, хто лиш до неї звернувся, як несміливо, ніби засоромлена, зиркала іноді туди, де сидів гетьман. І не окрилося від бистрих козацьких очей також те, що гетьман нібито дуже живо розбалакував з Кочубеєм і його Дружиною, а між тим раз у раз позирав на Мотрю або пестив своєю тонкою рукою тую троянду, що лежала перед його тарілкою — троянду від неї. "Що воно таке? Невже би?.. Та ні, куди, куди! Це ж не рівня, до того вона хрещениця його", — і Чуйкевич чарку підносив до уст. — Горілочка, як дівочка, — казав до нього сусід, — як не, п'єш до ладу, то зведе на біду. — Хилю, хилю, — не тече, коло серця пече, — відповів! Чуйкевич. — На те ми й молоді, товаришу, щоб нас пекло, які остаріємося, то зробиться зимно, не поможе й вино, як буде студено. Так тоді і випиймо з отсього скляного божка. — З божка Пріяпа, шо горілка ляпа, — ніби жартуючи, доповів Чуйкевич, хоч йому жарти так були в голові, як торішній скіг. "А коли б так дійсно, не дай Господи, йому, або їй, або й обоїм прийшла до голови така грішна гадка, невже ж ти сердився б на них, лютував, шукав помсти, що?" — питав самого себе Чуйкевич і боявся відповісти... Думав, аж додумувався до того, що ні, бо не має права. Вона ж не условилася з ним, не обіцяла бути йому вірною, просила тільки, шоб оставалися приятелями, бо подруж багато, а приязні мало на світі. От що!.. — Господи вишній, чи я в тебе лишній? Чи я коли в церкві бував, чи я коли шинки минав? — приказував один старий сотник, приймаючи чарку з рук свого сусіда. — Наливає, випиває, випиває і куняє, свого віку козацького доживає, — казав Кожухівський, показуючи на старого сотника. Чим більше їли й пили, тим більше розв'язувалися язики. Затиралися ріжчиці віку й ранги. Недаром же говорять: "В хоршмі панів нема, самі люди". Так і тут говорили свобідно, не окриваючи гадок і не рахуючись із словами. Музика не мішала їм. Вона грала перед обідом, а за обідом ішла тільки розмова. Говорили гуртами: тут кількох або кількоро, там знов, — у цілій залі гуділо, як у пасіці влітку. Любов Федорівна питалася гетьмана, чого їм тепер сподіватися, миру чи дальшої війни. — Жди біди від води; а горя від моря, — відповів гетьман. — Мира ще й не видати. Мабуть, війна щолиш розгорюється. Боюся, щоби той пожар не обхопив і нашої хати. Польща і Росія, сакси, датчани і шведи, а з полудня турки — такої війни вже давно не бувало. Не дай Бог, щоб наша Україна зробилася боєвищем народів. — Ваша річ, ясновельможний пане гетьмане, не допустити до того. — Коли б так ваше слово та Богові в ухо. Але хай ваша милість говорить мені, Іване Степановичу, бо так зручніше. — Ваша воля, ваша сила. А чому ж ви, Іване Степановичу нє можете хоронити нашої країни від війни? На те ви є нас і гетьман. Стількі літа заправляєте нами, добули собі слави і значення. Щасливі ви! — Такий я щасливий, як віл під обухом, шановна Любове Федорівна. -Чому ж би то? — А тому, бо не хочуть мене розуміти. Гадають, що про себе тільки й дбаю, а не про Україну. Доноси на мене шлють. Ви, мабуть, чузвли? — Я туди пальців не суну, — відповіла, спускаючи очі, Любов Федорівна. — Так, так. Завидують мені булави, гадають, що є такі, що будуть її краще від мене носити і вище. А я таких не бачу. Любов Федорівна мовчала. Кашляла тільки, ніби її страва на польську дорогу пішла. — Ніколи в нас згоди не було, — говорив дальше гетьман, — через те ми терпіли та, мабуть, і будемо терпіти. Солуниця, Кумейки, Берестечко — це кара за наші гріхи, за заздрість, зненависть, помсту, за тії гидри, котрим ми не вміли голов відрубати. Не били нас ляхи, тільки наші гріхи, вельмишановна Любове Федорівна, а якщо ми залишимося, як є, то і Москва нас поб'є. — Не такий чорт страшний, як його малюють, — відповіла Любов Федорівна. — Ой, страшний він, страшний, ваша милосте, може, страшніший, як собі люди гадають. — Хто? Шведський король? — Його я найменше боюся, бо він України не забере, закоротка рука. — Кажуть, що він цілий світ хоче підбити і що такого вояка від Олександра Великого ще не бувало. — Вояк-то він великий, але світ ще більший. А хоч би Карло його і підбив, так під своєю рукою не вдержить, бо шведи — народ невеличкий. Наш ворог — це наші сусіди, котрі нібито жеруться між собою, а дивись, вже вони приятелі, а ми за тую приязнь платимо. Деруть нас, як вовки барана, бо ми дійсно нібито барани, що себе рогами штовхають, а перед ворогом голови опускають додолу. Гетьман перестав на хвилину і глянув. Кочубеїха сиділа залишена, ніби їй ця мова не була по душі. Кочубей крутив вус, той, що все хотів ховатися за обшивку, зате всі, щд сиділи недалеко гетьмана, перестали говорити між. собою повернулися до нього й слухали уважно. — Невже ж ми, пане гетьмане, дійсно такий народ до нічого? — спитав котрийсь. — Я цього не кажу. Лицарського духу нам не брак Нечай, Немирич, Богун, Виговський, Сомко і Дорошенко це лицарі, але яка їх доля? Де вислід їх хоробрості, їх ума, де їх гадки і плани? У нас як хто зніметься трохи вгору, так зараз його по голові: а не спинайся, сякий-такий сину! Зараз підуть толки про дуків-гетьманців і про козаків-нетягів, голоколінників, нацькують брата на брата, і заведеться таке, що крий Господи! Ніхто не знає, скільки я ночей недоспав, міркуючи, як би це наше розгукане море заспокоїти, а тепер боюся, щоб воно не розігралося наново, і бо надто вже сильні вітри на нього з усіх боків дують. Апостол, що перестав був жартувати і також слухав гетьманських слів, замітив: — Поки ми живі, не буде того. Не бійся, пане гетьмане, ми всі, що під твоїм регіментом єсьмо, постоїмо за тебе. — Не за мене, а за себе і за нашу матір отчизну стійте! — Постоїмо, пане гетьмане, постоїмо! — гукали кругом навіть ті, що не чули розмови і не знали, про що йде річ. — Хай живе наш гетьман, Іван Степанович Мазепа! — гукнув Апостол, знімаючи свою чарку. — Хай жиє, хай жиє! — відповіли всі, знімаючися з місць, і вихилили до дна, бажаючи гетьманові добра. Сталося це стихійно і необдумано, бо за здоровля гетьмана повинен був випити господар дому, а не його сват. — Не гнівайся на мене за це, Василю, — просив Кочубея Апостол, — говори, послухаємо і вип'ємо ще раз, щоб нам довго жив і рейментував наш славний Іван Степанович. Кочубей не був бесідником. Він це зазначив і просив гетьмана, щоб вибачив йому, бо не всякого Бог обсипав ріжними талантами так щедро, як Івана Степановича Мазепу. Висловив радість, що гетьман вшанував його нову хату своєю гостиною, і натякнув на якісь хмари, котрі повисли були над ними, та тепер вони розвіються, і настане така гарна погода, як нині. Біля вікна стояв його син Василь і, як батько кінчив, хусткою дав гарматчикам знак. На цей знак заревіли з валів свіжоуставлені моздірі, короткі й грубі, голосніші від пушок. Гетьман дякував, як звичайно, щиро й краснорічиво, що не всякому бесідникові дається. Казав, що для його нема більшої радості, як зі своїм товариством за одним столом сидіти, що він щолиш тоді розуміє нашого рівноапостольного князя Володимира, котрий не гордував ложкою і чаркою серед своїх братів-дружинників. Коли б не це, що йому, Мазепі, дружба з Кочубеєм і другими старшинами дуже лежить на серці, він не їхав би до Ковалівки тепер, коли в нього так багато і такого пильного діла. Але того діла сам гін не зробить, його треба робити спільними силами, і тому гетьман бажає, собі й цілому товариству, згоди та єдиномислія для цебра і слави вікопомного війська Запорозького всього народу українського. Всі вихилили чарки, з валів знов заграли моздірі, і знову Загуділо в салі, вже не як у пасіці, а як у млині. Стали всіляко толкувати собі гетьманові слова. На кого ж він гадає однодушне стати, проти якого ворога хоче повернутися? Огінський і Вишкевецький, Сапіга чи Сас? Одна Польща всілякі толки насувала. Про Росію чомусь-то говорили тихіше. І вона була розбита на два ворожі табори, на стару й нову, і в ній можна було підтримати один або другий табор, котрий вигідніше. Але ж це розбиття було всередині, а не назверх. Назверх усіх придавлював, як обвисла скеля на кручі, цар Петро. Всім він дався добре взнаки, всім його воєводи, намісники, навіть ратники залили гарячого сала за шкуру. Але про це в Кочубеєвім дворі балакалося чомусь-то нишком. Невже ж гетьмана бояться? Мабуть, ні. Хоч він і не давав тог" по собі пізнати, а все ж таки хто був догадливий, той і розумів, що гетьман так само чув і гадав, як і загал. Але так само, як і загал, він боявся тих, що в Москві шукали ласк якихсь нових і невідомих і на ті ласки доносами гадали собі заробити. Отеє і була їх велика турбота. Не дивлячись на те, полтавський полковник Іскра, одномишленик і приятель Кочубея, випивши зайву чарку, взявся хвалити Петра. Казав, що козаки, як оборонці святої православної віри, повинні з ним заодно стояти, щоб захистити церкву святу перед посяганнями лютеран та єзуїтів. Апостол, зачувши це, аж за голову взявся. — Та що це ти кажеш, пане-товаришу! Петро і віра. Невже є гірший ворог святої нашої церкви, як він? Не чув хіба, як він її повсякдень зневажає, насміхаючися зі священства і зневажаючи навіть святі сосуди? — А ти, товаришу, мабуть, не чув, що недавно тому сталося у Полоцьку? — Не чув, будь ласка, скажи. — Отож, виступаючи в Литву, Петро поступив у Полоцьк і зайшов до тамошнього василіанського монастиря. Бачить ікону не відомого собі святого і питається: хто це такий? А черці отвітують: Йосафат Кунцевич, той, якого православні замордували. Як не схопиться Петро, як не кинеться на черців, бив, бив, а тоді чотирьом казав голови відрубати, а п'ятого повісити, як собаку. От що! — І тобі це, пане-товаришу, подобалося? Бо мені, бачиш, — ні. Всяка святиня — річ божа. І до турецької мечеті як увійдеш, то поводися у ній, як турки. Бог один, тільки люди його не однаково чують і не однаково віддають йому честь. А мордувати священиків за те, що вони своїй вірі хочуть вірно служити, — це недобре і не по-людськи. Куди ми тою дорогою зайдемо? Я, може, й не гірший християнин від других і віри своєї православної кріпко тримаюся і обороняю її, де і як тільки можу, але ж здається мені, що, зневажаючи християнських черців, будь вони й уніати, ми підкопуємо пошану і для своїх духовних, обливаємо кров'ю не різниці, а стіни й пороги християнських святинь. Невже ж того учив нас Христос? — А вони з нашими що роблять? Чи давно то, як Огінський і Вишневецький прибули до Вільни і оголосили універсал, силою котрого Сапіга і всі його прихильники ставилися поза законом. Їх можна було вбивати, а їх маєтності грабувати. Що тоді терпіли православні — пригадаймо собі! Скільки їх погибло від грабежів і розбоїв усяких бродяг, а то й від шляхти, котра не щадила ні дітей, ні старців, ні священиків. Люди вірили, що кінець світу настав. — Знаємо це і не одно ще більше, — відповів Апостол, — але невже ж, коли хтось робить зле, то мені треба робити ще гірше? Куди ж то ми таким кривим шляхом зайдемо? Поробимося звірами й пожеремо одні других, а нехрести прийдуть на наше місце. Слово по слові, вони добалакалися до того, що коли б не сусіди, то, може, й схопилися б були на себе, бо миргородський полковник, хоч і звався Апостол, не був апостольської вдачі, а полтавський теж недаром Іскрою звався. Але добрі сусіди пристали до них і насилу уговкали, згадуючи гетьмана, для котрого така сварка все одно, що важка зневага. Гетьман дійсно, зачувши суперечку двох своїх визначних старшин, насупив брови й нетерпляче став стукати пальцем і по столі. Ніяково було йому встрявати в суперечку свого одномишленика Апостола і Кочубеєвого приятеля Іскри, тим паче, що й Апостол був Кочубеєві близький чоловік, тесть його сина. А вже ніяк не хотілося Мазепі виявляти своєї думки про Петра. Привик, що гострі уші підслуховували кожде його слово й передавали в Москву. Найкраще було вдати, що нічого не знає і навіть не догадується. Тому-то й повернувся він у другий бік, де невеличкий гурток слухав оповідань старого бувалого сотника і сміявся так голосно й щиро, як тільки за добрим обідом козаки вміють сміятися, забуваючи і про минуле зло, і про грядучі небезпеки, і про теперішню непевну хвилину. — А чого ви там, панове, так голосно смієтеся? Говоріть, щоб і ми чули та посміялися разом з вами, — сказав гетьман. — А, тут нам пан сотник всячину про шляхту розказує, — відповіли гетьманові. — Приміром... Сотник не хотів зразу розказувати, боявся обидити гетьмана, бо гетьман до вченого слова привик, а він невчений вояк. Але на нього напирали з усіх боків, і він почав: — Як був я з вашою милостею, пане гетьмане наш, на Волині та на Червоній Русі, то надивився на тамошню шляхту. Дивний народ, їй-Богу, дивний! Отже, я і розказую тепер дещо товариству про тую шляхту, а воно й сміється, — не в обиду будь се вашій ясновельможності... Ото раз — стрічається двох шляхтичів. Один — в лаптях, а другий — в капцях, в одного подрана сукмана, а в другого сорочка від Різдва до Великодня не прана, один — наш, а другий — лях. Сусіди були, та в незгоді жили. Пішло їм за квочку, що засиділа двоє курчат у садочку на самім окопі. "Оддай куре, хлопі", — каже лях. "Як дам, то по зубах", — отвітує наш. "А невже ж даш?" — "Їй-Богу, дам". — "А я шаблє мам. Дуелюймисє". А наш мав тільки ціп. Дуеля і зроду не бачив. "Глове хронь, писка тронь, складай бронь!" — гукає шляхтич і напирає на нашого шляхетно уродженого своєю погаратаною карабелею. Наш відскакує то направо, то наліво, то присідає, то підскакує вгору, а далі як не добере злості, як не замахнеться ціпом як не засягне ворога біяком по зубах — той тільки ногами накрився. "А-яй-яй, а-яй-яй!" — верещить, як навіжений. А наш став, почіхався у потилицю і каже: "Не рад враг, що дістав по зубах, ще й ногами дриґає". Слухачі розсміялися. — Кажіть ще, кажіть, пане сотнику, — просили. Сотник попив і обтер рукою вус. — Збідніла шляхеться фамілія. Шістьох братів і сема сестра Гелена, а тільки один у них хлоп — до всього. Їде раз молодший брат своєю тарадайкою і сам коня сухореброго поганяє. "Ов! — питається його сусід, — а де ж вашої милості хлоп?" — "Нема, утік. Тільки один день у кожного з нас на тиждень робив, а в неділю Гелену до костьола возиз, і втікла шельма..." Старий сотник міг розказувати до раня, бо козаки, привиклі до багацтв на Україні, любили насміхатися зі убожілої ходачкової шляхти, але гетьман рад, що втишилася суперечка між Апостолом і Іскрою, підняв чарку за згоду усього християнського воїнства й боголюбивого українського народу, подякував господарям за хліб-сіль і піднявся з місця. За ним і другі піднімалися, та не всякому воно приходилося легко. Хто пив пиво, тримався на диво, хто горівку, дивився у долівку, а хто мід, того тягло підспід, бо мід у ноги йде. Хто ж вірно служив божкові Пріяпу, уподобнявся цапу, шукав тільки зачіпки, щоб стати чоло до чола зі своїм противником. Але ці останні мусіли покоритися перед звичаєм, що, де гетьман двором стоїть, там не смій починати бійки, бо за це кара, і то немала. Це й називали з польська горловою справою, бо можна було і горлом заплатити. Жартовливий сотник не піднявся зі свого місця. Заснув. Але він і крізь сон усміхався, так якось дивно підморгуючи правою бровою, що з нього ще більше сміялися, ніж з його оповідань. — Випиває і куняє, свого віку козацького доживає, — гукнув йому хтось над самим ухом. Сотник збудився і здивовано глянув кругом себе. — Слихом спихати, видом видати! — ніби вітали його. — Дайте приску ноги посипати! — відповів. А тії знов, ніби давно не бачилися з ним: — Як поживаєте? — Спасибі! Отак собі, то скоком, то боком, як бачите! Кажучи це, кланявся на всі боки, гетьманові, господарям цілому товариству. Гетьман з господарями, а за ними й решта гостей перейшли до сусідньої кімнати, великої, на чотири вікна в одній стіні до городу. В кімнаті тій не було ніякої обстанови, крім крісел попід стінами. Навіть долівка не була встелена коврами й килимами. Проходжувалися або ставали гуртами й балакали. Гетьман підходив то до одного гуртка, то до другого, вважаючи, щоб хоч кілька слів до кожного гостя сказати. З ким довше не бачився, розпитував його про здоровля, про жінку й дітей, що нового й доброго чувати. Тут-то й була нагода виповісти все, що кому на серці лежало. А бажань було більше, ніж їх гетьман міг заспокоїти, бо старшини не вдоволялися будь-чим, кожному хотілося пірнача, а й пірначі не всі були однакі. Але Іван Степанович був мистець у таких розмовах. Навіть і гірке слово вмів так якось своїм гарним усміхом придобрити, що воно нікого не боліло, навпаки, лишався раз на все дорогий спомин з тієї розмови. З деким балакав на самоті, і такі розмови тривали найдовше. Після доброго обіду та після чарок він довідувався такого, чого по тверезому, може б, ніколи й не почув. Переконався, що, крім Іскри й Кочубея та ще, може, декого, що тримався їх клямки, всі були до краю огірчені московською господаркою на Україні. Московські люди допускалися насильств і ґвалтів і прямо доводили народ до розпуки. — Кінець світа, ваша ясновельможності, — жалувалися полкові й сотенні старшини. — Поки ми терпітимем таку наругу? Ми ж народ вольний, козацький, а з нами поступають, як з холопами-невільниками. За кожним разом, коли надходять москалі, наші люди сповідаються і причащаються, не знаючи, чи доживуть до другої днини, а буває і так, що цілі свободи лишають хати й утікають куди їх очі понесуть. Якщо ми народу нашого не охоронимо перед тим заливом ворожим, то горе буде нам і Україні. Гетьман заспокоював своїх людей як міг, натякуючи на те, що спасення наше не в чиїх, а в наших власних руках. Коли б тільки ті руки кріпше шаблі, ніж чужих клямок, трималися. — А то ми на себе дивимося, — казав гетьман, — вовком, а на чужих овечими очима. Не віримо собі, завидуємо помсти кличемо, а вороги наші бачать це й тільки руки затинають. Це ж вода на їх млин. Пригадайте собі Тетерю і Брюховецького, якого лиха вони накоїли і чи така була, б нині Україна, якби не вони? Старшини слухали, притакували і ніби змовилися, — кожний впевняв гетьмана, що буде вірний свому вождові, якщо він загадає якесь нове діло. Коли доходило до того і коли гетьман запримітив, що хтось із табору Іскри наслухує розмови, бистро звертав на іншу тему або вривав розмову і дальше йшов. Так обійшов раз, другий цілу кімнату, аж утомлений сів у високому кріслі й похилив голову, повну тих жалоб, нарікань і бажань, що довелось йому почути. Посідали і старші з гостей, а лиш дехто вийшов у садок пройтися і відсвіжити голову. У салі зробилося тихо, ніби над нею ангел перелетів. Ніхто не важився переривати гетьманської мовчанки. Кождий споглядав з-під ока на понурену голову Івана Степановича, і всякому важко робилося на серці. Хоч не в одного були свої жалі до нього, бо, відома річ, що ще ся той не вродив, щоб усім догодив, але все ж таки на голову гетьмана привикли дивитися як на наймудрішу з усіх, талановиту зроду, наукою просвічену і довгим досвідом життєвим багату. Всякому відомо було, що гетьман і з найбільшої халепи вмів вийти ціло. Так було з Палієм, з поляками і з Москвою. Цінили його не тільки за те, що дбав про піднесення добробуту й освіти, що будував церкви, піклувався школами тощо, але всякий хвалив його охоту вдержати за Україною якнайбільше української землі. Хоч і як настоювали поляки на те, щоби він віддав їм Правобережну Україну, то Мазепа все ж таки вмів знайти якийсь викрут і тримав її під своєю булавою. Багато було таких, що сердилися на нього, чому він не порве з Москвою, але й вони не сміли голосно свого гніву виявляти і, зітхаючи, казали, як колись про старого Хмельницького говорилося: "Бог один знає, Бог один відає, що наш гетьман думає-гадає". Отся примівка і тепер приходила всякому на гадку, й тому ніхто не важився бентежити задуманого гетьмана. Про що він думав? Чи про царські слова: "Слухай, що Меньшиков скаже", чи про свою куму з хрестин у Вишневецьких, гарну княгиню Дольську, чи про Саса і Ляса, про те, з ким йому кидатися в небезпечний вир великої війни, чи про Київ як нову, блискучу столицю відродженої і обновленої України, чи прямо про тую троянду, яку він не забув узяти зі стола і яку ще й тепер тримав у руці, хоч вона вже таки добре прив'яла? Ніхто й ніколи не міг угадати гадок гетьмана Мазепи, навіть найближчі до нього люди, — ні. — Щось ми, панове товариство, присмирніли, як черц, — промовив нараз гетьман, стаючи зі свого високого крісла. — Невже ж. мої полковники задивилися на царя та й собі хочуть після обіду спати? Що правда, то вже й князь Мономах радив своїм дітям переслатися в полуднє, бо такий сон покріпляє тіло, але ж тепер, славити Бога, вже підвечір іде, а підвечір навіть дітям не дають уснути, бо воно недобре. Може б, ми по старосвітському обичаєві завели танець. Молодіж сама, бачиться мені, не хоче починати. Господар, почувши це, дав музикам знак, і ті заграли якоїсь сумовитої думки. Гетьман повільним кроком пішов у покої, відшукав хазяйку і попросив її до танцю. Випрошувалася, казала, що її вже не до того, але гетьман, показуючи на свою голову, питався: — А невже і мені до танцю? Мені біда грає. Козака і гопака не обіцяюся з вашою милостю танцювати, але польонеса можемо перейтися по салі, а тоді хай молодіж танцює собі що хоче. Музика заграла польонеса на українську тему, і гетьман з Кочубеїхою поплили по воскованій долівці. За ними йшли полковники, помінявшися своїми жінками, Войнаровський, Орлик, Кочубеїв син, Василь Васильович, і навіть той старий сотник; що про шляхту розказував. Він замикав хоровід. Раз у раз підкручував вус, вихилявся, хапався рукою за серце, бо казав, що так шляхта польонеса танцює. Інші танцювали поважно, прямо йшли, ніби у якомусь святочному поході, пильно вважаючи на першу пару. Гетьман був мистець провадити танці. Колись славний у світі гуляка, за котрим дуріли жінки й дівчата і котрого любовних пригод навіть на воловій шкірі не списав би, затримав легкість рухів, почуття темпа й розуміння, що краса танцю не засновується на розгуканих скоках, лиш на зіспоєнню руху зі звуками в одну мистецьку настроєву цілість. Обійшовши салю довкола, гетьман поділив свою танцюючу армію на дві частини, з одною сам пішов у праві двері, другу лівими попровадив Войнаровський. Так обійшли вони всі більші покої на долині двора і знову злучилися в салі. Пари розвинулися в колони гетьманову і Войнаровського, колони стали напроти себе як дві армії ворожі, пустилися, ніби атакою, на себе, аж нараз зупинилися і поклонилися собі. Тоді мужчини стали кланятися своїм дамам, дякувати їм за танець і відводили на місця. Гетьман відпровадив Любов Федорівну до того покою, з котрого привів її. Як вернув у салю, всі підходили до нього і дякували за гарний провід. — Було колись, — отвітував гетьман, — минулося. Правда, Апостоле? Тепер нам інші танці на умі. — Правда. А все ж таки розібрало мене, мов вовка опеньки, а сорочки, бачиться, навіть прати не треба, така мокра. — Жаль дуже, що пан гетьман не бачив, як наш сотник польонеса йшов. — Я, — озвався, підморгуючи, сотник, — по-шляхецьки: гуляй, душа, без контуша, шукай пана без жупана, — я інакше не вмію, лиш по-панськи. — Ви, пане сотнику, — жартував з нього Кожухівський, — мабуть, із тих панів, що про них співають: штани мої сині, вдома двоє в скрині, так скинь же мої, коли в тебе є свої. — З другого ся насміваєш, а за себе забуваєш, — відповів сотник, підморгуючи сивою бровою, — смішки з сусідової кішки, а як своя здохне, то плакатимеш. — Добре тобі так, Кожухівський, — запримітив гетьман, — не зачіпайся зі шляхтичем, знай пана. — Розібрало собі хлопство, — буцімто нарікав сотник, — ніякого шацунку для ослячої шкури не має, ніякої реверенції, дальше з одної миски їсти схоче. Треба б нам пригадати, почому лікоть кваші! — Жарти набік! — перебив Апостол. — Ти б нас, пане гетьмане, повів так, як у тому танці, до бою за визволення всього народу козацького, українського, о, то б був гарний танець! — В тім танці, пане Даниле, на який ти нагадуєш, два кінці, от що! Та коли б ви мене так слухали в ньому, як слухали тепер... а то... — і гетьман не докінчив речення, бо надійшов Кочубей і питався, чи можна починати козака. — Будь ласка, — відповів гетьман, — і побачимо, як молоді гуляють, та пригадаємо собі, як ми колись гуляли, чи краще. Музики вдарили козака. Але ніхто не зважувався починати. Аж Орлик підійшов до Чуйкевича і шепнув йому до уха щоби він попросив хазяйську доньку, бо так воно годиться. — А чому ж саме я? — спитав Чуйкевич. — Відомо чому, — відповів Орлик, — іди! І Чуйкевич підступив до Любові Федорівни: — Чи позволите, пані матко, повести вашу доньку в танець? Любов Федорівна притакнула головою, і Чуйкевич подав руку Мотрі. Пішла, ніби не знаючи, де і з ким гуляє. Очі, злегка прислонені повіками, ковзалися по стінах, утікаючи і перед жадібними поглядами молодих, і перед старечими очима, котрі залюбки приглядалися до тої незвичайної краси, ніби до якоїсь надземської з'яви, що ось-ось несподівано і зникне, як несподівано виринула перед ними. Вечірні сумерки гасили яркі коліри вбрання, долівка вповивалася сивавим димком, і здавалося, немов Мотря не доторкається землі, лиш пливе у повітрі, то лебідкою посувається по хвилях спокійного ставка, то знов ніби пшеничкою хвилює під шум вечірнього вітру. Чуйкевич достроювався до неї. Не підстрибував, не викидав руками й ногами, лиш ніби у якомусь забуттю гонив свою мрію. Манила його, кликала "ходи", і він ішов, — на край світа пішов би за нею. Вже, вже зловить її і притулить до себе, і пірве в обійми, і понесе на буйному коні, — та ні. Мрія розпливається у хмарах, була й нема, вже далеко перед ним, приманчива, зрадлива, невловима. Аж таки попалася йому в руки, і обоє закрутилися, мов вітряна курява на шляху, тупнули чобітками і стали... — А-а! — почулося кругом. — Як хороше танцюють, як гарно. Ніби створені для себе, щоби так всі свої молоді літа прогуляти. Прислуга світила свічки. Зробилося ясно в салі. І замигтіли пишні дівочі вбрання, і навіть козачки, ніби заохочені Мотриним танцем, пустилися й собі по блискучій долівці. Але другої такої гарної пари вже не було... — Ваша милість, Мотря Василівна, прегарно танцюють, — сказав гетьман до Мотрі, котра ще й не вспіла присісти на свойому кріслі. — Хто ж то навчав вас так гарно танцювати? — Чужих танців учив мене танцмайстер, що його батько привіз був, француз, а своїх я не вчилася від нікого, бачила, як другі танцюють. — І краще танцюєте від усіх. Нічого не пожалував вам Господь. Сподійсь, що й доброї волі не пощадить. — Спасибі вашій ясновельможності, — відповіла Мотря спускаючи очі додолу. Ніхто й ніколи не бачив її такою лагідною і покірною, і всі дивувалися тій зміні, а найбільше Любов Федорівна. "Хтось причарував мені дівку", — гадала собі. Музики вдарили метелиці, і на салю влетіло чотирьох козаків-сердюків, що з гетьманом приїхали. Вони й на гетьманському дворі славилися першими танцюристами й гуляли не раз на втіху гостей на пирах у Києві і в Батурині. З ними ніби степовий вітер улетів у салю. Ожили не тільки люди, навіть найстарші, але й вікна стали крутитися, і долівка ніби підскакувала під козацькими чобітьми. Годі . було слідити за їх бистрими скоками, за рухом ніг, бо вони, як буря, неслися по салі, тільки поли їх жупанів розвівалися, тільки червоні сап'янці мигтіли поперед очі, тільки чуби скакали, як живі. — Як гуляв, так гуляв, Ні чобіт, ні холяв, Як додому прийшов, Не було й підошов, — приспівував сотник, плескаючи в долоні. — Ти з-за Дніпра, я з-за Десни, Погуляємо до весни, — доповідала Апостолиха, пригадуючи собі молоді літа. А Данило Апостол вигукував: — Ой ти, ткач, ниткоплут, А я бондарівна, Піди геть, відчепись, Я тобі не рівна. Козаки не зважали на спів, котрий навіть не підходив до їх танцю. Але гостей обхопила така охота, що вони плескали у долоні, як на весіллю свахи, притупували чобітьми та підпригували жваво. Танцювала Романиха з Романом, Загубили калиточку з тютюном. Буде тобі, Романихо, з Романом, Як не знайдеш калиточки з тютюном. Ото! — гукнув Апостол, коли згубила, так пиши пропало! Музики втихли, і сердюки як влетіли, ніби буря, в салю, так і вилетіли з неї. Лише старий сотник, не помітивши цього, дальше співав: — Ой так, таки так, Де урода, там і смак. А у мене від віку Ні уроди, ні смаку. Аж глянув кругом і перехрестився: — Ігі! Були й нема. Поїхали до млина. Не буду ж і я дурно співати, треба себе шанувати. — Не дурно, бо вас слухаємо. — Погано ти, бабо, співаєш. Але довго... Правда? Тим часом до сіней увійшло дванадцять бандуристів. Старі, сивий волос на сліпі очі налізає, вуса з сорочкою ніби з одного прядива ткані. Сиділи на лавках півкругом, наче їх давнина до Кочубея в гості прислала. Гетьманові фотель поставлено напроти бандуристів, гості посідали й поставали кругом, і бандуристи вдарили в струни. Великі сіни наповнилися звуками многострунними, забриніли шибки у вікнах, загомоніли дубові одвірки — пісня давнини наближалася. Від степів, від могил ішла, холодним вітром віяла, ніби мерці з гробів повставали й мечами бряжчали й кайданами дзвонили. То не пісня була, а правда, сумна правда, про котру нинішні люди забували, тая правда, котру гонять люди, а вона завше правдою буде. Із города Козлова до города Трапезонта Гуляла галера цвіткована-мальована, Чотирма цвітами процвітана, Першим цвітом процвітана — Злато-синіми киндяками побивана. А другим цвітом процвітана — Турецькою червоною габою обвивана; А третім цвітом процвітана — Християнською кров'ю фарбована; А четвертим цвітом процвітана — Невольниками осажена. І не одному із гостей генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея здавалося, немов він бачить отсю чотироцвітну галеру, що колищеться на Чорному морі, відпливаючи в забуття. Обривають вітри злотисто-сині киндяки а дощі змивають червону габу турецьку, тільки кров християнська багриться на ній, тільки чути плачі невільницькі. Українська галера! Втихомирилися струни, дванадцять рук на хвилину у воздухах повисло, а потім, як крила знеможених високі летом птиць, опустилися на верхняки. Ніхто не виявляв свого вдоволення ні з гри, ні зі пісні, ждали на дальші співи. Поклоняється бідний невольник Із землі турецької, із віри бусурманської У городи християнськії — до отця, до матусі. Що не может він їм поклонитися, — Тільки поклоняється голубоньком сивеньким: "Ой ти, голубоньку сивенький! Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш. Полети ти в города християнськії До отця моєго, до матусі, Сядь, пади на подвір'ї отцівськім, Жалібненько загуди, Об моєї пригоди козацької припом'яни. Нехай отець і матуся Мою пригоду козацькую знають, Статки-маєтки збувають, Великі скарби собирають, Головоньку козацькую Із тяжкої неволі визволяють... Тихенько й поважливо, то знову грімко й зворушливо розказували кобзарі про горе й муку козацьких бранців-невольників у чужих каторгах і темницях. Скільки їх загинуло, не діждавшися, поки батьки та брати позбудуться своїх статків і достатків, не вернулися до батька і до матки, погибли, добуваючи слави й обороняючи волі. М'ягкосердним жінкам сльози заблистіли в очах, мужчинам ніби миш заскребла по серці, бо не один мав на своїй совісті забутого товариша, брата або свата, що заков'яз не в турецькій, а в новій неволі, у Польщі, Литві, Волощині — скрізь, куди не носило козацьких буйних голов. — Визволь, Боже, бідного невольника На свято-руський берег, На край веселий, Між народ хрещений!.. — кінчили невольницький плач бандуристи. Гетьман почув на собі багато очей, котрі з усіх сторін гляділи на нього, ніби благаючи визволення з нової, московської неволі. Кобзарі заграли й заспівали думу про смерть козака на Колимській долині. Проспівавши початок, вдарили сильніше в струни і грімко, одноголосне почали благати-закликати: — Поможи мені, отцева й матчина молитво, на колінах стати, Семип'ядную пищаль у руки достати, По три мірці пороху підсипати... Тут уже старі козаки-полковники не втерпіли і разом бандуристами однозвучне заголосили: По три кульки свинцевих набивати, Орлам-чорнокрильцям, Козацьким довірцям, Великий подарунок посилати. Кого вони під тими орлами-чорнокрильцями розуміли, неважко було вгадати, бо всякому козакові отсей чорний, північний орел понад головою в хвилину тихої задуми важким крилом шумів. Гетьман зрозумів ті думки. Йому здавалося, що він отеє поміж своїми людьми у Кочубеєвім дворі, мов перепілка у гнізді з дітьми перед шулікою ютиться, і що його святий обов'язок або тих дітей захистити, або життя своє за них віддати. На це він і рішився... І заграли й заспівали, припочивши хвилину, співці бандуристи про смерть гетьмана Богдана. А коли дійшли до слів: То не чорні хмари ясне сонце заступали, Не буйні вітри в темнім лузі бушували, — Козаки Хмельницького ховали, Батька свого оплакали... Коли до тих сумних слів доспівали, у Кочубеєвих сінях зробилося сумно, як на поминках, по панахиді. Всяке пригадало собі блискучі хвилини з життя й рейментовання великого гетьмана, всім, як живі, явилися перед очима картини його походів, боїв і побід, замигтіли надії та сподівання, заграли воскресні дзвони на те, щоб перейти на похоронну ноту. "Зажурилася Хмельницького сідая голова", бо наступав на нього найгірший і найлютіший ворог, якого він одного в світі боявся, — безвихідна недуга. І зажурилася Мазепина сідая голова, бо він почував, що наближається година, коли йому прийдеться кінчити це, що почав його поперед тим. Невже ж йому це діло поведеться? І співці, і слухачі втомилися, мандруючи за звуками кобзи, дружини вірної, бандури мальованої дванадцятиструнної, по зарослих шляхах України. Серця їх наповнилися ущерть і жалем тихим, сердечним, і завзяттям сміливим, молодецьким постояти, як батьки стояли, за правду людськую, за віру святую християнську. — Усім слушащим, Усім православним християнам, Сьому домодержавцю, Хазяїну й хазяйці Подай, Боже, на многая літа! Загомоніли ще раз усі дванадцять бандур і змовкли. — Спасибі вам, батьки бандуристи! — дякував Кочубей, — і від мене і від моєї жінки, спасибі! Гарно ви нам грали, а ми старовину згадали, щирая вам за те будь дяка. — І я вам також дякую, — озвався гетьман, — бо дуже люблю і шаную бандуру; це наш козацький струмент, наша справжня вірная подруга. — Богу дякуйте, не нам, — відповіли співці... Гетьман підійшов до одного з них, взяв із його рук бандуру й оглядав. Оглянувши, став пальцями перебирати по струнах. А з-під його пальців добувалися звуки якісь-то інші, нібито м'якші і якісь лагідніші, "панські". Підійшла до нього Любов Федорівна, просячи, щоби зробив їм честь і заграв. — Що ж би таке? — А тую пісню, що ви її склали. — Яку? — А про згоду. І гетьман заграв та й заспівав свою пісню про згоду. Уважно слухали Кочубеєві гості співу бандуристів, але тепер зробилося так тихо, ніби всі завмерли. Мало кому доводилося чути, як гетьман грає, не один не почує вдруге. Та й гарно ж грав Мазепа, хоч і на інший лад, ніж бандуристи, ніби вчено. То була друга, не народна музика, бо й пісня була інша, ніж думи. — Нема люби, нема згоди От Жовтої взявши Води, През незгоду всі пропали, Самі себе звоювали, — нарікала Мазепина пісня, вказуючи на гріхи й на хиби тодішніх українських панів — старшин та завзиваючи їх до згоди. — Самопали набивайте, Острих шабель добувайте, А за віру хоч умріте, І вольностей бороніте! Нехай вічна буде слава, Же през шаблю маєм права! його голос зразу лагідний, ніби журливий, кріпшав з кожним віршем, а наприкінці зробився різкий і могучий, ніби приказ начального вожда. Задзвеніли козацькі шаблі, застукали чоботи об кам'яну підлогу, і загриміло по всіх салях Кочубеєвого двора: — Нехай вічна буде слава, Же през шаблю маєм права! Гетьман сидів з бандурою на колінах, і гірка усмішка блукала по його тонких устах, ніби звуки викликували її. Мотря не зводила з нього очей, як зачарована. Чуйкевич підпирав одвірок своїми кріпкими плечами. І він нікого, крім гетьмана, не бачив в ту хвилину. — Не вмію я на старосвітській бандурі грати, — казав гетьман, віддаючи струмент бандуристові, — на ній так мало струн і самі кишкові, я привик до метальових. — У Мотрі, — казав Кочубей, — є нова бандура, з метальовими струнами, принеси її, Мотре, пану гетьманові! — Принести? — спитала дівчина, повертаючись до гетьмана. — Будь ласка! — спробуємо, яка. Може, мої руки краще підійдуть до неї, а може, вона, привикши до тонких пальчиків дівоцьких, під моїми і грати не захоче. Побачимо. Мотрин покоєвий зі свічником біг скоро по сходах, Мотря ішла за ним. Знімалася угору... Гетьман мав грати на її бандурі... Вбігла до свого покою, зняла зі стіни бандуру, обтерла її чистим рушником, порох зі струн здмухнула і несла не за ручку, а піддоживши обі долоні під сігідняк, як святощ яку... Гетьман мав грати на її бандурі. Не знала, чому кров ударила їй до голови, чому по висках ніби хтось молотком стукав. Сходи скрипіли під її чобітками, всі дивилися, як сходила згори, гарна, зарум'янена, ніби якесь невідоме сонце на неї світило. Ще два сходи, ще один — і ступила на кам'яну долівку. Всі розступилися. Між нею і гетьманом не було тепера нікого. Які ж ті сіни довгі! Нащо батько такі великі поклав? Чиї то очі так дивно дивляться на неї, такі дивні, очі...? Ще крок, ще два — і гетьман простяг руки, щоб прийняти від Мотрі бандуру. Задрижали під Мотрею ноги, захитався спідняк на дрібних дівочих долонях... якийсь жалібний стон, якийсь сумний бреньк — і розбита бандура лежала між Мотрею і гетьманом на твердих зимних плитах. Мотрі світ закрутився в очах, затанцювали стіни, задрижала земля, і вона, як сокирою підрубана ялиця, повалилася на землю. Кинулися до неї батько, мати, Чуйкевич прибіг з холодною водою, тітка принесла цілюще зілля. Її підняли й понесли на горище, з котрого вона перед хвилиною сходила, ніби з хмар на землю. Гетьман стояв і дивився на порвані струни розбитої бандури. Потім схилився, прикляк і хотів їх збирати, та старшини не дали. Позбирали... ЄВА Вечерю їли тихо і на скору руку. По вечері мала бути "огнена потіха", але на рішуче бажання гетьмана її відлежено до другого разу. І завтра буде ніч. Козакам приказали зараз по вечері йти спати, щоб у дворі не робили криків. І дійсно, ще й Великий Віз не викотився на небо, як над Ковалівкою воцарилася тишина. Кочубеїв двір подобав на зачарований замок, в котрім завмерло всяке життя. Гетьман попрощав товариство й пішов до своїх покоїв. Казав, що притомився. Тільки в одній з бокових кімнат спущено грубі занавіски, зачинено двері на ключ, і кількох полковників засіло до карт. Кочубей приніс їм спорий збанок меду, великий півмисок вуджених гусячих ніг, кошелик сушених сливок, начинюваних тертими мігдалами, побажав веселої забави і пішов на горище подивитися, що робить Мотря. Ідучи по сходах, зітхав, бо не від того був генеральний суддя, щоб і собі побавитися картами. Забава була, мабуть, гарна. Поки в гаманці є червінці і таляри, поти гратимуть і гроші, а потім прийде черга на мисливських собак соколів, на коней зі збруєю і без збруї, на дорогі, суто , золотом перетикані пояси, що мали таку саму вартість, як і дзвінкий гріш. Тихо, як тільки міг, відчинив генеральний суддя двері від Мотриної спальні й увійшов туди. Горіла тільки лампада під образом Богоматері, — її тускле сяєво мерехтіло кругом, як крізь сон. Кочубеєві треба було дуже уважно ступати, щоб не потрутити чого по дорозі. Занавіски при ліжку були розсунені. Крізь той розсув побачив Кочубей Мотрю. Лежала горілиць з розпущеним волоссям, котрого не було як і коли на сон згорнути. Віддихала рівно й глибоко, як віддихають здорові люди в сні. З лампади падало на її обличчя скупе синяво-золотаве світло, і, коли б не віддих, можна б було гадати, що це статуя з мармору лежить у ліжку. Кочубей нахилився, і здавалося йому, що бачив на устах своєї доньки не згірдливо-гордий усміх, як звичайно, а якийсь ласкавий і покірний, ніби вислів щастя, котре вона бачила в сні. Біля ліжка сиділа Марія Федорівна. Кочубей узяв її за руку і повів під вікно. — Як же там? — питався шепотом, щоби не розбудити сплячої. — Богові слава, — пройде. — А Любов Федорівна була? — Ні, знаєте, що вона на горище не ходить. — Нині могла потрудитися її милість, пані генеральна судеїха. Знала, що в мене такі гості... — І Кочубей спохмурнів. — Крута жінка тая Любов Федорівна, дуже крута, аж безсердечна. Це, — показав рукою на ліжко, — її діло. Дратує дівчину і доводить до недуги. Коли б мені скорше віддати тую Мотрю, бо двох їх забагато в моїй хаті. — Трафила коса на камінь, — відповіла Марія Федорівна. — Не на камінь, а коса на косу, бо й Мотрина вдача непокірлива навіть для матері, А за хірургом післали? — спитав нараз Кочубей. — Не посилали. Любов Федорівна не веліла, а Мотря теж лікарів не любить. — Хорих не питаються, що вони люблять. Зле, що не післали. Людям дивно буде. Ще, чого доброго, гетьман спитається, що лікар повів, і який же я йому дам отвіт? Біда мені з тими жінками, ой, біда! Жаль мені дитини, що їй в батьківській хаті не так, як треба і як могло би б при моїх багатствах. Та що я тепер пораджу? Не буде зранку, не буде й до останку. Марія Федорівна мовчки слухала жалів свого швагра. Знала, що перед нею одною, як перед сестрою своєї жінки.! він міг розкрити своє серце. Говорити не було що. Годі було виправдувати Любов Федорівну, але й не годилося також доливати сливи до огня. — Як же ви гадаєте, Маріє, що таке Мотрі? Видужає вона? — В Бозі надія, що завтра встане. Вона вже від самого ранку була якась незвичайна. Бентежилася не знати чого — приступало до неї, — знаєте, як-то з нею деколи буває. Бідна дівчина. — Nihil sine causa [18]. Якась і тому є причина, не лише мати одна. — Причин, може, й багато. Вона начитана, їй треба іншого товариства. Дівчата, — що для неї дівчата? Заспівають, казку розкажуть, та й тільки. Я стара, вона любить мене, але я їй не товаришка. Мотрі душно в хаті, її душа рветься до великого діла, вона небуденна дівчина. Подумайте, вона журиться долею України, розуміє тую небезпеку, що грозить нам. Вона все добре бачить, може, краще, ніж не один, що пірнач носить. — В тім-то й біда, бо жінці веретено, а мужчині меч, так було перше, і так повинно лишитися. — Бог святий знає, як воно повинно лишитися. Може б, воно й не завадило було, коли б у Богдана та в Дорошенка були політичні жінки, хоч би такі, як Виговська, пошли їй, Боже, царство небесне, чесна й хоробра була паня. А Регіна Жовківська, тямите? — Чому б то ні. І про Гальшку з Острога знаю, та яка її доля? Не бажав би я такої для своєї Мотрі. І тому, скажу вам щире, рад би я її за Чуйкевича віддати. — А я, гадаєте, ні? Кращого мужа годі собі й подумати. — І Любов Федорівна за ним. Все складається як слід. Тільки щоб Мотря хотіла. — Не треба їй того казати. Нехай воно між нею і Чуйкевичем виясниться. Це найкраще. — Мотря нині якась така покірна була, така лагідна, як голубка. Як ви гадаєте, чому? Не знаю і не питаюся її. На мою гадку, вона так тішилася, що приїхав гетьман. — Гетьман? — мало не крикнув Кочубей. — Так, гетьман, Іван Степанович. — Чому ж би то? — Бо він для неї чоловік з тамтого століття, з великих часів, котрі вона так любить. — Ага, — і генеральний суддя заспокоївся. — Можливо, можливо, що так. Мотря ворохнулася в ліжку. Марія Федорівна підійшла до неї і наслухувала, чи спить. — Спить, — сказала, вертаючи до швагра. За вікном зривався вітер. Місяць викочувався з-поза хмар. На дуплавім дереві гукав пугач. — Тю! Не мав коли верещати, аж нині! Не люблю я тієї птиці. Скажу їх винищити до лаби. Ще мені гетьмана збудить або Мотрю. — І пугачеві життя миле, — відповіла Марія Федорівна. — Як жиє, то видно, що і його треба. Все має свою ціль на світі, все, Василю Леонтійовичу. І навіть лихих людей треба, щоб добрі ще кращими ставали. — Так кажете? — і Кочубей понурив голову. Думав. — А що таке добрий чоловік? — спитав нараз. Марія Федорівна не відповіла... — Дякую вам, сестро, — говорив, прощаючись, генеральний суддя, — що ви так про Мотрю дбаєте. Ви їй ніби мати. Ще краще. Не відмовте ж і надалі своєї опіки, а як помітите щось незвичайного, скажіть, будь ласка, мені. І вийшов. Марія Федорівна посвітила йому на сходах і заждала, поки не зійшов у сіни... Бачила, як сунувся попід стіну, злегка ступаючи, щоб не збудити кого, бо по всіх майже покоях, крім їдального, спали його гості. Навіть у балевій салі настелено сінників попід стіни і перин для молодших, але знатних родом і службою, яким належався ночліг у самому дворі, а не десь у канцелярських та економських будинках. Біля гетьманських покоїв стояло двох сердюків на варті з шаблями наголо. Тільки шапки їм дозволено поскидати, бо ніч була душна. Переходячи попри двері, за котрими полковники грали в карти, Кочубей спинився на хвилину і наслухував... Грали і шепотом приговорювали до карт. — Царем її, чортову бабу, — шепотів котрийсь, — хай не козириться. — Грибок набок, боровик іде! — говорив хтось другий, побиваючи короля асом. Кочубей чув, як хтось згортав гроші і як Апостол говорив: — Шабас! Вип'ємо! Карта хміль любить. — З чого хліб єси, того й бережи! — відповіли йому. — І Не рад, що гроші, як жид, до себе горне, ще й пити хоче! Кидаймо дальше. Кочубея обдало тим окремим повітрям, яке буває за картяним столом, тими жартами й примівками, тим нервовим хвилюванням, що бентежить грача і тоді, як він виграє і як програє. — Краще з розумним свині пасти, як з дурним в карти грати, — почув Кочубей крізь двері і, боячися, щоб не зірвалася буря, яка деколи при грі й між найкращими товаришами буває, застукав у двері. — Це я, — говорив тихцем, — Василь Леонтійович, пустіть! Відчинили, увійшов. І добре зробив, бо двох грачів уже от-от і скочили б на себе. Кочубей просив їх сідати, і сам сів поміж них. — Замість сваритися, випиймо по чарці. Мід добрий, ще покійний батько ситив. За вас обох здоровля. Випили. Василь Леонтійович попросив, щоб і йому карти дали. Але не брав по одній, чекав, аж дістане всі. — Не буду дивиться, — казав, — нехай козириться. Але карта йому не писала. Таки чимало програв. Пригадав собі Любов Федорівну, котра не любила, щоби він грав, і котра, лихий зна як, усе вгадала, скільки червінців, де й коли він програв, і то не на сотки, а на десятки, хоч який багатир був! Пригадав собі і поцілував стіл. — На нині досить, треба йти спати. — Потішся, Василю, — жартував з нього Апостол, — що хто не має щастя в картах, цей має його в любові. Любов Федорівна вже, мабуть, нетерпеливо дожидає тебе. Кочубей похнюпився. Не любив, як йому нагадувати про жінчин пантофель. — Така пані, як твоя, — потішав його Апостол, — то й не жаль за спідницю -триматися. А що ти програв, то це ніби хтось із вола каплю крові вицідив. Не почуєш. — Добрий господар від своїх гостей не виграє, — відповів Кочубей. — Але, може б, ми всі йшли вже спати? — Підемо. До рана ще далеко. Добраніч тобі! — відповів Апостол, замикаючи за Кочубеєм двері. Тримаючися стіни, побрів Василь Леонтійович до своєї Святині. Тут йому тепер постелили, бо його спальня була ж занята одним із гостей. Василь Леонтійович був притомлений і тішився заздалегідь м'якою, з лебединого пуху постелею. Веселі малюнки розважать його перед сном. Бадьоро відчинив двері та на і дорозі сторопів... У святині сиділа Любов Федорівна, так, як це предсказав Апостол. — Ти ще не спиш? — спитався її Кочубей. — А ти? — Я був у своїх гостей. — А я на тебе ждала. — Десь поночі... — Хіба жінці не вільно?.. — І, зміняючи нараз голос, спитала: — Багато програв? — Як програв, то свої, — відповів Кочубей, бо гнів його збирав. — Усе твоє. А мені то вже хіба чотири дошки й землі трошки. Що? — Це всіх нас чекає, жінко. Багатства з собою не забереш, лиш чисту совість. — Піп. Проповідуй! Бо я, грішниця нерозкаянна, на прощу не їзджу, у церкві не буваю, нищим милостині не подаю. Правда? Кочубей рукою махнув і взявся ходити по хаті, скидаючи з себе чим дальше, тим більше і гніву, і одежі, аж лишився тільки в шараварах та в сорочці. — Може б, ще і її скинув, що? — спитала, закопилюючи губи, Любов Федорівна. — Такий-то ти "респект" для мене маєш. Наближалася подружня буря, з котрої звичайно Любов Федорівна виходила побідоносно, дякуючи своїй великорічивості і бойкій, на диво, вдачі. Але нині вона собі тієї бурі не бажала, а окремим наміром прийшла. Обтираючи лівою рукою товсті губи і зітхаючи глибоко, сказала: — Ти так усе. Я до тебе з серцем, а ти до мене з перцем. — Ані я серця не бачу, ані перцю не маю. От верзеш, сама не знаєш що. — Тепер — верзеш, а колись-то — щебетала. Такі ви всі! Добре зробила моя сестра Марія, що незамужною до сивої коси досиділа. — Ану, пускай потоки, пускай, вже пора мене на камінь брати, пора, пора, бо я ще замало турботи маю. — Невже ж я в твоїй турботі винувата? Невже ж я не була тобі вірною і чесною жоною? Невже ж я не ставала тобі і робітницею пильною, і дорадницею добросердною? Тим "невже ж" Кочубей кінця не бачив, бо, мабуть, і професор риторики в Київській академії не був так краснорічивий, як жінка генерального судді Кочубея. Тому він, замість перечити їй, сів віч-до-віч і, беручи її за руку, спитав: — Кажи, Любонько, що в тебе нині на серці, говори, я слухаю і, як кажу, що зможу, поможу. — Мені нічого не треба... Мотря мені на думці. — І мені. — Що ж ти про неї гадаєш? — А ти що? — Зле. Ти бачив її нині. Прости, Боже, що я щось таке кажу, але вона виглядала, як Пречиста Діва на образі Благовіщення. Така покірна, захоплена, а на його дивилася, як на ангела, що з небес злетів. — На кого? — Ти ще питаєш? Господи, які ж ті мужчини дурні! Дивляться і не бачать. На старого женолюба, на нерозкаяного прелюбодія. Догадався? — Ні! Кочубеїха аж руки заломила. — На гетьмана Івана Степановича Мазепу. Чув? — Я не глухий, але що тобі такі, жінко, за гадки до голови приходять? Невже ж Мотря не має молодших женихів? Невже ж перший Чуйкевич не пара для неї, старого гетьмана уподобала собі. — В старій печі сам чорт палить. — Ти так по собі? — Василю, або говори зо мною по-людськи, або я йду. Ти, видно, випивший! — Прости! Але твій здогад розсмішив мене. — Ну, ну, смійся, аж він насміється над нами. Це ж якийсь чорт, не чоловік. Усіх причарував до себе. Мотрю, видно, також. Бачив — не видержала, обімліла. — Не своя була з самого ранку. — Хто тобі це сказав? — Сестра твоя, Марія Федорівна. — Знайшов церквоньку Богу ся молити. Моя сестра теж дев'ятої клепки не має. Вона теж на старого гетьмана дивиться як на Бога. Гадає, Сомкова душа вселилася в нього. Це якісь біснуваті жінки, і моя сестра, і твоя донька. — А твоя — ні? — Твоя, бо ти її від малої дитини розвіз, як циганську фанду, а тепер кому клопіт? Мені. — Який там клопіт? Віддамо за надійного чоловіка, і клопотам кінець. — Волами її до престола потягнеш, — ая! Побачиш. Я вже знаю. Я вже все розумію. Я не така короткозора, як ти, що дивишся і не бачиш, ніби заяць, з незамкненими очима спиш. — Ну, ну, який там я тобі заяць? Добрий мені заяць — генеральний суддя! — Ха, ха, ха! Генеральний суддя. Що таке генеральний суддя? — Перший по гетьмані чоловік на Україні... от що! — Отож-то біда, що по гетьмані. Як гетьмана нема дома, то дістане наказну булаву. На, маєш, синку, пограйся хвилинку... Яка в тебе сила? Де твоє військо, крім власної сторожі? Якою землею ти заправляєш, крім своїх собственних маєтків? Підручний ти гетьманський, та й тільки! Його чиновник, а я твоя жінка. — А ти ж хотіла, щоб я чим був? — спитав Кочубей. Кочубеїха встала, підняла голову гордо, взялася за підбоки і виповіла одно слово: — Гетьманом! Але як вона те слово вимовила! Кочубей лиш вус свій крутив. Не відповідав нічого. А вона: — Невже ж є чоловік з більшими маєтками, як твої? З більшими заслугами, як ти? З більшим значінням у своїх і в царя, як Кочубей? Невже ж у котрого з наших полковників є така жінка, як Любов Федорівна? — А Скоропадського Настя? — О, куди він стріляє! Я знаю, що для вас нема другої від Насті. І гарна, і мудра, і діяльна. Шкода, що ти старий. — Ну, ну, не сердься, Любонько, я тільки так, щоб трохи охолодити. Мені вже не до Насті, а до постелі. — Хочеш, щоб я собі пішла? Така-то з тобою розмова! Але я нині не вступлюся, поки тобі правди не скажу, бо пора. Отже, знай, що з гетьманом треба щось зробити, дальше так оставатися не може. Його і довбнею не діб'єш. Ожениться, виведе дітей і за ними оставить булаву. Наслідственне гетьманство заведе. Це я тобі кажу. — Його сила, його воля. — А ти ж то що? Прихвостень який, чи як? — кажи! Дивись, на Мазепі святий Андрей. У нього і в царя. А на тобі що? Хлопові і грошей досить. Цар хотів і тобі Андрія почепити, та гетьман не дав. Не хотів, щоб його двох людей на Україні носило. — Не вірю! — Вір чи не вір. А я доказно знаю. — Від кого? — З нової коршми. Ти знаєш, туди не лиш наші, але й царські люди заходять. Там стіни вуха мають. — Гарні шинкарівни, — розумію, — і Кочубей відкашельнув значучо. — Не лиш гарні, а й хитрі, не такі, як ти, що під тобою треба солому палити, щоб рушити з місця. — Досить уже ти рухава в мене. — Рухава чи ні — це вже моя річ, але знай, що коли б я руки за пояс заткнула, так, як ти, то скапали би Кочубеї, як не підчитувана свічка, от що! Кочубея це заболіло. — Я знаю, що над тебе нема, не було і не буде, а я негодяй, лінтяй, віхоть з чобота лівого. От що я. — Того я не кажу, але треба б тобі раз очуняти, треба би розплющити ті вузькі очі... — Татарські — що? — Василю! Ще одно таке слово — і я завтра до твоїх гостей не вийду. Побачиш! Хай собі гадають що хочуть. Кочубей перестрашився. Він знав, що Любов Федорівна не любить даром грозити. У неї слово — що в другого діло. — Жінко! — промовив. — Кажи, яка в тебе думка, не мороч мене. Бачиш, я сонний, утомлений, недужий. — Така у мене думка, що Івана Степановича треба післати до чорта, геть! Пора! Кочубей зжахнувся. — Євина дочко, не куси ти мене, я на таке діло не піду. Я генеральний суддя, але всі ми предстанемо на судищі Господнім, от що! — Піп! Проповідуй до кінця. Тобі б не в гетьмани, а в черці. Вбрати кирею, ускочити в мазь і танцювати до Печорської лаври, приливаючи медком до прохожих. "Василь Леонтійович душу спасати йде. Прийміть на послушника в Лавру..." Того ти хочеш. Але поки я жива, того не буде. Кажу тобі: не буде! — і притупнула ногою. — До тебе, жінко, говори — все одно, що горохом до отсеї стіни кидай. Не чіпається. — А до тебе — хоч з гармат стріляй. Тебе аж довбнею по голові гримнуть, тоді й почуєш і скажеш, ов! — Я на таке діло не піду. Жив без святого Андрея і без нього умру, а честі своєї не заплямлю. Гетьман мій товариш старий, а нині він мій гість. Гість в дім — Бог в дім. Ти мене до злого не намовляй. -Я тебе до злого не веду, я твого добра хочу, щоб ти чоловіком став, щоби не минуло тебе те, що належиться тобі, — булава. — Буде голова, буде й булава, — відповів Кочубей і позіхнув, бо хотів спати. — Чекай, псе, аж кобила здохне. Та вона дохнути не хоче. — Не моя річ, а, Божа. — Святий! Тю! Ти баба, а не мужчина, баба! Біда мені з тобою. Краще мені було посивіти дівкою, ніж за тобою весь вік капарити, — і Кочубеїха перейшла від слів до сліз. Це був у неї старий, випробований спосіб, щоб переконати мужа. Ніхто не бачив, щоб Кочубеїха плакала. Все горда, пишна, рішуча, все велика паня, що звикла не слухати, а приказувати, як плакала, то плакала страшно. Тремтіла ціла, хлипала, підкидало нею, як у лихоманці. Кочубей не міг стерпіти її сліз. Він любив свою жінку. Пригадав собі, яка вона була колись гарна, як коло неї впадали хлопці, як не було такого козака, щоб не бажав оженитися з нею. Пригадав собі перші медові місяці і пізніші літа у вигодах, достатках, у щастю, котре завдячував Ті розумові, пильності, запопадливості, і йому зробилося жаль Любові Федорівни. Припав до її рук, цілував, просив, щоби перестала, щоби вірила в його щире і вірне кохання, у його волю неба їй прихилити. Любов Федорівна ждала того моменту. Обтираючи сльози і вертаючи до свого звичайного спокою, говорила: — Я даром з гетьманом не сиділа. Я брала його на спит. Старий лис, але й я не нинішня лисиця. Розкусила його. І зі старшинами балакала. З усіма. Напідпивку були. Не одно почула, чого по тверезому не сказали би навіть своїм власним жінкам. Отже, знай: гетьман хоче зрадити цареві... — Тс! — зашипів Кочубей. — Не бійся, між нами тільки Бог... Гетьман хоче відірвати Україну від Москви. Хоче відірватися і стати наслідственним монархом, як царі, королі, князі. А щоб прихилити нас до себе, гадає з Мотрею одружитися. От куди віці веде. Побачиш. З Кочубей задумався, а по хвилині: — Нічого страшного тут не бачу. Як вона добровільно піде, хай іде. І таке вже бувало. — Бувало, та не в нас. Я того не хочу. Чуєш? Не хочу. Не треба мені мазепів, хочу, щоб Кочубей гетьманом був.Розумієш? — Кочубей. Велика мені честь — гетьманова теща. Я для тебе честі бажаю, для тебе, Василю, бо вона тобі належиться, а не кому. — Так що? — спитав Кочубей, доведений словами жінки до тої лінії, на котрій і суддя тратить свій власний суд і своє розуміння справи. — Гетьман і його поплечники з Орликом і Войнаровським на чолі, що хочуть відірвати Україну, — це один табор, а тобі треба лаштувати другий. От до чого я веду. — Гу-ум! А я гадав, що ти про насильний спосіб гадала, як леді Макбет. — Я ще не з'їхала з глуздів. І для мене гість — це свята особа. Як ти міг щось такого допустити до своєї голови. — Або я знаю як? Гадав. І добре, що не догадався. Над тим, що тепер казала, слід подумати. Може, воно й правда. А коли правда, треба сповістити Москву. Але не нагло, а політичне, в рукавицях, бо з Мазепою не легке діло. Він кутий на всі чотири ноги. Погадаємо. Мені не хочеться ставити всього на одну карту: або пан, або пропав. Забагато я втратити можу. Землі не заберу з собою, як прийдеться втікати. Кращий горобець у жмені, як синиця на стрісі. Подумаємо над тим. Кочубеїха заспокоїлася. Переломила лід. Знала, що на її стане. Рушила віз, і він покотиться туди, куди вона хоче. Решту зробить час, тривожний час, повний несподіваних і непередвиджених вісток, котрі вона по своїм рецептам буде приправляти і подавати хиткому мужові на стіл. — Добрий ти в мене чоловік, — казала, ласкаючи Василя Леонтійовича, — і не дурний, тільки надто вже чесний і богобоязливий, а нині такі часи, що будь хитрим, як лис, жорстоким, як кодкодрил, хижим, як шуліка, бо заклюють тебе. Погадай, що з Виговським зробили, хоч яка голова, який розум був, який пан! — Так, так, погані нині часи, — притакнув, позіхаючи, Кочубей. — Спати хочеш? Утомився мій старенький. Утомився, — говорила солодким голосом Кочубеїха, цілуючи мужа в чоло. — Добраніч тобі. Спи гарно і спокійно. Не тривожся, не тривожся... Вже дніє... Бувай здоров. Кочубей відпровадив жінку до дверей, сам підійшов до вікна і глянув. Світало. На виднокрузі являлася кривава довга смуга, ніби меч, що відтинав голову ночі. Сади з чорних робилися зелені, безбрежні поля, луги, левади оживали, ніби й собі будилися зі сну й віддихали глибоко. Вода в ставках ясніла, ніби . ставки відчиняли очі, щоби глянути на світ. Співали птахи. Генеральний суддя відчинив вікно і, любуючися ранком, втягав у груди свіже, здорове повітря, пахуче, як найдорожче вино. Куди не глянув, усе його, усе кочубеївське. Багато надбав, та чи в тім надбанню щастя? Щастя у совісті чистій, в певності, що нікому кривди не зробив. А чи він . певний того? І чи певний він свого добра? Чи не виковзнеться воно з його рук, як яка слизь? Непевні тепер часи. І те, що Любов Федорівна казала, теж непевне. Бог його зна, що йому робити?.. На подвір'ю будилася челядь. Гнали козацьких коней до води. Коні, почувши свіжу пашу, іржали. Не був би Кочубей козак, коли б іржання коней не бентежило його, не піддавало нової охоти до далеких походів, до герців і боїв... Було колись. Кочубей відвернувся від вікна і глянув кругом по стінах. Будилися й оживали малюнки. Старинний божок Бакх сидів на бочці з виноградним вінком на лисій голові і закликав людей, щоб пили. "Чоловік не свиня, більш відра не вип'є". Москаль провадив козака на мотузку, здорового, як медвідь, ще й на коні і в повній зброї. "Здоровий медвідь, так кільце в носі". Молодиця тягнула чоловіка за чуб. — Їй-Богу, що вона на Любов Федорівну скидається, а козак — на мене, — сказав Кочубей, кидаючи собою на канапу. Притулився до подушки і захропів, якби хто гарматами котив. Божки і люди танцювали кругом його постелі. ВЕЛИКЕ БАЖАННЯ Сонце знімалося понад верхи старих лип, як Мотря розкрила очі. — А-ах! — і руки сплела над головою. По занавісках скакали соняшні зайчики. Нагадалося тепле літо, цвіти в городі, бджоли над липами, запахло ароматами піль і степів, усміхнулося життя усіма привабами молодості. — Гарно! — і Мотря розсунула занавіски. В спальні було все так, як учора, коли вона збиралася, щоб гетьмана вітати. Тільки одно крісло стояло догори ногами. Мабуть, хтось потрутив. Хтось, не вона, бо .вона ходить уважно... Хто? І Мотря стала думати над тим маловажним питанням. Пригадала собі, як вбігла по бандуру, як несла її гетьманові, як їх очі стрінулися з собою, як їй закрутилося в голові, захиталася земля, і вона провалилася в пропасть, з котрої, як гадала, вороття вже немає. Що було дальше, не тямить. Догадується тільки, що її принесли на горище, поклали в ліжко, будили й доводили до пам'яті. А потім заснула... Пощо збудилася тепер? Чому з тим захопленням не перейшла в невідомі світи? Понесла б туди пісні бандуристів, що зворушили її, і погляд його очей, що, як меч, прошиб її серце, і останні звуки розбитої бандури. Чує їх і не забуде ніколи. Недоспівана пісня... Від його пальців до струн було так близько — а все-таки . вони їх не торкнулись. Не довелося. Може, так станеться з не одним у її життю. Може? "Та від чого воля, від чого сила бажання? Коли я живу, так хочу, щоб і вони жили, щоби сповнилися. Хочу — і поборюся з судьбою. Покорю під ноги всіх ворогів і супостатів і щасливою буду! Хоч одну днину, хоч короткий мент, але мушу бути!" І Мотря зірвалася з ліжка. Почувала в собі нові сили, новий підйом. Ще ніколи сонце не світило так ясно, ніколи липи не пахли так сильно, ніколи килими не принаджували ока такими мерехтливими красками, й ніколи ікона Матері Божої, під якою горіло невгасаюче-світло, не дивилася на Мотрю такими великими, повними виразу очима, як нині. Підійшла до вікна. На подвір'ю стояли осідлані коні, ждали хлопці з соколами на руках, і цілі стада псів суєтилися на ремінних поводах і рвалися в поле. "На лови ідуть. Не знати, чи й він?" — погадала собі Мотря і почула, як серце вдарило сильніше. Не хотіла, щоб побачили її. Сіла збоку вікна й дивилася. Ось ведуть чорного коня з білою зіркою на чолі. Дорогим камінням оздоблений чапрак, сідло нове, не везло ще нікого. Для кого ж би цей кінь, як не для гетьмана?.. Ось і він... В короткім червонім каптані, стрільба через плече, ніяких оздоб, ніхто б і не вгадав, що це гетьман. А все ж таки пізнати. Не по вбранню, бо другі краще вбрані, а по . тій достойності, якою пройнятий його хід, кожний рух, кожний зворот гарної, мов вирізьбленої, голови. Як справно сів на коня! Дав знак рукою, і всі, без крику, без звуку рогів, без мисливської пісні, двигнулися в похід. Чому ж то так тихо їде гетьман на лови? Замість відповіді на це питання, Мотря почула на своїх щоках гарячий рум'янець. Чи не тому, що нездужає вона? Гетьман не хотів тривожити хорої Мотрі. Тривож, тривож її! Навіть тривога, спричинена тобою, люба для неї. Мотря перестрашилася своїх власних гадок, перестрашилася признання, що любить його. Невже ж вона дійсно любить старого гетьмана, свого хрестного батька? Примкнула повіки — і побачила його. Побачила таким, як приймав від неї троянди, і як за столом чарку вгору знімав, і як долоні по бандуру простягав, побачила таким, як перед хвилиною в сідло ускочив. Чому ж вона нікого другого не бачить? Невже ж тут мало гарних і значних, невже ж є між ними хоч один, щоб не схотів .Мотрі за жінку? Чому ж лиш гетьман стає перед нею, водить за нею своїми дивними очима і всміхається тою привабливою усмішкою, перед котрою годі встояти? Чому? Невже ж це любов? І кого вона любить? Його чи свою мрію про велич, про славу, про могутність? Невже ж це не одно? Він для неї тая мрія, без котрої життя — одна скука, одна пустиня, — байдужність, як казав Чуйкевич... Здригнулася і глянула кругом, ніби боялася, чи хто не підслухав її. Але тільки Матір Божа дивилася на неї. Мотря впала навколішки перед Її образом і мочилася, як ніколи. Аж почула, що хтось по сходах іде. Встала, Почала скоро вбиратися, в те саме вбрання, що його мала вчора. Навіть дівчат не кликала, щоб помагали. Пощо? Не треба розніжуватися, треба привикнути до праці і — до боротьби. Знайшла ціль у свойому життю. Тітка втішилася, побачивши її здоровою і жвавою. — Встала, моя Мотренько! Як твоє здоровля? Перестрашила ти нас учора. Гетьман оторопів. Не казав огнів пускати, вечерю мовчки їли, в дворі зробилося, як у келії. Але славити Бога, що тобі краще, рибонько моя. — Спасибі вам, тітусю. Соромно мені, що обімліла. Сама не знаю, що сталося зі мною. Не стало сил. Тепер я серджуся сама на себе, що не видержала. Пропало! Але я, тіточко, не хочу, щоб мене нині мої дівчата чесали. Розчеши ти мене, як колись. Марія Федорівна легкою рукою розчісувала буйне Мотрине волосся, що бурливими хвилями спливало на її білі круглі рамена. Пестила ним свої худі пальці, ніби нагадуючи, що й вона мала колись такі гарні коси, та, на жаль, посивіли вони зарання. — Наші поїхали на лови. Гетьман теж. — І гетьман теж поїхав? — спитала Мотря, ніби вона не бачила його. — Гетьман сказав: "Поїдемо, так і гамору в дворі не буде. Хора панночка спокою потребує". Наказав, щоб збиралися і виїздили тихо. Не збудили тебе? — Ні, тіточко, я спала, як камінь. — От бачиш, який уважливий наш гетьман. А чемний, а ввічливий, таких тепер нема. Де-де-де! Переводяться такі гарні люди. Мотря могла присягнути, що Марія Федорівна покійного Сомка згадала, бо рука в неї" дриґнула і вона смикнула Мотрине волосся. — Заболіло?.. Прости. Стара рука. — Ні, тітусю, я навіть і не чула. Чешіть. — Тільки моєї сестри гетьман не може прихилити до себе. Не знаю, звідки в неї тая нехіть. Нарікає, що втомилася і не виспалась. — Мати вдома? — Ні, і вона поїхала. До пасіки. Туди має також і гетьман поступити з ловів. У пасіці й обідатимуть. А в Любові Федорівни тільки й жури, щоб гарно обідати й вечеряти. За стравами та за напитками теперішні люди світа божого не бачать. Все лиш бенкети та бенкети, а діла мало. — А мені, тіточко, здається, що моя мати забагато того світу бачить. — Як же би це? — А так, тіточко, що вона хотіла б бути і першою багачкою на всю Україну, і усім заправляти по своїй уподобі, як гетьманша. — Мудра твоя мати, Мотре, і горда. — Грішною гордістю горда, — прости мені. Боже, гріха, що так про свою матір кажу. — Нехай Бог простить! — Марія Федорівна зітхнула. — А тому я таку гордість грішною називаю, — говорила Мотря, — що вона нікого більше опріч себе не бачить. — Може, воно і не так-то вже погано, як ти гадаєш. Любов Федорівна і мужові своєму добра бажає, і вас усіх любить, тільки не виявляє того по собі. — Цього нині, тітусю, замало. Треба ж і про те подбати, що нам щастя і багатства дає, про свій рідний край. Ми ж не якісь рабині, ми свідоме жіноцтво. Хочеш мати права, так і обов'язки мусиш брати на себе. Дбаєш про себе, треба й про загал подбати. — Авжеж, що треба! — притакнула тітка, сплітаючи Мотрині коси й укладаючи їх у вінок, в найкращий вінок на голові дівоцькій. Мотря глянула в зеркало. — Та й гарно ж ви мене зачесали, тіточко! Їй-Богу, гарно! Хоч до аналоя ведіть. Та до аналоя мені далеко. — А кому ж тоді близько, Мотре? — Може, кому й близько, хоч би й моїм дівчатам, а мені далеко — не складається. І правду вам сказати, не подружнього щастя я бажаю. — А якого ж? — Якого? Як би вам це сказати, щоб не сміялися з мене, щоб не подумали собі, от верзе Бог зна що... якогось іншого щастя, щоб воно тривало хоч би й одну тільки хвилину, але щоб було таке сильне, таке могутнє, щоб дало таке вдоволення, якого не дають цілі довгі роки звичайного, буцімто щасливого життя. — Яка ж то така велика хвилина може бути, Мотре? Не розумію тебе. — Яка хвилина?.. Уявіть собі, тітко, що наші батьки й брати пішли в поход. Але не на приказ царя і за царя, а за Україну, за її визволення. Борються, як боролися предки, побіджують. І отеє. Бог дав, що остаточна побіда за нами. Уявіть собі, тітусю: ми побідили, Україна вольна! І нема вже ні чужих регіментарів у нас, ні московських воєводів, ні цар нам не пан, ні король, ні хан, — гетьман заправляє нашою країною — наш, український гетьман! І ось він на сивому коні в'їжджає з поля боїв у золотоверхий Київ. Дзвони грають, сурми трублять, на валах тої твердині, що цар нашими руками будував, з гармат палять, народ хвилюється, як море. Всі очі радістю горять, груди воля розпирає: "Осанна! Осанна!!" Дівчата квітки під ноги сиплять, малинові хоругви лопотять, як птиці, що крила широко розпустили, бо вилетіли з кліток. "Осанна! Осанна! Осанна!" Вже наших козаків не поженуть копати канали московські, вже на їх костях не будуть класти нової столиці, вже наших дівчат ні в ясир не загорнуть, ні до панських, ні до воєводських спалень ночувати не силуватимуть, — вони вольні! І забувають матері й сестри про синів і братів, що в визвольній боротьбі свої голови поклали, й підносять маленьких дітей на руках високо, понад голови юрби, і кажуть: "Дивіться, це той, що нам виборов волю! Це гетьман!.." Ах, як я такої хвилини бажаю! Хай би я її бачила з вікна чернечої келії, хай би мене врадувана товпа ногами своїми стратувала, хай би мені серце з превеликої радості надвоє розірвалося, але знала б я, що була щаслива таким великим щастям, що більшого в життю і бути не може... Ось чого я, тіточко, бажаю. — Тепер я тебе зрозуміла, дитино... Ти ще молода, може, й доживеш до того. Дай тобі Боже, Мотре, щоб дожила. Але сказав Христос: якби ви віри за макове зерно в свойому серці мали, то сказали б горі — рушся, і гора рушилася б з місця... Віри нам бракує, дитино. — І Марія Федорівна сумно голову повісила на груди. — Віри нам бракує. Усе є. Сили є, багатство є, розуму теж нам Господь не поскупив, тільки віри нема. Не вірять наші, що вони до великого спосібні. Привикли до ярма. Не соромно їм у тому ярмі ходити й ласки погоничів своїх запопадати за наділ землі, за почесті, за шматок охлапа зі свого стола, при котрім чужі бенкетують. Віри не маємо, і ось де наша біда... Понад Мотрею ніби хмара чорна перелетіла. І вона теж тільки бажала, але віри, що ті бажання здійсняться, не почувала в серці. Чула вона вогонь, що світив, та не горів, мертвий огонь. І їй сумно зробилося в душі. — Треба вірити. Будемо вірити, тітусю, будемо тую віру ширити кругом себе, щоб вона чуда творила, не надприродні чуда, а людські, які і в нас, і в других народів не раз бували. Будемо вірити! І Мотря притулилася до тітки, як до матері дитина. Дві жінки сиділи в літне полуднє, як привид. Одна — ніби мрія, друга — мов жаль, мрія про будучність, жаль за минувшиною. Сонце сміялося над ними. Здалеку долітали відгуки стрілів у Кочубеєвих дібровах... Гетьман поїхав на лови... НАЗУСТРІЧ СОНЦЮ Годинники в Кочубеєвих світлицях дзвонили і грали четверту годину з полудня, як Мотря зійшла з горища на долину. Світлиці були пусті. Тільки сонце гралося на лискучих долівках, і тільки тут і там якась муха бреніла на чисто вимитих шибках. З хрусталевих свічників падали на стіни та на білі двері семибарвні світильця, ніби хтось веселку на шматочки подробив і приоздобив ними багатий Кочубеєвий двір. Мотря глянула на пишні київські килими, на перські і турецькі коври, на срібну посуду, що стояла скрізь по шафах і полицях, на нову дорогу мебіль, на всі ті зверхні, в очі б'ючі признаки великого Кочубеєвого маєтку і тільки раменами здвигнула: "Для кого воно? Хто з нас у тій хаті щасливий? Батько? Мати? Чи, може, я, Кочубеєва Мотря?" Скорою ходою переступала пороги. В сінях на лавці Мотрин паж. Голову опер об стіну і спав. З протилежного вікна падало соняшне сяєво, і кучері його ніби з золота горіли. По замкнених очах і по рум'яних устах блукала усмішка легка, ніби він крізь сон до сонця усміхався. Був це хлопчина літ, може, дванадцять. Сирота, родич далекий Кочубеїв. Чимало їх по дворах українських панів бувало. Чимало батьків гинуло в далеких походах, оставляючи дітей на ласці родини. Причепиться таке сиротя до дядькової клямки, ні то син, ні слуга, навчиться читати й писати, прислухається до мудрих розмов і незчується, коли й сам розуму набереться. Не з одного такого сироти люди бували. Мотрин паж їздив з нею в одній колясі, помагав висідати, зверхні одяги подавав, ніби він чура, ніби молодий товариш, — Мотря його любила й розніжувала. І тепер з насолодою дивилася на його гарне личко і казала собі: "Неабиякий козак колись вийде з нього... Щось йому гарного сниться. Може, власний кінь і шабля. А може, Січ, а може, маєва нічка зоряна і люба розмова". Не могла стримати руки, щоб не погладити його по тих кучерях пишних. Хлопець зжахнувся і розплющив очі, а побачивши свою панночку, зірвався на рівні ноги, як винуватець. — Спав? — спитала Мотря ласкаво. Хлопець не відповів нічого, тільки кліпав повіками, ніби йому на плач збиралося. — Що ж тобі такого гарного снилося? Розкажи мені Тільки, чуєш, говори правду, бо знаєш, що я не люблю, коли ти брешеш, — жартувала Мотря, а хлопець переступав з ноги на ногу і вже не лиш повіками кліпав, але й уста ломив. — Ну, кажи ж. бо, — гукала Мотря, любуючись хлоп'ячим заклопотанням, — кажи, хто тобі снився? Хлопець стурбовано глянув на свою пацю, не знав, що йому з руками зробити, і вишептав ледве чутно: — Ви... Мотря пильно подивилася на нього. — Дурнику ти мій маленький! — сказала, гладячи його по головці. — А як же я тобі снилася, хлопче? Розкажи! Хлопець припав до її руки: — Я тебе, моя ти пані, моя панночко ясна... я тобі дуже вірний. Я тебе щиро шаную, я тобі хочу пильно служити, хочу і буду! Мотря знов пильно й довго дивилася на нього. — Значиться, недобре я тобі снилася, коли ти не хочеш казати — як; ах, дурненький ти, дурненький! — Пані моя! Другому я такого слова не дав би собі сказати. Але від вас прийму, бо воно з доброго серця. Я за вас і життя своє віддам. — Кому ж твойого життя треба, дитино? Сідай собі і спи спокійно, поки товариство з ловів верне. А ввечір буде тут забава. Кольористі огні пустять. Ти до них великий охотник. Правда? Отож-то тобі і розрада. Та ще як будеш чемний, то, може, за який рік попрошу батька, щоби коня тобі подарував, а шаблю — то сама куплю, як у Київ поїду. — Я вже й тепер на коні їду, як який сотник, і шаблею вмію рубати. Я не така дитина, як кому здається. — Ні, ні, ти вже в мене козак, — жартувала Мотря, — а що губи ломиш, ну так що, велике діло! Виростемо. — Я губ не ломлю, — мені тільки жаль моєї ясної панночки, що вона така нещаслива. Я її ворогів — як той гарбуз... — і він затиснув свої кулаки. А запалившися, говорив щораз гарячіше: — Я не такий дурний, як кому здається я все те бачу і мотаю собі.... — тут він затявся. — На вус, — докінчила Мотря, — в майбутності. Говори дальше. — І як треба буде, то я всім покажу, що значить вірний чура. Побачать вони! Мотря усміхнулася, взяла його за обі руки й закрутилася з ним, як у танці. — Славний ти в мене козак. Люблю я тебе... Сідай і досипляй сну. Пішла. Хлопець лишився ні в сих ні в тих. "Дитина, а вже й воно щось собі кмітує. Щось у тім серці .ворушиться. Треба з ним поводитися обережно, а то він готов ще дійсно кинутися на того якогось ворога, котрого й виявити не хоче", — говорила Мотря, переходячи свіжо-виробленими крутими доріжками великий город. Сонце горіло перед нею, як ватра, розпалена Господньою рукою на добро і на радість всякої тварини. Мотрі хотілося молитись до сонця, хотілось дякувати йому, що воно таке ясне й тепле, таке ласкаве і добре. "Чому тепер не моляться люди до сонця, як колись молились предки? Чому величають не силу й радість, а біль і терпіння? Сили нам треба й радості нам треба, великої радості життя!" Хоч сонце сліпило її очі, ішла туди, де воно горіло. Настрічу сонцю. Минула город, пройшла широку леваду і ступила в зелену діброву, на лісову доріжку, що вела в велику Кочубеєву пасіку. До пасіки було ще, може, з годину ходу. Мотря не думала, куди вона йде. В пасіку їй не хотілося. Там люди, вона шукала самоти, а найкраща самота в лісі не самотня, бо що дерево — то життя, що квітка — то краса. Вибіжить серна і, почувши шорох твоєї ходи, стане й дивиться на тебе своїми великими, цікавими очима. Може, вперше бачить чоловіка. На купині зайчик сидить, моргає вусиками й миється своїми лапками, росою писочок вмиває. А по узліссю крадеться до своєї нори хитра лисиця, вечерю дітям несе, кров'ю значить дорогу... Всюди кров, без неї нема життя... З дерева на дерево вивірка скаче, як блискавка, ніби насміхається з чоловіка, що він таких штук не вміє, ходить, як медвідь... Не наскучить у лісі. Шумлять дерева й навівають думки якісь ширші, буйніші від тих, що родяться у хаті. Стіни ц не спиняють, несуться бистро й летять високо, аж до хмар. Мотря не спиняє думок. Вона думками жиє. Для неї де те гарне, що є, лиш — що бути може. А може бути все... Може, з нею ожениться гетьман... На тую гадку вона спотикнулася, як на камінь. Стала, ніби зі сну збудилася. Глянула на доріжку. Перед нею, кроків, може, на сто, — гетьманів паж Петрусь. Гетьманову стрільбу несе. Вона важка для нього й велика. Він угинається під нею, ніби присідає, але вдає", що це йому ніщо, що стрільба начебто і зроблена для нього. А за Петрусем кроків, може, на двадцять-тридцять, — трьох мужчин. Хто такий? Мотря руку кладе понад очі, бо сонце якраз викотилося над доріжку і сліпить. Ага, це генеральний писар Орлик і гетьманів небіж Войнаровський, а між ними — гетьман. Ідуть і живо про щось розмовляють. І Перша гадка була у Мотрі — вертати. Вернути, піти на горище і не сходити нині. Але ж вони побачили, пізнали, здоровлять, — ніяково! Треба йти назустріч, це ж гості, ще й які! І Мотря пішла. Хотіла ступати, як звичайно, гордо і пишно — не могла. Чула, що й ноги не слухали її, вгиналися, ніби вона ще хора. — Вітаємо вашу милість з погідним вечером та з добрим і здоровлям! — сказав гетьман, простягаючи до Мотрі руку. Мотря глянула на гетьманський каптан, ледви замітно гаптований золотою травою, і на коштовний брильянтовий перстень на його довгій вузькій руці, ніби вона й очей не сміла на гетьмана піднести. — Вітаю ясновельможного пана гетьмана і панів, — прошепотіла, як хуторянка, аж лиха була на себе. — А ми отеє з ловів вертаємо, — говорив гетьман. — Пішки? — Хотілося пройти. Такий гарний час. Погода — як випрошена в Бога. Товариство лишилося ще в пасіці. — Мати теж? — І Любов Федорівна осталася. Вона ж хазяйка. І другої такої хазяйки я не бачив. Ніяк не відпросишся ні від доброї страви, ні від дорогого питва. Але мені треба було покинути любе товариство, бо я ще нині маю листи до Батурина слати. Обговорювали їх, по дорозі йдучи. — Говоріть, панове, дальше, — просила Мотря, — я піду трохи в діброву. Але гетьман узяв її за руку. — Ні, того ми не зробимо, щоби вас самою під вечір гекати. Там, бачите, під дубом вовк лежить, вава, — жартував, усміхаючися. Мотрю тая усмішка виводила з рівноваги. Як можна так всміхатися? — Ми вже обговорили зміст листів, і тепер оба панове доспішаться у двір, щоби їх написати, заки ми повагом доплентаємося туди. Правда, Орлик? — Так, ясновельможний пане гетьмане! — відповів Орціик і, вклонившись шанобливо, але не покірно, разом з Войнаровським подався вперед. — Минули Петруся і зникли на скруті доріжки. Гетьман хвилину дивився вслід за ними і, ніби любуючися, казав: — Це не Орлик, а справжній Орел! Високо він думками літає. Давно такої голови не було в нас на Україні. Багато сподіюся від нього. — Пан генеральний писар — гарний чоловік. — Скажу йому це. Рад буде, — Ні, ні, прошу не казати, — противилася Мотря. — Чому ж то? Щоб не гадав, що подобався Мотрі Кочубеївній? — Так. — Горда панночка. Хочете, щоб ви всім подобалися, а вам ніхто. Так не можна. Мотря надумувалася хвилину, що їй відповісти. — Може, й мені хтось уподобався, — сказала, спускаючи очі вниз. — Щасливий. Нікому й нічого не завидую, тільки того, — відповів гетьман, прошибаючи Мотрю своїми темними, пронизливими очима. "Як у старого чоловіка можуть бути такі молодечі очі?.." — Пан гетьман насміхається з хуторянки, — відповіла. — Таку хуторянку хоч і на княжому престолі сажай, не осоромишся. — Не бачила я тих, що на престолі сидять. — Але я їх бачив, і не одну, і не здалеку, а зблизька, і впевнити Вашу милість можу, що кожна з них померкла би при вас, як при сонці зірниця. — Пан гетьман надто ласкаві для мене. -Це не ласка, тільки невмілий вислів мого почування. Голос гетьмана був чистий, як струя з придорожі кринички, і м'ягкий, як шовк, як оксамит. Не чути булої в ньому ніякого фальшу. Хотілося й мусілося вірити тому що він казав. — Я не вмію так гарно балакати, пане гетьмане, і, щиро вам кажучи, мені навіть важко балакати з вами. — Не важко, а може, скучно, бо я старий. — Що ж ви це вигадали, ясновельможний! Один гріх. Мені й не при гадці ваші літа. Мені так любо балакати з вами, тільки прикро, що слова не слухаються гадок. Ніби спутаною почуваю себе. — А я якраз почуваю себе ніби той, що його на волю пустили. Молодію, дивлячись на вас. Так мені — Боже! — хотілося б ще раз жити і ще раз перейти все те, що я пройшов. А пройшов я, як, може, вашій милості відомо, чимало. — Знаю. Я цікавлюся нашим минулим. Читаю хроніки і уважно слухаю розмов. — От і не пропала наша Україна, коли в неї підростають такі доні, як ви. — Спасибі пану гетьманові за гарне слово, але мені здається, що будучність залежить не від жінок, а від мужчин. — Так воно вам, Мотре Василівно, тільки здається. Від жінок багато дечого залежить, дуже багато. Пригадайте собі, скільки на долі України заважили жінки батька Богдана, скілька лиха прийшло із-за Дорошенкової Прісі. Будь вона інша, може, й наша історія покотилась би іншими шляхами. Дорошенко пильне діло в рішаючий мент лишив і до жінки поїхав, через те він, може, і булаву втратив. Ось як воно! Бо й великі люди — все-таки люди. — Не розумію, як великий чоловік не може побороти малої жінки. — Бо він чоловік, а тяжко чоловікові вискочити з людської шкіри. — Тоді він тільки чоловік, а не великий. — З вашою милостю нелегка балачка, — відповів, усміхаючись, гетьман, але так, що Мотря почула цей усміх аж на серцю. — Я говорю, що чую. Коли в нас для великих людей нема жінок під пару, то хай би вони краще не женилися. — Краще женитися, неже разжизатися, — відповів гетьман з тою самою усмішкою на устах. — Сумно чоловікові ходити самопас, хочеться мати товаришку вірну. — а яка ж то товаришка Пріська Яненківна Петрові Дорошенкові? — Отож-то й біда, що Мотрі Кочубеївни не родилися у нас, як гриби по дощі. Побалакавши з вами хвилину, я згодний сказати, що другої Мотрі не було, а може, й не буде і що гріх такому пишному цвітові потайміру цвісти. Мотрі кров ударила в виски. — Пане гетьмане! — сказала, вперве дивлячись йому Прямо в очі. — Може, я й негарно роблю, що щось таке ясновельможності говорю, але я компліментів стерпіти не можу. Гетьман здивувався: — Компліментів? Невже ж ви не вірите моїм словам? Я дійсно говорю те, що гадаю. Ваше супротивлення ще більше мене в тому впевнює, що ви панночка не буденна. Друга на вашому місці того не зробила б, і, правду кажучи, з другою в мене не було б такої розмови. — Такої? — З другою я друге говорив би, бо я, — тут гетьман глянув з-під ока, — бо я, правду кажучи, не від того з гарною панночкою любо поговорити. Про цей мій гріх, може, люди й більше плещуть, як воно є. — Не моя річ се знати, ясновельможний пане гетьмане, — почала Мотря, але гетьман перебив її: — Я вже Любов Федорівну просив, а тепер і вас прошу, щоб лишили титули. Кажіть мені — Іване Степановичу. Титули відчужують людей, а я рад, щоб ми були не чужі для себе. Мотря спаленіла й замовкла. Кругом бачила невидані трави й казочні цвіти. Дерева прибирали неймовірні форми. Весь світ був ніби казка. — Вертаючи до того, на чім ми зупинилися, — почав гетьман наново, — я ще раз кажу, що гріх, великий гріх був би, коли б така пишна троянда, як ви, Мотре Василівна, потайміру цвіла. Вам місце на широкому світі, ваше завдання не шити й вишивати, хоч би шовками найдорожчими, але своїм умом, так само, як і красою, причинитися до слави нашої України. — Як ви це розумієте, Іване Степановичу? — спитала Мотря. Гетьман зупинився. Між його бровами, від носа у верх чола, пробігла морщина, котра являлася тільки в рішаючих моментах гетьманового життя. Але як скоро вона вибігла на чоло, так скоро й сховалася в невідомих потайниках душі. На Мотрю дивилися знов ті самі гарні, темні, пронизливі очі, і той самий оксамитовий голос грав їй до уха: — Мотре Василівна! Ви питаєтеся, як я це розумію. А я вам скажу, що ваше питання зайве, бо ви дуже добре знаєте, що я гадаю. Заперечте мені! Мотря не перечила. — Ось бачите! Трафила коса на камінь. Ви знаєте, до чого я веду, я знаю, що в вас на серці. — Що? — спитала Мотря, щоб упевнитися, чи гетьман дійсно читає її гадки. — Слава... — відповів гетьман. — І велич, і охота жити життям буйним, незвичайним, не таким, як тут живуть, — гетьман показав на Кочубеїв двір, котрого криша знімалася понад верхи дерев і блистіла в заходячому сонці, ніби її золотою бляхою покрито. — Вам хочеться перейти до історії, і ви перейдете туди. Не перечите. Значиться, годитеся. Але я знаю, вам не легко сказати "так", хоч ви ще вчора, подаючи мені бандуру, сказали те невимовленими словами. А тяжко тому, бо я чоловік нерівний вам віком, куди там! Я людина тамтого століття. — Якраз тому, Іване Степановичу,. — почала Мотря і не доповіла гадки. Гетьман глянув пронизливо на неї: — Розумію вас, Мотре... Нічого нас не наглить. Подумайте і розважте добре. Я вас на велике діло кличу і на важке, не для розваги старого женолюба, не хочу вас впускати у свою хату, як ясне сонце у замкнену трапезу, в котрій вже повечеряно суто. Хочу, щоб ви знайшли щастя, котрого ваша душа бажає, інше від звичайного, людського щастя. Мотря притакнула головою. Входили на широку стежку, що перетинала город. Вартові, побачивши гетьмана, дали знак, — і загули труби, й загуготіли тулумбаси. Увійшли на рундук. КОЛЬОРИСТІ ОГНІ Як вернули Кочубеї з пасіки і хотіли подавати вечерю в дворі, гетьман сказав: — Нині такий гарний вечір, що гріх у хаті сидіти. Та й посиділи ми з собою немало. А тепер черга на наших козаків та на челядь. Хай вони посидять, а ми вийдемо до них щоб знали, що не цураємося нашого брата. Любов Федорівна закопилила губи. — Фарисей! — прошепотіла до свого чоловіка. — Хлопохап! Гетьман вечеряти до чорняків вийде. Гетьман Мазепа! чи чув хто таке? Як воно тобі подобається? — Подобається чи ні, а зробити треба, бо він гість і гетьман. — А ти господар і Кочубей. Розумієш? Та де ти що розумієш? Тобі треба б лопатою розум до голови горнути. Ти того ніяк не бачиш, що Мазепа тобі деспект чинить, він і твої права господарські нехтує, бо не йому казати, як і де сісти, а тобі і мені. — Отож-то й найважніше "і мені", — відповів Кочубей. — А невже ж воно не краще вийти раз і до людей, хай і їм якоїсь трохи честі буде? Ми теж не з іншого коліна. — А таки з іншого, з татарського, — злісно відрубала Любов Федорівна. Кочубей жалісно подивився на неї: — Жінко! Ти знов починаєш чортові молебень. Лиши, кажу тобі, лиши! — Я чортові молебень, а ти Богові свічку, а чортові огарок ставиш, на двох стільцях сидиш, уважай, щоб на землю не впав. Ось який ти! Ледви уговкав Кочубей свою жінку, щоб вволила гетьманову волю. На панському дворі розставлено столи, накрито їх скатерками, насипано гори всякого м'ясива. Відра горівки, в збанках меди, з бочок ллється пиво, — Кочубей уміє гостити. За одними столами — козаки, за другими — прислуга. Її чимало, бо козацька старшина навіть у недалеку гостину не їздила одною колясою. За панськими повозами тягнулися вози з біллям, одягами, з усякою потребою. На других їхала прислуга. Всі "чорняки", як казала Любов Федорівна, сиділи тепер за столами і вважливе розговорювали з собою, а здебільшого про своїх панів. Хвалилися їх багатствами і їх важностею. Кочубеєва служба обслугувала їх. Найстарший покоєвий, Серафим, порядкує усіми, ніби господар. — Нашого пана, — каже, — не жалуйте. Хоч би ви й тиждень їли, не об'їсте його. Навіть не почує. — Відомо, що другого такого багача немає. Але ж і в нас не голод, — відповідають йому. — Кум не свиня, цілого яйця не з'їсть, ще й тобі лишить, — доповідає хтось з гурту. Горівку п'ють коряками. Одні до других приливають: — Пий, не впивайся, між чужими людьми остерігайся! — Чому не дуть, коли дають? — Ануте, самарці, потягнем по чарці! — Подайте другу, щоб прогнати тугу! — Наливайте ще, бо тамта пече. — А пекло б тебе саме найменше чортеня, як станеш у бельзебуба на службу! Та ти так, небоже, тягнеш, як смок! — А тобі заздро. Твоєї не п'ю, лиш Кочубеєву, за його добре здоровля та за панування. — Але ж гостить! — Який пан, такий крам! — У доброго пана і свиням добре, а в злого я з жінкою не беруся бути. — Великі пани завелися тепер у нас. — І багато їх. — Дальше людей не буде, самі пани. — Не так, як у Польщі, там тепер кажуть: три пани, два отамани, а один поддани. — В скрипучих чоботях ходять, а босі сліди за собою лишають. — Щоби і наші на таке не зійшли. — Цитьте! Козаки політичніше поводяться за столами. Ніхто з них не знає, чи завтра хорунжим або й сотником стане. Проповідають про якогось Молявку чи Булавку Многопіняжного, що простим козаком був, навіть, мабуть, і не з козацького роду, а потім і сотником у Сосниці став, самим гетьманом настановлений. Гетьманські козаки особливо поважно себе тримали. Вони біля самого престола, їм до неба ближче. Особливо в теперішніх часах, у війні. Бо де ж козакові скорше показати себе, як не на війні? — Мабуть, щось велике назріває. Гетьман раз у раз якісь листи пише. — Підписує, бо писати — то Орликове діло. — Ніби я того не знаю. Вашець мене не вчи. — Я не вчу, а кажу, як воно є. Говорять, що у Польщу підемо. — Нібито ми не ходили в Польщу! Аж на саксів поженуть. — Як то на саксів? Цар з саксом тримає, а гетьман з царем. — Нині з ним, а завтра — з другим. Війна — не жінка, у війні попи не вінчають. — Що нам тим журитися? Куди коні, туди й віз. — Поки сядем без коліс. — Не крякай, бо ворон стріляють. — А козаків ні? — Звання козацьке — то життя собацьке. — Бо ти чигиринець, а чигиринці спекли чорта в ринці. — А таращанці з'їли його вранці. — Та що ти з ними розговорюєш? Він малим родився, п'яним умре, що він знає. — Тихо там! Гетьман іде! Гетьман сходив з рундука з Кочубеєм як господарем під руки. Петрусь двигав на підносі срібні чарки і скляні розструхани. — Здорові були, панове товариство! — казав, наближаючися до столів. — Доброго здоровля віншуємо пану гетьманові з нинішнім днем і на довгі літа. Всі піднялися з місць. Тихо стало. Чути було, як вітер шумів листками. Кочубей налив гетьманові чарку горівки. Гетьман подякував і підніс її вгору: — За ваше здоровля, панове товариство, і за добро усього нашого козацького, українського народу, усіх добрих людей! — За здоровля пана гетьмана! — відгукнули йому. Гетьман підніс чарку вдруге: — А тепер вип'ємо за здоровля його милості генерального судді, і його зацної малжонки, і його доньок і синів, і за їх добре поводження. Честь і слава цьому дому! Загули тулумбаси, козаки гримнули з пищалів, аж столи задрижали. Гетьман з Кочубеєм і зі своїми невідступними товаришами Орликом і Войнаровським підійшов до першого козацького стола. — Сідайте, панове, і ми присядемо до вас. — Просимо ясновельможність вашу і дякуємо за честь. Гетьман присів і повечеряв з ними. Хвалив, що давно вже не смакувала йому страва так, як тут, у Кочубеєвому дворі, в цей тихий ясний вечір. Та й воздух який! Як добре вино. Аж груди розпирає. І рад був гетьман, що таке велике товариство за столами сидить. Казав, що нагадуються йому часи Володимира Святого. — Тоді як пили, то пили, а як били, то били! — кинув хтось із відважніших. — Хто не жав, той і поживати не гідний, — відповів гетьман, відходячи до другого стола. Обійшов усі, лишаючи по собі святочний настрій. — Ніби херувим через двір перелетів, — говорив котрийсь. — І ремствуй тут на нього! Диво не чоловік! — А яка голова! — Кождого по імені знає. — Моє імено теж назвав. — І де воно в тій невеликій голові зміститься! — Голова то невелика, але розуму багато, не так, як у нашого брата. — В нашого брата голова — як маківка зірката. — А в нього — як з турецького маку. — Зіркатою маківкою як вітер повіває, то й зерно розвіє. — А турецьку як розколупаєш, то зерна — як людей на ярмарку. — І більше, куди більше. — Кажуть, що й у Петра голова не будь-яка. — То вже друге діло. В гетьмана голова людська, а в тамтого чортяча. — Ци-и-ить! — Та чого цитькаєш? Що правда, то не гріх. Це тобі кожна баба скаже. — Чого баби не кажуть. Хто бабі вірить, той і сам не козак, а баба... Я Петрового хвоста не бачив. — А ти гадаєш, що він кому покаже. — Кажуть, що в чорта на одній нозі копито. — І того не провіриш, бо у чоботях ходить. — А я гадаю, що коли б він на одній нозі мав копитце, то не бігав би так скоро, а шкутильгав би. — Невже ж, — бий 'го сила божа, — і на двох копитах скоріше від хрещеного чоловіка не побіжить? — От знайшли про що балакати проти ночі. — Козак і чорта не боїться. — Коли так, то яке тобі діло до того, хто такий Петро? — Гріха на совість не хочеться брати. Наша совість чиста. Не ми йдем, а нас ведуть. Куди пастир, туди й стадо. — А як пастир не до доброго веде? — Ти не поведеш, не бійся! — Перше питалися громади. Громада — великий чоловік. — Чи одно перше бувало. Як хочеш, щоб тебе питалися, то йди на Січ. — І на Січі добрі люди живуть. — Ще й як, але тут не Січ. — На Січ нас не пускають. — Гадаєш, хто? Може, гетьман? Дурний! Поляки і москалі не хочуть. Бояться січового братства. — І мають кого. Поки Січі, поти й волі. — Там нашого брата ніхто в обиду не подав. Ніхтонашої сестри в наложниці не тягне. — Бо там сестер нема. — Дурний ти. На зимівниках є. Гадаєш, може, без жіноти бути? — От мені мудрості повів. Коли ти не піп, то в ризи не вбирайся. Перше сам навчися, а тоді других учи. — Ану, може б, ви і шабель добули, — уговкували їх сусіди. — Дивіться, кольористі огні пускають. Над Кочубеєвим двором підлетіла світляна куля і розбилася вгорі та розсипалася горохом огненним. — Сичить, як змій. Кажуть, є такий змій, що зорі їсть. — Був, та вже нема. Вбили. Говорять, у царя в бутлі горівки сидить. — Москаль і тую горівку вип'є, а змія з'їсть. — Вважай, щоб тебе не з'їв, бо ти також, як той змій, горівкою пройшов. — А ти хотів, щоб водою? Я не риба. — А дивіть, дивіть! О, о, яка летить, як кумета, ще й з хвостом. — Кажуть, як з хвостом кумета появиться, то велика буде війна. — Всілякими знаками Бог людей остерігає. — На те вони й люди, а не ангели. — То люди, а що ж казати козаку? У козака море по коліна, а гріхи по шию. — Кажуть, нашого брата святий Петро й до неба не пускає. — Як кого. В котрого люта баба, то пустить, бо він свої гріхи вже тут, на землі, спокутував. — Скажу я вам, — почав один зі старших, великобувалих козаків, — що мені байдуже небо, щоб на землі добре а мабуть, воно так, що нашому братові і тут гаряче, і там-боляче. | — Тут слухай старшин, а там Бог вість кого, а все-таки слухай. — А вашець хотів би, щоб його слухали, а він нікого. Такий-то ми народ. А подивіть, як москаль своїх старшин слухається. У них цар — все одно що Бог. — Не Бог, а бояться, бо як дубинкою гепне, то вже й не піднімешся. — Кажуть, сильно дуже б'є. — Він сам і голови рубає. Всячину вміє. Нема, кажуть, такого довбуша, як він. І корабель тобі построїть, і чобот пошиє, і на токарному станку всячину точить — з кості. — Людської, кажуть. — З людської?! — і козаки здригнулися й замовкли, дивлячись на нові фейєрверки. — А я вам кажу, — почав знову той, що перше озивався, бувалий, — кажу я вам, що люди, як собаки, лають, як ви той лай з вітром розносите. Цар за народ стоїть, за бідний. Панам московським, боярам товстопузим, він доброго чосу дає. Бороди їм побрив, халати пообрізував, не одному капут зробив. Хоче, щоб панів не було, тільки люди, всі рівні. — А дивіть, який московський оборонець знайшовся. Пан-товариш, мабуть, чи у райтари не вписалися. За який год, гляди, і воєводою до нас ускочать. Бо їх воєводам і розуму великого не треба. Щоб тільки вмів добре хабарі брати та кінці у воду пускати. — І щоб на жіночій красі розумівся та зі зводницями руку тримав. Бувалець не дарував свого: — З кого ся насміхають, з того люди бувають. І на нашому подвір'ї буде ще колись воскресення. Кажу, як розумію, а ваша воля слухати або не слухати. — Слухаємо, кажіть, лиш не вихвалюйте дуже чорта, бо гріх. — Він такий чорт, як ми з вами. Чоловік, тільки більший за нас. — Як не чорт, то чого він віри святої чіпається, як той христогонитель Нерон. — Він не віру переслідує, а тих попів, що навіть царем хотіли б володіти. — А він один хоче володіти всіми. Він і Бога за ніс хотів би водити, коли б лише міг. — Коли він за народом стоїть, то чого ж тоді що другий москаль — то штемпований і таврований, а що третій, то без уха або й без носа? Чого тисячі того народу женуть будувати нову столицю, де люди працюють, як скотина, а гинуть, як мухи? Чого й нам не дають спокою, хоч ми не москалі? Яке нам діло до його столиці, до його ліній та каналів, до тих усіх чортячих вигадів кацапських? Добра мені любов, як від неї тобі дихати важко! Кажуть, медвідь хлопа з любові задавив. Вони нас так люблять, як пси діда у вузькій вулиці. Відомо, відомо! З таким любовником дружи, а камінь за пазухою держи. — Поли вріж і тікай! — Ото і я хотів сказати — поли вріж і втікай, не поли, а й руку одну дай собі відрбати, лиш щоб спекатися біди! Петрів заступник замовк. Зі столів збирали остатки їжі. — Для нищих буде. Питва не брали. Козаки любили пити досуха. "Подави корову, може, ще молока припустить", — ще жартували з того, що з бочки решту горівки цідив. Дехто був добре випивший. Такого товариші відводили на його постій і клали спати, щоб не робив бешкету. За бешкети гостро карали. А фейєрверки дальше йшли. Що раз, то нові дива. Зорі, сонця, літаючі смоки, всячина. — Отся, як з канони куля, — говорили козаки, показуючи на небо, — таку дорогу лишає за собою, як лук, як дуга. Бевх! Десь у річку впала. — А отеє ніби пожар. Ніби Кочубеєвий двір горить. Гарно! Над рундуком засвітили транспарант. Арматура, дубове й лаврове листя, а між ними три букви: І. С. М. — Ісус Марія! — прочитав котрийсь. Сміялися з нього. — Дячкові скрізь ладаном пахне. Та це гетьманські букви: Іван Степанович Мазепа! — пояснював старший товариш, що вже не до одної ілюмінації приглядався. — Бачиш, який ти недотепа! — Велике діло! Не вгадав. Тепер і знатиму. — Та ти, небоже, тільки й знаєш, що тобі другі скажуть, а з власної голови нічого путнього не добудеш. Балакали, жартували, і тільки той козак, бувалець, що за Петром обстоював, сидів, надувшись, як сич. — А я все своє кажу, — почав, — що нам при царі християнськім треба кріпко стояти, от що. Товариство хвилину мовчало. Новий фейєрверк показався на небі. Піротехнік хотів, мабуть, пустити на темно-синє небо золоту княжу мітру, натякаючи на Мазепине герцогство. Але цей "кунштик" йому якось не вдався. Замість мітри вискочив обруч, біля нього майнули дві червоні плахти, обруч розірвався, плахти розвіялися, і тільки ясний хрест повис на хвилину над Полтавським шляхом, але й він незабаром розколовся, ніби його якась невидима сила поламала і кинула на ліс, — погас. Щоб загладити немиле вражіння, оркестр заграв якогось чужинецького танцю. Козаки вернули до перерваної розмови... — Ви, товаришу, все своє твердите, що нам треба за православного царя стояти. Він такий православний, як я магометанський, а чи стояти нам, чи не стояти, того в нас й ніхто не питається. — Балакаємо, як товариші. — Ніякої злої гадки в нас нема. — Що на умі, те й на язиці, — доповідали кругом. — А я ж від мачухи, гадаєте, чи як? — боронився цареславець. — Говорю, що чую, погані часи прочуваючи. — А невже ж вони досі були гарні? Відколи батько Богдан Україну восточному цареві піддав, наш брат мається, як горох при дорозі: хто йде, той урве. Кажуть, покірливе теля дві корови ссе, отже, ні! За нашу покірливість нам ніякої дяки нема, одна наруга! — Зневажають нашого брата не по-людському. — Як невольника... — Як безмовну скотину... — Не треба нам гордомисленними бути, — зауважив цареславець. — Бога бійтеся, товаришу! — гукнули йому. — Яка тут гордомисленність? Ми вже й честі давньої, козацької позбуваємося, а про гордомисленність нікому з нас, мабуть, і не і сниться. | — Пригадайте собі, як козаки року 1703-го на уйстю Неви стояли. Ні криші над головою, ні клаптя соломи, щоб переспатися, ні круп, ні солі, про сало й не згадуй, ні сухарів. Бог святий знає, як ми там усі з голоду не повмирали. І це ви називаєте гордомисленністю? Цареславець мовчав. До нього дальше приставали: — А чого ж тоді Полтавщина так обезлюдніла, чого ж то тільки міг, з душею на Січ утікав, як гетьман мусів охочекомонними всю границю свойого регіменту обставити? Все із-за тих свавольств, із-за тих "безеценств", що народові козацькому від ратних людей царських чинилися. — Або пригадайте ви собі, як то ми з Обидовським та Щокієвським під Псков ходили. Чого то там не творилося, Боже ти мій! Яких нам утисків москалі не чинили, як нас не зобижали! Коли нам за харчами по волостях їздити довелося, щоб з голоду не вмерти, то нас катували, били, сорок козаків у річку вкинули. — Сорок козаків! — За нашу службу вірну. — От тобі гордомисленність наша! Цареславець мовчав. Не було в нього відваги заперечити загальновідомих подій, яких козаки ніяк і ніколи не могли москалям простити. — Якщо ми, як ви того, пане-товаришу, собі "віншуєте", якщо ми маємо стояти за царя православного, то чому тоді і вінне обстоює за православним народом? Пригадайте собі, будь ласка, те страшне пекло, яке зимою з 1703-го на 1704 год учинили Вишневецькі, Любомирські та Потоцькі під Немировом, Богуславом, Ладижином і скрізь, куди тільки своєю рукою не сягнули. Пригадайте собі Абазина на колі, 10 тисяч замордованих козаків, 70 тисяч обрізаних ух, а посполитого трупу і перечислити годі. А цар ні вусом не моргнув, — ваш православний цар! Козацькі голови хилилися додолу, і важке зітхання, як шумливий вітер, перелітало понад столами. — А що робив гетьман, щоб рятувати народ? — кинув цареславець, як бомбу, котрою гадав сторощити своїх супротивників-розмовців. — А що ж було гетьманові робити, коли гетьманові від царя був такий наказ даний, щоби він з польськими коронними гетьманами повсякчасні зносини тримав і всіми способами не допускав до того, щоб козаки до бунтарів, себто до покривдженого народу, приставали. Відомо нам, дуже добре відомо, які тоді листи царський резидент, Долгорукий, до нашого гетьмана слав. Треба, мовляв, ділом довести, що цей бунт не стався за відомом і за згодою царя, треба нам власними руками погасити цей огонь, що перешкоджує Речі Посполитій зазброїтися на шведів. — Шведа мав Петро на гадці, а не нас. Нас хай вороги наші винищать мечем і огнем, щоб і сліду українського на Україні не осталось, — його це ніраз не тривожить. Ось як він про нас дбав! — І дбає... — відповіло кількох. — А за що Братковського на огні катували і лютою смертю замучили, за що? — спитав котрийсь, і попри Кочубеєвий двір майнула кривава тінь безталанного шляхтича-патріота, одного з останніх могіканів давніх оборонців віри й культури української. Цареславець на питання "за що?" не відповідав. Про Братковського він, може, й чув, але не розібрався в тому сумному ділі. Козацька пошта "губа" скоро ходила, всяка вість блискавкою перелітала з кінця в кінець великої країни, але в тих вістях було чимало непевного й недомовленого, що собі всякий на свій лад толкував. — Та ще пригадаймо собі, — почав один з козаків Миргородського полку, — як то ми нещодавно з Мировичем та Апостолом проти шведа ходили. Апостола підчинено тоді генералу Брандту. З ним-то ще як-так було. Цей німець — то був чоловік совісті правдивої. Але коли нас, не показуючи навіть ні царського, ні гетьманського приказу, Паткулеві піддали, от тоді-то щолиш почалося наше горе. Паткуль — от де тобі гордомисленний чоловік! Дивився на нас, як на собак. Навіть зі старшинами зневажливо поводився. Обносилися ми, як нищі, не військо, а злидарі якісь сновигалися по таборах, з голоду пухли, з хороб мерли, сліпоту з біди діставали. Бувало, вечером, до своєї нори потрапити не можеш, бо на очі не бачиш, ідеш, і вітер тобою на два боки хиляє. А німець ще й насміхається з тебе, п'яною свинею дразнить. І таких-то бідолах цей безсовісний Паткуль захотів муштри німецької навчати. Ось вам свідоцтво з тієї науки, — тут козак показав на глибокий ровець, прорізаний шаблею здовж щоки. — Виступив я на мізинний палець зі строю, а німецький офіцер як не рубоне мене — два зуби вибив, ось яку пам'ятку оставив! — Бачили ми, товаришу, бачили, — підтвердив один з товаришів, учасників того походу. — То ще мені дешево прийшлося, а були й такі, що на шибениці повисли. Козацького сотника Родзянку, неабикого, хотіли теж на смерть скарати за те тільки, що сказав, немовто козакам півроку тієї муштри вчитися треба. Козацькі очі світилися, як огники блудні. Спомин кривди розпалював жадобу помсти. — Але ж бо й козаки, — почав цареславний, — не дуже по-людяному себе вели. Як побили ми шведського майора Лейнгельма, то хіба більшої частини полонених не перекололи? Я сам який десяток зарізав. — І найтерпеливішого чоловіка як надто розізлиш, то вів кинеться на тебе. Розізлили нас вороги наші, і не один гріх на нашу совість навели, хай Господь нам, грішникам нестяменним, у своїм милосердю великім гріхи простить. — Коли ви про торішній похід нагадали, — озвався молодий козак, що дотепер пари з уст не пустив, — коли ви нагадали про нього, то дайте й мені своє слово сказати. Ви знаєте, як я коней люблю. Це моя страсть. Ні багатства, ні дівоча врода — ніщо в світі не радує мене так, як вірний козацький товариш, кінь. Пестиш його, сам голоден, а йому то сінця, то хлібця даси, він тебе і на бій везе, і з бою тебе, раненого, до своїх приносить. Що вартий козак без коня? А мав я тоді такого коника карого, як намальованого. Ніжки по колінця білі, ніби їх хто хусточками обвив. Та й мудрий який, та й вірний! Говорив я з ним, як з людиною. Розумів кожне слово. — Ну, і що? І що? — питали товариші, щоб спинити струю жалощів козацьких. — Німці забрали мені. Якийсь товстопузий офіцер під себе загорнув, а мене пішаком пустив. Пустився я доганяти, хотів битися, гадаю собі, нехай мені смерть зроблять, та спинили мене, скували, збили. Ось вам знаки. — Він сумно показав на свої покарбовані руки. — На тілі їх куди більше. — Правду кажеш, товаришу, святу правду, — стверджували другі. — Не в тебе одного коня забрали тоді. Всіх нас на піхотинців переформували і обдертими та голодними пустили на поталу ворогам. Бенкет у Кочубея перетворився в поминки. Ті козаки, що ходили за Апостолом, пригадували собі своє сумне розставання з вірними товаришами, кониками козацькими, і не одному сльоза заблищала в оці. — Та то ще, — почав один з прилуцьких, — жаль, але хоч не сором. А погадайте собі, чого то ми останньої осені зазнали, як під Ригу ходили. Вас ограбували німці, значиться, люди чужі й чужовірні, що душі нашої козацької не розуміють і, може, навіть гадають, що в нас і вовсе ніякої душі немає, але послухайте, що з нами царські люди православні зробили. Коли отеє царським наказом заведено уло пошти, то наших прилуцьких козаків приставили до тих пошт царські листи та московських офіцерів своїми кіньми возити. Вже ти не козак, а поштар, от що! Гукне на тебе московський офіцер і — вези! Везеш — відберуть коней, а тебе заб'ють або скатують і лишать на шляху. Чимало наших козаків на тих шляхах погибло. Везеш офіцера своїм конем, а він нагайкою тебе пере: "скарей, скарей!" Скільки коней заїздили тоді на смерть і яких коней. Боже ти мій! Один жаль! Та щоб лиш жаль, а то, погадайте собі, одного разу самого нашого прилуцького полковника, на той час гетьмана наказного, вважайте собі — наказного гетьмана, Горленка, москалі з коня зіпхнули, коня забрали, а його на сміх та на поругання людське піхотинцем серед шляху лишили. — А він що? — Кріпкий медвідь, так кільце в носі. От що він! Те, що ми всі. Тягнемо чужу лямку, поки не покладуть у ямку. Що ж нам під владою великого нашого православного володаря робити? Нам, галушникам, черкасам? Відпросився Горленко на відпуск і поїхав жалуватися гетьманові до Дубна, бо гетьман тоді в Дубні стояв. Спомин сорому ще гірше, ніж жаль, опечалив душі козачі. Їм уже й кольористих огнів відхотілося. Перед їх очима розгорювалися інші огні... Над подвір'ям, від людських чобіт і від димів з фейєрверків, висів туман, як брудна сива плахта. Крізь нього проблискували зорі і витріщувався на світ здивований товстогубий місяць уповні. Стежками панського городу снувалися жіночі й мужеські постаті, як казкові герої в зачарованому городі. За ними по траві бігали їхні тіні, то неприродно довгі, то надміру грубі. Тіні людей мішалися з тінями дерев. Шумливий, ніби сонний вітрець розносив їх слова. Кочубей говорив до Іскри, мало що не доторкаючись його уха своїм тонким, як мишачий хвостик, усом: — Що ж ти на це, товаришу вірний? — А ти? — Я гадаю, що треба щось починати, щоб не було пізно. — Так і Любов Федорівна гадає. — Любов Федорівна не від паради голову носить. Будемо починати. — Але уважно так, щоб кінці в воду. — Лиш я, і ти, і Любов Федорівна. Більше нікому нічирик. — А матеріял? — Назбирається. Та ще треба нам завчасу угледіти якогось певного чоловіка. Найкраще із духовних, бо вони присяги бережуть, а на нього злість мають, не вірять, що він православний. Шукай такого, і я теж шукатиму. — Гаразд. — І вони розійшлися. — У бічній вуличці стояв Орлик з Войнаровським, рам'я в рам'я. — Знаєш, товаришу, — говорив Орлик, — як дивлюся на тсю суєту, то тільки знизую плечима. Не до пирів нам тепер і не до огнів кольористих. — Гадаєш, що гетьманові до них? Хоче Кочубеїв прихилити до себе. — Старого дерева не нагнеш. Шкода часу. Роботи такої у Києві та Батурині, що готова пухне. Числові листи ідуть. — Знаю, та не розберу їх змісту. Яка твоя гадка — куди гетьман стріляє? — Гадаю, що сам він не рішився, куди. Трудно рішитися. Велика відповідальність. Ти знаєш, чого я хочу. — І тобі моє хотіння не тайне. Подаймо собі руку. Треба нам у один бік тягнути. Гетьмана не переконаєш, а все-таки люди на людей впливають. Впливаймо на його так, щоб на нашому стало. — Гаразд. Страшно, братику, страшно! Та нічого не вдієш. Хочеться, щоб теперішня непевність скінчилася, щоб почалося щось нового. Коли ж ми виб'ємося на волю, як не тепер? Замирить Петро з Карлом, і тоді ярмо кріпше наляже на нас, і хіба діти наші скинуть його з себе, а не ми. — Кожне покоління мусить зробити те, що до нього належить. Місяць бачив перелетний рум'янець непевної радості на обличчю гетьманового небожа Войнаровського і палкий огник завзяття в Орликових очах. — Не будемо прощені за це, як проґавимо велику хвилину! — сказав Войнаровський. — До гріхів предків не додаваймо своїх! — відповів Орлик, і вони подалися в сад, бо стежкою надходив гетьман. Ішов назустріч Мотрі. Зупинилися на хвилину. — Зустрічається вечерова зоря із зірницею поранньою, — сказав гетьман. — Набок грибок, боровик іде! — відповіла, жартуючи, Мотря. Помовчавши хвилину, гетьман сказав: — Завтра їду від вас. — Так скоро? — Скорше, як гадав. Діла кличуть. — Сумно зробиться у Ковалівці. Надійде осінь. Шумливі вітри загудуть, імлисті посмерки постеляться полями. — Потіштеся. Василь Леонтійович вибирається у Батурин. Його теж діла кличуть. Мабуть, і ви переїдете туди. — Не знаю, як батьки зарадять. — А ви хотіли б? — І дуже. — Маєте там кого? — Батурин — гетьманська столиця. Гетьман глянув у її очі, що світилися з-під темних брів, як зорі з-під хмари. — Мотре Василівна, чи ви це свідомо сказали? — Я слів на вітер не сію, — відповіла, спускаючи повіки. — Значиться, передумали нашу розмову? — Передумала словечко кожне. — І даєте свою згоду? — Так. Хоч би й до самої смерті. Принишкли вітром розгойдані листочки, квітки й корчів непорушне стояли, тіні причаювалися до землі. Понад Мотрею пролетіла велика світляна куля і повисла прямо над її головою. Гетьман ухопив Мотрю за руку і потягнув її набік. Боявся, щоб ракета, спадаючи в діл, не обсипала її. Мотря зрозуміла його турботу, й ніби позичений усміх завітав на її устах. — Спасибі вам, Мотре, спасибі, Мотренько! — сказав урадований гетьман, здержуючи любовні слова, як непристойні його вікові і не відповідаючі хвилині. Їх тут легко міг хто-небудь зустріти, бо хоч Кочубеєві сади й городи були дуже великі, але ж і людей сновигалося ними чимало, любуючися і ночею прегарною, і мистецькими огнями. Нараз гетьман помітив шнурок перел на шиї Мотрі і, похитуючи головою, сказав: — Margaritae significant lacrimarum flumen [19]. He носи ти їх, Мотре! Прийми від мене отсей перстень брильянтовий. Кращого й дорожчого на всій Україні немає. Хай він буде видимим знаком нашої нинішньої розмови. — Краще, коли б він був із простого заліза. — Залізо нам потрібне, а вам пристоїть щонайдорожче каміння. Anselm Boece de Boot [20] каже, що в брильянті добрі й живуть, він перед чарами, перед отруєю і всякими ожими затіями свого власника хоронить. Він, якщо іти філософії талісману, є також признакою вірності і любові, приносить славу і побіду. — То не давайте його мені, Іване Степановичу, не давайте! — аж скрикнула Мотря. — Чому ж би то ні? — спитав здивований гетьман. — Бо вам побідити треба. — Побідимо або поляжемо, — сказав гетьман, вкладаючи перстень на середній палець Мотриної лівої руки. Дорогоцінний брильянт озарив своїм сяєвом мертві перли на Мотриній шиї. Гетьман поклонився їй і повернув у бічну алею. Мотря стояла, як з мармуру кута. Все, що пережила останніми днями, було таке несподіване для неї, таке мерехтливе, блискуче, як оцей дорогоцінний камінь. Її несвідомі бажання, її пориви, для неї самої незрозумілі, щолиш тепер знаходили своє вияснення. Мотря ступила на нову дорогу. Може, та дорога не рожами, тільки терням укрита, але вона є, і Мотря попрямує нею... По розмові з гетьманом не хотіла нині розмовляти з ніким. Не стежками, а росистими муравниками пішла навпростець у двір. Бічними сходами, котрими ходила прислуга, вбігла на горище і крізь дівочі кімнати дібралася до своєї спальні. Двері замкнула на засув. Світла не світила. Тільки невгасаюча лампа перед іконою Матері Божої то погасала, то розгорювалася наново, як човник світла на хвилях темряви. Іноді робилося ясніше. Це якийсь новий фейєрверк знімався над Кочубеєвим двором. Його вітали оплесками й гучними викликами радості та вдоволення. Тішився Кочубеєвий двір. "Ніби в життю, — думала собі Мотря. — Явиться гадка засяє на твойому небі, озарить, осліпить тебе і — гасне. Лишається ніч... І як в історії... Прийде момент, пірве людей за собою, розпалить перед ними кольористі огні з тисячами зірок, з широкою луною, з кривавою загравою і — потухне. Люди вертають до своїх звичайних турбот, орють, сіють і — забувають минуле. Тіштеся, тіштеся кольористими огнями!" НАСТРІЧУ НОВОМУ — Від'їхали... — сказала Мотря, попрощавши гетьмана біля воріт і вертаючи до своєї пустельні на горищу. Кочубеї поїхали проводити гетьмана до границь своїх маєтків. Не скоро вернуть. Скільки разів Мотря проїздила туди і питалася, де їхні межі, батько гордо казав: — Усе наше, усе Кочубеїв! І те "все" вона нині радо віддала би за здійснення свого одного бажання, того єдиного, що звірила тітці. Не розуміла загарливості людської, не могла зрозуміти гордощів: з багатства. І брильянтовий перстень гетьманський не тому цінний для неї, що в ньому такий великий і блискучий брильянт, лиш тому, що від "нього". Невже ж він дійсно береже вірності в любові? Кажуть, як покласти його під подушку любого (так, щоби він не знав), то крізь сон скаже, чіт любить тебе, чи ні. Спробує колись... Мотря засоромилася своєї гадки. "Пощо це знати? Не в коханню сила, а в ділі, до котрого нас кохання веде". Вона хоче, щоб її кохання повело його до слави. І поведе. Згинути або побідити... А якщо батьки спротивляться їй?.. Піде проти їх волі. Ніхто не спинить її на шляху, котрий перед нею розкрився учора. Шлях настрічу новому. Батько не ворог для неї. Скаже йому всю правду, батькові можна сказати. А мати? Буде покірною для неї. Постелиться рядном, щоб тільки приєднати її. І Мотря стелилася рядном, ішла матері на руку. Хотіла, щоб не лишили її зимувати в Ковалівці, лиш забрали з собою. А що дальше буде — це вже друге діло. Так воно і сталося. В кілька днів по від'їзді гетьмана Кочубеєвий двір заметушився знову. Збирали в скрині щонайдорожчі одяги й білля, щонайцінніші коври і посуду, оббивали скрині залізними обручами, і ковалі споювали ті обручі, ніби на віки вічні. В дворі залишалася тільки стара няня, Серафим з прислугою і урядовці тутешнього маєтку. Мотря їхала з батьками. Ціла валка повозів і возів раннім ранком виїхала з воріт пустилася зразу на захід, а тоді на північ. Накрапав дощик. Візник підносив буду над повозом, на котрім сиділа ясна панночка зі своїми найлюбішими дівчатами. Біля візника сидів Мотрин чура, гордий, що йому дали потримати віжки. Мотря глянула ще раз на свій новий двір. Стояв за деревами, ніби ховався від світу, їтільки високі комини підносилися вгору, наче хотіли додивитися, куди то їх господарі їдуть, чи далеко? Метрі Наробилося жаль того двору, ніби вона там щось цінного лиишила. Пригадала собі дорогу до пасіки і тую стежку в огороді, на якій з гетьманом мала любу розмову, і троянди, і розбиту бандуру, усі моменти кількох останніх днів, — пригадала собі, і нерозгаданим смутком повіяло на неї. у Широкий краєвид затягався дощовим посмерком, дерева вгнули під вагою дощових крапель свої віти додолу, квітки стулювалися, тратили барву і форму, якийсь чахлий корч при дорозі хитався за подувом вітру, ніби говорив молитву суєти. Ворони чорні цілими стадами перелітали від гаю до гаю. Повіз рушив з місця. "Їдьмо настрічу новому і невідомому, може, й сумному, їдьмо!" Переправилися через Псьол, лишили праворуч Гадяч і прямували до берегів Хоролу. Дощ, ніби плахтою брудною і мокрою, вкрив краєвид. На широких, але невлаштованих шляхах, пилюга перетворювалася в болото. Місцями стояли вже й цілі озерця. Як попав туди повіз, то застрягав по осі, і треба було його витягати. Припрягали ще одну пару коней, гайдуки дрючками підважували колеса, гукали на коней, вйокали, і по довгих зусиллях подорожні добувалися з "проклятої баюри" на те, щоб незабаром у нову попасти. Доводилося, і то чи раз, завертати з дороги, бо хоч деякі візники знали дорогу з Ковалівки до Батурина, "як свою власну кишеню", але ж тому, що світ оповитий був дощами, мрякою і "дідьчою слякотою", збивалися зі шляху, і ще й тому нелегко було тримати добре дорогу, що старі свободи й хутори зникали з лиця землі, придорожні хрести "якийсь чорт порозвалював", а натомість у ярах і в чагарниках являлися нові людські оселі, що несміливо своїми коминами й довгими журавлями криниць давали знак про себе. Мотря визирала з вікна своєї карети, але нічого замітного не бачила. Перед нею розкривалася багата й урожайна країна, що марнувала свої дари, бо не могла як слід загосподарюватися в тих неспокійних і непевних часах. Яке добро, який рай був би тут людям, коли б їх не відривали від хазяйського діла та не нищили надбане маєтків. Мотрі нагадувався той корч, котрий що підросте трохи то його пообтинають, і він ніяк не може розвинутись в повний зріст. Так було і з нашим краєм. Він не міг розвинути всіх свої сил, бо над ним лютувала негода. Мотря чимало наслухалася про добробут по чужих далеких країнах, про те, як німецькі городи після тринадцятилітньої війни двигалися з руїни, багатіли, розвивала промисел і торгівлю, як у них творився культурний патріціат, і її серце стискалося з болю, що вся наша земля, хоч куди багатіша від тамтих, була така поруйнована й запущена. Голосне кракання галок розбудило її з задуми. Летіли хмарами до якогось стовпа чи хреста, що бовванів на недалекому роздоріжжі. Кружляли над ним, билися за місце, стручували одні других, незважаючи на візників, що страшили їх, лускаючи батогами. — Повішельник, — сказала котрась із дівчат і перехрестилася. — Може, за кару повис? — А може, громада самосуд над ним учинила? — Може, козаки якого харцизу на смерть скарали? Повіз наблизився до роздоріжжя, і Мотря побачила, як на білому черепі повішеного сидів чорний ворон, чистив свій клюв до людської кості і, махаючи крилами, обривав і пускав з вітром останки чуприни. Труп хитався, ганчірки перегнилої і дощами розмоченої одежі облітали з нього, відкриваючи гниле тіло, котре клювала хижа птиця, зводячи голосні бої за нужденну страву. Замість рук хиталися білі кістки, ніби махали на людей, щоб їх оборонили перед ненажерною птицею. Але люди показували на роздоріжжя пальцями, полохали галок, кидали солому і їхали дальше. Мотрина карета ззаду — спорий шматок поза колясою Кочубеїв. Мотря казала здержати коней і просила челядь, щоб поховали трупа. Не годиться християнського тіла давати на поталу птиці. Може, він і неповинною смертю погиб, може, це московські харцизи нашого чоловіка вбили, — як же так збавляти його останньої християнської прислуги? " Челядь скоренько викопала яму і одною рукою затикала ніc, а другою волікла трупа до ями. Засипали й зарівняли слід, щоб мати сира земля прийняла безталанні кістки, а люди щоб не турбували їх більше. Мотря клякла та змовила молитву. — Може, й над нами змилосердяться так якісь добрі люди... Челядь вернула до возів і до коней, і валка посунулась вперед, доганяючи решту товариства. Старим панам про ці похорони ніхто й не згадував, бо боялися, щоб ясна паня не сердилася на челядь, що потурає примхам химерної панночки. Челядь звичайно знає характери своїх панів краще, ніж панам здається. Коли було б гарне врем'я, то спочивали б у полі. Можна це було і в дощ зробити, бо були відповідні шатра, але дібратися до них із повозів по розмоклій дорозі не було легко. Тому-то й доводилося накладати дороги, щоб добиртися до заїздного двору. Тут розтаборювалися на дві-три години, добували харчі, гріли, варили, направляли, що, де, у якому возі попсувалося, і їхали дальше в напрямі Ромнів. Ночувати доводилося по старшинських хуторах і дворах. Наперед посилали туди козаків спитатися, чи господарі приймуть пана генерального суддю з його дружиною і донькою та прислугою під свою кришу на ніч. Господар, замість відповіді, сідав на коня і їхав знаменитому гостеві назустріч, прохаючи його, щоб не минав його низьких порогів і щоби своєю високошановною особою зробив честь його хаті. Ціла валка повертала зі шляху у старшинський хутір, котрий оживав нараз, добуваючи всіх зусиль, щоб задовольнити несподіваних гостей. В курятнику чинилася різня, приходилося збавити життя і якого молодого веприка, і в сотниковій хаті являлася така вечеря, як коли б він доньку за полковника віддавав. Грішили люди не одним, але гріха негостинності дуже остерігалися, бо негостинних мали тоді в погорді. За доброю вечерею виявлялося, що пан сотник бувалий чоловік, уміє не тільки гостити подорожних, але й розважати та розвеселити їх оповіданнями про свої пригоди та дотепними жартами, до котрих тоді козацтво, від рядовників до генеральних старшин, дуже було охоче. Сотник натякав на свої воєнні тяжкі пригоди, з яких ласкою божою виходив якось ціло, але не міг скрити свого негодовання на тії кривди й нахабства, яких допускалися царські люди, нападаючи, як які татари, на свободи й хутори людські та старшинські, забираючи коней і худобу, грабуючи добро, а навіть вбиваючи безпощадно людей і челядь. Лучалося й таке, що навіть сотникам і їх сім'ї доводилося зазнавати жорстоких московських побоїв. Хазяйка розказувала, як царські драгуни напали на один сотниківський хутір. Порозбивали всі скрині і шафи, позабирали хутра й цінну посуду, а скло й миски, глиняні та. фарфорові, потовкли так, що тільки купу череп'я за собою на подвір'ю лишили. Гусей і курей геть перерізали, худобу, що була в стайнях, одну забрали, другу покалічили, так само коней. Питали, де сотник? А він, сердега, заховався у криницю. Хтось зрадив чи самі вони, харцизи, доглупалися, що хтось у криниці сидить, добули, — Боже ти мій, чого не робили з ним! А то ж чоловік старий, заслужений і засібний, якого всі знали й поважали. В другому місці знов напали на двір. Як нехристи які, як бузувіри, поруйнували все, шаблями покраяли образи й ікони, горівку й напитки усякі повипускали з куфів і бочок, бо їм краще смакує з землі пити, коли напиток перемішається з болотом. Там же і на церкву напали. Погадати тільки — на церкву! Посуду церковну заграбували, ризи покраяли й понесли з собою, дяка з крилосу витягнули і сильно дуже побили, без причини і без жалості ніякої, а все, мовляв, по приказу царському, нібито за те, що черкаси не досить слухаються людей його височества і нерадо дають, що їм потрібно, особливо ж коней, до котрих вони дуже охотні і котрих їм ніколи не буває досить. Зауваживши, що генеральний суддя слухає тих оповідань не якось радо і без особливого спочуття, хазяї зводили балачку про щось друге. З'являлася й бандура і нові пісні, котрих оспівувалося нове українське горе. Мотря пильно рухала всіх тих нарікань на московську сваволю і пізніше довго не могла вснути, бо причувалися їй крики і плачі людей, що втікають перед чужинецькою кривдою і насильствами. Генеральний суддя був утомлений дорогою, а нагла зміна погоди погано відбивалася на його здоровлю. Треба було одну днину відпочити в гостинній сотниковій хаті. Мотря мала досить часу, щоб передумати ще раз усе те, що вона останнім часом пережила. Освідомилася. З багацької химерної панночки стала людиною тямущою. Рвалася до праці разом з тими, що хотіли покласти раз, кінець тому чужому нахабству. Не сумнівалася, що гетьман теж не когось другого бажає, тільки до своєї цілі він іде обережно, знаючи, з яким ворогом у його діло. Розуміє він, що діється краю. У численних походах не одно бачив. І писаних "суплік" приходить до нього чимало. Неможливо, щоби серце його не чуло людського болю. Не могла того Мотря сказати про свого батька й маму. Батько був дуже милосердний. З порожніми руками мало кого відпускав від себе. Чому ж тоді він ніби байдуже ставиться до тих оповідань про знущання царських людей над нашими? Хмарить брови, видно, що воно йому немиле, але ані словечка свого гніву не скаже. Мотря певна, що батько як чоловік відчуває не менше від других тую зневагу, тільки як політик має іншу якусь думку. На тую тему вона довго балакала зі своєю тіткою, з котрою їй довелося спати в одній кімнаті в сотниковому дворі. І не окривалася з думкою, що, мабуть, тут є два сторонництва — одно, яке хоче йти на руку цареві та сліпо слухати його, а друге, що прагне визволення України. Це роздвоєння дуже її турбувало, бо не бачила від нього добра ні для загалу, ні для одиниць. Чого ж доброго могли сподіватися від царя українські пани, коли він не скривався зі своєю неохотою до панства взагалі і принижував його де міг та носився з гадкою геть усунути українських старшин, а завести новий військовий устрій? "Коли він, — думала Мотря, — позволяє своїм людям грабити і вбивати наш народ, то чи не робить він цього тому, щоб народ нацькувати на гетьмана і його старшин? Ось, мовляв, не вміють чи не хочуть вони нас захистити та оборонити перед москалями. Таким способом винищується Україна й підготовляється боротьба усіх проти всіх. Дивно, як того генеральний суд не бачить!" Марія Федорівна заспокоювала Мотрю як могла і як уміла. Казала, що всьому винувата війна і коли прийде мир то над світом проясниться, як прояснюється небо по бурі Але Мотрі такі слова не могли заспокоїти, навпаки — в неї являлося бажання шукати іншої, більше рішучої розв'язки цього питання... Генеральний суддя ще й тому лишився один день у сотника, бо сподівався, що, може, дощ перестане лити як з відра і що в погоду можна буде краще і скорше їхати. Але минула й друга ніч, а дощ не переставав. Вибралося на сльоту, триднівку, а може, й на довшу. Не було ради. По сніданню Кочубеєвий табор двинувся в дальшу дорогу. Минули Ромни, переправилися на другий бік Сули, праворуч стали показуватися невисокі горби. Мотря примкнула повіки і в уяві своїй бачила, мов на картині, гетьмана, Орлика, Войнаровського, Данила Апостола, всіх тих людей, не виключаючи й Чуйкевича, яких-вона тепер називала своїми, бо чула, що вони їй гадками близькі, ніби справді свої. А натомість мати осторонь стояла від них, ніби вона якась чужа й далека. Нараз почулися якісь крики спереду. Візник з Мотриного повозу перекликувався зі своїми товаришами з передніх возів, гайдуки, що їхали верхом по боках, побігли вперед, повіз звільнив бігу, подався кілька кроків узад і став. Бувало воно не раз, як виявилося, що треба об'їздити якусь баюру, або шукати проїзду стернею, або повертати на інший шлях, і тому Мотря не дуже-то й турбувалася тим і дальше снувала свої гадки. Але дівчата, що їхали з нею, немало чогось затривожилися, повискакували, побігли стернею і повернули до своєї панночки з тим, що напереді діялось щось непевного, може, й небезпечного. Мотря й собі хотіла вискакувати, але візник сказав, що табор рушає з місця. І дійсно, вози з'їхали з дороги на ріллю, вибралися на невеличкий горбок і там стали, не шнурком, а чотирикутником, котрий окружили козаки й гайдуки і загалом мужчини, спосібні до оборони, зі зброєю в руках. Шляхом від північного сходу наближалася якась товпа, а із-за дощу та мряки годі було знати, скільки їх і хто це такий, свої чи вороги. Кочубей вислав кількох їздців, і ті незабаром вернули, кажучи, що це якась свобода перед москалями втікає. Генеральний суддя заспокоївся, але не казав двигати табору з місця, аж переїдуть тамті, щоб якої сутички не було на дорозі. Люди з перестраху ніби розум тратять. Женуть наперед себе і нічого не бачать. Кочубеїха нарікала на "чорняків", що навіть царя не хочуть слухати, що не раді б двигати ніяких тягарів, не хочуть давати ні харчів, ні підводів і тому нема спокою, тому й вони, Кочубеї, непотрібно бентежаться і спиняються в дорозі. — Той народ треба раз добре до рук прибрати, бо через нього ніколи в нас не буде спокою. То такий народ, що коли кріпко на нього надавиш, то він слухняний і покірний, а коли ти даш йому волю, то зараз візьме тебе під ноги. Кочубей знав аж надто добре гадки своєї жінки і не перечив її, тільки пильно дивився перед себе. — Але ж багато їх! На конях і возами, дійсно, ніби перед татарами втікають і перед турками, як це за Дорошенка бувало. — Товпа! — згірдливо сказала Любов Федорівна. — А все ж таки не з добра вони втікають. Глянь, як плачуть жінки, як кричать діти, а там на возах і побитих чи ранених везуть. Цього не повинно бути. — А но, може б, ішов захищати тую голоту, бо ти й до того спосібний! Кочубей не чув тих слів, бо давав прикази своїм, щоб перейшли втікачів та розпитали їх, хто і де їх напав. Але зупинитися не було сили. Людей гнав страх, як буря жене листки. Жінки плакали навзрид, унивали, тулячи до лона перестрашених і покалічених дітей. Розкуйовдане волосся, порвана одіж, поцарапані руки, з котрих спливала кров, свідчили про свіжопережиту боротьбу, з котрої вони насилу врятувалися. Мужчини мали поперев'язувані білим полотном голови й руки, в їх очах горіла злість і жадоба помсти, але разом із тим видно було свідомість, що від них залежить рятунок їх родин. Ті, що сиділи на задніх возах, обернені були лицем від коней. Тримали в руках ручниці, щоб відстрілюватися від напасника, коли б він здоганяв їх. — Стривайте, люди! — гукнув Кочубей, — розкажіть, що за пригода сталася з вами! Але люди тільки руками махали, показуючи позад себе, і тільки жахливі стони тяжкоранених були відповіддю на його питання. Якась гарненька молодичка, в кабатику зеленім з червоними розмитками, кричала, щоб її пустили, бо вона хоче вернутися і поховати свого чоловіка, котрого ті собаки вбили. Її кріпко тримали за руки, щоб не зіскочила з воза. На другім возі в'язали якусь змаргану жінку, котра так само хотіла скакати і вертатися, бо синка в свободі лишила, пігнав товар у поле. Її не пускали, і вона з божевільної розпуки кусала своїх сусідів. Сивоголовий дідусь осіняв їх хрестом і заспокоював нагадуючи милосердя боже. Кочубеєві гайдуки пустилися кіньми поруч тих возів, що гнали, як осінній вітер, і розпитували їх про подробиці нападу. Вернувшися до свого пана, повторили йому, що зачули. Подія була звичайна. До свободи надійшли на постій царські люди, піші. За одну ніч натворили багато лиха, довели людей до розпуки. Розбивали, крали, насилували. Ранком зажадали коней для себе, 70 штук. Стільки в цілій свободі не було, бо люди здебільшого орали й возили збіжжя волами. Слободяни ще звечора сподівалися того і вночі декілька возів успіло виїхати з села і сховатись в байраках. Москалі, не діставши коней, почали мордувати людей. Хлопи відбивалися й відстрілювалися, відібравши від деяких москалів ручниці, а між тим жінки з дітьми втікли, дібралися щасливо до тих возів, що чекали в байраках, і тепер спасають життя, бо москалі, певно, в другій свободі дістали коней і поженуть за ними. Кочубей заспокоївся. У страху великі очі. Хтозна, що з тими москалями сталося, бо й наші хлопи недаром руки мають. До того не знати, чи буде в тих москалів час гнатися за декількома возами, у них же є якийсь приказ, і годі їм, як вітрові по полі, буяти. — Але, — казав, — коли ми вже раз стали табором, так і відпічнемо собі та нагодуємо коней. Як на те і дощ трохи ущух, вже не лив, мов із луба, а лиш як крізь сито дрібонькими каплями спадав на землю. На кухонному возі були сухі дрова; розклали огнище і любувалися теплом. Огонь оживив сумний краєвид і принаджував людей до себе. Діти, що пасли товар у полі, побачивши димок, підбігали туди. Але не сміли близько підступати, тільки здалеку приглядалися до панської валки, любуючися гарними кіньми і пишними повозами, яких і зроду не бачили. Тільки старий бандурист, що надтягував туди зі своїм поводжатим, не боявся підійти до панів, бо знав, що божого старця і панам годиться шанувати. Його просили, щоб сів біля вогнища та погрів старі кості. Пали йому їсти й пити, а тоді казали, щоб їм заграв та заспівав якої нової пісні. — Нові пісні нікуди не годяться. Вони вже дуже світські. Або безсоромно веселі, або через міру сумні. У старих піснях є своя окрема сила, божий глас промовляє з них до народу. — То співайте старих. Але співець не спішився. Казав, що не до пісні тепер, а до діла. Народ кривду терпить, і нема кому за нього стати. І він розказував про те, що всім було вже надто добре відоме, — про "консистенцію" царських людей, про збитки, які вони скрізь чинять, і про ті тягарі, які спадають на людей в теперішні часи. — Як воно ще кілька літ потриває, — казав, — то з нашої землі зробиться велика пустеля. Тільки кості людські, кинені звірам на поталу, говоритимуть про те, що тут колись жили якісь люди. Він остерігав Кочубея, щоб не їхав тим шляхом, а повернув уліво, бо цей шлях непевний, туди снуються москалі. І до нього придиралися, та він їх застрашив ворожбою і прокльонами. — Ти ворожбит, старче? — питався Кочубей, котрий, докладаючися на свій високий чин, на знайомство з високими старшинами і на узброєних своїх людей, не дуже-то й боявся нападу. — Ворожиш? — Вгадую, що буде, — відповів коротко старий. — То вгадай і моє будуче. Бандурист глянув на Кочубея і на його дружину, прошиб ас своїми ясними, ніби на сонці та на полевих дощах споловілими очима, і відповів: — Вам, ясні панство, я ворожити не хочу. — Чому? — Бо боюся гнів навести на себе. Брехня — гріх, а правди люди не люблять. Правди тепер не зіскати. Вона сиротою бездомною скитається. Нині тут, а завтра там. Хто з нас знає, хто її в серці має... Хай вас Господь окриє своїм омофором, і Мати Божа хай не отпускає вас у дорозі. Спасибі, що пошанували старця, і бувайте здорові! Пішов. Кочубей сидів у колясі біля своєї дружини, задивився У вогнище горюче і думав. — Їдемо дальше? — спитала Любов Федорівна. — Або я знаю, — відповів Василь Леонтійович. — Може б, краще повернути на другу дорогу. — Чому б то так? — А чула, що старий балакав. — Нема добра на Україні, коли вже старці-пройдисвіти генеральним суддею воловодять. Кочубей дав знак, щоби двигати з місця табор. Рушили. Перед ними стало трохи прояснюватися. Побачили на виднокрузі гайок. Їхали ще яку годину до нього. Дорога крутилася вужем і була, як звичайно в лісі, дуже погана. По обох боках рови, наповнені через верх водою. Від довгого дощу в гайку стояли скрізь озерця. Валка звільна посувалася вперед. Нараз стала. Хтось заставу поклав серед дороги. Кілька зрубаних дерев торчало одно верх другого, від рова до рова. Об'їхати заставу годі, треба було або вертати, a6и усунути перешкоду. Любов Федорівна казала розкидати заставу. Та щолиш челядь принялась за це діло, як грохнули стріли і двох людей з криком подалося до возів. Були ранені. Валка заметушилася, наполохані коні зривалися і ставали дуба. Їх насилу вдержували візники. Вози покотилися декілька кроків назад. Козаки й гайдуки виступили вперед. Позіскакували з коней і на черевах підсувалися до застави, щоби. взяти ворога на ціль. Почалася пальба. І в генеральному судді заграла козацька кров. Хоч як його здержувала Любов Федорівна, виліз із коляси і пішов між своїх людей. Порядкував, прикази давав. Казав забезпечити тили і добре дивитися, щоб невідомий ворог не напав на них із боків, хоч це було майже виключено, бо вода скрізь стояла. Перестрілка тривала, може, з годину, і кінця тій пригоді не було видно. Жінки поховалися під возами. Тільки Любов Федорівна не рушилася з місця. Гукала на челядь і сердилася на дівчат, котрі кричали й плакали зі страху. Грозила, що посадить їх на хліб і на воду. Наближався вечір. В лісі темніло, і небезпека більшала. Ворог скріпляв заставу новими пнями й новими гілляками, поза котрими скривав себе, як за стіною твердині. Не знати було, хто він такий і яка його сила. Кочубей казав одному з гайдуків вилізати на дерево при дорозі та глянути, що там таке? Але на його посипалися стріли, і гайдук ледве живим звідтам вискочив. Завертати — значилося дати ворогам ще кращу нагоду до нападу ззаду, а своїх знеохотити й застрашити. За всяку всяку ціну треба було розвалити заставу. Вже декілька Кочубеєвих людей було легко ранених, а один дістав кулею в груди. Його відвели на тил. Мотря взялася осмотрювати рану. Кликнула на свого молодого чуру, щоб добув ящик з ліками. Та чури не було. Хоч гукали — не озивався, мов під землю пішов. Аж поза заставою зчинився крик. Почалася бистріша пальба, але куль на Кочубеєву валку сипалося менше. Видно, на ворога хтось іззаду напав. Його взяли в два огні. Це Кочубеєвим людям додало нового завзяття. Навіть ті з легкими ранами кинулися вперед. Вхопив рушницю і сам генеральний суддя. Не дбаючи про небезпеку, підсунувся до застави і крізь щілини брав ворога на ціль. Дівчата помагали відкидати колоди. Передні Кочубеєві козаки вже продерлися крізь заставу. Зчинилася різня, яка буває звичайно, коли ворог попадається поміж два огні. Але він усе ще не просив пощади. Чути було крик, стони й погану московську лайку. Ранені, як жаби, зіскакували з дороги у воду. Деякі пробивалися в ліс, деякі поринали в багні. Козаки працювали пильно. Їх обхопив воєнний запал, але, мабуть, ще більшого завзяття додавала охота помсти. Пощади не давали нікому. Нема пощади для придорожніх харцизів! Боротьба від куль та щабель переходила на ножі й на кулаки. Противники зчіпалися, як на ярмарку борці, тягалися, качалися по дорозі, і горе тому, що не встояв на місці. Коміть головою летів у багнюку, котра проковтнула вже, мабуть, не одного. Щасливіші лишали все і навмання пускалися в ліс. За ними посилали козаки свої стріли. Вони без шапок і без каптанів брели по болотах і по лісових озерцях, щоб тільки якнайдальше відійти від того пекла. Розметали дорешти заставу, дорога була майже очищена. Ще тільки докінчували кількох. Але й ті полетіли стрімголов. Кочубеєві люди добре потрудилися, обороняючи валку свого пана. Мало хто вийшов без рани. Порозхристувані, а порваними сорочками й каптанами, обсмалені димом і обмащені грязюкою, подобали на харцизів, на лісових драбуг, а не на конвой його вельможності пана генерального судді. Генеральний суддя дякував їм за хоробрість і обіцяв, що не мине їх добра нагорода. Обходив ранених і помагав перев'язувати рани, котрими козаки не дуже-то й турбувалися. Козацьке тіло здорове, воно гоїться легко, і тільки відрубана голова вже з карком своїм не зростеться. Найгірше дісталось Мотриному чурі. Його безтямним донесли до воза, і Мотря негайно забралася чутити й осмотрювати свого любимця. — Коли б не оце хлоп'я, — казали козаки, — то хтозна, що з нами всіма було б. Виявилося, що Мотрин чура, не питаючися в нікого дозволу, допав легкого коня і ще з кількома смільчакамн об'їхав ворогів і напав на них іззаду. Зняли такий крик і з таким розгоном наскочили на москалів, що тії гадали. Бог вість яка сила надходить, і захиталися. — На москалів? — спитав Кочубей. — А хто ж ці харцизи були, як не москалі? Ратники, що промишляють на дорогах. Але вже вони кинуть ті свої промисли. Кочубей задумався. — Чи були це москалі, чи наші, — я того не бачив! На лобі їм цього не було написано, а в полон ми нікого не взяли, — розумієте? — Розуміємо, — відповіли йому нерадо. — Якісь розбишаки напали на залку генерального судді, а хто вони такі, того ні суддя, ні його челядь не знає, бо на розмову не було часу. Зчинилася бійка. Кочубеєвих людей ранено чимало, напасники розбіглися, може, хто з них і погиб у болоті, не знаємо... Так і треба казати, бо так воно було. Челядь знала, що значить Кочубеєве слово. — Найкраще нічого не казати, — говорив старий візник, — чимало-то всяких пригод буває в дорозі. Скільки я їх зазнав, за один зимовий вечір не розказав би. Ми боронилися. І тварина обороняє себе, не лиш чоловік. На тім і стало, щоб не розказувати багато. То "люди", а Кочубей всю дальшу дорогу думав над тим, що йому зробити. Він не хто-будь, і годі, щоб на нього нападали безкарно! Тут справа ясна. За той час, як вони стояли табором в полі, гультяї підглянули їх і приготовили засідку в лісі. Гадали, що добре обяовляться. Не по-їхньому вийшло. А все ж таки треба написати доклад гетьманові. Побачимо, що він на це скаже. Може, на тім і скінчиться, бо такі тепер часи, що безпечно довшої дороги не проїдеш. Кочубеїха мовчала, окриваючи якомога своє збентеження. Кочубеєві здавалося, що вона дзвонить зубами. Та, може, це якесь залізо при дорозі дзвонило. Мотря зробила для свого чури місце в повозі, поклала його, обтулила і весь час наслухувала, чи дише. Хлопець спав, може, вдавав, що спить, не відзивався. Пізно вночі побачили перед собою якісь світла. Несміло пробивалися крізь пітьму. То займалися, то гасли. Візник озирнувся і постукав у віконце. — Ось і Батурин! — сказав. — Наш Батурин, прошу ясної панночки! Мотря перехрестилася. Дівчина, що їхала з нею, аж крикнула з радості: "Батурин!" — а то вони весь час, ніби птахи на відлеті, сиділи. За кожним корчем ввижалися їм якісь розбійники. Наїлися страху чимало. Мотря чула, як їх сурмачі сурмили перед першими городськими воротами. Повіз на хвилинку спинився, мабуть, сторожа впевнялася, хто їде. Задудніли копита, і голосніше заторохтіли колеса на мостах понад глибокими шанцями, і знову зупинка, знов сурми й перекликування з вартовими. Вартові козаки щось гукають, з башти бряжчать грубезні ланцюги, над рів сажень зо три завширшки й завглибшки спускають зводжений міст, і валка виїжджає на майдан. До Кочубеєвого старого невеликого двору недалеко. Валка зупиняється. Вози з тягарами роз'їжджаються набоки, повози сунуться вперед і заїжджають перед ступені ґанку. У дворі освітлені всі вікна. Гайдуки зі смоляками увиваються від ґанку до повозів. Просвічують дорогу. Вносять хорого чуру з повозу, за ним іде Мотря. Співають треті півні. РІШЕННЯ — Це не так, як тобі здається, Пилипе, не так. Ти поверху судиш короля Карла і легко його собі важиш. Я його в вічі не бачив і не балакав з ним, але по ділах його і по тому, що про його люди говорять, бачу, що це великий чоловік. А, кажу тобі, зрозуміти велику людину — це не горіх розкусити. Зі звичайним чоловіком бочку солі з'їш, заки його збагнеш, — а що ж про великого казати? Гетьман лежав на білій постелі, тримаючи в руці якусь французьку книжку; Орлик біля нього стояв. — Сідай, Пилипе, не томи даром ніг. Так... Ти кажеш, Що Карло авантюрник. А хто ж тоді був Олександр Великий, Цезар, хто Валенштейн і наш Богдан Хмельницький? З чим вони починали, де була тая правна підстава до починів не на людську міру? Хто давав Богданові Хмельницькому повновласть починати війну з поляками? Без гроша, без оружжя, він з мотикою поривався на сонце. А повелось, так тоді весь народ упав ниць перед ним батьком своїм назвав, своїм Мойсеєм. — Хмельницький мав за собою велику Україну, а Швеція мала, — запримітив Орлик. — Народу сажнями не мірять. Греція яка мала, а з персами боролася і поборювала їх, бо мала Темістокла, Мілтіала, Леоніда і 300 хоробрих спартанців. Термопілі більші від киргизьких степів. Може бути малий народ, що тільки мав великі одиниці. Великі одиниці роблять малий народ великим. Орлик сміливо глядів в Мазепині очі. З очей Мазепи перескакували іскри на Орликові зіниці. Огонь, що там загасне, тут колись загориться. — Це правда, — промовив Орлик, — великі одиниці роблять малий народ великим. — Карло робить великим малий шведський народ. Не очайдух він, не пройдисвіт, не авантюрист, а герой, — от що я тобі скажу, Пилипе! Сміються з нього, що так несміливо й безрадно ставиться до людей, що шапку перед своїми генералами здіймає і кланяється, киває на всі боки головою, як вертепна лялька. А мені воно ніраз не дивно. Цей молодий чоловік живе в світі своїх ідей, в країні своїх задумів великих, і йому важко переходити з тамтого ідеального світу в другий, реальний. А перейшовши, дивиться на людей, мов на чужинців, здоровить їх, ніби уперве бачить. — Тому він, може, й не числиться з реальними силами своєї країни й свого народу. Швеція виснажена до краю. Ні гроша, ні збіжжя, ні людей. Карло перетягає струну. — Хто її не перетягав, бажаючи чогось великого? Без великих жертв нема великого діла. Затям собі ті слова старого чоловіка. Наші старшини хотіли б отак собі "хитро, мудро, невеликим коштом". А воно не йде. Щоб було ясно в хаті, треба іноді свічку пальцями обчистити, як щипців нема, і треба добре дути на жар, щоб огонь у полі розгорівся. Печені губи не летять до груби. Гадаєш, я не бачу, що перетягаю струну? Відтягаю багато рук від плуга до шаблі? Треба. Не мені треба, а Україні. Наш край великий, він потребує великого війська. В тім-то й біда, що Господь посадив нас не між горами та між морями, а на велетенському суходолі, на безбережних степах. Куди не скоч, скрізь двері. Нам треба заволодіти степом. Орлик підніс угору брови, ніби не розумів. — Степом назверх і всередині, бо наша душа теж степ. Степ — ворог держави. Орлик здвигнув бровами. Вони насунулися на очі, а між ними думка вигребла два глибокі рівці. Орлик передумував гетьманські слова. — Ти не спудей, щоб тобі довго толкувати. Розтолкуєш собі сам. Орлик хотів щось казати, але здержався. — Говори! — Краще послухаю. — Мудра ти голова, Пилипе, і — хитра. Боюся, чи не лукавиш зі мною. Орлик зірвався з місця: — Ваша милосте. Богом клянуся... — Ну, ну! Сідай! — і гетьман потягнув свого писаря за полу. — Я тобі вірю, але ти не дивуйся, що не вірю сліпо. Не на те я тільки віку пожив і тільки світу пізнав, щоб бути легковірним... Хвилина тишини. Чути було, як тікав годинник. — Заждім, зараз буде грати, — сказав гетьман і надслухував. З бронзової вежі на годиннику вискочив трубадур, і залунала романтична курантова арія. — Пісня минувшини, — сказав гетьман, всміхаючися перелетною усмішкою іронії. — Якщо ми. Орлику, не лишимо — по собі діла, про котре б сурми сурмили, то бренітиме про нас така тихенька пісенька нашим нащадкам для розради: брень, брень, брень... — Про вашу милість будуть голосну пісню співати, — відповів Орлик. — Non cuivis homini contingit adire Corinthum [21]. Будуть або ні. Як схочуть. І Богданові кості з гробу викидали. Хай зневажають мене, — щоб я своє діло зробив. Усіх не вдоволиш. Але я про Карла говорю. Кажеш — не люблять свого короля шведи. А чого ж вони тоді шапки з голови знімають, вимовляючи його ім'я? Чому ж військо на певну смерть іде, як бачить його перед собою? Чому ж підплаче-ним убійникам злочинна рука безсило опадає, коли їх очі стрінуться з його світлими зіницями? А він тих наймитів Юди безкарно в світ пускає. Знаєш чому? Орлик мовчав. — Тому, бо не боїться. Він не боїться нічого. Вірять у свою добру звізду, в своє високе післанництво бути мечем що кує будучність народу. Може, цей меч і вищербиться може, він і зломиться, але він не зігнеться. Діло, котре робить король Карло, переживе його і його нащадків. Шведський народ малий, але він перетриває велику завірюху... Невже ж тільки ми не маємо такої віри, Пилипе? — Я вірю вашій милості, — відповів Орлик. — Вір собі і ділу. — Важко якось. Дуже скрутні часи. — Неважко жити в погоду, але перетривай негоду! А може, ти влюбився в Петра? — Противний він мені. Демон, не чоловік. — Оба глянули на двері, і Орлик шепотом говорив дальше: — Я певний, що він тільки того й чекає, щоб дорешти поневолити Україну. Як сарану, своїх людей на нас наслав, а по війні порядки московські наведе. Знищить старшину. Ніби тому, щоб не притіснювала робочого люду, а на ділі для того, що старшина незалежність боронить, хоч і не вся. Одними других побиває. На знищення України це найпростіший спосіб. Відділити поспільство від панів, поріжнити цих останніх, довести до загальної боротьби, а тоді всіх узяти в свою кріпку руку. Гетьман не зводив очей з Орлика, а коли цей скінчив, спитався: — А коли би ти був на місці Петра, чи робив би інакше? — Мабуть, ні. — От бачиш. Не треба ж нам винуватити царя. Винуймо себе самих. Бо коли ми не поправимося, то прощені за це не будемо... Ти знаєш, я присягався на хрест святий, що, незважаючи на себе і на своє приватне добро, робитиму так, щоб Україну довести до ладу і щоб вона зробилася вольною. — Дай Боже сповнити вашій милості це велике діло. — І я кажу, дай теє, Боже! Але ж. вам треба вірити, що я не чого другого бажаю. Треба вірити гетьманові. А ви, як бачу, підступаєте до мене з усякими гадками. Не кажете ясно, але натякаєте на щось таке, чого мені нині, може, й слухати не можна. Погано війську, котре не має до свого вождя віри. — Якщо я уразив вашу милість, так вибачаюся. — Уразив чи ні — це пусте. Але боюся, щоб ти не вихопився зі своїми гадками про царя. Це могло б і тебе загубити, й мені пошкодити. Краще мовчи. Ховай для себе. Я знаю, хто таке цар, і ти теж знаєш. Пощо нам про це говорити? Генеральний писар мовчки прийняв цей докір свого гетьмана, але в душі погадав собі, що того чоловіка годі розгадати. Може, він і сам не знає, чого хоче, а може, й знає, та не звіриться нікому, навіть свому писареві. — Але от, — почав гетьман, — ми балакаємо, а я забув, що в мене є до тебе діло. Та перше ти піди позамикай наглухо двері й поглянь, чи не притаївся там хто за якою шафою. — Нема нікого, — відповів, вертаючи. Орлик. Гетьман казав ще й віконниці зачинити та присунути столик до постелі. Тоді добув з-під подушки лист: — Числовий лист. Прочитай його. У тебе є ключ. — У голові маю цей ключ. — Добра голова, коли в ній можна усе сховати. Читай! Орлик уважно пробігав числа очима. Гетьман пронизливо вдивлявся в нього. Орлик хвилювався. Знати було, що зміст листа бентежив його. Княгиня Дольська здоровила гетьмана іменем короля Станіслава Лещинського і просила його, щоб він скоро починав іти витиченим шляхом. Незабаром прибуде з Волині ціле військо шведське зі своїм знаменитим вождом. Оба королі дадуть гетьманові асекурацію і гваранцію... Орлик скінчив і перестрашено глянув на гетьмана. — Але ж налякався козак! — сказав гетьман. — Але ж нагнала княгиня страху мому генеральному писареві, аж спотився, сердешний! Попий водою. Не такий чорт страшний, як його малюють. В політиці без таких листів не обійдешся, особливо коли до політики жінки встрявають. Нема що дивуватися, що княгиня Дольська рада б мене перетягнути на бік Станіслава. Це ж рідня! Гетьман знову глянув на Орлика, а побачивши, що він все ще не заспокоївся, став нібито тримати на княгиню, що вона пальці не в своє діло суне. Перше хотіла, щоб гетьман намовляв царя покинути Августа й поєднатися зі Станіславом, а тепер хоче, щоб він, гетьман, покидав царя і приставав до Станіслава. З того й видно, як вона неполітично ставиться до такого важного діла. — Яка ж тоді певність, що вони, поєднавшися нині зі мною, не покинуть мене завтра? Старий я лис, — тут гетьман погладив руку Орлика, — старий я лис, щоб мене можна перехитрити. Не тривожся, гетьман ще, славити Бога, з глуздів не збився, щоб слухати княгині. Вона щоправда, жінка гарна, але ж для її гарних очей я не можу зробити дурниці. Versate diu, quid ferre recusent, quid valeant humeri [22]. Хто таке Петро, це я вже знаю, а хто Станіслав те щолиш будучність покаже. Хто бачив, щоб певне за непевне міняти? Не відчалю я від одного берега, не впевнившися, що другий краще для мене. Може заспокоїтися пан генеральний писар, — сказав гетьман, беручи лист з рук Орлика. — Хвилину дивився на оригінал і на відпис, зготовлений Орликом, ніби порівнюючи їх із собою, а тоді пальцем ткнув у перший і спитався: — Die, cur hie? [23] Орлик мовчки слідив за рухами гетьмана. Гетьман складав лист від Дольської, ніби бавився ним, поки не подер на дрібні шматочки. — Зробимо автодафе. Принеси вогню. Орлик побіг. Чути було, як відчиняв і зачиняв одні двері за другими. Гетьман кріпко тримав шматочки паперу в своїй жмені. "Орлик ще хитається, — казав до себе, — в душі, може, він і рад, але боїться. Не дивуюся. Ще йому не можна всього казати. Ще зачекаємо". Як Орлик приніс огонь, гетьман вкинув туди шматки листу. — Але ж горять золоті слова княгині! Гарно горять, та коротко. Спопеліли. Орлик відітхнув. — Тобі вже легше, — жартував гетьман. — Ні, ваша милосте, я лиш погадав собі, чи не шкода було палити цього листа. — Треба. А тепер сідай і пиши числами. Пиши так: вдячним серцем прийняв я і прочитав лист Вашої Княжої Милості, але прошу на будуче залишити таку кореспонденцію, бо вона може загубити і занапастити і життя, і честь, і субстанцію мою. І хай Ваша Милість Княжа не лиш не сподіються, але й не гадають собі, щоб я на старість літ вірність мою цареві порушив. Сю вірність я з молодих літ і досі непорушне заховував, отже, ще раз прошу більше про то до мене не писати. Бажаю собі і маю в Бозі надію, що отся відмова не попсує добрих і дорогих мені стосунків до Вашої Милості і прошу приняти і т. д. Орлик прочитав написане, гетьман подякував йому і відпустив. Тоді зірвався з ліжка. Одягнувся в довгий вовняний каптан і ходив кругом стола. Думав. Це лучалося в нього не раз. Прислуга гадала, що гетьман спить, а він працював цілу ніч в тишині і в самоті снував свої плани, як сітку павук, обмірковуючи все до найменшої подробиці. Нині йому було над чим думати. Недавно відправив послів із Січі. Приходили з отаманом Гнатом Ґалаґаном. Гадали, що застануть у Києві царя і пожалуються йому. Запорожців, що були на царській службі, зневажали та притіснювали надміру, вимагаючи від них надто вже важкої служби. Запорожці втікали. Тих, що їх зловлено, штемпували і давали на галери, ті, що щасливо прибули на Січ, розказували товариству про московські знущання. Січ заворушилася. Запорожці хотіли годитися з кримським ханом і кликали проти Москви орду. "Ще мені тільки того й треба! — погадав собі Мазепа. — Орда в краю — гарні гості!" Гетьманові Ґалаґан не подобався. Він не довіряв йому. Бог знає, що цей Ґалаґан сказав би цареві. А запорожці теж політики погані. Могли накоїти лиха, могли спонукати царя, щоб він знищив Січ. Гетьман того не хотів. Він нарікав на запорожців, прозивав їх перед москалями "харцизами і бунтарями", але Січ йому треба було. Тому повів діло так, що козацькі посли спізнилися. Приїхали, як Петро від'їхав. Гетьман затримав їх у Києві довше, гостив і насилу уговкав: переконав, що орди на Україну кликати не треба. Та це ще невеликий клопіт. Куди більша турбота з княгинею Дольською. Ганна з Ходоровських, primo voto [24] Вишневецька, secundo voto [25] княгиня Дольська, пильно і вправно веде Мазепине тонке і небезпечне діло. Правда, вона своячка короля Станіслава, і це правда, що гроші в гетьмана позичає, але на тім не кінець. Хтозна, чи тій ще не старій і гарній жінці не захотілося бути гетьманшею, жінкою Мазепи? А Мазепа того не хоче. Вона чужинка, це не зробило б гарного вражіння на Україні. Бути гетьманшею Мотрі... Але ж у Дольської гетьманові тайні листи! Вона їх може переслати цареві... Що тут робить? Гетьман бився з думками. В сусідній салі хтось клямкою рушив. Хто такий? Гетьман виразно приказав, щоб не тривожили його, бо хоч спати. Навіть варта в покоях не стояла. Хто ж це?.. Пішов подивитися. — Хто там? — спитав гетьман. — Вашої герцогської милості найпокірніший пахолок, — відповів тоненький голосок. — Блазень... Пустити чи ні?.. Увійди! — і гетьман відчинив двері. Перед ним стояк не шляхтич з карабелею, а студент у довгополому каптані і з величезною книгою під пахвою. Кланявся у пояс. Книжка, здавалося, переважить його, а він носом запоре об долівку. Гетьман любив пожартувати з блазнем, але недовго. Не мав часу. — Чого тобі треба? — Вашого герцогського дозволу на нове звання. — Яке ж то? — Вчитися хочу. Хочу слухати наук у вашій академії, бо в Москві потребують учених. — Ага. А навчився вже чого? — Чим більше вчуся, тим менше знаю. — Так тобі здається. — Так воно є. Я, мабуть, з такої шляхетської породи, що їм і шістдесятка стукне, а вони дурні. — Так пощо тоді вчишся? — Гадаю, що прийде хвилина, коли нараз роз'ясниться в лобі. От я вже дещо й нині зрозумів. — Що такого? — Один вірш затвердив наізуст. — Кажи! — Але він не складений по правилах піїтики, лиш по законам уха. — Не шкодить! Говори! Блазень поправив конвір, відкашельнув і, переступаючи з ноги на ногу, скандував, як школяр: Дали ослові ясельця: Соломи тут, а там сінця. Осел аж хвостиком вертить: І те смачне, й тамте кортить. То вправо лоб, то вліво ткне, Стебла ж ні травки не смикне. І так він доти вибирав, Аж при яслах голодний впав. Шурнув ногами, завернув очима і ще раз повторив останню стрічку: — Аж при яслах голодний впав... Кінець. Більше нема. Не написали. Гетьман подивився йому в очі. — Це про кого складено? — Про всіх і про нікого. — А від кого ти тої байки навчився? — Від покійного Езопа. Мудрий був чоловік, хоч не такий учений, як наші. Байка сама прикладається у життю. Байка до життя чи життя до байки, не знаю. І тую байку, може, колись до когось приложать, може, й не до одного. — Приміром? Блазень ніби надумувався, чи казати. Гетьман повторив: — Приміром? — А не буду битий? — Багато разів я тебе бив? — Ні одного, але мене тут біда б'є. — Яка? — Мазепа сильно скупий. Пиво тонше від води, м'ясо вердше від зубів, а гроші рідші від мого волосся, — тут догладився по лисій голові. — Тому-то я і поступаю во званіє учених, книгоглодателів і правдиіскателів. У Москві отаким людям добре платять. Лихим добре, а добрим зле. — Ага, так! Але не викручуйся, мій пане. Кажи, до кого можна прикласти тую байку про осла між соломою і сіном? — До кого? Ось "даймо на тоє", що комусь предкладають чернігівське князівство і німецьке герцогство, а він, сердешний, ніяк не рішиться, за котре йому брати. Та ще "дайми на то" можна тую байку прикласти, коли комусь подобаються дві жінки, одна старша, з короною, а друга молодша і не коронована, але ще краща від тамтої. Та ще можна прикласти тую байку, коли... Але гетьман не слухав до кінця. — Від завтра, — казав, — маєш подвійну платню і пиво з мого стола. Пішов геть! Блазень підібрав довгі поли свого каптана і, вдаючи чорта, побіг через покої. — Пан Іван, добрий пан, Гарний пан, пан Іван! пищав тоненьким голоском. — Диявол, не чоловік, — сказав Мазепа, вертаючи до спальні. — Ніби з книжки читає. Чи не балакаю я крізь сон. Мабуть, ні. А хоч би і так, то він не може чути. Така хитра біда, такий догадливий! Треба його добре при собі триматі щоб не втік, а то він догадується забагато, ніби думки читає. Гетьман ще довго ходив кругом стола і розмовляв зсобою, а потім сів і став писати: "Моя сердешна, кохана Мотроненько! Поклін мій віддаю Вашій Милості, моє серденько, а опріч поклону Вашій Милості, у гостинець книжечку і обручик діамантовий. Прошу те завдячне прийняти, а мене в любові своїй неодмінно ховати, нім дасть Бог з ліпшим привітаю...". Дрібні круглі букви лягали рівними рядками на білий папір. Гетьман відложив перо. "Чи добре я роблю, пишучи цей лист? Чи, дійсно, не запахло мені свіже сінце? Може, моїм зубам відповідніша солома?" Але недовго хитався. Пригадав собі Мотрю і її рішучу згоду, перейшов у думках усе, що промовляло за нею і проти неї, і заспокоїв свою совість: "Боже борони мене, щоб я бажав їй злого. Люблю її, як осіння природа любить ясне сонце. Може, воно й недовго буде мені світити, але я його сяєво понесу з собою до могили. Мотря хоче бути моєю. Видно, так Бог судив. Та дивно воно якось складається. З Дольською ми собі кумами, а Мотря хрещениця моя". Тут між гетьманськими бровами появився замітний для його портрета знак. Гетьман пригадував собі усі відомі з історії випадки, коли пануючі женилися, розводячися з першою жінкою, брали за жінок своїх кревних, усували усякі перешкоди. "Що ж тут такого грішного женитися з хрещеницею? — питав себе. — Це не зв'язок крові, а прямо звичай такий. А невже ж я, гетьман, не рівня другим володарям?" І гетьман докінчив лист до Мотрі. СВАТИ Шумливі вітри, набравши на степах розгону, гуляли над Києвом. Гнули галуззя дерев, термосили прибрамними стовпами й докладали усіх зусиль, щоб деякі непозачинювані віконниці повідривати. На валах перекликувалися вартові. Тускло горіла свічка в гетьманській відпочивальні. По шибках лупотів дощ. Гетьман почував себе, мов на кораблі серед бурі. Один хиблений рух стерном — і все пропаде. Пропаде праця двадцятьох літ, підуть намарне усі заходи, щоб наладити Іржавне судно й безпечно пустити його на розбурхані хвилі світових подій. І перед гетьмановими очима стали пересуватися безконечним походом усі важніші хвилини з його життя. Як венецький карнавал, скорим бурливим.ритмом шуміла молодість, повна любовних пригод. Королівський двір, столичні міста, загранична наука, охота збагнути тайни буття та зрозуміти загадки існування. Філософія, поезія, мистецтво. Аж ось жорстокий, але вічно привабливий і все молодий Марс підходить до нього і манить до себе. Іде. Щастя сприяє йому. Не платить податку крові. Починає вірити, що родився під щасливою зорею; це й казали йому астрологи. Стремить до найвищого в країні — до булави. Доскочив і її, держить, як ніхто перед ним. Не хоче пустити, хоч рвуть. Хоче зробити її скиптром монарха, бо що таке була тая булава досі? Цяцька, котрою гралася доля. Передавали її собі з рук до рук. То король, то цар дарував кому хотів. Комедію з виборним гетьманом грали. Не бути тому більше! Велика країна, великий народ, і велика мусить бути влада, оперта на непорушних основах... Легко подумати, але зробити важко. України з сильною владою ніхто не хоче, навіть українці. Волять чужу, ніж свою. Привикли оглядатися на когось — на короля, на восточного царя, на султана, навіть на хана, щоб тільки не на свого власного володаря. Забулися княжі часи, а новий державний дух ще не родився. "А може, нині якраз клечальна субота, а завтра сошествіє того святого духа? Може, над нашими головами спалахкотять огненні язики і при їх сяєві роз'ясниться не одно, що перше було темне?.. Коли воно не станеться тепер, то прийде щолиш за літ сто, двісті, а може, й більше..." Гетьман був рішений у собі. Чекав тільки пригожого моменту і снував дальше свою політичну сітку. Як ткач-ниткоплут любується новими узорами, котрі сам він придумав, так любувався Мазепа своїми планами. Одна Правобічна Україна що варта! Коли б він її віддав був, то нелегко було б тепер відібрати, а так оба береги Дніпра під гетьманською булавою, живе тіло не перерубане надвоє. Але скільки хитрощів треба було придумати, як обережно вести це діло, щоб переконати царя, що Правобережжя годі здавати. Переконав. І нелегке діло договоритися з новими союзниками. Станіслав все ще стоїть на становищі унії в Любліні, все ще йому ягайлонська унія на умі. А діло будувати треба інакше, відповідно до нинішньої хвилини. Рішатиме король Карло, і гетьман має надію, що він вирішить в користь України, щоб вона була вільна й самостійна. Але все ж таки найтрудніше діло з царем, щоб він передчасно не збагнув задумів Мазепи. Цареві доносять свої, не москалі, а українці. Отеє тая моральна руїна, з котрою найтяжче боротися. Коли б не ці "делятори", можна б підготовити переворот, навіть повстання проти Москви, а так треба ждати, аж царські війська підійдуть в напрямі Смоленська, Карлові назустріч. Коли там буде рішатися війна шведсько-московська, тоді тут можна буде вирішити українське питання. А до тої пори треба пильно вважати, щоби хто не порвав гетьманської політичної сітки. Гетьман запустив занавіси при вікнах, добув з секретного сховку товстий жмут тайних листів і уважно перечитував їх. Були це відписи, зготовлені його власною рукою і власним, для тої цілі придуманим письмом, котрого ніхто не вмів читати. Оригінали він палив або посилав цареві як доказ своєї вірності. Переглядає гетьман листи, і сумнів підкрадається до нього: "Чи годиться піддурювати царя? Він же вірить тобі... Вірить? А як зо мною робить? Не велів мені слухати приказів Меншикова? Гетьман Іван Мазепа має підчинятися приказам царського боярина, колишнього бублейщика?! Старий я лис, щоб не бачити намірів царських. Він зо мною гарно, бо тепер війна, бо йому треба мойого війська, а по війні ошиє мене в герцоги, а з Україною зробить що схоче. Ось що пише моя приятелька Дольська..." І гетьман ще раз став прочитувати довгий лист княгині, писаний так щиро і з такими подробицями, яких годі було вигадати; певна річ, що правдивий. Княгиня Дольська писала його милості Іванові Мазепі, що недавно тому тримала дитину до хреста з Борисом Петровичем Шереметьєвим. На пирі, по хресті, сиділа за столом, як кума, між Щереметьєвим і генералом Реном. Йшла мова на гетьмана Мазепу. Княгиня добре слово казала про нього. Генерал Рен теж добре слово докинув, іде додав: "Шкода тільки того розумного Мазепи, що він не знає, яку яму гребуть під ним. Меншиков хоче скинути його з гетьманства і хоче сам стати гетьманом України". Княгиня, ніби тим дуже здивована, повернулася до свого кума, Шереметьєва, і спитала його, чи можливе це? "Не лише можливе, але й правдиве, — відповів Шереметьєв, — та й годі нам остерігати Мазепу, бо ми самі багато терпимо й мусимо мовчати". "Ось як поступає цар зі своїм вірним гетьманом! І чи повинен гетьман інакше поступати з царем? Та коли б і цього не було, чи вільно гетьманові робити інакше, ніж того вимагає добро його народу? Найвищий закон — добро вітчини, говорили старинні, і цей принцип мусить непорушне стояти, бо де не бережуть його, там горе!" Сумнів щез, гетьман спокійно листував дальше свою кореспонденцію. На берегах листів робив замітки і поправки плану. Вітер шумів, дощові каплі стукали, ніби пальці незримої куми-журби, по дошках віконниць, — куранти грали арію. Трубадур з гітарою співав під вікном любки. Гетьман пригадав собі, що колись Орликові сказав: "Якщо ми не спроможемося на велике діло, то й про нас співатимуть колись таку малу пісню: брень, брень, брень!" "А невже ж те, що ти дотепер зробив, мале? — питалася гетьмана його власна гордість. — Ти втихомирив бурю на Україні, заставив народ до роботи, збудував церкви, школи, приюти, підготовляєш державнотворчий елемент, муруєш фундаменти під державну будівлю. Ти не закладав рук і не марнував часу! Я весь свій мужеський вік працював, як віл у ярмі, але якщо мені доля не дасть тепер щасливо довершити діло, то вся та праця піде в забуття. Люди бачать лиш блискучий успіх, муравлина робота окривається в землі. Одна година, в котрій рішається побіда, більше для них значить, ніж довголітні зусилля. Кінцевий акорд рішає про вражіння пісні". Свічка догорювала. Гетьман сам засвітив другу. Не спішився на сон. Перед ним лежав ще свіжий лист, не переписаний, а оригінальний. Невправне жіноче письмо говорило нього. "Милосте моя, Іване Степановичу! Вдячним серцем проняла я Твій дорогий для мене лист. Книжечку прочитала, а обручик ношу на серці, щоб люди не побачили його й н позавидували мені мого щастя. Над Батурином хмарно. Може, як Ваша милість приїде туди, сонце вигляне з-поза хмар. Нетерпеливо дожидаюся тієї хвилини. Рада побачити тебе, Іване Степановичу, у щастю, та здоровлю, і в зичливості до мене за тую любов, котру я для Тебе зберігаю в мойому неспокійному серці. Воно нікому коритися не хоче, лиш своїй власній мрії, а яка вона — Ти знаєш...". Лист пригадав гетьманові Мотрю. Була вона інша, ніж усі дівчата і жінки, котрих знав досі. Химерна, незаспокоєна, демонічна. Тіло було гарне гармонійною красою, а душа тягнула до себе загадками. Невже ж він тій неспокійній душі дасть захист мирний? Невже ж і від нього не відлетить вона на крилах своїх забагів змінливих?.. Не знаю. Але одного був певний гетьман, а саме, що Мотря не зробить ніякого поганого діла. Не ступить кроком, котрий провадив би у пропасть. Мотря Кочубеївна не зробить Іванові Мазепі того, що колись Пріся Яненківна зробила Петрові Дорошенкові. Ніколи! І гетьман рішився сватів до Кочубея післати. Сватів чи перше написати лист до Василя? Це ж товариш старий. Свати з відмовою — сором, лист останеться в тайні. Гетьман написав лист. КАЖУТЬ... Мотря, хоч як годила своїй мамі, не могла її прихилити до себе. Любов Федорівна не хотіла жити з донькою під одним дахом і залишила її на замку. Кочубеї переїхали до другого двору, що був на батуринському подвір'ї. Сумно й скучно було Мотрі на замку. Розважали її дівчата. Особливо прихильна й вірна своїй панночці Мелашка. Синьоока, вертка, швидка, нагадувала весняну пташку. "Мелашка-пташка", — називали її. Гетьман проживав у Бахмачі. Він часто посилав свого слугу Дем'яна до генерального судді то з дарунками, то мз листом. Дем'ян переходив вулицею, поруч того двору, котрому жила Мотря. Тоді задихана Мелашка прибігала до своєї панночки ніби байдуже, між іншими новинами, доносила їй, що Дем'ян від гетьмана пішов. — Так що з того? — питала Мотря. — Та ніщо, прошу ясної панночки, пішов і щось багато поніс. Але вечером тої днини Мотря виходила в сад і проходжуалася стежкою коло частоколу. Крізь щілину висувалася рука, Мотря казала: "Спасибі їм, Дем'яне!" — і ховала лист за корсетку, а в Дем'янову руку сунула свій листок. Дем'ян поступав ще до шинку, щоб зачути городських новин, а тоді конем, що за той час добре відпочив собі, вертав до Бахмача. Мотря бігла у свою світлицю, світила свічку, зачинювала їда засув і на защіпку двері й читала гетьманове письмо. Гетьман писав гарно, навіть дуже гарно. Називав Мотрю своїм серцем, пташкою і величав "Вашою Милостею". Від других вона таких улесливих слів не любила слухати, від гетьмана приймала. Сама не значала, чому. Жалувала, що письмо мертве, що не чує звуку тих слів, котрі так уміють добиратися до серця. Хотілося їй слухати, особливо коли гетьман висловлював свої великі наміри, не договорюючи дечого, але, може, якраз тому розбуджуючи ще більші надії. Мотря тужила, за гетьманом. Осінь додавала туги. Небо мокрим рядном повисло над ослизлими мурами, в замкових ровах чорнілася вода, на дахи й на хрести сідали ворони чорні. Цілими стадами, ніби хмари, зліталися на свою чорну раду. Мотрі здавалося, що якась особлива тривога обгорнула галок, що вони місця не можуть собі придбати, раз ніби журяться чогось, то знову чомусь дуже раді: крав! крав! крав! І серед людей помічався тривожний настрій. Дівчата мало що не кожного ранку доносили своїй ясній панночці про злочини всілякі. Знаходили небіжчиків без голов або пробитих наскрізь осиковими колами; домовини, викинені з могил, являлися ранком на вулицях. — Не до доброго воно йде, — казали, зітхаючи, дівчата. — Старі люди доповідають, що надходить антихрист, — відверни від нас його, Боже! А царство антихриста страшніше від татарського ханства, від усього страшніше! Вигубить він — бий його сила Божа! — християнський народ поруйнує городи й села, і навіть кісток людських не буде кому передати землі, матінці святій, так і зігниють. — Бережіться царства антихристового, дівчата! — відповідала Мотря. — Може, він дійсно надходить. І тільки тримаючися кріпко купи і слухаючи проводирів наших, оборонимося від нього. Дівчата передавали дальше слова своєї панночки, але люди лиш головами хитали: від антихриста не оборонить нас ніхто, бо ми християни, а він антихрист. — Коли ми, прошу панночки, копали сеї весни в городі, то таких там гадюк було, як ніколи! Ми без чобіт і не виходили копати. А по селах, кажуть, багато погибло від того гадя. — Так що ж з того? — Старі люди говорять, що війна буде. — Війна вже є. — Але не в нас, а то й до нас вона прийде. — ІЦо ж, як пустимо ворога, то прийде. Хто ж тo винен, що наші не вміють обороняти своїх границь? У других народів є пограничі кріпості, вали, мури, військо залогами стоїть, а наш край — як хазяйство без тину. Дівчата дивувалися, що панночка все зводить розмову на щось друге. — Кажуть, що опівночі по гетьмановім палацу на Гончарівці біла паня ходить. — Може, яка й ходить. Дівчата непевно дивилися на Мотрю. Як можна не вірити тому, що не один на власні очі бачив? — Один хлопець переходив туди. В палаці було темно. Нараз світло сунеться від вікна до вікна. Коли глядить, а то не світло, тільки біла паня ходить, і від неї так ясно... А на третій день той хлопець і помер. Кажуть, що вона... — А тая паня, те видиво! Кажуть, що вона перед великим нещастям остерігає. — Хто такий? — Не знаю, — відповіла Мотря, бо їй вже забагато було такої розмови. ЗРИВ Взяли перші морози, і впали перші сніги. У старім низькім дворі зробилося ясніше й веселіше. В коминку горів цілий день огонь, вечером дівчата пряли та співали пісень. Мотря вишивала або читала книжку. Заки пішла спати, дивилася у вікно. Треба було відхукати шибки, розмальовані казковими квітками, щоб побачити темно-сивє небо, засіяне незчисленними зорями, і мовчаливі дерева, а котрих, як білі подушки, нависав сніг. Мотря дивилася в сторону Бахмача. Пригадувала собі, як була малою дівчинкою і як тітка розказувала їй казки. Одну з них добре затямила Мотря. ...Була раз гарна королівна, а мати її, королева, не любила доньки, зачиняла її у вежі на острові, серед глибокого озера. І жила вона там, скучаючи і томлячися вельми. Аж приїхав королевич із-за сьомої ріки, із-за дев'ятої гори. Побачив її крізь заґратоване вікно і сказав собі: або з нею . життя, або без неї смерть. І став конем своїм докола озера вганяти, шукаючи доступу до вежі. Але доступу не було. Скрізь глибока, чорна, мертва вода, без відпливу. Так він дві ночі їздив, а на третю вскочив у воду конем і до вежі доплив. Решітку руками розірвав, бо залізо від сліз королівної перегнило іржою. Вхопив, посадив перед собою на коня, женуть. "Не оглядайтеся! — каже до них кінь, — бо буде і вам біда, і мені нещастя". Але королівна не втерпіла. Їй скортіло ще раз побачити свій замок і тую жахливу вежу. Озирнулася і побачила погоню. Дванадцять їздців з голими мечами гнало степом. "Зірви серпанок з голови своєї і кинь позад себе!" Кинула — і послався густий туман. Погоня збилася з дороги. Але вітер розвіяв туман, і знову почувся тупіт кінських підков — ось-ось і настигнуть їх. "Кидай гребінь зі свойого волосся!" — каже кінь. Кинула гребінь — і густий байрак виріс між ними і їздцями. Женуть, але й погоня не стоїть. Виїздять з байраку, біжать — вже недалеко. "Струсни сльозу зі свого ока, — каже кінь, — і кинь її за себе". Кинула сльозу — і розлилася річка широка, як море, і зупинила погоню, а вони щасливо доскочили до його королівського двірця... Пригадала собі Мотря казку з діточих літ, і діточою вірою сповнилося її серце. Не на вежі, а в старому батьковому будинкові серед батуринського замку сидить вона й наслухує, чи не почує тупоту кінських підков. Тихо. Тільки сніг паде, дере бовваніють, варти перекликаються: "Го-го!" Марія Федорівна нездужала. Мотря сиділа біля її досі і розважала тітку. — Не страшна мені на другий світ дорога, спокутувала я гріхи свої, Бог простить. А страшно мені, дитино, погадати, що оставлю тебе самою, — казала Марія Федорівна. — Я не билина, тітусю, вітер не зломить мене. — Буря і дуба ламає, Мотре. Буря надходить, чує ухо моє. — Тишина перед бурею від самої бурі страшніша. Гнітить. Почули дзвінки, хтось перед ворота заїхав. Мотря глянула у вікно й пізнала коні, котрими батько їздити любив. Гадала, батько хору тітку відвідати прибув, а з ним, може й мати. Скоренько в покою прибрала та другу свічку засвітила, щоб веселіше було. Замість батька вбіг її паж. — Його милість Василь Леонтійович сани з будою по ясну панночку прислали, їхати до себе велять. — Приготуй для мене шубу й шапку соболеву. Поїдеш зі мною! — відповіла Мотря і до тітки припала. Тітка побла гословила її хрестом. — Господи сил с нами буди, іного по разві тебе помощника в скорбех не імами: Господи сил, помилуй нас. Мотря приклякла біля тітчиного ліжка. Суха зимна рука доторкнулася її гарячих висок. Слабий голос шепотом говорив: — Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи чоловіколюбче. Братіям і сродникам нашим даруй яже ка спасенію прошенія і жизнь вічную. — В немощених сущия посіти і ісцеленіє даруй! — доповіла Мотря молитву. Недалеко вибиралася Мотря, всього за кілька вулиць, а розстатися з тіткою не могла. Вбрала шубу з лисячих хребтів з соболевими відлогами, теплу й легку дуже, побажала дівчатам спокійної ночі й, усміхаючися своїм, ніби позиченим усміхом, вийшла на ґанок. Мелашка-пташка посвітила своїй панночці, прислуга обтулила ноги вовчими шкурами, й великі сани, з довгими поволочистими крилами, накриті шкуратяною будою, посунулися по копній дорозі. Була темна ніч. Крутило снігами... Женився чорт... Перед саньми їхало двох гайдуків зі смолоскипами. — Дорогу пану генеральному судді, дорогу там! — гукали. Люди поступалися, западаючи по коліна в сніг. Хлопські сани й жидівські санки брали гайта й чекали, аж переїдуть панські залубні. Мотрі робилося на душі моторошно. Чого це її кличуть батьки під ніч? Не можна було підіждати до ранка? Побігла би туди. Видно, негайне діло де яке? Може, несподівані гості? Може, з Бахмача гетьман приїхав? Але Кочубеїв двір ніщо такого несподіваного "бою не виявляв. В кількох тільки вікнах світилося, і то тускло, а не ярко, як буває, коли наїдуть гості. У сінях старий слуга прийняв від неї шубу. Мотря вдягалася звільна, струшувала сніг із чобіток, ждала, чи хто не вийде. Не являвся ніхто, ніби вона не донька, а якась чужа-чужениця. — Куди мені йти? — спитала старого слугу, ніби вона в батьковому дворі уперве зроду. — Його милості в секретній коморі, — відповів, просвічуючи їй дорогу. Перейшла декілька світлиць, відчиняючи й зачиняючи за собою важкі, низькі дубові двері, аж опинилася серед кімнатки, котрої стіни виложені були дубом. Слуга засвітив дві свічки в шестираменнім мосяжнім свічнику, ручнокутім, які світять жиди на шабас, поклонився і пішов геть. Мотря лишилася сама. Ця кімнатка була все загадкою для неї. Туди дітей не впускали ніколи. Туди кликали тільки іноді незнайомих гостей, що їх приганяла й відганяла чорна ніч. Нічого замітного тут не було. Полиці, скрині, шафи; старі образи хмурно дивилися зі стін. Мотрю пройняло недобре прочуття. Хотіла повертатися і йти геть, у челядну, на двір, тікати до себе — де-будь, щоб тільки побачити людей. Аж ворухнулася одна з шаф, повернулася на осі, і за нею показалася ще менша кімнатка без вікон, як погребець. Звідтам вийшов батько. Не поправляв пояса, як звичайно, і не підкручував вуса, був ніби чогось дуже стурбований. Підступила до його руки. Не відірвав, але зимно якось доторкнувся голови Мотрі. — Маємо з тобою валену розмову! — сказав. А заглядаючи у погреб, гукнув: — Любонько, Мотря приїхала! Заскрипіли східці, і появилася Любов Федорівна. Руки сплетені на лоні, голова вгору. Мотря хотіла привітатися з нею. — Геть від мене, дівко недобра! — гукнула. Мотря відскочила під стіну і стала, ніби в неї грім з ясного неба влучив. Василь Леонтійович повалився у крісло. Хвилину мовчали всі троє. Мотрі злість підступала до серця. Чимало зневаги зазнала вона від своєї грізної пані матки, але "недоброю дівкою"і вона її ніколи не обиджала. Це вже було надто грубо й непристойно для доньки генерального судді. — Чого ви мене обиджаєте, мамо? — спитала коротко й рішучо. — Не мама я тобі, а ти не моя донька. Я жінка чесна. Мотря спалахнула. — Можете прогнати мене геть, позбавити маєтку, видідичити, але не смійте зневажати мене! — Не смійте! — скрикнула Любов Федорівна. — До кого це ти писок розпускаєш, повіє! Мотрі почорніло в очах. Пішли ходором шафи й скрині, вона руками вхопилася печі, щоби не впасти. Честь була найбільшим маєтком для неї, скарбом, котрого ніхто не смів торкати. І того скарбу збавляє її рідна мати. Боронити тієї честі, хоч би й життям прийшлося заплатити за неї! Гетьманова суджена — повія?! Це ж страшно!.. — Батьку! — сказала Мотря. — Ти суддя. Суди й мене, свою доньку. Не боюсь твойого суду. Нічого нечесного на совісті своїй не маю. Суди мене, тату! Кочубей сидів безсилий і ніби старший на літ десять. Мовчав. Перед ним на столі лежав лист. Любов Федорівна надвигалася на Мотрю, як хмара, з котрої мають ударити нові громи. Мотря руки простягнула перед себе, ніби бажаючи відвернути ті громи. Очей не зводила з мами. Цей сміливий погляд доводив. Любов Федорівну до безтямної злості. Кочубей встав і взяв жінку за руку. — Любонько! Сідай! Сідайте, ваша милість, і заспокойтеся! З донькою маємо діло... Мотре, гетьман сватає тебе. Написав мені лист. Ось він. Мотрі обличчя змінилося нараз. Просіяло. На устах появилася ледве помітна усмішка, легка, хибка, як усмішка дитини у сні. Ніби вона не вірила, чи правда це, що чує. Відступила від стіни і ступила крок у напрямі стола. — Не руш! — скрикнула нараз Любов Федорівна. — Не до тебе писаний лист! Ти батькам своїм листів від коханця не показувала! Нікчемна! Мотря подалася назад і головою вдарила об стіну. Батькові жаль зробилося доньки, але не мав сили, щоб зупинити жінку. Як вода з потоків, полились її слова: — Негіднице! Сором дівоцький загубила. Забула, чия ти донька. Мати честь до старих літ донесла, а донька в молодості тратить. З гетьманом злигалася потаймиру, з женолюбом старим! — Гетьмана обиджати не смійте! — крикнула Мотря. — Батьку, заступися за гетьманову честь, ти його генеральний старшина! — Мовчи! — відповів Кочубей, а жінку притримав рукою, бо знову зірвалася з місця і йшла на доньку. — Ти завинила, Мотре, — почав дрижачим голосом, — завинила, бо затаїла перед батьком-мамою женихання його ясновельможності. Так добра донька не робить, це я тобі мушу сказати. Бог не благословить таких дітей. — Вона вже диявольське благословення прийняла, — почала Любов Федорівна. Кочубей скривився. Не любив, як накликували чорта. — Любонько, не мішай! — звернувся до жінки, а до доньки: — Забула ти, що добра та слухняна дитина ніяких тайн перед родителями своїми не має. — Це тайна мого серця. — Викрут! — Правда! Кочубей грізно глянув на. доньку. — Дісталося й тобі, — злобно зауважила жінка. Мовчали... "Не уступай, — щось казало їй, — не піддавайся. Знівечать щастя твоє!.." — Гетьман сватає тебе, — почав Кочубей, — але ми на те сватання згоди своєї не дамо. Не можемо. — Чому? — спитала Мотря. — Бо нам не хочеться! — відповіла мати. — От що! — Я його люблю і за другого не піду! — Підеш! — Ні!.. — Підеш! — Сказала раз, що не піду, й не піду! — Підеш, підеш, підеш! — тупала Любов Федорівна ногою. — Слова свого не зломлю, я його гетьманові дала. — Дала? — Слово гетьманові дала, що буду його жінкою. — Не жінкою, а коханкою, кажи, коханкою прелюбодія старого! — верещала Кочубеїха. Мотря уші рукою затулила: — Можете, обиджати мене й гетьмана, можете зневажати нас, я не чую! Наше кохання чисте і вище понад вашу злість. Не знівечите його. Воно сильне, велике, перетриває віки! Вас не буде, і мене не буде, а воно житиме на світі. Кочубей ходив безрадно по кімнаті від стіни до стіни, між донькою і жінкою, щоб не допустити їх до себе. Кочубеїха носила грудьми й сопіла, як дихавична. Її долішня губа дрижала, жмуток фарбованого волосся трясся на чолі. Образи грізно дивилися на них. — Треба покоритися, донько, — почав лагідно Кочубей, щоб уговорити доньку. — Треба скоритися батькові й мамі. Вони привели тебе на світ. Для кого ж я працював весь вік, як не для вас, для наслідників моїх? Я злого тобі не бажаю, але гетьман — це не муж для тебе. Він старий, а до того твій хресний батько. Як же доньці віддаватися за батька? — Батько, але во Христі! Всі ми брати і сестри во Христі! Кочубей не знав, що на це відповісти. — Бачиш, — озвалася Любов Федорівна, — бачиш, як навчає тебе твоя донька, твій мізинчик, навчає дурного Кочубея. Ха-ха-ха! Кочубей розізлився: — Не дам згоди, ані благословення мойого родительського на твоє з Іваном Степановичем замужество, не дам — і на тому край! — Не дасте? — Ні! — Батьку! — почала, зміняючи голос, Мотря, — не толочте ви щастя своєї доньки. Досить вона каралася у вашій хаті, хоч і не з вашої вини. Але ж і не зі своєї... — Значаться, з моєї? — засичала Любов Федорівна, але Кочубей заспокоїв жінку. — Говори! — приказував доньці. — Досить я каралася, а тепер відпустіть мене на волю. Прошу, благаю вас, батьку мій рідний! Не хочу ваших багатств, роздайте їх нищим, даруйте на церкви, зробіть з ними що вам завгодно, а мене пустіть з моїм серцем чистим і з совістю спокійною, що я шлюбу не зломила, що віри коханій людині доховала! Впала перед батьком на коліна і за ноги його обняла. Кочубеєві сльози закрутилися в очах. — Відтрунь її від себе, — озвалася Кочубеїха, — блудниця, лицедію перед тобою грає. Кочубей підніс доньку, і вона знов, як стовп, підперла стіну. Свічки скапували зі свічника на стіл. Одна капля впала на гетьманський лист. Кочубей пригадав собі, що гетьман пише. Тер чоло рукою і говорив спроквола, як на суді: — Я відповів Іванові Степановичові, що хоч як шаную його, але доньки за нього не віддам, бо вона хрещениця йому. Це мусиш, Мотре, прийняти до відома, й покоритися долі. Мотря спалахнула. — Хоч ти мій батько і родитель, — сказала, — але ж я не "безсловесная вещ", з котрою що захочуть, те й роблять. Перед Господом, вседержителем моїм, і перед світом цілим, перед майбутністю клянуся, що твориться насильство наді мною, з яким я не погоджуся ніколи. — Ха-ха-ха! — розреготалася Любов Федорівна, — насильство, — що в наложниці гетьманські не пускаємо тебе! Ха-ха-ха! — Проклята будь тая хвилина, мамо, коли ви промовили це брудне й неправдиве слово! Кочубеїсі піна виступила на рот. Мотря говорила дальше: — Не наложницею гетьманською хотіла я бути, лиш вінчаною жінкою, як воно із листа його видно, гетьманшею. — Гетьманша, гетьманша! — аж підскакувала зі злоби Любов Федорівна, — подивіться ви, люди, яка мені гетьманша! — Так, гетьманшею хотіла стати Мотря Кочубеївна, а Любов Федорівна не дозволяє, бо Любов Федорівна сама тієї честі забажала. — Чортице, мовчи! — ревнула Кочубеїха і з кулаками кинулася на доньку. Але Мотря вхопила маму за руки, і вона тільки піною метала. Кочубей насилу відтягнув жінку від доньки, насилу повів її у другу світлицю і замкнув двері на засув. — Гетьманша! — реготалася в другій кімнаті Любов Федорівна, — гетьманша! Гетьманська наложниця, любовниця старого прелюбодія! Гетьманша! Кочубей стояв хвилину безрадно. Боровся між любов'ю доньки а покірливістю для жінки. Безрадно махав правою рукою і турботно твердив: — От тобі гаразд, от тобі гаразд! Кочубеїха в двері кулаками валила: — Відчини, окаянний, відчини! Кажу тобі, відчини хутчіш! Кочубей, зітхаючи, взяв доньку за руку і повів її по східцях уділ. — Посидиш тут, — сказав, коли обоє зійшли в погребець, а тоді руками очі закрив і, плачучи, ступав назад по сходах. Мотря пустилася за батьком, але він скоро засунув шафу за собою. Крізь тую шафу чула Мотря, як у секретній коморі хтось головою товк до дубового стола. Цей луск ніби довбнею бив її по висках. Оглухнути, а не чути того гомону глухого! Оглухнути навіки! Втихло все. Чути тільки, як хтось по коморі ходить. Ходить кругом стола. Ходить, ходить, ходить... Мотрі голова закрутилася, як у гарячці. Нараз той самий вереск: — Відчини мені двері, зараз відчини, а то підпалю двір. Викурю вас, як суслів із нори! Відчини — чуєш!? Зупинився хід. Заскрипів засув. Два голоси перечаться з собою. Мотря не розбирає змісту. І знову луск. Запала клямка. Тихо. Кругом чорно і глухо; непросвітна темрява — темниця. Батько доньку свою позбавив волі! У ТЕМНИЦІ "Батько доньку свою позбавив волі, до темниці замкнув! — це була перша гадка, що блискавкою майнула крізь темряву. А за нею, як грім за блискавкою, прогурколо питання: — За що? Пощо? За яку провину? За те, що она вірною хотіла бути свому коханню, що не хотіла ломити чесного слова? Невже ж це гріх?" Не могла помиритися з кривдою, яку їй зробили. Нехай би ворог запроторив Мотрю Кочубеївну в підземелля, схопивши її в час бою зі зброєю в руці, — знала би, за що страдає, а так? — і серце стиснулося з великого болю. Мов сліпа, руками доторкалася зимних стін. Шукала лавки, щоб присісти, бо ноги вгиналися під нею. Найшла ясусь скриню, залізом куту, сіла. Довго не могла звикнути до темряви й освоїтися з гадкою, що її позбавлено волі. Пригадала собі думи козацькі і плачі невольницькі, пригадала собі оповідання тітки про недолю Сомка і всі ті перекази про наших українських страдальців, — і бунтарський дух брав перевагу над дівоцьким жалем. "Гадають, що зігнуть мене? Згину, а не піддамся! Не буду такою, як вони. Батько перед мамою гнеться, мати перед Москвою. Не перероблять мене". Знала невгнутість Любові Федорівни, знала її зимне, жорстоке серце й розуміла, що треба буде перестрадати чимало. Страдатиме. Без жертви нема великого діла. Може, й вона прикладає отеє свою цеглину не тільки до будівлі власного щастя, але й до якогось великого храму для загального добра... Голодом її не зморять. Батько не згодиться на те. ї довго не триматимуть у темниці. Люди спитаються: де Мотря? Генеральний суддя не може зважитися на таке беззаконне діло. Мотря заспокоювалася і одного тільки бажала — дрібку світла! Одну щілинку, крізь котру побачила б небо. Не знала, що так любить його, навіть те зимове, хмарами вповите, загніване небо. Не знала, що так любить простір і волю, рев вітру і шум дерев. А тут така тиша. Чує, як б'ється її серце, як кров кружляє по жилах, пальці дрижать, у лицях жар, ніби їх хтось доторкнувся. Доторкалися мамині слова. Чого тая мати така сердита? Не розуміє її і не розуміла ніколи. Ніколи вона не погладила її, не пригорнула до себе, не сказала доброго слова. Все грізна, горда, самовпевнена, як деспот. Вона мужчина, а батько ніби жінка в хаті. Все потурає її. Неприродно та прикро. Мотрі жаль батька. Хотіла б тепер побалакати з ним на самоті, як дитина. Може, прийде. І Мотря надслухує. Чує тільки, як миш шубортає у скрині. Може, гризе якісь важні папери, а може, гроші нищить. Котрі нажиті нечесно, хай знищить геть! Яка ж настирлива отся тишина мовчалива! Як вона бентежить її! Ніби млин шумить, то знов далекі дзвони гудуть, копита по мості дудонять, хтось сокирою валить Який жахливий гук! Яка ж тая темрява червона! Не чорна, ні, а багряна, як багряниця, кривава. Недаром її кров'ю слимачків красять... Крізь кров, і без креві нема життя. Який кервавий цей світ!.. Королівну замкнули у вежі. А королевич із-за семої ріки конем круг озера скаче. Коли ж він доскочить до неї, і розіб'є кам'яну стіну, і добуде її, щоб показати небо? Скаче королевич кругом озера, летить, як вітер, що на шляху куряву збиває, копита глухо дудонять, чорна тінь по мертвій воді, кругом, кругом... І Мотря замкнула повіки. Ніби хтось віткою маку промайнув над її очима. Мак — зілля забуття, маком дорогу від могили до воріт посипають, щоб покійний до хати не вертав, — забуття... БАТЬКО Й ДОНЬКА — Ходи, Мотре, — казав Кочубей. — Мати поїхала. Ходи! Мотря терла очі. Не могла зрозуміти, де вона і що робиться з нею. Освідомившися, встала, пригладила рукою волосся, поправила вбрання і мовчки пішла по східцях за батьком. Опинилися серед тої самої секретної комори, де мали вчора тую нещасливу розмову. Пригадала собі кожде слово й побачила кождий рух мами й тата. Але сумні гадки радість прогнала: побачила сонце! Вдиралося крізь малі шибки, бігало по шафах і по скринях, по старім свічнику і по образах, розвішених попід стелю. Сивоусі козаки й чорноброві козачки жмурили перед ним свої очі. — Сідай! — сказав Кочубей до доньки, показуючи на крісла. Мотря послушно сіла. Батько довго ходив по коморі. Не знав, з чого почати. Мотря водила за ним своїми великими очима. І вперше побачила, що батько старий, що спина в його зігнута й ноги ніби ломляться, як іде. Рука одна заложена за пояс, друга бовтається безрадно. Пальці то затискаються в кулак, то випрямлюються нервово. Голова понурена, вус за ковнір. Мотрі жаль зробилося батька, але ніби жаль якогось бідного та чужого для неї чоловіка. Ніколи він не здавався ще таким чужим, як нині. Хотіла питатися, куди поїхала мати, але щось ніби шепнуло їй до уха: що тобі до того? — і змовкла. Тільки рушилася на кріслі. Батько почув цей рух і ніби нараз збудився, — став. Долішня його щока задрижала, брови підлізли вгору, зробив руками рух, мов питався: ну, і що ж тепер? Мотря встала. Батько приступив до неї і пригорнув до груді. Мотрю щось стиснуло за серце, здавило за горло, і з очей полилися сльози. — Бідна, бідна моя! — прошепотів Кочубей, пускаючи доньку з обіймів і саджаючи її у високе крісло. Мотрі соромно стало своїх сліз, — соромно стало за батька. Погадала собі, що батько — це голова родини, його слово повинно бути приказом у хаті, а він через свою надмірну м'ягкість і податливість стає причиною родинної драми. — Мотре, Мотре, — говорив Кочубей, заломлюючи руки, — ти навіть не знаєш, якої біди мені накоїла. — Знаю! — коротко відповіла Мотря. — І що ж тепер? — Що Бог дасть. — Бога взивай, а руки прикладай. Бог за нас не може робити. — Він всемогучий. — Себто? — Може все повернути на добре. — І я так собі гадаю, Мотре, і молюся у своїй грішній душі, щоби він напутив тебе на добре. — Себто? — Щоб ти покорилася мамі. — А вам? Кочубей закліпав повіками й замахав правою рукою. Боровся з гадкою: казати чи ні? — Ет! Ти знаєш, Мотре, хто я. Я нікому лиха не бажаю, а своїй рідній дитині тим паче. Хочеш, віддавайся і за гетьмана. Твій гріх, а не мій, якщо це гріх віддаватися за свого хрещеного батька. Але мати, ти знаєш свою маму! Посікти її на дрібні шматочки, то ще кождий ще казатиме: а таки так! а таки так! — А що ж я тому винувата, тату? — спитала Мотря. Кочубей знову став бігати від дверей до вікна. — Не винувата, кажеш? А може, й винувата? Знаючи свою маму, не повинна була гетьманові давати слова, поки не попросила у неї дозволу. — Я не дитина, тату. — В батька й мами ти все дитина, донька. — В мами — ні, бо мама мене не любить, ненавидить мене. — За те, що ти непокірлива, Мотре! — В маму вдалася. Кочубей глянув на доньку. — Але ж ти донька, а вона мама, не її поступатися, а тобі, так і закон велить, щоб діти слухали родителів своїх. — Не в питаннях серця. — Яке там серце, Мотре? Гетьманові на сьомий хрестик іде. — А я його люблю. — Не вірю. — Богом клянуся, люблю і хочу бути йому дружиною, вірною до смерті. — А якщо через те хотіння станеться лихо і тобі, і йому, а може, й усім нам? Мовчали. По хвилині спитала Мотря: — Чого ж ви тоді хочете, тату? — Хочу, щоб ти підписала цей лист. Кочубей добув із нагрудної кишені зложений папір, розгорнув його, поклав перед Мотрею на столі, а сам підійшов до вікна й бубнив пальцем по шибі. Мотря читала: "Прощення Вашої Милості прошу за отеє моє нинішнє письмо і за прикрість, котру я Вашій Ясновельможності не зі злої волі вчинила. Порадившися добре свого розуму і серця, рішилася я просити Милість Вашу, щоб Ви звільнили мене від даного слова, а це тому, що дала я його з легкої руки, в чому винувата молодість моя і моя палка, нерозважлива вдача. Не хочу, щоб через них мала я у майбутньому терпіти, та ще й зайвих турбот Милості Вашій причинити, добре відаючи, якого спокою Милості Вашій для своєї великоважної праці потрібно. Прошу не бути злої волі на мене за цей мій поступок легковажний" і т. д. — Тату, — сказала Мотря, зриваючися з місця. — Я цього листу не підпишу! Кочубей повернувся від вікна. Очі батька й доньки тнулися з собою. В її був крик розпуки, людини, котру пучають у пропасть, у його — безмовне отупіння. Остання дошка рятунку відпливала від нього. — Як же так, Мотре? — став говорити, безрадно й безпомічно, ніби він нічого собою не уявляє, ніби він нічого тут вробити не може. — Як же так? Значиться, ти не розумієш мойого безвихідного становища, не хочеш, не гадаєш помогти мені? — Не можу. — Чому? — Бо цей лист неправдивий. — Неправдивий, але потрібний, навіть конечний. — Не гадаю. — А я знаю, Мотре, коли б ти догадувалася, до чого може довести твоє упрямство, то, не гаючися, підписала б його. Підпиши, прошу тебе я, батько твій, підпиши! В Мотринім серці жаль з погордою боровся. Жаль, бо батько виглядав дійсно дуже нещасливо, погорда, бо він був слабий. — Тату, я до кождої жертви готова, лиш не жадайте від мене, щоб я брехала. — До кождої жертви ти готова, кажеш? — До кождої. — Правду говориш? — Богом святим клянуся. Батько глянув на доньку, і ніби якийсь огник марної надії знову загорівся перед ним десь у непевній далечині. — Любов Федорівна сказала, — почав, спускаючи очі додолу, як винуватець, — Любов Федорівна сказала, від'їжджаючи нині рано, що коли Мотря не підпише листа, то хай іде в черниці. Останні слова ледви вимовив насилу. Мотрі чорно зробилося в очах. Ніби якась висока стіна нараз надвигнулася і заступила сонце. Запахло плісню, зівота відчинила рот. Пригадала собі Прісю Дорошенкову, як вона розпилася в монастирі, пригадала собі не один поганий образ, що доводилося нехотячи підглянути, коли з мамою їздила на прощі, і зробилося їй не страшно, а гидко. Але подивилася на свого безталанного батька і, не гаючись, відповіла коротко: — Добре, хай буде й так! Піду в монастир. Кочубей захитався. Сів. Дивився на якусь скриню, нібд в ній сховане усе важне для нього. Голова хилилася чимраз нижче й нижче, наче хотіла скритися під землю. Руки прилипли до колін. Мотря підійшла до нього. Не ворохнувся. Добру хвилину мовчки стояла перед ним. Щось її тягнуло до того нещасливого старця. Невже ж це її батько? Той, котрого слухали тисячі людей? Невже ж це Василь Кочубей, генеральний суддя, котрому всміхалася гетьманська булава? Так, то був він. Він, що пестив свою доньку Мотрю, обсипав її бататствами й вигодами, не відмовляв нічого, називав своїм сонцем. А тепер те сонце хоче за монастирські мури сховати. Який же він бідний! — Не журіться, тату, — почала ніби безжурно. — І в монастирі живуть якось люди. Черницею я не стану. Не бійтеся. — Не хочу, Мотре, зав'язувати тобі світ. Не хочу, щоби ти йшла в черниці. Не хочу! Та що я, бідний, вдію? Любові Федорівни не переконаю. — А помовчавши хвилину: — Мотре, доне моя! Я вірю тобі. Ти батька свого не зрадиш. Так тоді знай: Любов Федорівна має у своїх руках тайни, котрі можуть згубити мене. І не мене одного, може, навіть і гетьмана. Предвидіти годі. Любов Федорівну треба заспокоїти нині. За день-два, може, в неї і злість перекипить. Я тебе в монастирі не лишу. Добуду тебе якось звідтам. Поїдь тільки, щоб мамі уступитися з очей. — Уступлюся! Поцілував доньку в голову й пустився йти. Але від дверей завернувся. — Можеш пройтися, Мотре. Мами нема. Тобі готують дещо на дорогу. Постіль, білля, — голіруч не поїдеш. Іди, йди! Замкнув за собою двері. Мотря довго, дивилася за ним... "Безталанний мужчина, над котрим милосердиться жінка, хоч би й рідна донька!" У МОНАСТИР Сани, навантажені Мотриним добром, і двоє других з хлібом і харчами поїхали під кріпким конвоєм у найближчий дівочий монастир. Нічого незвичайного. Кочубей не раз посилав до монастирів дарунки, і то неабиякі. В годину-дві перед ґанок заїхали великі залубні, накриті шкіряною будою. Перед ними гарцювало кількох гайдуків на конях; їхали для певності в дорозі. І це не диво, бо не раз їздив так генеральський суддя. Була тиха, але темна ніч. Густий сніг великими клаптями вдався на землю. Під його вагою тріщало й ломилося гілля в саду. Прислуга спала. Тільки нічні сторожі ходили круг двору. В кімнаті, біля спальні Любові Федорівної, сиділи дві жінки, готові до дороги. Вони кріпилися стравою та вином. Старі, сутуловаті, готові до всього, нагадували тих жінок, що миють трупів, їм уже все одно, що кажуть робити, щоб тільки їсти та пити дали. Тільки їм радості лишилося в життю! Це дві повірниці Кочубеїхи, її далекі родички, що жили в неї на ласці. Одна позіхала, загулюючи рот рукою. — Також чорт серед ночі жене, — казала. — Людей соромляться, — відповіла друга. — Або ж люди не дізнаються? — Авжеж. Та не зараз... А я, знаєте, сестро, щоб не скучати в дорозі, та взяла пляшечку запіканки, славна яка! — А в мене за пазухою плящина старого винця, — відповіла друга, і обі усміхнулися, вдоволені, що недаром їдуть. — Не знаю, чим нас Любов Федорівна пожалує за труд. — Добрим словом, — то певно, — моргнули до себе. Розумілися. В коморі сидів Кочубей. Позіхав і рукою тер чоло. Ніс йому видовжився, очі змаліли й потускли. Цілий він зробився нижчий якийсь і тонший, ніби перед собою втікав. — Ось воно як, — говорив до себе. — У монастир. Кочубеєва Мотря у монастир їде. — Краще, ніж у наложниці гетьманські, — відповіла Любов Федорівна. — Так краще, як ти хочеш. Недобра ти жінка. Не мати ти, мачуха, безсердечна мачуха, відьма. Ось воно як! — Мовчи! — засичала Любов Федорівна. В комору увійшла Мотря. Довга шубa, чорним сукном крита, чорна шапочка, чорні чобітки на ногах. Та з того чорного вбрання її обличчя визирало ще кращим і ще живішим, як звичайно. — Я готова! — сказала, кидаючися батькові до ніг. Кочубей десять пальців зарив у волосся, його голова вдарила об стіл. — Не хочу я того, не хочу, не хочу! — кричав. Мотря устами доторкнулася його рук, встала й підійшла до мами. Любов Федорівна стояла горда, ніби вона не знати якого подвигу довершила. Обома руками тримала велику золі ікону. Підняла її і поблагословила доньку. Мотря поцілувала ікону і мамину руку. І одна і друга були зимні, як,лід. Повернулася і вийшла. Скоро, скоро, лише дальше, щоби дальше від них! Перед нею ішли дві жінки, готові на все. Відчинялися перед Мотрею й зачинялися старі низ двері, котрих доторкалася вона дитиною малою, переступала добре відомі пороги — востаннє. Скорше, скорше ходім! Ускочила в сані й обтулила собі ноги. — Де ж мій чура? — питалася. — Певно, спить. Не знає, що його паня у монастир іде. Післала батьковому дворові останній привіт. Напроти неї сиділи обі паніматки, як відьми. Хтось затріснув дверці, сані посунулися шляхом. Мотря не могла зібрати гадок. В її голові, як у вітряку. Гадка майне і щезає, а за нею друга, третя, десята. Лопотять млинські крила. Якась нечиста сила обертає ними. Застановити, застановити їх. І чому раз не застановиться усе кругом? Хтось пустив собі отсю велику і глупу іграшку, що зветься світ, як діти пускають фригу, й вона вертиться тисячі літ, не знати, пощо й нащо. Хай би раз стала і заспокоїлася. Родяться люди, турбуються, метушаться, живуть, умирають і знов, і знов. Пощо, нащо, яка тому остаточна ціль?.. Спинити!.. Гарно їхати. Так гладко сунуться сані по снігу. Коли б так можна їхати, їхати, аж на другий світ... Тільки ж які її опікуни погані, як відьми! Щось шепчуть до себе, киваються, як ганчірки на плоті. Гидкі! Прогнати б їх... Гарно було б дивитися, коли б вони, попідносивши спідниці, брели снігами назад... Мотря глянула у вікно: "Ця дорога на замок веде. Там Марія Федорівна хора лежить. Нема її кому доглядати, нема кому розважити доброї тітки. Мотря у монастир їде... А отсей другий шлях на Гончарівку біжить, до гетьманської палати. Там тепер біла паня по покоях ходить. Горе тому, на кого вона гляне... Може, та біла паня — то вона, Мотря?" Замикає очі. Дивитися не може на тих дві пари зіниць, що за нею стежать. Заснути і збудитися в келії чернечій. Там спокій. Дзвін на всенощну гуде. Мотря до монастирської церкви перший слід на білім снігу топче. За гетьмана і за батька молитися іде. Відьми гадають, що вона заснула. Витягають пляшки і п'ють. Запах алкоголю Мотрю п'янить. Вона стерпіти його не може. Зірватися, вхопити ті пляшки і жбурнути в лоб обом!.. Твердолобі черепи сильніші від скла... Сиди! Мотря вдивляється у сніг. Її гадки заспокоюються дещо. Що вона зробила? Не треба було добровільно годитися на монастир. Це ж вона зруйнувала свою будучність! Що вона тепер? Не людина, а тінь колишньої Мотрі. І для кого і пощо воно? Для батька? Батько обіцяв добути її на світ. А коли мати згоди своєї не дасть? Тоді все пропало. Поволічеться Мотря по болотнистій дорозі, в осінню сльоту з нудьгою в душі. Минатимуть літа, як придорожнє каміння... Краще зробити собі кінець... У неї за поясом стилет. Взяла на всякий припадок. Діамантовий перстень на пальці. Від нього... Її думки перервав крик. Це візник скрикнув і замовк, ніби йому хтось затулив уста. Сани скрутили вбік. Женуть. Нараз зупиняються, — стали. Хтось відпрягає коні. Тупцюють якісь люди, суєтяться. — А Мотрині опікунки сплять. Поспиралися на себе, ніби щось собі шепочуть. На подолках порожні пляшки... Мотрі гидко, не страшно. Чого боятися? Монастир страшніший. Добула стилет і відчинила дверці. Вийшла. Глибоко запала в сніг. Вітер мало не звалив її. Обступили її якісь люди. Сажею почорнені обличчя. — Панночко, не бійтеся. Свої. Не зробимо вам кривди. Вхопили її і посадили на коня. Направо й наліво їздці, а один спереду, другий за нею, щоб не втекла, — женуть. Мотрю обвіяв свіжий зимний вітер. Заграла кров, в голові зробилося ясно. В санях вона сиділа, як п'яна, її везли, як невільницю, тут вона поза межами маминої злості й сили. Їде. Куди? Все одно — не до монастиря. І не в Батурин. По напрямі дороги бачить, що, скорше, в Бахмач. Як рано тішилася сонцем, так тепер волі рада. Яка це воля? Все одно — воля. Якщо не те — стилет. В перстені є отруя. Вона панею свого життя і смерті. Коли закличе — послушна смерть прийде. Коні женуть. По коліна, по черева западаються в сні бо їдуть навмання... Що скаже батько?.. Це вже його діло. Вона своє зробила, добровільно вступилася мамі з очей. Мама... Порубай її на шматочки, а ще кожний казатиме: а так, а таки так!.. Приїде Любов Федорівна до монастиря провідати Мотрю, а її нема. Не доїхала. Цікаво побачити б тоді Любов Федорівну. Сніг паде. Між кінською гривою і Мотриними руками лежить ціла гора. Мотря струшує, він знову паде. Повно його на бровах і на віях, на гарячих устах. Скрізь сніг. Їздець перед Мотрею ніби білим рядном накритий. Він веде. Їдуть у яр. Якесь світильце то займається, то гасне. Вовки чи людська оселя? Лишають світло набоці, скручують на шлях. Знов минає мала година. Мотрі костеніють руки, в ноги теж зимно, бо чобітки тонкі Чому ж вони не їхали до світла? Ось воно знов. Знов прямують до нього. Мотря розуміє, чому. Щоб відвести слід. Та слід і без того нарано нелегко буде знайти, бо вітер снігом мете, кучугури наносить, пороги впоперек шляху надуває, що проїхати тяжко. Від світла вузенька смужка снується по шляху, ніби стрічка. Вітер грається нею. Їдуть, ніби їх стрічка тягне до себе. Крізь снігову метіль бовваніє у ярку млин. Не меле. Колеса замерзли в ледах. Передній їздець гримає шаблею у двері. Довго, довго. Виходить стара жінка з ліхтаркою в руках. Підносить ліхтарку вгору, бачить чорного їздця, хреститься і втікає, їздець ловить її, щось балакає, вговорює — уговорив. Брама відчиняється широко, і всі п'ять коней вбігають туди. Мотря зіскакує з коня, мельничка кланяється їй, доторкаючися ліхтаркою землі, і запрошує у хату. Мотря іде. Ій хочеться тепла і світла, хочеться бачити домівку, де живуть люди. Зрозуміє, що таке зчинилося з нею. Зрозуміє або ні. Все одно. Це млин, а не монастир. І того їй досить. Увійшли в хатину малу й низьку, але чисту і теплу, обвішану образами й рушниками. В печі горить огонь. Мотря роздягається. Жінка добуває зі скрині своєї сап'янці і просить ясну панночку, щоб перезулася, бо її чобітки, як луб. Мотря перезувається і чує, як тепло розливається по тілі. Мельничка тупцює біля печі. Варить теплу страву. — Коли б знаття, що такий гість, була б зготувала гідну вечерю. Мотря просить не турбуватися, вона рада, що спічне хвилину й зогріється. Мельничка жалує її: — Тільки маєтки, до таких вигід звикли і нараз таке. Бог вість що! Вона вже знає, що зчинилося з молодшою донькою генерального судді. Вона зі щирої душі пособити рада. Сама дівувала колись. А до того ніхто Кочубеїхи не любить, усі жалують доньки, бо знають, яке її життя. — Мені, ясна панночко, можете вірити. Я певна. Не виявлю нікому, хоч би мене і на муки брали. Бачив цей млин не одну пригоду. Вона розказує дещо. Самі любовні трагедії. — До мене люди не мають великого розгону. Бояться, що я чарівниця. Мій старий розганяє хмари. Нас шанують. — А мельник дома? — До Бахмача поїхав. Гадала, що верне, тому й не гасила світла. Аж вас Господь надніс. Коли б не те світло, може б, і не поступили, бо сніг, що світа Божого не видати. Мій старий, певно, заночує. — Вам не страшно самій? — Чого б то? Я стара. Багатств не маю. Люди, як кажу, бояться нас — ворожка і чарівник, кажуть, з чортом тримають. Але то неправда. Ми люди хрещені. Страва готова. Мельничка йде кликати людей. Приходить тільки один. Тамті поїхали до омшаника. Там їх і чорт не знайде. До омшаника, говорять люди, заворожена дорога. Ніхто без мельника щасливо не проїде. Ніхто й не важиться туди. Той один входить. Він уже обмив своє обличчя. Мотря глянула і мало не крикнула з дива, — чура! — А ти ж тут як? Стоїть, мов до дверей приріс. — Розказуй! — Нема що. Я знав, що панночку вивозять, і знав, що панночці так у черниці, як мені в патріархи. Гадаю собі, на те я чура, щоб від насильства свою панночку боронити. Зібрав певних людей, і засіли ми недалеко річки. Я знав, що гайдуки поїдуть наперед переїзду шукати. Тоді ми й наскочили на вас. Візника зв'язали, загрозили смертю, коли кричатиме, коні від саней відчепили, а решта вже відома. Мотря простягнула до нього руку. Підійшов, поцілував і спаленів, як рак. — Спасибі тобі. А що тепер? — Відвеземо панночку в безпечне місце, а тоді а лишуся при вас, або піду. Як велите. — А ти б як хотів? Хлопець крутив мокрою шапкою в руках. — Постав шапку біля печі, хай просохне, — звернулася до нього Мотря, — а мені відповідай, чи хочеш оставатися зі мною, чи йти? — Питаєте? Боже ти мій! Авжеж, що оставатися біля вас хочу. — А тамті? — Тамті знають дорогу на Січ. Їх давно до коша тягнуло, так коней і збруї не було. А тепер є одно і друге. Генеральний суддя не збідніє. Що для нього три коні. Повечеряли. По вечері мельничка полізла з ліхтаркою на піч. — Поможи мені, хлопче, — сказала до чури. Чура, не гаючись, поліз за нею. Мотря дивилася, що вони там робитимуть. — Добувай уважно! Уважно став, щоб не оббивати вапна! Вони відіймили велику затулу, і за печею показалася чорна глиб. Мельничка увійшла з ліхтаркою туди. Мотря побачила комірку з ліжком, — без вікна. Мельничка постелила добру постелю і попрохала Мотрю у сховок. — Тут вам безпечно буде, тихо і тепло, — говорила. — Ми ляжемо у світлиці. — По моїм трупі веде дорога туди, — сказав гордовито хлопець. Мотря погладила його по голові: — Бач, який мені козак! — Ясної панночки найвірніший чура. На столі стояла ліхтарка, тускле світло вилітало з неї і ломилося по низьких білих стінах. В комірці, а краще в тайному сховку, нагорі, за печею, було так низько, що Мотря мусіла сісти на ліжку. Попросилая і мельничку біля себе сідати. Хлопець на дзиґлику присів. Душно було. Воздух забігав із світлиці. — Заки підемо спати, — обіцяла мельничка, — відчинимо двері знадвору, багато свіжого воздуху найде. Спіть безпечно, моя ви царівно, моя донечко люба. В чорнім млині ще лиха не бувало. Крім одного разу. І мельничка стала розказувати якусь страшну пригоду. Але Мотря не дослухала її. Втомлена і зметружена, заснула. Мельничка сап'янці стягнула з неї, накрила її і поблагословила на сон. У БАХМАЧ — Млин не йде, — казала мельничка, ставлячи ранком перед Мотрею глечик вареного молока. — І завірюха надворі, що крий Боже! Ніхто тут не приїде. Та для всякої безпеки наготовила я для вас селянське вбрання. Коли б лихий кого надніс, то скажу, що моя невістка, а чура буцімто ваш брат. Невістка і так ще не провідувала нас, її не знають, повірять. Мотря перебралася, злізла з вишки і помагала мельничці готовити обід. В ушах її шуміло, на душі було важко. Переживання останніх тижнів і днів підкосили її. Почувала втому. До того совість не давала спокою. Питала себе, чи добре вона зробила, що втікла? Але розум відповідав, що не з власної волі втікала, її ж пірвали. Це одно, а друге — кожний боронить свого життя і волі. Мати хотіла позбавити свою доньку волі, донька має право боронитися. — Буду боронитися проти насильства рідної матері! — сказала собі Мотря. Непокірлива вдача брала верх. Згадуючи вчорашнє, соромилася себе самої. Везли її, як тварину. Дві відьми відпроваджали. Нікчемні й п'яні. І вона не противилася. Робила це для батька. І соромно було Мотрі, що її рятував чура. Чура панночку спасає. Лиха була на себе, що серед дороги не вискочила з саней і не загрозила людям, що їх або постріляє, або себе, коли її , не пустять на волю. Не так принизливо було б. Але що сталося, те не відстанеться. Пропало... А що тепер? — Панночко, золотенька, — падькалася мельничка, — лишіть, не томіть своїх білих ручок! Сідайте собі, спічніть. Хто бачив, щоб така гостя метружилася. Не годиться! Стерла лавку і просила Мотрю сідати на покуті. Мотря рада була ввічливості старої, бо справді почувала чимраз більшу втому. Голова ходором ходила. Коли б млин молов, то гадала б, що це від туркоту коліс. А так знала, що ні. "А що тепер? — сверлувало в мозку. — 3 батьківською хатою пірвала. Пірвалися золоті нитки. Тепер вона сама й бідна. Тепер для неї тільки того, що він — гетьман!" Забрехали собаки, вилізли десь із мерви й побігли на шлях за ворота. — Мабуть, мій старий вертає, — сказала мельничка. — Треба йти відчинити ворота! Накинула на себе кожух і підтюпцем побігла. Мотря лишилася з думками, з тривогою, з сумнівом. "Беріть мене на муку. Я готова. Поборюся. Щастя дешевою ціною не купити. Заплачу за нього багатством, вигодами, спокоєм — усім. Або таке щастя — якого я хочу, або жодне. Двох щасть нема". Увійшов мельник. Старий, але кремезний чолов'яга. Очі дивилися грізно, але уста всміхалися лагідно. Він уже знав від жінки, що в них за гості. — Нелегке діло! — говорив, звітавшися. — Дуже нелегке! Генеральний суддя — не хто-небудь! Але Христос ще більший від нього. Христос казав помагати ближньому в потребі. Не одному я вже поміг, дасть Бог, що і вам станемо в пригоді. Заспокоїтеся! І він почав розказувати усяких городських новин. Літали ті новини і билися з собою, як нетлі кругом світла. Тим світлом була війна. Розгорювалася, як огнище в полі, і заграва від того огнища била чимраз вище і дальше. Новини перечили собі. То Петра малювали, як антихриста, то шведів, як чортів. Для Мотрі найважніше було почути, що гетьман у Бахмачі живе, відпочиває. Мабуть, до Різдва побуде. Дуже в Києві втомився, будуючи тую прокляту фортецю. Народ нарікає на нього, що цареві годить. Говорять, в нього і сила є, щоб постояти за бідних, та він не хоче чи не сміє. Весною гадає нові роботи починати. Кажуть, ще одним перстенем ровів та валів обведе свою Гончарівку. — Своїх скарбів пильнує, — доповіла мельничка. — Його скарб у Батурині. — Нібито я не знаю! Але ж і на Гончарівці чимало добра. Говорять, Мазепа від батька Богдана багатіший. — Богданові маєтки у Великому Льоху. — Новину мені сказав! Нібито я не чула, що як цей Льох розриють, то звідтам воля встане. — Воля в людях, а не в Льоху, — гнівно промовив мельник і махнув рукою. — Волю треба добути. А наші люди добувають усього, тільки не волі. У городі тільки й чуєш, що Антін Максима підвів, а Петро забагатів, а Павло зубожів, по судах тягаються, за чуби водяться, а іншої гадки не мають. Мотря ніби байдуже слухала ті балачки, але в душі дивувалася немало, що двоє простих людей турбуються волею, котрою, мабуть, і хіснуватися не будуть, бо, може, й весни не дочекають, а люди, відповідальні, котрих провидіння Господнє поставило, як світила, на чільному місці, і в гадку собі таких важких питань не беруть. І совісно зробилося Мотрі, щоб ці добрі люди із-за неї та не мали якої біди. — Велике вам спасибі, — казала, — що приютили мене, але я у вас не можу довго оставатися. — Скучно ясній панночці у нашій простій хаті. Відомо — з великого роду! — Роду — як перебреду, — з жалем відповіла Мотря, — та ніде переночувати. — Тільки маєтки, такі дорогі убори! — жалувала її мельничка. — Що мені по уборах, бабусю! Те, що бабі по єдвабі! Не через скуку, а треба мені втікати, щоб не знайшли. — Того ви не бійтеся, — заспокоював Мотрю мельник. — Ваші люди заячим слідом походили. Вас шукатимуть від Батурина на північ, а мій млин куди на полуднє. Де кум, де коровай! Але якщо ви неспокійні, то й поїдемо під вечір. Хай трохи коні спічнуть. Тепер темніється скоро. Гадаю сховати вас в одного старенького панотця. Бідні, але дуже добрі люди, святі! Челяді в них нема, і живуть осторонь від свободи, біля церкви. Від хати до церкви в них потайник є, про котрий ніхто не знає. Я туди і свого добра дещо передаю, як неспокійно. Там ви будете, як у Бога за пазухою. — Але де цей панотець живе? — спитала Мотря. — Годинка їзди від мене. Зараз під Бахмачем. — Під Бахмачем? — Так, біля самого Бахмача, ніби на передмістю. — Спасибі вам! Вечоріло. Мельник гарно вистелив сани, щоб було доб сидіти, сани ковані, з високим заплечником. Мотрину вбрання зав'язали в клунок, її нарядили в теплі чоботи, І в баранячий кожух, скрутили хусткою так, що тільки очі світилися і видно було кінчик носа, мельник взяв віжка в руки, чура скочив біля нього, мельничка випровадила їх далеко за ворота, перехрестила святим хрестом, — поїхали. Їзда саньми звичайно підбадьорює чоловіка. Мотрі пригадалися молоді літа — запахло Різдвом. Де вона сього року буде їсти кутю, з ким сяде до святої вечері? З ким Бог дасть — та не в монастирі, бо вона вольна. Коні бігли жваво і порскали весело. — Будуть нам раді! — говорив мельник. "Не знати хто?" — гадала собі Мотря. Чура часто озирався позад себе і раз у раз розпитувався, чи панночці не зимно. — Тепло мені, як біля печі в Ковалівці, — відповідала Мотря, але чула, що її морозить. Чура хотів щось говорити, так вітер не давав. Гонив по полях, рівняючи не тільки землю, але й небо з землею. Не було нічого видно, лиш сніг. Їхали без сліду, коні знали до Бахмача дорогу. — Їх можна і без віжок пустити, зайдуть, — говорив мельник. Виїхали на невеличкий горбок і на хвилину пристали. Мотря не зважала на це. Думала. Але чура глянув на мельника тривожно, а цей торкнув його ногою, щоб мовчав. — Панночко, — сказав мельник, — тримайтеся добре, з'їжджаємо в ярок, у балку, — і передав віжки чурі, а сам добув щось із саней. Мотря вчепилася побічниці від саней і оперлася ногами, чура луснув батогом, злопотів віжками і заверещав так несамовито, що коні вітром помчали вділ. Перед ними щось розступилося, розскочилося на боки, сани в'їхали в ярок, як у корито, а горою по обох боках захиталися якісь тіні. Бігли ті тіні, хотіли перегнати сани, але коні вітром летіли вділ, до балки, в котрій з-поміж дерев торчали димарі, а з димарів снувався димок. "Вовки", — погадала собі Мотря. Та заки вона освоїлася з тією гадкою, мельник крикнув: — Голову направо! Мотря перехилилася управо й озирнулася назад. За ними гналися вовки. Мельник стрілив, один з них підскочив, скрутився, вівкнув і впав. Вовки кинулися на свого товариша, почалася гризня. Сани гнали, як буря, мельник набивав рушницю. В балці почули стріл. Вибігли. Але мельник вітром перемчав попід хутір, щоб їх не пізнали. Щолиш за хутором у полі озирнувся. — Хай буде Господеві слава, — втікли ми, — сказав мельник і перехрестився. — А тепер до панотця їдемо, — додав, звертаючися до Мотрі. — Ні, поїдемо в Бахмач. Мельник здивувався. — У Бахмач? — Так, у Бахмач поїдемо. — До кого? Мотря надумувалася хвилину. — Це я вам у Бахмачі скажу, — відповіла. Мельник покивав головою і повернув кіньми в Бахмач. * * * ТОМ ДРУГИЙ ДОКИНЬ ДРІВЕЦЬ! В коминку горів огонь. Тріскали сухі дрівця, іноді вискакували іскри й гасли на залізній блясі. Мармурові стовбці щохвилини зміняли свою краску, як живі. Золочені капітелїа мерехтіли. З огнища розливалося легке тепло і лагідний запах амбри та живиці. Карміново-золотисті відблиски блукали по стінах і по меблях просторої низької кімнати. Біля печі сиділо двох мужчин. Старий тримав книжку в руках, молодший залізними вильцями поправляв жар. Подібні були до себе, — тільки одно покоління людське лежало поміж ними. Розмовляли. Голоси їх гармонійно достроювалися до себе, а слова, ніби осіннє листя з дерев, падали в тишу зимової ночі. — Кажеш, що нас не люблять, — говорив старший, а в голосі його пробивався легкий смуток. — А кого ж у нас люблять або любили, Андрію? Богдана, Виговського, Дорошенка, кого? Кожного з них величали хвилину, а зневажали довго. Хвалили не за те, що треба, і ненавиділи не тому, що слід. Такий ми вже народ, що топчемо велике. Гадаємо, що це демократія, а воно прямо руїна. Хто з наших людей, що мав більшу голову від других і чогось більшого хотів, діждався старості спокійної і необпльованої могили? — Знаю це, — відповів молодший, — якраз тому кажу, що воно сумно. За мною нема ще великих заслуг. Що я такого зробив, щоб мене любити або ненавидіти? Але ваша милість стільки праці поклали, тільки здоровля лишили, тільки ночей недоспали і яка їм дяка за це? Пан! Народ у ярмо запрягає, віру православну продає— от що таке Іван Степанович Мазепа! — Слухати того не можу. — Найкраще не слухай, Андрію, лиш своє діло роби як знаєш і як тобі совість велить. Невдяка — це судьба майже усіх, що знімалися понад юрбу. Виїмків мало. Мало таких щасливих. Невже ж не вмер на прогнанню Анаксагор тому, що замудрий, а Арістід, бо засправедливий був? А що далося з Темістоклом, Павзанієм, Сократом, що сталося б з Періклом, коли б морове повітря не змело його скорше від невдяки юрби? Благий учитель Сократ мусів випити чашу гіркої, не тому, що буцімто богів зневажав, а що його оготворили учні. Мудрий державник, Перікл, золотим вінком обдарував Атени, а кожем'яка Клєон зневажав його. Ще хвилина, й батько народу лежав би був під ногами своїх невдячних синів. Фідія, що богів з Олімпу стягнув і в своїм місті на розкіш і славу землякам своїм поставив, злодієм учинили, ніби він золото зі статуї Атени присвоїв добі... Не гадай, що тільки наш народ такий невдячний, Андрію. Сторінки історії повні такої кривди. — Значиться, історія людства — це історія людської кривди? — Кривди народів і одиниць. Homo Homini lupus [26]. По гадай собі, як скривдив Арістофан Сократа у своїх "Хмарах", а Арістофан — то був не буденний ум. Чого ж тоді бажати від наших недоучків, від людей малих умів, а великих амбіцій? — Розумію. Це зависть одиниць. Один другому завидує багатства, значення, слави. Людський гріх. Але як загал може завидувати одиницям, себто провідникам своїм? — Він їм не завидує, лиш не розуміє їх. Непорозуміння між одиницею і загалом було і буде заодно. Це одна з трагедій чоловіка. Загал невдоволений, Андрію? А наш загал, скажім це щиро, має куди більше причин до невдоволення, ніж другі. Він не розуміє, що долю його через одну ніч не поправиш, що це робота довга й важка, — і тратить терпець. А тут до нього підходять люди широкого писка і бунтують. І дивуйся, що народ хвилюється. Нині Брюховецький для нього добродій, а завтра його розірвуть на шматки. — Це страшно! — сказав Войнаровський, обхоплюючи голову руками. Гетьман подивився на нього уважно. — Страшковий син не пхайся наперед. Чим більший уряд, тим більша відповідальність. Коли приймаєш його, те не бійсь відповісти, а коли тобі страшно, так не приймай. Войнаровського заболіло це слово. — Я не про себе кажу, а загально. Я вже рішився нести такий тягар, який покладуть на мене. — Уважай же тоді, щоб не каявся. Привикай до невдяки. Дурний, хто себе нагородою дурить. Вона в нас самих. У совісті спокійній і у вдоволенню, що діло зроблене слід. — А коли воно не вдасться? — І того боятися не треба. Невже ж рільник знає, що збирати буде? Може мороз зморозити зерно, може мишва стеребити його, сарана з'їсти, град збити, — мало чого не може бути, а все ж таки він оре і сіє. Так і нам треба своєї діло вести, не відаючи, чи воно нам вдасться, чи ні... Доложи, будь ласка, Андрію, скіпок, бо жар потухає. Гетьманський небіж прикляк біля печі, підкинув дров, і гетьмана облила червона заграва. Войнаровський глянув на нього, і йому здавалося, що побачив портрет Мазепи у будучності, — не серед муз грацій, як на сучасних ритовинах його представляли, асеред пожежі війни. Гетьман сидів, ніби над ватрою середа поля по битві, і думав над змінчивостю судьби. — Треба нам підложити дрівець до нашого історичного вогнища, — сказав, — а то воно погасне. — А коли від того історичного нашого вогнища займеться степ і згорять селища людські? — Кращий огонь від кромішної темряви. Нам темрява грозить. Ось чого я боюся. Боюся ночі, котра може тривати віки. Люди відвикнуть від світла і не схочуть його. Не стерплять. От що для мене страшне. Живуть же у яскинях сліпі ящірки, а колись у них, може, й бистрі очі бували, та без сонця заникли. Так може й заникнути наше народне око. Вітер ущух. Перестало мести туманами снігу, на небо, викочувався місяць. Якраз спинився над малими, в олово оправленими шибками у вікні над головою Мазепи і обсипав його всіми відтінками срібла і бронзи. Гетьман сидів, як статуя бронзова, озарена від долу загравою огню. Войнаровський приглядався до того образу, як до з'яви і — мовчав. Гетьман розгорнув книжку: Pantagruel, roi des Dipsodes, restitue a son naturel etc. [27] — Раджу прочитати, щоб позбутися нашого слов'янського смутку. Пройдоха Панюрж в козячий ріг зажене всіх наших доморослих брехунців. Чого то він не бачив, яких пригодах не бував, а з кожної виніс свою шкуру! В Туреччині вже його почали були жарити. Аж Панюрж добачив, що кухар заснув. Кинув йому головню у лоб, підпалив будинок, рожен ухопив замість списа, сковородою, як щитом, накрився і втік... Ось тобі живе письмо. Не завадило б прочитати навіть нашим ученим. Мазепа скоренько став перегортати листки "Пантагрюеля". — Послухай, як Рабле устами свого знаменитого Панюржа висміває роботу нібито вчених. "Бачив я їх цілу товпу. В кількох годинах перетворювали негрів на білих, другі орали морський пісок трьома парами лисиць, інші стригли ослів на вовну і так дальше. Один spondizateur [28] добував зі здохлого осла вітри і продавав їх по п'ять су за лікоть, інші з малих речей робили великі, а з великих малі, міряли на великих просторах перегони блох і впевнювали ці мене, що це невідклично потрібне, щоб вести війну і управляти царствами і республіками..." Ніби про наших учених. А щоб ти знав, що Епістемон бачив у пеклі. Послухай. І гетьман знову став листувати книгу, аж попав на цей кінцевий, займавий епізод, як то Олександр Великий робив підметки до чобіт, Фабій Кунктатор говорив "Отче наш", Нерон блазнував, Готфрід де Буйльон продавав образки святих, а Папа Юлій II випікав бублики. — Багато тут блазенства, скомороства, багато усяких небилиць, а навіть усякого гріха, але яке воно живе, якою розкішною мовою написане, скільки тут розуміння людської вдачі, людських хиб і недостатків. А порівняй тую книгу з нашими "Рифмологіонами", "Обідами й Вечерями душевними", навіть з "Владимиром, славено-российських стран князем і повелителем", котрого мені підніс наш знаменитий і дійсно розумний Теофан Прокопович в окремім, гарнім списку... Там Рабле, Мольєр, Франсуа Ренар де ля Фонтен, молодий Руссо і багато других, — а тут? Який дар обсервації у Монтеня, яка сила думки в Декарта, скільки душі в Паскаля, а в наших що? Середньовічна схоластика, переливання з пустого в порожнє, перемелювання торішньої полови. Муки з тої полови не добудуть, — жаль праці! Шекспір, Мільтон і Сервантес, Коперник, Галілей, Кеплер, Ньютон, Бекон і Лейбніц ще не вродилися для наших. Наші лисицями пісок орють, виноград з базіку зривають і цапів доять. Та для Москви, бачиш, і вони замудрі. Там навіть ті їх середньовічні воззріння стратилищ — єресь небезпечная. У французів, італійців, німців, у поляків, навіть у шведів народна мова здобуває собі права в письменстві і в науці, а наші вчені й письменники пишуть щораз поганішим язиком, котрим не говорив і не говорить Я ніхто... Ось, бачиш, чому то я темряви боюся. — Ваша милість, — почав Войнаровський, — відомий меценат, якого з часів Могили і князів Острозьких у нас ще й не бувало. Скільки то церков, шкіл і бурс жиє щедрими дарами гетьмана Мазепи! Зокрема, наша академія багато йому винна. Гадаю, наші письменники і вчені обов'язані числитися з бажаннями свого знаменитого опікуна. — Обов'язані і необов'язані, — відповів Мазепа. — Ти ж сам перед хвилиною говорив, яким-то чортом малюють мене мої вдячні земляки. Мої вороги вже й тепер цькують народ проти мене за те, що я буцімто з єзуїтами тримаю і правосларну віру знівечити хочу. А що ж було б, коли б я так справді настояв на тому, щоб провітрити нашу академію і всякі другі школи, щоб випустити з них середньовічного духа, а впустити новий, європейський? Хай собі тую середньовічну задуху, як вітри зі здохлого осла, наші магістри продають, хоч би і по талярові за сажень, не бороню. Я певний, що тоді зробили б з мене українського антихриста, ще куди гіршого від Петра. А не забувай, що Петро куди сильніше тримає свій скиптр, ніж я гетьманську булаву. В тім-то й біда, що не одному з вас, може, й тобі, Андрію, здається. Мазепа не одно може, та не хоче, а воно якраз навпаки: Мазепа не одного хоче, та не може. Але Мазепа ще жиє, і коли йому Господь дозволить, то він не одного довершить, чого собі здавна бажає... Докинь, Андрію, дрівець! Войнаровський знову нахилився над вогнище, гетьман встав. — Так воно, так, мій дорогий друже! — говорив, проходжуючись по кімнаті. — Вічне непорозуміння, вічна трагедія людей, що головою знімаються понад уровень загальну. Кажеш, не люблять вони нас. І я їх не люблю, такими, як вони є, але люблю такими, як будуть. Може, завтра, може, за літ сто або двісті. Але тут не в любові питання, а в ділі, бо любов, так само як і віра, без діла мертва єсть. Треба своє діло робити, треба сповняти свій важкий обов'язок, бо щастя наше не в признанню людськім, а в нас самиіх. Гетьман спинився біля вікна. Ясно було, як у днину. — Хтось під браму заїхав, — сказав. — Троє людей. Мабуть, жінка між ними. Вартові не пускають. Цікавий я, хто. Може, щось важного? Іди й подивися, будь ласка! Войнаровський пішов. — Не люблять мене, — говорив до себе гетьман. — Знаю, знаю. А кого ж у нас любили? Такий то ми народ! Гетьман умів панувати над собою. Ніколи його обличчя є зраджувало перед людьми того, що діялося в душі. У душі лютувала буря, на обличчю була погода: гладке високе чоло, глибокі темні вдумчиві очі, приваблива усмішка на вузьких устах, — гетьман являвся людям, як мистецький портрет Ван-Дейка. Був середнього росту, худощавий; мимо семого хрестика на плечах, тримався просто, як двадцятилітній молодець; ходив певно і рівно; рухи мав здержливі, але природні, гнучкі, але гармонійні. Все старанно вдягнений, але без зайвих прикрас, без пер і блискучого каміння. Пощо? І так знати, що це Мазепа. Навіть близькі не бачили його іншим, — крім рідної мами. Перед нею одною він з нічим не скривався. Зате на самоті, коли впевнився, що навіть крізь дірку від Іключа ніхто його не підглядає, давав волю своїй багатій вдачі і свому бурливому темпераментові. 3 заложеними за спину руками ходив кругом стола, то підносив, то спускав брови, то примикав, то широко відчиняв повіки. На висках набігали жили, і ціла сітка жилок і нервів, як хвилі по збентеженім плесі океану, безнастанно перебігали по його незвичайно гарнім обличчю. Деколи ставав, і затиснений кулак, малий, як у жінки, клав на столі, ніби свому противникові завдавав важке питання. Піславши Войнаровського до воріт, щоб розвідатися, хто такий приїхав, гетьман роздумував над відповіддю, котрої Дожидав від Кочубея. Кочубей може відповісти "так" або "ні"; та ще може дати відповідь нерішаючу, викрутну, — жінкою зготовлену. Гетьман переходив у гадках усі тоті відповіді, всі аргументи, які можуть видвинути Кочубеї проти його з Мотрею подружжя, заздалегідь шукав контраргументів на них. Через споріднення гадок спинився на історичній постаті Генріха VIII і на його шестилітній боротьбі за Анну Norfolk [29], звану Boleyn, або Bullen [30]. Третя і п'ята книга Мойсея, папські декреталії і концілії, кардинал Wolsey [31], Thomas More [32], Cromwell [33], Cranmer [34], ешафоти, костри, аж нараз з тої заверюхи за гарну королівську любку, я зелений острів із розбурханого океану, виринула самостійна, англіканська церква. Шість літ боротьби за гарну жінку на те, щоби три роки пожити з нею і післати її теж на ешафот, буцімто за те, що вона в своїй приватній кімнаті прийняла молодого чоловіка Гетьман зжахнувся. Не мав кровожадної вдачі і не любив варварства. По неспокійнім і романтичнім житті бажав собі тихої старості, того спокійного задовілля, яке дає наука, мистецтв во, культура, і, що найважніше, — свідомість добре сповненого обов'язку. Але чув, що без Мотрі такого тихого й гарного вечера по бурливій днині він зазнати не може. Далекий був від того, щоб із-за неї починати таку бурю, яку зчинив Генріх VIII із-за Анни Болейн. Нині воно й неможливе для нього. А все ж таки цілою вдачею бунтувався проти того, щоб зрікатися свого, може, й найбільшого щастя із-за примхів Любові Федорівної. Ні, того ніяк не буде! Одно може зневолити Мазепу до такої жертви, тільки одно, а саме: так звана "рація стану", себто державна конечність. На щастя, він поки що тієї конечності не бачить. Мотря не стоїть на перешкоді до здійснення його політичних намірів, навпаки, гетьман сподіється, що вона, як людина гарна, молода, енергійна і дуже інтелігентна, може тільки додати йому нових сил і нової охоти ступати наміченим шляхом аж до ступнів престола... Кращої товаришки в тому поході він не бачить. Навпаки, здається йому, ніби сама доля вибрала Мотрю на те, щоб була його добрим генієм. Може, та прегарна українська дівчина стане символом нової України... В коминку огонь потух, зате місяць осріблив цілу кімнату ніби вона була дійсно зі срібла викута й відлита. — Гарно, а все ж таки самому скучно! І гетьманове серце задрижало молодечою тугою до того тепла, яке може внести в хату одна тільки гарна, добра і мудра жінка. — Ніби сонце... Почув хід Войнаровського, сів у своє крісло біля коминка, і ціла його стать прибрала знову свій звичайний, спокійний, зрівноважений, ніби безпечний, вигляд. — Хто ж там такий? — спитав, вдивляючись в потухаючий жар огнища. Замість відповіді Войнаровський подав гетьманові брильянтовий обручик. Гетьман узяв, глянув, підніс до огнища, ніби приглядаючися, чи правдивий, і сказав: — Проси! Войнаровський побіг. Мазепа зірвався з місця. "Мотря? Тепер? Замість відповіді Кочубеїв — вона? В своїй власній особі? А це що знову за історія?" Сто гадок перебігло по його мозку, сто питань і сто відповідей на них. Але з усіх залишилось остаточно тільки одно: "Мотря утікла від батьків". Це ж ясне! Гетьман був певний, що вона втікла. Ніч, санки, візник і один тільки чура, — так Кочубеївна не їздить. Вона втікла від батьків до нього. І Мазепа став уявляти собі усі ті причини, які могли спонукати дівчину до такого сміливого кроку, і всі ті наслідки, котрі цей крок міг потягнути за собою. Війна з Кочубеями, короводи з церквою, обурення так званої "публічної опінії", себто старшинських кругів, не прихильних до нього, що тільки й ждуть, щоб знайти якусь нову пляму на нелюбому гетьмані. Може, й царя втягнуть туди? Новий клопіт на стурбовану голову. Але не такі клопоти мав Іван Мазепа і якось дав собі раду, — порадить собі й тепер. Та й варта того Мотря! Скільки варта тільки та одна свідомість, що вона з ним під тим самим дахом, що завтра сядуть разом до обіду, балакатимуть, в довгу вечірню годину співатимуть любих пісень і гратимуть на бандурі. Завтра над Бахмачем засяє сонце. А нині??. Відчинилися і зачинилися двері. Серед кімнати стояла росла дівчина в баранячім кожусі, обкручена великою селянською хусткою, так, що тільки двоє очей, ніби дві ясні зорі, дивляться на нього. Гетьман встав і підійшов Мотрі настрічу. — Мотре Василівна, невже це ви? Невже це дійсно ви, а не видиво моєї уяви, моєї туги за вами? — Обома рука взяв її за руки. — Які зимні, які студені мої дрібні ручки. Цілував і розігрівав їх своїми. — Лишіть, лишіть, Іване Степановичу, не годиться. Їй-Богу, не годиться! — Хвилювалася. Не могла знайти слів на привітання. Не противилася, як гетьман розкручував хустку і здіймав з неї кожух. — Який важкий, — казав, — який поганий і чути його негарно. Бідна Мотря їхала в такім кожусі! — До вас, Іване Степановичу, — промовила насилу. Посадив її у крісло біля коминка і доложив дрівець. — Щоб моїй несподіваній гості тепло було. — Несподіваній, а може, й небажаній, — додала Мотря. — Це вже тільки мені відомо. Мені і Господу Богу. Прикляк біля коминка і поправляв жар. Ніколи того сам не робив, але не хотів кликати прислуги, бо, може, прийдеться затримати в тайні тую дивну гостину. — Лишіть, Іване Степановичу, це вже краще мені пристоїть, — просила Мотря. Але гетьман навіть слухати не хотів. — Ви тільки й світ трудилися до мене, а я не мав би власноручно домашнього огнища для вас розпалити, щоб моя Мотря огрілася при нім? Як же це! От, бачите, горить. Тепло. Правда, що тепло в Івана Мазепи? — Так, тепло і гарно, — сказала, зітхаючи глибоко. — Не простудилися? — Не знаю. Може, трохи. Пройде. Гетьман глянув на неї. — Позвольте мені свою руку. — Потримав. — У вас жар. Як можна було, Мотре Василівна, в такий мороз, некритими санками пускатисяі Не вважаєте ви на себе. А я того не хочу. — Мусіла, Іване Степановичу... Я втікла від своїх батьків... Краще сказати... не від батьків... а з монастиря. — Ви? З монастиря? Знаєте, чогось такого ніяк уявити собі не можу. Марія Магдалина Мазепина, ігуменя, — це розумію, а щоб Мотря Кочубеївна була черницею, — ні, ні, це ви жартуєте, Мотре! — Не жартую, Іване Степановичу. Батьки, а властиво мати, післали мене в монастир, а я, замість туди, заїхала в Бахмач, до гетьмана. Гетьман глянув на свою гостю, радісно якось, а заразом і турботно. Радувався, що вона тут, а турбувався, бо бачив ідо Мотря пережила багато, ослабла і чого доброго ще розхорується в нього. — У гетьмана, значиться, у гостях черниця. От тобі як! — говорив, ніби жартуючи. — Але заки ви мені розкажете всю свою одіссею, я вам кажу подати грітого вина. — Не треба, пане гетьмане, не турбуйтеся. — Коби тільки турботи! — відповів і вийшов. Йдучи до покоїв Войнаровського, обдумував план, що робити. Поки що прислузі не треба казати, хто такий приїхав, прямо далека родичка чи знайома, зубожіла шляхтянка з Поділля. Знатиме тільки Войнаровський і тітка Лідія, котрій віддасть гетьман Мотрю під опіку. Біля її спальні приладять постіль для Мотрі. Тітку Лідію прохав гетьман загріти червоного вина з корінням і допильнувати, щоб тепло було в Мотриних покоях, кухареві сказав зготовити теплу вечерю для гості і подбати про її людей. Мотрин чура лишиться у нього, візника обдарують, і він поїде на ніч до заїздного дому, щоб люди не доміркувалися чого. Вартові мають мовчати, як звичайно. Це діло служби. Мотря розглядалася по гетьманській кімнаті. Не могла погодитися з гадкою, що вона тут, а не в келії. Взагалі переживання двох останніх ночей були для неї, ніби глава з якогось фантастичного роману. Жар, котрий чимраз сильніше відчувала в тілі, ще більше відсував дійсність в країну уяви. Невже ж це правда? Мотря в Бахмачі, у гетьмана? Що скаже мати? Весь двір догори ногами переверне, пекло батькові зробить! Тітка Лідія, старенька жінка, з добрим, ласкавим обличчям і з живими, всміхненими очима, принесла вина заспокоювала Мотрю. "Ох, яка гарна. Боже мій, яка гарна панночка!" — приговорювала. — Пий, дитино моя, пий, пташечко! Вирвали тебе, біди з рідного теплого гніздечка. Моя ти! Видно, не дуже противилася тій незвичайній любовній пригоді. Може, подібні затямила, а може, й сама переживала за молодих літ. Чого то не бувало на нашій Україні! Войнаровський не виходив, щоб не бентежити Мотрю. Розумів, що їй нелегко переживати таку хвилину. Мотря сиділа мовчки. Хотіла говорити, чула, що мовчанка дивно якось виглядає, та не могла знайти слів. Не могла зібрати гадок, бо проганяли їх і перемагали розбурхав почуття. Бачила гетьманові очі, бачила добру усмішку тітки Лідії, і врешті спромоглася на одно питання: що робить мельник і чура? Гетьман заспокоював її, що він про все подбає. Добре, що вона щасливо заїхала до Бахмача. — Чую, вовки за вами гнали. — Гнали, — відповіла Мотря, присуваючися до коминка, бо дрож її проймала. Зимніше було, ніж учора, коли їхала конем. То знову гаряче робилося нараз, ніби тоді, як мати гетьманською любовницею її назвала. Чорні їздці, замерзлий млин, вовки, Бахмач — і вона примкнула повіки... Дві ночі королевич їздив кругом озера і не міг дібратися до вежі, у якій каралася запроторена туди мамою безталанна королівна. Чорна в озері вода, холодні мури вежі, глухим луском відбиваються від них удари сталевих копит: лус-лус-лус... Женуть... Погоня доганяє їх... Кинь сльозу з лівого ока позад себе!... Струснула королівна сльозу, і розлилася широка вода... Шумить, шумить, шумить... ВТІКАТИ Гайдуки знайшли пригоже місце, щоб переправитися через річку. Переїхали, сюди й назад, впевнилися, що лід кріпкий і без прорубів, — вертають. Дивує їх, що сани не доїхали ще до річки. Гукнули раз і другий. Ніхто не відгукнувся. Заіржали їх коні, але четвірня від панських залубень іржанням не відповіла. Стривожені, пустилися чвалом. Недалечко ід того місця, де відлучилися, побачили сани без коней і зв'язаного візника в рові. Розкнеблювали йому рот, розв'язали руки й ноги, — прийшов до себе й розказав пригоду. Що ж тепер? Радяться. Найпростіша річ вертати в Батурин і розказати правду. Коли б не Любов Федорівна, зробили б це. Але вона з них шкуру зняла би. Тільки хлопів, і дали панночку пірвати! Сказала би, що в змові з тамтими були. — Не вертати нам, панове-товариші, до нашого пана, — звавсь візник. — Краще зачепитися за сухі гілляки та закостеніти тут. — А що ж тоді? — Тікати? — Куди? — Туди, куди другі тікають, — на Січ. — А в тебе ж коня нема. — Нема, так буде. Щоб ми тільки до червоної коршми добрались. Я з тамошнім коршмарем не віднині знайомий. У його, в тайнику, все декілька коней стоїть, — крадених. Він за наших два дасть три своїх, бо наші коні не як будь. — Аз тими кралями що нам робити? — спитав котрийсь, показуючи на сани. — А ти що хотів з ними робити? Чуєш, як хропуть? Вони й до рана не пробудяться. Здорово випили! — А якщо замерзнуть? Все-таки християнські душі. — Хай би ті християнські душі не пили були, як у чорта на хрестинах. Не бійся, не замерзнуть. Тепло вбрані, і буда яка! — Ще їх вовки з'їдять. — Не вовки їх, а вони вовків з'їли б. Та це ж відьми! Та й куди вовкам добратись до них? Дверці до буди сильно замикаються, а віконця малі, куди влізуть? — Значиться, тікаємо? — Авжеж, що не чекаємо! — А як нас зловлять і поставлять перед Любов Федорівну? — Зловлять, зловлять! Якось других не ловлять, що пішки втікають, а нас кінних мали би зловити? Як довго ми на гетьманщині, так довго ми Кочубеєва служба, а там, — ми вольні, будемо промишляти, там уже нашому братові Добрі люди поможуть. І рішилися втікати. Краще пробувати щастя, ніж саме хіть лізти чортові в зуби. Закляли Любові Федорівній, її відьмам післали добо побажання до буди, той, що мав найсильнішого коня, взвзяв візника перед себе, і доручили себе братові рідному, зеленому лугові та вірній сестриці — діброві.. Пустилися в напрямі червоної коршми. За годину доїдуть до неї, проміняють коней, покріпляться і друмхнуть у дальшу дорогу. Тільки закуриться за ними! Гей воле, воле, широкеє поле, Оставайся поза нами, нещасная доле. Остань поза нами, з нашими панами, Розвернися, біле поле, морем перед нами. Та хоч море — горе (на те воно й море), Ніхто тебе не зневажить і спини не споре... Гей! ПРОБУДЖЕННЯ Параскевія Яковлівна перша припідняла свою ліву, закислу повіку. — Гликеріє Тимофіївна! — прошепотіла, торкаючи злегка свою товаришку в бік. — Гликеріє Тимофіївна, що воно значиться? Гликерія Тимофіївна насилу припідняла повіку з правого, заспаного ока, глянула на свою товаришку, подивилася на пусте місце, на котрім сиділа Мотря, і перехрестилася. — Свят, свят, свят єси. Боже наш! Коли б я не бачила вас, Параскевіє Яковлівна, то гадала б, що випила не вміру і тепер мені дивасія верзеться. — Де Мотря Василівна? — Або я знаю, де Мотря Василівна? — Мабуть, ми вже у монастир прибули. — Мабуть, що прибули, бо сани не їдуть, стоять. — Чому ж тоді не кличуть нас до сестри ігумені? — Або я знаю, чому нас не кличуть. Шибки у дверцях були цілком заморожені і обліплені снігом. Сніг на аршин грубо наляг на буду. З правого боку саней навіяло його так багато, що годі було й пізнати, що це таке стоїть серед дороги. Тільки ліві дверцята від половини були не завіяні снігом. По них можна було догадатися, що це якісь панські залубні застрягли в снігах. Обом Мотриним ангелам-хранителям тепло було в тій сніговій загаті, як ескімосам у юрті. Здорові вовчі шуби теплі бараниці на ногах, тільки пляшки були зимні і — порожні. — Не зашкодило б, Гликеріє Тимофіївна, чимось тепленьким прополоскати шлунок. — І я так гадаю, Параскевіє Яковлівна, бо коли я натщесерця вийду на свіжий воздух, то до самого вечора почуваю під грудьми, ніби мені палець до глотки підсуває. І вони з дбайливістю запопадливих хазяйок вицідили останки запіканки і видудляли решту старого вина. — Добрі були небіжечки, тільки мало. В буді було сіро. — Як ви гадаєте, Параскевіє Яковлівна, чи воно вже день, чи ще ніч. — Гадаю, що як не ніч, то вже день, тільки якийсь мрачний. — Дуже сніг ліпить. — Мабуть, що ліпить дуже. — Тямите, саме так у Пилипівку було, годів тому сорок і два. Їхала я тоді зі своїм покійничком до вас на хрестини, і завіяло нас у снігах під Бахмачем. Ані взад, ні вперед, роби що хоч. — Пам'ятаю, але скажіть ви мені, де наша Мотря? Чому це вона оставила нас у санях, а сама пішла собі в монастир на снідання? Негарно зробила з нами. — Мотря все була дівчина своєвільна і пакослива до нас. За те Господь і карає її. Недобра донька, котрої мати рідна не любить. Хвилину балакали про Мотрю, розважаючи усі її гріхи та недостачі. — Мотре Василівна, Мо-отре! — стала гукати Гликерія Тимофіївна. — Нічого собаці робити, то хвіст лиже, — сказала Параскевія Яковлівна, чуючи, що ніхто не відкликається на це гукання. — Ви до кого? — До того, що не маєте що робити та й кричите. Репетуєте, як на пуп. — То я, по-вашому, як, — собака? І Мотрині ангели-хранителі стали сваритися. Зразу злегка, а далі все гостріше, мало що не взиваючи імені чорта свого надаремно. — Замість вигадувати лихий зна що, ви краще вилізли б зі своєї шкарлущі та пішли подивитися у монастир, чому це нас так довго десь біля огради тримають. — Приказуйте своїй прислузі, а не мені. Вам так самої далеко туди, як і мені. — Мене ломить нога. — А мене в боці коле. — Ви молодші, ніж я. — А ви сильніші від мене, вас і довбнею не діб'є. — Погане слово гірше довбні по голові валить. — З вами балакати — що горох по стіні кидати. — Горох до стіни не причепиться. — А ваші слова чіпляються чоловіка, як болото підошви. Мало не побилися в буді. Безсильна злість затулила їм губи. Мовчали, може, з годину. — Та ж бо то воно не жарт, — почала нараз Параскевія Яковлівна, — тут якесь діявольскоє навожденіє. Чому ж до нас ніякий чорт не навідується. Митрофан, чув, Митрофан! — стала кричати і валити кулаком в передок буди там, де, на її гадку, повинен був сидіти візник. Митрофан не відзивався. — Може, до чорта замерз? Може, це ми і не в монастирі, а в полі? — Або я знаю? — А де ж тоді Мотря? — Ви мудріші від мене, скажіть мені де, бо я не знаю. — Чорт її знає, диявольську дівку, — Мо-отре! Мо-от-ре! — гукала Параскевія Яковлівна. — Ми-итрофане! — вторувала її Гликерія Тимофіівна. — Агов там, чув! — відгукнувся нараз за саньми якийсь голос. Обі товаришки недолі відсапнули. — Люди! — сказала врадувана Параскевія Яковлівна. — Таж не собаки! — відповіла злобно Гликерія Тимофіївна. — А візьми там, аспідський сину, набік! — гукав той самий голос ззаду. — Загородив дорогу і лежить, як колода. Чув? — Ні, Гликеріє Тимофіївна, кажіть що хочте, а вам треба вилізти з буди. Довше годі! Бачите, люди не можуть переїхати попри нас. — А вас хіба параліж ткнув, Параскевіє Яковлівна, вилазіть ви! Аж обі нараз кинулися до дверцят. Але дверці не подавалися. Примерзли і снігом до половині їх загатило. З буди роздався писк, ніби звірі в клітці вищали, ніби душі в "Хожденію пресв. Богородиці" спасенія в муках просили. Аж почувся скрип чобіт, шуршання лопат, хтось термосив клямкою, хтось другий кричав: "До себе при, до себе! Бачиш, назверх замикається!" — і дверці насилу подались. На наших невольниць повіяло воздухом свіжим, зимним і чистим, далеко не таким, який був у буді. Крізь відчинені дверці побачили небо ясне, синє, яке буває в літі. Сніг склився, аж горів, ніби хтось по ньому діаманти розсипав. Вилискувалися ледяним скливом облиті пні і гиляки дерев, на верховіттях висіли білі снігові шапки, намітки, паполоми. Гарно було. По тінях, які падали від дерев, знати було, що недалеко полуднє. У нутро буди заглядали борульками вкриті довгі вуса і чималий ніс, над котрим нависали інеєм суто вкрашені вії і брови. Очей і не видно було з-під них. — Доброї днини желаю милостям вашим! — говорив низький, басовий голос, мов із бочки. — За честь собі маю відрекомендуватися зацним паням. Називаюся Петро Лаврентійович Хванько. Числюся бунчужним товаришем його милості пана гетьмана. Обі дами припіднялися трошки і назад подались у своє сідало тепле. — Маю честь відрекомендувати себе: Параскевія Яковлівна, вдова по Якимі Павнутієвичу Свічці, покійному писарі сотенному. Рівночасно представляла себе Гликерія Тимофіївна, теж удова по підканцелябристі. Бунчуковий товариш, Петро Лаврентійович Хванько, насилу розколупав, хто вони таке. — Значиться, обі шановні дами зі штату його милості пана генерального судді. А я отеє з хорою донькою у монастир їду. — І ми туди. — Значиться, по одній нам дорозі. Моїй доньці вже цілий місяць в ушах шумить. По ночах спати не може, мов не при умі ходить. Порадили мені помочі сестри Єпіфанії прохати. Так і їдемо туди. А добродійкам якась, мабуть, немила пригода лучилася, як бачу, у дорозі. — Ой яка пригода, яка пригода! — почали нарікати обі двірські дами. його милості пана генерального судді. Але вони не знали, яка це була пригода, і тому стали хлипати, ніби з великого жалю, та киватися на два боки, що мало голов собі не порозбивали. — Всякими пригодами досвідчає нас Господь, — казав уважливий пан бунчуковий товариш, шануючи їх біль і не розпитуючись дальше. — Догадуюся, що воно таке сталося з вашими милостями. Гадаю, що буде найкраще так. Я з донькою, якщо ваші милості позволять, пересядемо у ваші сани, бо вони куди більші і затишніші від моїх без буди, а від моїх відчепимо коней і перепряжемо до ваших. Як Бог поможе, на обід прибудемо в монастир, бо то вже й недалека дорога. Так і зробили. Хвилину ще торгувалися за місця, але скінчилося на тім, що хора донька пана бунчукового товариша заняла зимне місце Мотрі, батько сів коло неї, а Кочубеєві дами лишилися на тих містечках, котрі вже собі гаразд були загріли. Челядь перепрягла четверо не дуже-то й цінних, але зате витривалих коней, і сани посунулися до річки. Переправилися на другий берег, при чім не обійшлося без жіночого крику і без молитов до святого мирликійського чудотворця, опікуна путників і странствуючих, бо лід тріщав, ніби по нім канонами котили. За річкою дорога була пряма. Значили перший слід. Коні по черева западалися в сніг. Кілька разів ставали, щоб відпочити. Тоді з коней бухала така сильна пара, що лід у віконцях топився. Хора панночка приютилася в кутку, як під стріхою пташка, і, заціпивши від болю уста, мовчала. Її батько випитувався про "близшії обстоятельства столь дивного, і небажаного приключенія". Треба було брехати. Обі шановні дами, ніби змовилися вперед, в один голос твердили, що гільтаї нерозкаяний напали на них, Мотрю Василівну пірвали і помчали з кіньми із прислугою, котра, мабуть, по свойому неблагородному проісхожденію, чи не була з ними у злочинному наперед порозумінню. — Горлова справа, смертної кари гідна справа, — рішив добродій Петро Лаврентійович і дивувався, що Господь Бог з тої немилої пригоди обом дамам позволив вийти ціло і без "шванку". — Господь Милостивий беріг... — відповіли обі пісними голосами, а рівночасно старалися ногами підкотити під себе порожні пляшки. Обом їм майже рівночасно прийшло на гадку, що це небажані свідки недавно минулого. Треба їх усунути, заки безмовними словами стануть проти них свідчити. Зроблять так. Не вилізуть із саней, поки з них не вийдуть шановні гості, Петро Лаврентійович з донькою. Тоді вони сховають непомітно ці нещасливі пляшки в свої великі зарукавки і так само непомітно кинуть перед монастирем у сніг. Так воно і сталося. Перед монастирськими воротами довелось підождати хвилину, заки сестра-воротарка впустила гостей в ограду. Ще довше ждали, заки вийшла до них ігуменя. Побачивши Кочубеєвих родичок, врадувалася радістю велією і щедро обсипала їх і весь Кочубеїв рід благословеннями божими за його боговгодні діла, зокрема, за дбайливість про їх убогий і всіми забутий монастир. Почувши про намір Мотрі поступити до нього, вона аж просіяла. Це ж була честь неабияка, а ще більші вигляди на те, що монастир розбагатіє. Та, на жаль, радість ігумені не тривала довго. Їй сказали, що Мотрю Кочубеївну пірвали невідомі злочинці по дорозі до монастиря. Ігуменя перемінилася прямо в стовп солі. Довго-довге стояла, ніби їй мову умкнуло і владу в тілі відібрало. А потім сіла на свій столець і шептала молитву. — Владичице, помози на ни милосердовавши, потщися, погибаєм, от множества прегрішеній, не отврати твоя раби тщи; тя бо і єдину надежду імами... аще бо ти не би предстояла моляще, кто би нас ізбавил от толиких бід! Кочубеєві "сродниці" побожно рушали губами і осінювали себе хрестом, спозираючи на двері, чи не відчиняться вони до монастирської трапези, бо вже добре-таки були голодні. Не їли ні снідання, ні обіду, а тут уже і підвечіркувати давно пора. В Кочубея вони до таких постів не звикли. Замість подати підвечірок, ігуменя казала вдарити в дзвін. Цілий монастир пішов до церкви молитися за спасення раби божої Мотрі Василівни, за те, щоби всі сили небеснії вирвали її з рук диявольських прислужників і привели її цілою і неушкодженою до тихих дверей тутешнього монастиря, як вірну й непостидиму служебницю Христову. По Мотрі прийшла черга на молитви за ісціленіє раби божої (імярек), дочері богоспасаємого Петра Лаврентійевича, прибігающої со вірою, со страхом і со трепетом до здішної чудотворної ікони пресвятої Богородиці... Темно було, як скінчилися молитви в церкві. Черниці розійшлись по своїх келіях. Хору доньку Петра Лаврентійовича забрала до себе сестра Єпіфанія, її батько разом із "дамами Кочубеєвого двора" пішли до ігумені на пісну вечерю. — Простіть, — шептала за столом Параскевія Яковлівна, як молодша, до уха своєї товаришки, — простіть, якщої, я вас своїми словами нині рано вразила. — Нехай Бог простить! — відповіла, зітхаючи, Гликерія Тимофіївна. — Чарочку б так, хоч малесеньку, продрохла я. — А мені ніби хтось пальцем під глотку суне. — Кажіть її. — Кому? — А ігумені, кому ж би? — Не годиться, видно, не вживають. — Притворюються святими. — Як кажете? — звернулася нараз до них ігуменя. — Будь ласка, говоріть голосніше. Постарілася я, недочуваю. — Про Мотреньку нашу балакаємо. Де то вона тепер бідненька пробуває? Чи жива ще наша пташечка? Чи не простудилася? Чи буде кому безталанній хоть чарочку грітого вина подати? — На простуду найкраще липового цвіту напитися, — відповіла ігуменя, — та ще гірчиці до грудей або до болящого боку прикласти, а горілка та вино — то не лік, лиш "поврежденіє" нашої душі і тіла. Кочубеєві дами побачили, що не договоряться до чарки, і сіли маком, похнюпившися, як сови. Ігуменя турбувалася, що їй треба робити. Треба ж його милості генеральному судді докласти про нещасливу пригоду. Годі окривати, а говорити важко. — Поїхали би ми, — почала Гликерія Тимофіївна, — так Бог нам свідком, нездужаємо, ледви на ногах тримаємося. Цілісіньку ніч не спали, смертельного страху наїлися, ні душі, ні тіла собі не чуємо. — Не знаю, як Гликерія Тимофіївна, — жалувалася Параскевія Яковлівна, — але я, то добре, як від цього стола до якого там ліжка доволічуся. Мене таки сильне дуже потурбували. — А мене, гадаєте, ні? Мало то якийсь, бий го сила божа, за горло давив, мало мене попід ребра штовхав, добре, що шубу мала на собі, а то б кісточки мої старесенькі геть поторощив. — Не тямлю, бо в обморок попала, — заявила Параскевія Яковлівна. Так то вони довго радили і журилися, аж стало на тім, що нікому їхати в Батурин, лиш одній ігумені. Вона, як священна особа, найкраще надається на посла такої нещасливої новини. Хто, як не ігуменя, може розважити тяжко опечалених родителів у їх великому горю, кому більше, як не їй, безпечно тепер їхати в Батурин? Ігумені, мабуть, не дуже-то й хотілося кидати свою теплу келію, але погадала собі, що так воно годиться. В перший мент Кочубеї, може, й будуть сердитися на неї, може, Любов Федорівна і вилається здорово, бо в неї тога не купити, але як пройде перший гнів, то все ж таки пошанують її. Скажуть: "Сама ігуменя потрудилася до нас, щоби нас потішити в горю". І з порожніми руками вона певно не верне. Ігуменя рішилася їхати і то зараз, незважаючи на пізню пору. — Нічого мені боятися, — казала, — стара я і не світська. Господь служебницю свою не випустить з опіки. Поїхала тими самими Кочубеєвими саньми, що привезли для монастиря дарунки. Петро Лаврентійович додав їй своїх людей для охорони. Сродниці, охаючи та охаючи, осталися в монастирі, їм відвели одну з келій, призначених для проїзжих. Лежачи по пісній вечері на подушках з недертого пір'я, нарікали на свою лиху долю. — Моя доля, як із собачого хвоста сито. — А мою якби собака узріла, то три дні до місяця вила б. — Не було зранку, не буде й до останку. — Не даром говорив мій покійник, скільки свічки, стільки й світла. Погас, та й пішло мені з Петрового дня. — Своєї недолі і конем не об'їдеш. — Так мало бути і так сталося. — Та коли б, чуєте, знаття, де впаду, то б і соломки підослала. — Коли б знаття, що в куми пиття. Коли 6 той розум ізпереду, що ззаду. — І я це кажу, що коли б той розум ізпереду, що ззаду, то не їхали б. В боці коле, з ліжка не зведуся. Хай Любов Федорівна сама свою доньку в монастир везе, коли забаглося в черниці. Я на монастир нецікава. — Та що про це, чуєте, балакати. Сталося і невідстанеться. Тепер би нам поміркувати, як вилізти з тієї халепи. — Виліземо, як чорт із багнюки! — Але ж і в багнюці не вік вікувати. — Посидьмо тут, поки нас не женуть. А тим часом ігуменя уговкає Кочубеїв. Скаже, що ми занедужали з перестраху та від побоїв. Перемелеться, мука буде. — Брехнею і під столом не вибрешешся. Ще на наше лихо зловлять де Мотрю або її умичників і вилізе шило з мішка. — В обморок попали, скажемо, нічого не знаємо, нічого не відаємо. — Хіба що так. Але Любові Федорівні очей не замилити, це баба сім миль з-поза пекла. — Так що ж? — Прожене. — То підемо до других. Мало свояків у нас? — Та не таких, як Кочубеї. Кажіть що хочете, а в Батурині добре було. — Лизнули того добра, як пес макогона. Так журилися, поки не заснули. ЗИМОЮ — ГРІМ! Від виїзду доньки Кочубей до жінки не відозвався. Сидів у генеральній канцелярії — урядував. Давно його таким сердитим не бачили. Навіть пера не були так застругані, як хотів. Побачив муху, що, мабуть, ще літом у його каламарі втопилася, і на ввесь Батурин бешкету наробив. Батогами грозив. — Вам би так ніздря, як у Москві, рвати, то пильнували б діла, лінтяї, дармоїди! З душею в п'ятах підступав старий канцелярський писар до його дверей. На лівій руці ніс цілий жмут усяких урядових письм до підпису, бо Кочубей навіть за гетьмана не одно підписував, з дозволу гетьманського і в його відсутності. Писар, ніби миш, легесенько пошкребтав до дверей. Тихо. Пошкребтав удруге, — ніщо. Чиколодком вказуючого пальця правої руки постукав. — Увійти! — гукнув Кочубей. Писар зашурав перед порогом підошвами своїх підтоптаних чобіт, хоч болота в цілім Батурині на лік не було, обтер пальцями ніс, хоч нежиту від десятьох літ не мав, переступив поріг і до одвірка прилип. В чотири погибелі його зігнуло. Знав своє начальство... Кочубей не обертався. Писар стояв. Вибила дванадцята година. Кочубей піднявся з фотеля, шкурою критого, щоб трохи розпростувати крижі, і побачив писаря. — Чого?.. Писар усіма чиколодками своєї правої, чорнилом поляпаної руки доторкнувся до канцелярської долівки. — Письма вашій милості до підпису приношу. Поклав на стіл папери і назадгузь до дверей відскочив. Кочубей лист мало що не до самого носа підніс, — не довиджував трохи. Читав. Не знайшовши ніякої похибки, підписався, аж перо затріщало. Взяв другий лист і так само підписав, тільки жида під закрутом зробив, бо дуже рукою на перо наляг. — До чорта з таким пером! — гукнув і кинув його в напрямі печі. Чорнильні цятки зазначили дорогу. — Хто це такі пера у нас струже? — Канцелярський помічник, Держирученко. — Тиждень гільтая в канцелярії на ніч замикати, щоб перо гарно стругати навчився! — По приказу милості вашої. Кочубей дальше читав, аж знайшов коромисленне "і", замість двохраменного "й". "Ах ти, каламарська душе!" — гукнув. Писар присів. Наставив спину, ніби просив: "На! Бийте!" — Ти, йолопе старий, мабуть, щолиш на другім світі навчишся безпохибно писати. Іже, як "иже єси", ять, як "согрьшихь" — зрозумів? — По приказу вашої милості. — Каламарська душа, йорчик началословний! Писар повеселішав. Він знав, що коли Кочубей лається, то вже добре, а зле, коли він мовчить. Підступив кроком до стола і спитав: — Як ваша милість зволили сказати? — Йорчик началословний! — Йорчик началословний... гі-гі-гі! — Чого іржиш? — Бо смішно, гостро так... А що воно, ваша милосте значить? — Значить воно, що як йорчика в началі слова не треба, так і ти непотрібний у генеральній канцелярії і во все на світі. Хтось постукав у двері. — Увійти! На порозі стояв канцелярський слуга. — Її милість Любов Федорівна вже тричі по вашу милість присилали, щоб ваша милість їхали до двора, пильне діло якесь. — У мене ще пильніше. Як скінчу, приїду... Геть! Слуга задом відчинив собі двері. Мало ними не вдарив Любові Федорівни, що якраз у цей мент вхопила. Кочубей глянув на жінку. Була зеленаво-біла, як гербова бумага. Писареві рукою на двері показав, — щез. Пішов за ним і в сінях двері на ключ замкнув, щоб не підслухували, бо знав, що з жінкою тихої розмови не буває. — Сідайте, милість ваша! — сказав, вернувши, і показав жінці на високу, шкурою криту канапу, витовчену, як сідало в старому повозі. Любов Федорівна сіла і хустку до очей притулила. І — Що таке? — спитав Кочубей. — Наша Мотря... — Що Мотря? — Наша Мотря не доїхала до монастиря. Кочубей взяв жінку за золочений гузик соболевої шуби і потермосив ним. — Жінко! Ти не при умі! — При умі я. Мотря не доїхала в монастир... Ігуменя казала... Вона в нас. — Хто? — Ігуменя. Вузькі Кочубеєві очі розширилися нараз, губи відчинилися, волосся полізло вгору. — Як? — крикнув не своїм голосом. — Ти п'яна! — Твереза я, Василю Леонтійовичу, Бог мені свідком, нічого в устах не мала. Мотрю гультяї якісь біля перевозу пірвали. — Пірвали? Мотрю?! — Пірвали й увели з собою, — хлипала Любов Федорівна. Кочубей зірвався на рівні ноги. Трутив крісло, жбурнув каламарем до стіни, папери рвав... Жінка за руки його вхопила. — Проч, бо вб'ю! Як скажену суку, розірву тебе, ти, ти, ти!.. Підніс кулаки над жінчиною головою, як Мойсей скрижалі, і — тримав. Любов Федорівна присіла. Почуття вини пригнуло її, — уперве, відколи з мужем жила. Побачив це Василій Леонтійович і, замість спустити руки на голову жінки, запустив їх у своє волосся: — Мотре! Мотре! Мотре! Кочубеїха навколішках стебла перед ним. — Убий мене, убий, я тому винна! Відсунув жінку від себе і, як вітер, пустився по кімнаті. Ходив, ходив, ходив... Любов Федорівна з острахом водила за ним вибалушеними очима. Перший біль минув. — Встань! — промовив Кочубей до жінки. Встала. — Сідай! Сіла послушно. — Хто пірвав Мотрю? — питався, вдивляючись в неї. — Не знаю. — Але прогнати рідну доньку — то знала! Знала, — ти! — Я її не проганяла. Ти згодився. — Мовчи! — гукнув Кочубей. Любов Федорівна глянула, чи це він, чи ні? Ніколи не бачила його таким. Не пізнавала. — Без серця жінка ти, без серця. В тебе серце, як маятник у годиннику, кивається, але нічого не чує. Камінь ти носиш якийсь, а не серце. Кочубеїха ридала. — Не слинь! Не вірю в сльози твої. Неправдиві вони, нещирі. Хто пірвав Мотрю? — Не знаю, Василю Леонтійовичу, не знаю. Але Богом моїм, во тройці Св'ятій Єдиносущим клянуся, що коли б Господь умилосердився над нами і вернув нам її, то доброю буду для неї, і ласкавою, і не одно прощу, чого не прощала передше. — Правду говориш, жінко? — Так мені. Боже, допоможи отнині і во віки віков. — Амінь! — доповів Кочубей і Розп'яття зі стола взяв, що між двома свічками стояло. — Поцілуй хрест святий! — сказав грізно. Поцілувала. — Пам'ятай же, щоб не зломила присяги! От що! — Ні, не зломлю. — Гаразд! — І знову спитався: — Хто пірвав Мотрю? — Ігуменя казала, люди якісь, чужі, незнайомі. Нашим жінкам такого страху нагнали, що обімліли. Били їх. У монастирі хорі лежать. — А наш візник? Гайдуки наші де? — Нема. — Змова. Ніщо друге, лиш змова. І він знов пустився по кімнаті. — Коли б які розбишаки задля викупу пірвали Мотрю, то вже повідомили б були мене і сказали би, де маю гроші покласти, коли б негодяї, прелюбодії, то побили б людей наших і Мотря боронилася б. Були б сліди... Тут змова і тільки змова, щоб вона не пішла в монастир. А Мотрин чура де? — Нема! — Ось, бачиш, і він теж там. Його, де не посій, там уродиться. І Кочубей заспокоївся трохи. Думав тільки, хто тую змову міг учинити. Чуйкевич? Не посмів би... Гетьман?.. Неможливо... Хто ж би такий?.. Може, сама Мотря?.. І тої гадки вчепився Кочубей, як потопаючий бритви. Хотів, щоб так було. Це відповідало би її вдачі. А для нього тому було б добре, бо Мотря, щоб охоронитися перед неславою, мусіла б віддатися за Чуйкевича. І щойно тоді був би спокій. Заспокоєний пішов прикази давати, щоб гінці на всі сторони світа бігли і шукали Кочубеєвої Мотрі, котру якісь негодяї у дорозі пірвали. Вибрав довірених людей і назначив високу нагороду... РОЗМОВА Під одною стіною дубова скриня, різьблена і залізом кута, під другою — секретарик заморський, старосвітський, в котрім кожне покоління знаходило нові скритки зі старими грішми і з тайними записками предків. При вікні столик; на нім полотно, мережки, голки, нитки, ножиці. За столом крісло, з високою спинкою і з м'ягкими подушками. У кріслі сидить Любов Федорівна. На ній сірий контуш і білий очіпок на голові. З-під очіпка спадає жмут брудно-сивового волосся, не крашеного нині. На колінах часослов; відчинений. Читала. Тепер думає. Очі по дверях блудять, ніби когось ждуть. Повіки червоні, кругом очей сині підкови. Знати, недобре спала Любов Федорівна. Лиця пожовкли, — нагадують свіжовиправлену шкіру; уста дрижать. Лиха на себе. Не може простити собі, що вчора перестрашилася чоловіка й подалась, — не встояла в бою. Василь Леонтійович був грізний. Не, пізнала його. В цей мент, як підняв руки над її головою, мурашки побігли їй по спині. Уперве побачила в нім мужчину... Запізно. Коли б так зробив був літ тому двацять, може б, поплакала нишком і полюбила його ще більше, а нині — ненавиділа його, як ворога, котрий її побідив. І ненавиділа себе, як побіджену. Ненавиділа весь світ. Молиться, але Божі глаголи не заспокоюють її. Застара, щоб відмінити душу. Ні, ні! Не пора починати життя наново! Може, їй замість Мотрі йти в монастир, молитися, слухати ігумені, вчитися християнської покори? Приказувати, а не слухати, може! Тими її приказами росли Кочубеє-ві маєтки, без них скапають вони, як свічка, бо Василь Леонтійович м'ягкий, як віск. Якого хто "комплексу", такий хай і остається. А присяга? Присягала, що для Мотрі поблажливою буде, що простить їй не одно, чого не прощала передше. Це можна, щоби тільки Мотря назад до них вернула. Не материнська любов говорила з неї, а страх, — що скажуть люди? Рознесуть неславу про цілу родину Кочубеїв, котрій стався нечуваний "деспект". Кочубеям доньку пірвали, а може, сама від батьків утікла! З ким, як, що, коли?.. Розлетяться вісті всілякі, як ворони, розлізуться наклепи, як по полі мишва. Як же тоді Любов Федорівна людям в очі гляне? Дотепер кожний слухав її, бо ніхто не міг їй ніякого закиду зробити, крім того, що мужа під пантофлем тримає... Невже ж це гріх? І добре, що тримала, без того не був би він тим, чим є; Він тепер не говорить до неї, лихий, — а дивись, стане приказувати. Ні, ні! Того бути не може! Нині не бачила його. В канцелярії сидить, письма пише і шле післанцями на всі сторони світу, щоби Мотрі шукали. Мотря — пестуньчик його. Без неї йому і світ немилий. Чути дзвінки, хтось вулицею їде. Перед брамою сани спинилися, хтось на рундук увійшов, з ключником говорить, крізь кімнати іде, дверми лускає, вже у її спальні, бере за клямку, відчиняє двері, — Василь Леонтійович... — Ти тут? — Як бачиш... — Молишся? — Так. — Молися... За себе і за мене... Великі наші гріхи... Бог нас карає, жінко. — Досвідчає. — Карає. — Досвідчає! — Кажу тобі — карає!.. Про Мотрю ані слиху ні диху. — Добре сховалася донька перед родителями своїми. — Перед мамою, — кажи. — Добра донька перед мамою не втікає. — Мама мамі не рівна. — І донька доньці. — Жінко, не забувай, що ти присягала вчора. Хрест святий цілувала. — Я не присягала, що мовчатиму. Ще мені мови те умкнуло. — Язик твій до нещастя веде. — То відріж його! — Жінко! — і Василь Леонтійович грізно засвітив очима. Вузькі вони і скісні у нього, ніби ховалися перед людьми, ніби соромилися чогось, та зате грізнішими здавалися, коли крізь них виявлялася злість. Любов Федорівна змовчала. Замкнула часослов, перехрестилася тричі й поклала книжку на стіл, на тії мережки й вишивання, що від кількох днів надармо рук її дожидали. — Вісті якої нема? — спитала, зміняючи голос. — Якої вісті? — А про Мотрю. — Ні, нема. Вже я й надію утратив, щоб яка добра вість наспіла. Люди вертають з нічим. Ніяких прикметі Сніг позадував дорогу. Може, де вбита під снігом у якому рові лежить. — Василю Леонтійовичу, що ви таке говорите? Бога бійтеся, що в таку годину вимовите. Пощо собі щось найгіршого гадати. Може, вона якраз до добрих людей попалася, може, дивись, і вернеться до нас. — Не з добром їй вертатися до такої матері як ти. — Зате до батька на крилах прилетить. — Злість твоя від горя сильніша. Ти у злості і вмреш. — А тебе люди злижуть, бо дуже солодкий. — Кращий цукор, ніж полин. — І полин ліком буває. Темніло. Кочубей не бачив злоби на устах своєї дружини. Уявляв собі. Уява звичайно від дійсності сильніша. Сваритися не міг. — Жінко, як би ти серце моє розкраяла нині, то нічого в нім не знайшла би, крім великого болю. Кождий волос болить мене, не то що! Місця собі прибрати не можу, а ти мене їш, живцем їш мене, жінко. Любов Федорівна по старій своїй звичці хотіла відповісти, що це він її їсть, забуваючи, що вона йому найвірніша жінка й найпильніша господиня, але по голосі його пізнала, що краще тим разом змовчати. І змовчала. Кочубей хотів іти. — Куди ж бо ти? Стривай! Сідай на скриню. Бач який обидливий... Кажеш, вернули твої люди і ніяких слідів не знайшли? Усі вернули? — Ні, ще е всі. Ще нема тих, що на Бахмач післав. — Гу-ум! Тих, кажеш; нема? А другі ніяких слідів не знайшли? Усе перешукали, кождий хутір, слободу, млин, усіх перепитали? — Авжеж! — Так, значиться, наша Мотря туди, як Бахмач. Василь Леонтійович зірвався зі скрині. — Як ти кажеш, як? — у його голосі задзвеніла нова надія. — А так, що коли нігде слідів немає, а з Бахмача ще люди не вернули, так, значиться, вони там на якісь сліди напали і. шукають. Це я тобі своїм бабським розумом гадаю, а ти, може, краще знаєш, на те ти і генеральний суддя. Кочубей надумувався хвилину. — Знаєш, жінко, — сказав, — коли б твоє слово та Богові в ухо, не пожалував би я якої сотні червінців на Боже. — І казати мені не потребуєш, сама знаю. Та ще так собі своїм бабським розумом кмітую, чи не будуть Мотрині сліди десь недалеко від Мазепиної ходи. Кочубей наблизився до жінки і вдивлявся в її бліде обличчя. — Що ти кажеш, що? — Гадаю, чи Мотрині сліди та не будуть "близько від гетьманської ходи, — повторила ще раз. — Ні, жінко, ти вже задалеко своїми гадками забігаєш. — Може, заблизько. Бо, побачиш, що, коли б твоя судейська влада була сильнішою від гетьманських привілеїв, то Мотря довго поза батьковою хатою не побувала б. — Це вже з тебе злість до Івана Степановича балака. Злість засліплює розум. — Коли хтось і без того не, сліпий. — Мазепа до такого діла неспосібний. — Мазепа до всього спосібний. — Ти по собі всіх легко собі важиш. Івана Степановича не торкай. Він наша влада. За ним цар, не тобі пориватися на його. — Свого права кожному доходити вільно. — Якщо він має підставу. — Підстава знайдеться, але в тебе не буде відваги, бо трус. — Не у всіх така поривиста вдача, як у тебе. Суперечку перервав ключник. Застукав у двері. — Увійти! — Прошу вашої милості, люди з-під Бахмача вернули. Обоє Кочубеї побігли до сіней. — Що нового? Кажіть! — наглив генеральний суддя. Розказували, перебиваючи один другому, бо кождий хотів нагороду дістати. Кочубей пустив старшого до слова. Від нього довідався, що минулої ночі їхали якісь сани в напрямі Бахмача. На санях, крім погонича, сиділа жінка і хлопець. — Мотря і її чура! — скрикнула Любов Федорівна. — Любонько, дозволь... Говори, вашець, дальше. — Біля Шапчиного хутора напали на них вовки. — Вовки! — скрикнула Любов Федорівна. — Вовки, — повторив гонець, — але вони оборонилися щасливо. Як вітер мчали. Хуторяни ні коней, ні людей не могли розпізнати. — І що? — Перед Бахмачем наліво повернули, туди як до отця Симона, на попівство. — Питали в отця Симона? — Питали. Там їх нема. — І не було? — Отець Симон божився, що на очі ясної панночки не бачив. Усі покої нам відчинив, скрізь заглядали, — не було. Кочубей дав людям по червінцеві і відпустив. — Покріпіться і — спати! Може, ви мені знов потрібні будете. Люди вийшли. Кочубей своїм звичаєм став ходити по сінях, заложивши руки за спину. — Що ж ти на це? — спитала Любов Федорівна. — Що я на це?.. Слід є, але малопомітний. — Іди за тим слідом. Комісію шли. Хай перетрушують, на кого підзор паде, — питати. Свічками припекти — не зашкодить. — Не можна. Це гетьманські люди. Моя рука туди не сягає. — Але його рука по твою доньку сягнула! — Не кажи гоп, поки не перескочиш! — Багато я на вітер говорила? Побачиш, що й тепер на мойому стане... Але — цить!.. Сурмлять... Це гетьманські післанці. Кочубей вибіг і за хвилину з листом від гетьмана вернув. Дрижучою рукою розривав велику печать. Любов Федорівна свічку взяла зі стола і присвічувала, щоб Василь Леонтійович міг читати дрібне письмо гетьманської собственної руки. Мазепа прохав Кочубея, щоб він зараз завтра вранці відвідав його в Бахмачі. Важне діло! Останні слова були підчеркнені. Кочубей ще раз лист прочитав і сховав за пояс. Кочубеїха побігла в челядну, щоб погостити гетьманських гінців. Гадала дати їм такого спотикача, щоб спотикалися і виговорилися з дечим. Та завелась. Гетьманські гінці перед брамою завернули і пігнали назад. Замкові мури передавали собі голос їх сурм, аж шибки в Кочубеєвім дворі від того гомону дрижали. ГЕТЬМАНСЬКЕ СЛОВО Перед рундуком гетьманського двора в Бахмачі спинилася четвірня добірних гнідих коней у посріблюваних шорах. "Машталір" і "форес" були в лисюрках, критих темно-синім сукном, тої самої краски, що сани. З саней виліз, спираючись на свого чуру, генеральний суддя, Василь Леонтійович Кочубей. Чура зняв із нього біля саней верхнє медвеже хутро і віддав гетьманському лакеєві, а сам вважно попровадив пана по сходах, бо було недалеко полудня і заморозь злегка пускала, — ховзко було. В сінях дожидав Кочубея сам гетьман. Звітався, а побачивши крізь вікно коней, з котрих, як з коминів, бухала пара, спитався: — Чого це ти так коней заїздив? Кочубей відповів, що спішився, а дорога важка, сильно позадувало снігами. — Чому ж ти тоді шестірнею не приїхав? — спитав гетьман. — Хіба ж тобі, Іване Степановичу, не відомо, що шестірнею у нас тільки гетьман їздить? Мазела поклав злегка руку на Кочубеєве рам'я: — Товаришу, можеш безпечно їздити шестірнею, коли це тільки буде тобі потрібне. — Спасибі! — відповів, ніби байдуже, Василь Леонтійович, але в душі рад був тій честі, не так про себе, як більше з уваги на Любов Федорівну, котра дуже "гонори" любила. Лакеї зняли з плечей генерального судді і другу шубу, стягнули з чобіт "берлачі", і Мазепа попросив гостя до свого кабінету. Тут перед коминком стояв невеликий круглий стіл, накритий білою скатерткою. На столі піднос зі срібними, позолочуваними чарками і "карафини" з усякого рода горівками. — Сідай, Василю, отут, — говорив гетьман, вказуючи на велике, м'ягкими подушками вистелене крісло, — і грійся! Ти продрох, кріпкий нині мороз. Наливай, яка тобі найлютіша, я тої самої з тобою нап'юся. Аж тепер запримітив Мазепа, що Кочубей у чорному контуші зі сріблом перетиканими вильотами і що пояс у його на жалібний бік зав'язаний. — А це що? — спитав. — Невже ж Марія Федорівна? — Марія Федорівна, — відповів Кочубей, — скрипливе колесо, котре довго тягне. Вона зимою кашляє і плаче, а літом сміється і скаче. — Так славити Бога, а я боявся, чи не з нею отеє щось недоброго сталося. Жаль було б! Твоєї дружини сестра, — женщина великих чеснот, великого ума людина, політична, звичайна, зайвого слова не скаже, мало тепер таких. Побажай їй від мене скорого подужання і скажи, що як приїду в Батурин, то вже, що б там не було, а відвідаю добру Марію Федорівну. Кочубей розумів, що гетьман хвалив Марію Федорівну коштом її сестри, Любові, але вдавав, що цього не помітив. — Великі турботи маю тепер, — сказав. — А хто їх не має, мій друже? Турботи турботами, а борщ стигне. Рибний, печорський борщ, — ти його любиш, у правда? — і налив Кочубеєві ще одну тарілку. По піснім борщі йшли всякого роду риби, на тепло і на зимно, на солодко і по-жидівськи, бо був пісний час, перед Різдвом. — Рибки, грибки, вепровинка потрібують завше винка, — приговорював гетьман, наливаючи власною рукою срібні чарки. — А рибки люблять його окремо. Рибу все треба залити вином. А може, ти горілку волиш? Вибирай, будь як у себе дома. Так випиймо ж тоді на потуху, чи на потугу, не знаю,що нам потрібніше, мабуть, що це друге. — Мені вже й трунок не ллється у шлунок, — відповів Кочубей. Але гетьман не розпитував чому, чекав аж Кочубей сам скаже. Поки що пильнував, щоб його добре вгостити, знаючи, що Кочубей голоду не любив, — такої був "комплекції". "Їджте, бо вночі не дамо", — говорили Кочубеї за вечерею до своїх гостей. Коли вже й солодке пройшло, і опошнянські сливи на шпичках понасилювані, цукром облиті і кмінком злегка притрушені появилися на столі, гетьман подав Кочубеєві файку і подякував йому, що цей у Бахмач до нього приїхав. — Службове діло, Іване Степановичу. Приказ, це приказ, хоч не до їзди мені. — Мені теж ні. Подагричні болі неволять мене цілий отсей тиждень. Ледви ногами суваю... У мене багато діла до тебе. І вони стали обговорювати всілякі важні питання, зразу адміністраційного, а там і політичного характеру. Кочубей дивився на Мазепу і дивувався, як він зміняється нараз. Отеє був ніби багатий собі дідич, гостинний хуторянин, аж нараз дивись, говорить, як який володар. Що слово, то приказ. Все він знає, нічого зайвого не скаже, ніякої похибки не зробить, наче тобі з книжки читає. — Багато я дечого наладив, — говорив гетьман, — та куди більше треба ще наладити, щоби в нас не було отої анархії, що тепер. Кождий чоловік, благо— і худородний, мусить почувати себе безпечним під крилами кріпких законів. Коли мені Господь дозволить пожити ще декілька літ і плани мої здійснити, то подбаю, щоб у нас був кодекс, кріпкий, ясний, всякому зрозумілий, як кодекс римський, бо годі, щоб одним усе було вільно, а другим ніщо. — Себто ваша милість хоче порівняти людей? — спитав здивований Кочубей. — Всі ми рівні перед маєстатом Божим, і перед маєстатом державним мусять нам бути забезпечені якісь рівні, людські права. — Себто я і мій форейтор будемо одно? — спитав Кочубей. — Де ходить о крадіж, грабіж, насильство, мор — так, на те ми й христіяни, щоб заповіді Христові рівно блюсти і шанувати. Забити чоловіка шляхетного чи худородженого — це один гріх, він же чоловік. Кочубеєві такі новинки ніяк у голову не лізли, він думав над тим, чому гетьман, якраз нині, почав з ним таку балачку. Гетьман ніби вгадував його мислі. — Нині, — казав, — я з тобою про це по-товариськи говорю, а за декілька років, може, будемо балакати інакше. Хочу, щоби близькі до мене люди освоїлися з тим. До того воно скрізь іде. Не дивімся на Польщу, навіть на Францію — ні, але погадаймо собі про Англію і пригадаймо, що в Греції колись було. — Тому вона й завалилася, тая Греція, — замітив Кочубей. — Раджу прочитати істориків грецьких, а зміниш свою гадку, товаришу. Людина стремить до волі, і того стремління годі викорінити з людства, народи хочуть мати волю, й одиниці теж. Перше народи, тоді одиниці. От воно як. Поки поневолений народ, поти й одиницям годі здобути волю. Але згодом прийде і на них пора. — Не хотів би я дожити до того, Іване Степановичу, — сказав з гіркою усмішкою Кочубей. — Може, ми й не дожиємо, все в Божих руках, але погано, коли передові люди дивляться не вперед, а назад. Передвиджувати треба. — Як же тоді, значиться, треба буде мені самому орати, сіяти, всяку чорну роботу робити, а мої гайдуки сядуть, може, в суді? — Це вже ти надто чорно дивишся на діло. Я про людські права кажу, не про економію. Устрій і лад будуть такі, яких кождому народові треба, себто кождій державі, і привілеї теж, тільки вони не сміють дальше людської гідності йти. От скажім, Стецько заб'є Грицька і повисне за те, а ти заб'єш не знаю кілько там людей і тобі ніщо. Кочубей, як на шпильках, на м'ягкій подушці сидів. — Ти про мою пригоду? — спитав несміло. — Ні, я лиш exempli gratia [35]. Що ж торкається тої твоєї пригоди, то мушу до твого відома довести, що вона дуже й дуже немила для мене, особливо тепер, коли я і без того маю чимало всіляких турбот. — Я боронився, Іване Степановичу, боронив жінки й доньки. — Знаю це і розумію, але чи схоче зрозуміти цар, коли про це доложать йому? Кочубей мінився; то блід, то червонів. Мазепа не зводив з нього очей. — Я про царських людей нічого не знаю, знаю, що на мій "кондукт" напали розбишаки. — Але я знаю, Василю, і тому турбуюся. Кочубей чув, що тратить грунт під ногами і що треба здавати позицію. — Я, моя дружина і донька моя числимо на тебе, Іване Степановичу, як на свою владу і на протектора нашого. — Як на товариша і приятеля, кажи. От що! І будь певний, що не заведешся. Оставмо це діло. Беру його на свою голову, котра вже й так угинається під усякими тягарами. Позволь тільки завдати тобі ще одно питання. Кажеш, що ти обороняв дружину й доньку перед розбишаками, а чому ж ти тоді не обороняєш доньку перед її мамою, що? Кочубей такого звороту не сподівався. — Це діло сімейне, — відповів, спускаючи очі під стіл. — І насильство в семействі противиться законам Божим і людським. — За сім'ю відповідає батько. — За батьків відповідаю я, ваш гетьман, голова ваша. Я за вас отвіт здам перед Богом. Донька не невольниця батька й мами, а дитина, їй належаться теж людські права. — Прав батька родини нікому доторкатися невільно, — перебив Кочубей. Гетьман піднявся з місця. Його голос був спокійний, але рішучий, кожде слово дзвеніло, як вилите з бронзи. — Ваша милість жадають, щоб я повагою своєї особи і власті захищав перед гнівом царським, а рівночасно не дозволяють мені захищати Мотрю Кочубеївну перед гнівом і насильствами Любові Федорівни. Ваша милість не бачать контраверзїї, в котру самохіть попадають. Обов'язок свій і право своє я знаю. Сповняв їх і сповнятиму дальше, поки Господь не покличе мене до себе. Хто захисту і помочі шукає в мене, знайде її, хоч би це була й донька, доведена до розпуки злостею і злобою родителів своїх. Dixi [36]! Кочубей слухав, з кождим словом очі його більшали, уста відчинялися, брови знімалися вгору. — Іване Степановичу, — белендів не своїм голосом. — Іване Степановичу, що це ти. Боже ти мій, невже ж Мотря, невже ж би, як же це, кажи, ради Бога кажи, добродію ти мій, друже, товаришу старий! Він то вставав, то сідав, то кліпав очима, то кривився, ціле його обличчя, ціла постать виявляли стільки здивовання, радості, помішаної з тривогою, гордощів з приниженням, що Мазепі жаль зробилося того бідного чоловіка, котрого жінка довела до такої затрати всякої "благородної амбіції". — Заспокійся, товаришу, — сказав, саджаючи його і присувзаючися ближче до нього. — Прости, що я, як господар, балакав так з тобою, своїм гостем. Воно мусіло бути сказане... Мотря у мене. — Мотря у те-бе? — І голова генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея безсильно повалилася на спинку фотеля. Перед його примкненими повіками стояла Любов Федорівна, тріумфуюча, злобно всміхнена, невблаганна. "Мазепа до всього спосібний", — сичала йому до вуха. Але разом з тим у серці Кочубея будилася батьківська любов до доньки, покривдженої мамою, і всміхалася радість, що тая донька жиє, і що він її побачить. Кочубей встав і стиснув гетьмана за руку. — Спасибі тобі! — Розцілувалися. — Де вона? — питав Кочубей, не окриваючи своєї втіхи. Рад був, що скінчиться тая тривога, котра йому відбирала сон і гірчицю додавала до страви, а полин до напитків, що не треба буде посилати людей, шукати, слідити, судити, він рад був простити всім і забути все, взяти Мотрю і везти її додому. Любов Федорівна поцілувала хрест, що буде доброю для неї. — Де вона? — повторив своє питання. — Тут, недалеко, — відповів гетьман спокійно. — Лиш кілька стін ділять нас від неї. Але мушу тобі, Василю, сказати, що вона хора й ледви чи пізнасть тебе. — О Боже ти мій! Мотря хора? — і Кочубей почув, що його радість розвівається нараз, як дим. Почув злість до гетьмана, гадаючи, що він її пірвав і спричинив хоробу. — Скарай, Боже, того, що спричинив її недугу! — сказав, сідаючи у крісло. — Не того, а тую, — поправив гетьман. — Гадаєш, Любов Федорівну? — Не на кого, а на неї одну цей гріх паде, як і багато других. Вона доньку вигнала з хати, в монастир заслати хотіла, прожитку їй не давала, щастя рідній доньці своїй позавидувала. — А той, що її пірвав, умичник, злочинний противник родительської волі? — Гадаєш, я? — говорив гетьман, клепаючи Кочубея по рамені. — Тим разом, брате, не влучив. Я Мотрі не поривав, вона втекла до мене тамтої ночі, спасаючи себе перед монастирем, перед вовками і — перед мамою. Кажу це тобі рішучо я, гетьман, Іван Мазепа. — А хто ж тоді? — Не знаю. Не розказала, бо з жаром прибігла до мене, вснула і до пам'яті не прийшла. — Боже ти мій, Спасителю святий, зглянься наді мною, бідним! — Не попадай у розпуку, вона молода, сильна, дасть Бог, перетриває недугу, мій лікар доглядає її, я за другим до Києва післав, краще від рідної мами піклуюся нею, — це певно. Все, що можна зробити, зроблю. А тепер на тебе, Василю, черга. — Яка? — Ти мусиш про її будучність подбати. Любов Федорівну треба раз загнуздати, — так не йде. Я дальше такої лютої жінки в нашому старшинському колі не стерплю, хоч як тобі сприяю. Зрозумій це раз! Мене ти слухай, не її. Я тобі не ворог, а доньці твоїй, як нікому другому в світі, щастя бажаю і скривдити її не дозволю. — Слово моє, що і я кривдити її не дам. — Слово? — Як хочеш, і хрест поцілую. — Не треба. Ходім! Мотря лежала на білій постелі, як на снігу червона троянда. Тільки від довгих рісниць падали синяві тіні. Тепле покривало скоро й високо підносилося на її грудях. Вихоплювала з-під нього свої руки і неспокійно кидала ними, то затулюючи, то розтулюючи вузькі, довгі пальці. Лідія Петрівна брала обережно Мотрині руки й ховала їх під покривало. — Не виставляй, доньцю, ручок, щоб не простудилася, лікар казав у теплі тебе тримати. Мотря не розуміла, що до неї говорять. На столі горіли дві свічки за параванчиком, щоб світло очей Мотриних не вражало. Її ліжко було в лагіднім півсумерку, тим ясніша була друга половина спальні, особливо ж лисина старого хірурга, що по недоспаній ночі хропів у високому фотелю. Лідія Петрівна бентежилася. Відбігала від Мотриного ліжка й тягнула старого німця-за фрак: — Мусіє, мусіє, не хропіть так голосно, а то хору збудите. Мусіє підносив сонні повіки, дивився здивовано на Лідію Петрівну і впевняв, що він ніколи не хропе. — Як же ні? Я ж чула. — Це, мабуть, хорій у грудях грало. Відвертав голову від світла, хвилину думав, чи остатися при "умшлягах", чи, може, спробувати банок, та, не рішивши, починав знову хропіти. Був старий, але дуже досвідний лікар, що навіть проти холери мав свою власну рецепту. Від Мотрі не відступав, бо такий був приказ гетьманський, а він до приказів привик. Чув, що розстайні кочі привезуть київського "фельдшера", котрий зажив собі великої слави, поборюючи "чорну хоробу", — раз менша відповідальність, а друге — легша буде робота, бо будуть по черзі біля хорої сидіти. І поговорять собі по-німецьки. Лідія Петрівна саме десятий раз тягнула його за звисаючу полу фрака, коли двері тихесенько відчинилися й увійшов гетьман з Кочубеєм. Німець, як опарений, зірвався зі свойого місця і кланявся, згинаючи голову і спину, а руки випростовуючи перед себе. Гетьман підійшов до нього і шепотом спитав, як хорій? — Gnadiges Fraulein [37] — очень сангвініческая комплекція, очень, багато крові, молода кров. Кочубей пожирав його очима. Недовірчивий зроду і підзорливий з практики, гадав собі, чи не видумана отся нагла хороба Мотрі, бо вона ніколи на тілі не хорувала і тільки душевні припадки лучалися з нею і то від сильного "афекту". Хитрий Мазепа не раз придумував свої хороби, так і чи Мотриної не придумав він, щоб застрашити Кочубеїв і відвернути їх увагу від "факту умички". Але заклопотаний німець і заплакана Лідія Петрівна, а до того ще й сумне гетьманове обличчя впевнили його, що тут дійсно, як цей німець казав, "очень серіозноє діло, самой большой казус". Тихо і легко, як йому лиш на це його сутоловата фігура дозволяла, підступив до ліжка хорої і глянув на неї. Мотря кинула собою і відчинила широко повіки: — Батько! Хотіла сісти на ліжку, але лікар і Лідія Петрівна припали до неї, положили на подушки, накрили периною, лікар поклав зимний приклад на голову. Мотря довго говорила якісь відірвані слова, якісь речення то без початку, то без кінця, про королівну на вежі, про сльозу, з котрої розлилося море, про млин і кров, аж уста її зціпилися і тільки глухі стони добувалися з грудей. Кочубей слухав, ноги під ним дрижали, голова хиталася нервово, ще хвилина і — розридається. Гетьман взяв його обома руками за плечі і попровадив до свого кабінету. Чув, як Кочубей тулився до нього і, хлипаючи, говорив: — Іване Степановичу, ох, Іване Степановичу, який я безталанний! Довго заспокоював його гетьман, заки він прийшов до себе. — Не на нас, — говорив Мазепа, — не на нас, бо ми з тобою старі грішники, а на неї зглянеться Бог милосердний. Вона молода, гарна, добра, чому ж їй не пожити на світі, не навтішатися життям? Будь спокійний, не пристоїть такому достойникові, як ти, показувати себе надто м'ягкосердним. Надивилися ми з тобою на людське горе, може, й спричинили його чимало, — потерпім тепер самі. — Не знаєш ти батьківського терпіння! — хлипав Кочубей. — Але й ти мого терпіння не знаєш, воно від твойого не менше, бо я Мотрю люблю, як не любив нікого. — Друже ти мій, — відповів на теє Кочубей, — не маю причини не вірити тобі. Не гадаю, щоб ти зле з Мотрею думав, а коли вона не байдужа до твоїх "афектів", то я, як добрий батько своєї дитини, противитися вашому задумові не буду. За Любов Федорівну не беруся казати. — І добре робиш, бо вона не з тих, щоб за неї навіть її муж міг говорити. Але я вдячним серцем і твоє слово приймаю, вважай тільки, щоб дотримав його... Кочубей хотів їхати, але гетьман не пустив його. Зимова ніч, а Кочубей утомлений і збентежений дуже. — Не ті часи, Василю, — говорив гетьман, — щоб ми по ночах товклися, треба нам шанувати здоровля. — Любов Федорівна дожидає мене. Неспокійна. — Хай і вона потерпить. Не зашкодить. Кочубей був такий схвильований недугою доньки, що й вечері не хотів їсти. — Їдж, Василю, бо вночі не дам, — жартував гетьман, знаючи, що Василь іноді й серед ночі дзвонив на ключника й казав подавати їсти, бо так його поганий сон зневолив, що зголоднів. Але в Бахмачі він сьогодні заснув кріпко і спокійно. І не будили його, хоч з Мотрею було дуже погано. Гетьман навіть не роздягався. Щолиш над ранок, коли хірург сказав, що хорій знову трохи краще, поклався і задрімав. Перележав дві-три години між сном а явою. Забагато турбот звалилося на його голову— Та на те він Мазепа, щоб не піддаватися їм. Щолиш щастя, добуте зусиллями важкими, це справжнє щастя, інше — милостиня, кинена тобі химерною судьбою. Збудився і побачив тихий ранок. Сніг спокійно сипався з неба на землю, як мука із сита, густий-густий! Гетьман встав у бадьорому настрою. Вірив, що Мотря видужає і що подужає горе. Молода, гарна, добра, — чому ж би їй і щасливою не бути? А може, і ще комусь з нею?.. Сердечне розпрощалися з Кочубеєм. Цей здивувався, побачивши перед рундуком не свої, а гетьманські коні і сани з гербом Мазепи. — Їдеш куди? — спитав. — Хорої не покину. Це для тебе, бо твої коні втомлені, хай спічнуть до полудня. З тобою поїде мій небіж, Война-ровський, для товариства, щоб не було скучно. Назад привезе мені мого канцеляриста Івана Чуйкевича, — потребую його. Маємо дещо писати й компонувати. Поздорови своїх. "Чомусь-то Іван Степанович дуже уважливий до мене, — гадав собі Кочубей, сідаючи в гетьманські залубні. — Вчера шестірнею їздити дозволив, а нині своїми кіньми відсилає. Чи не дивиться він на мене як зять на тестя? Та — хай би там! Все-таки гетьман, і, нема що казати, велика голова. Може, повезе йому й дальше, як досі везло. Тільки Любов Федорівна! Що ти з нею порадиш?" Цілу дорогу журився Кочубей, що йому Любов Федорівна скаже, аж пригадав собі, що недуга Мотрі грізніша навіть від Любові Федорівни,! почав молитися в думках. Войнаровський кілька разів починав розмову, але побачивши, що Кочубей відповідає коротко і ніби нерадо, перестав турбувати старого. "Має він із себе!" — погадав собі. Заїхали на замок до канцелярій. Кочубей спитав, чи нема що важного, прочитав дещо, підписав і просив Войнаровського до себе на обід. Але гетьманський небіж відмовився. Казав, що гетьманові треба спішно Чуйкевича. Гетьманські сани відвезли Кочубея до його двора, вернули, і Войнаровський з Чуйкевичем поїхали в Бахмач. SEMPER IDEM [38] — Старий прелюбодій, безсоромний женолюб, нищитель дівочої цноти, — зневажала Любов Федорівна Івана Степановича, слухаючи звіту свого мужа з його поїздки в Бахмач. — Казала я тобі, що Мазепа до всього спосібний, казала я тобі, що ніхто другий, тільки він Мотрю в дорозі переймив, і бачиш, на моїм стало. — І стало, і не стало, — відповів Кочубей, насилу добившися до слова. — Господи, Боже, великомученице Варваро і ви всі святі й угодники Божі, згляньтеся на мене, безпомічну і безрадну женщину, і порадьте, що мені з таким бездарним чоловіком робити! — кричала Кочубеїха, аж підскакуючи зі злості. — Не взивай імені Господа Бога надаремно, а мене не доводи до того, щоб я мав загнуздувати тебе, як нев'їжджену коняку, — відповів Кочубей, виведений жінкою з рівноваги. Він сподівався, що Любов Федорівна, як зм'якла два дні тому й покаялася, та ще хрест святий поцілувала, так і лишиться такою, — відміниться. Аж ось, бач, яка переміна! На гірше... — Нев'їжджена коняка, як ти це сказав, повтори ще раз, ну — повтори! — Піп проповіді двічі не говорить! — відповів Кочубей рішучо, — але ти, жінко, вважай, щоб я тобі ще чогось гіршого не сказав, на що ти собі давно заслужила. Уважай! — і так грізно завернув очима, що Кочубеїха замовкла. Але, як той кіт, готовилася до скоку. А Кочубей, дірвавшися до слова, став нарікати, що через язикату жінку він зраджує собі старого товариша — гетьмана, що через неї мусить дивитися на терпіння своєї доньки і що довше на таке знущання не дозволить, не дозволить! Донька вмирає, а мати із-за марних амбіцій пекло в хаті робить. Господа Бога не боїться. — Мотря вмирає? І ти віриш в тую комедію? — Но, знаєш, жінко, все має свій кінець, тільки злість твоя безконечна. Коли ти хочеш, щоб я вірив твоїй злості, а не своїм власним очам, то я з тобою більше говорити не буду. Тріснув дверми і пішов до своїх кімнат. Не роздягаючись, положився на ліжко. Вдивився у стелю і думав. Усі його сподівання розвіялися, як дим. Мотря хора, з Любов'ю Федорівною хоч розвід на старі літа бери, роби що хоч! Стурбований заснув. Коли збудився — побачив на крайчику ліжка Любов Федорівну. В старосвітськім контуші, з дорогої парчі, в очіпку, що як жар горів, мабуть і нарум'янена трошки, виглядала святочно. До ліжка був присунений стіл, заставлений їжею і питвом, що аж утинався. — А се що? — спитав Кочубей і затулив губи, бо позіхав. — Я тобі борщику принесла, пісного, печорського, ти його любиш, і лина з родзинками й магдалями, і щупачка начинюваного, і пиріжків смачненьких. — Але чому ж тут? Невже ж я не можу встати до стола, чи що? — Гадаю собі, втомився, бідний, і стурбувався дуже, нехай епічне. — Ну, так спасибі тобі, Любонько. Я дійсно дуже втомлений, і жура мене їсть. Ти, мабуть, і не знаєш, що діється у моїй душі і в мойому батьківському серці. — Кому ж тоді знати, як не мені, що вік свій з тобою звікувала, що гадки твої вгадую, неба тобі прихилити б рада. Вона підперла голову правою рукою, ліву під правий лікоть підложила і кивалася, ніби журилася дуже. Подобала тоді на сільську зажурену жінку, що сама не знає, як у велике панство попала. — Правда, що славний борщ? а спробуй рибки, славна риба, варта за кождий шматочок спасибі сказать. — І прихвалювати не потребуєш. Крім одного Мазепи, не знаю, чи є де така добра кухня, як у нас, — дякуючи тобі. Любонько. Хазяйка ти в мене славна, — правди не затаю. Любов Федорівна губи рукою обтерла і знову підперлася і кивалася, як і перше. Генеральний суддя заспокоїв свій голод, випив з жінкою знаменитої грушівки, котрої нігде не вміли так добре готовити, як у них, і знову положився: — Уф! Та й утомився я! Бачиться, не по моїм силам такі турботи. Ще один-два такі удари, і мене нема. Кочубеїха не перечила. — Може, файку хочеш? — спитала. — Подай, будь ласка! Коли в Кочубея файка в роті, так, значиться, з ним можна безпечно говорити. — А що ж тоді нам з Мотрею робити? — спитала зітхаючи. — Гу-ум! Що робити? Нічого. Це Боже діло, не наше. Вона ж, як тобі відомо, хора, і дуже! Добре, як за який місяць двигнеться, за що до скончанія літ дякуватиму Господеві мому, встаючи й лягаючи. — Кочубей поклав люльку й перехрестився. — Поки вона недужа лежить, — почав по хвилині, — поти, ясна річ, нема що з нею робити. Звичайно, недужа. І ще як! — журився Кочубей. — А "політичне ж" воно, що наша донька в гетьмана лежить? Що скажуть люди? Він удовець, і всякому відомо, що на жінок сильно ласий, не знаю, чи гарно, щоб Мотря Кочубеївна у його за стіною лежала, щоби він до її ліжка підходив і нею, ніби жінкою своєю, турбувався. — Мотря не сама. Біля неї Лідія Петрівна сидить, дякувати їй, як рідною дитиною, нашою Мотрею турбується. Власними очима бачив, як плакала. — Кодкодрилеві сльози! — Не кажи! Гріх каменем платити за хліб. — Та хай і по-твойому буде. Лідія Петрівна того самого "фасону" жінка, що й наша Марія Федорівна. Дивиться на Мазепу, як на Бога, і жодної гріховної плями на ньому не бачить. Але ти вважай, що скажуть люди, як довідаються. — Не довідаються. Гетьман у тайні держить. — Люди вже знають, що Мотря від батьків утікла. — Але не знають, де вона сидить. — Люди все знають, перед ними нічого не скриєш. — Наплювать мені на твоїх людей, щоб мені Мотря здорова була. — Що по здоровлю тілесному, коли її чекає смерть душевная. — О-го! — А так. Погадай, Мазепа її до гріха доведе небезпремінно. А він же її хрещений батько, так, значиться, двічі тяжкий гріх. А де ж тоді честь, де наш гонор, Василю Леонтійовичу?.. На мою гадку, нам треба Мотрю додому забрати. Кочубея ніби шпильками кольнуло, — сів. — Що це ти, жінко! Ти не бачила Мотрі. Вона ледве дише, а ти її додому везти хочеш? — Криті сани, можна настелити подушок, обтулити, навіть незчується, як з Бахмача в Батурин переїде. Моя в тім голова, я мати, я це на себе і на свою совість беру. — А я згоди своєї не дам. Хай би так, не дай Боже, сталося щось недоброго з нею, то я спокою до смерті не мав би. Викидав би собі, що рідну дитину забив... Не хочу... Та й подумай тільки, чи гетьман дозволить. Він без ума від неї. Мабуть, влюбився в Мотрю. — Боженьку мій! — вже не говорила, а прямо співала Любов Федорівна. — Боженьку мій, які ви легковірні, Василю Леонтійовичу. Вас, як дитину, легко піддурити можна; не нинішних часів ви чоловік. Нинішні люди, як вовки, а ви, простіть за слово, як баран. Розідруть вовки барана, ой розідруть! — А, но, панахиду по живому справляй! Не такий-то я вже і легковірний, як комусь може здаватися. І в мене зуби є. — Але які? М'ягкі, як віск, а тепер треба твердих, як сталь. Послухай, ваша милість, що я вам скажу... Послухай, Василю. Кочубеїха поправила на голові парчевий кораблик, погладила рукою складки контуша, так суто золотом перетканого, що й зігнути його було важко, обтерла рукою товсті губи і, тримаючи чоловікову руку у своїх м'ягких долонях, шепотом клала йому до уха: — Гадаю собі, Василю Леонтійовичу, чи не прийшла тепер пора розрахуватися нам з Мазепою. Тепер не він нас, а ми його тримаємо в руках. — Бога бійтеся, Любове Федорівно, ви вже іншої матерії не вмієте почати. Все те саме торочите, аж остогидло. Казав я вам, що в пірванню Мотрі гетьман рук своїх не мачав. — Я там не була, не знаю, а вірити не потребую. Але знаю, що Мотря не в монастирі, а в Бахмачі, в гетьманському дворі. І того досить, щоб відплатити йому за нашу кривду. — За яку? — Боже ти мій, він ще питає! В тінь тебе відсунув, — він, гетьман, рейментар твій, а ти хто такий? У його Андрій на груди, а в тебе гузик, та ще доньку до себе забрав, на амори йому зібралося, а нас осмішив, осоромив. І ти ще питаєшся, яку він нам кривду зробив? Кочубей глянув на жінку з-під лоба, позіхнув і повалився горілиць на подушки: — Остогидло! — сказав, махаючи рукою. — Як восени дощ зі стріхи або як літом наскучливі мухи, так ви мені все те саме й те саме кладете до уха. Така мудра жінка, а іншого "концепту" в своїй голові не має. Аж дивно. — А ви ж як хотіли, Василю Леонтійовичу? Чим горнець накипів, тим і віддає. Моє серце накипіло жалем до гетьмана за тую кривду, яку він нам учинив. Нехай йому Господь простить, а я не можу, ніяк не можу, душа мене болить, кров бунтується в мені. Дивлюся на вас і плакати хочу, такий ви жалісний і такий покривджений, прямо принижений його ясновельможностю. Як вірна ваша дружина, стерпіти того не можу. — Не гніви Господа Бога, жінко. Пам'ятай, що тепер не на помсту пора, а на молитву, щоб Мотря подужала. Я завтра по всіх моїх церквах пішлю, щоб молебен за неї служили, за її видужання. — Живий живе гадає, Василю. Що в Божій силі, оставмо Богові, а що в нашій, — робім. Час не стоїть. Утратимо добру нагоду і жалуватимем. Скажемо, чому ми так глупо зробили. Нам треба зажадати Мотрі, а як гетьман не дасть, вчинити крик, такий крик, щоб цар і митрополит почули, щоб народ піднявся проти гетьмана, от що нам треба зробити. Любов Федорівна вп'ялила свої очі в зіниці свого чоловіка. Але цей повіками їх накрив і тільки головою хитав. — Ні, ні, ні, і ще раз ні! Не треба того, не зроблю, не хочу, не дозволю! Добре, що Мотря жива, ще краще буде, як подужає, а поки що вона в гетьмана, під його опікою і під його доглядом. Не християнська річ устами молитися, а серцем помсти бажати. Це гріх. Досить гріхів на моїй совісті, досить! До того ти знаєш, ми побили царських людей, нам гетьманської "протекції" треба. Він один може тому ділу голову скрутити, — хитрець. От що! Любов Федорівна правою рукою прислонила уста, — позіхала. Лівою очіпок поправила, потім обома пригладила контуш. — Пора мені, — сказала і — вийшла. "От тобі раз завзята душа, — говорив до себе Кочубей. — Донька вмирає, а мамі помста жити не дає. Диявол опутав мою жінку. З одного боку гетьман, а з другого вона; я ніби між молотом і ковалом. Важкий молот, але й ковало не легке. Нелегко Василеві Кочубеєві, ох нелегко!" Покликав чуру і казав роздягти себе. — Уважай, бо мене кожда кістка болить! Не тягни чоботи, як собаку за хвіст, легко зсувай, так-ак... Пішов! Чура побажав доброї ночі і зник, Кочубей дальше думав. В тому, що Любов Федорівна говорить, є дещо правди, видно, що жінка в тім'я не бита. Вміє дивитися на світ і на людей. Але що з того, коли спокою не дає? Все її чогось забагається, то честі, то помсти. А йому не до того. Йому хотілось би спокою. Ціле життя працював, турбувався, гріш до гроша складав, великих маєтків надбав. Тепер є і вигоди, і почесті, і значення, тільки спокою нема. Ах, коли б хоч один рік спокійно пережити, не йти в похід, не турбуватися політикою, не сунути пальців поміж двері. "Titere tu patule, recubans sub tegmine fagi" [39], — почав скандувати римського поета, поки, вколисаний плавкими звуками колись світової, а тепер завмерлої мови, не примкнув своїх повік. МІЖ РОЗУМОМ І СЕРЦЕМ Перед рундуком танцювала гетьманська шестірня. Машталір і фореси ледви вдержували баских коней, що рвалися до бігу. Політував сніжок. Фореси струшували його з дорогої, золоченої упряжі, споглядаючи раз у раз на двері, чи не виходить гетьман. Гетьман у кабінеті з Чуйкевичем балакав. — Не знаю, коли верну, — казав. — Може, за день-два, а може, й тиждень доведеться в Батурині побути. Мій небіж їде зі мною. Бахмач на тебе лишаю. Чуйкевич поклонився, — дякував за довір'я. — Пильнуй двора і завідуй ним як слід. Гадаю, що вчити тебе не треба. Чуйкевич поклонився знову. — Коли б тут до мене які посли приїхали, то затримай їх і вгости, а мені знати дай, хто це такий і чого хоче, тільки листи відсилай моїм довіреним чоловіком, знаєш його, — додавши декількох сердюків для охорони, розумієш? — Розумію, милосте ваша! — І ще одно... — тут гетьман підступив ближче до Чуйкевича і, вдивляючися в нього, говорив: — За четвертою від нас стіною наліво лежить Кочубеєва Мотря. Чуйкевич не вдержав, стрепенувся, і ціле його обличчя перемінилося в питання. — Знаєш її, — і сподіюся, що під твоїм доглядом буде вона безпечна. Мотря хора. Простудилася, втікаючи з монастиря, куди її мати запроторити хотіла. Чуйкевича то жаром обдавало, то прошибало ледом. Він чув, що Мотря пропала була і що її знайшли, але щоб вона в Бахмачі, в гетьмана пробувала, це йому й на гадку не приходило. Чогось такого він ніяк не сподівався, хоч знав химерну вдачу Мотрі. До чого воно подібне? Хто тут завинив, він, чи вона, — чи, може, обоє?.. В його голові загуділо, як у млині, щось обривалося валилося, розсипалося, як будівля, котрої ще не завершили а вона паде, як дімок з карт. Гетьман замітив здивування Чуйкевича і, кладучи долоню на його рам'я, питався: — А може, я виставляю тебе на надто важку пробу? Кажи, ще пора, можу відложити виїзд до завтра і покликати когось другого, замість тебе. Чуйкевич заперечив головою: — Ні, ваша милосте. Я рішився сповнити кождий приказ мойого найвищого вожда, хоч би він і як був важкий для мене. Мене тільки вразила вість про Мотрю Василівну, бо ми від дітей знайомі. — Так тоді потішся, що вона, як лікарі кажуть, перебула небезпеку і є надія, що верне до здоровля. А все ж таки їй грозить друга небезпека. — Любов Федорівна? — Так, ти вгадав. Боюсь, що ця друга небезпека від першої грізніша. Мотрю треба оберігати. Любові Федорівни ніяк не слід допускати до неї. Це могло б схвилювати хору і пошкодити їй. Коли б Любов Федорівна, користуючися тим, що мене нема, приїхала в Бахмач і хотіла бачитися з Мотрею, так не пусти, скажи прямо, що гетьман нікого не велів до неї пускати. — Скажу. — Особливо вночі пильнуй двора, як свого власного ока. Всячина може бути, бо люди до всього готові, особливо за гроші, а гроші не все ходять з чеснотами впарі, — їх у злих буває більше, ніж у добрих. — Розумію! — Так тоді бувай здоров. Покладаюся на тебе, як на сина. Гетьман подав Чуйкевичеві руку, цей похилився і поцілував сигнет, як звичай велів. Гетьман плеснув у долоні. Паж приніс шубу, Чуйкевич поміг гетьманові вдягтися і підвів його до саней. Праворуч сів гетьман, ліворуч Войнаровський, служба обтулила їм ноги, чура замкнув дверці і скочив на козел біля машталіра. Машталір рушив віжками, захиталися фореси, затупцювали коні, і сани вітром посунулися по шляху. Чуйкевич стояв на східцях і дивився, поки сани не скрилися в білих туманах снігу. Поїхали... "Коли б і не вернули! — майнуло йому по голові. — Лишився б з Мотрею, доглядав би її, пильнував, як своєї зіниці, вгадував би гадки і, може, прихилив би її серце до себе". Чуйкевич тую гадку відігнав від себе. Це ж самолюбство! Коли Мотря до гетьмана втікла, так видно, що любить його. Хай буде й так... І він задумався. Гетьманський лакей вибіг з шубою. — Ваша милість продрохнуть, мороз! Чуйкевич подякував, вдягнувся і поплівсь кругом двора, щоб роздивитись, як краще на ніч розставити варту. В голові рисував собі план, Бахмач перетворювався в його уяві в кріпость, котру ворог обложив, мало не вдерся до неї, але він її все-таки не здав. Всі його думки зосередилися на тому питанню, а всі інші втратили для нього вагу. Аж вернувши у двір, до світлиць, які відведено для нього, знову пригадав собі Мотрю. Рад був одної хвилини побачити її, впевнитися, що вона видужає, що житиме, — хоч і не для нього. "Не всі тії та сади цвітуть, — пригадав собі народну пісню. — Половина побирається, а другая розлучається", — доспівував стиха. І здавалося йому, що тая пісня саме про його й зложена. Мотря не любить його, за гетьмана піде, а він, гетьманський канцелярист, бачитиме її на гетьманських пирах, гарну і горду, як королеву з казки, а дивну, як загадка нерозгадана, як сфінкс. Бунтувалася душа. Голос серця нашіптував про кривду і про помсту, але Чуйкевич втишував його і кликав розум до боротьби з серцем. Замовкни, серце, втиши свій біль, бо розум каже, що такий тепер час, коли треба про себе забути ради загального добра. Бо що значить щастя одиниці тоді, як рішається життєве питання народу? Що таке гетьманський військовий канцелярист Іван Чуйкевич, супроти долі й недолі, волі й неволі цілої України? І невже ж цей, Чуйкевич, почував би себе щасливим, тоді, коли б Мотря стала його дружиною, а Україна в кайданах стогнала? Ні, стократ ні! Ці стони заглушили б навіть найсердечніший сміх радості й затроїли б навіть найситіше задовілля. Щасливі, що поза своїм затним щастям іншого не відають. Він до них не належить. Мотря теж. Для неї хата, навіть найрозкішніша, — це клітка, в котрій серцю вузько. Завеликі в неї виросли крила. Вона ними далеко й високо літає. Не зв'яже їх збитошний Купідон, не спутає сувора опікунка домашнього огнища Веста, їх можна тільки зломити, а цього він, Чуйкевич, не зробить. Ніколи! Чуйкевич спирався ліктями на стіл, брав голову в руки і вдивлявся в стіну. Стіна ділила його від щастя. Від якого?.. Від особистого щастя. Та є щастя друге, те, що дає його праця, боротьба, змагання за народне добро. Важко одно з них добути, а здобути оба неможливо. Він буде добувати те, друге. Як невгнутий лицар стоятиме у важкій боротьбі за волю, там, де поставить його вожд, і витріває на тому становищі, хоч би це було зі шкодою для його особистого щастя, хоч би цей вожд вимагав від нього жертви неймовірно важкої. В тих гадках знаходив пільгу, чув, як серце його мовкне і як розум бере верх над серцем. Пірвати Мотрю, повезти в Ковалівку або скрити в якомусь монастирі, глухому й далекому, де б її гетьман нелегко міг найти, або відвезти поза межі гетьманського реймен-товання і віддати під опіку московського воєводи, — це зробити неважко, бо в тому ділі сильною помічницею була б Любов Федорівна. Але ж зробити це — значить нарушити довір'я гетьмана, знехтувати свою лицарську честь та наразити собі на віки вічні Мотрю, котра скорше погодиться з усім другим, ніж з підлістю. Тепер вона, коли не любить його, так поважає, бачучи в ньому вояка доброго й вірного, а тоді дивилася б на нього, як на людину віроломну та подлу. Краще те, перше, ніж друге, згірдливого погляду її гарних очей він не переніс би на собі. Заспокоєний, віднімав руки від гарячих висків і бачив, як скорий зимовий вечір осотував його синяво-сірими сумерками, в котрих зливалися краски обоїв, контури образів і лінії хатньої обстанови в одно притишене ціле. Так під вечір життя забудуться яркі моменти минулого й останеться одно — свідомість сповненого обов'язку, найвища нагорода моральної людини. В дворі було тихо, — весь двір шанував терпіння Мотрі. Мав би ж він, Чуйкевич, відмовити їй тієї пошани? Він же любить її, любить нині сильніше, ніж учора, бо любов'ю, освяченою почуттям саможертви. Ніби жахаючися своєї власної ходи, щоб відгук її не долетів до Мотрі, снувався, як тінь, від кута до кута й говорив з собою. "Вчора любила її твоя кров, нині любить те, чого назвати годі, — душа. Вчора бажав ти її, нині вдоволяєшся свідомістю, що вона жиє, нині вона невловима мрія, тим краща, чим дальша, недоторкальна". І перед ним на сірому вечірному фоні, як святий образ в неосвіченій церкві, виринала стать Мотрі, струнка та гнучка, як на виднокрузі тополя, горіли горді очі, уста всміхалися нерозгаданою усмішкою, усмішкою, що спосібна була довести його до найвищого захоплення і до найбездоннішої розпуки. Пригадував собі кождий зворот її голови, кождий здвиг рамен, рух рук, музику слів. Переживав усі моменти, проведені з нею віч-на-віч, в пишних кімнатах, і серед буйного поля, і на лісовій леваді, коли ловив її розгуканого коня. Діана, русалка, сфінкс... Мовчи, серце, мовчи! Переходячи попри двері, за котрими лежала недужа, ловив жадібним ухом голос вечірньої тишини, чи не почує в ньому її зітхання. Не чути... Ходім! В невеликій кімнаті, в першій від сіней, призначеній для дежурного старшини, сів біля стола, на якім лежала записна книжка, і уважно розглядав останню сторінку. В сінях шепотом говорили лікарі ламаною німецько-російською мовою, підмащеною суто латинською номенклатурою. — Країна тут багата, сумніву нема. Люди по тисячах ходять, тільки зігнися і піднеси, не роблять того, вдоволяю-ться збіжжям і худобою. — Одно і друге плекають методою передавненою, на поступ не звертаючи ні найменшої вваги. — Про гігієну не дбають. Мухи, комарі, блохи. Стави і баюри не чищені. Як літом зачне висихати, гнити й розкладатися шувар і всякі водорості, повстає гнила (ребра на яку що третій чоловік хорує, а що п'ятий умирає. — Коли овочі добре зародять, неминуче приходить бігунка, rothe Ruhr [40]. — Що пан-товариш ординують проти цеї поганої і дуже злосливої хороби? — Cort simarub. dr. 3. Cascaril. dr. j. Tinct. opii serup [41], розуміється, після відповідних упередних евакуанцій. Розмова продовжувалася в безконечність. Чуйкевичеві нагадався бренькіт двох мух на шибі вікна в гаряче літнє підвечір'я. Гадав, що про недугу Мотрі заговорять, та про неї вони й не згадали. Видно, що небезпека вже дійсно минула й лікарям нема що турбуватися нею; можна нарікати між іншим на те, що унція рожаної есенції коштує 32 дукати, а унція такого ж самого олійку 4 дукати і що косметиків для вибагливіших пань годі дешево зготовляти. — Доброго здоровля шановному collegio medico [42] бажаю, — сказав Чуйкевич, виходячи до них. — Доброго здоровля його милості пану намісникові віншуємо, — відповіли йому. — Як же, панове, почуваєте себе? — Знамените, ausgezeichnet [43], дякуючи Богові і його милості пану гетьманові. — А як мається хора панночка? — Мається вона, — відповів спроваджений з Києва лікар, — краще, ніж можна було сподіватися, в чім безперечно велика заслуга пана товариша ляйбмедікуса, — тут він показав на стоячого поруч гетьманського лікаря. — Гадаєте, панове, що небезпека минула? — Наскільки не милиться наше знання і наш довголітній досвід, — так. Але все ще треба пильного догляду, дієти, рівної температури і — спокою, щоб не стривожилася чим. — О це останнє я вже подбаю, панове, — впевнив їх Чуйкевич, виходячи в парк. Collegium medicum відпровадило його двома парами очей, що дивилися поверх великих окулярів. — Цей, мабуть, теж не дуже-то здоровий, на серце. — Sagitta Amoris periculosa est [44]. Нахилилися до себе. — Наша пацієнтка і найбільшого гріха варта. — Українська Венус найчистішої води. — Мазепа ist ein Feinschmecker ohnegleichen [45]. — Mit dem Essen kommt der Appetit, mein Herr [46]. Цей молодий козак теж гарний хлопець і ввічливий. Жаль мені його. — З Мазепою не виграє справи. За ним молодість, а за Мазепою все друге. — Ви добре зволили сказати: "За Мазепою все друге..." ОЗЕРО СЕРЕД ЛІСУ Двох сердюків третього на зміну варти провадять. Минули сад, наближалися до дуплистої груші, ніби сотвореної на це, щоби під нею було добре вартовому стояти. — Тільки ти, товаришу, вважай, щоб не заснув. Чуйко, як сновида, цілу ніч по Бахмачі ходить. Вчора одного на розмові з дівчиною застукав і на хліб та на воду на цілих три дні посадив. — Не знати, чого він так пильнує? — Гетьманського добра стереже. — Перед ким? — Чи мало непевного народу? І від татарви ніколи не безпечно в нас. — Татари взимі не набігають. — А на Січ на самий Новий рік не напали? — Правда. Але татарам луна дорогу світить, а тепер тільки місяць сяє і то ясно, як в днину. Чуйко хоче заслужитися в свого пана — та й тільки. Нова мітла добре мете, а постаріється, то змететься, як другі. Змінили вартового. Вдягнули його у великий баранячий тулуп, чоботи всунув у солом'яні плетінки, плечами оперся о дупло — стоїть. Пригадуються йому полтавські літні ночі, миргородські сади, любі, тихі розмови: "Нині на варті стій, а завтра, може, в бій, гіркий світ твій!" — Стій! Гасло? — Полтава! — Проходь! Вартовий бере до рук мушкет і бачить перед собою команданта. Чуйкевич пізнає в ньому миргородця, до котрого лихий приступав. — Як же тобі тепер? — Гаразд! — Нічого не тривожить? — Дякуючи Богові, ні. Забув. — За пильною і вірною службою добрий козак усяке забуває. — Так, ваша милосте, забуває. — Тільки про службу не треба забувати. Числю на тебе. Пішов. В глибоких, свіжих снігах протоптує слід. Далекими полями кружить. Варти порозставляв на два стріли від двора, де їх ніколи не бувало. Коли б що до чого, рад ворога здалеку відперти, щоб Мотря тривоги не почула. На віконниці її кімнати казав на ніч грубі плетінки почіпити, щоб гук стрілів заглушити, коли би стріляти довелося. Мотря!.. Яка ж та нічка ясна, козацьке сонце світить, сніг, аж за очі бере. В нічку таку на санях вдвійку сидіти, тулити "її" до себе, гріти своїм теплом, вертаючи додому з гостини, — невже ж може щось любішого бути? А вдома теплі покої, прислуга хазяїв жде, вірні собаки за браму вибігають. Поскидали шуби, огрілися, до колиски підходять подивитися, як їх синок спить. Мабуть, підріс за той день-два, коли батьків не було дома. Який він славний!... Яка ж та нічка ясна і — як темно в душі, ніби сонце навіки погасло... Чуйкевич від варти до варти іде, то стає й наслухує, то оком далеко в поля вибігає, чи ворога якого не побачить. Тихо і пусто кругом... Спи, Мотре, спи! Набирай нових сил, нової охоти до життя, до слави, до блеску на гетьманському дворі, ти ж найцінніша оздоба гетьманської золотої булави. Спи, Мотре, спи, Чуйкевич на сторожі стоїть! У вартівні годинку спочиває, з сердюками розмову веде, як краще і безпечніше розставити ті невеликі бойові сили, якими він гетьманського двора обороняє, щоб вони на кождий знак у кожде місце вчас поспіли. Завдання важке, якщо хочеш його добре сповнити. Кругом Бахмача тихо, його тривога безпідставна і ніби хороблива, бо звернена проти невидимих ворогів. Але ті вороги є, він їх чує, він певний, що як не нині, так завтра вони під Бахмач підступлять... З півночі чи від сходу?.. Думає над тим. У другій вартівні подають йому тарілку гарячого борщу. Радо їсть, бо продрох. Північ давно минула. З'ївши, виймає записник і зазначує зміни, які завтра треба поробити. Відповідає за все. Не простив би собі похибки найменшої, нарікав би на себе ціле життя. Над ранком чує свист. Біжить туди. Біля вартового, що умовлений знак тривоги подав, застає вже десятника зі своїм відділом з найближчої вартівні. Значиться, впору поспіли. Пильнують. Вартівник валку далеко в полі доглянув. Валка посувається вперед. Хто такий? Чуйкевич вістових посилає. Незабаром вертають, докладаючи, що це — селяни збіжжя до млина везуть, бо в їх млині перед святами завізно. — Відпровадити їх аж до самого млина і впевнитися, чи не підступ який! Перетрусити міхи і провірити людей, чи не шпиги... Гоніть! Козаки проводять валку, Чуйкевич стоїть і жалує, чому воно на тій солом'яній тривозі скінчиться. Краще, щоб нині той ворог появився, ніж чекати до завтрішної ночі. Постоявши хвилину, дальше снігами бреде. Так йому довга зимова ніч минає. Втомлений, вертає у двір і засипляє твердо. Кругом ліс, всередині озеро без відпливу. Вода в ньому глибока, аж чорна. На озері довбаний човен з клювом гострим, як стріла. Зривається вітер і знімає на озері хвилю. Хвиля човен з припону відриває і гонить ним кругом, — скоро, чимраз скорше. В тім човнику хтось сидить. Добуває всіх зусиль, щоб до берега прибити, — не може. Вітер човник чимраз дальше, на саму середину озера заносить, де найбільший крутіж. Чуйкевич чує крик розпуки; голос знайомий йому. Біжить і стає безрадно. Вода бурлива, глибока і так скоро кругом озера бурляє, що плисти і не гадай. Пірве тебе, як оріхову шкарлущу; крутиться в голові. Ще хвилину, і довбаний човник клювом в саму середину крутіжа запоре, — пірне углиб. Чуйкевич вдивляється в човник і пізнає Мотрю... У воду скаче. "Мотре! — кричить, — це я, Іван! Витривай хвилину, — допливу — і врятую тебе або згинемо разом". Мотря не чує його, вода реве. Човник, хвилі, вона і він, один безглуздий крутіж, як вітряна труба на пустині, як безодня, сколочена діявольською рукою, щоби дві душі потягнути углиб. — Мотре! Мотре! Мотре! — пручається, кричить, не відповідає ніхто... Чуйкевич знає, що це сон, томлячий сон, хоче збудитися, чує свій власний крик, та сон не пускає його з невблаганних обіймів... — Збудіться, ваша милість, вам щось поганого сниться! — термосив його за рам'я Мотрин чура, і Чуйкевич розплющує очі. Зимний піт вкриває чоло, серце молотом у груди валить, як серце розгойданого дзвону. Зіниці перестрашено дивляться на простору світлицю в бахмацькому дворі і на чуру, перебраного в однострій гетьманських покоєвих. — Яка година? — питає. — Полуднє, милосте ваша. Чи принести обід? — Перш зимної води подай. Зажди!.. Що нового в дворі? — Нічого, прошу вашої милості. — Панночці як? — Лікарі кажуть, що добре. — Іди! Зимною водою по пояс вмивається і голову зливає. Як добре! Почуває себе здоровим і свіжим. Але сну не може забути. Тривожний сон. На обід каже подати собі борщ, кашу і шматок жареної риби. Нічого не п'є. Обслугує чура. Старається розвеселити його. Несміливо починає балачку на всілякі теми. Чуйкевич або не відповідає, або відповідає коротко. — Панночка питалися про вас, — каже. — Та-ак? — Тривожиться її милість, щоб ви не перетомилися, пильнуючи по ночах двора. Казали, що вас виручати треба. — Поклонися ясній панночці від мене і скажи, що я не звик свою роботу на других здавати. — Спасибі милості вашій! Чура йде. Скриплять чобітки по камінній підлозі в сінях. Чуйкевич не може собі місця прибрати. Сон не виходить йому з голови. Побачив занавіску в стіні, — розсуває. Полиці з книжками. (В Мазепи скрізь книжки, свої і чужомовні). Приглядається до них. Самі старі знайомі: "Мессія Правдивий", "Лебедь", "Алкоран Магометов", "Боги поганські". Ще в академії читав. Книжки автора нагадали, довгобородого ректора Йоанникія Галятовського. "Чарівники обманюють людські очі і літають по вітру, читай історію о Готфриді Бульйонськім" — пише покійний Галятовський у "Мессії Правдивім". А дальше казку про чарівника Ісмена з Тасового "Висвободженого Єрусалима" наводить. Чуйкевич пригадує собі тую казку. І поет, і герой поеми навіщають його та починають балачку. Єрусалим, Сіон, невмируща християнська ідея. Скільки крові полилося на неї! Навіть діти, хлопчики-недолітки припоясували мечі і пускалися в далеку дорогу на бої не по мірі їх сил, щоб визволити з рук невірних місця, освячені легендою найяснішою з усіх... Києве, Мати городів наших, Сіоне наш і Голгофто свята, де ж ділися лицарі твої? Не діти, а й мужчини в силі віку байдуже глядять на поневолення і на зневагу твою. Хто й коли визволить тебе? "Злой дух сформіровав собі тіло із вітра, іли облака, прийняв образ умершої матері вашого ложного царя, котрий тому і міг воскресити її", — читає дальше Чуйкевич. Боже ти мій, якими то зарослими стежками блукає українська думка, в які середньовічні нетри забивається вона, щоб правді не глянути в очі! Що таке правда? — питався Пілат; хто спитається, що таке наша правда? "Один цар погнівався на сонце і збудував велику вежу й замкнув сонце в ній. Але дванадцять планет, позбавлених соняшного світла, зготовили молот великий, розбили вежу і випустили сонце на волю". Хто, і коли, і як визволить сонце України, котре ворог замуровує в чорну вежу? Чуйкевич розглядав дальше гетьманські книжки. Ось польською мовою писана "Відправа послів грецьких" Кохановського Яна. Листує її і попадає на слова: "Мати, ти за дітьми своїми не плакати, але вити будеш!" Які грізні слова і які трагічні! Ніхто не слухає їх. Троя переміняється в символ, в острогу для тих, котрим грозить заглада. а вони не бачать її, не слухають старинної Кассандри. Бакхові поклоняються, Прияпові жертву приносять, — як їсти, що їсти, і коли, і скільки, та чим попивати їжу, це для них найважніше питання. Неначе діти радуються грецьким конем, що під мурами Трої явився. Не впускайте, не впускайте його в свій город, бо в ньому зрада, в ньому загибель ваша!.. Не чують. Власними руками коня везуть, мур розбивають, бо кінь більший від брам. А серед ночі цей кінь перемінився в апокаліптичну звірюку. Куди копитами своїми скочить, трава не виросте ніколи, камінь на камені не останеться у городі Трої... Стара легенда, та зміст у ній вічний. Бережись, Україно, щоб ти новою Троєю не стала! Не пускай, не пускай чужого коня! І бере Чуйкевич книжку архієпископа чернігівського Лазаря Барановича "Меч духовний" і попадає на слова: "В сії, повнії брани Бремена, від усього другого корисніший меч. Сам Христос оповістив потребність його, кажучи до учеників своїх: "іже не імать, да продасть ризу свою і купить меч". (Лука, XXII, 36)... Досить! На нині аж забагато, щоб передумати усе. Чуйкевич бере шаблю з кута, вдягає хутром підбитий байбарак і виходить на подвір'я. Зміняє усе, що намітив учора. Так краще буде, певніша оборона, ворог не заскочить його. Переможе, але не заскочить. Перемога — річ сили, заскочення — наслідок невваги, легкодушності, умовного лінивства. Ніколи не простив би собі того гріха. Козаки певно нарікають на нього, що прикрий на службу, але не виявляють того по собі, тягнуться, як струни, видно, військовий народ. Як жаль, що не підтримують у ньому вродженого лицарського духа! Без нього не устоїмося в степах. Нашого краю не боронять ні гори, ні море, ні рови, ні башні твердинь, від чого ж тоді, як не від лицарських грудей, відіб'ється ворожа навала? Тут Чуйкевичеві знову пригадується нинішний сон. Наше діло — це той довбаний човен, що попав у історичний крутіж. Якщо він тепер не причалить до берега твердого, то піде наспід... Піде! Чуйкевич не вірить у сни. А все ж таки того сну ніяк забути не може. В ушах йому лящить його власний крик: "Мотре!" Не знає, чи це сон був, чи прямо прочуття? Цей ліс ніби йому знайомий і подібне озеро лісове він десь також бачив. Але де? Обходить варти і думає над тим. Аж пригадав собі. Як їхати полевою дорогою з Бахмача на північний схід, є такий ліс і подібне лісове болото, без відпливу і без річки, — гнила чорна вода. Був там колись і, може, якраз тому і в сні туди зайшов. Але чому якраз туди? Усьому є якась причина, і все до якоїсь цілі йде. Інакше життя було б іграшкою химерної фортуни. Яка ціль нинішного сну? Чи не остерігає його якась невідома сила? Тая думка не дає йому спокою. Стрічає старого сотника, що тутешні сторони, як свою власну кишеню знає, і питає його про ліс отсей і про озеро в лісі. — Та це не озеро, — каже, — а прямо болото, що до його вода з горбів стікає. Чортове болото. Не одну душу загирило в собі. Небезпечний це ліс. Перше там всякий непевний народ кошелився, бо він далеко від шляху. І тепер Бог його знає, що в ньому сидить. — Чи не поїхати б нам туди? — А пощо? Що ми там загубили? — Щоб перевірити. Певніше, то й спокійніше. — Як ваша милість прикажуть. Ми тут тепер під вашим рей ментом стоїмо. Я слухати привик. Хочете поведу, хоч би й зараз. У мене жінка не кричить і діти не плачуть. Я сам як палець. Пригоди не боюся. І так застоявся, як кінь на стайні, у тому Бахмачі. Козакові, знаєте, за воєнними пригодами скучно. — Гадаю. — Як я ще під його милістю полковником Новицьким служив, то довелось чимало з татарами воювати. Двічі нам не повезло. Кажуть, що ясновельможний наш пан гетьман полковника Новицького листами за це картав, особливо під Богутівською слобідкою, хоч, як може вашій милості відомо, гетьман і полковник не чужі собі були, гетьманів племінник, пан Мазепа Трощинський, жонатий був з донькою полковника Новицького, коли чували, і вони собі ніби у дружбі жили. Але дружба дружбою, а що служба службою, — у нашого гетьмана так... Розговорився старий сотник Петранівський і про Петрика згадав. Як цей нещасний Петрик, літ тому десять, кримців на Україну навів, себе за гетьманового сина подавав, бо гетьман його, щоправда, перше дуже любив і т. д. Аж до того місця своє оповідання довів, як то старшина комонного полку Вечірка того Петрика біля містечка Кишеньки у бою зарубав і сам лютою смертію з руки татарської погиб. — А великий цей ліс? — спитав нараз Чуйкевич. — Який? — А той з болотом, про який я вас перше питав. — Ага, цей чортівський гайок, чи великий він? Ні. Колись тут великі ліси бували, тепер винищено багато. Довкола городів і кріпостей, треба їх тому було винищувати, щоб ворог не міг близько під город підступити. Лісом він, бувало, невидиме для сторожі підкрадеться і відперти важко. А як винищити ліс, то кругом видно. Тут знову починався виклад про оборонну систему колись і тепер; Чуйкевич перервав цей виклад питанням, як далеко туди? — До того ліса? — Так. — От, може, година їзди. — Візьмемо тоді яку десятку людей і поїдемо з вами. — Ваша милість зі мною? — Еге ж. — Ні, так не добре буде. — А як же? — Якщо ваша милість зволять послухати моєї ради, то краще зробимо так. Я візьму пів пішої запасної сотні і перетрясемо цей ліс. Кіньми пускатися незручно. Ліс, сніг, болота, коні — дорога річ, — піхотинець у кожну нору влізе, — йому безпечніше. А покидати двора я вашій милості не раджу. Це не добре. Кождий похід, хоч би й такий нікчемний, як отсей, непевна річ. Ідеш, але чи вернеш, хто знає. А що було б у Бахмачі, коли б так ваша милість не вернули? Я — друга річ. На моє місце десятьох молодших чекає. Чуйкевич притакнув старому. Дав приказ і пів запасної сотні пішло в недалекий похід. Чуйкевич з валів відпроваджував їх очима, поки на виднокрузі не згубився їх слід. Тоді у двір пішов, чи не почує щось про Мотрю. Нічого нового. Від двох днів ані гірше, ні краще. Лікарі знову стали турбуватися нею. Пробують нових ліків. Мотря неспокійна чогось. Бентежиться, то знов ніби байдужа на все. Хоч би цю ніч могла спокійно спати. Чуйкевич вискакує з двора і над Бахмачем, як орел, кружляє. На гадку йому сотник прийшов, Петранівський. Коли б він тільки в біду не попав. Старий лис, але й на таких колись кінець приходить. Хоробрий козак мало коли своєю смертію вмирає. Наслухує, чи стрілів з цеї сторони не почує. Мабуть, задалеко, щоб чути. Розвідку посилає, наладжує зв'язок, а сам з другою половиною запасної сотні напоготові стоїть. Досвідченого охочекомонного ротмістра до себе прикликати велить. — Мабуть, чи не доведеться мені на годинку від двора відійти. Ви тоді виручите мене. Вам відомий розклад наших сил? — Я Бахмач знаю, як своїх п'ять пальців. — Так тоді гаразд... Ось і вістун. Що нового? — У лісі стрілянина. — Певно чув? — Як вашу милість чую. — Відповіш, коли неправду сказав. — Знаю. І Чуйкевич з другою половиною запасної сотні на допомогу першій половині спішить. Щоби скорше поспіти, людей на декілька саней посадив. Під'їдуть, поки добра дорога, а там побачать, що дальше робити. — Гони! Чуйкевича запал бойовий обгортає. Хотів би скорше стрінутися з ворогами й побачити, хто вони таке. Кримці чи свої харцизи? Хто б не були, кари їм не минути. На гетьманову домівку наступали. Добре, що близько не підійшли. Може, тепер на сутичці десь у лісі скінчиться, Мотрі не потривожать. — Мотре, тривай! Або врятую тебе, або з тобою згину! — пригадав собі свої власні слова з нинішного тривожного сну. Не сон це був, а прочуття, котре, як видно, завело його. Чуйкевич на перших санях навколішках стоїть, мушкет напоготові. Сонце з полудня звернуло, але ще ясно. Кождий корч видно на віддаль татарської стріли. І сліди на свіжім снігу пізнати. Ось туди Петранівський зі своїми пройшов, а там вістові а по полю походили, кождий крок прослідити можна. — Стій! Сани спинилися, козаки зіскочили з них, набиті мушкети в руках, за Чуйкевичем біжать, ліс від полудня окружають, бо по вистрілах знати, що Петранівський з півночі наступає. Важна річ ворога з лісу не пустити, замкнути й виловити його, як рибу в тенети. Так воно і сталося. Ще заки стемнілося, ліс був у Чуйкевичевих руках. Ранених козаків відвезли на санях до Бахмача в двір. Не було їх багато, бо ворога заскочили знічев'я. Він щолищ, мабуть, готовився до наступу вночі, може, щолиш завтра. Тепер, пообідавши добре, хто просипляв похмілля, а хто в карти і в кості грав, не прочуваючи ніякої небезпеки. Лісом не було дороги. Ніхто туди не проходив, не було чого боятися. До того на узліссю такого снігу надуло, що й не проберешся легко. Харцизи навіть варт далеких не порозставляли, а близькі, як побачили козаків, то вже було запізно. Петранівський, здавна привиклий до таких сутичок з нерегулярними бандами, списався, як немож краще. Чуйкевичеві довелось тільки кінчити, що він почав. Виловлювали останніх харцизів, перебігаючи ліс здовж і впоперек. Декого доводилося, як борсука, витягати з нори і брати на аркан, дехто втікав, за ним посилали кулі. Але було кількох, що, мабуть, ще Петрикові часи пам'ятали, і тії відбивалися хоробро. На білім снігу червонілися калюжі людської крові. Заходяче сонце золотило чорні верхів'я дерев. Чуйкевич стояв над замерзлим озером серед лісу і думав. Того озера і доглянути важко. Такий тут сніг, як і скрізь. Береги позадувало, на лід насипало снігу. Чи є на ньому той довбаний човник, чи нема, — не видно. Так ось звідки грозила небезпека Мотрі! Від озера мав звіятися цей крутіж, що міг, коли не пірвати з собою Мотрі, так перестрашити її і спричинити нещастя, котрого Чуйкевич не хотів навіть по імені назвати. Звідки ж узялася тая хоробра ватага? Хто її сказав, що гетьмана немає дома? Що за сміливість нападати на гетьманський двір, котрий ніколи не стоїть безборонне? Ці питання не сходили йому з ума. Прочував чиюсь руку, що затіяла це діло. Це ж прямо наїзд. Наїзди, чи там заїзди, в Речі Посполитій були явищем буденним. Де державна влада не має виконної сили, там приватні люди самі добиваються свого права, права сильнішого. Але щоб гетьмана Мазепу наїздити, — ні, це божевілля! На таке діло звичайні харцизи не підуть. Тут потрібна підмова і підмога, до того може заманити гріш, і то не будь-який! Чуйкевич додумався до того, чия це рука, але гріха на совість не хотів брати. Побачимо. Досить гільтаїв у полон взяли, на допросі скажуть. Може, й не всі знатимуть, хто їх до злого намовив, але все-таки по нитці можна і до клубка добраться. Кругом Чуйкевича зібрались його люди. Петранівський виловлював останки бандитів. Понурі, грізні, з ранами, перев'язаними як-будь, стояли, сиділи й лежали кругом огнища, на поляні, в лісі. Було їх душ кільканадцять, бо чимало в сутичці погибло. Дехто, що відбився від гурту, як почув стріли, не вертав до нього. Тим повелося спастись. Утікли. Між ними й провідник, ватажок лицарів з-під чорного стягу. Це доводило старого Петранівського до такої злості, що він аж вус собі кусав. "Маємо сокиру, та не маємо руки, котра нас хотіла рубати, — нарікав на себе й на своїх. — Видно, постарівся я, коли таку дурницю зробив". Чуйкевич потішав старого. — Ви і так списалися добре. За годину ворога розбили і то майже без утрат. Я певний, що гетьман нагородить вас. Чуйкевич був дійсно вдоволений вислідом цього несподіваного походу. Головна річ — можна бути спокійним, що на двір ніхто так скоро не посміє напасти. Цей розгром триматиме здалеку від двора всякий непевний народ. Зокрема тішився, що охоронив Мотрю від небезпеки. Коли б так прийшлося було напасників відбивати зблизька, вона за тривогу заплатила би своїм здоров'ям, а може, й життям. Спомин про Мотрю настроїв його на лагіднішу нуту. Чоловік брав над вояком верх. Він підійшов до полонених і став приглядатися їм зблизька. Виснажені поранені, в подертій одежі, робили сумне вражіння. Переважно люди молоді, парубки, що провинилися в громаді і пустилися на промисли лісові. Чимало тепер таких. Одних біда до злого пхає, других гаряча кров, помста якась або прямо нещасливий випадок. З таких на Січі бувають найхоробріші вояки, якщо котрому поталанить дібратися туди. Чуйкевичеві жаль робилося тих безталанних людей. Якщо їх віддадуть під суд, то не обійдеться без кари, без муки і — без кривди. Чимало прокльонів полетить до неба і чимало зродиться нових, тяжких гріхів, бо мало коли гріх буває бездітний. Що тут йому робити? Не хотів брати гріха на свою совість. Здавалося йому, що й Мотря не схоче, щоб за неї людей мучили й карали. Певно, що ні! Вона химерна, смілива й хоробра, як лицар, а все ж таки душею лагідна та добра. Серце буде її боліти, що із-за неї люди терплять. Від одного до другого ходив і випитувався,хто він, звідки і як у ватагу попав? Відповідали нерадо й нескоро, але його лагідний голос, його людяне поведення розв'язувало їм язики. Виявилося, що це дійсно здебільшого новики в харцизному ділі, діти безталання, жертви часу. Чуйкевич рішився. Покінчивши розпит, став перед ними і почав різко: — Люди! Хто сидів або лежав, піднявся в повний зріст і стояв, з похиленою головою, нічого доброго не сподіваючись. — Люди! Ви знаєте, що ваше життя і смерть у моїх руках. Схочу — пущу, не схочу — повиснеш на гілляці. Я вас з оружжям у руці в гетьманських маєтках приловив, — у ватазі, від якої нічого доброго сподіватися не можна. Як гетьманський намісник на час, коли його нема, я можу на місці над вами суд зробити і зроблю його, щоб не гаятись довго і щоб зайвої турботи нашим урядовцям не причиняти. Гільтаї не сподівалися ласки, а по тих словах вони й решту надії втратили. Сумно дивилися в землю, ніби шукаючи в ній свого останнього приюту. Дехто зітхав, жалуючи молодих літ і згадуючи своїх близьких, що навіть не знатимуть, де він подівся. Минуть літа, а їх все ще даром визиратимуть заплакані, люблячі очі. Один з них був не парубок, а прямо підпарубочий, літ, може, шістнадцять. У його очах малювалася така жахлива тривога, що Чуйкевич глянув і відвернувся від нього. Помовчавши хвилину, говорив дальше: — Але мені крові вашої не треба. Я вас розоружив і відвів від злого. Гадаю, вдруге на таке діло не підете. — Не підемо, милосте ваша! — відповіло кількох. — Помилую вас і не буду жорстоко карати, якщо скажете мені, хто вас намовив до злого і що саме загадали виробити. Гільтаї мовчали. — Чому ж ви не говорите? Мені не хочеться довго на морозі вашу відповідь ждати! Один другого штовхав: "Кажи!", "Говори ти!", "Я не знаю, що казати"... Чуйкевич бачив, що їм тяжко рішитися, бояться зрадити ватагу і ватажка, може, їх зв'язує присяга. Глянув на них і, показуючи пальцем на третього з ряду, гукнув: — Говори ти! Різкий приказ звичайно переломлює нерішучість. — Так мені, Боже, дай щасливо додому вернути, коли я знаю, чого нас під Бахмач повели, — відповів запитаний. — Я навіть не знав, — говорив його сусід, — що це Бахмач, я не тутешній. Під Бахмач я ніяк не пішов би. — А хто ж вас вів? — Казали, добрий молодець, що за правду стоїть, Яким Тогобічний. — А не говорив він вам, пощо і до кого йдете і яке діло маєте зробити? — По червінцеві обіцяв та ще хвалився, що заведе на Січ. — Казав, щоб тільки кіньми запаслися, то дмухнемо туди. — За віру святу воювати. — З ворогами народу козацького розправлятися. — Аж, гляди, де нас завів! — Бодай би його чорт в трясця запровадив. — Бодай би він ранку не діждався. Чуйкевич бачив, що нарікають щиро. Злість говорила з них. Провідник покинув у тяжкій пригоді свою ватагу, котрій так багато обіцяв. — Люди, — казав дальше, — так не можна. Погадайте, я ж військовий чоловік. Зловив ватагу горлорізів і пустив їх, не добившися ніякого толку. Так не йде. Я того зробити не можу. Перший сотник сміявся би з мене. Вони оглянулися туди, де сотник зібрав своїх козаків докупи. — Отже, бачите. Мені конче треба знати, хто і до чого вас намовляв, а тоді я рішуся, чи простити вас, чи ні і що з вами зробити. Годі ж мені вас на дальші промисли лишити. — Авжеж, що годі. — Воно так і не водиться у світі. — Ніяк, ні. — Чому ж ви тоді мовчите? — Бо не знаємо нічого сказати. — Гадаєте, підведу? — Ні, того ми про вашу милість не гадаємо. — Я чув, що ваша милість правдивий чоловік. — Гетьманський канцелярист. Розпит, зразу грізний, перемінювався в балачку. Чуйкевич чув, що так до нічого не дійде. — Скажу вам своє тверде слово. Або я довідаюся від вас правду і тоді кого, може, і з місця відпущу, а кого постараюся, щоб до служби прийняли, на це вам моє чесне слово, або не довідаюся, і тоді нікому з вас із цього лісу живим не вийти... Більше нам нема що говорити. Заворушився гурт: "Говори!", "Кажи!", "Чому ж ти не говориш?"... З гурта виступив один, підійшов до Чуйкевича і промовив стиха: — Я щось маю вашій милості сказати. Чуйкевич зрозумів, що він не хоче вголос говорити, і відвів його набік: — Кажи! — Ваша милосте! Люди не винуваті. Нас підвів Тогобічний. Обіцяв повести на Січ. А щоби ми мали на Бахмач нападати, цього він нікому не казав, на це я і хрест поцілую. — Тільки всього? Це я вже чув. — Ні, я ще не скінчив. Але Тогобічний виговорився вчорашньої ночі переді мною, випивши трохи, що підемо якусь панночку визволяти. — Яку? — Не знаю. — Ага. Ну і що? — І що, коли ми її визволимо і до рідних батьків відставимо, то за це нам буде велика нагорода, може, й по коневі дадуть, а вашій милості відомо, що для таких людей, як ми, значить свій власний кінь. — Ти того нікому не казав? — Ні, не казав нікому. — Так і мовчи. Без мого приказу навіть не згадуй. — Не згадаю. — А не чув ти, де ви мали тую панночку відвезти? — Того я не чув, але, мабуть, не дуже далеко, бо ще тої самої ночі мали ми дальше утікати. Чуйкевич надумувався хвилину. — Ти підеш зі мною. Нічого тобі не станеться. Гільтай обіймив Чуйкевича за коліна. — Встань! А тепер скажи мені по правді, кого з тих людей можна відпустити? — Усіх, ваша милосте. Це люди не лихі, а нещасливі. — Коли так, то краще взяти їх до роботи. Може, заслужаться. А цей хлопчина? — Він зі всіх найбідніший. Йому батька у дворі вбили. Він боронив. Тяжко побили його — утік. — Правду кажеш? — Як же я смів би брехати добродієві моєму. Ви ж мені життя дарували. — Так уважай же, а тепер до гурту вертай! Пішов. Чуйкевич задумався: "От воно що! Значиться, Любов Федорівна затіяла таке небезпечне діло. Василь Леонтійович, може, про нього й не знає. Він певно не згодився б на те. Це ж злочин, це ребелія! Та жінка ще колись великого лиха накоїть". Ходив, не знаючи, що йому робити. — Добре, що на тім і покінчилося. Добре, що ми ватажка не зловили. Його ватага нічого не знає, — крім одного, а він під моєю рукою. Стоятиму на тім, що зробили ми звичайну гільтайську банду, яка окривалася у лісі. Поговорю ще з Петранівським, щоб він надто побідою не величався і щоби сотня не розговорювала про це. Гетьманові треба правду сказати, але ж і гетьман не схоче сорому на голову Мотриної мами. Тільки буде тримати Кочубеїв у руках. Поговоривши з собою та порадившися розуму і совісті, підійшов до гільтаїв. — Хто з вас хоче додому вертати, а хто під мою руку піде? Виступило тільки трьох. Лишили дома жінок і дітей. Хотіли до них вертати. Не пощастилося їм зранку, не буде й до останку, погадали собі. З очей їм видно було, що тішилися такою несподіваною ласкою гетьманського канцеляриста. — Хрест цілуйте мені, що більше на такі погані промисли не підете, — промовив до них Чуйкевич, виймаючи шаблю свою з похви і показуючи на той хрест, який був між ручкою і вістрям шаблі. Перехрестилися тричі і поцілували побожно. Тоді перед Чуйкевичем навколішки впали. — Батьку ти наш, добродію наш сердечний! — Ідіть у мир і не согрішайте більше! А це для ваших дітей, — додав, кладучи їм по золотому. Ватага як укопана стояла. Такого пана їм ще не доводилося стрічати. Кождий із них у цей мент душу за нього віддав би. — Спішіться, щоб завидку з цього ліса вийшли. — Не побачить він нас більше ніколи. Пішли. Петранівський до Чуйкевича підбіг. — А це ж як? — Так, як бачите. Люди невинні, і я їх пустив. Спокійніших, певно, на всім світі не буде. — А інші? — Інших поведемо з собою. — Під суд. — Ні. На службу. Попрошу гетьмана, щоб їх під мою руку віддав. Вірніших в мене не буде. Петранівський дивився, ніби не розумів. — Дивно. — Ні, пане сотнику, — по-людськи. Невже ж мало крові на нашій землі? Треба щадити людей, придадуться. — На війну, гадаєте? — А вже ж що не на забаву, пане сотнику. Ми не коти, щоб із мишами граться. — На війну, — повторив старий сотник, і ця гадка заспокоїла його. Дивувався, що воно таке просте, а він ніколи про те не подумав. Певна річ, що для війни відважного народу треба. — Але що скаже пан гетьман? — Подякує вам і мені. Сотник підкрутив вус. — Так тоді хіба будемо вертати? — Будь ласка, ведіть! Це ще більше заспокоїло старого козака. Він казав "гультайству" йти походом уперед; за ним двигалася сотня; Чуйкевич задуманий за сотнею ступав. Сніг під ногами скрипів, сіяли зорі, від пня до пня лунав відгомін козацьких чобіт. МІЖ КНИЖКАМИ Гетьман з Батурина не вертав. У його було там багато важного діла. Київський лікар від'їхав. При Мотрі остався тільки гетьманський "ляйбмедікус", як він себе радо любив титулувати. Він тричі в день відвідував недужу і тішився, що її здоровля видимо поправляється. "На свята, — казав, — ясна панночка буде могла встати і послухати колядників", Мотря дожидала свят, бо самота наскучила їй. В бахмацькім дворі було, як у якім скиті. До Мотриних світлиць ніхто, крім тітки і пажа, не навідувався. Прислуга переходила попри двері навшпиньках. Ніхто не важився заговорити голосніше, бо такий був приказ гетьманський. Щоб розігнати скуку, Мотря казала пажові читати собі книжки. Було їх у дворі багато. Та, на жаль, хлопець умів лиш по-нашому читати, а наші книжки були здебільшого нецікаві, крім деяких хронік, котрі Мотря мало що не напам'ять уміла. "Манна хлвба животнаго", "Акось, или врачеваніе", "Извъстіе истинное", "Показаніе истиныї", — прочитував хлопець наголовки книжок, котрі приніс із собою з гетьманової бібліотеки і поклав на стіл у Мотриній спальні. Мотря слухала і перечила головою. Не хотіла їх. — Які ще маєш? Хлопець дальше читав: "Инокь Евфимій: Остень", "Братья Лихуды", "Мечець духовими", "Инокь Евфимій: Посланіе на подвергь латинскаго мудрованія". Мотрі і тії не підходили під смак. — Це про хлібопоклонну єресь, — казала, — наскучило. Не цікаве для мене. — Як панночка зводили казати? — Хлібопоклонная єресь. — А що воно таке? — Це ж, бачиш, спір такий, коли перемінюється хліб у тіло Христове. Чи тоді, як священик проголошує: "Прійміте, ядіте... пійте от нея всі!", чи як призиває Духа Святого словами: "І сотвори хліб сей честноє тіло Христа Твоєго а єжи в чаши сей честную кров Христа твоєго, преложив духом Твоїм святим". Хлопець подивився в очі своєї панночки і, мабуть, більше захоплювався її красою, ніж незрозумілими для нього тайнами релігійними. — А що слова: "І сотвори убо хліб сей" — проізносяться в літургії пізніше від слів "Прийміте, ядіте", так, значиться, при "прийміте, ядіте" хліб є ще звичайним хлібом, а не тілом Христовим і тому тих, що вірять, немов то при "приміте, ядіте" хліб є вже тілом Христовим, православна церква вважає єретиками, а єресь їх називає "хлібопоклонною", бо вони поклоняються хлібові, а не тілу Христовому, котре являється щолиш при словах "І сотвору убо хліб сей". Розумієш? Хлопець покліпав очима й заперечив головою: — Ні, прошу ясної панночки, ніяк не розумію. — Ах, дурнику ти малий, а пощо ж питаєшся мене, коли не хочеш розуміти? — Не можу. В голову ніяк не лізе. Мотря усміхнулася: — Але в тую твою голову багато дечого другого влазиться, правда? — Може, й правда. Але до того тут у мене хисту нема. Бог не дав. Сказав це так поважно, що Мотря розсміялася вголос. — Але до всього другого тобі Бог хисту не відмовив. Все ти підглянеш, підслухаєш, усього догадаєшся, хитрий ти, небоже! — Я лиш ради панночки. — Невже ж? Та хай тобі. Шукаймо дальше, може, щось підходяче знайдемо. Так багато книжок, а нема що читати. — Арифметика, сиръчь наука числительная, — просилябізував хлопець... — Книжка нова, ще може й не читана. Який чистий папір і переплеть яка то гарна. — Що ж з того, коли й ця книга для науки, а не для розваги. Що ми з тобою тепер числитимем? — Правда. — Шукаймо дальше. — "Въдомости о военных и иныхь дьлах", — прочитав паж, і очі йому засвітилися. — О воєнних ділах, — повторив, — цікаво! — Якщо тобі цікаве, то відложи тую книжку набік і прочитай собі окремо. Для мене вона не цікава, бо це перша печатна газета, сиріч вісті, що діялося в Росії року 1703-го. Тоді воно було цікаве, бо нове, а нині перестарілося і перестало бути цікавим. — Так... — Хлопець долонею уста приткнув, — позіхав. — Як бачу, тобі спати хочеться. — Мені? — Та же не -мені, бо я виспалася за всі часи. — Ні, я не хочу спати, тільки так тихо в дворі, як у церкві, коли з неї люди вийдуть. — А ти до тишини не звик. Тобі захочується пригод, вітреннику ти малий... Ну, так читай же щось, а то ще чого доброго заснеш. Хлопець потер чоло рукою, відкашельнув і почав читати, сильно наголошуючи початкові склади слів і відділюючи павзами речення: -"Мой ласкавий приятелю, пане полковнику комонний. З умислу через сей лист наш ознаймуєм вашей милости, же приспільсьмо до царствующого великого града Москви. Августа в десятий день, гді стрічею чинов розних й всиланнєм монаршого предорогоє шестьоконноє карети пристойне з ізобильним ушанованнєм прийняти і на приготованном дворі посельськом поставлені єстесьмо, а одинадцятого дня Августа в неділю били єсьмо в руки їх царського пресвітлого величества..." Прочитавши останнє довге речення, хлопець підніс очі від книжки і глянув на свою паню: "Читати?" — Читай, це інтересне! -"...Тут теди, видячи їх пресвітліє монаршії лица, превеликую і премилосердную а праве неізглаголанную получилисьмо їх монаршую милость, понеже они великії государі і великая государиня, їх царскоє пресвітлеє величество премилосердним своїм приклоненієм, повеліли приняти нас честно і своїми монаршими устами, яко нас рейментара, так і всіх особ, при нас будучих, похваляли милостиво за наші служби, обіцяючи і вперед нас, гетьмана і все військо Запорозьке і ввесь Малоросійський народ ховати в такой же своєй премилосердной монаршей милости; на знак чего обосланим от свого монаршого стола їства і пиття і чиненнєм всякого довольства преізобильно нас контентують, і милостивим вскорі ущедривши жалованнєм, ку домам отпустити ізволяють..." — Ух, та й довго як, але гарно, — додав від себе паж. — Читати? — Читай! Тільки живіше, а то ти ніби Апостола в церкві вичитуєш. Живійше читай! — Не вмію, в школах не вчився, до ретора не дійшов, — відповів, зітхаючи, хлопець. — Так читай тоді як умієш. — "...Такою теда великих государей і великой государині їх царського пресвітлого величества превеликою милостію, якая нам, подданим над заслуги наші для самої православної християнської віри, пребогатими ізливається щедротами, не тільки перед військом і Малоросійським народом похвалитись пристоїть, але і перед всім світом виславляти оную належить. А так хотя ваша милость всему при собі будучому товариству старшому і меншому, кому пристойно, тоє об'явити, жеби тая великая доброта і щедролюбивость, кождому нам освідчаючаяся, била відома, а при том постерегай те того пильно, аби порядок, в справованнє вашей милости злецоний, ку цілості общого добра бил захован в належитом ісправленіє". — Хлопець відсапнув і спочене чоло рукою обтер. — Втомився? — Тяжкувате трохи, але цікаво. Це, мабуть, пан гетьман пишуть, як їх московські царі приймали. — Догадався. Ось, бач, до чого ти цікавий. Покажи мені тую книжку. Хлопець несміливо підійшов до ліжка панночки і подав нетовсту, в пергамін оправлену книжку, яка замикалася на гарно вироблені спряжки. Відступив до стола, Мотря розглядала книжку. Були це вправним писцем зготовлені відписи з черновиків гетьманських універсалів і листів. Мотря уперве бачила щось такого. Тут гетьман говорив своїми власними словами. Видно було його розум, його стиль і характер. Цікаво! Мовчки прочитувала до кінця цей лист з 1689 року, писаний Мазепою з Москви-города до компанійського полковника Новицького. — "Неспокойниє зась і малодушниє голови, котриє безсловними сплетками своїми всенародний покой нарушають, аби били до кріпкого вязання давани і держани до нашого приїзду. Отоє пильно приказуєм, і о чулость і до отпору непріятелем готовость упоминаючи, вашій милості, єго ж поручаєм Господу Богу. З царствующого града Москви, Августа 12, року 1689". Як недавно писаний цей лист, а як багато з тої пори змінилося! Де ділися "ониї великі государі і великая государиня", де ділися їх ласки монаршії? Нічого тривкого на світі. Все зміняється, пливе, неначе ріка. Не змінилася тільки залежність наша від царствующого города Москви і так, як тоді, так тепер неспокійні й малодушні голови всенародний спокій нарушають. — Спасибі тобі, Павлусю. Тую книжку лишу в себе до завтрашнього дня, а інші віднесеш назад і повкладаєш на полицях там, де вони стояли. Знаєш де? — Ще б то ні! По нумерах. Ось на кождому хребті нумер написаний стоїть. — Який догадливий. Хочеш, я тебе за бібліотекаря колись візьму. — Ні, дякую вашій милості. Мене більше до коня і до шаблі тягне. — А тут тобі їх не дають? — Не смію просити, — відповів з жалем. — Підожди, Павлусю, як видужаю, то попрошу за тебе. Подивимося, який ти козак. А що тут нового, — не чув? Павлусь потилицю рукою почухав: — Боюся, щоби щось непотрібного не сказав. — Кажи! Нікого, лиш мене слухати маєш. — Їх милість, пан канцелярист Чуйкевич, дуже стурбовані ходять. — Чуйкевич? — Еге ж! — Якось на гільтаїв ходили. Побили їх у гаях і кількох привели до двора. — Карали? — Де там! До робіт їх усяких настановили, піклуються ними; дивні такі! Тільки хай панночка не гніваються на мене, — їх тут Чуйком звуть, бо дуже чуйні, від тої чуйності геть помарніли, по ночах не сплять, все ходять і ходять та Бахмача пильнують, як свого ока. — Поздорови пана Чуйкевича від мене. — Вони і панночку казали здоровити. — Та-ак? — Переповідж, казали, що я своєї роботи на других не здаю. — О-го! — Такі вони. Говорять, ніби пан гетьман хочуть їх за свого приближеного взяти, як колись Петрик був. — Але пан Чуйкевич не віддячиться панові гетьманові так, як Петрик. — Звісно, що ні. Пан Чуйкевич сидьно правдивий чоловік. — Тут Павлусь зірвався з місця і насторошив уха. — Хтось їде. — Чи мало хто їде, — відповіла Мотря. Він підійшов до вікна і хотів подивитися, але не міг, бо шибки були замуровані морозом. — Скочу на рундук. — Цікавий ти, Павлусю. Побіг. Мотря розглядала універсали і письма Мазепи. Довідалася багато дечого такого, про що їй і не снилося перше. Не гадала, що це таке трудне і складне діло — гетьманувати. Треба боронити краю і перед зовнішними, і перед внутрішними ворогами. Одних і других багато. І цареві годи, і своїх людей собі не зражуй, — поміж дощ ходи, незамітно скріпляючи й поширюючи свою владу. Одно листування з полковником Новицьким яке цікаве. Раз величає його гетьман своїм товаришем і другом, то знову докоряє йому, що приказу не виконав як слід. А все такими вважливими, деколи навіть хитрими словами. Нелегка річ гетьманська булава. Нараз Павлусь, як вітер, у світлицю ускочив. — Гетьман! — і руками об поли вдарив. — Що ти кажеш? — Ясновельможний пан гетьман приїхати зводив. — Як же це? Без сурм, без дзвонів? — Мабуть, щоб вашої милості не тривожити. Власними очима бачив, як до двора ввійшли. Пан Войнаровський проводили їх під руки. Їх милість усміхалися, балакаючи з ними. Мотря книжку під подушку сховала. КОЛИСЬ І НИНІ Чуйкевич переходив попри цвинтар, і його спокусило зайти. Сам не знав чому. Звичайно бадьорий і повний охоти до життя і до боротьби за нього, не любив приютів смерті. Але нині так якось сумно було йому на серці, що навіть незчувся, коли опинився поміж могилками. Зарівняв їх сніг, і тільки хрести торчали; деревляні, понищені вітром і сльотою, знімали свої криві рамена, ніби кістяки вилазили з землі, кам'яні подавалися взад, ніби втомилися від довгого стояння і хотіли покластися на землю. Сніг, як білі хустки, нависав над ними. На деяких видніли ще надписі, але невиразно; позаглажував їх час своєю всекоющою рукою. Чуйкевич насилу прочитав декільки імен "рабів божих, котрі здісь упокоїваються". Імена незнайомі йому, ніби звук пустий. А колись і вони любили й ненавиділи, радувалися і сумували, попадали в розпуку і сподівалися, руками зір досягали, одним словом, жили. Невже ж усім нам такий нікчемний кінець і таке безтямне забуття? Зрубаєш дерево, воно з гуком упаде на землю, поторощить корчі, понівечить траву і — лежить безголосо. Невже ж і нам доведеться так само лежати, може, десь у невідомій землі, може, й без хреста над головою? Пощо ж тоді всі наші нинішні турботи і зусилля, тривоги і бажання, вся тая безтямна погоня за невідомим щастям? Смуток зимового підвечір'я всмоктувався в козацьку душу. Мимохіть пригадалася Дорошенкова могила в Ярополчі Волоколамського повіту, біля Москви, могила злощасного Тетері в Адріанополі. За життя такі далекі собі, такі неподібні, а по смерті оба на чужині лежать і, хоч так недавно померли, сліди могил їх травою заростають. І пригадався безталанний гетьман Виговський. "Не дали мені оправдатися і на смерть без суду і права шляхетського віддали", — загомоніло десь далеко аж від Галицької землі. Стрепенувся Чуйкевич, перехрестився тричі і голову склонив. Здавалося, що бачить Ольховець і той будинок, до котрого Маховський заманив побідника з-під Конотопів бачить, як він читає акафіст Пресвятої Богородиці і як паде влучений кулями "жовнірів". — Тіло моє по християнському порядку землі віддати, котре має лежати у Скиті Великім, у склепі мурованім, в церкві Воздвиження Чесного Хреста. А тепер на похоронення тіла мойого грішного двіста червоних золотих і сто талярів твердих до шафовання дружині моїй даю. А дружина по лісах скиталася, як ланя, травлена хортами. Як Пріам тіло Гектора, так вона мощі мужа свого виблагати мусіла і навіть заповіту його не мала спромоги як слід сповнити. А це ж були люди, котрих імена записані нестертими буквами в книзі історії. Чого ж тоді хочеш ти, канцеляристе військовий, Іване Чуйкевичу? Хто ти такий нині і яку вагу мають твої турботи і бажання? Загнуздай себе, бо з того нашого розгнуздання багато лиха було, і буде... Невже ж знають Орлик і Войнаровський, яка їх доля чекає, чого ж ти повісив голову серед тих незнайомих могил?.. Ворони, сполохані появою рідкого гостя, з криком зривалися з дерев і хмарою нависали над цвинтарем. Чуйкевич переступив окіп і поплівся шляхом до Бахмацького двора. Він, як звичайно, обійшов варти і втомлений вертав на відпочинок. Недіспані ночі, безнастанна турбота, щоб добре сповнити приказ гетьманський, і питання, що буде з Мотрею виснажували його і настроювали на сумну нуту. — Тю! — сказав,лихий на самого себе, — щось до мене, як до того миргородця, підступає. Ну, чого тобі треба, чого? Дівчини, маєтків, слави чи прямо чистої совісті, що діло своє зробив? Кажи, не мороч себе, не затроюй свого життя. Перед ним світилися вікна в дворі. Знав, котре світло б'є з Мотриних покоїв. Ніби просвічувало йому дорогу і манила до себе. — Ой Мотре, Мотре! — говорив, зітхаючи, козак. — Як тяжко забути тебе, як тяжко зректися свого щастя! Але треба. І в душі він ще раз рішився вище свого власного добра покласти народну справу. Десь, у якійсь таємній закутині ворушилося почуття кривди. Але Чуйкевич зацитькував його, як голос нечистого. Переходив у думках недавно минуле і бачив, скільки лиха натворило в ньому якраз бажання помсти. Нам треба жертви, привати ради державної ідеї. Воплочення тієї ідеї бачив у своїм гетьмані і ради його хотів забути про себе. "Мотре, чи не того самого й ти собі бажаєш?" — питався того світла, що било з її вікна, і здавалося йому, що воно моргає і немов притакує. Сумерки вповивали краєвид. Затиралися обриси поодиноких предметів, оставався загальний настрій, настрій зимової ночі, без місяця і без зір, з тим снігом, що політає злегка, з шумом вітру, і з сумною піснею, котру співає простір. Зближаючися до двора, запримітив, що він освітлений яркіше, як звичайно. Світиться в гетьманськім кабінеті і в сусідних покоях. Затривожився і прискорив ходи. Недалеко двора, на валах, стрів Петранівського. — Його милість пан гетьман приїхав, — сказав, підкручуючи вуса, і блиснув жовтуватими білками очей. — Невже ж? — спитав Чуйкевич, врадуваний тою вісткою. — Так. Перед вечором зводили приїхати. А як ваша милість гадають, не будуть вони гніватися на нас за те, що с гільтаями зробили? — Заспокійся, пане сотнику, це я вже на себе беру. Чуйкевич зайшов до своїх кімнат, перебрався і ждав. Сподівався, що гетьман його ще нині до себе покличе. Схоче прийняти звіт. Чи раз він ставав перед гетьманським лицем, а все ж бентежився якимсь окремим бентеженням, не зі страху, а з непевності, чи задоволить його. Чуйкевичеві здавалося, що не пережив би невдоволення свойого найвищого вожда, і він дивувався тим полковникам, що спокійно вислухували гетьманових доган і, може, навіть не брали собі їх до серця. Нині він ще гірше бентежився, бо дійсно, не знав, як гетьман поставиться до його розправи з гільтаями. Числив на свою вірну службу і на щирість, з якою все розкаже. Гетьман сам не щирий, але любить тую щирість у других, як звичайно любимо те, чого нам бракує. Він щирим не може бути, бо кругом його облуда. Коли б не хитрощі, давно йому доїхали б кінця, не чужі, а свої. близькі. Та ще числив Чуйкевич на Мотрю. На неї мусить оглядатися гетьман, бо це вона була поневільною причиною цілої отсеї події. Чуйкевич міркував собі влучно. Гетьман дійсно ще нині покликав його до себе, хоч була пізня ніч. Весь двір спав. Тільки сердюки тримали варту і покоєві прибирали спальню. Чуйкевич з гетьманом балакали вдвійку в гетьманськім кабінеті. — Як бачу, — казав гетьман, — ти потрудився для мене. Я вдоволений тобою. — Рад послужити милості вашій, рейментарові мойому. — Тільки не знаю, як добре ти зробив, пускаючи харцизів на волю. Ти з ними по-лицарськи поступив, а вони розбишаки. Натура вовка тягне до ліса. Боюсь, що вони своїх поганих промислів не покинуть. — Ваша милосте, зробив я це, може, й не мудро, але щиро, йдучи за голосом серця. — Серце добре на весіллю, а не в битві, яка б вона не була, тая битва. Боротьба річ сили, а не совісті. — Мені жаль було людей, що пішли за намовою чорних духів. Гетьман піднявся з фотелю і заходив по кабінеті. Чуйкевич стояв і водив за ним очима. Той невеликий, худощавий чоловік мав якийсь окремий дар притягати до себе увагу людей. — Чорних духів, — кажеш? — спитав нараз гетьман, стаючи перед Чуйкевичем. — Може, й не духів, а тільки духа. — Та-ак? А хто ж цей дух, як ти гадаєш? — З того, що один з полонених гільтаїв сказав, можна вносити... але я прошу вашу милість звільнити мене від дальшої відповіді. Ваша милість і без того знають. Гетьман усміхнувся. — Nemo omnia scire potest [47] — затям те собі. Але тим разом ти вгадав, я дійсно знаю, що це за дух. Це роду жіночого дух, правда? — Так і я, ваша милосте, собі гадаю, хоч як воно прикро мені до того признатися. — Так гадаєш? — і гетьман знову пустився по своїм кабінеті. Обі руки заложив за пояс, котрого ще не скинув, бо щолиш перед хвилиною балакав з тіткою Лідією. Ходячи, думав. Чуйкевич не перебивав тих думок. — Чому ти не сідаєш, Іване? — спитав нараз Мазепа. — Ось тобі крісло, будь ласка! Чуйкевич поклонився в пояс, почекав, аж гетьман сяде, а тоді й сам присів. Він, дійсно, був утомлений і не радо стояв. До того перший раз так довго і так довірено балакав зі своїм гетьманом. Це його хвилювало. — А все ж таки, чи не треба б нам того чоловіка взяти на спит. Треба ж мати докази на письмі, коли б вони нам були потрібні. Він нині може так говорити, а завтра інакше. Це мусить бути зроблене по формі. Чуйкевич зжахнувся. Спит, чи там допрос, був для нього загалом процедурою нелюдяною, а в тім випадку, де ходило о Мотрю, гидкою і небажаною. Мотря і допрос! Тих двох понять він не міг погодити з собою. — Смію просити вашу милість, щоб це діло осталося за мною. Я при свідках спишу зізнання того чоловіка і скріплю їх присягою. Я ручив йому своїм чесним словом безпечність і незайманість особи, покладаючись на ласку вашої милості, котрої прикази сповнив я, як міг найкраще. Гетьман надумувався хвилину. — Розумію тебе. Хай буде, як ти собі бажаєш. А що ж Мотря Василівна на те? — Я з Мотрею Василівною за той час, як тут вашої милості не було, не бачився і не балакав. — Ні разу? — Ніже єдиного. Гетьман пронизливо глянув на свого канцеляриста. — Дивний ти чоловік, Іване, дивний. — Мені здається, що звичайний. — Якраз тому дивний, бо люди тепер не звичайні, себто не такі, як повинні бути. — Хочу бути чесним з собою і хочу вірно свою службу нести Україні і рейментарові мойому. — Нехай тобі Господь поможе витривати в тім намірі добрім. Таких людей нині якнайбільше треба. Часи непевні, треба нам певних людей. Числю на тебе. — Ваша милість не перечисляться. — Уважай же, а тепер іди і виспися добре. По тілько недоспаних ночах належиться тобі добрий відпочинок. Під сторожею моїх сердюків можемо спати спокійно. Чуйкевич встав. — Ваша милість зводять прийняти до відома, що сотник Петранівський козак хоробрий і досвідчений у боях. — Цей старий з жовтуватими білками, ніби жовтільниця у нього?.. Затямлю собі. — Він погромив гільтаїв. — Нагороджу його. Спокійної ночі, Іване! Чуйкевич вийшов. Гетьман дивився за ним. "Дивний чоловік. Знаю, що любить Мотрю і що Любов Федорівна сприяє йому. А він все-таки остається вірним мені. Значиться, поборов себе, — як мало хто. Треба мені того Чуйкевича не спускати з ока. Надійний чоловік". І гетьман задумався. Мав над чим. Перед його очима мерехтіла та тендітна політична свічка, яку він снував. Тисячі людей, сотки листів, безліч нерозв'язаних загадок і питань, що ждали на влучну відповідь, окружали його. Чи не забагато того добра на одну втомлену голову? До того Мотря. Чому якраз тепер заблис цей ясний промінь сонця з-поза чорної навали хмар? Дивні діла твої, Господи! Не наша річ сонце гасити. Нехай світить! Наближається Різдво, колишні Сатурналії. Старинні вірили, що вернуть часи доброго батька Сатурна, за якого мир і благоволення панувало на світі. Ягня гралося з тигром, земля родила збіжжя без плугз, ковалі робили серпи, а не кували мечів. А тепер тішаться християни, що родиться Христос, побідитель брехні і кривди, що сходить сонце, яке поборе темряву. Для гетьмана тим сонцем являється Мотря. Вона його свято, його надія, що прийде великий день Воскресення, коли на цілій Україні заграють воскресні дзвони, і брат брата обійме, і ненавидячі себе зустрінуться словами: брате, сестро! ми вольні, вольні! Як дивно сплітається старе з новим і минуле з майбутнім, як незломно вірить людина в побіду життя над смертію, в прихід зеленої весни. "Благословення -життю, життю одиниць і народу, що вибирали діло, не безділля; боротьбу, а не соромну покору". В міркування на тему старинного міту [48] про Різдво животворячої сили впліталися образи і люди з нинішнього, реального світу. В боротьбі між зимою й літом Любов Федорівна являлася казочною бабою-ягою, злющою, що сонце рада би решетом накрити. Любов Федорівна в ролі баби-яги!.. Гетьман любив театр, уявляв собі таку появу на сцені і всміхався до своєї думки. Це, дійсно, жінка сім миль з-поза пекла. Не будь на Україні Мазепи, Любов Федорівна володіла б нею, розуміється, під покришкою податливого Василя Леонтійовича. Та й гарне же було б володіння! Деспотія жінки деспотій найгірша, бо не знаюча меж! Але ще живий Іван Степанович, ще треба бабі-язі йти до коваля і казати собі викувати сталеві зуби, щоб ними перегризти двері, за котрими сидить він, Іван Мазепа. Велика сила в жінок, а вони її витрачують намарне, на здійснення своїх дрібних амбіцій. Особливо в нас. Крім декількох, як ось Анни Реїни, Доброгніви, Марти Борецької, сотникової Зависної, Олени Виговської, котрих імена перейшли до історії, всі вони здебільшого золотий гріш високих даровань розмінювали на мідяну монету дрібних амбіцій. Любов Федорівна до тих останніх належить. А жаль, бо жінка не дурна і сильної вдачі. Мазепі немило було боротися з нею, але нічого не вдієш, — треба. Не йти ж йому під кочубеївський пантофель. Останній крок Любові Федорівни, щоб викрасти насильним способом Мотрю, являвся подією рішаючого значення. Гетьман мав у руках сильний козир. З Любові Федорівни спала личина, за которою вона скривала своєсправжнє обличчя. Тепер ніякі фарисейські викрути не поможуть. Ще недавно при бенкетному столі в Ковалівці впевняла його, що до ніяких коверз рук своїх не мішає. А тепер, диви, яку штуку затіяла. Харцизів на гетьманський двір посилала. — На тім хтось з нас голову скрутить. Не інакше. І гетьман плеснув у долоні, даючи знак своїм покоєвим, що іде на спочинок. ЧИ ПЛАКАТИ, ЧИ СМІЯТИСЯ Мотря нетерпеливо дожидала гетьмана. Але він тільки поклін тіткою Лідією її милості переслав і передав дарунки, які для неї привіз, — нові, в дорогоцінних переплетах книжки. Розпитувався про її здоровля і поводження, але до спальні не входив. Тоді, як вона без пам'яті лежала, цілими годинами пересиджував біля її постелі, а тепер, коли могла б уже й розбалакатися з ним, не приходив. Мотря була лиха на себе й на гетьмана. Догадувалася, чому він тепер осторонь від неї держиться, знала, що такий "політичний" чоловік, як Мазепа, не може входити до дівочої спальні, коли хора, дякувати Богові, поправляється. А все ж. таки недобра була, що не бачить його. Так довго, крім скучних "медікусів", крім тітки Лідії і свого чури, не бачила нікого. Скучала. Дні такі короткі, а вечори і ночі безконечні, чому ж він не прийде до неї, щоб розігнати скуку? Може, ранком, ніби сонце — зійде. Але нарано гетьман тільки велику китицю квіток прислав, а в ній маленьку записочку, що "цілує її рученьки білі і бажає скорого подужання її милості Мотрунонці Василівній". Мотря впивалася запахом квіток серед зими і п'яніла від гетьманських слів. — Я нині встаю, — сказала до лікаря, що прийшов її відвідати вранці. Німець перестрашено глянув на неї. — Як же це? — А так, знаєте, правою ногою скакиць з ліжка і встала. Вдавала сильну і бадьору, хоч тої сили ще не багато було. Лікар зашурав ногами, розкашлявся, то знімав, то закладав на ніс великі окуляри. — Сіє можно учинить і в сіє мгновеніє, — почав своїм окремим язиком, — але какая польза від того? — Польза, польза! — жартувала Мотря. — Мені наскучило лежати тільки. — Панночка делікатної комплекції, не може рискувати своїм дорогоцінним здоровлям. Це недозволенная химерика. Хорий повинен повинуватися лікареві, ібо той печалиться об його здравствії. — Уповай на мя, ісцілю і... правда? Німець аж рота роззявив. Він не бачив Мотрі здоровою і не міг надивуватися, що вона така "резолютная", "темпераментная панночка, temperamentvolles Fraulein" [49]. — Химерика, істерика, комплекція, апоплексія, — кажіть собі що хочете, а я встаю, встаю, бо довше влежати не можу, — скука! Чули ви коли таке слово, шановний добродію ляйбмедікусе? — Чув. Скука, Langeweile [50], довга хвиля, себто такоє психологіческоє настроєніє, коли час здається тобі довшим, навіть багато, дуже багато довшим, ніж він у дійсності є. — Говори до нього, коли він німець. Не вміє по-людськи відповісти, зараз "фізическоє, психіческоє і всякеє другоє настроєніє". Мені цікаво знати, чи скучали ви, добродію, от що! Мабуть, ні. Ваші земляки, здається, ніколи не скучають, це виключно наша слов'янська недуга, та ще англицькая. Отже, знайте, це недуга дуже грізна, настільки грізна, що як ви схочете мене довше тримати в "одрі недуги", так я попаду в меланхолію, в манколію, або в мехлодію, як у нас кажуть, от що! Німець не знав, чи поважно приймати ті погрози, чи сміятися з них. До гетьманських жартів привик. Гетьман не раз як стане по-латинськи жартувати, то хоч кладися від сміху. Які він латинські терміни вміє підбирати, які дотепні дефініції творить. Але з Мотрею він не знав, як йому бути. Привик до гарно образованих панночок, котрі в розмові з чужим чоловіком поза "так" і "ні" далеко не виходили, а тая українська німфа прямо грається ним, як куклою з вертепу. — Ну, пане німець, що ж ви скажете на те, коли я в меланхолію попаду? — питала його. Лікар глянув на ту безпримірну красоту, пригадав собі щонайкращі Мадонни і Венери і, сумно зітхаючи, відповів: — Невозможно, ваша милосте, невозможно, щоб панночка такого високого ума й такої жизнерадісної психіческої комплєксії попадала в таку погану хоробу. — А що, не казала я: психіческої комплекції, німець, німець і годі! Так послухайте тоді, що я вам скажу. Позвольте мені встати на пробу. В дворі тепло. Можете казати натопити в печах скільки вам завгодно, не перестуджуся. А як побачу, що не маю ще сил, так сама положуся знову. Добре? Згода, ну, кажіть, чи згода? Лікар взяв її за руку і слухав ударів живчика, потім ухо до грудей приклав. (Ухо почервоніло, як грань). — Нині — ні, — сказав рішучо. — А коли ж? — Може, за два-три дні. — Жорстокий народ тії німці. Хай буде завтра. Добре? Завтра спробую встати. Торг у торг, стало на тім, що завтра після обіду Мотря на годинку встане. Але лиш на годинку. — Добре. Спасибі вам, пане ляйбмедікус. Очень благодарная. Смачного обіду! І дай Боже, щоб ви ніколи в життю не довідалися, що таке скука. Ах, як тривожно дожидала Мотря тої завтрашньої днини! Побачить його! Чи відмінився? Як стріне її? Може, холодно й байдужно, може, чемно, але політичне, може, це в нього була не любов, а химера, химерика, як медікус казав. А може, за той час, як вона нездужала, гетьман порозумівся з її батьками і скаже вертати до них? Чого то не буває з людьми та ще з такими нерозгаданими, як Іван Степанович. Мотря якраз прочитала гетьманські листи й універсали і довге гетьмановання Івана Степановича ясно зарисовувалося перед її очима. Бачила його боротьбу за булаву. Леонтій Полуботок, Михайло Галицький, Семен Троцький, повстання Петрика, — скільки витрати сил на поборення невсипущих коверз! На жаль, і її батько грав тут деяку ролю. Року 1690-го думний дяк Українцев секретно доручав генеральному писареві Василеві Кочубеєві доглядати за поведенням гетьмана Мазепи, а Петрик у Кизикермені розповсюджував вість, буцімто його післав писар Кочубей, що ворогує з Мазепою і хоче скинути його з гетьманства, щоб самому гетьманом стати. Не без причин воно! Як сумно доньці чути таке про батька. І він, значиться, також належав до тих, що чинили заколот на Україні, щоби з того заколоту винести для себе булаву. Старі гріхи! І чи не велів тепер Господь, щоб донька направила батькові провини, щоб поєднала Мазепу з Кочубеєвим родом?.. Тую гадку скріпляли останні події, її переїзд з батькового до гетьманського двора. "Мамо, чого ж ти не хочеш того примирення, чого своїми загребущими руками розпалюєш ватру наново?" Кажуть, гетьман хитрець, чоловік влесливий і підступний. А як же йому іншим бути серед тих загальних хитрощів і підступу, серед коверз, котрі, як гадини, чаяться за кождим корчем, здовж кождої стежки? Будь він легковірний і щиросердний, так давно втратив би не тільки булаву, але й життя. І так диво, що такий довгий шлях пройшов серед тих, своїх і чужих, ворогів. Коли б на чисту воду виплив, на гладку дорогу ступив, коли б воно сталося скоро, дай йому Боже! Увійшла тітка Лідія і засвітила свічки. Мотря полюбила її. За той час як лікар позволив хорій розмовляти, вони познайомилися ближче. Тітка Лідія нагадувала Марію Федорівну, тільки була живішої вдачі. Пам'ять мала здорову. Мотря довідалася від неї не одно про молоді літа Мазепи і про його родину. Як з книжки вичитувала, хто з ким оженився і котра за котрого віддалася. На пальцях перечислювала дітей, при дівчатах додавала: primo voto, secundo voto, tertio voto, така-то а така-то. Мотря кликала її тіткою, а вона Мотрю донею. — Тітусю, я завтра встаю. — Ти? Завтра? — Так. Лікар мені позволив, під вечір, на годинку, як жару не буде. — Славити Бога, що так. Тільки ти, дитино, не воюй, вважай на себе, бо з такої хороби нераз сухота буває. Чула, може. — Може, й чула. Але я сухоти не дістану. Я хочу жити. — Хто з нас жити не хоче, а диви, скільки людей вмирає. — Я молода, здорова. — Молоді найгірше не шанують здоровля. Як молоді коні, з тягарем під гору рвуть. — Тітусю! — Що, дитино? — Я вас щось хочу спитати, але підійдіть ближче. Лідія Петрівна підійшла до Мотриного ліжка. Мотря обіймила її за шию. — А що робить ясновельможний? — спитала нараз так щиро, як дитина, і тою щиростею геть розоружила тітку. — Тю! Яка цікава. А веретена, а кужелі, а ігли — не ласка, що? — Ні, не ласка, не цікаві. — Боже ти мій, які тепер часи настали. Дівчина відрікається того, до чого її Господь создав. — Мене Господь не создав для веретена. — Гадаєш, до булави? — спитала тітка Лідія, і вони обі розсміялися вголос. Довго не могли заспокоїтися. Одна другій долонею загулювала губи, і сміялися ще гірше. — Ну вже досить, вже досить, а то ще гетьман почує і прийде, — сказала тітка. — Овва, нехай приходить, не страшний, — відповіла Мотря. — А якщо я розкажу йому, чого це ти сміялась. — А ти — ні? — Ну, тихо, ша! — І вони хвилину вдавали поважних, щоби сміятися наново. Мотря вертала до здоровля, тішилася життям. Здавалося їй, що поборола не одну хоробу, а дві, і що тепер не має вже чого боятись. Що гіршого може статись від того, що вже було? Батьки заслали її до монастиря, а вона втікла до гетьманової палати... Чи плакати, чи сміятися? ЧИ МЕНІ СНИТЬСЯ, ЧИ МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ Сніг перестав падати, брав мороз. Мурувало вікна. Долішні шибки геть укрилися квітками, крізь горішні видно було небо. Мотря післала до неба свій привіт. Любила простір і рвалася до нього, а тут мало що не цілий місяць пролежала в постелі. Скоро вбиралася в плахту і в корсетку і зав'язувала пояс. Ах, як ті руки дрижать! І стояти так якось важко. Сіла біля зеркала, щоб до ладу довести волосся. Не могла, сил бракувало. Як-будь сплела свою довгу косу і на плечі пустила. Тітки Лідії не кликала. Її, мабуть, і не було в дворі, вибиралася до сповіді. Певно, поїхала ще вранці, бо весь день не заходила до неї. В дворі тихо. Челядь привикла тихо по покоях ходити. Ах, як наскучила тая тишина Мотрі! Не сотворена вона до монастирського життя. А тут хтозна, чи не доведеться і в монастирі жити? Відганяла від себе чорні думки. Хотілося соловеїв слухати, не ворон. Соловеї в зимі не співають, а до весни далеко. Радість мішалася зі смутком. Здоровля поборювало недугу, але й недуга не зрікалася так легко своїх прав. Мотря чула її в тілі і в душі. В тілі, бо бракувало сил, в душі, бо радості тривкої не було. Хвилювалася. Пробувала ходити по хаті, — важко. Що кілька кроків мусіла спочивати. Видно, німець знає своє діло, видно, ще не пора вставати. Але годинку можна побути на ногах, лиш годинку... І Мотря відчинила двері до тітчиної кімнати. Тихо і пусто. Тільки пташки скакали у клітці. Відчинила ще одні двері, і там не було нікого. Перейшла ще одну велику світлицю і мало серед неї не впала. Насилу доволіклася до якогось крісла. — Але ж підтяло мене! Голова крутилася, стіни сунулися злегка. Закрила очі руками і сиділа так добру хвилину, стараючися не думати про ніщо. Відпочивала. Нараз почула різкі мужеські кроки. Змінялася варта біля гетьманських покоїв. Значиться, за цими дверима гетьман, це його кабінет, там він найрадніше перебуває. Мотря злегка застукала в двері. — Увійдіть! Не відчиняла. Сіла на кріслі біля дверей, бо боялася, що впаде. — Увійдіть! Хто там? — почула голос Івана Степановича. Не відповідала. Коли б до спальні не було так далеко, вернула би туди... Запізно. Гетьман встав, пройшов від стола до дверей і поставив руку на клямку. Мотря піднялася з крісла. — Чи мені сниться, чи мені здається, що ясне сонечко крізь хмари сміється, — говорив, врадуваний появою несподіваної гості. — Ані тобі сниться, ні тобі здається, з туги за тобою серце в груди б'ється, — відповіла насилу, чуючи, що ноги вгинаються під нею і що земля западається вглиб. Гетьман підтримав її і більше заніс, ніж запровадив до високого фотелю біля свойого стола в кабінеті. Чула, як цілував її зимні руки і як до уст підносив хрусталеву чарку з вином, розпущеним водою. Тривала між сном і явою, між буттям і небуттям, ніби повисла над землею, не доторкаючися її ногами. Цей стан був такий томлячий, але разом із тим такий любий і незвичайний, що не хотіла вертати з нього до свідомості, лиш рада була перейти прямо в невідоме, забуваючи про все, а забираючися з собою лиш цей один момент, як найдорожчий спомин з цього світу... Хтось перейшов сіньми, задзвонили перед ґанком дзвінки, чи не тітка Лідія вернула? І Мотря відчинила повіки. Гетьман біля крісла стояв і тривожно дивився на неї, він, що ніколи не зраджував тривоги. Усміхнулася, ніби дякуючи за спочуття. — Мотре, сонце моє! — Пане мій... І знову більше заніс, ніж відпровадив Мотрю до її світлиці. ЧИ ДОСПІВАНА ПІСНЯ? На другий день Кочубей до Бахмача приїхав, щоб гетьманові побажати свят. Гетьман не хотів сего року святкувати в Батурині Різдва. В столиці надто шумно тоді буває. Генеральні старшини, урядовці, духовники, а то й недалекі полковники та сотники спішать до гетьмана з привітом. А йому хотілося спокою; наскучило фарисейство людське. Кочубей привіз дичину й рибу, бо вони з гетьманом по старій звичці обдаровувалися при таких нагодах. Ті дари матеріальної вартості для них не мали, і моральної також — ні, були прямо звичайною формою, котрої не хотілося нехтувати. — Я тобі, Іване Степановичу, — гуготів басом Кочубей, — привіз, як то кажуть, чим хата багата. Не погордуй, будь ласка. Нарочно для тебе в ліси на лови їздив. — Спасибі, Василю Леонтійовичу. Будь певний, що якою рукою ти даєш, такою я приймаю, — відповів гетьман. — Жаль тільки, що трудився для мене, сам звірину стріляв, а може, й рибу ловив. — Звірину, то так, а рибу мої люди тягнули, я до того не ох огник. — Апостольське ремесло ловити рибу, лиш тільки не в каламутній воді. Але нам до апостолів далеко; ми люди грішні. — Мечем промишляємо. — Хто мечем воює, той від меча гине, який би цей меч і не був. Хвилину перекидалися словами, бо не могли попасти на властиву тему. Мазепа, як господар, мусів уважати, щоб не зразити гостя, Кочубеєві нечиста совість не давала щиро говорити. — А як мається твоя дружина? — спитав нараз гетьман. — Спасибі, здорова, — відповів Кочубей і махнув рукою, припиняючи дальшу розмову. — Е-ет! — А по хвилині спитав: — А Мотря? — Нічого, — відповів гетьман, — поправляється, хай буде Всевишньому дяка! Я ж тобі доносив про її здоровля. — Так. Дякую тобі, Іване Степановичу, — і простягнув до гетьмана руку. Гетьман обіймив його. — Чую, недобре було з нею. — Навіть дуже. — А можна побачитися? — Будь ласка. Як же, щоб батькові не вільно було бачитися з донькою. Гетьман провів Кочубея до Мотриних дверей і вернув. Кочубей увійшов. Перестрашився, побачивши Мотрю блідою і виснаженою. — Донечко моя безталанна, — говорив, притулюючи її до себе. — Як же ти змарніла. Де ж поділися твої рум'янці пишні? — Спитайте маму, — відповіла з жалем. — Лишім її в спокою. Славити Бога, що зглянувся над тобою і що не покарав нас, родителів твоїх. Як же тут тобі, Мотре? — Нічого, шанують мене, доглядають. Лідія Петрівна така добра для мене. — Бувають добрі люди на світі. — Бувають, тату, але рідко. В тих словах почувався докір. — Що ж ти дальше гадаєш робити, Мотре? — спитав несміло Кочубей. — Що Бог дасть, — відповіла коротко. — Але в монастир не хочу. Яка там з мене черниця? Жити хочеться мені. — Найкраще пошукала б собі доброго чоловіка. Гадаю, що знайти не важко. І врода є, і гараздів Бог не поскупив. — Лишім це, тату. Судженого і конем не об'їдеш. — Суджене не розгуджене, — притакнув Кочубей, а подумавши хвилину, спитав: — А на свята не поїхала б додому? У мене сани з будою, коні скорі, дорога недалека. Сумно мені буде стрічати Різдво без тебе. Знаєш, я сім'янин — які мені свята без моїх дітей? Мотря гірко всміхнулася. Боже! Який той батько бідний, хоч пан таких маєтків. Видно, не маєтки роблять чоловіка щасливим, а характер. — Як же буде, дитино? — настоював Кочубей на свойому. Мотря заперечила головою, — Ви ж самі бачите, тату, яка я до їзди. Мене щолиш завернули з далекої дороги, — не знаю, чи дякувати їм за те, чи ні. — А я тішився, що привезу тебе, Мотре, — з жалем відповів Кочубей. Мотря подивилася на нього довго-довго. Батько не здержав погляду доньки. Відвернувся від неї і встав. — Так воно, так! — і зробив рукою питомий собі рух, в котрім був і гнів, і зневажлива байдужість до цілого світу. — Е-ет! — Хочете йти? — спитала Мотря. Не відповів. Чимало хотілося казати, про себе, про Любов Федорівну і про неї, про Мотрю. Хотілось батькові розкрити свою душу перед коханою донькою. Висповідатися перед нею. Розмова з жінкою кінчалася все одним і тим самим — помстою на Мазепі, а Кочубеєві хотілося не помсти, а примирення, щирого і тривкого, хоч на склоні літ. Доки йому коверзувати, доки вести боротьбу за тую блискучу, а важку булаву, котрої він, може, й не годен був би носити? Знав, що те саме, що тепер робить Любов Федорівна з Мазепою, робив би Полуботок, Апостол, Орлик, може, й Войнаровський та другі з ним, з Василем Кочубеєм, коли б гетьманства добився. Пощо йому того? Спокою хотів, так Любов Федорівна не давала спокою. Рад був пожалуватися доньці, сказати їй, що він на дорозі до її щастя не стоїть, що прощає її з Рождеством Христовим цей нерозважливий крок, який вона, втікаючи до Бахмача, зробила; усе-усе хотів сказати Кочубей, але глянув на хору доньку і тільки ще раз рукою махнув: "е-ет!" — Тату, ви щось окриваєте переді мною, — сказала Мотря, вгадуючи батькові думки. — Я? Скриваю? Що ж такого скривав би я перед тобою, Мотре? — Не знаю що, але не хочете казати. Говоріть, тату. Кочубей захитався. — Ні, Мотре, ні. Нічого я перед тобою не скриваю. Тобі відомо все. І про мене, і про маму, і про гетьмана. А все інше, гадаю, не цікаве тобі. Для тебе наші маєткові діла байдужі. І для мене вони не важні. Що там десять волів, або коней менше, чи більше, — пустяки, щоб щастя було. — Щоб щастя було, — повторила Мотря. — Так воно, так... Але, невже ж ми знаємо, де воно, те щастя? Гониш за ним, як за марою, доженеш і — не те, не те воно, що чоловік гадав. Химерна річ — щастя. — Чи не за такою химерою і ти отеє ганяєш, Мотре? — спитав, зітхаючи, генеральний суддя. — Погадай, спитайся свого серця, порадься розуму, щоб не жалувала опісля. — Ні, тату. Не за химерою я ганяюся й жалувати ніколи не буду. — Люди не святі. Не довіряй нікому всеціло, щоб не завелась. Гірко потім. — Сама вип'ю чашу гіркої. Нікому й не пожалуюся, який у ній смак. Не бійтесь, тату. — А все ж таки боюся, бо я, дитино, щастя тобі бажаю, того щастя, якого сам не маю, мабуть, тому, що забагато гріхів на свою совість набрав. Батьки бачать щастя дітей у тому, чого самі не мали. Я, Мотре, не мав спокою. — І я його не маю, тату. Короткий зимовий день до заходу клонився. Сонце зизом зазирало в кімнату, зимове, бліде, ніби немічне сонце, подібне до хорого обличчя Мотрі. Лиш квітки на шибках вікон чимраз то буйніш процвітали. Кочубей задивився на них, наче зроду таких гарних не бачив. Нараз рукою махнув, "ет", і подався в гетьманові покої. Мотря головою до подушок припала. — Як же там Мотря Василівна? — спитав гетьман, побачивши на порозі свого кабінету сутоловату стать Кочубея. — Нічого. Поправляється. — А не нарікала, що занедбуємо її? Криво. — Невже ж вона така невдячлива зроду? Я й не знаю, як тобі дякувати, Іване Степановичу, за твою дбайливість для моєї доньки. Приспорила вона тобі чимало турботи. От дівочі примхи. Гетьман поклепав Кочубея по плечу. — Добрі мені примхи, Василю! Всякому життя миле і всякому дорога воля. Боронити її — це закон природи. — Ну, так, певно, догадуюся, до чого це ти кажеш. Але ж Мотрі ніхто не неволив. — А монастир? — Не побула б там довго. Я, як люблячий батько, добув би був її при першій нагоді. — Знаємо тії перші нагоди! Не одну дівчину посилали в монастир на той час, і там вона й закостеніла. — Бувало й таке, не перечу. Але втікати, та ще й до самого гетьмана, ні, це вже надто сміливо. Негарно зробила Мотря. — На мою гадку, другого виходу вона не мала. Тому-то й відповідальність за цілу отсю пригоду паде не на неї, а на когось другого. — І цей, другий, не без вини, то правда. А все ж таки святилися ті часи, коли дівчата слухали своїх родителів. — Віддавалися за кого їм казали, правда? Не бачили навіть чоловіка, з котрим мали навіки свою долю зв'язати, і йшли під вінець. А потім тужили, в'янули, і каралися ціле своє життя. І ти жалуєш за тим? На мою гадку, було це насильство, котрому мусить раз прийти кінець. — Говориш, бо сам доньки не маєш. — Можливо. Але гадаю собі, що я своїй дитині не зав'язував би світа. Кого любиш, за того й віддавайся. Серця не уймеш... Але що це ми почали таку поважну балачку. Попідвечіркуємо що Бог післав. Ходім! За столом Мазепа ніби відмінився. Розпитувався про всілякі справи і про всяких людей і жартував. Його дотепи були такі веселі, що Кочубей забув про своє лихо та сміявся, як на весіллю. — Ти в того Іскру, — казав гетьман, — закохався, як чорт у суху грушку. Хто наймудріший? Іскра. Хто найхоробріший? Іскра. Хто найвірніший? Іскра. Іскра, Іскра, Іскра! Уважай, щоб тая іскра не попекла тебе... Пригадували собі давні часи, як вони сварилися і як мирилися. — Хитрець ти, Василю, — накивував Кочубеєві гетьман, — ой хитрець! — Але й тобі, Іване Степановичу, Бог хитрості не пожалував. Згадуючи тії хитрощі, сміялися. — За твоїми вигадками, Іване Степановичу, можна кишки порвати, мертвий, здається, зареготав би. — Краще жартувати, аніж хорувати, — затям собі теє, Василю. — Тільки мого сміху, що з тобою. — Так бувай частіше зо мною, то більше й посмієшся і хорувати не будеш. — Рада б душа до раю... — Так Любов не пускає, правда? Кочубей нараз споважнів. Навіть їхати збирався, мабуть, пригадав собі Любов Федорівну. Але гетьман не пускав. — Ніч, небезпечна річ. — До хати треба. — Або в мене не хата? — В тебе не-хата, а палата. — їв палатах люди живуть. Якось переночуєш. Надійшов Войнаровський, і втрійку сіли до карт. Гетьман не любив грати, зробив це ради гостя, котрий був охотник до гри, а не грав часто, бо Любов Федорівна гризла його за те. За картами гетьман розказував цікаві й забавні пригоди зі своїх молодих літ, коли ще за границею бував. Мав їх чимало. Все щось нового пригадував собі, і навіть Войнаровському, котрий майже не відступав свого дядька, не доводилося двічі того самого дотепу почути. Кочубей виграв і був у доброму настрою. Не можна сказати, щоб він був скупий, але не любив програвати, гнівався на карту. Розбалакалися і незчулися, як прийшла пора на вечерю. Встали. — Кажіть собі що хочете, — почав гетьман, — а нема-то як життя чесного та богобоязливого дідича-гречкосія. Ні політика його не турбує, ні війна, худібка йому і молоко, і масло, і м'ясо дає, земля хліб святий родить, вода рибку плекає, бджола мід носить, а в нього тільки й жури, щоб це добро не марнувалося, щоб люди якнайбільше маєтку для нього приробили. Святилося таке життя. А прийде похід, нашого богобоязливого нема, — нездужає, половину тіла відняло. Пощо кров людську проливати?.. Мені, грішному, мало коли довелось засмакувати такого богоподібного життя. Все якісь війни, походи, одним словом, — грішиш. Дійсно, я вже й забув, коли так безтурботно провів вечір, як нині. Правда, Андрію? — Давно ваша милість не були так веселі, — відповів Войнаровський. — Але знаєте, — запримітив нараз гетьман, — тут нині одного нам бракує, вгадайте чого? Не вгадали. — Жінки, без жінки — як без сонця в хаті, сумно якось. — І без жінки зле, і з жінкою недобре, — рішив Кочубей. — Чоловікові все забагається того, чого не має. Сміялися всі три. Кочубей тому, бо гадав, що йому дотеп вдався, гетьман з Войнаровським, бо дивилися на нього і пригадували собі Любов Федорівну. Якби вона се чула, дала б йому! — Велика з жінкою вигода, — продовжав Кочубей, — але буває часом і не вигідно. Гетьман з Войнаровським сміялися ще гірше. — Коли б я вдруге на світ народився, їй-Богу, парубком до сивого волосся ходив би. — Коли б знаття, де впадеш, то й соломи підстелив би, правда? — жартував з Кочубея гетьман. — Ет, — відповів Кочубей і махнув рукою, висловлюючи таким чином свою зневажливу байдужість до жіночого питання. За вечерею дальше балакали про жінок. Гетьман розказував про любовні пригоди міністра Шаммілярда, про французький королівський двір і про знавця душ людських, зокрема, жіночих, Люї дік де Ст. Сімона, про котрого говорять, що він списує свої спомини та що ними колись здивує світ, бо в тім молодім чоловіці єднаються даровання історика з хистом поета. — Гадаю, — завважив Войнаровський, — що справжній історик все-таки до якоїсь міри мусить бути поетом, щоб відтворити давноминуле життя. Інакше він тільки зводить докупи те, що дають історичні документи. Для мене найцікавіші люди — які вони були колись, чи такі, як ми, чи інші. — Безперечно, чоловік — це найцікавіше питання, і на його історія, звичайно, безпосередно не відповідає, бо вона зайнята питаннями більше загальної натури, політикою, дипломатією, війнами і т. д. Навіть з Таціта можна побачити, як старинні жили, а не як вони життя відчували, як тішилися і терпіли. Боюся, — говорив, поважніючи, гетьман, — що й про нас будуть колись поверху судити, не вникаючи в наші душі, в наші характери, з котрих, як з джерела вода, випливають наші вчинки. — Люди, що виступають на публічну арену, пануючі, вожді тощо являються перед загалом в горностаях, панцирах, у мантіях, зі скиптрами, булавами, патерицями, і за тими придатками їхньої влади, їхнього суспільного значення губиться саме найцікавіше — людина. Не все чоловіка можна судити по його вчинках, бо не раз чоловік робить не одно проти своєї волі, повинуючися законам, традиції, силі моменту і т. д., — говорив Войнаровський. — Добре кажеш, — завважив гетьман, — не раз чоловік робить не те, що хоче, а що мусить. І чим його становище вище, тим більша тая трагедія. І в історії читач сам мусить дошукуватися людей, а це діло нелегке. До душі добираються поети, від Гомера починаючи, крізь трагіків грецьких до Шекспіра, від Сервантеса до Мольєра. Отож, як кажу, Люї дік де Ст. Сімон має дар єднати одно з другим, себто малювати людей в їх пурпурах і горностаях і розбирати їх прямо до сорочки. Сам дворак, для котрого король — то сонце, сам ніби й жити не годен без двірських форм і церемоніалу, а послухай, як він про те життя говорить, як він тих людей розбирає до нитки, аж дивно. А найдавніше, що цей чоловік, він о три роки від нашого Орлика молодший, уродився, коли його батькові було літ поверх 70! — Невже ж? — здивовано спитався Войнаровський. — Не може бути! — аж крикнув Кочубей, вдивляючися в гетьмана. Гетьман розсміявся. — Так, мої панове, так, Клавдові дік де Сен Сімон було літ 71, як одної зимової ночі його друга жінка Шарлот дель Обеспін привела йому на світ отсего Люї де Сен Сімон, про котрого говорю. — І він здоровий, сповна розуму, подібний до людей? — питався Кочубей. — Ще й який! Гарний, і здоровий, і дотепний, навіть хоробрий офіцер. — Дивно і неправдоподібно. — Чому ж то? — А тому, що й народ насміхається з пізніх дітей; "любо моя від старої мами", говорять. — Від мами, але не від батька. — То значиться... — Значиться, Василю Леонтійовичу, що наша пісня ще не відспівана, — сказав гетьман, клепаючи Кочубея по рамені, і всі три розсміялися. — Моя вже, а твоя — не знаю, — відповів по хвилині Кочубей і махнув рукою, не знаючи, що дальше казати. — Ет! ПОЧУВ ПРАВДУ По вечері гетьман відпровадив свого гостя до спальні. Була це одна з бічних кімнат, з одними тільки дверима і з одним вікном. Стіни грубі, ліжко всунене в стіну, магоневе, з позолоченими прикрасами, без занавіс. Не зимно було й не гарячо, саме в міру, щоб добре спати. Кочубей, увійшовши до спальні, перехрестився до ікони, кинув оком на гарно вистелене ліжко і підійшов до вікна. Спробував рукою, чи добре зачинене, й подивився, чи є віконниці при ньому. — Що це ти, Василю Леонтійовичу, злодіїв боїшся? — спитав гетьман. — Не боюся, — відповів Кочубей, — з привички гляджу. — Як то, з привички? — А ще з тих часів, як не було в мене тільки служби й варти, що тепер, а часи були непевні. Бувало, заки положуся спати, заглядаю в кождий кут, і під кожде ліжко, навіть до скринь. Мене здавна за багача мали, а чого-то поганий чоловік не зробить, щоб добути цей марний гріш. У мого дядька було раз таке. — Вони посідали на великій канапі, і Кочубей став оповідати: — Приходить раз під вечір якийсь серб, чи мадяр, чи якась біда, подорожній, і двигає на плечах такий здоровий ящик, аж під ним присідає. "Будь ласка, милостивий пане, — каже до дядька, — позволь оцю штуку зложити в вас на ніч. Я з нею до города йду, сукна всілякого рода маю, якщо зводите, то вранці покажу, може, купите що, бо тепер уже темніється, не видно. Сам я у корчмі заночую, а там для такої дорогої речі не досить безпечно". Дядько мій був собі от козак, ні бідний, ні багатий і жив собі простенько. "Гаразд, — каже, — поклади свій ящик, чоловіче добрий, тут у світлиці. Йому там безпечно буде". Поклав, побажав доброї ночі і пішов. Але по вечері вертає дядьків син з собакою з лісу. Собака запримітила цей ящик, обнюхала, і як зачне прискакувати до нього, як не стане лаяти, гаркати, вити, аж землю під собою дере. Всі в сміх, — тю, тю, дурний Гривко! А пес дальше своє. Вигнали його, він ще під вікном гарчить і до вікна дереться. "Е, — каже мій дядько, — тут щось не теє. Це не дурний пес". Покликали коваля, розбили ящик і, гадаєш, сукно знайшли, — еге! Чоловік сидів з такою ножакою, о! Мабуть, умовилися, що серед ночі цей, що в ящику, вийде з нього і відчинить двері, а там не треба й казати, що робили б... Я ще тоді хлопцем був, але з тої пори не вірю нікому, особливо, як спати кладуся. — І добре робиш. Добрий хазяїн усього сам пильнує, а злий з усім на челядь здається. Наші люди хочуть, як шляхтичі польські, весь тягар життя на своїх підданих накладати, собі зоставляючи тільки функції природні й те задовілля, яке з них випливає. Гадають, що на тому основується щастя. А з такого життя чоловік ледащіє і попадає у скуку. Недаром же й кажуть — загорюй снажно, та й і їдж смашно. Чоловікові найкраще для його серця і для здоровля те, що він сам собі здобуде. — Ти, Іване Степановичу, мабуть, того і тримаєшся. Дивуюся, що тобі хочеться самому всякими і публічними, і приватними ділами турбуватися. — Добре б я вийшов, коли б на других здався. Треба, бачиш, щоб хазяїна і собака знала. Добрий хазяїн ізбере, а поганий розгребе. Без хазяїна, кажуть, і двір плаче, а мій двір — це цілий край. — Та воно так. А я все-таки дивуюся не тільки твому розумові, але й твоїй пильності та роботячості. — Розум Бог дає, а пильність сам чоловік мусить придбати. Очам страшно, а руки зроблять! — І веселості тобі не бракує, все вмієш щось таке доповісти, що чоловікові відрадніше стане. — Таку вдачу Бог мені дав. — Молодець ти, Іване Степановичу, їй-Богу, молодець. — Тому ще й жінки не зрікаюся, — відповів, усміхаючись, гетьман. Вони збиралися скоро йти спати, та забули про цей добрий намір. Розбалакалися. Кочубей не виговорився перед донькою; рад був виговоритися хоч трохи перед гетьманом. Надто вже багато накипіло в його душі. Почував себе великим грішником, а заразом людиною безталанною, котрій годиться усі гріхи простити. — Кажеш, Іване Степановичу, що ти ще й жінки не зрікаєшся. Га, що ж, — женися, хай тобі Бог помагає, погуляємо на твойому весіллі. Мазепа поклав йому руку на коліно і, вдивляючися в очі, говорив ніби з жалем: — Женився би, так вороги не дають. Завидують щастя, кажуть, досить з тебе булави, а дівчину не лови, другому остав. Слова ці були вимовлені так щиро і просто, що ними зворушився Кочубей. — Іване, — сказав, — товаришу мій і добродію! Коли це ти до мене п'єш, так, їй-Богу, гріх береш на совість. Не хочу я щасти твойому стояти на дорозі і не хочу, як ти сказав, зав'язувати світа своїй доньці. — Він поправився на канапі і відкашельнув. Видно, не легко було говорити. — Щоправда, є деякі перешкоди, і ти не сердься на мене, коли я тобі їх нагадуй та ще в твоїй гостинній хаті. Правди не затаю. — Які ж вони? — ІЦе питаєш? А твій вік і те, що ти хресний батько Мотрі. Але ж, славити Бога, ти не одного молодця заженеш у козячий ріг, а про друге діло хай турбується церква, а не ми. Дозволить митрополит чи хто там, значиться, можна, і годі. Довго я над тим думав і додумався до того, що тобі кажу, так як мені Бог. Гетьман не спускав ока зі свого товариша. Знав його, як самого себе. Відчував, коли він щиро говорить, а коли нещиро. Тепер Кочубей не брехав. Значиться, він того невдалого нападу на Бахмач не мішався, може, навіть не чув про нього. Те, що один з полонених зізнав, осталось тайною, а сама сутичка з гільтаями, котрих виполошено з ліса і розгромлено, то була така звичайна річ, що нема чим і дивуватися. Гетьман надумувався хвилину, що йому робити, чи подякувати Кочубеєві за його щире слово, побажати доброї ночі і йти, чи, може, користуючися щасливою нагодою, отсею, як здавалося, доброю і непідступною розмовою, виявити йому правду і пустити діло на чисту воду... Знав, що Кочубеєві прикро буде почати тую правду, але розумів, що колись тую прикрість треба буде йому зробити, а нині, може, краще, як коли... — Отже! — і гетьман взяв Кочубея за руку. — Дякую тобі, товаришу, за твоє добре слово. З того, що ти сказав, догадуватися можна, що не противишся мойому подружжю з Мотрею Василівною. Це для мене річ важна, бо не гадай собі, що я на старі літа захотів молодого женихання. Борони мене Боже! В мене намір поважний, навіть дуже поважний, бо не слід гетьманові Мазепі грати ролю смішного коханця. Я не молодець, але серце в мене гаряче, по щирості тобі кажу, я Мотрю люблю, вона мені теж призналася в любові, гадаю, нещастя з нашого кохання не буде. Кочубей понурив голову і слухав. Він уже освоївся з гадкою, що годі довше противитися гетьманові і Мотрі. Хочуть — хай їх Бог благословить. Треба раз і Любов Федорівну приборкати, бо так дальше не може бути. З Мазепою не виграєш справи. Він ще ніколи не програв. До того чи не краще мати зятем гетьмана, ніж якогось там молодого чоловіка, котрий хтозна, чи й полковницького пірнача доскочить. Тому-то Кочубей щире притакнув словам Мазепи. — І мені здається, що з вашого кохання ніякого лиха не буде, — сказав. — І ще одно, — почав тоді гетьман. — Не забувай, що багато лиха буває на нашій Україні, коли гетьман не оставить сина, і то гідного сина, не такого, як Юрась. Може, мені Бог не відмовить тої потіхи, а не маю ніякої причини боятися, щоб син Івана Мазепи і Мотрі Кочубеївни був ледащо. Така розумна мати виховає його на гарного наслідника Івана Мазепи, хоч би я скорше очі замкнув. Отеє і є тая причина, котра дає мені сміливість жадати в тебе доньки не тільки як жінки для Івана Степановича, але також як дружини для гетьмана Івана Мазепи, котрий про те тільки і дбає, щоби свій край вивести з хаосу на широкий і певний шлях і щоб йому раз забезпечити будучність. Що ж ти на це? — Знаєш, Іване Степановичу, коли маю тобі правду сказати, то я про те й не думав. Мені здавалося, що ти свого небожа, Войнаровського, рад бачити своїм наслідником на гетьманстві. — Ближча сорочка, як кожух, і ближчий син, як небіж, хоч би й такий любий мойому серцю, як Андрій. — Це правда, і я тебе аж тепер добре розумію. — Не розуміють мене люди, мій ти товаришу, і, мабуть, не скоро зрозуміють. Їм і мої багатства, і моє значення, і навіть церкви, котрі я для Божої слави побудував, — сіллю в оці. Чи ти чув, що отеє за несподіванку готовили вони для мене? — Герцогство? — Піп герцогство, це стара дурниця, — хотіли напасти на Бахмач! — Напасти? На Бахмач? На гетьманський двір? Ні, чогось такого я навіть подумати не смів. Всяке в нас бувало, а про таке не чув. Мазепа бачив в очах Кочубея не тільки велике здивовання, але й гнів. Як же така зневага! Як стануть нападати на гетьмана, то що ж тоді за безпека буде для генеральних старшин. — Ні, Іване Степановичу, це, мабуть, тобі хтось таку байку сказав, щоб піддобритися. — Хтось, а чи знаєш ти, хто? — Хто такий? — Чуйкевич. Кочубей ухам своїм не вірив. — Чуйкевич? Ні, цей брехати не вміє. Це чоловік правдивий. Кажи, як воно було? — Нема що багато розказувати. Чуйкевичеві прийшло на гадку перешукати ліс, отой, знаєш, з озером, праворуч, як їхати з Бахмача в Батурин, ну і витровив банду, яка готовилася до нічного нападу на мій двір. — Ні, се така дивасія, що я нині і не вену, — аж хрестився перестрашений Кочубей, — І подумай, Василю, — говорив дальше гетьман, — що з того могло вийти. Не тільки сором, — іще який! — і не тільки пролив крові, бо мої сердюки не дармували б, а Петранівський на те тільки й чекає, але що могло статися з Мотрею? Вона тоді тяжко недужа лежала, могла переплатити здоровлям. — Життям, — поправив Кочубей. — Отже, бачиш, а подумати, що вони хотіли викрасти Мотрю. Кочубей руками вхопився за голову. — Що ти кажеш, Іване Степановичу? — питався, не довіряючи собі. — Те, що чуєш, — відповів гетьман, — Але ти не бентежся. Дякувати Богу, небезпеки нема. У мене кріпка сторожа. Кочубей не міг заспокоїтися. — Боже мій, Боже! — повторяв, ходячи по кімнаті. Гетьман ще раз захитався, чи розкрити перед ним цілу тую погану справу, чи замовчати. І ще раз рішився, що колись сказати треба і що нині краще, ніж коли. — Та на тім, бачиш, не кінець. Заспокійся і послухай решти. Не говорю, щоб сердити тебе, а тому, що мусиш усю правду почути. Тих гільтаїв наслала на мій двір Любов Федорівна. Кочубей вліпив у гетьмана очі, великі, блудні, безмовні, закліпав повіками, замахав руками і, як довгий, повалився на землю. Гетьман розпинав на нім жупан, сорочку, розв'язав пояс і чутив водою. — Андрію! — гукнув крізь двері, разом з Войнаровським поклали безпритомного Кочубея на ліжко. Гетьман лишився при нім, Войнаровський побіг по медика. — Тільки вважай, щоб не стривожити Мотрі. Її того знати не треба. Медик довго порався, заки Кочубея до пам'яти привів. — Gott set Dank [51], — говорив, згинаючися перед гетьманом. — Тяжкий припадок, дуже тяжкий припадок. Серце і удар на мозок. Старий чоловік і не сильної конституції, добре, що на тім скінчилося. Ваша милість можуть кластися спати, ми тут з його милостію паном Войнаровським посидимо. Вашій ясновельможності треба шанувати своє дорогоцінне здоровля. Але гетьман не спішився слухати свого ляйбмедікуса. Не відступав від ліжка хорого, поки цей не заспокоївся і не вснув. Тоді пішов. Я, КОЧУБЕЇХА — Зв'язала мене доля з Кочубеями, — говорив до себе гетьман. — Де яке лихо, там і Кочубей. От і тепер. Двоє їх лежить у дворі, а ти ще тайну тримай, щоб не довідалася Мотря. Самі тайни. Га, що ж? Наварив каші, тепер їдж! Але що робити з Любов'ю Федорівною? Нема що, треба повідомити її, скажу, що Василь Леонтійович занедужав, і заспокою, шо небезпеки нема та що він завтра, мабуть, додому верне. А завтра знов пішлю таку саму вістку, і так, доки треба буде. Щоб тільки не скортіло їй відвідати хорого мужа. До доньки не приїхала, бо гнівається з нею, а до чоловіка, може, приїде. Що тоді робити? Як цей приїзд пояснити Мотрі?.. От біда мені з Кочубеями! Але Кочубеїха не приїхала. Вона вперто трималася свого: не поступитися Мазепі і воювати з ним до самого кінця. Цей кінець вона уявляла собі не інакше, як поваленням гетьмана і засланням його десь у далека Сибір. На його місці бачила не кого другого, а свого чоловіка, Василя Леонтійовича Кочубея, "гетьмана зъ войскомъ ихъ царского пресвътного величества Запорожскимъ". Чого-то не гадає собі чоловік! Любов Федорівна немало затривожилася вісткою про недугу Василя Леонтійовича. Він, щоправда, часто западає тепер на здоровлю, а останніми часами таки дуже подався, особливо після тієї пригоди з Мотрею, бодай би її Бог того не пам'ятав! А все-таки до гетьмана поїхав здоровий і — нараз уже й вернути не може. Або схвилювався надміру, розмовляючи з гетьманом про Мотрю, або з'їв щось чи випив недоброго. Отся друга гадка більше їй припала до вподоби. А вже ж Мазепа до всього спосібний, підсипав чогось до страви або до чарки, і Василь Леонтійович занедужав. Щоби від того вмер, — не гадала, бо Мазепа не такий дурний, щоб душегубство в своїй власній хаті чинити, але пошкодити здоровлю він може. Любов Федорівна не вірила тому, а все-таки вмовляла в себе, що воно так, бо з того вимислу могла бути для неї неабияка вигода. Сказати тільки; доньку пірвав, а батькові трутки підсипав, чи треба більшого злочинця? У підходячий мент може воно дорешти принизити нелюбого гетьмана в старшинських кругах, а як треба, то й серед народу. Старшинські круги! І Любов Федорівна переходила в гадках не тільки генеральних, а й полкових старшин, пригадуючи собі, коли хто з них і якого добра або зла зазнав від гетьмана Мазепи. Для кращої пригадки добула ящик, в котрім чоловік переховував чорновики своїх листів до всіляких визначних людей і оригінальні листи їх до себе. Пам'ять може милити, а що написане пером, того не витягнеш волом. Любов Федорівна перечитувала старі листи, неначе історію свого чоловіка від незначного канцеляриста до генерального судді і стольника його царського величества. Яка висока драбина! "Мосцъ пане полковнику комонный, велцъ мосцивий мой пане! Листь в. м. мосцивого моего пана зъ ласкавимъ одоззомъ, и гостинець два пасы ременю донесены мнъ суть: за що покорнъ дякую в. м. моєму мосцивому пану. Відомостей жадныхъ до ознайменья годныхъ на сей часть не згодилося. Кончу теды сеє моє писанье, отдаючи мой найнижшій в. м. поклонь, й затымъ зостаю вашой мосци моего мосцивого пана зычлывым слугою В. Кочубей. Зъ Батурина, генваря 27, року 1679". До кого воно писане, до гетьмана якого чи до царського воєводи? Де там! До комонного полковника Новицького! Який принижений тон, яка покірливість перед звичайним пірначем! А вже ж оцей гостинець "два паси ременю", за котрий так щире дякує Новицькому Кочубей, ні, це нині щось прямо неподібного до правди! Смішно, та й годі. "Мостипане Кочубей, вельце мни зычливый пріятелю й куме! Въдомость оть вашей милости мостипане присланая о смерти вельможного его милости пана Симеона гетьманича, полковника Стародубовского, полная жалю й фрасунковъ, не листовныхъ пріятельскихъ отвътовъ, але великого по мнъ вытягаетъ плачу... рачъ доложити яснъвельможному добродъеви, абимъ и я при похоронъ на назначеное мъсце моглъ быти притомнымъ, й просити покорнъ мнъ панского его на тое позволенья. Затымь милостивой ласцъ й пріязни вашей мости моего милостивого пана себе полъцаю. Зъ Переясловля, Іюня 12 дня, року 1685..." Хто ж це до Василя Кочубея пише, хорунжий який, чи сотник охочекомонної сотні? Де там! "Зычливый всего добра пріятель й повольный до услугъ, Леонтій Полуботокъ, полковникъ войска ихъ царского пресвітлого величества Запорожского Переясловскій". Ось яка різниця! Земля і небо! І всього за 5 літ така переміна! А ниці? Куди там нині до минулого! Нині Василь Кочубей перзона, перша по гетьмані. По гетьмані!? І доки йому давати себе затемнювати тій гетьманській фігурі. Пора наперед, пора! Любов Федорівна турбувалася невдалим нападом на Бахмач. Усе було приготоване так гарно, здається, і не мож краще, і не вдалося. Мотрю мали привезти не додому, а переховати у якомусь певному місці, сповіщаючи Кочубеїв, що вона є і буде віддана за викупом. В такий спосіб мали бути затерті сліди, котрим Любов Федорівна походила. Прямо харцизи на свою руку напад зробили, сподіваючись доброго окупу, і годі. А рівночасно з Мазепи була би зірвана личина. Весь світ довідався б, що він спосібний навіть доньку від родителів пірвати, та ще від яких! Від Кочубеїв!! Любов Федорівна пригадувала собі цілу історію з Мотрею, від приїзду гетьмана, аж донині, лиха була на себе, що сама не відвезла доньки в монастир, а післала отсі дві мацапури, що навіть такого марного діла не припильнували. За те й посидять собі в монастирі не менше як до Великодня, нехай попостять трохи, будуть їм краще Кочубеєві хліби смакувати. "Не треба було, — міркувала собі Любов Федорівна, — робити ніякої тайни, а явно-славно в днину відвести доньку в монастир. Не було б такого припадку. Бо невже ж це сором? Чи одну панночку з найкращих родин у черниці віддавали. І зацні матрони ішли туди. Перша — гетьманова мати. Кажуть про неї, що вона чарівниця, навіть до царя такі вісті доходили, а вже ж таки ігуменя, хоч син гетьман. Могла й Мотря Кочубеївна ігуменею стати. Всьому лиху винен Василь. Він настоював на тому, щоб потаймиру ціле діло робити, а Любов Федорівна притакнула лиш тому, щоб гетьман не довідався,де Мотря, і не добув її. А тепер, гляди, вона таки в нього. "Але, — сказала собі Любов Федорівна, — не дочекає він, щоб я за нього доньку віддала, гори порушу, а на своїм поставлю!". Її міркування перервав приїзд коршмарки. Кочубеїха кликала її. Вірна дорадниця й помічниця приїхала позиченим берліном в новій шубі, з великим ковніром, щоб її не пізнали, бо й сама те гаразд розуміла, що негарно Кочубеїсі з коршмаркою в потайні діла заходити. Замкнулися в окремій кімнатці і перешіптувалися. — Недобре ви діло підготовили, — нарікала Кочубеїха, — а я вас так дуже просила, щоб як-будь не починати, бо діло велике й важне. — Підготувала я його, як своє власне, та лихий Чуйкевича наслав. Недаром його Чуйком прозивають. Чує, як трава росте. Де ж кому до голови могло прийти, щоби він ні з того ні з сього, такий ліс, куди зимою хіба яка собака за зайцем забіжить, перешукувати взявся. — Пропало. А тепер уважайте, щоб не викрилося, що я про це знала. Я собі того не бажаю. — Я про те з ніким не балакала, лиш з отаманом, а то чоловік певний, і він, як чую, втік, і не зловили його. — То гаразд. Усе можна, але зосторожна! — навчала Любов Федорівна шинкарку. — Ваша милість не потребують мені того казати, вірнішої і розсудливішої помічниці та довірниці, як я, ваша милість і зі свічкою не знайдуть. — Не сумніваюся і даром того не хочу. — Я не для нагороди милості служу, а з великої зичливості і вдячності за все добро, якого я від ясновельможних панів зазнала. Але що ж ти з Мазепою пічнеш, коли, видно, йому сам чорт помагає. — Гадаєте? — Хто що проти нього задумав, тільки пальці собі попік. — Себто, — Досить пригадати діло Михайла Галицького, Семена Троцького і ченця Соломона. Здавалося, люди недурні, не поривалися з мотикою на сонце, а дивіть, чим скінчилося. Вони винуваті, їх покарали то на смерть, то на Сибір, а гетьман вийшов білий, як серафим. Та ще й Полуботки тоді потерпіли. — Військовий суд присудив відібрати від обох Полуботків маєтності й держати під доглядом варти. Тямлю, бо мій засідав у тому суді. — Ох, тяжкі то були часи, милосте ваша, і голод, і морове повітря, і саранча налітала. Аж до самого Стародуба весь хліб у полі з'їла, дохла,і такий сморід розходився від неї, що аж згадувати прикро. Прихильні до гетьмана ченці та попи казали, що це кара Божа за те, що народ свого гетьмана не шанує і що нібито й на крилах сарани написано "кара Божа". До того ще й пожежі пішли, натерпівся народ. Кочубеїха слухала й притакувала головою. — Кара Божа. А чому ж Бог перше такими карами нас не карав? — Не знаю. А пригадаймо собі Петрика. Здавалося, чоловік мудрий, учений. І татарів мав за собою, а гетьмана таки не поборов і ще головою своєю наложив. — Не політичне брався до діла. — А які спокусливі листи писав на Україну. Аж любо було читати. То Петрик. А Стародубець Сусла. З добрим виказом на гетьмана до Москви ішов, а вернув у Батурин на тяжке мордування. Ще нібито вийшло таке, що Мазепа дуже милосердний, бо дарував йому життя. — Фарисей! — мало не крикнула Любов Федорівна, а коршмарка вичислювала дальше. — Не дуже-то давно, як пан Данило Васильович Забіла, бунчуковий товариш, разом з гетьманським двірським чоловіком Андрієм Солониною та з попом Леонтієм до боярина Шереметєва з доносом на Мазепу дібрався... Пригадує собі, ваша милість? — Ще би ні; це ж недавно було, літ яких шість чи сім. Здавалося, зловили щуку. — А щука все-таки вискочила з сітки і плаває собі безкарно й досі. А тамтих, як собі ваша милість пригадують, судили, мордували і на смерть присудили. Але гетьман, як до приказу цей приговір військового суду посилав, то додав до нього милостиву пільгу — помилурав їх. І знову вони чорні, а він білий. — Лицемір! — І так воно кождого разу бувало. Тому-то я й говорю, що Мазепі сам чорт помагає. — Доброму чоловікові не поможе. — Бо добрий на таку дорогу не піде... Давали своїм язикам волю. В Кочубеїсі злість накипала. Помста не давала їй спокою. Безуспішні затії пошкодити гетьманові підштовхували її, додавали охоти доказати цього, що не вдалося дотепер нік ому. Вона ближче підсунулася до своєї дорадниці і, великим пальцем правої руки показуючи на ліву долоню, заявила рішучо: — Скорише мені тут волосся виросте, як я своє дарую. Мотрю відберу і віддам за кого схочу, а тоді прийде черга на решту. Я не який там Забіла або Солонина, я Кочубеїха! РОЗЦВІТАЙТЕСЬ, КВІТКИ! — Мотре, сонце моє! — бриніло Мотрі в ушах. Значиться, гетьман не зрадив її, його любов — це не була химера, за котрою вона, як дитина за соняшним кружальцем, по хаті гонила. Гетьман любить її. О, як весело жить! Минай скорше, зимо, розвивайтесь, луги, розцвітайтесь, квітки, вертайте, птахи, з далеких країв, співайте пісню радості й кохання, — Мотря хоче щасливою бути! Люди завидували їй дворів, ланів, багатства, а не знали, що до неї щолиш тепер усміхнулося щастя, щолиш тепер, колі вона, ніби з-поза гробу вернула. Як дивно! Розмова з батьками, їзда в монастир, нічний напад невідомих людей, млин, мельничка й мельник, вовки і — врешті Бахмач, усе те являлося перед нею, як оповідання бабусі в зимовий, довгий вечір про давні-давні часи. Видно, все те треба було перебути, щоб увійти до святині щастя, видно, щастя — це таке добро, за котре треба заплатити терпінням. Потерпить. За тою мрію, яка явилася перед нею так несподівано, як веселка після бурі, вона готова терпіти Бог вість які муки, бо без неї нема її життя. Що значать достатки і вигоди, багатства і дорогі вбрання, навіть почесті та значення, коли нема перед тобою намірів великих, сподівань небуденних, мрій неосяжних. А те все давав їй гетьман, голова держави, начальний вожд козацького війська. Читала і слухала розмов про середньовічні романи, про лицарів хоробрих і жінок вірних, про непереможне кохання, котре поборює всі ворожі сили, і вірила, що і її життя — це також один з тих романів, а вона одною з героїнь. Серце її переймалося коханням, свобідним від буденних турбот, а душа рвалася в казкову країну лицарських змагань. Жити коротко, але гарно; бути хвилину щасливою, але дуже; згинути, але славно, щоб про тебе згадували люди, щоб ім'я твоє було — ніби пісня. Розвивайтесь, луги, розцвітайтесь, квітки; Мотря хоче щасливою бути! Вона чула, що перемінилася в собі. Другими очима дивилася на світ. Бачила не одно, чого перше не помічала і в людях, і в природі. Перше люди пересувалися перед нею, як образи, стрибали, як кукли у вертепі, вона бачила їх поверху, не вдумуючись в їхню вдачу, не питаючися, як вони чують і що собі думають. Тепер цікавилася усім, навіть старим медиком. Тепер і маму свою розуміла краще, горду, самовласну, сотворену не до послуху, а до панування. Що ж вона завинила в тому, що не може побороти себе? І чим більше вчувалася в людей, чим більше їх розуміла, тим більше прощала їм. Вони люди! Чи тую переміну спричинила в ній важка недуга чи сильна любов? На це питання відповісти не вміла. Може, одно і друге. Знала, що любить, уперве в життю любить, палко і кріпко, непереможно. Розвивайтесь, сади! Перша спроба встати, щоб побачити гетьмана, не вдалася. Вдруге вставати не поспішалася. Ждала, аж лікар сам позволить. Ніколи не була такою терпеливою, як тепер. Жадібно ловила кожду вістку про гетьмана з уст тітки Лідії і від свого чури. Про недугу батька не знала; затаювали перед нею. Кочубей лежав у далекій бічній кімнаті. На другий день після серцевого припадку хотів уставати і їхати. Казав, що вже геть подужав. Але гетьман ніяк не згодився. — У мене ось яка гадка, — говорив гетьман, — попросимо, щоб до Бахмача приїхала Любов Федорівна зі своєю доброю сестрою Марією і відсвяткуємо Різдво у мене. Гарно буде, весело. Сподіюсь, приїдуть бурсаки і спудеї з вертепом, будуть співати канти й кантики, заколядуємо собі, пригадаємо давні часи, коли то ми ще могли семейним життям жити, не знаючи важких публічних обов'язків. Кочубеєві всміхалася така гадка. Не турбуватися гостями, не перебувати цілої тої святочної баталії, яка дожидала його в Батурині, хіснуватися правами гостя в гетьманському дворі — це було б, дійсно, дуже вигідно для нього. Христове Різдво, може, б таким чином перемінилося в свято замирення гетьмана з Кочубеями. Він вислухав того гарного проекту і тільки головою похитав. — Не знаєш ти, Іване Степановичу, моєї дружини. Вона ніяк не згодиться святкувати Різдва в чужій хаті, — не хотів казати "в Мазепи". — Так тоді жаль, — відповів гетьман, — великий жаль. Про себе не кажу, але про Мотрю. Вона, мабуть, уперве святкуватиме окремо від своїх родителів, а такі перші спроби викликують звичайно сумний настрій. Це для неї тепер небажане. Їй треба радості, не смутку. — Усім нам треба радості, не смутку, — додав, зітхаючи, Кочубей, — Радість треба носити в душі. Хто її в душі не має, у світі не знайде. — А якщо світ тую радість, що в душі окривається, наверх пустити не хоче, як він ЇЇ, ніби в тюрмі тримає. — На те ми, Василю Леонтійовичу, й мужчини, щоб тую гарну полонянку з ворожої неволі визволяти. — Так гадаєш? А мені бачиться, що я вже на такого лицаря застарий. — То зле, що воно тобі так здається. Значиться, добровільно складаєш оружжя і здаєшся. Це не по-козацьки, не по-лицарськи. Не такі старі, як ми з тобою, радувалися життям і творили великі діла. І в мене, як бачиш, не дуже-то кріпке здоровля, а все ж таки я не подаюся. Ще моя пісня не доспівана, кажу собі. — Так, так, я подивляю тебе. А все ж таки позволь мені розпрощатися з тобою, подякувати тобі за добру гостину, попросити прощення за тую турботу, яку, не хотячи, зготував тобі, й вертати додому. — До Любові Федорівни, — завважив гетьман, — Ось, бачиш, яку-то силу мають над нами жінки, як вони притягають нас до себе. Кочубей махнув рукою: ет! — Але я ще раз раджу тобі, Василю Леонтійовичу, не піддавайся ти тій силі. Борони себе. У жінок є звичайно охота відтягати мужів від публічного діла" бо для них найважніша річ — хата й родина. Мужчина любить творити, творити й руйнувати, жінка хоче зберігати те, що є, щоб воно не пропало для неї та для її дітей. Але бувають жінки, що мають якраз противну, не жіночу вдачу: люблять воювати і не люблять миру. Їм замало того, що мають, хочуть більше, багато, дуже багато, — усього! Чи не з тих-то, не обиджаючи тебе, Любов Федорівна? — Можливо. Вона сильної вдачі. Знаю її хиби, але не можу також відмовити їй великих чеснот. Людина здорового ума і невсипущої праці. Коли я нині числюся багатим чоловіком, так це у великій мірі її заслуга, бо чим більше багатство, тим легше його змарнувати, тим більша і турбота. Любов Федорівна велику пайку тієї турботи брала на свою голову, і того я їй не можу забути, щоб не бути невдячним. Ось чому, Іване Степановичу, совість моя велить мені не в одному потурати своїй дружині. — Не в одному, та не в усьому, Василю. Є діла, до яких жінкам не мішаться. Ти знаєш, що я маю на гадці. — Догадуюся. — Так тоді не потурай Любові Федорівні у тому, що може попсувати нашу дружбу і пошкодити будучності нашій. Покажи себе мужчиною. — Постараюся. — Найкраще про цей невдатний напад на Бахмач ти їй не згадуй, тільки пильно вважай, щоб вона вдруге чогось такого не зважилася зробити. Ти знаєш, що я чоловік не мстивий і не кровожадний. Пригадуєш собі, як звичайно, військові суди судили на смерть тих донощиків, що на мене всякі наклепи до царя посилали, а я їх прощав. Тим паче хочу простити матері щире любимої мною Мотрі, тільки щоб вона раз свою діяльну вдачу спрямувала на інший шлях. Чимало доброго може робити така жінка, як Любов Федорівна. — І я не чого другого хочу, — відповів, прощаючися, Кочубей. Їдучи в вигідних гетьманських санях на м'ягких подушках, в медвежих іщбах, він роздумував над усіми тими питаннями, котрі турбували його стару голову. Бачив один тільки вихід — замиритися з гетьманом, віддати за нього Мотрю й доживати віку не тільки як генеральний суддя і один з найбільших багачів, але також як гетьманський тесть. Перед ним рисувалася приваблива картина тих почестей і того значення, якого він буде зазнавати в старшинських кругах, як найближчий до гетьмана чоловік Разом із тим губилася охота вхопити булаву в свої руки Булава — річ приваблива, це безперечно, але й важка і хто його зна, чи на старості літ, та ще в таких важких часах, як теперішні, дав би він їй раду. А так — хай турбується Мазепа, а Кочубей буде собі жити в почестях і шані. Коли б це тільки хотіла раз зрозуміти Любов Федорівна І Кочубей укладав собі проект розмови з нею на тую преважну тему. Пригадає їй, як марно кінчилися всі спроби підкопати довір'я царя до гетьмана і як зле виходили на тім всякого рода донощики, хоч, безперечно, з голими руками вони на гетьмана не поривалися. Пригадає тії муки, яких вони зазнавали на судах, і той сором, тую маєткову руїну, яка спадала на їх жінок і дітей Невже ж вона зважиться наражувати його, себе й дітей на таку сумну долю? Невже ж вона не бачить, що він, Кочубей, постарівся і западає на здоровлю, невже ж вона для заспокоєння своєї жадоби честі і власті виставить на небезпеку його життя?.. Днина була зимна, але погідна Небо ясне сніг лискучо білий, видно було далеко кругом Гетьманська шестерня швидко лишала за собою недовгий шлях з Бахмача в Батурин. Перед Батурином вони наздігнали якісь великі сани з будою, котрі не хотіли вступатися, хоч фореси здалеку гукали: — Дорогу там для гетьманського поїзду, дорогу! Кочубей здивувався, хто це такий насміляється не зважати на гетьманський поїзд. Чи не який із царських воєводів або намісників? Дивувався в душі, хто б то з них тою дорогою їхав, не бувши у гетьмана в Бахмачі. Визирнув крізь шибу в дверях і — пізнав свої власні сани. Саме в тую хвилину миналися шестірня з четвірнею, і Кочубей побачив у своїх санях свою дружину. Дав знак рукою, і спинив обоє саней. Добув з кишені декілька червоних, нагородив гетьманську прислугу і пересівся до жінки. Гетьманські сани тим часом помчали, ніби їх буря пірвала, у Бахмач. До столиці не було вже далеко. Вже на обрію зарисувалися високі мури й башні гарної твердині, на котру Кочубей залюбки дивився, не раз жалуючи, чому її не підновляють і не скріпляють. Звітався з жінкою, обтулив ноги, відсапнув і, не чекаючи, аж вона стане розпитуватися, казав, що гетьман здоровить її і бажає веселих свят. — Як хоче побажати, то хай потрудиться до нас, недалека дорога. — Іван Степанович святкує сего року в Бахмачі. Втомився дуже, хоче відпочити. — Належиться йому відпочинок, хоч би й вічний, — відповіла, відкашлюючи, Любов Федорівна. Кочубей змовчав. Хвилину їхали безмовно. Любов Федорівна знову кашельнула і обтерла хустиною губи: — А Мотря? — Ще лежить. — Видно, добре лежати в гетьманській постелі. — Так про свою рідну доньку говориш? — Вона кращого слова не гідна. — Гідна. — Негідна, — і вони незчулися, як стали перемовлятися з собою. Але, на Кочубеєве щастя, в'їздили в Батурин. Люди побачили гетьманські сани, ставали й кланялися в пояс, хто їхав, здалеку вступався, щоб не прогнівати достойної парсуни. Кочубей зліз перед генеральною канцелярією, Кочубеїха поступила провідати сестру, котра все ще нездужала. — Ти з хутора? — питалася Марія Федорівна. — З хутора. Рибу на свята ловили. Ділила. Вертаючи, стрінула Василя Леонтійовича. — Що ж він, здоровий? — Мабуть, подужав. Певно, щось недоброго з'їв або випив. — Не кажи того. Не годиться. У гетьмана й не добре? — Як для кого. Марія Федорівна підняла очі до ікони. Любов Федорівна глянула на неї спідлоба. — Хоч би ти, сестро, мене розуміла, а то й ти за ними руку тягнеш. — Не за ними, а за правдою. — Себто, по моїм боці брехня. — Того не кажу, але й Бога гнівати не хочу, хоч у тебе на ласці сиджу. — Хто тобі говорить, що на ласці? — Сама це бачу. Сестри не договорилися до нічого, і Любов Федорівна ще гірше лиха приїхала в двір. Василя Леонтійовича ще не було, а вона спішилася побалакати з ним на розум. Знала, що з кождої гостини в гетьмана вертав прихильно настроєний до нього, і треба було нових аргументів, щоби знов переробити його на своє. Василь Леонтійович, людина м'ягка й добросердна, хитався поміж гетьманом і своєю жінкою, схиляючись то на його бік, то на її, залежно від того, під чиїм впливом оставався. Любові Федорівні хотілося якнайскорше перехилити чоловіка на свою сторону, і вона не сумнівалася, що їй це вдасться, хоч, може, і не легко. Треба було нових, сильних аргументів. Ходила по кімнатах, відчиняла й зачиняла шафи й скрині, ніби тих аргументів проти гетьмана шукаючи. Стрінулися за обідом. Обід був пісний, але добрий, самі такі страви, що Кочубей любив. Напитки теж. То був перший крок, щоб його прихильно настроїти. І вбралася Любов Федорівна в ті вбрання, в яких він її бачив ще молодою і гарною. Це також мало своє значення. Мову достроїла до того. Говорила спокійно і м'ягко. — Гарної риби наловили нам сього року. Порозсилала я монастирям, знайомим, дав Бог нам, хай буде і людям. — Авжеж. Треба ділитися з ближнім. — Але ближні не діляться з нами. — Не мають чим. — Є такі, що мають. — Хто? — Хоч би перший гетьман. Кочубеєм щось підкинуло на кріслі. — Це вже ти не по правді говориш. Гетьман не раз присилає нам дарунки. Любов Федорівна всміхнулася. — Але почесті для себе тримає. — Яка ж бо ти, Любо! Пригадай собі, скільки то маєтків він виєднав для мене, а титулу стольника його величества я також не дістав би, коли б не він. — Підстольник, настольник, стольник, — говорила жартуючи Кочубеїха, — це добре для москалів, та не для нас. — А який же в нас може бути вищий "гонор", як генеральний обозний або генеральний суддя? — Гетьман, — відповіла, хитро всміхаючися, Любов Федорівна. — Але ж двох гетьманів нараз бути не може й не повинно. Як були, то було зле. — В тім-то діло, щоб не було двох, а один. Коли б ми такі-то вже добрі були, як ти про Мазепу гадаєш, то сказали б так: "Досить я носив булаву, а тепер маєш, носи ти. Ось що!" Кочубей розсміявся вголос. — Гарну ти штуку придумала, Любо, на диво гарну. Тільки нікому того не кажи, бо підіймуть на сміх. — Мене ще, славити Бога, на сміх не підіймали, а з тебе, хай тобі во гнів не буде, вже таки підсміхаються люди, а як довідаються про останнє, то таки за черева будуть братися, сміючись. Це було одно з болючих місць Кочубея. Він ніяк не хотів, щоб насміхалися з нього. — Що ж таке вони довідаються, щоби сміятися з Кочубея? — спитав, підкручуючи вус і поправляючи пояс. — Що? А те, що гетьман доньку у тебе пірвав, і ти навіть не домагаєшся її від нього. — Я тобі вже раз казав, що він у тому не причасний. Мотря сама приїхала до нього і занедужала. — Побачимо, чи віддасть, як видужає. — Побачимо. — відповів коротко Кочубей. Почував у душі гореч, ніби туди Любов Федорівна впустила гадючку, натякуючи про насміхи людські. Дійсно, поки ніхто не знає, що Мотря в гетьмана, поти й добре. Але що буде, як довідаються люди? Тайки не повінчаються, треба, щоб він її від родителів забрав, за їхньою згодою і за благословенням батьківським після гарного весілля, як звичай велить. А Кочубей про це і не подумав. І він знов захитався у своїм рішенню щире помиритися з гетьманом. Любов Федорівна догадалася, що перша атака зробила вилім. Атакувала дальше. Спокійно й лагідно, ніби навіть солодко, щоб не зражувати його до себе. — Дуже ти був хорий, Василю? — питала, зітхаючи й очі підносячи до неба. — Серцевий припадок. Гадав, не дочекаю до рана. Та гетьман, Войнаровський і лікар відкликали мене з другого світа. По добрій вечері, як ми з гетьманом пішли до моєї спальні й балакали ще по-приятельськи, зробилося мені погано. — По вечері, — кажеш, — І пили, певно, теж. — Авжеж, що випили трохи, але в міру. Гетьман багато не п'є. — І нікому не пошкодило, лиш тобі. — Нікому. — Дивно... Кочубей подивився на жінку. Догадався, що вона має на думці, і рішучо спротивився тому: — Ні, ні, ти вже задалеко, Любонько, заходиш, задалеко, І я тебе дуже прошу, щоб ти того нікому не казала. Дуже тебе прошу! Кочубей не вірив, щоб йому в Бахмачі чогось недоброго піддали, а все ж таки десь на споді душі заворушилося щось таке маленьке, поганеньке й питалося: "А може?" Як людина слабовольна й підзорлива, не міг опертися таким підшептам. Вони не скоро, а все ж таки переконували його. Боявся того й не хотів. — Ти, Любонько, — казав до жінки, — не дай Боже, ще здурієш на "пунті" Мазепи. Про що не пічнеш мову, а все на його звернеш. От і тепер почала про рибу, а скінчила на Івані Степановичу, аж смішно! — Він поправляв пояс і сміявся. — Уважай, Василю, щоби ти ще на кутні зуби не сміявся. — Отеє я власне тобі хотів сказати, жінко. — Ти? Мені? — Так, бо твоя ненависть до Мазепи спокушує тебе на небезпечні, навіть кари гідні вчинки. Любов Федорівна зжахнулася. Невже ж. гетьман довідався про все?.. Але зараз запанувала над своїм збентеженням і, закопилюючи губи, спиталася, ніби цілком спокійно і безжурно: — Так? Які ж то такі кари гідні, на твою гадку, вчинки поповнила твоя жінка, говори, будь ласка! — Пощо тобі казати, ти ж сама добре знаєш. — Нічого я не знаю, навіть не догадуюся, говори! Кочубей глянув на жінку і не знав, що йому казати. Вона так самовпевнено дивилася на нього, в її очах більше не малювалося ніщо, крім звичайної жіночої цікавості. — Чому ж ти не говориш? — принаглювала його. І він, забуваючи про обіцянку, дану гетьманові, розказав усе. Любов Федорівна вислухала цікаво, але спокійно. Дещо вона ніби не зрозуміла й казала собі повторити, а за той час обдумувала дальший план своєї кампанії. Кочубей дійшов до того, що Чуйкевич розгромив харцизів у гайку і не допустив до сорому і до тої великої небезпеки, яка могла стрінути Мотрю. — Що Чуйкевич такий хоробрий, — перервала Любов Федорівна, — того я ніяк не сподівалася. Дивний він собі чоловік. Я про нього іншої думки була. — А саме? — Саме, що він мужчина. — А невже ж то не мужеське діло боротися зі всякими свавольниками й розбишаками, небезпечними для публічного ладу і навіть для життя спокійних горожан. — Це друга річ, а я до того веду, що мужчина, як любить жінку, то й хоче її мати, а не зрікається для другого, хоч би й для самого гетьмана, правдивий козак не дав би був дівчини харцизам у руки, але не лишив би її для того старого грішника, от що! Чуйкевич зробив по-бабськи, а не по-козацьки. — Чуйкевич поступив по-лицарськи, — відповів рішучо Кочубей. — Як вірний свому рейментареві, він совісно виконав його приказ. Так воно й повинно бути. — Ах тая вірність! — аж скрикнула Любов Федорівна. — Вже вона мені горлом лізе. Вірність для заспокоєння прихотей старого женолюба, — гарна мені вірність! А помовчавши хвилину, вона спитала нараз: — Василю, скажи мені, чого ти тулишся до гетьмана, як судак до невода? Заскочений таким несподіваним питанням, Кочубей тільки очі й уста широко розчинив і не знав, що йому відповісти. Він розумів, що з хитрощами своєї жінки не справиться, бо вона все щось таке придумає, що йому навіть на гадку прийти не може. — Кажи! Чого ти тулишся до того Мазепи, як судак до невода? Бачиш, що він тебе ловить у той невід, що він з тобою зробить що схоче, і, замість боронити себе й нас, тулишся до нього, як безмовна тварина, аж гидко, дійсно гидко, Василю Леонтійовичу. — Ми відбігаємо від речі, — відповів Кочубей, ратуючи свою мужеську честь. — Тут важніші питання дожидаються своєї відповіді. — Для тебе, може, й важніші, а для мене важніша честь і будучність твоя і наша, виставлена гетьманом на "шванк". — Говори собі що хочеш і гадай собі шо хочеш, а, на мою думку, негарно ти зробила і недобре, насилаючи на гетьманський двір харцизів і горлорізів, щоб поривати Мотрю. Цього ще в нас не бувало! Такого казуса я собі не пригадую. Тямлю, як запорожці напали на грецьких купців, що зі своїми возами, наладованими дорогоцінним добром, їхали до Чигирина, й розграбували їх, тямлю, як якась запорозька ватага напала була на селітряні майдани, що були заведені нашими старшинами на річці Самарі, зруйнували їх і забрали волів, казани та всяке манаття, тямлю, як недавно тому ті ж самі запорожці наскочили були на царську казну, що віз капітан Суходольський, убили його й двох жовнірів, казну ограбили, а попа, що був коло капітана, покололи списами, але, щоби хто нападав на гетьманський двір, про таку сміливість я ще не чував. — Отже, й почув! — відповіла Любов Федорівна, вислухавши довгого речення з уст свойого мужа. Вона за той час рішилася, що їй дальше робити. Не відпекувалася, бо це не рішить діла, а признатися і присилувати мужа стати по її боці. Не відцурається він своєї жінки, не пішле її в монастир, до того він заслабий, куди там! — Отже, й почув! — повторила ще раз, усміхаючися лукаво. — І світ не завалився. Гетьман не Бог, і з ним боротися можна і треба, коли треба. Під Кочубеєм захиталася земля. Весь план, який він построїв, зводився на ніщо. Бачив, що з замирення з гетьманом нічого не вийде, бо Любов Федорівна хоче війни, не миру. Він кивнув безрадно рукою: "ет!" і пішов від столу до свого кабінету. Любов Федорівна пішла за ним. — Чого ти хвилюєшся, Василю? А побачиш, усе добре скінчиться, тільки не треба ставати нам в половині дороги, не треба показувати себе перед. Мазепою безсилими і готовими сповнити всі його забаги. Ми ж не Мазепині підручні, ти генеральний суддя і стольник його величества, тобі слід боронити своєї честі і свойого права. Здайся на мене, все на мене звали, я понесу й донесу, побачиш. Заспокійся, Василю. Василь Леонтійович з жалем глянув на жінку. Він розумів, що вона робить йому велику кривду, в його душі ворухнулося якесь зловіще, погане почуття, але не почував у собі досить сил, щоб опертися жінці. Треба було це зробити скорше, не треба було миритися з нею так скоро після припадку з Мотрею, коли ніхто не знав. що з нею сталося, чи жива вона, чи ні, і коли Любов Федорівна, почуваючи за собою вину, навколішках прощення благала. Тепер не те. Гетьман не схоче діла ставити гостро, хоч живого свідка має в руках. А не схоче з огляду на Мотрю, щоб не робити її сорому й не завдавати рани її серцю. Любов Федорівна скористується тим і поведе своє круте діло дальшими манівцями, а він безрадно буде дивитися на її роботу, болюче відчуватиме неправду, жалуватиме, що він такий слабий і нерішучий, і дальше буде хитатися між гетьманом і своєю крутою дружиною. Йому жаль зробилося самого себе, жаль своєї турботної старості, жаль тих спокійних днів і років, котрі міг ще прожити як високий урядовець козацький і тесть самого ясновельможного. — Чого ти так зажурився, Василю? — питалася Любов Федорівна, підходячи до нього. Ет! — відповів Василь Леонтійович і пустився скорою ходою з кабінету до своєї відпочивальні. ЩАСТЯ... Сонце пізно вставало. Несміливо розглядалося по стінах і, не огрівши їх, не розвеселивши, втікало й ховалося в сніги. Короткі дні, а ночі довгі-довгі. Що робити з ними? Звідкіль набрати тільки того сну? Думки? Та й вони не безконечні. І думку передумаєш серед тих довгих зимових, скучних ночей. Часом місяць зазирне в шибки. Місяцю-князю, лицарю блудний, мандрівниче безсонний, ходи, ходи до мене! Розкажи, що бачив у світі, скільки зір манив до себе, як з хмарами грався, як по безмежних просторах небесних до невідомих берегів плив. Місяцю, лицарю блудний! Ось, ось, ускочить у Мотрину спальню. Так хмари не пустили його. Ніби в невід зловили. Стривай, ти, ледарю старий... Може, цей місяць заглядав у гетьманову кімнату, може, бачив його думки? Про що він думає тепер? Про Морю чи про яку княгиню? Місяцю, лицарю блудний! Ось г зоря. Як сирота самотня, покинена, забута. Чого ж вона заглядає до Мотрі у вікно? Ніби розради шукає у неї, як у товаришки сумної. Зорі, чи й у вас там таке життя, як наше? — смутки, турботи, довгі, довгі ночі? Шум. Вітер садами колише. Ніби їм спати не дає, ніби з місця жене. Досить стояти, геть, геть! Дивіть, як я невтомно гуляю, гей же, гей же в танець! Дерева верхами хитають: "Не хочемо, ні. Лиши нас тут, ми до місця привикли;" — кланяються низько йому. Ублагали. На поля побіг. Шумить, розказує про щось. Як про минуле, то не цікаво, як про майбутнє, то так. До Мотриного вікна притулився, зітхає, стогне, скиглить. Ну, що ж тобі так важко, кажи! А може, ти Мотрину долю віщуєш? Віконницею термосить, наглить: вставай. Утікай звідси, втікай! Таким, як ми, немає хати на світі, немає домівки тихої нігде! Вічної туги дитино, великого бажання донько, пролетиш понад землею, як падуча зоря, котрої почин невідомий нікому, а шлях — це бездорожжя світів! Мотря знімає голову, бо подушки палять. Заглядає в вікно, чи не світа. Ні, ні! Тільки сніг іскриться, аж горить, як жемчуги в гетьманській булаві. Аж очі хапа. Як гарної Ноче, зимова довга ноче, коли ж кінець тобі? Насилу примкнула повіки. Не піднесіться, — так... Чорно. Ніби дими обмотали світ. З димів Любов Федорівна виринає, як образ із хмар: "Мамо!" "Геть від мене, недобра донько, я не мати тобі!" О, ноче, коли ж кінець, тобі? І знову темно, знов дими, а з них Іван Васильович виходить. Блідий, затулив уста. "Чого ж ти так терпиш, Чуйкевич?" "Люблю тебе..." О ноче! Остров, кругом вода, на острові вежа, у вежі безталанна царівна. А лицар кругом озера їздить, лунають підкови сталеві: Лус-лус-лус-лус. Вода глибока, мовчалива, бездонна, — цить! Соняшні зайчики бігали по стінах, теплі відблиски огню клалися по долівці, чути було, як на подвір'ю суєтилися люди... Ох, як заспала Мотря! Але рада, що день, а день. Побачить тітку Лідію, може, лікар встати позволить і — побачить Його. Лікар позволив. Не просила, сам казав, що може нині встати. — Ясна панночка перебули хоробу без комплікації, і довше лежати нема рації. Який же він смішний! Як він довго говорить, і кланяється, ніби той трач, що його дітям стружуть і на полиці кладуть, щоб хитався ніч і день. Але людина гарна він, цей лікар. Совісно діло своє сповнив. — Спасибі вам, пане лікарю! Великої турботи я вам завдала, правда? — Турботи? Я лиш обов'язок сповнив. Бог поміг, не я. Всі ми в Божих руках. Що наші ліки супроти його сили? — Так... Ще раз поклонився, побажав доброї днини і вийшов. Встала. — Та й залежалася я. Ось-ось і Різдво. Як той час скоро біжить, хоч бувають такі довгі години. Вбиралася, роздумуючи, що таке час, аж розсміялася. Перше їй такі питання не приходили на гадку. Перше... Де ж її вбрання? На кріслі оксамитний контушик, горностаями підбитий, лежить. Новий, щолиш з ігли. Та й гарний! Це, певно, гетьман для неї придбав. Але Мотря не вбере його, аж гетьман скаже. Хай попросить. Треба ж дорожити собою. Дорожити? А не приїхала ж вона сама до нього... і Мотря облилася гарячим рум'янцем... Приїхала, ніби її буря пригнала, вночі на мельникових санях, самотреть [52]. Так іноді вітром гнана птаха крізь вікно в хату влітає і довго-довго б'ється, не потрапляючи в те саме вікно, поки її не зловлять, і — як добрі, то випустять на волю, як ні, — то головку скрутять. Життя! Краще не думати про нього і жити. Заплющити очі і йти, все вперед. Вперед? Або ж ти знаєш, що це — дійсно вперед, може, стоїш на місці, може, вертаєшся, звідкіль прийшов, а час іде. Старієшся, ось одно певне. Життя!.. Недуга розніжила Мотрину душу. Довге перебування з собою привчило її дивитися вглиб. Але контушика вона все-таки не вбере, — аж він попросить її. Вбралася в своє звичайне вбрання. Навіть намиста не почепила. Не треба прикрас. Хай любить її такою, як є, або хай не любить. Як схоче. Вдиратися в його серце не гадає. Соромно, що вдерлася у двір. Може б, краще було в монастир. Ні, ні, ніяк ні! Перед нею життя. Жити, жити треба! Треба виспівати пісню, котру чує душа, пісню неосяжних висот. Може, вона й сотворена до того, до того співу, що його люди не чують, забули, затуркані гамором буденним. Глянула в зеркало — так. Пригладила волосся рукою. Ніби ще більше його, і очі теж побільшали. Так багато бачать і так далеко глядять. Лиця приблідли. і побіліли уста, вже не такі, як вишні. Над ними усмішка літає і ніяк сісти на уста не може чи не хоче. Обтягнула корсетку, поправила поясок, — іде. Тими самими кімнатами проходить, що тамтого разу. Не спішиться. Розглядається по стінах. Як ясно. Соняшні зайчики скачуть по шовкових обоях і граються на дорогих макатах. Міркована розкіш. Вигода, не позбавлена краси. Образи всміхаються до сонця. Портрети батьків, дідів, родичів. Які вони вдоволені, що перебувають у свого сина, внука, в свояка, в його гетьманському дворі. Відновлюються вбрання, ніби їх підновив кравець, золоті прикраси мигтять, світиться дорогоцінне каміння, Двері від гетьманського кабінету відчинені. Сніп соняшного світла впаде з вікна просто на стіл. Він такий блискучий, що Мотря примружує очі. Гетьман там є? І як тамтого разу, Мотря хоче вертати. Але він почув її ходу, — підбіг назустріч. — Мотре, сонце моє! — Пане мій! Чи це правда, чи Метрі лиш сниться? — Лишіть, Іване Степановичу, лишіть! — Але гетьман не пускає її зимних рук. Обіймив своїми гарячими і гладить і цілує: — Бідні, бідні руки. Як вони змерзли і як побіліли, ніби без сонця лелії. Вони мої, правда, мої? — Ваші. — Не "ваші", а "твої". Скажи: твої. — Твої, — шепче Мотря насилу. Гетьман саджає її у свій високий фотель, сонце озолочує Мотрю, біля ніг соняшні зайчики скачуть. Так дивно Мотрі. — Чого ж ви мовчите, Іване Степановичу? — Дивлюся і радію. Гарно так. Навіть божественний Рафаель не змалював такої гарної мадонни. — Гріх говорити таке. Я смертельна людина. — Безсмертна ти краса. Ніяк подумати не можу, щоб не стало її. Ні, ні, та краса мусить жити вічно, як не в життю, то в казці і в пісні. — Не розумію вас. — Тебе... — Не розумію тебе, мій пане; я дівчина маловчена. — Повтори! — Пощо? Краще розказуй що, Іване Степановичу, я так довго твого голосу не чула. — Стужилася? — Так... — Значиться? — Сам ти знаєш, що воно значить. — Одно я знаю, що люблю тебе, як не любив нікого в світі і як любити не хочу. Остання ти моя любов, як остання, найкраща весна в мойому бурливому життю. Хочу втішатися тобою, хочу забути про осінні негоди, про туман, що закривав добро і красу перед моїми очима, і, осяєний тобою, як видивом небесним, в невідоме іти. Одно я знаю, що кохаю тебе. Мотря слухає тих слів і забуває про все. Розвиваються сади, розцвітаються квітки, Мотря хоче щасливою бути. Щастя, щастя,, невловима мріє, хто спіймає тебе, пригорне, у жменю затулить, в серце сховає, щоб ти не втекло? Щастя, падучая зоре, де почин твій і який твій шлях? Сонце гріє голову Мотрі, соняшні зайчики туляться до її ніг, плахта горить, — займеться, спалахтить, — вона спалиться ціла... Любове, пожежо грізна. Втікати перед тобою, спасатися, чи,як Пречиста на образі Благовіщення .спустити очі додолу і ждати. Хай буде воля Господня? Кохання — ангеле з невідомих висот, хто посилає тебе на нашу бідну землю?.. — І знаю я, що кращої нагороди за всі мої труди і старання не могла мені дати наша рідна земля, як посилаючи найпишніший свій цвіт, святоіванський цвіт своїх казкових дібров у святочний дарунок для мене. В тобі я бачу красу рідної країни нерукотворну, щиру й непідкупну, правдиву. Буря століть шумить над нашими степами, руйнує життя, нівечить добро, знущається над долею людей, але в нутрі нашої святої землиці окривається велика благодать, незнищимеє зерно розуму і краси, котрого висловом найпишнішим, який я побачив уперве, це ти. Метре, мріє моя! Зимова днина добігала полудня. Небо таке синє, як у жнива, сніг аж очі сліпить. Мороз і той мліє, — і тає. Яка ж гаряча та зимова днина, і скільки в ній жаги, хто б подумати міг! Згориш, згориш ціла. Втікай звідтіль. Або ні! Як на образі Благовіщення Пречистої очі додолу спустити: нехай діється воля Господня... Ти вже одною ногою на порозі в невідоме стояла, Господь завернув тебе. Пощо? Чи не на те, щоб ти сповнила його волю? Сповни! Яка тая воля — не знаєш. Все одно. Будь знаряддям його, до визволення, до слави, до величі, до здійснення мрії, яка снилася предкам твоїм у їх найкращих снах, а якої доля не дала їм здійснити, може, здійсниш ти. Подай йому руку і йдіть на бурі та негоди, крізь терня і колоди, в туман нічний і в чорний дим, туди, де сяйвом золотим сяє сонце ваше — мрія. Згориш... велике діло! Що ж! Не знаєш, Фенікс, диво-птиця із попелища відростає, отак не гине й не скінчиться душа, що сильно покохає... — Іване Степановичу, не треба! — А гетьман її руки зимні розгрівав цілунками палкими. — Мотре, сонце моє! — Пане мій! Сонце повернуло на захід і сховалося за ріг бахмацького двора. Посумніли стіни, полиняли килими, зайчики побігли до других кімнат. Мотрю пройняла дрож. Невже ж і щастя так коротко триває, як ця зимова ясна днина, блисне, осяйне весь світ і лишає стужу за собою. — Зимно Мотринці моїй? Чому ж контушика не вбрала? — Якого? — Того, що я придбав для неї, на горностаях. — Для мене і соболів багато. — Нічого не забагато для Мотрі. Озолочу тебе, ожемчужу і посаджу, як княгиню, на золотокованім престолі на втіху собі і на славу. Приніс і накинув на круглі, немов з мармору, рукою грецького мистця викуті плечі. БІЛІ КОНІ За обідом гетьман, звертаючися до тітки Лідії, сказав: — Святами пахне. Коли в нас Різдво? — Завтра святий вечір. Сильні морози проповідають старі люди. — А ми з тобою, Лідіє, молоді, правда? — В нашім дворі є декілька таких, що батьками могли б нам бути. Що ж то за вік, шістдесят літ? Мій покійний батько сотні дожив. — Моїй добрій мамі теж небагато до сотні бракує, — відповів гетьман і думками до Києва побіг, в той монастир, де Марія-Магдалина Мазепина ігуменею була. — Дивна річ ті Різдвяні свята. Святкуєш їх щороку і не наскучать. Ніколи дитячі літа не пригадуються так живо, як на святий вечір. Батько, мати, рідня. — А звертаючись до Войнаровського, сказав: — "Коли б ти знав, Андрію, як то ми колись з твоєю мамою першої зірки визирали, як квокали в сіні під столом, аж батькові було тієї забави забагато". — Мати пригадувала, як вас, дядьку, хлопці раз гетьманом перебрали. — Пригадувала? Так, так, довелось мені раз грати ролю гетьмана. І таку мені важку булаву зготовили, що я насилу двигав. А вважай, Івасю, гукнув мій покійний батько, щоб ти з тою булавою не провалився! Всі в сміх, ілюзія пропала. Довго я того батькові забути не міг. І на королівському дворі згадував, і в школах за границею між товаришами, і ще й тепер, буває, чую цей голос. — А для мене веселіший Великдень. Провесна, дзвони, гагілки, легко якось. — Різдво — семейне свято, Андрію, Великдень більше громадське. А вам, Мотре Василівна, як здається? — Різдвяні свята в хаті, Великодні на цвинтарі і на майдані. Одні й другі гарні, між гарними людьми. Гетьман глянув у її великі очі і побачив насилу здержувані сльози. Жалував, що почав таку розмову. Чи не тужить Мотря, що не святкуватиме дома? Заговорюючи, розказував про різдвяні звичаї за границею. — У англичан вбирають хату омелою. Зі стелі, з-під свічника теж омела звисає. І як дівчина забудеться і стане під омелою, то хлопцеві вільно її безкарно поцілувати. Правда, Лідіє, гарний звичай? Ти ще, мабуть, і нині забувалася б. — Можемо спрібувати, — відповіла тітка Лідія, — але ваша милість, мабуть, не раз хіснувалися тими звичаями. — І, мабуть, — додав Войнаровський, бо бачив, що дядько в доброму гуморі, — мабуть, панночки не дуже противилися тому. — Всіляко воно бувало, мої ви дорогі, — відповів, усміхаючися, гетьман, — та, на жаль, тепер куди більше за мною, ніж переді мною... А німці вбирають ялинку; прибирають її свічечками і під ялинкою кладуть дарунки. Обдаровують батьки дітей, діти батьків, навіть прислугу. Багато радості тоді. Як засвітять ялинку, заколядують, то так тоді у найбіднішій хаті весело і блискучо, як у великих панів. — Багацтва радості не дають, — зітхала Мотря. — Ваша правда. Навіть на королівському дворі не все весело бувало. Не мені, бо мені веселості Бог не пощадив, але другим. А найгірш у фравцімері. Заздрість яка, Боже! Бувало, дивишся, ходить панночка сумна, сумна, ніби не знать яке горе. Піддобришся до неї, звичайно, королівський паж... — І хлопчик непоганий собі, — втрутила тітка Лідія. — Казали, що так. Отож піддобришся і питаєш, чого це вона сумує. "Його милість король до Ванди вчора усміхнувся, а на мене й не глянув". Ось, бач, яке горе! — Часом усміх і за щастя стане, — завважив Войнаровський. — Ну, коли б ти королівський усміх побачив, Андрію! Король Ян-Казимир недурний був чоловік і добрий, але поганий собою. — Зате гарних пажів тримав. Гетьман припіднявся: — Дякую вам, Мотре Василівна, за комплімент. Але найкращий паж не рівня королеві. — Гарний король і найкращу королеву затьмить, — відповіла не надумуючись Мотря. — От і попали, дядьку! Гетьман удавав, що відповісти не вміє. — Мотря Василівна слів позичати не потребують. — Не все. Часом і слово, як з каменя, важко добути. — Ого! Розмова оживлювалася. Старий ключник, що обслуговував, бо іншої прислуги гетьман нині не хотів, усміхався вдоволено. Йому більшої радості не було, як бачити свого пана веселим. — А як же тобі здається, — спитав його гетьман, — веселі будуть у нас сього року свята чи ні? Ключник поклонився низько і руку приклав до серця. — Гадаю, ваша милосте, що такі веселі, як давно не бували. — Вгадав. Подай же нам доброго вина. Вип'ємо за тую веселість. Треба жартувати, щоб не хорувати, правда, Метре Василівна? — Не знаю, — відповіла і задумалася... Думками до хати побігла. Пригадала собі, як то там усяку веселість один погляд Любові Федорівни, як мороз прозябаючу квітку,. вбиває. Навіть батькові невільно було пожартувати, про дітей і не згадуй. Від того холоду, здавалося, страви на столі стигли. А тут, у гетьманському дворі, так тепло. Навіть ключника за чоловіка тримають. Всі троє такі близькі їй, ніби рідні, добрі і ввічливі. Жартують, а не жалять себе, не кусаються, як осінні мухи. Надворі смеркає, а на душі світає. — Про що так задумалися, Мотре? — Про свята, милосте ваша. — Не думайте, зробимо такі, що кращих і в раю не треба. Правда, Лідіє? — Якщо ви, Іване Степановичу, веселі, так якої нам ще радості треба. — Не один я у хаті. Треба, щоб усім весело було. Ви, Лідіє, не жалуйте челяді і прислузі ні напитків, ні харчів, Обдаруйте дітей, щоб довго пам'ятали, як гетьман у Бахмачі святкував. А ти, Андрію, козакам кажи викотити яку там барильчину і по декілька золотих по ранзі й заслузі роздай, нехай також пам'ятають. Хочу, щоб весело було. Саrре diem! [53] — І гетьман задумався. — Про що задумалися, ваша милість? — спитала, повертаючись до нього, Мотря. — Думаю, де і як будемо за рік святкувати. Хотілось би у Києві, з мамою. Але всі, усі, як ми тут нині сидимо, а мати щоб ділилася просфорою з нами і благословила нас. — Дав би це Бог! — сказала тітка Лідія, стискаючи Мотрю за руку. — Чи запалити свічки? — питався ключник. — Не треба. Хіба, що пані бажають. — Ми? Ні! — Так докинь до коминка дрівець. Ключник прикляк, поправив огонь, і золота полумінь облила гетьманську їдальню. Мотрі знов зробилося тепло. Огонь підступав до серця. Втікай від нього, втікай, бо згориш. Ще час, ще крил не обсмалила. Обсмалиш, чим полетиш?.. Поволічуся ногами... — Знаєш, Андрію, — почав по хвилині гетьман, — що Різдво все-таки від Великодня краще. Великдень наступає після страстного тижня. Люди тішаться, що воскрес Христос, але душі все ще носять спомин його мук і хрестної смерті, Анна й Каафа, Пілат, Юда, Петро тричі відрікається свого вчителя — все воно таке сумне і прикре. А на Різдво прямо радість, що родився Христос, і тільки. — А різня невинних дітей? — Правда... Дивно, як до радості все домішується смуток, мов до вина полин. — Велика ідея і великі жертви. — Так воно, так, нічого немає без жертв. Тітка Лідія вийшла доглянути вечері. Піднявся й Войнаровський. — А ти куди? — До канцелярії загляну. — Я і забув про неї. Здавалося нині, і канцелярії нема. Так тоді йди і не барися. Вечера шкода. Посидимо разом. Гетьман присунув крісла ближче коминка. — Отут буде тепліше, Мотре. Полумінь озолотить тебе, як у полудень сонце. Послухала. — Та й гарна ж ти. Їй-Богу, не надивлюсь. Ніби з'ява. Хотілось би жити лиш з тобою, і лиш для тебе, покинувши усе. — Навіть булаву? — Усе. — Не хочу я того, Іване Степановичу. В таке безтурботне щастя не вірю. Воно — стояча вода, пливуча краща, мерехтить і грає. — Тихе щастя безпечніше, Мотре. — В небезпеці є своя краса. — Небезпечна. Полумінь справді озолочувала Мотрю від ніг до голови. Сіяла. — Коли б я знала, Іване Степановичу, що ви... — Ну, що? — Що ви із-за мене кинете велике діло і булаву проміняєте за сімейне щастя, за ласки жіночі, то... — То що? — То як ненадійно явилась у вас, так ненадійно і щезла б. — У мене сторожа, звідси й миш не пробіжить, коли не схочу. Не пущу я тебе... — У мене чура, він хитріший від усіх сторож. — Чуру я переманю до себе. Дам йому коника гарного і шаблю дорогоцінну, покине чура свою паню. — Не покине! — Покине. — Ні! — вона притупнула ногою. — Розсердилася Мотря? — Так. Я сердита. Вам треба це заздалегідь знати, щоб не нарікали після. — Боже ти мій, як страшно! І ворог у полі не такий страшний, як тих двоє коханих очей... Замирімся. — Я не жартую. Я правду кажу. Якщо ви із-за мене гадаєте згубити велике діло, то краще я згублюсь. — Я дротами золотими обведу кругом двір, я ласкою прикую тебе до себе, не покинеш мене. Підеш зі мною на долю й недолю, по честь і по славу... — Піду! Піду, хоч би й по смерть, — за державу. — Хоч би й по смерть, — повторив глухо Іван Степанович Мазепа. — Підеш? А може, воно тобі так лиш нині здається, а завтра скажеш ні, не можу, він застарий для мене, він вечір, а я щолиш ранок, який він для мене коханок? — Сказала і слова не порушу, віддам за нього душу. Слово моє— це я. — Слово твоє — це ти. Мотре, сонце моє, світи мені, світи! — Пане мій! І Мотря рук своїх звільнити не могла від його гарячих поцілунків. — Багато я нагрішив у світі, але й багато натерпівся душею, видно, Господь підвів мої рахунки, видно, добро переважило зло і в нагороду він тебе мені послав, найбільшу нагороду на світі. — Найбільша нагорода — слава. Вона вічна. — Нічого вічного немає. — Тебе слава чекає. — А ти? — Що я? Я раз туман осінній, що степ застеляє, то знов, коли хочеш, після бурі веселка, а на дубі омелка, хміль, що по тичині в'ється, смуток, що іноді сміється, невже ж я знаю, хто я, от дівчина химерна. — Ти — пісня високосферна, платонський ідеал, життя без тебе, це темний провал, без тебе я й слави не хочу, славою тебе озолочу. Мотре, сонце моє! — Пане мій! Гетьман засвітив свічки. Вернули до реального світу. — От і заповідається Різдво! — почав гетьман. — Відмолод я душею, дякуючи тобі, Мотре, — Не хвали дня, Іване Степановичу, як звечоріє, — відповіла, встаючи з свого крісла, Мотря. За вечерею гетьман жартував то з тітки Лідії, то з Войнаровського. — А тобі, Андрію, — казав, — чи не скучно буде святкувати зі старим дядьком? От, бач, коди б краще бісиків до сестри його світлості кяязя Даніліча пускав, може б, свята краще смакували. Солодшу б кутю їв. І гарна ж сестра Меншикова. До нього подібна. — Гарний виноград, та кислий, — відповів Войнаровський. — У них навіть святвечора нема. Не туди мене тягне. — Тобі б яку шляхтяночку гарну, що? Може, й княжну, чому ж би ні? Мазепиному небожеві і князі — не заморська птиця. — Пощо мені, дядьку, князів. От Орлик який, а зі своєю оженився, з полковниківною, і гарно собі живуть. Донечка Настуся вже й читати вміє, а синок, Грицько, твій похресник, теж гарно росте, дай Боже, щоб батькові сорому не зробив. — Добре кажеш. Того цвіту по всьому світу, але нема кращого, як на нашій землі розцвітеться. Випиймо за здоровля Мотрі Василівни, щоб вона довго очі наші своєю красою веселила, нагадуючи нам дорогоцінну красу, Україну! — Не сороміть мене, шановне товариство, найкраща квітка потаймиру цвіте, — і Мотря злегка пригубилася до чарки, бо дівчині багато пити не годиться. Їй і так ,у голові шуміло. Віконниць не замикали. Видно було, як місяць понад Бахмачем, ніби човен з ясного срібла кутий, по темно-синьому небі плив. Місяцю, лицарю блудний, мандрівниче нічний, коханку зір і думок дівочих. Чого ж ти так усміхаєшся лукаво, заглядаючи в столову гетьманську, то знов очі хмарою закриваєш? Чи веселий ти, чи, може, сумний? — скажи, що гадаєш собі? Місячне сяйво сиплеться, як на муку розмелені жемчуги, діаманти, опали, жемчужить дерева безлисті, срібною бляхою побиває ворота, омріює думки. — Цитьте! — каже Лідія Петрівна, і товариство мовкне нараз. Наслухують. — Що вам причулося, тітко? — Їде хтось, дзвінки, Войнаровський підійшов до вікна, дивиться на шлях. Видно далеко. — Нікого, тітко Лідіє, не видно. Це вам в ушах дзвонить. Ніч така тиха. — Можливо. Але за хвилину знов: — Цитьте! Ось тепер чуєте? Тепер уже й гетьман підійшов до вікна. — Їй-Богу, Лідіє, ти нас даром бентежиш. На шляху немає живої душі. Тітка Лідія хрест кладе святий. — Я дзвінки чула. Добре чула. Може, це білі коні? По столовій зимний вітер повіяв. — Білі коні? — питається Мотря. — Які це білі коні, тітусю? — Вигадки людські, — заспокоює Мотрю гетьман. — Нічого цікавого. І слухати не стоїть. — Не окривайте, кажіть. Не лякайте мене. — Люди оповідають, нібито, коли в Бахмачі щось лихого має статися, щось недоброго, то з'являються білі коні. Літом чорний повіз везуть, а зимою з будою сани. І ніби хтось у них сидить. А як підійти, то коні, і сани, і люди щезають. Був і нема, і поїхав до млина, — кінчив, жартуючи, гетьман. — Цитьте, таки їдуть! — і тітка Лідія вхопилася рукою за серце. Войнаровський на ґанок вийшов. За хвилину вернувся. — Нема живої душі. Я вже й вартового питав, ніхто не їхав і не їде. — А може, це щастя їхало до нас, побачило, що зачинена брама, і — завернуло, — сказала Мотря, і очі її заволіклися тугою. Місяць ховався за хмари. БІЛИЙ СНІГ В бахмацькій сторожівні, в старшинській половині бунчукові товариші в кості грали. Одному не везло. Що кине — програв. В кармані останні золотівки теліпалися. — Е, та бо ти, товаришу, не з руки кидай, — говорив той, що щастя мав, — мабуть, рука тобі не сприяє, кидай з чарки. — Хай буде з чарки. Поскидав кості до чарки, покалатав, викинув, — дев'ять. А другому сім впало. І знов програв. Бунчукові товариші, сини полкових, а то й генеральних старшин, заслугувалися, повнячи біля гетьмана службу. З дому, звичайно, не бідні, бо батьки не жалували їм грошей, щоб не осоромити себе перед гетьманом, вони бавилися не із-за жадоби гроша, а для розваги. — Тепер граємо на честь. — Себто? — Як матиму гроші, то віддам. — Пам'ятай же. Кажуть, нині Войнаровський обдаровуватиме нашого брата з гетьманської казни по ранзі й по заслузі. — По ранзі, то ми всі однаково повинні дістати, а по заслузі — то ти ніщо, а я за двох. — Хіба тому, що за двох їш. — А ти за двох брешеш. І дальше кидали. Щастя поверталося. Програвший відбивався. — Не люблю я святого вечора. — Чому? — Бо не дають обіду. — Зато вечеря добра. — Вдома краща. — Бо ти мамин син. — А тебе до дівчат тягне. — Що, може, негарні шинкарки в Кочубеєвій коршмі на полтавськім шляху? — Кочубеєва донька краща. — Мудрагель! Краща троянда від ромену. Та, бач, зависокі пороги на наші ноги. Чуйкевич сидів за книжкою осторонь і вдавав, що не чує. — Боже ти мій, таку кралю дістати! Чуйкевич встав. — Військовому канцеляристові не читається. — Не даєте. — Чому ж то? — Бо балакаєте пусте. Не люблю слухати пустого. — А може, ваша милість, пане-товаришу, той того, як його, теж у Кочубеїв город задивились. Знаєте казку про отого вовка, що через пліт на капусту дивився, так баба відігнала. Любов Федорівна всякого віджене. Чуйкевич кинув книжкою в кут. — Товариші! Як кості, то кості. А Кочубеїв лишіть. Не люблю, як про моїх знайомих чортзна-що говорять. Подивився згірдливо на них, бренькнув шаблею і вийшов. — О, тому, мабуть, уже добре замакітрено! — Краще й не треба. — А жаль. Гарний козак і носа вгору не дере. Товариш, якого пошукати. — І служить як! — Довірений гетьманський. — А диви, й тому дівка світ закрутить. — І розкрутити важко. — Навіть не пробуй, поб'є. — А на шаблю він мистець. — Хто з нас не мистець на шаблю? Та що з того. На шаблі світ не стоїть. — Як чий. Наш — то так. Мій батько раз і від одного маху дві голови зрубав. — І одної досить. Шабас! Войнаровський! — І поховали кістки. Чуйкевич зрозумів, що йому в Бахмачі не свята. Дратувати його будуть. Вже одна свідомість, що Мотря тут святкує, а про його, може, й не згадає, дошкулювала козакові. Краще де-будь, щоб лиш не тут. Сказав Войнаровському, що до Батурина його тягне, до знайомих і до свояків. Войнаровський обіцяв подбати про послухання гетьманське. І, не гаючись, подбав. Гетьман здивувався, що Чуйкевич на самий святвечір їхати хоче. — До батьків — розумію, але їх у Батурині нема. А може, ти там яку дівчину лишив? — Не лишив, ваша милосте, бо не маю. — Ні? — і гетьман пронизливо глянув на нього. — Чого ж тоді спішишся? — Скука напала, хандра якась, може, згублю в дорозі. — Пробуй. Я тобі й коні до Батурина дам. Відвезеш Орликам дарунки, пожелаєш їм свят від мене, їм і дітям. Хрещеника мого візьми на руки і піднеси його високо. Кажи: гетьман говорив, щоб ти великий ріс. Чуйкевич зрозумів, що гетьман н'арочно так щиро з ним говорить, щоб потішити його. Поклонився і обійняв за коліна. — Спасибі, милосте ваша. Зроблю як кажете. Від гетьмана до тітки Лідії пішов. — А ти ж куди? Хто бачив на сам святий вечір? Гонить тебе хто? — Гонить нудьга. Тітка покивала головою. — Того цвіту по всьому світу — та кажи вам це! Молодість-буйність, перешумиш, Івасю, перешумиш. А може, з Мотрею попрощатися хочеш, вона ось тут, у другій світлиці. Чуйкевичеві годі було сказати "ні", — пішов. Мотря в оксамитнім, золотої краси контушику, горностаями підбитім, була якась друга, ніж звичайно. Краща, але дальша. Здивувалася, побачивши його. — Попрощатися прийшов, Мотре Василівна. На свята їхати хочу. І тобі щасливих свят бажаю. Святкуй здорова і весела. — Спасибі, і ти весело святкуй. — Жартуєш... Глянула в вікно, а тоді: — Чому ж би мені жартувати, Іване Васильовичу? Невже ж ти не молодий, не здоровий, невже ж світ не стоїть перед тобою отвором? — Краще не говори, Мотре. Ти сама не віриш в те, що кажеш. Знаєш, що діється в моїй душі. — Ти ще не забув? — І не забуду. — А обіцяв же. — Забути не обіцяв, бо обіцяти не міг. Це не в моїй силі. — І не в моїй забуття тобі дати. Ти мужчина, козак. Візьми себе в руки. Пригадай, що ми говорили. Перед нами велике. Як треба заплатити за нього щастям своїм, заплатимо. — Ой, заплатимо! — повторив, як відгомін далекий. — От і бачиш. Пощо такий настрій. Ніби псалтиру читати прийшов. Нині свято радості. Нині над Вефлеємом займається зоря. Може, й над нашим Вефлеємом уже якась зоря зоріє, та ми не бачимо її. — Може, Мотре, може і, — що дай, Боже. Прости, що смутку приніс у тую веселу світлицю. Не хотів. Не маю жалю до тебе, але знаєш, святий вечір, нагадуються дівочі літа, і хлоп'ячі мрії, і перша зірка, — нагадалася ти. Прости! Поклонився і вибіг у сіни... — Який дивний! — І Мотря пригадала собі вчорашні дзвінки: "Цитьте, білі коні". Сніжок став політати, ніби Бахмач вбрав на свята білу сорочку. Крізь дерева в парку ясніла золота смужка, як застіжка. За лісами заходило сонце. Накидало на Бахмач червону кирею. "Дзень-дзелень!" — дзвонили дзвінки при санях, котрими поїхав Чуйкевич. "Може, щастя їхало до нас, побачило зачинену браму і завернуло". "Цитьте!" Білий сніг, білі коні, тільки гадки червоні! Що таке світ, що таке щастя і що таке любов? "Дзень-дзелень! — І знов, і знов, — цитьте вже раз, цитьте! Досить!" Білий сніг тихими жмутками злітав згори на дерева, на поля, на криші, ніби Бахмач справді вбирав на свята чисту, білу сорочку. НА СВЯТИЙ ВЕЧІР Подвір'ям перебігали дворові люди, челядь, прислуга, сердюки, мужчини й жінота. Під чобітьми скрипів сніг, з дерев і корчів сипався іній, на вусах мужчин намерзали бурульки, на лицях дівчат розцвіталися рум'янці від зимна. Всі спішилися, підбігали, підтупцьовували, хлопці обкиду-вали дівчат снігом. Бадьора радість обгортала людей, — заходили свята, великі. Різдвяні свята. Ось і Войнаровський вертає з військової канцелярії до двора, в руках збиток паперів, на чолі, як звичайно, задума. Його і свята не розвеселять. Смуток носить у серці. Щось, мабуть, пригадав собі і завернув з дороги. Гетьманів небіж має чимало турбот. Багато всякого діла на його голові. Гетьманський двір чималий... Чимало тут людей, а в кожного є свої бажання, особливо на свята, під Новий рік. Гетьманові годі всіма журитися. Войнаровський перебирає спору пайку тієї жури на свою молоду голову. Мотря дивиться крізь вікно на подвір'я, як на сцену в театрі, і її обгортає цей окремий настрій, який буває лиш на святий вечір. Пригадує собі свої діточі літа, коли ще у її батьків не було такого панства, як тепер. Мати суєтилися в пекарні, готовлячи з прислугою 12 страв на святу вечерю, а батько в святочному вбранні, чисто вибритий, зі свіжопідстриженим волоссям, ходив по покоях, розглядаючи, чи все приготовлене як слід. Діти сміливо зверталися до нього з усякими питаннями, про Ірода, про трьох царів, про Вефлеєм, а він радо та вдоволено відповідав, не жалуючи слів і пестощів батьківських. Мотря пригадує собі, як маленькою дівчинкою перебігала раз на святий вечір столову кімнату й пошпортнулася на соломі, котрою, по старому звичаю, притрушено піл, і — впала. Батько підняв її, посадив на коліна і приспівував: Іде, іде пан, пав, На конику сам, сам, Їде, іде жид, жид, На конику гиц, пщ, Їде, ще горшкодрай, На конику гаталай, гаталай, Гаталай горшкодрай. Співаючи, вдавав, що нога — це кінь, котрий нібито щораз скорше їде й везе Мотрю в країну дитячих казок. Мотря вірить і забуває про свою пригоду, про синячок, і про "бубу" на ручці. І пригадала Мотря старшу сестру свою і брата, як вони першої зірки визирали, як квокали в сіні, шукаючи золотого горішка, і як боялися пшеничного снопа в куті, котрий кивався, ніби дід, і грозив, що забере їх із собою, як не будуть чемні. І пригадалася тітка Марія Федорівна, все добра, лагідна, ніби свята. Все вона щось нового й цікавого вміла Мотрі сказати, казками й легендами мережаючи шляхи, по котрих пускалася в невідому мандрівку діточа уява. Добра Марія Федорівна переносила на сестриних дітей ту любов, котрої Бог не дозволив їй виявити своїм власним дітям. Що вона тепер? Що батько, мати? Невже ж різдвяний чар не змягчить її твердого серця і не настроїть прихильно, до нелюбої доньки? Мотря молилася в душі, щоб хоч один промінчик вефлеємської зірки запав у душу Любові Федорівни і зробить з нею те чудо, котрого ніхто з людей довершити не міг. Як радо вона нині припала б до маминої зимної руки й забула про все, що між ними, як твердий мур, стояло, усе, що відділювало дві неподатливі жіночі вдачі, доньку і маму. Зійди, зійди, вефлеємська зоре, над батуринським двором Кочубеїв, котрому нічого більше не треба, крім тої Христової любові, крім того миролюбивого духу, котрий він хотів принести людству, як найцінніший дарунок. — Чого ж. то так задумалася, моя Мотря? — почувся нараз оксамитовий голос. Мотря озирнулася й побачила за собою гетьмана. Звичайно, вдома ходив він у сірому або в чорному вбранню, нині мав на собі цвітастий контуш, з ґудзиками золотими і зі спинкою при ковнірі, що горіла, як вечірня зірниця. — Тужно моїй Мотреньці за батьківською хатою? — питався. — Дивно, бо Різдво — це родинне свято, свято споминів про дитячі літа, про ті часи, коли ми ще буЛи добрі і безгрішні, коли на світ дивилися крізь віконця вефлеємської стаєнки, — правда? — Правда, Іване Степановичу. — А тепер ми себе почуваємо другими, грішними й винуватими не лиш перед Господом Богом, але й перед собою. — Винуватими? — Авжеж, — бо даємо нашому серцю волю, не несемо в дарі новонародженому Христові елея, ладану й миру, а хочемо, щоби світ приносив нам дорогоцінні дари і поклонявся, як божеству. Мотря глянула на гетьмана питливо. Невже ж і він докоряє її за гордість? Гетьман зрозумів цей погляд. Стиснув її за руку і, сідаючи біля неї, казав: — Обідилася моя Мотренька? Я не про неї кажу, а лиш загально, може, дещо й про себе. Мотреньці моїй скучно за огнищем родинним. Покинула його там, а не знайшла тут. Правда? — Ні, біля вашого огнища, Іване Степановичу, моїй душі тепло. — Біля — вашого! Отсе-то й біда. Поки це вогнище з "вашого" не зробиться "нашим", Мотриній душі біля нього тепло не буде, та ще в таку днину, як нині, коли всілякі спомини приходять на гадку. Треба тим споминам протиставити дійсність. Спомини веселі, а дійсність ніякова — і як же тут веселою бути? — Весела я, Іване Степановичу, тільки тієї веселості словами виявити не вмію, а може, й не хочу, — пощо? — Кажи Мотренько "не можу", так правдивіше буде. Перед моїм досвідним оком смутку свого не скриєш, я чую, як тобі на серці, — легко чи важко. І не дивуюся, що нелегко. Це для мене легке й оправдане. Скільки, що ти останніми часами пережила, і на мужеську душу каменем важким налягло б. Але не сумуй, Мотре, надійся на мене. Я перед твоїми дрібними ніжками продую шлях, змету з нього терня, а насиплю троянд, таких гарних, як ті, що ти мені у Ковалівці піднесла. Тямиш, Мотре? — Тямлю. — І будеш серед тих троянд ходити, як русалка; як видиво райське, до якого рвалася душа моя в молодості ранній і в мужеськім віці бурливім, а яке Господь щолиш під вечір життя зіслав мені. — Гарно ви вмієте розважити, Іване Степановичу, спасибі вам за це. Але ні русалкою, ні видивом я не хочу бути. Вірною подругою рада стати для вас, повірницею думок і співробітницею щирою. Наскучало мені безділля, діла хочеться, гарного діла. — Якого-то? — Ви ще питаєте? А казали, що думки мої вмієте вгадувати. Вгадайте, якого мені хочеться діла! — Великого, за яке наші батьки мерли, край перемінився в пустиню, сльози ріками лилися. Знаю я, знаю, Мотренько, яке тобі діло на умі. Воно й мені не дає спокою. Турбуюся ним повсякчасно, навіть тепер, коли розмовляю з тобою. Люди завидують мені значення і влади, а не знають, що я в неволі своєї ідеї, що я раб і слуга її. Крім матері моєї ніхто цього не знав, з ніким було мені поділитися цею журою, ти перша, що довідаєшся про це. Нічого не скрию перед тобою, кожний намір свій скажу, кожною вдачею і невдачею поділюся з тобою і буде мені легше двигати цей хрест, що добровільно беру на свої плечі. — Поможу тобі нести цей хрест святий, хоч би й на Голгофту. Не бійся, не впаду під ним. Я сильна і витривала, хоч і жінка. І мовчати вмію, — великим мовчанням любові. Не почуєш від мене гіркого слова, полину не доллю тобі до чаші. А якщо Господь дозволить нам донести цей хрест на гору й укріпити його, щоб не боявся він ні вітру, ані громів, тоді обітру чоло твоє з поту, обмию ноги твої з земного пилу й устами приляжу до рук, що вибороли славу. — А я притулю тебе до грудей, як свого вірного друга, і вдячним серцем благословитиму ту щасливу годину, що звела мене з тобою. І посаджу тебе високо на престолі і скажу народові цілому: отеє сподвижниця моя, це сонце, що огріло душу мою і сили нові добуло з духа і з тіла мого. Без неї не довершив би я великого діла, — дякуйте і любіть її. — І замовкне злоба людська, як гадина, розчавлена ногою великолюда, і забудуться болючі хвилини минулого, бо в радощах великих окриються вони, як окриваються колючки роз серед листя і цвіту. І щолиш тоді скажемо, — ми щасливі, непроминаючим щастям, щастям, яке дає свідомість добре зробленого діла, — заслуженим щастям. — І будеш ти сонцем вечора мойого, Мотре Василівна. — І будеш ти місяцем ночі моєї, Іване Степановичу. — І будемо жити, як подружжя, найщасливіше в світі. — І будемо, як одна душа в двох тілах. — Як бажання одне в двох серцях. — Як сон один, що нараз двом людям сниться. — Як мрія, що здійсниться... Мотря незчулася, коли голова її опинилася на грудях гетьмана. А він дух затаїв у собі, щоб не бентежити мрій. Заїжджай, фантазіє, своїм возом золотокованим і вези розмріяну душу підхмарними шляхами. Як скоро твої білі коні женуть понад проваллям життєвим, крізь чорні гаї невідомого, на недосяжливі верхів'я бажань. Зникають суєтливі жилища людські зі своїми марними турботами, з буденною боротьбою за шматок насущного хліба, за місцечко на безталанній землі. Відчиняються вічнозелені левади, замаєні квітами казковими, шумлять прохолодні гаї, повіває вітерець з-поза світа, — велике, вічне, гарне промовляє до серця. Заїжджай, фантазіє, своїм золотокованим возом і вези розмріяну душу підхмарними шляхами!.. Коли ж краще пускатися в таку мандрівку, як не нині? Нині всі ми мандруємо на схід, дорогою, котрою Марія з Йосифом до Бефлеєму йшла, котрою пастушки до бідної стаєнки поспішали і котрою трьох царів з востока дари свої новонародженому несли. Нині всі ми мандрівники в країну наших мрій дитячих, в найбільше з усіх царств, в царство незаспокоєних мрій і хотінь... Заїжджай, фантазіє, своїм возом золотокутим! Ось і дзвіночок бринить, насилу звуки його пробивають собі дорогу крізь мороз і сніги. Вітер спиняє їх, мовкнуть і знов: дзень, дзень, все ближче й ближче підходять, — до Мотриного вуха біжать. Мотря розплющує очі. — Простіть! Сон мене зморив. — Сон, що душам двом нараз присниться. — Мрія, що здійсниться... Встає: — Пізно вже. Ось і перша зоря. — Де? — А там геть, бачите? На вершочку дерева зачепилася. Дрижить, може, змерзла, а може, втомилася, здалеку йдучи. — Від Батурина прийшла, з-над двора Кочубеїв. — О, ні, ні! Здалеку примандрувала. Може, це та сама зірка, що трьох царів у Вефлеєм вела? — Ні, Мотре, не та. Тамта була велика і ясна, а та несміливо кліпає очима, ніби справді дрижить, і ніби гасне... Ось і згасла. — Згасла... — глухо повторила Мотря, і обоє замовкли. А дзвіночок чимраз ближче дзвенів, до воріт підбігав, ніби просив, щоб відчинили. — Хтось їде. — Їде хтось. Санки підсувалися під браму. Плохі коники насилу їх тягнули. На санках щось високо торчало, полотнами вкрите. Кількох людей сиділо на санях, кількох бігло за ними. Вимахували руками, билися по плечах, видно, змерзли, запарі їм зайшли, розгрівалися. — Бурсаки приїхали з вертепом, — сказав, встаючи, гетьман. — Аж тут мене знайшли. Годі окритися перед тими гультіпаками. А все ж таки гарно, що не забувають. — Як же їм забути про свого найбільшого добродія. — Як забути? — кажеш. Отак, як і другі забувають, Мотре. Тепер на вдяку людську не числи. Молоді ще, незіпсуті, тому і тямлять, а виростуть, то, може, й забудуть, може, каменем віддячаться за хліб. Але піду я зарядити, щоб примістили їх добре й запросили до спільного стола. — Лишаєте мене саму? — Ненадовго. По старому звичаю, прийму святочні бажання, з'їм тарілку борщу і верну. Ми повечеряємо тут учвірку, ти, я, Лідія і Войнаровський. Добре? Пішов. Мотря потонула в думках. Де і як святкуватиме вона віднині за рік? Як гетьманша чи як черниця; у радості чи в смутку, серед успіхів чи після невдачі? Господи, як важко свою будучність відгадати! Коли б хто тамтого року сказав був Мотрі, що вона на святий вечір опиниться у гетьмана в Бахмачі, Мотря розсміялась би йому в очі: "Збожеволів!" А нині вона тут, наперекір матері своїй і на смуток батькові старому. Нерозгадана сила завела її туди, і хіба та сама нерозгадана потуга виведе її звідси. Мотря того не хоче. Вона серцем прилипла до гетьмана, чує, що він для неї все, що при нім вона відмінилася, заспокоїлася, перетворилася. Вона вже не химерна панночка в багатих батьків, котрій всього замало, котра не знає, чого їй хотіти й забагати, а служебниця великого діла, котре заволоділо цілою її душею, всіми гадками, усім єством. В здійсненню цього діла щастя її, її мир і задовілля. Господи, не відривай її від нього, не вертай до давнього бездільного життя, не роби пустоцвітом, котрий поки цвіте, поти веселить око, як зів'яне і опаде, то який кому з нього хосен? І не вели їй у монастир іти, бо вона мертвеччини не любить, життя бажає, у низьких стінах задихається, келійних настроїв, ніби гробу, боїться. Дай їй з повної груді відспівати пісню життя, веселу чи сумну, але не лицемірну, щиру. Чого ж тая зірка, котру вони побачили разом, так скоро покотилася по небі і згасла? Як тяжко вгадати свою долю, свою будучину близьку!.. Мотря потонула в гадках. Ніби сонна, йшла за тіткою Лідією до ярко освіченої кімнати, в котрій накрито святовечірній стіл на чотири особи. Білий обрус, злегка притрушений сіном, дванадцять свічок з ярого воску у срібних свічниках, на покуттю сніп, під столом дідух, — Мотрі очі сльозами заходять. Гетьман уже тут. Стоїть з тарілкою в руці, просфору, медом помащену, ділить, бажає усім добра. — Ніхто не знає, чого другий бажає, — говорить, підходячи до Мотрі. — В кожному серці є своя святая святих, до котрої нерадо впускаємо ближніх, навіть найближчих. Кождий чоловік рад хоч один якийсь куток у свому серці виключно для себе заховати. Бажаю вам, Мотре Василівна, зберегти вашу святую святих, щоб лиха доля і недобрі люди не зневажили її. Бажаю вам щастя, дорога Мотре Василівна. — Щиро дякую милості вашій, — відповіла. — Не маю слів, щоб висловити гадки, — простіть! З тіткою розцілувалася, Войнаровському руку подала. — А все ж таки Великдень кращий, — почав гетьман, сідаючи між Мотрею і тіткою Лідією, а Войнаровському вказуючи місце проти себе. — Чому ж то, дядьку, Великдень кращий від Різдва? — питався Войнаровський. — А тому, бачиш, бо на Великдень усі цілуються, а на Різдво ні. — Голодній кумі хліб на умі, — сказала, всміхаючись, тітка Лідія. — Вам, Іване Степановичу, все ще весною пахне, а тут уже не осінь, а й зима. — Як у кого, у мене на голові сніг, а на серці моріг. Що я, винен, що мене Господь таким создав. Іноді ніби хтось три десятки літ зняв із мене і я знову такий, як був, нім булаву до рук пойняв. Між своїми, та ще на святий вечір, можу це сміливо сказати, не хвалячись. — А мені, — зітхав Войнаровський, — іноді так, ніби хтось три хрестики додав. — Бо теперішнє покоління не гартувалося за молодих літ, як ми гартувалися, люди минулого століття. Пройшли ми добру школу, мій синку. І гетьман став розказувати свої давні пригоди. В яких він небезпеках не бував, якого лиха не зазнав, а все щасливо з кожної халепи вийшов. Другий давно руки опустив би, дійся Божа воле, — а він Бога взивав, але й рук прикладав. — Не так рук, дядьку, як розуму, яким вас Господь не обідив. — І розум, сину, не поможе, як хто рук не приложе. Без енергії розум — все одно, що не засвічена лампа. Погадай, скільки лиш листів довелось мені написати, не сотки, а тисячі, і то великі. Це ж праця не тільки для ума, але й для руки, а головна річ, витрата енергії. Тую-то енергію треба з себе добути. От і тепер, ворогові свому того не бажаю, що я на своїй голові маю. А все ж таки — якось воно буде... — Гетьман підняв чарку старого угорського вина і, чоломкаючись зі всіми, кінчив: — Випиймо, щоб було добре. Щоб з Христовим Різдвом народилося у нас те, що проповідував Христос: братолюбіє і згода. Всі припіднялися і пригубилися до чарок. — Так не можна, — сказав гетьман до Мотрі. — Треба випити до дна, бо на дні правда одна. І ти, Лідіє, не вдавай соромливої панночки, а випий, щоб побачити, яка там тая правда на дні. Вино добре, старе. Не все погане, що старе, — правда, Мотре? — Правда, тільки я боюсь, щоб тим старим вином не впилася. — Щоб ви не впилися старим вином, кажете? Не бійтеся, воно не зрадливе. Розгріває і кріпить, а до голови не йде. Не раз молоде вино, не вишуміле ще, скорше голову закрутить, вірте мені, досвідченому чоловікові. Подавали щуку по-гетьманськи. — Чого ж ти так задумався, Андрію? Над рибою не слід думати. — Чому, милосте ваша? — А тому, що в рибі кості, треба їсти вважно. Рибу їли мовчки. — Риба за життя плаває у воді, а по смерті любить плавати в вині, так вип'ємо по чарці. Пані відпрошувалися. Гетьман казав їм налити по маленькій чарочці солодкого іспанського вина. — Солодким устам солодкого вина, — приговорював до Мотрі. — Добре слово від вина солодше, — відповіла йому. — Солодке слово із солодких вуст, — отеє мій густ. Мотря спаленіла. — Івана Степановича, Мотре, ніхто не переговорить, — зауважила тітка Лідія. — Я навіть не беруся. — То зле, Мотре Василівна. Панночці треба вправлятися у словесному фехтунку, щоб як віддасться, не дала себе переговорити чоловікові. Войнаровський пригадав собі Мотрину маму і всміхнувся. — От і веселий святий вечір, коли навіть мій Андрій сміється. Але скажи нам, Андрію, над чим так думав, як щуку подавали? — Над тим, що ви, дядьку, зводили сказати. — А саме? — Над вашим бажанням, щоб на Різдво народилася згода. — І додумався до чого? — Мабуть, важко, щоб вона в нас народилася на світ. Дуже ми незгідливий народ. Кусаємо себе, як коні, котрих б'є візник. Не можуть батога вкусити, так кусають себе. А ми, може б, не лиш батіг, але й погонича запопали, так не хочеться. Ближче свій, на нім згонимо гнів. — Дійсно, нічого нового ти не видумав, Андрію. Так воно було в нас здавна, і так є донині. Тому й ми такі бідні. Приходить мені на гадку одна казка, але шкода казати. — Кажіть, Іване Степановичу, — просила Мотря. — Діти люблять казки, — жартував гетьман. — Так слухайте ж, діти. Він поправився в кріслі і, вдивляючись в свій ізмарагдовий перстень, розповідав: — Турок один кохався у птицях. Умів їх ловити й освоювати. Кажуть, сотню куропатів раз наловив і привчив до того, що бігали за ним, як цуценята. Куди він, туди й вони цілим стадом летять. І загадав він свому султанові дарунок з тих куропатів зробити. Зібрався, свиснув, біжать. В полі розлетілися по збіжжю, він стане, гукне на них і, гляди, вже знов ціла крилата армія кругом свого вожда... Так зайшов він аж перед ясне лице султана свого, а куропатви за ним. Аж чорно зробилося в залі. "Пане мій, — каже турок, — що найласкавішого маю і що найбільше прихильного до себе, віддаю тобі в дарунок". І почав показувати султанові, які це мудрі та пещені птиці, як вони йому і на плечі скачуть, і за пазуху ховаються, і до губи заглядають. Дуже подобалися ті куропатви султанові, подякував за них і каже: "От, коли б ти так моїх підданих освоїв та до послуху привчив, то я тебе своїм першим міністром зробив би..." Так, бачите, і я собі не раз гадаю, що в і нас, на Україні, скорше вовків освоїш, ніж людей до доброї згоди та до конечного послуху привчиш. — Так, воно так! — перебив мовчанку Войнаровський. — Наші земляки лиш чужого батога слухають, а свого розуму — ні. Свій чоловік не те, щоб йому до живих печінок добиратися. Який був Богдан Хмельницький, а й йому доводилося з шаблею наголо на раду старшинську приходити. Боялися його. — А я, бачиш, Андрію, хочу підховати старшин, котрі б не боялися, а шанували свою владу, хочу виховати державний елемент. Без нього і держави бути не може. Селянин землі свої пильнує, це його держава, він хоче бути володарем на своїй батьківщині. Його тяжко від плуга відірвати, щоб на раду йшов. Та й як їх з таких великих просторів у наглій потребі на раду скликати? Нам треба людей освічених і готових на кожний зоставитися там, де рішається доля країни. Цісарство тримається лицарством, Польща шляхтою, нам треба заживного й свідомого козацтва, котре не тільки горнуло б якомога більше землі, але яке хотіло б і вміло тої землі обороняти... Але ми в політику забігли, а нині святий вечір. Тітка Лідія скаже, що голодній кумі хліб на умі, а Мазепі політика не дає спокою, — так лишім її і радуймося святом. Ось і колядники ідуть. Перед ґанком чути було тупоти, кашляння і притишені голоси: — Починаймо! — Котру? — "Накривайте столи". — Ні, "Нова радість стала". — Перше -"Бог предвічний". — Нехай буде "Бог предвічний". Дисканти, — зачинай! І понеслась понад Бахмачем поважна пісня про Різдво Христове, ніби святочний гімн. Зразу несміло лунали хлоп'ячі голоси, мов боялися, що не вдоволять вибагливого гетьманового вуха. Але з кожною стрічкою кріпчали, до-строювалися до себе, зливалися в акорд. — Ось що ми вміємо, — сказав шепотом гетьман, — співати! На жаль, у нас тільки в пісні згода, В житті дисонанс, а як життя перетворюється в пісню, виходить гармонія чудова. Мотря поглядом своїм, як ластівочним крилом, торкнулася гетьманового обличчя. Він слухав колядки, але думками літав кудись далеко. Колядка співала про минуле, він пісню будочності творив. Слава Богу заспіваймо, Честь сину Божому, І пану нашому Поклін віддаймо. Гетьман покивав головою. — Багато смутку в наших піснях. — Бо і в житті його чимало, — зауважила Мотря. — У пісні смуток старосвітський. — А в житті щораз новий. Колядники "Дивну радість" почали. — Це найкраща з наших пісень, — сказав гетьман. — Кращої я у світі не чув. Вона мене дитиною зворушувала до сліз, і тепер спокійно слухати її не можу. Зміст радісний, а музика сумна. Зміст говорить про Різдво Христове, а музика ніби передбачує його муки й смерть. Такого контрасту я нігде більше в мистецьких творах не зауважив. — Ціла Україна — один мистецький контраст, — додав Войнаровський, що мовчки вслухувався у співи. — Хтозна, чи тим зісполом радості і смутку, багацтва й нужди, життєвої охоти й орієнтального отупіння вона якраз не тягне нас так непереможно до себе. — Гадаєш? — Бо чому ж мені не хочеться їхати в Польщу, купити собі маєток і жити, як каже Рей, життям почтивого чоловіка, себто шляхтича? І не лиш мене. Багато таких було, є і буде, що їх Україна приманює до себе, як вродлива коханка. Знають, що за любов чекає їх терпіння, і люблять. — Але чимало є й таких, що зраджують її. — Це вже люди без серця або без характеру. — Друге правдивіше, Андрію. Серця нам не бракує, лиш характеру мало. Хворіємо на польську хворобу... — Яку? — На привату. Таких нам сусідів Господь Бог підібрав, що не багато можемо від них навчитися. — Бо переймаємо зле, а не добре від них. — В чоловікові більший нахил до злого. До доброго треба наукою тягнути. Пригадаймо собі, як були малими. Коли б нас батько й мати не картали й не гидили злого, не знаю, що виросло би з нас. Мотря слухала уважно. — Ох, та й сумна пісня, — нарікав Войнаровський, зітхаючи. — Розжалоблює душу. Чую, що й мене лихо не мине, українське лихо. — Ти, Андрію, як баба, — простіть пані за слово. Ще піп проповіді не читав, а вона вже реве. Кажуть араби: "Не покладайся на коня, що пітніє, і на жінку, що плаче". А плаксивий козак від обох їх гірший. І гетьман поклепав свого небожа по плечах та подивився на нього так сердечне, що Войнаровському сльози закрутилися в очах. Він поцілував свого дядька в руку, а цей пригорнув його до себе. — Поки я живу, поти й ти можеш бути веселий, а там промишляй своєю головою. — А звертаючись до Мотрі й Лідії Петрівни, додав: — Кажуть, що на Різдво не цілуються, а тут дядько з небожем обнімаються. Що ж ви на це?.. Мотря стояла притулена до тітки Лідії, а та, замість відповісти, пригорнула її до себе і поцілувала в чоло. — А що, не казав? З Різдва робимо Великдень. Аж мене оскома збирає. — Оскома вовка на вид гарної ягички, — не дам! — і тулила Мотрю до себе й ніби захищала її. Гетьман сміявся. А ти, Христе-царю Небесний владарю, Даруй літа щасливії Цему господарю — співали колядники. — О, навіть про щастя для мене таким сумним голосом в Бога просять, — сказав гетьман. Колядники почали "Накривайте столи". — Лідіє, це вони вже до тебе співають. Кажи їх погостити гарно й дарунки роздай. — Усе наготовлене в сінях, — і тітка Лідія пустилася йти. Та нараз зупинилася. Ясна полумінь озарила весь ґанок. Немов від кольористих вогнів обличчя хлопців зробилися золоті, червоні, сині. Звізда загорілася. Вони заметушилися, гасили. Войнаровський вискочив на ґанок і помагав. Звізда згоріла до остатку... — Отеє вже друга звізда на наших очах погасла нині, — сказала Мотря зі смутком. — Чи одна звізда гасне. Нічого вічного нема на світі. — Бідні хлопці. Ліпили, малювали, напрацювалися, може, не один тиждень, тішилися тою звіздою, і нараз, за одну хвилину, радість їх і гордощі розвіялися з димом. — Нічого не порадиш, Метре. Не один з нас так само майструє свою звізду, не тижні, а може, довгі літа. аж нараз вона йому за один момент погасне. Але з того ще не виходить, щоб її не майструвати. Не берім собі того дрібного випадку так дуже до серця, досить нас Войнаровський розжалобив. — А звертаючись до тітки Лідії, додав: — Лідіє, будь ласка, передай хлопцям отсих три таля-ри. Хай собі нову звізду зроблять, ще крашу від тамтої. А бурсакам повідж, що ми на їх куншти дивитися готові. — Де? — Хіба у великих сінях. Там тепло, правда? — В коминку від самого рана горить. — Так туди вийдемо до них. Добре, Мотре? — Будь ласка. Я на вертеп цікава. Люблю говорячі ляльки. ВЕРТЕП Від бібліотеки до сіней відчинено широкі двері. Перед порогом поставлено для гетьмана фотель. За ним крісла для тітки Лідії і Войнаровського. За ними, трохи збоку, сиділа Мотря. Вона бачила всіх, а її мало було видно. Сіни ряско освічено свічками, з коминка била полумінь і пахло королівським кадилом. Посеред широких сіней на підвищенню стояв вертеп, як церква з трьома банями, розмальованими й позолоченими. Цілий фронтон вироблений гарно: гзимзи, пілястри, вікна. У вікнах, замість шибок, воскований папір, за ним свічечки, так що церква була освічена, ніби в ній вечірню правлять. До церкви сходи, за останнім — двері. Над ними широка галерея і знову двері, ніби на хори. — Щоправда, — замітив гетьман, — двері трохи заширокі, особливо горішні, і це псує архітектуру, але цілість обдумана як слід. Він оком знавця дивився на ту мініатюру, що мала в собі прикмети київських церков, ним побудованих. Культурний діяч брав на хвилину верх над політичним, будівничий держави цікавився будівлею вертепу. Сам собі дивувався, що за великим про мале не забув, що до всього живого й гарного прикладав увагу. — Як у театрі, не зачнуть виставу, — зауважив Войнаровський. — Усе готове, лиш занавісу підняти... Ось і дзвінок. Задзвонили в бічнім покою, і трьох бурсаків жвавим кроком виступило перед гетьмана. Поклонилися, пальцями правих рук доторкаючись землі, і середній став говорити заздалегідь вивчену святкову орацію. Говорив про вефлеємську зорю, про поклін пастирів і про дари трьох царів з востока, про радість цілої вселенної, що народився Христос, про втіху бідного бурсацтва, якому милосердний Бог дав такого благородного й великодушного опікуна муз і грацій, як ясновельможний гетьман Іван Степанович Мазепа. — Як колись бідні пастушки бігли з бараньцями й овечками до вефлеємської стаєнки, так отеє ми з нашими вбогими кунштами прибігаємо до тебе, наш добродітелю, щоб подякувати тобі за твою печаливість, ласкавість і великодушність, а якою пособляєш нам добути науку і знання. І як перед пастушками отсими горіла ясна зоря — комета і вела їх у Вефлеєм, так перед нами сіяла стать твоя, вказуючи нам шлях у Бахмач. Прийми ж тоді, наш достойний пане, низький поклін від бідного бурсацтва і побажання веселих і щасливих свят, усього блага на довгі літа — Христос рождається. — Славім його, — відповів гетьман і подякував за труд і побажання питомцям славної київської almae matris [54]. — Позволите, ясновельможний пане гетьмане, починати? — спитав оратор. — Починайте з Богом! Озвався дзвінок, і відчинилися горішні широкі двері в вертепі. ...Темно. Пастухи сплять коло своєї отари. Нараз вбігає Панько. — Іване, Петре, Климе, Онисиме, вставайте! Глядіть, яка зоря засіяла на небі! На небі дійсно сіяє зоря з довгим хвостом. Пастухи з острахом дивляться на неї. Тривога, здогади, нарада: що робити? Рішили йти, куди їх звізда запровадить. Чим хата багата, тим рада, — понесуть в дарунку. Будять сонну отару, вибирають щокращі. Вівці блеють... Той бурсак, що суває ляльками у вертепі, так знамените вдає блеяння овець, що навіть Войнаровський сміється й Мотря не може здержатися від сміху. Двері вертепу закриваються, хор співає різдвяний тропар. Усі встають і потягаються за ними, як у церкві. Знов дзвінок, і знову відчиняються ті двері. Стаєнка, Мати Божа і в жолобі новонароджений Христос. Ясла; віл, кінь і осел хухають на дитинку. Старий Йосиф на палицю сперся і думає. Образ простий, як давний малюнок, зготовлений рукою, якою водить віра і прив'язання до традицій. Хвилина мовчанки. Особи в вертепі не рушаються, живий образ. Лиш кінь сумно пасеться, Осел з зимна трясеться, Пастирів кличуть, клячуть, клячуть, Бога в плоти бачуть, бачуть, бачуть, Тут же, тут же, тут же, тут же, тут. За пастирями надтягають троє — царі. З повагою підходять до ясел і клякають. Середущий старий, по боках двох молодших. На всіх оксамитові, горностаями підбиті довгі плащі, наопашки, а під плащами козацькі вбрання. Лідія Петрівна повертається до Мотрі. — Бачиш? Середущий на гетьмана скидаються, цей справа на Орлика, зліва на Войнаровського... Хитрі які! Гетьман насилу робить поважну міну; ляльки навіть рухи підхопили, хід, повороти голови, — як живі. — Ніби на образах німецьких митців, — шепче Войнаровський. — Мати Божа з дитиною, а перед нею бургомістер зі своєю жінкою і з дітьми. — Мистецтво пристосовується до життя. — Незнання обстановки радить собі як може. — Як і не було б, живе і гарне. А це річ найважніша. Образ кінчиться колядкою. Зачинають її бурсаки, підхоплює гетьманське товариство, а там і його двір, що з відчинених бокових покоїв дивиться на вертеп. Пауза. — Втомилися актори, — каже Войнаровський, — мусять відпочити. Зачув це бурсак, що водив ляльками. Зі спорим ящиком вибіг. — Ось вони! Таких чемних акторів у світі пошукати. Слухняні і спокійні. Не сваряться і не п'ють, навіть їсти не хочуть. Божим духом живуть. Витягнув з ящика одну куклу і так уміло порушував нею, що була, ніби справжня людина. — Поклонися, Остапе, бачиш, хто перед тобою сидить! — І кукла кланялася, головою хитала, рукою доторкалася землі. — Їм щоб тільки вбрання було. Такі горді, як пошити їм новий контуш або починити чобітки. А жінота — так прямо за вбранням пропадає. — Завтра дістанеш від мене сукна, оксамиту і шовків золототканих на вбрання. — Подякуйте ясновельможному за ласку, — відповів сміливий бурсак, добував з ящика ляльки, і вони кланялися, прикладали руки до серця, жінки присідали злегка, піддержуючи спідниці; то цілий двір сміявся. Нараз бурсак поскидав ляльки в ящик: — До роботи! — гукнув і побіг зі своєю акторською трупою за вертеп. Знов дзвінок, і відчиняються долішні двері. Іродова пристольний зал. На пристолі Ірод. Він височезний, з вибалушеними очима, нервово крутить головою, мало корона з неї не злетить. — Петро! Їй-Богу, Петро! — шепче Войнаровський. Гетьман небожеві руку кладе на коліно: "цить!" Перед Іродом Рахиля, вбрана, як українська жінка. Свитка, плахта, червоні чобітки. — А це — ніби Україна! — зауважує тихо Лідія Петрівна. Гетьман глянув на неї, і вона теж мовкне. Рахиля дорікає Іродові за його жорстокість, за смерть невинних дітей і грозить смертю. — Проклятий будь, окаяннику мерзотний, людьми і Богом проклятий вовіки! З тим і відходить. Ірод думає. "Гадав жити вічно, а тут треба боятися смерті. Та я ще поборюся з нею. Гей, воїни мої, ставайте у порога, коли прийде смерть, ловіть її якомога!" За вертепом хор співає грізну пісню, що кінчиться словами: "О Іроде преокаянний!" — Страшно, — шепче тітка Лідія. — Коли б так у дійсності, а не в вертепі... — І скоро, а не Бог вість коли, — додає Войнаровський. Виходить Смерть. Кістяк, коса, — кламцає зубами. — Отся то вже до нікого не подібна, — каже Мотря. Смерть гнівається на Ірода, що він своїм воїнам казав її убити, і кличе в поміч чорта: Вийди, брате, друже любезний, пособиіи, Кровопийцю Ірода от землі істребити. Вискакує чорт. Чорний, з червоними грудьми, з хвостиком, рогами, з крилами, з цапиними ратичками, на одну ногу налягає. — Гу-гу, гу-гу! Пощо, другиня, кличеш на пораду? Побачивши, в чому діло, вбиває Ірода косою. От так його во главу, Щоб знали повсюди нашу державу! Іродова голова відлітає, і золота корона котиться гетьманові під ноги. Хор за вертепом співає: Заслуга його Знатна всім і явна, За те ж і пекельна Бездна ізготована. О, Іроде преокаянний! Всі відітхнули, ніби їм легше стало, що Ірода стрінула заслужена кара і він більше не буде знущатися над бідними людьми. На сцену вискакують дід і баба: От тепер і нам пристало, Як Ірода вже не стало, Потанцюймо ж, молодичко, Чорні брови, біле личко. На те вона: Гляди тільки, сучий діду, Щоб не ввели танці в лихо, Забрались би у тісний кут Да хліб собі їли б тихо. Але дід на таку недіяльну роль не згоджується і тягне бабу під черешеньку: Ой під вишнею, під черешнею, Стояв старий з молодою, Як із ягодою. Це відома пісня, але бурсак так знамените вдає розмову діда з бабою, так гарно перескакує від старечого баритону до нестарого ще жіночого сопрано, що навіть гетьман всміхається і плеще в долоні. Він значучо дивиться на Мотрю. Старий дід і молода баба, ніби заохочені похвалою, беруться запід боки і ну ж, у танець. Господи, як вони танцюють! Вихиляються, прискакують і відскакують від себе, вона піт утирає рукою, а він оселедця закладає за вухо, прямо — розкіш! — Ось до чого мої бурсаки спосібні, — каже гетьман. — Тут вони мистці, не в правилах риторики й піїтики. — Бо тут життя, а з тої цілої середньовічної схоластики пліснею тхне. — Скажи це, Андрію, авторам "Свободи вожделінной натурі людской" і "Мудрості предвічной". — А все ж таки треба колись сказати, бо шкода талановитих хлопців у тій відірваній від реального життя атмосфері умово вбивати. — Життя не вб'єш. Не бійсь, знайде воно собі щілинку, щоб добутися з схоластичного гробу, як тут. Цей вертеп — це одна сатира, бурлескний образ України. Талановита отся бурсацька голота, їй-Богу, талановита. — А підівчаться та й у Москву потягнуть чужого хліба шукати. — Бо нашому братові свій хліб проїдається скоро, а до того там, бачиш, незалежна держава, двір, цар, туди наших, як нетлі до світла, тягне. Але дивімся на вертеп. На сцену вийшов салдат. Хвалився, кілько то він хохлушок розкохав і кілько хохлів послав чортові в зуби, признавався, що понад усі житейські блага любить горівку й жарене порося. За кожним словом кляв і спльовував крізь зуби. Нахвалившись, добув із штанів пляшину і пив-пив, поки не повалився. Лежить, надбігає кабан і штовхає його: "рох-рох-рох". Рот йому лиже. Сценка видимо подобається аудиторії, бо плещуть у долоні. Виходить циган. Дивиться на салдата і каже: — Також не мав Господь що робити та й сотворив ось яку цяцю, тю! — Бере салдата за ноги і тягне зі сцени. А за хвилину в'їжджає на салдатовій кобилі. Криця не лошиця, кремень не кобила, Як біжить, то дріжить, як впаде, то лежить. Кобила паде і він з нею: Пху, побила б тебе лихая година, Пре-пре-прекаторжного батька скотина! Щоб тобі ні стригло, ні брило, Щоб тебе на світі не було, Один в роті зуб держався, Да й той тепер у снігу зістався. Шукає, — нема. Хоче продати кобилу, та ніхто не купує. Б'є її пліткою: — До шатра, до шатра, до шатра! — Кобила підводиться й вибігає. Все те так справно, смішно й живо, що глядачі забувають про ляльки і їм здається, немов перед ними справжні звірята й люди. Циган, як звичайно, голодний. Але не нарікає, лиш жартує на ту тему з сином і жінкою. Жінка, (питається його): Чом, цигане, не ореш? А він: Бо не маю плужка, Тільки в мене пояс є, За поясом пужка. Чом, циганко, не прядеш? Бо не вмію прясти; Циганка: Із-за гаю виглядаю, Щоб сорочку вкрасти. Циган: Ходім, стара, До шатра, Фун-фун-фунфора, Проживем без хати. Танцюючи виходять. Входить шляхтич: Шляхтич: А цо, панове? Я із дзяда, із прадзяда Уродзони єстем шляхціц. Билем ве Львове, Билем в Кракове, Билем в Кійове, А тераз єстем У ясновельможного пана Гетмана, Ктурему до нуг падам, Жиче здровя і на многая літа! Танцює з панею краков'яка, а йому за спиною танцює його служка. Знамените вдає кожний рух свого пана, аж нараз спотикаються. Шляхтич: (падає й кричить): А пуйдзь до дябла, лайдаку, я це батогем забіє! Паня зацитькує його, радить втікати, бо козак йде: Шляхтич: Цо ти, едукована кобіто, мувіш? Як Бога кохам, Я сам тшидзесцє козакуф забіє. А між тим за сценою чути спів "Та не буде лучше. Та не буде краще, Як у нас на Україні..." Шляхтич зривається і втікає. Входить на сцену козак-запорожець. Він високий, широкоплечий, в червоних, як море, широких, шараварах і в синім жупані. Запорожець: Ах, панове, яка сила в мене була за молодих літ, тепер не те. Де-де-де-де! Коли траплялось кому у степах бувати, То той може прізвище моє угадати. А в мене ім'я не одно, а єсть їх до ката, Так зовуть, як набіжить на якого свата. Жид з біди за рідного батька почитає, Милостивим добродієм ляхва називає. А ти як хоч назови, на все позволяю, Аби лиш не назвав крамарем, — за те то полаю. — Бачиш, Андрію, і тут політична ілюзія. — Ціла поява запорожця, на мій погляд, дядьку, носить політичний характер. — По зовнішньому вигляді видно, що симпатії шкільної молоді по його боці. — Але тільки зверху. Зі слів і вчинків щось друге виходить. — Що саме? — А ось те сумовите "колись". Колись запорожець силу мав. Тепер він останки тієї сили розтрачує на марну лайку та на бійку з ким попало, направо й наліво, зі шляхтою, з жидами, навіть з уніатськими попами. Ось, бачите, як він їх лає і вбиває, замість вести планову боротьбу на ширшу, загальну справу. Правда, як кінь в степній волі, То так козак не без долі, Куди хоче, туди скаче, За козаком ніхто не заплаче. — Твоя правда, Андрію, "куди хоче, туди скаче" — краще не можна схарактеризувати нинішнього запорозького завзяття. Мотря слухала розмови гетьмана з Войнаровським і сумними очима дивилася на гарну постать запорожця і на пусті його вчинки. Показати б їм цей вертеп, може б, побачили себе, як у кривому зеркалі. Ще кілька сценок з дядьком Климом, з дячком бакаларем і зі свинею. Дядько Клим рішається свиню дякові на школу дати, бо вона вже давно хотіла здихати. Гетьман сміється: — Це ж знамените. Сатира на нашу прихильність до освіти. А дяк ще й дякує: Ми вашу обречену жертву, Хотя живу, хотя мертву, Co благодарностю приємлем. В тій подяці — верх іронії. Глядачі сміються, аж за боки беруться. А дядько Клим обертається до публіки й говорить: — Правда, панове, єсть за що і дякувать. Свиня, хоч куди свиня, — ребра так і світяться! Має дурно здихати, краще дякові за науку сина віддати. Свічечки в церковних вікнах гаснуть, двері замикаються, вже тільки золочені бані блищаться і хрест на церкві горить. Вертепна вистава скінчилася. За вертепом збираються бурсаки, чути, як "реєнт" роздає голоси і по гетьманських сінях лунає старосвітська колядка: Що в пана Івана по його двору — святий вечер! Сам Господь ходить з трьома святими, З трьома святими із янголами. Що перший янгол у Бога просить: Ой пошли. Боже, пану Івану, Пану Івану у полі долі: У полі долі — густеє жито, Густеє жито, частії снопи! А другий янгол у Бога просить: Ой, пошли. Боже, пану Івану, Пану Івану в пасіці долю: Тисячу роїв, сто бочок меду. Сто бочок меду, сто пудів воску! А третій янгол у Бога просить: — Ой пошли. Боже, сьому хазяйну у дому долю: У щастю жити. Бога хвалити, Слави добути, щасливим бути, святий вечер! Гетьман киває головою, дякує за колядку. Так ось колядники побачили за його спиною гарну панночку. Не знають, хто вона, мабуть, гетьманова своячка, треба ж її честь віддати. Та жала панна шовкову траву, Ой, рано! Ой, рано-рано зійшло сонечко Кохано! І загубила вона золотий перстень, і просить косарів, щоб його шукали. Першому буде шовкова трава, другому буде золотий перстень, третьому буде сама молода, сама молода, як та ягода. — От і шукати варта, — жартує гетьман. Мотря посувається з кріслом за одвірок, щоб її не бачили. Перед гетьмана виступає наймолодший бурсак, ще дитина. Гарненький, сміливенький, мабуть, його ціла бурса любить. Поправив ковнір, відкашельнув, рецитує: Ось юж і я студентик маленький, До науки пильненький, З новиною ся ставлю, Вашмосці не забавлю, Бо давно ся готовал, Аби з вами розмовлял, Только слухайте пильно, Повім вам неомильно: Христос ся нині народил, І всіх нас увеселил, Тоє од мене приймайте, А мені коляду давайте. Кланяється головою, як той коник-табунець на свіжій траві. Хлопчик усіх до себе відразу прихилив. Гетьман добув гаманець і дає коляду, тітка Лідія хлопчика в голову цілує. — Такий маленький, і не в батьків нині, так далеко їхав, щоб нам "повінчувати", добре, що не заков'яз по дорозі. — У мене батьків нема, я сирота, милосте ваша. Тітка Лідія бере хлопця за руку й веде туди, де наготовлені святкові дарунки. І других бурсаків кличе. Переходять попри гетьмана, кланяючись йому в пояс. Дворові люди розходяться, замикаються двері від бокових покоїв, сіни пустіють. Тільки в свічниках догоряють свічки з ярого воску, кидаючи останні свої блиски на золочені куполи церкви-вертепу. З одної віск скапує на старий килим. Войнаровський встає і гасить її. — Finita la comedia [55], — каже гетьман до Мотрі. Перед хвилиною блиск, сміх, гамір, а тепер світло гасне, театр пустіє, пітьма огортає його. Актори лежать у скриньці, дожидаючи другого святого вечора: Ірод коло Рахилі, пастухи на трьох царях з востока, чорт біля ангела небесного. — Як у житті, милосте ваша, — відповідає Мотря. — Як у житті, — повторяє гетьман. — А нам здається, що наш вертеп вічний. — Нема нічого вічного на світі. — А слава? Гетьман подає руку Мотрі. Йдуть до того покою, де їли святу вечерю. Тут уже прибрано. Тільки срібні підноси з овочами й цукрами стоять і кутя у великій срібній мисці. Остатки страв у хрусталевих тарілках біля коминка покладено. Це тітка Лідія для духів наготовила. Може, прийдуть. Гетьман думає, котрі. Багато їх, багато! заповнили б весь двір. Добре, що чоловік не бачить, добре, що між цим і другим світом покладена незрима стіна. Незрима для наших смертельних очей... Мотря відчуває гетьманові думки. Лиш відчуває, бо в неї другі на гадці. Її совість чиста. Ніякої душі на ту совість не взяла. — Не знати, Мотре, чи колись наготовить хтось і для мене страву, чи пом'яне хто душу Івана Степановича? — Що ви це такими питаннями турбуєтеся, Іване Степановичу! Не пора. Нині родиться Христос, славім його. — Мати стара, тітка Лідія теж у літах, дітей мені Господь не дав, один Войнаровський, може, пом'яне мене. — А народ? — Народ, Мотре, стихія, — все одно, що степ і що море. Шумить! У кожного свої турботи, а в народі своє. Живий живе гадає. Поки живеш, шанують тебе, бо ти цей вітер, що над степом віє, для кого, може, ти й сонце, в котрого теплім промінню він росте і розвивається. А помреш, все одно, що сонце зайде і що вітер на хвилину ущухне. Підожди, другий повіє і завтра знову зробиться день. Почнеться нова праця і нові турботи. За ними ж забудуть про тебе, може, й проклинатимуть, хто вгадає?.. Дітей не дав мені Господь. От що! Коли б так син, та ще годящий, от і жив би я в ньому. — А я ж для вас ніщо? Гетьман підводить на Мотрю свої дивні очі. — Для мене ти, Мотре, все. Ціла моя надія, сонце моє, — і бере її за руку. Мотря не борониться. Вона рада бути для нього всім. Рада з'єднати свою долю з його, кріпити його, працювати спільно, щоб народ не забув про нього. Каже це йому. — Може, ти й вимовиш у щасливу годину, нині ж святий вечір. Я більше нічого не хочу. Люблю тебе, а в тобі усе, що гарного пережив у світі, усе, чим пишається наша земля, усе добре, що окривається в українській вдачі. — Люблю.у тобі велич минувшини нашої і будучі гордощі наші, здійснення їх у тобі бачу. — Мотре, сонце моє! — Пане мій!.. І двом душам сон один приснився. — На друге Різдво, дасть Бог, ти дружиною моєю станеш. Вберу тебе, як ніхто й ніколи не вбирався, бо й краси такої на світі не було. Обжемчужу тебе, осяю... — Славою своєю, Іване. — Тобі її не треба. Ти сама славною станеш. Гетьманші такої вродою, умом і серцем пишної ще не було. І зберуться старшини мої на Різдво, на старшинську раду, а ти гостити їх будеш солодким вином і ще солодшими з уст своїх словами. І завидувати стануть генеральні старшини свому гетьманові старому, не багатств, не святого Андрея, не булави, нічого, лиш дружини кращої над усе: "Ось яке добро послав йому Господь на старі літа". І прийде день такий, коли я, дивлячись на твою пишну вроду, на твій ум і на твоє про все піклування, возрадуюся серцем своїм і скажу: "Нині отпущаєши, владико, раба твоєго со миром". Він пригорнув її до грудей, а вона очима, повними безмежної віри і великої надії, дивилася в його темні, глибокі зіниці. Потопала в них. — Це буде колись, а нині мені до церкви пора. Вже коні перед ґанком чекають. Прощай! Мотря хотіла їхати разом. Та гетьман не згодився. Раз, що по недузі, а друге — нащо дразнити людей. — Я про людей не дбаю, коли ти мій! — І мені вони, як п'яте колесо в возі, коли б я гетьманом не був. А так, мусиш вважати, не ради себе, а ради булави тієї, на яку всякий як не заздрим, г так цікавим оком зазирає. Приватному чоловікові все на світі вільно, що він тільки добути і силою своєю обстояти може, гетьманові — ні. Прощай тоді, до Різдвяного ранку. ЯК ВОНО СКІНЧИТЬСЯ? Поїхав... Тітка Лідія теж і Войнаровський. Навіть з прислуги мало хто лишився; двір опустів. Мотря осталася з думками. Відганяла їх від себе, так вони йти не хотіли. Настирливі думки. Особливо одна: "Як воно скінчиться?" Тая все над Мотрею літала, як серед літньої ночі надокучлива комаха. Відженеш її від правого вуха, а за хвилину вона тобі до лівого бринить: чи спиш? Мотря розглядала образи по стінах, портрети невидимих їй людей. Вони теж ніби прибралися на свята, очищено їх із пилу і відсвіжено рами. Горді такі. Мужчини з чубами, при шаблях, жінки в корабликах, з молитовниками в руці. Одна роман тримає. Мабуть, питалася: любить, не любить? і обривала цвітові платочки. Аж спинилася нараз, боячись дізнатися правди: рвати чи перестати? Так її намалював маляр. Портрети старі, їм, може, більше сотні літ, а питання вічно молоде: любить чи не любить? І як воно скінчиться?.. Ті панове теж, мабуть, великого хотіли; який це мужчина, що не має великих бажань? Зі слуцьких поясів, з кирей, соболями підбитих, з діамантових спинок видно, що не бідні були, мабуть, їм хотілося одного — слави. Може, й гонили за нею, як дитина за мотилем гонить, зірку рукою досягає, веселки в мами просить. Може, не одну ніч не доспали, турбуючись, як тої химерної слави добути, а нині, бач, тільки честі, що в гетьманськім дворі їх портрети висять. Навіть Мотря не знає, хто вони такі. Може, їх кості порозсипалися в гробах, може, їх ворог з вітром по степу розвіяв, з кирей-соболів і знаку не лишилось, а діамантові спинки, певно, десь в Амстердамі з рук до рук мандрують і тільки їх, що тої фарби маляр на полотно кинув... І як те все скінчиться?.. Хто сидів на оцих старосвітських фотелях, темно-зеленим сап'яном критих? Воєвода грізний, котрого боялися піддані, нащадок княжого роду, полковник козацький, чи прямо дідич молодий, що маєток недавно в спадку дістав і важко зажурився, як йому ті довгі зимові вечори перебути. Покоїв багато, а він сам-один, та, з котрою рад би тут сидіти, за другого пішла, не чекала його... І як воно скінчиться?.. Тітка Лідія хрусталеві тарілки з останками страв для духів біля печі лишила. Вогнище — це тепло родинне. До нього і духів тягне. Мотря вдивляється у полум'я, чи не побачить якого. Тріскають сухі дрівця, перетлілі головні в печі лежать, ватра то заграву нагадує, то кров, то обоє нараз. Але духів не видно. Мабуть, дійсно між ними і нами якась стіна стоїть, незрима для нашого смертельного ока. Може, ті духи обступили Мотрю і дивуються, що вона своєї будучності не бачить. Для них — це звичайна річ. Скажіть, духи добрі, прихильні до нього і до неї, як те все скінчиться?.. — Як те все скінчиться? Щоб забути про це питання, Мотря нагадує собі пригоди з молодих літ, щось таке, що не зв'язане ні з нинішною дниною, ні з її теперішнім побутом у гетьмана в Бахмачі, далеке, чуже, смішне. Пригадує собі чуру свого батька. Гарний хлопець був. Аж одного разу голову йому обголили. Господи, як він смішно виглядав! Навіть мати сміялася. На тій обголеній голові шпилькою лист йому написали, татуювали. Чуприна відросла, і батько післав його кудись. Це було щось, мабуть, важне, дуже таємне, і тому такий спосіб придумали. Голова чури — лист. Там, куди його послали, знов тую голову обголили, прочитали татуйоване письмо й чуприна знов відросла. Чого то не видумують люди, де ходить про гроші, честь і славу! Гетьман числові листи пише. Тільки він і Орлик вміють ті листи писати й відчитувати. В Орлика ключ. Таке листування і з княгинею Польською ведеться. І як воно скінчиться? Ні, ніяк не позбудешся того питання! Це ж діло твоєї будучності, твого життя, — не дивуйся... Найкраще було би заснути. Так Мотрі й сон не береться. Здавалося — заспокоїлася після гетьманської гостини в Ковалівці й відмінилася. "Не приступало до неї", — як Любов Федорівна казала. Бачила ціль перед собою, а нині, коли та ціль, може, вже й недалека, її огортає тривога. Знов серце прискорено б'ється, і думки, як перед бурею птахи, неспокійно літають. Чого це так? Заснути, ах, заснути і збудитися; коли буде день, ясно, певно, — рішено, або не будитися зовсім. Мотря насилу змикає повіки. Портрети оживають, злазять зі стін, підступають все ближче й ближче, грізно дивляться на неї: "Ти хто така? Чого забрела між нас? Горда маєтками і красою? Гадаєш, мало було багатих і гарних на світі? Почестей забаглося, от що! Булава осліпила тебе. Геть, звідси, геть!" Мотря розплющує очі і — портрети знову висять, як і перше, на стінах. Мужчини з чубами, з руками на шаблях, жінки в корабликах і з молитовниками, з квітками: любить, не любить?.. Заснути, ах, заснути і, хоч у сні, забути про це тривожне питання. Голову кладе на стіл. У висках ніби хтось до дверей стукає: "Увійдіть!.." Входять духи: "Мотря?" -"Хто таке Мотря? Донька Любові Федорівни, що проти гетьмана коверзує, а Василь Леонтійович не вміє тим коверзуванням покласти кінець. І ти хочеш до нас?.. Зозулине яйце!" Мотря гнівно розплющує очі... Нема нікого... Лиш вогонь у коминку горить, золоте й криваве полум'я озорює кімнату. Тихо. Вітер за вікнами не шумить, не грає, тільки десь далеко, далеко десь, ніби на другому світі, лунають колядки... Тихо!.. Дзвінок. Дзень-дзелень, дзень-дзелень... Причувається чи дзвонить? Мотря наслухає. Ні, таки дзвонить. Мабуть, з церкви вертають: гетьман, тітка Лідія, Войнаровський, усі. Гетьман стане питати, чому Мотря не спить, чому невесела, стурбована така? Що вона відповість йому. Краще не ждати зустрічі. І вона скоро біжить до своїх покоїв. Заснути, ах заснути! ВЕСЕЛЕ РІЗДВО По давньому звичаю на Різдво, на Великдень і на Покрови в гетьмана збиралася старшинська рада. Приїжджали генеральш старшини, дехто з полковників, кому не було дуже далеко, і з визначних та заслужених полкових старшин. Приходили також начальники сердюцьких, компанійських й охочекомонних полковників, щоб привітати свого регіментаря зі святами та запевнити його в своїй вірності й непідкупній прихильності. При тій нагоді відбувалася нарада, ширша від генеральної ради, а не така широка й безладна та небезпечна, як чорна рада. Круг ділання старшинської ради не був докладно означений, не було розмежоване відношення її до гетьмана і гетьмана до неї, як взагалі не було виробленої якоїсь тривкої, законами забезпеченої конституції на Україні. Раз у раз змінялися державні форми, бо раз у раз змінялося відношення України до Польщі й до Росії, раз у раз треба було числитися з тими змінами й замість тривкої форми вдоволятися провізорією. Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Немирич і Тукальницький своїми великими умами обгортали весь комплекс українських справ, але одним передчасна смерть, а другим брак розуміння їх великих планів серед народної стихії не дозволили під українську державність підложити сильних правнодержавних підвалин. Гетьман Іван Мазепа дуже важко, хитро й обережно йшов до того. "Народ — це стихія, шумить, — казав собі. — Вдоволити його, значиться, пустити дряхлий човен на розбурхане море. Такої держави, як він собі бажає, годі збудувати, бо таке географічне положення України, що конче треба, мов байдак поміж порогами, пробиратися між Росією, Польщею і Туреччиною. Народ не терпить підданства, не терпить поділу на панів і людей, хоче, щоб загал рішав про загальні справи, а воно неможливе, бо такого устрою нема ніде в сусідів, і вони ніяк на нього не згодяться, добачаючи в ньому також для себе велику небезпеку". Проти польського панства та російського боярства, на його гадку, треба було поставити український державно-творчий елемент, освідчений, політично-усвідомлений, котрий постояв би за свою власну державу й оборонив її. А будь вона обеспечена, тоді щолиш можна б було прийнятися за внутрішні реформи, щоб заспокоїти народ. І гетьман пильно дбав, щоб при помочі крайових шкіл і поїздок молоді за границю витворити якнайбільше української інтелігенції, він щедрою рукою сипав гроші на церкви й монастирі, щоб прихилити до себе духовенство й віруюче громадянство; старшин наділював маєтками, підносив їх значення, щоб вони не зазирали в Москву й Польщу, а трималися України. На те він і титул бунчукових товаришів придумав, щоб цей державно-творчий елемент скріпити і поширити якомога. Старшинська рада була ніби сенатом отсих вищих кругів. Гетьман уважно ставився до неї і числився з її голосом. Вона повинна була і йому говорити правду в очі, щоб між правителем і правлячими кругами панувала необхідна гармонія. Нещодавно на такій раді Кочубей поклав перед гетьмана печать і перо генерального писаря, а бувало, що й гетьман нібито збирався класти свою булаву, якщо між ним і старшинською радою виявлялися надто великі противенства. Сього року він хотів старшинську раду відсунути на посвята, хоч до Нового року, бо політичні події змінялися, і кождий день міг принести щось важного й несподіваного. Війна Карла XII з Петром, здавалося, наближалася до зворотної точки, а на це Мазепа тільки чекав. То була одна причина, а друга — що гетьманові дійсно хотілося відпочити під час свят, бо він був дуже спрацьований і перетомлений, а вік його не такий-то вже, щоб перетягати струну. І була ще одна причина, для якої гетьман не бажав собі старшинського з'їзду в Бахмачі, а якої не важко було й догадатися, — Мотря. На з'їзді доходило не раз до особистих порахунків між козацькими старшинами, до суперечок і до бурлив;:: сцен, котрими він не хотів турбувати Мотрі після її важкої недуги, як не хотів, щоб люди взагалі й довідалися, що вона у нього. Хто може запоручити, що не приїде Кочубей і, нацькований жінкою, не почне розводити своїх жалів на гетьмана? Кочубеєві ніколи не можна надто довіряти, бо він надто підлягає жінці. Це в нього застаріла недуга, з котрої, мабуть, не вилічиться ніколи... Ось чому-то гетьман і не бажав собі з'їзду на сьогорічне Різдво. Він казав це декому зі своїх генеральних старшин, гадаючи, що вони і другим перекажуть, бо повідомляти всіх окремим універсалом було незручно. Гетьман знав своїх людей і боявся їх обідити. Скажуть, що гетьман ухиляється від старого звичаю погостити своїх старшин на Різдво. Та не так воно вийшло, як собі того бажав гетьман Мазепа. Старшини зі свого боку боялися, щоб гетьманові не було прикро, що вони не приїхали поздоровити його зі святами, вони не довіряли собі і підозрівали якусь інтригу; як же це можливо, щоб не бути в Мазепи на Різдво? Перший приїхав Орлик, таки доволі рано. Гетьман зараз попросив його до себе. — Як же там жінка, діти? Як мій похресник, чи великий виріс? — Спасибі милості вашій за ласкаву пам'ять. Дякувати Богові, здорові. Пересилають доземний поклін свому добродієві, а малий Грицько руки свого хресного батька цілує. Хресного батька... І гетьман пригадав собі свою хресну доньку — Мотрю. І на хрестини не їхав би був, коли б знаття, що з того вийде. — Що ж у Батурині нового? — питався гетьман. — Кажи. Не скривай нічого. Я знаю, що в столиці, як в пекельному казані, кипить. На кождому пануючому дворі є свої інтриги, я до них від молодості привик, але в нас це не інтриги, а окремого роду каверзи. Не знати, чого ті люди хочуть. Може, й самі не знають чого. Дбаю про них, пхаю в них, як у дірявий міх, і всього їм замало. А вже що найгірше і чого я більше всього не люблю, так це доноси. Здавалося б, лицарський народ, знає лицарський звичай. Ого! Не виступить тобі явно до бою, лиш як собака з-поза плота кусає. Не прийде до свого гетьмана, лиш до Москви з доносом лізе... Говори! І Орлик став розказувати батуринські невідрадні новини: сплетні, зависті, зазіхання. Гетьман уважно глядів на свого канцлера. — Кажеш, нарікають ще на мене, що я з царем держу? — Нарікають, милосте ваша. — Хто? Орлик зам'явся. Гетьман чекав хвилину, а тоді: — Звільняю тебе із відповіді, щоб не гадав, що і я від тебе доносів на товаришів жадаю. І без того догадуюся хто. Але затям собі теє, Пилипе, що коли б я рішився вволити їх волю і порвав з Петром, то вони перші почнуть за це нарікати на мене. Тому-то нехай собі говорять що хочуть, а я зроблю, як своїм розумом міркую. Старші з них уже свої мозки пережили, молодші не вспіли ще ним обзавестись, так тоді треба мені на власний розум покладатися. Я на нього не маю причини нарікати. — Вашої милості розум більш варт, ніж інші всі вкупі. — Влесливий ти чоловік, Пилипе, але мені не солодких слів треба, а правди, хочби й гіркої. Гадаєш, що мене твій Alcides Rossijski, Hyppomenes Sarmacki [56] зворушив? Смійся з того. Чимало я панегириків читав. Я в тобі бистрий ум побачив, мені подобався ти, як пильний писар у київській митрополичій консисторії, і тому я тебе до своєї служби прийняв. І, мабуть, за це не нарікаїш на мене. — Благословлю той день і ту годину, що покликали мене на службу до милості вашої, на котрій-то службі я так скоро добився такої почесті, про котру й подумати не смів. — Отже, бачиш. А тепер я за це вимагаю тільки одного від тебе, — правди. Ти нічого не повинен затаювати переді мною, бо від кого ж мені й дізнатися тії правди, як не від свого генерального писаря, на котрого я дивлюся, як на сина. Орлик припіднявся з місця і поклонився гетьманові в ноги. — Сідай! Або ні. Краще ходім до столової. Поснідаємо. За сніданням гетьман говорив дальше: — Вірного й розумного генерального писаря мав покійний батько Хмельницький, і це дуже помагало йому. Хочу, щоб те саме сказали колись про Мазепу. — Буду старатися, милосте ваша. — Перша річ — не скривати нічого. Бути щирим і правдомовним. — Я таким є. — Не все. От і тепер щось, бачу, скриваєш переді мною. Орлик спаленів, як дівчина. — А бачиш, Пилипе! Ти ще молодий, скільки тобі літ? Однолітець царя, правда? — Так, милосте ваша; я роджений 72 року. — Внуком моїм без мала міг би бути. Молодий ти і брехати ще не вмієш. Паленієшся. Кажу тобі: ти або щось брешеш, або щось скриваєш переді мною, а одне і друге недобре, бо як із одного, так і з другого може вийти шкода не лише для мене, але й для справи. — Ніяково казати, милосте ваша. Прямо соромно. Боюся обідити уші мого милостивого пана. — Говори, не бійся; чого то я не наслухався про себе. — Кажуть... — Орлик зам'явся. — Що кажуть, говори! — наглив гетьман. — Кажуть, немовто... немовто милість ваша пірвали Мотрю Василівну. — Що таке? Повтори! — гукнув гетьман. Орлик пополотнів. — Що таке? Повтори. Я вухам своїм не вірю. — Кажуть, — говорив дрижачим голосом генеральний писар, — немовто милість ваша порвала від батьків Мотрю Василівну. — Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Я? Мотрю Василівну? Пірвав? Ха, ха, ха! Орлик перестрашено дивився на Мазепу. — Гетьман пірвав доньку генерального судді. Ось тобі новина. Но, такої новини я не сподівався почути. Гарні у вас в Батурині новини. Поїдь лиш з того Батурина на тиждень, а видумають про тебе щось таке, чого б ти і за рік не придумав. І чого то не балакали про Мазепу. Мазепа поляк, Мазепа католик, Мазепа зраджує царя, а тепер ще додали, що Мазепа умичник. На старості літ доньок старшинських пориває, та ще неабияких, а Мотрю Кочубеївну. Ха-ха-ха! Орлик не знав, що йому робити. Боявся, чи не роздратував гетьмана. — Тому-то я й не хотів повторювати такої дурниці. — Подумай тільки, ти ж знаєш Кочубеєву доньку, і скажи, чи вона з таких, що її можна насильно увести? Орлик заперечив головою. — Це панночка з характером і темпераментом. А до того і двір Кочубея не з тих, щоб можна на нього напасти й порвати доньку. Отже, бачиш, які то злобні язики людські. Але я їх прикручу, ой, прикручу, хоч і яка в мене лагідна вдача і не мстива. Гетьман зірвався з фотеля і ходив від дверей до дверей. При Орлику він не дуже-то й стіснявся, а все ж таки навіть Орлик не бачив його таким збентеженим і недобрим, як нині. Що тут робити? Коли б хто приїхав та перервав немилу розмову. Але ж, як на лихо, ніхто не наїздив, бо ще було рано. Орлик встав і хотів іти. Але гетьман не пустив його. — Зажди. Хочу побалакати з тобою на тую важну для мене тему. Сідай! — Орлик сів, гетьман ніби трохи заспокоївся. Перестав ходити. Підійшов до вікна і пальцем тарабанив по шибці. Нараз, відвертаючись, спитав: — Хто ж ото такі сплетні розпускає про мене? Орликові мороз пішов по шкірі. Казати, від кого чув — усе одно, що наражати людей на гнів гетьмана, а може, й на суд над ними за обіду гетьманської особи. Пустився на викрути. — Милість ваша знають, що до мене ніхто не зважився б підступати з такою нікчемною клеветою на пана добродія мого, бо всякому вірність моя добре відома. Я це міг зачути тільки випадково з других, третіх, а може, й десятих уст і то від жінок. — Від жінок? Краще кажи — від своєї дружини. Так тоді не будемо кликати її в свідки, вірю твоїй жінці. А все ж таки цікаво було би провірити, від кого такі вигадки виходять. — Fecit, cui prodest [57], милосте ваша. — Розуміється, себто Любов Федорівна? Орлик не заперечив. — Qui tacet, consentire videtur [58], — сказав гетьман і знову відвернувся до вікна. Орлик сидів, як на вуглях. Пощо він починав це діло? Чому він нічого скрити перед гетьманом не може? Дивно, як цей чоловік кожного разу догадається, коли він щось затаює перед ним. Ті пронизливі очі з душі, ніби з письма, читають, навіть не з числового. Нараз гетьман повернувся і скорим кроком підступив до Орлика. Цей зірвався на рівні ноги. — Маю тобі щось сказати, але вважай, затримай це в тайні. Поки що. Бо, як бачу, наші люди до тайни такі спосібні, як я до китайської азбуки. — Прикро мені, що ваша милість не довіряють мені, а в мене тільки й думки, щоб вірно служити свому рейментареві й добродієві. — Коли б не довіряв тобі, то не кохав би і не робив би тебе своїм генеральним писарем. Отже, знай: я Мотрі Кочубеївни не поривав, кажу тобі це рішучо! Але вона сама втекла до мене, як свята Варвара втікала від своїх недобрих родителів. — Мотря Василівна втекла до вашої милості? — Перед насильствами матері своєї спасаючись. У кого ж її було шукати приюту та протекції, як не в гетьмана. До московського воєводи не хотіла йти, бо вона його не признає, а до монастиря також ні, бо якраз туди й хотіла її Любов Федорівна запроторити, значиться, оставався тільки гетьманський двір. Це одиноке місце, куди рука Василя Леонтійовича, а краще сказати, загребущі пальці Любові Федорівни поки що не сягають... Так вона тоді по всіляких пригодах і прибула до мене. — До Бахмача? — А куди ж би. Тут вона ще й тепер перебуває. Дивно було Орликові почути з уст гетьмана таку відомість. Він знав прикре відношення Любові Федорівни до своєї рідної доньки, але не гадав, щоб воно аж до такого дійшло. Що ж дальше буде, гадав собі Орлик. Кочубеї не всидять тихо, а з другого боку, й гетьманові ніяково панночку з такого роду невінчану коло себе тримати, а повінчатися з нею теж нелегко, бо це його хрещениця. Як тут вийти з такої халепи? — Генеральний писар зажурився! — почав гетьман. — Нема чим. Дасть собі раду Мазепа. Ніяких труднощів тут не було б, коли б покійний Гедеон Четвертинський не закабалив був нашої церкви. Його попередник, блюститель київської митрополії, Методій Филимонович, який був послушний Москві, а й він на вість, що москалі, забравши білгородську єпархію, і на київську зазіхають, спалахнув гнівом великим і перед воєводою Шереметьєвим гукав: "Єсли приїдет к нам в Київ московський митрополит, то ми запремся в монастирях, і разві нас із монастирей за шию і за ноги поволокуть, тогда только московский митрополит в Києві будет... Нам лучше смерть принять, нежели митрополита із Москви!" Він, як і покійний незабутньої пам'яті Йосиф Нелюбович Тукальський, тримався писанія, котре говорить: "Врагу твоєму віри нікогда не даждь" і боронив нашої української церкви. А князь Четвертинський продав її, хоч ціле духовенство протестувало. Ні народ, ані гетьман Самойлович не постояли за нашою святинею, тепер наша церква в ярмі. Руки митрополита спутані, він кроку не ступить, не поспитавшися Москви. А мені не хочеться, щоб він у мому ділі Москви питався. На мене вже й без того московське ярмо сильно налягає... — Гетьман на хвилину спинився, Орлик слухав, до чого він веде. — Тому-то й я прошу тебе, щоб секретно поїхав до Києва і розвідався в митрополії, як вони там поставилися б до мого з Мотрею Кочубеївною подружества, тому, бо вона мені хрещеницею доводиться. Ти служив писарем у Київській митрополичій канцелярії, знаєш усі входи й виходи і я тебе не потребую вчити, як братися до цього тонкого діла, щоб і вовк був ситий, і коза ціла. Орлик, помовчавши хвилину, відповів: — Дуже я гордий, що ваша милість вручають мені, молодому й недосвідченому, таке "субтельне" діло, і я постараюся сповнити, як можна краще; це почесне для мене завдання. Але гадаю собі, що тут труднощі не тільки в церковних перешкодах, а ще більше в нашій внутрішній політиці. — Як ти це розумієш? — А так, милосте ваша, що Любов Федорівна і її партія матимуть козир у своїх руках. — Козир? Який козир? — Вони й дальше горлатимуть на вашу милість і підніматимуть народ. Скажуть, що гетьман не шанує нашої православної віри і зневажає її святі закони. — Себто, значиться, гетьман католик, правда? — Можливо, що й таке говоритимуть, бо Любов Федорівна не перебирає в словах, а народ наклепам вірить. Він і так панів не любить, які б вони й не були, свої чи чужі, католиків зокрема. Католик — це для них червона плахта, і тою плахтою Любов Федорівна не забуде майнути людям поперед очі. — Знаю і гадаю собі, що з Кочубеями треба раз якийсь лад зробити. Я не мстивий із природи, пригадай собі, як я лагідно розправлявся з тими, що доносили на мене до царя. Певно, що другий на моїм місцю поступав би інакше. Це, може, й не добре, бо заохочує людей до нових доносів. Але ж ті Кочубеї жити мені не дають. А мені треба тепер спокою, я мушу мати вільні руки. Але про це — колись другим разом. А нині я ще раз прошу тебе, щоб ти по святах, нібито з усякими урядовими ділами поїхав до Києва та розвідався в консисторії, чи схочуть там самостійно вирішити моє діло з Мотрею Василівною, чи пошлють його на вирішення в Москву. — Добре, милосте ваша, — відповів, кланяючись, Орлик. — А тепер, будь ласка, помагай мені разом з Войнаровським погостити моїх старшин, бо, бачу, надтягають деякі до мене. Ось уже й Ломиковський приїхав. Перед гетьманський ґанок заїздили сани з генеральними старшинами. Вилазили з них гетьманські достойники із чурами й служками своїми, а гетьманська прислуга відчиняла перед ними широкі двері, знімала теплі шуби, очищувала чоботи від снігу й просила до світлиці, куди входив гетьман, вітаючись з ними та обмінюючись святковими бажаннями. На обличчях старшин видно було не тільки звичайний святковий настрій і не тільки тую всім відому турботу, що з Україною тепер буде, але також щось невідомого й притаєного, що відносилося до самої гетьманської особи. Гетьман, добрий знавець людей, зрозумів, що їм уже відомий наклеп про пірвання Мотрі, але вдавав, що не догадується нічого, був, як звичайно в своїй хаті, дуже уважливий, ввічливий і гостинний. Знав, що це найкращий спосіб, щоб їх милості, генеральні старшини від'їхали в добрім настрої від нього та не поминали злом. — Чогось-то нашого пана генерального судді немає, — зауважив за обідом Ломиковський. А гетьман відповів: — Генеральний суддя, Василь Леонтійович, був у мене перед кількома днями з побажаннями святочними і занедужав, так що й пролежати мусів у Бахмачі цілу днину. Годі, щоб він нині знову "фатигувався". Це вже не по його літам. — Але ж на старшинській раді генерального судді конче потрібно, — докинув хтось. — Формальної старшинської ради, — відповів Орлик, — годі нам нині робити. Раз, що його милість, наш вельмишановний пан хазяїн, не зовсім добре себе почуває, а, по-друге, тому, що небагато нас приїхало. — Бо чутка така розійшлася, немовто ясновельможність не бажає собі з'їзду, і якщо ми приїжджали, так це тільки тому, бо не знали, чи вірити тій чутці, чи ні. Немало всякого непевного пускають люди у світ, щоб тільки каламутити воду. — Добре кажете, милосте ваша, — відповів гетьман, — "щоб каламутити воду". Хто приїхав, тому й дяка від мене, а хто не приїхав, так він і не винуватий, значиться, повірив чуткам. І без старшинської ради посидимо і побалакаємо собі. Я гостям радий та ще на Різдво. — А ми щасливі, що бачимо нашого пана гетьмана в доброму здоровлю, і бажаємо йому від щирої душі цього здоровля на многі і многі літа. — Такі тепер часи, що всім нам нічого так не треба, як здоровля і сил нашого милостивого регіментаря. — Часи то тяжкі, і без великого розуму вашої милості та без його довголітнього досвіду почували б ми себе, як сироти без батька. Кождий вважав своїм обов'язком докинути якесь гарне, влесливе слово до того вінка признань, який старшини вкладали на голову свого гетьмана. — Щиро дякую вашмостям, — відповів цей, — що шануєте мене, старого й недолугого, і дуже жалую, якщо не можу або не вмію віддячитися вам гідно. Не раз я собі гадаю, чи не краще було б отсю булаву, — він вказав на булаву, що лежала на столі, — отсю булаву передати в молодші й, може, гідніші руки. Нова мітла краще мете, а в нас чимало є дечого такого, що й вимести треба. Старшини в один голос заперечили гетьманові. Казали, що вони про те й слухати не хочуть, що воно прямо обижає їх, що не вони з гетьмана невдоволені, а видно, гетьман невдоволений ними. — Ще ся той не вродив, щоби всім догодив, — відповів Мазепа. — Я це знаю, і ви це знаєте, панове. Але доходить до моїх ушей чимало такого, з чого я можу вносити, що невдоволених моєю особою таки дуже багато, а воно недобре. Тепер Україні такого гетьмана треба, щоб ним були всі задоволені і щоб усі послухали його, якщо він повернеться до них у якійсь незвичайній потребі. Тут гетьман урвав. Старшини ждали, чи не скаже щось більше. Але, на їх жаль, тільки на цім натяку й скінчилося. — Нарікає на мене посполитий народ, — говорив гетьман, — що я за шляхтою тягну, а шляхта пише супліки на мене то до короля, то до царя, що я її не досить забезпечую. Тих суплік і в царя, і в Меншиковві, і в других царських урядників чимало. Коли б ви їх прочитали, панове, то побачили б, який то неприхильний до шляхти оцей гетьман Мазепа. І так я все між молотом і ковалом лежу, другого давно вже розтрощило б, але я, дякуючи свому розумові мізерному, все-таки навіть Україну між Дніпром, Случею і Дністром заховую під владою моєю. Народ так вільний і без усякої перепони користується землею. Без перестанку прибувають і нові переселенці, з Молдавії, з Полісся, з Литви, з Покуття. Країна загосподарьовується і все більше й більше набуває справжнього козацького устрою. А все ж таки — Мазепа, пан Мазепа Палія у Сибір запроторив. Мазепа винищує народ! Старшини обурилися. Це говорять люди, несвідомі діла, наволоч всяка, готова кожночасно ловити рибу в каламутній воді. На них нема що оглядатися. А старшини розуміють гетьмана. Вірно стоять при його боці і готові й голови свої покласти за те саме, чого й він собі бажає. — Усі? — спитав коротко гетьман і тим питанням, ніби обухом по голові, їх ударив. Мовчали. — Навіть поміж апостолами, — озвався згодом Кожухівський. — знайшовся Юда. І між нами, не тут, а в краю, може, і є який непевний чоловік, але на нас ваша милість можуть покладатися, як на чотири тузи. В цей момент підійшов до гетьмана Войнаровський і шепнув йому щось до вуха. Гетьман встав. — Простіть, панове, але царський чоловік від воєводи приїхав. Треба мені його привітати. — Старшини хотіли роз'їжджатися. Гетьман не пустив. — Чого ж так скоро?! Мій небіж заступить мене на хвилину. Сподіваюсь, москвин не буде довго сидіти. І він вийшов. Царський чоловік привіз гетьманові побажання і святочні дарунки. Низько кланявся, підбирав дуже влесливі слова і виправдовував воєводу, котрий нездужає і тому сам не приїхав, а його прислав. Гетьман дякував, попросив посла до столової і вгостив його на славу. Пильно накладав йому щонайкращі шматки смачної страви на срібну тарілку й наливав чарки крепкого вина. Царський чоловік поводився дуже здержливо, бо недавно прийшов на Україну і тутешніх звичаїв ще не знав, а вони дуже відрізнялися від московських. Але ввічлива гостинність достойного господаря, оздобленого орденом святого Андрія і Білого Орла, підбивала його. Він хотів приподобатися гетьманові і прислужитися йому, а що вино йшло в голову, а не в ноги, так і розв'язував свій здержливий язик. — Не знаю, — казав, — як на таку достойну особу, як милість ваша, осміляються нікчемні люди підіймати свій голос. — Приміром. Кажіть, будь ласка. — Це навіть непристойно говорити, і не знаю, чи безпечно. Гетьман поклепав його довірено по рамені. — Добродію! Ще не було такого случаю, щоб гетьман Мазепа зрадив кого. Це вам найкраще може засвідчити сам милостивий наш государ. Царський чоловік встав і поклонився перед невидимим маєстатом свого грізного пана й повелителя. — Це нам усім відомо, — казав, — але ж неблагорозумно обижати столь достойні вуха такими непристойними словесами. — З непристойних уст непристойні слова виходять, — відповів гетьман, — це не ваша вина, а їх, і ніякої обиди тут за вами нема. Говоріть зі мною, як зі своїм чоловіком. Це ще більше взяло москаля за серце, і він, витираючи масткі уста своєю правицею, казав: — Нещодавно, як почалася нова жалоба на достойність вашу за похищеніє дочері одного із генеральних старшин... — Так? — і гетьман погадав собі: "Ось куди Любов Федорівна стріляє. Ось тобі приречення Василя Леонтійовича діло по добру покінчити, по-приятельськи. Гарна мені приязнь!" — Кочубей писав жалобу? — спитав гетьман. — Ні, безіменна, — відповів, запинаючись, царський чоловік. — Между прочим було сказане. — Ага! Между прочим... І що ж ви на це? — Дивуємося здішнім людям. У нас, коли б так його величество зволив якусь дівчину уподобати собі і забрати до себе, так родителі її мали б собі за честь велику, бо не всім же ж дівицям царицями бути. А тут вони із-за такого маловажного діла бурю у стакані води сочиняють. Ніяк не розбереш здішніх людей. Руський чоловік, значиться, з іншої точки дивиться на справу. Гетьмана зацікавило це "между прочим", але він не хотів нині, при такім великім святі, доторкатися цього питання. Відложив на пізніше. Знав, коли людина раз почала говорити, так, значиться, з нею можна буде колись, при найближчій нагоді, дальше повести балачку. Вони на дарунки та на добру гостину сильно всі ласі, авторитет Мазепи для такого чоловіка також немало вартий. — Те, що ви мені зволили сказати, дійсно така пустомельщина, — говорив гетьман, — таке лихий зна що, що і слухати жалко. А все ж таки я вам дякую за ваше щире слово і впевняю вас, що тут стільки правди, скільки її було в попередніх доносах на мене. Москаль зжахнувся. Погадав собі, чи гетьман не захоче доходити правди і не буде настоювати на тому, щоби вчинити суд. — Ясновельможносте ваша, я покладаюся на слово ясновельможності вашої, що отся розмова залишиться довірочною. — Будьте спокійні, поза стіни цієї світлиці не вийде. З огляду на вас і на панночку, про котру мова, діла в рух не пущу. Коли б я хотів розібрати усе, що балакають про мене і що на мене вигадують недобрі люди, так я й ніякого другого діла не робив би. А в мене, як вам відомо, тепер війна, річ куди важніша і пильніша. Москаль заспокоївся. Йому ще більше хотілося прихилити гетьмана до себе. Прямо, хотілося ради тих гарних очей щось зробити. — Це дійсно, — почав, — такі пустяки, що й балакати не варто. Одно тільки лихо, що тая панночка, як говорять, хрещениця милості вашої, тут, значиться, і церква своє слово має, а наші ієрархи інакше дивляться на світ, ніж ми, люди світські. Гетьман заспокоїв його, що тут церкві нема чого мішатися, а в душі погадав собі, що Кочубеї вже і тую стежку топчуть. Пустили млин на всі заставки. Довідавшись від гостя, що йому треба було, налив ще чарку вина. — Спасибі! Боюся більше пити. — Не бійтеся. Добра голова доброго вина не боїться. — Але забагато доброго, то також не добре. — Годиться нам запити знайомство наше і, як поляки кажуть, "стремінного" теж випити треба. З того царський чоловік догадався, що йому час прощатися з гостинним хазяїном, що він негайно і зробив. Гетьман провів його до дверей і заждав, поки не рушили коні. Царський чоловік кланявся, махаючи своєю великою соболиною шапкою. Гетьман сів і задумався. Думати було над чим. Ні одне політичне діло не складалося йому так важко, як оця любовна пригода. А все через Любов Федорівну, через тую жінку сім миль з-поза пекла. І чого вона хоче? Невже ж він не зробив всього можливого, щоб задоволити Кочубеїв? Не обсипав Василя Леонтійовича маєтками і не добув титулу царського стольника? Гетьман простив свому старому товаришеві, а пізніше генеральному писареві, себто канцлерові, отже, найдовіренішсму із старшин, що він з припоручення царського воєводи доглядав за ним, був, звичайною мовою кажучи, московським шпигом, приставленим до гетьманської особи, а врешті не обидився; коли Кочубей недавно на старшинській раді зрікся генерального писарства, не порозумівшися перше з гетьманом, своїм шефом. І за те все Кочубеї віддячуються йому безнастанним коверзуванням, безупинним підкопуванням його гетьманської поваги. Роблять усе йому наперекір. Нехай би, — але не тепер, коли діло про Мотрю. Чого ж то їм перечити, коли Мотря не тільки дала згоду, але й добровільно прибула до нього? Тут одинока чесна розв'язка — повінчатися, а Кочубеї, видно, пустили всі сили в рух, щоб до вінчання не допустити. Як же воно тепер скінчиться? Гетьман задумався. Думати було над чим... Між тим старшини по виході гетьмана забалакали свобідніше й голосніше. Що Войнаровський, то не Мазепа, що молодий небіж, то не старий дядько. — Я б отсих царських людей, — почав Ломиковський, — сім кроків від себе тримав. Чого вони налазять до гетьмана? — Звісно, з побажанням чоловік приїхав, — відповів котрийсь. — Вже я того дожити не хочу, чого вони нам бажають. — Вони нас люблять, як пси діда у вузькій вулиці. — Закохалися в нас, як чорт у суху грушу. — Прожитку нам не дають. Куди не ткнись — москаль. — І біля гетьмана сторожу тримають. — А хто ж тоді винуватий, — відповів Войнаровський, — що гетьман своїх людей непевний. Забули, панове, тії бунти, що були після Самойловича, і Петрикову ворохобню, і погрози посполитого люду за Палія. Мовляв, скиньмо Мазепу, а поставмо гетьманом Палія, він робочому народові давні права поверне. — Це було колись, а не нині. Нині за гетьманом велика сила стоїть. — Велика, та непевна. Тут старшини обступили Войнаровського тісним кругом і стали йому тихцем доповідати, що пора б гетьманові відвернутися від Москви. Народ тепер дуже озлоблений на царських людей за їх здирства й безеценства [59] всілякі, і коли б побачив, що гетьман не з царем, а з народом тримає, одною лавою посунув би за ним, як колись за батьком Богданом. До того відомо, що побіда перехиляється на сторону Карла, — чого ж тоді гетьманові триматися царя? Тепер Карло і його партія радо приймуть нас до своєї спілки, а пізніше не схочуть, як побідники, зроблять з нами що їм буде завгодно. Старшини знали, що Войнаровський перекаже їх слова гетьманові і користали з нагоди, щоби в той спосіб висловити свої думки, бо до гетьмана не мали такої сміливості, а тим більше нині, на Різдво, коли б їх розмова мала б деякий офіціальний характер і, коли б, не дай. Боже, донеслося до Москви, то могла б мати важкі й неперед-виджені наслідки. Войнаровський не спішився відповідати, але він і не перечив рішучо. Видно, був тої самої гадки, тільки не звірювався з нею. Діло було надто небезпечне, щоби грати в відчинені карти. Довіряти нікому не можна було. А тим часом він, як гетьманів небіж і любимець, почував себе до обов'язку виправдувати свого дядька. — Зірветься, кажете, народ, як колись на зазов Богдана. А якщо не зірветься?.. Уважайте, що тепер інші часи. Одна церква. Тоді церква була наша, українська, незалежна від Москви, а тепер вона закабалена. — Митрополит Гедеон Четвертинський запродав її, а Самойлович не боронив. — Що не боронив? Помагав продавати. — Золотий ланцюг за те получив і два алмазні клейноди. — Отже, бачите. Тоді духовенство стояло за визвольне діло і благословило народ на боротьбу за віру і за церкву, а тепер було б якраз противно. Тепер духовенство за царем і проклинало б тих, що зважилися б проти царя іти. — Це правда, але ж сила була би в наших руках, і тою силою ми і духовних заставили б іти разом з нами. — А я боюсь, — обстоював Войнаровський, — що народ пішов би з духовенством проти нас, бо він і так не любить старшин, каже, що старшини такі порядки на Україні заводять, які у Польщі завели пани. А коли б і не весь народ пішов проти нас, так частина, а це все одно, що домашня війна, найгірша із усіх, — і повторилася б руїна, з котрою так довго боровся мій дядько і котру він насилу якось спинив та завів новий лад. — Все це, — твердили старшини, — може бути, але не мусить. — Я певен, що не було б того. — Народ іде за тим, хто виявить сміливість і силу. — Народ — стихія, — повторив гетьманові слова Войнаровський, — хто вгадає, звідки вітер повіє і які хмари він наднесе, дощові чи градові? В цей мент увійшов гетьман, а рівночасно другими дверима вступив у світлицю Апостол, котрий якраз тепер приїхав. — Не роби, Даниле, що тобі не миле, — кликав гетьман, ідучи йому назустріч. — Що ж такого не маю я робити? — питався гість. — Пізно приїздити. Ми вже гадали, що й не побачимо тебе нині. — Як же я не приїхав би на Різдво до свого гетьмана? Але до свата, Василя Леонтійовича, поступив. — Що ж вони? — питався гетьман. Апостол прижмурив око. — Отак собі живуть поволеньки. Любов Федорівна невдоволена світом і людьми, вона його кращим сотворила б. — Бувають люди і від Господа Бога мудріші, — зауважив гетьман. — І непомильніші. З такими нам, грішним недотепам, найгірша біда. А глянувши по старшинах, спитався: — Про що так балакали, панове товариство? Може, я перервав розмову? Продовжуйте, будь ласка! А старшини подивилися один на другого, ніби питаючися: казати чи ні? — У нас, — почав Кожухівський, — все та сама жура і все та сама балачка. Що кого болить, про те він і балака. — А що ж вас болить, мої панове? — Вашій милості звісно. Турбуємося, що завтра буде. Часи такі непевні. — Що часи непевні, то правда. Але коли вони в нас певні були? Відколи я тямлю, все ми, ніби на вулкані сидимо, все тая наша Україна, ніби підмінована твердиня. Кинь іскру — почне вилітати в воздух. — Найгірше, що невідомо, хто, коли і де тую іскру вкине. — Треба нам берегти Тої нашої твердині, — остерігав гетьман. — Зчинити зрив легко, але спинити його важко і нелегко направити шкоду. Старшини зрозуміли, до чого гетьман говорить, і замовкли. Аж Ломиковський почав: — Доходять до нас вісті, що Карпові щастя сприяє. І до Станіслава Лєщинського чимраз більше поляків признається. — З ким щастя, з тим і люди, — зауважив гетьман. — Не штука щасливому помагати, а штука нещасливого в горю не опустити. — А я гадаю, — почав Апостол, — що всякому треба про свою власну шкуру дбати. Особливо нам, бо за шкуру, не за що друге, добрі люди б'ються. — Не понесемо нашої шкури на продаж, — повторили за ним. — На нашій шкурі, що трохи волос поросте, та й, дивись, кинуться на неї, вискубуть і знову вона, ніби її нужда погризла. Гетьман сидів, понуривши голову. На його чолі, між бровами вгору, появилася тая морщина, яка з'являлася звичайно, коли він мав велику журу. — До чого ви це балакаєте, панове? — спитав нараз. — Гадаєте, мало я турбуюся ділом? Не такий я чоловік, що став на велелюдному місці і гукає: "Дивіться, який то я дбайливий і пильний. Ніхто нічого не робить, лиш я!" Не люблю таких чванькуватих людей. Але при нинішнім святі впевняю вас, панове, так, як літом у Києві впевняв, що даром булави не ношу. Мальованим гетьманом не був і не буду. Живу не для себе, а для України. Власних дітей Господь мені не дав, — ви всі мої діти. Хочу забезпечити будучність вашу, хочу вам оставити таку спадщину по собі, щоб і ви, і діти ваші, і діти дітей ваших добрим словом згадували мене. як батька. Про те тільки й гадаю. Іншої думки в мене нема, хоч знаю, що про мене кажуть: Мазепа амбітник, Мазепа загарливий скупиндря, Мазепа кар'єрист. А подумайте тільки, яка в мене й може бути амбіція, крім тої єдиної, щоб добру славу по собі лишити. Усе, чого можна було добитися гетьманові українському, маю. Остається одно, чого згадувати не хочу й не потребую. А грошей я з собою до гробу теж не заберу. Коли їх збираю, так це на потреби України. Знаю, що на війну треба трьох річей: грошей, грошей і грошей!.. Ось який я скупиндря. Старшини, затаївши дух у собі, слухали гетьманських слів. Були це самі його однодумці, самі самостійники. Між ним і ними була, значиться, спільна, але незрима нитка. Вони хотіли добути наверх і сказати: ось вона! Їм було спішно повести справу на нові дороги, порвати з Петром і заключити союз з Карлом і з Лєщинським, а гетьман, старий політик, не спішився. Поступав, як Фабій Кунктатор. Рішення відсував до рішаючого менту. Непевність гнітить, непевність тривожить, непевність витворює душевну атмосферу. Хочеться відчинити вікно, дихнути повними грудьми, почути правду, хоч би вона й не була весела. А гетьман тієї правди сказати не хотів. І старшини стояли кругом нього, понуривши голови. — Так воно, так, — зітхаючи, казали. Аж Апостол підступив до Мазепи і нараз голосом грімким і рішучим сказав: — Двигни цей камінь, двигни! Степовим вітром повіяло по хаті. Пригадався київський пир для Петра, і його від'їзд, і степовий дід. І Мазепина присяга. — Двигни цей камінь, двигни, — повторили старшини. — Він важкий, може, вб'є тебе, мене, йсто і нас, та час мине, настане час, що він розлетиться у дроби. Під тим каменем хроби, зігниєм від хороби, спаси ти нас. Двигни цей камінь, поки час. Гетьман пригадав собі цей незабутній мент, побачив перед собою дивного діда, його високу стать, орлині очі, незгоєну рану на груді. — Немає каміння такого, — сказав, — котрого я не пробував двигнути, щоб визволити волю. Прошу вас, здайтеся на мене. Не забігайте вперед і не нагліть мене. Вірте розумові моєму. Знаю, що роблю, довірливості вашої потребую. Войнаровський з Орликом стояли біля вікна. Слухали й дивилися на алею, яка вела в двір. Як найближчі гетьманові люди і найкраще знаючі його вдачу, розуміли, що старшини даром пробують добути з нього те, що він виключно для себе ховає. Тому-то й відійшли набік. — Кочубеєві знаки! — шепнув нараз Орлик. — Василь Леонтійович їде! — А може, Любов Федорівна? — Може, обоє разом? — Ось і комедія готова. Войнаровський доложив гетьманові про приїзд. Гетьман сподівався, що Кочубеєві сани заїдуть за подвір'я, куди звичайно заїздив Кочубей, бо він до гетьмана на годинку не прибував. Тому туди і пішов йому назустріч. Тим часом сани спинилися перед ґанком, вилізла Любов Федорівна, скинула в передній свою верхню шубу й увійшла до світлиці. — Христос рождається! — сказала, гордим поглядом обкидаючи зібраних. — Славім його, — відповіли старшини. — На старшинську раду попала? — спитала Любов Федорівна. Її заспокоїли, що старшинської ради нині нема. — То дуже жаль, бо в мене до неї діло є. Приходжу жалуватися на сором, якого нам завдали, на обезчещення нашої чесної хати, на пірвання доньки! Сказавши це, визиваючо глянула кругом: "Но! і що зробите мені? Не боюся ні вас, ні вашого гетьмана!" — говорила очима. Її слова впали поміж старшин, як бомба. Що собі тая жінка гадає? Вона ж обижає не тільки гетьмана, але й їх. Це ж нечуване, щоб жінка впадала на старшинську раду з жалобою на гетьмана. Прилетів до неї Орлик. — Ваша милість забувають про тую шану, яка належиться гетьманському дворові. — Хто хоче, щоб його шанували, хай перше шанує сам себе. — Числіться зі словами! — почав, зриваючись з місця, Кожухівський. — Ого! А це відколи в нас на Україні такі політичні панове завелися? Не забувайте, що я жінка, дружина товариша, і числіться теж зі словами! — Гетьмана нашого навіть жінці генерального судді обижати не дозволимо! — А відколи ж воно обидно доходити свого права й справедливості? Невже ж Кочубеїв вільно обижати безкарно? Апостол став між Кожухівським і Кочубеїхою. — Ваша милість, моя зацна сваха, непотрібно бентежаться. Та тут не трибунал. — Взяв її за руку й повів уверх салі, де стояла з високою спинкою канапа. Попросив сідати, а сам, стоячи біля неї, вговорював її, щоб не перетягала струни. Який уважний гетьман, і до жінок ввічливий, але ж і йому не вільно давати себе безкарно обижати, бо він гетьман... Про вовка промовка, а вовк тут. Відчинилися одні, другі двері, і ввійшов гетьман. Побачивши Любов Федорівну, здивувався дивом великим, але, як чоловік вельми у світі бувалий і до форм товаристських змалку звичний, затаїв у собі це здивування і привітав гостю, немовто між ними нічого зроду не бувало. Присунув фотель і сів напроти неї. Апостол подався на салю. Старшини не хотіли бути свідками немилої розмови. Зразу стали гамірно балакати з собою, а потім незамітно гуртами висувалися до сусідніх кімнат. Любов Федорівна, поправляючи складки свого, суто золотом перетиканого жупана, почала: — А я, отеє, приїхала по Мотрю. — Як то по Мотрю? — А так, що хочу забрати її з собою. Доньці, поки вона не віддасться, найкраще в батька й мами. — Це залежить від батька й мами, — відповів спокійно гетьман. — А може, й від доньки? — Діти бувають такі, якими їх виховують батьки. — Не будемо перечитися, — заявила Любов Федорівна, — хочу, щоб Мотря їхала зі мною. В очах гетьмана спалахнув вогонь. Але він зараз погасив його. Всміхаючися злегка і обертаючи ісмарагдовий перстень на пальці, відповів: — Нема такого чоловіка на світі, щоб йому все діялося так, як він схоче. — Любов Федорівна нервово кинула собою на канапі, гетьман і собі поправився на фотелю. — Невигідно вам сидіти? — спитав. Любов Федорівна злобно глянула на нього. — Старі меблі не все для нинішніх людей вигідні, — говорив гетьман дальше. — Може, перейдете на іншу канапу? Будь ласка. — Спасибі. Не треба. Не довго буду гаяти милість вашу. Прошу казати Мотрі, щоб збиралася в дорогу. — Куди? — Туди, куди повезе її мати. — В монастир? — А хоч би і в монастир. — Ні, в монастир Мотря не поїде. — Як же це так? — А так, що вона туди їхати не хоче, а раз Мотря віддалася під мою протекцію, так я їй кривди вчинити не дозволю. — А батьківська влада? — А гетьманська повага? Чути було, як горів у коминку огонь. Пронизливі очі Мазепи свердлували злобні зіниці Кочубеїхи. Вона болючо відчула цей погляд і спустила повіки. Мовчанка тривала віки. Гостя почула перевагу хазяїна хати. Жалувала, що переступила його поріг. — Як же тоді буде? — спитала, не підносячи повік. — Як Бог дасть і так, як годиться, щоб кривди ніякої нікому не було. — Ми вже й без того покривжені сильно. — Не з моєї вини. — З чиєї ж тоді? — Спитайтеся совісті вашої, пані. — В кожного чоловіка своя совість власна, в декого її зовсім нема. — Ці слова, будь ласка, заберіть назад, я їх не приймаю. Кочубеїха закусила зуби. Їй хотілося підняти бучу, кликати старшин, обвинувачувати старого женолюба, називати його насильником і деспотом лукавим, але гетьман своїми очима обезсилював її і приковував до місця. Не знала, що їй робити. Чула, що потерпіла погром. Але тільки нині. Любов Федорівна оружжя не складає і з місця бою соромно не втече. — Значиться, на Україні, — почала, — вже родителі над своїми дітьми ніякого права не мають, — І на Україні родителям над дітьми знущатися не вільно. — Але поривати їх вільно? Гетьман встав. — Любов Федорівна. Ви ставите мене в дуже скрутну ситуацію. Як господар хати хочу бути чемним для своєї гості, для матері Мотрі Василівни і для дружини Василя Леонтійовича, а ви приневолюєте мене говорити до вас, як до людини ворожої мені, заганяєте мене в такий кут, у якому я не люблю і не хочу стояти. Дозвольте собі сказати, що на Україні я гетьман, а в свому дворі хазяїн. Всякі напади на нього я готовий відперти рішучо. Ніхто не приневолить мене робити інакше, ніж це мені мій розум і моя совість велить. Любов Федорівна знов кинула собою на канапі, а гетьман знову спитав її: — Вам, мабуть, невигідно сидіти, перейдем, може? Вона змовчала. То поправляла складки свойого вбрання, то очима водила по світлиці. Зрозуміла, що не вдіє нічого. Це не Василь Леонтійович. Мазепа — грець! — Що ж мені тоді Василеві Леонтійовичу переказати? — Що хочете, а від мене поздоровіть його і побажайте, щоб він був справжнім головою своєї родини. — Ще одна така зневага, і в обморок попаду. — Як ваша ласка. В моїй хаті гостям лишаю волю. — А чого ж тоді не пускаєте Мотрі? — Хто вам це сказав? Прошу, підіть, спитайте її, якщо, не зважаючи на своє хибке здоров'я і на заборону лікарську, вона згодиться їхати з вами, я перечити не буду. Її бажання дорожче для мене від мого хотіння. Провести вас у Мотрині кімнати? — Спасибі. Я їду. — Як ваша воля. Не спиняю нікого. Гетьман провів Любов Федорівну до передньої, заждав, поки вона не вдягнула шубу, і розпрощався, начебто між ними нічого злого і зроду не бувало. Заколисався форес на передніх конях, служки скочили на лавочку за будою саней, коні рушили з місця, і за хвилину Любов Федорівна зникла в довгій алеї перед очима старшин, що крізь шибки вікон пильно стежили за нею. — Ну, та й баба ж тобі! — Чортова теща. — Чорт сім пар постолів сходив, заки їх докупи позводив. Гетьман до старшин вернув: — Простіть, що загаявся так довго. Прикру розмову довелось мати. — З вашою свахою, — повернувся Ломиковський до Апостола, — дійсно, розмовляти не дуже-то приємно. Не знаю, як колись Василь Леонтійович з нею любі розмови провадив. — Того-то ви не кажіть, — перечив Апостол, — то колись така вам панночка була, як писанка, хоч на серце клади. — А нині, хоч до боку прикладай замість гірчиці. Певно, спалить. — Honores mutant mores [60], — відповів Апостол, — а до того не кожне старе вино солодке. — От таким вином упиться! — А Василь Леонтійович, як упився за молодих літ, так до старості витверезитися не може. — На його б раз добре гукнути; так очуняв би. По добру ним нічого не вдієш. Татари до Чінгісхана привикли. Гетьман не слухав тієї розмови. Його збентежила несподівана гостина. Ось тобі і гостя! Хоч клич Петранівського, щоб стріляв до неї. Ти її слово, а вона тобі два, ти її колючкою, а вона тобі ножем поміж ребра. Ось таку з полком у найгірший вогонь послати. Мабуть, і Петра налякала б. Гетьман зрозумів, що діло в велике заходить. Любов Федорівна порушила небо і землю... Як воно скінчиться?.. Але до старшин пора. — Панове-товариші, — почав, — взивали мене, щоб я камінь двигнув. А отеє бачили, які каменюки підкочує мені доля під ноги. Ані перейти, ні перескочити через них. — Розбити, — радив Кожухівський, — щоб і сліду не осталось. Доволі того лиха. Оці інтриги, як стоголова гидра, одну відрубаєш, то друга наросте. — Не друга, а десять на місце одної. Апостол, хоч і сват, себто тесть Кочубеєвого сина, не раз не щадив Любові Федорівни, а за те жалував Ті слабохарактерного мужа. Котрийсь із старшин сказав, що він тую бабу прямо у вежу замкнув би, бо через неї ніколи спокою не буде. Гетьман зачув ту раду. — Я навіть достатню причину маю, — казав. — Міг 6rf покликати Любов Федорівну на суд. Але не зроблю того. — А що ж тоді ваша милість гадають робити? — Те, що вважатиму потрібним для нашої справи. Усім нам треба тепер забувати про себе, а тямити про загальну справу. Жертвою одиниць росте гуртове діло. ДЕРЖАВНА КОНЕЧНІСТЬ Старшини засиділися поза північ і від'їхали гуртом. Орлик також. Біля гетьмана остався Войнаровський. Гетьман не спішився спати. Знав, що не всне. — Гарне Різдво, правда, Андрію? — говорив з жалем до свого небожа. — А заповідалося так гарно. Войнаровський заспокоював дядька. Любов Федорівна відома по всій Україні, як жінка загониста і язиката. Її слів не можна поважно брати. — Мала потіха, Андрію. Тут не в словах, а в ділі сила. Вона може попсувати діло. Подумай, вже й до воєводи побігла, а що нині знає воєвода, це за кілька днів знатиме й цар. А мені не хочеться, щоб він знав. Скажуть у Москві: тепер рішається війна, а старому гетьманові захочується весілля. — Невже ж, дядьку, можна оглядатися на все, що люди скажуть? Чоловік кроку не ступив би. — Мені поки що оглядатися треба, щоб про мене там, — він показав рукою на північ, — якнайкраще гадали. Поки що, бо за деякий час, може, я на нікого не буду оглядатися. Гетьман хотів з кимсь поділитися своїми гадками. Надто пригнітили його. До того надавався лиш один Войнаровський. Він хоч молодий, але поважний, може, навіть надто поважний на свій вік. Не виявить нікому, що почує, це син його коханої сестри. Гетьман його любить. Дивиться на нього, як на свого наслідника, якщо задуми його не вдадуться і сина йому Господь Бог не дасть. — Ти, Андрію, мабуть, навіть не уявляєш собі тієї халепи, в яку я попав. Недаром карлик говорив мені літом: "Уважай, Мазепа, щоб не вийшла халепа!" Ось і здійсниться його осторога. З одного боку булава, а з другого — серце. Може, й воно дивно з моїх уст щось такого почути, але так воно є. Вдержиш булаву, зробиш серцю кривду, заспокоїш серце, так скривдиш булаву. І не лиш її, але все, що з нею і для неї міг ти зробити. Любов Федорівна добре це розуміє, і тому вона так сміливо починає собі. Войнаровський не розумів цього вислову, але не перебивав свому дядькові. Слухав уважно і не без почуття гордості, що гетьман робить його повірником своїх гадок. — Не розумію, — зважився перервати сповідь гетьмана, — чому ваша милість таку велику вагу прикладають до Кочубея і до його дружини? — Бо Кочубей, як колишній генеральний писар, як мій давній товариш, а тепер генеральний суддя, знає дещо, чого знати не повинен. Краще було б, коли б не знав. Зрозумів? — Догадуюся, але ваша милість можуть усунути Кочубея. Чимало в нас людей спосібніших від нього і певніших. — А Мотря? Подумай, — Мотря! Все ж це її батько, не хочу робити прикрості Мотрі. — Про це я не гадав. — А я на всі боки роздумав. Тут, як у годиннику, колісця за себе заходять. Пусти одно, всі обертаються. Так і труднощі мої і турботи. Одна другу тручає. Гетьман присунув фотель до коминка і вдивлявся в полумінь, ніби в неї шукав розв'язки своїх питань. Сухі колоди дотлівали тихо. Полумінь не бухала, а боролася з димом. Іноді тільки відкололася якась щіпка, спалахнула і спалювалася скоро. Огонь сам себе їсть... — Коли б я був не гетьманом, — почав по хвилі Мазепа, — а полковником яким або так собі багатою людиною, що після життєвих трудів спокійно доживає віку, діло було би куди легше. Тямлю не один подібний випадок... Посмарували й поїхали... Мені воно не йде. Мені, бачиш, треба оглядатися і на своїх людей, і на Москву. Щоб свої не казали, що я зневажаю закони святої віри і підкотую повагу інституції родини, чужі, щоб не мали козиря в руках. Міг би я піти на перебій, щоб поставити на свому, але не хочу, щоб не попсувати діло. І так я між Сцилею і Харибдою. Ніс Rodus, hie salta! [61] Войнаровському жаль зробилося свого старого дядька. Він щолиш тепер зрозумів його справді клопотливе становище, його боротьбу між. серцем і обов'язками. Гетьман, видно, дійсно полюбив Мотрю і зрікатися її не хоче. Як тую гарну й мудру дівчину віддавати знов на поталу злющої мами. А не віддати — це значить почати війну з Кочубеями і їх одномишленниками, війну домашню, найнебезпечнішу з усіх, бо домашня війна почнеться серед невеликого кругу, а опісля може перетворитися в bellum omnium contra omnes [62]. — Приходить мені на гадку, — почав знову гетьман, — скликати на Новий рік старшинську раду і покласти на стіл булаву: беріть у кого є відвага! Але що тоді совість скаже? Я, Андрію, затіяв дуже небезпечне діло, і ніхто другий його за мене не скінчить. Аж дрижу, що коли б так Господь нагло покликав мене на судище своє, то задуми мої пропали б навіки. Не можу, ніяк не можу я зрікатися булави, не покінчивши задуманого діла. Стільки літ праці, стільки повсякчасного турбування і все задармо, — ні, того я зробити не смію!.. Дійсно, чи не переїхали оці білі коні, котрі Лідії причувалися... Войнаровський пригадав собі цей момент, побачив перед собою збентежену тітку Лідію, як вона рукою тримається за серце, і — мурашки побігли йому по спині. Мимохіть насторив уші. Почувся далекий, глухий тупіт. Білі коні біжать по білих снігах і сіркою дишуть. Безголосне сунуться за ними великі чорні сани. Буда на них піднята. Не видно, чи сидить там хто, чи щолиш сяде. Але хто? Сани великі, і місця в них багато. — Їдуть? — спитав гетьман, запримітивши збентеження свого небожа. — Ні, милосте ваша. Це я так мимохіть піддався силі пригадки. Не годен позбутися пересудів родинних. Вони ніби в крові нашій живуть. — Пересуди родинні. Невідоме. Містика. Білі коні. Так воно, так. Га, що ж? Нехай їдуть, але я з ними не поїду. Живим мене ті чорні сани не повезуть. Поборюся. Є тільки одна сила, якій я скоритися мушу... Войнаровський підняв мрійливі очі, питаючися: "Яка?" — Державна конечність, — відповів гетьман, встаючи і простуючи свої втомлені кості. БІЛИЙ РАНОК Пізно збудилася Мотря, бо й пізно на святий вечір заснула. Святочна вечеря, колядки, пожар звізди, вертеп — усе те зливалося у сні в якийсь дивовижний образ. Ходила з гетьманом по облаках, шукаючи своєї зорі. Довга й томляча мандрівка. Аж і знайшла. "Оце твоя зоря", — сказав гетьман до неї. Втішилася, простягнула руку, і в цей мент зоря в безвість покотилася... Темно... І знову мандрують небесними шляхами, шукаючи гетьманової зорі. — Ось вона! — показує святий Петро. Побожно наближаються, вже недалеко, вже тільки кроків, може, десять, як нараз сяйво осліпило їх очі. Зоря полум'ям спалахнула, півнеба загравою озарила — і згасла. Темно, аж чорно. Хитаються хмари під ногами, небо, як розбурхане море, ні йти по ньому, ні на землю вернути. Поміж хмарами зависли... Яке томляче тривання! Добре, що білі коні женуть. Чорні сани безголосо сунуться за ними. Сідаймо! Гетьман не хоче. Мотрю якась зимна рука потягнула в сани, — женуть... Місяці, сонця, зорі, — все таке велике, жахливе, чуже — позасвітне... — Тпру! — і сани спинилися перед монастирською оградою... Мотря тривожно підняла повіки. Перехрестилася... Нічого подібного... Вона в Бахмачі. Біла світлиця, пушисті на полі килими, щоб м'ягко було ступати, в печі огонь, омела звисає зі стелі. Різдво. Мотря хоче вставати, тітка Лідія не дає. — Полеж собі, нема чого спішитися. Старшин наїхало повний двір, може, й раду радити стануть. А хоч і ні, так посидять до ночі. Гетьман любить погостити старшин. Мотря питається, що на старшинській раді радять, тітка Лідія не вміє відповісти, бо рада відбувається при зачинених дверях. Жінкам не встрявати туди, у жінок жіноче діло. Мотря лежить до обіду, потім встає, вбирається і скучає. Вона нині, на саме Різдво, обмежена до своїх покоїв, ніби пташка до дротів золоченої клітки. Ген з полудня побачила свої залубні. Певно, батько приїхав, зайде до неї, намовлятиме, щоб вертала. Від чури довідалася, що то не батько, а мати приїхала. Серце затріпоталося тривожно. Стрінутися з мамою тут, у гетьманськім дворі! Мотря неспокійно дожидала зустрічі. Читала гетьманські листи й дивувалася, що не розбирає змісту. Нараз дзвінки. Глянула в вікно. Їх коні виїхали з подвір'я. Що це таке? І знов від чури довідалася, що її милість Любов Федорівна зболили від'їхати в Батурин. Погане прочуття томило її цілу довгу ніч. Щоб ранок скорше, щоб гетьмана зустріти, розпитає його. Ранок прийшов, зимовий, ясний, білий. Уночі впав сніг. Обновився Бахмач. Мотря ще дитиною любила будитися в такий ранок. Кругом так свіжо, чисто, ніби світ всміхається до тебе. Якась ти неначе чистіша собою і невинніша, ніякого гріху на совісті не чуєш. Все, що було сірого та брудного, білий сніг прикрив, білий сніг, як весною на деревах квіття. За сніданням гетьмана стрінула. — Як ваше здоровля, як спали, що доброго снилося вам? Звичайна товаристська розмова. — Святого Степана нині, — пригадує Мотря. — Покійного мого батька іменини, — відповідає, зітхаючи, гетьман. Мотря чує, що це зітхання добуте не спомином про батька, а чим другим. Спитала би чим, та при людях не хоче. Підожде. Де ж дівся святовечірній веселий настрій, що тут сталося вчора? Недаром Любов Федорівна перейшла через хату. Вона за собою, ніби тінь лишає. По сніданню тітка Лідія пішла давати хатні розпорядки, Войнаровський до козаків подався, і Мотря спиталася гетьмана, чого це вчора мати приїздила? Гетьман зразу хотів питання в жарт повернути, але, глянувши на замучене обличчя Мотрі, рішився сказати їй правду. Любов Федорівна хотіла Мотрю забрати з собою. — В Батурин? — Не казала. — В Ковалівку? — Не знаю. — В монастир? — Можливо. Але я тебе, Мотре, не дам. Не хвилюйся. Досить ще сил у мене, щоб захистити тебе, щастя моє! — Досить, кажете, сил. Можливо. Гадаю, що й охота є, та чи буде спромога? Гетьман пильно подивився на неї. Знає чи догадується тільки? Розум з неї говорить чи серце? Затривожився і не знав, що відповісти. — Ось, бачите, Іване Степановичу, я вгадала. Охота буде, та не буде спромоги. — Що це ти, Мотре? Пощо такі думки? Пощо турбувати себе? — А пощо дурити себе, мій пане? Чую, що щастя відходить від нас. Вже воно на калиновому мості, кличемо, щоб завернуло, — не хоче. Мабуть, обідила я Господа Бога, бо завеликого щастя захотіла. Гордовитою в бажаннях була, а гордих ангелів Бог з неба скинув. — Мотре, лиши таку балачку. Не полош щастя, воно ще в нас. Глянь, який я щасливий. Бачу тебе, впиваюся тобою, як чарами весни, як згадкою молодості своєї, де ж би я дав забрати таке щастя від себе. Я жертвую усім, лиш не тобою, ні! — Усім? — Кажу тобі, усім. — А я того не хочу. Не варта я такої жертви. Це, що ви готові жертвувати за мене, я більш самої себе люблю. Краще пропаду я, змарнію, зів'яну, як трава під кінським копитом, щоб тільки задум ваш, ваша і моя мрія, Іване Степановичу, перетворилася в діло. Так, так, не перечте мені. — Підперла рукою свою голову пишну і, дивлячись у простори, говорила, ніби пісню співала: — А коли здійсняться задуми гетьманські, і гетьман меч свій на стіну повісить, сідаючи за стіл з товаришами своїми на добре заслужений спочинок, тоді нараз потре чоло рукою і, дивлячись на білий цвіт калини, на небо ясне й на людей веселих, весіллям тим, яке дає лиш воля, зітхне і скаже: і вона колись хотіла того — Мотря. Голос Мотрі не дрижав від смутку, не плакав плачем дитини, котрій цяцьку забрали, а звучав мрійливо і самовдоволено, ніби в тім, про що він співав, було справжнє щастя. Образ, який тими словами змалювала Мотря, причарував гетьмана до себе. В тім самовідреченню, в тім захопленню великою ідеєю була така сумовита велич, що він, знавець і любитель мистецтва, мимохіть голову схилив. Білий ранок вибілював їх душі. Святочна тишина не бентежила душевного спокою. Мандрували по хмарах... — А Мотря? — спитав нараз гетьман. Не відкликаючи зіниць з мандрівки по просторах, відповіла тим самим голосом, що перше: — А Мотря в тихій келії чернечій або в домівці своїй поневільній, діждавшись вечірньої години, зітхне і скаже: "Ось Господь ласкавий знов одну днину зчеркнув із рахунку життя мого, і знов кроком ближче до того місця, де я зустрінуся з моїм коханим. Знов його побачу, ще величнішим, ніж бачила перше, з вінком лавровим на висках і з задовіллям тихим на обличчю. І руку він мені подасть і скаже: тепер ми вже, мила, не боїмося жодної розлуки." — Не буде того, Мотре, не буде! — промовив, зриваючись з місця, гетьман. — Не люблю недомовлених слів і недоспіваної пісні. Бачиш, я міг пісню свого життя вже давно увірвати, як власник величезних маєтків, як порфіроносний герцог, а я хочу доспівати її до краю. Недоспівана пісня бренить у просторах, блукає по степах, до могил прилягає, додаючи ще більшого смутку до тої нашої сумної української антифони. Хочу її настроїти на новий мажорний акорд, хочу переломити український смуток. — Не хочу перешкодою бути в здійсненні твого хотіння. — Кажи ясніше! — Бачу, що через мене ти маєш нові турботи, тобі і давних досить. Догадуюся, з чим мати вчора приїжджала. Не вгнеш ти її, Іване Степановичу, хіба зломиш. Але ломати не схочеш, бо це моя мати. Я розумію тебе і, власне, тому не бачу іншої стежки з того зачарованого кругу, як покинути тебе. Сказала це так спокійно і таким звичайним голосом, що йому прикро зробилося на серцю. — Видно, не любиш ти мене, коли покинути бажаєш. — Не люблю самолюбною любов'ю. Велика любов до великої жертви спосібна, а велике діло великої любові вимагає. — Чи передумала ти над тим, що кажеш? Куди ж ти підеш від мене? Скрізь вороги, твої й мої, Мотре. — Хто дивиться в сонце, пороху на дорозі не бачить. — Легко сказати, але зробити важко. — І великий тягар двигнеш, коли хочеш. Не треба наперед казати: не можу. Бачиш, Іване Степановичу, я вже такої химерної вдачі, що не вдоволяюся тим, що другі. Друга вдоволилася б ласками твоїми, про все позабула б, а тямила б одно, що вона гетьманова коханка. А мені спокою не давали б гадки, що гетьман із-за мене має зайву турботу і що він турбується мною зі шкодою для діла. Я того ніяк не хочу. Вір мені, що скорше жертвую собою, ніж погоджуся з таким приниженням своєї гордої вдачі. — Жертвуєш собою? Як? — І найбіднішому лишається велике добро, — право розпоряджати своїм життям. — Мотре! — крикнув гетьман, аж шибки задзвеніли. — Не бійся. До того мені ще далеко. — Руку даєш? — Слово чесне даю. Вхопив руку, стиснув, а потім став її обсипати цілунками. Вихопила насилу. — Ти нині, мабуть, погано спала, Мотре, — казав, — не знаю, що так збентежило тебе. — Прочуття. Прочуваю, Іване Степановичу, що щастя наше було, як зимою сонце. Блисло на хвилину і сховалося. Але і за те хай буде Богові дяка. Те сонце озарило мене. Я нині інша, ніж була перше. Я, наче вперше, побачила сонце. Не забуду його ніколи. Не забуду тебе, Іване Степановичу, мій пане! — Мотре, сонце моє! CARPE DIEM [63] Гетьман потішався надією, що Орлик з добрими новинами з Києва верне. Але і та надія підвела. Орлик, не окриваючи нічого перед гетьманом, сказав, що митрополія наша закабалена до решти. Вони і кроку без Москви не ступлять. В митрополії відоме вже гетьманове діло. Чекають тільки, коли він стане дозволу прохати. Рішить Москва, котра знає гетьманові змагання, щоб українській церкві привернути її колишні права. — І як же ти гадаєш, Пилипе? Як рішить Москва? — спитав гетьман. — На мою гадку, ваша милосте, якщо в діло не встрягне сам цар і не скаже його скоро й прихильно вирішити, то вони тягнутимуть довго. Це їхня політика, бо за той час можна виторгувати дещо, можна гетьмана заставити, щоб він ішов їй на руку. Чимало у нас всяких спірних питань про церковні й монастирські маєтки, про всілякі надання, чимало прохань о жертви для їхніх церков і монастирів. Такого ж козиря не випускається з рук, бо він не попадеться вдруге. — Певно, що вдруге не попадеться, — відповів, сумно всміхаючись, гетьман, — але я не хочу, щоб вони мене тим козирем побивали. І гетьман рішився. Для загального добра, із-за державної конечності жертвує своїм власним щастям. Поки що, бо він не тратив надії, що доля повернеться прихильно до нього і що український гетьман, може, вже й незабаром, не буде приневолений оглядатися ні на царя, ні на патріарха, а робитиме так, як йому совість і серце велить. Одне і друге не дозволяло Мотрю віддавати на поталу Любові Федорівні. Можна собі уявити, як вона знущалась би тепер над непокірливою донькою і якою нещасливою почувала б себе Мотря, позбувшись останньої надії на протекцію гетьмана. Треба при свідках заключити угоду з Кочубеєм, силою котрої Мотря від'їде з Бахмача, але не під руку Любові Федорівни і не під її необмежену команду, лиш осяде в котрімсь із Кочубеєвих дворів під опікою своєї тітки. Гетьман казав Орликові написати лист до Кочубея і Апостола, щоб вони негайно приїхали в Бахмач. Між тим старався побалакати з Мотрею, щоб вона цього рішення не брала собі дуже до серця. — Покладаю надію на милосердного Бога, що він, як ніколи не опускав мене в важких хвилинах життя, так не опустить і тепер. Може, недалекий цей момент, коли я перед Богом і перед людьми назову тебе дружиною своєю. — Можливо. А може, цього моменту не діждемося ніколи. — Чого ти таку сумну пісню співаєш? — А невже ж маю тішитися, що поїду від тебе? — Коли тобі жаль, так не їдь. Скажи одне слово "не хочу", а я грудьми своїми заставлю цей поріг, крізь котрий схочуть вивести тебе від мене. — Я того слова не скажу, хоч як мені важко. Бог один знає, як важко мені кидати тебе, Іване Степановичу. — Не тяжче, ніж мені оставатися без тебе. Посумніють мури, і пусткою повіє по хаті. Краще не приїздила б була, Мотре. — Коли б знаття, як краще! Чоловік собі не ворог, а потопаючому і соломинка спасіння. Нараз Мотря ніби забула про все і, зміняючи голос, спитала: — Ти нині листи дістав? Бачила, як посланець приїхав. — Гетьман надумувався, чи казати, чи ні. Мотря зауважила його вагання. — Не відповідай. Може, мені не треба знати. Я з цікавісті спитала. Жінки, Євині дочки, зроду цікаві. Не кажи, не треба! Пощо мені мішатися до твоїх діл. Я не поможу тобі. Ти сам найкраще знаєш, що і як робити. Гетьман в тих словах відчув докір. Людина, якій він бажав довірити своє ім'я, свою честь, перед котрою жодної тайни не хотів мати, від'їде з почуттям горечі в душі. Того бути не може. — Щоб ти, Мотре, знала, як люблю тебе і як я довіряю тобі, слухай. Почуєш, чого ні Орлик, ні Войнаровський не знають, чого догадувалася одна тільки людина на світі, — моя мати. Царське ярмо надто угнітає народ і мене. Проливаємо кров не за будуче наше щастя, а лиш за гіршу недолю. Помагаємо Петрові побити шведа, а забуваємо, що буде це також побіда над нами. Побідоносний цар запряже нас до свого тріумфального воза, як рабів, щоб тягли його колісницю. Мотря стрепенулася. Її очі, перед хвилиною повні бездонного смутку, скинули з себе імлу, роз'яснилися, побільшали. Уста розхилилися злегка, пальці нервово дриґнули. Вона повисла на гетьманових устах, ніби від того, що вони тепер скажуть, залежить її доля й недоля. Гетьман встав. Заглянув за одні двері, за другі, позачинював їх на ключ і, присуваючись ближче до Мотрі, говорив дальше: — В мене гадка рятувати Україну. Петро занапастив її колишню волю, зреформує, скасує гетьманщину, нашле своїх людей, — хочу порвати з Петром. Мотря видивилася на нього, ніби вухам своїм віри не йняла. — Злегка нав'язую нитки через третіх людей з Карлом і Станіславом, щоб, як прийде час, долю свою зв'язати з ними. Не ради власного пожитку, навіть не тому тільки, щоб тебе на престолі опосадити, лиш для визволення країни, для її будучого добра, — клянусь Богом святим! Останні слова прошептав ледве чутно. Вона рукою повела по очах, ніби впевнялася, чи це не сон. Глянула кругом себе, а тоді нараз вхопила його руку і притулила до уст. — Мотре, що це ти робиш, лиши! — Дякую тобі, за себе, за батька свого, за всіх винних і не винуватих нашому нинішньому горю. Дякую, що зробив мене гідною почути таке важке слово. Це більша честь для мене і більша ласка, коли б ти мене до престолу повів. Дякую тобі! Гетьман пригорнув Мотрю до себе: — Бідна, бідна моя!.. Зірвалася на рівні ноги. Гарна і горда стояла перед ним. — Не бідна .я, Іване Степановичу, бо ти обдарував мене нині добром найбільшим у світі, довір'ям своїм, ти розпалив переді мною нову зору — надію. З нею я і найчорнішої ночі не боюся. Поїду куди повезуть, до мами, — так до мами, а хочуть у монастир, хай буде і монастир, бо з надією поїду. І не злякаюся самоті, велика думка мені за товариша стане. Опівночі, коли вснути не зможу, думатиму про неї. Не бідна я тепер, не бідна! — А листи, котрі я нині дістав, — говорив гетьман дальше, — це добрі листи. Воєнне щастя Карлові сприяє. Він геніальний вожд, вояків має свідомих і хоробрих, це не Петрові салдати. Карло радо заключить спілку зі мною. — Іване Степановичу! — просила Мотря, — кажи запрягати коні, я їду геть від тебе, щоб не забирати дорогого часу. Не до жінки тобі нині, не піклуватися тобі такою химерною дівчиною, як я. Ти. весь посвятися ділу. Гетьман взяв її за руки і притягнув до себе: — В гарячій воді купана моя Мотря. Як веселка, з'явилася над Бахмачем, а хоче громом весняним відлетіти від мене. Підожди, дитино! Ще час. Нехай ще навтішаюся тобою. Кожний день, проведений під одним дахом з тобою, варт одного року життя. Я тішуся на кожну годину, котру перебалакаю з тобою, ловлю кожний твій усміх, як нездійсненну мрію. Не спішися, Мотре. Досить нам буде тієї розлуки. — Не страшна мені розлука, коли ми духом з'єднані із собою. Кожного разу, якщо турбота зможе тебе, Іване, пригадай собі Мотрю. Відчую, що кличеш мене, і духом прилину до тебе, де б ти не був. — Духом, та не тілом. — Що тіло? Воно тлінь, а дух вічно триває. — Ти віриш в це? Щаслива. Філософи щось друге гадають. — Не вчена я, Іване Степановичу, і філософів твоїх не читала. Говорю те, що чую, а чую я, що хоч тілом будемо далекі від себе, душі наші все триватимуть укупі. Снилося мені вчора, що ми по хмарах ходили, шукаючи наших зірок. — І знайшли? Мотря голову похилила додолу. — Знайшли? — питався гетьман. — Ні, — відповіла насилу. — Але, бачиш, ми по хмарах ходили. Так ходитиме довго-довго Мотря біля гетьмана свого, з'єдинені в пам'яті людській. Може, наперекір долі, котра нас розлучає, Господь пошле нам з'єдинення вічне. І за літ сто або двісті, може, той, що згадає славне ім'я гетьмана Мазепи, пом'яне також безталанну Мотрю... Чого ж нам сумувати нині? — А все ж таки сумно мені буде без тебе. Я не нинішній, Мотре. Не забуду тебе ні за чаркою, ні за танцем. Ти моя остання любов і, мабуть, перша правдива. Сумно розставатися зі щастям своїм. — Скільки літ прожив, не знаючи мене, проживеш і решту. — Хто раю не бачив, той і не тужить за ним. — Я побачила свій рай і думкою буду раювати. — Говориш, Мотре, щоб потішити мене. Як гашішом, впиваєшся словами. — Не віриш? Так спитай людей за рік, за два, за десять, спитай, як Мотря живе. Коли почуєш, що нарікає на долю, що ходить, як осіння днина, що покорилася судьбі і тягне лямку, поки не впаде в яму, як багато других наших жінок, так забудь про мене. Не гідна я була стати подругою твоєю. — Того я не боюся. Знаю гордість твою. Вона не дозволить тобі горя, мов нищий каліцтво нести на майдани життя і милосердя благати. Але в душі твоїй залишиться гореч мутна, котрої ані випити, ані вилити не можна. Ось це мене й болить. Чому я ту гореч влив в чашу твого життя? Уста твої гідні божеського нектару, твої найпишніші уста. — Мені не гірко, Іване, хоч і не солодко. Гірко було б, коли б я зневірилася в тебе, коли б ти розчарував мене. А так я очарована тобою. Бачу в тобі великого мужчину, я дівчина, я .жінка. Бачу в тобі минувшину славну і будучність надійну, непереможну силу життя. Значиться, ще ми не пропали, не звелись, не зледащіли, варто жити, боротися, терпіти... Я горечі не чую. — А все ж таки сумно буде без тебе. Я, бачиш, Мотре, людина не мрій, а діла. Замало гадки мені. Коли вона гарна, хочу її здійснити. А найкращої з гадок не довелось мені перетворити в діло. Померкне сонце моє, і в сумерках доведеться мені, старому, шукати стежки до своєї могили. Сідали сумерки вечірні. Темніли пишні вбрання на портретах предків. Обличчя їх затиралися, не знати було, котре жінки, а котре мужчини. Вогонь, не поправлюваний ніким, погасав. Гетьман дивився в погасаючі блиски. Так і життя його горіло ясно і променіло теплом. Недавно та життєва ватра спалахнула ще раз, а нині гасне. Мотря смуток від гетьмана відчула. Тихо похилилася над ним і поцілувала в чоло. — Іване Степановичу! — казала. — Не сумуй. Тобі треба веселим бути і сильним. Смуток висмоктує сили. Кажи засвітити дванадцять ярих свічок, прибрати стіл квітками, подати щонайсмачніших страв і щонайдобрішого вина. Не прощання святкуватимем нині, а весілля душ наших, з'єдинення наше не до гробу, а на віки вічні. Вип'ємо повні чарки, щоб гореч не оставалася насподі. Вип'ємо на потугу твою, на щасливе здійснення задумів твоїх. Клич прислугу, кажи світити світло! Гетьман встав і взяв її за руку. Не говорив нічого. — Боїшся, чи не приступає до мене? Заспокійся, Іване Степановичу, я спокійна. Я, дійсно, хочу нині веселою бути. Коли б так літо, нарвала би квіток і посплітала б вінки на голови наші, як колись старинні римляни квітчалися, лягаючи до пиру. Так під снігом квітки, під снігом квітки наші, Іване. Але прийде весна і вони оживуть. Оживуть гадки наші і розцвітуться колись, як найпишніший цвіт. Чого ж тоді нам сумувати? Кажи світити дванадцять ярих свічок, по вечері настроємо бандури, грати, співати будемо за всі часи! Ти ж сам колись недавно казав: carpe diem. Настільки я латинь знаю. Користаймо з хвилини. Гетьман пильно вдивлявся в її очі. — Гадаєш, збожеволіла Мотря? Ні, ні, вона впилася щастям, як старим вином. Не все, що старе, погане, говорив ти недавно. В старині є своя краса, як є краса в майбутнім. А в теперішності, коли лучиться гарна хвилина, так не марнуй її: carpe diem. Кажи, Іване Степановичу, заставляти стіл, зробимо весільний бенкет! Гетьман притягнув її руки до себе і кріпко обняв за стан. — Бідна, бідна Мотря! В печі ще раз спалахнув вогонь і погас. КАРЛИК — ЧОЛОВІК Над Бахмачем гуділи вітри і мело снігами. Понаносило їх цілі гори. Як гарно було на свята, так погано зробилося тепер. У в'їздовій алеї лежали від дерева до дерева білі пороги. Добре, що не їде ніхто. Пізня ніч. Вже другі півні співають. Двір спить. Тільки варти перекликаються кругом. Стогнуть дерева, змагаючись з вітрами. На ранок буде багато поломаних гілляк... З гетьманської робітні смуги жовтого світла крізь шибки на сніг вибігають. Ніби пустилися йти, так вітер не пускає... Гетьман за столом над паперами сидить. Ще раз перебігає їх очима, порівнює, ніби плюси й мінуси рахунків докупи зводить. Плюси по Карловім боці. Все промовляє за ним. Від Станіслава довірені люди приходять, весь народ кричить: спасай! А йому все-таки зважитися тяжко. Не через що, а через своїх людей. Не довіряє їм. Життя не довіряти навчило. Лиш хитрощами, лиш увагою великою можна в нас пробиватися вперед. Невблаганним треба бути до себе і для других, щоб до цілі дойти. Так розум велить, хоч серце другого бажає. Прикро жити в незгоді між розумом і серцем, але жити треба. Від природи лагідний і м'ягкий, любитель філософії і мистецтва, опікун культури і ширитель просвіти, кожний свій гострий крок болючо відчуває. Суди, тортури, кара — яке воно страшне! Чи доживе він іншого порядку? З Петром, певно, що ні. Це людина сили, а не серця, — демон. Такого жорстокого деспота вже давно не було на світі. Він, як колись степовий дід казав, і сина свого покладе на лаву за державу, за Петрову державу! А та держава велика. І Петербург, і Москва, і Київ, і Царгород, і Львів, і дальше-дальше, — хто вгадає, куди забігає думками цей новий Чінгісхан? Новий лад може бути тільки в своїй власній, від Петра незалежній, державі. І гетьман ще раз пробігав думками шляхи, котрі до незалежності намітив. Не з Польщею проти Москви, не з Москвою проти Польщі, не з турками й татарами проти одних і других, а з новим союзником, котрого ще покійний Богдан своїм великим розумом намітив, зі шведами до незалежної України. Інших шляхів не бачить, хоч як їх пильно шукає. А-раз їх нема, тоді на цей доведеться ступити. Пішов би без вагання, коли б так не було Кочубеїв. І гетьман почув свою болючу рану. Гадину вигрів собі за пазухою, і тепер вона його кусає. Треба було здавити, як перший раз почала на нього сичати. Тепер запізно. Тепер Кочубей стольник царський, значиться, чоловік його величества царя, а про його дружину серед ночі краще не згадуй, бо чорт тобі присниться. Гетьман ніяк не вгадає, чого вона хоче від нього. Чує тільки великий жаль до Кочубеїв, бо вони загородили йому останній шлях до щастя. Невже ж гетьман не чоловік, невже ж він тільки про других має гадати, а про себе ні, невже ж йому невільно посягати по щастя? Чому ж тоді відбирають від нього Мотрю, проти її волі, бо вона не окривається з тим, що полюбила гетьмана Мазепу? Не одному і не одно він простив, але того не простить Кочубеям ніколи. Не сіно до коней іде, а коні до сіна, — прийдуть ще Кочубеї до нього, о, прийдуть! Мазепа також не з тих, щоб оружжя складати, він у бою здаватися не звик. Йому везло. Може, й тому недолюблюють його, бо люди скорше простять тому, котрому нічого не вдається, ніж котрому вдається усе. І скорше мудрий в дурневі, ніж дурень в мудрому розум добачить. Мабуть, тому-то й Кочубеї не хочуть признати розуму Мазепи, що вони краще діло повели б. Але булава — це не цяцька дитяча, котрою гратися можна. Досить перекидалися нею з рук до рук. Пора закріпити її. Або закріпить її Мазепа, або пропаде разом із нею. Ім'я останеться по нім і триватиме віки. "Може, за літ сто або двісті згадуватимуть люди славне ім'я Мазепи, а хто згадає його, той і Мотрю безталанну спом'яне", — як вона це казала, без жалю, без горечі, ніби для неї вже нічого більше не осталося, крім тієї надії. "Кажи засвітити дванадцять ярих свічок, накрити і квітками прибрати стіл, — хочу нині веселою бути". Гарною і грізною була в цей момент, як стихія. Приманює до себе, тягне, а ти мусиш покинути її, ради загального добра. Ах, яка ж важка оця булава, як хрест. Вітер шумів, стогнали й тріщали гілляки. Одна, відриваючись, вдарила по шибках, мало їх не побила. Гетьман чув, що і в серці його також буря йшла, рвалися струни, відколювалися живі чуття. А нарано втишиться завірюха. Де нині йшов грізний бій, там завтра лежатиме студений, зимний сніг, як забуття. Так усе кінчиться на світі, усе... Задуманий гетьман не чув, коли в кімнату ввійшов його карлик. Гетьман здивувався, бо весельчак був у звичайному вбранню і обличчя його теж звичайне. — Ти звідки тут узявся? — Прийшов потішити вас, пана й добродія мого. — Ти? Мене? — Так. Блазень прийшов потішити ясновельможного пана гетьмана. Люди ніяк розуміти не хочуть, що й блазень іноді має право, щоб на нього дивилися поважно. І блазень чоловік. Усі ми кінець кінцем лиш люди і всі ми бідні. Нема щасливого на світі. Щастя триває коротко, бо коли б воно довго тривало, перестало б бути щастям. Збуденіло би, мій пане. — Філософствуєш? — Думаю. Я не звільнений від обов'язку думання, хоч шляхтич. І тому на мене дивляться, як на блазня. В театрі життя подуріли актори. Коміки роблять трагічні міни, трагіки комічні, а в суті речі все одно, яку роль граєш, головна річ, як ти граєш її. Всі ми граємо наші ролі погано. І тому наш театр скучний. — Ти песиміст. — Песиміст, сиріч чорногляд, цінує цінності життя мірою ціни, якою платить за них, оптиміст цінує їх по стійності їхній. — Говориш, як наші професори. — Вони теж блазні, тільки на катедрах. — А ти професор у блазеньському вбранні? — Нині я тільки чоловік. І як чоловік до чоловіка приходжу до вас сповнити людський обов'язок. — Себто? — Себто, щоб потішити вас. Говорив так поважно, що гетьман задумався над ним. Дійсно, він дотепер дивився на нього, упослідженого від природи чоловіка, виключно як на сміховиту фігуру і щолиш нині бачить, що ця фігура теж чоловік. — Коли б ми на людей дивилися як треба, може б, і не було тільки трагедій на світі. І гетьман, забуваючи, що це його весельчак, простяг до нього руку. Карлик розплакався. Його обличчя, опечене природою, в плачу робилося ще гірше, поганим, плачу гідним. — Філософ плаче. Так-то ти потішаєш мене, таку розвагу приніс. — Я вперше ближнього побачив. Всі ми ближні, щолиш у нещастю. — Що ж ти порадиш, коли Бог так світ цей построїв. — Бог сотворив світ, а строять його люди. — Люди теж сотворіння Божі. — Може, чортячі. — Не знаю. — Усі ми знаємо мало. Та тільки різниця, що одні мають сміливість признатися до того, а другі — ні. Одні кричать і галасують, а другі тихо терплять. — Ти до тих, других, належиш? — Не люблю галасливих людей. Вони або мають нечисту совість, або бояться. Криком гадають заглушити одне і друге. А врешті-решт прийде смерть і всім нам рівно затурить уста. Тоді я так само тихо лежатиму, як Любов Федорівна, блазень, як його пан, — гетьман. Та тільки різниця, що за рік-два про мене й пес не гавкне, а про вас говоритимуть довго. Брехатимуть. Не знаю, хто нещасливіший з нас. Найщасливіші ті, що нічого не роблять. Вони до тої міри перейняті безділлям, що на діло не мають часу. І так їх минає життя. А по смерті всі ми рівно не робимо нічого. — Гадаєш? Карлик утер рукою сльози: — Збрехав. Ті, що працюють за життя, і по смерті трудяться. Праця працює за них. Вона вічна. Ти, гетьмане, напрацювався чимало. Чи на пожиток, чи на шкоду — це будучність покаже. Не помиляються лиш ті, що нічого не роблять... Я прийшов потішити тебе. — Спасибі! — і гетьман погладив свого карла по голові. Цей мовчки висунувся з покою. Гетьман не клався цієї ночі спати. Рано мали приїхати Кочубеї, Апостол і Орлик. Мала рішатися доля його і Мотрі. ОЧІ Кочубей не любив дивитися в очі. Тими вузькими і трохи скісними очима він усе блукав по боках, ніби щось згубив і не міг знайти. Нині прямо втікав перед поглядом гетьманським. Гетьманові пронизливі зіниці зазирали йому в душу, як сповідник затаєних гріхів. Кочубей виправдовувався, спихав цілу вину на людей, котрі тільки того й пильнують, щоб обезславити його і його хату. Чого то не говорять про Кочубеїв! Бідна Любов Федорівна стала чорніша від землі, постарілася і знемощіла. Кажучи це, зітхав і кашляв. Гетьман з жалем і погордою дивився на свого колишнього товариша. Жалував того Кочубея, що міг бути, і погорджував тим, що був, — що тепер згорблений сидів за столом, між Апостолом і Орликом. — Ми, Василю Леонтійовичу, залюбки нарікаємо, за людей забуваючи, що й самі ми не ангели, а люди. Що тії люди говорять і що вони говоритимуть, це їх діло, не наше. Кождий не тільки за вчинки свої, але й за слова здасть колись справу на страшному суді. Кочубей втулився у фотель і зробився малий, маленький. Не любив, коли йому пригадували про суд. — Не на балачку запросив я ваші милості до себе, — казав гетьман, — а щоб довести до пуття дуже складне і важне для мене, а гадаю, що і для тебе, Василю Леонтійовичу, всім нам відоме діло. Я добре передумав його і по пунктам списав його на папері. Будь ласка, Пилипе, — звернувся до Орлика, — прочитай це письмо. Орлик прочитав довірочне зобов'язання Кочубея прийняти свою доньку Мотрю під батьківську опіку (виразно: батьківську!), щоб її не діялася тепер, ні в близькій будочності ніяка кривда. Батько прощає її поневільну вину, що не пішла в монастир, куди її хотіли запроторити... Кочубей скривився. Гетьман з притиском повторив: — Запроторити! І ані мати, ні батько не будуть її з того приводу ні словом, ні ділом карати. Як панночці такого роду й характеру пристало, вона дістане свою власну прислугу, своє окреме мешкання, і з батьківської казни будуть річні кошти на її конечні витрати. Ані батько, ні мати не будуть силувати Мотрю віддаватися за нелюбого чоловіка, а віддасться вона за того, котрого полюбить і котрому по совісті своїй заприсягне вірність і "послушенство малженське". Що так воно станеться, на те Василь Леонтійович Кочубей дає при свідках своє чесне слово і кладе на цій добровольній угоді свій особистий підпис... Гетьман боявся, що Кочубей без замітів згоди на таку розв'язку діла не дасть. Але, на диво, він припіднявся, взяв Перо і, прижмурюючи ліве око, поклав своє повне ім'я й прізвище і всі свої титули. Ця покірливість до якоїсь міри зворушила гетьмана. — Спасибі тобі, — сказав, — і прости, що я таку форму придумав. Нехай воно тобі буде доказом, як я люблю доньку твою Мотрю і як турбуюся нею, хоч у мене всіляких турбот більше, ніж на голові волосся... Який же двір ти призначив для неї? — Кочубей назвав. — Коли Мотря може переїхати туди? — Хоч би й зараз. — Гарно, але, — тут гетьман припіднявся з місця, — але Любов Федорівну ти загнуздай насилу. При свідках кажу тобі, що довше я її коверзування не стерплю! Увірвався мій терпець, Василю, і якщо Любов Федорівна і дальше захоче копати ями піді мною, так тоді я, не тільки в обороні власній, але також обороняючи поваги і гідності гетьманської, поступлю з нею, як з людиною злою і злочинною. — Кочубей мовчки приняв до відома погрозу. — А тепер дякую вам, панове, і числю на ваше мужське і лицарське слово та на "дескрецію" милостей ваших. Подав руку усім трьом і відправив до дверей. — Скінчилося, — сказав, вернувши в кабінет, сів у фотель і задивився у простір. Мовчки дивилися на нього здивовані портрети предків. Здалеку дзвонили дзвінки від'їжджаючих до Батурина саней. НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ Перед гетьманським ґанком тупцювала шестірня білих арабських коней. Машталір і фореси насилу здержували її. Коні нетерпеливо оглядалися на темно-сині сани з гербами гетьманськими, ніби дивилися, чи гетьман уже сів до них і чи не пора двигатися з місця. Перед саньми і за ними — невеличкі відділи військової екскорти, — москалі під проводом ротмистра, що був у гетьмана на службі. Вечоріло. Вітер, що ущух був в обід, зривався тепер наново. І знов скрипіло, мов стогнало, гілля і гнулися старезні дерева. — Погана ніч буде, — казав машталір до Мотриного чури. — Дивно мені, що ясновельможному хочеться їхати тепер! Дорогу геть позадувало снігами. — Позадувало дорогу снігами, — повторив, як відгомін, чура. — Багато нас, — прометемо! Він почував охоту промітати сніги перед панночкою своєю. Його хотіли лишити на гетьманській службі, — не згодився. Куди панночка, туди й він. Навіть Любові Федорівни не боявся. Як треба, потерпить. Тітка Лідія, одягнена, як до дороги, молилася перед іконою Пречистої Діви. Полюбила Мотрю і тепер з жалем відпроваджала її на непевну долю: "Претерпівша за нас, грішних, прийми безталанну дівчину Мотрю під свій божественний покров". До гетьманського кабінету увійшла Мотря. Руку простягнула до нього. — Спасибі, милосте ваша, за добро і не поминайте злом! Гетьман вхопив її дрібну руку в свої дрижачі долоні. — Мотре, Мотре, не знаєш, як мені важко! — Лишім слова. Що мало бути сказане поміж нами — сказалося. Тепер на діло час. Гетьмане, Іване Степановичу, кажіть світити свічки, уквітчайте стіл, налийте чарку старого вина. Випийте на потугу. Чуєте, — на потугу, а не на потуху! А тоді шаблю щокращу підберіть і поминайте нею Мотрю. Шаблею поминайте мене, а не жалем, бо жалувати нема чого. Я пізнала шастя. Не жалуйте людини, що щасливою була, жалуйте того, хто щастя на очі не бачив. Прощавайте! Хотів пригорнути її до себе, не пустити, відкликати від'їзд, не дати... Вихопилася, як із жмені птаха, і вилетіла крізь двері. За нею тітка Лідія побігла. Гетьманські служки відчинили й затріснули за ними дверці. Заколисалися на сідлах фореси, і білі коні помчали по білих снігах... Білі коні. Крізь вікно військової сторожівні визирав Чуйкевич. "Своєї долі навіть такими кіньми не об'їдеш..." Гетьман довго стояв на ґанку. Вітер снігом загладжував сліди по санях, котрими від'їхала Мотря. Вийшов Войнаровський і попросив дядька, щоби йшов у хату, бо продрохне. Тихо і послушно пішов за ним. — І знову ми удвох осталися, Андрію, — сказав гетьман і перший раз у життю почув якесь дивне зимно, ніби невідома птиця майнула над ним своїм студеним крилом. — Будь ласка, засвіти, Андрію, свічки і подай письма мені, ті, що нині післанець привіз. Діло важне! * * * ДОДАТКИ Після смерті дружини, дочки білоцерківського полковника Половця, гетьман Іван Мазепа повдовів. Мотря (Марія, рос. — Матрена) Кочубеївна доводилась йому хрещеницею. Вже той факт, опускаючи інші, згідно церковних приписів, унеможливлював їх шлюб. Поза сумнівом, що Богдану Лепкому були відомі листи Івана Мазепи, писані до Мотрі. Питання про те, звідки — залишається відкритим. Вперше ці листи були приведені у книзі Ілька Борщака та Рене Мартеля "Via de Mazeppa", виданої 1931 p. в Парижі, тобто значно пізніше появи друком "Мотрі" Богдана Лепкого. Українською мовою книжка І. Борщака та Р. Мартеля вийшла у 1933 p. у львівському видавництві "Червона калина" з передмовою Михайла Рудницького, який в період роботи над її виданням на прохання журналу "Нова хата" (№ 4 за 1932 p.) опублікував їх зі своїми коментарями під назвою "Любовні листи Мазепи". Як твердить І. Борщак, стосуються ці листи 1704-1705 pp. Тодішня публікація листів викликала жваве зацікавлення до них з боку читачів, а також дослідників та письменників. Вони почали з'являтись у різних часописах з найрізноманітнішими коментарями, які намагались витлумачити характер зв'язків Мотрі та Мазепи. Часто ці листи можна зустріти у вигляді прилог до найрізноманітніших видань про Мазепу. Доля листів Мазепи на сьогодні невідома. Згідно монографії І. Борщака та Р. Мартеля, мали вони на той час зберігатись "десь у московських архівах". Яким чином потрапили вони туди — невідомо. Невідома доля листів Мотрі до Мазепи. Чи забрав їх гетьман з собою під Бендери разом зі скарбом у вигляді 160 тисяч золотих червінців, з яких 40 тисяч, як твердив у своїй хроніці М. Костін, дістались Карлу XII, а решта перейшла у спадок небожеві гетьмана Войнаровському, — також невідомо. Багато дослідників вияснювали долю спадку; про долю листів не згадував ніхто. Документально невстановленими залишаються дати народження та смерті Мотрі, хоча її особа притягувала до себе увагу дослідників. Не зникає Мотря і в наступних книгах "Мазепи". Публікація листів Мазепи до Мотрі дає можливість звірити і такий дразливий момент в поцінуванні вартості твору, як передача прямої мови гетьмана. 1 "Моє серденько, мій квіте рожаний! Сердечно на теє болію, що недалеко від мене їдеш, а я не міг очиць твоїх і личка біленького видіти; через сеє письмечко кланяюся, всі [частини] тіла цілую любезно". 2 "Моє серденько! Зажурився я, почувши від дівки (служниці) таке слово, що В(аша) М(илість) за зле на мене маєш, що В-у М. при собі не задержав, але відослав додому. Уваж сама, що з того виросло. Перше: щоб твої родичі по всім світі розголосили: що взяв у нас дочку уночі ґвалтом і держить у себе замість підложниці. Друга причина: що державши В. М. у себе, я би не міг жодною мірою витримати, та і В. М. также; мусили би ми із собою жити так, як подружжя каже, а потім прийшло б неблагословення від церкви і клятьба, щоби нам із тобою не жити. Де ж би я тоді Вас подів і мені би через теє В. М. жаль, щоб потім на мене не плакала". 3 "Моє сердечне кохання! Прошу і вельми прошу, раз зо мною побачитися для усної розмови. Коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш — не споминай же. Спомни мої слова, що любить обіцяла, на що мені і рученьку біленьку дала. І повторе, і постократно прошу, назначи хоч на одну мінуту, коли маємо з собою видітися для спільного добра нашого, на котре сама раніше згоду свою дала. А заки теє буде, пришли намисто з шиї своєї, прошу". 4 "Моє сердечко! Уже ти мене ізсушила красним своїм личком і своїми обітницями. Посилаю тепер до В. М. Меланку, щоб про все розмовилася, а В. М. не стережися її ні в чім, бо є вона вірна В-ій. М. і мені в усім. Прошу і сильно за ніжки В. М., моє серденько, обнявши, прошу не відкладай своєї обітниці". 5 "Моє серце коханеє! Сама знаєш, як сердечне, шалено люблю В. М. і ще нікого на світі не любив так. Моє б теє щастя і радість (було), щоб нехай їхала та жила у мене; тільки ж я уважав, який кінець з того може бути, а головно при такій злості і заїлості твоїх родичів. Прошу, моя любко, не відміняйся ні в чім, як уже непоєднократ слово своє і рученьку дала — єсь; а я взаємно, поки жив буду, тебе не забуду". 6 "Моє серденько! Не маючи відомості про поводження В. М., — чи вже перестали В. М. мучити і катувати, — тепер від'їжджаючи на тиждень на певні місця, посилаю В-ій М-сті від'їздного [64] через Карпа, що прошу завдячно прийняти, а мене в неодмінній любові своїй ховати". 7 "Моє серденько! Тяжко болію на теє, що сам не можу з В. М. обширно поговорити, що за відраду В. М. у теперішнім смутку учинити. Чого В. М. по мені потребуєш, скажи цій дівці. В остатку, коли вони, проклятії твої, тебе цураються, — іди в монастир, а я знатиму, що на той час з В. М. чинити. Чого треба — ще раз прошу повідомити мене В. М.". 8 "Моя сердечно коханая! Тяжко зажурився я, почувши, що тая катівка не перестає В. М. мучити, як і вчора теє учинила. Я сам не знаю, що з нею, гадиною, чинити. То моя біда, що з В. М. слушного не маю часу про все переговорити. Більш від жалю не можу писати; тільки теє що що-небудь станеться, я поки жив буду, тебе сердечне любити і зичити всього добра не перестану, і повторе пишу не перестану, на злість моїм і твоїм ворогам". 9 "Моя сердечне кохана! Виджу, що В. М. у всім відмінилася своєю любов'ю давньою до мене. Як собі знаєш, воля твоя, чини що хочеш. Будеш потім того жалувати. Пригадай тільки слова свої, під клятвою мені дані, на той час, коли виходила ти з покою мурованого від мене, коли дав я тобі перстень діамантовий, клад, котрий ліпшого, дорожчого у себе не маю: "Що хоч сяк чи так буде, а любов між нами не відміниться". 10 "Моє серденько! Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає. Знав би я, як над ворогами помотатися, тільки ти мені руки зв'язала. Я з великою сердечною тоскницею жду від В. М. відомості, а в якім ділі, сама добре знаєш, тому вельми прошу, дай мені скорий отвіт на цеє моє писання, моє серденько". 11 "Моя сердечно кохана, наймиліша, найлюбезніша Мотронько! Вперед смерті на себе сподівався, ніж такої в серцю вашому відміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котрі мені не раз давала: що мене — хоч будеш за мною, хоч не будеш — до смерті любити обіцяла. Спомни, на остаток, любезну нашу бесіду, коли ти бувала у мене на покою. Нехай Бог неправдивого карає, а я, — хоч любиш, хоч не любиш мене, — до смерті кохати не перестану на злість моїм ворогам. Прошу і дуже, моє серденько, яким-небудь способом побачся зо мною: що маю з В. М. далі чинити. Бо вже більш не буду ворогам своїм терпіти, оконечну помсту учиню, а яку, сама побачиш. Щасливіші мої письма, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої бідні очі, що тебе не оглядають". 12 "Моя сердечно кохана Мотронько! Поклін мій віддаю В. М., моє серденько, а при поклоні посилаю В. М. гостинця — книжечку і обручник діамантовий, прошу теє завдання прийняти, а мене в любові своїй невідмінно ховати, заки дасть Бог з ліпшим привітаю. За тим цілую уста коралові, ручки біленькі і всі принади [65] тільця біленького, моя любенько кохана". -------------- Примітки: [1] Фазан. [2] Чорне море (латин.) [3] Пергамент. [4] Вислід війни сумнівний (латин.) [5] На паль, на паль, довбнею бий, бий його в лоб довбнею, нехай не мучиться довго. Стелюсь до ніг вашій герцогській величності (пол.) [6] Ходи сюди, ласкавий пане! (пол.) [7] До послуг вашій герцогській величності (пол.) [8] У вині істина (латин.) [9] Золота середина (латин.) [10] Рідне. [11] Змій. [12] Істерику. [13] Печія. [14] Клітки. [15] Стійбище. [16] Багаторічна квітка. [17] Попадає у Сціллу, хто хоче уникнути Харібти (латин.) [18] Нічого (нема) без причини (латин.) [19] Перли є потоком сліз (латин.) [20] Ансельм Беес де Боот (гол.) [21] Не кожному вхід у Корінф (латин) [22] Як не крутіть, але не варто нести ношу не по плечу (латин.) [23] Скажи, що тут (латин.) [24] В першому шлюбі (латин.) [25] В другому шлюбі (латин.) [26] Людина людині — вовк (латин.) [27] Пантагрюель, король діпсодів, (відновлений) у своєму природному вигляді і т. д. (фр.) [28] Лайдак (фр) [29] Норфолк (англ.) [30] Болейн, Баллен (англ.) [31] Уолсі (англ.) [32] Томас Мор (англ.) [33] Кромвель (англ.) [34] Кренмер (англ.) [35] Для прикладу (латин.) [36] Я сказав (латин.) [37] Шановна панночка (чім.) [38] Завжди те саме (латин.) [39] Тітире, ти розтягнувся, відпочиваючи під сінню бука. Вергілій, Буколіки, І (латин.) [40] "Червона трубка", дизентерія (нім.). [41] Кори сімар. гр. 3. Настою гр. З опію в сиропі (латин.) [42] Медична колегія (латин.) [43] Відмінно (нім) [44] Стріла Амура є небезпечною (латин.) [45] Незрівняний ласун (нім.) [46] Апетит приходить з їжею, пане (нім.) [47] Ніхто не може знати всього (латин.) [48] Міф. [49] Темпераментна панночка (нім.) [50] Довга хвиля (нім.) [51] Богові дякувати (нім.) [52] Сторч головою. [53] Лови день (латин.) [54] Матері-годувальниці школи (латин.) [55] Комедію скінчено (іт.) [56] Алкід Російський, Гіпомен Сарматський (латин.) [57] Робить (той), кому (на тому) залежить (латин.) [58] Хто мовчить, здається, погоджується (латин.) [59] Безчинства. [60] Почесті міняють характери (латин.) [61] Тут Родос, тут і скачи (латин.) [62] Війна всіх проти всіх (латин.) [63] Лови день (латин.) [64] Дарунок з нагоди від'їзду. [65] В оригіналі: "члонки". --— КІНЕЦЬ --- Текст звірено з виданням: Богдан Лепкий. Мотря. Історична повість. — Київ — Лейпціг, 1926. ISBN 5-308-01407-8 Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки: http://web.archive.org/*hh_/books.ms.km.ua У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua Богдан Лепкий НЕ ВБИВАЙ Історична повість -------------------------------------- [Повiсть "Не вбивай" присвячена подiям, якi зумовили страту Кочубея та Iскри.] Дорогому швагрові Іванові Ліщинському в Бориславі У ЖОВКВІ Відколи Жовква Жовквою, таких Великодніх свят, як 1707 року, вона не переживала. Ще зимою з'їхав туди цар Петро з Меншиковим і з новим своїм канцлером, Гаврилом Івановичем Головкіним. З царем нахлинуло багато царських людей, боярів, прислуги та військових старшин. Невеличкий город зароївся людьми, не було двора, де б не стояли москалі. Жовківці тулилися по повітках і «маштарках», а були й такі, що лишали своє хазяйство та переїздили жити на село до родичів або до знайомих. До царя часто-густо прибували пани польські, що ворожо ставилися до Карла і до нового польського короля Станіслава Лещинського і обстоювали за Августом, хоч він ще літом зрікся корони і 14 вересня підписав мир у Альтранштадті. Відвідували царя у Жовкві навіть такі вельможі, як краківський каштелян Януш Вишневецький та мазовецький воєвода Хоментовський. Вони без великого почоту і кроку ступити не вміли, тому-то на час такої гостини у місті за жадні гроші зайвої квартири не знайшов би. Були, щоправда, такі шинкарі та властителі гостиниць, що гарні гроші тоді заробляли, але загал терпів і молився до Бога, щоб раз увільнив їх від тих непрошених гостей. Цар Петро бісився. Його союзник Август не витривав на становищу; Карло тріумфував. Цар боявся, що Карло, покінчивши з Августом, усі свої потуги на Московщину кине, і заздалегідь давав прикази, як народ має на той час поводитися. Росія велика, впустити ворога, а тоді не дати йому ні хліба для людей, ні паші для коней — це дуже простий спосіб, щоб загнати його в біду. Тому-то цар і писав до Апраксіна, щоб усі хлібороби, великі й малі, не тримали хлібів по клунях та по коморах, а закопували зерно в лісах та дебрах, звідки б ворог нелегко міг його добути. Царські люди, навіть найчільніші, знайомилися тоді з його славною дубинкою і благословили такий день, коли їм поталанило не досвідчати царського гніву. Одинокий союзник царя — це був гетьман Мазепа. «Весь тягар війни лягає тепер на нас», — писав цар до гетьмана, закликаючи його в Жовкву на воєнну раду. Саме в страстну п'ятницю приїхав гетьман з невідступним Орликом і з деякими старшинами до Жовкви на тую раду. Ледве піднайдено для них квартири, і то примусом, а не з доброї волі, і навіть не за добрі гроші. Малий городок перемінився у якийсь венецький маскарад. Зелені московські каптани мішалися з козацькими контушами та кереями, а три мови: українська, польська і московська — зливалися у якусь мішанину, від якої аж уха пухли. Матіркування, шляковання і псякревання чути було на кождому кроці, їх заглушувало хіба тарахкання хлопців дубовими довбеньками до церковних парканів у велику п'ятницю і в глуху суботу. А коли прийшов Великдень, то жовківські дівчата не зважилися виводити гагілок на цвинтарях біля церков, не співали про Романа, бо бачили, що приїхав ще хтось могутніший і небезпечніший від нього. Гірка була паска цього року, і не один та й не одна слізьми її обілляла, порівнюючи минулі страсті- Христові з власними терпіннями, котрі їм отеє доводилося переживати. Ні сліду колишньої радості в це найнадійніше весняне свято. Хоч Великдень був пізній і природа вспіла вже прибрати нове: зелене, біле, рожеве й синє вбрання, хоч цвіли фіялки й пахла черемха, хоч у збіжжях могла сховатися курка, ніхто не втішався весною, і кождий з острахом дивився на північ, чи не надсувається нова туча у виді нових царських або яких других військ. Жовківці, як звичайно мешканці малих міст, не дуже-то розбиралися в політиці. Куди там їм було розуміти хитрощі Петрові, котрий польську корону, скинену з голови Августа, предкладав і королевичеві Собеському, і Ракочому, і якомусь там герцогові англійському, котрий одиноким своїм союзником признавав Мазепу, а рівночасно чужинцям пропонував князівство Київське або Володимирське як нагороду за спілку або хоч би навіть за посередництво в замиренню Росії зі Швецією... Хто дасть більше?.. Навіть люди, що не раз мали з політикою діло, не годні були стежити за дивними скоками гадок, які відбувалися у великій, але неспокійній і ненормальній голові молодого царя. Тому-то мешканці славного й гарного города Жовкви несотворенні речі розказували собі тихцем. Не один, дивлячись на салдатів, поляків і навіть на своїх, на козаків, хрестився, бо ніяк зрозуміти не міг, звідки й пощо вони тут взялися. Ніби Пандора ящик свій над Жовквою відчинила і, що в ньому було, висипала нараз на місто. До того, відома річ, що цар несамовитий, на нього всі дивляться, як на антихриста, і — який же тут Великдень? Добре, що минув і що кінця світа не було. Більше ніж тиждень і мало що не два довелося ждати гетьманові Мазепі на тую воєнну раду. Правда, у Жовкві він не потребував скучати. І він їздив, і до нього приїздили люди, але треба було дуже секретно видатися з ними й дуже політичне балакати, бо в Жовкві під тую пору і стіни уха мали. Гетьманові старшини теж не були раді. Весна. В маєтках чимало роботи. В кождого родина, святкуватимуть без батька, а ти сидиш у тій Жовкві не знати пощо й нащо. Нарікали старшини, зібравшися в гетьманській господі, коли їм довелось на гетьмана ждати, так як нині, у второк по провідній неділі. Гетьмана ще вранці покликали на раду, бо цар скоро встає. Сидіти може геть поза північ, а вставати мусить разом зі сходом сонця і зараз за роботу береться. Чорт, не чоловік! Старшини посходилися коло полудня. Не буде ж тая рада Бог вість як довго тривати! Петро не любить зайвих слів. Або говори до речі, або мовчи. Декому вже й язик відрізали за те, що непотрібно балакав. З Петром короткий процес. Чекають старшини, гетьмана нема. — Ясновельможний сам пішов? — питає Орлика компанійський полковник Ганський. — Сам, як палець. — Також нові звичаї, щоб гетьман одинцем ходив, нібито в нього надійних людей нема. — Видно, нас там не треба, — додає обозний Ломиковський. — Нас тільки тоді кличуть, як голову під кулі та під шаблі треба наставляти, — завважує Ганський, — але до військової ради, то ми задурні. Москалі всі розуми поїли. — Звичайно, вони барини, а ми холопи їхні. — Царські люди in spe. Говорили чимраз тихіше, щоб який чорт не підслухав. Хтось добув із шароварів добре вже постирані кістки. — Кидаймо! Скорочували час як могли. Але нервувалися, і навіть кості не могли цьому нервованню зарадити. — Хтось іде! І властитель костей сховав їх назад у свої глибокі шаровари. Увійшов покоєвий гетьманський, Кендзеровський, оженений з сестрою Насті Скоропадської, чоловік молодий, не дуже ще бувалий, але відомий зі своєї вірності до Мазепи. — Як же там, Кендзеровський, — стали питати його, — не чув, що там діється на тій раді? — Звідки я, ваші милості, чути маю. Двері позамикані наглухо, скрізь варти, туди й миш не пересунеться. — От як москалі вміють секретні ради тримати! — завважив хтось. — То правда, а ми свобідний народ і не любимо секретів. Що на серці, те й на язиці. — Біжимо з язиками, чи треба, чи не треба. — Але як же там, пане Кендзеровський, не чув, коли гетьман поверне? — Кажу милостям вашим, нічого я не чув, і сам прийшов подивитися, чи не вернувся вже ясновельможний, бо звідси до царського постою недалеко. Піду назустріч. — Іди, йди, небоже. А якщо гетьмана зазриш, так і нас ісповісти. І Кендзеровський пішов. Ломиковський потягнувся і позіхнув на всю губу. — Їй-Богу, вже мені того всього забагато! — А мені обідати хочеться, — сказав, утираючи губи, полковник Ганський. — Тепер, як тут говорять, загальниця. Пощо має чоловік себе морити? — На гетьмана з обідом чекаємо. — Може, він у царя обідатиме. — А мабуть. Якщо рада затягнулася так довго, то цар своїх радних на обід запросить. Іду я. У мене тут і знайомі є. Хоч медку поп'ю. Тутешні люди вміють добрі меди ситити. І Танський вийшов. Ломиковський знову протягнувся, аж крісло затріщало, і позіхнув від уха до уха. — Не люблю я цього Танського, — сказав. — А це чому? — Отак, не люблю, та й годі! Непевний він для мене чоловік. Ніколи тобі не подивиться в очі, як кіт. — Щось ніби Кочубей. — А гадаєте, панове, що Кочубей певний? — Хто його знає, чи певний він, чи ні, а гріха на совість не треба брати, — завважив Орлик. — Щодо Ганського, то гадаю, що він, як компанійський полковник... — Компанійський, охочекомонний чи сердюцький, один чорт. Тут не в ранзі діло, а в людині, — замітив прилуцький полковник Горленко. Він недолюблював тих нових формацій і, хоч як був прихильний до Мазепи, криво дивився на тих всіляких попридумуваних ним старшин. Взагалі, генеральні старшини і полковники старих, справжніх козацьких полків тримали себе за щось окреме. — Молоде вино вишуміти мусить. Так і ті нові гетьманські полковники, поки не вишумлять, то з серцем до них не підходи. Критикували одні других, аж до Кочубея дійшли. — А цей же що? Старий гетьманський товариш. Яму під Самойловичем копав, а тепер, мабуть, під Мазепою гребе. Апостол боронив свого свата. Не такий-то він небезпечний. От, звичайно, біда, коли жінка чоловіком, ніби швець шкурою, крутить. — Ні, ні, пане-товаришу, не борони ти генерального судді. Побачиш, він колись ще таку штуку затіє, що всім одно горе вийде, — обстоював Горленко. — Наш судець Чуйкевич куди краща людина. — Золото, не чоловік! — А син? — Яблуко від яблуні недалеко паде. Молодий Чуйкевич у свого батька вдався. — Гадаю, що в нього ще більше характеру, ніж у батька. Подумайте лише. Цей парубок закохався у Кочубеєву Мотрю, ну, як чорт у вербу. — Добра мені верба, Кочубеєва Мотря! Це ж найпишніша троянда, пане-товаришу! — завважив Орлик. — Для тебе, генеральний писаре, бо ти, хоч свою гарну жінку маєш, але й на других не від того, щоб глипнути оком. Звичайно, — молодий. А мені вже не до жінок. Отож кажу, закохався Чуйкевич у Мотрю, Мотря до гетьмана втікла, а він її у гетьмана сторожив, для нього. Погадайте, яка це вірність! — Бувають ще характерні люди на нашій Україні. — Україна буйна, на ній усяке квіття процвітає. — Але будяччя найбуйніше буяє! — Звичайно, — степ. Та ми відбігаємо від речі. Про молодого Чуйкевича мова. Чую, він тепер знову до Мотрі сватається. — Говорять. — Кажуть, нібито Кочубей і старий Чуйкевич уже й гетьмана просили, щоб їм дітей повінчати дозволив. — А гетьман що? — Викручується, — прошептав Горленко. — Кортять мошка гуглі, — і старшини стали голосно сміятися. — Такий старий, а на жіночу вроду — пес. — Тут не в старості діло, а в комплекції. Такої комплекції наш гетьман, і годі. — Але що йому не наскучать ті юбки? — Доброму козакові гостра шабля і гарна юбка не наскучать ніколи. Шабля на війні, а юбка дома, от воно які Апостол крутив свій дивно закоцьорблений вус. — Та що ви його так крутите, пане-товаришу, як мошко пейси? — жартував Ломиковський. А Горленко відповів: — Товариш Данило, бачите, кінець вуса такий гачок чіпає, щоб на нього жінок ловить. — Як риб на вудку. Апостол розплющив око, зморщив над ним чоло і відповів: — Твоєї, товаришу, не зловлю. Не бійся. — Тс!.. На порозі появився Кендзеровський, цитьнув і нараз вискочив надвір. — Гетьман із воєнної ради вертає! Полковники попричісували пальцями чуприни, поправили пояси, файки повитрушували і поховали. — Та й накурили ж ми в тій хаті. — Ніби архієрей у церкві накадив. Орлик відчинив вікно і здалеку побачив гетьмана, котрому назустріч біг Кендзеровський. Орлик знав гетьмана, як тільки можна було його милість знати. Вгадував, коли він у доброму, а коли в поганому настрою. Тепер зжахнувся. Гетьман надтягав, як чорна хмара. Орликові потемніло в очах. Нагадався йому той Мазепа, котрого він бачив по від'їзді царя Петра з київського бенкету... «Слухай, що Меншиков каже». Орлик відскочив від вікна і почав згортати та порядкувати на свойому столі якісь папери. Деякі ховав у нагрудну кишеню. — Не остався наш гетьман у царя на обіді, — завважив Данило Апостол і перестав крутити свій ус. Нагло відчинилися двері, і в хату увійшов Іван Степанович Мазепа. Його обличчя, звичайно блідаве, ніби зі слонової кості, паленіло. Між бровами зарисувалася характеристична складка, уста затяглися, вус нервово дрижав. — Здорові були! — сказав, не підводячи задуманих очей, перейшов хату і вступив у свою спальню. Кендзеровський заніс за ним туди кирею і шапку, замкнув двері і вийшов до старшин. Ті стояли, збиті в гурт, збентежені, і не знаючи, що їм робити: йти чи дожидати, аж вийде до них ясновельможний? Такої ситуації вони не пам'ятали. Гетьман дуже вважав на товариські форми. Хоч як був іноді стурбований, а може, й лихий, а все ж таки зі старшинами чемно і ввічливо вітався. А тепер він перелетів через кімнату, як вітер, і тільки його сап'янці проскрипіли, аж здавалося, долівка під ногами застогнала. Що такого зчинилося на раді, що вивело старого гетьмана з рівноваги? І старшини стали перешіптуватися між собою. — Навіть у царя на обід не лишився! Це їх турбувало найгірше. Це був дійсно поганий знак. Крізь зачинені двері чути було, як гетьман ходив кругом стола; ходив, ходив, ходив... — Що сталося? — питали Кендзеровського. — Не знаю. Його милість словечком не відзивалися до мене, — відповів і, зітхаючи, вийшов. Пристали тоді до Орлика. Але й він нічого сказати не міг. — Може, які листи? — Ніяких таких листів не було. Видно, на раді збентежився. — Цар — нахальна людина. Чи не обидив він його? — Не гадаю, щоб аж до того дійшло. Цар потребує наших людей і — червінців, а вони є тільки в Мазепи. — Як колись у батька Хмельницького бували. Король мерз тоді у своїх покоях на Вавелю, не було курки, щоб йому на обід зварити, а в Хмельницького все гроші знайшлися... — завважив хтось. Гетьман ходив, ходив, ходив. — Ви як собі гадаєте, — озвався Апостол, шарпаючи свій вус, — а я таки йду. Не люблю такої гостини. Вийшов Апостол, а за ним і другі. Двері, не мащені, мабуть, відколи їх у завіси поклали, заскрипіли так жалібно, що гетьман, здається, цей скрип почув і вийшов зі своєї відпочивальні. Явився на порозі не рум'яний уже, а білий. Орлик стояв при столі, Горленко підпирав піч, Ломиковський дивився у вікно. — А тамті де? — спитав гетьман, розглядаючись по хаті. — Обідати пішли. Орлик несміливо приступив до гетьмана. — Ваша милість теж зволять прийняти обід? Гетьман заперечив головою. — Не хочу! Це «не хочу» було так сказане, що Орлик і не питався дальше. Гетьман переступив поріг. Прискореним кроком підійшов до Ломиковського, подав руку, потім до Горленка і теж звітався з ним. — Як ваше здоровля? — спитав, силуючися на усміх. — Спасибі милості вашій. Живемо помаленьки. — Гірке це наше життя, панове-товариші, ой гірке! Ворогові свойому такого не бажаю. Орлик подав гетьманові якийсь старий, сильно висиджений фотель. Сів, спираючи руки на непевні поруччя. Прикра мовчанка запанувала в кімнаті. Нараз — гук! Гетьман здригнувся. — Стріляють цареві до обіду! — процідив крізь зуби. Його руки нервово стискали поруччя. Зелений бузок заглядав у вікна. Від цієї зелені падали відблиски на біле гетьманське обличчя і робили його ніби мертвим. Горленко і Ломиковський глянули на Мазепу, і їм жаль зробилося старого. На гадку, що його на царській раді могла стрінути обида, навіть ділом, а не лиш словом, кров ударила їм до висок. Це ж не лиш для нього, але й для них усіх обида. Невже ж посмів би цар, тепер, коли тільки тисяч козацького війська, кінного й пішого, б'ється за його пристіл, котрий тріщить, як отеє старе крісло, на якому сів гетьман, — невже ж смів би він віддячуватися Україні каменем за її хліб? Гетьман мовчав. Всі три його вірники не спускали з нього очей. Як же він за останні місяці подався! З тої пори, як Мотря від'їхала від нього, ніби й життя покидає Мазепу. Ніби Мотря молодість зі собою забрала. Гетьман схуд, посивів, морщинами покрилися лиця, тільки ті очі світяться, як свічки. Як свічки над усопшим, прийшло Ломиковському на гадку. І він стихійно і, не надумуючися довго, обхопив гетьмана за коліна: — Ваша милість, зводьте прийняти обід, хоч одну страву, хоч ложку борщу. Як же там у голоді сидіти. Будь ласка! — Спасибі вам. Такого вони мені пива наварили, що й страви не хочу. У словах гетьмана почувся жаль. Старшинам дивно було слухати таких слів і дивитися на пригноблення гетьмана, котрий нарікати й жалуватися не любив. — Коли б я так вірно і дбало служив Богові, то дістав би найбільшу нагороду, а тут, хоч би ти і в ангела перетворився, то й тоді, мабуть, жадної подяки не зажив би за службу і за вірність свою. Знов залунали голосні стріли, перебиваючи гетьманові слова. — На віват стріляють, прокляті! — вихопилося Горленкові. Гетьман пильно подивився на нього. — Стріляють! І він гірко всміхнувся і поправився у старім і невигіднім кріслі. «Як же він постарівся, — знову промайнуло їм через голову. — Це вже не той Мазепа, що був перед роком» І мороз пішов їм поза плечі. Якби так він, не дай Боже, покинув їх тепер, переходячи, як сам це перед хвилиною зазначив, з поганої царської на кращу, Божу службу, що тоді сталося б з ними і з цілою Україною? Нема чоловіка, щоб міг заняти його місце й гетьманувати так, як він. Мазепа ніби їх гадки відгадав: — Га, що ж, в ложці каші з'їсти себе не дамо, хоч роти в них широкі й апетити великі. Горленко стиснув рукоять шаблі. Ломиковському очі засіяли. — Милосте ваша! Не журіться. Ваш розум, а наші руки, — не підемо в Москву шукати науки. — Не підемо! — Чого ж ви стоїте? — перебив їм нараз гетьман. — Сідайте! Подай, Пилипе, три крісла. Ближче! Так. Старшини крісла до гетьмана притягнули. — Присуньтеся, щоб не балакати вголос. Присунулися крісло в крісло, і гетьман почав: — Кажете, не підемо до них в науку. Шкода! Бо нема такого дурня на світі, від котрого не можна би чогось навчитись. А від москалів таки чимало. Подивіться на них. Не знаю, як війна скінчиться, але як тепер воно є, — то цар програв. Август зложив королівську корону, на польському престолі засів царський супротивник, Станіслав Лещинський. Карло побіджує і тріумфує. А дивіть, який послух у царському війську! Чи чували ви що там про якісь бунти, про якусь супротивність цареві? Ані сліду чогось подібного. А хай би воно так, не дай Боже, в нас! Ще не скінчилася б баталія, а вже горлали б наші всезнайки, що гетьман винуватий, що його скинути треба, або, ще чого гіршого, залунав би клич, — переходіть на другий бік! От де наше нещастя, панове! Розказують, не знаю, чи правда, що коли цар у курфірста був і з ним з високої вежі одного замку дивився, то прийшла йому охота сказати до свого чоловіка, що поруч нього стояв, — «скачи!». — І що? — І — цей скочив... — Монгольська деспотія. — А в нас анархія слав'янська. Щоб збудувати державу, треба перше тую анархію переломити. Ніхто не перечив. Зелені відблиски на обличчю гетьмана жовкли й золотіли. Сонце схилялося на захід, а в хаті були від заходу вікна. І знов забриніли шибки. — Але ж стріляють до біса! — завважив Л омиковський, і гетьман знову питливо глянув на нього. Годі було з того погляду догадатися, чи по нутру йому тая заввага, чи ні. «Чому він нічого не говорить? Мовчить, як гріб! — питалися в душі старшини. — Це ж така непевність, що довше й витримати годі. Висить над тобою скеля і гнітить. Ні втікати від неї, ні трутити, щоб покотилася до чорта». Натяки, натяки й натяки, а нічого певного, нічого нового, ходиш, як у потемках, потайниками блукаєш. І Ломиковський, як близький до гетьмана чоловік, зважився задати йому питання: — Що ж там на тій раді було? Гетьман здивовано подивився на нього. — Нарада тайна була. Знаєте, що таке тайна? — відповів нерадо. — Прощення вашої милості за сміливість прошу, але ж ми не чужі до вашої милості люди, не сторонні, а, так сказати, свої, близькі, з чого собі і честь велику маємо. Бачили збентеження свого регіментаря і раді б знати, чи не приключилося йому щось непристойного для його достойної особи, щось такого, за що ми, як вірні його старшини, повинні б з усіх сил своїх кріпко за ним постояти. Усі три припіднялися з місць. Видно, слова не сказані були на вітер, а добулися десь із глибин душі. їх обличчя зробилися поважні й грізні, в їх очах запалав довго здержуваний огонь. Коли б гетьман сказав їм був у цей мент: «Так, зневажено мене. Ідіть і бороніть моєї честі!» — вони, безперечно, пішли б, не зважаючи на ніщо. Але гетьман не сказав того. Ще не пора. Потягнув їх злегка за поли. — Чого ж бо ви зриваєтеся, сідайте! Невже ж гадаєте, що Мазепа дасть обиджати себе? Добре я знаю, хто я такий. Не купити мене ні за гроші, ні за титули. Гроші я й цареві даю, а титулу вищого, як гетьман, значиться вожд і начальник України, теж не потребую. Мій титул нині не згірший від королівського подольського, а за значіння я з ним також не мінявся б. Але болять мене тії торги, що за живу шкуру українського медведя ідуть. Мене герцогом хочуть зробити, а Київське, Волинське й Чернігівське князівства другим дають. До чого воно подібне? Це ж фантазії, на які я, старий, досвідчений і практичний чоловік, ніяк не піду. Мазепа — гетьман і гетьманом усієї України хоче остаться. Мазепа ніяким чином не допустить до того, щоб чужинці сиділи на нових престолах пошматованої української землі. Досить мені цього, досить! Гетьман зірвався з дряхлого крісла і став нервово ходити по хаті. Повставали й старшини і попідпирали собою стіни, щоб не спиняти його. Крізь вікна залітав спів птахів і свіжий запах розквітлих бузків, котрих було повно по городах і попід плотами. — Або отеє перестроювання України на московський лад. Замість виборних старшин мають командувати нами, козаками, московські бояри. Що п'ятий чоловік з полку перейде в компанію, дістане мундир і салдатську плату, а решта повернеться додому, щоб сіяти й орати та щоби згодом зробитися звичайними царськими холопами. Скажіть, можемо ми на таке пристати? Гетьман став і глядів старшинам в очі. — На таке ми ніяким чином піти не можемо. — Краще зі шаблею у руці загинути чесно, ніж соромно пхати шию у ярмо. Гетьман значуще подивився на вікна. Орлик зрозумів цей знак і позачинював їх. — Милосте ваша, — почав палко Ломиковський, — регіментарю наш, надіє ти наша! Пощо ж нам гаятися, якої ще більшої наруги дожидатися? Затягають петлю на шиї нашій чимраз то кріпше, зашморгнуть нас. Усі ми бачимо, до чого воно йде. Вони хочуть Україну не лише поневолити дорешти, але хочуть злити її з Московщиною в одно, хочуть переорати наші останні межі, щоб був один великий царський лан, а на ньому цар-ратай, що оре його нашими списами і шаблями і гноїть козацьким трупом на московську пшеницю. Спасаймося, ратуй ти нас, поки пора! Тепер пригожа хвилина, а за який час, може, доля знов повернеться до царя, а відвернеться від Карла й Станіслава. Пощо нам дожидатися такого повороту? їй же Богу, або тепер, або ніколи. Гнівайся на мене, пане гетьмане, відбери від мене рангу й рангові маєтності, роби зі мною що твоя воля, а я раз мушу це тобі сказати, бо так само, як я, гадає нас багато, дев'ятдесят дев'ять чоловік на сто! Гетьман узяв Ломиковського за руку, і його уста осінив знову звичайний, приязливий усміх. — Приятелю мій! Ти знаєш, як поляки кажуть: цо наглє, то подяблє. Не хочу я, щоб і в нас сталося подяблє. Розумієш мене? Ломиковський глибоко зітхнув. Бачив, що гетьман знов, як старшини казали, виляє хвостом. — Не на те я, — говорив гетьман, — ціле життя мудро робив, щоб тепер якоюсь дурницею все діло попсувати. Політика, товариші, не така проста річ, як декому здається. Легше виграти битву, як заключити корисний мир. Вірте ви мені, старому. Бачу це не віднині, що ви напираєте на мене, молєстуєте мене, щоб я зробив, як вам завгідно, а я казав уже це не раз і нині кажу, що зроблю так, як мені мій розум і мої політичні плани велять. Не інакше! Мусить же в кождому організмі бути якась голова. Хвіст конем не вертить, а кінь хвостом. Не обиджайтеся на мене. Я вас люблю і за вами, й жінками, й дітьми вашими постою, бо на це я хрест святий цілував, але лишіть ви отсі намови. Я вам довіряю, довіряйте ж і ви мені. Гетьман устами всміхався, а очима грозив. — І ще вам одно хочу сказати, щоб ви спокійно могли відійти від мене, а саме, що Мазепа живим у неволю себе не здасть, чуєте — не здасть себе живим у полон ніколи й нікому! Але того самого він і від вас бажає. Побачимо, чи дотримаєте з ним кроку. На улиці затопотіли чоботи. Весняне болото підісхло, чути було здалеку, як хто ішов. Орлик відчинив кватирку і глянув. — Меншиков! — прошепотів. Старшини скоро попрощалися з гетьманом і подалися в двері від подвір'я. Гетьман ще скорше пустився у свою відпочивальню. Орлик скоренько постелив йому ліжко, зачинив двері від світлиці і сів при своїм столі писати. Гетьман роздягся і поклався в постелю. Зробив це нарочно, щоб не виходити його світлості назустріч. Забагато честі, та ще після нинішньої воєнної ради. Треба ж ціну собі знати. Хто не цінить себе, того й недооцінюють другі. Помиляється цар, гадаючи, що на Мазепу можна гримати, як на боярів. Нині позволь йому, щоб гримав, так завтра дубинкою поб'є. Гетьман столик з медицинами ближче до свого ліжка присунув. ПОСОЛ ВІД ЦАРЯ Орлик удавав, що щось пильного пише. Йому ця нашвидко заготовлена комедія дуже подобалася. Хай знають наших! Цар гороїжиться, бо гадає криком відстрашити лихо, як китайці ворога мальованими смоками страхають. Хто багато галасу робить, той або совість нечисту має, або боїться. Одно і друге криком хоче відвернути від себе. Так гетьманський блазень казав. Видно, і цар з таких-то людей, але гетьман із других. Відчинилися двері, і дежурний офіцер Меншикова оповістив, що його світлість князь Олександер Данилович Меншиков до гетьмана в гостину зволив прибути. Орлик на рівні ноги зірвався. Лівою рукою чуприну пригладив, правою пояс поправив, гузики позащіпав і вискочив на ґанок. Його світлість якраз на останній схід ногою ступав. Високі чоботи з чуткого юхту, прилягаючі до тіла лосеві ясно-жовтаві сподні, зелений, золотом гаптований каптан, андріївська лента через плече. Гарний, хоч малий, з пристійним, але малоінтелігентним, хоч не дурним лицем, гордо здивувався, побачивши замість гетьмана його генерального писаря. Орлик поклонився у пояс. — Його милість, гетьман, дома? — спитав князь. — В ліжку лежать, недужі, — відповів Орлик. — Що ж такого? Перед годиною бачилися ми, а тепер і недужий! — Його милість пан гетьман в доброму здоровлі на раду до його величества пішли, а недужими вернули. — Можна провідати? Не стурбую його? — Перед вашою світлістю двері до відпочивальні його милості пана гетьмана повсякчасно розтвором стоять. Будь ласка! І Орлик відчинив двері до світлиці, в котрій перед хвилиною велася розмова гетьмана зі старшинами. По кутах снувався ще димок, бо старшини сильно своїм звичаєм накурили. Меншиков, переходячи світлицю, кинув оком на Орликів стіл, потягнув носом дим і, повертаючись до Орлика, завважив: — Не дуже-то в тій домівці Іванові Степановичеві вигідно. Мала вона, і немає такої обстановки, до якої він привик. Крізь двері від гетьманської відпочивальні чути було сухий, відриваний кашель. Орлик постукав чиколодками правої руки і спитав: — Його світлість князь Меншиков. Чи вільно? — Проси! — почувся голос з-між подушок. Орлик відчинив низькі, однокрилі двері, як до келії чернечої. Меншиков увійшов. Орлик подався назад, зачиняючи двері за собою. Меншиков поклонився до ікони, котру гетьман привіз і казав почепити в углі, праворуч від свого ліжка, перехрестився тричі, доторкаючись пальцями свіжовимитої і жовтим піском ради гетьманового приїзду витертої долівки, а тоді, стаючи перед ліжком і заломлюючи руки, питався нібито дуже тривожно: — Невже ви справді нездужаєте, шановний Іване Степановичу? — Вдаю! — відповів гетьман і вказав на крісло. — Сідай, князю! — Спасибі милості вашій. Висидівся на раді. — Я також. І досидівся, бачите, до чого. — Невже ж? — Вдаю, жартую, брешу, — що хочете гадайте собі. Світлійший збентежився. Гетьман ніколи таким тоном не відзивався до нього. — Будемо благати Всевишнього, щоб ви скоро поправилися, Іване Степановичу. Дуже нам не в пору ваша недуга. Гетьман з докором подивився на нього. — Знаєте що, князю? — Що такого? — Не будемо гратися словами, бо мені тепер не до того. Якщо вам дійсно моя недуга не в пору, так чого ж ви тоді накликуєте її на мене? — Ми? На вас? Іване Степановичу, що це ви? В гарячці балакаєте чи як? — Балакаю я те, що гадаю, світлійший князю, а гадаю я, що людині старій і такій заслуженій, як гетьман Мазепа, належиться якщо не окрема шана, так хоч більша увага. На всякий спосіб, знаючи, що Мазепа недужий, не треба бентежити його криком і стуком, як якогось пахолка. На мене й за молодих моїх не гукали, а тепер я тим більше не бажаю собі того. Меншиков ноги розкрачив і руками за підбоки взявся: — Ах, гетьмане, гетьмане! Говориш ти, ніби царя, батюшки нашого, не знаєш. Подивись, я, може, й найлюбіший з близьких до нього людей, а спитай, якої зневаги мені не доводиться від його величества зазнавати. Гетьманові було того забагато. В нім накипіла злість ще зранку, розмова зі старшинами долила оливи до вогню, так тепер, він, не витримавши, й відповів: — Це, князю, ти, а це я. Меншикова як коли б хто шпилькою в саме серце вколов. Він же був у Москві, що в Москві, в цілій Росії, перша після царя людина, що хотів, те й робив, хоч, правда, знав, що йому можна хотіти. Він з бублейника вибився в князі, в генерали, блистів від ордерів [1], купався у достатках, гордощі розпирали його, а тут цей старець, якийсь там гетьман, котрому, може, нині-завтра відберуть із рук булаву, сміє так спокійно казати: «Це ти, а це я!»... Відповів би гетьманові світлійший, коли б не дістав був від царя приказу йти і заспокоїти старого. А приказ царський сильніший від почуття особистої честі і від обиджених гордощів світлійшого. Тому-то це «ти і я» Меншиков сховав у своє серце, як гадючку, проковтнув, як гіркий лік, і відповів спокійно: — Знаю я, Іване Степановичу, що ти чоловік достойний і великозаслужений, але цар-батюшка над усіма нами стоїть. Йому й покоритися треба. У цього сильний темперамент, а до того часи такі, що треба б бути святим, щоб не бентежитися зіло. Потерпім ради царя-батюшки нашого і ради віри нашої святої православної. — Терпів я, князю, і терплю чимало, але зневаги стерпіти не можу. Хто зневажає мене, той мене до гробу заганяє, як ось тепер... Не посилаєте ви тепер якого післанця до Львова? — спитав нараз гетьман, зміняючи свій голос. — Або що? — Бо мені хотілося б тамошнього митрополита попрохати, щоб він з малосвятієм приїхав до мене. Може, покращає мені, а як ні, то, може, Бог якого гріха відступить... Грішні ми, князю, ой грішні! Меншиков сів. — Пощо такі гадки? Ваша милість доживуть ще вікторії над ворогами нашими, доживуть ще нашого спільного тріумфу. — Не гадаю, — заперечив головою гетьман. — До митрополита у Львові посилати не раджу. Він чоловік непевний. Ще вас католицьким миром намастить. — Краще католицьке, ніж жадне. — А мені здається, що краще підіждати, аж вернете в Київ. — Підіжди, Іване, аж приложу гірчиці до рани. Меншиков бачив, що з гетьманом не договориться нині. А жаль. Царська казна пуста. Грошей, як умирати, треба. Недавно дав Мазепа 200 тисяч талярів, а вже й помину по них нема. Скільки тих грошей на війну треба: грошей, грошей і ще раз грошей! Найкраще забрати б їх насильно, а гетьмана відсунути від них, десь на Сибір або якусь глуху провінцію за Москвою. Але цар такої наглої переміни тепер робити не хоче. А Меншикова руки сверблять. От і взяв би він того старого за вуси, от і поторгав би тою хитрою головою, а тоді: «Пашов вон, сякий-такий сину!» Так цар не дає. І всміхаючись солодко, до гетьмана говорив світлійший князь Меншиков: — Так тоді маємо в Богові милосердному добру надію, що він зглянеться на нашу опресію і не позбавить нас такого мудрого й вірного союзника, яким ти єси, Іване Степановичу. — Спасибі, князю, оставайся в здоровлю. Твій світ перед тобою, а мій уже геть-геть! — Не треба, Іване Степановичу, гадок таких допускати до серця. От подивись на нашого Толстого. Він також не молодик, а наші боярині і генеральші зітхають до нього, як до Адоніса. Гетьман зрозумів натяк на свою слабість до жінок, зокрема, може, і до Кочубеєвої Мотрі, і відповів: — Бо Толстой еротики класичнії на теперішню мову і теперішнім ладом перекладає, а я і книжки мудрої прочитати не маю коли. Все гонять мною, з одного краю у другий, з одної небезпеки в другу, іще одної пригоди не позбувся, як у другу зовуть. А все те для добра його величества і ради блага церкви нашої, а з поминенням всякого взгляду на життя і здоровля ваше. Нічого я за тую службу вірную не бажаю, як тільки шани, яка належиться чоловікові старому і чесному. — Що тоді маю переказати його величеству царю, батюшці нашому? — Передай йому мій поклін і впевни у вірності гетьмана Івана Степановича. Меншиков стиснув руку Мазепи, бренькнув острогами і вийшов. ЧОГО ПРИХОДИВ? — Як ти гадаєш, Пилипе, чого це світлійший до мене приходив? — спитав гетьман Орлика, коли цей, відпровадивши Меншикова, вернув у відпочивальню. — Не можу я, ваша милосте, знати, не відаючи, що на раді зайшло. — Що б там і не зайшло, а без причини він не приходив. У них, бачиш, такий звичай, що перше з перцем, а тоді з серцем, перше полають, тоді обіймають: «Мої ж ви!»... Настрашилися, що розгнівали Мазепу. А в того Мазепи все ще і козаків нових набереться, і червінців дещо знайдеться. Жаль утратити союзника такого. Поки конина тягне, не відпрягай. Орлик бачив, що в гетьмановому серці злість у гореч перемінилася. — Ваша милість по-доброму з князем Меншиковим розійшлися? — спитав. — Чеши дідька зрідка, він і так кострубатий. Чує серце моє, що між нами ще до великого дійде. Він мені ногу підставляє. Котрийсь із нас конечно спотикнеться і впаде... А все ж таки спасибі йому, що до ліжка поклав. І гетьман став уголос сміятися. — Коли б не надніс його чорт, я й досі сновигав би по хаті, а мені відпочинку треба. Кожда кістка болить. Погадай, я все при роботі і при турботі. Як не похід, то фортеця, як не фортеця, то на раду їдь, як не з чужими, то зі своїми своє серце гризи. А тут уже й вік. Коли б мені твої літа, Пилипе, я цілий світ догори ногами перевернув би, а так — слухай, що Меншиков скаже! — Ваша милість ще й мене можуть пережити. — Можу, можу! Але я того навіть не хочу. Ти молодий, тебе ще багато дечого чекає. Чую, що воно надовго затягається. Ходимо, як у хмарі. А хто з нас угадає, чи нинішній вітер тую хмару розвіє. Вечоріло. Останнє проміння заходячого сонця падало з вікна просто на гетьманову голову, осяювало її, краще від герцогської корони. Мазепине обличчя, недавно бліде, аж зеленаве, оживало тепер, променіло. Орлик з насолодою дивився на нього. — Пилипе! — Слухаю милості вашої. — Я на тебе великі надії покладаю, на тебе й на Войнаровського. Орлик нахилився до гетьманової руки. — Бачу я, що в тебе ум небуденний. Гадаю, що не дурно біля мене сидиш. Може, я ще проживу декілька літ, а може, мене Господь нині-завтра і покличе до себе. Щоб ти тоді з Андрієм попідсили не брався, щоб ви мені в мирі і в добрій згоді тою дорогою ішли, яку я вам в останній хвилині покажу. Розумієш — в останній хвилині, бо часи зміняються, як погода в марті, і нічого певного я нині сказати не можу і не хочу, а роблю так, щоб для нашого спільного діла добре було. — Ваша милість можуть покладатися на мене; надії не заведу. Останні слова заглушив крик, зразу далекий, а потім чимраз ближчий, ніби хтось ратунку просив і з цим проханням добивався до гетьманських вікон. Орлик побіг подивитися, що це. Гетьманова голова покривалася тінями. Подушки з білих робилися сірими, стеля нависала над ліжко, ікона з невгасаючою лампою відривалася від стіни і ніби у воздухах пливла. Гетьман передумував нинішну воєнну раду, розмову зі старшинами і гостину Меншикова. Все воно переконувало його і впевняло, що наближається рішаючий момент, рішаючий, не лиш для нього і для України, але, мабуть, для історії цілого Сходу. Тендітна сітка, котру він так хитро й обережно сплітав, доснована дорешти. Треба вважати, щоб її не порвали. Кінець діло хвалить, — треба подбати, щоб кінець не обезславив діла. Мазепа дорожив тим своїм ділом. Хоч яке воно важке й небезпечне, любив його. Покінчивши з Мотрею, нічого більше в життю своїм не бачив, що могло б приманювати його. Так, так. Приїхали білі коні в Бахмач і повезли від гетьмана Мотрю. Білі коні!.. Коли б тільки на тому й покінчилося! Післав би гетьман свою шестірню чорну і в золоченій кареті привіз би назад Мотрю. Та чи приїде вона? Для неї Івана Степановича вже немає, є тільки гетьман Мазепа... Зрозумій ти її! Гомонить Мемнонова колюмна, але що?.. Кажуть, у Мотрі знов з мамою попсу-лось, навіть, мабуть, до великого доходить... Бідна, бідна Мотря! Старий Чуйкевич і Василь Кочубей раді би дітей своїх повінчати. Га, що ж? Коли Мотря згодна, хай іде. Він її силувати не стане. Щастя бажає Мотрі. Для себе спомин оставить. Гарний спомин. Але ще ночі нема, ще й сумерків не було. Тепер лиш підвечір'я... Чого в тій хаті такі малі віконця? Відчинити б їх, щоб видно було кущі розцвілого бузку і синє небо над ними, і багато, багато зір. Хай би чути було, як солов'ї співають і як любі розмови гомонять по садочках... А тут крик. В найкращий акорд паде фальшива нутка... Що таке? Вернув Орлик і доніс, що це наших людей знов москалі «пороли». Побилися з салдатами чи з райтарами, мабуть, і польські драгуни теж були. Намішали війська, як в казан гороху з капустою, і тепер клекотить. Ніхто не розбирається в тій страві. Гетьман, почувши, аж на ліжку присів. — От бачиш, які то вони. Одною рукою гладять, а другою б'ють. Тут світлійший до мене від царя приходив, а там моїх людей зневажають. Яке їм діло до нас? Мої люди під моїм регіментом стоять. Карати їх ніхто не має права. Не стерплю того, не стерплю! Він кулаком бив об нічний столик, аж плящинки з ліками скакали. — Повіриш мені, Пилипе, це нове, нікчемне діло. Переслухати свідків, розслідити, хто винуватий, і звідомлення подати на письмі. Досить мені тієї зневаги. Моїх людей я маю судити, я їх вожд. У всьому руку світлійшого бачу. На царську гарячу комплекцію вину спихає, а сам він воду каламутить, щоб рибу ловить. Але побачать ще вони, побачать, хто таке гетьман Мазепа! ГАНСЬКИЙ Якось на провідному тижні зібралися в гетьмана старшини, давали йому свої звідомлення і прикази приймали. Вечером розійшлися: хто до себе на кватиру, відпочивати, хто до знайомих, а хто до заїзного дому, де в боковім, окремім покою можна було тихо й незамітно старого меду попити. Біля гетьмана остались тільки Орлик і Ломиковський. Цей почав. — Не хотів я вашій милості при людях цього казати, знаючи, що немило буде милості вашій таку повість почути. — Що ж там знову нового? — спитав, ніби байдужне, гетьман, привиклий до всіляких немилих новин. — Компанійський полковник Ганський від князя Меншикова лист дістав. — Ганський? Від Меншикова? Лист?.. Якого змісту? — Щоб з полком своїм, взявши за шість місяців плату і придбавши харчів, у похід у Польщу під прикази польського коронного гетьмана Синявського рушав. Гетьманом аж підкинуло на ліжку. Його вдумчиві, пронизливі очі змінилися нараз, запалали гнівом, на висках набреніли жили, уста в кутиках затряслися, рука нервово стискала й мняла накривало. Ломиковський, як сидів біля гетьмана, так мимохіть відсунувся від нього; Орлик піднявся з місця і стояв, з тривогою дожидаючи громів з тієї хмари. — Правда це? — спитав не своїм голосом гетьман. — Як Бог на небі, правда, — відповів Ломиковський. — Не смів би я гетьманові мойому брехати. — А ти чув про це? — повернувся гетьман до Орлика. — На жаль, чув, — відповів тривожно Орлик. — Танський, кажуть, вже й у похід готовитися почав. — Заки піде, як бішену собаку, застрілю, за непослух, за легковаження регіментаря свойого! Орлик пополотнів. Ломиковський і собі з крісла піднявся. Гетьман віддихав важко. Оба вони боялися, щоб з ним не стався поганий припадок. — Чом ти мені про цей лист не сказав перше? Ти ж нічого не смієш затаювати переді мною? — гримав на Орлика Мазепа. — Не було коли, ваша милосте. Чекав я, аж старшини розійдуться. — На другий раз, не гаючись, кажи. Зі сну мене буди, від страви відривай. Це ж страшне, нечуване, до правди не подібне. Світлійший щоднини бачиться зі мною, балакає про всілякі речі, нібито радиться, а тут, поза мої плечі, полками моїми розпоряджається, накази людям мойого регіменту роздає, ніби мене вже й на світі немає, ніби мене вже позбавлено влади й сили. Чи чували ви про таке нахабство? Хто ж то без мого дозволу видасть Ганському гроші на шість місяців уперед і харчі для його полчан? І питаюся я, як сміє Ганський йти, не діставши приказу або хоч дозволу від мене, регіментаря свойого? Нехай спрібує! Як бішену собаку, застрілю! Орлик, зачекавши, аж перша хвиля гніву перекотиться, запримітив: — Може, Ганський і не винуватий у тому. Може, гадав, що світлійший у порозумінню з вашою милостю цей приказ видає. — Так тоді чому до мене з листом не прийшов, чого носиться з ним, як з писаною торбою? Це противиться регулямінам нашим, це понижує не тільки мою владу, але й честь вашу. Прихвосні роблять таке, а не полковники, котрих я наділяю так щедро і маєтками, і значеннями. Ганський нібито з панів, а хам він, холоп — от що! Нова хвиля злості підкочувалася під серце старого гетьмана. Він цілий аж трусився. _ Із такими людьми кажете ви мені починати якесь політичне діло, писати нову сторінку історії? Ха-ха-ха! З такими людьми! Гетьман сміявся так голосно, а старшини так тривожно слухали його прикрого сміху, що не завважили, як замкненою вулицею до брами того дому, де була гетьманська кватира, під'їхав віз. Почувся крик варти, і дежурний офіцер вибіг на ґанок. Орлик і Ломиковський пішли подивитися, що за гість так пізно до гетьмана приїхав. — З Винниці, — сказали, вертаючи в гетьманську відпочивальню, — якийсь Заленський чи якось, козак чи шляхтич, не розбереш? — З Винниці?.. Заленський? — аж скрикнув гетьман. — Ведіть його до мене, а самі можете йти на вечерю. Пилипе, кажи перед світлицею поставити варту. Щоб мені туди ніхто не входив. На твою відповідальність цей приказ видаю. — Слухаю милості вашої! — Завтра вранці заходьте знов до мене. Орлик і Ломиковський вийшли. Чути було, як Орлик варті прикази давав, як варта здоровила панів генерального писаря й обозного і як вони попри двір у город пішли. До дверей гетьманської відпочивальні хтось несміливо постукав. — Увійдіть! Заскрипіли двері, і почувся покірний, тихий, але дуже виразний голос: Відблеск невгасаючої лампи озарив злегка згорблену стать ніби шляхтича, а ніби нашого козака, бо по одежі, та ще в сумерках, годі було пізнати. Гетьман піднявся, вдивився в ті сумерки, а потім, простягаючи руки перед себе, сказав: — Скорше б я смерті своєї сподівався, як вашої особи. Козак, їй-Богу, козак! Навіть вус невеличкий виріс, не менший, як у мене. А покажіть голову. Гість ще більше нагнувся над ліжко господаря, а цей по голові його погладив. — І тонзура заросла. Їй-Богу, ніхто б не пізнав, що це духовна особа. Говорив без сліду недавнього гніву і збентеження. — Вітаю вас, отче ректоре, і дивуюся сміливості вашій. — Для доброго діла варт і життя не пожалувати. — То правда. Не гнівайтеся, що не свічу світла. Не хочу кликати Кендзеровського. Нехай собі люди гадають, що Мазепа спить. Тут, знаєте, і підслухують, і підзирають, і гадки вгадували б, коли б можна. — Не тільки тут, скрізь так у політиці буває. — Але тут більше, як скрізь. Щось вони ніби зачувають своїм носом, та на слід попасти не можуть. На всякий спосіб, стереженого Бог стереже. Оба привикали до сумерків і при блесках лампади слідили гру своїх облич. — Були? — спитав нараз гетьман коротко свого несподіваного гостя. — Був, — відповів єзуїт Заленський. — У Саксонії? — У його милості короля Станіслава. — І як вас прийняв rex Stanislaus? [2] — Над усяке сподівання, гарно. Людина він образована, ідейна, чоловік, можна сказати, ідеальний. Про милість вашу висказувався з великою пошаною, здоровити велів. — Спасибі. А діло? — Діло нелегка річ. — Нелегка? — Так, бо милість ваша дуже багато жадають. — Я багато жадаю? Отець ректор жартує собі. Не жадаю більше, ніж мені належиться. Годі з одної біди в другу лізти, з ярма в шлию, з-під кнута під канчук. Подумайте! Коли б я тепер віддав Правобережну Україну, після того, як вона довго борикалася за свою незалежність і як в деякі її частини вже таки дещо до ладу довів і загосподарював, так це був би новий козир у руках моїх ворогів проти мене. Сказали би, Мазепа половину України запродав. Clara pacta claros faciunt amicos [3]. Тут Україна, а там Польща, тільки тоді можуть вони бути для себе добрими сусідами й союзниками. А поки Польща сягає рукою по Чорне море, поти вона необачно відбивається від Балтійського. Одно втратить, а другого не здобуде. В боротьбі з українським степом вона обезсилиться до краю, не опанує своєї внутрішньої анархії, і скінчиться тим, що Москва і їх, і нас проковтне в свій ненасичений шлунок. — Але те саме, що сказали б українці про вашу милість, коли б ваша милість віддали Правобережжя, скажуть поляки про короля Станіслава, якщо він згодиться його вам відступити! — Pardon! В тім є велика ріжниця. — Яка? — Загарбане віддати а своє прогайнувати — це не все одно. До того, його милість король Станіслав, кінчаючи давню польсько-українську ворожнечу, покладе підвалини під новий устрій східної Європи. Помирені колишні вороги з'єдиняться і спільними силами відпиратимуть грізного ворога від своїх границь. Як ні, то, як кажу, він і нас, і вас поневолить, одних і других зробить своїми холопами й рабами. Цар Петро — це символ нової Росії, котра зі своїх болот і снігів виступає на широку, європейську видівню, щоб на ній відіграти великодержавну, імперіалістичну ролю. Балтійське і Чорне море, Карпати й Царгород — це ті границі, до котрих вона піде по наших трупах. Король Станіслав, як людина умна й далекоглядна, як чоловік образований і розуміючий історію, мусить послухати голосу розуму, а не крику короленят, котрі поза границями своїх власних маєтків границь і добра Речі Посполитої не бачать. — Нелегка річ робити щось проти волі панів і вельмож польських. — Треба робити те, що інтерес державний велить. Кожний пануючий зрічеться частини, щоб цілість скріпить. Це — конечність, і годі. — А ваша милість частини не зрікаються. — Бо мені невільно. Це ж українська земля. Я чужої землі не домагаюся, навіть найменшого шматочка, ні! — А що ж вашій милості дає цар Петро? — спитав нараз, не без хитрості єзуїт. — Власне тому, що дає не те, чого мені треба, я хочу балакати з Карлом і Станіславом. Мені як гетьманові Мазепі нічого більше й не треба. Як бачите, я собі не менший пан від якого там короля і не бідніший від жадного з них, але для ідеї державної і ради культури європейської зважуюся на гру, в котрій можу втратити все. — Того ніколи не буде. Карло побідник, Карло герой, на його дивиться весь світ. — А воєнне щастя, отче ректоре? Невже ж Олександер Македонський, Ганнібаль і Валлєнштайн це не герої? А що сталося з ними? Eventus belli semper dubius est [4]. Балакали no-лати нськи, але так легко й живо, ніби це була їх спільна, рідна мова. Один на другого дивилися з-під ока. Оба мали за собою школу й досвід. Єзуїт балакав майже шепотом, але так виразно, що можна було кождий звук почути, зате не чулося того чуття, з котрих звуки людської мови виходять і забарвлюються ним. — Ваша милість, — почав єзуїт, — можуть бути впевнені, що нема такого аргументу, якого б я не вжив у користь милості вашої, вважаючи себе його милості послом і адвокатом. Але ж признати годиться, що також контрагенти наші не оставалися в довгу, їх контраргументи зневолювали мене з офензиви переходити в дефензиву. Але оружжя я все-таки не склав і не складаю, сподіваючися, що ваша милість, як вельми досвідчений політик, поступлять дещо зі своїх постулатів, деякі з них переведуть під рубрику дезідератів, противна сторона також піде на компроміси, і почин наш увінчається успіхом ad maiorem Dei, et magmficenriae vestrae. Гетьман глянув у хитрі очі свого гостя і заперечив головою: — Отче ректоре! На довгі торги в мене часу нема. Земля під ногами горить. «Hannibal ante portas!» [5] Як людина начитана в істориках грецьких і римських, а також знаюча пізніші аннали й volumina legum [6], зрозумієте, venerabilis pater [7], що за що-небудь я певної теперішності за непевну будучність не проміняю. Краще живий хорунжий, ніж. умерший сотник. Мої бажання мінімальні. — А максимальні, милосте ваша? — Максимальні — це те, до чого, безперечно, всякий народ має природжене право і чого, певно, може, й у недалекій будучності, будуть добиватися освідомлення одиниці і цілі народи, — ніким і нічим необмежена воля... Але скажіть мені, яке становище Карла? — Становище Карла? — Так. Його до мого проекту. Єзуїт зморщив чоло. Під напором того несподіваного питання думка його стала зі здвоєною скорістю працювати. — Його милість Carolus rex, не можу затаїти правди, рад довести до згоди. — Рад. Ось і бачите. На його я числю. Сподіваюся, що цей молодий, геніальний чоловік зрозуміє моє важке положення і не допустить до довгих торгів, котрі, як самі ви бачите, вести дуже важко й дуже небезпечно. Граюся з огнем, між мечами танцюю, як сновида, по кришах височезного будинку ходжу. Один нерозважний крок, і — все пропало... — А релігійне питання? — так само несподівано спитався єзуїт. Гетьман, не гаючись, відповів: — Ви знаєте, як я ставлюся до нього. Толеранція, отче ректоре, це мій ідеал. Насильним ширенням якоїсь віри і опресією супротивників релігійних слави Божої не умножимо. Середньовічні практики релігійного питання не розв'язали, видно, треба вирішувати його іншими способами, а саме — свободою слова й совісті. Нехай духовні, сповняючи пильно й совісно свої обов'язки, воюють не мечем, а словом Божим. — А якщо нам не дозволять сповняти своїх обов'язків? — В державі, котрої я буду головою, насильства нікому не дозволю чинити. Пізно в ніч продовжалася розмова в гетьмановій відпочивальні, а царські шпигуни, здалеку підглядаючи його мешкання, дивувалися, який там спокій. — Мабуть, Мазепа дійсно хорий, — казали, відкладаючи свою працю до завтрашньої днини. ВІД'ЇЗД Ніби крізь сито, цідився весняний, теплий дощ. Дерева і корчі, повні зеленого листя, понамокали й понависали і здалеку виглядали, як стіжки, копиці сіна, як гори. Зі стріх і з дахів спливала струйками дощівка. Вулицями шуміли потоки, забираючи з собою весь бруд і нечистоту, нанесену кіньми й людьми. Одних і других було на таке мале містечко, як Жовква, аж забагато. Ще не світало. Без годинника годі було вгадати, яка тепер година, ані ніч, ні день. Та хоч так рано, Жовква будилася зі сну. Блимало світло по хатах, козаки напували коней, салдати прокльонами вітали день. Нараз засурмлено в труби і заграли козацькі литаври. Вулицями, як тіні, помчали їздці і побігли піші. Міщани виходили на ворота і до хвірток. — Бувайте здорові! Не поминайте злом! — Їдьте здорові, най вас Бог провадить! Навіть до непрошених гостей привикнеш. Нарікав, як прийшли, і жалуєш, коли відходять. Все-таки свої люди, хоч і з таких далеких сторін. Тою самою мовою говорять, так само Бога хвалять, — козаки. І не одна дівчина притулилася до вишні в садочку, і як вишнею вітер, так нею хитав жаль, і як з вишні дощ, так з її очей на траву скапували сльози... Поїде, і, може, не побачаться більше. Така велика тая Україна, такі непевні часи! Як пес за возом, побігла б за козацьким табором — куди він, туди й вона; так не пускають. Тут батько й мати, а там старшини. Така-то вже наша нещаслива дівоцька доля. І без кохання годі, і з коханням важко. Заграли дзвони, й заревли на північ від міста гармати. Пролетів кінний козацький відділ, і заторохтіла ошклена карета. Мешканці Жовкви прожогом метнулися з хат. «Гетьман їде! Гетьман!» Кланялися і повними смутку очима відпроваджали карету. Відколи гетьман до Жовкви приїхав, москалі трохи присмирніли. Міщани до гетьманської канцелярії жалуватися ходили, і гетьман уймався за ними. Декілька салдатів таки гостро покарали, відрізуючи уха й носи або пропускаючи крізь вербову алею чи там крізь шпіцрутени. Якщо жалоби не помагали, то за покривдженими жовківцями ставали їх нові знайомі, козаки. Щонайгірших пакісників закатруплено за містом так, що й дійти було годі, хто й коли це зробив. Тепер жовківці поспускали носи, бо їх протектор вертав на Велику Україну. Гетьманський ридван котився на північ. Поруч гетьмана сидів Ломиковський, напроти Орлик. Ридван великий і вигідний, як хата. Дорога нерівна й болотниста, ридван хитався на ремінних пасах, і, ніби колиска, колисав їх до сну. Ломиковський позіхав, Орлик рукою загулював уста, щоб гетьман не бачив, що він не виспався. По гетьмані не пізнати втоми. На його блідім обличчю вицвітали легкі рум'янці, в кутиках уст таїлася злобна усмішка, в очах огники грали. Як минули останню хату і з садків виїхали на поле, гетьман рукою показав наліво. Ломиковський і Орлик зазирнули в вікно. Кількасот сажнів перед ними щось мріло, суєталося, шуміло, ніби хмари, ніби дими, ніби ліс двигнувся з місця і йшов. Козацьким очам неважко було пізнати — військо! — Бачите, панове? — Бачимо, милосте ваша! — Москалі з почестями випроваджають мене. — І Ганського полчане з ними. — Бо Ганський до москалів пристав. Підлабузнювався світлійшому, гадав, що мід лизати піде. — Скуштує він московського меду! — завважив Ломиковський. — Я тому Ганському здавна не вірив. — Чимало таких. Але не гадаю, щоб він там великої слави зажив. Його полк без дисципліни. Не знаю, чи втримає його в руках. — Додадуть 600 москалів. — Почесний караул, — і гетьман усміхнувся. — Хотів я зразу провчити Ганського і спротивитися. Але гадаю собі, має хтось другий під команду Синявського йти, так краще, хай його посилають. Бо треба вам знати, хто таке Синявський з Бережан. Пізнав я чимало тих панів і мушу сказати, що Синявський не з кращих. Горда і пишна штука, а полководець з нього такий, як з мене архімандрит. — Чому ж то вони таку параду вашій милості роблять? — Питаєте? Щоб заспокоїти розгніваного гетьмана. Дурні, дурні! Гадають, що піддурять мене... Мазепа обид не забуває. Крізь поле в напрямі тої дороги, котрою посувався гетьманський ридван, скакало двох їздців. Один на карому, другий на гнідому коні. Оба в зелених каптанах, з блискучими ґудзиками; на ногах високі чоботи, на головах трикутні капелюхи. З плечей на кінські зади спливали довгі плащі, наопашки вбрані. Старший через груди мав голубу ленту св. Андрея, і по тім здалеку можна було вгадати, що це світлійший князь Меншиков. Невеликий, нетовстий, з гарним, солодко всміх-неним обличчям, здалеку виглядав, як хлопчик. Усміхом гетьмана вітав. Гетьман казав здержати карету. Виліз, а за ним Орлик і Ломиковський. Їм подавали коней. Гетьман ще не вспів ускочити в сідло, як до нього причвалав Меншиков, а за Меншиковим і той другий їздець, на гнідому коні. Цей другий був хлопець літ 16, високий і худий, з вузькими грудьми, слабо розвитий. Лице його, надміру видовжене, з опуклим, нерегулярно збудованим лобом, виглядало старо й не гармонізувало з рештою тіла. Жовте, аж зеленкувате, робило вражіння тяжко схорованого і передвчасно зв'яленого. Довге, темне волосся, обмокле на дощі, безладно спускалося на ковнір. Годі було подумати, що це царевич Олексій, син Петра і його престолонаслідник. Не нагадував батька ні зверхним виглядом, ні поведенням з людьми. Несміливий, ніби перестрашений, викликував скорше милосердя, ніж тую пошану, яка належалася будучому носителеві царського вінця. Мазепа глянув на царевича, і йому зробилося жаль того нещасливого хлопця. Пригадав собі його трагедію, добру маму і жорстокого батька. Батько маму насильно постриг у черниці. Син за мамою тужив. Шукав з нею стрічі. За те батько покликав його в Жовкву, щоб покарати, І гетьман підскочив конем до Олексія. Поздоровив його. Царевич усміхнувся якоюсь лагідною і сумною усмішкою, від котрої оживилося, відмолодніло і покращало його негарне обличчя. Малі і круглі, як у риби, уста ворухнулися, хотіли щось сказати, але нараз здавили в собі невимовлені слова і замовкли. Царевич побачив, що Меншиков хоче говорити. Меншиков почав: — Його величество, батюшка, наш наймилостивіший цар і повелитель, здоровить тебе, гетьмане Іване Степановичу, і бажає тобі щасливої дороги. Молить Бога, щоб ти без пригоди вернув додому, де на тебе чекають великоважні діла. Під опіку віддає тобі його величество Олексія, свого сина. — Будь ласка, князю, передай його величеству цареві мою щиру подяку за його великоцінну пам'ять та за його добротливі побажання. Якщо Господь Бог не відмовить мені сил і здоровля, постараюся сповнити завдання, яке вкладає на мене мій важкий уряд, на славу Бога, на добро народу і на вдоволення царя. З великою утіхою приймаю до відома, що його величество цар довірив мені свого сина, котрому я радо послужу, як не чим другим, так своїм досвідом старечим. Кажучи це, гетьман поклонився царевичеві, а цей ще раз жалісливо всміхнувся і насилу зважився вимовити одно тільки «спасібо!». — А тобі, світлійший князю, — говорив гетьман, повертаючись до Меншикова, — щире дякую, що потрудився нині і трудишся не раз ради моєї маловажної для тебе персони. Не знаю, як дякувать тобі! Меншиков зрозумів легку іронію, що окривалася а тім компліменті, але вдав, ніби він гетьманові слова приймає щиро до серця. Повернув коня і разом з царевичем. Мазепою, Ломиковським і Орликом під'їхав до війська, котре уставилося чотирикутниками на лугах і нивах, не жалуючи ні гарної трави, ні зеленого збіжжя, що пропадало під кінськими копитами і під вояцькими чобітьми. Козаки стояли посередині, москалі по боках; ззаду, під ліском, декілька гармат. Гетьман глянув і погадав собі: «Беруть наших у кліщі. Гадають цілу Україну такими кліщами здавити». Козаки стояли свобідніше. Тільки передні з них мали однострої, темно-сині чемерки і шапки круглої форми. А там попадалися одяги ріжного крою і цвіту. Видно, що полк був недавній і не добре ще зорганізований. Москалі були в довгих темно-зелених каптанах з червоними відлогами, одні в камашах, а другі в чоботях високих, добре вимащених. У всіх були довгі «скалкові фузії». З трикутних капелюхів трьома струйками спливала цюрком дощівка. Дощ розмочив муку, котрою вони обсипали були своє довге волосся, і на каптани стікало з нього щось ніби рідко розчинене тісто. Гетьман переїхав попри фронт і покликав до себе Ганського. — Полковнику Ганський! — Слухаю вашої милості! — Під чиїм ти регіментом стоїш? Ганський здивовано глянув, але подумав хвилину і відповів: — Під регіментом його милості гетьмана Івана Степановича Мазепи. — Пам'ятай же, бо в тебе, як бачиться мені, не дуже кріпка пам'ять! Не дожидаючись відповіді, гетьман махнув на прощання булавою, військо відповіло голосним криком, в котрому годі було дослухатися слів, бо москалі одно кричали, а козаки друге, і гетьман, попрощавшись з Меншиковим, вернув у свою карету. Меншиков повернув конем до війська, а Ломиковський і царевич подались до того відділу, що супроводжав гетьмана. Орлик їхав біля гетьманової карети. — Пилипе, — говорив до нього через вікно гетьман, — уважай на Олексія. Я його нарочно не попросив до своєї карети, хоч дощ і хоч жаль мені, що змокне хлопчисько. — Він дійсно нужденно виглядає. Ніби жалується кождому: miser et pauper sum [8]. — Бачиш? Навіть сином царя невелике то щастя бути. Дощ-капусняк накрапав чимраз густіше. Орлик поставив ковнір від своєї довгої, непромокаючої бурки. — А не просив я царевича до своєї карети раз тому, — говорив дальше гетьман, — бо знаю, що цар того не любить; він хоче, щоб син привикав до воєнних трудів, а по-друге (тут Мазепа притишив свій голос), бо мені треба буде повернути незабаром убік та поступити до одного двора. Розумієш? — Розумію, милосте ваша. Значиться, треба робити так, щоб царевич того не завважив. — Не інакше. — А якщо він спитається, де поділася вашої милості карета? — Так скажеш тоді, що гетьман поїхав другим, трохи дальшим шляхом, але кращим і для важкої карети певнішим, і що під вечір нажене вас. Орлик дивувався, як то скоро й легко приходять гетьманові усякі викрути на гадку. Якраз тоді царевич минав гетьманову карету, бо Меншиков завернув був його на хвилину з дороги (мабуть, якісь тайні інструкції давав). Мазепа оком знавця окинув худощаву стать царевича, що творила сильний контраст до гарного, рослого і здорового коня. — Півтора нещастя, — сказав, похитуючи головою. — Але на коні сидить не найгірше. Тільки, мабуть, йому і байдуже, чи це кінь, чи корова. — Царевичеві, мабуть, цілий світ байдужий, — потвердив Орлик. — Того сказати не можна. Він тільки іншими очима глядить на світ. — Це люди з двох інших планет. — Але сонцем для обох — Росія. Орлик задумався. Нараз повертаючися до гетьмана, сказав: — У нас багато таких, що свого сонця не бачать. — Заліниві, — відповів гетьман, — щоб дивитися на нього. У звірят, які в печерах живуть, заїшкають очі. Так і в них. Нехай собі сонце світить десь там у полі, їм до нього байдуже. Карета перехилилася вбік і мало не перевернулася. Машталір здержав коні. В'їхали у велику баюру. Гетьман озвався до Орлика: — Нема нічого злого, щоб на добре не вийшло. Кажи Ломиковському, хай бере задню сторожу вперед і хай ціла валка їде. Нам доведеться поленими дорогами об'їздити це прокляте болото. Розумієш? — Розумію, милосте ваша. Орлик рушив конем. Гетьманська карета постояла хвилину, а коли ціла валка, до останнього козака, сховалася в лісі, машталір повернув кіньми, виїхав на полеву доріжку і пігнав до села, що лежало з придолинку, поміж гайками. Перед селом у великому запущеному саді стояв двір княгині Дольської. Весняні роботи скінчені, до того дощ, людей не видно було. Гетьманський ридван котився поміж двірськими ланами і незамітно, бічною брамою заїхав перед кам'яні сходи старосвітського, недбало утриманого двора. Видно, властителька не дуже-то добре хазяйнує і зайвого гроша на обнову палати не має. «Чи не схоче знов позичити в мене? — погадав собі гетьман. — Га, що ж? Кум кумі рад... Як попросить, то дам. Сприяє мені тая гарна паня». Гетьманові хотілося після побуту в Жовкві, де він мало що не кождої днини стрічався то з царем, то з Меншиковим, то з обома нараз, про других москалів і не згадуючи, хотілося йому тепер яку годину-дві побалакати з гарною і умною княгинею, котра так живо нагадувала йому тую двірську й великопанську атмосферу, до якої він від дитини привик. Був це другий світ, неподібний до того, в якому переживав цар і яким гадав ущасливити своїх земляків, — і незем-яків, котрих він сподівався все-таки зробити колись земляками. Всяке насильство будить у культурній людині протест і охоту боротися з нею, таку реакцію почував у собі гетьман, про політичні його плани навіть не згадуючи. Вони були природним випливом тієї стихійної реакції, а заразом скріпляли її. Без насильства не збудуєш і не перетвориш держави. Це ясне. Насилуй собі своїх людей, — але яке тобі діло до нас? Ми ж другий народ, і насильство твоє над нами стократ гірше й каригідніше, бо воно знущається над нашим почуттям національним. За нами найсвятіше право боронитися, не перебираючи в способах, як борониться всяка твар в природі, щоб зберегти свій рід і гатунок. Яке діло Україні, що ти хочеш утворити нову, Московську державу? Княгиня Дольська розуміє ті гадки й почування, вона сприяє не лиш гетьманові, але й Україні, і тому вік радо побалакає з нею, бо зі своїми все ще боїться говорити щиро, все ще не хоче розікрити карт. З Дольською безпечно. На жаль, гетьман завівся у своїх сподіваннях. Двір був майже пустий. Привітав його старий служка і попросив до салі, в якій гетьман побачив якогось шляхтича, химерного чоловічка, що, здавалося, навіть у контуші добре ходити не вмів. Ані вильотів вправно не закине, ні вуса не підкрутить з фантазією, тільки дурнувато підсміхається. — Ваша милість, пан гетьман, не пригадують собі мене? — питає. Гетьман вважно глянув на шляхтича. — Не тямлю, щоб я мав приємність стрічатися з вами. — А я мав честь бути представлений вашій ясновельможності. Я отець Августин. тринітарського ордену чернець, вашої милості покірний слуга і підніжок. — Ви — отець Августин? Ні, жартуєте, добродію. Я вже всілякий маскарад видав, але щоби хто міг перекинутися з умного тринітарія в придуркуватого шляхтича, того я ще не бачив. Отця Августина ніби хто медом помастив. — А все ж таки я, simplex servus Dei [9] , не хто другий, лиш отець Августин. — відповів і подав условлений знак, по якім про error in persona [10] і мови не могло бути. Від отця тринітарія довідався гетьман, що княгиня сподівалася його, гетьмана, але не нині, так і поїхала кудись, і що коли б навіть післанця по неї зараз пустити, то щолиш завтра під вечір можна би сподіватися ЇЇ. А що гетьман мусив за яку годину-дві їхати дальше, щоб ще перед ночею наздігнати царевича Олексія, так треба було і без княгині прийняти звіт тринітарія з поїздки до короля Карла. Звіт цей не відбігав далеко від того, що привіз Заленський, вони ніби порозумілися, щоб виторгувати дещо від гетьмана в користь Польщі і католицизму. Гетьман дав тринітарієві таку саму відповідь, як і Заленському, і просив його, як тільки княгиня верне, порозумітися з нею і ще раз поїхати до Карла. Чернець дуже вважно вислухав гетьмана, ніби кожде слово його карбував собі в тямці, а тоді, перепрошуючи і застерігаючись на всі боки, натякнув, що поїздка така коштує силу грошей, котрих, на жаль, ані в нього, ані в княгині немає. — Княгиня вже й свої дорогоцінні брильянти заставила, і тепер вона турбується, яким би то способом викупити їх, щоб не пропали. — Гріш річ набута, — відповів гетьман. — Щоб ми здорові були, для доброго діла не пожалуємо мамони. А в душі погадав собі: яка то сила в тій марній мамоні! Без неї він зданий був би на ласку й неласку царя. Як багато грошей, то й пан хороший, а без гроша дурна і наймудріша голова. Чернець згорнув дукати, подякував і впевнив, що в нього тепер другої гадки немає, крім тієї одної, як би то найкраще послужити його милості пану гетьманові. Гетьман подякував за тую дбайливу прихильність і просив поздоровити княгиню. — Її милість, княгиня, вельми високо собі цінить знайомство і приятельські стосунки з ясновельможним паном гетьманом, об його душевній формації і благородного ума ексцелентній едукації, висловлюючися заєдно з найбільшою реверенцією. — Не з більшою, ніж я про її милість, княгиню. — Її милість, княгиня, будуть дуже боліти, що не бачилися з ясновельможностю вашою. — Не менше болію я, що не бачив княгині. Гетьман розпрощався, і непочемний шляхтич відпровадив його до карети з тою самою нібито дурнуватою усмішкою, з якою перед годиною привітав його і яку звичайно носять на своїх тупих і безвиразних обличчях підупавші панки та всілякі збіднілі свояки-резістенти, що тримаються клямок і півмисків, повних на дворах поки що не цілком ще підупавших і тільки звільна й незамітно падаючих униз своїх високих і добротливих протекторів. «Цей venerabilis pater [11] ролю свою грає summa cum laude [12], — думав гетьман, віддаючи себе в обійми м'яко вистеленого нутра своєї карети. — Такий артист варт доброї заплати. Наші черці не менше хитрі від усяких єзуїтів і тринітаріїв, але потрібної едукації не мають. Доказом — історії доносів на Мазепу» ПО ДОРОЗІ Дорога була безпечна, бо перед виїздом гетьмана з Жовкви перейшла туди його передня сторожа і очистила старанно всі ходи й переходи, всі шляхи і стежки з усякого підозрілого й ненадійного елементу. До того день, кілька здорових і добре узброєних гайдуків, — можна було їхати безпечно. Дощ уйнявся, весняні хмари розвівалися, як дими по битві, молода зелень аж хапала за очі. Гетьман жалував, що не застав княгині. Все воно краще мати діло з панею, ніж з її служкою, хоч би навіть з таким хитрим і дотепним, як отсей тринітарій. Мудра княгиня Дольська! Знає вона підібрати відповідних людей, грачів, не партачів. Можна бути певним, що її посли не пошиються в осли, діла не попсують. Гетьман був рад, що вигляди на новий союз України зі Швецією прибирали конкретні і корисні форми. Останній побут з царем і Меншиковим у Жовкві впевнив його, що з Москвою не заїдеш дальше, ніж до чорта в зуби. Петро, навіть побитий, буде ще для України ворогом дуже небезпечним. У нього вже нині війська поверх сто тисяч (крім козацтва). Правда, що воно ще не добре, не рівня знаменитій армії шведській, але все ж таки куди краще від давнього, котре ані оружжя доброго не мало, ані бойовим духом не визначалося. «Нъть попеченія о томь, чтобы непріятеля убить, одна забота — какь бы домой поскорее», — писав про московське військо московський чоловік Посошков. «Дай Богь великому государю служить, а саблю изь ноженть не вынимать!» — це було бажання пересічного московського лицаря. І тепер ще дух московської армії не піднявся високо, але Петро переводить реформу, котра згодом і духа зреформує. Вояка дає не земля, а чоловік, боєвий вишкіл кращає, дисципліна поправляється, воруження теж, мобілізація справніша, устрій «тилу» відповідніший. За літ кілька у нього буде 200 тисяч справного і карного, на заграничний лад вишколеного і зоруженого війська. І що тоді станеться з Україною? Що значитимуть супроти цеї бойової сили наші сміливі і хоробрі, але малокарні полки, котрі своїх виборних і всяких других прав ніяк позбутися не хочуть? Гетьман чув, що це, мабуть, останній момент, коли ще можна спасати загрожену автономію України, а властиво останки тієї. Проґавиш цю нагоду, і вона вдруге не верне. Україну поневолять, а там і винародовлять її. Усі події, воєнні й політичні, усякі порахунки, економічні й культурні, публічні й особисті, з непереможною силою перли Мазепу в обійми нового союзника. Як чоловік образований, і з книжок і з досвіду вчений, він бачив усю небезпеку такого політичного кроку, не запалювався, як молодик, не дурив себе надто великими сподіваннями, лиш обережно, розглядаючися на всі сторони, йшов вперед до наміченої цілі, не зриваючи поки що за собою мостів, бо, може, ще доведеться ними назад переходити річку. Глухо й без туркоту котилася його карета по болотистих шляхах України, здоганяючи гнідого Олексієвого коня, але сто разів скорше буяла гетьманова думка політичними дорогами й дипломатичними стежками цілої Європи, шукаючи рятунку і захисту для великої і важкої до переведення ідеї. Нараз карета стала. Зупинилася також гетьманова думка. — Що там такого? Нам спішно! — спитав гетьман. Йому відповіли, що чоловік якийсь лежить поперек дороги. За хвилину побачив крізь скляні двері карети, як гайдуки тягнули за руки й ноги щось подібного до чоловіка, але так пошарпаного й окервавленого, що годі було в йому доглянутися образу й подобія Божого. Призвичаєний у війнах до подібних і до гірших ще образів, в часи миру не любив їх і гидився ними, тому, не гаючись і незважаючи на болото, виліз зі своєї карети і підступив до трупа. По останках одежі пізнав шведського жовніра. Головних нарисів драми неважко було догадатися. Москалі, а може, й наші на московській службі, провадили туди шведських бранців. Як звичайно, знущалися над ними. Скатованих і знесилених до краю, лишали безсердечно на шляху на поталу диким звірям і хижій птиці. Мабуть, це один із отсих безталанних... Молодий, фізично слабо розвитий, з малими руками, походив, мабуть, з панської або інтелігентної родини. Може, який одинак, ціла надія батька й мами? Може, ще й тепер балакають про нього, дивляться на цвітучі дерева й, повертаючися очима на далекий схід, питаються: «Де він тепер, що робить і коли верне до нас?» А він, отеє сподівання, цей дорогоцінний предмет турботи й туги, ніби зужита й до нічого вже не пригожа ганчірка, лежить поперек дороги в болоті і в крові. Можна його переїхати возом, стратувати кіньми, згноїти — ніхто й словечка не скаже. Це ж — ворог! Гайдуки витягнули шведа на поле, зложили йому руки нахрест і хотіли очі хустиною накрити, поручаючи його опіці вірлів-братів і вовків-сіроманців. І це вже самаритянська прислуга, бо такі тепер часи, що з живими не панькаються багато, а про трупів нема що й казати! Але гетьман був другої гадки. Його зворушив трагічний кінець невідомого лицаря, що з хоробрим своїм королем пішов по славу, а зайшов в українське болото. — Вирийте яму й поховайте його. Це товариська повинність! Кождого з нас може такий конець стрінути. Швед ніби те вчув і — стрепенувся... Конав чи до притомності приходив? Гетьман казав чутити його і забрав з собою. Що б там з політичного союзу і не вийшло, він людський союз заключив із шведом. «Як видужає, може, мені придасться», — погадав собі. Думки його все ще ріжними шляхами блукали, але в душі впевнений був, що діло рішене: колесо нашої історії повернеться у другий бік. Годі цеї зміни спинити. Всі сили спричинюють її. Тривожили гетьмана два питання. Як згуртувати козацьке військо, розкинене по всьому сході Європи, і яке становище займуть старшини? Здоганяючи царевича, він роздумував над ними. Війська в нього було доволі, щоб, перекидуючи його нагло на бік Карла, тим самим вирішити війну. Але ж біда, що військо це не вкупі і не під його рукою: воно в Бихові, в Польщі, на Волпні, в Казані, скрізь. Цар, ніби нарочно, відриває козацькі полки від гетьмана і перемішує Їх зі своїми. Гетьман повсякчасно тремтить, що від нього нових полків зажадають і знову їх пішлють Бог вість куди, аж оставлять його, ніби вожда без армії, з одною тільки і то, може, нечисленною, прибічною сторожею. Переходити до Карла з малими силами, а потім боротися проти своїх власних полків, котрі він залишить на стороні Петра, наражаючи їх з одного боку на шведські кулі, а з другого — на помсту й переслідування царя, це надто прикро, це прямо неможливо для нього. І Мазепа ще раз розглядає справу, шукаючи якогось виходу. Одинока можлива розв'язка цього питання — спрямувати війну на північний захід, і на Україні дістати свобідну руку до концентрації війська і до переходу. Так само не вирішене друге питання — становище старшин. Гетьман знає, що не всі вони підуть сліпо за ним, здаючись на його розум і характер. Будуть такі, що в даний мент скажуть: вільно гетьманові зрадити царя, так вільно й нам зраджувати гетьмана. Вони забудуть, що зрада зраді нерівна, шукатимуть викруту, щоб виправдати себе. Вирішить це питання не ідея. а приватна охота не втратити зарібку. В осередку того типу старшин являється Кочубей. Гетьман чує, як зловіщо звучить це татарське ім'я. Від Кочубеїв прийдеться ще багато лиха зазнати. Нічого доброго від них він не зазнав, але якщо Любов Федорівна загрозить ділу, о, тоді він поступить безпощадно. Здавить, сторощить, змете... А Мотря?.. Бідна, бідна Мотря!.. Гетьманська карета доїздила до якогось села, в котрім слідний був незвичайний рух. Ранком перейшли туди москалі з шведськими бранцями, а під вечір надтягнув гетьманський відділ з царевичем. Селяни не заспокоїлися ще після першої гостини, а вже їм других гостей доводиться вітати. Село виснажене до краю, не село, а прямо декілька осель, обдертих, поруйнованих, пограбованих, кинених серед шляху на глум і на знущання долі. Ні затишних садів, ні свіжовибілених стін, ні гарно вбраних дівчат, ні веселих дітей — все сіре, обдерте, сумне, хоч кругом так зелено, пахучо і надійно. Тільки липами висаджена алея, поки що сокирою ще не ткнута, показує напрямок до панського двора. Пишається він на горбочку серед тінистого саду. Гетьманська карета скручує в липову алею. НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ — Тіточко! Пощо пригадувати минуле? Лишім це питання. Давайте турбуватися живим! — Не все, що пройшло, те вже й прогуло. Не раз минуле від теперішнього живіше. Я мерців не викликую з гробу, про живих нагадую тобі. Вони люблять тебе, Мотре. Тужать за тобою, добра тобі бажають. — Хто такий? — Хоч би перший Чуйкевич. — Чуйкевич? — І Мотря тільки рукою майнула... Вони сиділи в городі під великою липою, над котрою, ніби невидима музика, бреніло безліч комах. Пополуднє було погідне і тепле, аж душне тою томлячою весняною задухою, коли родючу силу землі почувається так, як ніколи. — Буйні сего року трави, — завважила Мотря. — І збіжжя, славити Бога, гарні. Кажуть, давно не було такого врожаю, — додала Марія Федорівна. — Де кум, де коровай. Куди там жнива, тітусю! Ще й весняні бурі не прошуміли. — Відверни їх. Господи, від нас! А подумавши хвилину, Марія Федорівна спитала: — Не скучно тобі, Мотре? — Мені? Чи не скучно? Ні, тітусю. — Сидимо вдвійку, як черниці, безвихідно й безвиїзне. Зимою сніги нас задувають, весною сади зеленими мурами замикають, світа Божого не бачимо. Мені то нічого, бо я стара, чого мені більш захочувати? Але тобі, Мотре! Тобі якраз пора жити, втішатися й впиватися насолодою життя. — Я щастям п'яна, така п'яна, що й протвережуватися не хочу. — Дуриш себе. — Їй-Богу, не дурю, тітусю. Гляньте, яка кругом краса. Як зелено, цвітисто, пахучо. Нагадується казка про заворожену царівну. — Тільки царевич не приїжджає, дитино. — Не викликуйте вовка з лісу. Приїхав би і попсував би мені мій райок. — Не вік так раювати, дитино. Годі Мотрі Кочубеївні в тому безлюддю до сивої коси сидіти. Бачу, тобі все ще Бахмач не вивітрів із голови. — Не знаю. А невже ж це погано? Ох, коли б ви, тітусю, знали, як там гарно було, коли б ви знали! — То не починала б тієї розмови, правда? — Не по-чи-на-ли б. — А все ж таки почала я її, і не раз пічну, бо жалую тебе. Жалую такої пишної вроди і такої доброї душі. Чому ти не маєш бути щасливою, як другі? — Бо я не така, як другі, тому й щастя моє інше. Не для всякого таке саме щастя. — А яке ж воно для тебе? — Таке, як я пережила, тітусю. Іншого й не бажаю. — Себто тобі тепер хоч у черниці? — Чого це зараз у черниці? Невже ж і в широкому світі не можна добре свій вік пережити? Чесно, корисно, навіть славно. Гадаєте, що я тут, у тій самотині, скучаю? — Як же й не скучати, Мотре? — Отже, бачите, що ні. Цікавлюся, що робиться в світі, а як вісток нізвідки нема, піклуюся городом, садком, хазяйством. Іноді Любов Федорівна, як буря, налетить, наробить гармидеру, весь двір стурбує, догори дном переверне, а як від'їде, то знову маєш роботу, заки все на своє місце повернеш. І так якось воно живеться, щоб дальше, щоб з дня на день, поки не станеться щось нового. — Гадаєш? — Вірю, тітусю. Вона встала, випрямилася і, вдивляючися понад верховіття садів, казала: — Принишкла земля, причаїлася, зриву жде. І він буде, великий зрив, диводив. Апокаліпса святого Івана. Гадаєте, я п'яна? Ні, я безталанна силою духу, котрий невідомого слуха і крізь мале й ледаче величне бачить і втішається, а вам ввижається, немов то Мотря плаче. Притулилася до Марії Федорівни, як колись дівчинкою малою, і, підводячи свої великі, ніби здивовані очі на її тихі, принишклі зіниці, впевняла її, що Мотрі добре, спокійно, весело і що вона другого життя навіть не бажає. Але Марія Федорівна заодно перечила головою. Казала, що не йме Мотрі віри, що Мотря скриває свою тугу перед нею, ставлячи вроджені гордощі вище власного щастя. — А так робити не годиться. Чоловік раз жиє на світі. Раз він молодий, одною весною цвіте, А там гаряче літо, і сльотлива осінь, і довга біла зима. От що! Не марнуй життя свойого, Мотре! — Спокійні будьте, тітусю! Безслідно зі світа не зійду. Не знаю, які ті сліди остануться за мною, але я чую, що по хмарах не ходжу. Я не метелик і не птаха, тето, я людина, дивна й химерна, але людина! — Яке ж те життя, без мужа і дітей? Досить одної сивої коси в роді. — Може, й мені доведеться посивіти зарання, — га, що ж, велике діло! Що там тіло, щоб серце не зімліло... Знаєте, тітусю, іноді мені так важко, так важко, що й виповісти не вмію. Жаль батька, мами, вас, себе, всіх жаль. Чому ми не такі щасливі, як могли б бути при наших маєтках і урядах, чому ми одні другим затруюємо життя? — А Чуйкевича тобі не жаль? — спитала нараз тітка. — І Чуйкевича іноді жаль, але це лиш хвилина. Бо зараз погадаю собі, що є куди більше горя на світі, що кервавиться земля, що пропадає добро, слава, що, значиться, треба забути про себе, про своє мале горе, а турбуватися великим, не треба щастя загребущими руками тільки для себе горнути, бо хтозна, чи воно щастя. Нагорнули мої батьки всякого добра, і невже ж вони щасливі? Сонце сховалося за двір і з-поза білих стін сипало золотом на Мотрю і на тітку. Мотрі голова в золотім сяєві горіла, як на образах святі. Темна стать Марії Федорівни замітно виступала на тому золотистому підкладі, ніби ікона. Дерева тулилися до себе, як у любовному захопленню, трава аж клалася, немов сонце гладило її теплою долонею і вона пестилася. — За той час, як ми балакаємо, тітусю, не одна квітка розцвілася. От хоч би й косатиння отеє. Перше тільки пупляхи стирчали, а тепер, дивіть, який гарний квіт. Марія Федорівна глянула й перехрестилася. — Дякуємо тобі. Господи великий, за тую красу і за те добро, що зсилаєш його на світ, звеселяючи ним наші негідні очі. Прости і не гнівайся на нас, що не вміємо вживати твого найбільшого дару, дару життя. Заскрипіли ворітця, і почулося, як хтось до двора пішов, побренькуючи шаблею і острогами. — Хто це? — Хтось чужий, бо лаяли собаки. — Та. мабуть, і не зовсім чужий, бо скоро уйнялися. — Побачимо. Так гарно було в городі в це тепле, весняне підвечір'я, що не спішилися в хату. Коли хтось чужий, так прислуга покличе. Але замість прислуги побачили козака, що пройшов двір і виходив до них дверима від городу. Марія Федорівна руку над очі поклала і крикнула: — Чуйкевич! В її голосі чути було радість, більшу від тої, з якою вітають звичайних гостей, навіть на хуторі, де скучно за людьми. Мотря не рушалася з місця. Свіжовиструганою сгежкою з двора під крислату липу йшов козак. Лівою рукою підтримував криву шаблю, правою шапку знімав. Підступивши до жінок кроків на три-чотири, шапкою до землі доторкнувся і за пояс її уткнув. — Доземний поклін, милості вашій, Маріє Федорівна, і вам, Мотре Василівна! — промовив різко, але чути було, що голос його злегка дрижав, ніби ломився, не знаючи, яка відповідь полетить йому назустріч. Марія Федорівна встала й простягнула руку до нього. — Слихом спихати, видом видати, бачиш, Мотре, якого гостя Бог нам приніс до хати. Чуйкевич поцілував руку Марії Федорівни, а вона поцілувала його в голову, як сина. Гість до панночки підступив. Дзеленькнув острогами і буйною чуприною потряс. — Давно не бачилися, — вітай! — сказала Мотря і теж руку до нього простягнула. Взяв, потримав і до уст підніс: «Чи вільно?» Мотря подивилася на нього. — У вас у столиці такі дивні звичаї, що я, селюшка, навіть відповісти на таке питання не вмію. Вітаю тебе. Сідай. Ти з дороги. Конем чи возом? Здалеку чи зблизька? — Від гетьмана лист до генерального судді возив, а вертаючи, до вашого хутора заскочив. Подивлюся, гадаю собі, як їх Господь милує, чи здорові. — І добре зробив, — озвалася тітка, — а то б я тебе і знати не хотіла. Спішно чи заночуєш у нас? — Тепер такі часи, що спішитися треба, але й не заночувати теж годі. — Так же й кажи. Заночуєш, значиться, у нас. Розважиш нас. Скучаємо за добрими людьми. — Мотря Василівна теж? — Казала я тобі, що двірських розмов провадити не вмію. — Бодай би вас Бог милував, — вмішалася Марія Федорівна. — Старі знайомі, давно не бачилися, знаю, що втішилися собою, і перемовляються, пустомельствують, Бог вість нащо й пощо! Киньте геть таку погану поведінку, подайте собі руки і будьте добрими приятелями. Принеси собі Іване, стілець, ось він там, під другим деревом, — бачиш? — і сідай з нами. Чуйкевич послухав. — Так. Але чого це ти так відсуваєшся від мене, мов чужий! Не вкушу тебе, не бійся. Чуйкевич присунувся ближче. — От, тепер-то я-й можу надивитися на тебе. Славити Бога, здоровий. Вирівнявся і споважнів. — Краще кажіть, що постарівся. Вже й сиві волоски попадаються. — Не зі старості. Такий рід, що сивіє скоро. А до того й часи клопотливі. Звідки ж ти тепер? Розказуй! — Здалеку, шановна Маріє Федорівна, з самого Києва. — Що ж там гетьман? Чуйкевич сподівався такого питання, бо воно в воздусі висіло і кождий при всякій зустрічі питався його: що гетьман? Але не сподівався Чуйкевич, що це питання так байдуже понад Мотрею пролунає. Ні одна жилка, ні одна рисочка не дриґнула на її обличчю, сиділа, як витесана з мармуру. Її волосся ще горіло в заграві заходячого сонця. Інша була, як перше, і, може, ще краща від колишньої Мотрі. Чуйкевич так задивився на неї, що забув відповісти тітці. — Чогось ти мені забуваєшся, козаче! — сказала, похитуючи головою. — Це недобрий знак. Питаюся тебе, що гетьман? — Недавно його милість з Жовкви вернув. — З Жовкви? — спитала Мотря. — Що ж він там робив? — Цар на раду воєнну кликав. — Ого! На воєнну раду, кажеш? Видно, щось великого цар готує. — Війні кінця не видно. Цареві не везе. Він на всі боки кидає собою, замиритися хоче, але Карло не показує до миру охоти. — І добре робить. Цареві не миру хочеться, а передишки, щоб нових сил набрати. Нема що вірити йому. Мотря слухала вважно. Чуйкевич говорив дальше: — Кажуть, бурлива була тая рада. Говорять, ніби цар гетьмана обидив... Мотря спалахнула. — Обидив? Як? — Ніхто не знає, як. Кажуть, що гетьман дуже збентежений до своїх старшин вернув і нарікав на невдячність царя. — І що? Що дальше, говори! — наглила Марія Федорівна. — І — ніщо. Помирилися якось. Всі троє на хвилину замовкли. — По-ми-ри-ли-ся... — Цар навіть сина свого гетьманові довірив, і гетьман до Києва вернув. Дальше фортецю будує. — Таж її ще тогідь збудували! — завважила Мотря. — Не хоче наша земля слухатися царських інженірів, — пояснював Чуйкевич. — Ті окопи, що їх насипали тогідь, поосувалися. Тепер їх ізгори донизу дерном обкладають, а по дерен доводиться їздити далеко. Коней так позаганяли, що від вітру валяться. — Навіть коней козацьких обезсилює цар, —і Мотря жалісно зіпхнула. — Видно, хоче він, щоб у нас ніякої сили не залишилося. Одних порозкидав по світі, других дома лишив і висотує з них жили, хто ж тепер стане супротив-лятися йому? — Хіба запорожці, — завважила тітка. — Запорожці гетьмана не люблять. — Хто тобі це, Мотре, казав? Запорожці підуть за тим, хто за волею обстане. Гордієнко — умний чоловік. Але я про київську кріпость почав. Отож там тепер другий перстень валів будують, починаючи від печорського містечка аж наниз, до Дніпра. — Боже, скільки роботи! — аж скрикнула Марія Федорівна. — Ще й якої! Третина козаків злягла. Гинуть від тяжкої праці, а ті, що ще живуть, останню одежу продають із себе, щоб прохарчуватися. Вдень працюють, а вночі нищими по дворах ходять, милостині благаючи. Ось як доробилися ми на царській службі. — Доробилися, — глухо повторили жінки. — І цікаве от що, — розказував дальше Чуйкевич. — Як розкопували печорську гору, то великий скарб знайшли. — Скарб? — Так, ассірійські монети. Це, бачите, ніби земля змилосердилася над своїми дітьми і сказала: не платить вам цар, так я вам заплачу. — Хіба що земля змилосердиться над нами, — з жалем промовила тітка. Мотря заперечила її. — Кості наші викине колись, бо ми лежати в ній не гідні. Ми не діти її рідні, а пасинки якісь, не козаки, а потурнаки, московське кодло! Гірко, соромно, подло! Кров підступила її до лиць, очі зробилися великі-великі. Чуйкевич глянув на неї і пізнав колишню Мотрю. Не тую, що була в гетьмана, спокійну й покірну, мов на образі Благовіщення Пречиста, а буйну, грізну, несамовиту. Марія Федорівна пригадала собі колишні припадки з Мотрею і взяла її за руку. — Мотре! Погано ми вітаємо нашого гостя. Пощо нервуватися. Якось Бог дасть, бо ще так не було, щоб ніяк не було, — приговорювала, жартуючи. — Що в нас погано, це правда, та ще, бач, наша козацька мати не пропала. Тепер війна, а на війні нема добра. Настане мир... — Злетяться круки на жир... — Мотре, Мотре! Чуйкевич теж почав уговорювати її. Казав, що не вступав би був, коли б знаття, що роздратує Мотрю. — А може, ти, Мотре, не рада? — питався, беручи її за руку. — Говори щиро. Якщо ти не можеш покійно дивитися на мене, то піду собі геть, і без жалю, бо я жалю до тебе мати не можу, вір мені, не можу, Говорив м'яко, не по-козацьки, так що Марія Федорівна дивувалася, звідки в нього стільки лагідної терпеливості набереться. Жалувала його. Мотря отямилася. — Прости! І ви простіть, тітусю! Не винна я, така вдача моя — неприкаянна. Оперлася плечами об липу і дивилася на зорі. Вечоріло. Холодок повівав від лугів. Чути було, як вертав товар із паші... — Ось яку гарну нічку посилає Господь, — почала тітка. — Якраз для любої, тихої розмови. Розмовляйте, діточки, з собою. Незабаром покличу вас на вечерю. І пішла. Чуйкевич шаблею писав якісь знаки по стежці, ніби план битви рисував. Мотря дивилася на зорі. Нараз, не зводячи очей із неба, спитала: — А шведи що? Бачив ти їх? Бачив Карла? Говори. Які вони, який їх король, чи справді такий лицар, як кажуть? Чуйкевич дальше шаблею по стежці водив. — Доводилося мені битися зі шведами, і мушу сказати тобі, Мотре, що не піднімалася моя рука на них. Соромно було. Ніби я на братів своїх ішов. Це не наємники, що за гроші шкуру свою на війну несуть, не товпища сліпі, що під свист нагаїв на ворога йдуть, це справжні лицарі, що вірять вождові свойому і за ним по славу, як птахи у вирій, летять. Є між ними молодики, як діти, є старі, що, мабуть, онуків дома лишили, але трусів я там не бачив, тому-то й кервавилося серце моє, коли їх у полон переможених десятикратною перемогою брали, і лаяли, і зневажали, і знущалися над ними глупо, нікчемно, подло... — А їх король? — Що ж тобі про нього казати? Він, як кождий великий чоловік, у легенді живе. В легендах, як у хмарах, ходить. Невстрашений і грізний у бою, все напереді, все там, де найгірший огонь, і куля його не береться (москалі вірять, що він заворожений якоюсь невідомою силою). А поза боєм він лагідний, тихий, ніби засоромлений і ніби винуватий. — Винуватий, що народові слави бажає. Всі, що великого бажають, перед малими в вині, винуваті... Багато їх, тих лицарів шведських? — В тім то й біда, що мало. Кажуть, що в них так мало людей, що собак на вартах ставлять. — Як то собак? — А так, що поставлять собаку, де має стояти чоловік, і вона варту держить. — І не втече? — Ні. Стоїть, а коли ворога побачить, так лає, знак подає. — В них собаки, а в нас? — і Мотря так глянула на Чуйкевича, що йому мороз пішов по спині. Це тая Мотря, що була колись, та сама, котрої він ніяк не може забути, котра тягне і відтручує його від себе, як крутіж на Ненаситецькім порозі. Нема йому життя без Мотрі, нема і бути не може. І, забуваючи про все, він, дивлячись Їй просто в очі, спитав: — Мотре, а що ж буде з нами? Сам своїх слів злякався. Гадав, що Мотря зірветься і прожене його або згірдливо гляне на нього і піде в двір. Більше й не побачить її. Та, на диво, вона, видержуючи його погляд гарячий, відповіла спокійно: — Що буде з нами, питаєш. Або я знаю, козаче? Дивує мене тільки, що ти ще не забув Мотрі. — Бо забути не можу. Шукав я забуття у боях, шукав його в праці, у книжках і не знайшов нігде; видно, нема його для мене. Мабуть, Бог так хоче, щоб я не міг тебе забути, Мотре. — Навіть після того, як я з гетьманом сиділа? — Навіть після того. — Правду кажеш? — Як на сповіді святій. Весняна ніч вкривала їх своїм зоряним омофором. Тихо було, навіть вітрець не шевелів гілками. Хвилину мовчали обоє, ніби вслухувалися в тишину. Нараз Мотря піднялася з лавки і спитала: — І не соромно тобі гетьманову коханку любити? Чуйкевич і собі з місця зірвався: — Мотре, — прошипів, — уразила ти мою найболючішу рану! Шаблю долонею стиснув і пригнув її так сильно, що будь вона не з дамаскинської сталі, а звичайна, то луснула б надвоє. — Прости! — промовила Мотря, простягаючи до нього руку. — Я по щирості спитала. — Мотре! — почав з жалем Чуйкевич. — Ти навіть не догадуєшся, що за пекло пережив я у Бахмачі. Я мужчина, в мене є гордощі свої. Серце моє між гетьманом і тобою, як між молотом і ковалом, лежало. — І ти видержав удари? — Я переміг свій біль... Я не можу тебе не любити. — Дивно! — Сам собі дивуюся, Мотре. В дворі запалювали свічки. Незабаром тітка покличе на вечерю. — Знаєш що? — почала нараз, зміняючи свій голос, Мотря. — Говорім як приятелі, тямиш, ти обіцяв моїм приятелем бути. — І буду. — Так тоді, будь ласка, скажи мені, Іване, чого ти хочеш від мене, чи почути правду, чи щоб я дурила тебе й себе? — Правди хочу, Мотре. — Правди? Так тоді знай, що я вже нікого кохати не можу. — Гетьмана любиш? — Люблю свою мрію, а більше не питай. Зорі заглядали їм в очі, тишина заспокоювала їх серця. , — А все ж таки, щоб не було тобі гірко від'їздити від мене, знай, що негідної не любиш. Якою я приїхала в Бахмач, такою від'їхала з нього. Зрозумів? Чуйкевич кріпко стиснув її руку. — Спасибі тобі, Мотре! — Сплетням не вір. Не могла я стати дружиною Мазепи, але ж і коханкою його не хотіла бути. Від'їхала від нього. Я хотіла, щоб гетьман всеціло посвятився справі. Розумієш мене? — Розумію. — Так тоді хіба можемо йти в хату. Між нами скінчені порахунки. Мотря справді пустилася йти, але Чуйкевич задержав її: — Стривай! Послухай і мойого слова. Посадив її на лавку, сам стояв, стискаючи шаблю. — Щирий друг говорить до тебе, Мотре. Найщиріший у світі. Не одну ніч передумав він про тебе. Не один раз тікав перед очима твоїми, бо спокою йому не давали. Смерті в боях шукав, смерть не приймала його. Мабуть, нам долі своєї не минути... Так тоді покорімся їй. Слухала спокійно і вважно. А він говорив дальше, ніби з другого берега гукав, крізь бистру річку кохання, котре втікало від них. — Для обоїх нас життя — одна мука. Тобі мати не дає спокою, а мені ти! Пощо воно? — Гадаєш — краще покінчити з життям? Чуйкевич зжахнувся. — Бог мені свідком, що такої гадки я не допускав до голови ніколи! — А що ж тоді? — Що?.. Позволь, — хай подумаю, як тобі це сказати. Казатиму звичайно, без афектів, розум пущу до слова, не серце... Поки ти не віддашся за мене, Мотре, поти Любов Федорівна робитиме пекло — тобі, батькові і — йому. — Гетьманові, гадаєш? — Так, йому. А сама ти сказала, що гетьманові треба тепер спокою, щоб він всеціло міг посвятитися справі. — Так, сказала я це. — Так тоді й бачиш. Любов Федорівна не стане впівдороги, дальше коверзуватиме проти гетьмана і попсує діла. Не гнівайся, що так про твою маму кажу. — Кажи! — І гетьман, поки ти не віддашся, не покине гадки про тебе. Шукатиме шляхів, щоб дозвіл на вінчання добути. Спутаєш йому руки, Мотре, а ти того, мабуть, не хочеш. — Ні, я того не хочу, Іване. — Так тоді — кругом нас зачарований круг, з котрого тільки один вихід бачу. — Який? — Будь дружиною моєю. Кохання не жадаю від тебе, хоч, правду кажучи, і надії не трачу, що заживеш зі мною і полюбиш мене. Я ж не осоружний тобі. Кажеш: «Мрію кохаю». Знаю її. Це і моя мрія. Вона з'єдинить нас — побачиш. Маючи одну ціль перед собою, попрямуємо до неї, як добрі други, а може, може, згодом і любов прилучиться до нас. У бузку залящав соловій, задрижали зорі, озвалися жабами озерця. Місяць випливав на небо. На ґанку появилася чорна стать Марії Федорівни: — Іване, Мотре, будь ласка, на вечерю! — Підемо! — відповіла Мотря. — Ходім. І вони йшли поруч себе, несучи в серцях своє життєве питання. — Що ж ти, Мотре, на те? — озвався перед сходами Чуйкевич. — Дай подумати хвилину, — відповіла спокійно Мотря. — Коли можу сподіватися отвіту? — Завтра вранці, а може, ще й нині. Не знаю. І увійшли до хати. За вечерею Чуйкевич розповідав про війну. І тітка, і Мотря цікавилися Альтранштадтським миром. Знали, що Август відрікся там королівської корони, від Чуйкевича довідалися, що, крім того, написав власноручне письмо до Лещинського (розуміється, на бажання Карла), в котрім поздоровляв його як нового, законного короля. Та ще зірвав Август союз із Петром і дав Кардові слово, що заплатить контрибуцію, не буде нападати на шведів і проти них не буде з ніким шукати ворожих союзів. — А чи додержить слова? — спитала Мотря, котрої прихильність була по стороні короля Станіслава. Чуйкевич похитав головою. — Яке там у політиці слово. Роблять те, що мусять. Август дає слово, а його сторонники в Любліні зговорюються з Петром. — І до чого договорилися польські пани з царем? — До того, що коли війну виграє Петро, то знову посадить Августа на престолі, а вони за те мають помагати йому побити Карла. — Пани б'ються, а на хлопах шкура тріщить, — завважила тітка. — Що тріщить, це правда. В Московщині чеканять тепер низькопробну монету — життя дорожіє. На млини, на рибні ловлі, на заїзні двори, навіть на домовини наложили налоги, — на домовини! Хоче хлоп бороду носити, так плати 30 рублів, себто п'ятнадцять червінців. Тютюн, сіль, смола, поташ, навіть сало — це монополії царські. І жий там бідному чоловікові, як хоч! Цар три міліони річно потребує, з того 80 відсотків на війну. Легко сказати — три міліони, а звідки їх узять?!. Не даш — кари які! За що-будь ніздря виривають, колесують, шкварять на вільному огні. Не знати, де страшніше: на війні чи в краю? Жінки сумно головами хитали. — Ось яким добром хочуть ущасливити нас. А народ ніби того й не бачить. — Народ — не дивниця, але старшини! — поправив Чуйкевич. — Старшини розбираються в ділі. Кождому відомо, що діється в Москві, а вони ніби не бачать. Якось воно буде, гадають. — Так буде, що знову край переміниться в пустиню. Знову лиш димарі говоритимуть про колишні свободи, і села, і черепи людські з німим докором глядітимуть чорними очодолами в наше веселе небо. — І воно вже нашим не буде, — з жалем доповіла Мотря. — На українські дикі поля чужинці гайворонами нахлинуть і заведуть свій лад, свою мову і звичаї, а про наше життя тільки сумний спомин остане. — А все із-за нашої незгоди. Дав нам Господь землю велику й багату, ніби рай, та не вложив у серця наші справжньої любові до неї. Зажурилися журбою великою, ніби в хмарах сиділи. — Переїздив я раз, — розказував Чуйкевич, — повз хутор один. Як мальований стоїть. Балка, озерце, гайок. Видно, люди роботящі жили. Поле справлене, тини попідчинювані, навіть млинок є. Тільки людей немає. Мужчини на війні, молодих жінок кудись пігнали, хутір — смуток один. Шукають мої люди, чи не заховалася де яка жива душа, у погребі або в потайнику якому, — нема. Аж діда старого знайшли, але не живого, тяжко покалічений був і ошпечений погано. Та ще в кущах дитинку малу побачили. Сиділа над нею собака, шкіра й кості, і пильнувала дитину. Приступить не давала. А коли мої люди взяли тую дитину, то прикро було дивитися, як собака припадала до них, виляла хвостом, руки їм лизала, ніби прохаючи, щоб кривди дитині не робили. — У звірів милосердя більше, ніж у людей! — Звіра плекай, так він прив'яжеться до тебе, а в людей тільки помста одна, вдяки немає. — Їду я раз, — розказував Чуйкевич дальше, — понад річкою якоюсь. Вечір гарний такий, теплий. Скупаюся, гадаю собі, ціле тіло — порохи, піт, незгоєні рани. Треба знати, що тоді купіль значить! Вліз я у воду, дивлюся — ігі, примар якийсь, чи що? Русалки чи живі дівчата? На другому березі річки кілька їх, то виринають, то потопають у воді. Але так якось мертво і німо, хоч би тобі одно словечко сказали. Підпливаю — а це повішені на гілках дівчата! Гілки нагинаються над воду, і вони поринають, знімаються гілки вгору, і вони з ними летять, ніби підпригують вгору, молоді, гарні — тільки жий! На столі смачна страва стигла. Даром Марія Федорівна казала наготовити її. Страва до губи не йшла. — Раз знову, заблудив я в степу, з дороги збився, знаєте, як воно буває. Трави високі, тільки небо бачиш; ніби море кругом тебе шумить. Нас тільки кількох, усі не з тих сторін, ніч настигає — роби що хоч! Виїхали ми на могилу якусь, могила невисока, недалеко зазриш. Ночі чекаємо, щоб за зорями йти. Коли отеє з трав люди виринають. Наші-таки. П'ятьох козаків-молодиків, ще їм і двадцять літ немає. Пібралися за руки і ніби в танку степом бредуть, прямо на нас. Також диво якесь! П'яні, чи що? Аж підійшли — глядимо, а в них, де очі, там рани одні... Повилуплювали їм очі і так у степ пустили. Вертайте до своїх. Марія Федорівна руками уха затулила: — Досить, Іване, досить. Ради Бога, мовчи! Її волосся, здавалося, ще гірше побіліло, а вбрання зробилося ще більше чорне. По зів'ялому обличчю котилися сльози, як горох. Мотря сиділа витягнена, мов струна. Уста затулені, під очима тіні, від чого очі казалися ще більшими, ніж були. Чоло біле, як стіна, груди то підносяться, то опадають. Брови, ніби дві хмари насуваються на себе, — зударяться, і блискавки вискочать з-під них. — Іване! — озивається нараз. — Що прикажеш, Мотре? — Відповідь тобі подаю: так... — Так? Чуйкевич встав, підійшов до неї і простягнув руку. — Значиться, згідна стати моєю? — Дружиною, — доповіла Мотря. Марія Федорівна терла очі рукою. Сон це чи ява? Збентежена і зворушена оповіданнями Чуйкевича, не могла перейти від смутку до втіхи. Уста ломилися, очі кліпали безрадно, лиця кривилися, аж головою вдарила об стіл і заридала. Обоє молоді прискочили до неї. — Тітко, тітусю, чого це ви? — цілували її руки, Мотря устами припала до її зимного чола: — Благословіть! Марія Федорівна очі вгору зняла і руки на їх голови поклала: — Благословлю вас на долю й недолю. Бог нехай провадить вас. СТЕПИ ХВИЛЯСТІЇ Линяло небо, блідли зорі, поранний туман знімався понад ставком, ніби ставок, встаючи зі сну, позіхав. Свіжим холодком заносило від лісу. Мотря відчинила кватирку. Впивалася чарами зарання. Красо ненаглядная, земле безцінная, чи є де краще, як у нас? Степи хвилястії, луги квітчастії і ріки, як алмаз. Ранки рум'янії, ночі зорянії, сонце, як Бог в небесах, — чом же в раю отсім грізно гогоче грім, чом тут життя — один жах! Оповідання Чуйкевича прогнали сон від Мотриних очей. Грізні картини виринали, як докір. Хотілося бігти в степ на могилу і грудьми до землі припасти, благаючи прощення в неї за гріхи власні і за провини батьків. Що ми зробили для тебе, земле свята, чим жертвували тобі, життя наше рідне? Дерлися, жерлися, як божевільні, з рук собі добро виривали, а його кругом так багато — для всякого було б. По скарбах безцінних топчемо — пригадувалися гетьманові слова, — але ліниві ми зігнуться і підняти їх. Велика земля, так ладу нема! — заспокоюємо себе, триваючи в давньому. Сповідалася Мотря ранкові святому, незаплямованому вчинками людськими, сповідалася тишині нічній, що розпливалася у імлах світанкових. Омий її з суєти повсякденної і намасти душу ісопом, щоб паче снігу убілилася, щоб крином чистим на зелених травах розцвіла, — не без гріхів вона... Полюбила гетьмана свого, але ж і блискові булави піддалася. Влади і слави бажалося їй. Блистіти хотілося, красою і силою променіти, зависливі очі людські під ноги постелити. Прости її, земле свята! Не огнецвіту потрібуєш ти, а тружеників, до жертви спосібних, робітників, малим довольних, чистих покірливих душ. Такою хоче бути тепер. Руку товаришеві свому подасть, однодумцеві свому, і вдвійку помандрують шляхами назустріч нового добра. Сповідалася Мотря ранкові святому... І бачила душу свою, горду, химерну царівну, невдоволену підданими своїми. Про горе людське не дбала. А його так багато і таке жахливе воно, життя — один жах! До ран цілющим ліком припадати, бальзамом милосердя жагу їх гасити, слізьми топити жар. Любов самолюбиву між людей поділити, як Господь нам велів. Такою хотіла бути тепер. В руці держала лист, лист, писаний собственною рукою Мазепи, дрібне, круглаве письмо. «Не відміняйся в нічому до мене, про що не раз вже слово своє давала і рученьку; а я взаємне, поки жив буду, тебе не забуду... Пригадай тільки слова свої, що давала єси під клятвою, коли виходила з покою мурованого від мене. Хоч так, хоч сяк буде, а любов межи нами не відміниться». Відмінилася... А чому?.. І Могря сміливою рукою стала здирати з душі тую намітку тендітну, яку сама накинула на неї, щоб не бачити її правдивого обличчя. Покинула гетьмана, бо так розум велів. Хотіла йому вільну руку дати до праці для великого діла. А все ж таки глибоко десь у серці заляг намул недопитої чаші кохання. Обида шевелилася в душі, що відпустив її, що не жертвував для неї усім. Сама до жертви тої не допустила, а опісля ремствувала на нього. «Швидче смерті на себе сподівався, — писав гетьман у другому листі, — ніж такої у серці вашому відміни. Згадай тільки свої рученьки, котрі мені не один раз подавала, що мене, хоч будеш зо мною, хоч не будеш, до смерті любити обіцяла». Найлюбіші слова не розвіяли гордощів укритих. Не відписувала йому довго, аж врешті відповідь дала, що для неї Івана Степановича немає, є тільки гетьман Мазепа, для котрого збереже належну йому вірність і пошану... Хай буде так!.. Може, воно і краще?.. Пощо дурити себе? Те, що Чуйкевич під липою учора казав, — правда. Поки не віддасться вона, гетьман не перестане думати про неї. Шукатиме доріг, щоб дійти до престолу. А престіл у царських руках. Нині цар і для церкви Бог, цар-антихрист... І поки не віддасться Мотря, не заспокоїться Любов Федорівна. Помста і злоба скорпіонами поженуть її на крутий шлях злочину... Пощо?.. Хай буде так, як Чуйкевич казав. Чесною дружиною йому стане, товаришкою життєвої мандрівки... Прощай, казкова мріє дівоча! Перед дійсністю розплинись, як перед сонцем імла! Забудьте, Кочубеєві сади, що колись у Ковалівці зачули. Не говоріть нікому, портрети в бахмацькому дворі, про те, що Мотря з гетьманом розмовляла. Нехай воно тайною останеться між ними. Минуть літа, виростуть другі люди, може, ті розмови колись комусь присняться, може, знов появиться якась непритяменна Мотря, буйна, як весною степ, і неспокійна, як історія наша, і — може, може, вона здійснить те, чого Мотрі не довелось здійснити. Долі своєї навіть гетьманськими кіньми не об'їдеш... Боже, хай діється воля твоя!.. Без жалю й докору гляділа Мотря в вікно. На обрію зазолотилася смужка, ніби меч відтинав небо від землі. Смужка ширшала і кріпшала, полиняле золото прочищувалося, багровіло і променіло. Проміннями дрижали ниви хвилястії, і заспанії садки, і дорога, що до хутора вела. Хутір будився зі сну. В стайнях коні іржали, скрипів журавель, милися біля корита козаки. Набравши повні пригорщі студеної водиці, Мотриних дівчат обливали. Чисто, як гомін срібних струн, лунали веселі сміхи. Крізь віття дерев ніби приском сипнуло в очі. Сонце викочувалося на небо. Мотря гетьманські листи за поясок уткнула. Порвати і спалити їх? Пощо? Нічого поганого в них нема, нічого, щоб перед будучим мужем затаювати треба. Чуйкевич знає, що між Мотрею і гетьманом було. Вона його не дурить. Вирівняні рахунки поміж ними, нову главу писати починають. Дай Бог щасливо дописати її. Мотрин чура Чуйкевичевого коня зі стайні виводив. Гладив його по шиї і приговорював пестливо. Кінь жадібно свіжий воздух ніздрями втягав. Пахощами ранніми несло від лугів. Мотря обмилася, розчесала коси, свіже вбрання вдягнула. Вітай, нова днино життя!.. Казала готовити снідання. Дивно так. Вчора чужим приїхав, нині будучим мужем від'їжджає. Чого-то не буває через ніч! Чуйкевич за сніданням ока з Мотрі не зводив. Ніби її іншою побачив — своєю. Солодких слів не говорив їй. З очей видно було, як пропадав за нею. Тож-то важко від'їжджати тепер! Так служба кличе, служба, не забава! Марія Федорівна щонайстаршого вина з погреба добула. Пляшка чорна, мохом і пліснею обросла, насилу відшпунтували її. Пахощами понесло по хаті. Марія Федорівна хотіла щось казати, так сльози не дали. Мовчки вихиляли чарки. Чуйкевич до ніг Марії Федорівни припав, прощав її, як маму. Прийняла його і притулила до себе. — Як сина, люблю тебе, — казала, цілуючи в голову, — а Мотрю, як доньку, діти ви мої рідні. Втрійку до брами йшли. Марія Федорівна посередині, молоді по боках. — Не барися з весіллям, — наказувала тітка, — тільки сир відкладаний добрий. — Мене хоч нині до аналоя ведіть. Мотря мовчки ішла, ніби це не торкалося до неї. Бліда по невиспаній ночі, променіла душевним супокоєм, виглядала, як по бурі ранок. На овиді хмари бовваніють, над головою ясно. Мотрин чура коня за поводи тримав. — Гарний коник, прошу ясної панночки, — казав, — на ньому і вашій милості їхати було б безпечно. Чуйкевич усміхнувся: — Як приїду вдруге, попросимо, щоб панночка спрібувала його. — Тільки хай ваша милість не баряться, — казав, підставляючи Чуйкевичеві стрем'я. «Ця біда вже догадалася чогось», — подумала собі Мотря, а вголос йому відповіла: — А тебе піхотинцем оставимо, бо ти надто цікавий. Козаки поїхали вперед. Ніч щедрою росою скропила виїжджений шлях, і він за ними не курився. Широко кругом лунав козацький спів: Мені з жінкою не возиться, А тютюн та й люлька Козаку в дорозі Знадобиться! — Чуєш, Іване, що співають тобі? — сказала до Чуйкевича Мотря. — Самі в те не вірять, що співають, — відповів, сідаючи кріпко в сідло. Лівою рукою поводи стягнув, в правій шапку тримав, низько кланявся. Марія Федорівна рукою хрест у воздусі робила. Стояли в брамі, поки з очей не щез. ЗАРОСЛИМИ ШЛЯХАМИ На небі місяць май, а сонце гріє, як уліті. Трави повиганяли в хлопа, будяччя розрослося, як гай. Та від того тільки кінським ногам деяка прохолода, а в козаків, хоч вони до сорочок пороздягалися, піт цюрком ллється. Найкраще б перележати жару десь у балці, або в комишах над ставищем, або між розвалинами хат (їх чимало тоді попадалося по дорозі) і щолиш вечірком їхати дальше. Та годі! Чуйкевич поспішався. Совість не давала йому вважати на власні вигоди більше, ніж на службу. В гетьманській військовій канцелярії праці повні руки. Творяться нові військові частини, полки виступають у похід, — війна! Це одно, а друге — тепер і вднину не дуже-то безпечно, а ніччю їхати — про те, не маючи відповідного конвою, і не гадай! Полтавщина гуділа. Десять років гуляв тут Лебедин, наганяючи козацьким старшинам і багатішим хуторянам великого страху. Якраз тепер його й приборкали трохи, але спокою все-таки нема. Як гриби по дощі, виростають свавольні купи і тривожать спокійних людей. До того якраз із Полтавського полку вийшло чимало посполитого люду на Самару, де завелася Вільна Свобода, про яку по цілій Полтавщині ходили всілякі легенди, хвилюючи і без того вже збентежені війною уми. Маємо гинути в походах або під нагаями царських посіпак, так краще тікаймо в світ за очі! Навіть на запорозьких землях розплоджувалися ватаги всіляких гультіпак, що, кинувши свої рідні гнізда, готові були до всього. «Лучше псу муха, як поза уха», — казали, пускаючися на непевне діло. Сміливий ватажок, донський отаман Кіндрат Булавін, який, покладаючися на розпучливе невдоволення московського народу, підняв проти царя червоний прапор бунту, виростав в очах невдоволених українських селян у месника-героя. Ждали, щоб він появився у Гетьманщині і зробив усякому панству кінець. Тому-то не було як Чуйкевичеві оглядатися, чи сонце дуже припікає, чи ні, треба було поспішатися, щоб щасливо вибратись на певнішу дорогу. Цілком певної тоді не було, і ніхто, виїжджаючи з хати, не знав, чи верне до неї. А все ж таки, коли він другої днини, геть уже з полудня, побачив перед собою заїзний двір з ґанком на тесаних стовпах, від котрого холодна тінь спускалася на спалену сонцем землю, і коли почув запах цвітучої липи і гул гамірливих бджіл, не устоявся проти спокуси і поступив туди. Козаки порозкульбачували коней і поклалися горілиць на мураві, любуючися тінистою прохолодою. Чуйкевич сів за столом під липою і казав собі подати зимного пива, Принесла його хазяйка, жінка не стара ще й доволі гарна собою: повновида, рум'яна, зі сміливим поглядом сумно-мрійливих, то знову весело-палких очей. Непевні часи і небезпечний, хоч дохідний, промисел виробили в ній тую сміливість, яка й пробивалася в її рухах і в мові. Пізнавши в гостю знатного козака, присілася на краєчку лавки і почала розмову. Чуйкевич не дуже був щедрий на слова, але й нечемним теж не хотів бути. З розмови довідався, що вона вдовує, що чимало всіляких охотників підлабузнюються до неї, але й одного мужа досить. Тепер вона почуває себе, як перепілка в стерні. Богу подякує, як дітей виведе в люди. «Часи ж які, Матінко свята, які тепер часи!» І почалися зітхання-нарікання, що доброго чоловіка тепер зі свічкою шукай, що життя людське втратило всяку ціну. що зайвий гріш треба перед ближнім, як пес кістку, в землю загрібати та ще дивитися на всі сторони світу, чи не підглядає хто зависливими очима. Коли б не челядь вірна, не сини. що підхоплюються уже, і не сама вона, що й фузію вміє до ока прикласти, то, мабуть, і завтрішньої днини не дожила б. Наскочать, як татари, нароблять бешкету, кровопроливства, костеломства і — поминай, як звали! Вона теж нарікала на царських ратників, що не лиш харчі і пашу, де яка є, забирають, але й людського життя не шанують. Кажуть, що в одному селі дітей у якусь повітку зігнали й підпалили — прокляті! І в словах хазяйки звучав невисловлений жаль до гетьмана, що на таке свавольство дозволяє. — Чекав народ на конець світа, — казала, мрійливо споглядаючи своїми карими очима, — а тут, бач, і цього ратунку нема. Краще хай би світ у безвісті запався, ніж має творитися таке беззаконня. Чуйкевич потішав її, як міг, зсипаючися на милосердя Боже і на розум гетьманський. — Гетьман, — казав, — про людей своїх дбає, а тільки люди не вміють чи не хочуть постояти за ним, як стояли колись за батьком Богданом. Бунтацією та недовольством усяким заколот великий чинять, доливаючи оливи до огня. Ще Чуйкевич свого пива не допив, як від поля надтягнулася ватага, душ кільканадцять, не то козаків, не то селян. Бог вість що таке. Вели сліпого діда-бандуриста. Перед воротами пустили його. — Ано, чи попаде? — гукали. — Казав сліпий, — побачимо! — відповів дід, кийком шукаючи воріт. Ніяк не міг попасти, і ватага реготалася з нього. Аж казяйка взяла діда за руку і провела в двір. — Година тобі щаслива, — дякував її дід, — щоб ти бачила сонце, світ і діти перед собою, щоб була гожа, як вода, весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля. — Недобре ти хазяйці желаєш, діду, — почав хтось із гурту, — бо який хосен землі з того, що вона багата? Пани багацтво деруть, а люди з голоду мруть. Ватага зависливими очима гляділа на козаків у білих сорочках і на старшину, що під липою в холодку попивав пиво. Розтаборилися осторонь на мураві кругом сліпого діда. — Ануте, покажи, що вмієш! Дід бандуру строїв. — Сумної чи веселої вам? — Смутку і так багато на світі, веселої грай! Ой була Парася, Медку напилася І в садку-холодку Спати поклалася. Хазяйка, щоб не слухати непристойної пісні, пустилася в хату. Але її здержали на ходу. — Як же це? Не вгостиш нас, хазяйко? Хазяйка обіцяла дати по чарці. — По обіцянку на скорій клячі поспішайся, — гукнув молодий парубок, зірвався на рівні ноги, заіржав, як кінь, і побіг за хазяйкою по горілку. Дід кінчив пісню, як-то Парасин сват, з кінця Ігнат, припав до пазухи і відганяв мухи. Дід підморгував і підпригував, рухами доповідаючи слова, а слухачі тішилися, не знати, чим більше, піснею чи дідом. Випивши по чарці, розказували всячину — хто кого перебреше. Той парубок, що іржав до горівки, плів небилицю про те, як то він черешню з власного уха їв. Ще дитиною запхав собі до уха кістку черешні. Тягнув батько, тягнула мати, і тітки, й сусідки, і ціла громада, так кістка вилізти не рада. Аж пішов він у похід, ранили його, і без пам'яті цілий місяць пролежав. Будиться, глядить, а над ним черешня шумить і ягоди рум'яні, ніби губи в Парані. Виросла псяюха йому з правого уха. — Ну і що? — А що ж би, ягоди з'їв, а з черешні зробив хлів, свинюшню для таких свиней, як ви! — Ну, це ти вже, небоже, здорово пробрехався, — почав другий, — бо нема такої голови, щоб у ній дереву корінь пустити. Але що сватові сестри моєї покійної зовиці виросла гречка на пиці, то це так. Він сім літ не мився, а на восьмий впився, від неділі до неділі спав і не будився. Аж збудила мила. Боже, твоя сила, ані сіяв, не орав, гречка зародила... На руках, на ногах, навіть на спині, чиста, кажу вам, гречка. Деякі з Чуйкевичевих козаків поприсувалися ближче, щоб слухати небилиць. Розказував їх народ, що не мав уже чим журитися, ні хати, ні жінки, ні дітей, ні пана, гуляй, душе п'яна, від ночі до рана! Сміялися з себе і з цілого світу. Не боялися ні царя, ні Бога, про гетьмана навіть не згадуй. Тільки один мовчки сидів, ніби він зроду сміятися не вміє. Того на решето брали. — Знаєте, що робив Онисим? — питався котрийсь, показуючи на мовчаливого товариша. — Нічого мудрого, але розказуй вашець! — Отож, як грабували ми недавно наше містечко, каже жінка до нього: «А піди-но ти, Онисиме, може, що притащиш; із одежі або з харчів, що б не було, придасться, бо біда вовком свище. Дітиська їсти плачуть, а нема їм що до рота ткнути». Пішов наш Онисим, не було його два дні, а на третій притащив — знаєте що? — дитину! Дівчинку-дволітка, не знати навіть чиє — людське, панське чи, може, жидівське? «Плакало, — казав, — поміж трупами, змилосердився та й забрав». — Свої діти мав, так знаю, що таке дитина, — боронився Онисим. — А в мене нікого нема, — озвався дядько, чорний, як циган, і засвітив очима. — Сам, як палець, тільки помста ходить за мною. — І це дружина, якщо другої Бог не дав. — Як дивлюся на людські достатки, як вони з жінками й дітьми у вигодах живуть, то такий мене жаль за серце стискає, що або їм кінець, або мені. — І чому б то багачам з бідними не поділиться? — Захотів молока від бика. — Попроси в жука меду. — У них і серед зими не випросиш леду. — Багач глухий, коли кажеш: дай, а скажи: на, то вчує. — Багача просити, що глухому пісню співати. — Вмерлого не розбудиш, багача не допросишся, його не проси, а сам бери, що візьмеш, те й твоє. На Чуйкевича поглядали з-під ока. Якийсь сміливий весельчак на череві підповз до нього. — Мабуть, гарне пиво, — почав. — Нічого собі, — відповів Чуйкевич. — Спрібував би, так грошей чортма. Чуйкевич казав і йому дати мірку. Цей випив і, витираючи вуса, похвалив: — Є ще гарні пани на світі! — Лучаються, — відповіли йому, — та мало. Веди мене, поводир, Де дівчата роблять пир, Отам мене поцілують, Пампушками нагодують! Тю! — співав сліпець, але його мало хто слухав. Хто хропів, хто кулакувався з сусідом, деякі в кості грали. Зірвався один. — Пускайте мене, не витримаю довше, Бога нема, чорта нема; є тільки чоловік-звір, ходімте! Насилу посадили його на місце. — Розжалобився, як вовк над поросям, — казали. — Куди підеш, ну, куди ти, недотепо, підеш? Сиди між добрими людьми, де не проженуть. — Це такий, — пояснював Чуйкевичеві весельчак, що йому жінку й дітей перегнали кудись, не знати де. Багато тепер нещасливого народу. — Л ще більше дурного, — завважив Чуйкевич. Той глянув на нього з-під ока: — Ваша милість не тутешні, мабуть. — По чім гадаєш? — Тутешні нашого брата за чоловіка не мають, — а присуваючися ближче, додав: — Чоловікові з очей видно, що в нього на душі. Якби ваша милість у погоню за такими, як отеє ми, пускалися, то не сиділи би під липою, а засілися б десь поза углом. Наш брат свого ворога, як пес нюхом, здалеку чує. Чуйкевич заспокоїв його, казав, що в його дійсно друге діло, і питався, що це за люди і чиї. — Свої та Божі. Невмоготу довше страдати; тікаємо. — Куди? — Куди Бог дасть. У Вільну Слободу, на Запорожжя, на Дон, куди нас ноги понесуть, а очі попровадять, щоб тільки вирватися звідси... В громаді зашуміло. Сварилися. Одні радили не відбігати далеко й дожидатися приходу Булавіна, другим спішно було до нього. Наскучило песяче життя: утеча, скитальство, жах перед погонею. — Ходімте, — казали, — а то нас опісля не приймуть або, як чернь, поженуть перед собою. Сварка до бійки доходила. Люди, зацьковані, легко вибухали гнівом і зганяли його на собі, скакали до очей. Ось-ось і пічнеться кровопролитство і костеломство, як хазяйка казала. Та до того не дійшло. Піднявся цей чорний, як циган, і блиснув грізно очима. Тишина... — Товариші! — почав. — Голото бездомная, сироти безріднії, брати мої біднії! Послухайте правдивого слова. Киньте сварню, до ладу привикайте, до послуху людського. Без послуху і діла нема. Отаман колоту не дозволяє, за бешкет смерть. Походний отаман жадає, щоб ви десятками зібралися, вибираючи собі старшин. Виберіть же й собі отамана. — Циганові отаманом бути! — закричали кругом. — Циганові! Поклонився їм. — Поки гурт не зросте вдесятеро, поведу вас. Але ж вважайте: за непослух смерть! — Хай буде! — відповіли йому. — А тепер прочитаю вам, що Булавін пише. — Витягнув із-за пояса шматок паперу і став читати, ніби кулями в уши сипав: — «Отамани, молодці, дорожні харцизи, вільні усякого стану люди. злодії і розбишаки! Хто захоче з поход-ним отаманом Кондратієм Булавіном погуляти по чистому полю, красно походити, з'їсти і випити смачно, на добрих конях поїздити — то забирайтесь до мене у вертепи самарські!» Перервав, обкидаючи громаду очима. — Всякий ласий на чужі ковбаси, — озвався хтось із гурту. Циган спалахнув: — Котрий це? Винуватець підняв руку вгору: — Я. — Чого? — Бо всякий влесливими словами приманює нашого брата до себе, а опісля — дзуськи! Добре чужими руками жар загрібати. Та ще він і не сказав того, як циганова рука звалила його, ніби пень сокира. Обіллявся кров'ю. — Так кождому буде, хто важиться торочити чортзна-що. Покараного обливали водою, але ніхто не встоював за ним. Циган письмо за пояс назад сховав. Чуйкевич зразу догадався, що це один з агентів, котрих сотнями розсилав Булавін, поширюючи бунтовливі відозви по Україні. «Який народ! Жаль, що на власну руку починають... Віз, котрого колеса обертаються кожде в інший бік». Нараз свист, ніби хтось шилом в ухо кольнув. Циган зірвався перший. — За мною! І ватага хильцем висунулася з подвір'я, тікаючи перед погонею. Остався тільки дід. Ніби байдуже пригравав на бандурі. Гуляй, доню, не бороню, Хоч би до неділі, Та дивися, щоб вернула У сорочці білій... «Розігралося наше море, — говорив до себе Чуйкевич. — Чуда Божого треба, щоб утихомирити його». Знаючи життя панське-старшинське, а також козацьке-молодецьке і приглядаючися до того, що творилося між людьми посадськими й волосними, як вони, відірвавшися від землі і роду, робилися елементом на все спосібним і до всього готовим, він бачив небезпеку, яка грозила Україні, і сильно турбувався нею. Як у хмару, в Батурин в'їздив. Дивився на замок гарний-гарний, та повищерблюваний зубами часу, на вали, що поприсідали, на гармати, в котрих навіть на «віват» добре не стрілиш, — пригадав собі свари й коверзи старшинські, і так важко зробилося йому на серці, що коли б не гадка про Мотрю, то, може б, і собі кинув усе і втікав на Запорожжя. Мотря не пускала... НА УКРАЇНІ ГУЛО На Україні гуло. Віками робилися минути, всякому ясно було, що гніву Божого не минути... З усіх боків надвигалися хмари, нігде не видно було шматочка ясного неба. Куди не глянеш — чорно, де не повернешся — блискавки та громи. Сіркою і згаром заносить. Люди почувають себе, як збентежена тучею отара. Нецікава їм праця на ріллі, не радує їх ні збіжжя буйне, ні скотина гарна, крізь смуток дивляться на світ. Для кого виснажуєш сили, пощо потом землю обливаєш? Завтра як не ворог, так свої, прийдуть і знівечать твоє добро. Навіть діти не були батькам милі. На яку долю вони виростають, який талан судила їм судьба? Дівчат татари поженуть у ясир, хлопців який новий Ярема посадить на палях, останнім москаль пообрізує носи — ось будучина ваша! Змовилися всі сили лихі, щоб поневолити тебе, народе волелюбивий. Любиш ти волю тую більш усього на світі, так любиш, що мордуєш її. Мордуєш роз'єднанням своїм, буйністю степової вдачі, неохотою до всього, що стісняє тебе. Не признаєш влади своєї, так чужа поневолює тебе. Чуєте? Усіми бездорожніми шляхами торохтять залізні вози, навантажені кайданами на тебе. Чуєте? Стружать палі, на які застромлять вас, як мотилів на шпильку! Бачите? Блищать штики, на котрі кидатимуть дітей неповинних ваших і котрими лона матірні розпорюють, щоб не родили нащадків колишньої слави. Ріжтесь, кусайтеся, бийтесь! Гетьман Мазепа, як градобур, дивився на грізнохмаре українське небо і розумом своїм силкувався відвернути тучу. У розум свій не тратив віри. Знав, що нема нікого, щоб бистротою ума і багатством досвіду перевишав його. Але ж він один, а ворогів багато. Навіть союзники, теперішні й майбутні, не бажають добра Україні. Всіх їх жахає її буйна сила, плодючість землі та людської природи, всіх їх приманює до себе гарна Україна, як приваблива коханка. Знасилувати її бажають. Ні одному з них не вірить старий гетьман Мазепа, — цареві Петрові менше всіх. Цей деспот навіть з намірами не окривається своїми. За кого він має Мазепу? За нікчемного самолюба, за служку гнучкошийого чи за продажливого амбітнпка, котрий за нагороду малу і найбільшого злочину не зжахнеться? Цар не вірить доносам на Мазепу, але останнє військо в нього забирає. Недавно з Жовкви відправлено компанійський полк Танського під командуванням польського гетьмана коронного Синяковського, а незабаром цар зажадав знову п'ять тисяч козаків і знову полк, проти Булавіна, щоб приборкати його. З Ганського потіхи Синяковському не буде. Чути, що Ганського полчани гірш татарів лютують у Польщі. Гетьманові таких охотників не треба. Зате 5 тисяч доброго війська він післав під проводом свого небожа Войнаровського, людини найповнішої у світі. Полк проти Булавіна повели Левинець і Кожухівський — теж певні люди. Не пропадуть вони. Крім того, з кінцем червня післав військо на Волинь під Полонне на допомогу Шереметєву, що польських бунтарів громив, а 1300 стародубців у Бихів, що піддавався генералу Баверу. З того, як на долоні, видно, що цар хоче Мазепу без війська лишити, щоб опісля зробити з ним що йому буде завгодно. Плани готові. Виявив їх у Жовкві; а саме — скасувати козацький устрій на Україні, а завести московські порядки... Гарно!.. Але Мазепа на те не піде. Це ж знівечення його великих намірів, зруйновання праці цілого життя. Треба, значиться, лицем повернутися на захід, до Карла й Лещинського. Оба вони люди умні й чесні. Біда, що Лещинського не признає Польща. Тільки частина панів за ним, решта з Сасом тримає. В Польщі домашня війна. З одного боку Сапіга, з другого Вишневецький і Огінський, партизани, заїзди, — потопа. Але ж завдяки тому безладдю гетьман Правобережжя донині держить. Там тепер кілька полків; і неабияких. Тримай з Петром, поможи Сасові на престол вернути, значиться, віддай тії землі, а там і булаву зложи і герцогом стань. Ні, ні, не слід тому бути! В Московщині бунт. Піниться Дон, за Доном підніметься Волга. Добре і зле! Добре, бо Петрові клопіт, а зле, бо цей бунт з Московщини може перекинутись на Україну, Україні ж під тую пору найгрізніше безладдя. Тому й Булавіна приборкати треба, хоч він природжений Україні союзник проти Петра... Хмари, хмари!.. Гетьман, як градобур, глядить на захмарене небо й розумом своїм силується відвернути тучу. Жовкло на деревах листя не тільки від того, що був жовтень на небі, але й тому, що знов будували фортецю, висаджували порохом мури і колегами покривали Київ. Гетьман знову доглядав фортеці, ніби він не гетьман, а дозорець царський. Військами його Другі верховодять, а його діло дивитися, як риють вали, обкладають їх дерниною, валять і мурують, мурують і валять, безнастанно. Та ще треба йому дивитися, як козаки, до шабель привиклі, тягають тачки, риють рови, як кроти, копають землю, як гробокопателі; обдерті, голодні, брудні, аж гидко на них дивитися. А тисячі царського війська залогами на Україні стоять і над народом знущаються. Навіть біля самого гетьмана їх чимало. Гетьман під сторожею салдатів!.. Коли ж воно скінчиться?.. Осінні дощі, — Київ плаче. Дощем, як слізьми, вмиваються вікна пишних Мазепиних церков. Дрімає у вечірніх тінях будинок академії. Мутніє вода в Дніпрі. Ніч. Гетьман нервово ходить від вікна до вікна. Пригадує собі, як тут царя гостив. Від бенкетної салі до входових дверей червоний хідник. По одній стороні царські люди, по другій наші старшини. Відчиняються двері, цар на порозі стає. Голови хиляються додолу. Царева голова знімається вгору. Прощають його, — він мовчки поміж лавами проходить. «Слухай, що Меншиков скаже!» «Так, так, слухай, що Меншиков скаже». На столі свічка горить. За столом Орлик, скрипить гусяче перо, пише. Гетьман з-під ока дивиться на свого молодого писаря. Знає і не знає його. Життя навчило недовірювати людям. По собі знає, який це Сфінкс, душа чоловіка. Невже ж знав Мазепу Дорошенко або Самойлович? Так, може, й Мазепа Орлика не знає. І гетьман іде до своїх мешкальних покоїв. Добуває лист. Цікавий, що в ньому є. Це лист від гарної княгині Дольської. Не любовний, — певно. Лист писаний тайним, числовим письмом, від якого в Орлика ключ. — Чи швидко ти скінчиш? — питається з третього покою гетьман. — Ще є діло. — Поспішаю, милосте ваша. За часок письмо буде готове. — Спішись! — Гетьман сідає за столом і нервово повертає на всі сторони тим таємним листом. Шматок паперу покритий числами, і на тім отеє шматочку, може, й написане рішення цілого його життя. Рішення залежить від того, чи Лещинський піде йому на руку. Якщо Лещинський згодиться на його жадання, а Карло згоду закріпить, вирішиться доля Мазепи. — Чого ж ти так баришся, Пилипе? — Вже йду, милосте ваша, вже йду! Крізь неосвічені покої, як тінь, пересувається Орлик, входить до гетьманового кабінету і на столі перед гетьманом кладе довге письмо. Гетьман перебігає його очима і відсуває набік. — Прочитаю вранці, а тепер ти прочитай мені цей лист. Волох один привіз його від княгині. В шапці було. Наперед знаю, що вона там пише. Лихий її о тую кореспонденцію просить. Волос у неї довгий, та розум короткий. Ще мене колись тая княгиня писульками своїми до згуби доведе. Відпечатай цей лист і прочитай! Генеральний писар приймає від гетьмана письмо і підходить до свічки. Гетьман столовий, вишиваний параваньчик присуває до свічки, щоб видніше було. Орлик розриває печатку, і з листа княгині вилітає другий листок. Орлик глянув і пізнав королівську печатку. Мовчки пробігає цей другий лист очима. — Чого ж ти задивився у цей лист, як кіт у каганець, чому не читаєш? Ти ж і без перекладу звик читати числові листи; до їх у тебе і ключ є, — питає гетьман. — Я і без ключа прочитаю княгинин лист, та це не від княгині і не числовий, а звичайний, — лист від Станіслава. — Від Станіслава? Не може бути! — Може, милосте ваша. Тут і підпис його імені, і його королівська печать. — Дай сюди! Орлик подав лист від Лещинського, і гетьман прочитав його. На обличчю його появився такий жах, якого Орлик ніколи ще не бачив. Гетьман лист на стіл опустив, а сам, як знесилений, повалився у фотель. — Проклята будь, Євина дочко, ти загубиш мене! — і руками очі закрив. Мовчав. Мовчки перед ним стояв Орлик. Різні питання насувалися йому на гадку, але питати не смів. Те, що прочитав у королівському листі, було так несподіване для нього, що жахався промовити слово. Гетьман змовляється зі шведами й поляками, значиться, гадає пірвати з царем. Того здавна бажали собі старшини і народ, того й Орлик хотів. Нарікали на гетьмана, що легковажить загальне бажання. А тепер, коли виявилося, що ні, — Орлик зжахнувся. Могутня стать Петра виринула перед ним у повний ріст. Цар-звір, цар-антихрист! Пригадалися жахливі кари стрільців. 772 людей, замучених в найлютіший спосіб. Колесували, четвертували, саджали на палі, варили і жарили. Цар сам стинав, засукавши рукави по лікті, цілий у крові. І вельмож своїх заставляв те саме робити. Такого знущання історія не тямить. І пригадав собі Орлик ті шибениці незчисленні, котрими приоздоблено Москву, ті костри, що день і ніч горіли, наповнюючи воздух нестерпним для культурного чоловіка смородом вільно жареного людського м'яса, пригадав собі ті тратви з понасилюваними на палі козаками, що плили долі рік, пригадав собі неподібне до правди усмирювання бунту в Астрахані, в Красному і Чорному Ярі, згадав Ромодановського — і мороз пішов йому по спині. Це робив Петро в Росії, котру він все-таки любив, а як же тоді лютував би він на Україні, котрої ненавидить? Орликові почорніло в очах. Гетьман крізь пальці дивився на нього: настрашився козак. Голова то мудра, та відваги мало, мало завзяття. Що ж тепер робити? Довше окривати годі. Орлик прочитав лист і довідався правди, треба признатися. Але як? Гетьман бився з думками. Нараз став дзвонити годинник. Один, два, три... дванадцять! Гетьман рукою очі протер, ніби зі сну збудився. — Північ — година духів. — Дванадцята вночі, — додав Орлик. — Ніколи перед півночею не сплю, — говорив Мазепа, а все ж таки, як дванадцятий удар почую, робиться на душі моторошно. Здається, що ось-ось відчиняться двері і появиться Виговський, Дорошенко, Самійлович, Многогрішний, Сомко і всі вони, їм же ність числа. Появляться і стануть дорікати мені, стануть плювати на мою сиву голову, що я забув про їх муки та кривди, забув про сором України. Орлик вдивився в цей образ, котрий йому гетьман так несподівано поставив перед його очі, і про Петра забув. — Що ти зробив? — спитають мене тіні замучених предків. — Що ти зробив, щоб помстити нас, щоб визволити народ? Матір твою, Україну, колесують, а ти орден св. Андрея почепив на шию і покійно глядиш на її муки!.. — Уважай, Пилипе, — звернувся нараз до Орлика гетьман, — уважай, щоб і тобі так колись у північну годину не явився дух гетьмана Мазепи. Орликові зробилося моторошно. Він був перетомлений і прибитий. Гетьман завважив це і казав йому сідати. Знову мовчанка. Осінній дощ лупотів по кришах, стогнали дерева в саді, десь далеко внизу шумів, ніби сердився, Дніпро. — Збентежився, як бачу, Пилипе. — Моторошно мені, страшно. — З перевтоми. А спочивати нема як. Чекає нас велика робота і відповідальна. — Роботи я не боюся. — Тільки відповідальності — правда? А що ж я тоді маю казати? — Дивуюся, як ваша ясновельможність не вгнуться під отсим тягарем. — Хтось його двигати мусить... Двигни цей камінь, двигни! — тямиш, що казав тоді степовий дід? Дванадцята виб'є година, він на лаву покладе свого сина, за державу, за Петрову державу. А ми?.. Настрашився ти дванадцятої години. Орлик сумно всміхнувся. — Не скриваю, милосте ваша, страшно мені. Тут Петро, а там криваві тіні предків. — Кого ж ти більше боїшся? Живих чи мертвих? — Живі страшні для тіла, а вмерлі для духу, — відповів Орлик. — Так воно, так. Боюся, щоб мій дух колись не тривожив людей. Орлик не знав, що на се відповісти. Перед ним віч-до-віч стояли живий Петро і вмерлий Мазепа... Вибирай! Свічка догорювала й зачинала коптіти. — Віднеси її до моєї спальні, там згасиш і принесеш другу — біля ліжка на столику стоїть. Не можу стерпіти смороду догоряючої свічки... бачив я раз у Москві, як догорював чоловік. Орлик виконав приказ. За хвилину вертав зі спальні з новою свічкою у срібному ліхтарі. Поставив її на стіл і став, як звичайно, коли гетьманові звіти здавав. — Що нового? — спитав Мазепа, ніби забуваючи про лист. — На Дону неспокійно. — Як 1705 року, в Астрахані, коли там убито Ржевського і заведено козацький устрій. — Мабуть, чи не гірше. До Булавіна багато вже станиць пристало над Північним Донцем, понад Хопром і Медведівкою. Навіть у Тамбівській губернії бунтуються селяни, мордують панів і заводять козацький устрій. — То недобре, — сказав гетьман, стягнувши густі брови. — Чому, милосте ваша? — Бо не в пору. Заскоро вибухають ті бунти. Ще не час. Погибне багато народу, і який з того хосен? Дивися, і я теж мушу військо своє проти Булавіна слати, хоч воно мені не на руку. Мушу, а то вороги сказали б цареві, що Мазепа з Булавіном тримає. Цар ще сильний, він погасить пожежу... А. в нас? — І в нас не краще. Багато посполитих до Булавіна втікає, особливо з Полтавщини. От недавно і Чуйкевич казав, що бачив. — Чуйкевич? А що ж він? — Щасливий. Мабуть, гарно з дружиною живе. — Хай їм Бог помагає, — сказав, зітхаючи, Мазепа. Може, аж тепер Любов Федорівна заспокоїться. — Дав би то Бог! — Бог, Бог! Вона чорта слухає, не Бога! — І гетьман увірвав розмову. Орлик зрозумів, що вона йому немила. Хотів іти, але гетьман затримав його. — Стривай ще! А що ж нам з отсим листом робити, як ти гадаєш? — Ваша ясновельможність самі зволять зміркувати, що тут робити треба. — А що ти робив би? Орлик замнявся. — Говори по ширості! — Я відіслав би ті листи цареві, щоб таким чином довести свою непорушну вірність. Гетьман ніби сумно а ніби з докором подивився на свого генерального писаря. Орликові зробилося ніяково. — Це я так зробив би, маючи на гадці не царя, а вашу милість, коли б лист був проти милості вашої і на вашу шкоду. На устах гетьмана вибіг глумливий усміх, але зараз і сховався під вусом. — Прочитай мені ще раз лист від княгині Дольської, — сказав. Орлик вволив його волю. Княгиня писала, що тринітарій, з яким гетьман бачився у її дворі, вертаючи з Жовкви, був у Саксонії, переговорював з королем Станіславом і привіз від нього лист, який вона гетьманові разом зі своїм нинішнім листом посилає. Крім того, король передав проект нової умови з Україною, котрий вона видасть гетьмановому довіреному післанцеві, якщо він від гетьмана прибуде. Та ще просив король Станіслав, щоб гетьман починав діло, заки шведи підійдуть до границь України. Це конче потрібне. Гетьман слухав уважно. Деякі речення казав собі перечитати вдруге, ніби лист виучував напам'ять. — От чого жадає від мене моя кума, княгиня Дольська! Дрібниця, тільки зажмури очі й лети стрімголов у пропасть. Для такої гарної жінки ти повинен це зробити. Відколи Єва Адама спокусила, жінка і спокуса — одно. Та не збився ще з глуздів Мазепа... Спали цей лист, Пилипе. Орлик взяв лист княгині, пішов до коминка і спалив його. Тільки трохи сірого попелу осталось. — Спасибі! — сказав гетьман і задумався. В руках обертав лист від Станіслава. — З розумом борюся, — почав, — чи посилати цей лист цареві, чи ні. Вранці порадимося, а тепер іди в свою квартиру і молися Богу, да «яко же хощеть, устроїть вещ!» Може, твоя молитва догідніша, ніж моя. Ти живеш по-християнськи. Але Бог знає, що як би я не рішився, не для власної користі рішуся, а для вас усіх, для жінок і дітей ваших. Що заприсяг колись, при тім і нині стою. Доброї ночі тобі. Простягаючи на прощання руку, привітно всміхнувся. «Година духів минула, спи спокійно. Ще живий гетьман Мазепа!» Як п'яний, переходив Орлик гетьманські покої. Перед останніми дверима щось чорне висунулося з кута. — Пішов геть! — гукнув Орлик на гетьманського карла. — Снується то, як тінь, і людей лякає!.. Підслухував? Карлик відскочив від нього. — Честь не все ходить з ростом у парі. Пан генеральний писар не подумав, що в малого чоловіка може бути велика честь, і навпаки. Ніколи я не хитався у собі, чи маю панові мому вірно служити, чи ні. — Служба службі не рівна. — А слуга слузі. Один служить, як пан, а другий панує, як слуга. Не в службі річ, а в характері. Можна служити і бути паном, а можна не мати ніякої служби і бути слугою; що кому пан Біг дав. — Чого ж ти хочеш від мене? — Хотів спитати, чи здоровий пан гетьман. — Піди й подивися. — Нині ні. Ви ж казали, що я тінь. Тінь мусить мати світло, а нині світла нема — темрява. Підіжду до завтрішньої днини. Мені ще час, але декому спішно. Низько кланяюся генеральному писареві і бажаю йому спокійної ночі, доброї ночі, тихої ночі! Оревоар! Як тінь, шулькнув у сіни і побіг до своєї кімнатки. «Цей чорт ніби у душі чоловікові читає», — погадав собі Орлик, і йому соромно зробилося перед самим собою. Він же належав до тих, що всіми способами старалися вплинути на гетьмана, щоб він пірвав з Москвою. І ось тепер, коли це має статися, він настрашився свого власного бажання... Кому він служить, гетьманові, цареві чи справі? Яке ж тут тоді може бути хитання? Коли захитався Орлик, то чого від других хотіти?.. Генеральний писар боровся зі своїм розумом. Аж пригадав собі гетьманові слова: «Молися Богу, да яко же хощеть, устроїть вещ». Пішов на свою кватиру, взяв два карбованці грошей і почав роздавати убогим, що лежали на вулиці і по богодільнях Печорського монастиря. ТАЙНА Коли Орлик на другий день уранці увійшов до гетьманового кабінету, гетьман сидів уже за своїм столом. Перед ним стіс паперів і хрест з часткою святого, животворящого древа. Орликові по невиспаній ночі ніби хтось піску в очі насипав, по гетьмані не пізнати було втоми. Нервове напруження, в якому він останніми часами перебував, підбадьорювало його. Здавалося, ніби він відмолод. Орликові прийшла на гадку легенда про д-ра Фавста. Тільки не про дівчину тут річ, а про державу. Georgius Faustus hemitheus Hedelbergensis [13], — пригадав собі Орлик. Лист з печаткою Stanistaw Krol [14], розмова про духів, мандрівка перед світаннями по жебрацьких шатрах, щоб роздати два карбованці на моленіє «да устроіт Господь вещ, яко же хочете, і нинішній гетьман перед хрестом з часткою животворящого древа — все те зливалося в голові молодого генерального писаря в безладний образ, овіяний мрякою містицизму, так сильно небажаного для державного мужа. Замість тверезого, реального погляду на діло відзивалися в душі всілякі містичні питання, смілива активність піддавалася поганому прочуттю. «Можна служити, як пан, і можна не робити ніякої служби і бути слугою. Не в службі діло, а в характері». Орлик пригадав собі розмову з карлом, і йому соромно зробилося, шо і в його душі рабське служальство цареві запустило таке глибоке коріння. Що б не було — служити рідній справі, і тільки їй. «Судно без дна, жизнь без ідеї», — гомоніло глухим гомоном з кутів гетьманського двора. Гетьман дочитав це довге письмо, яке Орлик скомпонував учора. «Гарно», — і поклав свій підпис. — Як же ти спав, Пилипе? — спитався по-товариськи. — Очі в тебе червоні, мабуть, довго не міг заснути. Молодий ще, надто палко приймаєш усе до серця. А воно недобре. В політиці треба руководитись розумом. Привикай до безсонних ночей і — до відповідальності. Мусить же хтось відповідати за всіх. Мазепа не вічний... Сідай! Орлик подякував і сів. Гетьман не раз натякав на те, нібито Орликові прийдеться колись продовжувати його діло, але виразно не сказав ніколи. Він ніби і сам хитався у виборі свого наслідника між Орликом і Войнаровським. Це до якоїсь міри вражало гордощі молодого генерального писаря. Але нині. перебувши ніч на боротьбі з собою, Орлик рішився служити ділу, вірно й непохитно, з булавою чи без неї. Не в службі сила, а в характері. — Досі я, — почав гетьман, вдивляючись у свого канцлера, — досі я не зважився сказати тобі свою велику тайну. Аж учора ти припадкове довідався про неї. Припадок, бачиш, не тільки в приватному, але й у державному життю грає велику ролю. Діло політика предвиджувати припадок і обмежувати його значіння. Так це нелегко. От і я не передбачив учорашнього припадку з листами. Пропало. Тепер ти знаєш, у чому річ. Та не гадай собі, що я затаював свої" наміри перед тобою, не покладаючись на певність твою. Ні. Знаю, що ти неспосібний зробити зо мною те, що колись Юда зробив з Христом. Але боявся я, щоб ти, як людина молода й палка, вражлива й обиддива легко, не виговорився, бесідуючи з московськими або і з нашими всякого чину людьми, і таким способом, не зі злої волі, а з необачності, не погубив себе й мене. Ти знаєш — за гетьмана і генеральний писар відповідає. Але після вчорашнього мені не лишається нічого більше, як повторити те, що я вам колись загально сказав, а саме, що не для приватної користі, а для добра цілої України затіяв я це велике й необхідне діло. Хочу, щоб ви з жінками й дітьми вашими і вітчизна з військом Запорожським не загинули ні під москалем, ні під шведами, а були вольними, як другі державні народи. Коли ж. я роблю це ради яких-небудь моїх приватних примх, то нехай поб'є мене і душею, і тілом Бог у Тройці Святій і Єдиній і безневинно понесені страсті Христовії Кажучи це, поцілував хрест з часткою животворящого древа і, звертаючись до Орлика, говорив дальше: — Я за тебе зовсім певен і надіюся, що як совість твоя, так і повага до себе, чесність та природжена честь шляхоцька не допустять тебе зрадити й продати свого пана та добродія. Одначе ж для більшої певності, щоб у мене і тіні якогось вагання до себе не було, як я тобі заприсягнув, так і ти перед лицем Розп'ятого на животворящому дереві Христа дай мені присягу, що будеш вірним мені і не виявиш тайни нікому. Орлик присягнув і поцілував хрест. Тая присяга, як вітер імлу, розвіяла дорешти всякі сумніви й тіні, що були між гетьманом і його генеральним писарем. Орлик почув себе ще ближчим до свого гетьмана, ніби рідним йому по переконанням. Перше він підозрівав Мазепу, що цей вивірує і прібує його вірність, що грає в закриті карти, а тепер ті карти лежать перед ними на чистому столі, — грати будуть ними проти спільного свого ворога. Орлик зрозумів вагу моменту, пізнав ціну цього переломового факту в своїм життю і в відношенню до великого гетьмана. Щоб дорешти прояснити атмосферу, він сказав: — Присяга вашої вельможності доводить вашу щирість та батьківську дбайливість про свою вітчизну і про нас усіх, але хто вгадає, що призначив Бог? Який кінець поклала його свята воля отсій війні і хто візьме верх? Коли швед візьме верх, то вельможність ваша й усі ми будемо щасливі, а якщо — цар, то й ми всі пропадемо, й нарід занапастимо. Слова ці, хоч так прості, що можна було їх сподіватися від кождого, немило вразили гетьмана. Старець шукав у мужчині в силі віку, яким був 35-літній Орлик, тої сміливості й відважності, якою звичайно визначається мужеський вік, сподівався почути вислів подиву й захоплення, що гетьман для народного добра кидає на вагу своє значіння і маєток, усе, а тим часом стрінувся зі звичайною міщанською чи там хуторянською трусливістю, зі страхом, щоб, не дай Боже, посягаючи по велике, не втратили малого. До того Орлик доторкнувся дуже вразливої струни в душі гетьмана Мазепи, а саме монархічного принципу. Гетьман розумів, що з московським царем може успішно боротися тільки український володар, гетьман з атрибутами монарха, котрий вислухує гадок своїх приближених людей на те, щоб опісля рішення його було прийняте і сповнене безумовно й безкритично. А тут Орлик життєве рішення свого володаря-гетьмана подає в сумнів, цей Орлик, від котрого він має право вимагати куди більше, ніж від усякого другого. Мазепа спалахнув, але, як звичайно, так і тепер, він скоро пригасив свій гнів і відповів більш хитро, ніж гнівливо: — Яйця курку не вчать! Дурень я був би, коли б відступив від царя перше, ніж треба; не відчахнуся я, поки не побачу конечної потреби. Ще в Жовкві доводив я цареві про те, що коли Карло піде на Московську державу, а Станіслав попростує на Україну, так не з нашими потугами, не з нашим обезсиленим військом оборонятися від поляків і шведів. Тому я й просив тоді царя, щоб він на такий припадок дав нам у допомогу хоч десять тисяч війська, так як ми не раз допомагали йому. І знаєш, що мені відповів цар? — Що? — спитав Орлик. — «Не то, що десять тисяч, але й десять чоловіка не можу я тобі дати», — відповів цар. Щолиш тепер зрозумів Орлик причину гетьманового рішення. Україна помагала й помагає цареві, не жалуючи десяток тисяч свого війська, а коли б на неї ворог напав, тоді вона й десятьох московських салдатів не може дожидатися у підмогу. Де ж тут правда, де справедливість? І він затиснув п'ястук. — Гарний союзник, нема що казати! — промовив. — Правда? Отож і бачиш, тоді-то я, почуваючи на собі велику відповідальність за долю нашої безталанної вітчизни, яку я свідомо й добровільно прийняв на себе, рішився післати ксьондза тринітаря, капеляна княгині Дольської до короля Станіслава, щоби з ним нав'язати переговори, і як відповідь дістав від нього цей ото лист. Не дожидати ж нам, як трусливому стаду, поки ворог нападе на нас і стане нищити землю нашу мечем і огнем. Як вільний і незавойований народ повинні ми дбати, щоб нас не розшарпали на шматки. Як ти гадаєш, що важніше: вірність цареві, котрий не додержує нам віри, чи добро вітчизни? — Salus rei publicae ultima ratio est [15], — відповів без вагання Орлик. — І я так гадаю, Пилипе. Мазепа не авантюрист і не примховатий дідусь. Мазепа знає, що робить. Вірте йому. Ще раз кажу тобі, і затям те собі навіки, щоб, як треба буде, свідоцтво перед будучністю дав, що нічого я для власної користі не роблю, а для добра нашого народу й нашої держави, котру я хочу на карті Європи закріпити навіки. Поведеться — гаразд, а ні — так совість моя чиста. Я не зжахнувся перед ніякою небезпекою, заризикував усім, — чуєш? Усім! Тут гетьман підступив до Орлика і руку свою на рамені йому поклав. — Що ж, сину, заспокоївся? Не маєш уже ніяких сумнівів щодо мене? Не боїшся духів?.. Ха-ха-ха! Дуже ти був нещасливий учора. — Тривожила мене непевність. — А тепер? — Тепер я вже знаю, чого дожидаться мені. — А що ж би ти робив, бувши Мазепою? Погадай, моя доля на волоску висить. Доноси за доносами йдуть. Меншиков піді мною риє. Хто може ручити, що цар остаточно якомусь доносові не повірить. Підстави є. Може, тепер, капи я балакаю з тобою, вороги мої компонують якусь нову писульку до Гаврила Івановича Головкіна або до його світлості, колишнього бублейника, а теперішнього князя Меншикова. З огнем грається Мазепа, і хто погасить цей огонь, коли від нього займеться його гетьманська кирея? Багато вірного війська біля мене? Навіть Войнаровського я мусів післати. Царська помста, як дамоклів меч, висить над моєю старою головою, пригадуючи мені долю моїх попередників. Важко бути українським гетьманом, мій сину, ой важко! І тому хотів би я облегчити долю наслідників моїх, — от що! Орлик за ноги свого гетьмана обіймив. — Спасибі за тую турботу милості вашій. Історія не забуде того. Я правди не затаю. — Сподіваюся. А тепер сідай при моїм столі і пиши моїм пером лист до царя і до Головкіна такого змісту. Тут гетьман навчив свого писаря, як компонувати ці листи. А коли Орлик, написавши їх, прочитав гетьманові, цей поклав свій підпис і сказав: — Тепер вложимо туди лист від Станіслава. У моєї матері є вірний чоловік, ще й трохи нам з рідні; через його вона обіцяла післати ці листи до Войнаровського, а він їх доручить цареві і графу Гаврилові Головкіну... Да будет воля твоя святая. — І да приідет царствіє твоє, — доповів Орлик. НА ХУТОРІ По вінчанню і по бучному весіллю, на котре гетьман вирядив своїх заступників і прислав багаті дарунки, Мотря з Чуйкевичем замешкали на тихому хуторі в одному з Кочубеєвих маєтків. До Ковалівки їхати було задалеко. Гетьман кождої хвилини міг покликати свого канцеляриста в Батурин або й до Києва, бо діла у військових канцеляріях було більше, ніж канцеляристів, та ще таких досвідчених і вправних, як молодий Чуйкевич. Чуйкевич хоч як раював, доскочивши свого щастя, а все ж таки почував докори совісті, що занедбує діло. Там, може, рішається доля твоєї вітчизни, а ти устроїв собі ідилю. Там Арес пише мечем криваві рядки великої поеми, а ти тут читаєш погідні буколики. Кождий ранок вітав його отсим докором і кождої ночі, проходжуючися з Мотрею в огороді, він тривожно дивився на небо, чи не побачить кривавої луни. Пожежі часто лучалися влітку, з помсти або від неуваги, але тепер кождий огонь нагадував тую велику пожежу, яка зайнялась перед вісьмома роками і якої годі було вгасити. Правду кажучи, на Україні здавна горіло. Люди родилися і мерли серед війни, не знаючи, що таке справжній мир, А все ж таки за Мазепи привикли вони дещо до ладу й дожидалися спокійніших і кращих часів. Здавалося, що гетьман, упорядкувавши руїну, построїть на її згарищах нову й сильну державу. Аж нараз ті добрі сподівання тратили певну підставу. Свої війська виходили з краю, а на їх місце приходили московські. Від заходу війна зі шведом і поляками, зі сходу бунти й повстання, з півночі Москва, від полудня татари, всередині росте невдоволення проти панів і дуків, незгода голову підносить. Важка журба за будучину рідної землі захмарювала щастя молодого подружжя. — Як ти гадаєш. Метре, — питав Чуйкевич своєї дружини, — скоро поїдемо ми в Ковалівку і заживемо спокійно чи, може, й не діждемося нашого тихого щастя? — Якщо маю тобі правду сказати, — відповіла Мотря, — то я на те не маю надії. Чомусь мені здається, що нас ще не одно таке чекає, чого ані розумом не збагнеш, ні серцем не прочуєш. — І не страшно тобі? — Ні раз. Для мене страшна тишина перед бурею, а не сама буря. Такої тишини, як ось тепер, я витримати не можу; пригнічує мене. Краще хай громи б'ють, хай блискавки осліплюють очі, хай вітри торощать дерева старі, — що марне і гниле, хай гине, ради нового і здорового. — Ти все така, як колись була, Мотре. Не змінило тебе подружжя зі мною. — Ніщо мене не відмінить, Іване. — А все ж таки був час, коли ти інакше виглядала. — Гадаєш, у Бахмачі?.. Так... Не окриваюся... Зі мною діялося тоді щось таке, чого і сказати не вмію. — Ти була задивлена в нього і захоплена його появою. — А ти б то ні? — Так, Мотре. Гетьман мав і має наді мною велику силу. Я щире відданий йому. — Чого ж тоді тривожиться, Іване? Твоє завдання — вірно й чесно сповняти свою службу. А інше, як Бог дасть. Їх розмову перервав Мотрин паж, котрий прибіг до городу, сповіщаючи, що приїхали гості. — Хто ж такий? — Якийсь старшина, котрого імені не затямив, і гетьманова сестрінка, панна Мар'яна. Їх вітає Марія Федорівна. Молоді господарі побігли в двір. — Подумай, панна Мар'яна, який несподіваний гість! — говорила до Чуйкевича Мотря. Панна Мар'яна, донька гетьманової сестри від другого її чоловіка, перебувала в Києві, доглядаючи своєї хорої бабки ігумені Мазепиної, гетьманової мами. Тепер їхала вона трохи на село, щоб відпочити на свіжому повітрю, і поступила на ніч на хутір молодих Чуйкевичів, котрих знала з Батурина. Була це панночка не перших літ, але незвичайної вроди, з гарною товариською огладою, образована й умна. Войнаровського перва сестра, гетьманова сестрінка і гетьманової мами улюблена внучка, вона багато дечого знала, чого другим не доводилося чути, і розмова з нею не кінчилася на питаннях про погоду, про прислугу і про ціни на вбрання та на косметичні масті й смаровила, з нею любо було провести на розмові не лиш короткий літний вечір, але й хоч би цілу нічку. З панною Мар'яною їхав, як товариш і опікун у дорозі, пан Згура, родом грек, чоловік теж дуже бувалий, меткий і хитрий, Мазепин близький дорадник, про котрого ніхто ніколи не міг знати, де він буває, усе в роз'їздах по гетьмановим секретним ділам. Мужчина дуже гарний собою, котрому, подібно, як і гетьманові, годі було літа вгадати, виглядав молодше, ніж справді був, і знайомі не раз доповідали собі жартом, що, мабуть, оба вони одному чортові запродалися, і він їм ліки проти старості зі своєї пекельної аптеки приносить. Пан Згура почував у собі любовний афект до панни Мар'яни, котра жартувала собі, що це не афект, а дефект, і аморів дядькового дорадника не приймала поважно до серця, тільки приговорами та відговорами збувала його. Пан Згура, щоб прихилити до себе панну Мар'яну, вдавав великого героя, розповідаючи, нібито мимоходом, про свої усякі лицарські вчинки, яких не повстидалися б були Ахіль, Гектор і Патрокль, про менших героїв і не згадуючи. Панна Мар'яна, разом з господарями і тіткою Марією поважно слухала тих фантастичних оповідань, а потім так само поважно питалася: «Слухайте, Згура! Чи всі греки так здорово брешуть?» Пан Згура робив сумну міну і звертався до молодої хазяйки: — Мотре Василівна, скажіть мені, будь ласка, чи у всіх українок такі гострі язики? — Спитайтеся панни Мар'яни, — радила йому Мотря. А тоді панна Мар'яна, нібито нишком, казала до Марії Федорівни: — Правда, тітусю, яка смішна фігура отсей пан Згура. Пан Згура не обиджався, бо він любив гетьманову сестрінку і не тратив надії, що завдяки протекції його ясновельможності таки колись доскочить свого щастя. А його одинокою мрією було споріднитися з гетьманом. Невеличке і досить достроєне до себе товариство, хоч про політику не балакало багато, чуло, що їх погляди не відбігають далеко від себе. Всі вони дивилися на гетьмана, як на своє божество, вірили в його розум і в досвід, а ненавиділи царя-антихриста, котрого жорстокі кари й необчислені вчинки викликували в них прямо омерзіння. — Їду я раз, — розказував пан Згура, — попиваючи мід за доброю, хоч нашвидку зготовленою вечерею, — їду я з двома тільки козаками, коли дивлюся, так, може, кроків двісті-триста переді мною, з-поза могили в степу виступає валка людей. Зразу гадав, чумаки їдуть, пізніше подумав, чи не татари ясир женуть, аж під'їхавши на кид стріли, бачз — відділ узброєних ратників веде скутих невольників, душ, може, двісті-триста. — Чи не забагато, пане Згура? — перервала панна Мар'яна. — Як вас шаную, панно Мар'яно, менше сотні їх не було, а ратників дванадцять. — Як дванадцять розбійників. — Ви зволили вгадати, панно Мар'яно, як дванадцять розбійників. Що ж мені тут робити? Тікати — почуття шляхоцького гонору не позволяє, минати не можна, бо вже побачили мене, значиться, треба йти на перебій, треба їх кликом розбивати. — Як то клином? — питалася панна Мар'яна. — Постривайте, ось як. Я напереді, як вістря, мої козаки за мною, так що голови їх коней доторкалися боків мого знаменитого верхівця... — Розінанте? — Ні, Чорнозора — так звався мій кінь. У лівій руці спис, у правій шаблюка... — А поводи? — Які ж бо ви, панно Мар'яно! Поводи в зубах, отак-о. Тут пан Згура у ліву руку вхопив вилки, в праву ніж, окраєць обруса в зуби, нагнувся понад стіл, як їздець на коні до атаки, підняв брови, витріщив очі, насторошив вуса, вишкірив зуби і зробився такий смішний і страшний, що жінки аж закричали. — Таким отеє клином, — розказував дальше, — як громом з ясного неба, вдарили ми на отсих ратників, котрі висунулися були наперед, лишаючи своїх невольників, як стадо баранів геть за собою... — І що? — спитали всі три жінки нараз. — І що ж би! Ні один живим не остався. Хто від списів, хто від мечів, усі на боєвищу лягли, порубані й посічені, як м'ясо на стільниці. — А невольники? — Це, бачите, не були невольники, лиш рекрути, котрих ратники для царя свіжо набрали, з головами наголо вибритими і зі зв'язаними руками. Так тепер, бачите, до московського війська солдатів набирають. А доставивши їх до казарми, кождому десятому без розбору і без вини дванадцять київ відчислюють, щоб знали, що таке дисципліна. Тоді замикають їх на хліб і воду і щолиш по такім привітанню зачинають муштри вчити. Що я з ними зробив? — питаєте. Річ проста. Відпровадив їх до границі, вліпив кождому по три киї і наказав, щоб більш на Україну не навідувалися, бо тут б'ють. — Їх сто, а вас трьох, і дали себе пороти? — Панно Мар'яно, — жалувався пан Згура, — їй-Богу, інквізитор ви якийсь, а не панночка субтельна, ніякої віри в нашу шляхетну правдомовність не маєте, ніби я коли брехав. Як я Згура, їй же Богу, не брешу. — А скажіть, будь ласка, що таке Згура? — спитала нараз, роблячи невинну міну, панна Мар'яна. — Згура? Це, бачите, ми колись звалися Діоскур, а з того зробили Згура, отак як на фельдмаршала кажуть наші козаки фершал. — А може, ви не Діоскур, а Діомед? — завважила панночка, але пан Згура, замість відповісти, потягнув тільки півлітри меду і так страшно блиснув своїми жовтуватими білками, що жінки долонями позакривали очі: — Буде вже, пане Згура, буде! — Буде вже, нащадку Діоскура, бо на нас терпне шкура, — жартувала панна Мар'яна. А по хвилині спитала: — А шведських офіцерів бачили? — Чи раз. І в боях, і в полоні. — То ви вже і в шведському полоні були? — Не я в них, а вони в нас. Нічого собі хлопці. Бувають і гарні поміж, ними, тільки багато старих. Біляві, лучаються і руді, хоробрі і досвідчені в боях, а все-таки нашому братові не рівня. — Хвали мене, ротику, бо розідру тебе. — Це не похвала, а честь, кому честь, У нас, як лучиться хоробрий, то вже такий, що і в світі рівного не знайти. — Особливо на писок... Так вони балакали і жартували до пізньої ночі, аж Марія Федорівна пригадала, що пора їм спати. Двір на хуторі молодих Чуйкевичів був невеличкий. Всього три світлички, одна боківка і крило, для кухні і для прислуги. — Не будемо нашим паням місця забирати, — почав дякувати за вечерю Згура. Але панна Мар'яна зараз-таки пришпилила його: — Пардон, мосіє Згура, котра тут ваша паня? — Всі три, а я їх вірний слуга і підніжок, — відрубав Згура, не даючи себе збити з пантелику. — І якраз тому не хочу я забирати місце паням у дворі. Підемо собі з Чуйкевичем у повітку, на сіно. На сіні добре спиться. Пішли. Розтаборившися у гарно глиною вимащеній повітці, пан Згура почав: — Прикро мені, пане-товаришу, починати, але мушу, з прихильності до вас і з вірності для нашого регіментаря, вельмишановного Івана Степановича. — Що ж таке? Кажіть! — Перше заспокійте мене, що не погніваєтесь на мене. — Впевняю вас. — Так слухайте тоді. Він присів біля Чуйкевича і, пикаючи люльку, став розказувати про Кочубеїв, котрі ще й тепер, коли Чуйкевичі побралися, не перестають ворогувати проти гетьмана. — Чого ж хоче теща моя?! — аж скрикнув, зриваючися, Чуйкевич. — Булави, — відповів Згура. — Булави захотілося Кочубеїсі. — Можлива річ? Гетьман мого тестя своїм заступником у Батурині лишає, між ними гарні стосунки. — На око гарні, а на ділі погані, вірте мені. Я тому нарочно й заїхав до вас, щоб порадитися й зарадити лиху. Ви ж зять Любові Федорівни, вона вам сприяє, робіть що, а то вийде біда. Вони доноси шлють. — Доноси? — І Чуйкевич вхопився за голову руками. — Мій тесть і теща донощики на свого гетьмана й добродія! Він зірвався з лежанки і нервово став ходити по току повітки. Душно йому було. Воздуху грудям бракувало. Відчинив двері. Побачив перед собою двір у вінку старезних лип, з бузьковим гніздом на високій, мохом порослій криші. Тільки в одному вікні світилося. Чуйкевич глянув і побачив Мотрю. Сиділа біля дзеркала і розплітала своє довге волосся, як русалка. Дивна така і гарна, ніби далека, а так серцю близька, його люба дружина. «Своєї долі навіть гетьманськими кіньми не об'їдеш», — пригадав собі. І тепер тая Мотря його, а її батьки донощики на гетьмана. — Пане Згура! — крикнув, приступаючи до гостя. — Ви жартуєте собі, гадаєте настрашити мене, це неможлива річ. — Неможлива, але правдива. — Докази, пане Згура, докази! — настоював Чуйкевич. — Єсть їх більше, ніж треба, пане-товаришу. — Будь ласка, які? — Перше заспокійся, шановний Іване Васильовичу, а тоді і почуєш. Не жінки ми й не діти, а мужчини. Гетьман сприяє тобі і твоїй дружині, він і тестеві твойому не бажає лиха. — Знаю. — Тому-то, бачиш, і нема потреби тривожитися, щоб тільки на будуче Любов Федорівна понехала свої інтриги. Цар довіряє гетьманові, доносам послуху не дає, а донощиків видає йому на покарання. Боюся, щоб таке з Кочубеєм не сталось. А раз їх цар гетьманові видасть, так гетьман і покарати мусить. — Але докази, пане Згура, докази, що Кочубеї доносять! — настоював Чуйкевич, котрий ніяк заспокоїтися не міг. На днях, — почав Згура, — через Батурин проходили черці Сівського Спаського монастиря, що поверталися з Києва із прощі, і сіли спочивати на лавці біля шинку на майдані за земляним окопом, — знаєш де? — Знаю, що ж дальше? — Хтось доповів їм, що наказний гетьман Кочубей дуже щедрий для прочан, і черці пішли в церкву на вечірню, бо це під неділю було, думаючи стрінути там когось із Кочубеїв. — І що? — І стрінули Любов Федорівну, як вона виходила з вечірні. Привітала їх ввічливо і до свойого двора заночувати попрохала. У неділю вони пообідали в Кочубеїв. По обіді Кочубей ляг своїм звичаєм відпочивати, а ченці гуляли в ліску, що біля Кочубеєвого двора. Під вечір їх покликано в двір, щедро обдаровано, а коли вони хотіли прощатися, попрошено, щоб осталися до завтра. В понеділок ченці відстояли разом з Кочубеями заутреню і службу, а тоді одного з них на ім'я Никанор попрошено в садок. — Ваша милість розказуєте так основне, що в мене терпеливості не хватає, — перебив Чуйкевич. — Роблю це нарочно, щоб ти знав, що не видумую, а переповідаю правду. Отож, у садку був намет, а в ньому образ Пресвятої Богородиці в чорних рамах. — І що? Що? — добивався Чуйкевич. — «Хочемо, — сказав твій тесть до черця Никанора, — говорити з тобою секретно. Чи не рознесеш?» — Чернець перехрестився до образу і запевнив, що нікому словечка не скаже. Тоді Кочубеї стали лаяти Мазепу як великого грішника і як людину непевну й віроломну. Саме тоді покликано Кочубея до чолобитників, котрі прийшли до нього як до наказного гетьмана. Кочубей вийшов, а Кочубеїха дальше гуляла з ченцем і дальше розказувала йому всячину про гетьмана. Як вернув Кочубей з послухання, покликав Никанора до господи, обдарував окремо і просив, щоб до нього приїхав сам архімандрит, бо він має до нього важне діло. Чуйкевич вислухав і заспокоївся. — Пане Згура, — промовив. — Я тут ще доносу не бачу. — В тім то й діло, що ми не знаємо, чи був уже в Кочубеїв архімандрит, чи ні, чи, значиться, донос післано, чи ні. Але й того досить, що Качубеї Никанорові сказали. Правда, досить! — Отже, й бачиш. Тепер треба нам подумати, як би то до дальшого не допустити, бо гетьманові доноси дуже не на руку. Як кажу, цар донощикам поки що не вірив, але яка запорука, що він так само й до доносу Кочубеїв поставиться. Це ж не хто-будь, а Кочубей, стольник його величества. — Так що ж тоді, на вашу гадку, нам робити? — Їхати в Батурин. тобі або твоїй дружині, і вговорити тестя й тещу, щоб вони лишили це небезпечне діло, котре їм може дуже багато лиха спричинити, їм або гетьманові, а може, і їм, і йому. Тепер війна. Не до інтриг пора. Згура говорив дуже поважно. Це не був той самий пан, що всілякими неправдоподібними оповіданнями розвеселяв панну Мар'яну, а була це людина поважна, довірений гетьманський, котрий затривожився новими коверзами Кочубеїв. — Спасибі вашій милості, — дякував йому Чуйкевич, — подумаємо з Мотрею Василівною над тим, що ти нам зволив сказати, і зробимо все, що лиш у наших силах буде, хоч ще раз кажу тобі, воно таке жахливе й не подібне до правди, що вірити не хочу. — Вір або ні — це вже не моє діло. Але незабаром впевнишся, що Згура не брехав. Сказавши це, він приляг до подушки і захропів, так грізно, ніби тим храпанням хотів ворогів своїх відстрашити ввд себе. То свистав, то. булькотів, як джерело підземне, то іржав, як його знаменитий Чорнозор. Чуйкевич ніяк не міг заснути. Його тесть і теща донощики! Чи можна було чогось гіршого сподіватися? Не допустити дальшого лиха, здержати Мотриних батьків перед злочином, хоч би вони його і Мотрю за те і видідичили, прокляли, прогнали від себе! Не допустити... З жалем і тривогою дивився у вікно, в котрім перед годинкою бачив свою Мотрю. «Мотре, чи прочуваєш ти наше нове горе?» Світало. Ранком панна Мар'яна і пан Згура від'їхали, наказуючи Мотрі, щоб вона довго не засиджувалася в своїм тихім, але Богом і людьми забутім гнізді. Як опаде листя з дерев і відлетять співучі пташки, тут навіть молодому подружжю вижити буде важко, — скука. — Приїзди, Мотренько, на осінь у Батурин. Будемо розважати себе. По виїзді гостей Чуйкевич виявив своїй дружині тайну. Зжахнулася. Зразу не хотіла й чути про те, щоб уговорювати батьків. Відректися від їх багатств, вони руки палять, жити з тої невеличкої платні, яку Чуйкевич як канцелярист бере, але жити чесно, не почуваючи на совісті гріха. Насилу вговорив Чуйкевич свою палку дружину, щоб вона їхала в Батурин, бо тут ходить о ратовання не одних тільки Кочубеїв, але й гетьмана, а може, і загальної справи. Накинула на своє звичайне вбрання довгий, сірий літник і сіла в коляску. Чуйкевич на коні відпровадив її до половини дороги, побажав доброго успіху і з тяжким серцем вернувся на хутір. ЗАПІЗНО... Був кінець серпня. Бузьки відлетіли до теплих країв, листя на деревах жовкло, небо хмарилося й затяглеся на сльоту. Наказний гетьман Василь Леонтійович Кочубей ходив по садку, що ріс біля його городського двора в Батурині, і мовив свою передсонну молитву. Любов Федорівна сиділа на ґанку, дожидаючи, коли він її скінчить. Як почула «амінь», зійшла по східцях на стежку і підступила до нього. — Мабуть, чи не засльотиться, — сказала. Кочубей глянув на небо: — І мені так воно, Любонько, здається. — Коли б сльота та не спинила наших гостей. — Ти про ченців? — А про кого ж би. — Неважно. Тиждень скорше, тиждень пізніше — все одно. А як і зовсім не приїдуть, то також, обійдеться. — Що ти кажеш, Василю? — зжахнулася Любов Федорівна, — Не будемо спинятися в половині дороги. Не осоромимо себе. Почали, так і кінчати треба. — В тім-то й лихо, що ми його почали. Недобре мені серце віщує. — Говориш, як перед вінчанням відданниця. Коли ж краще, як не тепер? Подумай. Гетьмана нема. Він у Києві. Будує тую фортецю. Бог зна, коли йому цар дозволить припинити роботу. Може, аж тоді, як скінчить. У твоїх руках булава. Якщо донос дійде до царського уха, так цар булави від тебе не відніме, щоб її у якісь другі, непевні руки ткнути. Гетьманом станеш, не наказним, з ласки Мазепи, і на той тільки час, а справжнім, і з волі його величества. Ішли стежкою, що вела від ґанку до бічних воріт. В'їздила ними служба, чолобитники і гості, котрі не хотіли, щоб про їх приїзд всякому було відомо. Вже і собак з ланцюгів челядь поспускала. Прибігали до своїх хазяїв і ластилися біля ніг. Кочубей гладив їх, Кочубеїха відганяла, щоб не подерли шовкової спідниці. «Підеш геть, кунделю мерзотний!» — гукала на них. Собаки, побравши хвости під себе, розбігалися по великому дворі. Кочубеї з-під воріт завернули назад до ґанку. Пожовкле листя шелестіло під їх сап'яйцевими чобітьми. Кочубеїха почала знову. — І доказів кращих, як тепер, годі собі бажати. Не викрутиться старий лис. Аж тепер зловимо його в залізо. Проволікати діла не можна, бо як він злигається зі Станіславом і перейде до нього, то вже буде запізно. — І тоді булава не втече. Цар побачить, що я правду йому доносив, і нагородить мене. — Нагородить, але яка тая булава буде? Ану ж Мазепа, получившися з Карпом і Станіславом, погромить царя і загорне цілу Україну, що тоді буде варта твоя булава і що станеться взагалі з твоїми маєтками і з нами усіма? Кочубей побачив, що він дійсно попався у таке становище, з якого іншого виходу нема, як тільки до царя. Нараз заторохтів віз. «Може, вони?» — і Кочубеї повернулися до воріт. Віз перед воротами спинився. Вилізли черці. Кочубей впровадив їх у двір і відвів їм окремі світлиці. — А де ж архімандрит? — питався отця Никанора. — Нездужає. Пересилає просфори для Вашої вельможності і просить балакати зі мною, якби це він у своїй власній особі приїхав. — Гаразд. Розгостіться, будь ласка, а за хвилину зайдіть до моєї світлиці. Ченці обмилися, очистили з пороху чоботи і ряси, розчесали довгі бороди і намастили волосся. Увійшла довірена служанка наказної гетьманші й попрохала отця Никанора до спальні Кочубея. — Будь ласка, — казала, — проходячи крізь покої, замикати за собою двері. Так його милість Василь Леонтійович велів. Отець Никанор пройшов три покої, замикаючи за собою важкі, старосвітські, скрипливі двері защіпками, аж зупинився перед спальнею Кочубея, котрої двері були завішені килимом. Звідтіля вийшов Кочубей зі свічкою в руці. Поставив свічку на стіл і попросив отця Никанора сідати. — Здорожений, — казав, — спічни собі. Сам пройшов усі покої кругом, запевнюючися, чи в них нікого нема. Вертаючи, замикав наглухо двері. — На важне й важке діло покликав я тебе, — почав. — З першої розмови нашої знаєш, яке воно. Велика небезпека грозить вірі нашій святій і всім нам, що не хочемо покинути її. Не дай Бог, щоб Україна повернулася під короля. На смерть замучать нас уніяти і ксьондзи католицькі, остання нам виб'є година. Отець Никанор встав, перехрестився до ікони, і, підносячи очі вгору, благав Всевишнього, щоб не допустив до того. — Бога взивай, а руки прикладай! — говорив Кочубей. — На те я і покликав тебе, щоб ти, як вірний слуга Христовий, поміг церкві нашій святій. Та заки я розкрию перед тобою всю глибінь отсього богупротивного починання, хочу знати, чи доховаєш віри мені і чи не зрадиш тайни. — Нехай мені Господь відніме мову, нехай мені усхне в роті язик, коли я зайве слово скажу. В цей мент відхилився килим, і появилася Любов Федорівна з образом Розп'яття на деревляній дошці. — Як Бог пострадав за нас, грішних, на хрестному древі, так і нам треба вмерти за віру нашу святу і за нашого православного царя. Присягни, чесний отче Никаноре. Чернець проголосив присягу, і всі троє поцілували образ святий, обіцяючи у великому секреті ховати те, що буде сказано поміж ними. Тоді Кочубей виголосив: — Гетьман Іван Степанович Мазепа хоче зрадити великому государеві, православному цареві, батюшці нашому, і ухилитися до поляків, щоб Московському царству вчинити шкоду і віддати Україну на нові знущання панів і ксьондзів польських та уніятських. Маєш тут докази, списані на папері, а тут тобі гроші на підводи і на всякі другі витрати, переночуй, а завтра скоро світ вертай у монастир, бери благословення архімандрита свого і поспішай з тим словом у Москву. Отець Никанор ще раз перехрестився тричі, ще раз поцілував образ, який піднесла йому Кочубеїха, і з запалом в очах впевняв наказного гетьмана, що він муки та смерть потерпіти готовий для спасення душі своєї, для церкви святої православної та за православного царя. Кочубей випровадив ченця до його світлиці, Кочубеїха стояла задумана, притуляючи образ Розп'яття до свого повного лона. Думки її вірлом бистрокрилим високо попід хмари неслися. Нараз у третій покій, крізь двері, котрими її чоловік пропустив Никанора, увійшла Мотря. Любов Федорівна глянула, стрепенулася і образ на землю опустила. Впав, і стара струпішіла дошка розкололася на дрібні тріски. Порохно обсипало шовкову юбку Кочубеїхи. Присіла, позбирала тріски і побігла з ними в свої покої. Кочубей теж сильно здивувався, побачивши доньку, котра так несподівано, і то вночі, приїхала до нього. «Чи не посварилася з чоловіком і не втікла до батька, як колись від батька до гетьмана втікала?» — погадав собі. Але Мотря заспокоїла його. — Іван казав поздоровити вас, тату. — Як же він? — Дякувати Богові, здоровий. Збирається вертати до служби. — Чому ж тоді не заждала й не приїхали вдвійку? — У мене важне діло, тату, до вас і до мами; важне і пильне. Перевела дух. — Це отець Никанор? — спитала нараз. Кочубей зробив великі очі. — Ти звідки знаєш? Мотря скинула літник. — Перейдім до другої світлиці. Перейшли. Тут посідали в кутку. — Тату, — почала Мотря. — Люди більше знають, ніж нам здається. Знають не тільки, хто таке отсгй чернець Никанор, але й за чим він до вас приїжджає. — Невже ж? — і Кочубей зжахнувся. Він не тільки любив свою доньку, але й довіряв її. — Знають, тату, і тому-то я так нагло й приїхала до вас. Не відтручуйте мене від себе, вислухайте доньку свою рідну, котра вашого щастя бажає. Батеньку мій, покиньте ви це діло! Відправте отця Никанора, обдарувавши його і монастир. Дайте йому з мого приданого скільки ваша воля, хоч би й усе, тільки не спокушайтеся на діло, котрим можете осоромити себе і нас, котрим можете пошкодити Україні, — батьку мій рідний! Вона говорила крізь сльози, припадаючи до його ніг і обіймаючи батька за коліна. Кочубей оторопів. Насилу він послухав підмов своєї жінки і нерадо рішився на небезпечний крок. Але рішившися, сказав собі, що вороття немає. Нараз являється Мотря і бентежить його. Відкликається до його розуму і серця. Хоч горда така, плаче перед ним, як дитина. Не робить же того ради Мазепи, котрого вже забула, котрому на листи не хотіла відповідати. Вона ж Чуйкевичева дружина, а Мотря нечесною не буде. Мабуть, має якусь другу причину... Чи не тривожить її погане прочуття? Кочубей боявся прочуття. Він почував себе зломаним і прибитим і, як звичайно, так і тепер, захитався в душі. Чи не піти за радою Мотрі? Ще час, ще до царя не дійшов його донос, а Мазепа, хоч і довідається, так простить, як не раз прощав йому і другим. І в його душі ворушилося прикре почуття зради свого старого товариша і колишнього однодумця та співробітника не одного політичного задуму. До того ще й погане прочуття не давало йому спокою, відтручувало від жінки і наближало до доньки. Але якраз у цей мент зі свічкою в руці появилася на порозі світлиці Любов Федорівна, а побачивши доньку біля батькових ніг, крикнула: — Мотре! Мотря встала і підійшла звітатися з мамою. — Яке лихо пригнало тебе під ніч? — спитала Любов Федорівна. Нерадо побачила доньку під одною стріхою з отцем Никанором, саме тоді, коли рішалося так важне для неї діло. — Не лихо, а велика тривога пригнала мене до вас. — Тривога? — Батько знає яка. Любов Федорівна глянула на мужа. Цей сидів, як без ума, закривши очі руками. Не відзивався. — Василь Леонтійович! — гукнула на нього Кочубеїха. Мовчав... — Позакладало тобі! — повторила злісно. Ані слова... Любов Федорівна поставила свічник на стіл і сіла. В світлиці запанувала прикра мовчанка. Чути було, як Любов Федорівна віддихала скоро й нерівно. В грудях її клекотіло, ніби варилася злість. Нараз Мотря повалилася перед нею на долівку: — Мамо! Хрестом святим лежу і благаю, покинь цей задум поганий! Любов Федорівна встала й хотіла йти геть. Мотря вхопила її за коліна. — Не пущу тебе, мамо, поки не заспокоїш мене, поки не обіцяєш понехати зраду. — Зраду! — крикнула на всю хату Кочубеїха. — І це слово сміє вимовити донька до мами, котра їй простила давні гріхи і не відтрутила від себе?! Відняла руки Мотрі від своїх колін. — Встань! Не роби з батьківської хати театру. Бачу, що ти, хоч одружилася, та не відмінилася. Мішаєшся не до свого діла, Чуйкевича пильнуй, от що! — Муж мужем, а батько батьком, мамо. Не хочу, щоб на батькову голову погана слава впала. Від берега пропасті відтягнути його бажаю. Кочубеїха згірдливо глянула на доньку. — Ангеле хранителю, ти! — зашипіла. — Краще власної слави пильнувала б була, щоб сорому не наводити на нашу чесну хату. Батькові твому дружина я, не хто другий, я порадниця його: я! я! Любов Федорівна розходилася. Кочубей встав, боячись, щоб до великого не дійшло. Взяв жінку за руку: — Любонько, лиши. Бачиш, Мотря не зі злого серця. Почула від людей про наші починання і приїхала, щоб відрадити нам. Може, і її правда. Любов Федорівна від доньки повернулася до мужа. З затисненими кулаками наступала на нього. — Віхоть з лівого чобота, — кричала, — ганчірка, помело! Дітей тобі в запічку колисати, на хліб палити в печі, не булаву носить! Кочубей відступався під стіну. Змалів, згорбився, виглядав, як руїна. Мотря вхопила маму за руку. — Не зневажайте батька при доньці. Пошануйте його волос сивий. — Скора ти сивий волос шанувати, знаю, — відрубала Любов Федорівна. — Біжи до нього, біжи з язиком до гетьмана, на батька-маму донеси, що личину з грішника старого здіймити хочуть, щоб не зводив людей. Їдь до Києва, їдь! Але Мотрі материні злобні вигуки не чіпалися. Відлітали від неї, як від стіни горох. Про себе не дбала, одно було в неї на тямці — рятувати батька від згуби. За тую ціну готова була до всякої жертви. Хай мати зневажає її кривдить, прожене, щоб тільки Никанор з доносом не від'їхав. Чекала, аж Любов Федорівна від злості прохолоне. Не скоро воно пройшло. Немало крепких слів почула ще старосвітська світлиця, поки роззвірена Любов Федорівна не сіла маком у кутку. І знову мовчанка прикра. Гасне свічка, глуха ніч заглядає у вікна, липи шумлять Не одно чули вони в тій хаті, але такого ні. Мотря принесла зі спальні води і дала напитися батькові й мамі. Не рухалися з місця. Батько кам'янів у болю, мати в злості. — Даром ти трудилася, Мотре, — почала Любов Федорівна, — і непотрібно турбуєшся нами, бо ми не діти. Давали собі раду, як тебе на світі не було, дамо й тепер. У тебе своя хата, свій муж і свої турботи. Ти вже не Кочубеївна, а Чуйкевичева. Слави Чуйкевичів пильнуй. Говорила ніби спокійно, як мати, що добрі ради доньці своїй дає, але крізь її слова пробивалося невгнуте завзяття. — Це вже останнє ваше слово, мамо? — Найостанніше! — Так тоді прощайте! Батько пригорнув Мотрю до себе. Хвилину тривали так безмовно. Мотря ковтала сльози. Кочубей гладив її рукою по голові. — Запізно приїхала ти, Мотре, запізно. — Нині я довідалася, тату. — Жаль, що аж нині. Бідна! Вирвалася з батькових обіймів і бігла до дверей. — Ти куди? — Не знаю, але під одною кришею з отцем Никанором не буду. Прощайте! Накинула на себе літник і вибігла прожогом з хати. Розбудила своїх людей і казала готовити коні в повіз. ГОТОВА ЯМКА Камінь, пущений згори, котився нестримно вниз. Мотря була останньою запорою, на якій міг спинитися Кочубеєвий донос. Але й тую запору Любов Федорівна усунула з дороги. Мотря не бентежила батька, він всеціло остався під впливом своєї завзятої дружини. Не перечив їй, сліпо робив, що вона йому веліла. Вірив у її розум і покорився силі її волі. Перше вона піддобрювалася йому, то слізьми брала, то влесливими словами, переконувала, манила видивом значіння і слави, а тепер і таких заходів не треба було, бо Кочубей збайдужнів до всього, не цікавився ні війною, ні успіхами Карла, ні невдачами царя, на всякі проекти своєї жінки відповідав байдужне: «Добре, Любонько, добре». Прийшли осінні сльоти, а з ними кашель і ревматичні болі. Кочубей подав прохання, щоб йому деякий час дозволено відпочити, й переїхав з жінкою у свій маєток у Диканьку. Між тим Чуйкевичі вернулися в Батурин, і Мотря не стрічалася з батьками. Носила в душі своє важке горе і ділила його зі своїм мужем, котрий поступив на службу і працював так пильно, ніби хотів тою працею спокутувати гріх свого тестя. А тесть, особливо ж теща, тривожилися, що ніякої чутки від отця Никанора не було. Аж довідалися, що він щасливо приїхав до Москви, де його зразу приміщено в монастирському, а пізніше в страшному Преображенському Приказі. Хто туди попав, мало коли виходив живим. Була це яскиня, в котрій мордували людей найжахливішими способами. Без мук і тортур, без московських питок не можна уявити собі суду, — а все ж таки муки мукам не рівні. В Преображенськім Приказі мучили так, що навіть цар тих мучителів звірями прозивав. Але в прізвищу тім була похвала, не догана. Людей живими вішали за ребро на залізнім гаку, як м'ясо в різницькому склепі, — страшні вістки ходили про цей Преображенський Приказ. Кочубеєві серце стискалося на гадку, що туди попався отець Никанор. Він не був жорстокий зроду і, грішучи, боявся не так гріха, як Божої кари за нього. Бачив муки на судах людських, і мороз ішов йому по шкурі на згадку про суди Божі. Але Любов Федорівна заспокоювала його. Видно, цей Никанор недотепа, може, наплутав чого, треба післати другого чоловіка, більш годящого. Насунувся Петро Яценко, вихрест, добрий знайомий довірениці Любові Федорівни, шинкарки з полтавського шляху. Яценко теж займався орендарськими промислами в Ахтирському полку, а що був він великий охотник на гроші, так радо згодився стати Кочубеєвим послом. Його заприсягли на вірність і тайну, заосмотрили червінцями і талярами й виправили слідом за Никанором. — Тільки вважай, — наказував Кочубей, — будь чуйкий, як собака, а хитрий, як змія, щоб не попсував діла, за яке буде тобі така нагорода, що й ніяких промислів не будеш потребувати. В Москві карають остро, але й нагороджують щедро. — Я на кару не ласий, а нагороди з рук даром не пущу, — відповів Яценко, — Не забудь, — пригадував Кочубей, — розказувати по пунктам, як я тобі не один раз до голови клав. Той ксьондз, що його Мазепа до Станіслава посилає, називається Заленський. Він ректором Єзуїтської школи у Винниці. Людина умна, хитра і тому дуже небезпечна. Та ще не забудь доложити, що Мазепа не жахається навіть на життя самого його величества наставати. Як рознеслася була чутка, що цар у своїй власній особі приїде до гетьмана в Батурин, то гетьман розставив 300 своїх вибраних і вірних сердюків, щоб вони на даний з гетьманського двора знак до приїжджих стріляли. Але потім довідався Мазепа, що цар до Батурина не приїде і відмінив свій приказ. Ще раз кажу, не забудь язика в роті! Вирядивши Яценка в Москву, Кочубеїха заспокоїлася. Та не надовго. Царя не було в столиці. Його головна кватира стояла в Бішенковичах. Заки Яценко доїде до Москви, заки діб'ється, щоб переслухали його, мине чимало часу. Між тим може багато дечого небажаного зайти. Мазепа, зібравши полки, посувається до правого берега Дніпра. Хто його знає, чи не йде назустріч королеві Станіславові? Получиться з ним, і тоді все пропало. Донос утратить вагу. Останеться свідоцтвом вірності Кочубея цареві, але не принесе йому пожитку. Кочубеїха настояла на тому, щоб покликати Кочубеєвого свояка і приятеля, полтавського полковника Іскру. Іскра приїхав у Диканьку. Він не віднині знав про наміри Кочубея і спочував йому, але не сподівався, що діло зайшло вже так далеко. — Чому ж ви мені того скорше не сказали? — звернувся до Кочубеїхи. — Я вам відразу порадив би інший і куди ближчий шлях. — Який? — спитали Кочубеї. — Не в Москву, а до ахтирського царського полковника Федора Осипова, це людина хитра до біса і метка, у його страва на столі не прохолоне. — Справді, чого ми посилали наших людей у Москву, — жалувала Кочубеїха, — маючи Осипова під боком. — І взагалі, пощо ви починали це небезпечне діло? — завважив Іскра. — Бог вість, що тепер з того вийде. Біля гетьмана чимало ще війська, а вірних старшин у його тепер більш, ніж коли. Воєнне щастя не по боці Петра. Дон піниться. У нутрі Росії теж неспокійно. Народ сильно огірчений на царя за те, що воєнні тягарі накладає, віру православну в наругу подає, боярам бороди обтинає, а селян ще більше поневолює і закріпощує, ніж перше. На кого ж тоді опирається цар? Не покладаю я великої надії на його успіх. Якщо Мазепа вспіє получитися зі Станіславом, стягнувши досить війська до себе, то можуть укупі побідити царя, і що тоді станеться з нами? Кочубей глянув з докором на жінку. Кочубеїха не спустила очей. — Знаємо тих вірних старшин, знаємо. Хиляться куди вітер повіє. Хай лиш перша невдача стріне Мазепу, або Карла, чи там Станіслава, вернуться до царя. Народ за Мазепою, як колись за Хмельницьким, не піде. Попи проти нього, хоч які розкішні храми побудував. Попи тепер московським духом підшиті, це не ті, що були колись за Гукальського. Мазепа тепер ще гірше зразив до себе народ, наклавши по талярові побору від коня та по копі від кождого вола. — Але ж його вірники голосять перед людьми, що та побори заряджені на приказ царя, — завважив Іскра. — Народ не знає, хто приказує, хто бере і до нього злість має. — І це правда, — притакнув Іскра. — Мазепа на сході всяких гільтаїв, голоштанників і увесь хибкий народ наструнив проти царя, забуваючи, що це меч обосічний, на царя гостриш, а він на тебе під німеться. І того не міг заперечити Іскра. Кочубеїха говорила дальше: _ Що мені за союзник Станіслав? Кажуть, людина він умна, але не вожд, і яке його військо? Нині до Саса, а завтра до ляса. І шведи не такі-то вже сильні, як кому здається. Коли б Карло почував за собою велику силу, то не друкував би в Данцігу прокламацій хлопською мовою і не поширював би їх через своїх післанців тайних. Сильний противник не хапається таких способів. — Що ж ти на те? — спитався Іскра Кочубея. — Моя дружина ніби з книжки читає, —відповів Кочубей. — Та тут і радити нема що. Сталося, і вже не повернеш. Сказав аз, говори і буки. Посилаймо до Осипова, брате. — Посилаймо, — повторив, зітхаючи, Іскра. І його Любов Федорівна перетягнула на свій бік. Шукали тільки певного чоловіка, найкраще з духовних, бо ті не зломлять присяги. Перебирали усіх знайомих і залежних від себе, таких, що відмовити не могли. Аж спинилися на полтавському попі Спаської церкви Івані Святайлі. Отеє була людина, яка найбільше підходила їм під смак. Післали по нього, вговорили і вирядили до ахтирського царського полковника Федора Осипова. Поїхав. Любов Федорівна принесла з пивниці кріпкого угорського вина і налила три великі срібні пугарі, визолочені всередині. Перший піднесла Іскрі, другий мужеві подала, третій сама вгору підняла. — Дай, Боже, пить, та не впиваться, — промовив Кочубей, замочуючи вуса в пугар. — Говорить, та не проговориться, — додав, відкашлюючи, Іскра. — На печі спать, а на покуті дверей шукать, — докінчила Любов Федорівна. — Готова ямка, — почав Іскра. — Запала клямка, — додала Кочубеїха. - Тепер або пан, або пропав, — докінчив Кочубей, і всі троє, вихиливши пугарі до дна і струснувши останні каплі на землю, на відлів поза себе, кріпко стиснули собі руки. КАМЕНЮКИ «Двигни цей камінь, двигни! Під ним виводяться хроби, зігниєм від хороби, — двигни цей камінь, двигни!.. Він важкий. Може, вб'є тебе, мене, багато нас, та час мине й настане час, що він рухне і розлетиться у дроби...» Мазепа цей камінь двигнув, і він теж із нестерпним розгоном покотився вдолину. Єзуїт Заленський і капелян княгині Дольської, ксьондз тринітар, промощували йому дорогу. Дві каменюки рівночасно скочувалися в пропасть — та, що пустила Любов Федорівна, і та, що з місця рушив її гетьман. Каменюки нерівної сили і неоднакового значіння котилися рівночасно зарослими шляхами України. Був ще хтось третій, що помагав замірам Мазепи, — а саме болгарський архієрей, що із-за невідомих ближче причин свій владичий пристіл утратив і до українського гетьмана приблукався. З коротким, мало вистаючим носом, з чорними, глибоко впалими очима, з високим лобом і черепом лисим нагадував труп'ячу голову під ногами Христа на Розп'яттю. Людина вчена, а ще більше відважна, він готовий був іти куди його гетьман післав і з найбільшої небезпеки виходив ціло. Як актор у театрі, вбирався у ріжне вбрання і знамените грав усяку ролю: нині він козак-запорожець, завтра шляхтич, післязавтра жид. їздив до короля Станіслава і, перебраний за сліпця-бандуриста, перекрадався щасливо до головної кватири шведського короля Карла. Дивував його не тільки дотепом політичним, але й знанням старинних і середньовічних філософів. Тепер він у довгій чернечій рясі, з приправленою сивою бородою і з хрестом у руці, на худім конику нерозгаданої породи, заболоченім по самі уха і нечищенім. Бог вість відколи пробирався крізь козацький табор, що розложений був недалеко Фастова, до двора, в котрім кватирою стояв гетьман Мазепа. Табор був широко розкинутий серед піль і навіть ровами й валами не обведений, бо все ще нові відділи прибували. Гетьман стягав свої сили, нібито готовлячися на війну з королем Станіславом, а на ділі окриваючи зовсім другі плани. Починало сонце пригрівати. Козаки сиділи в курінях, землянках, у деяких були намети, інші приміщувались на возах або під ними, шукаючи захисту. Здебільшого були вони в штанах і в розщібнутих сорочках, бо свиток, контушів і жупанів шкодували, зберігаючи їх на час походу. Молодики вправлялися на майданах. Архієрей-розстрига бачив зі свого коня, як одні вчилися ходити, другі то підбігали, то припадали до землі, треті рубали шаблями палуби, порозставлювані на палях. Найцікавіше було дивитися, як вони парами наступали на себе і, забуваючи, що це вправи, запалювалися і не раз побивали себе до крові, бо старші козаки, що збоку приглядалися до тієї науки, замість стримувати їх, заохочували всілякими приговірками: «на шаблю налягай», «шаблю йому підбий», «так його, так!» — і шабля з недосвідченої руки зі свистом вилітала вгору. За табором кіннотчики пасли своїх коней, лежали на черевах та грали в кості або прямо в гроші. Кидали мідяки, і котрий гріш свого противника своїм грошем накривав, забирав його. Вгадували, чи орел, чи решка, попадалися й такі, що в таляри грали, бо російські і польські гроші були низькопробні, плохої вартості металу. Архієрей не дуже поспішався, хоч козаки, побачивши його, гукали: «Дорогу там його всечесності, дорогу!» — і хоч нерадо і нескоро, а все-таки розступалися перед ним. Він дякував і благословив їх хрестом. — Да будет Господь з вами, благочестивії воїн Христові! — І со духом твоїм, — відповідали дотепніші. Їздець цікаво розглядався кругом. Його тягнуло до себе це море людських тіл, що, ніби весняні річки, стікали з усіх сторін широкої української землі. Оком знавця слідив їх ріст, здорові м'язи, повільні рухи і нездисципліноване поведення. Порівнював з тим. що бачив у шведському таборі, і головою хитав. Пригадав собі гадку шведів про козацьке військо. Козаки добре обороняються і славно женуться за ворогом, коли він побитий, але до наступу, до офензивного бою вони нескорі і немудрі. «Може, воно й правда», — казав собі. — Отче благочестивий, благочестивий отче! — спинило його нараз двох козаків. Він став. — Що скажете, діти? — спитався лагідно, аж солодко. — Хочемо знати, чи тисяча більше, чи міліон. Я кажу, що тисяча, а він — що міліон. Архієрей усміхнувся. Козаки були молоді і трохи п'яні. — Міліон — це таке велике число, що його і збагнути годі. Міліон хіба цар у своїй казні має. — Як з народу зідре, — відповів перший козак. Архієрей вдав, що не чує, і пояснював дальше. — Вас у таборі, скажім, чотири тисячі голов. Щоби був міліон, то треба би двісті п'ятдесят таких таборів. — Двісті п'ятдесят таких таборів, як отсей! — повторили козаки, вхопилися за голови і розбіглися в ріжні сторони, ніби вони щось дуже страшного почули. Архієрей під'їздив до гетьманової кватири. На майдані стояло декілька гармат з дулами, зверненими на табор. Гарматчики мили колеса і чистили дула, молодші приглядалися до замків, обмацуючи їх пальцями. — От з такої, як у роту попадеш, то менше половини не зметеш, — хвалив старий гармаш. — Каша, вишкварки і червона підливка. Більш ніщо. — З отсеї-о, — говорив другий, — раз я мало у ворожу головну кватиру не попав. Наставив я її просто на сам димар, з котрого ще й курилося, — видно, для генералів обід варили. Але надбіг старшина, глянув крізь скла і гукнув, щоб «на півградуса піднести!». Підняли, і куля перелетіла понад кришу та й зарилася в городі. Таку-о яму вирила! А по-мойому, то попала б була прямо на самий стіл, саме у миску з генеральським борщем. — До борщу галушку післав би, — засміявся котрийсь. — Подавилися б. Так що ж! Ученим нашим здається, що вони все краще від нас уміють. Постривай! Не дав би я своїх двоє очей за твої чотири. — Бо що живе око, то не скло. — Очі Бог дає, а скло чоловік робить, чоловік Богові не рівня. Архієрей підійшов до варт. Подав клич, сказав, що до хорого гетьмана зі святою сповіддю іде, — пропустили. Гетьман лежав на постелі, підпертий лівою рукою, а правою по карті водив. Побачивши бажаного посла, карту в трубу скрутив і за ліжко поставив. — Сідай, служителю Господній, — промовив, показуючи на столець біля ліжка. — Я тепер «advocatus diaboli» [16], а не служитель Бога, відповів архієрей. — Що ти не лиш на його адвоката, але й на самого диявола виглядаєш, це воно так, — і гетьман, усміхаючися, блиснув своїми здоровими зубами. Архієрей хрестився, ніби мух відганяв. — Іване Степановичу, — казав, — несправедливо ти зневажаєш свого повірника. — Не хочу, щоб повірник зневажав мене. Знаєш, все так роби: заки хтось тобі ногу підставить, підстав перш йому. — По-християнськи?! — Такі-то ми християни, ваше високопреосвященство. Де Христос, а де ми? Де-де-де! — Правда. Христос казав віддати Богові, що Боже, а кесареві, що єгоже. А ми й Боже кесарям у пельку сунемо, — на! — Як ти це розумієш? — Всіляко. От хоч би й мене exempli gratia [17] взяти. Все-таки я якась духовна особа, чоловік, значиться, Божий. А не забирають же всього від мене для моїх кесарів? В мого теперішнього кесаря (не показуючи пальцем на його) — двадцять сотнарів золота (дай йому, Боже, наперед більше), а в мене пальці з чобіт визирають. Гетьман примружив одно око і, жартуючи, казав: — Бо нехай ми духовна персона summa cum deligentia [18] не вправлялася в карто- і в костеметанію. Нехай би так часто і з пильністю, вартною ліпшої справи, не осушувала кубків, розструганів, чарок і всякої другої горлу угодної посуди, хай би з шинкарками, гарф'ярками і всякими другими жрекинями її милості богині Гедони жертв по-всякнощних їй не приносила, — от і не нарікала б тоді. Розстрига, замість репліки, вишкірив свої рідкі зуби: — Гарно сказане, їй-Богу, гарно, аж оскома пішла. І а куди мені до того! Куди! Сухо в жмені, а пусто в кишені, куди не йду, біду веду, горем поганяю. — Пособлю ближньому у його горюванню, да не терзаються сили його. — Котрі він жертвує для добра і слави його милості гетьмана Мазепи. — Що нового? — Багато... — Primo? [19] — Кочубей. — Secundo? [20] — Станіслав. — Tertio? [21] — Carolus rex... [22] — Починай, вашець з Кочубея. Архієрей відчинив уста, підняв брови, висунув очі з глибоких орбіт, але гетьман поклав нараз руку на плече: «Гов!» Архієрей перемінився в знак питання. — Як звалася тая приваблива персона, з котрою преосвященність ваша, заки електор возглагодав двічі, спустила дав голендерські дукати? Труп'яча головка всунулася в рамена і порскнула сміхом: — Зузанна, милосте ваша, noli me tangere [23], Зузанна... Але звідки милість ваша навіть про таку нікчемну дрібницю знають? — Гетьман Мазепа все знає. Затям собі, архієрею... А тепер ad rem! [24] Primo: Кочубей. — Кочубей новий донос до царя післав. — Певно? — Як Бог на небі. Царевичеві цей донос доставив, а царевич батькові переслав. — То недобре. — І я так гадаю. — Що робити? — Клин клином вибивають. — Себто? — Післати лист до царя, що Кочубей інтригу між гетьманом і царем затіяв, маючи на гадці розбити їх дійствія воєнні совокупнії. Гетьман подумав хвилину: — Гаразд, пиши. На столі є все потрібне. Розстрига сів, гетьман став диктувати лист. Писар ледве настигав писати під скорий диктант. — Скінчив? — Так. — Прочитай! Розстрига прочитав письмо, гетьман поправив дещо і казав переписати начисто, вважаючи, щоб ні одної похибки не була Тоді ще раз провірив і підписав. — Готово. А тепер перейдемо до другого пункту, себто до короля Станіслава. Що він? — Не хотів би я бути в його шкурі, — Ов! — А так. Взагалі, тепер людям умним і чесним нема що жити на світі, — і позбавлений престолу владика важко зітхнув. — Мабуть, на себе натякаєш, — замітив гетьман. — Суєту житейськую і нікчемність мирськую бачу. Ні честь, ні розум, ані пильна праця тепер ціни не мають. — Проповідь остав на ті часи, як знов митрополитом станеш. Про Станіслава глаголи. — Станіслав, як горох при дорозі, хто не хоче Хоч Carolus rex інсигнії королівські від Августа відібрав, Станіслав о корону дрижить. Цар її вже й знаменитому Євгенієві Савойському предкладав. — І що? — На щастя Станіслава, знаменитий імперський полководець до корони польської не палиться. Взагалі, цар нікого не минає, щоб Лєщинського позбавити корони. І до Англії, і до Людовика XIV, і до голяндських штатів, до всяких дверей стукає. — Не все біблейні слова стукайте, а «отверзеться вам» справджуються в життю. Європа не хоче, щоб Росія стала європейською державою. Небезпечно медведя у пасіку впускати... А що ж поляки? — Дальше конфедерують, одні за лясом, а другі з Сасом, ті другі не від того, щоб пальці при царські огнищі погріти. Невже ж? — Прімас, куявський біскуп, любленський і мазовецький воєводи, коронний підканцлер беруть. — Що ти кажеш? — Спитай, ваша милосте, царського посла Українцева. — То зле, бо Лєщинський чоловік порядний, але й не багатий, грішми проти грошей воювати не може, великого протектора має, короля Карла. — Carolus rex протегує його так, як пустельника медвідь, коли ваша милість чув тую казку. — Як медвідь каменем муху на лобі сплячого пустельника вбив? Чув. — А так. Carolus rex не знає польських панів, накладає на них і на міста велику контрибуцію і не шанує католицького костьолу. Тим він Станіславові медвежу прислугу робить. Відштовхує від нього поляків. — А що ж Станіслав переказує мені? — спитав гетьман. — І питати не треба. Потопаючому і бритва пором. Станіслав згідний піти назустріч бажанням вашої вельможності, бо мусить. Годиться навіть на те, щоб гаранцію король Карло підписав. Гетьман відітхнув. — А тепер до третього пункту перейдемо, і до найважнішого. Що рішив Carolus rex, — отвічай! Болгарин встав, відкашельнув, випрямився, і його труп'яча головка набрала такої важливої міни, якої гетьман ніколи в нього не бачив. — Не представляй комедії, кажи! — наглив Мазепа. — Терпіння, ваша милосте, терпіння! Це така благодать, якої з легкої руки не дають. — Чого ж ти хочеш, дірявий міху, кажи! Болгарин показав на свої драні чоботи, на заболочену рясу, на сорочку, давно не прану: — Ось як виглядає довірений резістент по найсекретнішим ділам його милості гетьмана Івана Степановича Мазепи! Гетьман глянув на нього і мусів признати, що виглядав він погано. — Ніби з дівками дрався. Коли ти, розстриго, поступиш на праву путь, коли? — Коли Бог дасть, — відповів той. — Та я не один такий на світі. Гетьман добув з-під подушки гаманець і кинув йому. — Лови! Труп'яча головка засвітила очима. Зловив гаманець, розпустив шнурок, висипав червінці на долоню і став їх числити. — Є всі? — спитав жартовливо і злобно гетьман. Болгарин засоромився і сховав за пазуху гаманець з червінцями, а тоді розщібнув сорочку і зняв з шиї ланцюг з великим хрестом, котрий носив на голому тілі. Зубами розкрутив шрубки, і хрест відчинився. Добув з нього невеличкий шматок паперу, що був тісно скручений і зложений в кількоро. Гетьман догадався, що це лист. — От, який хитрець! — сказав вдоволено. — Тебе хитрощів учити не треба. — Біда — великий учитель, — відповів, подаючи гетьманові зім'ятий, дрібним, але виразним латинським письмом написаний лист від короля Карла. Гетьман, побачивши підпис, зірвався на рівні ноги. Подужав і відмолод. Скоренько пробіг письмо. Лице його просіяло. На устах появилася тая приваблива усмішка, якою він умів чарувати людей. Прочитав удруге і перехрестився. — Богові всемогущому хай буде честь і дяка. Скидаємо ненависне ярмо. Пічнемо нове життя. Благословення Божого просім, не для нас, а для нашої держави. Відчинив вікно. Хотів кликати своїх старшин, щоб поділитися з ними радісною вісткою. Король Карло гарантував незалежність України. Та нараз ніби хмара насунулася на небо. Пригадав собі Кочубея. Ще він жиє. Ще жиє українська леді Макбет, Любов Федорівна Жуківна. Жуківна... І гетьман задумався тяжко. Спомини тридцятьох літ, як хмара жуків, загуділи над ним. Важко відігнатися від них. А треба. Сказав аз, мусиш сказати буки. Не вільно здержатися перед нічим там, де рішається доля держави. Кочубей — камінь преткновенія. Його усунути треба з дороги, щоб не спинився на ньому цей великий камінь, котрий гетьман відвалив від гробу, в який на вічний упокой покладено волю України. «На вічний упокой... Хіба ж є що вічного на світі? Для нас віки, для історії момент. Не знаємо, що буде. Та кождий з нас повинен сповнити це діло, на яке вказує йому його розум, як на завдання життя. Може, це й помилка. Хто може предвидіти будучність? Не помиляються лиш ті що нічого не роблять. Зате їх доля це доля степової трави. Виросте, сонце її спалить і нова на її місці росте Треба сповнити те, що нам завданням нашого життя видається». Перед гетьманом на столі лежала його булава. Глянув і не впізнав її. Немов не та, що досі носив. Новими блесками мерехтіло дороге каміння. Тільки рубіни все ті самі, подібні до капель скам'янілої крові. «А Мотря? — відізвався голос в потайниках душі. — Василь Леонтійович — батько Мотрі». «Га, що ж! Мусить і Мотря терпіти». Гетьман булаву підняв. Ніколи вона не була така важка, як тепер. Це не булава, а хрест, святий хрест котрий прийдеться нести — або на український Сіон, або на Голгофту. ПЕРЕХИТРИВ І цим разом Мазепа перехитрив Петра. Цар написав до гетьмана два листи, в котрих заспокоював його. «Віри клеветникам не йму і покараю їх на горло за те, що зважилися на вчинок, котрим вони могли заподіяти велику шкоду нашому спільному ділу, пускаючи інтригу між царя і гетьмана». Цар стояв на тому, що винуваті тут не лиш Кочубей і Іскра разом зі своїми послами, передатчиками доносів, але й миргородський полковник Данило Апостол. Цар знав, що між Апостолом і Мазепою були колись невирівняні рахунки, а що Кочубеїв син оженений був з Апостоловою донькою і що родини їх, як близькі сусіди, жили з собою, так він і уявити собі не міг. щоб Апостол у доносі не мачав своїх пальців. Цар не знав, що рахунки між гетьманом і його миргородським полковником вирівняні і що Апостол зробився одним із найбільше довірених Мазепи, тому й домагався, щоб гетьман також Апостола до нього на слідство прислав. Але гетьман запевняв царя і його канцлера Гаврила Івановича Головкіна, що Апостол в тому ділі ні при чім і що відривати його від полку й посилати в Москву разом з Іскрою і Кочубеєм тепер дуже небезпечно, бо він тішиться великою повагою серед козацтва, котре і без того бентежиться усякими слухами. Апостол оставався біля гетьмана в Фастові. Гетьман, відібравши царські листи і приказ зловити винуватих і відіслати їх на суд цареві, стурбувався немало. Хоч цар і впевняв його, що ніяким доносам віри не дає, а все ж таки донощиків до себе кличе, значиться, хоче їх слово почути. Хто знає, з чим вони наговоряться на муках. А до того все ж це свої люди. Хоч як погано Кочубей і Іскра відплатили гетьманові за його добро, а все ж таки знищити він їх не хотів, хоч би тому, що родини їх, а то й другі люди можуть невинно потерпіти, от і Апостола тягнуть у це діло... І гетьман покликав Апостола до себе — Товаришу! Маю тебе за чоловіка чесного і певного. Те, що скажу тобі, мусить лишитися між нами. Любов Федорівна доскочила свого. Доносами доти наскучала Москві, доки цар не велів мені зловити донощиків і доставити йому. Апостол вірити не хотів. Догадувався чогось, а все ж таки не сподівався, щоб воно вже сталося, — І тебе туди вмішали. — Мене? — і Апостол, зжахнувся. — Хай мене грім ясний уб'є, коли я туди свої пальці сунув! — Не потребуєш мені казати, але цар так гадає, жадає, щоб я і тебе йому післав. — А ваша милість? — Не бійся, я тебе не видам. Товариша й одномишленика свого Мазепа в руки катів не передасть. Апостол подякував гетьманові. — Але мені хочеться, — говорив дальше Мазепа, також і Кочубея рятувати. Він свекор твоєї доньки, батько Мотрі, мій колишній товариш. Погане діло посилати такого чоловіка у страшний Преображенський Приказ. Вийде таке, що циган завинив, а коваля повісять. — Любов Федорівна завинила в тому ділі, — сказав Апостол, — а Василя Леонтійовича, якщо ваша милість можуть урятувати, так, ради Бога, рятуйте! Він людина стара і дряхла, виснажена безнастанними турботами, як йому видержати московський допрос? Спасай його, Іване Степановичу, спасай! — Сам він себе мусить спасати— відповів значуще гетьман. — Себто як? — Ти не молодик, товаришу, щоб тобі розум лопатою до голови вкладати. Кочубей живе у Диканьці. Він уже кілька місяців не був у Батурині, відмовляючись нездоровлям. Я маю царський приказ зловити його. Завтра вранці пішлю туди Трощинського й Кожухівського, дам їм кілька сотень людей, щоб наказ царський сповнили. Нині про це ще ніхто не знає, тільки ти, розумієш? — Розумію, милосте ваша. Україна велика. — Так, так, Україна велика, а там Запорожжя, Дон Крим, чимало місця на світі. Апостол обіймив гетьмана за коліна, подякував Гетьман перехрестився. Не буде ж Кочубей таким дурнем, що, діставши в вістку, сидіти в своїй Диканьці і дожидатися гетьманових сотень. А втече — так усе буде добре. За той час перемелиться, і мука буде. Як Мазепа перейде до Карла — тоді хай собі Кочубея питають як хочуть. Діла він не попсує. Післанець від Апостола прибув у Диканьку скорше від гетьманових післанців. «Василю, спасайся, утікай». Кочубей післав по Іскру, і вони перебралися через Ворсклу. Трощинський і Кожухівський не застали їх у Диканьці. Перетрусили двір, питали людей — нема, утікли. Три дні гонили за ними, як за зайцями хорти. Одні казали, що втікачі на Коломак пішли, другі, що до Самари, а треті, що вони в Красному Куті сидять. Гетьманський приказ був зловити їх і доставити в Фастів. Він гадав, що коли Кочубей не сховається впору, так якийсь час затримає його в Фастові, підібравши відповідний викрут. Та гетьманові плани помішав не хто другий, а сам таки Василь Леонтійович, і не кому, а самому собі на згубу. Хоче кого покарати Господь, так розум йому відбере. На таке і з Кочубеєм вийшло. НЕХАЙ ПОСТРАЖДУ Не спіймавши Василя Леонтійовича, Трощинський і Кожухівський заїхали в Ковалівку, де проживала Любов Федорівна. Було це саме на священномученика Василія. Рано-вранці наповнилося просторе подвір'я Кочубеєвого двора гадяцькими полчанами Трощинського, охочекомонниками Кожухівського і сотнею волохів. Люди були лихі, що три дні товклися з місця на місце, їх обгортав гнів, яким лютують мисливці, коли їм не вдасться зловити звіря. Перетрусили весь двір, але Кочубея і тут не знайшли, а зате знайшли чимало добрих харчів і смачного питва. Втомлені, невиспані і голодні, кинулися заспокоювати голод і спрагу. Поводилися, як побідники в завойованому краю. Врешті пригадали собі, що в Кочубея є родина, жінка й діти. —Де Любов Федорівна? — В церкві. Начальники, не надумуючись довго, рішилися взяти її в церкві. Був це крок зайвий. Досить було обставити дороги з церкви і забрати родину Кочубея, як вона вийде по скінченім богослуженню. Ні, Трощинський післав туди сотню волохів під проводом їх ротмістра Костя Великого і його трьох підручників. Волохи окружили церкву, Кость Великий і його підручники увійшли в святиню. Незважаючи на службу Божу, підійшли до Кочубеїхи. — Його милість гадяцький полковник кличе Любов Федорівну до двора. Любов Федорівна глянула на ротмістра і його підручників, догадалася, в чім діло, і відповіла рішучо: — Не піду з церкви, нехай постражду між олтарем, як Захарія. Вроджена гордість і розуміння того великого значіння, яке в краю мав її муж, не давали їй покоритися на силі. Біля неї сиділа невістка, Апостолова донька. Тая знала про добрі зв'язки свого батька з гетьманом і покладалася на них. — Ходімте, мамо. Покорімся приказові влади, Христос, Бог наш, велів віддати кесареві, що кесареве, а Богові, що Боже. — Зате й терплю, що кесареві кесареве віддати хочу. Народ у церкві зворушився. Священик не переривав богослуження, але ніхто не слухав його. Народ дивився на Любов Федорівну як на ктиторку і благодительку святині і хоч не любив Кочубея, як узагалі не любив панів, а все ж таки поважав його і його родину за те, що були вони щедрі для церков і монастирів і не глухі на голос людського горя. Усіх сильно вразив напад узброєних старшин православної віри на церкву православну. До чого ми дійдемо, коли вже й свої своєї церкви не шанують? Чого ж хотіти від чужинців, католиків і лютеран, коли православні старшини під час богослуження вдираються у православну церкву і починають ґвалт? Народ шумів. Волохи подзвонювали шаблями. Момент був небезпечний. — Мамо! Не доводім до кровопроливства, до ще більшого зневажання святині! Насилу вговорили Любов Федорівну, що вона вийшла із церкви. Перед церковними воротами чекала її коляса. Сіла з невісткою, волохи окружили колясу і поїхали до нового двора. Було це напровесні. Розвивалися дерева, прозябала трава, по лугах бродили бузьки-чорногузи. Народ, побачивши Кочубеєву карету, окружену волохами з шаблями наголо, дивувався і не ставав, як звичайно, щоб поклонитися генеральному судді, тільки всякий уступався якнайдальше з дороги, щоб не попастися під кінські копита та під волоські шаблі. Кочубеїха нічого, крім кінських боків та крім штанів і чобіт волоських сотейників, не бачила, не знала навіть, куди Її везуть. В її душі накипало ще більше завзяття. Уявляла собі, що це Мазепа, довідавшись про донос, мститься на них, але цар обстане за ними і не дасть зробити кривди своїм вірним підданим. Добре, що над Мазепою є хтось сильніший від нього, добре, що гетьман не є самостійним пануючим на Україні. Щоб лиш скорше їх листи дійшли до царських рук, — вже він зробить Мазепі кінець. За тими думками незчулася, як коляса наблизилася до Кочубеєвого двора. Минули майдан і звернули у двірську вулицю. Крізь ошклені двері Любов Федорівна пізнала свій новий, гострошпилястий дубовий частокіл. Перед брамою спинили коней. Кость Великий поскакав до двора сповістити Трощинського, що Любов Федорівна тут. Трощинеький, пообідавши смачно та випивши надміру, спав у столовій на новій шкуряній канапі. Полковник Кожухівський рився в Кочубеєвих паперах у його кабінеті, біля Кочубеєвої святині. Крізь двері заглядав туди Бакх, що сидів на товстопузій бочці, над котрою було надписане: «Чоловік не свиня, більше відра не вип'є». «Жінка люба, що вела чоловіка з коршми за чуба», і собі ставала навшпиньки й зазирала до кабінету, тільки москаль, котрий провадив козака на вірьовці, не цікавився нічим і йшов собі дальше. Ніхто не смів будити Трощинського, ані відривати від діла охочекомонного полковника Кожухівського, і Кочубеїсі довелось добру годину простояти перед своєю власною брамою. Бачила, як козаки й волохи снувалися по її подвір'ю, як відчиняли будинки й виносили з них що кому завгодно. Вона не стерпіла такої наруги, вилізла з коляси і пустилася вузькою, не гаразд ще влаштованою доріжкою від брами до двірського ґанку. Подвір'я було повне козацьких коней. Розкульбачені або й ні, повпинані до плотів або пущені самопас, іржали, оглядаючися, чи не несуть їм сіна й оброку. Чимало їх паслося на великому муравнику, котрий Кочубеїха з таким накладом праці виплекала перед ґанком і на котрий навіть курки не вільно було впустити. Всюди насмічено, напсовано, наруйновано, а може, й награбовано. З гірким почуттям кривди підступила до двора його властителька. Трощинеький якраз переслався, стояв біля вікна і протирав очі. Побачивши Кочубеїху, спалахнув гнівом. Як це її саму без конвою пустили! Але пригадав собі, що все ж таки це жінка високого старшини і що годиться їй вийти назустріч, бо він, занявши двір, являється до якоїсь міри його поневільним господарем. Любов Федорівна глянула на Трощинського і — стала. Гордим оком окинула його від ніг до голови. Гадяцький полковник мав на собі білий каптан і жовті штиблети. Без шапки був і без пояса. Шаблю також лишив десь у покоях. Хитався, видно, хміль не вивітрів йому з голови. Ступаючи назустріч хазяйці, белендів щось під носом. Але Любов Федорівна не пробувала навіть зрозуміти що. Вертатися не було як і не було куди. З приказу Мазепи була підчинена тому п'яному старшині, вона, жінка генерального судді і стольника його величества царя! — За те то Мазепа, — сказала гордо, знімаючи голову, — прислав вас з таким військом по мого пана, що зичливе й вірне війську Запорожському писарством і судейством служив? Трощинеький ушам своїм не вірив. Та жінка, що від довгих літ каламутила на Україні воду, що навіть гетьмана не щадила своїм язиком, а тепер свого власного мужа в таку біду впхнула, сміє ще так гордо поводитися з ним, з гетьмановим післанцем, котрому вона повинна підчинити ся і покірно піддатися його приказамі Хотів щось відповісти, але знав, що навіть по-тверезому нелегко було з Кочубеїхою виграти словесний двобій, а що ж тоді по-п'яному. Не надумуючись багато, крикнув на волохів: — Стріляти! Волохи курки пістолетів звели. Кочубеїха і оком не моргнула. Стояла, як витесана з мармору. Ще мент, і повалиться горілиць на мураву, зломана, але невгнута. На щастя, саме впору надбіг Кожухівський. Він був при пам'яті. Зрозумів цілу вагу моменту. Вбити Кочубеїху — значило би роздратувати й проти гетьмана наструнити не лиш цілий Кочубеїв рід і всіх його прихильників і одномишленників, але й тих, що займали вижидаюче становище, особливо ж старшинських жінок. Всі вони в один голос крикнули б, що гетьман душегуб, що не тільки доньки, але й жінки старшин не можуть себе почувати безпечними під його жорстоким регіментом. Карати смертю жінку — річ взагалі немила, а ще таку, як Кочубеїха, і до того без суду без доказів вини. З тими думками він, забуваючи про власну небезпеку блискавкою метнувся між Любов Федорівну а волохів. — Стояти смирно! — гукнув на них. Волохи пістолі вділ схилили. Двох старшин рівної ранги і рівночасно противні розкази давали. Але ж один був п'яний, а другий тверезий. Волохи до пальби скорі, та ще тоді, як перед ними стояла така горда й непокірна паня, як Кочубеїха, а все ж таки здоровий людський інстинкт велів їм послухати приказу тверезого, а не п'яного начальника. — Стріляти! — гукав, кидаючись на волохів, Трощинський. — Смирно стоять! — ще голосніше приказував Кожухівський. Трощинський вихопив одному з волохів пістоль, але Кожухівський ухопив його за руку і скрутив її так нагло, що пістоль пішла вгору, стрілила, але куля не ранила нікого. — Пане полковнику, — сказав, — пане полковнику, лишіть! Трощинський виривався, Кожухівський взяв його попід пахи й попровадив у двір. Кочубеїха дальше стояла серед муравника, як статуя. На подвір'ю зчинилася метушня. Хтось лавку приніс і просив її сідати. В цей мент спочуття людей було по її боці. Зневажено жінку генерального судді! Невістка сиділа в колясі і за сяізьми нічого не бачила й не чула. Щолиш вистріл розбудив її. Вискочила з коляси й побігла вузеньким шляшком до воріт. Донька миргородського полковника, привикла була до важливості й шани, яка належиться жінкам. Зрозуміти не могла, як це її і її свекруху з церкви поривають, везуть, заставляють годинами цілими перед власною брамою ждати, а тепер, коли вона йде, козаки не розступаються, лиш товпляться кругом, як на ярмарку перед будою комедіантів. Дібравшись до тої лавки, на котрій сиділа Любов Федорівна, вона із великого зворушення і втоми повалилася до її ніг і втратила пам'ять. Зчинився заколот. Зімлілу жінку понесли в двір. За нею пішла й Любов Федорівна, щоб відтирати. Трощинський не виходив. Він, як коли б ніщо, заснув сном чесного чоловіка. Приказ давав Кожухівський. Зайнявся перед Кочубеїхою. Натякав на службу, на тії невиспані ночі, котрі вони проїздили, шукаючи Василя Леонтійовича. Коли б він не втікав, а сидів у своїм маєтку, то і цілої тої немилої приключки не було б. — Гадаєте, пане полковнику, що і в нього Трощинський не велів би стріляти? Василь Леонтійович не втікав, — з притиском зазначила Любов Федорівна, — він по ділу поїхав. — Куди? — Того я не можу знати, а коли б і знала, так не повіла б. Це його річ, не моя. Як вірна дружина мого мужа й пана потерплю за нього. Я готова! — Ваша милість непотрібно хвилюються. Козацька річ слухати приказів свого вожда. — Невже ж. він приказував Трощинському впиватися, та ще пивом, котре ні йому, ні гетьманові не належить? Трудно було Кожухівському заспокоїти схвильовану Любов Федорівну, а вже заставити її, щоб хоч трохи присмирніла, він не мав ніякої надії. Боявся, що як прочуняє Трощинський, то між ним і судеїхою може знов до якоїсь сутички прийти, і тому, як тільки молода невістка Кочубея вернула до пам'яті, він приказав узяти добру карету та відвезти обидві жінки в Диканьку. Здалеку, так, щоб вони того не замітили і щоб людям в очі не впадало, їхав відділ його охочекомонників. Самі вибрані, вірні й бувалі козаки, котрі не будуть робити непотрібного бешкету. Та коли тільки свекруха з невісткою вилізли з карети й увійшли в диканьський двір, навкруги двора й коло самого будинку розставилися варти, пильно вважаючи, щоб Кочубеїха з невісткою не втекли. Так вони переночували, у великій тривозі і непевності, чи не станеться їм яка кривда або нова, може, ще гірша наруга. На другий день уранці прибув післанець з приказом, щоб невістку відправити до її батька, миргородського полковника Апостола, куди вже попереду поїхав був її чоловік Василь Васильович Кочубей. Їй дозволено зібрати своє придане. «Недаром, — гадала собі Кочубеїха, — Апостол останніми часами так дуже за Мазепою тягнув. Не можна було лихого слова про нього сказати. Тепер гетьман бере його під свою протекцію. Рука руку миє». Лиха була на сина, що до Апостолів пристав. Батька-маму лишив. Він теж мазепинець. Ще одна ніч минула, аж від гетьмана приїхав Валмус. Привіз приказ про добро Кочубея. Гетьман боявся, щоб хибкий народ, котрого скрізь було чимало, довідавшися, що Кочубей попав у гетьмана в неласку, не покористувався нагодою і не пограбував його дворів. Трощинський зібрав худобу, усі скрині з найціннішим добром, склав їх на палуби, себто на великі волові вози під вагу, і під сильною вартою виправив у Батурин. Туди відпустили також генеральну судеїху в її власному повозі. З нею їхала одна тільки наймичка, котру Кочубеїсі дозволено вибрати собі з-поміж численної прислуги. Кочубеїха все ще не тратила надії, що ця опала не потриває довго. Довідається цар, і те, що тепер робить гетьман з Кочубеями, зроблять тоді з ним. Може, ще гірше, гірше, ніж з Самійловичем і Многогрішним, бо і провина його куди гірша від тамтих. Вона не знала й ніяк уявити собі не могла, щоб гетьман перехитрив усіх. Кочубеєве добро привезено на Гончарівку в гетьманські палати, а Кочубеїху зразу у її власний двір на батуринське подвір'я, де звичайно попереду жили Кочубеї, коли перебували в Батурині, а в тиждень пізніше у другий їхній двір, старий, що був на замку, туди, де недавно пересиджувала Мотря з хорою тіткою Марією Федорівною. їй віддано одну тільки хату й поставлено аж дві варти, свою з наємних і московську. До Кочубеїхи невільно було навідуватися нікому, не давали навіть підходити до огорожі. Ґатунок від царя не надходив. Кочубеїсі ставало моторошно. Невже ж післанці не доручили листів? Один мусів дійти, бо не було би цілої тієї історії. А може. Мазепа переловив їх доноси, може, передатчики зрадили їх і, замість до царя, пішли з листами до Мазепи? Жалувала, що не казала чоловікові, щоб їм дав більше грошей на дорогу і приобіцяв ще більшу винагороду, якщо добре сповнять своє діло. Усього догадувалася Кочубеїха, тільки правди — ні. Ніяк не могла подумати, щоб хитрий Мазепа і тим разом вимотався з тієї сітки, яку вона так пильно й уважно розснувала кругом нього, виставляючи на велику небезпеку Василя Леонтійовича і цілу родину. Якщо гетьман перехитрив царя — пропали вони! ЩО ПОЧАТИ? Чуйкевич, довідавшися про втечу свого тестя, перестрашився чимало. Він знав про ненависть Любові Федорівни до гетьмана, про її коверзи та про хоробливе змагання знищити ненависного старого хитруна. Недавно від Згури довідався про донос. Посилав Мотрю до батьків, тайки сам бачився з Кочубеєм, благав, заклинав, по руках цілував тестя, щоб з гетьманом примирився, — не помогло. Він, як хмара, ходив, аж Мотрі жаль було дивитися на нього. Тоді вона ніби якоюсь ближчою і сердечнішою зробилася до нього. Недоля наближувала їх. Так хоч як приготований, зжахнувся Чуйкевич. Особливо жаль було йому Мотрі. Що з нею робити? Годі затаїти правду. А все ж таки хотілося відсунути від неї тую чашу горя — хоч на час, хоч на кілька днів. Може, між тим налагодиться діло. Апостол близький до гетьмана чоловік. Обстане за своїм сватом, хоч свахи він також не любить. (Чимало було непорозумінь, як віддавав свою доньку за її сина). І Чуйкевича батько, і другі проситимуть. Гетьманові також не на руку ціла тая прикра історія. Треба Мотрю вислати з Батурина, заки вона довідається про все. Мотря і так збиралася на прощу. Монастир в глухому куті і досить далеко від столиці, не скоро доходять туди такі вісті. — Знаєш, Мотренько, — казав, — тобі треба їхати поки погода, тепер весна, можуть пуститися дощі, повипивають ріки, і тоді не пущу я тебе — їдь тепер! Мотря згодилася, Чуйкевич сам доглянув повозу, навантажив палубу всілякими дарами для монастиря і відпровадив дружину мало що не на саме місце. Мала там перебути не менше двох тижнів, щоб в обителі святій відпочити від суєти мирської і від житейських турбот. Чуйкевич, вернувши в Батурин, довідався дальших подробиць про долю свого тестя і його спільника Іскри. Сумніву не було, що гетьман хотів їх рятувати. Післанець від Апостола прибув до Кочубея скорше, ніж Трощинський і Кожухівський. Кочубей, прочитавши лист Апостола, за-раз-таки вислав свого вірного слугу Завадовського до Іскри в Полтаву, щоб він приїздив у Диканьку. Тої ж ночі, перед досвітом, приїхав Іскра. Зараз-таки пустилися втікати. Як розвиднювалося, переїхали по містку, збудованім проти Диканьки через Ворсклу, і прибули у село Гавронці. Тут вони, мабуть, відбули нараду, що їм дальше робити. Втікати на Запорожжя, Крим чи куди там — значило б подавати в сумнів правдивість свого доносу. Цар сказав би те, що всякому прийшло б на гадку, а саме — видно, совість у них нечиста, коли бояться стати перед царські очі. Треба, значиться, не затирати за собою слідів, а вести діло дальше шукаючи дороги до самого царя. Гнала їх туди охота поставити на свому. Ахтирський царський полковник, Осипов, був добрим знайомим Іскри, і заговірники пустилися до нього. Застали його в Красному Куті, городі Ахтирського полку. Почувши таке, Чуйкевич дуже зажурився. Тесть зробив велику дурницю. Замість сховатися на якийсь, може, й не дуже довгий час і пересидіти бурю, чого, як видно, і гетьман також хотів, він віддав себе в руки москалів, покладаючися на свою високу рангу, маєтки, сивий волос, значіння а може, й на протекцію Осипова. Дивно, як генеральний суддя, знаючи москалів не віднині, може їм довіряти свою долю! Чи забув, що робили царі з українськими гетьманами, попередниками Мазепи, чи не знає, що Осипову хочеться виставити себе вірним царським слугою, а долею Кочубея і його приятеля Іскри він так сам о турбується, як торішнім снігом? Погано зробив Кочубей! Тепер або він переконає царя, що Мазепа зрадник, або Мазепа — що вони клеветники. Одно чи друге, цар поступить жорстоко і невблаганно, не пощадить своєї жертви. У помсті він страшний, не чоловік, а звір. Чуйкевич почув запах крові, і це прикре почуття не опускало його. Не хотів ані упадку гетьмана, ані кари на Кочубея. Уява малювала йому найжахливіші картини, нігде не міг знайти собі спокою. В безсонні ночі гадкою звертався до Мотрі. Як же вона змінилася! Це вже не та сама Мотря. Ні сліду колишніх примх, тієї дивної афектації, того демонізму, котрий доводив його до розпуки. Була спокійна, тиха, ніби рішена на те, щоб покірно приняти присуд судьби і виповнити його. «Видно, так Бог хотів», — казала не раз. Ніколи не чув від неї докору, не нарікала на нікого, навіть на маму, не з перцем, а з серцем підходила до людей, ніби чекаючи чогось великого, супроти чого теперішнє її життя змаліє і втратить усяку вагу. Чуйкевич не знає, чи Мотря полюбила його, але бачить, що зробилася для нього найвірнішою товаришкою і найщирішою повірницею його бажань і думок. Хоч не говорили багато, але чули, що одного бажають. В очах свого влюбленого мужа зробилася ще кращою, ще більше достойною. Дивився на неї, як на образ. Світлиця, в якій перебував з нею, перетворювалася в святиню. Брехати, бажати чогось недоброго або поганого було для нього святотатством. За що ж доля має так важко карати тую гарну людину? Усе добро, все придане, яке взяв за Мотрею і яке ще має дістати від Кочубеїв, віддав би без найменшого вагання, щоб тільки горе відвернути від неї. І Чуйкевич молився не до ікон, а до того великого Бога, котрого маєстату навіть уявити собі не міг, щоб він змилосердився над тою найкращою душею, яку создав, щоб відвернув грізне горе від Мотрі. УТІКАЧІ Кочубей і Іскра сіли в Красному Куті. Почували себе безпечними під протекцією хитрого Осипова і снували плани, як би то найкраще повести діло дальше. Ні на хвилину не сумнівалися, що побіда по їхньому боці. Будували свій донос не на брехні, а на словах самого гетьмана, забуваючи, що verba volant, seripta mament [25]. Гетьман мав сильніші докази невинності, бо закріплені чорнилом на папері, а що напишеш пером, того не витягнеш волом. І забували наші заговірники, що цар Петро визначався не тільки невговканою, дикою вдачею, але також хитрістю правдиво монгольською. Признати Мазепу зрадником — значиться або дістати його в свої руки, або довести до того, щоб він перейшов з частиною своїх військ на сторону ворога. Чи так, чи інакше, цар утратив би одинокого союзника, котрий на кождий зазов царя умів добути військо як з-під землі, до того мав гроші, досвід і тримав на Україні лад. Без нього почалося б там безголов'я, якого цар тоді, більше ніж коли-будь, боявся. Натомість не дати послуху донощикам — все одно, що показати себе великодушним для гетьмана і приневолити його до шляхетної відплати. Цареві куди більше залежало на Мазепі, ніж на Іскрі і Кочубеєві. Вони, значиться, перечислилися у своїх рахунках. Москалі тручали їх у пекло, а вони тішилися, що до раю ідуть. Скорше, ніж дожидали, явився у Красному Куті московський офіцер з листом царського канцлера Головкіна до Осипова. Канцлер писав, що донос получив, що діло вважає важним і хоче про нього побалакати особисто з Іскрою та Осиповим. Тому нехай вони оба їдуть сейчас через Смоленськ до головної квартири царя. Оба вони можуть бути певні милості і нагороди царськ'ої. Про Кочубея не було згадки. Чому, того зрозуміти не могли. Гадали, із-за його старого віку, а може, щоб поки що не робити великого шуму. Осипов з Іскрою зібралися. Кочубея гадали лишити в Слобідській Україні, котра до регіменту гетьмана не належала, і тому туди рука його не сягала. Кочубей відпроваджував своїх спільників до Білгородка, та ледве вони доїхали до Богодухова, як по дорозі стрінули якогось шляхтича в польському вбранню, котрий зразу випитувався у них про найближчий шлях у Батурин, а впевнившися, хто вони таке, скинув личину і виявив себе офіцером царської гвардії Озеровим. У його був лист від канцлера до Кочубея. Канцлер писав, що цар і його, генерального суддю і свого стольника, Василя Леонтійовича Кочубея, кличе до себе під Смоленськ, щоб побачитися з ним, побалакати й порадитися, як би то можна краще і певніше поганий задум зрадника Мазепи в самім зароді вбити і якого б то певного чоловіка посадити на його місці. Кочубей зрадів. Значиться, не забули про нього. Сам батюшка цар хоче радитися з ним, кого б то на місці Мазепи українським гетьманом зробити. А кого ж би, як не його, Кочубея? Поїхали. Їхали з ними не тільки люди, що могли свідчити проти гетьмана, але також і великі надії, що побіда по їхньому боці, що здеруть личину з поганого зрадника Мазепи, виберуть нового гетьмана і, обсипаю ласками царськими, вернуться на Україну. Кочубей і Іскра приневолені були, як які гільтаї, втікати і окриватися, а тепер прийде пора, щоб їх вороги кидали все і спасали життя, — страшний бо єсть батюшка цар у великім і слушнім гніві своїм! Прибули до Смоленська. Головкін стояв тоді зі своєю канцелярією у Вітебську. Довідавшися про приїзд донощиків, післав по них підполковника Лєвашова, щоб привіз їх зі Смоленська в Поріччя сухопуттям, а звідси до Вітебська водою. Лєвашов доставив заговірників до Вітебська дня 18 квітня ст. ст. їхали з ними піп Святайло, сотник Кованько, небіж Іскри, двох писарів і вісім служок. Петра Яценка доставлено окремо з Москви, де його й досі тримали. Всіх розміщено по ріжних світлицях порожнього панського двора за містом. На другий день надтягнув канцлер Головкін зі своїм товаришем Шафіровим. Почали переслухання від Осипова. Той сказав, що, прошений попом Святайлом, прибув на розмову з Іскрою до пасіки на річці Коломаці і від нього почув обвинувачення гетьмана в зраді його величеству цареві, про що і доніс кому слідувало. Потім до нього до Красного Кута прибули Кочубей і Іскра, втікаючи перед гнівом гетьмана. Кочубея він перше не знав, а Іскру знав по військовим ділам. На тім і покінчив Осипов. Царські міністри веліли покликати тоді з других покоїв Кочубея і Іскру. Приняли їх ласкаво і сказали: «Государ милостивий до вас, надійтеся на милість царську і докладно, нічого не жахаючися, виложіть усю справу». Головкін відпустив Іскру, лишив при собі самого Кочу-бея, і той, підбадьорений ласкавим привітанням, розговорився, починаючи з давніх часів. Пригадав зраду Брюховецького, що навела на Україну колотнечу і кровопролиття, пригадав, як після того, коли заспокоєно край, цар гнівався на генеральних старшин за те, що вони, пробуваючи близько гетьмана, не помітили його злочинного заміру і заздалегідь не сповістили царя. Не хочу, щоб гнівався на мене його величество цар, тому, бачучи лихі заміри теперішнього гетьмана Івана Мазепи і почувши на власні вуха від нього, що нам конечно бути під ляхами, приходжу виявити те його царській величності. Не робимо того для власної користі, тільки величаючи превисоку значність великого царя. Кажучи це, подав донос на письмі. В 33 пунктах були тут подані всі слова і діла Мазепи, що виявляли його намір відірватися від царя і пристати до його ворогів. Нарешті додав ще й пісню про згоду, яку скомпонував гетьман, а в якій «значна проти держави царської уявляється противність». Кочубея відпустили, і він, нічого поганого не прочуваючи, пішов у свою світлицю. Чого ж би йому боятися? Донос був основний і правдивий. Нічого з воздуху не схоплено, все чиста правда. Матеріалу на кілька зрад доволі, не на одну. Та інакше дивилися на діло царські судді. Для них важна не правда, а воля царська. Знали, що цар аж двома листами заспокоїв гетьмана, впевняючи його, що доносові не вірить, значиться, треба й діло так повести, щоб донос цей показався брехнею. Ані Іскра, ні Кочубей білого не назвуть чорним і зізнань своїх не відкличуть. Значиться, треба в тих зізнаннях дошукатися противорічності, щоб можна причіпитися до них і взяти їх на муки. На муках, звісна річ, будуть співати, як їм кат заграє. Що схочуть судді, те скажуть, заперечать, відкличуть, назвуть себе брехунами, клеветниками, людьми без совісті і честі, — чого не зробить чоловік, щоб рятувати себе від царських тортур. І судді взялися розсліджувати донос. ПИТАЮТЬ В парадній салі довгий стіл, накритий червоним сукном. На столі між двома свічками хрест. Над столом портрет царя, котрий судді привезли з собою. Цар в панцирі з голубою андреєвською лентою через плече. Волосся довге, як грива, очі бистрі, палкі, уста вузькі, червоні, в лівім кутку усмішка злобна чаїться. Ніби цар слугам своїм не вірить і за ними наглядати прийшов. Маленькі шибки в довгих вузьких вікнах, давно не Миті, нерадо сонце пускають у салю, щоб не разило ясних зіниць царя. Вузькі, зі шматків складені зеркала, помутніли, ніби їм страшно відбивати в собі грізне обличчя Петрове. За столом крісла з високими, прямими спинками. Між двома вікнами на столику курантовий годинник. Не йде. Зіпсутий чи не навели? Став на дванадцятій годині. Дня чи ночі? — не знати. На першому місці за столом, під царським портретом, канцлер Головкін, високий, худий, як жердка. Лице в його поважне й недобре. Лихий, що турбують із-за доносу якогось там Кочубея. Нижче від нього віце-канцлер Шафіров, маленький, товстенький, кашляє, чхає, плює в платок і раз у раз витирає чоло. Душно йому. — Може б, так відчинити вікно? — питається несміливо свого шефа. — Будь ласка, — згоджується Головкін, і один з писарів кидається сповнити його волю. — Не те, не те! — противиться Шафіров. — Виш, який чорт! Життя збавити хоче. Відчини останнє, біля дверей, щоб не віяло на мене. Параліж! Писар зіскакує з крісла, кулиться, як пес, котрого мають бити, і відчиняє останнє вікно, з котрого не буде на віце-канцлера дути. Відчинивши, вертає на своє місце при окремім столику збоку. Там їх двох сидить і піддячий. Перед ними гербові бумаги і цілий жмут свіжозаструганих пер. Канцлер нахмурив брови, ще раз донос читає. Точки, до яких має придиратися, зачеркнені червоно. Киває на Шафірова пальцем, цей присувається до нього. Канцлер показує йому 13 пункт Кочубеєвого доносу і порівнює його з ранішим доносом, який подав Осипов. — Контроверзія, — каже Головкін. — Контроверзія, — притакує Шафіров. — І до того тринадцятий пункт. — Дійсно тринадцятий пункт, — притакує віце-канцлер. — Покликать Кочубеяі По салях опустошеного будинку лунає луск драгунських чобіт: раз-два, раз-два, раз, два, три! За хвилину широко відчиняються двері. По боках двох драгунів, всередині генеральний суддя. Драгуни червонолиці, волосся посилане борошном, і чути від них горілку, піт і тютюн. Кочубей блідий, утомлений, волосся посивіле, губи — мов на ладан дують. Головкін дає знак, драгуни розкрачують широко ноги, роблять півоборота взад і відходять, замикаючи за собою двері. Кочубей стоїть біля порога сам. Дивиться на червоне сукно, на хрест, на свічки, на парадні мундири канцлера та його товариша, на глупо вистрашені міни піддячого і писарів, бачить у дзеркалі себе, і йому пригадується, як він ще недавно других у Батурині судив, а тепер сам на суді стає. Генерального суддю і стольника його величества драгуни, як гільтая, ведуть, лишають перед дверима, і він стоїть, як дурень! Що ж це таке? Нагорода за вірність цареві, за те, що він проти свого гетьмана пішов, наразив себе на його гнів і на наругу товариства старшин? Що ж це таке? Той самий Головкін писав, що цар його, Кочубея, у своїй ласці і милості має, що поговорити з ними про зраду хитрого гетьмана хоче, порадитися, кого б то на його місце настановити, а тепер тримає його близь порога і навіть сідати не попросить, його, генерального суддю, Василя Леонтійовича Кочубея, стольника його величества царя! Що це таке? Ніяк не розуміє. Аж бачить перед собою царський портрет. Цар дивиться на нього, грізно і гнівно, в лівім кутку затиснених губ злобний усміх. Панцир михтить, голуба лента сяє. Кочубей не знає, що з собою робити. Руки в нього задовгі, ноги заслабі, голова в плечі лізе, і він кланяється тричі, в пояс, нижче, аж до самої землі. В дзеркалі бачить себе... Гидко! — Василь Леонтійович, приступи! — чує голос, не царя, а високого і худого, як тичка, Головкіна. Чи це той голос, що говорив до нього вчора? Ні, це другий якийсь, різкий і недобрий. Що це таке? Не розуміє. Але йде. — Ближче! — гукає той самий голос. Підходить до стола. ЦІафіров дає рукою знак, щоб став. — Присягни, — приказує Головкін, — присягни, Василю Леонтійовичу, що правду говоритимеш! Піддячий проводить присягу. Кочубей повторяє за ним, перекручуючи слова, бо до київської актової мови привик. — Руку вгору! Кочубей підносить руку, рука дрижить. — Пальці не так, — сердиться Головкін. І Шафіров пальці Кочубеєві на московський лад складає. Скінчили. Кочубей руку безсило опустив. — Тринадцятий пункт, — починає Головкін, — твого доносу, поданого на письмі, звучить (тут канцлер подає донос Шафірову, і цей читає): «У грудні того ж, 1707 року до Батурина приїздив Олександер Кікін, і Мазепа зібрав біля себе 300 чоловіка зазброєних сердюків. Певне, він це робив, перечувши, що за Кікіном до Батурина приїде сам цар, щоб узяти з собою Мазепу в Москву, от Мазепа й намірився відстрілюватися від царя». — Так було? — питається Головкін. — Було, як у письмі стоїть, — відповідає Кочубей. — Я слова одного неправди не написав. Можу хрест святий поцілувати. — А Мазепі ти не цілував? — кидає йому в очі Головкін. Кочубей мовчить. Не знає, що відповісти. — Чорт тебе знає, чи ти гетьманові брехав, чи його величеству цареві! — Його величеству цареві я брехати б не смів, — відповідає Кочубей. — Побачимо. Ось тут послухай, що про той самий пункт пише ахтирський полковник його величества. Осипся (Головкін письмо Шафірову передає). Шафіров читає: — «Після невдатного заміру на царське життя, коли його величество цар мав до Батурина прибути. Мазепа всяко пильнував, щоб його величество, царя, предати смерті або взяти до рук і віддати ворогам, а в минулу пилипівку з своїми полками сполучився і хотів іти на російські міста». Шафіров скінчив. — Було так? — питається Головкін. Кочубеєві в голові шумить. Його бентежить різкий голос Головкіна, спочене чоло Шафірова, грізний погляд царя, хитре обличчя піддячого і глупі перестрашені міни писарів; тридцять три пункти його доносу переплутуються, він не знає що відповісти і повторює те, що перед хвилиною сказав: — Було, як на письмі стоїть. Я слова одного не збрехав. — Значиться, Осипов бреше?! Полковник його величества царя бреше — що?! Мовчиш? Осипов по словам твого товариша Іскри писав. Покликать Іскру! Знов тупіт драгунів, знову відчиняються двері, і входить Іскра. І він здивовано дивиться на червоний стіл, на важливу міну Головкіна, на лискучий лоб Шафірова, на хитре обличчя дяка, на глупо перестрашені очі писарів і на свого товариша Кочубея. Який же він малий, мізерний, нужденний! Невже це справді Василь Леонтійович, той самий, перед котрим схиляються голови козацькі, перед котрим шапки скидають старшини, раді, як він їм свою руку подасть? Невже ж це муж Любові Федорівни, отсей дідусь, що так покірно біля червоного стола стоїть? Що тут сталося так ненадійно? Іскра кланяється портретові царському і його урядовцям. Ні цар, ні урядовці не відповідають на поклін. — Підійди! Іскра підходить до стола. Його заприсягають і повертають віч-до-віч із Кочубеєм. Шафіров читає нещасливий тринадцятий пункт так, як його Осипов київському губернаторові подав. Іскра поспішно ловить свої слова з товстих губ Шафірова і стурбовано кліпає очима. Морщить чоло. — Так ти казав? — питає Головкін. — Так я казав ахтирському полковникові його величества, Осипову, — відповідає Іскра. — А тобі хто казав? — Я від Василя Леонтійовича чув. Він при жінці своїй, при Любові Федорівні, мені про це балакав. — А чому Василь Леонтійович того у своїм доносі не написав? — Не знаю. Але я радив Василеві Леонтійовичу підождати, як з'являться признаки провинності гетьмана Мазепи. — Ти мені радив? — питається нараз Василь Леонтійович. — Авжеж що радив, у присутності дружини твоєї, Любові Федорівни. Пригадай собі, в тебе пам'ять стара, я тобі поможу. Було це в твойому дворі у Диканьці, в боковій світлиці при замкнених дверях. Ми образ Спасителя цілували, той, у золочених рамах, що його львівські малярі малювали. Тямиш? — Ні. — Як же це, Василю? Ще Любов Федорівна питалася мене, чи я знаю черця Никанора, а ти питався, що за людина ахтирський полковник Федор Осипов? Кочубей перечив головою. — Не тямлю. Писарі і піддячий на три руки кожде слово пишуть. Головкін дивиться на Шафірова, Шафіров на Головкіна. Шафіров встає, підходить до канцлера, щось шепче йому, цей притакує головою. Злобна усмішка в лівому кутку царських уст більшає. Нагло Головкін підноситься з крісла. — Досить! — каже і кличе піддячого до себе. — Розвести їх по окремих світлицях і приставити варту. Добро і листи їх описати. Брехуни, клеветники, суєслови! Піддячий навшпиньках іде до дверей. Боїться, щоб дошки в долівці не скрипіли. Відчиняє двері, видно драгунів з волоссям, посиланим борошном, і з шаблями наголо. Шафіров дає Кочубеєві і Іскрі знак: — Пашол! Напереді піддячий, за ним Іскра з Кочубеєм, по боках драгуни — відходять. Головкін сідає на крісло. — Уф! Сволоч яка! Брехуни! Шафіров платком спочене чоло витирає. Душно. Кличуть попа полтавської Спаської церкви Івана Святайла. Середнього росту, чорнявий, добре живлений на полтавських хлібах, він спокійно дивиться на своїх суддів, покладаючися на протекцію Іскри й Кочубея. Про заміри гетьмана Івана Степановича знає від Кочубея, більш ні від кого не чув. Не його річ туди пальці пхати. Його діло церква. Але Кочубея послухав, бо він відомий ктитор і благодитель святих Божих церков. На бажання Кочубея, свояка свого Петра Яценка до нього привів. Коли Кочубей каже, то видно, що так воно є, що гетьман Іван Степанович лихі наміри в душі своїй скриває. — В душі? — зривається Головкін. — А чого ж ти йому в душу своє немите рило пхаєш? Піп Святайло мовчить, тільки бороду крадьки рукою гладить, ніби запевнитися хоче, чи справді в нього таке-то вже немите рило. А по хвилині, набравши нової відваги, додає: — Коли гетьман Мазепа післав військо своє у Диканьку, щоб ухопити його милість Василя Леонтійовича. то я тоді поїхав до нього, до того ж Кочубея у Красний Кут, а звідтіля укупі з ним та з полковником Іскрою рушив до Смоленська. Решта вже відомо. — Відомо, що ти така ж сама наволоч, як і твої протектори. Пішов геть! Привели сотника Кованька як свідка по десятому пункті, в котрому говориться про єзуїта Заленського. Шафіров читає цей пункт. — У гетьмана у Печорському був ксьондз Заленський, єзуїт, ректор винницький, і той перед значними особами висловився так: «Ви, панове козаки, не бійтеся шведа, котрий не проти вас, а проти Москви лаштується». Той же ксьондз казав: «Ніхто не відає, де криється і тліє огонь, але як разом вибухне, чого незабаром вже треба сподіватися, тоді хіба кождий дізнається, але сю пожежу нелегко буде погасити». Сотник Кованько слухає тих слів поважно й побожно, як голосу священика в церкві. — Бачив Заленського? — питає його Головкін. — Бачив у Печорському монастирі у свого полковника якогось ксьондза, а як його звуть, не знаю. — Ксьондзів, як псів. Можеш засвідчити, що був це єзуїт Заленський? — Того я ніяк засвідчити не можу. Козаки питали ксьондза, де швед, а він їм відповідав: «Швед тепер притаївся, але він має змогу такий огонь здійняти, що не швидко вгасиш». Кованько чує, як пера шкребуть по папері, і йому здається, що це йому чорт по душі шкребе. Пощо він дав себе наструнити проти свого регіментаря, проти гетьмана? Чому не пам'ятав, що гетьман більший за генерального суддю і що для того він в царя більший послух знайде?.. Кається, а все ж таки рятуватися хоче. — Та ще питали козаки ксьондза, — говорить, — на кого швед піде, чи на нас. А ксьондз відповідав: «Не на вас». Більше нічого не знає. — Кочубей намовив мене говорити про Заленського при царських міністрах з іншими околичностями, Кочубей — генеральний суддя, стольник його величества, пан великих маєтків, як йому, бідному й малозначному сотникові, не послухати такої особи? — Сволоч: — кидає сотникові в лице Головкін, а звертаючися до піддячого, приказує: — Тую каналію питати ще раз окремо з пристрастієм. Кованька відводять. До салі входить вихрест Петро Яценко. Безнастанно кланяється, аж присідає, голова в нього трясеться, повіки кліпають, борода дрижить. Він Кочубея не знав. Був у нього тільки один разочок, і то через попа Святайла, і йому було доручено переказати дещицю протопопові, духовникові його величества в Москві. Більше нічого не знає, був тільки передатчиком слів його милості Василя Леонтійовича. Гадав, що обов'язком кождого вірного підданця його милості государя є не затаювати нічого, що може вийти йому на втрату. Кочубеєві писарі зізнають, що вони тільки чисто й вірно переписували те, що їм давав їх пан і повелитель Василь Леонтійович Кочубей. І їх вивели з салі. За ними пішли по приказу Головкіна також піддячий і царські писарі. В салі остався тільки канцлер Головкін і його службовий товариш віце-канцлер Шафіров. Зі стіни дивиться на червоне сукно, на хрест між ярими свічками і на своїх високих урядовців цар Петро. Дивиться грізно, наче приказує: «Добре їх до рук прибрать! Дошкульно питать, з пристрастієм! Сволоч така! Дрянь черкаская. Інтригами бентежать царя!» Канцлер і його товариш царську волю навіть з портрету вміють читати. В них тільки й гадки, щоб не зробити щось незгідного з бажаннями царськими. Знають, яка кара за це. Досвідчили царської дубинки. Кості тріщать, як доторкається до тіла. Цар б'є, аж з каптанів, суто золотом нашиваних, шматки, як з курки пір'я, летять. Меншикову раз цар голубу андреївську ленту порвав. Ордени повисипалися на землю. Мало не вбив. Головкін Меншикова не любить. Завидує йому навіть такої царської ласки. Хоч би й бив, щоб тільки біля себе тримав. — Не знаю я, — звертається Головкін до Шафірова, — як отеє князь Олександер Данилич побої його величества так славно видержує. Дряхлий такий, хрупкий, маленький. Казав би ти: вдар, і розлетиться, а витримує якось. — Привик, — відповідає Шафіров, — до всього чоловік привикає. Малий Олександер Данилич, та сильної комплекції. Залізний чоловік. — А лоб у нього із бронзи. — Цитьте! — і оба насторожили слухи. Підходять до відчиненого вікна. «А-а! А-а! А-а!» Рахують. — З пристрастієм Іскру питають, — каже вдоволений Головкін. — Добре б'ють. Та й кричить як! — Не привик. Черкаські старшини не привикли до кнутів. — Хай привикають. А то нашого брата дубиною валять, а вони, як барони, безпечно собі походжають. — Сволоч! «А-а! А-а! А-а! Сусе Христе, Мати Божа! Ой!» — З пристрастієм... — повторяє, затираючи руки, Головкін. — Славно жарять, — зітхає Шафіров, обтираючи спітніле чоло. Зі стіни дивиться цар. Його чиновники чують цей погляд на собі. Цар лихий, що при мордованню не були. Беруть чотиригранні капелюхи і біжать туди, звідкіля людський рев лунає. Запущений двірський сад, великий, наче ліс. Стежки травою заростають. Лавкам підгнивають ноги. Щебечуть птахи, вітрець галуззям хитає. — Гарно як, — говорить Головкін. — Поетично, — підтверджує Шафіров. При стежці троянди цвітуть. Ніхто їх не доглядає. Обросли кропивою і лопухами. Але квіття гарне і свіже, як колись за добрих часів, коли парку доглядав огородник. — Хороші рози, — кидає мимоходом Головкін. — Да колци імєют, — відповідає Шафіров. Перед ними панська ледівня, без леду. Кілька ступнів, і входять удолину, до великого, темного, гнилого підвалу. Хвилину не бачать нічого. Чують тільки як стогне, сопе ніби дух з себе спускає, важко скатований Іскра. Очі до сутінків привикли. Кат, з закачаними вище ліктів руками, з кнута кров на землю стрясає. Велика червона капля збігає йому по чолі, по брові, по повіці, через вуса на рот. Обтирає рот червоною рукою: — Тю, юха така. Головкін дивиться на нього. — Молодець! — Рад служити милості вашій, — відповідає, солодко всміхаючися, звір у подобі людській. Іскра на камінних плитах долілиць лежить, не Іскра, а щось таке червоне, безобразне, здригається і пальцями землю гребе. Брудною рогожею накривають Іскру. «Не реви!» Піддячий з бумагою на боці сидить, деревляна ліхтарка жовтувате світло на сивий папір кидає, — щось пише. — Виголосив що? — питається піддячого канцлер. Піддячий зривається, підносить до очей бумагу, читає: — «Після шостого удару сказав: «Від Кочубея чув, що в нього полковником миргородським Апостолом і судцем генеральним Чуйкевичем була проти гетьмана рада; вони думали полковника миргородського обрати за гетьмана. Так цей не схотів». — Більше ніщо? — За шестим ударом нічого більше не виявив. Твердий. Сердився, що б'ють. Він же полковник! — Бувало, що й гетьманів били. Нічого. А дальше? — Дістав ще два удари і повів: «Генеральний судець Чуйкевич до Кочубея писульку присилав, сповіщаючи, що за Дніпром огонь займається; борони Боже, як би і в нас не зайнявся». — Більше ніщо? — По слідуючих ударах замовк. Говорити не міг, лиш ревів. — Скотина... Винести проч! Помічники ката кладуть Іскру на брудну рогожу, накривають хребет каптаном і несуть у палату, лишаючи червоні сліди за собою. — Кочубея давай! — приказує Головкін. Привели генерального суддю. Кочубей ішов, як віл у різницю. Світ перевертався догори дном. Невже ж вони сміють його, стольника царського, його, генерального суддю, катувать, як якого-будь подлого гільтая, як розбишаку? Він донесе його величеству цареві, не пощадить нікого, зневаги не дарує. Це ж наруга одна, підступ, фарисейство! Так з поважними персонами не роблять. Переходячи попри грубе дерево, хотів розігнатися і головою ударити в нього. Між двома драгунами ішов. Впустили його по східцях, самі перед входом уставилися, — наголо шаблі, волосся борошном присипане, як снігом. — Василь Леонтійович, признавайся! — гукнув на генерального суддю канцлер. — Богом святим клянусь, словечка одного не збрехав і не затаїв, як на сповіді святій усе по совісті сказав. — Не хочеш подобру, так на муках повіш. Розбирайсь! Кочубеєві свічки засвітилися в очах, низький погреб бурею загудів, дзвони далекі заграли сурми, литаври — бій... — Беріть його! Прискочив кат, зірвав кирею, здер сорочку, замахнувся кнутом — геп! Кочубей зойкнув і впав хрестом на плити. — Старйо! — сплюнув з погордою кат і відступив набік. Кочубей лежав без духу. Головкін і Шафіров перешіптувалися хвилину. — Бити, та не вбивати, — радив Шафіров, — вб'ємо, і все пропаде, не розкриємо правди. На нас упаде вина. — Дрянь етакая, нікому не нужная тряпка, — сердився Головкін. Казав Кочубея відливати водою. Дочутилися, підвели, — відповідай! Відхиляючи від себе муку, виголосив, що за гетьманом ніякої зради не знає. Все це, що доносив, видумав через хатнє ремствування на Мазепу, а писульки, про яку Іскра каже, Чуйкевич до нього не писав. Піддячий списує зізнання. Хоче записати слово в слово, га не поспіває. — Повтори! — приказує Головкін, і Кочубей дрижучим голосом силує себе повторити точно так, як за першим разом. Кочубея відпускають, але не ведуть до двора, лиш у сад, під стару липу. Драгуни стережуть його. Видно, діло не скінчене, мабуть, ще раз покличуть. Кочубей перестає дивуватися, що тут з ним роблять. Можуть робити все. Для них не важний вік, ранга, маєток. Тут кінчиться чоловік, а лишається предмет — кості, м'ясо, шкура, котру треба якнайдошкульніше скатувати і збезобразити, не тому, щоб довідатися правди, лиш, щоб добути те, чого вони хочуть, чого їм треба... Чого?.. Правди — ні. Він же написав правду, і за те його катують, значиться, треба брехати, треба відкликати що написав, заперечити усе, назвати себе брехуном і клеветником, щоб тільки визволитися з їх рук. Щолиш тепер бачить, що таке Москва, що московські люди, що цар. Щолиш тепер розуміє, що таке кнут і тортури, що таке суд з катами. І розуміє Кочубей, що всі ті листи, які нібито писав цар, усі ті гарні слова про милість і нагороду, про вибір нового гетьмана і таке друге — це одна облуда, одна примана, на яку брали його, генерального суддю, боячись, щоб він в останній хвилині не втік. Підвели — тепер запізно! Тепер він у їх руках, як птах у котячих кралях. Остається одно — брехати! Кочубей бачить, як Іскру вдруге до катування ведуть. Цей увесь жовто-червоно-синій. Очей не видно, запух. Хитається, як п'яний. Прикладами фузій підганяють його: «Стерво!» Кочубеєві дивно, що таке сталося з його свояком і товаришем. Невже ж це той самий Іскра, з яким він ходив у воєнні походи, їздив на лови, бенкетував, жартував, з яким ще вчора снував гарні плани про близьке майбутнє? Чи можлива річ, щоб так знівечити людину? Взагалі, Кочубей не пізнає світа. Невже ж це дерево — той патик, під котрим він сидить? Невже ж це небо — тая синя ганчірка вгорі, сонце — ота блискуча, жовта, мосяжна умивальня? Чортзна-що!.. Остається одно — брехати. Чому ж не бреше Іскра? Чого ж він так кричить, як коли б з нього душу дерли?.. Деруть. І нараз — цікавість. Проста, звичайна цікавість: кілько батогів дістане Іскра?.. Вісім... о два менше, ніж за першим разом... Мабуть, бояться, щоб не вбили... І вони ще чогось бояться. Бога — ні, царя. Бога нема, є чорт і його намісник на землі — цар! Чому ж тоді він, Кочубей, не додумався до того скорше? Чому слухав Любові Федорівни, забуваючи про вчинок її праматері, Єви?.. Прийшло каяття, та вороття немає... Кочубея знову ведуть у той страшний чорний погреб краще б у могилу! Питаються, чи не намовив його якийсь ворог царя і отечества до того брехливого доносу, щоб таким робом поріжнити царя з його вірним гетьманом? Домагаються видачі однодумців. Кочубей слухає і ніби не розуміє. Пальці на хрест складає і цілує їх. Ніхто не намовляв його, ніяких однодумців, окрім Іскри, не має. Донос вигадав сам через хатнє ремствовання на Мазепу. Ніякої зради за гетьманом не знає... Брехати, брехати, брехати! За що ж його б'ють?.. І ще, і ще, і ще... Добре, що пам'ять тратить, чорно, — ніч. Кат сопе, вішає кнут на кілок, клене. «Кажуть з пристрастієм питати, а вбити не вільно. Мий і не замочи! Нелегка річ царським катом бути. Добре, що царя тут немає. А то він кнут із руки бере і сам б'є— кого попаде... Верховний кат». — Є ще яка робота? — питає піддячого. Піддячий до Головкіна звертається. Щось шепчуть. Головкін головою до стелі підвалу досягає, Шафіров кулиться, кашляє, чхає, платком обтирає лоб. В підвалі воздух, що витримати годі. Чути горілку, тюгюн, піт і людську кров. Досить її вицідили з черкасів. Нараджуються. Озеров нахилився над Кочубеєм. Слухає, чи дише. — Не можна більше питать, — каже. — Старий і дряхлий дуже, щоб нам не здох. Царський суд погоджується з гадкою Озерова. — Нанині досить. Можеш іти! — звертається до ката піддячий. — Поклич хірурга! Прийшов. — До пам'яті цього тут привести, — приказують, — це твоя річ! Хірург оглядає Кочубея і крутить головою. Сумнівається. — Говорять тобі! Чув?! Канцлер з віце-канцлером виходять з мордівні. Драгуни віддають їм честь. Кидають головами, струшуючи борошно з волосся. — Чи не краще б їм поробити парики? — завважує Шафіров. — Борошно дешевше стоїть, — відповідає Головкін. — А в суті речі — один чорт. І з борошном голову знімуть, і з парикою. І одно лишнє, і другого не треба. — Суєта, — потверджує Шафіров. Вдихають свіжий воздух. Дивляться на молоду зелень, на шовкові трави і на троянди. — Гарно як! — каже Головкін. — Поетично, — підтверджує Шафіров. — Тим двом вже не до того. — Їм і життя немиле. — Що таке життя, — філософує Головкін. — Вчора пан, а нині тебе кнутом валять, з пристрастієм. І не питають, чи ти генеральний суддя, чи стольник, чи який там чорт — б'ють. — А все ж таки завзяті ті черкаси, — говорить Шафіров. — Нікого видати не хотів. Каже, ніяких спільників не маю. Сам я вигадав цей донос... Вір йому. — Гадаєш, вірю? — питається Головкін. — Я нюха табаки не дав би за тую гетьманську вірність. Але що нам до того, де правда. — Де цар, там і правда. Цар гетьманові вірить. Гетьман хитрець! — Го-го! — А все ж таки нам треба Апостола в руки дістать. Він же Кочубея до втечі намовляв, післанця з листом до Диканьки вислав. Треба. Балакаючи, збиваються з дороги. Попали на якусь бічну. Двора крізь густі дерева не видно. — Вертаймо. Побачили червоні сліди і пішли по них. Головкін чобіт з крові об траву витирає. — Забагрив башмак. — Добре, що руки чисті, — потішає Шафіров. — Один чорт... ВИНА І КАРА Суд тривав дванадцять днів. Судді не поспішалися, щоб не погадав цар, що діло поверху розбирали. Гетьман Апостола не прислав, хоч Головкін писав до нього, що миргородського полковника треба забити в кайдани і прислати на слідство по ділу Кочубея і Іскри. Головкін сердився на Мазепу, але нічого вдіяти не міг, бо за Мазепою цар. Головкін ще й тому рад був дістати Апостола в руки, щоб показати Мазепі, що мусить бути так, як царські судді бажають. Не довелось. Винесли присуд без миргородського Апостола. Дістануть ще й його! Присуд короткий і гострий. Кочубея і Іскру, як брехливих донощиків і клеветників, котрі в. такий гарячий воєнний час мають сміливість беспокоїти його величество царя, царевича, губернатора і других царських людей, скарати на горло. Попа Святайла заслати в Соловки, а сотника Кованька в Архангельськ у жовніри. Яценка й ченця Никанора, за те. що вплуталися в не своє діло і згодилися бути передатчиками доносу, заслати в далекі московські городи, щоб вони вдруге чогось такого не робили. Федора Осипова похвалити за службову пильність. Він людина умна й добра, потрібна на той час. Про нього списано похвальну грамоту і приказано київському губернаторові оповістити її по цілій Україні. Останнє рішення отсього немаловажного й великозлочинного діла суд лишає пресвітлій волі його величества царя. Постанову списували кілька разів. Знали, що за неї можуть судити суддів. Били Кочубея і Іскру, можуть бити їх. Всі вони царські люди. Два дні присуд готовий, і судді вагалися, чи підписати його, чи діло дальше вести. Питали б ще з усердієм, так Кочубей дряхлий, його насилу привели до життя. Рани гоїтися не хочуть. У його жар. З Іскри нічого не добудуть. Сказав що хотіли, більше, мабуть, не знає, а інші — дураки, знаряддя у руках Кочубея. Не так його, як Кочубеїхи. Усім відомо було, що це вона затіяла донос, але її якось не вмішали. Ніхто не важився кликати Любов Федорівну на суд. Судді також. Мали ж би з нею мороку! По довгім ваганню канцлер узяв перо. Дрижучою рукою підписався. Шафіров довго витирав лоб, заки те саме зробив. — Нехай буде воля твоя святая! — сказав. — І да приідет царствіє твоє, — додав Головкін. Дня 30 квітня Кочубея, Іскру й усіх заплутаних у донос, крім Осипова, виряджено в кайданах у Смоленськ. Везлиїх під вартою на човні до Поріччя, а далі на возах до місця призначіння. Їхали до Вітебська людьми вольними, особами високої ранги і великого значіння, а верталися збитими, скатованими, безнадійними. Надбання цілого життя змарновані, здоровля це вже не люди, а живі трупи. ТАБОР ШУМИТЬ Задумавши похід на Москву, король Карло змарнував літо й осінь. Літо простояв у Саксонії, осінь у Польщі. Сам собі шкодив. Ніби на руку Петрові йшов. Не слухав ані досвідчених політиків, ні своїх старих генералів. Покладався на власний геній і на сприятливість щастя. Щолиш зимою рушив у Литву. Військо терпіло голод і стужу. Бідна з природи, а всякими війнами доостанку виснажена країна не могла дати війську того, що треба: даху і страви. Карло хвилювався і на населенню зганяв злість. Особливо польським панам не жалував ні згірдливих слів, ні контрибуцій. Тим зраджував собі навіть прихильників свого союзника, Станіслава. Скинувши польського короля з престолу, хотів те саме зробити з Петром. Мало-мало не повезло йому. Несподівано явився в Гродні. Коли б дві години скорше поспів, дістав би був царя в свої руки. Цар аж до Петербурга утік. Укріпляв його. Казав також укріпляти Москву, Серпухів, Можайськ, Твер. Під карою смерті не вільно, було міщанам кидати своїх міст, а зате селян виганяв на роботи коло городських мурів. Села й землі, котрими мав проходити Карло, цар приказав руйнувати. Між тим Карло дійшов до Радошкович і став. Ні вороги, ні свої не знали чому. Ніби в піжмурки грався. «Вгадайте, куди піду: на Москву чи на Київ?» Був це одинокий вислід того довгого й нічим не виправданого постою. Цар не знав, куди піде Карло і де йому збирати свої війська — в Московщині чи на Україні? Між тим гетьман Мазепа під Білою Церквою табором стояв. Табор ріс, бо гетьман стягав туди останки свого війська і формував нові частини. Молодиків обучували військового діла. Наука легко йшла, бо козак зроду до шаблі і фузії цікавий, а кінь і він — одно. І не треба їх насильно до полку тягнути, як москалів. Українці — воєнний народ. Багато тепер намножилося таких, що їм у хаті нічого робить. Краще лицарської слави добувати. На війні хоч шаблю в руках маєш, а в хаті що? В хаті ти зданий на ласку й неласку тих, що в село ввійдуть — чужих чи своїх. Що маєш — заберуть, тішся, як голову лишать. А в полку гетьман платить. У його грошей, як бобу. Чудеса люди про Мазепині маєтки розказують. Табор під Білою Церквою росте. Пригадуються Богданові часи, сумної пам'яті Білоцерківська угода з 1651 року. Поміж козаками водяться ще такі старці-дідугани, що пам'ятають цей сумний мент; чурами тоді, хлопчиками служили. Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив, Що з ляхами, з мостивими панами у Білій Церкві замирив, — співають пісню, яку тоді зложено, і сиві їх голови хиляться від журби додолу, як ковиль-трава від вітру на степові. З ким не мирилися предки наші, і нічого з того замирення не виходило! От і тепер глухі слухи по таборі блукають, нібито гетьман знов з поляками миру шукає. Одні і слухати про те не хочуть, другі кажуть, хай навіть з Бельзевувом іде, щоб тільки від Москви відсахнуться. — Москаль хоч віри святої православної не нівечить. — Тільки насміхається з Бога і з його святих. — Але унії насильно не заводить. — Бо цар усяку віру ногами топче, гірш бусурмана — Бусурман, будь це татарин, ногаєць, будь турок чи яке лихо, вірою не цікавиться. — А цар, кажуть, війну з Богом затіяв. Хто кого переможе, чорт і він, його намісник, чи Бог? — Невже ж? — А так. За царем чорт, а за Богом хто? — Добрі люди. — Та де куцому до зайця! Де чоловікові до чорта! — Цар такої сміливості дібрав, що з чаші церковної горілку п'є, в ризи священичі вбирається, п'яні синоди по ночах скликає. — А Бог дивиться і — мовчить. — Чекає, що люди на це скажуть. Чи за Богом підуть, чи за антихристом. — Бог усякі знаки посилає. Кажуть, на одному хуторі вродилася дитина з зубами і з розумом, як у старого. — Я сам бачив когута з трьома ногами. — А телята з двома хвостами, гадаєте, не лучаються? — Перше такого не бувало. — Бо перше антихриста не було. — Як не порвемо з царем, то Бог нас покарає, із лиця землі нас зітре. Сліду нашого не оставить. — Доповідають, що кінець світа надходить. Вигинуть ті народи, що тепер є, а Бог нові сотворить. — І творити не треба. На морях є такі острови, що на них добрі люди живуть. Не крадуть, не вбивають, не брешуть. Їх Господь на наше місце покличе, а ви йдіть собі геть, до чорта зі своїм антихристом! — І гетьман того не бачить? — Бачить, та нічого не вдіє. Заворожено його. — Душу чортові записав, щоб не старітися — Невже ж? Табор хвилюється. Довге безділля до доброго не веде. Старі козаки нелегко з молодими зживаються, дивляться на них, як на щось нижче, недосвідчене й незаслужене. Хотіли б кращих харчів і більшої платні. Молоді покликаються на козацьку рівність. Лучаються бійки і розрухи, треба розсліджувати діло й карати винуватих. Кари зраджують людей, особливо молодших. Вони тому тільки й шаблю припняли до боку, що козакові море по коліна. Табор шумить. Гетьманове шатро осторонь стоїть. Воно велике, з непромокального полотна, як на вітрила Всередині обите шовком. Шовк гарно вишиваний у полтавські узори. Шатро з трьох частин зложене. В першій — гетьмана канцелярія. В середній — він гостей приймає, у третій — спить. Шатро на помості з дощок, прикріплене сильними линвами до паликів, кріпко в землю вбитих. Над ними гетьманська хоругов з вітрами лопотить. Кругом його декілька інших шатер — для генеральних старшин, писаря, судді, обозного тощо. Майдан обведений глибоким ревом і кріпким частоколом В частоколі гармати висунули гирла на всі сторони світу Обслугують їх старі, досвідчені і вірні гармаші, котрі біля гетьмана вже не раз службу робили. Відділи із сердюцьких полків, а також сотня волохів стоять кругом того табору в таборі. І москалі є. На них козаки з-під ока дивляться, а вони на козаків. Більше з ними клопоту, ніж хісна. Гетьман знає, що коли б до розрухів прийшло, салдати перші втікали б. Вони тільки за царя вірно б'ються. Цар має окрему силу над ними. Не люблять його, але бояться. Страхом їх до послуху неволить. В огонь і в воду підуть, як цар прикаже. Козаки — ні. Кождий полк має свій окремий вигляд, свою думку та вдачу. Козак хоче знати, куди він іде і за що йому биться. Не хоче боротися за нелюбе діло. Велика ріжниця між козаками й царськими людьми! Царські люди — це маленькі звена у великому ланцюгу, котрим цар-велетень куди захоче, туди й поверне; без супротивлення підуть. Козаки не те. У них одиниця не злилася ще з загалом. Вибірність гетьманської влади мають на гадці. І теперішнього гетьмана вольними голосами обирали, після Самойловича на річці Коломаці. Дехто був за Борковським, загал: «Бути гетьманом Іванові Степановичу Мазепі» — гукнув. І вибрали Мазепу. Можна, значиться, тепер когось другого обібрати: Полуботка, Скоропадського або Апостола, не одному до булави спішно. Так собі не один гадає, хоч казати боїться, бо тепер воєнний стан, — карають. Полуднє. Весняне сонце продирається крізь хмари й огріває табор. Мерехтять червоні шаравари, вилискується збруя, просихає головна вулиця і стежки поміж курінями. Озвалися литаври, загули тулумбаси, гетьман в окруженню старшин зі свого шатра в табор виходить. Над ним бунчук хитається, перед ним прапор. Де прапор стане, там, значиться, і гетьман стоїть. Табор заметушився. Вилазять козаки з-під своїх возів; хто в кості грав, ховає їх у карман, хто пив — пряче пляшку, як забагато випив, криється, щоб п'яним не лізти ясновельможному в очі. За це сильно карають. В таборі впиватися не вільно, хоч крамарі з Білої Церкви здовж шляху і собі розтаборилися, приманюючи козацькі душі до солодких чарок. Не один останнього рубля пропив. А кілько червінців пішло до крамарських загрібущих рук! — почислить? Гетьман головною вулицею проходить. Направо й наліво глядить: — Здорові були, козаки! — кличе. — Доброго здоровля ясновельможному пану гетьманові! — відповідають. Шапки вгору летять, з пістолів палять. При деяких частинах своя музика є: сурми, бубни, свирілі й бандури. Як гетьман коло такої частини проходить — грають. Він любить музику, за нею не одного недобачить і недочує, а в кождій частині, все одно в полку чи в сотні, є дещо такого, чого йому ні бачити, ні чути не треба. Йде туди, де свіжі охочекомонні стоять. Ще їх не бачив. Приглядається, що за люди. Нічого собі: на полтавських та чернігівських хлібах викормлені, степовими вітрами злеліяні, охотою помсти і кари розпалені. Заприсягає їх на вірність. Болгарський архієрей присягу проводить. Він тепер або біля гетьмана, або з гетьманськими листами. Негарний собою, та зате архієрей, не то що звичайний піп. І проповідь по-нашому скаже, навчився. Ще й як! Ніби другий Теофан Прокопович, що на всю Україну київським золотоустим славиться. Архієрей до вірної служби завзиває, церкві, вітчизні і регіментареві свому, бо — «що тобі з шаблі, коли правої руки не маєш, що з хоробрості, коли вірності в тебе нема? Козак без вірності — що судном керми, що віз без коліс, що плуг без леміша, сагайдак стріл, фузія без пороху і куль». Козаки, присягнувши, добувають щабель і підходять цілувати хрест. — В отсім хресті, — говорить архієрей, — частина творящого древа — пам'ятайте! Гетьман в очі охочекомонним глядить. Не всякому з них видно. Не один тільки того жде, щоб грабувать. Дисципліни треба би тим людям, а на те часу нема. Хто його зна, чи не прийдеться нині-завтра в похід виступати. Не ввік же Карлові у Радошковичах стоять. А рушить він, оді і цар двигне свої потуги тоді й Мазепі треба йти. Ця гадка більше всього тривожить Мазепу. Розуміє, що настане тоді рішаючий мент. Сполучити останні свої сили з царськими військами — це значить, здатися на його ласку й неласку. Та ще якої сполуки бажає собі цар! Він хоче, щоб Мазепа перейняв командування над кінницею, значиться, не над своїми полками, а над мішаними московсько-українськими кінними силами, між тим як піші українські полки підуть під команду Петрових генералів. Гаким чином української армії не буде, а будуть тільки українські частини в московській армії. Finish Ucrainae! З жалем і смутком дивиться гетьман на те море козацьких голів, що шумить кругом, на тих здорових, рослих, гарних вояків, з котрими, здавалося б, світ цілий можна побити? — тільки Україну визволити годі! Пронизливі Мазепині зіниці бігали по козацьких обличчях і бачили на них усе, крім свідомості тієї небезпеки, котра повисла над їх рідною країною. Перестрій Росії на губернії, кажуть, уже готовий. Є також Київська губернія, значиться. Гетьманщини нема, а буде одна неділима Росія. Нема того, за що пролилось стільки крові, за що такі довгі роки боролося козацтво, чому і він, Мазепа, присвятив так багато своїх турботних літ. Побілить Петро і одним махом зробить кінець останкам самостійної України, забуваючи, що українці помогли йому побідити. А якщо побіда останеться за Карлом, так цей знову віддасть Україну полякам, за кару, що не пристала до нього. Це закон війни. Побідник диктує свою волю, нагороджує і карає по власній уподобі. За похибки провідників терпить загал, бо провідник повинен передбачити лихо. Передбачити — легко сказать! От і тепер. Мазепа передбачує небезпеку, яка грозить Україні з боку царя. Знає, що треба порвати з Москвою і пристати до шведів, бо тільки з ними можна добитися волі й самостійності. А як важко перевести цей намір в діло. Як обережно треба переговорювати з новим союзником, щоб не довідався старий. Ще гетьман мало кому звірився зі своїми планами, а вже Кочубей і Іскра побігли з доносом до царя. Що то було б, коли б він провадив справу по-громадськи? Громада в один голос кричить: «Визвати нас із власті антихриста!», а якщо він притакнув би їй і сказав: «Добре, визволяймося», так вона тоді другої заспівала б. Казали б, що москалі — це люди одної віри, а шведи — лютри, що гетьман хоче шляхетські порядки завести на Україні, що з ляхами руку держить, і почався б такий танець, якого за часів руїни танцювали. Важка річ вести народ до волі! Мойсей 40 літ провадив жидів до обітованої землі і помер, не увійшовши до неї. «Чи не так зі мною буде?..» Табор шумів. Він мав свої турботи. Сварився за їжу кождий хотів нових чобіт, кращої свитки, гострішої шаблі молодшого, скоршого коня. Гетьман не бачив тут тієї одної гадки, того спільного бажання, котре ніби сталевим ланцом споює табор і робить його нездобутим. Почувалося, що тут що голова — то розум, що серце — то бажання. Як важко на такім грунті будувати самостійну державу! Козаки, зроду хоробрі, але невишколені і до послуху незвичні. Щоби з них зробити вправний, воєнний інструмент, на те треба часу, треба, щоб полки привикли до себе, щоб вони стали товаришами долі й недолі, щоб перейнялися одним воєнним духом. А тут що зведеш до купи якусь нову частину, так зараз цар бере її для себе. А чого наші можуть навчитися від москалів? І куди одним і другим мірятися зі знаменитими каролінцями — зі шведським жовніром і офіцером? Тільки в сполуці з вишколеною і карною армією шведського короля-героя можуть козаки зробитися гострим і невгнутим мечем у руках свого ідейного вожда. А поки цього нема, поти й не може бути самостійної держави. Годі. З котрого боку не дивився Мазепа, бачив, що перехід на сторону Карла конечний і неминучий, хоч і як небезпечний. Вся трудність лежала в тім, як і коли зробити цей крок. Старшини наглять, народ теж, а гетьман бачить, що ще не пора, що треба дальше збирати сили і дальше окривати свою гадку, а між тим переговорювати з Карлом, щоб добитися якнайкращої угоди. А воно так важко. От і тепер. На якийсь час треба було припинити всякі переговори, поки велося судове слідство з Кочубеєм. Ніхто не знає, як журився Мазепа, коли цар казав своїм людям розбирати це погане діло. Скільки ночей він недіспав, дожидаючи, чи не покличуть і його до Смоленська та не поставлять віч-до-віч з донощиками. Їхати? Ні, того не зробив би Мазепа. Він — і царський суд! Ані гадати... Мазепа вже раз рішився був на небезпечний крок. Цар хотів приїхати до нього до Батурина, щоб вияснити непорозуміння. Діло було погане. Доноси не без підстави. Гетьман боявся, щоб гостина не перемінилася в суд над господарем. На той випадок приготовив 300 вірних сердюків. На даний знак мали почати бій. Але цар роздумався. Не приїхав. Потребував грошей і війська. Лишив гетьмана в спокою. Чи й тепер цар із-за тої самої причини не вдає, ніби він доносам не вірить. Мабуть, що так. Але могло бути інакше. Гетьман не мав певності, чи Кочубей не переловив якого тайного листа від Дольської до нього або від нього до неї і до Карла. За гроші все можна дістати. Один писаний доказ, і ціле слідство повернулося б на інші шляхи, зрада Мазепи стала би безперечним фактом. Його покликали б на суд. Це прискорило б діло. Гетьман, замість їхати до царя, поїхав би до Карла. Розуміється, не сам, а з військом і старшинами. Але до того він ще не готовий. Ще йдуть торги. Гетьман хоче виторгувати якнайбільше, хоче пристати до нових союзників за ціну самостійності й неподільності України... Як летіти, то з великого коня! І гетьман усміхнувся. Щастя і тим разом не покинуло його. Цар повірив, а може, вдає, що вірить у вірність гетьмана Мазепи. Кочубей заперечив свій донос. Іскра теж, і гетьман може дальше вести свої переговори з Карлом. Веде і, мабуть, доведе до бажаного кінця. Біда тільки в тім, що Карло не слухає нікого. Гетьмана теж. Покладається на свій власний розум. Змарнував кілька місяців на бездільному постою і дав Петрові нагоду зібрати більше війська та краще вимуштрувати його. Петро не дурний. Він учиться воєнної штуки від Карла. А це недобре. Найгеніальніший вожд, як непотрібно перетягне війну, то може її програти, бо вороги освояться з його тактикою переймуть секрети його побід. Гетьман хоче, щоб Карло йшов на Москву, а він, мабуть, прямує на Україну. Це також небажаний і небезпечний зворот. Союзник добрий, коли він здалеку, а ввійде в край, і з союзника зробиться неприятелем, бо народ не любить чужого війська, яке б воно не було. Тепер не люблять москалів, а прийдуть шведи, то й їх не любитимуть. І не дивуватися. Яке б не було військо, а для народу тягар. Гетьман умів думати і рівночасно, як машина, робити звичайне діло: приймати звідомлення, давати розпорядки, підписувати канцелярські папери. Незвичайна енергія не покидала його. Пригноблення після невдачі не тривало довго. Він скоро приходив до себе і підносив голову вгору... Ще наше не пропало! Так було й тепер. Думки його йшли одною дорогою, а звичайна щоденна праця, праця вожда в таборі котилася другими шляхами. Гетьман вислухував жалоб на харчі, на оружне постачання, розглядав усякі непорозуміння між поодинокими військовими частинами, рішав, мирив, картав і карав — скоро вправно та бистро, що дивував усіх. «Голова!» — казали козаки. «Гетьман!» — доповідали старшини. Великим умом підтримував своє значіння. Боявся одного — старості. Коли б так справді занедужав і знемощів, коли б одної днини почув, що він старий, не літами, а духом, що вже не має тої молодечої енергії, котрій дотепер завдячує так багато, о — тоді було б погано. Гетьман навіть гадати не хоче, що тоді було б, бо знає, що ніхто не розмотав би того клубка, який він тримає в своїй руці, ніхто не знайшов би виходу з великого українського політичного лабіринту, котрий він так довго будував, Сонце гріло. Бунчук непорушне висів над гетьманською головою. Прапор не розвівався з вітром, не лопотів, як птах. Погода. Починається жара. Від коней і людей лягають фіолетні тіні, білі сорочки сліпучо вражають очі, червоні шаравари горять. Гетьман дальше обходить широкий табір Все щось нового й небажаного. Ось там, направо, біля головних воріт якась суматоха. Зчіпилися люди, гамір, крик, щось деруть, ніби м'ячем перекидаються. Здалеку забуваєш, що це люди, здається. ніби жеруться вовки. Гетьман прискорює ходи. Підручний старшина біжить наперед. «Тихо там! Гетьман іде!» Гамір тихне. Козаки розступаються. Менше сміливі зникають у товпі, цікавіші стають кругом. На землі рушається щось. Несміливо, крадьки підносить готову, — чоловік. Очей йому не видно: кров і болото. Рукою протирає повіки і плює. Випльовує зуб, один, другий, — сильно побили його. Здивовано розглядається кругом, чому дальше не б'ють, лиш насміхаються з нього. Є з чого. Він тільки в сорочці, і то в такій драній, що ледве тримається хребта. Все поздирали з нього, чоботи, жупан, шапку, пояс — все. Тільки тая сорочка на хребті і в долоні з табакою ріжок. Того ріжка ніяк дати не хотів. Кусав, дряпав, як кіт, — тим ще гірше своїх напасників дражнив. Побачивши перед собою старшину, а дальше цілий гурт з бунчуком і хоругвою, він догадується, що це гетьман надходить і що, мабуть, тільки й тому його бити перестали. Набирає відваги. Хоче встати, але пригадує собі, що без шараварів, — соромиться, сідає, підбираючи ноги під себе — За що ви так його збили? — питає гетьман. — Шпиг, ясновельможний пане гетьмане, — відповідають. — По чім знаєте, що шпиг? — Шлявся по цілім таборі підслухував, підглядав, а як спитали, до якого полку і до якої сотні належить, то став крутить, назвав полк і сотню, котрої тут нема. — Правда це? — спитав побитого гетьман. Цей на губу показав, що говорити не може вся була в крові. Гетьман головою покрутив. — І зі шпигом так робити не слід. Треба його судові віддати, а не знущатися над чоловіком. Це ви зробили безправно, і винуватих кара не мине. А що він це в кулаці держить? — спитав гетьман і всміхнувся, бо шпигун виглядав дійсно сміховито. В одній сорочці, до котрої притискав щось граціозно, ніби не соромився своєї наготи, а боявся, щоб йому не відібрали того ріжка, який йому з цілого маєтку залишився. — Та це він ріжок з табакою тримає, — відповіли козаки — Та й табака якась диявольська, ніби перець у ній і вапно. Хто спрібував, чхає, ніби носатина в нього. Він, мабуть, і не наш. Дряхлий, тіло м'ягке і кість тонка — чи не шляхтич який! Гетьман глянув і мусів признати козакам правду. Шпигун на козака не скидався. Казав йому дати шаравари і кобеняк і відвести до свого шатра. Писареві тієї сотні, на котрої території збулося це кровопролиття, велів розслідити справу й подати звідомлення до полкової канцелярії. Вертаючи в шатро, думав над тим, як тяжко втримати карність на війні, коли в таборі діються такі безправства Поняття самосуду над злодієм, зрадником і шпигуном так глибоко вкорінилося в психіку народну, що важко вирвати його з корінем. ШПИГ — Ось і він! — сказав Орлик до гетьмана, наближаючися до. окопів, які ділили гетьманову кватиру від решти табору Поміж двома сердюками стояв середнього росту чоловік, вже немолодий, з хитрими очима, що гляділи з-під лоба, як у зловленого до клітки звірка. Він уже подобав на чоловіка, був обмитий і причесаний падко. Тільки лиця поцарапані і голова світить плішами Побачивши гетьмана, поклонився низько, раз і другий, ніби хотів звернути на себе ввагу, боячись, щоб гетьман не перейшов мимо і не казав його віддати під суд. Гетьман глянув і — став. Здвигнув раменами, підняв високо брови і мало не крикнув з дива. Але зараз запанував над собою і тільки дав рукою знак, щоб сердюки йшли собі геть, а до шпига промовив різко: — Ступай! Цей втретє покірно похилився і, налягаючи на праву ногу, пошкандибав до шатра, з котрого гордо маяла хоругов з гетьмановим гербом. Гетьман з Орликом за шпигом пішли. Орлик мовчав, але цікавий був, що це за птиця. Невже ж гетьман знає його? Гетьман підняв важку занавісу, впустив загадочного чоловіка й вернув до Орлика й Ломиковського. Скоро вислухав їх і велів на заході сонця прийти з Апостолом, — побалакають. — До побачення! Орлик і Ломиковський не відходили. — Не спішитесь? — А безпечно вашу милість оставляти сам на сам з непевним чоловіком? — спитав Ломиковський. — Нікому не кажіть. Це мій чоловік. Найпевніший у світі. Розкажу вам пізніше. Варти хай нікого в шатро не пускають, нікого! Прощайте!.. — Свят, свят, свят! — казав гетьман, подаючи тринітареві руку — Але ж потерпіли ви, отче, страданія, і то не від ворога, а від моїх людей. — За добре діло варт і муки прийняти. — Авжеж, авжеж. Але чого це ви так невважно йшли через табор? — На моє нещастя, сотня, яку я назвав, що нібито до неї належу, відійшла кудись з табору, і це було причиною мого страдання. Але це ніщо. Хто терпен, той спасен. Волосся відросте, жаль тільки зубів. Здорові були. — Ще й який жаль. Добрі зуби, то й жолудок добрий, а добрий жолудок — це основа здоровля. А до того тепер такі часи, що іноді й кусатися треба, — і гетьман усміхнувся, показуючи свої здорові, білі зуби. — Сідайте, отченьку. Вас таки добре потурбували. Ов, ов, ов! Тут вино, а отеє пиріжки. Живіться. Зі страху, мабуть, зголодніли. — Все, що мав, вителепали з мене. Добре, що душу лишили. — Козаки, як вовки, не хотів би я їм попастися в руки. — Я теж удруге не рад би. Добре, що з цеї халепи вийшов. Але ж бо били! — Били? — Ой били, ваша милосте, ой били, — ляментував патер. Нараз гетьман ніби щось пригадав собі і зжахнувся. — А листи? Чи не відібрали в вас також і листів? Ради Бога, кажіть! Патер побожно зітхав, схрестовуючи на грудях руки. — Говоріть! — наглив його гетьман. — Треба ж їх пошукати, заки попадуть комусь у руки, що знає латинську мову. Патер хитро підморгнув очима. — Отже? — Отже, лист тут... — Де? — На плечах, милосте ваша, на плечах. — Як то на плечах? — Виписаний на голому тілі. А в ріжку не табака, а порошок. Треба ним обмити спину, а тоді ваша милість прочитають власноручне письмо його милості Карла XII. — Тому ти так, отченьку, боронив цього ріжка? — Авжеж що тому. Без нього й письма не відчитаєш. — Ну, — здвигав раменами гетьман, — чого вже люди в тій війні не вигадують, дальше й найбільша осторожність не поможе, хто хоче перехитрити — перехитрить. — Спосіб на спосіб, аж дійде до того, що війна стане нонсенсом. — Почекаємо ще трохи, — сміявся гетьман. — Відколи світ, відтоді й війна, і поки його, поти й війни. Дурний, хто вірить, що людей можна перетворити в ангелів. Але ви, отче, кріпіться, їжте й пийте, бо хоч який ми маємо респект перед духом, але й тілу треба його трібутум віддати. — Віддайте кесареві, що кесаря. — Авжеж. Так ото fesrina, venerabilis frater [26], а то мій терпець урветься. Дуже я цікавий, що пише Carolus rex. — Добре пише, — відповів, заїдаючи смачні пиріжки, тринітар. — Гадаєш? — Знаю, ваша милосте. Ваша милість будуть вдоволені своїм покірним слугою, котрий перетерпів страсті і мало що не був умертвлен за свою вірну службу. — Яка служба, таке й возмездіє, отче. Гетьман Мазепа розуміється на речі. Тринітар припіднявся з місця. — Gratias ago magnificentiae vestrae [27]. — Ergo, ad rem! [28] — сказав гетьман, підводячи патра до своєї умивальні. — В давнину гостям ноги з дороги мили, а гетьман своєму гостеві змиє спину. — Добре, що не голову. Carolus rex хотів мені на голові писати, на тонзурі. Та я не дав. Тонзура — річ свята. До того, хоч як її прикрий, може вилізти наверх, і тоді був би самой большой скандал. — І били ж би козаки, пізнавши патра. — Ой били ж би, милосте ваша! — Обнажай тілесо своє, преподобний отче! ПІДПИСАЛИ Гетьман Мазепа мав повне право бути вдоволеним з того, що вичитав на спині патра. Король Карло, йдучи слідами свого попередника Карла Х Густава, гарантував гетьманові й українським станам Jus roiius Ucrainae aniiquae vel Roxolaniae [29] на цілій області, на якій є східна церква й на якій народ балакає окремою від московської і польської, українською мовою. Це обновлення шведсько-українського договору з року 1657-го було безперечно перворядним дипломатичним успіхом гетьмана Мазепи, котрий не вдоволявся станом свого теперішнього посідання, а невтомно прямував до об'єднання всіх українських земель, кажучи, що як летіти, то з великого коня. Цей великий кінь і стояв отеє перед ним готовий до дороги. Король Карло признавав Україну самостійною державою, а її гетьмана титулував князем і гарантував, що титулу цього і всіх йому належних прав не нарушить. Війська шведські, які увійдуть на Україну, будуть оставати під начальним керуванням українського князя-гетьмана, і всі українські землі, які добудуть шведи, належатимуть до України. В забезпеку, що Україна зі свого боку додержить договору, король Карло вважав потрібним на час війни обсадити своїми військами городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч. Крім писаних пунктів, отець тринітар передавав гетьманові від короля деякі усні інструкції. Від нього довідався Мазепа, що договірний акт виготовляє перший міністер короля Карла, граф Піпер, і що при найближчій зустрічі цей важний історичний документ підпишуть оба контрагенти, себто король Карло XII зі своїми відповідальними міністрами і князь Мазепа з українськими генеральними старшинами. Гетьман перехрестився тричі. — Богові хай буде дяка. — Вовіки, віков, — додав від себе патер. — А тепер, звернувся до нього гетьман, — підеш, отченьку, до нори. Я? — Не бійся. Нічого тобі там не станеться. Це так про людське око. Поставлю сердюків на варті коло холодної, а вночі покличу до себе, нібито на допит, а в дійсності на вечерю. Завтра спічнеш, а там подумаємо, як діло повести дальше. Кривди за свою службу не матимеш. — Вірю. Патер накинув на себе кобеняк, понурив голову, як винуватець, і пішов під сторожею сердюків, котрих покликав гетьман, наказуючи їм, щоб добре стерегли цього чоловіка й не дали йому зробити ніякої кривди. — Щоб йому ніже один волосок з голови не злеті»! Надходили старшини. Орлик і Ломиковський стояли біля окопів і палко розговорювали між собою. Головною вулицею табору надходив прилуцький полковник Горленко. Козаки робили йому дорогу і здоровили. З бічної, перехресної вулиці видно було лубенського полковника Зеленського. Йшов зі своїм писарем полковим, живо розкладаючи руками. На всіх помітне було якесь збентеження, мало того — тривога. — Спішно їм приставати до шведів, — казав гетьман. — Доведу до того, що зажадають від мене, щоб не казали пізніше що це було моє бажання, а не їх воля, і що гетьман самовільно на таке важне діло рішився. Відсунув ворітця і підійшов до першої сторожі. Сонце сходило з полудня. Табор був озолочений його блеском. Гетьман залюбки дивився на цей великий, живий образ, повний гамору і руху. «Січ, — погадав собі. — Що ти вдієш! Де не станеш табором, робиться з нього кіш. Не так, як у других арміях. Тут є своя традиція, свій темперамент, з котрим треба вождові числиться. Віддавати тих людей під московську команду, значить, відбирати їм охоту битися за отеє їхнє, власне життя. А який це вояк, що нерадо б'ється? Цар хоче мене зробити вождом над своєю кавалерією, а Карло віддає усі воєнні сили, свої і мої, які лиш будуть на Україні, під мій начальний провід. Це ріжниця. Ще й яка!» Орлик і Ломиковський побачили гетьмана і кланялися йому. Гетьман рукою кликав їх до себе. — Ось і Зеленський надходить, і Горленко, — сказав гетьман. Ломиковський кивнув їм, щоб скорше йшли. Ті прискорили кроку. Зеленський відправив свого писаря і звитався з гетьманом. — Про що ти так зі своїм писарем балакав? — Не дають мені спокою, — щоб приставати до шведа. Вже й козаки про те саме плещуть, прямо здурів народ. — Все та сама пісня! — сказав гетьман. — Будь ласка, в шатро. Перейшли перший переділ, у другім, гарно полтавськими узорами вишиванім, крізь малі прорізи, ніби віконця, падало ярке сонце й золотими квадратами лягало на піл, вистелений грубим турецьким ковром. — Ще нам Апостола бракує, — сказав гетьман, сідаючи у складане, похідне крісло. — Сідайте, будь ласка, — запрошував гостей. — Пилипе, налий чарки, насухо недобре говорити, в горлі дере. Генеральний обозний і полковник вихилили спорі чарки угорського вина. Надійшов Апостол. — Можемо починати, сказав Орлик. —Говоріть ви пане генеральний обозний. Ломиковський відкашельнув. — Це, що перед хвилиною сказав лубенський полковник, суща правда. Прилипають до нас люди, як мухи до меду: «Переходіть і переходіть до шведів». Боюсь, щоб ребелії якої не було, бо і козаки, і народ такої злості до москалів дібрали, що довше їх у вірності цареві не вдержиш. — Ніяк не вдержиш, — потвердив Горленко. — Мій полк прямо зубами скрегоче, гляди, і кинуться на царських драгунів. — Козаків, — почав Апостол, підкручуючи свій химерно закарлючений вус, — козаків можна ще якось здержати, то карами, то нагородами, але що робити з поспільством по селах і по городах, коли там ніякого війська нема? — Ось з моїх Лубнів, — жалувався Зеленський, — доносять мені, що там зазброєні товпи всіляких п'яниць та гольтіпак спокійним людям проходу і прожитку не дають. Недавно тому таке товпище побило до смерті арендаря, а старшина ледве живий утік. Бочки розбивають, трунки розливають, усякі пакості чинять. — В Стародубі, — притакував Орлик, — не краще. Скоропадський пише, що там шевці-кравці-лимарі і весь чорний народ напали на тамошнього війта пограбували його, з погреба закопане вино добули, попилися і жидів потурбували, — Що ще? — спитав гетьман. — Приходіть з вістями Ійова, страхайте мене! В голосі його відчувався ніби гнів, а ніби злоба. Старшини принишкли Не знали, чи вести балачку дальше, чи перестати, щоб не гнівати ясновельможного. — Чого ж ви мовчите? Не окривайте нічого, хай знаю, що діється під моїм регіментом, тепер, коли нам порядку треба і спокою. Кажи, прилуцький полковнику, що ти чув! Горленка вразив тон гетьманської мови. — Бачу, що милість ваша нерадо слухаєш нас. твоїх вірних старшин. — Годі мені радо слухати, що після 20 літ моєї важкої праці твориться таке безладдя. Говори! — Доносять, що в Мглині сотника до смерті приколотили і три дні в тюрмі тримали. Капи б не товариші сотенні, то живим не остав би. — Це вже недобре, — зірвався гетьман. — Сотник — голова в своїй сотні, управитель її. Це діло треба прослідити. Безкарно такого бешкету не пустимо. Що ж дальше? — Сміливість гулящого народу, — зважився забрати слово Орлик, —переступає усякі межі закону, послуга, навіть респекту, для твоєї особи, пане гетьмане, належного. — Що ж такого? — Гільтаї на гетьманський замок у Гадячі напали, хотіли управителя вбити і розграбити добро, добре, що гадяцькі міщани до того не допустили. Гетьман покрутив головою. — Більшої вдяки сподівався я за мою працю для добра України. — Це не наші люди, — потішав його Ломиковський, — а московські. Московські втікачі й мародери наш народ бунтують. Приставайте, мовляв, до нас і разом грабуймо панів і старшин. Здовж Дніпра гуляють дві такі московські шайки: одна, в вісімсот душ, з Перебийносом во главі, а друга, в тисячу, — з отаманом Молодцем. Гулящий народ, як вода, напливає до них, і треба боятися, щоби з тих шайок другий Булавін не вийшов. В Полтавськім. Миргородськім, Прилуцькім, Лубенськім і Переяславськім полку, скрізь-скрізь неспокійно. — Скрізь неспокійно... — повторив гетьман і почав пальцями бубнити по статі, що було знаком його невдоволення. — Яка причина тим небажаним познакам видимої ребелії? — спитав по хвилині. — Є ріжні причини, — зважився відповісти Апостол. — Хоч би та, що ми безнастанно в походах, а відома річ, як виглядає без хазяїна хазяйство. Але найважніше те, що народ невдоволений, і то не тільки в нас, але й у московських землях. Там бунти, і до нас бунтарський дух перекидається. — Наш народ ніколи не був вдоволений, — перебив Апостолові гетьман. — Це правда, але ніколи він без причини не бунтувався, а тепер тих причин багато і такі вони важкі, що й виповісти трудно. Милості твоїй відомо, — так і говорити не стану. Нівечать нас, винищують, обдирають і зневажають, не лиш народові терпіти, але й нам на такі знущання довше дивитися годі. — Годі нам дивитися довше на те, що з Україною робить Москва! — загомоніли гуртом. Гетьман скорим рухом підвівся з крісла і глянув крізь віконця направо й наліво. Не було нікого. Лиш хоругов лопотіла з вітром, то широко розвіваючися, то тихо прилягаючи до полотен шатра. Здалеку гудів табор. Він мав свої турботи. Заздрим оком дивився туди, де жив гетьман і його старшини, не прочуваючи навіть, які то в них тяжкі турботи. — Чого ж ви тоді хочете, панове? — спитав гетьман, вертаючи на своє місце. Як на даний знак, поставали з лавок. Обступили його, схвильовані, збентежені, тривожні. Всі нараз раді були говорити, жалуватися, виявляти своє задушевне бажання. Але привикли до того, що в розмові з Мазепою треба бути поміркованим, що його ані криком не настрашиш, ні жалісливими словами не зворушиш, з ним треба балакати спокійно і розумно. — Регіментарю і батьку наш! — почав Ломиковський. — Відомі тобі наші бажання, але нам не відомі твої задуми, і від того нам важко двигати на своїх спинах тягарі наших урядів. Подумай собі, — з одного боку Москва нас кривдить і притискає, Москва посягає на наші права споконвічні, ми непевні ні своїх урядів, ні маєтків, ні безпечного пробування, з другого боку народ бунтується, городові старшини не в силі цеї ребелії опанувати, а ми, як той степовий вітер, кидаємо собою направо й наліво, нині тут, а завтра Бог вість де, і ніякої надії нема в нашому серці, що воно до кращого йде. Коли б ми знали, що ти, ясновельможний пане гетьмане, загадав і постановив, то не ходили б ми як у мраці, не бачучи дороги перед собою. — Непевність тривожить людину, — підхопив Апостол. — Хай буде, що хоче, щоб лиш знати що, — додав Горленко. Соромно, що старшини твої і довірені тобі люди так само непевні й несвідомі завтрішньої днини, як останній чура з обозу. Старшини хвилювалися, насилу здержуючи жаль.. — Як бачу, — сказав гетьман, — ви невдоволені мною. Так тоді — будь ласка! — він підніс і назад на стіл поставив гетьманську булаву. — Будь ласка! В шатрі зробилося тихо. Чути було, як лопотіла хоругов і як здалеку шумів табор. — Пішліть по полковників, що осталися вдома, вдарте в литаври, скличте раду і виберіть собі нового гетьмана. Я проти волі своїх старшин рейментувати не хочу. Може я старий, може, мені й важко шукати нових доріг, може, очі мої недовиджують, а уші не дочувають, виберіть собі другого, кращого й молодшого, — будь ласка! Я вже своє відгетьманував, пора й мені спочити. Не раз чули це старшини, і за кожним разом бентежила їх така погроза. Нині більше, ніж коли. А що буде, коли гетьман дійсно рішився прийняти титул герцога й зажити на своїх маєтках? Перед ними розкрилися чорні горизонти. Цар Петро, Меншиков, війна, і вони без гетьмана Мазепи, без того одинокого чоловіка, котрого шанує і перед котрим має респект грізний, невблаганний цар. Без Мазепи почалася б на Україні така анархія, що й погадати страшно. — Будь ласка, — повторив, стукаючи булавою, гетьман. Апостол обхопив гетьмана за коліна. — Батьку й добродію наш! Бог свідком, не хотіли ми вразити серця й маєстату твого. Не гнівайся на нас. Ми до шабель звикли, не до політичних розмов. Знаєш, ясновельможний гетьмане, що і між мною і тобою перше щось не наладжувалося, а тепер я тобі найвірніший слуга і товариш. Що прикажеш, сповню. І всі ми так, і не лиш ми, але й багато других. Розхмар своє чоло, не карай нас гнівом своїм. Гетьман мовчки обіймив Апостола і посадив його біля себе. — Не гніваюся я на вас, панове товариство, а по щирості кажу, якщо ви невдоволені мною, так виберіть собі кращого від мене. — З тобою, Іване Степановичу, хочемо жити й умирати! — закричали гуртом. — Так тоді не пускайте своїх гадок заячими слідами, а кажіть, чого собі бажаєте, панове'! Апостол потягнув Ломиковського за полу. Цей почав тихо, але різко. — Обіцяв ти нам, гетьмане, що як Богдан вивів Україну з ляцької неволі, так ти нас виведеш із теперішньої, щоб ми не загинули ні під царем, ні під королем, лиш добилися волі. — Обіцяв і хочу дотримати слова, так хай мені свідком буде Господь і Христос, наш Спаситель. — А коли ж ти нас виведеш, Іване Степановичу, як не тепер? Приставаймо до шведів і разом з ними доконаймо того лютого дракона, що присмоктався до України! — Приставаймо до шведів, приставаймо! — гукали старшини. — Карло на Березину йде. Цар у тривозі. Скарби свої в Білоозеро казав вивозити, городи й села палити велів. — Як шведи увійдуть в Україну, запізно буде. — Або тепер спасеш нас і визволиш від ворога нашого найлютішого, або ніколи! Гетьман два пальці до уст приклав. — Тихо, панове, ради Бога, тихо! З таким крамом мудрі люди не виходять на торг. Гадаєте, гав ловить Мазепа? Ох, які ж бо ви! Не вам мене учити. Добре я знаю, що роблю, — обезпечаюся на всі боки. Кождий з вас відповідає за свій полк або за свій уряд, а я відповідаю за всіх. Історія всю вину звалить на гетьмана Мазепу. Не дай Боже невдачі, народ обплює мене і обкидає камінням. Я не живу з нині на завтра, я про будучність гадаю, розуміючи, що за всіх прийдеться колись відповісти перед судом Божим, бо не лиш з вибору вашого, але і з волі Божої я свій уряд дістав. Гетьман схвильовано ходив по шатрі. — Як діти пристаєте до мене: переходи й переходи! Легко це сказати, але важко зробити. Чи погадали ви про цей перехід? Коли б тут не було московського війська, то друга річ. А так, — вони стежать за нами, підзирають кождий крок. Зараз спитають: «А куди, а як, а чому?» Козаки розкинені по всім усюдам, їм прийшлося б перебиватися насилу, щоб до нас добиться. Старшини очима за гетьманом водили. — Та не гадайте, що я не хочу послухати вас. Якщо ви хочете, щоб зірвати з Петром і шукати собі нового, може, й кращого союзника, так я поперек вашої дороги не стану, щоб ви опісля нарікали на мене. Прошу подайте мені на письмі своє бажання, ось папір, а тут чорнило. Будь ласка! Гетьман рукою показував на стіл. — Clara pacta claros faciunt amicos [30]. Пишіть! Гетьман піднявся з місця. — Пишіть, панове, а я піду й відпічну хвилину. Втомився я. Гетьман знав, що таке письмо — нелегка річ. Історичний документ. Будуть перечитися. У всякого буде своя гадка. Не скоро зведуть їх докупи. Гетьман не хотів їм мішати. Пішов до третього переділу. — Як же маю писати? — питався Ломиковський. — Пиши як розумієш, — відповів Апостол, — прочитаємо і справимо. Не зразу Рим збудували. Товариство замовкло на хвилину. Гусяче перо скрипіло по папері. Апостолові важко було тихо сидіти. Взяв Горленка набік і, закарлючуючи вус, шептав йому до вуха: — Це треба нам було давно зробити. Боюся, чи не запізно. — Краще пізно, як ніколи, — відповів Горленко. — А що ж наші жінки й діти? — спитав Апостол. — Як ми їх оставимо на помсту москалям? Горленко задумався. — Треба буде і їх покликати до себе. Перейдемо разом, а як ні, то й залишити в якомусь городі, подальше від воєнного пожару. Та об тім ми ще побалакаємо з Іваном Степановичем. Він голова. — Авжеж, що не хвіст, такий, як Кочубей. — Гей-гей, Кочубей! — промовив Горленко і зітхнув. — Такий богатир, такий пан і під кнут спину наставив. — Бо дурний. Жінці потурав. — Жінку люби, та ум не губи. — Отож і я кажу! Підступив до них Орлик. — Цитьте, не мішайте генеральному обозному, хай пише. — Я вже написав, — озвався Ломиковський. — Так прочитай вашець, — відповів Апостол. — Хай Орлик прочитає. — Ні, ні, хто писав, той хай читає. Не всякий його письмо розбере. Ломиковський читав. Зараз по першому реченню його спинили. Письмо починалося звичайною формою: «Ихъ царского преосвътлого величества войска Запорозкаго генеральніи старшины и полковники...» — Так не можна, — казав Апостол. — Тут діло не про царя, а про нас і гетьмана. — Про Україну, — додав Орлик. — Пиши: «Наш ясновельможний і вельми ласкавий пане гетьмане і добродію»... Довго перепилися, заки справили письмо від початку до самого кінця. — Прочитай ще раз ab ovo, — домагався Апостол. Ломиковський насилу прочитав сильно посправлюваний і почерканий концепт. — Що предложивши, зичим вашей ясновельможності доброго здоровля, — кінчив. — Ні, так не йде! — завважив Горленко. — Краще пиши: «Що предложивши, наше вірно прихильнеє вашій ясновельможності засилаємо поздоровленіє». — І так ні, — противився Зеленський, котрий довго мовчав, ніби з останніми сумнівами боровся. — На мою гадку, ось як слід написати: «Сіє докладаєм, не тільки радячи, але і велиці просячи, жеби старшій над нашим войском козацким будучії не рознилися для своїх приват мислями своїми і один над другого чести своєї не приносили, але спольною братерскою вяжучися любов'ю, щирим совітом діло тоє Боже, великеє вкупі з регіментарем, паном гетьманом своїм орудували, котрому доброго і довготрівалого здоровля і щасливого во всем поведенія заживати зичим і Господу Богу Оного в сохраненіє своє особенноє із глибини душ наших щире йому вдячних поручаєм». Перечилися за чергу в підписах, аж і вирішили, щоб підписувати поазбучно. Підписали. — Фу! Та й утомився! — сказав Апостол, передаючи Горленкові перо. — Аз, буки, віди, глаголь... так, це на тебе черга. — А тепер, хай писар гарно начисто перепише. Орлик не згоджувався. Хто начорно концептував, хай і начисто пише. — Ей, Орлику! — накивував йому пальцем Апостол. — Щось ти мені нині дуже від усього відпрошуєшся. Чи не маєш ти, мосьпане, яких задних гадок і інтенцій? — Я? — Ти, Орлику, ти. — От і вигадав миргородський полковник. — Уважай! Ломиковський переписав на повному листі паперу, і старшини підписали вдруге. — Це для Івана Степановича, а чорновик хай Ломиковський для всякої безпеки сховає. На ньому теж наші імена стоять. Розійшлися. ПІДДАВСЯ Гетьман слухав, як гуторили старшини. Знав, що і як вони напишуть. Не важне. Важне, щоб написали. Хоче мати доказ у руці, що не самовільно поступив, а пішов за їхнім бажанням. Бог вість, як діло скінчиться, не завадить обезпечити себе. Переговори з Карлом припинив був на деякий час. Через доноси Кочубея. Погано діло тоді стояло. Добре, що вдалось перехитрити царя. Потерпить Кочубей. І гетьманові гадки пішли шляхами, до Батурина, Диканьки, до Ковалівки. Пригадав собі своє довголітнє товаришування з Василем Леонтійовичем, як жива явилася перед ним Любов Федорівна, побачив Мотрю... Мотре, сонце моє!.. Як недавно це було, а як далеко відійшло від нього! Мотря не його, а Чуйкевичева дружина. Видно, так Бог хотів. Не жалує того, що в Бахмачі було. Передвечірнє сонце, осінній погідний день. Боже ти мій! Яка благодать — гарна й умна людина!.. Ні злості, ні помсти не почував у свойому серці. Хотів, щоб Мотря щасливою була. Але чи буде? Ось і тепер яка чорна хмара надвигається на її небо. Батька цар покарає. Як не дістав Мазепи, мусить Кочубея скарати. Цар Петро нічого безкарно не пускає. Маєстат свій не тільки силою і умом підтримує, а й страхом. При помочі страху все в своїх руках держить. Деспот. Тільки хитрощами можна поборювати його. Цар Кочубея скарає на горло. Мазепі ніяк ратувати його. Або Кочубей, або діло. Діло від Кочубея важніше. Діло найважніше з усього. Для діла кожда жертва добра. Треба робити діло... І гетьман снував дальше свої плани. Роздумував, як і коли перейти йому до Карла. Є два способи: або щоб Карло попрямував на Москву, або щоб скорим ходом увійшов на північну Україну і відрізав її від Москви. За шведськими тилами можна б тоді підготовити край до великої зміни. Біда, що Карло не слухає нікого. Своїм розумом робить. Вожд і філософ. Гетьман рад був якнайскорше побачити його. Цікавий чоловік — геній. Невже ж їх у нас не було? А Хмельницький, Виговський, Дорошенко, — може, й другі. Тільки нашим бракує того, що чужим доля дає: авторитету й традиції. Карло хлопцем одно й друге дістав, наш чоловік мусить їх здобувати, нашому треба боротися за те, що другі готовим до рук разом зі скиптром дістають. У нас боротьба на всі фронти, і тому така важка побіда. Гетьман ніяк не може уявити собі українського Карла, ані Петра. З тим і засипляє. Це його щастя, що сон послушно приходить. Люди дивуються, коли Мазепа спить. Він працює не раз допізна в ніч, а скоро світ встає. Але ті дві-три години сну, кріпкого й безтурботного, сну ніби на його власний приказ, покріплюють його. Не раз у повозі притулить голову до подушки й засне так, як другий навіть на лебединих пухах не спить. Цей добрий сон — один із секретів його молодечого вигляду. Мазепа опанував свій сон — силою волі... Орлик двічі відхиляв занавісу і двічі подавався назад. Гетьман спав, скинувши контуш і сап'янці. Біля його похідного ліжка лежало світляне віконце. Вечоріло. Орлик ждав, аж гетьман покличе його. Кендзеровського відпустив, нікого не було в шатрі. Генеральний писар тримав прохання старшин і думав. Пригадав собі свою мат оду дружину і своїх маленьких синів. Що станеться з ними? Вони ж у Батурині. Коли б так Мазепина зрада виявилася скорше, ніж вспіє спровадити їх до отсього табору, — пропали. Орликові мороз пішов по спині. Невже ж він має право ставити добро і життя своїх найближчих на непевну ставку? Невже ж вірність гетьманові — річ святіша від щастя його рідних дітей і коханої дружини? Він пригадав собі тую ніч, коли гетьман, дякуючи сліпому припадкові, був приневолений розкрити перед ним тайну. «Іди і молися Богові, — сказав, — ти молодий і по-Божому живеш, може, Бог вислухає тебе. Молися, якщо хощет Господь, да устроїт...» Хитрун! Усіх нас на шнурку водить, як хоче, так наструнить, а тоді: «Йди і молись Богу!»... Злість підступала до Орликового серця. Як може один чоловік володіти таким великим гуртом? І то не товпою, а людьми як не образ ованими і вченими, так бувалими і досвідченими? Бунтувався проіи насили. Це, що нині робив гетьман з отсим письмом, це чиста комедія — лицедійство, коли не лицемірство. Гетьман давно рішився, все своїм Богом чинить, а старшинами так крутить, що нібито не він їх веде, а вони його провадять. Один чоловік усіми заправляє, всі під його дудку танцюють, усе вертиться, як він собі бажає. Старий, дряхлий чоловік. Забував про добродійства, яких від гетьмана зазнав, — бунтувався. «Велике діло, що мене з консисторського канцеляриста генеральним писарем зробив, першим при собі, значиться, чоловіком! Не будь у мене снаги, генерального пера не встромив би в руку. Але що я таке при нім? Ні то син, ні то пахолок. А піди-ноти, Пилипе, а зроби-но ти, Пилипе! Так раз у раз. Знаряддя я у його руках, більш нічого. Послушне знаряддя в гетьманових руках. А як приманює мене! Все мені тую булаву показує, мовляв, по моїй смерті, може, вона тобі припаде, тобі або Войнаровському». Орлик хвилювався. Сердився, що гетьман затаїв перед ним свої зв'язки з княгинею Дольською. «Єзуїт Заленський і болгарський митрополит-розстрига більше в нього віри мають, ніж я. А тринітар?» Орлик пригадав собі нинішню пригоду зі шпигуном, котрий нібито в холодній сидить. «Але під вартою, щоб йому волос з голови не злетів». Комедія, котра могла скінчитися трагічно. Чи не скінчиться трагічно ціла тая велика комедія, котру старий гетьман затіяв? Раб бунтувався проти власті господина свойого. Вічна залежність, безнастанний послуг, повсякчасна тінь, у якій йому поводилося ходити, бо велетень Мазепа тую тінь на його постать кидав, проймали болем його палку, честилюбиву душу. «Гарно! Регіментар ти єси, а ми підчинені тобі міністри, маємо слухати тебе і сповняти прикази твої вірно... Так скажи це. Не крийся, скажи, що ти деспот, що монархію з гетьманату робиш. А то він так м'яко прибрав нас у свої руки і крутить нами, як куклами в вертепі. Танцюємо на його шнурку. Тю!» Кинув Ломиковського письмо на стіл. «Такі поважні старшини, а не бачать того. Пишуть, не знаючи, що він диктує їм. Наскучило дивитися на те. Страшний чоловік. Петро тілом, а він духом страшний. Духом своїм поневолює нас». Орлик бунтувався проти перемоги Мазепиного духу. Ще раз гадками в тую ніч вертав, коли від гетьмана з тайною на печерський двір побіг і гроші нищим роздавав, щоб молилися до Бога. Мало на якогось чоловіка не впав. Лежав серед дороги, як катода. І йому гріш у долоню вткнув. «Малися, щоб Господь устроїв усе по добру». Не прийняв. Він не нищий. «А чого ж ти тут лежиш?» — «До Києва вмирати прийшов. Вмерти не можу. Може, тут Бог смерть мені пішле» Хотів упевнитися, чи Київ ще наш. Подивитися на Лавру, на Мазепині церкви, на академію, гетьмана побачити хотів, Степановича Івана. Чи гетьманує він, чи антихрист? Орлик до богодільні його відвів, а нарано до гетьмана попровадив. Ще й нині тямить цей мент. Старий козак, що за Виговського, за Дорошенка і Сомка в походи ходив, за Мазепи праву руку втратив, підступив до гетьмана і доторкнувся до його одежі. Впевнився, що гетьман ще є. Мазепа руку йому подав: «Здоров був, батьку!» «Доброго здоровля вашій милості у Господа прошу», — сказав і повалився трупом. Орликові на цей спомин мурашки полізли по шкурі. «Духом своїм насилує нас. Такої жертви, як він, ніхто не жадав від козацтва. А слухають його. Навіть на Січі свою партію має». Орлик гарячий лоб до зимного стола притулив. «Але й насилі кінець. Годі, щоб він нас до нещастя провадив. Нас — то ще. Але що винні жінки й діти наші? Ми, батьки і мужі їх, маємо їх добровільно в руки московських катів віддати? Ні, нікоіи й нізащо в світі! Такої жертви ніхто не сміє вимагати від тебе, навіть гетьман від свого генерального писаря — ні!» Орлик встав. «Що ж тоді?.. — питався сам себе тривожно. — Сказати йому це? Знищить чоловіка. Назве зрадником і бунтарем, прихвостнем Кочубея. Під суд віддасть... Найпростіша річ — вбити. Лежить сам, нігде ні живого духу. Спить. Один, добре вимірений удар штілєту, і всій трагедії кінець. З шатра є потайник у балку, про котрий не знає ніхто. Можна вийти, вернути в табор другим боком, і — кінці в воду». Орлик гірко всміхнувся: «Фантазії. Зрада Валлєнштайнових офіцерів, український Хеб». Він неспосібний до того. Чув жар в очах. Чи не яка недуга? Прикладав руку до висок. Рука дрижала й була гаряча. «Всі ми, ніби в бреду. Він один здоровий, він один знає, чого хоче і що йому робити, отсей старий, дряхлий чоловік, що так спокійно спить за шовковою стіною, тоді як його генеральний писар, молодий і дужий Пилип Орлик, з ума сходить. Кінець тому, кінець! Піди, кинь йому цей лист і скажи, що довше гратися в політичні піжмурки не будеш. Складай перо й печать і йди собі від нього, до жінки і дітей, ти ж муж і батько. А як не пустить? Так вночі вихопиться з табору і поїде геть, щоб не бути при ньому й не відповідати, як генеральний писар, за тую небезпечну затію...» — Пилипе! — почувся Мазепин голос з третього переділу. — Є ти там, Пилипе? Орлик встав, поправив пояс, пригладив рукою чуб, взяв Ломиковського письмо і відхилив занавісу. «Йди геть! Геть!» — приказував собі в душі. Гетьман глянув на свого писаря, піднявся, сів на ліжку, очі в нього вп'ялив. Орлик хотів видержати цей погляд — не міг. Повіками зіниці накрив. Турецькі узори затанцювали на долівці, соняшні квадрати засуєтилися, як живі, гетьманська хоругов залопотіла, як крилами птах. «Втікати, втікати, втікати!» Ноги трималися землі. Рушитися не міг. Стояв у ногах постелі. Лист «дурницями» записаного паперу дрижав у його руці. — Пилипе! — почув м'ягкий оксамитовий голос. — Слухаю милості вашої, — відповів, підступаючи до гетьманської руки. Перед ним лежав гетьман Мазепа. — Важко тобі. Пилипе. Гадаєш, мені легко? — казав гетьман, беручи Орлика за руку і притягаючи його до свойого ліжка. — Сідай. Побалакаємо хвилину. Багато часу не маю. бо нині ще треба бачитися з тринітарем, з отсим шпигом, знаєш. Орлик сів на краєчку лавки. Голова йому горіла. — Хвилюєшся? — почав гетьман. — Розумію тебе. Жінка, діти. Що ж! Кажи. Коли в тебе сили нема, я не налягаю, іди до них. Важко мені оставатися без тебе, але не хочу, щоб Орлик в куропатву перемінився. Краще випущу його з клітки, хай летить. Орлик віри ушам своїм не йняв. Чи справді він це чує, чи лиш йому в бреду верзеться? — Кажи, Пилипе, кажи! Ще час. Ще можеш умити руки свої, як Пилат, простять тобі. За декілька днів, може, буде запізно. Рішайся! Орлик незчувся, коли коліна його опинилися на долівці, а голова припала до постелі. — Пане мій! Не проганяй мене від себе. Не гідний я ласки твоєї, не варт бути вірником твоїм, бо я лиш чоловік. Але — поборю я ворога в собі, не зраджу тебе, як жінці і дітям своїм щастя бажаю. Почув долоню гетьмана на своїй голові. — Недобру клятву проговорив ти, Пилипе. Щастя жінці й дітям своїм бажати і мені вірним оставатися — не все одно. Родина — щастя і служба вітчизні своїй — теж щастя. Подружити ті два щастя з собою — це вже забагато добра. Треба забути про одно, щоб другому служить. Я про все думав, Пилипе. Про жінок і дітей ваших теж. Не хочу їх безпомічними лишати, бачить Бог, як не хочу. Та чи зможу я захистити їх перед важкою рукою царя, котрий навіть Меншикова в злості не щадить, не знаю. І тому, жалуючи тебе, ще раз кажу, як хочеш, іди до них. — Остануся біля тебе, Іване Степановичу, аж до смерті. — Моєї? — Ні, своєї. Так мені, Боже, допоможи! Гетьман підніс його і казав сідати. — Що ж там письмо? — спитав нараз другим голосом, спокійним, діловим. — Написав Ломиковський? Покажи! Гетьман прочитав. — От тут ще треба справити, Пилипе, щоб сумніву ніякого не було. Подиктував в однім і другім місці змінені речення в тій самій актовій мові, в якій зложено було письмо і якою він писав свої універсали й листи до полковників і старшин. — Підеш до Ломиковського, щоб ще раз переписав це прохання і щоб завтра вранці приніс мені. Хай прийде також Апостол, Горленко, Зеленський і, розуміється, ти. А тепер зайди до холодної, виведи звідтам нашого шпига і достав його тут. Поклич Кендзеровського. Орлик розпрощався з гетьманом. Цей ще раз завернув його. — Якщохощет Господь, да устроїт. Пригадуєш собі? — Пригадую. — А все ж таки маєш час до завтра, роздумай гаразд. Діло велике й важке. Якщо не почуваєш у собі сил витривати біля мене аж до кінця, щасливого або ні, так краще скажи, і відпущу тебе. — Витриваю, милосте ваша! Кендзеровеький перший прийшов. Поміг гетьманові вбратися і накрив стіл до вечері. Робив це, коли гетьман не хотів мати ні чурі, ні служок біля себе, довіряв йому. Стародубського полковника свояк, дослугував ранги біля гетьмана, до котрого приляг цілим серцем. — Що чувати? — спитав його гетьман. — Нічого незвичайного. В таборі, як в улику, шумить. Так перед кождим походом буває. Козаки хвилюються. — Що кажуть? — Всячину торочать. Той клянеться, що на шведів у степу наткнувся і ледви втік, другий запорожців бачив, як із Січі до нас тягнули, третій короля Станіслава десь пізнав, — чого хто собі бажає, те й увижається йому. Гетьман усміхнувся. — Нашим усе чогось нового захочеться. — Надокучила Москва. — І ти на тую нуту співаєш? А дух у таборі який? — Як звичайно, козацький. Молодики сумують, а старші розважають себе і їх, то жартами, то чаркою. — Розважають? — Розважають, милосте ваша. Кендзеровський бачив, що гетьман не від того, щоб щось веселого почути. — Вчера був я свідком веселої приключки. — Якої? — У вдарній сотні Прилуцького полку гостилися старшини. Сотник Федір, випивши трохи, куняв. Нараз хтось гримнув: «В удар!» Старий сотник зірвався, вискочив з куріня, допав коня і сів, але лицем не до голови, а до хвоста. Товариство в сміх. Котрийсь із молодших і каже: «Ваша милість їдуть назад». Сотник страшно подивився на нього. «Не знаєш, куди їду, так і знати не можеш, чи вперед іду, чи взад. Це одно, а друге, як треба, то поверну конем і поїду вперед, а третє, піди-но ти краще та купи мені табаки» (він родом із-за Збруча й нюхає табаку). Насилу зняли його з коня. — Краще жартувати, аніж сумувати, але ось і Орлик шпига веде. Гетьман гукнув на шпига: — Увійди! Цей, згорблений, увійшов у шатро. Але як тільки опустилася за ним занавіса, випрямив спину і латинським привітом повітав гетьмана. Кендзеровський подав зимну вечерю і налив чарки. Гетьман відправив його з шатра з тим, щоб, як затрублять у таборі на сон, прийшов до нього. Гетьман з тринітарем по-латинськи балакали. Гетьман дякував йому за корисну і справну вислугу, нагородив щедро і вгостив на славу. — Діло добігає до кінця, а тоді пічнеться щолиш властива акція з новими союзниками. Поїдеш, отче, до княгині Дольської і перекажеш їй наш привіт і щиру подяку. Завтра мої старшини довідаються правди. Нині я їх приготовив до того. Поки що все складається щасливо. Старшини написали мені прохання, щоб я переходив до Карла. Завтра письмо буде в моїх руках. Тринітар затирав руки. — Ad maiorem gloriam Dei [31]. Все в Божих руках, ясновельможний пане. — Авжеж, що не в наших. Волі Божої нікому не минути, ї робимо що можемо, совість наша спокійна. А тепер скажи І мені, де гадаєш сю ніч ночувати? Я казав би оставатись у таборі. Кендзеровський відпровадить тебе до Орлика. Це зараз недалеко від мене. Добре? — Як ваша милість прикажуть. Гетьман добув зі скрині одяг, шаблю і шапку. Тринітар перебрався. — І спереду, і ззаду хоч куди козак, — жартував Мазепа, повертаючи ним вправо і вліво. — І рідна мати тебе не пізнала б, такий молодець. В таборі трубіли на сон. Пустіли майдани, і мовкли вулиці. Над табором зоряна ніч розпинала свій великий намет. За табором, якраз проти головних воріт на задуманім виднокрузі викочувався місяць, великий і червоний... «На розлив крові», — казали вартові. Надійшов Кендзеровський. Гетьман велів йому провести гостя до мешкання генерального писаря. Гетьман вийшов перед своє шатро. Здалеку дивився на табор, на курені й намети, на вози і коні, що вкрили собою широкі поля, аж геть під виднокруг. Хто і пощо стягнув тих людей з цілої України, відірвав від землі і від родини, від звичайного життя? І що станеться з ними за місяць, за два? Чи багато лишиться в живих, а ті, що згинуть, чи гадають про те тепер, в ту зорішливу ніч, що так і тягне тебе в рідне село, у вишневий садок? На чий зазов прийшли ті люди сюди, на гетьманський чи царський? Свідомість їх пригнала чи послух і мус, гроза царської кари? Гетьман дивився на зорі, ніби відповідь у них читав. І вони розсіяні по небі, як у безладдю, а на ділі в карності і в порядку. І вони кружляють там, а тут люди — скрізь мус. Позбутися страху, визволитися з примусу сліпого і пройти свою власну дорогу, слухаючи розуму й совісті своєї, — це найбільше завдання людини... Гетьман глянув на місяць... Який же він червоний! Грізний! Вернув у шатро і засів до своєї роботи. Писав поза північ. Десь далеко в хуторах і селах співали другі півні, коли нараз почувся тривожний крик. Гетьман підійшов до віконця. Вартові стояли на своїх місцях, але по вулицях бігли люди, одинцем і гуртами. Лускали чоботи, дзвеніли шаблі, лунали незрозумілі крики, зливаючися в один тривожний гул. Гармаші підбігли до гармат, лаштували їх. — Без мого окремого приказу ані одного стрілу! — крикнув до них гетьман. — Під карою смерті, зрозуміли?! До гетьманського шатра біг генеральний писар. Побачивши гетьмана, спинився. — Прохаю милість вашу в шатро — в потайник, — додав ледве чутно. — Що такого? — Бунт. — Де? — В Прилуцькому полку почався. Скрізь по таборі піде. — Де обозний? — Обозний сотні на вдар готовить. — На вдар? — Щоб придавити бунт. — Що ви це? На вдар? Битву робите в таборі? Подуріли! Сердюцькі відділи виступали зі своїх курінів і окружали майдан, на котрім стояло гетьманське шатро. Тихо, скоро, справно. Ніби живий мур виростав кругом гетьманської домівки. Направо від головних воріт клекотіло. Гадав би хто, повінь прориває греблю і грозить потопою табору. Вже й стріли починали лунати, а по них пронизливий крик. Ломиковський відмежовував певними й вірними сотнями Прилуцький полк від решти табору. На кордон напирали; він хитався, то подавався взад, то випинався вперед. Козаки з других полків, що забарилися були в прилучай, хотіли вертати до своїх, їх не пускали, гадали, що бунтарі, приходило до рукопашного бою... Крик, шум, рев... З бічної вулиці біг Апостол. — Ваша милосте, — говорив, задиханий, — не експонуйте себе! Благаємо вас, Іване Степановичу, іти в шатро! Табор недисциплінований. люди непевні, товпа. Брав гетьмана попід руки. — Лиши! Не піду! Чого хочуть? — Всіляко кажуть. Хтось вість пустив, що гетьман військо покинув — утік. — Коня! — Милосте ваша, стійте! — Коня мені в цю мить! Привели три. Червоний місяць зайшов, чебо хмарилося, в таборі робилося темно. — Посвітити мені! З шатра винесли кілька смолоскипів, запалили, підняли вгорі. Гетьман скочив на коня, праворуч Апостол, ліворуч Орлик. — Перша сердюцька сотня зі мною! — подав приказ. Гаркнули бубни, залунав тупіт чобіт, білий гетьманський кінь гордовито ступав. Смолоскипи, як огненні бунчуки, маяли над головою. Спинилися біля кордону, який насилу вдержував Ломиковський. — Нас зрадили! — Нас продали! — Москалям на знущання! — Віроломники, торговці! Де гетьман? Пускайте нас до гетьмана! — Я тут! — озвався нараз гетьман, висуваючи свого білого коня вперед. — Милосте ваша, не експонуйте себе! — благав його Апостол. Орлик вхопив гетьманового коня за уздечку. — Пусти! Зі смолоскипами тут! Світіть, хай бачать темняки, невірні Фоми, хай бачать бентежники, що я ще не втік ані не заков'яз зі страху перед ними. Доторкайтеся мене, впевніться, що це Іван Степанович, не кукла, котрою обдурюють вас. Чого ж ви стоїте, крикуни, бешкетники, ревуни безсоромні? Чого дивитеся на мене? Горлайте, ревіть, покажіть, які хоробрі! Передні мовчали. В задніх рядах озивалися ще несміливі погрози, як по бурі громи. — Гарчиш, як з-поза плота собака! Виходи наперед, хай побачу тебе, бо, певно, ще у бою не бачив. У власному таборі воювати хочеш, — лицарю безіменний, виходи! — Гетьман, гетьман! — загомоніло кругом. Товпа хвилювала. Ставали навшпиньки, щоб глянути в гетьманське обличчя. — Він... — Іван Степанович. — Не втік. — Не передав нас москалям. — Хай живе гетьман Іван Степанович! — Хай живе! Перша сотня прибічного сердюцького полку вдарила в бубни. Гетьман скинув шапку з голови. — Козаки! Бешкетів у таборі не стерплю. Не рейментую над язикатими бабами, а козаків проваджу по волю і по славу. Кому закочується ребелій, кого сполошиш бабською сплетнею, як віхою нев'їждженого коня — хай іде з табору, геть, до повних мисок, на теплі запічки, до спідниць. Мені трусів не треба, мені треба козаків таких, як були за Остряниці, Наливайка, за Гуні, за батька. Хмельницького, Виговського, Дорошенка, таких, як ті, котрими я рейментував досі. Гетьманське слово даю, що нікому за це волос з голови не спаде, може йти, але зараз, у цю мить, поки я тут. Хай бачу тих, що остануться біля мене, готові так само, як і я, на дальші труди, походи, бої, на рани і смерть за нашу віру святу, за вольності козацькі, за жінок, дітей, батьків і сестер, за Вкраїну, її добро і славу. Хай нинішня тривога, як лопатка у руці хазяїна, відвіє полову від зерна, бо з половою нема мені чого возиться. Виходіть! Товпа подавалася взад, дальше. Між нею і білим конем росла широка смуга, озарена червоним світлом смолоскипів, з котрих на стоптану мураву скапувала перетліла смола. Товпа втікала перед білим конем і перед очима гетьмана, що росли й пламеніли, як зорі, як смертоносні кулі, вилітаючі з цівок. Влучали, разили, спричинювали біль. Біль сорому, глуму, зпрдливої наруги. На смугу між білим конем і чорною товпою не виступав ніхто. — Нема таких? Тишина. — Нема таких? Відгомін повторює: та-ких! — Втретє і востаннє питаюся вас, панове козаки, чи нема між вами таких, що завтра спроможні зробити новий бешкет, новим соромом обезславити наш останній козацький табор? — Нема! Нема! Нема! — загомоніло кругом. Гетьман шапку знову з голови скинув, направо й наліво нею махнув: — Вітаю вас, що обіцяли доховати віри батькам своїм, вітаю козаків українських, котрих обіцяв повести крізь огонь і воду по добро і славу. І знайте, скорше місяць відірветься від неба, ніж я покину вас! — Хай жиє Іван Степанович! Хай жиє гетьман! — Спокійно і карно розходіться по куріням своїм. Ніхто за нинішню тривогу не буде відповідати. На це вам моє слово. — Спасибі, батьку наш! — Але якщо ви ще раз зважитеся заколот який піднімати, покараю гостро, безмилосердно, за нині і за той раз. Розходіться! Білий кінь стояв на чорнім майдані, поки останній чоловік не зійшов із нього. Меркли зорі. Лягали поранні імли Проймаючий вітрець потягав від лугів. — Звичайний інцидент, — казав до Апостола гетьман, — а панове-товариші ребелію з нього зробили. Доброї ночі вам. Заходьте вранці до мене. ГОДІ Ломиковський, Горленко, Апостол і Зеленський раннім ранком ішли головною вулицею табору, прямуючи до гетьманського шатра. В таборі було спокійно, як ніколи. Козаки милися, кормили коней, дехто мовив поранню молитву. Нігде ні сліду вчорашньої тривоги. Де яка була зломана шабля, втоптана в болото шапка, відірваний від жупана рукав, позапрятували і кров попритрушували землею. — Тільки зуб не один у болоті остався, — завважив Данило Апостол. — В козака зубів повна губа, як виб'ють два-три, не почує. Гетьман дожидав їх у шатрі. Гладко вибритий, гарно вбраний, вітав їх своєю звичайною усмішкою. Ломиковський добув в киреї зложений удвоє великий лист паперу. Гетьман прочитав його уважно. — Тепер гаразд. Усе як слід, виразно і ясно. Знаю, чого хочете від мене і постараюся вволити вашу волю. — Не нашу, а й свою. — Рад буду, якщо ваша воля моєю стане. Підпишіть же тепер. Поклав лист на столі, старшини підписували, як учора. — Так. А тепер принеси, Пилипе, Євангеліє і хрест, знаєш котрий. Апостол заглянув до одного й до другого переділу шатра, — не було нікого. Зеленський зазирнув крізь віконця, — ні живого духу кругом. Горленко викресав огонь, роздмухав чир і засвітив свічки. Святочний настрій запанував у гетьманському шатрі. Крізь віконця, заслонені шовковими тонкими занавісками, пробивалося поранкове сонце. Блідо горіли свічки. Полинялими красками розцвіталися вишивані на шовках квіти. — Присягніть на святе Євангеліє і на хрест з часткою животворячого древа, що це, що написали ви мені, написали свідомо, щиро і що не відступите від того ніколи й за ніяку ціну, а так само і не відступите від мене, коли я згідно з бажанням вашим перейду до короля Карла. — Присягаємо! — повторили за гетьманом, підносячи праву руку вгору, і поцілували хрест і Євангеліє. — А тепер і я, гетьман Іван Степанович Мазепа, присягаю вам, старшинам моїм, у слушний час перейти з вами на бік і під протекцію його милості короля шведського Карла XII, щоб визволитися з неволі московської і зробити Україну незалежною державою. Так мені. Боже, допоможи... Гетьман уста до Євангелія і до Христового Розп'яття приклав. Скінчили... Зеленський погасив свічки, Орлик сховав Євангеліє. Гетьман просив старшин сідати. — Не гощу вас, бо ще рано. — Рано і не потрібно, — відповів Ломиковський. — Після такої хвилини краще постити й причащатися. — Важна хвилина! — докинув Апостол. — Преважна, — повторили й другі. — Може, — казав гетьман, — важніша навіть від коломацької ради. Не важко-бо прийняти до рук булаву, а важко її щасливо донести до гробу. Під нову державу основи кладу. Поможіть мені. Як не підставимо спин усі враз, і хата впаде, і будівничі згинуть. Поб'є. Так не раз бувало. — Не бісурмени ми, додержимо присяги. — Я також. Вірте!.. А тепер, як своїм одномишленникам і співробітникам, кажу вам, що в мене є посол від Карла. — Від Карла? — Від Карла XII, шведського короля, його милості. Цей шпиг, що його вчера мало не роздерли козаки, — чули? Всі, як сиділи, зірвалися з місць. — Іване Степановичу! — Батьку ти наш! — Посол від шведського короля?.. Боже! — Кажи, з чим прибув? — Що каже король? — Чи бере нас під свою протекцію? — Не під протекцію бере, а гваранцію самостійної держави дає, — відповів, заспокоюючи їх, гетьман. — Самостійну державу гварантує Карло? Невже ж це правда? Не жартуєш ти? — Король Карло з військом на Україну прийде. Поможе нам визволитися з-під власті Петра. Українські землі, які вкупі відіб'ємо собі, до нас прийдуть. Усі українські землі належатимуть до одного українського гетьмана-князя, ціла Україна під одною булавою заживе. — Ціла? — Неподільна. Карло ні гербу нашого не нарушить, ні титулу. Королівське слово дає. Його міністер, Піпер, документ укладає. Старшини гетьмана за ноги обіймали. — Батьку ти наш. спасителю наш добрий! По руках цілувати хотіли. Один другого обіймав. — Не лобзачіє ти дам, яко Юда, — казав Апостол, хлипаючи в гетьманових обіймах. — Воскресенія день, і возвеселимся людіє, — прочитував Зеленський. — Кінець діло хвалить, — втихомирював їх гетьман. — А це лиш початок, хоч і добрий. Подбайте ж, щоб і кінець був гарний. — Гаразд! — відізвався гетьман. — А тепер побалакаємо про діло. Сідайте. І слухайте вважно. Посідали, і гетьман почав: — Того, що знаєте, нікому поки що не кажіть. Поки що треба нам тайну тримати. Але близьких собі людей наструнюйте відповідно, прихильно до Карла й до шведів. Треба ж їх зустрінути не як ворогів, а як союзників наших. — І наструнювати не треба. Самі люди того хотіли. — Шведи, що прийдуть на Україну, будуть під своїми генералами, але під моїм начальним командуванням, платню даватиме їм король Карло, а харчі ми. Це неабиякий тягар. Треба подбати, щоб не бракло харчів. — Подбаємо. — Королівським військам для воєнних операцій і для запоруки, що ми додержимо угоди, треба віддати городи: Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч. — Віддати?.. А то ж то як? Навіть гетьманову столицю Батурин віддавати? — Тільки на час війни. Король гваранцію дає не рухати нашої землі, титулу, гербу, прав і привілеїв наших. Заспокоїлися. — Карлова побіда — це визволення наше. Розум велить усіма способами помагати йому до побіди. Треба Дон прихилити до шведів і калмицького хана Люку з усіми його полчищами. Для нас ще й тая користь, що краще їх зробити союзниками, ніж ворогами. — Борони мене. Боже, від приятелів, бо з ворогами сам собі дам раду, — завважив Апостол. — Пословиця не до кождого випадку підходить, — відповів на те гетьман. — І твоя тепер не годиться, бо на всі сторони воювати ніхто не може. Слухайте мойого плану. Він такий. Король Карло повинен з одною армією простувати до Москви, а інші сили післати на Петербург. Зруйнувати його, забрати землю новогородську та псковську, щоб приневолити Петра податися в північні надволжанські землі, де земля не так родить, як від Москви на південь. Випертий з укріплених городів, цар мусітиме прийняти баталію в чистому полі, а в чистому полі його салдати проти хороброго шведського війська не устоять. — Ніяк не устоять, — притакнули старшини, починаючи балачку над воєнним планом. Був це предмет, найлюбіший їх серцю. Запалювалися і забігали в подробиці, яких до загального плану годі втягати. Гетьман не перебивав. Хай вибалакаються. Даром такі розмови не минають. Можна з них дечого навчитися. — А ми? — спитав Зеленський. — Яке наше pensum [32], гетьмане? — Наша річ — відбивати українські землі і прибирати їх до наших рук. По чуже не підемо. І в себе роботи богато. Шведському війську, як знаєте, маємо давати харчі, а воєнні наші операції залежатимуть від головного плану, на котрий згодиться Карло. Нанині хіба досить. Дякую вам. А язик за зубами добре держіть, бо цар не спить. — Царський кнут, як меч Дамокля, висить над нами. — Відсунемося від нього. — Краще зломити його. — Цар стиснутий з ріжних боків, попросить Карла о мир. — І підпише пункти, які він подиктує. — Поки підпише, — завважив гетьман, — треба написати до нього. Годиться привітати царя з днем Петра святого, це тезоіменство його. Побажаємо йому вікторії і таке друге. — Чеши дідька зрідка, — усміхнувся Горленко. — І ще одно. Відомо вам чи ні, що цар велів нам двигнути табор під Київ і ждати там аж до другого приказу? Старшини здивувалися. Зачували, що приказ такий прийшов, але від гетьмана вчули його вперве. — Підемо? — спитали всі враз. — Будемо поспішать помаленьку, — відповів, усміхаючися, гетьман. — Не зашкодить пройтися. Біля воріт спиняла когось варта. Гетьман післав довідатися хто. З Києва гонець від Вельяминова-Зернова. — Зернов — це той, що Кочубея віз. Певно, щось про його діло переказує, — завважив Орлик. — Про Кочубея? — повторив гетьман і нахмурив чоло. — Це негаразд. Нічого доброго з того діла не вийде, чує серце моє. — Сам собі винен , —завважив Зеленський. — Перейдіть, панове-товариші, до моєї відпочивальні, а я гінця в першому переділі прийму, — сказав до старшин гетьман. Перейшли. Апостол хвилювався. — Журишся сватом? — пристав до нього Ломиковський. — Невже ж тільки ним? Ціле це діло вельми небезпечне. Бог зна, як воно скінчиться. — Будемо борониться. — Але як? — Один за всіх, а всі за одного. З нами гетьман. — Тільки й потіхи, що він. Пильно поглядали на занавісу... Не розхилялася. — Довго гетьман бариться. — Коли б не щось лихого. — І на найгірше треба бути готовим. Увійшов гетьман. В правій руці тримав письмо, ліву за пояс ховав, щоб не показати, що дрижала. Старшини очима до уст гетьмана прилипали. Він мовчав. Мовчанка робилася нестерпно довгою. Над шатром лопотіла хоругов. Її кінці попали на віконце, і в шатрі зробилося тьмяно, ніби хмара повисла над шатром. — Царський суд присудив Кочубея й Іскру на смерть. Цар присуд ствердив, — сказав гетьман. Голос його звучав виразно, але придавлено. Апостол відвернувся до вікна. Не крутив закарлюченого вуса, не підносив лівої брови, стояв, як мур. Ніхто не відзивався до нього, хвилину всі мовчали. Шанували його жаль. — Вічний упокой даруй, Господи, неспокійній душі Василя Леонтійовича, — прочитав Зеленський. — Вічний упокой йому й Іскрі, — підхопили другі. — Хоробрий був козак. — Аж на старість лихий його опутав. Апостол шукав своєї шапки. — Ось вона, пане полковнику, — подав йому Горленко. — Йдеш? — Піду пройтись. Розпрощався. — Жаль миргородському полковникові свойого свата, — завважив Ломиковський. — Все воно свій чоловік... Коли ж їх скарали? Гетьман розгорнув лист. — Ще не скарали. Саме повідомляє мене Зернов, що обох донощиків на царський приказ до Києва привіз. Цар доручає мені екзекуцію Кочубея і Іскри. — Велика честь! — І я так гадаю. Велика мені честь сповняти такий приказ. Невже ж я кат? Судити не давали, а на горло карати кажуть. Нібито в мене мордівня яка, чи що! Гетьман сердився. Долішня його губа тряслася. Чоло то морщилося, то вигладжувалися складки. Аж сів і лице лівою рукою накрив. — Гей-гей Кочубей! — зітхав Горленко. — Такий знатний старшина, і на горло карають. Оставляй маєтки, землі, гроші, усяке добро і голову на колоду клади. — Щастя його, що в Москві не карали. Там умертвлюють помаленьки, щоб посмакував, що таке смерть. — Дикуни! — А як же ти, пане гетьмане, зробиш? — питався Зеленський. — Скараєш чи ні? — Власне, з думками б'юся, карати чи ні? На всякий спосіб пошлю по них і спроваджу тут. — Зроби так. Хай не знущаються над козаками. Погано зробили Кочубей і Іскра, що в донощики пошились, а все ж таки вони колишні товариші наші. Як треба покарати, то покарати, але знущатися не слід. Це не по-людськи! — Про знущання і бесіди нема, — тер чоло рукою гетьман, — думаю, чи не ратувати б їх. Старшини переглянулися по собі. Пригадали собі тую велику небезпеку, на яку виставляв їх Кочубей. Розуміли, що коли б цар повірив був у донос, то покарав би був на горло не лиш гетьмана, але й усіх вірних йому старшин. Так звичайно робили царі, виходячи з того заложення, що гетьман радиться своїх старшин, і тому вони вкупі з ним мають відповідати. Ні одного з них не було б нині на світі. А жінки їх, а діти? Чи не подумав об тім Кочубей? Не тільки думав, а може, й хотів. Він і його дружина, горда Любов Федорівна. Помилувати Кочубея — значиться, і на будуче виставляти себе і діло на нову небезпеку. Хто раз ступив на таку дорогу, цей не заверне з неї. Доносив цареві, побіжить з доносом до короля. Натура вовка до лісу тягне. Довго думали старшини. Гетьман ніби заснув. Ніхто не догадувався його гадок, його важкої боротьби між розумом і серцем. Серце пригадувало Мотрю, розум казав покінчити раз із Кочубеєм. Поки його, поти й небезпеки. Що значить донощик Кочубей супроти діла, на котре рішився гетьман!.. Хай гине!.. «Спасай його!» — благав голос, що нагадував Ковалівку, Бахмач, останню любов, як останній погідний день осінній. Не міг рішитися, рішення віддав старшинам. — Що мені робити з Іскрою і Кочубеєм? Порадьте, кажіть! Як скажете, так і буде. Питання заскочило старшин. Зеленський: — Маємо їх судити? Горленко: — Ніби так, тайним, товариським судом. А Ломиковський: — Треба виконати присуд. — Конче? — спитав гетьман. — Так. — Чому? — Бо не виконати не можна. — Але можна зробити так, щоб і виконувати не було на кім. — А як знов до москалів підуть? Чому ж не втікали, заки їх арештовано? Мали час. В Осипова протекції шукали. Берім таке. Ми переходимо до шведів, Кочубей та Іскра остаються на Україні і — тріумфують. Цар нагороджує їх, вони все до своїх рук прибирають. Подумати тільки, що станеться тоді з родинами й маєтками близьких тобі людей. — Аз воєнного боку, — почав Горленко, — ще гірше. Залишиться таких двох визначних старшин, як Іскра й Кочубей. Кочубей знає всі ходи й переходи, всі наші секрети. Підіймуть народ проти тебе, счиниться нова домашня війна. Годі милувати їх. — Не знаю, — відповів гетьман, — чи цар мені їх до помилування предложить. Мабуть, ні. Мав би милувати, помилував би сам. Цар тільки присуд виконати велить, тут для більшого постраху, щоб ніхто на гетьмана доносити не важивсь. — Отож-то і є! — підхопив Ломиковський. — Кара на Іскру й Кочубея піднесе авторитет гетьмана в очах старшин і народу. Може, це і здержить не одного від подібного кроку. Будуть бояться. А пустиш чи дозволиш виховзнутися їм з-під меча Теміди, так скажуть: «Можна доносити на гетьмана. Не карає». Гетьман бився з гадками. Пригадувався йому Пілат і вмивання рук. Не хотів того. Шукав якоїсь розв'язки. — А коли б я здержав екзекуцію і від себе царя о помилування прохав, — як гадаєте, панове? Ломиковський стояв на своїм: — Того ніяк не годиться робити. Цар може наново розглядати діло, може й нас покликати на суд, а в першу чергу Апостола. Не знаю, чи видержить хто катування московські, а говорити на муках є тепер що. — Це правда, є тепер що зізнавати, — притакували старшини. — А винен же Кочубей чи ні? — спитав нараз гетьман. — Перед царем — ні, перед Україною — так. — Щоб придобритися цареві, зраджував наші тайни. — Свого гетьмана продавав. — Давнього товариша й добродія. — Що дякуючи йому дійшов до маєтків і значіння. — Треба раз покінчити це діло. — Треба. — Треба. Всі притакували, один Орлик мовчав. — А твоя гадка яка? — спитав його гетьман. — Моя річ, ваша милосте, писати. Хай говорять старші. Гетьман глянув на свого писаря з-під ока. — Молися, Пилипе, яко хощет Господь, да устроїт. Орлик очі спустив. Гетьман відпустив старшин і лишився сам. «Значиться, треба покарати. Важко». Нараз пригадав собі Чуйкевича. Не слід, щоб він був у таборі. Він же Кочубеїв зять. Казав покликати його. — Ти не жінка, а козак. Не потрібую таїти перед тобою правди. З тестем твоїм погано діло стоїть. Цар хоче скарати його на горло. Присуду я ще не читав. Може, він і не такий-то жорстокий. Бог ласкав. Чуйкевич мовчав. Дивився перед себе. Гетьман глянув на його і продовжав: — Тесть твій завинив. Не переді мною, а перед справою. Доносом своїм міг на цілий край стягнути велику біду, міг попсувати всі наші сподівання. — Міг, — потвердив Чуйкевич. — Жаль мені тебе. Хоч вчинок тестя на зятя ніякої тіні не кине, а все ж таки прикро, бо це тесть. Розумію і спочуваю тобі. Гетьман подав Чуйкевичеві руку. — Ще більше жаль мені твоєї дружини. Це ж донька, котра все ж таки батька свого любила. Не треба її самою в такому горі оставляти. Їдь у Батурин, розважай, потішай, кріпи. Скажи, що гетьман жалує Мотрю Василівну і спочуває її горю, але, бачить Бог, — для загального добра треба завдати ґвалт своїм почуттям особистим. Чуйкевич поклонився. — Їдь тоді зараз, таки нині. Возьмеш козаків, десятків два, батуринців. Дорога не близька, поспішай. Ломиковському скажу, щоб вирядив тебе. А помовчавши хвилину: — В Батурині маю для тебе роботу. Слухай! — Слухаю милості вашої. — Батурин — резиденція наша. У війні всяко з резиденціями буває. Вони в першу чергу виставлені на небезпеку. Там усякого мого добра чимало. Дам тобі повновласть порядкувати ним. Що можкна добре в землю зарити або замурувати — зарий і замуруй, що ні — приладь, щоб скоро можна на палуби покласти. Опіці Божій поручаю тебе. Гетьман пригорнув Чуйкевича до груді. Цей чув, як щось здавило його за горло, запекло в очах. Насилу здержуючи сльози, вибіг з шатра. Гетьман прозожав його очима. «Так воно, так! Терплять невинні люди. Жаль такого доброго козака. Пильний і терпеливий. Не висувається вперед, не жадає для себе багато. Таким найгірше на світі. За те нагородив його Бог тим, чого другим відмовив, — Мотрею. Терпить за себе і за неї, бо любить її. Тяжко йому. А невже ж мені легко?» Гетьман подзвонив на чуру. — Подати мені коня! — Хто поїде ще? — Двох дежурних старшин і ти. Більше ніхто. Гетьман об'їхав табор і повернув на полеву дорогу. Пустив свого сивого вперед. Оподалік їхали старшини і чура. Хвилювала степова трава, пахли цвіти, сонце пекло. Гетьман довго не вертав до табору. В БАТУРИНІ Чуйкевич їхав і думав про Мотрю. Знав, що вона вернула з прощі і з хутора переїхала в Батурик у батьків двір, на котрому декілька світлиць відведено для молодого подружжя. В другому дворі жила Любов Федорівна, відокремлено, як покутниця. Біля неї була лиш одна людина з прислуги, варта не допускає нікого, можна собі уявити, що діється в душі тієї гордої жінки. Чуйкевич не жалував тещі. Багато нагрішила. Тестя жаль було, слабий, дав намовити себе до злого. «Що робить Мотря?» Не так-то давно розлучився з нею, а здається — роки, не зазнав її ласки, а тужить, як за коханкою, не жалувала його, а він віддав би тепер половину свого життя, щоб облегшити її горе. «Що робить Мотря?» І на тую згадку принаглював коня. Козаки-батуринці насилу поспішали за ним. Нігде не спинялися довго. Спочивали стільки, щоб не заїхати коней. Добрий кінь — річ дорога. А ще в час війни. На останньому нічлігу снилася Чуйкевичеві Мотря. Нищим роздавала гроші. З піднесеною головою, горда. Такою, на своє превелике диво, він і застав її. Стрінулися в городі, як тоді, в Ковалівці, коли з листом від гетьмана приїхав. Не дзвонили пильні дзвінки, не цвіла дівина, стара няня не шкандибала в покої, підпираючися костуром. Мотря, почувши тупіт кінських копит, пустилася до брами. Зіскочив з сідла, підбіг, пригорнув до себе. Усміхнулася усміхом сумовитим. — Ти звідки тут узявся? — Гетьман прислав. — Гетьман? Пощо? — Невже ж не рада, що приїхав? — Рада, але пощо він тебе прислав? В канцелярії тепер багато роботи. — Більше, ніж сил і часу. Але і в Батурині не сидітиму даром. — Сподіваюся. Прямували до оброслого виноградом ґанку, і Чуйкевич розказував своїй дружині, пощо його гетьман прислав. — Видно, нічого доброго Батуринові сподіватися. — Звичайно, — війна, а це столиця. — Так я собі й гадала. Знаєш, батуринці наче б щось прочували, готовляться. Направляють вали, прочитують рови, частоколи скріпляють. Звідси видно. Ось глянь. Стояли на східцях, і Мотря рукою показувала в напрямі замку. — Бачиш, навіть вежі лаштують. Час позрушував каміння. Такий гарний замок. Гармати теж попрочищували й наготовили кулі, — додала тихішим голосом. Не боронила, коли муж взяв її за руку і приклав до своїх уст. — Ходжу туди щоднини. — Куди? — А на замок. — Що ж ти робиш на замку? — Помагаю. Жінки теж працюють. Невже ж я гірша від них? — Краща. — Не жартуй. — Говорю щиру правду. — Тихо вже! І рукою затулила йому уста. «Боже ти мій, вона, мабуть, не знає! Мабуть, ще вість до Батурина не наспіла про допити Кочубея; про муки і кару! Як їй це сказати?» — Тільки й моєї потіхи, Іване, — казала, зміняючи голос. — А то не знаю, що б я тут робила сама, без батька, мами і — без тебе. Пригорнув її до грудей і гладив волосся рукою. Яке гарне, буйне і м'ягке, як шовк... «Як їй це сказати?» — Підемо в хату. Ти здорожений. Скажу подати води, перезуйся і перебери білля. Ніби музики грали. Побігла. Стояв серед світлиці, простуючи кості. Тріщали. Про козаків забув. Вибіг до них. Там уже ціла товпа: батьки, рідня, дівчата. Боже ти мій! Яка радість. Скільки питань! Де таких слів узяти, щоб ними виповісти усе нараз, — скоро, скоро, скоро! Тільки чура осторонь стояв. В нього не було нікого. На людську радість крізь свій смуток дивився. Чуйкевич козаків до завтра відпустив, чуру з собою забрав. Вертаючи до ґанку, питався кождого дерева і кождої квітки: «Як їй це сказати?» Важнішого питання в цей мент не було для нього на світі. Вмитий і перебраний увійшов до світлиці, де чекала на нього з вечерею Мотря. Про перше забув, на другу задивився. — Не бачив мене, — спитала, всміхаючися злегка. — Не надивлюся, Мотре. Ти щораз краща стаєш. Тільки приблідла мені. — Сонця мало, а багато хмар. — Над Батурином? — Над нами. — Знаю, Мотренько, знаю. «Як їй це сказати?» — Гетьман здоровив тебе. Поздорови, казав, Мотрю Василівну, і передай, що щире спочуваю її горю. — Спасибі і за спочуття... Що ж він? Постарів? — Ні, такий, як був. — То й добре. Тепер молодніти треба, не старітися. Кажуть, над цілою кіннотою, нашою і московською, командувати має. — Ти й це чула? — До Батурина всякі вісті доходять. А що ж у таборі нового? — Особливих новин нема, хіба те, що перед кількома днями мало до проливу крові не прийшло. — Аж так? Що ж сталося? Розказуй! Чуйкевич розказав про нічну тривогу в таборі. Повисла йому очима на устах. Аж горіла. Коли дійшов до того місця, як то гетьман явився перед товпою, встала. — Невже ж? І присілася ближче до нього. Як скінчив, спитала: — Ти був? — Був біля гетьмана. — То добре. Треба віри доховати йому, бо ані він без нас, ані ми без нього не вдіємо нічого. Треба забути геть усе, треба забути, Іване, навіть біль, навіть кривду найбільше, треба тямити, що й він лиш чоловік, хоч незвичайний, бо без того не сповниться те, чого бажаємо собі. Уста її наливалися, як вишні, очі більшали, лиця паленіли. Чуйкевич глянув і погадав собі: «Нема їй що казати». — А війна? — Розгорюється, як пожар, з кождим днем більшає. Король Карло в Росію вступив. — А на Україну прийде? Чуйкевич глянув на свою дружину. — Чекаєш його? — Як спасення. — Я також. Руки їх спочивали на собі. — Може, й прийде, — говорив Чуйкевич. — Карло вже з Радошкович двигнувся. Говорять, до Березини прямує. Ніхто не знає, чи на Москву піде, чи на Україну поверне. Москалі ніяк не можуть вгадати його планів. — Так і треба. А гетьман? — Гетьманові наказ прийшов з Білої Церкви до Києва йти. — Ближче Батурина буде. — Дав би то Бог, щоб наші з України не виходили. — Гадаєш, щоб прийняли тут шведів і сполучилися з ними? — Так було б найкраще. Мотря зітхнула. — Знаєш, я впевнена, що наші бажання здійсняться. Чує серце моє. Ні книжка, ні шитво не тягнуть мене, щось мене кличе на замок, до окопів, до валів. Скріпляй їх, обновлюй, будуй, щоб не було запізно! Ми все спізняємося, Іване. От добре, що ти приїхав. — Добре? — Авжеж. Будемо вкупі журитися й працювати. — Моя ти!.. — Але не так, ні, — перечила, відсуваючи його голову від себе, — а там, у кріпості. Багато там роботи. — З тобою ніяка робота не страшна. Журилися й розважали себе. Чуйкевичеві так дивно було. Недавно табор, військова канцелярія, шум, гамір, крик, а нині старий двір, в городі зелень, квітки, він з Мотрею за столом сидить, балакають з собою, вона така добра до нього, ввічлива, щира. Ніби з пекла до раю ускочив. Чи надовго? І він зажурився. — А про батька мого не чув? — спитала нараз Мотря. Чуйкевича ніби хтось у болючу рану вразив... Як їй це сказати?.. Відразу, так, як воно є, не затаюючи нічого... Ні, ні! Ще хвилину стривай. Пощади її. Диви, яка гарна, добра, як можеш біль їй завдавати! — Про батька мого не чув, питаю тебе? — Нічого доброго не чув, Мотре. — Доброго я й не жду. Знаю, що хто цареві в руки попав, тому вже добра не буде, кажи. Приказувала; спокійна, рішуча, горда, як королева... «Пощади її, пощади!.. Краще не томи тривожним дожиданням. Правда гірка, але здорова. Кажи!» — Є така вість, що царський суд признав Василя Леонтійовича винуватим. — Його, Іскру й усіх, крім Осипова. — Перед царським судом за ним вини нема. Винуватий він перед нашою будучиною. Бач, яка справедливість царська! — Це треба їм було знати вперед. — Тепер запізно. Чуйкевич глянув на свою дружину. Змінилася, зів'яла. Де ж тая гордість королівська, пурпура уст, сяєво очей. від котрого ясно ставало в хаті? Припав до неї, потішав. — Не попадай у розпуку, Мотре. Бог батько, може, простить. — Бог простить, а Україна? Цілував її руки. — А якою ж то карою покарають його? Може, вже й покарали? — Ні, Мотре, ще ні. Як я від'їздив з табору, Василь Леонтійович пробував у Києві. Ще до Білої Церкви не прибув. — До Білої Церкви його привезуть? До гетьмана? Гетьманові цар карати велить? — Мабуть. Василь Леонтійович гетьмана генеральний суддя. — Щоб більшої нечесті завдати і більшого жалю. Ох, Іване, Іване! Перший раз у життю сама притулилася до нього. — Мати в запертю... — почала тихо. — Матері нічого не зроблять. — Батька скарають... — жалувалася, як дитина. Нараз: — А яку кару йому присудили? — Знаєш, як цар карає, Мотре. — Жорстоко. — У його милосердя нема. — Може, на горло? — Не-зна-ю. Без крику повалилася на землю. ВЕЗУТЬ! Був кінець липня. Жара невиносима. Кругом табору скошені і зжаті поля. Нігде ні одної копи, ані стіжка. Селяни до місяця косили, жали і, що могли захопити, везли додому. Знали, що на полі дорана не простоїть. На те під Борщагівкою табор. Табор хвилювався. Даний був приказ звивати його і йти на Київ. Та скоро цей приказ відкликали. Козаки не знали чому і, як звичайно в подібних випадках, толкували собі всіляко. — То йдуть, то вертають — колотять. — А тобі що на тім псується? Така тут каша, як і в Києві. — До Києва нас не пустять. Знов десь на полі поставлять. Хіба, може, хрести на київських церквах здалеку побачиш. — Отож-то є. Тому мені й байдуже. А ти хвилюєшся, рвеш, як молодий кінь. — Скучно стоять. — То сідай. — З тобою не договоришся. Козацькі гуртки більшали. Як з муравлиська мурашки, вилазили козаки з курінів і з-під возів. Позіхали від уха до вуха. — Кажуть, швед знову москалів побив. — Ще й як! У містечку Головчині був сильний бій. — У Головчині? — Так. — А де той Головчин? — Там, де шведи москалів побили. — Ага. Старі козаки реготалися. — Дивно, що цар не встоїть проти короля. — Проти нього навіть ти не встоїш. — Дурний! Липнева жара до сварки охоту відбирала. — Багато русских полягло? — Я їх не числив. — Хочеш, щоб я тобі почислив зуби? Старші розборонювали молодших. — Тю! Скачуть до себе, як когути. Стривай, скакатимеш до шведа. — Ти б волів у гречку? — Не в твою. Побачили сотника, що любив з козаками побалакати. Пристали до нього. — Ваша милосте, чи правда, що швед знову русских розгромив? Сотник покрутив носом. — Так не треба казати. Говориться руссі дралісь, як льви, та атступілі. — Ага, атступілі. А хто тим атступлєнієм командував? — Самі найбільші генерали, Шереметєв і Меншиков. — А цар? — Досить з вас, більше нічого не скажу. І сотник, відганяючись від козаків, як від мух, пробивався у свою полкову канцелярію. — Чули? — Хто не оглух, той чув. Або що? — Тепер знаємо, чому гетьман під Київ не йде. — Чому? — Бо не знає, куди швед поверне. — Влучив, як пальцем бабці в око. Гетьман генерального бунчужного Максимовича з сотнею компанійців по Кочубея післав. — Така честь? — Не честь, а щоб не втік. — Хто? — Дурний! Кочубей і Іскра, їх мають на горло карати. — Де? — Тут, у таборі, тому й не двигнули його. — Не вірю. Таких старшин щоб на горло карали! — А ти гадаєш, що в них не таке горло, як у тебе? — Не вірю! — Ведуть, ведуть! — залунало кругом, і козаки, як мухи, обсіли вал, що замикав табор від сходу. — Ведуть! — Де? — Не бачиш? На Київськім шляху. Ось яка курява здіймається, як хмара. А в ній, як блискавки у хмарі, компанійців шаблі. — Наголо, аж страшно. Такі пани, і під топір голови покладуть. — Було, що й королям голови стинали. — Хто? — Люди. Королі людям, а люди королям. — Ти бачив? — У книжках пишуть. — Або то правда? Сурми заграли на збірку. — Бодай би їм! Навіть глянути не дадуть. Котрий Кочубей, котрий? Кажи! — Отсей, у повозі направо. Ходи, бо замкнуть на хлібі й на воді, не чуєш? Збірка. Нерадо спішив усякий на свій майдан, де уставляли сотні, щоб не було тумульту, при в'їзді Кочубея й Іскри у табор. Гетьман не хотів непотрібно своїх колишніх старшин на позорище виставляти. І так мають з себе досить. Перебули вони муки царські. Майдани лежали здебільшого по другому боці дороги, звідтам, з-поза курінів і шатер не видно було того сумного в'їзду. Хіба який чура вискочив, як горобець з-під стріхи, й роззявив з дива рот. Напереді генеральний бунчужний Максимович на чорному коні. Всі коні підібрані чорні. І компанійці у чорних мазепинках. Половина сотні за Максимовичем перед повозом, друга ззаду. Декілька їздців по боках. Всі з шаблями наголо, ніби не знати яких небезпечних розбишаків везуть. А Кочубей і Іскра, коли б їх навіть пустили, не зайшли б далеко. Ледви живі сидять, скатовані такі. Попідпухали, очей їм не видно. Кочубей насупився, як сич, Іскра злісно дивиться перед себе, втікає від людських очей. Переїхали табор і повернули наліво, перед канцелярії. Іскрі помагають вилазити з повозу, Кочубей прібує встати сам, захитався, паде. Його беруть попід руки, як раненого в битві, і зносять. Компанійська сотня околює будинок, до котрого ввійшли, двоє стає при вході на варті, з набитими фузіями при ногах. Вечоріє. ЧИТАЮТЬ На другий день, коло полудня, весь табор виляг на майдан. Козаки своїми сотнями уставилися кругом. Посередині невеликий круг, туди не пускають нікого. До круга перехід від гетьманського шатра. Сердюцькі старшини пробігають ним, відганяючи людей. Вже добру годину ждуть. Розмовою скорочують час. — Замість з ворогом воювати, своїх б'ють. — Буває, що свій від ворога страшніший. — Не знати, чи й Кочубея приведуть? — Мабуть, ні. Хорий дуже. — Я сам бачив, як гетьманський хірург до холодної ішов. — Хорий, то хай би вмирав. Пощо голову відділювати від тіла. Без голови на страшному суді стане. — В руках свою голову принесе. — Не він один. Буде таких богато. — Цар ласкав. — Тихо, вже йдуть! Всіх очі повернулися в один бік. Гетьман з Вельяміновим-Зерновим наближалися до майдану. Гриміли литаври, тулумбаси ревли. Над гетьманом червоний бунчук хитався, як огненний язик. Гетьман був у чорній кереї, горностаями підбитій, пояс на сумний бік. На рукоятці шаблі червоний рубін горів. Гетьман задуманий, похмурий, ніби нікого не бачить, ніби всьому не рад. За ним старшини, всі, як є в таборі, канцеляристи теж. Тільки Чуйкевича нема. Вельямінов-Зернов в парадній, золотом шитій уніформі, з орденами. В руці в дудку скручений папір, на шнурку звисає печать, Входять вільною вулицею на середину майдану. Гетьман по старому звичаєві повертається на всі сторони світу, козаки віддають йому честь. Перша сотня прибічного сердюцького полку стріляє з мушкетів угору, всі враз, як один, «тра-рах!» Птахи зриваються і кружать неспокійно, в воздусі чути порох. Орлик сповіщає зібрання, що цар гетьманові грамоту прислав, і царський посол передає її Мазепі. Гетьман розгортає, перебіга оком і каже Орликові, щоб прочитав уголос. Орлик читає голосно, але беззвучно, так і видно, що не з доброї волі читає. В маніфесті сповіщалося козаків і весь народ, що царський суд присудив генерального суддю Василя Леонтійовича Кочубея і полтавського полковника Іскру на смерть за брехливий донос на гетьмана Івана Степановича Мазепу, котрому його величество цар довіряє за його вірну, довголітню службу й за великі для царя й отечества заслуги. Гетьман, слухаючи, голову схилив додолу. Зеленський переступав з ноги на ногу, Апостол крутив вус, Ломиковський стискав рукоятку своєї шаблі, Горленка кашель напав. Він рукою прикривав рот, щоб не перебивати читання. Орлик читав: «Його величество цар ствердив справедливий присуд свойого високого суду і пересилає лжеклеветників і облесливих брехунів гетьманові Іванові Степановичеві Мазепі для покарання. Покарати їх треба негайно та прилюдно, для постраху другим, щоби всякий знав і відав і затямив собі добре, яка доля чекає того, що зважиться безчестити гонор і добре ім'я свого зверхника і впроваджувати в блуд його величество царя. Такому не буде ніякої пощади». «Амінь!» — промовили духовні, що в святочних ризах з хрестами й іконами вважно й побожно слухали царського маніфесту, який приказано було прочитувати також у церквах. І знов загули литаври й тулумбаси, гримнули стріли, народ захитався, і гетьман з царським послом в окруженню старшин пустився тою дорогою, котрою і прийшов. Під хмарами літали наполохані вистрілами птахи і кракали чорні галки. Присуд став правосильний. Ніякого відклику не було, ніхто помилування не прохав. СПОВІДАЮТЬ З Борщагівки привезено старого попа. Сповідник відвідав перше полковника Іскру, а тоді до Кочубеєвої в'язниці увійшов. Кочубей довго сповідався. Хотів пригадати собі всі свої гріхи, ціле своє довге, багате в добрі і в злі вчинки життя. Важко. Пам'ять згубив. Рветься, як трухла нитка. Відгребував з хламу минулого давно забуті події, і вони розсипалися перед ним, як порохно. Кілька разів переривав сповідь. Падав горілиць на тапчан і лежав, закривши руками повіки. Панотець терпіливо сидів біля нього і ждав, поки безталанний мученик не набере сил і не виявить ще якого нового гріха. Було їх багато, політичних, родинних і буденних, людських. Великий маєток, і гріхи чималі. — Тисячу червінців моєї покійної доньки, по чоловікові Забілихи, — говорив уривисте, — обіцяв я дати на будівлю церкви в Батурині і не дав. Якщо їх знайдуть, а цар або гетьман не заарештують, хочу, щоб на церкву в Батурині пішли. Може, Бог милостивий який гріх за це мені простить. — Велике милосердя Боже, і нема такого грішника, щоб його Бог відтрутив від себе, бачучи каяття у серці його. Кочубей так щире зітхнув, що панотець уважно подивився на нього, чи це не його останнє зітхання. Ні. Старець відчинив очі і потер чоло: — Ніяк не пригадаю, де я ті тисячі червінців заховав. Дружина моя Любов Федорівна знатиме. Перекажи їй, всечестивий отче, якщо вона ще жиє. — Любов Федорівна здорова. Гетьман за нею і за цілою родиною Іскрів та Кочубеїв до царя вставляється, щоб їм кари ніякої не було, щоб вони могли без жадної біди і туги в господах своїх спокійно та мирно пробувати і зі своїх маєтностей користуватися, бо досить, що їх батьки й чоловіки за свою вину слушну кару потерплять. — Гетьман вставляється за нашими жінками й дітьми, що ти кажеш, отче? — Гетьман кривди ніякої не дозволить їм зробити. Це він сам велів переказати тобі, щоб ти не турбувався туземним, а про позагробне думав. В наболілій душі Кочубея була окрема рана — гетьман. Вона його не боліла, а пекла. Завинив перед гетьманом, бажав йому упадку, це правда. А все ж таки дожидав його великодушності. Гетьман не одному простив. Кочубей сподівався, що свого колишнього друга помилує. Аж бачить — ні. Мститься. Певно, й на родину його та Іскри покладе важку руку, маєтки забере, бо вони великі, в землі, будинках, в посуді, вбраннях, в образах і в дзвінкому гроші. Страх, щоб воно таке не сталося, затроював Кочубеєві останні години життя. Аж отеє від священика чує, що гетьман їх родини під свою опіку бере. Видно, не мститься, лиш помилувати не може, видно, так цар рішив. І Кочубеєві зробилося лекше на серці, ніби камінь важкий зсунувся з нього. Перехрестився і очі до неба підвів. — Більше не пригадуєш собі нічого? — питався священик. — Бачить Бог, більше пригадати не можу, пам'ять не слухає мене, туман очі вкриває, ніби з другого берега дивлюсь. Священик розгрішив його. Покути не завдавав. Незабаром спокутує усе. — Яке твоє останнє бажання, Василю Леонтійовичу, кажи, гетьман обіцяв сповнити, крім одного... — речення не докінчив. Кочубей доповів собі: крім життя. — Гетьмана побачити хочу, — відповів. — Доложу йому. Чура з ліхтарнею, за ним гетьман, за гетьманом кількох гайдуків. Табор спить. Тільки варти стоять. Хоч гетьмана по ході пізнають, здержують і питають о гасло. Біля в'язниці старшина сторожить. Зривається на рівні ноги і втворяє перед гетьманом двері. Гетьман ліхтарню від чури бере і входить. Сам. — Останню твою волю сповнити прийшов, — каже, кладучи ліхтарню перед себе на землю. Кочубей хоче встати. — Лежи, Василю Леонтійовичу, лежи. — Досить лежатиму, милосте ваша, але і встати важко. Ціле тіло болить. — Не з моєї вини, Василю Леонтійовичу. Я тебе не скривдив. — Сам я собі найгіршим ворогом був, — знаю. — Самого себе найтяжче побороти. — В тій боротьбі паду. Він дійсно впав на тапчан і лежав, як мертвий. Гетьман глянув і відвернувся. «Що вони зробили з чоловіка!» Пригадав собі колишнього Кочубея, веселого, хитрого, готового на все. Пригадав свої з ним затії ще за Самойловича і пізніше. Чи одну чарку вихилили разом, чи одну негоду перетривали, а тепер лежить перед ним не Кочубей, а його тінь, привид, котрий міг би перестрашити найвідважнішого козака... Царський суд... Так міг лежати гетьман з ласки Кочубея. Хто під ким яму гребе, сам у неї паде... Кочубей наглим рухом зірвався і сів. Гетьман притримав його: — Заспокійся! Хочеш — хірурга пришлю. — Не треба. Хай вип'ю чашу до дна. Десь далеко гукали сичі, як тоді, в Ковалівці, коли занедужала Мотря... Розбита бандура... — Іване Степановичу, — почав нараз генеральний суддя, — прости мені. Гетьман узяв його за руку. — Не маю що тобі прощати, Василю. Бачиш, я такий, як був, ніякої шкоди ти мені не вчинив. — Але міг, хотів, — прости. — Ти міг пошкодити ділу. Добре, що не пошкодив. — Не пошкодив, кажеш? — Ні, Василю Леонтійовичу, не пошкодив. Наше діло добре стоїть. Кочубей ухопив гетьмана за руку: — Добре, кажеш? — і в очах його явилася тривога. — Нині добре, а завтра — як Бог дасть. — Хай Бог стереже нас від московської протекції і ласки, хай Бог помагає тобі, Іване Степановичу! — Прости, Василю, що я не помагаю тобі. Бачить Бог — не можу. Ти в моїм таборі, але в московських руках. Зернов каже, що присуд правосильний і невідкличний. Не моя власть застановити його. — І не треба. Донесу свій хрест. Раз треба вмерти. Мені не до життя. Краще гріб, ніж такий сором... — Люди забудуть, — потішав його гетьман. — Люди все забувають — і добро, і зло. — А історія? — Всіх нас перед її суд покличуть. Нікому не простять. Невже ж я знаю, як вона осудить мене? Кочубей думав. Силувався думати. Силувані слова вибігали на губи й верталися назад. Аж спитав: — Кажеш, діло добре стоїть? — Гадаю, що так. — Спасибі, що потішив. Захищай Україну перед Москвою, — просив крізь сльози, — щоб не зробили з нею того, що зі мною. Глянь, який я став. Гетьман глянув на свого колишнього товариша, і морозом повіяло на нього, хоч і як тут душно було. — Жаль мені тебе, товаришу, — відповів, стискаючи його руку. — Коли б ти сильніший був... — Гадаєш, утікав би? Ніколи! Завинив і кару прийму. Згину для постраху других, щоб не шукали чужих богів, а свого берегли. Хоч тим послужу рідному краєві, хоч тим. Ох, Іване Степановичу, коли б ти знав, як я відмінився в душі, як я тепер інакше дивлюся на світ, коли б ти знав, як я турбуюся нашою долею. Запізно. Зі зворушення дрижав, як у пропасниці. — Помилуй мя, Боже, по велицій милости твоїй, — почав псалом покаяння, але пам'ять не слухала його. Переплутував слова і вертався назад, — помилуй мя... Каяжеш, що добре стоїть?.. Борони його, захищай, захищай, Іване Степановичу! — упав на тапчан і повіками накрив підпухлі очі. Гетьман на ліхтарку дивився, на нетлі, що пхалися до світла. Кочубей не будився. Гетьман встав і пустивсь до дверей. З порога ще раз озирнувся. Кочубей спав. Спав чи — не жив? ТРАТЯТЬ Ніч, але ясно, як удень. Тихо. Навіть дерева не шумлять. Верби задивилися в ставок, тополі в небо пнуться. Птахи перестали співати. Чути тільки глухий луск сокир. Між Борщагівкою а табором, на майдані поміст будують. Високий, як хата. До помосту східці. Салдати пильнують рубачів та сокирників і наглять. Заки сонце зійде, поміст повинен бути готовий. Приказ такий. Сокирники балакають тихцем: — Стоять, як чорти над душею. Поспішай, коли ніч, хоч і ясна. Треба вважати, щоб пальців сокирою не відрубать. — Їм мають голови рубати, а ти собі пальці рубай. Ладно! Перешіптуються, щоб салдати не вчули. — А наглять! — Чорти б їх так до горючої смоли наглили! Тихнуть. А по хвилині: — Котрого стинатимуть перше, Кочубея чи Іскру? — Не знаю. Хіба не все одно? Поживе хвилину довше чи не поживе. — Кажуть, чия вина менша, того перш карають. — Так тоді, мабуть, перше Іскрі голову відітнуть. — А кат вже є? — Хіба мало москалів? — Правда. Підійшов старшина: — Не разгаварівать! Екій народ! Лінтяї, озорники! Тут, гляди, двох архібрехунів за вас голови положать. Скарають їх. — Скарав би вас Господь, — відповідає сокирник під носом. Працюють. Луск сокир бентежить нічну тишину. Поміст готовий. Великий і кріпкий, щоб не заломився. Кругом дощок поруччя, круг помосту огорожа, щоб не напирав народ. Сходяче сонце малює дошки начервоно. Сокирники сокири за пояси заткнули, — ідуть. — Не заждемо, щоб подивиться? — Я не цікавий. Приправити голову — це штука, а від рубати — велика мені річ! Іду додому, — голодний. — А маєш хліб? — З корою. Доброго хліба давно нема. Салдати, як круки, деруть. Не накормиш їх. А ти? — Я задолував дещицю. Боюсь, щоб не знайшли. — Кажуть, у кого зерно задоловане знайдуть — смерть. — Маю з голоду вмирати — хай гину з їх рук. Може, Бог якого гріха відпустить. — У нас то ще сяк-так. Але у Чернігівщині! Там по четверику житного борошна з хати беруть. Гетьман такі великі магазини на хліби для москалів поклав, як церкви. — Покладе і в нас. Не бійся. Все для них, а ти з голоду гинь. Навіть ночі спокійної не маєш, помости будуй! Тю! Салдати відганяли народ, що з усіх боків напливав, щоб побачити, як тратитимуть Іскру й Кочубея. Московський старшина молодицю за юпку по сходах на поміст тягнув. — Коли така цікава, то ходи! Покладеш голову на колоду — цюк! — і нема. Жінка в крик. Вихопилася, біжить. Народ відступає від помосту. — Та це він шуткує. — І шуткам московським не вір. Шуткуючи, заріже чоловіка. Якась жінка з маленькою дитиною стояла. — Ви його чому не лишили? — Не мала з ким. Сама я одна, як той палець. Чоловік на війні. — А не перестрашиться воно? — Хай привикає. Я не хотіла йти, — пігнали. — З усіх доколишніх сіл зганяють народ, як череду. Не скоро таке побачиш. — Може, й скоро. Хто його зна, що завтра буде Тепер щось таке твориться, що перше й не снилося нікому. — Антихрист... Зацитькували себе. — Ще, не дай Бог, почує салдат, і пропадеш ні за цапову душу. — В Московщині винищили за те сила народу. — І нищать ще. Баба діда безногого на тачках везла. — Дорогу дайте бідному каліці, дорогу! Люди розступалися, скрипіли тачки. — А ти, бабо, кращого повозу вже не мала? — питає москаль. Баба вистрашено дивиться на ріжкатий капелюх, на волосся, посилане білим борошном, і хреститься. — Багато нищих назлазилося, — завважує хтось. — Як на прощу йдуть. — Тягнуть, як круки на жир. — Кажуть, Кочубей перед смертю гроші роздаватиме. — Які? Від нього останнього єфимка відібрали, ще й мучили, що мало. Питали, де заховав скарби. — Може, за те й голову йому зрубають. — Для грошей все зроблять з чоловіком. — Навіть з таким, як генеральний суддя. — Навіть з таким. На війну грошей потребують. — Малчать! Москалі бігають кругом огорожі і прикладами відштовхують цікавих: — Атступісь! — Бодай би тебе відступив Господь, як конатимеш, — вдарив мене у груди! — Малчи Народ мовкне, але перестрашені діти плачуть і кричать. Мами присідають з ними, щоб не бачила москва, й зацитькують. — Цить, донцю, цить, мамка тебе не дасть. — Кажуть, що йому сталося таке через новий двір. — Кому? — Та Кочубеєві. На старі літа нового двора не будуй. — Бузину перед вікнами повикорчовував, а то зле. Бузини не кивай, в ній лихо сидить. — От плещуть казна-що, яка там бузина! — перебив їм дядько. — Булави захотілося Кочубеєві, а гетьманської булави ще ніхто щасливо не носив. — А Іван Степанович двадцять літ її носить. — Ще не доніс, потривайте. Дідусь з голубом сивим на голові йшов. Перед ним розступалися люди, навіть салдати, — юродивого бояться. Ніхто не спиняв його. Підійшов під самі сходи і став. Голуб знявся, злетів, закружив. довкола помосту і знову на голову сів. Дідусь головою крутив. — Колода і топір... Що це? Скотобойня? Тишина. — Гріха не бояться. З тих дощок дзвіницю построїти можна, щоб з неї дзвони ім'я Господнє благовістили. Люди притакували: — Авжеж. — Дерева Господь у лісі не садить, щоб на йому людей мордувати, воно росте людям на користь. — Авжеж, авжеж... — Кого це мордувати будете.? — питав, повертаючись до товпи. Ніхто не відповідав. На салдатів подивився: — Кого? — Кочубея і Іскру, — відповіли йому. — А життя ви їм дали?.. Бога ви не боїтесь? Господь велів ближнього свого любить. Нагого приодіти, голодного накормити, недужого посітити, — так-то ви сповняєте волю його? Беззаконіє творите повсякчасно і гнів Господній стягаєте на землю. Такий-то ви храм Бога живого єсте? Так ви соблюдаєте заповіти його? Таку-то церкву вселенськую строїте на землі? Борода його тряслася, ноги дрижали, як у пропасниці, — тремтів. Голуб крилами махав. — Собаки кровопивнії! Диявольського кодла сім'я. Поки знущатися будете над образом і подобієм Божим? Поки в крові будете мити руки свої? Відійдіть, старці, щоб не скарав вас Господь, що гляділи на таке беззаконня. Кара Господня гряде, Господь брань сотворить, і превратить престоли, і сожжет огнем городи і веси ваші, і кості псам на з'яденіє продасть... Піною покрилися уста, повалився на землю, і тілом його корчило й підкидало, — від східців помосту до огорожі товкло. Голуб знявся і високо літав йому над головою. — А від нього не полетить, — дивувалися жінки. — Голуб духа святого символ, — пояснював дячок. — Дух святий з ним, він Божий чоловік. — Всі ми Божі люди, та до диявола на службу пішли. Двох людей взяло Божого чоловіка за руки к ноги і повернули ним так, що де були ноги, там лежала голова, а де голова, там ноги. Не помогло. Підкидало ним дальше. — Але ж трясе! — Чорт душу вителепати хоче, за те, що правду людям голосить. — За правду муки терпить. Голуб знижував лет. — Ідуть! — загомоніло в товпі. — Заберіть старого, віднесіть його геть! Не треба, щоб дивився на кару. — Хіба він бачить? Очі заплющило йому. — Не годиться, віднесіть! Несли, як мерця, народ робив дорогу. — Ідуть, ідуть! Глухо бубни гули, чорним сукном прикриті, не гули, а харчіли. Жінки перехрестилися: — Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас. Тая з дитиною на руках плакала, дитина собі. — Ще нічого нема, а вона вже реве. Пощо йшла? — Я не хотіла, пригнали. Чути було різкий тупіт трьох московських рот. — Аж три роти їх супровожають. — Кочубей, не хто-будь. — Але ж вони на возі! — Бо сил не мають іти. — Так їх скатували, Боже ти мій! — На простім драбинястім возі їдуть, а перше їздили в золочених каретах. — Байдуже ракові, в якім глеку його вариш. — Та й страшні які! — Ізбави, Боже, душу мою від крові, — молився сивоусий дідусь, спираючися на кийок. Кийок аж тріщав. — Умиєши мя ісопом і паче сніга убілюся, — прочитував його сусід. — Зсаджають їх з воза; не пручаються, послушно йдуть. Дорогу, люди, дорогу там! Салдати прикладами мостили широкий перехід до східців помосту. Народ колисався, як вітром розгойдана в озері вода, направо й наліво. Один другому крізь голову зазирнути хотів. — Чого штовхаєшся, чорте? — Мене штовхають ззаду. — Може, ще на голову вилізеш? Ти не голуб, не бійся Пішов геть! Одна рота увійшла на майдан. Окружила його, салдат коло салдата стояв попід пліт. Набиті фузії при ногах, ноги розставлені широко. — Чого це вони так ноги розкрачують? — питає свого батька хлопчина. — Фузія важка. Як кріпко не сгоїш, то звалить. Друга рота двома колонами обставила прохід крізь товпу до східців, третя лишилася на полі. Готово! Напередодні священик з хрестом у руці, за ним Кочубей і Іскра. Кочубей на Іскру спирався, цей підтримував його. — Відваги, свате, відваги, вже не далекий кінець. — Боже великий, вічний, святий, поможи мені! — молився Кочубей. — Істинно, істинно говорю вам: наступаєт время і наступило уже, когда всі находящіїся в гробах услишать глас Сина Божого і, услишавши, оживуть, — потішав їх священик словами євангеліста. — Господь утішеніє моє і прибіжище моє Господь, — шептав Василь Леонтійович Кочубей. За злочинцями йшов Вельямінов-Зернов, червоний, надутий, — посол від царя. Він не бачив трагедії тих двох, бачив себе, гордий, що перед численним народом являється заступником царським, царська воля в його руках, на його приказ тим двом кат голову зрубає. Дасть знак, і — ніби свічку здмухнув, одну і другу; були, і нема! Зернов гордо ступав. За ним декілька достойників московських і козацькі старшини. Проходять. Скриплять сап'янці, побренькують шаблі, шелестять шовкові контуші. — А гетьмана нема. — Не хотів дивитися на смерть товаришів. — Колись товариші, а тепер вороги. Доноси на нього писали. Лжеклеветники. — Гетьман хорий, подагричні болі, — До гетьмана все хороба приходить, як йому її треба. Недобрі, що гетьмана не бачать. Нарікають на нього, а дивитися люблять. Гарний такий. — То ж то був козак! — Кращого на всій Україні не знайти. — І старість не береться його. — Є таке яблуко, що до нового червоним і здоровим простоїть, а є, що восени порепається і зігниє. — Тихо! Маніфест читають! Зернов прочитав маніфест царський по-московськи, старший гетьманський канцелярист переклав його на нашу мову. Сурмачі загрубіли, рота, що стояла на полі, випалила з мушкетів. — Ведуть! — Кочубей спотикається. Який же він слабий? Кочубей на східці ступив. Глянув на колоду і на ката з сокирою і очі рукою закрив. — Потихоньку та полегоньку, — потішав його Іскра. Увійшли. Зернов руку вгору підняв... Заметушилася товпа. Кождий навшпиньки вставав, щоб бачити краще. Напирали на пліт і на салдатів, що стояли, як мур. — Тягнуть... шапку з голови здіймають... кладуть, — Боже! — Не убий! — чути нараз голос від поля, тонкий, високий, як свист. Божий чоловік біг на майдан. Сиве волосся розкуйовдане, піна з рота тече. — Не убий! Білий голуб летить над його головою, високо-високо. — Потоптал народи во гніві своїм, попрал їх у ярості своїй, і кров їх паде на ризи його, заплямував все одіння своє, — не убий! Салдати з третьої роти, що стояли в полі, пустилися за ним. — Не доторкайтеся мене, слуги антихристові, гнівом Господнім поражу вас! Насилу народ втягнув Божого чоловіка в товпу. Він ще звідтам кричав: — Не убий! Але стук сокири заглушив цей крик. Раз і другий. Глухий стук. За кождим разом стон і зойк, короткий, пронизливий, гидкий... Тихо... Томляча тишина... А по ній шум. Шумить і гуде товпа. Дивуються, розказують собі, перечаться. З борщагівської дзвіниці дзвони гудуть - на службу Божу. Салдати розганяють товпу. — Чого стоїш? Не бачив трупів? Пашол вон! Прикладами фузій штовхають людей. Діти плачуть, жінки заспокоюють їх, а самим сльози течуть. — Е-ей! Розходяться. На червоних дошках два трупи лежать. Голови біля них. Навіть червоною китайкою не покрили. Лежать на позорище вселюдне. В борщагівській церкві службу Божу правлять. Церква світла й кадила повна. Під церквою Божий чоловік. Ледви стоїть. — Тиранство лютує! — говорить до людей. — Вбивають і моляться Богу. Ділами Богу покланяйтеся, не співом і кадилом. Господа не обдурите, лицеміри!.. Не вбивайте! Його зацитькують і відводять. Білий голуб на його голові. Салдати кругом червоного помосту на варті стоять. Покійних стережуть, хоч їх ніхто звідтіля не вкраде. Такий приказ. Стоять і позіхають. Для них це не новина. У Москві карають не так. Там є на що подивитися, ой є!.. Чути дзвони. Службу Божу священики скінчили. Люди вертають в село. Дехто все ще кругом помосту ходить, хоч знає, що нічого нового не побачить. Хіба ті домовини дві, великі, дубові, що привезли їх на возі. запряженім у чотири чорні коні. За домовинами священик прийшов, той старий, що сповідав Кочубея і Іскру. Проказав молитву за усопших, поблагословив, покропив, і покійників у домовини вложили. Зносять по східцях, східці тріщать, — Куди їх повезете? — питають візників. — У Київ. — Аж у Київ! А там? — У лаврі Печерській поховають, біля трапезної церкви. — Хоч голови їм зрубали? — Вони й без голов важніші, ніж ви зі своїми головами дурними. — На Боже не щадили грошей. — Черцям і черницям щедрою рукою давали. — Кочубей п'ять церков власним коштом поклав. — Ще й у Батурині муровану церкву покласти обіцяв. — Обіцяв, та Бог не дозволив. — Не все Бог дає, чого чоловік хоче. — Ой не все. Де ж коли покійні такого кінця сподівались! — Навіть не снилося їм. Чорна четвірня з місця рушає. Віз котиться Київським шляхом. — Потихоньку да полегоньку... 14 липня гетьман весь день з відпочивальні своєї не виходив. Хірург доглядав його. Нікого не впускали. — Гетьман нездужає, — по таборі пішло. Під вечір гетьман Орлика до себе прикликав. Сидів у постелі, біля нього Євангеліє лежало. — І так, Пилипе, Кочубея і Іскри вже між живими нема, — промовив сумно. — Хай з Богом спочивають, — відповів Орлик. — Про жінок і дітей їхніх треба нам подбати. Не хочу, щоб їм сталася кривда. Хай спокійно й мирно живуть у домівках своїх, хіснуючися маєтностями своїми. Одної копійки не хочу зі спадку по них. Все хай дістануть родини. Сідай і напиши до Головкіна письмо. Кажи, що важко недужий Іван Степанович вставляється за жінками й дітьми покійного Кочубея і Іскри. Зворушливо пиши. Орлик сів при столі, гетьман Євангеліє читав. — Готовий? — спитав свого генерального писаря, побачивши, що він відложив перо. Орлик написане подав. — Гаразд. Гарно ти компонуєш, Пилипе, і швидко. Можна переписати начисто. А тепер у мене є ще друге діло. Що нам робити з отсим приказом царським, щоб я командування над усею його кінницею переняв? Як гадаєш, Пилипе? — Нема тут що, ваша милосте, багато й гадати. Після того що постановлено між нами, вашій милості до царя ніяк не можна йти. — І я теж так собі гадаю. Напиши і друге письмо, цареві, що я ніяк до нього прибути тепер не можу. Цар кличе до себе, а Бог до себе, коли б не цей другий приказ, то певно за першим пішов би. Гарно все по пунктам скомпонуй, ти їх стиль знаєш. Орлик і друге письмо написав і гетьманові до ліжка приніс. — Опісля прочитаю. Дуже втомився я, не лиш тілом, але і душею. Поклич мені архієрея — болгарина. Кажи, хай зараз іде. Гетьман довго з розстригою сам на сам балакав. Тої ж ночі розстрига з табору зник. Пропав, як камінь у воду. Ранком гетьман розіслав людей, щоб шукали його Не знайшли. В МОГИЛЕВІ Від Дорогобужа пливе Дніпро на захід. Ніби центрально-російська плита не хоче пустити його на Україну. Щолиш біля Орші він визволюється з її твердих обіймів і, врадуваний, біжить на полуднє, до Могилева, до Києва, до порогів і Великого Лугу, щоб розплистись, мов душа Гіндуса у Нірвані, в глибинах бурливого Чорного моря. Радується Дніпро, поспішаючи на Україну. Він уже не річка, а ріка, велика й могутня, третя з черги в Європі. Зелені луги й левади виходять йому назустріч, з шовковими травами і з пахучими квітками. Товпищами непереглядними вітають його шелестливі шуварі та трепетливі осики. Спиняє свій скорий хід і задумується над долею країни, в котру вплива. Тоді він глибокий, дуже глибокий, люди говорять — бездонний. То знову ізгибом могутнім скручує, розливається широко, лишаючи броди й мілини, щоб людям легше було передістатися на другий беріг. — Гарна ріка! — каже молодий шведський офіцер-каролинець до свого товариша. Вони гріються до сонця і дивляться на шведських вояків, що купаються в Дніпрі. Моряцький народ рад гарній воді. Поринають у хвилі з головою і випливають далеко від того місця, де пірнули, обсмалені, всміхнені, веселі, як тритони. Дехто прібує переплисти ріку. — Гарна ріка, — притакує другий офіцер, з обличчям, як у дівчини. Молодий, йому ще й двадцять літ не минуло. — Бачиш, як радо купаютося наші вояки. — Змивають піт і кров, сліди останньої, головчинської битви. Мрійливо, великими синіми очима дивляться на лівий беріг, на якому рисуються гори. — Чи це хмари, чи гори? — питає молодший. — Гори, товаришу, як у нас. — Як у нас, — сумним відгомоном повторює другий. — В багату й урожайну країну входимо, мабуть. — Збіжжя й худоби чимало. А все ж таки за Швецією скучно. — За рідною землею, мабуть, чоловікові і в небі скучно. — Скучно. — Але тут дивно якось почуваєш себе. Ніби тобі давний, дуже давний сон сниться. — Наші предки ходили тут, перед вікнами. По слідах предків провадить нас Carolus rex. Мимохіть, відрухово шапки з голови скидають і кладуть на мураву. — Який хосен з тих колишніх походів? — Не будь колишніх, може б, і нинішнього не було. — Правда. Король Карло знає, що робить. Молодий офіцер, студент Упсальського університету, studiosus upsalensis [33], задумався. Король філософію любив, його молодші офіцери теж радо філософічні книжки читали. Буває іноді, що король ненадійно офіцера стріне й балакати з ним стане, як з рівним собі, по-товариськи. Про що балакати з ним? — Над чим задумався, друже? — Про короля нашого думаю. Дивнішого вожда, мабуть, шд Олександра Великого не було. — А Ганнібаль, а Цезар? — Не те. Великі, але другі. Ганнібаль розпучливо рідне місто перед римською загладою обороняв. Цезар будував імперію римську. — Може, Карло шведську будує... — Може... Але він не подібний до тих. Король — філософ, фантаст, студент, авантюрист, іноді Арес, то знов Гамлет, імператор, то знову Дон Кіхот... ніяк не розбереш. — І не треба. Над головами святих сяєво глорії палає, над головами великих людей — легенда. — Коли б я на власні очі не бачив короля Карла в таборі, в поході, в битвах a cheval і en revant [34], коли б не чув серед найбільшої небезпеки його голосу хлоп'ячого, ніби розбавленого студента на суботнішній кнайпі, гадав би, що Карла видумали люди, щоб скучно на світі не було, бо людство потребує героїв. Звичайна людина — скучна. — Героїв потребує людство. Карло їх творить. — Творить і нищить. — Як Хронос. Шведським воякам не хотілося вилазити з Дніпра, вода така чиста, так любовно обіймає їх м'язисті тіла, сонце так гарно гріє, — розкішне тут. — Чи не здається нашим каролінцям, що вони в купіль своїх пращурів попали? Не один, мабуть, і про рани забув. — Гарно тут. Та, на жаль, не посидимо довго. Carotus rex цілий світ підбити хоче, мріє про одну державу, одного Бога, про велику спільну культуру. Поки того нема, поти не буде щастя, люди воюватимуть за землю, віру, мову, за королівські роди. — Homo besna domesticu. — Дежурив я раз біля короля на кватирі. Король нагло вийшов зі своєї бідної домівки, в котрій тільки свічки й воску, що велика, срібна умивальня, вийшов, і я мимохіть заглянув у книжку, котру він читав і лишив, не закривши. Вгадай, яка? — Плютарх. — Тим разом — ні. Були це ворожби Урбана Гіярна, ученика Парацельза. Король нігтем на книжці якраз те місце назначив, в котрому кажеться, що північний Золотий Лев подужає Чорного Орла і владу свою на Азію і Африку розпістре. Замовкли. Незгоєні рани, під Головчивом добуті, і підгорячковий стан мрійливо настроювали шведських героїв на порозі української землі. — Україна, — почав старший, — теж льва у гербі має, і краски її такі ж, як у нас, золото-блакитні, як їхнє небо і пшеницею покриті лани. Може, Урбан Гіярн і не збрехав, може, воно й здійсниться. — Тільки не знати коли, нині чи завтра? — За нашого життя чи коли порохом розсипляться наші кістки. Вірить король, треба вірити й нам. — Vivat Carolus rex! [35] — вихопилося їм з уст. — Vivat Carolus rex! — підхопили вояки, і Дніпро той виклик на своїх хвилях геть далеко поніс. Старшини лежали горілиць і вдивлялися в сонце. Українське сонце гріло синів Швеції. Думали про своїх батьків, про рідню, про фантастичні заливи своєї північної країни. Але думки все до короля вертали, — він їх підбив, взяв у полон навіки. Хотіли визволитися з тієї неволі — не могли. Шукали плям на сонці — не знаходили. Король смішний, король-фантаст, король-студент, непрактичний, загонистий, дивний!.. Зражували собі його всіми способами — не могли. Чули, що поки жиє, він переможець над ними і що навіть по його смерті оставатимуть під непоборною силою тієї могутньої, дивної індивідуальності. — Що він має з життя? — почав молодший офіцер. — Нічого. Ходить у старому плащі, їсть те, що ми, дереться на вали, як звичайний вояк, тільки хісна, що титул королівський. — Навіть жінок не любить. — Знаєш? Може, й любить більше від нас. — Нічого я про його амори не чув. Ще й нам цей солодкий овоч відбирає. Перед переправою через Березину сестер-жалібниць, маркетанок, весь жіночий народ казав по цей бік лишити. Кажи що хочеш, — це вже не по-людськи. Певно, що жінки, які за армією ідуть, не prima [36], а все ж таки — жінки. Знав Карло, що з ними робитимуть москалі. — Тямив, що Даліля з Самсоном зробила. А тобі, мабуть, все ще рум'яної німочки Лізи жаль. Потішишся, як на Україну прийдемо. Там, кажуть, дуже вродливі дівчата... Біля них, недалеко в комишах, зчинився крик. Зразу не помічали, бо вояки бавилися в воді, голосно сміялися й гукали. Але крізь цей шведський галас продирався жалісливий, чужинецький голос, ніби хтось з чоловіка душу дер. Старшини встали і побачили такий трагічно-комічний образ, що дочиста розігнав і розвіяв їх мрійливий настрій. З комишів тягнули заболоченого чоловіка. З чобіт і з одежі його, невідомого й нерозгаданого крою і фасону, цюрком спливала вода. Він зі страху дзвонив зубами і потрясав приправленою бородою, котра вже тільки трохи трималася підборіддя. Маленькі чорні очі тривожно визирали з глибоких очодолів, як миші з ямок, а кирпатий ніс моргав широкими ніздрями, як у гончої собаки. — Водний божок! — сміялися шведи. — Нерей чи Трітон? — Шпіон. Водяник, побачивши старшин, зігнувся в чотири погибелі, доторкаючися відлітаючою бородою землі, причому вода ще жвавіше стікала з його спини і з пошарпаних рукавів, і він виглядав ще смішніше. Старшини аж клалися на землю. — Помилуйте! Де ж ви це опудало зловили? — На човні в комишах сиділо. Так і видно, підзирав нас. — Невже ж шведське військо амазонки, щоб мені їх у купелі підзирати? — озвався нараз водяник класичною латинською мовою. — Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepae sum [37], — сказав, кланяючись старшинам у пояс. — Помилуйте, панове, — реготався, — studiosus upsalensis, таж то зі сміху вмерти можна. — Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepae sum, — повторив водяник голосніше, навіть різкіше. — Жадаю від офіцерів його милості короля Карла, щоб узяли мене під свою протекцію і допомогли вскорі оглядати королівське лице. Старшини перестали сміятися. Повставали, підійшли до дивного гостя. — Знак? Зняв з руки перстень. — Гаразд, побачимо. Дали знак до збірки, і незабаром від Дніпра у город Могилів машерували шведські голубі однострої, а між ними чоловік космополітичної краски авантюристів. Під пахою ніс свою бороду і, живо розкладаючи руками, говорив зі шведськими старшинами мовою Ціцерона. Сильно поруйнований Могилів, з котрого Петрові салдати тільки що втікли перед побідоносним Карпом, виглядав, як город у казці. Шведські вояки, що за час свого довгого походу сильно обносилися, повтягали на себе частини московського вбрання, особливо штани й камаші. Хто запопав московський зелений каптан, обертав його підшивкою наверх, а товариші сміялися і казали, що то від уроків тутешнього жіноцтва. Щораз то нові частини надтягали, обдерті, брудні, заболочені, очей людям не видно. Але ті очі все-таки світилися воєнним завзяттям і вірою в геній свойого вожда. — Vivat Carolus rex! — гукали, підкидаючи капелюхами. — Vivat victoria, vivat! [38] Дула канон пообтулювані ганчірками, на лафетах і муніційних возах гармаші з пообв'язуваними руками, ногами, навіть головами, завдяки бандажам, великими не в міру. Ледве тримаються канон, але покинути їх не хочуть. — Vivat Carolus rex! За відділами вози з тяжко раненими, котрі вже йти не годні. Повідтинані пальці, порозвалювані голови, кров крізь бандажі протікає наверх. Але й вони дивляться в напрямі королівської квартири і притомленими, хорими голосами кричать: — Vivat Carolus rex! За раненими небіжчиків везуть, тих, що по дорозі померли. Товариші не хотіли їх без військового похорону лишати. За них візники кричать: — Vivat Carolus rex! Між шведськими частинами відділи польські, шляхтичі на конях, кождий в іншому вбранню, інша збруя, попадаються навіть сталеві шоломи й мисюрки. В деяких шаблі предківські, дорогоцінні, рукоятки в ящурі, в сталі, оздоблені слоневою костею або насаджувані дорогим камінням. Усякої породи коні, усякої форми списи, луки, скалкові довгі рушниці з підпірками, бо самої не вдержиш, у вистрілі дриґне. За військом женуть стадами худобу. Реве. Чує свій кінець. Бубни, сурми, всякого роду дудки, сопілки, мультанки і другі крикливі інструменти. Справжня мандрівка народів, воєнний маскарад. Викупані шведи розходяться по своїх постоях, водяника до королівської кватири ведуть. Перед воротами звичайної міщанської хати два високого росту трабанти з аркебузами на варті стоять. Старшини щось їм говорять, вони перечать головою. Пропускають одного з них, другий перед воротами з підозрілим гостем остається. За хвилину виходить прибічний офіцер і проводить його крізь варту. Зільник, вузька доріжка до дімка з ґанком, обвитим лозою дикого винограду. Перед східцями на бубні сидів мужчина літ двадцять і кілька і дивився на карту, розпростерту на другому бубні перед ним. Високе чоло в лисину переходить, по боках жмутки каштанового волосся торчать. Заходяче сонце озолочує їх. Виглядають, ніби королівський, невправною рукою з золота викутий вінець. Між бровами глибока складка вгору, до поперечних зморщин на чолі. Очі спущені вділ, під ними сині підкови — з трудів і від недоспаних ночей. Уста нетерпеливо дрижать, ніздря роздуваються. Карта, мабуть, не зі всім годиться з тим, що бачить і що йому розвідчики приносять. Оподалік старшини: перешіптуються, але не підходять. — Vivat Carolus rex! — кричить ще якийсь запізнений, шведський відділ, котрий щолиш тепер до Могилева входить. Король нетерпіливо стрясає головою, підноситься і бачить старшину з несподіваним гостем. Очі його блищать дитячою втіхою, уста всміхаються, виглядає, як хлопець, котрому нараз щось цікавого показали. Але в ту мить радість покривається серпанком утоми. Встає, складає карту, ховає у кишеню, відсуває бубен і підходить до гостя. Високий, стрункий, вузькоплечий, ніби велетень, котрому не дали гаразд розвинутися й набрати тіла. Йде, не спішу-чись, сильно згинаючи коліна, як гірняки. Йдучи, заклопотано кланяється, раз, другий, третій. На нім каптан, колись синій, тепер непевної краски, золота трава на ковнірі, на рукавах і при ґудзиках потускла, її покрив порох, як патина. — Архієрей? — спитав голосом, що нагадував його клопотливий усміх. — Так, ваше королівське величество, найпомірніший слуга. — Багателля, отче, багателля, рад вас побачити, будь ласка! — Правою рукою показав на двері, ліву на спину поклав. — Можете відійти! — звернувся до старшин. — Як ваше ім'я? Драке? Зі шведського шляхетського полку? Ви під Головчином гарно свій відділ вели, доволі гарно... Кажете, хоробро билися москалі?.. Ляпалії, мій пане, ляпалії. Москаль танцює, як на блясі медвідь. При найближчій нагоді дістанете полк. Щоб я не забув, пригадайтеся хоробрим вчинком, бравурез... На його устах появляється та сама хлоп'яча, добра усмішка і зараз гине, ніби король засоромився того, що сказав. — Ваш швагер лишився там, — головою кивнув на захід. — Під Головчином були великі втрати. Кондоленція, мій пане... Руку старшині подав, але теж так якось несміливо, ніби боявся, чи цей не відтрутить її. — Оревуар!.. Отче! — будь ласка!.. Розстрига поклонився в пояс. — Будь ласка! — Ваше королівське величество... — розстрига десницею чверть круга зробив, прохаючи, щоб король перший уві йшов. — Багателля, отче, багателля, — ходім! Увійшли в світличку білену, колись, може, й обставлену заможно і прибрану чисто; тепер у ній, як звичайно в хатах, з котрих хазяї перед неприятелем втікли. Що можна було забрати — забрали, вони чи москалі, які щолиш подалися з міста, не вгадаєш. Лишилося тільки ліжко, дубова здовж стіни лавка, така сама скриня і якась стара комода, не достроєна до світлиці, ніби гість. На лавці срібна умивальниця, а біля неї такий самий збанок з водою. На кілку білий, чистий рушник з королівським знаком. — Ти від його милості пана гетьмана, отче? — питав Карло латинською, не досить вправною мовою. — Від нього, ваше величество. — Давно бачився? — Днів тому кілька. — Значиться, поспішав? — І дуже. — Де тепер гетьман? — Я оставив його в таборі, миль вісім від Білої Церкви, тепер він уже, мабуть, до Києва доходить. Король добув карту з кишені і на скрині простер. Шукав білої Церкви. Відміряв цирклем віддаль звідси до Києва: — Скорим походом іде. — Козаки до скорих походів привикли. — Чув я про те. В Європі козак — це легкий кавалерист, — а я їх за кращих піхотинців числю, а що найкраще в них, так це піоніри. Пригадував війни Богдана Хмельницького. — Перед доброю кавалерією респект, але певна піхота — це грунт. Вона і в полі добра, і на окопах, і на барикадах у місті, пригодиться всюди... Багато в гетьмана піхоти? Розстрига вичислював полки і подавав число сотень. Король рахував у голові. — Коли б третя часть того — досить... А провіант? — Хватить! — Хватить, але чи в евіденції він? Які магазини, млини, достава? Нелегка була річ дати вдоволяючу відповідь на всі ті питання. — Московські апетити звісні, а московського війська чимало на Україні і чимало його проходить. — Але ж і козаки служать в армії російській. — Це теж недобре. Забагато їх гетьман цареві посилає. — Мусить. — Що значить мусить, коли край війська потребує. — Ваша величність не знають, у якій опресії знаходиться Україна. — Не розумію, як такий великий народ таку велику опресію терпить... А як народ ставиться до свого гетьмана і як поставиться до нас? — Гетьман тішиться повагою і сплєндором, який належиться державним володарям, а москалів народ ненавидить за їх здирства. Шведів повітає, як своїх спасителів. — Я не так дивлюся на діло, скептично. Так легко воно не прийде. Степ має свою психологію і свої права. Нелегко їх переломити. Простір — це сила, з котрою треба боротися. Не важко побідити царя, куди важче боротися з вашими димензіями і дистанціями. Цирклем водив по карті. — А чого це ви нараз кличете мене на Україну? Перше справляли на Москву, а тепер на Київ. Розстрига не сподівався такого питання. — Я, ваша королівська величносте, не стратег, боюсь, що відповідь не буде вдоволяюча. — Хочу її почути. — Є всілякі причини. Перше, що земля під ногами горить. — Як мені це розуміти? — Гетьман дуже політичне свою акцію веде, але його контрагенти — ні. — Я? — Ні. Але король польський. У Польщі не досить тайни бережуть. Царські люди довідуються від поляків, чого їм знати не треба. — Приміром? — Король Станіслав хвалитеся перед турецьким післанцем, що гетьман Мазепа заодно з ним стоїть і почне помагати йому проти Москви. Від того посла чув це стольник Кантатзен і дальше подав подібно, як цар за випивками позаушники або й поличними своїм людям дає. — Як це? — Дуже просто. Цар вдарить у лице свого сусіда наліво, цей свого, так обійде кругом, аж царський сусід з правого боку мусить ударити царя. — Т вдарить? — Як часом, — А як вдарить? — І тоді ріжно буває. Часом цар тішиться, а часом розізлиться, що обидили його масстат. — Монгольська фантазія. Але ми відбігли від речі. Кажеш, отче, король Станіслав не добре секрету береже? — Коли б гетьман не був на чотири ноги кутий, давно спотикнувся б. Особливо небезпечно було під час процесу Кочубея. — Чув я про це. Тому-то, мабуть, і зі мною гетьман припинив був переговори. — Довше годі обдурювати царя. І це одна причина, з котрої випливають інші. — Котрі? — Ось цар гетьмана Мазепу на вожда всеї своєї кінниці у війні з вашою величностю кличе. — Може, з усією кінницею в час битви перейти. — Вона ж мішана, українсько-московська. — Правда. А дальше? — Дальше те, що цар кождої днини нових полків від гетьмана жадає, і гетьман мусить давати. Якщо він скоро не сполучиться з вашою величностю, так військо його до особистої сторожі змаліє. А врешті, цар хлібів від України вимагає. Чим більше візьме — тим менше останеться для нас. — Можливо, та все це не стратегічні причини. — Про них я не беруся казати. Я не спеціаліст по тому ділу. — Подумаю, отче, і пораджуся з моїм штабом. А тепер порадь ти мені, де маю примістити гетьманового посла? Посол зробив покірну міну: — Маленька записочка з підписом його величності, щоб мене не молєстували варти, і покірний слуга короля Карла і гетьмана Мазепи дасть собі раду. Король написав кілька слів своїм характеристичним письмом і, ніби засоромлений, подав записку гостеві. Кланявся і наступав на нього. Цей назадгузь подавався до дверей. ШВЕДИ!.. Квартирмайстер Гілленкрок обома колінами клячів на лавці. Лівою долонею підпер голову, а правою рукою водив по карті, розложеній на великім столі. Біля карти лежав лист білого паперу. Гілленкрок цирклем бігав по карті між Могилевом і Вітебськом, скакав у Ліфляндію, вертав назад у Могилів, звідси мандрував до Києва, і знов, і знов. Було гарячо, робота не йшла, плани й обчислення не вдавалися. Лист білого паперу відгори додолу покрився усякими лініями, всякими геометричними фігурами, поруч котрих стояли цілі колюмни цифр. Гілленкрок перечеркував лінії і цифри і, невдоволений вислідом своєї роботи, рисував на маргінесі, ніби для відпочинку, план якоїсь твердині з палісадами, редутами, шанцями і траншеями. Мухи сідали йому на червону потилицю, а з лоба капали на карту краплини поту. Він витирав їх хустиною і працював дальше. Генеральний квартирмайстер так захопився своєю любою роботою, що не чув, як у хату увійшов екселенція граф Піпер, старець з поморщеними лицями, з поораним чолом і з роздутими, безнастанно дрижучими ніздрями. Піпер нагадував заїждженого расового коня. — Працюємо! — сказав, кладучи протекціонально руку на плече Гілленкрока. Цей відвернувся, а побачивши всемогучого канцлера, зіскочив з лавки і заметушився по хаті, шукаючи місця, на котрім Піпер міг би вигідно сісти. — Прошу не турбуватися, я тільки на хвилину, хочу довідатися, яка ваша гадка про наш дальший похід. — Моя гадка, екселенціє, що треба простувати на Вітебськ, щоб бути ближче Ліфляндії і генерала Левенгавпта. — Так гадаєте? — Гадаю так, екселенціє, бо поки ми не получимося з корпусом Левенгавпта, поти нам нема що заганятися в безмежну Україну. Її димензії завеликі на наші сили, проковнуть нас степи. Піпер, досвідний дипломат, котрому не були чужі також тайни стратегії, підняв брови і роздув свої широкі, ніби шкурятяні, ніздря. — Тішуся, що оба ми тої самої гадки. Я також пишуся на похід у напрямі Вітебська. Він узяв Гілленкрока за руку і попровадив його до стола. — Покажіть, де тут у вас цей Вітебськ? Гілленкрок вказуючим пальцем ткнув у карту. — Ось він, а тут Могилів, а отеє дорога до Києва. Мої обчислення ще не скінчені, але і з того, що вже готове, видно, що нам треба прямувати на Вітебськ, щоб не відбігати, а наближатися до Левенгавпта, бо як ні, то ворог поб'є його, а опісля зверне всі свої потуги проти нас. Нахилилися над карту і потонули в лабіринті цифр і ліній, так, що незчулися, коли увійшов польний маршал Реншільд, мужчина гарний, рослий, з гострим носом і червоними, як у дівчини, устами. Махав капелюхом, як віялом, навіваючи прохолоду на своє спочене обличчя. — Але ж гарячо, — уф! — Гарячо, — відповів Піпер, відвертаючись від стола. — І чим дальше посунемося на південний схід, тим гірше буде нас припікати. Реншільд підшивкою свого каптана стер порох з лавки під стіною і сів. — Температура зміняється, — говорив, надуваючи рум'яні губи. — Нині горячо, а завтра може бути зимно. Добрий вояк мусить поборювати не тільки ворога, але також жару і стужу. Правда, Маєрфельд? — Правда, пане графе, — відповів входячий у кватиру генерал Маєрфельд, товариш і однодумець Реншільда. — Панове на воєнну раду зійшлися? — спитав, обкидаючи оком кватиру. — Воєнна рада, без короля? — відповів, роздуваючи ніздря, Піпер. — Його милості короля щолиш не видно. Приглядається до вправів на майдані, — сказав, відчиняючи вікно, Маєрфельд. — Але ж жара. Фу, чорт, яка жара! Почуваєш себе, як бефштек на сковороді. Чи не краще було б сісти на коней та поскакати до Дніпра. Річка гарна, купіль славна. Та ще він не скінчив тих слів, як у двері увійшов молодий хорунжий, приділений до служби біля квартирмайстра Гілленкрока і, вдаряючи закаблуками, а рівночасно підносячи руку до капелюха, крикнув, як ізпросоння: — Його милість король! Піпер, Гілленкрок, Реншільд і Маєрфельд зірвалися з місць. Перші два стояли випрямлені біля стола, другі між дверима і вікном, далеко від себе, як далекі були собі симпатіями і переконаннями представники двох партій, двох напрямків, котрі поборювали себе. З шаблею під лівою пахвою і з капелюхом у правій руці появився у дверях король Карло. Халяви високих чобіт згиналися в колінах, король ніби присідав, кланяючися направо й наліво, кождому окремо. Ті відклонювалися ще нижче. — Добрий день панам! Добрий день! Ніби не знав, від чого почати розмову, ніби виправдувався, що прийшов. Каптан з синього, полинялого сукна, защіпнутий на двадцять мосяжних гузиків, на шиї хустка з чорної, шведської крепи, сподні зі шкури рена, довгі шкурятяні рукавиці, весь одяг по приписах, як у других офіцерів, може, й гірший і більше знищений, ніж у деяких. Тільки голова інша, виїмкова, незвичайна, з височезним чолом, зі жмутками неслухняного волосся, з очима, що нагадували загадочні фйорди. — Пан полковник, — звернувся до Гілленкрока, — як звичайно, працюють. Правда? Так. Праці в нас багато. Перед нами похід. Куди ж, гадаєте, панове, двигнутися нам? Прошу, не в'яжіться, говоріть. Знаю, що перервав балачку на тую тему. Продовжайте «сане женад». І знову кланявся направо й наліво, очима блукаючи кудись далеко. Королівські старшини мовчали. — Інкомодую? — Ні, ваша милосте, — почав Піпер, моргаючи ніздрями, як дівчина бровами. — Ні раз. Ми дійсно балакали про те, куди нам прямувати — на Вітебськ чи на Київ. — І що? — Я і наш квартирмайстер гадаємо, що краще на Вітебськ. Король узяв шаблю з-під пахи, вдарив нею об долівку і сперся на рукоятці. Піпер підставив йому стілець. — Ваша милість зволять присісти? — Спасибі, спасибі. Сідайте і ви, панове. Добалакаємо. — Реншільд присів на футрині вікна, Маєрфельд став біля нього, Пітер і Гілленкрок примістилися на тапчані. — Панове, все окремою праве й ліве крило, а я посередині. Біля королівських уст появилася на хвилину ледве замітна усмішка і щезла. — Чому ж то, на вашу гадку, екселенціє, нам треба йти на Вітебськ? — Тому, — відповів Піпер, — бо це диктує нам логіка дотеперішнього нашого походу. — Воєнна логіка окрема. Тут Арістотель та Ляйбніц ні при чім. Тут не консеквенція важна, лиш оригінальність. Треба думати так, щоб ворог твоїх думок не догадався. — Наскільки такому думанню не противиться конечність. — Конечність? — спитав король, і його очі впилися в канцлерове обличчя, поморщене, як видавлена цитрина. — Конечність? — повторив, спираючи бороду на рукоятку шаблі. — Конечність велить нам триматися близько Ліфляндії, щоб скорше получитися з корпусом Левенгавпта, — відповів канцлер, обтираючи хустиною чоло. Як старий, вправний дипломат, котрий був правою рукою ще попереднього короля, він догадувався, що Карло противної гадки, і з досвіду знав, що нема що тратити багато слів, щоб його переконати. Карло XII питався о раду своїх генералів, але робив як йому хотілося. Так буде-й тепер. Видно, король схиляється до планів Реншільда, котрому спішно на Україну і котрий, мабуть, не бажає собі злуки з Левенгавптом, а може, навіть жде на його загибель, щоб позбутися визначного соперника. Реншільд сидів на вікні, баламкаючи злегка ногами, а його дівочі уста прибирали форму букви «о», ніби свистали. Це доводило канцлера до злості. Оба вони, графи й екселенції, не любилися стихійно. — Коли б не дай Боже, москалі побили Левенгавпта, — почав квартирмайстер Гілленкрок, — тоді... — Тоді, гадаєте, — підхопив король, — і ми пропали. Не бійтеся. Левенгавпт досвідчений генерал, а ми теж якось дамо собі раду. Не в одній «опресії» бували. — У Левенгавпта, — відізвався Реншільд, — 16-тисячний корпус. — Цар Петро може кинути на нього 50 тисяч, — завважив Гілленкрок. На королівському обличчі появилася та сама легка усмішка. — Не штука. — сказав, — побідити рівносильного ворога. Це річ звичайна. Від шведів треба вимагати незвичайних побід, про котрі говорив би весь світ. В кватирі на хвилину запанувала мовчанка. Тільки мухи жужжали, сідаючи на голови старшин. Маєрфельд ловив їх рукою і кидав крізь вікно: — Тю! Проклята мошва! — Московське військо, — перебив мовчанку Реншільд, — настільки не вишколене, що дивно було б, коли б Левенгавпт не дав собі з ним ради. Треба сподіватися, що він своє завдання добре сповнить. Нам треба йти туди, куди нас логіка фактів кличе. — Логіка фактів? — спитав Гілленкрок. — Так. Нам треба відтяти від Росії щонайбагатші провінції, себто Україну, з котрої цар Петро бере харчі для війська і щораз то нові полки від гетьмана Мазепи. Український народ чекає нас. Піпер не втерпів. — Не знаю, чи є на світі такий народ, котрий чекав би чужого війська. Це ж тягар. — Але ж ми йдемо визволяти українців з московського ярма. — Це розуміють, може, деякі козацькі старшини, а народ знає тільки, що шведам треба дати кватири, харчі і т. д. А що жаден народ не дає того радо, так з того приводу мусять виникнути непорозуміння. На прихильність українського народу нам нема що числити. Це народ православний, а ми протестанти. Не дурім себе. — Козаки сильно озлоблені на царя. Його вважають прямо своїм катом. Краще з лютром, як з Бельзевувом, говорять. Обличчя Піпера ще більше поморщилося, а його очі заблистіли насилу здержуваною погордою. — Пане графе, — казав, звертаючися до Реншільда, — не малюймо собі будучності надто рожевими красками. Увійдемо в край чужий, не відомий нам, між народ, котрого не розуміємо. Треба числити на власні сили, а не на його сприятливість і допомогу. — Себто? — спитав, ніби свиснув, Реншільд. — Себто, — відповів, роздуваючи ніздря, Піпер, — треба нам получитися з Левенгавптом, щоб з малими силами не пускатися на велику небезпеку. Надто велике ризико, це не хоробрість, а одчайдушність, авантюра. — Лицар — авантюрист — недалекі поняття, — завважив король, перериваючи тим висловом суперечку двох своїх екселенцій. — Жалую, що не можу бути одної гадки з паном канцлером. Рожеві скла — це прикмета молодих, а чорні — старих. Я хочу голим оком дивитися на світ. Піпер скривився, ніби йому гіркого подали, і відкашельнув значуще. Король порушився на своїм стільці. — Не хотів я вразити пана канцлера, котрого гадку високо собі ціню, але після побід, яких нам не пощадив Господь, не маємо причини дивитися надто чорно в будучність. Козаки народ воєнний. Це вояк іншого типу, ніж наш, але хоробрий. При добрім проводі він може стати дуже корисним союзником. — А кілько тисяч того союзника приведе нам гетьман Мазепа? — Приблизно відомі мені сили гетьмана Мазепи, — відповів король. — От і тепер є у мене післанець від нього, — розказує. — Але ж цар щораз нових формацій вимагає від Мазепи, і цей відмовити не може, — завважив Гілленкрок. — І якраз тому, — перебив король, — нам треба поспішати на Україну. Скорше прийдемо — більше козаків перейде на наш бік. А не забуваймо, що також великий везір обіцяв мені свою допомогу. Не гадаю, щоб падишах супротивився політиці свого везира. Реншільд і Маєрфельд тріумфували. Король стояв на їхньому боці. Екселенція Піпер, наймудріша шведська голова, вірний дорадник двох королів, про котрого казали, що король Станіслав в руку його цілує, — програв. Стояв безмовно, похитуючи своєю червоною, спеченою головою. — Але ж бо душно, — говорив, щоб щось сказати. Нараз гаркнули бубни, заграли сурми й обої, загуділа земля від тупоту тисячів ніг. Реншільд зіскочив з вікна і відступився набік, щоб король міг бачити, як переходить військо. Йшли сірі баталіони високих і худих, бородатих фінців, а за ними голубі полки шведські з синьо-жовтими прапорами, з грифами, яблоками, схрещеними стрілами, з ренами й цвітучими деревами. Прапори, полинялі в бойових огнях, зі слідами крові, подерті, пошарпані, як вірлині крила, що в бурю попід небо літали. Король стояв з шаблею під лівою пахою, з капелюхом у правій руці, і очима, що нагадували фйорди, летів кождому прапорові настрічу. Не кланявся, стояв випрямлений, як свічка, як статуя. Військо побачило його. «Vivat Carolus rex!» — роздавалось з тисячі грудей. Музика тихла, мовкли сурми й бубни, військо здоровило свого улюбленого вожда, — полк за полком, кожда чета, кожда четвірня, аж до останньої. Перейшли. А король все ще стояв посеред кватири з шаблею під пахою, з капелюхом у руці і очима, що нагадували фйорди, відпроваджував свої полки. Високий, худий, гордий. Нараз уста його задрижали, як уста дитини, обличчя осінила усмішка, повна безмежної любові, і він вимовив одно тільки слово: — Шведи. В тім однім слові було все: любов, гордощі, жаль. — Шведи, — повторив екселенція Піпер, стираючи хустиною піт з чола і сльозу зі свого ока. — Шведи. — Куди ж підемо, панове? — спитав король, перебиваючи нараз довге мовчання. — Куди нас ваша милість попровадять, — відповів граф Піпер. Забув про самовпевнений погляд Реншільда, про його уста, що ніби на весь світ зневажливо свистали, не бачив його гострого носа, що, здавалося, рад був скрізь устрявати, — бачив тільки свого молодого, великого короля, і в ушах, і в серцю його лунали слова: «Vivat Carolus rex!» — Підемо, куди нас ваша милість попровадять, — повторив граф Піпер. Король кланявся, як звичайно, несміливо й покірно: — Дякую, дякую панам. А звертаючись до Гілленкрока, просив: — Пане полковнику, будь ласка, продовжайте свою працю. Вона важна, вона дуже важна. Позвольте глянути на карту. Гілленкрок відсунув столець від стола і цілий стіл хотів присунути близ вікна. — Спасибі. Не турбуйтеся. Я й без того бачу. — Похилився над карту і бігав по ній своїми синіми, розмріяними зіницями. — Тут Дніпро, а тут ріка Сож, тут наш Могилів, а там Смоленськ, там Мстиславль. На хвилину здержався на тих двох містах, ніби рішав, котре з них вибрати має. — Прошу, працюйте дальше. Не перебиваю. Взяв щаблю під паху, ще раз поклонився і вийшов. Реншільд підступив до Піпера і простягнув до нього руку. — Екселенціє! — Екселенціє! — відповів Піпер, і поміж ними ніби нічого й було. Реншільд і Маєрфельд вийшли. Гілленкрок узяв циркель, лівим коліном прикляк на стільці, лівою рукою підпер голову, а правою водив на північ і на схід від Могилева, туди, куди перед хвилиною перебігали сиві зіниці короля Карла. — Могилів, Дніпро, Сож, Мстиславль, — повторяв, вгадуючи королівські гадки. — Значиться, перейдемо Дніпро в напрямі річки Сожі, підемо на Мстиславль. — Підемо куди король велить, — повторив Піпер. ДВАНАДЦЯТЬ ТИСЯЧ! Літо стояло в повній красі. Життєва сила природи добігала до свого вершка, — місяць серпень. Незабаром і Спаса. Освятять цвіти, овочі і мід, відпічнуть спрацьовані руки хлібороба, і діти з жалем глядітимуть на небо, прощаючи відлітаючих журавлів: «Кру, кру, кру!» Настане осінній відпочинок, а там і вечори довші, і казки, і пісні, і вечірниці Так звичайно, — та не тепер. Хоч і тепер соняшні дні чергуються з ночами зорішливи-ми, по спеці приходять дощі, по погоді громи, на полях дозрівають збіжжя, а в садах овочі, хоч у природі не видно ніякої зміни, ніякого відхилу від звичайного щорічного порядку, так на землі, поміж людьми, інакше. Людей обгорнула тривога. Бентежаться, тривожаться, не можуть собі місця прибрати. Звіється курява на шляху, — кидають серпи і коси й біжать у село, кажуть, що вороже військо надходить, гримить — гадають, що гармати ревуть, в шумі вітру чують крики і стони людей... Війна. Казав би ти, що привикли до неї. Не віднині триває. Рік у рік набирають молодь у полки і шлють у далекі походи в Польщу, в Литву, в Московщину, Бог вість де. Не один пішов здоровий, як дуб, а вернув без ноги, без руки, обезвіченим калікою, тягарем для громади і для родини. Багато не верне ніколи. Невже ж можна привикнути до того? Війна... Гетьманська столиця, Батурин, ще не бачить її. Тут тільки трохи московського війська постоєм стоїть, для порядку. Пишні батуринські сади вгинаються під яблуками, грушами та сливами, солодкими, як мід; зародили поля, худоба теж здорова. Та не тішаться своїм добром мешканці гетьманської столиці. Почувають себе, як перед відлетом птахи. З тривогою дивляться на північ і на зрхід. Звідтам хмари надходять, — буря іде. Всіляко про шведів говорять. Кажуть, що добрі люди. В Могилеві нікому кривди не робили. Платять за все. А все ж таки страшно, бо це чужий, невідомий народ і лютерської віри. А найстрашніше, що цар велить перед шведами городи й села палити, пустошити край. Тривожиться Батурин. Робота людей не береться. Гуртами по вулицях стають і розговорюють. Кожда вість блискавкою перебігає город, кожде слово стосотним відгомоном відбивається, росте до розмірів велетенських, страхітних. Багатіші по погребах, клунях, омшаниках закопують добро, по лісах ями для себе заздалегідь гребуть, щоб було де перетривати негоду. Свідоміші городу не гадають кидати. Це ж кріпость, треба тільки направити її. Направляють. Дивуються, чому гетьман не велів укріпляти Батурина, хоч, кажуть, укріпляє Стародуб, Чернігів, Ромен і Гадяч. Мабуть, не гадає, щоб ворог облягав його столицю. Потішаються. На замку з раннього ранку до пізної ночі гримлять молоти, скрегочуть пили, глухим гомоном відбиваються від старих замкових стін удари сокир. Самі міщани проводять тую роботу, захищають себе і своєї столиці. Мотря на лавці під хатою сидить. Вона в чорному вбранню, лиця приблідли, щолиш перебула недугу. Дивиться на небо синє, гаряче, на дерева, повні овочів і листя, на силу і красу природи, і так їй дивно на серцю, що й виповісти не може... Кривавий поміст, колода і сокира... Батько... Того образу не забуде ніколи. Хоч як бажає — не може... Дивується, як Любов Федорівна може ще жити на світі. Поїхала на хутір і безвихідно пробуває у ньому. Вона — причина такого нещастя... Повіки опускаються на очі, голова подається взад, на білу, теплу стіну, перед очима літають рожеві листочки троянд, руки пашать, ніби хтось мурашок до них насипав, — чорно... Мотря будиться на білій постелі. Біля неї сидить її муж. Чому він, чому не той, другий?.. Судженого і конем не об'їдеш... Той, другий, у Києві тепер. Військо туди з-під Білої Церкви привів. Київ ожив. Гетьмана дзвони св. Софії вітали. Та не так, як вона собі того бажала, як тітці розказувала колись. Де він, де його побіда, де цей великий день? Як важко дожидати його!.. Сумно й тривожно дивиться Чуйкевич в очі своєї любої дружини. Мотря підносить повіки. — Ти тут? — Біля тебе, Мотре. — А робота? — Я її пильную. — Правду кажеш? — Невже ж я коли брехав тобі, Мотре? — Не хочу, щоб із-за мене терпіли твої діла. Не забув якого приказу, Іване? — Вони в мене списані на папері. Роблю що гетьман велів, не турбуйся! Очима, повними вдяки, дивиться на нього. — Що нового? Є вісті які? — Вісті, як птахи, не знаєш звідки прилетіли. Неважні. — З Києва нема якої почти? — Чуйкевич замнявся, мовчав. — Таїш що переді мною? Може, щось недобре? — Ні, Мотре. Нічого доброго і нічого злого. Отак собі. — Чому ж ти тоді не говориш? Не бентеж мене. — З Києва післанець прийшов. — З Києва? — І Мотря сіла на постелі. — Хто такий? Чуйкевич взяв її за руку. — Не тривожся, сотник один із сердюцького полку, ти його не знаєш. — 3 чим прибув? Може, гетьман нездужа, може, його цар до себе покликав? — Заспокійся. Гетьман здоровий і здоровить тебе. Цар його кличе, та він не спішиться. Нема дурних. Казав перебрати і наготовити акти, що я і зроблю. Мотря заспокоїлася, але за хвилину стала знову питати: — Тільки всього? Не таїш ти що переді мною? — Як на сповіді кажу, яка ж бо ти! — Хочу все знати, все, все, — розумієш? Не хочу бути куклою до забави, дитиною, перед котрою закривають правду: підросте — довідається. Коли я дружина тобі, так нічого не скривай переді мною. Не бійся, я сильна, не вгнуся. Кажи! — Нічого незвичайного не привіз цей сотник. Вір мені. — А що розказує про Київ, про гетьмана, про діло? — Багато. — Хочу почути. Мушу! — Підожди. Він ще нині не їде. Завтра запрошу його до себе, розкаже. А нині ти хора, — спічни! — Не можу. Це недуга не тіла, а душі. Ти знаєш: душа спокою не має. — Оповідання ще гірш збентежать тебе. — Збентежать і заспокоять. Знаю свою вдачу. Поклич його. Ось бачиш, я вже здорова, сильна, — поклич. Чуйкевич не міг відмовити. Згодився і післав за сотником чуру. — Кажи, що просимо пана сотника до себе на вечерю. Чуйкевич пішов перебиратися, щоб гідно привітати гостя. Вернувши до світлиці, здивувався. Побачив Мотрю відсвіженою і причепуреною. «Яка сила волі у тієї жінки, — погадав собі. — Такий удар перебула й не зломилася. Цікавість до справи тримає її». Мотря прибирала в світлиці. Стара мебель творила гарний контраст до її молодечої появи. — Мотре, невже ж у нас прислуги нема? — Не можу всидіти без діла. Тривожуся, сама не знаю чого. — Лиши тривогу мені, я мужчина. Найгірше вже поза нами. — Хто знає, Іване, — відповіла, сідаючи в старосвітський фотель, — не раз здається, що гірше, як є, вже й бути не може, а поживеш, і побачиш, що ні. Бездонний ящик Пандори. Невже ж ми знаємо, який дарунок готує нам доля? — Як поганий, то не приймемо. Хай ворогам нашим підносить. — Доля не питається нас, — що хоче, те й дає. — Поборемо злу долю і заживемо щасливо. Говорив зі щирої душі, бажаючи не так собі, як своїй дружині тихого, безтурботного щастя. — Дай Боже, — відповіла Мотря. — Ось і наш гість. Чуйкевич вибіг назустріч. — Мир дому сему і всім живущим в нем, — промовив гість, переступаючи поріг. Перехрестився до образів, а побачивши хазяйку, відрекомендував себе і поклонився в пояс. — Гарною дружиною поблагословив вашу милість Господь, — повернувся до господаря дому. — Їй-Богу, ненаглядна краса. Тільки стій і дивися, забуваючи про шаблю, війну і про всякія другія околичности. (Гетьманський післанець старався актовою мовою говорити). Мотря подала йому руку. Обтер хустиною вус і поцілував грімко. — І солодка ж яка! Їй-Богу, як марципан. — Пан сотник компліменти любить, — завважила Мотря. — Люблю, чого мені Бог не зводив дати. — Нежонатий? — Парубком залишуся до смерті. — Не вподобалась жадна? — Була одна, і тую Бог до себе покликав. А другої не хочу. — Вірний. — Добрий козак вірний Богові, гетьманові, шаблі і дружині. Зломиш одному віру, — як же вірити тобі? — Знає гетьман, кого посилати. — Хай Бог милує його милість пана гетьмана! — відповів сотник. — Розгостіться, будь ласка! — просила його Мотря. Чурі казала прийняти шаблю і шапку. — Сідайте та розказуйте що в Києві чувати. Гість рукою махнув. — Розказувати багато, а слухати мало. Нічого тепер доброго не чувати. З його широких грудей добувся голос, подібний до сопоту ковальського мішка, — сотник зітхав. Його обличчя, що нагадувало старий, почорнілий ремінь, І ще гірше потемніло, а очі сховалися під брови. — Сумно в Києві тепер. — Невже ж? — Так сумно, що, вірте мені, який я старий, а врадувався, як молодий хлопчина, що мене гетьман в Батурин посилає. Гадаю, розважу себе. — І розважили? — Як же не розважити, побачивши таку красу, не во гнів пану Чуйкевичеві кажучи. Боже ти мій! Пощо тієї війни? Чи не краще жити б по законам Христовим та раювати біля гарної і доброї дружини? — Пан сотник як проповідник балака, — завважила Мотря. — Війна за волю — діло святе, і не хотіла б я, щоб мій муж із-за мене відтягався від того святого обов'язку. — Війна за волю, — повторив, зітхаючи, сотник. — Добуваємо тієї волі і ніяк добути не годні. От і тепер. Здається, тільки простягни свою руку, і воля твоя, А чи зловиш її? Бог святий знає. Так нас тії москалі обсіли, що обігнатися годі. Гетьманові прожитку не дають. Все якісь посли то від царя, то від Меншикова: гетьман хвилюється, та нічого не вдіє. мусить робити що йому велять. От яка тут воля! Перейшли до столової і за вечерею балакали дальше. Чара розв'язувала язик. Гість довіряв господарям, як рідним. — Від першого серпня в Києві стоїмо. Боже ти мій, як віджив наш старий золотоверхий Київ! Козацтва, як того макового цвіту. Аж за очі бере. Самої кінниці тисяч кілька, може, шість, як не більше. Подумайте! Очі старого козака заблистіли притаєним огнем. Мотрині зіниці розгорювалися від того огня. Оживала. Білі лиця наливалися кров'ю. — Як вийдеш, бувало, на який майдан, як глянеш — скрізь червоні шапки, скрізь гострі списи в сонці горять, як хрести на київських церквах. Не знаю, чи коли від Богданових часів стільки війська в нашім Києві бувало. Щоб не збрехати, кінниці й пішого тисяч, може, двадцять, як не більше. Погадайте! Це ж армія, і ще яка! А гармат, а возів з муніцією, з харчами, з припасами всілякими — сила-силенна! — І що? — питався Чуйкевич. — І що? — повторила Мотря. — І ніщо, — відповів сотник. — Ніщо... Його брови підлізли вгору, уста скривилися жалісно а з грудей добулося те саме зітхання, що нагадувало сопіт ковальського мішка. — З такою армією, можна собі гадати, вдесятеро сильніші царські полчища розіб'єш, Україну на ноги поставиш, мир подиктуєш, — ага! Ні армії, ні миру, ні волі, нічого нема. І він руки сумно опустив по собі. — Що ж сталося такого? — тривожно питалася Мотря. — Що? Стривайте, зараз вам скажу. Він випив чарку за здоровля хазяйки, обтер уста і розказував дальше: — Ще ми не надивилися на наш святий Київ, ще не спочили з далекої дороги, як вже і посол від царя прибігає: посилай йому чотири тисячі кінниці на допомогу полковникам київському й білоцерківському, котрих раніше виряджено в Польщу для руйновання тих панів, що з королем Станіславом тримають. Помилуйте, чотири тисячі кінниці! Цар гетьмана вождом над кінницею настановляє, а чотири тисячі кінниці від нього бере. І будь тут мудрий! Кажуть, гетьман як зварений ходив, не знав, що йому робити. Перше мати розважала його, тепер ігумені Магдалини вже в живих нема, і гетьманові в нікого розради шукать. Мотря довгими віями свої зіниці прикрила. — Післав? — спитався Чуйкевич. — Викручувався як міг. Казав: скорше булаву покладу, як таких сил позбавлю Україну. Хто захистить її, таж мене народ проклене! А посли один за другим прибігали: «Посилай і посилай». Сотник замовк. Його обличчя, як ремінь, стало м'якнути і морщитися, робилося подібне до шкури. Чоло пооралося, сердився козак. — Бог його побив би! — вихопилося з уст. — Ая! Поб'є! — сам собі доповів, усміхаючися гірко. — Коли йому швед не дасть ради, то ніхто йому нічого не зробить, проковтне нас з чобітьми. Мотря припрошувала гостя до страви. — Мені вже, ваша милосте, і страва не смакує, і чарка не веселить душі. Забути не можу, як тії полки з Києва відходили. Дві тисячі гадячан, що попереду в київській фортеці стояли. Не один до того Києва приріс: побратався, покумався, дівчину собі знайшов. А тепер кидай усе, що серцю твому любе, і спіши в тую Польщу, не знати за що й за яке. Хочуть пани Станіслава, хай їм буде Станіслав. Що гадячанам мішатися до панських порахунків. Так розум каже, а цар приказує друге. Дві тисячі гадячан у Польщу виступають, а за ними тисяча молодиків, що тільки свою військову службу починали. Деяким ще й вуса не засівалися, — молодики! Тих найгірше жаль. Ще вони й не викохалися, ще матері не натішилися ними, а вже — іди! Знаєте, старий я козак, всячину бачив, а того забути не можу... Ніби молодий ліс рубають... Ранок був. Літній, ясний ранок. Небо чисте, сонце тепле, жарке, а вулицями ніби хмари чорні перевалюються, відділ за відділом іде, невесело, нерадо. Що нерадо! Одного погідного обличчя я не бачив, одного ясного ока, всі, як той проклін. Навіть коні голови поспускали. Не порскають, лиш оглядаються позад себе і жалібно іржать. Звірина теж щось розуміє. — Не всяка, — перебив Чуйкевич, — але коні, то так. — Кінь — товариш козацький, він усе розуміє. Я ще донині те іржання жалібне чую... Пішли... За гадячанами тисяча молодиків, ніби буря цвіт із наших садів обірвала і на чужі дороги несла. Проводжав їх весь Київ. Плачу ж було, плачу! Як на похоронах. Хоронили ми нашу надію. Пішли... Гетьман довго дивився за ними. Я недалеко від нього стояв, бачив його і вдруге таким бачити не хочу. Жаль його ломив. Робив чого робити не хотів, а мусів. — Дуже наш гетьман подався? — спитав Чуйкевич. — Не знаю, що вам відповісти. На око — такий, як був тому рік-два, може, й більше, але хто його частіше видає, каже, що змарнів і по ночах не спить, нервується. Важкі переживає часи. Яка відповідальність! Подумайте! Кождий з нас відповідає за себе, а він за всіх. Нелегко такий тягар на своїй совісті нести. Я козак, в політиці не розбираюся, та не хотів би я тепер у його шкурі сидіти. — Чому ж то так? — питався Чуйкевич. — Чому? — і сотник потер рукою чоло. — Питаєте? Ніби не знаєте самі? — Він оглянувся кругом, чи не слухає хто, а тоді присунувся ближче до Чуйкевича і шепотом почав: — Швед наближається до нас, кажуть, на Україну іде, хоче нас від Москви відірвати. Погадайте, який преважний мент. І що тут гетьманові робити, тримати з царем чи приставати до шведа? — А на вашу гадку, що корисніше? — спитала сотника Мотря. Сотник глянув на неї уважно і без вагання відповів: — До шведа! Хвилину мовчали, а тоді відітхнули всі троє, ніби їм камінь зсунувся з грудей. Зрозуміли себе. — До шведа... Але з чим? — говорив дальше сотник. — Не гадайте, що на тих трьох тисячах кінець. Цар, як вампір, щораз нової крові хоче: давай йому козаків і давай! Гетьман мусів післати на Литву до Пропойська чотири з половиною тисячі міських козаків і 1600 компанійців, а до Смоленська теж тисячу компанійців і вдвоє тільки піхоти. Зчисліть те все, знаєте, скільки вийде? Дванадцять тисяч з лишком. Погадайте, дванадцять тисяч нашого козацтва вкинуто тому молохові в зуби. З чим же залишився гетьман, з чим йому переходити до шведа? А не перейде, так і решту візьмуть, оставляючи його й Україну без усякої сили. Ось що в нас у Києві чувати! — додав, затискаючи кулак. Чуйкевич і Мотря уважно слухали оповідання старого сотника. Відома їм була залежність гетьмана від московського царя, а все ж таки зжахнулися, почувши такі високі цифри. Україна стратила 12 тисяч війська, — навіть у великій битві мало коли так багато народу гине, це ж погром. І перед ними виринуло важке питання: з чим гетьман перейде до шведа і чи перейде він тепер? Чи краще оставатися тепер там, де його військо, себто при Петрі. З острахом глянув Чуйкевич на свою дружину. Боявся, щоб невеселі вістки не пошкодили її здоровлю. Але, на своє превелике диво, завважив, що Мотря виглядає краще, ніж перед розмовою, місце втоми й обезсилення заняв новий душевний підйом, якесь нове завзяття. — А Карло? Де тепер Карло? — питалася старого сотника. — Кажуть, з Могилева рушає. — Куди? — Бог його зна. — На Москву чи до нас? — Невідомо нікому. — Так воно й повинно бути. Ворогові не треба знати, куди він піде. — Щоб тільки не відбився далеко від Левенгавпта, — завважив Чуйкевич. — У Левенгавпта великий корпус, і сам він добрий генерал. Боюсь, щоб москалі не вбилися клином поміж них. Тоді цареві не важко було б побити зразу Левенгавпта, а потім і Карла. Замітка Чуйкевича стурбувала старого сотника. Він задумався, думала і Мотря. Душний серпневий вечір пригнічував думки. Важко було, гнітючо, як перед бурею. Чуйкевич встав і відчинив двері. Зашелестіло виноградове листя на ґанку. Падали зорі. Сотник хрестився: — Свят, свят, свят, Госгтодь Саваофт. Глянув на Мотрю і ніби засоромився. — Стара звичка, ще з діточих часів. Покійна мати хрестилася, як падала зоря. Казала, що душа якась летить. У битвах тисячі душ вилітають з тіла, і не хреститься ніхто, хіба шаблею, а серед миру хрестишся на вид падучої зорі. — Зміняються люди, — інші в бою, а інші в час миру, — завважив Чуйкевич. Сотник встав і поклонився хазяйці, дякуючи їй за вечерю. — А за гарну розмову ще більша вам дяка. — Це я вам повинна дякувати за вісті. — Простіть, що кращих не привіз, лиш самі турботні. — Не ваша вина, пане сотнику. — Чим хата багата, тим рада, а наша Україна багата в турботи. — Розбагатіє і в. добро, — відізвався Чуйкевнч, щоб перебити сумовитий настрій. — Ще наша Козацька Мати не пропала. — І я так кажу, — відповів сотник, — як у бій іду, а поміж добрими людьми інші гадки приходять, жаль їхнього щастя. — Нічого не жаль для такого діла, як воля, — сказала, встаючи з крісла, Мотря. Очі її горіти, на лицях цвіли рум'янці. Чуйкевич з острахом глянув на дружину. Боявся, щоб не було з нею нового припадку. Але Мотря говорила спокійно. — Карло на Україну прийде, привітаємо його. Я перша вийду назустріч. Не з гарним словом, а з ділом. Забрав цар наших козаків, тепер на жінок пора. Невже ж жінки безсилі? Не всяка з нас любить веретеном крутити, деякій руці любіший меч. НА КВАТИРИ Листки облітали з дерев, птахи відлітали до теплих країв, бабське літо буяло над стернею. У воздусі дрижала безліч струн. Незримі руки грали на них, — пісню осінньої задуми, вічную пам'ять буйному процвітанню. Наближалася осінь. «Знов пічнуться дощі, болота, ломання костей, біль зубів. Гармати грузнутимуть по осі, мука для коней і мука для людей. Підводи тягнуться довгим шнуром: «А гей! а гей!» Виснажена коняка паде, відтяли посторонки, ззаду напирають вози. Переїхали — один, другий, десятий. З конини нема сліду. Поторощені кості хрупотять, як сухе гілляччя на нев'їждженій дорозі. Дощ за обшивку паде, все мокре, ослизле, скучне... З землі повстав єси і в землю перетворишся, — болото. Панта рей». Гетьман пільною доріжкою їде. Перед ним гайок. За ним село і селянська хата, в котрій від кількох днів має свою кватиру. Звичайна, навіть не багацька хата. В дворах стає. Пограбовані, скрізь кров. «Скрізь кров, трупи, кривда, — гидко. Чоловік — звір». Пригадав собі свій останній постій. Двір нічого собі. Ніби пани від'їхали кудись. Тільки двері розбиті, а в світлицях потрощена мебель, побиті дзеркала і скло. В одній — ні, ні! Війна погана річ! Її не виправдує ніщо. Хто починає війну, ступає Каїновими слідами. В одній кімнаті лежав дідич, дідичка і діти. Помордовані, на купі, як падлина, вивезена за село, під Аіс. Під вікном вив пес. Він один плакав за ними. Донька горілиць лежала. Великі сині очі кликали о помсту до неба... Гетьман хоче забути ті очі. Він вийшов перейтися, втік перед війною, біжить у гайок, щоб забути військо, прикази, тривогу. З природою хоче побути сам на сам. «А невже ж у природі мир? В природі вічний бій за корм, за право до життя. Звір звіра жере, ростина соки з ростини висисає, скрізь боротьба, насила, кривда. Весь світ одна гидь!» Шуліка стрілою з неба на землю упав. «Певно, миш зловив, поживиться. Закон життя. Сильніший слабшого нівечить, треба бути сильнішим». Прискорює ходи, втікає перед власними гадками. Не пустимо тебе, не втечеш! Ти не безвинний, на приказ твій люди людей мордують! «Хочу завести лад, щоб мир по війні настав». «Дуриш себе, миру не буде тут ніколи. Це край могил. Зі старих могил нові виростають, як діти з батьків. Це степ!» «Хочу степ перетворити в поля, в хутори, в міста. Хочу людям людські закони дати, мир і добро». «Дуриш себе! Панувати хочеш, приказувати, стояти наверху, бо насподі важко. Не втікай перед нами, не пустимо тебе!» «Геть!» Стає і озирається позад себе. Бабське літо снується над полями. Повітря дрижить, міниться, як розтоплений опаль. На виднокрузі дими. Села горять. Гуляють гільтаї. Хто їх прибере до рук і де є та моральна підстава, щоб уговкати їх? Цар палить цілі великі простори, проганяє людей, робить перед ворогом пустиню. Злі люди те саме потрапляють. Зло заразливе, як хороба. Сімнадцять віків лицемірства, облуди. Говорять одно, а роблять друге, слова гарні, а вчинки погані. Каїнові нащадки. Дійшов до лісу, — сів. Сам-один. За поясом пістоль. Тільки оборони. Добре так. Наскучили варти, шпиги, охорона. Хоче свобідно дихнути. Не віднині. Не годен. Все слухай когось. Слухай, що Меншиков скаже! Меншиков, воєвода, бояри, цар... Ось яка воля в гетьмана України! Кинути те все: маєтки, почесті, булаву — і йти до якогось скита, до пустельника, що між камінням ютиться. Збирати гриби, носити зимну воду з джерельця в лісовому проваллі і дожидати смерті. На світ дивитися, як на пекло. Всі чортові служать, свідомо чи ні, але служать. Пригадав собі череп людський, що стрінув раз у садку біля якогось двора, в котрім на кватирі стояв. Череп був сухий, білий, з білими, здоровими зубами. В ньому шерщені гніздо собі звили. Мід зносили до нього. Шерщені людські в черепах ближніх своїх насолоду для себе збирають... «Дуриш себе, що пекло в рай перетвориш, з чортів ангелів поробиш. Люди лиш силі коряться. Сила — їх Бог. Боги старинних народів силою сильні були. Не доросли ми, щоб слухати моральної сили. Любов, милосердя, правда... Що таке правда? Що для кого корисне, те його правда. Петрова правда — береги морські в свої руки дістати, розбити пороги Дніпрові, пшеницю українську до Москви везти, їсти, пити, веселитися, колесувати, живцем шкуру драти, жарити тих, що не слухають його. Що кому вигідне, те для нього й правда. Гидко!» В селі клекотить, як у казані вариться. Мешканці втікли, а ті, що залишилися, по городах ютяться. Село, як муравлисько, в котре свавільний хлопець патик уткнув. Знівечив муравлину працю. Люди з діда-прадіда працювали, будували хати, управляли поля, плекали худобу. Прийшла війна і змарнувала те все. Насміялася над їх працею, над усім, що вони вважали важним і корисним. Війна — це глум над людським життям. Безліч змарнованих сподівань, безпощадне нівечення безцінних цінностей життя, варварство. Наскучило дивитися на згарища, на руїну, на трупи. Торчать димарі, тліють недопалені сволоки й балки, з-поміж них кості людські визирають, недосмалені кістки. Діти з порозбиваними головами, як неопірені горобці, пустими хлопцями виверчені з гнізда і кинуті на стежку. Пощо воно? Нащо? Кому того треба? Людям чи людоїдам, апокаліптичним бестіям, що родяться в царських кублах? Петрові хочеться війни, хочеться нової держави, нової слави, — для себе і для своїх нащадків від помийниці якоїсь, від жінки з товстелезним лоном. Правий син противиться неправому батьківському ділу. А ти, гетьмане України, будь знаряддям тупим і послушним у руках царя-антихриста. Ні, ні! Досить того, досить, — аж забагато. Скінчити раз з руїною тією. Добути всіх сил, щоб побороти зло. З Москвою не договоришся до нічого. Вона Азія. Не по дорозі нам з ними. Або ми, або вони, миру між нами бути не може. Інша кров, інші вдачі, інші світогляди, не погодиш води з огнем ніколи. Добути останніх сил, покористуватися доброю нагодою і порвати цей дідьчий ланцюх, що прикріпив наш віз до московської теліги. Нині ще час, завтра може бути запізно. Нині вони Азія, завтра від Європи переймуть те, що їм потрібно, щоб поневолити Європу... Осінній краєвид холодом повіяв на душу. Сумнів з імлою летів. «А якщо переможе цар?» Так тоді останеться спомин боротьби, свідомість протесту, зерно, котре не пропадає ніколи. Боронитися, визволятися, прібувати. Найгірше — безмовнеє терпіння, згода на зло, безтямна біготня на одному місці, як бігали батьки під свист чужого батога. І чому мала б не вдатися ця спроба? Карло геніальний вожд, військо його вишколене, загартоване в боях, культурне. Петро щолиш учиться від Карла. От і тепер, недавно тому, дня 29 августа Карло побив Петра біля місточка Доброго. Сам цар брав участь у бою. Перевага сил була, як звичайно, по московському боці, а побіда осталася по шведськім. Петро втікав, Карло пішов за ним, ще одна сутичка — і ще одна шведська побіда. Побіджує геній, лицарське завзяття, воєнний досвід. Чого ж сумніватися тоді?.. Дими стелилися кругом. Здавалося, півсвіта горіло. Суєтилося село, гуло. Майдан, вулиці, подвір'я, вкриті людьми, кіньми, возами, вози і люди здовж шляхів, аж по виднокруг. Кишить. Злюща рука розкрила муравлині купини. От так собі на глум. Глум заправляє людством. Безглузді примхи глумливої долі — це історія наша. Нічого робить. Кінчаймо, шо почали. Вітер вічную пам'ять буйному процвітанню співає. А недавно була весна. Співали солов'ї, маєві ночі сп'янювали тебе. Пригадав собі пажа, в оксамитовому вбранню, в білих панчішках, в лякерових мештах, гарного, як на портретах Ван Дейка. Королівський двір, вродливі пані, брабантські кружева, як зі слонової кості вирізьблені рамена і плечі. «Хлопчику гарний. Еросе подільський, вийди на річку, як зорі затліють, — люблю тебе!» ...«Венус Мільоська. на сармацькім Олімпі приказ твій — щастя моє...» Які пахучі ті рамена, білі, кружево — невід, зловишся, ой, так! Тікай! Ось незаховстаний кінь, гони! Вовки мчать за тобою. Втікай, бо розідруть! Таволга по спині б'є, боляче ноги ранить, кров капає на трави — втікай! Який безграничний цей степ, який червоний місяць, як опир, як млиновеє коло, в млині, де мелють людей на історичну муку. Чортівський млин... Скучно тобі? Замало жіночої краси, дівочої ласки, хочеш сили і слави? Прібуй, може, доскочиш їх... Дорошенко, Самійлович, — булава... Яка важка і яка непевна! Переміни булаву на скиптр, чаплине перо на княжий вінець... Переміню... Життя летіло, як незаховстаний кінь. Щораз нові задуми, видива, мрії. Ловив, прибирав у руки, мрію перетворював у дійсність. Не те, не те. Не те, що душу може заспокоїти вовік. Вперед, вперед, неспокійна душе! Перед, тобою найвищий шпиль, найнебезпечніший момент. Побідиш або згинеш. — третього нема. Побідиш — ім'я твоє громом покотиться по світі, міліони уст благословити його будуть, згинеш — так що? Хіба не гине все: квітки, звірі, хіба зорі не злітають з неба, острови не западають в море? Вперед, вперед, неспокійна душе! Довго скривав ти свій намір, навіть перед близькими собі. Довго ростив ти його у собі, як дитину в матірному лоні. Пора пустити його в світ, хай бореться за своє існування, згине або житиме — здоровий і дужий. Настав рішаючий мент. Вперед, вперед, бо вороття немає! Твій кінь над прірвою стоїть. Скачи!.. Ворог тенетами обставив тебе. рви їх, рви! Щоднини посли від царя летять, від Меншикова і кличуть тебе, щоб ішов до них, з останками твого вірного війська, з рештою старшин, битися вкупі за царя і його державу на загибіль власного народу, на посоромлення імені твойого. Невже ж ти послухаєш їх, підеш, шию свою в чуже ярмо всунеш, занапастиш себе?.. Ніколи! Життя і смерть, terrium ncu darur... Якийсь їздець скаче з села. Стає, розпитує людей, вертається і знову жене. Чи не шукає його?.. Тікати в ліс! Щоб дальше від людей. До скиту якогось, до пустельника, оброслого волоссям в невиправленій шкурі на хребті. Збирати ягоди і гриби, носити воду з зимного джерела і дожидати смерті. Ні, ні! Тривай! Не до того сотворив тебе Господь! Підемо... Встає. Їздець завважив його, кінь полями скаче, вітер піну відриває з вудил, земля дудонить. Хто це такий? Кендзеровський? Чому якраз він? Чому не котрийсь із старшин? Мабуть, щось секретного везе, щось важного. Прискакав, а побачивши гетьмана, спинив нагло коня, аж цей задніми ногами в землю зарився, зіскочив, шапку з голови зняв: — Милосте ваша! — Що такого? — Король Карло, шведи... — Кендзеровський грудьми робив, віддиху йому бракувало. — Кажи ж бо раз! — Шведи... на Україну... увійшли... — Ти з ума збився. Подумай, що говориш. Король шведський на Смоленськ пішов. Що тобі до голови прийшло турбувати мене такими бабськими сплітками. — Ваша милість, це не сплітки, це правда. Певні люди доносять. Король Карло з усіма потугами своїми в гетьманщину ввійшов, над річкою Іпутою отаборився, сам він в Сурожському повіті у Дрокові в головній своїй кватирі стоїть. Люди звідтам втікають. Чимало їх. Всі те саме говорять. Видно, не брешуть. Кендзеровський дивувався, що гетьман тую вістку так спокійно прийняв. Гетьман завважив це і замахав руками. — Ще тільки того мені треба. Чорт його несе... А що табор? — Хвилюється, милосте ваша. Ворог в нашім краю. — Дурні. Мало то ворогів було на Україні. А старшини? — Старшини вашої милості шукають. Теж турбуються, і дуже. — Підемо. — Ваша милосте, — кінь! — і він підставив стрем'я. — Не треба. Піду. Не можу хвилини побути сам на сам Скрізь Знайдете мене. — Я гадав, — діло важне. — Мало то важного на світі. Кендзеровський замовк. Гетьман думає. Не треба перебивати йому. На полеву доріжку вийшли. Гетьман напереді, Кендзе ровський кілька кроків за ним, коня веде. Кінь порскає, — мабуть, дорогу чує. — «Здоров!»... Табор гуде. — Швед у Гетьманщину ввійшов. — Де старшини? Де гетьман? — Давайте їх тут! — Поховалися. Воловодять нами. А ворог в краю. — Гетьман полки цареві запродав. Жмінку біля себе лишив, як на глум. — Нас продають! — До шведа ходім! — Швед добре платить, москаля побиває. — Швед лютер, тримаймо з православним царем. — Де старшини, де гетьман? Давайте їх тут! — Втікли, лишили нас, продають християнський народ. Побачивши гетьмана, мовкнуть і розступаються. Здоровлять. Гетьман вклонюється, — вважливе, надто вважливе. Розуміють тую згірдливу вважливість. Злобну усмішку бачать на гетьманових устах. — Маєте діло до мене? Мовчать. Руки пускають по собі. — Маєте діло? Кажіть! Я тут. Слухаю вас Не відповідає ніхто. — Ми? Ні. Раменами здвигають. Гетьман дальше йде. — Кашу без сала варять. — Сало з табору вивозять. — Я сам бачив учорашньої ночі. Два навантажені вози поїхали в город. — За горілку, як за ліки, плати. — Але службу робити треба. — Маєтки на нашій кривді збивають. — Нашому братові нігде правди нема — ні в хаті, ні в поході. — Кидаймо табор! Гетьман стає. Гурт розбігається. Крикуни ховаються між возами, як миші, побачивши кота. — Брешете з-поза плота?.. Не знають, що відповісти. Не сподівалися, що гетьман надійде. Без почоту, без ніяких знаків, як звичайний старшина. — Гетьман не втік. Гетьман тугі — Де? — Ось, бачиш, до кватири простує. За ним канцелярист коня веде. — Потривожили нас. — Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утікли. — Я? Брешеш... До сутичок доходить. На майдані товпа. Посередині кількох їздців, коні заїжджені, люди заболочені, трудні. Видно, здалеку причвалали. — Кажеш, генерал Інфлянт Стародуб зайняв? На власні очі бачив. А шведи? — Спізнилися. Полковник Скоропадський підіслав селянина. «Веди нас, — приказують шведи, — до Стародуба найкороїшим шляхом, а ні — то смерть» «Поведу, — каже селянин, — як найкоротше знаю». — І повів? — Повів, але кругом. Заки шведи до Стародуба дійшли, Інфлянт у городі сидів. — Та й хитрий Скоропад. — Всі вони хитрі, лиш не там, де треба. — А шведи що? Втікачі розказують про шведів. Хвалять. Кажуть, що шведське військо ніякої кривди не робить, не грабує, за харчі добре платить, дзвінким грошем, золотом і сріблом. Гроші давні, передвоєнні, не так, як цар. — А цар? — Цар людей, як мітлою, мете. Села, хутори, пасіки, навіть церкви — усе в Стародубщині попалене. — Навіть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували. — А люди що? — З життям утікають, як ми. Хто не втече, цей зрадник. — Зрадник? — Кажуть, що зраджує царя, що на шведів чекав, щоб йому показувати позиції московські. Московське військо, що в Стародубщину нібито для оборони краю прийшло, палить, грабує, мешканців убиває або до роботи в фортецях жене, — щосильніших. З жінками як звичайно робить, дітей вбиває, щоб не заважали, старих, щоб не псували хліба. Пекло там. — Пекло скрізь. — Але там гірше, як де. Товпа росте. Гетьман на майдан увійшов. Товпа розступилася, гамір утих. До їздців підступив. Ті, побачивши його, позіскакували з коней і поскидали шапки, — чекають. — Із Стародуба? — Так, милосте ваша. — Перед ворогом утекли? — питає різко. Розуміють цей тон. До колін припадають йому. — Прощення милості вашої просимо. Супліки від полків своїх привезли. — Супліки? Тепер? Тепер на бій пора, не жалоби. — Товариші післали нас, не наша вина. Добувають зашиті в шапках папери й подають. Гетьман дивиться на них і приймає жалоби. — Яка в Стародубі залога? — Чотири баталіони й чотириста драгунів. — Мало вам було? Чому не пристали до них? — Невмоготу, милосте ваша, невмоготу. Москалі винищують народ. У супліках списане все як слід. — Прочитаю, — але мушу вам сказати, що нічого доброго не ждіть. Це ж непослух. Ви не сповнили приказу. У війську послух мусить бути. Геть! Рукою показав на канцелярії військові. Віддали коней, самі зі спущеними головами поплелися туди, заболочені, виснажені, на волокит похожі більше, ніж на козаків. Товпа розходилася. — Гетьман гнівний. — Не мине їх кара. — Карати не будуть. Це ж посли, від полків. Полки їх із супліками до гетьмана післали. Послів карати не годиться. — Не покарають. — Ні, ні... Але ж гетьман гнівний! — Розсердився, що швед у Гетьманщину ввійшов, не спитавшися його. А може, й питався... — Тю, дурний! Питався вовк, чи можна у кошару лізти. — Також! Чув, що не шведи, а москалі шарпають наших, як вовки. — Правда... НАРАДА Наліво велика хата, направо через стіни світлиця. В хаті гетьманська приватна канцелярія, в світлиці гетьман живе. Хата повна старшин: Орлик, Ломиковський, Апостол і другі. Балакають. — Я казав, — кричить Ломиковський, — що треба Карла о протекцію просити. Тепер що? Апостол бере його за руку. — Я все казав, що обозного слухати треба, бо він усі розуми поїв. Ломиковський злісно відтручує його від себе. — Миргородському полковникові ж'арти не в голові. Добре дуріти, коли приступає. Зеленський заспокоює їх: Тихо вже, тихо. Радьмо, що робити. — До чого придасться наша рада, коли гетьман не слухає нікого. — Своїм розумом робить, нас за дурнів тримає, — зітхає Ломиковський. Орлик над паперами сидить. Ніби нічого не чує. Його спокій нервує їх. — Пан генеральний писар нічого собі до серця не бере. — Панове, знаєте, яке моє діло. — Мало знати, треба щось робити. Виговський батькові Богданові не одно наустив. — Бо це Виговський, а я тільки Орлик. Горленко спльовує. — Кажіть що хочете, а так не повинно бути. Ми якісь полковники, відповідаємо за своїх людей Гетьманові слід числитися з нами. Він зволікає, — cunctaror [39], не знати чого жде, а тут земля під ногами горить. Карло в стародубському полку. Поки нам ждать? Діждемося до того, що забере нас у полон. От що! Ломиковський зривається на рівні ноги. — Нам треба нині побалакати з гетьманом на розум. Так дальше годі. Москалі останні сили забирають від нас. З чим ми перейдемо до Карла? Він висміє нас. Гетьман в піжмурки грається з нами. За кого він нас держить? Ти, писаре, вже раз відчинив би уста. Орлик дивиться на Ломиковського, але мовчить. Пригадує собі, як гетьман назвав його лисим дідьком. Усміхається. Це доводить Ломиковського до розпуки. — Стерпіти не можу, як хто дурнувато сміється. — Орлик кидає перо. Встає. Горленко заступає йому дорогу. — Сиди, пане писарю, сиди. Ломиковський не зі злого серця. Ми всі турбуємося небезпечними вістками. Панове, подайте собі руку! Помилуйте, — такий момент, такий важкий момент! Орлик вертає на своє місце. Ломиковський сідає. — Я не обиджую нікого. Знаєте, який я згідливий чоловік. Але тут і святому не стало б терпцю. Чернігівський полковник супліку пише до майора Геннінга, що людей прямо катує, його милість цар спустошує землі, нівечить наш регімент, в краю бунт, непослушенство, анархія, а гетьман розбалакує з нами, жадає писульок, каже цілувати хрест і дальше з царем тримає. До чого воно подібне, панове! Панове, до чого воно подібне? Витягнув руку, як проповідник, і дивиться по хаті. — Кажіть що хочете, я нині з Іваном Степановичем балакаю на розум. Нараз відчиняються двері і в хату вскакує молодий хорунжий: — Ге-етьман! Ломиковський мовкне. Апостол крутить ус. Горленко витрушує файку. Всі певні, що гетьман до своєї канцелярії увійде. Встають і дивляться на двері. Але двері як зачинилися за молодим хорунжим, так зачинені стоять. Гетьман до своєї світлиці пішов. Не казав нікого пускати, засунув засув, ще й защіпку заткнув. На дубовий ослін паде. Рукою очі закриває. Лежить. Не думати про ніщо, відпочити хвилину. Вів же не сталь. Такий вік. Стільки праці за ним. Спокою, хоч хвилину спокою! Нехай валиться світі Стільки літ, стільки турботних літ... Силується, щоб не думати про ніщо. Кров у висках грає, свище, шумить. Хоч годину, хоч годинку малу, забути про все! Хто другий стільки працював, що він?.. Чорні кружільця вертяться по світлиці, сволоки нависають, гнітять. Страшно, коли перетлілі сволоки валяться, торощать усе, і мебель, людей. Була хата, люди будували її, прибирали, щоб було гарно, вигідно, любо, а тепер, диви, ноги людські торчать, хочуть добутися, знятися, встати. Годі!.. Страшно, коли валиться дім... Не думати, не думати про це! Весь свій мужеський вік він хату будував, щоб у ній народові було вигідно й гарно. Ніхто не знає, як важко будувати хату-державу. Все хтось псує, підважує основи, вітри зривають дах, громи б'ють. (У високі будівлі звичайно громи б'ють). Гасив пожар, зводив зруб, ось-ось і хата готова. Почеплять віху на даху, закосичать квітками і стяжками, освятять. Аж нараз — зруб хитається, тріщить... Неправда, брехня! Це чорт підшіптує таке, щоб відтягнути від діла. Будівля стоїть, сволоки не вгинаються, зруб не тріщить, ні! Не думати, не думати про це! За вікнами шумить. Ніби це не хата, а корабель, — серед моря. в час бурі. Хвилі знімаються високо, корабель тріщить. бо він ще невикінчений. Буря заскочила його, пір-вала, понесла... Забути, забути про все! Вікна малі, а шуму так багато. Реве товпа. Наслухався того реву, аж уха пухли. Важко догодити всім. Неможливо. Навіть не старайся. Усе одно — закричать тебе, засиплять підозрами, поб'ють словами, як камінням... Так провідникам платять. Забуття і прощення їм! Забуття!.. Важкий провідників талан, а ще провідників недержавного народу. Хто спочуває, хто розуміє тебе? Де співробітники щирі й нелукаві? Всякий глядить, щоб ти спотикнувся, яму гребе, кидає на шлях каменюччя. Пади! Чому це ти маєш до мети дійти, а не я? Пускай мене!.. Так двадцять літ... Забути! Провідник мусить забути про все, забути, що він чоловік. Треба бути зимним, невблаганним, жорстоким, щоб до цілі вести. Треба не бачити нічого, крім мети. і чим більша вона, тим більша тінь від неї паде. Велика, чорна тінь, в котрій губиш себе, серце, чуття, усе, що було любе тобі. Страшна тая тінь... Самійлович, Петрик, Палій. Палію, лицарю невгнутий, як жаль тебе! У снігах коротаєш свій вік. Прости... Ти діло своє добре робив, прийшла пора, треба було усунути тебе, бо стояв на заваді до великої цілі. Важкий провідників талан, треба бути злим. незрозумілим для багатьох, не любленим товпою, самотнім. Доки жила мати, розуміла мене. Багато болю на серце своє брала, багато переймали жури. Покинула мене... Хтось постукав у двері. Гетьман долоні від очей відняв. Так стукала мати, відвідуючи його. Наслухує... Ні... Причулося. Чи одно причувається тепер. В тім шумі всякі голоси чути. Навіть Мотрі. О!.. Як на гарфі грає, ніби позасвітний спів, с другого берега співа. Велика ціль розлучила їх, упала довга, чорна тінь. Вона остання розуміла його, — як ніхто. Була йому всім, — гарна, добра, розумна, спосібна відчути кожде дрожання душі, як ніхто. І розлучила їх одна велика ціль, рівно дорога для нього і для неї. Не зв'язала, а розлучила їх. І тепер він сам. Сам зі своїм задумом останнім. Для нього посвятив усе. Невже ж не довершить його?.. Мусить! Чуєш, товпо, чуєте, ви, старшини, що радите через стіну, — мусить! Недаром посвятив стільки літ, витратив стільки сил, позбавив себе найбільшої радості в світі, — мусить. Чуєш, ти, там, що полчища свої посилаєш на смерть, гадаючи, що нема сильнішого й мудрішого від тебе! Не сподівайся гетьмана Мазепу запрягти до теліги своєї, — він має свою ціль, для котрої посвятив усе, не покине її... Хто ж це стукає у двері другий раз? Мабуть, Орлик. Хай підіжде. Гетьман відпочити мусить. Трудний. Дивно, що не розуміють того. Люди смішні, його своєю мірою мірять. Поскакали б раз усіми шляхами думок, котрими він пробігає десять разів у день, бачили б який це труд. Куди там їм? Гетьман сідає на ослоні. Кожда кістка болить, кождий волосок, нерви, як натягнені струни. Почуває себе як звір, обскочений хортами. Цар не дає спокою. До нього йди. Л Кінницю провадь. Треба тебе, щоб бачило військо, що ти кріпко з царем держиш. Ха-ха-ха! Так кріпко, як цар з нами. Гадає, що старий Мазепа, свій розум виснажив, можна піддурити його... А старшини? Ті, як хлопчики нетерплячі. Забаглося їм шведа. Гадають, Америку відкрили. Підождіть. Я думаю за вас. На те мене Господь на мойому місці поставив. Від Бога вдасть... Третій раз хтось постукав у двері. Гетьман встав. Як же ті крижі болять... Відчинив двері. — Увійди!.. Орлик. — З чим приходиш, Пилипе? — Ваша милість спочили? — Трохи. Решта в гробі. Орлик мовчить. — Що скажеш? — Старшини... — Хочуть балакати зі мною. Поклич їх тут. Стрівай! Хто там є? — Апостол, Ломиковський, Горленко. — Хай увійдуть! — Панове, бентежитеся, що швед у Гетьманщину ввійшов? Знаю, знаю. І те знаю, що Інфлянт у Стародубі, і де Кардова кватира знаю. І багато дечого ще. Обезоружив старшин. Не знають, що казати. Ломиковський чортом глядить. Гетьман усміхається глумливо. — Цар чи там Меншиков, народ у Стародубському полку з сіл, городів, хуторів, млинів, навіть з церков проганяє, — правда? — Правда, милосте ваша. — І ви турбуєтеся? — Як же не турбуватися? — Гніваєтеся на мене, на регіментаря вашого, що я ще тут. — Не гніваємося, а журимося, милосте ваша, — перебиває Ломиковський. — Гадаєте, Мазепа збожеволів. — Того ми ніяк не гадаємо. — Гадаєте. Знаю. Не від Орлика, бо він не мав часу мені сказати, знаю, бо знаю вас, як свою кишеню. — Дивиться на старшин. Ті спускають очі. Гетьман бере Ломиковського за гузик, приневолює голову піднести вгору. — Знаєте, що я вам скажу? Чекають. — Коли ви віри не маєте до мене, не покладаєтеся на мій розум і досвід, так я собі Орлика беру і їду геть. А ви робіть що хочете з собою. От що! Перестрашив їх, як дітей. — Знаєте, до чого те все провадить? Мовчать. — Бачили тих козаків, що супліки від своїх полків привезли? Притакують. — Далеко ми такою дорогою не зайдемо, — правда? В регіменті мусить бути лад, послух мусить бути. Раз я післав якусь частину — мусить іти. Інакше — годі. Як послуху нема, то не буде й волі. Не захочуймо, до чого неспосібні. Слухаймо московського кнута і — пропадаймо. Гетьман видимо хвилювався. Сів на ослін, рукою по столі тарабанив. — Скажіть самі, що мені тепер з тими людьми робити? — Дивився на них. Апостол відкашельнув. — Послами від полків прийшли, послів не карають. — Посли вони чи козаки мої? Ось як ви розумієте діло. Та не про них річ. А про ті сотні з полків, Миргородського, Лубенського і Прилуцького, що я їх генералові Інфлянтові на підмогу післав, а вони до втікачів пристали і разом з ними вертають, супліки до мене вперед посилаючи? Супліканти!.. Як мені такі частини назад до армій приймати? Вони ж приказу не сповнили? Добре, якщо ми не підемо з царем, — додав тихіше, — а коли б не те? Що сказав би цар? Без суду голови постинав би. От до чого доводить така поведінка, як ваша! Петра слухають, Карла слухають, а Мазепи слухати не треба, бо він не цар і не король, а тільки гетьман. Я таким гетьманом не буду. — Замовк на деяку хвилину. Ніхто не перебивав, говорив дальше. — Я вам сказав, може, більше, ніж треба було, а вам ще мало. Палець подай, тягнете за руку. Чого вам ще? Кажіть! Мовчали... — Кажіть же бо! Не відзивався ніхто. Гетьман встав. Став серед світлиці, в колі старшин. Шепотом говорив до них. — Я вже вам подав пункти того договору, що стане між нами і королем шведським. Його вже, мабуть, вистилізував граф Піпер, може, хочете знати, до чого добалакався я зі Станіславом? Будь ласка. І того не затаю перед вами. Гетьман добув з похідної скрині, що під його ліжком стояла, універсал короля Станіслава: — Прочитай їм, Пилипе! Орлик прочитав, старшини заспокоїлися. — Що ж, продає вас гетьман полякам? Нехтує православну віру, завадить унію, народ шляхті в хлопи перестає? — Дякуючи Богові, — ні, — відповів Апостол. — Як же гадаєте? Довіряти Мазепі чи ні? — Кому ж довіряти, як не милості вашій? Дякували і хвалили його великий політичний хист. — Коли так, то чого ж ви тоді бентежитеся, панове? — Журимося, як би нам скорше зійтися зі шведом на кордоні і не пустити московського війська на Вкраїну. — Лишіть журу мені. Або я вас проваджу, або шукайте собі другого вожда. Попри вікно майнула чорна тінь. Їздець... — Післанець якийсь. — Так пізно. — Може, від царя... Прощали гетьмана і переходили до канцелярії. Не спішаться спати. Що тепер сон? Тривога така, що Господи! Помилуйте! Король Карло в Гетьманщину ввійшов, а гетьман не спішиться назустріч. Гетьман позіхає. «Які скучні, крім одного Орлика. Так він ще молодий. На кого ж оставлю це велике діло, якщо Господь покличе мене на суд?» Гетьманові робиться страшно. "Забуває про чорну тінь, що пересунулася попри вікно. «Не піддаватися старості і втомі. Витривати на позиції аж до кінця. Не здавати її». Покликав Кендзеровського. — Хто там такий? — Царський післанець з письмом. — Постели мені. Спати хочу. Нездужаю. Кендзеровський стелить і помагає роздягатися Мазепі. — Що за чоловік цей післанець, — не знаєш? — Молодий боярин, драгунський старшина. Чи впустити? . — Хай підожде до завтра. Гетьман спить. Не велів себе будити. — Це посол від царя. — Хай буде і від двох. Гетьман недужий. Зрозумів? ЦАРСЬКИЙ ЛИСТ Блідий осінній ранок. Сонце не спішиться на небо. Нецікаво йому. Поля пусті. Чого не забрали люди, це столочили коні й вози. Кругом толока. Куди не глянь — дорога. Скрізь сліди коліс і кінських підков. Тут здохлий кінь, там лежить людський труп. Не позапрятували ще. Будиться осінній день і позіхає. Нецікава земля. Гетьман подзвонив. Увійшов Кендзеровський. — Підніми занавіску. Яка погода? — Мрачно. Заслотиться, мабуть. — Післанець де? — На кватирі. — В кого? — В генерального писаря. Покликати? — Ще час. Подай мені води. Гетьман миється і снідає. — Що в таборі нового? — Як звичайно. — Бешкетів не було? — Дрібні. З утікачами біда. Тисячі їх напливають. — Зі стародубського полку? — Так, ваша милосте. — Що кажуть? — Шведів хвалять, нарікають на Москву. — Стара пісня. А більше? — Шведські прокламації показують. — Та-ак? Які ж вони? — Гарні. Нашою мовою, всякому зрозумілі. Шведський генерал Лягеркрон заспокоює наш народ. Обіцяє не робити кривди. Пише, щоб бургомістер з лавниками вийшов до нього зі Стародуба на розмову. Обіцяє платити за все дзвінким грошем. — Цікаво. Поклич післанця. Входить молодий ротмістр, б'є чолом і подає письмо. Гетьман лежить. Голова перев'язана мокрим платком, рука дрижить. Біля нього Орлик. — Прочитай, Пилипе, письмо. Не поспішаючись читай... Голова мене болить... Лікар де?.. Чому ще не прийшов? — гетьман хвилюється. — Лікаря поклич! Орлик письмо біля гетьмана на крісло кладе і виходить. Гетьман ротмістрові рукою знак дає: — Будь ласка. Сідай! Післанець вибачається, щолиш за першим разом сідає на краєчку крісла біля вікна. Приходить хірург. Зміняє мокрий платок, прикладає щось до боку. Не вгодив. Гетьман нервується. — Геть! Царський післанець уважно кожде слово, кождий рух нотує собі в тямці. — Читай же бо, Пилипе! Орлик розломлює велику печать і читає царське письмо. Цар гетьмана закликає до себе негайно. Пише, що хитрий швед замість на Москву, ненадійно на Україну звернув. Гетьманові треба до царського війська з усіми своїми силами прибувати. Козацька кінниця переслідуватиме неприятеля ззаду і нападатиме на його обоз. Гетьман стане на її чолі й буде заправляти тими «дєйствіями». Гетьман слухає царського листу й усміхається гірко. Йому тепер на коня?! Царський післанець притакує головою. Він, мабуть, теж не може собі уявити Мазепи з мокрими платками і плястрами, як він сидить на коні і турбує ворога на тилах. Орлик читає дальше. Цар сповіщає гетьмана, що Шереметєв і Меншиков «съ русскимъ войскомъ находятся близъ Стародуба, готовые встръчать идущаго въ Малороссію непріятеля». — «Хай Бог помагає їм на добре діло. Жалую, що участі приймати не можу і, мабуть, побіди на свої очі вже не побачу. Бог не благословив... Коли б я тепер, особою моєю гетьманською оставив Україну, то вельми, опасаюсь, дабм на сіє время внутреннее между здъшнимь непостояннымъ народомть не произошло возмущеніе»... Так і напиши його величеству, Пилипе... Що ж там дальше. Читай! Орлик пробігає дальші рядки, робить великі очі й підносить брови вгору. — Чому ж ти не читаєш? Спішись. Бачиш, я хорий. Насилу слухаю. Болить. Орлик читає «радісную вість про велику побіду царського війська біля Лісного, в кровопроливній, нічній битві при участі самого царя. Левенгавпт, найкращий шведський генерал, розгромлений, до 8 тисяч шведів полягло, до трьох тисяч Карлового війська попало в полон з пушками й хоругвами. Обоз у руках побідників. Левенгавпт з недобитками втікає, без усяких припасів, без амуніції, його переслідують побідоносні війська царські...» Орлик складає письмо і з острахом дивиться на Мазепу. Цей лежить недвижне, як труп. Платок насунувся на очі, уста сціплені, не дише. Царський післанець встає, витягає шию в напрямі ліжка, ніби питається: «Що тепер?» Орлик навшпиньках виходить зі світлиці і кличе післанця за собою. — Хірурга! Скоро до гетьмана хірурга, хай негайно іде з п'явками і банками, з блюментростовою мастю! — дає прикази в сінях, а до післанця говорить: — Не дадуть чоловікові спокійно вмерти. Де йому до коня, до команди? Куди, куди! Це ж живий труп. — Його величество не знав, що з Іваном Степановичем так погано. Доповідали, що це проходячії болі, що він так цілі роки хорує. — Проходячії болі!.. Вмерти чоловікові не дають. От що. — Жаль такого доброго й умного гетьмана. Доложу його величеству цареві. НОВИЙ НАКАЗ Сильно затривожила гетьмана Мазепу вість про царську побіду під Лісним. Вісім тисяч шведів полягло на полю бою, а майже три попалося в полон. Ось що значить хоробрий вояк. Гине, а не здається. Тим і потішився гетьман. Не зміг зрозуміти Карла. Чому він на Левенгавпта не заждав. Були недалеко від себе, тоді як Левенгавпт стояв біля Шклова. Получитися і вдарити на москалів. Чому він того не зробив, а несподівано, не дожидаючи свого знаменитого генерала, повернув на Україну? Поверх десять тисяч втрати, а як до того додати мало що не 15 тисяч козаків, котрих гетьман приневолений був післати останніми часами цареві, так вийде втрата тисяч 25! Це вже не жарт. Це дуже зміняє рахунок, — перехилює важку на бік Петра. Розуміють це гетьманові старшини. Похнюпили носи, не налягають на нього, щоб спішився до Карла. Але зате цар кидає його туди. Цар безнастанно настає на гетьмана Мазепу, щоб він з останками свойого війська приставав до нього. Дивно й підозріло. Сил у гетьмана мало. І в краю його треба, бо анархія росте. Цар повинен це розуміти. А все ж таки кличе. Посол за послом іде, від нього, від Меншикова, від Шереметєва, від київського губернатора. Спокою йому не дають. Чому? Чи не хочуть дістати його в свої руки? Мабуть, що так. Особливо тепер, після того, як Улашин, з листом від Понятовського до Мазепи, попав у царські руки. Це також безголов'я. Понятовський, резидент короля Станіслава при боці Карла XII, пише до гетьмана лист і посилає його так необачно, що післанець з листом попадає в руки царя. Божевільні. Вони ж можуть згубити Мазепу. Улашина припікали огнем. Лихий зна, що він вибалакав на муках. Що б не сказав, самого листа досить. Писаний документ, не те, що доноси Кочубея. Діло куди гірше. Гетьман стривожився дуже. Такої скрути не тямить. З усіх боків обскочили його. Переказують, нібито цар дуже ласкавий до нього, ніби ніяким доносам і доказам не вірить і дійсно хоче бачити гетьмана біля себе, як старого досвідченого вожда й одинокого свого союзника. Але покладайся на те! Це можуть бути звичайні московські хитрощі, щоб тільки гетьмана заманити до себе. Не піде. Ніяк не піде. Перед ним одинокий шлях — до Карла. Кличе Орлика й Войнаровського до себе. Орлик мовчаливий і сумний. Його морочить погане про-чуття. Не опускає гетьмана, бо не може. Прикував його. Бореться поміж власними міркуваннями і поміж впливом, який має на нього гетьман. Войнаровський сліпо дядькові вірить. Знає його ум, піде ддя нього в огонь і в воду. — Новий наказ, — і гетьман показав їм царське письмо. — Кличуть мене в головну царську кватиру. — Не їдь! — аж крикнув Войнаровський. — Як поїдеш, згубиш себе й Україну! — доповів Орлик. Гетьман глянув на них. — І я так собі гадаю, — сказав. — Але як мені відпекатися від них? Думав. А по хвилині: — Пилипе, пиши! Орлик приладив папір і затесав перо. Гетьман диктував. — «Історія з Улашином, котрий нібито віз лист від Понятовського, мого брата, тепер резидента Станіслава Лещинського біля короля Карла, це звичайна лукава вигадка ворогів його величества і моїх. Таким чином гадали вони зрушити царську віру до мене й посіяти нову на Україні ворожнечу. Ніякого брата Понятовського я не мав і не маю. Що ж до приказу, щоб я кидав усе і їхав до головної кватири його величества царя. так Бог найкраще бачить, що воно неможливе. Хіба що в домовині привезуть мене туди, що, мабуть, і станеться в недалекому часі. А коли б мене Господь і підняв з того одра недуги, на котрому я тепер лежу. то й тоді їхати мені з України не порадно. Тут безладдя завелось і росте з дня на день. П'яниці і бродяги, всякий небезпечний народ Бог зна що робить по полках: Полтавському й Миргородському, і лихо це перекидається у полки: Чернігівський та Стародубський, у котрих дотепер смирно було. Якщо я виїду до царської головної кватири, то свавольники нападуть на міста і між поспільством знайдуть собі однодумців. Полковники і полкова старшина нарікають і кажуть, що як їх поведуть у Стародубщину, так це буде остання погибіль їх родинам і руїна їх добра та їх маєтків, бо тоді поспільство кинеться вбивати і грабувати людей чесних і заможних...» — Це ти напиши їхньою мовою і їх канцелярським стилем, та ще додай, що гетьман завважує можливість скорого нападу Станіслава на Україну, до чого щоб не допустити, він просить його величество царя прислати декілька тисяч регулярного російського війська для оборони. Скрипіло Орликове вправне перо. Гетьман глядів крізь вікно. Табор шумів. Він мав свої турботи: харчі, горілка, чоботи і білля. Турбувався малим. Великому і турбота велика. У високе дерево громи б'ють. — Скінчив? — питає гетьман Орлика. — Кінчаю, милосте ваша. ще лиш останній пункт. — Остаток повинен бути кріпкий. Кінець дало хвалить. — Кінець діло хвалить, — повторив Войнаровський, дивлячись крізь вікно. — Невже ж тії там думають про це? — Бачив ти думаючу товпу? — Я скінчив, ще тільки чорнило присхне, — і Орлик поклав перед гетьманом на столі гарним крученим письмом записаний лист зеленкуватого грубого паперу. Гетьман перечитав. — Справляти нема коли. Хай буде й так. — Поклав свій повний підпис. — Хай з Богом іде. Треба виправити зараз-таки, нині, негайно. І не будь-ким. Діло важне. Орлик підіждав, аж присохло чорнило на гетьманському підписі, зложив лист, надписав, прибив велику печать і вийшов. — Може, заспокою царя на деякий час, — сказав гетьман, звертаючися до свого небожа. — Надовго не заспокоїть їх ніхто. У СМОЛЕНСЬКУ Раннім ранком загомоніли дзвони в усіх смоленських церквах. Як на Великдень і як на пожар. Один наперед другого голосніше, сильніше, скорше. Дивно, що не порозбивалися, не повпивалися, не повихоплювалися зі своїх ярем на старинних дзвіницях, котрих основи тямили ще давні, княжі часи. Церковні брами замаєні галуззям, квітками, хоругвами. Перед церквами арки з надписами із Святого письма. Стежки посилані дніпровим піском і рінячками. У городі Смоленську сім тріумфальних брам, з вежами й вежечками, з цибулястими куполами й баньочками, розмальованими й позолоченими, аж за очі бере. На одній святий Юрій на білому коні списом пробиває смока. На голові святого Мономаховий вінок, з-під нього в'ються жмутки чорного, буйного волосся, грізно глядять випулксті очі, надуваються червоні, масткі губи. Через плече голуба лента. Юр — Петро. А смок — король Карло. Бритий, зіркатий, на висках жмутки волосся, як лиликові крила. Царський спис пробив його наскрізь, пришпилив до землі. Він в'ється з болю, сичить, сіркою дише. «Слава побілившому дракона!» Діти з острахом дивляться на візерунок. Їх відганяють від брам, щоб не спиняли роботи, котрої ще чимало. Цілі дерева привозять з лісів і вбивають рядами від воріт до воріт... Туди проїде цар. Вулиці замітають, вигортають Бог вість колишнє болото. Поспішаються, бо сонце вже зійшло. Цілу ніч робили при лампах і смолоскипах, не жалуючи ні труда, ні грошей, щоб приподобатися побідоносному цареві, і коли ласки не запопасти його, так хоч не бачити гніву. «Страшний бо цар во гніві своїм!» У вікнах хат виставлені образи святого Петра, Георгія, Андрея, в знатніших попадаються портрети царя, мальовані рукою місцевих малярів. Перед образами свічки. Їх запалять, як надійде похід. Перед дверима стільці, накриті рушниками, на них хліб-сіль. Останки колишнього замку, мохом порослі муривали дрижать від реву гармат. Пригадують колишні бої з року 1611-го і 1632-го під стінами Смоленська. На Дніпрі уквітчані галери. Між щоглами на шнурах хоруговки, на щоглах великі хоругви мають з чорним вірлом, з буквами царськими. Город кривичів, насліддя Вячеслава і Всеволода Ярославовича, жемчуг у вінку Мономаха, стелиться під ногами московського царя. Забуває славні часи Ростислава, коли його купецькі судна сунулися по бистрих хвилях Дніпра, коли великий Новгород і гордий Псков шукав з ним приятельських зв'язків і підчинявся його впливам. Забуває незабутнього князя Святослава, котрий так завзято боронив його незалежності від Москви і від Литви, та покірно стелиться під ноги царя-побідника, царя-антихриста. Дзвони на смоленських церквах гудуть, ревуть гармати, лопотять хоругви. Народ стурбовано чекає. — Як над'їде, на коліна падай. — Не треба. Цар не любить того. — А як? — Смирно стій. На нього дивись. — А що кричать — «гура!» чи як? — Що другі кричатимуть, кричи. — О Господи, як страшно! — Чим більший цар, тим гірший страх. Не знаєш? — І хотіла би побачити його, і боюся. Кажуть, як яку дівку сподобає, зараз до себе бере. — А ви не раді, — правда? — Тю! Розмову заглушують бубни. Харчать, гаркотять, грюхотять. Цілий відділ барабанщиків іде і бубнить. Як один. Всі руки враз вгору піднімаються, всі палки в один мент на бубни падуть. Хай би один спізнився, — голова не його. Сам цар знамените бубнить, розуміє цю штуку. «Ді-дрррум-бум-бум!.. Ді-дрррум-бум-бум!» По вікнах, по дверях, по кришах домів, як олов'яний град, розсипаються глухі, настирливі звуки «ді-дрррум-бум-бум!» Барабанщики в такт ногами сильно викидають, болото з-під черевиків скаче на одіж і на лиця людей. Подаються взад, попід мури. «Шведи! Шведи!» — біжить з уст до уст. Товпа хвилюється, кождий рад побачити приниження тих, що привикли до слави. (Хто не дивиться радо на горе своїх ближніх). Пересуваються мовчаливі чвірки, в пошарпаних синіх каптанах, в чоботях рваних, з поперев'язуваними головами, з руками на опасках. Нерадо тримають крок, ступають, як чужими ногами, прикрий хід. Шведські полонені в тріумфальному поході царя Петра. Перед ними їх хоругви. Вели їх перше до побіди й слави, тепер у неволю ведуть. Ніби розуміють це. Не розвіваються гордо, похилилися вділ, ніби руки в розпуці опустили, і замітають землю, чужу, непривітну. Товпа їм грозить кулаками. Падуть лайливі слова, вереск, свист, хтось плюнув. Бранці ніби не бачать того. Хто згадує минулі хвилини побід, хто надіями забігає в будуче. Живий ще Карло, живі каролінці, ще не скінчилася війна! Реви, товпо, плюй, скаженій, піддобрюйся цареві, котрий глядить на тебе, гірш ніж на стадо худоби, — на те ти товпа!.. Прости їм, Господи, не знають бо, що творять. Якийсь молодий швед сильно на ногу налягає. Не може дальше йти, ще не витягнена куля. Сперся на свого товариша і — плаче. З болю чи з сорому. Закрив очі рукою, закусив зуби, нічого не бачить і не чує... Перейшли. — Нецікавий народ. — Ніс напоздовж, очі впоперек, ти гадав які? — Худяки. — Сила в костях, не в салі. Бачиш, канони везуть. Котяться вулицями Смоленська на шведах здобуті гармати. На дулах кров, порозбивані замки, мало котра схоче на своїх стріляти. Підскакують на нерівних вулицях. Нерадо їдуть ними. — Цар, цар! І товпа реве, дереться, скаженіє. Не розбереш, що таке кричать. Підносяться руки з хлібом-сіллю, з чарками, з малими дітьми, щоб побачили побідоносного царя. Ось він. він, сам найясиіший, той, що шведа під Лісним розбив, побідитель! Їде на чорному коні, чапрак золотом шитий, дорогим камінням оздоблений. Царська голова вище всіх. Трикутний капелюх, на грудях срібний панцир, через груди голуба лента святого Андрея. Кінь угинається під ним. Не кождий понесе такий тягар. Цар голова гордо задер, малий вус торчить, очі шукають жертви. Дивіться, духи смоленських князів, нащадки Ярослава й Мономаха, ваш наслідник вашими слідами ступає! Біля царя Меншиков і Шереметєв. за ним його бояри й генерали, всі близькі йому і — його дубині. Щасливі, бо цар в днях тріумфу не б'є. Хіба жартом, скорше милує вірних слуг своїх — кого ордером, кого землею, кого тим, що за ухо потягне. Ласкавий цар в день своїх тріумфальних в'їздів. Ніхто не святкував їх так гучно і так довго, цілий тиждень... Кухлями п'ють горшку. Запиваються на смерть, щоб пам'ятали, як тріумфально в'їздив у город побідоносний цар. Переїхали, перейшли. Тягнеться здобутий на шведах обоз, вози й візки, навантажені всяким добром. Позаду хорі й ранені. І тим довелось звеличувати царя. Деяким не довелось. Померли на возах. Лежать горілиць і незамкненими, скляними очима дивляться на чуже, мрачне й невеселе осіннє небо, засіяне хмарами сполошених воронів і галок. Грають дзвони на смоленських церквах, від гуку гармат розсипаються старі городські мури, останні свідки колишніх, княжих часів. Цар Петро святкує побілу біля Лісного. Після в'їзду пир. Цар, генерали, бояри. Запрошено й деяких шведських старшин. Просьба чи приказ? Один не пішов. Кулю в лоб собі пустив. — Молодець! — гукнув цар, почувши про цей інцидент. — Їй-Богу, молодець. Вип'ємо за його хоробру душу. Випили. — А тепер п'ю за здоровля полонених шведів, учителів моїх у воєнному ділі. Спасибі, що так добре вчили, чого доказом побіда під Лісним. Цар у знаменитому настрою. Вже третій раз гримнув кулаком Меншикова по коліні, диво, що не сторощив. Здорово їсть, а ще більше п'є, найбільше анижівку. Жовті, глиняні лиця червоніють, очі випулюються, чуприна підноситься, як грива. Цар нагадує льва, що ось-ось вискочить із клітки і розідре когось. — Жаль, що нема між нами гетьмана Мазепи. Дотепний чоловік. Не те, що ви, — каже цар. Царські люди солодко всміхаються, ніби не знати який комплімент почули. — Іван Степанович особливо гарно латинською мовою жартує. Вигадує такі сміховиті слова, що хоч кладися. Налийте мені анижівки. П'ю за здоровля Івана Степановича Мазепи. Випивають. — Іван Степанович, може, вже й не жиє, — завважив хтось із царських людей. — Іван Степанович хитрий, він перехитрить і смерть, — жартує цар. — Що хитрий, то правда, — завважує Шереметєв. — Більше хитрий, як вільно гетьманові війська козацько-запорожського його величества царя. Цар дивиться на Шереметєва уважно. — Не розумію. Висловлюйся ясніше. Шереметєв нахиляється до царя і щось йому півголосом говорить. Цар слухає і сопе, як ковальський мішок. — Фу, чорт! Наскучило мені. Шереметєв мовкне, відсувається, маліє. Нагадує пса, на котрого господар накричав. Пес бере хвіст під себе і ховається до буди. — Не розумію. Висловлюйся ясніше. Наскучили мені ті доноси, підозри і другії глупості. Налити мені чарку! Випив. — Іван Степанович замудрий, щоб таку дурницю робить. Замудрий! Цар грімко порожню чарку на стіл кладе. — Іван Степанович нашому братові не рівня. Учений, досвідчений, чоловік заграничний. — Власне тому, що за границею вчився... — починає Шафіров, але цар не дає йому докінчити гадки. — Росія як не позичить розуму в заграниці, то зігниє, згине, втопиться у своїм бруді, смороді, в темноті. Заграниця — фу! Цілий стіл з острахом глядить на розгніваного царя. Чекають, коли він чаркою або ножем кине Шафірову в лоб. Але цар нараз, ніби йому якась нова гадка приблукалася до голови, тре чоло лівою рукою, лікоть спирає на столі, пальці до очей прикладає, — думає. — Чорт його зна, того старого лиса. Можливо. Черкаси сподібні до всього. Але — невже ж би він смів?! — і цар кулаком грюкнув об стіл. — Невже ж би смів він робити що-небудь проти моєї волі і на мою шкоду?! В салі муха бренить. — Після обіду скликати консиліум. Розібрати й роздивити діло гетьмана Івана Степановича Мазепи. Чому він не їде, коли я його кличу, чому стільки на нього жалоб, що це за Понятовський, що до нього писав лист, і т. д. Треба раз з Іваном Степановичем зробити кінець. Гук, шипіт, блеск, — пускають кольористі огні. Цар охотник до них. Цар піротехнік. Встає, обтирає масткі губи, хлібом чистить вус. — Роздивити точно справу гетьмана Івана Степановича Мазепи. Супротивлення довше не стерплю. Або хай умирає, або хай слухає, що йому приказує цар... Фу! Чорт! Перевертає крісло, розбиває дві чарки, спльовує крізь вікно і, не кивнувши нікому на прощання головою, ходою великолюда виходить із бенкетної салі, — високий і страшний цар Петро після побіди близь Лісного. ТАК МАЛО ЇХ! Високе консиліум, себто царські міністри вкупі з фельдмаршалом Шереметєвим, вирішило: primo: післати царський наказ до київського воєводи князя Дмитра Михайловича Голицина, щоб він з царськими ратними людьми, що були в нього в Києві під рукою, і з усею чималою армією ішов у глиб України, маючи на меті не допускати хибкості поміж непевним українським народом. Secundo: приказати гетьманові Мазепі, щоб він післав воєводі Дмитрові Михайловичеві Голицину козацький гурт із ріжних полків свого регіменту, а решту свойого війська розставив понад Десною. Tertio: щоб гетьман своєю особою явився у головну царську кватиру задля важної розмови з фельдмаршалом. Аргументи ад 3. Між народом поширюється чутка, немов то гетьман хоче кинути Україну, треба розвіяти її, гетьманові відомі норови і звичаї тутешні, його інформації потрібні і важні, а врешті свавольства, які прокидаються на Україні, затихнуть, коли народ побачить, що українське і московське військо — це одно... Гетьман прочитав рішення царського консиліуму і жбурнув папір на стіл. — Пустили фарбу. Тут уже ясно стоїть: окремого українського війська не повинно бути, а гетьман Мазепа має віддати себе в руки царського фельдмаршала. Як я передбачав, так і сталося. Та не діждуть. Ніколи в світі такого самогубства не зроблю. Покликав Войнаровського: — На, читай! Войнаровський перебіг очима стріки. — Що ж ти на це? — Хочуть нам заспівати амінь. — Хочуть. Тут виразно стоїть: між народом поширюються чутки, немов то гетьман задумує кинути Україну, себто до шведів перейти, тому він повинен усі свої сили віддати під московську команду, а сам у царську кватиру йти, щоб добровільно віддати себе катам. Дурні! Дурні! Гетьман ходив по своїй світлиці і не міг заспокоїтися. — Добре мені доносив мій канцелярист Болбот, що москалі притворюються, немов то довірюють мені, а в дійсності тільки того й хочуть, щоб мене безборонним дістати в свої руки. Де Орлик? Клич його тут! Войнаровський покликав Орлика. Гетьман і йому ткнув письмо до рук: — Читай! Орлик прочитав рішення царської ради. — Ясно. Правда, що ясно? Опала личина, бачиш які! А ти хитався. — Хитався, ваша милосте, признаюся до гріха. Але я вже рішився. Для нас немає вороття. — До шведів. — До шведів! — Амінь, — доповів гетьман і перехрестився. — Пищи! Гетьман восени, по грудді, бувши важко хорим, ніяк сухопуттям їхати не може. Але приказ царя він виконає, хоч би йому довелось умерти по дорозі. Човном із Салтикової Дівиці попливе по Десні проти води, а потім по Борзні до города Борзни. Додай: гетьман прохає, щоб новопоставлений митрополит Йоасаф, вертаючи Москви, поступив до Борзни й маслособорував його, якщо гетьман не умре скорше по дорозі... Так. Орлик писав, гетьман неспокійно ходив по своїй квартирі. Думав. Войнаровський побожно водив за ним своїми мрійливими очима. — На тім не край. Камінь зрушений з місця, — треба його відкинути геть. Хай котиться у пропасть. Або полетить до чорта, або задавить нас... Поклич мені старшин! Чекали в гетьманській канцелярії, жадні рішаючих вісток. Бачили, що наближається перелім. рішається доля їх і України. Увійшли Ломиковський, Горленко, Апостол. Гетьман і їм казав прочитати злощасне письмо. Читали двічі, не довіряючи своїм очам. Все, що балакалося пошепки, тайки, як здогади, як звичайні політичні сплітки, стояло тепер чорне на білім, рішаюче, певне, безсоромне. Віддай військо царському фельдмаршалові, а себе здавай на ласку й неласку царя. Безглуздя на Україні заспокоїть київський воєвода, козаки вигинуть у боя[, гетьманові голову зрубають. — Що ж ви на це? — питався гетьман старшин. — Нічого іншого ми й не жадали, — ніби спокійно відповів Ломиковський, нагортаючи на лисину останки свого чорного волосся. — Що мусіло статися, сталось, —додав Горленко. — Показав чорт свою чортячу пику, — докинув Данило Апостол. — Але що нам почати тепер? — питався гетьман, — Кажіть! Говоріть ясно і рішучо, не затаюйте гадок. — Скажемо, що казали не раз. — До чого намовляли ми милість вашу. — Про що благали тебе, пане гетьмане. — Себто? — питався гетьман. — Щоб переходити негайно до шведів. — Значиться, хочете, щоб посилати до короля. Кажіть. — Як же не посилати! Це вже давно треба було зробити, показуючи, як, де і коли можуть зійтися наші війська. — Наші війська! — сумно повторив гетьман. — Наші війська... — Не журися, гетьмане, — потішав його Ломиковський. — Мало тепер у тебе козаків, та Козацька Мати не пропала. Прилинуть вірли до нового гнізда, не бійсь! Посилай до короля Карла. Просили його, благали, наглили. — Це вже давно треба було зробити, а ти гаявся, тепер останній мент. Відповіш за нього. — Голос народу, голос Бога... Ти вже готовий, Пилипе? — Готовий, дякуючи Богу. — Так пиши інструкцію до Карлового канцлера графа Піпера. Пиши, що гетьман і близькі до нього старшини тішаться, що король шведський ступив на Україну і щирим серцем вітають його. Просять у нього допомоги у великому ділі визволення рідної землі. Впевняють в прихильності своїй, благають чимскорше вирядити до них помічний відділ, а для переправи його через Десну обіцяють збудувати в Макошинській пристані пороми... Добре так? — питався гетьман старшин. — Добре, щоб тільки не було запізно. — До Карла недалеко. Пішлемо це письмо негайно. Але ким? В думках переходив людей, котрим міг би довірити таке важне діло. Від цього кроку може залежати все. За лист і за інструкції, які усно треба додати до нього, цар не пожалував би грошей. Тут треба певного чоловіка, найпевнішого... І очі гетьмана мимохіть упали на Войнаровського. Ні. Цього не пішле. Надто знатний. Войнаровського не можна виставляти на таку небезпеку. — Бистрицький у нас? — спитав гетьман. Відповіли, що так. — Бистрицький поїде до короля Карла. Він на чотири ноги кутий. Післали по Бистрицького, управителя гетьманської Шептаківської волості та його далекого свояка. Між тим Орлик скомпонував до Піпера письмо по-латинськи, а гетьманський аптекар переклав його на німецьку мову. Підпису гетьмана для всякої безпеки не поклав. Бистрицький пішов. — Та-ак... — і гетьман відітхнув. — Здається, все, що треба було зробити. А тепер, — звернувся до своїх полковників, — на вас черга. Полки ваші готові? — Хоч би цей мент у похід. — Гаразд. Виступайте. Знаєте мої плани. Робіть так, щоб не пропали для справи. Числю на вас. Хай вас Господь веде! Обіймав їх, прощався і благословив. — Дасть Бог, побачимося скоро, над Десною. — Дай Боже! Відпровадив їх до воріт. Вернувши, довго бився з думками. Збирав докупи всі нитки своєї теперішньої сітки. Ще кілька днів, заки вирішиться судьба, заки стане по другому боці. Тут шведи і він, а там Петро. Пічнеться нова глава української історії. Кілька днів не дати себе в руки ворогам. Почував відповідальність, як камінь на своїх плечах. Важкий! Боже, дай донести його! Нездужав. Події останніх літ підірвали його здоровля, підкосили. На коня сісти не міг. Боліло в крижах, чорно робилося в очах. Не піддаватися, стояти, витривати на становищі, тепер, коли рішається усе, — витривати! — кричав на себе в душі, як вожд на своє військо, котре захитувалося в бою. Ви-три-ва-ти! — Андрію! — звернувся нараз до Войнаровського, і голос його заломився. Почувалася в ньому любов, почувався жаль. — Що скажете, дядьку? — Ще одна гадка прийшла мені до голови. — Кажіть. Гетьман говорив лагідно і м'ягко: — Треба мені Меншикова заспокоїти, щоб не кликав до себе. Не знаю як. Чи не поїхав би ти? Я купив землю у Рильському повіті. Скажеш, що поїхав допильнувати купна. Це їх заспокоїть. Погадають, що гетьманові і не сниться відриватися від тієї держави, в котрій він собі нові землі купує. Що ж ти на це? — Як гадаєте, дядьку, що треба, поїду. Гетьман пригорнув свого небожа до груді. — Спасибі, Андрію. Одного тебе маю, а довелось й тебе виставляти на таку небезпеку, — для справи. — Для справи, — повторив Войнаровський. На майдані озвалися сурми. Останки вірних полків виступали в похід: Миргородського, Полтавського, Прилуцького. Старі, досвідчені в боях козаки, котрих гетьман беріг, як ока в лобі, на рішаючий мент. Цей мент прийшов. — З Богом ідіть! — і гетьман благословив їх на непевну дорогу. Довго стояв у вікні, дивлячись на широкий шлях, котрим посувалися козацькі чвірки, чети, відділи, піші і на конях, з піснею на устах, з завзяттям у душі. Котилися гармати, виблискували шаблі й мушкети. Старшини на конях чвалували полями. Гетьман стояв, поки не переїхав останній від обозу, поки останній чура не поволікся за ним. — Пішли. Так мало їх... — Знеможений, повалився на лавку і вхопив голову в руки. — Так мало!.. -------------- Примітки: [1] Орден. [2] Король Станіслав (латин.) [3] Чіткі угоди роблять добрих друзів (латин.) [4] Вислід війни завжди є під сумнівом (латин.) [5] Ганнібал перед воротами (латин.) [6] Зводи законів (латин.) [7] Велебний отче (латин.) [8] Я бідний і нещасний (латин.) [9] Звичайний слуга Божий (латин.) [10] Помилка щодо особи (латин.) [11] Велебний отець (латин.) [12] 3 найбільшою похвалою (латин.) [13] Георгій фауст Гайдельберзький півбог (латин.) [14] Станіслав король (пол.) [15] Благо вітчизни є останнім доводом (латин.) [16] Диявольський адвокат (латин.) [17] Для прикладу (латин.) [18] З найбільшою пильністю (латин.) [19] По-перше (латин.) [20] По-друге (латин.) [21] По-третє (латин.) [22] Карл король (латин.) [23] Не руш мене (латин.) [24] До справи! (латин.) [25] Слова відлітають, написане залишається (латин.) [26] Поспішай, велебний отчеі (латин.) [27] Дякую вашій ясновельможності (латин.) [28] Отже, до діла! (латин.) [29] Право цілої стародавньої України, чи Роксоланії (латин.) [30] Добрі угоди роблять добрих друзів (латин.) [31] Для більшої слави Божої (латин.) [32] Ставлення (латин.) [33] Упсальський студент (латин.) [34] Кінних і піших (фр.) [35] Віват король Карл! (латин.) [36] Тут не першого сорту (латин.) [37] Легат (післанець) українського гетьмана Івана Мазепи єсьм (латин.) [38] Віват вікторія, віват! (латин.) [39] Зволікач (латин.) --— КІНЕЦЬ --- Текст звірено з виданням: Богдан Лепкий. Не вбивай. Історична повість. — Київ — Лейпціг, 1926. ISBN 5-308-01408-6 Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки: http://web.archive.org/*hh_/books.ms.km.ua У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua Богдан Лепкий БАТУРИН Історична повість -------------------------------------- [Повість "Батурин" оповідає про остаточний вибір Мазепи стати разом зі шведами в боротьбі проти Петра І та про взяття царськими військами гетьманської столиці Батурина.] У ГОРОДКУ Відколи виявилося, що Карло прямує не через Смоленськ на Москву, а через Стародуб і Новгород-Сіверський на Україну, москалі стали посуватися в напрямі Десни. Шведські й московські війська надвигалися на себе, як дві хмари. Цар Петро, відсвяткувавши в Смоленську побіду над Левенгавптом, поспішав до своєї армії, котрою проводив Шереметєв. По дорозі виганяв народ із сіл та хуторів в городи до робіт коло укріплень, казав палити села та жорстоко карав людей, котрі не вгодили йому, не дали в час і в достаточній кількості підвод і харчів, не несли радо всяких других воєнних тягарів або слушно чи неслушно стягнули на себе підзор нелояльності. Куди проїхав цар, курилися згарища і, як верстові стовпи, знімалися шибениці, на яких хиталися посинілі трупи. Цареві скрізь ввижався бунт, підступ і зрада і, щоб у зароді знівечити їх, він ширив перед собою страх. Страшний-бо цар во гніві своїм! Світлійший князь Меншиков стояв зі своєю кавалерією над рікою Снов, дожидаючи Карла, щоб нападати на його тили і спиняти переправу шведської армії через Десну. Він чекав на охочекомонні та на другі кінні козацькі полки, не почуваючи себе доволі сильним для такого важкого завдання, як зустріч з Карлом XII. Знаючи великий воєнний досвід гетьмана Мазепи, наглив і закликав його до себе, бо мав і те також на гадці, що на всякий спосіб краще, щоб гетьман був біля нього, ніж десь там за Десною. Меншиков стояв кватирою в Городку, містечку на ріці Снові. Московські офіцери запаслись грішми, напитками й гарними жінками, грали в кості і в карти та возилися з молодицями, поперебираними в розкішні вбрання, зрабовані на постоях у великопанських дворах і замках. — Їй-Богу, вмерти зі сміху можна, як тая дівка шлєп за собою волочить! — гукав товстий ротмістр. — Гляньте, люди, на бюст у нашої Явдохи. Помилуйте, таж це гори, а не що! — кричав його товариш. Жінота, вирвана з нормального життя, перейшовши всі етапи воєнної деморалізації і попавши в одаліски офіцерських гаремів, затрачувала сором і під впливом надмірно вживаного алкоголю попадала в вакхічний настрій. — Наплювать на Карла, до чорта з його довгоногими шведами, хай здраствують наші красавиці, хай живе любов! — лунало раз у раз. У відповідь почувався жіночий виск, писк, регіт і шльох, все перемішане в безтямний гармидер тонів, в хаос рухів, наглих, пристрасних, диких, від яких людині нормального життя крутиться в голові і робиться млісно на серці, а які серед війни стають нічим більше, як лиш звичайним, так любим вояцькому серцю інтермеццом. Десь і музики взялися, і в Богом і людьми забутому Городку над річкою Снов почалася Вальпургієва ніч. Коли Войнаровський доїздив до Городка, привітав його цей пекельний гул, який буває тільки там, де багато війська, та ще кінниці. Здалеку видно було безліч усяких огнів і світил, від яких аж луна била. ніби Городок горів. Трохи згодом почулося іржання коней, тривожне й жалісне, ніби турбувалися війною і жалували за жолубами своїх рідних стаєн. Під'їхавши ще ближче, Войнаровський почув цей для всякого табору так характеристичний шум і гам, в котрім криється передсмак битви, бажання побіди і страх перед погромом. Як людина військова, бувала в походах, почув приспішений удар свого серця, пригадалися недавні воєнні переживання і пригоди, котрі всякий раз згадував так радо, коли вони з теперішності перейдуть в минуле. Пригадалися турботи й небезпеки, тривожні питання "що робити, щоб видістатися з халепи?" і те задовілля до нічого в світі не подібне, коли небезпека скінчиться і ти з товаришами на постою розговорюєш про неї. Але весь цей настрій псувала гетьманському небожеві свідомість важкого завдання, якого він піднявся. Їхав, щоб виправдати гетьмана, відвести від нього всі підзори і вивести світлійшого в поле. Але разом із цим ставав закладником у руках Меншикова, і коли б не вспів від'їхати від нього, заки відомим стане перехід Мазепи на бік шведів, на нього в першу чергу впаде гнів і помста невблаганного царя. Передумував ціле те важке й важне діло. Бачив небезпеку, котра котилася, як лавина, рухом прискореним і нестримним. Відчував критичне положення гетьмана, котрому досить зробити один схиблений крок, щоб скотитися в пропасть. Гетьман людина хитра, умна, бувала, але ж і діло скрутне. Чи вспіє він у слушний час дати щонайпотрібніші розпорядки і перейти на другий бік? Коло нього москалі і навіть у Батурині стоять московські драгуни. Чи пустять вони його? І невже ж можна довіряти такому розстризі, котрий за гроші готов зробити все, невже ж можна знати, що сталося з Бистрицьким? Може, він уже попав у руки царських людей, може, цар має вже безе) мнівні докази гетьманської зради, може, вже й пороблено всі кроки, щоб не допустити до неї? Хто знає, чи він, Войнаровський, не їде до Городка, як до своєї тюрми. Приїде, а Меншиков аж у руки сплесне: "Маю тебе!" Гетьманський небіж не дивився чорно на світ, але ж годі йому було, наближаючися тепер до кватири князя Меншикова, дивитися на світ рожево. Мусив сказати собі, що попав у дуже небезпечну гру, у котрій вигляди на виграння зникаюче малі, а небезпека програної дуже й дуже велика. Роздумував над тим, як йому виправдуватися, яких аргументів уживати, щоб зменшити вину. Числився з найгіршим, бо було б спражнім чудом Божим, коли б усе те добре скінчилося. З такими думками в'їздив Андрій Войнаровський у кватиру князя Меншикова. Їхав гетьманським повозом, перед ним сторожа, за ним вози з прислугою і дарунками для Меншикова і для царя. Припізнившися, рад був заночувати в заїзді або у якого хуторянина під містом, але забагато мав з собою людей, возів і коней, щоб можна це було зробити незамітно для московських варт, котрі стояли по всіх мостах і роздорожжях, задержуючих всякого проїжджого й прохожого, бо у всякій людині вбачали москалі шведських шпигів і Кардових агітаторів, котрі волочилися по краю з його прокламаціями. Бідний цей край і безталанний народ, котрому доводиться переживати таку війну! Войнаровський, хоч і виріс в атмосфері пансько-шляхоцькій, щиро полюбив Україну, бажаючи їй кращої будучності і турбуючись її теперішньою незавидною долею. Він так перейнявся ідеями й думками свого знаменитого дядька, що за їх здійснення готовий був до всякої жертви. Що б там не сталося, поїде до Меншикова, вважатиме на кожде слово, скільки хитрості в ньому, прикличе на поміч, зробить усе. щоб рятувати справу. Їдьмо! Світлійший князь Меншиков якраз підносив до своїх рожевих уст тую з черги чарку, після котрої починало йому куритися з чуба, коли почув доклад про приїзд гетьманської карети. "Пс-ст!" — і забава ущухла. Тих, що перейшли поза межі тверезої приличності, виведено зі світлиці, жінки подались до бічної кімнати, від котрої зачинено двері, світлійший вибіг на рундук. Був певний, що гетьман після його останнього листа поспішив до нього. Побачив замість гетьмана його небожа Войнаровського, здивувався, але свого невдоволення не виявив, навпаки — привітав гостя дуже ввічливо, бо нічого так не боявся світлійший, як закиду, що не вміє поводитися "з людьми". — З якими ж добрими новинами приносить вашу милість Господь? — спитав. — Нічого доброго вашій світлості не приводжу, — відповів Войнаровський, — крім приязного поздоровлення від мого дядька, котрий впевняє вашу світлість в своїм великім до вас поважанню і в своїй непохитній вірності його величеству цареві. — Спасибі, спасибі! Що ж він, Іван Степанович? Видужав? Скоро побачимо його? — Про видужання й бесіди бути не може. Мій дядько вже на божій дорозі. Не знаю, чи, вернувши з Городка, застану його між живими. Коли б не це, не висилав би мене Іван Степанович до вашої світлості, лиш потрудився б сам. Дуже він собі до серця бере, що не може ставитися на приказ його величества і що Господь не дозволяє йому прикласти своєї руки до побіди над нашим спільним, так дуже небезпечним ворогом. Войнаровський говорив скоро, не надумуючися над тим, що говорить. Він почував у собі вроджену нехіть до брехні й облуди, але виправдувався перед самим собою тим, що ціль освячує способи і що кожда дорога добра, котра до доброго веде. — Жаль доброго Івана Степановича, — відповів Меншиков, — така умна. така образована людина. Дуже нам його тут треба, дуже. "Ой, дуже", — погадав собі Войнаровський. Невже ж він дійсно так небезпечно хорий? Чи нема ліку на його недугу? Може, гетьманові хірурги не досить свідомі своєї штуки? — Іван Степанович, як вашій світлості відомо, здавна терпить на подагричні й хірагричні болі, а тепер ці терпіння спричинюють ще й епілептичні припадки, котрі винищують його останні сили. Дядько від десятьох днів уже й спати не може, змарнів, обезсилився, ні радості ніякої, ні цікавості до життя не проявляє, нетерпеливо на митрополита жде, щоб поєднатися з Богом. — Не тратьмо надії. Може, милосердний Бог дозволить йому оглядати нашу побіду. Будемо сподіватися, а тепер, будь ласка, не погордіть нашим хлібом-сіллю. Меншиков провадив гостя туди, де забавлялися його вищі офіцери. — Живий живе гадає, — виправдувався, ідучи. — Особливо ми, нащадки Ареса й Бельони. Не відаючи завтрашнього, нинішним сп'янюємо себе. Войнаровського обдало сопухом поту, горілки, тютюну і юхту. Воздух був густий, він мало не впав, а накурено так, що годі було людей в диму пізнати. Торчали вифіксовані вуса, тряслися розкуйовдані перуки, блищали білки п'яних очей. Московські офіцери хотіли показати себе перед гетьманським небожем "політичне", знайомилися з ним, щура-ли ногами, побренькували острогами, один наперед другого впевняли його в своїй радості по причині приїзду такого шановного гостя. Їх руки були непевні, слова невідповідні, світлиця нагадувала розгойданий на хвилях корабель. Войнаровський силував себе, щоб сяк-так достроїтися до окруження, не плюнути на нього й не спастися бігством. Меншиков посадив дорогого гостя біля себе, накладав страву на його тарілку, наливав горілки й вина, а сусіди з боків і з насупроти забавляли його новими вояцькими дотепами й анекдотами, від котрих в'янули уха. Кождий кінчився кріпко сороміцькою лайкою від мами аж до Бога. Сам Меншиков говорив мало. Він ще не перейшов був тієї лінії, поза котрою починається "наплєвать", — тримався, пам'ятаючи, що з гостини гетьманового небожа прийдеться дати цареві звіт. Його гарне обличчя з легкою іронією і погордою гляділо на п'яних офіцерів. Невеличкий, дрібний, хоч дуже правильно збудований, виглядав дивно поміж здоровенними, простакуватими постатями своїх підчищених. — Жінки! — говорив підстаркуватий одноокий полковник, — жінки! — і мляскав язиком. — Одинока веселість і осолода нашого гіркого, вояцького життя. — Жінки — дрянь! — рішав його товариш. — Грязнії тряпки, от що! — Молодий — дурний, — обстоював перший. — Явдошка дрянь? По морді тебе, йолопа вісімнайцятого, богохульника гаспидського. Явдошка! А вийди до нас. Не бійся. Гетьманів небіж не вкусить тебе! Він делікатний пан, розуміється на гарних жінках. Виходи, сволоч якась! Меншиков підсміхався. Знав, що Войнаровському відомі такі сцени. Одноокий полковник не втерпів. Виволік Явдошку, здорову, гарну молодицю, рум'яну від вина і поцілуїв п'яних старшин, свідому своєї вроди й привабливості. Вбрана була в кружева й роброни, блестіла перлами й перстенями. — Євдокія Івановна, — рекомендував полковник Войнаровському засоромлену молодицю. — Що я кажу, не Івановна, а — як твоє отчество, Явдошка? — Гаврилівна, — відповіла і кокетерно ліве лице рукою прислонила. — Євдокія Гаврилівна, честь маю відрекомендувати, прошу милувати її, женщина первостепенних чеснот. Одно те, як гуляє. Фу, чорт, як вона тобі гуляє! Пропадай, пропадай, лицарськеє серце! Ноги які, а бюст. Гляньте на її бюст! Явдошка боронилася. — Не хочу, не покажу, гетьте-бо. От вигадають яке. Бога ви гнівите. — Явдошка, — накивував пальцем товстелезний генерал, — старайся, Явдошка. Наш брат вище себе не скочить, а ваша сестра буває і на пристіл стрибне. Старайся, Явдошка, сволоч якась, не вдавай монашки, гетеро! Меншиков вважав відповідним сказати своє. Махнув рукою. — Не компромітуйте приличної женщини. Лишіть! Офіцери підняли сміх. — Генерал каже, що наш брат вище себе не скочить. А що ж тоді я? Натяк на незвичайне вивищення царського любимця, зроблений ним самим, та ще тепер, здивував усіх. Меншиков нерадо признавався до того, чим він колись-то був. — Другого Меншикова не буде, — відповів товстий генерал. — Одно сонце на небі, один світлійший на землі, — додавав одноокий полковник, а якийсь добре вже таки підпитий офіцер кляк перед світлійшим і почав правити акафіст: — Ізбранний воє-во-о-до. — Пашол проч, сволоч, — перервав йому Меншиков і відтрутив від себе. Між тим атака на Явдошку продовжалася. Молодиця привикла була до того, не соромилася москалів. Але побачивши чужого, іншого типу чоловіка, тверезого, з турботою на інтелігентному обличчі, отямилася і зрозуміла своє соромне становище. Останки невбитого почуття людської гідності збунтувалися в ній. Блиснула палкими чорними очима, роздула ніздря й рухом несподівано скорим і сильним відтрутила напасників від себе. Покотилися, як грушки, встали, пробували знов дістати її в свої руки, але вона, як ланя, стрибала з кута в кут, розхристана, рум'яна, з високо хвилюючими грудьми, гарна, але страшна. Доскочивши дверей, оперлася плечима, підняла голову вгору, а руками стала зривати з себе вбрання, перли, оздоби. Кидала їх здивованим офіцерам в очі. — Ось твоє намисто, ось заушниці, на маєш, подавись ними. Не хочу награбованого добра, палить мене. Проч з ним, проч! Чиясь рука обіймала її за стан. — Пускай, бо вкушуі — сичала, іскри сипалися з очей. Хтось рачки підлазив до неї, — побачила впору, плечами відчинила двері і, переступаючи назадгузь поріг, кричала: — Бодай би вас перша куля не минула, за мою кривду і сором, бодай би ви подохли! Затріснула двері й підперла їх з другого боку. Добувалися. Хотіли виважувати, але Меншиков не дав: — Довольно! Бачите, істерика сталася-з бабою. — Фу, чорт! — нарікав одноокий полковник, — геть поцарапала руку. Товстопузий генерал обтирав обрусом лице. — Посуду стягнеш зі стола, — гукнув на нього Меншиков. — Що робиш? — Плюнула мені в лице. — Добре тобі. Не треба було перетягати струни. Луснула. Хтось хотів іти. — Куди? — Щоб не втікла. — Лишіть. Як хоче, хай іде. Досить назнущалися над людиною. — Людина? — сволоч жіночая. — Хто з ким пристане, такий сам стане, — відповів Меншиков. Був лихий на своїх генералів, що не пописалися перед Войнаровським. Щоб затерти погане вражіння, почав: — Довольно! Не пора на грища. Щоб ви мені тут більше баб не приводили. Каратиму. Від завтра, по вечері година розмови і — спати. Кождої днини може появитися ворог, ситуація поважна. Войнаровського ніби хтось із землі на якусь другу планету заніс. Все те було таке далеке від думок і почувань, котрими він проймався, від турбот, котрі бентежили його. Одному був рад, а саме — що Меншиков не знає ще правди. Може, Бистрицькому вдалося щасливо дійти до шведів, може, він щасливо й вернеться від них. Може, може?.. Як усякий чоловік, так і він хапався кождої стебелинки, щоб рятуватися з розбурханого моря тривоги. Але як хвиля, відпливши від берега, за часок знову вдаряє в нього, так по хвилині такого злудливого спокою новий прибій усяких тривожних питань виводив його з рівноваги. Сидів, як на шпильках. Ось відчиняться двері, й приведуть Бистрицького, ось залунає луск копит, і заболочений кур'єр принесе вість із головної кватири про "ізмєну" гетьмана Мазепи. Що тоді? Насилу вдавав спокійного, щоб не зрадитися перед світлійшим. Цей ніби брав участь в офіцерській забаві, але в дійсності прошибав Войнаровського своїм зором. "Чого він приїхав? — питався самого себе світлійший. — Замість свого дядька? Це ж не одно. Виправдати? Коли Мазепа справді вмирає, то й виправдання не треба. Щось тут не те. Має він якісь затаєні гадки". А вголос питався, що коло гетьмана нового? Як народ, який настрій поміж козаками, чи не помітний вплив "возмутительних універсалів" шведського короля? Войнаровський відповів уважно й обережно, бо з досвіду знав, що Меншиков хитрун і знавець людської душі, як кіт, м'ягкий, розніжений, гарний, але не від того кинутися на миш і погратися нею. Мишею бути небезпечно. — Ще одно діло доручив мені дядько, — почав Войнаровський, — А саме? — Рад би він перед смертю закріпити за собою недавно куплені землі в Рильському повіті й дістати дозвіл заселювати їх прийшлими, вільними людьми. Меншиков здивувався. Чогось такого ніяк не сподівався почути. — Ваш дядько ще й на смертній постелі про свої маєтки не забуває, — відповів, усміхаючися, ніби добродушно. — Це вже його гріх, — виправдував гетьмана Войнаровський, — але не будь за ним цього гріха, то й грошей на теперішні великі воєнні видатки не було би. — Правда, правда. От і недавно привіз нам Максимович дві тисячі червінців від нього. Багатий, але й щедрий ваш дядько. Сподійсь, не оставить свого небожа в убожестві. Сказавши це, глянув на Войнаровського як на наслідника величезних гетьманових маєтків, а разом із тим прийшло йому на гадку, що того чоловіка не слід тепер із своїх рук пускати. Такої птиці з клітки не випускають. — Ви втомлені, — звернувся нараз до гостя, — хочете спати? — Так, хочеться спати, — повторив, не надумуючись, Войнаровський. — Ось бачите, а я вас вночі розмовою збавляю. — Розмова з вашою милостю від сну мені дорожча, — відповів, похопившися, Войнаровський. Він усіми способами намагався впевнити князя, що в кареті виспався знамените і загалом ніякої втоми не чує, він же людина молода, в самім розцвіті сил, що ж мають казати старші від нього, що стільки трудів мусять серед теперішньої війни зносити. — А все ж таки кілька днів побудете між нами, спічнете собі, не пущу вас, — говорив, стискаючи його за руку, князь Меншиков. "От і попав!" — погадав собі Войнаровський, і в очах йому почорніло. Почув себе закладником, в'язнем, жертвою на велику справу. Життєвий інстинкт велів рятувати себе. — Радо б я побув коло такого знаменитого вожда, як світлість ваша, бо знаю, що навчився б багато, але, бачить Бог, годі старого дядька самотним лишати. Якщо він ще жиє- так треба доглянути, як помер — похоронити. Світлійший пильно вдивлявся на заклопотане обличчя гостя, ніби любуючись його тривогою. — Побачимо, побачимо, як воно буде. На всякий спосіб треба мені відвідати недужого Івана Степановича. Який день маємо нині? Четвер. Знашться, в неділю коло полудня буду у нього в Борзні. Добре? — Як ваша ласка, князю. — Поїду, а тепер вам треба на спочинок. Простіть, що не дістанете гідного ложа, але це війна, — війна, ласкавий добродію, що робити? Спокійної вам ночі. Відпровадив Войнаровського до воріт і доручив німецькому офіцерові відвести його на кватиру. — Будь ласка, йдіть серединою дороги. Це ще найбезпечніше. Спокійної ночі! — Добраніч, світлійший князю, не турбуйтеся. А вважайте на місток, він небезпечний! — гукав світлійший від воріт. — Спасибі, не безпокойтеся, добраніч! — відповідав Войнаровський, бредучи по болотнистій вулиці Богом і людьми забутого містечка Городка. Падав осінній дощ, у воздусі чути було згар і тлінь. Пізня осінь. По ровах повно води, до ровів стікає гноївка, гниє на купах листя. Сумно. ПІДСЛУХАВ Прийшовши на кватиру, Войнаровський скинув заболочені чоботи, роздягнувся і, не погасивши лойової свічки в циновому ліхтарі, ліг на постелю. Голову обхопив руками. В ушах шуміли йому співи і крики московських офіцерів, поперед очі снувалася гарна Явдошка, від сопуху і диму млоїло під грудьми. "Як вона гуляє! Пропадай, лицарська душе! Один бюст чого варт! Явдошка, серденько, сволоч якась!" Бував у всіляких походах, і скрізь воно однако. Мине битва, і без вина й жінок не обійдеться. Тільки в одному краю жінки кращі, в другому поганіші, але для вояка вночі кожда корова чорна. Скрізь війна роззвірює людей, здирає з них личину, наложену культурою, показує їх такими, як вони є. Серед мира отсі одноокі полковники й товстопузі генерали — це, певно, зразки подружньої вірності й батьківських чеснот, а в поході, бач, які хоробрі. Молодці! Що молодці — десятьох молодців зажене тобі такий підстаркуватий Дон-Жуан геть у козячий ріг, бо має досвід. Думав про те, щоб не думати про себе. Світлійший — виїмкова людина. Як він уміє взяти себе в руки. Ні на мент не забуває про свої уряди й титули. Пий, та службу знай! Як він тими хитрими зіницями сверлував його, аж до споду душі! Чи доглянув що?.. Войнаровського пройняла дрож. Хотілося гукнути на прислугу, щоб помогла розібратися, погасити свічку, накритися з головою і спати до полудня, забувши про все. Не робив того. Навіть свічки не гасив. Боявся, що покличе прислугу, а надійде варта, і виявиться, що він уже не гетьманський небіж, а прямо закладник у Меншикова або ще гірше — царський в'язень. На згадку про те обкинув очима кімнату. Невеличка, низька, з одними дверима і двома малими вікнами на вулицю. Обкопчена, брудна, ніби справжня в'язниця. "А це що?" — і він відгорнув занавіску над постелею. Побачив ще третє вікно, цілком мале, так, що товстяк не пересунувся б туди. Виходило в садок, за котрим стелилися поля. "Тим вікном можна б утікати, — погадав собі, — коли і біля нього не поставлять сторожі... Втікати? Ще заскоро". Може, він не потрібно турбується, може, це прямо його хоробливі вигадки після трудів дороги і під впливом переживань за останні тривожні часи? Треба підіждати і запевнитися, що Меншиков дійсно хоче його насильно затримати при собі. Заспокоївшися, роздягся і погасив свічку. Осіння ніч. Зі стріхи скапує дощівка, шумлять в саду безлисті гілляки. Десь далеко, на старій деревляній дзвіниці чи в дуплавій вербі пугутькає сова, смерть ворожить комусь... Може, йому? Хоче заснути — не може... "Явдошка, старайся!" "А бодай би вас перша куля не минула, — чорти!" Яке ж далеке те безтямне, гуляще життя від його клопітливого положення. Там прямо сліпе сповнювання приказів, а поза тим: їж., пий, гуляй, твори Содому й Гоморру! — тут почуття відповідальності за кождий крок і за кожде слово, від котрого залежить усе. Кождий нерв дрижав, напиналася кожда жила. Хтось іде. Може, по нього? Витягнуть з постелі й поведуть на допит. Меншиков не хотів робити шуму і тому не арештував його прилюдно, аж тепер каже закувати в кайдани. Наслухує. Хтось відчинив ворота, вже на ґанку, вже в сінях... входить до сусідньої кімнати. Видно, не до нього і не по нього... Відітхнув... Заснути! Годі, вибився зі сну, Чує, як бренькають остроги. Щось упало, наробило галасу, ніби куля в хату влучила. Мабуть, нетверезі прийшли, — Це чи не офіцери з гостини в Меншикова?.. Розмовляють- по-німецьки, значиться, райтари. Ліжко під самою стіною, кождіське слово чути. — Та й пили ж бо нині! — Дуріли. — Наскучило таке гуляще життя. Нічого цікавого не почуєш, — все про дівки. — Про що ж їм балакати? Здебільшого люди необразовані. Тільки знають, що пити й ширити розпусту. — Хай би про військове діло розмовляли. — Не розбираються в ньому. Кождий з них провадить свій відділ, а в інше не встряває. Пощо? Воно зробиться і без них. — Наскучило. Затріщали ліжка, старшини клалися спати. Один мовив молитву, другий мовчав. А по хвилині: — Ти спиш? — Ні. Я, бачиш, нині ні п'яний, ні тверезий, а тоді мене звичайно сон не береться. — Мене також — ні. Що ти кажеш на того гетьманового небожа, що нині приїхав. Його дядько, кажуть, командуватиме цілою кінницею. — Як не вмре. — А може, він цього неборака на своє місце прислав. Войнаровський сів на ліжку й уши до стіни притулив. — Смійся з того. Хіба ти не чув, що за столом казали? — Ні, не чув. Я в кості грав. Кажи, що? — Говорять, гетьман непевний чоловік. — Як то? — А так, що до Карла тягне. Нібито докази мають у руках. — Певні? — Бог його зна, чи певні, Я на власні уши чув, як наш одноокий, коли цей Войнокі... — Не Войнокі, а Войнорокі... — Коли Войнорокі пішов на свою кватиру, до Меншикова приставав, щоби він його, того Войнокого... — Войнорокого... — Щоб він Войнорокого заарештував і не пускав, поки не виясниться справа. — А Меншиков? — Мабуть, послухає, бо не перечив. — Жаль чоловіка. Такий інтелігентний. — Його хоч би й на герцога, то не сором. Жаль. Але спім, бо вже пізно. Замовкли. Войнаровський до стіни прикипів. Не завело його погане прочуття. Діло, очевидно, рішене. Тому-то Меншиков і запрошував його на довшу гостину. А не заарештував відразу, бо гадав, що й так не втече. Так остається одно — втікати... Наслухував хвилину. Німці хропіли. Твердо сплять після нинішньої гулянки. І Войнаровський встав. Одягнувся, накинув на себе бурку, за пояс всунув дві добрі пістолі, впевнився, чи не забув грошей, і відчинив віконце городу. Повіяло на нього гнилим холодом осінньої темної ночі. Тишина, — тільки дощ цяпотить. Кватира була далеко, на передмістю. На городі стояв його обоз, карету закотили до якоїсь клуні. Вози понакривали шкурами. Під ними його люди. Один стоїть на сторожі. Войнаровський закликав його по імені. Козак підбіг. — Мені треба до Борзни, сейчас, важне діло. — Повозом? — Конем. Поїдеш зі мною. — Добре, ваша милосте. — Знаєш тутешні сторони? — Ще й як. — Як проведеш щасливо, кінь твій. — А сідло? — Ціла збруя твоя. — Спасибі вашій милості. Проведу. — Але так, щоб московські вартові не зупинили. — Їх тут нема, бо ми на краю города, поза вартами. А там — поїдемо. Бог ласкав. Ніч темна, дощ. Варти гріються біля огнищ, здалеку видно. — Так їдьмо. — Зараз? — Негайно. Возьми два найкращі коні, окульбач і проведи за цвинтар. Нікого не треба будити. Я йду наперед. Не барись! Козак пустився до коней. Войнаровський завернув його: — Степових бери, легких, щоб скоро йшли, і гнідих або чорних, розумієш? — Розумію. А як збудиться хто? — Кажи, що з листом біжиш. Не говори, що я їду. — З листом на двох конях? — Для скорості, щоб можна пересісти. — Слухаю. — Дай мені свою шапку, для себе возьми в котрого з товаришів, мою ткни в який віз. — Будь ласка. Войнаровський насунув на чоло козацьку шапку, обтулився буркою і побрів полями за цвинтар. Не прийшлось довго на вірного козака ждати. Привів коней, сіли, перехрестилися і кинулися в обійми темної ночі й широкого поля. Мчали засіяними нивами, грузькими стернями, польовими суголовками, перетинали шляхи й дороги, річки переходили вбрід, минаючи села, хутори, мости, щоб не стрічати людей. (Буває, що радніше стрінешся з вовком, як з чоловіком). Прямували в напрямі Борзни. Козак дійсно знав добре тутешні сторони. Як побачили світло, що далеко десь блимало перед ними, то казав, чи це на хуторі світиться, чи в лісника, чи вартівники огнища розложили. Не поступали нігде. Добрий кінь кілька годин без відпочинку піде. Войнаровському зразу причувалося, немов за ними хтось жене. Погоня. Ставав і надслухував... Тихо... Це лунав відгомін копит їх власних коней. Згодом привик до ночі, до бездоріжжя, до їзди навмання. Кілька разів заяць перебіг шлях або птиця зривалася з корчів. Спиняли коней, давали їм відсапнути, гладили по шиях і — дальше, щоб дальше від Городка, від Меншикова, від усього, що мало статися і, дякувати Богові, не сталось. "А що дальше?" — питався Войнаровський. "Що Бог дасть, — відповідав собі. — Тут уже вороття немає. Треба скоріш сповістити дядька, що ворог попав на слід. Не може дожидатися приїзду світлійшого. Завтра, а може, краще казати нині, бо то вже недалеко ранку, п'ятниця, гетьманові найдальше в суботу треба тікати з Борзни, до Карла, або до Батурина, де він, як того треба буде, може замкнутися в твердині. Зробить як схоче, це вже його річ, моя — сповістити". Скорше! Скорше! Дорогами не їхали рано. При дорогах, буває, засідається гільтайство, втікачі, горлорізи, всякий хибкий народ. Кинуть колом коневі попід ноги або вигребуть рів поперек дороги, і — пиши пропало. Нелегко двом їздцям боротися з цілою бандою. Женуть. Нараз щось засичало в воздусі, вдарило козака по лиці і відскочило. — Аркан! — крикнув козак і конем повернув у другий бік. Войнаровський за ним. Кілька чорних тіней доганяло їх, кидало арканом далеко, справно, але ніч була темна, лив дощ, важко петлю закинути на голову коня або їздця. Запалили смолоскип на довгім дручку, не помагало. Втікачі мчали стрілою. — Відбігли ми, милосте ваша. Треба нам повертати вісьта, понад балку з озерцем. Повернули. Та не доїхали до балки, як козак скочив убік і свиснув на свого коня. Побачив біля балки двох їздців на сивих конях. — Щастя, що сиві, хоч ніч, а видно. Летіли, як хорти. Білі тіні за ними. Їх коні притомлені, тамтих свіжі. Войнаровський озирнувся. Ще трохи, і засягне його аркан. Витягнув пістолю, і грюхіт покотився полями. Ще раз і ще. Крик — біла тінь зупинилася. Друга присунулася до неї. Войнаровський насунув шапку, поправив бурку, стиснув острогами коня... Помчали... У БАТУРИН Гетьман стояв у Борзні. Не стояв, а лежав, бо з осінньою негодою здоровля його погіршилося. Хвилювався, по ночах не міг спати, лікарі турбувалися ним. Казали, що гетьманові треба спокою і відпочинку, бо він до краю вичерпав свої сили. Гетьман, почувши таке, усміхався. "Добрі ліки, але мій аптекар не вміє їх готовити". Орлик не відступав від нього. Ще надавно маломовний, беззамітно сповняючий прикази свого гетьмана, останніми днями геть відмінився. Думав, радив, писав, скоро, бистро, вправно. Гетьман щолиш тепер пізнав, якого доброго писаря має. Орлик прямо вгадував його думки і, не розпитуючися багато, сповняв його волю. Разом з небезпекою росла бистрість його думки й енергія руху. На довгі розмови не було часу, прийшла пора на діло, скоре, рішуче, добре. З розвідок і з переловлених язиків знати було, що і шведи, і москалі хапаються перейти Десну. Якщо скорше перейдуть шведи, Мазепі треба остатися на цім боці, щоб получитися з ними, коли ж би заносилося на те, що скорше перейдуть москалі, тоді козакам нема що дожидати їх, лиш перед ними треба поспішатися на той бік, щоб лиш не бути разом... Пора! Гетьман нетерпеливо дожидав Бистрицького. Сподівався, що він принесе нові вістки про становище шведської армії і про воєнні плани короля Карла в цей рішаючий момент. Бистрицький поїхав до Карла з одним шведським офіцером-полоненим, що мав йому бути за провідника й товмача, як увійдуть у шведські лінії. Цілий план цеї небезпечної мандрівки був дуже хитро, хоч скоро, придуманий самим гетьманом, і гетьман не сумнівався, що він вдасться, тим більше, що і Бистрицький, і цей офіцер-полонений — люди меткі й проворні. Сподівання не завели гетьмана. Шведський офіцер остався у Карла, а Бистрицький в п'ятницю, дня 22 жовтні прибув щасливо до Борзни. Його зараз покликали до гетьманського ліжка. — Вернувся? Лепський молодець! — привітав його гетьман. — Як же там? Кажи! Бистрицький хотів розказувати все з кінця: і як їхав, і яких пригод зазнавав по дорозі, і як його приняв на послуханню сам король, славний Карло XII. Але гетьман перебив йому зараз на перших словах. — Це лиши на пізніше. Послухаємо колись. Тепер кажіть, що Карло? — Його милість короля Карла стрінув я у Панорівцях, що на річці Ровці, 26 верстов від Стародуба, на шляху від Стародуба до Десни. — Ого! Значиться, недалеко шведи! І що переказав мені король? — Король Карло обіцяв дня 22-го в п'ятницю, себто нині, бути біля Десни і, відпочивши, почати переправу своєї армії і табору. — Більше нічого? — Його милість король казав, що гетьман сам знатиме, що і як йому супроти того робити. Гетьман обдарував свого післанця, а сам, незважаючи заборону лікарів і аптекаря, встав з ліжка. Ніби нараз подужав. — Не пора хорувати, — казав до Орлика. — Кращий здоровий хорунжий, як хорий полковник, — жартував. Нараджувався зі своїми старшинами і на всі сторони світу розсилав усні прикази довіреними людьми, поперебираними за попів, лірників, нищих, навіть за циганів, що з медведями волочаться. Журився одним — долею свого небожа. Чи не притримав його Меншиков і чи таким чином Войнаровський не впаде першою жертвою царського гніву. Але потішався гадкою, що Войнаровський не хто-будь, що мав він час і нагоду навчитися дечого від свого дядька і що Меншикову, мабуть, нелегко прийдеться застукати його. Грішми теж запасся, а гроші важна річ. Так тоді при Божій помочі якось він не пропаде. І Войнаровський дійсно не пропав. Гетьман чимало стривожився, побачивши крізь вікно двох по уши заболочених їздців, що гнали в напрямі його кватири. Гадав, — знов гонці від царя. Але пізнавши незабаром в одному з них свого небожа, врадуваний, вибіг до воріт. Войнаровський зіскочив з коня і кинувся до дядькових колін. Гетьман пригорнув його до груді, як рідного сина. Не допускаючи до слова, попровадив у світлицю. — Богу дякувати, що ти тут. Я сильно тривожився тобою, бо вернув Бистрицький з вістею, що король Карло вже над Десною. Гадаю, що й Меншиков вже про це знає, догадається тоді, чому я не спішився до нього і притримає тебе. Добре, що не сталося так, що ти вже тут. — Я впору втік. Князь Меншиков у неділю коло полудня прибуде до Борзни. — Меншиков? До Борзни? — І гетьман аж за голову взявся. — Казав, що хоче відвідати недужого Івана Степановича. — Тепер, коли шведи над Десною, відвідувати? Не бажаю я собі такого гостя. Гетьман ніяк не міг скрити свого збентеження. То клався на ліжко, бо відзивалися болі, то ходив по світлиці, блідий, виснажений, з почервонілими від недоспаних ночей очима. Войнаровський, як сів на стілець, так і прикипів. Ноги йому пашіли, боліла кожда кістка, почував в цілім тілі втому. — Чого ж ти сидиш? Йди, переберися, обмийсь, з'їж щось теплого і кладися спати, бо під вечір чекає нас дальша дорога. Войнаровський автоматично послухав гетьмана, встав і пустився йти. — Орлика мені поклич. Хай негайно йде! Орлик прийшов. — Пилипе! В неділю коло полудня буде тут князь Меншиков. Приїде відвідати мене. Ясна річ, не сам. Непотрібно тобі казати, як може скінчитися така гостина. — Не пустить вашої милості від себе. — По те він, мабуть, і їде. Розуміється, що дожидати світлійшого в Борзні не буду. Нині таки рушаємо в Батурин. Приготуй усе як слід. Люди, канцелярія, каса, все, все, щоб було готове. Не забудь чого. З Батурина в неділю вранці рушимо дальше, щоб не зустрітись з Меншиковим по дорозі. Спішись! Ніби буря зірвалася над Борзною. Гетьманський двір лаштував скрині, ящики, шкуратяні мішки, навантажені походним добром. Орлик хвилини не спочив. Бігав, прикази давав, сердився, коли їх не сповнено сейчас або не так, як він хотів. Козаки за весь час свого побуту в Борзні стояли напоготові. їм не вільно було відходити від своїх коней, возів, пушок і заборонено було відпалюватися від кватир. Заграла сурма, роздався похідний клич, і мов з-під землі виростали відділи козацькі, останки великої армії гетьмана Мазепи. Не питалися, куди йдуть і пощо. Ішли. Більшість їх гадала, що наближаються шведи і що гетьман поспішає за своїм військом, щоб спинити ворога при переправі через Десну. Тільки чури, котрі перебували біля старшин і підслухали дещо з їх притаєних розмов, догадувалися правди, але не говорили нікому, боячись суворої кари. Виправлено передню сторожу, за нею під вечір рушили гетьманські вози, за ними сердюки й компанійці, а там і гетьманова карета переїхала і покотилася болотистою дорогою на північний схід. За гетьманом їхали старшини, що були при нім, молодші на конях, старші в каретах. Ще якийсь віз, ще якийсь їздець, що припізнився, і Борзна навіки втратила свого гетьмана з очей. Небо затягнулося хмарами — надовго. ОСТАННЯ НІЧ Темнілося, коли гетьманська карета доїздила до Батурина. Небо захмарилося, вітри від Сейму навівали туман. Гетьманська столиця зарисовувалася темними сильветами дахів і мурів, бовваніло фантастичне туловище замку. Подробиці його чудової архітектури затиралися — знати було тільки загальні обриси занедбаного архітвору нашого будівельного мистецтва. Замок нагадував велетня, з піднятими раменами, з руками, спертими на меч, з головою, схиленою вділ, задуманого над своєю непевною долею. Думаючи, наслухував, що йому здалеку нашіптував Сейм і що на своїх крилах приносили північні вітри. Нараз — відчинив очі, зиркнув, затряслась на чорному шоломі червона китиця пер, велетень, ніби крізь сон, став гукати, ні то радісно, ні то тривожно: "Бам, бам, бам!.." З веж замку запримічено гетьманську валку і вдарено в дзвони. Гетьман казав здержати карету і послав на замок людей, щоб там не дзвонили, не стріляли з гармат і не били в тулумбаси. Не хоче тривожити мешканців. Гінці поскакали, але все-таки біля в'їздової брами зібралася чимала товпа. Городська старшина з духовенством дожидала гетьмана. На всіх обличчях помітна була радість, що він приїхав. В тих тривожних часах, повних усяких фантастичних і непровірених вісток, всякий почував себе безпечнішим під опікою гетьмана. — Гетьман приїхав! — залунало кругом, і всякий вибігав з хати, щоб на власні очі переконатися, чи правда це. Але всіх дивувало, що ясновельможний не вітався зі своїм городом, як звичайно, не розговорював з виднішими людьми, не кинув одного веселого, жартівливого слівця, що звичайно любив робити, а чим вельми підбивав собі всіх, лиш поспішно прийняв хліб-сіль, поцілував хрест, подякував короткими словами за привітання, сів у свою карету і покотився на Гончарівку. Гетьманська карета не посувалася звільна, поважно, як звичайно, лиш, незважаючи на болотисту дорогу, мчала, аж підскакувала, аж хиталася на два боки шкуратяна буда. Як до атаки, до вдару, летіли за нею на баских конях прибічні сердюки. Ворони зривалися з голих гілляк і з непривітним краканням втікали від шляху. Гетьман сумно вдивлявся у світла, що били з вікон його улюбленого двора. Смуток розлуки обхоплював його. Але зараз у його душі будився протест. "Не піддаватися жалеві. Витривати. Не пора на смуток". При під'їзді на першому сході стояли Чуйкевич і Мотря. Він з ключами на підносі, вона з хлібом-сіллю. Гетьманові пригадалася Мотря з трояндами біля веріт двора в Ковалівці. Два образи зустрілись на хвилинку і ніби під землю сховалися. "Не пора на смуток". Привітався, Мотрю перед себе в покої пустив. — Ви, як бачу, вечерю наготовили, — сказав, переходячи попри столову, — спасибі вам. — На хвилину спинився. Щось думав. — Знаєте, — почав, усміхаючися, — дав би я не знати що, щоб міг нині гарно з вами повечеряти і посидіти за розмовою ген поза північ. Зітхнув і, поспішаючи в дальші покої, додав: — Годі, годі. Глухо якось гомоніли по пустих кімнатах відгуки його легкої ходи. Курантові годинники дзвонили і, як ковалі, молотками виковували дев'яту годину. Лакеї відчиняли і зачиняли за ними двері. Гетьман деколи ставав, підносив голову й дивився на образи. — Так, так, — говорив до себе. Доторкнувсь рукою магоневої комоди, викладаної шільдкретом перлівкою і сріблом. — Гарна. Статую на конику долонею погладив. Мотря мовчки дивилась на нього... Жаль. В кабінеті було відчинене вікно. Вітер підносив занавіску, вона вигиналася й видувалася, як на кораблі вітрило. Ніби гетьманський двір збирався кудись відпливати. Гетьман спинився біля вікна і глянув у садок. Прощався з ним. З кожним кроком, з кожною думкою, що родилася тут. — Так воно так, Мотре Василівна, — сказав, обертаючись нараз і беручи її за руку. — Навіть з хатою розставатися важко. — Мотря догадувалася решти. — Поїдемо! — докінчив і хотів зачинити вікно. Але вітер повіяв з такою силою, що занавіса вихопилася з оксамитової петлі, котрою була прикріплена до стіни, і стала лопотіти й розвіватися, як хоругов. Підскочив Чуйкевич, ухопив її, всунув назад у петлю і зачинив вікно. — Буря зривається, — сказав гетьман, сідаючи в фотель, біля свого стола. — Буря зривається, — як відгомін, повторила Мотря. — На виднокрузі мигтить, — завважив Чуйкевич. Гетьман зірвався. — Хай буде буря — поїдемо... Мотре Василівна, поїдете з нами? Здивовано глянула на нього. — Куди, ваша милосте? — спитала. — На другий бік, з котрого немає вороття... — хвилину мовчав. — Що ж, поїдемо чи ні? Не зрозуміла гаразд, але душею відчула, що довго дожидане прийшло, що слово сталося ділом, що дійсно надходить пора, коли треба кидати цей бік, сідати в човен і переїздити на другий, з котрого немає вороття. — Не надумуйтеся довго, Мотре Василівна. Не маємо багато часу. — Аж так, милосте ваша? — Так, Мотре Василівна. Нині рішаюча ніч. Пора наглить. Мусимо все довести до ладу, а завтра вже нас тут не буде. — Не буде? — спитала, не довіряючи собі. Чекала того моменту, як спасення, прийшов і — зжахнулася. Зрозуміла важність його, почула велику відповідальність, яку доводиться приймати на себе. — Невже ж нині? — спитала несміливо. — Зараз-таки, негайно? — Нині, Мотре, бо завтра може бути запізно. Завтра коло полудня приїде Меншиков до Борзни, щоб відвідати мене. Не застане. Довідається, що я в Батурині, і поверне туди. З Борзни в Батурин недалеко. Ось чому мені завтра в Батурині не бути. Глянув на неї. Стояла стурбована, хиталася, не знала, що відповісти. Розумів, що рішалася і не могла рішитись, душа її роздвоювалася. — Прихопиться нам, — казав, встаючи, гетьман, — починати нову главу історії. Пічнемо... Чуйкевич поїде зі мною. Небагато в мене таких вірних, як він. А ви? — звернувся до Мотрі. — Не хочу бути завадою. Може, й для мене знайдеться яке діло. Сповню. Надійшов Войнаровський. Схвильований і перевтомлений повною пригод поїздкою до Городка. — Ти все ще бентежишся, — говорив до нього гетьман. — Заспокійся, то недобре. До часу збанок воду носить. Колись мусіло статися те, що станеться тепер. Колеса в повнім бігу не спиниш і не повернеш у другий бік. Повечеряємо — і до роботи. Завтра тут мусить бути пусто. Ще раз обкинув оком гарно прибрану світлицю. — Так, завтра тут мусить бути пусто. Все, що живе і дуже, на замок і на вали. Гончарівка укріплена не найгірше. Батуринці, як бачу, теж не дармували. Якось воно буде. А тепер повечеряємо, ходімте! Вечеряли мовчки. Мотрі нагадувалися гарні вечері в Бахмачі, нагадався Святий вечір, колядники, вертеп. Ціле життя — вертеп. Доля людьми, як куклами, суває і вертить, а їм здається, що вони грають свою роль по власній, непримушеній волі. Дожидаючи приїзду гетьмана, вона уявляла собі зовсім другий вечір, а вийшло ось що. Душа бунтувалася; це ж примус, це насильство, не піддаватися долі, силою іти проти неї. Не піддаватися смуткові, радості бажати! Життя — це боротьба, бій за щастя, як не за своє, то за других, своїх. Сердилася на себе, на той сумовитий настрій, котрому піддалася. За вікнами гуділо. Грали осінні вітри. Тріщали старезні липи в садку. Бувають липи, що мають двісті-триста літ, чому ж чоловік живе так коротко?.. Мотря відганяла від себе такі гадки. — Будьте нині нашою хазяйкою, Мотре, — просив гетьман. — Гостіть нас. Чого ж ви так похнюпились, панове? Буря пройде. Кажи нам, Андрію, подати щонайкращого вина. — Войнаровський сам пішов до пивниці і сам налив чарки старим, пахучим вином. — Вип'ємо за добрий успіх нашої справи. У ваші руки, Мотре! — Чоломкнулися чарками. — Так. Жаль такого вина. Скільки його є, скажи подати тут. Погостимо старшин. Треба післати по Чечеля, Кенігзена і по сотника Дмитра. Хай приходять зі своїми офіцерами, з певними, з самими найповнішими. Войнаровський пішов ключникові давати розпорядки, Чуйкевич пустився за старшинами. Гетьман завернув його. — Про Орлика забув. І по нього пішли, по нього в першу чергу. Не натішився він жінкою і дітьми, та нічого не вдієш — треба. — Я сам по Орлика конем поскочу, — відповів Чуйкевич. — Гаразд. Скажи йому, щоб жінка й діти готовились в дорогу. Так буде найкраще. Іди. Чуйкевич вибіг. Гетьман з Мотрею остався. Мовчали. — Непривітний вечір, — почала Мотря. — Ніч, — поправив гетьман. — Але завтра знову буде день, може, й гарний. — Дав би то Бог. — Дасть. Пускався дощ. Лупотів по криші, ніби сто бубнів у Ковалівці грало. — Дощ. — Злива. Не могли почати розмови. Безодня відчинялася поміж ними. Боялися зазирнути туди. — Мотре Василівна, — почав гетьман, вдивляючись у неї своїми темними зіницями, — ви не маєте жалю до мене? Збудилися приспані гордощі колишньої Мотрі. — Я? Жалю? За що? — Підняла голову, сміливо глянула на нього. — За тії гарні хвилини, що пережила в Ковалівці і в Бахмачі? Дякуючи їм, я нині друга людина. — Спасибі, Мотре! — і стиснув її руку. Не боронила, і не втікала з нею, як колись. Безпечною почувала себе. — Як мало статися, так сталось. — Може, так і краще. — Так краще, як є. Добре, що й ви тієї гадки. Легше мені буде. А то совість не давала спокою. Боявся, чи не скривдив я вас. Вірте, не хотів. — Вірю. — Я вам добра бажав і бажаю, любив вас, Мотре, і люблю. Загуготіли громи. — Пригадав собі грім, що не прогримів, — завважив з легкою усмішкою, в котрій почувався і сміх, і глум. — Восени громи, — завважила Мотря. — Буває, що і взимі гримить. Не сподіюся спокійної зими, ціле моє життя неспокійне... Жалувався. Мотря рада була потішити його, гордощі не давали. Мужа має. Доброго, котрий любить її. — Не знаєте, що я пережив, Мотре. Як турбувався вами. Та була ще друга турбота в мене — і є. — Для тої другої годиться вам позабути про все. — Робити кривду собі й найближчим нашому серцю. — Хоч би й так. — Так ви жалю не маєте на мене? — Ніякогіського... — Спасибі вам, велике вам спасибі, Мотре, — і руку її підніс до уст. Рука задрижала. Почув, як пальцями пробігла дрож, як вони з гарячих зробилися зимними. Нараз затремтіли, вихопилися з його долоні — і Мотря затулила очі, хотіли здержати сльози. Не могли. Капали крізь тонкі, білі пальці. — Мотре, сонце моє! — Пане мій! — Ще один грім, ніби камінь покотився в провалля, і Мотря зірвалася на рівні ноги. Ні, так не можна, так не годиться... — Простіть, я стільки перебула... Не видержало серце... Прошу не дивуваться... Пройшло... Хай ваша милість не зважають на Мотрю. Треба робити те, що треба. Я весела, я щаслива, я дужа. — Всміхалася. — Літа минуть, забудеться усе, останеться діло, велике, святе. Похитав значуще головою: — Коли б сталося. — Що б там і не сталося, а робити треба. Пане гетьмане, Мотря своє діло зробить. Хустинкою очі обтерла. — Пройшло, бачите? Пройшло. Я сміюся. За ваше здоровля, ясновельможний, за успіх вашого діла! Вихилила чарку до дна. — Завтра теж день. Ціла низка днів, дощевих і погідних, турботних і веселих, — так минає життя. А діло перетриває нас. Будемо жити в долі, хоч умремо в життю... Правда, пане гетьмане? Ви не покинете діла? Доведете його до краю? Діло ведіть! Не було Ковалівки, ні троянд, ні Мотрі, — нічого не було. Є тільки діло. Сумно дивився на неї. — Гадаєте, дурманю себе? Оп'янюю? Нічого подібного. З душі кажу. Я вже себе в руках тримаю. І не пущу. Це було хвилеве безсилля, спомин батька, матері, усього, що пережила. Пройшло... Чому ж ви не п'єте свого вина? Гадаєте, гірке? Солодке вино і кріпке, сили додасть. Випийте, пане гетьмане. Ось я п'ю. — Мотре! — Гадаєте — вп'юся? Ні, міру собі знаю. Мене до чарки не тягне. Лиш такий момент, такий дивний момент! Хто знає, чи побачимося знову... Пийте ж на добрий спомин, на вічную пам'ять тому, що було й минуло, мов у землю зійшло або до неба полетіло, як легка хмарка на голубому блакиті, ось-ось, ще видно її, як мрію, як зітхання, а за хвилину не буде нічого, лиш синій-синій блакит. Пийте! Гетьман випив одним душком і поставив чарку на стіл. — Доволі! Чую, старшини надходять. Треба мені до них. Воєнна рада? Щось такого, Мотре. Ще раз спасибі вам за нинішній вечір. Спасибі за все гарне й добре. — Ми ще не прощаємося, правда? — Не знаю, може. На раду не піду. — Не виходьте з двора. Останьтесь тут. На рішення заждіть. — Для мене вже рішене все. — Як? — Ви перейдете за Десну. Я остануся тут. — В Батурині? — З тими, що боронитимуть його. Ідіть, ясновельможний, вас ждуть, нетерпеливо. Прощавайте! — Не відходіть, Мотре! — Ні... До побачення! ПРОЩАННЯ Дощ лив як з відра, вітер перевертав стіжки. За Сеймом запалило хутір. Грім запалив, а злива гасила. Червона луна то спалахне, то погасає. Від неї багриться вода в Сеймі, ніби хто крові до неї долив. В бурю і громи з Батурина на Гончарівку скачуть коні і біжать вози. До гетьмана старшини прибувають: Орлик, Чечель, гарматній осаул, німець Кенігзен, сотник Дмитро, деякі сотники городових полків Лубенського, Миргородського і Прилуцького і чимало урядовців гетьманської столиці. Гайдуки зі смолоскипами присвічують їм, лакеї впускають гостей у палату, знімають мокрі бурки, чоботи обтирають з болота, дворові відпроваджують коней і вози до двірських будинків за палатою. Гамірно в гетьманському дворі. — Але ж бо ллє! — каже Чечель, вітаючись з Кеніг-зеном. — Es giesst in Stromen [1], — відповідає добродушний німець з червонуватим обличчям, з малим, грубим носом, як картопля. — Як розкиснеться, то не витягнеш гармати з болота, пропадай! — Козаки чорта тобі добудуть. Ходім! У дверях до бенкетної салі Канігзен пускає Чечеля наперед. — Ні, пане осауле, ви гість, а я тут свій, будь ласка, — відповідає Чечель, усуваючись набік. В салі вже повно людей. Вітаються і стають гуртками в углах і попід стіни. Лакеї не сподівались нічного зібрання, щолиш тепер закладають свічки в павук і в свічники. — Не жалувати свічок, — приказує Войнаровський. — Світиться, як за цапову душу. Гетьман сумерків не любить. — Пан гетьман любить, щоб було ясно, як у днину, — додає батуринський сотник Дмитро, присадкуватий, бар-чистий, як медвідь, з чорним грубим вусом, втілення сили й енергії. Саля оживає. І світлом, і гамором людей. Козак або мовчить, або говорить вголос, перешіптуватися не любить. — Має приїхати, хай їде. Побалакаємо з ним. Не бачили бублейника! — гукає сотник Покотило. — Цитьте! Прислуга, — заспокоює його товариш з Максимового полку. — Цитьте?! Доки будемо цитькати? Якого чорта нам довше затаювати свої гадки? Досить того добра! — Треба раз показати зуби! Хай знають наших. — Хай буде сяк або так, а то ні се, ні те, ні третє, чортзна-що. — Ні Україна, ні Москва, ні риба, ні рак. — Спльовує крізь зуби: — Тю! — Таке життя і печеної цибулі не варте. Повсякчасно за свою шкуру дрожи. Нині проти шведа шлють, завтра в Польщу або на турка, а то ще, чого доброго, своїх бити прикажуть, поки самогона лаву не покладуть та в нагороду за вірну службу півкопи тобі не всиплють. А тоді: убирайсь! Тут же не Гетьманщина, а губернії царські!.. Наскучило. — Кажуть, цар гетьмана конче в свої руки дістати хоче. — Відомо... Хоче... Збилися в гурток і говорили тихіше. — Цар обіцяє гетьмана командантом над усею кавалерією зробити. — А гетьман? — Не хоче. Кавалерія — то ще не армія. Краще йому останками свого війська заправляти, ніж вести цілу кавалерію царську. — Авжеж. — Цар гетьмана заманює до себе. Кавалерійське командування — це тільки принада, щоб до руки прийшов, а тоді його: цуп! а тусь мені!.. І — запала клямка. — Не пустимо гетьмана до царя. — Хай лишається з нами. — Як буде, так буде, постоїмо вкупі. — Або постоїмо, або поляжемо, але разом, як під Термопілями спартанці. У салю увійшов царський полковник Анненков, що в Батурині з московською залогою біля гетьмана стояв, ніби для більшої безпеки гетьмана, а на ділі, щоб за його рухами стежити. Гетьман і за ним післав. Козацькі старшини не знали того, гадали, що Анненков. почувши про зібрання на Гончарівці, сам туди прибіг, і стали виявляти з того приводу своє невдоволення. — І того чорт приніс. Ще його бракувало. — Або ми, або він. — Забагато два гриби в борщ. Орлик заспокоював старшин. — Товариші! Гетьман полковника сам до себе покликав. Не визивайте його. Гетьман хоче позбутися небажаного свідка. І тому його з листом до Меншикова хоче післати. Лишіть! Заспокоївши, підійшов до Анненкова. Цей стояв посередині салі, розклонюючись на всі боки й не знаючи, що з собою серед чужого зібрання робити. — Пане полковнику, — сказав Орлик, — будь ласка, гетьман вас у своїм кабінеті дожидає. Вийшли. Сотник Дмитро перехрестився: — Слава Богу, тепер ми самі свої. — Ще є один чужий між нами — німець. — Цей від своїх певніший. — Сумно. — Але правдиво, панове. Крізь відчинені двері до сіней видно було, як Анненков з гетьманського кабінету вийшов і як Орлик випровадив на рундук. За хвилину гукнув візник: "Гей да. тройка", і на вулиці тоненьким голосом завищав колокольчик. Анненков з листом від гетьмана до Меншикова поїхав. Тоді в сінях почувся лиск чобіт і бренькіт острог. Сердюки з шаблями наголо ставали біля дверей сторожі гетьманської особи. Гетьман іде! Хто сидів, піднявся з місця. В салі зробилося тихо. Всіх очі повернулися на двері, з котрих вийшов Іван Степанович. Скорим і бадьорим кроком пройшов салю, вітаючи всіх ураз і кожного зокрема. Біля нікого довше не спинявся, не розпитував про здоровля його і родини, спішився. — Панове товариство, — почав, стаючи біля стола. — Попрохав я вас, незважаючи на пізню годину і на бурю, бо маю важне діло до вас. На хвилину замовк, ніби надумувався, що дальше казати. За той час, хто оподалік стояв, навшпиньках підходив ближче. — Наближається важний момент. Всі насторошили уши. — Може, здійсниться те, чого я собі здавна бажав і чого, сподіюсь, хочете також і ви. Над салею, мов ангел пролетів. Чути було, як скапували на долівку свічки. — Може, нам Бог поможе, що виборемо собі волю. — Дай-то Боже! — залунало кругом. — Боротьба нелегка, не потребую вам казати. На те ви козаки. Кому ж добувати волю, як не вам. — Авжеж нікому, як не нам, — відповіли йому. — Батурин — резиденція моя. Ворог недалеко стоїть. Боюсь, чи оставить він його в спокою. — Хай пробує. Поломить зуби, — відповів Чечель. — Батурина так легко не здамо, — додав батуринський сотник Дмитро. — Які в нас сили? — питався гетьман і став вичислювати на пальцях. — Маємо чотири сердюцькі полки: Чечелів, Покотилів, Денисів і Максимів, до того частина трьох городових полків: Лубенського, Миргородського і Прилуцького. Завтра ще дещо з сіл і пригородків прибуде. З мешканців Батурина, сподіваюсь, також дехто вхопить за мушкет. Як гадаєте, видержите облогу? — Города, ваша милосте, — відповів коротко Чечель, — не здамо. Це ми вам обіцяємо кріпко. — В добру волю не сумніваюся, але чи стане сил? — Облога довго тривати не може, — завважив Кенігзен. — Король Карло над Десною стоїть. Москалі або підуть йому назустріч, або подадуться взад. Великої сили під Батурин не кинуть. — Як ваші гармати? — повернувся до Кенігзена гетьман. — Їх не багато і здебільшого старі. Але гармаші добрі. — А муніція? — На двадцять днів хватить, коли не стріляти даром. — Про двадцять днів і бесіди нема. До тижня сподіюсь поспіти на відбій — з його милостею королем. А харчі? Батуринські урядники стали обчислювати, скільки в магазинах збіжжя, скільки їх приблизно в торговців і доставців, скільки можна завтра з близьких млинів привезти. — Муки маємо досить, сіль є, до того каша й сало. Якщо облога не потриває довго. Голоду не боїмося. — То й добре. А мури й вали? — Поправлено дещо, — говорив, підступаючи, Чечель. — Рови прочищені й напущені водою, вали підновлено, палісади теж. Маємо дещо бочок зі смолою, кипятку наваримо скільки завгодно — приймемо ворога гідно. Гетьман думав. Ніби зводив усе докупи, що чув. — А люди? — спитав і повів кругом очима. — Як гадаєте, певні вони? Бо не потребую вам казати, що при кождій облозі не цей ворог страшний, що перед городом, а той, що в ньому. Хатній ворог найгірший. Якщо ви непевні своїх людей, то краще города не замикати. Заберу військо, оставлю тільки сторожу, з міщан, хто хоче, хай виходить на село, — кажіть! Зірвалися, як буря. — Ваша милосте. Ми за людей своїх голови дамо. Не осоромимо гетьманської столиці. Ворогові її не здамо. Ваша милість можуть спокійно від'їхати до війська. — Стоїмо, як мур! — заявив Кенігзен по-німецьки. Загомоніло в салі. Старшини перекидалися словами, підходили до гетьмана, впевняли його в своїй силі і в охоті боронити столицю. Ті, що не так певно дивилися в будучність, усувалися назад, знаючи, що перевага по стороні перших. Дехто виявляв жаль, що гетьман не довірював своїм людям, обиджав їх. — Ми нічого так не хочемо, як звести раз порахунки з ворогом нашим. Тут або віз, або перевіз. З москалями ані в тин, ні в ворота. Вкупі нам не жити. Розлучімся раз. Гетьман дав знак рукою. — Хто з вас противної гадки, панове, — питався, — хай голоситься. Не відозвався ніхто. — Тоді, Чечель, віддаю тобі мою резиденцію, борони її. А ви, панове товариство, слухайте полковника Чечеля, як слухали б мене. Може, Бог дасть, що відніметься тая чаша від вас, може, ворог не буде мати сили й часу облягати цей город, а як ні, то не забувайте, що твердині боронять не так мури і вали, траншеї і бастіони, як згода і єдиномишленність його оборонців, як послух, який винні обложенці свому командантові. В твої руки, полковнику Чечель, долю Батурина передаю. Чечель поклонився низько, гетьман руку йому подав. І другі кріпко стискали Чечелеву долоню, впевняючи його в своїй непохитній охоті підчинятися його приказам і не здавати твердині. — Гармати на осавула мого пана Кенігзена здаю, сотник Дмитро городом порядкуватиме, щоб лад був у ньому. А тепер, панове товариство, поручаю вас милості Божій, котра вас не опускає, поки ви не опустите города того і не здасте його в руки ворога, із-за чого сталася б нечесть велика всьому війську козацькому і кривда мешканцям нашої столиці. Милість Божа да будет з вами. — І со духом твоїм, — відповіли побожно. — І ще одно прохання: не погордуйте моїм хлібом-сіллю, панове товариство. Я старий. Не знаю, чи переживу негоду. Важкі хвилини дожидають мене. Може, востаннє погощу вас у себе. Будь ласка! Перейшли до столової. Тут на круглому столі накладено усяких зимних страв, печива й мясива, пиріжків, маринованих риб і грибків, сушених і в меді варених овочів. На підносах стояло багато чарок, налитих старим вином, від якого пахощі понеслися по світлицях. Тільки крісел кругом стола не поставлено — знак, що це перекуска наскорі, а не вечеря. З'їж, попий, обітри вуса і йди. Спішися. — Вип'ємо, панове, як поляк каже, стремінного за добру долю города Батурина і всіх мешканців його, на потугу його оборонців у твої руки, полковнику Чечель. — Гетьман підняв чарку вгору і повів очима докола. — Від краю до краю, всім вам добра бажаю. Голос його дрижав, ломився. Видно було втому, фізичну і душевну. Гетьман випив і повалився у фотель. На його обличчю появились знаки великого болю. Панував над ним, не хотів зрадитися перед старшинами, що хорий, але й сила волі має свої границі. Обличчя гетьмана то жовкло, як віск, то неприродні рум'янці являлися на ньому. Голова хилилася на груди. Прикликали лікаря, Войнаровський з Чуйкевичем віднесли хорого в відпочивальню. Старшини з жалем і смутком відпроваджали його очима. — Що ж тепер? Що нам тепер робити? — приставали до Орлика, на котрого привикли були дивитися як на праву руку гетьмана. — Не тривожтеся, — відповів. — Це з гетьманом не раз тепер буває. Дасть Бог, пройде. Стара людина, а трудів і на молодого забагато. Спішіть кождий до своєї роботи. Не спати нам нинішньої ночі. Городові частини полків Лубенського, Миргородського і Прилуцького треба поділити. Що потрібне для оборони Батурина, залишити, що ні, хай готується в похід. Зі сходом сонця двигнути через Сейм у напрямі Коропа, невеликими відділами і ріжними вулицями, без бубнів, сурм і співу, щоб батуринців не тривожить. Конечний обоз можна посилати тепер. Люди сплять — не почують. На дорогах болото, великого гуркоту не буде. Вози не можуть поспішати. Сотник Дмитро допильнує переправи через Сейм. — А гетьман? Як же йому пускатися в похід, коли він недужий? Хай залишається тут з усім військом, що має під рукою. Будемо боронити Батурина і його. — Так не можна. Гетьманові треба за Десну до нового союзника, щоб ворог не вбився клином поміж них. Може, йому до рана покращає. Як ні, то хорого з лікарем перевеземо в кареті. Не турбуйтеся тим. Ваша турбота — Батурин. Приготуйте все, що до оборони потрібне. Не забудьте нічого. Виїзд. Тускле поранкове світло зазирало в світлиці. Від нього блідло світло свічок. Горіли, як при катафалку. Невиспані лиця сердюків і прислуги зеленаво-бліді. Але в руках не пізнати втоми, радше помітний поспіх. Останні килими й перські коври скачують і ховають до скринь. У сінях тих скринь ціла гора. Навантажують вози. Готові від'їжджають, аж скриплять, ніби стогнуть під надмірним тягарем. На їх місце під браму під'їжджають нові. Така робота триває цілу ніч, відколи розійшлися старшини. Чуйкевич усе щось нового виносить. Чимало добра в гетьманському дворі на Гончарівці! Всього й забрати годі. Але в світлицях помітні вже пустки, і кроки людей лунають чимраз то голосніше, але й глухіше. Скрині з золотою та срібною посудою, з хрусталями й дорогоцінним склом поїдуть насамкінець під окремою сильною сторожею людей з першого сердюцького полку. Готово! Зі спальні виходить гетьман, вбраний, як до дороги. На обличчю сліди втоми й терпіння, але йде сам. В одній з бокових кімнат наготовлено снідання. За столом Мотря. На ній та сама плахта й горсетка, що мала колись у Ковалівці, лиш жовтих троянд не видно у волоссю. — Ви ще не зібралися, Мотре Василівна? — Я остаюсь тут. Гетьман зморщив чоло. — Це неможливо. Батурин може бути в великій опресії. — Якраз тому не хочу його покидати. — Ви не знаєте, що таке облога. Мотре, прошу вас, їдьте з нами — зі своїм мужем, — поправився гетьман. — Ні, пане гетьмане, — відповіла рішучо, — позвольте мені залишитися тут. Я в Батурині зросла, знаю тут мало не кожду дитину, позвольте поділити з ними долю й недолю. — Ніхто вас не силує, але ви жертвуєте собою. Що на це скаже муж? — Він дав мені дозвіл. — М'ягкого ви маєте мужа. Я вас не лишив би. — Тут мати моя, — завважила Мотря. — Мати? — Любов Федорівна прибита важким горем. Хто ж потішить її? Гетьман здивовано глянув на Мотрю. — Це ваше невідкличне рішення? — Так, пане гетьмане. — Га! Тоді нехай вас Бог має в своїй опіці! — і поцілував її в голову, як батько. Нахилився. Припала до його руки, як донька. Хотів ще щось казати, приложив долоню до чола, потер і, повернувшися наглим зворотом, вийшов з кімнати. Пустилася за ним. Спинив її. — Ні, Мотре Василівна, останьтесь тут, так краще. Послухала. Крізь відчинені двері бачила, як силувано бадьорою ходою пройшов сіни, як попрощався з прислугою і вийшов на рундук. Повіяло осіннім холодом по пустих світлицях гетьманського двора на Гончарівці. Гетьманська карета ще перед досвітком від'їхала наперед ген далеко за Сейм. Гетьман, хоч хорий, сів на коня, обтулився козацькою буркою і в окруженню старшин виїхав зі свого двора. Не оглядався. На непевну долю лишав його. Мусив. Тихо, не розмовляючи з собою, їхали біля гетьмана Орлик, Войнаровський, Чуйкевич і другі. В поранковій імлі, серед осіннього дощу виглядали, як привид, ніби похоронний похід. З коней бухала пара. Зимно було. Як переїздили міст, в Батурині заграли дзвони. Неділя. Гетьман зняв шапку і перехрестився. Ціле товариство пішло за його приміром. Коні стали. Молилися їздці. За Батурин, за долю людей, котрих у його мурах лишили. Під мостом біля огнища грілися вартові. Варили снідання. Пізнавши гетьмана, вискочили — віддали привіт. Гетьман закликав їх до себе. — Коли б так, не дай Боже, надтягав ворог, міст зірвати. Притакнули мовчки. Довго бовваніли їх постаті в імлі, поки їздці не окрилися перед ними на закруті широкої болотистої дороги, серед нив, покритих жовтою стернею і зеленою озиминою. Мовкли дзвони на батуринських церквах. Лиш на одній гомонів ще довго невеликий дзвінок, ніби плакав. Хазяїна прощав. Батуринці у святочних вбраннях поспішали на службу Божу. — Гетьман від'їхав. — Кажуть, за Десну до шведа. (Не знати, хто їм це повів). Жалували, та не противилися. — Чечеля своїм намісником лишив. — Кращого нам і не треба. Постоїмо за нього. Зуби поломить москаль. Дощ ущухав. Блиснуло сонце. Замигтіли золочені хрести. ЗА ДЕСНУ В неділю 24 жовтня під вечір гетьманська карета в'їхала в городок Короп на річці того самого імені. Біля гетьмана були: Войнаровський, Орлик, Чуйкевич, Горленко, його вірний покоєвий Кендзеровський і старшини тих сердюцьких і компанійських відділів, що супроводжували його. Кругом Коропа стояли гетьманові полки з полковниками Апостолом і Горленком, з охочекомонним полковником Гнатом Ґалаґаном, з компанійськими полковниками Кожухівським і Андріяшем. Тут були генеральний хорунжий Сулима й генеральний обозний, "лисий чорт", як його гетьман іноді прозивав, Ломиковський. Люда біля дванадцять тисяч, здебільшого козаків не молодиків, а бувалих у походах і загартованих у боях. В самім містечку розложилися щонайвірніші частини, решта війська примістилася по присілках або таборилася на полях, повигребувавши собі та порозпинавши походні намети. Інші ютилися прямо під возами, вдоволившися клаптем соломи. Невибагливий козак і витривалий на зимно й погоду, як степовий кінь. Кругом Коропа горіли огні, на мостах і роздоріжжях стояли варти, непевному народові проходу вночі не давали, боючись ворожих хитдощів і зради, гірш небезпечної, ніж боротьба у чистому полі. Куди проїхав гетьман, оживали дороги. Козаки зривалися зі сну і, споглядаючи за золоченим ридваном, толкували про дальші плани теперішньої кампанії, про те, куди їх гетьман провадить і які задуми в нього. Фантастичні вісті! Попадалися несміливі слова про гетьманів перехід на сторону шведську. Толки ті викликували в одних радість, а в других сумнів. Свідоміші тішилися, бо надто вже в'їлося їм у карок московське ярмо, а іншого способу скинути його не бачили, другі оставалися під впливом того дурмана, яким сп'янював себе народ, а якому на ім'я: православний цар і вірна йому служба. Виникали колотнечі й бійки, котрі доводилось старшинам втишати добрими й насильними способами. Гетьман, незважаючи на свою недугу, на недоспану останню ніч у Батурині, на труди дороги, зразу конем, а пізніше в кареті з Батурина в Короп, скликав своїх довірених старшин серед ночі з дня 24-го на 25-е, на раду. Довго обмірковувано, чи переходити Десну і де її перейти, чи, може, залишити війська на лівому березі, а гетьман щоб тільки з невеликим почотом спішив до шведів і провадив їх на цей бік. Довго не могли погодитися, бо всі вони були схвильовані тим неспокоєм, котрий обгортає навіть сміливу козацьку душу в цей мент, коли треба рішатися на важке й непевне діло. Апостол казав, що нема що гаятися довше, як переходити, то переходити купою, забираючи і ті старшинські родини, що вспіли вже приїхати в Короп. Горленко був другої гадки. Переправа за Десну річ сама собою не така-то легка, пощо і переправлятися, заки гетьман договориться з Карлом до чогось певного й рішаючого, а договориться, так тоді шведи перейдуть на цей бік. Не треба даром турбувати козаків. Вибрали посередню дорогу. Половина війська зі старшинами, котрих співучасть у його планах надто видна й неоспорима, мусить, не гаючись, перейти на другий бік, решта останеться на лівому березі річки, дожидаючи розвитку дальших подій. Якщо вони не зложаться щасливо, так неважко буде сказати Меншикову й переконати царя, що залишилися ті, які не спочували Мазепиній зраді і в його переправі через Десну добачували щось непевного. Так і зробили. В понеділок, дня 25 жовтня, щонайвірніші частини гетьманських полків двигнулися з-під Коропа в напрямі Оболоня. Зароїлися поля й дороги людьми, кіньми й возами, заторохтіли гармати по злегка примерзлій землі, розмішуючи з болотом і той легкий сніг, що впав був уночі. Козаки йшли радо, бо постої пізньою осінню, коли стужа добирається до шпіку-кості, гірше надокучать від самого походу, а дожидання бою гірш томляче від зустрічі з ворогом. Та ще й тому йшли радо козацькі полки, бо вели їх не чужі полководці, а свої старшини під проводом самого гетьмана, в котрого досвід і воєнне знання ніхто не сумнівався. Гетьман їхав на самому переді. Спокійний був і ніби вдоволений тим задовіллям, яке дає чоловікові свідомість, що скінчилося тривожне хитання і що діло вже рішене. Бог знає, що дальше буде, але не буде вже залежності від царського гніву й ласки, не буде того томлячого вижидання, чи лист до княгині Дольської або до короля Карла дійде щасливо до них, не попавши в небажані руки. Отеє укривання своїх задумів і планів, це повсякчасне тремтіння, щоб один схиблений крок не попсув цілого, з таким накладом сил і здоровля, з такою натугою думки, веденого діла виснажувало гетьмана Мазепу й грозило витратою останків сил, котрих йому якраз тепер так дуже, дуже потрібно. Рад був, що випливе на чисту воду і, відкривши шолом, гляне ворогові в очі. "Ти московський цар, а я український гетьман. Ти будуєш нову царську державу на кістках сотні поневолених народів, я рішивсь будувати свою, незалежну від деспотії твоєї. Я зрадив тебе, бо не хотів зрадити власної ідеї. А хоч би мені й не довелось остоятися в бою з тобою, хоч би й прийшлося зложити свою голову стару і стурбовану, так останеться Мазепина ідея. Вона житиме під попелом і кістками, поки грядучі покоління не відгребуть її, не піднімуть високо на свій прапор і не заткнуть його біля престолу вільної та незалежної від московських царів Української держави". Гетьман кінчив порахунки з совістю своєю, і коли його що бентежило, так це хіба свідомість тих нових жертв, котрих вимагатиме його діло. Гетьман знав, що грізний цар во гніві своїм, а гнівом цим він спалахне, коли незабаром виявиться, що гетьман Мазепа перейшов на сторону короля Карла. Але невже ж Україна і без того не приносить в жертву деспотії царській своїх людей і своїх маєтків? І невже ж тії жертви падуть, мов у безодню, безслідно і безхоченно? Вилюднюється і спустошується край, нівечиться освіта і культура, що гетьман збудує, цар винищить своєю "собственною всевладною рукою". Ні, ні, дальше так бути не може. Треба було раз підняти клич самостійної держави, без котрого народ дорешти пропаде, переміниться у велике стадо невільників-рабів, що з острахом звірячим послушно йдуть туди, куди їх жене нагай чужого пастуха. Пропадеш, згинеш, Україно, коли, замість боротися за привелеї панів і за вольності селян, не піднімеш боротьби за спільне й дороге для всіх, за свою власну державу, в котрій вирішаються твої внутрішні питання, твої старі, невирівнані домашні порахунки. Жертви, котрі покладеш тепер на рідному престолі, не пропадуть, їх прийме Господь, і вони як не тепер, то в будучності стануть на суді історії, як велерічиві свідки й оборонці твоїх прав споконвічних і твоїх оправданих бажань... Гетьман заспокоївся. Тільки Батурин не давав йому спокою. Прочував, що йому в першу чергу прийдеться відповісти за вчинок гетьмана. Це ж його столиця, найсвідоміші і найвірніші йому люди. Між ними лишилася Мотря. Чому не хотіла їхати з ним? Чи справді жаль було кидати матір, причину її горя? Дивна й нерозгадана вдача. Як була, так і залишилася Сфінксом, котрий манить до себе загадкою душі і тими питаннями, на які годі дати вдоволяючий одвіт. Гетьман принаглив коня. Побачив перед собою широку, бліду смугу Десни, на котрій злегка й несміливо стинався лід, ніби річка рада була вбрати на себе ледяний панцир, щоб по ньому перейшли козацькі коні й переїхали вози. Погода не слухала її. Тонесенька шкарлуща леду тільки при берегах трималася купи, а посередині топилася і спливала з водою. Біля Оболоня при лівому березі ріки стояв великий пором, а недалеко від нього козацькі піоніри кінчали будувати міст на чайках. Гетьман повернув коня. Довгу хвилину глядів на того різнобарвного вужа, що вився шляхами й полями, хвилястий, неспокійний, повний ізгибів, місцями порозриваний, ніби його хто порубав мечем, то знову грубий і лінивий, ніби проковтнув якусь поживу і травить її. Гетьман підняв булаву. Голова вужа спинилася. Ізгиби стали вирівнюватися, відірвані частини лучилися з собою. П'ять тисяч людей, тисячі коней і возів здержувалися на приказ одного руху гетьманської булави. Здовж шляху на конях скакали старшини, туди й назад, розносячи прикази гетьманські. Туловище довжелезного вужа повернулося і звільна стало посуватися направо в напрямі мосту. Досягнувши його головою, зупинилося і ніби завмерло. Гетьман зліз з коня і перший увійшов на пором. За ним провадив чура його сивого коня. Покоєві зносили найпотрібніші клунки, з возу знесено декілька важких, залізом сильно кутих скринь. Гетьман стояв напереді порому, до котрого з берега сходили і зіскакували його вірники. Пором захитався. — Вже всі? — спитав гетьман, оглядаючись на берег. Там стояв задуманий Орлик. — Може, ти гадаєш вертати? — спитав його гетьман. Орлик стрепенувся, скочив і підбіг до гетьмана. — Ще час. Останній мент. Рішайся. — Я вже давно рішився, милосте ваша. — Так їдьмо! Поромщики перехрестилися і вхопили за линву. Пором ліниво й ледви помітно став сунутися по тихій воді. Між ним з берегом лягала чимраз то ширша смуга. — Уявляю собі, — сказав гетьман до Войнаровського, — що так по безбарвних струях мовчаливої Лети сунеться Хароновий човен. ВІДЧИНІТЬ ВОРОТА! Вже під час богослуження в церкві помітна була тривога. Народ чекав, коли священик промовить слова "со миром ізойдім!". І в голосі священика почувалася якась непевна чутка. Відвертаючись від престолу і благославляючи народ, він тривожно дивився у двері, ніби ждав, чи не появиться в них небажаний гість. Хто стояв ближче дверей, не втерпів і виходив із церкви, не дожидаючи кінця. Під церквою, на майданах і на вулицях збивалися люди в гурти й балакали. Гетьман на досвітках з Батурина виїхав, забираючи з собою частину батуринської залоги. Чечеля командантом Батурина лишив. Це заспокоювало людей, бо Чечель відомий був як досвідний і хоробрий вояка, як полковник, котрого слухали, боялися, але й любили козаки. Батуринці привикли до того, що гетьман часто виїздив та виступав у похід, і останніми роками він гостем у своїй резиденції бував. Але якраз тепер, коли і москалі, і шведи були так недалеко і коли нікому невідомо було, що принесе завтра, всякому хотілося, щоб гетьман був тут. Щолиш вчора пізнім вечером прибув, а нині вранці, дивись, уже його нема. Розійшлась чутка, що гетьман не до царя, а до шведа поїхав. В перший мент зжахнувся Батурин. Але Чечель і другі старшини заспокоювали людей. Казали, що нікому невідомо, що гетьман рішиться зробити, але що зробить, то певно й добре буде, конечне. Довідалися батуринці, що видано приказ, щоб на Сеймі міст зірвати, коли б московське військо надходило, і тепер уже ніякого сумніву не було — гетьман пішов до шведів! Всякий розумів, що воно значить. Але, на диво, батуринці скоро якось освоїлися з тією гадкою, гетьманська столиця стала по стороні гетьмана. Добре зробив. Краще зі шведом, як з царем. Відомо було, що цар гадає скасувати Гетьманщину, а тоді й Батурин утратив би права й привелеї столиці, а став би звичайним повітовим городком. Пощо триматися царя? На вали, на замок! І народ кинувся до роботи. Навіть жінки не дармували. Хоч неділя, копали, возили землю, двигали дерево й каміння. Скрипіли тачки, і по цілім городі роздавався луск топорів і сокир. Спішилися. До города тягнули цілі валки з поблизьких сіл і хуторів з утікачами, а з млинів — з мукою. Забувалися звичайні турботи, забувалися ворожнечі поміж поодинокими родами, всі як один ставали до роботи, щоб скріпити город і зробити його спосібним до оборони. Московська залога, що стояла в своїх казармах під замком, на батуринському подвір'ї, і творила ніби окремий город у городі, живучи своїм доволі відокремленим життям, бо батуринці нерадо допускали царських людей до своїх хат і родин, здивовано і недовірливо дивилася на працю міщан і козаків, не знаючи, до чого воно йде. Гадали, що проти шведів скріпляють батуринці свій замок, і дивувалися, чому і їм не кажуть помагати. Пояснювали собі тим, що їх командант Анненков виїхав, а його заступник не спішиться накладати на них роботу. Хай риються черкаси. Це не річ царських людей. Ніч з неділі на понеділок минула на дальшій праці й на тривожному вижиданню. Не тільки на замкових вежах, але й кругом Батурина розставлено вартових, щоб, запалюючи бочівки зі смолою, дали знак, коли б наближався ворог. Але ворог не надходив. Мотря весь день була на замку. Стрічалася з Чечелем, з Кенігзеном, з полтавським полковником Герциком і з генеральним осаулою Гамалієм, балакала то з регентом гетьманської канцелярії про те, де б краще заховати архів, то з городничим про лад і спокій у місті. Її поява додавала всякому охоти, її слова будили запал і відвагу. Донька безталанного Кочубея була відома всякому й люблена усіма. Її краса, її розум і серце єднали їй прихильність цілого міста. От і тепер казала вона відчинити свої багаті комори і щедрою рукою роздавала батуринській бідноті хліби. Як смерклося, відвідала маму. Любов Федорівна не нагадувала колишньої Кочубеїхи. Сильно постарілася і зробилася мовчаливою, як черниця. Вбиралася в чорне, звичайне вбрання і не красила волосся, ані не підмальовувала собі рум'янців. Мотря застала її в старому дворі Кочубеїв, як зі служанками краяла довгі пояси з тонкого льняного полотна і скубала шарплі, щоб було чим осмотрювати рани. — І ви теж працюєте, мамо? — Що люди, те й я... Що чувати в городі, Мотре? Мотря розказала городські новини. — Скучаєш за мужем? Не скучай. Така вже доля козачки. Не натішиться своїм чоловіком. Краще гине на війні, як дома. — І її руки почали ще жвавіше працювати. — Як гадаєте, мамо? — почала Мотря. — Обложать москалі Батурин? — Вони вже нас давно облягають, цілу Україну обложили. якої тобі ще облоги треба? — А чого ви сподіваєтеся, мамо? — Нічого доброго я вже не сподіваюся, дитино, але робити треба. Мають нас різати, як худобину, боронімся... Змінилася Любов Федорівна. Пізно ввечір вертала Мотря від мами. В переулку, під замковими мурами, хтось заступив їй дорогу. Хотів ухопити за руку, блиснула штилєтом, став. Пізнала Івана Носа, старшину Прилуцького полку, котрий перед кількома роками підлабузнювався до неї, а на котрого вона й дивитись не хотіла. — Чого вам треба? — спитала. — Бачу, йде самотня жінка, провести хотів. — Опікуни!.. Тривога, город облоги дожидає, а він на лови на жінок виходить. Останки сорому згубив! — Мотре Василівна! Не такого слова я від вас сподівався. Гадав ратувати вас з того пекла, яке тут зчиниться за днів кілька. Послухайте мене. Тікайте, шкода вас, їй-Богу, шкода. Я вас люблю. Підемте звідти геть. Заведу вас у безпечне місце, заховаю перед людським оком, берегти вас буду, як свого власного ока. Не відтручуйте мене, не робіть безталанним. На що ви ждете, Мотре? Вони вже не вернуться. Між вами й ними непрохідна прірва. Маєте згинути або попасти в московські руки — ходіть зі мною, спасайтеся, поки час! — Так говорить старшина, котрого гетьман залишив для оборони города? Подлий! Хотіла йти. Спинив. — Бачите штилєт? Як не пустите... — Одно слово, Мотре. Ти не дитина, знаєш, що після нинішнього нам дальше не жити. — Чому? — Ти пожалуєшся Чечелеві на мене, він мій невблаганний ворог. Мотря надумувалася хвилину. — Нікому не скажу, — відповіла. — Не вірю. Нам треба побалакати подобру. Маю щось дуже важного сказати. — Що? — Нині — ні. Завтра, як стемніється, жду тебе біля старих воріт. Мотрі на саму гадку, що завтра знов має стрінутися з тим чоловіком, мороз пішов по тілі, але погадала собі, що, може, він дійсно має їй щось важного сказати, і — згодилася. — До завтра нікому нічого не кажи. Слово дай! — Чесне слово даю, — відповіла. Хтось здалеку надходив. Ніс шапку аж на ніс насунув і скрутив у бокову вулицю. Мотря побігла додому. Довго вснути не могла. Несподівана зустріч з Носом збентежила її. Нахаба. Як він смів. що він собі гадає, за кого він її держить? Пощо вона давала слово? Найкраще з таким чоловіком зразу зробити порядок. Напав її, в городі, котрому грозить облога... Пропало. Завтра мусить з ним мати розмову. Може, щось дійсно важного почує. Заснула аж над ранок. Спала кам'яним сном, досипляла кілька невиспаних ночей. Було недалеко полудня, як чура постукав у двері. — Пані, вставайте негайно, пані! Скоренько накинула на себе плащ, всунула ноги в хутряні мешти, вийшла. — Що такого? — Меншиков з князем Голицином їдуть. — Де? — Ще їх не видно. Але наш чоловік з Обмачова на коні прискакав, вони там ночували чи спочивали і з Соболевським розмову вели. — Нікчемний зрадник, — крикнула Мотря. — Не такий страшний ворог, як свої... Знає князь Меншиков, куди гетьман поїхав? — Мабуть, що знає. Наш чоловік казав, що Меншиков до гетьмана в Борзну їхав, коло Мени дігнав його Анненков з листом від пана гетьмана, що пан гетьман у Батурині, і він подався туди. По дорозі стрінувся з Голицином, доїхали до Обмачова і тут до них Соболевський підійшов. Мотря одягнулася і пішла на замок. В городі панувала тривога. Зводили мости, замикали брами, наводили гармати. На галеріях, що бігли вздовж мурів, стояли озброєні люди, старшини зазирали крізь прорізи в мурах. Особливо пильнували шляху від Обмачова. Але й других сторін замку не занедбували. Кенігзен спокійно ходив від гармати до гармати, провіряв нахил дула, справляв. Чечель на чорному коні пробігав вулицями города, даючи прикази старшинам, щоб кождий був біля своєї частини. Знали, що князі Меншиков і Голицин наближаються до Батурина, але ніхто не міг знати, чи за ними не надтягає військо. І в Батурині стояли москалі. Дехто радив, щоби їх перебити — Чечель не згодився. Відставив тільки сердюцький відділ, щоб пильнував казармів, і вночі казав забрати амуніцію. Москалі перестрашилися і з казармів своїх не виходили. Їх офіцери сиділи тут, як у арешті. Коло полудня з найвищої вежі залунало: — Їдуть! Їдуть! Чечель вибіг туди. На виднокрузі появився невеличкий відділ драгунів, а за ним дві карети, кілька возів і знову два-три десятки їздців. Їздці й карети поспішали. Найдальше за півгодини будуть під містом. Гармаші зайняли місця біля своїх гармат, закламцали курки мушкетів, їх дула, як гадючі язики, висунулися з мурів. Сердюцькі відділи уставилися біля воріт. — Їдуть! Їдуть! — понеслось по городу. Хвилина ще більшої тривоги, і — тишина. Город притаївся. Чечель усе ще стояв на вежі й дивився, чи за князями не надтягає військо. Ні. Зійшов. Усе готове. Хай приходять. Як же ліниво проходить цей час! Здається, й зовсім не проходить, а на місці стоїть. Чого ж тая валка зупинилася на шляху? Перестроюються чи відбувають нараду? Може, завернуть? Чому ж бо вони вже раз не їдуть, а стоять? Ось кількох їздців відділилося від валки й поскакало вперед, підбігли мало що не до самого города, стають, коні тупцюють на місці, їздці озираються, їм подають якісь знаки з карет, і вони повертають управо. Озирають вали, дивляться на мури, бачать озброєних сердюків, котрі кидають їм якісь глумливі слова вділ, ніби викликають на герць. Це, мабуть, князі післали їх на звіди. Вертають, звідом-лення дають. Карети рушають з місця, але, проїхавши яку сотню сажнів, знову стають. Чому ж вони не їдуть? З батуринського подвір'я вискакує двох московських драгунів, біжать до свого команданта, щось йому передають. На мурах шум. "Чому ми їх не перебили?" Чечель пробігає вздовж мурів і заспокоює сердюків і міщан. Поки не надтягнуть московські сили, небезпеки нема. Це тільки Меншиков з Голицином їде. Гадав, що гетьмана застане. — Не пустити його! — Пустити. Хай скаже, чого йому треба. Не годиться зраджувати князя. — Не пустити! Не пустити! — Не пускаймо троянського коня! — каже хтось із козацьких старшин. — Не пускаймо, не треба, пощо! Від валки двох сурмачів під мури під'їжджає, за ними полковник Анненков. Сурмачі сурмлять, мабуть, Анненков переговорювати хоче, "слухайте, слухайте, не шуміть!" На мурах тихне. Козаки збираються у тому місці, куди під'їжджає Анненков. Під'їхав, стає, гукає. Його не чують. — Ближче! Ближче!.. Тихо там, чуєте, Анненков щось балака! Царський полковник під'їхав ще ближче, долоні до рота, як трубу, приложив, кричить: — Козаки і ви, мешканці города Батурина! — Голосніше, голосніше! Анненков кричить, аж йому очі з лоба вилазять: — Чого це ви зазброїлися, мов проти ворога? — питається. — Бо приятелів не сподіваємося, — відповідають йому з мурів. — Чого ви це позачинювали ворота, чому не пускаєте князів і мене? — Бо не треба вас тут, — відгукують йому. — Відчиніть сейчас, пустіть князів у місто, а з ними й царських ратних людей. — Пусти вовка в кошару. Не треба, не треба. Анненкову жили на шиї набігають. Такої сміливості від хахлів він ніяк не сподівався. Видимий бунт. Батурин з Мазепою у змові. Анненков хоче повернути конем і вертати до Меншикова й Голицина. Надумується. Спробує ще раз — може, вговорить. А на мурах між тим новий шум. — Чого тут ждать? Пали! Старшини насилу здержують козаків. Так не можна. Анненков на переговори прийшов. Не годиться. — Змести їх усіх, московську залогу перебить, менше ворога, менша небезпека. Пали! Кенігзен наводить пістолю: — Послух або смерть. Нерадо заспокоюються. — Тихо там! Анненков знов балака. Анненков кричить: — Козаки і ви, чесні мешканці города Батурина! — Голосніше, не чуємо! Анненков аж вищить: — Отямтеся, не гнівіть їх милостей князів і не стягайте на себе страшного гніву його величества царя. Відчиняйте ворота подобру! Раджу вам. Козаки гомонять. Дехто каже, щоб відчинити, нема чого боятися, це ж жмінка людей, нічого вони не зроблять. — Пощо? — відповідають другі. — Щоб побачили, як ми зазброїлися? Не треба. — Утретє взиваю вас, — гукає Анненков, — щоб ви відчинили ворота. Чому не пускаєте нас? З мурів відповідають йому: — Бо гетьман не велів нікого в город впускати. — Може, шведів не велів гетьман впускати, а не нас? — питається Анненков. — Не шведів, а москалів. — Москалів? Чому? — Бо через них українцям чиниться велике знищення, через них немало вже сіл і міст попропадало. — Цілі міста й села москалі попалили, а людей мордували. — Не пустимо! Гетьман не велів! — гукають. — А де ж гетьман? — питається Анненков. — До Коропу поїхав. Анненков повертає свого коня, трубачі їдуть за ним. Їх проводжають з мурів насміхом і глумливими словами. — Їдьте до чорта в зуби! Анненков прискакує конем до карет. Щось князям каже, руками розкладає, нараджується, не знають, що робити. Аж Меншиков стає у повозі, підносить руку, кулаком Батуринові грозить. Його гарне обличчя поганіє — одна злість. Голицин заспокоює світлійшого, тягне за рукав, просить сідати. Карети завертають. Передня сторожа робить зворот уліво, жене вперед, карети за нею, задня сторожа повертається на місці, і ціла валка посувається зразу тим самим шляхом, що перед годинкою приїхала, а пізніше скручує в напрямі Коропа. Вартові на вежах стежать за москалями. — До Коропа поїхали, гадають гетьмана застати там. — Боже провадь, дідько пхай! Батурин заспокоюється... Від'їхали... Може, вже й не вернуть. На шведа підуть. Гетьман Батуринові на відбій поспіє. Город не тратить надії. Така вже вдача людська, що і в найгіршому все собі якоїсь надії шукає, дурить себе. Не дурить себе Чечель. Знає він, які наслідки матиме нинішня розмова. Батурин виповів послух цареві, обидив його любимця Меншикова й київського воєводу Голицина, котрому цар довірив догляд над цілою Україною, зробив його ніби своїм намісником. Батурин не пустив царського полковника Анненкова до свого полку, Батуринові москалі не можуть того простити. Чечель скликав своїх старшин на раду. Прийшли всі схвильовані, тим хвилюванням, яке викликує в людях свідомість дуже відповідального вчинку. — Панове товариство! Козаки й батуринці виповіли цареві послух. — Двом панам годі служити. — Або слухаємо царя, або гетьмана. — Або Москва, або Україна. — Гетьман нам регіментар, його прикази для нас святі. — Не перечу, — відповів Чечель. — Я тої самої мислі. Але ж не дурім себе надією на помилування царське. — Цар не милує нікого. Не помилує, і нас. — Так тоді знаєте, що воно значить? Коли гетьман не поспіє нам на відбій, так за днів кілька сподіваймося московського війська. — Хай прийдуть. Чорта з'їдять. Не бачили Москви! Вулиця шуміла: — До зброї, до зброї! Молоді хлопці невеликими гуртами бадьоро вправлялися на майдані. В церквах правили молебень. Жінки лежали хрестом. Горіли свічки, як мечі, з кадильниць снувалися дими, як з пожарищ. — Панове товариство, — говорив до зібраних Чечель. — Не тішмося, що відігнали від Батурина князів, і не гадаймо, що вони не приїдуть. Меншиков зневаги не простить, хоч би й сам цар хотів простити. Взиваю вас усіх гуртом і кождого зокрема, щоб ви добре пильнували діла. Не занедбуйте нічого, що може причинитися до скріплення нашого города. Та ще прошу і взиваю вас, щоб ви добре стежили не лиш за тим, чи не підходить ворог, але чи нема його між нами. Внутрішній ворог гірший усіх. — Постоїмо, як мур. — За Батурин, за гетьмана, за Україну! Іван Ніс мовчки прислухувався нараді. Ніхто від нього слова не чув. Мовчки від Чечеля поплівсь до Прилуцького полку. ПЕРША ЖЕРТВА Пізнім вечером в понеділок, 25 жовтня, тої самої днини, як московських князів батуринці не впустили в город, Мотря, заткнувши за пояс штилєт і зазброївшися добрим пістолем, скрадалася до старих воріт. За нею назирцем, як тінь, ішов її паж, попід плоти й мури, з того боку, по котрім падала тінь. Іван Ніс, побачивши Мотрю, висунувся із заглублення муру. — Не підходіть до мене, — сказала Мотря, стаючи в оборонній поставі. — Кажіть, чого вам треба. — Вас. — Ха-ха-ха! Збожеволів. _ Мотре, без тебе не жити мені. Поки тут був Чуйкевич, я не хотів нищити вашого щастя. — Боявся. — Я вже і чорта не боюсь. Все одно мені. Не хотів. Совість не давала. А тепер, як бачу твою загибель, хочу рятувати себе й тебе. — Рятуймо Батурин. — Його не врятує навіть Бог. По тім, що нині сталося, — пропаде! — Таку-то тайну мав мені сказати Іван Ніс? — Пропаде! — повторив, а в його голосі почувалася злоба, не жаль. — Не оборонить Батурина хоробрий полковник Чечель, ані Герцик, ні навіть німець Кенігзен, ні усі гетьманові заушники вкупі — пропаде! — Не кракайте, Іване Дмитрійовичу! — Не кракаю, а знаю. Кого ще не запаморочило дорешти, спасається з життям. — Втікає? З потопаючого корабля утікають щурі. Хто такий утік? — Не один, між іншими гетьманський канцелярист, товариш Чуйкевича по службі, Андрій Кандиба. — Брешеш! — крикнула, збентежена такою злощасною вісткою, Мотря. — Брешеш, щоб заманити мене, чорте. — Богом клянусь. — Не вірю. Пусти мене. Пусти! — Не пущу! Не пручайсь. Попалась. — Як в Бога віруєш, пусти! — кричала і просила Мотря, маючи тепер одно на гадці — летіти до Чечеля, докласти йому про втечу Кандиби, про небезпеку, яка з боку втікачів городові грозить. Але Ніс, хоч ранила його штилєтом у руку, тримав її у своїх обіймах, силуючись підняти її і понести з собою, з города, потайником, забутим усіми, геть. Мотря пручалася, кричала, затулив їй буркою уста, обкрутив голову, переміг. В цей мент щось ухопило його ззаду, за шию, перегнуло і він повалився на землю. Заки Мотря схопилася, заки здерла з голови бурку, котрою її обкручено сильно, аж болючо, нерівна боротьба скінчилася. Не землі лежав умираючий паж, Івана Носа не було. — Рятунку, люди, рятунку! — кричала, посилаючи кулі за тою чорною тінею, що втікала попід мури в напрямі забутого всіми батуринського потайника. Надбігли люди й помогли Мотрі перенести умираючого пажа до її двора. Прикликали хірурга, рятунку не було. ЧЕРЕЗ ДЕСНУ Пором причалив до правого берега Десни. Не до самого, бо між рікою і високуватим берегом росли шуварі й густі верболози. З порому на берег кинено місток, по котрім пройшов гетьман і його товариство. Пором відчалив, щоб перевезти решту возів, котрі все ще наспівали. Деякі спізнилися із-за лихої болотистої дороги та всіляких непредвиджених пригод. Гетьманський приватний обоз був чималий. Він представляв велику вартість, і гетьман турбувався, щоб він не попав у руки московської погоні. Дивився позад себе на широку смугу Десни, на прибережні верболози, між котрими вона ніби соромливо скривається, так що її здалеку й зовсім не видно, і на той рівний, злегка тільки схвильований краєвид, що простягається аж до Сейму. Весь він вповитий тепер осінньою імлою, у котрій прямо потопає, ніби в молочному морі. А за Сеймом, ген далеко, його Батурин. Що там тепер? І гетьманське серце сповнилося жалем і турботою про долю цього города. Чи видержить він московську облогу і як подавати батуринцям знаки, що про них не забули? Заспокоївся, попавши в гадках на Дехтярівку. Там стоїть церква на горбку, висока і з високою дзвіницею. Можна буде давати світляні сигнали. Заспокоївшися, глянув перед себе. І тут імла, крізь котру насилу пробиваються сонячні проміння. Невеселою дниною вітає гетьмана цей край. Зимним вітром дмухає на нього, пригадує, що незабаром прийде зима, може, й остра, сувора. Як поставиться до його задумів отсей шматок української землі? Чи спочуватиме йому, чи привітає вороже? За Україною заявить себе чи за Москвою, за Мазепою чи за Петром? Правий берег Десни не те, що лівий. Він ще в XV століттю підпав під владу москалів і в козацькому життю, у всяких визвольних рухах не брав такої живої участі, як лівий. Дивно, як ріка, не так-то дуже й велика та широка, ділить те саме населення. Тому-то гетьман, як зразу не хотів, щоб шведи приходили на Україну перше, ніж приборкають Москву, так пізніше, довідавшися, що король Карло прямує не на Москву, а мабуть, на Київ, наглив його, щоб скорше переходив Десну, більше довіряючи її лівому, ніж правому берегові. Але Карло не послухав, отаборився в Горках, і тепер гетьманові довелось самому переходити річку, лишаючи Батурин і кілька тисяч війська за собою. Не знаючи Кардових планів, гетьман не міг робити своїх, заряджував те, що, на його гадку, диктувала конечність. Думаючи, дивився на переправу козаків. Деякі, незважаючи на холод, кидалися з кіньми в воду й перепливали ріку старим, найпростішим козацьким способом. Менше сміливих закликали товариші на той бік. Чайковим мостом проходили перші відділи пішого війська. Бадьоро ступали назустріч невідомому й новому. Лунала пісня: "Як перейду за Десну, не верну аж на весну", — а відгомін доповідав: "за Десну, на весну..." Біля входу на міст видно було сутоловату стать Ломиковського. Сидів на коні, пильнуючи, щоб забагато чвірок не входило на міст, бо він не кріпкий, чайки не смолені свіжо, може, котра й не видержить тягару. Міст хитався, і незвичному до таких переходів глядачеві могло здаватися, що він ось-ось і потоне разом з людьми. — Скорше! Скорше! Поспішай! — гукав генеральний обозний, маючи на ввазі, що не так-то легко перейти чотирьом тисячам людей з кіньми й возами. Як перейду за Десну, Не верну аж на весну, — ніби безжурно й безтурботно співали козаки. "За Десну, на весну", — хриплим голосом відповідало в осінній імлі сховане ехо. Ніби глузувало собі з того співу — насміхалося. Між тим перевезли гетьманську карету, запряжену шестернею сивих, арабських коней, і гетьман сів у вигідні подушки, приглядаючись переправі війська. Мало його, дуже мало! Замість сподіваних і обіцяних 20 тисяч він веде Карлові лиш четвертину. Та чи певні й вони? Появляться царські універсали (Бог вість, якими шляхами вони мандрують), і не спинити їх. Хто вгадає, якими словами промовить цар до українського народу і до козацького війська? Певно, що Мазепу змалює гірше чорта, назове зрадником і запроданцем, відступником від предківської віри, від святої православної церкви, і, може, навіть у тій невеличкій, вибраній армії знайдеться ще не один такий, що повірить влесливим словам царя, полакомиться на обіцянку прощення і покине гетьмана. Десна не спинить тих, що в душі не побудували кордону між Україною і Москвою. Минали години. Козаки, піші й кінні, вже на правому боці. Установляються полками, відділами, збитими чотирикутниками в півколесо. Ще тільки обоз надтягає, чути, як погоничі гукають на коней. Одні вози вже наближаються до мосту, других ще й не видно, тільки гамір чути. Їдуть. Гетьман каже собі подати коня. Підводять — сідає. Хоч зметружений і хорий, у сідлі тримає себе бадьоро, покозацьки. З Орликом і Войнаровським в'їжджає в півколесо. Над ним розвівається прапор і має бунчук. Козаки вітають свого вожда. Голосно, грімко, довго. Дивується заспаний правий берег Десни, чого це будять його. Гетьман розклонюється. Старшини роз'їжджають кіньми поперед своїми частинами. "Гетьман промовити до свого війська бажає". Відділи посуваються вперед, чоловік коло чоловіка, кінь коло коня, близько. Півколесо звужується, замикається, як живий обруч, — гетьман до козаків балака: — Отеє, дякуючи Богові милосердному, ступили ми на правий берег Десни. Хочу, щоб ви знали, куди вас веду. Гадаєте, до царя? Це ж наш споконвічний ворог, котрий хоче занапастити вольності наші й козаків гадає повернути в московських салдатів. Чи бажаєте собі того? — 3 кількох тисячів грудей понеслось грімке "ні!", аж стрепенулася Десна. — Я сам не раз балакав з царем, і він не скривав своїх намірів ворожих Україні, виявив рішучу свою волю скасувати Гетьманщину, розпустити полки козацькі й настановити московський уряд. Ще раз питаюся вас, чи бажаєте собі того? — "Ні, ні, ні!" — залунало кругом ще довше і ще грімкіше, ніж перш. — Багато разів старався я, — говорив гетьман дальше, — відвернути його величність царську від цих погибельних замірів для всього українського козацького народу, та добився хіба до того, що й сам під царський гнів попав. Щоб рятувати вас і себе, переходжу до короля шведського. Він обов'язується шанувати наші права, нашу державну самостійність і обороняти їх всіма своїми силами перед посяганнями Москви. Згідні ви на те? — Куди поведеш нас, туди й підемо, — відповідали ті, що стояли ближче. — Браття! Наспів наш час, віддячимо москалям за їх довгочасне насильство над нами, за всю їх неправду й жорстокість, оборонимо й забезпечимо на довгі часи нашу волю і наші козацькі права. Прийшов-бо час скинути з себе ненависне ярмо і Україну зробити країною вольною і від нікого не залежною. — Добудемо волю Україні! — понеслось по обох берегах Десни. — Ось до чого я вас кличу, браття, ось куди я вас веду. По волю й славу ідемо. Постійте ж кріпко й хоробро, не подайте імені козацького в наругу. Бог і хоробрий король шведський да будуть з лицарством козацьким українським! — Дай Боже! Дай Боже! — гукали, підкидаючи шапками, козаки. Ніхто не противився, хоч були такі, що надто вже привикли до ярма, воно вже їх і не давило, не чули. Але й тих поривав гетьман своєю появою і своїм рішучим, самовпевненим голосом. Одиниці йшли за настроєм загалу. А загал рад був тій зміні-ізміні. Не всміхалася їм надія стрічатися в бою з хоробрим військом шведським, про котрого лицарські вчинки та воєнну вправу ходило чимало всіляких, навіть перебільшених вісток і оповідань. Знали, що де король Карло зустрічається з царем Петром, побіджує перший. Хотілося пробувати воєнного щастя по стороні побідника. Його хвалили не лиш як великого лицаря-вожда, але також як чоловіка доброго й людяного, котрий на свою совість не радо бере жорстокі, воєнні вчинки. Розірвалося живе колесо козацьке, цей величезний круг, що в пізній осінній день так несподівано появився на лугах і полях на правому березі Десни, і гетьман Мазепа при звуках сурм і литаврів в окруженню старшин двигнувся вперед в напрямі Орлівки. Орлівка — містечко на річці Убіді, недалеко Новгорода-Сіверського. Козацькі розвідки доносили, що у слободі за Орлівкою стоїть передня сторожа, зложена з двох драгунських полків короля Карла під командою Гельма та Гілленштієрна. Туди треба було гетьманові негайно післати своїх людей, бо шведські розвідки, певно, вже запримітили перехід козаків через Десну, і нетрудно, щоб вони не почали якої ворожої акції. Гетьман післав Орлика й Ломиковського, щоб звістити про свій перехід до його милості короля Карла. Перед Орликом і Ломиковським їхало трьох сердюків, посередині хорунжий з білою хоругвою. Шведи втішилися, гадаючи зразу, що це московський цар посилає своїх людей переговорювати з королем Карлом і прохати миру. І між шведами було чимало таких, що тужили до нього, жадібно дожидаючи моменту, коли в шведській армії затрублять на остаточну "вікторію" і коли військо стане збиратися в похід до свого рідного краю, виснаженого довголітніми славними, але й коштовними війнами молодого, завзятого короля. Драгуни, що стояли на сторожі, переняли гетьманських післанців і з зав'язаними очима провели їх до Гельма й Гілленштієрна. Шведське військо зустрічало їх мовчки, покоряючись силі та значінню білого прапора. Гарні, породисті коні, пишне вбрання, як на війну навіть зарозкішне, і дорогоцінна збруя, так приваблива для ока всякого вояки, відразу веліли догадуватися, що не будь-які гості прибули отеє до попередньої сторожі армії його милості короля Карла. Це, що їм зав'язано очі, не дивувало нікого, бо такий воєнний звичай. Чужі люди не повинні бачити і знати, що діється в таборі. Це ж війна. Щолиш на кватирі, в світлиці якогось старого двора, Орликові й Ломиковському розв'язано очі. Перед ними стояли полководці шведські Гельм і Гілленштієрн, здивовані несподіваною появою невідомих гостей. По вбранню, по бритому обличчю, по цілому вигляді знати було, що це не москалі. Що не поляки, цього теж догадувалися Кардові старшини, бо в їх армії була шляхта польська, сторонники Станіслава Лещинського. Ясна річ — це козацькі старшини від гетьмана Мазепи. Карлові генерали й полковники знали, що їх король переговорює з гетьманом Мазепою, що гетьман стоїть за Десною і що від нього кождої хвилини можна сподіватися послів. Але наслухалися також усяких фантастичних оповідань про Мазепині хитрощі і тому привітали Орлика й Ломиковського чемно, але недовірливо, боячись якого хитрого, воєнного підступу. Орлик в латинській промові з'ясував ціль свого приходу. Його милість гетьман Іван Степанович Мазепа перейшов з п'яти тисячами козацького свойого війська біля Оболоня ріку Десну і прохає побачення з його милістю королем шведським, щоб з його потугами сполучити свої військові сили і ділити долю й недолю дальшої війни. Гельм і Гілленштієрн слухали гарної і вправної латини гетьманського молодого післанця і дивувалися, що козаки так вчено балакають і так політичне й шановливо поводяться, а що не всього як слід розуміли, так довелось гетьманському аптекареві, котрого Орлик і Ломиковський привели з собою, перекладати й розтолковувати дещо на німецьку мову. — Вітаємо шановних панів, — відповів Гельм, — і тішимося тим, що вони отеє довели до нашого відома. Просимо не дивуватися і не гніватися, що не віримо легко на слово, але війна обережності вчить. Панове залишаться дорогими гостями в нашій вбогій і невигідній кватирі, а ми пішлемо своїх людей до Оболоня, щоб провірити діло. Орлика й Ломиковського залишили в світлиці й просили розгоститися. Незабаром появилася й перекуска з тонким шведським пивом. Гетьманські післанці дивувалися тому спокоєві, який царював у слободі за Орлівкою, в котрій стояли два драгунські полки передньої сторожі шведського короля. Наші селяни не виявляли тої тривоги, яка звичайно буває там, куди увійде вороже військо. Не чути було ні розпучливих криків, ні плачу. Шведські команданти перейшли до другої світлиці й нараджувалися хвилину, що їм робити. Орлик і Ломиковський, особливо ж цей перший, зробили на них гарне вражіння. Зразу видно було, що це люди чільні, високі козацькі достойники, а не шпіони, ані авантюристи, котрі шукають легкої наживи. Годі було гадати, що вони брешуть і впроваджують шведів у блуд, але ж для всякої певності треба було провірити справу, щоб не відповідати пізніше перед королем за несповнення військового обов'язку. Треба було післати чоловіка, знаючого українську мову, а найкраще когось, що бачив гетьмана Мазепу і що певно сказати може, що це дійсно він у своїй власній особі, а не хтось, підісланий ворогами, щоб підманити шведів і втягнути їх у біду. Такого чоловіка вони, на щастя, знайшли між собою. Був це офіцер-італієць, що попереду служив як наємник у московському війську і знав гетьмана Мазепу особисто. Покликали його, дали інструкції, додали кількох драгунів для скорості і разом із тими сердюками, що супроводжали Орлика й Ломиковського, виправили до козацької армії, яка, перебравшися крізь плавні й мокруваті оболоння над Десною та вийшовши на горбкуваті поля, розтаборилася для відпочинку. З Орлівки до козацького табору під Оболонем мчав невеличкий відділ їздців. Їх повели до гетьмана. — Команданти передньої сторожі армії його високості короля шведів Карла, — промовив італієць, — посилають мене з привітанням вашої милості і висловлюють свою радість з приводу переходу славного козацького війська вашої милості за Десну. — Дякую панам командантам передньої шведської сторожі, а вас прошу розроститися у мене та не погордувати козацьким хлібом-сіллю. Італієць пильно вдивлявся в гетьманове обличчя, в його дивні очі і в тую усмішку, якою, здавалося, ні одно друге обличчя не всміхалося. Так, так, це був гетьман Мазепа. Гетьман догадався, пощо приїхали шведи, і спитав: — Що ж, пізнали? Мазепа чи ні? — Так, ваша милосте, і під присягою міг би сказати, що отеє маю щастя розмовляти з його милістю гетьманом України Іваном Степановичем Мазепою. — Так тоді нема нам чого гаятися. Поїду з вами до панів Гельма та Гілленштієрна, перед котрими засвідчите, що це я, не якийсь облудник-самозванець, що підшивається під моє ім'я і під мою особу. Розгостіться, панове, а я ще побалакаю з моїми старшинами. Гетьман попровадив гостя до похідного шатра, котре між тим розбито, а сам скликав старшин на раду. — Як же гадаєте, панове-товариство, — спитав. — Що мені тепер робити? Йти до шведських командантів чи підіжджати на зустріч із самим королем? А може, в вас є яка інша рада. Кажіть! Старшини не надумувалися довго. — Що тут багато радити, — казали, тривожно розглядаючись по широких полях і лугах над Десною. Козацькі бистрі очі летіли мало що не до самого Сейму, бо лівий берег Десни був рівний, злегка тільки схвильований гайками й очеретами, між котрими окривалися селища людські. Не одному здавалося, що ось-ось — і висунуться московські патрулі, ось-ось — і появиться погоня. Москалі, як помітять зраду, в першу чергу схочуть не допустити козацького війська до сполуки з армією шведською. Схочуть клином вбитися поміж них. Це перший і найпростіший спосіб. — Сказав аз, так кажи і буки, — говорили старшини. — Чим скорше сполучимося зі славним військом шведським, тим для нас краще й безпечніше. Їдь, гетьмане, негайно до передньої шведської варти, іншої ради ми й не знаємо. — І я так собі гадаю, — відповів гетьман, почуваючи, що ступає отеє на шлях, з котрого вже ніякого повороту нема й бути не може. — Їдьмо! Вибрав почот, котрий мав супроводжати його, дав прикази, куди і як двигнути військо, і сів на коня. Втомлений недугою, турботами й подорожними невигодами, сам собі дивувався, звідки в нього береться стільки енергії. Поки їх, поти й життя. Свідомість важного моменту і почуття великої відповідальності за свій історичний вчинок не пригноблювали гетьмана, а скорше підбадьорювали його. — Їдьмо! — і він пустив свого коня, поскакав полями за сердюками з білою хоругвою. Шведські команданти вистроїли своїх драгунів і повітали гетьмана Мазепу з почестями, які приписував їх військовий устав при зустрічі чужого полководця і володаря землі, на котрій вони стояли. Заходяче сонце побачило гетьмана у шведів. ЦАРСЬКИЙ ПРИКАЗ У Нових Млинах, містечку на річці Сеймі, три години їзди із Сосниці, світлійший князь Меншиков довідався, що гетьман біля Оболоня переправився з кількома тисячами свого війська за Десну. Світлійший хвилювався. Його гарне обличчя поганіло від злості і від бажання помсти. Не так сам вчинок гетьмана Мазепи бентежив світлійшого, як гризла його злість, що він, Меншиков, дав себе підвести старому гетьманові. Меншиков їхав відвідувати вмираючого Мазепу в Борзні, а цей труп за той час успів упорядкувати свої діла в Батурині, вивести з города до оборони не конче потрібні війська й перевести їх за Десну. — От чому-то, — гукав князь Меншиков, ходячи нервово по своїй кватирі. — от чому-то Войнаровський вночі з п'ятниці на суботу так несподівано, і навіть не попрощавшися зі мною, виїхав з Городка, залишаючи свої дорогі карети! Ось чому Мазепа на всі сторони висилав з Батурина царських ратних людей. Аж тепер мені це ясно. Світлійший сердився і нічого собі в цей мент так дуже не бажав, як дістати "ізмєнніка" в руки, того старого, пережитого діда, що важився його, Меншикова, так підступно вивести в поле. По дорозі в недалекий Макошин Меншиков пильно приглядався до людей, але ніякої зміни не міг запримітити. Народ ніби нічого про вчинок свого гетьмана й не знав, ніякої непокірливості, неприхильності, ані неслухняності не можна було помітити. От, як звичайно, народ. Мало того. Коли розійшлася вістка, що Меншиков у Макошині, стали до нього прибувати з чолобитнею сотники і другі старшини із поблизьких сіл і містечок. Всі вони стверджували погану вістку, що гетьман Мазепа перейшов до шведів і дуже його за те ганили. Усіми силами відпекувалися від якої-небудь співучасті в цьому злочині і, як тільки могли й уміли, впевнювали світлійшого в своїй непохитній вірності й преданності до його величества царя. Меншиков лаяв їх щонайобидливішими словами, гримав на них як на своїх пахолків і, нагнавши їм великого страху, відпускав у ласці. Відходили застукані й заголюкані, принижені в своїй гідності людській і народній, але з надією в своїх маленьких, бідних душах, що, може, царський гнів далекою бурею прогримить понад ними, може, їм поталанить зберегти себе та свої маєтки. Упоравшись з прохачами, Меншиков написав до царя лист про нечуваний і несподіваний злочин Мазепи і найпокірніше радив розіслати з того приводу маніфест. На гадку Меншикова, в тім маніфесті треба представити Мазепу як великого ворога всього православного народу, вичислюючи всі злочинства й тягарі, яких гетьман за час свого довгого регіментовання допустився. Треба числитися, що Мазепа розішле й свої брехливі відозви до народу, так тоді добре буде, якщо царське слово скорше й голосніше промовить до розуму і до совісті людей. Цей лист вислав Меншиков окремим курієром до царя, котрий стояв у Погрібках над Десною, наглядаючи над рухами шведського війська. Щолиш тоді заспокоївся, та не дуже, бо годі було наперед угадати, як цар поставиться до цеї несподіваної вістки. Можна було боятися, що Петро, не маючи нагоди покарати Мазепу, зжене гнів на своїх власних людях, в першу чергу на таких близьких до нього, як світлійший. Але потішав себе Меншиков гадкою, що це не йому, а київському губернаторові, князеві Голицинові доручено нагляд над тим, що діється на Україні, як поводиться народ і чи не грозить тут яка небезпека для царя і для Москви. Значиться, не Меншиков, а Голицин відповідає за злочин гетьмана. Але ж і на нього відповідальність не паде, бо цар в ніякі доноси на гетьмана Мазепу не вірив, а доносчиків жорстоко карав, навіть таких, як Кочубей і Іскра. Недовго довелось світлійшому дожидати на відповідь царську, бо вже другої ночі цар вислав до Меншикова ось яку відповідь: "Лист ваш про несподіваний і злочинний вчинок гетьмана Мазепи дістали ми і дуже здивувалися. Треба ужити всіх сил, щоб не допустити козацького війська переправитися за Десну. Треба відрядити кілька полків драгунів, щоб спинити тую переправу. А полковників і старшину, котра не пішла за Мазепою, звели якмога ласкавіше кликати й казати їм, щоб вони зараз їхали сюди вибирати собі нового гетьмана. А якщо миргородський полковник є де поблизу, то звели його відшукати й присилай до мене, обнадежуючи його нашою милостю, бо він був великий ворог Мазепи. І ти, князю, прибувай до нас не гаючись". Меншиков прочитав лист удруге, роздумував над кождіським словом і, знаючи дуже добре свого царя, уявляв собі його настрій. Бачив, як Петро під першим вражінням попав у лють, як кроками великана бігав по таборі, придираючись до кождої дрібниці, до не досить сильно пришитого ґудзика, до чобота, не намащеного як слід, до кінського хвоста або копита, щоб знайти жертву, на якій міг би зігнати свій -лютий гнів. Аж вишумівши, як на пустині гураган, замкнувся у своїй кватирі, під карою смерті не велів нікого впускати туди й думав. Не було такої несподіванки, котра могла б його прибити. Навіть вість про програну битву не ломила царя, а додавала йому нової енергії. Мабуть, і тепер так було. Петрові гадки, як блискавки, озарили омрачений краєвид, і він побачив усе, що йому бачити треба: шведів, Мазепу, козаків, народ. На своїх людей не потребував оглядатися. Були вони мертвопослушним знаряддям у його кріпкій руці. Цар обчислив ті війська, котрі Мазепа повів за собою, і тії, що залишилися, побачив, що останніх куди більше, і рішився обіцянкою ласк і милостей, запевняннями прощення і нагороди перетягнути їх на свій бік. Цар був жорстокий і наглий, як дикун, але почуття справедливості не було чуже його великій і, як безодня, незглубимій душі. Він чує й розуміє, що вина за злочин Мазепи в першу чергу паде на нього, бо він так сліпо вірив йому і навіть слухати не хотів ніяких натяків про непевність цього зрадника. І Меншиков заспокоївся. Великої небезпеки для себе не прочував. А коли, не дай Боже, прийдеться підставити спину під удари дубинки, так це не першина, — на те Петро цар, а Меншиков лиш його генерал. Не сповнити приказу царського в цю мить, не виявити поспіху незвичайного, хоч би за нього треба заплатити своїм здоровлям, — це була найгірша провина супроти його височества царя. І Меншиков негайно казав собі подати коня, взяв невеличкий відділ певних драгунів і під ніч пустився у Погрібки, до царської головної кватири. ПІД ДЗВІНИЦЕЮ Кількох їздців скакало навмання. Дикий крик і свист тривожив вечірню тишину. Коні аж стогнали, принаглювані острогами й нагайками до скорого бігу. Меншикову серце живіше забило. Чи не царські це післанці за ним? Дав трубкою знак, — їздці спинилися. Під'їхав і спитав — куди? До найближчих сотень з маніфестом царським — відповіли. Заспокоївся. Царські всадники, пізнавши команданта кінниці, віддали йому честь і показали папери. Не були запечатані, бо призначено їх до прилюдного оповіщення і до якнайскоршого та найширшого розповсюдження. Меншиков розгорнув один, скинув трикутний капелюх перед власноручним підписом царським і пробіг очима письмо. Цар сповіщав усе козацьке військо, що стояло біля Десни і по інших місцях, а також усіх духовних і мирян на Україні, що гетьман Іван Степанович Мазепа кудись у безвісті пропав і що треба боятися, щоб не вийшло яке лихо із його ворожих факцій. Тому-то цар взиває усіх козацьких старшин, щоб негайно приїздили до його царського стану на раду, а якщо виявиться потреба, щоб вибрали собі нового гетьмана. Меншиков заспокоївся. Для його, значиться, не було тут ніякої небезпеки, треба лиш бистро помітити настрій царя і пристосуватися до нього та підійти під царські бажання, вгадуючи його думки, як вгадує вірний пес думки й бажання свого пана. Віддав письмо і відпустив штафету. Їздці гукнули на коней, ті рванулися з місць і потонули в пітьмі. Меншиков і собі пустився в дальшу дорогу. Під'їжджаючи до найближчого села, запримітив незвичайний рух. На майдані, недалеко церкви, горіло огнище і гарчав тарабан. Селяни, стривожені одним і другим, вибігали зі своїх хат і ставали гуртами, з острахом дивлячись на царських ратників. Нічого доброго від їхньої нічної гостини не сподівалися. — Старшина де? — гукав вусатий райтар. — Чому його чорт не приніс, хоче кулею в безмозкий лоб дістати? Сільський старшина, сивоголовий, поважний дідусь, висунувся з товпи і поклонився в пояс. — Прийшов, старий чорт? — привітав його вусач. — Так прикажи свому дідьчому кодлові, щоб колесом ставали й слухали, що приказує батюшка цар, а то колесо вас не мине, бунтівники, супротивники черкаські! — Колесом ставайте, люди добрі, колесом, дітоньки любі, — тихо там, добре слухайте, що їх милості, люди царські читатимуть. Народ окружив колесом огнище і в безмовній покорі слухав незрозумілого маніфесту царського. Вусатий райтар читав його голосом грімким, але однозвучним, незважаючи на знаки перепинання, немилосердно шматуючи речення та відпочиваючи якраз не там, де треба, — із-за чого зміст царського письма затемнювався дорешти. Меншиков зупинився осторонь між липами, так що серед темряви його й не бачили, і звідси приглядався до цеї цікавої і з малярського боку дуже ефектовної картини. — Гетьман Іван Степанович пропав... кудись у безвісті і звідси... виникає сумнів чи нема... тут... ворожих факцій, — проголошував вусач. — Брешеш! — загуло нараз десь здалеку від церкви, з-поміж могилок. Товпа стрепенулася, вусач читати перестав. Від могилок виходив височезний дідуган, з білими вусами, зі жмутками білого волосся на підголенім лобі, весь білий, лиш полумінь кидала на нього відблиски червоні. Став під дзвіницею, під самими дверми, високий і страшний, як опир. Ніхто його не знав, жінки гадали, ідо дух. Хрестилися, діти з криком утікали в село. — Брешеш! — гукнув, простягаючи в напрямі читаючого салдата свою костисту, довгим життям висушену руку. — Гетьман Мазепа не щез, він пішов по славу і по волю для тебе, тупоумний народе, для тебе, безглузда товпо! Говорив так голосно, що Меншиков чув і розумів кожде його слово. — Не гетьман зрадив народ, а ви зраджуєте його, відрікаєтеся від нього, як Петро від Спасителя свойого, нікчемні труси, грязюко з торгового майдану! Метайте жребії о ризи його, гризіться за серебреників тридцять, поки вас царська підошва не розчавить, як хробів на шляху. Гетьман камінь двигнув, камінь, що давив вас і предків ваших, а ви спиняйте його, щоб не покотився униз, лиш щоб упав на невольницькі черепи ваші і на голови нащадків ваших, — раби! Як безмовна скотина, покірно слухайте і до відома приймайте, що вам читає посіпака царський, замість навіки затулити його брехливий рот, — труси, падлюки! Царські люди збилися в гурт, їх було кількох, а кругом сотки непевного народу. — Готовись! — гукав вусач. Як камінь, стояли серед моря людських голов. Ділило їх огнище, котре можна було зітханнями вгасити і затоптати ногами в одну мить. Товпа заметушилася. — Як ти смів? — верещав вусач. — Ми люди царські, головами заплатите за нас. — Совістю заплатите за зраду України, — відповів дідуган. — Авжеж, авжеж! — Правду говорить дід! — Не слухаймо москалів, слухаймо його! Море обливало камінь, жар потухав... В цей рішаючий мент Меншиков дав знак своїм людям. З криком і свистом пустили коней в товпу. Списи, як блискавка з чорної хмари, вилітали. Товпа захвилювалася, розступилася і з криками одчаю розбреяась на всі сторони світу. На майдані осталося кілька тіл, що вилися в болю і кричали рятунку, — надаремно. — Живим його беріть! Бунтар! — приказував світлійший, спиняючи коня біля огнища самого. Царські люди кинулись сповняти приказ князя. Але кругом діда стояло вже кількох парубків з головнями, вихопленими з огня. Відбивалися ними від шабель. Іскрами й жаром сипали в очі москалів. — Спасибі, діти, що не оставили самого, — говорив дідуган, напираючи на найближчого райтара. Поклав його, шаблю вихопив з руки, перехрестив нею пітьму нічну. — Не осоромимо себе, поляжемо за других! Шаблею даром не махав, кождий його удар — смерть або важкі рани, останній зойк або розпучливі стони. — От так їх, диявольських синів! Ще наша слава не пропала. Кількох ратників обіймало і цілувало мать землю сирую, під дзвіницею жмінка оборонців слави й волі обливалася потом і кров'ю. — Хто там ще, підходь! — кликав дід. — Спішись на другий світ, щоб не минула нагода згинути з доброї руки! — Пали! — відповів Меншиков, повертаючись до своїх. Райтари зіскакували з коней. Коні полошилися, треба їх було відводити геть. Боялись огнища, а може, й діда, що стояв під дзвіницею високий, як дзвіниця, страшний, як опир, біло-червоний, — горів. — Пали! — повторив Меншиков. Залунали перші стріли, і двох парубків поклонилося землі. — На дзвіницю! — приказав дід. Ускочили, двері загатили чим лиш могли. Чути було, як по сходах спиналися до дзвонів. Загудів найбільший з них голосно, розпучливо, тривожно, але — надаремно. Ніхто не наспівав на клич. З дзвіниці видно було, як гасло світло в селі. Народ кидав свої огнища домашні, люди, як перепілки по стерні, розбігалися по полях і ховалися по нетрах і плавнях. Зжахнулося село. Та не зжахнулися тії, на дзвіниці. — Нам виходу з цеї дзвіниці нема, хіба на другий світ, — казали, ховаючись від куль і посилаючи свої на-долину. Мали їх мало. Ані одної даром не пускали. По кождій під дзвіницею роздався безтямний крик і погана лайка. — Виважуй двері! — гукав вусач, той самий, що читав царський маніфест. Але на спину його впав добре пущений камінь згори, і він хрестом поклався на розмішену чобітьми землю. Облягаючі розскочились, як вовки від вовка, влученого кулею мисливого, і в обложенців вступила нова охота витривати в нерівному бою... Чей же устояться, чей же проженуть ворогів, врятують честь села?.. Так куль вже не було. — Здіймай найменший дзвін! — приказував дід, пускаючи вділ відірвану лату. Насилу зняли — взяв, розмахнувся і пустив ним прямо туди, де з витягненою шаблею в руці стояв світлійший. Дзвін загомонів у лету, ніби здивований незрозумілим для нього бажанням грізного дзвонаря і, пролетівши понад головами райтарів, зарився глибоко в землю перед самими ногами князя. — Не попав, — промовив старий, — а жаль, бо цього в першу чергу треба б післати до чорта. Ануте ще раз! Відчепили другий, дід глянув, затямив собі місце, де Меншиков стояв, розмахнувся, але в ту мить ворожа куля повалила його горілиць: — Не здавайтеся! Не зда-вай-тесь! І — замовк. Виважено двері до дзвіниці. — Посвітіть! Головню з огнища подай! Запали смолоскип! — кричали надолині. — Прикладами їх, дулами мушкетів по голові, не пускай! — лунало на дзвіниці. Билися за кождий схід, за кождий щабель на драбині. Москалі дзвіниці приступом взяти не могли. — Здавайсь! — гукали на парубків. — Світлійший помилує за хоробрість. — Хай його милує чорт! — відповіли згори. Замовкли стріли. Обложені не мали чим стріляти, облягаючі не могли, бо їх люди були всередині. Меншиков казав огнище перенести під стіну дзвіниці, з того боку, куди завівав зимний, сильний вітер. — Докидай гілляк!.. Більше!.. Ще! Огонь бухнув з новою силою, озарюючи не лиш дзвіницю, але й стіни церкви, і хрести на могилках, і хустки на хрестах та розмальовуючи кожду гіллячку старих, безлистих лип. Дим вдирався на дзвіницю дверми й вікнами, усіми щілинами розгойданого поверша. Дзвони розгрівалися — ніби оживали. — Ось вам ще! — гукали обложені, кидаючи вділ останки белькування. — Підпалюй сходи! — відповідав на те московський під-старшина. На долині дзвіниці стояли останки старого іконостаса, трухле грушкове й липове дерево, сточене хробами, сухе, як чир. Підпалили. Востаннє обличчя святих засіяли надземським блиском, глянули здивовано і перемінилися в огонь. Дзвіниця спалахнула високим горючим стовпом, від котрого розвиднілася ніч. — А розкажіть там цареві, як ми вітали його маніфест! — гукали згори. — Поклоніться гетьманові Мазепі від нас! — Скажіть, що не осоромили ми себе і його! Решту заглушив луск. Дзвіниця захиталася, затріщала в основах і, як підрубаний дуб, перехилилася на той бік, куди хилилася здавна, на захід. Зойкнули дзвони і з цілою силою непроголошених звуків, з піснями радостей і смутків, з воскресними й похоронними акордами полетіла вниз. Облягаючі розбіглись, загулюючи долонями очі, наполохані коні фантастичними звірями понеслись по полях — світлійший стояв і дивився на діло рук своїх. — Бунтівники! Черкаси! Мазепинці! Мабуть, перший раз вилетіло це крилате слово на світ, щоб то чорним птахом, то невмирущим феніксом, то голубом білим літати понад полями і степами, понад широкими просторами України, буйним, нестримним летом крізь темряву віків. У ПОГРІБКАХ Доїжджаючи до Погрібок, Меншиков побачив на узбочі від села, мабуть, у чималому саді, великий, ясно освітлений двір. Ворог не так-то далеко, його під'їзд може легко загнатися туди, цар в тому дворі не стоїть, — погадав собі світлійший і минув липову алею, прямуючи дальше, в село. Цар дійсно стояв кватирою не в дворі, а в одній із селянських хат, котрої малі віконця поприслонювані були веретами, щоб не било з них світло. Туди справили світлійшого царські патрулі, розставлені що двадцять-тридцять кроків. Чим ближче до царської хати, тим і більше патруль, самі сильні, здорові хлопи з волоссям, посиланим борошном, з мушкетами на раменах, стоять, як статуї, заворожені приказом грізного великого царя. Мимо пізньої пори в кватирі рух. Кінні штафети приїжджають і від'їжджають звідтіль. Генерали входять і виходять з хати. На подвір'ї гуртками стоять офіцери, піші, кінні, артилерійські, різних полків, усякого роду збруї. Від двох-трьох годин на прикази ждуть, переступаючи з ноги на ногу, бо зимно добирається до шпіку-кості, а сказати того не смій, бо найменша виява невдоволення — це бунт. Змирись і готовий будь летіти, хоч би й на певну смерть, щоб тільки сповнити волю царя, котрий ніякого супротивлення не знає і знати не хоче, для котрого людина — це тільки одна цифра в його великому рахунку. Добре, що офіцери послух цей виссали з матірних грудей, а терпеливість одідичили по батьках. Не відчувають жертви, в котру себе приносять. Там, за глиняною стіною, в звичайній селянській хатині сидить той, що їх життя у своїй жмені тримає, великий будівничий, котрий на своїх людей дивиться, як на каміння, як на сировий матеріал тої будівлі, котра родилася в його буйній голові. Офіцери пізнали команданта кінниці його величества і тягнуться, як струни, дарма, що ніч і що світлійший не бачить їх і навіть не дивиться на тую різноманітну товпу. Зіскочив з коня, драгунові, високому, як вежа, кинув свій кожух, вбігає у хату, у відчинені двері наліво. Кидається йому назустріч задуха і той сопух, який буває в непровітреній хаті, в якій від кількох годин дихає кілька десятків людей, немитих, некупаних, що Бог вість коли перебирали білля. Принесли з собою запах овечих кожухів, кінського й людського поту, тухлого смальцю, тютюну і горілки. Побачивши малого тілом, але великого значінням достойника царського, подаються, роблять йому місце. В покорі туляться — прилипають до стін. Меншиков розглядається, хто це такий? Прошаки, москалі і черкаси. Видно по тім, як себе тримають, як милосердно глядять, люди, які тільки спиняють воєнне діло. Але чому їх нині так багато? Меншиков додумується. Прийшли з чолобитнею. Хочуть зайняти місця тих, що пішли за Десну, а хай побідить Карло, до нього кланятися підуть. — Падлєци! — подумав голосно світлійший. — Падлєци! — повторив, додаючи ще декілька щогрубших епітетів. — Ти хто такий? — спитав Меншиков, наступаючи одного з них. Запитаний подавався назад, дарма, що не було куди. — Ти хто? — повторив князь. — Сотник тутешньої сотні. Іван Мотовиленко, — ледве видусив з себе. — Чого тобі? — гримнув на нього світлійший. — Говори! — Числюся першим сотником у полку, полковник за зрадником Мазепою руку тягне, — бубонів запитаний. — Пірнача забажав? — Ваша світлість зволили вселаскавіше сказати. — Ось тобі пірнач! — і луск малої, але вправної в биттю долоні, залунав по хаті. — Ізмєнніки, сволоч, паддо! На колесо вас, на гак, на гілляку. Ось де ваші пірначі, блазні. Сотні в руках тримати не вміє, і пірнач йому давай. Нефортунний кандидат до пірнача присів, пірнув у товпу і поза плечі других протиснувся до дверей, щасливий, що на тім і скінчилося. Меншиков до другого пристав. — А ти? — гукнув, показуючи на нього рукою. — Я Андрій Кандиба, — бубонів цей, — канцелярист гетьманської канцелярії у Батурині. — Чорнильна душа, як чорнильниця, чорна. Чого прийшов? — Певну вість приношу, що гетьман не пропав, а біля Оболоння з п'яти тисячами козаків до шведа, на правий берег Десни перейшов. — Доказно знаєш? — На власні очі бачив, як у неділю вранці виступав. Знаю, хто з ним був і хто в Батурині остався. — Звідки приходиш? — Прямо з Батурина. Можу сказати, як укріплений город, скільки гармат і де стоять, які запаси пороху і куль. Все знаю, служити рад. Меншиков підступив до нього, глянув в очі і — відвернувся. — Нікчемний! — сказав, ніби у лице плюнув. — Геть мені, проч! Воздуху не троїть, забирайтеся всі, сейчас вон! Кланяючися, тиснулися у двері назадгузь. Канцелярист гетьманської канцелярії теж. — Ти в сінях підіжди, — сволоч! В хаті зробилося пусто. Меншиков сів на лаву. Долонями по колінах ударив. — Який народ! Плював. Гнилий воздух йому в носі вертів. — Смород такий, фу, чорт! Зірвався і відчинив входові двері нарозтвір. Вітер його за голубу ленту термосив. — У його величества хто? — спитав нараз дежурного офіцера, що навинувсь йому під руку. — Світлійший князь Дмитро Михайлович Голицин, — відповів той. — Довго? — Вже з годину, як зволили прийти. — З годину?.. — І Меншиков рішився не входити до царя. Хай Голицин сам пріє. — Коли б його величество спитали, чи я вже тут, відповіш, що князь Меншиков перед годиною приїхав. — Слухаю вашої світлості. Офіцер хотів іти. — Стривай! Є у вас водка і закуска яка? Принеси!.. Стривай! Кажи, хай мені зготовлять вареного пива з яйцем. Я продрог. Скоро! Вертаючи в хату, почув, як у сінях канцелярист зубами дзвонив. — Падлєц!.. — І Меншиков знов присів на лаві. Перед ним поставили піднос. Поспішно випив скору чарку царської анижівки і закусив здоровим пирогом. Почував утому. Радо положився б на лавку і на голій дошці спав би до самого ранку. А тут ще чекає його розмова з царем. Ще й яка! Може, і з дубинкою. "Тьфу, чорт!" — Меншиков задумався. — Коли ти гриб, так лізь у борщ, — рішив, випиваючи чарку. А по горілці підніс до уст ківш грітого пива. Пив і поглядав на двері, за котрими цар з Голициним балакав... Відчинилися. Меншиков побачив царя. Не цілого, лиш по рамена, бо голова ховалася вище одвірка. Видно було тільки чоботи чорні, юхтові, лосеві штани й зелений, лентою перепоясаний каптан. Гузики вилискувалися, як зорі. Нараз цар зігнувся і переступив поріг. — Даніліч! — крикнув, побачивши свого любимця. — Ти тут? Меншиков зірвався, мало підносу не перевернув. — Кріпишся? Кріпись, заслужив. Дай, вип'ємо з тобою по чарці. То ще Мазепина анижівка, славна й вірніша від нього. Як проковтнеш, то не втече, хіба випустиш сам. Меншиков дивувався, що цар в доброму настрою. Чи не на Голицині перший гнів зігнав. А може, соромиться, що довіряв Мазепі, і сором за жартами скриває. — Ну, от і бачиш, як цей старий чорт нас з тобою підвів, — почав по хвилині цар. — Всі вони одного батька діти, ті черкаси, — відповів, махаючи рукою, світлійший. — Тільки й глядять, щоб каменем відплатити за хліб. Цар надумувався хвилину, а потім руку поклав Менши-кову на рам'я. — Знаєш, Саша, мабуть, ми з тобою не відплачували інакше. Що? Сміявся, наливаючи другу чарку, Меншиков вторував йому. — Що нового, Даніліч? — Бунт... Меншиков з острахом глянув на царя, чи не піддається він приступові гніву. Але цар не гнівався, лиш дальше попивав анижівку. — Мазепинка, — і мляскав язиком. — А що нам з Батурином робить? — спитав нараз. — Поклич! — Гей ти там, сволоч, виходи! — гукнув Меншиков у сіни. На порозі появився гетьманський канцелярист, чорний, як те чорнило, котрим в канцелярії довгі літа писав. З благанням ласки повалився цареві до ніг. Цар чобіт відсунув. Сидів на стільці, спиною оперся об скриню і набивав коротку люльку голландським тютюном. Спльовував через зуби, незважаючи де. Меншиков підбіг до печі, добув маленький гарний вуглик і на долоні підніс і вкинув цареві до люльки. — Спасибі! Не трудись, ще пальці попечеш, — усміхнувся хитро. — Так, так! Уважай, Даніліч, щоб палиці не попік. Меншиксв зрозумів натяк і очі додолу опустив. Усміхався тою усмішкою, в котрій можна домірковуватися усього. Пакнувши кілька разів файку, цар ніби щолиш побачив канцеляриста, який все ще лежав біля його ніг, запоровши носом у землю. — Вставай! — гукнув, штовхаючи лежачого в лоб. — Не люблю таких кумедій. Говори!.. Або ні. Стривай!.. Даніліч, поклич Голицина й Шафірова та ще кого гадаєш. Хай чують... Поміркуємо опісля вкупі, що нам з тим Батурином робити. Меншиков вибіг. За хвилину прийшли Голицин, Шафіров і ще декількох генералів. Канцелярист приютився у куті. Здавалося, маліє, никне чоловік, за хвилину не буде його. — Сідайте! — сказав цар до своїх людей, показуючи рукою на широку лавку від покуття до мисника при дверях. — Говори! — звернувсь до канцеляриста. — А лиш, чуєш, не важся мені брехать, бо язик не твій, а може, й голова. І каламарська душа розказувала все, що знала, загикуючись і захлипуючися зі страху, щоб не сказати якого зайвого слова, не зробити якої похибки, за яку можна заплатити мукою і життям. Розказував канцелярист Андрій Кандиба, як гетьман виїздив із Батурина, хто з ним поїхав, які частини полків і які сотні забрав з собою, хто залишився обороняти Батурин, скільки гармат і муніції там, як укріплений замок, скільки поживи у міщан і в військових магазинах. — На що покладаються батуринські ізмінники? — спитав, перериваючи, цар. — На хоробрість Чечеля і знання Кенігзена. — А Чечель і Кенігзен? — На те, що гетьман зі шведами на відбій їм у пору поспіє. Цар був вдоволений з відповіді. — Хай сподіваються! — гукнув і розсміявся, аж хата загуділа. — Ха-ха-ха! Хай сподіваються, правда, Даніліч? — Чим більше сподіваються, тим гірше розчаруються, — відповів світлійший. — Постараємося, постараємося, — бубонів цар, обтираючи хусткою оприщене обличчя. Думав. Його люди дух у собі заперли. Нараз зірвався і своїм звичаєм став кроками велетня міряти невелику хату. Здавалося, що стіни порозсаджує і що стеля впаде й розчавить усіх. За царем бігала його тінь, велика, безугарна, на цілу стіну, стелю і на половину другої стіни. На першій — ноги, на стелі — тулів, на другій — голова. Крім відгуків ходи, нічого не було чути. Хата завмерла, здеревіла в тривожнім дожиданню. Цар шаблі при собі не мав, ні пістолів, але руками, як довбнями, міг поторощити всіх. Ніхто не був певний свойого життя. Страшно. Цей страх рівняє усіх — Меншикова, Шафірова, генералів з чорнильною душею. — Ти хто? — питає нараз цар, стаючи перед канцеляристом. — Хто? — Я, я, Андрій... — Все равно Андрій, Микита чи Охрим. Кажи, чим ти був у службі в гетьмана Мазепи? — Кан... це... ля... рис... том. — Чого покинув службу? На кого її лишив? Пощо приділявся тут, падлєц? Одвічай! — Його величеству вірним хотів остаться. Прийшов, побачивши лихий замисел гетьмана і його людей. — Сволоч! Нині гетьмана зрадив, завтра зрадиш мене, Іюда! Канцелярист дрижав, як осика, ломився у колінах, голова в рамена влазила, царські слова придавлювали його, коли б міг, під землю вліз би. Земля не розступалася. Хай би вбив, легше було б, ніж те тривожне дожидання. — Забрати його на конюшню і вліпити 20. Не більше. Той падлєц більшої порції не вартий! Вивели. За хвилину чути було з конюшні зойк і рев. — Поруть... — завважив цар, сідаючи на своє місце й набиваючи люльку своїм голландським, шіперським тютюном. — Мої люди тільки й уміють, що пороти. Більше я ще їх не навчив. Навчиш ти їх чогось... — Він поправився і, звертаючись до Меншикова, диктував: — В першу чергу треба написати листи до Толстого, Шереметєва, Довгоруких, Апраксіних і других, що в різних сторонах стоять, щоб не далися підвести старому лисові, новому Іюді, котрий 21 літ був мені вірним, а над гробом, біля домовини зрадив мене. Та справедливий Бог не поблагословить його. Не мені, а йому його вчинок вийде на шкоду. Викопав яму, в котру сам упаде. Відсапнувши, виправдував себе: — Двадцять і один літ вірно служив. Як же не вірити було? На кождий поклик виступав у похід, козаків, скільки треба, давав і не жалував грошей. Умний такий, дотепний, заграничний чоловік, європеєць, не азіят, як ви. А який благородний на вид, які вірні очі, — собака! Хвилювався, насилу здержуючи гнів. — Треба оповістити новий маніфест... Гетьман Мазепа, забувши страх Божий і зломивши присягу, поїхав до шведа. Порозумівся з ними і з поляками, щоб православні церкви й монастирі в руки ксьондзів і уніатів віддати. Нехай ніхто не вірить його влесливим словам, а старшини хай з'їжджаються у Глухів задля вибору нового гетьмана... Так буде краще. Тепер ми вже знаємо, що гетьман не пропав, а до Карла поїхав, хай його чорт! В конюшні заспокоїлося. Не чути було лускоту батогів, лиш скавулів хтось, як побитий пес. Цей знак терпіння заспокоював царя. Йому ставало легше. — Аз Батурином? — повторив нараз питання. — Що нам з тим Батурином робити? Присутні несміливо виявляли свої гадки. Одні були за тим, щоб оставити його своїй судьбі. Якщо Карло з Мазепою перейдуть Десну, не пора облягати Батурин. Дехто дивувався, що гетьман все-таки немало свого війська в Батурині лишив. Мабуть, не гадає, щоб ми його здобули. Меншиков був другої думки. Йому не хотілося простити козакам і міщанам тієї наруги, якої вони йому завдали, не впускаючи в город. — Сам ти, царю, сказав, — почав, — що всяке супротивлення треба негайно й безпощадно карати. Батуринці супротивилися твоїм приказам царським. Ще й насміхалися над нами, над слугами твоїми. Кидали на нас з мурів обидливими словами. Батурин заслужив на сувору кару. — Так покарай його, князю, покарай! Жорстоко і основне, щоб камінь на камені не остався! Покарай! Над Батурином повисло грізне рішення Петрове. НА ЧУЖИХ ВИСЛУГАХ Дні і ночі минали батуринцям на безнастаннім вижиданню і тривозі. По відправі, яку дали князям Меншикову й Голіцинові, сказали, що їм ні прощення, ні пощади бути не може. Як прийдуть москалі, то треба боротися на смерть і життя, здатися — значигь віддати себе і город на певну загибель. Про те воня й не гадали. Витривати, поки гетьман зі шведами не прийде на відбій. Менше сміливі й завзяті та слабші характером шукали нагоди, щоб вискочити з цеї нетвердої твердині. Так зробили Ніс і Кандиба, але не всім воно вдалося. Були такі, котрих переловлено. З ними поводилися, як зі зрадниками. Роздратована товпа робила з утікачами коротку розправу. Бо не такий страшний цей ворог, що зверху, як цей, що всередині, повторювали за Чечелем гетьманові слова. Не тільки козаки, але й міщани соромилися, що лучаться між ними такі нікчемні душі. По кождім такім припадку Батурин довго не міг заспокоїтися. Розказували собі всілякі вістки. Привиджувалися їм москалі. Розвідчики вертали збентежені й переповідали те, що зачули від сусідніх селян про передні сторожі царської армії, які вночі перелетіли крізь їх село. Вісті, зроджені з батька страху і з матері тривоги, котрих годі було справдити. А по кождій з них ціла залога ставала в поготівлю. Чечель обходив брами, а Кенігзен справляв дула нечисленних гармат туди, звідки нібито мав підійти ворог. Чекали годину, дві, а коли ворог не показався, раділи, потішаючися думкою, що, може, він і не прийде, може, вже зі шведами в бою стоїть. Усіми люблений диякон, що, відправивши службу Божу в своїй церкві, обходив вали й мури, не раз ставав, знімав очі вгору й молився: — Да отніметься чаша сія от нас! Аж 31 жовтня вранці варта на замкових мурах дала знак, що ворог надходить. Заворушився город. Хто почував себе спосібним до бою, біг у замок. Жінки несли харчі, напитки, старі діди, що вміли осмотрювати, і бабусі-знахорки, що знали зашіптувати рани, й собі шкандибали туди, де могла для них бути робота. Немічні й безсилі молилися в церквах: — Да отніметься чаша сія. Невеликий московський відділ наближався. Вже й голим оком, і не з вежі, а з валів можна було почислити людей і коней. Небагато їх. Мабуть, передня сторожа, а може, знов тільки післанці для переговорів. Так воно є, бо наперед висунулося трьох драгунів з білою хоругвою. — Не стріляти! — гукав, оббігаючи мури, Чечель. — Дожидати знаку! — приказував Кенігзен. Тишина. — Князь Дмитро Михайлович Голицин, — завважив хтось. — Цей самий, що ми вже його раз не впустили. — Лізе, як свиня в город. А бий же по рилі! — Не смій стрілять! — гасив цей запал полковник Чечель. — Чекай знаку! — приказував Кенігзен. Голицин під вали не під'їхав. Післав своїх парламентаріїв. — Пустіть нас у город! — кричали вони до козаків. — У город не можемо нікого впустити, гетьман не велів. І не впустимо, ми вже вам раз це казали. — Лист від його величества царя веземо. — А щоб ти пропав разом з отсим листом. — Нехай цар пише до свого батька, чорта хвостатого, а не до нас. — Ти, небоже, мабуть, адресу поміняв, замість до пекла, до Батурина привіз. — Та що з ним балакати, москаль! Стріляй! Це всякому зрозуміла мова. — Не важся — біла хоругов! — Так що? Закрасім її начервоно. Командант насилу здержував козаків. — До кого лист? — питає. — До сердюцького полковника Чечеля, — відповідає москаль. — Давай його сюда! — Кого? Лист чи москаля? — Лист. — Не треба нам його листа. Не бажаємо знати, що пише цар. Знаємо, знаємо його зміст: піддайтесь, а помилую вас. — Не віримо цареві, він не раз слово ломив. Чого стоїш? Стріляй! Чечель сердиться. — Не вам тут приказувати, а мені, на мене гетьман команду здав. Лист треба приняти й прочитати. Так не може бути! Спустили з валів драбину, під'їхав царський післанець і на кінці списа подав козакам лист, який доручено Чечелеві. Цар сповіщав команданта города Батурина, що гетьман зрадив царя і Україну, злигавшися зі шведами і з поляками на шкоду робучого народу і на затрату святої православної церкви. Супроти того радив, щоб Чечель впустив у замок один полк царської піхоти, а то для більшої безпеки. Заспокоював батуринців, щоб не боялися шведів, бо скоро він сам, цар, у власній своїй особі до Батурина приїде. Лист був написаний так, нібито цар ніякого сумніву в вірності батуринців і в прихильності Чечеля до себе не має і нібито йому дуже на добрі й на безпеці Батурина залежить. Чечель, прочитавши письмо, задумався. Неважко було догадатися, що могло воно мати тільки два завдання: або спробувати востаннє переломити вірність батуринських борців для гетьмана і перетягнути їх на свій бік, або прямо піддурити їх, щоб дістати на замок, захопить його в свої руки і тяжко покарати козаків і міщан за їх дотеперішній непослух і за вороже відношення. І те, і друге було Чечелеві не по душі. Він хотів додержати присяги на вірність гетьманові, але ж і долі Батурина не хотів брати на свою совість. Тому-то й попрохав Голицинових людей підіждати, а сам скликав своїх старшин і визначних батуринців на раду. Двічі прочитав їм царське письмо. — Хитрощі! — крикнув Кенігзен. — Timeo Danaos et dona ferentes [2]. Рішучо противлюся, щоб впускати московський полк. Хочу додержати вірності мойому регіментареві, на те я офіцер. Офіцерське слово — річ свята. — Один полк, — завважив Левон Герцик, — для нас не страшний. Нас більше тут. — Хоч би ми тільки одну сотню впустили, так, значиться, ворог у твердиню увійшов. — Можна розоружити. — Щоб мати ворога не лиш перед собою, але і всередині? Тоді пильнуй не тільки мурів і валів, але й того полку. Не впускаймо. Генеральний осаул Гамалія був теж тієї гадки — щоб не впускати. — Впустимо, перейдуть браму, і хто нас впевнить, чи зараз-таки не пічнуть бою. Вони всередині, а інші полки зверху, в двох огнях не устоїмося. І хто його зна, який це полк, може, дві-три тисячі людей. Впускати ніяк не можна. — А що ж ви кажете, пане городничий? — спитався Чечель. — Що я кажу? Скажу, що город теж хоче і бажає собі додержати віри свому гетьманові Мазепі. Ми ж мешканці його столиці. Коли столиця зрадить, чого ж тоді сподіватися від других міст? Батуринські міщани не бажають собі москалів. До мене з усіх вулиць приходять люди і просять, щоб не слухати прелестей царських, обіцяють терпіти обстріл, голод і всякі невигоди, дожидаючи гетьмана і шведів на відбій. Не впускаймо грецького коня до нашої Трої. — І як же їх впускати? — озвався батуринський сотник. — Хіба ж ми діти, щоб вірити влесливим царським словам. Це ж підступ, більш нічого. Хочуть добути Батурин. Облога може потривати довго, може, Батурин видержить її, а може, гетьман визволить його, вдаривши на облягаючих. А так — гадають собі москалі — піддуримо легкодушних черкасів і без труду і без всякої втрати дістанемо їх у свої руки. — Пробуйте, — кричав Гамалія, — впустити. Город спалить, мешканців переріже, а нас на муки візьме. — Це саме станеться, — завважив Герцик, — якщо москалі Батурин добудуть. — Станеться або ні, надвоє баба ворожила. Чому нам не пробувати щастя? — обстоював при своїм Кенігзен. — Як гинути, так краще зі збруєю в руці, по-лицарськи, а не по-рабськи. Я гармати не здам. Хіба по моїм трупі москалі в Батурин увійдуть, так мені. Боже, допоможи! Козаки, розставлені скрізь по замку, і собі гукали: — Не впускати москви, не вірити цареві, це підступ, звичайні хитрощі московські, ми замку не здамо! — Як же тоді і що, гадаєте, маю я відповісти цареві? — питався Чечель. Гамалія радив відповісти щось на зразок листа запорожців до султана. Чечель бачив, що Батурином опанував цей завзятий настрій, коли люди перестають спокійно думати. І він завзято стояв на тому, щоб Батурин оборонявся до останньої кулі і до останньої каплі крові, але розумів, що на всякий припадок цареві треба відповісти політичне, бо лайливі слова негідні такого поважного моменту. — Напишемо, — казав, — що ми вояки і що наша річ сповнити приказ вожда. Наш вожд — гетьман. Що з ним сталося, не наше діло знати. Хіба прийде другий гетьман, вибраний законним ладом, і відмінить приказ тамтого. Але ж нового гетьмана треба вибрати всіми вільними голосами, а тепер воно неможливе, бо ворог стоїть на Україні. Такого змісту лист привезли московські післанці Голицинові. Він прочитав і, не надумуючися довго, подався назад. Городом знов заволоділа радість. В церквах служили молебен, тішився народ, що Чечель не впустив москалів, нічого так не боялися батуринці, як того. Як би воно не було, а небезпека відсунулася на якийсь час — може, на все. Залога хоробра, старшини досвідні, Кенігзен знає своє діло, гетьман теж не за горами — чого ж тоді тратити надію? Та не тішився Чечель. Він догадувався, що незабаром за Голициним появиться московське військо й пічнеться облога. Треба було дати останні прикази. Чечель казав позривати мости на Сеймі, щоб коли не припинити, так відтягнути на якийсь час переправу московського війська. Для обложених ті мости вже непотрібні. Що мали привезти до міста, привезли, хто з сіл і хуторів мав приїхати, приїхав, і Чечель дав приказ. Затріщали поруччя, спадаючи в воду, заломився поміст; що можна було з лівого боку перекинути на правий, перекидали, що ні — пускали на ріку, щоб хвиля несла. Поспішно підрізували палі і стовпи, повбивані в ріку, бо виривати не було часу — москалі надходили. Побачивши, що козаки мости нищать, Меншиков пустив невеличкий кінний відділ робітників. Задудніла земля, застогнали коні під натиском острогів. Теслі й піоніри міряли очима віддаль між московськими їздцями і Сеймом і дальше робили своє діло. Ще кілька стовпів, хоч з другого боку підрізати, ще треба перевезти човни, що їх забуто в шуварах, ще бельки забрати, щоб ворог не мав готового матеріалу під рукою, — ще, ще!.. — Кидайте місті — гукали їм з валів. — Біжіть, бо замикаємо брами! З жалем дивилися на недокінчену працю. Бігли в замок. Двох смільчаків борикаються з глибоко вбитим палем. Вирвали і його та пустили з водою. Хай пливе і хай дає людям знак, що Батурин зірвав за собою останні мости. — Скорше! Скорше! — принаглювали їх з мурів. Ускочили... Чечель казав брами позасипати землею. Сотні мотик кинулися рити землю. Сотні тачок привозили її з майданів і огородів. Брами загачено землею, камінням, старим деревом, непотрібними возами так, що хоч би їх ворог і відчинив, так мусив би прокопуватися крізь той насип, а це нелегка річ. Сонце продиралося крізь осінні хмари й освітлювало московські полки, що наближалися до Сейму. Підходили і поза віддалею гарматного стрілу ставали на полях табором. Все нові прибували, піші й кінні, гармати й вози, гнали стада худоби, везли хліб. Обложені дивилися на тую каравану, на той живий обруч, котрим москва збиралася скувати і здавити Батурин, як удав торощить кості своєї жертви. — Більше ворога, більше честі! — відповідали сміливіші. Кенігзен з файкою в зубах ходив від гармати до гармати, розмовляючи з гарматчиками й роздаючи їм прикази. Міщани бігали з одного кінця города в другий. Кождий хотів побачити ворога на власні очі, чи великі його сили, кілько гармат, чи витримає Батурин їх напір? Впрошувалися на замок. Але туди впускали тепер уже лише спосібних до оборони. Інші мусіли вдоволятися тим, що від других зачули. — Москалі, як сарани, як круки, злітаються на Батурин. Готуються переходити Сейм, хочуть направляти мости... Кенігзен викотив з замку шість гармат і дула їх справив на московське військо. Ще трохи, і вони промовлять своє слово — почнеться бій. Найстрашніші перші стріли, перший рев гармат; пролунає, і ухо привикне. До всего привикне чоловік — потішали себе батуринці. Аж, гляди, через Сейм переправляється кількох людей. І знову біла хоруговка в одного на спису. І знову: "Не стріляй, приказу жди!" Батуринці пізнають сотника Жарковича, І він тут, нащадок гарних предків, на службі у москалів? Сором! — Чого тобі? — Від світлійшого з останнім словом приходжу. Пустіть! — гукає Жаркович. — Ми вже двічі те останнє слово чули, а пустити не маємо куди. На замок і миш не просмикнеться. — Спізнилася його милість, пан сотник, — починають глузувати з нього. — А хочеться до своїх, правда? Що? Хочеться свого борщу і добрих вареників поїсти? — Мабуть, наскучив московський квас. — І позаушники його світлості князя. — Не сором тобі, сотнику, нам у вічі лізти? — Зрадницьке діло робиш! — кричали йому. — Я на вас хлібом, а ви на мене каменем, — відповідає Жаркович. — Кращий наш камінь від твойого хліба, — кажуть йому і радять вертати з чим прийшов. — З останнім рятунком приходжу, впустіть, а то пожалуєте, — остерігає їх сотник. — Не жалуємо, що не впустили князів, обійдемося і без сотника Жарковича. — Обійдеться циганське весілля без марципанів. Насміхаються. — Кров ваших батьків і дітей впаде на голови ваші! Пустіть! — Як впаде, то не на нас, а на таких зрадників, як ти. Розмові не видно кінця, аж від Чечеля приходить приказ, щоб Жарковича витягнути по стіні. — Найкраще б, — радять козаки, — петлю йому спустити, хай всуне туди голову, а тоді ми вже й потягнемо. — Ще й високо, — додають другі, — там, де і слід такому собаці! Насміхаються, а все ж таки слухають Чечелевого приказу. Спускають довгу і сильну линву з петлею на долині. Жаркович суне туди правий чобіт. — Не чобіт, а голову сунь! — кличуть. — Голову, кажуть тобі! Жаркович руками чіпається линви і пробує, чи нога кріпко стоїть: — Тягніть! — І кишки витягнемо з тебе, як попросиш, — відповідають йому з-поза муру, налягаючи на линву. Жаркович спинається вгору. — Тримай, щоб не випустив з рук! — приказує сотник, що пильнує тієї "факції". — А може б, так справді пустити? — радяться козаки. Жили їм понабігали на руках, як посторонки, бо таки є що тягнути. — Їй-Богу, не вдержу! — репетує один. — Поможіть, а то пущу того медведя, що на липу за медом лізе. — Не пускай! Не бійсь, не заб'ється, як кіт, на всі чотири впаде, краще давай його тут. Ми вже йому... Тягнуть. — Та бо з тебе, сотнику, линволаз. Тобі б у Москві по мачті спинатися, може б, пляшку горілки доскочив. Нарочно не спішаться. Як Жаркович доліз до середини стіни, стають. Кажуть, що линва вривається, протерлася до гострого муру. Жаркович в крик: — Це знущання над послом від його світлості! — Над зрадником України, — поправляють його. — Хай трохи наїсться страху, худоба, — заспокоюють сотника, котрий гукає на них, щоб скорше тягнули. — Пізніше прийде, пізніше обірве, — кажуть, — бо народ йому не дарує. І дійсно, народ не дарував. Як тільки сотник Андрій Жаркович переліз через мур, сто рук простягнулося до нього, сто кулаків, як довбнями стало складати його. — Царський прислужник! — Москалів на нас веде! — Катюзі по заслузі! Кидали ним з рук до рук, як м'ячем, приперли до муру і плювали в лице. Сердюки ледве вихопили Жарковича живим із рук товпи та ледве довели до Чечелевої кватири. Довго не міг сотник Жаркович прийти до себе. Виплював два зуби, познімав жмутки вирваного волосся з чемерки, насилу обмився і поперев'язував рани. — Гарно в вас, пане полковнику, вітають царських посланців, — сказав до Чечеля з докором. — Які гості, так їх і вітають, — відповів Чечель. — 3 чим, пане сотнику, приходиш? — спитав. Жаркович перехопив дух. Його обступили Герцик, Гамалія, городничий і другі. — Напийтеся води, — радили. ("Із Сейму" — докинув хтось стиха). — Дайте чоловікові горілки, — радив Гамалія, — як є, так є, а все ж він козак. Подали. Жаркович покріпився і заспокоївся трохи. — З чим приходжу, питаєш, пане полковнику, — почав, повертаючись до Чечеля, — з доброю радою, щоб впустили князя Меншикова і його військо. Попросіть його, може простить, а так чекає вас велике лихо. Не устоятися вашому Батуринові проти сили армії його велкчества царя. — Цього ми не сміємо зробити, — відповіли йому. — Чому? — Бо гетьман не велів нікого в город впускати, ми вже це двічі переказували світлійшому, і дуже нас дивує, що він ще втретє, і то тебе, з тим самим питанням до нас присилає. Остогидло торочити те саме. — Але ж ваш гетьман зрадив і перейшов до ворога, — доводив їм Жаркович. — Тим самим всі ви звільнені від обов'язку слухати його і тримати присягу. Вашим обов'язком слухати тепер царя, бо всі ми його вірні піддані. — Ми не холопи царські і не піддані, ми люди вольні, козаки. А підданцями ти нас не прозивай, бо це слово дуже обидливе для козацького уха, — відповіли. — Навіть гетьман, — обстоював при своїм Жаркович, — і гетьман слухав царя, поки його не зрадив. Ми винні послух цареві, Меншиков його міністр, як же ви можете перед ним замикатися? — Не сміємо зробити того, чого нам не дозволив гетьман, а що він переїхав до шведів, того ми не знаємо, бо з Батурина не видно. Знаємо, що в неділю вранці гетьман виїхав з Гончарівки, а куди він поїхав, це вже його річ, не наша. Ніколи гетьман не оповідався, куди він їде, наше діло слухати його, а не приказувати, що він має робити, — відповів Чечель голосом, який не оставляв ніякого сумніву, що цей хоробрий полковник не говорить на вітер і що за словом своїм схоче і потрапить постояти по-козацьки. Жаркович насилу підвів своє підбите око, глянув у вірливе обличчя Чечеля й похитав головою. — Пане полковнику, — казав, добираючи лагідних і ніби жалісних звуків. — Пане полковнику, як ти можеш мені таке казати. Я ж чоловік свій, а не ворог. Як прийшов до вас, то не тому, щоб піддурити, а лиш, щоб остерегти перед великим нещастям. Не вдавайте, панове товариство, несвідомих. Про Мазепину зраду вже й воробці цвірінькають на стрісі. Схопився Гамалія: — Що там собі цвірінькають воробці, того ми не знаємо, бо їхньої мови не вчилися, але ти, сотнику, про Мазепину зраду не важся говорити. Для нас тут ніякого Мазепи нема, а був, є і буде ясновельможний пан гетьман, Іван Сгепанович! Зрозумів? Жаркович бачив, що його посольство бажаним успіхом не увінчається. А жаль! Бо світлійший обіцяв йому велику нагороду, може, й полковницький пірнач. Тепер їх чимало буде до роздачі. Жаль... І Жаркович зітхнув: — Безталанний городе, — промовив, — жаль мені тебе! — Жалуй себе, пане сотнику, — відповів Кенігзен ломаною українською мовою. — Жалуй себе, що з чесного козака став прислужником царським. Зрадив ти свій народ, свою чесну справу, та ще нас, добрих вояків, до зради намовляєш. Негарно, ти, пане сотнику, робиш, і ми дуже дивуємося, що ти на таке діло пішов. — От краще, — радив Гамалія, — не вертай до москалів, а залишайся з нами, козаками. Тут, а не там тобі місце. Не осоромиш свого чесного роду. Постіймо за нашу святу справу, дотримаймо віри нашому гетьманові, лишайся. Жаркович захитався. В його душі будилися спомини колишніх походів, колишніх воєнних переживань, козак брав на хвилину верх над вигідним обивателем, котрий хотів запопасти царської ласки і сподівався на тім буйнім коні заїхати далеко, куди дальше, ніж біля гетьмана заїде. Глянув на завзятого Чечеля, що нагадував буйного, степового вірла, на спокійного, задуманого Герцика, на хороброго німця Кенігзена, для котрого вірність свому вождові була першим і найважливішим законом життя, на сміливого й палкого Гамалію, глянув — і йому жаль сробилося такого товариства. Навіть батуринський сотник і городничий були люди умні й чесні, з котрими не сором хліба-солі з'їсти, але яка їх будучність? Він знав потуги царські і не вірив, щоб батуринці могли устоятися проти них. — Добрий посол, — сказав по хвилині надуми, — добрий посол вертає туди, звідки його післали. Яку ж відповідь маю занести князеві? — Таку, як чув, а саме, що воріт Батурина тне відчинимо і царські війська не впустимо, бо гетьман не велів. — З тим ви мене й відпускаєте, пане полковнику? — З нічим другим відпустити не можу. Козацька честь і совість християнська не дозволяють. — Так тоді гаразд. Піду. А жаль, і вас, і города того. — Себе жалуй, не нас, — загуло кругом. — Для нас краща смерть, ніж подле життя. — Юдами не будемо. Досить їх і без нас на Україні. Жаркович мовчав, боявся дратувати козаків. — А як же мені вертатися? — спитав по хвилині. — Так як прийшов, — відповів Чечель. — На линві? — Еге ж... — А як не хочеш на линві, — докинув Гамалія, — то Кенігзен може тобою набити гармату, полетиш прямо в обійми світлійшого. Жаркович нічого не відповів. — Прощайте! — До побачення на страшному суді! — На суді історії, — додав Кенігзен. Чечель плеснув у долоні. Увійшов чура. — Зав'язати сотникові очі й вивести за город. Коли за ним зачинилися двері, Кенігзен сказав: — Стерпіти не можу таких людей. Стервом від них заносить. Поки їх, поти й України нема. — Але буде! — потішив його Чечель. — Покажім, що буде. На мури, панове, на вали! Кождий свого діла пильнуй. Поки Батурина, поти й нас. Згинемо, а не здамо його. Мали розходитися, як у кватиру увійшла Мотря. Невиспані ночі, кілька днів гарячкової праці і тривожне дожидання витиснули сліди на її прегарному обличчю. Очі зробилися ще більші, уста паленіли, здавалося, ціла вона горить якимсь великим бажанням. Поклонилися Кочубеєвій доньці з пошаною, якої навіть її батькові не давали. — Пане полковнику, — сказала, звертаючись до Чечеля. — Мій чура помер від ран, які завдав йому Іван Ніс. Згинув, обороняючи не лиш мене, але й Батурина, бо не з добрими намірами носився Ніс. — Вічная пам'ять молодому козакові, — відповів Чечель. — Жаль, що Господь не дав йому зажити більшої слави. — Хочу поховати його з почестями козацькими. Чечель притакнув головою. — Заслужив собі на це. — Чи дозволите пальбою попрощати його? Чечель звернувся до батуринського сотника. — Вибери десяток козаків, щоб відвели домовину хлопця і щоб тричі стрілили з самопалів, як спускатимуть тіло до гробу. — Спасибі, пане полковнику, — дякувала Мотря, — покійний нічого так не бажав, як козацької слави. — Хлопчики бажають її, а мужчини такі, як отсей Жаркович?.. — і Кенігзен з погордою сплюнув. ПО ОБОХ БОКАХ СЕЙМУ Коли в московському таборі почули сальви, що тричі залунали над батуринським кладбищем, віддаючи честь вірному й хороброму чурі, табор затривожився. Москалі гадали, що обложенці починають пальбу на тії відділи, що посувалися понад Сейм, окружаючи Батурин. Царські полковники почали рештувати свої полки — артилерія підкочувала гармати, офіцери з приказами вожда скакали на баских конях, гаркали бубни і сурміли труби. Обложенці щолиш тепер побачили всю ворожу силу, кінну, піхотну й гарматну, куди більшу, ніж осталося всіх людей у Батурині. Якщо затаїться гетьман зі шведами, то ледви чи можна буде відбити тую навалу. Город не був ще окружений з усіх боків. Поки москалі не перейшли Сейму, можна ще вийти з нього і пробувати щастя у чистому полі. — В кого нема відваги, — казав Чечель, — хай іде, такий народ тільки ослаблює витривалість і відпорність твердині. Краще хай буде менше, а завзятих, ніж багато, а страхополохів. Почувши згоду вожда, деякі міщанські родини зі своїм небагатим добром висувалися з городу і подавались в напрямі Борзни й Конотопу. Залишалися багатіші, котрим жаль було маєтків, і ті, що не могли кинути городу із-за дрібних дітей, через недугу, або тому, що уряд не пускав. Крамарі і торговці зачинювали крами й магазини і крам ховали в погреби й тайники або зносили на замок, щоб зберегти його на всякий припадок. Щолиш тепер, коли ворожа армія стала рештуватися і ставати в боєвім порядку, город ніби зрозумів усю вагу моменту. Міщанин чув, що приходить кінець його звичайному життю і що зі спокійного громадянина треба йому перекинутися в боєву людину. Перехід для всякого важкий і не всякому бажаний і любий. Московські полки двигнулися з місць і великими чотирикутниками наближалися до Сейму. Тут ставали у фронт, карні, мовчаливі, грізні, наїжені гострими списами й фузіями з крем'яними замками, на котрі застромлено довгі, тригранні штики-багнети. Не було це давнє московське військо, зложене з людей охочих, з дворян, з боярських дітей та зі служилого народу, котре не вміло поводитися з пальним оружжям і в боях боронилося списами й бердишами, і то тупими, кладучи три й чотири свої голови за одну ворожу. Петрова армія складалася тепер головно з рекрутського набору, з тих рекрутів, котрих примусово доставляли тяглі двори, а котрих чужі інструктори вимуштрували на заграничний лад, а свої суворі кари привчили до послуху сліпого. (Чимало було тут людей без носів і без ух, чимало плечей, покраяних шпіцрутенами, бо пройшли крізь строй). Була це армія постійна, а служба в ній досмертна, хто попав у камаші, не сподійся скинути їх скорше, аж станеш неспосібним носити фузію і махати списом. Люди, котрі лишили життя ген за собою, а перед собою бачать тільки смерть, свою або ворожу. Униз берегом посуваються ті полки, розпадаючись кождий на два баталіони, баталіон на чотири роти, рота на стільки ж плютонів. На чолі полку полковник, за ним його помічник, баталіонами проводять майори, ротами капітани, плютонами капралі. В кождім полку одна рота гранадієрів, високих, сильних, їх пізнати по шкуряних касках і по ручних бомбах, котрими мають кидати в неприятеля. Головна сила — піхота: каптан із зеленого сукна по коліна, з мідяними гузиками й червоними "обшлагами", на ногах панчохи й черевики з мідяною пряжкою або високі чоботи, на голові низька трикутна шапка. Козацьких частин у Меншикова не видно, але все-таки попадаються і козацькі контуші й круглі мазепинські шапки. Це ті, що запопадають ласки світлійшого і ведуть його на свою власну резиденцію, зацитькуючи свою совість тим, що гетьман зрадив. Побачивши рух у царському війську, обложенці висилають пятьох сердюків. Полки звільняють ходу. Помітний рух офіцерів до кватири команданта, що стоїть у хуторі ген за Сеймом, і від нього до війська. Частини спиняються, стають. Москалі гадають, що батуринці перестрашилися їх великої сили й посилають своїх людей для переговорів з князем. Штабс-капітан з кількома капралами підходить до самого Сейму так, що козаки можуть розглянути їх пузаті обличчя, а вони бачать, з яких полків і з яких сотень бунтарі. В московській армії радість. Облога — річ важка, може й довга, а може й безуспішна, бо шведи за плечима, найкраще було б, коли б мазепинці город здали. Погуляли б царські люди! Батурин багатий, а батуринки гарні, як мальовані. Два ворожі гуртки, — поміж ними Сейм. Козаки долоні до уст прикладають, кричать, та не те, чого сподівалися москалі: — Куди йдете, — гукають, — куди? Як силою підете, то пічнемо вас бить. Руками показують на тих шість гармат, що свої дула витягнули в напрямі царської армії. — Здавайте город! — летить з правого берега Сейму на лівий. — Не остоятись йому. Дивіть, які наші сили! — За нами правда і Бог, — відповідають козаки. — Не йдіть! — Так присилайте до нас двох-трьох чоловіків на розмову, — прохають москалі. — Не люба нам розмова з вами, не хочемо її, ще раз говоримо, не йдіть, а то будемо бить! — Гетьте, свинячі рила! — доповідають з валів. — Чого лізеш, москва? Давно не бачили вас, бісові діти! Вертайте в свої болота, кацапи. — Пашол вон, пашол! Штабс-капітан з капралами вертають до армії, переповідають свою розмову з козаками. Москалі бачать, що це звичайний грець, щоб на якийсь час відтягнути вороже "дійствіє". Меншиков дає приказ відбудовувати мости, хоче переправлятися через Сейм. Спускають два здорові човни, вскакує до них 50 гренадієрів і відчалюють від берега. На замку помітний рух. Обложенці не знають, що робити. Не хочуть перші починати бою. Хто першим стрілить, бере відповідальність на себе. — Не стріляти, не стріляти! — гукає Кенігзен. — Чекати приказів! — повторює Чечель, з мурів замку приглядаючися до рухів московської армії. Вечоріє. Видно ще, як човни з гренадієрами посуваються по хвилях холодного Сейму, поміж кригами як переходять на другий берег, але не стають у боєвім строю, лиш приймаються за роботу коло відбудови моста. П'ятьох сердюків вертаються до замку, закочують туди також шість гармат, бо невідомо, що ніч, принесе. На мурах запалюють огні. Золотиться і червоніє вода в Сеймі. Здвоюють варти не лише на замку, але й кругом города, пильнують, щоб ворог не перейшов Сейму і не вдерся з другого боку в Батурин. Ніч. Хоч як бистрі козацькі очі, від ворога не встережешся. Суєтяться гренадієри на лівому березі Сейму, недалеко замку, чути луск їх сокир і бердишів, плюскочуть весла. З правого берега човни довозять будівельний матеріал. Направляють міст. До рана може бути готовий. По ньому перейде піхота, перекотяться гармати, кавалерія перепливе вбрід, її небагато, при облозі города вона потрібна хіба для зв'язку і для штафетів та для патруль. Нарано пічнеться облога. Ніч тривожить людей. Слабне бадьорий настрій, зникає завзяття. Не одного сон морить. Хочеться де-небудь голову приклонити і спати, хоч годину, хоч дві, щоб забути про все, щоб нових сил набрати, а там хай буде, що хоче, — раз мати родила. Міщани гуртками на майданах стають, перешіптуються. — Чи не післати нам людей до гетьмана, щоб скорше йшов? — Гетьман сам знає, у якій ми потребі. Як обіцяв, прийде. — Але коли? — Як зможе. — Та чи зможемо ми витривати. до того часу? — Хай тим журиться Чечель. Дивляться в сторону Погрібків. Тамтої ночі десь над Десною луна горіла, як огненний стовп. Батуринці певні, що це гетьман світляний сигнал їм давав, щоби трималися. Не знали, що це горіла дзвіниця, котру Меншиков облягав. Дивляться, чи й нині якого сигналу не буде. Темно... Темно на небі, темно не в одного в душі. Гетьман ніякого знаку про себе не дає. — Гетьман про нас забув. — Важніше діло має. — Забув про свою резиденцію, про своїх вірних людей. Ніч зневірою окутує душі, зимно остуджує запал. Сумно батуринцям стає. — Диякон, диякон іде! З донькою. Може, він що нового знає Люблять старого диякона. Коли він на Січі жив, у походах бував, ще й тепер іноді в церкві, ніби за козаків перед фронтом, гукне: — Господу помолімся! Аж здригнеться народ. Диякон завзятий чоловік. Відколи гетьман з Батурина поїхав, ніхто не знає, коли він спить. Все на ногах, ходить, заохочує, кріпить. Донька біля нього. Весь Батурин знає її, гарна й відважна. До Мотрі забігає. Тепер вони подруги, все вдвійку. — Диякон, наш диякон іде! Диякон батуринців знає, як батько своїх дітей. Здалеку відчуває їх пригноблений настрій. — Чого ж ви так посоловіли, люди? Ще бою не було, а ви вже ниєте зі страху. Це не по-козацьки. Підождіть, вранці заревуть гармати, веселіше буде. В мене вже тепер долоні сверблять, а вам страх. Чого? Раз мати родила, раз треба вмирать. Коли б лиш чесно, щоб без сорому предстати на страшному суді. Погадайте, скільки душ дивитиметься на нас. "Як ви Батурин боронили?" — спитають. Вважайте, щоб не важко було дати отвіт. Господь не одного гріха простить тому, що чесно вмре. А яка ж чесніша може бути смерть, як не в обороні батьківщини своєї перед антихристовим зазіханням? Антихрист на нас іде, бороніться, діти, не пускайте його! В батуринців вступає дух. Молодші і в пекло пішли б за ним. Його слово велику силу над ними має. Але в старших все-таки тяжко на душі. — Великі дуже сили москаль привів. — У Бога більша сила. Буде, як він дасть. Давид Голіафа побив, тільки віри не тратьте. Знаєте, як казав Христос: коли б ви віри за макове зерно мали, то сказали б горі: рушся — і гора рушилася б з місця. Віра — велика річ! — Буде, як Господь дасть. Коли б тільки гетьман не забув про свій Батурин. — Гетьман про нікого не забуває. Знаєте, яка в нього пам'ять. — Знаємо, лиш чому він нині ніяких знаків не дає? — Тамтої ночі були світляні сигнали, нині нема. — Стривайте! — і диякон попровадив їх на церковний майдан. Виліз з городничим і ще з кількома міщанами на дзвіницю і крізь темінь осінньої ночі дивився в напрямі Десни. — Є знак, є! — гукнув, утішений. Ген, далеко за Десною, ніби червона зоря займалася, блисне на хвилину і згасне, і знов, і знов. — Гетьман світляні сигнали дає з Дехтярівської дзвіниці, щоб ми города не здавали... — Тримаймося! Нова охота в батуринців вступає. — Гетьман пам'ятає про нас! Чечель, зачувши про сигнал, вибіг на замкову вежу і дивився крізь скла. Дійсно, якесь світло мерехтіло, то запалювалося, то гасло. Пригадував собі всі вищі пункти за Десною і мусив згодитися на те, що тільки з дзвіниці в Дехтярівці могло це світло бити. А що перше його ніколи не було видно, так це, мабуть, сигнал. Значиться, шведи недалеко Десни і гетьман з ними. За кілька днів можуть бути тут. Кілька днів треба витримати облогу. Треба, та чи можна? Ворог з великими силами прийшов. Гармати, певно, ще й тепер надходять під охороною ночі, бо чути, як земля дуднить. Кілько їх? Які? Де їх уставлять, з котрого боку пічнуть огонь? Сто питань насувається Чечелеві на гадку. Відповідь на них одна: коли б так на день-два відтягнути облогу. Кожда година цінна, скільки то людей може згинути протягом години... Треба пробувати, може, вдасться. Посилав Меншиков своїх людей до Батурина, чому не післати до нього? — Пішлю, — сказав собі Чечель, сходячи з вежі і простуючи до своєї кватири. Покликав туди Кенігзена, Гамалію і других. Кенігзен противився, бо і|е викличе в ворогів вражіння, що Батурин боїться, погадає собі Меншиков, що на замку нема згоди, що не всі хочуть його боронити до останньої каплі крові і він тим скорше і з тим більшою силою пічне обстріл, а може, й до наступу піде. Але Герцик і ще кількох казали, що післати людей не зашкодить, бо, може, москалі підуть на переговори і відволочеться облога, а це найважніша річ. — Я ще й тому, — казав Кенігзен, — противлюся, щоб посилати до Меншикова людей, бо оце може легко викликати заколот поміж, козаками й міщанами. Скажуть — старшини город здають, старшини продають нас, а ви знаєте, що воно значить. Краще стіймо на тім, що ми з ворогом ніякої згоди не бажаємо. — Козаків, — відповів Герцик, — можна сповістити про наш намір, міщан теж, і ніякого заколоту не буде. Чому не пробувати, може, нам вдасться вивести князя в поле. — Не вірю. Хитріший він, ніж це нам здається, але якщо більшість за тим, щоб посилати, так шліть. Вибрали трьох людей і вивели з города. Кількох сердюків смоляками просвічували дорогу, один ніс білу хоругов. Обскочили їх московські патрулі, взяли на човна, везуть. Заки вилізли на берег, позав'язували їм очі й повели до кватири світлійшого. Світлійший стояв на хуторі, за тилами армії, куди гарматні кулі не долітали. Світлійший якраз писав реляцію до царя. "У тих зрадників, що замкнулися в твердині, не видно ніякого почуття до доброго, ніякої охоти покоритися перед волею царською. Вони хочуть триматися до останнього чоловіка. Тому іншого виходу не бачу, тільки скоро світ почати пальбу, здобути замок і безпощадно знищити це гніздо зради". Почувши, що з Батурина післанці прибули, Меншиков перервав свою реляцію і казав їх покликати до себе. В сінях розв'язано їм очі, відчинено двері, й вони побачили ласкаво всміхнене обличчя світлійшого. — Кого ж я бачу! — сказав, ніби він дійсно дуже втішився ними. — Несподівані гості, та ще серед ночі. Що ж вас пригнало до мене, шановні добродії? Може, чого бракує, кажіть, будь ласка, радо вигоджу сусідам. Батуринці, не дожидаючи такого привітання, збентежилися на хвилину. — Спасибі світлості вашій. Усього маємо досить, чого лиш душа забажає, і хлібів, і пороху, і куль. Тільки не бажаємо собі проливу крові і тому приходимо потолкувати, як би то такого гріха на свою совість не брать. — Будьте впевнені, що я теж не кровопієць і що мені теж жаль безталанного вашого города, котрий довіряє зрадливому гетьманові і противиться волі царя, війська його величества не хоче впустити в свої мури. — Чи гетьман зрадив, чи ні, того ми не знаємо, бо зради його бачити не довелось, а якщо він справді зрадив цареві, то ми лишаємося у нашій попередній вірності. Меншиков, почувши це, встав. — Якщо ви правду кажете, панове, так і проливу крові не буде. Впустіть військо моє, а я вже вас не скривджу, на те вам моє слово. — Ваша світлосте, — відповіли батуринці, — не таке це легке діло, як кому здається. Треба його обміркувати, треба переконати тих козаків і міщан, що хочуть гетьманові додержати присяги, треба порозкопувати брами і приготовити кватири для царського війська. — Усього мойого війська я в город не впроваджу, лиш два полки, решта залишиться в полі. Хочете, може лишитися за Сеймом, тут, де тепер стоїть. — А все ж таки, щоб приготовити це діло, нам треба три дні часу. — Три дні часу, щоб відчинити город і впустити військо царя?! — аж крикнув Меншиков. — Ні, добрі люди, як бачу, то ви мене за великого дурня маєте. З вас і одної ночі доволі. Надумуйтеся до ранку. Ранком я лист до вашого команданта пришлю: так чи ні? Хай каже. Депутати розклонилися і відійшли. Меншиков ходив по кватирі. — Хитруни мазепинці. Три дні часу, щоб обміркувати діло. А за три дні Мазепа може бути тут і взяти мене в два огні. Нема дурних. Завтра рішиться діло. Завтра, а нині треба закладати міни під замок. РИЮТЬ... Мотря, поховавши свого пажа, перенеслася на замок. В городі було небезпечно. Кругом його, щоправда, висипано вали й побудовано частокіл, але того валу боронили хіба тільки старі моздіри і міліція міська, челядники шевські. гончарські і другі, бо козаки мали досить роботи на замку. Туди перенеслася також Любов Федорівна, хоч і нерадо, тільки тому, що Мотря не хотіла її самітною лишати. Мати й донька спали в сусідніх кімнатах. Та не спалося Мотрі. З подвір'я доходили крики козаків, котрі бігали по сходах, лускали важкими дверима, бренькали острогами й шаблями. Засне Мотря на годину і будиться, бо на замку щораз нова тривога. Вартові дають знаки, що москалі наладили міст, збираються переходити Сейм, підкочують гармати. Мотря дивиться у вікно, чи не світає. Ще дві-три години до ранку. Не спить, думає про гетьмана, про свого мужа, — де вони тепер? Чи вже у шведів, як їх прийняв король? Коли рушать з ним назад через Десну? Коли б скорше! Пригадується казка про королівну на вежі, на острові серед гнилої, мертвої води. Дудонить земля. Королевич кругом озера на білому коні летить. Доступити до вежі не може. Дудонить... Мотря чує цей згук, глухий, далекий, ніби під землею. Невже ж так живо казка пригадується їй. Наслухує. Це не відгук кінських підков, а ніби хтось джаганом у пивницях валить. Що такого?.. Встає. В умивальниці наготовлена вода на рано. Мотря підносить свічку й дивиться на воду. Її плесо дрижить. Може, їй так здається? Клякає й приглядається уважно, ні, вода таки дійсне дрижить. Нараз — один блиск думки, і Мотря зрозуміла все. Москалі підкопуються під замок. Підложать міни, висадять його у воздух, бо якраз недалеко і з порохом вежа. Мотря вбирається, будить маму, біжить до Чечеля і кличе його. Прийшов... Так... Москалі підкопуються під замок. Ще й облога не почалася, а вони вже за той спосіб беруться. Що ж тепер? ...Замок не видержить мін, він не підновлений як слід і не надто кріпкий. Перед очима команданта в повний ріст стає вся небезпека. Вилетить замок, і Батурин пропав. Мотря дивиться в сміливе, вірлине обличчя Чечеля, як мати в лікаря біля ліжка недужої дитини. — Що ж нам робити тепер? — Одинока рада перепинити роботу, скоро, зразу, поки ще мін не заложили. — Але як? — Звичайно. Зайти їх і передусити, як тхорів у норі. Вдасться — добре, а ні — так пропав наш Батурин. Ще раз глянув на воду, приложив ухо до долівки, тут і там, біля самих дверей. — Ще недалеко зайшли, кроків, може, на двадцять провертіли. — Піду! — Ви? — Так, Мотре Василівна. На нікого цього діла не здам. — А замок? — Замок на Кенігзена лишу. Ніхто не допильнує краще... Бувайте! Вибіг. Мотря за ним. Бачила, як у подвір'ю то ставав і наслухував, то ухом прилягав до землі. Тут, Мотре Василівна — казав; чуєте, як кують? Або міни гадали підложити, або вдертися на замок. Одно краще другого. Та не діждуть. Застукаю їх. Для всякої безпеки б'удемо й тут рити Свиснув. Прибігло кількох сердюків. Показав, як де копати — Тільки без крику, нишком, і світла не світіть. Як до потайника дійдете, причаїтися і чекати мого знаку. Побіг. Мотря пильнувала роботи — Хто піде зі мною на дуже небезпечне діло, може, й на смерть? — питався, прийшовши до першої сотні свого полку, котру найбільше любив. Зголосилися всі. — Треба мені двадцять людей, але готових на все. Хай виступають такі. що нема в них ні старого батька, ні мами, ні коханої дівчини, нікого, хто плакав би за ним! Виступали, голосилися. — Досить! Більше мені не треба. Решта мовчіть. Ні кому нічого не казати. Лиш Кенігзен хай заступить мене. Бувайте! Навшпиньки двадцять сердюків з Чечелем відійшло. Поділив їх на два десятки. Для першого десятка провідника назначив. Сказав, де мають перелізти мур, як попід замкову стіну скрадатися тихо. поскидавши чоботи, як тіні, дожидаючи, поки він з другого боку з другим десятком надійде... Чечель сам своїх попровадив. Відчинив вікно, перекинули драбину, почули, як шумів Сейм. За Сеймом вздовж московського табору тусті огні горіли, перекликалися варти, патрулі від одної до другої ходили. Москалі боялися, щоб обложені не наскочили на них. перейшовши десь далеко Сейм, або щоб шведи не напали на них знічев'я, бо ніч була темна. Чечель і його сердюки зіскочили по драбині на вал, зсунулися по валі, крізь рів з водою кинули місток, рачки перелізли по нім і зирнули вділ. Тихо було. Над Сеймом кількасот кроків від них гренадієри будували міст. — За мною! — прошепотів Чечель, перший зіскакував на землю. Скакали босоніж між густі корчі верболоз. Просувалася, як вужі. Тішилися, що вітер свистав, викручуючи корчмя. Ніхто не запримітив їх, а запримітять — так буде пізно В кождого в руці ніж. За поясом для всякого випадку пістоль і ручні бомби. На них щолиш в останній потребі черга Тепер ні. Чечель сунувся перший, десять тіней за ним, а десять перед ним, з другого боку нори. При норі варта. Чечель здеревів. Вартові з фузіями стояли і дивилися перед себе, в напрямі московського табору. Вже нічого більше й не побачать. Може, й не знали, хто їх на другий світ післав. Крикнути не мали коли — повалилися в лозах, як на полі снопи. Чечель казав їх втягнути досередини, бо кожної хвилини могла прийти зміна варти. В норі було темно. В глибині, кроків, може, з двадцять, світилася ліхтарня. Кількох людей лежало на землі і лупало скалу. Були так зайняті своєю роботою і такий луск ішов від джаганів, що не чули, що діється за ними. Тим часом Чечель половину своїх людей лишив біля входу, а з другою кинувся наперед. Нерівна боротьба не тривала довго. Котрийсь з козаків ухопив ліхтарню, боролися в темряві. Ворог не знав, хто напав на нього, заскочений і перестрашений, боронився несвідомо, стихійно, як боронить чоловік свого життя. Нікому пощади не давали. Чорне підземелля скрило в собі, як у могилі, жахливу тайну нерівного бою. Тишина. — Давай ліхтарню! Подали, щоб побачити вислід своєї роботи. Страшний... Та на міркування не було часу. Чечель казав засипати вхід до яскині. Безпечні були, що ворог не дістанеться туди. Вибуху вже не боялися, не страшний змій, коли вирване жало. Розглядаються: двох москалів приникло до землі як трупи. Підняли їх! — Вставай! Перестрашено дивляться на козаків і благають ласки. Чечелеві не хочеться мордувати безборонних — гидко. Відбирають їм оружжя і кажуть копати дальше. Чечель знає батуринський замок, як свою власну хату, по планам і по тайнам, які йому повірив гетьман. За той час як готовився до оборони, зазирнув у кождий куток, власними ногами зміряв кождий перехід, кождий крок землі. Бачить, москалі добре копали. Просто на потайник ішли. Хтось свідомий показав їм дорогу. Ще трохи, і дібралися б до потайника, котрий виходить якраз на подвір'я. З нього є також тайний перехід до порохової вежі, до того останнього прибіжища обложенців. За той час як Чечель розглядається, козаки й москалі копають. Ще сажень, а найбільше два — і доберуться до залізних дверей. Тут пічнеться замковий фундамент, бо те, що прорили москалі, то тільки прохід попід вали. "Копати!" Козаки мистці до такої роботи. Одні гребуть, другі землю й каміння позад себе сунуть до входу. Чимраз грубша стіна відділює їх від світу, чимраз ближче до залізних дверей. Праця йде скоро. Москалі копають, як у гарячці. Раді, що не погибли, як їх товариші. Ще кілька ударів джагана, і дзвінкий луск розлягається під землею. Залізні двері. Скоро відгребують решту землі і пробують їх відчинити. — Мотре Василівна! — гукає Чечель. — Є ви там? Відчиняйте! — Нема ключів, — відповідає Мотря. — Кажіть виважити двері! Виважили, і на Чечеля повіяло свіжим воздухом. — Ви ще й полонених привели? — питає Мотря, побачивши мескалів. — До роботи здадуться, — відповідає Чечель. Каже їм зав'язати очі й відвести туди, де козаки й міщани пильно біля валів працюють. Він знає, що москалі підкопу не лишать. Якщо вони ше раз спробують висадити замок, так перше вилетять самі. Якраз там, де застукав москалів, значиться, не під мурами замку, а під валом, закопує бочівку пороху і рівцем попід землею проводить льонт поза залізні двері. Решту підкопу каже завалити землею і перед залізними дверми ставити мур. — Скоро, скоро! І принаглювати не треба. Знають, в чім діло. Скінчена праця, відходять. В потайнику лишається варта. Вартові дістають приказ пильно наслухувати. Як почують глухі удари під землею, негайно запалити льонт. Таким чином небезпека для Батурина на якийсь час відсунена. Чечель скріплює варти на тій частині замкових мурів. Каже, щоб пильно стежити, чи москалі не пішлють до підкопу нових людей. Бо й це можливе, хоч не дуже правдоподібне. Або догадаються, що сталося, або погадають собі, що земля обірвалася і засипала копачів. Так чи інакше — не вдалася проба, і на тім самім місці вдруге її робити не треба, тим більше, що наближається ранок. Сіріє... ГРЕЦЬ Настав осінній, мрячний ранок. За якоюсь густою і мокрою занавісою готовилося щось невідоме — як у театрі. За Сеймом чути було придавлений гул і гамір. Тисячі людей суєтилися. Іржали коні, і скрипіли вози. Деколи полями пролетів гук стрілу, відгомоном відбився від мурів замку і ніби прилип до них. Може, московські вістові знаки давали, що нові скріплення надходять, а може, офіцер карав на місці непослушного салдата. Ще, ще — і тихо. Імла. Деколи з-поза тієї занавіси висуваються люди, піші й кінні. Наближаються до ріки. Напувають коней, снуються вздовж берегів, під'їздять до мостів. Батуринці пильно стежили за кождим рухом ворога. Не лиш ті, що на вартах стояли, але й міщани. Як побачили щось замітного, давали Чечелеві знати. Годі було провірити всі вісті, бо "в страху великі очі". Люди бачили й те, чого не було. Верболозові корчі брали за відділи ворожі, котрі окружають город, шум ріки за тупіт надходячого війська. Диякон невтомно ходив по місті, і де тільки появилася його висока стать, збиралися люди, особливо жінки й діти. Потішав їх то словами зі Святого письма, то жартами. — Що чувати? — питалися його. — Питаєте рибу, що чувати в полі, — відповідав. — Хіба ж. я полковник? Я звичайний диякон. Буде що Бог дасть. Чого турбуватися? Залунали стріли. Народ збентежився. Втікали і диякона тягнули за собою. — Лишіть. Без Божої волі волос мені з голови не впаде, а як Бог схоче, то мене куля і в церкві знайде. Сердюки на замок бігли. Народ до них. — Де стріляли? Хто почав? Наші чи ворог? Москаль під охороною ночі переправився через Сейм і здалеку обходив Батурин. Наші завважили це і почали пальбу. Якогось московеького майора вбили. — Як здохне лис, то кури плачуть. — жартував диякон. — Лиш даром не стріляйте, діти! Мушкет без куль і кочерги не вартий. Знов сміх. Імла. як занавіса, знімалася вгору. Показався табор, котрий безнастанно суєтився. Поодинокі частини зміняли позиції, в міру того, як вожд зміняв свій план облоги. Особливо піші, бо на кінні полки прийде черга щолиш тоді. як здобудуть твердиню. Вони гордощі Меншикова, тепер стоять по свободах і хуторах круг Батурина, дожидаючи приказів. Так само під час ночі уставлено й замасковано гармати. Їх і не видно. Для звичайного ока, бо Кенігзен вже здебільшого знає, звідки сподіватися перших стрілів. Перед його бистрим оком не окриється жаден рух ворога. По тім, куди і як перебігають московські гармаші, він догадується, де стоять батареї. Відповідно до того і свої справляє. Нема чого дурити себе, нема чого сподіватися несподіваного випадку, переговори скінчені, треба числитися з тим, що як тільки піднесеться мряка, москалі пічнуть обстріл. Так само не дурить себе Чечель. Він уже обійшов усі становища, розглянув ворожі позиції і негайно заряджує всілякі зміни, відповідно до того, як через ніч змінив свої плани ворог. Тільки невправному оку здається, нібито москалі стоять там. де і вчера. Чечеля не підведеш. Він добре знає хитрощі воєнні. У війні не все побіджує лев, часом над ним бере перемогу лисиця, хитрощами покоряється хоробрість. Скрити свої наміри, щоб ворог не догадався наших планів, це головна річ. А друге — заставити його робити те, що нам пригоже, щоб він ускочив у яму, яку ми вигребли для нього. Хочеш посуватися на схід. кажи на заході направляти дороги, почуваєш себе доволі сильним, щоб кинутися на ворога, то до останньої хвилини вдавай слабого, збираєш свої сили докупи, так посилай поодинокі частини направо й наліво, ніби ти гадаєш сколювати неприятеля, маєш табор, так стягни його, ніби він менший і слабший, ніж у дійсності. І навпаки. Коли ти його ослабив так розтягти, буцім він більший і сильніший зробився. Це останнє запримітив тепер Чечель. Табор Меншикова, здавалося, виріс через ніч. Але Чечель дуже добре бачив, що війська в ньому менше. І він довго пильно стежив за тим, куди це військо пішло. Під охороною темної осінньої ночі і мрячного світанку переправилися поодинокі частини через Сейм і зайняли становище перед Батурином із супротивного боку. План Меншикова ясний. Вдавати, що він усі свої сили звернув проти замку, а між тим з противного боку вдарити на город і добути його. Міщани, заскочені нечайно, попадуть у розпучливу тривогу, настане паніка. Треба буде перед втікачами відчинити замкові ворота, а з того скористають москалі, щоб в цей мент виконати рішаючий приступ і здобути твердиню. Чечель коче не допустити до того. Треба в першу чергу показати ворогові, що батуринці вгадали його наміри і що їх неприготованими не заскочиш. Чечель скликав своїх старшин на раду. Не прийшли, а прибігли на його зізнання. Перше вражіння, яке вони робили, це було завзяття. Про те, щоб здавати "президію", і мови не було. Здавалося, що коли б хто вихопився з такою гадкою, то його роздерли б на шматки, як зрадника. — Панове товариство! — почав Чечель. — Ворог хоче на нас вдарити ззаду, гадаючи, що ми всю свою ввагу зосередили на його таборі. Треба йому подати знак, що воно так не є. Як, може, дехто з вас завважив, москалі перебралися через Сейм і сколюють нас великим і далеким луком. Що радите робити? — Якщо ти, пане полковнику, — відповів Кенігзен, — завважив їх позиції, треба на найсильнішу з них відчинити артилерійський огонь. Це буде Меншикову найвидніший знак, що ми догадалися його планів. — На мою гадку, — противився Герцик, — перше треба їх вивабити на поле, а тоді вгостити гарматними кулями. Хай вони даром не пропадають, бо їх небагато в нас. — Вивабити, але як? — питався Кенігзен. — Це вже моя річ, — обстоював свою гадку полтавський полковник. — Якщо товариство дасть мені дозвіл, розпічну грець. У мене небагато кінниці, але вона добра. — В обложенім місті годі багато кінниці тримати, це всякому відомо але ж тим більше треба її щадити. Пригодитьс я. — І це ви вже на мене здайте, — заспокоював їх Герцик. — Не першина мені такий випад, а для козаків грець — річ бажана дуже. Піднесе дух. Коли ж визначиться козак, як не тоді? І з голими руками, звичайно, не вертають. Що ж ти на це, Чечель? Чечель не противився, але радив вилізти на дзвіницю, — мряка підноситься, а з дзвіниці далеко видно. Розглянуться кругом. Пішли. Дзвіниця була обсаджена людьми. Особливо молодіж не злазила з неї. Як ластівки ютилися деревляними в'язаннями, деякі чіпалися шнурів, навіть дзвонів, щоб другим понад голови глядіти. З жалем робили місце старшинам, нетерпеливо дожидаючи на цвинтарі, що вони скажуть і що там побачать. З дзвіниці був дійсно відчинений широкий і далекий вид на полуднє й на захід, на Бахмач і на Борзну. Тільки осіння мряка все ще мутним серпанком прислонювала виднокруг, звужуючи його значно. Голим оком видно було не дальше, як кількасот сажнів. Треба було помагати собі склами. Мандрували вони з рук до рук, бо не всякий забрав їх з собою. — От там, бачите, — казав Чечель, показуючи на Борз-ненський шлях, — бачите, в імлі щось ніби клубиться, кітлує, перевертається, ніби хмара встає з виднокруга і надвигається на нас, — це москалі. — Бачимо, — відповів Герцик, — а з тої хмари ніби блискавки вибігають, червоні цятки, жовтуваті язики, хмара темніє. Мабуть, щось запалив ворог — хату або повітку. — Може, й не ворог, — завважив Кенігзен, — а селяни дають нам знаки, що ворог там. — Можливо, — рішив Чечель, — і якраз туди треба нам спрямувати випад. Але не навспряжки, зразу наліво, ніби на Бахмач, а тоді щолиш нагло повернути на Борзну, вивабити ворога з його леговища, заманити на поле, побити і — назад. Герцик, не дожидаючи приказу, прожогом метнувся до дзвіниці, тільки деревляні сходи під ним жалісно затріщали. Побіг до своїх полтавців, і за хвилину кінна сотня тихо й непомітно висунулася з города і невеличкими відділами ріжними дорогами й доріжками, а то й без доріг, прямо полями, двигнулася в напрямі Бахмача. Чечель з дзвіниці слідив за нею. — Герцик, грецик, йому в це грай! — казав до старшин Чечель. — Не він один, — відповів Гамалія. — Всякому з нас любіше й безпечніше в полі, ніж у замкнутому городі. Сидиш, як борсук у норі, чекаючи, поки викурять тебе. Кенігзен вірлиним оком літав по цілім виднокрузі. Його обличчя справді нагадувало скального вірла, котрий шукає добичі і готовиться до лету. Не втерпів. — Дивіться здорові, я ж іду до своїх гармат. — Підіжди, осауле, побачиш, як і куди справити гармати. — Я вже знаю, — відповів коротко і пустився по сходах. Герцикові полтавці, проїхавши кількасот сажнів, стали повертати вправо. Виглядали на розвідку, котра несміливо й обережно посувається полями. — Добре веде, — казав Чечель, впізнавши вправного грача. — Ось уже завважив його ворог. В цей мент від хмари стали відриватися шматки. Ніби вітер шматував хмару й кидав нею на поле. Шматки то підлітали в бадьорих підскоках, то спинялися й повертали назад, щоб других тягнути за собою. — Московські драгуни виступають Герцикові назустріч. А він вдає, ніби ворог заскочив його, — зупинився... Сотня розпадається на кілька відділів, проти кожного виступають драгуни. — Не дуже сміливо починають собі, хоч перевага за ними. — Ще й яка! На кожного з наших п'ять-шість москалів. — Дадуть раду, щоб їх тільки заманили в поле. — Наші вдають, що настрашилися, — втікають. Москалі пускаються за ними. Але ж багато їх! Ніби вітер листя полем мете. — І доля їх, як зів'ялого листя... Зігниють. — Цар людей не щадить, має їх багато. Самої кавалерії тисяч двадцять. — З нашими чи без? — Чорт його зна — багато. Але не добрих. Лицарського духу не мають. Цар їх страхом до бою жене. — Це й тепер видна. З ними і грець поганий. Татари куди кращі. — Татари вроджені їздці. І поляк, як лучиться їздець, то добрий, а москалі — ніби в піжмурки граються. Розженеться, от-от проколе списом, аж нараз повернув конем і проїхав мимо. Московські драгуни, хоч могли наших обскочити з ycsx боків і рознести шаблями, кидалися в бій без завзяття. Герцикові їздці то вдавали, що тікають, то нараз скорим рухом оберталися і кидалися на драгунів, приневолюючи їх до бою. Сміливіші з москалів, що загналися задалеко, падали жертвою козацьких шабель і пістолів. Козаки робили шаблями вправно, а стріляли влучно. Їх легкі коні., ніби розуміли своїх їздців, вгадували їх гадки; поверталися зі скорістю блискавок вправо і вліво, знімалися високо на задніх ногах, гризли, кусали драгунських коней, ніби свідомо брали участь у бою. Московські коні, здебільшого недавно відірвані від воза і плуга або вирвані зі стадний, полошилися від стрілів, боялися шабель і зраджували охоту втікати до своїх стаєн. Між драгунами було чимало каліцтва, не тільки від козацьких шабель і пістолів, але й від своїх власних коней. Не один з них лежав на землі, придавлений своїм конем, з-під котрого ніяк не міг викараскатися, не одного кінь волочив по дорозі, бо цей не вспів упору вирвати чобота із стремен. Нові відділи, що безнастанно наспівали на поміч, збільшували тую суматоху. Зчинився крик, гамір, рев, котрий аж у Батурині чути було. Батуринці повилазили на дерева й на криші своїх хат щоб побачити, як Герцик з москалями б'ється. За той час Кенігзен вспів перевезти дві гармати і справити їх якраз туди, де йшов цей дивний бій. Не здаючися на гармашів, сам наглядав на дула, осмотрював замки і підбирав кулі. Чекав тільки, щоб Герцик, заманивши драгунів в поле, пустився назад, а їх лишив як мету для Кенігзенових стрілів. Та Герцик не спішився. Завзятий козак ніяк не міг розстатися з ворогом. Драгуни пізнали в нім полковника і кілька разів наважувалися на нього. Двох офіцерів з двох боків обскочило його. ї то не молодиків, грачів вправних старих. Був такий мент, що, здавалося, ось-ось — і кінець полтавському полковникові. Він довго відбивався шаблею, махаючи то вправо, то вліво так скоро, що казав би ти, в його руці не шабля, а блискавка срібна, аж нараз, саме у ту хвилину, як один з них наряджував пістоль, він кинувся на другого і шаблею звалив його з коня. Не турбуючись ним дальше, звернувся проти другого. Цей стрілив, куля перелетіла через Герцикову шапку, але не ранила його. Герцик, наче у відповідь, шаблею засягнув московського офіцера по руці, перетяв поводи і кінцем рубнув його по щоці. Удар був такий несподіваний сильний, що москаль захитався і, облитий кров'ю, повалився на землю, а сполошений кінь вітром полетів назад. Даром драгунські старшини посилали проти Герцика своїх людей. Завзятий полковник, як жнець снопи, клав ворогів на полі. — Це чорт, не чоловік, — казали москалі, вертаючи до своїх. Не менше пильним жнивом міг похвалитися Герциків старий сотник. На чорнім коні. сам чорний, як циган, не кидав собою по полю. як це люблять молоді робити, а лиш пильно розглядався довкола, і де побачив котрого з козаків у важкій пригоді, туди несподівано являвся, щоб одним махом своєї кривої, широкої шаблюки, котру не всякий міг би й гаразд двигнути, бо була важка, як царева дубинка. рішити непевний двобій. Рішення не виходило на московську користь. Завважили "старого чорта" москалі і пустили на нього одного зі своїх найвправніших грачів. Сотник, побачивши його. спинив свого коня так, що кінь аж присів на задніх ногах і голову високо вгору підняв, закриваючи нею їздця. З диким криком летів на нього москаль, великий, сутоловатий, як медвідь. Сотник чув його зневажливі слова, від кожуха несло тютюном і водкою, бачив червоні лиця драгуна і його короткий грубий синій ніс і. здавалося, задеревів зі страху. Нараз скочив конем вбік, так що москаль пролетів сажнів, може, двадцять вперед. Тоді сотник погнав за ним і, як яструб на голуба, кинувся на нього. Прискакував то справа, то зліва, то налягаючи сильно, то ніби втікаючи від ворога, аж нараз добре виміреним і сильним ударом вибив йому шаблю з руки. Шабля зі свистом полетіла вгору і з бренькотом упала на землю далеко від тих двох, що зчепилися в рукопашнім бою. Оба великі, сильні, вкриті курявою, потом і кров'ю, нагадували казкових богатирів, що борються на смерть і життя. Ніхто не важився спішити їм на поміч. Де двох таких лицарів б'ється, там третій не мішайся. Здавалося, і козаки; і москалі без переговорів заключили перемир'я, поки не рішиться цей двобій. Не тривав він довго. Жилавому сотникові поталанило вхопити сутоловатого москаля і стягнути його з коня. Занімів Батурин і задеревіли москалі, побачивши, як їх найкращий грець, ніби мотиль на шпильці, вертиться у сотникових руках, вимахуючи руками й ногами і викидаючи з себе щонайгидкіші слова і щонайважкіші прокльони. Аж здавлений за горло, посинів, вибалушив кров'ю забіглі очі і захарчав. Сотників кінь летів у напрямі Батурина. Сотник ломив москаля, як жнець ломить сніп, щоб покласти його наспід, під полукіпок, аж зломивши, відкинув геть від себе. Сотник дихав важко. З його правої руки і з лоба спливала широкими струмками кров, котрої не було як і коли тамувати. — Нас сколюють! — кричав до Герцика. Герцик дав знак, і його люди пустилися в напрямі обложеного города. Не всі. Декількох заплатило життям за цей сміливий випад. Товариші старалися піднести їх і взяти поміж себе. Одного, щоправда, невеличкого й неважкого, ще молоденького козака, котрий насилу впросився до нинішнього, так небезпечного випаду, вірний кінь вхопив зубами за пояс і ніс з кривавого бій-поля, ніби розуміючи, яке горе чекало б його тяжко пораненого пана, коли б він так попався в руки роззвірених ворогів. Московські драгуни не спішилися збирати своїх ранених і трупів. Мають час. Бойовище за ними. Вони збитою лавою кинулися здоганяти козаків. Але їх коні не рівня козацьким. Козаки вітром летять, розсіявшися невеличкими відділами по широких полях, ніби стадо суйгаків, наполохане стрільцями. Їх жменька, москалів ціла хмара, чорна, грізна, небезпечна. Нараз не з хмари, а в хмару ударили громи. Заревіли Кенігзенові гармати. Грізна хмара перервалася на кілька хмарин. Клекотить у них, вариться, кипить. Чути крик, вереск, стогін. Валяться коні, люди. Кулі виривають землю, розшарпують і розкидають людське тіло і кінське м'ясо. Даром принаглюють московські офіцери своїх людей до дальшої погоні. Грозять пістолями, декількох трупом кладуть. За той час козаки вже в половині дороги до Батурина. Батуринці пізнають, хто з них цілий, а хто облитий кров'ю. — Скоріші Скоріші — принаглюють до бігу. Козаків і наглити не треба. Їх коні черевами доторкаються озимого збіжжя, котре вже вспіло повиростати так, що в житі могла би сховатися курка. Куди вони пробігли, жито принишкло до землі і забагрилося кров'ю, бо не один козак навіть не знає, що його важко поранено в бою. Аж тоді, як прийдеться скидати чобіт, побачить, що треба розрізати халяву, бо нога спухла і чобіт повен крові. Москалі дальше женуть. Вони знов збиті в одну хмару, котра грозить загладою усьому, що стріне по дорозі. Та тільки грозить. Бо Кенігзен знов обійшов свої гармати, дав знак, гармаші прискочили з запаленими льонтами, приклади відскочили, і гармати вдруге заревіли, як буйволи дикі, викидаючи зі своїх ший добре вимірені кулі. І знов крик, зойк, суматоха. Тільки декілька драгунів дальше жене, не маючи спромоги спинити коней в шаленому розгоні. Решта густої лави здержується, тратує себе, перевертається і завертає з дороги. Тих, що проскакали вперед, батуринці беруть на око з мушкетів. Це вже не битва, а лови, стріляють драгунів, як зайців, виполошених з лісу на поле. За той час Герцик зі своїми щасливо проскакують у Батурин. Перед ними нарозтвір відчиняють браму. Окервавлені, в пошарпаних одягах, з поломаними шаблями, на покалічених конях в'їжджають полтавці в гетьманську столицю. Хтось ударив у дзвони. Народ вибігає з хат і погребів. Вітають козаків, виносять напитки і їжу. Герциковому коневі годі продертися крізь товпу. Біля церкви священики дожидають їх з хоругвами й хрестами. Благословлять. Диякон грубою рукою слези радості втирає. Переїхали. Батуринці браму засипають землею. — Дали москалям чосу. — Може, їм відпаде охота лізти до нас. — Кажи вепрові, щоб не ліз у город. — І то правда. Жартують, бо щасливий випад натхнув міщан новою надією. — Не здавати столиці за ніяку ціну! — Помремо всі, а Батурин не здамо. — Аж гетьманові відчинимо ворота. — Дай-то Боже! — Слава Герцикові! Слава нашим полтавцям! — довго ще лунає вздовж вулиць, котрими проїжджає на свої постої хоробра полтавська сотня. За нею диякон їде. Хорим слів потіхи і розради не щадить. Його донька осмотрює рани. Вона й Мотря — це справжні сестри-жалібниці. Чиєї рани доторкнуться, той і болю не чує, вірить, що рана загоїться скоро. Очима не лиш мастями лічать. Ніхто так не вміє дивитися, як вони. Це не очі, а вікна у якийсь кращий і благородніший світ. І не один, що крізь них зазирнув туди, погляду цього не забуде ніколи. ЧЕРВОНИЙ КОГУТ Меншиков зі своєї кватири на хуторі за Сеймом не бачив, що діялося біля Борзненського шляху. Аж почув далекі стріли й післав розвідку в цей бік. Заки вона вернула, сутичка Герцикових козаків з Меншиковими драгунами скінчилася. Світлійшому прийшлося прийняти до відома некорисний для себе звіт. Був лихий на своїх офіцерів, що втратили багато людей і осоромили себе перед ворогом. Не міг переболіти першої невдачі. Вона тим більша, що весь план треба змінити. Ворог відгадав його план, — значиться, нічого не вартий. Сердився на проклятих черкасів, що не хочуть піти на його хитрощі і гадають обороняти Батурин. От проклятий народ. Здавалося б, тихий, смирний, як "агнець", котрого на "закланіє" ведуть, аж нараз таку тобі штуку втне, як Батурин. Царського війська впустити не хоче. Меншиков не на жарти турбувався. Міг осоромити себе. Годі ж це бунтарське гніздо облягати Бог вість як довго. Недалеко шведи стоять. Кожної хвилини цар може відкликати його для розправи з Карпом. Який сором відступати з-під Батурина, не здобувши його! Все одно, що знівечити всі свої дотеперішні воєнні заслуги, а може, й утратити ласку царя. Меншиков бачить радість, яка з того приводу запанувала б між його зависниками, ворогами. Ні, він до того ніяк допустити не сміє. Ще раз спробує підійти батуринщв. Пішле їм лист. І так не відповів на їхнє вчорашнє прохання о проволоку на днів три. Може б, згодитися на те, аніж придумати якусь нову штуку? Дотримувати слова не треба. Що таке слово у війні, та ще з бунтарями, такими, як батуринці? Меншиков не потребував довго заспокоювати своєї совісті. Сів і скомпонував лист, в котрім годився не робити генерального приступу ні нині, ані завтра, якщо батуринці цього часу не вживатимуть ані на дальше скріплювання свого города, ані на випади з нього, тільки на наради, як і на яких услів'ях здати город, і якщо вони за той час пороблять усі потрібні приготування, щоб туди впустити царське військо. Лист переписано й післано Зажарським, котрий дістав окремі інструкції, щоб пильно помічати усе, що діється в Батурині. а зокрема, який у ньому панує настрій між козаками і міщанами. Зажарський заткнув лист Меншикова на спис, почепив білу хоругву і переїхав Сейм. З мурів замку, як звичайно, привітали його зневажливими словами: — Ще одна свиня суне рило. А бий! — Від світлійшого з листом до полтавського полковника йду! — гукав Зажарський. — До чорта-дідька свого йди! відповідали йому. В город не пускаємо нікого. Не треба. — Пустіть! Світлійший востаннє подобру хоче балакати з вами. — Хай би балакав був учора, як ми до нього своїх депутатів слали. Нині ми не цікаві на його розмову. Будемо балакати мовою куль. До москаля стріляй, а не по-людськи балакай Він людської мови не розуміє. — Востаннє питаюся вас, чи впустите? — Востаннє відповідаємо тобі: вертайся, з чим прийшов. — Кланяйся світлійшому і цілому його бублейницькому родові. Кажи, що як прийде до Батурина, то бублики на майдані продаватиме. Насміхам не буо кінця. Але Зажарський не спішив вертати. Боявся Меншикового гніву. Дістав приказ за всяку ціну дібратися у город і передати Чечелеві лист — Браття земляки, — кликав голосом благальним, не йду до вас як ворог, лиш як приятель. Добру новину привожу вам. Не відкидайте дружньої руки, не копайте могили для себе, не руйнуйте свого славного Батурина! Тому, що славний, не хочемо безславити його. Свиснула куля й перелетіла попри саме вухо Зажарського. Він похитнувся, кінь скочив, мало не скинув їздця в ріку. На його щастя, надійшов туди Чечель. Побачивши товпу біля муру і зачувши останні слова розмови, догадався, що це знов, мабуть, посол від Меншикова, й казав його шнуром витягнути на мур. Чечелеві залежало на тім, щоб проволікати облогу. Він знав, що за москалями велика перевага в людях і в гарматах. Вони свої втрати можуть легко поповнити новими підмогами, а для Батурина одинока допомога — гетьман. Може, він уже надходить, може, за два-три дні появляться голубі шведські однострої; подавав же гетьман своїй резиденції світляні сигнали, щось вони значать. Тому-то й кожна година проволоки золота була варта для нього. І Чечель, зав'язавши Зажарському очі, попровадив його на замок, до тої салі, в котрій обложені відбували наради — козаки і міщани вкупі. Товпа стрічала Зажарського вельми непривітно. Посли від світлійшого, котрі приходили з одним, а саме, щоби впустити московські полки в Батурин, роздратували всіх. До того нинішній щасливий випад підбадьорив не тільки козаків, але й міщан. Молоді хлопці, що ледве двигали мушкет, голосилися добровільно до служби. На Зажарського всі дивилися як на ворога і на зрадника, котрий настає на цілість города і на його славу. — Не впускайте вовка в кошару. Підшибніть йому ноги, щоб більше не скакав! Сипалося й каміння. Чечель мусив сердюками окружити посла світлійшого, щоб провести його цілим. І на Чечеля сипалися за те непривітні слова. Йому дорікали, що грається у піжмурки з москалями, замість привітати їх гідно — кулями й ручними гранатами, що не чує обидливих для своєї гідності слів. Знав, що роздратований народ не вміє язика тримати за зубами. І не дивувався, що це облога. Люди вже багато ночей не сплять, мало хто їсть теплу страву, працюють і турбуються не в міру, витворюється нервовий настрій. — Не дайте йому йти! Бачите, він рахує кроки, мотає собі на вус план нашої твердині. На руки його! — На руки — і з муру стрімголов! Хай летить до чорта!.. Має пропадати город, хай пропаде він... Кращого кінця не вартий! — Зрадник! Прислужник московський! Чечель, щоб не дратувати товпи, казав сердюкам підне сти Зажарського на руки й віднести його на замок. Сам ішов біля нього. — Хто зневажить посла, мене зневажить. Вечера не доживе! — Ого, ого! почулося в товпі, але жадна рука не піднялася проти волі приказу полковника. Принесли Зажарського до замкової салі й пустили на кам'яну підлогу. Стояв з зав'язаними очима, а козаки тягнули його за свитку, поштуркували й питалися: — Вгадай хто? Посол світлійшого почував себе дуже погано. Він не гадав, що батуринці так сильно роззвірилися на москалів, забув язика в роті й ніяк не міг пригадати собі тієї промови, яку склав собі, йдучи з дорученнями світлійшого, а якою гадав урузумити й переконати батуринців. Розв'язали йому очі, й він ще гірше зжахнувся, побачивши кругом грізні, ненависні обличчя. — Чого прийшов, кажи, чого прийшов? — гукали на нього козаки. — Не знаєш, де кого не просять, на киях виносять, — доповідали міщани. — Спасення городові вашому приношу, — відповів, насилу добиваючися до слова. — Спасай себе. Нам твого спасення не треба. Загибель ви нам готуєте, спасителі московські! — Самі ви губите себе, бунтуючися проти його величества царя і проти приказів світлійшого. — Світлійший він тобі, а не нам. — Нам щолиш тоді і ясно стане, коли тії світлості погаснуть. — Того ви не дочекаєтеся ніколи! — Він обижає нас. Гетьте з ним! — На гак! — У воду! — Коміть головою з муру. Це йому найкоротша дорога, хай іде, звідкіль прийшов. Чечель бачив, що народ роздратований до краю. — Панове громадо! — гукнув. — Так не можна. Це ж посол. — Такими послами дідько в пеклі палить. — Може, й так, а на землі все він таки посол. — Від Бельзивула. Намовляє нас до злого, іскушає. — Наша річ не слухати його намови, але зневажати не треба. — А чого ж він нас зневажає? — Я не зневажаю панів козаків, ані шановного міщанства, я одним і другим лиш добра бажаю, — боронився Зажарський. — Коли ти нам добра бажаєш, так оставайся в нас і борони нашого городу разом з нами, — гукнули йому в отвіт. — Того я зробити не можу. — Чому? — Бо хочу дотримати віри й слова пославшому мя. Так і ми хочемо дотримати присяги нашому гетьма нові, от що! — Це друга річ. Гетьман зломив присягу цареві й тому ви, як підданці царські, звільнені від вірності віроломному Мазепі — відповів Зажарський. Та ще він не докінчив цих слів, як на його з усіх боків посипалися удари. Молотили, як сніп на тоці. Він пручався, вимахував руками, заслоняв лице. копав ногами, та оборонитися не міг. Аж Чечель зі старшинами кинувся в тую суматоху й насилу вирвав безталанного посла ледве живим. Повели його в кут і заступили лавою. Але товпа все ще шуміла, домагаючися видачі московського пройдохи, котрий мав сміливість обидити гетьмана в його столичному замку. — Безкарно не пустимо обиди! — гукали кругом. — Постоїмо за гетьмана свого! — Постоїм за волю й незалежність. — Хай знають москалі, що наш терпець урвався! — Хай знають, що прийшов час розрахунку. — Або житимем вольні, або вольними помремо за волю! — Батурина не здамо! — Війська царського не впустимо в город! — Ні, ні, ніяк! Чечель ждав, поки втихомириться громада. Діждатися не міг. — На гак з ним! — У Сейм! — Коміть головою з муру пустім! — гукали. Зажарський дрижав, як на муках. Він знав. що й попе редніх послів батуринці не приймали ввічливо, але гадав, що його попередники все-таки дещо прибільшували свої подвиги, щоб приподобитися світлійшому. Не сподівався, щоб у цьому бунтарському гнізді назбиралося стільки злості і стільки самостійницького завзяття. Черкаси такий терпеливий народ, аж нараз, диви, якими стали. Їх не переконає ніхто, на них одна рада: ніж і вогонь. Це він перекаже світлійшому, якщо Господь виведе його з цього пекла. Та на це він великої наді; не мав. Кожда кістка боліла його, в роті чув спрагу, кров спливала йому на обличчя. Ще трохи; й затовкли б на смерть. І як тут вийти з цеї яскині злості? — Давай його тут! Ми його розуму навчимо. Ми йому покажемо, як зневажати гетьмана та його столицю! — Шановна громадо! — гукнув з усієї сили Герцик, входячи з Мотрею у салю. Поява нинішнього героя і любленої цілим городом Мотрі втихомирила розгукане море. Люди розступалися, робили їм дорогу, але все ще ненависним оком гляділи в той кут, де за спинами старшин у смертельній тривозі ютився Зажарський. — Шановна громадо! — говорив Герцик. — Дозвольте мені слово! — Говори, полтавський полковнику, говори! — Цей чоловік з листом від князя Меншикова прийшов. — Не приймаємо такого листа. Знаємо, що Меншиков пише. Радить, щоб ми город здавали. — Помремо, а президії не здамо! — А може, в листі щось другого є? — Ми не цікаві. — А все ж таки лист прочитати треба. — Не треба! Не треба! — залунало кругом. — Не читати нам того диявольського листа! Зажарський, побачивши нових своїх оборонців, набрав відваги. — В листі тім, — почав, — князь Меншиков два дні проволоки вам дає. — Два дні проволоки? — Так, нині і завтра, щоб ви спокійно роздумали це важке діло й покорилися волі всесильного царя. — Тільки Бог всесильний, а цар, як усі ми, чоловік. — Антихрист... — озвалося в товпі. — Товариші, — почав знову Чечель. — Меншиков дає нам два дні проволоки, це не маловажна річ. Товпа втишилася. Кождий рад був такому дарункові. — А не брешеш ти, пане Зажарський? — спитав старий сотник, той самий, що нині такої слави здобув. — Щоб я так живим з цього замку вийшов, як правду вам говорю. — Ну, то ти собі, сарако, дуже багато від Господа Бога желаєш, — глумливо відповіли йому. — А листу все-таки читати не треба! — гукнув хтось і за ним підхопили другі. — Не треба! не треба! — Шкода часу! — Краще починаймо бій. Проженемо проклятого ворога або погибнемо усі. — Президії не здамо, москалів не пустимо в Батурин, до чорта з Меншиковим послом. — На гак! — У Сейм! — Стрімголов з муру його! Мотря бачила, що на неї черга. Відколи віддалася, весь свій зайвий час посвятила городові. Піклувалася приютами для старців і недужих, доглядала ранених, щедрою рукою роздавала хліби й гроші. Не висувалася вперед, не накидувалася і не лізла людям в очі і, може, якраз тому, ще більше її любили й поважали. Відчувала це і зважилася промовити слово. — Зажарський з листом до полковника Чечеля прийшов, — казала, — хай його Чечель читає. Якщо схоче переказати вам зміст, хай перекаже, як ні, і без того поживем. — Авжеж, авжеж!.. — Що б не писав у тому листі князь Меншиков, відповідь може бути одна: Батурина не здамо! — Так нам, Боже, допоможи во Тройці Своїй Святій! — Батурин по трупах наших візьмуть! — загуло кругом, аж вікна задзвеніли. — А не здамо тому, бо це наша гетьманська столиця і ми гетьманові обіцяли обороняти її, поки він на відбій не прибуде. — Слова нашого не зрушимо! — Та ще току не пустимо чужого війська, бо воно нам чуже. Хочемо мати свою державу і своє власне військо, хочемо хазяїнами бути у своїй власній хаті. — Не хочемо бути рабами! — І якраз тому треба цілим відпустити Зажарського до князя Меншикова, щоб він переказав це наше незломне бажання. В салі зробилося тихо. В Зажарського дух уступив. Тая жінка, як ангел-хоронитель, виведе його з огненної печі. — Хай іде! — махнув рукою сотник. — Хай іде! — притакнуло сто голосів нараз. Мотря взяла Зажарського за руку. — Спасибі, що послухали мене, — сказала, звертаючися до народу. — Батурин не осоромить себе. Мовчки вивела перестрашеного посла з салі й повела до своїх покоїв, щоб перше обмити його й осмотрити рани. Саля знов загула. — Добре Чуйкевичева Мотря казала, хай іде й перекаже князеві, що ми президії за ніщо в світі не здамо. — Та чи оборонимо? — вихопився хтось з гурту. — Як не оборонимо, так погибнемо всі до одного. А хто другої гадки, хай з городу виходить! — Вибігло заяців чимало, виженім і останніх. Гетьте-геть! В салі почалась суматоха. Відшукали того, що поставив небажане питання, й наставали, щоб збирав своє добро й виходив з міста. Він боронився, казав, що по щирості спитався, але кидати рідного міста не хоче і не кине, що буде з другими, хай станеться і з ним. — Цитьте! — озвався старий лавник. — Послухайте мене, бувалого чоловіка. Не добре діється у нас. Згоди нема. Сваримося без потреби і багато з нас кривить душею, як бачу. Як пришле Меншиков свого чоловіка, то всі кидаються на нього, як вовки, здається, на шматочки розірвуть. А настане ніч і ті самі, що горлали ранком, вистрибують з городу, як з клітки крілі. Бог вість, куди вони діваються, може, до ворога йдуть, продають нас... Кого ж то прислав до нас князь, як не нашого земляка Жарковича, і хто з нас скаже, куди подівся канцелярист Андрій Кандиба? — Правду кажеш, батьку, — притакували йому. Лавник, ніби обухом валив батуринців по голові. — Так воно є, так. — Але так бути не може, — говорив дальше старий лавник. — Переказуємо Меншикову, що город хіба на наших трупах візьме, — а на мою гадку, перше спитаймо свого серця, може, в нього є друге бажання. — Ми вже це сто разів казали, що, або оборонимо Батурин, або згинемо всі. — Чи одно чоловік каже, а інше собі гадає, а ще інше робить. Мало чого не говорив Кандиба, вдаючи найвірнішого гетьманового чоловіка, а де він тепер? Де Іван Ніс, що такого лицаря з себе виявляв, і де багато других, котрих імен навіть не згадую, щоб даром не вражати болючо їх рідні і приятелів. — Ви нас обиджаєте, батьку, — перебили йому, — порівнюючи з Носом і з Кандибою. — Нікого не обиджаю, братя і діти мої, але говорю, що мені розум велить, бо люблю свій рідний город і тую нашу землю, матір святу. — До чого ж ви свою річ ведете, кажіть? — До того, щоб ми по добрій і непримушеній волі заприсягли перед Господом всемогучим, що ні один з нас слідами Носа не піде, що всі ми, як тут стоїмо, так і постоїмо за президію нашу. А хто того не може або не хоче, хай іде. Перший руку вгору підношу. Підняв руку і дрижучим голосом проговорив слова присяги. Всі пішли за ним. — А тепер, щоб ви знали, що я не балакав на вітер, піду, винесу з хати що в ній ціннішого є і сховаю на замку, а хату власною рукою підпалю. Хай ворог знає, що ми не дбаємо про наше добро, що в нас на серці тільки одно — честь і слава наша. Оборонимо город, так побудуємо собі нові хати. ще кращі від отсих, а не оборонимо, так нам тоді вже нічого й не треба. Хай москаль не гадає собі, що, здобувши Батурин, поживиться нашим добром, кістки з попелища добуде, от що! Не одно серце стиснулося з болю, почувши ті грізні слова. Як же так? Червоного когута під власну стріху пускати? Хто бачив це? Іде зима, де притулитися з родиною? На замку для всіх місця не стане. Не окривалися з тим. Старий жалібний оком подивився кругом. — Кажете, що по трупах ваших увійде ворог у город, а жалуєте своїх теплих стріх. Ось яке то тверде ваше слово. А я при своїм стою: підпалю свою стріху, щоб не тремтів за неї. Обороняймо валів, мурів і замку, а не оборонимо, так гиньмо. — Як підпалимо Батурин, ворог скористає з тривоги і припустить штурм. — Так що? Знатиме, що цей пожар значить. Підпалю. А ви як хочете собі. Дехто противився. Казали, що ще час, що жаль нівечити надбання кількох поколінь. — Вам час, а мені спішно, бо я боюсь ночі. Боюся, щоб знов які Носи не перейшли на другий бік. — Не пустимо. З города і пес не вискочить. — Замість дивитися, щоб ворог не ввійшов, ви сторожити будете, щоб не виходили свої. Гарна мені оборона твердині. Він задумався, а потім грімким, рішучим голосом крикнув: — Підпалю! — Не смій того робити. Громада противиться такому грішному ділу. Не дамо! Старий лавник ніби не слухав того. Повернувся до Чечеля, котрий мовчки слухав його мови. — Що ти, полковнику, кажеш на це? Твоє слово — приказ. Ти наш командант. Рішай! — Рішати? — Чечель задумався, потер чоло і шарпнув свій вус. — Я одної думки з тобою, батьку, — сказав. — Твоє добро, так ти й роби з ним що хочеш. Ніхто тебе спинять не посміє. Жертву приносиш — ще й яку! Жаль, що тільки один. — Знайдеться більше таких, — відізвався найбагатіший з міщан. — Якщо гадаєте, що треба, так і балакати нема що. Ходім! Оба з лавником вийшли. За ними посунуло ще кількох. Інші лишилися. Незвичайне рішення лавника заскочило їх неприготованими. Всяке собі гадали, а такого ні. Бо кому може прийти на гадку підпалювати свою власну хату? Стояли, понуривши голови. В городі шуміло. Бігали і кричали люди. Ревів товар, почуваючи щось злого. Лунали стріли, глухо відбиваючися від мурів, котрі давно не чули пальби. Вулицями переходили відділи сердюків, щоб вдержувати лад. Народ, виведений з рівноваги, легко гарячився і брався зводити всілякі порахунки. Досить було сказати на когось "зрадник", щоб виставити його на небезпеку побоїв, а то і смерті. Замкова саля роз'яснювалася в міру того, як піднімалося сонце і вступалася мряка. Але громадка міщан все ще стояла в тьмі. — Як же нам? — спитав хтось, повертаючись до сусідів. — Як? Як другі, так і ми. Якщо треба палити — палім. Хай летить червоний когут. — Хай летить червоний когут... — рішили і розійшлися. ТАЙНИКАМИ Мотря, осмотривши Зажарського, попросила його поснідати разом з нею та випити чарку, щоб усе лихе минуло. — Мотре Василівна, Мотре Василівна! — бідкався московський посол. — Коли б ви знали, як мене кожда кісточка болить! — Потерпім, добродію, за спасення роду людського і за славу Божу, мо Бог тієї жертви хоче від нас. — Нащо вона Богові потрібна, тая жертва? Через глупоту людську терплю. — Не ви один терпите, добродію. Може, терпіння душі від тілесних гірше болючі. Зажарський глянув на гарну паню, пригадав собі трагедію її батька, погадав, скільки болю мусіло зазнати це добре жіноче серце, і його гнів на проклятих батуринських міщухів трохи ущух. — Так воно, так, ласкава добродійко, великими терпіннями пробує нас Господь. — Так тоді не збільшаймо їх, бо Господь велів прощати кривду, яку творить нам ближній. Говорила, як проповідник, як пройнята божественними заповітами сестра-жалібниця. Її слова тим сильніше вражали, що виходили з уст незвичайної, прямо невиданої краси. Зажарський забував про світлійшого князя Меьшикова і про своє важке та несповнене як слід завдання і піддавався всеціло чарам тієї прегарної жінки. Коли б сказала йому: "Оставайсь біля мене. борони мене, гинь разом зі мною!" — остався б. Та Мотря того не жадала. Вона хотіла, щоб він не дуже чорно малював перед Меншиковим свою гостину в Батурині, щоб не повторяв усіх тих зневаг, які посипалися тут на його голову, а лиш переповів однодушне бажання цілого обложеного городу згинути, а президії добровільно не здати. — Погано вони привітали мене, царського посла, але за гостиною у вас, ласкава добродійко, я забуду про них, а тямити буду про вас. — Спасибі вам, не поминайте злом. А тепер підемо, бо вже недалеко полуднє. Вас, мабуть, там нетерпеливо чекають. — З вами я і до пекла готовий. Ходім. Подякував за гарну гостину і за те, що вирвала його з рук роззвіреної товпи. — Ніби ангела небесного післав мені Господь. Коли б не ви, роздерли б мене на шматочки. Щира вам дяка, Мотре Василівна, а з дякою ще одно прохання. Яке? Переконайте тутешніх людей, що їх упір безсильний. Князь Меншиков добуде Батурин. Це ж ясне. Пощо тоді даремних зусиль, пощо таких жертв? Краще впустити царське військо в город. — Того обіцяти не можу — Ні? — Бо того я сама не бажаю. Зажарський видивився на неї. — Коли б я бачила, що хочуть відчинити браму, положилася б на порозі, хай перше сторощать мене... Ходім! — Ходім! — повторив глухо Зажарський. Взяла його за руку. — Позвольте вам зав'язати очі. Не дуже то ввічливо, але конечно. — Такі руки не жаль, щоб і світ зав'язали, — відповів. Вбрала його в козацьку шапку, накинула на плечі якусь бурку і повела в пивницю. — Як дивно, — говорив, тримаючися її, — ведете мене Бог вість куди, можете замкнути на голодову смерть, а я йду, як послушна дитина. — Бо вірите мені. — Вірю, що нічого нечесного не зробите ви зі мною, Мотре Василівна. — Як тую віру затратять люди, тоді їм і ніякого рятунку не буде. А до того воно йде. — Гадаєте? — Бачу. От і москалі про нічого другого й не думають, а тільки, як би нас підійти і винищити до останку. — Не такий чорт страшний, як його малюють. — Може, й страшніший. Невже ж і вас присилав світлійший без тієї задної гадки? — Не знаю. Може. Як мені це знати? Я в добрій вірі йшов. — Значиться, і вас підвели. Так тоді вважайте себе щасливим, що хоч потерпіли самі, та не стали причиною людського горя, куди ще більшого. Зажарському зробилося соромно перед жінкою. Виправдувався і впевняв, що поганих намірів у нього не було. Ішли. Прошибало їх гниле зимно підземельних мурів. Свічка в руках Мотрі кидала фантастичні тіні. Місцями доводилося схилятися, щоб головою не вдарити в склепіння. — Вважайте, тут сходи, ще один, — так. А тепер повертайте вправо. — Ведете мене, як на другий світ. Страшно. Добре, що тут так зимно, бо в мене жар. — Пройде. Я добре осмотрила рани. Знаю це діло. — Ви словами краще залічуєте біль, ніж лікар мастями. Мотря вдавала, що не чує. — Говорю, щоб ви собі не кмітували ходу. — Не турбуйтеся. Моя нога тут більше не постане. Хай собі здобувають Батурин — я на нього не піду. Скажу, що хорий. — І добре. Менше одного ворога матимем. — Я не ворог ваш, а приятель нині. — Спасибі. Коли б тільки щирий, бо краще ворог, ніж нещирий приятель. — Коли б я не був таким, то — подумайте, нас тут двоє, я мужчина і ви — жінка. Одним махом скинув би опаску з очей, і ви були б у моїй власті. Мотря зжахнулася. Не подумала над тим. — Того я не боюся, — відповіла рішуче. — Ого! — А так. Бо з того підземелля ви не вийшли б без мене отсих дверей не відчинить ніхто, що не знає тайного способу. Зажарський усміхнувся. — Я навіть не буду пробувати, хоч воно і дивно, бо, їй-Богу, варто й загинути, щоб на хвилину заволодіти такою, як ви. З мене говорить мужчина. — Краще кажіть — звір. — В кождій людині чаїться звірюка, в тім я впевнився нині, там, у замковій салі. Та ви не бійтеся, пані. Ведіть. Йду, як дитина. — Так тоді схиліть голову, бо доходимо до виходу. Остання брама. А тепер доводиться лізти рачки. Так... І вони опинилися поза замковими мурами, в глухім зарослім садку. Пройшли. Мотря відчинила ворітця, і вийшли на тиху, далеку вуличку поза містом. Тут їх обскочили вартові. Мотря допильнувала, поки Зажарського пересадили через мур. Товпи тут не було, не було кому знущаться. — Спасибі вам, Мотре Василівна, — кликав здолини Зажарський, — спасибі, що провели мене! — Перекажіть світлійшому, що всі ми тут помремо, а президії не гадаємо здавати, — відповів йому згори дзвінкий жіночий голос, як жайворонків спів. БАТУРИН ГОРИТЬ Довго стояла Мотря на валах і дивилася, як Зажарський прямував до ріки, як повернув управо, дійшов до того місця, де ждали на його драгуни з конем, як сів на нього переїхав міст і загубився в густій товпі всілякого війська. "Дивна річ. Балакаєш з чоловіком і ніби він справді чоловік. І чує, і розуміє, і навіть ніби нічого злого тобі не хоче. І, може, не один з тих там тисячів такий, як цей. А все-таки ідуть, щоб знищити тебе, забрати волю, розграбити добро, палити, мордувати. Приказ одного чоловіка переміняє тих людей у звірів. Тисячі, великі тисячі підчиняються волі одиниці... Одиниця думає за них, приказує, бажає- будує державу. В нас не те... І — в нас нема держави... Поступила до лічниці. обійшла ранених і хорих, козаків і міщан, котрих було чимало, бо почався перестріл і все нові жертви приносили. — аж утомлена повернула на замок і зайшла до мами. Любов Федорівна порядкувала своє добро й перебирала папери. Руки її дрижали, жмутки сивого волосся спадали на бліде, на цей раз не підмальоване обличчя. Це вже не була колишня Кочубеїха, горда і невгнута, це була друга жінка. Мотря глянула на неї, і в її серцю озвалася любов доньки до мами. Так. — це була її мати, бідна й терпляча, але куди ближча, ніж колишня, сильна й своєвільна. Мовчки припала до її руки. Любов Федорівна другою рукою пригорнула її до себе і погладила по голові. — Доню. — ледве вимовила тихо. Перший раз у життю почула це слово Мотря. — Мамо. — відповіла, цілуючи руку. від котрої стільки кривди зазнала. — Не гніваєшся на мене, мамо? — питалася. — Бог мені свідком. Мотре, що ніякого гніву в серці не маю. Втратила я гордість, а здобула доньку. — А я — маму. — доповіла Мотря. Наслухували, як ревіли гармати. Московські кулі не влучали ще в замок. Горою перевалювалися, попадаючи в передмістя, з котрого люди вже давно перенеслися під крила замку, бо не почували себе досить безпечними. — Стріляють москалі, — сказала Мотря. — Стріляють, та не влучають. Може, Бог дасть, що великої шкоди не зроблять. — Може... Куля влучила в замковий мур, і замок задрижав, аж посуда на столі задзвеніла. — Попали... Привикаймо, — сказала, зітхаючи, Любов Федорівна. — Після того, що мені велів Бог пережити, нічого не боюсь, готова я на все. І чого мені більше хотіти? Свій вік пережила. Багато гріху прийняла на себе. Хай Бог простить. Не одно спокутувала я, доню. Не одно. Бог тільки знає, що я перестрадала. Дивно, що з ума не зійшла. Як судили покійного Василя Леонтійовича, як карали його, я пальці собі гризла, волосся з голови виривала, аж задубіла з горя, як тая Лотова донька. — Не потребуєте мені того казати, мамо. — Аж одної ночі, коли я від ума відходила, покійна мати моя, а твоя бабка привиділася мені. Осінила мене хрестом святим і сказала: "Прощаються тобі гріхи твої, Любове, прощай їх ближнім своїм". І розгорнула переді мною псалом покаяння і казала читати його. З тої пори, якщо помста підступає до мене, говорю його, й легше робиться на серці. Живу, дожидаючи кінця. Може, він і недалекий. Може, вже тую кулю в дуло кладуть, котра покладе край мойому грішному життю. — А може, кулі тієї ще й не відлили, мамо, — потішала її донька. — Бог нам суддею, не люди. На суд Божий готовімся, Мотре. Не маю я надії, щоб Батурин витривав облогу. Бачиш, як москаль палить... Це щолиш початок. Ще не обстрілялися гармати. З кождим стрілом будуть краще попадати в ціль. — Але і наші не дармують. Кенігзен славний артилерист. А так — дасть Бог, що й гетьман на відбій поспіє. — Дав би це Бог. Ти знаєш, не любила я гетьмана, а тепер нікого собі так не бажаю, як його. Та чи прийде він? Може, й хоче, бо це його столиця, але чи може? Він же тепер не сам. Зв'язався з Карлом і нічого на свою руку робити не може. — Прикро, що все ми від когось другого залежні. — Залежні, бо не визволились від власних гріхів. Знаю це по собі. Я теж у тій гріховній неволі довгі роки жила. Все лиш себе бачила, а не других, про рідний край не дбала, хотіла, щоб на моїм стало, хоч би світ перевернувся догори дном. А це гріх, це великий гріх, Мотре. Таких грішників у нас дуже багато, і тому ми й помремо, мабуть, у неволі, бо Господь закаменілих грішників тяжко кара. Знову дриґнули мури, двері відчинилися і зачинилися нараз, шибки у вікнах задзвеніли, замок ніби заскреготав з болю зубами. — Бачиш, — влучають, — сказала Любов Федорівна, наслухуючи, чи не валиться мур. Але мури заспокоїлися, куля, мабуть, загрузла в камінню, не перебивши стіни. Любов Федорівна перехрестилася. — Ще не та, дякувати Богові, ще ми живі. Тут, Мотре, щонайважніші папери. Заховай їх. Ти краще знаєш замок і його таємні сховки, ніж я. Мотря прийняла збиток і за пазуху уткнула. — Та ще слухай і затям собі добре. В нашім саді, від головної дороги біля третьої стежки направо, від третьої липи кроків двадцять і три закопаний мій клад: золото й дороге каміння і дещо дзвінкого гроша. Якщо Господь покличе мене на свій суд, а тебе оставить живою, добудь його. Оздоби церквам і бідним роздай, по половині, а гроші поклади в гетьманський скарб. Скажи, це на потреби державні, нашої, Української держави. Завинила я перед нею багато, може, хоть малу частину того довгу сплачу. Совість не дає мені спокою. Не знаю, хто гетьманом буде, чи залишиться Іван Степанович, чи виберуть нового. Хто б не був, скажи, що Любов Федорівна вітає його й бажає йому всякого добра, щоб жив і регіментував Україні на славу. — Що це ви, мамо? Відженіть чорні думки. Обом нам небезпека одна. Як згинемо, то згинемо обі. — Я стара, мені все ближче до смерті, ніж тобі, тому й готуюся до неї. От, може, за хвилину побіжиш куди, до хорих, або на мури, може, й не побачу тебе, тому й говорю. Не забудь, доню, не забудь! І мати обіймила доньку, пригорнула до грудей й зимні уста притулила до її гарячого обличчя. Цілувала. Довго, сердечне, за всі часи. Материнська любов, здержувана гордощами великої і багатої пані, впоминалася тепер, в цей тривожний мент, о свої потоптані права. Нараз вся мебель спалахнула червоною луною. В городі почувся шум, луск і крик. Мотря кинулася до вікна. Глянула й закрила його важкою занавісою. — Побіжу, довідаюся, що там таке, не тривожтеся, мамо! Побігла. Любов Федорівна осталася сама. "Певно, москалі здобули Батурин", — прийшло їй на гадку. Чекала, коли впадуть до неї і зарубають її, жінку покараного царем на смерть Василя Кочубея і матір Мотрі Чуйкевичевої, котрої муж пішов з гетьманом до шведів і котра залишилася в Батурині й обороняла його. Здивувалася, бо Мотря не вернулася стривожена, не тягнула її кудись у підземелля, щоб перед ворогом спасатися утечею таємними хідниками, а спокійне посадила її на шкурятяній старосвітській канапі і просила не турбуватися. — Це міщани підпалили свої хата, — казала. Любов Федорівна не вірила своїм ушам. Хто чув, щоб люди сповна розуму палили свої домівки? — Так, мамо, палять, бо треба. Треба, щоб ворог знав, що батуринці на все готові, що їм нічого щадити й жалувати, що в них тільки й діла, що оборона замку. Любов Федорівна терла рукою чоло, ніби будилася зі сну. — Батуринці Батурин палять, — шептала зів'ялими устами. — Самі його палять, щоб ворог не мав що палити. Значиться, вони дійсно хочуть його обороняти до останку, згинуть, а ворога в город не пустять. Значиться... — і вона припинилася на хвилину. Те, що хотіла сказати, було надто страшенне, щоб вимовити зразу, не привикнувши до нього, не переконавши перед тим самої себе, що воно потрібне, конечне, неминуче, це слово і діло, що за словом піде. — Значиться... Мотре! Ходім! — сказала, беручи доньку за руку. Мотря не допитувалася, може, догадувалася намірів мами. Як вийшли на замкове подвір'я, мимохідь зупинилися. Обдало їх гарячом, згаррю, чадом. Батурин горів. Горів їх рідний город, підпалений руками своїх власних мешканців. Ця гадка збільшувала грозу пожару. Не могли освоїтися з нею. Коли б ворожі стрільна підпалили дахи і стріхи батуринських будинків, старих, дорогоцінних стариною, і новіших, побудованих чималою витратою труду та гроша, так це було б звичайне та природне, а так... Хвилину стояли на кам'яних сходах, щоб привикнути до того, що нараз побачили перед собою. Долонями заслонювали очі. Іскри летіли на них. Струшували їх з волосся і з одежі. Дими спиняли віддих. Задуха била з города, як з велетенської печі. Чути було тріск, ломіт, гук. Валилися дахи й димарі. Поломінь притихала на хвилину, то знов з більшою силою виривалася з хат і домів, крізь челюсті обезвічених вікон, і крізь вирвані двері й огненними язиками, червоними хвилями, гарячими стовпами підлітали вгору. до хмар, до сонця, до самого Бога, як самопальная жертва, як автодафе. Зробилося гарячо, немов це не пізня осінь, а літнє полуднє. У воздусі, як огненні птахи, літали ґонти, горючі тріски, відірвані від вікон, дівочими руками так пильно й гарно мережані й вишивані занавіси. Горючі книжки вискакували вгору, високо понад дерева, розтвиралися і, як червоні вірли, втікали від пожежі. — Ходім! — сказала Любов Федорівна, притулюючися до доньки. — Куди? — питала її Мотря. До нашого двора. — На замковім подвір'ю? — Ні, до нового. Ходім. За димами не бачили дороги. Пожар знівечив план міста Пускалися в добре їм відому вулицю, котрою проходили не раз, і мусіли завертати в другу, бо тамтою ніяк було пройти Полумінь через дорогу подавала собі руку, горіли й валилися ткни, плоти, паркани, високі дубові брами, тесані сокирами дідів, останні свідки їх загарливої праці. Деякі хати вже дотлівали. Сторчали огненні кістяки, димар, як обсмалений хребет, недотлілі крокви, як ребра, дубові сволоки, як руки, опущені в безсиллю і в розпуці. Ще хвилина, луск, тріск, гук кістяк валився на постелю з диму, сажі, з румовища. Так гарячо було, що шибки з вікон топияися й котилися блискучими кулями. Ніби город плакав останніми, жгучими сльозами. На подвір'ях, як гори, лежали живцем зажарені коні й корови. Чути було немилий запах шерсті, лою і жареного м'яса. Загулювали ніс, спирали віддих v груди, щоб не чути того, і йшли дальше крізь огненне море. Люди, як круки, літали кругом. Жінки борикалися зі скринями, хотіли їх викотити в безпечне місце, в садок або на город. Але скрині горіли, тліло в них заховане добро. Мами тулили до лона перестрашених дітей і проклинали своїх мужів за окаянне діло. Де ж хто чував, щоб хазяїн під свою власну стріху червоного когута пускав! Подуріли хлопи! Пан Біг їм розум відібрав! Людський крик, вереск, зойк додавав нових пронизливих акордів до тої пекельної оркестри. Сліпий дідусь з бандурою втікав. Бандура горіла, він її руками гасив, від бандури занялася борода. Дід робився подібним до огненного стовпа. Мотря припала до нього. Скинула жупан і обгорнула бандуру, Любов Федорівна долонями гасила обсмалене дідове волосся. Огненний стовп погасав. Дідусь благословив їх. Врятували неповинну душу — Підете з нами, дідусю! — сказала Любов Федорівна і потягнула старого за собою. Сліпий далеко не зайшов би. Кочубеїв двір стояв серед великого саду. Йому поки що не грозила пожежа. На дубах зисіло ще зимне і мокре від дощу листя, гілляки й здоровезне галуззя дерев були мокрі, пожар не вчіпиться їх скоро. Але челядь все-таки виносила дрібнішу мебель і посуду далеко в сад, на другий бік від пожежі. — Не треба! — гукнула на них Любов Федорівна. — Лишіть! Як горить людське, хай горить і моє! Здивовано дивилися на неї. Мабуть, з ума зійшла. Від смерті Кочубея Любов Федорівна не та стала. А до того — облога, пожар, якщо збожеволіла, то й не диво. — Лишіть, кажу! — повторила рішучо і в покої ввійшла. Мотря за нею. Проходили кімнати, ніби прощалися з ними, з усіми радощами і смутками, які в них пережили, вони і батьки їх, бо двір хоч називався новий, а основами своїми, боковим крилом, до котрого добудовано передні покої, пам'ятав давні часи. Вікна здивовано дивилися на них, двері не хотіли їх пускати від себе, замикалися важко. Любов Федорівна зняла той самий образ Розп'яття, в чорних рамах, котрим відбирала колись присягу від черця Никанора, запалила свічку і пустилася на горище. Мотря вхопила її за руку. — Мамо, ви куди? — У її майнула через голову гадка, чи не дай Бог не збожеволіла мати. Любов Федорівна подивилася на неї вважно, тими самими мудрими і бистрими очима, до котрих Мотря привикла від дитини. — Як треба, Мотре, то треба. Досить ми бокували від людей. Весь тягар спихали на них. Так не годиться. Коли горить Батурин, хай і Кочубеї з димом ідуть. Мотря побачила те, чого догадувалася тільки. Затремтіла душею. Їх гніздо мало з димом піти. Не жалувала матеріального добра, а жаль їй було родинних пам'яток, споминів, все одно сумних чи веселих, хоч останніх і не так-то багато зазнала в тім дворі. Тут радо проживав її безталанний батько. — Годі, Мотре, ходім! Нема що пристращатися до маєтків. Може, вони й не добром набуті. Хай Господь їх у жертву прийме, може, якого гріха простить. Має попасти Меншикову в руки, хай горить. Хай бачить народ, що ми готові разом з ним терпіти. Так краще, так конечно, — ходім. Вийшли на горище і ще раз глянули кругом. Ще раз побачили, як горів Батурин, як дими жалібною паполомою осотували весь краєвид, як у них потопав московський табор, в котрім помітний був незвичайний рух. З табору на замок, а з замку на табер летіли кулі, здавалося, йшли собі назустріч, та не попадали в себе. Миналися, несучи з собою смерть і руїну. Московські кулі все ще здебільшого не попадали в замок. За кождим разом, як влучила котра в город, пожежа ще гірше лютувала. Ще више знімалася полумінь, сичіла, вищала, кривавими язиками здіймалася до неба. Мотря мовчки за мамою ішла. Могла вирвати свічку з її рук, але чула, що не має до того права. Мати говорила правду. Треба, щоб бачив народ, що Кочубеї тримають разом з ним, що люди, те й вони. На горищу була одна комірка, повна всілякого хламу, постелі, білля, непотрібного вбрання. Любов Федорівна відчинила до неї двері. Поставила на столі Розп'яття, перед ним свічку і перехрестилася. — Хай Бог прийме за прощення наших гріхів, — сказала, підпалюючи комірху. Хвилину дивилася ще, чи вогонь не потухне, а тоді двері затріснула наглухо. — Вертаймось! Вхопила Мотрю за руку. і скорим ходом збігла з нею надолину. З сіней вискочила на ґанок. На кам'яних сходах сидів сліпий дідусь. Дрижучими руками водив по обсмаленій бандурі та числив непорвані струни. Мало їх було, і бандура не хотіла грати. — Приютіть старого, — говорила до слуг. — Щоб він кривди не мав. Заберіть його геть, щоб не згорів з двором. Слуги витріщеними очима дивилися на свою паню... Збожеволіла! — Як умру, то слухайте доньки, вона про вас подбає. А двора не рятуйте, хай разом з Батурином горить. Хто з вас сильний — на замок. Так рук до оборони треба. А тут кінець... Ходімо, Мотре! І тою самою дорогою, котрою перед годиною прийшли, пустилися назад. Відійшовши кроків, може, двісті, озирнулися. Дах на Кочубеєвім дворі займався. Піяв червоний когут, б'ючи огненним крилом. Так челядь все-таки двір рятувала. — Як собі хотять, — сказала до доньки Любов Федорівна, — я своє зробила. По дорозі бачили, як хорих і ранених з лічниці на замок переносили. В лічницю влучив московський гранат і наробив чималого каліцтва Хорі стогнали, зціпивши зуби, ніби соромилися свого болю. Очима, повними вдяки, здоровили Мотрю. А вона, незважаючи на пожар і на небезпеку, приставала до них, поправляла перев'язки на ранах, обтулювала їх на носилках, гладила білою долонею скривавлені козацькі руки. На останній носилці пізнала старого сотника з полтавського Герцикового полку, котрий нині рано такої слави в герці з москалями зажив. Лежав великий, аж йому ноги звисали, як дихав, груди підносилися, мов гора. З відчинених уст струйкою слезила кров. Його теж влучила московська граната. Гадали, що вмер, бо був пошарпаний страшно. Але, видно, козацька душа нерадо розставалася з хоробрим тілом. Дихав ще. А коли Мотря доторкнулася його спеченого обличчя, підняв повіки і всміхнувся. — Мотре Василівна, — сказав, — помремо всі, а президії нашої не здамо! хотів піднятися, встати, але тільки головою рухнув. Не здамо! — випрямився і замовк навіки. Мотря долонею очі йому затулила, зняла хустку з голови і, замість китайки, прикрила нею козацьке обличчя. ГРАНАТА Батурин горів. Запалювалися щораз те нові будинки. Не треба було й підпалювати, вітер скрізь розносив горючі головні. Кидав ними на церкви й на замок. Як мовкли стріли і на хвилину потухала пожежа, то зривався ще страшніший від них гул людське голосіння. Здавалося, що замкові мури ожили й ридають. Мотря декілька безталанних жінок з дрібними дітьми забрала до своїх покоїв, а сама побігла на мури — Мотре Василівна, — кричав, побачивши її, Кенігзен, бережіть себе, тут небезпечно. — Мені не більше, як вам, — відповіла спокійно. — Як же вам, пане осавуле, ведеться? — Гармати лихі. Не доносять. Одну батарію московську я застукав, інші теж взяв би за чуб, так закороткі руки. А все-таки ворога я приневолив до зміни позицій. Бачите, світлійший переніс свою кватиру і посунув назад свій обоз — тут йому загарячо було. Гей, коли б так більше і кращих гармат. Останні слова заглушив гук, подібний до грюкоту грому. Задрижав мур, посипалося каміння, дими й копоти закрили світ. Мотря чула крик, бачила, як бігали й метушилися люди, мов крізь сон доходила до неї голосна команда Кенігзена "пали!", а потім якийсь солодкавий, аж млісний супокій розлився по її тілі, відбираючи в неї владу і свідомість... Здивувалася, побачивши себе в замковій кімнаті у своєї матері... Невже ж це дійсно Любов Федорівна, отся жінка, що так турбується нею? Подає воду з вином, оцтом обтирає виски, так лагідно доторкається її рук і ніг? — Болить тебе що, Мотре? — питає Любов Федорівна. — Ні, мамо, вже пройшло. Не турбуйтеся, дайте, я встану. — Полеж ще трохи. Як принесли тебе, я гадала, що вже тобі кінець. Бог ласкав, пощадив тебе. Не досвідчай же його. Це не жіноче діло, Мотре, лізти, де кулі падуть. Лишім це козакам. — А Кенігзен? — спитала нараз Мотря. — Кенігзен, Метре, Кенігзен — ранений. Мотря очі руками закрила. Побачила в своїй уяві геройську постать гарматного осавула, який мало що не весь день невтомно працював біля своїх поганих гармат., не довіряючи ні їм, ні нікому. "Коли б їх у мене більше та кращих", — пригадала собі його слова. Тепер він і тії осиротив. — Важко поранений Кенігзен, мамо? — спитала несміливо. Любов Федорівна не відповідала. Не хотіла бентежити доньки. — Кажіть, що з ним? — Що Бог дасть, — відповіла мати, і Мотря зрозуміла, що з Кенігзеном погано і що з Батурином недобре, бо ніхто не заступить його. — Це був лицар, — сказала, сідаючи на ліжку. — Так доню, це був чесний і хоробрий вояк. — Німець, а боровся краще від наших, за нашу, чужу йому справу. — Не чужу, бо він пристав до нас душею, аж дивно. — Аж дивно, що в нас тієї любові немає. Мотря зірвалася з постелі. — Ти куди? — До Кенігзена. — Не пущу тебе! Біля нього лікар. Він уснув. Не треба бентежити його, не йди! Тепер ніч. Ти ще не маєш сил, упадеш де. Там лютий бій. Чуєш, як гармати ревуть. Там, Мотре, пекло. — Самі ви казали, мамо, що де люди, там і ми. Мені до людей треба. — Ти вже потерпіла за них. Сиди! — Годі, мамо. Там рішається бій, а я тут, як у гостині, сиджу. — Зажди. Чуєш, хтось надходить... Цей "хтось", це був молодий сердюк. — Що там? — спитала його Любов Федорівна. — Богові дяка, — гаразд. Перший приступ відбили ми щасливо. Любов Федорівна очі підняла до неба. — Велике милосердя твоє, Владико. Не відмов ласки твоєї для нас, — а повертаючись до сердюка, — розказуй дальше, говори! — просила. — Коли Кенігзенові поторощило ноги й наші гармати замовкли, москаль перейшов ріку. Полковник Чечель заборонив стріляти. Допустили ми їх до самих валів, а тоді гримнули мушкети. Захиталися московські полки, не один полетів стрімголов у ріку. Але й не одного з наших теж не стало, бо москаль з гармат без упину палив. Я самих старшин брав на ціль і, мабуть, кількох від замку відігнав... — І що? Що дальше? — питалася Мотря. — Меншиков сильно напирав. Мабуть, помітив, що з гарматами нашими недобре, і хотів покористуватись нагодою. Лізло їх, як сарання. Вже вдиралися на мури, як ось полтавський полковник саме впору з двома сотнями прибіг. Засипали ми їх таким огнем, що летіли з мурів, як мухи. Хлопці камінням жбурляли на них, полився окріп. — То вже доходило аж до того? — тривожно скрикнула Мотря. — У велике заходило, пані. Полковник Герцик команду над гарматами приняв. Чуєте, знову наші стріляють. Час мені, прощайте! І він побіг. — Перший приступ відбили, — промовила Мотря, — а за першим піде другий і третій. Тепер ніч. Тільки світла, що пожежа горить. Хто знає, які в Меншикова плани. Іду я, мамо. — Підеш?.. А що ж я робитиму без тебе? — Те, що я без вас, мамо. Поблагословіть мене. Мотря приклякла, Любов Федорівна руки на голову доньки поклала. — Що доброго я в життю своїм зробила, почисли за донькою моєю, Боже! Мотря вибігла з замку. Батурин горів. Здавалося, пожежа була грізніша, ніж удень, бо вночі усе страшніший огонь. Замкові мури облиті були червоною загравою, ніби це вони горіли. Руді дими снувалися кругом. Валилися димарі, з луском падали перепалені сволоки і розсипалися муровані стіни. Люди вже не кричали. Забули про пожар, вся їх увага звернена була на останнє прибіжище, на замок. Коли б він не упав. — Коли б він не упав... — говорила до себе Мотря, пробігаючи замкове подвір'я. Тягнуло її туди, де недавно мало не пожила смерті. Хотіла побачити те місце, але пригадала собі мамині слова й завернула з дороги. — Де лежить гарматний осаул, пан Кенігзен? — спитала якогось офіцера. — В гетьманських покоях надолині, — почула відповідь і побігла туди. Великий склеплений покій озарений був червоною луною, подібно як цілий Батурин. Крізь малі, в олуво оправлені шибки вливалася вона, надаючи гетьманській спальні фантастичного вигляду. Біля ліжка горіла свічка і хропів на фотелю старий німець-лікар. Мотря підійшла до хорого і нахилилася над нього. Пізнав її. — Це ви, Мотре Василівна?.. Спасибі, що прийшли... Як же там? Говорив насилу, крізь великий біль. — Нічого, перший приступ відбили. — А гармати? — Стріляють. Герцик заправляє ними. — Перекажіть, щоб пороху більше підсипав. З третьої зряду хай краще не стріляє, щоб не розірвало дула. Небезпечна. Мотря хустиною обтерла йому з чола піт. — Спасибі. Як ваша ласка, подайте води. Палить. Мотря піднесла йому чарку з водою і збудила старого німця. — Гер медікус, спите? — Борони Боже. Я лиш так трохи задрімав. — Ваш земляк хорий, а ви куняєте, як коли б нічого. Німець нахилився над неї. — Що я йому поможу? Тут тільки й надії, що на Бога. Кенігзен зачув останні слова. — Мотре Василівна, — прошепотів. — Будь ласка, як коли б що до чого, не оставляйте мене на поталу москалям. — Заспокійтеся, — відповіла Мотря, — у мене ключ від порохової вежі. Не підемо бранцями в Москву. Стиснув її руку так кріпко, ніби це не рука, а меч. У неї дійсно ключ. Доторкнулася його. Чи не забула і чи не проміняла? Так багато їх має. Але другого такого — ні: великий, важкий, дивно позазублюваний ключ до старої вежі, до котрої вже й стежки позаростали травою. Ніхто не заходить туди. Пощо? Там лиш сови під кришею гніздяться. Біля вежі голодова яма. Склепіння завалилося, яма кропивою поросла, давно нікого не садовлять туди. А все ж таки хрестяться, проходячи повз неї, і загулюють уши руками, щоб серед нічної тишини не почути стонів і ридання. Дивні і страховинні речі розказують собі про тую вежу і про яму. Та найстрашнішої тайни не знають. Там, у глибоких пивницях, лежать бочки, повні пороху стрільного. Сухий він, тільки жде на іскру. Може, нині скінчаться його ожидання... Ключ і тайну, як відчиняти вежу і куди дібратися до пивниць з тими бочками, передав Мотрі Чуйкевич, прощаючися з нею. Поклялась, що увійде туди тільки тоді, як чесна смерть привабливішою стане від нікчемного життя. Мотря весь час носила цей ключ при собі. Але не думала про нього. Аж нині, побачивши важко раненого Кенігзена, пригадала собі. Коли на сім світі зачиняться перед нею всі двері наглухо, цей ключ відчинить її ворота у другий, може, кращий, на всякий спосіб інший світ. Мотря ще раз глянула від дверей на Кенігзена. — Не бійся, гарматний осауле! У мене ж ключ, "двері райскія нам отверзающий". І вийшла. Ніби в огненну піч входила. За кождим разом, як вітер повіяв у лице, становилося так гарячо, що, гадала, упаде від задухи. Вітер розносив ґонти і тліючі сніпки. Полумінь Стріляла вгору, як горючий водограй, знімалася вгору, як хвостаті комети, то знов стелилася низом і повзла, як стоязика казкова гадюка. Стіни замку мерехтіли, ніби їх освітлювано кольористими огнями. Мотрі прийшов на гадку цар-піротехнік. Гляди здалеку, жорстокий тиране, і радуйся, сотворивши пекло! Горить Батурин. Дотлівають хати, запалені руками власників своїх. Від них займаються й сусідські оселі, навіть ті в бічних уличках, серед садів. Дерева тріщать, ніби з болю. Птахи, що мали гнізда на них, під хмарами кружляють і жалісно кричать. Щасливі ті, що скорше відлетіли у вирій. Щаслив, хто покинув Батурин!.. Збігала по східцях. Якраз у цей мент завищало щось у воздухах, заскавуліло, завило, як пес, і московська граната влучила, як грім, у недалекий горючий будинок. Засичала ста язиками пожежа, ще вище знялися огненні стовпи, ще ясніше зробилося кругом, ще гарячіше. Мотрею захитало, ніби якась невідома сила їй тручала її назад в замкові салі. Мало не впала на останньому сході. Вчіпилася за поруччя, триваючи хвилину в німому, безтямному жаху. Знівечить тебе розгуканий океан злості й завзяття. "Спасай себе!" — шептало щось до неї. "Ні, ні"! — сказала Мотря, ступаючи на замкове подвір'я. Товпища безборонних людей тулилися до стін. Стіни стогнали й ридали, як живі. За кождим вистрілом гармати, неначе відгомін її, лунав жахливий крик. "Ісусе Христе!" Жінки, як божевільні, бігали, шукаючи загублених дітей і мужів. Щохвилини приносили когось згори і клали на тії стоги постелі, котру батуринські жінки позносили зі своїх хат на замок. І за кождим разом з-під мурів кидалися туди цілі сотні жінок, дідів, дітей, питаючися: "Хто се?" А пізнавши, припадали з розпучливим криком до вбитого або раненого і тягнули кого в пивниці або хоч під мур, де було хоч трохи безпечніше від куль. Загулювали очі на смерть або осмотрювали рани. Про лікарський догляд і опіку і мови тут не було. Ворог припускає штурм. Чимраз ближче й чимраз густішою лавою підсувається під замок. У його багато гармат, вони вже обстріляні, їх кулі попадають як не в замок, то в город. А в батуринців мало гармат і бракло того, кого вони слухати привикли, не стало Кенігзена, що за десятьох працював, а за сотки розумів гарматне діло. Герцик на його місці. Мотря бачить чорну тінь полтавського полковника, що пробігає по мурах. Біжить туди, хоч совість каже лишитися в подвір'ю біля вмираючих і ранених. Хоче знати, чи не пора відчинити вежу. Чечель вже ледви дише. Побачивши Мотрю, дає знак, щоб не підходила ближче. — Як же там, полковнику? — Бачите як. — Витриваємо? — Досі всі приступи відбили. — А хватить сил? — У мене — так. Чи в других — не знаю, обіцяють. Ворог теж не з заліза. В нього вдесятеро більше втрат, ніж у нас. Боремося, на життя і смерть. — Значиться, небезпеки нема? Чечель присів на хвилину на камені, щоб спочити, бо виснажений був до краю. Добув люльку і набив тютюном. — Стільки огню, а люльки нема чим запалити, — жартуючи, кресав кресалом огонь. — Добре, що губка від крові не замокла. Мотря глянула з валів надолину. — Не підходьте над берег, — радив Чечель, — там ще небезпечніше, станьте тут, біля мене! Питаєтеся, чи нема небезпеки. Наші відбиваються славно. Як витриваємо яку годину, ворог подасться назад, бо втрати має страшні. Рано знов, сподіюсь, пічне переговори. — А гетьман? Чечель встав, взяв Мотрю за руку і обернувся з нею в напрямі Десни. Довго дивилися туди. Дими й луна вкривали краєвид. Нараз Чечель стиснув сильніше Мотрю за руку. — Бачите там? Ніби зоря, то займається, то гасне. — Бачу, полковнику. — Це гетьман світляні сигнали дає. Знаємо, де стоїть, — підіждемо. — Підіждемо, полковнику, — спасибі вам. Сховав люльку за пояс і побіг туди, де з новою, безтямною силою ворог вдирався на мур. Вже видно було ріжкаті трикутні капелюхи, вже блищали очі п'яні диким, розпучливим завзяттям, ще мент — і жива хвиля переллється крізь греблю, заллє і затопить Батурин. Мотря ключ рукою стискала. Чула луск прикладів, що торощили людські черепи, грюкіт тіл, що котилися по мурах, і свист куль, і ломіт каміння, і той гул, рев і зойк, ті прокльони і скавуління, лайку і благання ласки, весь той хаос звуків, що сп'янював її, доводив до безтями, а разом із тим не пускав від себе, приковував до місця, цікавив. Боротьба тягнула, як стихія; хотілося вирвати мушкет з рук, котрі його пускали, і, забуваючи про все, відбивати ним від мурів тую небезпеку, хотілося кидати каміння, сокирою відрубувати пальці, що чіпалися мурів, як не що, то хоч кричати, додаючи собі і другим відваги. А разом із тим, щось здержувало її, веліло ждати дальших, непередбачених подій, ніби нагадувало: в тебе є свої завдання окремі... Яка ж далека була дійсність від примарів уяви! Коли відняла руку від очей — хвиля від греблі котилася з глухим ревом назад, ослаблена, може, й безсила. Значиться, і цей наступ відбито. — Ви ще тут? — питався Чечель, побачивши Мотрю. — Хотіла знати, як воно скінчиться. — Тут, може, вже й покінчалося, але там починається наново, — і він побіг, куди його кликав важкий обов'язок. В Мотрю вступив дух. Оживала надія. Бачила, що Батурин не здасться. А там — гетьман світляні сигнали посилає. Може, він іде, а з ним і її муж, Чуйкевич. Коли б швидше. Коли б їх Господь у цей мент приніс! Скільки радості було б, який тріумф! Уявляла собі тую щасливу хвилину. Не в Київ, а в Батурин гетьман, відбивши ворога, від'їжджає. Батуринці вітають його, як свого спасителя; забувають про пожежу, про втрату свого маєтку, про стільки жертв у людях, а радуються разом із ним, що врятована справа, що чесно перетривали тую важку спробу, спробу невгнутості, без котрої народ все одно що глина, з якої чужий гончар яку схоче, таку й виліпить посуду. Цей ясний образ набирав тим більшої краси, що являвся серед дійсності грізної, з кождою хвилиною грізнішої. Чечель, відбивши один завзятий приступ, спішив у друге місце, котре ворог підібрав собі, щоб вдертися на мури, не йшов, а біг, а по дорозі доносили йому, що приступ уже також з тилів починається. Мабуть, москалі під охороною вночі окружають Батурин. З усіх боків лунали стріли й чути було боєвий крик. Мабуть, москалі, побачивши завзяту оборону твердиш від сторони Сейму, пробують добути її з другого боку. Не виключене, що таким робом гадають розділити скли обложенців, знаючи, що вони в них не дуже-то й великі. Сам город Батурин не укріплений як слід, може, він і не устоїться, тому треба було наскорі замок і від сторони міста забезпечити. Чечель дав приказ сипати новий вал. Закипіла робота. Робітники забували за нею про небезпеку і заспокоювалися. Не один, замість бігати з місця на з місце, щоб запопасти новин, брав заступ і копав, ніби від того нового валу залежало їх спасення. "Скорше! Скорше!" Сотні рук кинулися гасити пожежу на підзамку. Гаками зривали останки стріх, тручали стелі й димарі, пожежу присипали землею, бо замало було води. Другі копали рів, нову греблю, від котрої мав відбитися ворожий прибій... "Хутчіш! Хутчіш!" Інженірні старшини зазначували, куди повести цей вал і рів, а до роботи ставав усякий, великий і малий, старий і нелітній, мало що не діти. Не силували нікого. Всякий і без того розумів, що тут не чиє, а його власне діло. Мотря теж подалась туди. Взяла заступ — копає. Її примір заохочує других. Тисячі рук риють глибокий рів, з виритої землі росте високий вал, вбивають його, де яке лишнє каміння на замку, де яка ще камінна стіна на згарищу торчить, стягають на вал, скріпляють, забезпечують палями, за палями становлять вози, борони зубами вверх, роблять усе, щоб тільки ворога зупинити. "Спішись! Спішись!" Дотліваючий Батурин присвічує їм до праці, червоні обличчя робітників, червоне їх убрання, ніби весь світ обіллявся кров'ю. Вороги стріляти не перестають. За кождим стрілом крик і зойк. Кулі недаром літають. З кождою хвилиною більше жертв, але й завзяття більшає. "Не дамось!" Все нові вісті наспівають, про новий наступ і про новий відбій. З котрого боку не вдирався ворог, скрізь відбито його з великими жертвами — для нього. Дивно, що наступати не перестав. Знати — багато в нього людей і не щадить їх. Московські генерали ніколи не щадили своїх солдатів. Глибшає рів, і кріпшає вал. Мотря не бачила ще такої жвавої роботи. Щолиш тепер розуміє, яка то сила громадське зусилля, викликане розумінням спільного хісна та спільної потреби. Скрегочуть заступи, добувають з землі якісь кістки, навіть черепи людські. Мабуть, не раз боролися тут наші предки. Попадаються і поламані шаблюки. Все те відкидають набік. Похоронять, як прийде час. А може, хтось похоронить і їх разом із нашими кістками? Україна — побоєвище одно... Та не пора на жалісні гадки! "Поспішайсь! Поспішайсьі" Робота кипить. Ще трохи, й кругом замку від сторони міста виросте новий вал і розвернеться новий глибокий рів, нові труднощі для ворогів і нова охорона для наших. Старшини бігають, розглядають те, що зроблене, і приказують, що треба ще зробити. Тисячі рук виконують їх приказ, без супротивлення, навіть ті, що до чорної роботи зроду не звикли і не звикли слухати нікого. Спільна небезпека та спільна оборона з'єдинює і рівняє усіх. Скриплять тачки, лунає відгук молотів — вал росте. Ще трохи, і буде за ним безпечно. Вже й сердюки займають на тім валі свої нові становища, приміщують мушкети, приносять ящики з порохом і кулями. Нараз огонь притух, кулі здержалися в лету, кров стялася в жилах, божевільний вереск зірвався і летить ген з-поза замку. "Ой-ой! Ой-ой! Ой-ой!" Безтяменний жах, гнаний батогами розпуки, заїрський перепуд, позбавлений усякого застуновку, якась потвора, обезвічена й покалічена на душі й на тілі, сунеться і реве: "Ой-ой! Ой-ой!" Спинається нараз робота: "Що се? Що?" Котяться випущені з рук тачки, падуть заступи й джагани, люди, що перед хвилиною працювали так пильно, кидають усе і біжать навмання. "Що там сталося? Невже ж?" І Мотрю пориває людська хвиля, як стихія, вона не має сили спинити її, біжить, летить, жене. Одно має на тямці, щоб не спотикнутися, не впасти, не дістатися під ноги, бо тоді всьому кінець. А в неї ключ! В неї ключ... Чіпається тієї гадки, як потопаючий соломинки. Пробує зупинити товпу. — Люди, стійте! Заждіть, так не можна. Не толочте себе. Ради Бога, спиніться! Ніхто не слухає її, жах сильніший від голосу розуму — женуть. Чіпається когось за руку, сильно, мабуть, стискає до болю. — Це я, Кочубеєва Мотря, стійте! З ніг паду, рятуйте мене! Якісь перестрашені очі повертаються до неї, глядять, і розум до них вертає. — Мотря Василівна? Невже ж?.. Люди, стійте! Рятуйте Чуйкевичеву Мотрю! Дехто стає, решта товпи пересувається дальше назустріч тому божевільному верескові, в котрім, крім безтяменного "ой-ой!", почуваються уже й інші голоси, грубі, погані, як звірський рев. Мотря нараз починає розуміти, в чім діло. В замковій стіні була колись в одному місці входова боама низька. Склепіння зарисувалося, замість направити його, зачинено браму. Згодом земля засипала її, вибуяла трава, розрослись кущі й закрили цей вхід. Люди забули, що там теж колись був доступ до замку. Ворог про нього не знав... Аж тепер довідався. Як? Хтось показав, якийсь новий Ефіальт. Хто?.. Ніс. Отся жахлива правда вернула її втрачену пам'ять і енергію. Не пустити ворога, боронитися, а коли буде втрачено все, останеться ще ключ. — Москалі вриваються крізь круглу браму, не пускаймо! — крикнула голосом не розпуки, а нового завзяття. — Зупинім утікачів. Ставаймо в кілька рядів, тримаймося кріпко, не пускаймо... Хай хто біжить до оружної вежі, може, там ще є які мушкети! Рішучий приказ — це одинока рада в такому моменті. Товпа дісно зупиняється, пробує супротивлятися, але побачивши, що годі, повертається грудьми до ворога. Він недалеко, кроків, може, двісті, борикається зі жмінкою сердюків, що перші прискочили, завваживши зраду. Не піддаються, живим муром виростають ворогам на дорозі. Але їх мало. Треба їм на поміч поспішати. — В кого мушкет або сокира — вперед! Декілька мужчин вискакує і біжить на певну смерть. Інші починають розуміти, в чім діло. Позбувшися першого страху і побачивши, що тут рішається питання їх життя і смерті, скоро зживаються з тією гадкою і рішаються згинути або побідити. Нічого третього не бачать. — Перепустіть жінок!.. — І дітей... — Парубки, вперед! — Ранених віднесіть на тил! — Лавою, лавою вперед! Батуринський золотар, колишній запорожець, дядько літ коло шістдесяти, бере провід. Невеличкий гурт мужчин і селян, що з недалеких хуторів схоронилися перед ворогом у столиці, люди здебільшого старі, давно забувші воєнне діло, перемінюються у відділ добровільних оборонців твердині. Одні з мушкетами, другі з джаганами, заступами, посуваються вперед. Ворог увійшов був у браму. Жмінка сердюків не могла їх спинити. Мало хто остався живим, а ті, що остались, обливалися кров'ю. Такого завзятого бою ніхто з них не пам'ятав. Бралися попід сили, давили себе за горло, очі видирали собі. Це вже була не битва, а різня, не дійсність, а томлячий сон. Ворожа хвиля вдиралася на греблю, розривала її, роздирала, перевалювалася на другий бік, аж тріщали кам'яні одвірки, аж брама хиталася в основах. Золотар глянув перед себе, зрозумів, у чім річ, і гукнув позад себе: — З джаганами, по мурах на браму! Хутчіш! Не потребував їм казати, що там мають робити. Приказ зрозуміли як слід. Брама була глибока, кроків, може, на двадцять. У її мурах були вартівні і входи наверх і якісь магазини. Все це занедбане, запущене, прямо руїни. Склепіння зарисувалося давно. Треба було тільки трохи зрушити його вниз, прямо на голови ворога, що густою лавою заповнив ціле підсіння, давлячи себе, тратуючи і дбаючи тільки про одно, а саме: як би вийти з тієї дідчої тісноти, — вперед, в Батурин, бо ззаду напирають на них нові роти, гнані приказами царських старшин. Стиснені з боків мурами, як кліщами, ззаду здержувані своїми, а спереду оборонцями Батурина, москалі, що увійшли в довге підсіння брами, склеплене, досить низьке і темне, справді переживають пекло. Добувають усіх зусиль, щоб вийти з нього, штовхаються, напирають на себе, місять ногами, нагадуючи раків у кобелі і хробів під каменем, стогнуть, ревуть, відходять від розуму і не чують, як над їх головами лунають джагани, дрижить склепіння і як нараз з ломотом, неподібним до нічого в світі, валиться, гнітить, придавлює їх, торощить і сотні людей перемінює в безобразну купу людського м'яса і гною. "Гу-у! У-у! О-о!" Мотря долонями затуляє уши, щоб не чути тих зойків, стонів, реву. Це вже не люди кричать, а добуває з себе останніх, передсмертних звуків якась жахлива звірюка, твориться щось таке страшне й огидне, перед чим деревіє людська свідомість і на що є одна тільки відповідь, одно тільки заспокоєння — конечність... Те, що сталося, було рівно несподіване й непередвиджене і для батуринців, і для москалів. Людська хвиля рівно далеко відбилася по обидва боки, лишаючи посередині між собою румовища, помішані з глиною людського тіла, ніби нову перегороду, греблю а поміж двома ставами людської злості й завзяття. Москалі гадали, що батуринці висадили замок у воздух. З перестрахом сліпим, який не знає стриму, кинулися втікати назад, в напрямі Сейму. Але біля моста наткнулися на нові відділи московського війська, котрі вислав Меншиков, щоб спинити втікачів. — Куди тікаєш, стерво! — гукали царські офіцери. — Завертай назад! В неслухняних стріляли. Це збільшало заколот. Салдати скакали з берегів, щоб перейти ріку. Тонкий лід заломлювався, і вони потопали. Деякі плили з кригою, благаючи рятунку. Та ніхто їх не слухав. В цей мент біля воріт явився диякон. В правій руці шабля, у лівій хрест. Біля нього донька, а коло них старий золотар. — З Богом — вперед! — гукав диякон, ступаючи по камінню і трупах. — Діти, за нами! — кликав золотар, повертаючись до невеличкої громадки міщан і козаків, старців і хлопців-недолітків, які з безтяменним завзяттям, забуваючи про все, кинулися на ворога, вдесятеро сильнішого від себе. Диякон їх веде. Не питаються, які в нього плани, які вигляди на успіх, йдуть за ним, за тим хрестом, піднятим угору, в котрого остаточну побіду привикли вірити змалку. Може, він і сам не знав, куди їх веде, розуміючи тільки одно, що ворога треба якнайдальше від мурів. Ішли... І Мотрю потягнула за собою ця стихія. Та недалеко. Пригадала собі, що в неї є своє окреме завдання, котре вона мусить сповнити, насилу відділилася від гурта, притулилася до останків муру, переждала, аж товпа перевалилася на другий бік, і по сходах, що вели до колишньої вартівні, вийшла на замковий вал. Озирнулася. Батурин все ще горів. Одно велике, червоне море шуміло й гуділо там, де ще вчора жили люди в своїх затишних домівках. З того моря тут і там знімалися стовпи й димарі, як щогли потопаючих кораблів, торчали пні обсмалених дерев, як кістяки. Висока дзвіниця палала, як жертвенний стіс. Обривалися дзвони і з зойками глухими спадали вниз. А за жодним із них пожежа бухала горючим стовпом угору, ніби дзвони перемінювалися в духів і летіли до хмар. На землі їм не було вже діла. Не задзвонять на свято побіди, коли гетьман в'їздитиме в свою столицю, визволивши її. Разом із отими дзвонами обривалися Мотрині мрії і сподівання й летіли кудись у безвісті, у пропасть, в яку й зазирнути страшно. Нема що довше обдурювати себе. Треба дійсності глянути сміливо в очі. І Мотря глянула круг себе. Ворог окружав Батурин. Коли не стиснув його своїм перстенем залізним, то за хвилину стисне, здавить, сторощить. Він у кількох місцях маскує приступ. Та це лиш звичайні воєнні хитрощі, щоб обложені не знали, де їм найсильніше треба б оборонятися. Мотря, знаючи Батурин, як свою рідну хату, розуміє дуже добре, що бій рішається на двох точках: тут, біля забутих воріт, і там, недалеко шляху, котрим нині Герцик виїжджав на герць. А між тим батуринці в першу чергу обороняють замок. Поза замком козаки наче нічого й не бачать. Кождому здається, що бій рішається там, де він стоїть, і що того місця йому за ніщо в світі здавати не вільно. Почувається, що нема Кенігзена. Він був не тільки завзятий, але й тверезий, холоднокровний. Завзяття не засліплювало його Сказати те Чечелеві, попросити, щоб зараз післав який сердюцький відділ на підмогу дияконові, котрий пішов на розпучливу, нерівну боротьбу, бо як ні — то ворог вдереться у город. І Мотря повернулася у той бік, де диякон з донькою і старим золотарем відпирав від брами москалів. Бачила, як перед ним, наче перед якоюсь вищою, надприродною силою, подавались москалі, як золотар, забувши про свій вік, з молодецьким завзяттям косив своєю кривою шаблюкою, подібний до косаря смерті. І дияконська донька, сестра-жалібниця, не гоїть, а завдає рани. За ними густою лавою пруть батуринські міщани і жмінка тих козаків, що не погибли ще, обороняючи воріт. Як вони б'ються! Це вже не люди, а боги помсти, фурії, доведені до крайньої розпуки. Це вже не бій, а різня і гризня, в якій тямиться одно — не датись! Полягти або побідити, нічого третього для них нема. Не устоїться ворог проти такого фізичного й морального завзяття. Подається. Диякон чимраз дальше посувається від брами. Не бачить ні трупів, ні поранених, ні своїх, ні чужих, засліпив його успіх, полонила ум жадоба побіли. Не бачить небезпеки, яка їм грозить. -Ворог їх збоку заходить. Мотря бачить його намір, котрого вони там удолині, серед бою, не помічають. Він лишає ті відділи, що з дияконом б'ються, і посилає свіжі роти, щоб поза його плечима увійти в браму. Одинцем, гусаком скрадаються попід, мур, ближче, ближче до брами... Підходять під вал, стають у чвірки, в боєвий стрій, з мушкетами, ручними бомбами, з усяким приладдям, котрим зруйнують город. — Вертайтеся! Може, диякон і побачив свою важку похибку, може, й рад би вернутись, але це неможливо. Йому остається одна тільки дорога — пробиватися дальше, через ріку, в поля, ген-ген, може, аж на Січ. Пробивається... А між тим ворог вдирається на замок. По камінню, по трупах повзуть, як хроби, як гаддя, як потопа... Пропало! — Тепер на тебе черга, — сказала Мотря, збігаючи вдолину. Добре відомими тайними переходами пустилася туди, де бовваніла перед її схвильованою до краю уявою порохова вежа. — Щоб лиш дібратися до неї! Боялася не тільки ворога, але й своїх — людини. Нікого не бачити, не чути людської мови, не думати про ніщо: Сповнити своє діло, відчинити браму, щоб вийти з того пекла, котре тут зчиниться за хвилину. Не хоче бачити його — і не буде. Спотикалася на теплих ще головнях і на зимних уже трусах. Падала, підносилася, з жахом пізнавала знайомих і, насилуючи почуття людського жалю й милосердя, гонила вперед. Нічого вже більше не звала й не пам'ятала, ніякого більше бажання в душі своїй не чула, крім того одного, щоб якнайскорше дістатися до тієї вежі, в котрій було її спасення від мук, від сорому і від неслави, її і її земляків. Бігла попід мури, обтовкаючи собі ноги й руки й обдираючи одіж на собі. Скоріш, скоріш, бо ворог настигає. Щоб до вежі — там усьому край. Один момент — і буйний лет у невідомий світ, крізь дим і пожежу, крізь сором і знущання, до хмар, до неба, до Бога. Останній гін, остання дорога; серце б'ється, як дзвін, — ворогам проклін, ось ваша перемога! Добігла до голодової ями. Спотикається на сухих корчах, паде. Господи, невже ж ти не даш сповнити їй діла, від котрого так багато залежить? Невже ж у тій яскині, в котрій вилися колись її ближні, як черваки, ворог допаде її? Ні, ні! Не відмов її сил, дай крил, щоб долетіти, — Боже, світе! ...Встає. Ще трохи, ось і вже, ось і низькі, в землю врослі двері. Де замок, де ключ? Це все таке просте, звичайне, а так тяжко звести докупи, так дивно. Ключ не входить до замка, замок заржавів, не слухає ключа, гарчить, двері не подаються, скриплять завіси, не зрушувані здавна, — насилу відчинила й увійшла. Сопух і темрява кидаються на неї. Останками сильної волі перемагає їх. Руками чіпається стін, бо сходи ховзкі, повищерблювані, непевні. Але й стіни вогкі, зимні, як хребет гадюки. Дрож проймає її, терпнуть пальці — невже ж це смерть? "Ще ні, ще ні — не тепер, за хвилину!.." По сходах збігає вдолину — паде... Вставати, йти! Але як? І — де?.. В грудях гуде, в голові гуде, склепіння валиться, паде. Кінець... "Ще ні, ще ні! Боже, дай мені сил сповнити останнє діло!" Добула чир і кресало. Треба огнем розбудити ту силу, що в бочках спить. Притулила до креміня чир, б'є. Замість у кремінь попадає в пальці... Кров... Не зважає на біль, б'є, і знов і знов, аж скочили іскри, і запалила скипку. Ожило підземелля, низьке, вузьке, страхітне. Пригадалися казки, оповідання, і тітка, і старенька няня. і все, що було, минуло, неначе огнем спалахнуло, горить... Цить, серце, цить! Досить. Скипка невелика — спішиться. Пивниці, як лабіринт, — управо, вліво, сходи, арки, пороги, угинаються ноги. На мурах мигтить салітра, літають кажани... Чи дійсність це, чи лиш страхітні сни?.. Спішить! Відчинила залізні двері, побачила бочки... Ось вони! Треба одну розбити... Але як і чим?.. В пивниці нема нічого, крім отсих бочок... Чому ж вона не предбачила того, чом не взяла з собою сокири?.. Вертатися?.. Ні, ні, запізно. Там, певно, вже ворог обсадив замок, подвір'я, зловлять її, не пустять, поведуть перед Меншикова, її — Чуйкевича дружину. В крайній розпуці добуває штилет, підносить, валить ним у бочку, аж глухий луск відбивається далеким відгомоном від низьких склепінь... Чи відгомін це, чи чиясь хода? Наслухувати нема коли. Скипка дотліває. Спішись, спішись! Нараз — кров стинається у жилах! Хтось ухопив її за руку, стиснув, здавив, скипку підошвою притовк. Погасла. Чорно в очах і чорно в душі — усе, усе пропало. Коли Мотря прийшла до себе, зрозуміла, що чиїсь кріпкі руки виносять її з пивниці. Дихнуло на неї подихом тютюну і горілки — мужчина. Козак чи москаль? — мов блискавка, майнуло через голову Мотрі. На всякий спосіб хтось, хто знає дорогу. Напотемки йде, двері наглухо затріскує за собою і несе її, як безборонну дитину. — Пусти! — кричить і пручається Мотря, але десять пальців, як десять гаків, приковують її до широких, мужеських грудей. — Не втечеш, аж тепер ти моя! Ті звуки врізуються в свідомість, як ніж у серце. Пізнає голос. Це говорить прилуцький наказний полковник, Іван Ніс, найосоружніший для неї із усіх людей на світі. Сто гадок, як сто вогників, займається у мозку. То спалахнуть, то гаснуть. То ясно робиться нараз, то тим гірша темрява кругом. ...Іван Ніс, цей, що Батурин зрадив. І тепер вона у його руках — безборонна. Коли б так ніж, коли б її штилет! Чіпається тієї гадки, як останньої дошки рятунку. Може, він є у неї? Розбивала ж ним бочку. Вихоплює праву руку, щоб пошукати. — Не шукай, бо не знайдеш. Твій штилет лишився там, біля бочок. Не пручайся даром. Я не ворог тобі. Люблю тебе, врятую, заховаю. — Краще забий мене. — Діточе базікання. Щаслива будь, що впору наспів. — Чорт надніс тебе? Хто тобі сказав, що я тут? — Ніхто мені не казав, я догадався, знаючи твою вдачу. Того тільки й боявся, щоб ти не висадила вежі. Дякувати Богу — саме впору наспів. Подякуєш мені, побачиш. Замість відповіді кидається на нього й руками обхоплює за шию, давить. Падуть обоє на сходах... Але він сильніший. Відірвав руки від горла і вхопив обі в свою праву долоню. Крізь двері чути, як Батурин реве, там — страшний суд. — Пусти, а то голову об мур розіб'ю. — Не пущу тебе! Пора до розуму прийти! Погадай — чи не краще по-доброму зі мною. Врятую тебе, може, ще кого. Моє слово має тепер вагу. — Не хочу я твоєї ласки, проклятий! — Не проклинай. І без того багато лиха на світі. — Ти його спричинив, зраднику! — Хто не зраджує нині? — Не так, як ти. Для наживи, для пірнача. — А може, для тебе? Може, для тебе, Мотре? Хоче підняти її і дальше нести. — Не піду. Лиши мене тут. — Невже ж я з глуздів збився. Балакаймо, Мотре, на розум. Нас тільки двоє... — І Господь Бог над нами. — Можливо, але він мовчить. Я мушу врятувати тебе. Послухай. Проведу тебе за город. Там мій віз завезе тебе в безпечне місце. Просидиш, поки не втишиться буря. А як побачу, що небезпечно, покину все — і пірнач, і хоч би булаву, й прилину до тебе, щоб грудьми своїми заступити тебе, бо без тебе немає для мене життя. — Наказний полковнику, — почала Мотря. — За кого ти маєш мене? Я ж перед хвилиною хотіла висадити замок у воздух, а теперь мала б осоромити себе, щоб врятувати життя? Не буде того ніколи! З Батурина не вийду! Що станеться з ним, хай діється зі мною. Мовчав. І вона замовкла... В Батурині ревіло. Чути було луск стрілів, грюкіт гармат, галас, зойки, ридання. Мотря уявляла собі, що там діється тепер. — Пусти мене, пусти! — стала благати Носа. — Якщо в тебе є крихітка серця, послухай мого благання. Життя, яке ти обіцяєш мені, гірше від смерті. Краще вбий мене! — Хочу, щоб ти жила, — мусиш жити! — Противний ти мені. Наглим рухом відтрутила його від себе, так що покотився стрімголов, а сама стала втікати по сходах, скоро, скоро, з одного пекла в друге. Бігла, але ноги не слухали її. Дрижали, вгиналися в колінах, важкі, зимні, як два стовпи леду. Руками чіпалася стін, але стіни були ховзкі, й долоні зсувалися по них, як по шклі. Останки свідомості рвалися, як шматочки кружева, як нитки шовкові, розпливалися, як хмарки по блакиті, канули в порожнечу. Останні звуки, які болючо вверчувалися в її уши, це був луск важкої мужеської ходи. Іван Ніс доганяв її. Той самий Ніс, наказний прилуцький полковник, що вбив її вірного чуру, перейшов до москалів і показав їм тайний вхід на замок. Ще трохи, і вона знов попаде в його руки... Ще тільки два-три сходи... Як добре, що якраз тоді перед нею розтворилася безодня і вона полетіла туди, забуваючи про все, — як добре, що її нема! Нема нічого... ГУРАГАН Мотря відітхнула свіжим, зимним воздухом і розплющила очі. Довго не могла зрозуміти, де вона і що таке діється з нею. Повисла між життям і смертю і ніяк не могла перехилитися ні в один, ані в другий бік. Хай би скотилася у тую прірву, з котрої немає вороття, хай би усьому прийшов кінець!.. Коли б так ніж... і вона мимохіть повела правою рукою. Рука не ворухнулася... Невже ж їй відняло руки? Це питання ніби обухом ударило її. Почула приплив крові до висок і стук власного серця. Хвилина — чорно, а тоді — ніби блискавка озарила світ. Пригадала собі усе, що сталося нині, і зрозуміла, де вона і що діється з нею. Прилуцький наказний полковник не вспів її занести де хотів і покинув тут, на замку, в глухому куті, куди ніхто не заходить, а щоб не втікла, щоб не добралася вдруге до вежі, зв'язав їй руки й ноги. Зубами розмотала пояс, котрим були зв'язані руки, руками увільнила спутані ноги. Але встати не могла. Голова, як камінь, тягнула її взад. Паде на заморожену землю горілиць. Чого ж цей Батурин так реве? Пороги Дніпрові не ревуть так голосно, як він. Здається, не лиш живі зняли цей нестяменний крик, але й мерці ридають і стогнуть, плаче хожда грудка землі. Батурин борикається зі смертю. А вона лежить безсила й чекає кінця. Ця свідомість доводить її до розпуки. Збирає останки виснажених сил, підпирається руками, сідає. Насилу відчиняє повіки. Хоче бачити, що тут діється. З глухого рогу видно море пожежі. Торчать димарі, валяться останки сволоків, кроквів, лат. Батурин дотліває. Чорні тіні людей перебігають туди й назад, одинцем і гуртами, шукаючи виходу з того пекла. Його нема. Ворог околив город і замкнув його з усіх боків... Вставати, йти, боротися і гинути разом із ними... Або ні... Ще раз дібратися до тих пивниць, в котрих лежать з порохом бочки й підпалу дожидають. Вхопити головню з пожежі й кинути їм. Хай бухнуть силою, стократ сильнішою від ворожої злості й замість жахливої боротьби хай дадуть своїм і ворогам тихий мир і вічний упокій. Вставати — йти! Мотря підноситься і опирається об мур. З'ясовує собі, де вона і куди найближча дорога до вежі. Недалека, та, мабуть, нелегко пройти. Мабуть, у всім Батурині нема тепер такої стежки, такого переулка, котрим можна б непомічене просунутися. Спробує. Крадеться попід мур, як тінь. Як побачить людей, що з божевільним криком біжать, не знаючи пощо й куди, притулюється до зимного каміння, пережде й посувається дальше. Не хоче нічого бачити, нічого розуміти, хоче дібратися до вежі. Ось вона. Чорна, загравою облита, грізна й мовчалива, неначе свідома своєї страшної тайни. Мотря пересунулася попри голодову яму і нараз стає. Де ж ділися двері до вежі? Їх нема. Вони заставлені бельками, трамами, закидані останками возів, воріт, усяким хламом, котрий назношено тут Бог вість звідкіль. Поміж тим хламом купи людських тіл. Деякі ще ворушаться, стогнуть, повзуть з тої гидкої купи, як раки з кобелі, і, відсунувшися кілька кроків набік, простягаються і мертвіють. Мотря догадується, що тут було. За вхід до вежі йшов бій. І цей бій уже скінчився. Не увійдуть туди ні наші, ні вороги, страшна сила, яка окривається у вежі, пропаде там навіки. А разом із тим пропала також остання дошка рятунку. Лишається одно — боротьба до витрати останків сил. І це робить Батурин. Москалі вдерлися воротами, котрі показав їм Ніс. Та не легкий їм хід. Козаки відпирають їх назад. Ніби два моря зударилися, перебивши перешийок землі, що відділював їх від себе. Напирають на себе, то подаються, то йдуть уперед. За кождий крок, за кождий шматочок землі доводиться платити життям багатьох людей. Але ворогів — як сарани. Гинуть, а на їх місце сунуться нові. Багато має їх цар і не щадить. Вже не кулями з гармат, а живими людьми на Батурин стріляє. Артилерія мовчить. Ворог з двох боків увійшов до твердині. Знає це Чечель і, скільки має живих і здорових людей, посилає туди. Сам на мурі стоїть. Пожежа освітлює Батурин. Гетьманський двір на Гончарівці теж горить. Його гасять — там лишилося ще чимало добра. Міщани, навіть старці та хлопці, б'ються, всіх огорнуло нелюдське завзяття. Ніхто й не гадає здаваться. Хто б вимовив таке слово — смерть. Розідруть на шматки. Навіть жінки поруч мужів своїх стоять і бороняться, як львиці. Та не у всіх було стільки фізичної і моральної сили, щоб перетривати борню. Деякі, побачивши свою домівку в огні, зжахнулися нужди, бездомного скитальства, зимових довгих ночей без даху над головою, без теплого кута для дрібних дітей і перед тією гадкою, як перед страхітною марою, втікають навмання з безтямним криком "о горе!". Другі, згубивши дітей, пробігають вулицями горючого міста й жахливим голосом, від котрого мороз прошибає кістки, кличуть їх. Одна з таких, побачивши Мотрю, кидається до неї, руками, як кліщами, стискає її і питається: "Бачила їх? Хлопчик і дівчинка, кажи, бачила?" І трясе Мотрею, неначе відповідь хоче витрясти з неї. — Не бачила я дітей твоїх, жінко. — О-ох! — ніби мечем, тим криком прошибає воздух і біжить дальше, щоб знов когось стрінути й питати, поки не наткнеться на ворогів і поки ті не заспокоять її навіки. Там знов молодиця з розпущеним волоссям, з очима, пущеними в стовп, біжить навмання крізь попіл і жужелицю гаряча, незважаючи на те, що огонь запалив її спідницю, що лізе по ній, добирається до живого тіла, — біжить і благає милосердя людського, щоб рятувати її мужа, якого тяжко ранили там біля брами. Чіпається кождого, кого лише стріне, завертає з дороги, не може зрозуміти, як це ніхто не слухає її, не спочуває, і з божевільним прокльоном кидається в огонь. Не може перетривати свого горя. І бачить Мотря, як ранений у груди козак, затуливши рану рукою, щоб вгамувати кров, біжить до своєї кватири, що вона спопеліла, — біжить, спотикається й паде. Огонь обхоплює його, займається одежа, і він горить. Не один. Таких багато тепер. На пожарищу скрізь дотлівають трупи. Гидкий сопух розходиться кругом... Утікати, утікати звідтіль! І Мотря попадає в крутіж людської товпи. Як хвиля тріскою в ополонці, так товпа кидає нею. Зрозуміла, що доходить до одного з тих місць, де рішається бій, до брами. Наші ще не здаються. Вулиця загачена валом з людських трупів, москалів і козаків. Наші з-поза того валу обороняють приступу до міста. Лускають самопали, розриваються ручні бомби, козаки обороняються списами. Вожда тут нема. Кождий робить що йому на гадку прийде. Мотря бачить присадкуватого, сутоловатого чоловіка біля тачок. — Розступіться, люди! — кричить. Мотря по голосі пізнає гетьманського коваля з Гончарівки, відомого зі своєї нелюдської сили. Він привіз повні тачки старих, з каменя точених куль, що лежали купою на валі, непотрібні нікому. Бере одну за другою й високо понад голови своїх пускає їх на ворогів. За кождам кидом з-поза валу чути зойк, знак, що куля на пусте місце не впала. — Моя гармата ніколи не хибить, — говорить вдоволено й дальше пускає пудові каменюки, ніби це не кулі, а галушки. Ніхто не дивується його силі, його тихому завзяттю, бо в кождого є своє діло власне. Щасливий, хто має мушкет і набої! Ладує, міряє, стріляє — і знов, і знов, забуваючи за тою пильною роботою про все. Але таких щасливих мало. Ті, з мушкетами, на самому переді. Дуло проти дула. Їх найбільше паде. За кождим разом, як ворог вдереться на вал, на них перша черга ступати з ним у рукопашний бій. До очей собі скачуть, стискаються смертельними обіймами, аж кості тріщать, аж очі вискакують з лоба. Таких приступів відбили наші чимало. Ворожа сила ломилася на козацькім завзяттю. Кому ж би на гадку могли прийти ті, щораз то інші, способи оборони. Ось з батуринського присілка гончар нічого не робить, лиш з пожарища здорові головні добуває й тягне. Люди розступаються перед ним, він розмахується і горюча ломака, як кольориста ракета, летить на густо збиті поруч себе голови москалів. Розступаються, верещать, подаються. І знов, і знов. Кольористі огні пускає батуринський гончар. А його син, парубок молодий, як із мармору кутий, поборовши москаля в рукопашнім двобою, бере його за ноги, розмахується і, як сніп через банти в стодолі, перекидає через вал на другий бік. — Вертайся до своїх, — приговорює за кождим разом. Мотря бачить ці бої, що нагадують безсмертну поему Гомера, й очам своїм не вірить. Як бігла звідси до вежі, то гадала, що москалі вже вдерлися в город і що нема сили, котра могла б виперти назад. А все ж таки їх відперли, і раз, і другий, і, може, десятий — змаганням немає кінця. Наші по-лицарськи б'ються. Так що ж! І найбільшому лицарству буває кінець. Коли б не Ніс, коли б не тая зрада! А так... І Мотря бачить, що в безладній боротьбі наші не витримають довго. Забагато сил тратять. Продирається вперед. Дехто пізнає її. — Мотря Василівна тут! Мотря Василівна з нами! Чує, що радо вітають її, хоч що значить вона, жінка, втомлена й виснажена до краю? Стає біля коваля. Він уже останніми кулями кидає. — Дядьку! Беріть провід. Без проводу нас переможуть. — Як гадаєте, Мотре Василівна? — На землю, — говорить Мотря. — На землю! — гукає громовим голосом коваль. — Допустити їх до валу, а тоді стріляй і вали в них чим хто може. Коваль повторює приказ. Козаки з мушкетами криються за валом, міщани, парубки, хлопці припадають до землі. Москалі гадають, що батуринці перестрашилися нового приступу і втікли. Збитою лавою посуваються вперед від брами, вузькою вуличкою між двома високими стінами старих мурів, до того валу, з козацьких і московських трупів, що виріс протягом яких двох годин, мов остання охорона загроженої столиці. Посуваються, розтручуючи по дорозі ранених і трупів, певні остаточної побіди, певні того, що ввійдуть у город. Ще тільки кроків, може, сто відділює їх від валу, як нараз: "Пали!" Грюхнули мушкети, посипалися довбні, колоди, запалені головні, з могучої долоні коваля вихопилися і зажужжали в повітрю одна за другою дві останні кам'яні кулі. Ворог, не вспівши вистрілити, захитався, заметушився і з криком та вереском подався назад, оставляючи чимало ранених і вбитих. "Пали!" — гукнув ще раз коваль, і в забарикадованій брамі зчинилася така суматоха, якої там нині ще не було, хіба тоді, як падало склепіння. Люди на людей напирали, толочили себе, з мушкетами кидалися на себе, розбивали собі черепи, кололи тригранними штиками, торощили себе. Коваль, побачивши несподіваний успіх, хотів, щоб наші приступом на москалів ішли. Мотря не радила. — Нам треба щадити людей. Підіждемо, аж вони на нас підуть. Ждали. Не сталося це так скоро, бо ворог довго не міг прийти до себе. За той час батуринці винесли трупів набік і раненим осмотрили рани. Ранених було чимало. Поки йшла невпорядкована боротьба, годі їм було видістатися з безладної товпи, не один, не маючи хвилини спокою, стріляючи або кидаючи чим там безупинно, не помічав навіть, що в нього ллється кров, — аж тепер це побачив або почув і відходив набік, під мур, де старі козаки тамували кров хлібом і павутиною або прямо стрільним порохом, розпущеним у слині. Хто з ранених почував у собі силу, вертав назад у бій, хто ні, оставався під муром, дожидаючи вислідів важкої боротьби. Не перечислилася Мотря. Москалі дійсно ще раз наступили, і їх ще раз так само, і з неменшими втратами відперто. Доріжка від валу до воріт, котрою вони наступали, так густо встелилася трупом, що салдати топтали по них, як по подушках. Замість тупоту чобіт чути було зойки та стони, бо між трубами ще були й живі, тяжко ранені, що конали під підривами своїх братів. В батуринців вступала нова надія. Були й такі, що після відбитого приступу перелазили за вал і, забуваючи про страх і небезпеку, виривали з рук московських трупів теплі ще мушкети, відтинали від ременя або з ременем здирали порохівниці і щасливо вертали до своїх. Гоститимуть ворога їх власними кулями і з їх власних рушниць. Хоробрий коваль з Гончарівки, не маючи своїх, як він казав, кам'яних галушок, щоб ними затикати ненажерну пельку ворожу, пробігав свою "армію", порядкував, роздавав роботу, заохочував, почував себе, як майстер серед челядників у великій кузні. — Лавами, браття, лавами — поміж лавами вільне місце лишіть, щоб ворожі кулі мали де падати. І не густо в лавах лягайте, чим рідше, тим тяжче ворогові попасти! В сю мить кількома лавами загатили дорогу. Десь і рискалі взялися, кождий для себе ямку гребе, щоб голову за купиною сховати, бо так безпечніше. Недавно ще товпа, схвильована, хоробрістю п'яна, але непевна й несвідома, що їй робити, тепер відділ карний і справний, фаланга, котру переломити важко. Без крику і вереску дикого, без лайки гидкої і без нікчемних прокльонів, певні своєї справи, з вірою у свої сили, чекають, коли ворог знов кинеться на них. Зайняті своїм ділом, забувають, що діється в городі і на замку. Але чують, що в городі погано. Нічого доброго не віщує цей божевільний гул. Город, як вулкан перед вибухом, клекотить. А найгірше з супротивного боку. Мабуть, там ворог теж. переломив вали і вдирається на пожарище. Загасить його кров'ю! Не одному хотілося б бігти туди, помагати, бо там теж свої, може, й близькі, але про те навіть не думай. Коваль пробігає між лавами, подає знак. "Готовись!" Ворог ось-ось нахлине. Коваль бачить, як за брамою вискакують і знов ховаються чорні ляльки, як у вертепі, чимраз їх більше — хмара. А з тої хмари блискавки падуть. Москалі обстрілюють наших. Але їх кулі переважно у людський вал влучають. Трупів за живих беруть. А все ж таки деяка куля і в живого попаде. Вже ранений той гончар, що так завзято головнями метав, а його гарний син віддав Богові духа. Вже й ковалеві куля передірявила шапку і, мабуть, чи не задерла чуприни, але він не каже нікому, щоб заколоту не було. Він тут вожд. А все ж таки вже не пробігає поміж лавами, а повзе, скрадається, як тигр; кождої хвилини готовий до скоку. Добре, що доріжка спускається вдолину. З кождої лави можна ворога брати на ціль. Видно кождий його рух, крок, лави, як сходи, знімаються одна вище другої, а ворог удолині. Перевалюється крізь браму, вже не стріляє так густо, наступає. В коваля теж мушкет, і в Мотрі — вона біля його: — Не тратить даром куль. Добре на ціль бери... Па-а-ли! Гукнули мушкети, вулиця вкрилася димом, світа Божого не видно. Чути тільки, що козаки недаром стріляють. В вулиці булькотить, хрипить, гаркотить, як у глотці страхітної потвори. Дим розступається — видно, скачуть чорні ляльки, менше їх, ніж зразу було, але все ще багато, все ще підпригують, підбігають, наближаються до валу. — Перша лава, ставай! — гукає коваль, і перша лава кидається зі штиками вперед. — Гурра! Гурра! Вал ширшає і росте вгору. Задні лави дальше з мушкетів палять, лупотять стріли, як ціпи в стодолі. — Гурра! Гурра! Нараз... Що це таке? В останніх лавах зойк... Кулі ззаду падуть, влучають... Мотрі чорно зробилося в очах. Вона зрозуміла, що сталося щось найстрашніше, що в цей мент могло статися, — вони попали в два огні. Ворог бере їх у кліщі. Москалі з супротивного боку вдерлися в город. Частина, мабуть, вже посунула на замок, частину кинули на них. Ті, що на замок пішли, може, й зупиняться ще на короткий час на тих ровах і валах, котрі вирито нині, але тих, що їм отеє на тили заходять, не зупинить ніщо. Зрозумів це коваль і, не надумуючись довго, робить що тут можна ще зробити: каже заднім лавам повертатися лицем до нового ворога, не бентежитися, не втікати, бо нема куди, битися, бо нічого їм більше робить. Хоч би й прохали пощади, ворог не дасть. Як гинути, то чесно, як гинули батьки й діди по-козацьки... Так і гинуть. Кождий з них декількох ворогів тягне на той світ з собою. Мотря ніколи не уявляла собі, щоб люди могли добувати з себе стільки сил і стільки завзяття, щоб вони спосібні були перемінитися прямо в титанів. Це почуття величі і подив, пошана для хоробрості бере верх над почуттям небезпеки. Мотрі не страшно, що вона за хвилину згине, її душа переповнена невисловленим захопленням на вид тих людей-героїв. Почуває для них не тільки подив, але і вдяку, і як жалує чого, то хіба що вдяки тієї висловити їм не може. Вони гинуть один за другим, і за хвилину з цілої отсеї лицарської фаланги не останеться нічого більше, крім великої купи скривавлених трупів, поломаних шабель і хмари диму, котрий розвіється з поранковим вітром, як розвівається усе. Боротися і гинути разом із ними — це одно, що лишається їй. І вона бореться, не думаючи як, не застановляючись, не міркуючи над вислідом боротьби, переміняється в частину тієї збірної душі, яка борониться від насили, від нечесті, від перемоги. І дивно Мотрі, що тая боротьба так довго триває, що сили людські такі невичерпані. Звідки ж нараз усе захиталося, чому це якраз тепер, досі непобідимі середні лави подаються і розступаються на-боки? Боковий удар? Чому наші не відпирають його? Невже ж останній мент бракло відваги, щоб вмерти так хоробро, як хоробро боролись? Мотря зжахнулася. — Вперед! Вперед! — І кидається навмання. Але чує, що чиясь залізна долоня приковує її до себе і відсуває набік... Коваль... Так, це він... Він останки своїх борців полуоборотом повертає управо, в напрямі валів і мурів, бо несподівано з города наспіла йому визначна підмога — Чечель з сердюками. Скільки їх? Чому кинули замок? Чому якраз туди звертаються? Невже ж їм у городі нічого більше робить? На всі ті питання Мотря не вміє відповісти, а думати над ними нема часу. Чечель весь у крові, без шапки, в порванім контуші, роззвірений, страшний, як фурія, як сам бог війни, з такою силою напер на москалів збоку, так нагло й несподівано для них, що їх товпища зжахнулися, захиталися і мимо накликів своїх офіцерів, мимо усяких зусиль, щоб вдержати їх у боєвім строю, подалися назад, лишаючи на місці чималі втрати в забитих і ранених. В Чечелеві лави вступає коваль зі своїми недобитками, дехто вспів і свого раненого товариша потягнути за собою, скоро і без вагання, відбиваються направо й наліво, шаблями, прикладами мушкетів, кидають бомби ручні і промощують собі шлях до валів, до того місця, котре заздалегідь вибрав собі в своїй уяві Чечель і до котрого їх веде, поклавши все на одну карту. Город занятий, для нього вже рятунку нема. Його здобула зрада, супроти якої безсиле навіть найзавзятіше лицарство. Чечель хоче з останками хороброї залоги перебитися і вискочити з твердині, перейти Сейм, а там уже, коли не гуртом пробиватися в поле, так хай кождий спасається як може. Жаль козаків. Вони ще придадуться, а в городі чекає їх або безцільна смерть, або допит і жахливі муки. Сердюки сліпо йдуть за своїм хоробрим полковником, не питаючися, які в нього задуми і плани. Вперед, вперед, бо за ними лиш сором і муки... Москалі заливають Батурин. Гасять пожар кров'ю і трупами людей. Живих кидають туди, дітей, що відбилися від своїх батьків і бігали по городі, розпучливо взиваючи рятунку, ловлять їх і з насолодою, якої не виявляють навіть звірі, знущаються над жертвами своїми, кидають у жар, як на сковороду м'ясо, як вареники в окріп. Займається одіж, жариться живе тіло людське, і противний сопух розноситься кругом. Неймовірне, страшне автодафе. — Нелюди! Звірі! — верещать жінки, кидаючися, як львиці, на ратників царських, але їх розпучливий крик стрічається з тупоумним насміхом людей-звірів. "Ось вам!" — і вони за волосся волічуть безталанних жінок, пробивають їх штиками, торощать голови прикладами мушкетів. Перемога, побіда, заїрське божевілля! Навіть старці й каліки, що ютилися під мурами, бо ніяк і нікуди їм було втікати, не знаходили пощади. І їх вбивали безпощадно, з глупим і безцільним завзяттям, з охотою винищити все, що виявляло прояви життя, що мало подобу людську. Так лютує і скаженіє тільки вода, прорвавши греблю, і пожар, вихопившися з тих меж, у які вложив його промисел людський, так скаженіє безумне й бездушне живло. У звірів куди більш милосердя. Роззвірений чоловік від живла і від звірюки страшніший. Це не війна, а різня, не здобута твердиня, а сам спід, сам останній круг пекла. Не здержати того злочину страхітного, не спам'ятати побідників, не пригадати їх, що й вони люди. Ні, ні!.. Втікати, втікати від них. І Чечель щасливо пробивається в напрямі Гончарівки. А з ним коваль і його гурт, з ними і Мотря. Москалі, не стрічаючи дальшого опору, посуваються вперед. Вони бачать здалеку якісь відділи і, не знаючи, що це їхні брати, які з другого боку увійшли в город, беруть їх за козаків, котрі подалися взад, і стріляють на них. Тамті відстрілюються, добру хвилину триває це непорозуміння, а за той час Чечель зі своїми щасливо доскакує до Гонча-рівки, зводить по дорозі бій з відірваними московськими відділами, що пустилися на дозволену грабіж, як гієни й шакали на жир, і, користуючися загальним безладдям і суматохою, в котрій не розбирається ніхто, добре відомими стежками й хащами вискакує з города і окривається в байраках і очеретах. Летить за ним дика оргія звуків, тріск пожежі, луск самопалів, плачі, зойки й ридання мордованих людей, п'яні крики побіди, жалісний рев худоби, все це перемішане з собою, страшне, жахливе, велике, як кінець світа. Летить, спиняє його, як докір, як грижа совісті, як прокльон, за те, що він кидає безталанний город і що не гине разом із ним. Але останки тверезого ума кажуть йому рятувати те, що в кождій війні найважніше й найцінніше, — останки регулярної армії, за котру він, як вожд, має відповідь дати. Рятує. Вже вони в плавнях. Уже перебралися на другий бік ріки, вже й заграва, що б'є від догорюючого города, не зраджує їх ворогам. Приймають збігців у свою опіку ліси й поля. ПОЛІТАВ СНІГ Політав сніг. Зразу дрібними, а там і великими, щораз густішими платками. Та не білими, а червонуватими, рудими, ніби паленів на вид того, що діялося кругом. Сипався сніг. З чорно-бурих хмар, мов з величезного решета, сипався тихо, густо, одноманітно на руїни міста, на згарища й на безчислені трупи, що лежали кругом, ніби, казав би ти, милосердне небо хотіло вкрити смертельним рядном того великого покійника, якому на ім'я — Батурин... Втихомирися, засни, ти заслужив собі на вічний упокій! Але вітер не хотів спокою. На пожарищі зривалися вітряні труби, поривали попіл, іскри, недотлілі ганчірки, жмутки людського волосся, гралися ними, мішали все те з білим сніговим пухом у сумішку брудну й несли на Гончарівку. З глумливим сміхом і з реготом диявольським кидали на гетьманський двір. Чорт женився з бідою. Тішився радістю великою з приводу свого нинішнього тріумфу. Такого Каїнового вчинку не бачив він давно. Цвітучий город перемінено в одну довгу та широку могилу, людському тілу завдано нову велику рану, яка не загоїться довго. Цілі століття буде палити свідомість народів, як тавро, випалене на серці розпаленим залізом. Пожежу гетьманського двора вже пригашено. Варти стоять кругом і не пускають нікого. Не одна ватага салдатів заганялася туди, прочуваючи добру наживу. Але їх здалеку відганяли, як круків від падлини. Світлійший приказав; щоб у грабіжників стріляти, а кого з награбованим добром приловлять, того на гілляку. Перед головними ворітьми, у сторожівні, стоїть московський офіцер. Він пильно стежить, щоб ніхто до двора не наближався. На липах в'їздової алеї хитається кілька чорних мішків. Так здалеку, в нічних сутінках виглядають повішельники, яких звільна присипає, мов вибілює, сніг. Жадоба гетьманських скарбів завела їх туди. Тихо круг гетьманського двора. Живої душі тепер у ньому нема. Лиш біла паня ходить по покоях, руками чеше довгі коси і зітхає. Двірська прислуга, розуміючи, що не оборонить панської домівки, розбіглася на чотири вітри. Кого дігнали і вбили, а кому поталанило крізь великий гетьманський сад до очеретів і лодкою передістатися на другий бік. Тільки старий дворецький не втікав. Як надбігла перша московська ватага, він собою заступив їй двері. — Покажи нам, де гетьманські скарби? — Не знаю. Я їх не ховав. — Половина тобі, а половина нам. Не бійся, не скривдимо Покажи! — Не знаю і не покажу. — Так ми тебе, — і почалася намова не словами, а ділом. Питали його кнутами й огнем — не виявив нічого. Скатокваного вкинули до темниці, щоб нарозумився. Там він руку на себе наложив. Старий лірник нав'язував струни на обсмаленій бандурі, ніби він важнішого діла не мав. Так його й застали грабівники. Гадаючи, що це гетьманський бандурист, стали придиратися до нього. Обиджений бандуру на голові обидника розбив. За те й лежить тепер під старими липами біля двора, і зимний сніг накриває його і його розбиту бандуру... Присипає. Гойдаються на гілляках повішельники, гілляки скриплять, товчеться гайвороння над ними, варти стережуть гетьманського двора, Батурин стогне, ридає, реве. Вартові зустрічаються з собою. — Ріжуть наші. — Таже не гладять. — Здалеку страшно, а зблизька привикаєш. — Всякого норову люди бувають. Наше діло робити що велять. — А совість? — Бачив ти її? — А ти? — Відколи мене в камаші встромили, забув про неї. Для нас, брат, нема тепер ні совісті, ні Бога, а є одно — начальство. — На-чальство... — І розходяться у різні боки, бо з вартівні вийшов офіцер, Але й він, почувши нестямний зойк і гул, затуляє уха рукою і подається назад. Скриплять гілляки, гайвороння товчеться, сиплеться зимний сніг, великими, густими платками, крізь котрі, ніби крізь сітку, мерехтить червона заграва. Сніг перемагає огонь. Гасить те, чого не вгасила людська кров. Вже його кругом нападало стільки, що весь двір ніби в білу сорочку вбрався. А все ж таки, як сильніше вітер повіє, на тім білім рядні видно золоті та криваві полоси. Хитаються гілляки, і від них чорні тіні на білий сніг падуть. Сніг паде. Великий гетьманський сад. Зразу у ньому липи, ясені, клени, а поміж ними стежки, вулички в'ються, то знов розлогі муравники зі статуями і грядками всіляких заграничних квіток, то ставок з містком до острову, а там уже ні стежок, ні грядок, лиш усяка деревина, усякі корчі густо по власній уподобі ростуть, ніби це не сад, а прямо дикий байрак, котрому й кінця немає. Тільки де-не-де захована поміж корчами самотня лавка стоїть. Тут гетьман любив відпочивати. Дивився на небо, на хутори далекі, розкинені кругом, на церкви з золоченими хрестами, що мерехтіли в синій далечині, дивився і думав про долю тієї країни. Тепер — усе те присипане снігом, ні стежок-доріжок не пізнати, ні статуй, тільки на одній з лавок, ген далеко в глухім гущавнику, від поля, щось чорне бовваніє. Сніг паде... Сніг, білий, зимний, так рівно, спокійно паде. Може, він горами великими ляже, аж до неба... Може, вкриє собою і живих, і трупів, і зло, і добро. І не буде ні пожежі, ні крові, лиш один великий, білий, німий і бездушний спокій. (Думка вривається, як павутина, Мотря не може її зловити. Являється нова). Тими стежками колись "він" ходив. Може, це його думки шелестять з останніми листками... (Зжахнулася...) Він?.. Гріх думати про нього... О, ох, який там плач, який там шльох... Терновий вінець, коли ж тому кінець?.. (Мотря хусткою голову обтулює щільно). Сніг паде... (Думка шовковою ниткою снується)... Там, у тому дворі прощалася з "ним"... Як поїду за Десну, не верну аж на весну... Гадала, на крилах прилетить — не до неї, а до столиці... Не поспів... А тепер — запізно... Тепер усьому кінець... лиш не її... (Затулює уши руками)... Той крик вверчується в мозок. Перед ним не втечеш — хіба сховаєшся у себе... (Замість думок являються питання). Чому не поїхала з "ним"?.. Просив, благав, не послухала... Вартівником у Батурині лишилась... Мала ключ від другого світа... (На цей спомин здригається ціла)... Огонь-лід, лід- огонь, лід... Сніг паде. ...(І знову питання)... Чому з Чечелем не пішла?.. Тягнули її, пробивалася, дійшла аж тут, а дальше сил не стало. Ледви дотягнулася до лавки... І добре. Добре так. Сказала собі, що Батурина не кине... І не кине... Тільки хвилину посидить, сил набере (щоб тільки в очах не було так чорно!) — і в город!.. (Питання). Пощо?.. (Відповідь). Як то пощо?.. Захищати його... (Питання). Попелища і трупів?.. (Відповідь). Хоч би й того, вона і Батурин одно... Там він руку на себе наложив. Старий лірник нав'язував струни на обсмаленій бандурі, ніби він важнішого діла не мав. Так його й застали грабівники. Гадаючи, що це гетьманський бандурист, стали придиратися до нього. Обиджений бандуру на голові обидника розбив. За те й лежить тепер під старими липами біля двора, і зимний сніг накриває його і його розбиту бандуру... Присипає. Гойдаються на гілляках повішельники, гілляки скриплять, товчеться гайвороння над ними, варти стережуть гетьманського двора, Батурин стогне, ридає, реве. Вартові зустрічаються з собою. — Ріжуть наші. — Таже не гладять. — Здалеку страшно, а зблизька привикаєш. — Всякого норову люди бувають. Наше діло робити що велять. — А совість? — Бачив ти її? — А ти? — Відколи мене в камаші встромили, забув про неї. Для нас, брат, нема тепер ні совісті, ні Бога, а є одно — начальство. — На-чальство... — І розходяться у різні боки, бо з вартівні вийшов офіцер. Але й він, почувши нестямний зойк і гул, затуляє уха рукою і подається назад. Скриплять гілляки, гайвороння товчеться, сиплеться зимний сніг, великими, густими платками, крізь котрі, ніби крізь сітку, мерехтить червона заграва. Сніг перемагає огонь. Гасить те, чого не вгасила людська кров. Вже його кругом нападало стільки, що весь двір ніби в білу сорочку вбрався. А все ж таки, як сильніше вітер повіє, на тім білім рядні видно золоті та криваві полоси. Хитавдться гілляки, і від них чорні тіні на білий сніг падуть. Сніг паде. Вітер регочеться в корчах: "Ха-ха-ха!.. Весняний дощ і суховія, дійсність і мрія. ха-ха!" Від того сміху зимніте ніж від зимна. В кістках і в голові болюча порожнеча. Тільки той гул, що від городу летить, як гураган. Втікати, втікати перед ним у нетрі власної душі!.. ...Ковалівка, Батурин, Бахмач, сонце і сміх, стужа і плач... Поранковий усміх днини і довгі, темні, вечірні години, і ніч, глуха, німа, в котрій нічого нема, лиш горе, широке, безкрає, як безодня, преєсподня... Бе-бевх!.. Душа, завішена в просторах, між небом і землею, в болючій нерішимості, в безсильному, тимчасовому триванню, перехилюється і паде стрімголов... Бе-бе-вх! Сніг паде... ЗНАЙШЛИ Вартові з офіцером перешукували гетьманський сад, чи не сховався хто. Зі смолоскипами бігали, заглядаючи між корчі. — Жаль, що собак нема, собака носом чує. — Салдат від собаки не гірший. — А все-таки нюх не такий. Куди! — А розум? — Гадаєш, собака дурна? Балакали, як за добрих часів, і балували снігами. Попереду офіцер. — Цс! — дав знак рукою, щоб стали. Сам, як кіт, причаївся і — прискочив до лавки. — Ти хто? І відтрутило його, як звичайно відтручує живого чоловіка від мерця. — Посвітіть! Розмотав хустку, струснув сніг: — Гум: Жінка, і не з простих. Та ще нічого собі... Мабуть, не заков'язла. Відізвався в нім інстинкт мужчини. Казав двом салдатам взяти її уважно і віднести в двір — під відповідальність за недоторкальність особи. Знав своїх людей. — Як береш? Ну, як береш? Це ж не сніп? Бачиш — з панів, не Матроша яка! Скатіна! Якнайобережніше взяли й попрямували до двора. — Зрозумій їх! Казали істреблять усіх без розбору — хлопів і жінок, старих і дітвору. А тут — під відповідальністю. — Бо паня. Не Матроша. Чув? — Всі вони руку за собою тягнуть, ті пани. — Крук крукові не виклює ока. Оглянулися, чи хто не слідкує за ними. Впевнившися, що ні, нарікали дальше: — Дурні ми з тобою, брате. — А тобто чому? — Бо тому, що не мудрі. Наш брат мордує бідного хахла, а нам би так укупі, та ще попросивши вольницю донську до спілки, одної ніченьки темної та невидненькоі та зробити усім тим баринам-кровопійцям отак-о! — він рукою показав на горло. Товариш зацитькував його. — Ще, чого доброго, збудиться і зачує. — Не бійсь! Її вже ієрихонські труби не збудять. Така, як кість. — То нащо двигати трупа? — Спитайсь його. Вони до живих не мають інтересу. — Правда, цар трупів у спирт кладе і платить. — За трупи? — І за спирт з аптеки — особливо. — Трупів у Батурині набере нині кільки схоче. — Та не таких, як йому треба. Він хоче особливих. — О-соб-ли-вих. Доходять до двора. Там ще є декілька незруйнованих кімнат. В одній приміщують Мотрю на скіряній канапі. — Нічого собі, — завважує салдат. — Красива, та не для нашого брата. Нашому братові і порізаних досить. Салдати лихі, що не дали їм в городі погуляти. — Багато того добра змарнували нині, ой багато! — На мене, то досить, коли б вирізати хлопів. — І старих баб. — Хай буде і старих баб, а дівок, та ще гарних, ніяк ні. Гріх. Гріх марнувати дар Божий. Світлійший і дівок різати велів, щоб не плодилася ізміна. Не вигубиш черкаської породи і не викоріниш ізміни. Післав до лікаря. Чому ж він не приходить, хоч би фершал який. Може б, ще врятував тую паню. Така красавиця, мабуть, з великого якогось роду, дрібні, білесенькі руки, гладке лице, волос, як шовк. Може, й не треба, щоб вона вмирала? Чимало трупів там! Не знає чому, але хоче, щоб вона жила, — хоч вона! І без неї стільки життя змарнували нині, стільки краси, радості, щастя. Вже досить, досить... Якісь спомини давні, щось гарне й забуте, любе й незбагнуте нагадується йому. Здається, душа розривається надвоє — кіньми розшарпують його. Не видержить. Затулює очі руками, паде в фотель і плаче, як дитина, він — царський офіцер, та ще драгунського полку, а до того, потомствений дворянин. Почуває себе грішним, ненавидить світлійшого і всіх генералів і самого царя-антихриста. — До чорта їх! — вихоплюється йому з уст. — Гієни, озвірюють безвинний народ, і Бог дивиться на те... Повіяв вітер, захиталися на гілляках трупи повішених грабіжників, закракали ворони. "Випустять з кліток звірів, а потім вішають їх за те, що кусаються. І де ж тут правда?" З сильнішим вітром ще сильніше спалахнула заграва, і в її блесках оживилося бліде обличчя Мотрі... "Оживає?" І йому зробилося страшно. Не може піднести очей туди, де вона лежить, а так хоче, щоб вона ожила, хоче побалакати з людиною, а не з отою тічнею вовків, прощення прохати за тих, що лежать порізані, помордовані, що шкваряться на вуглях, як м'ясо жарене їх світлостям на пир. Забути не може того глухого луску, лопаючих черев, тих кишок виторочених, тої всеї мерзенної гидоти... "Фу! Чорт! Фу!" Чому той фершал не йде?.. І годинник стоїть... А там все ще мордують людей. Виволікають їх із закутин міських, з пивниць, з-під звалиш, з-під жужелиці і ріжуть, як худобину, — людоїди. Кому того треба? Защо? Пощо? Плутаються гадки... Бачить свій батьківський двір, інколи з вічними лампками, батька, що читає Святе письмо, матір, що постить, сповідається кожного свята і неділі. Пригадує собі, як вчила його заповітів Божих, і прощення, і милосердя, і нараз — він цілий у крові, як тигр, і весь у грязі, як свиня. Іменно — як свиня!.. Соромиться самого себе. Як же він представ би на судищі Господнім, коли б його влучила була нині яка козацька куля? Що сказав би там на виправдання своє? Хіба те, що не один він винуватий і що-не один кається своїх Каїнових учинків. Є їх чимало. Так і усі вони, усі — ніщо супроти царя, царя з Божої волі і з Божої ласки. — А я ж вам вільну волю дав, — скаже Господь. — Але ж і цар з Божої волі, — відповість, не придумає ніяк, як йому це все звести докупи. Перестає хлипати, лиш руки й ноги все ще дрижать, мов у лихорадці. (Коли ж цей фершал прийде?) Хочеться балакати з живою людиною, щоб не чути, що там твориться в тому Батурині, котрого завтра не буде, — останеться тільки руїна, велика купа вугілля, кісток і стерва... Гидко! (Чому ж той фершал не йде?) Наслухає, але чує тільки, як все ще шумить, стогне, реве руйнований город. Не бачити, не чути, забути! Але як? І знов пригадується мати, як проводить молитву, як йому дрібні діточі пальці складає, щоб хрестився по закочу, як пильно вважає, щоб він не перекрутив якого слова в "Отченаші" або у "Вірую", бо це гріх, дуже великий гріх!.. А людей різати не гріх?! Свиня, іменно — свиня! Зачиняє вікна і двері, щоб не чути виску. Ага!.. Мабуть, і мерців розбудив цей крик і вони перевертаються в гробах... Пригадується йому одна мерзотна картина. Як перебігав через кладбище, побачив солдатів, що перевертали гроби. Добували трухлі домовини, підносили порохняві віка і з мерців здирали коралі, перстені, золотом перетикані пояси... і тими самими руками вони будуть хреститися, лягаючи на сон або сідаючи до страви, зараз-таки, ще нині. Соромно, гидко! Свиня! І як побачив це, не втерпів, стріляв до труподерів. Уявляв собі, що до шакалів стріляв. Бачив, як вони з вереском нестяменним падали на мерців, — нові мерці... До чого воно подібне. Боже?! І пригадав собі ще жахливішу картину. Зарізана дівчинка лежала, як мальована, гарна, як ангел. Може, одна в батьків. А над нею салдат. Тримав в руці шнурок перлів і зубами розкусував одну, пробував, чи правдива... Голову відрізав, щоб не розірвати шнурка перел. Жаль, щоб не розсипались... Образи чергувалися так скоро, що, здавалося, череп не здержить того хламу, лусне й розірветься на шматки. Зубами дзвонив, не з зимна, а від зворушення. Як же ти, Боже, можеш дивитися на нас і мовчати? Одно, що робиш, — білим снігом притрушуєш отеє гидке і над всякий вислів жахливе багно... "Білим снігом..." І він усміхнувся гірко. Ще сильніше повіяв вітер і ще ясніше озарила заграва ділу кімнату. Які гарні ті шовкові обої, золочені стюки на стелі, важкі оксамитні занавіси біля вікон! Дивно, що салдати не подерли їх ще на онучі... Мабуть, для світлійшого лишили. Він гарненько пообдирає те все і, як крук, затащить до свойого гнізда. (Мало ще накрав!) І за те, щоб багатилися світлійші, мають гинути тисячі невинних жінок і дітей. До чого воно подібне? Чому хто не скаже їм до очей, що вони нелюди? Чому він не кине шаблі цареві під ноги, бо це не цар, а звір, "урод", гидкіший від усіх тих бродів", які він стягає з цілої Росії і марище у спирті, у своїй куншткамері. На саму гадку про можливість такого моменту кров стинається у жилах. Бачать того мужчину, вищого від усіх, прищатого, жовтуватого, з волоссям, як грива, і з випулистими очима. Гидкий, але великий, — не от міра сего. Все нишкне, мертвіє й маліє перед ким, він — цар!.. "Творю державний народ, — каже, мов грім гримить, — будую нову Росію. Без болю не родиться ніщо. А ти розслинився, як баба, драгунський офіцер! З потомствених дворян! Кисляк, мерзотник — от що таке ти!" І офіцер кулиться в гетьманському фотелю, ноги йому ще гірше трясуться, очей піднести не сміє, щоб не побачити царя. Це не цар, це — мус... Чує шорох якийсь... Треба ж дійсності глянути в очі, не втече перед нею — треба. І він підносить утомлені повіки. На тім і вривається розмова. Але салдатам не спішно розходиться. — Красива бариня, — мляскає товстими варгами один. — Не для пса ковбаса! — завважує другий. — Чого стоїш? Ну, чого стоїш, стерво! — гукає від порога офіцер. — Пашол вон! І салдати розскакуються, як собаки від ласого шматка. Офіцер лишається сам на сам з невідомою. Він продрог. Ходить по кімнаті, затираючи руки. — Та й погода яка. Гу-у-у! Підступає до годинника на магоневій комоді. Годинник стоїть... Кажуть, що як годинник без причини стане, то в хаті хтось умре. Йому хочеться, щоб годинник ішов, — відрадніше. Крутить його, тягне за шнурок, щоби грав. Годинник починає грати арію, але вриває її нагло і шипить, харчить, ніби насміхається злобно. — От тобі і гетьманські часи. Пригадав собі незнайому, підступив, дивиться, і йому робиться страшно. — Не дише, біла, як труп, а все ще така гарна. Може, це відьма? Пригадує собі давно забуті казки про відьом і опирів. Він утомлений, бо цілу днину "дерся", голодний, як пес. Найкраще пішов би спати, хоч би й тут, на якому фотелю, і спав би, поки не зроблять з тим проклятим Батурином якийсь кінець. Чує, що розгулялися нерви. Надивився нині на таке, що — тю! Спльовує. "Нема нічого страшнішого, як здобувати твердиню". Має повні уши тих вересків і стонів, сотки очей дивляться на нього страшним поглядом передсмертним, сотки рук чіпаються його за каптан, за рукави, за пальці, навіть за вістря шаблі. "Фу, чорт! Погано, противно, аж млісно". Млоїть його від запаху крові і від смороду жареного людського м'яса, — позіхає широко, безконечно, тим позіханням, що свідчить про крайнє вичерпання нервів... "Офіцер!?"... Це слово підбадьорює його. Соромиться слабості своєї. "Це ж ізмєнніки, на них іншої кари й бути не може". "А невже ж ізмєнніки не люди?" — відзивається слабий голосок десь із споду душі. "Авжеж, що люди!" — притакує несміло і знову позіхає, широко, від уха до уха. Перед ним не цар, лиш очі — не очі, вікна у якийсь другий світ... Чиї вони, ті предивні очі? Він їх бачив колись... Коли? Де?.. Де?.. І пам'ять починає працювати пильно, скоро, передираючись через події нинішні, вчорашні, чимраз дальше в минуле. Відкидає усе гидке, погане, брудне, як болото, як кал, і прочищує шлях. Вже знає. Ті очі бачив він тут, у гетьманському дворі на Гончарівці, може, навіть у тій самій кімнаті, на балю, на котрий прийшов зі своїм командантом. Такі очі мала там лиш одна людина, і не лиш там, але й на цілому світі — Кочубеєва Мотря. Вони не давали йому спокою, бентежили, тягнули до себе, затроювали те вдоволення, яке дає царському офіцерові вірна служба цареві. З тої пори, як глянув у них, згубив себе... "Мотря? Кочубеєва Мотря? Тут? Тепер?" — і він зірвався на рівні ноги. Витягнув шию вперед, глянув — так, це вона! Вона підноситься і теж подається вперед, руку прикладає до чола — може, й вона його пізнала? Господи, як же він гляне у ті великі очі, він, червоний від крові, як тигр, і брудний, як свиня, іменно — "як свиня". Що відповість, коли вона спитається про батуринців і про сам Батурин! Чи будуть балакати, як тоді, на балю, коли кругом була така розкіш; лиш розкіш. Як пояснити їй той нелюдський рев і гул, що все ще висить над містом, як буря? "Мотря?.. Кочубеєва Мотря?.. Мотря Василівна?" Спускає очі, хилить голову до землі, вдаряє закаблуками, робить три кроки назадгузь і нараз, хапаючи голову в руки, ніби зі страху, щоб вона не луснула й не розлетілася на шматки, вибігає в січи. "Мотря! Кочубеєва Мотря!" В сінях на фершала наткнувся, на німця. Ішов не поспішаючись. Совісно та спокійно робив свою службу. За те й гроші брав. Дивувався тільки, чому це його до двора кличуть тоді, як на вулиці так багато діла. Але кличуть — іде. Побачивши вищого офіцера, здоровить його. — Фершал? — Так, ваше високородіє, з третього походного лазарету, Якоб Беме. — Спішись! У тії двері, просто до голубої салі. Вона ще жиє. Може, врятуєш. Спішись! Побіг. Якоб Беме озирається за ним від порога: — Здурів? СКОРІН Цей офіцер звався Петро Павлович Скорій. Він визначався не тільки великою хоробрістю та божевільною, як казали, відвагою, але також незвичайною уродою. Був це такий красунь, що не тільки жінки ставали, мов наврочені, коли він переходив вулицю, але й мужчини дивилися залюбки на цього живого Аполлона. Так його й прозивали в полку. Кращого мужчини годі собі подумати. Навіть цар любив Скоріна і не бив його в злості, як других, — прямо не підносилася рука. Дякуючи тій вроді, Скорій чимало побував за границею. Його посилали як особливого курієра до заграничних посольств, бо цар любив похвалитися перед світом чимсь незвичайним. А незвичайним являвся Скорін не тільки вродою, але також дуже політичним поведенням, котрим здобував собі загальну прихильність і доброзичливість. А все ж таки близьких другів він не мав. Не тому, що не міг когось полюбити й прив'язатися до нього, але прямо — Скорін був дивак. Серед найширшої забави вставав, махав розпучливо рукою і виходив. Ані в вині, ні в костях, ні в дівчатах не знаходив смаку. Найбільше ще з усього любив коні. Бувало, як не має служби, то сяде на коня, й лучалося, що й півднини гуляє Бог вість куди. А по ночах книжки читав, чужомовні. Який кому хосен з такого друга? Скорін був мовчаливий, але язик мав гострий, як бритва. Як, бувало, затне кого, то вже не відлижешся ніколи. Коли б не цей язик, він нині був би вже, може, близько самого царя, як Меншиков. Але Скорін не підлещувався нікому, навіть цареві — ні. І тому, хоч і був вищим офіцером, але до найвищих не дійшов. Від літ трьох, з того часу як з батуринським царським полковником був у гетьмана на балю, ще гірше став мовчаливим. Говорили собі, що в голові йому перевернулося, бо дуже його там шанували. Сам гетьман попід руки його водив і знайомив з найкращими і найбагатішимв черкашенками, між іншими з Кочубеєвою Мотрею. Та дійсної причини мовчаливості і відчуженості Скоріна ніхто не знав. Скорін влюбився в Мотрю. Загордий був, щоб її це сказати. Боявся гарбуза, бо всі говорили, що Мотря дуже носа дере і не на пірнач, а на булаву поглядає. А до того вона завзята українка, а він корінний москаль. Так і не захочуй печеного леду. І Скорін наказав свойому серцю мовчання. Потім стала відома історія Мотрі з гетьманом, потім вона віддалася за Чуйкевича, і — аж нині зустрінувся з нею уперве після того незабутнього для нього балю. І, бач, яка зустрічі Скорін сидів у вартівні і роздумував над усіми подробицями тієї дивної стрічі. Ніби хтось вигадав таке, ніби це казка, як взагалі усе, що нині діялося в Батурині, — одна страхітна казка, після якої, мабуть, він довго не засне. Як добули москалі Батурин, Менщиков дав Скорінові приказ обсадити гетьманський двір, бо гадав, чи нема там важних паперів і "перзон" до гетьмана близьких, від котрих можна б добути дещо про його змову. Меншиков знав від Носа, що в Гончарівці заховані також гетьманські клейноди, а може, й другі скарби, бо всього в такім поспіху годі було забрати. Скорін, заки добували Батурин, "дерся, як диявол", він загалом бився останніми часами так одчайдушно, що всі казали, смерті собі шукає. Але дивитися на солдатські звірства і злочинства в добутому городі йому було незвичайно важко, і тому він утішився, як Меншиков післав його захищати гетьманський двір. Це він і зробив рішучо, скоро, безпощадно. На жаль, заки прийшов туди, "братія" погуляла дещо. Побили дворецького, вбили якогось бандуриста і ще декого та розграбили чимало. З близьких до гетьмана "перзон" не знайшов тут Скорін нікого, якщо до таких не вчисляти Метрі. "Мотря?" — і він надумувався, чи йти до неї, чи ні. Хірург казав, що вона жива, тільки виснажена дуже і "стурбована сильно". Боїться о її ум. Не всяка "комплекція" може перенести такі "перетурбації" та "іритації", а жіноча зокрема! Скорій знав, що йому, як командантові двора, треба б переслухати Мотрю, заки вона остає ще під свіжим вражінням подій і заки не придумає яких викрутів, щоб затаїти правду, але, з другого боку, він не важився турбувати її. Вроджене лицарське почуття казало йому пошанувати її. "А якщо Мотря Василівна втече?" — прийшло йому на гадку. Як царський офіцер, він стривожився, як Скорін — ні. Навіть хотів, щоб утікала. Відповість... Нехай! Він же мужчина. Краще відповідати йому, ніж їй. А до того — так надоїло життя. Надоїло жити врозріз із своїми переконаннями. Досить тієї облуди... Але вона не втече, раз, що не може, а по-друге, тому, що не схоче. Не з таких вона, що втікають. І Скорінові зробилося страшко за Мотрю. Один допрос... "Треба щось порадити на те". Довго бився з гадками. Пеки що він тут командант. Всі мусять слухати його. Може вивезти Мотрю... Вивезе... Коні є, а віз теж, мабуть, десь ще знайдеться. Покладе, накриє, візьме ескорту і виїде з городу. Полковника Скоріна ніхто не здержить. Хай спробує! І не надумуючись довго, пішов у двір. — Мотре Василівна, — говорив, несміливо підходячи до неї, як винуватець, — я полковник Петро Павлович Скорін. Ми знайомі з балю у гетьмана в отсьому самому дворі. Пригадуєте собі? — Полковник Скорін?.. пригадую собі... Чого тобі треба від мене, пане полковнику? Не знав, як їй це сказати, але почував радість, що відізвалася до нього. Голос її впливав на нього, як після бурі музика. Хотілося слухати, незважаючи на зміст, лиш для самого звуку. Легше ставало на душі. — Мотре Василівна, — почав тихо й лагідно, ніби не офіцер. — Вам тут оставатися годі. Позвольте перевезти вас. — Мене? Перевезти? Куди ж би то? — Куди прихажете. Я готовий до ваших послуг. Перестрашено глянула на нього. Благородність ворога гірше злякала її, ніж злякало би звірство. Не сподівалася. Силуючись на спокій, відповіла: — Спасибі вам, Петре Павловичу, — і руку простягнула до нього. — Спасибі, але ви самі бачите, що прихильністю вашою мені хіснуватися годі. — Чому, Мотре Василівна? — Бо мені й балакати з вами важко, а не то втікати. — Важко, бо ворог, розумію... Простіть. — Ні, не те, Петре Павловичу, не те. Але я хора, дуже хора, балакати не можу. Він мовчав, та не відходив від неї. Хотілося висповідатися перед нею, скинути гріхи. Нагадувалися слова псалмопівця: "Умиєши мя і паче сніга убілюся". — Приміщу вас у возі, — почав, — як у колисці, і їхати будете безпечно, не бійтеся. До Скоріна ніхто придираться не посміє. Мотря всміхнулася гірко. — Забуваєте, Петре Павловичу, — сказала, — що ви полковник в армії його величества царя. Облила його кров. — Ні, Мотре Василівна, я це тямлю, добре тямлю. Відвезу вас у безпечне місце, вернуся і скажу, що зробив. Не жахаюся кари. Подивилася на нього довго-довго. — Ви, Петре Павловичу, справжній герой. — Я, Мотре Василівна, тільки чоловік. — Бути чоловіком в теперішніх часах — це найбільше геройство. Але, бачите, і мені хочеться бути як не героїнею, так хоч людиною. Будь ласка, зрозумійте мене. Я з Батурина втікати не можу і не хочу. Хочу тут спокутувати свої гріхи... Але я все ж таки дякую вам, Петре Павловичу. Щирим серцем дякую вам. Сказала це так, що Скорін не смів більше ні слова відповісти. Побажав спокійної ночі, вклонився і вийшов. Скорін вернувся до вартівні. "От тобі жінка!" Відіпняв шаблю і кинув капелюх на лавку. "Значиться, нічого не порадиш. Дивними шляхами блукає наш талан. Усе, мабуть, розгадає колись чоловік, тільки свого призначення ні". Сів і голову опер об стіну. Дивився у вікно. Сніг ліпив. Ніби завзявся вибілити Батурин. І добре. Нарано не буде видно тих калюж крові, мозків, кишок, того всього, від чого робиться чоловікові гидко, аж млісно... В голові йому шуміло, як на потоках. Може, тому й здавалося, що в Батурині тихло. Батурин не ревів, лиш гуготів глухо. "Мабуть, уже й кричати нема кому. Доконали, замучили, — кати". Несвідомо ноги згиналися в колінах. Кляк, голову похилив над стіл і, як над могилою, в котру тільки що спустили покійника, став шептати молитву: "...вічний упокій даруй, Господи, представшимся рабам твоїм... вічний упокій... вічний упокій". Втомлена думка ніяк не могла відірватися від тих слів, не міг спромогтися Скорін на те, щоб піднятися і положитися спати, хоч було вже так пізно... Благовістилося на день. ЧЕРВОНІ ПАНЧОХИ — Петре Павловичу! — гукав знайомий голос. — Петре Павловичу! — і хтось шаблею грюхав до вікна. Скорін глянув, — світлійший. Зірвався, припняв шаблю, наложив на голову капелюх і вискочив із вартівні. Побачив Меншикова на чорному коні, — за ним гурт офіцерів, а там відділ війська, самі кіннотчики. Всі невиспані, але не бліді, а рум'яні, очі світилися, як у вовків. Скорін глянув на Меншикова. й перше, що завважив, це був прегарний карий кінь по коліна в крові, ніби в червоних панчохах. Кінь іржав, махав головою і нетерпеливо викидував ногами; хотів скинути з себе ті червоні панчохи. Світлійший поплескував його пе гнучкій, піною обляпаній шиї рукою у довгій шведській рукавиці. Рукавиця теж була більш червона, ніж біла. "Кат", — майнуло Скорінові через голову. "Кат", — хоч світлійший на ката не подобав, бо був дрібний і невеликої сили. Але якраз тим прикріше вражала тая кров і тая злюща усмішка на його гарних, немов до ціловання сотворених устах. — Здорові були, Петре Павловичу! — сказав світлійший голосом, в котрім почувалося те вдоволення, яке дає лиш свідомість побіди. — Здоровля желаю вашій світлості, — глухо відповів Скорін. Князь подав руку вродливому полковникові. (Треба з ним дружити, бо хтозна, чи завтра не стане він любимцем царя). Скорін з омерзінням всунув свої пальці в окервавлену долоню князя і, не задержуючи їх там довго, вихопив та почав скоро натягати на них рукавицю. Світлійший зіскочив з коня, подав його свойому ад'ютантові, обняв Скоріна за стан і пустився з ним до двора. Але снігу нападало по самі коліна. — Промести стежку! — гукнув світлійший на салдатів, а поки це сталося, почав зі Скоріним балачку. — Як же тут? — питався. — Усмирили? — Казав повісити кількох своїх, за грабіж і за мордерство, — відповів Скорін, несвідомо кладучи особливий притиск на останньому слов. — Мордерство? — повторив Меншиков і ніби здивувався. Але по хвилині махнув рукою. — Не зашкодить. І так тої сволочі забагато на світі. Хай знають дисципліну... А з Мазепиних людей не застукали нікого? — З Мазепиних людей? — і Скорін задумався. — Так. З людей ізмєнніка Мазепи, — повторив князь. — На жаль, ні. — То зле. Нам треба добути гетьманські клейноди. Кажуть, що дворецький знає, де вони заховані. Чому ти того дворецького не попав у свої руки? — Бо він повісився, — відповів Скорін. — Сволоч! — гукнув князь. — Сволоч. Завтра кажу питати трупа. Скорін видивився на нього. — Так, трупа питатиму, і то з пристрастієм. Це зробить велике вражіння. Хай знають, що кари царської, як справедливості Божої, нікому не минути. Скорінові мурашки полізли по спині. — Що ж ти на це? — питався князь. — Консеквенції в такій процедурі не бачу. — Консеквенції? Не розумію. Висловлюйся ясніше. — Гетьмана, — почав, — маємо карати за те, що не був вірним, а дворецького, що хотів ним бути. — Ха-ха-ха! — зареготався князь. — Філософствуємо, полковнику, філософствуємо. А ми не філософи, лиш вірні слуги й воїни його величества царя. Війна має свою філософію, свої принципи і свої власні кодсеквенції. Скорін глянув у ті вікна, в котрих блимало світло лоєвої свічки. Там лежала Мотря. — От я й забув вашій світлості сказати, — почав, ніби про якесь байдуже діло. — В гетьманському саді знайшли ми Мотрю Василівну. — Мотрю Василівну? — мало не крикнув князь. — Чому ж ти мені зразу не казав. Це ж велика птиця. Го-го! Гетьманова коханка. Не будь хто! — Донька покійного Кочубея, скараного на смерть за вірність цареві, — поправив Скорін. — Вже я про ту черкаську вірність і слухати не хочу, — замахав руками князь. Але по хвилині надуми признав. — Правда. Кочубей все-таки поніс несправедливо смерть. Але його донька наче іншого гнізда птиця. Знаємо, знаємо, хто таке Мотря. — З гетьманом за Десну не пішла. Меншиков, хитро всміхаючись, глянув на Скоріна. — Advocatus diaboli [3]. І не дивуюся. Петро Павлович чоловік молодий, а Мотря Василівна жінка великої вроди. Розуміємо. А все ж таки спитаємо і її, може, нам дещо скаже. — Сумніваюся. — Побачимо. І вони увійшли в двір. НА СУД! Світлійший на скору руку склав суд. І Скоріна покликав туди. Цей випрошувався як міг. Нічого гидкішого і більше противногоого не було для нього, як такі суди. Судити й карати людей за те, що боронили своєї справи, — де тут провина? Де предмет злочину?.. Не йти, не йти туди за що в світі. Прямо сказати: "Судіть мене або карайте смертю і без суду. Не піду!" Але за кождим разом він почував кривда, яку зробив би Мотрі. Лишив би її самою. Як би там не було і що не сталося б, а все-таки біля неї буде він, і може прийти такий момент, коли вій їй поможе. Як треба — поїде до царя, представить річ. Як попасти на добрий настрій царя, то можна і його переконати. І Скорін пішов на суд. До його голови ніби хтось молотками валив. По тілі лазили мурашки, млоїло. А тут він — вояк. Треба себе перед людьми по-вояцьки тримати, — полковник! Повів рукою по чолі, протер очі, поправів чуб і мовчки сів за стіл. Почував на собі хитрий погляд світлійшого. — Тобі, Петре Павловичу, як бачу, не здоровиться. — Так, князю, негарно я себе почуваю. — Що ж робити? Служба не дружба. Потерпи, брат, потерпи! Світлійший князь Меншиков був вибритий, вимитий, вичесаний. Від нього заносило навіть пахощами Фрізона з вулиці Сан-Онор. Мав начіпані всі ордени й відзнаки, котрі теліпалися на його вузьких грудях і мигтіли за кождим поворотом його неспокійної фігури. Інші члени того так званого суду тримали себе менш-більш як звичайно, себто ставилися байдуже до діла. Хіба не все одно, чи когось там ударять десять чи двадцять разів, чи будуть припікати огнем, чи прямо покладуть на колесо, або застромлять на паль? Буде, як скаже світлійший. На те у нього й інструкції царські, — а вони, що таке вони? Покликано тільки для більшої поваги, так сказати — для прикраси. І панове судді перекидуються очима. Питають один одного, чому світлійший не починає діла. Скорше пічне — скорше скінчить. А світлійшому якраз захотілося думати. Стоїть при вікні і дивиться на зруйнований город, не так, як дивився колись Єремія, о ні! Йому нагадуються імператори римські, Сціпіо на звалищах Картагіни, Цезарове veni, vidi, vici [4] — він пригадує собі всілякі замітні вислови завойовників світа. Хотілося б і йому, Меншикову, щось такого незвичайного сказати, та нічого на гадку не приходить. Мабуть, тому, що гадка його цілком реальними шляхами мандрує. У нього багато діла. Треба подбати, щоб з Батурина вивезти не тільки гармати, зброю, припаси муніції, але також якнайбільше грошей, срібла, дорогої посуди й іншого добра, і треба вивозити так, щоб найбільше до його комор попало. Та ще й не малу турботу має світлійший із-за того, щоб якнайосновніше прослідити Мазепину зраду, в повний ріст розкрити цю історичну подію. Хай побачить Петро, що поки булави не носитиме його чоловік, хоч би приміром він, Меншиков, поти Україні нема що довіряти. Що казать — багато турбот у Меншикова! Ось, приміром, він не може рішити, як йому забиратися до Мотрі — гостро чи політичне. Петро Павлович казав, що вона хора. Коли б справді не вмерла? Може, цар схоче спокутувати кривду, заподіяну Кочубеєві, нагороджуючи його жінку й дітей, так тоді треба, щоб і Мотря жила. Але ж треба, щоб вона виявила те, що знає про Мазепину зраду, а знає вона, мабуть, більше, ніж другі. Крізь вікно побачив світлійший тих, що їх мали судити, козацьких старшин і знатніших міщан, яких, здобувши город вхопили зі зброєю в руці. Стояли або прямо лежали, бо вже не мали сил стояти, перед рундуком, порубані, скривавлені, до людей не подібні. Милосердитися над ними? Ні, такого почуття князь Меншиков не припускав до свойого серця. Не сміє! І Меншиков крізь вікно дав знак, щоб підводили підсудних. — Починаємо! — сказав, приступаючи до стола. Всі відітхнули, ніби їм лекше зробилося. Скорше пічнемо — скорше скінчимо. Біля дверей стояло двох високих салдатів, здорових, кремезних, з шаблями наголо. Меншиков кивнув головою, і один з них відчинив двері, переступив поріг і за хвилину вернувся назад, впускаючи перед себе старого козака зі зв'язаними руками. Ні ранги, ні заможності не можна було по нім пізнати. Одіж порвана, волосся скуйовдане, весь, ніби його з колеса зняли. Стояв, потупивши зір. По затиснених устах знати було, що до балачки нескорий. — Ти хто такий? — спитав Меншиков голосом мало що не байдужим, і запитаний назвав своє ім'я і полк, в котрім служив, і рангу. — Твій полк з гетьманом Мазепою за Десну пішов. Чому ти тут залишився? — Не весь мій полк з ясновельможним подався, моя сотня залишилася тут, і я з нею. — Значиться, окремі доручення дістав. Які вони? Кажи! Цей мовчав. — Говорять тобі, щоб ти виявив, які доручення від Мазепи дістав! Мовчав. — Глухий? Востаннє питаю тебе по-людськи, скажи, які доручення мав від гетьмана-ізмінника, і остерігаю тебе, що його величество цар (тут суд піднявся з місця, постояв хвилину і назад сів), його величество цар казав милувати тих, що виявлять жаль і покаються. Їм будуть вернені їх ранги й маєтки, їх буде нагороджено новими, куди ще більшими, а тих, що триватимуть у великому, досіль нечуваному в нас гріху, ждуть кари жорстокі і смерть... Говори! Мовчав. — Говори! Жертва глянула на своїх мучителів поглядом, в котрім була злість, ненависть і безмежна погорда, але не було каяття. — Чого ви знущаєтеся наді мною? — сказав голосом рішучим. — Карайте, я вам нічого більше сказати не маю і не скажу, так мені, Боже, допоможи во Тройці Твоїй Святій! Меншиков нервово порушився на кріслі. — Вивести його геть! — гукчув на салдатів. — 3 пристрастієм питать. Скотіна! Гадає, маю час на довгі розмови. Тю! Там ось кілько стоїть. Коли ж я скінчу, як з кождим стану вести такі розговори. Тю! Салдати відчинили двері і хотіли за руки вести козака. — Лишіть. Не доторкайтеся мене. Сам піду, знаю куди. Меншиков нервувався. Уявляв собі, що після всіх тих жорстоких звірств, яких жертвою впав Батурин, козаки зм'якнуть, як віск, і що виспівають, як пташки, все, що тільки знають про Мазепу і його плани. А тут перший з них показався твердим, як криця. Якщо і з дальшими буде Taxiw клопіт, так де чого цей суд? Краще їх без суду сколесувата, почетвертувати, повсаджати на палі. Вже думав дати такий приказ, коли пригадав собі; що треба ж цареві післати якийсь матеріал про Мазепину зраду, треба ж із тих людей щось таки добути, хоч би й брехню, хоч би тільки непевні натяки якісь, а — треба. І Меншиков звернувся до наймолодшого з офіцерів. — Вийди, Осипов, на рундук і промов до них. Ти вмієш їхньою мовою балакати. Промов їм до розуму і до совісті. Скажи те, що я перед хвилиною тому сукин-синові балакав, тому сотникові собачому, щоб не треба кождому зокрема в голову лопатою класти, а саме, скажи, що батюшка цар (всі встали і знову присіли), що цар у великій милості своїй, як справедливий монарх-самодержитель, усім їм простить їх велику вину, якщо вони виявлять жаль і покаяніє і як скажуть усе, що знають, тут переді мною, перед його світлістю князем Меншиковим, мов на сповіді святій. Хто ж і дальше триватиме в відомому xаxлaцькoмy упрямстві, котре на ніщо нікому й так не здасться, хай знає, що ждуть його такі жорстокі муки, про які ніхто ще досі й не чував. Іди! Офіцер вийшов і за хвилину чути було, як українською мовою повторював приказ Меншикова, ніби диякон апостола читав. Один із суддів, розсівшися вигідно в фотелю, похилив голову на груди і захропів. Меншиков глянув у той бік і зірвався з місця. — Милостиві господа! — гукнув. — Перед нами діло великої ваги, так сказати, державне діло, а ви спите, як на запічку баби. Того я ніяк не стерплю. Сплячий офіцер не чув. Тепло і м'ягкий фотель вколисали його до сну. Навіть усміхався крізь сон. Це ще гірше дратувало світлійшого. — Розбудити його! Сусіди штовхали сплячого офіцера, але цей відганявся від них і дальше хропів. Аж хтось таки доволі дошкульно штовхнув його в бік, і він очуняв. Розікрив повіки, глянув, лице його скорчилося; очі закліпали, і він, побачивши в чім діло, став виправдуватися. Кілька ночей не спав, продрог, а тут так тепло, гарно, сон його зморив. Звиняється. Світлійший сів у свій фотель і гукнув: — Подавать там! Впровадили молодого сердюка, рослого й гарного. По вбранню, хоч подертому, та гарного матеріалу, і по рухах, певних себе, складних, видно було, що це не простого роду дитина. Тільки руку мав обв'язану аж по саме рам'я. Крізь тую, наскорі наложену перев'язку протікала кров. Мабуть, нелегкі були рани. — Ти хто такий? — спитав Меншиков, дивлячись грізно на нього. — Митрофан Дяченко, сердюцького гетьманського полку козак, син Олексія, сотенного писаря тутешньої сотні. Говорив голосно і певно. В його голосі не почувалося ні жалю, ні тривоги. Меншиков нахмурив брови. — Значиться, ти чоловік не простий, може, навіть читати вмієш. — І писати, — додав сердюк. — Так тоді понімаєш, яка провина за тобою і яка тебе кара чекає, коли не повинуєшся мойому приказові. — Ніякої провини я за собою не чую. — Як? — гукнув світлійший, визвірюючись на нього. — Не чую ніякої провини за собою, — повторив спокійно сердюк. — А супротивлення волі його величества царя! А те, що тебе з оружжям у руці зловили! А твої "дерзкі" відповіді тут, на суді! Сердюк мовчав. Один із суддів піднявся. — Ваша світлість позволять доложити собі, що я цього чоловіка пізнав. Він "дрався", як чорт, коли ми входили в замок. Не знаю, скільки наших людей зарубав. Він мого коня ранив, на мене напирав, це я його обезоружив. Меншиков дав знак, і офіцер присів. — Що ж ти на це? — спитав сердюка. — Я козак. Моє діло слухати приказів старшини. Не здаватися, а битися. — Ти знав, що гетьман зрадив, що його прикази, значиться, не обов'язують нікого; чого дрався? — Про ніяку зраду я нічого не чув, для мене гетьман — це гетьман, і край. Меншиков скипів. Сміливі відповіді козака доводили його до нестямної злості, але з другого боку в нім все ж таки озвалося те почуття пошани, яке будиться навіть у найжорстокішому серці на вид хоробрості. — Гарно, — казав князь, поправляючи на своїй груді ордени. — Гарно. Ти, значиться, слухав свойого начальства, бо не знав, що воно незаконне, що, зрадивши царя, втратило тим самим усяку законну підставу. Але тепер, коли я тобі це обвістив, ти обов'язаний покоритися і виявити нам, що знаєш про зраду бувшого гетьмана Мазепи. Як здішного сотника син, ти, мабуть, знаєш не одно, чого звичайні чорняки не знають. — А саме? — спитав тим самим байдужним голосом сердюк. — От хоч би де заховані гетьманські клейноди? Сердюк розсміявся вголос. — А хіба ж я їх ховав? А хоч і сховав би, так, гадаєте, скажу? Не на такого попали, ні, ні! — махнув здоровою рукою. — От і придумали! Кажи їм, де гетьман заховав свої клейноди. Та ще він не вимовив того, як офіцер, що перед хвилиною хропів на своїм фотелю, прискочив до нього. — Хахло! Мужва! Як ти смів? Як ти, сукин син, смів відзиватися так до його світлості князя? І, не надумуючись довго, замахнувся на нього. Удар був сильний і болючий, бо офіцер уразив сердюка в болючу руку. Цей затиснув зуби, блиснув, як вовк, очима і, теж не надумуючися довго, здоровою рукою відбив удар так сильно, що офіцер похитнувся і полетів геть під вікно. Райтари вхопили козака, скрутили йому руки назад, він відбивався ногами. Офіцери кинулися на нього з шаблями. Тільки Скорін сидів білий, як стіна. Ним трясло, як у пропасниці. То вставав, то присідав знову, ніби не міг рішитися, що йому робити. Таке знущання противилося його почуттю людяності і справедливості. Хотілося встати, махнути рукою на все і йти куди очі понесуть. То знову ніби хтось радив йому кинути шаблю під ноги світлійшому і сказати, що він згідний бути вояком, але не катом. Був навіть мент, коли Скорін хотів скочити на рятунок сердюкові. Але всі ті хотіння являлися тільки відрухами не зіпсутої ще до останку душі, відрухами так дивними й незгідними з життєвим досвідом, що Скорін не міг зважитися на те, щоб перевести їх у діло. Закусив зуби і дивився, ніби не при умі. Бачив, як катували парубка, як він пручався усім тілом, відбивався ногами, кусав і як все ж таки остаточно піддавався перемозі. І пригадалися Скорінові всі жахливі картини минулої ночі: той салдат, що відрізав голову дитині, щоб не розірвати шнурка перел, тії райтари, що трупів добували з гробів, щоб поздирати з них трухлі вбрання і золотом перетикані пояси. Пригадалися порозчереплювані голови й повипускувані з черев кишки, і Меншикова кінь у червоних панчохах, і ті трупи, що хиталися на гілляках, як мішки, — все-все! І Скорінові зробилося так гидко, так скучно, так нудно на світі, що не хотілося вже нічого, лиш, щоб раз покінчити з тим усім. Годі довше, годі! Але в його свідомості, десь глибоко на споді, як іскра в попелищі, жевріла ще одна гадка: що буде з Мотрею? І її покличуть на цей суд, стануть питати, знущатися над нею. "Не дожидати того, не бачити!" — протестувала душа, але останки розуму казали витривати, що б там і не було. І Скорін бачив, як князь Меншиков зірвався зі свого місця... Який же він смішний, дарма, що гарний. Як він підпригує, мов кукла на шнурку, як кумедно розвіваються поли його зеленого каптана, показуючи червону підшивку й білі шкурятяні штани з великою латкою на заді. Яке воно жахливо-смішне, отеє ціле життя! — Панове, на місця! На місця, панове! — гукав світлійший на членів високого суду, котрі возилися біля дверей з сердюком, як з медведем собаки. Почувши голос вожда, розскакувалися, поправляли каптани, ордени, волосся і вертали на свої місця. Біля дверей стояли райтари, а між ними лежало щось безобразне, окервавлене, теж гидке, підскакувало в судорогах передсмертних і постогнувало важко. Князь Меншиков підступив до вікна. Відчинив його і плеснув у долоні. — Кількох людей тут! До салі вбігло кількох райтарів. — Того тут на паль! — приказав світлійший, показуюзчи блискучою від брильянтових перстенів рукою на те щось, що лежало біля дверей. Підняли й винесли геть. Хтось хотів замикати вікно. Меншиков не велів. Хай провітриться. В салі, хоч як вона була простора, діймаво, аж млісно, чути було людський піт і кров. Крізь вікно влилася струя зимного повітря. Але разом із нею від города стали напливати дими, свіжий згар і людське голосіння, ї світлійший велів таки зачинити вікно. Члени суду приходили до себе. — Фу, чорт! — нарікали на сердюка. — Проклятий хахлай, геть мені поцарапав руку. — Який народ! — З ними по-людськи годі. Огнем їх і залізом. — Ніякого послуху не знають. Івана Івановича так у черево штовхнув, що в ньому аж загуділо. Може, й бебехи відбив. — Можливо. Таж то звір. Росте, як степове бодяччя. Нічого не боїться. Ніякої дисципліни ці прокляті черкаси не знають. Майор Іван Іванович сидів у своїм фотелю, згорблений, скулений, тримався руками за черево і — то жовк, то зеленів. Нишком поглядав на світлійшого і не смів нічого казати. Світлійший ходив по салі, як по клітці тигр. Заложив руки за спину, понурив голову, якби нею збирався розбивати мур. Груди його підносилися високо і скоро, аж побренькували ордени. — Фу, чорт! Саля принишкла. Князь сердився. Офіцери знали, що не на них сердиться ккязь, а все-таки страшно. Невиспані, голодні, як собаки після довгих ловів, почували в душі злість і злобу до світлійшого, проклинали його невгаваючу енергію, але ніхто з них не важився виявити назверх ніже найменшого сліду отсього невдоволення. Навпаки, кождий готов був усміхатися солодко або робити поважку, ділову міну, відповідно до того, що буде потрібне. За вічним і повсякчасним страхом забували про другі почуття. Князь сердився! Одинока турбота, то він рішить. І князь рішився. Після доволі довгого проходу вернув на своє місце. Але не сідав. Стояв за столом, поклавши на нього обі свої перстенями блискучі руки. Голову задер, ніби зазирав кудись далеко. Ніздря роздувалися, як у звірюки, котра вітрить криваву поживу. Офіцери з-під лоба глипали на нього. Дух запирали собі. — Господа! — почав світлійший. — Мені бачиться, ділу нашому кінець. Господа відсапнули. "Славити Бога, — говорив кождий в души. — Казус, котрого свідками були ми перед хвилиною, настільки жахливий своєю неймовірною сміливістю і настільки проречистий, що я не потребую довго розводитися над ним. Кождому з нас ясно, що тії люди нерозкаяні". — Авжеж, авжеж, — зашепотіло кругом. — У мене діла повні руки. А врешті я теж чоловік. Я не з заліза. Не можу більше жертвувати собою, як можу. — Авжеж, авжеж, — притакували йому. — Ви бачили, що я по-доброму до них балакав, хотів зворушити їх совість і промовити до розуму. Та куди! — Куди, куди! — притакував весь стіл. — Так годі... — тут світлійший потер лівою рукою чоло, хвилину помовчав, ніби остаточно рішався. — Так годі... — він підняв голову ще вище і, звертаючись до придверних райтарів, гукчув: — Відчинити двері нарозтвір. Вікна теж, усі, усі! Райтари в одну мить сповнили його волю. Саля наповнилася димом, шумом, гуготом, усіма голосами, що неслися від міста. Офіцери піднялися зі своїх місць і повернулись, хто в напрямі дверей, хто до вікон. Крізь двері й вікна видно було живий вінок людей, покалічених, окервавлених, що стояли на зимні, пов'язані верівками, ременями, навіть ланцами від возів, а за ними мур московських салдатів з шаблями й рушницями. Були там сердюки, хоч немилосердно скатовані, а все ж здорові, рослі, горді, були й старі, ремісники, міщани, привиклі до почестей та пошани від своїх і чужих, були хлопці-недолітки, котрі за честь собі мали стояти поруч своїх батьків і дідів, у тій важкій не по їх віку і силам пригоді. Всі вони дожидалися справедливого присуду царського за те, що хотіли сповнити свій обов'язок супроти рідного города й гетьмана свого. І цей присуд вони почули. — Бунтарі, хами, ізмєнніки! — гукнув на них Мениніков не своїм голосом, високим, як свист, і пронизливим, як скрип колеса. — Розбишаки, злодії, горлорізи нерозкаяні, я вас навчу, собаки, як супротивлятися найвищій волі царській і як зневажати мене, представника царської влади. Почуєте ви силу мою, що правнукам вашим відпаде охота від усякого бунту і зради, що ваші будуть зриватися зі сну, а жінки прес... ваші родитимуть уроди на світ. Черкаське кодло мерзотне, ви, ви... — і він, виведений із рівноваги, підскакував, бив кулаками по столі і приступував чобітьми, аж побренькували остроги. — Я вас, сукиних синів, заставлю так умирати, як не вмирав ще ніхто на світі, що від того дерева повсихають, і земля зробиться неродючою надовго. Я ваше зрадницьке гніздо переверну догори коренем, зруйную, рознесу, щоб і сліду не осталося з вашої поганої породи. Я вас провчу! Офіцери стояли, витягнені, як струни. Ніхто не шевельнувся. Салдати задеревіли. Лиш котрийсь із козаків не втерпів. — Та й розходився як! — промовив до свого сусіда. — Верещить, мов на пуп. Світлійший зачув цей шепіт. Це його роззвірило ще гірше. Відсунув стіл, перевернув свій фотель, вискочив крізь двері та з шаблею кинувся на безборонних. Офіцери зжахнулися. Могла зчинитися різня, котрої висліду годі було передбачити. Розуміли, що ніяк їм оставатися безмовними свідками такого індиценту. Хтось кинувся у двері. За ним побігли й другі. Окружили князя. — Ваша світлосте, позвольте вам сказати, що ті хами негідні гинути з вашої достойної руки. Лишіть це діло "палачеві". Вони на таку честь собі не заслужили. Світлійший отямився. Але все-таки ніяк не міг заспокоїтися. Велика відповідальність за батуринське діло, непевна політична ситуація, важкі втрати в людях під час облоги, все воно схвилювало князя, утратив тую владу над собою, яка була основою його дотеперішніх незвичайних успіхів. В таких моментах Меншиков робився другим чоловіком. Тонка, хоч блискуча поволока легко набутої культури й товариської оглади, облітала з нього, і світлійший князь виявляв первісні інстинкти підмосковського громила кулачника. Стуливши п'ястук, штовхав ним старців у груди, підбивав бороди, що аж зуби скрихтіли, плював у лиця: — Виш які! Падло! Тю! Жертви княжого гніву безмовним поглядом дивилися на нього. Але ні один не упав на коліна і не благав пощади. Обхопило їх нестямне завзяття, зимне, як сталь, і тверде, як криця. Всі вони з погордою дивилися на свого дикого переможця і як бажали ще чого, то хіба, щоб найскорше відійти від нього. Те хахлацьке завзяття дратувало Меншикова доостанку. Безмовність жертв відбирала в нього ту звірську насолоду, яку мучителям дає жах і тривога мучеників. — На коліна! — гукнув. — На коліна! Та ніхто перед ним на коліна не впав, хоч салдати штовхали козаків ззаду — хотіли їх сокрушити. Князь повів очима по товпі, скочив, як тигр, і, вхопивши лівою рукою за груди якогось сивоголового старця, правою рукою став його бити по голові, по висках, по лиці. — Не смій! Лиши! Лиши! — зверещав молодий сильний голос. Якийсь парубок продирався крізь товпу. Він розірвав ланцюг, котрим були зв'язані його руки, і, побренькуючи ним понад головами товпи, кричав: — Це мій батько! Не смій! Меншиков відскочив, подався у двері, салдати загородили дорогу до сходів, офіцери окружили князя. — На паль його! — гукнув світлійший. — Сейчас на паль. Тут перед брамою. Беріть! Райтари кинулися на парубка. Почалася борня. — Живим не дістанете мене! — сказав козак, вихоплюючи штик і пробиваючи себе. — Щотретього на паль, щочетвертого колесувати, інших повісити, як собак, — приказував світлійший. — Нікого не щадити. Хай чують, що вмирають, стерво вонюче! Цей приказ заспокоїв його. Вийняв хустку, обтер лице й руки. — Мішка тут! — гукнув. З-поміж салдатів висунувся мужчина середнього росту, віспуватий, з маленькими, ніби заспаними очима, з солодкою усмішкою на широких, мов напухлих від ужалення оси, устах. Короткі ноги, довгі руки й високо підняті широкі рамена робили його подібним більше до гориля, ніж до людини. Це був найвправніший з мучителів у цілій армії князя Меншикова. Людина дійсно без серця і, здавалося, навіть без розуму. Робив своє діло цілком спокійно, зимно тупо, без ніякого вражіння, усміхаючися заєдно. — Чого -ж ти стоїш? — питався його князь. — Числи! Щотретього на паль. Мішка рахував: раз, два, три — і щотретього відводив набік.I Їх окружили салдати і повели липовою алеєю за браму. Ніхто не повернувся, ніхто не попрощався з ними. Пощо? Незабаром зустрінуться з ними там, де нема ні болю, ні терпіння, ні світлійшого князя Меншикова. Мішка став знову числити. — Раз, два, а третій уже пішов... — Числи тих, що осталися, — рішив князь, і Мішка числив. Четвертих відвели на подвір'я. — Можемо йти, господа, — звернувся князь до своїх офіцерів, і вони вернулись у судову салю. Князь велів позачинювати вікна і двері. Ним трясло. Продрог і нервувався. Скорій сидів біля стола блідий, тер рукою чоло. — Ти, Петре Павловичу, тут? — спитав князь, побачивши його. — Я, князю, тут, — відповів Скорін, щоби щось відповісти. — Не цікавишся ділом? — Нездоровиться мені. — Діло вельми цікаве, правда, панове? Знаєте, такого цікавого діла я в своїй практиці не тямлю. Їй-Богу. Він тер руки і ходив по салі. Коли був схвильований, то не міг усидіти на місці, а до того привик, що й цар так бігав, коли розсердився. — Кожде зухвальство має свою границю, в хахлів воно безграничне. Світлійший вдавав, що він спокійно і ділово дивиться на річ. — Уявіть собі, яке упрямство, яка безгранична злоба, що в тих людях за злість! — Це не люди, — завважав сонний офіцер, — а звірі. Князь згірдлчво подивився на нього: — У кого масло на голові, не лізь на сонце. Звірі, звірі! В тім-то й біда, що вони не звірі, а люди, і то більше розвиті, ніж не один із вас, господа. Світлійшому хотілося вилаяти своїх офіцерів, щоб на них зігнати решту свого гніву. Але побачив їх глупо вистрашені обличчя, відвернувся до вікна і став пальцями тарабанити по шибі. — Отеє хоробрий народ, жаль, що неслухняний такий. Разом з ними я весь світ підбив би, не то що з вами. І в гадках князя помічалися іноді такі заячі скоки, як у царя. Він у не одному хотів наслідувати його, розуміється, як царя не було близько нього, бо в його присутності він складався, як ножик. — Та нічого не вдієш. Хоч хоробрі, а покарати треба. Треба так покарати, щоб їм на все відхотілося бунту. Князь дивився, чи перед брамою не затісують палів. Цікавий був, чи кіньми, чи волами наволікати будуть. — Один чорт, — рішив і махнув рукою. — Пустяки. Повертаючись від вікна, говорив: — Ви, господа офіцери, будь ласка, добре бережіться. Як довго останнього батуринця не витягнемо з нори й не повісимо, так довго не можемо себе почувати безпечними. Нині треба нам це діло зробити. Нараз завважив майора Івана Івановича, що все ще тримався за черево і з болю то жовк, то зеленів. — Чого ж ти тут торчиш? Не дивись на Петра Павловича. Його недуга іншої сорти, ніж твоя. Десь тут є хірург. Кажи, хай осмотрить тебе. Може, дійсно в тебе бебехи відбиті. Та й копирсався ж цей сердюк, правда? Хоробрий молодець, не те, що ти, майор. Майор! — і Меншиков згірдливо надув свої вузькі, мов до цілунку сотворені губи. — Йому б, ваша світлосте, — озвався хтось несміливо, — горілки з перцем, це кращий лік від блюментростової масті. Князь став і глянув на смільчака. — Може, ти й правду кажеш, брате. Горілка нікому не зашкодить. Кажи принести боклажок і дві-три чарки. Вип'ємо та закусимо. Продрогли й зголодніли ми. Піди! Світлійший сів. — Сідайте, господа офіцери. Навіть Петро Павлович вип'є. — Спасибі! — відповів Скорін. — Озва, гордиш нашим товариством, полковнику?.. Потомствений дворянин і філософ. — Мені і без горшки голова болить. — Як схочеш, а ми таки вип'ємо за здоровля його величества і на погибель врагам і супостатам його. Всі встали. Мусив піднятися і Скорін. — Дайте й мені, — попросив. Налили й піднесли йому. Випив і попросив ще. Налили другу. — Ще! — Ні, Петре Павловичу, — спинив його світлійший, — боюся за твоє здоровля. — Хочу впитися, князю, — відповів. — Я ще п'яний не був ніколи. — Як не був, так і нині не треба. Але третю все-таки можна тобі дати, не вп'єшся. А тепер, панове, вертаємо до діла. Він розгорнув перед собою папери, замачав перо в чорнило, спробував писати — відкинув, узяв друге, полизав, щоб краще чорнило чіпалося пера, і нотував собі якісь пункти своїми, для власного вжитку придуманими карлючками. — Нам треба переслухати ще одну персону, — почав, відсуваючи папір, — і то жіночого роду, не з простих жінок, а Мотрю Василівну, доньку покійного Василя Леонтійовича, котрого несправедлива смерть хай упаде на чорне сумління хитрого зрадника Мазепи. Як вам відомо, панове, отся Мотря Василівна не була чужою гетьманові Іванові Степановичеві, і якщо вона справді женщина такого ума, як про неї говорять, то треба нам сподіватися, що від неї одної довідаємось більше, ніж від усієї тієї чорної товпи. І світлійший казав покликати Мотрю Василівну. — Якщо вона недужа, то можна її тут принести з ліжком, двері доволі широкі. Суд поправився на своїх кріслах. Мимохіть кожний глянув на свої чоботи, пригладив штани і поправив пальцями волосся. В салю внесли Мотрю Василівну, відому широко й далеко із казкових маєтків, із фантастичних пригод, аж до смерті безталанного батька включно. Всі були цікаві, як вона буде поводитися перед судом і які відповіді подасть. Не менше цікаво було, як світлійший переслухуватиме тую паню, чи так, як козаків і батуринських міщан, чи політичніше. Знали, що світлійший дбав про славу чемного й добре вихованого чоловіка, як звичайно дбають про неї доробкевичі. Внесли ліжко. На нім лежала Мотря. Була накрита по саму шию, очі повіками накрила. Дві хвилі темного волосся спливали по подушках. Дивно вражала та жінка серед гурту мужеських грубих облич, так дивно, що навіть світлійший, бачилося, забув язика в роті. Дивився і не знав, що йому робити. Гукати своїм звичайним способом не хотів, але й надто вважливо поводитися теж — ні. Він же тут пан життя і смерті усіх, отже, і її. Як велить, так і буде. — Ви, Мотря Василівна, Василя Леонтійовича Кочубея донька, а дружина Івана Чуйкевича, гетьманового канцеляриста? — спитав голосом різким, але спокійним, без тону зневажливого і злобного. — Я Мотря Василівна Чуйкевичева, — почувся тихий, але виразний голос. — Будь ласка, розкажіть нам, що знаєте про виїзд бувшого гетьмана Івана Степановича Мазепи. Куди і з якими намірами він від'їхав. Вичисліть, хто був при йому, і загалом, будь ласка, говоріть усе, як на суді. Мотря порушилася на ліжку. — Знаю, коли гетьман від'їхав, бо при від'їзді його з двора була, а на решту питання дозвольте мені не відповідати. Князь Меншиков посунувся зі своїм кріслом в напрямі Мотриного ліжка. — Я, ласкава пані, не дикун, знаю, які вважливості гідна жінка тої "кондиції", що ви, та ще недужа. Але бувають випадки, коли ця чемність мусить уступити перед обов'язком. Моїм обов'язком вимагати від вас точної відповіді на раз поставлене вам питання. — А моїм обов'язком, князю, мовчати. — Позвольте пригадати вам, що тут не салон ясновельможного пана гетьмана, а тільки судова кімната, значиться, місце, котре нас звільняє від кавалерських, так милих нашому мужеському серцю обов'язків супроти гарних жінок, вкладаючи на нас натомість єдиний та важкий обов'язок пильної і вірної служби нашому панові й повелителеві, його величеству цареві. Мотря знову примкнула повіки й лежала в ліжку, як у саркофазі. Байдуже був для неї цей суд, байдуже князь Меншиков і ціла тая трагікомедія. Хоть сонце піднялося високо, в салі тьмилося від димів, що повисли над містом. Здалеку чути було луск сокир. Це в гетьманському саді стинали щонайкращі, найрівніші дерева на гострі палі для непокірливого козацтва. За кождим ударом мертвецьки бліде обличчя Мотрі здригалося, ніби це її били. Скорін мовчки дивився на носи заболочених чобіт, наче вперве їх бачив і ніби дивувався, чому вони такої, а не другої форми. Його прегарне, мов грецька статуя, обличчя тратило свій звичайний вираз, бездушніло. Тільки очі горіли, тільки в них малювалася та внутрішня боротьба, котру Скорін провадив з собою. Його руки лежали спокійно на колінах, але й вони за кождим ударом сокири ледве помітно здригалися. Нікого більше не турбувало те, що діялося поза стінами цього дому. Колесування, всаджування на паль, припікування залізом — вони до того привикли. А вже відрубування голов або вішання — це прямо річ природна, без якої годі собі уявити життя. Як же без того і вдержати "подлий народ" в границях приличності? Навіть шляхотно уроджений чоловік мусить чогось боятися. Хто начальства, хто жінки, хто Бога, а хто всього нараз. Що ж казати про чернь, та ще в часах війни, та ще в такому небезпечному краю, як Україна? Ніхто об тім не думав. Думали, коли світлійший покінчить діло з Мотрею. Наскучило. Жінка вона гарна, то правда, і значна, донька Кочубея, але годі навіть з такою красунею возитися, як кіт з оселедцем. Або кажи, або хай з тобою кнут говорить. Офіцери лихі були на Меншикова. Сподівалися сенсації, а тут ніщо, сіро, як цей пізньоосінній день. Охочий до спання майор всувався у фотель, долішня щока обвисала йому, очі маліли, й уже мав знов задрімати, як нараз почув якийсь луск і дзенькіт острог. Це світлійший посунув фотелем і, стаючи над ліжком Мотрі, цідив крізь зуби: — Ви, Мотре Василівна, мабуть, привикли до своїх козацьких судів, а в нас вони другі. Я з вами довше цяцькатися не можу. Або кажіть, або зачну говорити по-русски. Чула?! І він тупнув ногою, як на салдата. Скорін порушився на кріслі, підскочив, але запанував над собою і сів назад. — Чого сердишся, князю? — відповіла спокійно Мотря. — За тобою право й сила переможця, за мною тільки право людини, а вся моя сила — мовчання. Чого хочеш від мене? Хочеш карати — карай, я готова. Посилай мене на смерть, але не вимагай того, чого я ніяк зробити не можу. Лагідна, переконуюча мова Мотрі заспокоїла князя. Він усе йде не тратив надії, що довідається дещо від неї. Про зносини Мазепи зі шведами — ні, бо, може, вона того й не знає (Мазепа не дурний з такими тайнами звірюватися перед жінками), але все ж таки повинна вона сказати, котрі старшини перейшли з гетьманом і чи забрав він усі інсигнії з собою, чи деякі залишив у Батурині, і де. Хоч те повинна йому сказати. ТІ То ж це за тайни? А для нього все-таки важно знати одно і друге, та ще з її уст. Гетьманські інсигнії — не що-будь. Поминаючи їх реальну вартість, вони при виборі нового гетьмана гратимуть велику ролю. Інсигнії в очах "подлого народу" — це святощі, символ законної влади. Це вона йому мусить сказати. Він погладив вус, притягнув крісло до її ліжка і почав другим голосом: — Ну, так. Я бачу. Ви попали, так сказати, у важкі обставини. До того недуга. Але, гадаєте, легко мені допитувати таку гарну, таку шляхетно уроджену паню і виставляти себе як людину грубу, неедуковану. Зрозумійте мене. Покиньте ви всілякі упередження і говоріть зі мною, як з чоловіком. Годі ж мені записати в протоколі, що ви не сказали нічого. В якім світлі показав би я себе перед царем. Ні, ні, Мотре Василівна, повірте ви слову мойому, я вам лиха не бажаю, я навіть готовий постояти за вами. Скажу: жінка, котру важко досвідчила судьба, втратила батька, перебула чимало всілякого горя, з рідною матір'ю не могла дійти до ладу — гадаєте, не знаємо, хто така Мотря Кочубеївна. Але ж все-таки відчиніть свої уста, покажіть, що ви не легковажите собі царського суду й не помітаєте мною. Скажіть хоч дещо! Мотря глянула на Меншикова. — Чого хочеш, князю? — Чого я хочу? Ось, приміром, мені цікаво знати, хто з гетьманом відійшов з Батурина, бо хто остався, знаю і знаю, що вони тут творили, між ними й ви, Мотре Василівна. — З гетьманом відійшов мій муж, Іван Чуйкевич. Я їх випроводжала на поріг отсеї хати. — А другі? — Других не бачила й бачити не хотіла. — Не хотіла. В тім-то і річ. Не хотіла... А знали ви, куди вони йдуть? — Як знала, то про себе. — Про себе. Гарно. Це все одно, що нічого не знали б. Ще гірше. Так тоді лишім це діло. Ви не хочете, значиться, видавати людей. Хоч це з вашого боку немудро. Бо ми вже й без вас знаємо. — Як знаєте, то чого ж питаєте мене? Бачите, що мені балакати важко. Я недужа. — Чого питаю? Бо це мій обов'язок, пані. Важкий обов'язок. Але якщо ви не хочете балакати про других, щоб не зраджувати їх, так, будь ласка, скажіть, чого це ви, женщина так делікатна й добре уроджена, дралися разом з мужвою, мов яка амазонка? Мені це інтересно знати, навіть дуже, хоч би для зрозуміння отсього сфінкса, що, зветься жіночою душею. (Князь Меншиков любив себе показати образованим чоловіком, котрому не тайні чужі слова, котрий пройшов курс історії, не минаючи й міфології). — Але, — .додав нараз, зриваючися з фотеля, — вам, мабуть, важко лежачи говорити. Позвольте, я вам подушку поправлю. Отак. — Спасибі, князю. Питаєте, чого я боролася з ворогом, котрий облягав наш город? Бо він ворог, ворог, світлійший князю. Офіцери, почувши новий зворот у допиті, зацікавилися. Дехто встав і підійшов ближче. Світлійший дав рукою знак, щоб вернулися на місця. — Ворог, — повторив, киваючи головою. — А я гадав, що ми союзники у війні проти шведів. Значиться, не знали ми, в якому характері приходимо до вас. — Союзник не вдирається насильно в город і не здобуває його, знаючи, що город дістав приказ від свого зверхника не впускати нікого в свої мури. — Але ж цей зверхник зрадив царя, і ваш город не обов'язаний був його слухати. — На це питання Батурин відповів вам тричі. Я інакше відповісти не можу. — Не можете, жаль дуже! Та й за це вам спасибі. Знаємо, хто ми такі та як ставитися до вас. А то все ми дивилися на Україну, як на частину нашої держави, а тут — ми вороги! От тобі що! А чому ж бо те ми, москвичі значиться, вороги вашої України? — Тому, що не приятелі, а чому не приятелі, це вже ваша річ. Видно, не хочете ними бути. Офіцери штовхали себе ліктями. Розмова робилася цікавою. По рухах князя і його голосі крізь зуби знали, що в нім накипає нова злість і що він її довго не видержить. Вибухне, і тоді буде цікаво. — Які ж то такі ворожі дійствія супроти вашої України помітили ви за москалями? — Ще питаєш, князю? Коли славної пам'яті Богдан Хмельницький за Божою помочею визволив Україну і з доброї волі, вважаючи на спільну віру православну, піддався під протекцію московську, цар під присягою обов'язався у всіх правах і свободах заховати й обороняти військо Запорозьке і весь народ козацький український, землі нашої ні до своїх володінь не прилучаючи, ані не дозволяючи сусідам нарушувати їх цілості. — Знаємо це і у великім поважанню тримаємо ім'я великого гетьмана Богдана Хмельницького. — Ім'я то так. Але що сталося з його насліддям? Хто спустошив землю від ріки Случі до Дніпра, перегнав здавна там осілий народ у слободи, а землю передав у кормигу ворожу? — Зробили це історичні конечності, сильніші від наших бажань. Але невже ж ті землі не заселилися наново? — Самусь і Палій кращу відповідь дали б від мене. А мені ви позвольте спитати вас, що сталося з городами українськими? Ще за життя Богдана Хмельницького ваше правительство виманило собі право (Меншиков нетерпеливо порушився на кріслі, Мотря говорила дальше)... право тримати свою залогу в Києві, з тим, що її начальник не буде присвоювати собі ніяких прав до міста і до людності його. А тепер у Києві сидить воєвода, ніби другий гетьман і ніби сильніший ще від нього. В Переяславі, Ніжині, Чернігові і по других містах теж стоять московські залоги і не перестають кривдити народу. А наше військо, наші козацькі полки, що мали обороняти рідну землю, ви кидаєте по далеких землях, виставляєте їх на походи далекі, на бої важкі, на всіляку біду, щоб вони вигинули і щоб країна наша не мала своїх оборонців. Тоді вам лекше буде прибрати її до своїх рук, вольності наші покасувати, московські порядки завести і саме ім'я України загладити навіки. І ви ще питаєтеся, князю, чому Батурин не хотів перед вами відчинити своїх брам і чому я боролася разом з батуринцями проти вас? Меншиков слухав і не перебивав довгої промови. На ньому помітне було здивування, що жінка, і то молода й гарна жінка, знає історію й цікавиться політичними питаннями. У них таких жінок нема. Вони могли вирости тільки серед ліберального устрою, там, де шанувалася особиста свобода, де ідея незайманості й недоторкальності людини робилися життєвим, якщо не писаним законом. Його бистрий і від природи багато вивінований ум бачив величезну різницю між Києвом і Москвою, розумів, звідки випливає ворожнеча між москвичами й українцями. Два світи, два інші світогляди, дві культури, котрі важко звести докупи, як важко помирити воду з огнем. Між ними мусить іти бій, поки один із противників не ляже переможений, знесилений і надовго неспосібний до дальшої боротьби. В душі признавав вищість такому жіночому типові, як Мотря, вважав його цікавішим і привабливішим від покірної, слухняної і безвольної північної жінки, і коли б не отеє важке батуринське діло, не відповідальність, яка тяготіла на нім, він радо побалакав би з Мотрею, як любив балакати з культурними, високорозвитими людьми. Але годі — треба кінчити діло. — Позвольте, Мотре Василівна, завдати вам ще одно питання. Воно вже меншої ваги. Тут діло не в людях, а в предметах мертвих, безжизненних. Вам відомо, де гетьман Мазепа заховав свої гетьманські клейноди? — Мені? — Кому ж би, як не вам. Ви ж були близька до нього людина. Може, й ховали разом. Скажіть, де вони? Жаль, щоб такі дорогоцінні предмети попали в руки яких грабіжників, котрі їх продадуть торговцям за будь-що. Це в вашім інтересі сказати, щоб вони не пропали. Правда? Отже бачите, я не вимагаю від вас нічого важкого й неморального, — будь ласка, скажіть. Мотря захиталася на хвилину. Князь Меншиков говорив так переконуюче, що годі було не повірити йому. А що як хто із довірених видасть тайну і як дійсно клейноди попадуть у руки грабіжників, котрі їх поломлять на золото, повилуплюють дороге каміння й понівечать? Чи не краще, щоб вони перейшли до ворога, а пізніше вернули від нього до рук нового гетьмана. А все ж таки сказати — це значить видати тайну. — Князю! — промовила, сідаючи на постелі, Мотря. — Ми все ще балакаємо на двох мовах і не розуміємо себе. Після того, що я вам сказала, мала я деяке право сподіватися, щоб ви дивилися на мене, як на людину свідому, розвиту й морально здорову. А ви, отже, ставите до мене вимоги, як до жінки глупої або неморальної... Тим вона кольнула Меншикова в саме серце. Довго здержувана злість добулась наверх з повною силою первісної людини. — Мотре Василівна! — гукнув. — Ви обиджаєте мене. Я до того допустити не можу. Я тут вожд, заміститель найвищої волі царя. Я можу зробити з вами що завгодно. — Робіть! — І зроблю. Гадаєте, зжахнуся ваших гарних очей і ваших краснорічивих слів! Гадаєте, вчарували мене, як колись старого гетьмана! — Обиджай, князю, дальше. Я безборонна. — Не смій перебивати мене. Таке поведення дерзке, своєвільне, недопустиме. Я вговкаю тебе, білоручко, дамо, загнуздаю — о, загнуздаю, — на те я Меншиков! — А звертаючись до своїх офіцерів, він ніби виправдував себе. — Господа, ви бачили, бачили, господа, як я поводився з нею. Ввічливо, наче Бог зна з якою дамою. Мав на ввазі, що це донька Василя Леонтійовича, а вона обиджає мене. Меншикова. Не смій. — Пустивши раз поводи своїй пристрасній вдачі, він заганявся чимраз дальше: — Фу, чорт! Мальована хахлачка! Гадає, водитиме князя Меншикова, як водила колись за ніс старого Мазепу, — а зась! Поклав твій батько голову на колоду, можеш ти спину підставити під кнут. Кнут не ангел, душі не вийме, а правду скаже... Фу! — Князю! — почувся нараз голос Скоріна. Меншиков повернувся туди. Глянули собі в очі... Європа — і по-європейськи вдягнена Азія, людина — і її личина, хитро придумана. Скорін, о голову вищий від князя і куди ще вродливіший, нагадував в цей мент не Аполлона, а бога Ареса на полі бою. Серед своїх товаришів, від котрих несло горілкою і людською кров'ю, він скидався на чужинця, на мешканця з іншої планети, що припадкове заблудив туди. Ніби за кару його доля послала. З затисненими п'ястуками стояв недвижне, мов статуя, котра оживає нараз і дивується, побачивши своє окруження. Меншиков — дійсність. Скорій — фантом, мрія майбутніх людей. Стояли супроти себе і міряли свої сили. Все принишкло кругом. Що значили при них ті пахолки, прислужники, раби царської волі? — Чого тобі, Петре Павловичу? — спитав князь, насилу здержуючи свій гнів. — Хорий, так іди! Не спиняй діла. Скорін, замість відповіді, ступив кроком вперед. Князь кроком подався назад. Реальний, тверезий ум світлійшого з вправою московського торговця став перечислювати усі здобутки і втрати з отсього ризиковного діла. Скорін не будь хто. Його полк пропадає за ним, Скоріна шанує цар, жорстоке поведення з вищим офіцером могло б викликати небажаний настрій серед офіцерських кругів. І на козацьких старшин могло погано вплинути. Треба, значиться, уговкати цього дивака-фантаста, тую перевернену голову... — Петре Павловичу, чого тобі? Ну, скажи, чого тобі? — спитався лагідніше. — Князю, це жінка! Пошануй її горе, доволі того знущання. Князь Меншиков глянув на Скоріна пронизливо, довго і кивнув на драгунів рукою. — Винести її геть, до найдальших кімнат! Вартових приставити до дверей. Під вікнами також. Нікого не впускати, крім матері. Чекати дальшого розпорядку. Мотрю винесли. Князь Меншиков приступив до вікна. Тарабанив пальцями по шибках і дивився в напрямі в'їздової брами. Там виростали палі один біля другого, і на них вилися в муках люди. — Бунтарі! — вицідив Меншиков крізь зуби і повернувся на салю. Скорін усе ще стояв. — Чого тобі, ну, чого тобі, Петре Павловичу? Ти, мабуть, з глуздів збився. Пора отямитись. Причарувала тебе хахлачка? Офіцер, полковник! З потомствених дворян! Скорін мовчав. Але уста його дрижали від множества слів, котрі тиснулися на них з глибин душі. — Ти ще торчиш? — і Меншиков підступив до нього. Глянув і згірдливо всміхнувся. Чув, що небезпека минула. Тепер лишалося підскочити, замахнутися і грімким поличником покінчити цей дивний інцидент. Але княжа рука не підіймалася на цей божеський архітвір. Заложив руки в кишені й пустився кругом стола. — Господа офіцери, — казав, — так бути не може. Я знаю, що війна роздратовує чоловіка до краю. Але на те ми офіцери, щоб панувати над собою. Хто хоче побіджувати других, мусить в першу чергу побідити себе. Жадаємо дисципліни від салдатів, а самі її не вміємо тримати, чого доказом нинішнє поведення Петра Павловича. Чоловік здоровий і при повному умі чогось такого ніяк зробити не може!.. — Князю! — пробував йому перебити Скорін, але князь обернувся наглим зворотом, став біля стола, ліву руку опер на нім, а праву випрямив в напрямі дверей. — Проч мені з очей! — гукнув, аж усі, що були в салі, присіли і зі страху дух в собі заперли. Розуміли, що це рішаюча хвилина. Дві вдачі, два світи стиралися з собою. За одним була правда, а за другим — сила. Один боровся за право людини, другий — за право поневолювати її... Котрий з них побідить? Скорін випрямився, як струна, кинув, собою вперед, зробив два кроки в напрямі стола і став. — Князю! Так дальше не можна. Доволі того, доволі! — Проч! — повторив князь, показуючи дальше на двері. Скорін глянув на князя поглядом, повним жагучої погорди, повернувся і — вийшов. Ніхто не дивився за ним. Всіх очі прилипли до блискучої рід брильянтових перстенів руки світлійшого. Тая рука в міру того як Скорін наближався до дверей, опускалася все нижче. А коли двері замкнулися за Скоріним, упала на стіл. Князь Меншиков відітхнув свобідніше. Побіда була за ним. Сів і почав щось писати на листах грубого, зеленавого паперу гусячим пером, карлючками, котрі придумав для власного вжитку. В салі було так тихо, що чути було стони колесованих на подвір'ю людей і рев насаджуваних на палі сердюків. Нараз усі підскочили на своїх місцях. Князь також. Його перо, як леміш, що вихопиться з руки ратая, заскребло на папері, лишаючи за собою чорну борозну й кілька цяток, мов кілька грудок викиненої з борозни землі. Хтось стрілив. І то недалеко. В перший мент здавалося, що в салі. Вбіг драгун. — Ваша світлосте, позвольте доложити вам, що його високородіє, господин полковник Петро Павлович Скорін зводили наложити на себе руку! Князь Меншиков устромив у чорнильцю перо і відсунув від себе папери. — Петро Павлович Скорін? _ Так, ваша світлосте. Полковник Скорін застрілився. — Де? — Отут, перед сходами. Ще живий. Але куля пройшла крізь лоб. — Лікар є? — Покликали. — Так, харашо. Можеш відійти. Князь Меншиков подався на спинку фотелю і закрив долонями очі. Обчисляв усі плюси й мінуси того так несподіваного інциденту. Скорін пустив собі кулю в лоб. Сам, з власної і непримушеної волі. Це факт. А все інше — неважно. Скоріна любив цар. Одного любимця, значиться, менше. Це важно. Міг згинути в бою, згинув з власної руки. Хай з Богом спочиває. Рахунок, значиться, не найгірший. І Меншиков глянув кругом стола. Офіцери сиділи, як і перше. Сонний майор, не виносячи мовчання, борикався зі сном. Кліпав своїми вузькими очима. Той, котрого копнув сердюк, вже не жовк і не зеленів, але все ще тримався за черево руками. Горілка з перцем розігрівала його. В деяких очах помітне було здивовання. Сенсація. Єсть нова тема до "коришпонденції". Але щирого жалю не виявляв ніхто. Покійний Скорін був вояк хоробрий і товариш чесний, та — дивак. З ніким він близько не зійшовся, ходив, як не від світа того. Почувався чужим серед своїх. Може, так і краще, як він зробив. З таким чоловіком годі себе почувати безпечним. Ніколи не збагнем, що він гадає і що може зробити. Що для всіх біле, це для нього чорне. Хай з Богом спочиває. — Панів офіцерів, — почав князь Меншиков, — беру на свідків, що я покійного Петра Павловича не довів до того, що він з собою зробив. Не повинен я в смерті його. Офіцери піднялись зі своїх місць. — Яз ним поступив лагідніше, ніж наші військові приписи велять. Всі притакнули, а сонний майор додав: — Покійний Петро Павлович не віднині шукав собі смерті. У боях ліз де найгірша біда. — За це ми й пошануємо його як хороброго офіцера непобідимої армії його величества царя, — заявив Меншиков, але пригадав собі нараз, що, може, Скорін ще й не вмре, бо не від кождої кулі люди вмирають. Він плеснув у долоні. — Принести Петра Павловича тут! Принесли трупа й поклали серед покою. Обступили його кругом і дивилися без спочуття. На війні труп — це явище звичайне. Лікар стояв оподалік. — Врятувати не міг? — спитався його князь. — Ніяк не міг, ваша світлосте. Куля застряла в мізку, увійшла правим виском. Несміливо підійшов і пояснював, що спричинило смерть. Внутрішній розлив крові, тут безсильна всяка поміч лікарська. Світлійший приклонив коліна, перехрестився й прошепотів молитву. Всі пішли його прикладом, навіть лікар, хоч про нього казали, що він лютер і в Бога не вірить. — Такий красунь і так опоганив себе, — сказав князь, встаючи та стріпуючи порох зі своїх колін. — Свиня, іменно свиня! Бога в серці не мав. Як можна таке безобразіє з собою робити! Ось до чого, милостиві господа, доводить філософія. Іменно філософія. Не роздумуй над життям, а лиш жий, та ще коли тобі літ мало що понад тридцять і коли носиш офіцерський мундир. Для офіцера потрібна шабля, а не книжка, послух і карність — це для нього закон. Накрить його! — Хтось накинув на покійника плащ, бо світлійшому здавалося, що Петро Павлович підносить ліву повіку і дивиться на нього... Шкода таких очей. Другого такого офіцера в цілій армії нема. Щоб цар не затужив за ним. Може, ще раз схоче глянути на нього. — Залишити його до завтрашньої днини тут. А завтра вранці поховати з почестями серед саду! — Світлійший надумувався хвилину. Потім кивнув на лікаря. Відійшли набік і балакали пошепки. — Як гадаєш, не можна б забальзамувати того тіла? — Важко, ваша світлосте, не берусь. Матеріалів нема, і діла того ніколи я не робив, не вмію. — А що ж ти вмієш? Живих краяти? Не дивуюся, що вас люди не люблять. Фізікус здвигнув раменами. — Багато ми маємо ворогів на цім світі. — А на другім ще більше, — додав світлійший. А по хвилині: — Але голову Петра Павловича можеш вложити в спірітус? — Це я можу зробити. — Так вложи. Може, цар схоче колись подивитися на неї, а може, примістить у своїй куншткамері — отже! Лиш відтинай так, щоб ніхто не бачив. Люди суєвірні, дурні — розумієш? Лікар притакнув, поклонився і подався назад. — Господа! — звернувся світлійший до своїх офіцерів. — Нам тут більше нічого робить. Поїдемо в город! Поправив шаблю і ордени, вбрав капелюх, йому подали царськими соболями підбитий плащ і відчинили двері. ТАЇНСТВО Під окопом гуртом ордонансів розмовою скорочував нудьгу дожидання. Салдати водили старшинських коней по боковій алеї. Коні задирали голови, витягали шиї й іржали. Вітер грався листками, розносив згар. Клапті чорної сажі падали на коней і на людей. Коні порскали, люди чхали. "Здоров!" Годі було вгадати, чи це вечір, чи ранок, осінь, чи зима яка, чи томлячий сон. Брудно, гнітючо, тьмаво. — Фу, чорт! Який поганий день! — сказав світлійший, ступаючи по сходах. Гадав, що дихне свіжим воздухом, а тут дими. — Ще не вгасили? Доволі того фаєрверку! Післав у город ордонансів і казав гасити пожежу. На стежці, недалеко сходів, ступив у калюжу крові. (Червоніла на білім снігу. Видно, що люди оминали її). Кілька крапель бризнуло на білі штани світлійшого... Кров Петра Павловича. — Свиня!.. Чом не запрятали? Набрав у пригорщу снігу й витирав пляму. Але кров не сходила. Тільки розмазав її. Пригадав собі народне повір'я. Крові, котра про вбийника свідчить, не змиєш... Дурне! Якби це правда, то не один ходив би червоний від ніг до голови. Перший цар... Світлійшому підвели коня. Вичищений, білий, без червоних панчіх. Світлійший поплескав його по шиї. Але кінь відвернувся від нього. — Чого ж ти відвертаєшся від мене, дурню! — і притулив своє лице до гарної голови звіряти. Чув, як кінь дрижав, аж постогнував. Жилки надувалися, ноги тремтіли. Кінь то дивився перед браму, де торчали людьми оздоблені палі, то озирався позад себе, де на подвір'ю мучили "бунтарів". Припікали, колесували, здирали скіру. — Чого дрижиш, ну, чого дрижиш, дурнику? Тобі не зроблять нічого. Не дам. — І світлійший поцілував коня у білий лискучий лоб. — Іди з ним у бокову алею! — приказував салдатові. — В сад. Бачиш, звірина полошиться, нервується. А ти чіпиш тут не знать чого. Не бачив, як саджають на паль? Салдат узяв коня за поводи і повернув ним у сад. — Не шарпай трензлею, вважно провадь, скотіна! За світлійшим півколесом стояли офіцери. — Підемо, панове, до Мішки, — сказав князь і усміхнувся, ніби провадив їх туди, де грають серби, танцюють циганки, а карли творять непристойні жарти. Мішка подвизався. Докладав усіх зусиль, щоб показати себе справжнім мистцем. — Молодець Мішка! — гукав на нього світлійший. — Рад послужити вашому величеству, — відповів катюга. — Дурний ти, Мішка, я не величество, я тільки світлійший, — поправив його князь. — Як звав, так звав, коби що дав, — не засміявся, а ніби заіржав Мішка. Меншиков добув з кармана таляра й кинув йому. — Славний малий, та розуму в нього, як у здохлого теляти. Підемо. Увійшли у велику гетьманську маштарку, бо повози поїхали з гетьманом, а ті, що залишилися, відставлено до московського обозу. В куті дрімали ще які дві старосвітські брички, спадок по Самойловичу. В них спали мертвецьки п'яні салдати. Загалом тверезих тут не було. Мученики — п'яні від болю, мучителі — від горілки. Мішка не жалував її — ради "усерднішого дійствія". Вже сам воздух п'янив. Слабших офіцерів млоїло, їм робилося недобре. — Нагидив, скотина! — сердився на них світлійший. — Пашол вон! Ще, чого доброго, облюєш мені каптан. Щасливі, що таким дешевим способом увільнилися від дальшого обов'язку бути свідками "таїнства" [5], вибігали надвір. — Бачить, скотина, що віддасть учорашній обід, і чекає. Офіцієри! Вам треба було бачити, як цар усмирював стрільців. А то їх млоїть, як хахлам добираються до шкури. Світлійший дійсно сердився, дивлячись на тую м'ягкосердність. Він привик до страшного "Преображенського уставу", куди не раз заходив з царем, подивляючи його невичерпані концепції в вигадуванню щораз нових способів мучення людей. Меншиков завидував цареві це тільки його царського вінця, але й тої велетенської сили, того "твердого характеру", котрому ніщо й ніколи не могло устоятися. Він хотів наслідувати царя, щоб стати гідним його співробітником. На кару батуринців дивився як на завдання великої ваги. Скинувши рукавицю з правої руки, брав розпалену шину і водив нею по голій спині прикріпленого до лавки старця, приговорюючи: — Отак його, сукина сина, полегеньки та помаленьки, щоб руку нашу почув. Тверда московська рука, що, хахли питльовані, га? Тіло шипіло, надувалося, шкварилося, як на сковороді м'ясо, і по маштарці розходилася противна м'ясна вонь. — Чого ревеш? — гукав світлійший. — Ну, чого ревеш? Не хотів роззявити рота на суді, так і тепер мовчи. Жертва не видержувала муки. Благала милосердя і пощади, обіцяла сказати все, що знає. Її відчіпали від лави, обливали водою і заставляли зізнавати. Та з зізнань нічого не виходило. Одні якісь нерозгадані фантасмагорії. Виносили трупа з маштарки, щоб не заважав. — Духом вони кріпкі, черкаси то, але тілом наш чоловік сильніший, — говорив князь. — У наших більше вправи, — завважував сонний майор. Він щолиш тут продрухався, мабуть, тому, що бачив діло, а не слова. — Так, — притакнув світлійший, — нашуих б'ють, а козаки, ніби шляхтичі польські, походжають собі безпечно, мов які графи. Але заждіть! Провчимо ми і вас. Буде одна держава, один цар і один кнут, — незалежники! Меншиков сердився на привілеї хахлів. Що ж то, вони з іншої глини, як москалі? — Натягай кріпко! — кричав на тих, що поміж двома лавами розтягали якогось здорового й кріпкого сердюка. — Це не баба на постелі лежить, а хлоп, як дуб, його хоч волами розривай. Таак! Кості хрустіли й вихоплювалися зі вставів. Сердюк, зціпивши зуби, глухо стогнав. Світлійший допитувався його, де гетьманські клейноди. Мученик, замість відповіді, тільки страшно глянув на своїх катів. — О, того лиш пусти, — шипів князь, — так він скочить тобі до очей, як тигр. Уговкаємо ми вас, бунтівники, заговірники, ізмєнніки! Меншиков підступив туди, де кнутами били. Він любив пописуватися своєю силою. Щоб не гадали люди, що малий, так слабий. Подивіться. Вихопив кнут з рук салдата, плюнув у жмені й замахнувся. Удар був настільки сильний, що кров приснула з тіла просто світлійшому в очі. — От так його! — похвалив сам себе і казав подати води, — промити лице. Наставив долоні, один з офіцерів лив воду з гарно поливаного, полтавського збанка, а світлійший долоні підносив до лиця, розмазуючи кров по цілій голові. Довго не міг її обмити, нарікаючи на тонку козацьку скіру. — В наглого чоловіка вона, як підошва, груба. Взагалі, ми грубошкурий народ, а в них шкура тонка, жіноча. Лиш доторкнися — і сикне, як фонтан. — Погодітє, задам я вам пам'ятку, до нових вєніков не забудєтє! — повторив улюблену погрозу царя. — Чого не дописав Мазела в коришпонденції з Карлом, це я вам напишу на спинах. Мого письма ніякою водою не змиєш. Меншиков краще травив, коли виговорився гаразд. Услужний офіцер, той, котрого сердюк штовхнув був у черево, побачивши, що його світлість миється, а нема в що втертися, забув про біль, побіг у палату й приніс гарно вишиваний рушник. — Спасибі тобі, — дякував світлійший, втираючи свіжовмите лице. — От до того вони мистці, черкаси ті. Скрізь люблять оздобу і розуміються на кунштах. Сховай цей рушник, пригодиться. Лиш не вкради, бо всі ви природжені злодії — вори. "Боліє клонітеся к лакомству і карману, нежелі к службє", — повторяв Петрові слова, а нахилившися, шепнув: — Та не за те злодія били, що вкрав, а що дався зловити. Оба розсміялися сердечно. Людей карали дальше. Ціла величезна маштарня перемінилася в один великий біль, в один страшливий стон, в одно благання смерті. Тут вона являлася одинокою надією, останнім схоронищем перед жахливими муками катів. Світлійший ходив від жертви, і оком знавця приглядавсь до операцій. Любив совісно повнити свою службу і хотів мати чисту совість перед царем. Не можна сказати, щоб не любив тієї роботи. Вона йому давала більше емоцій, ніж театр або концерт, била на нерви, загострювала апетит. Світлійший більше їв і краще травив, надавившися на муки людські. Краще смакувало йому його власне безпечне життя. "Безпечне? — і він задумався. — Невже ж може хто бути безпечним у Росії, поки тут царює Петро?" І в душі світлійшого "решпект" перед царем боровся з ненавистю до нього. Це, друге, почуття перемагало. Світлійший чув, що він не любить царя, тільки боїться його. Царя не любить ніхто, навіть рідний син — ні. Бідний цар... І світлійший зітхнув. "Всі ми з рабською покорою всепідданіше коримося перед ним, але дякували б Богові, коли б післав його до чорта. Всім нам він скорше або пізніше голову скрутить". — Як б'єш? Не спішись! Кнут не втече! — гукнув світлійший, і удари залунали з новою силою. По них чувся вже не зойк і не стон, але тихе, ледви помітне скомління. — Ваша світлість, — підійшов до нього услужливий офіцер, — позволять сказати собі, що лице ще не вмите як слід. — Кров? — Точно так. — Де? — На правій повіці. Світлійший плюнув на палець і потер повіку. — Зійшла? — Ще не зівсім. — Нехай їй чорт. А в душі погадав собі: все змиєш з себе, тільки людської крові ні. Все одно — на штанах чи на повіці, Петра Павловича чи котрого із хахлів. — Підемте! — звернувся до офіцерів. — Тут уже без нас покінчать. Вийшли з маштарки і побачили тих, що їм недобре зробилося. Стояли бліді, як стіна. — Офіцери! — сказав до них згірдливо князь. — О-фі-це-ри! А може, в вас совість нечиста? Треба наїзусть вивчити воєнний устав. І треба все як слід робити, що він велить. Випрямився і відітхнув глибоко. — Знаєте, панове, такий моціон корисний для нашого здоровля. Найкращим аргументом на це його величество цар. Історическія і философскія кніги, псалми, акафісти, кантики і мадригали, танці і пінія — все воно нікуди не годиться. Мужеська душа потрібує чогось героїчеського, потрібує трудів, небезпек, боїв, без того вона м'якне і бабіє. Підемте, господа, туди, де подвизається мій Мішка. Мішка подвизався. Колесував. Це була його найулюбленіша робота. Він так "іскустно" прикріплював свою жертву до колеса, що вона не могла навіть скорчитися, не то розпростувати члени. Та ще вмів Мішка не спішитися, а робити діло з "промежутками". Як спинялося колесо, прискакував знов і врадувано гукав: — Ліва рука вже пішла до чорта. То знов: — Але ж покололася права лаба. І сам ляйбмедікус не поскладав би її тепер докупи. Ого! — А якби так тебе? — завважив хтось. — Так що? Гадаєш, не видержу? — і Мішка шкірив свої великі рідкі зуби. — Але мене то на колесо за що? Хіба я вірно не служу батюшці цареві? Це був його перший і останній аргумент. Поза ним Мішка нічого більше не знав. Вірна служба царю й отечеству — і хай світ цілий валиться. На черкасів дивився як на завзятих ворогів. Мучив їх з насолодою. Але й без того мучив би кого-будь, кого б сказали. Навіть світлійшого, коли б приказав цар. Хіба не все одно?.. Щоб давали роботу, щоб дурно хліба не їв. Колесували на майдані, прилюдно, для більшого постраху людей. Тих, що не погибли у нічному бою, що їх виловили по далеких садах, витягнули з пивниць, з ям, добули з очеретів, гнали туди, хай дивляться, яка кара чекає кождого, що важиться ставити опір цареві в його задумах великих... Бунтівники! Світлійший хотів такого страху нагнати Україні, щоб вона присмирніла навіки. Коли він входив зі своїми офіцерами на майдан. Мішка якраз колесував якогось хлопця. Ломив йому руки, ноги, одну за другою, "з промежутками", безсердечно, по-звірськи, гірш звіра. Світлійший глянув в обличчя мученика й відвернувся. Такого болю він не бачив ще в нікого і ніколи, хоч бачив так багато. — Ну годі. Мішка, годі! — сказав і скривився. — Бачиш, то ще дитина. Не годиться. Але Мішку годі було спинити, як годі вирвати зловлену пташку з зубів старого кота. Світлійший шаблею відрубав голову хлопчині. — Тут уже й нас не треба, панове! — сказав до офіцерів. — Не хотів би я попастися до рук отого Мішки. Звір, істинний звір. — Рад вдоволити ваше височество, — впевняв світлійшого кат і віддав йому по-військовому честь. І Меншиков відвернувся від його з омерзінням. — Кровожадний тигр, без совісті, без серця!.. Поїдемо в город, панове. — Аз тими що робити? — спитав Мішка, показуючи на товпу на майдані. Князь надумувався хвилину. Було їх кількасот. Деякі виглядали так нещасливо. Будили милосердя навіть у душі Меншикова, так недоступній для того благородного почуття. Меншикову хотілося помилувати хоч тих, що не мали ніякої вини за собою, крім тієї, що черкасами родилися. Все ж таки це християни, православні люди, одної віри народ. Може, вони й не брали участі в бою... Помилувати?! Так, але на це треба багато часу, щоб розслідити діло й перевести суд. Меншиков має на нині суду досить. Напсував собі крові досить чимало. Тут треба поступати скоро, нагло, рішучо. Ті люди не пускали його в город. Насміхалися над ним з мурів. Зневажали його. Меншиков зневаги нікому не простить, хіба сильнішим від себе. — Половину з них, — рішив, — повісити, інших скоротити о голову! О голову, бо вони зависоке її держать. — Рубати? — спитав кат. — Рубати! — відповів князь. Мішка почухав потилицю. — Багато діла буде. — Старайся, Мішка, — заохочував його князь. — Тільки чуєш, не сідай нині до обіду. Підіжди — повечеряєш. Меншиков знав, що спрацьований Мішка був спосібний з'їсти й цілого барана. А потім клався (спати) і спав два-три дні. І не було тоді такої сили, щоб рушила його. Можна було гарматами котити — не чув. Лежав надутий, як гора. Постогнував крізь сон. Кидав собою, як зловлений сом. Годі було перейти попри його, не затуливши носа. * * * Коли світлійший переїздив попри палі, на котрих сиділи "бунтівники", його гарний кінь сполошився. Ставав дуба, рвався на боки, стогнав. Услужливий офіцер відступив світлійшому свого коня. Цей ішов спокійно. — Чому це так? — питався світлійший офіцера. — Мій не хоче йти, а твій іде спокійно. — Бо мій кінь, ваша світлосте, вже мало що видить. Сліпне зі старості, — відповів той. Світлійший оком знавця дивився на палі. — Нічого, — казав. — А все-таки краще застромлювати на залізні шпилі. — Хахлам і деревляних досить, — завважив офіцер. — Правда. Світлійшому пригадалася Красная площадь у Лобного мєста в Москві. Там від року 1698-го торчали на залізних шпилях голови збунтованих стрільців. Сам цар їх повідрубував і позашпилював "собствеяною рукою" при звуках сурм і при грюкоті бубнів. Чи не зробити б у Києві такого параду? Не зашкодило б. Навіть найстрашніші кари забуваються згодом. Стають казкою давноминулих днів. Людям треба "argumentum ad oculos" [6]. А тим паче хахлам. Це вельми свавольний народ. Нікого не бояться. Треба їм раз нагнати страху. Всіх їх не виріжеш. Особливо тепер, коли цареві треба багато війська на війну зі шведом. Хахли — воїнственний народ. І світлійший зажурився. Чи не буде сердитися цар, що він вигубив так багато людей, та ще таких спосібних до бою козаків?.. Світлійший скаже, що згинули з оружжям у руці, і цар заспокоїться. Скаже, що не хотіли здаватися. А безборонних він винищив розмірно мало. Кількасот людей покарав примірно для постраху. Цар губив куди більше... Переїжджаючи вільною ходою попри палі, роздумував над тим, які б то нові придумати кари, щоб слава про них розійшлася широко й далеко по збунтованім краю, бо сам Батурин назавтра стане городом мерців. Лишуться тут тільки згарища і трупи. Інакше бути не може... За проїжджаючим князем поверталися посаджені на своїх сідалах жахливих сідельники страшні й водили за ним кривавими очима. Годі було зрозуміти, чи благали пощади, чи посилали свій останній проклін... Все одно! І світлійший стиснув острогами сліпуватого коня. Минаючи останній паль, спитав: — Добре сидіти?.. Що? ГЕТЬМАНОВІ СКАРБИ Офіцери їхали за князем в приличному, воєнним уставом приписаному віддаленню. Деякі здригалися, але не показували того по собі. То поправляли плащі, то погукували на коней, що нерадо проходили крізь страхітну алею. На деяких обличчях малювалася дивна, тупоумна цікавість, яка буває звичайно в малорозвитих людей, коли їм доводиться бачити людські муки. Ні жаху, ні спочуття. Тільки ті, що їм недобре робилося в маштарці, понурили голови й поплескували коней по шиях, ніби то коні бояться, а не вони. Проїхали. Довго ще бігли за ними стони й важкі зітхання. Чіпалися кінських копит, хотіли завернути князя. Але князь не любив вертатися з дороги. Нема нічого небезпечнішого для вожда, як на війні показати себе м'ягким. Тільки чоловік твердого серця може втримати дисципліну. Хай конають. М'ягкосердні офіцери під'їхали до себе. Їх коні ступали рядом. — Страшно, брат, що? — Життя — один жах. Краще не думати, а жити. — Мого дядька теж посадили на паль в Москві, на Красній площі, біля Лобного мєста. Розказувала мати, що три дні й три ночі сидів. Страшно мучився. — Один сам собі життя відбирає, а другий рад би вмерти і не може. Під ногами хлюпотіло болото — зі снігом і кров'ю перемішане. — Гидко так. Не дивуюся, що Петро Павлович наложив руку на себе. — Тільки ти, чуєш, не пробуй. Дивись на мене, брат. Мій батько був стрільцем. За царевною стояв. Зарубали. А я все ж таки, славити Бога, капітан. І зі мною всіляко бувало. Як дуже зле, то гадаю про матір. Усе треба про когось гадать. Над городом висів туман. Густий, сірий, аж чорний. Все губилося в тій мутній імлі. Тільки іноді спалахне щось, скипить, заклекотить, полум'я бухне високо й гасне. Салдати гасили пожежу. Бігали по Батурині, як по пеклі чорти. Як привиди, суєтилися їх чорні силуети. Коні стиралися боками о себе, їздці штовхали себе чобітьми. Відрадніше було. — Як дивлюся, брате, на отсей Батурин, то не знаю, чи я жию, чи мені тільки сниться. — Кажу тобі, не думай. Горе думаючій людині. — Гадаєш, цар і Меншиков не думають? — Їм вільно, а нам ні. Вони за всіх думають і відповідають за всіх. Наше діло слухати й робити що нам велять. За роботою забуваєш про все. — Гарна мені робота! Їм коні перескакували через трупи. Лежали то одинцем, то на купах. З перерізаними горлами, з поторощеними черепами, з проколеними наскрізь грудьми. Коні жахалися і відскакували набік. Треба було поводи кріпко тримати в руках. Іржали. Те іржання далекою луною гомоніло серед мертвецької тиші. Салдати не кричали, не кляли, як звичайно. Здавалося, що й вони зжахнулися свого нічного діла. Гасили останки пожежі та стягали трупи, бо не можна було не то проїхати, але й пройти. Їх черевики і чоботи, камаші і штани були поляпані кров'ю, як у різників. — Жорстокий наш народ, — почав молодий капітан. — Кождий народ жорстокий, нема нічого страшнішого, як пустити людей на людей. — А все ж таки чого ми так мордуємо тих хахлів? — Щоб вони не мордували нас. — Хахли? — Гадаєш, що не вміють? А Синоп, Трапезунт, а Царгород? — Але до нас вони не пхаються. — Бо не потребують. Мало в них землі і всякого добра? — Тому, гадаєш, поруйнувати треба. — Треба чи ні, це знати цареві, не нам. Цар, кажуть, до моря іде, крізь Pontus Euxinus [7] до Персії та до Індії багатої, цілий світ підіб'є, як другий Олександр... А ми люди його. — На мене, то найкраще дома сидіти. В нас деревенька така уютлива, ставок і річка протікає. Перед хатою на стовпиках рундук. Як сядеш вечером і задивишся перед собою, на поля, на ліси, на шуварі, повні водної птиці, так прямо рай. Нічого тобі й не треба. Та ще коли б дружина люба й вірна, та двоє-троє діточок... Минали хату, перед котрою на подвір'ю лежала ціла вирізана сім'я. Батько, мати, дідусь і кількоро діточок. Сам дріб. Чіпалися одежі батьків, і так їх порізали. Офіцер зняв капелюх і перехрестився. — То ще ніщо, — потішав його товариш. — Я тут бачив куди ще жахливіші картини. Випорювали дітей з матірних лон... Тьфу! — Ну, брат, кажи що хоч, а таки наш салдат — то дич. — Салдати такі, як їх офіцери. — А офіцери, як вожд. — Від вожда прикази йдуть. Він відповість за все. — Перед ким? — Перед Господом Богом відповість. — Чекай псе, нім кобила здохне. Доїздили до майдану. Тут світлійший зупинив позиченого коня й пересів на свого. Цей стенувся, почувши пана. Не полошився, лише квичав, як свиня. Меншиков гладив і заспокоював його. — Здурів кінь, сказився! Заспокій же ж ся раз! На майдані "під караулом" стояв спорий гурт козаків. Між ними чимало старшин, іменитих родів сини. Порубані, посічені, покалічені й обезвічені, в подертих сорочках, бо свитки й контуші, нав'ть чоботи москалі з них позабирали для себе, робили вражіння відірваних від шибениць або знятих з лави тортур. Нагадували перших християн в римському Колізею, кинутих на поталу диких звірів. Меяшиков переїхав конем перед тим фронтом. Пильно заглядав кождому в очі. Шукав між ними знайомих, в першу чергу Кенігзена і Чечеля. котрих конче хотів дістати в свої руки. Їх не було. Князь сердився. — Де полковник Чечель? — гукав. — Хоч би з-під землі, а я його мушу добути. Козаки здвигали раменами. — Брехуни, облудники, фарисеї! Від вас ніколи не довідаєшся правди. Наїхав на котрогось конем. Кінь знявся на задніх ногах, але на чоловіка не скочив. — Говори, де полковник Чечель? — Не знаю, ваша світлосте. Може, вбитий. — Брешеш! Не вбитий він. Салдати скрізь між трупами шукали. Кажи, де заховали, а то язики повириваю, шкуру живцем здеру. Козаки мовчали, як німі. Світлійший повернувся до своїх. — Привести мені Мішку сейчас. Вішати й голови рубати може хто-небудь, а мені тут доброго майстра треба, бо тут панове старшини, люди образовані, значиться, не чернь. Знали вони, що таке зраджувати царя, знали... Світлійший закашлявся, дим зайшов до горла. — Як панове старшини вітали моїх послів, так я привітаю їх. Ще краще, бо князь Меншиков не хоче оставатися в довгу. Ворони надлетіли такою великою хмарою, що темно зробилося нараз, зняли такий крик, що світлійшому годі їх було перекричати. Казав стріляти до них. Птахи розліталися на всі боки. Нараз двох ордонансів прискакало на спінених конях. — Що таке? — Гетьманські клейноди знайшлися. — Лиш клейноди? — І грошей чимало теж. — Де? — В окремому склепу. Світлійший погладив вус. Блиснув очима, як вовк. Не скрив жадоби гроша. — Безпечні там ті скарби? — спитав. — Так, ваша світлосте. Коло того склепу варти ратним строєм стоять і бережуть грошей і клейнодів тих накріпко, щоб крадежі й "утечки" з ними ніякої бути не могло, — відповів, ніби з книжки прочитав, ордонанс. — Харашо. Побачимо. Навіть про козацьких старшин забув. Вість про Мазепині скарби полонила його ум. Був певний, що ті скарби чималі. У кого ж і є гроші, як не в Мазепи? Меншикова свербіли руки. Щось до них нині прилипне. Покликав одного із полковників, котрому більше других довіряв. — Передаю на тебе тих людей, — показав на козацьких старшин. — Їх треба покарати відповідно до ранг і до заслуг. Добиратися їм до живих печінок помаленьки та полегеньки, щоб чули, що здихають. Зараз тут Мішка надбіжить, він мистець. Добре пильнуй, щоб не втік котрий. Молодшим повідрізувати уха й носи, подломити руки, поприв'язувати до дощок і пустити на Сейм. Старших, — тут Меншиков підніс свій голос, — поздиравши їм їх хахлацькі чуби, повісити, й шибениці теж на тратвах з водою на Сейм пустить. Хай пливуть на пострах неспокійної країни! Побачимо, чи захочеться хахлам бунтуватися вдруге. Повернув коня, але пригадав собі, що він полошиться, і пересів на другого. Кивнув на своїх офіцерів і пустився назад на Гончарівку. Сердився, що не прочищено головної вулиці. Скрізь бельки, головні, трупи. Годі було проїхати. А світлійший спішився. Тягнуло його Мазепине золото до себе. Ворони знов збилися у велику чорну хмару і летіли за ним. Ніби де князь, так для них і жир. Хоч жиру і без того скрізь було багато. Більше, ніж сподівався князь. Навіть більше, ніж того хотів. Як семейний чоловік, нерадо дивився на помордованих жінок і дітей. Але, Боже ти мій! Це ж війна. Ще гірше ніж війна, — бунт! "САВСЬКА ЦАРИЦЯ МАГДАЛИНА" Мотря після допросу лежала в боковій, далекій кімнаті сама-одна. Знала, що за дверима і під вікнами стоять вартові, котрим приказано "со всяким остерегательством" присмотрювать за нею, щоб туди ніхто не увійшов і щоб вона "утечки не учинила". Дубові віконниці на залізних завісах при вікнах, з малими, в олово оправленими шибками позамикано наглухо. В кімнаті темно було, неначе серед ночі. І добре. Бо, дякуючи тому, Мотря не знала, що діялося иа майдані і в маштарці. Чула тільки стріл, але за останні часи так до стрілів привикли, що не гук, а тишина бентежила її. Щолиш в тій тишині, лежачи безсильно на постелі, почувала всю велич свого горя. Була здана на ласку й неласку ворогів. Може, вже вирішено її долю. Може, за хвилину відчиняться двері й увійдуть кати. Не бентежилася тієї гадки — деревіла. Пережила стільки, що тратила чуття. Що гіршого могло статися від того, що вже побачила? Очима тіла й душі... Жахливі картини пересувалися перед нею, забираючи з собою останки сил. Тривала завішена між небом і землею, між життям і смертю, рвалися останні волосинки свідомості, терпли руки й ноги, переставало бити серце, ось-ось, і полетить стрімголов, як летіла колись на розгуканім коні, поки не зупинив його Чуйкевич. Пощо? Чи не краще було згинути тоді, добровільно, в буйному розгуканню сил, у вихрі неусвідомлених бажань? І чи не краще було заснути при останніх звуках розбитої бандури, заснути і не збудитися більше. Не переживала б того, що опісля прийшло. Батько, мати, гетьман — і серце починало бити живіше, по тілі розливалося тепло. Невже ж завмираюче життя хоче ще раз майнути перед нею всіма привабами своїми, цілою величею своєї буйної краси? Хтось розвивав довгу-довгу, шовками вишивану стяжку, хтось веселку кидав їй під ноги, сипав жемчуг довкола, струшував пахуче квіття з батуринських садів, хтось і буйні крила причіпав їй до рамен... "Мотре, сонце моє!" Нараз не білі, але чорні коні й чорний віз грюкотить по черепах людських. Скаче до очей червоне болото. Яке ж воно гидке! Який сопух розходиться млісний! Болото з тіла, з мозків на голові, на шпиці й на дзвони коліс. Не спинять возу, жене вперед. Коням з ніздрів сиплеться полум'я. Від нього запалюються на полях збіжжа, по селах стріхи, скрізь червоні віхи, горять ліси, жаль Божої краси, жаль України?.. Все для царської потіхи... Куди ви, куди, демони руїни? Криваві ваші сліди, криваві кидаєте тіні на життя... Прийде каяття, та вороття не буде!.. Хто ви, люди? Звідкіль?.. З півночі?.. Невже ж там живе така людська порода? Від рода та до рода озвірення народа, яка й кому з того вигода?.. Пощо вас тут? Жене вас кнут, щоб підбивати світ? По трупах батьків, на кривду вдів, на плач сиріт антихрист вас жене... Послухайте мене — верніться! Не слухають, ні. Звірячий страх жене... Проклін їм, проклін, від Сяну по Дін — проклін! Петро Павлович?.. Він?.. Ти Аполлон чи Арес списовладний? Породила тебе Волга, чи Дон, чи Вавилон маскарадний?.. Звідкіль ти гарний такий узявся серед тієї мерзотної гидоти? В кого ти вдався? Хто ти? Невже ж і тобі в отсій боротьбі антихриста з Христом приснився сон нез'ясований, херувимами мальований, серафимами золочений, а життям-буттям потолочений, і пошарпаний, поболочений, як сон, що приснився мені? Невже ж там, у твоїй вітчині, лучаються теж люди, що мають серце, серце в груді, а не жовч і їдь, мозок в лобі, а не мідь, а в утробі не жадобу їжі й наживи, — ні! Який ти нещасливий?.. Такий, як я, сестра твоя в Христі, вечеровая зоря над пожарищем. Вітер свище, виють вовки, в балках хатки, опущені, сумні... Подай же руку мені. Крізь провалля віків, крізь помсту і гнів помандруємо назустріч Христові, в країну нової обнови, далеку, далеку, далеку. Чому не відповідаєш? Чого затис уста? Гадаєш — жінка я пуста і пустословна? Гадаєш — пісня я любовна, повна томлячої жаги, кохання без ваги? Савська цариця? Марія Єгиптянка — Магдалина? Киприди жриця, Содоми дитина? Кинута на українські лани? Єлена з троянської війни? Ах ні. Куди там, куди мені! Я тільки Мотря, Кочубеєва донька. Знаєш? Того, що голову зрубали, бо забажав булави. Не так він, як мати. Не важко булаву до рук своїх дістати. А важко донести щасливо до могили. Глянь на тих, що досі її носили, і на того, що нині несе... Де він? Де? Чому так забарився? Забув чи припізнився, чому вік не йде? Грім землею трясе, повертаються вгору ріки, замкни, замкни повіки, бо з ума зійдеш, збожеволієш! ...Я Мотря, я тільки Мотря, Чуйкевича дружина, на леваді квітка синя, в винограднику китиця доспілого вина... ...Не пий, бо сон тобі присниться дивний. Я дивна, непритяменна... Рідна мати не знала мене... Мати дитину жене у монастир. Круки злітаються на жир. Бачиш? Скільки їх! Круки — це гріх! Злітаються на жир і крячуть. В небі ангели плачуть, що сон, наш нез'ясований, херувимами мальований, серафимами золочений, лежить посеред шляхів. Мій сон згорів, але заграва триватиме віки... Та заграва — це слава... Мотрині думки розліталися, як птахи, на всі сторони світа. Мотрі здавалося, що з ними розлітається й вона, руки тут, ноги там, голова розколюється, болить, аж до нестями. Встати, насилу встати, доволіктися до кафлевої печі і розбити голову, як глиняну посуду. Пощо її?.. Не зведесь. У неї ні рук, ні ніг нема. Хіба ж це вона? Це не Мотря. Мотря була друга, Мотря — це була потуга, а тепер — неміч безсила, Мотря, як квіт, котрий підкосила судьби невблаганна коса. Де ділась сила і краса, де ділись мрії і бажання, погасла зіронька остання, темрява і могила. Та не скінчився світ, з-над могили сонце встане, усміхнене, рум'яне, дихне жадобою життя, нові думки, нове чуття, і знов воскресну я. Мотря губилася в думках. Розпливалася в них, як річка в морі, як звук у просторі, як слід вірла у хмарах. Мотрі — нема. Любов Федорівна сиділа біля постелі доньки й не знала, що їй робити. Пробувала всіх ліків, що мала у своїй домашній аптеці. — не помагали. Лікаря кликати не сміла. Він був біля Кенігзена. Світлійший пркказав, щоб Кенігзен жив, поки його не переслухають і не покарають. Лікар старався сповнити приказ світлійшого. Для Любові Федорівни світлійший був незвичайно ввічливим. Не питав її про ніщо, обіцяв ласку царську і заспокоював, що їй не станеться кривда. Вона вдовиця по Василю Леонтійовичу, що через злобу гетьмана Мазепи втратив життя, спасаючи царя. На прохання матері згодився злагодити долю її доньки. Хоч вона заслужила собі на велику кару, але ради пам'яті батька світлійший дозволяє Любові Федорівні взяти поки що під свій догляд доньку. Обі вони не можуть оставатися в Батурині. Ще нині дістануть карету і конвой, їх відвезуть у найближчий монастир. Що дальше — рішить цар. Ще нині, значиться, їм треба в дорогу. Як же тут Мотрю везти? Любов Федорівна клала зимну воду, розгрівала ноги доньки, цілувала її по рухах. — Підніми свої повіки, глянь на матір свою безталанну, ти тепер для неї усе. — Мати... Любов Федорівна... Тут?.. І тебе загнали в цей кут, звідкіля виходу нема... — Не бійся, Мотре. Ще нині виберемося з того пекла. Переїдемо в місце захистне, безпечне, заживемо. Подужаєш, розвеселишся, будемо дякувати Богові, що пощадив нас. — А їх? — Кого? — Усіх... Гадаєш, Мотря — голубка сизокрила, гадаєш, вона гетьмана любила, Чуйкевича, тебе? Не любила я нікого і всіх. Не бажала я нічого — це гріх. А бажала я усього для всіх — волі і слави. Чому ти не така, мамо, як колись. — Яка, доню, яка? — Горда, невгнута. І тебе доля зломила. Доля — то сила, а ми тільки люди. Доля і люди — вороги споконвічні. — Лиши це, Мотре. Господь усьому суддя. Нехай славиться його ім'я святе. Він не забуде про нас. — Про Україну забув. — Господь не забуває про ніщо. — Забув. Ворогам її кинув на поталу. — І вороги не вічні. Нині нам, а завтра їм. — Завтра буде запізно... Чуєш, мамо? Дзвонять дзвона. Похорони... похорони... ховають Україну. Насипали могилу аж до хмар. А на могилі не хрест, лиш цар... А гуш! А гуш! А гуш! Женіть його! Женіть! Бо шкода душ, бо шкода душ!.. Не прогнали... Пропало... О-го! Любов Федорівна заспокоювала доньку. Нема такої могили, щоб можна Україну похоронити. Ще більшою і кращою воскресне. — Але коли?.. Нас тоді на світі не буде. Настануть покоління з болем у душі, зі страхом у серці. Покоління-раби. Страшно, мамо. — Бог милосердний — не відвернеться, простить. — Великі гріхи наші. Не знаю, чи схоче простити!. — Треба вірити, Мотре. Будемо молитися до Бога. — В монастирі?.. Молитися треба ділами. Любов Федорівна не знала, що відповісти. Пригадала собі першу мандрівку Мотрі в монастир. — Поки що — там, бо нині там тільки й безпечно. А втишиться, так переїдемо на хутір. — З ласки царя... А може, у Сибір... Не ти, а я. Любов Федорівна одно мала на гадці, щоб заспокоїти Мотрю. Кождої хвилини могла заїхати карета, бо світлійший велів, щоб ще нині вночі зруйнувати двір до основ. Треба Мотрю забрати. І Любов Федорівна нахилилася над постеллю. Монастир недалеко від Десни. — А за Десною, ти знаєш... — прошепотіла. Донька глянула на маму. Повіки підносилися, зіниці росли й наливалися життям. — Як поїду за Десну, не верну аж на весну. Їдьмо, мамо! — і пробувала встати. Але голова тягнула її назад на подушки. Любов Федорівна натирала виски старим вином. — Я тобі, доню, і вбрання тепле привезла, шубочку соболеву, тую, що ти так любила. Дай, я вберу тебе. Мотря не противилася. Лежала без чуття. Думки порозліталися, як птахи, і в голові зробилося тихо. Лиш того почуття, немов то її розтягають і розшарпують, не могла позбутися. Почуття прикре, аж болюче. Коли б заснути кріпко-кріпко і не будитися більше... Погасла коротка днина. Любов Федорівна запалила свічку і готовилася в дорогу. Мотря лежала вбрана. Не рухалася. Заснула. В Любові Федорівни тільки й гадки було, щоб її вирвати з того пекла й перевезти в монастир. За тою гадкою забувала про все, про свої маєтки і про синів. Сини — мужчини, дадуть собі раду, а маєтків — пощо їй маєтків. Коли б Мотря жива. Сини... І Любов Федорівна здригнулася... Пригадала собі сина Василя, що був оженений з Апостоловою донькою. Апостол з Мазепою пішов. Коли б цар не хотів карати зятя за провину тестя. Але ж бо Василь покійного Василя Леонтійовича син. Що син, то не зять. Батько ближчий від тестя. І вона заспокоїлася. Якось Бог дасть, коли б тільки щасливо перевезти Мотрю. Заторохтіла карета, хтось легко постукав у двері. . — Увійдіть. Увійшов офіцер, котрому Меншиков доручив конвой. Вдвійку винесли Мотрю, примістили в кареті, обтулили, і карета двигнулася з місця. Торохтіла по замерзлій землі. Любов Федорівна нахилилася над донькою, долоні свої тримала над її очима. Боялася, щоб Мотря не побачила страхітливих палів. Але Мотря не приходила до себе. Втратила пам'ять чи спала. Карета скоро переїхала вулицю і повернула на поле. Потонула в густій імлі, як у хвилях моря. Лишала за собою згарища, трупи, руїну — жахливе діло переможців. Стада воронів і круків налітали, як хмари. Крякали й билися над трупами, хоч їх було скрізь так багато. Тисячі. Перед мостом карета зупинилася. Тут збивали тратви, на котрих мали пускати шибениці з козаками. Любов Федорівна перехрестилася, відвернулася від Мотрі і важко заридала. — Беззаконіє моє прости і гріх мой перед тобою єсть вину, — шептала слова псалмопівця. ДИВУВАВСЯ СЕЙМ... Дивувався Сейм, перепливаючи попри Батурин, чому там нині так тихо. Звичайно навіть серед ночі світилося у деяких вікнах. В'їздових брам і замкових мурів пильнувала узброєна сторожа, вартівники з ліхтариками й галябардами проходили вулицями й вигукували: "Осторожно з огнем!" Не було ночі, щоб до гетьманського двора не прискакав на баскому коні якийсь післанець, щоб не надтягнув, опізнившися в дорозі, якийсь полковник, сотник або другий старшина. Чумаки радо спочивали в Батурині, знаючи, що тут їм не буде ніякої шкоди. Чужі купці приїздили з возами, навантаженими всяким добром. По заїзних дворах не раз і цілу ніч забавлялося веселе товариство. Нині ніби гураган перелетів туди. Камінь на камені не остався. Ні один двір не залишився цілим. Ані краса, ні старанність будинків не спинили руїнницького завзяття. Гинули жінки, зарівно як і мужчини, діти, як і старці, вимордовано дідів, батьків і внуків. Трупи не похорочені лежать там, де їх заскочила смерть. Для більшої зневаги, для постраху населення відмовлено їм останньої християнської прислуги. Хай над ними небесні зорі замість яких свічок світять, а вовки хай їм "вічную" співають. Замість людей гайвороння, круки і всяка чорна птиця з усіх сторін злетілася на похорони. Але зорі не хочуть світити, місяця не видно, тільки вітер виє, раз ніби плаче, то знов ніби злобно регочеться-дивується, бо ніщо не спиняє його лету: ні хати, ні мури, ні навіть дерева крислаті. Ще тільки останки замкових мурів торчать, ніби останки зубів у розторощеній щоці велетня. Але й цей останній слід могучості колишнього Батурина залишиться тільки до слідуючого ранку. Замок мають знищити до основ, щоб нелегко було його відбудувати. Приказ царський і завзяття князя Меншикова повисли над гетьманською столицею. Батурин має стрінути доля Нінивії, Трої, Картагени і Єрусалиму. На вербах над Сеймом мають повиснути не гарфи старозавітних співців, а трупи повішених батуринців, щоб степові вітри, як на струнах, грали на них свою журливу пісню, пісню, яка довго-довго лунатиме широко й далеко крізь простори віків. Дивується Сейм, перепливаючи попри Батурин, що таке сталося нині з резиденцією гетьманською... Лиш не дивуються московські караули. Привикли до руїни. Слова "цар" і "кара" зливаються в одно поняття. Іван Грозний і Новгород Великий, цар Петро і Батурин. Цар Петро цілі повіти нищив і вилюднював. Основне, безпощадно. Буде, як він велить. Двох вартових на руїнах Батурина розмовляє з собою. — Завзятий народ, ті черкаси. Боронилися, як орти. Соромно казать, але від мене якийсь дід відбивався голіруч. Я на нього зі штиком, а він на мене з кулаком. — І що? — Що ж би. Все-таки що штик, то не кулак. Поклав я його. Але натомився чимало. Прискакував, проклятий, підпригував, присідав і кілька разів так мене штовхнув, що аж свічки засвітилися в очах. — Зі мною, брат, ще гірше було. Вбігаю до якоїсь міщанської хати, а там жінка з шаблею у руці. Так на мене наперла проклята баба, що треба було подаватися назад на подвір'я. Як вовчиця вовченят, так вона боронила своїх дітей. — І ти втік? — Не втік, а завалив двері і хату підпалив. — Згоріли? — Авжеж. Ні живої душі не випустили ми звідси. Знаєш, коли б не те, що був таки добре випивший, то, мабуть, не діждав би нинішньої ночі. Нам не жалували горілки, а горілка додає відваги. — Розгріває. — Не лиш розгріває, а таке щось робить з чоловіком, чортзна-що. Такої хоробрості набираєш, що по-тверезому і згадувати страшно. Сам себе не пізнаєш. — А все ж таки, брат, страшно. — Чого? — Людей ми порізали, не поросят. — Звірі звірів гризуть, а люди людей. Не будь війни, то намножилося б тільки народу, що й плюнути не було б де. Та ще черкасів. Дуже то плідний народ — ті черкаси. — Плідна земля, так і народ плідний. Вся сила від землі. Коли б ми не знищили Батурина, то він за декілька літ виріс би, як Москва. — Може б, і на Москву пішов. — Може б, і пішов. А не ходили козаки на турків? — І наших вони побивали. Згадати Конотопи. Мій батько під Конотопом упав. — Там наших вигинуло багато. — Отож-то, брат. Знає батюшка цар, що робить. — Знає. Вітер ухопив якийсь сніпок і крутив ним. Сніпок підскакував, як живий. — Чорт весілля справляє. — Багато нині радості між чортами. — Людям горе, а чортам радість. — Не згадуй чортів серед ночі! Хрестилися тричі й відрікалися сатани і всіх діл його. — Чуєш? — Що? — Наче хтось стогне. — Пустяки... Це так. Після кождої різні причувається чоловікові, ніби хтось стогне і плаче. Поналазить того в уши і не дає спокою. — Ні, таки стогне. Піду подивитися що. — Іди. Постою сам. І так нічого бояться. В Батурині самі мерці. За хвилину той, другий, вернувся. — І що? — Козак якийсь не міг умерти. Не дорізали добре. Просив добити. — І ти добив? — Ще б мені. Маю досить на совісті того гріха. Я йому свій штик. Проколовся. — Страшно, брат! — Чого? — Стільки кровопроливства ми нині учинили. — Ми? Робимо те, що нам приказує цар. Присунулися до себе й шепотом розмовляли дальше. — Цар? А може, це не цар, лиш антихрист? — Може... А нам не один чорт. — Певно, що не один. За антихриста Бог каратиме. — Як антихрист побідить, тоді він буде Бог. — А як ні? — Дурний! Малчать і не розгаварівать. Що таке ми? І салдат сплюнув. — От бачиш, що наш брат: тьфу!.. Я перше боявся теж. Хотів утікати в ліси, душу спасать. Кажуть, по наших лісах чимало таких, що перед антихристом тікають. Але гадаю собі: пощо? Душа від Бога, хай Бог турбується нею. Що я тут мудрого своїм дурним розумом придумаю? Або Бог сильний, а тоді треба слухати його. Ми тільки люди. — Люди! — і другий злобно засміявся. — Люди! Христос приказував любити ближнього, прощати. — Або я знаю, що приказував Христос. Попи знають, а попи за царем. — Не всі. — Правда, що не всі. Але ж попи благословлять нас хрестом святим, випроводжаючи в похід. Чорт їх знає, де правда. Краще не думати над тим, бо збожеволієш. — Кажуть, у Батурині було нині багато божевільних, особливо жінок. — В жінок розум слабший. Не витримували довго. Я сам бачив таку, що подавала себе за святу Катерину. — Одна казала, що вона ангелиця з неба. Підскакувала, руки розгортала, як крила, ніби до неба летіла, і — не могла. Багато сміху було, поки ми її не вбили. — Гарна? — В Батурині багато гарних жінок. Аж жаль. Я на таку дівчину попав, кажу тобі, та таку гарну, що хоч пальці цілуй. — І? Салдат тільки рукою махнув. — Хотів з нею отак-о погратися трохи, розумієш, а вона як не лусне мене в пику, аж мені зуби захиталися. Красуня! — І — що? Що? — допитувався товариш. Йому хотілося почути щось веселого, живого. — Вбив я її. А тепер жалую, бо вже на таку гарну не попаду. Але не міг поздержати злості. І таки заболіло. Сильно вдарила. Присунулися ще ближче. Шептали собі до уха. — Знаєш, брат, у нашім баталіоні є такий, що живих жінок не любить. — Ні? — Навіть не дивиться на них. — А як? — До вмерлих охоту має. — До вмерлих? — і той, другий, сплюнув. — Того я навіть слухати не люблю. Живі з живими, а вмерле другий світ. Нам до них не торкатися. — Грішно. Замовкли й дивилися перед себе у пітьму, ніби хотіли розв'язати нічну загадку, що таке вмерлі і що другий світ. Нараз ліктями один другого торкнув. — Бачиш? — Що? — Ніби хтось ходить. — Де? — По кладбищу. Бачиш? Другий притакнув. — Ніби ходить... Вмерлець!.. Перехрестилися і мовили молитву. — Говорять, душа дев'ять днів не покидає того місця, де жило її тіло. Звичайно на вінику сідає і торчить. — Я чотирнадцятого дня душу на вікні бачив. Притулилася до шибки, така біла-біла, й дивилася так сумно на світ. — Бідна душа, жаль їй відходити від нас. Все-таки привикаєш. До всього чоловік привикає. — І не тільки те. Що на цім світі — кождий знає з нас, а що на другім — не знає ніхто. — На другім краще. — Для праведних, а для грішників пекло. — Підемо, брат, до пекла. — Га, що ж, як треба, то підемо. — А тії тут до неба помандрують. Вони вже спокутували всі свої гріхи. — Подякують нам. — Говори. Все-таки, брат, позбавили ми їх життя. Бачиш, снуються ще по кладбищу. — Сновигають... Говорять, після битви душі погибших у бою дальше з собою б'ються. Як задивитися на хмари, то видно. — Чого не побачиш на хмарах. На хмарах і кораблі пливуть, і палаци знімаються, і люди товпищами снуються. Багато цікавого на світі. З острахом дивилися на недалеке кладбище, по котрім щось снувалося. Попідносили комніри, повсували руки в рукави і мовчали. На кладбищу з одної гробниці виліз дід. Його ранили були, пролежав поміж трупами до ночі, а як скінчилася різня, хильцем, то повзучи, як вуж, доліз до кладбища. Всунувся у гробницю, котру відчинили салдати, ограблюючи домовини, і там пересидів до півночі. Темно, вітер снігом і попелами мете, салдати сплять, кого горілка приспала, а хто втомився, "працюючи" надміру, і дід зважився вилізти зі свойого сховку. Розглядався кругом. — Різуни окаянні! Такого гріха натворили. Не пощадили ні жінок, ні дітей. Бог би їх побив! Припадав до тіл, мацав рукою, чи теплі, ухо прикладав до грудей, чи не почує удару живого серця. Морозом смерті проймало його. Дід не боявся трупів. Прожив більше ніж сотню літ. За молодих літ не в одній пригоді бував. Раз у битві цілий його курінь поляг. Він один остався. З-поза трупів, як з-поза валу, на ворогів стріляв. Не раз онукам розказував тую пригоду. Оповіданням своїм викликував не страх, а завзяття. Треба, щоб хтось живим у Батурині остався і внукам розказав, як його руйнували. Треба, щоб смерть не затулила правді уста. Шукав живих. Як же втішився, натрапивши на якогось недобитого козака. Осмотрив рану, заволік його до гробниці і примістив. — Не стогни, щоб ворог не почув. Вони ранком покинуть наш Батурин, вовкам і крукам пишуть його на жир. А ми, сину, на злість їм житимемо. Зробимо тут лад. Позапрятуємо покійників, поживемо ще. Життя навіть від царів сильніше. Якогось хлопця на плечах приніс, бо цей сил не мав іти. І теж примістив його поза домовинами в могилі. Молодицю якусь привів. — Не плач, доню, не плач. Досить тут сліз пролилося. Який із них хосен? Хосен може бути лиш з діла. Діло робитимемо. Вірив, що Батурин не пропав. Чорт зерно пшениці знайшов. В землю його загріб і ратицею притоптав, щоб не зродило. А зерно щолиш у землі скільчилося, виросло й видало стократний плід. Дід вірив, що і з Батурином так само буде. Не пропаде він, о, не пропаде! Останеться. Хоч би лиш він один — дід. Розкаже живим, що протерпіли покійні. Живі хай живе гадають. Правди і волі не заховаєш у землю і не притопчеш своїм чортячим копитом, ратицею антихристовою. Поживемо ще. То лише тим, що вмирали, здавалося, немов скінчився світ. Дід вірить у його безконечність, вірить, що Укоаїна не вмре. Скільки її не грабували вороги. Хто на Вкраїну прийшов, цей і ворог. А вона оживала, обновлювалася і процвітала новою красою. Невмируща вона. — Одно страшне, — говорив до себе дід, — що робучий народ дивиться на світ не своїми очима. Дивиться і не бачить, де ворог, а де свій. Суєтиться. Після кождої пригоди вину на провідників спихає. Вони завинили його нещастю. Дід зжахнувся. Пригадав собі, як народ вождів своїх ворогам видавав. — Хай ваша голова за нас іде. От що боліло діда. Він сам був не з панів, але з "подлих", як москалі казали. То поживши чимало й роздивившися в світі, побачив, де світло, а де тінь. Батька Хмельницького часи пам'ятав. І його двічі хотіли видавати. Та він не з таких був. І поміж козацтвом мав чимало вірних собі, що скорше дали б себе покраяти на шматки, ніж видали б свойого вожда. Втомившися важкою працею, дід присів на камені біля гробу й думками сто літ життя свойого пробігав. Який довжезний шлях і скільки на ньому горя! А все із-за тієї суєтливості. Не вміємо ми однодушне постояти за свою правду. Батурин стояв... Дід кляк і молився довго-довго. — Господи Боже, життя і радості подателю, судіє справедливий і безкорисний, прийми жертву отсю велику, найбільшу з дотеперішніх, за прощення наших гріхів. Не досвідчай нас карами новими, жорстокими, не посилай на нас ворогів невблаганних, дай нам бути хазяїнами повновласними у своїй власній хаті. Дай нам. Боже, добитися волі, щоб славилося твоє ім'я святе, щоб ми не проклинали, а благословили тебе своїми вольними устами. І молився дід, щоб Господь не велів йому вмирати з прокльоном на устах, лиш позволив з надією в душі відійти з цього світу. Він чесно прожив на ньому сотню літ, не жалував трудів, не жахався ні ран, ані мук, витривало боровся за волю і за славу. Не доведи, Господи, щоб після того, що сталося з Батурином, народ показав себе негідним найвищого добра, своєї славної держави. Не доведи, щоб він у засліпленню, мов у сліпоті, тривав, не розбираючись, де вороги, а де приятелі його, щоб він зраджував провідників своїх. Був би це гріх важкіший від усіх гріхів наших, за який прийшлося б нам покутувати довго, може, століттями цілими. "Господи! Жизні і блага подателю, не опускай нас". Московські караули понасували комніри на вуха, повпихали змерзлі руки в рукави, з острахом спозирали на цвинтар. — Страшно, брат! — Страшно... ГАРМАТИ Біля кождої гармати два щонайсильніші драгуни, як кати. В кождого в руках молоти двопудові. Диво, як їх чоловік може двигнути. Підносять, жили їм набігають, як посторонки, обличчя наливаються кров'ю... у-ух! Молоти, як удари грому, в дула гармат валять, гармати здригаються і дзвонять, як на соборах щонайбільші дзвони. Ще голосніше, гучніше, тривожніше. Ніби рятунку благають. Ніхто на рятунок не йде. Хоробрий гарматний осаул Кенігзен, побачивши, що Батурин пропав, даром дожидався, коли разом із замком полетить до неба. Догадався, що Мотрі не повелось свого сповнити, й хотів сам собі зробити кінець. Не довелось. До його приставили сторожу, старому хірургові батогами грозили, що недобре стеріг. А раннім ранком посадили обох у волоську під будою брику і виправили за Сейм. Кенігзен з обозом московським поїде до царя. Йому, Чечелеві (як зловлять) і другим визначним старшинам зроблять окремий парад. Царський суд, по царським приписам муки та й окрема смерть. Пушкарі здебільшого погибли, бо не хотіли здати своїх гармат. Тих, що живими в московські руки попали, ще перед виїздом з города покарають. Вони збиті в гурт, зв'язані по рукам і по ногам, що шевельнутися годі, біля муру на свій кінець чекають. Догадуються, яку нагорода за їхню хоробрість придумував для них князь. Чекають. А драгуни гармати розбивають, важкі, котрі з місця рушити годі, щонайбільші. За кождим ударом сипляться рештки мурів, охає земля, ворони зриваються з трупів і з криком якнайдальше від того місця летять... "Ух-ух-у-ух!" І за кождим ударом відлітають з гармат мистецькі, гарно вироблені оздоби, з арматурами, з надписами, з роками, коли їх відлито. Деякі ще з Богданових часів, інші гетьман Мазепа придбав, не жалуючи великих грошей. Всім їм тепер кінець. Батурин треба безборонним лишити навіки-віків. Череп'я з дул, особливо гарно повироблювані голови, князь Меншиков з собою забере. Менші гармати поїдуть перед ним, як полонені, як свідки його великої побіди. Прощайтеся з містом своїм, з місцями, на котрих так довго стояли. Заревіть ще раз, чи не забули ревіти, чи вас Кенігзен не загвоздив. А щоб ви пороху й куль не збавляли даром — підіждіть. І до кождого дула прив'язують одного з гармашів. Руки до дула, ноги до коліс, студене гирло доторкається теплих плечей. — Пали! Гармата підстрибує, реве, випльовує з довгого горла ядро і разом із ним плює шматками порозриваного людського тіла. Прощаються з Батурином гармати. Підкочують під них колісниці, впрягають по дві-три пари коней, не скорих, а кріпких, і гармати найближчою дорогою з города виїжджають. Та дорога хоч не прометена, а виїжджена гаразд. Чимало трупів переїхали на ній. Кості поторощили, а тіло перемісили зі снігом, з попелом, з жужелицею, із заморозею земною в нерозгаданої краски болото. Переїжджають гармати, фальконети і гаківниці, за ними вже не коні, а люди на низьких, залізом кутих візках вивозять усяких розмірів моздірі. За гарматами останки муніції з Батурина вивозять в ящиках і в бочках скірами, пологнами й кожухами понакриваних, щоб порох не замок, бо сніг політає мокрий і легко топлквний. А за муніцією тягнуться вози. навантажені шаблями, рушницями, самопалами, аркебузами й торунськими мушкетами, булавами до розбивання шоломів і молотами до розвалювання панцирів, вони навантажені бердишами і списами дев'ятьліктевими, вози повні усякої збруї з ріжних фабрик і з ріжних часів, котрої чимало призбиралося в городі і в гетьманських складах. Усе, що з димом не пішло, що не змарнувалося в бою і чого салдати не розікрали, як круки, вивозив з Батурина князь. Їхали на возах цілі гори кожухів, свиток, контушів, делій, гунь, байбараків, усякого мужеського, жіночого й діточого вбрання, а за ними, як зі снопами, торохтіли вози з біллям, шнурами кріпко поперев'язувані й рублями згори попридавлювані, щоб не губилося те добро по дорозі. А на дальших возах, телігах, мажах тисячі пар чобіт, юхтових, грубо кутих і сап'янців жовтих та червоних без підківок, бо їх здебільшого салдати, збираючи цей крам на купи, до своїх кишень поховали, черевдки з тонкими підошвами оксамитні й мешти шовкові, а далі всілякі пояси, хустки, скатерки, занавіси, звої полотна й постави сукна, стільки того, що можна б кілька ярмарків великих заповнити, можна б одягнути і прибрати кілька міст, хоч би й на яке велике свято. І меблів, і посуди не залишив князь. Усе, що могло пригодитися, що мало яку-небудь вартість, забирав світлійший із собою. Його в Батурині не треба. Батуринцям уже нічого не треба, їх трупи лежать голі, обдерті, німі. Не треба крукам добиратися до тіла. Вовки не потребують роздирати чобіт. Легше пообжирають тіло аж до костей. Коли б був час, світлійший казав би розкопати город, бо, мабуть, не одно в землю позакопували міщани. Та йому спішно. І так забарився довго. Щоб не сердився цар. Що кращого й ціннішого — перські коври й турецькі макати, срібну посуду й соболеві шуби світлійший велів зібрати на окремих, шкіряними будами понакриваних возах. Вони під сильною ескортою їдуть. А посередині скрині з гетьманськими скарбами. Їх добре треба мати на оці, бо салдати, а навіть офіцери "боліє клоняться к лакомству і карману, нежелі к службє". Не треба доводити їх до гріха. А на останніх возах поміж чурами та конюхами, поміж усяким "подлим" стаєнним та кухонним народом сидять жінки, дівчата й молодиці. Хто їх там нині розбере. Це здебільшого ті, що по шинках і по гостинних дворах служили, нетутешні, квітки, вітрами з чужих піль занесені. Гасили вони не тільки жагу горла, але й сердечну спрагу своїх гостей, і як уміли приговорювати до них колись, так і тепер договорилися до того, що їх пощадили. Нехай там, пригодяться. Це нешкідливий народ. І їхав цей нешкідливий народ на нові непередбачені пригоди, на нові дикі забави, в нових, чужих панів. Понасували собі хустки на очі, бо соромилися тих трупів, що з німим докором, скляними очима дивилися на них. За возами ступали відділи московського війська. Брудні, обплямлені кров'ю, притрушені сажею і димами, грімко вистукували чобітьми. Кармани повіддувалися. Годі їм було поховати всього добра. Офіцери приставали до них: — Бач, як набухався, злодюга. — Дещицю запопав, ваше високородіє. Гріх, щоб марнувалося добро. За військом везли ранених. Їм одним не поталанило. Вивозили з Батурина порозбивані голови та покалічені руки й ноги. В Батурині боронилися навіть жінки. Перед Сеймом спинилася та довга, різноманітна валка. Ворог не напирав на них ззаду. Чекаючи на чергу, поки їх впустять на міст, роззявлювали роти і дивилися на Сейм. Вдруге такого не побачать. Сеймом плили дошки, колоди, тратви. До дощок і колод поприбивані або поприв'язувані козаки. Тільки вбрання на них — що власна кров. Це їх червона китайка, заслуга козацька. Приймає Сейм козаків у свої обійми, несе, колише гойдає їх на своїх хвилях, ніби заспокоїти хоче їх болі важкі і їх сором великий. Колоди на криги попадають, борикаються з ними, криги беруть їх підспід, перекидають, перескакують через них. То знову крига вдаряє об колоду, вискакує на неї і лягає козакові на груди. З берегів і з мосту розлягаються крики і сміхи. — Накрився, щоб тепліше було! Через другого лиш перевалилася, шкуру поздиравши з нього. — Не все в середу Петра, — гукає товпа. Крига колоду підспід бере. — Той уже має спокій. Другу до берега прибило. — Відбивай, відбивай, хай і там люди побачать! Відбивають колоду від берега, і вона дальше посувається, хитається, підпригує, крутиться, гуляє, як тріска. Пливуть червоні, страхітні дошки й колоди далі річкою Сейм, звіщаючи мешканців хуторів і сіл прибережних про силу і славу великого царя. — Тратва, тратва пливе! — і товпа захиталася, схвилювалася, збентежилася. Та, не зі страху перед тим, що побачила, а з цікавості, якої не може позбутися на вид мук і страждань своїх ближніх. Нічого цікавішого не знає. Штовхаються, тручаються, деруться, кождий хоче дістатися на місце, з котрого краще видно. Вдруге такого не побачать. На тратвах шибениці, а на них козацькі старшини. Чуби їм пообдирали. Висять, неначе в червоних шапках. З голов кров червоними поясами спливає на їх голі тіла. Червоні тратви, червониться вода. Тратви теж попадають на криги, але їх криги не спинять, пливуть, похитуючись злегка. Хитаються шибениці, а повішені гойдаються на них, як на дзвіниці дзвони. Вимахують руками й ногами — грізно-смішні. Товпа реве. Тратви перепливають і губляться в імлі. Вже не видно ні дощок, ні трупів, тільки на сірому небі бовваніють червоні плями... Гаснуть... кругом імла, густа, важка, гнітюча. Зривається вітер. Хвилює Сейм, шумить, ніби сердиться. Валка посувається до мосту. Перевалилася. Двигається табор. За ним остається руїна. Трупи, калюжі крові, недогризені кістки, гній. Дивується Сейм, що так тихо кругом. Тільки гайворони хмарами на зруйнований город налітають, крилами б'ють, кричать, за смачніший шматок деруться... як люди... По городі бігають собаки. Шукають своїх хазяїнів, а знайшовши їх неживими, сідають біля трупів і виють. По кладбищу снується столітній дід. Як Агасфер, як Богом забутий грішник, котрий умерти не може. У його тепер діла дуже багато. На дідовій голові весь Батурин — останки життя, що збереглося між ними. Хоч погасиш пожар, огонь ще довго в попелищу тліє. Дід певний, що так само іскри нашого життя ворог не погасив докраю. Дід у Батурині хазяїном тепер. Перешукає його, перериє, загляне в кождий куток, в кожлу щіль і добуде звідтам усе, що живе й цінне. Недужих лічитиме, голодних накормить. Він знає, де є хліб. А тоді й на трупів черга прийде. Добре, що зимно, Полежать. Не дармуватиме дід. Сто літ трудився, потрудиться й тепер. Не боїться праці, не праця страшна, а лінивство, охота жити з легкої руки, та ще з чужої. Дідові треба впевнитися, чи не лишив тут князь яких караулів або чи не поскривалися тут які мародери. Ця порода людей найпоганіша з усього — гієни. Дід добуває з-під домовини рушницю, набиває її, іде. Озираючися, наслухуючи, ловлячи кождяй шелест сухого листя, обходить кладбище і зазирає у город... Тихо, тільки трупи, круки і собаки. Вночі, може, й вовки до того товариства надтягнуть, а з ними і всіляке гільтайство, що Бога не боїться. Багато в діда роботи. Він перешукує город. Знає оподалік від замку один тайник. Не великий, але безпечний. Туди стягає усіх недобитих, ранених і здорових. Знає, чого ворог не знав: де, в якій пивниці задоловано збіжжя і м'ясо, де заховано білля й одіж. Усе знає. Кому ж би знати, як не йому! — Нема, дітоньки, гетьмана в нашім Батурині, ані Чечеля, ні Кенігзена, так слухайте мене. Хтось приказувати мусить. Від безладдя і від непослуху все наше безталання. І діда слухають. Здорові виходять разом із ним перешукувати город. Переносять у тайник тих, що в гробниці лежали. Улаштовуються там, як перші християни. Дід нікому плакати не дозволяє. Закуси зуби і жий. Жий ворогам на злість, наперекір цареві. — Не винищить він нас! Життя сильніше від насили. А коли втомлений цілоденною працею стає під вечір на останках мурів і дивиться туди, куди Меншиков зі своїм військом відійшов, то подобає на опира або на духа помсти. Ніби дух Батурина з гробу встав і грозить цареві Петрові: "Не приборкаєш нас!" Круки з кркком літають понад його лисою головою. — Проженемо вас, підождіть, — каже до них. Бездомні пси пізнають діда, ластяться до нього, скомлять. Він і про них обіцяє подбати, накормить їх, щоб тільки не бралися до трупів, бо це гріх. Потішає, що на руїні пічнеться нове життя, спалахне теплий огонь, жінки варитимуть страву, собакам знов своє діло буде. Не забуде дід про нікого і про ніщо. Сходить з мурів, бо ніч. Як привид, по пожарищу снується. Як тінь, всувається до потайника. Життя, винищене угорі, поки що мусить сховатися вниз, у підземелля. УКРАЇНСЬКА ДУШЕ! Чечель з недобитками козацтва крізь гетьманський сад насилу з обложеного Батурина вийшов. Ворожих відділів тут не було. Вороги на досить далеких звідси пунктах вдиралися в город і заливали його. Попадалися тільки московські варти, кінні й піші чурі погибших царських офіцерів, конюхи, котрі перед кнутами й батогами повтікали з обозу, і всілякий другий хибкий народ. Як вовки студеною зимою крутяться біля хуторів і дворів, щоб зарвати яке теля або хоч вівцю, так вони мишкували кругом города, як не кине їм доля який шматок зі свого багатого стола. Гетьманський двір приманював їх зокрема. Казки про його багатства розпалювали їх уяву. Закрадалися туди, забуваючи про небезпеку. Або пан, або пропав. Зі сторожами треба було зводити бій. І то скоро, нагло, бо це рішало про життя і смерть. Це ж не будь-хто, а полковник Чечель з останками козаків з города вискакував. Щоб сторожі не подали про це знаку, треба їм навіки затулити рот. Розлюченими звірами кидалися на них, зводили короткий і жахливий бій не пальною зброєю, а ножами, келепами, кулаками і щасливо добігали до Сейму. Гонив за ними рев добутого города, що конав на ножах, серед жахливих мук. Гонили за ними зойки різаних жінок і дітей, останні вигуки завзяття хоробрих баїуринських оборонців. Червона луна присвічувала їм дорогу, Батурин горів, як мученик на кострі. А вони втікають! Чечелеве серце розпадалося на дві половини. Одна казала: "Вертай і гинь разом із другими", друга радила втікати, спасаючи спосібних до дальшої війни козаків. Батурин — це тільки один стан у визвольній боротьбі, хто знає, які бої чекають ще його. Жаль кождого живого чоловіка. Треба щадити кожду мужеську долоню, що може двигнути меч. Чуття і розум боролися в Чечелевій душі. Розум перемагав. Перейти Сейм, пробратися до Десни, до гетьмана, до шведів — це було його теперішнє бажання. Кождйй козак, якого туди приведе, за сотню вартий — бо він Батурин пережив. Полковник Чечель провадить свою невелику ватагу. Були тут не тільки сердюки і всяких полків козацтва останки, але й міщани, а навіть дещо черні, що настягалася до Батуриьна ще перед облогою і переживала недолю цього безталанного міста. Ціла ватага — одна велика рана, бо ледве чи був тут один здоровий чоловік, один, з котрого не спливала б кров, один, котрого душа не страдала б на саму згадку про Батурин. Втомлені, виснажені доостанку, з мозками, розпаленими хоробливим жаром, з серцями, повними невисловленого жалю, з очама, в котрих горіла охота помсти, бігли за своїм провідником навмання, обідрані, півголі, здержуючи насилу стони тіла й ридання душі. Тільки зуби дзвонили, кланцали, як сікачі, і калічили до крові уста. Деяких покидала сила. Прилишалися, падали на землю зимну, заморожену, на сніг, у болото, тонким ледом, як западня, покрите. Тратили пам'ять на хвилину, а вернувши до неї, зривалися знову, бігли, хотіли дігнати своїх. Щоб лиш разом, щоб не конати одинцем на вітрах і стужі, на бездорожних полях, серед страху, що кождої хвилини настигне їх погоня. Біжать, падуть, головами розбивають лід, з ран останки крові витікають, не спасти, не спасти їм життя! Обезсилені, з морозом, а не з кров'ю у жилах лежать у шуварах і лозах понад Сеймом, борикаються зі смертю. Лежать і слухають, як десь далеко скиглить, зітхає, ридає і реве їх безталанний Батурин, як чоловік, що гине і сконати не може. А з-поза Сейму, з лугів і очеретів світять, як огники блудні, голодні очі вовків. Маліє Чечелева ватага. Чий крик зачує полковник, того піднесе з землі, візьме за руку, рятує. І другі роблять так, як він. Але годі вертатися по тих, що прилишились. Полковник Чечель провадить тих, що за ним ідуть. І сам він порубаний та посіканий, кров з неосмотрених ран спливає, в жилах то жар, то лід. Завзяття його на ногах тримає, почуття відповідальності не дає покластися на землю і сказати: "Робіть собі що знаєте, я дальше не можу йти". Полковник Чечель хоче дібратися до гетьмана та здати йому звіт. Розказати, як виконав приказ свойого вожда, хоче почути від нього виправдання або догану, готов прийняти кару за те, що города не вдержав, а втративши усяку надію, утік. Полковник Чечель на всякий випадок перед приходом москалів декілька човнів сховав у шуварах. Знає, де вони, боїться тільки, чи ворог їх не добачив і не забрав. Тепер туди дібратися можна, бо на болотах заморозь стоїть... Човни, славити Бога, є! Добувають їх, знаходять весла, тягнуть до води. Кождий до першого спішиться. Всі хочуть першими переплисти ріку, ніби на другому березі вже ніякої небезпеки нема, — спасення. Доводиться бої зі своїми людьми зводити, з тою нашою природженою безкарністю, з тим кари гідних безладдям. До розуму приговорює їм, до сумління. Бачать же — він не спішиться, жде, поки переправляться усі, останній переїде. Насилу вговорює їх, як Харон, перевозить українські душі за Лету, на другий бік. Допали другого берега, принишкли до землі, дрижать, дзвонять зубами — замерзають. Дехто радить розпалити огонь. Людям треба огрітися, тепло додасть їм сили. Без нього вони закостеніють. Полковник Чечель противиться. Каже, що це божевілля. Побачать вороги, ще погадають, що гетьман на відбій поспішає. Самі себе ворогам видадуть у руки. — Розпалюй огонь. Спасаймо себе. Не слухаймо його. У товпі почуваються вигуки зловіщі. — Довів Батурин до загибелі, хоче загубити нас. — Як побачив, що не вдержить города, чому з москалями на переговори не пішов. Чечель на вигуки не відповідає. — Хто хоче, хай за мною іде, хто ні, хай гріється біля огню. Відповідаю тільки за тих, що слухають мене. Українська душе, хто тебе може збагнути! Як Дніпро, ти широка, як пороги, шумлива й буйна, неспокійна, не довіряєш нікому, сама проти себе стаєш. Всю вину на других складаєш, за собою не признаєш гріха. Котрого з провідників своїх не обкидала камінням і болотом, навіть найбільшого з тих, що вічною славою тебе покрив. У ДОБРИХ ЛЮДЕЙ Перед ними блиснуло світло — одно, друге, десяте. То мигтіли, то погасали, як блудні огники на ставищу. Перша гадка, чи не вовки це? Але світла не зміняли з місця, значиться, не вовки це, а в селі світиться у хатах. Вступила в них нова сила, бо ніщо так не підбадьорює чоловіка, як свідомість, що після довгої, тривожної мандрівки попадеш до хати, в котрій тепло й привітно, в котрій живуть люди, які не перебули того, що ти. Забувається про небезпеку, кудись дівається жахливе питання "що дальше?", хочеться прямо сісти на лаві, з'їсти ложку теплої страви й не думати про ніщо. Розбрелись по хатах одинцем, найбільше по двох-трьох. Нема що триматися купи, хай кождий промишляє як може. Купою тепер далеко не зайдеш, бо неважко попасти тепер на московську патрулю, одинцем все-таки скорше якось даш собі раду. Свої не зрадять, а поможуть. Числили на спочуття. Дехто гадав спочити трохи, поживитися і дальше йти, бо не в одного були у недалеких слободах родичі або знайомі. Ранених або тут сховають, поки не видужають, або перевезуть у сіні, в трощі тощо, є всякі способи помогти ближньому, якщо охоти не бракує. Чечель заждав, поки не примістилися люди, а тоді його чура застукав до якогось вікна. Не скоро й не радо відчинили. Такі часи, що по ночах краще не пускай знайомого в хату. — А хто там? — питав хазяїн, заглядаючи крізь вікно — Перше впустіть, а тоді й почуєте хто, — відповів чура. Хазяїн, почувши хлоп'ячий голос, відчинив двері і впустив чуру. Цей розказав йому, який то нічний гість за порогом чекає. — Боже ж ти мій! — заметушився хазяїн. — Чому ж ви мені зразу того не казали? — Вибіг, за коліна Чечеля обіймив. — Простіть, що ждали. Будь ласка, заходьте. Жінко, докинь до печі трісок. Подай нам теплої страви, не гайся. Не сподівався я такого гостя, куди там, куди! Він колись козакував, а тепер сидів на невеличкім хазяйстві; вітати полковника в своїй хаті, хоч би тільки припадкове, це була для нього велика честь. Не скривав своєї радості. Але зараз же догадався, в чім діло. Знав, що москалі облягають Батурин, а коли Чечель тут, так, значиться, з Батурином погано. Глянув з-під ока на гостя і на його чуру, але питатися не смів. Не міг. Важко було. Догадувався, що почує. Зложив укількоро коврик і постелив на лавці. — Сідайте, ваша милосте. Тут вам краще буде. Ви здорожені. Боже ти мій, Боже! Не знав, як йому повести розмову. Чечелеві теж важко було починати. В його душі Ненаситець ревів, обривалися кручі й летіли у продасть, небо валилося на землю, а земля западалася кудись. Хазяйка накривала стіл. Ставила страву, хазяїн краяв хліб і наливав горілку. — Не знаю, чи смію вас просити, — говорив, подаючи чарку. Чечель випив мовчки. Позволив чурі сісти за стіл і просив, щоб і йому чарку подали. — Продрог хлопець, — сказав, — дивуюся, що не прилишився, як другі. — Славний з нього козак, — похвалила хазяйка й погладила хлопця по голові. — Хай здоровий росте. Хоробрих козаків нам тепер треба більше, ніж коли. — Вона не втерпіла. — А що ж там у Батурині чувати? — спитала. Чечелеві почорніло в очах. Це просте питання поставило перед ним у повний ріст цілу велику і страшну подію. Махнув рукою. — Невже ж? — спитав тривожно хазяїн. — Еге ж, — відповів за Чечеля чура. — Нема нашого Батурина, нема! — Закрив долонями очі і заридав, як дитина. Хазяйка пригорнула його до себе. Хазяїн стояв, ніби стовп. Задеревів. — Нехай діється воля твоя святая, — сказав по хвилині й перехрестився до образів. Важка мовчанка згнітила їх. Тільки хлопець плакав, аж заходився. Ніхто не потішав його, знали, що він за всіх їх плаче і що на цей плач ніякої потіхи бути не може. — Страва стигне, — озвався врешті хазяїн, звертаючись до Чечеля. — Їжте, ваша милосте, кріпіться, бо на тім, що сталося, ще не кінець. — Це щолиш початок, — притакнув Чечель. — Початок, а кінця ще й не видно. Багато ще прийдеться нам витерпіти, багато ще потече сліз і крові, поки буде так, як треба. — Ісусе Христе, Сине Божий; помилуй нас, — молилася хазяйка, а хазяїн, помовчавши хвилину, спитався несміло: — Як же він, той Батурун, здався, чи як? — Ні, — відповів Чечель. — Його москалі здобули. — І зруйнували, — доповів чура. — Здобули. Я так собі й гадав, бо коли б здався, то не гостив би я вас нині в своїй хаті. Нехай же Богові милосердному буде дяка й за те. Добре, що не здався. Бо погадати собі, який би це був сором. Резиденція, президія і — здалася. Правду сказати, я того й не сподівався. Чечель і Кенігзен, гадаю собі, і здали москалям Батурин. Ні, цього бути не може. — Не здобули б москалі Батурина, — почав крізь сльози чура, — якщо Ніс не зрадив би був входу. — Ніс? З яких же це Носів? — А Іван, прилуцький наказний полковник. — Цей? Нехай же його Господь тяжко за таке гидке діло скарає. Забажалося наказному полковникові совершенним стати. І чого то людина для тих почестей марних не зробить, аж погадати страшно! — Бога в серці не має. — кивала головою хазяйка. — Такий гарний город, і змарнував. Проміняв за пірнач. Бодай би його Бог тим пірначем побив. По кривді людській він його доскочив, а не чесними заслугами козацькими добув. Такий гарний город, і через нього пропав. Один замок який, а церкви, а двори! Бувало, дивишся і надивитися не можеш, така краса, таке добро. А тепер, погадати, нічого нема. На попелище приїдеш, на руїну. От що. Плакала. Чоловік потішав її. Казав, що відбудують Батурин. От і Київ скільки років палили, грабували й плюндрували, а він все-таки двигався з руїни на славу Богові і людям. — Відбудують, та життя людям не вернуть, — відповіла хазяйка і стала випитуватися про своїх знайомих у Батурині, чи врятували вони життя і добро, котрі частини города заціліли і що з нього залишилося. — Залишилися згарища і трупи, — відповів Чечель. А помовчавши хвилину, додав: — Та ще залишився я зі жмінкою втікачів. Він гірко всміхнувся. Не міг скрити злості на самого себе, за те, що втікав. Під час утечі в першу чергу про небезпеку думав, про те, щоб вивести людей, а тепер совість стала докоряти йому, що тисячі погибли, як герої і як мученики, а він з десятками втік, як трус. Послухав розуму, котрий казав рятувати себе і тих, що живими осталися, а тепер серце і совість гризли його. Казали, що поступив самолюбиво та що безкарно йому це не пройде. Гірко робилося на душі, але розум все-таки брав перевагу над серцем, казав, що лишня жертва — це гріх і що легше було згинути, ніж пускатися на такі труди, невигоди й небезпеки, які його тепер чекають. — Хто тобі може дати гваранцію, — казав собі Чечель, — що за хвилину не впадуть до села царські люди і не захоплять тебе. Може, селяни й раді б тебе не дати, та чи їх сила? Хазяїн ніби вгадав його чорні гадки. — Ваша милість не потребують боятися. Ми люди певні й вірні. — Сподіюся, — відповів Чечель. — Козак, хоч і на ріллі осяде, а честі своєї лицарської не забуде. — Так воно й повинно бути. — Так воно і є. Ми гетьманові доховаємо віри, бо знаємо, що він нас до злого не веде. Як треба чого боятися, — додав, принижуючи голос, — так хіба черні. — Черні? — Того гільтайства, що намножилося тепер за час війни і що тільки глядить, де б легким способом поживитися. — Як гайвороння, налітають на спокійних людей і не дивляться, чи свій, чи ворог, не бояться гріха, — нарікала хазяйка. — Перед ними треба оберігатися. — Всі вони подають себе за козаків, а це прямо розбишаки, а не козаки. — Страшний народ. — А ще страшніше, що в нас щось такого може бути. Гетьман Іван Степанович казав винищувати ті банди, й вони його за це не люблять і не люблять гетьманців, бо вважають їх своїми ворогами. — В упорядкованій державі для них місця бути не може. — Тому-то вони і слухати про державу не хочуть. Для них усе одно — гетьман, хан, король, цар, щоб їх на службу прийняв і гроші платив або щоб їм дозволив по-свойому промишляти. От кого боятися нам. — А навідуються вони до вашого села? — спитав Чечель. — Дотепер, славити Бога, ні. Наше село хоч і не мале собі і не бідне, так не на шляху лежить. Це одно. А друге — знають, що ми не безборонні. Самопалів у нас небагато. У мене та ще в декого. І не всі вміють з самопалів стріляти. Але зате в кождій стрісі заховані списи, а з луків у нас і хлопчики стріляють, та ще як, як татари. До нас якою-будь купою і не підходь, а вони великими ватагами не ходять, бо від москалів непевно. Москалі з ними коротку розправу чинять, або приставай до них, або гинь. Чечель і без того знав про ті своєвільні купи, що тільки лиха творили на Україні, йому тільки цікаво було довідатися, як до них ставився осілий народ. Почувши, що неприхильне, заспокоївся. — А що ж тепер, ваша милість, гадають починати? — спитав несміливо хазяїн. — До гетьмана перебиратися. — За Десну? — За Десну, батьку. — Важко. — Чому б то? — А тому, що цар, як тільки почув про перехід гетьмана до шведів, або, як вони кажуть, про "ізмєну", так зараз велів Меншикову післати над Десну кілька полків драгунів, щоб не дозволити оставшомуся війську козацькому переправлятися на той бік по прелесті гетьманськой. — Невже ж? — Так воно є. Тепер понад Десною московські драгуни стоять. Переходи караулами обсадили, по дорогам застави поклали, — нікого за Десну не пускають. Уже їм дехто в руки попав, що до гетьмана поспішався. — І що? — Те, що звичайно москалі в таких припадках роблять, батоги й кнути на місці, а тоді до посольської похідної канцелярії відправляють питати, чи з гетьманом Мазепою змови проти царя не мав. Переказують, що таке навіть з одним гетьманським канцеляристом склалося. Для Чечеля були це несподівані новини. Сидячи в обложеному Батурині, він не знав, що за той час діялося на Україні. Не гадав, що цар так скоро й рішучо поробить усі заходи, щоб у почині здавити мазепинське повстання. Мабуть, зрозумів небезпеку і — спішився. А ми?.. У нас є — Носи... І на саму згадку про цього мерзотника Чечель здригнувся. — Іван Ніс, — повторив уголос, затискаючи кулаки. — Коли б не цей Ніс! — Прокляте будь ім'я од рода та до рода, — сказав, спльовуючи, хазяїн. — Хто на Батурин гляне, той і Носа спом'яне, — додала хазяйка, — так, як отеє ми його споминаємо, зрадника окаянного. І вона, підперши бороду рукою, хиталася журливо. — Такий город, такий гарний город, і видав ворогам на поталу. Чечель не тільки дивувався вірності хазяїнів для гетьмана й жалеві за його зруйнованою столицею, скільки їх свідомості і знанню справи. Сидить у селі, далеко від битого шляху, ніхто туди не заглядає, а знають, що гетьман до шведів перейшов, і про розпорядки царські чули, і про все. — А скажіть мені, будь ласка, — просив, — звідки ви всі вісті берете, і, як бачу, вісті правдиві, а не якісь там бабські сплітки? Хазяїн хитро всміхнувся. — Ваша милість знають, що козак чує, як трава росте. Нас тут кількох колишніх козаків, здебільшого таких, що до служби військової неспосібними стали, тому й на ріллі поселилися. Але ми цікавимося, що діється у світі. Все хтось з певних людей на звіди їде. Скрізь маємо своїх вірників, ті й переказують нам. — Так у вас є своя почта? — Щось ніби жива почта. — А наблизившися до Чечеля, шепотом сказав: — Ми вже й гетьманський маніфест читали. Я собі навіть відписав його, бо я письменний. — То вже й маніфести з того приводу ходять? — Еге ж. Гетьман розсилає свої, а цар свої. Цар пише, нібито гетьман зрадив його, не для добра народу, а для власної користі. Нібито він нас польським панам, а церкву нашу єзуїтам на поталу віддати бажає. — Ого! — То ще не все. Слухайте дальше. Та ще каже, нібито не москалі наш народ угнітали, а гетьман, нібито не цар усякі податки на нас накладав, а лиш гетьман багатився кривдою нашою. — І ви вірите? — Хто дурний, хай вірить. Я до них не належу. Каже цар, що він одного єфимка з України до своєї казни не хоче. Обіцяє тим, що вернуть до нього, "милостквоє отпущеніє вин їх, содержаніє чинов і маєтностей їх без всякого умаленія" та ще нагороди великі за вірну службу. — За таку, як Ніс йому служив, — докинула хазяйка. — А гетьман? — Що пише гетьман, питаєте? — Так. Хазяїн попросив його в алькир, добув із-за образа вчетверо зложений лист паперу і сказав: — Читайте, що наш гетьман пише. Чечель прочитав гетьманський маніфест, зложив його назад і, віддаючи, спитався: — Що ж ви на це? — Питаєте? Гетьманові вірю. Він правду пише. Перейшов до шведа не ради користі, а лиш щоб визволити нас із царської неволі, з того ярма, котрого довше носити годі. Невже ж ми сліпі чи дурні, щоб не бачити, до чого воно йшло? До скасовання нашого козацтва й гетьманства та до перестроєння нашої землі на московський лад. Це всякому ясно, хоч не всякому страшко, бо багато є таких, що це їх ані болить, ні свербить. А хіба ж нам не все одно, хто над нами панує. Хлопові одна біда — говорять, бо дурні. Та ми, козацькі люди, знаємо світові лад. — Так ви спочуваєте тому, що гетьман зробив? — спитав Чечель. — Не тільки спочуваємо, але й постояти готові. — То гарно. А багато вас? — Того я вам, пане полковнику, ніяк сказати не можу. Але народ козацький, хазяйський, гадаю, одної думки зі мною. Тільки всілякий на землі неосілий, хибкий народ, цей, звичайно, туди й хилиться, куди вітер повіє. І за нього боюся. Дещо і за старшин, за тих, що з гетьманом не пішли. Чечель задумався, бо і він того боявся. Старшини, звичайно, люди багаті, мають луги й ліси, лани та млини, усякі доходи й вигоди, жаль їм буде втратити ті маєтки. Та ще тепер, коли цар обнадежує усякою ласкою своєю, хто тільки покається і вернеться до нього. Не одного він на цей гачок легко зловити може. Зокрема тих, хто мають родини, жінки і дрібні діти. Що станеться з ними? Ані їх із собою брати, ані дома лишати — от і біда! — А не знаєте, куди діваються жінки й діти тих старшин, що з гетьманом пішли? Хазяїн тер чоло. — Підождіть, будь ласка, хай пригадаю. Щось мені і про них доповідали. Ага. Кажуть, немов то деякі до Прилуки втікли. Там нібито й Орликова жінка і гетьманського господаря Цурки. — Прилука досить далеко від воєнного терену, може, їм там і безпечно буде. — Не знаю, може. Тільки в Прилуці всього сотня вояків, і то народ не дуже надійний, такі, що з полків повтікали. Не знаю, чи можна їм довіряти, бо не без маєтків старшинські жінки до Прилуки прибули. І оба вони зажурилися. Думали, як дуже дальший розвиток справи залежний буде від того, як себе там ті старшинські родини почуватимуть, бо чого для своїх жінок і дітей не зроблять їх мужі й батьки. — Але ми балакаємо, — почав господар, — а ваша милість утомлені. Який же я нездара. Жінко! А приладь там постіль у світлиці і дай чистої води в цинову вмивальницю, та ще добудь із скрині білля щонайтоншого, спішись. — Ніби я цього сама не знала, — відповіла йому жінка, — аж ти мені це потребував казати. Все наготовлене як слід. Проси їх милість, хай зволять перейти у другу половину хати. Чечель щолиш тепер почув, що йому дійсно нічого так дуже не треба, як води, білля і постелі. Він ледве на ногах тримався, повіки спадали йому на очі, як крила птиці, котра вже дальше летіти не може, в голові ніби буря шуміла. Подякував добрій хазяйці і з хазяїном перейшов через сіни до світлиці. Тут за печею були криті двері до малої кімнатки без вікон і без других дверей, якої ніхто не догадався б. В тій кімнатці приготовано для Чечеля, а в світлиці на лавці для його чури. І щолиш тепер, як Чечель обмився і хотів перебрати сорочку, побачив, що вона поприсихала до тіла. Насилу повіддирали, хазяїн осмотрив рани, бо як колишній козак, розумів це діло, побажав гостеві спокійної ночі і вийшов. В світлиці моргнув на чуру. Цей зрозумів знак і вибіг за ним. Сиділи втрійку, і чура розказував про Батурин, і як батуринці не хотіли впустити царського війська, і як Ніс зрадою впровадив туди москалів, який бій ішов, як Кенігзена ранили, як боронився полковник Чечель і як він, втративши всяку надію, з останками своїх людей вискочив з города і забіг аж тут. — І тепер ми отеє у вас, а там, у Батурині, лиш згарища і трупи, лиш москалі, як чорти, снуються по тім пеклі, і гайвороння над трупами кряче. Він уже не плакав, тільки скреготав зубами й затискав молоді кулаки. Жаль уступав перед почуттям помсти, котре перший раз явилося в хлоп'ячій душі. Помститися, помститися за те все, що накоїли вороги. Хазяйка кивалася, і по стіні за її спиною хиталася велика, довга тінь, як маятник на годиннику, завішенім десь у просторах. Хазяїн вхопив голову у руки, підпер лікті на колінах і дивився в угол хати, ніби в глухий кут, з котрого виходу нема. Надворі шумів вітер і політав сніжок. СУСІДИ Нараз хазяїн голову підняв: — Цитьте! Всі троє стрепенулися. Наслухували. Хтось улицею ішов, відсунув ворота, наближався до хати. Хазяїн устав. — Не йди! — крикнула жінка й потягнула його за полу. — Пусти! — відповів, вириваючися від неї. — Не знаєш — гість у дім, Бог у дім. Гостя нам треба боронити. Ти, хлопче, йди у світлицю і зачини на защіпку двері. Нікого не впускай, поки я не вернуся. Взяв самопал, відчинив засув і вийшов. Незабаром вернувся з трьома сусідами. Виправдувалися, що спати не дають, на хату в таку пізню пору нападають, але бачили, що світиться у вікнах, так поступили. — Ви ще не знаєте, що сталося? — питав один. Хазяїн дав жінці знак, щоб мовчала. — Нічого не знаємо, — відповів. — Кажіть, що сталося. — Москалі Батурин добули і зруйнували. — Що ви кажете? — крикнули обоє і руки заломили. — Батурин? Резиденцію гетьманську? Це неможливо! Город був укріплений, Кенігзен, Чечель і гетьман недалеко, і здобули? Як же це? — вдавали, що нічого не знають. — Гетьман недалеко, та на час не поспів, — пояснив сусід. — Не спішився, — доповів другий. — Він добре, що сам до шведів перейшов, безпечно себе почуває, а що станеться з народом, це для його так, як для мене торішній сніг. Хазяїн здивувався. Дотепер про гетьмана ніхто так не відзивався. — Ти, брате, — почав, — несправедливо кажеш. Як не поспів, то, видно, що не міг, не сподівався, що Батурин так скоро здасться. — Він не здавався. — А як же? — випитувався хазяїн, нібито він і справді нічого не знає. — Наказний полковник Ніс ізрадив, ворогові хід у город показав. Іван Ніс, як знаєш, наказний прилуцький полковник, забажав совершенним стати і видав Меншикову Батурин. Москалі город спалили, а людей перерізали, не жалуючи ні жінок, ні старців, ні дітей. Хазяйка запаску до очей піднесла, ридала. — Старшини всіх нас продадуть, як на заріз худобу, вони тільки того й чекають. Хазяїн попросив гостей сідати. — Хто вам це, люди добрі, казав? — питався. — То ти ще нічого не знаєш? Люди з Батурина прийшли, тії, що з Чечелем насилу з города вискочили. — А де ж полковник Чечель? — Кажуть, що у когось у селі. Лихий його зна, де він. Може, дальше пішов. Здав Батурин, а тепер до москалів піде, "милостивого отпущенія вин" у світлійшого просити. Вони до його, як по свячену воду йдуть. — Хто? — Хто ж би? Старшини. Випрошують собі ствердження давніх грамот і нових на всякі маєтності просять, а ми, хто таке ми? Для старшин ми гречкосії, коли прямо не чернь, хто про нас дбає, — скажи! Вони викрутяться, як в'юни, а ми цареві за гетьманову зраду відповідь дамо, хоч ми в тій зраді неповинні, бо ми гетьманові до шведів переходити не казали. — Жаль говорить з тебе, мій брате, — заспокоював його хазяїн. — Не жаль, а правда. — Може, й правда, але така, як тобі здається. — А тобі — ні, бо ти за старшинами руку тягнеш, гадаєш, сотником тебе зроблять, — по смерті, — додав глумливо. — Того я собі не бажаю і ані чинів, ні маєтностей не хочу, бо й того, що в мене є, для мене і для жінки досить. — Досить, та від прибутку голова не болить. — Як кого. Та не мене. Я за правду стою. А на мою гадку, правда ані по нашому боці, ані по їх, лиш посередині. — Себто як? — А так, що є і гідні старшини, і негідні, як і поміж нами буває. Що Ніс погано зробив, що нічого гіршого і зробити не можна, того я не перечу. — Бо не можеш. — І не хочу. Я б його, як бішену собаку, колом забив, коли б він мені під руку попався. Але невже ж цей Ніс тільки простих людей ворогам на поталу віддав? Невже ж у Батурині не погибли також наші старшини, їх жінки й діти? І кілько! А кілько їх ще на муки піде, хай Бог ті муки за наше спасення прийме, — і він перехрестився. Перехрестилися і зітхнули всі. — То правда, — відповів розсерджений сусід. — Але гетьман теж недобре зробив. Перейшов, а нас оставив на ласку й неласку судьби — робіть собі що хочете. — Того він ніяк не гадав. Як ішов до шведів, так це тому, щоб скорше з ними до нас вернутися й захищати нас перед москалями, а що трапиться такий подлий зрадник, як Ніс, того він предвидіти не міг, як ані ти, ані я нічого такого не предвиджували і навіть не гадали собі. — А Чечель? — Сам кажеш, що полковник Чечель Батурина не здав, що він обороняв його хоробро. — А все-таки втік. Може, за ним уже й погоня біжить, ще він нещастя на наше село накличе. Москалі скажуть, що ми Чечеля перед ними скривали, спалять наші хати, а нас переріжуть та перевішають, коли б на палі не повсаджали. — Так тоді по-твойому що? — Треба нам перешукати село, чи він де не сховався. — А як сховався? — повторив. — То що тоді? — Тоді треба його москалям передати, хай його голова за всі наші голови йде. — Мати Божа! — аж скрикнула хазяйка. — Як ви, сусіде добрий, щось такого можете казати? Свого чоловіка, такого славного козака, такого лицаря катам у руки видавати? — Як ми їх не дамо, то вони видадуть нас, побачите. Не пора міркувати, що годиться, а що ні, а пора про себе дбати, бо ніхто про нас не дбає. — Недобре ти, сусіде, радиш, — озвався хазяїн хати, — я такої ради і слухати не хочу. Я до того руки своєї не приложу. Краще голову покладу, ніж юдою стану. А ти що, брате, на це? — спитав другого сусіда. Цей, видно, з гадками бився. — Гадаю, — казав, — що нема що Чечелем турбуватися. Хтозна, де він тепер. Може, в другому селі, а може, по дорозі в чужі руки попав. Наша турбота — його люди. Боюся, щоб нам за них якого лиха не було. Декількох можна притулити в селі, перебрати, ніби це челядь або свої. Але не всіх. Старшин треба відправити в дорогу. І то чим скорше, тим краще. — За те, що билися за нас? — За нас? — А за кого ж? За нашу волю, за те, за що й ми боролися колись, як були молодими. Пригадаю собі, у яких пригодах ми не раз були. І чи видавали нас наші люди? Своїх людей на муки, на смерть видавати! Страшно, товариші, страшно! — Страшно, але як конечно, то нічого не вдієш. Краще хай потерпить дехто, ніж терпіти має народ. — Нехай терплять другі, щоб тільки не ми, правда? — і хазяїн гірко всміхнувся. Тамті дивилися на нього з-під лоба й вертіли в руках шапками. Один глипав чорними очима, як вовк, другому вуса нервово дрижали від збентеження. Упадок Батурина нагнав їм такого страху, що готові були до всього, щоб тільки запопасти ласки в ворогів. Хазяїн знав своїх односельчан. Небагато між ними таких, що на них покладатися можна. Це здебільшого старші, з діда-прадіда козаки. Решта — народ хибкий. Поки добре, то й вони добрі, а не дай Боже лихої пригоди, то щось таке вам зроблять, чого й наймудріша голова не передбачить. — Знаєте ви що? — почав хазяїн, силуючися на спокій. — Якщо ви справді гадаєте видавати їх, то в першу чергу видайте мене. — Вас? — і сусіди аж підскочили на лаві. — Так, мене, — відповів рішучо, — бо я проти Москви стояв і стою, я гетьманові вірним був і є, я тих, що Батурина обороняли, за лицарів тримаю, а не за злочинців, котрих карати треба. Беріть і в'яжіть мене, хай моя голова за ваші йде, бо, видно, не сидіти нам довше в одному селі, ми тепер люди з інших світів. Почувши таке гірке й несподіване слово, замовкли, бо і що ж було казати? Розуміли, що правда не по їхньому боці, але життя від правди сильніше. Рятувати себе і своє добро — от що було для них найважніше. Честь, правда, справедливість — усе воно гарно, та не тоді, як ворог на карку. Хазяїн читав у їх душах, як у книжці. — Як же буде? — почав. — Пізна година. Вже й ранок недалеко, треба рішаться, щоб нас дійсно який чорт не заскочив та не наробив бешкету. — Хай буде, як громада скаже. Громада — великий чоловік. — А на моє, громада — капустяна голова. Вискочить який горлай, застрашить людей, і вирішать таке, що й погадати страшно. Знаєте, як воно тепер буває у громаді. Молоді старшини воловодять. Наймит хазяїном править. Поганих часів дожили ми. Краще було у бою полягти, ніж дочекатися такого. Сором від смерті страшніший. Люди добрі, що ви сорому не боїтеся, що ви суду Господнього не жахаєтесь! — Суд царський від суду Божого страшніший, бо Господь милосердний, а цар — ні. — Але й милосердя Боже свої границі має. Не переступаймо їх! — Царська власть від Бога, нам слухати треба що цар велить. — А гетьманська вдасть від кого, від чорта? — Від царя, — відповіли, щасливі, що попали на таку розв'язку, яка буцімто заспокоювала їх совість. — Хто вам це сказав? — питався стривожений хазяїн, — хто вам, люди добрі, таку небилицю повів? — Піп у церкві проповідував. Хазяїн зрозумів усе. Попи з царем тримають, з тим царем, що зневажає віру й насміхається з Бога. Цар на гетьмана наклеп пустив, буцімто він наші церкви й монастирі єзуїтам віддати бажає, і попи послухали його. — Розумію вас, — почав хазяїн голосом сумним, ніби він отеє на якійсь стипі балака. — Ви повірили попам. А знаєте-як вони, ті попи, собі міркують? — Як? — А так, що гетьман за Десною, а цар тут. Заки гетьман зі шведами поспіє, цар може з ними зробити що захоче. Та ще міркують вочи собі, що хоч тепер гетьмана зрадять, так це ніщо. Як побідить цар, то він їх за тую зраду всілякими маєтностями обдарує, а якщо гетьман зі шведами верх візьме, то він їм простить, бо гетьман свій чоловік і своїх духовників не буде так карати, як за що-будь карає їх цар. І ви повірили попам? — Вони слуги Божі і закони Господні краще знають, ніж ми. Хай вони перед Богом відповідають за нас. — Кождий за себе відповість, бо на те у нас розум і вольна воля є. Якщо царська власть від Бога, то гетьманська теж від нього. Гетьмана вибрав народ, а голос народу — голос Бога. Не гідні ми зватися людьми вольними, коли не розуміємо того. — Як голос народу — голос Бога, то чому ж ти не хочеш слухати того, що громада скаже, громада — теж народ. — Та не така, як наша, і не в таку пору, як тепер. Нашу громаду чорт опутав, і вона голосу Божого не чує — з отсеї розмови бачу. Та я на суд нечестивих не піду. — А нам пора. Простіть, що позбавили сну. — Який там сон тепер. Спасибі, що зайшли. Бувайте! Відпровадив їх до воріт, глянув на вулицю, постояв і, стурбований, вернувся до жінки. — Ось воно як! — сказав, ховаючи самопал під постелю. — Щось таке твориться тепер у нас на Україні, чого ніяк не розберу. Народ не той став. — Інші часи, інші люди, — зітхала жінка. — Але ж двох правд нема і двох честей також ні. Що було справедливим, осталося для внуків, а що ні, те ні. — Не всякий так гадає, як ти. — Не всякий, але подумай лиш — предательство! — Пре-да-тель-ство! — повторив, розкладаючи безладно руками. — Були предателі за часів Христових, є й тепер. І тепер розпкяли б Христа. — Добре ти кажеш: і тепер розпняли б Христа за те, що він людям добра бажав. А людям треба не благодаті небесної, а звичайної наживи, і не слова Господнього вони бояться, а лиш кнута. Страшно подумати, жінко. В Батурині кілька тисяч людей смерть за нашу правду понесло і муки страшні протерпіли, а тут вони тих мучеників, що від рук мучителів спаслися, мучителям видавати хочуть. Я того не переживу. Ходив по хаті, збентежений до краю. В його словах почувався такий великий жаль, що слухати було важко. Щоб повернути його від тих гадок, хазяйка просто спитала: — Чи не краще нам полковника Чечеля кудись заховати? — Куди? — А хоч би в омшаник. — Гадаєш, не знайдуть. Перед своїм ворогом не сховаєшся. — То, може б, йому дати коня і провести куди безпечно? — Не пора тепер. Світає. Треба чекати ночі. — Жаль, що ми того скорше не зробили. — Як? Не бачила його? Таж це не чоловік, а тінь. На ногах устояти не міг. Порубаний такий. Дивуюся, що від упливу крові по дорозі не впав. — Так що ж буде? — Що Бог дасть, але я його живим зі своєї хати не видам. Жінка мовила поранню молитву і збиралася палити в печі. ЛИЦАР У БЛИСКУЧІЙ ЗБРУЇ На майдані збирався народ. Старші на колодах сиділи, пихкаючи люльки, молодші стояли кругом. Сходило сонце. Зразу поза хатами і поміж деревами в садах являлася золота смуга, ясна, що аж за очі брала. Згодом ясність тая піднімалася вгору, розкидуючи кругом своє щедре проміння. Ніби незрима рука золоте зерно сипала на землю, ніби небесний сівач ішов понад землею і сіяв. Декому здавалося, що з-поза обрію з мрачних країн темної ночі виїжджає лицар у блискучій збруї на білому коні, з золотим мечем у долоні. На шоломі в нього китиця огненних пер, вітер обриває їх і кидає на землю. Рожами кладуться вони на поля, на верховіття дерев, на криші хат, пелюстки, платочки рожевого квіття стеляться кругом. Їде велетень лицар, мерехтить сріблиста збруя, сяєво ясне ллється з золотого меча, а перед ним утікає ніч. Горбиться, кулиться, до землі присідає і по ставищах, по мокляках, по оболонях волочить за собою спідницю довгу з непевної темряви і з нічної імли. Дивляться сивоголові господарі, як білий лицар чорну ніч проганяє, знімають шапки й голосно хрестяться, а наймит якийсь, що недавно до села приплівся, поміж молодшими гукає: — Пора діло кінчить. Доволі кров нашу пили, кровопийці. Доволі крутили нами. В потребі нашому братові золоті гори обіцяють, приманюють улесливими словами. Хочеш у війську служить, то в реєстр впишемо тебе, а хочеш на землі працювати, так і землю дістанеш. А прошу. — І млинок, і ставок, і вишневий садок, — доповідав його товариш. — Дістанеш на Йосафатовій долині, а тепер маєш не садок, а в задок. Сміються кругом. — А скінчиться війна, так гонять тебе з полку, як собаку з хрестин. Ти хто такий? Хахло, тягло, хамська твоя мати, йди на панів працювати. От яка наша правда, браття. — Авжеж, авжеж, — гомонить поза спинами тих, що на колодах сиділи. — Ти до чого, синку, ведеш? — підняв на нього полинялі очі сивоголовий дідусь. Сторонився. Та тільки на хвилину. Побачивши, що одномишлеників кругом чимало, відповідає сміливо, аж гордо: — До чого ж би, як не до того, щоб не слухати панів-старшин. — Ані дуків-серебреників. — Досить слухалися, та й дослухалися ось до чого. І підняв руки, як до лету птах, показуючи подрану кожушину. — Сорочки на хребті не маю. Тільки моїх маєтків, що тая дранка, і тільки худоби, що тії воші в ній. Розбагатів. — Потішся. Ти не один. Багато таких, що так розбагатіли, багато! — Біля гетьмана доробилися. — Біля ізмінника. — Податями та налогами всілякими народ обкладав, а все буцімто для царя, цар приказує, а цар у маніхвесті виразно говорить, що він з України одного єфимка брати не хоче, що це гетьман до своєї кишені гроші з народу здирав. — У гетьмана в кождому дворі гроші. — А в нашого брата що спина, то воші. Притакували кругом. Дід з полинялими очима сумно дивився на лицаря ясного, що понад обрієм на білому коні проїжджав, і на ніч темну, що в байраках перед ним ховалася. Але спідниця її брудна й мокра волочилася по землі, як смородлива ганчірка. Дід нишком покаянний псалом шепотів. — Я також, — почав другий, — так собі своїм простим розумом міркую, що ближча сорочка, ніж кожух. Ближчий нам робучий народ, ніж старшини. — Ближчий, ближчий! — Хто з робучого народу, хай залишається у нас. Скажемо, що свої, а хто зі старшин, того видати цареві. Цареві нецікаво нас до рук своїх дістати, бо хто ми таке? — "подлий народ". Цар знає, що всякі факції від старшин ідуть, старшин йому давай. — Справедливо сказано: старшин йому давай. Нагородить нас. Так і видаваймо їх, пеських синів. Дід перервав псалом. — Видамо своїх, так чужих нам нашлють, а гадаєте, що чужі кращі від наших? — Менший жаль, бо чужі. Від свойого кривда гірше болить. — Авжеж, авжеж. Своя рука дошкульніше б'є. — Так наші предки гадали, і тому в нас добра немає, тому ми у чужому ярмі. Гей, діти, які ви нерозумні. Від своєї кривди куди легше визволитися, ніж від чужої. Свого гетьмана скинеш, коли він негодящий, а царського намісника не спекаєшся, бо за ним стоїть цар, і військо, і всі сили його, а в тебе що? В тебе лишиться голий кулак і безсильний жаль у серці, і отеє вся твоя оборона. І будеш битися, як перепілка в снігах на морозі, і скиглити будеш, як чайка, нарікаючи на свій розум дурний. Прийде каяття, та вороття не буде. Із-за гаю знімалася хмара й летіла ясному лицареві назустріч. Хотіла прикрити його, ніби невод розпускали на небі. — Хай що хоче буде, щоб не було, як є. Несила довше кривду терпіть. — Несила, несила! — Гетьмани визволювали нас від ляхів, а татар накликали. — Татари загонами народ гонили у ясир. — А Мазепа гадаєте що? Визволює Україну від москалів, а шведам продає. — Лютрам-бузовірам. — Не хочемо, не приймаємося! — Послухай його маніхвестів, поможи побити царя, то він панів польських накличе на нас, закріпостить народ. — Буде що лан, то пан, а що розвалений тин, то селянин. — Церкви єзуїтам віддасть, у монастирях уніатів понасаджує, польські порядки на Україні заведе. — Не хочемо того, не приймаємося. — Краще під православного царя. — Краще! Краще! — До чорта з гетьманом! Видаваймо старшин, хай ідуть за голови наші. Даром дядько з полинялими очима добивався до слова. Ні віку, ні розуму не шанували. Горлаї перед вели. — Нассалися п'явки нашої крові, відривать пора. — Пора, пора!.. — Перетрусити село, чи де Чечеля немає. За його нам від царя велика ласка буде. — Він світлійшого князя Меншикова обидив, царського війська в Батурин не впустив, царських послів зневажив. — А тепер Батурин пропав, а Чечель перед карою втікає. — Через нього тисячі народу пропало, на його невинно пролита кров паде, на погибіль йому! — На погибіль Чечелеві! На погибіль старшинам! — Видаймо Чечеля цареві. Відведім його до найближчого московського караулу. — Відведім, відведім! — ревіла товпа. Снігова хмара ясного лицаря тінями накривала. Меркли блискучі бляхи на його широких грудях, снідею заходив шолом, меч іржою вкривався. Щедрою рукою розсипані троянди линяли й ниділи під чобітьми роз'юшених людей. А з байраків, з болот, недобре ще примерзлих, підносилася брудна спідниця ночі. Вітер її піддирав, підносив і понад селом, як заболоченою хоругвою, вимахував. — Чечеля, Чечеля нам давай! До біса полковників, до біса нам старшин! — І без них поживемо! — На погибіль їм! — На погибіль Хазяїн, у котрого полковник Чечель ночував, насилу добився до слова. Старий, багатий козак мав числечних сторонників у селі. Постояли за ним. Зацитькували ревунів. — Дайте ж чоловікові слова! — казали. — Не шуміть! Криками далеко не зайдемо. Це тільки жиди криком городські мури валили, наш крик такої сили не має. Вкліз на колоду і став заспокоювати народ. Казав те, шо й сусідам на розмові у своїй хаті говорив, а саме, що не всі старшини лихі, що є й між ними люди з великими заслугами. Обороняв гетьмана, котрий, на його гадку, багато доброго зробив... — Дукам, серебреникам, а не нам. — Не будь дуків, не було б що і взяти в руки. — Ой, прибрали ви нас у свої загарбливі руки, так що й дихати важко. — Та кінець панованню вашому, пани! — Кінець нам, а ви гадаєте шо, безконечні? — питався хазяїн. — Поки землі, поти нас, — відповідали. — А ви от що! — дмухали на долоню, показуючи, як старшини полетять на чотири вітри. — Ми вже раз з вами зробимо якийсь лад, — грозили. — Поки зробите, послухайте правдивого слова. — Не треба, не хочемо, не цікаві... — Цитьте, хай говорить. Кажіть, дядьку, кажіть. — Своїх людей на поталу ворогам давати не годиться. — Треба! — Не треба! — Мус! Поривалися на себе з кулаками. Насилу старші й жінки, що повибігали з хат, зупинили бійку. — За зраду Бог вас каратиме, як покарав юду, що зрадив Христа. — Гетьмана покарає, бо він теж ізрадив. — Але не вас і не Україну. — Україна — це ми. — А ми — ні? — питалися докірливо старші. — А ми ж що? — Ви струп на нашому тілі. П'явки, опирі, кровопийці! Отак кругом. Що заспокояться на хвилину, то знову шум і погана лайка. Вже й до рукопашного бою доходило, бо годі було старим козакам і хазяїнам поважним стерпіти обиду від наймитів і всякого зайшлого народу, котрий, на їх гадку, як обідував, то з власної вини, бо гроша в кармані втримати не вмів. Що заробив, те й пропив. Дійшло до того, що червоними півнями грозили, казали: "Підіждіть, хай настане ніч, а вона недалеко, бо день тепер короткий!" — То я аж такого сорому дочекався, — нарікав сивий дідусь, з полинялими очима, що вже кудись далеко, ніби поза другий беріг, заглядали. — То вже в нас аж до такого дійшло! Не буде вам благословення Божого, ой, не буде, бо ви нічого пошанувати не вмієте, нічого святого у вас нема. Настали часи, що яйце від курки мудріше й діти батьків розуму вчити хочуть. — Як батьки дурні, то і вчити їх треба, — озвався хтось. Дідусь мав синів і внуків у громаді. Не втерпіли обиди. Затріщали плоти, зчіпилися люди з собою, кинулися жінки й діти мужам і батькам на підмогу, перемінився майдан у кітловище людське, в котрім варилася страва чортові на снідання. — Карли панам проч із старшинами, хай пропадають дуки; Чечеля, Чечеля нам! Чорна хмара повисла над селом. Пропав, сховався, поїхав кудись геть срібнопанцирний лицар. Вулицею надходив чоловік у козацькому контуші, з шаблею при боці, праву, поранену руку за пазуху встромив. Голову мав перев'язану — тільки одним оком дивився. — Чечель! Чечель! — зашепотіло кругом. Ступив на майдан, біля колод, на котрих старші хазяї сиділи, став і тим одним оком журливо на погане грище глядів. Вчорашній розпучливий бій, лицарська смерть батуринців, щоб доховати віру гетьманові й оборонити чесне ім'я столиці, і отся нинішня гидка, глупа, безтяменна гризня — які ж далекі й неподібні до себе моменти, які ж супротивні образи! Там вірність і віра, там хоробрість і жертва, тут глупота і підлість — ніба це два світи, два народи, дві інші культури. Страшне, неправдоподібне, неможливе! Роздумував над причинами, шукав виправдання якогось, щоб заспокоїти себе, щоб не зневіритися в силу і вартість тієї стихії, і не знаходив нічого. Одно приходило йому на гадку, а саме, що тут степ, а там город, тут ніби тая золота воля, а там життя. Привикли люди до законів, до ладу, до влади, розвили в собі почуття державне, зрозуміли, що таке честь, і боролися за неї хоробро, як тільки чоловік боротися може. І почув він у душі своїй таку велику вдячність для отсих лицарів батуринських, таку для них пошану, що отся гризня, на яку тепер дивився, змаліла в його очах до розмірів гризні собак за кістку, кинену крізь вікно панської кухні на смородливий смітник. "Батурин смертю своєю живий буде, Батурин побідить позагробною побідою, — потішав себе, не відчуваючи в серці свойому для отсих чорних лицарів народного безглуздя нічого більше, крім опрощення сумного. — Прости їм, Боже, прости, Україно, бо не знають, що творять..." — Чечель! Чечель! — шепотіло кругом. Слово "Чечель", ніби зимна вода на роз'юшених собак, лилося на ті голови гарячі, від засліплення п'яні. Розділювалися купи, що напирали на себе, один від другого відставав, виймали пальці з чубів, переставали давити себе в обіймах, відскакували набоки, так що над майданом тільки жмутки вирваного волосся літали, тільки пояси валялися, тільки пара з людей била, як із коней, на яких забагато тягару накладено. — Полковник Чечель! Чечель! А Чечель стояв, ніби він тут ні при чім. Його гадки блукали зарослими шляхами України, тими, що могли вести до волі і слави, а завели до сорому і до неволі. "Чому? Чому?" — питався себе, забуваючи про тую небезпеку, в яку попав, гіршу від учорашньої. Вчора грозила йому смерть серед бою з ворогами, смерть вожда, котрий позиції не хотів здавати. Нині висіла над ним гроза впасти жертвою своїх власних людей, темних, засліплених, розлючених, як звіряче стадо. І пригадувалися йому ті найчорніші моменти з історії рідного краю, котрі кидали тінь на найсвітліші події, моменти, від котрих кров стинається в жилах, від котрих лиця огнем пашать, моменти найбільшої невдяки, найчорнішої зради — зради провідників товпою. — Товпою, несвідомою, чорною товпою, — повторив, дивлячись на те, що діялося кругом. — Чому ж та товпа темна й несвідома в нас? — питався себе Чечель. І замість відповіді пригадалися Лобода, Брюховецький, Самійлович, Тетеря і багато, багато їх, що тую товпу, замість робити силою творчо-свідомою, цькували, під'юджували, підбадьорювали влесливими словами, заохочуючи до безнастанної боротьби не для загального добра, а для особистих вигід. Хто обіцяє більше, хто голосніше кричить, за тим вони підуть. — Багато, багато вини за нами, — казав Чечель собі. — Верхи не трималися купи, і доли тягнули їх уділ. Замість доли підтягати вгору, ми для успіху хвилевого схилялися вниз, понижували себе й понижували справу, аж дійшли до отсього, що діється тут. — Ви кликали мене, — сказав голосом грімким, в якім не почувалося ні жаху, ні тривоги. — Гадали, втік, сховався, боюся вашого суду? Ні, браття. Нема мені чого боятися і ховатися я теж не потребую. Я тут! Дехто обтирав з обличчя кров, колупав у щоці, чи зуби кріпко сидять, гладив вус, чи його не відірвали. Дивилися з-під лоба, ніби боялися погляду чоловіка, котрого перед хвилею раді були затоптати в болото. — Чого вам треба від мене? — питався полковник Чечель. Не відповідав ніхто. — Батурина вам жаль? Ніхто так не жалує за ним, як я, бо в ньому були мої гордощі, моя надія, слава, в ньому був я. Там я сили свої лишив, на батуринських валах кров свою пролив, тоді як ви тільки злобою і помстою дихали на себе. Чув, що лагідним словом совісті їх не зворушить, а влещувати не хотів, розуміючи, що тільки правда, єдина свята, чиста правда може отверезити їх. — За Батурин я перед гетьманом, перед найвищим вождом своїм справу здам, якщо Господь дозволить мені стати перед маєстатом його, а як ні — то перед Богом, котрий колись усіх нас розсудить, — розсудить мене і вас. Підступали ближче до нього, ніби хотіли краще чути і розуміти його. — Одного жалую я нині, а саме, що у Батурині разом із другими не поляг. — Отож воно і є, — підхопив хтось. Чечель глянув у той бік. — А жалую тому, бо краще з хоробрими людьми трупом лежати, аніж поміж негідними жити. — Ого, ого! — почулося вже більше голосів. — Він обиджає нас. Хоробрий який. Легше словами кидати, ніж шаблею рубать. Чечель шаблю з пахви добув. Тільки шматок рукоятки тримався, та й був пощерблений і весь у крові — Ось вам шабля моя. Як ви своїми краще працювали, так плюньте на мою. Сивоголовий дід піднявся зі свойого місця, підступив до Чечеля і попрохав тієї шаблі. — Будь ласка! — і Чечель йому подав. Дід шаблю на руках угору підняв, ніби молився до неї, а потім її побожно поцілував. — Правдива козацька шабля, — сказав і хотів Чечелеві віддать, але й другі підходили до нього, бо й собі хотіти бачити тую шаблю, котра так хоробро гетьманську столицю обороняла. І ходила тая шабля з рук до рук, як живий свідок учорашньої страшної боротьби за славу й волю і за честь України. Приглядалися до неї, доторкалися руками, ніби вона жива, хоч порубана, хоч із неї тільки малий шматок остався. — Кажете, що я втік, — говорив Чечель дальше, — що я Батурин лишив, а сам перед карою спасався... Брехня! Я боронив Батурин, поки ще можна було обороняти. Трупи оборони моєї не потребують, а попіл і згарища сил моїх не вартні. Тих, що живцем у руки ворогів попали, я вирвати не міг. А решту своїх людей і решту своїх сил хотів я заховати, щоб боротися дальше за тих, що замість обороняти волю й честь, заколот чинять, брат на брата каїнову руку підносять, безталанний край до заглади ведуть. І за те ви хочете мене москалям видавати? Га, що ж — беріть, потерплю за вас, може, Господь муки мої за спасення ваше прийме. Може, діти, що бачитимуть цей сором, зжахнуться його і виростуть кращими й чеснішими від батьків своїх. Чого ж ви стоїте? В'яжіть мене, ведіть до караула, продавайте за юдиний гріш і впийтеся за нього, щоб позабули себе і свій гріх. Мов зачарована стояла громада. Ніхто і пари з рота не пустив. Старі козаки сумно голови похилили, жінки втирали сльози. Чечелеві жаль груди роздирав. Душу хотів виговорити з себе, не тому, щоб живим звідтіля вийти, а щоб правду сказать, хоч би за неї прийшлося заплатити життям. Чув гореч на устах і гіркі були його слова, як полин, як чарка отрути. — Батьки і діди ваші куди більше від мене на муки і на смерть видавали, кажучи: "Хай ідуть за голови наші!" Навіть батька Богдана чернь двічі видати хотіла, так не було руки, котра б піднялася на нього. Я не Богдан, я тільки полковник Чечель, той, що Батурина боронив, та не оборонив, бо зрада відчинила ворота, а зрада від хоробрості сильніша. Чого ж ви чекаєте, спішіться, бо якщо скортить мене отсю шаблю, замість у похву, в груди свої вложити, так тоді пропадуть ваші гроші, пропадуть царські милості. Спішіться! Та ніхто не важився підступити до полковника Чечеля. Рука не піднімалася. Стояв він, як живий докір за тую кривду, котру збиралися йому зробити. Зворушена совість бачила в Чечелю образ усіх тих провідників козацтва, котрих чернь носила на руках, а опісля кидала в болото або у важкий момент метала ними, як бездушною колодою у ворожий табір. Не лиш гіркими словами, але й ранами своїми, цілою виснаженою появою обвинувачував Чечель товпу за її кривди супроти одиниць, за непорозуміння поміж ними і за незрозуміння спільного добра. Не розуміли, що залежали від себе. Навіть ті, що так недавно ще гукали: "Чечеля, Чечеля нам!", як гукала колись жидівська товпа: "Распни, распни Христа", навіть ті замовкли тепер, ніби в рот води набрали, й дивилися тільки, куди б то їм непомітно виховзнутися з майдану. А виховзнувшися, ховалися між клунями й хатами, бо хотіли свій сором сховати. Сховалося і сонце у хмарі, з котрої замість білого снігу став накрапати зимний, куди гірше від снігу дошкульний зимовий дощ. Тьмився світ, ніби це не до полудня йшло, а бралося під вечір. Сутеніло. Біля колод стояв Чечель, дивлячись на пустий майдан, як на боєвище, з котрого ворог утік. На колодах сиділи старі діди з головами, повними турбот про минуле своє та про майбутнє. Не одно, чого не розуміли колись, зрозуміли тепер, і як могли б, то заховалися б під землю, щоб лиш заховати цей сором, що їх душі палив. Їх село, їх громада збиралася полковника Чечеля ворогам в руки видавати на кару, на жорстоку смерть. Слава тобі, Боже, що не прийшло до того. За тими думками незчулися й не помітили, як до села наближилася ватага гільтаїв, котрі, почувши, що гетьман за Десною, що Батурин упав, вилазили зі своїх криївок, збиралися у великі купи і з темряви нічної виходили на світло дня. Почувши, що цар прощає усім, хто проти гетьмана заявиться, і що москалі платять за видачу мазепинців, пустилася на ті промисли погані. Гріш їх манив, їх манила надія наживи. А все інше не мало для них ніякої ваги. Раз їх викинув народ, не оглядалися на нього. Жити хотіли, а як, якими промислами — їм байдуже. Помагали караулам царським виловлювати мазепинців, ставали за собак у тих поганих ловах. Ішли по слідах батуринських утікачів і забрели аж тут. Головна річ Чечель. За нього заплатять москалі більше, як за сотню звичайних людей. Чечеля, Чечеля їм у руки дістать! Награбували коней, запаслись у рушниці, вже вони не розбишаки нічні, а прямо якась військова частина. Вже в них свій отаман є, котрого слухають безумовно, бо за непослух смерть. Обступили майдан, налетіли на нього, як круки, що зачули падло. Нажива, нажива буде! Даремна оборона. Налет неприготованим застав село. Хазяїни, відрізані від своїх хат, з майдану виходу не мали. Голіруч супротивлятися не станеш. Діди очам своїм не вірять. Невже ж. вони дожили аж до того? Невже ж сподівалися таких часів, воюючи колись хоробро і чесно за своїх молодих літ? Невже ж це Україна, невже ж отся розбишацька ватага — це їхні земляки, люди одної віри й одної крові? З дива вийти не можуть. Боже, помилуй нас. Чечель зрозумів, що з тими ніякої балачки бути не може. Це вже найгірші зі злих. До них слово приступу не має, на них є одно — сила. Та він безсильний був. Права рука горіла, на тілі повно ран. Мозок кров'ю запливає. — Ось він, Чечель! Бери! — І заки зрозумів ці слова, почув аркан на своїй шиї, почув шнури на руках і ногах, побачив очі, як вовчі сліпаки, і сопух горілки, що бив, як від куф, і завзяття, гідне кращої справи. — Боже, муки мої за прощення їх гріхів прийми! — промовив, попадаючи в отупіння. Бачив, як хазяїн, у котрого він останню свою ніч ночував, бився за нього, як другі старі козаки помагали виривати його з рук гільтаїв, як навіть ті наймити, що так завзято проти Чечеля гукали, обстоювали за ним, як громада хотіла навіть гроші за полковника Чечеля платити, — не помагало ніщо. Як схочуть, то й без того пограбують село, а за Чечеля їм москаль багато заплатить. Більше вони у своїх мозках чорних не кмітували собі нічого. Чечель чув, як його волікли з майдану, геть на поле, як притягнули сани з села, прикріпили його посторонками, щоб і повернутися не міг, накрили кожухом, і сани рушили з місця. Ні уток, курочок, Ні хати, ні жінки, А стократ болячок У твої печінки. Сани скрипіли, сороміцькі пісні супроводжали їх. Кривда, якої Чечель не завинив, верещала поганими, глупими словами. Зневажали батька, матір, навіть Господа Бога в небі. Хотіли перекричати голос совісті, що все-таки десь там на споді п'яних душ ворушилася, скигліла, як у шуварах смертельною кулею ранена чайка. Поспішайся, Чечелику, Чекає москаль, Вже для тебе пристроєно Осиковий паль. Гу-у! Вже для тебе застругано Гостроверхий кіл, Не трать сили, Чечелику, Спускайся уділ. Гу-у! Вітер утікав. Не хотів на свої буйні крила брати такого співу. Чечель закусив губи: "Прости їм, Господи, бо не знають, що творять". Сумував серед села болотом укритий майдан. Холодний, зимний дощ сполокував кров. Болото було гидко-руде, смородливе. Дідуся з полинялими очима діти і внуки підіймали з того болота, витягали з-поміж колод. Потолочений, заболочений, здавалося, не жив. Відтирали його, трусили і дивилися, чи не поломані кості. — Лишіть мене, — просив, — дайте, хай сконаю. Не хочу такого сорому переживати, діти! Котрийсь із хлопчиків підняв із болота дорешти поторощену Чечелеву шаблю. Тільки малесенький шматок тримався ще гарної рукоятки. Шабля з рук до рук ходила. Мовчки розглядали її. Супроти її голосного мовчання завмирали слова на їх блідих устах. — Правдива, козацька шабля... Більше ніхто нічого не важився казати. Аж обмили тую щаблю, обтерли зі смородливого болота і поклали за образ у тій світлиці, де Чечель останню свою ніч ночував. ...БО НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ТВОРЯТЬ Дня 29 жовтня (ст. ст.) 1708 p. писав цар із своєї кватири у Погрібках: "Пане полковнику чернігівський! Писав нам пан генерал князь Меншиков о злім учинку і о зраді гетьмана Мазепи і хотів, щоб ви прибули сюди до нас на нараду об тому ділі, про що вчорашнього числа до вас, генеральної, і до всеї старшини і полковників вислані наші укази, щоб з'їздилися на нараду про це діло і на вибір нового гетьмана по правам вольними голосами; і нині це підтверджуємо, щоб з'їздові тому бути в Глухові, а вас бажаємо собі якнайскорше тут у себе побачити і об тім дуже потрібнім ділі усно з вами балакати, обнадіюючи вас при тім нашою милостею. Петро" А до непевного цареві полтавського полковника Левенця писав цар Петро тієї самої днини: "Благородний пане полковнику полтавський! Об'являємо вам. що гетьман Мазепа, позабувши страх Божий, зрадив нас і переїхав к королю шведському таким отеє образом: зразу оповістив війську, що дістав він, гетьман, наш указ іти за ріку з військом проти неприятеля, а коли перейшов, тоді уставив його в боєвий стрій, і коли до них неприятель наблизився, тоді він тому війську, що було при нім, заявив, що він, гетьман, прийшов на службу до короля шведського і тому-то тоді шведи військо його окружили і в такий спосіб старшини попали в руки неприятеля. "Того ради" післали ми укази до старшин, і до полковників, і до інших чинів, щоб вони збиралися на вибір нового гетьмана, і вас особливо "напоминаємо", що подбати треба, щоб "малоросейський народ" не попав під володіння польське, а церкви і монастирі святії щоб не були осквернені і в унію повернені; того ради желаємо, щоб ви якнайскорше сюди до нас для ради і "упрежденія" всього того прибули й обнадіюємо вас при тім нашою високою милостею. Петро" Подібні листи відправлено до наказного ніжинського полковника і до інших старшин, а також до єпископів. Усіх їх цар негайно кликав до себе для вибору нового гетьмана, щоб бувший гетьман не "возмущав" народу, щоб випередити і знівечити його злочинні наміри, в чім "крайня нужда і спасення всеї Малої Росії сестоїть". Цар виявляв себе не лиш "государем", але й "оборонителем малороссійскаго края" і нагадував старшинам, що вони також "ревнителі о православії" і що вони мусять стати "за віру й отечество своє". Всім їм цар обіцяв за це свою особливу високу милість і жаловання царське. В маніфестах до всього "малороссійскаго" народу кидав цар наклеп на бувшого гетьмана, буцімто він хоче Україну Польщі запродати, а церкви й монастирі святі віддати уніатам на поталу. Зате себе представляв оборонцем України, знаючи вразливість народу на податки й інші тягарі матеріальні, казав, що гетьман позаводив деякі нові податки "хитростію своєю, без царського указу, будьте на плату для війська, а на самім ділі ради збагачення свого. Ми же ні єдиного пенязя в казну нашу во всем малороссійском краю брать не повеліваєм". Та признавав цар, що народові діялися кривди, але тепер він "войскам своим великороссійским под смертною карою запретил малороссійскому народу никакого разоренія й обид отнюдь не чинить". Таким способом цар Петро хотів прихилити до себе тих старшин, що з гетьманом за Десну не пішли і в Батурині не замкнулися, а також збаламутити народ, що попав між молот і ковало, між шведів і москалів. Але й про найближчих гетьманові людей цар не забував. Казав, що ті, які "ізміною вора Мазепи були заведені в неприятельські руки", можуть спокійно зі шведського війська вернутися і зайняти свої попередні уряди, не боячись ніякої кари. "Милостивеє отпущеніє вини їх, содержаніє чинов і маєтностей їх без усякого умаленія і впредь наша ц. в. милість". За те ж усі вони, що протягом місяця не повернуться до царя, будуть позбавлені чинів і урядів при "войську нашім Запорожськім", а жінки їх і діти будуть взяті під "карауль, прислани къ намь, великому государю, которые сосланы будуть въ ссылку". Гетьман Мазепа і король Карло теж не мовчали. Король Карло писав, що на прохання гетьмана Мазепи він бере в свою оборону цілий український народ і обіцяє захищати його від "неправого й неприязного московського пановання"; підтримуючи народні змагання до привергнення вольностей прежніх. "Король розкриває політичну систему московського уряду, котра веде до того, щоб, зломивши всяку опозицію з боку місцевого населення, змосковщити весь край". "Если кріпко тому не запобіжите, знайдете погубу цілому народу настоящую". Тому-то король Карло і закликав усіх українців до боротьби за права і вольності, нівечені царями. Але що ж! Король і гетьман Мазепа були ген за Десною, а царські війська стояли більшими й меншими залогами по різних городах, як ось у Переяславі, Ніжині й Чернігові. До того Батурин упав, і разом із ним упав страх на людей малої віри й невеликого характеру. До царської кватири у Погрібках і до Глухова, де мали відбутися вибори нового гетьмана, тягнули старшини, козаки, духовники світські й чернечі цілими валками, щоб заявляти свою непоколибиму вірність цареві, а гнів і ненависть для бувшого гетьмана Мазепи, за його нечуваний та невиданий злочин — за зраду його величества царя, того самого царя, котрого вони самі називали антихристом і котрому приписували вину за всі свої кривди й терпіння, за здирства невиносимі, за угніти всілякі, на які не раз перед гетьманом нарікали. А тепер він, той самий цар-антихрист, заступник, покровитель, прямо ангел-хранитель України, живий архистратиг Михаїл, а гетьман Мазепа, котрий стільки величних церков побудував, школами і всякими приютами повсякчасно печалився, — ворог краю і народу, який не дбає про самостійність України, лиш хоче повернути її під владу польського панства, а віру святу подати у наругу. Прикро, соромно, страшно! Полковник Чечель, їдучи на санях невідомими шляхами й бездоріжжями, роздумував над тим. Шнури й посторонки, котрими був прикріплений, в'їдалися в його руки й ноги, давили груди і спиняли віддих, рани пекли, змагався жар, спрага палила його. Але він терпів душею, ще більше, ніж тілом. На постоях підходили до нього його мучителі, гидкі, брудні, п'яні, щоб подивитися, чи живий він ще. І замість попустити шнури, замість подати йому води, насміхалися над його терпінням. Поспішайся, Чечелику, Чекає москаль, Вже для тебе зготовлено Осиковий паль. Гу-у! Чечель повертав голову на другий бік, примикав те одно видюще око і твердив водно: "Прости їм, Господи, бо не знають, що творять". У тих божеських словах він почував одиноку потіху, одиноку, останню розраду. Сани підскакували на ровах і на грудді, не прикритій снігом, і кожух осувався з нього. Віддихав свіжим воздухом і дивився кругом. Бачив, як далекими шляхами мандрували козацькі прошаки до царських милостивих стіп. "Летять круки на жир. Біжать вовки й шакали, зачувши трупа". І Чечелеві здавалося, що він чує цей поганий сморід, яким несе від падла. "Падло, політичне падло, от що ви таке!" Пригадувалися часи, коли то князі й бояри наші їздили до темників татарських і до Сараю до ханів, кланялися, клеветали одні на других, впевняли в своїй вірності й любові непохитній, щоб випросити ярлик на городи й волості для себе. Подібно, як тепер. Пригадувалися ворожнечі й каверзи галицьких боярів, як вони, щоб ослабити владу своїх власних, рідних князів, накладали з ворогами й накликали їх на свою державу, бо вище клали вони свої власні вигоди від державного добра. Як і тепер... Пригадалася безталанна Настася Чигрівна і мудрий князь Ярослав Осьмомисл, пригадався лицар-сліпець, князь Василько Теребовельський і багато-багато сумних, чорними красками мальованих картин, аж до Виговського, Дорошенка, Сомка, аж до гетьмана Мазепи... Шнури чимраз глибше в'їдалися в тіло, і спрага чимраз дошкульніше пекла. Чорно, червоно робилося в очах, голову розпирали гадки. Якщо муки його потрібні за спокутування отсих гріхів — Господи, хай діється воля твоя! Сани зупинилися. Ватага збентежилася. Видно було, що щось несподіваного зайшло. Чечель чув, як його мучителі, лишивши тільки двох людей при конях, самі подались у ярок. Звідтам долітали до нього їх вигуки і крики. Перечилися, сварилися, не могли дійти до згоди. Незабаром зрозумів, у чім діло. Вони побачили здалеку, як надтягала армія московська, і не могли погодитися, як їм підходити до неї. Одні казали, що гуртом, а другі, що краще вислати депутатів, бо хтозна, як до них поставляться москалі, чи не заберуть від них Чечеля і замість нагороди чи не поступлять з ними, як з бандитами. Тамті, що були за тим, щоб назустріч царській армії цілою ватагою іти, боялися, що як пішлють тільки делегатів, так тії заберуть гроші для себе, підуть з москалями, а їх оставлять дурнями у ярку. Ніяк не могли дійти до згоди. "І між ними нема однодушності, — думав собі Чечель. — Скрізь колотнеча, распря. Ніхто нікому не вірить, гризуться, як за кістку собаки. Коли ж тій гризні прийде кінець?" Московська армія наближалася. Здалеку чути було грюкіт тарабанів, тупіт кінських копит і стукіт тисячів чобіт. Побідоносна армія царська йшла з Батурина у Глухів. За передньою сторожею везли батуринські гармати, закопчені, заболочені, по осі в крові. Глянув Чечель, і кров'ю серце йому зайшло. Пригадав собі Кенігзена, хороброго гарматного осаула, що так славно орудував ними. Коли б не Ніс і не Кенігзенові рани, ті гармати ворога в Батурин не впустили б. Ревіли б на мурах, як льви, ригали б огнем на ворога, як смоки, громами рокотіли б грізно, поки рокоту цього не зачув би був гетьман. А так — глухо дудонить земля під ними. Котяться окервавлені колеса, гармати запираються, грязнуть, стають, бо ніяк не хочеться їм іти в полон. Сорому бояться, бояться, щоб не казали їм стріляти на своїх. А за гарматами щонайсильніші драгуни несуть хоругви козацькі. Пошарпані, подерті, як крила вірлів, що в час бурі попід хмари літали. Скільки побід бачили вони, скільки козацьких очей дивилося колись на них як на свої святощі найдорожчі! Головами лягти, хоругви не здати. І полягли батуринці, а не здали своїх прапорів. Від трупів забрали їх москалі, а не від живих. Тримайте, тримайте їх кріпко в руках, а то повідриваються з держаків і розвіються, як хмари по блакиті. Світлійший князь Меншиков нарочно казав їх розпускати, бо наближалися до Конотопу, до того Конотопу, біля котрого колись гетьман Іван Виговський сорок тисяч московського війська трупом поклав. Нехай козацькі прапори невольниками туди ступають, куди колись побідниками ходили, хай бачить український народ, що добра доля відвернулася від нього, і хай спокійно кладе свої руки в кайдани. Чужі хорунжі вимахують хоругвами, хочуть, щоб вони розвівалися буйно, щоб усякий пізнавав їх, — так хоругви розвіватися не хочуть, соромно хиляться вниз і прилягають до своїх держаків. А за хоругвами бунчуки, бунчуки, що з гетьманом ходили, де гетьман — там і бунчук. А тепер вони перед полководцем царськими бранцями йдуть. А за бунчуками. Боже, чи це йому ввижається, чи правда це, московський старшина золочену, самоцвітами густо оздоблену гетьманську булаву в руках держить. Підносить, вимахує нею, ніби знаки дає, насміхається. І Чечель примикає повіки, щоб не бачити того. Але бачить. Жахливий образ врізується в мозок. Не забути його, не забути! Простує спину, пручається, шнури тріщать, та не подаються. В Батурині свої сили лишив. Дивися, хоч ти один дивися на клейноди гетьманські іншими очима, як на них дивляться вороги, і свої, що вздовж шляху лобами до землі припадають, поклони б'ють, але не перед тими святощами, а перед силою побідника. А за клейнодами йдуть їх оборонці, козаки і старшини, котрих Меншиков на місці смертю не скарав, а веде їх у тріумфальнім поході свому цареві на втіху, а їм на смертну кару в Лебедині. Нема між ними ні одного непорубаного й непокаліченого, цілого. Здоровими, значиться, не здались. І Чечель відітхнув. Хоч за те хай буде Богові милосердному дяка. Дивіться, дивіться, земляки, і знайте, що є ще хоробрі поміж вами, є ще козаки справжні, що скорше згинуть, ніж осоромлять себе і предківську славу свою. Дивися, земле рідна, і тішся, що ти ще не пустоплодна, бо не родиш самого хобузу, самих степових бур'янів, самого перекотиполя, котре летить, куди ним вітер буйний повіє. А між ними у повозі найхоробріший з-поміж них гарматний осаул Кенігзен. Посадили його високо, попідпирали, бо він о своїх силах сидіти не може, а Меншиков не хоче, щоб він лежав. Нехай народ дивиться на цього німця, що вірність свому вождові вище царської ласки поклав. Сидить гарматний осаул фон Кенігзен високо, ніби це він, а не Меншиков у тріумфальному поході їде. Очі йому смертельною мрякою заходять, але на обличчю його саме горде завзяття, сама погорда для всіх, що гордості не мають. Переїжджає повіз Кенігзена поруч саней, на котрих лежить Чечель, і їх очі зустрічаються з собою востаннє на землі. Очі двох оборонців гетьманської столиці, двох вірних аж до смерті людей. Як мало тепер таких! Дивуються, здоровлять себе, шанують і прощаються навіки. Повіз Кенігзена переїжджає, Чечелеві сани стоять серед поля, недалеко шляху, чекаючи, поки не перейдуть останні бранці, а за ними між царськими офіцерами не надтягне сам світлійший князь Меншиков. Ось і він. Побачив сани і шнурами прив'язаного до них козака. Депутати від гільтайської ватаги підбігають до чорного коня княжого, б'ють чолом, розкладають руками, щось толкують, світлійший здержує похід і злазить з коня. Чечель знає, що Меншиков підійде до нього, буде оглядати, як зловлену до клітки звірюку, схоче впевнитися, чи він ще живий і, розуміється, не лишить його тут, а забере з собою там, куди Кенігзена і других веде, куди їдуть батуринські гармати, хоругви, бунчуки і гетьманські клейноди... Боже ти мій, гетьманські клейноди! І Чечель дере-віє. Байдуже йому, що казатиме світлійший, байдуже, яку долю вирішить для нього, байдуже все. Ні думати, ні відчувати він уже не може. Мряка, мряка кругом, а з неї ніби двоє світил із другого світа, двоє вірних очей гарматного осаула фон Кенігзена. Все гасне, вони сіяють крізь пітьму. Ex tenebris lux. [8] Сам світлійший князь Меншиков зволив вселаскавіше промовити до полковника Чечеля. Щось питається його, Чечель не відповідає. Доторкаються його, наслухують чи дише, — Чечелеві байдуже. Чує, як князь Меншиков каже попустити йому шнури, мало того, велить перенести на віз і подати йому води з вином. Боїться, щоб полковник Чечель, командант батуринської твердині, в дорозі не помер. Треба ж його допитувати, судити і карати. Це не будь-хто. Чечель уявляє собі, який цей суд буде, і знає, яку йому кару присудять, та йому і це байдуже. Долі своєї і найскорішим конем не об'їдеш. Господи Боже, нехай станеться твоя воля свята! Віз, на котрім приміщено Чечеля, рушає з місця. І його теж не поклали, а посадили й попідпирали мішками, повними награбованого в Батурині добра, бо Чечеля скрізь знають. Нехай бачать, яким із здобутого Батурина вертає його командант. В'їжджають у Конотоп. Частини армії князя Меншикова стають табором кругом города, тільки ті полки, що їх світлійший хоче мати біля себе для почесті і для всякої безпеки, входять у город. Город майже пустий. Хто міг, заздалегідь утік із нього, як утікають люди перед повінею, як біжать від пожежі. Драгуни бігають від хати до хати й виганяють перестрашених людей на майдан. Хто не хоче розгнівити світлійшого князя Меншикова, мусить іти дивитися, як каратимуть батуринського гарматного осаула фон Кенігзена. Світлійшому спішно. Мазепинець Кенігзен недужий, і лікар боїться, що він до Глухова не доїде. Щоб не сконав безкарно, треба його в Конотопі на колесо взяти. На болотистий майдан зносять всякі брами і двері, та нашвидку будують поміст, на котрім укладають приладдя муки. До помосту підкочує віз з Кенігзеном, знімають його, кати зривають убрання — спішись, спішись! Спішаться, волічуть і — колесують трупа. Царської кари нікому не минути. Навіть смерть не увільнить тебе від неї. — Трупа колесують, — здригається народ. Зневага покійника проймає їх жахом. Такого ще на світі не бувало. Привикли, що перед маєстатом смерті навіть найзавзятіша злість мовкне. Бачать, що тут починається щось таке, що перше і не снилося нікому. А вони безсилі. Гетьман переїхав за Десну, старшини до царя з чолобитнею їдуть. Остається одно — понурити голову, закусити зуби і ждати... Ще наша Мати не пропала. Трупові кості торощать. Зжахаються серця, мороз іде по спинах, кров стинається у жилах. Імлисто, тьмаво, страшно. А крізь тую імлу, крізь пітьму, котрою осотується перед Чечелем світ, сіяють вірні Кенігзенові очі, мов світляні сигнали з якогось другого, кращого світу. Чечелеві здається, що Кенігзен кличе його туди. СОЮЗНИКИ Генерал Левенгавпт, з великими, ясними очима, з двома жмутками сивого волосся на високому лобі і з латинською книжкою під пахою, випивав третю чарку української горілки. З видимим вдоволенням мляскав широкими, ніби напухлими устами й, підносячи чарку до полковника Гілленкрока, говорив, ніби крізь зуби плював: "Prosit!" [9] Полковник Гілленкрок підносив голову від маршрути, доторкався своєї чарки і порскав, ніби стратив когось: "Prosit!" Тоді знову хилився над маршруту і весь потопав у неї. Звичайно мовчаливий Левенгавпт мав якраз нині велику охоту побалакати собі трохи, та не мав з ким. Генерал-майор Лягеркрон був на роз'їздках у другому селі, Шпарре і Кройц, як це часто між ними водилося, перечили на тему якогось "ордр де батай", полковник Апрельгрен їздив понад Десну, вишукуючи місце, де найкраще було б перейти ту непривітну, в шуварах та болотах сховану річку — хоч ніхто йому цього завдання не доручу-вав, і тому Левенгавпт зайшов до Гілленкрока, бо в нього збиралися звичайно вищі офіцери, щоб довідатися, яка буде дальша маршрута. — До чорта, полковнику! — сердився генерал Левенгавпт. — Ви мене, як бачу, легковажите собі, ігноруєте. Гілленкрок відірвав на хвилину очі від карти і спитав, ніби крізь сон: — А що таке? — Нічого, лиш договоритися до вас тяжко. Киньте цю прокляту маршруту, бо невже ж не все одно, в яке болото ви нас заведете? — Нікого я у болото не воджу, — відповів обиджений полковник. — А по битві під Равкою? — Під Раєвкою, — поправив полковник. — Хай буде під Раєвкою, — продовжав генерал. — Кілька днів сновигали ми по болотах і мало з голоду не подохли. — Або пригадайте собі, як Лягеркрона до Пу-тша-пу ішов. — До Почепу, — поправив полковник. — Хай буде до По-тше-пу, — поттакнув генерал. — Замість просто носа — марш-марш — двадцять миль управо обійшли, і По-тше-пу, той ключ до цілої України, чорт нам з-перед носа вхопив. — Не маршрута, а хлопи-провідники в тому винуваті. Ми робимо що тільки чоловік може зробити. Але терен чужий і невідомий, добрих карт нема, країна, ніби туди нога людська ще не ступала, надлюдських зусиль від нас його королівська милість вимагає. — То правда. Його королівська милість легких завдань і легких побід не любить. Чим більші труднощі і чим більша небезпека, тим більше він радіє. Тішиться, в долоні плеще, прямо, як хлопчик, як студент! — Ніколи не забуду, як він Лягеркрона шукати пішов. 60 миль лісами, болотами, безвістями нас водив, більше ніж тиждень терпіли ми страшні, прямо нечувані труди й терпіння, коні сотками гинули, вози з усяким добром, привезеним із Саксонії, поринали в грязюці, що їх звідтам хіба сам чорт добуде, а він був вдоволений і веселий. "Ляпалії, ляпалії!" — повторяв, коли йому хто доніс про якусь нову велику втрату. — Ляпалії! У його милості все ляпалії. Завалиться міст і сотні людей потонуть у хвилях — ляпалії; загрузне батерія у багні — ляпалії, наткнеться на армію неприятеля вдесятеро сильнішу — ляпалії. У того чоловіка нема небезпеки, нема втрати, нема катастрофи, все в нього ляпалії. — Правда. Це не чоловік, а демон. Дух вікінгів, варягів, норманських авантюристів покутує в тій дивній, неспокійній душі. Він король? Король дбає про добро своїх підданих. — Його милість підданих своїх, одних по широкому світі в авантюрах губить, а других дома, в краю до жебрацької торби доводить. — Мати благальні листи до нього пише, щоб вертався, а він, читаючи їх, усміхається тою дивною усмішкою Мефіста й дитини. Розгадай його, розкуси цей чортячий горіх. — До розпуки чоловіка тою усмішкою доводить. Наливали чарки й випивали не душком, а потрошечки, захвалюючи укаїнську горілку. Куди краща від їх тонкого шведського пива. — Не диво, — казав генерал Левенгавпт, — що українці так багато тієї горілки тягнуть. Особливо зимою, так як тепер, вона багато тепла чоловікові додає. — І гумору, — притакнув Гілленкрок. — Гумору, полковнику, — завважив Левенгавпт, — ну, того то вже мені ніхто додати не може. Розтворив латинську книжку і ніби читав, а на ділі пригадував собі свій нещасливий похід і погром під Лісним. Сталося це недавно, кілька тижнів тому, і Левенгавпт не міг освоїтися з гадкою, що його, знаменитого каролинського генерала, побив Меншиков. — Скажіть мені, пане-товаришу, чому його милість не підіждав на мене? Я був під Шкловом, король розбив царя під Добрим і ще десь там (ніяк цих кучерявих назв не вимовлю), пігнався за ним, ще трохи, і ще трохи, і ще трохи, а були б ми злучили наші армії, пішли на Москву, скинули Петра, посадили на престолі Алексія, а тоді вже завести лад у Польщі та Саксонії, то була б прямо іграшка. Ну, скажіть ви мені, чому король не підіждав мене? Несподівано повернув на Україну, а мене лишив самого перед неприятелем, мало що не вдесятеро сильнішим. Десять тисяч людей коштував "шпас". Погадайте: десять тисяч. Левенгавпт ухопив Гілленкрока за четвертий гузик на його полинялім, голубім каптані і, вдивляючись йому в очі, повторяв: — Десять тисяч! Що я ще шість тисяч сімсот людей і трохи табору королеві з цеї опресії урятував, це велике щастя. Велике щастя! Ну, скажіть ви мені, чому він це зробив? — Не знаю, — відповів перестрашено Гілленкрок. Він боявся, щоб меланхолійний генерал не повідривав йому половини гузиків, і, ніби виправдуючися, впевняв: — Офіцерське слово даю, що не знаю. — І багато ми дечого не знаємо, — журливо похитував двома насторошеними жмутками волосся хоробрий генерал. — Багато ми дечого не знаємо, що робить його милість король, і не довідаємося ніколи. Про його походи писатимуть книжки, понаписують усяких дурниць, бо як же можуть розкусити цей дивний характер наші внуки й правнуки, коли ми, каролінці, Карла не можемо зрозуміти. — Наша річ слухати його і служити вірою. — Ну так. Це друге діло. Це розуміється само собою. Слухати і служити вірно. Але хотілося б знати свого вожда, відчувати його, розуміти, а як ні, то хоч угадувати. — Угадай вітер або погоду. Його милість — стихія. Левенгавпт нервово тер високе чоло посіканою долонею. — Знаєте, — почав нараз, — що мені сказав король, коли я з-під Слісного... — Лісного! — поправив Гілленкрок. — ...Коли я з-під Лісного припровадив йому не цілу половину моєї армії і виправдував невдачу?.. "Ляпалії" — сказав король і поплескав по рамені, якби я доносив про втрату одного воза сіна. "Ляпалії", — повторили генерали, сміючись на все горло. — Було б смішно, — почав Левенгавпт, — коли б не було сумно. Я тієї битви під Лісним, поки мого життя, не забуду. — І він сотний раз за тих кілька тижнів став пояснювати, які були сили в нього, а які у царя, як обі армії стояли і який був перебіг того сумного для шведів бою. — Я, — кінчив, — не поповнив там ані одної похибки. Але король? Чого він з первісне наміченої дороги Мінськ — Смоленськ — Москва повернув нараз на Стародуб і якийсь там Батурин, скажіть — чого? — Nemo omnia scire potest... — відповів Гілленкрок, — nisi Carolus rex [10], — додав Левенгавпт. — Ляпалії, ляпалії, — махали оба руками, наслідуючи характеристичний рух свого короля. — То правда, — почав Левенгавпт, — шо цар Петро вхопився монгольської тактики — втікати й палити все кругом себе, щоб не було поживи ні для коней, ні для людей, але ж, ясна річ, що він не міг спалити цілого свого краю, це ж нонсенс! Поспішними маршами могли ми дігнати його, зневолити до рішаючого бою, а як ні, то обійти московську армію та ввійти в Москву. — Язиком... Генерал Левенгавпт здивовано глянув на полковника. — Язиком, пане генерале. Наша армія втомлена і виснажена, чим дальше в глиб Московщини, тим тяжче діставати з далекої Швеції скріплення в людях і в воєнних матеріалах, до того надходить зима, а вона чим дальше на північ, тим жорстокіша. Я не дивуюся, що його милість король повернув на Україну. — А там, гадаєте, краще? — Україна — край дуже багатий, медом і молоком текучий. І підсоння там, мабуть, тепліше, бо все-таки більше на полуднє, а до того Мазепа. Генерал Левенгавпт закрив свою латинську книжку і силувався всунути її поміж гузики свого каптана. — Кажуть, цей Мазепа знамените латинською мовою балака. Гілленкрок усміхнувся. — Як Ціцерон. І взагалі, людина він дуже освічена, бувала, світовий чоловік, достойний. — Цікаво! — і Левенгавпт, відсуваючи чарку набік, зітхнув. На його під вечір находив гірший смуток, прямо меланхолія. А тепер вечеріло, в кватирі темніло, так що Гілленкрок нічого вже не бачив на своїй карті, до котрої, розмовляючи з Левенгавптом, все-таки деколи зазирав. — Достойний чоловік отсей Мазепа, кажете? — повторив Левенгавпт. — Гарно. Побачимо. Та тільки я боюсь, чи не підступ це, бо говорять, що гетьман — то великий лис. Щоб не перехитрив він нашого легковірного короля. Щоб тільки рішився перейти до нас, бо не уявляєте собі, як важке його положення. Москалі скрізь на Україні залогами стоять. Цар багато війська від гетьмана бере, поживи теж чимало вимагає. Якщо Мазепа вирветься з тієї опресії, так, видно, що він грач першої міри. — А король? — Король дожидається його. Його милість останніми днями дуже неспокійний зробився. Хвилини на місці не посидить. На коня — і їде кудись. Навіть без асистенції. Боюсь, щоб знов щось нового не стрілило до голови. — А де король тепер? — Питайте вітру в полі. Може, в Ларинівці, в Комані, а може, аж в Орлівці, де наші передні сторожі з Гельмом стоять. Носить ним понад Десною, ще де на москалів наткнеться. — З ким поїхав? — В тім-то й біда, що і тепер асистенції не взяв. Кількох трабантів і невідступний Гультман. — Вірний, як пес. — Але старий. Погадайте, генерале, коли б вони так дійсно зустрінулися де з московською патрулею. Що тоді? Король не втікав би. Бився б. Знаю його. — Всі ми його знаємо і тому журимося. — Боже ти мій, що нам з тим хлопчиськом... з його милостю робити? — поправився квартирмайстер. — Він занапастить себе, він ніби нарочно своєї згуби шукає. — Ні, згуба шукає його. А він, щоб показати, що не боїться, робить те все, що робить. І оба вірні офіцери стали журитися своїм улюбленим вождом, забуваючи, що перед хвилиною нарікали на нього. — Може б, розіслати окремі патрулі? — Борони Божеі Не смійте! Зустріне, догадається і ще дальше поїде. Нарочно, щоб переконати нас, що воля його сильніша від нашої турботи про нього і від любові. — Боже великий, бережи його милість короля! — і оба повернулися до вікон. Смеркалося. В таборі розпалювали огнища, щоб варити страву, грітися при них і балакати. З вікна, крізь котре дивився Левенгавпт, видно було дорогу з Орлівки до Гірок. В Орлівці, віддаленій о які три милі, стояли передові відділи шведські під командою Гельма, а в Гірках король Карло. — А що, не казав я! — радісно від свого вікна крикнув Гілленкрок. — Король від Гельма з Орлівки вертає. Але Левенгавпт відповів. — Це не король. Це якийсь більший гурт, а ви самі говорили, що король тільки з кількома трабантами і з Гульманом поїхав. Тут людей, як здалеку оцінити можна, більше сотні. — Більше, — притакнув Гілленкрок. — Хто ж би то такий?.. І оба, не надумуючись довго, вбрали капелюхи, накинули на себе плащі й пішли, мало що не побігли назустріч незнайомим гостям. Перед в'їздовими воротами до села побачили гурт їздців на гарних, породистих конях. На людях довгі плащі, дорогими хутрами підбивані, на конях упряж срібна або й золочена. Поміж ними на білому, арабському коні мужчина, якому літ можна було числити коло 60, у соболевій шапці і в такому ж хутрі, з булавою золотою, густо самоцвітами оздобленою. — Його милість король у таборі? — питався шведського офіцера, що вибіг із вартівні, побачивши несподіваних гостей. Знав, що це не цар, бо цар високий і страшний, а цей був середнього росту і дивно гарного та ввічливого обличчя. Хто б не був — видно, персона достойна, котру треба привітати гідно. Дав знак, варта вискочила, уставилася перед воротами і віддала честь. — Його милості короля в Гірках немає, — відповів офіцер. — А де ж? — Невідомо. — Коли його милість поверне? — Не можемо сказати. — Так, будь ласка, доложіть його милості королеві, що гетьман Мазепа з близькими своїми людьми приїздив вітати його милість короля шведського на українській землі. Офіцер витягнувся, як струна. Гілленкрок і Левенгавпт віддавали честь, належну пануючим. Гетьман відклонився, повернув конем і весь його гурт, як вітер, помчав дорогою з Гірок до Орлівки. — Мазепа! — промовив здивований Гілленкрок. — Гетьман Мазепа! — відповів урадований Левенгавпт. — Мазепа! Мазепа! — залунало кругом по шведському таборі. Король Карло вернув пізно вночі з одної зі своїх небезпечних екскурсій. Був мовчаливий і хмарний. Ніхто не смів питатися чому. Але, почувши про гостину Мазепи, оживився, — Гетьман? Мазепа?.. Ляпалії, ляпалії. — Ні, милосте ваша, гетьман Мазепа приїздив тут у своїй власній особі. З ним багато старшин, щонайвизначніших його людей. — Який же він? — Достойний, як володар. — Коні? — Гарні, породисті. Упряж і збруя дорога. Одяги теж. Навіть задорогі, як на війну. Святочні. — У них такий звичай. А яке вражіння на вас зробив? — Гарне. Навіть дуже, — відповів Левенгавпт. — Видно, що люди військові, але не дикі. — Так і добре. Побачимо. Король зараз-таки цеї ночі вислав людей до гетьманської кватири. Дякував за вважливість і за гостину, жалував, що не було його в таборі, і просив, щоб гетьман зводив потрудитися до нього завтра перед полуднем. Король чекатиме. За вечерею Карло був такий розмовний, як давно. КОРОЛЬ І ГЕТЬМАН Дня 8 (н. с.) листопада коло 9 години вранці на дорозі з Орлівки до Гірок появився цей самий відділ, що вчера під вечір. В головній кватирі знали вже, хто це. Надворний маршал фон Дібен заздалегідь приладив усе, що було потрібне, щоб гідно приняти знатного гостя. Ранок був зимний, але погідний. Сонце продиралося крізь поранню імлу. І тоді ніби оживали й мерехтіли, аж горіли, дорогі самоцвіти на старшинських спинках, на гузиках і золотих шнурах, котрими обшиті були їх контуші. Сивий арабський кінь гордовито ступав під гетьманом. Перед гетьманом їхав Войнаровський з гетьманською похідною булавою. За ним маяв білий бунчук. Біля гетьмана, праворуч. Орлик, задуманий, як звичайно, і, як звичайно, ніби сумним. Ліворуч генеральний хорунжий Іван Сулима, генеральний осаул Максимович, за ними лубенський полковник Зелен-ський, миргородський Апостол, охочекомонний Кожухівський, генеральний обозний Ломиковський і другі. Дальше гетьманський канцелярист Чуйкевич, покоєвий Кендзеровський і вибрані компанійці з полків Кожухівського й Апостола. Ці замикали похід. Усіх старшин годі ж було гетьманові забирати з собою; залишилися, щоб стерегти козаків, які, як воно звичайно в таких припадках буває, бентежилися переходом гетьмана до шведів, бо і по старій звичці краще їм було старе, хоч і погане, але відоме, ніж нове, хоч краще, та непевне. На гетьмані не видно було ніякої зміни. Як звичайно, ввічливо відклонювався тим, що здоровили його, і, розглядаючи по таборі шведськім, балакав на тую тему зі своїми. Заграли козацькі сурми. Гаркнули шведські барабани, військова музика заграла вітального марша, і гетьман, не дожидаючись ні чури, ні Кендзеровського, щоб притримали стрем'я, жваво, як козак, зіскочив з коня. Король Карло чекав на ґанку. Був без шапки. Вітер розвівав жмутки неслухняного волосся, що ніби пера торчали на високому лобі. Гетьман і собі скинув соболеву шапку. Зустрінулися на сходах і привіталися в латинській мові. Король Карло, як звичайно при зустрічі з людьми, навіть зі знайомими, був ніби збентежений. Кланявся і запрошував у двір. В сінях чури й лакеї помогли старшинам скидати шуби й плащі, гетьманові хотів по старому германському звичаю помогти король. Назверх оба вони не відрізнялися від своїх, людей. Були, може, навіть бідніше вбрані від них. Король у своїм полинялім каптані, защібнутім на всі гузики, у високих, поза коліна, чоботах і лосевих штанах, гетьман у контуші темно-синьої краски з жовтими оздобами. Краски були ті самі, ті самі державні коліри. І шведи, й козаки завважили це. Увійшли в більшу кімнату, в котрій дожидали вже канцлер граф Піпер, квартирмайстер Гілленкрок, верховний суддя, два генерал-ад'ютанти і ще кількох вищих офіцерів його милості. Ані похідного престолу, ні навіть окремого якогось розкішного крісла для короля не було, всі признаки його державної і військової влади окривалися в нім самім. Гетьман хвилину ждав, поки король не сяде, щоб виголосити до нього вітальну орацію. Король завважив це, присунув крісло і попросив гетьмана сідати. Сам стояв. Канцлер Піпер скривився, ніби цитрину вкусив, і шепнув по-шведськи до Гілленкрока: — Його милість уводить оригінальні звичаї. Гілленкрок не перечив. — А може, прямо не подумає, що робить. — Пора ж і думати, — відповів канцлер, приглядаючися гетьманові оком старого дипломата. Начитавшися та наслухавшися чимало неприхильних для козаків реляцій та оповідань, уявляв собі козацького гетьмана людиною полудикою, грізною, малоосвіченою. Аж нараз побачив чоловіка, котрого кождий крок і кождий рух свідчив якраз про щось друге, а саме про дуже високу культуру і про незвичайно вироблені товариські форми. — Тільки у фрак і в перуку його вбери — і хоч попід руки з le Roi soleil на паркети пускай, — шептав до себе граф Піпер. Та ще більше здивувався він, коли гетьман, згодившися остаточно на те, щоб король стоячи слухав його, став говорити промову, та такою-то гарною, а разом із тим живою і несилуваною латинською мовою, що кращою і найстарші віком і службою упсальські магістри не балакали. Піпер зразу з цікавістю, а там прямо з захопленням слухав краснорічивої промови українського гетьмана. Цей радісно вітав його милість короля хороброго шведського народу на багатій, ворогами поневоленій українській землі, котрої Бог зробив його регіментарем у такі важкі часи. Просив, щоб його милість король, продовжуючи традиції свого славного діда, поміг Україні добути собі волю, та просив покірно, щоб його милість король не виливав свого справедливого гніву на цей безталанний край і на його мешканців, що вони були йому дотепер ворогами і щолиш нині стають його вірними союзниками, але йшли вони за ворожими хоругвами не по власній вільній волі, а присилувані до того московським ярмом. З того насильства він, гетьман України, хоче її увільнити на все, і тому приходить до його королівської милості з предложенням вірної дружби. Піпер дивився, яке вражіння зробить ця промова на короля Карла. Бачив, як усмішка на королівських устах кудись ховалася, а натомість появлялися на високому чолі морщини глибокої задуми. Старий гетьман робив вражіння на молодого короля. Піпер знав, що Карло любить гарну латинську мову, але сам вправно нею не вміє говорити, й тішився в душі, що знайшовся хтось, хто вміє щось краще, ніж його милість король. Король, вислухавши промови, хвилину мовчав безрадно. — Дякую, дякую вашій милості, — говорив, збентежений. — Рад вволити вашому бажанню. Сподіюсь, що будемо собі добрими товаришами. Натякав на давні шведсько-українські традиції, але видно було, як важко було йому і взагалі шведам вдержатися в тім офіціальнім тоні. І тому король дуже був рад, коли по тім офіціальнім привітанню почалася товариська розмова на тему війни, москалів, царя Петра і всякої щоденної злоби. Поважне обличчя гетьмана прояснилося, ожило, його очі потеплішали, на устах появилася приваблива усмішка, він притягав усіх до себе, навіть канцлера Піпера. Всі були як не захоплені, так раді такому гостеві й союзникові. Король також. Король сміявся. Не тою усмішкою Мефіста і дитини, котра іноді найвірніших генералів доводила до розпуки, а сміявся щирим, несилуваним сміхом, аж присідаючи на своїх високих ногах. Гетьман жартував, сипав дотепами, в головній королівській кватирі був ніби старий, добрий знайомий. Особливо тішився король, коли гетьман творив нові латинські слова, щоб виповісти ними нові поняття і назвати предмети, котрих ні старинні римляни, ні середновічна латина не знали. Не одному цікаво було, як гетьман стане балакати з Піпером, котрий поза політикою інших тем не любив. Усі вважали Піпера найкращим дипломатом і хитрецем, котрому пари нема. Та переконалися, що свій на свого натрапив. Гетьман Мазепа знав усі секрети європейської політики не гірше від шведського канцлера, і розмова їх була навіть для короля справжнім пиром. Незчулися, коли маршал церемонії попросив до обіду. В дворі не було такої салі, щоб могла помістити численне товариство. З конечності треба його було розбити. Посередині королівського стола сів сам король, а праворуч його гетьман, а тоді вже напереміну найвищі шведські достойники і найвизначніші з гетьманових старшин. Було їх при тому столі сімох, з Орликом як українським канцлером на чолі. Для інших накрито ще два столи, а деяких запросили граф Піпер та генерал Реншільд до своїх кватир. Обід був невибагливий і небагатий, та зате — королівський. Ніхто не дивився, що подавали на стіл, а всякий мав собі за честь сидіти вкупі з Карлом XII і з гетьманом Мазепою. — Моменту, якого бажав собі великий гетьман Богдан Хмельницький, а якого Бог не дозволив йому діждатися, ласка Божа дозволила діждатися мені. Дружилася Україна з усякими своїми сусідами, але дружба тая не виходила їй на добре. Може, народи шведський і український дотримають собі цеї дружби вірніше, чого я собі щиро бажаю, — говорив гетьман до короля. А король впевняв, що і він не чого другого хоче, лиш щоб раз в Європі запанував мир, щоб вона позбулася угніту й тиранства, котре спричинює так багато лиха та спиняє розвиток народів. Ані України, ні Росії, ні Польщі він до Шведської держави приєднувати не хоче, але бажає собі, щоб скрізь сиділи на престолах володарі, які мудро, справедливо й людяно володіли б своїми народами та не кривдили і не катували людей. — П'ю за визволення великої і багатої від природи української землі! — кликав король. — П'ю за воєнні успіхи вашої королівської милості і на славу хороброго шведського лицарства! — відповів гетьман. — За визволення України! За славу Швеції! — лунало кругом. Вечоріло, як гетьман сідав на свого білого коня. Зривався вітер. Мерзло. — Мабуть, скоро прийде цього року зима, — казав до гетьмана Орлик. — Щоб тільки не московська, — відповів журливо гетьман. Білий кінь ставав, гетьман наслухував. — Нічого не чуєш, Пилипе? — питався свого писаря. — Ні, ваша милосте. — А мені здається, ніби в Батурині ревуть гармати. — За визволення України, — доповів Орлик. — Батурин... — сказав журливо гетьман. — Батурин... — доповів, зітхаючи. Орлик. -------------- Примітки: [1] Ллє як з відра (нім.) [2] Остерігайся данайців, що приносять дари (лат.) [3] Диявольський адвокат (лат.) [4] Прийшов, побачив, переміг (лат.) [5] Так тоді величали тортури. (Приміт. авт.) [6] Наглядний доказ (лат.) [7] Чорне море (гр.) [8] Світло з темряви (лат.) [9] Будьмо! (лат.) [10] Ніхто краще не може знати за короля Карла (лат.) --- КІНЕЦЬ --- Текст звірено з виданням: Богдан Лепкий. Не вбивай. Історична повість. — Київ — Лейпціг, 1927. ISBN 5-308-01408-6 Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки: http://web.archive.org/*hh_/books.ms.km.ua У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua Богдан Лепкий ПОЛТАВА Історична повість -------------------------------------- [У повicтi хронологiчно продовжено оповiдь про життя i дiяння славетного гетьмана часiв Полтавської битви — до i пiсля її завершення.] ЧАСТИНА ПЕРША НАД ДЕСНОЮ — Як бачу, то українським гетьманом краще бути, ніж шведським королем, — сказав не без злоби ексцеленція Піпер, сідаючи на багато різьблену канапу і обкидуючи зором одну з світлиць гетьманського двора в Гірках. — Великі пани отсі гетьмани. Яка мебель, які вигоди, розкіш яка, — тю! — Дійсно, навіть король не посоромився б такого замку, — завважав Оляф Гермелін, секретар його милості шведського короля, Карла XII. — А кажуть, що в Батурині в Мазепи ще куди краща палата. Там такі багатства, срібло, хрусталі, гобелени, що прямо стій і дивися! — Хваляться козаки, буцімто в Мазепиних погребах золото в бочках кваситься, як у селян капуста, а срібло лежить стоплене в кружках, завбільшки млинського каміння, — докинув своє слово Маєрфельт. — Не говори, товаришу, — перебив йому Гермелін, — а то нашому касієрові слина з рота тече. Його туди пустити б у тії погреби гетьманські, Боже ти мій! Залив би нас не бляшками, личманами, з котрих навіть коні сміються, а ретельними талярами, за котрими нашому братові рівно скучно, як і за дівчатами. — Дійсно, одного й другого нам сильно бракує, — притакнув граф Реншільд, а його голос був тим разом більше подібний до зітхання, ніж до зневажливого свисту. — Ніяк зрозуміти не можу анімозії [1], що анімозії! — прямо якоїсь абомінації [2] нашого наймилостивішого до осіб кращого пола. Хоробрий вояк, і не любить жінок! Це ж прямо не подібне до правди. За якого ж ми тоді чорта б'ємося, за чим ми вганяємо з одного кінця світа в другий, яка нам нагорода за наші труди й невигоди? Чоловік дальше забуде, як дівка виглядає. Молодші з лицарів Карла порушилися на софах і фотелях, хто кашельнув, хто підкрутив вуса. Вродливий граф блиснув палкими очима. — Тут нема чого кашляти. Якщо мене чорт не здмухне, як кістнер [3] на престолі свічку, а Бог дозволить дожити хоч би такого поважного віку, як ось наш канцлер, його ексцеленція Піпер, то й я на бездів'я нарікати не стану. Але нині, даруйте, мої панове, нині я отсих аскетичних норовів нашому королеві ніяк простити не можу. Не то панночок до товариства, але навіть маркетанок нас позбавив, і роби тепер, що хоч. Не буду ж я по дорозі хлопських жінок гвавтувати, бо на це мені моя офіцерська честь не позволяє. Ексцеленція Піпер сверлував Реншільда своїми хоч полинялими, але все ще доволі пронизливими очима, а його й так поморщене обличчя морщилося ще гірше і дійсно нагадувало порепану шкуру, якою його не раз граф Реншільд прозивав поза очі. До того великі ніздрі роздувалися, немов він моргав ними. — Ексцеленція Реншільд, — почав, — пардон, граф Реншільд, чи треба, чи не треба, підпускає мені гадючку. Видно, це йому робить якусь окрему сатисфакцію [4]. Не бороню. Але завважати мушу, що не всякому чоловікові влив Господь у жили таку гарячу кров, як його ексцеленції. Не будемо ж тоді ганити нашого найяснішого пана за те, що він за ворогом, а не за спідницями вганяє. До чого кого Господь призначив, те він і робить. — Я за спідницями не вганяю, — перебив йому піднесеним голосом Реншільд, — але всі панове офіцери одної гадки зі мною, тільки не всі мають відвагу говорити, що думають, а я ані фарисеєм, ані гіпокритом [5] не був і не потрібую бути. Я собі можу дозволити на тую розкіш, якою, безперечно, є говорення правди. Я з мадам Кенігсмарк не поступив би був так, як поступив з нею Carolus rex [6]. — А як же це поступив з нею наш наймилостивіший і що воно за птиця оця мадам Кенігсмарк? — почувся голос маломовного Норберга. Реншільд зірвався з місця. — Невже ж ви не чули про графиню Аврору Кенігсмарк? — Ні, не чув, — відповів спокійно Норберг. — Чи мало я чого не чув, зайнятий безнастанно своїм полком. — Так послухайте ж ви, дивний чоловіче! Графиня Аврора Кенігсмарк — це була жінка божеської краси, прямо не жінка, а богиня. — Коханка електра саського [7], — докинув, ніби віднехочу, граф Піпер. — Коханка чи не коханка, але краса. Прямо молися до неї. — А я не знав, що ексцеленція Реншільд такий побожний, — втрутив Гермелін, звертаючи свій довгий, гострий ніс, як спис, проти Реншільда. — Прошу мені не перебивати, — кинувся Реншільд. — Я хоч вояк, але люблю салонну поведінку... А відсапнувши, продовжав: — І тую-то красавицю, тую богиню вислав був електр саський з оливною гіллячкою миру до нашого короля. Приїхала з дуже поважними листами. Ексцеленція Піпер може потвердити. Він їх читав. — Гадаю, — відповів Піпер, — що слова графа Реншільда мойого потвердження не потребують. — Але ж ви ті листи читали, ви балакали з графинею Кенігсмарк. — Ви також. — Так тоді бачите. Гострий ніс Гермеліна повернувся вліво і, ніби рогачка в воздусі, повис між двома суперниками. — Як бачу, то оба панове молилися до цеї богині. — Щось також! — спротивився Піпер. — Я вже раз просив пана секретаря не перебивати мені! — гарячився Реншільд. — Pax vobiscum! [8] — мирив їх Норберг. — Продовжайте, ексцеленціє, оповідання про прегарну даму. Не можемо її мати між собою, так най хоч почуємо про неї. Реншільд став перед Норбергом, заложив ліву руку в кишеню, а правою жестикулюючи, говорив: — Отже, тая прегарна дама, вислана для мирових переговорів, а властиво, щоб миролюбиво настроїти короля... — Щоб соблазнити його, — втрутив Піпер, але Реншільд пустив це слово мимоходом і кінчив: — Тая дама не удостоїлася навіть оглядати обличчя нашого божеського монарха. Не помогла й протекція екс-целенції Піпера. — Aні ваша, — додав Піпер. — Ані моя, хоч я не такий всесильний, як ви, — король не допустив її до себе. — І добре зробив, — завважав Піпер. — Бо хтозна-як на тім вийшла би була Швеція. — Раз тільки, — продовжав Реншільд, — графиня Кенігсмарк стрінула короля у вузькій вулиці, вискочила з карети і підступила до нього. — А король? — відізвалося нараз кілька голосів. — Що король? — Король усміхнувся тим своїм усміхом, котрий нам боком лізе, зняв капелюх, кивнув головою... — І що? І що? — Завернув конем і почвалав дальше... Це була одинока аудієнція, якої удостоїлася в нашого короля найкраща жінка XVIII століття. На хвилину в гетьманській світлиці зробилося тихо. Тільки поліна сухих дровець тріщали в печі, озарюючи червоними блисками вояцькі постаті лицарів Карла XII. — Нічого поганого я в тім не бачу, — почав Гермелін наново. — А невже ж я кажу, що король поступив погано? — поправив його Реншільд. — Я тільки пригадав тую пригоду на доказ, як дивно король Карло відноситься до жінок, не дивно, — можна сказати, ненормально! — Чого-то ви ще не вигадаєте, екецеленціє, — противився Гермелін. — На мою гадку, пригода з графинею Кенігсмарк служить доказом, що його величність король Карло — чоловік незвичайний, прямо одинокий у своїм роді. Вісімнадцятилітнім хлопцем увійшов до воєнного шатра, як затворник до своєї печери і сказав: "Ніс sunt tabemacula mea, hie habitabo in aetemum!" [9] І додержує слова. Жінок не пускає туди, як не пускають їх козаки на Січ. І пощо б пускать? Щоб позбавили його сил, як Самсона, заволоділи ним, як Цезарем, розжалобили до сліз, як Олександра Великого? Серце нашого короля — це нездобута твердиня, і є тільки одна жінка на світі, котра може увійти до неї. — Котра? Котра? — спитало кілька голосів нараз. — На ім'я їй Валькіра... [10] — відповів Гермелін. — А я знаю ще другу, — додав Реншільд. — Кажіть! — Смерть, — сказав, неначе свиснув, Реншільд, і в гетьманській світлиці знову зробилося тихо. Дивно, як привикли були до того слова лицарі Карла XII, і як все ж таки немило вразило воно їх, вилітаючи з рум'яних уст ексцеленції Реншільда. — Ексцеленція граф Реншільд, — почав по хвилині задуми Гермелін, — нічо нового нам не сказав. — Nihil novi sub soli [11], — боронився Реншільд. — Всі ми скорше чи пізніше матимемо честь повівати цю небажану гостю. В тім тільки річ, як ми привітаємо її. Гадаю, що Carolus rex вийде їй назустріч, як ніхто другий у світі. "Ти перша жінка, котрої силі піддаюся", — скаже він. А вона пригорне його до себе і відповість: "Ти перший мужчина, якому я на голову складаю такий лицарський вінець". — І що ж нам з того? Що з того Швеції і цілій Європі? Найкраща смерть не варта поганого життя! — De gustibus non est disputandum [12]. Огонь на мармуровім коминку блиснув сильніше, і дровця стали тріщати з якоюсь несамовитою силою, ніби притакували словам королівського секретаря, а його ніс ще гірше загострився, як загострюється звичайно в мерця. Хто глянув у вікна, мимохіть погадав собі, що до кождої шибки прилипала душа котрогось з тих численних товаришів, що полягли в останніх боях, такими дивовижними взорами розмалював був ті шибки незвичайно сильний мороз. Нараз ексцеленція Піпер плеснув у долоні, і на порозі появився гетьманський підчаший. — Чи ви загріли вже те вино, яке його величність князь гетьман Мазепа вселаскавіше зволив призначити на покріплення наших надміру виснажених сил? Підчаший здвигнув раменами і всміхнувся так, як лиш старі панські слуги вміють сміятися, усміхом, в котрім було і виправдання, і жаль, і просьба о вибачення... Не зрозумів. Піпер звернувся до одного з офіцерів, який доволі добре вмів по-українськи: — Прошу йому повторити моє питання! — Його величність князь-гетьман? — промимрив здивовано підчаший, але зараз-таки поправився й відповів, що вино з корінням вже давно гаряче, тільки він не смів вносити його, щоб не турбувати їх милостей панів. — Але ж, ради Бога, подавай його скоріш, а то ще, чого доброго, простудиться або й вивітріє, — говорив Реншільд, затираючи руки. А звертаючися до товариства, жартував: — Як нема жінок, так хоч доброго вина нап'ємося, бо тут, нема що й казати, і вариво, і питво гарне. Я вже давно не їв і не пив так добре, як у гостині його величності князя-гетьмана... Чи добре я повторив цей титул, ексцеленціє Піпер? — Як не мож лучче. — А відколи ж то Мазепа став князем? — Віднині. — Як же це? — Розкажу вам пізніше, бо ось і служачий з вазою надходить. Чарок теж не забув. І не маленькі собі. Так наливайте ж, панове, ті чарки, щоб не турбувати старого, а ви, domine [13], йдіть собі восвояси. Підчаший подався за двері, лицарство кинулося до вина. — Вип'ємо, — почав Піпер, — за здоровля того, що не любить жінок, а любить тільки славу й нас до такої любові заправити хоче. — Vivat Carolus rex! [14] — відповіли гуртом, як один чоловік. — Але ж бо добре вино! — Краще від нашого тонкого пива. — І від тих квасків, що ми жльопали по дорозі. — І від води, котру трупами чути. — Панове, не обиджайте божеського нектару, порівнюючи його з труповонним питвом. — А тепер налиймо собі, — почав Піпер наново, — по другій чарці і випиймо за здоровля хазяїна цього двора його величності князя Мазепи. І тую чарку вихилило товариство до самого дна, але мало котрий вспів її покласти на своє місце, на великий срібний піднос кругом такої ж вази. Очі їм побараніли, брови попідлазили вгору, уста всміхалися глупо. Кождий рад був як-найскорше дохопитися свого місця, бо стіни стали крутитися, а вікна танцювали. Тільки ексцеленція Піпер, що мав за собою довголітній досвід і тому наливав собі чарку до половини вінців, стояв посеред світлиці і реготався. — А що, панове! Кажете, Піпер старий, Піпер нікуди не годиться, — а дивіть, хто з вас так кріпко тримається, як він? Отже, треба вам знати, що до доброго вина, так само, як до гарної дівчини, не треба братися нагло, а лиш поволеньки, по субтельному [15] шлючкові тягнути цей нектар. Потрошки, але довго. От бачите, я собі ще й третю чарку наллю і вихилю її на добрий успіх нашого дальшого походу ad maiorem gloriam [16] нас усіх, а ексцеленції графа Реншільда зокрема. — Наш канцлер, — відповів Реншільд, — гадає, що мені гетьманський трунок у голові пішов, так нібито я зроду доброго вина не бачив. Куди там! Я ще й четверту чарку за обшивку не виллю, тільки пити не хочу, більше афекту [17] почуваючи до жінок, ніж до чарок. . Щоб дати доказ своєї тверезості, він встав і перейшов світлицю від дверей до дверей, щоправда, по лінії доволі прямій, наступаючи тільки на ноги одному товаришеві, котрий їх дуже далеко витягнув був перед себе. — Ексцеленція Піпер, — почав, стаючи перед канцлером, — обіцяв нам сказати, відколи-то гетьман став князем. — Віднині, панове, віднині, — почав Піпер. — Це вже не є ніякий секрет, можу вам зрадити тайну. Саме тепер, як ми тут ведемо інтересний дискурс [18], його милість Carolus rex і його величність гетьман Мазепа підписують угоду, силою котрої, між іншим, гетьман стає князем і сувереном [19] незалежної держави. Є ще тільки один невирішений пункт, а саме, хто з них на час війни буде верховним вождем над союзними арміями на Україні, але гадаю, що й на тому пункті вони погодяться, бо гетьман привів багато менше війська, ніж король і ексцеленція Реншільд сподівалися. — Це вже моє діло, чого я сподівався, — перебив канцлерові Реншільд, — але пощо ви, пане канцлере, згодилися на те, щоби гетьмана робити князем, того я ніяк не розумію. Досить нам одного суверена, а то двом богам кланятися... — Річ до зрозуміння легка, — відповів канцлер, — бо наш наймилостивіший пан волить і viraginem [20], волить Мазепу, ніж графиню Кенігсмарк. А князем зробили ми Мазепу тому, бо супротивна сторона хотіла його зробити цісарським герцогом. Я зі свого боку ніяк не розберу, чому то ексцеленція граф Реншільд недавно тому дораджував королеві йти на Україну, а не на Москву, а тепер зраджує нехіть до тої ж України. — Я? До України? — Вношу це з вашого вислову про її гетьмана. — Ви зле вносите, ексцеленціє Піпер. На Україну я тому радив іти, бо в Московщині ми були б виздихали дорешти. Хіба ви не знаєте, що цар велів зерно закопувати в землю, а траву й цілі села палив, щоб шведська армія проходила крізь пустиню. Хоч мені дійсно скучилося за жінками, то однак прошу не гадати собі, що я спішився до гарних українок, а міркую собі також, що й наш король так само не спішився до цікавого й дотепного гетьмана Мазепи, лиш повів нас на Україну прямо тому, щоб нашу армію від голодової смерті і від неминучої загибелі врятувати. — І врятував... — доповів, похитуючи головою, Піпер. — Не забувайте, ексцеленціє, — говорив дальше Реншільд, — що король з-під Могилева рушив був все ж таки в напрямі Москви і що в тім напрямі йшли ми, наскільки собі пригадую, більше, ніж місяць. Щолиш у Млиновичах довідавшися, що Мстиславль спалений царем до остатка і що москалі й дальше хочуть свій край палити перед нами, король і рішився повернути на Україну, себто на полуднє. Отже, бачите, що він у Могилеві моєї ради не послухав, як взагалі не слухає нікого, лиш своїм розумом робить, що йому й нам все виходить на пожиток. — Коли б всякого слухав, то не зайшов би далеко. — Але ж бо ми з вами, пане канцлере, не "всякі", а є ще й другі з каролівців, котрих послухати можна, а може, й треба. — Скажіть це королеві, не мені, ексцелеиціє Реншільд, — відповів Піпер і зморщив лице, немов його постягав на шнурочок. Розмова прибирала характер суперечки. Реншільд запалювався і підносив голос так, що навіть ті з товариства, які під впливом гетьманського вина стали були засипляти, будилися і встрявали в дискурс. Вони пригадували собі, як цілими днями й ночами поспішали, лишаючи за собою множество людських і кінських трупів по багновищах і по бездорожних просторах. Бігли до якогось еела, сподіючись захоявяи тут дещо харчів для себе і паші для коней, і нім дійшли, село розвіялося перед ними в дамах, як оаза в фата-моргані серед Сахари. Пригадували собі, як цілі відділи кінниці перетворювалися в піхоту, бо коні гибли в тих одчайдушних перегонах з москалями. Хтось згадав про страхітний похід між Сожею та Іпуттю, і важке зітхання добулося із не одних хоробрих грудей. Голодні, обдерті, босі шведи з незагоєними ранами, з покаліченими руками й ногами мусіли рубати дерева перед собою, щоб здобути прохід. Спішилися, годі було як слід уважати, і падучі дерева торошили наїжджаючі вози і придавлювали людей. Виголоджені й знесилені коні не могли ніг за собою тягнути, а не то возів, падали і загачували прохід. Спинився таким чином один віз, ставала ціла валка, і над'їжджаючому відділові доводилося обходити цю перешкоду, причому чимало піших і кінних топилося в бездонних баюрах і лісових тепличинах [21]. Вояки лаялися, кричали і з прокльонами на устах конали в тій непрохідній пущі. Недавно, бо ще лиш тиждень тому, прийшлося ночувати в лісі, серед морозу, без огню, бо дрова були, як кість, і огонь їх не брався. Зате вітер палив шведів і прошибав їх аж до костей, так що не один тоді душу Богові віддав. — А не один віддасть ще, — кінчив ті нарікання Маєрфельт, — бо що було, те ми вже знаємо, а що нас дальше в тому поході жде, того ніхто передбачити не може. І пощо те все? Невже ж справді на те, щоб, як сказав пан секретар Гермелін, щоб непрохана смерть могла колись на голову нашого короля вложити такий вінець, якого не вкладала ще жадному лицареві на світі? — Щоб могла, — докинув Реншільд, — подякувати йому за те, що післав у ті зимні обійми стільки молодих, хоробрих душ, скільки не післав їй ні один з дотеперішніх вождів і завойовників світа. О, насититься вона трупами шведів на довгі й довгі часи, і мине не одно десятиліття, а вона, мов насичений смок, лежатиме спокійно. І зацвітуть тоді краї, розживуться народи, але що станеться з нашою безталанною Швецією, про те я навіть думати не хочу. — Найкраще, коли вояк не думає, лиш слухає вожда, — сказав граф Піпер і пустив свої пальці млинцем. Реншільд скипів: — Авжеж! Думання треба лишити вам, політикам і дипломатам, бо ви другої роботи на тилах армії не маєте. Наша річ — кров свою пролити, а ви проливаєте чорнило; ми мечем, а ви язиками воюєте. — Чого не зробить меч, те іноді мусить зробити перо, — відповів спокійно Піпер, — але чого ви, ексцеленціє, пане графе Реншільд, кидаєтеся на мене, того я ніяк не розумію. Я ж вам не попроганяв дівок з табору і не боронив королеві, щоби вас замість Мазепи зробив князем; дійсно, не знаю звідки гнів? Я до того причини не подав. — Не смійте обиджати мене! — Не обиджую нікого, а говорити маємо рівне право. Вам жаль тих кількох коней, що згибли в лісах між Іпуттю і Сожею, а я ніяк не можу забути хороброго Левенгавпта і його знаменитої армії, так безмилосердно й безпощадно лишеної на поталу судьби, на те, щоб цар Петро міг похвалитися побідою над найхоробрішим генералом короля Карла. — Над найхоробрішим генералом! — крикнув, ніби свиснув, Реншільд і прискочив до Піпера. — Скажете, може, що це моя інтрига, що я із зависті довів до того, щоб знівечити небезпечного суперника, скажете, бо чого то ви не спосібні сказати, ви старий... — і віддалення між двома ексцеленціями зменшилося до тої границі, поза котрою нема вже місця для слів. Але в цей мент відчинилися двері від сусідньої світлиці, показався високий білий лоб, окрилений двома жмутками неслухняного волосся, засинів споловілий каптан з мосяжними ґудзиками, заскрипіли високі, сильно в колінах вим'яті чоботи, і котрийсь з офіцерів крикнув: "Його величність король!" Всі зірвалися на рівні ноги. Реншільд відскочив від Піпера, ніби грім ясний вдарив поміж них. А король наблизився на середину гетьманської світлиці і, всміхаючися своєю загадочною усмішкою, кланявся кождому з своїх лицарів зокрема. — Панове ще не сплять? — питався, ніби їх ножами колов. А побачивши порожню вазу і срібні чарки кругом неї, відвернувся: — Добраніч панам! Сказав і вийшов. II — Так оце ми за Божою допомогою наш договір з королем Карлом заключили, — сказав гетьман, потираючи чоло рукою. — Що ж ти на це, Андрію? Войнаровський просяв. — Невже це правда, милосте ваша? — Якраз перед хвилиною сфіналізували [22] ми його. Завтра перепише Гермелін начисто, а Піпер покладе своє ім'я і почепить печать завісисту [23]. Гетьман встав і випрямився, аж кості затріщали. — Немало я всякого добра залишу своїм наслідникам, але цей лист пергаменту дорожчий буде від усього. Легую [24] ним волю й незалежність української держави. — Вітаю вас, дядьку, з отсим подвигом і бажаю йому більшої сили й довговічності від князівства, добутого Виговським і Юрасем. Кажучи це, припав до гетьманської руки. Гетьман пригорнув його до себе. — Ти один, з котрим можу щиро поділитися отсею новиною. А зітхаючи глибоко, додав: — Є ще й друга душа, гідна такої вісті, але де вона нині? Тут чи там? — і підвів очі до неба. — Возложім упованіє наше на Бога, — він-бо приют і зашита наша, — промовив Войнаровський. — Господь не оставить Мотрі Василівнои на поталу судьби, бо чим же вона прогрішилася перед Богом? — А чим же прогрішилися ті тисячі жінок і дітей українських, над котрими знущається ворог? — Де дрова рубають, там тріски падуть, — відповів Войнаровський. — А що рубач вельми сильний, так і трісок відскакує багато. — Гоненіє від фараонового гірше. — Антихристове гоненіє, милосте ваша. Замовкли. Чути було, як кругом перекликувалися варти. Наближалася північ, година духів, котрої гетьман не любив і радо пересиджував її на розмові з близькими собі людьми. — Глупа ніч? Годинники стануть дванадцяту дзвонити, довго й скучно. Чому б не зготовити такого, щоб промовчував північ? А подумавши хвилину, кинув питання: — А може, це, Андрію, моя дванадцята година надходить? Войнаровському зробилося моторошно. — Оставмо нині такі гадки, ваша милосте княжа. — Правда твоя. Нині нам радше годилося б у церкві молебен відслужити і, цілуючи святе Євангеліє, казати: "Нині отпущаєши раба твоєго, Владико, по глаголу твоєму со миром". Варти кричали голосніше. Гармидер цей, видимо, нервував Мазепу. Войнаровський заспокоював його: — Горлаї і бешкетники всілякі з нашого війська і з шведської армії дужаються, як звірі, що стрінулися знічев'я... Побудуть разом і привикнуть. Тепер у нас нема години, щоб не було якоїсь приключки в таборі. Гетьман ходив, заткнувши руки за пояс. Мав на собі жупан темної краски і пояс чорний, злегка тільки золотом перетиканий. Не вбирав святочного вбрання, щоб не відбивати від полинялого королівського каптана. Нараз зупинився перед Войнаровським. — Але ти, синку, князем не величай мене. Не для себе я цього титулу багну, а для України і для наслідників своїх. Може, вони його більше шанувати стануть, бо гетьманський титул забруджено та заплямовано, аж соромно його носити. І Юрась гетьман, і Цецюра, і Брюховецький, і Безпалий, і Суховій, і чортзна-хто. Як не справжній, так наказний, як не наказний, так напольний [25]. Куди каменем не кинь, а в гетьмана попадеш. Багато їх було, лиш України нема. — Великі гріхи наші, — потішав гетьмана Войнаровський, — але ж і спокутували ми їх тяжко. — Спокутували? Я тій покуті ще кінця не бачу. Може, вона щолиш тепер пічнеться. Цар Петро від своїх попередників лютіший і сильніший. Якщо Господь не пособить нам подужати гаспида цього, так він лютуватиме жорстоко. — Антихрист! — Невже ж ти віриш тим вигадкам чернечим? Чоловік він такий, як і ми з тобою, тільки великої сили і ще більшої злості. Опутаний не чортом, а ідеєю своєю. Ріки крові проллє, трупами землю вкриє, всякий гріх на свою совість прийме і до ідеї крізь пекло помандрує. Він знає, чого хоче. А ми не знали і — не хочемо знати. Безталанний ми народ, мій сину. — Товпа, котра нічого знати не бажає. — І Войнаровського сонно-мрійливі очі розгорілися злістю. — Нема народу без товпи, мій сину. Товпа — це стихія" це сила. Її до рук прибрати і повести треба. А того куншту, крім батька Богдана, не вмів ніхто. Не доросли... Не знаю трагічнішої книжки від історії нашого народу. І подумай за останню половину віку був я не видцем, а учасником трагедії тієї. І не раз нарікаю на Бога, що дав мені таку пам'ять тривалу, бо не одно хотів би я забути і — не можу. Багато забути, а затямити лиш дещо. Така сила в нас злого. А доброго так мало. Возьми лиш сім'ю Богдана Хмельницького. Гетьманич Тимош мачуху свою на воротах повісив, а це ж була та прегарна, степова Єлена, за котру, як колись за грецьку Єлену, велика війна знялася. А що ж з його вдовою, з Домною Тимошихою, зробили? Багата, прегарна, добра, тиха, що вона завинила, що терпіла так важко? Аж біснуватий Дрозденко доїхав їй кінця, щоб пограбувати оці казкові скарби, за які стільки сліз полилося, і змарнувати їх, віддавши на схованку якомусь Константому. Чортзна-що таке! А Богданові доньки? Катерина, primo voto [26] Данилиха Виговська, secundo voto [27] Тетериха, дожила до трагічної смерті свого першого чоловіка і сумної другого мужа. Про молодшу її сестру, полковницю Нечаїху, розказують, що коли їй тіло замученого мужа привезли, з розпуки голову об домовину розбила. Чи правда це, не знаю, але з тої пори тихо про неї, як тихою і сердечною продовж свойого короткого життя була ця гарна доня великого гетьмана Богдана. А Юрась Хмельниченко? Соромом палають лиця, скільки разів згадаю, як він на Оруна напав, його жінку вбив, гаремок розігнав, маєток розграбив і за це перед судом на лядськім ринку в Кам'янці ставав... І вийшло з товпи двох катюгів, скрутили Хмельниченкові руки, закинули петлю на шию і відвели геть... Ах, багато, багато, мій сину, хотів би я нині забути, та ніяк не можу. Мов на злість, і смерть Виговського, і кінець Брюховецького, і ціла наша руїна встає переді мною і кличе: "Спасай!"... А куди ж мені спасати наш народ перед отсим хитанням безнастанним, як же мені вгасити цей пожар, що горить віками, яким чудом зачинити цю гидку людобойню? Іншого шляху я не бачив, крім цього, на який отеє ступаю... Кажеш, радуватися нам нині треба б, — а я радості в серці моїм не чую, бо я тут, а народ мій там, а поміж нами розливиста Десна. Чую його зойки, чую слізні прохання, кличуть мене, а я знову коневі прив'язаний до хребта, тільки це іншої породи кінь... Не знаєш ти болю мойого, мій сину! І гетьман вхопив свою голову в руки і стискав її пальцями, як кліщами. Безмовно й безрадно, тільки з великим спочутям у серці дивився Войнаровський на муку свойого дядька. — Навіть Батуринові я на відбій поспішати не можу. Скільки війська в мене? Сміх сказати! З чим я проти царя піду? Тисячі дві-три, і вони — непевні, і вони Бог вість які задуми криють у своїх серцях. Спутав мене цей лист паперу, який ми підписали з Карлом, а інакше бути не може. Куди він — туди й мені тепер, одна нам побіда або один погром. Лиш він молодший, а я? І гетьман знову похилив голову на стіл і руками стиснув її кріпко-кріпко, ніби боявся, щоб гадки не розсадили тієї бідної голови. — Чому я не молодший нині, чому я не молодший! — нарікав. — Тільки ще діла переді мною, стільки діла! Хто довершить його, як мене не стане, а чую, що почислені години мої! Войнаровський не бачив ще дядька в такому схвилюванню, як нині. Прямо зжахнувся: що сталося з ним? Невже ж переговори з королем Карлом не пішли так гладко, як бажав? Невже ж не видержують нерви, шарпані протягом п'ятдесяти літ, і розстроюються, лускають, рвуться, як струни на бандурі під надто сильними ударами руки? Він же звичайно такий зрівноважений, спокійний, що навіть найближчі не відають тайників його великої душі... Несміливо приступив небіж до дядька. — Милосте ваша, не турбуйте себе. Дасть Бог, діло повернеться на добре. Хто більше міг зробити, як ви? А що ваші люди не розуміють того, це їх вина. Вина товпи, що бунтується безнастанно, вимагає для себе прав, яких ні один народ не має, хоче волі, а не бажає ладу. Як солом'яний огонь займається й гасне, а тоді ще й провідників ворогам видає, буцімто вони тую пожежу роздули. Опріч одного гетьмана Богдана, всі наші вожді, правителі, провідники і ватажки впали жертвою безтямної товпи. — І моя пісня не скінчиться бадьорим акордом, — почав, зміняючи свій голос, гетьман. — Га, що робить! А все ж таки — я її доспіваю до останньої стрічки. Досить вже тих недоспіваних пісень, недомовлених слів і невирішених боїв. Або пан, або пропав! Піду на перебій. Хай я побіджу побідою з-за гробу, але побіда моя! Зроблю товпу народом і приневолю цей народ бажати справжньої волі і справжньої слави, так мені, Боже, допоможи і ти, свята Пречиста! — Підвів очі на небо і тривав, ніби в захопленню несамовитім. Войнаровський не смів глянути на нього, — боявся станути поміж гетьманом і Богом, ніби винуватим почував себе, що зробився поневільним свідком цього прикрого моменту. Аж таборовий гук наблизився до гетьманської палати, ріс, як рев моря, чути було поодинокі людські голоси: — Стривай! — Ти хто такий? — Пусти! — Стій, бо стріляю! Войнаровський вискочив на ґанок. Зимном повіяло по світлиці, як вітрила, понадувалися й зашелестіли занавіси при вікнах і при дверях. На порозі появився Чуйкевич. — Ясновельможний пане гетьмане, — почав дрижучим голосом, — прощення прошу, що смію турбувати милість вашу в таку пізню годину! — Що такого? Кажи! Чуйкевич зубами дзвонив, не міг промовити слова. — Не хвилюйся, кажи-бо! — Козаки втікають з обозу, — промовив гетьманський канцелярист і підпер собою стіну, щоб не впасти. По обличчю гетьмана перебігло сто гадок, чоло то морщилося, то випогоджувалося, як морське плесо. Нараз він махнув рукою. — Сідай і заспокійся! — промовив своїм звичайним голосом, ніби він зроду ніякої тривоги не знав. — Як, кажеш, утікають? — Зразу викрадалися одинцем, а тепер отеє задержали ми цілу купу. Кидають збрую і женуть навмання, мов серед бойової тривоги. — Куди біжать? — спитав тим самим голосом гетьман. — На північ і над Десну. — Дурні! На півночі цар, а на Десні лід ще не окреп, ще хрусткий, не перейдуть. — А подумавши хвилину, спитав: — Що робить обозний з утікачами? — Отсих останніх успів до чепеля [28] розоружити і вірною сотнею їх обставив. Безкарно пустити годі. За ними другі підуть, останемо вождами без війська. Гетьман гірко всміхнувся, поклепав Чуйкевича по плечах і промовив: — В гарячій воді купали тебе, козаче. Колись ти гульвісів обласкавив і, обдарувавши, відпустив, а ниви гадаєш розстрілювати людей, чи як? Чуйкевич збентежився. Пригадав собі Бахмач, Мотрю, себе, і — обіймив гетьмана за коліна. — Бо тамто безталанники були, гевали всілякі, а це — козаки, регулярне військо його милості пана гетьмана. — Правда твоя; так що ж? Прошеним конем не доробишся... Орлик є? — Є, милосте ваша. — І ти завтра будеш? — Куди ж би я пішов від рейментаря [29] мойого? — Додай ще нас двох, себто мене і Войнаровського, і хіба ж тобі мало? ...І гетьманські уста всміхнулися гірко: — Якраз досить, щоб про нас люди не забули. Краще з малим гуртом смерть, ніж з великою громадою сором. Андрію, кажи мені подати шубу! Войнаровський приніс гетьманові соболі з чорним верхом і таку саму шапку без пер. Гетьман накинув на себе. — Підемо! Почесна шведська варта біля дверей і біля воріт в огороді віддавала їм честь. — Непотрібно мерзнуть бідні люди, — казав гетьман, минаючи їх скорою ходою. Сап'янці скрипіли на свіжім снігу, місяць визирав з-поза хмар, ясно було й тихо. — Тишина перед бурею, — промовив гетьман, ніби про себе. — Гарна ніч, видна — втікать погано. Дурні! Перед своєю долею не втече ніхто. Вийшли на майдан і побачили купу людей, окружену козаками з мушкетами в руках. В козлах зложені стояли аркибузи, булдимки, гвинтівки, пістолі купою лежали, так само й шаблі, ятагани, і всілякої форми ножі. Гетьманова кармазинова похідна палатка, зеленою адамашкою підбита, розірвана на кілька частин, лежала на снігу. Гетьман глянув і похитав головою. — Теж бранці, — промовив до Войнаровського, а в голосі його почувалося більше жалю, ніж глуму. — Не з голими руками втікали, — пояснював Чуйкевич. — Немало всякого добра відібрали ми їм. — Не хотіли осоромити мене. — Як то, милосте ваша? — А так, щоб не сказав цар, що в мене вояк не доробився нічого... Спасибі хоч за це. Обійшли кругом майдан. Ні один з утікачів не смів глянути гетьманові в очі. Стояли, понуривши голови додолу, ніби їх пригнітало почуття сорому й вини. Гетьман спинився якраз там, де місяць висріблював майдан, ніби по снігу розсипав безліч жемчугу і блискучих брильянтів. Його стать зарисовувалася ясно й різко. — Що ж, синки, зібралися в дорогу? — спитав. Чуйкевич оторопів. Він дожидався гніву і сварки, гострих, як шабля, слів, а тут таке питання. — Не дивуюся вам, — звучав той самий різкий, але, здавалося, спокійний голос. — Чого доробитеся в мене? Іван Степанович лиш гетьман, а Петро Алексійович цар. Невже ж раб болій [30] свого господина? Так міркували ви, забуваючи, що я поприсяг визволити себе й вас з того рабства. Втихомирився табір, і кожде гетьманове слово відбивалося далекою луною. — Гадаєте, побіжу навздогінці за вами? Силою або слізними проханнями вас задержу? Пощо? Вольному воля. Я вас до волі провадив і тепер насилувати не стану. Винуватці голови звільна підносили вгору, а в їх очах замість отупіння видно було велике здивування. Гетьман говорив дальше: — Жаль тільки, що не взяли ви вдовіль провізії і фуражу з собою, бо цар лишає землю за собою, обсмалену, як гиря. Боюся, чи не доведеться вам терпіти в нього більшого недостатку, ніж у мене, та не знаю, чи чужа земля приголубить вас краще своєї. Вояки, що стояли зразу, як трупи, переступали з ноги на ногу. Гетьман казав: — І не добру пору вибрали ви собі, синки, до втеків. Ніч ясна, на кид татарської стріли пізнаєш чоловіка. Як не свої, так чужі переймуть. Боюся, щоб не лишитися вам своїх буйних голів. Краще підіждали би ви до горобиної ночі, до блискавиць або до завірюхи, щоб безпечніш і менше соромно було втікать. Та ще про Десну ви забули, діти. Чи не пересидіти б вам у комишах або в запічках поруйнованих, аж крига водою візьметься. Тоді б ви і перевезлися хто байдаком, хто човном, або копельчаком, чи як там, а так боюсь, щоб леди не заломилися під вагою вашого лицарського завзяття. Заскоро ви тікаєте, дітки, заскоро. Підождіть, аж бої скінчаться, аж дорешти ваших батьків і сестер помордують, тоді ви й знатимете, куди вам тікать, бо нині хто його зна, де життя, а де смерть. Нараз голос гетьмана змінився. З лагідного зробився грімким, звучав, як боєва команда: — Кому в дорогу, тому й час! Йдіть собі геть! Зайців на ведмедя не поведу! Обернувся, обгорнувся шубою і хотів іти. Але козаки обступили його кругом, незважаючи на вартових, що прикладами хотіли їх зганяти докупи. Почувся кашель, несмілі відривані слова, а то й хлипання соромливе — тихе. Сміливіші тиснулися до його колін. — Прости нам, батьку, відійми від нас свій гнів, не проганяй! — Нікого я не жену від себе, — відповів гетьман, — і нікого воловодом не зв'язую з собою. Кому жахливо триматися мене, хай іде. Не гопака, тропака, козака, не вегері [31] веду вас гуляти, чекають нас бої, опресія [32] велика, ворожа докука з усіх сторін, я не скриваю того перед вами. Сміливих, великодушних, закалених душ мені треба, щоб перетривали те все, не єрепудів [33], не трусів заячесередних. Ось вам віз і перевіз, дітки! Хтось гетьмана облапав за коліна і цілував окраєць його шуби. Гетьман глянув і пізнав сотника-сміхуна, що так весело забавляв колись ціле товариство за бенкетним столом в новому дворі у Кочубея в Ковалівці. — І ти, Мручко, тут! — промовив до нього гетьман. — Давно ми не бачилися з тобою. Як твоє здоровля, чи милує Господь все таким гумором? Встань, хай подивлюся на тебе. Але сотник ніби кліщами тримався гетьманових колін. — Ясновельможносте ваша, — хлипав, — краще б ти мене по імені назвав, вишкварком, вибрудком, випоротком зінським, мерзотним, ніж маєш по-людському вітати. Не варт я твого доброго слова. Краще б ти мене глемезнув по моїм гемонськім черепі своєю булавою, щоб мені гулі поза ухами понабігали, ніж мені маєш словом своїм добрячим моє собаче серце краяти на дві половини. Єрепуд я нікчемний, гевал, хлопище безтяменне, що послухав ще нікчемніших від себе і хотів, як Петро Христа, відречися тебе. Не відганяй мене від парсуни своєї і посилай хоч би й на Бельзевува самого — а піду, так мені, Боже, дай завтра глянути в ясні очі твої, що піду! Гетьман підняв його і, сіпаючи за золочений гаплик на грудях, казав: — От і розжалобився! А я собі гадав, що ти веселість сама, сам щирий сміх. Заспокійся і прийди завтра до мене на обід. Рад послухати твоїх фацецій [34] шляхетських. Сотник знову гепнувся йому до ніг. — Що ж тепер з нами буде? — питався крізь сльози. — Що захочете, те й робіть. — А звернувшися до Чуйкевича, приказав: — Варти зняти, виходу з табору не спиняти, — і подався до своїх покоїв. Куди переходив, на білі сніги падала від нього тінь — велика-велика. III — Андрію, глянь, це ж наша Мушка! — казав гетьман до Войнаровського, побачивши між колонами на ґанку собаку, що виляла хвостом, то припадаючи до ніг свого пана, то підстрибуючи і скавулячи, більше жалісно якось, ніж весело. — Мушка з Батурина до нас прибігла, вірна, вірна собака! І гетьман гладив по голові свою улюблену собаку і жалував, що вона така змізерована, гейби тиждень нічого не їла. — Як дошка — і ноги скривавлені, і на хребті рана. Мабуть, під кулями втікала. Ой, гаряче, мабуть, у моїм Батурині і на Гончарівці! — Може, дорогою хто до неї стріляв? — замічав Войнаровський, щоб потішити дядька. — Хто б там нині кулі збавляв, стріляючи собак, — відповів гетьман з ознакою великої турботи. — В опресії президія моя, мій Батурин, а я тут з королем Карлом пактую... Мушку забрали до світлиці і дали їй їсти. їла, як з гарячки, а тоді поклалася на коврі біля ніг свого пана, зітхаючи важко, як чоловік. — Бідна, бідна Мушка, — заспокоював її гетьман. — А чому то ми її в Батурині лишили? Невже ж забули про неї? — Ощенилася якраз тоді і щенят не хотіла лишити. — Правда, пригадую собі ту трагедію собачу. Вбігла в палату, побачила, що ми збираємося, і не знала, що з собою зробити. Тут вірність свойому панові, а там її діти. Аж материнський інстинкт переміг. Осталася... Багато тепер найвсілякіших трагедій, і не лиш чоловік, але й худобина страждає, навіть лісовий звір. Цілими стадами втікають перед одною армією, поки на другу не попадуть. Вовки, лиси й зайці укупі біжать, забуваючи про свою споконвічну нехіть і ворожнечу. А по хвилі задуми завважав: — Аз нами навіть ворог того чуда зробити не може. Він настигає, а ми заодно шарпаємо себе. Втратили звіриний інстинкт, а людського розуму ще не набралися. Посполитому чоловікові я й не дивуюся, бо його і справді цькують, як того звіра у лісі, втікає з одних лабет у другі, з-під кнута та під нагайку, аж доведений до краю біситься і кусає, не дивлячись кого. Але ж старшини! Від їх я більше політичності сподівався, про духовенство й не кажучи. А які вони? І гетьманові зіниці з жалем глянули на ті суто різьблені, як кам'яниці, кріпко з дуба збудовані данцігські шафи, повні книжок, карт і ритовин, на тії широкі й вигідні пізне-бароккового стилю венецькі фотелі, на дзеркала в золочених рамах, на турецькі коври і французькі гобелени, котрими він, як другі свої двори, так і цей, у Гірках, багато вивінував і з смаком обставив, готуючи, як не для себе, так для своєї родини і для своїх наслідників домівки, гідні володарів самостійної держави. Треба ж раз опанувати степ і упорядкувати руїну! А хто ж має зробити початок, як не гетьман? За ним підуть полковники, старшини, сіль землі, а там і народ розживеться, засмакує в мирі, добробуті, в свободі та навчиться обороняти їх кріпко й мудро, повсякчасно, а не зривами хвилевими, як розбурхана стихія. І все те, весь труд життя виставлене було тепер на гаразд; один кид карти і — коли не виграв, так програв. Один кивок злобної руки, і ціла та будівля повалиться, як дімок з карт. Войнаровський відчував гетьманові думки і не переривав їх зайвими словами. Мовчали, дорисовуючи в уяві ту трагічну картину теперішньої України, котра виринула нараз силою моменту перед ними. — Так, так. Багато тепер трагедій, Андрію! — почав турботно гетьман. — І навіть матері моєї не пощадив Господь. Ти ж тямиш, що діялося в Києві тоді, як цар велів нову кріпость будувати. Який плач, нарікання, прокльони. Знаю, що й мене не благословили люди, коли їх двори, їх старі сімейні гнізда розмітувано, городи покрито валами, розкішні сади повирубувано, а їх самих, старих городян матері городів наших, попрогонювано безпардонно. А все ж таки не дожидав я того від царя, щоби він матері моїй, ігумені, не дав дожити віку в Вознесенськім панянськім монастирі, що був проти самої Печорської Лаври. Викинув її на Подол, на Житнєє торжище, бо на місці Вознесенського монастиря захотілося йому будувати свій воєнний арсенал. Боюсь, чи тая обидлива зневага не прискорила смерті ігумені Магдалини... Так-то вшанував мене наш батюшка цар! — закінчив гетьман, і на устах його появився гіркий усміх. Та не на довго, бо його гадки від особистих ураз побігли знову шляхами турбот про народну справу. — Нема спокою в нас на Україні, а Бог один знає, як я його бажав і як ще тепер бажаю. Не люблю війни, бо це людобойня. А ще в нас, де всі проти всіх воюють. — Дав би Бог, щоб після теперішньої війни настав тривкий мир, як після великої бурі гарна погода, — зітхав Войнаровський, котрий, хоч і багато молодший від дядька, також не дуже-то любив воєнне діло, а більше смакував у гарному і вигідному життю в часах мира. — Дав би то Бог, — повторив гетьман, — щоб наш народ, повний буйної сили, ємкий, палкий і вельми даровитий, ступив раз на шлях правильного розвою. Але, мабуть, я цього не доживу, і це мене найгірше болить, мій сину. Зійду до гробу в кервавій кереї, а моїм бажанням було правити більше clemetia et benignitate quam armis [35]. Та Бог не дав. Сказавши це, потонув у гадках. І Войнаровський бездумно не сидів, але, мабуть, думки дядька й небожа не одними шляхами блукали. Гетьман, старий і досвідчений муж, мав у душі тую вирозумілість і прощення для хиб і прогріхів одиниць і загалу, яких годі було вимагати від молодого шляхтича-козака, котрий гостро, хоч, може, й справедливо судив людей, недолюблюючи, зокрема, бурливого і своєвільного поспільства. На його то спихав він усю відповідальність за політичні невдачі наші, не добачаючи тих безчисленних промахів, сповнюваних вождами й провідниками рухів, бо не розбирався у складному політичному питанню цілої східної Європи. З легким відтінком докору у голосі спитав свого дядька: — Чому отеє, милосте ваша, дозволили ви втікачам безкарно покидати табор? Вони ж присягали вам на вірність, і то не раз! Це ж дезерція, котрій потурати і котру апробувати годі. Вона ж розійдеться по всьому вашому війську, як заразлива недуга. — Чому? — відповів без сліду гніву і супротивлення гетьман. — Чому я їх пустив? Послухай. Один чужинець продав був римській цісаревій несправедливе дороге каміння. Коли викрилася ошука, цісарева пожалувалася мужеві на втрату, жадаючи суворої кари на шахрая. Присуджено його на смерть під пазурами диких звірів. Цісарева з своїм фравцімером [36] зайняла місце в першій лаві кривавого цирку. Вивели виновника, підняли крату, і замість крово-жадливого тигра вибігла з погребу вівця, котра спокійно приступила до виновника і лагідно дивилася на нього. Розгнівана цісарева побігла до мужа, нарікаючи на афронт [37]. Але цар заспокоїв її, кажучи: "Покарали ми його по гадці нашого закону; ошукав він тебе, і ми ошукали його". Войнаровський не відповів нічого, а гетьман говорив дальше: — Хто без гріха, хай каменем кине на них. Я не можу. Безталанний Батурин не дозволяє мені. Хіба ж не втікали ми від нього за Десну? — Це друге діло. Ми перейшли. — Не в словах річ, а в речі. Цілі покоління навчилися переходити з табору в табір, з держави в державу, з одної протекції під другу, і як же тепер карати синів за те, що їх батьки навчили? Це ж у нас стало не звичкою, а прямо законом. Пригадай собі, що було за Виговського, за Юрася, за Дорошенка. Не так скоро забудеться воно. Non armis sed dementia et benignitate рад би я правити своїми людьми, кажу тобі. — А зрозуміють вони ваші інтенції [38], милосте ваша? — Це вже не моє діло. Та як воно й не було б, не хочу, щоб Мазепа оставив по собі славу кровожадної людини. — А зітхаючи важко, додав: — Досить мені смерті Василя Леонтійовича. Багато дав би я за те, щоби він голови своєї не позбувся, і свідком мені Бог, що кров його не на мою совість паде. — Покійний Василь Леонтійович числив на царську ласку та справедливість. — І перечислився, як не один перед ним і, мабуть, не один після його... Але скажи ти мені, Андрію, — перейшов нараз гетьман на іншу тему, — чого це наша собака прибігла за нами? Войнаровський, не надумуючись, відповів: — Вірність пригнала її до свого пана. — Певно, що пси вірніші від деяких людей, бо на те вони пси, а не люди, але як же це сталося, що вона своїх малих щенят лишила? — Може, хто побив і не мала вже чого в Батурині пильнувати, так до нас прибігла. — Отеє мені якраз і не дає спокою. Побив, кажеш, хтось її щенят. Свої люди цього не зробили. Боюсь, чи там уже не хазяйнує ворог, чи на Гончарівці вже й моїм собакам не роблять кінця. Мовляв, годі по конях, так хоч по оглоблях. Не дістали Мазепу в руки, так знущаються над усім, що було йому близьке й любе, навіть над його собаками! Мушка, казав би ти розуміла, що про неї мова, піднялася, поклала голову на коліна свого пана і слізно дивилася в його очі, ніби просила чогось. А побачивши, що пан не слухає її прохання, повернулася до сходу і стала довго й жалісливо вити. Войнаровському мороз пішов по спині, а гетьман гладив Мушку по голові, приговорюючи: — Чого ж бо ти, глупа собако, чого? Заспокійся. Бачиш, не можу нині йти. Підожди, вернемо, вернемо в Батурин. Собака взяла хвіст під себе, пішла в куток за піч і положилася, зітхаючи глибоко, як чоловік. Гетьман встав і пустився по хаті. — Карати, кажеш, утікачів... Нічого легшого, як карати, а важко довести до того, щоб карати не було треба. Ціле життя тепер — це одна велика кара, одно знущання... Ба-урина забути не можу... Чуйкевич тут? — Я його бачив перед хвилиною. — Значиться, не спить. Я загалом не знаю, коли він спить. Поклич його до мене. Войнаровський подався у покої сповнити приказ гетьмана. Гетьман підступив до вікна. — Заграва... чи світає? — І прочищував шибки, щоб впевнитися, чому це далеко за Десною на сході таке руде, мерехтливе небо. — Невже ж це Батурин пала? Неможлива річ, щоб його Меншиков так скоро добув. Я ж залишив там Кенігзена з сильною гарматою і хороброго Чечеля з кріпкою та певною залогою, муніції і фуражу вдовіль; що за біда? Але ж знову від спалених сіл такої луни не було б, це ж горить великий предмет, ясно бачу... Увійшов Чуйкевич. — Підеш у табір і добереш недурного охотника, людей не більше півсотні, хай ідуть у напрямі Батурина. Може, довідаються, що з ним чувати, а може, якого язика по дорозі зарвуть. Тільки ватажник щоб мені був не з дурних і не з молодиків. Це екскурсія нелегка, бо москалі, як гончі собаки, ганяються кругом нас, треба пильно вважати, щоб не попастися їм у руки. — Ваша милосте, дозвольте мені піти, — просив Чуйкевич, — я хоч не такий-то досвідчений вояк, але постараюся вдоволити величність вашу. Чуйкевичеві прийшло до голови, чи не довідається він чого про Мотрю, а може, зустрінеться з нею, бо хто зна, що сталося з батуринцями, чи не вихопилися з городу і не втікають до Десни, а за ними москаль. Гетьман надумувався хвилину. — Ні, тебе хочу мати при своїм боці. Треба ж мені нині вірних і певних людей. Між сотниками охотника знайдеш. Між добрими козаками на таке діло все охочі знайдуться. Чуйкевич поклонився і вийшов. Казав собі привести зі стайні два коні, взяв одного з осавулчиків-стойчиків [39], і подались до господи край села, у якій залюбки збиралися сотники й сотенна старшина. IV З почорнілого димаря на високій стрісі Веклиної господи стовпом валив дим. Вікна, хоч поприслонювані кируном [40], пропускали світло на тин і на вулицю. Брама була зачинена, і нікого не впускали. Кругом господи бігали Бровки та Ляпки, кунделі степової породи, придбані хазяйкою не так для краси, як більше для вірності і страшенної злості. Якщо вони пущені із ув'язи, то до господи не приступай. Господа була велика. По боках світлиці, між ними сіни, від двора прибудівка, а там ще стайні на коні та заїзди для возів. В світлицях чистота, якої і голландська хазяйка не посоромилася б; всьо вимите, витерте, аж блищить. Де хочеш, можеш безпечно сісти і вигідно облокотитися на стіл, не боячись за свій луданний жупан, а то й за сріблоглавий. Хоч козаки в Гірках недовго ще стояли, а вже сотенні старшини до Векли, як бджоли до медяної квітки, злетілися. Особливо старші сотники, котрим де-небудь не годилося заходити. Бували й деякі з молодих сотенних осавулів, що, маючи вдовіль гроша, могли із своїм начальством товаришувати. У Векли всі були рівні, і вона, годиться це сказати, всіх рівно почтиво вгощала, незважаючи, в кого гаманець товстий, а в кого ні. Тому-то й жартували собі панове сотники, кажучи: "До церкви, як хочеш, а до Векли мусиш". Тягнуло їх туди і питво гарне, і вариво смачне, і отся охайність, яку так любить козак, наскучивши собі бруд та невигоду походного життя. Та чи не більше ще притягала їх до своєї господи сама Векла, вдовиця сорока літ, якій більше, ніж тридцять, ніхто не важився б гадати, така ще була ємка, вертка і по-дівоцьки свіжа. Як сміялася, то біля уст на лицях робилися такі ямочки, що навіть найстаршим сотникам хотілося туди свій мізинний палець уткнути, що палець, і язик не було би гріха. А очі так прямо приманювали до себе, а все ж таки казали: "Близько не підходь!" Можна було з Веклою і побалакати, й пожартувати, але не переходити дозволених звичаєм меж. Векла звичайно сиділа за одним із столів і щолиш як хотіла котрогось гостя зокрема пошанувати, то збігала в погреб або подавалася в пекарню, щоб принести, чого він забажав, з їжі або з питва. По світлиці крутилися, як дзиґи, дві дівчини в безусних контушиках, що тісно приставали у перехваті до їх струнких станів. Коси у джерегелі [41], дукачі в намисті побренькують. Звідки Векла таких гарних добула, це вже її секрет. Сотники, хоч і перечилися не раз, чи вартніша біла, чи огненна збруя, чи піхотне військо, чи кінне і котра сотня в їх полку найкраща, але всі вони кріпко стояли на тому, що кращих дівчат і бути на всьому світі не може, бо прямо нема куди. І щолиш тоді, як вже їм у головах трохи позамакітрювалося і з чубів починало куритися, дозволяли собі навіть тих красавиць брати за кобеняк, бо нема нічого такого на світі, з чого тоді не насміхалися б випивші козаки, а зокрема полтавці В кутку під образами, біля молодого гарного осавула, сиділа третя дівчина, теж у нашому вбранню, але не нашої породи. Волосся чорне — аж синє, очі великі, палкі, ніби імлою прислонені, уста червоні, блискучі. Вона кріпко притулилася до вродливого осавула і ніби всьо інше не мало для неї ніякої ваги й ціни. Осавул балакав зі своїм сотником, кидав словами направо й наліво, а рукою заодно гладив чорну, дівоцьку косу. — Так вона вже у вас вихрещена? — питався хазяйки Векли сотник Мручко. — Ще коли. Вже другий раз говіла з нами. — І до церкви вчащає? — А як же ви гадали? Лиш не сама. — А чому ж то? — Пильнувати мусимо, бо бачите, які шрами у неї на шиї? Козаки радо підходили до засоромленої дівчини дивитися на її шрами. — І який же це бузовір ошпетив таку гарну шию? — Також цирульник знайшовся, з шиї кров спускать! Векла моргнула на козаків, щоб понехали такі питання, бо вони дівчині не милі, а нахилившися до уха сотника, розказувала, як то теперішня Одарка, а колишня Сурка влюбилася була в одного козака, втікла з ним, вихрестилася, і коли вертали з церкви, брати її напали на вихрестку і покололи ножами. От тому-то її тепер самої не пускають, а в господі безпечно, бо господи недобрі собаки бережуть, котрих жиди більше всього бояться. — Ов, ов, ов! — бідкався Мручко. — А дійсно, гарна в неї шия, і ціла вона нічого собі дівчина, дарма що не нашої крові. — А яка це різниця? — спитався котрийсь. — Ще нашого мужчину від жида відрізниш, а в жінок ніякої познаки нема. Мені щоб гарна. — Знаємо, знаємо. Тобі щоб спідниця. — А нібито їм, жіночому родові, значиться, що друге в голові, як не штани? Їм щоб і гірший, та коби інший. А гляньте, як вона до Сидора присмокталася, як той хміль до тичини. А недавно задля другого дала себе колоти... Бабйо! Дівчина ніби й того не чула, не соромилася й не пускалася козацької широкої груді, лиш очі її ще гірше затягнулися імлою. — Тулися, небого, до козака, як до гілляки змія, а таки тебе заріжуть, якщо братів твоїх різатимуть, — озвався котрийсь. — Лишіть, пане сотнику! — гримала на нього Векла. — Пощо ви мені дівчину проти ночі жахаєте? — Бо, правду вам сказати, не люблю бабського роду. — Ов, а то ж відколи? — питалися одні. А другі відповіли: — Відколи постарівся сотник. Лиш оскома все-таки осталася, і тому-то такий лютий на жінок, як Веклині собаки на нас. Сотник тягнув з півлітри меду нараз, а козаки за той час доповідали: — Зачуваємо, що ви було й до монастиря вступили та невідомою криянкою із-за одної дівчини вискочили з нього. За що ж ви тепер обиджаєте жінок? — Я їх не обиджаю, лише дуже я на них лихий сильно, бо від усього відвикнеш і відстанеш, а від жіноти ні. І засміявся широким степовим сміхом, аж в ушах залящіло. А звертаючись до дівчини, остерігав її: — Але ти, дівонько, вважай, бо оцей осавула тебе ще, либонь, нинішньої ночі з ума зведе. Боюся я за твій віночок. — Не бійся! — заспокоював його сотник Великан. — Коняку злодій украв, нема що замикати в стайні. Та ще він не доповів того, як молодий осавул зірвався з місця, відсунув легко дівчину, вийшов із-за стола і став у повний ріст перед Великаном. Цей відскочив у напрямі дверей і мацнув себе по лівому боці, шукаючи шаблі. Але шабель не мали, бо поскидали їх у сінях. Не надумуючись довго, позакочували рукави і стояли проти себе, перед хвилиною добрі товариші, а тепер грізні суперники. Сотник був високий, товстелезний, як Голіат, осавул гнучкий, тонкий, середнього росту, як Давид. — Синку! — промовив сотник. — Та я тебе не маю що й у жменю взяти, та в тебе ще й молоко не обсохло. Осавул у відповідь зложився, затиснув руки в кулаки і пустив їх у такий скорий рух, що годі було й слідкувати за тим кулачним двобоєм. Нараз почувся стук, щось гепнуло у двері, двері відчинилися і — сотник горілиць повалився через поріг. Товариші зірвалися з місць. Хто сотникові помагав піднятися, общупуючи його лоб і кості, чи цілі, хто осавула відтягав, саджаючи за стіл біля Одарки. — Доволі, панове товариші, доволі! Бешкету у Векли робити не дамо. Рахунок вирівняний. Сотник сказав зайве слово, але ж і осавул надто вже гаряче прийняв його до серця. Ховаймо злість на ворога, панове. Подайте собі руки і — шабаш! Осавул, не гаючись, просгягнув свою через стіл. Сотник ніби надумувався хвилину, а тоді розреготався на ціле горло: — Молодчик! Ій-Богу, молодчик! Я, бачите, хотів досвідчити його, чи він що вартий, і бачу, що так. Ще трохи, і буде не гірший від мене. Не даром же з Мручкової школи вийшов! Мручко казав подати меду, випили мирового, і за хвилину в господі панувала така люба згода, якби тут ніколи й ніякої шарпанини не було. Ше, мабуть, і покращало, бо отсе одна з дівчат, що весь вечір вертілися по господі, як оси, сиділа в якогось осавула на колінах, а він приспівував до неї: Мандзєйко, душейко, Дай мені губці, Присунься близеньк, Посидим вкупці. А дівчина, не надумуючись довго, відспівала йому о цілу октаву вище: Не встану, не гляну, Оком не зведу, Поки не вип'ємо Півведри меду. Та ще тая пара не скінчила свого дуету, як при сусідньому столі один зі старшин, обнявши другу дівчину сильно за стан у самім перехваті, приговорював: Дівчино, Галино, Я тебе люблю; Подай же ручину, Най приголублю! А вона, затикаючи йому рот долонею, відповіла: Ой є в лісі драбчище — Счешу тобі головище, Лиш тягни мене ще ближче. Бо я таких дурнів зроду не злюбила, Я такими дурнями тини городила. — От і дістав ляща по пиці, — сміялось товариство. А він: — Яка дівчина, така й пісня. — Який кінь, такий і їздець, — відповіла дізчина і підскакувала на його коліні, як амазонка. А між тим сотник Мручко розказував своїм сусідам: — Ото як були ми з нашим гетьманом у Кочубея на пирі... — Та ви вже це, пане сотнику, сто разів розказували. — Так послухайте сто перший. — Не хочемо. Кажіть щось друге. — Коли я в Єдикулі в турецькій неволі сидів... — І це ми вже знаємо наізусть. — Десь ви у школи ходили, що все знаєте, — махнув рукою сотник, а вихиливши чарку липняка і обтерши сивий вус вильотом, почав: — Ото, коли ми в галицьку землю ходили, мій кінь так там ізігнався був, що став такий, як отся дошка, — і показав на лавку. — Їду я ним через Ністер, а проти мене з другого боку по мості валить шляхтич на такому бахматі годованому, як пікна піч, та й до мене: "А звідки то, — питає, — ваша милість такого повнокровного "румака" добули, мабуть, більше сотні коштує". — "Хоч мій сивий, без презенції, — кажу, — але великої цноти кінь. Я з ним що схочу, те й зроблю". — "Я зі своїм теж". — "Ой ні!" — "Зроблю". — "Биймося о заклад, — хто виграє, того й кінь". — "Хай буде", — згодився шляхтич. Я тоді свою хабету як не попру, як не друлю, поруччя тільки хрусь, а вона хлюсть у воду! "А що, — питаюся, зробить ваша милість те саме зі своїм бахматом?" — "Ой, — каже, — не зроблю, не здолаю". А я тоді — скиць, і сиджу вже на хребті його клячі і — дую. А він за мною: "Хлопе, — верещить, — хоч кульбаку віддай!" — "Чия коняка, того й кульбака", — відповів я, і тільки мене бачив. — Брешіть ще! — кликало товариство, а Великан звернувся до Векли. — Дозволите, паніматко, закурить носогрійку? — Будь ласка. Куріть, якщо ви за тютюном заскучали. Великан набив люльку, положив пальцями вуголь на тютюн і пустив дим з носа, як із димаря. — От як гарно ми цей вечір провели у вас, паніматко. І побалакали, і посміялися, і краси жіночої надивилися. — І ґулю за вухом добули, — завважив Мручко. — Не перша й не остання. Рад, що молодь не забуває наших кунштів козацьких, що не зводиться та не ізживається. І чому б то нам не посидіти в отсих гостинних Гірках хоч би й до голодної куті? А то бачу, що й цього року буде кутя без пуття. Може, де в поході, у боях з москалями, а може, на саме Різдво стадо голодних собак гризтиметься за мої кості, як за маслак. — А вам би так борщику, хоч пісненького, але з ушками. — Ой, тото! — Та линини з хроном або коропини насолодко з розинками. — Ой, тото! — Або осетрини, або хоч би й щуку фашеровану по-жидівськи. — Хоч би й щуку. — А до того коржики з пшеничної муки з маком і з медом. — Ой, тото! — Та ще варенухи гаряченької, і липняку з півведеречка, і узвару солоденького, і щолиш на те все куті доброї-доброї. — Товаришу! — гукнув на Мручка Великан. — Не іскушай, бо лоб не твій! Даром чоловікові оскомину на зуби напускає. Бо кажіть же самі, чи не можна би нам по-людському жити. І земелька плідна є, і річки рибні, і худібка випасається, так чортова мати наплодила отсих ворогів, накублилося Москви, Бельзевуб свого сина Петра між нас післав, і ганяйся тепер за цею поганню, виваливши лизня [42], як гонча собака. Що одних проженеш, то другі з іншого боку увіходять, — а дрисля їх напала б, шляг би їх трафив, тю! І стали козаки нарікати на свою долю, маючи на гадці недалеке свято Різдва Христового, котре їм доведеться проводити не дома і чи загалом доведеться? І мішалися зітхання з прокльонами, жалі зі злістю, смуток із козацьким безтяменним завзяттям, від котрого столи дрижали, а шибки, мов зі страху, дзеленькотіли. Пощезали ділочки на хазяйчиних щічках, дівчата мовчка попритулювалися до своїх козаків, Одарка до осавула прилипла. Нараз Мручко глемезнув кулаком об стіл, аж недопитий михайлик [43] на ньому на півліктя підскочив і пішов шкереберть. — Самі ми тому винні, — гукав. — Верзуни ми широкоморді, горлаї, з ротами від уха до уха, а з мозками, як у курок. Шаблею то ми ще робимо незгірш, але розумом, то так виляємо, як здохле теля хвостом. Чужому будемо на запропале служить, але власного рейментаря послухати та постояти за ним — нам важко. Най лиш поховзнеться йому нога, хай він щось не по-нашому зробить, так нараз і завиємо, як тічня вовків. А щоб ми сколіли, а щоб нам пси на вальторнях марша заграли, бо ми нічого більше не варті!.. Возьміть мене, Ірода окаянного. Я ж нині гетьмана нашого, його милість Івана Степановича, відступити хотів. Тікають другі, гадаю, чому ж би й мені не тікать? Подумайте, я, старий козак, а до того ще й шляхтич, Мручковський, мало що не осоромив себе, як гевал, як простий чорняк. Гетьман в опресії, президію свою покинув, маєтності лишив, на старості літ бурлакувати пустився, а все для нас, все для тієї України, а я, трястя б мене напала, завійниця б мені всунулася в боки, я його відречися хотів, як Петро Христа, і як куропуд хотів утікати з табору! Ах, люди, люди, тримайте мене, а то або свій череп хамський розторощу, або вас повбиваю, як собак! Товариші скочили до нього, але в ту мить задудоніла земля, загрякотіли шаблі об ворота, і собаки кинулися до них з таким бішеним лаєм, ніби вони їх пожерти хотіли. Хазяйчині дівчата позіскакували з козацьких колін і виплигнули з хати, щоб уйняти собак... За хвилину на порозі появився Чуйкевич. — Вечір добрий панам! — Добрий вечір милості вашій! Сідайте, не погордуйте нами! — Не пора мені сідать! Діло важне. Обступили його. Лиш Мручко облокотився на стіл і дер шпакувату чуприну. — Кілька десятків охотника гетьман ід Батуринові шле. Хто з вас голоситься? — Я! — гукнув нараз Мручко і стояв випрямлений, як струна. — Я теж голошуся, — озвався за ним Великан, забуваючи про хазяйчині ділочки і про коропа насолодко. — Я, я, я... — загомоніло кругом. — Як бачу, жереб прийдеться кидать, — сказав Чуйкевич, — бо більше як чотирьох старшин не треба. Козаків виберете собі із охотників. Хто поведе? — Я! — гукнув знову сотник Мручко, і при тім стало, бо він зі своїми хитрощами і з козацькою фантазією до такого небезпечного діла дійсно найкраще надавався. — Ще й осавула одного можете собі взяти, — казав Чуйкевич. — Я піду! — зголосився той, що з Одаркою сидів і Великанові ґулю за ухом набив. — Тільки вважайте, панове, діло важне й небезпечне. Будь-кого брати не годиться. Вибирать щонайвідважніших і найбільш досвідчених козаків. Язика добути треба, і то хутчіш. Гетьман знати хоче, що з Батурином, чи держиться він. Це найважніше! Погодилися скоро, кому йти, розплатилися, розпрощалися з хазяйкою — і вибігли з господи. Чуйкевич скочив на коня. Останній виходив молодий осавул. В темних сінях хтось ухопив його за рукав. — Возьми мене з собою. — Тебе? Здуріла дівка! Там смерть! — Краще з тобою смерть, ніж без тебе життя. — У спідниці підеш? — Я вже в шароварах, а в чобітках і без того ходжу. — А коса? — Волосся у дрібушках, джерегелями круг голови, з-під шапки не видно. — А кіно? — Осідлачий у стайні. У нас все один наготові. — Як гадаєш! Повисла йому на шиї і присмокталась до уст, як п'явка, а тоді відскочила нараз, як ужалена, і побігла в стайню. "Також якась, — говорив про себе осавул, поспішаючи в табср. — Але ж гарна! Несамовита краса. З такою і вмерти не жаль". Коли відділ охотників під проводом старого сотника Мручка виїздив з Гірок, біля осавула їхала Одарка у високій шапці, вовнір поставлений, бо зима. Падав густай сніг і темно було. І ніхто навіть не запримітив, що ті оба їздці чогось-то дуже наближалися до себе, аж їх коні боками стиралися. На містках та у ярках не висувалися поперед других, лиш прилишалися позаду, поки не опинилися на самім остатку. Тоді кінь сотенного осавула аж двох їздців на собі двигав, а кінь його товариша з порожньою кульбакою ішов. Сніг падав, і зимним кожухом отулював дзох їздців на одному коні. Але їм було тепло. V Як виїхали за лінію шведських і наших варт та опинилися серед щирого поля, Мручко поділив свій відділ на чотири частини, в кождій по десять людей з одним старшиною на чолі. Великан з першим десятком скочив уперед, два десятки пустилися направо й наліво, як два крила, а провідник, себто сам Мручко, йшов позаду. А знов у кождому десяткові двох козаків гонило наперед, двох по боках, а решта за ними. Не мали далеко відбігати від себе, щоб на знак суремки могли собі поскочити на поміч. Так сунулись вони в південно-східному напрямі, маючи на увазі, що із заходу та від півночі москалі підкрадаються до союзної шведсько-української армії, щоб непокоїти її. відбираючи фураж і окорм [44], котрий треба було довозити з далеких сіл. Селяни не давали його радо, і лучалося не раз, що самі й доносили москалям, куди цей фураж їде, щоб його цар відібрав, з чого, розуміється, не було їм ніякого хісна, бо їх добро сяк чи так до них вже не вернулося Хіба що заспокоїли свою жадобу помсти та дістали який там марний, а часом і фальшивий гріш у нагороду. Щолиш тоді, як три десутки почвалали вперед, а Мручко з четвертим пустився за ними, виявилося, що завдання, яке він прийняв на себе, не було із найлегших, головно тому, що сніговиця не тільки вкривала грубим рядном всю землю, затираючи всякий слід, всяку познаку людської і кінської ходи, але й на кілька кроків нічого не мож було побачити, а й почути нелегко, хіба іржання коней. Але ті, неначе розуміючи небезпеку, бігли мовчки, навіть не порскаючи, хіба постогнуючи вряди-годи. Осавул їхав біля Мручка, маючи по правому боці свого несподіваного товариша. Мручко озирнувся. — Чи мені двоїться в очах, чи,може, я до десяти числити забув, але бачиться мені, що в нашому десяткові душ одинадцять набереться. Значиться, у котромусь із тамтих мусіло б тільки дев'ять бути. — Цей одинадцятий — це надчисельний охотник, доброволець не із війська а так собі, я його беру на свою відповідальність, — пояснював осавул. — Воєнні хрестини? — Щось таке. — Краще б другої нагоди підождати, бо отся до похоронів ближча, чим до хрестин. — Дуже просилася, — просився, — поправився осавул. —— Тягне нашого брата до воєнних пригод. Я старий, а гляди, не всидів у Векли, пішов. Що ж про молодого казать! Хай іде, тільки ти позір на нього давай, щоб не відбився. Але осавулів товариш і без того не відставав від осавула, осавул же і без поради Мручка не спускав із нього ока. Їхали вони тепер хоч не на одному коні, а все-таки як не мож ближче біля себе. Якраз з'їздили в ярок, котрим перепливала річка, скована ледами. — Гов! — гукнув старий сотник, зліз з коня і казав собі посвітити. Викресали огню, запалили смолоскипи, і Мручко довго осмотрював лід на річці. (Тут вітер здував свіжий сніг і, мабуть, сотник добачив те, чого шукав). — Завернути тамтих! Поїдемо здовж річки! Трьох козаків скочило на три сторони світа і потонуло в сніговії. Осавул під'їхав до Мручка. — А не краще було б нам простувати в ліси. У лісі в таку пору все-таки безпечніше. — Звірячі сліди здовж річки біжать, побіжимо і ми за ними, щоб не стрінутися з якою більшою купою ворогів. Ждали, поки тамті не над'їдуть. — Сніг не одному поміг, — говорив Мручко, — але нині він мені так потрібний, як жидові пархи. Шиї свому коневі не бачиш, а там гляди, щоб на ворога не наїхав, — околіли б вони!.. Коли я у Єдикулі в башні сидів... — почав розказувати, але над'їхав Великан, а за ним Шелест та інші, і кінчити не було коли. Посувалися лівим берегом річки, відділ за відділом, справно й тихо, осніжені цілі, рівно люди, як і коні, і коли б їх хто тоді побачив, то скорше взяв би їх за духів, ніж за живих людей. Осавул нахилився до свого товариша: — Не зимно тобі? — Гаряче. — А не страшно? — При тобі? — Скажи, чого ти покинула Веклу, зле тобі в неї? — Ні. Добре. Навіть дуже. — А чого ж пішла? — За тобою на край світа піду. — А якщо я тебе не схочу, наскучиш і відтручу. — Не зробиш ти того. — Причарувала? — Полюбила... І знову їхали, ніби духи з цього на той світ. Нараз ціла валка зупинилася. Коні нагторошили вуха, робили храпами, вітрили, як пси. Мручко поскакав уперед. Там уже Великан зі своїм вістунем перекидалися короткими словами. Мручко зрозумів усе. З лівого боку надтягала якась ватага. Скільки їх і хто вони такі, як тепер знати? Вертати не хотів, утікати не було як; щоб не заганятися далеко, оставалося одно: перебитися в ліс; і тут або розсипатися, або прийняти бій, маючи все-таки плечі криті. Знав цей ліс і круту крізь нього доріжку, якою можна мчати, поки коням сили стане, а там — побачимо, що буде. До рана недалеко. Хоч такий сніг, а все-таки не те, що ніч. Уставилися таким ладом, як зразу, і рушили з копита, з шаблями у руках, бокові з набитими пістолями. Знялася курява, ніби це не люди, а воздушна труба летіла від річки в ліс. А збоку настигав на них ще більший гураган, галакаючи дивними голосами. Коні аж стогнали, аж їм у черевах булькотіло. Вітер перепиняв нашим їздцям дорогу, надуваючи снігові сугорби, як пороги. Коні поринали в них по черева, та зате, вибравшися на рівне; мчали зі здвоєною силою. Ще трохи, ще трохи і ліс... Молодий осавул пустив свого товариша праворуч, і тільки гадки в його було, щоб цей не спотикнувся та не злетів з коня. Але, на щастя, надчисельний охотник їхав, як справжній козак, ніби він і виріс на коні. У Мручковій голові зі скорістю блискавиці рисувався весь план баталії. "Коли б нам тільки не вдарили збоку, коли б ми минули зударний угол! Тоді ворог переїде лінію нашого бігу, буде приневолений спинити на хвилинку коней, а щойно відтак пуститься за нами наздогін. Та заки він попаде на наш слід, доскочимо ліса, а в лісі я вже пан!" Так воно й сталося. Чотири козацькі десятки їхали тепер не збиті в одну купу, а лінією, раз, щоб кулі їм великої шкоди не робили, а друге, щоб краще було потикатися з ворогом. Добрий козак в такому розсипному бою і двом-трьом москалям дасть раду, бо ті привикли вже до маршових зворотів і до команди, а якщо їм прийдеться потикатися зокрема, то ані так влучно не стріляють, ані шаблею не роблять так справно, як козацький їздець, будь він і молодий охочекомонник. Коли Мручкова одинадцятка минала цей небезпечний зударний угол, про який він перед хвилиною думав, роздався луск московських мушкетів і останнім Мручковим їздцям кулі перелетіли попри самі уха. — Ти ціла? — спитав осавул свого товариша, чуючи, що найбільша небезпека минула. — Ціла, — відповів дівоцький голос. — А ти? — Я теж, — і чвалували за Мручком, котрому, незважаючи на темінь і на куряву, ставало в голові чимраз то ясніше. Цей ліс він знав, як свій власний гайок, бо зі своєю сотнею не раз в цих ото сторонах службу робив і проходив тим лісом. Переправляючися з гетьманом через Десну, якраз думав про нього і пригадував собі тую лісову доріжку, що вужем в'ється поміж густою деревиною, добігаючи до шляху. Але з тої доріжки в одному місці, як скрутити наліво вбік, зіскочити з коней і побігти гонів, може, двоє-троє, так попадеться на пасіку тутешнього сотника, велику з омшаником [45], у якому є навіть потайничок. Пасіка обведена частоколом, ніби мала кріпость, а омшаник побудований із таких колод, з таких дебелих бервен, що тут хоч би й перед цілим московським полком якийсь час відбиватися можна. За пасікою глибокий ярок, а там і став. Москалі кіньми не доскочать, а піших з даху омшаника можна брати на ціль. Значиться, один бік все-таки буде критий, прийдеться тільки з трьох обороняти себе, коли б ворог попав за нами в отсю пасіку. Доїжджаючи до лісу, Мручко потиснув коня, майнув попри свій відділ, минув третій, другий, ба й перший десяток, що їхали перед ним і, висуваючись перед Великана на саме чоло, гукнув: "За мною!" Гонили з половину гонів по узліссю, а тоді гусаком увильнули за своїм провідником поміж дерева і вискочили на доріжку. Лиш земля задудоніла за ними. Один закрут, другий, третій, і місток. "Гов", і козаки стояли як укопані. Коні робили боками, як ковальськими мішками, пара бухала з них, як у лазні з блях. "Розбирать місток! Дерево відкидати далеко в ліс!" Затріщали напівпорохняві дошки, заломотіли лати, тільки палі торчали, ніби дожидаючи, щоб їздці понастромлювалися на них. — Мій десяток з осавулою засядеться кроків на десять від доріжки, за деревами з мушкетами напоготові. Якщо москалі вженуться на міст — "бебевх" у них. По три стріли віддать, а тоді обертайсь і ступай прямо перед себе, гонів двоє. Там вже я дожидатиму. Коней ваших візьмем, щоб не зрадили вас! Помагай же вам Біг і ти, святий Архистратигу Михаїле. Сказавши це, ухопив свого коня за поводи і пустився підбігцем на перестріл в напрямі відомої собі пасіки. Тридцять людей і сорок коней гусаком за ним. У лісі нападало снігу мало що не до колін, коні як по перинах ступали, не видзвонюючи підковами. Хіба тільки деколи піхва зачепила о дерево або задзвеніло козацьке стремено, торкаючи суху гілляку. Але сильний шум дерев глушив і тії звуки, а вітер забирав їх і розносив по лісі. Молодий осавул зі своїм десятком чекав. Що дерево, то козак. Ніби попримерзали до цих дерев, пари з уст не пускали. Тільки біля одного дерева стояло двоїх, бо й дерево було роздвоєне, як вилиці. Поспирали мушкети на тії гілляки, дожидаючи ворогів. — В тебе є мушкет? — питався осавул свого товариша шепотом, бо стояли рам'я об рам'я. — А як же ти хотів, без мушкету? У Векли є їх кілька, такі часи! — А не боїшся? — Чого? При тобі? — Тут неважко о смерть! — Не переживу тебе, не бійся! У мене кулечниця повна. В лісі, на дорозі направо, ніби щось застогнало й завило, як вітер у каглі. — Наближаються... — шепнув осавул до Одарки, а серце йому вдарило голосніше, бо отеє перший раз у свойому життю дістав команду над людьми у такій небезпечній факції. — Надтягають! — повторив голосніше і направо, й наліво гукнув: — Готовись! А лісова доріжка чимраз то гірше шуміла й гуділа, щось свистало й постогнувало на ній, ніби полоз якийсь сунувся туди. От уже й храпання коней чути, вже лаються й матіркують москалі, злітаючи з коней на прикрих закрутах у рови. Коні не звикли до тутешніх сторін і до таких доріг, людям здається, що в тім лісі лихий зна що, бо не були в ньому, — страх перед ними і за ними страх, перед ними страх невідомого, а за ними — цар. Наближаються... Це вже не полоз, не стоголовий змій, а гураган якийсь, котрому, здається, і впину нема. Люди ревуть, стогнуть і охають коні, збруя брязчить, дзенькотить, земля дудонить, ніби розтворюється перед ними. Перші ратники вітром промайнули попри останніх козаків, що ждали з притаєним віддихом, заслонюючи лівими долонями курки, щоб вітер не поздував, а сніг не замочив пороху. Нараз виск, вереск, стони мішаються з прокльонами, чути тріск, ломіт, — зойки наповнюють лісову прірву. "Пали!" — і десять вистрілів влучає у валку, викликуючи ще гірший перестрах і збільшаючи тривогу. Ще раз і ще раз, а за кождим разом коні зриваються, стають дуба, кидають собою на боки або з безтямним жахом женуть навмання, збиваючи з ніг і тратуючи тих, що перед ними. Ніхто не розуміє, не розбирається, що це сталося нараз у тому дідьчому гаю. — Обертайсь! Перед себе бігцем! — гукнув осавул, і десять тіней майнуло поміж деревами, тільки сніг посипався з гілляк, котрих вони доторкнулися в бігу. Ще дим курився з їх дул. Ще мушкети гріли їх у руки, як нараз заджигтіло і кілька куль полетіло за ними. — Ох! — почув осавул біля себе, і серце йому завмерло. Та не надумуючись багато, вхопив Одарку, завдав собі на праве рам'я, два кріси стиснув під лівою пахою і зі здвоєною силою летів перед себе. Одно йому було на гадці, щоб не настигли його москалі і щоб раненої живою не захопили в руки. Того тільки боявся, забуваючи про власну небезпеку. На гоні перед пасікою Мручко дожидав їх, а побачивши осавула з раненим товаришем на плечах, вдарився руками об поли. — От тобі й хрестини! Диявольська куля таки в людське тіло влучила. А сколіли б вони, дубини московськії, лахмаї безобразнії! Я їх десятьох за цього одного козака чортові на снідання пішлю! Бігай же хутчіш в омшаник. Осавул ускочив туди. За ним ускочила й решта втікачів. Браму до пасіки замкнули, цвяховані двері дубовими бер-венами попідпирали, тридцять і вісім козаків на своїх місцях по приказу свого ватажка дожидало приходу невідомої ближче ворожої сили. — По три стріли дали? — питався Мручко своїх людей. — По приказу, — відповіли. — А влучали? — Мабуть, їх кількох лягло, бо рев чути було великий. — А місток? — Поломили собі кості на ньому. — А ломив би їх чорт та мняв би їх, як бабу гостець. Ні дня, ні ночі спокійної чесним людям від них немає. І диви, молодика устрелили нам. Десь завороженими кулями стріляють, чи що, ще вночі серед лісу не в дерево, а в молодецьке тіло попала! Та я їх десятьох за цього одного на локшину посічу, лахмаї товстопузії. Аж увійшовши в омшаник і побачивши, кого то молодий осавул до пам'яті доводив, снігом біле чоло розтираючи та вино вливаючи поміж зціплені дрібні зуби, несамовитим голосом верескнув: — Та же це дівка! VI Пасіка сотника Імжицького, до котрої Мручко щасливо із своїм відділом увильнув, була одна з кращих на Україні. І суботівської не посоромилася б. Видно, що й сотник Імжицький, як колись батько Богдан, не лиш у бджолі вельми кохався, але й не від того буз щоб на дозвіллю з добрим товариством, з музиками й ворожихами на тому то відшиб'ю, оподалік від заздрого людського ока та бабських скоромних лизнів, мавши лиш небеса над собою, а ліси кругом, душею відпочити, а тілом побайдикувати, а то й широко, по-молодецьки, а що найважніше — безконтрольно погуляти. Любив пожити пан сотник Імжицький, зі шляхецька та по-козацьки. Мручко аж про москалів забув, як у тую пасіку вскочив. Наче на нього рідним, духом дунуло. — Та ж це, добродію ти мій, не пасіка, а прямо "майонток", та ще який! Та з неї хазяйських наділків три або чотири безпечно можна би викроїти! І дійсно. Не знаю, чи від пізнього обіду та до скорої вечері обійшов би ти цілу тую посесію, обведену здоровим частоколом, обкопану ровом та ще скріплену кількома гаківницями у критих віконястих вежах. Хто б не знав, то гадав би собі, що це якась лісова кріпость, паланка погранична. до якої не бджоли мед зносять, а народ з добром своїм перед ворожим наскоком ховається. Омшаників було не один, як Мручко зразу гадав, а два, й обидва великі, дильовані, з замчистими, густо цвяхованими дверима. Не добереться туди, бо не розвалить їх, не то ведмідь, але й москаль, хоч який він мистець валити. І не гадайте, що стояла тут яка пасічна катряга або прямо курінь над гнилою ковбанею, куди там! Посеред пасіки в добірному садку пишався двір з ґанком на карбованих стовпцях, на підмуровку з нависом на аршин, з причілками повирізуваними по-мистецьки, з віконницями, щедро розмальованими, та ще зі східцями такими широкими й вигідними, що по них не тільки входити хочеться, але й на підвечір'ю посидіти любо, слухаючи, як шумлять липи і як співають птахи, величаючи красу та багатство рідної землі. Як собі про те все нагадав сотник Мручко, то така його лють за серце взяла, що мов ужалений підскочив. — Та ж тут тільки жити, а не з московськими мамулами майгаласитися! — Навіть бджілка, робітниця божа, спокою від них не має. І що ж ви святі угодники Божі, Зосиме і Саватію, на таку нечість кажете? — питався різьблених святців, що стояли при головній вулиці під розложистими деревами, і поклонився їм. А кинувши оком на старезний вулик, витесаний з колодки на подобу козака, усміхненого безжурно з вишкіреними зубами та ще з люлькою в тих зубах, гукнув: — Здоров будь, брате! Не дожидався таких гостей серед зими, що? Та їх, мабуть, куди ще більше йде. Але ми тамтих не пустимо. Проженем диявольське плем'я, проженем, не даром же мене так руки сверблять, як мою бабу язик! Так приговорюючи, щоб і себе розпалити і козакам більшого завзяття додати, бігав, мов парубок перед весіллям, по цілій пасіці, осмотрював паркани, двері й вежі на гаразд обмірковував, де й кого б йому поставити, щоб краще й легше витримати облогу, котрої, напевно, сподівався, бо як же воно й було б, щоб москалі занюхали мед та не пішли його лизати. — Ой полижете ви цього меду, як ведмідь у казці, на це вам моє козацьке, а якщо його мало, так і шляхетське слово! Коней казав поставити у стайнях та в клунях, далеко від хати, над ярком, щоб їх стріли не полошили, хоч козацькі коні, рівно як і козаки, до такої музики звичні. Накидано їм повні драбини сіна і щолиш тоді, як те сіно з підрів здіймали, виявилося, що там сиділо декілька сотникових табунщиків та конюхів, схованих перед наскоком невідомих людей. — Я собі так і думав, — говорив сотник, — що в такому маєтку мусять же якісь сторожі бути. Злазіть, небоги, з тих вижок та будьте нам товаришами й пособниками! Їм-то й віддали догляд над кіньми, а одного з них приставлено до кабиці [46], щоб розпалив огонь та готовив теплу страву. Виявилось, що пасіка була не без окорму. І наїдків, і напитків у потайнику вдовіль знайшлося. Стояла тут у бочках пастрома [47], і паструда [48], і навіть загреби [49] напечені спокійно ждали. Стали тоді оті табунщики стябла [50] з рибою та з вудженим м'ясом з підвалів виносити, стали їх на сирнах [51] уставляти, стали в коряки сотникові меди десятирічні наливати, щоб несподівані гості розігрілися, покріпили та гідно Москву привітали, бо це лиш цар є тієї гадки, немов то голодний вояк, як вилощена собака, від ситого кращий, бо лютіший. Козаки інакше мізкували. Отож ускакувало по десяткові до цеї клуні, в якій зготовлено пир, а Мручко всякого наказував, щоб бережливо поводився зі склом, бо не сподійся нині хміля присипляти. Тут такої роботи буде, батеньки ви мої, як косарям у сінокоси, казав, і всі слухали його, хоч мід був не сотниківський, а прямо гетьманський, і відірватися від нього було нелегко. Собі ж велів Мручко подати глечик старої слив'янки і видудляв його самотужки. — От і спасибі москалям. Давно я такої настійки не пив, і може, й не пив би, коли б не загнали мене до отсеї Богом хранимої пасіки. Сказавши це, порозпинав кожух, бо почув горяч у тілі. Обійшов вежі і оглянув гаківниці. — Не від віватів вони, панове, не від віватів! І навіть кулі до них є, а мабуть, і порох знайдеться, бо з наших ріжків тим горлаям невелика потіха була би. І дійсно, в потайнику, в одній стіні, кілька бочівок сухого пороху знайшлося. Мручко так ними втішився, як хлопець молодою дівчиною, якої бачити не сподівався. — Дали ложку, дадуть і юшку, — приговорював. — Ми ще, мабуть, і для наших рушниць порох знайдемо. І того добра теж було чимало, бо сотник Імжицький до дбайливих хазяїнів числився. Правда, що й заховати вмів своє добро по-мистецьки, але ж що козак сховає, те тільки другий козак і знайде, більш ніхто, хіба чорт. Отак воно й тутки сталося. Не минула й година, ще не благословилося на світ, як пасіка Імжицького була готова до облоги. — Не пасіка, а прямо Кодак, — хвалив собі Мручко. — Коли б ми не відбились у ній від цілого ратного полку, то були б ми хіба мамули, а не козаки. Позір, панове, позір! Щось мені ліс не своїм голосом зачинає шуміти, — і приложив ухо до вежі, наслухуючи пильно. А на тих вежах стояли вже й товариші, гарматного діла свідомі, і ватри оподалік горіли, щоб було при чім льонти розпікать. — А лиш у тих, що на герць виїдуть, не ціляй. З тими ми самі по-нашому побавимося. В товпу періщ, і то у саму середину. Один з козаків, що стояв при брамі, дзвонив зубами. — Ти не дзвонар, — казав до нього Мручко, — а брама не дзвіниця. — Зимно мені, — відповів той. — Не зимно тобі, синку, а знати, що ти ще з війною не гаразд ізжився. Нервуєшся. Підожди, підожди, розігріємось, хлопче. Бо для козака не так бій страшний, як отеє дожидання. Я сам його не люблю, як оселедця на Великдень. Так ось, мабуть, і вони. Перед пасікою була чимала поляна, а там і поле, на котрім сотник Імжицький сіяв гречку для своїх бджіл, а жито й пшеницю для себе, щоб не довозити їх зі свойого далекого маєтку. Щолиш за цими полянами починався ліс, не густий, але з деревиною здоровою, більше листатою, ніж чатинною. Між тими-то деревами, високими й грубими, сотник Мручко став добачати щось ніби корчики, які кивалися то взад, то вперід, то вправо, то вліво. І чим ясніше робилося на світі, чим рідше політав сніг, тим і тих корчів бралося більше. — Вони, — шепнув Мручко. — Та й наслав же антихрист своїх чадів тьму-тьменну. Десь того накублилося так багато, — ігі! Корчики вискакували аж на поляну. Щолиш тепер можна було пізнати, що це царські кіннотчики. — На коровах вам їздити, а не на конях, — гукнув Шелест, що стояв високо на фігурі і мав голос здоровий, як труба. — Як ти сидиш на кульбаці, як стара баба у молодого хлопця на колінах. Ви-пря-мсь! Москалі щось йому відповідали. — Перше людської мови навчіться, мимраї! До книшів наших то поспішаєтесь, а до мови — ні. — Та зони і своєю галакають, чортзна-як. — Але кленуть здорово. — Матіркувать. — Навіть Богові та Богородиці не потурають. — Антихристові чада. Декілька всадників підсадило мало що не до рова. Кивали на козаків пальцями, показували дулі, робили всякі непристойні рухи. — А памороки вам затьмарило б, неохаї безхарапутнії, та вони ще з нас насміхаються. Дозволь, батьку сотнику, відігнати тих кудлаїв мерзотних, а то глядіти на них невмоготу. — А кілько їх? — Буде з десяток. — Так, мабуть, нашого брата троє хватить. — Хватить, добродію, хаватить. За хвилину відчинилася брама, луснув зводжений місток і на поле вискочив Шелест з двома товаришами. Аж сонце зацікавилося та стало зазирати з-поміж дерез. Велике й червоне. І бачило воно, як дев'ятьох перських гренадирів зі шкуратяними касками, з-під котрих вимикалося довге кудлате волосся, у високих чоботях і в баранячих тулубкак верх каптанів, з полами, заткнутими за пояс, гарцювало на конях різної породи та однаково сухоребрих, нібито й вони мусіли зберігати, тверді московські пости. Ще як на такій хабеті, що скидалася більше на якогось змізерованого гіпоцентавра, чим на боєву коняку, сидів рівно худий молодий молодий їздець, то воно не виглядало так страшно, але бувало й таке, що на худому, мов терлиця, коні їхав їздець опасистий та череватий, мов бочка, і тоді боявся ти, що ось-ось і переломиться сухоребра коняка надвоє, задні ноги з хвостом покотяться в один, а передні з головою в другий бік, а їздець сяде безрадно на землі поміж ними. Козаки зараз зміркували собі, що це не німці, а тая нова їзда, яку щолиш творив цар Петро, головну вагу все-таки на піхоту покладаючй і більше довіряючи тригранному штикові, чим гострій шаблі, або пістолям з крем'яними замками, з котрих, було, заки викрешиш іскру, то й порох вітер здмухне або дощ чи там сніг замочить. Насупроти таких-то дев'ятьох всадників вистрибнуло трьох козаків, привикших до коня від малої дитини, буцімто кінь і їздець то одно. Досить було глянути, як вони на них сиділи, як нагло й швидко повертали набоки або завертали на місці і подавалися назад. Мов веретена в руках доброї пряхи, були ті коні у козацьких жменях. Мрячко хоч чадивизся на таких їздців чимало, і не було такої їздної штуки і такого фортелю, якого б він не знав, все-таки не міг від отих трьох їздців ока свойого відірвати. — Але ж герцюють, як ляльки. І синів своїх не бажав би я кращих мати, та Бог не дав потіхи. — І він важко зітхнув, згадуючи, де й котрий із них віддав голову за славу молодецьку. — А так його, Іродового сина, а так! — приговорював, тупцюючи біля гаківниці, бо спокійно встояти не міг, так його поміж цих трьох кортіло. — Бодай би я до Різдва горілки в роті не мав, якщо цих трьох не дасть дев'ятьом ради. О, о, вже один москаль ноги задер, от глянь, вже й другий перекицнувся. Але ж глемезнув його Шелест по тім шкуратянім каску, голову надвоє розчерепив. Не знав я, що він такий грач. Та ж це прямо архістратиг Михайло! Гарно, хлопці, гарно, збоку їх, збоку заїжджай, щоб за кінськими головами своїх ослячих лобів не ховали... Ов! Та вони й бомбами кидаються. Без смороду та сопуху москаль не обійдеться. Засмороджують світ! І дійсно, після цих бомб ціле поле вкрилося димами, і, мов від падлини, понесло на козаків зловонним духом. — Ох! Та й дам же я вам таких нюханців, — грозив Мручко, — за оті ваші бомби, що вже до смерті нічого не понюхаєш, небоже! Геть мені отсі тхори царські затьмарили світ, не бачу, що там твориться за цими поганими димами. А коли вітер порозносив та порозкидував поміж деревами дими, мов шматки порозриваної верети, Мручко побачив, як Шелест двох рейтарів кінчав. Одним помахом широкої вигнутої шаблі одного розрубав надвоє, а другого засягнув по руці так, ще рука випустила поводи, кінь рвонувся, став на задніх ногах, і їздець назадгузь полетів з кульбаки. Шелест випалив до його з пістолі щоб не копирсався довго в снігу, але якраз тоді наперло на нього трьох останніх рейтарів. Мручко занімів, бо здавалося, тут уже й Шелестові край. Та ж і в найхоробрішого козака вичерпаються сили, якщо він задовго б'ється. З запертим віддихом глядів Мручко, як Шелест шаблю з руки до руки перекидував, як вона, наче сяєво над головою святого, мерехтіла і як від того сяєва, ніби злі духи від святого, відскакували москалі. — Славно, славно, Шелест! — вигукував Мручко, плескаючи в долоні і шапкою посилаючи козакові привіт. — Після такого бою і полягти не жаль. Але сяєво чимраз то слабше мерехтіло, і Бог вість, чи не згасло би навіки, коли б тамті два козаки не покінчили були своєї роботи та не скочили йому в підмогу. Один із них, мабуть, колись табунщиком був, бо так справно кинув мотузом, що зашморг здавив москаля за горло, він випустив із жмені шаблю, замахав руками, як крилами, кульбака на сухореброму коні пересунулася набік, і козак тягнув райтара, як псярник собаку, разом з конем до пасіки. — Відчиняй браму, спускай міст! — гукав Мручко, а на висках йому жили, мов посторонки, понабігали від того зворушення і від крику. Шелест за той час другого райтара руками в поясі так кріпко здавив, що цьому очі кров'ю забігли, висолопив язик, розчепірив пальці і, не думаючи навіть про дальшу оборону, як пірвана дівчина, дав себе нести з поля. Третій і останній з московських гарцівників зарив носом у сніг. — А що! Хотів ти земельку нашу їсти, — приговорював до нього Мручко, — так перше снігу наїшся... Скорше, хлопці, скорше, — бо бачив, що москва, позлазивши з коней, лаштується до піхотного наступу. І дійсно, ще наші греці не добігли до мосту, як роздалося "плі" і кулі посипалися на них. Але козаки втікали одинцем, і московським кулям нелегко було в їх попадати. А все ж таки одному пострілили коня, другому куля провертіла шапку, третій дістав постріл у ногу. Решта куль або попадала в густий дубовий паркан, або перелітала його, відломлюючи гілляки дерев і влучаючи в хату. — Рот не менше три, — сказав Мручко, прислухуючись до ворожої пальби. — Значиться, наш один на їх десятьох. — Хватить, добродію, хватить... — заспокоював його козак, що стояв біля гаківниці. — А чи не почати б і нам. — Не пора, — відповів Мручко і пригадав собі нараз, що Одарка лежить у дворі і що вікна її кімнати звернені якраз на московські кулі. Покликав свого осавула. — А перенеси-но ти, Сидоре, свого охотника на другий бік хати або краще занеси його до безвіконної комірки, бо щоб знов яка куля не заблукалася до нього. Мабуть, полюбили його. Осавул метнувся у двір. На постелі, засланій свіжо виправленою білою шкурою, лежала Одарка. В печі горіло, і червоний відблиск полуміні освічував її бліде, смагляве обличчя. Коси не джерегелями обвивали її голову, лиш падали на круглі рамена двома чорними, аж синіми крилами. Одно з рамен було туго перев'язане білим рушником, а кров все-таки протискалась крізь полотно. Одарка очі мала накриті повіками, а від довгих чорних вій лягали на лиця глибокі тіні. Груди підносилися високо, ніби скинути хотіли кожух, котрим її прикрито. Козакові жаль було будити дівчину, хотілося стояти й глядіти на неї. Але пригадав собі Мручкові слова, прискочив і вхопив, як дитину, на руки. Не боронила, дала нести себе, ще й обіймила його за шию і устами шукала його уст. Поміг знайти. — Як тобі? — питався тривожно. — Люблю тебе... — відповіла, і коли поклав її в коморі на дубовий ослін, довго-довго не пускала від себе. Нараз відігнала словами: — Іди вже, йди! Там треба тебе! — Ой треба, — зітхнув, вхопив з кута мушкет і вибіг на подвір'я. На устах чув мед. У пасіці було... На порозі задеревів. Яка зміна за цей короткий час! Хоч сонце поверх дерев знялося, за димами світа Божого не було видно. Вітер віяв від півночі, весь дим, весь сморід сірки, селітри і клоччя з московських фузій, з козацьких мушкетів, з пістолів і гаківниць повертав на пасіку. Кулі лопотіли по паркані, по пнях дерев, по стінах будинків, як по вікнах град; козаки, згнуті, мов переломані в поясах, перебігали від дерева до дерева, пересувалися попід стріхи й нависи, перестрибували небезпечні місця, знаючи, що кождий із них стоїть за десятьох. З меншого омшаника добувалися здержувані стони, змішані з крепкою козацькою лайкою. Сотенний осавул догадався, що там осмотрюють ранних. По снігу, як червоні стрічки по білій сорочці, снувалися стежечки криваві. — Хоч не влучно, але густо стріляють, — погадав собі осавул, міркуючи, куди б то йому безпечно проскочити між тими кулями до Мручка. Стрибнув під паркан, притулився — скочив, притулився і знову скочив, аж добіг до вежі. Мручко стояв на свойому місці і лаявся по-свойому: — Млість бере глядіти на отсих медляків московських, як вони б'ються. Не будь я наказним отаманом у цій пеській баталії, то скочив би до вас та дав би вам школу, мамули мерзотнії. А змінюючи голос, приказував гармашеві. — Нижче бери, знову на декілька сажнів підступили. Та-ак! Гаківниця впригувала кулю, і на полі чути було довге й жалісливе: "О-о-о!" Осавул підібрав собі гарну проломину в брамі, спер дуло свого мушкета на пеньок і брав ворога на око. Що який лиш висунувся трохи, хапався рукою за голову або за серце, підстрибував, викидував дивно ногою вгору і клався на сніг. Чорно було на землі, так згерцьовано поле. Тільки де-не-де червоні ковбані вилискували до сонця і парували, як тепличини у вільшині зимою. — Ах коли б мені, — зітхав Мручко, закурюючи люльку, — коли б мені людей сотня, то я вже давно над москалями правив би панахиду. А так важка робота. Ой важка. Став навшпиньки і глянув на поле. — А тії іродові випоротки знову лізуть. Куди, ну, куди диявольське кодло? Та ж я вас туті — і, не доповівши, вихопив широку шаблю з піхви і кинувся в браму. За ним вискочило хлопців душ двадцять. Інші попримощувалися на вежах і на гілляччю дерев, набивали мушкети і ждали на приказ молодого осавула, котрий зайняв місце свого сотника. Московська рота з тригранними довгими штиками пустилася вперід. Поле було зоране під зиму, важкі глибокі скиби позамерзали, стали тверді, як кремінь, московські кіннотчики, не звиклі до маршів, потикалися на них, а також і на трупах, що досить густо встелили вже були ціле поле. Козаки пробігали рівним і пухким гречаниськом та ще рівнішою левадою. Попереду гнав Мручко, забувши, що він отаман у тій, як казав, пеській баталії. За гнівом і злістю, котрою ущерть накипіло його козацьке серце, він, мабуть, про весь світ забув, бо вже навіть не лаявся, лиш, як тигр, садив на штики. Вже, може, не більше як п'ятдесят кроків ділило його від ворога, коли з чотирьох веж грюкнули чотири гаківниці, а з десятка козацьких самопалів посипалися кулі на московські ряди. Ті захиталися, як хитається лан, коли воздушна труба його стурбує; почувся крик, лайка, прокльони, одні валилися, як снопи, другі відскакували, як тріски від сокири, інші, загулюючи очі перед стрілами, штовхали штиками навмання. А Мручко з невеликим своїм товариством пер уперед. Його шабля вилася у воздусі, як блискавка, спадала на карки, як грім, підтинала ноги, як коса, то сичала, як гадина, то дзвонила, як дзвінок, — гостра, невблаганна, кривава. Вже він був проколений штиком з рам'я, вже йому кров заливала ліве око, не чув, не зважав, не дбав... Ворог подавався. Задні ряди мішалися від куль, що безнастанно сипалися на них від пасіки, як із твердині, передні поверталися, втікаючи перед козацькими шаблями, а що команда була: "Вперед!", так ті, що подавалися, застромлювалися на штики своїх товаришів або поверталися, і тоді штики зустрічалися зі штиками. А все ж таки, що двадцять людей, то не сотня, і, може б, хоробрий сотник переплатив буз життям своє завзяття, коли б не прийшла була ніби з неба зіслана підмога. Котрийсь із челяді сотника Імжицького, бачучи велику небезпеку, яка грозила і козакам, і маєткові його пана, не питаючись нічийого дозволу, потайником побіг у хутір і дав знати старшому сотниченкові. Цей зібрав своїх трьох братів, взяв чотирьох поповичів, гукнув на челядь і на охочих до таких пригод хуторян, причвалали до потайника кіньми, а тоді бігцем, і ватага душ півсотні зі свіжими силами кинулася Мручкові на поміч. Мручко не озирався, пособників не бачив, дивувався тільки, чому-то ворог нараз попав у такий переполох, як перед нагінкою зайці. — А, тхорі, а, мамули, а, прелюбодії окаянні! — гукав Мручко не своїм голосом. — Та я вас на локшину посічу, та я вам такий люштак зроблю, що внукам своїм перекажеш, котрий з головою втечеш! Козаки, як кесарі, мели перед собою луг, аж відперли ворога поза оранку, а тоді повернулися і дали драла в табір. Щолиш тоді, як перебігли місток і брама за ними зачинилася з гуком, Мручко стиснув сотниченка так кріпко, що цей мало дух Богові не віддав. — Спасибі, брате! — промовив, цілуючи його, і більше нічого не казав, бо цей табунщик, що за сотниченком бігав, доносив тепер, що драгунський відділ околює пасіку від ставу. — Багато їх? — спитав Мручко, і очі в його засвітилися, як у вовка. — Коней, може, пів, а може, й ціла сотня. Мручко подумав хвилину, а тоді обтер кров з лівого ока і вдарив себе рукою по лобі. — Маю їх!.. Бігайте, — казав до челяді, — та сокирами прорубуйте лід по нашому боці в ставку. На проруби кладіть дошки та присилуйте снігом. Мерщій! А ти, Сидоре, — звернувся до свого осавула, — бери Шелеста, Журбу й Сицького та ще козаків з двадцять, виводьте коней задньою брамою в ярок і з лівого боку напирайте на москву. Діставши таку славну допомогу, ми тепер горою. А ти, товаришу Великане, стань на чеку [52] на мойому місці, виручи мене, бо бачиш, хотіли бісові діти проколоти Мручка як великодного кабана, хоч у нас ще й до Різдва далеко, — і побіг у той омшаник, в якому осмотрювали ранних. Козаки відпочивали. Був це вже третій випад нинішньої днини, — втомилися. Але ні перший під проводом сотника Журби, ні другий під Чорнієм не був такий завзятий і кривавий, як отсей третій, котрий, немов напропале, провадив Мручко. І в тамтих завдано ворогові великих утрат, а після того здавалося, що він уже дорешти охляв і втратив охоту до бою. Сховався в ліс між дерева і звідти рідкими стрілами давав знати, що ще не відійшов. Саме тоді, як Мручко з перев'язаним оком і з осмотреною рукою виходив з омшаника, челядь сотника Імжицького кінчила роботу на ставі. — Гаразд! — похвалив їх Мручко. — А тепер ви, панове сотниченки, з двома десятками своїх людей бороніть пасіки від ставу Як того я вам не потрібую казати. А хватить вам дві десятки, що? — Хватить, хватить, — відповіли чотири бадьорі голоси. — А ти, молодче, — звернувся до наймолодшого табунщика, — сідай оклін на шпаркого коня та гони ярком у ліс за моїм осавулом і, заки він на ворога напре, дай нам трубкою знак. Гони! Мручко затирав руки. Не кляв і не зневажав ворога, бо голова його працювала над планом, від котрого залежав остаточний успіх, — на нині. Він зібрав півсотні козаків, казав їм добре осмотрити і заготовити пістолі та чекав на знак. Саме тоді, як райтари увігналися на прорубаний лід, одні топилися, а другі гинули під стрілами сотниченків, заграла в лісі трубка. Мручко з своєю півсотнею кинувся на ворога. Та ще він не добіг до лісу, ще не впали перші стріли, як осавул Сидір з своїм відділом сидів москалям на карку. Москалі кидали фузії, знімали руки, як до молитви, або йшли урозтіч, як наполохана звірина. Решта подавалася вправо. Але звідтам летіли на них недобитки тих райтарів, що мали обійти пасіку від ставу. За ними гналося чотирьох сотниченків і стільки ж поповичів, здорових, як вилущки, і челядь сотника Імжицького, і хуторянська молодь. Зчинилася різня, котрої вже й Мручкові було забагато. — Піддавайтеся, хамули царські, а то воздуху дорешти затроювати не хочу вашим зінським падлом! Декілька піддалось, їм відібрано збрую і пов'язано руки верівками. Багато полягло в рукопашному бою, інші спаслися бігством. За тими гукав Мручко. — А скажіть свому цареві, щоби він удруге не смів обиджати чесних козаків, висилаючи до бою з ними таких лопуцьків необчімханих, як ви! Та москалям вже, мабуть, жидівські діти були немилі, — втікали, аж курилося за ними. Мручко оглядав боєвище. Сопів, але вже не сердився. Мовчки ходив поміж трупами, що лежали, як снопи на скошеній ниві, і кивав головою. Зітхав. — Тільки людей намордували і коней збавили так багато. Щоправда, худі вони, як жидівські собаки, але коні добрі, породисті, жаль худобини. Та й люди, хоч і москалі, а все ж таки люди, все-таки і в них якась там душа теліпається. Може, й між ними котрий був чоловік не найгірший, може, стару матір лишив, дівчину або жінку з дрібними дітьми. Роздивіться добре, козаки, чи не дише ще котрий, щоб забрати його в омшаник та осмотрити, може, вилежиться. А тих, що певно померли, стягнути на купу та викопати яму й поховати. Хай знають, що від християнської руки погибли! І хоч як важко було копати глибоко заморожену землю, вирито широку яму, поскладано мерців, і Мручко перший кинув на них три заступи чорної української землі, перше на своїх, а тоді й на московських. Кидаючи на своїх, казав: — За тую землю ви погибли. Нехай же вона вам легкою буде! А кидаючи на москалів, приговорював: — По землю нашу післав вас цар, ви сповнили його приказ, спіть же у ній спокійно. Козаки вінком обступили могилу і мовчки прощалися з товаришами і з ворогами. Нині вам, а завтра нам, може, те саме буде. Ніхто не промовив зайвого, зневажливого слова. Ангел смерті повіяв на них своїм студеним крилом. Мручко над могилою пригнув коліно, може, згадував своїх погибших синів, може, гадкою забігав в майбутнє, досить, що відмінився всеціло. Споважнів і посумнів, ніби жартів ніколи й не знав. Знімаючи очі на небо, на котрім сонце вже стояло високо, говорив, ніби прочитував з книжки: — Не гнівайся на нас, Божеє око, що ми зневажили тебе отсим каїнським ділом. Та Бог найкраще знає, що не з нашої вини воно сталося. Боронили ми землі й волі. Нехай же кров неповинна спаде на того, що наважився відібрати в нас одно і друге. Сонце ясним оком глянуло на світ і озарило ще одну нову, високу могилу, котрих на Україні так дуже, дуже багато. VII Мручко не засидівся в пасіці. Хоч меду було ще вдовіль, поминків не справляв. Раз, що гетьман язика дожидався, а друге, що треба було поспішатися до Гірок, заки московські недобитки добіжать до свого табору та про все розкажуть. Отож, як тільки звечоріло. Мручко пустився в похід. Вертали не тою дорогою, що прийшли, а за лісом перейшли річку по льоду і трималися другого берега. Вертало знову чотири десятки, бо хоч декілька тяжко ранених потайником перенесено в хутір, то на їх місце поступило до Мручка двох сотниченків Імжицьких і двох поповичів, здорових, як вилущки, а за ними ще й деякі з табунщиків Імжицького та трьох хуторянських парубків. Все народ годящий, жвавий, за котрий не погнівається гетьман. Вони вже здавна рвалися то на Січ, то до сотень, та батьки не пускали, бо ще не опірилися гаразд. Але відбувши хрестини під Мручком, втікли і без батьківського благословення. Осавул Сидір їхав мовчки біля сотника. — А де ж твій товариш подівся? — питався той. — Бачиш, радив я тобі, щоб до другого разу підіждати. — Не хотіла послухати мене. — Розставатися з тобою не хотіла. Так ти не сумуй. В Імжицького кривди їй не зроблять. Це якась не лиш гарна, але й відважна дівчина, амазонка. Не даром кажуть, що на нашій землі колись оці амазонки воювали. Може, і в твоїй Одарці душа котроїсь із них сидить. Осавул не відповів нічого, лиш чув, що світ йому затьмарився, було зимно й темно. Як доїздили до Гірок, Мручко висунувся вперед, спинив свій відділ і промовив коротко: — Спасибі, товаридщі, що не посоромили себе й мене. І ворогові дали прочухана, і гетьманові язика ведемо, і не одного. Отак, гадаю, коли б ми свого рейментаря слухали, то й не посоромили би своєї слави козацької, молодецької. Пускав дим з файки, як з димаря, важко зітхаючи, не від утоми, як більше від сумних гадок, що нічним туманом вповивали його сиву голову Сотник Мручко привіз гетьманові язика більше, ніж було треба, щоб довідатися, що Батурин у великій опресії і що батуринці, як спасення, ждуть приходу Мазепи і шведів. З тої сутички, яку мав сотник з відділом московських ратників, неважко було догадатися, що цар має під своєю рукою доволі великі потуги, коли, кромі того, що облягає Батурин, може під'їздити союзну, шведсько-козацьку армію. Не маючи певності, куди вона піде, не хоче теряти з нею зв'язків, навпаки, його відділи підскакують до союзників, як собаки до травленої звірюки, безпокоять, бентежать, нервують. Мазепині козаки, чуючи неугавний гук гармат, гадали собі: чи не мій то город, чи не мою слободу обстрілює Москва? Цілу ніч виднокруг палав кривавою луною, а з шумі і в скиглінню вітру легко було дочутися зойків і ридання безжалісно мордованих людей. Жорстокість царя відома була цілому світові, тож і не диво, що Мазепині люди важко страдали, дрижачи о долю своїх залишених родин. Більше всіх страдав гетьман, почуваючи на собі відповідальність за судьбу країни. Царя він знав краще, ніж хто-небудь інший. Не раз балакав з ним, чув його погляди на світ і на життя, знав, що він не лиш чужого, але й сина рідного не пощадить, коли цей стане на дорозі до здійснення його великодержавних планів. Що для Петра життя чоловіка? Що для його сотню городів перемінити в руїну і тисячу сіл стерти з лиця землі?! Якщо не встоїться Батурин, то незавидна його доля. Меншихов не пощадить нікого, покористується нагодою, щоб дібратися Мазепі до печінок. Меншиков — не лев і не тигр, а дикий кровожадний кіт, що в муках своєї жертви почуває якусь окрему розкіш. І гетьман гірше всього дрижав о долю Батурина. Це його президія, там найвірніші його люди, там залишилася Мотря. Вона, певно, не сидить з заложеними руками. Коли б живою попалася Меншикову в лабети — Боже, не допусти до того!.. І гетьман, як лев по клітці, ходив по одній із саль свойого замку в Гірках. Бахмач, Батурин, а тепер тії Гірки! А в майбутньому що? Пригадалося минуле Різдво. А яке ж буде сьогорічне? Пригадався Бахмач, вертеп, царська корона, що покотилася від коси смерті йому до стіп, "Certum, quia absurdum" [53], і гетьман усміхнувся гірко. Чиясь корона покотиться, мабуть, але чия? І пригадалася Мотря... "Мотре, сонце моє!" — "Пане мій!" Як же воно далеке і як далеке всьо, що так близько колись лежало на серці! З віддалі бачив усіх іншими, ніж зблизька. І Мотря іншою ставала. Це вже не дівчина, котру він полюбив останнім жаром душі, а його донька, котру рад був притулити до грудей за тисячі тих доньок України, що тепер страдали... Non est ad astra mollis a terns via! [54] Дай, Боже, сили, вихилити цю чашу до дна!.. Ти ne cede malis, sed contra auden-tius ito! [55] Підемо на перебій! В огні залізо сталиться, у горю вдача народу. Гетьман пішов до короля Карла. Чув, що їхня доля подібна до себе і що історія їх імена сплете навіки з собою, що вони оба довго-довго в своїх країнах остануть незрозумілими, загадочними, дивними, що їх не благословитимуть, а проклинатимуть цілі покоління, і щолиш колись, як століття минуть, роз'ясняться і близькими стануть їх фантастичні обличчя. Король нездужав, але з недугою крився. Вдавав, що почуває себе сильнішим, ніж коли. Народ це "rudis indigestaque moles" [56] Хочеш вести його, не показуй справжнього обличчя. Комедію грай на theatrum 57 світа — "vult ludi mundus, ludatur" [58]. Король з напухлим від морозу лицем лежав одягнений на ліжку. Полинялий синій каптан з мосяжними ґудзиками, високі чоботи, жмутки волосся біля висок, як крила, котрі йому спокійно всидіти не дають, несуть кудись, за Урал, до Євфрату, до Гангу, щоб лиш не тут, а все дальше і дальше! Почувши, що гетьман прийшов, піднявся і вийшов назустріч, кланяючися і всміхаючися тією усмішкою, від котрої іноді мороз ішов по спині. (Нема нічого сумнішого над трагічний сміх великої людини...) — Ваша величність княжа... — Ваша королівська милість... І стиснули собі долоні. Балакали латинською мовою. Карло уважно будував речення, бо не мав часу вивчитись мови Ціцерона так, як умів її гетьман. — Ваша милість недужі? Бентежу? Будь ласка, положіться. Після такого походу навіть Геракл почув би втому. — Геракл — це міт [59], а ми реальні люди, нам і над утомою запанувати треба. Вчинки вашої милості переходять межі реального. — Це щолиш будучність покаже. — Будучністю сильні люди правлять. — Від найсильніших невідоме сильніше. І король прислонив очі рукою. — Чи не зробив я похибки в синтаксі? — спитав, зміняючи голос. — Наскільки я латинську мову знаю, ні. — Чоловік ніколи не є певний слова... Ані діла, — додав, подумавши хвилину. — Хто ж тоді може бути певний, як не милість ваша? Король заперечив головою. — Ні, ні. Я ще менше, ніж другі... У непевності весь чар життя. Бути певним — значить капітулювати перед самим собою. Життя — це гра, а в грі певності немає. Певний грач — шулер. Невже ж ми певні з вами, ваша милосте княжа, що поб'ємо Петра? Скажіть! Гетьман подумав хвилину. — Ні. І сиві Карлові очі зустрілися з темними зіницями Мазепи. Сонце топило лід на шибках. — Певні лиш ці трупи, що лишаються за нами, і ті зруйновані городи й села, а все інше — великий знак питання. Певне горе людини, а втіха мимолетна. — Так, — втіха мимолетна. Я її чую тоді, коли забуваю про себе, а забуваю я про себе, коли жену у бій, хоч би й один на сто... А скажіть, що ви чули, летячи степом на розгуканім коні.? Питання було настільки несподіване й дивне, що гетьман тільки всміхнувся: — Це було давно, дуже давно, воно вже до міфології належить. — Як багато дечого другого, — додав король. За стіною почувся голос скрипки. — Мій Люксембург сарабанду грає, — пояснював король. — Може, ви не любите Баха? Прикажу перестати. — Будь ласка, лишіть, хай грає! У мене є теж карлик, і йому так само все вільно — Тільки нам і їм усе вільно. Правда? — Так собі люди гадають. — Люди не одно зле гадають. Нам дуже мало вільно, дуже мало! Haша руки спинює мороз, брак гроша, людська глупота і від усього сильніший припадок. Сліпий припадок, котрого ми й не бачимо. Невидимий ворог від усіх страшніший. І король знов очі прикрив рукою. Гетьман прийшов де нього з наміром побалакати про дальший похід. Хотів намовити Карла, щоб двигнув табір і сунувся вперед. Гетьманові земля під ногами горіла, тривожився о Батурин, але сказати того не смів. Аж король перший почав. — Мені відома причина, якій завдячую ваш візит. Ви хочете, щоб я під Батурин ішов. — Не перечу. Рад би. Це ж моя президія — Спішитесь Baшому престольному городові на відбій. — Гадаю, що ваша милість не менше спішилася б, коли б їхню столицю обложили вороги. — Не знаю. Можливо, наскільки воно не псувало бій загального плану війни. Що ж до Батурина, то я боюсь, що не поспіємо в час, — сказав немов несміливо король. — Батурин укріплений гарно. — Золотим ключем і найсильніші брами відчиняють. Гетьман зжахнувся. — Urinam falsus vates sim [60], — додав король, щоб заспокоїти свого гостя. Та не заспокоїв. З дотеперішніх розмов гетьман упевнився, що цей фантастичний лицар умів дивитися тверезо й передбачував не одно... Золотий ключ? Невже ж пізнав гетьманових старшин? Це заболіло Мазепу. Карло зрозумів цей біль. — Спродажні люди, — казав, — були і бувають скрізь. Це хороба, котру вилічити важко. Я лікую своїх від сімнадцятого року життя і не можу Але підемо, підемо, ваша милосте, на Батурин, бо нема нічого гіршого, як стояти на місці. Цар Петро теж великий охотник до ходу. — Кажуть. — А якої ви гадки про нього? — Страшний. — За те його і назвуть колись великим. Важко благому доскочити того високого титулу. — Неможливо. — А який він вожд? — Вашій королівській милості не рівня. — І я так гадаю. Але в краю, до котрого я увігнався, побіджує звичайно припадок. І це найсумніше з усього. Це той невидимий ворог, котрому підемо назустріч. — І якщо побідить мене колись який полководець, так це буде він, непередбачений припадок, як стихія, як фатум, мойра, щось таке. І король знову всміхнувся усміхом, від котрого мороз ішов поза шкуру. — А тепер... — і подзвонив. На порозі появився дежурний офіцер. — Прошу сказати Гультманові, щоб накрив стіл на дві особи. Офіцер вийшов. — Ваша милість не відмовляться бути моїм гостем? Я маломовний, але нині балакав більше, ніж звичайно. Може, і яке зайве слово сказав, так тоді — простіть!.. Назустріч припадкові ідемо... Коли сідали за стіл, гетьман побачив, що з кишені короля Карла XII торчав окраєць книжки, невеличкої, грубої, з визолоченими берегами, молитвослов. VIII — Бачилися, ваша милість, з королем Карлом? Як же там він? — Не такий чорт страшний, як його малюють. — Кажуть, що нездужає. Між шведами з того приводу всякі слухи ходять. Деякі вже й додому збираються. — Того я найменше боюся. Король Карло не з таких, які з дороги завертають. Його дорога безконечна. Це людина велика, хоч і дивна. — Про нього дійсно розказують дива. — Приміром? — Кажуть, що куля його не береться. — Про всіх великих вождів таке казали. — Вважають його несамовитим. — Бо він не такий, як другі, — герой. — Доповідають, немов то з кривавими руками вродився. — Я при його вродинах не був. — Жінок не любить. — Лучаються і такі на світі. — Мовчаливий дуже, за обідом сидів, як на морозі сич. — А ти б, Андрію, хотів, щоб король, як воробець цвірінькав. — Ні. Але все-таки міг би промовити слово, бодай про людське око. А то від нього скорше золотих дістанеш, ніж одного слова діб'єшся. — Для мене він не був на слова скупий. Розбалакався навіть. — І добалакалися до чогось? — Авжеж. Завтра виступаємо з Гірок. Войнаровський скривився. — Завтра? — А ти ж хотів коли? Нам то у Гірках гаразд, але як їм у Батурині? — Батурин вірний вашій милості. — Котрий же тоді город вірний буде, як не Батурин! Та не забуваймо, Андрію, хто його облягає. Меншиков і Шереметьєв. Це ж хитреці! З того боку Чечель і Кенігзен їм не рівня. Це хоробрі вояки, а тамті вихованці царські. О долю Батурина боюся. — Він ще не впав. — Це я й без тебе знаю, бо коли впав би, то москалі не відмовили би собі радості, щоби нас сповістити. Можна подумати, як погано вплинула би така вість на настрій нашого війська. Батурин ще держиться, так, але... — і гетьман зітхнув турботно. — Твердиня, як скриня, коваль замкне, а слюсар відчинить. Нема такої твердині, щоб ворог до неї підступом і зрадою не ввійшов. — У Батурині зрадників немає. — Зрада, як гадина, під камінням кублиться. Знічев'я підповзне до тебе і вжалить. Один зрадник сто тисяч вірних знівечить. Замовкли. Під вікнами королівський блазень грав на скрипці сарабанду. Гетьман слухав хвилину. — Щасливий. Має свою пісеньку і грає її на всілякі лади. А подумавши, додав: — Кождий з нас свою пісеньку має... Сарабанда... Король Карло тільки припадку боїться, а я — припадку і зради. Цеї останньої більше, ніж чого. Коли то ми, Андрію, перестанемо боятися зради? Войнаровський не відповів нічого. Гетьман накрив чоло рукою. Мабуть, пригадав собі всі ті історичні моменти, коли зрада нівечила щонайкращі наші почини. З тих гадок вирвав його Чуйкевич. Прибіг з наглою вісткою, що в таборі тривога. — З якого приводу? — спитав гетьман. — Ще не просліджено. — А все ж таки... — Багато шведів приходить до нашого табору. — Шведи не бунтарі. — Але знеможеш сильно, — обносилися і знебулися, відморожені руки й ноги, уші й носи їм відлітають. — На війні і голови летять. — Шведські вояки страшать наших козаків, що король Карло неможливого від своїх людей у походах вимагає. — Для доброго вояка нічого неможливого нема. — Наших москалі бунтують. — Де вони? — До вартових підходять, — Не допускати. Стрілять! — Попів та черців підсилають, а як же до духовних осіб стріляти? Гетьман згірдливо всміхнувся: — Мабуть, замало церков побудував Мазепа і не щедрою рукою гроші на монастирі сипав. А може, царський страх від господнього сильніший. Піднявся з фотелю і махнув рукою. — Подати мені сивого коня. Поїдемо в табір! — А охорона? — спитав Чуйкевич. — Сотник Мручко з своїм відділом поїде. Він учора гарно списався. Чуйкевич вискочив з двора, щоб сповнити приказ. Гетьман повалився назад у фотель. Королівський блазень все ще ходив попід вікна, виграваючи свою сарабанду. Звуки, як шпильки, вискакували зі скрипки і замерзали в повітрі. Останній проскрипів фальшиво. Гетьман скривився. — Скрізь фальш. Багато фальшу на світі... Бунтуються. Чого ж то їм заманулося? Втікати? А невже ж я їх тримаю? Хай ідуть до царя, до Саса, до самого чорта. Я біля Карла остану до кінця. — Останемо, — доповів глухо Войнаровський. — Гадаєш, вони того непевного кінця бояться? Куди там! Знаю я своїх людей. Козак в бою, ні смерті не жахається, а бунтується тому, бо бунт — це їх aitera natura [61]. Степовий народ, а степ безнастанно шумить і хвилює. Степ — це не задумані фйорди. Боюсь, що нелегко буде звести їх нам докупи. — Це вже й тепер видно. — А чим дальше в ліс, тим більше дерев. Як прийдеться харчі й підводи вибирати, то щолиш тоді зашумить наш народ. Цареві давав, а нам не схоче, бо не бачить, де чужий, а де свій. Двадцять літ я на свічнику стояв, а люди все-таки мене не знають. Але присилую я їх знати, — о, присилую! Раз воно статися мусить. Бахову сарабанду заглушив голос трубки. Гетьман схопився. Небіж поміг йому вдягнутись в теплу лисячу шубу з великим соболевим ковніром, подав шапку з червоним верхом. Гетьман вийшов на ґанок, збіг по кам'яних сходах і допав свого улюбленого коня. Над ним замаяв зачагв букчук з золотою короною, заграла сурма, і невеличкий відділ спустився з Гірок на північ, де на полях між двома селами стояв козацький, нашвидку складений табір. IX Дорога була недалека. Не цілої півгодини їзди. Сурмач з двома козаками поскакав уперед. Трубкою дазав знак, щоб прохожі і проїжджі вступалися з дороги. Гетьман поспішав. В його душі кипіло. Бачив важкий історичний момент, на який зважився, витративши на підготовлення так багато часу й праці, і отеє тепер із-за безнастанної коверзи, із-за тієї шарпанини, до якої привикли люди, всьо рвалося, псувалося, розліталося, як цей диявольський віз, котрого колеса кожде в інший бік вертиться. Злість підступала до серця. Зчинити наглий суд, винних покарати на горло, — страхом, якщо не можна добротою приневолити людей, щоб послухали приказу моменту. Моменту, не його! Але чим ближче під'їздив до табору, тим менше тієї злості лишалося у серці, і гетьман не перший і не останній раз у життю нарікав на свою благість. Не вмів бути жорстоким, як Петро, а навіть, як іноді король Карло вміє бути жорстоким. Гетьман здалеку вдивлявся у табір, обставлений на козацький лад возами і саньми, що пов'язані були з собою дишлями, ланцями і всякого роду мотуззям. Над возами порозпинано полотна і шкури, щоб захиститися від вітру, який віяв з півночі. За трьома обручами отсих возів та саней, як купи кертовиння, торчали на майдані землянки. Між землянками горіли огнища, а кругом них стояли і лежали козаки, пили, реготалися, грали в кості. До табору підходили шведи, цікаві побачити зблизька своїх союзників. Шведів не важко було пізнати по синіх каптанах з червоними відлогами і по блискучих ґудзиках та шкуратяних штанах. Вбрання це було сильно принищене, але вони все-таки, незважаючи на всю свою вбогість, тримали себе гордо. Між ними і козаками вив'язувалася обмінна торгівля. Одні других не розуміли. Говорили пальцями, рухами, очима. Козаки своїм звичаєм насміхалися з чужинців, які людської мови не вміли... "Говори до нього, коли він швед", — казали. Здалеку нічого тривожного не помічалося. Козаки, побачивши гетьмана, розступалися і здоровили його. Деякі шапками підкидали вгору і вигукували: "Слава!" Як звичайно. Щолиш посередині табору, кругом якоїсь повітки, перенесеної сюди з недалекого села, над якою на високій жердці маяла біла плахта, панував незвичайний рух. Кількох промовців вигукувало щось до товпи, товпа хвилювалася і ревіла, як море. — Додолу з ним! — Матері його ковінька! — Один дурний писав, а другий дурень читає. Досить воловодили нами. Гетьте, чортові сини! Не цікаві вашого слова. — Гетьман — кебетний чоловік. — Кебетний і квапливий, але до шведа. — І до спідниць. — Ласохлист! Здалеку годі було доступатися, у чому річ. З поодиноких слів, що їх заносив вітер від тієї повітки, виходило, що про гетьмана мова. Мабуть, одні обстоювали за ним, а другі обвинувачували його, що козаків до Лютра запровадив. Раз одні брали верх, то знову другі, залежно від успіху промовців. Як котрому повелось щось дотепного повісти, так слухачі ставали по його боці; зате бесідника, що їх не вдоволив, силоміць стягали з колодки і подавали собі з рук до рук, незважаючи на те, чи старий він був, чи молодик, старшина, чи звичайний козак. Табір перетворився у вічевий майдан. Настрої з кождою хвилиною мінялися. — Курзу — верзу, москаля везу! — гукав якийсь підстаркуватий козак до промовця, що обстоював за гетьманом: — Ага — поведе тебе у карвасар, вір йому! — Тобі вірити, правда? — відгризався промовець. — У тебе товсте пузо, та зате в голові пусто! — А в тебе, як в опудала, пика і сам ти худий, як тика. — Курополох ти, не козак. — Курополох?! — і скочили до себе. Обом товариші поспішали в підмогу. Лилася кров, літали жмутки волосся, товпа клекотіла, як на триніжку саган. Гетьманський сурмач сурмив, аж йому очі з лоба лізли. Та його ніби й не чули. Це вже не товпа була, а прямо ковбаня якась, повна безтяменної злості і гнилої злоби, у якій дорешти пропадають останки здорової гадки. Сотник Мручко не втерпів. Висунувся своїм степовим, худим конем уперед. — Тю на ваші голови кострубаті, — гукнув. — Дейнеки окаяннії! Рейментаря свойого не бачите, сліпаки вам поза-ступало, чи що?! — і шаблею плазував направо й ліво. — Комишники нечумазнії, відьмаки. Богу противнії, горлаї мерзотнії, лизнями, як баби мазалками, махаєте, а до шаблі вас нема. Ну, чого дивишся на мене, як теля на мальовані ворота? Настрашуся такого лицаря, гадаєш? Та в тебе ще заїди молочні замість вуса, а ти вже до ради стаєш, як собака з-поза плота на свого гетьмана брешеш. Геть мені з дороги, бо черепи не ваші! Не знати, чи перед тими словами, чи перед Мручковою шаблею товпа подалася, робилася вулиця настільки широка, що гетьман зі своїм відділом міг під'їхати у саме вогнище бунту. — Дорогу ясновельможному, дорогу! — гукали підбадьорені Мручком гетьманські поїжджане. Дехто подавався, другі тупцювали на місці, буцім-то їм годі поступитися в глоті. Гетьманський відділ застрягав, як мухи в мазі. Гетьман повернув конем, сурмач засурмив, товпа захиталася і стала. — Гетьман балакає, — почулося кругом. — Тихо там, спокій, мовчіть-бо! Гетьман балакає! Гетьман з коня на чотири сторони світа поклонився. — Панове товариство на чорну раду зійшлися? — почав голосом грімким, але спокійним. — А мене не сповістили, хоч я теж козак. Не годиться старих звичаїв нехтувати. Козаки слухали, понуривши голови додолу. Не сміли глянути в очі, з котрих сипалися іскри. — По звичаям предків наших у поході мусить бути лад. Не пора тоді на зборища і на наради, не пора на банкети і на бешкети. І поки я цею булавою правлю, безладдя не допущу. Гетьманський голос набирав сили грому. — Виновників нинішнього бешкету покараю. Невже ж ви хочете, щоб я дві шибениці возив з собою, одну для тих, що горівкою торгують, а другу, що заколот чинять? Хотів я поводитися з вами, як батько з дітьми, а ви приневолюєте мене бути над вами суддею. Ніхто не відізвався ні словом. Товпа більшала і — мовкла. — Невже ж я вас насильно перевіз за Десну? Не обіцялися ви витривати при мені, добуваючи батьківщині нашій слави й волі? Як же вам не сором являтися перед шведом такими, як ви є, горлаями, бешкетниками, п'яницями. Дивіться, вони із заморських країв прибули, роками цілими терплять горе й злидні походного життя і не бунтуються. А ви днів кілька, як зі своїх стоянок вийшли, і шумите. Погано ви собі починаєте, панове товариство, погано! Не тільки мою сиву голову зневажаєте, але й своє ім'я козацьке. Батьки ваші у гробах перевертаються, бачучи безтяменність вашу. Дальше так годі. Розрухи такої не стерплю. Я за вас перед Богом і перед майбутністю нашою рахунок здати мушу. Кажіть, чого вам треба, яку кривду терпите під регіментом моїм? Гетьман озирнувся кругом. Побачив тільки море похилених голів, в шапках і без шапок. — Труси, курополохи заячесердні! — гукнув. — Віч-на-віч зі мною стати боїтеся, а поза очі лихословите мене. За що? Що послухав слізного прохання батьків і братів ваших на повсякчасні ворожі утиски і проти того ворога в поле вас проваджу? Не покинув же я достатків своїх, не жертвую здоровлям своїм і життям? Для кого ж я це роблю, як не для спільної нашої справи, кажіть. Ніхто не важився відповідати, тільки вітер лопотів брудною плахтою на довгому дрючку. — Отеє ваш прапор, без барви, так як і ви. Зняти мені ганчірку отсю, бо сором дивитися на таку нечисть! Кількоро рук зірвало плахту з дрючка, дерли, розривали її на шматки. — А тепер питаю вас востаннє, чи хочете оставатися зі мною, чи йти геть? Більше питати вас не стану, бо не на іграшки ми тут прийшли. Хто скорше вірить підшептам ворожим, ніж мені, хай забирається відсіль. За бешкетниками і за трусами гидкими плакати я не стану. Для України, безталанної, опущеної і зрадженої своїми невдячними синами, збережу останні мої сльози. Та не діждете ви того, щоб почули ридання моє. Скорше проклін пішлю за вами, проклін батька на голови безпутніх синів... Чого ж ви мовчите? Чом не поспішаєтесь до царської руки, яка вас ласками своїми обсипле, вимордувавши вперід батьків і сестер ваших? Виходіть, невдоволені регіментом моїм! Гетьман ждав, дивився кругом, але не виступив ніхто. — Так тоді залишаєтесь під булавою моєю? — Залишаємося! — загуло кругом. — Залишаємося! — А тепер знайте, що я не залишуся з вами, поки не виявлять себе ті, що заколот у мойому таборі чинять. Привідці розрухи мусять понести заслужену кару, і поки воно не станеться, табору з місця не двигну. Шведи завтра ранком виходять, а ми лишимося, дожидаючи суду Господнього. Гетьман скінчив. Хвилина мовчанки, а тоді шум, як у лісі, коли на нього буря налетить. — Признавайся, виходи, сякий-такий сину! Штовхали, приставали до себе, тягалися, поки кількох не висунулося вперед. Промова старого гетьмана ніколи не розминалася з своєю ціллю, а погроза, що шведи підуть, а козаки залишаться на загибель, на бій з собою і з москалями, навіть п'яних протверезила. Виновники мовчки стояли перед білим гетьманським конем. Гетьман довго дивився на них. — Лицарі! — промовив і похитав головою. — І чи не сором вам? Рішається доля країни, а ви знімаєте бешкет. Відпинайте шаблі, бо ви не гідні їх носити! Мовчки сповнили приказ. — Пістолі, якщо не пропили їх, віддайте теж! І цей приказ сповнено без супротивлення. — Під варту їх! Гадаєте, на паль вас посаджу, колесувати стану? Ні. Це я цареві оставлю. Він до того мистець. Ваша кара безоружно за табором іти і бездільно дивитися, як брати ваші будуть боротися за вас, поки совість ваша не відізветься і поки навколішках благати мене не пічнете, щоб зняти з вас той сором великий. Геть мені з очей! Вартові відвели виновників у село, до замкової в'язниці. Гетьман махнув шапкою на чотири сторони світу. Вже рушив був поводами, аж пригадав собі тих п'яних, що їх стрічав у таборі — На драбини з ними — і в село, щоб не замерзли на полі. Нехай бачить сільський народ, як запиваються його оборонці— лицарі не меча, тільки чарки. А завтра, щоб ви це знали, п'яних я на санях везти прикажу, як мерців, на позорище своїм і шведам. Най бачать, з якою то армією мусить гетьман Мазепа добувати волю України. Сором на голови ваші! Повернув конем і виїхав з табору. Козаки спокійно розходилися по своїм полкам і сотням. Горіли вогнища. На землю спускалася ніч, зимна і темна, без місяця і зір. Х Мручко стиснув острогами свого коня і почвалав вперед. Їхав перед гетьманом на кид татарської стріли. — Спішно нашому сотникові до Векли, — завважав, жартуючи, гетьман. — Тільки не засиджуйтеся там довго, панове, — додав, повертаючись до сотенних старшин, бо завтра виступаємо в похід. Векла Веклою, а війна війною. Двом богам годі служити. Котрийсь, осмілений добротливістю гетьмана, радив, щоб Веклу разом з дівчатами з собою забрать. Такої доброї хазяйки і таких гарних дівчат жаль на чужі руки лишати. — Годі, панове, — відповів гетьман. — 3 нами і так старшинського жіноцтва забагато. Король не любить жінок. — Видно, на свою не наскочив. — Мабуть, і королі не знають, що добре. Жартували, не прочуваючи лиха. Хтось молодого сотенного осавула згадав. — Ось тому вже й Векла немила, — казали. — Чому ж бо то? — питався гетьман. — Бо його дівчину, тую вихрестку, що в Векли жила, вчора в Імжицького пасіці москалі поранили. — А звідки ж вона там узялася? — питався гетьман. І йому розказали цілу пригоду. Покликав осавула до свого боку. — Заманулося тобі, козаче, кохання в час війни? — промовив ласкаво, ніби рукою по серці погладив. — Не шукав, ваша милосте, саме прийшло. — Воно, звичайно, некликане приходить, і хоч женеш, не йде. Так ти в розпуку не вдавайся. Суджене — не розгуджене. Балакали, не прочуваючи лиха. Аж тут Мручка ніби оси вжалили. Став у стременах, глянув наперед себе, а тоді коня острогами попер і зник у вечірній темряві. За хвилину вернув збентежений до гетьмана. — Милосте ваша, сідайте на мойого коня! — просив, ніби приказував. Гетьман здивовано глянув на нього. — Благаю милість вашу! — наглив Мручко. — Негайно! Гетьман подумав хвилину: — За вчорашню твою послугу послухаю тебе, — відповів, пересідаючи на сотникового карого, невеличкого, але дуже шпаркого коня. Сотник на гетьманового сивого скочив. — Бунчук наді мною! — гукнув. — Осавул біля мене. Половина козаків за мною, друга половина з ясновельможним у ярок, а з ярку ліворуч у Гірки пробирайся! Спішись! Ніхто не питався, як і чому. Не було часу на такі питання. Всякий вірив, що старий сотник гаразд діло обдумав, і. нікому навіть на гадку не прийшло, яким це чином він гетьманським конвоєм нараз став заправляти. Білий гетьманський кінь поскакав зі своїм новим їздцем, над котрим маяв бунчук з золотою короною. Гетьман на Мручковім повернув у ярок. Та ще він і сто кроків не в'їхав, як на шляху, котрим почвалав Мручко, почулася пальба. Щолиш тепер зрозумів гетьман, у чому діло. Сотник, щоб ратувати його, себе наразив на згубу. Москалі, побачивши з засідки білого коня під гетьманським бунчуком, візьмуть сотника за Мазепу і цілою силою кинуться на нього, а гетьманові хіба з бічною сторожею зустрінутися прийдеться. Гетьманові на тую гадку так якось дивно зробилося на душі, так ніби жалісно й любо, що він і про нинішню ребелію в таборі забув. От є ще й між козаками такі, що ради загального добра життя своє повсякчасно в жертву принести готові. І хто ж це такий? Звичайний собі сотник, яких сотки. Сміховитий балакун, старий весельчак, а гляди, до чого він спосібний! Та якраз тому не хотілося гетьманові прийняти Мручкової жертви безвідплатно, не хотілося такого хороброго козака лишати на поталу судьби. — За мною! — гукнув, торкаючи острогами коня. Півсотні козаків пустилося за ним, збиваючи на полях снігову куряву, що ніби велетенський вуж покотилася навпрошки до шляху, в напрямі, де лунали стріли. Здалеку чути було щораз то сильнішу пальбу і щораз голосніші крики. Людські голоси мішалися з іржанням коней, з виском і стенами. Ще хвилина, і весь той боєвий гук приник перед могутнім голосом Мручка. — Лаполизники антихристові, — гукав, — мамули гемонськії, навчу я вас на почот гетьманський нападати, харцизяки кровопийні! Ясновельможного захотіли, а чортової матері не ласкав Кулі перестали свистати, мабуть, до рукопашного бою прийшло, Тут козаки були митцями, а Мручко перший з усіх. Він одним махом шаблюки голову волові стинав, а втомивши праву, до лівої руки шаблю так мітко перекидав, що годі було й помітити ту штуку. Куля і найхоробрішого влучить і трупом покладе, тому-то козаки краще почували себе в бою на біле оружжя. Гетьман довіряв старому козакові, а все ж таки спішив йому в підмогу. Мручковий кінь черевом снігу доторкався, — птахом летів. Хоч вітер сипав їздцям снігом в очі, ніби їх спинити хотів, гетьман добре тримав дорогу. Вискочив на шлях якраз кроків, може, сто за москалями, щоби їх ухопити в два огні. Москалі всеціло зайняті були боротьбою з Мручком і його козаками. Ні раз не сумнівалися, що гетьман буде їх, бо хоч як він хоробро бився і як лаявся сердито, а все ж таки перевага за ними. Та ще яка! Не один з царських рай-тарів усміхався вже до тієї нагороди, якою помилує їх цар, коли приведуть йому "гетьмана ізмінника", бо нікому з них навіть на гадку не прийшло, що не з Мазепою, а тільки з одним із його численних сотників мають діло. А щоб гетьман у цю хвилину заходив їм на зади, цього вже таки ніхто передбачити не міг би. А воно так і сталося. Як буря, налетів на москву гетьманський відділ. Розгін, з яким козаки вдарили на ворога, нечайність удару і його свіжа сила захитали райтарами царя. Стратили голову, і відлетіла від них охота до дальшої борні. "Мазепа — чарівник. Мазепа — характерник! Його куля не береться", — от що кождому приходило тоді на гадку. "Хто в Бога вірує, спасайся!" — радив їм внутрішній голос, і вони хотіли послухати його. Вихоплювалися з кліщів, вискакували з бойового каре, як вовки із западні, і тікали в поле. Козаки доганяли їх, як не кіньми, так кулями з пістолів і з рушниць. Мручко з одного, а гетьман з другого боку залізними обручами стискали московський під'їзд, рубали й нівечили його до останка. Коні з кіньми кусалися, люди людей стягали з сідел, давили, стискали, торощили кості. — Козолупи, шкуродери, харцизяки! — скаженів Мручко. — Стерва ваші на локшину посічу собакам на байрам. Ясновельможного заманулося вам. Як я тебе прошпилю, то тобі ясно зробиться в очах! Москалі відповідали прокльонами, зойками, передсмертним харчінням. Коні, позбавлені їздців, порубані, криваві, вихоплювалися з глоти й летіли навмання по білих полях, як видива страхітного сну. Несамовите, жахливе іржання відбивалося далекою луною, збільшаючи грозу бойової картини. Недобитки слізно благали пощади. Мручко боявся підступу і не щадив нікого, навіть себе. Весь був облитий потом. Сорочка прилипла до тіла і до ран. Очі запливали кров'ю. Шаблею, як пером по папері, по спинах і по карках ворожих писав, смертельні присуди підписував. Аж не стрічаючи відпору, гукнув: — Шабаш! Хто жити хоче, з коня злази і фузію складай! Два рази не потребував казати. Обезоруженим в'язали руки, коней за вуздечки зчіплювали докупи і відділ двигнувся вперед. Побачивши гетьмана, Мручко пополотнів. — Милосте ваша, а це ж що?! — крикнув не своїм голосом. — Те, що бачиш, — відповів гетьман, — і те, що мусіло бути, — і стиснув сотника за руку. — Спасибі тобі, старий друже, — прошепотів, зазираючи йому в очі. Більше слів підібрати не міг, бо зворушений був сильно і спрацьований несподіваним боєм. І Мручко хвилювався. — Як можна було свою достойну особу виставляти таку небезпеку? — Авжеж можна, щоб гетьман був менше хоробрий від сотника свойого? — Сотників, як собак, а ваша милість один і другого не буде, — відповів Мручко. — І коли б так яка глупа куля або московська шабля... і що тоді? Боже ти мій! — аж за голову взявся. — Заспокойся, пане сотнику. Мазепи куля не візьметься, — відповів самовпевнено гетьман. Хвилину їхали мовчки. Нараз Мазепа спинив свого коня: — Старі ми вояки, а іноді щось таке робимо, мов молодики. — Що ж такого? — Між табором і моєю квартирою не завели ми зв'язків. Учиться чоловік не до старості, а до гробової дошки. Треба нам більше оберігатися від ворогів. — Дійсно, стереженого Бог стереже. Нараз Мручко пригадав собі щось. — А де ж мій осавул? — гукнув. — Де сотенний осавул? — залунало кругом. Сотенного осавула не було. Мручко десяток людей на боєвище післав шукати. Раненого чи мертвого щоб доставили. Вернули з нічим. — Значиться, пропав козак. А гарний був і вірний. Учора я дівчину його лишив, а нині його позбувся. Безталанні якісь! Зняв шапку і перехрестився. — Якщо погиб, най з Богом спочиває. Та не забудь, що він голову поклав за гетьмана. Коли ж вороги живим забрали, хай його Мати Божа своїм покровом обтулить, а нам, дай Боже, щоб ми його відбили. Досвіта, заки рушимо в дорогу, трупів похоронити треба. — Треба, — притакнув гетьман, дивуючись, як нараз відмінився Мручко. — Але ж ти, сотнику, здорово лаєшся, — пригадав собі. — Легше рукам, як губа не дармує, — відповів сотник, торкаючи гетьманського коня. Над Гірками стояла заграва. Чути було гук зі шведського табору. — У Веклиній хаті світиться, — сказав сотник і підкрутив вуса. — Векла на тебе з вечерею жде. — Гадають, ваша милість, що я до юбок такий-то скорий? Було колись. До товариства тягне мене тепер, не до жінок... Але чи не пора, милосте ваша, обмінятись нам кіньми. Досить мені гетьмана вдавати, — і хотів злазити, але гетьман здержав його за руку. — Не поспішайся. Ще час! — Як же так? В'їжджаємо в село. — Не шкодить. Такий сотник, як Мручко, і гетьманського сідла достоєн. Мручко не зрозумів. — Як же це воно? — А так, що мій кінь лишиться за тобою, на спомин нинішньої пригоди. — Ваша милість жартують собі з мене. Я — і гетьманський кінь? Та ж він сміявбися з мене. — Якщо мій сивий не дурень, то сміятися не буде. Заміна нечесті йому не зробить. Бери його разом зі збруєю, і хай він тебе щасливо занесе крізь боєвища до твоєї хати. Сотник припав до гетьманської руки. XI День 10 листопада ліниво піднімався зі сну. Нерадо й неквапно скидав з себе покривало молочної імли. Мокре, зимне, як ховзка студена слизь, пхалося в чоботи, вдиралося за пазуху, залазило в душу. Людям з ротів, а коням зі шкури бухала пара, як дими. І люди, й коні нерадо кидали свої стоянки в Гірках і кругом їх. Радніше перезимували би тут, бо зима заповідалася не яка-будь. Цибуля і часник сиділи цього літа дуже глибоко в землі, що було познакою великих морозів. Волос на худобі був густіший і довший, як звичайно, ніби звірина заздалегідь вбиралася тепліше. Птахи кружляли близь людських осель, а вовки навіть у днину підходили під самі села. Старі козаки, що з природи вміли читати, як із великої книги життя, заповідали такі морози, яких ще світ не бачив. Радили не пускатися в похід, лиш обкублитися в таборі та обзапастись харчами й дровами, бо люта зима від найзавзятішого ворога грізніша. Те ж саме казали і знахарі та ворожбити, що, ніби гайвороння, снувалися за військом. І як гайвороння не відженеш пугою, бо воно злопотить крилами, закряче, а за хвилю знову на вози паде, так і з тими знахарями й ворожками годі було дійти до ладу. Даром полковники приказували козакам гнати їх від себе. Вони, як тільки військо розтаборилося, хоч би й на короткий постій, з'являлися біля вогнищ, ніби сонні привиди, і, непрошені, починали свої диявольські куншти. А найгірше, що всі чомуcьто дуже таємно й незрозуміле висловлювалися, ніби цілої правди сказати не хотіли. Чи з води, з вугля, із зерен, з карт або з рук ворожили, вривали нараз своє віщування і, загулюючи очі або знімаючи їх на мутне, замрачене небо, шептали: "Боже, змилосердися над нами!" Козаки були невиспані, бо вночі з 9 на 10 мало хто й клався. Одно, що лаштувалися в похід, а друге, що ворожбам ось тим не було кінця. Деякі сотники, вертаючи від Векли з прощання, заходили до своїх сотень і проганяли прислужників чорта, грозячи, що гетьман велить їх палити на кострах, як відьом і відьмаків. Але й це небагато на що здалося, хіба що кількох царських шпигів, поперебираних за старців, розобличили і покарали на місці. Але це ще гірше настроювало табір, ще грізніше і непевніше робилося в ньому. Козаки почували себе, ніби гілляки, відрубані від рідного пня, і ніби п'яте колесо в тому возі, на якому сидів король Карло. Це й бентежило Мазепиних людей, що не знали вони, куди їх гетьман провадить, розуміючи тільки те, що не до царя, а проти нього. Всі прикмети вказували на те, що знову переходитимуть Десну, а такі переходи вважали вони недоладними, бо коли раз переправилися, то чого ж тоді вертати? Нікому й на гадку не приходило, що воякові треба слухати приказів свого вожда, хоч шведські вояки давали нашим чудовий примір такого послуху. Аж ранком дня 10 листопада заграли сурми, вдарили тулумбаси, сотенні старшини вискочили із своїх кватир лаштувати свої сотні, а тоді й полкове начальство стало сотні порядкувати в полки й готовити в похід. Цілі Гірки й дооколичні села вилягли із своїх хат, діти вилазили на плоти, як воробці, жінки підпирали собою ворота і хитали головами: — Куди ж ви, соколи наші, відлітаєте від нас? — У вирій, матусю, у вирій. — Та чого ж ви так забарилися з тим відлетом аж до зими? — Бо жаль було розставатися з вами. — Ой, жалю ж ти наш! На кого ж ви нас, сиріт безталанних, оставляєте? — На ласку Божу, матусю, на провидіння його... І скрипіли ворота, ніби й вони плакали за козаками. А старі діди з люльками в ротах, обтулюючися кожухами, підкручували сивий вус. — Не так-то ми виступали колись. Де-де-де! За Виговським під Конотопи народ лавою пер, а що за старого Хмеля — Боже ти мій! — Та що ви, батьку, теперішні часи до колишніх рівняєте — де-де-де! — Правда... І мовкли, сумно дивуючися, як то мало тепер війська біля гетьмана остало. Гей, коли б так півкопи літ з їх похилених плечей зняти!.. Коли б так! А дівчата, ті вже за слізьми й світа Божого не бачили. Коротко зналися, а прощаються, може, навіки. Підуть свої, а нахлинуть вороги. Свій як не заплаче, так хоч і скривиться, а чужому твої сльози — рівно що глухому музика. — Та чого ти, дівко, ревеш, — приговорював козак до своєї. — Сорока з плота, а десять на пліт. На вас все охотники знайдуться. — Але які?.. Я московських зателепів не хочу... — і ридала, як за покійником. Якийсь не старий ще, але вже товстелезний козарлюга у вітром підшитій свитині майталасився на сухоребру шкапину і підспівував скрипливим голосом: Коли б не та горілиця, Не тая сивуха, Не позбувся б я так скоро Свойого кожуха! — Потерпи, літо за плечима, — потішав його товариш. — Прийде літо, буде розмаїте, — відповідав той. А Мручко на свою сотню гукав невпинно: — Поспивалися, як белі, позгривалися, як турецькі святі, і воюй же тут з такою армією! А пси б вам марша грали, скотарі перекопськії, грубники саратськії, аргатами черкеськії, суньтеся уже раз в тії кульбаки, бо терпцю чесному козакові не стає дивитися на таких мамулів! Сурми грали чимраз зичніше: "В похід! У похід!" Зажурилась Україна, що нігде прожити. Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти. Гей, що малих витоптала, старих порубала, Та ще наша Україна вовік не пропала. Та ще наша Україна не пропаде й нині, Хоч її пошматували на дві половині. А що одна половина москалям кориться, А що друга, ніби чайка, над дітками в'ється. Повій, вітре, повій, буйний, з великого лугу Москалеві на погибіль, а нам на потугу... Гей! Сумним гомоном відбивалася пісня Мручкової сотні від білих стін гірецьких загород. Та ще одна сотня не проспівала своєї, як друга починала веселої: Ой їхав, їхав, їхав, Чом до мене не заїхав; В мене сіни, в мене хата, В мене курка пелехата. Перед хатою калюжа, Бо робити я недужа; Якби скрипки і цимбали, То б то ніжки поскакали... Ой! Перед господою Векли стояли дві дівчини, гарні, як мальовані. Сама Векла крізь вікно визирала, чорнобрива, повновида, але не всміхнена, а сумовита. Побачивши знайомих сотників, вискочила на ворота з розструханом старого меду, дівчата принесли чарки, сповняли їх огнистим питвом і знайомим на коня підносили: — На потугу вам, панове! — кликала Векла. — Щоб рука в бою не обімліла. — Спасибі. Оставайтеся з Богом, не поминайте злом! Нараз одна з дівчат захиталася, замахала руками, як крилами підстрелена птаха, пустила чарку і повалилася поміть головою на поріг. Векла кинулася до неї, — сотники наздоганяли своїх сотень. На вигоні козацькі полки задержалися. Наближалися шведи, котрих треба було пустити наперед — вони ж гості! Здалеку чути було ритмічний стук підков і глухий тупіт чобіт, далекий гуркіт коліс і скрип повозів по всовганім снігу. Все те зливалося у многозвучний шум і галасливий гук, ніби надточувалася повінь або надлітав гураган. Козацькі полки порядкувалися воєнним ладом, щоб не показати себе перед шведами безладною купою і зборищем людським, несвідомим військового строю. Нелегко приходилося старшинам вдержати лад, бо всякий рад був висунутися наперед, не так тому, щоб себе показати, як більше, щоб приглянутися тій чужесторонній армії, що вкрилася славою багатьох побід, а тепер поспішала на останню розправу зі своїм найбільшим і найгрізнішим ворогом — з царем-антихристом. Терен був дещо спадистий до ріки, тому-то й можна було сподіватися, що не лиш чолові відділи, але й дальші гурти побачать гаразд славного короля Карпа і його хоробре лицарство. Козацькі полковники подавали останні прикази своїм осавулам. Ті скакали на баских конях до сотень, грімким голосом переповідали сотенним старшинам волю начальників і спішно вертали до своїх місць. Козаки хвилювалися. — Чого майталасишся, гевале гемонський? Шведа не бачив? Гадаєш, у нього очі поздовж, а ніс напоперек? Такий чоловік, як ти, лиш мудріший. Стій! — вигукував якийсь сварливий сотник на своїх козаків. А йому відповідали, але так, щоб, хорони Господи, не вчув, бо сварливий, як баба з Лисої гори: — А чому сам не стоїш, лиш вертишся, як тріска в ополонці? Приказував би лиш, а ти слухай! — Вони тільки й знають, що приказувати. — Старшини! А ми що? Чорняки. Наше діло слухати і йти, куди тебе заведуть. — Заведуть вони нас, як чорт п'яного в комиш... Гетьман на самім переді сидів на буланому коні, на молодому й незвичному ще до походів. Він нетерпеливо передньою ніжкою заморозь розгрібував, гриз зимне вудило, гостроверхими ушками стриг, роздував храпи і малу головку раз у раз повертав у той бік, звідкіля надходив шум. Може, гадав собі, що це ворог наближався і що за хвилину почнеться бій, і тому нервувався. Несвідомий кінь як козак-молодик, що пороху не нюхав. І хоче бою, і боїться його. Гетьман гладив свого буланого Мишака білою, дивно малою рукою без рукавиці, хоч мороз був кріпкий. Іней кучерявився по людях і на конях, на кождій вітці у садах і на кождій билинці придорожнього бодяччя, на бровах і вусах, на шапках і ковнірах, навіть на вістрях списів і на дулах мушкетів. Затиралися різкі лінії рисунку, і цілий образ, великий і небуденний, набирав якоїсь казкової розливистості. Гетьман мав на собі соболеву шубу, криту сталевої краски оксамитом, і таку саму шапку, без пер і без усяких самоцвітних прикрас. І тонка, злегка закривавлена шабля при гетьманському боці не блистіла ні червоними рубінами, ні зеленими ізмарагдами, гетьман відбивав від свойого окруження не пишнішим і дорожчим убором, а якраз тими сірими колірами, що так помітно підчеркували вроджену йому достойність. Висунений на кілька кроків перед генеральних старшин, сидів він на свойому Мишаку так певно й гордо, наче б за ним не останки вірних полків стояли, не три-чотири, а сотки тисяч у похід виступали. За гетьманом, мов у землю вритий, його небіж Войнаровський на карім валасі, а біля Войнаровського Орлик на гнідім з білою зіркою коні. І вони за приміром гетьмана не вбралися святочне, лиш по-походному, і не цікавість малювалася у їхніх очах, а почуття відповідальності, котрої хоч частину раді б були перебрати з гетьмана на себе. Щолиш за ними гурт полковників у пишних шубах, прибраних золотими ґудзиками й широкими золотистими петлями, з шаблями так високої ціни, що за деяку можна було купити арабського коня зі збруєю, гідною хоч би пануючого принца. Миргородський полковник Данило Апостол розіпняв свою шубу, бо казав, що йому гаряче, і на його грудях блис срібний данцігської роботи панцир. Він підкручував свій химерно закарлючений вус, ніби щось намотував на нього, а одним оком хитро підморгував на свого сусіда Ломиковського. Але цей насупив брови й не відморгував, а глядів перед себе кудись далеко, у невідоме. — Чи не шукаєш ти, товаришу, — питався Апостол, — короткої дороги до своєї небоги? Ломиковський глянув на нього, як чорт на попа. — Гадаєш, що всі твоєї вдачі? Ломиковські ніколи не втікали. — А Апостол? — Був один, що Христа відрікся. Апостол не відповів нічого, бо над'їхав молодий Чуйкевич на синім степовім конику, зі славної стаднини свого тестя у Ковалівці. Він ніби дух з'являвся скрізь, де йшла розмова про вірність гетьманові. Казав би ти, кождої хвилини був готовий на всякого кинутися, хто тільки святотатською рукою доторкнувся би його маєстату. Горленко, Кожухівський і Андріяш зі звичайною людською цікавістю дожидали видовища, яке за хвилину мало з'явитися їх очам, втомленим недоспаними ночами і зажуреним тривогою непевного завтра. Те ж саме здебільшого малювалося на обличчях сірого козацтва, схвильованого подіями останніх днів і стурбованого татарськими вістями про силу й подвиги царя, який буцімто направо й наліво побивав шведські під'їзди і розгромлював козацькі гурти, що від Сейму пробували пере-дістатися до гетьмана за Десну. З бічних вулиць і шляхів сусідніх сіл, як притоки до головної ріки, напливали почоти старшинських жінок, з дітьми, з родиною, і прислугою. Їх сани, повистевані килимами й пообтулювані вовчими й ведмежими шкурами, переганялися, бо хто ж більше й поспішався, щоб побачити славного шведського короля, як не старшинські жінки? Та за кождим разом, як тільки показалася яка нова четвірня з форесами й гайдуками, назустріч їй скакав один із сотенних осавулів і, чемно знімаючи шапку перед їх милостею полковницею, вказував дорогу на боки, поза церкву, оподалік від війська, бо так велів ясновельможний. У шведській армії не було жіноцтва, так тоді і в козацькому війську не годилося висувати його наперед. Аж ось сто бубнів гаркнуло нараз, як сто кусливих собак на припоні, сто сурм витягнуло блискучі жовті шиї і завило; заколисалося і замаяло сто шведських прапорів, свідків сотні побідоносних боїв, і нараз втих стукіт копит і тупіт чобіт, і ніби якась велика, сильна долоня здержала повінь, що пустилася була в бистрім розгоні до замерзлого ложища Десни. Високі королівські трабанти наглим, вправним рухом вихопили довгі шаблі із піхв, король зняв футряну шапку з високого чола, підніс очі вгору — і з тисячі грудей понеслись поважні слова шостого псалму: — "Господи, да не яростію Твоєю обличиши мене, ніже гнівом Твоїм накажеши мене. Да постидяться і смятуться всі врази мої, да возвратяться і устидяться зіло вскорі". Гетьман, почувши псалом, і собі зняв шапку з голови. Оба вожді стояли у покорі перед вождем сил небесних, призиваючи його помочі для звершення задуму свойого, що переходив сили людської спроможності. Зимовий український ранок, окутаний морозистою імлою, здивовано слухав чужомовної молитви, котрої звуки розливалися широко й далеко, геть поза Десну, до Сейму, до обложеного Меншиковим Батурина. — "Да постидяться і смятуться всі врази — мої, да возвратяться і устидяться зіло вскорі", — приговорив гетьман, догадуючися більше шведських слів, чим розуміючи їх, і на голова, покриту срібним інеєм, насунув соболеву шапку. І знову захиталися і похилилися шведські прапори, оркестра заграла гучного марша, і повінь людська покотилася вперед. За своїм прибічним батальйоном, в окруженню трабантів, між котрими не тільки ростом, але й вродою визначувався Малькум Беркман, їхав король на високім, худім, сильно здороженім коні Аяксі, так густо вкритім баранцями інею, що годі було сказати, якої він масті, булан чи ясногнідий. Король, хоч середнього зросту, тримався так прямо і струнко в сідлі, що виглядав на вищого від свойого окруження, а висока футряна шапка збільшувала ще його ріст. З-під шапки на ковнір старого, мабуть, батьківського футра, спливали хвилі ясної, мов із льону вичесаної, перуки. Від її хвилястих кучерів різко відтиналися королівські лиця, рум'яні від морозу й від зворушення, котрого він ніяк не міг скрити, скільки разів являвся на чолі свойого війська. Сині очі, що нагадували таємну глиб скандинавських фйордів, то мертвими туркусами кам'яніли під високими луками темних бровів, то михтіли переливами шляхетних сафірів, то вилискували відблисками мрійливих аквамаринів. Уста його, повні й свіжі, не свідомі любовного цілунку, всміхалися усміхом молодого студента. Канцлер Піпер, що знав короля від маленької дитини, дивився на нього, як дідусь на внука, з тою великою любов'ю, яка є спосібна простити всі провини поривистої молодості. Дивився і ждав, коли Карло розсміється вголос і стане плескати в долоні, як дитина, що перший раз побачила різдвяну ялинку. Так було з самого початку війни, перед дев'яти роками, коли король Карло, стоячи на берегах Сунду, вперве побачив свою до відпливу готову фльоту. Але нині це вже не був тодішній вісімнадцятилітній хлопець, а мужчина майже тридцятилітній, досвідом, трудами і почуттям відповідальності старший від своїх найстарших генералів. Це вже не був увінчаний королівською короною пустун, котрий телятам голови шаблею відрубував і перед котрим спокійні горожани Стокгольму, як кури перед шулікою, на сто кроків розбігалися. Це був Carolus rex, той самий, котрого дивне обличчя доводилося бачити не тільки на шведських, слабої проби грошах, але й у кождій, навіть у глухих горах захованій хаті, між образами святих і на файках моряків і штральсундських рибаків, і на хусточках голубооких красавиць, і на тарілках, на яких шведські хазяйки подавали щонайкращі страви для своїх гостей. Був це всіми зненавиджений і всіми гаряче укоханий, мало того, боготворений, як ніхто й ніколи перед тим, король Карло XII. Військо його від вродливого маршала Реншільда до останнього візника в таборі з відмороженими ногами і десятьма пальцями на руках цілою душею ненавиділо короля за ті надлюдські труди, за рани й болі, за довголітню розлуку з жінками й дітьми, за смерть братів і другів, але рівночасно цілим серцем любило його за розкіш побід, за забуття про старість і про неміч, за те, що сам герой героєм робив останнього із своїх чурів. Це був "король"! Біля нього їхав "малий принц", Макс Віртемберський, більше хлопчик-студент, ніж офіцер-вояка. Він не сидів у сідлі, а стояв у сріблистих стременах, щоб показати себе більшим, ніж був. Дитячими очима, але самовпевнено й гордо розглядався довкола, буцімто ніхто й нікого тут більше й не бачить, лиш його. А між тим усякий глядів, коли не на самого короля, так на генерал-майора Маєрфельта, що ніби підсвистуючи і таким чином струшуючи іней з горішньої варги, світом і собою вдоволений, їхав на чолі славних драгунів, або на обершта Гротгузена, з чорною, ніби сажею припорошеною перукою і з лицем, подібним до довго не мащеного юхту, або на маршала Реншільда, гарного, як грецький бог, що зіскочив з верхів Олімпу і забіг аж над Десну. Було дивитися на кого! Ексцеленція Піпер, з поморщеним обличчям, як яблуко, спечене на блясі, з роздутими ніздрями, як у породистого, хоч заїждженого коня, не діждавшися, щоб король плескав у долоні, підсадив конем до майора Раєргавза Гольштайнця, зі сивими, щітинистими вусами, і, вказуючи на Реншільда, питався: — Знаєте, що він собі гадає? Ні?.. Так послухайте, я вам скажу: він гадає собі, що король, ви, я і всі ми тут на те тільки й виступили в похід, щоби він мав нагоду почванитися своїм лицем, як у маркитантки, як у нашої покійної Кароліни. Генерал Левентавпт, з темними, як табака, чоловічками, провадив недобитки своєї армії з-під Лісної і, роздумуючи сотий раз над причинами програної битви, нюхав табаку. Гостроносий Гермелін навіть на коні не міг усидіти спокійно. Підскакував у сідлі, озирався, чи його відділ посувається справно і вряди-годи лаявся без причини. Кватирмайстер Гілленкрок водив пальцем по гриві коневі, ніби рисував якісь, на останній кватирі початі й недорисовані плани. Деколи тільки озирався на чуру, що їхав за ним з ящиком, повним воскових моделів усяких твердинь. Вірний камердинер короля Карпа, Гультман, скакав на старому дереші боками шляху. На кульбаці тримав перед собою щось, ніби дитину. Був це шкурою оббитий ящик, а в ньому срібна умивальниця, кілька позолочуваних тарілок, кілька ложок, ножів і вилок, три чарки старої, дорогої роботи і статуетка недавно погибшої королівської собаки. Усе зі срібла. Дорогоцінностей отсих Гультман за ніяку ціну не повірив би нікому. Це ж були останні признаки багатого королівського двора, остання розкіш, з якою його улюблений король не розставався. Скільки труда, прохань, а навіть сліз пішло на те, щоби їх урятувати перед тою ненажерливою машиною, що чеканила низької проби шведську, теперішню монету! Біля Гультмана бігли на залізних ретязях королівські любимці, собачки Тірк і Снусгане. Гультман насилу вдержував їх при собі, бо тії, хоч як привикли до старого слуги, а все ж таки рвалися до молодого пана, котрий не раз сам клався на долівці, щоб собак не зганяти з постелі. Рудаве від далеких пожеж небо жовкло й сіріло. Сонце ніяк не могло перебитись крізь густу опону імли. Вітер свистав тоненьким голосом якусь загадочну, ніким не зрозумілу пісеньку, а поважний, чоловіколюбний пастор Рабініюс і знаменитий похідний провідник Нікляс Гріпендіх спорили на тему, чи великий це гріх в офіцерському товаристві де-небудь на кватирі слухати будь-що-будь цікавих histoires galantes [62], чи ні. Баталіони шведські з хоругвами, пошматованими в безнастанних боях, подібними до крил старих, гірських вірлів, під звук бубнів, що гаркотіли, як непевні, злісні собаки, посувалися вперед. Шведські вояки забули про відморожені руки й ноги, про відлітаючі свої носи, порвану одіж і чоботи без підошов, про недіспані ночі й холодні та голодні дні, коли летіли назустріч невідомому, куди провадив їх король. Гетьман, побачивши короля Карла, торкнув острогами Мишака і чвалом, якого не посоромився б і наймолодший осавул, поскакав йому назустріч. Король зняв свою високу шапку і низько кланявся, згинаючися в сідлі. Реншільд дав знак: баталійони здержалися в ході, і оба вожді обмінялися товариським привітом. Навіть найближчі не чули тих латинських речень, котрими вони перекидалися з уст до уст. Бачили тільки, як король, ніби несміливо й соромливо, стискав малу руку свого союзника, а гетьман усміхався, показуючи дрібні, рівні, здорові зуби, Довгу хвилину розмовляли вони так із собою, ніби перечилися і не могли дійти до ладу. Аж гетьман притакнув головою, вволяючи бажанню короля. Тоді Карло покликав Реншільда до себе і короткими словами дав приказ. За хвилину виявилося, в чім діло. Король двигнувся вперед, а за ним під бунчуком їхав гетьман з своїми численними старшинами. За тим пишним, блискучим, аж. мерехтливим гуртом ступали останки вірного козацького війська, а за ним табір, далі сани й повози з старшинськими жінками й дітьми, а щолиш тоді шведська армія. — Не довірюють нашому братові, — шепнув до Ломиковського Апостол. — Добре нам так, — відповів нерадо Ломиковський. Але Орлик заспокоїв їх: — Король гетьманові вірить, але хоче його мати в свойому найближчому товаристві як союзника, з котрим міг би радитися кождої хвилини, і як хазяїна краю, котрого границі переступив. — А так! — відповів Апостол і підкрутив вус, на котрого химерних карлючках висіли ще химерніші ледяні борульки. Козацькі старшини зрозуміли честь, яка припала гетьманові, а через нього й їм. Зрозуміли це й козаки, і їх воєнний дух на хвилину піднявся. Так бадьоро ступали за гетьманським бунчуком, ніби їх було не три з лишком, а шонайменше тридцять тисяч з горою. Старшинська жінота забула про кривда яка їй сталася через гетьманський приказ не лізти королеві на очі. Невже ж королеві не цікаво було б побачити таких гарних і так гарно вбраних пань? Старіється наш Іван Степанович! Йому-то після пригоди з Мотрею, може, вже й відхотілося жіноцтва, але король, котрому, мовляв, ще й третій десяток літ не стукнув! А що, як кажуть, не любить жінок, так це тому, бо не попав на свою, на призначену від Бога. Шведки біляві, а може, йому якраз чорняві українки припали б до вподоби. Бо й як же могли б не подобатися ті коси чорні, аж сині, ті личка білі, як алебастр, очі, як терен, то знов як фіалки, а уста, як кармазин. Він же не сліпий і не дурний! Наші пани не тратили надії, що при найближчій нагоді познайомляться з королем і його офіцерами, людьми заграничними, бувалими й чемними до жінок. Біда тільки, що мови нашої не вміють, а воно так легко по-нашому балакать. Деяка з наших пань журилася тими маєтками, які в дворі свойому залишила. Дещо забрала з собою, але що! Цінніше лишала, а менше вартісне брала. В поспіху чоловік розум тратить. Та ще соромилися старшинські жінки, що п'яні козаки на драбинястих возах, як барани, під кожухами лежали, бо гетьман свойого слова не зрушив, і кого ранок п'яним у таборі застав, того тепер, ніби мерця, на марах везли. По самій середині козацького табору, на кріпких, шкурою критих возах, по дві пари добрих коней при кождому з них, везли гетьманський скарб. По боках скакали вибрані Чуйкевичем щонайвірніші і найповніші козаки, з блискучими шаблями і з зарядженими пістолями, готові боронити до смерті отих двадцяти сотнарів золота і того срібла, як млинське каміння, про котре собі люди дива розказували і на котрі хто заздрим, а хто й приязним оком спозирав, міркуючи, що коли в гетьмана є такі маєтки, то й його людям нема що боятися біди. Гетьман теж не мав чого боятися за свої скарби, бо доручив він їх не кому другому, а сотникові Мручкові, котрий учорашнього вечора в сутичці з москалями показав себе рівно хоробрим, як і хитрим. Мручко не кляв і не сердився, як звичайно, тільки то притикав до рота, то відіймав від нього свою коротку під золотою шапочкою люльку і пильно розглядався довкола, чи лихий не наднесе якого московського під'їзду. Але їхати можна було спокійно, бо навіть сам цар не зважився би-тепер напасти на шведів, котрі йшли, не думаючи навіть, куди і як далеко, а знаючи тільки одно, що йдуть за своїм найвищим вождем на нові бої і по нову славу. Довіряли йому, як грецький готогіт свойому богові війни. Але сотник Мручко не довірював нікому, він у першу чергу покладався на свої власні очі. Тому-то й спльовував так сердито, бо густа рання імла ніяк не хотіла піднятись над полями, а через імлу навіть його зіниці не бачили далеко. І приходило Мручкові на гадку, чи не чорти це такої мряки навівають, щоб приподобатися свойому любимцеві цареві-антихристові і піти йому на руку. Тоді-то старий сотник витягав файку з рота і гукав: "Бережись!", а його голос мав таку силу, що не тільки люди здригалися, але й коні кидали собою на боки, мов наполохані таким несамовитим криком: "Бережись!" Десь далеко, напереді, ніби за ріками й за горами гомонів шведський оркестр, а на здогін його трубам, обоям і кларнетам летіла козацька пісня. Ой у лузі та й при березі Червона калина, — починали щокращі співаки, а тоді тисячний гурт підхоплював: Породила та й удовонька Хорошого сина. Та ще вони не докінчили тих слів, як відгомін притакував їм: "...хорошого сина". І тоді знову ті самі щокращі голоси починали: Ой ви, галси, галки-чорноперки, Підніміться вгору... І знову тисячі здорових грудей підхоплювали: Ой ви, хлопці, славні запорожці, Вертайтесь додому. "Вертайтесь додому", — ніби з насміхом повторював відгомін з-поза Десни. Раді б галки вгору піднятися, Туман налягає, — Раді б хлопці вернуться додому, Гетьман не пускає. "Гетьман не пускає", — доповідав гомін. Сотник Мручко слухав, і злість його брала. — Також не мали кращої пісні! — гукнув. — А собаки б вам марша на гобоях грали!.. Бе-ре-жись! І з його вовчого горла добувся такий несамовитий вереск, що деякі з старшинських жінок із перепуду мало не повилітали з повозів. Гадали, що сотник Мручко крізь імлу самого царя побачив... За козацьким табором а перед шведськими гарматами, обтуленими в полотна, щоб не ржавіли, їхали у якійсь старосвітській повозці королівський блазень Люксембург і Мазепин карлик Рачок. Оба в баранячих кожухах вовною наверх і в футряних шапках дивного фасону, як якісь дивної породи звірки. Розмовляли з собою, нахилившися близько до себе, щоб не відповідати на жартки й дотепи як козаків, так і шведів, що переганяли їх повозку і кидали за ними соломою. — Знаєте, пане-товаришу, — почав Люксембург доволі вправною, хоч тільки кухонною латиною, — знаєте, що світ куди більший, ніж я собі колись у лоні моєї покійної мамуні міркував. — І дурніший, — відповів поважно Рачок. — І дурніший, — притакнув, зітхаючи, королівський блазень. — А все ж таки, — почав Рачок, — замалий він для худих ніг нашого короля і для скорих чобіт Петрових. Гляди, й оба ті панове стукнуться лобами, і буде великий крах. — Ой, буде! — притакнув Люксембург. — А якщо ваш штуцер не розчерепить свойого лоба об твердий череп Петра і побіжить дальше, якби чорт за ним гонив, то за рік-два він оббіжить весь світ і що тоді? — Верне до Стокгольму і — знову буде голови телятам рубати. — Можливо, бо всі ми вертаємо туди, звідкіля вийшли, і це називається життям. — Всі ми весельчаками на дворі його милості короля Невідомого. — І королевої Долі. — Всі ми походимо в прямій лінії від батька Прйпадка. — І від матері Конечності. — Тільки нашим панам здається, що вони з Божої ласки. — Кому? — А кому ж би? Моному шведському demigenie [63] і вашому українському homme d'etat [64]. Мій спати не може, бо не має грошей, а ваш, мабуть, тому, що має. "З Божої ласки", — і навіть спати не можуть! А ми з вами тільки з ласки наших родителів, і спимо, як сусли. — Бо совість маємо чисту. — Отож то і є: совість маємо чисту. А вони дивляться на нас, як на блазнів. — А ми так само глядимо на них. — Тільки не показуємо того по собі. — Бо не треба. Пощо їм ілюзію псувати. Дурний гадкою багатіє. — Вони турбуються, товчуть собою, як Марко по пеклі, відпарюють собі на кульбаці відомі частини тіла, а ми спокійнісенько та любісенько, ніби справжні панове, їдемо в нашій кареті та нюхаємо табачку. — На ваше здоровля, принц Люксембург. — На ваше, мосці пане Рачок! Насилували до носових дірок жовтуватого порошку і чхали на весь світ. А за ними гуділо 60 канон і кілька соток возів з ящиками куль і бочками стрільного пороху, з оружжям, провіантами і з покаліченими, полуживими вояками. — Мій demigenie, — почав, вичхавшися, Люксембург, — дурак. — Бо не любить жінок, — докінчив Рачок. — Ваша милість зволили вгадати. А ваш homme d'etat немудрий, бо їх любить. — Значиться, люби чи не люби, а все на дурня вийдеш. Круть чи верть, а все тобі і в черепку смерть... Супроти того осушім пляшину, бо я за горілкою гину. — А я гину від тонкого шведського пива. Пили, а Рачок підспівував: — Коли б не та горілочка, не тая сивуха, не позбувся б я довіку доброго кожуха. — Проспівайте ще раз, — просив його Люксембург. — А невже ж ви розумієте по-нашому? — В Упсалі по-вхраїнському не вчили, але ви дуже гарно співаєте, з чуттям. І голос у вас дійсно прегарний, як у хриплої куртизанки. — Це ви мені не перший признаєте, принце. А може б ми так заспівали в дуеті? — Не зважуся, жаль псувати вражіння. — Так тоді заграйте щось на скрипці. — До ваших послуг, ласкавий добродію. Люксембург добув з-під кожуха скрипку і заграв Бахову сарабанду. Маленькі, змерзлі пальчики совгалися по струнах, як дитячі ноги по леду. З-під тих пальців добувалися тони дрижучі, смішно трагічні, як обличчя блазнів, скакали по їх вивернених кожухах, сідали коням на гриви і поринали в імлі. Політував сніжок. Як лебединий пух, сипався на дорогу, столочену тисячами чобіт і підков, пориту глибокими слідами гарматних коліс. Історичний плуг стосотними лемішами орав українську землю, щоби краще родила. Дрібоньке скигління скрипки губилося в тупоті людських і кінських ніг, в крику погоничів, в гуркоті гармат і в зойках ранених, що разом з своїми здоровими товаришами довжезним вужем сунулися в імлисте, біле, зимне Невідоме. Сніг вигладжував за ними дорогу... "Бе-ре-жись!" XII Тріск сухих полін у печі розбудив Одарку. Розплющила великі зіниці, глянула кругом і сіла. Але якась зимна, суха рука, як у старої чарівниці, налягла їй на груди. — Не рухайся, цить-бо! В тебе ще незгоєна рана, — почула скрипливий голос, як немащена чумацька мажа. — Рана? — і Одарка коміть головою впала на подушки. Свідомість будилася і гасла, як забутий огник на степу. Дмухала на його, роздувала. Невже ж вона дійсно ранена? Ким? Коли? Де? Кошлява рука обтулювала її кожухом, і велика згорблена тінь лазила по стіні. Смішно кивалися косинки волосся під хусткою, зав'язаною в тюрбан. Довгий, гострий, закарлючений ніс торчав, ніби клюв хижої птиці. Полум'я плювало червоними плямами на долівку і на стелю... Кров... Одарка почула біль. Млісно-солодко зробилося в роті, а по мозку розіллялася мазь. Криві зимні пальці підсувалися до її зубів. — Пий, дитино, пий, це тобі на здоровля. Між зуби хтось сокиру всував. — Не хочу, лишіть мене, йдіть геть! В горло вливався потік, булькотіло. Заллють її, заллють... Та не залляли. Ущухав жар, що палив тіло, і топилися леди, що морозили кров. Тепло весняного сонця розливалося по жилах. Бачила голубе небо, цвітучі вишневі сади в Гірках і долочки на всміхнених щічках Векли. Хотілося вставати й бігти туди. Скорше, скорше, бо за хвилину знову повіють тумани і не побачить нічого! Не бачила. Летіла стрімголов глибоко кудись, глибоко, у безодню. — От морока мені з тією окаянною дівкою. Покаяніє якесь! — скрипіло колесо немащеної мажі. — Чи мало то всілякої біди на світі, та ще такою клопочися. "Як неживою застану, то й тобі зроблю кінець", — верещав. А кінець би їм усім зробило. Жити спокійним людям не дають... Пий, доню, пий, це тобі на здоровлячко вийде... І знову зимна, тверда сокира сунулася між дрібні Одарчині зуби. І знову потік булькотить крізь горло, і знову ясно робиться в очах. Веклина господа, старшини, сотенний молодий осавул обіймив її за стан, а вона голову йому до грудей притулила. Ще її ніколи і ні з ким не було так добре, як тоді. Тримайся його, кріпко тримайся, щоб не розвіявся, як дим!.. Свідомість, як трухла ганчірка, рвалася на дрібоньки шматки. Одарка зшивала їх докупи силою волі. Ось вона повисла йому на шиї у темних сінях Веклиної господи, ось на кульбаці перед ним сидить, а сніг обтулює їх, і їм так тепло-тепло... Аж тут і гайок, чорний і страшний, наче в казці про дванадцятьох розбійників. А крізь цей гайок дорога, як на цвинтар. А при дорозі за деревом вони. Дожидають когось. Діждалися. Луснули три громи, а четвертий влучив у неї... Усьому край... Але ні... Пасіка, сотникова хата, біла світличка і він. За стінами кулі, як чмелі гудуть, а його слова соловієм щебечуть. Дивно так, так дивно, що тьмариться світ... І знову тая кошлява рука і цей ніс, як клюв у драпіжної птиці... — Не кидай-бо собою, чуєш. Ще чого доброго розв'яжеться рана і потече кров. Було б мені! Та ж це не чоловік, а звір. — Хто? — Цей, що тебе привіз. — Хто такий? — А лихий його зна хто, москаль. В бою тебе добув. У слободі сотника Імжицького. Бідна ти, бідна. Хоч і не нашої віри, а все-таки жаль. Молоденька. А йому вже інеєм волос притрусило. Одарка слухає і не розуміє нічого. Інеєм волос притрусило, москаль, що воно таке? Де ж тоді подівся сотник Мручко і його молодий осавул Сидір? Звідкіля взявся цей турецький турбан і ніс, як у хижої птиці?.. Не нашої віри? А якої ж тоді віри отся чарівниця? І Одарці хочеться довідатися чогось певного. — Я, бабусю, хрещена. Я з Веклою говіла. Закарлючений ніс хилиться над нею, ніби її заклювати хоче. — А по-якому молишся до Бога? — Отче наш, іже єси... — Добре вже, добре. Не говори багато, ти ще недужа. Боюсь, щоб не пошкодило тобі. "Як мені тая дівка умре, — казав, — то й тобі голову розчереплю або на воротах повішу, бо кращої, як вона, і цареві не треба". Розумієш? Одарці ніби вітер імлу з-перед очей розвіяв. Значиться, москаль пірвав її з хутора і завіз до якоїсь старої відьми. Доручив, щоб піклувалася нею. І він, і відьма бояться, щоб Одарка не вмерла. Ось як воно. Значить, розв'язати рану, пустити кров, і всьому край... А він?.. Сидір?.. Ні, ні, ще не пора вмирати. А все ж таки... І через голову Одарки майнула неправдоподібна гадка, котрою вона втішилася і перед котрою перехрестилася, мов перед нічним привидом. Сховала її, тую гадку, до слушного часу, щоб відьма не догадалася чого. Та ще піддурила її, нібито вона, Одарка, вже краще себе почуває, ще день-два, і встане. — А де ж це я, бабусю? — У безпечному місці, дитино. Біля Райгорода, на хуторі, в ліску. Від шляху далеко. Туди і шведам не по дорозі, і москалі не забігають радо, бо великому війську нема пощо, а невеличкому гуртові небезпечно. Наші хлопи не одного вже на другий світ післали. — А як же я до вас, бабусю, попала? — Кажу тобі, москаль тебе привіз, офіцер. Похвалявся, що як любити його не схочеш, то цареві в дарунку пішле, а цар про любов не питає. Та ти не бійся. Москаль непоганий собою, тільки до мене лютий, бо я стара. А Мручко і його осавул? — Чимало Мручків на світі дитино. Де мені твойого Мручка знати. І до осавулів я вже не цікава, ні! — А про шведів і про гетьмана чували що? — Цить! — і стара відьма зашипіла, як у корчах гадюка. — Про них і не згадуй тепер. Вони ще за Десною. А тут із-за них пекло твориться. Людей на муки беруть, на кого тільки впаде підзор, що за гетьманом руку тягне. Та й накоїв же він лиха, отсей гетьман-ізмінник. Одарка не відповідала нічого. — Слабо мені. Спати хочеться. Так і спи Я тобі і вугля скинула, а тепер лице вугляною водою обмию.. Так.. Бачиш Вуглики поспадали зниз. Значиться, наврекли. Куля кулею, а вроки вроками. Наврочили тебе якісь погані очі, дитино. Та ми їх відвернемо від тебе. І вона махала рукою понад очі Одарці і шептала якісь слова, від яких моторошно робилося на серці. — Агуш, агуш, душі не руш, душі не дам, на сабатний храм, на Лису гору, гуру, ру, ру, агуш, агуш! Одарка примкнула повіки і вдавала, що спить. Чарівниця посиділа ще хвилинку біля постелі, а потім чорна тінь захиталася, оббігла кругом хати і шугнула в двері. Тільки піч червоними плямами плювала на долівку. XIII Одарка приходила до себе. Вертала охота до життя. Хотілося вставати і йти до нього — до Сидора, що полонив її знічев'я і всеціло. Де він тепер? Чи ще біля гетьмана в Гірках, чи, може, вже в поході? Чи вернув щасливо з пасіки Імжицького, чи, може?.. І якесь погане прочуття відізвалося з глибин свідомості. Тривожлива непевність, болючіша від рани. Де він тепер? Пильно наслухувала розмов, підхоплюючи кождіське слово, що долітало до неї крізь тонку стіну і крізь щілини старих дверей тієї загадочної хати, до якої завіз її невідомий московський офіцер. Який він і чому якраз її собі вибрав? Чи так дуже вподобала йому? Недужою лежала, а яка ж це краса в недузі? Одарка билася, як муха в павутинню, в сітці цих питань. Як же їй вийти на волю? Пробувала довідатися дещо від своєї хазяйки, але тая, видимо, скривала правду. Одарка бачила, що це одна з тих жінок, котрих чорт посилає туди, куди сам іти не хоче. Недаром же по ночах стукає хтось у шибку, стара встає, відчиняє двері, приходять якісь люди, шукають чогось, ніби радяться, а ніби перечаться; і все так зговірливе, таємно, що нічого й второпати не можна. Тільки поодинокі слова ловить Одарка, як ось: шведи, руськії, Мазепа, цар, Батурин, Меншиков, але зв'язку між ними ніяк не дошукаєшся. Рвуться, як трухла нитка. Та ще чула Одарка, як по півночі заскрипіли сани. Щось зносили до сіней. Стара відчиняла потайні двері до пивниці. Била джаганом, копала мотикою, а тоді двері знову присипала землею і замазала глиною. Стінка тонка, Одарка добре чула. Не треба було великої догадливості, щоб зрозуміти, що творяться тут речі не дуже-то чисті. Ховають награбоване добро і затирають сліди. Кого ж вони грабують? А кого ж би? Тих, що до гетьмана за Десну перейшли, та ще, може, шведів, що відбилися від армії та заблудили в лісах. Одарка ще в Гірках про таке чувала, і їй тепер робилося страшно. У чиї ж тоді руки вона попалася? Та стара відьма може і з нею все зробити, чого тільки московський офіцер забажає, — для його грошей. Одарка знала, що, покидаючи Веклу і втікаючи з молодим козаком, не вступає на рожами встелену доріжку, але й не сподівалася, що між таке терня ускочить. Як тут тепер вискочити з нього? За стіною ставало гамірніше. Чоломкалися чарками, мабуть, запивали грабіж. — Трапилося нам, як сліпій курці бобовеє зерно. — Ціляли в ворону, а попали в корову. — Лизнули ми патоки, і то не шилом, а варехою. — Довго ловили, а все-таки піймали сома. Примовкам не було кінця. Мабуть, обловилися здорово. Дехто й співати брався, так стара не давала. — Цитьте, бо збудите дівку. — Жидівку? — Чорт її зна, хто вона таке. Жида спізнаєш, а жидівку по чім? — Хай говорить молитву. — Молиться по-нащому. — Гм. Тут щось не теє. Ви, матусю, провірили б діло. — А мені що! Щоб москаль заплатив за неї. Розв'язувалися язики. Одарка підносилася і витягала шию, як журавель на чатах. Гадала, що почує щось до речі, — але ні. Нараз рипнули двері. Недужа впала горілиць і вдавала, що спить. Яструбиний клюв, жаб'ячі очі і, як мітли, брови підсувалися до постелі. По стіні плигала переломана тінь. — Десь у тої дівки тільки сну набереться, що в кота, — скрипіло несмароване колесо. — Навіть до страви не спішиться. Щоби вже раз забрав собі москаль своє не знати що, — шимшикали беззубі губи. Стара похилювалася над нею і наслухувала, чи дише. — Не задубіла. Лихий лихого не візьме. Мабуть, у коршмі дурний москаль таку цяцю надибав. Придзигльованка якась. Ні риба, ні м'ясо і в раки не годиться... Одарка бачила, як відьма жмутки волосся під очіпок ховала, як рукою колесо над постеллю на відлів робила, спльовувала позад себе і, згорблена, подавалася назад. Біля дверей обкручувалася на лівій нозі тричі. — Шерть, верть, шкереберть. Гупало ту, тупало гу, агу, агу, агу! Одарці мороз пробігав по спині. Насилу здержувалася, щоб не дзвонити зубами... Відьма заговорювала її, мабуть, щоб без її відома не встала і не втекла вікном, що його тільки ногою переступити. А може, зачарувала, щоб ніхто не приступав до неї? Пішла... Хату на засув замкнула. Мабуть, на жир повіялася, а може, сяде на мітлу і — на Лису гору на вечорниці... Відьма! Лишилася Одарка з своїми гадками. Де він? Кілька літ життя віддала би, щоб побачити його, хоч на часок, хоч кілька слів промовити до нього. А то неначе в сні появився нараз і розвіявся, як недоснений сон. Ніби в казці, заплющивши очі, побачила його, а як розплющила — нема. Де він? Чому серце не понесло його тими слідами, котрими незнайомий москаль привіз її з хутора Імжицького до хатки на курячій ніжці? Чи сліди снігами задуло, чи серце про неї забуло? Де він? — Тупало гу, гупало ту, гу-гу-гу! Відьма з ловів вертає. Одарка чує, як лісова доріжка стогне, як дерева дрижать і торкаються гілками, як ворони зриваються з своїх гнізд і крячуть. Відьма з ловів вертає. Але ні. Це кінські копита по замерзлій землі дудонять. Хтось конем чвалає-Причвалав. На подвір'я увігнався. Зіскочив, коня до паля прив'язав, у двері гримає. Може, це він, її милий, Сидір? Зірвалася. Хотіла йти, аж нараз обімліла. Крізь тонку стінку почула грубу лайку. — Єкій чорт! Нікаво нєт! Глупая баба, знаєш лі ти, што такоє кнут?! Голос був низький, гугнявий, як з бочки. Коли по голосі можна собі уявити людину, то Одарка уявляла собі за стіною мужчину сорока літ, корінистого, з носом, як заморожена бульба, з варгами м'ясистими і з малими засаленими очима. До того борода неозначеної краски і щетинисті вуса. Від того голосу горілкою віддавало. Такий-то лицар товкся по хаті, як по гаврі ведмідь, гримав чобітьми, як довбнями, перевертав стільці, а коли і ці ознаки його сердитості оставалися без наслідків, почав воювати з горшками. Розбивав без пощади. — Смород какой, хамскоє стєрво! — і шибка з вікна з бренькотом полетіла. Одарка чула, як її душа сховалася в п'яти. Москаль! Мало того, що москаль, а ще й сердитий. Коли не станеться яке чудо, так він, звоювавши бабину світлицю, впаде до алькиря. І що тоді?.. Морозом обдало Одарку. Одиноке спасенне вікно. Хоч воно мале, але й вона не така-то вже велика. Щоб голову уткнути, а там і ціла якось пересунеться. Та на її лихо заскрипів мороз під полозами і якісь сани опинилися під хатою. Почувся людський гамір. Утікати не було куди. Одарка підсунула накривало до самих уст, зложила руки навхрест і — ждала. Рипнули двері, і на порозі появився москаль. Зовсім інший, як вона собі уявляла, — і куди кращий! Навіть гарний собою, коли б не закоротка шия і не задовга борода. На його устах, повних і смажних, сиділа усмішка пристрасно-добродушна. Навіть поклонився, входячи, і промовив: — Здравствуйтє! І голос був зовсім інший, не той, що торощив горшки. — Здравствуйтє! — повторив голосніше. Ніби чекав на відповідь. Але Одарка не відповідала. Що б не було, рішилася мовчати. Хоч і він непоганий собою, не хоче його. Нікого, крім Сидора, не хоче. Нікого більше! Згине, а не зрадить його. Гість здивовано розглядався по алькирі. Чому ж це вона не відповідає йому? Спить, сердиться на його, що пірвав? Нараз ще одно питання прийшло йому на гадку: "Чи не вмерла вона?" Завдавши собі це питання, став, як уритий, широкими плечами підпираючи вузенькі двері. За час війни мерців чимало бачив. Не одну душу і сам вигнав з тіла, але на гадку, що, може, та гарна дівчина вмерла з його причини і вмирала сама, не було кому навіть води подати, зробилося на серці моторошно. Щось давно забутого відізвалося в душі, щось доброго, людського, приголомшеного вояцьким ремеслом, виринало з невідомої глибини. Пригадалася мати, перша сповідь, перший поворот у страстний четвер з церкви. Він не хотів, щоб тая дівчина вмирала. Навшпиньках підступив до Дарчиної постелі. Чула скрипіт його юхтових чобіт, чула, як він хвилювався, як віддихав голосно й скоро, але навіть не ворухнулася. Заціпила зуби, здержала віддих, лежала справді, як мертва. Місячне сяєво, що падало крізь малі шибки і зеленуватими блесками обливало її бліде обличчя, робило її ще більш подібною до трупа. Перехрестився тричі, змовив молитву і... вийшов з хати. Одарка чула, як підійшов до саней і приказував своїм людям, щоб розходилися на всі сторони світа шукати "глупої баби", "колдуні старої". Де б вона не була, живою чи вмерлою, хай приведуть, бо він її покарати мусить. Як вона,"дєдьчеє стєрво", дівчини не доглядала! — Або що? — спитався котрийсь. — Умерла, — відповів офіцер. Поздіймали шапки: — Хай з Богом спочиває. І гарна ж була, як ікона! Дарма, що не нашої віри. Знали Одарку, бо привезли її сюди, а тепер мали в дальшу дорогу забирати. Нерадо розходилися, впевнені, що стара дійсно чарівниця і що в лісі та ще коло півночі її, а не їх сила. Офіцер вернув у хату. Одарка чула, як хрупотіло череп'я товчених горшків під його ногами, як він то сердився, лаявся, кляв, то зітхав і хрестився, — Вєчная память! — шепотів. — Вєчная память. Значить, повірив, що вона вмерла. Значиться, її задум удався, хитрощі не завели. Коли б тільки москалі дійсно де старої в лісі не стрінули, бо тоді пропало б усе. Але Одарка потішалася гадкою, то стара пішла в тім самім напрямі, звідкіля вони приїхали, побачить сліди на снігу, догадається, що за гість до неї поїхав, і не буде така глупа, щоб лізти сердитому москалеві в руки. Він же їй наказував, щоб кроком від хати не відходила. "Як те все скінчиться?" — питалася себе Одарка і дальше думала над своїм рятунком. А між тим москаль товкся по хаті, як нечистий по пеклі. Шукав чогось по миснику, по полицях, по печі, перевертаючи все, що під руки попало. Аж кременем викресав огонь. Крізь щілину дверей до алькиря впала смуга блідого світла. Значиться, знайшов і засвітив каганець. Мабуть, моторошно напотемки сидіти з мерцем. А може, увійде до неї, щоб при світлі впевнитися, чи вона справді не жиє. Так воно і сталося. Москаль з каганцем у руці непевним кроком підступав до постелі. Одарка затаїла дух. Ані одна рисочка на її білому обличчі не дриґнула. Насилу здержалася, щоб не кліпнути очима, бо він каганець підніс мало що не до самого її обличчя і довго вдивлявся в неї. — Вєчная память, — промовив ще раз, поставив каганець на скрині, сам сів на лавку і пальці запустив у волосся. Мерзиз і дер його, не знати, чи з жалю, чи зі злості. Каганець прискав і блимав, то конав, то оживав. Слабосилі блиски кидалися в сутіні, химерні тіні підплигували кругом, блиски з тінями пускалися в танець. За вікном шумів ліс. Йому пригадалося, як він хутір сотника Імжицького здобув приступом. Нікого живим не застав. Кругом самі трупи. Аж в одній світлиці лежала вона, ранена, але жива. Такої краси не бачив ще у світі. І світ йому іншим зробився. Хотілося кинути шаблю, потоптати ногами мундир, посадити тую дівчину наперед себе на коня і летіти до своєї "вотчини.:". Сісти на ріллі і — жити разом з нею. Мрії! Війні кінця не видно, а від царя офіцерові вирватися трудно. Тому й придумав таке. Хай дівчина подужає у старої відьми, а тоді він її забере і при найближчій нагоді відішле її додому з листом до мами: "Мілуй єйо бєдную мая ти мать радная, єто ж твая будушая нєвєстка". Та замість до мами, повезе до ями. На згадку про яму здригнувся увесь, як здригався колись, малою дитиною. Забув, що він вояк, що смерть для нього повсякчасне явище, що між мерцями доводилося не раз на полі бою цілими годинами лежати, думки його бігли колишніми шляхами. Уявляв собі, як її, таку молоду й гарну, зариють у холодну могилу і вернуть додому. І може, щолиш тоді почує вена жаль до нього, що спричинився до її смерті, і страшна помста розігріє Її скостеніле серце. Зніметься і полетить шукати його слідів. Допаде самотнього на квартирі або в полі, присмоктається студеними устами і. як п'явка, стане кров його висисати... Продрог був. Від довшого часу не досипляв ночі, або голодував, або, допавши доброї страви, їв надміру, чув, що мозок його не думає звичайно. Морозило його. — пальці були гарячі, ніби вуглями водив по голові. Оповідання про мерців, вовкулаків і опириць, яких наслухався ще дитиною, пхалися до голови, боролися, бо кожде з них хотіло пригадатися скорше. Чув, що ноги дрижать, хотів схопитися, взяти каганець, вернути до світлиці і двері від мерця затріснути наглухо. Не міг. Здавалося, що вона встане, і студені руки закине йому на шию. "Бажав моїх обіймів живої, милуй мертву!" "Не дивитися, не дивитися на неї!" — гадав собі. Але в цей мент якась невідома сила приказувала: "Дивись!" Боронився, — годі! Щось голову обертало в цей бік, де на постелі лежало біле, прегарне, ніби з мармуру вирізьблене обличчя... Нараз — воно оживає... Ось дриґнули повіки, ось біля вуст появилася черточка, ненависно-злісна. — Во ім'я Отця і сина... Хотів перехреститися, рука не піднімалася. Тільки мурашки побігли йому по жилах. "Не дивись!" "Гляди!" "Мусиш!" "Хотів живої, милуй мертву!" Які ж у неї очі: Це ж не очі живої людини. Безодня в тих очах. Потягнуть тебе вглиб... Що?.. Вона встає... — Опириця! — верескнув Павло Петрович, вхопив голову в руки, напругою сил відірвався від лави і з божевільним вереском опав свого коня. — Опириця! — Ха-ха-ха! — лунало за ним. А він гонив лісами, не знаючи, де й куди. XIV Одарка, не надумуючись довго, зірвалася з постелі. Взула чобітки, вбрала кожух, хусткою голову обкрутила. Вже хотіла вийти дверми, але пригадала собі, що стара, може, де причаїлася в сінях або на подвір'ю і не пустить її. Треба вилізти вікном, але перше треба забезпечити двері. Скоро! Скоро! Притягнула ослін і поставила між двері і стіну в ширину алькиря. Якраз надався. Дверей і сам чорт не відчинить, хіба сокирою порубає. А тепер вікно. Вихопила кілки, відчинила і вискочила на доріжку, на котрій стояли сани. Коні з наїженою проти вітру шерстю, притулені до себе, дрижали біля дишля. Наховстала, поправила хрестики, взяла віжки і вже хотіла крикнути "Вйо!", коли побачила, що на санях хтось лежить. Жаром обдало її... Москаль... Пропало все... Один лишився, щоб пильнувати коней. Але чому ж він не зірвався, коли його старшина з божевільним вереском гонив у ліс... Що таке? І чому ж він не рухається, хоч бачить, що вона добирається до коней? Невже ж замерз?.. Та що б не було, треба втікати з того місця. У неї за поясом пістоль, буде боронитися, коли прийде до того. Скочила в сани і повернула кіньми. Москаль почвалав гайта, Одарці треба брати вісьта. Потрясла віжками, коні врадувалися, що не потребують мерзнути на лютому морозі, пустилися вітром по лісовій доріжці. 3а плечима Одарки лежав невідомий. Не знала навіть, чи живий він, чи мрець. XV Кінчився ліс. Крізь дерева прозирало більше поле. На ньому іскрився сніг. За полем, у долині, мерехтіли огники, далеко-далеко, ніби зорі крізь густу імлу. Село чи ворожа стежа? А може. цілий московський відділ розложив табор? Їхати туди чи завертати? Завертати не було як. Кождої хвилини могла наспіти погоня. Як не Павло Петрович, так солдати за кіньми стануть гнати. Це одно, а друге, Одарка чула, що знемагає. Треба ж до людей, до теплої хати. Як обімліє тут посеред поля, тоді й всьому кінець. Що б не було — вперед! І вона принаглювала коні до бігу, хоч вони і без того летіли, ніби птахи. Сани неслися по замерзлому снігу, не як на полозах, а мов на крилах. Вітер свистав наскучливо сумну пісню, то плакав, то реготався, як божевільний, а по голові Одарки пробігало сто гадок. Що вона скаже, як попаде до своїх, до таких, що з гетьманом тримають? А що ж би, як не правду? Розповість усе, як було. А як до москалів? Тоді хоч не хоч мусиш брехати. Покаже рану, що нібито її хлопи завдали за те, що з москалями тримала і подавала вісті про рухи гетьманських військ. А цей, там, за її плечима? Коли мертвий, так вона скаже, що в сутичці з хлопами погиб, а як живий, тільки мертвецьки п'яний, то придумає ось таке: вихопилася полуживою з рук хлопських харцизів і втікала в ліс до баби знахарки. Не застала її. Зате побачила сани і, не надумуючися довго, вскочила до них, щоб спасати життя. Отак і дісталася тут... Кілька разів озиралася, але цей хтось за її плечима не давав знаку життя. Лежав прикритий кожухами з головою. Здержувати коні не було як і коли. Одарці здавалося, що за нею женуть, що їздці вже ось-ось. Била віжками і кричала на коней не своїм голосом. Вйо! Огники то вискакували, то ховалися між деревами, як вовки у байраках. Це не вояцькі вогнища, а світло в хатах — село. Що б не було — вперед! Вже чути, як лають собаки. Одна до місяця виє, наче солдат сурмить. Переїхала місток, скрутила в бічну вуличку, побачила відчинені ворота й увігналася туди. В хаті вже спали. Застукала в двері, вийшов хазяй. Протирав заспані очі, ніби не вірив собі... Дівка серед ночі привезла щось. — Приймете мене? — — А ти хто така? — Яз Гірок, від Векли, коли чували. — Бував я в Гірках і Веклу твою знаю. — Так і мене бачили, мабуть. — Може, й бачив. Заходь. — Спасибі вам. Але зі мною ще хтось є. Сама не знаю хто. — Як же так? Привезла і не знаєш кого? — Розкажу вам і правди не затаю, поможіть знести, ради Бога. А коні спрячте, щоб не торчали на виду. Господар покрутив головою: — Гм. Тут щось не теє. Щоби ти мене, небого, у біду не ввігнала. Тепер і так небезпечно на світі. — Богом клянусь, що нічого злочинного не зробила. — Векла хазяйка чесна, так і тобі повірю... Іване! — гукнув на сина. — А ходи-но ти тут! Вийшов парубок, здоровий, як дуб. — Знесемо до комори того там, а тоді бери сани і їдь загумінками до омшаника. Коні поміж наші постав, а сани зарий у сніг та ще гноєм прикрий! Одарка підступила до саней і підняла кожух. Під кожухом лежав її Сидір. XVI Село лежало осторонь від шляху. Не бачило ще ні москалів ні шведів, тільки неясні чутки доходили про війну. Говорили, що лютер з антихристом б'ється і що від того велика біда може прийти на народ християнський. Але, може, Бог дасть, що тая буря мимо слобідки пройде, як бувало давнішими роками. По хатах і загородах видно було. що милував їх Господь і хоронив від того зла, яке звичайно приносить з собою війна. Хати були здебільшого старі, загороди великі, сади теж чималі. Мабуть, народ у дереві і в бджолах кохався, бо пасік видно було кілька. Хазяїн, до якого попалася Одарка, колись козакував, під Конотопи ходив, але це часи давнезні. Минулося, забулося, а все ж таки осталась охота до пригод і цікавість до того, що діється у світі. В добрі руки попалася Одарка. Старий Гліб Борисів заживав у своїй слободі великої поваги, як патріарх в роді. Всі односельчани родилися на його очах. Були йому, як діти. а він їм, як батько. Нічого в слободі не сталося без його поради і проти його волі. Щоб видали старого, донесли, доповіли, що він переховує когось у себе, об тім і бесіди не могло бути. Захована від світа слобідка жила своїм стародавнім життям, не турбуючися багато про нові здобутки і про нові людські гріхи. Навіть суддів тут інших не знали, крім своїх власних. "Усіх нас грішних Бог колись розсудить", — мовляв старий Борисів і з тим Божим судом всі числилися більше, ніж з людськими суддями. Від першого ранку була тут Одарка. ніби донька або невістка. Поралася коло печі, подавала страву й підмітала хату. Хазяїн здержував її у роботі, але вона хапалася до всього, бо хотіла віддячитися за приют і за гостину. Скоро вертало здоровля, і на блідих щічках стали злегка процвітати рожеві чічки. Сидора примістили в коморі, до якої входилося поза мисником біля печі. Треба було тільки присунути цей мисник до дверей, і ніхто й не догадався, що там є вхід. В небезпечних часах люди забезпечали себе, як могли. Старий Борисів, козакуючи колись, навчився лікарської штуки — вмів гоїти рани і від шаблі, і від кулі. Вмів і сторощені кості складати, що краще не поскладав би їх докупи навіть гетьманський хірург. Бувало, і в неділю; і в свято, прочитавши Мінею і проспівавши київські канти, замість лягати під широкогіллею грушкою. брав свій кийок, припоясував від усякого припадку шаблюку, а через плече перевішував похідну скіряну торбину і йшов озирати поля. Вертаючи, приносив усякого зілля, корінців і листя; одне варив, а друге сушив і тер на порох, як табаку. Тим і лічив. Кажуть, не було такої квітки, ні травки, ні комашки, якої він не вмів би назвати. Не диво, що й Сидора скоро поставив на ноги. — Не варт би ти в мене, козаче, і печеної цибулі, коли б від таких нікчемних ран скінчався. Москаль навіть шаблею гідно рубонути не здолен, штиком чоловіка, як порося великоднє, коле. Ні хлібороб він, ні вояка,ні лій, ні масло, ні се, ні те, ні третє, чортзна-що. От — кацарап. Приговорюючи, натирав рани мастями. — А все ж таки вони, іродові діти, добре тебе заділи. Дивно, як це ти їм так до руки дався. — Гетьмана обороняв. — Гарне діло робив, а все ж таки і власна шкура не решето. На другий раз не підпускай і близько до себе. Невже ж даром мушкет на рамені носиш? А спис, гадаєш, що? Це також непоганенький струмент, тільки ви, діти, орудувати ним не спосібні. Списом, бачиш, треба отак... — Він брав кочергу, сідав на лаву і показував, як треба добре орудувати цим непоганеньким струментом. І стільки гнучкості було тоді в його тілі, кості так справно ходили в завісах, щоб тобі яка трісла хоч разочок, що годі було йому покласти більш шестидесяти літ, хоч він говорив, що вже доскакує сотки. — Як ми під Конотопом на москалів ходили, — розказував, — то я списом з московськими копійниками потикався. Колійники і боярські роти не встояли, за ратників подалися, навіть сам князь Трубецький не здолів утримати строю. A тут тобі, ніби тая буря, летять запорожці. Корява перед ними, за ними, над ними, весь світ одна курява. Та й почалось тоді та й почалось! І вмирати буду, а того зойку і тих стонів не забуду. Річку Соснівку геть трупом загатило, старе й нове корито Десни кров'ю сплило, тридцять тисяч мерців купами лежало, як на доброму лані снопи в рік урожайний. Князь Трубецький ледве втік з недобитками, а князь Пожарський голову дав. Триста прапорів, між ними велику царську хоругов, гетьманові під ноги поклали, срібні литаври, чимало гармат і всякої другої здобичі попалося в наші руки. Не знаю, чи коли так сонце червоно заходило, як тоді. Бачу, у тих багрових блисках стоїть покійний Виговський, в синьому жупані, високий, ставний, з вірлиним носом і бистрими очима, — як орел. Стоїть, дивиться на тую бійню і думає. Чи сподівався він того, що з ним незабаром зробили? Гей, гей!.. А нині що? І старий своїми сивими очима побіг кудись далеко. Хотів минуле завертати... Дарма! — Чує моє серце, що знову великі бої надходять. Але які? Хто побідить? І вгадувати не хочу. Може, я того й не доживу. На вас, дітки, пора. На вас. Ми вже свою роботу зробили, але діла ще дуже багато. Наша земля, не во гнів їй сказавши, як опириця, все нової крові хоче. Сама дітей і родить, і, не підховавши, жере. Не знаю, чому це так. Божа воля, не наша. Собака вила на вигоні. — Той пес нічого другого й не робить, тільки виє. Щось йому чи їсти не дають, чи б'ють. І Борисів задумався. — Кажуть, що собака смерть нюхом зачує. Ми її не бачимо і не чуємо, а собака чує. Мабуть, смерть понад нашою землею по ночах блукає, шукаючи місця, щоб покласти тисячі нараз. Собака не вгавала вити. Старий перехрестився. — Тю, ти! Не дає чоловікові спокою, навертає сумні гадки. Та ви не турбуйтеся, діти. Пережили ми татар, переживемо й Москву, ми тутешні, нас із цієї землі з коренем не вирвати нікому! Для розради закурив файку і дальше осмотрював рани. — Але ж бо тебе і потовкли, небоже. Ніби колесо переїхало по тобі, а тут, як бачу, і припеки є, го-го! Припікали тебе, що? — На допрос брали, батьку. — На допрос? Одарка не втерпіла і вибігла з хати. — До допросів то нема більших охотників, як москаль. Зачуваю, що хіба китайці вміють так на спит брати. А чого ж вони хотіли довідатися від тебе? — Хотіли, щоби їм сказати, де гетьман і які з ним полки за Десну перейшли. Та ще цікавилися, котрі полковники і котрі генеральні, полкові і сотенні старшини з гетьманом до шведів подалися і чи з жінками та дітьми, чи лиш самі. Питали мене, де старшинські родини залишилися, бо бачили, що я не звичайний собі козак, а теж старшина, і що був в гетьманському почоті. Не будь-яку, думали, птицю в сільце взяли. — Гм... А ти що визнав? — Те, що всякому й без того звісно. — Себто? — Що гетьман з королем Карлом сполучився і що вони в Гірках стоять, але куди звідтіля двигнуться, того, казав я, ніхто з нас не знає, хіба вони, а може, й вони ще не рішили. — Хвалю тебе, якщо ти не брешеш, козаче. — Нащо б мені брехати. Тіло за мене говорить. — Правда твоя. Крепкими літерами вони на ньому цей допрос списали. А більше, що ти визнав? — Нічого більше не добули з мене і, скатованого, поклали на сани, лихі, як сто чортів, бо ми з сотником Мручком доброго чосу їм дали. Мабуть, везли до царської кватири чи кудись на новий допрос і на нові муки. Але куди й пощо, того я вже покмітувати не вспів, бо з великого упливу крові пам'ять утратив. Аж ось Богові та моїй Одарці дякую, що до вас, батьку, прибув. — Все воно в Божих руках. На Бога покладайся, але рук не опускай. І вдруге, кажу тобі, ворога близько не підпускай до себе. Шкода поганити рук. Кулею його або списом у віддалі тримай. Спис непоганенький струмент. Одного разу... І він знову став розказувати одну з своїх пригод, як під Конотоп ходив і як трьох москалів трупом поклав, що обскочили були його, як пси діда, біля попових воріт. А тоді: — Поки ти в мене, мій синку, поти й нічого поганого боятися не потребуєш. — Я й не боюся. — Ані ти, ані твоя Одарка. Вона теж, хоч не нашої крові, а дівчина, як бачу, славна. Недаром же на нашій землі зросла. — Вона так нашу Україну любить, що більше любити годі. — І тебе. Бачу я це, бачу. Земля, діти ви мої, це наша спільна мати. Хто б на ній не жив, якої б віри не був і якою б мовою не балакав, люби її, то вона й тебе любити буде і не відтрутить від себе, тільки кривди їй творити не смій, бо тоді ти ворог для неї. Того ми й тримаємося, і вас, як добрих дітей тієї нашої матері-землі, на поталу ворогові не дамо, не бійтеся. Ми люди старосвітські, знаємо честь, а що ми гостей у ворожі руки давали, того ще в нас не було. А якщо, не дай Боже, хотіли би без нашої згоди брати, то хай стрібують. Легко їм не прийде. Нам і вмирать не страшно. Чи круть, чи верть, знайде тебе і в черепочку смерть. XVII Сидір прикидався здоровішим і сильнішим, ніж був. Coромно козакові у постелі лежати, як жінці у злогах. Одарка дівчина, а диви, якою сильною показала себе. Він її від першого разу полюбив, як нікого в світі, а тепер — так прямо очей не зводив з неї. Як на образ дивився. І була ж вона ніби цей образ, змальований не людською, а Божою рукою. Старий Борисів, хоч, здавалося б, що його столітні очі вже іншої краси шукають, небесної, а й він не раз задивиться на неї і тільки зітхне. — Чимало, — промовить, — буває гарного на нашій Україні, чимало. Жаль розходитися з нею. Проповідають попи, немов то в небі гарно. Не знаю, чи краще буде, як у нас. І не сподіюся. Погадати лиш, весняна ніч, вишні цвітуть, і скільки того цвіту тут, стільки тих зір там. А пахне як! А соловейки як зачнуть тебе по серці скоботати, тю! Аж тут заскриплять ворітця або затріщить перелаз, і така, о, вже й коло тебе, вже й присмокталася, як опир, але який! Херувимський... Ні, ні, не гадаю я, щоби там щось кращого придумав Господь, — не гадаю... І дивуйся ти, що ми до нашого раю чортів впустити не хочемо. Осквернили би нашу красу... І не впускайте. Чуєте, не впускайте! А ще з могили кричати вам буду: бережіться! Сидір припав до старого з одного боку, Одарка з другого. — Благословіть нас, батьку! А він примкнув на хвилину очі. — Чому ж це я? А де ж ваші батьки, де піп? — Батьків у нас немає, а попи, знаєте, які тепер. Може, й не доведеться у святій церкві перед тетраподом стояти, поблагословіть ви нас. Борисів поклав руки на їх голови, і так мовчки тривали з'єдинені тишиною, вимовнішою від найговірливіших слів. А тоді припали до старечих рук, до рук. що трудилися цілу сотню літ, сіючи життя і обороняючи його, до рук, що були теж найгарнішим струментом для бажань і виявів душі. Собака на вигоні перестала вити, над слобідкою пролітав ангел не смерті, а життя, життя, котрого не викорінити нікому. — Ми нині хочемо забиратися від вас, — почав несміливо і з жалем Сидір. Старий здригнувся. — Нині? — Так, добродію. Після заходу сонця. Пора. — А я, бачите, гадав, що залишитеся в нас. Надійде весна, не завадило б і чотири плуги на мої ниви пустити... В мене земельки чимало, а син тільки один. Решта челядь. І хазяйки теж у хаті треба. Іванові женитися якось не спішно. Гадав, залишитеся в мене. Наділю вас землею, і живіть та й кохайтеся на славу. — Спасибі, але не годиться нам, батьку. Що погадав би собі про мене мій сотник? — А хто ж у тебе сотником, козаче? — Мручко. — Ілярій? — Так, той самий. — Та й до гарного ж ти сотника-в осавули попався. Це такий хитрун, що другого на цілій Україні не знайти. А що вже сміхотворець, такого хоч у гетьманські театри веди. Не забуду, як ми раз з отсим Мручком полякам у руки попалися. Він від мене молодший на літ яких сорок. Внуком моїм міг бути. Так і кликав мене "дідусю" і шанував. Отож і довідалися пани, що між полоненими є дід з внуком, і покликали нас, щоб подивитися, як воно виглядає таке диво. І як став їм мій Мручко небилиці гнути, як став показувати бідних шляхтичів десь аж з-під Галича, то пани аж за черева бралися, такого було сміху. І випили здорово, а ми тоді і в ноги. Славного ти сотника маєш, Сидоре! — Люблю його, як батька. І сотня в нас не будь-яка. — З того, що москалів не перейшла, під антихристів регімент не побігла, бачу, що гарна. — Як же мені не поспішати до сотні і до свого сотника? Борисів задумався. — Правда твоя. Не годиться товариства лишати у такій важкій пригоді, як тепер. О, важкі ж бо часи надходять, чує моє серце. Важкі... А що ж ти з нею зробиш? — спитався нараз старий, показуючи рукою на Одарку. — Я його не покину довіку, — відповіла Одарка. — В мирі то так, а на війні? — Гадаєте, не вмію стріляти, їздити на коні, шаблею водити? — Можливо. Та це вже твоя річ. Як так любиш його, то, певно, вас Господь зведе-таки докупи і не пожалує щастя. Хоч як я привик до вас і полюбив, мов дітей своїх власних, здержувати не буду. Спішно вам туди, де кулі грають, ідіть. А поздоровіть там свого сотника від мене. Скажіть йому, що старий Борисів ще живий. До походу вже не спосібний, але рідної землі ще й зубами боронити буде, якщо ворог до неї підступить. — Кому в дорогу, той і чає, — принаглював старий Борисів. — Сніжок паде, сліди прикриває, їхати вам добре. І розказав їм, як і куди прямувати, бо з оповідань Сидора і Одарки міркував собі, де тепер гетьман з своїм військом і зі шведами може бути. — Коні вам дам свої і санчата теж, щоб де чорт з москалями не звів та щоб вас не пізнали. Ти, козаче, вбереш міщанську бекешу, а ти, Одарко, надівай футро моєї покійниці, буцімто чоловік з жінкою у монастир на прощу їдуть. Та ще тобі. дівонько, між дукачі хрест почіпити треба, для всякої безпеки. — І він добув зі скрині намисто своєї покійної жінки, яке ховав для будучої невістки, відчинив з мощами старосвітський хрест і почепив Одарці на шию. — Хай він тебе від усякого лиха обороняє. Поклонилися і подякували за його добре серце. Сніжок падав і загладжував сліди за молодятами, що їхали назустріч невідомому. XVIII Люксембург сидів біля печі і блудними очима вдивлявся в огонь, ніби в нім щось цікавого побачив. Багрово-золотисті відблиски гладили його дрібну стать, немов милосердилися над ним, що він такий нікчемно маленький і дряхлий. На колінах тримав скрипку. Не грав, тільки пальцями перебирав по струнах. Струни бриніли ледве почутними звуками. Скиглили тихо, як осінній вітер під вікном, шелесїіли, як сухий очерет, і хлипали, як скривджена дитина. Карлик підібрав ноги під себе, скулився і виглядав неправдоподібно маленький, немов це не чоловік, а хованець з казки, що серед ночі вискакує з мишачої дірки і за людей, котрим сприяє, важку роботу робить. Неправдоподібно великою виглядала скрипка; здавалося, ніби він не скрипку, а дівчину тримав на колінах і тулився до неї, нарікаючи на кривду, яку заподіяла йому доля, відмовляючи росту і вроди. А дівчина тая не втікала від нього, лиш спочутливе горнулася до вузької, запалої груді карлика, промовляючи: "Бідний, бідний ти мій!.." На кріслі лежав королівський синій плащ з жовтою шовковою підшивкою, а коло крісла стояли заболочені високі чоботи. Одна халява притулилася до плаща, друга зігнулася й похилилася безсило. На тапчані, біля дверей вилискувалася в поранньому сонці срібна умивальня, повна мутної води. Похідне ліжко було ще не застелене, лиш недбало накинене синім покривалом. Гультман не вспів ще прибрати спальні, бо король нині скорше, ніж звичайно, схопився з ліжка і повіявся кудись до своїх регіментів. Люксембург, не випускаючи скрипки з своїх обіймів, водив очима по пустій кімнаті. Не знав чому, але нараз у своїй уяві побачив короля на ліжку, під тим синім покривалом, як лежить неповорушно й мовчаливо. Втомлені, сіруваті повіки прикрили його темно-голубі очі, на устах згірдливо-гірка усмішка, а на високому, білому лобі, — Боже ти мій, що це на цьому високому лобі? Чи платок макового цвіту прилип до нього, чи капля свіжої... "Ні, ні, не треба, не треба!" — скартав себе за таку гадку королівський блазень і — голосніше став торкати струни. "Та що воно таке? Гадки наші все біля нього, біля Карла. Всюди бачимо його, ніби других людей і немає на світі. Ненавидимо, а дрижимо о нього?" — говорив до себе. — Що це? — Геній... — почувся нараз пискливий голосочок. Люксембург озирнувся. За ним стояв блазень гетьмана Мазепи, Рачок. — Ваша милість читаєте мої гадки? — скрикнув Люксембург. — Це неважко, — відповів гетьманський карлик. — Чому би то? — Тому, бо шведи про ніщо друге й не гадають, лиш про свого короля. Вони ним дишуть, як повітрям, впиваються, як вином, кохають його, як дівчину, а бояться, як смерті. — Бо він великий. — А ми малі? — Маленькі. — Чоловік такий, яким себе чує. — Біля Карла XII всі ми почуваємо себе малими. — Це недобре, бо коли б він так, не дай Боже, умер... Люксембург зжахнувся. — Ваша милосте, ви таки, мабуть, читаєте в моїх гадках, як у розгорнутій книжці. Лишіть, ради Бога, лишіть! Балакаймо про друге. — Про що ми не балакали б з собою, все на своїх панів зійдемо. — Бо ми їх слуги. — Раби! — Не лиш раби, а блазні, — відповів Люксембург, притискаючи до себе скрипку. — Всі люди блазнями в Бога, — потішав його товариш. — У Бога, та не в людей. У невідомого, а не у видимого пана. не в ближнього свойого, тільки більшого ростом і значінням. — Що ж! Не ми тому винні, мій друже. Припадок, а може, прямо неприличний жарт судьби. Зажартувала собі доля, пускаючи поміж нормальних людей такі сміховиті фігури, як наші, — о! — і він обкрутився на одній нозі, висолопивши язик і перевертаючи очима. А я хлопець зуховатий, В свого батька вдався, Прийшов в свати до Агати, — В подолок сховався. Якими ти нас сотворив. Боже, такими й маєш. А що люди граються нами, як куклами, це доказ їхньої дурноти, і тільки! Гадають собі, що великі, так, значиться, і мудрі. А між тим розум не в рості, а в голові, — правда? — Правда. Але мала нам з того, пане-товаришу, потіха, мала! Пограються нами, надокучить, і кинуть. Як зношений патинок. — Те саме чекає кождого з них. Кождого викинуть, як підрану ганчірку на смітник. Суєта суєт і всяческая суєта. — Vanitas vanitatum [65], — як відгомін, повторив за ним Люксембург. — Навіть найбільшого з людей цей самий кінець чекає. — Великі люди до історії переходять. — Нами граються за життя, а ними по смерті, така тільки різниця, Гетьманський блазень накинув на себе плащ короля Кар-ла. Тягнувся за ним, як за королевою коронаційна капа. Рукави звисали до самої землі, з ковніра торчав носик, як картопелька. Люксембург глянув на свого товариша, і його сумне обличчя на хвилину роз'яснилося. — Величаво! — Правда? — Ще тільки скиптра і королівського вінця бракує. — Пощо? Маєстат в особі, а не в інсігніях [66]. Інсігнії може хто-будь до рук прибрати. Боюсь, щоб якраз таке зі скиптром Карла XII не сталося. — Гадаєте? — Щось воно мені так здається. Подумайте, його престіл дев'ятий рік пустує. Вже й місце прохололо, на котрім він сидів, а нема, мабуть, таких підданих на світі, щоб любили дивитися на пусте сідало свого володаря. Сидіти на престолі — це головне завдання монарха, І то не як-будь сидіти, а кріпко, довго, достойно, з гідністю, з якою ніхто інший у цілій державі не сидить. Отако... — І він сів на кріслі, закопилив губи, очі пустив у стовп і всміхався тією безмовною усмішкою, яку часто-густо можна було бачити на обличчі короля Карла. Дев'ятий рік товчеться ваш вінценосний по світі, як Марко по пеклі, а сідало його пусте. Був — і нема, і коли ж то він верне? Чому не вертає? Може, відрікся своєї батьківщини? Мабуть, він так турбується і Швецією, як пес п'ятою ногою?.. Всіляко думають собі шведи. А між тим від короля, блудного лицаря, все ті самі листи приходять: "Присилайте військо і гроші". Ясна річ, що без війська і без грошей навіть найбільший герой воювати не може. але ж нема такої криниці, в котрій не бракло би води, як будеш її ведром безнастанно тягнути. Можна вівцю стригти, але якщо ти шкуру з неї стягнеш, так і вовна не поросте. Ваш король шкуру зі Швеції здирає. — А Хмельницький що з Україною робив? — Правда. Великої жертви він від неї бажав, але ж і Україна велика, а до того всякому було відомо, за що батько Богдан бився. Він чужих земель не захоплював, як Карло, а свої відбивав, волю народові добуваючи. Боюся, щоб шведи не перевернули порожнього королівського престола або не посадили на ньому когось другого. — Кого б то? — У Карла є сестра, Ульріка-Елеонора. Можуть віддати її. — За кого? — За кого? Коли б я шведською дипломатією заправляв, то поза плечима Карла посватав би її за Петрового сина, за царевича Олексія, і його посадив на шведському престолі. Так і покінчилася б війна шведів з москалями. Люксембург сумно покивав головою. — Не знаєте ви шведів, мій пане. Вони того ніколи не зроблять. Скорше останній швед ноги задре, ніж свого короля зрадить. Такий це народ. — Глупий! Люксембург здригнувся. — Не кажіть того, коли хочете зі мною дальше дружити. Макіавель! — і Люксембург став голосніше і скорше перебирати по струнах своєї скрипки. Гетьманський блазень зрозумів, що непотрібно вразив свого товариша. — Га, що ж! Не наша річ турбуватися долею народів. Нас до цього діла не кличуть. Наша річ розвеселювати своїх хлібодавців, і ми це робимо по змозі наших сил. Гадаю, що завдання наше сповняємо куди краще, ніж усі їх міністри й генерали. Любимо їх, — правда? — Я свого — так. — Я теж. Мій старий гетьман такий гарний, хоч старий. Рука в його, як у гарної пані. Мала;, довга, біла, мов з мармуру викута. І стать яка! А які складні рухи! Кождий зворот голови, мов добрим малярем придуманий. Люблю дивитися на нього. — Любите його за те, чого вам Господь відмовив. — Можливо. — Я теж до свойого прив'язався, як собака до пана. Сам не знаю за що. Нерозгадана в його вдача. Буває, цілими тижнями слова доброго не скаже. Думає або у книжках риється. Філософів читає... Чули ви про Ляйбніца? Рачок подумав хвилину і спитав: — Монади? — Не лиш те. Цікаві його "Нові досліди", звернені проти Лока. Лок каже: "Нема нічого в дусі, чого б не було у змислах". А Ляйбніц додає: "Крім духа". — Гадкою, як мечем, рубонув. Люблю добрих рубак і бистро думаючих людей. Ляйбніц до них належить. Він одним махом хотів розтяти цей гордійський вузол, який заплутали Дескарт своїм дуалізмом, Спіноза монізмом, а Лок емпіризмом, а все ж таки не втяв Панько шилом. — Ваша милість, як бачу, також філософують. — Поволеньки. Мій старий любить іноді з мудрим чоловіком побалакати. — Себто балакає тоді з вами, — що? — А так. Бо другі звільнені від обов'язку думання. Добувають слави і маєтків, а ти думай за них. Хтось же думати мусить. Думка, як час, простір і рух, хоч не вловима, але все-таки вона є і своїх прав домагається. — Добре сказано. — Гадаєте, ні? Думка перелогом лежати не може. А все ж таки Рей від Ляйбніца хитріший. — Хто таке Рей? Не чув я про нього. — Наш брат шляхтич. І шляхоцька філософія у нього. — Має свій систем? — А все ж що має: Carpe diem [67]. — Себто? — Не оглядайся на других, а збирай солодощі життя, де і скільки можеш, не думаючи, звідки воно береться і пощо. — Так, так. Звідки і пощо? Це найгірші слова, вони нам затроюють життя. Щасливий той, що вичеркнув їх зі свойого лексикону. Жий, не питаючи, звідки це життя береться і пощо воно?.. Та, на жаль, я тієї штуки не вмію. — Гадаєте, що я її навчився? Тому-то й завидую Реєві, його життя чесної людини... Тю! — Що таке? Рачок вправним рухом кинув королівський плащ назад на спинку крісла. — Людською кров'ю від тієї мантії заносить. — А ви хотіли б, щоб жіночими пахощами пахло? Мій пан об жінки не треться. — А мій, хоч старий, не гордує ними. Це чорт, не чоловік. Як Фавст Мефістові, так він, мабуть, запродав чортові душу ради жіноти. — Чув я про це, що він до жінок, а жінки до нього липнуть. — Як мухи до меду. Нерозгадане діло. Візьміть хоч би останній його роман. — З Мотрею? — Так, з Кочубеївною. Це щось неправдоподібне. Дівчина, як ланя, як сама Афродита, а влюбилась в старого Зевеса. — Видно, що він справжній Зевес на вашому Олімпі. — Ах цей Олімп! Важко на йому й Зевесові сидіти. Дуже важко. Боюсь, щоб Ворскла не перемінилася у Стигс. — Що за Ворскла? — Така річка, що над нею лежить Полтава. — А Полтава? — Город над рікою Ворсклою. — Спасибі, вже знаю. Але звідки вам ті два імена на гадку прийшли? Невже ж немає у вас Києва і Дніпра? — Ворожбити про Полтаву толкують. Кажуть, що на її поля огненний дощ упаде. — І ви, такий образований чоловік, вірите ворожбитам? — Я нікому не вірю, навіть собі. Зневірився, — але якраз тому й боюся, щоб зневіра не обхопила також і других. Вона, як морове повітря, у воздусі висить. Навіть король ваш. говорять. не спить по ночах, а очі його мутніють, як осіннє небо. Не завважали ви того? — Ще й як. Його королівська великість дійсно змінився останніми часами. Іноді пізно, опівночі, як кіт, навшпиньках підкрадаюся до його ліжка, а він не спить. "То ти, Люксембург?" — питає. "Я, мій милостивий пане", — кажу. "Сідай і розказуй що". Сідаю на ліжко в ногах і розказую йому казки, як дитині, щоби заснув. А він лежить горілиць і вдивляється у стелю, словечком не перебиваючи мені. Так нас застає ранок... Мушу вам зрадити одну тайну. Мій король, хлопцем бувши, нічної самоти боявся. Біля його ліжка світло по ночах горіло і паж біля нього спав. Чи цей страх до нього тепер не вертає? Погано, як до людини вертають звички його діточих літ. — Чому? — Кажуть, що під кінець життя чоловік хоче бути таким, як був спочатку... Кінця боюся. — Всі ми боїмося кінця, забуваючи, що він міститься в початку. — Себто, що його нема? — І бути не може... Панта рей [68]. — Вірите в невмирущість? — В ніщо тепер не вірю. кажу це вам, але так думаю собі, що або є життя і тоді воно вічне, безнастанне, невгаваюче, або все це, що ми вважаємо життям, лиш омана якась, привид, сон, котрий нам від тисячів літ сниться, а властиво не нам. а комусь невідомому, що лежить на ложу вічності і грається тими страхітними снами, які ми називаємо світом і життям, — грається нашою бідою. — Цікаво! — Страшно, товаришу! Бо що ж тоді ми? Така сама малесенька часточка, така сама черточка в тому страхітному сонному образі, як яка мушка, як квітка, як зеренце піску. — І пісок, на вашу гадку, жиє? — Кажу ж бо вам, коли є життя, то все жиє: і камінь, і залізо, і пісок, все! Тільки життя каменя сильніше від життя людини, довше, не спалюється так скоро, як наше. Ми згорюємо, як огонь. І чим більший цей огонь, чим ясніше він палає, тим скорше сам себе зжере... Огонь, що називається Карло XII, на мою гадку, засильно горить. — Засильно... Ваша правда, пане Рачок, засильно... Мені теж іноді здається, що мій наймилостивіший пан легковажить своє дорогоцінне життя. Хоч стараюся зрозуміти, чому і пощо, зрозуміти не можу. Десять літ товче собою по Саксонії, Польщі, Росії, по Україні; ні то вигоди, ні насолоди життя не знає, вічна турбота, вічні недостатки, заєдно життя його на волосинці висить, все йому смерть в очі заглядає, — і пощо це все? На те, щоб одного вечора хтось гукнув: "La piece est finie!" [69] — La piece est finie! — повторив Рачок і, подумавши хвилину, додав: — Allons souper [70]... Так, так. Це скорше чи пізніше буде сказане. Скорше чи пізніше сховають його до якогось металевого ящика, обкалять, обспівають, обіллють нещирими слізьми і, зітхаючи, скажуть: "Allons souper!" Живий живе, гадає. І скажіть же ви мені, будь ласка, чи для такого фіналу варто грати довгу й важку п'єсу? Ніяк не можу я увійти з психологію так званих великих людей. Чим більший чоловік, тим більші робить дурниці, — Tres bien, monsieur [71] Рачок. Чим більший чоловік, тим більші робить дурниці. Мабуть, мій вінценосний справді дуже великий, бо його глупі вчинки переходять міру звичайних людей. Вони Монбланк в порівнянню з отсим горбком, — і він рукою показав крізь вікно на невеличке узгір'я, що лагідно знімалося понад плоскорівень і блистіло до сонця, як шолом. — Я на його місці після першої великої побіди заключив би був корисний мир, в'їхав як побідоносний герой до столиці, оженився з якою гарною і здоровою німецькою княжною, котрих там, як квіток на леваді, мав синів, як вилущків, і жив при боці вірної жінки, не поспішаючись до смерті. А він сновигає по цілому світі, шукаючи, сам не знає чого. Слави? Карло XII вже нині славніший від батька, діда і від усіх своїх предків, куцохвостих німців у шведських синіх плащах. Грошей? Ніколи їх мати не буде. Як батько був скупендряга, так син марнотратник, пригорщами таляри розсипає. Любові? Жінки очі за ним видивлюють, а він не ласкав жадної з них навіть ущипнути. Ніяк я не вгадаю, чого той чоловік хоче... — Чого? — крикнув Рачок, впустивши руку в кишеню королівського плаща і добуваючи з неї книжку. — Ось вам, пане-товаришу, чого він хоче. Бачите? "Curtius: De rebus gestis Alexandri Magni..." [72] Олександром Великим хоче бути ваш вінценосний. Люксембург листував книжку, вичитану, як старий молитвослов. — Але ж Олександр великий від жінок не втікав. — Південна кров грала в його жилах, а Карло чоловік півночі. А до того, хто його зна, чи цей більший женолюб, що вдається з жінками, чи той, що сторонить від них. Карло ще молодий, лихий його зна, яким він стане, коли четвертого хрестика доскочить. Вуж скіру, а чоловік вдачу зміняє. Не вір чоловікові, як вужові. — А ваш гетьман як кохався замолоду, так до старості кохливим остався. — Мій гетьман — чорт. — І мій король — не ангел. — Знайшлися, як у кірці маку. — Світ перевернуть, якщо їм який непередбачений припадок не підставить ноги. — Так. так, непередбачений припадок, — він один може їм помішати, бо з людей ніхто. — Навіть Петро Великий ні? — Навіть цей ні, хоч і йому Бог міру згубив. — Великий варвар. — Але не вожд. А Карло й Мазепа полководці. — Полководці... — повторив Люксембург і махнув рукою. Нараз, зміняючи голос, спитав: — Бачили ви битву, пане Рачок. — Доводилось бувати не в одній. — І що? — А що ж би? Б'ються люди, падуть, умирають, їх закопують в землю, тоді приходить піп, покропить могилу, покадить, гукнуть із самопалів і — la piece est finie! А весною поросте тут трава і зацвітуть квітки, бо природа навіть від людської злості сильніша. — Natura artifex perfectrix [73]. Але чи бачили ви, пане Рачок, як армія в переполох попаде? Баталіони напирають на себе, а канони, як божевільні, женуть навмання через трупи й через ранених. Торошать людські черепи, ломлять кістки, внутренності намотують на колеса, як шнури, і вони тягнуться за ними, як хроби... Тю! Спасибі за честь бути великим вождем крштом оцих невідомих героїв, оцих незчислимих жертв, котрим черепи торощать і висотують кишки. Чи повірите ви, пане-товаришу, що, дивлячись на такий жахливий образ, я не раз дякую Богові за те, що Він відмовив мені росту і тим самим зробив неспосібним до вояцького діла. — Вірю вам. принце, бо й мені іноді ті самі гадки до голови приходять... Але ми відбігаємо від теми. Коли я не помиляюся, то ми почали з того, що наша найближча будучність, мабуть, не дуже-то рожева. — Чорна! — Так тоді, чи не подумати б нам про себе. Як прийде що до чого, то ніхто нами журитися не стане. Забудуть нас, лишать або прямо кинуть, як дитина ляльку. Що ж ви на це? — Що я?.. Я гадаю, що панові Рачкові запахло царем. Що ж, він, говорять, любить нашого брата. З цілої Московщини карлів до себе стягає. — Любить, бо він великий, а ми маленькі, — контраст. Може би, нам якісь гарні карлиці підшукав, — і Рачок заіржав, як жеребець. — Тьфу! — сплюнув з погордою Люксембург. — Був би за свата, потім за кума... — А по найдовшому життю справив би нам похорон першої класи, йшов би перед домовиною і тарабанив на великому бубні, бо він до того мистець і охотник. — А хоч би й те. — Так тоді переходіть до Петра. — А ви? — Я? — і Люксембург замість відповіді поцілував "De rebus gestis Alexandri Magni..." — Я, — повторив ще раз, ховаючи книжку до королівської кишені, — я не можу, пане Рачок, не можу. — Не можете? — Хоч би його всі покинули до одного, не кину його. Хоч я малий ростом, так честь у мене не менша, як у Малькума Беркмана... Щасливої вам дороги, пане-товаришу, — і простягнув до Рачка свою маленьку, як у дитини, руку, другою притулюючи до груді скрипку. Рачок кріпко стиснув правицю королівського блазня. — Спасибі вам, пане-товаришу. Тепер я знаю, з ким маю діло. Не бійтеся. Не розійдемося так скоро. Де наші пани, там будемо й ми. Витриваємо біля них. Але боюсь, що не витривають інші. Шведські генерали, можливо, бо що ж їм іншого робити? До Швеції тікати? Далеко. До Петра переходити? Небезпечно, і честь офіцерська не дає. Але гетьманові полковники — то інша річ. Відсахнуться від старого гетьмана і відречуться його, як Петро Христа. Козацька армія не велика, а стане ще меншою. Дійде до того, що під одним дубом, як говорять старі люди. разом зі своїм вождем перед дощем сховається. І як дивилися ми колись на велич наших хлібодавців, так на їх нищету глядітимемо. І будемо їм розказувати казку нездійсненої мрії про королівну, замкнену в самотній вежі посеред чорного озера, серед людської глупоти. — Га, що ж! Краще мудрому казку розказувать, як з дурнем діло робить. Карло й Мазепа навіть в упадку достойніші будуть від інщих на верхів'ю щастя... Як руїни знищених будинків, так і люди, потерпівші погром, мають свій приваб... Я тільки нецікавих людей не люблю. — Odi profanum vulgus [74], — доповів Рачок і насторошив уші. — Чуєте? Люксембург замість відповіді скочив на лавку під вікном і прилип до шибки. Рачок пішов за його приміром. Блазні-філософи перемінилися нараз у дітей, котрі щось цікавого уздріли... Шляхом мчав король Карло на своїм Аяксі. Кінь майже не доторкався землі. Їздець не їхав на нім, а летів, як казковий птах, як стріла, випущена з лука рукою провидіння. Фут-ром підбитий плащ тільки рамен тримався. Ніби з тих рамен виростали крила. Очі вискакували з орбіт, уста затискалися завзяттям... Арес, Одін чи Див? Може, всі три в одній особі. Видиво, не чоловік. За Карлом, як за Перуном хмара, летів невеличкий відділ їздців. Їх чорні коні побіліли від піни і від снігу. Збідовані їздці Бог знає звідки набирали сили до того героїчного бігу. Але хто бачив тамтого, не дивився на тих. Були темрявою, яка осотує зіниці після наглого блиску. Люксембург завмер. Рачок затаїв у собі дух. Носики їм до шибок примерзали. Не чули болю. Апокаліптичний їздець очі їм вирвав, мислі пірвав, душі з маленьких тіл вихопив і поніс з собою. Мовчали довго, довго, поки не замовк останній відгомін луску кінських копит. Тоді почувся голос Люксембурга: — І я міг би покинути його? Рачок замість відповіді зітхнув з глибини душі. — А все ж таки, — почав по хвилині, — кривду зробив нам Господь, відмовляючи сили й росту. — Так, так. Сумно ні один раз в житті не почувати себе героєм, — доповів Люксембург. — Авжеж що сумно, — запалювався Рачок. — Як виглядав би наш світ без героїв? Змиршавів би народ, зійшов би на нінащо, здичів би, як сад, не підчитуваний і сокирою, і пилкою огородника. — Сокирою і пилкою, сокирою і пилкою, — гомонів бездумно Люксембург. Аж нараз, звертаючись до Рачка, спитав: — Бачили ви, товаришу, як наші хірурги відрубують жовнірам руки й ноги? — Відморожені? — Еге ж, або погаратані шаблею чи прострілені кулями. Чимало тих рук і ніг валяється тепер по лазаретах. — І біля них. Аж страшно глядіть. Це ж не гілляки, відрубані від пнів. Скільки світу можна було пройти на тих ногах. — І скільки доброго можна було зробити цими руками! — А їх собаки розтягають, як падло. — Аж страшно! — Гріх! — закінчив Рачок і задумався. А по хвилині почав: — А все ж таки гарно бути героєм. — А блазнем погано. — Дуже. І замовкли. Маленькі лиця посумніли. З тою задумою і смутком виглядали ще прикріше, ніж звичайно. Ніхто не погадав би, що це весельчаки, гоструни, які своїх панів доводили до сміху тоді, коли їм, може, й на плач збиралося. Люксембург скрипку, як дівчину, тулив до вузької, запалої груді. Не грав, тільки пальцями перебирав по струнах. "Бідний, маленький, бідний", — жалувала його скрипка. Рачок стояв над срібною королівською умивальнею і, вдивляючися у мутну воду, непомітно хлипав. XIX Союзні війська розтаборилися в Ушівці, Лосці, Караївці, Курилівці і в Студеній. Всі хати, стайні, клуні й омшаники повні були людей і коней. Старшини займали для себе панські та козацькі двори, а також школи й приходські доми. А що розтягати армію на дальші села було небезпечно, бо москалі, як зимою вовки, снувалися кругом, так доводилося рити землянки і класти солом'яні буди. щоб примістити ті баталіони, які не знаходили собі місця по селах. Між селами, по полях, побудовано вартівні, в котрих стояли зв'язкові шведські відділи. Від вартівні до вартівні й від села до села безнастанно перебігали з приказами вістуни, скрізь змінялися варти. Маркетани й маркетанки волочилися з тютюном, з горілкою, з салом і з хлібом. Маркетанки продавали й себе. Звідкіля брався цей народ, того ніхто не вмів сказати. На виразний приказ короля їх залишено було, заки шведи увійшли в Україну. Але ж вони і королівську волю обійти вміли. Їм без армії і армії без них було годі. Навіть старі генерали просили за ними короля, і король з огляду на "духа армії" дивився на цей поворот жіноцтва крізь пальці. Були це старі знайомі, що після королівського приказу або перебиралися по-мужеськи і скривалися під будами возів в обозі, або воліклись у приличному віддаленню за табором і тільки ночами на постоях підступали до нього, щоб своїми промислами промишляти. Скільки всілякої біди й лиха доводилося їм перебути, того й на воловій скірі не списав би. а все ж таки армії вони не кидали. Були зв'язані з нею не тільки охотою заробітку, але й сотками цих тонесеньких ниток, про які король Карло, як ворог жіноцтва і як мужчина неподатливий на приваб кращої половини людського роду, не знав і яких навіть, може, й не догадувався. А між тим; Боже ти мій! Скільки хвилин п'яного забуття і безтямного оп'яніння завдячували отсі землянки й ці солом'яні буди не кому іншому, а якраз закутаним у старі і в полинялі кратясті хустки маркетанкам! Бувало, сидить вояк у своїм, як вони казали, свинюшнику і гріє над огнищем скостенілі руки. Довкола нього, як далеко оком кине й куди гадкою помандрує, такі самі огнища і такі самі тіні, як він, куняють над ними, збідовані, зголодовані, позбавлені не тільки всякої життєвої насолоди, але й надії на неї, надії, що й цьому походові прийде кінець і що почнеться поворот восвоясі. Сидить жовнір біля огнища, і зневіра, як гадина, присмоктується до нього. "Замерзнеш цеї ночі, — говорить, — або завтра вб'ють тебе, як собаку. І добре як зразу, щоб не різали по шматочку або щоб раненим не попав у полон. Краще добий себе тоді, а ще краще зроби це зараз, тепер. Бо пощо відкладати на пізніше? Чого кращого дочекаєшся? Бачиш, з кождим днем стає гірше. Спішися!" Чує жовнір, що не опреться тій намові, і вже осмотрює скалку на мушкеті, аж нараз сніг біля землянки заскрипів, і двоє очей з-під хустки засвітило. — Чого надувся, як сич? Лицар і — настрашився морозу! А може, за милою скучно? Гей шведи, шведи, що це сталося з вами! Аж дивитися гидко. На короля поглянь. Цей не боїться нічого. — Тільки вас. — Невже ж ми страшні? Та поглянь-бо на мене! А то, задивився кудись, мов у другий світ. І руку простягає до нього. Хоч зимна, а тепло робиться на серці. І в землянці теплішає, і вже світ не такий безнадійно великий, як був перед хвилиною. І огнище палає ніби тобі ясніше, і так добре біля нього вдвійку сидіти, близько-близько притулившися до себе і чуючи, як серед стужі, серед скомління зимового вітру, під овечим тулупом б'ється живе серце людини. — Багато вторгувала нині? — Тільки, що кіт наплакав. — А себе не продала? — Маєш охоту купити? Вітер сильніше гуде, і дим геть закриває вхід до землянки... Даром кріс на вистріл чекає... А король хотів виполоти жіноцтво з табору, як з городу гарбуз! На цілий тиждень розтаборилися союзні армії в Ушівці і в сусідніх селах. За той час король будував міст через Десну. Шведські піоніри складали готові частини, кріпко споювали їх залізом і міддю, від чого ті мости люди й називали мідяними мостами. Козаки радо розгрівалися при сокирах. Помагали шведам будувати, не забуваючи, що і їм по тому мості доведеться переходити на другий берег Десни. Як перейду за Десну, не верну аж за весну. От і не вгадала пісня. До весни ще далеко, а тут уже і з-поза Десни вертай, бо гетьманові до Батурина спішно. Там його найкращі бойові частини з Чечелем, гармата з Кенігзеном, там провіант і гроші, там... Мотря! Дуже він неспокійний о своє добро. Знає, що москалі зубами гризтимуть стіни батуринського замку, щоб добути це все. Чує, що там щось велике здобувається. Рад би він не йти, а летіти до Батурина. Так королеві не спішно. Король по ночах сидить над картами України. Виучує їх, плани з Гілленкроком рисує. Кажуть, нездужає тепер і сон його не береться, — безсонниця, на яку нема ліку. Невже ж зойки з лазаретів сон відганяють? А може, журиться король, що гетьман Мазепа мало війська йому припровадив? Може, не чує себе безпечним від москалів, котрі з усіх боків підкрадаються, а може, може, зневірився у свого генія і щасливу звізду? Ніхто короля Карла не знає... Він на досвітках зривається. Ледве Гультман вблагає свого пана, щоб випив снідання, і король скаче на Аякса та зникає в поранковій імлі. — Де король? — питаються тривожно трабанти, журиться старий Піпер, дрижить о нього вірний Гультман. — Де король? Привикли бачити його одчайдушним хлопцем і ніяк не погодяться з гадкою, що він мужчина, муж, перед яким ціла Європа дрижить, бо непевною себе чує. Бачили його великий воєнний успіх, несподівані побіди над ворогом удвоє-троє сильнішим, бачили тріумф і жахаються погрому. Король змінився останніми часами. Навіть тієї дивної усмішки на його обличчю не видно, з Люксембургом не пожартує, з пасторами про питання віри не балакає, ніби нечиста сила оволоділа ним і гонить з місця на місце. Він усюди є і нігде його нема. Ранком бачили його люди в Лосці, в полуднє був у Караївці, то знов. як мара, майнув крізь Курилівку і опинився у Студеній. Так і нині було. З невеличким відділом вискочив зі своєї квартири в Ушівці і помчав у напрямі Десни. Бистроногий Аякс летів птахом. Другі коні насилу поспівали за ним. Причвалав над Десну, там, де піоніри мідяний міст клали. Горіли ще смолоскипи на високих дрючках, бо робота йшла цілу ніч. Над огнищами, на триногах, у залізних казанах клекотіла смола, ковалі залізо на ковалах клепали, луск сокир далекою луною відбивався від сіл, окутаних імлою. Іноді, як повіяв поранковий вітрець і на хвилину розігнав туман, видно було лискучий хрест на сільській церкві або шпиль високої дзвіниці, або тополі біля панського двора. І знову — сіро, імлисто, непевно. Король стояв і дивився в тую імлу. Довго, вдумчиво, бистро. Нараз післав до робітників, щоб спинили роботу. Тисячі сокир, молотів, сверлів завмерло в руках. Тихо зробилося кругом. Король впивався ухом у тишину. Очі його більшали, брови знімалися вгору, він ріс. — За мною, вперед! — гукнув, не озираючися, і з шаблею в руці кинувся через Десну. Захрустів лід, але не заломився, ніби Десна зойкнула тільки, почувши на собі напрасну силу несподіваного бігу. — Вперед! Вперед! — заохочували себе їздці. Коні ховзалися. падали, один ногу зломив. Король не дбав. Що там один, а хоч би й два, хоч би й сотня! Не дорожив собою і не цінив своїх людей. Його обхопило це лицарське божевілля, котрим він чарував своїх, а жахав чужих, пострах між ворогами ширив. Навіжений цим божевіллям, забував, де він і які в його сили, не питався, якого ворога має перед собою, не дбав, чи побідить, чи потерпить погром, не зважав на ніщо, послушно і б'езтямно піддаючися тому завзяттю, котрого не міг побороти. Завзяття вожда передавалося людям. Бачили тільки його і під його проводом не боялися ні погрому, ні смерті. Вперед! Вперед — по славу або по смерть! Карлове лицарство не дорожить собою... "Vivat Carolus rex!" Король Карло не любить дешевої побіди, він навіть битви не хоче приймати, поки ворожі сили не більші від його. Знає це останній чура в шведському таборі. Всі вони вірять, що куля їх вожда не береться і що його геній сильніший від царських регіментів. Слава Карла XII осліпила їх, насліпо женуть за ним, не думаючи, що переходити Десну, коли вона ще не досить кріпко замерзла, і відтинати себе від армії — це вчинок прямо божевільний. Щось такого міг би зробити молодий офіцер, котрий шукає незвичайних пригод, але не вожд, що повинен дорожити собою, не Карло, котрий свою армію загнав у чужі краї. Про ніщо не думають шведи, — вперед! вперед! Нараз кламцнули кріси і посипалися кулі. Двох їздців повалилося на землю. Коні зжахнулися, кинулися набоки, але їздці кріпко тримали в руках поводи. За хвилину відділ пер дальше, — як таран об мур, так валив у московські роти. Ще один стріл, ще двох-трьох обагрилося кров'ю, і вже Карло сидить москалям на карках. Його довгий, прямий, важкий меч блискавкою в'ється, ні один удар не хибить. Як колись голови телятам одним махом відрубував, так тепер москалів січе. Роти подаються, старшини не мають сили вдержати строю. Як косар у збіжжя косою, так Карло мечем вганяється у ворожу товпу. Шведи за ним. Товпа подається назад і набоки, посічені й покалічені, з зойком і з благанням пощади, втікають навмання, збільшуючи нелад і тривогу. Але за хвилину на місце відділів, що не видержали першого напору, приходять свіжі, сколюють шведів, ще трохи, й візьмуть їх у свої залізні обійми. Нерівна боротьба. Шведам вже й сили не стає, тільки їх вожд не чує утоми. Його меч однаково скоро і певно знімається вгору, вправо, над головою майне, огненну вісімку у воздусі напише цей меч, весь від крові червоний. І знову захиталися московські роти і подалися назад і набоки. І знову нові сили займають їх місця. Ще хвилина, й шведам буде кінець. Король Карло попаде москалям у руки, Піоніри, перервавши біля мосту роботу, позбивалися в гурти і цікаво приглядалися, як їх король переходив Десну. Перейшли і собі, ніби він їх тягнув до себе, ніби очей від свого героя не могли відірвати. Посувалися лівим берегом в напрямі плавнів, у котрі увігнався Карло. Бачили боротьбу, але встрявати в неї не сміли, бо король того не любив, не любив тих, що рятували його. Щолиш тоді, як ясним стало, що король у небезпеці, понісся клич: "Короля, короля нашого рятуймо!" — і кілька сот людей з сокирами, з лопатами, вартові з рушницями наперли несподівано на ліве московське крило. Закипіла боротьба наново. Рукопашний бій о короля. Москалі билися завзято, щоб грізного ворога в свої руки дістати, шведи докладали всіх зусиль, щоб не допустити до того. Був це не бій, а прямо різня. Шведи, як перед хвилиною колоди бардами кололи, так тепер черепи єгрів грюхотали, стелючи поміст до свого короля. Та це їм не прийшлося так легко. Москалі пхнули запасні роти на ліве крило. Нові сили нове завзяття в битву несли. Шведи стояли кріпко, як мур, але втрати їх з кождою хвилиною більшали, бо по московській стороні була надто велика перевага. І вже здавалося, що Карпові XII вибила дванадцята година, що його Аякс лобом ударив у тую сухоребру, як терлиця, конину, на котрій чвалує найстрашніший з усіх їздців — смерть, коли нараз на московські тили напер козацький відділ — Мручкова сотня, а з нею гетьманський небіж Войнаровський. Вибрали вони якраз найболючіше місце, вдарили там, де король Карло бив, як невтомний змолоцок ціпом, шаблею молотив. Козаки наспіли в найважніший момент, тоді, як рішалася несподівана битва. Рішили її. Даром товстопузий майор, як ранений кабан, на всі боки кидав собою, заохочуючи своїх людей, щоб витривали в строю, щоб постояли кріпко за царя і за віру православну, даром золоті гори обіцював за голову шведського короля. Москалів обхопив цей страх, на котрий ніяка стратегія в світі ліку не зна. Кидали збрую, загулювали очі долонями і розбігалися, як вівці, коли в кошару лусне грім, або навколішках ставали, як перед образами в церкві, знімаючи вгору руки й благаючи пощади. Не вблагали. Довго вганялися козаки на своїх бистрих конях, поки останнього москаля не простромили списом або не досягнули кулею. Тільки декількох взяли живцем для язика. Щолиш тепер король ніби зі сну збудився. Обтер з крові шаблю, поклепав по шиї Аякса і всміхнувся своїм хлоп'ячим усміхом. Аякс гордо зняв вгору голову і заіржав з повної груді. Козацькі коні відповіли йому товариським іржанням. Король глянув туди. Побачив Войнаровського і здивувався. — Euer Gnaden auch hier? [75] — спитав, ніби засоромлений, простягаючи до нього руку. Войнаровський привітав його з побідою. — Kleinigkeit, eine kleine aber nette Emotion [76]. Що робить ваш шановний дядько? — Його милість гетьман післав мене шукати вашої королівської милості й прохати побачення. — З паном гетьманом? — У нього є важне діло до вашої милості. — Догадуюся — Батурин. — І король задумався. Крики "Vivat Carolus rex!" збудили його з задуми. Повернув конем і махав рукою до шведів і до козаків: — Спасибі, що потрудилися. Гарно билися, хлопці. Дуже гарно! Обличчя його сяло, повеселішав, ніби нове життя увіллялося а те зв'ялене довгими трудами й невигодами невеличке тіло, — Ваша милість, — почав Войнаровський, — замало дорожать своєю достойною особою. — Lapalien, mein Herr, Lapalien [77]. Найліпше береже себе той, хто не боїться нічого. Невже ж можна забезпечити себе перед смертю? — Але й провокувати її не годиться. — Мусимо бути провокаторами смерті. Не людей, а її викликуємо на бої. Я поки її не побачу, поти й не б'юся радо. Але чи бачите, якої ми добичі набрали? Добичі справді було багато. Шведи збирали по полю московські рушниці, списи, шаблі, — добро, якого на війні ніколи не може бути забагато. Муніції теж чимало знайшлося, кілька ящиків куль і кілька бочівок пороху. — А сухі? — питався король. — Як перець, — відповіли йому вдоволені шведи. — Будемо їхніми кулями і з їх мушкетів до них стріляти. — Треба ж власникові віддати його добро. Правда, monsieur [78] Войнаровський? — З причинком, ваша королівська милосте. — Добре кажете, з причинком. Постараємося. Я нині нарочно пробував, чи тверді вони на руку. — І що ж? — Не дуже. Але зате багато їх. — Як сарани, аж чорно від них. — Брудно. — Заллє нас тая повінь, якщо ми не припинимо її тепер. — Тієї гадки був ще мій дід. покійний король Карло X. Його посли клали це вашому гетьманові на серце. — Хмельницькому? — Так, Богданові Хмельницькому, але він з Москвою не зривав. — До часу, бо незручно було, а потім прийшла нагла смерть. — Вона не одно добре діло припинила. Це наш найгрізніший ворог. Але якраз тому требе їй показати, що не зі страшковими синами має діло. Вона й наміри мойого діда теж знівечила, а по його смерті шведська політика іншими шляхами пішла, аж я, як бачите, на старий шлях завертаю. — А ми також. Минали сани, на котрих сиділо кількоро людей. По одягах можна було пізнати, що не з простих. Якась старшинська родина. — А це хто? — питався король. — Хто ви такі? — звернувся до саней Войнаровський. — Я сотник Імжицький, а це моя родина. Москалі нас по дорозі за Десну перейняли і, мабуть, у Глухів везли, так Господь змилосердився, ніби з неба зіслав ваші милості і поміг нас відбити. Войнаровський переклав це королеві. — А за що їх москалі забрали і чому якраз у Глухів везли? — Бо їхали в напрямі Десни, значиться, хотіли до гетьмана перейти. Таких, мабуть, у Глухові допрошуватимуть й каратимуть. — Значиться, цар гостро до ваших людей береться. — Він пощади не знає. — Потерпить ваш народ. Га, що ж! Боротьба за волю — це болюча операція, дуже болюча. І король казав сотника відіслати гетьманові Мазепі. — Може, вам щось нового й цікавого розкаже. XX Гетьман вернув якраз з об'їздки. Продрог; затираючи руки, ходив по своїй квартирі. Не найкращі привіз вражіння. Козаки з понуреними лобами вітали його. Мало котрий глянув прямо в очі. Ніби якийсь жаль таїли, ніби якісь недобрі гадки крили. Не любив такого настрою. Любив щирість, бо самому через двадцять літ доводилося бути нещирим, грати комедію, боючись трагічного кінця. Наскучило. І він аж відітхнув, коли змінив ролю, коли з мутної виплив на чисту воду. Двадцять літ втриматися на театрі Східної Європи і з соромом не зійти зі сцени — це було діло, котрого не довершив ні один із його попередників. Двадцять літ ходити з машкарою на обличчі, вдавати зовсім когось іншого, окриваючи себе, — це нелегко. Тепер, на склоні життя, він хоче виявити своє "я", хоче Іваном Мазепою зійти до гробу. Так що ж! Земляки не розуміють його. Може, один Войнаровський догадується, хто таке його дядько. Це робить кров. Чужі того не знають, навіть Орлик — ні. З чужих одна тільки Мотря читала тайне письмо його душі. Де вона тепер? Гетьман став і долонею прикрив очі, щоб побачити її. Явилася, ніби жива, і розмовляли з собою, як колись у Ковалівці і в Бахмачі. Чув, як горіла бажанням волі і слави, охотою пірвати пута, котрими зв'язана була Україна. З кождого її слова била міць, як міць землі весною; в кождім погляді горів огонь, подібний до сонячного сяйва, котре озолочує дозріваючі лани української пшениці. Усміх її пригадував поранковий чар батуринських садів, коли то вишні білим цвітом обіллються, коли троянди зацвітуть і бджоли над липами стануть гудіти, питаючися їх, чому ще й вони не розцвілися. І тієї одної душі, рівно самотньої на всій Україні, як його, Господь відмовив йому. Може, за кару, що протягом життя, як бджола від цвіту до цвіту з жінки до жінки пролітав. Шукав своєї. Аж на старості літ знайшов, — на те, щоби так скоро згубити. І ніколи ще так діймаво не відчував гетьман тієї згуби, як нині. Здавалося, коли б тут була Мотря, все складалося б інакше. Тепліше було би серед тієї стужі, сміливіше очі гляділи би в будучність, не прилітали би серед нічної тиші гадки про смерть і про забуту, може, й опльовану могилу... Цур їм! Чесне діло сорому не боїться, а боротися за волю свого народу — це діло найчесніше в світі. Не що друге робив покійний гетьман Хмельницький. Мазепа нав'язує Богданові нитки, продовжує традиції 1654 року. Москва не може стерпіти вольного народу. Вона й у себе не дає людям волі. Цілу Європу, рада би прибрати до свого кріпкого кулака. Династичні традиції, безпідставна гадка, немов то московські князі є одинокими спадкоємцями своїх київських попередників, пертимуть москалів до щораз то нових воєн, поки вони до своєї імперії не влучать не тільки Києва, але й Волині, Холмщини, Галичини і Закарпаття. А влучать їх на те, щоб позбавити ті землі не тільки самостійності, не тільки їх громадського устрою, але й характеру національного. Москва не стерпить вольного сусіда, цар Петро навіть Дніпрові пороги розбити бажає, щоб кораблі зі своїми бандерами султанові під його закоцюрблений ніс пустити. Що ж робити тоді, щоб не допустити до такого трагічного кінця? Союзи з Польщею, з Кримом, з Семигородом і з Туреччиною завели, оставалося те, чого не вспів зробити Хмельницький, — союз зі Швецією, на основі, що Україна обох сторін Дніпра з Військом Запорозьким і з народом малоросійським має бути вічними часами свобідною від усякого чужого володіння. Це, ніщо друге, зробив він, Мазепа. Чого ж тоді хочуть від нього? Чого з-під лоба дивляться на свого вожда? Не пішов же він всупереч їх бажанням. І старшини не давали йому спокою, щоб поривав з царем, і народ нарікав слізними словами на московські утиски. Не було такої днини, щоб кілька жалоб до його канцелярії не вплинуло. А тепер, коли він рішився на важке й небезпечне діло, не ради якоїсь особистої користі, а для добра народу, вони бісом на його глядять. Козаків можна ще виправдати. Журяться долею своїх родин, що осталися за Десною, знають, що їх самих ждуть великі бої і ще більші труди серед лютої зими; а свідомості, котра би їм казала бути готовими на найбільшу жертву, не мають, — але старшини! Чоти поспускали носи й похнюпилися, як осіння ніч? Невже ж вони не намовляли його до того, що зробив, не клялись, не цілували хреста, і то не один раз?! Невже ж не доповідали стиха, що коли Мазепа не порве з царем, так вони це зроблять без Мазепи? А нині, — коли б цар до них лівим оком моргнув, побігли би до нього, як до псярника собаки! Довго ходив своїм звичаєм кругом стола, аж, утомлений, сів на крісло, якраз під образом Христа на Оливній горі. І здавалося йому, що Христос молиться не за себе, а за нього, за гетьмана, щоб чаша горечі віднята була від уст його. Гетьман глянув і задрижав душею. Пригадався великий тиждень і страсті Спасителя, і Пілат, що вмиває руки, і Петро, що відрікається учителя благого, і товпа, що реве: "Распни, распни його!"" Сімнадцять сот літ з тої пори минуло, а товпа осталася товпою — де б вона не була і кого та за що не розпинали б на хрест. "Распни, распни його!" Аналогії аж надто різко кидалися в очі. Гетьманові наскучили вони. Хотілося про щось друге думати. Шукав інших образів на стінах, але очі вертали назад на Оливну гору. Пригадувалася розмова Божого Сина з Богом Отцем, ввижався хресний хід. причувалися удари молотків, що вбивали цвяхи в руки й ноги Спасителя. і торох тих кісток, що їх воїни о ризи його метали... Господи! Невже ж з приказу твойого новітний кесар новий хрест і нову Голгофу для України готує? Невже ж і її велиш Ти розпняти на хрестному древі, на те, щоб Меншиков і другі, чужі й свої посіпаки жребія о її ризи княжі метали, щоб добро, котре він призбирав для більшої достойності і для більшого блеску української держави, розграбили, як круки, що падло жвякають? Господи, невже ж це воля Твоя святая?.. Гетьман закрив очі руками. Образ мовчав. Христос благальними зіницями глядів у небо; темне й мовчаливе, без місяця і зір. "Га. що ж! Хай станеться воля святая! Якщо невідклична вона. дай, щоб і наша жертва не безплодною стала, щоб і вона у майбутньому спасення народові принесла, щоб і наш хрест, подібно, як той, на котрім повис колись Спаситель, зі знамені сорому символом святості зробився, щоб згірдливе ім'я, котрим нас вороги нині назовуть, нащадки наші названням чесним для себе обібрали і під іменем тим дальшу боротьбу за визволення своє вели. А якщо я, недостойний раб твій, милості своєї сподобився, дай, щоб я чашу сію за народ сповнив, щоб я терпінням своїм гріхи його спокутував. Сподоби раба свойого честі тієї — амінь!" Хтось застукав до дверей. — Увійди! Орлик переступив поріг. — Що доброго скажеш, Пилипе? — Нічого доброго не чув і не бачив, милосте ваша. — Крячеш? — Правди скривати не хочу. Гетьман уважно глянув йому в очі. Генеральний писар погляду не видержав і спустив очі додолу. — По тобі я чогось іншого сподівався. В словах гетьмана почувся докір. — Хочеш, щоб тебе відпустити? Слово одно скажи, і — вільному воля. Москалі тільки тих карають, що йдуть до Мазепи, а милують і нагороджують, котрі від нього втікають. Приставай, поки час, до тих других. Орлика якби хто в серце вколов. Спаленів і, дивлячись гетьманові сміливо в очі, сказав: — Такого гіркого слова я від милості вашої, мойого рейментаря і добродія, ніяк не сподівався. Обов'язком своїм вважаю не затаювати перед ним нічого, і хоч легше й вигідніше бути вістуном добрих, ніж злих, новин, не жахаюся донести ці останні, бо хоч як високо ціню собі ласку і прихильність мойого пана, а все ж таки добро його особи і успіх нашої спільної справи вище того кладу... — Так? — перебив йому гетьман. — Так, милосте ваша. А щоб я нині до ворога мав перейти, про це й мови бути не може. — Нині ні, але завтра. — Ані завтра, ані ніколи. Не затаю, що така грішна гадка була в мене колись... — Що було, те знову бути може. — Але не після присяги. Слова свойого не зломлю. Я ж не чура, який ще без шаблі ходить. В його голосі почувалася обида. Гетьман поклепав його по рамені. — Обидився мій генеральний писар. Чи маю червону шапку вбирати? Орлик обіймив його за коліна. — Ваша милість забувають хіба, що сина мойого до хресту зволили тримати. Що сказав би мій син, дійшовши до літ, коли б я його хресного батька зрадив? — Заспокійся і не дивуйся мені, Пилипе. Знаєш мою біду. — Знаю і спочуваю щиро. — Розказуй, з чим прийшов. — Приніс до підпису папери. — А більше нічого? Що чувати в таборі? Перше всі ви до мене з новинами бігли, а нині мовчите. Не люблю я того мовчання. Краще бунтуйтеся, кричіть; а не суєтіться, як тіні, як душі над Ахеронтом. Таке мовчання нічого доброго не віщує. — Якщо милість ваша готові почути правду — без обиди й гніву, так я скажу. — Говори! — Старшини наші сподівалися більшої сили у шведського короля. — А шведський король сподівався більше сили в нас. Так що ж з того? — Бояться, що не дамо москалям ради. — І? — І... — Орлик зам'явся. Важко було виповісти гадку. — І?.. — наглив гетьман. — І радять, а краще сказати, міркують собі — вони, а не я, підчеркую це рішучо, — міркують собі, чи не добре було би нав'язати зносини з царем. — З царем? — аж крикнув гетьман. — Як? — Післати котрогось з полковників, буцімто він утік від нас. Цей подав би умови, під якими ваша милість готові були б вернуться до царя. Москалі в поганій скірі, підуть нам назустріч і, так гадають старшини, — можемо добути від них вольності, ще більші від тих, які дотепер мали. — А хто їх забезпечить? — спитав, гірко всміхаючись, гетьман. — Цар присягою скріпить, — відповів Орлик. — А на переяславські пакти царі не присягали? — Можна закладниками обмінятися поки що. — Поки що. А згодом? — Згодом... — Якось воно буде. Правда?.. Ні, Пилипе, не маю я часу ждати на те, що згодом буде. І охоти не маю. Це не політика, мосьпане, а торг о коров'ячу шкуру. Україна не корова. На торг з Петром не поведемо її, не будемо молотком би ти і кричати: "Хто дасть більше, бери!" Не вірю москалям... І що нам тоді зі шведами робити? Битися з королем Карлом? — Шведи вернули би з тим, з чим і прийшли. — Або й не вернули б. Моїх старшин, може, воно не студить і не гріє, але я короля Карла на леду не лишу. Він лицар і чоловік честі. Не можу ж бо і я поступити негідно! — А між старшинами виникла навіть така гадка, щоб короля Карла, якщо того зажадає цар, при добрій нагоді.... — Зловити і передати цареві, — правда? — докінчив гетьман і сплюнув, що було доказом його найвищої зневаги. — Господи! Які ж ті люди подлі! Його очі мимохіть піднялися до образу з Оливною горою. Спаситель, як перед хвилиною, так і тепер стояв навколішках і благальним зором прошибав темне, мовчаливе небо... — Який подлий цей світ! — вже не з погордою, а з розпукою промовив гетьман. У світлицю вбіг Войнаровський. XXI Як звичайно, Дніпро, так тепер Десна перетинала Україну на дві половині. По одній гетьман з трьомастами чоловіками всяких старшин і з чотирма тисячами вірних собі полків, а по другій Батурин з десятьма тисячами знаменитої залоги і з гарматою, гетьманські скарби, укріплені полкові городи, стародубський полковник Скоропадський, полтавський Левенець, чернігівський Полуботок, наказний переяславський Тамара, ніжинський Журахівський, множество сотників і сотенних старшин по всьому величезному просторі України, а врешті вічно врухаве, повне хороброго й готового до війни народу — Запорожжя. Поділ дуже й дуже нерівний. Правий берег Десни, на котрім опинився гетьман, був тільки відтинком української держави, і до того відтинком, на якому політичне життя не било так живо, як по другому боці. Ніколи тут народні рухи не зростали до такої сили й не виявляли такої стихійної енергії, як на Подніпров'ю. Там залишилося свідоме, довгими боями за волю розбурхане населення з торговельними городами, з людними селами й слободами, з багатими хуторами, з розкішними гетьманськими палатами і старшинськими дворами, зі школами й монастирями, тут, за Десною, почували себе гетьман і ті люди, що були при ньому, ніби відрізані від пня, котрий тисячами невидимих корінців тягнув соки з рідної землі. Усякий чув, що в хвилину, коли рішається доля народу і майбутність держави, треба бути не тут, а там, за Десною, треба скоріш перейти на її лівий берег. І гетьман, і його люди, до останнього чури в обозі, сиділи, мов на розжареному вугіллю. До того біля гетьмана було лиш трохи старшинських жінок і дітей, бо решта не вспіла прибути на час до Батурина і переїхати з чоловіками за Десну. Навіть гетьманова сестра осталася в Полтаві, а Орликова дружина з синами і жінки гетьманових довіренників Бистрицького і Цурки теж залишилися по другому боці. Доля їх була дуже непевна. Всякий знав, що й цар, і Меншиков не зжахнуться ніяких, навіть найпідліших способів, щоб посіяти страх по Україні, а до таких способів в першу чергу належатиме знущання й кари над родинами тих, що пішли з гетьманом-зрадником, хоч вони, може, в нічому й не винні, бо про ніщо, може. й не знали. На непевну долю осталися чималі маєтки мазепинців, які вони так запопадливо довгими літами збирали, наслідуючи свойого рейментаря-гетьмана. Що тепер з тими маєтками станеться? Будинки підуть з димами, а добро розграблять свої й чужі: товпа, все і всюди до грабіжі охотна, і Меншиков, котрий, як крук, всяку цінну річ несе до свойого гнізда. Не тільки гетьман і його старшини, але й козаки тривожилися тим невідомим; що тепер збувається по другому боці Десни, і хіба ті, що нічого до втрачення не мали, ходили по таборі безжурно... Голого не обідреш. Цілі ватаги людей стояли днями й ночами кругом того в місця, де піоніри будували "мідяний міст". Дехто помагав, тягаючи дерево або обтісуючи його сокирами. інші жалісно блукали очима по ріці, котра була вже замерзла, але не так-то ще кріпко, щоб можна армії по ній перейти. Москалі нарочно, де тільки могли, прорубували лід, стріляли навіть із гармат по Десні, щоб псувати комунікацію між обома її берегами. Цар, як тільки довідався про перехід гетьмана до короля, казав негайно висилати над Десну відділи драгунів, щоб спиняли перехід мазепинців до гетьмана і бентежили шведів при будові мосту. З тими відділами йшли безнастанні бої, котрі збільшували тільки тривожний настрій між шведами й вірними Мазепі козаками. Ніколи не можна було знати, чи це отак собі якийсь незначний відділ, чи. може, передні частини наступаючої Петрової армії. Десна зробилася кордоном між двома нерівними частинами України, за котрий усякий линув оком і думкою, бажаючи собі переступити його якнайскорше. Замість спокійно спати вночі, козацькі гурти снувалися понад рікою, незважаючи ні на сильний мороз, ні на вітер, що вив, як голодних сто чортів. Годі було всидіти в землянках, в отсих "свинюшниках проклятих". Десна манила до себе. Ачей же по другому боці побачать когось, що щасливо передерся крізь московські застави, щоб пристати до гетьмана й привезти чи там принести йому свіжих новин з Батурина і з решти України. Коли Імжицький зі своєю родиною переходив Десну, залишивши розбиті сани по другому її боці, окружила його товпа народу. — А хто, а звідки, а що? — питанням не було кінця. Коли б не Войнаровський, утікачі застрягли би в товпі, як муха в патоці, за ними бігли, тягнули за поли, благальними поглядами молили їх про вісті з рідного краю, так, нібито за Десною вже й України не було. Найбільше цікавилися Батурином, ніби прочуваючи, що там тепер рішається їх доля. — Не здається ще Чечель? — Орудує ще гарматою Кенігзен? — Муніції їм хватить? — Чи тримаються мури? Сто питань гомоніло нараз. Але Войяаровський шепнув Імжицькому до уха, щоби правди про Батурин не казав. — У мене там двох братів, гармашами служать. — Мій дядько в сердюцькому полку сотникує. — Наша хата в ярку біля самого Сейму стоїть. Імжицький потішав їх, як міг. Але вони, мабуть-то, не дуже й вірили його словам, бо сумно якось похитували головами. Аж як Войнаровський подався у гетьманські покої, щоб гетьмана про гостя з другого боку сповістити, розв'язалися язики. — Пощо ми за оцю Десну переходили? — Під руку шведського короля ішли? — Ми все комусь під руку йдемо. — Не знаєш? Висотала з нас усі сили Москва, без союзника не дамо ворогові ради. — А зі шведами, гадаєш, дамо? От надлетів, як вітер, і, як вітер, повіється звідтіль. А тоді що? — Поживемо, то й побачимо. — Нічого доброго ми не побачимо, не заглядаючи вперід. — На те ж і гетьман, щоб заглядав уперід. Не бійсь, на ньому теж шкура тремтить. — І гетьман нічого не вдіє, коли народ не в один гуж тягне. — Народ, народ: А про старшин забув? Вони всім заправляють. А скажи ти мені, де полковники стародубський, полтавський, чернігівський, переяславський та ніжинський? — Гетьман їх при полках залишив. — Гадаєш? А мені бачиться, що вони на двох стільцях сидять. На котрому певніше, на тому й залишаться. — Не розумію. — Чекають баталії. Якщо побідить швед, то до нього побіжать. а як цар, то заявляться за царем. Хитреці! Але щоб вони нашого діла не перехитрили. На козацький народ нема що нарікати. — Добре кажеш. Козаки хоробро й вірно гетьманові служать. Скільки нас в оцій клятій війні погибло. — А скільки ще погибне? — Може, й усі... — Чого наперед крячеш, ну, чого? Такий ти козак, тю! Двічі не вмреш, не бійся! А раз кождому вмерти треба. — Але як? — Так, щоб ворогові мороз по спині пішов. Гей, люди, якби ви одною лавою стали, то нам і шведа не треба б. Швед собі, а ми собі, — не встояв би москаль, коли б ми на нього з двох боків наперли. — Коли б... Але того ніколи не буде. Старшини хитрять, а попи за Москвою тягнуть, продають нас. Імжицький слухав тієї пісні, котра йому вже й без того остогидла. Скрізь її не віднині спізагсть, спихаючи зину то на старшин, то на гетьмана. І хоч сам він був сотником, значиться, до старшин причислявся, то не обидився, бо і як же за правду обиджаться? На власні очі бачив, що старшини дійсно не другої політики трималися, а тієї, що, мовляв, де сила, там і ми. І сам він, чув, що хоч як виснажені сили України, а все ж таки, коли б вона тепер піднялася одним могутнім зривом, коли б спалахнула нараз одним велетенським полум'ям, так того пожару не вгасили би ні маніфести царські, ні погрози Меншикова, ні проповідування попів про вірність єдиному православному цареві, вдасть от Бога іміющому. Дивився сотник Імжицький на сірувате небо, на людей, так само, як воно. сірих, і серце його наливалося болем. Не з такими надіями він спішив за Десну! Уявляв собі. що тут побачить одно тільки завзяття, один підпал, від котрого ворожі затії скапають, як віск від огню. А тут бач що! Потішався, ідо, може, це він на такий тільки гурт лопав, ^ на збіговище народу, збентежене нинішньою сутичкою з москалями або пригноблене якраз тим, що гетьман від своєї резиденції і від решти України відбився. Як двигнуться в похід, то іншим духом їх обвіє. — Калимон, Калимон іде! — загуло кругом. — Дорогу Калимонові дайте! Імжицький озирнувся. Наближався козак, нічим не помітний, такий, як і другі, тільки дивився якось дивно. Побачивши чужого сотника, шапку перед ним скинув і нарікав: — Скучно так, що хоч повісся. У Десну скочив би, так замерзла. В криницю гріх, бо з неї люди воду п'ють... Скучно. І бринів його голос дійсно так якось блідо й безвиразно, ніби це не людина, а сама скука нарікала. — Сонця хочеться мені! — жалувався, як дитина. — Сонця! Козаки не насміхалися з нього. Імжицький озирався на гетьманські покої, чи не покличуть його туди, бо цей Калимон нервував його. "Невже ж подуріємо всі?" — А ви там не бачили сонця? — повернувся до нього козак. — Де? — А за Десною, у нас. Імжицький мовчав. — Не бачили. Значиться, нема; А знаєте чому? Бо її не стало. Моєї покійної Софійки. Поки жила, так бувало сонце, як тільки очі ранком протре, так зараз у її віконце — глип! Будить її. А як збудить, як гляне на неї, так і засміється від радості, що така гарна. І вже ціліську днину веселе. Слідком за нею ходить. Куди вона, туди й сонце біжить. Чи в городі, чи в полі, чи де. А з тої пори, як її вбили, то й сонце посумніло. Навіть не вихиляється з-поза хмар. О... "Одні божеволіють з горя, — думав Імжицький, — а другі тільки й глядять, як би їм краще розжиться". Невеселі міркування перебив Войнаровський. Вийшов з гетьманських покоїв і покликав його до гетьмана. XXII Імжицький мало не скрикнув, глянувши на гетьмана. Привик бачити його бадьорим, гарно вдягненим, гладко вибритим, людиною, котрої час своїми зубами нібито й не торкався. А тепер сидів перед ним дідусь з поораним чолом, з морщинами на обличчю, з глибокою рисою біля уст, як скиба. — Так ти, пане сотнику, з тамтого боку до нас прибув і мало вірності своєї життям не переплатив? Спасибі тобі! Імжицький у пояс поклонився і почав розказувати свою пригоду. Але гетьман перебив йому. — Від мойого небожа знаю, не трудися. Як бачу, цар добре дбає, щоб мої люди до мене не прибували. — Скрізь стоять застави. По дорогах і біля бродів. Нікого за Десну не пускають, — відповів сотник. — А переймили кого, окрім тебе? — Не одного. Чув я, що при Оболонськім перевозі Дуб'ягу взяли. — Олександра? — Так, вашої милості канцеляриста. Поспішав він з Батурина за Десну з паперами чи з вістями тільки, не знаю. З ним було декілька людей вашої милості та ще його власний служка і чотирьох козаків, яких він провадив із свойого села. Не доїжджаючи до Коропа, за півмилі зустрівся з чоловіком Андрія Лизогубенка, сина бувшого чернігівського полковника Лизогуба. І так усіх їх біля перевозу московські драгуни заскочили і повезли. — Куди? — Зразу до походної канцелярії ведуть на допрос, а тоді в Лебедин. — Катувати, — доповів гетьман, і його обличчя ще рясніше засіялося морщинами і ще більше посіріло. — За вірність катують, а за зрадливість милують, — притакнув сотник. — Милують, кажеш? — Ще й як! Хто зголоситься до царя і присягне йому на вірність, того оставлять при його чинах і маєтностях, на котрі царська канцелярія жалувані грамоти видає, не міркуючи багато, чи праві ці маєтності, чи ні, старшинські чи одідичені по батьках. А тоді тих, що були наказними старшинами, роблять дійсними та ще, як зачуваю, обдаровують їх за вірність маєтностями, забраними від старшин, котрі з вашою милостею за Десну перейшли. — І вони беруть? — спитав гетьман голосом, якого Імжицький з його уст ніколи перед тим не чув. Захитався... Притакнути чи ні? Розумів, що в тім питанню було більше болю, ніж цікавості. — Беруть... — ледве чутно відповів Імжицький. — Не скривай переді мною нічого, — приказував гетьман, завваживши хитання у сотникових словах. — Не жахаюся почути правду, хоч як вона страшна. Бо чи не страшна ж це річ прохати нагороди в ворога за зраду своєї справи? Подумай!.. Розказуй, сотнику, розказуй! Я слухаю. — Як тільки вість про це пішла, що вірних цареві нагороджують, зчинився заколот, якого я не тямлю. Стали люди з доносами до москалів іти, стали наклепи на своїх сусідів, а то й на приятелів видумувати, буцімто вони здавна з вашою милостею у змові проти царя були, про все добре відаючи, як, і коли, і що. Один наперед другого хапався, щоб якнайбільше захопити добра: землі, млинів, будинків. — На розграбіж наші маєтки дають. — На розграбіж, як колись у княжих часах. Скрізь царські люди вештаються з листами до сотників, з маніфестами до народу, і попи тії маніфести по церквах відчитують. І голосить цар, що він добра малоросійському народові бажає, що він його при святій вірі православній удержати хоче, бо ваша милість буцімто Польщі Україну піддати бажали, а церкви наші православні в костьоли перемінити хотіли. — Не по чім другім, а по голові цар б'є! — Пише цар, що він ні одного гроша для своєї казни не брав, що це ваша милість для себе тільки податки з народу стягали, на царя вину за те спихаючи. — Вінценосний брехун! — Обіцяється ніяких налогів з Малоросії не брати і її предковічних порядків не нарушувати, її привілеїв не вкорочувати. "Обіцяєм вам, вірним подданим, во всем малороссійском краю нічого не брать. Войскам же своїм, великороссійським, под смертною карою запретили ми малороссійскому народу нікакового разоренія і обид отнюд не чинить. Хочемо свято, ненарушимо і ціло содержать всі вольності, права і привилегії Малороссії", — наводив Імжицький слова царського маніфесту. — Сам чорт не вигадав би хитрішої брехні. — Антихрист! — притакнув Імжицький і розказував дальше. — А щоб народ повірив його словам, закликає старшин у Глухів, "даби ви как найскорєє для совітов прибили сюда к нам, ібо ми імєєм попеченіє о малороссійском народе, чтоб оной в порабощеніє і под владеніє польскоє не приведен бил і церкви святкє во оскверненіє і во унію обращени не были. Чего ради ми послали наші указы ко всей генеральной старшине, і полковником, і сотником, даби оные збирались на ізбраніє нового гетьмана по правам і вольностям своїм вольними голосами". — Хорони нас, Боже, від вольності такої! — зжахнувся гетьман. — А кого ж то вони тим новим гетьманом обрати загадали? — Старшини, як зачуваю, за чернігівським полковником, за Павлом Полуботком заявляються. — На Полуботка цар згоди своєї не дасть. Хоч він і невеликий то приятель мені, але чоловік з умом і з характером. Воловодити собою не дозволив би. Розуміє се цар. Для його кращий був би Скоропадський, бо хоч з кістками добрий, але м'який... А Левенець? — Про Левенця доповідають, що він нібито вашій милості вірний, на вибір нового гетьмана не поїде. — Знаю я тую вірність — і гетьманові, і Україні. Через неї добра нам немає... І гетьман очі прислонив рукою. Імжицький занімів. Ніби винним почував себе, що так багато сумних новин привіз. Але розумів, що правду затаювати годі. — А родини вірних мені старшин? — спитав нараз стурбовано гетьман. — Чув я, немов то до Прилуки жінки їх та діти стягаються. Туди, мабуть, і жінка пана генерального писаря подалася, і господаря вашої милості пана Цурки теж. — Прилука від воєнних подій доволі далека. Але яка ж там охорона для них? — Челядь привезли з собою і чоловіків сто, збігців із усяких полків, назбиралося. — Хай хоч тільки діла роблять, що старшинських родин пильнуватимуть. Але ти мені про найважніше нічого не сказав, про Батурин. Чи держиться ще він? — Поки що так. — Не має наміру здаваться? — Хорони Боже! Чечель і Кенігзен скорше згинуть, як зрадять. Є ще і в нас люди хоробрі. Ще не всіх затруїла московська отрута і не всі живим трупом гниють. — Сотнику, коли б я десять тисяч хоробрих людей під рукою моєю мав, і вірних, і готових на все, щоб тільки волю Україні добути. Богом клянусь, я добув би її. Не тому ми бідні, що слабі, а що віри в свою силу не маємо. Козаки б'ються, коли мусять, але старшини збабіли. Розжились і за маєтки свої дрижать, о них вони турбуються, а не України хочуть. З лицарів у хуторян перетворилися. Може, й моя вина у тому. Гадав я, що як розживеться народ, то й життя того з усіх сил обороняти стане. Але нині бачу, що ні. Та я ще не труп. Живий ще гетьман Мазепа! На живому ведмеді цар шкуру продає!.. Гетьман піднявся з крісла, випрямився, очі його блиснули дивним, молодечим жаром. — Мечем виріжу тую гниль. Живе тіло лишу. Болітиме, — га, що ж! Без горечі й ліку нема. Прокленуть мене нині, але завтра благословити стануть. Я зробив те, що зробити мусів, щоб Україна не пропала дорешти. Не настрашить мене цар своїми маніфестами, ані старшини своїм заячесердям, ані простий народ несвідомістю своєю. Піду за голосом розуму і серця, уповаючи в правість задуму свойого і почуваючи відповідальність за майбутність народу мойого і держави його. Росією Україні не бути. Подзвонив, і на порозі явився Чуйкевич. — Розшукай мені короля, де він не був би, негайно. Скажи, що гетьманові треба з ним бачитися зараз-таки і невідклично. Кендзєровський хай мені шубу подасть. Сотника Імжицького і його родину примістити мені гарно, щоб нічого їм не бракувало. Іди! Імжицький обіймив гетьмана за коліна. Цей пригорнув його до себе. Тривали так хвилину. — Росією Україні не бути! — повторив гетьман, кріпко стискаючи сотникову руку. — Не бути... — як відгомін, повторив Імжицький. Надлетів Чуйкевич. — Знайшов? — різко спитався гетьман. — Його милість король у Караївці. — Сповістив, що негайно хочу бачитися з ним? — Дежурний офіцер не пустив мене до короля. — Можлива річ? Мойого післанця не допустили! До чого воно подібне?! — і гетьман вхопив за голову шаблі. Подумавши хвилину, приказував: — Шістьох сурмачів візьмеш і скочиш у Караївку. На гонів двоє перед квартирою короля нехай сурмлять з усіх сил, щоб їм очі вискакували з лоба. Як шведи спитають, що таке, кажи, що гетьман слідком за тобою їде. Невідклично зараз розмовитися з королем хоче і мусить... Іди! Чуйкевич вискочив, як куля з мушкету. Гетьман схвилювався, — Обиди не стерплю, — почав. — Король тут гостем, а хазяїном я. І отеє гість хазяїнові не дає побачення. Чи бачив хто таке? Може, з Піпером сперечається або молитовник перед вечерею чита, і тому я не можу бачитися з ним. Гадає — дискурсу забажав? Я такий скорий нині до дискурсів, як до тропака, або до вегері... [79] Біда мені з тим лицарем химерним. Хитається будівля, на яку я двадцять літ праці витратив, цар таранами в неї валить, свої руйнувать помагають, скрізь деморалізація, найнікчемніші інстинкти, як з твого оповідання, сотнику, бачу, мов дикі звірі з нетрів людських душ повискакували, треба їх назад у тії нетрі загнати, треба людей приневолити бути людьми, треба рятувати, що ще не втрачене навіки, в першу чергу треба спасати Батурин, а тут його милість король лицарських пригод шукає, міст, не поспішаючись, будує, ніби все ще рішитися не може, куди йому йти. Мені кожда година важна, а він дні цілі марнує. Довше так бути не може! Не тому я з ним у союз увійшов, щоб з одної шлиї у другу перескочити, лиш щоб помічника собі добути. Для відбою Батурина тієї помочі мені в першу чергу треба. Не хоче йти, так хай скаже. Маю ще хоробрих людей біля себе, кликну, може, й тутешні села ще декілька сотень поставлять, — піду. Хай батуринці знають, що на поталу москалям я їх не оставив. Побідимо або згинемо чесно. — Побідимо або згинемо чесно! — повторив, як відгомін, сотник. Гетьман заспокоювався. — А помітувати собою я все-таки не дам. Поки життя — я гетьманую. Поки життя, — а може, й по смерті... Невмирущий, бо ідеї рейментую, невідомому хотінню душ і волі землі. До боротьби зі ставлениками царя дух-гетьман стане... Побачимо, чия візьме... — До боротьби дух-гетьман стане, — молитовне повторив Імжицький. Гетьман плеснув у долоні. Кендзеровський як з-під землі виріс. Поміг гетьманові вдягнутися. Кінь перед ґанком іржав. Гетьман на прощання подав сотникові руку. — Милосте ваша! Дозвольте мені провести вас до Караївки, — просив Імжицький. — Ти ж утомлений дорогою і пригодами виснажений. — Я нині сильніший, ніж був коли-небудь. Дозвольте не відступати вас. XXIII Гетьман уговорив короля. Дня 15 листопада двигнулися союзні армії в напрямі Десни. Потемніло. Замість снігу накрапав дрібненький дощ, ніби плакало небо. Мокрий холод зівоту навівав. Але шведи бадьоро йшли вперед. Провадив їх лицарський дух короля, манила надія багатства України, казки про її красу і добробут. Втомлені довгими походами, безнастанними боями з ворогом і сутичками з населенням, котре з усіх боків і при кождій нагоді шарпало шведські відділи. Виснажені голодом, недугами й несподівано наглими й кріпкими морозами, шведи тільки й думали про те, щоб попасти в українські городи, відпочити і набрати нових сил до нових боїв, котрим кінця ніхто з них навіть не бачив. Геній Карпа XII пірвав їх, як гураган, вихопив з рідних хат, з обіймів батьків, жінок і дітей і нестримним летом ніс назустріч невідомих подій у невідомих краях, і як безпритомних, як напоєних узваром забуття і задурманених нектаром слави, кидав в обійми терпіння, каліцтва і смерті. Швеція оставалася за ними, ген десь далеко-далеко, — як спомин, як мрія, як туга. Ніхто з Карлових людей навіть не уявляв собі, якими шляхами верне колись до неї. Несла їх буря, яка раз на сто літ зривається над Європою, тривожно дожидана муравлиськами народів, радісно вітана серцями людей сильних, що великого бажають і для великого невідомого радо жертвують буденним малим, що впиваються надією перетворити світ на краще і довершити діла, якого не довершили їхні предки. Впиваються, — забуваючи в похміллю або в безтямі смерті про те, як злобно поглумилася над ними доля... Під бунчуком, в окруженню трьох соток старшин і дванадцятьох королівських трабантів їхав за королем гетьман. За ним посувалися три тисячі козацтва і табор старшинських родин. Під ногами топився сніг. Десна бралася водою, шуміла, ніби сердилася. Гетьман думав. Все, що від Імжицького почув, передумував раз десятий, хоч не новину йому цей сотник сказав. Півстоліття пробігав гадками, від Жовтих Вод по нинішній день. За кождим разом, як зривалася буря над українською землею, те саме бачив. Одних гроза виганяла з хат, робила їх сміливими й готовими на все, навіть на найгірше і найжахливіше, а другі скривалися по своїх запічках, ніби по кріпостях, а коли прогомоніли громи, нишком-тишком, як шакали, як гієни, перевалювалися крізь трупи братів, по коліна брели в рідній, лицарській крові і все ж таки вилазили на жир. Жируйте і тепер. Жиру буде чимало!.. Гірко всміхалися гетьманові уста... Три тисячі війська ступало за ним. А де ж тамті? Він же тридцять обіцяв королеві. Десять у Батурині сидить, значиться, тринадцять, — але до тридцяти все ж таки далеко! Так далеко, як від задуму до діла. Полуботок здавна стояв осторонь від нього, але де Левенець і Скоропадський? Левенець захитався, а Скоропадського застукали москалі. Добряга, але в свого предка Федора не вдався. Цей одним із перших до Хмельницького пристав, хоч шляхтичем був, а доньки на цілу Польщу вродою славилися. Федір під Жовтими Водами лицарською смертю погиб, слухаючи голосу землі, а його нащадок, мабуть, гетьманом з волі царя стане. Нелегко йому прийдеться булаву з царських рук носить... О, нелегко!.. І гетьман зажурився. Отеє знову розколеться Україна надвоє, і пічнеться боротьба двох гетьманів, найпогубніший двобій. Того він ніяк не хотів, до тривкого з'єднання стільки літ прямуючи і для тієї ідеї жертвуючи навіть Палієм... Палій! Де він тепер? Де б не був, цар відшукає його і на Україну привезе, знаючи, яку вагу має його ім'я поміж чорним народом. Цар усі сили на поміч покличе, щоб побороти Мазепу і щоб сторощити раз на все стремління до окремішності. Пічнеться боротьба, що триватиме довгі-довгі часи, аж до побіди, в котру вірити треба... Треба!.. І гетьман принаглював свого коня. Недалеко за ним Мручко супроводжав гетьманові маєтки. — Бережись! — гукав на сонних козаків. Біля Мручка їхав Імжицький. — Погану днину післав нам Господь, — говорив Мручко, пихкаючи люльку. — Як я в Єдикулі сидів... — почав і не докінчив, бо довелось порядкувати возами. Шведські батальйони входили на міст. Багато людей нараз не впускали туди, щоби міст не завалився. Весь похід мусів зупинитися, від чого і зчинилася суматоха на цілій довжезній лінії. Вози на вози наїздили, зударялися коні й люди. Мручко мав багато діла, щоб не сталася яка шкода і щоби в тій суматосі не пропав який коштовний ящик. Імжицький помагав йому. — От дурний москаль, — жартував Мручко, — коли б тепер напав на нас, тоді як одні ще тут, а другі вже за Десною... — Не викликуй, товаришу, вовка з лісу, — відповів Імжицький. — Не такий-то і вовк страшний, як його малюють. Я, сотнику, з ним у твоїй пасіці бився. — Знаю, — і Імжицький зітхнув: — З тієї пасіки вже й сліду немає. Тільки земля і небо. — Цар Петро з цілою Україною таке зробити хоче, щоб у нас лиш земля і небо було, та ще могили кругом. Але життя навіть від антихриста сильніше. Жилавий ми народ, живучий. — Щоб ти, товаришу, знав, як ми у твоїй пасіці бились! Аж душа радувалася, — кажу тобі. Навіть одна дівчина, вихрестка, біля мойого осавула боролася... Чи не чув ти що про неї? Вона ж там раненою залишилася. — Як же не чути? Про неї тепер кругом розказують. — Невже ж? — Як москалі напали на мою слободу, вона хоч ранена, довго до хати ворога не впускала. Кількох застрілила, заки на приказ офіцера живцем її взяли. — І що? — Офіцер повіз її з собою. — Цареві в дарунку дасть, бо гарна, як мальована. — Якщо сам не влюбився. — Вони й найлюбіше батюшці цареві відступили б, хоч би й сестру, або маму рідну. Такий народ... — Бе-ре-жись! Рушали з місця, щоб за короткий час зупинитися знову. Король по другому боці Десни порядкував баталіонами, щоб на всякий припадок були боєздатними. Гетьман перед мостом лад тримав. Оба свідомі великої ваги моменту. Щораз то нові відділи помостом проходили, скоро, але, якмога, легко. Люксембург нервувався. Вилазив на сидження і дивився перед себе, чи далеко ще до мосту. Рачок за полу його тягнув: — Сідай, принце. І так дальше свойого носа не побачиш, бо дощ... Панта рей. Проклятий будь, Талесе [80] з Мілету! А щоб ти другого напитку і не бачив, — лиш воду. — Ваша милість не люблять води? — Ані в чарці, ані в чобогі, ані в голові. — Gut gebrullt, Lowe! [81] — В голові гірше, ніж у чарці. — А її там, мабуть, чи не найбільше. — Можливо. Бо коли б не те, то на світі давно було б краще, ніж є. — А в наших головах що? — Вашої я не ськав, а в своїй мозок чую. — Та чи не рідкий він? — Аж загустий. — Тому ви його водкою розпускаєте. — У мене водка в шлунок іде, а не в голову. У шведів, мабуть, навпаки. — Це скажуть ті; що черепи наші розколупають колись. — Не дуріть себе надією такої честі, хіба що вашу милість в Упсалі на лікарському виділі до бутлі зі спиртом встромлять. — А вас у царській кунсткамері. — Все-таки; що цар, то не медик. — Оба вони різника, мій пане. — Але цар різник з Божої ласки і на велику руку. — На велику. Боюсь, щоби він вашої України в одну велику різню не перетворив. — А тоді щоб до Швеції не пішов, — доповів Рачок. Замовкли. Дощ капав за обшивку. — Маю вражіння, що під окапом стою, — почав гетьманський блазень. — А я, хоч і під окап рад би, — зітхав Люксембург, — не шанують нас, пане-товаришу, не шанують. Навіть нам повозу з будою не дали. — Повози з будами під старшинські жінки підкотили. У нас, бачите, для жінок мається особлива ввага. — Так, так. Чув я, що українки своїх чоловіків за чуба кріпко тримають. — Лучається, що й чужих під патинок беруть, як ось Анна Реіна, покійного князя Ярослава вродлива доня. — Анрі Першого жінка? — Ваша милість і в історії на всі чотири ноги куті? — В Упсалі дечого полизать довелося. Та більше з власної ерудиції знаю. А все ж таки земляків ваших ніяк не розберу. Край широкий, народ великий, а як колись моїх предків закликали, так і тепер нас кличуть, щоб у них лад завести. — Вас кличуть? — Так, Карла XII і мене. — Дай, Боже, нашому теляті вовка з'їсти. — Приповідки, мій пане, дуже-то ви маєте дотепні, але в головах дотепу небагато. — Як у кого. — Можливо, та, на жаль, якось того не видно. Гляньте кругом. Якою Господь создав отсю землю, такою вона й залишилася. Ніби тут людей ніколи й не було. — Це тому, бо асе до нас якісь чужинці лізуть: хазари, половці, татари, москва. — В необгородженім городі і свиня гість. — Це правда. — Але не вина тут свині, а хазяїна, що не обгородив городу. — Не давали. — І не хотілося. Урожайна земля розлінивила вас. Грали б ви на своїх бандурах, як еольці, співали б тужливих пісень, як дорійці, репетували би думи, як йонці, плавали б на байдаках по Чорному морі, як нормани, але як готи засукать рукави до роботи, до того в вас нема великої охоти. — Ого! То ви й римуєте, принце! — Від римів, ял від мух, не обженетеся. — Хіба в Швеції мухи і зимою літають? — Краще мухи зимою у повітрі, ніж літом у голові. — Ви, як бачу, кусливі, принце. — І найлагіднішого чоловіка розізлить дурнота людська. — Лиш філософа ні. — Блазні ми, а не філософи, пане Люксембург. — Les extremes se touchent [82], мосці пане Рачок. Як філософи воюють, так блазні філософують. — Алюзія [83] до короля? — Краще алюзія, ніж ілюзія, мій друже. Гореч підсувається мені до горла. — Прескорбна єсть душа моя, принце. Але, як бачу, все-таки ми посуваємося вперед. — Щоб опісля вернутися назад. — Світовий закон сильніший нашого хотіння. — Щоби хотіти, треба мати силу. Горе немічному хотінню. В'їздили на міст. Рачок шапкою здоровив лівий берег Десни, Люксембург правому посилав прощання поза себе. XXIV — А я б його, сукина сина, по морді, та по морді, та ще раз, та ще, та десятий, а щолиш тоді кнутом разів з двадцять або й більше, щоби він, сукин син, раз на все тямив, що лошадь на війні вещ самая первая і коштовнішая. — А як заб'єш? — Так що? Іван Петрович денщика за собаку убив. Так і треба. Собака существо безмовнеє. Не пожалується. А він, ірод безсовісний, м'ясо для собачонка сам зжерав, а собачонка сухарями з водою кормив. Підглянув Іван Петрович і вбив. — Государ, його милість, лакея за канарейку собственною рукою заколоть ізволили. — Ну да, да... Попивали вино з погребу дідича; закушували гусячими вудженими ніжками, котрим мало не ціла сотня в коморі на мотузці нанизаних найшлася, курили люльки, набиваючи їх тютюном з дідичевого шкуратяного мішка, і нюхали табаку, терту з олеандровими сушеними листками, котру тутешній дворецький по старій якійсь рецепті "очень іскусно" приладжував. Кругом них, крім стін, стелі, долівки, дубового стола і двох таких самих лав, не знаходилося нічого більше. Прислуга його милості світлійшого князя Александра Даниловича Меншикова вспіла вже очистити двір з усього "нє-нужнаго" і вивезти "вещі" по його розпорядженню. — Ну да. У мене теж був очень інтересний случай. Хортиця моя, Вєрна, шестеро щенят скинула і здохла. Буває і таке. Але щенки були гарні, на диво. Самі білії, довгомордії, сухохвостії — прелесть! Що мені з ними робить? Не дам же їм голо довою смертію гинуть. Відставив двох баб, що якраз тоді в злогах лежали, — корміть, кажу, грудьми, бо баби ті очень молочистії були. — І кормили? — Надійсь!.. Ні. Квас їм давали пити. Подумайте — собачонкам малесеньким квас. Трьох їх і подохло протягом первого тижня, а троє сама шкура і кості. — Шкура й кості? — Да. Шкура й кості. Не хортики, а прямо дощечки виструганії. Коли мені це доповіли, так мені жаль безсловесних звіриків зробилося, пригадалася покійна Вєрна, і сказав я собі: не дозволю діткам твоїм кривди робить. Не дозволю! — І не дозволили? — Не дозволив. Приказав пов'язати песіх баб, приставити собачок до грудей і кормить. — Ну да, — да... В світлицю увійшов фельдфебель. — Двоє черкес патруля наша на дорозі у Чепліївку зловила. — У Чепліївку? Там тепер шведи з Мазепою стоять. Мазепинці! Веди їх тут!.. Або ні... Його переслухай сам, а її приведи до нас... Черкески недурні бувають... — А тая то таки очень. — Гарна? — Несамовито красива. Прямо відьма якась, не баба. — Подавай! Трьох драгунських офіцерів його милості царя вихилили ще по одному здоровому михайликові старого угорського вина і руки нетерпеливо затирали. Куди не прийшли, крізь попадали на самих старих баб або на маленьких дівчаток, дівки й молодиці ніби вимерли в тій країні. Поховалися, су-кині дочки, по лісах та по нетрях, як перед татарами... Привели Одарку. Була в кожусі, скручена хусткою, але з-під хустки світилася пара очей блеском жагучим, незвичайним. Тонкий рівний носик торчав визиваюче. Бліді щічки наливалися легким рум'янцем. Офіцери торкнули себе ліктями. — Нічого собі. — Горячокровная. — Так тебе, значиться, на преступному намірі зловлено? — почав найстарший з них, полковий командир. — На якому б то? — спитала, здивована. — До гетьмана-ізмєнніка з мужем своїм передіставалася. Про рухи наших військ доносити хотіла. Шпиги! — Нікого ми не шпигували. Не розумію вас. — Притворюєшся. Хахли хитрий народ, хахлачки хитріш своїх мужів. Скидай кожух! Одарка не поспішалася. Двох офіцерів роздягнули її, з насолодою доторкаючися до теплого жіночого тіла. В повнім блеску своєї незвичайної краси явилася перед ними Одарка, аж — вжахнулися. Ненаситне хотіння і вином розбуджена уява робили їх звірями. Але в красі Одарки було стільки надлюдського і надприродного, що блеск тієї краси сліпив їх і відстрашував, як блеск огню відстрашує ведмедів. — Бач яка! — скрикнув командир і замнявся, не знаючи, що йому дальше казати. Мляскав тільки одубілим від вина язиком. — Бач яка! А притворюється дурною. Не бійсь! Не підведеш. — Co всеї наружності слідно, — почав один із офіцерів, — що не з простих вона. — Може, сотничиха, — підхопив другий, — або й полковниця переодягнена. — Хуторянка я, — заперечила Одарка. — Хуторець у нас за Гірками буз, Орлівка, коли чували. Перед шведами за Десну по крихкенькому леду перебралися ми з чоловіком, щоб душу перед лютром спасти, — аж і вхопили нас. — І вона стала розказувати свої, наперед добре обдумані пригоди. Три пари розпалених очей зачаювалися на неї. Ось-ось-кинуться і — зажеруть. Командир своїми відтручував тамтих. — Господа! — почав. — Діло щекотливоє. Руки по швам! Тупцював по квартирі, шукаючи бумаг і паперу. Тамті вовком дивилися то на Одарку, то на нього. — Нужно допрос писать. По пунктам і по приписам походной канцелярії. Руки йому тряслися, з рота капала слина. Не втерпів, підступив до Одарки і хотів погладити її під бороду або щипнути в щічки, але здержався. Глянув тільки в очі і сказав: — На єврейку скидаєшся. — Ну да, да. Мабуть, мати з євреєм дєло імєла, чорт її возьми! Але ж і порізана ти, і постріляна, як бачу! — Кажу ж бо вам, на шведський під'їзд наскочили ми, оборонялася. — І так скоро вигоїлися рани? — Від ножа давніша, а від кулі ще не вигоєна, — і відхилила сорочку. Командир аж захитався. Він і без того від надмірного випивку ледве тримався на ногах. — Господа! — гукнув на офіцерів. — Ти, Олексій Даніліч, підеш на провірку варт, а ти, Петр Олексієвич, візьмеш півроти і в напрямі Чепліївки верст п'ять на реконесанс сейчас поїдеш! — Гавриіле Миколаєвичу, як же так? — скрикнули оба нараз. — Буде так, як командір велить! — відповів. — Пили вино, товариський дишкурс вели і нараз на реконесанс, ніби других офіцерів у полку й нема? — Малчать і нє розгаварівать!.. Пашол вон! — Товариський дишкурс і пашол вон?! — гаркнули. Але командир скочив до них: — Якщо ви сейчас не уберетеся звідсіль, так я вас під суд, за непослух, за супротивлення начальству! Вино і жінка забили йому памороки. Вхопив пістолю. Тамті були безоружні. Вийшли мовчки, посилаючи йому від дверей злосливо-мстивий погляд розпалених, кров'ю набіглих очей. — Ну да, да, — мляскав заслиненими варгами, замикаючи за ними на засув двері. — Який народ! І воюй же тут з такими! Субординації не знають! Каналії! — сопів, бігаючи по хаті. — Пусти пса під стіл, а він лізе на стіл, — сердився. — Я з ними по-людськи, по-товариськи, а вони, Гавриіле Миколаєвичу, як же так? Подай їм палець, а вони за цілу руку тягнуть! Про Одарку ніби й забув. Мужчина літ коло п'ятдесят, здоровий, але тяжкуватий, під першим вражінням, що запопав молоду, гарненьку хахлачку в свої руки, запалав молодечою пристрастю, але тепер, коли зачинив на засув двері і знав, що вона йому не втече, зніяковів. Останки якогось морального почуття і той вплив, який має навіть на зіпсутого чоловіка божеська краса, захитали ним. Він — мужчина, до того узброєний, а вона безборонна жінка. Свідомість такої несправедливості вимагала від нього якогось виправдання перед самим собою. Мокрою від поту долонею погладив Одарку під бороду. — Гарна ти, гарна! Не бійсь. Кривди тобі не зроблю. Я по добру з тобою. Правда, що по добру? Ти ж не дурненька дівчина. Женшіна! — і потягнув її на лавку, саджаючи собі на коліна. Одарка розуміла всю безвихідність свого положення. Про втечу й мови не було. Про супротивлення теж. Лишалося одно;— по добру. З оповідань знала, що москалі необчислимі і що вони спосібні рівно до найпоганішого злочину, як і до найлюдяніших учинків. Пригадала собі, як якийсь драгунський офіцер ускочив на хутір, заколов жінку, що йому супротивлялася, а побачивши у колисці дитину, взяв її на руки, пестив і плакав, що вона тепер з його вини сирітка... Одарка притулилася до командира і стала хлипати, як дитина. — Ну чого? Чого це ти, дурненька? Бачиш, кривди тобі не чиню. Я лиш по добру. Інакше не бажаю. Гавриіл Миколаєвич не насилує жінок. Вони до його самі липнуть, значиться... ну... да... да... — Голодна я. Чорно мені в очах, — відповіла крізь сльози. — Так і кажи! — зірвався Гавриіл Миколаєвич. — Так і кажи, а не слинь. Ось тобі гусятина, а тут і вінцо! Їж, і пий, і не поминай злом. Люблю я гарних жінок, ох як люблю. Пристрасть одна! Прямо божеволію за ними! — хвалився. А вона їла, як з гарячки, ніби від того й спасення залежало. — А чому ж бо ти не п'єш? Вино самоє лучшое, благородноє. За твоє здоровля, хорошенькая моя. — За ваше здоровля, високоблагородіє. Підносив їй чарку до уст, хотів, щоб з одної пили. Гладив чорні коси і цілував розпалені щічки. Одарка здригалася. Насилу здержувалася, щоб не зіскочити з колін, не друлити п'яного і не втекти. Але розум казав, що пошкодила б собі і йому, Сидорові. Все одно не вийшла би живою. Тому-то й причаїлася, як до скоту кіт. Вдавала, що п'є, просила ще вина. Вливала йому в рот і сміялася, що він так гарно вміє пити, лиш: "буль-буль-буль!" Нараз очі долонями затулила. Розридалася. Гавриіл Миколаєвич долоні насилу відривав і зціловував сльози: — Ну, тихо вже, тихо! Ну, заспокійся. Ну, да, да! — Мій чоловік... — хлипала Одарка. — Якщо він не винен, відпущу його. Але тебе таки задержу при собі. Ти будеш моя, бо ти гарна, гарненька, як мальована. — Відпустите його? — Як мені Бог милий, відпущу, якщо він тільки не шпіон. Бачиш цей ключ? — і поклав здоровенний ключ на стіл. — Це від амбару, в котрім замикаємо бунтарів. "Пітєрбург-с" — і цей ключ відчинять усі замки. А ти милуй мене, милуй, хорошенькая моя, милуй Гавриіла Миколаєвича, командора третього драгунського полка, бо він людина очень благородная, — очень, очень, моя ти, моя! Одарка наповнила михайлик вище вінців. — За ваше здоровля, Гавриіл Миколаєвич! — і пригубилася. Він вихопив михайлик і випив до дна. Налив знову, підняв до її уст, відірвав і випив: ще, ще... Оп'янів дорешти. А тоді вхопив її впів і, заточуючися, ніс до другої комнати, в котрій стояв його похідний тапчан. Одарка пручалася. Кричала. Він цілунками загулював її уста. Але на порозі спотикнувся і впав. Вихопилася, як кітка, і двері за ним на засув замкнула... Хвилинку слухала, як лаявся. Але лайка негрізно звучала. Добродушно. — Бач яка. Матір її з євреєм дєло імєла, ну да, да... хорошенькая така, пташечка неопіреная! Я по добру, ну, — да... да... не бойся! — і захропів. Одарка вдягнула кожух. Верх його накинула командировий плащ, насунула на очі шапку і взяла ключ. — Пітєрбург, — промовила голосом Гавриіла Миколаєвича, а тоді згасила каганець і відчинила двері до сіней. Надворі було темно, хоч око виколи. — Пітєрбург, — говорила, проходячи мимо сонних, від зимна продроглих вартових. — Пітєрбург. Так дійшла до амбара, в котрім лежав Сидір після першого допросу фельдфебелем, з пристрастієм [84], дожидаючи непевного ранку і другого допросу. XXV Здригнувся, почувши скрип заржавілого замка, бо гадав, що надходять мучителі. Дивувався тільки, чому йдуть без ліхтарки; тут же так темно, як у комині вночі. Нараз почув голос Одарки: — Ти де? Ніби сонне видиво майнуло перед ним. Те, що вважав втраченим навіки, верталося до нього. Дожидав мук, припікання свічками, рвання ніздрів, може, й колесування, а тут нараз Одарка. — Я тут! — прошепотів, підходячи дівчині назустріч. — Звідкіля ти? Яким дивом? — питався радісно й тривожно. — Розкажу опісля. Вбирай шинель, ось тобі шабля і пістоль. А по-московському ти вмієш? — Як по-нашому. — Так тоді вважай, щоб по-нашому не вихопився. Московський офіцер хахлацьку дівку веде — розумієш? Яке кому до того діло? Пітєрбург. — Смілива ти. — Біда сміливості вчить. Ходім. Вартовий віддав офіцерові честь і всміхнувся в душі, побачивши, що він жінку перед собою жене. Пограється... А ти, бідний хлопе, зубами на морозі дзвони!.. Сидір хотів вийти короткою дорогою з села на поле. — До квартири команданта веди мене! — шепнула йому. — Небезпечно! — Веди! Вартовому скажеш коня собі подать. Розумієш? — Ще б то ні! На ґанку біля квартири Гавриіла Миколаєвича солдат мушкет, як дівчину, притулив до себе і дрімав. — Спиш! — гукнув на його Сидір. — Я тебе, сукин-сина, провчу, як на варті спать! Коня мені сейчас! Солдат зірвався на рівні ноги. Віддав честь, кліпнув очима і не знав, що йому з мушкетом робить. — Мушкет остав. Бігай! Перестрашений, сонний, сповнив, не надумуючись, приказ. Побіг у стайню, що була зараз за хатою. Одарка глянула в темні вікна і торкнула Сидора рукою. — Чуєш? — Що таке? — Як здорово Гавриіл Миколаєвич хропе. Дійсно, крізь одно з вікон лунав такий здоровий хропіт, якби хто гарматами по хаті котив, аж шибки здригалися. — Здорово випив добряга командір, — всміхнувся Сидір. — Запорошив трохи око, — відповіла Одарка. — Та й хитра ж бо ти, небого! — І собака плисти навчиться, як вода ухами наллється. — І брешеш, ніби шовком шиєш. — Звідтіля правдою не вийдеш. Почувши тупіт кінських копит, Сидір метнувся, скочив у сідло, Одарку притулив до себе і почвалав. — Пітєрбург... — промовив двічі гугнявим голосом крізь піднесений ковнір і — щез у темряві глухої, зимової ночі. — Уліво повертай! — казала Одарка, коли вихопилися з села. — Бо направо в напрямі Чепліївки реконесанс поїхав. Сидір, не допитуючись, слухав. Мимохіть пригадав собі біблійну Юдиту, майнула перед ним тінь Іродіади і Даліли, і всі ті хитрі жінки, про які чував в академії, бо щолиш недавно скінчив її, маючи ще в ушах краснорічиві слова Теофана Прокоповича... Всміхнувся... Одарка тулилася до нього, як хміль до тичини, гарна, любляча, безмежно віддана йому, — чого ж тобі ще більше треба, козаче? Недавно зустрілися з собою, а вспіли вже стільки пережити. Господь пособляв їм досіль, може, й на дальше ласки своєї не відмовить. І з тією надією принаглював коня до скорого бігу. Сотників син, скінчивши академію, поступив до гетьманської канцелярії, але прослужив тільки два місяці і добровільно попросився до Мручковсї сотні на осавула, бо забажав козацької слави в час теперішньої війни. Почуття честі не дозволяло сядіти за паперами тоді, як другі життя у жертву Марсові несли. По війні сподівався знов у канцеляристи вернути, а звідтам або на сотника колись дістатися, або в бунчукові товариші за воєнні заслуги попасти, від чого була і честь чимала, і вигода велика, хоч би й та, що суду ніякого не треба було боятися, крім гетьманського, а гетьман з бунчуковими товаришами дуже ласкаво поводився, покладаючись на них, що вони в першу чергу будуть йому помічниками в будуванню нової держави. Молодий Чуйкевич, про котрого добра слава кругом гула, був для нього зразком вірності. Сидір числився теж. до свідомих молодих козаків, на котрих гетьман всю свою надію покладав, знаючи, що старше покоління, знеправлене дотеперішньою політикою, дбало в першу чергу про власне добро, а не про загальне. І ось перші кроки на тій новій дорозі, котру Сидір вибрав добровільно, нелегкими показалися. Кождий день приносив нові пригоди, з дощу попадалося під окап. Від тих пригод аж у голові бриніло. Приском в очі доля сипала, воду з нього варила. Дотепер... А що буде завтра? Це щолиш початок баталії, а чим дальше в ліс, тим більше дерев. Бою з москалями ще й не було, лиш принагідні сутички. А вже й у тих душа на рамені сиділа. І тепер сидить, бо хтозна, чи командир не прочуняє зі сну і не пішле за ними погоні. Скоріш, скоріш! І вони з вітром у перегони летіли, як недавно, коли його Одарка з-під відьминої хати в слободу на санях полуживого везла. Тоді вона його, а тепер він її спасає. Коли б тільки Господь дав щасливо дібратися до своїх. В дотеперішніх пригодах він уже дещо обзнайомився з околицею. Догадувався, в якому напрямі лежить Чепліївка. Туди треба йому дібратися, не стрічаючися з московським реконесансом, про який натякнула Одарка. І він нарошне пробирався балками й байраками, щоб безпечніше. XXVI Породистий, високої міри і великої сили кінь без надмірного зусилля ніс двоє їздців. І, на диво, йшов так послушно, ніби Сидір здавна був його паном. — Мабуть, це не московська коняка, а наша, — завважав. — Чому б то? — спитала Одарка. — Бо навіть не озирнеться тобі за своєю стайнею, лиш у Караївку спішиться. — Можливо, що це гетьманської стаднини кінь або якого панського хову. Тому й спішиться до своїх. — І звірині до своїх спішно. Кінь дійсно аж стогнав, так щире двигав наших утікачів. Щасливо з'їздили і виїздили з балок, перескакували байраки, сугаком шульгали крізь очерети, аж і попали на гурток людей, що грівся біля варти в придолинку, над самою річкою. Сидір гадав зразу, що це якась козацька або шведська сторожа, яка продрогла на морозі і тепер гріється біля огнища. Але, під'їхавши ближче, завважав, що не воєнні це люди, а світські, узброєні принагідне і будь-як, хто яку зброю у руки запопав. Огонь освічував їх хмарні обличчя, їх високі баранячі шапки і звисаючі вуса. Така зустріч не віщувала нічого доброго, і приходилося жалувати, чому не оминули заздалегідь тієї, на всякий спосіб, непевної купи. Але годі! Втікати було запізно, бо товариство побачило їх й гукнуло: "Стій!" Ще коли б Сидір і Одарка на окремих конях їхали, то можна було б пробувати щастя, але двоє на одному, — то таки дуже небезпечно. Тому й, не надумуючись довго, під'їхав до них і зупинився на кілька кроків перед огнищем. Привиклий до всіляких пригод, обкинув оком ватагу. Людей було сімох, всякого віку й різно вдягнених. Видно, не з одного села. Кілька коней ногами гребли сніг, добираючися до трави. Коні були хоч худі, але породисті, а по сідлах неважко було впевнитися, що це шведські воєнні коні. По них і догадався Сидір, на яке-то він товариство так несподівано наскочив. Шумовиння, котре в каламутній воді рибку для себе ловить. Підкрадаються до шведських постоїв і коней крадуть. Конокради, а як треба, то й горлорізи. Злість його взяла. Ось до чого несвідомість веде! Тут велике діло рішається, о майбутність країни змагання йде, а вони, — щоб коня запопасти!.. Коли б міг, повбивав би їх, як собак. Але затаїв у собі гнів і, під'їжджаючи, гукнув: — Здорові були! Спідлоба глянули на нього. — Доброго здоровля і вам! — відповіли непевно. — Далеко до Чепліївки, добрі люди? — спитав. — Кому близько, а кому далеко, — відповів якийсь хитрун. — Як же так? — Декому до смерті ближче, як до Чепліївки, — і дивився на офіцерську шинелю, дивуючись, що москаль по-нашому балака, хоч і таке буває, бо й наші у москалях служать. — Хто має доїхати, для того гонів десять буде, а хто ні, то й турбуватися не варто. — Отож я доїхати хочу, і тому питаюся, — відповів різко Сидір. — Московський офіцер до Чепліївки їде, та ще дівку везе? Від царя гетьманові дарунок? — і зареготалися. — Старому прелюбодієві! — Я не москаль, а свій, — відповів різко Сидір, — а гетьмана ти обиджати не смій! — Ого! — почулося кілька голосів. Але другі загалакали тамтих. — Лиши! Може, гетьман і правий. Пощо обиджать. Сидір побачив, що гурт тільки на одній точці згідний з собою, а саме на крадежі коней від шведа, а поза тим, що голова — то розум. І нова надія вступила в його серце. — Гетьман добра цілому народові бажає, від угнітів московських визволити вас хоче, — почав Сидір. — Від московських, то, може, й так, але й старшинські не легші, — відповів котрийсь і додав: — Але, якщо ви свій, так не погордуйте нашим товариством. Вип'ємо по чарці, і поїдете собі в Чепліївку. Свойого чоловіка ми не скривдимо. Ось вам моя рука! Підійшов і подав Сидорові велику, космату, як у ведмедя, руку. Сидір надумувався хвилину. Злазити з коня — значиться збуватися останньої надії на втечу. Але ж не послухати — все одно, що відтрутити, може, й приязну руку і наразитися на нерівний бій одного з сімома, маючи ще й безборонну Одарку біля себе. Стиснув простягнену руку і зіскочив з коня. Та ще він і не доторкнувся землі, як двох людей кинулося на нього. Двох поспіло йому на поміч, а трьох байдуже грілося біля огнища, нібито для них така сутичка була не новиною, а щоденним явищем. Огонь потухав звільна, бо дерево було мокре й сичало, як гаддя. Почалась шарпанина. Хотіли Сидора роззброїти. — Лиши чоловіка в спокою! — Ото! — Кажу тобі, зі мною діло маєш, не з ним! — Не питаюсь тебе! — Я слово дав. Я з козаків, козацьку честь знаю. Заспокоїлися якось і за хвилину сиділи біля потухаючого огнища, запиваючи згоду горілкою. — Гадаєш, що лиш козак честь має, а другі люди — ні? У всякого своя честь. Дотепер ми, посполиті, лиш з панами та старшинами дрались, а тепер бачу, що й козаки наші вороги. — Але коней на шведах добувать, то вони приятелі, — підхопив другий. — Коли ти козак, так чому не козакуєш? — На кочерзі на війну поїду, чи як? — Не пив би горшки, то й не проворонив би' коня. — Хробака заливаю. Ось чому п'ю. Але ти не піп, так не сповідай мене, бо як я тебе запричащаю, то й сам чорт не розгрішить! — Ой-ой! Та й налякав же мене пан козак, безштанько, що мало очкур з переляку не луснув. Одарка тулилася до Сидора. Ніхто її ніби й не бачив. — Люди добрі, — почав Сидір. — Бачу, що й між вами згоди немає, як нема її на цілій Україні. — І не буде, доки ми всіх оцих білоручків не пішлем чортові в зуби. — Вважай, щоб перше я тебе не післав, харцизяко! — Горлорізе! Насилу примирилися. Сидорові гидко ставало на душі. Не втерпів. — А чого це ви шведам не даєте спокою? Вони ж союзники наші, — спитав. — Ніяких союзників нам не треба. Робучий народ сам собі раду дасть. — З царем? — А хоч би і з чортом! Всіх ми вас перетриваємо. Ми з тутешньої землі родом, не навіяні. — А все ж таки негарно бідного шведа турбувати. З такої далекої сторони прийшов. Як же він без коня обійдеться? — І на нім далеко не заїде, а мають відняти москалі, так краще відіймемо ми, — відповів принагідний Сидорів союзник. На оцю циганську мораль Сидір відповіді не знаходив. — Бо то знаєте, — почав той, — мені теж ці наші промисли теперішні, так сказати, не дуже по нутру. Та що робить! Горе одно. Б'юся, як риба об лід, і — ніщо не виходить. То дитинка вродиться і вмре, то жінка зляже, то худобина здохне, куди не ступиш — хрест. Взяв я в нашого пана горшки ведер чотири на вишинк. І шинкую... — Пропиваю. — Не перебивай, чорт!.. Знаєте, як воно є. Випити всякий спішиться, а заплатити — ні. Минув місяць чи два, висохла моя бочка, але і в кармані сухо. — Бо дурний. — Мовчи!.. Взяв я знову ведер троє, і знов. Пан не спирається, боргує, аж нараз: "Плати!" Чим же я тобі заплачу, коли в мене, бач, і хрестини, і похорони, і худібка подохла?.. Не питає... На суд пізвав. І водилися ми, і судилися ми, і в сотні, і в полку, і в генеральному суді були, аж до гетьманської військової канцелярії ускочили, бо оба ми люди не прості, він шляхтич, а я козак. — І що? — спитав Сидір. — А що ж би? Не знаєте? Право за сильнішим стоїть. Програв я. По четвертому розділі 28 артикулу, пункті першім, якщо позваний не в силі заспокоїти свого позовника грішми по обліку, так тоді дозволяється награждать позовника недвижимим імінієм позваного, по оцінці. Говорив, ніби він і литовське, і магдебурзьке, і саксонське право наізуст витвердив. Недаром же літ кілька правувався і письменний був, від батька письма навчився і — навіть у Чернігові трохи латині лизнув. У нас буцімто всі козаки правом шляхетським судяться, але якщо козак з паном або зі старшиною в право зайде, так тоді якісь тобі другі, панські закони вигадують. Так і зі мною було. Програв я, а коли стали моє недвижиме добро оцінювати, так двір пішов за десять рублів, а морг землі за п'ятдесят шагів. Погадайте! — Морг землі, цебто двадцять сажень вшир, а шістдесят вдовж! — повторили гуртом. — За п'ятдесят шагів! — Морг навожений... — І оброблений, обсіяний. — Морг землі за п'ятдесят шагів! Кивали головами й зітхали... "За п'ятдесят шагів". — Що ж мені було тоді робить? До пана на відрібок іти? А луснув би він! Пішов я у посполиті, полетів з саранчею, як говориться у нас. — Не ти перший. Таких тепер чимало, — потішали його. — В кождій слободі козаки з посполитими, як горох з капустою, перемішані, навіть не вгадаєш, де козак, а де чорняк. — Як мир — то він козак, а як війна — так посполитий, щоб дома сидіть. — Промишляє народ. — А на який кінець? — На який? На такий, як я отеє зійшов. По дорогах промишляю. — Не журись, брате. І пани заїжджають себе. От у нас. Ще пан і не застиг, а вже сусід його двір наїхав. За довги, мовляв. Вдова кудись із діточками повіялася, душу спасаючи, а він сидить. Просидить десять літ, і маєток його. — Нігде правди нема, навіть між панами — ні. — Поміж ними ще менше, ніж між людьми. — Гетьман ладу вдержати не може, бо війна, багато турбації має. — Багато. — А старшини все одно, що шляхта, правом сильнішого живуть. Від козаків землю скуповують, хоч воно в законах нібито й поставлено, щоб козак тільки козакові землю продавав. — Закони на те і є, щоб їх обходити. — Світ на неправді стоїть. — На ошуці. — Тому, бо рівного права для всіх нема. — Бо люди людьми... А ви з яких? — звернулись нараз до Сидора, ніби зразу спитати й позабули. — Сотниченко. — Ага! І самі, мабуть, у сотники вскочити гадаєте, а може, й у полковники. — Не знаю. На війну пішов. — У канцеляристах краще. Безпечніш. Та й суду ніякого не боїшся, ні сотенного, ні полкового; військовий суд тебе судить, гетьман за тобою стоїть, як і за товаришем бунчуковим. Добра вигадка, що? — Не знаю. З ніким не правувався. — Молодий ще. А вже, бач, промишляєш. У московській формі до москалів підкрадаєшся... Хитрець! Підсміхалися лукаво. — А може би, ти так до нас пристав? — питали, глузуючи. — Не хочу, негарно ви робите, панове. Кіннотчикові коня віднять — все одно, що руку відрубати. — Ще й покарають. — Може, й розстріляють такого. — Може, — так яке нам діло до того? Такі часи. Про себе думай, не про шведа... Чого лізе до нас? Сидів би собі за морем та до Лютра молився б. — А нас москаль дорешти прикрутив би, — завважав Сидір. — І без того прикрутить. Не бійсь! Цар від гетьмана сильніший. — Бо цар! — Бо за ним сам Бельзевуб стоїть. Не одолієш його. — Ні. — А коня все-таки або продаш, або дмухнеш на ньому, куди тобі треба, хоч би й на Січ. — На Січ нелегко перебратися тепер. Кажуть, цар дороги в Запорожжя, як ока в голові, пильнує. — Бо боїться, щоб запорожці до Мазепи не перейшли. — Не перепинити йому запорожців. Хитрий народ. — І лицарський. Як схочуть, так таки перейдуть. А тоді й ми пристанемо до них. Куди запорожці, туди й народ. Вони за нами стоять. — От Палія жаль, цей за нами стояв. І стали згадувати фастівського полковника щонайкращими словами, стали гетьмана зневажати, що видав його цареві. Ой де ж то тепер пан Палій Семен, Де він тепер журиться, Та невже ж йому, бідному, в уму Ще й досі Хвастів сниться... Журлива п'яна пісня хриплими голосами підбігала північному вітрові назустріч. — От де був козак! От де була щира душа людська! Абазина на паль посадили, Самусь гетьманські клейноди Мазепі вручив, а Палій все-таки ще тримався. — Це був козак. — Це був оборонець нашої волі. — Це був ненависник всякого насильства. Сидір не міг добитися до слова. Бачив, що як колись, так і тепер душа поспільства Палієві, а не гетьманові сприяє. — Лицарський дух одно, а політика друге, — почав. — Знаєте, як гетьман обороняв Семена Пилиповича. Нелегко йому приходилося відстоювати фастівського полковника зарівно перед Польщею, як і перед Москвою. А відстоював же, поки міг. — Поки не піддурив. — Бо мусів. — Як я чого не хочу, то й не мушу. — Гетьман побоявся за булаву. — Боявся, щоби народ булави від нього не відняв та не вручив Палієві. — За булаву війна йде, не за що. — Не за добро наше, посполите. — Їм до нашого добра, як мені до торішнього снігу Власними пожитками турбуються, не нами. Нагарбали землі, хуторів, млинів, ставів, усяких пожитків, золотистими каритами, як польські вельможі, Їздять, фореси, гайдуки, стремінні, гончі, ловчі, чортзна-що... і має тут бути добро на Україні? — Козаки на посполитих сходять, посполиті, як цигани, з місця на місце перетягаються, роздивляючись, де кращий хрест стоїть. — Хрест? — спитав Сидір, не знаючи, до чого цей веде. — А хрест. Хіба ви не чували? Як який там пан землю під нову слободу відводить, так хрест на ній кладе і на ньому виписує або карбує, які-то він полекші тим поселенцям дає, що до нього перейдуть. Мені теж незабаром привілеї на мойому побілку, себто на моїй "волоці осадженій", кінчаться, і я сина післав, щоб за яким новим, добрим хрестом розглянувся. — Ціле наше життя — це один хрест. — І нелегкий. — Куди! Аж тобі очі з лоба лізуть, як несеш. — Тому-то мало хто й нести бажає. — От посидить скільки там літ, навіть домівки людської не поставить і тільки глядить, як би йому на нове місце перебраться. — На кочевиків збирається народ, на бурлаків. — А що робить? — Що робить? — і очі їх стали зиркати зловіщр. Сидір сидів, як лящ на сковороді. Спішився. У його тільки й гадки було, щоб у Чепліївку, а їм на розмову зібралося. Не слухати — все одно, що обидити "добрих людей". Ще чого доброго й покалатають тебе або гуртом кинуться, як на кодло панське, старшинське, і рознесуть. Треба, бачите, якось так хитромудре невеликим коштом вихопитися з тієї балки. — Багато ви дечого мені сказали, чого я досі не знав, — почав. — Бо молодий. Ще не розглянувся по Божому світі. — І гетьман не одного, може, не знає, хоч старий. — Не знають пани, що людей болить. — І знати він не хоче. — Як на худобу дивиться на нас. — Гетьте з ним! Краще вже під царя православного. Хоч за віру святу постоїш, в наругу її ксьондзам не віддаси! — А гетьман запродати нас гадає. — Єзуїтам. — Лютрам. — Панам. — Хто більше дасть. — Кому вигідніш буде. Горілка ще більше злісними їх робила. — Чому ж ти, сотниченку, не п'єш? Гордуєш чорняками, саранчею ненаїсною? — Пий! На дні молоді дні! — І дівка твоя хай пригубиться. — Це не дівка, — відповів, — а дружина. — Яке нам діло до того, що вона тобі? Не сунемо носа до чужого проса. Коней, не жінок, відбиваємо. — Конокради ми, — притакнув той із козаків. — Горлорізи! — і жбурнув чарку в огонь. — Тю! От на що зійшов чесний козак! — Ого, ого! — загуло кругом. Бач якої почав! Козацької честі заманулося. — А заманулося, щоб ти знав. І плюю ж бо я на вас і на погані промисли ваші... Тю! — А ми на голову твою. — Тю! — Тю! Схопився, як ужалений, і до шаблі. Тамті теж. Двох на двох. Останні і дальше біля огню сиділи, мов поснули. Сидір кинувся у боротьбу: — Стійте-бо! Стійте! Крові християнської проливати не смій! — І ти за ним? Ворон воронові не виколе ока. Усі ви кровопийці! Шах, шах, шах... Одарка відскочила і — до коня. Насилу повелось Сидорові то шаблею, то словом розділити борців. Але покалічилися до крові і зробилися ворогами до смерті. — Пощо ви спиняєте чоловіка? Не хоче з вами бути, хай іде, — вговорював Сидір. — Та хай собі до чорта йде! — відповіли. — Хіба ми кращого не знайдемо, ніж він? На тім і стало. Трьох їздців скочило в кульбаки і, навіть не попрощавшись з тамтими, з Сидором та з Одаркою, вихопилися з балки. В напрямі Чепліївки пробиралися, пильно вважаючи, щоб не наскочити на яку сторожу. Провадив один, тутешній-таки, що добре знав дорогу. Плавнів трималися, на чисте пиле та на левади не вискакуючи. — Але як же нам на шведських конях у таборі являтися? — спитав котрийсь. — Вони так Щвецію бачили, як ти. Шведські коні вже давно в шведській aрмії подохли. Шведи по дорозі нових коней беруть у Саксонії, Польщі і в нас. Отсі ще навіть і не тавровані. Їх хіба по кульбаках та по збруї пізнаєш. — Кульбаки перед Чепліївкою поскидаємо. — Не до шведів підемо, а до наших. — Наші ось на гетьманських оболонях стоять. — Бачиш, яка луна! Над широчезними лугами піднімалося руде зарево, ніби десь далеко горіла велетенська пожежа, ніби цілі села палилися. То союзна шведсько-українська армія, перебравшися через Десну, відпочивала між стартами сіна, що, мов високі будинки, з білого снігу виростали. Гетьман не пожалував сіна. Знаючи, що й так його москалі забрали б, дозволив не тільки для коней, скільки завгодно брати і вози навантажувати, але й палити ним, бо дерева було дуже-то обмаль. Сіно лиш зверху було мокре, а тим дальше вглиб, тим сухіше, свіжіше і більше пахуче. І ось по широких лугах ніби жертвенні костри розгорілися, біля котрих грілися шведи й козаки. Робили скрутлі з пахучого сіна і кидали їх у жар. Літнім теплом і пахощами весняними повіяло понад Десною. Ніби широкі гетьманові луги вітали свого пана з переходом на цей бік. До того зарева поспішав Сидір з Одаркою і зі своїми трьома новими товаришами. XXVII Чим ближче шведсько-козацька армія підходила під Батурин, тим важче Войнаровському ставало на душі. Ще поки день, поки біля дядька увихаєшся, прикази його сповняючи, поти й часу на чорні думки нема. Але як настане ніч, як гетьман піде в свою відпочивальню і все кругом заспокоїться, лиш варти перекликуються, лиш іноді кінь який заіржить або заманений вояками пес, задерши голову на небо, жалісно завиє; тоді й кинуться на тебе найусілякіші мислі й обсядуть твою голову, як гайвороння придорожну вербу. І чого ти не добачив за днини, те побачиш тепер, мов на долоні. Не лиш минуле, але й майбутнє. Минуле сумне, а майбутнє тривожне. Сумної матері невеселі діти... Даром ліжко, так дбайливо Кендзеровським постелене, з лебеденими пуховиками, з біллям, що пахло фіалками батуринських гаїв, манило гетьманського небожа до себе. Даром моргала на його хрусталева чарка, налита янтарним вином, тулячися до старої мохом оброслої пляшки, — Войнаровський не спішився на сон. Краще сидіти біля печі і вдивлятися в жар, ніж качатися по ліжку серед безсонниці. У світлиці було зимно. Вперше цеї зими затоплено тут нині. Він пильно сухих докидав дровець і думав. Поліна сичали, пускаючи з себе сік, ніби сльози, котрими вони благали в огню милосердя, але цей безпощадно поти лизав їх своїми полум'яними язиками; поки й вони не спалахнули. А тоді й пожирали самі себе. Отак якась незрима рука й людей кидала у воєнну пожежу. Не один, може, таки і благає пощади в безсердечного бога війни, а не вблагавши, спалахне завзяттям і — згорить. Душа, як з комина дим, поснується вгору, у невідоме, а на паленищу тільки пригорща попелу залишиться. А хосен? Хіба цей, що розігріється піч і в світлиці потеплішає на декілька годин. Це тепло — то спомин лицарських учинків, пам'ять про славні побіди або про чесні погроми. Зимно було би людям без лицарського сяєва. Тому-то, мабуть, і докидає судьба щораз то нові поліна до огнища, котре й не вигасає ніколи, лиш потухає іноді скриваючи в попелищі жевріючі іскри... Гетьманський небіж не був із найзавзятіших. Його ум радо повертався до книжок, до мистецтва, до культурного життя. Тужив за миром, котрий дає людині розвинути сили духу й зазнати солодощів життя. Часи, коли кождий із нас почуває охоту до лицарських подвигів, коли його фізичні сили шукають нагоди, щоб виявити свою спроможність, лежали вже за ним. І в походах бував, і з усякими орудками посилав його дядько. Не можна сказати, щоб осоромив себе, але й героєм не зробився, добув добре ім'я, а не голосну славу, хоч би таку, якою славився поміж простим народом Семен Палій-Гурко. Що Войнаровський доброго не зробив би, йшло на рахунок Мазепи, а йому приходилось гордитися своїм дядьком, а не собою. Мазепа — сонце, а вони його сателіти. Хоч сонце вже й на склоні, за яку годину, може, й погасне, а все-таки всі дивляться на його. А як зайде, хто його зна, може, й темно зробиться на Україні. Може, щолиш тоді усякий зрозуміє тую ясність і теє тепло, що випливали з нього. Войнаровський почував себе покривдженим. З далеких закутин його свідомості стали висуватися усякі сумніви, починалася самокритика вчинків, зводив порахунки з собою. Шукав за тими les bons principes [85], котрі він утратив, через що може бути втрачена не тільки його молодість, але й найкращі літа мужеського віку, які саме переживав тепер. Спроневірився собі. Душа тягнула його в один бік, а він пішов у другий. Душа бажала собі тихого семейного життя, дружини, дітей, хазяйства на невеликому, але свойому маєткові, а він дав себе заманити славі, осліпив його блеск дядькової булави, почесті, маєтки, значіння. Кинув тихе для голосного, вигідне для блискучого, мале для великого. Одно втратив, а чи друге здобуде? Бог його зна. Зневіра підкрадалася до нього. На боротьбу з нею виступало почуття справедливості. Був по крові найближчим до старого гетьмана. Міг йому правду сказати. Чому не сказав? Орлик хитався, він — ні. А як захитався коли, то тільки в собі, на зверх не виявляв того хитання ніколи. Ніколи не супротивлязся дядькові, радше підбивав його в небезпечному намірі. Невже ж бракувало мужеської відваги, боявся втратити любов гетьмана? А може, надія, що одідичить колись по ньому й булаву, і маєтки, і — велике славне ім'я, осліпила його?.. Світлиця огрівалася, огонь розгорювався, робилося ясно й тепло. Почуття справедливості побіджувало. Зрозумів, що вина була по його боці. Добровільно пішов до гетьмана, а раз це сталося, так і відстатися не могло. Забажав великого, так тоді про мале забути годиться. Громадянин узяв верх над приватною людиною, нехай же вона тепер мовчить. Громадянинові треба добро громадське мати на оці. не своє. Не збільшати ж йому і так великого числа тих українських вельмож, що у приваті по самі уші сидять і вилізти з неї ніяк не можуть. Каганець біля ліжка погас, світлиця тільки відблисками з коминка, ніби легкою загравою далекої пожежі, озарювалася. Войнаровський докинув нових дровець... Кому заманулося історичного життя, хай про щастя особисте забуде. Одного з другим погодити важко... Переходив по черзі щонайважніші появи з історії України і впевнювався в тому. Дорошенко в рішаючий момент жінку спасати побіг. І її не врятував, і занедбаного надробити до смерті не міг. Забути, забути про себе, бо це одинокий спосіб, щоб не бути забутим... Похилив голову і попав на хитку лінію між явою і сном. Затиралися межі часу й простору. Пригоди з дитячих літ перепліталися з подіями останніх днів. Нагадувалися давні, колишні бажання, щоб батько поїхав собі кудись геть надовго і щоб він міг свобідно бігати, досідаючи, якого йому завгодно, коня. Пригадалося, як перший раз побачив дядька, як приглядався його блискучій булаві і просив, щоб йому таку купили... І сувора бабка Магдалина гладила його по голові, і з Мотрею на Великдень перший раз христосувався. А вчера був в короля Карла на обіді, проти нього по другому боці стола сидів. Королев і так смішно волосся на високому черепі торчало... А Батурин Меншиков облягає. Пусив волю уяві, і — вона несла його заячими слідами. Заячі сліди на білих снігах, великих, безконечних, як на Сибірі... Як на Сибірі... І нараз почув, що мороз перебіг йому по спині. Здригнувся і широко відкрив повіки. Перед двором почувся тупіт кінських підков, кількох верхових причвалало. Мабуть, поспішалися сильно, бо аж до хати чути було, як сопіли коні. Щось незвичайного... І нараз захотілося спати. Кинутися на ліжко, накритися з головою і, не дожидаючи новин, положитися. "Ні. Не годиться. Треба довідатися, що таке". Почуття обов'язку побідило втому. Хотів вийти на подвір'я, але між тим хтось, не стукаючи в двері і не питаючися дозволу, увійшов у його квартиру. Войнаровський глянув. Перед ним стояв молодий козак. В темній світлиці годі було пізнати, хто це такий, бо багрові блиски тільки чоботи його золотили. Козак був невеличкий ростом, кожушок з футряним, високо , поставленим ковніром закривав лице, чоботи на шведський спосіб, геть поза коліна, сильно засніжені, — більше нічого не завважав Войнаровський. Та що це за сміливість, в таку пізню пору вдиратися до хати, де ночує гетьман! Хто того козака впустив, де була сторожа? Як вогники, займалися й гасли питання. А може, це підступ який, заговір? Коли б не те, що боявся розбудити гетьмана, подзвонив би на чуру, а так підступив тільки до загадочного гостя і півголосом спитав: — Ти хто? Гість мовчав. — Ти хто? — повторив голосніше і підступив ще кроком ближче, майже лице в лице. Замість відповіді почувся силуваний регіт: — Ха-ха-ха! — Цить — гетьмана розбудиш! — Ха-ха-ха! Та й налякався пан Андрій! Пан Андрій?.. Це знайомий голос. І Войнаровський ухопив дивного гостя за оба рамена, силкуючись вглянути йому в очі. Але гість відвертав від нього голову. — Що за простацький звичай так нахабно поводитися з людиною? Плі конфіданс, ке ля знайоманс, — руки геть, мосіє Войнаровський! Голос був хоч змінений, але знайомий. Невже ж це?.. І Войнаровський не втерпів. Обличчя з ковніра, як горіх з лушпини, добув, глянув і аж зжахнувся: перед ним стояла Обидовська. — Ганно! — Андрію! Зніяковіли. Радість, здивування, тривога... — Ти звідкіля? — З другого світу. — Ради Бога, тихіш, бо дядька збудиш. До кого прийшла, пощо? — До тебе, щоб... — нараз захиталася і мало не звалилася з ніг. Войнаровський вхопив її на руки і заніс на фотель, на котрім сам перед хвилиною сидів. Не пручалася, не боронилася, давала з собою робити що хотів. Порозтинав щільно защібнутий кожух, поздирав рукавиці зі стулених, мов з леду витесаних рук, вхопив чарку і насилу вливав крізь дрібні, зціплені зуби те вино, що для його наготовив був Кендзеровський. Гостя все ще не давала знаку життя. Чи з великої втоми обімліла, чи продрогла і в теплій хаті в обморок попала, чи по дорозі на москалів наскочила і ранено її? Того останнього боявся Войнаровський найгірше. Пальцями по вбранню і по тілі перебігав, але нігде сліду кулі, ані ніякої рани, на щастя, не завважав. Хотів кликати Кендзеровського, та понехав ту гадку. Гетьманський покоєвий набігався весь день і, мабуть, спить так твердо, що його й добутися нелегко, а до того, хто його зна, може, приїзд пані Обидовськоі треба буде в тайні тримати? На всякий спосіб незручно, щоб її застали в квартирі Войнаровського, серед ночі та ще обімлілу. Бог вість, які чутки пішли би по таборі... Засунув двері від сусідніх світлиць і вискочив на ґанок. За хвилину вернув з повними пригорщами снігу. Рощібнув сорочку й натирав снігом груди. — Ганно, ради Бога, що тобі? — благав, припадаючи до неї. То снігом тер, то поцілуями розгрівав дрібні студені руки. — Ганно, Ганнусю! А вона голову безсило на поруччя поклала, тільки дві хвилі золотистого, буйного волосся пахучими струями поплили. Від тих пахощів п'янів... Щось забутого, чарівного, навіки втраченого верталося до нього, хтось пісню в його душі співав, від якої збожеволіти можна, хтось дурманом напував його... Забув про похід, про короля Карла, про дядькову булаву, про весь світ і прилип своїми гарячими устами до її студених. Спинився час, світ оповився блакитним туманом, — нічого не було. — Це ти, Андрію? — Я, Ганно, як тобі? — Добре, краще й не треба. — А може, тобі ще вина. — І без вина я п'яна. Стривай, не йди! А то зі мною знову станеться щось таке погане, — полечу кудись. Але ж бо перестрашився пан Андрій!.. Прости! — Що це її, Ганно! — і знову її уст хотів своїми шукати. — Ні, ні, досить! Не годиться доброго зловживати, — наскучить. І гладила його по висках, ніби хотіла впевнитися, чи це він. — А посивіла тая головка? — питалася. — Не знаю. В зеркало не дивлюсь. Я не жінка. — Треба дивитися, Андрію, треба. Наслідник гетьмана Мазепи мусить бути такий гарний, як він. — Не дбаю. — Треба, Ганна того хоче. Та чого це в тебе так темно? Невже ж вашу милість навіть на свічку не стати? Так скоро зубожів утікач? — Чури будити не хочу, хіба дровець до печі докину. — Докинь, Андрію, докинь, най подивлюся на тебе, чи постарівся, чи відмолод. — Ні те, ні друге, — для тебе я все такий самий. — Ах, як же ви легко брешете, мужчини! — А жінки? — Ми?.. Як Бог дасть, — і всміхнулася, а разом з нею всміхнувся до Войнаровського весь світ. Скоренько поправив у печі і знову припав до неї. Вдивлявся в сині великі очі, в би; лиця, в діточу усмішку на устах. — Чого так видивився на мене, не бачив мене? — Як ти змарніла, Ганно! Тільки ті очі світяться... — Як у вовчиці. — Щось також! Такі великі, гарні, до Мотриних подібні! Відтрутила його. — Так йди собі до Мотрі! Для вас що найкраще — то Мотря. — Ти її сестра. — Так що? Вона Мотря, а я Ганна. Цілувати одну, а думати про другу, гарно так? По-лицарськи це? Це ж ошука! — Та що це ти! — почав, але зона не дала йому прийти до слова. — Так, так. Всі ви влюблені в Мотрю. І гетьман, і Чуйкевич, і ти — всі. Дурійка якась найшла на вас з тією Мотрею. Закрила очі руками і вдавала, що плаче. — Але ж, Ганно, я люблю тільки тебе, люблю, що й виповісти не вмію. — Бідний мій! Навіть балакати не навчили! — А ти все до насміхів скора. Приманиш, а тоді насмієшся і відтрутиш. Сама не знаєш, чого хочеш. — Знаю. — Не знаєш. — Знаю!.. Я хочу любові великої, сильної, як смерть. — Власне, так люблю тебе. — Ха-ха-ха! — Цить! І усміх угасив поцілуєм. — Але тобі переслатися б треба. Ти втомлена. — Не хочу спати. Жити хочу. Розумієш? Жити! — Жити, — повторив глухо за нею. — Пересидимо нинішню ніч. Добре? А може, ти сонний? — Ні. Нас тут усіх безсонниця напала. — Нечиста совість спати не дає. — А в тебе яка? — Це моє діло. Лиши мене! — Але ж, Ганно! — Йди геть! Йди, притулися до подушки, заплющ очі, може, Мотрю побачиш. — Ганно!.. Довго не міг заспокоїти її. Схвильовані нерви гуляли. Ледве вблагав, щоб випила чарку вина дополовини, решту випив він, "щоб знати її гадки". — І знаєш? — Знаю. — Які ж вони? — Що це вино краще розгріває від моїх поцілуїв. — А щоб ти знав. Поцілуї слаблять, а вино силу мені вернуло. І якщо ти мені не радий, то я знову можу сісти на коня і поїхати геть. — Боже ти мій, я вже й забув, коли радів так, як нині, — з тобою. Задумалася — А коли-то ми в останній раз балакали на самоті? — спитала. — Давно, — відповів, зітхаючи. — Ще за нашого першого життя. — А невже ж то ми живемо вдруге? — питалася. — Для мене перше життя було, поки ти не віддалася, — тоді прийшла смерть, а нині ми починаємо жити наново. Відвернулася від нього: — Не нагадуй, знаю сама! — І любила його? — Кого? — Чоловіка. Мовчала хвилину. — Він був добрий. — І чесний і хоробрий, знаю, знаю, але чи любила ти його, питаюся. — Він пропадав за мною. — А ти?.. Чому не відповіш на питання? — Поміж мною і ним все наша перша любов стає. Войнаровський задумався. — І за мною вона теж, як тінь, снується. — Мститься, бо ми зневажили її. — Карає нас. — Кажуть, гріх не любити того, кому присягала, а я гадаю, що куди більший гріх не присягати тому, кого любиш. — Ти поповнила гріх. — А ти, Андрію, ні? Потонули в гадках... За дверми почувся шорох. Наслухували хвилину. — Мабуть, дядькові якась гадка до голови прийшла, встав і записав собі, щоб не забути дорана. В нього це часто буває. — Якби не та булава, не боліла б голова. — Хто її запопав, той спокій попроїдав. — А все ж таки для неї ви жертвуєте усім. Для неї й ти, Андрію, жертвував нашою любов'ю. Хотів перечити, виправдуватися, — не давала. — Ах, кинь ті викрути! Знаю, гетьман шукав для тебе жінки між княжними, та не без твоєї згоди. — Може, — а асе ж таки я не вженився донині, а ти — Обидовська. — Бо Обидовський сватів прислав, а Войнаровський тільки гарні слівця підсилав до мене. Мусіла я волю батьків сповнити. — Як Мотря. — При чім тут Мотря? Мотря нікого не любила, лиш свою мрію, химеру, а я любила тебе й люблю. Не перебивай. В ту пору, коли тобі грозить небезпека, хочу бути при тобі, не так, як Мотря, що Чуйкевича з гетьманом пустила, а сама залишилася в Батурині, Бог вість чого. — Дивно, як гарні жінки не любляться, — навіть сестри. — Тільки мужчини так люблять жінок, що похибок їхніх не бачать. Я Мотрю люблю, але знаю, що вона непритяменна. — Може, якраз тому й подобається мужчинам. — Так було тоді сватів до неї післати; мати, певно, вибрала б тебе, а не Чуйкевича. Чому не післав? — Чому? Бо я любив Мотрину сестру, Ганну. — Ні, бо ти — баба. — Войнаровський здригнувся. Але вона вже вспіла притулитися до нього й щебетала, як дитина. — Та який би він не був, цей пан Андрій, Ганна його любить. Вона їхала до нього, лід на Десні тріщав, московські кулі свистали, а Ганна про ніщо не дбала. Пан Андрій не покине Ганни, правда? Не відповідав, лиш притулив її до себе і слухав того щебетливого голосу, як співу. Метелиця гула, сніг шибки у вікнах обліплював, ніби зима замурувати тих двоє хотіла й відділити від світу. Нараз Ганна, зміняючи голос, спитала: — Чого це люди такі дурні? — Дурні? — Так. Хоч би й ти, Андрію. От одружився б був, любив би жінку, а вона тебе, плекав діток... — І помер смертю чесного чоловіка. — А хіба на війні краще? — Обов'язок, Ганно. — Чому якраз на тебе цей обов'язок паде? — Хтось же мусить його сповнити, хтось мусить послухати голосу землі. — Той голос страшний! — Могутній. — Заглушує голос серця, робить варварами людей. Не люблю його, ненавиджу війни, хоробрості, лицарства, я люблю чоловіка. — Яка ж ти не подібна до Мотрі! — Я жінка і тільки жінка, котра слухає голосу серця. І цей голос привів мене до тебе. — Бідна, чому ти послухала його?! Ти Кочубеївна, а Кочубеї підуть тепер в ласку в царя. Могла підскочити високо. — А так низько паду... Правда?.. Ні, Андрію. Обійдеться циганське весілля без марципанів. Хочу бути з тобою, з гетьманом, з вами. Хочу з своїми жити і вмирати. — Вмирати? Тобі це слово не до лиця, Ганно. Ти така свіжа, чорнобрива. — Як кукла. — Ні, як весна, як саме кохання. Тобі лиш жити й любити, а в нас не радість, а тривога, а перед нами не життя, а смерть, — пустиня. — І так балакає той, що по Мазепі булаву має носити Соромся! Я такого не хочу. Давай вип'ємо вина: за кращу долю, за надію, за наше друге життя. Хай завтра світ в безвісті провалиться, ми нині веселими будьмо. Пропадай горе, веселися доле! Ось тобі мої уста, бери, цілуй, цілуй! Метелиця ущухла, сніг на шибках рожевів, ніби це не сніг, а платки вишневого цвіту до шибок поприліплювалися. — А про Батурин ти не чувала, Ганно? — спитав по хвилині він. А вона відповіла: — З Батурином, мабуть, погано, Андрію. — Не на гаразд покинули ми його. — Ой ні. Проїздом чула я, як там сильно гармати грали, город горів. Така горяч била, як з пекла. — Чорти облягають Батурин, а як добудуть, то пекло з нього зроблять. — Там мати з Мотрею, а ми тут, а батько... — І очі прикрила рукою. — Батько благую часть ізбрав, — гадав потішити її. А вона кинулася йому на шию і — розридалася. — Чого ж бо ти? Цить, дядька розбудиш! Сталося. Мабуть, так Бог хотів. І не відстанеться. Сама ти перед хвилиною казала, щоб понехати чорні думки, цить! — Благай дядька, принаглюйте короля Карла. Як же так, оставили гатьманську президію і не поспішаються! — Поспішаємо, Ганно, але ж ти не забувай, що це не полк, а велика армія, з табором, з лазаретами, з гарматою. І над королем ми не маємо сили, над ним ніхто сили не має. — Так чого тоді в'язалися, чого переходили Десну? Треба було наладити з царем. — Не нам знати, що треба. Це щолиш для наших нащадків ясним стане. Гей, коли б то цей розум наперед мати, що опісля. — А мають же його великі люди. — Буває, але рідко. Errare humanum est [86]. — Страшно! — і притулилася до нього, як перестрашена дитина. — Страшно мені. Ввижається, що Батурин добутий, руйнують його, людей ріжуть, катують. Не заспокоював її, знав, що слова тут безсилі. — Що вони переживуть, перестрадають, заки погибнуть... Коли я доїздила до Десни, за мною гонили москалі, кількоро їздців, от-от і зловлять. Саме тоді наткнулася я на наших. Між ними одна дівчина була, гарна, як образ. Відстрілювалися ми вкупі. Аж один і каже до мене: "Всім нам не спастись. Переходьте ви на другий бік, а ми спинятимемо погоню. Ви до гетьмана, значиться потрібніші". Жалую тепер, що згодилася, але я не Мотря, лицарського духу не маю. Спасала життя, незважаючи на них. В половині річки озирнулася я, — їх не було!.. — Погибли або москалі в полон забрали. — Їх життя на мою совість паде. Страшної — Тепер совісті нема, — тепер війна, а війна безсовісна. — Жаль тієї гарної дівчини; над нею москалі будуть знущаться. — Це, мабуть, тая вихрестка з Гірок, що в Мручкового осавула влюбилася. Але як же ви аж за Десною зустрінулися? — Бо я до Гірок пішла, а не заставши вас, назад через Десну вертала. — А вони? — Вони до Караївки доїздили, як на них москалі наскочили. Втікли за Десну і там-то на отсей московський відділ наткнулися, що за мною гнався. — Москалі, значиться, добре бережуть Десни. — Собаці перескочити важко. — А все ж таки на великий бій не зважуються. Перше знесилити хочуть. — Я так само гадаю. Так що ж! Тут король Карло вожд, не ми. — Боюсь, щоб вождем не було безголов'я. В світлиці стали майоріти стіни, образи, меблі. Щолиш тепер побачив Войнаровський, яка збідована була його несподівана гостя. Біла, аж зелена, очі запали глибоко, уста полиняли. — Ти мусиш переспатися, Ганно. — Де? Тут у тебе, може, ще й на твойому ліжку? Ні за що! Вже ранок. Чуєш, будиться табор, незабаром і гетьман встане, може, король скаже в похід трубити. Хто би там спав! Підемо, Андрію, підемо визволяти Батурин. В її голосі чути було якесь неприродне подражнення, якийсь хоробливий прибій енергії, якого Войнаровський перше в неї не помічав. Ганна все творила контраст до своєї сестри Мотрі. Її називали ранньою зорею. Хто не зустрінувся з нею, не побалакав кілька хвилин, піддавався її веселій вдачі. Навіть найсумнішого спосібна вона була розвеселити, так радісно світилися її великі сині очі, і так щире, по-діточому всміхалися свіжі малинові уста. І нікому не навкучила Ганна тією поранковою веселістю, бо нікому не накидалася своїми смішками, — була весела, врадувана світом, людьми, собою, не тому, щоб подобатися, а тому, бо такою її Бог сотворив. І такою знав її мало що не від дитини Войнаровський. Жевжиком дражнив колись, пізніше називав підхопнем, а ще пізніше поранковою зорею. А вона, дівчинкою бувши, казала йому "пан Андрій". Пан Андрій вусатий, пан Андрій кирпатий, "я пана Андрія не люблю". Але Войнаровський знав, що воно так не є. Не раз, як балакав з покійним Кочубеєм за обідом, в їхньому дворі в Батурині, а Ганна вишивала до церкви рушник, чув, як її очі, замість по шитві, по його устах блукали. Озирнувся — Ганна паленіла, кидала роботу і вибігала в город, "бо в хаті скучно, як у чернечій келії". Не раз хотів побалакати з нею "на розум" — годі було. І як тут тобі з дитиною балакати "на розум"? Пощо бентежити її, пощо виривати з того райку, в якому вона літала, мов пташка, і цвіла, ніби квітка? І такою дитиною дожила Ганна Кочубеївна до двадцяти літ. "Пан Андрій" ходив між тим у всілякі походи, дядько вживав його не раз до різних довірених політичних послуг, декілька літ не довелося бути в Кочубеїв, а як тогідь приїхав з дядьком до Ковалівки, Ганна була вже Обидовською. Привіталися чемно, ввічливо, як звичай велить, але не балакали на самоті, бо "пан Андрій" не був з тих, що радо баламутять чужих жінок, і не мав звички скакати в гречку. Гадав, що давня любов, коли й була в неї, так вивітріла; рана від стрілки Купідона заблизнилася, і нема ніякої потреби роз'ятрювати Ті наново. Коли б інші часи, то, може б, і скортіло, бо чоловіка все до гріха тягне, але серед теперішніх турбот про великі і великоважні діла Войнаровському було не до того. Аж нині вона з'явилася неждано, нагло, як привид... Ганна!.. Жевжик, підхопень, поранкова зірниця... — Про що так задумався пан Андрій? — спитала, ніби на грішному дні приловила його. Махнув рукою. — Кажи про що чи про кого думав? — Про тебе і про себе, — відповів. — І видумав що? — Невже тут що видумати можна? Війна про нас думає, кого пожерти нині, а кого залишити до завтра на обід. — Боїшся війни? — Я? — Та ж не я, бо що тут про жінок казати, коли мужчини бояться? — Ні, Ганнусю, не боюся я ні війни, ні нічого. Тільки жаль мені тебе, і Мотрі, і багато таких, як ви, хоч, може, й не таких гарних. — Пан Андрій — пан! Без компліментів розмови не знає. — Ні, Ганнусю, не компліменти мені на гадці, а жаль за серце стискає. Змарнієте ви, зів'янете, не розцвівшися вповні. Дика сила знівечить Божу красу, московські копита столочать пишні понад Сеймом левади, їх тупа сокира зрубає вишневі батуринські садки, виполошить солов'їв з бузкових корчів, і здивовані зорі даром шукатимуть чарівної принади тамошніх маєвих ночей. — Гарно балакати вмієш. — Сумно. — Бо сумна наша доля, Андрію... — і задумалася. — Але на те ми й українське жіноцтво, — додала по хвилині. —— В тім-то й наша біда, — завважав він. — Скити вас поривали, десять давали за доброго коня, всякі погані азіати лізли до нас, як безроги в город, і рили. — І риють. — Всяка наволоч дика ловила вас, як рибу в неводи, набирала повні судна й везла до Кафи, до Генуї на світові торги, за добрі гроші продавала, бо ви гарні й вірні... Тільки й вашої слави. — Тільки нашої слави. Замовкли, ніби думками побігли по шляхах минулого, і згубилися на них, і не могли себе знайти. Аж знайшовши, зраділи й обіймалися очами. — І що? — спитала вона. — Що?.. Пригадалося мені одно оповідання... Відкашельнув, нервово погладив чуба і розказував: — На берегах німецького моря чув я його. — Кажи. — На острові, що Ругія зветься, по другому боці від Аркони, над берегом стояла висока скеля. Під тою скелею у печері морські розбишаки жили. Нападали на кораблі багатих купців, вбивали їх і долилися добичею. Сказавши, задумався, ніби жалував, що почав оповідати. — І що дальше? — спитала, й зіниці її спалахнули нараз. — Кажи ж бо! — Одного разу прибрали вони до рук корабель якогось франконського купця. Цей поміж жемчугами та золототканими паволоками, поміж бісерами й ізмарагдами віз перлину, від усього цього узороччя собі дорожчу, — дівчину варязьку, чудової краси. — Знаю, знаю, — мало не сплеснула в долоні. — ї ватажок, добувши той корабель, кинув дівчину в море, — правда? — Ні, Ганно. Послухай. Він при поділі добичі челяді своїй віддав усі скарби, всі жемчуги й паволоки золототкані, а для себе лиш тую дівчину оставив. Човном удвійку до печери з корабля вертали. Була ніч. Імлою вповивалося море. Він одною рукою веслував, другою горнув її до себе. Кріпко... Не пручалася. Давала робити з собою, що хотів. Аж нараз похитнувся човен, сплеснула хвиля і... — І дівчина кинулася в море! — Не вгадала. Це він коміть головою полетів, друлений її сильними руками. Ганни веселе лице споважніло. Поранкова зірниця хмариною затягнулася. — А гарний він був, цей ватажок піратів? —спитала зітхаючи. — От бачиш, які ви! Чи гарний був? Тобі жаль його, а вона не жалувала. Для неї він був ворог, що поневолював її. — А купець — ні? Чому ж вона його не вбила? Це ж був купець, що невольницями торгує, може, й старий, і поганий, а ватажок, все-таки ватажок. — Бо тамтого не могла вбити, а того могла і вбила. — А чи вернула до своїх? — Про те вже казка не балака, але на всякий спосіб не осталася в неволі, і як поневолив її хто навіки, то хіба море, стихія, щось велике і непереможне. Ганна не вдоволилася тією відповіддю. Як цікава дитина, питалася дальше. — А може, Герта взяла її до себе і жрекинею у своїм храмі зробила9 — Ти і про Герту чувала? — Чула чи читала. — Правда, вас і по-німецькому вчили. От бачиш, понятливі ви, багаті, гарні, а яка ваша доля? — Ти нині, Андрію, мабуть, лівою ногою з ліжка встав, таке щось сумне розказуєш і сердишся. Не таким я тебе застати сподівалась, не таким! — докоряла йому, а він цілував її холодні руки і заспокоював: — Ані лівою, ні правою. Ганнусю, бо я зовсім не лягав. Зжахнулася. — Не треба того робити. Не треба. Дай мені руку, що більше такої дурниці не зробиш. Вам тепер годиться бути виспаними, сильними, на все готовими. Безсонниця знесилює тіло, робить його охлялим, а в безсилому тілі і дух не бодрий. Як же ви діло поведете? — Прикажи снові, щоб на кождий твій заклик прийшов. Ночі такі довгі, а думок так багато, як мухи в пекарні влітку, так вони тобі в лобі гудуть. Збожеволіти можна... Зніжніли ми, Ганно, спаніли. Не маємо того гарту, шо треба. Тут треба людей давніх, жилавих, щоб не чули болю, щоб серце вміли жменею зціпити: "мовчи!" А ми того не вміємо, Ганно. Ми вже європейцями стали, а за порогом Азія. Там ще скити, гуни, фіни, монголи, все перемішане, як у відьминім казані, з котрого тобі вискакує не чоловік, а прямо чортячий пасинок якийсь, антихрист, як каже народ. — Крячеш, Андрію, крячеш. — Радніше б я, Ганно, соловієм співав, але не можу. Перед дядьком бадьорого вдаю, перед Орликом у личині ходжу, а так хоч перед тобою хочу душу відкрити, бо ти для мене була все образом щирості. Сама щирість. Ти щирість, а Мотря загадочність. Вечірня й рання зірниця... Не знаю, звідки ви такі гарні взялися, хоч зітхай і молися до вас, до одної після суєти цілоденної, а до другої на заранку днини... А яка ваша доля? — Яка? Яка? — сердилася Ганна. — Така, як Бог -дав, як у книзі життя стояло. І тільки. Покоритися треба, Андрію, покоритися і ва Бога упованіє возложити. — Фаталізм! З-над Інду чи з-над Гангу безсилим вітром повіяло на мене, таким, що в'ялить і переносить у нірвану, -як же нам бадьорими бути?.. Це ви, а що ж про других казати? — А хіба ж ми з іншого тіста, ніж другі? — Ви інші. Ти — радість сама, веселість, а Мотря — сила, бунт. А все ж таки обі за нелюбів пішли. Ганна повернулася до вікна. Войнаровський ніби не бачив того. Не знав чому, але замість розважити гостю, ранив її словами, ніби і радість якусь чув, що її це болить. — За нелюбів пішли, і яка ваша доля, і яке їх щастя подружнє? Не бажав би я собі такого. Ні, ні, ви ще невольницями остались. Перше продавали вас по Синопах, Кафах і Генуях, а нині торгують вами вдома. Приїжджає купець, добиває торгу і бере. Трохи сліз, трохи лебедіння, потерликають музики, поскачуть свахи і вже тебе запаморочили навіки, вже тобі голову, як курці, закрутили, шусть йому під крило, на маєш, бери, вона твоя, на весь вік, аж до гробової дошки. Ось яке-то ви упованіє воскладаєте на Бога! — Та яка ж тобі нині, Андрію, муха на ніс сіла? Дай віджену. — Не муха на ніс, а змія в серце впилася. Мушу сказати, що чую. — А чому не говорив перше? — спиталася, і тим простим питанням рот йому затулила. Понурив голову і мовчав. Могла тепер перейти до атаки, могла йому кидати докорами в лице, прибити до землі, знівечити. Не хотіла. Жалувала його. Відчув це, і йому зробилось жаль Ганни. Здивувався, як він міг бути таким жорстоким. Це ж дикість — знущатися над людиною, і то саме в цей момент, коли вона дала тобі доказ своєї любові. Притулив її руки до уст. — Не гнівайся на мене, Ганно. Я сам не знаю, що мені таке. Важко! Ходжу, мов по кораблі, котрим хитає буря. Всьо колишеться, зривається і летить у безвість. Жаль того світу, що валиться. По нім прийде другий, може, й кращий, так все-таки тамтого жаль, бо ми свою цеглину доклали до нього, у ньому частина нашої душі. Лихий я сам на себе за той жаль, котрому піддаюся. Лихий на себе і на вас, на жінок. — А при чім же тут ми? — Яке їхало, таке здибало, які жінки, такі й ми. Ви дітей приводите на світ, виховуєте їх. — А ви їх вбиваєте, розкидаєте їх голови буйні від одного моря до другого, від гір до гір. — Самі вони кидають собою, яку у падачці, а на нас тільки відповідальність паде, бо ми — провідники народу! А які ми тау провідники, Ганно? То тільки так здалеку і збоку здається, а всередині інакше. Як зірветься бурун, — його сила, не наша. Не раз я у боях бував, знаю. Невже ж був такий вожд, щоб не бажав побіди? А бажав, так значиться, і все своє уміння, всі свої сили туди поклав, щоб побідити. А тут тобі один курінь, часом одна чета не сповнить приказу, і побілу лихий взяв. Хтось завинив, а на тебе відповідальність паде. Особливо в нас, бо в нас послуху нема, в нас що голова — то розум, і один від другого мудріший. От і тепер. Морока з королем. Гадали ми, що він, діставши кілька тисяч свіжого чоловіка і наситивши своїх голодних шведів, гураганом на відбій Батуринові понесеться. А під ним хоч огонь пали. Раком до Батурина лізе. Мабуть, якісь свої плани має. Може, вони й добрі, та не для нас. Його армії відпочинку треба, а нам під ногами земля горить. От воно як. — Так принаглюйте.його, Батурин у великій потребі, Бог вість що з ним! — Принаглюйте! Легко сказать. Коли б він бачив, що наше військо нечисленне, але духом сильне, то, може б, і числився з нами, а так... — Або що? — спитала тривожно. — Те, що жінки не виховали своїх дітей у великій любові до власної землі, не влили в їх серця бажання власної волі, котра може бути тільки у власній державі, більш нічого, тільки те. І тепер "єден до саса, а другі до ляса...". — Ще? — аж крикнула з тривоги. — Переходять до Петра, — доповів глухо Войнаровський. — До Петра, — повторила, мов за мамою дитина. — До Петра переходять? Войнаровський підсунув їй крісло. Сіла. — Пе-ре-хо-дять, — лебеділа. — Так,переходять, Ганно. Старшини, а за ними й козаки, і не буде нам щастя, поки не виросте таке покоління, що про перехід навіть подумать не посміє, поки не виросте покоління сміливе, веселе, для котрого бажання буде законом, котре схоче бажати і вмітиме постояти за здійснення своїх бажань. Ви того не вміли. А бачиш, тая дівчина чорноока, тая вихрестка, що до Мручкового осавула прилипла, вміє; вона любить, хоче щасливою бути і буде. Побачиш, що буде. — Дай їй, Боже, — відповіла Ганна, вдивляючись у вікно, крізь котре видно було дерева, срібнопухим інеєм укриті. Як духи, як видива, майоріли вони на сірому небі, і весь світ виглядав Ганні, ніби якесь видиво того світа, що прийде колись, коли вже нас не буде. І буде він, як казка, казка майбутніх днів. І не буде в ньому тієї кривди, тієї зневаги, отсього понівечення краси, отсеї наруги над людиною, які тепер завелись повсюду. А будуть ті люди такі якісь інші, такі якісь гарні, як оці дерева, срібнопухим інеєм покриті... Втомлена дорогою, розбурхана розмовою з Андрієм, піддавалася чарівній принаді цих привабливих думок, пускала руки по собі, як птаха притомлені крила, кидалася на хвилі думок, — несіть мене... Аж нараз на виднокрузі ніби хтось небо мечем перерізав. Блиснула червона смуга, і білі дерева стали багровіти, багрою обливалася уся комната. — Пора мені! — промовила Ганна, встаючи і позіхаючи після недоспаної ночі. — Куди? — спитав Войнаровський. — Це вже моє діло. Не буду ж я тут королівського змилування ждати... Не бійся, — заспокоювала його,. — до Петра не перейду. Ласки, якою він обласкав родину покійного Кочубея, не прийму. — Так куди ж ти тоді підеш? — Туди, де Мотря, мати, де мої молоді літа, — у Батурин! — Ти збожеволіла, Ганно! — відповів різко Войнаровський. — Кругом москалі, як вовки, як шакали, снуються, я не пущу тебе! — Так ходи зі мною. Ходи! Або переб'ємося разом, або... Не доповіла, — Ні, ні, так не можна. Так годі. Треба усім нам іти вкупі, як не зі шведами, так з гетьманом, під його бунчуком. Говорячи це, думав. Думав, як відтягнути Кочубеєву доньку від її божевільного наміру. — Ганнусенько, ти не підеш. Я того не хочу. Ти останешся. За годинку побачишся з дядьком, розкажеш йому про Бвтурин. Я певний, що твоє оповідання рішить. Він піде, не оглядаючися, на шведів. Піде на побіду або на певну смерть. А ми з ним. Вдивилася, ніби не вірила, що балакає щиро. — За годину? Так я за годину приїду. Тепер він їй не вірив. — Куди ж бо ти? Посидь краще в мене, ти здорожена, продрогла. — Піду до своїх людей. Скажу, щоб були готові. Як дядько не рішиться зараз іти, піду сама. — Де ж твої люди? — Недалеко відсіль, на фільварках. — Так... — І вбирав шубу. — Проведу тебе. Ішли алеєю, облиті багрою сходячого сонця. XXVIII Гетьман теж тієї ночі довго не міг заснути. Двір, в котрім від кількох літ ніхто не мешкав, дихав пусткою на нього. Не любив того мертвого духу, що нагадував родинні гробниці. Мимохіть перебігав думками події, які збулися тут, протягом останнього п'ятдесятиліття. В кождім куті чаївся якийсь спомин, щоб кинутися на нього. Перед тими споминами втікав очима на стелю. Велика, довгувата площина спускалася ледве помітно, але безпереривно, і пригнічувала його. Якщо ніч потриває довго, розчавить його... Щоб спастися, втікав від стелі у темний простір поміж стіни. Привикав до того мерехтливого чорного пилу, якого насипала тут ніч так багато, і очима, в яких почувався болючий жар, став розрізнювати якісь постаті, краєвиди, сцени — образи минулого. Наче чарівний ліхтар, схований у його душі, кидав на чорний підклад темряви свої фантастичні дива. Королі, міністри, єпископи, аристократичні дами пересувалися в довжезнім полонезі по просторах половини Європи. Запишені, горді, неприродні, то суворо-грізні, то хитро-ласкаві, крутилися в кривому танці, гадаючи, що Бог вість яке діло роблять... А з кута вискакував час і здмухував їх, як паламар свічку в церкві... Гетьман примикав повіки. Гадав, що разом з тими образами і він перейде в країну сну. Може б, воно так і сталося, коли б кров била у живчику лагідніше. А то як вода в джерельці хлюпотить і не дає вснути. Гетьман знову розплющує повіки, і знову вдивляється у чорний пил, і знову бачить образи; але вже інші. Ніби зариси фресків на свіжому, ще теплому підкладі виринають видива майбутнього. Любить ті діти уяви, мальовані красками недоспаного сну, легкі в лініях, розливисті в колірах, непевні у змісті Не одну безсонну ніч скоротили йому. Розмовляв з ними, грався, справляв рисунок, накладав живіші барви. Хотів те саме й тепер робити, не вдалося. За кождим, навіть найлегшим дотиком розвівалися, як за подувом вітру фата-моргана. Саме так, як фата-моргана. А найлюбшого з отсих привидів таки й зовсім не бачив, хоч як пильно шукав. Не бачив Києва повоєнного, ясного, гармонійного, веселого. Як же він любив цей образ, — з усеї душі. усім помишленієм своїм. Але нині не бачив його. Зате з того чорного мерехтливого пилу, мов сажа, котрої ніч скрізь насипала так багато, виринали безконечні снігові простори, великі води, що позіхали імлою, дими, перед котрими сонце в глиб неба втікало, пустар, на котрому іноді тільки якась червона цятка забагровіла. Але чи це горностаями підбита багряниця, чи тільки кров, що виплила з свіжої рани, відгадати не міг. І гетьман сотий раз загулював повіки, гадаючи, що всне. Поки по салях вешталися люди, поки не втихло в дворі, гадав, що цей шорох не дає йому вснути. Але по півночі зробилося кругом тихо, мов в усі, а сну, як не було, так і нема. Невже ж це старість? Боявся того слова, як ворога, як одинокого ворога, перед котрим почував страх, бо тільки він один може побідити його. Старість і її грізна товаришка смерть. Супроти цієї останньої навіть розум зі своїм довголітнім досвідом мусить скласти оружжя. Мусить?.. А слава?.. І гетьман гірко всміхнувся. Дійсно, гореч почув на своїх устах. І гореч тая, ніби насонний лік, заспокоїла його... Спав недовго, та кріпко. Збудило його сходяче сонце. Глянув у вікно й побачив дерева, вкриті інеєм. Мов фантастичні примари окружили довкола двір. Нагадувався Бахмач, Різдво, хотілося заплющити очі й думати. Та слово Батурин, ніби гострий меч, лежало біля нього. Зірвався, накинув на себе шубу і подзвонив. Кендзеровський вже чекав під дверми. Відчинив і всунувся у спальню. Привітливо всміхнений, все однаковий, ніби його ніколи ніщо не збентежило, не схвилювало, не заболіло. — Що нового? — Нічого, ваша милосте. — А король? — Перед хвилиною на Аяксі почвалав. Відповідаючи на питання, поливав свого пана водою і помагав йому одягнутися. — Значиться, приказу до походу не дав. — Мабуть, що ні, бо шведи не двигають обозу. Чистять і напувають коней, варять щось на своїх триніжках, шваркотять і лаються, мало ще не так грімко, як москалі. Гетьман шарпнув рукою вузький, короткий вус, поправив пояс і накинув на плечі соболеву шубу. — Зимно тут. — Не палено, бо я боявся вашу милість збудити. У столовій вже тепло. Снідання на столі. Ваша милість перейдуть туди, а тоді я і тут затопити кажу. — Не треба. Одної ночі досить, — і переступив поріг. Кендзеровський сунувся за ним, як тінь. У столовій чекали вже Орлик і Войнаровський. — Чули? — звернувся до них гетьман. — Короля знову кудись понесло. Нараз побачив Войнаровського. — А з тобою що? — Нічого, дядьку. Не турбуйтеся. Не спалося мені. — Синку, у твоїх літах я й серед реву гармат засипляв. — Може б, і серед реву гармат заснув скорше, ніж у цій тишині. — Підожди, заревуть гармати. Заревуть. Королеві Карпові, мабуть, не скучно за ними, бо не спішиться. Але нам треба цей черепашений хід прискорити. До чого воно подібне'. Наче на прощу йдемо. Гетьман хвилювався. Войнаровський бачив, що й він невиспаний, що й він у поганому настрою. Мовчав, бо це було тоді найкраще. Кендзеровський подавав снідання. — Якщо так дальше піде, то ми на Різдво зачимчикуємо у Батурин. Гарний мені похід, — похід на відбій! Войнаровський наслухував тупоту кінських підков. Ганна чи ні? Взяв від неї слово, що за годину буде, а все-таки боявся, щоб не вирвалася сама. Це ж Кочубеївна, Любові Федорівної донька; Тупіт наближався. — Глянь, чи це не Аякс, — звернувся гетьман до Орлика. — Ні, ваша милосте, — відповів Орлик, вертаючи з рундука, — це кількох їздців з молодим старшиною. Прохає побачення у гетьмана. Каже, що біля Батурина проїздив. — Най увійде. Гетьман кинув ложку, обтер вус, повернувся до дверей і стояв у такій поставі, як звичайно, коли когось на по-слухання приймав. Через поріг переступив молодий козак, правою ногою шурнув назад, лівою рукою притримав шаблю, а правою до самої землі поклонився. Волосся мав буйне, золотисте, рівно в кружок пристрижене, як королівський паж. Гетьман глянув і мимохіть усміхнувся. Пригадалася, мабуть, Варшава, Париж, королівські двори, пригадалися молоді літа, до котрих так радо усміхається старість. — Ти хто? — спитав поважно, мало що не суворо. — Я Ганна Обидовська, Кочбеєва донька, — продзвеніло дзвіночком по пустій кімнаті, Гетьман приступив до козачка, взяв його за обі руки, стиснув їх кріпко і підпровадив до стола. — Сідайте, Ганно Василівно, з нами, а ти, — звернувся до Войнаровського, — відчепи від пані Обидовської шаблю, щоб вона не спотикнулася, крий Боже! — О ні! Вона послушна в мене, — боронилася гостя. — Най буде й послушна, та я жінок з шаблями не люблю. Це в них, що в мужчин кужіль, malum necessarium [87]. Гетьман на хвилину ніби про Батурин забув. Попав у той гарний настрій, у якім його звичайно бачили в товаристві гарних жінок. Обидовська кілька разів пробувала розказувати про свої пригоди, але гетьман за кождим разом перебивав. Перше мусіла випити чарку кріпкої житнівки, з'їсти шматок індика, попити старим вином, залити те все гарячим чаєм, а тоді щолиш гетьман сказав: — Слухаємо. — Батурин, — почала Ганна, — обложений кругом. Він у терновому вінку. — Голос її дрижав і ломився. — На милю кругом мишкують московські стежі. Я продиралася оподалік, але бачила добре — город горів. — А що балакають люди? — Людей зустрічала мале. Трималася лісу та поля, щоб не попасти на москву. Щолиш недалеко Десни стрічала своїх. Як перед татарами втікали. — Куди? — перебив її гетьман. — Навмання, як витровлений звір. Він не знає, куди йому втікати, щоб лиш втекти. — А все ж таки, куди біжать? — Від Сейму до Десни, до вашої милості значиться. Одні... — А другі? — Другі, говорять, що до царя, під царську протекцію піддаються. Гетьман насупив брови: — Так. І що ще чули? — Говорять, москва страшно знущається над людьми, вірними вашій милості. У Лебедині пекло. — Пекло скрізь, — доповів гетьман. — До раю іншої дороги нема. А про сам Батурин що кажуть? Чи тримається він? Як з муніцією, з харчами? Чи порохи не вилетіли в воздух. Пожар у кріпості — то небезпечна річ. — Про Батурин я навіть таке чула, що він упав, — ледве промовила Обидовська. — Упав?.. Батурин упав? — І морщина між гетьманськими бровами зробилася подібна до скиби, свіжо відкиненої лемішем. — Чимало чого не балакають люди, — пробував потішати гетьмана Орлик. А Войнаровський від себе додав: — Татарські вісті. Народ паніка обгорнула. Це цілком зрозуміле. Навіть військо піддається тривозі, а чого ж кращого від звичайного населення хотіти. Вістка влетить до хати горобцем, а вилетить волом. Гетьман встав і підійшов до вікна та пальцями став тарабанити по шибці. Це він робив, як не хотів, щоб бачили його зворушення. Обидовська мовчала. Орлик і Войнаровський дивилися на себе, ніби очима розмовляли з собою. Нараз гетьман відвернувся. — Пилипе, вели бити в литаври, виступаємо в похід! XXIX Піпер, побачивши рух у козацькому таборі і почувши литаври, затривожився. — Що воно таке? — питався Гультмана, ніби цей всьо повинен був знати. Гультман зробив поважну міну. — Ексцеленція не знають? Це вони готовляться в похід. — Як то? У який похід? Його світлість гетьман на свою руку війну вести бажає? — Не моя річ знати, я лиш бачу, що вони кудись-то вибираються. — Може, до царя переходять. — Може. — Бо по них всього сподіватися можна, це хоробрий та химерний народ. Але ж бо гетьман чоловік статечний, він, мабуть, знає, чим це пахне. — Мабуть, знає, — потвердив Гультман. — Так тоді як же він може, не порозумівшися з королем, його милістю, виступати в похід? — Дійсно, як він може? — і собі дивувався Гультман. А Піпер побивався дальше. — Це ж зломання свіжо підписаного договору, це ж ребелія! До чого ти нас довів, Боже? — Дійсно, до чого ти нас довів, Боже! Ще трохи, і його величність король деревляною ложкою з черепка їсти стане, а простирадла вже також деруться. Треба буде десять баб возити, щоб їх латали. А король бабів прогнав з табору. — Його величність король де? — Прошу питатися Аякса, він один знає. Гультман, як найближчий королеві чоловік, хоч тільки його камердинер, почував себе вправі відповідати в тім самім тоні, в якім його питали. — Ексцеленція знають, що його величність король не любить, щоб за ним стежити. — А що ж мені робить? — Не знаю, що вашій ексцеленції робить. — Це властиво не моє діло, це діло головного кватир-майстра, а може, дежурного генерала, або я знаю, чиє це діло... — І він безрадно тупотів по королівській спальні зі срібною умивальнею і з синьою шовковою ковдрою, котру Гультман довів вже до ладу, застеливши королівське ліжко. Біля ліжка торчала пара високих, свіжо вимащених чобіт, котрі в цей мент живо нагадали Піперові короля і на котрі він був прямо лютий. — Одинока рада, — почав Гультман, — розіслати по всіх селах, де стоять шведи, і по всіх шляхах, що ведуть до них, королівських трабантів, може, десь короля, його величність знайдуть. Діло важне. — Авжеж що важне, це не добром пахне. Це зломання свіжо підписаного договору, це ребелія. Боже, Боже, чого я ще доживу на мої старі літа, — і він як влетів на королівську квартиру, так і вилетів з неї. — Розіслати трабантів. По всіх шляхах, котрими міг поїхати король, розіслати трабантів. І це вожд? Це король? Він сам підриває фундамент свого маєстату. Поводиться, як невідповідальний хлопчина... — бурмотів безрадний дипломат. Викочували гетьманську карету, і Мишака виводили із стайні, як сухоребрий Аякс, цілий укритий срібним інеєм, зупинився біля двора, в котрім ночував гетьман. Король передав поводи свому трабантові, обчистив до кам'яних сходів зі снігу чоботи і вбіг на ґанок. Гетьман, побачивши його, вийшов назустріч. — Буря буде, — сказав Орлик до Войнаровського, подаючися в дальші покої, щоб не бути свідком немилої розмови. — Підемо й ми, — сказав Войнаровський до Обидовської, пускаючи її вперед. Король скинув у сінях свою стару, мабуть, ще по батькові одідичену шубу, поставив високу футряну шапку на вибиваний шкурою фотель і, присідаючи в колінах, вітався утретє з гетьманом. Гетьман відчинив двері до столової і попросив короля сідати та не пог-ордити убогим походним сніданням. Король не хотів сісти, поки й гетьман не сів. — А я отеє з раннього об'їзду, — почав, ніби виправдовуючись. — Ваша світлість не знають, як постій деморалізує військо. У Гірці... — У Гірках, — чемно поправив його гетьман. — У Гірках вони запаслись біллям і одежею, надбали всяких харчів, так що це тепер не військо, а прямо мародери, мандруючий народ. Псується дисципліна, являються випадки непослуху, я ніяк до того допустити не можу. Не хочу, щоб мої шведи лиху славу за собою лишали, як грабіжники й розбишаки. Я їм до того приміру не даю, — оскільки можу, — додав, ніби засоромлений. — Бо ваша милість знають, що іноді для добра армії треба зрушити принцип недоторканності чужого добра. — Знаю, що діялося у воєвідствах Хелмінськім... і в землях Ціханівській, Нурській, Лівській і інших, — відповів гетьман, натякаючи на шведські контрибуції в Польщі. Король був немило вражений тією пригадкою, але не показав того по собі. Вдивляючись у якийсь образ на стіні, говорив, ніби про себе: — Війна має свою мораль, а краще сказати, вона не знає ніякої моралі, для неї suprema lex dura necessitas... [88] Prae strepitu armorum verba iegum non audiuntur [89]. Правда? Гетьман притакнув головою, але додав: — А все ж таки обов'язком вожда хоронити армію перед озвірінням. — Гадаєте, що цей обов'язок легко сповнити? — Хоч як важко, а треба, щоб з населення не поробити собі ворогів. Бо що ж те населення подумає про такого союзника, котрий з ним поводиться despotice [90], стається шинкарем civilis sanguinis [91], рабує церковну посуду й останнього таляра витягає з кишені заможнішого громадянина, на котрім все ж таки клеять спиратися основи всякої держави. — Ах, ляпалії, ляпалії! — вихопилося королеві, але він зараз-таки поправився, перепросив гетьмана і впевнив його, що й він тієї самої гадки, і якщо прогрішився коли проти неї, то тільки під тиском крайньої конечності:— Треба ж армію прохарчувати, треба ж і гріш на воєнні витрати добути. Гадаєте, мій власний край процвітає в добрі та в вигодах, гадаєте, моя родинна каса повна? — І на його обличчю з'явився вираз такого смутку, що гетьманові жаль стало цього молодого, дивного чоловіка. — Я ніколи не сумнівався, — почав, — в добрих намірах і в високих етичних принципах вашої королівської милості, інакше не в'язав би я з його достойною осооою долі й недолі мойого рідного краю, і коли маю сміливість висловити деякі заміти, так роблю це тільки для нашого спільного добра. — Розуміється, розуміється. Але невже ж ви гадаєте, що свої краще хазяйнують, ніж ми, заморські, червоні гості? Знаєте, що в Польщі робить такий Рибіньскі, Гарбовецкі і їм подібні? З диму по 10 талярів у місяць вибирають і за кілька місяців вперед кажуть собі платити. Селянин не може виїхати на поле орати, бо заберуть йому коні чи воли, а його як не вб'ють, так обідруть до нага. Ані шляхтич, ні духовний, ні селянин, ні міщанин не може носа за поріг показати, бо як не ті від саса, то тоті від ляса застукають його де-небудь, облуплять, або вб'ють, як собаку. Воєвідства Краківське й Сандомирське геть здевастували, щоб тільки їх до переходу на бік короля Станіслава не допустити. Не гадайте, що тільки ваша земля терпить, — ganz Mitteleuropa blutet [92]. — На жаль, це правда, — притакнув гетьман. А король, попавши у незвичайну для своєї вдачі говірливість, продовжав. — Не розумію поляків. Станіслав — їх чоловік, і чоловік гарний, чого ж вони побиваються за тим жеруном і женолюбом дрезденським? Це ж глупість! — Обстоюють принцип добровільного вибору короля, а не накиненого силою переможця. — Хай буде й гірший, але власними голосами вибраний, ніж кращий, а чужою протекцією поставлений. Гарний мені принцип! А знаєте, що той, власними вольними голосами вибраний, сказав, почувши, що ціла Польща в огні і в крові, в домашній братовбивчій війні? — Знаю, його милість король Август... — Бувший король. — Пардон, — поправився гетьман, — бувший король Август сказав: гарно, хай собака собаку жере. — Отож-то й бачите, це його принцип: "Хай собака собаку жере". Ось із-за кого кервавиться Польща! А між тим Станіслав—людина умна й гарна, і якщо йому закинути можна, так хіба те, що він замало жорстокий на теперішні часи. — Тут, дозвольте собі сказати, votre Majeste [93] не о людину боротьба, лиш о корону. — Між Сасом і Лещинським? — Між Сінявським і царевичем Олексієм. Заперечив гетьман, а король аж підскочив. — Жартуєте. — Сущу правду кажу. Сінявський не за Августа б'ється, а за свою власну корону. Гадає, що цар за вірну службу нагородить його польською королівською короною, а цар її для свого сина Олексія готує, котрого вважає добрим для Польщі, а невдатним для Росії. Король задумався. — Можливо, можливо. Ну, та й гарне ж тісто розмісили ми в отсій пекельній діжі. Нічого. Хай кисне. Виробимо, шоб гаразд людям смакувало. І знову задумався. Очі його линяли, набирали якоїсь безконечної перспективи, нагадували собою таємничість фйордів, а уста всміхалися усміхом хлопця, котрому сниться якийсь дуже гарний сон. — Заспокоїться Європа, заживуть люди в гаразді й мирі. і довго-довго не буде ніякої війни, бо скрізь на престолах сидітимуть люди умні і близькі собі думками. Закони будуть подібні до себе, позникають китайські мури перед промислом і торгівлею, народи радо обмінюватися стануть добром і багатствами своїх країн... Але, — додав по хвилині, — нас вже тоді не буде. — Ваша королівська високість ще молоді, — відповів гетьман. — Кого боги люблять, молодим беруть до себе, — закінчив король і нараз зірвався з місця. — Пане гетьмане, — почав зовсім другим тоном. — Чому ви мені привели так мало війська? Гетьман не сподівався такого питання. Яка його ціль? Випередити питання гегьмана, чому король не спішиться Батуринові на відбій? Мабуть, що так. І гетьман, злегка всміхаючись, відповів ласкавим голосом. — А чому ваша королівська милість не рішилася йти скорше на Україну? Чому не вибрали дороги через Галицьку землю, вона ж коротша і безпечніша. Чому ваша милість пустилася зразу в напрямі Москви, а шолиш довідавшися, шо цар Петро ex consiho генерала Гольца на тридцять миль від московської границі казав край безпощадно палити, завернули на багату в збіжжя Україну? А між тим цар витягнув від мене не менше десяти тисяч козаків у допомогу Синявському, поверх три тисячі пішло до Шереметєва, а стільки ж, і то що кращої кінниці, як з-під серця вирвав і покликав до себе... Чому? Чому? У кожній війні і кождому вождеві можна всіляких "чому?" ставити цілу силу. А одинока відповідь на них це тая dura necessitas, про яку ваша королівська милість перед хвилиною зводили казати. Усяку похибку робимо тому, бо нам здається, що ми її мусимо зробити, а будучність, не розуміючи того мусу, робить нас відповідальними за неї. Король пильно вдивлявся в гетьманове обличчя. Бліді мрінливі очі боролися з темними і палкими. Оба вони розуміли, що їм треба зрозумітися, що між ними не сміє бути облуди, бо діло яке вони зважилися разом робити, вимагає безумовного довір'я. І король без усякого вступу спитав: — А листи Тарла до гетьмана Мазепи? На гетьмана це питання не зробило ніякого вражіння. Він ніби здавна на його ждав. — Листи, які писав до мене Тарло, один із найдіяльніших прихильників короля Лещинського, і в яких він завзивав мене до скоршого переходу на бік шведів і Станіслава, я нарочно післав був до Москви, щоб відвернути ними увагу царя від моїх факцій з вашою милостею, і велика шкода, що вони не дійшли туди, куди я їх післав. — Чому ж бо то? — А тому, що, прочитавши їх, ваша королівська милість втратила віру в мої добрі наміри, гадали собі, що я їх тягну в біду, і минуло декілька днів, заки вияснилася справа. Боюсь, щоб тая проволока для обох нас не мала погубних наслідків, бо нема більшого деспота на світі, як час, а на війні нема нічого гіршого, як припізнитися. — Ви, певно, маєте свій Батурин на гадці? — Я маю на гадці свій обов'язок. — На війні я знаю тільки один обов'язок: побідити. — А я знаю ще й другий: не дати на поталу своїх людей. Король замовк і задумався. А по хвилині спитав: — Багато тих людей маєте в Батурині? — Більше десяти тисяч, гармату, муніцію і поживу для армії вашої королівської милості. — Так ви, значиться, в Батурин наготовилися? — А куди ж би? — Можна гадати, що на другий бік. — До царя? — Еге ж. — Ваша королівська милість обиджають мене такою здогадкою. — Це не було моїм наміром. Dura necessitas, пане гетьмане, dura necessitas. — Dura necessitas — це для мене Батурин. Гетьман промовив ті слова таким тоном, що король уважав зайвою дальшу розмову. Подав гетьманові руку. Гетьман обома стиснув її кріпко. — Розумію вас, — промовив, — і сподіюся, що більше непорозумінь поміж нами не буде. Можете двигнути свої полки, моя армія рушить слідом за вами. Гетьман випровадив короля і зачекав, поки цей не скочив на Аякса і почвалав так скоро, ніби в його таборі горіло. Переїжджаючи, зрушував галузки придорожних дерев, і на нього сипався срібнопухий іней. Небо було синє, світ здавався таким гарним, ніби на ньому ніколи й не було ніякої війни. Гетьман довго дивився за зникаючим у перспективі королем. Як вернув до їдальні, Орлик і Войнаровський стояли при столі. — А Ганна де? — спитав Войнаровського гетьман. — Я її насилу вговорив, щоб положилася на годинку. — Приколисав? Войнаровський облився рум'янцем. — Ні, дядьку. Лиш намовив, щоб задрімала. Вона ж не спала кілька ночей. — Брава жінка. Гарні доні вдалися покійному Василеві Леонтійовичеві... Гай-гай!.. Гарні, та нещасливі... Нікому Бог усього не дає, лиш потрошки... Так... Заки наші двигнуться, мине яка година, а тоді ми нашу Ганну положимо в карету, гарно обтулимо шубами, і поїде з нами... Що ж робити, зв'язав нас Бог з Кочубеєвим родом, мабуть, розв'язатися годі. Орлик аж горів з цікавості, чим покінчилася розмова гетьмана з королем. Не втерпів. — Дозвольте, ваша милосте, спитати, чого приїздив король? Гетьман, ніби не чув того питання, ніби зайнятий був іншими гадками. В комнаті хвилину панувала тишина, чути було, як з дерев осипався іней. — Чого ти хотів, Пилипе? — звернувся нараз гетьман до генерального писаря. — Про короля питаєш? Король, бачиш, то такий чоловік, що я з ним, мабуть, не розлучуся до смерті. Затям те собі: до смерті. XXX Невеличка була армія Мазепи. Як відчислити тих, що не встоялися проти влесливих слів царя і покинули гетьмана та пішли прохати прощення і ласки в чужого пана, то залишилося мало що більше понад три тисячі. Але й тую невеличку силу рушити з місця, хоч би тільки після нічлігу або після короткого постою, не було легко. Козак скрізь свою рідню знайде. Раз, що полки гетьманські за останні роки зійшли цілу Україну здовж і поперек, а друге, що й народ здебільшого не сидів на місці. Війна людьми, як вітер листками, по широкому полі гонить. Отож у якому селі й не стануло би гетьманське військо, скрізь воно розходилось по хатах, скрізь його гаразд гостили, бо й то правда, що краще погостити вояка, ніж мав би він сам розгоститися на обійстю. А від гостини, як від перини, нелегко відірватися. Та ще й того забувати не годиться, що в маршах великої дисципліни не було. В бою так, а в маршу не дуже. А ще тепер. Не одному прямо-таки здавалося, що він ласку гетьманові робить, коли не переходить до царя. Недаром же й волочилися по цілій Стародубщині царські платні агенти й тру-біли на всі сторони світу, що цар нікому лиха не хоче, що він вольностей українських не рушить, і хто тільки протягом одного місяця покається і вернеться до нього, то не тільки ранги і маєтностей не втратить, але ще_й нагороди царської певним бути може. Так тоді панам сотникам і їх осавулам та іншій старшині аж піт горохом з чола ллявся, заки вони свої частини поставили на ноги. А додати до того ще мороку з табором. Не з тим, що в йому військові конечні припаси і всяке воєнне приладдя, але з тими возами й повозами, на котрих їхали козацькі родини з своїм добром. Двері до гетьманської похідної канцелярії не замикалися. Все якась сотничиха, а то й полковниця влітала, як бомба, з наріканнями, жалями, плачами й погрозами. Вони ж для вірності гетьманові потратили свої маєтки, а тут їх не шанують, а то прямо й зневажають. Одна їздила до півночі від обійстя до обійстя, заки дістала кватиру, друга від якогось там полкового обозного почула не досить шановливе слово, третю обікрали, ще іншої карета опинилася геть аж у самому хвості поміж возами і візками, поміж чурами й служанками, на що вона ніяк згодитися не може. Не обходилося й без натяків на те, що цар Петро теж чоловік, а тільки невдоволені люди чорта з нього роблять і, що навіть чорт не такий-то страшний, як його малюють. Орлик і Войнаровський вживали всіх мір і зусиль, щоб заспокоїти невдоволену жіноту. Войнаровський зокрема ще й тому, бо боявся, щоб голосні крики й плачі не збудили Ганни, яка так смачно заснула, що аж любо було дивитися. Аж якось і те діло наладнали, втихомирили жінок, і коло полудня козацькі полки двигнулися в дальший похід. День був ясний, небо синє ї таке чисте, що навіть літом рідко коли таке буває. Сонце пригрівало, іней нагло осипався, з горішніх галузок злітав на долішні, ті не витримували тягару, ломилися, і скрізь тих поломаних прутиків було багато. Серед людей, почувався бадьорий настрій. Сотні здоровили себе веселими жартами, коні іржали. Тільки Мручко лаявся своїм звичаєм і відганяв непрошених гостей від возів з гетьманським добром. — Гайвороння! — приговорював. — Розкрякало би то в один мент, тільки їх пусти. Пропили би і прогуляли за одну ніч, а тоді воюй чорт знає з чим. Ти цілий не варт того, що один кріс коштує, а скільки тих крісів треба на війну... Бережись! Гетьман їхав під білим бунчуком з золотою короною, і хоч як його просили, щоб пересівся з Мишака до вигідної карети, не хотів. Розумів, що здеморалізованій армії треба дати добрий примір. Козаки й так при кождій нагоді нарікали, що "старшини лізуть у перини", а їм кажуть на голій землі спати. А навіть коли б і не те, так гетьман краще почував себе на коні. Молоднів. Гарна днина, розмова з королем і певність, що похід вже нігде на довше не зупиниться, підбадьорували його. Не здаючися ні на кого, сам пильнував дороги, вибирав найкоротші і найповніші напрями, розсилав стежі і відбирав звіти, дивувався тиьки, що так мало людей стрічав по дорозі. Іноді хіба який нищий шкандибав, а побачивши ясновельможного, падав на коліна і знімав руки вгору, благаючи в Бога ласки й милосердя для нього. Гетьман кидав йому щедро милостиню, розпитував, звідкіля Бог провадить і що там чувати, а почувши, що добра тепер, як і правди, на світі не зіскати, торкав свого Мишака острогами і їхав дальше. Як доводилося переїздити ліс, то вперед посилали туди якийсь більший відділ під проводом тямучого старшини, щоб впевнитися, чи нема там якої засідки. Так само перетрушувано й села. Поля були пусті. Ніби люди вимерли, ніби ціла країна причаїлася, не знаючи, що їй робити. Так і видно було, що тутешній народ менше до воєнних подій привик, ніж на степовій Україні, тому й війна більший переполох тут робить. Тривогу й безрадність прямо почувалося у воздусі. Минали хутори, з котрих тільки собаки вибігали їм назустріч і лаяли на них, проходили біля осель, з котрих більше нічого, крім обгорілих стовпів, не осталося. І навіть не було кого спитатися, хто тут такий диявольський бенкет справляв, москалі чи свої мародери? Може, коли б так перешукати ті згарища, то й знайшлося б якого недоконаного чоловіка або забуту за печею дитину, свідка того каїнського вчинку, але на такі розшуки не було тепер часу. В одному ті чьки присілку, в такому гарному, що лиш малюй, з садками й зільниками, з хрестом серед широкого майдану, на котрім ще маяв гарно вишиваний рушник, серед дороги два трупи лежали, москаль і наш, посплітані руками й ногами в таких страшних передсмертних обіймах, що годі було й думати, щоби їх розлучити. Являлися вони ніби образом того, що діялося тепер на цілій Україні. Їх відсунули набік, і полки проїздили, загулюючи коням очі, щоб не жахалися, бо був це здебільшого молодник, набраний з гетьманських стаднин, і з Кочубеєвої, і з Апостолової, славної широко навкруги. Були й Кандибового хову, витривалі й сильні дуже і легкі на хід, але погані на вигляд, від чого й загалом коняку, що не мала доброї презенції [94], кандибою звали. Попадалися, хоч і зрідка, також арабські жеребці зі стайні козака Розума, здебільшого білі, отже. й не такі-то придатні для війни, але зате гарні, що тільки стій і дивися. Старших досвідних у воєнному ділі коней було небагато, так само, як і козаків. Вони або гибли у всіляких походах, якими Москва виснажувала Україну, або тратили боєвий огонь, і здатні були хіба до таборової служби. Не один, дивлячись на отсі молоденькі коники, що з таким огнем, іржанням і іскрами в очах, як ляльки, перебираючи ногами, ступали непевними доріжками, завдавав собі питання: а що буде, як і вони погибнуть або скалічіють в боях? Але здебільшого козаки не завдавали собі жадних питань. Військо, як машина, поки воно в руху, поти й робить своє діло, а щолиш тоді, як зупиниться на довше, то, мов іржа на колісцятах машини, являються в нього всілякі сумніви й тривоги, які гірше всього з'їдають болову силу. Гетьман думав за всіх і про все. Дивувався собі самому, звідки в нього стільки думок береться. Ні, ні, це ще не старість, — потішав себе і дальше провадив похід. Минуло полуднє, тьмарився обрій, ніби там хто порохом на поля сипав. Порох чи дими? Орлик торкнув Войнаровського ліктем. — Бачите? — Що такого? — Який брудний сніг. Придивіться краще. На ньому сажу видно. — Сніг як полежить кілька днів, то звичайно брудніє. — Ой ні. Це ж виразно сажа, згар. — Так що ви гадаєте? — З Батурина несе. Але гетьманові того не сказали. Не мали серця. Якраз тоді на задах зчинився заколот. В жіночій армії, як жартовливо обоз з жінотою прозивали, виникла тривога. Хтось жартом крикнув: "Москалі!" І цей жарт мало не наробив великого бешкету. Жінки зчинили крик. Принаглювали своїх машталірів, форесів, гайдуків до скоршої їзди. Почалась шарпанина, дишлі знімалися верх возів, то продірявлювали полукішки й буди, коні ставали диба, скакали, рвали на боки, ржали й квичали, як свині, і було би чимало каліцтва, коли б старшини, котрі мали своїх жінок в обозі, не поскакали туди і криком, а то й плазуванням шабель не завели між челяддю порядку. Отся тривога стала була вже й на козацькі ряди перекидатися, стала ширитися, як недуга, бо не один, що в бою спосіб ний битися, як лев, в часі тривоги робиться подібний до заяця. Така вже людська вдача, що страх перед небезпекою гірший від самої небезпеки. Москаля не було видно. Цар Петро навіть не думав устрявати в якусь більшу битву. Його наміром було виснажувати ворога дрібними сутичками, отсею шарпаниною невеличких під'їздів, а то й розбишацьких ватаг, котрі, де тільки могли, на постоях і нічлігах підкрадалися до шведських відділів, втомлених довгими боями і маршами, та винищували їх. Так собаки прискакують і відскакують від раненого дикого кабана, поки він у довгій обороні не знесилиться настільки, щоб можна було доконати його дорешти. Цар Петро розумів, що Карло ранений, — ранений програною біля Лісної, важким переходом понад Сожею, наглими й нечуваними морозами. Треба було тільки не допустити до того, щоби він нализався з рани, щоб його люди й коні відживилися, щоб він запасся в одяг і муніцію. І це цар Петро робив дуже справно, довіряючи більше хитрості, ніж хоробрості, більше розбишацтву, ніж лицарству. Розумів це, мабуть, і король Карло, та не міг розуміти Мазепа, котрий спішився до Батурина, бо там була його вся сила — Кенігзен, Чечель, гармата, каса, канцелярія, там була його резиденція. Король Карло, як би обіцяв гетьманові, що двигне свою армію на відбій Батуринові, так і дотримав слова. Його передня сторожа ще перед вечером настигла задню сторожу гетьманського війська. Отеє й були t! москалі, що мало не натворили в нашім обозі величезної біди. Тим більша радість настала тепер і тим безпечнішими почували себе старшинські жінки, котрі тепер тільки й думали про те, як би одній на одну скинути вину за ту тривогу, яку були зчинили. Околиця рівною площиною, схвилювана злегка тільки сугробами та далекими гаями, стелилася кругом. Десь здалеку майоріли то вежі церковних дзвіниць, то стрункі тополі, то зелені крівлі панських дворів, а селянські хати, ніби перестрашені кури, поприсідали до землі. Земля скрепла від морозу, болота постинав лід, військо не потребувало триматися доріг, воно широкими струями розливалося в напрямі Сейму. Перед Райгородом на шляху передня гетьманська сторожа побачила двоє людей. Вони ж, завваживши здалеку військо і не знаючи, москалі це чи наші, зупинилися на хвилину, ніби надумувалися що їм робить, а тоді давай тікати назад. Кінні розвідники пустилися за ними, бо нашим важко було знати, чи Райгород безпечний, чи ні. Почалась погоня, врешті ледве живих чоловіка й жінку привели перед гетьмана. Гетьман зжахнувся, побачивши тих двоє. Ганчірки, що нікуди не годяться, пара чобіт, яких вже ніякий швець не схоче латати і яким місце на сміттю або в рові, отак виглядали вони. Обдерті, зметружені, виснажені, в очах горить цей страх, що робить чоловіка божевільним. Довго не могли прийти до слова. Гетьман питався, звідкіля йдуть, як звуться, — мовчали. Ніби їм мову з жалю умкнуло, ніби з горя втратили пам'ять. — З Батурина, — проговорив він насилу, а вона навколішки впала і — головою до землі товкла. — Отаке вона мені цілу дорогу робить, — сказав чоловік, вказуючи на жінку. — Розум в Батурині лишила разом з дітьми. — А Батурин — що? — спитав тривожно гетьман. Міщанин тільки рукою махнув: — О-го! — Що? — Батурина нема, є тільки земля й небо, на землі кривда, а в небі Бог. — Значиться? — І гетьман конем наїхав на нього так, що цей кількома кроками подався назад і, як з перепуду, став не розказувати, а прямо кричати, викидаючи не з горла слова, а з серця скреплу кров. — Батурин здобули, зрадив прилуцький наказний полковник Ніс, мешканців витягли в пень, ні жінок, ні дітей не пощадили, город згорів, гетьманська палата теж, нема вже нашого Батурина, нема! — А Чечель? — Утік, але тяжко ранений, далеко не забіжить. — А Кенігзен? — Так само. — А гармата? — Ті, що їх не веліли висадити у воздух, Меншиков забрав. Ось бачите сліди? Гетьман глянув, — на землі справді видно було глибокі сліди від гармат, котрі перед кількома годинами переїхали туди. — Недобитий Батурин крізь Райгород у Москву поїхав, — сказав батуринець, і його очі пішли в стовп, ніби з великого болю кам'яніли. Гетьман глянув на нього, на його жінку, що все ще головою об землю товкла, на Орлика, Войнаровсьього, на карету, в котрій їхала Ганна, мов заворожена в глибокому єні, на ціле окруження, що густою лавою обступило його, і — поводи з руки пустив. Орлик, Войнаровський, Чуйкевич і Кендзеровський прискочили до нього. — Нічого, нічого, поможіть мені злізти з коня. Кинулися, і гетьман опинився на снігу. Розступилися, він ліщем в напрямі Сейму й Батурина повернувся і дивився туди довго-довго, ніби наслухував, чи голосу якого звідтіля не почує. Не було. І тоді його коліна почали згинатися, його горда постать-хилилася, його високий лоб тричі доторкнувся сирої землі. Гетьмав молився. Всі, що стояли кругом, приникли до землі, спинився тупіт підков, і туркіт коліс, і скрип полозів по снігу, і зчинилася тая тишина безконечна, якою одною тільки й можемо пошанувати тишину вічну і вічний упокой. Коні не ржали, вітер ущух, тільки десь далеко-далеко, на обрію, закочувалося за вал велике червоне сонце і обливало клячучих у покорі своїм багровим сяєвом. Гетьман піднявся, і щолиш тоді з тисячів грудей добулося глибоке зітхання і з тисячів грудей понеслась найсумніша з усіх пісень на світі: "Вічная пам'ять". Найстарші люди не бачили досі, як гетьман плакав. XXXI В Райгороді москалі не стояли. Переїхали тільки через його, і то спішно, бо боялися, щоб по дорозі не зустрінутися з шведами та мазепиними козаками. Втікали з награбованим добром і грабувати не було їм потреби. Везли всього багато, їжі, вбрання, муніції. З церков позабирали дорогі фелони, книги, чаші, поздіймали образи і дзвони, навіть іконостаси порубали на частини і теж тащили, як круки до своїх гнізд. Те, що почалось за Андрія Боголюбського, продовжувалося тепер, тільки московські зуби вгризалися чимраз дальше і щораз глибше в живе українське тіло, і чимраз більше отруйливої слини входило в українську незгійну рану. Райгород не був пограбований, стояв цілий, і шведи, й козаки могли в ньому і поживитися, і погрітися. Ніч не була дуже зимна. Кругом села на полях, та в садках, і пасіках, і в сусідніх недалеких селах горіли огнища, лопотіли з вітром походні козацькі й шведські шатра, торчали довгі, з дощок позбивані буди, мов курені на Січі. На огнищах жарили баранину, варили в казанах борщ і кашу, приливали горілкою, котру гетьман велів дати, щоб трохи розігрілися люди. Кругом огнищ сиділи козаки, подекуди попадалися й шведи, і балакали з собою. Бог вість яким способом вони розумілися, знаючи декілька тільки слів, наші шведських, а шведи наших, але що розумілися, то видно було з живих рухів, з притакувань або заперечувань головою і з голосного сміху. Але сміялися мало. Весь Райгород подібний був до якоїсь великої стипи, до поминок, на котрих і посміятися можна, але не дуже і не свавільно, по-людськи, а не по-вояцьки. Мручко, замкнувши свої вози в кам'янім будинку і обставивши їх густою і безпечною вартою, увійшов до якоїсь хатини поруч того будинку, щоб погрітися й переночувати. Хата стояла пусткою, і ніхто з козаків ані зі шведів не спішився туди, бо зимно було і бідно, а в поході все-таки більше тягне чоловіка туди, де засібно, чисто й людно. — Ви самі, батьку? — спитав Мручко, сідаючи на чорну стару лавку. — Як палець, — відповів, вдивляючися в гостя темно-сивими добрячими очима. — Нікого в вас нема, ні жінки, ні дітей? — Бог дав, Бог узяв, — відповів коротко. — Повмирали? — питався Мручко, не з цікавості, а щоб побалакати з дідусем, котрий мав такий якийсь лагідний голос, ніби зі святої книжки читав, а не балакав. — Або я знаю, чи повмирали. Часом чоловік жиє і такий тобі далекий, ніби вмер, а часом умре, а ніби й дальше жиє з тобою. Різно буває. Як поживеш, паноньку, стільки літ, що я, то надивишся усячини. — Гадаєш, діду, що я старий? — Того я не гадаю, бо тільки пес буває старий, а чоловік бувалий, а все ж таки я вже такого сина міг би мати, як ти, що сина, найстарший внук доганяв би тебе, коли Бог не покликав би був його до себе. — Помер? — Ні, на війні погиб, ще за Дорошенка. — Го-го! — Недолітком з хати вирвався і побіг. Дивно, як людей тая шабля до себе тягне, ще тірше, як дівчина. — Тягне, — відповів Мручко. А старий ніби аж тепер отямився. — Ох, і горе мені, не маю чим такого достойного гостя погостити, бо м'яса не їм, а горілки не п'ю. Хіба медом та хлібом не погордиш, — і почав скриню застелювати вишиваним рушником. — Ще покійниця жінка, як дівчиною була, вишивала. — А доньки в тебе не було? — Дві Бог дав, як лані. Одна з московським старшиною втекла, а друга за попа віддалася і переїхала з ним, кудись аж за Полтаву. І мене закликала до себе. — І ти не пішов. — А чого? Щоб серце своє їсти? Не знаєш, синоньку, які наші попи? Один гріх, одна наруга над Богом і церквою. — Не всі. — Певно, що не всі, бувають і путящі, але здебільшого це негідники, народ замість відводити приводять до гріха, а найгірше, що про нашу Україну не дбають, на московські вислуги пішли, не Бога, а царя славлять. — Так ти тому і не пішов до свойого зятя? — Тому й не тому. Що я там десь за Полтавою згубив. Я тутешній. Чимало я находився за молодих літ. Не було війни, не було такого бою, щоб і я там не був. А скрізь небо, і скрізь вода, і скрізь земля, і скрізь воздухом дишеш, не чим другим. Тільки що й теє небо, і тая вода, і той воздух найкращі для тебе там, де ти родився. Там і помирай. Тую хату ще мій покійний батько збудував, і в ній я хочу вмерти. — А не скучно тобі самому? — Самому? Щоб ти бачив, скільки їх тут осіннього довгого вечора понасходиться! Із Січі товариші давні та славні, і з Гетьманщини. Згадуємо колишні добрі часи і журимося теперішніми. Журби, що волосся на голові. — Старі люди все новину гудять. Це відома річ. Я, батьку, молодший від вас, а на нинішні часи нарікаю. Ніби й земля не так родить, як перід, і — навіть шабля не така гостра, хоч та сама. — Відомо, відомо. За нічим так чоловік не тужить, як за молодими літами. Не один, може б, і душу чортові записав, щоб помолодіти, так на теперішні душі навіть чорт не ласий. — Гадаєте? — питався Мручко, набиваючи люльку. — А може, й ви мого тютюну спрібуєте? Власного хову, добрий. — Навіть дим з власного комина солодкий. Спрібую. '— Закурили люльки і журилися дальше. В глечику каша клекотіла. Очі діда від тютюнового диму ще більше сіріли, от-от, здавалося, і розвіються, як той дим з файки. — Споганів теперішній народ, — нарікав дід. — Перше всі за одного стояли і один за всіх, а тепер — один одному з горла дере. Матір-отчизну для лакомства поганого продасть. А пощо, питаюся тебе? Чи забереш ті маєтності на той світ з собою? Яким тебе мати родила, таким перед Создателем своїм предстанеш. Перше, щоб китайки шматочок, а вже як шаблю на домовину поклали, то велика честь. А тепер і пояс золототканий на сумний бік йому вив'язуй, і попів з десяти церков клич, і лист до святого Петра від благочестивого під голову клади, так буцімто святий Петро не знає, що за гість до нього йде. От глупота! — Мода. — Пустяки. Пишається-то, як пав'юк, і надувається, як індур, а в голові пусто. Знаю, знаю, бо й сам колись, як вош на оксамиті, дувся, аж згадати гидко. — Усякий якоїсь радості в життю шукає, — завважав Мручко. — Не штука радуватися, коли ти в добрі, а радуйся, в убожестві бувши. Гадаєш, я нещасливий, бо самотній і бідний?.. Куди там! Маю тієї земельки трохи, маю ще шкапу одну, оброблю землю, скільки там зерна та соломиці для себе й худобини потрібую, лишу, — а решту бідним на переднівку роздам, і такий я тобі пан, що і з полковником не одним не мінявся б. За кожду днину Богові милосердному, лягаючи і встаючи, дякую, тішуся, що бджоли гудуть і що липи цвітуть, що молодь ще кохатись не забула. І чого мені треба, коли я себе знайшов. Незчулися, як минула північ. Дідусь глянув у вікно, послухав, як півні по селі піли, й перехрестився. — А мій покійний синок, ще йому й сімнадцята весна не процвіла, як і каже до мене: "Благословіть мене, тату..." — "А то куди?.." — питаюся. А він: "Світу розглянути і слави пошукати піду..." — "Рано, синоньку, — кажу. — Підожди, сили й розуму при мені наберися..." Не послухав, пішов, — і тільки я його бачив. Кажуть, у першій сутичці, як нетля на свічку, на ворога полетів, тільки руками сплеснув і з коня повалився. Куля в голову влучила. І де ж та його слава?.. Марнується народ, а нам, бачиш, треба би в землю рідну вкорінитися, щоб відпір ворогові дати. Не розуміємо того. Дикеє поле наша земля, толока — от що. Що-будь, і спалахнемо, як степова пожежа, а прийде дійсна потреба, і сили в нас нема. Другі півні співали. Огонь у печі догасав. — А може, тобі хочеться спати? — питався дід. Мручко заперечив. — От бачиш, і в тебе спокою нема, хоч який ти здоровий на око. Мабуть, сотнею своєю журишся, а може, й ще чим. — Сотня в мене певна. — Нема нічого певного на світі, мій синку. Навіть рідні діти непевні. От і моя Тетяна. Здавалося, з розумом дівка. А диви, злигалася з дячком, з цапиною борідкою, і — пішла. Нині попадя з неї, але яке її життя? Знаєш, які-то в нас тепер попи настали. Ці слова пройняли Мручка якоюсь невідомою йому тривогою. Його сотня за Райгородом під самим гайком стояла, за козацьким і шведським табором, бо одною з певніших числилася. Мручко недалеко гетьманських .Возів тримався, а тепер нараз побоявся за своїх людей. Чи не сталося з ними щось погане? Царські післанці швендяються кругом, чи не переманили його козаків до себе? Зірвався, підперезав кожух поясом, дідові низько поклонився. — А то куди? — До своїх людей іду. — Гм:.. Добре робиш. Ночі не доспи, а обов'язок сповни, якщо приняв його на себе. Надумувався хвилину. — Знаєш що? Я також піду з тобою, і так вибився із сну. Може, собі молоді літа пригадаю. Пустилися найкоротшою дорогою. Дід провадив, а Мручко подавав кличі вартовим, своїм і шведським. Ше раз до возів заглянув, а впевнившися, що будинок зачинений і вартові не сплять, поспішав до своєї сотні. Дід, хоч старий, дотримував кроку. Ще й прибалакував. — От і час який непевний. То мороз, то відлига. Ніби сам Бог хоче, щоб люди у хаті сиділи. За який тиждень прийдуть такі морози, яких ще й не було. — По чім міркуєте? — Ще ніколи хрін так глибоко в землю не вліз, як сього року, а вже як він морозу боїться, то недобре. — Хіба хрін знає, чи буде мороз? — Воно всьо знає, — відповів дід, показуючи рукою довкола. — Світ і Бог — то одно. Тільки чоловік відірвався від нього і вже тепер нічого не знає. Надто ми на свій розум покладаємося, синку, а Бог дивиться з неба й каже: "Ну-ну, побачимо, куди-то ви зайдете". По хатах світилося. Райгородці козаків гостили. Хоч приказ був, щоб скоро спати йти, бо завтра знову похід, так мало хто приказу того слухав. Шведи теж здебільшого біля огнищ сиділи, грілися і розказували собі свої пригоди. Кождий пережив їх стільки, що на сотню літ стало б. Були вдоволені. Багатий край давав їм запоруку, що голодувати не будуть. І народ поки що не ставився до них погано. Лучалося навіть, що люди за хліб або за горілку грошей не хотіли брати. Мручко з дідом не наближалися до гуртів, поспішали. — Кажеш, що твоя сотня біля гайку, так тоді підемо туди, — і він повернув біля старого цвинтарища. — От їм, — казав, показуючи на могилки, — їм то найкраще. Заспокоїлися. Пережили своє, а про решту не дбають. А ми з тобою, сину, побачимо ще не одно, ой, не одно таке, чого я навіть ворогам своїм не бажав би, — і перехрестився. — У Лебедині наших на муки беруть, — додав шепотом, аж мороз Мручкові пішов по спині. Минули цвинтар і побачили кілька огнищ на полі. Мручко зрадів. Сотня стояла там, де він її лишив, значиться, нічого поганого не сталося з нею. Коло огнищ грілися козаки, вартові стояли на чатах. Подав клич, і підійшли до найближчого огнища. — Що нового? — спитав Мручко. — Усьо гаразд, тільки пластуни наші кажуть, що за лісом непевно. — Москалі? — Мабуть, вони, але ми без приказу вашої милості нічого не починали. Мручко розв'язав свій мішок з прокльонами, але пригадав собі, що біля його дід, і замовк. — А все ж таки, — почав по хвилині, — коли непевно, так треба впевнитися. Дванадцятьох бувалих і стільки молодиків піде зі мною. — По приказу? — Ні, на охотника. Але тих, що сплять, не будити. — Кінно? — Авжеж, що не припішено. Конем і напирати гаразд, і втікати теж непогано. Дідові мойого булана подайте, я на гетьманського сяду. Тільки без зайвого крику, тишком-нишком, щоб звіра в лісі не збудити... Вже на конях сиділи, коли Мручко прикликав до себе підсотенного. — А ти, пане-товаришу, — приказував, — тримай мені сотню кріпко в руці. Варти часто зміняй, бо на морозі неважко вснуть, а сам поки не верну, будь на ногах. Старайся! Підсотенний притакнув. — Як почуєте декілька стрілів, так це ніщо. Аж тоді, коли б виникла сильніша пальба, сотню на ноги став і за мною іди. Переїдеш долину, під лісом повернеш уліво, об'їдеш його, а там знатимеш, що робить. Оставайся! — Бувайте! — і невеличкий відділ щез у темряви Прямували поперек долини від гайкові. Дід їхав біля Мручка на самому переді, бо Мручко не любив посилати стежі. Казав, що хто веде, той і на переді їдь, а на чужі очі не здавайся, бо чужими руками тільки жар добре загрібать. — Грішне діло війна, — почав дід, — а все-таки тягне. — Тягне вовка до лісу, а козака до бою. — Навіть гадина кусає, як наступиш на неї. Тільки й нашого виправдання, сину. Дав нам Бог землю багату, та безборонну. Може, й простить гріха, що боронимо її. А не вборонимо, то розвіє нас доля, як жидів або циганів, по світі. Не маєш кореня в землі, так лети, як сухий листок. Горе безземельному чоловікові! — Горе недержавному народові! — додав Мручко, стягаючи нараз зубилами коня. Кінь став, валка спинилася вся. Не тільки люди, але й коні притаїли в собі дух. Жаден козак шаблею не бренькнув, жаден кінь не заіржав, бо козак і його кінь — це одно. Хоч ліс шумів, Мручко почув легкий шорох у корчах, ніби вуж туди переліз. Не надумуючися, скочив. За ним пустилося ще трьох козаків, а інших він спинив рукою. Недалеко прийшлося гнати. Кроків кількасот від узлісся, в напрямі долини, як хорти зайця, обскочили двох московських пластунів. Закинули їм на шиї аркани, і почався допрос. Зразу крутили, але Мручко вмів з ними говорити. Виспівали все. За ліском сотня москалів стоїть, один з тих численних відділів, що мають шарпати ворога й не давати йому спокою. Де більша сила, того сказати не вміли, лиш цілували хрест, що зроду не бачили ні царя, ні Меншикова, ні жадного з високих "оноралів". І не з доброї волі до козацького табору підкрадалися, а лиш приказ такий дістали. Мручко казав їх взяти межи коні, коні відвести в ліс і оставити під охороною кількох козаків. З ними остався також старий, як казав Мручко, благий дідусь, а решта відділу пустилася пішки лісом навпростець в напрямі, який вказали зловлені москалі. Мручко йшов напереді. Ліс був неширокий і негустий, козаки поспішали жваво. Сніг прикрив землю, не було чути хрупоту сухих гіллячок, а вітер глушив відгук ходи. Так дібралися вони до узлісся, на якому ріс молодник, що, ніби живопліт, відгороджував ліс від поля. Задержалися і осмотрили мушкети та пістолі. Мручко розгорнув корчі і глянув. Перед ним на невеличкій поляні горіло огнище, при якім грілося кількох солдатів. Один стояв спертий на мушкет, інші куняли, звернені лицями до огню, а плечима в той бік, звідки віяв несильний, але дошкульний вітер, такий, що вміє дібратися до кості. Похнюплені голови й нерухаві постаті вказували на те, що вони сонні, втомлені, а може, й голодні, бо цар не дозволяв більше провіанту брати, ніж треба, щоб з голоду не вмерти. Тому-то москалі й промишляли. Як голодні вовки, кидалися на поживу в кождім селі й місті, яке зайняли і в якому дозволено було погулять "ребятам". Вітер віяв якраз від лісу на москалів і заносив туди заграву від огнища так, що Мручкові добре було видно все, що діялося перед ним, а його, хоч би навіть й завважили шорох, не могли б побачити. За огнищем, на поляні щось бовваніло, ніби курінь, на-борзі зготовлений. Неважко було догадатися, що з нарубаних сягів і з наломаних гілляк зроблено шопу, в якій скрилася решта царських людей. Під шопою стояли два-три вози і кількоро коней, що гризли драбини. Мручко ще раз кинув оком на цей звичайний у воєнних часах образ і покликав по імені кількох щонайсміливіших козаків. — Бачите? — спитав їх шепотом. — Бачимо, — відповіли тихцем. — Зайти їх ззаду і... щоб жаден мені навіть і не писнув. — Постараємося, — і поповзли вужами в напрямі огнища, з котрого дим рудою хоругвою маяв у напрямі шопи. Ще тамті не долізли, куди їх Мручко післав, як і він сам з рештою свого відділу обійшов поляну і залізним ланцом окружив сплячий курінь. Кілька вистрілів, кілька здавлених криків, кілька недоповіджених прокльонів, і тільки вітер шумів і рудаво-сіра хоругов, як страхітна птиця, маяла над потухаючим огнем. Благий дідусь, почувши вистріли, зітхнув і проговорив беззубими устами: — Окропиши мя іссопом і очищуся, омиєши мя і паче сніга убілюся. ХХХII Небагато роботи мав сотник Мручко. Москалі, голодні, перетомлені, продроглі, спали в своїм невибагливім, наскорі зготовленім захисті, як сусли в норі. Мручкові козаки в першу чергу забрали мушкети, зложені в піраміди, повідбирали старшинам пістолі, а коли ті, перестрашені ворогом, наче сонним видивом, зірвалися до боротьби, зчинився заколот, в якому свої своїх не пізнавали, і всякий про те тільки й думав, щоб спастися бігством. Деякий пробував боронитися, але ж був це безнадійний бій розпуки, бо хоч москалі переважали вчетверо числом, але зате козаки були зазброєні і мали за собою ту перевагу, яку звичайно дає напрасний наступ над конечною обороною, свідома ціль несвідомим примусом, ідея над грубою фізичною силою. Мручкові козаки знали, що коли їх сотник веде на нічний наскок, коли їх збавляє сну і відпочинку, так воно, значиться, неминучо потрібне, а царські люди не могли зрозуміти, пощо їм серед вітру і стужі кажуть волочитися по полях і лісах, як тічці голодних вовків. В козацьких душах був цей лицарський запал, без якого немає справжньої побіди, царськими ж людьми гнав тільки один безтямний звіриний страх. Мало котрий з них бачив свого царя, але хто його побачив, не забував до смерті, і сотному розказував про його незвичайний ріст, про випулисті очі, з котрих сипалися іскри, про зуби, як у смока, і про голос, як труба. Цар Петро — то була легенда, то був демон, то був не чоловік, лиш антихрист, котрий заволодів людьми і провадив їх на бій з Господом Богом, на неминучу загибіль. Москалі сліпо слухали свого царя, бо боялися його, сповняли прикази, бо не сміли супротивлятися, гинули, бо не бачили спромоги жити. Попасти в полон — це значило спасти душу і продовжити своє життя. Коли б не брехливі поголоски, що король Карло — це лютер, ворог Христа, котрий теж не чого другого хоче, лиш вигубити християнський народ, а "ізмєннік" Мазепа помагає йому в цьому безбожному ділі, бо він католик, коли б не те, то москалі здавалися б цілими відділами, а так вони попадали в цей глухий кут, в котрому як не в одну, то в другу стіну лобом гепнеш. Билися, як б'ється звір, застуканий стрільцями, котрий іншого виходу не бачить і надії на вихід із западні не має. Мручко не любив такого нерівного бою, дивився на його як на прикру остаточну конечність, і хто тільки здавався, милував його, казав в'язати, бо й так гетьманові язика треба. Москалі були всюди і не було їх нігде, бо нігде не можна було наткнутися на їх головні сили. Гетьман знав, що Меншиков, доконавши Батурин, відступив від нього, що якраз по його слідам ступає шведсько-козацька армія, але де він тепер і які в нього наміри, де цар і чи йдуть вони собі назустріч, чи гадають "дати баталію", чи, може, тільки задумують безнастанними під'їздами тривожити й ослаблювати своїх супротивників, про те ходили всякі непевні і несправджені вісті. Чим більше язика, тим більше тих вісток. А все ж таки язик серед війни —— дорогоцінна річ, бо ніколи не можна передбачити, чи не попадеться між ними й такий, що щось важного скаже. Особливу ціну мали полонені старшини, і з тими Мручко поводився зовсім чемно, відбирав їм тільки оружжя, брав чесне слово, що не втечуть, і навіть рук не казав в'язати, тільки відсилав до стоянки в лісі, де їх благий дідусь стрічав розмовою на євангельські теми. Між полоненими москалями несли на драбині, знятій з якогось воза, тяжко покаліченого козака, біля котрого ступала якась жінка в підранім тулубку і кратястою хусткою, мов турецьким турбаном, обкручена так, що тільки двоє очей, чорних, як вуглики, світилося. Як ціла та валка, з кіньми й возами, з полоненими москалями й декількома легкораненими козаками прибула до Мручкової стоянки під Райгородом, збіглася ціла сотня, позривалися й ті, що спали, і допитам та радості не було кінця. Мручко не кляв і не сердився, як звичайно. Казав полонених почастувати горілкою і салом, а сам підступив до драбини з погаратаним козаком, до котрого припадала кратястою хусткою обтулена жінка. Нахилився, глянув і радісно крикнув: — Та ж це мій Сидір, а це Веклина Одарка! Благий дідусь порався біля недужого. — От і опорядила тебе, синоньку, вража москва, катюги безтяменні. Несіть його до мене. Не дамо ж погибати християнській душі. Мручко згодився і сам подався туди, зарядивши в сотні, що було потрібне. Поклали Сидора на дідову постелю, доложили дровець до потухаючого огню, дід варив якесь зілля для недужого, а Мручко випитувався Одарку, де вона з його осавулом бувала. Журливим тихим голосом розказувала про напад на пасіку Імжицького і на його хутір, про свій побут у баби-чарівниці, про втечу від неї саньми, на котрих лежав Сидір, згадала щирим серцем про добрих людей, котрі їх приютили і в котрих вони скоро прийшли до себе. Розказала дальше про те, як вони вдвійку пробиралися до гетьмана, як бачили вже здалеку огнища в таборі, аж нараз знову попалися в матню. Тут Мручко перебив Одарці. — Дівчино, та ж це ласка Божа, що ви з таких пригод з душею вийшли! Не кажу Сидір, бо він козак, а добрий козак твердий, як його шабля, але ти, ти ж дівчина, і диви, яка крепка, що не вгнулася і не пропала, як на базарі собака. А вже з тим московським старшиною, то ти таки добру штуку зіграла, як у театрі. Чули, батьку? — звернувся до благого дідуся. — Чули ви, як отся дівчина москалів на кобиняк брала, вмерлою притворяючися. Дід все ще порався біля Сидора, перев'язуючи його рани і смаруючи їх мастями. — Чув, діти, чув, — відповів, перериваючи свою роботу. — Як кому на роду написано, так воно й станеться. Інший і на порозі ногу зломить, а другий з дзвіниці впаде — і нічого. Один ціле життя проживає, ніби він тільки й робив, що від колиски до труни мандрував, а другого життя — наче якась до правди не подібна казка. Будете ви, дітоньки, тую казку дітям своїм розказувати, бо, як бачу, призначені ви для себе. Одарка підняла очі до неба: — Дав би то Бог милосердний. — Мабуть, що дасть, коли вас при життю зберіг, — відповів Мручко. — Та ж не раз, десять разів у ваших пригодах вмерти було можна. Брава ти дівчина, Одарко, і не сором мойому Сидорові, що зв'язався з тобою. Я й сам... — почав, але тільки рукою махнув. — Де-де-де! Куди куцому до зайця... Розказуй дальше, а Сидором не турбуйся, бо він у добрі руки попався. Не треба кращого лікаря, як бувалий, старий козак. Вигоїть він його на дух, а в м'ясниці і під вінець. — Не маю я надії, — з жалем відповіла Одарка. — Чому? — Бо Сидір, як лиш очуняє трохи, так зараз за вами, пане сотнику, побіжить. — Не прийму, їй-Богу, не прийму! Як же так, таку гарну дівчину мати і не вженитися? Сидір діло за десятьох зробив, заслужив собі на відпочинок. Не всім же гинути на війні, треба, щоби хтось остався в живих, дітей плекать. А з вас буде, як бачу, гарна пара... Не журися, розказуй, як то ви через тую Десну втікали. Одарка підійшла до постелі, поправила подушку Сидорові, а впевнившися, що він спить, почала шепотом: — Вже здавалося, тільки конем добре попри і в табор ускочиш, як отеє з двох боків наскочили вони. — Москалі? — Цареві люди. — Обпали вас, як пси діда біля попових воріт, ну і що? — Нас кількоро було, оборонялися. — Доброго їм чосу дали? — Кількох коміть головою повалилося з коней. — Так це райтарі були, може, й німці? — Мабуть, що німці, бо билися крепко. — Хоробрий народ, не те що царєькі гевали. Продовжай. — Отож, як приперли нас так, що вже ніякої надії не було, Сидір кинувся у Десну. Наші коні легкі і по леду бігати звичні, помчали, як хорти. — А вони? — Були на пасених конях і зазброєні тяжко, а до того, не шульнули одинцем, як ми, а цілою валкою на команду зіскочили з берега, — лід тільки хрусть, а що далі було, того ми й не бачили, бо гнали, як вітер, добиваючися до другого берега, як до спасення. — Бог поміг, — завважив дід, а Одарка розказувала дальше. — Та щолиш на другому березі почалася наша біда. Кого стрінемо, блідий, як смерть. Аж зубами дзвонять, так москалів бояться. І не думай, щоб тобі яку поміч дали. — Кождому життя миле, — завважав дід. — Кождий його, як потопаючий соломинки, тримається, — докинув від себе Мручко. — Сидір тоді до мене, щоби я до Гірок вертала, до Векли. — А ти не пішла? — І не піду від нього, хоч ви мене і бийте, — відповіла рішучо. — Отеє тобі й кохання! — аж крикнув Мручко. — Може, ви, діду, яке зілля знаєте, щоб помолодіти? Та дівка, їй-Богу, варта, щоб із-за неї чортові душу записать. — Тут тобі і чорт не поможе, — відповів, усміхаючися, дід. — Це така дівка, що й смерть коханням переможе. — Так годі, — махнув рукою Мручко, — вдоволимося, мабуть, дивлячись на їхнє щастя. Розказуй, дівчино, дальше. Так ви, значиться, знову Десну переходити. — Авжеж, тільки не в тому самому місці, а там, де шведи мідяний міст будували. — Мідяний міст? — здивувався дід. — А так, — пояснив йому Мручко. — Міді й заліза у шведів велика сила, й звідти їхнє багатство. Чудову збрую готовлять, — додав і аж облизався. А дід на те: — І в нашій землі чимало всякого багатства, тільки люди не добралися до нього, бо нема як. Все лиш б'ються і б'ються. Другі народи багатіють, а ми кров'ю напуваємо землю. — Колись і в нас великі багатства були. — За князів, як через Київ купці з далеких країв проходили, а відколи більше морем плавати стали, відтоді ми й збідніли. — Морська дорога легша, тому-то й розбагатіли італійці, німці, англичане й шведи. А Київ зубожів. — Не зубожів би він, коли б не нападали чужинці, а ми, замість обороняти рідну землю, гризлися, мов собаки. Що то на других нарікають, коли самі ми тому винні. І вони стали згадувати про свари й чвари, котрими так багата наша минувшість. Ніби з важких гріхів сповідалися. — Честі лицарської не знаємо, — гарячився Мручко, — а без лицарської честі, яка тобі війна, яка побіда? На лицарській честі сила армії стоїть, а ми вождів своїх ворогам у руки давали, щоб власні голови спасти, і яка тут тобі честь? Дід притакнув. — Гадаєте, старого Хмеля татари під Берестечком пірвали? Сам він утік, бо боявся, щоб і його не дали ворогам на поталу. Та що тут згадувать, краще розказуй ти, дитино. І Одарка розказувала, як над Десною вони зустрілись з невеличким почотом якоїсь пані, що до гетьмана поспішала. — Це Обидовська, — пояснив Мручко. — Вона тепер у нашому таборі. Це ви, значиться, і допомогли їй переправитися через Десну. — Сидір допоміг, — підхопила Одарка. — Як до гетьмана, каже, та ще якась його родичка, так неминуче пособити треба. Їдь, Одарко, з нею, а я тут з моїми хлопцями москалів забавлятиму. — А ти не схотіла? — Ні, кажу, де ти, там і я, і лишилася. Панія на конику шпаркім лиш шульнула на лід, а тут вже і москалі наздігнали нас. Та й почалося! Господи милосердний, це ж був бій! Не раз чула я оповідання про козацькі бої, але гадала собі, от переборщують козаки, щоб похвалитися, аж і на власні очі переконалася, що ні. Не лиш люди стиралися з собою, але й коні кусали себе, гризли, аж страшно було дивитися. — А ти? — Що я! От оборонялася, як уміла, але Сидір, так цей по-лицарськи бився. — З Сидора славний козак буде, — притакнув Мручко, але зараз-таки й поправився. — Тільки ти, чуєш, не пускай його від себе, бо хто мечем воює, той від меча й гине, і лиш до часу збанок воду носить. — Поки його по мід не пішлють, — жартував дідусь. — Отож-то я й рад би свого Сидора по мід післать, — підморгнув Мручко. — І що дальше? — А що ж би? Наших все ж таки перемогли. Ворог, гадаю, вдесятеро сильніший був. Пов'язали нас... — насилу вимовила і повернулася до вікна, щоб не бачили, як плаче. Мручко і благий дідусь не розпитували, що було дальше, бо тяжко скатований Сидір ранами своїми краще всякого оповідання балакав. Козаки розуміли тую мову. Заспокоювали Одарку. — Нема спасення без терпіння, — казав дідусь. — Як пройде негода, тоді й любіша погода. Що варте життя без терпіння, навіть згадувати нема що. Побачиш, що колись нинішнє терня переміниться вам у запашні троянди. — Бог би вашими устами балакав, — сказала заспокоєна Одарка. — Я терпіння не боюсь. Хай мене сльози вмивають, а вітри розчесують, хай я бідною остануся довіку, щоб тільки Бог не забирав його від мене, а мене від нього, щоб дозволив з ним жити і вмирати. Незчулися, як шибки у вікнах стали рожевіти загравою світанку. Мручко глянув і зірвався на рівні ноги. — А бодай би мене! От і засидівся, а ранком похід. Прощавайте! — і обнялися з дідом, як добрі приятелі. Одарка смутно й перестрашено гляділа на них. — А ми? — і очі Ті зробилися, ніби два великі знаки питання. — Останетеся в діда, — заспокоїв її Мручко. — Не бійся, він вам кривди не зробить. Тільки ти, чуєш, не дай Сидорові скорше встати, аж дід дозволить, а до мене ні раз не спішіться. Краще вже я до вас на весілля поспішуся, якщо Господь мене до своєї небесної гвардії не покличе скорше. Прощавайте! І вибіг таким кроком, як коли б йому ще й тридцять літ не минуло. Дідусь сумно покивав головою: — Жаль таких людей! ХХХIII Козаки й шведи, виступивши з Райгорода, прямували через Лукнів, Краснополе й Отюшу до Батурина. Дорога була недалека, але військо посувалося звільна. Шведи були сильно притомлені. Важкі переходи над Сожею й Іпуттю, бої з курпами, що нагадували пригоди короля Ольбрахта на Буковині біля Глибокої, безнастанні сутички з калмуками й москалями і такі більші битви, як ось біля Молятич, мусіли виснажити до краю навіть найхоробрішу армію. Тому-то король Карло хотів, щоб похід був заразом і відпочинком. І пощо поспішати? Відколи довідалися, що Батурин упав, відпала й причина поспіху. З Меншиковим зробили "pas-se" [95], і здоганяти його не було ніякої підстави, значиться, можна посуватися звільна й похід переривати довшими відпочинками. Ті останні були особливо для відділів санітарних потрібні. Санітарне діло взагалі не представлялося добре. Куди там! Від лазаретів заносило не лиш запахом ліків, але й духом невдоволення, що розносився по цілій армії. До тисячі поранених у боях і поторощених деревом у пущі прийшли ще й великі сотки жертв вчасного та кріпкого морозу. Лікарів було мало, ліків ще менше, і лазарети не стогнали, а прямо вили з болю. Хоч приміщувано їх осторонь від полків, то все-таки годі було скрити й затаїти лихо. Всякому було відомо, що фельчери, як різники, поралися з вчасного ранку до пізньої ночі, відрубуючи руки й ноги, відрізуючи пальці, носи й уха; всякий знав, що з трупів сорочки здирали на бандажі для хорих і що мало хто, перебувши ті муки, виходив з лазарету здоровим. А безнастанне зрушування тих лазаретів з місця — це було вже не горе, а пекло. Чоловік і на ліжку влежати не міг, а тут його несли на віз, клали поруч других таких нещасливих, як він, і на тих возах, як у бочках оселедців, везли серед вітру й стужі. А везти треба було, бо залишити лазарет — все одно, що збунтувати військо. Розуміючи те, гетьман Мазепа не принаглював вже короля Карла до скоршого походу. Гадка про Батурин жахала його. Не міг позбутися її. Два Батурини безнастанно являлися перед ним. Один багатий, по самі зуби зазброєний, з десятьма тисячами хоробрих оборонців і з населенням вірним і готовим на все, а другий спалений, пограбований, вкритий жужелем і трупами. Сотки батуринських дворів, котрі він бачив безжурними й багатими, виринали тепер перед ним в образах, від яких мороз пробігав по спині. Тисячі мешканців, яких він знав живими й щасливими, воскресали перед його стурбованими очима, як мерці. Ясні й темні краски мішалися раз у раз. То сади цвіли молочним, пахучим цвітом, то дими снувалися, і заносило сопухом стерва. Гетьман, скільки разів глянув на своїх людей, ті самі гадки й почуття читав і у їх душах, і чомусь-то здавалося йому, що дивляться вони на його з докором, котрого виповісти не сміють. Це його ще гірше боліло, як незгійна рана в самому серці. Ще раз проходив у гадках усі ті шляхи-дороги, котрими мандрував протягом двадцяти літ; прямуючи до одної й тої самої цілі, ще раз слідив за кождою похибкою, яку зробив у тій важкій мандрівці, і ще раз брав під розвагу свої наміри на найближчу будучність. Але за кождим разом казав собі: сталося і не відстанеться. Задуму свого змінити не міг. Як? Перейти до царя?.. Ні, ні!.. На саму таку гадку зжахався цілим своїм єством. Це ж значило би знівечити працю двадцяти літ, це значило би плюнути самому собі в лице, це значило би виставити себе на позорище історії і в людях своїх зруйнувати останки віри, останки лицарської честі, котрої вже й так дуже мало лишилося. Alea iacta! [96] Господи, нехай діється воля твоя свята... Торохтіли вози, дрижала земля під дулами гармат, лунали зойки від возів з раненими. Мручко вигукував своє: "Бе-ре-жись!", а гетьман їхав і думав свою одиноку думу, до якої привик від двадцяти літ і без котрої жити не міг, — думу про самостійну державу. Не він її думати почав. Птахою скоролетною лтгала вона над головою Святослава Хороброго тоді, як він за Дунай ходив, у Переж-лавці другий свій золотокований стіл ставив і в Царгород гадками забігав. Літала тая дума безконечно довгими межами всіх руських земель тоді. як Володимир ясним сонечком над Києвом золотоверхим сяв, і як Ярослав Мудрий, мов хазяїн дбайливий плугом, розумом своїм межі ті оборював, і як наслідники його з собою і з ворогами своїми за Володимирове насліддя безнастанно воювали, як Ярослав Осьмомисл гори угорські своїми залізними полками підпирав, як Роман Литвою орав, а Данило кріпості власні з приказу татарських ханів бурив. І літала тая дума над полями Корсуня, Берестечка, Білої Церкви і Конотопів, чайкою журливою скиглила над головою Сомка, Дорошенка і других, а отеє двадцять літ не покидає його, Мазепи. І скільки разів здавалося, що проспівають тую думу усю, усеньку, до останнього словечка, і — перестане вона бути думою, а станеться могучим гімном, який кожда дитина, як молитву, наізусть знає, все вона на якомусь важкому слові вривалася, залишаючись із покоління в покоління піснею недоспіваною і мрією недомріяною, такою, як перше була, лиш ще більше важкою, ще гірше турботною, ще безнадійніше сумною... Торохтіли вози, стогнала земля, — гетьман думав свою велику думу. Як до Лукнева доходили, усе село перед них вийшло. Церковні дзвони крізь сльози сміялися, церква хоругви, ікони, свічки і хрести гетьманові назустріч післала, священик у великодних ризах з благословенням чекав. Найдостойніші хазяї з хлібом-сіллю перед воротами стояли. Хліби лежали на тарілках, прикритих вишиваними рушниками, сіль у мисниках срібних, старосвітських. Хазяйки в предківських уборах, що з бабки на внуку переходили, подали гетьманові й королеві рибу, солодко приправлену, і кружки білого домашнього сиру. Дівчата піднесли їм збанки старого меду. Гетьман зліз з коня, поклонився громаді тричі, відколов кришку хліба, посолив і поклав в уста, спрібував риби і попив солодким медом. Король, не розуміючи звичаю, робив те, що й він. — Спасибі тобі, громадо, — промовив гетьман, — за честь, яку віддаєш тим, цю йдуть боронити твоєї волі, бо не хочуть, щоб онуки твої оставалися вічними рабами. Спасибі вам, люди, ідо вшанували мого достойного союзника. — Слава гетьманові і його вірним козакам, слава шведському королеві! — залунало кругом. І похилилися церковні хоругви назустріч військовим хоругвам, похилилися голови селянські перед головами лицарів-вояків, священик підняв хрест високо вгору, і — засміялися крізь сльози всі церковні дзвони... О думо, недодумана думо! XXXIV Минули Краснополе, переночували в сусідніх селах і дня 19 листопада спинилися в Отюші. Тут у дворі розтаборився король, а на приходстві гетьман. Привітання такого, як у Лукневі, не було. Тутешні мешканці дивилися на шведів недовірчиво, а на Мазепиних козаків злісно, так нібито вони й провинилися в упадку Батурина. В Лукневі помічався підйом народного духу, щира охота пособити великому визвольному ділу, крізь Отюшу проходили всілякі московські частини і збаламутили народ. Там війну видно було здалеку, як грізну, але не позбавлену романтичної принади картину, тут була вона близько з усею своєю трагічно-жахливою дійсністю. Що здалеку захоплювало, те зблизька затроювало гниллю. В Лукневі війна — це була готська діва, грізна, але й приваблива, а в Отюші вона вже вспіла перемінитися в стару, злющу відьму, яка одним своїм подихом затроює усе довкола. Там хлібом-сіллю вітав народ своїх вождів, тут за кожду ложку страви казав собі солоно платити, і за кождий куток, в якому втомлений вояк хотів голову на спочинок склонити, приходилося прямо бої зводити. Для гетьмана все це не було новиною, бо недаром же він півсотні літ прожив на Україні, пам'ятаючи ще й часи старого Хмеля, але для шведського короля така нагла зміна в настроях населення була диковиною, з якою він ніяк не міг погодитися. Козаки мали приказ обережно поводитися з отюшанцями, маючи на ввазі близькість цього села від Батурина і той вплив, який упадок гетьманської столиці мусів викликати на його околиці, а шведи стояли на основах жорстокого воєнного права, і тому між ними й отюшанцями приходило не раз до дуже гострих сутичок. Те, що передбачував Піпер, здійснювалося. Чуже військо робилося тим, що тріска в рані. Ятрило її. Особливою причиною непорозумінь являлася горілка, на котру шведи були дуже ласі, бо не тільки пили її. але й уживали як загального ліку від усяких хоріб. В Отюші були гетьманські винокурні, і горілки мали тут люди велику силу, але або не хотіли її продавати шведам, або правили за неї такі великі гроші, які не всякий міг заплатити. А все ж таки королівський двір і гетьманський почот простояли тут цілі два дні й дві ночі. Гетьманові треба було ближче розвідатися про упадок Батурина і поміркувати, як поставитися до тієї великоважної події. Минути Батурин і перейти в Бахмач, котрий щасливо зацілів, гетьман не міг. Того не дозволяла йому зарівно совість, як і політичний розум. Знав, що не поклонитися великому, такою трагічною смертю помершому покійникові, — це значило би обрушити на себе і вірних собі козаків, і весь народ. Тому-то, хоч як воно важко, а все ж таки треба сповнити християнський обов'язок, треба піти до тієї великої домовини і вдарити перед нею чолом. Таке бажання читав гетьман також в очах усіх своїх людей, поміж котрими важко було знайти одного, щоб не залишив когось із близьких або й найближчих у гетьманській резиденції. Тому-то, коли дня 22 листопада вчасним ранком виступали союзні війська з Отюші, гетьманська частина подібна була не до воєнного, а до похоронного походу. Ані пісні не чулося, ані сурм, ні тулумбасів, не переганялися вози, не герцювали козаки на конях, навіть Мручко не вигукував свого "бе-ре-жись". Похід посувався в напрямі Сейму серед тієї глибокої тишини, котра одинока тільки може гідно пошанувати величність геройської смерті. Дехто з отюшанців прилучився до гетьманського табору, бо вид нещастя тягне до себе, як стихія. Ступаючи біля коней і возів, розказували вони, як то в Отюші можна було серед ночі псалтир читати, така луна від Батурина била. Розказували, що вітер аж до них заносив відгуки бою і зойки різні, що аж діти зривалися зі сну, а пси в один голос вили. Дехто божився, що бачив, як на хмарах від Сейму за Десну душі помордованих батуринців пролітали, не білі, як мерці, а цілі багрові Дехто бачив, як сніг червонів на тій дорозі і як хрести на цвинтарі похилялися, поклін мученикам віддаючи. Під церквою Чечель явився і Кенігзен на колесі грізним голосом кликав, щоб не здаватися... Вривалася недодумана дума на кривавому слові "Батурин" і, замість перетворитися у могучий гімн, ставала легендою сумною... Невеличка гетьманська армія і в порівнянню з нею куди більший табор посувалися шляхом тієї легенди, і тільки гетьман не зрікався своєї великої думи, тільки його вела вона крізь чорні брами Батурина в ясні світлиці майбутнього... Ті, що за ним ступали, до мерця з поклоном ішли. Як іноді вітер від Сейму повіяв, здригалися люди й коні. Заносило згаром і чадом труповонним. В таборі все котрась з жінок умлівала... За гетьманом ніби кигикали чайки... Як доїхали до того місця, звідки перше видно було золочені хрести на церковних банях і верхи тополь, що вискакували понад море батуринських садків, в котрому потопали багаті панські двори і просторі купецькі доми та хутори передміщанські, одно велике "ах!" понеслось на широкому, кінськими копитами розмішаному шляху. Не було таких бистрих очей, щоб могли добачити те, що бачили передше... За Сеймом на пологому узгір'ю і на просторому горбі, на якому ще недавно пишався гетьманський двір, бовваніли якісь фантастичні зариси, торчали стовбурі, знімалися стовпи, гайвороння хмарами ціле небо вкривало. І було те гайвороння подібне до чорного покривала, за кождим разом, як вітер його підвіяв, показувався під ним труп-велетень, що до Неба Осмалені руки знімав, поторощені зуби шкірив і пустими очодолами вдивлявся в мутну синяву небес. І чим ближче під'їздили до цього трупа, тим важкіше було дихати. Тьмарилося в очах, в ушах від галасу чорної птиці шуміло, кипіло в людських черепах. Даром козаки принаглювали коней. Чим ближче було до Батурина, тим повільніше вони ступали, деякі й зовсім не хотіли йти, лиш ухами стригли, здригалися й іржали, молодші тремтіли, як чоловік у пропасниці. Вернулася передня сторожа, надбігли розвідчики й доповіли, що міст наготовлений і що ніякої небезпеки не видно, але із-за страшного сопуху до города приступити годі. Його милість, пан гетьман, краще зробить, якщо подасться прямо на Бахмач або на Поросючку, де в нього остався москалями не ткнутий двір. Старшини були тієї ж гадки, та гетьман не згодився. — Хто любив Батурин за його щасливих днів, той і тепер про його не забуде. Полки справлено на дорогу в Бахмач, а гетьман з невеличким тільки відділом і з деякими старшинами переїхав батуринський міст. Сонце хилилося до заходу. Половина неба була жовтувата, верх неї висіли хмари, як дими. Ніби притушено якусь велетенську свічку, але вона все-таки ще коптіла і затроювала воздух зловонним чадом. Лід на Сеймі був потрощений. Місцями крига поспиралася, і поробилися піраміди з леду і — з трупів. З води торчали туловища коней і худоби, великі, червоняві — поздувані, як гори. Чорні руїни города на підкладі жовтуватого неба і під нависом темних хмар бовваніли, як хоробливі сонні примари. Гетьманський почот в'їздив туди з тим вражінням, яке має недужий, котрого обхоплює жар, він тратить свідомість і всувається в якийсь глухий, мертвий, жахливий кут. Тільки й живого помічалося у Батурині, що крякання галок і гризня собак. Тутешні відганяли чужих, що прибігали жакувати трупів. Ворони силкувалися повідривати останки гнилого м'яса від жовтої кості. Треба було добре закусити зуби, затулити рот і кріпко зціпити серце, щоб не завернути з дороги на ту Голгофу, наїжджену жахливими слідами надлюдських страждань. Деякі старшинські жінки, що або були родом з Батурина, або оставили тут своїх близьких, пустилися й собі за гетьманським почотом. Та не веліли переїхати мосту, як прийшлося вертати назад. Попадали в обморок, умлівали або, на вид того, що тут мусіло діятися, тратили владу над собою і, незважаючи на гетьмана, ні на смуток і повагу моменту, знімали такий крик, такий плач нестяменний, такий божевільний регіт, що навіть чоловіки не могли їх втихомирити. Треба було поспішно вертати назад до найближчого хутора, в якому можна б було дихнути свіжим воздухом і побачити живих людей, бо там — там були самі тільки трупи, там здавалося, що всьому життю на світі прийшов жахливий кінець. Але що дивуватися жіноті, коли й найсильнішим мужчинам дальше їхати робилось невмоготу. — Ваша милосте! — благав Орлик. — Вертаймо! Там морове повітря. — Кому суджено жити — не вмре, — відповів гетьман, зупиняючи коня. Наслухував хвилину, а тоді повернув управо, через великі сади. Розкішні дерева, поторощені кулями Ч спалені огнем, торчали недотлілими пнями, як поруйновані хрести на могилках. Вітер віяв від Десни в напрямі Сейму, забирав сморід з городу і ніс його за ріку, на широкі поля. Їхали за вітром, де не так дуже було той гнилий сопух чути. А все ж таки не один з молодших козаків, коли б не страх, що покаже себе м'яким, давно завернув би з дороги. Перед гетьмановим почотом бігли лазаретники, цілі в обдьогченому міховинню, поляпані негашеним вапном, і прочитували дорогу. — Бачиш! — звернувся гетьман до Войнаровського, наближаючись до базару. — Бачиш, тут уже хтось був. І дійсно, трупи і недопалені кістяки не лежали поперек вулиці, хтось їх повідсував набік і поскладав рядочком, ніби приспособив до похоронів. Але місцями валилися останки стін та димарів високих і присилували небіжчиків цеглою, вапном і жужелицею. Так хоронили хати своїх колишніх мешканців. Ненарушеної домівки годі було доглянути. Скрізь звалища, купи трузу, скрізь руїна, як море, з котрого останки дворів і всіляких будинків знімаються, як кадовби бурею розбитих кораблів. Тільки ратуш, в якому містилися городські канцелярії і де збиралися лавники на раду, краще зберігся. Мабуть, охороняли його, заки винесли книги й папери. З вежі тільки сам шпиль знято. Але ж тая вежа! Знімалася вона верх будинку трьома дерев'яними поверхами, як дзвіниця. Над кождим повершем був невеличкий дашок, а під ним гарно повирізувані підпірки. Замість них торчали тепер одна біля другої, мов на шнурок нанизані, головки діточі. Заходяче сонце золотило їх, сяєвом опромінювало тих мучеників малолітніх. Треба було дійсно антихристової уяви, щоб придумати таку пекельну архітектуру і треба було заїрського завзяття, щоб підносити кожде поверша, кругом його укладали дітей, а тоді пригнічували їх тіла. Діло мистця хвалить... Гетьман глянув і закрив очі рукою. Голова його похилилася, угнулися коліна, ніби великий біль придавив його і весь гетьманський почот до самої землі. І вчинилася тишина велика, тільки ворони крякали і по садках вили голодні вовки. XXXV За той час, як козаки кинулися розбирати страхітну вежу, гетьман пустився до замкових руїн. І тут настільки вже прочищено доріжку, що не треба бул" переступати крізь трупи і перескакувати калюжі крові. Лягали вечірні сумерки, ніби якась блага долоня покривалом сірим заслонювала жахливий образ. Перед входом до замку гетьман зжахнувся, — побачив живого чоловіка. Був це дідусь, може, його однолітець, ростом і будовою тіла подібний до нього. Стояв без шапки, одну руку за пояс заткнув, другою шарпав вузький, невеличкий вус. Гетьманові здавалось, що себе в зеркалі ночі побачив. Аж почув людський голос і заспокоївся. Дідусь здоровив його. — Ти хто? —питався гетьман. — Я тутешній. — Воскрес із мертвих? — Бог оставив мене на свідка каїнського вчинку. — Що робиш? До ладу доводжу руїну. — Звідки сил береш? — Із серця. — Самарятянине благий, подай мені свою долоню. — Трупами її чути, бо я трупи гребу. — Віднині мої люди тую працю робитимуть, а тебе я заберу в Бахмач. — Спасибі, не поїду. У мене в замку лазарет. — Лазарет? — Будь ласка, ходіть і подивіться. Пустилися в замкові звалища, і гетьманові все ще таки здавалося, що то не дідусь перед ним іде, а сам він, гетьман. Непевний був, чи не потьмарилося йому в умі. Аж провідник відчинив цвяховані двері і впустив гостя до просторих хоромів, у яких звичайно перебувала гетьманова прибічна сторожа, граючи в кості або забавляючись піснею, музикою і танцями. Там тепер на дубових лавках попід стіни і на соломі на землі щось ворушилося, зітхало, постогнувало. Гетьман тер рукою чоло. Ніколи ще не почував себе так ніяково, ніколи не стояв на такій хиткій межі між дійсністю і хоробливими примарами. — Що за люди? — питався дідуся. — Тутешні. Я їх з-під звалищ добув і лічу, а вона помагає. — Вона? — спитався гетьман. — Вона, — відповів дідусь і показав рукою на жінку, що кінець хоромів поралася біля якоїсь постелі. На кабиці горів огонь і розкидував мерехтливе сяєво на бліді обличчя, на голови, пов'язані білим полотном, на руки напухлі, що безсило лежали на ослонах. Гетьман звільна проходив поміж, тими людськими тінями, біля деяких присідав, балакав шепотом, щоб не будити сплячих, потішав і обіцяв, що про них не забуде, що відбудує їм зруйновані оселі і свій вірний Батурин двигне з теперішньої руїни. Так перейщов цілі хороми, аж до тої жінки, що помагала дідусеві в роботі. Глянув і прошепотів: — Мотре Василівно! — Пане мій! — відповів голос — тихий, мов позасвітній. * * * ЧАСТИНА ДРУГА БОЇ Вечір конав у сутінках сірявих. Надходила ніч. Великою чорною долонею затирала обриси предметів і злизувала останні краски. Гетьте, багрові відблиски сонця, геть, жовтувате мерехтіння не обірваних ще вітром листків! А ти, річко, не смій пишатися ні переливами срібла плавкого, ні шелестами шовків павутинних. Вони нагадують мрійливість безконечного неба і загадочність недосяжливих морських глибин. Геть! Хочу порівняти доли й гори, корчі й тополі, хочу повигладжувати стежки, котрими добро і зло походило, хочу уявити собі передбуття і почути передсмак існування... Геть!.. Вузенька жовтувата смужка, що після заходу сонця відрізувала далекий батуринський краєвид від ще дальшого неба, затиралася. Гасли останні червонуваті цятки, що перед хвилиною багровіли на верховіттю дерев, мов шматочки скреплої крові, якою аж туди плював конаючий на ножах Батурин, — ставало синьо, фіолетно, чорно. Ніби вітер всі дими з погорілля на широкі доли здмухнув, ніби сажою притрусив весь простір... Темно... Аж нараз місяць виринув із темряви. Не як човен із моря випливав, а як опир голову з-поза обрію показував, пузатий, червонуватий, ніби крові людської обпився. Це не той місяць, що до нього пісня зітхає, а цей, від якого діти зриваються зі сну і сновидами на ціле життя стають. Як же він тяжкувате вгору знімається, ніби глянути на цей шматок землі боїться, який він так любовно своїм сяєвом пестив, мерехтливим промінням обсипував, мріями жемчужив, вічними бажаннями різьбив, щоб нігде, нігде на широкому світі не було краще, як тут... Аж нараз ось що... * * * На руїні смолоскипи горіли. Стужу й пітьму червоним надихом розгрівали й розсвітлювали. Але пітьма відчиняла ненаситний рот і проковтувала світло й тепло. Багрове сяєво совгалося по людському вбранню і розливалося по обличчях. Люди примарами сновихались. З обозних возів поздирали шкуряні буди й пошили собі одяги страховить, щоб відділити своє живе тіло від дотику гнилого труп'я. Димом люльок проганяли сопух, від якого тьмарилося в умі. Горілкою підбадьорювали себе, бо навіть найсильнішому млісно робилося на серці. Навіть ті, що самі колись на боєвищах порубані й постріляні між трупами лежали, невблаганній смерті зазираючи в очі й останками сили від хижої птиці відганяючись, навіть ті здригалися тепер. Найжахливіші картини, які перед ними малювали батьки й діди, розказуючи про Хмелеві бої і про лихоліття руїни, линяли й вибілювалися тут, як хусти зі смертельної постелі... — Такого ще очі людські не видали. — Чортове діло. — А Бог же де? — З чортом змагається. — Змагається, а народ терпить. — Сила орудує світом, а для слабості смерть. — Буря і найсильніші дуби лама. — Чорт його зна, що воно таке. Не життя, а страхіття одно! Розмовляючи реченнями відривистими, добували поторощені кадовби людські, тіла без голов, голови без тіл, обкервавлені, обсмалені, ніби тут вовки й гієни з цілого світу збіглися й бенкетували, поки сто громів не вдарило між них й не розігнало їх на чотири вітри. — Бач яка гарна головка. — А плечі де? — Нема. — Поклади біля отсеї молодиці. Може, це мати, так хай же разом лежать. І клали голову, ніби яблуко рум'яне, гострим ножем від гіллі відрізане, біля жахливого тіла молодиці з усіми признаками насили, грабіжу, морду й передсмертного шамотіння, що залишилися на ній, щоб на Страшному Суді свідчити. Світло смолоскипів червоними хустками маяло, то вправо, то вліво кидало собою, ніби заховатися кудись хотіло, щоб не дивитися на те. — Недаром батько мій про кривавий дощ розказував. — Мало чого не вигадують люди. — Батька брехуном робиш?! Як не віриш, то спитайся старих людей. Вся земля, вулиці, дерева, стріхи кров'ю стікали. — В Батурині? — Над Бахмачем. А невже ж Бахмач від Батурина далеко? — Палець Господній. — Знамено небесне, котрого не зрозумів народ. — Як нам дурним угадати, чого від нас премудрість Божа хоче? Поверталися лицем від вітру і дальше своє робили. Всякий чув, що не приказ сповняє, а діло християнське робить, останки ближніх своїх святій землі передаючи. Над трупом хлопчика якогось сидів пес і нікому приступу не давав. Волос наїжився на ньому, як на дикому вепрі щетина, вишкірив зуби і не гавкав, лиш харчав. Так просидів він, мабуть, з тої пори, як хлопець недобитий упав. Відганяв від нього чужих собак і трупоїдну птицю. Сподівався, що хлопець встане і що вийдуть з того пекла в поле, куди не раз удвійку ходили. Треба було петлю закинути на пса, щоб відібрати й поховати хлопця. — Звірина вірна. — Вірніша від чоловіка. — Нічого гіршого від злого чоловіка нема. — А ми себе собаками лаєм. — Обиджаємо собак. Закаптурені монахи з сусіднього монастиря, що гетьмана над Сеймом з хрестами й, іконами стрічали, мерців свяченою водою кропили і пісні виспівували над ними, невиразно, хрипло, мов крізь сон. І весь цей образ, тьмавий, задимлений, труповонний, з хвилястими відблисками смолоскипів і з тим місяцем, як опир, подобав скорше на якесь видиво страхітне, на примари в недузі, ніж на дійсність... — Як знайдете її, то покличте мене. Не смійте доторкатися самі. — Кого? — А Мартинової Катрі. Рушники подала. В м'ясниці вінчатися мали. Аж наїхали царські бояри, і бач, яке нам весілля зготовили! Небо горить, земля дрижить, — цить! Чуєш? Кличе мене: "Петре!" — І увесь перемінився в слух. А не дослухавшись до того, чого хотів, тільки раменами здвигнув: — Нема! — А по чім же нам, сирото, твою Катрю пізнати? — По тім, що як добудете її, то ясно зробиться на світі, засяє сонце, пробудяться пташки, злетяться херувими й серафими і заспівають: "Госанна"... Кращої за Мартинову Катрю на всьому світі не було. — Йди вже, йди, як добудемо, то покличемо тебе. — Не гадайте, що даром хочу. В мого батька поля і худоби багато. Заплачу! Розживемося з Катрею, не бійтеся! Заспокоєний, поплівся поміж звалищами, потикаючися на трупах. — Такому вже багато не треба. — Бог розум відібрав. — Тепер без розуму краще. — Не говори! Коли б так всякий брав собі біду до серця, як отсей, то де ми нині були би? — Подуріли би. Може, краще було би. — Не гніви Бога, Бог знає, що робить. — Як знає, то чому нас не навчить? — Бо не слухаємо його, Бог каже любити ближнього, а ми вбиваємо його. — Кажи нас, а не ми, бо ми лиш відбиваємося. — Та прийде час, що люди прозрять і полюблять себе. — Себе? — Ближніх своїх. І тоді настане рай. — І тоді настане рай, — повторив невірний Тома і додав не без злоби: — А тепер прочищуймо пекло. І вони дальше, як женці снопи, стягали трупи докупи. — Цить! — Або що? — Не чуєш? Щось озивається з-під землі. — Затьмарило тебе! Вигадуєш Бог вість що. — Глухоман! Кажу тобі — голоси чую! Не вали так джаганом! Заступ бери! Відхилювали шкурятяний каптур від правого уха й наслухували. — Наче котеня м'явчить. — Яке там котеня — дитина. Добре чую. А ось тепер хлипає жінка. Клич людей! Удвох не дамо ради. Прибігли. Руками розгрібували румовище, щоб скоріш дібратися до кам'яного льоху, з якого голоси людські добувалися. Аж і винесли звідтіль молодицю з немовлятком при груді. Смолоскипи яркіше спалахнули, і червоні язики кинулися лизати обличчя, наче виліплені з воску. Молодиця дихнула повітрям, хоч і як вонючим, а все ж таки свіжішим від того, в якому стільки днів і ночей задихалася, і непритяменним зором глянула на своїх спасителів. — Звірі, пустіть! Бачите, дитина на руках. Бога ви не боїтесь! Пустіть! Рванула собою, хотіла бігти кудись, втікати, але ноги послуху відмовили. Мов мертва, повалилася на руки козаків. Дитина кидала собою, як риба на піску. — Води скоріше! Натирай горівкою виски! Діда поклич! Прийшов із замку дід, каплями якимись жінку й дитинку чутив, долонями виски їм гладив, аж знову розплющили повіки. — З другого світу відкликав! — загомоніло кругом. — Житимуть. Тішилися люди, що два огники на цвинтарищу не погасли. Взяли їх і, мов свічку й свічечку маленьку, вважно на замок несли, запираючи дух у собі, щоб не здмухнути. — Також людина цей дід. — Звідкіля він? — На руїні з'явився, мов із-під землі виріс. Ніхто його імені не знає. Дід, та й тільки. Кажуть, словечком не обізветься, лиш своє діло робить. Не одного він тут, мов Лазаря, з домовини добув. І на замку якісь комнати прочистив, туди стягає їх. Лікує і харчує Бог знає чим. — Несамовитий дід. І дивитися на його моторошно. — Чорт своїх, а Бог своїх на землю посилає. — Небо пеклові не піддається. — Ні... І дальше гребли. Найжахливіше біля церков було. Туди збігався народ, вірячи, що ворог перед дверми святинь зупиниться. Це ж оден Бог і віра та сама, — як же ж Господа свого зневажати?.. Завелись... Для побідника і Бог побідженого — не Бог. Богом був тут цар, а приказ вождів сильніший від голосів віри. Меншикова боялися, не совісті своєї. Церкви трупами начинили. На гори тіл валилися різьблені стовпи престолів, ікони з грюхотом розбивалися об черепи людські, свічки з панікадил злітали, висмалювали очі і підпалювали одіж, аж і склепіння заломлювалося, хилилося вниз, летіло й торощило те все, чого дорешти не понівечив ворог. Не церкви були це, а монументи варварства, образи того, що роблено з Україною протягом довгих літ. Казав би ти, що нема способу дібратися до отсих жахливих могил, щоб розгребти їх і відділити тіло від жужелиці. А все ж таки і до цих ран доторкалися наші самаритяни. Крок за кроком вдиралися вглиб, ніби в праліс, бурею знівечений, виносили збезображені останки людських тіл і складали їх до спільних ям, а кожду зацілілу дощечку з дорогоцінних ікон, кождий шматочок з риз золототканих, кождий лист із старовинних літургійних книг відносили на замок. Що з землі зросло, най обернеться у землю, як родючий погній для нового життя, а що святого сотворили батьки, хай переймуть наслідники їхні, щоб відчути зв'язок кращої майбутності з минувшиною страшною. Росли могили, прочищувалася руїна, розвівалися останки домів. Вітер роздував труповонний сопух. Мовчав Сейм, небо не розплющувало зорішливих очей. Лиш смолоскипи, як червоні хустки, маяли серед чорної пітьми, над могилками, в обсмалених пожежею садах, вили бездомні пси, а крізь тьмаву імлу, мов з-поза світу, поблискував місяць. II — Ось де ми зустрінулися, Мотре Василівна! — Там, де й розпрощалися, Іване Степановичу, в Батурині. — У Батурині?.. Де він?.. Його нема. — Він у серцях наших, в пам'яті людській, у майбутності. — У майбутності, — повторив, гірко всміхаючись, гетьман. — У майбутності. — Так, у майбутності, Іване Степановичу, — стояла при свойому Мотря, — бо навіть цар землі і неба знівечити не може. — Але люди, Мотре! Де люди? — Люди з землі і з неба. — Правда твоя, — притакнув, — люди з землі і з неба. Я з землі, а ти... Не дала йому докінчити. — Я з пекла, Іване Степановичу, з пекла! Злість одна, помста одна, — більше нічого не хочу, не бажаю. Хто бачив, як конав Батурин, тому вже не радуватися довіку, не всміхатися навіть до рідної дитини, не любити, лиш ненавидіти! Гетьман зжахнувся. — Мотре Василівно, що ви це? Вам не личать такі слова. Ви жінка, прегарна жінка. — Цитьте! Коли б ви бачили, що тут з гарними жінками творили! Ні, ні! Не нагадуйте про красу, про добро, про кохання, забудьте, що вони є на світі! Надто вже добрі були ми, — і що нам за це? Земля наша — толока повсякчасна, жировище звірів, а звірі доброго слова не розуміють, вони огня і заліза бояться. Треба нам бути палкими, як огонь, і гострими, як меч... Гетьман з острахом дивився на Мотрю. — Лишіть це нам, мужчинам, а самі останьтеся такими, як були. Ненависть тільки нівечить, а творить любов. — Ха-ха-ха! Багато вона натворила, — відповіла Мотря, показуючи рукою на вікно. — Так, справді, — притакнув гетьман, — ненависть поборола любов, але тільки на час, бо любов усе ж таки сильніша від злості. Вона відбудує руїну. Самі ви перед хвилиною сказали, що чоловік з землі і з неба. З неба ненависті бути не може, вона з землі, — може, з пекла, а любов з неба, і невмируща, як воно. — Нам треба земної любові, Іване Степановичу, не небесної. Треба нам зродити й виховати покоління нове, сильне і невгнуте. Не співати нам про плакучу березу, не скиглити чайкою над колискою дитини, не грати на розбитих бандурах, а змалку привикати до бренькоту шабель і до гуку гармат. Жахливе, невблаганне, грізне те наше українське життя! Про Берестечко співаємо й досі, а про Конотопи забули. — Про Конотопи забули, — повторив гетьман і поник головою. І щолиш тоді побачила Мотря, що голова та вже не таха чорна, як була донедавна. Ніби інеєм припорошило її. І не так гордо трималася вона невгнутих рамен. Ніби тягар великий принизив її. Побачила це Мотря, і на устах, що перед хвилиною ненависть проповідували, появилося спочуття. Не бачив, але відчув його... Пригадалася Ковалівка й Бахмач, пригадав собі, що після смерті матері не має ні одної жіночої душі, перед котрою міг би розкрити своє серце, — але разом із тим прийшло на гадку, де він тепер. Не міг скрити тієї бурі, що бушувала в ньому. Руками голову стиснув: — Мотре! Мотре! Мотрі мороз пішов по спині. Це говорить він, в якого руках майбутнє цілої країни, і в такий мент, як нині!.. Як він сміє бути слабим?! Хотіла йому це сказати — просто й безсердечно, хотіла кричати, щоб не виявляв себе другим, ніж був тоді, коли вона його полюбила. Але почула, що любов побіджує її. — Іване Степановичу, — проговорила тихо, — важко тобі? Не знімаючи очей, відповів: — Важко, як ніколи. Мовчали. Крізь вікна долітав скрегіт заступів і гомін козаків-гробокопателів. Ворони з дерев на дерева пролітали, кракаючи злісно, що люди добичі їх збавляють. Вони ж сестри війни, це їх жир! Пощо трупів загрібують у землю, пощо бідних птиць поживи збавляють? Зима надходить, жорстока, люта зима... Мотря чула, що гетьманових слів без відповіді оставити не може. — Гадаєш, Іване Степановичу, — почала, — що мені легко? — Того я, Мотре, гадати не можу. Але не знаєш, як відповідальність гнітить. — Хто її приняв на себе, хай страдає. Пора привикнути до цього, — відповіла. — Знаю. А все ж таки я тільки чоловік. Не осліп і не оглух. Бачу, що діється, і чую, що тут діялося, Мотре. Не здержу я! — Мусиш, — крикнула, — мусиш! Хоч би валився світ, хоч би всі трупи з гробів повставали і казали: "Вертай!" Цей шлях судилося тобі пройти. Не колотитися нам довіку, як отарі загнаній в огорожу і батоженій страхом. Ми народ, а ти провідник його. Одна смерть може тебе спинити. Але я чую, що вона ще далеко. — Своєї смерті не боюся, Мотре, а страшно мені, щоби не вмерло діло. — Велике діло не вмирає ніколи. Поховаємо трупів, нове життя добудемо з руїни. Хоч як ми у Ковалівці прочищували стежки, а трава все-таки виростала... Люди ж сильніші від трави. — Правда твоя. Та подумай, Мотре, яке покоління виросте з нинішньої жахливої днини? Батьком його буде страх, а матір'ю покора, — покоління рабів. — Вбий рабство доостанку. Без пощади, без милосердя. Чим більший жах, тим тривкіша пам'ять. Замовкне голос Петровий, а зойк мордованого Батурина лунатиме крізь століття. Правнукам причується колись, як мордували їх предків. Гетьман очі на неї підвів. То не колишня Мотря стояла перед ним, а видиво якесь. Тамта тягнула до себе, приманювала, як молодість, як весна, сп'янювала, чарувала, а теперішня поневолювала, побі-джувала, як Немезіс, як фурія, як світовладна конечність. — Ти страшна, Мотре! — сказав і закрив рукою обличчя. — Страшна, як доля України, — відповіла. Мовчали, але чули, що це не мовчанка, а лиш розмова, на котру слів немає. Заскрипіли двері, і гетьман побачив пару вірних очей. — Увійди, Кендзеровський, — сказав, і гетьманський покоєвий спинився біля порога. — Що нового? — Нічого. Ваша милість, може, повечеряти зволять? Мотря зірвалася з місця. — А це куди? — спитав її гетьман. — До моїх недужих. Дідусь не дасть собі ради з усіми. — І вийшла. Кендзеровський розставив похідний складний стіл, добув із ящика срібну посуду і накладав на тарілки страву. — На Гончарівці був? — питався його гетьман. — Збігав, милосте ваша. — І що? Кендзеровський мовчав. — Камінь на камені не остався, правда? Гетьманський вірник не хотів кервавити серця свого пана. — На Гончарівці Мручко зі своїми людьми порядкує, — промовив. — А в Бахмачі? — Бахмача не спліндрували. — Хоч оден дах мені над головою лишили. — Не вспіли зруйнувати, милосте ваша. — Не вспіли. А пана Чуйкевича бачив? — Пан канцелярист Чуйкевич у Бахмач поїхав. Сподіюсь, що надбіжить звідтіль, щоб рапорт вашій милості здати! Колотяться старшини. — Ще й тепер? Після того, що в Батурині сталось? — І гетьман підступив до вікна, щоб затаїти своє збентеження. Дивився на Сейм, що серед темряви виблискував ледом рудим від луни. Бачив не раз цей широкий і далекий краєвид, замкнений, ніби рамою, розкішне різьбленою, хуторами, гаями, банями церков і вежами дзвіниць. Як було дивитися серед ночі, то хоч би яка темрява, а по хуторах і селах світилося, ніби домівки людські на Батурин гляділи. А тепер там темно і глухо. Весь край лежав, як мрець на марах. Нігде й сліду людського животіння... Про гунів і татар розказували колись, що куди вони пройдуть, там і трава не поросте більше. Мабуть, ми даром всю вину за зруйнування нашої першої держави на татарву спихаємо. Тією заслугою мусять вони поділитися з нашими північними братами... І гетьман думками став пробігати криваві стежки нашого минулого від року 1169-го аж донині, від першої руїни Києва аж до зруйновання Батурина. Кендзеровський, не сміючи переривати цих думок, висунувся безшумно з кімнати. Увійшла Мотря, а побачивши гетьмана в задумі, хотіла й собі податися назад. Але гетьман відвернувся від вікна і підступив до неї: — Мотре, ви не дорожите собою. — Я? — Ви. А так не можна. Чоловік не живе двічі. — А мені, Іване Степановичу, якраз бачиться, що я вже не раз жила. Як руйнували Київ, як вічовий дзвін у Новгороді з вежі на землю злітав, як у Переяславі договір заключали, — скрізь була і бачила багато. І знов буду і знов не одного надивлюся, аж наскучить. — Ви перетомлені, Мотре Василівна. Ваше тіло виснажене, і дух буяє позасвітними шляхами. Не годиться з дійсністю поривати зв'язків. — Це моя дійсність, Іване Степановичу. Такою мене Господь создав. Не моя вина. Я хотіла другою бути... Ви знаєте, як я хотіла... Змирилася перед життям, каялася гордості прежньої, бажала стати послушницею волі Господньої по законам церкви і по звичаям нашим. Та Бог не дав. Як москалі Батурин брали, я знов непритяменною зробилася, страшною, як ви самі зволили сказати. — Забудьте, Мотре, забудьте! Треба і про тіло дбати. Стали, як снасть. Кращих у домовину кладуть. Бачите, я вас просив, щоб їхали за Десну. Не переживали би того, що не для вас. — А для тих, що їх тепер ваші козаки гребуть?.. То вони мали страдати, а я ні? Справедливо це?.. Всі ми діти тої самої землі, одні — її кість, а другі — сіль, але коріння одного. Я не жалую, що з вами не пішла. Сто ран прийняла я тут і сто разів конала. Гадаєте, Батурин заснув і не розбудиться увіки? Ах, ні! Він у моїм серці живе і не сконає ніколи. Скільки разів відживу я, і він оживе зі мною, аж воскресне воля, і і розточаться врази її, і побіжать от лиця її ненавидящі її. — Мотре! — промовив гетьман. — Я розумію вас, як ніхто другий на світі. Послухайте мене, киньте чорні думки. — Вони для мене ясні. — Та небезпечні. — Для мене ні. — Але для других і — для мене... — Для вас, Іване Степановичу? — І глянула на його очима, в котрих побачив майбутність тисячооку. Взяв її за руку. — Бачите, у вас жар. Я не дозволю, щоб ви вбивали себе. Вам треба жити. Сідайте, ради Бога, сідайте! Давно ви, мабуть, нічого й до уст не приймали, беріть же цей шматок. — На м'ясо й дивитися не можу. — Так хоч хлібця і меду. Це з нашої пасіки мід, з наших лип, наші бджоли його збирали. — Гореч на моїх устах. — Усім нам гірко, та невже ж тому маємо з голоду помирати, щоб ворог нашу землю без супротивлення посів? Хто ж тоді нове життя з її лона добуде? Подумайте самі, погадайте, що перед хвилиною сказали. Голос його звучав м'яко і лагідно, як колись у Ковалівці. Слухала його, як призабутої пісні. Нагадувалися липи цвітучі і жужжання бджіл, розкішні маєві ночі, так не подібні до нинішньої. Заслухана і задивлена в минуле, незчулася, коли опинилася біля його. А він, мов хазяїн гостерадісний, краяв хліб, мастив його медом і подавав її. Брала й несла слухняно до уст. — Багато пережили ми, Мотре, багато! — Пережили ми велике, і не бути нам малими! — А що ви про Чечеля гадаєте? — спитав, щоб відірвати Мотрю від її власних гадок. — Дай, Боже, більше таких. — А Кенігзен? — Краще своїх за нашу справу постояв. Коли б не злощасне ядро, може б, Носову зраду переміг. — Супроти зради не маємо ради, — відповів гетьман. — Одинока, щоб зрадники не родилися більше. — Клин клином вибивають. — Як гадаєте, Мотре? — Ніс зрадив, щоб убити зраду. Другого Носа не буде. — Гадаєте? — Хочу. — Ах, коли б наше хотіння перетворилося в діло, одна десята часточка його, одна сотна! Як гарно було би тоді, — мов у раю! — Силою треба хотіти. — Силою... — І гетьман похитав головою. — Без згоди і сила безсила. Чули, що вривається розмова, бо балакають про те, що від них не залежить. — Гетьмане! — почала нараз Мотря. — Ти або припізнився, або поскорився на світ. Кому ти гетьмануєш? Гадкам і бажанням? — Гетьманую помершим і ненародженим, Мотре, і це моє нещастя. Задумалася, а по хвилині, як би спросоння заговорила: — Нещастя? Чого? Що зв'язуєш минуле із майбутнім? Виговського, Дорошенка, Сомка з тими невідомими, що по тобі прийдуть? Гетьмануй, а побідиш, як не нині, то завтра, як не за життя, так побідою за гробом. Невже ж син ігумені Магдалени не вірить у позагробне життя?.. Я вірю... Побідимо, Іване Степановичу, побілимо! І возрадується дух наш побідою тією, і забудемо про нинішнє горе, про наш теперішній погром. Не піддавайся, гетьмане, зневірі! Відкинь цей камінь, відкинь! Руку свою на її худі руки поклав: — Амінь. III Ой Луг батько, ой Луг батько, Він дасть нам багацько, Гей, що в Лузі заробити, У Січі пропити, — залунало нараз під вікнами і контрастом ударило об стіни тієї замкової комнати, в котрій гетьман з Мотрею розмовляв. Здригнулися обоє. — Це життя, Іване Степановичу, співає, — сказала Мотря, дивлячись, як по гетьманському обличчю ніби жовч розлилася. — Досить цього безшабасного співу! Ось до чого доспівалися ми! — перечив. Мотря похитала головою: — Хоч би ми мовчали, як могили, й обливалися слізьми незриданними, яка нам з того користь? Хай на гробах батьків танцюють їх сини, не обидять мерців. Мерці знатимуть, що життя не ущухло, що воно росте, щоб помстити їх... Ох, ніколи я так не бажала помсти, як нині, вона солодка, як мід, як кров. — Мотре! — Не переч мені! Не пригадуй розбитої бандури. Кляну цей мент, коли безсилля побороло мене. І якщо каюся чого, так хіба того" що не вспіла висадити порохової вежі у воздух. — Мотре. Ти? — Ох, який жаль! Скільки ворогів полетіло би разом з нами геть аж під хмари! Сонце відскочило б від землі, земля, як фрига, вертнула би собою, а тоді дощ із людського м'яса полився би на землю. Як же родила би вона! Самих героїв, і ні одного Носа! — Мотре, цить! — А що сказав би цар, почувши, що Кочубеєва Мотря, як відьма, на бочці пороху з Батурином у воздух полетіла. тисячі його москалів забираючи з собою? Такий смачний шматок до свого ненаситного рота ніс, аж тут якась біснувата молодиця вихопила його з-перед самих зубів. А Меншиков? Цей то прямо луснув би зі злості. — Значиться, ти мала ключ від порохової вежі? — Мала. — Хто тобі дав? — Добула, і коли б не проклятий Ніс, не балакала б нині з тобою Бог вість про що. Діло зробила б славне. тисячі спасла би від соромної смерті і сама витала би в просторах, а тіло моє, розбите на шматочки, спочивало би на рідному полі... Ох, який жаль, який жаль нестяменний! Хоч би я тисячу літ жила, не позбудуся того жалю... Нині я вже тільки помсти благаю у Бога. — Не гніви Бога, Мотре! — Гірше прогнівить його годі. Він дав мені ключі до раю, а я їх з руки опустила... Меншиков ворота пекельні відчинив... В пекло перемінився Батурин, а люди в чортів... Осатаніла і я, аж безсилою в твойому припалатному саді на лаву повалилася... Там знайшли мене цареві люди і віднесли в палату. В блакитній салі на суд Меншикова ставала... Щось я казала йому, не тямлю що, жаль, що не могла вихопити шаблі від нього й простромити катюгу... Був оден гарний москаль, та не здержав, кулею лоб собі розтріскав. — Доволі, Мотре, доволі! — зупиняв її гетьман. — Лиши до другого разу. Тебе бентежить це оповідання. — Легше мені, як ділюся з тобою. Слухай... Меншиков нікого не пощадив. Колесував, на палях садовив, терпіннями людськими впивався. Кат... А мене помилував. Чуєш? Помилував, бо я Кочубеївна, донька Василя Леонтійовича, який доноси на свого гетьмана слав, щоб остатися вірним цареві... — Не слова, а серце шматками викидала... — Чуєш, Іване Степановичу, Меншиков помилував Мотрю за заслуги її безталанного батька і за кривду України. Чи можеш уявити собі гіршу наругу, і чи можна придумати важкіший удар?.. — І головою ударила об стіл. Гетьман припав до неї. — Мотре, Мотренько, заспокійся! Усіх нас доля б'є. Сама ти казала, щоб терпіти, сама ти на себе цей хрест взяла, неси його. Не вгинайся, не лишай мене одиноким, — благав її. Глянула на його: — Тебе?.. Одиноким... Не оставляти? — Так, Мотре. Я не Геракл, не Самсон, не Давид, що з Голіятом б'ється, а людина, якій хочеться знати, що є ще друге серце в світі, яке так само страдає, — кріпи мене! — Правду кажеш? — На пам'ять матері присягаю. — Так тоді! — І вхопила його за руку: — Сильними будьмо, Іване Степановичу! Сильними, як меч, і палкими, як огонь. В огні розпаленим мечем лікуймо трупогнильну рану, в других і в собі. Хай болить! Здоровля важніше від болю. Виріжемо гнилець на тілі, щоби душу спасти! Чуєш! Народну душу спасаймо, затроєну отрутою московською, від Боголюбського до Петра, отрутою, від якої у нас щодругий чоловік це труп, а живі хіба ті, що їх ось там, — рукою крізь вікно показала, — у могили кладуть. — Добре, Мотре, добре, — заспокоював її гетьман. — Будемо душу лікувати, обіцяю тобі. — Зацитькуєш мене, боїшся, щоб не стався зі мною припадок, як колись. Не бійся, Іване Степановичу, я поборола неміч свою і сильною остануся до смерті. Чого боятися мені? Нічого гіршого не побачу, як бачили очі мої, і більшої наруги не зазнати мені, як у блакитній салі зазнала. Але ти? — І глянула йому в очі. — Ти захитався, Іване Степановичу. Ти? І той, що тільки літ воловодив Петром, не смів заперечити знеможеній, виснаженій тілом, але кріпкій душею жінці. — Так, Мотре, — сказав, мов винуватець, — я Батурина зжахнувся. — Його чи майбутності? Не відповів, а вона: — Майбутність наша невесела. Чорними хмарами затягнулося небо, але ж за хмарами сонце. Погадай, як тут гарно буде, як весело, ясно, свобідно! Розцвітуться сади, зашумлять стрункоколосі ниви, зароїться здоровими й веселими людьми. Радість одна, свобода, воля! Голос її лунав, як пошум ланів, як жайворонкова пісня, як бренькіт кіс в жнива, а сама вона була, мов полуднє в літі, коли земля під дотиком соняшного проміння дихає невмиручим подихом безконечної жизні. — Гадаєш, нас там не буде? Гадаєш, кості наші спопеліють, тіло переміниться у порох? Ні, Іване Степановичу, стократ ні. Житимем у душах тих, що прийдуть по нас, у душах вольних, чесних, здорових, житимем жизнею куди кращою, ніж нині. І заспокоєні спокоєм, якого тут бути не може, скажемо собі: ці цвіти на наших костях розцвілися, щастя це з нашого терпіння розвилося. Це — ми!.. — Мотре, сонце моє! — Пане мій! IV Почувся відгомін ходи, — хтось застукав до дверей. — Увійдіть! — промовив гетьман, і на порозі появився Чуйкевич. Глянув на гетьмана і на Мотрю, і в його ясних зіницях змішалася радість зустрічі зі смутком розставання. Ніби з перевтоми захитався, ніби вражень і гадок до ладу довести не міг. Але за хвилину вернув до рівноваги й гетьманові до колін поклонився. Гетьман руку свому канцеляристові подав і злегка всміхнений питався: — А з Мотрею не звітаєшся? Чуйкевич не відповідав. Аж Мотря приступила до нього і обі долоні простягнула. Глянула на нього ясно і щиро, мов сонце, від котрого мла тане. Який сумнів не таївся б у серці Чуйкевича, від того погляду мусів розвіятися дочиста. Палко цілував ті дрібні, неприродно гарячі долоні і тулив жінку до себе. Ніби не вірив сам собі, питаючися: — Мотре? Ти тут? Ціла? Здорова? Гетьман за шапку вхопив. — Куди? — спитала Мотря. — До козаків. Подивлюсь, чи поспішаються. — Краще кажи, Іване Степановичу, що хочеш нас удвох лишити. А воно зайве. На любощі не пора тепер, а тайни ніякої між нами й тобою немає. Правда, Іване? Чуйкевич поклонився. — Ясновельможний знає, що я перед ним нічого не таю. — Знаю, мої ви, — відповів гетьман, — знаю. Так тоді сідай і кріпися. Немало ти нині в винограднику нашім потрудився. — Менше, ніж хотілося б. — Більше, ніж потрудилися другі. Ах, Іване, коли би так усі своє діло щиро і справно робили, як ти, то куди краще було би. Сказавши це, замовк і задумався. І ті двоє мовчали, бо всім їм той самий образ привидівся, образ погрому і руїни, видиво непевного, грізного завтра. Нараз гетьман схопився з місця: — Не піддаваймося смуткові. Правда, Мотре? — Так, Іване Степановичу! — А чого ж ти тоді виснажуєш себе? — кинув питання в сторону Мотрі, а повертаючись до Чуйкевича остерігав його. — Треба б тобі, Іване, пильне око на свою дружину мати. Глянь, якою стала. Чуйкевич глянув на Мотрю і зжахнувся. — Що з тобою, Мотре? — спитав. — Чого ти так змарніла? — Не знаю. Невже ж ти не хочеш мене такою, як я тепер? — Боюся о твоє здоровля. В тебе жар. Руки гарячі. — Ах, коли б тільки біди! Пригадай собі, що бачив нині. Як же тут здоровою бути? — І відвернула обличчя від ньогo. — Краще про діло кажи. Бачиш, Іван Степанович цікавий. — Нічого тут цікавого, Мотре, — заперечив гетьман. — Король Карло минув Батурин, оставив Бахмач набоці і подався в напрямі Ромнів, бо кругом Батурина москалі пограбували все, що тільки зграбувати можна, — понівечили села й двори так, що його армія не мала би ані де приютитися, ані що з'їсти. Правда, Іване? — Так, ваша милосте. Король Карло пішов у напрямі Городища, і король, мабуть, там на який день або й два зупиниться, обмірковуючи план дальшого походу. — Що тут багато міркувати! — перебив Чуйкевичові гетьман. — Займемо фронт від Ромен і Гадяча до Лохвиці і Прилук, а там побачимо, що буде. Москалі недалеко від нас, на які два дні походу, а як на себе оба війська двигнуться, то тільки день, — не важко буде зрозуміти наміри Петрові... А мої козаки між Батурином і Городищем стоять. Правда? — Так, ваша милосте. Сотник Мручко зі своїми людьми на Гончарівці, канцелярія в дворі вашої милості на Поросючці, переходу крізь Сейм бережуть дві надійні полтавські сотні, а між Батурином і Бахмачем настановлені зв'язки. Полковники ждуть дальших приказів вашої милості. Гетьман глянув на нього своїм прошибаючим зором. — Дальших приказів ждуть, кажеш? — спитав не без глуму. — Але ж бо й слухають вони мене, ох, слухають!.. Та нехай їм! Зробимо раду на Поросючці. Почують панове старшини моє останнє слово, а я їх. І ніби щоб перевести немилу розмову на іншу тему, звернувся до Мотрі: — От цікавіше для мене, яким то чудом Мотря Василівна назад у Батурин вернула. Чув я, немов то Меншиков і Голі-цин казали її разом з Любов'ю Федорівною до якогось монастиря везти. — До того самого, — підхопила Мотря, — до котрого мене вже раз везли. — І не довезли, — усміхнувся гетьман. — Тоді так, а тепер ні. Тепер мене доставили і двері за мною зачинили. — А ти їх відчинила, Мотре? — спитав Чуйкевич. — Дуже легко. Другого чи третього ранку, скоро світ, вийшла я на ворота, розбудила послужницю-воротарку і казала відчинити. — А вона? — Спитала, куди йду... "В Батурин", — відповіла я. "Батурин зруйнований, — каже, — а люди помордовані". — "Не всі, — кажу до неї. — Є й недоконані, покалічені. Треба ж їх доглянути, християнське діло зробить". Подивилася на мене, подумала, а тоді й перехрестила мене. "Хоч, може, й кару за те прийму, так Господь простить", — і відчинила браму. — Є ще совісні люди на світі, — завважив гетьман. А Чуйкевич додав: — Як лиш час і нагоду матиму, так зараз у цей монастир поскочу. Хочу подивитися на тую воротарку та нагородити її. — Мабуть, вона не з тих, що для нагороди добре діло роблять, — завважив гетьман. — Найкраща нагорода в совісті нашій... Але ж на воротарці не покінчилося, а з монастиря до Батурина не рукою махнути. — Біля монастиря я на втікачів попала. Втікаєте, кажу, а в Батурині мерців собаки розтягають, поміж трупами покалічені люди рятунку вашого кличуть. Отож оден, що тільки з жінкою на возі їхав, повернув кіньми, "Ігі — гукнув. — Чого мені тікать? Знаю, що поза нами, а що перед нами, не можу знати. Вертаймо..." Сіла я біля його жінки, перебрана за селянку, і щасливо добилася до Батурина. — А там? — спитав Чуйкевич, але Мотря мовчала. — А в Батурині? — повторив питання. — Хіба ти очей не мав? Спитай діда, може, він тобі розкаже. Він із його першу іскорку життя добув, не знаю, чи повіки на годинку стулив. Гребе, людей з руїни добуває. Десь і харчі вишукує для них. — А ти помагала йому? — Лучалося, що й мене він до пам'яті доводив, бо тут камінь, не серце треба було мати, щоб не умліти. Більше жахливого горя уявити собі не можеш... — сказала й очі рукою прислонила. Гетьман дав Чуйкевичеві знак, щоби він більше не розпитував Мотрі, а сам звернувся до неї і лагідними словами став намовляти її, щоб разом з мужем своїм переїхала в Бахмач. — Поїдемо, Мотре Василівно, вкупі. Відпічнемо в моїм дворі, ми собі на відпочинок чесно заслужили. — Відпочинок може бути щолиш по скінченім ділі, а це щолиш початок, Іване Степановичу, — відповіла Мотря і кріпко стояла на тому, що поки Батурин не доведений до ладу, поки між звалищами домів може ще каратися хоч би оден тільки живий чоловік, вона не покине його. Її місце біля благого діда. Що він подумав би про неї і що сказали би ті безталанні, що за стіною муки терплять? За мужем і за гетьманом повіялася... Гетьман знав, як важко відвести Мотрю від її постанови, тому навіть не пробував її намовляти, а шукав у голові чогось такого, чим можна би було переконати. — Мотре Василівна, — казав. — Мручко зі своїми козаками скоро упорається на Гончарівці. Попрошу його, щоб і Батурин довів до ладу. Ніхто цього краще не зробить, як він. А недужих ми тут також не залишимо. Бахмач дальше від Сейму, ніж Батурин. Мотря зжахнулася: — Невже ж москалі могли би перейти Сейм? — спитала. — Не гадаю, — заспокоював її гетьман, — бо й пощо? Вони біля Глухова стягаються і, мабуть, теж над дальшим планом баталії радять, але все-таки стереженого і Бог стереже. Перевеземо недужих у Бахмач або в Поросючку, є там муровані будинки, таки ще нинішньої ночі кажемо пристроїти їх, мулярі перенесуть туди з того двора зайві печі, і буде це справжня лічниця, не те що тут. — Тоді і я переїду в Бахмач, — сказала рішуче Мотря. Гетьман тер рукою чоло. Не міг погодитися з гадкою, що він поїде в свій двір, а Мотрю залишить тут серед труп'ячого сопуху, на отсім жахливім цвинтарищу. — Ти одинцем з Бахмача приїхав? — звернувся до Чуйкевича. — Ні, зі мною чотирьох людей, бо дорога непевна. Снуються темні духи. Одинцем не проїдеш. — Так поклич тих людей до мене. Чуйкевич вискочив із замкової руїни і за хвилину вернув з чотирма козаками, як дуби. — Ваші коні трудні? — спитав гетьман. — Свіжі, — відповіли всі чотири. — 3 хутора вашої милості дали нам їх. — А ви? — Раді послужити милості вашій. — Ось вам, — кинув їм пригорщ срібла, — поділіться. А тепер женіть на Поросючку. Скільки там ще у возівнях повозів мають, най мені негайно у Бахмач шлють. Зрозуміли? Не вийшли, а вибігли. — А тепер, — звернувся гетьман до Мотрі, — пора й нам поволеньки поспішати. Поїдемо. — Куди? — спитала здивовано. — А куди ж би? В Бахмач. В Батурині мерців не украдуть, а хто живим остався, завтра теж у Бахмач переїде. — Так тоді я також приїду разом з ними. — Але ж, Мотре Василівно! Пощо такої жертви? Це прямо гріх. — Більший гріх не сповнить обов'язку. Гетьман замовк. Чуйкевич бачив, що його немило вразила відмова Мотрі. — Мотре, — казав, — послухай пана гетьмана, збирайся і їдь з нами. За останні два тижні стільки ти перебула, що про обов'язок аж смішно казати. Хто його краще сповнив, як ти? Не знаєш, яка ти стала. Я дійсно боюсь за твоє життя. Мотря усміхнулася гірко. — Воно вже в гіршій було небезпеці, а все ж таки живу. Гетьман перебив їх розмову: — Не вговориш своєї дружини, Іване. Так оставайся біля неї, а то вона ще й цеї ночі недоспить, доглядаючи недужих. — Ні, Іване Степановичу. Чуйкевича місце біля свого рейментаря. Дасть Бог побачимося завтра. V На другий день в Бахмачі поминали душі усопших батуринців. Не лиш церква, але й площа кругом неї і вулиці, що збігалися тут, заповнилися народом. Переважали жінки. Деякі поприходили з немовлятами на руках. Склепи позачинювано, так само шинки і гостинниці. На стріхах білівся сніг, на небі висіли хмари, здавалося, трохи лиш вище церковних бань. Жінки в чорних хустках або в рантухах білих, перев'язаних попід бороду і кругом голови, подобали на черниць і, як черниці, пошепки розмовляли з собою, тиху розмову голосними зітханнями перебиваючи. — Боже, Боже, за що ти нас так тяжко караєш!.. Стада галок, крякаючи, з дерев на дерева пролітали. — Ще їм людського м'яса мало. Ще й над нами крячуть. — Що ви це! Ще вимовите в лиху годину. — Байдуже мені. Сестру мою москаль у Батурині замучив. Нині усякий з нас когось у Батурині втратив. Всі ми сироти — Ой, сироти!.. А з Батурина у Бахмач недалеко! — Цитьте-бо! Не накликуйте лиха! Як повіяв північний вітер, то заносило сопухом, мов з трупарні. Слабші жінки вмлівали. Їх треба було знімати понад голови товпи і відносити до хат. — Ось знов одну небіжчицю потаскали. — Це Шрамченкова Олена. Її син під Чечелем у гетьманській президії служив. Москалі його недорізаним до стовпа прив'язали, стовп застромили в тратву і пустили на Сейм. Люди бачили, як плив. — Сейм червоний був. — Кривавими слізьми ридав. — У нашій церкві Пречиста теж ридала. — Кажете? — Не чули? — Чула, та не бачила. Не могла дотиснутися до церкви, а довго ждати не було як, бо дитина в колисці. — А я бачила, дивилася так, як тепер на вас дивлюся, Богородиці, що в намісному образі в іконостасі, з обох зіниць криваві сльози стікали. — Боже ти наш! — Кажуть, це на велике горе. — А хіба вам нинішнього мало? — Цілий край потерпить сильно дуже. За гріхи. — Та за які? — Люди неправдою живуть. Багачі притискають бідних, між старшинами згоди нема. — То хай би Бог багачів та старшин карав, а не бідоту. — Бог знає, що робить. Нахилилися до себе і нашіптували до уха: — Кажуть, диявол на Господа Бога піднявся. Під диявольський регімент ідемо... Знов якусь, як домовину, понад голови людські зняли. — Дорогу там! Бачите, молодиця умліла. Чоловік у Батурині погиб. Народ розступався, як міг. — Дорогу там! Дорогу! — залунало знову. — Гетьманські повози їдуть. Повози, брички і сани з батуринської дороги під церкву підкотили. Захвилювався народ, тулився до плотів і подавався на подвір'я міщанських домівок, щоб пропустити поїжджай. — Що, ніхто з повозів не виходить, ані не злазить із саней? — Не до церкви, а до гетьманської палати на Поросючку їдуть. — Та чогось туди, попри церкву. — Бо тамту дорогу геть разбили, козаки проходили нею. — Так, але чого ж бо вони лежать? — Не знаєте? Це недобиті. — А тая молодиця між ними? — Кочубеєва Мотря, молодого Чуйкевича дружина. — Вона? Та й гарна ж бо! — Що її з краси, як Бог долі не дав? — Правда. Валка гетьманських возів покотилася і зникла. І знов захвилювався народ, з усіх боків напираючи на церкву. З низьких хмар стало сипати снігом, гострим, як шпильки. — Це не сніг, а шматочки леду. Жінки пригортали немовлят до себе і обтулювали їх кожухами. Діти плакали, що їм боляче. — Ще вас не так болітиме, — заспокоювали їх молодиці. — Змалку привикайте до болю. — І зима ж бо, зима! — Лихо одинцем не ходить, а вкупі. І війна, і вчасна зима, і лихий зна що. — Таких ранніх морозів ніхто не пам'ятає. — Підождіть, це щолиш початок. А там птахи від зимна в лету замерзатимуть. Мій дід казав. Поверталися від вітру, щоб смороду не чути. — Я вже цілий тиждень не сплю. Все мені зойки причуваються. Ніби хтось за порогом ячить. — Душі батуринські молитов просять. — Гадаєте? За тії муки і найбільшому грішникові Господь всі гріхи відпустить. А все ж таки хрестилися і мовили молитву. — Дорогу там! Дорогу! Ясновельможний іде! Гетьман зі старшинами пішки до церкви на панахиду йшов. Вдягнений у чорну шубу, на голову — баранкова шапка, при боці шабля, без прикрас. Ані булави перед ним не несли, ані бунчук не маяв над головою. Гетьман перед маєстатом горя скорився. У його ході видно було втому. — Подався наш Іван Степанович, — почулося в товпі. — Ой подався! — Гадаєте, очей і серця не має? Сказати, — всьо на його совість паде. — З усього рахунок перед Господом Богом здати мусить. — Кождий за себе відповідає, а він за всіх. — Бо своїм розумом робить. — Зі старшинами радиться. — Старшини собі раді, не кому. Біля гетьмана, як звичайно, Войнаровський, з другого боку генеральний суддя Чуйкевич, за ними обозний Ломиковський і прилуцький полковник Горленко. Всі вони вбрані темно, не по-святочному. У всіх обличчя сумні і зажурені. Тільки оден у тому жалібному почоті визначався дорогою шубою з великим соболиним комніром, оздобною шапкою та шаблею самоцвітною. Це був резидент короля Лещинського при Карлі XII, пан Понятовскі, що до гетьмана з королівськими дорученнями нині ранком прибув і разом з ним до церкви поклонитися пам'яті батуринських героїв ішов. За гетьманськими старшинами декілька старшинських жінок ступало. І вони не пишалися дорогими вбраннями, в кождої хустина в руці. Деякі так і не віднімали її від заплаканих очей. Тільки одна з ясними очима, як дитина, розглядалася кругом. Ніби смутку до свого серця допустити не хотіла. — Це теж Кочубеєва доня, не знаєте? Обидовського Ганна. — А вона ж тут чого? Кочубеїв обласкавлює цар. До давніх маєтностей пускає. Ще, мабуть, і нових придасть. Сина, говорять, до себе покликав. — А доньки з гетьманом тримають. — Завзяті доні виплекала Любов Федорівна. — І між старшинськими дітьми кріпкої вдачі бувають. — Так мало. — Мало гарних людей на світі. У церкві чорна домовина, обсипана барвінком, як плащаниця, перед царськими вратами на кам'яних плитах лежала. На домовині одно тільки слово: "Батурин". Але й того досить, щоб весь храм смутком, як хмарою, вповився, хмарою, з котрої сльози дощем накрапали. Ладаном пахло. Свічки, як горючі мечі, палахкотіли. Панахидні слова, як грудки землі, об дошки домовини били, а відгук їх від людських серць відбивався... "Батурин!" Другого слова в нікого й на гадці не було. Всіх воно всеціло в свою владу взяло, всіх воно своїм болем великим в одну жалібну родину в'язало, — і старшин, що кругом домовини стояли, і міщан, що за ними товпилися, і козацтво, що собою притвір заповнило, чоловіків і жінок, багачів і бідноту — всіх! Гетьман бачив тую велику силу болю, сам під його вагою угинався, а в голові його являлося питання: "Чи надовго це?" Гетьманські співаки "Вічную пам'ять" на хорах заспівали. Пригадалося, як колись хоронив свою дружину, а недавно матір, ігуменю Магдалену. Ніколи пісня не добиралася так до глибин душі. ніколи так звуки ножами не впивалися в серце... "Батурин!" Добре, що тут Мотрі нема, що вона його смутку не бачить, що вона не дивиться, як йому тьмариться в очах, як свічки зачинають блудними огниками по церкві танцювати, а домовина росте... росте... росте... Невже ж це смерть?.. Невже ж це йому "Вічную пам'ять" співають?.. Ні, ні, не допусти. Господи, до того... Ще трохи, трохи, ще діло не доведене до краю, ще чаша не допита до дна... Не зупиняй його. Боже, посередині дороги, як зупинив його великого попередника перед п'ятдесяти роками... Добре, що тут Мотрі нема... Горячо так... Тільки сліз, — не воздух, а біль вдихаєш... всі гадки, які передумав протягом довгого життя, з цілого світу злітаються і заповнюють голову, як отсю церкву люди. Голова важка, як камінь... Двигни цей камінь, двигни!.. Господи, невже ж ти не бачиш, що це понад сили його? Коліна дрижать, щось їх до плит тягне, він мусить, мусить перед чорною домовиною ударити чолом... "Батурин!" VI В притворі зчинився крик. Мало до великого нещастя не прийшло. Насилу втихомирили товпу. Якийсь не молодий уже козак сорочку на собі рвав, кидало ним, викривлювало уста, хотів щось казати і не міг, ніби йому мову умкнуло і помішало розум. Насилу не вивели, а прямо винесли з церкви, занесли на дзвіницю і до пам'яті приводили. Козак був не з простих. По вбранню і по біллю видно, що з заможних, може, й старшина який сотенний. Відчепили шаблю від боку, пістоль із-за пояса добули і пояс розпустили. Пояс був старосвітський, золотом перетиканий, — не нинішній козак. — Гетьте! — кричав. — Не доторкайтеся мене, тікайте, як від зарази! Гірш зачумленого я. Деякі на саму згадку про чуму відскочили, але відважніші налягли на його, бо хотів з дзвіниці скакати і пістолі шукав. — Дайте пістоль, хай уб'ю себе, бо я жити не гідний! Кричав, грозив, а побачивши, що не зворушує нікого, став по-доброму просити, щоб зглянулися на його муку і дозволили вмерти, бо він не вартий, щоб його свята земля носила. — Покличте попа. З гріхів сповідатися хочу. Не тихцем, а щоб почули всі, може, Бог легше гріха простить. Заспокоювали його, поки не покінчилася панахида в церкві і не вийшов оден із попів. І цей заспокоював його. Казав, що тепер такі часи, що не оден здержати не може, але треба здатися на Бога, треба вірити в милосердя його. — Для таких, як я, милосердя бути не може і не треба, краще най видохнуть дорешти... З Лебедина приходжу... На цвинтарі мазепинців був. Там їх, як собак, без домовини і без Божого слова закопують. Бачив їх тіла, не тіла, а груди м'яса якогось, що на сам вид млоїть. Тверезили його водою, насилу горшку в рот вливали. — А я. Ірод окаянний, жалобу на свого сотника до царського стола заносив, що він цареві зрадив, із Мазепою пішов. Там писці є, заплатиш, супліку тобі напишуть і дарованную грамоту зготовлять з левадками, нивками і гайками, бо ти вірний, а твій супротивник "ізмєннік"... Ось вам вона! І добув із-за пазухи вчетверо зложений лист паперу і, вручаючи його попові, кричав: — Читайте, читайте, люди добрі, щоб ви знали, яка подлість може бути на світі! Дітям своїм перекажіть, щоб вони в таке не попали! Люди, свідомі письма, скупчувалися і прочитували жалованную грамоту сотенному осавулі Димитрію, синові Олексія Соричові на такий-то і такий гайок, ставок, млинок, інші пожитки за довгу і вірну службу цареві. — Бачили? Правда, гарна штука! Був чоловік, як чоловік, шість десятків літ чесно прожив, аж нараз чортяка до його приступила і ось що! А сказавши це, вирвав попові грамоту з рук, пальцями дер, зубами рвав, аж пошматувавши на локшину, пустив з дзвіниці на вітер. — Ух! Легше мені!.. Та цьому ще не край. Я на виборі нового гетьмана в Глухові був і голос свій на його подав. Зразу, як навіжений, кричав: "Павлові Полуботкові гетьманом бути!" А як відомим стало, що цареві Полуботок не по нутру, то так само за стародубським полковником ревів. А невже ж я, мерзотник зінський, не знав, що законний наш гетьман жиє і рейментує, що, голосуючи на другого, ломлю присягу, дану вождеві мойому?.. Чого ж ви стоїте? Вбийте мене а зробите діло спасенне! Піп і люди заспокоювали Сорича. Не він оден такий грішник на Україні. Нині їх багато. Хай не журиться, гетьман помилує, а Бог гріха простить. — Гетьман помилує? — питався. — Як не одного. Він милосердний. Вірною службою можна спокутувати провину. Ніби йому нараз в голові роз'яснилося. Очі повеселіли, не дивився так розпучливо і грізно, як перед хвилиною. — Невже ж гетьман може помилувати мене? — повторив питання, ніби устам своїм не вірив. — А хоч би й покарав, — толкував священик, — так краще, ніж самому руку на себе накладати. Бог життя дає і тільки Бог його відібрати може. — А вбивають же люди людей? — Грішать. — Грішать, — притакнув і рукою в кишені почав чогось шукати. Аж добув гріш, в папірець обгорнутий, — Семигривенник!.. Прийми його, отче духовний, на Боже. Палить мене... Палить... Як обібрали гетьмана нового, так гроші між товпу розкидали, від семигривенника до гривні — на пам'ятку. І мені поталанило, як собаці шматок охлапа, отцей семигривенник ухопити в лету. Погадайте, я, чоловік заможний, полакомився на милостиню... Свиня! Простіть за слово, — свиня! Та ще яка! Це, що вам наостанку скажу, від усього страшніше. Я обіцяв до Бахмача піти, роздивитися, як воно тут, і з язиком до них вернути. Юда я, Юда окаянний! — Хто покається, тому і прощене буде, — промовив піп. — Та ось і молодий Чуйкевич надходить. Гетьманові про сотенного осавула Дмитра Сорича доповіли, і він післав Чуйкевича розвідати в чім діло. Розвідавши, руку Соричеві на рам'я поклав. — Ти, пане сотенний осавуле, велике діло зробив. По-бідив чорта в собі. Заспокійся. Краще щирий зрадник, ніж фальшивий вірник. Та ти ще, славити Бога, не поповнив зради. — Бог стеріг. Добре, що нині до церкви пішов. Там я прозрів. — Ходи ж тепер зі мною. Гетьман з тобою балакати хоче. — Ясновельможний? Гетьман Іван Степанович? Зі мною? Ушам своїм не вірив. VII Гетьманський двір нараз ожив. Вешталася прислуга, входили й виходили старшини, гінці з усіх сторін на спінених конях надлітали, а другі вискакували з подвір'я. Гетьман приймав вісті і розсилав прикази до своїх частин і до канцелярії короля Карла. Турботи було більше, ніж сподівався. Треба було довідатися, де стоять московські залоги, а довідатися було нелегко, раз, що люди скрізь ворога бачать, а друге, що той ворог з місця на місце перекидався, бо й між москалями колот учинився великий. І вони мусіли своє військо перегруповувати. Гетьман знав, що в Гетьманщині зісталися два більші корпуси царської армії, а саме в полках Миргородськім і Ніжинськім, але в якому городі або селі кілько їх стояло, це треба було щолиш провірити. В дворі на Поросючці відведено декілька покоїв на гетьманську канцелярію, і Орлик зі своїми писарями аж прів, компонуючи універсали до народу та розсилаючи листи до вірних гетьманові Мазепі сотників і сотенних старшин. Щохвилини приходили нові вісті, і разом з ними треба було справляти, що було вже написане, або писати нове й видавати нові прикази. Як до царської походної канцелярії, так і до гетьманської підходили людці, ласі на отсі левадки, нивки, гайки, на ставки і млинки, а то й на готовий гріш, впевняли гетьмана в своїй вірності непорушливій, щедро обсипували своїх сусідів та суперників підзорами й наклепами усякими, предкладали свої послуги найріжнішого роду і тільки дивилися, щоб вийти з гетьманського двора не впорожні. І щолиш тепер виявилося, як глибоко в жили старшинського тіла увійшла московська отруя, як наскрізь прожерте було це тіло "приватою", охотою добичі й легкої, нікчемної наживи. І все це треба було вислухувати вважко, треба було ритися в болоті, бо в ньому, десь там глибоко, окривалася якась цікава вість, якась тайна для справи важна. Чого не треба було робити для справи! Ломиковський зі своїми людьми так само не дармував. Сидів над стратегічними картами, зазначував по наспіваю-чим вісткам де які села та хутори заціліли, звідки й кілько фуражу та провіанту можна добути і якими дорогами й мостами можна з військом та гарматами пройти. Все це мусіло бути зроблене не так для гетьманського невеличкого війська, як для шведської армії, котра нараз опинилася в чужому для себе краю. — Та й для якого це чорта, — сердився старий Ломиковський, — для якого чорта це робити, коли король Карло всьо своїм Богом робить? Покажи йому міст, а він тобі вбрід піде. З фуражем то ще півбіди було, але з провіантом гірше. Голодний швед, попавши в засібну країну, всьо пожирав очима. Тисячі волів, овець та свиней треба їм було щоднини достарчати. Особливо на товстих українських баранів були вони ласі й не могли собі нахвалити такої гарної породи. Найбільше діла самому гетьманові було. Хоч сильно втомлений і здорожений, хоч томлений прикрою недугою, яка з кождою дниною щораз то дошкульніше давала про себе знати, не мав хвилини спокою. Ні Орлик, ні Войнаровський, ні старий Ломиковський не зважувалися в цей мент що-небудь важнішого на свою руку робити, з усім до нього по рішення ішли. Знали, що воно недобре, але здавна до того привикли, що гетьман всі нитки в своїх руках тримає,! боялися яку-небудь із них своїми невправними пальцями перервати. Кождий вважав його мистцем, а себе звичайним тільки челядником. Та, на диво, гетьман нині, незважаючи на сильні зворушення під час панахиди в церкві, якось добре тримався. Ніби забув про збурений Батурин, а бачив зацілілий Бахмач, Переходив від одної канцелярії до другої, вислухував питань, приймав звіти, рішав. Бог його знає, звідки в ньому тільки сил бралося і як він у тому хаосі всякого діла не губився... Голова! Щолиш підвечір відійшов до своїх покоїв і казав, щоб годину-дві не турбувати його. У великій салі засвічено всі свічки, прийшов Войнаровський з Ганною Обидовською і Чуйкевич з Мотрею. Покликали також Апостола і старого Чуйкевича тільки. Орлика від роботи не відривали. Лакей розносив перекуску, а Кендзеровський наливав чарки старим вином, якого в гетьмана в кождій палаті було чимало. Апостол, вихилюючи першу чарку, шепнув до старого Чуйкевича: — Але ж бо, мабуть, це вино Меншикову на Гончарівці смакувало. А Чуйкевич до нього: — Уважай, брате, щоби Меншиков ще й тебе тим вином не угостив. Апостол підкрутив закарлючений вус. — Суддя зі злочинцями діло має і в найчеснішому злодія бачить. \ — Судді помилятися не вільно. — Бог тільки непомильний. — Тому-то й не хвали днини, поки не звечоріє. Мазепині старшини радо собі колючки за обшивку пускали, оден другого в непевних намірах запідозріваючи. Гетьман лиш деякі відірвані слівця чув, але і з них догадувався змісту розмови, та вдавав, що не цікавиться нею. — Що ж там, Ганно Василівно? — звернувся до Обидовської. — Нічого, ваша милосте. Гарно так. — Гарному весь світ гарний, — засміявся гетьман. — А чим би то й ні? — боронилася Обидовська. — Перебули всячину, бували і на возі, і під возом, аж тут сидимо в гетьманському палацу, тепло, ясно, як у раю. Ангели, що заблукалися на землю, — завважав гетьман. — Нічого, і таких нині треба. Веселішає на світі... а що ж ти на це, Мотре Василівно? — звернувся до Чуйкевичевої. Мотря, не надумуючися, відповіла: — Ваша милість знають, що я. І, перескакуючи на іншу тему, стала йому дякувати, що подбав про її лічницю. Деякі з недужих вже й забалакали про те, коли їм вільно буде до Батурина вертати. — Скажи їм, що й мене туди тягне, так заки до хати вернуть, треба перше ворога позбутися з подвір'я. Заки відбудовувать руїну, треба перше незруйноване від руїни забезпечити. Кендзеровський наливав вина до гетьманської чарки. Гетьман його за руку вхопив. — А без отруї? — спитав. Кендзеровському обличчя збагровіло і зараз побіліло, як полотно. — Ваша милосте! — промимрив голосом, в котрім почувалося і здивовання, і біль, і жалість. Гетьман усміхнувся. — Не дивуйся. Ми тепер, так сказати, суперники. Я гетьман, і твій шурин, Іван Ілліч, теж гетьман. Тільки я бувший, а він "настоящий", свіжо царем настановлений, а митрополитом поблагословенний. Не диво, якби ти ради свого шурина старому гетьманові дорогу на другий світ промостив. Чарки на підносі в руках Кендзеровського дзеленькотіли. Гетьман по плечах його поклепав. — Ну, ну, синку! Я лиш так собі жартую. — Надто болючий жарт, — відповів Кендзеровський і зжахнувся своєї сміливості. — Прости! Якщо я не довірював би тобі, так у закладники взяв би, як Іван Ілліч моїх бере, або, як цар, жінку Бистрицького в закладницях тримає. Наливай дальше чарки! Мотрю немило вразила ця розмова, але Чуйкевич заспокоював її. — Іван Степанович універсал Скоропадського читав. Дуже його це заболіло. Новий гетьман був йому близьким чоловіком, аж нараз бач що. А гетьман, вихиливши чарку, знову до Кендзеровського звернувся: — А тепер я вже не жартом, а поважно питаюся тебе, чи не спішно тобі до Стародуба? Все ж таки ти новому гетьманові родина, а я тобі чужий. — Бувають чужі від найрідніших ближчі, — відповів, кланяючися, Кендзеровський. — Поки ваша милість не проженуть мене, остануся біля його достойної персони. — Чуєш? — торкнув старий Чуйкевич Апостола. — А ти чув? — спитав Апостол, і тихо зробилося в салі. — Ангел над Бахмачем пролетів, — засміялася Обидовська. — До Ганни Василівно! подібний, — завважив гетьман. — Ах, ваша милосте, куди куцому до зайця, — боронила-^ ся Обидовська. — Споганіли ми, більше до чортиць подібні стали. Грішимо, ой, грішимо, аж страшно, як то колись у смолі горітимемо. — Не треба гіршого пекла, як тепер, — завважив генеральний суддя. Обидовська споважніла: — На мою гадку, це, що тепер, більше на бурю подібне, ніж на пекло. Кругом море реве, хвилі горами знімаються, скалисті береги торощать, а ми на кораблі заховалися. Корабель не кріпкий, щоправда, так зате кермач досвідний. — І не оден, — перебив її гетьман. — Бо вже і другий біля керми стоїть... І це якраз для корабля найгірше. Двох керманичів, і згоди поміж ними бути не може, бо оба вони не в одну провідну зорю задивилися, не в оден гуж вони тягнуть. Сказав і задумався. Нараз, повертаючися до Чуйкевича, спитав: — А де ж цей твій сотенний осавул Сорич, чи як там йому на ім'я? Поклич його. Послухаємо, як то нового гетьмана обібрали. VIII На війні так не боявся Сорич, як тепер, коли входив до гетьманської салі. Раз, що ніколи в великопанських покоях не бував, а друге, що не вірив, щоб гетьман міг його ласкаво приймити. Боявся, чи не піддурюють його мостиві пани, щоб насміятися. Та ж він нині цілу церкву стривожив, мало що великого нещастя не спричинив. Увійшовши й побачивши гетьмана, як довгий, повалився йому до ніг. — Негідний я милості твоєї, ясновельможний пане, ледар я окаянний! Не ласки, а кари твоєї прошу! Але гетьман підніс його, ще й сідати казав. — Коли б я тебе карати хотів, то не кликав би до себе, а в канцелярію на допрос післав би. Ти у Глухові був? — І в Глухові був, і в Лебедині. В Лебедині бачив, як цар мазепинців (прости за слово) карав, а в Глухові Івана Ілліча в гетьмани вибирав. — Так тоді розкажи нам про цей вибір, але коротко, бо часу не маю, а від очевидця послухати рад би. Сорич перевів дух, глянув кругом, чи не сон це йому сниться і почав: — Сотня моя, як це милості вашій відоме, до Ніжинського полку приналежить. Полковник наш, пан Журахівський, з царем кріпко держить, так кріпко, як і нас в руках своїх тримає. Казав з чолобитнею іти, так і пішли ми. — Усі? — Хіба хто нездужав або на час не поспів, так не пішов. А в мене здоровля кріпке, і сотня моя біля Ніжина стояла, годі було не послухати "начальства". Гетьман притакнув: — Годі! — У Богданівні збиралися ми. Крім ніжинців, прибули ще: стародубський полковник Іван Ілліч Скоропадський, чернігівський Павло Леонтійович Полуботок і переяславський наказний пан Тамара. З ними їх полкові старшини, сотники і сотенних старшин та військових товаришів хмари. — Коли це було? — перебив йому гетьман. — Цього місяця з другого на третій день, у четвер якраз два тижні буде. — І що? — З Богданівки двигнули ми до Глухова. Супроважав нас царський драгунський білозерський полк, казали для більшої честі, а я собі гадаю, щоб люди не разбігалися, бо як відомим стало, що нового гетьмана обирати маємо, то не оден захитався в душі. Як же так? Законний гетьман, славити Бога, жиє, а вже другого вибирати? Гетьман порушився на кріслі. — А що було в Глухові? — спитав. — Перед Глуховом, гонів кількоро, вийшов тамошний сотник Туранський зі своєю сотнею назустріч, він же буцімто хазяїн в цьому городі, хоч, по правді сказати, скрізь там тепер москалі хазяйнують, наших за чуба водять. Ох і як водять! — зітхнув і на хвилину зупинився. Нелегко йому було потрібне від лишнього, як зерно від полови, відділити. Надумувався. — Перед самим Глуховом дожидало нас духовенство з хоругвами й іконами, їх милостей панів полковників благословили, городський старшина хлібом-сіллю вітав. А дзвони грають, а пушки ревуть, а з самопалів стріляють. Ніби принци які у цей Глухів в'їздили. Войнаровський вертівся на фотелі, мовби там хто у волосінь шпильок навтикав. Бачив, що Соричеве оповідання немило гетьмана вражає, тому-то підійшов і шепнув йому щось до уха. Але гетьман заперечив: — Ні, ні, най розказує докраю. Продовжай, Сорич! І Сорич продовжав. — Увійшли ми в Глухів і бачимо: шанує нашого брата москва. Здоровлять, привітливі такі, чого забажає душа, дають. Чуємо, нагороджують вірних цареві людей. У мазепинців беруть, а царевірних наділяють. Тільки писцеві заплати, щоб жаловинну грамоту на які там нивки-левадки або ставки і млинки зготовив, а на другий день вони вже й твої. Скортіло і мене окаянного, як той циган, так і я гадав собі: і треба брати, бо ще другий візьме... Не докінчив, бо гетьман перебив йому: — Не сповідайся з гріхів, а про вибір Івана Ілліча розказуй! Сорич хотів знов гетьманові до ніг припасти, але цей спинив його рукоіо: — Розказуй! — Весь день гостили нас і всю ніч бенкети й бешкети йшли, весь Глухів не спав, а другої днини вранці сам цар, його величество, туди прибув. Нахлинуло москалів, як сарани, аж страшно нам зробилося. Отож і вільний вибір буде, як на нашого чоловіка десятьох москалів припадає! На другий день по приїзді царя, — зачав Сорич і замнявся: подумав собі, що не годиться розказувати гетьманові, як його там з великою зневагою поза очі з гетьманства скидали. — Ні, на третій день, — поправився, — мав відбутися цей вибір. Цар доручив свому ближньому бояринові, князеві Довгорукому, щоби цей раду скликав і заправляв нею, а до помочі додав йому дяка Радостамова і двох піддячих. Довгорукий зараз-таки і почав наших старшин до себе закликати та переговорювати з ними, кого б то гетьманом обрати. Козаки за Полуботком стояли, бо і любили його, і батька його, Леонтія, теж у добрій пам'яті мали. Але князь Довгорукий носом крутив, казав, що цар Полуботкові не радий, бо Павло Полуботок хитрець, з нього ще другий Мазепа вийти може. А що совер шенних полковників лиш двох на тую раду прибуло, а саме Полуботок і Скоропадський, так тоді на Скоропадській стало. — А Левенець? — спитав гетьман. — Полтавського полковника Левенця цар і прохав, і закликав до себе, але він не спішився. То сотників не міг зібрати, то знов полк боявся оставляти, бо часи непевні, Січ рухається і шведи надтягають. А наші казали собі, що Левенець хитрить, на двох стільцях сів і чекає, щоб побачити, за ким більша сила — за царем чи за його милостю гетьманом Мазепою, тоді і рішиться. — А Полуботок і Скоропадський, не надумуючись, прибули? — спитав гетьман. — Скоропадському, — відповів Сорич, — не було що й багато надумуватися. До його полку увійшла московська залога, він був окружений москалями з усіх боків. Що йому, безталанному, оставалося робить? Головою муру не переб'є, хоч не рад, а мусів слухати царя. — Так, мусів, — притакнув гетьман. — Розказуй! — Отож, сього місяця дня шостого ранком відслужено обідню та молебень у церкві св. Тройці, і всі ми вийшли на шлях, де стояла вже чимала купа козаків і поспільства. Князь Грицько Федорович Довгорукий виголосив промову, вихвалюючи ласкавість царську і його велику прихильність до України, а посольський дяк Родостамов виліз на стіл, що стояв на чималому, наскорі збитому помості, і прочитав грамоту царську. Прочитавши, відійшов собі геть. Буцімто дав нам волю голосувати, на кого хочемо. Глупо зробилося нам, бо хіба п'яний не розумів того, що з нами кумедію грають. І хіба п'яному не розколювалося серце надвоє, дивлячись, як то наша Україна знов, як колись, за часів руїни, розколюється надвоє. Але ніхто того вголос не виявив, що йому діялося в душі. Одних, як ось мене, грішника розкаянного, несподівана ласка царська з пантелику збила, другі великої сили московської перестрашилися, а ще інші такі п'яні були, що навіть не пам'ятали, де вони і що роблять. А поспільство, як звичайно поспільство при такій нагоді, — шуміло. Нарікали на старшин та на панів, що кривдять бідноту, грозили, що порахуються з ними, а були й такі, що вигукували, буцімто нам жадного гетьмана не треба, хай за гетьмана буде цар. Зчинився заколот, вже й до шарпанини доходило, як хтось із старшин гукнув: "Бути за гетьмана стародубському полковникові Івану Іллічу Скоропадському!" А другий додав: "Він вірний царській величності!" А ще інші хвалили його заслуги козацькі та його досвід воєнний. "Кращого нам і не треба, кращого в нас і немає!" — викрикували стародубівці. А чернігівці знов свого полковника хвалили, та їх менше було, бо старшини змовилися заздалегідь, що вибраним буде Скоропадський, бо цар Полуботка не хоче. "Бути за гетьмана стародубському полковникові! Івана Ілліча Скоропадського вибираймо!" — залунало кругом. Аж і вийшов на поміст стародубський полковник, поклонився громаді і каже: "Дякую вам за велику честь, панове товариство, над яку більшої і бути не може, але я чоловік старий, де мені гетьманувати! До такого важного і важкого уряду треба людини заслуженої і не старої. Виберіть чернігівського полковника Полуботка". Видно було, що щире казав, і тому багато притакнуло тим словам, і тоді Полуботкові люди знову почали за ним гукати. Але старшини, які добре розуміли, що треба вибрати Скоропадського, ухопили його попід руки і поставили на стіл. "Не гідний я такої честі, не достоїн". — вщпрошувався стародубський полковник. Але де там! "Ти гідний, ти достоїн! — кричала старшина. — А це, що старий, то ще й краще, бо тепер великого досвіду треба!" — І стали тиснутися до нього й вітати як обраного за гетьмана. Аж отеє і Довгорукий з клейнодами, мов із-під землі виліз. Уручив новому гетьманові бунчук, хоругов, булаву, царську грамоту і печать України, на зразок правдивої свіжо зготовлену. Що мав робити Іван Ілліч? — брав оден клейнод по другім, а тоді й його взяли і повели в церкву. А там уже де яка свічка була, засвітили, де який піп, в ризи вбрали, єктенію правлять. Поминають царя, чуємо, і нового гетьмана вперве пом'янули. Дивно так якось. Але що, коли нивки і левадки дають... По єктенії глухівський протопіп Бузаковський розгортає присяжний лист, що йому з посольського приказу принесли, і проводить присягу, а Скоропадський за ним слово в слово присягає, що буде вірним цареві, з його ворогами ні словом, ні листовно в ніякі зносини не увійде, так само, як і зі своїм попередником, та ще про всяке баламутство на Україні пильно цареві доносити стане, так йому. Боже, допоможи!.. Полковники зі своїми старшинами стояли коло самого Скоропадського, а ми дальше, але добре чули і зніяковіли, бо нелегко було на таке присягати. Так що ж, — чия сила, того й правда, нічого не порадиш. Увесь час дзвонили і стріляли, по присязі гетьман зі старшинами рушили до царя на поклін, а цар у Меншикова стояв. Мене там не було і не знаю, як цар нового гетьмана гостив, але бачив я, як він з царської гостини шестірнею в царській кареті до свого двора вертав і як гроші, у папір завинені, від семигривенника до гривни, в кождому завитку між народ розкидали. І мене чорт скусив, я теж такий завиток схопив, бодай би мене... Але гетьман не дав Соричеві докінчити цього речення. — Про вибір кінчи! — наглив. — Того ж дня був обід у нового гетьмана, і чернігівський єпископ Іван Максимович чернігівську Пресвяту Богородицю цареві дарував, а що там ще було, того вже краще й не казати. Ходив я, ніби п'яний, ніби дві душі в мені сварилися з собою, чорна і біла, аж отеє нині біла побідила. Сказавши це, до гетьманових колін припад. — Посилай мене, пане гетьмане, куди хочеш, на найгіршу небезпеку, а піду, приказ твій сповню. Прозрів я нині і побачив правду. — Стань! — відповів різко гетьман. — Вертай до свого дому і пильнуй землі та хати, щоб вони в ворожі руки не попали. Чуєш?.. Пильнуй землі! Сорич вийшов. Розійшлось гетьманське товариство. Гетьман остався сам. "Ось як воно. Розкололи Україну надвоє. Дві булави і двох гетьманів, Скоропадський і Мазепа. Нової отруї хорій матері завдали. Чи видержить вона?" Сидів у старосвітськім фотелю серед великої салі і думав. "Іван Ілліч — добряга. Товариш і однодумець. Не гадаю, щоби він підкопувався під мене. Заскочили його москалі і в шори старого вбрали. Хіба дружина поможе йому скинути тії шори. Але великої надії не маю, бо що гетьманша — то не полковниця, доскочив булави, так, значиться: тримай, хоч булава ця і не на його руки. Де, де! Зам'які. Полуботок твердший... А Левенець хитрун. На вибір не приїхав. Хмарно... Чекає, щоб прояснилося. Га, що ж! Кождому життя миле... Нічого нового. Це вже не раз було". І мимохіть став перебігати в гадках події за останньої півсотні літ... Чорні ради, вибори гетьманів — то Москва, то Польща, часом для відміни турки і татари... Шарпанина, бої, ясир, руїна... Тільки пісня над пустарем скиглить... Задумався, і здавалося йому, що стіни в танець пішли, де були двері, там тепер вікно, а де вікно, там тільки сліпий кут, — і там, і тут, і скрізь... За дверми Рачок співав. Поганеньким, ні то діточим, ні то дівочим голосом виводив: "Кривого танця йдемо, кінця му не знайдемо. То вгору, то вдолину, то в ружу, то в калину". Гетьман голову обома руками обхопив: "Мотре, Мотре!" IX Вечір злодієм підкрадався. Хапав останні сонішні блиски і кидав у подолок чорної, сліпої ночі, що за ним, мов величезна безугарна тінь, насувалася... У вартівні гетьманської палати на Поросючці сердюки зміни варти дожидають. Немилосердно люльки курять. Дим сивою плахтою над головами снується, хвилює й має. Одні других не бачать, хіба ті, що в кості біля кабиці грають. У вартівні лиш дубовий бокун під стіною і стіл посередині. Вікна слезять. День був доволі теплий, а тепер похолодніло. — Пропив воли, пропив вози, пропив ярмо ще й занози, — затягнув, буцім безжурним голосом, той, що програвся до нитки. — Вивертай карман, може, там ще який таляр заверушився, — радять йому. — А повивертало би вам очі! — відбуркує сердито, піднімається і простує спину. — Господи! Який же він високий!.. Ще трохи і головою об стелю гепне. — Також якийсь чорт вигадав тії кості! — нарікає. — Ані то шабля, ані то дівка, а манить. Яка тепер довга ніч, а цілу за ними пересидиш, де який гріш маєш, висотають і пустять тебе, як турецького святця. — Кождого чоловіка мусить щось манити, — потішають його. — Одного земля, другого вода, третього жінка, а ще іншого горівка. Де ти такого бачив, щоб спокуси не знав? — Найгірше спокушує земля, — притакнув. — Якщо ти її забагнеш, так спокій не твій. Жінкою, дітьми ореш, мордуєш себе від досвітку до ночі, а все щоб тільки їй, тій земельці, вгодити, щоб і зорати глибоко, і заволочити гладко, і засіяти рівно. Добував зернятка з бездонних штанів і лускав. — Ото новину мені повів! — почав вигравший товариш. — Буцімто ми й самі не відаємо, яка сила землі, буцім ми всі не вийшли з неї! Вона в нас і за нігтями. — В тебе за нігтями кривда. Ти всіх обіграєш. — Плеканця має. — Ану, давай вивернім пазуху, чи не сидить там маленький, рябенький, з хвостиком, як у миші. — Ану-те, покажи, покажи! Приставали до нього, що ледве відганявся. — Гетьте, бо поб'ю! — грозив, а грозив, мабуть, недаром, бо кулаки мав, мов довбні, хоч палі ними вбивай. — Виграв, виграв! А де ж тії маєтки, що я їх на вас доробився? — гукав. — Бо п'єш! — підхопив котрийсь. — П'єш, братичку, п'єш, як смок, — твердили другі. — А горілка теж страсть. — І шкідлива, здоровля псує. — Бабам, — боронився той. — А щоб козакові, то я ще такого не чував. Мому дідові сотня літ, а він ранком за поріг не вийде, щоб уперідь чаркою або й двома не прополоскати рота. Переконав. На хвилину замовкли. — Найгірша страсть, — перервав мовчанку молодий козак на бокуні, з головою, задертою вгору, ніби він у небо дивився, — найгірша страсть, коли хочете знати, не що друге, а дівка. Як тобі якої заманеться, хоч гинь. У церкві Богові молишся, а про неї гадаєш, у річку глянеш — і її доглянеш... — балакав, ніби псалтиру читав. Знати, мав якусь журу любовну і хотів поділитися з нею з товариством, так товариству було не до того. — Тю, дурний! — почав програвший у кості. — Не сором тобі, бабію! По-мойому, то воно так: дівку люби, а за гичку мни, бо як вона тільки помітить, що ти в ній задурився, так тоді — ого! — Ого! — підхопили й другі, доповідуючи й таке, чого не говориться вголос. Бабій зітхав. Голова його все-таки на стіні спочивала, а очі блукали по стелі, ніби він у небо зазирав. — Задер лоб, як до місяця собака, — казали йому, — і за дівкою виє. Мовчав, сумний, що між товаришами не знайшов сподіваного спочуття. Біля нього сидів такий подібний до його, як брат. Лікті на коліна поспирав, у землю дивився і крізь зуби цикав. — То не жарти, панове, — почав, — жінка — велика річ. Погадайте, Іван Степанович який, а... — На Мотрю натякаєш? — А хоч би й на Мотрю. Мало-то гетьман настрадався із-за неї? Погадати лиш, як він Кочубея тратив-Замовкли. Чути було, як вітер за вікнами гудів. Вікна заходили слізьми, і тії сльози мерзли на них. Вітер шибками дзеленькав. — Що ти рахуєш Мотрю! — почулося. — Із-за такої то й пострадати варто. — І вмерти не жаль. — Це не жінка, а прямо ікона, щось таке, що й повісти годі. — Краса... — Розум... — А хоробрість? Не могли слів дібрати, щоб висловити захоплення донькою Кочубея. — Не знати, що тепер зробить з нею гетьман, — почав програвший. — Вона знов біля його. — З чоловіком, з Чуйком. — Так що? Втікла від батьків, покине й чоловіка. Любов найгірша страсть. — Любов найгірша страсть, — зітхав той, що в небо дивився. — Гетьманові тепер не до того. — Усім нам не до кохання. — Наше кохання — війна. Вітер кріпшав. То вовком вив, то гадюками сичав, то клекотів, як море. — Мабуть, хтось повісився у лісі. — Може, Ніс? — Юда за тридцять сребренників зрадив Христа, а потім пішов і — удавився. — Наші Юди не з тих. — Юда, якщо його до Носа рівняти, то був порядний чоловік. — Бо повісився? — А так. Все-таки якусь совість мав, а прилуцький полковник ще й по булаву сягне. — Може... — Мабуть. — Не діжде. Я сам при першій зустрічні, мов бішену собаку, простромлю. Погадати — тільки народу збавив. Тільки жінок і дітей помордували, щоб він "настоящим" зробився. Такого ще в нас не бувало. — Всяке бувало, а такого ні. — Зводяться старшини наші на нінащо. А тут гетьман таке діло затіяв. — Вони ще й гетьмана відступлять. — Вже й так небагато біля нього осталося. Стародубський полковник який вірник був, а тепер супротивні універсали пише. — Бо мусить. Цар з дубинкою за плечима стоїть: "Пиши!" — Не він їх, може, й пише, а в царській походній канцелярії складають... Добрий та м'який чоловік Скоропадський. — У нас як добрий, так м'який, а як твердий, так поганий, от хоч би й Носа взяти. — Сумно! — Страшно! Вітер, як божевільний, по стінах палати дерся. То харчав, як бішена собака, то хлипав, як дитина. З комина дим на хату завертало. Зміняли варту. Вивели трьох, а за хвилину стільки зі стоянок вернуло. Тупцювали й билися руками по спинах, бо запари їм у руки й ноги зайшли. — Зимно? — Руга, що на два кроки не бачиш. — Стелиться нам на війну дорога. — Ой, стелять її чорти. — Не треба гірших чортів, як москалі. Бач, що з Батурином вчинили! — Бо ми того не вчинили би з Москвою. — Як треба, то вчинимо! — Ой ні! — Вчинимо. На війнг дичавіють люди. Сам себе не пізнаєш. — Наш чоловік таким звірем, як москаль, не буде. Він все-таки хоч до жінок та до дітей якусь жалість має, а москаль і Бога матіркує. — Тому нас під чоботом держить. Світ твердий, м'якого чоловіка роздавить. — Чоловікові м'якосердному нема що нині робити на світі. — Нема... Годилися на тому, лиш великан був другої гадки. — Так ти, значиться, хотів би, щоб наші озвіріли? — питався. — Що я маю хотіти?.. Гадаю. — Зле ти собі гадаєш, брате. Москалі — лісовики. З медведями деруться. Зимно терплять, всякою нуждою страдають і до всякої твари, навіть до Господа Бога, велику злість чують. Що москалеві зарізать чоловіка? Кацап, сиріч — різун... А в нашого брата і земля багата, і небо сміється, Дніпро в море ллється, він і худобину кохає, і деревину плекає, і з бджілкою балака, наш брат тільки в бою грізний. — Особливо, як виросте такий великий, як ти. — Великий, а розуму мало. — А в тебе і росту, і розуму чортма, — боронився великан. — Хай Москва буде Москвою, а ми залишімся собою, — кінчив. — Всі ми одним хрестом хрещені і Бога одного ісповідуємо. — Та що ти верзеш, товаришу! Невже ж віруючий вчинив би таке беззаконня, як Меншиков в Батурині вчинив? їх Богом чорт, а цар його намісник. Будився ворожий настрій. Кождому на гадку приходив Батурин, бо кождий щось у ньому втратив — навіки. Якби так тепер хто гукнув: "До бою! Москалі йдуть!" — то кинулися б, як ураган, і змели би ворога, як лавина. Оден десятьох брав би. Але в палаті було тихо. Десь там за стінами гетьман з останніми вірними своїми раду радив. Шо вони врадять? Биться чи мириться?.. Це питання ще й після батуринського погрому висіло у воздусі. Ще й тоді було чимало таких, що соромний мир воліли б, ніж чесну війну. Потішалися гадкою, що гетьман показав цареві зуби, щоб добути від нього те, чого цар по-доброму не хотів дати, а добуде, так знову по-давньому стане. Заживуть у добрій злагоді, як дотепер. І хоч тая злагода боком Україні лізла, хоч цар виснажував немилосердно, а все ж таки народ бажав собі не війни, а миру. Батуринський погром скріпляв це бажання. Був відстрашаючим доказом царської сили і злості... Гетьман не був страшний. Ні разу не карав народу. Милувати любив. Навіть Кочубея помилував би, коли б не царський суд. Так міркували собі. Гетьманські сердюки знали настрої народні і тим більшою тривогою турбувалися. Стогнали дерева в саді, снігом до вікон било, по криші ніби діти ногами тупцювали, то знов ніби стадо буйволів десь недалеко ревіло, ніби табун степових коней на гетьманську палату налітав. Війна, як стоголовий змій, на залізних ланцях біля границь Гетьманщини прикована стояла. Цар пустив її з тих лапців на Батурин, тепер знов Менщикову прив'язати велів... А як пустить?.. Як пустить?.. Ніч була чорна, як мазюка в бочці. Ані квочка курят не випустила на небо, ані віз не викотився з небесної возівні. Було вже, мабуть, пізно, бо півні кукурікали в Бахмачі. Їх голос ледь-ледь продирався крізь шум навісного вітру... "Ку-ку-рі-ку!" Вітер снігом крутив. З одного місця здирав, а на друге кидав. Такі купи на шляху понасипував, що кінь аж постогнував, пробиваючись крізь них. Їздець коня стрем'ями попід черево штовхав. Спішився. Кінь зривався, порскав, ніби знав, що і йому спішитися треба, але за хвилину попадав знову у снігову заспу, і тоді вітри, як тічня голодних собак, кидалася на коня і на вершника, шарпали їх, тручали, гризли, ніби їм щось залежало на тім, щоби їх не пустити. Насилу дочвалали до Поросючки і пристали перед вартівнею. — Хто такий? — Свій, свій, — почувся тихий храпливий голос. З вартівні вискочив сердюк. Побачив коня, волохатого від інею, засніженого, що боками, як ковальський міх, робив, і парубка, що ледве зволікся з кульбаки. Мав на собі свитку довгу, ніби псаломщик або київський бурсак. Телепало ним і зубами дзвонив. Не міг розпростувати пальців, щоб поводи пустити. — До кого? — спитав сердюк. — З Лебедина до своїх утікаю, — відповів гість. Сердюк казав коня відвести до стайні, а вершника попрохав до вартівні. Цей ішов, похитуючися на ногах, як моряк, що давно суші не бачив. У вартівні обдало його теплом, запаморочив дим, світ йому закрутився, мало не впав. Посадили на лавку, натирали снігом, трусили. Десь і горівка взялася. — Випий чарку, зразу й нагрієшся, — припрошували, та він буцім не розумів. То загулював повіками очі, то розтулював і дивився непритяменно. — Та ну ж бо, випий, християнська душе, бо задубієш, дурний! — приговорювали до нього, вливаючи горівку крізь заціплені зуби. — Положім його на бокун, лежати все-таки краще. І положили парубка, як мерця на лаві. — Десь також розум посилати людину на таку заметіль. — Я й собаки не вигнав би з хати. Добре, що з вовками не зустрінувся. — Вовки не голодні тепер. Гадаєш, мало поживилися в Батурині. — Над вовками святий Юр рейментує. Як кого дозволить з'їсти, то з'їдять, а не дозволить, так навіть не тронуть. Парубок приходив до себе. — Принесіть котрий сала, — жартував великан. — Якщо він до сала не схопиться, так це не справедливий козак. — То він, мабуть, і до дівки не став би. — Але до костей то так, — колов щасливого грача той, що програвся до нитки. Парубок усміхався добряче. Його обдало тим прихильним товариським повітрям, якого поза козацьким життям не знайдеш. Був молодий, двадцятилітній, обличчя мав тонке, більше дівоцьке, як козацьке, вус ще не вкорінився добре, такий вус, що його ще пальцями треба зі шкури наверх підтягати. Сердюки раді були гостеві. Все-таки хтось новий прибився, і, може, щось нового почують. Не давали йому спокою, питалися. Відповідав насилу. — Так ти з Лебедина, кажеш? — Еге ж, з Лебедина, — відповів, ніби кригу в хату вкотив. Лебедин — це було страшне слово. Приходили на гадку колесо, шини, палі. Там мазепинців карали. І хотіли, щоб розказував про тії кари, і раді були, щоб мовчав. Парубок, промовивши "Лебедин", примкнув повіки, і біля його уст появилася морщина болю, ніби і його там на муки брали. — Ти втік? — приставали до нього. — Еге ж, — відповів, ніби крізь сон, і задрімав. — Хай спить. Нема ліку над сон, — рішили і, не раді, що не довідалися нічого нового, розбрелись гуртами по вартівні. Хто в кості кидав, хто вірла грав. Влюблений козак знов плечима об стіну оперся, голову вгору задер і, зітхаючи, вдивлявся у стелю. Вітер трохи ущух, другі півні співали. Знов змінялися варти. — Ще радять? — Бог знає. В гетьманових покоях ще світиться. Кендзеровський снується кругом. Дивиться попід вікна, чи не заглядає хто та не підслухує. — Цей нікому не вірить, навіть Рачкові — ні. — Рачкові найменше вірити можна. Ті блазні лиш дурними прикидаються, а вони мудріші від нас. — Як від кого. Але вірні. Скорше Апостол гетьмана зрадить, ніж Рачок. — Вже оден апостол відрікся свого учителя. — Не говори. Данило не з таких. — Зробить Данило, що йому буде мило. Побачиш. Парубок спав неспокійно. Кидав собою, аж нараз сів, потер рукою лоб, очима повів кругом. А тоді зсунув ноги з лавки і попросив пити. Випив три чарки зразу. — Отак було давно зробити. Видно, небоже, що ти козак. — Бурсак, — відповів той. — Лебединський попович. Здивувалися козаки. — Так чого ж тобі було втікати? — питалися. — Дайте розкажу. — Обтер долонями лице і почав. — Як на гетьмана анатему кидати мали... — На гетьмана? Анатему?.. Що тобі приснилося, хлопче? — То ви нічого не чули? Дивилися на нього, як на божевільного. — Чи одно ми чували, але такого — ні. На гетьмана Івана Степановича Мазепу щоб анатему кидать? Ні, ні, тобі щось, братчику, в голові не теє. — Як не хочете, так не вірте. Не приїхав я тут, щоб вас дурить. Правду кажу, одного слова не збрешу. І не гадайте, що мені щось у голові попсувалося, — хоч тепер і збожеволіти не важко. Але я, дякувати Богові милосердному, при пам'яті. Раменами здвигали й головами похитували, а бурсак розказував: — Отож, як відомим стало, що архієреї у Глухів понаїздили, щоб викликати Мазепу, то нас, кількох лебединців, що в Київській академії вчилися, сказали собі: до такого безбожного діла рук своїх не приложимо. Навіть як співаки — ні! Невже ж ми не знаємо, хто таке гетьман і що він для академії зробив? Невже ж ми не величали й не славосла-или його, не підносили апотеозу, як добродієві свойому? А тепер щоб виклинати, з церкви святої викидати, проклинати від роду в род? — І що? І що? — загуло кругом. — Цілу ніч билися ми з гадками, що нам робить, щоб спинити це погане діло. Була гадка (не смійтеся, ми молоді, старечого розуму не маємо), була гадка тягнути жереб. Хто витягне, тому й підкрастися до царя... — До царя? Підкрастися? — зашепотіли сердюки. — Підкрастися і — вбити, — докінчив бурсак, важко зітхаючи. Він сказав щось таке просте, а разом з тим таке дивне, що нікому й на гадку не приходило. — Вбити царя? — Гадаєте, не вбивали? — відповів палко бурсак. — А скільки кесарів римських не своєю смертю померло! Гадаєте, гріх? Бог простив би за деспота такого. Мало він намучився людей. Та не було такого, щоб сказав: нам треба це зробити, ми зробимо... А жаль, великий жаль! — І його обличчя скривилося. Сердюки збилися в купу біля оповідача, щоб якого слова не пропустити. — І що? І що? — На другий день кажуть мені апостола читать. (У мене голос такий, що другого нема). "Не буду", — кажу. А вони до мене: "Мусиш. Сам цар слухатиме". І батько й мати, всі пристають до мене: "Читай", а я затявся і — "Ні". Аж десь до начальства дійшло. Прийшли і забрали мене. Посадовили в холодну. А в городі парад. Дзвони грають, гармати ревуть, аж земля дрижить. П'янство таке, що тверезого, мабуть, у цілому городі не було. Отож з того і скористала мати моя. Довірених людей післали, а за городом і кінь чекав. Сів я і при помочі Божій якось до вас добився. Скінчив і відсапнув, ніби камінь важкий йому з грудей скотився. Сердюки вже не приставали до нього з питаннями. Довідалися, хто він таке. і раді були погостити. Десь і закуска взялася, і плящину добули. — Випий чарку, веселіше стане. Відпрошувався, ніби соромився. — Горівка — не дівка, з ума не зведе, лиш на деякий час в голові запорошить, — заохочували. — А може, ти тому не п'єш, що діла не зробив? Підіжди, ще молодий — поспієш! Деякий і постарівся, і нічого путнього не втяв. — Випий же! Нагрієшся, а то зубами дзвониш, буцім ти не попович, а паламаренко. Гість ніби й справді не своїми зубами їв і позиченим ротом випивав чарку. — Пиймо, доки є, бо хто зна, як завтра буде. Москви і шведа насунуло такого, як хмара, повидудлюють усьо, а нам прийдеться хіба воду пити. — Добра вода, бо не мутить ума, — доповів котрийсь. — Мабуть, тобі давно вже помутило, коли ти таке кажеш. Водиця жабам годиться, а не нам. Нашої жаги водою не вгасити. — Так, так. Нашої жаги водою не вгасити, — повторив сумно той, що вдивлявся у стелю. Другі півні піли. Вітер зривався знову і конче хотів дерева з корінням повивертати. В хату скочило щось мале, обсніжене і від інею заволохачене. — Вечора доброго панам! — запищало. — А! Рачок з болота виліз, — відповіли. — Пане Рачок! Просимо вашеці сідати! — і котрийсь ухопив його на коліна. Гетьманський весельчак, як кіт, з колін зістрибнув і на бокуні присів. — Хами! Шляхтича пошанувати не вміють. Подай такому палець, а він за руку тягне. — Так тебе й за голову нема що тягнути; скачи за пазуху, нагрієшся! — Або у карман лізь! — А очі б вам повилазили, негодяї! Лиш горівку тягнуть, а битися нема кому, — відтинався Рачок. — Так ти за нас б'єшся, правда? Але язиком. — А ви і язиками не втнете. Не знаю, до чого вас Господь создав, — і баламкав у воздухах ногами. — А ваша милість, — приставали до нього козаки, — хай удруге на такий вітер не виходять, бо пірве та закине на яку там дзвіницю, що годі буде й здіймити. — Підождіть, позакидає вас у багно, чортові діти, — лаявся Рачок. — Не знаю, пощо земля носить таку ледач на собі. — Цитьте! — буцімто заспокоював великан своїх товаришів. — Цитьте! Не сердьте їх милості, а то поб'ють. Їх милість трудні — від дівчини вертають. Козаки сміялися, Рачок також. — Гадаєте, жадна мене не хоче? — говорив, зміняючи голос. — Ого-го! Та я, бачите, дорожу собою. — Відомо, відомо, є чим. Але дійсно, звідкіля це ваша милість вертають? Чи не з гетьманської ради? — А хоч би... — Так повіжте, що там урадили такого? — Що врадили?.. — І Рачок задумався. — Не твого розуму діло, — відповів і махнув рукою. — Щолиш тепер буцімто й запримітив незнайомого і грізно спитав: — А ти хто такий будеш, хлопче? В якого пана зі стричка відірвався? — Ов, пане Рачок, — схопилися козаки, — щось ви собі задуже позволяєте. Не смійте обиджати нашого гостя. Він у Лебедині був. — У Лебедині? — і Рачкове обличчя перемінилося в оден мент, ніби і його це грізне слово, як ні одно друге, вразило. В хаті втихло; смертельним холодом повіяло по ній. Від того холоду в'янула охота до жартів. — В Лебедині... Так, так у Лебедині, — лебедів Рачок. — Там карають наших. Праведників карають, а грішних нагороджують. Така тепер правда на світі. А ти бачив? — Там від тих мук ні очей не заплющиш, ні ушей не затулиш, — відповів гість. А Рачок додав: — Колесують, вішають, на палях садовлять. Цар до того охотник, знаю, знаю. А не придумав чого нового цей кат? — Нового? Не знаю. Бачив, як якось кількох мазепинців босоніж на леду поставили і ноги водою поливали, щоб примерзли. Рачок скривився. — Мовчи, вашець, мовчи, — і казав собі подати горілки. Його обличчя зробилося таке, ніби він не горілку, а людські сльози пив. — І в Глухові був? — спитав по хвилині. — У Глухові, кажуть, гетьмана з уряду скидали. Бачив? — Авжеж, що бачив, — відповів парубок, але якось не спішився разказувати. Ніяково було. — Так розкажи ж бо! — наставав Рачок. — Розкажи, розкажи! — гомоніло кругом. Позсувалися докупи, обступили колесом гостя, і він почав. — Дня п'ятого, цього місяця, листопада, тричі вдарили з гармат. Загули тулумбаси, і народ посунув на майдан. От народ, скликають, так іде. Не дивуватися черні. Але ж бо і міщанські роди, від яких треба би більше розуму сподіватися, теж повиходили, ще й дітей з собою позабирали, щоб дивилися на сором, доселі не бачений у нас. Весь майдан зароївся людьми, місцевими й нетамошніми, бо Глухів по збуренню Батурина буцімто якоюсь новою столицею зробився, і як уперед до Батурина, так тепер у Глухів не оден за ділом поспішає. Мабуть, цей город ще такого зборища не видав. Чорняки, козаки, москалі, черців, як воронів, налетіло; наслухують, чи не балака хто проти царя та чи не жалує гетьмана Мазепи. — А як почують? — Питаєте? Тоді, як круки на падло, так вони кидаються на нього, хоч би це й жінка була, а хоч би й недоліток тільки. "Мазепінець, ізмєннік!" — верещать. І вже такому світу Божого не видати... Оповідач спинився. Знати, нелегко йому оповідалося. Слова нерадо вилітали з горла. Київський бурсак привик до тієї пошани, з якою там ставилися до гетьмана Мазепи, за його повсякчасне піклування церквою і просвітою, тому-то й важко було розказувати про той глум, який у Глухові над тим самим гетьманом учинили. А слухачі принаглювали: — І що? І що? — допитувався усякий. — Посеред майдану поміст високий збудували і сходи до нього приставили. Посеред помосту — шибениця. — Шибениця, — зашипіло кругом. — Москаль і шибениця — то одно. — В царя шибениця — то ласка. Колесо, паль, розжарена шина — це йому страсть. — Колесували б їх чорти на тому світі. — Мала потіха, панове, що на тому світі буде. Але на цім, дивіть, що він з нами творить! — Віддячимо, віддячимо, дасть Біг. — Заки віддячите, розказуй, вашець! — перебив Рачок. — Вдарили з гармат удруге, і майдан московське військо обступило, з фузіями біля ніг. Не знаю, чи якого супротивлення боялися, чи для більшої паради. Але народ не су-противлявся... — і оповідач зітхнув. — Не супротивлявся народ, — повторив, — тільки деяка дитина зжахнулася московських страховитих облич і хлипати стала. Мами заспокоювали дітей: "Цить, донцю, цить, цар добрий, цар-батюшка кривди тобі не зробить". — Не зробить. Підождіть! Прийде і на вас пора. — Поки Москви, поти й Україні добра бути не може. — Огонь не помириться з водою, а Україна з Москвою. — То так ви гадаєте, а простий народ все москалі піддурять. — Наш чоловік себе за хитрого має, та москаль куда хитріший. — Бо не згідливі ми. — Трускі. В нас тепер або Кочубеї, або Скоропадські, а Виговські і Богуни де? — Розказуй, вашець, розказуй, — наглив Рачок. — В гирлах вулиць, що до майдану ведуть, Меншикова драгуни ескадронами поставали. Коні іржать, квичать, на людей наступають, — крик такий! Аж ось і втретє ревнули гармати, і мені аж в очах замихтіло. Наші генеральні й полкові старшини в контушах та в шубах соболевих, духовенство в ризах дорогоцінних, а попереду Меншиков і Головкін з ордерами й хрестами на поміст увіходять, аж сходи тріщать. Щось там московські охвіцери скомандували, якби їх шилом в черева шпигнув, щось зверещало військо, і загарчали їхні барабани. — Ведуть, ведуть! — зашумів народ і став до помосту перти, — гвардисти царські на силок порядок штиками держали. — Ведуть, ведуть!.. Двох катів у червоних убраннях, ніби з кривавої купелі повискакували, тягнули страхопуда, "чучело", як москалі кажуть. На ньому гетьманське вбрання, в руках коштур, ніби булава, а на грудях Первозванний Андрей, котрого, як знаєте, він був другим із черги каваліром. І поставили тую куклу під шибеницею, буцімто гетьман Іван Степанович стоїть... Стоїть. — А народ що? — Не знаю. Мені потемніло в очах. Не бачу нічого, ніби дим, ніби мряка якась. Чую тільки, читають щось. Вихвалюють царя і його ласки для українського народу, а гетьмана зневажають. Не цар, а він усякі здирства чинив, народ податями обкладав, віру святу православну єзуїтам запродати гадав, а Україну від Росії відірвати збирався, щоб її через руки Карла знов польському королеві Станіславові у вічне по-гноблення передати. Народ слухав і охкав, бо що йому більше було робити? Полки Стародубський, Чернігівський, Ніжинський у царя під рукою, гетьман зі своїми вірними Бог знає де, а Чечель з Кенігзеном на господньому суді стоять. Що народ може, коли війська не має? Може, хто і кулак затискав, і скреготав зубами, може, кому й розривалося серце надвоє, слухаючи тих московських брехень, та ніхто вголос противитися не смів, ніхто... І тоді виступив світлійший князь Меншиков і витолкував народові, що не годиться, щоб такий облудник та ізмінник, як Мазепа, був каваліром найвищого царського ордену, і тому він, князь Меншиков, з припоручення самого царя патент на чин каваліра, виданий свого часу бувшому гетьманові Мазепі, роздирає. І роздер на-поздовж, напоперек і ще раз, і ще, і шматочки з вітром пустив. А тоді орден св. Андрея з того чучела здерли і катюгам знак рукою дали. Оден з них почіпив на шию манекіна мотузок, прискочили, вхопили і чучело на шибеницю потягнули. Що дальше — не знаю, бо я вже не слухав і не дивився. Розказували тільки, що того ж дня увечері полковників по одному до князя Довгорукого закликали, і вони послушно і без ніякого супротивлення обіцялися усе робити, чого тільки від них цар зажадає. Оповідач скінчив. Слухачі мовчали. Довго ніхто не важився перебивати тишини. Розуміли, що зневага, заподіяна гетьманові, була їх зневагою, слиною, якою Москва плюнула в лице України. Мовчали, бо іноді мовчанкою люди краще порозуміються, ніж словами. І якщо вечером у деякого з гетьманських сердюків, може, й являлася грішна гадка покинути його і або вертатися додому, або переходити на бік царя, так тепер всі вони згідні були в одному, а саме: витривати біля гетьмана аж до останньої побіди, або до загину. Московському: "Десять разів мір, заки раз відріжеш" вони протиставляли своє: "Або пан, або пропав". Мовчали. Аж Рачок зіскочив з лавки і, спльовуючи, промовив: — Блазні, блазні! — З тими словами він підійшов до вікна, бо не хотів, щоб люди дивилися в його жалюгідне обличчя. Голову до зимного вікна притулив. — Блазні! Шибки у вікнах сіріли. Мороз повирізьблював на них цвіти, зірки і всілякі кунштики. Вітер обкидував їх снігом, і як хто з варти вертав, то він крізь відчинені двері у вартівню вдирався і снігом на сердюків кидав. А вони ніби поприкипали до своїх місць. Уявляли собі цей гидкий образ, цю комедію, яку цар, мов у театрі, на глухівському майдані виставив, а глухівці дивилися, не розуміючи, що москва насміхається над ними. Що глухівці! А полковники і старшини де були? "Блазні! Блазні!" — лунали Рачкові слова по мозках сердюків. "Блазні!.." Хто? Цар, Меншиков, Головкін, що комедію грають, чи наші, що позволяють грати комедію з собою? "Блазні!" Оповідач, як перше не поспішався розказувати, так тепер, вже й не прошений, продовжав: — А на другий день вибрали нового гетьмана. Після вибору стародубський полковник, а тепер буцімто гетьман український, до Троїцької церкви поїхав. Там після єктеній і його за іменем царя уперве пом'янули, там він за глухівським протопопом Борзаківським на вірність цареві присяг, до царя з поклоном їздив і від нього в царській кареті вертав. А ми дивилися і жалували доброї та слабої людини. Після того вибору цар, Меншиков, Головкін, московські вельможі й канцелярія царська на кілька день залишилися у Глухові. Аж ось днів тому три, чуємо, і митрополит Йоасаф Кроковський і переяславський єпископ Захарія Корнилович зі своїм духовенством надтягнули. Пішло по городі — Мазепу виклинати мають. Нова дивоглядія, нове зрище народне. В Лебедині мучать людей, а в Глухові розважають народ. Погадайте! Тієї комедії я вже, як чули, до кінця не бачив. Але знаю, як її підготовили. В тій самій Троїцькій церкві, у який тиждень тому чи скільки там, присягав новий гетьман, мали відправити після служби Божої молебень, на якому мали бути цар, його вельможі, а також і новий гетьман зі знатними українськими людьми. Після молебня митрополит з рештою духовних високопоставлених осіб мали виголосити анатему й вічний проклін "злодієві і зрадникові Мазепі". Знаю, що перед тим мала бути проголошена краснорічива проповідь, у якій цар мав бути виславлений, як заступник віри Христової, поборник всяких злих сил, оборонця бідного і приниженого народу, а на гетьмана мали посипатися щонайгірші і найобидливіші слова, як на Каїна, як на Юду Іскаріотського. Поруч тетраподу приготовлено великий та погано намальований портрет гетьмана Мазепи, щоб усякий бачив, що про його, не про кого другого мова. Після проповіді митрополит мав сказати: "Нам, що зібрані во ім'я Господа Бога Ісуса Христа та його святих апостолів, від самого Бога дано зв'язувати й розривати, і якщо ми зв'яжемо на землі, буде зв'язано й на небесах, а що розірвемо на землі, буде розірвано й на небесах, — Іван Мазепа — зрадник! За нарушення присяги і за зраду великому цареві: анатема! анатема! анатема!" Повторяючи ті грізні слова тричі, повинен був митрополит тричі вдарити жезлом в образ і подірявити його, а решта духовних мала гасити свічки, ломити їх і кидати під портрет. Народ же повинен був, мов від чорта самого, від портрету "злодія-ізмінника" з церкви втікати і той жах передавати другим, від покоління у покоління на довгі віки. — Поки Україна розуму не набереться, — промовив великан. — Поки ми замість анатеми слова не кинемо на них анатеми чину, — додав оповідач. — Анатеми чину, — повторили й другі і тихо виходили з вартівні, бо вже благовістилося на день. Тієї самої ночі у гетьманських покоях відбулася нарада. Покликав на неї гетьман своїх старшин не так для обміркування воєнних планів, бо без відома короля Карла годі було про війну що-небудь рішати, а більше, щоб довідатися, які їх плани. Від якогось часу гетьман помічав у своїх вірних деяке хитання. Особливо з тої пори, як цар проголосив свій другий маніфест, це хитання більш пмітним стало. І не диво. Цар обіцяв простити всякого, хто протягом одного місяця від зрадливого гетьмана до свого законного володаря верне. Такого-то прийме цар і пригорне до груді, як блудного сина, як пастир вівцю, що відбилася від свого стада. Може, не так старшинам, як їхнім жінкам усміхалася ця ласка царська. Вони ж так багато всякого добра залишили в своїх хатах! Взяли от, що в руки попало. А цар вертає маєтки, землі, городи, ще й підвищує чини. От Полуботка, кажуть, обдарував усіми маєтностями його шурина Михайла Васильовича та причинив ще город Любеч і дев'ять сіл з млинами, перевозами і всяким другим добром... Погадайте! Про тії ласки царські всякі казки ходили, а гетьман що? Його пісня вже, мабуть, відспівана, а його будучина — знак питання. Він тепер: "Або пан, або пропав", але це друге після Батурина, мабуть, правдоподібніше. Чечеля і Кенігзена не воскресити, 40 гармат, крім моздірів і муніції, не відібрати, скарбів, забраних Меншиковим, також. А десять тисяч щонайкращого війська де? Гетьман почав: — Зібралися ми, панове товариство, щоб у цей важливий мент обміркувати вкупі наше діло. Устами промовляв, а очима блукав по головах слухачів. І здавалося Їм, що це жагуча іскра скаче по них. Дехто не втерпів, голову схилив. — Та поки що, — продовжав гетьман, — пом'янім товаришів наших добрих, Чечеля, Кенігзена і всіх тих, більше й менше відомих, що так хоробро обороняли нашу столицю. Їх ім'я: тисячі! Встав, а за ним піднялися й старшини. — Лицарською смертю померли хоробрі оборонці безталанного Батурина, і колись нащадки наші, згадуючи імена їхні, зніматимуть шапки. Багато живих помре, а ці покійники житимуть от рода в род. Вічная ж їм пам'ять! — Вічная пам'ять, — понеслося хором, аж шибки у вікнах задзвеніли. — Вічная пам'ять... І зробилося тихо, як у церкві. Криваві марева понад похиленими головами перелітали... Гетьман сів і дав рукою знак, щоб і старшини сідали. — А тепер спитаюся вас, панове, чи є між нами такий, що схотів би жити, як Ніс, а не вмирати, як Чечіль? Порадьтеся своєї совісті і дайте мені щирий отвіт. Перекидалися поглядами, не розуміючи, до чого гетьман веде. Аж Данило Апостол почав: — Не знаю, чому то милість ваша якраз нині поставив до нас таке питання. Невже ж дали ми який привід до того? Всі ми, Іване Степановичу, не днешні, і, мабуть, навіть наймолодші поміж нами заглядали вже смерті в очі. Може, й не раз. Знаємо тоді, яка солодкість у лицарському, а яка гореч у нікчемному життю. І хто з нас волів би пить помиї, ніж вино? Але ж бо й найшляхотнішим вином упиватися теж недобре. Так само лицарською славою п'яніти. Хоч би ми всі, так, як тут є, мов спартанці під Термопілами погибли, то яка з того була би для України користь? Скажеш "слава", так славою одною ситий не будеш. Для України треба не тільки вмирати, але й жити. — Життя життю не рівне, — почувся голос гетьмана, тихий, але виразний, що його і в найдальшому кутку чути було. — Буває життя гірше від смерті, і не про одного кажуть, що він пережив себе. Помер би в пору, то і славним остався б, а так жив і славу свою пережив... Не хотів би я пережити своєї слави. А як ви — того не знаю-Здвигнув раменами, і останні слова повисли у повітрі та не розпливалися в ньому. — А я гадаю, — стояв при свойому Апостол, — що всяке життя від смерті краще, навіть від лицарської, від такої, якою Чечель і Кенігзен погибли. Бо возьмім хоч би теперішню нашу війну. Живеш, так, значиться, мусиш обороняти своїх позицій, бо — мусиш, а згинеш, так тоді ворогові легше, а нашому ділу втрата. Як гадаєте, панове, ні? — Мертві сорому не знають, — озвався компанійський полковник Кожухівський, і обличчя його зробилося якесь урочисте й грізне разом. — Що ти, полковнику, кажеш! — скрикнув Зеленський. і здивування застигло на його устах. — Невже ж ми аж до такого дійшли?.. Мертві сорому не знають?! — Чи знають, чи не знають, — перебив їх охочекомонний полковник Гнат Ґалаґан, — хіба нам яке до цього діло? Ми ще, дякувати Богові, живі. А поспішатися до смерті — це не лицарство, лиш дезерція. Бо що воно таке значить: боротися хоробро? На мою гадку, це значить з усіх сил обороняти свойого життя і не погоджуватися з гадкою про смерть, не складати оружжя. От що! Сказав і так якось ворожо глянув на Кожухівського, так йому зморшками постягало кутики уст, буцім він шкірився до нього. От-от і — вкусить. — Мертві сорому не знають, — повторив Кожухівський голосом сумно-рішучим. — Невже ж ви бачили сором на обличчях батуринців? Я бачив у них завзяття, жах, злість, навіть розпуку, а сорому ні. Сором тут, поміж нами... Останні слова він вимовив тихо, і обличчя його стало беззахисне, сумно-всміхнене, ніби на все готове. За вікнами вітер гудів. Щось гуляло по даху і реготалося злобно... — Пан компанійський полковник Кожухівський, — перервав тишину Ґалаґан, — каже, немов то сором поміж нами. Добре було би знати, у кого і в чім він цей сором бачить? — І зморшки постягали йому не тільки кутики уст, але й очей-Ліве прижмурилося, ніби питалося: "Еге ж?" Кожухівський відкашельнув і встав. — Хочеш, полковнику, знати, так слухай! Голос його нараз змінився. Звучав певно і безбоязко, а обличчя з лагідно-всміхненого зробилося суворе-грізним. — Миргородський полковник натякнув перед хвилиною на Термопіли. Si parva magnis comparare licet [97], порівняймо себе з тими спартанцями, що в Термопілах на певну смерть сіли. Не гадали вони, як і куди їм спасаться, хоч ясна річ, ще коли Єфіяльт якусь там стежку знав, так і їм могла вона бути відома. Але не шукали вони тієї стежки, лиш повечеряли востаннє з вождем своїм, розпрощалися і на другий день, здержуючи навалу ворожу, трупами своїми загатили їм вхід до рідного краю... А було їх лиш триста. Триста героїв! — А хто це сказав тобі, що я або Апостол хочемо спасатися? — схопився Ґалаґан. — Еге ж, еге! — притакнув Апостол. — Хто тобі сказав? — Хто? Слова ваші говорять, — відповів Кожухівський. — Які слова? — Ті, що ми їх перед хвилиною чули. — Ті, що ви перед хвилиною казали, — схопився і собі Андріяш. — Про дезерцію і про те, що нікчемне життя краще лицарської смерті. — Нікчемне? — спалахнув Апостол. — Я про нікчемне життя не казав. — Ти, полковнику, казав "усяке", так тоді, значиться, і нікчемне, — відрубав Андріяш. — Нікчемне? — І Апостол зірвався з місця. — Постривай, голубе, я тобі зараз пригадаю, що і як я сказав! Але Ґалаґан сіпнув його за рукав. — Сідай, товаришу. Панове компанійські все краще знають. — Краще компанійський, а вірний, ніж настоящий, а... Не докінчив, бо гетьман постукав рукою об стіл: — Я вас, панове, не кликав на сварку, а на раду. Кінчи, що почав, Кожухівський! Кожухівський шукав рукою спинки свого крісла. Видно, хвилювався. — Не штука втікати з корабля, якщо він тріщить, а штука боротися з вітрами, щоби він не потонув. Наш корабель у небезпеці. Ми врятуємо його лиш тоді, коли будемо рятувати згідно, слухаючи нашого капітана. — Або врятуємо, або ні, — перебив Апостол, закручуючи карлючку на вусі. А Кожухівський: — Отож-то й біда, що в нас віри немає, біда, що між нами є люди іншої гадки. — Якої ж то, якої? Виразно кажи! — наставав Ґалаґан. — Такої, щоб примиритися з царем, — сказав Кожухівський, ніби кістку виплював з горла. І всім так якось зробилося, буцімто їм довго щось в горлі і в грудях стояло, а тепер воно уступило і зробилося легше. — Недовго треба чуба мняти, щоб відповісти тобі, — почав Апостол. — Не про царя ми з Ґалаґаном гадаємо, а про наше діло. Кождому вільно свою гадку мати, а за слова ловити — це негарно і не по-товариськи. Ми не ретори, а козаки, що зуби свої на війні з'їли, і воювали вже тоді, як дехто ще на деревляному коникові їздив і бодякам голови стинав. — Молодість нікого не обиджає, — завважив Андріяш. — Деколи старий більшу дурницю зробить, ніж молодик. — Ти, полковнику, знову кусаєшся, — шарпав свій вус Апостол. — Дай, Боже, нашому теляті вовка з'їсти. — Дай, Боже, і вам, — побажав йому Андріяш, а гетьман знов пальцем об стіл застукав. — До речі, панове, до речі! Ти, Кожухівський, скінчив? — Я тільки хотів сказати, що не дай, Боже, щоб ми тепер один до ляса, а другий до саса тягнули. Вийдемо на тім, як на двох королях Польща. І в нас ось тепер двох гетьманів настало. Але ми стіймо при тім, якому присягали. Доволі того віроломства на Україні, пора показать, що й ми знаємо честь. — Пора! — притакнув Зеленський, а Горленко, Ломиковський і Чуйкевич повторили й собі: — Пора! Пора! Гетьман з-під ока на них дивився. Ніби байдуже слухав, як вони перемовлялися, а на ділі добре бачив, що його старшини поділяються на два гурти, на непримиримих з Москвою і на таких, що ладні були би й помиритися, щоб не втратити своїх чинів та маєтностей. Не віднині знав це, але треба йому було доказів, щоб діло вивести на чисту воду. Хай рішаються, бо з хиткими годі по одній дорозі прямувати. — Панове скінчили? — спитав. — Цьому ділу ще далеко кінця не видно, — завважив Галаган. — Отож я і хочу, щоб було видно, — почав з притиском гетьман. — Мені треба знати, кому я рейментую і на кого можу числити, а на кого ні. Після ваших дотеперішніх заяв і присяг тут ніякого сумніву не повинно б бути, але ж бо бачу, що останні цареві успіхи нагнали декому страху, а на війні нема гіршого ворога, як страх. Тільки відважні і тільки на все готові можуть побідити, цього я, мабуть, і пригадувати вам не потрібую. — Не потрібуєш, Іване Степановичу, — перебив Апостол. — Не потрібуєш. Ти знаєш нас, а ми тебе. Не одну ложку солі з'їли і тому-то й обиджати себе не дамо. — Ніхто вас не обиджає, — гукнув Андріяш. — Самі ви себе обиджаєте, якщо про нікчемне життя замість лицарської смерті починаєте балачку. Кожухівський сказав, а я це повторюю, що нам усяку гадку про примирення з царем покинути треба, і хай буде проклятий, хто його брехливим маніфестам повірить. Чорт їх складав, а не чоловік. От як воно! Ґалаґан вертнув собою на кріслі: — Також політика! Каже, що не обиджає, і знову обидив. Який тут чорт про нікчемне життя балакав? Андріяш покивав головою, аж йому чуб захитався. — Гей, панове! З дітьми ви граєтеся, чи як? Та ж нині останній чура в обозі знає, що декому ласки царської забажалося. Військо чує, що думають старшини. І це найгірше. Бо в нас війська мало. Хай би старшини йшли, якщо котрий влесливим царським словам повірив, але війська ми й одної сотні не пустимо. — Ого! — гукнув Ґалаґан. — Не пустите? А то ж то як? — Спробуй а побачиш! — відповів, аж зубами заскреготав, Андріяш. — До речі, до речі, панове! — заспокоював їх гетьман. — Не пустить! Фі! — свистав Ґалаґан. — Не пустить, — карлючкою на вус мотав Апостол. — А щоб ви знали, що не пустимо! — почувся нараз голос Чуйкевїг-іа, але такий, що тамті лиш глянули на його і — принишкли, буцім знітилися у собі. Ґалаґанові тільки зморшки біля уст дрижали. Апостол перестав сіпати вус і кашляв... По даху ніби чорти гуляли й реготалися "хі-хі-хі", Чуй-кевич стояв, як з білого каменя витесаний, одна рисочка йому не дриґнула, лиш очі від Апостола на Ґалаґана перебігали. — Хто зі старшин втікати хоче, хай іде, але сам, хіба з чурою, так, щоб не бачило військо. Війська тривожити не вільно. Полева варта наладжена. Дезертирам смерть і смерть тим, що затіють змову. Ви собі того, панове, навіть у голову не кладіть, щоб дальше мали воду мутить. Вам усе давні часи навертаються на думку, так тії часи минули. Козаків не дамо, вони не цареві, а гетьманові, вони — українське війська. Говорив, ніби спокійно і стримано, але слова його перетинали воздух, як меч. Апостол глянув на гетьмана, що він на те. Але гетьман мовчав. Ґалаґан сопів. Плечі його здригалися. Ніби хотів щось казати, та не зважувався. За вікнами буря гуділа. Шибки у вікнах жалісливо бриніли. Аж о слово попросив Орлик. Всі відсапнули, почуваючи, що момент найвищого напруження минув. Політичний розум Орлика помирить непримиримих. Він звичайно снував з голови гадку, як нитку з повісма, рівно і гладко, без гудзків, і будь вона тонесенька, як павутинна пряжа, а не прорветься у його. Та ще знали, що Орлик любив мирити, а не підштовхувати одних на других. — Не знаю, панове товариство, — почав, — з чого тут такий колот учинився. Дозвольте завважити, що нам ще до Термопілів далеко. Положення наше важке, але ж не безнадійне. Ще час балакати про смерть, а пора турбуватися життям. Велика війна великі зміни спричинити мусить. Так, як перед війною жили, по війні жити не будемо. Цього дійсно навіть у голову нема собі що класти. Його милість пан гетьман зі щирої душі бажає, щоб життя наше зробилося краще і свобідніше, щоб стало воно життям державного народу. Гадка велика і незвичайна, але здійснення її вимагає не менше великих жертв. Може, й Батурина замало... Так, так, панове, може, й Батурина замало! Старшини слухали, журливо пронизуючи очі. Лубенський полковник, Зеленський, раменами здригав; не знати було, чи він зітхає, чи плаче. Орлик шанобливо розглядався кругом. — Всі ми любимо Україну, але ж бо любов любові не рівна, оден корчує ліс, щоб засіяти пшеницю, а другому кождої деревинки жаль. Так декому з нас жаль тих жертв, яких війна від України жадає. Міркує собі: "А може б, без них обійшлося?" Я перший до такого гріха признаюся; ще недавно я так собі гадав. Його милість пан гетьман знає... Гетьман притакнув головою. — А тепер, — продовжав Орлик, — бачу, що годі, і вже про мир навіть жадної думки не маю. Він прийде, як скінчиться війна. Але нам її не спинити, бо ця війна — це не забаганка наша, а конечність. — Конечність? — перебив Орликові Ґалаґан. — Коли б Карло сидів у Швеції, так і війни не було б. Заманулося йому лицарських пригод, Александра Македонського вдає. І якого це біса нам в ту авантюру встрявати? — Його милість король Карло робить те, що мусить. Він продовжує політику свойого діда. Балтійське море замале, щоб на йому двох панів панувало. Шведи бачать, що Москва до того панування пре, і боронять свойого моря. Утратять його, так з великої держави стануть народцем, відділеним від решти Європи чужим морем. А великою державою зробиться Москва. Це не комедія, панове, у якій король Карло ролю Дон Кіхота грає, а політична драма, в котру й нас історія втягнула. Король Карло, як я сказав, продовжує ролю свого діда, а його милість, пан гетьман, йде по слідах, які намітив Богдан Хмельницький. Інакше й бути не могло. Стати по стороні царя — це значить пособити йому, щоб Москва зробилася великою державою і запанувала зразу над Балтійським, а тоді і над Чорним морем. Але ж бо не забуваймо, панове, що в такій імперії місця для вільної України немає. — І бути не може, — доповів Зеленський. — І бути не може, бо імперія мусить бути суцільна, з одною армією і одним ладом, інакше вона розлетілася б. — Авжеж, — притакнув генеральний осавул Максимович. — Чим більше хазяйство, тим пильніше його доглядай, бо й не зчуєшся, коли втратиш. — Цар, — говорив дальше Орлик, — ще не виграв війни, ще не поборов короля Карла і не збудував великої Росії, а вже він загадав скасувати останки тих свобод, якими всі ми так дорожимо і за які голови наші покласти готові. Це не страхи на вас, панове, це суща правда. В нас є докази на те, що цар загадав скасувати гетьманщину і завести такий лад, як у Москві. — А вибрав же гетьманом Скоропадського, — завважив Ґалаґан. — Вибрав на час, поки не скінчить війни. Невже ж ми хлопчики, щоб не розуміти цього? — В універсалах впевняє, що вольностей наших не нарушить. — Універсали пишеться так, як треба, універсал — це не Євангеліє. — Але ж бо слово царське? — А котрий же то цар свого слова дотримав? — На чиєсь же слово покладатися треба. — Покладатися треба на свою власну силу і на свій розум, котрого ніякі маєтки в світі не заступлять. І якщо ми в теперішній війні тієї сили і того розуму політичного не виявимо, так тоді і з нашою волею попрощаймося на довгі часи. — Може, й на віки, — додав Максимович. — Може, й на віки, — залунало кругом, — Важких часів дожили ми, панове. — Такого ще не бувало. — Ні, не бувало. Апостол повернувся до стіни. Горленко хусткою обтирав лице, ніби йому нараз чогось-то дуже горячо зробилося, як улітку. Ломиковський зітхав, аж крісло під ним тріщало. — Так, так. Головне — то розум, — притакнув. — Піпер — розумна голова, чорт його не взяв, — підхопив котрийсь. — Довкола нього світ вертиться, — пригадав Горленко те, що про Піпера газети писали. — І Карло політичний чоловік, хоч молодий. — З такими не пропадеш. — Куди москалям до шведів! — З москалів насміхаються в Європі. — Подумати, де Швеція, а де Москва, а Карло на Москву іде. — Ще й турків проти царя рушить, — славили шведів козаки. — В тім танці два кінці, — спинив те славословіє Апостол. — Гадаєш? — повернувся до його Зеленський. — Бачу, король Карло, хоч вояк хоробрий і полководець, якого давно не бувало, та купаний він у гарячій воді. — Себто? — Похибки великі робить. — Які? — От хоч би те, що Фінляндії і Ліфляндії не взяв та ще 1703 року миру не заключив. Орлик порушився на кріслі. — Такий мир не потривав би довго. В цій війні не о мале ходить, а о велике. Ще попередники Карла, Густав Адольф II і Карло X, відпирали москалів від моря, так що з того? Король Карло розуміє, що Москву треба поборкати не на побережжі морськім, а в її власнім краю, щоб вона не була спосібна до нової війни. — Щоб не пхався до моря і до Європи. — А так, щоб вона й на будуче осталася Москвою, а не імперією Російською. — Не спинити шведові Москви, — завважив Ґалаґан. — Шведи — невеличкий народ. — Не в числі, а в енергії сила, — заступався за шведами Орлик. — Римлян як мало було, а все ж таки заволоділи світом. — А де вони тепер? — Не рішаємо про вічність, а про віки. — Карло не поборе Петра. Ось Левенгавпт програв бій коло Лісної. А другий шведський генерал, Лягеркрона, теж не списався, бо Стародуба не взяв, а знаємо, яке значіння має у цій війні Стародуб. Упадок Батурина був наслідком тамтих двох невдач. У Батурині знов сила гармати й муніції пропало. — Не менше, як їх Карло має, — завважив Апостол. — А все із-за упрямства короля Карла, — піднімав голос Ґалаґан. — Чому він ще тогідь не прийшов на Україну? Тоді тут московського війська було менше, а нашого більше. Тоді й народ легше можна було підняти, ніж тепер, по втраті Батурина і по виборі нового гетьмана. Тепер коло короля оден гетьман, а кола царя другий. Цар також не дурний. — Того ніхто й не каже, — озвався Ломиковський. — І ніхто не заперечує похибок короля Карла, — вертав до слова Орлик. — Але й найбільші вожді програвали битви й робили великі похибки. Для нас найгірше те, що він місяць часу в Могилеві проґавив і задовго над Десною стояв. Через те ми й утратили Батурин. Але ж не прийшли ми тут, панове, щоб короля Карла судити, а тільки, щоб обміркувати наше діло, як це на початку нашої наради його милість пан гетьман заявити зволив. Та міркувати треба щиро, не лукавлячи з собою і не окриваючи жадних гадок. Таким способом, як дотепер, до нічого доброго ми не доміркуємося. Досить ворогів маємо в світі, не шукаймо їх поміж собою. Орлик скінчив. Ніхто не голосився до слова. Мовчали. Але видно було, що його спокійна бесіда втихомирила розбурхані уми. Тепер вже можна було й до розуму промовляти. — Дозвольте і мені слово сказать, —почав гетьман. Всі порушилися на своїх місцях. Дехто з кріслом сунувся вперед, щоб краще чути. — Мій генеральний писар сказав, що теперішня війна — це не забаганка, а лиш історична конечність. Шведи хочуть вдержати море і не втратити дотеперішнього свого значіння, а Москва хоче здобути море і з князівства Московського стати Російською імперією. Це правда. І правда, що в такій імперії місця для вільної України немає. Дивуюся, як хто не доглупався до того. Це ж діло не нове. Із-за його ще покійний Богдан Хмельницький нав'язав був зносини зі шведами. Жаль, що не пожив довше і не докінчив діла. Прийшлося нам кінчить. Як хто гадає, що я із-за особистих ураз або із-за користі якоїсь до шведів перейшов, — глупий. Двадцять літ витратив я на те, щоб Україну зробити якщо не самостійною, так автономною державою. Нині хоч як нашому народові важко живеться, а все ж таки ми маємо якийсь свій власний суд, скарб і, що найголовніше, своє власне військо . З глузду збився, хто собі гадає, що старий Мазепа все те міг би ставити на непевну гру, заманений хитрощами Пі-пера. А ще більший дурень, хто вірить, буцімто мене єзуїти та польські пани в халепу тягнуть, а я йду, як віл на заріз. Такі гадки дуже обидливі для мене. Роблю, що мушу, почуваючи відповідальність велику за наш край і за вас усіх, панове. Нічого легшого, як залишитися з царем і пособити йому, щоб побідив шведів. Але що тоді? Тоді в заплату я мав би приняти титул герцога і дивитися спокійно, як Україну перемінять в царську провінцію, скасують Гетьманщину, а вас або пустять на зелену пашу, або переіменують у майорів царських, бо це вони, як добре Орлик сказав, мусять зробити. Не знаю, як вам, але мені така будучність не всміхається, панове. Мені краще вмерти, ніж такої нечесті дожити. І тому-то я, за вашою згодою і слухаючи ваших безнастанних прохань, перейшов до короля Карла. А перейшовши раз, нехай це всякий чує, назад до царя вертати навіть у думці не маю. І не верну! — Не хочемо вертати під кормигу московську! — Краще зі шведом, ніж з москалем! — Не осоромимо себе перед нащадками нашими. — Постоїмо за волю України. — Хай живе гетьман Іван Степанович Мазепа! — Хай живе вольна Україна! Робився такий шум, наче тут бралися до збруї. Та гетьман не спиняв того зриву ненависті до Москви. Стояв, пустишив очі понад голови зібраних кудись у далечінь. — Хай живе гетьман Іван Степанович! — загуло знову. — Слава гетьманові Іванові Мазепі! — лунало чимраз голосніше. — Слава! Слава! Слава! Гетьман шаблею постукав. — Дякую вам, панове товариство, за вашу вважливість до мене. Та що я таке? Представник тієї частини нашої землі, яка бажає волі і за те бажання готова постояти аж до кінця, до вирішення теперішньої великої війни. Не гадайте, що це вирішення близьке і легке. Я свідомий тієї натуги, якої від нас жадає конечність, свідомий тих великих жертв, яких від нас воля вимагає. Але ж бо знайте, що великого задуму без великих зусиль здійснити годі, і знайте, що ніхто не може бути певний, що задум такий здійснить. Хто зі мною іде, хай на всяке буде готовий! — Ми готові... Підемо... Підемо з тобою, Іване Степановичу! — кричали оден наперед другого. Орлик, Войнаровський і Чуйкевич мовчали, не почуваючи потреби впевняти гетьмана в своїй вірності і готовості робити все, що він прикаже. Гетьман перечекав хвилину, аж втишилося трохи, а тоді провадив дальше раз почату розмову. — А все ж таки дозвольте вам сказати, що ніколи я авантюристом не був. Ніколи не починав діла, не розміркувавши всього як слід. А такого, як теперішнє, тим паче. Може, ви за шаблею про політику забули. Так я вам її пригадаю. Теперішня війна йде між королем Карлом і царем Петром. Але, як кожда велика війна, вона захоплює чимраз ширші круги. Бо не байдуже для Англії і Голландії, чи Москва стане морською потугою, чи ні. А для Туреччини це важливіше, як царський флот, оволодівши Балтійським морем, захоче й на Чорному запустити якір. Туреччина до того допустити ніяк не може. Вона мусить піти проти царя. Тому-то цар і вживає всіх заходів, щоб затіяти війну між цісарем і султаном. Таким чином хоче він зробити султана нешкідливим для себе. До війни Порти з Москвою пруть також татари, бо Москва робиться небезпечною для Криму. Це політика з нині на завтра. А на довшу мету Москва як імперія загрожує цілій Європі. Найгірше ж загрожені Польща й Україна. Та, на жаль, вони цього не розуміли й не розуміють. Польща, як вам відомо, розкололася надвоє. Ті, що передбачують небезпеку з боку Москви, тримають з королем Станіславом і з Карлом, інші, засліплені давніми порахунками зі шведами і піддурені царем та Августом, стають сліпим оружжям у їхніх руках і самі собі яму копають. Бо хто таке Август? Ставленик царя, чужинець, котрий Польщу кождої хвилини продасть, як йому добре заплатять за неї. Зрадник Паткуль намовив його до нападу на Інфлянти вкупі з царем Петром і до поділу Балтійського побережжя на випадок побіди. Але Август не від того, щоб і Польщу поділити. — Невже ж? — аж скрикнув Апостол. — Можливе це? — ї собі спитав Ґалаґан. — Король своє королівство продати хоче? — Я вам не розказую казок і дивуюся тільки, що ви цього не чули. Невже ж Август не поспішив перший з привітанням електора Фридерика, коли цей року 1701-го оголосив себе королем прусським, хоч це була узурпація титулу польської провінції? Мало того. По погромі під Ригою він підсилав до короля Карла свою коханку, славну графиню Аврору Кенігсмарк, предкладаючи йому мир за ціну поділу Польщі. — Це ж нікчемність! — крикнув Апостол. — Це найподліша зрада і ошука! — вигукував Ґалаґан. По гетьмановім обличчю перебіг гіркий усміх, котрого старшини боялися гірш найгострішого слова. Така усмішка соромом палила. — А як же ви назвали би мене, коли б я так тепер післав котрого з вас до царя та попросив у його вибачення і миру за ціну розбору України між царя Петра і короля Августа? Гробова мовчанка була відповіддю на це питання. І гетьман теж мовчав хвилину. А тоді: — Літом року 1704-го, коли скинено Августа, а королем вибрано Станіслава Лещинського, Август посилав до Фридерика того самого Паткуля, про якого я вже казав, і знову предкладав йому поділ Польщі між Москву, Пруси, Данію і Саксонію. Значиться, хай вона пропадає, щоб тільки якась частина досталася йому як електрові саському. — Подлість! — Нікчемність! — озвалися ті самі голоси, а гетьман спитав таким же голосом, як і передше: — Як же ви гадаєте, панове? Добре я себе почував би в такому товаристві? І чи можна покладатися на таких союзників? — Ніяк. — Нам не по дорозі з ними! — Не підеш на совіт нечестивих! Гетьман дав знак — утихли. — Так само, як Польща, — продовжав свою промову, — розкололася і наша Україна. Не хочу з могил викликувати кривавих тіней. Але пригадайте собі, що робив Василь Леонтійович... Я боронив його, доки міг, аж коли він своїми затіями став загрожувати не лиш мені, але й Україні, сталося те, що статися мусіло. Не міг же я дозволити, щоб із-за його і Любові Федорівної амбіцій пропала Україна. Хотів я і хочу, щоб Україна осталася з'єдиненою і вольною. Ось чому-то я і порвав з Петром та з Августом, а перейшов до Карла й Станіслава. Вважаю їх певнішими й не такими небезпечними для нас, як тамті. Це мені наказував мій розум, котрого я в нікого позичати не потребую, і моя совість, котрої я за ніякі маєтки в світі не проміняю. Це совість будівничого, який двадцять літ будував храм волі і тепер його власними своїми руками бурити не бажає. І знайте, що не збурить, хоч би йому за це Бог вість-що обіцяли! Бог вість-якими карами грозили. — Честь тобі за це! — залунало кругом. — Слава гетьманові Мазепі! — Слава! Слава! — їв салі знов знявся такий шум, ніби тут до збруї хапалися. Довгу хвилину відпочивав гетьман, поки не заспокоїлося настільки, щоби він міг продовжати свою промову. — А тепер подивімся, які я мав підстави, щоб піти з королем Карлом проти царя, бо сказав же я, що ніколи не починаю діла, не розваживши вперед усього як слід. Московсько-сасько-датський альянс, починаючи війну з Карлом XII, вважав його молодцем палким, котрий шукає лицарських пригод, північним Дон Кіхотом або прямо напів-збожеволілим дегенератом. Але з тих вісток, які до мене дійшли, я його іншим побачив. Його промова в шведськім сенаті, його незвичайна рішучість, скорість, з якою він виконував свої воєнні плани, справність його армії і доцільність дипломатії заповідали нову історичну зорю, що раз на сто літ своїм сяєвом ясним озарює політичний небосклін. Він від предків своїх перебирав, що добре, а відкидав їхні похибки. Його блискучі побіди вказували на великого вожда, а те, що не заключував миру з побідженими, добре свідчило про його політичний розум. За союзника вибрав я собі таким чином не авантюриста, а великого чоловіка, з яким і впасти не сором. — Як падати, так з великого коня. — Як пропадать, так не за будь-що, — притакували кругом. Гетьман продовжав: — І тому-то я тільки ждав тієї нагоди, шоб нав'язати зв'язки з королем Карлом. Як це важко було, зрозуміють ті, що колись по нас прийдуть. Вони й осудять мене... Біда зменшує провину. Я був у великій не біді, але скруті. Сучасним годі те зрозуміти. Будучність зрозуміє і подякує мені, навіть тоді, коли б мій задум не вдався. І пшеницю сіємо восени, а вона щолиш літом колоситься, пролежавши цілу зиму під снігом. Я не зраджував царя. Він мене хотів вивести в поле, а я лиш не давався, дякуючи розумові, котрий мені Бог дав, і досвідові, котрий я собі важкою працею добув. І короля Карла я теж на манівці не зводив. Від самого початку війни готувався я до того, що тепер зробив. У Батурині зібрав я мало що не сорок гармат, значиться, тільки, скільки їх шведи мають, а муніції, провіанту й фуражу куди більше від них. Про гроші й не кажу. Їх було в мене більше, ніж у шведів та в москалів укупі. Війська ж мав я тисяч 50 і кілька, стільки, що Карло, й не дуже-то менше, ніж цар. І коли б Карло не загаявся був у Саксонії, коли б він ще тогідь дав мені нагоду пристати до нього, я підняв би був на Україні такий зрив, як колись за Богдана Хмельницького вчинився, бо хто каже, що народ проти мене, цей краще б своєї совісті спитався, може б, вона відповіла йому, на кого то нарікає народ. Невже ж церкви й школи будував я для себе і для тих своїх дітей, котрих не маю, і невже ж я маєтки збивав для них? Складав я Їх на будівлю Української держави і для їх хазяїна, для мойого наступника, хотів я озолотити булаву, а дехто брався ожемчужувати пірнач. Та невже ж я тому винуватий? — Ні, ні, ти не винуватий! — Ти прав, — притакували вголос старшини. А гетьман продовжав: — Цар Петро хотів, щоб його боялися, я хотів, щоб мене любили. Бачу, що в нас страх від любові сильніший. Це т.їій гріх. ~Бот і будучність да розгрібать мене! Але щоб нарсд за мою любов до його ненавидів мене — це брехня! Брехня! — гозториз, і голос його заломився. Видно було, що доторкгіув-ся болючого місця в душі. — Коли б народ ненавидів Мазепу, то звідки цей Мазепа брав би ті полки, які на кождий його заклик неначе з-під землі виростали? Якщо народ ненавидів Мазепу, то чому ж так хоробро обороняв його столицю? Якщо народ ненавидить Мазепу, то звідкіля ж беруться ті мазепинці, що їх тепер цар у Лебедині карає?.. Мазепинці є і будуть, поки Україна вольною не стане, поки не здійсниться весь задум Мазепи. — Хочемо бути учасниками задуму твойого. — Хочемо й обіцяємо! — Заприсягнемо! Гетьман попросив о спокій. — Кажете, що згинете або побідите зі мною. Побідимо не ми, лиш ідея наша, як ми її не закопаємо живою. Коли б ми нині вернули до царя і попросили його о вибачення і ласку, то вирили б таким чином яму для нашої ідеї. Того я не зроблю, а ви, як хочете. Не силую нікого. Хто хоче, хай іде, не заверну його з дороги, ні силою, ні словом. Але ж хто останеться нині на те, щоб опустити мене завтра, цей буде відступником і гробокопателем нашої волі. — Вб'ємо такого, як паршиву собаку! — Як зрадника, як Юду повісимо на сухій гілляці. І почувся бренькіт щабель, так зловіщий у подібних припадках. Довго прийшлося гетьманові ждати і стукати кулаком об стіл, заки заспокоїлися розгарячені голови старшинські. — Спасибі за готовність вашу не опускати мене при нинішній важкій годині. — Доживемо кращої, — потішали його. — Вірю і надії не трачу. З нами тут козаків тисяч три з лишком. Але ж бо Левенець ще не рішився, а Полтавський полк чималий. — Левенець на вибір Скоропадського не поїхав. — І Скоропадський по добру булаву не прийняв. Його присилували. Він наш однодумець. Як матиме нагоду, верне до нас. І залоги теж не всі вже перейшли до царя. Подбаємо, щоб вони получилися з нами. — Подбаємо! Не пощадимо себе. — І високу Порту приклонимо якось. Коли б не Лісна, турки були би вже тут. Але що найважніше для нас, так це Січ. Я на Гордієнка числю. Він нібито ворогував зі мною, бо запорожці не дуже прихильним оком глядять на Гетьманщину, і на наші буцімто панські порядки, але в рішаючий мент рішить у них здоровий розум. З царем проти свого гетьмана не підуть. України не зрадять. — Честь їм! — Слава січовому лицарству! — Хай живе Гордієнко! — гукали старшини, буцімто запорожці вже й справді за порогом стояли. Гетьман свого наміру добився. Пригноблення, яке почувалося з початком наради, уступило місце бадьорому настроєві. Не хотів його псувати. Ґалаґанові не вірив, хоч цей укупі з другими зривався з місця і кричав те саме, що вони. Розмову з Апостолом відложив на пізніше. Це не Ґалаґан, з чим треба побалакати на розум. Зеленський, Горленко й інші лукавити не вміють. Вірні йому. Треба тільки підтримати їх духу. І гетьман кінчив: — Як бачите, панове товариство, діло наше не таке-то вже безнадійне. Воно важке, але до Термопілів ще нам далеко... — Далеко, далеко, — тихим голосом завважив Чуйкевич. — Ой, далеко—— покивував головою Андріяш. — І не треба, щоб близько було, — спротивився гетьман. — Не треба!.. Горі імієм серца! Не пропала ще козацька мати. І не дамо їй пропасти! Заступимо безталанну грудьми нашими, виведемо її з дому сорому і неволі на ясні зорі та на тихі води. Підемо назустріч невідомому, з'єдинені невгнутим бажанням здійснити наш задум великий, підемо на змагання важкі з нашим старим козацьким кличем на устах: добути або дома не бути! — Добути або дома не бути! — загуділо в гетьманській світлиці, аж стіни задрижали,! вітер на хвилину ущух. Добули шабель і блиснули ними. — Хай живе воля! — Слава гетьманові Мазепі! — Не опустимо його! — Присягнім жити й умирати вкупі! — Присягнім! — Присягнім! Даром супротивлявся гетьман, казав, що вже присягали йому, а він їм, і впевняв, що віри в своїх людей не втратив, — не заспокоїлися, поки Орлик не поставив хреста між двома ярими свічками і не засвітив їх. Повторилося те, що було колись у Києві після від'їзду царя з гетьманського пиру на Печорськім. — Кличу всемогучого Бога на свідка, во Тройці святій ,всюди сущого, і матір Божу, заступницю нашу, і святого Михайла, опікуна лицарського, українського, кличу й заприсягаю вам і народові нашому, споконвіку вольному, а тепер невблаганним ворогом нашим катованому, що не ради користі власної, не задля почестей марних, для багатства нікчемного, а для вас усіх, що під моїм рейментом єсьте, для жінок і дітей ваших, для вічного добра Матері нашої рідної України безталанної, для користі Війська Запорозького й усього народу українського, для збільшення і помноження прав і вольностей наших, хочу і бажаю всею душею моєю і всім помишленієм моїм за помочею Божою так зробити, щоби ви з жінками й дітьми своїми і весь наш край з Військом преславним Запорозьким ні під царською, ні під ніякою другою кормигою чужою не пробували, лиш у своїй власній державі як люди вольні і від нікого не залежні, хіба від власних законів своїх, во віки вічні проживали, що дай Господи — амінь! — Амінь! — повторили усі, цілуючи хрест з мощами святими й заприсягаючи вірність гетьманові аж до самої смерті. Сіріли шибки, перлилися зіниці козацькі, то синяві, то зеленаві відтінки блукали по невиспаних обличчях. Линяли саети на контушах старшин. Розп'яття між горючими свічками колисалося в очах. Ніби Христос був перемучений докраю і ніби за хвилину промовить голосом благальним: "Боже, Боже, пощо ти оставив мене!" Але Христос мовчав. Орлик тривожно споглядав на двері... Коли ж відчиняться вони? І коли на порозі появиться дід, ростом ще вищий від царя, з очима, полинялими від сонця, в сорочці, на дощах праній, на вітрах сушеній, з великою незгійною раною на груді?.. Що за жаль, що за шум! Тільки й край, тільки дум, стільки в народі сили, а кругом лиш могили і кінця їм немає. Слава воскресення чекає, від Воскресення до Вознесення з року на рік, весь вік, і нема нам спасення. Він чи не він? Живий чи мрець? Увійшов чи так тільки Орликові здається? Сверлував простір — діда не було. Це був лиш образ, закріплений в душі. Бажання так сильне, що аж вбиралося в тіло. Двері були зачинені, і ніхто не відчиняв їх. Дід не входив і не кричав, наступаючи на гетьмана: "Двигни цей камінь! Двигни!" Орлик приступив до стола і здмухнув свічки. Х Шведська армія, як це влучно передбачував гетьман, зайняла чотирикутник між Ромнами, Гадячем, Лохвицею і Прилуками, яких десять миль простору. Була це земля, доволі густо залюднена і не дуже виснажена війною. Скрізь по селах і хуторах сиділи люди, курилося з димарів, чути було іржання коней і рев худоби. Урожайна земля і народ скоро багатів, а розбагатівши, нерадо кидав ті багатства. Це лиш пани при першій тривозі зриваються з місця, як наполохана птиця, а селянин кріпко тримається землі. Він покидає її, як мусить, коли бачить, що вже все пропало і що осталося тільки одно: спасати життя. З отсього ж чотирикутника ще й тому не втікав ніхто, бо гетьман перед шведською армією післав туди свої універсали. В тих універсалах толкував він "їх милостям панам полковникам і панам осаулам полковим, панам сотникам, отаманам, війтам, їх мостям благородним особам і всякого чина людем, в городах і селах обрітающим", задля чого то він покинув протекцію царську і приєднався до високовладного короля шведського, котрого побідоносна армія увіходить отеє у їхні гради й веси... Не як ворог вступають шведи в глиб України, а як союзник вірний і безпечний, котрий нікому й ніякрї кривди ні на здоровлю, ні на маєтку не зробить. За те ручився гетьман словом своїм і своєю особою. А що із Січі доходили теж голоси до гетьмана прихильні, так тутешній народ не турбувався дуже і спокійно дожидав приходу побідоносних військ короля Карла. Аж і прийшли, а з ними прийшло все те, що звичайно, як тінь, волочиться за всякою армією: недостача квартир для людей, а стаєн для коней, суперечка за провіант і фураж та всякі непорозуміння, неминучі, особливо, де одні других не розуміють, бо не знають чужої мови. Хоч шведи вже по Польщі й по Білій Русі таки добре походили та деякі слова затямили собі, а котрий так і речення умів по-"людському" зліпити, а все ж таки був це чужинець, людина другої віри, та ще до того лютер. А тут і від царя маніфести, як чорні круки, надлітали, а новий гетьман, Іван Ілліч Скоропадський,! свої, царською канцелярією вимушені, прокламації надсилав. Тож і не диво, що подекуди до сутичок між українцями і шведами приходило, дехто вже й нишком нарікав "чому-то ми царя не держимося", а інший так прямо й погрожував-ся, що до царя верне, якщо гетьман шведського нахабства не спинить. А цар, як на те, й недалеко стояв. Бо невже ж з Гадяча до Лебедина далеко? Тільки рукою подати. А в Ніжині і в Миргороді, як два ножі в тіло Гетьманщини встромлені, два царські сильні полки залогами стояли, головні ж московські сили розтаборилися здовж східної границі. Так тоді гетьманові негайно треба було спішитися до короля Карла. Раз, що гостям краще, коли хазяїн у хаті, а друге, що небезпечно відставати від головної сили, щоб ворог не скористав з того і від Ніжина або від Глухова не напав на невеличку козацьку армію. Сула і її численні притоки замерзали, не треба було дуже й оглядатися на ті мости, що їх позрушувала шведська армія у своїм переході, можна було поспішати І поспішало тих три тисячі вірних гетьманові козаків, які залишилися під його рукою. По дорозі дехто приставав, а дехто відставав, але зміни ці були не дуже-то й помітні. Відставали звичайно ті, що з перевтоми або із-за недуги не могли поспівати, а приставали охотники до боротьби зі зненавидженою Москвою, котра своїми "безеценствами" скрізь собі чимало ворогів натворила. Довгою, начебто безконечною валкою потяглися козацькі відділи, як мереживо чорне по білій скатерті снігу. Вершники, піші, сани, вози. Женуть череди овець, гукають чабани за стадами скоту, підпригують собаки, висолопивши червоні лизні. На возах жінки, діти, домашня птиця, котячі очі визирають цікаво з-під діточого тулубця. Хочуть затямити собі дорогу, щоб вернути назад. Бахмач з пригородками своїми зірвався з місця і пустився за гетьманським військом. Де? Куди? На який кінець?.. Тікати, тікати, тікати! Доля безталанного Батурина червоним опирем попід плотами блукає і тривожить людей. Хочеться бути якнайдальше від нього. Хочеться забути, що був такий город на світі, нехай він переміниться у казку, в твориво буйної уяви... в дійсності не було його ніколи... Тікати, Тікати, тікати! — Чого лізеш на голови людям? Шлях на гони простягнувся широко, а йому місця нема! — Як барани, збиваються люди докупи, боки оббивають собі. І чого? — Глота, як біля дверей у церкві в час пожежі. — І воюй же тут з такими! — Бо то найгірше, як невоєнний народ домішається з козацтвом, тоді вже і ладу не вдержиш! — Який тут лад'. Безладдя окаянне... Отсьому особливо спішно. Так підіжди, голубчику. Підіжди! Не першим, а останнім прибудеш! І висували віз чи там сани із довжезної валки, становили на полі і не дозволили їхати скорше, поки вся валка не перекотиться. — Я тебе, парубче, страх кохаю, — приговорював Мручко до котрогось зі своїх, — прямо душі в собі не чую, але якщо ти мені лінії не триматимеш, то здмухну тебе, як свічку. Побачиш! Козак схоплювався, ніби зі сну будився, стягав коня і старався їхати рівно поруч других, щоб не допускати нікого до тих возів, на яких везено гетьманові скарби. Двох товаришів перешіптувалося: — У старого Хмеля не такі скарби були, та де вони? — Виговський добув та витратив на війну. — Еге, Виговський!.. Богданових скарбів чорт береже і нікому приступу не дає. — Великі маєтки все нечиста сила в землю до себе потягне, і пожитку з них чортма! — Тому-то в тебе і шаг не загріє місця. — А щоб ти знав. Краще пожити, ніж мають у землі гнити. — Може, й так. Але в когось же і гроші мусять бути. — Найкраще, коли б їх не було на світі. — Вицідив би півведра горілки і заплатив конем. — Чогось зараз конем!.. — Не знати, куди ми йдемо? — питався якийсь піхотинець, насилу витягаючи ногу з грязюки. — Кара Господня, не марш. Зимно таке, мороз, а до того ще й вітер. — Кашель, а до кашлю колька, — відповідав йому товариш. — А щоб ти знав. Коле мене і шпигає під боки, ще кілька гонів поженуть, і впаду. — Не бійся, чорт тебе не вхопить, підеш, бо мус. — Але куди? — Або я знаю! — Тут, мабуть, ніхто нічого не знає. Були за Десною і вернули на Сейм, а отеє вже і Сулу переходим. А за Сулою що? — Побачиш. Хочуть, щоб ти світу провидів. — Самі вони не знають, чого хочуть. Коли битися з москалем, так тоді треба піти йому назустріч і дати баталію, а як миритися, так післать людей з білою хорувою. А то москаль туди, а ми сюди, він гайта, а ми вісьта. До чого воно подібне?! — Жаль, що тебе гетьманом не зробили. — З нашої сотні нинішньої ночі знов двох козаків пропало. — Добрий козак своєї сотні не покине. — То колись, а нині і старшини від гетьмана втікають. — Бо нинішній старшина не козак, а пан; в нього козацької честі немає. — Ой, тото! Мій дід розказує, що Богун, хоч який пан був, а на війні, як звичайний козак, бився; все напереді, все перший. — Нема тепер таких. Тепер полковник до гараздів охотник. Що ж тоді від нашого брата хотіти? — Я б усім цим дезертирам та мародерам кулею в лоб. Запорожці який вольний народ, а в поході такий послух тримають, що кращого й не треба. Послуху в нас чортма! — Послух велика річ. Без нього і побіди нема. Вітер, що трохи ущух був надраном, зривався тепер наново. Десь від Донця табунами розгуканих коней летів. З лівого боку вдаряв, ніби до серця добирався. Не лиш вершників і піших тручав, але й вози перевертати хотів. При якому коні не досить крепкі, цей і повертався дишлем управо. А спинявся оден, так і ціла валка захитувалася, одні на других наїздили. робилося каліцтво, знімався заколот і сварка. Бралися й до шабель. — От і погода яка! Краще було в Бахмачі перечекати. — Щоб москалі наскочили знічев'я. Правда? — Москаль як схоче, то і в Ромнах наскоче. — В Ромнах шведи стоять. Не зважиться. — Ми все на чиюсь поміч рахуємо, а найкраще не оглядатися на нікого. — Лиш з трьома тисячами добувати світ. Правда? ...Мовкли. Сніг ліпив. Такий білий і густий-густий, що робилося чоловікові, як комасі у мішку муки. Не знати було, де небо, а де земля, де ліс, а де річка, і коли б не те, що вітер віяв від сходу, то не знати було б, куди йти. Прямо безконечне біле море гуло, ревіло, сатаніло... А-у! А-у! А-у! Похід у білому морі потопав. Де-не-де тільки з цього моря дишель торчав або колесо на осі вертілося, або людська рука вітру хапалася — знак, що туди недавно тому перейшли шведи. Дорога тільки зверху була присипана снігом і рівна, а під сподом, який аршин углиб, вона розмішана, як тісто, як "чортяча розчина", у котрій ноги грузнуть. Передні, вершники і піхотинці, то ще якось насилу по скреплій заморозі пробиралися, але чим дальше, тим гірше ставало, розмішувався шлях, робилася дійсно якась дідьча розчина, у якій коні грузли по черева, а люди по пахи. Все когось доводилося витягати з неї, бо обмілів і застряг, як муха в мазі. Осаулчики і стойчики вискакували іноді на своїх шпарких конях з тієї каравани набоки, а перебравшися насилу крізь снігові гори й безодні і виїхавши на рівне поле, з котрого вітер поздував сніг, мчали з дорученням до передових відділів або скакали до хуторів, що ледь-ледь майоріли в балках. Заволохачені від інею коні й люди майнули на хвилину, як сонні привиди, і розпливалися в білому морі сніговії. Край, літом такий привітливий і гарний, перемінився тепер в білу, студену, смертельну пустиню. Мороз з кождою хвилиною кріпшав. То не сніг політував на землю, а сипалися якісь тонесенькі колючки, пробивали найтеплішу шубу і вбивалися в тіло людини аж до шпікукості, ранили й калічили його. Дрож пробігав по шкірі, зуби дзвонили, в руки й ноги запари заходили, а тоді в губі робилося млісно-солодко, перед очима хтось блискучими коліщатами грався, хтось тихеньким голосом найулюбленішу пісеньку наспівував, хотілося одного: присісти де-небудь хоч на хвилину, на маленьку хвилиночку тільки і задрімати. Але такий вже зі своєї дрімки не будився. Зима добре подбає про нього. Обтулить периною снігу, студеною долонею приплеще місце, де він лежить, і щолиш весною, як розтануть сніги й розцвітуться квітки, побачить тепле українське сонце жертву жорстокої зими. Жертв таких з найближчою весною буде більше, ніж за останніх сто літ коли-небудь бувало, бо й зими такої за минуле століття не було! Була це зима, яка, здавалося, хотіла знесилити людей, відняти в них всяку охоту руху, вбити всяку енергію, зробити війну неможливою. Так люди не давались. Посередині валки вози й сани з батуринським лазаретом посуваються. Між ними Мотря. Коли валка зупиниться на хвилину, вона злазить зі своїх саней і обходить недужих. Обтулює їх, вкриває, з острахом дивиться, чи котрий на стужі не заков'яз. Вона тепер їх одинокий ангел хоронитель, бо благий дід в Батурині остався. Що не напросилися його, їхати не хотів. На руїнах городу залишився — сам-оден. Мотрі він з гадки зійти не може. Бачить його серед могил і звалищ, одну живу душу поміж тисячами мерців. А може, ті мерці живі для нього? А може, й він не живий, а дух? І на ту гадку кров теплішою стає. Хочеться вести борню з ворогом і з зимою, хоч би зі світом цілим, за право життя, за те, щоб отся широка й багата країна не задубіла під подувом північного вітру, щоб вона діждалася своєї буйної, гарної, розкішної весни. Дід з батуринського пожарища добув недогарки життя, Мотря роздуває їх, долонею обтулює свічку, щоб не згасла. Ні, ні! Життя сильніше від смерті! Хай живе життя? Вітер кидається на неї, снігом у лице сипле, собакою в руки гризе — "ау! ау! ау!". Мотря сідає в сани, її обтулюють вовчою шубою, женуть. Заморозь від кінських копит відривається, б'є візника в лице, до Мотрі скаче. Поле біжить, утікає кудись, поспішає перевалитися за обрій, котрого і не видно. Дерева зриваються з місць, осніжені, волохаті, не дерева, а духи тих дерев, що були зелені літом, а осенею золотисті, гіллям, як руками, одні других чіпаються, метушаться, як у тривозі перед тим, що хоче з ними зробити зима. Вона вже добирається їм до коріння... Втікати, втікати, втікати! Мотрі не зимно, а горячо. Вона стомилася до болю... За останні два годи вічність пережила... Не жалує... І не думає про себе... Почуває себе заодно з людьми, з полем, з землею. Вона — це вони, а вони — це вона... "Забути про себе, щоб не бути забутим", — сказав колись Войнаровський. І вона хоче забути... Забула... Її нема... Є тільки цей край, за котрий іде боротьба, і люди, які цю боротьбу ведуть... Щоб вони не зімліли, щоб не склали оружжя: ось чого вона боїться... Коли б могла глянути їм у душу! Рвала б її, бичувала, останні сили добувала би з тих душ, що позбуваються гарту, хлянуть, м'якнуть, маліють. Власну кров переливала би в їх жили... Чуйкевич на засніженому коні прискакує до її саней. Кінь дихає горячо. Жар б'є від нього. Чуйкевичеві очі горять. — Не змерзла, Мотре? — Ні, ні. Мені горячо. Вертай до гетьмана. Про нього дбай! Він повертає конем. Вітри, як тічня голодних вовків, кидаються за ним. Виють, заводять, харчать. Поле біжить, дерева зриваються з місць, небо паде, земля перекочується за обрій, світ іде шкереберть. Хтось хлипає, ячить, хтось крикнув, ніби з нього душу деруть, хтось зітхає востаннє у життю, хтось ригає прокльоном, регочеться божевільним сміхом: "Ха-ха-ха"... Сунуться сани — то знімаються вверх, то падуть униз, як човни по морських валах, вози риплять, колеса до осей примерзають, то не коні, а білі снігові й ледяні груди вітер перед собою жене, — хора рука щораз то химерніше узори на безконечному білому полотні сірими нитками виводить... Гетьманське військо назустріч невідомому ступає... — Мотре, сонце моє! — Пане мій! Мов з-поза світу забутий голос гуде: далеко, дуже десь далеко. "Забути, забути про себе, щоб не бути забутим"... — нашіптує другий голос, той, що в душі сидить. Він сильніший від вітру, від скрипу возів, від усього... Балка посувається вперед. Не білий, а сивий сніг паде, сіріє і темнішає кругом. Ледь-ледь бовваніють осніжені спини вершників і кінські зади. Затрачуються останки військового ритму, похід не йде, а сунеться, як каравана примарів сонних. Шлях хрупотить, якби хтось велетенським валом кості торощив. На горбку біля дороги щось бовваніє. Кінь на задніх ногах сидить, передніми спинається, воздух б'є, землі шукає. Хоче встати і за другими йти. Не може... Задні ноги ніби приковані до землі. Вони безсилі. І кінь тільки головою вправо і вліво поводить, жахливо розглядаючись кругом. Бачить коней, що людей на своїх спинах несуть, вози і сани тягнуть кудись, може, до теплих стаєн мандрують, а йому годі. Бачить, очі кров'ю заходять, грива дубом стає і з широких грудей добувається останнє болюче іржання. Якби хтось пилою залізо пилував. "І-і-і!" Ні вітер, ні скрип саней, ні стуркіт коліс того жахливого іржання заглушити не може. Спини вершників на шиї коней похиляються, коні стогнуть і подаються вбік, валка захитується, мов п'яна. Так будить її вітер і штовхає вперед. Гетьманське військо — не цілі три тисячі людей, з табором і з останками казкового скарбу назустріч невідомому іде. Жахливе іржання біжить по його слідах — здоганяє. XI Ромни у снігах потопали. На кришах домів, на банях церков і на вежах дзвіниць лежав він білою грубою верствою, ніби зима хотіла живцем присипати город. Навіть найсильніші вітри, що розгуканими табунами степових коней з півночі налітали, не поздували тих снігів. Зціпив їх мороз, якого в тих сторонах найстарші люди не пам'ятали. Ворони й круки, що хмарами чорними супроводжали військо, не видержували тієї стужі й замерзали в лету. Чорними ганчірками на білих снігах лежали або, як омела, хиталися між вітами дерев. Ті, що видержували зимно, сиділи на остріжках, насторошивши пір'я, і крякали жалібно. На голод нарікати не могли. Скрізь лежало трупу і стерва більше, ніж треба. Так трупи ці не була одна кість. Вбрання попримерзало до тіла, і навіть кручачим клювам нелегко було добратися до м'яса. Що тратило енергію руху, дубіло й кам'яніло в одну мить. Слина, виплюнута з рота, замерзала, не долетівши до землі. Люди одного тільки й бажали — тепла. Хто міг, за поріг не виходив. Але ж бо таких щасливців небагато було. Не тільки хати, крамниці, школи, уряди, але й приюти для старців і притвори церковні — заповнилися людьми. Люди й поміж худобою по стайнях ютилися, як мишва, залазили в стоги й обороги, а все ж таки не для всіх місця стало. Ломили гілля, обносили плоти й розпалювали вогнища, щоб загрітися хоч трохи. Так що ж! Погрієш груди й руки, а спина продрогне наскрізь. Запарі в ноги зайдуть, пальці оден качан, на бровах і віях понависають ледяні соплі, і якщо ти силою не зневолиш себе встати й бігти, підскакуючи, мов божевільний, то й біля огню замерзнеш. Рятували себе люди, як могли. Особливо горілкою, котрої було вдовіль, та ще яблучником, грушівкою і другими домашніми винами. Але ж бо й горілка зрадлива. Незчуєшся, коли вип'єш надміру, а тоді й замерзнути найлегше. Тому-то по вулицях і по майданах, скрізь, де тільки табором стояло військо, ходили шведські й козацькі патрулі. Голосною командою зривали сидячі гурти на рівні ноги, казали їм виконувати всілякі вправи руками й ногами, перебігати від одного вогнища до другого, щоб тільки підтримати рух, а з ним і життя. Так і це не помагало багато. Розігрієшся на хвилину, а як присядеш або й приляжеш де, так і не знатимеш, коли перенесешся з отсього жахливого світа у другий, кращий і щасливіший, про котрий мріє людина за кождим разом, як присяде його якась велика біда. — Звідкіля отеє бісове зимно взялося? — З півночі надтягнуло. — А невже ж і там немає людей? — Є, та вони до його привикли. Балакали короткими реченнями, бо здавалося, що й слова замерзають. — Також не мало коли прийти, аж тепер. — За війною вся біда снується. — Бог не любить війки. — Чоловік усьо на Бога спихає. — А на кого ж? — Лісового діда обидили. — Його? — Мало то лісів повирубували, мало звірини повинищували... Злиться. Нема такої стежки в лісі, щоб нею люди не ходили. — Як не вояки, так бандити. А він того не любить. — Ні... Розбурхана злиднями уява відривалася від дійсності і блукала хоробливими стежками. Хотілося вірити, що справді є десь якийсь другий світ, коли не кращий, так інший від теперішнього. — А ти бачив лісового діда? — Батько бачив. Задуманий ішов і на бороду йому на-столочив. — На бороду? — Борода у його довга-довга, поміж деревами в'ється, як ріка. — Зелена? — Сірувата, як туман. — Наступив, кажеш, — і що? — Як не зірветься з місця, як не трусне собою, — весь ліс задрижав. Застогнали старезні дуби, а він лиш ф'ю! Сів на хмару і просто на наш хутор чкурнув. І що? — Що? Заки батько з лісу додому добіг, стріху з хати зірвало, перевернуло клуню, а на нивах такий град лежав, як кулаки. Шаблями поправляли в огнищу жар. Все хтось нового дерева приносив і біля жару клав, щоб розмерзало. — А я чув, що це цар мороз на нас наслав. — Може, й він, — притакував дехто. — Білий цар, він зимі нову резиденцію будує — Пітербург. Зима з ним у згоді. — Чортів брат — Сам чорт. Попали на відому тему про царя-антихриста, й оповіданням не було кінця. — І хотілося гетьманові з нечистим воювати? — Мусів. З антихристом спілку тримати гріх. — Нема більшої сили від мусу. — Мус — найбільший пан. Огонь ніби притакував їм. То знов буцім насміхався, висолоплюючи червоні язики. — Не побороти чоловікові нечистої сили. — Не побороти! Хіба що Бог поможе. — Хто його знає, які замисли Божі. Розмова вривалася. Дикий крик шилом уші колов. — Верещить, ніби з його шкуру деруть. — А ти ж як хотів, щоб співав? Чує чоловік, що замерзає на варті, і кричить, щоб злюзували. — Нинішної ночі багато бранців на варту пішло. — Бранців? — Полонених, москалів, сасів тощо. — Чому ж то так? — Швед вигадав. Варта стояти мусить, а має мерзнути свій, так краще хай замерзає ворог. — А не зрадить такий? — Не має що. У таку стужу навіть москаль, мов медвідь, у гаврі сидить. — Шведи і собак на варту ставлять. — Це найпевніші вартові. Дикі верески пронизували воздух, як мечі. Гурти біля огнищ скупчувалися. Люди тулилися до себе. Всували голову в тулів, руки в рукави, кождий в себе влізти хотів. — Москалі коням черева розпорюють, щоб руки погріти. Наш чоловік того не зробить. І худобина — Божий твір. Гадаєш, вона розуму не має? Страдає, як чоловік. Розказували про розум звірів. — Кажуть, що цар і над звірем силу має. — З нашої сотні бачив оден, як він на оленю їхав. — Де? — У лісі, як блискавка летів. — І воюй же тут з таким! Замовкли, бо затріщав сніг, хтось надходив. Середнього росту худощавий чоловік, у високих чоботях, у старому зношеному футрі, якого в нас і сотник не вдягнув би. Король!.. Зривалися з місця і віддавали честь. Довга тінь шульгала по снігу. — Цей і морозу не боїться. — Примір дає. Страдаєте ви, знайте, що й я страдаю. — Ох, не розкошує він, ні. — А може, це дух... — Ні, король, чули ж, як сніг під чобітьми скрипів. — Дивний. — Не будь він такий, так не пішли би за ним шведи Бог вість куди. — Примір — велика річ. — А наші? — Гетьман старий. — Так полковники! — Спаніли і збабіли. — А Мотря ходить. Бачив сам, як замерзлих снігом відтирала! — Несамовита... Знов хтось ішов. — Цитьте! До огня наближався Мручко. — Доброго вечора панам! Козацький морозець, що? — Запорізький! — А може б, ми так розігрілися, панове що? — Може б, і розігрілися, але як? — Горілкою, гадаєте? Ні. Від неї не оден замерзне нинішньої ночі. Мручко був цілий заволохачений від інею, а вуса з лиць звисали йому, як два скапи зі стріхи. — Присядьте на хвилину та обігрійтеся, пане сотнику. — Нема як. Охотників збираю. — Та присядьте ж бо. Послухав, пустили його до вогню, і з вусів стало йому скапувати, як зі стріхи дощівка. — А нащо вам охотників, кажіть. — У недалекому лісі москаль. Не вену, як мені ворог під боком. — Розуміємо. А як ви гадаєте, кіньми чи пішо? — Пішо, бо розігрієшся, як ідеш. — Гаразд. Має гинути чоловік від морозу, так уже краще від шаблі. — Або від куль. Ходім! — Ходім. Піднімалися, осмотрювали мушкети, ішли. — Куди, товариші? — питали їх ті, що біля сусідніх огнищ сиділи. — Сотник Мручко веде. — Як Мручко, то підемо й ми. — З Мручком весело йти. — Хоч би й на смерть. — Авжеж, авжеж... І Мручків відділ ріс. XII Гетьман встав нині скорше, як звичайно. Він тепер спати не може. Безсонниця, на яку нездужав король, і його навістила... Добре то казав король Карло, що непередбачений припадок — це найгірший ворог. А тих непередбачених припадків багато! Як громи з ясного неба б'ють. Самі Йовові вісті. Погром Левенгавпта, Батурин, Стародуб, вибір нового гетьмана, анатеми, стужа — одного з тих нещасть доволі, щоб захитати навіть найсильнішого душею. Тільки не Іваном Степановичем Мазепою! Не можна сказати, щоб він байдуже ставився до всіх отсих подій укупі і до кождої зокрема. Кожда з них вражала його, бентежила і засмучувала, прямо ножем врізувалася в серце, але навіть усі разом не спромоглися на те, щоб трутити його в розпуку, в тую безодню, у якій чоловік затрачує розум, волю, надію, навіть охоту до життя... "Амінь!" Гетьман не сказав того слова... Найгірше схвилював його Батурин. І не диво. Там він найбільше стратив. Не лиш як людина, але й як творець задуманого ним діла. Це зрозуміла річ. На вість про втрату Батурина він почував себе, буцім земля захиталася йому під ногами, — паде й не може знайти рівноваги... Мотря піддержала його. А тепер кожда нова недобра вістка скріпляє тільки його непереможне завзяття. Боротися аж до побіди або до загину. "Зі щитом або на щиті", — пригадується клич старинних героїв. Ум, від п'ятдесяти літ заправлений до праці, навіть вночі не хоче спочивати. Гетьман не спить. В безсонні, зимні ночі зміняє плани, на місце давніх, знівечених отсими непередбаченими припадками, строїть нові — долею і ворогом порвані нитки зв'язує докупи. На всякий спосіб камінь зрушений з місця. Історичні події покотять його вперед. Де і коли він упаде, кого і як сторощить — годі нині сказати. Але що під тим каменем не кублитимуться гадини і хроби, — це певне. Мазепа двигнув українське питання, і нема вже такої сили, котра б могла завернути його назад. Може спинитися на деякий час, може потерпіти навіть дуже важкий погром, але воно вже має тую внутрішню силу, котра зробить його невмирущим... Ані на одну хвилину не сумнівався гетьман, що його великий задум таки колись здійсниться, хоч би й по смерті, за літ сто або двіста, але все-таки здійсниться... Камінь зрушений з місця... І як людина серед довгої сльоти пильно вдивляється в небо, чи хоч одного яснішого шматочка на ньому не побачить, як путник серед чорної ночі у полі за світельцем, хоч би й найслабшим, стежить, так розглядався гетьман довкола, щоб щось надійного знайти. Думки на Запорожжя бігли. Там тепер кошовим Гордієнко. Людина умна й великий патріот. Не раз між гетьманом а Січею непорозуміння бували. Січ бажала державою в державі стати, мало того, хотіла, щоб не було України, тільки Січ. А воно неможливе. Годі всьому народові жити на тих правах, на яких живуть запорожці. Але тепер, коли рішається спільна судьба і Січі, й України, Гордієнко про давні непорозуміння, певно, забуде. З царем проти України не піде. Гетьман числив на його, як на чотири тузи. Гірше діло з татарами і з турком. У них рішає гріш. Хто більше дасть, той їх і купить. Цар тепер при грошах. Забрав Мазепині скарби. Добре, що не всі. На всякий спосіб гетьманові треба щадити, бо тепер війна, як витратиш, так звідки візьмеш? А тут ще і королеві Карпові треба давати. Він з грошем поводиться, як хлопчик. Розкидає де не треба. А туркові пельку золотом нелегко заткать. О, нелегко! І гетьман обмірковує, як би то Порту на свій бік прихилити, а від неї переходить до короля Станіслава і до тих шведів, що разом з ним проти Саса воювати мали. І тут діло нелегке. Король Карло дав вправді приказ своїм військам, що стояли по німецьких залогах, щоб злучилися з коронною армією Станіслава і через Волинь на Київ прямували, але як вони це зроблять? І чи зроблять?.. І король Станіслав, і генерал Крассов, люди не дуже-то активні, крім того, згоди поміж ними нема, а час наглить!.. Треба з королем Карлом обговорити це питання. І гетьман велить Орлика покликати до себе. — Як спав? — Погано, милосте ваша. — Ов! — Проклятий мороз. Мерзне народ. — Багато сеї ночі замерзло? — Шведів більше, ніж наших, бо вони одягнені гірше. — То зле. Треба нині стягати дерево, яке є, від столярів дошки брати і курені строїти. Годі, щоб люди гинули від стужі. Дежурний офіцер з приказом у город побіг. Гетьман з писарем обмірковував політичні питання. — Підеш до Піпера, Пилипе, і скажеш йому, але обережно, щоб не обидився дипломат, що прокламації, які він від шведів до нашого народу оголошує, треба інакше писати. Вони не видержують порівняння з тими, що їх Скоропадський під дикататом царським складав. Знаєш чому? — Розумію, — притакнув Орлик, встав і зараз-таки хотів до канцлера йти. Але гетьман спинив його. — Постривай! Перше нам треба лист до Гордієнка написати. Бери перо! Орлик сів за стіл, приладив папір, чорнило і вибрав добре застругане перо. Гетьман ходив по хаті і диктував. Письмо було довге й переконливе. Пригадувалися в ньому всі тії тягарі і знущання, які терпіла Україна від московського ярма, а Запоріжжя зокрема. "Знаємо що було, та ніхто не знає, що для нас Москва в майбутньому готує, — диктував гетьман. — Я сам чув, як цар на підпивку вигукував: треба б викоренити, казав, треба би мечем і огнем винищити тих злодіїв і тих поганців запорожців. Тому-то, — диктував гетьман дальше, — і рішився я стати в обороні усього нашого українського, козацького народу, за який відповідь здам колись перед Господом Богом. Тому-то я і перейшов на бік короля Карла". Тут старався він розвіяти тую нехіть, яку могли мати запорожці до шведів, як до народу чужого і іншої віри. "Шведи прийшли до нас як союзники певні й вірні і кривди ніякої українському народові не чинять, не так, як москалі, котрі тепер знущаються над Україною гірше, ніж колись татари. Тому-то, — переконував гетьман запорожців, — всім нам тішитися треба, що маємо такого союзника і користати з нагоди, щоб укупі побороти нашого грізного ворога. Поможіть же нам, славні лицарі запорожці, довершити цього великого діла, поможіть визволити нашу матір Україну з тяжкого московського ярма, щоб усі ми зажили людьми вольними і від нікого не залежними, бо як — ні, то Москва дорешти покасує наші вольності козацькі, полки наші поперетворює у драгунські, винищить нас тяжкими знущаннями катівськими, а недобитків пережене за Волгу". Гетьман диктував так скоро, що Орлик ледве поспівав писати під диктат. — А тепер перепишеш цей лист начисто і подбаєш, щоб він попав у руки Гордієнка. Разом з листом післати треба гроші, бо цар їм їх не жалує. Розумієш? — Знаю, милосте ваша. Доказом того лист, який до вашої милості від запорожців прийшов. — Це стара партія писала, цареславна. Але ж бо вона не устоїться проти Гордієнка. Молодше товариство за ним стоїть, а він завзятий ворог московського уряду. Вірю, що Гордієнко до нас прийде, лиш біда, що москалі хочуть нас відрізати від Січі. Треба нам з Січею утримати зв'язок. Орлик притакнув. — Аз краю які вісті наспіли? — Недобрі. — Exemplum? [98] — Деякі сотники відказують послуху розпорядкам вашої милості, як ось в Опошині, Груні і Котельні. — Про полтавського полковника теж негарні вісті приходять, народ шумить. Творяться ватаги самочинні й нападають на двори, грабують. Ні проходу, ні проїзду безпечного нема. Помордованих шведів знаходять. Гетьман, слухаючи тих слів, голову хилив, морщина між бровами глибшала, руки кріпко стискали поруччя. Орлик глянув і нараз замовк, як ножем урізав. Настала мовчанка. Скупе і бліде світло насилу продиралося крізь шибкк. Деколи тільки долітав несамовитий рев, якби мордували когось... Хірурги відпиловували відморожені руки й ноги. Гетьман встав. Глянув на Орлика. Орлик зрозумів, що він щось важного рішає. — Пилипе! — почав. — Слухаю вашої милості. — Важкі часи переживаємо, синку! Вважаймо, щоб не осоромили себе. Орлик хотів щось відповісти, але гетьман перебив йому. — Пошукай мені миргородського полковника і попроси, щоб негайно зайшов. Сам-оден, заки старшини на нараду зберуться. Іди! XIII — Гу! Яка студінь! — нарікав Апостол, входячи до гетьманської квартири. — Чоботи до землі примерзають. — Зима, полковнику, поспіху нас учить, а то ми надто вже поспішаємо поволеньки. Миргородці зокрема. — Пощо спішить! Поспіємо до смерті. — А діло не вовк, до лісу не втече, — правда? Знаю я, знаю отсю філософію. От бачиш, брате Даниле, коли б ти отеє до мене не йшов, а біг, то; може б, тобі і вуса так не понамерзали. І дійсно, химерно закарлючені вуса миргородського полковника мали прямо несамовитий вигляд. По обох боках лиць звисали йому якісь два ледяні валки; а на їх кінцях теліпалися якісь блискучі барильця, ніби брильянтами висаджувані гузики при святочній киреї. Одно око засклепив мороз дочиста, і Апостол даром повікою кліпав і підморгував бровою. Лід не пускав, і в кімнаті таки добре зимно було. — Як бачу, то зима навіть перед гетьманом респекту не має. — А невже ж гетьман не такий чоловік, як другі? — Такий, та інший. — Колись було. Нині біда усіх нас порівняла. Апостол замість відповіді відривав лід від своїх закарлючених вусів. — Я тебе, пане миргородський полковнику, — почав, зміняючи голос гетьман, — попросив отеє на довірочну розмову. Апостол поклонився злегка. — Спасибі за честь. Я повсякчас до послуг вашій милості готовий. — Не сумніваюся. Прости, що турбував у таку ранню годину, але діло важне. — Тим більша честь для мене, ясновельможний пане. Гетьман позасував двері і присунувся ближче до гостя. — Заки пічну, прохаю о тайну. Що скажу, будемо знати тільки ми два і Господь Бог у небі. Апостол підняв шаблю і поцілував перехрестя. — На тую шаблю ще мій прадід клявся. Впевняю вашу милість, що зайвого слова і волом з мене не добудуть. — Так воно і повинно бути, не знають люди, що іноді значить одно зраджене слово! — Такого гріха я на своїй совісті, мабуть, не маю, — відповів обидженим голосом Апостол. Гетьман заспокоїв його. — Я не про тебе, а загально, бо коли б я тобі не вірив так, і не кликав би до себе. Діло, як кажу, важне, навіть дуже. Апостол поправився на кріслі. Цікавість розбирала його, а гетьман нарочно словами грався. — Ваша милість можуть приступити ad rem [99]. Най мене Бог важко скарає, якщо покажуся негідним довіренності мойого рейментаря. Гетьман стиснув його за руку. — Не дивуйся. Всіляко поміж нами бувало. — Я перечеркнув старі рахунки, — відповів Апостол. — А я їх подер, — підхопив гетьман. — І тому балакатиму з тобою не як з колишнім супротивником, а як з союзником вірним. — Радо послухаю, Іване Степановичу... Кажи! — Важкі часи переживаємо, брате, — почав гетьман. — Дуже важкі. Я ще такої опресії не тямлю. — Я також. — Ніби всі сили видимі й невидимі змовилися на мене Невдача за невдачею руйнує мої найкращі наміри. — Кінець діло хвалить, — потішав гетьмана Апостол. — Кінець діло хвалить, — повторив за ним гетьман. — Тільки що того кінця якось не видно, і не знаю, чи діждуся його. Тому-то й турбуюся тим, що може статися, коли мене не стане. — Що це ти, ясновельможний, на парастасну нуту попав? — Дух бо бодр, плоть же немощна єсть, брате Даниле. Боюся, щоб дух не остався без тіла... І мабуть, що останеться, — сказав гетьман, наголошуючи кождий склад останнього слова. Задумався. У віщім прочуттю потопав. Апостол зніяковів. Не міг догадатися, куди то гетьман веде. Чи не підступ який? Може, Ґалаґан знов щось накрутив, бо він до усього спосібний? — Ти, пане гетьмане, — почав Апостол, — ще не одного з нас переживеш. Твій рід довговічний. — Але ж бо ніхто з мойого роду не переходив того, що я. — І ніхто не мав такого розуму, як ваша милість. — Розум виснажує тіло... Будучим я тривожуся, Даниле, будучим, — коли мене не буде. Апостол хотів перечити, так гетьман не допустив його до слова: — Послухай, пане полковнику, послухай і подумай, а зрозумієш, чи даром я тебе покликав... — В тім танці два кінці. Маю на гадці теперішню війну. Можемо побідити ми, а може побідити цар. Всяка побіда — припадок. Побідимо ми, так тоді все в порядку... Маємо своїх людей і мудрих голов позичать не підемо. Але що станеться тоді, як побіда останеться за царем? Він Україні Мазепи не простить, ані Батурина!.. Ми їм усьо маємо прощати, а вони нам нічого. Тепер карають мазепинців, а тоді карати стануть Україну... З порожнього не ллю. Знаю я, знаю тії царські плани... Іван Ілліч їх не помішає. Він людина добра та м'яка. Москалям зубів не покаже. Це вже з тих універсалів слідно, які він під диктат царський пише. А якщо і йому посовгнеться нога або як умре Іван Ілліч, так що тоді? Питання було таке просте, але разом із тим так несподіване, що Апостол зжахнувся. Дійсно, що буде після смерті нового гетьмана, Івана Ілліча Скоропадського? І як це він, Апостол, не завдав собі досі такого простого питання? Що буде, як не стане і Мазепи, і Скоропадського? — З наших старшин, — говорив дальше гетьман, — що залишилися біля царя, бачу тільки одного, котрий у таку прикру годину міг би двигнути булаву. — Полуботок, — підхопив Апостол. — Він оден, — притакнув гетьман. — Так що! Павло Леонтійович людина, щоправда, чесна і вояка хоробрий, але голова неполітична. Купаний він у гарячій воді. З нього був би добрий гетьман, але колись, як Україна на кріпкі ноги стане, а не тепер, як вона валиться. Апостола якби у то ножем шпигнув: — Так ти, Іване Сгепановичу, значиться, у побіду не віриш? Гетьман поклав йому руку на коліно. — Великий коровай розчинили ми. брате! — сказав і задумався. — Великий! — повторив ще раз. — Тільки легкодух живе з днини на днину. Добрий хазяїн у зим: про літо гадає. І тому, брате Даниле, ти мусиш бути там! — Де? — аж зойкнув Апостол. — У Миргороді, в своїм полку, а не біля нас, — спокійно докінчив гетьман. Апостол ушам своїм не вірив. — Жартуєш, ясновельможний, — відповів, усміхаючись, — жартуєш! А може, гадаєш собі: має втечи миргородський полковник, так краще хай за моєю згодою іде. Тому знай, що навіть якби я мав коли-небудь намір покинути тебе і йти до царя, як не оден пішов, бо що тут багато говорити, усі ми люди слабі і нелегко нам устоятися супроти покуси, коли би я, кажу, і мав коли-небудь такий грішний намір, так нині, після цього, що від тебе перед хвилиною почув, я каюся такої поганої думки, відкидаю й геть від себе і кріпко й непохитно бажаю собі одного, а саме: остатися при тобі до останньої хвилини життя і разом з тобою гинути або побідити! Гетьман вислухав довгого речення спокійно і стиснув Апостола кріпко за руку. — Спасибі, брате!.. А все ж таки тобі йти треба... Треба! Знаю, що місця твого ніким не заступлю, знаю, що за тобою ще й другі потягнуть, бо exempla trahunt [100], — але годі! Ти потрібний нам, щоб у важкий мент рятувати справу. Вернеш, і цар приверне тебе до ласки своєї. Знатнішого від тебе поміж старшинами не будде, і — не мине тебе булава. А тоді — держи її кріпко і рятуй, що врятувати можна. Числю на тебе, тепер і — поза гробом. Апостол встав і хотів похилитися гетьманові до ніг, але цей пригорнув його до себе і поцілував у праве рам'я... Чув, як під панцирем Апостола товклося серце. Так тривали хвилину у мовчанню. Аж з лазарету крик перервав тишину. Гетьман сів і показав Апостолові рукою на крісло. — Пам'ятай тільки одно: "Salus patriae suprema lex!" [101] Апостол понурив голову і незамітно обтирав своє око. Те, що почув, було для його так несподіване і неподібне до правди, що уста йому заціпило. Стільки літ знав Івана Степановича Мазепу, а щолиш нині впевнився, що фальшивий образ його носив у душі. Гетьман не самолюб, він до найбільшої жертви для справи спосібний. Ось тепер. З такими малими силами залишився, армія короля Карла теж останніми часами ослабала, цар росте на силах, на значінню, на грошах, які на Україні здобув, а гетьман замість турбуватися собою, журиться тим, що може статися з Україною. І, роздумавши те все, миргородський полковник Данило Апостол, не відаючи навіть, коли і як, встав і обхопив гетьмана за коліна. — Бог з тобою, брате Даниле, що це ти робиш? Лиши! XIV Мручків відділ не йшов, а біг по хрустко-сипких снігах з табору в напрямі гайка, що сірою смужечкою ледь-ледь майорів на виднокрузі. Попереду Мручко. Скрізь було пусто. Ні сліду, не то чоловіка, але й звіра. Що жило — заховалося перед зимном. Лиш зорі, де ям були, повибігали на небо. Кліпали й підморгували очима, нібито і їм зліплювалися вад морозу повіки, і тому вони їх раз у раз розплющували, бо хотіли дивитися на землю, цікаві, що вона з собою робитиме в таку скажену лють. А земля вже не дрижала від стужі, не стогнала й не вила з болю, лиш, утративши всяку надію на рятунок, мовчки конала. Навіть вітер ущух. Невже ж і його поборов мороз і заставив зійти з поля бою? Мороз, якого ніхто не тямив. — А є ви всі? гукав Мручко на своїх хлопців. — Є всі, — відповідали йому голосами, що скрипіли й ніби вверчувалися в умі. — Гарний мороз, що? — питався Мручко — Ах, чорта там! — відповідали — Так тоді чого ви стоїте? Грійтесь! І щоб запарі розійшлись, починав правою рукою бити об ліве, а лівою об праве рам'я, аж дивувався недалекий ліс гукаючи: "Го-го-го!" Знов бігли які там гони і знов ставали й розгрівали запарі, а чим більше наближалися до лісу, тим більше він дивувався — такий відгомін від нього лунав, буцім там сто молотильників ціпами било. — Шабас! — гукнув Мручко. — А то ми ворогові про себе знати дамо. Бігцем уперед! Зривалися й бігли, аж їм під грудьми дух спирало. І коли би так хто дивився збоку на цей дивний похід, то погадав би собі, що люди побожеволіли з зимна, вирвалися з табору й біжать у ліс, щоб дертися по дубах, бо в городі стіни занизькі. І не можна сказати, щоб у тім не було дещо правди. З Мручком пішли здебільшого такі, що не мали квартир. Мороз добирався їм до кості, а вони навіть горілкою не могли розігріти тіла. Куняли біля огнищ, кожда година ставала їм мукою і кожда година наближала їх до смерті або до божевілля. Знав це Мручко, тому-то й, виступаючи, мав тільки одно на думці, а саме піддержати свою і своїх людей енергію, бо хто її втратив, пропав. "А де ж краще розігріється козак, як не в бою", — гадав собі. А вони знов міркували, що краще згинути зі шаблею у жмені, ніж заков'язнути на стужі. Ті мертві колоди, вкриті ледом, що їх сотками вивожено ранком з табору, були для них відстрашаючим приміром. Нічого страшнішого не уявляли собі тепер над тую білу смерть. Втікати від неї, хоч би самому чортові в зуби, щоб тільки не костеніти живцем! І ось біжать вони за своїм отаманом, не питаючи куди і пощо і не думаючи, чи на випадок потреби можна їм буде сподіватися якої допомоги, чи ні. Так добігли до лісу. Не старий він був, але густий і здоровий. Сніг, ніби в білі величезні шапки, повбирав дерева, ніби зима великий намет розіпняла над лісом, так, що тільки де-не-де проглядала хрусталева синява небесного склепіння. Був це ніби пригад якоїсь казки з давних діточих літ, казки про дванадцять розбійників або про королівну, що її змій з теплого полудня пірвав і заніс у студене царство недоброї Баби Яги-зими. Було так гарно, що не оден і про зимно на хвилину забув; хотілося розпалити огонь, сісти кругом і слухати оповідань, на те, щоб разом з казкою перенестися в країну казки, звідкіль немає вороття. — Чи ви подуріли, люди? — сердився Мручко. — Огонь ворога принаджує. Загріємося при роботі. І так тут тепліше, ніж на полі. І дійсно, в лісі було затишніше. Чи то цей сніговий намет грів, чи густа деревина, досить що потеплішало людям. Мручко вислав передню сторожу і поділив решту відділу на десятки. Над кйждим поставив козака зі своєї сотні, бо нікому так не довірював, як собі і своїм людям. Тим десятникам виложив свій план і гукнув: — Ступай. Не довго йшли, як від передньої сторожі надлетіла вість, що ворог недалеко. Мручко відсунув шапку від правого уха, витріщив очі і потягнув носом повітря. — Еге ж! Димом від вогнища заносить. І всі нараз почули цей дим, і кров заграла живіше. — Цитьте! — гукнув Мручко, і козаки перестали підскакувати й закаблуками бити, щоб розігріти ноги. — Цитьте бо!.. О, о, коні іржать... І справді. Крізь стовп зимного повітря, що колючками вдиралося в горло і ранило груди до болю, продиралося іржання коней, та не голосне й не веселе, а слабе й жалісливе, ніби й коні жалувалися на мороз. — Це не драгуни, — погадав собі Мручко, — а, мабуть, декілька старшинських або обозних коней. Значиться, з піхотою діло. Не надумувався довго. Знав, що це не якась більша частина, а так собі, полчок якийсь в маршу з одного місця постою на друге або в розшуках за ворогами. Більша частина не залишилася б у лісі і не підступила би так близько під ворога, нехтуючи всякими приписами обережності. І Мручко пустився вперед. Півколесом посувалися його люди туди, де іржали коні і звідки крізь гілля дерев мерехтіла заграва. Без крику бігли. Щолиш як побачать поляну перед собою, зрозуміють що їм робити: чи поховатися за дерева й розпочати пальбу, чи кинутися на ворога з шаблями. Дерева ріднуть. Крізь пні проблискує огонь, буцім там вже світає. Чути, як іржать і порскають коні, але людей якось не видно. Сховалися за стінку з саней і з возів, шукаючи захисту— перед вітром і снігом. Мручкові розвідчики мало що не під самою тією стінкою були, і ніхто їх не спинив. Москалі такі безпечні, що навіть вартових не поставили. Кому там у такий мороз хотілося б виходити в поле?.. Що ж тоді Мручкові робити? Стріляти до тих возів і саней не вважав доцільним. І так амуніції мало. Шведи свою вистріляли в безнастанних боях, а нашу москалі в Батурині і в других городах забрали. Нехай шаблі працюють... Та ще вінне рішився, як крилові десятки його відділу, побачивши ворожий табор, кинулися бігцем на нього. Добігаючи до стінки, зняли нестяменний крик і, не дожидаючи прикгзів свого сотника, одні окружали стінку, а другі розривали її по самій середині, щоб вдертися туди. Тою прірвою кинувся також Мручко. Чув, як нараз зробилося йому горячо. Кров ударила до висок, перед очима то свічки запалювалися, то червоні кружельця літали. Ось-ось і зудариться з ворогом, і пічнеться танець, котрий він так любив, бо від хлопця привик до нього. — Вперед! Вперед! — гукає, і нараз, ніби йому хто ноги підкосив; захитався, подався взад, — насилу вернув до рівноваги і — шаблю, наготовлену до вдару, безсило опустив... Перед ним на широкій лісовій поляні кругом догасаючих огнищ сиділи купами трупи. Деякі попритулювалися до себе, інші підсунулися так близько до огнищ, що полумінь лизала їх чоботи і по халявах сунулася на штани й на шинелі. Трупи горіли, і прикрий сморід затроював студений чистий воздух. Біля саней лежав кінь з розпореним черевом. Декілька людей, головно старших, обсіли його, як мухи стерво... Грілися, поки разом з конем не задеревіли. На снігу торчали порожні бочівки. В одній було ще навіть трохи горівки. Біла смерть не дала людям висмоктати її до останньої крапельки. На деревах хрипло крякали круки. Мовчки стояв Мручко зі своїми людьми серед отсього табору трупів. Явище було так несподіване й таке жахливе собою, що навіть найдотепніший смільчак вважав відповідним мовчати. Йшли до бою з живими, а попали на трупів. Смерть за них ворога звоювала, студена біла смерть. Невже ж вона козацьким союзником зробилася... Сподійсь! Мручко перехрестився. — Хай з Богом спочивають! — прошепотів, і молитовний шепіт понісся по цілій поляні. Та недовго молилися козаки. Живі живе гадають. Те, що сталося з ворогами, може, і їх чекало, бо мороз не м'як, а кріпшав над ранком. Щоб огні не потухли, вкинено до них бочівки. Клепки, пересичені спиртом, спалахнули синім полум'ям, і огнища ожили нараз. Козаки відсували трупів набік, тих, що горіли, гасили снігом, котрого скрізь було більше, ніж треба, і на жар кидали драбини з возів, дошки, дишлі, а то й цілі сани, бо огонь — то було життя, погасне він — і прийде вона, біла смерть. Скорше, скорше! Тішилися, як діти, коли сухе дерево бралося огнем і коли вітер, що починав віяти сильніше, обдавав їх димом і теплом. Декому й іскра скочила на руку або на лице, і він не сердився, лиш спокійно струшував її. Мручко побіг до коней. Радісно іржали, побачивши живу людину. Казав їх відпинати і підводити до огнищ. Козаки вишукували останки сіна й соломи і кормили голодних коней. Забували про свою біду а тішилися, що врятували життя звірям. До рана, може б, і вони заков'язли, бо збідовані були і зголодовані, аж страшно. Геть драбини пообгризали і ногами відгребували мох з-під снігу. Але сніг лежав такою грубою верствою, що дібратися до землі було важко. Перешукуючи вози й сани, знайшли кількох ще трохи теплих москалів. Лежали під купами кожухів. Вони з замерзлих товаришів поздирали одіж, поприкривалися і в той спосіб спаслися від смерті. Побачивши козаків, дзвонили зубами, від холоду і від страху. Гадали, що врятувалися перед морозом на те, щоб згинути від козацької шаблі. Та зайвий був їх страх. Ані Мручкові, ані нікому з його людей навіть до голови не прийшло мордувати бранців. Навпаки, чутили їх, натирали снігом і вели до огнищ. З лицарів козаки зробилися самаритянами. Щиро тішилися кождою врятованою християнською душею, мов знахідкою дорогоцінною. На одних санях знайшлося ще одно невеличке, але повне барильце горілки. Мручко не дав його нікому. Відшпунтував, цідив до михайлика, і по черзі обділював козаків і бранців. — Вип'ємо за душі тих, що їм смерть відмовила трунку, — проговорював. — Але питимем уважно, бо горілка, як дівка. Кохай, та міру знай! Та ще він того не доповів, як біля одних саней зчинився крик. — Козак і дівчина! — Ше живі! — Відрятуємо їх! Мручко з барильцем подався туди. Були це старшинські сани з будою, що глибоко врізалися у сніг. Біля саней стояв високий стрункий мужчина у вовчій шубі. Розказував цікавим козакам, яким то способом спасся... Московські офіцери вилізли з тієї буди і пішли до огню розігріватися та випити водки. Пішли і не вернули. Замерзли... Тоді він зі своєю дівчиною, полуживий, добрів до отсих , саней, вистелених усякими шкурами, вдягнувся у вовчий тулуб а її обтулив, як міг, і так якось перетривали стужу. Але скорше святих у небі сподівалися побачити, ніж козаків. Їх, як утікачів і ізмєнніків, москалі у Лебедин везли, а тут, гляди, така несподівана поміч!.. Мручко, почувши знайомий голос, мало барильця з рук не пустив. — Сидір! — гукнув. — Я, пане сотнику? — і кинулися в обійми. — Навіть самим Меншиковим, — говорив Мручко, — я не втішився б так, як тобою. Вітай же, козаче, випий, розігрієшся! — і налив йому горілки більше, ніж другим. — От тепер то я вже й знаю, чого мене до цього лісу, ніби вовка, тягнуло. Тебе я чув, Сидоре! А де ж твоя дівчина? — Одарка? Вона там, — і Сидір показав на сани. Мручко не втерпів, щоб не заглянути до буди. — А жива ти ще, Одарко? — Спасибі, батьку, здорова, як риба, — залунав дзвінкий голос. Випий же й ти, дівчино, за ваше й наше здоровля! і хотів її піднести михайлик, але Одарка вже добувалася з-поміж шкур, щоб привітатися з Мручком. — Яка зустріч, яка зустріч! — тішився сотник. — Відвернись, Сидоре, і не дивися на нас, — сказав і вхопив Одарку в свої медвежі обійми. — Як рідними дітьми тішуся вами, так мені, Боже, дай кінця війни діждати. Ходіть же, мої ви, погріємося. І всі троє подались до найближчого огнища. Окружйла їх товпа козаків. Віталіїся і оглядали несподіваних гостей, як мандрівців з другого світу. Про мороз забували. Огн; горіли густо, і козаки топлива не щадили. Ціла поляна палахкотіла. Козаки зносили і складали кругом огнищ московські кожухи, збрую, все, що небіжчикам не було вже потрібне, а живим могло ще пригодиться. Виявилося, що й не без їжі був табор. Знайшлися сухарі, вуджене м'ясо і сало. До сухарів між козаками великих охотників не було, зате салом ніхто не гордував. Припікали його на вугликах і їли зі смаком. — Ото дурні москалі! — жартували. — Мали сало і горілку і хотілося їм вмирати. — Не поможе й сало, коли тепла мало, — говорив Мручко, — а щоб тепла не втратити, то треба або сильно любити, або здорово бити, а горілку тільки в міру пити. Я готовий був здорово биться, ти, Сидоре, свою Одарку кріпко любив, а москалі випили понад міру, і тому ми ще жиємо, а вони хай з Богом спочивають! Сказавши це, Мручко відшпунтував друге барильце, котре оден із його козаків двигав на плечах у скриньчині з приказом поводитися вважно, бо "це муніція"! — Гадаєте, хлопці, що я голіруч вас на ворога провадив? Не знаєте хіба старого Мручка. Мручко по-шляхетськи вибирається в гостину. Дасть Бог "вікторію" так треба випити "на віват!", — а як погром, так хай вороги за душі наші вип'ють, — і обділив удруге свій відділ горілкою, і то не простою, а з кмінком, яку від Векли в Гірках на прощання дістав. А таку пам'ять мав старий сотник, що нікому двічі михайлика не подав, а як котрий і простягав руку, так тільки сорому даром набрався. — Нахаба! Гадає, що він оден на світі. Пусти такого до горілки, то він на смерть зап'ється. Тебе б, чоловіче божий, в царській кунсткамері у спирт покласти; там тобі був би рай! Козаки докидали і від себе. Біля огнищ робилося весело. — Ми тут жартуємо, а ворог, може, де й підкрадається до нас! — зірвався нараз Мручко. Але Сидір заспокоїв його. Він з розмов московських старшин знав, що на дві-три милі кругом нігде якоїсь більшої царської військової частини не було. Хіба під'їзди звичайні. А тії в таку лють як зашиються де, так на світ і носа не покажуть. — А хай би й були! — махнув рукою Мручко. — В нас тепер і збруї багато, і муніції вдовіль, не боїмося. Та ще таку славну допомогу добули, — і моргнув вусом на Одарку. — Може, і в мене за двох слабих сила, — усміхнулася Од арка. — Знаємо вашу силу, знаємо, — притакував Мручко. — Ох, не одного сильного вона побідила! І незчувся, коли сили збувся, і не лиш сили, але й ума... Гей, гей, були й ми колись молодими, — і зітхнув, аж огонь затріщав голосніше. — Багатство, силу, славу втратиш і знову добудеш, а тільки молодості — ні. Минула, й ого! Пиши пропало. Сидір з Одарки очей не зводив. — Не зимно тобі? — питався. — Гарно, що і в раю краще не буде. Погадати, у Лебедин ішли, а до своїх попали. — Ніхто не знає, що його чекає, — відповів Мручко і штовхнув Сидора в бік: — Не дивися так на неї, бо ще навречеш дівку. — Як на небесну з'яву дивлюся, сам своїм очам не вірю, чи вона це, питаюся, чи, може, привид який? І весь цей ліс, табор, заморожені москалі і живі козаки біля огнищ, все воно ніби сон якийсь сниться. — Всіляко в світі буває, мої ви. Часом життя вигадливіше від казки. Багато ви, мабуть, перебули. — Ох батьку ти наш! — Цікавий послухати, та не пора тепер. Розігрілися люди, відпочили, гайда назад! А то ще справді чорт москаля навіє;— і казав хлопцям збиратися в дорогу. Нерадо кидали "теплу левадку", як вже її за той короткий час вспіли назвати. Страшно робилося на сам спомин, який там мороз у чистому полі, гризкий, як найлютіша собака. Але потішалися гадкою, що все-таки з лісу, з-поміж трупів до живих людей вертають, все-таки десь їх до хат запросять, бо люди вже повстають, і радо всякий послухає про їх нічну пригоду. І йти буде куди легше, раз, що лишній тягар на сани покладуть, а друге, що город лежить трохи нижче від лісу. Птахами пролетять. — Готові? — питався Мручко, стаючи серед галяви лісової. — Зайвого не беріть! — приказував, — Погасити огні. Небіжчикам вони не потрібні! Сидір пару добрих коней припряг до своїх саней. Обтулив Одарку, так що й ворухнутися не могла, і взяв віжки у руки. Біля його примістився оден з відтертих москалів, інших поклали на санях і поприкривали кожухами. Мручко десяток за десятком пускав уперед. Сам з останнім назаду прилишився. Глянув на купу замерзлих москалів, зняв шапку й перехрестився: — Вічний вам упокій! — сказав. — Спочивайте до весни!.. І двигнувся з місця. XV Попали на лісову доріжку і доволі скоро посувалися вперед. Ніхто не наглив ані людей, ні коней. Одні і другі втікали від смерті до життя. Коні порскали весело, люди казали їм "здоров". Козаки по черзі вскакували до саней, на котрих було місце, і волочили ногами по снігу. Пригадували собі, як колись хлопчиками в батьків своїх любили їздити на санях. Возом то хіба на сіні або на снопах гарно, а саньми як-будь; і перевернутися не страшно. Тільки "шур", і лежиш у снігу, як у перині. Проїхавшися, зіскакували, а на їх місце вскакували другі Поворот був куди кращий від походу. І не такий довгий. Відома дорога все від невідомої коротша. Виїхали з лісу, і мов молочне море розстелилося перед ними. Горбки, придолинки, балки — все одно в тім морі потопало. Лиш іноді якесь самотнє дерево або хрест на роздоріжжю, мов щогли з розбитого корабля, торчали. Ясно було, іскристо. Видно, які де звірі походили. Перехрещувалися заячі, лисячі і вовчі сліди. І звірі одні на других засідаються, і в звіриному царстві війна. Нігде нема спокою на світі. — Якийсь козак розказував, як вовки з медведем воювали. Цілу ніч тривала битва. — І хто поборов? — Вовки. Вони рухливіші і голодніші. Медвідь голод проспить, він аж на стрітення берліг розкидає, а вовки ні. Їм треба їсти. Голод відваги додає. Медвідь сильний, але вовк рухливіший. А в бою рухливість велика річ. Давид Голіята побив. — Голіята? — і козаки стали сміятися з цього слова і товариша, від котрого його почули, Голіятом прозвали. Вже він так і Голіятом помре. — А ось і наш табор! — промовив котрийсь, і всі голови в той бік повернулися. Далеко, може, ще миля перед ними, в чистому мерехтливому повітрі, ніби зорі густі на снігах розсипані, козацькі огні горіли. А ще дальше, на виднокрузі, жовтувата смужечка відтинала небо від землі, знак, що за яку годину зачне світати. Це той час, коли чоловік звичайно найгірше хоче спати, а ще в такий мороз, як нині. Пригадав це собі Мручко, сів на окульбаченого коня і поскакав вперед. Заглядав до кождих саней і кождого відділу питався: — Чи є ви всі? — Всі, всі! — відповідали йому бадьоро. — Вважайте, щоб мені котрий не вснув та не замерз, а то такого, їй-Богу, поб'ю! Козаки сміялися, і Мручко був також рад собою. Тільки йому з голови ті замерзлі москалі не сходили. Коли би він їх був побив, так це друга річ. В бою, та ще з доброї руки і згинути не жаль, але так на морозі задеревіти, як дуб, — гидко і страшно! Зітхав і мовив молитву. Була це молитва о славну смерть, якої від покійного свого діда навчився, а якої в жаднім молитвеннику не знайдеш. Мовив її, розглядаючися кругом. Як старий насуплений орел на кручі, сидів на коні і очима панував над цілим простором. Нараз зупинив коня. Гонів кількоро перед ним посувалася якась валка. Побачили його і звернули з дороги. Але не назад, аг тільки вбік направо. "Далеко не заїдуть, — погадав собі Мручко, — там стрімкий яр, а за яром байрак бездоріжний, густий, що саньми не проберешся. Завернуть. Другої дороги нема". І справді. Не тривало довго, як валка зупинилася. Біля Мручка стояли вже його козаки, ті, що з піших завдяки москалям кіннотчиками стали, і ті, що їхали на санях. Сидір з Одаркою теж. Мручко рушив назустріч невідомій валці. Наперед сказати можна було, що це або шведи, або наші, бо звідкіля б тут москалі взялися? "Чи не король це Карло? — погадав собі Мручко. — Бо він любить такі нічні прогульки, повні несподіваних і небезпечних пригод". Але як під'їхали ближче і показалися сани, так Мручко рішив, що ні. Король Карло на санях не їздить, лиш на своїм Аяксі лицарських пригод шукає. Так, значиться, це наші, і тільки наші. Але хто такий і куди його Бог провадить? Під'їхали ще трохи, і Мручко побачив людей десятків два на конях, а за ними великі панські сани з будою і з двома віконцями в тій буді. За саньми знов невеличкий відділ і ще якісь сани, навантажені і шкурою прикриті. — Прощане! — шепнув до себе Мручко, і така його злість взяла, що мало з шаблею не кинувся на тую буду. То він зі своїми людьми недосипляє ночей, як божевільний, кидає собою на всі боки, ран не боїться, життя не щадить, а вони, бач, вигідно до царя на прощу чимчикують. — Ах чорти б... — не втерпів і закляв по-козацьки. Кипіло в нім... — А то куди? — зверещав, стаючи серед дороги. Валка захиталася, стала. — Куди? — повторив Мручко. Замість відповіді бренькнули шаблі і кламцнули курки. Мручкові люди, побачивши здалеку, що їх сотник у якусь нову пригоду попав, прискорювали ходи і поспівали йому в допомогу. З усіх боків окружували валку. Перевага була по стороні Мручка. Але він не скористав з того. Навпаки, свідомість тієї переваги ніби зимною водою облила його. — Ховай шаблі! — гукнув. — Не марнуй куль! Крові братньої не будем проливати! Старшина, що провадив валку, підскочив конем до Мручка. — Дайте дорогу, пане сотнику. Бачите, генеральних старшин веземо. — Генеральних старшин? А то ж куди? Їм місце в генеральній раді. — Не нашої голови діло питатися куди. Приказ, і годі. Мручко зніяковів. Дійсно, прикази дається на те, щоб їх сповнити. Військо, яке не сповнює приказів своїх старшин, це не військо, а збіговище зазброєних людей, не оборона краю, а його небезпека. Мручко розумів це краще, ніж хто другий. Слухав своїх зверхників і вимагав послуху від підвладних. А отеє зрушив головну й найсильнішу підвалину військового устрою, допустився того, що вважав найбільшим нашим лихом. Старий чоловік поступив, як нерозважний хлопець. Лихий був на себе. — Але ж бо такий момент, такий момент! — виправдував себе перед власною совістю. — Ворог у сили росте, а наші з табору втікають. Як же ж їх не спиняти, хоч би й ціною послуху військового? — Товаришу! — озвався. — Я тебе не вирую. Але невже ж ти знаєш, куди вони їдуть, отсі твої старшини? Козак видивився на Мручка. — Куди ж би, — спитав, — як не до полків? — До царя! — гукнув йому у відповідь Мручко, аж там-той разом з конем підскочив. — До царя! — повторив. — Щоб жебрати ласки в нього, докладати на своїх, видавати наші тайни і зраджувати наші слабі місця. Тепер тамтой зніяковів і піднесену шаблю спустив. — До царя, сотнику, то я не піду, — відповів по хвилині вагання. — Гетьманові присягав — не зраджу його, — і повернув конем, а за ним стали повертати і його люди та уставлятися боком здовж дороги. На дорозі лишилися тільки сани, запряжені шестірнею гарних породистих коней, не з будь-якої стайні. Фореси, що сиділи на них, озиралися то на буду, то на Мручка. Хиталися, не знаючи, що їм робити. Запримітив це Мручко. — Ви сидіть! — промовив. — Худобина за своїх хазяїв не відповідає. Ще чотирьох козаків поїде з вами для всякої безпеки. — Але тих чотирьох не знайшлося. Треба їх було вибрати і приказати, щоб їхали з саньми. Годилися нерадо. — Рушайте! — гукнув Мручко. — Стій! — почулося нараз із буди. Захиталася шестірня, коні затупцювали. — Стій! — роздалося вдруге. Сани заскрипіли і стали. Дверці відчинилися, і блисло двоє сердитих очей. — А ту що? Напад на гладкій дорозі? — Не гладка, а крива ваша дорога, панове, — відповів, під'їжджаючи до саней, Мручко. — Ти хто такий будеш? — згірдливо спитало його двоє голосів нараз. — Хто буду не знаю, а поки що я сотник, сотник Мручко, Коли чували. — Бунтарю! Як ти смієш ворохобити наших людей і нападати на поїзд полкових та генеральних старшин? Ми тебе на паль! — Терпіливості, панове, терпіливості! Ще не відомо для кого цей паль застружать скорше. І цар не всякого на фотелю саджає. — Не твоєї дурної голови діло! — Може, вона й дурніша від ваших, що не зраджує рейментаря свойого, але зате вірніша. — До дискурсу не стаємо з тобою, хаме! Відповідай, як ти смів спиняти своїх старшин? — Ті, що від гетьмана втікають, не старшини мої, а — зрадники! Сердиті очі згасли, якби хто дві свічки здмухнув. — Лиши, товаришу, лиши! — почулося з буди. — Бачиш, п'яний якийсь, сідай, замикай двері, бо зимно. Та двері за той час намерзли, і їх годі було примкнути. Мручко з коня зіскочив і приступив до буди. — Дайте, най гляну, з ким маю честь. І здивувався. — Так це ви, панове? І хто б то погадав! Такі вірні прибічники гетьманські, дорадники! Так голосно горлали і так тихо втікають! Заспокійтеся. Такими лицарями Україна волі не здобуде. Їдьте! Не спиняю вас! — Мовчи! — Ах, щоб про вас ваші нащадки мовчали, щоб імена ваші задеревіли так, як тепер не оден з козаків, що життя своє за вашу трусливість покладає, їдьте, але так, щоб вас ніхто не бачив, коней пожалуйте, щоби їм сорому не було, що таких панів везуть! — Хами! — Панове! Ну, їдьте, їдьте! А щоб остання трусість виїхала від нас разом з вами. Щасливої вам дороги до царського чобота, до його кривавої руки. Скажіть цареві, що біля гетьмана вже нема ні одного такого, як ви, лиш самі Мручки, — самі хами! — Двоє рук даром силкувалося примкнути двері, щоб не чути бесіди сотника, котрого голос звучав чимраз сумніше, бо чимраз менше почувалося в ньому злості, а чимраз більше болю. — Їдьте отсею дорогою, якою ми вернули, крізь поля прямо в ліс. Там на леваді царські люди вас дожидають. Милої зустрічі бажаю! Прискочив, зрушив дверці і так сильно луснув ними, що вони зачинилися наглухо. — Вйо! XVI Білий ранок. Вікна, ніби хтось плитки леду у рамці пов-правляв. Піч гаряча, аж лускає, а на стінах іней. Вода в умивальниці замерзла. А за тими вікнами і стінами що?.. — Розказуй, дівчино! — звертається Ганна Обидовська до Одарки. — Розказуй! Очі її цікавістю палають. Сидить біля ікони, під лампадкою, яка озарює її веселе обличчя. — Під печею не стій! Ти продрохла, це недобре. Важко уявити собі більший контраст, як вона і Одарка. Ганна Обидовська, як маєвий поранок, Одарка, як літня душна ніч, повна невисловимої жаги і невтихомиреного бажання. Труди і тривоги, які перебула, покинувши бес-печну Веклину хату в Гірках, не зменшили її краси. Ще принаднішою стала, більш загадочною, таємною. Обидозсь-ка з насолодою дивиться на тую незвичайну красу. Зависті не почуває. Чує в ній те, чим і сама переповнена вщерть, — кохання... Але інше воно, як у неї. Стихійне, неприборкане, як степовий кінь, що не знає ніякого стриму... Хіба того завидує її Ганна... Може, й вона була колись такою? Може, й була, так мати, ієромонах, що вчив єрмолоя і партесного співу, благообразна тітка, мов ікона в храмі, шанобливі гості в хаті багатого Василя Леонтійовича Кочубея, всі вони приборкали молоде, палке серце, навчили його лукавити й брехати. Пощо, нащо? Невже ж ми двічі живемо на світі? Невже ж не краще робити так, як отся дівчина, що слухає голосу серця, і за тим, якого покохала, на край світу полине, не питаючися, на який кінець?... Обидовська в Одарці свою молодість бачить... — Розказуй. Одарка вдячна гетьмановій своячці, що приютила її у своїй квартирі, бо в городі так важко нині знайти який теплий куток. Не хотіла б відмовити добрій пані, що не гордує селюшкою та ще вихресткою, але її так важко, так дуже важко розказувати. Аж самій слухати ніяково. Те, що останніми днями пережила, таке не подібне до правди. Прямо вигадлива казка якась, а не дійсність. — І що він, цей московський офіцер? — підштовхувала її словами Обидовська. — Ах, цей! Цур йому! Тінею снувався за мною. Гадала, налякається опириці і вже більше не гляне на мене. Еге ж, налякається такий! — і засміялася, але так, що Обидовська шарпнула її за рукав. — Одарко, чуєш! А може, ти й справді як не опириця, так хоч русалка або мавка? Одарка глянула на Обидовську; зразу з докором, але як побачила її добрі, цікаві очі, так до жартів охоти набрала. Чорні очі зиркнули несамовито. Блудні вогники в них загорілися. По устах усмішка перебігла, ніби сонце по листю, а самі вони рожевими платками розтулилися. — А ви ж гадали як? Русалка я, і не лиш русалка, а й відьма. В дівчину перекидатися вмію. Вночі русалка, а вднину дівчина. Двійним життям живу; розкіш яка! І сміялася своїм привабливим, аж страшним сміхом. Обидовська посміхалася по-діточому. Вона знала, що це неправда, що Одарка вдає, як у театрі, але обом їм після страхітних переживань останніх часів хотілося інших зворушень, хотілося забути про дійсність і гадкою перенестися в казку. — Як нічка зорі розсипле по небі, — говорила шепотом Одарка, — а місяць вискочить гратися з ними, пропадай, сирото Одарко! Тебе вже нема, а є русалка, Зорійка, знаєте, тая, що в неї миргородський полковниченко рутяний віночок украв. А вона його на річку шукать пішла і між русалок-сестричок попала. Еге ж, еге ж, я та сама Зорійка, коли чували. Обидовська очі примкнула, ніби наосліп за її словами ішла... Так гарно було слухати. — Шувар шелестить і шепоче осока, ніби полковниця яка в шовках та саєтах ступає. Пустіть мене, сестрички ріднесенькі, назустріч козакові піду... Пустили. І ось зачаїлася я, а місяць сипле сяєво срібне, зорі золотисті сіяють. Цить — хтось іде! Це він, козак. Сусе Христе! Гарний який, як світ світлий, як місяць ясний. Присмокталась до уст, яка гаряча кров... — Одарко! — шарпнула її за вишиваний рукав Обидовська. — Не бреши! — і тим словом чар, ніби свічку, здмухнула. У вікнах знов ледяні шибки, на стінах іней, в умивальниці лід, а за порогом що? Не питай. Обі нараз розсміялися. Обидовська притягнула Одарку до себе. Тая клякнула біля її крісла. Обидовська гладила Одарчине чорне волосся, аж синє. — А дуже ти його кохаєш? — Кого? Сидора?.. Дуже. Гарний і добрий, доброта одна, пані. — А він тебе? Одарка засоромилася. — Він?.. Як хоче... Це вже не моєї голови діло. Обидовська усміхнулася гірко: — Дай, Боже, вам щасливими бути, бо я, — затялася на хвилину, — бо я не зазнала щастя. Одарка припала до її руки: — Бідна паня. ...В лампаді масло тріскотіло. — А про московського офіцера ти мені не розкажеш? — спитала по хвилині Обидовська. — Чому б то ні, якщо ви цікаві... — і уста рукою обтерла. — Отож, як залишив нас пан Мручко в Райгороді, мій Сидір став скоро вертати до здоровля. Дідусь йому якісь такі ліки давав і мастями цілющими мастив, що рани гоїлися скоро. — Молода й здорова кров, — завважила Обидовська, а Одарка казала: — Тішилася я, що за декілька днів поїдемо до його села, бо там спокійно. Еге ж — поїхали! Після півночі загуготіло у Райгороді. Зірвалася я, — червоно в хаті, ніби хата горить. Кинулася до вікна, пожар! Люди, як оглашені, літають, сюди й туди. Ревуть корови, блеють вівці, собаки зриваються з ланців, — знаєте, як воно є, коли ворог на сонне село нападає. Жінка якась з ножем за донькою біжить: "Заріжу тебе, — кричить, — на сором москалеві не дам". Не знаю, може б, і я збожеволіла, не бачивши чогось такого зроду, але ж Бог досвіду не поскупив, так і голови не стратила. "Вставай!" — гукнула на Сидора. "Або що?" — "Москалі", — кажу. Помогла йому вдягнутися й вивела боковими дверми в садок. За садком цвинтар, а там балка, гадаю собі, пересидимо яку годину, москалі пограбують Райгород і далі підуть, як звичайно. А Сидір до мене: "Такого ти хочеш від мене? Там людей мордують, а я маю втікати?" — і виривається з рук. Не пускаю. "З глузду збився, — кажу, — хорий і безоружний і битися хочеш? Як? Куди?" "Мушу". — "Як ти мусиш, то я в криницю ускочу — теж мушу"... Шарпаємося. Аж тут чуємо: біжать... Людей кількоро. Шпорами побренькують. Відскочили ми від себе, розбіглися, як ті перепелиці в полі, і до землі принишкли, до могил. На мені білий кожух, на йому свита, не побачать, гадаю, коли б їх тільки не наднесло на нас... Та Бог стеріг... Перебігли, матіркуючи, москалі. "Одарко!" — почула я. "Я осьдечки, недалечке від тебе", — відповідаю. Він вмить збагнув і приліз рачки до мене. "Що нам робить?" — "У балку подамось". — "Не хочу! До людей піду. Там б'ються"... Боже ти мій! Вговорюю його як можу, аж тут райгородці на цвинтар пруть, а за ними москва... Між гробами битва зчинилася. Люди хрести ламали, хай Бог простить, і відбивалися. Сидір теж, і я при нім. Так нас і взяли. Приводять до квартири, там, де майор московський стояв, дивлюся і очам своїм не вірю: він, отсей самий москаль, що мене колись до відьми в лісі завіз був. Він мене теж пізнав. Підступив і очима блиснув, як вовк. "Тепер ти мені не втечеш, — каже. — Ну, перекидайся хутчіш у відьму, перекидайсь!" — і замахнув рукою. Але не вдарив, тільки сплюнув. "Вивести проч усіх! Тая тут останеться, на допрос!" — гукнув на солдатів... Одарка встала і поправила плахту на собі. Защібнула корсетку. Дрижала. Оповідання, видимо, хвилювало її. — А ти? Що ти? — питала Обидовська, в котрої губи наливалися кров'ю і паленіли, як доспівавдчі вишні в садку. — Що я? Гадаю собі, раз козі смерть. Підступила до нього. "На, бери, — кажу, — але знай, що в мене за мізинним нігтем отруя. Приткну до уст, і трупа матимеш, не мене. Та ще бережись, щоб не задраснула тебе!" Мов ужалений відскочив. "Роті тебе, як суку між собак, кину. Пограються!" — зашипів. "Трупом мене ти кинеш, а не живою", — відповідаю, сідаючи на лаві, буцім нічо... Остервенів. Тупотів, кидав собою, як дикий кіт по клітці, стогнав. Я очей з його не зводила. "Не дивись! Сліпаки тії вирвати з лоби велю! Відьма, вовчиця!" — "Маю на тебе дивитися, так краще рви!" — відповідаю, усміхаючись. Обидовська глянула на Одарку. — Ти справді страшно вмієш усміхатися, дівчино. Мороз по спині йде. — Життя навчило. — А він? — спитала знов Обидовська. — Він? То прискакував до мене, то відкидало ним, як біснуватим. Аж за голову вхопився руками: "Дівко, — кричить, — ти мене з ума зведеш!.. Будь моєю, озолочу тебе. Бачиш?" — і висипав з кармана перстенів, ковтків, усякого узоріччя, аж в хаті замихтіло... "Овва, — кажу, — багато награбували. Та не про мене воно. Чужої кривди не бажаю..." "Оженюся на тобі, — почав тоді. — В маєтку мойому панею заживеш, може, й бояринею станеш, а так пропадеш, війна столочить тебе, як корова ратицею квітку. Сам чимало такої змарнованої краси бачив... Не здержу, збожеволію з жалю, збо-же-во-лі-ю!" Жаль мені зробилося дурного. В його голосі справді почувався біль, чути було, що з серця балакав. "Так би й казали, — кажу тоді вже іншим голосом, ніж перше, — так би й казали, а то кидаєте собою, мов біснуватий, дочиста ви мене налякали". — "Дівчино! — пустився до мене, розтворивши рамена, як ворота. — Дівчино моя, я без ума від тебе!" — "Стривайте, стривайте, — кажу тоді, — нині ні, не хочу — не можу, — поправилася, — підождемо до завтра". Просіяв. "До завтра? — питає. — До завтра?" — і не втерпів, прискочив і таки поцілував мене. Я злегка відсунула москаля. "Бачите, який ви нахаба", — кажу. А він: "До завтра? До завтра? — шепотить, ніби йому жар з рота б'є. — Так ти завтра згодишся бути моєю?" — "Може, і згоджуся", — відповіла, не знаючи, що мені й казати. Подумав хвилину, протер чоло, махнув рукою і якось заспокоївся. Казав мене відвести до якогось двора, а все ж таки варту поставив, для безпеки, як він казав, а я гадаю тому, щоб не втікла. "Тільки ви мойого Сидора відпустіть, — кажу, прощаючись з москалем, — а то я собі смерть зроблю, коли йому станеться що злого". Знов подумав хвилину і знов рукото махнув: "Хай до чорта йде! Не бачив я хахла!" І відпустив, навіть попрощатися дозволив. А мій Сидір своє: "Без тебе не піду!" — "Мусиш, бо до чого ми тут удвійку досидимося? До смерті. А так, може, ти десь на гетьманських людей наскочиш. Бачиш, московський відділ невеличкий, може, відіб'єш мене". Якось я його насилу вговорила, хоч надії на відбій, правду сказати, не мала, а тільки його рятувати хотіла. Пішов, а я цілу ніч ока не примкнула. Що мені бідній робити, гадаю. Отрую то я й дійсно мала при собі, запаслась, але вмирати не хотілось, світ такий великий і цікавий, хоч страшний, — молода я. Лежу в постелі, ніби десь на межі серед полину, гіркий пил летить на мене, чахну. Аж ранком хтось гримає у двері: "Який чорт?" — питаю. "Дозвольте побажати вам доброго ранку", — відповідає чемно москаль. "Доброго ранку й вам, — відповідаю, — але я ще не вбрана, підіждіть". Пішов... Чую, як лається на своїх, штовхає людей, як псярник собак, недобрий. А за якої півгодини знов у двері стук-стук. "Увійдіть!" — кажу, бо що було робить? Сила його. Виважить двері, як захоче... Одарка знов оповідання перервала. Стояла в кутку, випрямлена, з палаючими очима. Ніби це, що розказувала, переживала вдруге. Обидовська очима присмокталася до неї: — І що? І що? — Я тоді саме чесала свої коси. Руками підняла волосся вгору і — завмерла. Він з ваганом на порозі стояв. "Або будеш моєю, — не говорить, сичить, — або вб'ю тебе, вб'ю! Очі наші зустрілися з собою, дужаються... "Стріляй! — гукнула я. — Стріляй, ну чого стоїш?" А він руку з ваганом опустив, хотів кроком ступити вперед, захитався, вхопився за голову і вибіг. "Відьма! Відьма!" — почула я, як кричав у сінях. Словом тим ніби мене обухом по голові вгатив. Чого це я відьма?.. Не вгадаю. І, обезсилена, голову до подушки приткнула. Буцім я дівчинка маленька, громів боюсь... Хай б'ють, щоб мені їх лиш не бачити, не чути... Еге ж, не вчуєш! Кругом хати біготня така, верески, крики... Не втерпіла я, зиркнула. Боже мій! До вікон когути червоні крильми б'ють, в хаті дим, що й дихнути годі, горить!.. Зірвалася я, біжу, так сінешні двері заставлені, хата, як кріпость, не добудешся з неї. Значиться, живцем хочуть відьму спалити... От воно як!.. Мов божевільна, кулаком у вікно вдарила, бренькнули шибки, влетів червоний когут у хату і просто мені в лице. Насилу відчинила я двері в сіни і насилу їх замкнула за собою, руками волосся гашу, іскри струшую з себе, дим в очі гризе. А в хаті клекотить, тріскотить, палахкотить, ще трохи, і огонь двері перегризе, хоч двері кріпкі, густо цвяховані. Кидаю собою по сінях, як окаянна, туди й сюди, аж чую під ногами дудонить... Двері у погреб значиться. Підняла їх і опустила за собою, в темінь ускочила. Тут тобі, гадаю, і кінець! Щоб лиш хутчіш, щоб не мучитися довго. Геть запаморочило мене. Гірки, Векла, Сидір і що перед тим гарного й поганого було, що веселого й страшного, ходором по голові ходить, хутко, хутко, аж почорніло в очах... Кінець. Обидовська дівчину на крісло посадила. Заспокоювала її. Білою рукою по чорному волоссю водила. Одарка мов у пропасниці дрижала. — Наша жіноча доля терпіти, і сила наша в терпінню, видно, так Бог хотів. Не нарікай! — Я не нарікаю, — хлипала Одарка, — сама не знаю, що це мені. Поки діло, поти й сила була, а тепер і згадувати важко. — Чоловік не залізо, відома річ. Спічни собі! — і подушку Одарці під спину підложила. Подзвонила на служку, казала теплого молока принести. Одарка випила, заспокоїлася і сама стала розказувати дальше. — Сидір справді, так як я йому казала, на якийсь козацький відділ наскочив, а побачивши, що Райгород горить, прибіг туди. Москалів не застав уже. Далі палити й мордувати пішли. Не знаю, як він добився до мене і як з погребу виніс мене. На руках я у нього очі розплющила і знову побачила світ. Бачите, які в мене обсмалені вії. Обидовська глянула. Дійсно, вії у Одарки були підсмалені і попідгинані вверх. Волосся також згаром пахло. — А як же ти добилася до нас? — питалася. — Остогидло розказувати, пані. Все те саме. Що вискочиш з одної біди, а вже друга на тебе чекає. Недалеко ми заїхали з Сидором, аж на москалів попали. Вони скрізь над Десною, як тії круки, снуються. Вхопили нас і в Лебедин везли, аж у лісі змогла їх біла смерть. Позамерзали. Ми з Сидором у старшинській буді перед морозом заховалися. Аж прийшов сотник Мручко, і, дякуючи йому, я тепер тут. — І вже не пустимо тебе від себе. Будемо разом бідувати. — Хіба що бідувати, — повторила Одарка. — І сподіватися. Сподіватися будемо, Одарко, що знову заживемо в добрі. Кохання і біду переможе. — Переможе, — повторила Одарка. Обидовська Одарку до себе притулила. — Будемо сподіватися, дівчино, будемо... XVII — А ви вже, паніматко, благороднішого трунку не маєте? — питав сердюк, вихиляючи чарку. — Дякуй Богові, що й такого націдила, — відповіла не стара ще хазяйка. — Люди по горілку, як по свячену воду, йдуть. Озеро випили би, не то що. — Випили би! — притакнуло товариство. — І не диво. Зима морозить, а горілка гріє. За ваше здоровля, паніматко! Спасибі, що не відправляєте нас, не напоївши! — А кого ж мені й напоїти, як не вас? Та ж ви свої, не те, що який там швед або москаль. Гадаєте, мені від них легко відігнатися? Ой-ой! І набрешеться чоловік, і налається, поки позбудеться непроханих гостей. Буває, опівночі до брами шаблями грюкотять: "Пускай погріться!"... Важко тепер хазяйкою бути і гріха на совість не взяти! Ой, важко! — і рукою смажні губи обтерла. Гарна була, хоч літ так під сорок, а може, трохи й поза сорок, але небагато. Та що літа! "Хоч ти й сива, так ти мені мила", — приговорював, бувало, сотник Мручко, дратуючи Веклу в Гірках. А роменська хазяйка трохи навіть на Веклу скидалася, тільки без тих ділочків біля уст, що то в них смішки у піжмурки грають. — А як ви гадаєте, паніматко? — питався той самий сердюк. — Чи довго нам ще в тих ваших Ромнах сидіти доведеться? — Не гадаю, щоб довго, бо переїли ви й перепили де що було, а нового окорму якось мало до нас довозять. — Мало? — схопився сердюк. — Гетьман 24 тисячі волів та 40 тисяч свиней доставити велів! Так це мало? — Кому доставити велів? — спитала. — А кому ж би? Сотникам дооколичним: лохвицькому, лукомському, дубровському, пирятинському тощо. Всім очі засвітилися, а хазяйка аж за голову руками схопилася: — Сорок тисяч свиней! Сорок тисяч свиней! — Та ще сто тисяч осьмачків борошна! — додав другий сердюк. — Сто тисяч осьмачків борошна! — кивалася, як жид на шабасі, хазяйка. — Легко сказати, мої ви, та нелегко добути. А ще тепер. Тепер хіба псів гнати, а не худобу. І як тут крізь такі сніги з набором пробиратися? — Правда ваша, — озвався той, що в кості щасливо грав. — Куди там тепер транспорти доставляти. Ось Ромни ніби якийсь город числиться, а глядіть, сніги на вулицях по пояс лежать. — Що по пояс, — поправив котрийсь, — по самі пахи! Якщо ти невеличкий ростом, то так і з головою задує. — І не одного! Хай тільки з дороги зійде та відіб'ється від людей, — присипить чоловіка, як грабар землею домовину. Не хотів би я, паніматко, в тих ваших Ромнах веснувати! Тут, під отсими снігами, такого трупа буде, що подумати страшно. — Ой, буде, буде! — притакнули кругом. — Де його не буде? — зітхала хазяйка. — Де його не буде, мої ви золотенькі! Перше, на війні, побилися на одному місці, і край, як ось під Конотопом було. А тепер куди не глянь, чоловік чоловіка ріже, а вітер з ніг валить, а мороз кригою стинає. Жасно! — Ой, жасно, паніматко, жасно, — притакували гуртом. Біля порога дідусь почепки сидів, кійка, як патериці тримаючися. Нищий. Порожня торба через плече, шматок якоїсь овечої шкури на хребті, буцім кожух. Лівого ока немає. Лиш ямку зморщеною шкірою затягнуло. Друге за двоє глядить. То радісно, то злобно підглипує. Ніхто не бачив, коли він у господу увильнув, ніби хованець з-під долівки виліз, і дивується, побачивши людей. — Наказаніє господнєє, мостивії панове, — озвався голосом, якого ніхто від нього не сподівався б, повним і звучним, як голос архієрейського дяка. Всі зглянулися. Дідусь був сміховитий, а голос мав грізний. — Господь довготерпеливий, але справедливий, — гомонів. — Не по правді жив народ, а тепер наказаніє приходить. Такий закон, нічого не порадиш. Хазяйка повернулася до нього: — Чого ж бо ти, діду, біля порога чепиш? Там студено! — Щоби вам тепло, а я привик. І до голоду, й до холоду привик. Я з бідою запанібрат. — Сідай отут! — промовила і показала рукою на бокун. — Хіба ж ти не чоловік? — Я нищий. — А нищий що? — У Бога всі ми рівні, — приказував, — а між людьми — ні. Люди по драбині до щастя лізуть, хто на першому щеблі, хто на другому, а дехто вже й останнього хапається. Ось-ось і щастя за полу зіме. Аж нараз щастя висовгнулося із жмені, і він полетів шкереберть... Хе-хе-хе! — засміявся злобно. Козаки зглянулися по собі. — Всім на одному щеблі стояти годі, — завважив котрийсь. — Не здержав би. Щеблі мусять бути. — І мусить хтось на них стояти вище, а хтось нижче, — доповідали. — На світі скрізь: є дерева, а є корчі, є коні й кошенята, так само й поміж людьми, Дідове око злобно всміхнулося: — Але ж бо великий кінь на кошеняті не їздить, а дуб на верболозі не росте. — Люди — окрема стаття. А до щастя всякому спішно. — Отож-то й зле, що спішно, бо воно так: хоч би ти, чоловіче Божий, не знати як за своїм щастям ганявся, не спій-меш, — і не спіймеш, — бо воно не там, а тут! — І гепнув кулаком у груди. — Тут! — повторив, показуючи рукою на серце. — А чому не там? — питався сердюк, прикладаючи палець до лоба. — Бо в голові лиш розум, а розум і щастя — це не одно. Може бути розум щасливий, а може бути й ні. — Не розуміємо. — Знаю. Ось ви розумні і нещасливі, а я нерозумний і щасливий. — Не видно того по тобі, діду. — Бо не показую. Пощо? — присів на кінчику лави і по капельці пив горілку з чарки, якою його пошанувала хазяйка. — Погадайте лиш, панове. Ви нещасливі, бо лишили родини свої по хатах і від статків-достатків своїх віддалилися, журитеся, що зима, що ворог в силу росте, що хто його зна, чи він де за углом не причаївся. А я щасливий, бо на хвилину в теплу хату увильнув і з мостивими панами політичну розмову маю. Для вас чарка горілки — що для мене ковток води, а мені вона розкіш несподівана, бо я її хіба з ласки таких милосердних душ, як ось наша хазяйка, вживаю. Скажіть же мені тепер, будь ласка, хто з нас щасливіший, панове? Ви по щеблях драбин спинаєтеся, а я лежу собі біля неї і приглядаюся спокійнесенько. Хто вище підлізе, той нижче впасти може, а мені вже й падати нема куди. — Бачимо, бачимо, але ж бо годі всім під драбиною лежати. Як воно тоді й виглядало би на світі, коли б всі на нижчих посходили, кращої жизні навіть не бажаючи собі. — Бажайте... — захехекав дід. — Бажайте, не бороню. Одного щебля діб'єшся, другого забажаєш, і так все. Не шу-— кай щастя у світі, лиш у собі, в своїй душі. Можеш бути багатий, славний, сильний, а нещасливий, і можеш бути бідний, такий, як я, і щасливий... Хе-хе-хе.' Гадаєте, дітоньки, що дід все дідом був?.. Куди, куди! А я колишнього навіть згадувати не люблю, бо гріх. Я з Богом примирився, а ви ще з ним войну ведете. — Ми? З Богом! Щось також верзеш! — З його законами святими, щоб ближнього любити, як себе, щоб іміння поміж нищих роздать, щоб гордості не допускать до серця... — проповідував, як священик у церкві. Аж нараз спитав: — А про гадяцьку полковницю ви чували? — Чули, що дзвонять, та не знаємо де. — А я знав її, тую полковницю гадяцьку, — почав, зміняючи голос з грізного на сумовитий. — Гадяцького попа одиначка. Та яка! Хіба в київській Софії на образі таку знайдете, і то не знаю. Неземська красота. Люди охкали, побачивши її, а дехто спльовував, щоб відвернути вроки. Крутилися парубки біля неї, як біля квітки бджоли. Перебирала. Аж багатий сотник навинувся — пішла. І так її все, як з платка йшло, ще не забажала, вже має. І багатство, і честь — усьо. Не минуло літ кілька, аж і полковницею стала. Четвірнею в золоченій кареті їздить, дзвони переїзд сповіщають, з гармат гримлять. Ціла в саєтах, оксамитах, від самоцвітів аж горить. І стали завидувати її того щастя люди; особливо жінота. Так що! Яка позавидує і заворогує — вже її нема. Або занедужає, або нещасливий припадок — і нема. Аж і зашушукали люди: відьма! Не знати від кого воно пішло, коли й чому, досить що: відьма, відьма, відьма!.. І погадайте: не поміг муж-полковник, не помогли багатства, нічого не помогло. Настягали всілякого патиччя на майдан, склали костер і тягнуть відьму палити. І згоріла би, коли б не протопіп. У ризах церковних з хрестом у руках вийшов і ледве тим хрестом пожар угасив і полковницю від соромної смерті ізбавив... У черниці пішла... Ось вам і щастя, — кінчив оповідання дід: — На високому щеблі стояла, а черницею вмерла. — До чого ви це, діду, ведете? — спитала перестрашена хазяйка. — Не до тебе, донечко, не до тебе. Ти промишляєш, як умієш, заробиш, не прогайнуєш, великого достатку в тебе не бачу. Але другі. Ой, не по правді вони живуть ті наші дуки, що в них млини і луки, а нечисті руки. Не по правді, і добра нам від них не буде. Не буде добра, поки люди на Божії дороги не повернуть. Кровопроливство щастя нам дати не може, лиш закони христові, лиш милосердіє, лиш любов ближнього як брата. — Підняв голову вгору, тим одним оком задивився у стелю, яблуко на гортанці задрожало, і з поганого дідового горла полилася прегарна, пісня: Із Києва, із Єрусалима, Алилуя! Із Києва, із Єрусалима, Відтіль ішло а три черниченьки, Алилуя! Первая йде, на главі хрест несе, Друга йде, Євангелію несе, Третя ще, кадильницю несе, Алилуя! І співав дід, як тії три черниці з Божою Матір'ю зустрінулися. І спитала їх Божая Мати, де вони бували і що вони видали. І відповіли вони, що бачили, як душа з тілом розставалася, як розставалася і пізнавалася: Чом же ти, тіло, чом ти не терпіло, Чом же ти, главо, умом не зносила, Чом же ти, душе, неділі не чтила, Алилуя! Будеш ти, тіло, в сирій землі пріти, А ти будеш, душе, у огні горіти, А ти будеш, душе, у огні горіти, Господи помилуй! Співак замовк. Буцім дух його спалився в огнистих словах пісні, а на тапчані лиш купка попелу сиділа. Такий нікчемний зробився собою. Слухали козаки, задивившися перед себе, слухала хазяйка, сльози втираючи, аж лебединський попович озвався: — Гарна пісня, та не нам її співати. До царя, діду, пішли би, може б його жорстоке серце сокрушили, а ми тут що? Ми останків волі Божої та людської обороняємо, наше діло святе, а не грішне. В господу увійшов Мручко з Чуйкевичем. Обсніжені, інеєм обволохачені, запарі їм у руки й ноги позаходили, насилу "добрий вечір" сказали. Сердюки позривалися з місць. "Сидіть!" — махнув їм рукою Мручко, і оба стали тупцювати по хаті та здорово молотити себе руками по плечах, розгріваючись. Хазяйка спорі чарки їм подала. Випили й подякували щиро, бо горілку нелегко було в Ромнах добути, хіба червону, і то за великі гроші. Дійсно, шведи й козаки повипивали й повиїдали, що було, а довіз із-за снігів був неможливий. — Ну, славити Бога, — промовив Мручко. — Сніг перестає падати і вітер теж тихне. Шлях до Гадяча прогорнули. Завтра рушаємо, панове! Загомоніли козаки, як джмелі: — А мороз? — спитав котрийсь. — Рівно мерзнути тут чи там. А йти треба, бо такий приказ. — Треба, — почулося кругом. — А дідові дамо голубець і ґринджоли здорові та заберемо з собою, — звернувся Мручко до сліпця. — Спасибі за ласку. Мені й того доволі, що маю, а до походів не спішусь. — Ов, може, ти, діду, шпигун. Може, тебе на звіди післали. — Господь мене на звіди між людей післав, — відповів і знітився у собі, буцім його вже ніяке людське слово обидити не може. — Ну, панове, — гукав Мручко, ще й не обігрівшися гаразд. — Кому в дорогу, тому й час! Підемо! Завтра похід. І нелегкий. Мороз це не будь-який ворог. Від його більше наших погибло, як від московської шаблі. А все ж таки ми не дамось! — Не дамось! — загомоніло кругом. Піднімалися з лав, цілували хазяйку в руку, а вона благословила їх на дорогу, бо тепер навіть з хати до хати дісталися нелегко. Чуйкевич підняв комнір від своєї лисячої шуби і, йдучи, думав над тим, що його батько "непевний", 3 останньої розмови покмітив, що генеральний суддя зневірився у добру справу. Нічо дивного: Апостол, Ґалаґан, — тінь не лиш від дерева на дорогу лягає, але від душі на душу паде. Мало тепер поміж нашими таких душ, щоб від них світло било, самі тіні. Немов одна велика чорна тінь від царя на цілу Україну кладеться. Мороз палив. Шинами по лицях пекло, віддих у грудях спирало. Очі мерзли. Чуйкевич вертав від Орлика, з яким мав довшу розмову. Орлик кріпко тримався. Ніякого хитання в його словах не почувалося. Це добре. Але батько? Думка про батька не давала Чуйкевичеві спокою. Господи, коли й він гетьмана покине, так хто залишиться біля його. І як тут пережити такий сором, як гетьманові в очі зирнути? Хотілося побалакати з Мотрею, почути її мудре слово. Але як її це сказати? Про батька мова, не про кого! Зараз вона і свого покійного згадає. Сумно робилося Чуйкевичеві на душі. А до того — господа! Невже ж так козаки забавляються? Без жартів і без сварки, без слів і без сміху, невже ж і сердюків обгортає цей похоронний настрій, який між старшинами панує? Це погано, це навіть дуже небезпечно. Нищі не віднині поміж народом снуються, співаючи всяких побожних пісень, про правду і кривду, про розлуку тіла з душею, про Страшний Суд, але тепер нам тих пісень не треба. Тепер нам не нищих, а якнайбільше Мручків давай. Зневірився народ, сотники приказів гетьманських не сповняють, самочинні ватаги формуються, на шведські відділи нападають, а ще як сердюки носи похнюплять, що тоді буде? І Чуйкевич, замість на квартиру до Мотрі, поплівся у табор. Заходив до вартівень, до канцелярій, до стаєн, рад був роботу за десятьох робити. Так зайшов аж там, де на відшиб'ю одна батерія стояла — кілька гармат. Їх так завіяло снігом, що ні дул, ні коліс не було видно, лиш кілька білих горбків майоріло. "І їм зима заткала горло, обезсилила, — погадав собі Чуйкевич. — Нелегко було би стріляти", — і на тую гадку аж зжахнувся. Підступив до вартового. Цей не питав клича ані не спиняв Чуйкевича, стояв біля дула випрямлений, як свічка. Вітер снігом присипав його по коліна. Чуйкевич підступив, глянув і побачив, ніби з криги викуте гарне молодецьке обличчя, — опошнянський сотниченко, багатих батьків одинокий синок. Так кріпко фузію в закостенілих жменях тримав, що жаден ворог не вирвав би її. "Цей витривав на свойому місці", —погадав собі Чуйкевич, зняв шапку з голови і поклонився. XVIII Король Карло рішив, що його найближчим завданням є виперти москалів з Гетьманщини й перенести війну поза її границі. Доки москалі перебувають на Україні, доти годі сподіватися, щоб народ перестав хвилюватися й переходити від гетьмана до царя та навпаки. Це хвилювання деморалізує населення, а побут московських частин виснажує край. Треба було боятися, що вичерпаються запаси хліба й паші, а про довіз нових годі й гадати. Дня 28 грудня король дав приказ виступати з Ромнів і прямувати на Гадяч. Хоч у Ромнах довелося шведам перенести страшні терпіння, а все ж таки на довшому постою привикли вони до Ромнів, а Ромни до них. Не оден пристроївся якось, підшукав собі знайомих, зжився з бідою і не мав ні раз охоти шукати собі нової. Невже ж у Гадячі краще? Скрізь студено і скрізь, де стільки війська довше постоїть, приходить недостача усього — від хліба до горілки й тютюну. Ті шведи, що вспіли вже дещо навчитися нашої мови. Ще й тому не спішилися в Гадяч, бо він їм звучав погано, нагадував гадюк. Тільки ті, яким роменська біда дібралася до живих печінок, потішалися, що, може, в Гадячі краще стане, бо щоби ще гірше могло бути, про те чоловік в біді звичайно не думає, як у добрі не думає, що йому справді добре. Король Карло не любив заздалегідь звірюватися зі своїми воєнними планами; видавав прикази скоро, і не дай Боже, щоб вони так само скоро не були сповнені. Тая наглість і напрасність була одною з прикмет його характеру, вона-то іноді й доводила ексцеленцію Піпера до розпуки, а між генералами викликувала нехіть до молодого й надто палкого вожда. Але, на диво, нехіть зникала звичайно після першої з ним стрічі. Король нагадував своїм генералам їх власну молодечу безтяменність, їх юні пориви, їхню погоню за невідомим, увік незаспокоєним бажанням побіди, слави, щастя, він, не знати чому, нагадував їм Швецію. Швецію бачили в нім. Швецію вікінгів і тую, що мала прийти по їх кістках. Були частиною людської раси, що творила історію, білої, ясноволосої, з синіми очима, ясними, як небо, й загадочними, як фйорди. — Завтра до якогось Гадяча ідемо. Ще нас там не було, — казав фельдмаршал Реншільд, видуваючи губи, ніби до поцілуя, а ніби до свисту. — Ідемо, — відповів Піпер, коротко, як часто відповідають дипломати. — Ексцеленція ніколи своєї гадки не скажуть. Це так звана вища дипломатія, котра засновується на тім, щоб не сказати того, що чоловік думає. — Деколи краще думати й не говорити, ніж говорити, а не думати. — Це ви до нас, військових людей, п'єте? — Борони Боже! Я так собі. — Вислів, що має перейти до історії? — Невже ж ми знаємо, що до історії перейде? — зітхав Піпер, порядкуючи дипломатичні акти. — В тім-то й біда, що деколи слова переходять, а не діла. — А невже ж ви слово вважаєте безділлям? Реншільд замість відповіді пустився по хаті. Розтручував жмутки актів в обгортках з грубого синявого паперу, позв'язувані наперехрест кріпкими мотузками. — Слова! — гукав, показуючи на них. — Самі слова! Скільки часу витрачено на них! А який хосен? Тут одуріти можна: слова, слова, слова! Писані й балакані на всі лади. Короля задурманено ними. Замість над воєнними планами сидіти, риється у паперах, пише й читає листи, а як ні, то сліпає над псалтирою або жвякає якісь філософічні нісенітниці. А між тим цар творить армію, вишколює її, відбуває воєнні наради. — І колесує, четвертує та на паль саджає людей, — докінчив за нього Піпер. Реншільд спалахнув: — Краще це, ніж марнувати час на балачці, яка з війною нічого спільного не має. — Ексцеленціє, — звернувся до нього Піпер. — Будь ласка, скажіть це королеві Не розумію, чого якраз на мене сипляться громи вашого невдоволення. Кождий з нас свою роботу робить. — І так воно повинно бути, — встрявав у розмову Левен-гавпт. — Хай кождий робить, що до його належить, і на тім край. — Саме до того й веду, — спохопився Реншільд, — щоб ми щось взагалі робили, а то снуємося від тієї проклятої Десни до якогось там Сейму, мерзнемо, як собаки, бідуємо, як останні цюри, витрачуємо людей і муніцію, а невже ж це війна? Чортзна-що, а не справжня війна! — А ви хотіли би в одній битві побороти царя і заволодіти його велетенською державою? — В одній чи в десятьох, не знаю, але в битвах, бо тільки вони вирішують складні міжнародні питання, тільки битви, а не стоси, навіть найхитрішого й найдотепнішого папірря. — Розуміється, — додав, звертаючись до Левенгавпта, — розуміється, виграні, а не програні битви. Левенгавпт зрозумів натяк на його програну біля Лісної і, не надумуючися, відрубав: — Не знаю вожда, який не програв би жадної битви. Інакше весь світ був би нині під одною рукою і творив би одну державу. — До того й повинен прямувати кождий великий вожд, бо як ні, то він не має права вимагати таких великих жертв від свого війська і від свого народу. Чи знаєте ви, панове, як тепер людям у Швеції живеться? Чи знаєте ви, що там нема що їсти, нема в що одягнутися, що там нема вже мужчин, а є тільки старці і хлопці, і якщо Господь дозволить ще кілька літ нашому наймилостивішому прожити, то навіть хлопців не стане, бо звідки вони візьмуться, коли мужчини не там, а тут, серед того дідьчого гуляйполя, на котрому вітер з морозом, пібравшися за руки, з життя і з розуму собі найбезличніше глузують. Піпер порядкував свою дипломатичну канцелярію, Левенгавпт закурював люльку. Реншільд спинився і глянув крізь вікно: — Ще трохи — і вимерзнемо, як під зиму мухи або як миші на полі, і хіба якесь чудо станеться, коли з тієї України оден швед до Швеції верне. — Хто верне, а хто ні, — відповів спокійно Левенгавпт, — на те ми й вояки, щоб бути готовими на смерть і не думати про неї. Я вірю в будучність Швеції і не боюся погрому. — Недоцінюєте себе. Погадайте! Якщо ми загинемо в Україні, то хто поведе діло в Швеції? — Знайдуться такі, що поведуть. Народ — не верба, зрубав, викорчував і — пропало. Не бійтеся, підросте нове покоління. Історія нині не кінчиться. — А скінчився вже Вавілон і Картаго. — Нам ще до того далеко. — Далеко? — свиснув Реншільд. — Звідки тая певність, що далеко? Історія — се книга несподіванок. — А по-мойому, ланцюг причин і наслідків, — відповів спокійно Левенгавпт. — Так, так, оден спричинить нещастя, а другий відповідає за наслідки. — Другий хай поправляє промахи першого, — поправив Левенгавпт, розуміючи аж надто добре, що Реншільд його за Лісну колючкує. Піпер відірвався на хвилину від своїх паперів і, простуючи спину, казав: — Non est desperandum [102], панове. Що ж мали б казати українці і їх гетьман? Подивіть, у яку халепу вони попали. Москалі знущаються над ними, як дикі бестії, гетьманові пограбували палати, забрали гроші, вибрали наслідника, хоч він ще жиє, а невже ж ви чули одно гірке слово від Мазепи? Все він чемний, усміхнений, дотепний. — Старий лис! — надув зневажливо рожеві губи Реншільд. — Оббріхує царя, короля, себе і весь світ. Обіцяв двадцять тисяч війська, а має дві з невеличким лишком... Слов'янин... Слов'яни ще до слова в історії не прийшли і не знаю, чи прийдуть; вони добрі до забави, та не до справи. Або заводять, як баби, або тішаться, як божевільні. Зі скрайності у скрайність скачуть. Не розумію тієї породи. Англо-сакси, німці, ми, загалом германи — це вже люди, а тамті — фі! — і свиснув своїм звичаєм. Левенгавпт спокійно пикав люльку. — Недоцінюєте людей, ексцеленціє, — почав. — Слов'янський світ — це якраз та книга несподіванок, на яку ви зводили перед хвилиною натякнути. Чоловік не є такий, яким ми його бачимо, лиш такий, яким він себе чує. А до того всякий про себе якнайкраще думає. Народи також. Шведи зарозумілі дещо. — Якраз тому й журюся ними. Зарозумілість нашого наймилостивішого може статися труною Швеції. — На всякий спосіб це була би не труна, а величний саркофаг, — припечатав розмову генерал Левенгавпт. Реншільд на хвилину замовк. Вдивлявся у вікно: — Біло і зимно, зимно і біло, біла смерть. Простори, як море, могили, як гори, — величний саркофаг! — декламував. Піпер вертав до своїх паперів. Лишім, панове, загальну журбу одному, а кождий з нас хай журиться тією частиною, яку приділено йому. — Одному, себто королеві? — питався Реншільд. — Авжеж, що не мені, ані не вам, — відповів Піпер. — Ха-ха-ха! Гарно він журиться нами. Жиємо гірш наємних вояків, котрим фальшивими грішми платять. П'ємо червону горілку по кілька талярів чарка, їмо здохлу конину і мешкаємо, як свинопаси. Дякуємо за таку журу. Ви, панове, як хочете, а я: ад'є! Але завтра той самий Реншільд перший стояв на чолі своїх баталіонів, лаявся, кричав, грозив карами воякам і старшинам, а побачивши здалеку короля, поскакав йому назустріч, випрямлений, стрункий, гарний, як грецький бог. Не минуло полуднє, як у Ромнах одного шведа не стало. Вивезли навіть лазарети. Тільки трупи ледяними очима дивилися слідком за ними. Багато їх, багато лежить довкола Ромнів, наверху й під снігами... Хто їх почислить і впише в історичний пом'яник? У ньому місце тільки для великих? Не так легко пішло діло в козацькім таборі. Гетьман цим разом мав замикати похід. Сталося це за згодою короля, найкращий доказ, що король не вірить у сплетні, буцімто гетьман хоче зрадити шведів. Не лишав же би його в Ромнах, щоби легше міг до царя перейти. Біля гетьмана дійсно мало що більше понад дві тисячі козаків лишилося. Зате мав табор великий. Не так військовий, як з родинами і достатками старшинськими. Набралося того сотні саней, аж страшно. Рушити цей табор з місця тяжче було, ніж двигнути двадцятьтисячну армію шведську з гарматами. Жіноцтво зразу про Гадяч навіть слухати не хотіло. Який це город, які там можна знайти квартири, які вигоди? Нарікали, що на них ніхто не зважає, що кажуть їм, як циганам, перетягатися з місця на місце. Дорікали чоловікам, що не лишилися на своїх місцях, не потратили б були ні ранг, ані маєтків. От Апостол мудрець! Вернув до Миргорода, і спокій. Насилу старшини вговорили своїх пань, що тепер війна, що треба слухати приказів своїх вождів, а то можна попасти у велику халепу, бо й гетьман не святець. Довідається і може покарати. Сонце звертало з полудня, як врешті висунулася з Ромнів довга валка саней. Були звичайні, якими дрова з лісу возять, тільки сильніші і довші, навантажені усяким добром і шкурами або надехченими полотнами вкриті. Але були й на високих копаницях, з довгими крилами, з гарно повирізьблюваними плечима й химерно повигинаними грудьми, мальовані, визолочувані, з будами або без буд, та зате повні вовчих і медвежих шкур, у яких поринали пані, панночки й діти, пообв'язувані й посбтулювані, як кукли, бо мороз був тріскучий, аж свічки займалися в очах. Напереді їхав Мручко зі своєю сотнею. Як ока в голові пильнував скриньок з гетьманським золотом і сріблом. — Отеє і є тая муніція найважкішого калібру, — приговорював, — без котрої на війні, як без рук. Бе-ре-жись! Боками скакали на баских конях молодші зі старшин. Приставали до саней і питалися, хто жінки, а хто знайомої дівчини, як себе почувають? Їхали шляхом, котрим перед якою годиною перейшла шведська армія. Шлях був розбитий, місцями глибоко повиорюваний гарматами, ніби велетенськими плугами, то гладкий із затоками, то знов ямистий, або з кучугурами снігу, бо вітер віяв і віяв, ніби хотів завіяти всякого, хто замість за печею сидіти, сміє виходити йому назустріч у поле. — Де-не-де з тих кучугурів торчали задерті вгору копаниці, або дишель, як журавель, знімав високо шию, або кінь задирав ноги і костенів. Стада галок крякали, билися, сварили. Здалеку виглядало, буцім якась велика чорна хоругов маяла над валкою. Гетьман зі своїми сердюками, з половиною тисячки компанійців Кожухівського та ще з сотнею Андріяша замикав тую довгу валку саней, людей, коней, собак і худоби. Минали церкву, рідли міські будинки, починалися хати передміщан, як нараз з бічних вулиць почулося дике: "І-і-і!" та грімке "Гура!" Калмуцькі баранячі кожухи і зелені драгунські каптани вискакували з поперечних вулиць, з садів, з огородів, з-поза хат, як чорти, випущені з пекла. Посипалися стріли з калмуцьких луків, засвистіли кулі з драгунських ваганів, наїжилися списи і блиснули шаблі. Кардові трабанти окружили гетьмана. Прискочив Орлик, Чуйкевич, Ломиковський. Почався бій в обороні гетьмана, бо всякий розумів, що москалям хочеться його живцем узяти Хтось їм доніс, що шведи з Ромнів відійшли, а лишився тільки гетьман зі своїми вірними козаками та з табором, понад міру й потребу великим. Отож і захотіли вони скористати з доброї нагоди, щоб запопасти того, за якого цар готовий був дати великі гроші і ще більші почесті, щоб тільки пімститися на кім, бо ніщо його так не дратувало, як незаспокоєна пімста. Напад був так несподіваний і напрасний, що годі було в перший мент думати про якийсь план бою. Стихійно одні скупчилися біля вожда, а другі кинулися на напасників з шаблями, бо на кулі не було часу ані місця. Не був це бій, а ціле множество двобоїв дуелів, великий кривавий герць. Як заскочені знічев'я тигри, кидалися компанійці Кожухівського на ворогів, оден на двох, а то й на трьох навіть, із завзяттям, яке дає чоловікові крайна конечність, билися на шаблі, на ножі, навкулачки, не жаліючи ні нігтів, ні зубів. Напасники, втративши силу першого розгону і тую сміливість, яку дає звичайно наступ, стали подаватися за брами, за ворота, за плоти. Компанійці і туди йшли за ними. Тріщали плоти, валилися ворота, на порогах хат качалися люди в смертельних обіймах, гнули, ломили, кусали себе. Між тим чотирикутник, що утворився кругом гетьмана, насилу і не без страт пробивався вперед, щоб видістатися з вулиці на поле, де можна б було зробити вжиток з самопалів. Гетьман, подаючися, придумував план тієї несподіваної баталії, коли нараз перед ним знялася курява, ніби буревій від Гадяча на Ромни летів. Мручкова сотня і сто Андріяшових компанійців летіло гетьманові на поміч. Напереді Мручко з шаблею в руці і з прокльонами на устах, як бог помсти. Перешуміли попри чотирикутник, розділилися надвоє і ніби двома мітлами вулицю мели, одні вправо, а другі вліво. Списами пригводжували калмуків до частоколів, шаблями розколупували зелені каптани надвоє, за втікачами з ваганів кулі посилали. — Отак вам, козулупи калмуцькі, отак вам, медляки московські! Провчу я вас, випортки гемонські, як на гетьмана нападати. Бач, чого Москва захотіла! А дзюськи не хоч! Не давайте їм пардону, хлопці, кінчайте бішених собак, що на чесних людей з-поза плотів скачуть! — гукав сотник Мручко, кидаючи собою на гетьманському булані від одного боку вулиці до другого. Сидір біля нього. — Так його, іродового випортка, за кривди наші, за муки братів, за зруйнований Батурин! Довго здержувана злість і помста, що в серцях накипіла, перемінялася в енергію м'язів, нездержану, стихійну. Від Гадяча знов закурилася дорога. Вітер нею в Ромни гонив. На санях візник і дві жінки. Чуйкевич Мотрю пізнав і поскакав назустріч. Біля Мотрі сиділа Обидовська. Обі горіли від морозу і від зворушення. — А ви чого? — крикнув Чуйкевич і зараз таки схопився: — Як можна! Тут небезпечно! — Тому й ми тут, — відповіла Мотря. — Божевільна? Бачиш? Бій! — Не балакай багато. Де гетьман? — і вискочила з саней. За нею Обидовська. Якась куля заблукалася й перелетіла попри них. — Мотре, стривай! — кричав Чуйкевич і силувався вдержати її біля саней. — Пусти! Де гетьман — чуєш? — В чотирикутнику, перед нами, безпечний. В чотирикутнику серед трабантів і сердюків сидів на коні гетьман, випрямлений, спокійний, о двадцять літ молодший. Даром підбігали до нього то Орлик, то Войнаровський і просили, щоб зіскочив з коня, бо москалі прицілюються до нього, — не слухав. Казав, що йому з коня краще видно. — Цей також буцім смерті собі шукає, — шепнув оден із королівських трабантів до свого найближчого сусіда. — Як наш король. — Дібралися, як зі свічкою в днину. — І вожд не дурний з нього. — Гарні прикази дає. Стереблять Москву. Балакали сміло, бо ніхто їх мови не розумів. А козаки і справді теребили драгунів і калмуків. Чимраз жалібніше лунало дике "І-і-і!", і чимраз слабше ревіло "Гур-ра!". Не були це вже крики надійної побіди, лиш болючі верески погрому. Чимраз менше баранячих тулубів і зелених каптанів вискакувало з поперечних улиць, а чимраз більше людських тіл валялося в снігу. Сніг був не білий, а рудий, як з кервою перемішана каша. Мотря бігла до чотирикутника, за нею ледви наспівала Обидовська. Обох лиця паленіли, очі горіли. Виглядали, як валькірії. Козаки розступалися перед ними, лиш трабанти загороджували їм дорогу довгими, рівними шаблями. — Іване Степановичу! — крикнула Мотря. Гетьман озирнувся і дав трабантам знак, щоб перепустили пані. Щолиш тепер зіскочив з коня і подав їм руку. — А ви тут чого? — спитав подібно, як Чуйкевич. — Ваша милосте, кінчайте скорше діло і доганяйте короля! — говорила, ніби приказувала Мотря. — Ого! Скучилося королеві за мною? — Діло поважне. Переловили ми шпига. — Без шпигів війни не буває. — Він москалям вість про похід на Гадяч подав. Це ви з передньою царською сторожею б'єтеся, а за нею велика сила йде. Захопить вас. Гетьман глянув на Мотрю. Коли би хто другий з такою вісткою прийшов, то розпитував би, який це шпиг, де, коли і як зловили, але Мотрі не питав. — Спасибі. Діло дійсно, як бачу, поважне. Скочив і казав трубіти до збірки. — Ще лиш часочок, — просив Мручко, почувши голос сурми. — Як же їх без науки лишати? Роззухваляться дуже. Сурмачеві довелося вдруге сурмити, щоб відірвати завзятого сотника від останніх москалів, що все ще ставили опір. — Овва! Не люблю я такого поспіху, — жалувався Мручко, витираючи шаблю до кінського хребта. — Негарно переривати чоловікові діло. Але довідавшися, на яке тут діло заноситься, гукнув на Сидора: — Бери, сирото, два десятки щокращих моїх козаків і скачи до скриньок. Але вважай! Їх, а не Одарки пильнуй. Бе-ре-жись!.. А я, — додав, — на цей раз біля гетьмана залишуся. Може, тут краще пригоджуся. XIX Та на цей раз біля гетьмана Мручко не пригодився. Москалі зайняли опущені Ромни і своїм старим звичаєм взялися їх грабувати. Знали, що роменці заробили дещо на шведах і козаках за квартири, за їжу, горілку і всякі вислуги, і як же воно було би, щоби ці гроші не перелилися в бездонні московські кишені? Почали їх переливати разом з людською кров'ю, і, відбираючи гроші, відібрали не одному життя. Тямили Ромни половців і татар, але коли би вони балакати вміли, то, мабуть, і сказали би нам, що воїни Петрові страшніші від тамтих. Зайняті грабіжем, насильством над жінками і безпотрібним кровопроливством "от нічего ділать", навіть не прібували доганяти гетьмана. Даром командант давав такий приказ, даром сурмачі по цілім городі бігали й сурмили на збірку. Хоч ти йому до уха труби, то він не рушиться з місця, поки не вкраде, не обрабує і не вб'є. — От тобі народ! —жалувався пузатий майор. — Дисципліни нікак не панімаєт. — Широка руская натура, — потішав його ад'ютант. — Коли б нам так із-за тої широкої натури та не було завузьке. — Тобто як? — В дибах або у петлі. — Божа воля. — Божа і царева, — заспокоювали себе з монгольським фаталізмом. І що їм другого було робити? Тут не щодесятого, а щодругого треба би було вішати за грабіж та кровопроливство. І хто це мав робити? Тих кількох старшин, що на війну гляділи, як на прикру конечність, а не як нагоду до широкої забави? Тому-то не лиш козацький обоз, але й гетьман зі своїми сердюками й компанійцями щасливе добулися з халепи, в яку так несподівано попали були в Ромнах. Вночі прибули до Липової Долини, якраз в половині дороги з Ромнів до Гадяча. Вся Липова Долина кишіла людьми, шведами й козаками. Багатьом доводмлося ночувати під голим небом. Перевертали сани, складали одні біля других, зв'язували, щоб вітер не порозтручував, захищувалися від бурі і від стужі, як могли. Одного цілого плота, одних воріт у Липовій Долині не лишили. Була це та славна, люта ніч з 29 на 30 н. ст. грудня, якої найстарші люди на Україні не затямили і про яку діди внукам своїм розказували. Місцевий священик казав відчинити церкву, і цілу ніч правили там молебен і читали часи, щоб хоч деяка часть людей могла таким чином захиститися перед вітром і стужею. Кругом церкви і скрізь по садах, городах і полях горіли огні. Ломили й рубали безпощадно де яке дерево було, бо й так не було надії, щоб перезимувало щасливо, навіть хрести з могилок приносили, бо Бог гріха простить. Новий хрест вистружеш і поставиш, а як задубіє чоловік, то вже його не поставиш на ноги. Але й огонь піддавався силі морозу. Ті, що сиділи біля нього, гріли груди, а мерзли в плечі, то знов гріли плечі, а мерзли в груди. Не один як тієї ночі не задубів, так зараз-таки другої днини на запалення легенів зліг. Навіть горілка у пляшці замерзала, бо кріпкої ти за жадні гроші не дістав, лиш сильно розпущену водою. Найвідважніші й найхоробріші вояки попадали в розпуку. То зривалися й гуляли якогось божевільного, до нічого не подібного танка, то, підіпхавши ноги під себе і знітившися, як карлики які, притулювалися до себе тісно-тісно, дзвонили зубами й вили, поки їм запарі в руки й ноги не позаходили і поки люте зимно не перемінилося в передсмертне тепло. Тоді ввижалося їм весняне сонце, пахли вишневі сади, бриніли бджоли, й вони засипляли навіки, щасливі, що позбулися свідомості терпіння. Так застав не одного блідий ранок 30 грудня, так не оден і залишився у тій Липовій Долині, що перемінилася в долину ледяної смерті. Ранком двигнув гетьман свою невеличку армію і в Русанівці дігнав королівський двір. Король був у бадьорому настрою. — Але ж бо у вас мороз! — говорив, вітаючи гетьмана. — Козацький! — відповів, притакуючи, гетьман. — Дійсно, багато дечого у вас на велику міру, край, урожайність землі, літом спека, а зимою мороз. Сподіюсь, що й народ виросте тут до великих діл спосібний. Гетьман усміхнувся гірко. — Коли б не надія, що так, то чи хотілося б мені двигати на своїх старечих плечах такий тягар, як нині? — Треба, треба! — повторяв король, доторкаючись пальцями відмороженого обличчя. — Для будучності живемо, для майбутнього, бо теперішність нецікава, правда, що нецікава? Гетьман глянув на короля і в його мутних очах вичитав підтвердження цих слів. Цей чоловік скучав нині, а цікавився завтром, тільки завтром. Для нього не існувало carpe diem [103], він не хіснувався життям, не пив з його солодкої чаші, цей володар був рабом невідомого. І гетьманові жаль зробилося його. Оба одною ідеєю жили — народ свій зробити великим. Гетьман двадцять, а король десять літ життя посвятив тій божевільній, якщо не божеській ідеї. Але ж гетьман жив, гетьман у чарівну криницю життя спускався на саме дно, збагнув його тайни, чув, як ридає розпука і як регочеться щастя. А цей??? Оба не знатимуть одного, тихомир'я, суботнішнього передвечір'я, коли скінчиться робота в полі і в хаті, — закочені вози й плуги, підметене подвір'я і ти на воротах стоїш, слухаючи, як дзвонять у монастирській церкві вечірні дзвони і як від лісів, живицею і цвітами пахучих, як від хвилястих нив і сонних водних плес тихо наближається ніч, наче велика чорна квітка з загадочно блискучими очима. Ні, вони того не знатимуть ніколи. Невідома сила вижбурляла їх з лона вічності, гнала, батожила, перла з силою скитійського вітру і з розгоном тієї стихійної потуги, що ледняками з півночі на полуднє пре, і оба вони заспокояться щолиш у могилі... Мовчки стиснули собі долоні. Нараз король: — Правда, ваша світлосте, що нема такої твердині, якої б не можна було здобути. Гетьман надумувався хвилину. — Є, — сказав рішучим голосом. — Твердиня, у якій засіла ідея. — Твердиня, у якій засіла ідея, — повторив король. — Ваша правда. Вона нездобутна. Але вона може розсадити мури, й рознести, й на шматки порозривати тих, що її облягають. І розірве... Тільки це мусить бути велика, дуже велика ідея. — Очі його робилися подібними до північної, білої ночі, в яку заснути годі. "Його душа безсонницею страдає", — погадав собі гетьман, а король котив слово за словом, як криги леду з ледняків у пропасть. — Боюся, щоб ідеї наші не були більші наших сил. — Нараз, ніби сам перестрашився того, що сказав, спитав голосом молодечим: — Цар має сестру, правда? Подумайте, ну, подумайте собі: які божевільні гадки родяться у вузьких людських умах, її хочуть сватати за мене. — І не дожидаючи, що на це відповість гетьман, кинув йому друге питання: — Ви вчора дерлися з москалями. Eine nette Emotion [104], що? — І знову, не даючи прийти гетьманові до слова, кинув третє питання: — Багато людей замерзло нинішньої ночі? — Багато, — відповів одним словом гетьман, піднявся з місця і став шептати молитву за усопших. Король шепотом говорив псалом покаяння. Вертаючи до свого двора, гетьман мимохіть порівнював свою нинішню розмову з королем Карлом з колишньою балачкою з царем Петром. Оба жбурляли питаннями, як каменюками, і, не дожидаючи відповіді, задавали нові, без зв'язку, без тих логічних переходів, до яких ми так привикли. З довгого ланца мечем відтинали поодинокі звена, а решту кидали, як щось зайве, скучне. Хоч так далекі, все-таки в дечому схожі з собою — несамовиті. В Русанівці довелось гетьманові і королеві простояти цілих три доби, щоб люди й коні відпочили трохи. Та гіркий цей спочинок! Кругом оден біль, оден великий лазарет. Хірурги день і ніч увихалися по таборах, відпиловуючи відморожені пальці, руки й ноги. Верески й зойки такі, що птах на хату не сів би. Одна втома замикала людям повіки. Шведи й козаки були так утомлені, що не спали би хіба тоді, коли би їх самих пилувати. Мотря не прижмурила очей. Як з криги леду викута, снувалася по лазаретах, помагала хірургам, перев'язувала рани, кормила й напувала хорих. Обидовська пробувала те саме робити. Але її обімлілою принесли до хати. — Пощо того, Ганнусю? — говорив її Войнаровський. — Хотіла робити те, що Мотря. — Мотря одержима, ти знаєш. Мотрі — людини нема. Це не вона, це її постанова, а ти, Ганнусе, ти ще з життям рахунків не позводила, ти все ще поранкова зірниця. — Боюся, чи нам вечірових не треба. Ідемо в ніч. — Яка ж бо ти, — відповів і долонею гладив її шовкове волосся. Не перечив, бо не хотів брехати. — Ну бачиш, бачиш, яка ж бо ти! — шепотів, не сміючи наблизитися до неї. Терпіння, яке чорною струєю розлилося кругом, держало їх здалеку від себе. Здавалося гріхом збирати мід, тоді як другі саму гореч пили, сам найгіркіший полин. XX Дня другого січня рушили з Русанівки до Гадяча, до того Гадяча, що шведам нагадував гадюк. Мороз не попускав. Рипіли сани, скрипіли чоботи по снігу, здавалося, земля, замерзаючи наскрізь, скреготала зубами. Ломилося галуззя, розколювалися пні дерев, дерева не могли стерпіти стужі і мерли. Воздух переставав бути собою, замерзав, ось-ось і зітнеться в одну велетенську кригу, в котрій ліси і села, люди і звірята заков'язнуть, як мушка в янтарі. Чулося його тугість, його болючий дотик, віддихаючи, вхлипувалося міліони малесеньких іголок, які ранили горло і легені, впивалися в кінці пальців і жилами підпливали під серце. Заколять його! Як виступали з Русанівки, майорів місяць, вузенький, наче серп, що півсотні жнив відбув. Не світив, не сіяв, лиш, як марево мертвецьки біле, висів на небі... Місяць замерзав... Місяць-мертв'як... А сонце де? Вже й до полудня не далеко, а його ще ніхто не бачив. Невже ж і сонце замерзло? Від дитини привикли до його — тут воно сходить, а там зайде підвечір. А нині кема! Не прозолоть срітлиста, лиш молочне сяєво розливається по снігу. Невже ж і сонце замерзло? Страшно стає. Холоне душа, не хочеться дальше йти, мерзнути, страдати — пощо, коли вже й сонця нема і нема нічого, крім одного терпіння. Завмирає, що найсильнішого в чоловіці є, — охота до життя... Ще хвилина, і вона скостеніє, як костеніє земля, небо, повітря — усьо. Повіки, ніби зі студеної бляхи, важкі, що годі двигнути, і навіть в очі зимно. Ще тільки під черепом вариться. Думки, як у казані бульки, вискакують і діваються кудись. Вже ти над ними не пан. ...А коли б так тепер ворог наскочив, — що тоді? Битися?... Як?.. Руки заклякли, не розтулиш. Лезва не добудеш із піхви. Пальці до рукоятки примерзнуть. Хіба зі шкірою їх віддереш... ...Так тоді чи не покластися б на землю, замкнути очі і притулити лице до снігу. Гарно як! Земля, хоч і її мороз в'ялить, а все ж таки вона твоя мати. Приголубить і огріє тебе, вона одна-одніська змилосердиться над тобою. А коли б так покластися на землю? Як звірина, затравлена псами, що в передсмертній розпуці кладеться і затулює повіки: роби зі мною що хоч! Якби так покластися на землю?.. ...І чому-то Господь крил чоловікові не дав? До Гадяча вже тільки дві милі. Розправив би, майнув і за годинку малу, або й скорше, сидів би під кришею та грівся біля огня... Але ж бо й птахи не видержують стужі... Летить, летить, і нараз колихнеться, задрижить крило і, мов підстрілена в лету, паде униз. Сани переїжджають, і з чорної ганчірки робиться щось червоне. Багровіє шлях, і під черепом багряно, а мороз тріщить. Щохвилини хтось ломився у колінах і або горілиць лягав, або лицем припадав до студеного лона матері-землі. Його відтягали набік, відтирали і вкидали на сани, на яких повно було таких, як він, замерзляків. Навіть деякі візники позамерзали. Небіжчики небіжчиків везли. Коні не помічали того, бігли. Перед морозом утікали. Коло полудня до Гадяча півживими прибули. Та, на диво, деякі їздці не спішилися зіскакувати з кульбак. Чоботи до стремен попримерзали, і ноги так задубіли в колінах, що їх треба було знімати. Деяких трупами з коней зняли. Москалі передмістя Гадяча попалили. В дооколичних селах пограбували, що наверху було. Тільки те, що люди заздалегідь сховали, віддоловували тепер і за великі гроші збували, бо грошей було більше, як чого. Не жалував їх гетьман. Солоно платив за м'ясо й сало, за хліб і горілку, щоб тільки козаків поставити на ноги. Найгірша біда з квартирами. Хоч шведська армія й невеличкі козацькі полки займали чимраз більше сіл і хуторів, більше, ніж на це воєнні плани дозволяли, годі було кождому чоловікові дати над головою дах. Робили курені зі снігу, як ескімоси, обливали водою, сніг ледянів, і в полуднє, коли сонце блисло на годинку, ті домівки сіяли, як з алмазу. Сонце, сонце! Воно не замерзло, воно світить, як світило тоді, коли нас не було, і як світитиме, коли нас не стане Сонце, сонце! І в людських душах розгорювалася нова надія, і, немов іскорка з-під попелища, добувалося наверх, жевріло, михтіло, палахкотіло те, що в чоловіці найсильнішого є: охота до життя, до боротьби за його, до побіди. XXI Самого Гадяча москалі не здобули. Зацілів на горбку замок, з високими вартовими вежами, обведений грубим муром і глибоким ровом. На мурі стояли гармати, а в порохівнях лежали кулі і порох. В погребах бочки старого меду, гори сухарів, колеса воску і лою. В складах чимало сукна, скір, кожухів, заліза й олова. Гетьман був дбайливий хазяїн. Щолиш в Гадячі переконалися шведи, що він їх не заманював пустими обіцянками, і щолиш тут зрозуміли велетенські страти Батурина. Гетьман зі своїм двором замешкав на замку, король також. Він нездужав. Мав відморожене обличчя. Та незважаючи на те, об'їздив села й хутори, в яких стояли його батальйони, і часто-густо навіть Піпер не знав, де його шукати. Старий канцлер голову собі сушив, укладаючи скрутні дипломатичні плани, а коли запопав короля і став звірюватися йому, король буцімто вислухував уважно, а тоді завдавав питання, яке з тими мистецькими мереживами затійливих думок не мало ніякого зв'язку. Піпер працював над тим, яким би то чином короля Августа перетягнути на свій бік і погодити з Лещинським, а король питався, кільки миль буде до Веприка і кільки гармат може бути у Зінькові. "Це прецінь eine Flohfestung [106] — правда?" Піперові зі злості жили, як посторонки, на висках набігли, але його уста всміхалися солодко, і він, розкладаючи безрадно руками, виправдовувався, що не знає навіть, чи є на світі який Зіньків та Веприк. — Треба знати, ексцеленціє, треба знати! Вони для нас під теперішню пору важніші від Лондона й Парижа. Кінчилося тим, що король казав собі подати Аякса і з двома-трьома трабантами або з яким недосвідченим молодим хорунжим, як окаянний, чвалав полями на те, щоби, стрінувши московську патрулю, звести з нею божевільний бій. — Нашому наймилостивішому, мабуть, мороз на мозок б'є, — сердився Реншільд. Піпер затикав долонями уші. — Ексцеленція чули, що я сказав? — питався його Реншільд. — Ні, не чув. Мені мороз вдарив на уші, — відповідав Піпер. Левенгавпт курив козацьку файку, до якої привик, і хвалив собі, нарікаючи тільки, що тютюн надто крепкий. — А ви що на це, генерале? — підступав до нього Реншільд. — Я — нічого, — відповідав Левенгавпт і пускав таку густу хмару диму, що Реншільд кривився і, чхаючи, зневажав не лиш український тютюн, але й цілу Україну. — Я гадаю, — казав тоді Левенгавпт, — що другого такого героя, як король Карло, Швеція вже не буде мати, а що герой так само, як і геній, ненормальний, бо незвичайний, себто не такий, як другі люди, так треба нам погодитися з тією гадкою і — мовчати. — Мовчати, коли чоловік бачить, що король нас у погибель веде? — Куди не поведе — піду. А ви — це вже не моє діло. — Але ж бо я не бачу ніякої цілі, щоб король дальше посувався на схід, — гарячився Реншільд. — Це його туди Мазепа тягне; чорт його знає пощо! — Ви сумніваєтеся в вірності козацького гетьмана? — Не сумніваюся, але й не вірю старому лисові. Пощо він Апостола пустив? Кажуть, Апостол тепер у ласках в царя і до гетьмана також якісь там листи пише. А кождий лист можна так написати, що одно вичитає адресат, а друге невтаємничений у шифри чоловік. Це вже краще від нас ексцеленція Піпер знає. — Знаю, — відповів Піпер, — знаю, що гетьманові можна довіряти у всім. Маємо найкращих закладників у наших руках, старшинських жінок. — Щонайкращих, це правда. Між ними є дійсно дуже гарні, — заспокоювався Реншільд. — Правда? — підморгував до нього лівою бровою Піпер. — Правда? А скажіть, будь ласка, котра вам більше подобалася — Чуйкевичева чи Обидовська? — Тая чорнявка, Мручкового ад'ютанта дружина чи любка, теж гріха варта, — відповідав, складаючи губи, як до поцілуя, Реншільд. — Ех, ексцеленціє! — підморгував Піпер. — Бережіться, щоби ви на цій війні не попали в полон! І розмова сходила на тему жінок, так близьку лицарському серцю. — Чи ваша милість дійсно короля на схід тягнуть? — питався Орлик гетьмана. — Так, намовляю його. — А не краще б нам повертатися на захід fr-шукати зв'язків з королем Станіславом? — Король най шукає зв'язків з нами, якщо він ще може яких зв'язків шукати, — різко відповів гетьман. — Для нас важніше шукати зв'язків з Запорожжям. Запорожці на захід за нами не підуть. Добре, коли у Гадяч продеруться. Це одно. А друге — нам важно, щоб ворога виперти з України і війну перенести на його територію. Війна — це найприкріша конечність, а для країни, у якій бої йдуть, більшого нещастя не може бути, як вона. Україна досить поранена війною. Пора гоїти рани. Орлик мовчав. — А козаки що? — питався гетьман, не підводячи очей. Орлик розказував про втрати, спричинені походом і морозами, згадував, кілько людей приблизно погибло в сутичках і кілько лежить у лазаретах. Не забув і про міщан. Їх також померло чимало від недуг. — Від чого ж тії недуги беруться? — питався гетьман. Орлик вказував на гнилу воду в Псьолі. Трупи у воді гниють, сотні стерв валяються на леду. Вода смердить, люди анижем її заправляють, не помагає. Ще яка чума прийде. Гетьман брови хмурив: — А ранені? — Шведські хірурги помагають нашим. Відрубують ноги й відпиловують руки, ходять червоні, як різники. — Так ї в Ромнах було, — завважив гетьман. У Гадячі ще гірше, ніж у Ромнах. Люди божеволіють з болю. Божевільні по городі снуються і проповідують про прихід антихриста, про кінець світу і про Страшний Суд. Не оден хоробрий козак, що вславився у боях, лазить тепер рачки, як дитина. Гетьман дав рукою знак, що досить. Він був хоробрий у бою, але в час миру не міг навіть дивитися на кров. — А народ? — Народ, як все і скрізь. Робить, що мусить. Де його присилують москалі, там він з ними тримає, а де ми, там з нами. Що йому другого поміж двома потугами робити? Зловлять москалі такого, що з вашою милостею тримав, карають, зловимо ми, що за царем пішов, теж по голові не погладимо. Безоружному народові найгірше; з ним таке творять, буцімто в нього навіть душі немає. — Так, так. Горе недержавному народові! Щолиш у своїй власній державі він свою власну волю мати може. Того я і хотів... Та мене не розуміють... Може, зрозуміють колись. XXII Мотря, її сестра Ганна Обидовська і гетьманів сестринець Войнаровський на замку зустрілися. Мотрин муж, Іван Чуйкевич, все поза хатою бував. То біля гетьмана, то на роз'їздах, то з власної волі по канцеляріях, шпиталях та магазинах волочився. "Того, де не посій, там він і уродиться, — казали про Чуйкевича козаки. — Змарнів, ніби сім днів не їв, а товчеться, як навіжений". Чуйкевич, так само, як і Мотря, про ніщо другого не думав, лиш про теперішню велику потребу. Всю енергію вкладав у діло, будучність для його не існувала, треба було перетривати теперішню важку хвилину, а там — що там! Про себе не дбав. Хіба Мотрею журився, бо вона на себе не зважала, недосипляла і недоїдала, в очах чезла. Як тії четверо на хвилину зійшлися, то були ніби созвучний акорд. Чотири душі, як чотири тони в мінорному акорді. — Король на Веприк лаштується і гетьмана взиває, — говорив Войнаровський. — І на Веприк підемо, і скрізь. — відповідала Мотря. — У Веприку наші з москалями засіли. Багато крові поллється, — журилася Ганна Обидовська. — Може б, перемовити наших. Може би, до них кого післать? Войнаровський жалісно подивився на неї. Відчував її м'яке серце і її охоту втішатися життям, і біль, що життя таке невтішне. — Гарно! — поверталася до неї Мотря. — Пора б тобі змінити свою вдачу. Світ твердий, м'якосердного роздавить. Ганна перестрашеними очима гляділа на сестру. — Коли б ти зо мною в лазарети ходила, — казала дальше Мотря, — то, може, стала би не тою. Там ти й побачила б, що воно таке життя. Ганна паленіла, почуваючи свою слабосилість. — Бог мені свідком, Мотренько, що не можу. Ти ж бачила, що сталося зі мною. — Треба побороти себе. Мусимо зробитися сильними. — А Христовий закон? — Христос терпів, заки воскрес во славі. І перші християни страдали, заки християнство поширилося в світі. В їх терпінню була велика сила, більша, ніж у ворожій побіді. — Більша, але сумна, а в побідників радість. Я люблю радість, а боюся смутку. — Радість зі смутку виростає. І смуток великою силою буває, він нас за серце бере, не дає в маленькій радості маліти. Чуйкевич дивився на Мотрю, як на ікону. Молився очима до неї. Всі четверо ніби забули про землю, буцім тіло не мало вже ніякої сили над ними. Думкою були одержимі. Думкою про велике діло, яке збувалося ціною великих терпінь. Свої терпіння, свої жертви з найкращих днів життя вважали непомірне малими, якщо їх рівняти до народних жертв. XXIII Саме тоді, як Войнаровський минав церковну огорожу, почув за собою голос: — Андрію, пане Андрію! Озирнувся і побачив Обидовську. — Звідкіля це так рано, Анночко? — спитав. — З церкви, — відповіла. Очі її сіяли розмоленим блиском, і на цілому обличчі розлилося те благе тихомир'я, яке людині дає свідомість, що вона поєдналася з Богом. — Побожниця, — промовив Войнаровський, цілуючи руку Ганни. — А так, щоби ти знав. Ходила помолитися за вас, грішників нерозкаяних. — За мене також? — спитав. Не відповіла, тільки глянула на його так, що й відповіді не треба. — Уважно, Ганнусю, уважно! — крикнув і подав її руку, бо мало що не спотикнулася на вишморганому закруті. — А що, — правда, що краще вдвійку ходити, як одинцем, — жартував. — Як коли і як з ким, — відповіла, спираючися на його рам'я... Гадяч гудів. Всі двори, вулиці, майдани були переповнені народом: шведами, поляками і козаками. Іржали коні, допрошуючися ранніх оброків, ревіла на майданах худоба, люди бігали, волохаті від інею, і перекликувалися всілякими мовами. Над городом висів туман з димів і випарів. Сопух і згар дер по горлі й викликував кашель. Москалі одну третину города спалили, а хоч шведи й козаки вгасили пожар, то все ще курилося зі згарищ, все ще дим сірим на-висом бовванів над хатами й садами, не пускаючи сходячого сонця. — А тебе звідкіля Господь таким раннім ранком провадить? — спитала Войнаровського Ганна. — Від Понятовського вертаю. Вісті з Польщі дістав. Присилав по мене чоловіка. — Ов! І що ж він тобі цікавого сказав? — Розкажу опісля. А тепер не балакай, бо простудишся. Мороз ще не пустив. — Незабаром буде відлига. — Хто казав? — Тамариха. — Правда, що вона тут має свій двір. Я й забув. — Мешкаю в неї. Недалеко відсіля. Зайди. Це твоя якась далека своячка. Рада буде. І вони не йшли, а бігли, раді, що зустрілися з собою. Двір Тамарихи бовванів серед вишневого садка, з димарів дим піднімався вгору, у вікнах ще світилося, на муравнику перед ґанком горіли огнища і грілися гуртки продроглих, невиспаних людей. Дівчата зі збанками гарячого молока вискакували з кухні й обділювали ним козаків. Ті пили жадібно й жартували. — От пізнати родовиту козачку, — завважив Войнаровський. — Дбає про наших людей пані Тамариха. — А як же ти хотів? Своя душа. Двох синів втратила на війні, знає, що таке горе. В сінях звіталися з сотничихою. Мала на собі чорну спідницю, підшубок по коліна, а на голові теж чорний чіпчик, з-під котрого кучерявилося біле волосся. Блага усмішка на устах. — Кого я бачу! — крикнула, — Мосіє Войнаровський! — Він самий; кланяється милості вашій. Пригорнула його, як сина. — Вільно? Не погнівається сестричин гетьманський? — Як же гніватися за ласку такої шановної матрони? — відповів, цілуючи перстенями прибрану руку. — Ох, бо нинішні наші молоді достойники дуже в вашеці несуться, гонорні такі, що без бука й не приступай. Спаніла наша Україна, спаніла, а мені чомусь здається, що наші старосвітські звичаї кращі були. — Бо наші, — відповів Войнаровський. — Наші, — і собі притакнула Ганна. — Ох, лишенько! — схопилася Тамариха. — Вибачте, ніколи мені. До хазяйства треба, — а нахилившися до уха Войнаровського, довірено шептала: — Бо то, бачите, заховала я дещо на чорну годину і якось щасливо зберегла перед москвою, а тепер треба для своїх добути, — і побігла, тільки шовкова спідниця зашелестіла за нею. — Ходім до мене, — звернулася Ганна до Войнаровського, — ось туди, наліво. Перейшли декілька світлиць, аж опинилися у боковій, що ціла була виложена тисовим деревом. Стеля зі сволоками напоздовж і напоперек. У стінах малі заґратовані віконця. Попід стінами лавки, на стінах образи, старі й задимлені, що годі були й угадати, чи це святі, чи портрети предків. На середині здоровенний стіл. — А де ж це пані Обидовська опочиває? — спитав Войнаровський, недобачуючи нігде ліжка. — Ось тут, — відповіла, відчиняючи великий мисник від землі аж до стелі, що ніби вбудований був у стіну. — Жартуєш, — сказав, дивлячись на безліч усяких пляшок і склянок, збанків і тарілок, усякої форми і міри. — Жартую? — і потиснула оден із сучків, яких чимало було в тисових грубих дошках, з темнавими жилами й химерно повикручуваними баранцями. Мисник здригнувся, аж скло у ньому задзвеніло. Доторкнулася другого сучка, і мисник на двох залізних чопах обкрутився так, що можна було пройти попри нього. — Не бійся, в западню тебе не втручу, — сказала Обидовська і взяла його за руку. — От тут стій, поки світла не впущу. — А тоді знов доторкнулася якогось таємного сучка, і в стелі розсунувся оден з касетонів, пускаючи горішнє світло. В стінах не було ані одного вікна, всі вони завішені були образами. — Ніс sunt tabernacula tua! [106] — аж скрикнув Войнаровський, побачивши світлицю, як маленький музейчик. — Ось розкішниця яка! Так і хотілося б сказати: hie habitabo in aeternum! [107] — з тобою, Анночко, розуміється, з тобою! — Який шармант, мосіє Войнаровський, — покрутила головою, — і який брехун, — додала втихомовку. — Не диво, в дядька пішов. Ой багато ви лебединих душ на свою чорну совість взяли. — Ах, ангелиці мої неповинні! — відповів Войнаровський, розглядаючися кругом. А дивитися було на що. Оден килим що варт! Великий, на цілу світлицю, темно-вишневе дно, аж чорне, а на йому і пташки співають, і цвіти пахнуть, і винні китиці солодким соком наливаються. — Ковер-казка! — аж скрикнув Войнаровський. — Дивишся і забуваєш про зиму і війну, про горе, як море, а хотілося б... ет! — і махнув рукою. — Мабуть, хотілося б того, чого хотіли тії руки, котрі його ткали... — додала Обидовська. І обоє на хвилину замовкли. Думали, чиї то руки могли такий гарний ковер ткати, двірської дівчини, що влюбилася в пайового сина, чи козачки-Пенелопи, що свого мужа Одіссея з далекого походу, як з Трої, виглядала? Хто б не ткав, не іглою він нитки крізь основу пересилював, а своєю власною тугою ті пишні узори мережав. Вже, мабуть, руки, що цей килим ткали, давно в домовиш зітліли, а пташки все ще співають, цвіти пахнуть і спіють ягоди в китицях. — Ars longa, vita brevis [108], — сказав Войнаровський і обережно, щоб не потолочити квіток і не придусити пташок, підступив до канапи: — Боже ти мій, звідкіля вони такої штуки добули? — Тамариха казала, що це таки наші полтавські майстри робили. — От молодці! На тому сідалі хоч би шістьом Полуботкам сидіти, так не завалиться. А все ж таки яка вона у своїй формі легка, яка вигідна і притульна, як гарно жовтий ясень, мов слонова кість, до цих малинових обоїв підходить. Казка, не канапа! — Дійсно, як сиджу на ній, то хотілося б слухати якоїсь гарної казки, не про дванадцятьох розбійників, ані про Бабу Ягу, а такої якоїсь, ну, я сама не знаю якої! — Яку розказував собі в душі столяр, що цю мебель стругав, — доповів за неї Войнаровський. Стояли біля себе рам'я об рам'я і розглядали портрети. Русява паня з синьою квіткою в одній руці, а з молитовником у другій, і сотник якийсь лівою рукою на стіл сперся, а правою собаку по голові гладить, і козачка у багряному контуші і в рантусі білім, попід бороду і кругом голови, ніби з церкви вернула, а її спідниці хлопчик-п'ятиліток тримається і дівчинка з перекотиполем на розтуленій долоні, ось-ось, хай тільки вітер повіє, і обоє кудись полетять. Вже, мабуть, й полетіли, бо образи не нинішні, а днедавні були. Золочені рами почорніли, хоч тут ані мух не видко, ані ніхто люльки не курить. Де ж би в такій святині! — Всі вони, Анно, турбувалися колись маєтками, рангами, славою, всі вони страдали і кохали, і бач, що осталося по них! Ars longa, vita brevis. Ганна притулилася до нього. — А по нас і того, мабуть, не останеться, Андрію. Ворог пильно всі сліди загладить, ніби їх вітер снігом замете, — пророкувала. — І пом'янути не буде кому. Але подумала хвилину і додала: — А може, Величко що напише, він тепер у мойого брата Василя сидить. Гарно пише. Войнаровський, щоб відірвати її від сумних гадок, показував у скляних шафах фарфорові тарілки, чарки всіляких виробів і полтавські глиняні цяцьки, левиків, медведиків, котенят з повигинаними хребтами, то перестрашених, то знов ніби грізних, а так гарно вироблених, що не можна було дивитися, щоб не сміятись. Але Ганна все до образів вертала. Питалася, чи тямить у гетьмана в Бахмачі портрет батька Богдана, подовгастий, як двері в рамах різьблених, в листя і в степові бодяки. — Отой, знаєш, у темній киреї, як скрепла кров, і з булавою, обсипаною самоцвітом. Тямиш? — Як же забути тую силу і цей біль, що з нього б'є. Ліва брова трошки піднята, і від неї моршина робиться на чолі, така дивна, аж болюча, якої вовік не забудеш. — А Богуна забув, що у нас у батьковій опочивальні висів? Я собі його все чомусь-то чорнявим уявляла, гарним, але грізним, а він, білявий, синьоокий, на Виговського скидався. Тільки ніс менший і рівний, лиця гладкі, білі, а лоб високий-високий. Жупан на йому синяво-зеленавий, як морська вода, і наопашки плащ червоний, як огонь. Сам він стрункий, ставний, ну, прямо орел. Дивно, що з полотна не зірветься й не полетить... Так вони згадували, ніби про весь світ позабули. Згадували дворики старі з ґаночками на тесаних стовпцях і зі сходами, що скрипіли, ніби знати давали, що гість іде, і зі стовпами біля ґанку, до яких залізні обручики поначіплювано, щоб було до чого коня припнять, поки хазяїн не вийде й не гукне на прислугу, щоб до стайні забрати, знак, що гостя так скоро не відпустять, бо любий. І згадували ті троянди під вікнами дівочої боківки, і маруну, й васильки, і м'яту, й руту та ще й соловеїв, як розспіваються у маю, і місяця, як у вікна глядить і вснути не дає, — усього згадували, а про війну забули. — І всього того, мабуть, нам не побачити, Ганнусю. Що москва пограбувала й попалила, а що свої поруйнували. — Як же так, свої і руйнують? — Гадають, що як двори понищать, то й пани не вернуть, бо не буде до чого. А забувають, що самі себе руйнують, бо що з землі виросло, те й до землі належить, земля ж народна, не чия. Усі ми народ і всім нам треба обороняти її, бо візьме чужий і не такі палаци побудує. Тоді й жалувати стануть. В голосі його бриніла щира нотка жалю. — Отак, що одно покоління побудує, те друге поруйнує. Руїнницьким духом на нас з Азії несе, степ, ми, Ганнусю, степ... — Степ гарний, хвилястий, шумить. — Гарний, та негарно жити на ньому. Хто захоче, цей його й толоче. Людей, як худобу, з одного боку на другий переганяють. Чи бачила ти де таке? Перервала сумні гадки питанням: — А що тобі пан Понятовскі сказав? — Нічого доброго. Київський воєвода й великий гетьман коронний у криваві піжмурки граються. По цілій Польщі вганяють за собою, винищуючи край до краю. Ми тут на короля Станіслава ждемо, а він lentissimo passu [109] посувається, бо шведський генерал Крассов, котрого йому король Карло з кількома тисячами доброго війська до боку придав, контрибуції з народу здирає. По кілька талярів з диму і на кілька місяців наперед, так само, як Рибінські, каже собі давати. А їм тим часом треба би якнайскорше на Поліссю з військом литовським получитися, щоб Синявського знести, а Рибінського до послуху королеві Станіславові приневолити, чого як не зроблять, то свою справу проріжуть і нас ворогам у кліщі кинуть. Король Станіслав людина мудра й чесна, але вождем там не він, а отсей дерун Крассов, — от в тому то й біда! — А Іван Степанович вже знає? — Понятовскі скаже йому, бо мусить. — А може б, краще замовчав, даром гетьмана збентежить. — Не бійся. Це він лиш зі мною по щирості балакав, бо ми собі добре живемо, а гетьманові та королеві Карпові іншої співатиме. Не буде ж на Станіслава доносити, бо він тут резидент. — І це погано. Наші вожді повинні правду знати. — І так зле, і так недобре, Ганнусю. Погано діло стоїть, а Івана Степановича треба нам жалувати і не тривожити поганими вістками, бо він і так горем прибитий. Були би вони ще далі журилися, але почувся голос Тамарихи, що до сніданку їх прохала. Войнаровський відпрошувався, казав, що діла багато має, та почув на те, що вона йому до смерті не простила б, коли б погордував її хлібом-сіллю. Як поснідає в неї, так у себе не снідатиме, а час оден. На столі звідкілясь і індик начинюваний узявся, і пиріжки усякі, і наливки, а хазяйка все-таки турбувалася, що такого славного гостя Бог у її хату привів, а вона його гідно пошанувати не може, — бо війна. — Скажіть ви мені, — питалася, — чим і коли вона скінчиться, отся війна? — Того, паніматко, крім одного Господа Бога, ніхто більше не знає. І добре, що не знає, бо, може, не оден життя б себе позбавив, якби знав, — а так бореться, поки може. — Бореться, кажете, а пощо ж тієї боротьби? Гріх оден і кривда людська. От хоч би й ми. Дещо по батьках надбали, дещо придбали самі, працювали, клопоталися, ночі спокійної не мали, прийшла війна. Бог синів до себе покликав, і на кого ми тепер нашу працю оставимо? Хустину до очей підняла — схлипувала. — Краще б я на кількох десятинах сиділа, а з синами, ніж на багатствах, а сама. Коли б знаття, що із-за маєтків люди воюють, то роздала би усе-усе, бо краще біда, ніж таке кровопроливство. Войнаровський заспокоював її. Казав, що війни з давен-давна бували і, мабуть, остануться довіку, бо в цілій природі йде безнастанний бій, а хоч би в нас ні дворів гарних, ні ніякого багатства не було, то все-таки ворог по нашу землю піде, а землі боронити треба, бо раз нас Бог посадив на ній, так вона наша, не чия. ї звірина свого леговища боронить, бо воно її, а що ж про чоловіка казати? Народ, що не боронить землі, не варт її, це не народ, а стадо безмозкої худоби. Розмову перервав гаркіт бубнів. Войнаровський зірвався. — Пора мені! Спасибі, паніматко, доброго здоровля, пані Анно, не поминайте злом! — А то ж куди? — скрикнули обі нараз. — Мабуть, король на Веприк іде. — Чого він там шукає? Войнаровський подумав хвилину: — Може, слави, котру Левенгавпт біля Лісної загубив. — Ох, лишенько! — нарікала Тамариха. — І знову людська кров поллється. — Хай і ллється, щоб лиш не надармо, — відповів Войнаровський, вискакуючи на ґанок. Ганна прилипла до вікна. Весь світ перемінився для неї в одно питання: піде Андрій чи ні? Коли б не те, що в Ромнах старшинська жінота вже й так стала на ній свої язики гострити, то бігла би на його квартиру і просила, щоб її не лишав самою. Вона ж дійсно сама. Батько там, а мати і рідня по другому боці греблі. Біля неї лиш Мотря. Так Мотря непритяменна. По лазаретах, по таборі снується, ніби нічого не знає, не розуміє, своїм ділом занята. Для Ганни Войнаровський і брат, і друг, і товариш. З ним вона може і про прежнє, і про майбутнє побалакати, душу сирітську розвести. Без нього світ переміниться в пустиню. "Андрію! Андрію!" — кликала за ним її душа... На Тамаринім дворі кипіло. Люди суєтилися. Не знали, які частини мають іти, а які ні. То сідлали коней, то розсідлювали і вели до стаєн. Крик, гамір, біготня. Не вміли козаки так тихо в похід виступати, як шведи. Шведи йшли, як машина, а наші шуміли, як Дніпро. Без супротивлення і шарпанини ніколи не обійшлося. А вже коли б так хоч сотна часть того сповнилася, що вони собі і другим тоді бажали, то хіба весь світ мусів би провалиться. — Ідуть, ідуть! — і що жило в Тамаринім дворі, вибігло на ґанок й на ворота, — в чім хто стояв, незважаючи на мороз, що шинами палив. В Ганни душа завмерла: піде чи ні? Мов крізь мряку бачила прапори, коней, людей, уродливих трабантів, сурмачів з сурмами блискучими, цілу тую процесію богині війни, що з шумом грізним, мов позасвітним, перевалювалася біля воріт. Не лопотять порвані прапори, не ревуть грізно труби і навіть коні не іржать і не порскають весело. Ой, не будуть їм раді ті, до яких вони на криваву гостину ідуть! Поміж трабантами король... І Ганнині очі ожили на хвилину, ніби мряка розступилася нараз. Побачила його виразно, ясно, як на картині. Сухорлявий, ніби незамітний нічим. А все ж таки в нім однім тая сила, що тисячі за собою тягне, що про життя і про смерть їх рішає. В тих синіх, ніби полинялих очах майбутність Європи таїться. Той високий білий лоб за тисячі думає… Переїхав... Біля його молоденький князик, вродливий Реншільд, ще кількох знайомих Ганні генералів і регіменти пересуваються спокійно, рівно, як за хвилею хвиля. Грюхотять гармати, аж Тамарин двір у посадах дрижить, гудуть шкурами повкривані вози, аж підскакують ґанкові колонки. І знову імла, і знову мряка — пустиня. Нараз очі Ганни всміхаються, і ціле обличчя прояснюється, як город в поранковому сонці. Побачила Люксембурга і Рачка. Як два звірки на санях сиділи. Щось розказували собі. Не лиш устами, а й очима, раменами, цілими своїми марними постатями розмовляли з собою. Аж замовкли, похнюпили носики, і по обличчях їхніх розлився смуток і така прикра жалість, яка лиш на малпячих мордочках буває. Прогуготів похід, і Ганна легше дихнула. Зі шведами лиш кілька сотень наших пішло. Не запримітила навіть, хто їх повів. Гетьман, значиться, у Гадячі остався, а з ним і пан Андрій... Пан Андрій носатий, пан Андрій кирпатий, я не люблю пана Андрія... пригадала собі і засміялася весело. Тамариха притулила її до себе: — Донця моя!.. Засоромилася Ганна і рум'янцем гарячим облилася. — Це не сором, дитино, кохати, не сором, — гладила її по голові сотничиха. — Я не кохаю, — відповіла Ганна, глянула на Тамариху і розсміялася, як дитина, бо брехати не вміла. Тамариха і собі в сміх. — Боже мій. Боже! Зміняється світ, а кохання яке було, таким і останеться довіку. На вулиці зашуміло знову. Задня сторожа йшла. — Може, це наші? — майнуло по голові Ганни, і вона задрижала. — Не тривожся, дитино. Гетьман у Гадячі залишається, його небіж також. — А вам хто казав? — Знаю. Ходім на обід. — Невже це вже полуднє? — Вже і з полудня пішло. Час скоро минає. Щоби так скоро наше лихо минуло... Ходім! По обіді Ганна до своєї кімнатки подалася, бо Тамариха по старому звичаю любила полежати годинку. А нині тим паче. Набігалася та натупцювала, мов на весіллю. Стільки несподіваних гостей і таких неспокійних, як козаки. Ніколи не вгадаєш, від чого вони скиплять. Часом за таку марницю бешкет знімуть, що і згадувати не варто. Та краще вони, ніж москва. Щоб вона не вернула ніколи. Одну третину города спалили. А що вбивств, що всякого насильства було — не перечислити. Кажуть, на Псьолі трупи купами лежать, а скільки їх у проруби пішло, геть воду попсували. Переварюєш її, анижу додаєш, і все-таки пити не спосіб. І як це Господь дивиться на те все і мовчить, ще й цареві силу до його кривавого рейментовання дає... Багато жури в пані Тамарихи на голові, і вона мусить хоч годинку вснути, щоб забути про неї. Тепер тільки спокою, що спиш, якщо тобі сни неспокійні не сняться... Ганна по своїй тихій кімнатці розглядається. Як цікаво сотник Тамара все те продумав. Стільки добра і так воно заховане, що ніхто й не догадався б. Навіть прислуга про тую світличку не знає, крім старого дворецького, але цей скорше вмре, ніж своїх панів зрадить. Він оден із прислуги до цього крила заходить, і в печах зимою палить, і прибирає. Нікого з гостей туди не просять, це святая-святих. Тамара Ганні якоюсь тіткою приходить. Любов Федорівна її знає від малих літ. На її дітей дивиться, як на своїх, та ще тепер, по втраті власних синів. Ганні у Тамарихи добре, краще, як у рідної мами, — о, куди! А все ж таки хочеться звідтіля до власної хати і до власного щастя. А воно десь так далеко, далеко... ...Де воно? Дивиться Ганна на килим, пишно тканий, на мебель розкішну і на портрети на стінах. Чи з них хто був щасливий? — питає. Чи щастя його довго тривало? Де воно тепер? У тій красі, що веселить очі нащадків, і більше, більше нігде... На килимі і на портретах погляд Андрія застиг. Як він любить те все і як жалує, що війна руйнує красу... Хтось стукає у мисник. Ганна потискає сучок, і входить Мотря. — Ось де ти заховалася, Ганно! — вітається. — Не ховалася я, Мотре. Тамариха силою мене до себе забрала. Добра така. — Є ще добрі люди на світі, та мало. Ганна не відповідає. Вона нині всіх добрими бачить, тільки бідними чомусь. І Мотря теж, може, найбіднішою з усіх. Довго, довго дивиться на її пишну вроду, а тоді: — Яка ти гарна, Мотре! — і тулиться до неї, як дитина. Мотря не відштовхує Ганни від себе: — Дурненька ти моя! — каже і по голові гладить. Хотіла розказати її про свої походні лазарети, про те, скільки нинішньої ночі людей померло, скільки рук і ніг хірурги відпилували, але слова на устах завмерли. І її в тій світличці так якось світло зробилося на душі, як давно. — Гарно тут, Ганну сенько, серце, гарно!.. Бачилася з Андрієм нині? — питається нараз. Ганна паленіє. — Бачила, Мотре. — І що він? Все такий розмріяний ходить, ніби світ не про нього. — Не знаю. — А хто ж має знати, як не ти? — Я? — і Ганна складки на своїй спідниці поправляє. Мотря пильно дивиться на неї, ніби вона старша й мудріша, ніби мама, а не сестра. — Га! Що ж! — зітхає. — І любові треба на світі. Може, більше, як чого. Тільки вважай, щоб із того якої біди не було. — Мотре, що це ти? Невже ж я дівчинка, недоліток? — Не сердься. От так на гадку прийшло, бо безталанні ми. Проклін над нашим родом, як над Пельопідами, повис. Сама не знаю за що... Треба переломити його. — Переломити? Чим його переломити, Мотре? — Жертвою, Ганно, великою жертвою життя. Ганна, як перестрашена, дивиться на сестру. — Зжахнулася? — заспокоює її Мотря. — Нема чого. Це не про тебе слово. Комусь же бути щасливою, Ганно... Будь щасливою, будь! І Мотря кидається Ганні на шию. Сонце світить, ніби в його більмо на оці. Десь далеко вітер скиглить, ніби голодні вовки під лісом виють. Смуток мандрівкою утомився. Сів під дубом і плаче... Вечір сестер в обіймах застав. XXIV Москалі числили, що шведи з Мазепою подадуться за Дніпро, щоб розбити Синявського, получитися з королем Станіславом і з Крассовом, а що лиш тоді всею потугою звернуться проти Москви. Друге, що міг король Карло зробити, було: піти у Слобідську Україну, очистити її з москалів, заволодіти Воронежем, де цар будував собі флоту, та приневолити запорожців, а може, і татар, щоб воювали Москву. Але це друге видавалося менше важним і тому менше до правди подібним. Тих кілька тисяч шведського певного війська під орудою Крассова у Польщі повинні були мати куди більшу вартість для Карла, ніж хоробрі, але не карні і своєвільні запорожці, а приборкана і під скиптр короля Станіслава підчинена Польща теж куди більше значила, ніж Крим. Мати Польщу з королем Станіславом — це значило забезпечити собі зади і тримати в своїх руках дорогу для довозу війська і всякого воєнного знадіб'я зі Швеції, де бракувало усього, тільки не доброго оружжя, котрим славилися шведські фабрики. Утратиш Польщу — це все одно, що втратити побіду над королем Августом, роздерти власною рукою Альтранштадський мир, лишити короля Станіслава на леду, а в додатку, на випадок програної на Україні, мати на тилах Синявського, котрий шведам заступить перехід через Дніпро. Ні, того король Карло зробити не може. Але король Карло любив якраз робити те, чого не зробили би другі, він з Гадяча рушив на Веприк. Як про це довідався Меншиков — скипів, бо якраз він стояв кріпко на тому, що королеві Карлові після програної під Лісною, після утрати Батурина і після страшних морозів на Україні нічого другого й не остається, як тільки через Дніпро прямувати на південний захід, шукати зустрічі з Синявським і новими побілами підкріпити надшарпану славу непобідимого вожда. — Це, певно, той старий лис. Мазепа, нацькував Карла на мене. Поки я його в свої руки не дістану і не задавлю, поти й не матиму спокою. Він мені всі мої плани понівечить. — А тії плани Меншикова, — то було винищити і пограбувати Україну доостанку, бо в кождому городі, в котрім ще його нога не ступила, всякого добра залишилося чимало. От у Гадячі скільки багатства лежить у замкових льохах... І Меншиков рішив, що б там не було, позбутися зрадника Мазепи. І для царя який це буде сюрприз! Більшого й придумати годі. В битві дістати "старого злодія" не вдалось. Вже кілька разів здавалося ось-ось, і він наш. Та за кождим разом вихопився, як в'юн. Оставалося одно — наслати когось, щоби засівся і знічев'я кулю в нього пустив. Спосіб простий, певний і не коштовний. Скажім, кілька тисяч треба заплатити заговірникові, а що воно значить супроти голови Мазепи! Без нього король Карло в чужому, незнайомому краю буде, як без правої руки. Хто йому порадить, хто покаже всі ходи й переходи, хто позичить грошей? І між мазепинцями смерть Мазепи викличе такий переполох, якого й подумати годі. Настане безголов'я, в якому можна їх буде усіх, як рибу, в сак нагнати... І Меншиков став розглядатися за надійним чоловіком. Недалеко шукав. Мав біля себе покоєвого з Мазепиної батуринської палати, шляхтича, того самого, що за добрі фоші і за обіцянку гарного уряду по війні виявив місце, в якому переховані були гетьманські клейноди. Казав його покликати до себе.Подав руку і просив сідати. — Добре тобі у нас? — спитав князь. — Дякувати Господу Милосердному і вашій світлості княжій, добре, — відповів. — А хочеш, щоб ще краще було? — Хто з нас кращого не бажає, князю! Меншиков ніби тих слів не чув. Знімаючи якийсь волос зі свойого зеленого каптана і ніби весь тим ділом зайнятий, говорив півголосом, споййно і рівно, як щось найзвичайнішого й найбуденнішого в світі: — Підеш негайно в Гадяч. Якщо тебе по дорозі спинятимуть рускі, то покажеш подорожний лист, який тобі наша походна канцелярія зготує, а як мазепинці, то скажеш, що князь Меншиков тебе силою з Батурина забрав і що тепер ти назад у службу свого пана гетьмана вернути хочеш. Скінчивши це речення і ніби дорешти провіривши чистість свойого каптана, він нагло зирнув на Гірчицю і гукнув: — Розумієш? Гірчиця стрепенувся. — Розумію, світлосте ваша, — відповів, вилупивши очі. Усмішка вдоволення пробігла по обличчю княжім. Князь любив, щоб його боялися люди. — Бачу, що тебе розуму вчити не треба, — сказав ласкавіше, щоб осмілити перестрашеного Гірчицю. — Біда навчила, — притакнув Гірчиця, силкуючися скрити свій перестрах. Меншиков присунувся до нього, добув золоту табачницю, вдарив по накривці оперстененим пальцем, взяв щипту таба-и і, всуваючи її до обох дірок тонкого носа, говорив монотонне: — Прибувши щасливо до Гадяча, або дійсно поступиш на службу до бувшого гетьмана, або примістишся у якогось певного чоловіка, свояка чи знайомого, — мабуть, таких у Гадячі маєш?.. — Маю, світлосте ваша, — притакнув Гірчиця. — А примістившися, розпитаєшся та довідаєшся, коли й куди Мазепа ходить, в днину чи поночі, самотреть чи з конвоєм і... (тут зробив коротку паузу) і, вибравши добру нагоду, при помочі Божій покажеш, що умієш. Гірчиця чомусь-то вп'ялив очі в лискучі носики княжих чобіт. Те, що почув, було надто несподіване для нього. Боровся з собою, з останками честі й моралі, але чув, що не видержить бою. Всесильний Меншиков брав над ним верх, і Гірчиці сором було не тільки за себе, але чомусь-то, і то, може, ще більше, за князя. Не міг глянути йому в очі. Князь знову стукнув пальцем об верхняк табачниці і потягнув носом. — Робити треба вважно й мудро, щоб не осоромити себе, — цідив слова крізь зуби. — Діло важне й нелегке. — Нелегке, — повторив Гірчиця. Він бачив, як нараз носики княжих чобіт пригнулися, лискучі халяви зморщилися, підошви заскрипіли, — князь встав і пустився по хаті. Походивши добру хвилину, приступив до стола, взяв лист паперу, зложив його вдвоє і перерізав ножем: — Ніж найповніший інструмент, — сказав ніби про себе, а все ж таки значущо, і з-під ока зиркнув на Гірчицю. Цей мовчав, не спускаючи зіниць з блискучих княжих чобіт. — Чого мовчиш? — почув нараз грізне питання, зірвався на рівні ноги і перестрашено дивився на Меншикова. — Чого видивився на мене, як теля на мальовані ворота? Не хочеш, так кажи. Десятьох на твоє місце знайдеться. Шляхтич, а гірше хлопа боїться. І чого? Ну, і чого? Мазепа проклятий і відлучений від церкви, як паршива вівця від стада. Вбити його не гріх. Розумієш? Гірчиця низько поклонився: — Розумію. — Ну, так, — відсапнув Меншиков. — Так, тоді, значиться... — І не докінчив, тільки приглядався ножеві, котрим „розтинав лист. Обертав, ніби бавився ним. — Так тоді чого ж ти захитався? — Бо я ще в такому ділі не бував. — Діловий чоловік не цурається ніякого діла. Задурно нікому не платять. — Авжеж... — притакнув Гірчиця, бо боявся, щоб мовчанням не дратувати князя. — А за те, якщо ти гаразд свою роботу зробиш, то милість царська не мине тебе. Дістанеш рангу і кондицію, про яку тобі навіть не снилося. Спитай Носа, він тобі скаже, як його величество цар нагороджує своїх людей. І грошей не пожалуємо. Не менше тисячі дістанеш. Ще тобі мало? — Довільно, милосте ваша. — Так, значиться, підеш? — Піду, — відповів Гірчиця рішучо. Меншиков кинув ніж на стіл. — Куля теж добра, тільки треба вміти стріляти, — говорив, мов про себе. А звертаючись до Гірчиці, остерігав його: — Але ти мені вважай, щоб тебе який чорт не підвів на лукаве діло, щоб ти, замість служити цареві, не пішов на службу царепредателя, бо тоді не минула б тебе найжорстокіша кара, як не мине вона Мазепу і ціле його гадюче кодло. — Ніколи того не буде, відповів покірно Гірчиця. Я коли кому служу, так вірно! — Пам'ятай! — кинув йому Меншиков і плеснув у долоні. — Покликати мені писаря Сливу'. Зігнута над паперами постать всунулася крізь двері, не розпростовуючи спини. — Напишеш походний лист на ім'я сего чоловіка, — приказував Меншиков, — але напишеш такою мовою, щоб його наші й черкаси могли розуміти. Тут тобі стіл і бумага. Писар присів на краєчку лавки, як птах перед відлетом на гілляці, і писав: "Божиєю милостию пресвітчійшаго і великодержавнійшого государя нашого, царя, великаго князя Петра Алексієвича, всея Великия, Білия і Малия Россії самодержця. Їм милостем, господином сиятельнійшим князем і благородним бояром, господином думним стольником, полковником, офіцером, страпчим, дворяном і всякаго чина правительствуючим велико россійского ратним і служивим людем єго царскаго пресвітлаго величества. Под реєментом ясневелможнаго єго милости панам. Іоана Ілліча Скоропадскаго, обоіх сторон Днепра новоізбранного гетмана, їх милостем, мосці паном полковником, паном сотником, атаманом, войтам і всякой кондиції людем, поволь-ность услуг наших залецивши, відомо чиним, іж оказатель сего свидительнаго писання от'єздит... і т. д." Зимний піт виступив на лоб писця. Він весь письмовник умів наізусть, а все ж таки боявся, щоб не пропустити якого слова, бо Меншиков звик був кулаком на спині робити коректуру. Та, на щастя, світлшший якось не дуже-то й приглядався до письма, перебіг очима, підписав і казав прибити печать. Скрутиш і всунеш за халяву, говорив, вручаючи письмо Гірчиці. — А пройшовши територію під нашим регіментом находящуся, бумагу сію уничтожиш, щоб і сліду від неї не осталося. — По приказу вашої світлості. — А тут тобі на витрати в дорозі! — як псові, охлап кинув Гірчиці пригорщу срібла. — З Богом! XXV Був пізній вечір. Гадячани лягали спати, як нараз загомоніли дзвони. Не на тривогу, бо дзвонив не найбільший "Пилип" сам, лиш усі нараз, як на Великдень, — а все ж таки затривожився Гадяч. В таку пізню пору, і дзвонять? Завтра будень, не свято — що за причина? Зривалися і бігли до воріт. — Не чули, сусідо, чого це дзвонять? — Кажуть, гетьмана вбили. — Івана Степановича? Боже ти наш! Всіми вулицями на замок перли. Замкові ворота зачинено. Сторожа не впускала товпи, котра з кождою хвилиною більшала й голосніше гула. — Чому не пускаєте людей? Правди під решетом не скриєш! Весь город знає, що гетьмана вбили! — Хто? — Старшини. Іван Степанович старшин до царя не пускав. — За волю України стояв, а старшинам щоб тільки їх маєтки! — Ми їм дамо маєтки! Пускайте, іродові діти, а то розвалимо браму! Дзвони втихли, та не тих народ. Товпа могутніла і хвилювала, шуміла. Ніби ворог облягав замок. Вже й каміння понад голови летіло. Сторожа ледве подалася крізь бокові ворітця, бо не могла стримати напору людської хвилі. — Плечима підважуй! Ануте враз! Декілька плечей підсунулося під браму, яку обложені з другого боку загатили возами, скринями, колодами, чим могли... Облога. — Розступіться, люди! Бачите, коваль тарана несе! Коваль з синами й челядниками двигав дубчака здоровезного, розгойдав ним і гепнув, аж луна замковими мурами побігла. — Ще раз, ще! Ворота йойкали, стогнали, і не будь вони цвяховані густо, і не будь у них заліза більше, ніж дерева, то розлетілися б удребезги. — Івана Степановича вбили, смерть убийникам, смерть старшинам! Аж нараз із подвір'я озвався голос грубий, як з-під землі. — Заспокійтеся, люди! Гетьмана Бог беріг. Він вийшов ціло. На молебен за його здоровля, не по душі дзвонили. — Хто балака? — почулося з товпи. — Хто бреше? — заревіли кругом. — Сердюцький сотник, Коновченко, — відповів той самий грубий голос. — Вірний рейментареві свойому. — Такий вірний, як Апостол і другі. — Вірні, як Юда Христові. — За млинок і ставок ви і маму рідну продали б. — Не вірте йому, він бреше. Хай вийде канцелярист Чуйкевич. — Канцелярист Чуйкевич вийти не може, бо його ранили, гетьмана обороняв. — Чуєте? Івана Чуйкевича вбили. Оден був гетьманові вірний, і того вбили. — Вбили, вбили! — ревіла товпа. І коваль знов закликав людей, щоб подавалися взад, бо він розгойдує таран. — Що там роздобарювати довго. Червоного півня пускаймо! Замкові небезпека грозила. — Смерть старшинам! Смерть скритовбийникам, — гуділо кругом. Аж відчинилося одно з освічених вікон, і в ньому появився гетьман. — Славні міщане любимого мойого города Гадяча! — промовив. — Спасибі, що турбуєтеся моїм життям. Як бачите, я цілий. Убійник в мого канцеляриста Івана Чуйкевича кулею попав. Заговірник Гірчиця, насланий на мене царем, в наших руках. Завтра спокутує свій гріх. Розходіться спокійно і спіть безпечно, поки я з останками моїх вірних людей стережу вашого добра, життя і волі! Вікно зачинилося, але гетьман все ще стояв у ньому, щоб усякий міг побачити його і впевнитися, що це він, а не якийсь обманець. — Іван Степанович живий! Хай живе Іван Степанович! — гукали міщани, прихильні до гетьмана, а ворожо настроєні до старшин. — Хай живе! Гура! Гура! — і по козацькому звичаєві підкидали шапками. Гадяч, як і другі городи, де були гетьманські замки, сприяв Мазепі, бо він давав гарні заробітки ремісникам, дбав про школи і богодільні та не щадив гроша на міські будівлі і на оздобу церков. Зате не любили старшин, що збагачувалися скоро і не все способом правим та законним. — Ще ми їх дістанемо в руки! — потішали себе. — Ще ми колись розрахуємося з ними, — обіцяли собі. Нерадо розходилися по домах, щоб досипляти довгої зимової ночі. А коваль дубчака вже не покидався. Тащив його з челядниками до кузні. Заслужив собі. XXVI В мешканню Чуйкевича світло притінене, щоб хорому не било в очі. Освітлена тая половина кімнати, в котрій біля печі сидить Войнаровський з Ганною і тітка Тамариха. Ліжко з Чуйкевичем і Мотря біля його в тіні. Тільки сріблистий відблиск від снігу паде на них крізь невеличкі шибки. — Може, ми бентежимо недужого? — шепотом питає Ганна. — Підемо! Чуйкевич перечить головою. — Сидіть, — заспокоює гостей Мотря. — Він не спить, йому відрадніше, коли в хаті є люди. Правда, Іване? — Відрадніше, — притакує хорий. — Мені добре з вами. І шукає Мотриної руки, а знайшовши, кладе свою гарячу на її, як з мрамору. Мотря не боронить. Ніколи вона не була такою доброю для нього, як тепер. Цілу ніч не відступала від нього, аж, зморена сном, притулила голову до його подушки й задрімала... І снилося їй, буцімто йдуть вони полем великим серед вечірньої імли. І чогось-то він спішиться, а вона ледве поспіває за ним. (Журавлі відлітають. Не видно їх, тільки чути жалісливі крики). Нараз перед ними прірва, широка й глибочезна. Іван скаче туди, вона хоче кинутися за ним, так він рукою дає знак, щоб осталась. — Іване! — кричить Мотря і будиться. Але тим криком і хорого збудила. Їх очі зустрінулися з собою. — Тобі щось поганого приснилося, Мотре? — питає Чуйкевич. — Мабуть... — відповіла, струшуючи слезу з довгої ріс-ниці. І щолиш тоді зрозуміла, який він близький для неї. А хоть того не сказала йому, мабуть, відчув, бо по блідім обличчю осіннім сонцем розлилось задовілля. Ніколи так не хотів жити, як тепер. — Що говорив хірург? — питався. — Казав, що рана неглибока, за кілька неділь ходитимеш. — За кілька неділь! — повторив сумно, але в душі було йому якось радісно і легко, як ніколи. Навіть болю не чув. Почував себе, мов під ангельським крилом. Потім заснув, як після купелі дитина, і збудився підвечір. Біля його сиділа Мотря, а в кутку приятелі. — Добре мені. Тітка Тамариха присунулася до Войнаровського. — А я, бачите, й досі не знаю, як воно склалося, люди всячину розказують. — Дуже просто, — відповів шепотом Войнаровський. — Вертали ми з гетьманом з города на замок. — Хто саме? — Гетьман, я і він, — рукою показав на ліжко. — Город певний, охорони не взяли ми з собою. А до того, правду сказати, Іван Степанович не любить її. Він з того боку фаталіст. Перед своїми не окриєшся, говорить. Любить показуватися народові. — В тім-то й біда. Не такі тепер часи, мої ви, ой, не такі! — Ідемо, аж нараз на скруті, з-поза остріжка: бух! Куля свиснула мені попри ухо, зісовзгнулася по дядьковому панцирі і попала Чуйкевичеві між ребра. Він ще кинувся, заслонив собою гетьмана, але за хвилину лежав на наших руках... Та й тільки. — Це справді дуже просто... — Найбільші події збуваються невигадливе, тільки люди люблять їх прибирати у всілякі вимисли. — І мої оба так само просто пішли, — зітхала Тамариха. — Одному куля в чоло попала, другому груди прокололи списом. — На те ми й козаки, паніматко, — приповів Войнаровський, — щоб не своєю смертію вмирати. Обидовська вхопила його за руку: — Андрію! При хорім про таке не говорять. — А як той хорий теж козак? — Хоч би з діда-прадіда — не треба. Всі ви любите страхітне і сумне. — А як веселого немає? — Так треба його хотіти, я не люблю смутку, не люблю. В голосі її звучала діточа щирість, здавалося, що розплачеться, коли їй скажуть, що любить. — Андрій навіть пояс на чорний бік вив'язав не знать чого. — Завтра вив'яжу на світлий, — обіцяв, стискаючи дрібну теплу руку. Хтось постукав у двері. Відсунулися від себе. — Увійдіть! — Ясновельможний про здоровля пана канцеляриста спитати велів, — проговорив дижурний сердюцький старшина. Мотря зірвалася з місця і хотіла йому відповісти, але Чуйкевич ворухнувся, підняв повіки і промовив: — Будь ласка, подякуй його милості пану гетьманові. Почуваюся гарно, як той, що сповнив свій обов'язок. XXVII Шведи втретє на Веприк наступали. Невеличка твердиня, про яку в Європі мало хто й чував, майоріла, як острів серед білого ледяного моря. Напрасний, північний вітер дув шведам в очі; то розжареними шинами палив, то зимними ножами шпитав. — Вперед, вперед! — гукали шведські офіцери, підсуваючи свої баталіони під вали Веприка. — Бог з нами! — пробували кричати вояки, але голос їх або замерзав на лютому морозі, або здмухував його вітер. Він зривав останні зжовклі листки з дубів на валах твердині і повними пригорщами сипав їх на голови облягаючих. Фельдмаршал Реншільд був весь обтиканий ними. — З нас навіть вітер сміється, — сердився, струшуючи ті зів'ялі лаври. — Хто бачив у таку стужу й шувір добувати твердиню! — Вам дуже до лиця отся фантастична прикраса, — потішав його генерал-майор Лягеркрона, — виглядаєте, як тріумфатор. — Всі ми виглядаємо, як божевільні під проводом найбожевільнішого з вождів, — кинув йому красивий маршал і попер конем перед оден з Левенгавптових баталіонів. Ядро, випущене вправною рукою з валів твердині, попало якраз у збиті лави молодого баталіону, двох розшарпало на смерть, а кількох поранило важко. Вояки, не досить ще закалені в боях, захиталися. Замість іти вперед, обступили вбитих і метушилися коло поранених товаришів, котрі стогнали і кричали, проклинаючи Веприк, Україну і війну. Польний курат Рабеніюс, котрий не ховався в запіллю, лиш разом зі своїми людьми ліз "самій смерті в зуби", то над помершими відмовляв молитву, то ранених сповідав, то підбадьорював зацілілих, загріваючи їх словами псалмопівця. Але баталіон буцім примерз до зимного поля. — Каналії! — скрикнув нараз Реншільд. — Я вас здесяткувати велю. Ви соромом покриваєте лицарську славу Швеції, ви зраджуєте свого короля! — Vivat Carolus rex! [110] — підхопив молодий корнет, гаркнули бубни, Рабеніюс чашу зняв угору, і баталіон двигнувся з місця. Але самотний, дрімливий остров серед ледяного моря перемінився нараз у гору, що зіває сіркою і ригає огнем. З башень твердині вилітали ядра, а з прорізів у частоколі жужжали кулі так густо, цільно, дошкульно, що навіть найсміливіші шведи кидали в'язки хворосту, з котрими підступали під вал, і пускали з рук драбини. І цей третій приступ відбився об завзяття хороброго команданта Веприка, шотландського офіцера. Мороз і вітер помагав йому. Аж темна ніч кинулася між облягаючих і обложених і відділила їх від себе. Шведи подались до своїх шатер, ровів і до повіток, наскорі збитих з патиччя та соломи, котрими вітер термосив безмилосердно, так, що раз у раз треба їх було латати й обкидувати снігом. Продроглий і червоний від вітру фельдмаршал Реншільд бігав по своїй квартирі. — Це вже верх безголов'я! — гукав. — Навіть школярі, що бавляться у снігові твердині, розуміють, що в такий мороз і вітер легше відбиватися з-поза валів і мурів, ніж здобувати їх. Тільки наш великий полководець того знати не хоче. Що для його люди, що для його кождий з нас — щоб тільки його хлоп'ячі забаганки були сповнені! Обершт Гілленкрок повернув очі від своїх фортифікаційних планів. — Ексцеленціє! — промовив спокійним, аж ніби сонним голосом. — Ховайте тую злість на завтра. Пригодиться! Реншільд вовком подивився на його. — Не штука вам. Ви маєте діло з мертвим папером, а я з живими людьми. Ваші моделі твердинь не збунтуються, а мені лице не лиш від морозу, а й від сорому палає, коли бачу, що наші хоробрі баталіони відмовляють послуху, бо від них неможливого вимагається. — Для хороброго жовніра нема нічого неможливого в світі, — відповів Гілленкрок словами короля. — Фі! — свиснув йому під ніс фельдмаршал і згірдливо надув свої дівочі губи. — Фі! Кашляючи, увійшов на квартиру Піпер. — Ну, і що тепер? — спитав Реншільда. — Що тепер? — повторив цей. — Компромітація... — махнув рукою Піпер. — О, чуєте, чуєте? — підскакував до Гілленкрока Реншільд. — Чуєте, що каже канцлер: компромітація! Брали Варшаву і Краків, а перед якимсь глупим Веприком зупинилися і тепер ані вперед, ні взад. — Ми ще собі зуби на тім худім Веприку поломимо, — бідкався Піпер. — А найгірше, що тих зубів вже і так у наших щоках небагато. — Тридцять дряхлих гармат, а сухої і доброї муніції не знаю чи навіть на десять стало б. З чим ми на Росію підемо? — З королем Карлом, — відповів спокійно Гілленкрок. Такої гармати в цілій Росії не знайдете. Піпер і Реншільд замовкли. Піпер правою рукою тер своє ліве рам'я. — Дідьчии мороз, — нарікав. — Нашому наймилостивішому лице раниться. — Ми не хірурги, — кинув крізь рам'я Реншільд. — Пора королеві розум мати. Перед кількома днями знов ним кудись цілу ніч товкло. Навіть Гультман не знав, куди він подівся. — Навіть Гультман не знав, — повторив Піпер. — А він більше знає, ніж ми всі накупу. — Бо королеві ближчий Гультман, ніж ви або моя нікчемність. — Ближчий, — притакнув Піпер. — Але все ж таки, коли король, його милість, зволить зробити таку дурницю, як, приміром, нинішня облога Веприка, то не Гультманові, а нам, мої панове, треба подумати, як би з тої біди викрутитися. Реншільд бігав, бігав, аж сів. — Треба! — сказав, вп'яливши очі в Піпера. Піпер свої примкнув і ніби крізь сон балакав: — На мою гадку, треба завтра післати тому завзятому шотландцеві проект здачі на таких корисних і чесних услів'ях, щоби він не міг відкинути. Реншільд надув згірдливо губи. — А на мою гадку, — відповів, — завтра треба не жалувати муніції, вдарити на отсей проклятий Веприк з усіх пушок і коло полудня, як мороз трохи попустить, піти ще раз приступом, добути песячу буду, вирізати всіх без пощади, а команданта повісити на першім стовпі, який нам попадеться під руку. Гілленкрок підняв голову з-над планів, встав і позіхнув широко: — За що? — спитався спокійно: — За що, мої панове? — За що? — гукнув на його фельдмаршал. — Ви ще можете питатися за що? Він знов зірвався з місця і став бігати по квартирі, як лев по клітці. Нараз зупинився. Надслухував, а пізнавши хід короля, "Його милість король!" — промовив, стаючи у вояцькій поставі. Королеві ранився ніс і лице, його повіки були зачервонені, ропилися. Але він цього буцім не чув. — Але ж бо дефендуються хоробро! — хвалив собі обложенців і затирав руки, буцім це забава, а не справжня війна. Піпер значуще кашельнув. Реншільд нетерпеливо переступав з ноги на ногу. — Ексцеленціям не подобається така хоробра оборона? — спитав король, перебігаючи очима з одного на другого. — А я люблю мати діло з хоробрим противником. Бо яка ж це мені емоція, коли я бачу, що ворог б'ється нікчемно. Соромлюсь тоді за його і за себе, за його, що він нездара, а за себе, що з нездарою стаю до бою. — Веприкові зима сприяє, — завважив Піпер. Король заперечив рукою. — Зима зимою, — говорив запалюючись. — Але кажіть собі що хочете, а вони таки хоробро б'ються. Знаєте, мене нині кортіло бути з ними, а не з вами, панове, і відбиватися, а не наступати. З-під вусиків Реншільда то вибігала, то ховалася згірдли-ва усмішка. Аж врешті не втерпів. — Я також, — сказав, — умію цінити хоробрість, але коли вона доцільна. — Доцільна? А невже ж буває недоцільна хоробрість? — дивувався король. — Авжеж, що буває, — обстоював свій висказ Реншільд. — Ось, приміром, тая там банда у Веприку добре знає, що ми все-таки їх мисячу нору візьмемо, пощо тоді деруться, як божевільні, марнучи свої і наші сили. Перед хвилиною сказав я, що коли б я мав рішати... — То що? — спитав, сідаючи і дивлячись в очі Реншільдові, король. — То завтра доклав би усіх зусиль, щоб добути цього дідьчого Веприка, а тоді вирізав би всю залогу що до лаби, а команданта повісив би на першій сухій гілляці. — А ви? — звернувся король до Гілленкрока. Цей замнявся. — Я, власне, розглядаю плани Веприка і гадаю, що як ми вдаримо від заходу, от тут, де вал трохи нижчий і перерваний в одному місці, то... — Я вас не о це питаю, — перебив йому король. — Мені цікаво знати, що ви зробили би з залогою та з її хоробрим командантом, коли би так добули Веприк? Гілленкрок зацукався. — Ну, кажіть, що? — наглив король. — Я, я не повісив би його, бо він хоробро обороняє твердиню, яку йому повірив його начальний вожд. Король кивнув головою. — Дякую вам, — сказав коротко. — Завтра, панове, ми перериваємо облогу Веприка. — Поклонився кождому зокрема і вийшов. Відпровадили його поклонами до дверей, а коли прогомоніли відривисті кроки, Реншільд здвигнув плечима. — Ну, знаєте панове, тут уже всьо кінчиться. Чоловік стає безрадним. Я боюсь, що нашому королеві після перших невдач... — і показав пальцем на лоб. Гілленкрок вдавав, що не бачив того руху. Піпер розкашлявся, обтер червоною хусткою уста і сопів. — Що ж ексцеленція на те? — питав, стаючи перед ним, Реншільд. — Нічого. Тішуся. Гілленкрокові брови підскочили до половини високого лобу. — Тішитеся? — наступав на Піпера Реншільд. — Так, тішуся, — стояв при свойому канцлер. Реншільд розвів руками. — Боюсь, чи усім нам мороз не вдарив на мозок. — Не знаю, як кому, а мені ні. — Вам ні? А чого ж ви тішитеся, тоді, як плакати треба, бо тільки людей погибло і тільки муніції вистріляли на віват, а одного й другого нам бракує. — Тішуся, — відповів Піпер, — що король вперве рішився відступати. Може, він послухає моєї доброї ради і відступить аж за Дніпро. XXVIII Піперова радість показалася передчасною. Король Карло, замість відступити за Дніпро, підступив під Зіньків. Була це ще менша і ще гірше укріплена твердиня, ніж Веприк. Замість городських мурів з вежами й башнями, торчав дубовий частокіл, і то повизублюваний. Зіньківці, почувши про похід шведів, наскорі латали його чим могли та як уміли. Земля замерзла, як кість, ані гадай, щоб поглибити рів або повищити вал. Рів був неглибокий, а вал невисокий. — Ті люди або дурні, або п'яні, — говорили про зіньківців шведи. — Сором було би нам не добути такої кріпості. — І добувати сором. — А все ж таки вони бороняться. — Навіть з гармат стріляють. — А кілько-в вас гармат? — питалися шведи, підскакуючи над рів. — Чотири, але ви більше не варті, — відповідали їм з-поза валу. — Відійдете від нас з тим, з чим з-під Веприка прийшли, лютри! І з тих чотирьох гармат вони дійсно таки добре дошкулювали шведам. Кожде ядро попадало в ціль. Тільки стріляли зрідка. Мабуть, небагато муніції було. Король бавився. За кождим цільним вистрілом плескав у долоні. — Браво, браво! Вони дійсно гарно стріляють. Старі шведські офіцери не на жарти затривожилися своїм улюбленим вождем. — Чи не твориться з ним щось погано? — шептали собі. — Половина лиця відморожена. Може, йому на мозок б'є? І дійсно, король виглядав неприродно. Підбігав серед куль під укріплення і стріляв до тих, що з-поза частоколу вигукували незрозумілі для його слова, ілюструючи їх непристойними рухами. Як котрого влучив, то підскакував весело, мов розбавлений школяр. — Невже ж це король? — сердився Реншільд. — І невже ж це облога города? Це прямо каригідна забавка тоді, як перед нами поважні стратегічні завдання. — Ні, панове, мені жаль того смішного Зінькова, — сказав король після перших герців. — Пішлемо до них наших людей, щоб по добру здалися. Але зіньківці навіть балакати з парламентарями не хотіли. — Або Зіньків від Веприка гірший? — казали. — Як король міг від Веприка відступити, то най і від нас іде. А здаватися не хочемо, бо вепричани сміялися б з нас. Шкода було й переговорювати з ними, бо були нетверезі. Таки добре свою хоробрість горілкою підганяли. Ще й до парламентарів за здоровля короля приливали! — Дай йому. Боже, щасливої дороги! — вигукували. Тоді шведи підпалили передмістя, чи нарочно, чи стрільном, ніхто не міг сказати. Король, побачивши пожар, казав удруге до Зінькова післати, бо жаль йому було города, в котрім хотів розтаборити частину своєї армії. Але тим разом велів підшукати якогось дотепного козака, бо свій свого краще зрозуміє. Зголосився Мручко, котрий і так не любив зі своїми воювати і дуже ніяково почував себе рівно під Веприком, як і під Зіньковом. Почіпив білу хоругов на спис і з двома сурмачами поскакав під городські ворота. Ще й не доїздив, як гукнув вистріл, і ядро перед самим конем зарилося з сніг. — Гей, що ви робите, хлопи? Чи вам горілка дорешти памороки забила? Бачите, посол від його милості короля їде! — гукнув Мручко. — Невелика нам честь король! — відповіли йому. — А кого ж вам заманулося, царя? — І царя нам до хрону. — Так же й кажіть. То, може, гетьмана? Я від його імені можу перебалакати з вами. — Не треба, не треба. — Веселий ви народ! — сміявся Мручко. — Веселіших я і зроду не бачив. Нікого їм не треба. А як же ви тоді хочете бути? — Так, як і тепер є, прямо Зіньків і тільки. — Себто зіньківська Речпосполита? — А щоб ти знав. Речпосполита. Доволі з нас царів, королів і гетьманів. Пощо нам їх? Невже ж ми собі самі не дамо ради? От бачиш, нема в нас жодного з них і відбиваємося від шведа, а прийде цар, то і його відіб'ємо, а гетьман, то й гетьмана. — Ну, ну! Дай, Боже, нашому теляті вовка з'їсти, а мені все ж таки здається, що краще б вам послухати моєї щирої ради. — Краще випий з нами за нашу перемогу та ставай поруч нас, бо нам такого якраз треба. — Випити-то я можу, бо не від того, щоб випити з такими хоробрими й веселими людьми, як ви, але до вас то таки не пристану. — Не гідні милості вашої? — Того я не кажу, але здорової голови під Євангеліє не привик класти. — Себто? — А тобто, що як ви не подасте доброї відповіді, то за яку там годину або дві з Зінькова й сліду не останеться. А мені ще життя миле, мої ви! Та як там не буде, п'ю за здоровля хоробрих зіньківців і за щасливе майбутнє вашого гарного города, котрому щиро добра бажаю, бо він мені не чужий, звідси покійна мати мойого батька родом була. — Так же й кажи, так кажи сотнику! — загуло кругом. І про облогу забули, вітаючи свого чоловіка. Чимало свояків зголосилося до Мручка. Він кождого притискав до груді, старших цілував у рам'я, молодших у голову, а рівних собі в лице, жінок зокрема. І Зіньків здався. XXIX В Зінькові збиралися шведи зустрічати свій новий, 1709 рік. І гетьман приїхав туди, щоб побажати королеві. Привіз йому в дарунку дорогоцінну шаблю і анталок старого вина. Королівських людей також обдарував щедро. Найбільше тішилися ті, що дістали лисячі шуби, легкі і теплі, як піч. В навечер'я Нового Року, як у нас кажеться, на Маланку, король попросив до себе на невибагливий обід. Не бракло і святочних орацій, але король не відповідав на них. Як під Веприком і Зіньковом був неприродно бадьорий, так тепер сидів мовчаливий і ніби замкнутий у собі, як твердиня. Може, пригадав собі діточі літа і святочні новорічні звичаї у родинному крузі, а може, згадував той перший Новий Рік, котрий святкував як молоденький король. Цілу ніч не спав тоді. Весь город палав, мов горів. Вулицями перепливали ріки розбавлених людей. Де побачили молоденького короля, там скупчувалися круг його, як бджоли круг своєї матки. Vivat Carolus rex! — гукали. В тій товпі майнуло одно бліде личко, озарене теплим сяєвом весілля. Майнуло і згубилося між тисячами інших байдужих облич. Дорана ходив і шукав його, не знайшов. І не раз пізніше, проїжджаючи вулицями столиці, дивився, чи не побачить де цього блідого обличчя з синіми, як незабудки, очима. У вікна заглядав і — не побачив донині... Не треба, не треба! Краще одинокий піде назустріч новому невідомому рокові. Одинокий... А лишив же в Швеції улюблену сестру Гедвіг-Софію, від котрої довго вже листа немає. "Може, недужа?" І королівські повіки збагровіли ще гірше. Чи побачить її, чи побачить він свою Швецію?.. І король наглим рухом піднявся з місця; — Хай живе Швеція! — гукнув і сповнив свою чарку до дна. Ніби всю свою тугу, весь жаль, що підступав під серце, викинув у тих словах. — Хай живе Швеція! — підхопили гості і стояли з чарками в руках, чекаючи на королівську промову. Та не дочекалися. Король поклонився направо й наліво і, кланяючися ще раз і ще раз, вийшов. Лишив мовчанку по собі. Навіть Реншільд не перебивав її. І Піпер мовчав, а Левенгавпт завзято курив український тютюн, від котрого плакали непривичні шведи. Мовчки стискали собі руки й розходилися по своїх квартирах. Молодшим важко було погодитися з гадкою, що їх Новий Рік на тому і скінчиться. Поперед очі пересувалися спомини колишніх свят новорічних дома, в батьківській хаті або в Упсалі, за часів студентських, або в столиці, де вони починали свою військову службу. Приходили на гадку дорогі серцю обличчя батька, матері, рідні, являлися товариші літ молодечих і, наче в облаках тим'яму, зарисовувалися золотоволосі й синьоокі личка дівочі. Як же так не побалакати з ними? Як розходитися по зимних квартирах? Це все одно, що відсунути їх від себе. Здалеку мандрують до тебе, а ти замість притулити їх до серця, гукаєш: "Гетьте!" Молодий хорунжий Дюркльо з Кальмарського полку заявив рішучо, що він спати не йде, бо це був би прямо гріх не чекати дванадцятої години. Притакнуло йому декількох товаришів, а до них прилучився навіть майор Леонгельм, чоловік старший, але не старий, бо все любив з молодими тримати. Дотепний та веселий Драке, побачивши таке чесне товариство, гукнув: — Невже ж я від мачухи, панове? Ще коли б так мамуня притульне ліжечко постелила і до подушки винця з корінням загріла, то, може б, і пішов "люлі", але до постелі, на котрій чортзна-хто вчора хирів, мене ні раз не тягне. Підемте краще в шинок. Тут я випенетрував оден, і то не найгірший. І попровадив до гостиниці "Під Золотою Підковою", до якої за мирних часів сотенна старшина заїздила. Там від подвір'я була довга на різьблених стовпах світлиця, яку під час облоги шведські кулі минули, як минули вони також доволі добре обставлену пивницю, її властителя, його родину і кількоро прислуги. Всіх їх сильно стривожили тепер нічні шведські гості, не знали, чи втікати, чи здатися на їх ласку й неласку, бігали з погреба на вишку і з алькиря в алькир, поки хазяїн не заспокоїв челяді, що панове офіцери без ніяких ворожих намірів прийшли і що їх треба якнайкраще вгостити. — І дівчатам теж вийти треба, — додав. Ті дівчата — то були дві молоденькі придзингльованки, одна циганочка, а друга татарка, одна від другої краща. Драке просіяв. Розперся, як турецький баша, на ослоні і, мабуть, уперве в життю жалував, що по-українськи не вміє, але потішався гадкою, що "зразу люди розмовляли на миги". Показував то на губу, то на горло і тішився, що приносили йому їжу й питво. Незабаром виявилося, що хазяїн колись у німецьких краях бував, а Драке також по-німецьки балакав, і так вони порозумівалися якось. — А все ж таки жаль, що з дівчатами до порозуміння не дійду, — нарікав Драке. Але від чого розум? Приложив руку до серця, завернув очима і мляскав язиком, з чого дівчатам неважко було догадатися, що вони йому дуже подобалися, дуже! Дівчата тішилися, закривалися вишиваними рушниками, хіхікали, і — загалом забава заповідалася якнайкраще. — Господарю! — почав майор Леонгельм. — За те, що ми не розвалили твоєї буди і пощадили тілеса ваші, ти повинен нас тепер погостити не гірше, як свого власного гетьмана. — Як нікого не гостив досі, мостивії панове! — відповів, відшпунтовуючи мохом оброслі і скам'янілими слізьми заплакані пляшки. Драке вхопив його за руку. — Що? Ти здурів? Це на десерт, а тепер хай твої весталки при своїм вічнім огнищі загріють нам звичайного вина, а до того хай діллють трохи араку, коріння якого, кандизованих овочів... — Розумію, — перебив йому господар і побіг. За малий часок дівчата внесли у срібних посудинах паруюче питво, від якого пахощами сповнилася не тільки світлиця, але казав би ти, що й цілий Зіньків запах. — Казка виноградових садів! — говорив, мляскаючи губами, Драке. — Казка острова Ямайки, — додав хоробрий сотник Горн. — Одним словом: казка, — закінчив Леонгельм. — Наливайте ж, дівчатка, чарки і пригубіться по свойому звичаю, щоб напій ще солодшим зробився! — приказував Драке, який за час побуту на Україні засвоїв собі ті українські звичаї, які для його були найцікавіші. — Лиш поспішайте, бо наближається північ! — У Зінькові, та не в нас, — спротивився Дюркльо. — Добре кажеш, дитинко, — протекційне притакнув Драке. — Для нас важний наш шведський годинник. — Але хто його має, панове? Хто може знати, яка тепер в Швеції година? — Я! — заявив голосом побідника Дюркльо і витягнув свою "цибулю". — За десять хвилин у нашім ріднім краю годинники північ ударять. Відчиняться вікна, і тисячі сумно-веселих уст, повертаючись на південний схід, вимовлять: "Prosit!" [111] І тоді ми, повертаючись на північний захід, пішлемо їм відповідь: "Prosit!" — Це буде гарно. — Правильно. — Ми так мусимо зробити. — Але підіждіть же, панове, хтозна, чи тії вікна звернені на північний захід? — За хвилину вам скажу, — вдоволено відповів сотник Горн, витягаючи з кармана бусолю. Поставив її на стіл і ждав, поки не заспокоїться розгойдана ігла. Кільканадцять голов нахилилося над столом. — Браво, браво! Вікна звернені якраз на північний захід. Ануте, товариші, чарки до рук!.. Так!.. Дюркльо, відчиняй вікна. — Не годен. — Що то значить не годен? — Вони не відчиняються. Позабивані і попримащувані вапном. — Так відіб'ємо, — тільки скоро, скоро, бо дванадцята ось-ось! За хвилину вікна лежали на столі, а на їх місці кільканадцять шведських голов торчало в порожніх рамах, руки з гарячим питвом простягалися на північ, уста ж чекали на знак, котрий мав подати Дюркльо. Цей вдивлявся у свою цибулю: — Раз, два, три! — і могутнє "Prosit!" понеслося над сонним Зіньковом. — Prosit, prosit! — летіло в темну зимову ніч назустріч морозним вітрам. — Ну, так, — почав Леонгельм, вертаючи від вікна на своє місце за столом. — Так і повітали ми новий 1709 рік, так і побажали його нашим дорогим і серцю близьким. — Подали їм вість, що ще живемо. — Й не маємо охоти йти в преісподні. — Не хапаємося. — Господарю! А давай же нам ті заплакані бабці. Вип'ємо, щоб новий рік був кращий від свого попередника. — І мудріший. — Щоб ми вернули до рідного краю та не розставалися з ним ніколи. Господар розливав по чарках столітнє угорське вино, від якого в тілі робилося тепло, а на душі весело. Але веселість не тривала довго. Навіть Драке, звичайно рівно хоробрий у бою, як дотепний у товаристві, даром силувався на дотеп. Українська туга полонила серця лицарів шведських. — Так воно, так! — зітхали, згадуючи своє минуле. Дюркльові захотілося пісні, і дівчата співали українських сумовитих пісень. Голоси мали гарні, і чуття їм теж не бракувало. — Як подібні їх пісні до наших, — дивувався Дюркльо. — Особливо до норвезьких, з гірських околиць. І здавалося шведам, що це їх рідна пісня прийшла до них в гостину, тільки втомлена далекою дорогою і тому змінена дещо. До дівчат навіть Драке не підступав ближче. Біля кождого сиділа тепер якась дійсна або тільки вимріяна, з очима, як цвітучий лен. і з косою, як льняне повісмо. Мовчки розмовляв з нею. Леонгельм почував непереможну хіть філософувати, як іноді його король і вожд. Тримав сотника Горна за третій блискучий ґудзик на синьому каптані, впевняючи його, що воно неважно, чи чоловік живе на цьому світі, чи на другому, а важно, чи він взагалі живе, чи так йому тільки здається, бо "хто і яку запоруку дасть мені, чи те все, до чого прикладаємо таку велику вагу, навіть слава, так, навіть слава, за котру ми кров нашу кождої хвилини пролити готові, чи все воно не мана якась, не дур голови, подібний до того, котрий окривається в отсій мохом порослій пляшці. І хтозна, чи перейшовши за межі нашого земного життя, ми не похитаємо головою і не промовимо з жалем: "Боже ти мій. Боже, який же я був дурний!" Його туманні міркування перервав гомін стрілу. Навіть найхоробріший вояк, що привик до гарматного реву, як до колискової пісні, здригнеться, почувши гук стрілу серед нічної тишини. Драке вискочив з хати і вернув за хвилину. — Застрілився... — промовив, безрадно махаючи рукою. — Хто? — Хорунжий Вільд. Як внесли хорунжого Вільда до хати, то він ще тримав судорожне в одній руці задимлену пістоль, а в другій останній лист від своєї любки. — Чорна паня... йде білими полями... за нею червоні сліди... — лепетів синіючими устами. Здивовано глянув на своїх товаришів, на пляшки і чарки, на двоє перестрашених дівчат, і сумно-згірдлива усмішка закам'яніла на його устах. Леонгельм пустив блискучий ґудзик Горна. — Це був погляд з другого світу. Бачив? XXX В тиждень пізніше частина шведських військ знов підступила під Веприк. Реншільд сердився. — Захотілося королеві того Веприка, як дурному печеного леду. — Веприк нам конче треба добути, — пояснював генеральний квартирмайстер Гілленкрок. — Чому? — Тому, бо якщо наші головні сили мають перейти у Зіньків, так годі, щоб під боком торчала нам ворожа твердиня. — Не розумію, чого ми якраз маємо переходити в Зіньків, чому не оставатися нам у Гадячі, де й так залишили ми табор і головну канцелярію військову. Чим мені Зіньків кращий від Гадяча? От, яке їхало — таке здибало. Гілленкрок попросив його до карти й пояснював, чому Зіньків від Гадяча кращий. Реншільд заспокоївся. — Так. Але ж тоді треба братися енергічно до діла, бравурно, а не посилати до якогось там шотландського офіцерика лист з уклінним питанням, чи не був би він ласкав здати своєї гумористичної твердині. Баталіони розженуться, наберуть запалу і нараз: гов! бо трубачі з білою хоругвою пішли до твердині. Це ж діточа забава! Пощо? — По те, щоб даром не проливати крові й не марнувати пороху, котрого в нас і так не дуже-то багато. — Але ж ми згори знаємо, що нам командант Веприка відповість. — Ми всі згори знаємо, що помремо, а все ж таки не зрікаємося приємності жити. — Фі! — свиснув Реншільд і в цю мить ухопив Гілленкрока за рукав та потягнув його до вікна. — О, бачите, бачите? Їздці, що вертали з твердині, похилили білу хоругов униз, — значиться, дістали відповідь неприхильну. Командант Веприка писав, що він високо цінить лист з мирним предложенням, який йому зволив прислати його милість король, але твердині здати не може, бо це противиться його розумінню офіцерської честі. Що ж до погроз, що буцімто добутий Веприк тяжко спокутує свою упертість, то він, як командант Веприка, не дуже тієї погрози боїться. Король, який так високо цінить лицарську честь і відвагу своїх людей, не може не доцінювати тих самих прикмет у людей свойого противника. Король прочитав цей лист, писаний дуже здержливо і з формального боку бездоганно, і усміхнувся: — Краще з мудрим згубити, ніж з дурним знайти. Люблю мати діло з хоробрим противником. Та, на жаль, нам нічого другого, мої панове, не остається, як дальше добувати Веприк... І знову загули гармати. Мороз пустив і вітер ущух. Політував білий рідкий сніжок. — Стелиться нам дорога на другий світ, — почав молодий хорунжий Бегель. Та ще він тих слів не скінчив, як свиснула куля, і він повалився горілиць. — Бог з нами! Бог з нами! — загуло під мурами Веприка. — Гурра! Гурра! — лунало з-поза мурів. Шведські баталіони то підсувалися до ровів, то подавалися назад під градом куль; які сипалися з окопів. Обложенці стріляли цільно, але не густо, облягаючі також муніції не марнували. Видно, що в одних і других не було її багато. Артилерійна антифона рівно ж не гула надто грімко. З Веприка тільки чотири гармати посилали кулі на шведів. Шведи з вісьмох відповідали. Тоді король післав до Гадяча по більше. А між тим зообилося темно. — Чорна паня йде білими полями, — сказав сотник Горн, витираючи об сніг закервавлену шаблю. — І лишає червоні сліди за собою, — додав Драке, показуючи на трупів, котрих санітари збирали по полі. Воєнні священики розгрішували умираючих і благословили трупів хрестами. Командант Веприка, користаючи з темної ночі і з легшого морозу, велів вали й мури обливати водою. Варили в казанах сніг і окріп виливали на острокіл, на городські ворота — кругом. В шведській начальній квартирі панував дивний настрій. Крім Гілленкрока, Левангавпта і ще декількох вищих старшин, що, не розговорюючи багато, сповняли прикази свого вожда, всі почували себе ніяково, прямо глупо. Не можна сказати, щоб сумнівалися в успіх свого оружжя, привикли здобувати не такі твердині й розв'язувати не такі стратегічні завдання, а все ж таки щось їх по серці, ніби миш, шкребло. — Король побільше гармат післав. — Більше муніції змарнує. — А що ж йому робить? Відступати? — Хай би був не приступав. — Коли ж до його — приступає. — Скажіть це йому! — Заспокійтеся, панове, — почав Левенгавпт. — Завтра Веприк візьмемо! — А чорт би його взяв! — відрубав Реншільд. — Велика мені честь взяти таку твердиню! Правду вам сказати, то мені сором коло такої діри чипіти. — До воробця стріляємо з гармати. — Часом воробця тяжче вбити, ніж слона. — Не знаю, бо я до слона не стріляв, — закінчив уривану розмову Левенгавпт. Але настрою не змінив. Люди були гіркі, як полині, і кусливі, як під осінь мухи. Привикли до побід, і невдача їм не смакувала. Не казали того, але боялися, щоб богиня війни не повернулася до них сумним лицем. XXXI Коли ранок дня 7 січня підняв повіки і глипнув, — побачив різдвяне чудо. Серед білих снігів, обагрених калюжами крові й опоганених грудами вбитих або тяжко покалічених коней, майорів ледяний город. Вали й палісади, мури і криші обпеклись шкливом гладким, срібно-сяйливим, як на казковому лицарі в казковій кузні викутий панцир. Тільки до ізгибів валів, до щілин частокілля і до вершочків веж вспів притулитися білесенький сніг, надаючи тому і так незвичайному образові ще більшої, якоїсь прямо вже несамовитої принади. Разом із тим, як сонце з-поза імли виявляло своє зацікавлене обличчя, різдвяна казка набирала щораз більше реальних прикмет, аж коло години 10 рано облилась легкою загравою. І тоді Веприк нагадував зачарований замок, який бачили ми хіба в нашій діточій уяві, розбурханій фантастикою бабусиної казки, замок, весь викутий з ледяної криці, обсипаний алмазом і обжемчужений. Сонце дихнуло на його, він спаленів і займився огнем. Шведи, замість зі зрозумілою злістю дивитися на город, від котрого перед тижнем відступили і якого вчора ніяк не могли добути, любувалися ним. Навіть Реншільд не сердився, тільки з руки зробив дашок над очима і глядів: — Гарно. Нагадуються фйорди, коли в тепле полуднє сонце стопить сніги, а ніччю мороз їх ледяним панцирем прикриє. — Як Альпи після заходу сонця, — додав від себе Гілленкрок. — Сонце зайшло, а вони все ще не хочуть зміняти своєї багряниці на чорну кирею ночі. — А все ж таки нам треба цей Веприк добути, — рішив король і коло полудня дав знак до приступу. Почалась антифона гармат, торохтіли мушкети, з луском розривалися ручні бомби. "Бог з нами!" мішалося з "Гур-ра!". Шведські баталіони йшли руйнувати ту різдвяну казку, котрою недавно тому тішилися, як діти. Передні ряди несли перед собою в'язанки хворосту і снопи соломи, а то й немолоченого збіжжя, яке у присілках добули. Так захищали себе від куль, а підступивши під твердиню, загачували рови, приставляли до валів драбини і дерлися уверх. Але драбини зісовгувалися по ледянім шкливі і щонайбільші смільчаки летіли коміть головою вниз. На тих, що вспіли вилізти на останній щебель, сипалося каміння, гарячою струєю лився окріп, сокири розчереплювали їм лоби. Хто ж і тую небезпеку минув, ноги собі ломив, бо вали, частоколи і мури, обілляті вечером водою, пообмерзали вночі ледом, гладким, як скло. Від того леду відбивалися кулі шведські і, замість у ворога, влучали в своїх. Веприка й тепер не здобуто. Бралося під вечір, як король велів припинити наступ і вдруге післав своїх людей з білою хоругвою у Веприк. Мручко поїхав з ними. Король ввічливо, але рішучо писав до команданта, що Веприк взятий буде. За це він ручить своїм королівським словом. Живим удруге від нього не відступить. Але йому жаль команданта і його людей, котрих хоробрість мав нагоду бачити на власні очі. Тому-то, якщо вони пожаліють себе й города, то він забезпечує їм життя та маєток і дозволить вийти з твердині так чесно, як чесно вони її обороняли. А як ні, то поступить з Веприком, як з Батурином москалі. Одного чоловіка живим не лишить. Командант ще й тепер не міг рішитися. Шотландське розуміння офіцерського обов'язку наказувало йому радше вмерти, ніж здати твердиню. Але ж город і люди? Вони чужі, у них інше розуміння військового діла. До того в городі чимало українців, від котрих годі вимагати, щоб вони були вірні цареві. Може, їх якраз до гетьмана і до його шведського союзника тягне? І совісний шотландець рішення передав у руки міщан і залоги. Мручко метнувся між своїх. — Брати! — говорив їм. — Я вам не лізу в душу й не кажу, кому вам дотримувати віри, Росії чи Україні. Це ваше діло. Але розум! Слухайте, що вам каже розум! Ще якби була якась хоч малесенька надія, що вам на відбій москалі поспіють, то не кажу, бо потопаючий і стебелини хапається. Але чули ви, щоб Меншиков чи який там чорт під Веприк ішов? — Не чули, не чули, — загуло кругом. — Так тоді за яку чортову матір маєте ви вмирати й дивитися на люту смерть ваших батьків і дітей? Почулося несміливе: — Авжеж, авжеж. — Козак повинен боротися, це його святий обов'язок, але за що? — За що? — зашепотіло тут і там. — Обов'язком нашим є обороняти наш край, наші родини, наших дітей, а проклятий хай буде цей, що видасть їх на люті муки й на неминучу загибіль. Згинете всі, як не послухаєте ради вашого земляка, котрий тільки добра бажає вам і цілій Україні. Рішайте, чи хочете жити для доброго діла, чи гинути чортзна за що! І Веприк здався. Ранком дня 8 січня відчинилися городські ворота. Шведи увійшли в твердиню, лишаючи поза собою 500 своїх трупів. Дві тисячі москалів і кількасот козаків-українців склало оружжя. Хоробрий командант-шотландець також. Але король віддав йому шаблю. — Будете моїм гостем, а не полоненим, — сказав, стискаючи його кріпко за руку. — Мило баченим гостем, — додав і замнявся. — Вашим людям, — говорив, ніби засоромлений, — я рад би також виявити моє признання за їх справді лицарську хоробрість. І тому позвольте, що я велю роздати між них по 10 злотих польських на голову. Всі вони перейдуть у Зіньків, де будуть хіснуватися свободами, більшими, як коли-небудь хіснувалися полонені. Українці разом з жінками й дітьми можуть вийти свобідно, забираючи з собою весь свій маєток. Того бажав собі його світлість гетьман Мазепа. Королівські слова переклав оден із офіцерів на нашу мову, і що король балакав стиха, немов засоромлений, що хоробрих жовнірів намовив до здачі твердині, він вигукував уголос. Полонені слухали й не вірили своїм ушам. Привикли вони до нелюдської поведінки московських генералів з добутими городами, до підступу, ошуки і ломання слова, і ніяк Їм не могло поміститися в головах, щоб з побідженими можна поступати по-людськи. Козаки стискали й цілували Мручка, а деякі просилися на охотників до його сотні. Мручко не відмовляв нікому, але всякого остерігав, що його люди лежнем не лежать і меду не лижуть. — Бо я, мої ви, на війні жартів не знаю. У мирі то я сват, а в бою кат. Король оглядав добуту твердиню. Командант спроваджував його. Гілленкрок цікавився деякими питоменностями фортифікаційної системи і хвалив їх. Король гладив рукою дула чотирьох сильно спрацьованих гармат. Видно було, що має щось сказати, чоґо радо не сказав би, та мусить. Врешті почав: — Прикро мені, але Веприк треба спалити. А звертаючись до команданта, додав: — Ви розумієте мене. Того вимагають наші стратегічні плани. — Не маю сили перешкодити тим планам, — відповів зі смутком шотландець. — Простіть! — стиснув його за руку король. — Майор Вільдемер, — звернувся до одного зі своїх офіцерів. — Возьмете баталіон і сповните свій прикрий обов'язок, тільки зачекайте, аж люди вийдуть з міста. XXXII Чуйкевича рана показалася гіршою, як зразу можна було собі гадати. Хоч кулю витягнено, так тіло ятрилося і сто-рощене ребро не зросталося. Хірурги, свої і шведські, все ще знаходили якісь відломки кості, витягали їх, промивали й випалювали рани, бо боялися гнилої гарячки. Було так зле, що не мали надії вдержати недужого при життю. Тільки Мотря не тривожилася. Доглядала свого мужа не лиш як жінка, але також як лікар. "Він мусить жити!" — казала собі. А він, ніби по розбурханому морі на дряхлій лодці плив. То знімався на хребет високої хвилі, то скочувався вниз у безвісті. Раз лежав спокійно і журився Мотрею, що така стала, як снасть, то знов кидало ним у жар, зривався, кричав, "де його шабля?" пручався, щоб його пустили з хати, бо він "не бранець, а вольний козак". Так минуло кілька днів і кілька довгих ночей, аж жар став ущухати. — Мотре! — промовив одної півночі Чуйкевич. — Що це коваль все кує і кує за стіною? Мотря нахилилася і почула, як товклося в хорого серце. — Це тобі так лиш здається, Іване. Тихо скрізь. І подала йому капель на втихомирення. — Гірчиці не прикладай більше, — просив, — пече, — і, подумавши хвилину, спитав: — А що сталося з Гірчицею? Мотря взяла його за руку. — Гірчицю мали повісити на замковому майдані, але я випросила його. Хай іде. Може, спокутує свій гріх. Чуйкевич подивився на жінку і притягнув її до себе. — Спасибі, Мотре... Молодість зробила своє. Поборола недугу. Жар потухав, серце заспокоювалося, хірурги веселіше відходили від його ліжка, горді своїм умінням. Так за те, щолиш тепер почалася моральна недуга. Чуйкевич, поки був здоровий, не допускав чорних думок до себе. Не мав коли. Вся його ввага звернена була на діло. Робив його за себе і за других. В праці бачив ціль і насолоду життя. І як чого бажав, так хіба, щоб побачити добрі висліди тієї праці. Це одиноке щастя на світі, а все інше — багатства, почесті, життєві вигоди — мана і самодурство! Так минули йому два останні роки, все на ногах або на коні, все у тривозі, щоб не забути чогось, не спізнитися, не проґавити доброї нагоди. Чого бракувало другим, те хотів потроїти в собі, надробити за них. А тепер він лежав без діла. І як мухи сплячого в ліжку, так думки обсідали його. Навіть довго балакати не давали йому, бо боялися, щоб натуга не прорвала тих тендітних плівок, якими затягалися рани. А все ж таки в днину відвідували його добрі люди. То Войнаровський прийшов, то Орлик, то другі, навіть гетьман двічі явився на хвилину, розказували цікавих новин, тішилися, що він вертає до здоровля. Але вечером, як зачинилися двері за останнім гостем, як Мотря поправила постіль, подала лік і прилягла. на ослоні, починалася правдива мука. Чуйкевич накривав очі повіками і вдавав, що спить, щоб не будити Мотрі. Але не спав, тільки думав. Не про себе. Бо що таке він? Одиниця, яких тисячі. Важне діло, велике діло, яке збувається раз на сто, може, й на кількасот літ! І коли його проґавлять, що буде тоді? Зимним потом обливався, і — коваль знов зачинав кувати. Чуйкевич знав уже тепер, що це так серце його б'ється, серце стривожене турботними гадками, на які капель нема. Не міг побороти збентеження, бо не одно, чого не бачив перше, занятий повсякчасним ділом, являлося тепер в повний ріст і кричало: "Роби щось, радь, спасай!" Бачив величезні втрати в людях і воєннім знадіб'ю, розгардіяш в народі, і коловатицю в головах старшинських, боротьбу лицарських почувань з міщанським самолюбством, жертви з наживою, честі з нікчемністю і насилу здержував стогін душі. Заспокоювався щолиш тоді, коли глянув на Мотрю. Лежала, наче викута з мармуру. Ні сліду колишньої бентежливості, тих наглих і не все зрозумілих перемін у настроях, котрі сама вона називала непритяменністю. Вбрала себе, як у панцир, в ідею. Нею жила і поза нею не бачила світу, втіленням її ставала. І не інакше дивився тепер на неї Чуйкевич. Не манила його земною красою, від котрої п'янів ще так недавно, а проймала силою духу, безпримірною тихою жертвою для других, для. тих, що за її ідею боролися і страдали. І кілька разів глянув на неї, ніби сяєво якесь небесне озарювало пітьму тривоги, ніби голос якийсь не зі світу сего шептав: "Чого тривожишся? За нею йди, ідея невмируща і гарна, як вона!" — Мотря — ідея, — шептав до себе Чуйкевич, і дивно, любо, страшно робилося йому. Вона ж його дружина, як же це? Доторкався зимної стіни, щоби впевнитися, що жиє, чує, розуміє, а не відходить від розуму. І знов коваль за стіною кував, і хата перетворювалася в байдак, котрим вітер по морю гонив. То виносив на хребет високої хвилі, то друляв униз. Хапався побічниць ліжка — збирав усю волю духу, — щоб жити, боротися, тривати. Мотря — ідея?! Пригадувалися лекції грецької філософії в Київській академії, воскресав божественний Платон, котрого Чуйкевич більше любив, ніж розумів... Ідея чи тільки відблиск її на цьому нікчемному світі? Відблиск, в якому зосередилося всьо, що гарного й доброго криється в нашій душі? І мав би цей відблиск майнути, як семибарвна веселка після нинішньої бурі, майнути і згаснути навіки? Не міг погодитися з тією гадкою, вірив незломно в тривання вічне того, що гарне, добре і пречисте. Минуть літа, прогуде хуртовина, і правдою обмиті очі побачать сяєво, котрого нинішні обпалудені зіниці, на жаль, недобачають... На ослоні лежала Мотря, і надземська блага усмішка розливалася по її обличчю. Коли будився рано і пригадав собі нічні маячіння, здригався. Годі літати по небі, коли на землі так багато важного діла. Воно мусить бути зроблене. Доторкався своїх ран і наслухував, чи болять, як Мотря не бачила, прібував підноситися, але ще не міг. І тоді не жар палив його, а поспіх. Ліве лице пашіло аж до уха, ніби хтось шпильками колов... Ковалю, перестань клевцем клепати! — Чи довго мені ще байдикувати, Мотре? — питався. Замість відповіді гладила його руку. — Що нового, кажи! Дивилася на нього. — Гетьман де? — У Гадячі, але недавно до Зінькова їздив, вітати короля з Новим Роком. — А Веприк вже добутий? — Веприк здався. Мручко намовляв наших. — Добре зробив. Менше крові проллється. І так війна, як опир, висисає її з нашого народу. — Сукровицю хай би, а здорової жаль. Журилися. — А Прилуки? — починав по хвилі Чуйкевич. — У Прилуках шведи. — Ромнів шкода. Отак ми одно добуваємо, а друге пускаємо з рук. Ніяк не розумію такої роботи. — Ніхто короля Карла не розуміє. — Великих людей важко зрозуміти, Мотре. — Важко. Обтулювала недужого, бо хоч палилося в печі, то в хаті було зимно. Мороз пронизував стіни наскрізь. — І короля, і Мазепу зрозуміють ті, що прийдуть по нас, — колись. — Чим скорше, тим краще для них. — І для України, Мотре... А від короля Станіслава нема нічого? — Були вісті, що йде. Мабуть, і цар про це провідав і вислав генерала Гольца, щоб не дав полякам получитися зі шведами. — А шведи? — Шведський король поставив у Лохвиці свого генерала Крайца, щоб москалів на оці тримав. — То добре. — Добре або й ні. Не маю я надії, щоб Станіслав наспів. У його не краще, як у нас, — знаєш. Зажурився Чуйкевич. Мотря хотіла потішити його, на запорожців натякнула. — А як ти гадаєш, Мотре, прийдутіь вони? — питався Чуйкевич. — Так мені здається, що прийдуть. Орлик раз у раз листи до Гордієнка пише. Гетьман платню збирається на Січ післати. Добре, якби Мручко туди поїхав. — Знаєш, що це цікава гадка. Треба Войнаровському сказати. Як Мручко січовиків не рушить, то хіба не рушить їх ніхто. От коли би так запорожці прийшли і король Станіслав надтягнув, то... — і аж очі Чуйкевичеві засвітилися. Мотря похитала головою. — Забагато ти хочеш, Іване. Не дурім себе надіями, рахуймо на власні сили. — Добре кажеш. Позиченим конем не доробишся. Але ж ті наші сили... — і голова його безсило повалилася на подушку. Мотря піднесла йому глечик грітого молока. — Ти забагато журишся, Іване, і балакаєш забагато. — Як же не журитися, Мотре? Як виповім, що гадаю, то мені легше стає. Може, ми й ділу пособимо, як пожуримося вдвійку. От хоч би Піпер... — Піпер? — Кажуть, гетьман з канцлером не в злагоді. — Бо Піпер намовляє свого короля, щоб за Дніпро подався, і там, як не зі Станіславом, так з його однодумцями зв'язків шукав. Старий канцлер гадає, що як лиш Карло Дніпро переступить, так зараз сторонники Лещинського юрбою до нього побіжать. Шведи ані краю, ані тутешніх людей не знають. — А гетьман? — Гетьманові ані тут оставатися без шведів, ані зі шведами Дніпро переходити. Залишитися — так хіба до царя повернути, а переходити за Дніпро — то все одно, що гіркого пива наварити, щоб другі пили. І так Москва збиткується над бідним народом, а що ж було би, коли б так гетьман справді з королем Карлом за Дніпро пішов, а тутешні землі москалям на поталу кинув? — Погано було би, Мотре. А як ти гадаєш, кого послухає король Карло? — Він не любить слухати нікого. Але тут, мабуть, таки за гетьманом потягне, бо скруту його розуміє, а до того він не любить ані планів зміняти, ані подаватися назад, бо це виглядало би на страх перед Москвою. Чуйкевич замовк, а по хвилині, знімаючи очі вгору, говорив, ніби молився: — Дав би це Бог, щоб король гетьмана послухав і остався, бо коли би він за Дніпро пішов, може би, воно для нього й краще було, але для України горе! Лишив би її тепер, а з весною здобував наново. Не хотів би я того бачити, Мотре. Побалакай з Войнаровським, щоб Мручка на Січ післали. Він радо піде. — Мручко й до пекла піде, коли треба. XXXIII По Йордані шведський обоз і військова канцелярія переїхали в 3іньків. Туди подалися і гетьманські частини. Чуйкевичеві полегшало настільки, що міг відбути тую дорогу в санях під будою. — Не по-козацьки, а по-циганськи живу, — нарікав перед Мотрею. — Не знаєш, як мені остогидла така волокита. Я від дитини не знав, що — безділля, а тут вже не далеко місяць, як нічого не роблю, та ще й тебе гаю. — На те я і твоя дружина. Це був перший раз, що вона вимовила слово "дружина". У Зінькові знов зібралися "свої", тільки тітки Тамарихи не стало. Лишилася в свойому дворі доглядати килима-казки, старих портретів і всього того добра, з котрим зрослося її серце і в котрім бачила своє минуле. Але й про живих не забувала. То остатки збережених харчів добувала для своїх людей, то переховувала в секретній світлиці тих, що боялися соняшного світла. Часи ставали щораз то гірші. Московські під'їзди волочилися, як тічні голодних собак, скрізь нишпорили царські тайні агенти, снувалися шпиги й донощики так, що чесному чоловікові дихати ставало важко. В Зінькові того не було. Та зате тут з кождою дниною зростав воєнний настрій. Чим ближче до весни, тим ближче й до війни — казали собі, а Чуйкевич тільки зітхав, слухаючи тих слів. Переїзд не вийшов йому на здоровля. Прийшло запалення легенів, і недуга знов затягнулася. Б\вало й так, що хірурги тратили надію. Так і тим разом молодість побідила. Недужий став приходити до сил, а разом із тим цікавився усім. Засипував Мотрю питаннями, де тепер гетьман і король, які їх дальші плани, яка надія на побіду? Радів, коли Мотря могла йому щось доброго сказати, і тішився, як школяр, коли його хтось з товаришів відвідав та приніс зі собою запах пороху і степового вітру. Раз ускочив у хату Мручко. Було вже рішено, що він поїде на Січ, тільки не знали ще коли і з чим. Але Мручко впевняв, що або з запорожцями верне, або не верне зівсім, бо це сором був би, щоб кілька тисяч січового братства сиділо в своїх куренях, схрестивши руки на грудях, тоді як на Україні рішається таке велике діло. Про те, щоб запорожці могли з царем проти гетьмана піти, він навіть слухати не хотів. — Не бути тому, не бути! — гукав, відганяючись від тих слів, як від отруйливих комах. — Вам треба було бачити, як мої хлопці з Москвою біля Опошні бились. Ні, ні, не вірте, що наші вже змосковщились дорешти, забувши, що вони українці. І він став розказувати про опошнянський бій, забувши про свої колишні подвиги і про побут у Єдикулі. — Снідав я, коли мені сказали, що король з двома тисячами кінниці йде на москалів і що бажав би також якийсь наш відділ взяти з собою. Як іти, то йти, гадаю собі, і гукнув на своїх. Не минула й годинка, як сотня стояла наготові. Бачу, король ані артилерії не везе, ані табору, ну прямо голіруч вибрався. Мабуть, недалека дорога. Незабаром зміркував я, що йому Опошні заманулося. Ов, гадаю собі, недобре воно, бо знаю, що в Опошні генерал Шавмбург стоїть і що в нього не менше як шість драгунських полків, оден гренадієрський і козаків тисяч дві. А до того гармата, муніція і укріплена позиція, — чи не пірвалися ми з мотикою на сонце. Чую, що й мої люди знюхали письмо носом і не дуже-то бадьоро йдуть на тую Опошню. "Хлопці, — кажу, — а яка там вам муха на ніс сіла, струтьте її геть! Москаль такий самий в Опошні. як і скрізь, а чи його одна тисяча більше, чи менше, хіба це хороброму козакові не байдуже? З Мручком ідете, а Мручко під командою короля Карла, покажіть йому, що вмієте битися не гірше від шведів!" "Покажемо!" — відгукнули мені. Перед Опошнею ліс, знаєте. Стаємо у самій середині, а король з кількома своїми офіцерами поїхав наперед і мене взяв з собою. Виліз на високе дерево і дивиться крізь скло на Опошню. "Пощо? — питаюся того шведа, що товмачував між нами. — Та ж я вам кожний шинок в Опошні знаю". Розказав я які де брами, вулиці, майдани, де може стояти Шавмбург, а король вислухав мене терпеливо, поділив свою армію на чотири часті, в кождій по 500 чоловіка, а мене з моєю сотнею взяв біля себе. Мали ми під'їхати під город якомога тихо, а тоді вдарити на його з чотирьох боків та стерти ворога на прах. На наше щастя, метелиця була. Несло снігом і крутило, що на десять кроків батька рідного не побачив би. Під'їхали ми щасливо, а тоді з чотирьох боків, як не напрем, — батьку ти мій! Мос-' каль геть голову стратив. Збирають командири драгунів в одному місці, а тут крик, що з другого ворог пре, збираються гренадирі в другому, а він і там, і там, бігають, скликаються, а шведи перуть, рубають, січуть, нікому не дають пардону. Ще я такої січі не бачив, як живу, ані такого вожда, як король. Та ж то не вожд, а чорт! Сам я бачив, як він з десятьма москалями зударявся, хіба наш Герцик більше їх під Котельнею поклав. І коли б не те його завзяття, то було би ми не лиш Шавмбурга, але й самого Меншикова в полон взяли. — Меншикова? — крикнув Чуйкевич і присів, аж йойкнув. — Як же це? — Я вам розкажу як, але перше лягайте, бо не хочу вашого здоровля на свою совість брати. — Кладися, Іване, кладися і слухай! — уговорювала Чуйкевича Мотря, обтулюючи його своєю шубою, бо зі зворушення ніби трястя ним трясла. — Розказуй, пане сотнику, — просив. — Боже ти мій, самого Меншикова мали в руках і пустили. — І не мали й не пустили, — розказував дальше Мручко, — але могли мати, коли б, як кажу, король не палився до бою, як молодик, і коли би я по-шведськи вмів. А то бачу, що Шавмбургова квартира на яких двісті кроків перед нами, а перед квартирою карета його світлості, кажу це королеві, за полу його тягну, а він січе москву, як капусту, виграває конем управо і вліво, крізь трупи перескакує, бо ми їх таки споро поклали, і не слухає мене... — Бо не розуміє. — Авжеж, що не розуміє, чорт би їх взяв, чому вони нашої мови не навчилися, як до нас ішли. Врешті якось я його відірвав, потягнув уперед, прискакуємо до квартири, а там лиш Меншикова карета стоїть. — А він? — Він і Шавмбург дали ногам знати. — І ви їх не гонили? — Не гонили! За кого ви нас маєте, люди! І самі кинулися, і людей розіслали, але город не хата, а поле не подвір'я. І там їх бачили, і там наздоганяли, даром коней згонили. Королівський бігун, мабуть, підпалився тоді, бо я на гетьманчику сидів, а цьому нічо. Доброго пана кінь! Мручко зітхнув. — Отак воно і є. Такого звірка в тенети зловили, і чорт його побрав. Вертаємо на Шавмбургову квартиру, а там такий обід заставлений: і серни, і заяці, і начинювані поросята, і питва щонайвибагливіше. Бачите, Шавмбург Меншикова гостити збирався, і драгунам викочено бочки, і гренадирам, ціла Опошня бенкетувати хотіла. — Тому-то й застукали ви їх так легко. — Авжеж, тому-то й дякуючи сніговії. — І генієві короля Карла. — Еге ж, — притакнув Мручко, лихий, що про нього забули. — А звідкіля ж Меншиков у Опошні взявся? — По дорозі в Полтаву поступив. Москалі Полтаву укріпляти беруться... Але слухайте, що дальше було. За той час, як я з королем Меншикова гонив, мої козаки обступили Шавмбургову квартиру. Знаєте моїх козаків. Як вони чого пильнують, то вже і зломаного гроша рушити не дадуть. Вернули ми, а на квартирі добра усякого сила! Навіть паперів військових утікачі не вспіли забрати. Входимо до столової, а там прибрано, стіл білим обрусом накритий, на ньому. Боже ти мій, чого там не було на йому, які страви, які горілки, меди, на саму згадку слинка тече! Це, бачите, Шавмбург такий пир для Меншикова зготовив, та пирувати їм не довелося. Для нас ті страви пригріто і стіл так пишно прибрано. Коло питва порається мій Сидір, а коло тарілок, дивлюся я, що то за козачок молодий та гарний, хоч пиши! Як ви гадаєте, хто? Кажіть... Не вгадали, — Одарка. "А ти ж тут що робиш?" питаю. А вона спаленіла. "Я, каже, з Сидором на Опошню ходила". — "І билася?" — "Ще і як! — відповідають за неї. — 3 офіцером одним московським на шаблі потикалася і взяла його". Одарка: "Та це ти, — каже, — що мені жити не давав", — і засоромлена відвернулася. Король Карло, відома річ, не цікавиться жінками, він їх навіть зі свого табору прогнав, бо армію псують, а як ми йому про Одарку за обідом розказали, то усміхнувся: "Треба тих двоє повінчати, — сказав. — Війна не одну пару розділить, нехай хоч вони на злість її укупі живуть". От і випили ми за здоровля Сидора й Одарки, ї наш військовий піп і повінчав їх. Суджене не розгуджене, сказала Мотря. — Вірне кохання і війни не боїться, — зітхала Ганна Оби-довська, а Войнаровський тільки свій рідкий вусик підкрутив. — Вірне, — підчеркнув. — В тім-то і діло, що вірне! Чуйкевич кудись далеко думками блудив. Ніби тут тільки його знеможене тіло лежало, а дух невідомими шляхами буяв. Мотря задумана сиділа йому в ногах. Войнаровський нервово по світлиці ходив, Ганна за ним очима водила. Мручко то на одних, то на других дивився. — Ет! — і махнув рукою. — Ви щось хотіли сказати? — спитав його, пристаючи, Войнаровський. — Нічого, я так собі. Дозволите закурити люльку? — звернувся до Мотрі. — Будь ласка, куріть та розказуйте ще, бо Іван, як бачите, слухає радо. — А не наскучу вам? Бо я — чоловік невчений. — Ні, ні, — заперечили гуртом. Мручко потягнув люльку, погладив вус і розказував дальше: — З Опошні двигнулися ми до Котельної, а москалі в Ахтирку пірнули. Укріпили її сильно і геть поруйнували підогороддя, щоб шведи не мали де засісти. Гадали, бачите, що король облягатиме Ахтирку. А він зі своїми трабантами, з кількома кінними полками і з полевою артилерією за Шавмбургом на Красний Кут пігнався. Як в Опошні, так і тут, застукали ми того Шавмбурга, доброго чосу йому дали, чимало добичі набрали і сім драгунських полків в пух розбили. Як перед хортами зайці, так вони перед нами до Городні втікали. Король аж у долоні плескав. "Шавм-бург, справжній Шавм-бург!" — гукав. (Шавмбург — то по-німецьки твердиня з піни значить). А москалі дійсно в тій утечі кінською піною геть укрились. Буцім їх хтось намилив, а ми прали. Господи, як прали! А король напереді. Жаль, що не козак, бо вояка, кажу вам, першої міри. Досить я напрасний у бою, а він ще і мене перейшов. — Бо молодий, — завважив Войнаровський. Мручко скривився: — Бувають молоді, і хоч огонь під ними пали. Такої вже конституції Carolus rex, вояка й годі! З наших тоді хіба оден Герцик міг йому дорівняти. Кажуть, тридцятьох москалів зарубав, а мені бачиться, що більше, бо косар так покосів не кладе, як він трупи стелив. Не лиш він, але і кінь його весь був у крові, а шаблю то треба було мити. Що там багато казати, як вдасться добрий козак, то хоч його на образі малюй... І будуть малювати, що, гадаєте, ні? — питався Мручко. Але ніхто не перечив йому. Мабуть, розуміли, що проживають часи і бої, про які світ ніколи не забуде. Часи великі, а бої завзяті, по яких втомиться народ і довго буде відпочивати, а ворог тоді ярмо на його шию наложить і до плуга впряже: "Ори!" Розуміли, і в хаті настала така мовчанка, яку наші люди перебивають звичайно словами: "Давайте, заспіваємо пісню!" І співають сумної, як осінній вечір, як цяпіт дощу зі стріхи, як голосіння. Мручко не був охотник до таких пісень, він їх своїм козакам навіть співати не давав. "Ну, чого виєш, як пес до місяця?" — питався. І тепер, мабуть, боявся такої пісні, бо набив люльку, добув пальцями горючий вуголь з печі, запалив, потягнув, аж закурилося в хаті, і непрошений казав: — А признати треба, що москалі вже дечого навчились. — Ще б то ні! — підхопив Войнаровський. — Шведи їм кілька літ добру школу дають. — Ой, дають! — притакнув Мручко. — Згадати, що лиш під Нарвою було! А все ж таки від мудрого противника ти чогось навчишся, а з дурним то й це забудеш, що вмів. — То ти, сотнику, — питався Войнаровський, — може, й жалуєш, що проти шведів не пішов? — А щоб ви знали, іноді, може, й жалую, бо то був би гідний противник. А так боюсь, щоб москалі з-під руки короля Карла надто вченими не вийшли. — Гадаєш? — Так воно мені щось з останніх боїв здається. Послухайте. Як шведський полковник Дукерт москалям на зади сів і рубав, молотив, косив, аж за ними курилося, король не втерпів, пустився і собі з горба, на котрім ми стояли. Я зі своїми людьми за ним. А поле було таке: горбок, долина і знов горбок, а за тим другим горбком город, у який Дукерт заганяв недобитків армії Шавмбурга. Злетіли ми з того першого горбка, як буря, аж тут поміж нас а Дукерта клином вбився московський генерал Рен з шістьма драгунськими ескадронами і з двома баталіонами царської гвардії. У Рена люди були свіжі, а наші моцно спрацьовані, і удар був настільки несподіваний і, треба сказати, смілий, що ми його хоч і здержали, та не переломили... — І що? І що? — спитало кілька голосів нараз. — І не побив нас Рен, бо, як бачите, жиємо. Але страху таки доброго нагнав. — І королеві? — Десь би там! Він, мабуть, і самого чорта не злякався б. Зморщив чоло, що мало йому шапка з лоба не злетіла, випрямився на коні, глянув перед себе вправо і вліво і як не зачне вам своїми людьми, як каменюками, як стрілами, кидати! Той баталіон туди, тамтой тамтуди, а трабанти і я зі своєю сотнею біля його. За хвилину заняли ми млин і укріпилися в ньому. А москалі стали перед нами за болотом, за корчами й плотами. Околюють нас, стріляють, кричать, щоб здаваться. Король регочеться. Що який москаль наближиться — тарах! І вже ногами накрився. "Я тобі здамся! — кричить. — На маєш, бери!" — і лус йому кулю. Небезпека була страшна, а він нічого, буцім це забавка хлоп'яча, а не війна. Як біснуватий кидає собою, кулі свищуть, москалі ревуть, а він своє: "Гоп, Москва, гоп!" А королівські трабанти, так ті навіть не стріляють, приляже, принишкне і жде, а як наближиться який гвардієць, він, як тигр, кидається на його, прижме, скрутить, здавить і наче снопом у болото: геп! Борці — не вояки!.. Так минає година, ба й друга, й третя; вечоріє. Король порозставляв своїх людей, як на ніч у фортеці, а тоді бере мене під руку і веде до мельника на вечерю. Повечеряли ми, випили чарку, дивлюся, а він рукою рот прикрив, позіхає. Бодай же тебе, гадаю собі, на іншім шкура терпла б, а йому скучно, ще чого доброго якоїсь думки співати скаже, сумної, як наші, про козака, що лежить на купині, або про бранців у ясирі татарськім... Еге! Нічого подібного. "Гультман! — гукає. — А прочитай мені мою загу". Гультман добув із кармана книжку, вичитану, як требник, і голосом, якого ви по нім не сподівалися, читав, як мені це толкували, про якогось Рольфа, що то на далекім острові побідив руського чарівника, побив цілу Росію і ще Данію в причинку, так що ім'я його стало славним на цілій Півночі. Гультман читав, король перестав позіхати, очі його розгорілися, обличчя вкрилося рум'янцем. "Генерала Крузе ще нема?" — спитав нараз, зриваючись з місця. "Нема", — відповіли йому. "Він вже повинен бути, — і глянув на годинник. — Ходім!" Вискочили ми з млина, обійшли кругом нашу, наскорі зготовлену кріпость, аж чуємо — гуде. "Крузе! — крикнув король. — Я ж вам казав, що він повинен бути". — І що? І що? — спитало знову кілька голосів нараз. — А що ж би, — відповів Мручко. — Прийшов Крузе, і почався бій, а кінець був такий, що москалі з Реном подались до Богодухова. Коли б не ніч, то ми з королем і без Крузого були б їх прогнали, але серед темної ночі як ти ворога за болотами, плотами й хащами виторопиш? А так москалі, побачивши, що беруть їх у два огні, утікли. А все-таки зробили диверсію і приневолили нас перейти від атака до оборони, а це вже поступ. І тому боюсь, щоби їх шведи справді воювать не навчили? Войнаровський слухав уважно: — І маєш, сотнику, причину боятися. Бо якби був король Карло кілька літ за Сасом по Польщі і по Саксонії, а перше проти царя звернувся, то нині москаль скакав би був під його скрипку, а так... — і махнув рукою. — Якби! — підхопив Мручко. — Але коли б то цей розум спереду мати, що ззаду! Король молодий, палкий, йому море по коліна. Та я його і за це люблю. Вояка, їй-Богу, вояка! Молодіє чоловік, як бачить такого лицаря. З ним і гинути не жаль... — Пощо гинути? — озвався Чуйкевич. — Поживемо ще і поборемося. — По-бо-ре-мо-ся, — повторив Войнаровський. XXXIV В другій половині лютого Карло двигнувся на схід. Гетьман почувався настільки добре, що пішов з ним. Взяли Мурахву, Красний Кут, Городню і ще декілька городків. Король був у лихому настрою. Чи дошкулювало йому відморожене лице, чи дикість і жорстокість царського війська і народу, що за царем пішов і підступом, де тільки міг, шведів убивав способом заїрським, досить, що нікому не давав пардону. Городи й села велів палити, доми валити до основ, а мешканців убивати. Тільки тих, що втікли сюди з України, пускав додому, приказуючи, щоб більше, під загрозою смерті, не виступали проти свого законного гетьмана і проти шведів. Це він робив ради гетьмана-союзника, котрий відомий був із того, що вмів прощати своїм людям, хоч би вони не знати як провинилися проти його. Куди йшов король, то, крім Бога, а може, ще і крім гетьмана, ніхто не знав. Одні казали, що прямує на Харків, щоб де-небудь по дорозі зустрінутися з Меншиковим і мечем відплатити йому за його хитрощі воєнні. Другі доповідали, що "залізна голова" аж на далекий Вороніж несеться, щоби там застукати царя, котрий саме тоді у Воронежі флоту для постраху Туреччини будував. Ще інші гадали собі, що король Карло хоче відперти москалів геть далеко від Гетьманщини, щоб тим безпечніше могли до його підійти запорожці. Рачок і Люксембург воліклися за своїми панами. Як два щурики, сиділи на малих шпарких кониках. Тепліло. Подувало леготом з полудня. — Пахне весною, — казав Рачок, повертаючись до свого товариша. — Може, кому й пахне, а мені смердить, — відповів Люксембург. — Княжа милість лівою ногою з ліжка встали? Як може після таких морозів не пахнути весна? — Вам, бачу, вже й у голові зазеленілося. Погадайте, що тут зробиться, коли стануть топитися отсі дідьчі сніги. А нам Бог росту поскупив. Потопимося, як миші. Рачок вп'ялив у Люксембурга сумно зіркаті очі, як очі малпочки. — Ваша правда, князю. Я про це не подумав. Тільки чому ви мені того перше не казали? Лишилися б в таборі. Невже ж війни без нас не буде? — Або я ваш бакалавр, добродію Рачок? Я такий самий карлик і блазень, як і ви. А що торкається отсього походу, то я мусів іти. — Мусів? Ніякого мусу тут не бачу, — з жалем відповів Рачок, котрого затривожили зловіщі Люксембургові слова. — Мушу бачити нові подвиги свого наймилостивішого. Може, прийдеться колись спомини писати. Це щось небувалого досі. Подумайте, москалі заходять на зади нашої армії. Долгорукий на Ніжин прямує. У нас мало людей і муніції, переповнені лазарети, голод заглядає в очі, а король, замість яку добру лінію заняти і з місцевого населення набрати рекрута, зірвався і жене, як вітер, лихий його знає куди. — Слідами Александра Великого прямує. — На Азію іде! — і оба зареготалися. — Чого ті малпи сміються? — спитав гетьмана король. — Кажуть, що ваша королівська милість на Азію ідуть, — відповів гетьман. — Слідами Александра Великого прямують. Король погрозив блазням. Але, мабуть, натяк на Азію не сходив йому з голови. В яку годину пізніше знову до гетьмана звернувся. — А далеко звідси до Азії? Гетьман усміхнувся. — Азіати, гадаю, недалеко. Гетьман мав на гадці царських людей, король брав його слова буквально. Може, йому дійсно така гадка через голову шибнула, щоб москалів аж до Азії прогнати. Та які б там його плани не були, погода помішала. Темно зробилося нараз. Чорна хмара надвинулася зі сходу, ніби вона до бою ставала. Рачок чобітком штовхнув Люксембургового коня: — Бачите, князю? В цей мент загуготіло і грянув перший весняний грім. — Чуєте, мосці Рачок? — спитав у свою чергу Люксембург. — Ще мені не позакладало. — А мені не позаступало, — і подали собі маленькі, теж ніби малпячі, долоні. Та нараз відскочили від себе. Мало не позлітали з коней, очі долонями прикрили, хрестилися. Перун сліпучою стрілою вдарив поперед коней короля і Мазепи. Коні знялися на задніх ногах, вершники, як викуті, на них сиділи. До статуй були подібні, до статуй, у які били громи. — Бачили короля? — питався Рачок Люксембурга, рушаючи в дальшу дорогу. — Бачив, — відповів Люксембург. — А ви? — Я також.. — Гарний? — Останній варяг на Русь гряде. — Що варяг! Сам сущий Один. І не люби такого?.. Боговійно дивилися на своїх панів, забуваючи про дощ, зливу і про свою недавню розмову. Серце брало верх над, розумом. А серцем вони їх любили. Бачили в них те, чого їм самим Бог відмовив. І задивлені у героїв, забували про свою ничтожність. На хвилину прощали навіть матері-природі тую кривду, яку вона їм зробила, пускаючи карликами у світ, тоді як на ньому і велетням важко жити. Громи гули! Небо ніби хтось мокрими полотнами застелював. І хтось там вгорі ті полотна велетенськими жменями давив і жмякав, струї стуленого дощу рвучко скапували на землю. Всього можна було скорше сподіватися, ніж такого дощу. Сніг на очах щезав. Злива топила його, підмулювала, злизувала на горбках і поточками зганяла в доли. На дорозі робилася зразу каша, а там тісто якесь, у якім піхотинцеві приходилося брести по коліна. З кождим кроком йти було тяжче. Баталіони, мокрі і оболочені так, що людям лиць не було видно, добували останніх сил, щоб пробратися крізь річку, за якою на овиді майоріли якісь оселі, а там темною стіною бовваніли ліси. Навіть офіцери дивилися надійно в той бік. Може, там захист знайдуть, позбудуться мокрого тягару, скинуть плащі і вижмякають сорочки... Може... Люксембург всунув голову в тулів, комнір на шапку підтягнув, мокрий був, як хлющ. — А що, не казав! — злорадісно гукнув до Рачка. — Раз козі смерть! — відповів той. За Колмаком і Мерлою насилу розтаборилося сім шведських полків з полевою артилерією і з козаками Мазепи. Близькість ворога не дозволяла розбивати сил на довгій лінії, тиснулися в кількох, не надто від себе віддалених оселях. Як перше перед морозом, так тепер захищалися перед водою, щасливі, як їм на голови не лило. Дощ не ущухав, його настирливий, невгавний плюскот сп'янював і одурманював душу. Ліниво позіхали шведи. Дрімали, дохопившися сухого місця, козаки. Невідомо куди дівався воєнний, бадьорий настрій. Навіть чваньки, та й і ті сиділи тихо, змоклі, мов індурі. В головній квартирі шведські старшини, як весь час на Україні, так і тепер, перечилися і нарікали. Король знав, хто його гудить та за що, але, певний вірності своїх людей, не зважав на їх настрої. Хай собі Реншільд балака, що хоче, але який йому приказ не дати, сповнить. Так само й другі. Пощо тоді встрявати в їх дискурси? Хай виговоряться, краще будуть діло робить. І король являвся між ними хіба тоді, як надто довго роз-говір ішов, і грозив, що розмова переміниться у різкий спір, який у небажаний спосіб міг би відбитися на армії. Так могло бути нині, бо несподівана зміна погоди навіть найсміливіших каролінців заставила тривожно дивитися в будучність. Готовилися до зимового походу, а тут нагло прийшли весняні розтопи. І король, не чекаючи, аж Реншільд вдовіль наговориться з Піпером, полається з Левенгавптом і насвище на Гілленкрока, післав зарання між них свого секретаря Гермеліна, а незабаром і сам туди пішов та ще казав і гетьмана попросити. — Пан Біг не може шведам догодити, — почав, сідаючи на лавці, котру йому Гермелін підсунув, — перше нарікали на мороз, тепер нарікають на дощ, а як настануть спеки, то й на них будуть нарікати. — Терпеливішого народу від шведів, — осмілився завважити Піпер, — нема. І в політиці, і на війні. — Чого доказом їх король! — засміявся Карло. — У трудах воєнних так, — притакнув канцлер. — Всі ми дивуємося витривалості і терпеливості вашої королівської милості. — Мерсі, — перебив йому Карло, котрого соромила й онесмілювала навіть найщиріша похвала. — Мерсі! Але чого ж ви тоді хочете від мене, панове? — Ми тільки добра хочемо Швеції і її володареві. — А я Швеції і вам, — відрубав король, а по хвилині несміливо спитав: — Але невже ж ми тут прийшли, щоб обмінюватися гарними словами? — і дивився на свої чоботи, заболочені аж до колін. Ніхто не відповідав, тільки дощ цюрком лився зі стріхи і шумів вулицею, як водопад. Всі мимохіть насторожили уші, дехто зітхав. — Дощ. Звичайний дощ, — вода! — заспокоював їх король. — Не бачили, панове, дощу? Реншільд не втерпів. — Це не дощ, а потопа! — промовив рішучо. — Боюсь, чи не повториться історія з аркою Ноя. — Ляпалії, ексцеленціє, ляпалії. Ще коли б Люксембург дощу боявся, то не кажу, бо він малий, але ми! Реншільдові кутики уст задрижали. Він насилу здержався, щоб не свиснути згірдливо. — Ваша королівська милість хай дозволять собі сказати, що всі ми почуваємо себе малими супроти тутешніх просторів. — Я — ні! — перебив король. — Ми вашої королівської милості не втягаємо в рахунок, — заявив, кланяючися, Піпер. — Але дійсно, розміри тутешнього краю переходять численність і силу нашої армії. Боюся, щоб степ не проковтнув нас. Наша армія тепер така мала... — Тому кождий її член мусить бути великий, — відповів король і поклонився направо і наліво. — Кождий, мої панове, кождий! — Не гадаємо, ваша королівська милосте, присвоювати собі прав до такого високого титулу. Тільки дуже нечисленні здобувають його. Ми люди звичайні, а що найбільше, середньої міри. Але ж і найбільшому недобре починати війну з Богом і природою. Є межі, котрих нікому переступати не годиться. — Де вони? — спитав нетерпеливо король. — Перед одною з них опинилися ми власне, — продовжав спокійно Піпер. — Сьогорічна зима була так багата в сніги, як багатою буде весна у води. Того ми ані заперечити, ані змінити не в силі. І як великі були наші втрати від морозу, так ще куди більші можуть бути від води. Тутешній край пологий, його перетинає чимало рік і потоків. Замало вони глибокі, щоб приняти до себе й віднести в море ту величезну скількість води, яку дасть сегорічний стоплений сніг. Тутешні люди говорять, що ані таких сильних морозів, ані таких великих снігів ніхто з них не пам'ятає. Отож, коли зі своїх берегів виступлять ті ріки й потоки, то весь край переміниться в море, в одно велике море, в якому потонуть шляхи й мости і з якого виходу не буде. Ще кіннотчики, може, якось, хоч і з великими втратами, переберуться, але що станеться тоді з нашою артилерією і з обозом? Вони пропадуть, а без артилерії навіть армія, зложена з самих героїв, війни провадити не може. Тому-то ми не лиш просимо, але й благаємо вашу милість занехати дальший похід і спасати себе та армію, без котрої наша дорога вітчина останеться сиротою, зданою на ласку і неласку ворогів. — Благаємо вашу королівську милість, — загомоніло кругом, і Карпові люди обступили свого короля, "залізну голову". Цей зніяковів, кланявся безрадно, уста його дрижали, але довго не міг зважитися на слово. Аж промовив: — Я перед ворогом ніколи не втікав. — Ми також ні, — озвався Гілленкрок. — Але ж тут ворогом природа, іншого поки що не бачимо. Не ворог, a vis maior [112] зневолює нас до відвороту. Impossible [113]. — Це каже Гілленкрок? — здивувався король. — Так, це кажу я, що мало коли говорю... В цей мент заскрипіли двері, й увійшов гетьман. Король звітався з ним і зробив місце поруч себе. — Панове, — почав, — хочуть відступати, а властиво завертати з дороги. Якої гадки ваша світлість? Гетьман глянув по зібранню, яке затаїло в собі дух і благало його очима, щоб притакнув. — Є сили вищі від найсильніших людей, — почав півголосом гетьман, — і з ними змагатися годі. — Значиться? — Треба нам вертати за Ворсклу і дожидати весни. При теперішній відлизі ніяка воєнна акція не є можлива. Наглої зміни погоди ніхто передбачити не міг і ніхто за відворот не відповідає. Це прямо один із тих несподіваних припадків, котрим краще зійти з дороги, ніж противитися. Головою муру не переб'єш. Всі відітхнули вільніше. Ніби змора, що давила-їх, щезла кудись. Тільки король сидів прибитий. Зробився ще менший і ще марніший. Підпухлі очі пройнялись великим смутком. Тонкі пальці дрижали. Видно, боровся з собою. Почувався самотнім серед своїх людей. Навіть Гілленкрок і Мазепа були другої гадки, ніж він, а Левенгавпт завзято мовчав. Мовчав і Гермелін. Але король навіть у них не бачив нині своїх однодумців. Скорше милосердя читав в їхніх очах. Поправляв рукою комнір, котрий його чомусь-то давив, ніби віддих спирав. Розщібнув горішний ґудзик. Рани з відморозі пекли. "Чому Елеонора не пише? — прийшло йому нараз до голови. — Може, хора? Післати б чоловіка туди..." За вікном шумів дощ, як водопад. Хотілося почути когось близького, рідного, свого. Важко так довго бути одиноким! Може, той свій зрозумів би його скруту. Світ і люди проти його. Налягають, щоб спроневірився собі, щоб замість вперед, ішов назад. Чому Елеонора не пише?.. Скляними зіницями дивився на окруженця, і, мабуть, перший раз зрозумів, який він їм чужий. Немов крізь сон почав: — Дощ, вода, Талес з Мілету, панта рей, ляпалії, мої панове, ляпалії! Під ногами все-таки земля. Гінстерсфельд перетягне гармати. Він підносить коня. Коли я маю своїх трабантів, то зайду, де схочу. Чоловік сильніший від дощу і від гармат... Це вже не балакав вожд і король, але герой з якоїсь скандінавської заги, котрий за тридев'ятою горою і в тридесятім царстві-государстві шукає незвичайних пригод, не жахаючись ні води, ні огня, ні ніякої ворожої сили. Серед головної квартири сидів тепер не Карло XII, лиш легенда про нього, легенда, що має іноді силу, більшу від дійсності. У таборі дійсно крутився десь Гінстерсфельд, котрий на плечах притаскав на москалях добуту гармату, а козаки розказували про київського хлопчика Михайлика, котрий підсадився під Золоті Ворота і поніс їх геть. Пригадувалися палядини Карла Великого й гетери Александра, і крізь шум дощової води лунав звук золотого рога. Дійсність .зникала з очей, мерехтіла заграва слави, невідомий голос питався Кардових лицарів: "Невже ж ви дійсно злякалися дощу і зневірилися в геній свойого вожда?" Левенгавпт тер рукою очі, Реншільдові кутики уст до болю дрижали. Інші похнюпили лоби. Піпер глянув на них і зрозумів, що це оден з тих моментів, коли король невідомим для нього способом побіджує супротивні гадки своїх генералів. Забувають про себе і йдуть сліпо за ним. Тому перебив мовчанку і почав: — Ваша королівська милість дозволять собі сказати, що тут не про нас діло. Ми за своїм вождем і паном підемо крізь огонь і воду на неминучу смерть. Не дамо осоромити себе трабантам. Але невже ж ми маємо право забувати про тих, що осталися нині за нами? Якщо повінь розділить їх від нас, москалі кинуться на них і винищать без пощади. Тому-то як перше радив я відступати за Дніпро, так тепер прошу і благаю вашу королівську величність: спасаймося і вертаймо за Ворсклу. Король наче зі сну збудився. — За Ворсклу? — спитав, ніби ніколи і не чув того імені. — Так, через Коломак, Мерлу за Ворсклу, поки ще леди не сплили доостанка, поки вода не забрала останнього моста, поки ще де-небудь видно хоч шматок суші, котрою можна пройти. Король все ще хитався, ніяк не міг рішитися сказати "так" або "ні". Чого ж ті води ревуть і ревуть, невже ж це справді потопа? А коли би так захопити ті кораблі, що їх цар у Воронежі будує, і на них поплисти в Чорне море? Чи хоч оден у тому зборі про те саме гадає? Глянув... ні! — Рішення лишаю панам! — сказав і вийшов, схилений і наче переломаний у колінах. XXXV Піперові неважко було переконати загал, що відворот неминучий, відворот скорий, зараз-таки, бо це одинока дошка спасення. І люди були, мабуть, тої самої гадки, бо жаден полк, жаден баталіон не противився і не нарікав. А гармаші, так ті навіть не окривали своєї радості, що їм ще поталанить якось спасти свої гармати. Розлетілися кінні штафети на всі боки, заметушилися серед ночі села і оселі, в котрих розтаборилися були шведи, і на світанку почався відворот. Доки сіріло і доки не виїхали в чисті поля, не виглядало ще так страшно. Але як розвиднілося і дощ трохи ущух, кров стялася в жилах. Як далеко оком не глянеш — вода й вода. Вчорашньої дороги і не шукай, нема! Хіба лиш який поторощений віз торчить понад хвилі, або хребет погибшої конини ледь-ледь визирає з води, а над ним гайвороння кряче. Тільки і сліду із учорашнього походу. Нині треба іншого переходу шукати. Це вже робота козаків, що краще від шведів ті сторони знали. Роз'їжджаються вони направо і наліво, забігають до самотніх хуторів на пригорбках, розвідуються, питають і перечаться, куди безпечніше пройти. Деякий смільчак, що не досить вважно на ті розшуки пішов, загнався у таке, що насилу добувся, скупавшися з конем по самі вуха. Провідників дістати важко. Мешканці або перед шведами заздалегідь в сторону Харкова побігли, або перед водою поховалися на горища та на стріхи хат і звідтам щось таке беле ндять, у чому толку ніяк не ді б'єшся. Очам своїм вір і більш нікому. Як побачиш серед мутних і брудних розливів смужку чистішу і яснішу, так знай, що це ріка і що так на ній лід блищить. Тільки вважай, бо лід здувся і береться водою. Одинцем то ще пройдеш або й переїдеш, але як ускочиш більшим гуртом, то лід заломиться, і крига тебе придавить, коли вода не понесе з собою. Так само і на містках. Треба їх було переїздити та переходити по двох-трьох, бо підмулені були, і палі, на котрих стояли, хиталися, як зуби у старечих щоках. Не оден переплатив тоді свою сміливість і неввагу здоровлям або й життям. Не одного Бог вість куди занесуть ті весняні рвучкі води, що так напрасно втікають тепер із України. Ніби на півночі хтось гать велику пустив, щоб сполокати і в Чорне море занести шведів і їх союзників. Від Коломака до Будищ було декілька мостів, довгих і високих, які тільки помостами знімалися понад водою. Карні відділи переходили по них щасливо, але всяка колотнеча і суматоха кінчилася звичайно тим, що люди і коні летіли шкереберть у воду. А це лучалося нерідко, бо всякий, бачучи, як вода підступає, спішився скорше пройти. Король з гетьманом ставали тоді біля мосту і чекали, поки їх люди не перейдуть, тоді проходили останніми. Як доводилося гармати перетягати вбрід, король іноді перший впрягався у шлию і по пас брів водою, не слухаючи благань та прохань свого секретаря і Гультмана. Зате військо забувало про свої великі труди, дивлячись, як король трудиться нарівні з останнім чурою з обозу. Крізь один з тих мостів баталіони пройшли щасливо, але для гармат і табору, навіть для гетьманових грішми навантажених возів, він був задряхлий. Піоніри кинулися його скріпляти наскорі. А поки що гармати, табор, а з ними й оба вожді під охороною одного німецького полку осталися на другому березі ріки. Бралося під вечір, небо випогоджувалося, рум'яніло, заповідався мороз. — Мабуть, знов мерзнути будемо, — відізвався Люксембург до Рачка. — Мерзнути чи мокнути — оден чорт, — відповів Рачок. — Але коли б так тепер Москва наскочила на нас, ото був би спектакль! Та ще він не вимовив тих слів, як почулася команда, засуєтилися люди, гармаші кинулися до гармат й уставили їх здовж річки. Перед гарматами уформувався табор, а напереді трьома чотирикутниками уставилися німці. — Бережись, — гукнув Мручко в таборі. — Gott mit uns! [114] — зверещали німці і двигнулися вперед. Гетьман остався у таборі, король не втерпів, вискочив на легкім степовім коні перед полк, добув рапір і наглив: — Вперед! Вперед! Втомлені німці добиралися останніх сил, щоб поспіти за королем, так цей, побачивши перед собою ворога, забув, що він піхотинців веде, а не кінницю, і пустив коня чвалом. Тільки баюри і розливи вод спиняли його на хвилину. — Ваша королівська милосте, ваша королівська милосте, — гукали за ним офіцери, але даром силкувалися спинити свого вожда. Летів, як нетля на світло, просто на московські штики. Кілька сотень вистрілило на нього. Кулі, як чмелі, загули кругом, та не влучила жадна. Ще раз, і знову ніщо. — Несамовитий. Його не беруться кулі, — почулося між москалями, і останні захотіли стати першими, — втікали. Король гонив їх і рубав відсталих без пощади. Днина конала в сумерках вечірніх. Маліли різниці у віддалях, а предмети більшали. Король Карло скидався на якогось казкового велетня, котрому люди — трава, а море по коліна. Між тим козаки, зачувши на задах пальбу, шульнули через річку. Мручко зі своїми прилучився до них, і заки німецький піхотний полк поспів за королем, вже вони його окружили і перли ворога, як стадо сполоханих овець. Ніч, вереск, зойки. — Бережись! — гукнув Мручко. Король озирнувся. — А німці де? — спитав. — За нами, — відповів Мручко. — Щолиш тепер? Нікчемні! І кинувся перший розбивати вози, котрими москва на запорозький спосіб почала отаборюватися. Між тим піоніри наготовили міст, і Реншільд з двома кінними полками поспів королеві на поміч. Багато москалів лягло, інші під охороною нічної темряви спаслися бігством. Втікали до Шереметєва, котрий з великими силами стояв недалеко від того місця, миль дві-три. Але ворог, хоч так численний, не важився ставати до бою з Карлом. — Мала, але гарна забава, — казав король, вітаючися після бою з Реншільдом. А побачивши німців: — Тепер приходите?.. Відобрати від них полкову хоругов і оркестру. Нехай дують в кулаки, поки не зреабілітуються. І, вдоволений та веселий, почвалав вперед. Артилерія, табор і ті частини, що брали участь у бою, щасливо переправилися по добре наготовленім мості. Брав мороз. Короля вгорнули в шубу, і він сидів на коні, поки останній віз не продудонів по мості. Тільки іноді повертався на північ і гукав, як розбавлений хлопчик. — Гоп, Москва, гоп! Гетьман сидів у повозці біля його. Хоч хорий, дотримував йому товариства. — Правду ви казали, — почав король. — Азія недалеко. Ті азіати тільки ждуть, щоб з-поза плота кинутися на тебе й вкусити. — Татари їх учили. Багато перебрали .від них, — відповів гетьман. — Ну, і породили їх ліси і болото. Ви — степ і поле, а вони — ліс і болото. В полі хоробрість, а в лісі хитрість. — У полі або пан, або пропав, а в лісі з-поза дерева най-нікчемніший трус найбільшого героя устрелить. Королеві нелегко було зрозуміти, що гетьман без ніякого труду латиною балакав. А зрозумівши, притакнув головою: — Так, так. Ви поле, а вони ліс, пуща. — А по хвилині: — А все ж таки жаль, що ніч нам битву перебила. Можна ще було побавитися з Москвою. Задумався. І знов: — Ще більший жаль, що цей дощ зупинив нас. От бачите, мерзне. За день-два можна було йти дальше. — Ні, ваша королівська великосте. Поки не зазелениться трава, годі пускатися в дорогу. Москалі попалять сіна й солому, і чим тоді кормитимемо коні? — А палії, азіати! — сердився король. І знов, подумавши хвилину: — А все ж таки жаль, що не пішли ми вперед. До Азії не було вже, мабуть, далеко. — Перше треба діло в Європі скінчити, — відповів гетьман, жалуючи, що про Азію натякнув королеві. Переправа тривала цілу ніч, але відбулася без перешкоди. Шереметєв не спиняв шведів у переході через Коломак. Що-лиш на другому боці ріки зрозуміли, яка їм небезпека грозила. Якби король наглим нападом на москалів не відпер їх був від артилерії і табору і не нагнав такого страху, то хтозна, чим могла скінчитися битва, у котрій армія відрізана була від гармати, табору і начальних вождів сповиненою рікою, крізь яку міст щолиш готовили. Гадали, що тепер вже повернуть без великого труду аж за Ворсклу. Але де там! З того моста на Мерлі, яким переходили, вибираючись у Слобідську Україну, і сліду не осталось. Забрала його вода. Будувати новий не було ані часу, ані змоги. Бракло матеріалів. Кінниця кинулася вплав. Щонайвідважніші і найсильніші вперед. Коні плили, кладучи голови на зади своїх попередників. Їздці або сиділи в сідлах, або брели по боках коней, тримаючися стремен. Ще гірше було з табором. Довелося жертвувати чимало возів, щоб на них поставити поміст і перетягнути по них гармати. Цей незвичайно трудний перехід тривав мало що не цілу добу. Погибло в ньому чимало людей, коней і всякого добра. Ще довше, бо майже чотири доби, тривав перехід через Ворсклу. Ворскла розлилась широко і далеко. На тих розливах було чимало острівців, геть залитих водою. Між тими острівцями потворилися крутіжі і чорториї, у яких хто попав, той й пропав. Король кинувся уплав перший. За його приміром пішли деякі офіцери та чимало вояків. Та не всім поталанило опинитися на другому боці. Не одного проковтнула Ворскла. Прибувши до Опошні, король приказав будувати на Ворсклі мости, якими і переправив табор і решту армії. Над Ворсклою загаялися мало що не цілий тиждень. Не лиш шведи, але і козаки не могли нахвалитися короля, що в поході зносив усякі труди і невигоди нарівні з останнім чурою, а хоробрістю, відвагою і бистротою ума перевищав безумовно усіх. — Чорт, не король, — хвалили його козаки. XXXVI — Отак при помочі Божій та дякуючи ласці наших наймилостивіших панів повернули ми туди, звідкіля і вийшли, — почав Рачок, сідаючи напочіпки, як кіт біля печі. — І чи треба було тільки галасу, крику, тільки метруги? Люксембург притулював обі долоні то до гарячої печі, то до зимного жолудка. — Усі ми, мосці Рачок, вернемо туди, звідкіля вийшли, зразу до Швеції, а там і в невідоме, у неіснування. І прийде колись така хвилина, коли всякий з нас, оглядаючись позад себе, спитає: пощо цей труд і гармидер? Скірка виправки не варта. Рачок, як щиглик у клітці, зіскочив з лавки на долівку. — Називаєшся, товаришу, як князь, а філософуєш, як швець. Не люблю такої дешевої філософії. Життя цікаве і гарне. — Більше цікаве, ніж гарне. — Ні, більше гарне, ніж цікаве. — Ні! — Ні! Мало до очей собі не скакали. Нараз Люксембург вхопився за черево. — Вашу світлість всередині болить? — спитав його Рачок. — Ні, зверху. Смішно мені. Хай наші пани б'ються. Нам треба зберегти невтралітет. — Ваша правда, князю. Нам треба зберігать невтралітет. Останнє слово вимовив Рачок поважно і, як на престіл, видряпався на лавку. — Зчіпилося їх трьох. Видовище, гідне богів. Кождий інший, кождий на свій спосіб великий. А всі того самого хочуть: держави. — І слави, — доповів Люксембург. — І слави, — повторив Рачок. — Тільки кождий з них тую славу іншими красками собі малює. Карло голубою, як мрія, гетьман пурпурою, як королівський плащ, а цар прямо кров'ю. — А таро четвертого забули, — вхопив Рачка за руку Люксембург. — Гадаєш, Лещинський? Так, цей також собі нічого, не дурний і чесний, тільки пан. — Що значить пан? — Ну, так бачиш, вигідний, тяжкуватий. У тую чорторию, що тамті, не піде... А шкода, що такої енергії, як вони, не має. Укупі з Карлом та Мазепою дали б Петрові раду. А так Бог його знає, чим воно скінчиться. Або побідить цар, а вони пропадуть, або побідять вони, а цар пропаде. — Або буде дощ, або погода, — поважно доповів Люксембург. — Мерсі, мосцє Рачок. — Keine Ursache, Herr Luksemburg [115]. І подали собі долоні. — От щоб ми здорові, а там якось воно буде. — Все воно якось є. Все хтось вгорі, а хтось удолині. — І все з горішних сходів сміття на долішні змітають. — А тоді й на смітник вивозять. — На смітник. І посумніли оба. — Рачок! — гукнув нараз Люксембург. — Не люблю дивитися на тебе, як зробиш таку сумну міну. Нагадуєш мені малпу у клітці. — А мені малпа нагадує тебе. — Марний з тебе софіст, небоже. Видко, що в академії не вчився. — Ти знов руба стаєш? — Не люблю смутку на обличчю блазня. Хто яку ролю приняв, хай не випадає з неї. Тамті героїв, а ми їх весельчаків. Так хотіла доля. — Знаєш, Люксембург, з тобою нема що нині балакати. Твій дотеп змерз. — А твій розум розмокся. — І коли б не тая тепла ніч, я пішов би геть. — Все якась ніч людей при купі тримає. Рачкові засвітилися очі. — Знаєш, брате, ти цікавої теми торкнувся, а саме: що тримає людей укупі? — Що? Страх, любов і — інтерес. От, приміром, шведи тримаються Карла, бо люблять його. — Як пси діда у вузькій вулиці. — Не перебивай, люблять! Це не є любов хлопця і дівчини, ані чоловіка й жінки, ані навіть любов приятелів, а вже ж таки шведи пропадають за своїм королем. Це факт. Москалів тримає цар страхом. Якби вони не боялися Петра, то покинули б його, як козаки покидають гетьмана. — А що лучить Мазепу і Карпа? — Інтерес. Гадають, що їм по дорозі, і тому разом ідуть. — А нас? — Також інтерес. Кождий з нас серед нормальних людей почуває себе покривдженим і самотнім, і тому шукаємо свого товариства. Чоловік страшний самолюб. — Так сказати — свиня. — Чого зараз свиня? Самолюбство є одним із стимулів поступу. — Смішне! — Дурний ти. Рачок! Коли б чоловік не любив себе, то не бажав би, щоб йому було краще, а що любить, так і зі шкури вискакує, щоб здобути кращі услів'я існування. — А що поступ відбувається спільними зусиллями людських гуртів, так тоді самолюбство, сиріч егоїзм провадить до альтруїзму, — правда? — А так! — Ну. вибач, ті терміни виключають себе. — Як і безліч других, а все ж таки вони співділають. Ціле наше життя, братчику, це оден великий circulus viriosus [116], а ми, як замотиличені, крутимося в ньому, як ті білі мишки на колесі в клітці. Бачив? Рачок замахав рухами. — Лиши; Балакаймо про друге, більш реальне і близьке, а то збожеволіти можна. — А невже ж ти певний, що ми ще не божевільні? Люди при здорових умах не тягалися б за Мазепами й Карлами, а сиділи би дома. — І дерли б пір'я, або теребили бульбу. — А хоч би й пір'я дерти, все ж то якась корисна робота, а яка там користь з отсеї волокити, та ще в характері весельчаків на похоронах. Але нам, малим і нікчемним, заманулося хоч пальцем одним доторкнутися великого і світлого, хоч полизати ложку, котрою другі їдять. Хіба ж ми при здорових умах? Всі ми божевільні, всі до одного біля Карла й Мазепи. Одні ідеєю, жадобою слави — або я знаю чим! — а другі заразилися від них. І ціла тая війна, і всі загалом війни — це одно велике божевілля, та що ти порадиш, брате! Чоловік так привик до своєї нікчемної ролі, що почував би себе найнещасливішим з людей, якби йому не дали її грати. І не тільки ми, всі вони до своїх роль привикли, як актори в театрі. Рачок затулив Люксембургові уста. — Ради Бога, говорім про щось друге! Приміром, скажи ти мені, чи не чув що нового? — Нового й доброго — ні! Ах, правда, Мручків осавул зі своєю дівчиною оженився. — Ну, це ще не таке важне діло. А все ж таки добре, що хоч тих двоє пібралося, бо другі наші пари... — і оба блазні стали реготатись. Вичислювали на пальцях: гетьман і Мотря — то одна. — Мотря і Чуйкевич — то друга. — Войнаровський і Обидовська — то третя. Здвигнули раменами й розвели руками. — Боже, Боже, у яке ми товариство попали, мосцє Рачок? — У яке товариство попали ми, принце? — Ми, що не любили жадної жінки в світі? — Ми, що нас жадна жінка не любила. — І не буде. — Бо... обійдеться! — Обійдеться, — повторив Люксембург, і лице його скривилося від смутку. — Не роби сумної міни! — гукнув на нього Рачок. — Так є і так мусить бути, і кришка! Лоб догори! Ми все ж таки люди... Говорім про ситуацію воєнну. — Робім воєнну нараду, — згодився Люксембург. — Отже, primo [117]: як стоять армії? — Оскільки з розмов гетьмана і його людей міг я зрозуміти, москалі скріпилися. Князь Долгорукий стоїть квартирою у Ніжині. Шведи опустили Прилуки, і він пісдав туди генерал-майора Гінтера, котрий їх і заняв. І тепер на наших задах стоять москалі від Ніжина до Прилук. В Прилуках полковникує Hoc, той, що Батурин зрадив. — І ви на це нічого? — схопився Люксембург. Рачок здвигнув раменами. — Що можемо ми? Тепер рішає ваш король. — Але ж Hoc зрадив гетьмана! — Хто його не зраджує? — зі смутком відповів Рачок. — Навіть Апостол. — Цей сліпий з химерними вусами?.. Що ж він? — Заслугується цареві. Недавно захопив частину нашого обозу, а з ним Гамалія і свого зятика. Обох з жінками. — Хто б подумав? Здавалося, такий чесний козак! — Може, він і чесний, так інтерес, брате, інтерес! — А шведи? — Їм, як знаєш, не повезло в Рашевці. — Не повезло! — обурився Люксембург. — На 500 шведів Шереметєв пустив чотири драгунські полки і два баталіони царської гвардії. Nec Hercules contra plures! [118] Але правда, що Крайца в Лохвиці не захопили? — Бо завчасу утік. — Будь певний, що не злякався москалів, але в Лохвиці мав під своєю охороною скарби Мазепи і жінки козацьких старшин. Ані одними, ні другими не смів рискувати, і тому перейшов Хорол, потім Псьол у Савинцях і, відбиваючись від москалів, прибув щасливо до Решетилівки. — Ого! — дивувався Рачок. — Як бачу, ваша милість роблять Гілленкрокові конкуренцію, з голови, як з карти, назви рік і городів вичитують. — Іноді з нудьги загляну до стратегічної карти. Тільки хісна, що трохи географії чоловік навчиться. Але прости, що перебив. Продовжай! — По ревдачі в Рашевці і в Лохвиці мусіли й інші шведські частини, як ось у Камишні, Зуєві і в Люшенці, кидати свої загрожені позиції й посуватися в напрямі головної армії, котра, як вам відомо, розложилася здовж правого берега Ворскли, маючи головну квартиру в Великих Будищах. — А Шереметєв? — Його квартири в Голтві. — Голтва, Голтва, де вона та ваша Голтва? От жаль, що не маємо карти! Чи далеко вона від нас? — День піхотного маршу. — Ого! Так ми значиться у кліщах! — Щось ніби так, але не жахайся, — заспокоював Рачок свого товариша. — Поки не сплинуть води, ніяких більших воєнних акцій не буде. — А коли вони сплинуть? — Мабуть, не скорше червня, а до того часу не одно може змінитися. — Не бачу можливості великих змін. Король Станіслав не надтягне, а на татар Карло не дуже-то й ласий, хіба б запорожці прийшли. Рачок повеселішав. — На них і я чекаю. Нагальний, але хоробрий народ. — Чув я багато про них і читав дещо, цікаво побачити тих ваших лицарів степу. Мабуть, вже й посольство вибралося до них. — Еге ж. І Мручко туди поїхав, а як він їх не приведе, то не приведе ніхто. — Так тоді дожидатимемо весни і запорожців, скорочуючи наше нудне життя такими дискурсами, як нинішнім, за котрий я вашій милості складаю сердечну подяку. Мерсі, мосіє Рачок! — Keine Ursache, Herr Luksemburg! Стиснули свої дрібні долоні й, позіхаючи, розійшлися. XXXVII Кінчився місяць март. На долах стояли ще води, ріки розливалися широко, потічки шуміли дзвінко, в ярах і балках, як розстелені полотна, білілися сніги, але на могилах, на берегах крутих і на пригорбах високих прозябала вже трава і всіляке квіття розвертало пелюстки до сонця. Ще тиждень-два, ще декілька днів тепли і ясних, а за-зеленіється кругом, закипить степ звіриною і розспівається стосотними голосами пташок. — Пахне весною! — говорив до себе Мручко, втягаючи повними грудьми той свіжий, легкий воздух, який тільки над Дніпром буває. — Ще його й не видно, а вже дає про себе знати, — промовив уголос, бо не міг затаїти того дивного зворушення, яким хвилювався за кождим разом, коли по довгій розлуці мав побачити найбільшу з українських рік. — Дніпро! — промовив і зітхнув, хоч як не любив зітхати, — Дніпро! — і тисяч споминів виринуло нараз. Пригадав собі, як вперве побачив його широкі, ясні хвилі, як, перебуваючи на Запорожжі, зживався з ним, на чайці грізні пороги перепливав і з походів на татарські улуси до Січі-матері вертався. — Дніпро! Дніпро! — і ціла молодість, бурхлива і шумна, як води тієї ріки, промайнула ще раз перед його очима. Безконечним хороводом пересувалися постаті старих знайомих, товаришів молодецьких пригод, як степові привиди-омани, з'являлися і щезали походи, бої, побіди й погроми, котрими так багате було його життя. Деякі з них бачив так виразно і ясно, що хотілося кричати: "Стривайте, хай налюбуюся вами! Я ще той самий, що був колись! Бачите, як рвучко несе мене кінь! Не знаю, що втома, що нехіть до життя й до боротьби. Бачите, знову їду на Січ!" Їхав туди з генеральним суддею Чуйкевичем, з київським полковником Мокієвським і з бунчуковим товаришем Федором Мировичем, сином переяславського полковника. Всьо люди поважні і важні, але Мручкові не товариство. Він вояка і тільки вояка, душею і тілом відданий свому рейментареві, поза Україною і лицарською славою нічого більше в світі не бачить, а вони?.. — Е-еж! — і Мручко острогою штовхнув коня, щоб у скорому бігу скорше позбутися свого пересердя. Перед ним за годину-дві появиться Дніпро, широкий і могучий, нестриманий в бігу, вольний, а за ним представники родів, виколисаних шумом того Дніпра, а таких не подібних до нього! Суддя Чуйкевич, цей, коли б не син та не невістка, давно під рукою світлійшого князя Меншикова, Долгорукова, Головіна або якого там Рєпніна чи Брюса ходив би та, виваливши лизня, на сором та безталання грядучих поколінь, запопадав би царської ласки. Мокієвський — хто його годен розкусити, а Мирович — так той ще молодий! Ні одному з них Мручко не вірить. Може, згодилися їхати на Січ, щоб покористуватися доброю нагодою і перескочити до царя? Це неважко. Шведи й козаки в кліщах. Перед ними, на лівім березі Ворскли, в околицях Ахтирки, Меншиков, а за ними, на правім березі Хорола, коло Миргорода, Шереметєв. Оден і другий від своїх армій загони на всі сторони, як поліп, випускає і хай тільки який швед не бережеться, а мазепинцеві хай не повезе, усіх у царський невід, як рибу в мутній воді, горне. Але від чого тут Мручко зі своїми людьми? Хай спробує котрий! Скорше на другий світ, ніж до царя, перейде. І Мручко стає та озирається і числить людей. Є всі... Часом дика коза щульне, лис порох у порошницях зачує і в густих хвилях торішньої трави жовтою блискавкою мигне, видра хлюпочеться в ріці... Їдуть. Так їм третій день у дорозі минає. Першого на московський під'їзд попали. Москалі непроханими гістьми, Мручко хазяїном був. Випросив їх. На другий світ пішли. А незабаром по них мало з татарами не зчіпився. Та, дякуючи добрим очам, зараня в трави увильнув і там до ночі зі своїм відділом просидів. Ніч була тиха і хоч не зоряна, але й не темна, так тоді добрий шмат дороги без перешкоди за собою лишили, бо Мручко ті сторони знав, як свій карман. Знав, де і чий зимівник у степу потопає, де і який бурдюг у балці приютив-ся, де і який омшаник з потайником безпечним серед високих трав дрімає і хіба тільки живішим жужжанням бджіл знати про себе дає. Поступали туди, щоб відпочити, теплою стравою поживитися та розпитати людей, чи безпечно їхати дальше. Але, на жаль, людей зустрічали мало. Порозбігалися вони по лісах, ярах та по островах річних, спасаючи життя й добро, а в зимівниках та бурдюгах сиділи хіба столітні діди, здебільшого колишні запорожці, що то і перше нікого не боялись, а тепер тим паче, бо віджили своє. "На цім світі жити — тільки гріха набиратися", — казали. Попадалися й домівки, в яких навіть собаки не лишилося, двері розтвором стояли. На кабиці ще й теплий жар під попелом жеврів. Роздуй, наложи хворосту, сухої тирси, та-волги чи чого там, звари коропа, осетра чи пистрюгу, якої зловити неважко, або ужари зайця чи дике порося, яке по дорозі устрелиш, а тоді хрестик з дерева вистружи або з соломини склети, на стіл постав і дальше з Богом їдь. Така вже поведенція у тих запорозьких землях була. Бо наближалися отеє до Переволочні, а тая вважалася вже городом запорозьким. Тут і полковник з рамені Січі сидів, хоч до Січі ще геть не близько було. А полковником був Нестулей, козак хоробрий, "хвабрий", як козаки казали, що сидюхів і гніздюхів недолюблював, а зате привілля над усьо в життю своїм цінив. — От щоб ми до Переволочні докотили, — говорив Мручко до Мировича, — а там хай Нестулей журиться нами. Це вже його діло зв'язок з Січею тримати. — Але ж, батьку, — відповів Мирович, — зачуваємо, що Нестулей за царем руку тягне. — Можливо, так він козак і запорожець, значиться, куди кошовий піде, туди й Нестулей попрямує. А кошовим Гордієнко. Нестулей привітав гетьманських послів з усіми належними почестями, але сам здержливо тримався. Ні "соб", ні "цабе", ні "гайта", ні "вісьта". Навіть перед Мручком душі своєї не розкрив. Нарікав тільки, що часи вельми важкі, що десять разів треба зміряти, заки раз відріжеш. Переволочня — оден з найкращих, коли не найкращий перевіз через Дніпро, тут суден стільки, що й 3.000 людей можна переправити нараз. Знають про це і наші, й москалі. Якщо до цього прийде, усякий схоче Переволочню до своїх рук прибрати. А все ж таки буде воно, як січове братство рішить і як кошовий прикаже. Щоб тільки Бог їм добру гадку післав... Взяв 500 своїх людей і пустився супроводжати послів, знаючи, що й запорожці їм назустріч вийдуть, так тоді і зустрінуться десь у дорозі. Сталося воно скорше, ніж собі гадали. Зашуміли трави, замайоріло на виднокрузі, надбігли гонці розсильні й принесли радісну вість, що запорожці йдуть. Гетьманські посли зраділи. — Випередили нас, — промовив вдоволено Мокієвський. — Пошанували, — додав від себе старий суддя Чуйкевич. — Розуміються на речі, — похвалив січовиків Мирович. А Мручко тільки головою похитав: — Гордієнкові Україну рятувати спішно. От що! — і не втерпів, почвалав добрим гостям назустріч. Праворуч гудів Дніпро. Він тут на кілька рукавів роздирався, бо не міг усього багатства води в одному руслі помістити. Ліворуч, як море, хвилювала торішня трава, буйна й висока, що коням тільки голови видно. З полудня на північ і зі сходу на захід щораз густіше лиси й дикі кози шульгають, зайці скачуть, чорна птиця хмарами небо вкриває — видно, військо надходить. Коли б Дніпро не гудів так грізно, а на шляху просохло весняне болото, то, може б, чути було тупіт кінських копит, туркіт гармат і веселу запорозьку пісню. А так тим шляхом тільки струя якась різноцвітна і мерехтлива щораз то ближче підкочується, тільки збруя в соняшнім сяєві михтить. Мручкові серце щораз голосніше б'ється, щораз жвавіше торкає острогами коня, бо спішно йому. Ось і вони! Попереду людей десятків п'ять, музиканти. На ваганах, на ріллях, на цимбалах, на сопілках, на скрипках, на кобзах і суремках, на чім попало, на тім і грають. Але як! Може, їх ніхто й не вчив, може, лиш деякий ірмолой прочитати знає, а кращого оркестру не треба. Грають і співають, аж трава у вихиляси йде, аж на небі весняні хмарки танцюють. За музикантами чотирьох курінних атаманів і кошовий Гордієнко між ними. Коні під ними, як ляльки. Люди і коні прибрані чепурно. Одіж з тонкого сукна, різно-цвітна, з шовковими шнурками, зі срібними й золоченими ґудзиками, шапки зі смушевими околицями і оксамитовими днами. Пояси золотом перетикані, на них гаплички для пістолів, для люльок і кинджалів. Шаблі щонайвибагливіші. За ними товариство запорозьке трьома лавами пре, у кождій душ три сотні і при кождій гармат три. А там ще й табор надтягає. Боєві знадоби, харчі й питво везуть, щоб своїм людям тягарем не бути, бо знають, які тепер часи. Мручко перед музикантами конем повернув, став і поклонився кошовому, аж тут чує: грим! грим! З пістолів, із самопалів лущать, "Здоров був, сотнику!" — гукають. Дивиться й очам своїм не вірить: вони! Їй-Богу, вони! Товариші, з котрими не бачився півкопи літ. Бог знає де вони 6\, вали, у яких краях, у яких неволях пробували, а тепер знов, як ті вірли бурі. назустріч знялися. Вусаті чуприндарі, аж глянути любо. Деякий і старітися не хоче, селедця і вус почорнив, селедець поза вуха пустив, вус на плечі закинув, і що йому біда! — Мручку, серце! — Микито, голубе! І руки собі стискають, аж кості тріщать. Потягли його між себе, їдуть і розпитують, а Мручко зараз і до речі. — У великій потребі наша Україна-мати, у такій, як, може, ніколи не бувала. — Невже ж і за Дорошенка — ні? — Бо тепер як побідить цар, то тут тобі і капець! Гетьманщину скасує. Січ збурить, народ чаш вимордує, скрізь москву та німців насадить, навіть згадати про нас не буде кому. — А не діжде він того, гаспид лукавий! — Чому б то йому не діждати, коли ми самі у тому каїнському ділі за помічників стаємо. Про Носа й Ґалаґана не кажу, це випортхи пехольні, але хто б про Скоропада й Апостола гадав! І розказував про останні події, не вибілюючи нікого. — Ось до чого воно дійшло. Прискринили нас, що й дихнути важко. Його милість "пан полковник Hoc" провіант для москалів з нашого народу лупить і в Прилуки везе, Апостол на наші вози нападає, а Скоропад на тилах нам став, щоб від союзників відтяти і, не дай Боже потреби, рейтероватися не дать. Прямо пропадай, Україно! Слухали й зубами скреготали. — А гетьман що? — питалися Мручка. — Кажи нам як товариш. — Як на сповіді кажу. Гетьман нашої справи боронить. — Доволі! Будь спокійний, Мручку, з гетьманом підемо. — Невже ж? — В очі нам плюнь, як відступимо його, заки він Україну відступить. На тому й перервали розмову, бо заграли сурми, загарчали бубни, загули тулумбаси, і сотні різноцвітних козацьких шапок, як птахи, полетіли вгору. П'ять сотень Нестулеєвого полку вітали десять сот запорозького братства під проводом славного кошового Гордієнка. XXXVIII Запорожці в Переволочню не вступали. Під городом, на майдані, на якому звичайно відбувалися торги, розтаборилися. Майдан возами обвели, віз біля возу, дишлі вверх, вози ще й ретязами позв'язували докупи, і для всякого випадку рівчак кругом заввишки хлопа прорили, тільки воріт двоє обставили, а на них, гляди, вже й вартові стоять. Гордієнко товариство в поході таки дуже гостро тримав. — Не в гості ми в Переволочню прийшли, а на важну раду, — казав. Але заки тая нарада відбулася, кругом табору, як із-під землі, виріс базар. Переволочанські купці порозкладали свої столи, а на них всякого краму донесхочу, особливо ж рукодії, якої на Січі не дістати, а як і є, бо й на Січі всячину виробляли, так не така. І пояси, і шапки, і збруя на коня, і чепелі, і сорочки, чого тобі треба, купуй! Жидки-крамарі, хоч, здавалося б, на сам вид запорожців від страху подохнуть, але що ти порадиш — кортить! Десь він біля міщанина, що йому гроші винен, за його спиною примістився і кланяється, ярмурку по десять разів знімає і крам свій попід небеса хвалить. Такої, мовляв, шапки і з такою околицею його милість пан козак навіть у Києві не куплять. То від самого первішого кушніра найправдивіша соболева шкурка. Тільки збруї іроди не продають, бо бояться, щоб не вистрілила. З обозу на базар вартові запорожців куренями пускають, а курені по шапках пізнати — який курінь, така й шапка. Хоч Гордієнко з вибраним товариством із Січі вийшов, а все ж таки боявся, щоб при торгах якого бешкету не було, бо запорожці, відома річ, народ найбуйніший у світі. Ніхто не знає, коли і з якого приводу спалахне, а вже обиди, то й найменшої не стерпить. Зараз до бою стає, а б'ються, як чорти. Незчуєшся, коли голову розфалатав надвоє. Тому-то на базарі й горілки продавати не вільно. Їсти можеш, що хоч, а випити — то хіба в таборі те, що з собою привезли, пиво з власних броварів і мід, і ситу. Тому-то й кружляли в таборі михайлики з гладко витесаного вербового дерева й мандрували боклажки, штони, графини, чарки. Кругом майдану курилися огнища, а на них, на залізних триніжках, в мідяних та чавунних казанах варилася страва. Ось і коритця з возів добули, вимили їх чисто, налили туди смачної юшки з рибою, і почався запорозький пир. Засідали до нього куренями. Кождий курінь мав своїх кухарів, свої харчі й посуду. Їли деревляними довгими ложками й не поспішалися, бо "діло не вовк, до лісу не втече". А що за розмовою страва краще смакує, так і розмовляли весело. Курінні сміхуни вигадували таке, що не оден аж за черево брався і просив, щоб перестали, бо лусне. Попоївши, позакурювали люльки. Зразу "обчеські", курінні, здорові, як кадильниці в церкві, бляхами цяцьковані, намистами й дорогими каменями повисаджувані. А там кождий свою із-за околиці в шапці або з холяви виймав і смалив, аж над Переволочнею дим, як з пожарища, снувався. Не диво, що й не одному спати хотілося; підкладав руку під голову, насівав шапку на очі і хропів. Та недовго. Бо загуділи литаври, і кругом майдану понеслося: — На раду! На раду! Зривалися, простували крижі, стріпували одіж, замотували селедці за уха і уставлялися куренями, півколесом. Курінні отамани кождий своїм куренем порядкували. Всіх очі поверталися на город, бо звідти надходили гетьманські посли, а з ними Нестулей і Гордієнко. — Отсей підстаркуватий козак — це генеральний суддя Чуйкевич, — пояснювали собі запорожці. — А чи такий справедливий, як був покійний Василь Леонтійович? — Постривай! Чуйкевич не показав ще гетьманові усього, що вміє. — А цей біля його — то Мокієвський. — А третій молодий — так це Мирович буде, переяславського полковника синок. — Усім їм на купу я не няв би віри, якби не Мручко з ними. — Мручко хоч простий, так правдивий чоловік. — Наш, колись у Січі курінним отаманом був. — Ґалаґан на Січі кошовим служив, — замітив котрийсь, так його закричали. — Як ти ще раз Мручка поруч Ґалаґана згадаєш, так ми тобі всі кості порахуєм. Перше подумай, а тоді кажи. Невторопа! — Мручко — правда сама! Розмову перервали вигуки "Слава!", бо Гордієнко з послами на майдан увійшов. За послами увійшло 500 козаків Нестулея. Уставилися луком проти запорожців. Гордієнко промовив: — Отеє вам, панове товариство, посли від пана гетьмана Івана Степановича. — Слава гетьманові, здорові були його посли! — Здоров був, сотнику Мручку! — Здоров, здоров! — лунало кругом, і Гордієнкові прийшлося довгу хвилину ждати, заки втихомирилося настільки, щоб можна було чути його голос. — Гетьманські посли привезли нам лист від пана гетьмана і дарунок від нього. Дарунок розділять поміж вас панове курінні отамани, а лист дозвольте мені прочитати. — Просимо! Просимо! І Гордієнко голосом грімким і певним читав довге гетьманське письмо, в котрім представлені були всі ті утиски й наруги, які Україні довелось витерпіти від Москви. Гетьман писав, що на тому не край, бо цар задумав доостанку знищити Україну, скасувати Гетьманщину, а тих злодіїв і різунів запорожців (так він їх величає) викорінити дотла, щоб і помину по них не було. Вже й Меншикова післав був з великою силою на нас, так провидіння Боже зіслало нам короля Карла. Він запоручає нам волю й незалежність, і тому повинні ми, козаки й запорожці, одною лавою зі шведами стати, щоб рятувати наш край і народ від достаточної заглади. — А як же ви гадаєте, панове товариство? — спитав Гордієнко, прочитавши гетьманський лист. — За Мазепою, за Мазепою! — гукнули запорожці, підкидаючи вгору шапки і лускаючи з пістолів та самопалів. Тільки Нестулеєві люди мовчали. Деякий лиш несміливо й собі гукав: — За Мазепою! Так його штовхали сусіди: — Мовчи! — Єдномислія не бачу, — озвався Гордієнко, дивлячись Нестулеєві в очі. — — Що ж ти, пане полковнику, на те? — Я? — і Нестулей помовчав хвилину. — Я на такі ласощі не ласий. Гетьманщина хай з гетьманом тримає, а Запорожжя це окрема стаття. Іван Степанович не приятель йому. Ви знаєте, як за тих 20 літ його гетьманування бувало. А тепер як біда, то він до нас. Краще нам не хапатися, панове. — Краще, краще, — притакували переволочанські козаки. — Авжеж що краще! — озвався тоді Мручко. — За перевізників москалям будете. — Сотник нас зневажає! — гукнув Нестулей. — Сотник Мручко правду святу каже! — загуло 1000 запорозьких голосів. — Продовжай, Мручку, продовжай! — Самі ви себе зневажаєте, браття! — говорив дальше Мручко, — бо тоді, як треба дивитися на спільне добро, ви своє власне маєте на думці. Гетьманщина і Січ це одно. Як Гетьманщини не стане, то й Січі не буде. А Переволочня останеться хіба на те, щоб переволочувати ворога з одного берега на другий. Не хотів би я ні того діла робити, ні тих заробітків приймати. І вам я того не бажаю, панове, щоби ви під московські прикази пішли. Краще коміть головою в Дніпро. — Краще! Краще! — загомоніли кругом. Притакували вже й Нестулеєві козаки. — Тому-то, браття, нам або вкупі жити, або вкупі вмирати, бо як ми розколемося надвоє, Гетьманщина сюди, а Запорожжя туди, то Москві тільки легше буде нас по черзі зломити, а що вона нічого не пощадить, на це я вам голову свою кладу. — Сущу правду сказав нам сотник Мручко, — гукнули запорожці. — А як же тоді з царем буде? — спитав Нестулей. — Він же на Запорожжя гроші прислав і ви їх приняли? — Це такі його гроші, як і мої, — відповів Мручко. — В батька узяв, а синам дарував. Це гроші зрабовані з України. В однім тільки Батурині скільки їх Меншиков забрав! Це українські гроші! — Авжеж! Авжеж! Добре каже Мручко! Продовжай, сотнику, продовжай! — Я вже не маю вам що більше казати, хіба нагадаю ще лист від кримського хана. Нехрист, а й він вам радив і упоминав, щоб з гетьманом, а не з царем тримали. І те саме скаже вам кожний чесний чоловік, бо тут не у вигодах річ, а в честі і козацькій славі, не в тому річ, чи побідить цар, чи гетьман, а лиш у тому, що про нас колись скажуть люди. Не хотів би я, панове товариство, щоб про мене колись казали, що Мручко зрадив гетьмана і Україну і поміг цареві матір нашу Січ і Україну руйнувати, а хочу краще згинути, обороняючи волі, честі і слави свого рідного краю і нашого козацького українського народу! — За Мазепою! За Мазепою! — понеслось тепер так грімко, палко, завзято, що Нестулей тільки рукою махнув: — Куди громада, туди й баба, — промовив. XXXIX Наразі вибрано депутатів, котрі повезли до короля Карла письмо від кошового Гордієнка. Гордієнко писав, що всі запорожці стоять при гетьмані і його союзнику, просять прийняти їх під свою протекцію та обіцяють докласти всіх зусиль, щоб обстояти свої слушні права. Лист кінчався молитвою до Бога о добрий успіх для спільного доброго діла. В тиждень пізніше депутати прибули до головної квартири в Будищах і були допущені до гетьмана і до королівської руки. Король вітав їх радісно і велів переказати всьому запорозькому товариству, що знайдуть у ньому прихильного й вірного союзника, якщо й вони дотримають йому віри. Шведи гостили запорозьких депутатів, тільки пити давали мало, бо король п'яних людей терпіти не міг. Як депутати вертали з Будиш на Січ, обнадієні й обдаровані щедро, то з дива вийти не могли, що за такий короткий час настали такі великі зміни. Гордієнко не дармував. Він скрізь по слободах, хуторах й зимівниках пустив своїх розсильних, взиваючи людей, щоб де хто є, ішов до його воювати. А що кошового слухають не тільки ті, що в Січі, а й ті, що по зимівниках, по бурдюгах і скрізь по запорозьких землях вештаються, так народу набралося багато, бо, правду сказати, багато було й таких, котрим, крім шаблі, нічого більше й не лишалося. Війна була в повітрі, а охота до неї у крові. Не було тільки доброго розуміння, як і за що биться. Гордієнко те розуміння будив, і кругом його зібралося людей на все готових тисяч кільканадцять. Напали на москалів у Кобиляках і розбили їх у пух, а в Цариченці застукали бригадира Кампеля, що стояв там з трьома полками москалів. Зчинився бій такий завзятий, що Кампель насилу тільки з чотирма сотнями втік. Решта на побоєвищу погибла, а 150 людей запорожці в полон взяли. Так протягом кількох днів заволоділи вони городками над Орелею і Ворсклою, порозбивали або порозганяли московські гарнізони, а мешканці того краю, котрі ще недавно, як звірі, кочували в лісах, нападаючи не тільки на шведів, але й на своїх, вертали тепер у свої оселі, добували задоловане зерно й доставляли харчові припаси для союзної шведсько-української армії. — Що значить кошовий з головою! — тішився Чуйкевич, слухаючи тих радісних звісток. — Реабілітуються наші запорожці, — притакнув Войнаровський. — Направляють свої промахи давніші. Коли б тільки не змикитили нам, бо вередливі сильно. — Нема страху, доки кошовим Гордієнко, а Мручко коло них. Будища нетерпеливо дожидали запорожців. Тільки Мотря буцім не цікавилася ними. Чоловіка поставила на ноги і тепер весь час присвятила своїм недужим і калікам. Спокійна й маломовна, невгавно вешталася по таборі з ліками, з харчами, з біллям і зі словом добрим, була ангелом у тій темниці горя. Аж у перших днях цвітня наспіла до Будищ вість, що Гордієнко надходить. Гетьман поїхав у Диканьку і післав двох полковників з двома тисячами козаків Гордієнкові назустріч. Ожило дворище Кочубеїв у Диканьці, буцім нараз пригадалися давні часи, коли то покійний Василь Леонтійович і його дружина Любов Федорівна гостили тут своїх другів і сторонників. Тепер готовилася Диканька вітати запорожців. Гетьман знав, що вони митці добре з'їсти, а ще більше випити здорово, тому-то й приказав дворецькому, щоб кухар і пивничний не жалували ні їжі, ні питва. Для Гордієнка відведено кімнати в дворі, для запорожців на економії. Для повітання так бажаних гостей прибрано дві щонайкращі світлиці. В першій, великій, зібралися гетьманські старшини, в другій, меншій, біля стола дожидав Гордієнка гетьман. На столі лежали інсігнії гетьманські. Гордієнко з товаришами пройшов крізь першу салю, кланяючись направо й наліво. — Здорові були, шановні панове! — промовив, кланяючись. — Здоров був, пане отамане, і доброго здоровля твойому товариству! — відповіли йому зібрані, й відчинилися двері до другої світлиці. Гордієнко поклонився гетьманові в пояс і на знак послуху й пошани склонив перед ним свій бунчук. — Ми, Військо Запорозьке, низове, — промовив голосно, щоб усі його чули, —дякуємо милості вашій за те, що ви, як і пристало головному вождеві українському, приняли близько до серця долю, яка постигла наш край, і взялися освободити його з московського ярма. Віримо, що тільки тому, а не для власних вигід рішилися зи на союз з королем шведським. Хочемо й ми бути вірними союзниками вашими, хочемо разом з вами проливати кров і жертвувати життя, хочемо послушними вам бути, щоб тільки добитися бажаної цілі. Благаємо вас, прийміть цей важкий тягар на себе, а ми, по змозі наших сил, пособимо вам двигати його. Спасибі вам за те, що сповістили нас о задумах ваших і о прихильності до нас шведського короля. Приходимо просити його о протекцію для нас і сподіємося при вашій допомозі добитися її. Готові ми скласти присягу перед Богом на вірність і слухняність милості вашій, але хочемо, щоб і ваша милість обов'язалися присягою однодушне поступати з нами у великому ділі рятування нашої вітчизни. Гетьман відповів: — Спасибі вам, панове запорожці, що довіряєте мені. Високо ціню і хвалю вас, що так горячо бажаєте добра отчизні нашій, Україні. Бог мені свідком, що ступив я під протекцію шведського короля не з легкодушності, ані для власної вигоди, а лиш з любові вітчизни. Не маю ані жінки, ні дітей. Міг би я піти собі в Польщу або куди там і спокійно доживати віку, але стільки літ заправляючи Україною по змозі сил і снаги, яку мені дав Бог, не можу тепер дивитися з заложеними руками, як її катуватиме її невблаганний ворог. Знаю, що цар хотів нас переселити в чужі сторони, а вас, панове запорожці, перевести в драгуни і зруйнувати вашу Січ дотла. Якщо воно не сталось, то дякуйте мені. Коли б не я, то, може, всі ви були би нині не тут, а на Сибірі. Я пристав до шведів і покладаюся на Бога, що він, вибавивши нас із великої небезпеки, позволить нам вибитися на волю. Подаймо ж собі руки, я присягну вам, а ви присягніть мені в незмінній вірності й приятельстві. Кажучи це, гетьман стиснув долоні Гордієнка і пригорнув його до себе. — А тепер, дорогі гості, не погорджуйте моїм хлібом-сіллю, — і попросив до світлиці, в котрій наготовлений був стіл для гетьмана, його старшин і для запорожців. Гордієнко сидів біля гетьмана, гетьманові старшини по оден бік стола, а запорожці по другий, щоб через стіл могли балакати з собою. Було це в оден весняний день, день по Благовіщенню святім. XL А на другий день в головній квартирі у Будищах дожидали Гордієнка з запорожцями. Старшини, Орлик і Войнаровський були з гетьманом У Диканьці. Тут лишилися тільки шведи, тисяч дві козацтва і козацьке жіноцтво. Козацтва доглядав молодий Чуйкевич і сотник Мручко, який до Будиш, прямо з Переволочної прибув. Вечоріло, як він зайшов до Чуйкевичів на квартиру. — Велике в нас свято завтра, — почав, привітавши молодих хазяїв. — Такого вже давно не бувало. — Давно, — відповів Чуйкевич. — Двадцять літ Січ з гетьманом ворогувала, аж тепер отеє побраталися. Давно пора! — Січовики — добрі молодці, а що буйні й не політичні, — Мручко на те, — ах, Боже ти мій, звідкіля їм політичності набраться? Та ж це народ, злиднями вигнаний з батьківщини, відірваний від хат і родин. Сидять собі за порогами і, крім воєнного ремества, нічого більше не знають. А все ж таки лицарська честь і любов України не чужі їм, і як лучився такий мудрий кошовий, як Гордієнко, то дивіть, на який мудрий вчинок спромоглися. — І вам, сотнику, дякувати треба. Ви також до того рук своїх приложили, — відізвалася Мотря. — Ах, пані ви мої дорогенькі. Не рук, а тільки трохи, так сказати, писка. А в мене він широкий і не дуже-то я ним і дорожу. От, може, й сказав яке там не дуже й мудре слово, але в пору, головна річ у пору, та й тільки. — В пору, батеньку, в пору, — притакнув Чуйкевич. — Отеє і найважніше. Бо ми звичайно або хапаємося уперед, або прилишаємося позаду, маємо або передній розум, або задній... — Частіше задній, — засміявся Мручко, але сміх його припинила Ганна Обидовська. Вбігла, як непритямлена, з криком: — Вбили! Вбили! — Кого? — зірвалася Мотря. — Кого вбили? — питався Чуйкевич. — Вбили! Вбили! — лебеділа Ганна, повалилася на ліжко і, як дитина, голову до подушки приткнула. — Чи не Войнаровського? — майнуло їм усім троїм крізь голову, але не промовили того страшного питання, тільки кинулися заспокоювати її: — Ганнусю, серце, яка ж бо ти! Як дитина, їй-Богу, як дитина! — припадала до неї Мотря. — Вбили, вбили! Такі тепер часи, привикать пора. Кажи ж бо, кого це вбили? — Дворецького, — насилу промовила Ганна. — Якого дворецького? — Та старого, гетьманського, Ананію. — Що ви кажете, такого чесного старика! — взявся за голову Мручко. — Такого вірного гетьманського слугу, — репетував Чуйкевич. — Хто його вбив, кажи! — Запорожці — відповіла, хлипаючи, Ганна. Сіла і обтерла сльози. — На пирі, у Диканьці. Поки був гетьман за столом, поти й не робили бешкету, а як гетьман пішов, а Гордієнко також до своїх покоїв подався, почалось. Посуд товкли, на помин срібло забирали. Дворецький до того не привик, щось їм сказав, а вони: "Гетьманський служка обидив Запорозьку Січ. Не дамо обиджати себе, панове!" А що випивші були і не при певному умі, так і кинулися на старого і — вбили. Вбили! — І знов аж заходилася від плачу. Ніяк не могла погодитися з гадкою, що де дрова рубають, там тріски летять, і де будують Україну, там не одно безвинне життя жертвою впаде. Для неї вбивство людини, і до того ще не на полі бою, було вчинком гидким і жахливим. Життя любила і жахалася смерті. — То недобре, — журився Чуйкевич. — Навіть гетьманської домівки не пошанували. Яка ж це карність на війні буде? А без послуху й карності ми до суду-віку не збудуємо власної держави. Бешкетами тільки руйнуємо її. — Погано, — почав і собі Мручко. — Соромно за них і жаль доброго Гордієнка. З кервавими руками до чистого діла приступають. Боюсь, що Господь не поблагословить нашого задуму благого. — А може, це неправда, може, його тільки побили й потурбували трохи? — потішався Чуйкевич. — Ні, люди з Диканьки прийшли. Вбили на смерть, казали, — заводила Ганна. — Боюсь, щоб кари Божої не було, — промовив Чуйкевич таким голосом, якби тую кару хотів відвернути. Мотря мовчала. Ще білішою зробилася, як вперід. Уста стиснулися, тільки очі росли й росли. — Прийде момент, що Господь покарає нас за усі про-гріхи наші, за невговкану буйність, незгідливість і туподумство, за те, що не вміємо нашого спільного діла покласти вище особистих вигід. Страшним судом покарає Бог винуватців руїни. Аж виростуть покоління нові, вольні від тих гріхів, і вони увійдуть до обітованої землі. Замовкла і перестрашено глянула кругом, ніби сказала щось таке, що треба було заховати тільки для себе. Жалувала вимовленого слова та завернути його не могла. З острахом глянув на неї Чуйкевич... Невже ж вона знов? З острахом дивилася на свою сестру Ганна. Чужою була для неї. Мручко голову понурив, а потім раменами здвигнув — Га, що ж, хай буде і так. Воля Божа. Попрацюємо для тих, що по нас прийдуть. — Для майбутності, — доповів Чуйкевич. XLI На другий день від вчасного ранку по обох боках дороги з Будищ до Диканьки двома лавами уставилися козаки й міщани. Дітвора, як горобці, пообсідала дерева і криші. — Ідуть! Ідуть! Напереді на сивому коні їхав полковник сердюцький в окруженню своїх старшин. За ними сердюки в парадному вбранню, за сердюками шведський військовий оркестр грає походного марша. За оркестром 150 москалів, узятих запорожцями в полон у славній царичинській битві. Йшли як на заріз, і ніяк не могли попасти в такт шведському маршу. — Як корови на пасовисько йдуть. Москва, крок держи! — гукали на них будищанські хлопці. За полоненими москалями їхав під січовим бунчуком кошовий Гордієнко. Круг його 50 запорозьких депутатів. Всі на конях баских, доброї породи, здебільшого турецького хову, як змії. Головами кивають, ніби дякують за привіт, здоровляться. Не йдуть, а так тьми тонкими ніжками викидують та перебирають, мов танцюють. Запорожці в червоних каптанах, підперезаних поясами, в черкесах голубих або синіх, на зборах та на шнурках, золотом суто гаптованих з позументами, ґудзиками й гапличками. Рукави широкі з роздерами або розпорами. В деяких рукави заложені за спину і зав'язані там, від чого і здається, що у них до рамен прироблені крила. Буцім збираються летіти. В іншого поверх черкески накинена ще й керея, довга, пущена коневі на хребет, так що весь кінський зад нею вкритий. На ногах сап'янці, а на головах шапки з футряною околицею, здебільшого соболевою, бо Гордієнко кого-будь не брав, а таких, що і одежею, і збруєю могли показатися в світі. Збруя на них і на конях в золоті і в сріблі, навіть сідла, уздечки й поводи позолочені і посріблені, туркусами повисаджувані. А що вже шаблі, пістолі, келепи, кинджали і списи, так ті прямо горять у поранньому сонці. — Слава! Слава! — гукає весь шлях від Диканьки до Будищ, дзвони дзвонять, з самопалів і пістолів лущать, аж в ушах лящить. Народ, затурканий Москвою та зацькований контрибуціями, постоями й усякими здирствами й тягарями воєнними, зрадів і просіяв, побачивши братію запорозьку, яка з давен-давна славилася тим, що ніякого ярма й ніякої чуженецької насили зроду не знала. І тільки те в першу чергу тягнуло на Січ людей, що не любили неволі. — Слава! Слава! Король стояв в окруженню Піпера, князя Віртемберзького, Гермеліна, Реншільда й інших і слухав уважно та не без дива латинської мови кошового, котрий дякував йому за обіцяну протекцію і обіцяв вірно стояти при гетьмані й королі та боротися спільно за волю України. Відповідь короля прочитав у латинській мові його секретар Гермелін, а Сольдан переповів її в мові українській. Король впевняв запорожців у своїй прихильності до Січі й до цілої України, за якої волю він готов боротися проти спільного шведського й українського ворога, московського царя. — Який ви хоробрий союзник, це видно з царичинської битви. Живим доказом тих 150 московських бранців, що ви їх привели до мене. Поздоровляю хоробрих лицарів запорожців! — Стільки ж післали ми, — відповіли запорожці, — кримському ханові в дарунку і маємо в Бозі надію, що як він їх побачить, то пристане з нами до спілки. Розмова протяглась до обіду. Бенкетували три дні. Гетьман в бенкетах не приймав участі. Занедужав. Дехто казав, що нервувався, бо не міг забути запорожцям бешкету в Диканьці і вбивства свого вірного слуги. Навіть присягати в церкві не міг, тільки в себе на квартирі присягнув на Євангеліє і на розп'яття з мощами святими, що у вірному союзі з запорозькими козаками або згине, або добуде волю Україні, "так мені, Боже, допоможи в Тройці своїй святій і Ти, пречиста Мати". Запорожці присягали в Будищах у церкві. Тоді списано договір з королем шведським Карлом, бо Січ, хоч признала зверхність гетьмана, а все ж таки вважалася наче окремою державою. Король шведський обов'язувався не заключати миру з царем, поки Україна і Запорожжя не будуть признані вольними і незалежними від Москви з правом жити і господарювати в себе по своїх власних постановах. За час побуту шведських військ на Україні він обіцяв народові не робити ніякої кривди, не брати контрибуцій воєнних і спокійним мешканцям українським не бути тягарем. Ті, що втікли перед шведами, можуть безпечно вертати до своїх сіл і мешкань. Їх не будуть карати, ні за дезерцію, ні за зраду, якщо вони схочуть помагати своїй і шведській армії у тяжкій боротьбі за волю. В шведській армії пануватиме сувора воєнна дисципліна. Запорожці зі свого боку просили, щоб з огляду на те, що війна винищує країну, дати цареві якнайскорше генеральну баталію, на що відповів Карло, що така баталія залежить від часу і від ситуації воєнної, але він хвалить лицарський запал запорожців і спочуває йому. На прощання запорожці були ще раз допущені до королівської руки і до його стола. Обдаровані щедро королем і гетьманом і пращані козацтвом і народом, від'їхали вдоволені на Січ. Як проїжджали попри Полтаву, москалі побачили їх з валів і почали пальбу. Тоді сотня запорожців зірвалася і, як буря, підскочила до стін. Вистрілили, і. мабуть, ні одна куля, не полетіла даром. Оден з курінних отаманів прицілився до башні, і московський полковників золотом шитім каптані, полетів коміть головою вділ. XLII Запорожці дотримали слова. Хоч за той час, як на Січі не було Гордієнка, посилав туди Апостол своїх людей і всіми силами старався перемовити Запорожжя на свій бік, так ніщо з того не вийшло. Українська партія була куди сильніша від москвофільської, апостолових післанців приковано до гармати, і вони ледве втікли з життям. Втікачі переказали Апостолові, а цей зарапортував цареві, що на Січі тепер не більше тисячі запорожців і що тільки старші з них сприяють цареві, а решта з наказним кошовим Симонченком на чолі — це союзники Мазепи, а вороги Москви. Незважаючи на такі небажані вісті, Меншиков пустив у хід свою машину, мастив грішми, розсилав на всі боки своїх агітаторів і довів до того, що на Січі скинули Гордієнка, усунули наказного Симонченка, а кошозим вибрали Сорочинського, про котрого казав цар, що він чоловік добрий і відомий йому, цареві. Але й ці заходи не довели до нічого. На Січ вертали ті запорожці, що ходили на москалів і добували городи понад Ворсклою, відбувалися щораз то нові ради, Сорочинський бачив, що більшість стоїть кріпко за Мазепою і хоче самостійної України,! новий кошовий потягнув за більшістю й вибрався на Крим намовляти хана до війни з Москвою. Тоді цар післав до короля Карла свого генерал-авдітора буцім-о для переговорів про виміну бранців, а на ділі, щоб провідати, на яких услів'ях можна би заключити мир. Король жадав самостійності для України і воєнного відшкодування в сумі одного міліона рублів для Швеції, бо війну почала не Швеція, а Росія. Цар, може б, ще на контрибуцію згодився, але на Україну ні, як не міг король Карло згодитися на те, щоб не мішатися до справ польської корони, бо на тім потерпів би його союзник, Станіслав Лещинські. Тому-то з переговорів нічого не вийшло, і війна покотилася дальше. Московський генерал, німець Кампель, взяв Маячку і Нехворощу і в звірський спосіб вирізав в обох місточках мешканців, не ощаджуючи ні жінок, ані дітей. У відповідь на це запорожці й шведи перейшли вплав Ворсклу коло Соколівки в половині квітня і побили й розторощили московського генерала Рена, з походження 'теж німця й лютеранина, котрий розсилав по Україні універсали й грозив страшними карами всім, хто не покориться Москві, а піде за зрадником Мазепою і за його союзником Карлом. Рен був одним з кращих генералів Петрових, тому та побіда над ним підняла духу шведської і української армії. Але не минуло й тижня, як наспіла сумна вість про упадок Переволочної і про знищення великого числа суден, які там над Дніпром стояли. Одинока потіха, що запорожці й мешканці Переволочної боронилися хоробро і гинули лицарською смертю. Царський полковник Яковлєв даром завзивав їх до здачі. Відповіли стрілами з валів і мурів замку і боролися дійсно, як льви. Полягли всі так, що Яковлєв узяв тільки 10 полонених, і то неспосібних до дальшої боротьби. Тоді Яковлєв загально відомим московським звичаєм вимордував всьо цивільне населення Переволочної разом з жінками й дітьми, а багатий город з гарними церквами, млинами й іншими будівлями велів спалити дотла. З Переволочної, як недавно з Батурина, і сліду не осталось. Тільки димами захмарене небо висіло над попелом і жужелицею вкритою землею, тільки ворони кракали над недотлілими трупами і вили бездомні пси, тільки легенди й перекази про лицарське завзяття запорожців і заїрську лють московських різунів мандрували, як марева нічні, понад берегами Дніпра й Ворскли, розбуджуючи в одних палке завзяття, а в других жах і отупіння. Де були запорожці, там помітний був лицарський підйом, а без них помічався упадок духу й нерішучість. Народ кидав свої оселі, крився по лісах і нетрях, і хто не пристав до регулярної армії, попадав у бандити. Завмирала ідея, голову підносили щонайтемніші інстинкти. Так і тоді, як скрізь і все. Зрада, продажність і затрата почуття честі, як сморід стерва, затроювали воздух. Син перестав довіряти батькові, товариш зраджував товариша, чоловік боявся жінці виявити тайну. Хто збудився рано і стрінув товариша в таборі, то, здивований, питався: "Ти ще тут?", бо мало що не кожда ніч приносила нові випадки шпигунства й дезерції. Зараз тая стала поширюватися навіть між шведами. Москалі досилали перекуплених полонених шведських, котрі буцімто вирвалися з московської неволі, а на ділі нарочно приходили до шведського табору, щоб деморалізувати його. Оповідали про те, як то в Росії живеться полоненим шведам і їх родинам, як вони там учителюють по панських домах, працюють по фабриках та всіляких установах або заробляють гарні гроші як малярі і музиканти. А звісна річ, що як розказувати голодному про смачний обід, то йому по зубах йде оскома, не диво тоді, що й деякому шведові, зневоленому війною, заманулося того московського раю, і він — зраджував. Навіть у головній квартирі в Будищах годі було почувати себе безпечним. Люди боялися ночі. Тоді король, щоб підняти духу, заборонив розставляти нічні варти і сам спав при відчинених вікнах і дверях. Це дійсно підносило відвагу серед молодших офіцерів, але старших, що привикли до воєнних звичаїв, як до правил віри, ще більше відчужувало від короля — "залізної голови", "непоправного впертюха й авантюриста", "Дон Кіхота". Вже навіть генеральний квартирмайстер Гілленкрок, маломовний, пильний і послушний, став надто ясно виявляти свою нехіть до короля за його прихильність до гетьмана Мазепи, котрого Гілленкрок чомусь-то не злюбив. На одній воєнній нараді він прямо заявив, що як не станеться якесь чудо, то ні один швед не верне з України, король втратить і військо, і корону, і буде найнещаснішим з володарів світу. Король вислухав спокійно тієї ворожби і замість відповіді заявив: — Візьмемо Полтаву! Вона багата в харчі і у воєнне знадіб'я, зокрема в сукно, котрого нам треба. Там будемо дожидати Лещинського і Крассова, а до того Полтава — це ключ до земель запорозьких, а запорожці вірні союзники наші. Ви, пане генеральний квартирмайстре, маєте приготовити все потрібне до облоги того города і сказати нам, коли ми його візьмемо. Так робив у Франції Вобан, а ви наш шведський Вобан, правда? — Ваша королівська милосте, відповів Гілленкрок, я гадаю, що й сам Вобан захитався б, знаючи, як бракує нам усього потрібного до облоги. — У нас доволі сил, щоб добути таку малу твердиню. — Полтава — твердиня невелика, але в ній 4 тисячі залоги, крім козаків і міліції міської. — Москалі здаються при першім нашім вистрілі. — Але не козаки й не хоробрі міщани. Полтава буде оборонятися хоробро, і нашій піхоті прийдеться круто при копанню ровів і при інших того роду роботах. — А Мазепиш козаки й запорожці від чого? — Вони до облог незвичні і з ними треба нам порозуміватися при помочі перекладчиків. Козаки розбіжаться на чотири вітри, якщо їм робота надокучить, а полтавці засиплять їх градом куль. — А я вам кажу, що запорожці робитимуть усе, чого я від них забажаю. Гілленкрок усміхнувся злобно: — А наша артилерія, ваша королівська милосте? Де вона? Нам прийдеться піхотою брати твердиню, не підготовивши для неї, як слід, грунту гарматами, а тоді і вона вигине доостанку. Король гарячився. — Ви ще чого доброго підсунете мені гадку кінницею добувати твердиню, а я знаю, що там і до штурму не дійде. — То я тоді не знаю, чим ми тую Полтаву візьмемо. Хіба якимсь способом надприродним. Король скочив. — А так, щоб ви знали, нам треба надприродне і надзвичайне робити, бо звичайні вчинки не варті надзвичайної слави. Ви приготуєте все потрібне до облоги Полтави. Піпер, котрий до гетьмана і його планів ставився не менше неприхильне, як Гілленкрок, ще раз прібував дораджувати королеві відворот за Дніпро, але король заперечив головою. — Цей відворот подобав би на втечу, і він підняв би ще більше духу московської армії. Ні, ні, навіть якби Бог зіслав тут свого ангела і казав не облягати Полтави, я не послухав би його. Ще раз кажу: ви, пане генеральний квартирмайстре, приготуєте все, чуєте, все, що до облоги потрібне. — Це неважко, — відповів Гілленкрок, — бо наші засоби мінімальні. — Але ми зате духом дужі, — відповів король і, кланяючись направо й ліво, ніби прохаючи ласкавого вибачення за свій непослух, вийшов з квартири. Облога Полтави була постановлена. XLIII Полтава лежить на правім, вищім березі Ворскли, недалеко того місця, де з лівого боку біля Петрівки впадає до неї Коломак. Тут вона роздирається на кілька рукавів, а протікаючи крізь широку долину, творить численні острови, болотнисті, грязкі, вкриті корчами лози і молодником вільшани. Треба добрих морозів, щоб ці тепличини й багновища позамерзали і щоб можна було пробратися крізь них. Тому-то й лівий беріг Ворскли від Полтави до Черняхова малолюдний. Куди більше осель на правому боці. Тут, зараз біля Полтави, Крестовоздвиженський монастир, а там Яківці, Патлаївка, Семенівка, трохи дальше на захід Тахмадлово, Осьмачки і Будища, де була головна квартира Карла і Мазепи. Московська головна армія під проводом Меншикова стояла близь Харкова. Але як сплили весняні води і несподівано скоре тепло осушило трохи непроходимі болота, Меншиков посилав свої відділи здовж лівого берега Ворскли, вони пробиралися недалеко Семенівки та Черняхова на правий бік ріки і безнастанними нічними нападами тривожили шведів і козаків. Це була згори придумана тактика Петрова, не вступати з Карлом у рішаючий бій, тільки під'їздовою війною ослаблювати його сили й виснажувати засоби воєнні, а між тим свої скріпляти новим набором рекрута і щораз свіжим довозом муніції. Так поступаючи, Петро брав Карла й Мазепу в кліщі; замикав їх на вузькім поясі між Ворсклою, Псьолом і Хоролом. Він знав, що цей вузький шмат землі не може довго живити шведсько-казацької армії і що незабаром шведам і козакам стане докучати голод і недостача паші, а то тим більше, що заповідалися скорі і незвичайні спеки. Тому-то Карлові, коли він не хотів уступати за Дніпро, не оставалося нічого другого, як здобути Полтаву і йти назустріч Меншикову, щоб приневолити його до рішаючого бою. В Полтаві він сподівався добути харчі, муніцію, сукно, а до того знав, що взяти Полтаву це значить скріпити духу армії і відчинити для себе доступ до запорозьких земель та забезпечити злуку з січовиками. Лишати нездобуту твердиню і йти дальше було небезпечно, бо стояло в ній кілька тисяч залоги, яка могла кинутися на зади та захопити табор з великими тисячами возів. Укріплення Полтави не були сильні. Це була одна з тих твердинь, що мали відпирати напади татарські, а татари не вміли і не любили добувати фортець. Невеличкий город майже з усіх боків обливала вода, обороняли його багна і глибокі яри. Кругом города вився глибокий, повизублюваний рів, за ним знімався високий вал, накритий дерном, деревом, хворостом і колючою терни ною, а щолиш за валом торчав густий високий частокіл, з гостро позастругуваними палямиї з стрільницями на висоті людського росту. За валом тягнулися мури й башні: Спаська, Мазурівська, Самисонівська, Курилівська і другі. Москалям неважко було догадатися про наміри короля Карла, бо від чого шпиги і зрадники, від чого втікачі? Оден Апостол скільки цінних відомостей приніс з собою! Так годі, майже напевно знаючи, що Карло облягатиме Полтаву, вони обновили її вали та скріпили мури й палісади. Стрімкі полтавські яри пов'язали ломаною лінією нових ровів, валів і частоколів та доставили туди відповідне число фортечних гармат різного роду аж до т. з. "круглих батерейок" і "пушок револьверів", виробу заграничного. Твердині обороняло 4 тисячі регулярного війська, 2500 міліції, деякі відділи козацькі, що творилися із дезертирів та зрадників Мазепи. Командантом настановлено чужинця, полковника Ганса Келліна, офіцера хороброго й відважного, для котрого легше було згинути, ніж піддатися. Так тоді Полтава тільки на око була марною твердинькою, на ділі вона уявляла собою горіх, котрий розкусити нелегко. Дня першого цвітня ст. ст. появився під стінами города перший невеличкий відділ шведів з того боку, звідки доступ був найлегший, себто від полудневого заходу. Його з невеликими втратами відбито. Те саме повторилося на другий день, а 3 цвітня 3000 шведів почало приступ. Розгорівся бій, в котрім по обох боках були доволі великі втрати. Так само й четвертого цвітня. Ті перші сутички мали, мабуть, на цілі пізнати терен і змірити відпорну силу Полтави. Щолиш після того пішла регулярна облога. Шведи стали рити рови й обстрілювати город. Зі своїх шанців виконали вони протягом місяця цвітня 12 нападів на твердиню і завдали москалям немало важких утрат. Але й самі терпіли немало, головно із-за недостачі артилерії, що зівсім слушно передбачував Гілленкрок, а чого недобачував Карло, котрий числив на карність і хоробрість своїх людей, а легковажив боєздатність обложених. Не знав, що Келлін, маючи близько 7000 війська, потрафить заставити цілу Полтаву з жінками й дітьми-недолітками, щоб вони виконували всі праці, потрібні до оборони. Навіть ті, що сприяли не москалям, а гетьманові Мазепі, мусіли затаїти дух і робити, що їм Келлін велів, бо кождий непослух він карав жорстоко, а кождого, запідозріного в мазепинстві, каменувала товпа. Витворювався настрій, який звичайно в обложеній твердині буває, настрій, що затьмарює ум, велить забувати навіть про свої політичні змагання, а каже тямити про одно — щоб не вдерся ворог на мури. Триматися, поки не вистрілений останній набій і не з'їджений останній шматок хліба!.. І — тільки! Полтава була засильна, щоб з місця добути, а раз це не сталося, так тоді психоз обложеної твердині був неминучий. Хоробрості облягаючих відповідало завзяття обложених. Одні і другі дожидали підмоги. Шведи від короля польського Станіслава, полтавці від царя. Одним і другим поміч не наспівала. Одні й другі вистрілювали порох і кулі та проживали харчі. Залога Полтави помітно маліла, але ж бо й баталіони шведські проріджувалися з дня на день. Обом сторонам не всміхалася будучність. Полковник Келлін докладав усіх заходів, щоб сповістити царя про сумний стан Полтави. Поважніші громадяни стали турбуватися долею города. Кождий почував себе, мов на пороховій бочці. Від кількох днів ходили глухі вісті, що шведи риють підкоп під город і закладають міни. Але годі було зміркувати де, бо шведи хоч втратили багато інженерних офіцерів, але Гілленкрок умів вишколити що раз то нові добрі сили. Перед полтавцями рисувалася страшна картина зриву. Летить порохівня, валяться городські мури, розриває людей, в димах, порохах і пожежі тьмавиться світ — Содом і Гоморра! Хто пережив цю жахливу хвилину зриву, бачить, як виломами в мурах і палісадах входить у город ворог. Він роздратований довгою облогою, голодом, ранами і втратою щонайкращих товаришів, не пощадить нікого! Можна собі уявити, як воно тоді буде... І Полтава, незважаючи на хоробрість і зимнокровність свого команданта Келліна, стала проявляти тривогу. Почувався упадок духу. Люди стрічалися на улицях, ставали й шушукалися. Розказували собі, що шведи не оден, а два підкопи риють, що з Будищ приїхали нові, невиданих доселі розмірів гармати, що від полудня надтягають татари, а від заходу поляки з королем Станіславом і що всяка оборона зайва, бо город не видержить облоги. — Хто це пускає в рух такі татарські вісті? — питався Келлін, пробігаючи від одних воріт до других. — Це провокація, зрада! І хто впору не усунувся з дороги або не міг доказати своєї невинності — падав жертвою його злісного завзяття. Біля магістрату стояло кількох райців, що вийшли звідтіля і пращалися, розходячись по домах на обід. — Ви відповідаєте за настрій своїх громадян, я вас поставлю перед наглий суд! —.напав і на них Келлін. — Ми, пане команданте, відповідаємо за себе, а не за настрій, котрий витворюється наслідком важких переживань облоги, — відповів райця Кирик, власник великої торговлі сукнами. — Так ти, значиться, хочеш, щоб я здав твердиню? — Краще здати на добрих умовах, ніж марнувати людей і добро. — Зраднику! Як тобі повернеться язик щось таке казати! — гукнув Келлін і рванувся на Кирика з шаблею. Товариші заступили нападеного собою. Збіглися люди, як із-під землі виросла товпа. — Мазепинець! — скаженів Келлін. — Покликати мені з найближчої церкви попа! Прийшов священик, Келлін казав висповідати Кирика і перший рубонув його шаблею. Посипалося каміння, затріщали коли, скублилося жировище людське, а коли за хвилину в сусідній вулиці луснув шведський гранат і люди розбіглися на всі сторони з криком: "Зрив! Зрив!", то перед брамою магістрату лежало щось безобразного, червоного, гидкого, щось, що рівно могло нагадувати розірвану бомбою конину, як погризених на смерть собак... А в полтавських ярах розцвітались бузки і несміле співали соловеї. Шведи скінчили підкоп. Не жалували пороху, хоч мали його небагато, провели льонт і запалили його. Баталіони стояли наготові, щоб на даний знак, вслід за зривом, кинутися у виломи мурів і добути твердиню. Команданти баталіонів числили хвилини, деякий нервово вдивлявся у годинник. Проволока давно повинна була згоріти, а зриву не було. Кинулися провірювати причину. Все було підготовлене, як слід. Такого діла хто-небудь не робить. Осталося одно — зрада. Мабуть, хтось виявив Келлінові план підкопу і він ще впору перетяв проволоку і усунув вибуховий матеріал. Виновника не шукали довго. Нинішньої ночі пропав з табору оден з підофіцерів шведських, занятий у військовій касі. Перечистили її — бракувало кількасот талярів. — Злакомився шубравець на такий марний гріш і таку велику річ попсував, — бідкалися шведи. Соловеї в полтавському ярі то бралися співати, то мовкли. XLIV Дня 17 цвітня король Карло післав нові полки під Полтаву і. почав її блокувати. Запорожці і дооколичні селяни копали траншеї і сипали шанці. Місцями підведено їх під саму твердиню так, що обложені не тільки стріляли до облягаючих, але прямо обкидували їх камінням. Запорожці відстрілювалися і виявляли тоді незвичайну, прямо очайдушну хоробрість. В два тижні пізніше шведський генерал Крайц вийшов з Решетилівки, перебився щасливо крізь армію Шереметєва і получився з королем. Король переніс свою квартиру з Будищ до Жуків, ближче Полтави, і сам став заправляти облогою. Гетьман Мазепа остався у Будищах з цілим шведським і українським обозом. 7 мая ст. ст. Полтава була відтята від світа. Шведи обстрілювали її, вдиралися на вали, але обложені відбивали їх. Шведські бомби спричинювали особливо великі втрати. Але шведи кидали їх не більше як 5 у днину, бо муніції було в них дуже мало. Старі засоби вичерпувалися, нових годі було довезти. Шведи окружили Полтаву, а москалі їх. 1 мая надтягнув від Харкова Меншиков і став зі своєю армією на лівім боці Ворскли, проти Опошні, до Котельної. Шереметєв стояв між Сорочинцями і Голтвою, генерал Рен з кавалерією заняв місце на берегах Ворскли, нижче Полтави. Всі ті частини утримували зв'язок, ходила навіть доволі регулярна пошта. Король Карло так був занятий облогою Полтави і так хотілося йому здобути тую твердиню, що не цікавився рухами ворожих військ, не прібував перервати їх та знищити окремі частини. Облога затягалася, армія, призвичаєна до побід, деморалізувалася, город шкірив зуби, несподівано скорі спеки докучали шведам. Рани ятрилися, трупи гнили, повітря затроювалося, намножвдося стільки мух, що годі було від них відігнатися, годі було шматок хліба спокійно донести до уст. Король, щоб додати відваги своїм людям, казав собі побудувати дімок так близько полтавських шанців, що кулі долітали до самих дверей. Він ні раз не дорожив собою. Під'їздив або й підбігав тільки зі шпагою в руці під самі ворожі окопи і, як від мух, обганявся від куль. І свої, і вороги стали вірити, що його куля не береться. Але й того було замало. Дезерція росла, особливо в частинах гетьмана Мазепи. До Апостола перейшли два ротмістри з двома волоськими хоругвами, а навіть гетьманський конюший зрадив свого пана. Гетьман раменами здвигав, кажучи: — Тепер я вже й не знаю кому вірити. — Краще хай ідуть тепер, ніж мали би нас покинути серед бою, — відповів Чуйкевич. — Найкраще звести рішаючий бій негайно, — докинув від себе Орлик, — бо з кождою дниною ворог росте, а нас меншає. — Я так само гадаю, — притакнув гетьман, — але королеві заманулося Полтави. Він привик добувати великі городи і ніяк не може погодитися з гадкою, що українські "борсучі нори" не хочуть йому піддаватися. — Хоробро обороняються наші міщани, — завважив Орлик. — Як над ними стоїть московський командант, — докінчив гетьман і задумався. — Колись жалуватимуть того, — озвався Войнаровський. — Прийде каяття, та вороття не буде, — ніби зі сну — збудився гетьман. — Стільки зусиль піде намарно. Та не наша вина, хоч нас винуватими зроблять. — За що? — зжахнувся Чуйкевич. — В тім-то й трагедія наша, що ми не винуваті. З заложеними руками не сиділи, а трудилися невтомно, як розуміли і як могли найкраще. Від Полтави долітав гук канон. Снувався дим по полях, їхали вози з раненими шведами й запорожцями. Войнаровський спитав несміло: — Що ваша милість гадають тепер робити? Гетьман глянув здивовано на свого небожа. — Питаєшся, синку? Невже ж я можу вибирати? Остається одно: кріпко триматися союза з королем Карлом і витривати до останньої хвилини. Хоч би, крім вас, всі покинули мене, будемо боротися за нашу самостійність і або добудемо її, або... — ...або згинемо, — доповіли хором. — Або згинемо, — повторив гетьман, — бо мертві сорому не чують. А мені вже того сорому отак, — і показав на горло. — У Понятовського як мало людей, а він не хитається і не чути, щоб котрий із його поляків перейшов до царя, а порахуйте, кілько нас було у Гірках, а кілько є тепер. Не ворог нам страшний, панове, а затрата лицарської і громадянської честі, без якої жадному народові вольним не бути. Перед гетьманською квартирою спинив коня шведський трабант. Його негайно пустили до гетьмана. Доручив лист. Гетьман розломив печать і перебіг письмо очима. — Завтра, панове, переходимо в Жуки, — сказав, уручаючи письмо Орликові. — Відпиши, Пилипе, королеві, що станеться, як він собі бажає. XLV Король Карло стягав свої війська близь Полтави, москалі збиралися на лівім березі Ворскли. Отаборилися шанцями і редутами між Петрівкою а Крутим Берегом, направо й наліво били стовпи і фашини в болотах та строїли мости для переходу через Ворсклу. Шведи напроти московських редут висипали невтомними руками запорожців свої контрредути. Москалі вибрали найближчу віддаль від Полтави, построїли тут найсильнішу редуту і хотіли з того місця переломити шведські контрредути, щоб поспіти Полтаві на відбій, бо цар принаглював їх до того. Він за всяку ціну хотів вдержати цей город. "Предкладаю вам, — писав до Меншикова, — два способи. Перший напад на Опошню, щоб таким чином зробити диверсію, а другий підійти з лівого боку під Полтаву і старатися післати туди людей і муніцію". Меншиков скликав воєнну раду. Явилися: Рєпнін, Ренцель, Даль, Боль, Шенбург і другі. Рішили післати генерала Беллінга, щоб перейшов Ворсклу нижче Полтави, обійшов город і напав на Опошню, генерал Гольц мав переправитися вище Полтави і вдарити на Будища. В той спосіб хотіли відтягнути Карла від облоги, щоб тоді кинутися й перерзати блокаду. План не вдався. Шведи відбили москалів з великими втратами і всі свої сили згуртували під Полтавою. Пішли в хід усякі воєнні фортелі. Меншиков вдавав, що готується переходити Ворсклу в однім місці, а між тим у другому переправляв бригадира Головіна з 900 москалями, перебраними за шведів. Головін щасливо передістався до Полтави, але в два дні пізніше, під час випаду з твердині дві його роти шведи витяли, а решту з самим Головіним взяли у полон. Дня 4 червня прибув під Полтаву сам цар Петро. В пустій бомбі післав Келлінові відомість про свій прихід із Таганрога, дякував гарнізонові, за хоробрість і обіцяв скоро звільнити твердиню. Розглянувшися у ситуації, велів Скоропадському нападати на тили шведської армії, а генералам Рене й Алляртові перейти на правий бік Ворскли, щоб тривожити ворога безнастанними нападами на його частини, які мусіли відриватися від головної армії й добувати для неї фураж і провіант. З приходом царя положення шведів і козаків помітно погіршилося. Цар привів нові свіжі сили, нову артилерію, муніцію й провіант. У його під рукою було 80 тисяч війська, крім того, Скоропадський зі своїми козаками, Долгорукий з шістьма полками і з 4 тисячами калмуків і волохів, разом близько сто тисяч москалів проти утроє меншої армії Карла й Мазепи. Дня 17 червня припадали уродини короля Карла. Але він заздалегідь заповів, що не бажає собі, щоби їх в який би то не було спосіб святкувати. Це такий день, як і другі. Сутеніло, мовкли стріли. В Полтаві і в таборі шведськім люди збиралися відпочивати. Гасли огні, мушня заспокоювалася, тільки задуха стояла страшенна. Поля, вали й мури, розігріті за днини, віддавали тепло, прямо ригали ним на втомлених денними боями людей. Король довго ходив по своїй квартирі, ніби втікав від своїх думок. Не міг. Тріснув дверми і подався до квартири Левенгавпта. Левенгавпт, не розбираючись, положився на свій шкурою вкритий тапчан, докурював люльку і проклинав полтавські мухи, що бреніли, як бджоли в улику, і не лиш кусали, але й лізли до очей, до носа і до рота, що ніяк обігнатися від них не було можна. Стеля була прямо чорна, в углах роїлося, від стіни до стіни висіли гидкі гірлянди. Левенгавпт обтулився довгим волоссям і думав про свою Зеландію, про студентські часи в Люнді, Упсалі й Ростоку, про службу в армії баварській і про нещасливий бій біля Лісної. Всьо міг забути і всьому простити, навіть українським мухам, лиш остання безталанна битва не давала спокою хороброму генералові. Аж витрусив люльку, погасив світло і пробував заснути. Нараз почувся легкий стук у двері. — Який там чорт? — спитав сердито. — Це я. Простіть, коли бентежу, — відповів король. Левенгавпт схопився, запинав каптан і виправдувався. — Keine Ursache, Bagatalle, [119] — заспокоював його король. — Я до вас на годинку розмови. Позволите? — Це для мене, не знаю, чи більша честь, чи приємність. — Без компліментів, генерале. Я давно не балакав з вами. — Ваша королівська милість гніваються за Лісну. — Лишім минуле, а про будуче думаймо. Яка ваша гадка про наше положення воєнне? — Воно важке. — Знаю. Але що ви на мойому місті робили б? — Я? — і Левенгавпт поправив своє довге волосся. — Я лишив би Полтаву і всіми силами вдарив на ворога. Він готується до переходу через Ворсклу, і такий несподіваний удар, на мій погляд, міг би увінчатися успіхом. — Гадаєте? — спитав король і, не дожидаючи відповіді, перескочив на іншу тему. — Кажете, що москалі збираються переходити Ворсклу, так тоді поїдемо й переконаємося, чи це правда. Тут у вас і так страшенні мухи. Не люблю тієї погані. Добре? — Бажання вашої королівської милості це приказ для мене, — відповів Левенгавпт і плеснув на чуру, щоб подав йому коня. — Котрого? — Того, що менше втомлений. Поїдеш з нами і візьмеш ще одного коня про запас. Поїхали. Перебралися крізь ліс, направо лишили контртраншеї шведські, а наліво Яківці і блудили здовж берегів Ворскли. Плила тихо, бо води було мало, відбиваючи у своїм плесі голубе небо, мерехтливі зорі і сильвети їздців. В руках одного з них лежала доля міліонів людей — там, у Швеції, і тут, на Україні, лежало рішення одної з великих війн, від нього залежав вигляд карти Європи, а він, як сновида, як новий Дон Кіхот, блудив понад сонною рікою. Оден стріл, і його нема... І що тоді? Левенгавптові мороз пішов по спині. Не за себе боявся. П'ятдесят літ для такого вояки, як він, це досить гарний вік. Але король! Він ще молодий, може чудес доказати, він геній! І треба ж, щоб куля якого царського ступайки або хлопа-бандити, як свічку на Божому престолі згасила це дорогоцінне життя? — Ваша королівська милосте, чи не вертати б нам? Ми далеко відбилися від нашого табору. Король, замість відповіді, показав на огні, що блимали на другому боці. Багато було їх, багато! Як блудні огники мерехтіли на болотах. Левенгавпт боявся, що король кинеться у воду, переплине ріку і зачне їх гасити. Король справді повернув конем і з'їхав з берега. Кінь стрепенувся, похилив голову і зачав пити воду. — Вони і тут закладають фашини, — говорив король. — За кого вони мене мають? Піддурити хочуть. Це маскований перехід. Правдиві там, — бачите, — нижче Полтави, недалеко наших контртраншеи, і тут, перед Петрівкою, а головні їх сили біля Крутого Берега. Нам найкраще було б вдарити від Яківців і від наших контртраншей і окружити їх. — Оден на трьох, — несміливо завважав Левенгазпт. — Ми вже оден на вісьмох ішли й побіджували. Не в числі річ, а в духу, генерале. Рішає дух, ум, геній, не фізична сила. Нараз король зіскочив з коня. — Сядьмо собі. Така гарна ніч. Маєте свою люльку? Закуріть! Левенгавпт ще раз прібував намовити короля до повороту в табор. — Ваша королівська милість не дорожать собою. Не доспимо ночі, а завтра знов буде гарячий день. — Ах, що там одна ніч! Я і так не сплю добре. Мухи не дають. І ночі тут якісь такі дивні, мрійливі, що не хочеться спати. Гарний край, — правда? — Гарний, та нещасливий. — Багато тут душі, думки, мрії, поезії, а москалі бездушною силою ідуть. Матерія духу побідити хоче. Мені хотілося б пособити духові у боротьбі з тупою фізичною силою. Скільки духу в тім старику Мазепі! Мимо своїх літ, він молодий, він до смерті молодиком останеться. — Піпер і Гілленкрок не люблять гетьмана Мазепи. — Піпер і Гілленкрок старі душею. А в Мазепі і в запорожцях єсть щось свіжого, молодого, нового. Це край будучності, тут колись гарно буде, дуже гарно! — Але не зараз, — заперечив Левенгавпт. — Що значить в історії зараз? — спитав король, встаючи і простуючи крижі. — Як тут широко, вільно, як легко дихати грудям!.. Поїдемо! Благовістилося на день. За московськими лініями паленів край неба. Ніби небо розтворилося. Легенький туман піднімався з-над Ворскли. Земля після вчорайшої спеки будилася відсвіженою і вмивалася поранним туманом. В чагарниках будилися птахи і щебетали. Нараз туман піднявся, як занавіса в театрі, і через Ворсклу видно було не огнища московські, а поодиноких їздців і піших. — Вісімнадцятого червня [120], — промовив, ніби щось пригадав собі король. — День уродин вашої королівської милості, — доповів Левенгавпт і припав до руки Карла. Його викотисті губи задрижали, хотів висловити свої бажання королеві, та не знаходив слів. Король відірвав руку від його уст. — Лишіть, генерале, лишіть! Знаю ваші думки... І усміхнувся. — Мої уродини, а ви жалуєте мені маленького amusement a la moutarde [121]. Бачите, які ви! — Я готовий на все, — відповів Левенгавпт, — але ж без конечної причини не годиться виставляти на смерть навіть звичайного вояка, не то королівську особу. Москалі побачили нас. Вони стріляють, ради Бога, вертаймо! В цей мент свиснула куля, і Левенгавпт повалився з коня. Король глянув. — Bagatelle! [122] — крикнув. — Ви цілі. Москалі тільки коня вашого вбили, вам другого дадуть, — і гукнув на чуру, щоб боржій подавав другого коня. Левенгавпт пересівся, а король стояв у воді, ніби визивав на бій небезпеку, ніби глузував собі зі смерті. — Я тут! — ніби кричав цілою своєю появою. — Прийди і ставай зі мною до боротьби! Левенгавпт довгу хвилину не міг відірвати очей від свого-короля, озареного рожево-золотим сяєвом сходячого українського сонця. Аж холодний розум старого вожда переміг захоплення людини. Він під'їхав до короля і товариським тоном сказав йому: — Ваша величносте! Не годиться губити звичайного вояка, а не то старого генерала. Я вертаю. Король зніяковів. Тут уже був натяк не на нього, а на те, що він не дбає про своїх людей і... поїхав за Левенгавптом. Назустріч їм їхав відділ трабантів, котрих вислали з табору в розшуках за королем. Король не сердився і не дивувався. Це лучалося не раз. Навіть не звітався з ними і не питався, що під Полтавою чувати. Їхав, не поспішаючись, хоч кулі перелітали через Ворсклу і, здавалося, шукали його. Нараз став. Здавалося йому, що москалі переходять Ворсклу. — Спинимо їх! — гукнув на трабантів і почвалав туди, де щось копошилося в корчах. Глянув, не було нікого. Привид розбурханої уяви — нерви, — і завернув коня. Та в ту хвилину свиснуло кілька куль. Одна з них попалакоролеві в ліву п'яту, перебила зап'яток, пройшла підошвою і застрягла між пальцями. Король навіть не дриґнув. Закусив зуби і правою ногою торкнув коня. Але з лівої стала капати кров. Побачив це оден з трабантів і сказав Левенгавптові. Левенгавпт глянув. Король був блідий, але кріпко тримався в сідлі. — Ах, ваша величносте! — крикнув Левенгавпт. — Сталося те, чого я так боявся. — Пустяки! Це тільки в ногу. Куля між пальцями застрягла, але я скажу її вирізати. Окружили його і спішили в табор. "Скорше, скорше!" — наглили в душі, щоб багато крові не сплило. Так король не зважав на це. Переїжджаючи попри траншеї, оглянув їх, прикликав до себе Гілленкрока і Шпаррого і посинілими устами давав їм ради і прикази. — Ваша королівська милосте!.. — почав Левенгавпт, але король перебив йому: — Пустяки, генерале, пустяки! Хірург виріже кулю... — і похилився. Левенгавпт підбіг і підтримав короля. Його занесли до квартири, в дімку під самими окопами Полтави. — Тая куля рішить про долю східної Європи, — сказав Піпер до Левенгавпта, замикаючи двері за хірургом, що лишився сам на сам з королем. XLVI — Ріжте! — кликав король, простягаючи ногу. — Чого ви чекаєте? Кажу вам: ріжте! Хірург піддожив під ногу подушку і прібував скинути чобіт. Але нога напухла і чобіт був повний крові. Хірург відрізав зразу халяву, а коли все-таки годі було увільнити ногу, протяв і пришву. Натиск на пухлину спричинював королеві страшний біль, але він не стогнав і не пручався, тільки закусив зуби і заохочував хірурга: — Ріжте, ріжте, це ніщо! Показалося, що ціла стопа була почарашана, множество дрібних відскалків кості прийшлося вишукувати й вибирати. Хірург аж потився, а король не хотів жадного асистента, тільки сам підтримував закервавлену ногу. Тривала ця операція добру годину, аж обв'язано ногу, і король дозволив увійти до себе Піперові і Реншільдові. Стояли біля постелі, і навіть Піпер, якого в Європі вважали одним із найкращих дипломатів, не міг підшукати відповідного слова. Тільки сердечне спочуття пробивалося на обличчях людей, котрі останніми часами відзивалися про свого короля так, буцімто з цілої душі ненавиділи його. Король глянув на них. — Панове тривожаться мною? Це дрібниця. Рана не страшна. За кілька днів я знов буду їздити конем. — Ви чули? — питався Реншільд Піпера, виходячи з королівської квартири. — Він за кілька днів знов хоче їздити так, як нинішньої ночі. Що за непоправний молодий чоловік! — Геній! — здвигнув раменами Піпер. Реншільд тим разом не перечив. — Дійсно, звичайний чоловік не годен так побороти болю. Наш король незвичайна людина. Хвилину йшли мовчки, хильцем, попри вал, бо кулі літали, як чмелі. — Зайдім на хвилину в траншею, — відізвався Піпер. — Я утомився. — Ексцеленціє! Від кулі не втечеш, вона, як хоче, то й у постелі тебе знайде, все одно, чи боїшся її, чи ні. От наш король який смільчак, а все ж таки знайшла його тая, котру вилили для нього. — І в саму п'яту влучила, — завважив Піпер. — Як Ахілла. — Як Ахілла! — не повторив, а свиснув Реншільд. — І до Трої тут не дуже-то далеко, лиш через море. — Через море крові, пане графе, — повторив Піпер і присів, бо попри голову перелетіла йому куля. — Фу, чорт! — закляв Реншільд. — Навіть побалакати спокійно не дадуть. XLVII В Жуках з тої пори, як прийшла вість про збурення Січі, панував похоронний настрій. Усякий робив своє діло, але видно було, що в душі щось його мулять. Важко було погодитися з гадкою, що не стало того гнізда, з котрого вилітали степові вірли. В порівнянню з утратою Батурина, Переволочної або хоч би й Старих Санжарів страти в людях на Січі не були великі, але ж все-таки — це була Січ! Не оден провів там свої молода літа, а їх не забувається ніколи. Гетьман відхорував вість про упадок Січі, і тепер при нім не починали розмови на тую тему. Зате серед козаків ходили найвсілякіші вісті. Але як воно справді було, ніхто не знав. Аж одного вечера на квартиру до Чуйкевичів зайшов Мручко. Звичайно веселий і навіть у теперішні важкі часи жартов-ивий, а нині був, як осіння днина. — Сотнику, я вас таким не люблю, — почала Обидовська. — Я сам себе таким не люблю, — відповів Мручко, шарпаючи свій сивавий вус. — Та нічого, ласкава пані, не вдієш, бо і Мручко має не лиш губу, а й серце. — Влюбився сотник? — зажартувала собі Ганна. Мручко з докором подивився на неї. — Запорожця стрінув, що зі збуреної Січі до Гордієнка втік, — відрубав. В хаті зробилося, хоч мак сій. Всі присунулися ближче до Мручка і очима просили, щоб розказував. І він почав: — Яковлєв, збуривши Старий і Новий Кодак, післав в оден бік підполковника Баріна і нашого полковника Кандабу, а в другий царського війська підполковника Башмакова, щоб ловили й мордували де якого лиш стрінуть запорожця, мазепинця, одним словом, українця. Сам він неділь тому п'ять до Кам'яного Затону біля Січі човнами приплив. В городку була зараза, і Яковлєв розложився у полі, а на Січ післав письмо князя Меншикова, щоб запорожці здалися... — А запорожці? — спитало кілька голосів нараз. — Кинули письмо разом з післанцем у Дніпро. Дніпрові води розлилися широко, до Січі годі було приступити. Яковлєв висипав шанці і з гармат став обстрілювати Січу. Гадаючи, що досить її дошкулив, на лодках припустив штурм. — А запорожці? — спитали знов ті самі голоси. — Оборонялися хоробро. Кількасот москалів у завзятім бою лягло, більше, ніж було всіх запорожців у Січі, бо було їх там душ триста з лишком, інші з Гордієнком пішли. — І що, і що? — питалися, очима повисаючи на устах оповідача. — І була б Січ відперла Москву, коли б не зрада. — Зра-а-да?.. — Зрадив наш таки чоловік, Гнат Ґалаґан, бодай би його сира земля не прийняла, бодай би його ім'я разом з Носовим вовіки прокляте було! Ґалаґан надтягнув зі своїм полком і з драгунами князя Волконського. Запорожці, побачивши далеко в степу куряву, думали, що це надходять татари, котрих їм хан у допомогу прислати обіцяв, і врадувалися дуже. Аж незабаром виявилося, що це за пособники прийшли! Гнат Ґалаґан добре знав Січ, бо й сам колись пробував у ній, знав план фортеці, всі її входи й переходи, всі тайни, яких Яковлєв знати не міг. Під'їхавши до Січі, гукнув: "Піддайтеся і покоріться. Вас помилують. Я на це хрест святий цілую!" Скажіть, як же було не повірити колишньому кошовому? — спитав Мручко і глянув по зібраних. Та ніхто й пари з уст не пустив. — Запорожців під тую пору обмаль було на Січі. Як кажу, душ живих сотень три з лишком, а ворога сила! Так повірили Ґалаґанові і — здалися. — І — здалися, — сумно притакнув Чуйкевич. — А Ґалаґан? — спитала Ганна і глянула на Мручка повними сліз очима. — Хто раз свого рейментаря зрадив і на чужу службу пішов, лицарської честі позбувся, той не чоловік, а звір. Як звір лютував пан Ґалаґан на Січі. Товаришів своїх по "достоїнству" казнив. Одним рубав голови, других вішав, інших мордував так, як у поганстві за давніх мучеників не бувало. Як у Батурині, так і тут на тратвах до шибениць і хрестів прибивали людей і пускали для постраху Дніпром. Тьфу! Сплюнув і очі рукою прикрив. Видно, що не міг спокійно розказувати про тії звірства. Чуйкевич нервово ходив по хаті, Мотря крізь вікно дивилась кудись у далечінь. — Навіть покійникам спокою не дали, — розказував Мручко голосом, дрижучим від зворушення. — Розривали могили, викидали мерців, втинали їм голови, здирали шкури і вішали на списах. Дич! Сіркову могилу теж зневажили і перед чернечими гробами не спинилися. Живодери! А тоді всі курені і всі будівлі зруйнували і спалили, вали й фортифікації збурили, гармати вивезли, січову церкву злупили і, забравши старшин, у диби закутих, відійшли геть. Кажуть, цар дуже похвалив Ґалаґана за те, що він прокляте кубло, корінь зла і зради знищив і Бога Всемогущого "благодарив за це зі стрільбою". Та чи Бог ці благодаренія приняв, не знаю. — Бог москалям сприяє, — промовила крізь сльози Ганна. — Від нас він відвернувся. — А як же не відвертатися, — питався Мручко, — коли ми обиджаємо його незгодою, сварнею і найгіршим із усього зла — зрадою?! Поки на Україні виростатимуть Носи й Ґалаґани, поти нам добра не буде. Не дивуюся нашим чорнякам, що затуркані й заголюкані йдуть туди, куди їх силою потягнуть, або як вовки і шакали по лісах та нетрях жирують, але панству нашому ніяк простити не можу, що воно, як полова від зерна, від свого гетьмана відлітає. Не через що друге, а через них пропаде Україна! Зніяковіли, почувши таке слово з уст бадьорого Мручка. Зле з нами, коли й він сумної починає! Аж відізвалася Мотря: — Полова хай летить, та останеться зерно. І хоч його нині копитами в землю затопчуть і кров'ю поллють, прийде весна, зазелениться і колосом здоровим покриється українська нива. І чим тяжчий буде посів, тим буйніші збиратимем жнива. Збурили Січ, так що! запорожці новим кошем сядуть, а збурять і його, нове місце знайдуть, наша земля велика. І буде так, поки в кождій українській груді своєї Січі не буде... Стояла у вікні, лицем звернена на хату. Гаряче українське сонце золотими контурами обрисовувало її стать. Волосся горіло, як сяєво над головою святої. — Сказали "аз", скажемо і "буки", — промовив Мручко, поклонився у пояс і вийшов. XLVIII З королем було гірше, ніж зразу медики собі гадали. Вправді в таборі оголошували бюлетені, що король тільки легко тронутий кулею і що рана добре гоїться, але в дійсності рана не гоїлася і жара не уступала. Що гірше — показалося дике м'ясо. Лікар хотів випалити його ляпісом, та недужий не дав. Вхопив лікарські ножиці і, дрижучою від жари рукою, витинав м'ясо. Що така операція не віщувала нічого доброго, це можна було згори знати. І дійсно, п'ятої ночі гарячка піднялася так високо, що лікарська рада винесла рішення, щоб сподіватися найгіршого. Хірурги хотіли втинати ногу, бо боялися, щоб гангрина не підійшла нагло під серце. Але ніхто не важився приступати з таким рішенням до короля, котрий мимо високої гарячки не тратив пам'яті. Лікарі здвигали раменами. — Хорий довше одної днини не проживе. — Здаймося на ласку Божу, — відповів Піпер, — бо нічого іншого нам не остається. — Серце не видержить жари, — відповів прибічний медик, — а найдостойніший пацієнт ніякого ліку приняти не хоче. Хай панове хоч до того його намовлять. Тепер Піпер в свою чергу раменами здвигнув. — Він мене не послухає. — І мене ні, — додав Реншільд. — Я про себе й не кажу, — докинув королівський секретар Гермелін. — Я також, — зітхав Левенгавпт, свідок нещасливої пригоди. — Хай канцлер радить. На те він дипломат, — рішили. Піпер подумав хвилину. — Остання рада, — сказав, — пішлемо з ліком Гультмана. І післали. Ніхто не знає, як це Гультман зробив, досить, що король перший раз за час своєї недуги приняв лік і заснув твердо. Цілу ніч просиділи біля його постелі лікарі, а на рано пішла по таборі радісна вість, що королеві краще. Жара уступає, і рана починає гоїтися. На другий день, хоч лікарі противилися тому, король прикликав до себе визначніших своїх людей на раду. — Я вам казав, панове, що це пустяки, — почав, — от бачите, ще два-три дні, і я знову сяду на коня. — Тішимося, ваша королівська милосте, що небезпека минула, — відповів Піпер, — але просимо і благаємо вас більше вважати на свою найдостойнішу особу. — Bagatelle [123], мої панове! Побачите, нічого мені не буде, нічого! Стільки людей влучають кулі в голову або серце, невже ж я маю, гніватися, що мене влучила в п'яту, і то в ліву, в додатку. — І легка усмішка промайнула по його блідім обличчю. Чоло зробилося ще вище, а очі ще більші і ще глибші. З другого світу вернув. — Як облога? — спитав нараз. Шпарре відкашельнув. — Робимо, що в наших силах, — відповів. — І Полтава дальше стоїть. Правда? То недобре, мої панове. А татари? — Ще їх не видно, ваша королівська милосте, — відповів Піпер. — Значиться, цар талярами залляв їм. пельку. Дав більше, ніж ми обіцяли. А король Станіслав, пане Понятовскі? — Мій наймилостивіший пан... — почав Понятовскі і замнявся. —Не прийде, — докінчив за нього король. — Бо... — Бо, як вашій королівській милості відомо, на наших тилах стоїть Скоропадський і Долгорукий, а Гольц з москалями і Огіньскі з польськими військами не дадуть йому перейти до нас. — А Сапіга? — Сторонникові мого наймилостивішого пана, бобруйському старості пану Сапізі не повелося. Його Крайц і Огіньскі побили близь Берестечка. — Але чому? Скажіть, будь ласка, чому? Понятовскі мовчав. Король перейшов на іншу тему. — А як з муніцією, пане графе? — звернувся до Реншільда. — Погано, — відповів фельдмаршал. — Запорожці збирають полтавські кулі і ними обстрілюємо Полтаву. — Запорожці — смілий народ, та, на жаль, Полтава зрідка на нас стріляє. Значиться... — і король глянув на своїх людей. — Значиться, нам треба, не дожидаючи татарів і поляків, дати баталію цареві. Панове мовчать? Qui tacet consentire videtur [124]. Так тоді позвольте побажати вам доброї ночі. Вийшли. Король казав також лікарям іти спати. — Панове і так потрудилися коло моєї ноги, і то лівої. Прошу мені Гультмана прислати. Королівський тафельдекер, як вірний пес, куняв за дверми. — Прочитай мені загу про Рольфа Гетрегзона! І Гультман голосом, якого б по нім ніхто не сподівався, не читав, а більше з пам'яті виголошував пісню про скандінавського героя, що побідив руського чарівника на острові Ретузарі, підбив руські і датські землі та здобув собі вічну славу на цілій Півночі. Король слухав уважно, і коли Гультман скінчив останню стрічку, заснув. Гультман зробив хрест у повітрю, безшелесне відійшов від постелі і, як тінь, сів на лавці в куті. XLIX Цар з нетаєною радістю дожидав смерті "дорогого брата". Багато солдатів голосилося і кождий божився, що то він попав королеві в ногу. Всім їм виплачено по декілька рублів. Минали дні, король не вмирав, а з Полтави доходили що раз, то тривожніші вісті. Залога змаліла до половини, а муніції ще тільки на декілька днів стане. Цар прібував при помочі окопів підсунутися під город і перебитися крізь лінію облягаючих шведів. Але терен був сильно грязкий, а контртраншеї шведські, що бігай здовж правого берега Ворскли, дуже сильні. Всі спроби поспіти Полтаві на відбій скінчилися нічим. Цар рішився звести з "дорогим братом" рішаючий бій. До того заохочувала його і рана на королівській нозі. Ця рана варта декілька тисяч війська. Хорий король не зможе сам вести бою, а його генерали, хоч досвідчені й хоробрі, але між ними є свої невирівняні рахунки, — а це також щось значить. І цар став готовитися до рішаючого бою. Післав Скоропадському приказ іти через Будища й получитися з головними силами. Хотів козаків на козаків пустити, українців українцями побивати. Щоб забезпечити собі переправу крізь Ворсклу, післав генерала Алдярта з 12 піхотними полками і Ренне з 3 піхотними й 12 драгунськими, щоб заняли Петрівку й укріпили нарожники мосту. Дня 20 червня вся царська армія перейшла між Черняховом, Семенівкою і Петрівкою на правий берег Ворскли і розтаборилася на північний захід від Семенівки, на вигідних горбах. Хорий король ще й тепер не зрікався гадки добути Полтаву. Диктували це йому не так стратегічні прийоми, як більше упрямість характеру і охота поставити на своїм. Даремно Піпер, Реншільд і інші генерали остерігали короля, що з огляду на неминучий, рішаючий бій треба щадити кождого жовніра і кождої кулі і що під Полтавою вистарчить лишити дві-три тисячі запорожців і жмінку шведів, щоб тримати обложених в кліщах. Король не послухав. Дня 21 червня ст. ст., саме тоді, як царська армія стояла вже на правім боці Ворскли, він припустив новий штурм на Полтаву. Зроблено новий підкоп під вали, але Келлін і тим разом успів усунути підложений порох. Шведи з божевільною хоробрістю кинулися на вали, місцями повелося їм заткати свою хоругов, але брак муніції не дав їм увінчати бажаним успіхом своїх прямо надлюдських зусиль. Король, роздратований неуспіхом і докучливим болем ноги, на другий день дав приказ рішаючого приступу. Була це остання спроба взяти білою збруєю Полтаву. Боротьба тривала до другої години вночі, а о 3 почалася наново. В Полтаві вдарили у дзвони. Келлін вигнав на мури ціле населення, старців, жінок, дітей з косами, сокирами, колами, кублами кип'ятку, з каменюками. Люди гинули, як мухи, на валах лягло півтора тисячі війська і громадян полтавських. Але й шведів згинуло не менше і о годині 4 рано шведи й запорожці відступили. Король Карло понехав остаточно гадку добути приступом Полтаву. Він став готовитися до рішаючого бою з царем. Дві хмари наступили на себе так близько, що мусіли зударитися. Оден з найбільших і найважніших боїв в історії людства став неминучим. L Цар хотів відтягнути битву до 29 червня, себто до дня своїх ім'янин. Так король приспішив речинець. До шведського табору перейшов від москалів якийсь німець і доніс, що цар дожидає ще приходу калмуків. Тоді король, щоб не допустити до того скріплення ворожих сил, рішився на битву дня 27 червня. Дня 25 оден з поляків утік від Понятовського, прибіг до царя і сповістив його про цей речинець. — Ну, что жь! — сказав цар. — На начинающаго Бог. І того ж дня двигнув свою армію ближче Полтави. Розтаборився між Яківцями й Патлаївкою. Новий московський табор — це була чотирикутна редута о сильнім профілю, ззаду забезпечена стрімким обривистим берегом Ворскли і самою рікою, яка в тому місці роздирається на кілька рукавів, відділених від себе непроходимими болотами. Лівий бік табору опирався об ліс, що тягнувся між Яківцями а Хрестовоздвиженським монастирем біля самої Полтави. Перед фронтом простягалася рівнина, широка на дві версти, а за нею будищанські ліси. Між тими лісами а Полтавою стояла армія шведська. Московський табор своїм лівим, сильно укріпленим причілком був звернений якраз проти центру шведського табору, На тій то відчиненій рівнині казав цар висипати шість незв'язаних з собою редут на віддаль вистрілу з рушниці, а перед ними, майже рівнобіжне, построїти ще чотири такі ж редути. Була це новість, якої сучасна стратегія не знала. За тими редутами, мов за традиційними московськими заставами, молода й незакалена в боях армія Петрова мала себе почувати безпечнішою. Шведська ж армія, відома з незвичайної "бравурності", повинна була спинитися в своїм першім розгоні і загаятись, добуваючи ті редути. Таким-то способом цар підготовив собі дуже вигідну позицію. Забезпечив флянки, утруднив шведам офензиву, а на випадок програної битви підготовив вільний перехід йа Ворсклу. Без того під першим сильним напором шведів москалі могли опинитися в Ворсклі і вигинути, як не в ріці, так у неперехідних болотах, — могли, значиться, прийти нові, ще страшніші від перших, Конотопи. Перевага в людях була по московськім боці. Цар мав 60 баталіонів піхоти, а король тільки 25, і то не повних, проти 72 московських гармат стояли тільки 4 шведські, бо інші або були ушкоджені, або не мали стрілен. Але і з тих 25 тисяч шведів, котрі осталися шведському королеві, поверх 2 тисячі треба було залишити біля гетьмана Мазепи для охорони величезного табору, дві тисячі пильнувало Полтави, 1200 людей стояло над Ворсклою нижче твердині для забезпечення тилів, а мало що не дві тисячі стояло залогами в Нових Санжарах, Біликах, Сокілках і Кобиляках. Король Карло міг тоді двигнути до бою не цілих 20 тисяч на 80 тисяч москалів, себто оден швед мав іти на чотирьох москалів. А все ж таки цар Петро боявся атакувати Карла. Шведська армія, хоч по свойому складу не була суцільна, бо служили в ній шведи, українці, поляки і волохи, але зате половина людей — це були закалені в боях ветерани, карні, послушні своїм досвідченим офіцерам, готові доказати чудес, щоб підтримати славу Швеції і до вінка на голові свого улюбленого вожда докинути нову, блискучу вітку. LI Ранком дня 26 червня ст. ст. цар дав диспозицію битви. Передові редути заняв генерал Августов з двома баталіонами піхоти, в кождім по 600 людей. В кождій редуті стояла одна трифунтова гармата, заряджувана з дула. За редутами 17 полків кінниці генералів Рене і Бавера під загальною командою Меншикова. Від них направо стояв князь Волконський з шістьма полками кавалерії, дожидаючи приходу армії Скоропадського, котру він мав зв'язати з головною армією Петра. В кождім кавалерійськім полку було десять рот, в кождій не менше сотні коней. Крім того, кождий полк мав відділ кінних гренадієрів, осмотрених в ручні гранати. Були це люди вибрані, які мали за собою боєвий досвід. Збруя кавалериста складалася з фузії і шаблі. При кождім драгонськім полку були окремі півпудові гавбиці з кінною обслугою. Цар з цілою піхотою і головною артилерією заняв місце в укріпленім таборі. Мав він під своєю командою 56 баталіонів, по 600 людей кождий. Оружжя піхоти складалося з фузії зі штиком і зі шпади, пікінери мали списи і по два пістолети. Через плече в піхотинця перевішена була торба на 60 куль і на кремені, на груді, на ремінці, порошниця. Капрали й сержанти замість фузій мали галябарди, а офіцери шпади і списи. Фузії несли на 150—200 кроків, гармати доходили до 500. Між царськими вищими офіцерами було багато чужинців, особливо німців, як знаменитий кавалерист Бавер, інженер і артилерист Брюс, як славний з завзятої оборони Полтави Келлін і другі. З москалів визначалися: фельдмаршал Шереметєв, хитрий і жорстокий Меншиков, осторожний Голіцин і холоднокровний Рєпнін. Цар Петро, знаменитий агітатор і демагог, напередодню битви об'їздив свої полки, збирав офіцерів і толкував їм про важність моменту і про далекосяглість подвигу, котрий на них завтра чекає. Особливо бив на гетьмана Мазепу. — Цей зрадник, — гукав цар, — знюхався з королем Карлом і з самозванцем Лещинським, щоб розбити єдину й неділиму Росію. Вони під присягою обіцяли йому утворити окреме, від нікого незалежне князівство Українське та прилучити до нього Волинь, Дон і Запорожжя. Але Лещинського військо вже в пух розбите, Січ збурена, а всіх ворогів перед нами тільки 34 полки, і ті неповні, перетомлені, збідовані. Остається нам побити й ті марні останки. Віра, церква й "отечество" вимагають того від вас. Потрудіться, товариші! Словом "товариші", як маслом, їх мастив. Причвалавши на гнідім коні до своїх гвардейських полків і прикликавши офіцерів, викрикував: — Ви були свідками, як ворог зневажав нашу святиню, як він насміхався над нашим обрядом святим і над нашою єдиноправдивою вірою православною. Знайте, що чванькуватий, але й передбачливий король Карло розписав уже в Москві для свого війська квартири, а генерала Шпарре іменував генерал-губернатором московським. Він хоче наше "любезноє отечество" розбити на дрібні князівства, завести в них свою єретицьку віру і знищити Росію дотла. Оставимо ж ми таку наругу і презирство над нами без належної помсти? Ні, ніколи! — Смерть ворогам! — відповіли йому офіцери. — Смерть ворогам! — понеслось по цілому таборі. Після того війську прочитано знаменитий боєвий приказ: "Воіни! Прийшов час, котрий рішити має долю Росії. Не гадайте, що б'єтеся за Петра, лиш за державу, доручену Петрові, за свій рід, за батьківщину, за православну віру і церкву. Не бійтеся слави непобідимого ворога, бо ви його не раз вже побіджали. Майте в бою перед очима Бога і правду, на Бога всесильного в боях уповайте, а про Петра знайте, що життя йому не дороге, щоб тільки Росія жила в щастю і славі для вашого добра!" Творець "всеп'янішого синода", для котрого не було нічого святого в світі, вдавав святця, чоловік славний зі звірств і жорстокостей нелюдських, покликувався на щастя, славу й добро своїх підданих. LII Над невеликими резервами союзних військ і над величезним табором військових, старшинських і селянських возів командував гетьман Мазепа. Табор стояв за армією шведською під лісом. У ньому, крім двох тисяч шведів, здебільшого неспосібних до бою, стояв ще Мручко зі своєю сотнею, полк компанійців і тисяч три запорожців. Чимало їх сиділо в ровах під Полтавою і в контртраншеях над Ворсклою, тисячі стояли відділами від Ворскли до Дніпра для забезпечення евентуального відвороту, решту приділено до лівого крила шведів. Гетьман лежав у своїм шатрі тяжко недужий. Ним піклувалася Ганна Обидовська. Мотря працювала в лазаретах, котрі були переповнені недужими, військовими й цивільними. Ті останні — це були здебільшого селяни, вірні гетьманові, що перед москалями втікли до союзної армії з жінками, дітьми і цілим своїм движимим майном. Мужчини працювали при сипанню шанців, жінки помагали шити й прати, збирали полеві ягоди, гриби, а то й лободу, бо їсти не було що. Діти бігали на побоєвище і ловили теплі ще кулі, щоб було чим набивати кріси. Вдержати в ладі цей великий і так різнородний табор не була легка річ, і тут Мотря виявила себе мистцем. Неслухняних картала, зневірених підбадьорювала, немічних кріпила. Її називали ясною панею. Дійсно, ясніше ставало, куди вона пройшла. Гетьман нездужав. Помітно опадав на силах, умлівав. Цілі роки безнастанної, важкої і так дуже відповідальної праці виснажили його. Цей, вічно молодий і все бадьорий чоловік, постарівся нараз. До фізичної недуги прилучилися моральні терпіння. Терпів за край і народ; за край, толочений чужими копитами, і за народ, неволений і катований ворогами. Гриз його біль і палив сором. Біль, що не знайшов розуміння у своїх, і сором, що так багато тих своїх зраджувало й покидало його. Навіть Апостол показав себе другим, ніж гетьман гадав. Генеральний суддя Чуйкевич (батько Івана), генеральний осаул Максимович, лубенський полковник Зеленський, компанійський Кожухівський, сердюцький Покотило, канцелярист Григорович і писар Гречаний — це все люди, котрим він довіряв і котрі спочували його задумам, і ось навіть вони зрадили його, як Юди Христопредателі. Перейшли до царя і понесли з собою військові й політичні тайни, котрі на вирішенню діла чимало заважать. Сором гірш жари палив гетьманські лиця, сором перед шведами і їх королем, перед історією, перед самим собою. І тим більше цінив і любив тепер гетьман тих нечисленних старшин, які осталися круг його, тим більше вдяки почував до Гордієнка і до запорожців. Стільки літ виховував собі і плекав нових, образованих і багатих панів старшин, і ось тепер, коли рішається велике історичне питання, вони відлетіли від нього, а з Січі надлетіла степова сірома, котрої гетьман недоцінював, а може, й недолюблював. Гореч підсувалася до його серця і затроювала останні дні життя. Саме тоді, як цар об'їздив свої полки, у неділю дня 26 червня ст. ст., з гетьманом було так погано, що здавалося, він не дочекає ранку. Сильні болі дошкулювали йому; він то синів, то зеленів, і ані гетьманські, ані королівські медики не могли попасти на лік, котрий би їх хоч трохи усмирив. Аж підвечір недужому зробилося легше. Ганна обтерла йому піт, що росою виступив на лобі, і гетьман дав рукою знак, щоб Орлик і Войнаровський приступили до нього. Всі інші вису-нулися з шатра. — Смеркається. Почислені дні мойого життя, — почав гетьман голосом тихим, уривистим. — Але діло не рішене. Вважайте, щоби не попсували його. Продовжайте, що я почав. У згоді йдіть, у згоді, — повторив голосніше, — бо бачите, до чого незгода веде. Кажучи це, притягнув руку Войнаровського до руки Орлика. — За булаву не сперечайтеся. Вона важка. Хто більше сили матиме, хай бере, і хай рішає момент, а не жадоба честі, добро народу, не привата. Як Бог вам дасть довершити діло, котрого я, мабуть, не довершу, правда хай вам за провідника стане. Правда і справедливість. Щоб кривда не діялася на Україні нікому. Про чорний народ подбайте. Просвіщайте його, бачите, які він жертви тепер приніс, хай і нагороду прийме. Народ добрий і талановитий, земля наша велика, багата і плодюча, будучність перед нами. О неї я Бога всемогущого прошу. І гетьман підвів очі на небо, що великим, синім дещо затьмареним шатром знімалося над шовковою зеленою опоною гетьманського шатра. Ліси шуміли, мов молилися разом з тихою молитвою гетьмана. Орлик і Войнаровський пригнули коліна. — Як слушний час прийде, — почав гетьман наново, — конституцію народові дайте. Ти, Пилипе, маєш готовий проект. А тепер присягніть мені оба милость, вірность і печаливость ку отчизні українськой, матці нашой, що о добрі її посполитом, о цілості публичной, о розширенню її прав і вольностей старання пильне, скільки вам сил, розуму і спосібностей стане, — присягніте! — Присягаємо! — відповіли й поцілували хрест. Гетьман руки на їх голови поклав. — А тепер йдіть кождий до свойого діла і робіть його чесно, пильно, хоробро, за себе і за тих, котрі відцуралися нас! Вийшли. LIII В неділю дня 26 червня ст. ст. король Карло, як віруючий християнин, вислухав вечірні і казав оголосити в таборі, що завтра відбудеться генеральний бій. Усякий хай вичистить і осмотрить кріс, кавалеристи мають тримати коні під сідлом. Король прийме участь у бою, але із-за його недуги командуватиме фельдмаршал граф Реншільд. Ані диспозиції бою, ані денного приказу для війська король не дав. Сильно докучав йому біль. Армія прийняла вість спокійно, навіть радо. Хоробрі шведи і все до бою готові запорожці дожидали того моменту, як спасення. Надоїла їм облога, жара, голод і гірше від самого бою — дожидання його. "Хай воно вже раз якось скінчиться, хай буде віз або перевіз", — казали козаки. Дехто прощався з товаришами, просив вибачення за прогріхи й обиди і передавав родині останній заповіт. Другі єдналися з Богом. Полеві курати снувалися з чашами, як тіні, і причащали побожних лицарів. Сутеніло. Над Ворсклою висів вечірній туман, від шляхів неслася пилюга. Чути було піт і пахло кров'ю. Надвигалася ніч душна і темна. Вузький і блідий серп місяця ледь-ледь майорів у хмарах і привидом сумним відбивався у мутних хвилях Ворскли. В потолочених збіжах били перепелі, над болотами журливо кигикала чайка. "Ой, біда, біда тій чайці небозі, що вивела діток при битій дорозі", — лунала голосами просторів співана пісня. Король Карло казав собі осмотрити і свіжим полотном обв'язати ліву, хору, ногу, праву всунув у високий чобіт, позапинав вилинялий, голубий каптан на всі ґудзики і положився в носилку, котру йому заздалегідь виточили в таборі. Гостру, обнажену шпаду поклав коло себе. Кругом його на землі примістилися: Піпер, Реншільд, Левенгавпт і багато других близьких людей, що не раз вже так лежали близь свого вожда, дожидаючи бою. За ними з ящиком, в якім зберігалася срібна столова посуда, останки колишнього королівського багатства, куняв Гультман, а недалеко від нього ухом до землі припав Люксембург. — Чуєте? — спитав королівського вірника. — Чуєте, як дудонить земля?.. Їде... — Хто? — Смерть. Зимним вітром повіяло від лісу. Канцлер Піпер казав собі подати бубон, сів на нього і спиною оперся о дерево. Левенгавпт плащ підстелив під себе і великими добрими очима дивився перед себе, а з каптана торчала йому якась латинська книжечка, ще, мабуть, зі студентських часів, куплена в Люнді, а може, в Ростоку. Гарний Кройц стояв спертий на голову шаблі. Хтось почав розмову про душу. Згадали легенду про бої духів над боєвищами. Раді були знати, чи можливе воно, чи ні. Левенгавпт, добрий знавець римської літератури, цитував відповідні місця зі старинних авторів. — На тих полях, — почав котрийсь, — перед сотками літ Тамерланові горди Європу побідили. — На тих? — ніби здивовано спитав король. — Так, так, на Європу все нові горди напирають, та вона їх здалеку бачить, а заки очі протре, то вже запізно. — Запізно... — повторив Піпер, глянув на короля і палець до уст приклав. — Пст! Король спав. Вузький серп місяця зеленавими блисками озарював високе чоло, запалі очі і гіркий усміх на устах. І було це обличчя так подібне до бронзових статуй на старих саркофагах, що хто глянув, здригнувся і очі повертав на поле. Вдивлявся в пітьму, ніби доглянути хотів загадку завтрашньої днини. LIV Минула північ. Місяць світив ясніше. Король спав смачно, забувши про рану і про битву. Жаль було переривати сон. Так треба. Левенгавпт нахилився над носилку: — Ваша королівська милосте, день недалеко. Вітаю вас з тим днем і прошу ласки Всевишнього для вас і для нашого діла. Король стрепенувся. Глянув, мов з другого світу вернув. — Бог з нами! — промовив і рукою дав Реншільдові знак: — Починайте з Богом! Реншільд встав, віддав королеві поклін і скорим кроком відійшов. За хвилину чути було, як різким голосом прикази давав. Шведське військо підносилося з місць. Тихо, справно, слухняно ступали піхотні баталіони, як з-під землі виростали лави і творилися колюмни. За піхотою кавалерія. Здавалося, що кождий кінь своє місце знає, що кінь і їздець — то одно, а всі вони свідомі великого завдання, котре на них чекає. Знаменита шведська кінниця, якій рівної не було, гуртувалася в шість колюмн. Король насилу підносив голову, спирався на ліктях, витягав шию і дивився на свої улюблені полки. В очах його горів огонь боєвого палу, а на устах малювався біль, не так від рани, як більше від жалю, що не може стати до любого діла. "Шведи!" — промовив до себе, і в тім однім слові почувалася уся велич любові — Швеції, слави, війни, весь безмір невичерпаної енергії і незаспокоєного бажання геройських діл. Рана пекла його, як огонь, а нога була тяжка, як олово, але скільки разів глянув на своїх людей, на душі робилося йому легко... Де знайдеться другий народ, щоб дав свому вождеві так багато героїв! Де є друга армія, щоб так виступала до бою? Наччо як до причастія ідуть. Але як!.. Левенгавпт оббігав піхотні полки і промовляв до них. Називав їх дітьми. Його лагідний, низький, м'який голос зустрічався з приказами Реншільда, різкими й гострими, як шпада. — Добрий полководець, але чоловік прикрий, — прийшло королеві на гадку. А Піпер ніби тую гадку відгадав. — Боюсь, — звернувся до короля, — що з ексцеленцією Реншільдом не всі наші генерали поладнають. Перший Гілленкрок... — Гілленкрок дуже змінився. Він останніми часами і до мене виявляв якусь нехіть. Але в бою шведи забувають про свої порахунки, — промовив король. — Повинні забути, — політичне відповів Піпер і добув годинник. Глянув — четверта година. Поранним холодком віяло від Ворскли. Синява імла рум'яніла, золоте проміння проколювало її незчислимими списами. Сходило сонце. Піпер встав і перехрестився. Король казав підняти з землі свою носилку. Чотирьох високих трабантів двигнуло її на рамена. Король прібував оком обхопити бій-поле. — Піднесіть мене вище! — сказав, і трабанти понесли його на горбок, звідки видно було далеко, ген, аж до московського табору... Побачив зади коней своєї кавалерії і плечі їздців, одні за другими, як хвилі на морі, а перед ними вали піхоти, як скиби на зоранім полі, не впродовж, а поперек лану. А там, дальше, простягалося на дві версти широке поле — не поле і не степ, а пустиня бездиханна. Останню квітку спалило гаряче сонце, останню травку вискубали голодні коні. Пустиню тую сходяче сонце обливало багрою, ніби паленіла вона від сорому, що така бідна. "Ту ся копіям проламати, ту ся шаблям потручати..." Це будуче бій-поле. Перед ним, як острови на морі, торчать царські редути. Десять гострих клевів вищирила велетенська звірюка. За редутами їздці, їздці, їздці. Їх все ще уставляють у стрій. Колишуться, хвилюють, шумлять. Чути іржання коней, незвичних до бою, і сердиті крики підстаршин. Нелегка річ вишколити кавалерію! За валами московської кінноти укріплений табор. Щось вихопилося з нього. Ніби птах вилетів з гнізда і летить на поле. Росте, росте, росте... Зелений каптан, тригранний капелюх, через груди лента. Причвалав перед фронт, капелюхом військо вітає. Волосся розпустилося, як грива. Цар... Великий, сердитий, страшний... Кінь прикритий багато вишиваним чапраком. Дві пістолі по обох боках шиї. "За цього коня цар у Римі 100 голландських дукатів заплатив, — майнуло королеві через голову. — Жаль такого гарного коня..." — Гур-ра, гур-ра, гур-ра! — як грім, у хмарах згуготіло. Цар об'їхав свою кінницю і другим боком вернув в укріплений табор. Готово... Як же той час ліниво йде. Думки куди скорше біжать, скачуть, літають по тому полі, де за годину-дві рішиться доля Європи, на довгі-довгі літа... Московське військо зеленіє, як поле, шведська армія синіє, як небо, лиш на лівому крилі ніби маки цвітуть. Там запорожці стоять. В червоних жупанах, шапки з різними верхами, який курінь, така й шапка. Знають, що їх жде, — або побіда, або смерть, бо в руки цареві не попадайсь. Краще кулю собі в серце пусти. На правому крилі шведської кавалерії Понятовскі зі своїми поляками. Небагато їх, але на гарних конях, стрійні, як на пир нарядились. Коні на місці не встоять. Танцюють. Нараз з самого краю лівого крила, там, де запорожці стояли, ніби вітер з жита мак червоний вирвав і поніс. Їздець в кармазиновім жупані підскочив під одну з царських редут і випалив з пістолі. У відповідь заторохтіли кріси й заревли гармати. Гаркнули московські бубни і заграли шведські полкові оркестри. Почалося... Синя хвиля перекотилася крізь сіру пустиню і вдарила об десять зубчастих скель, об клеви велетенської звірюки. Шведська піхота йшла на царські редути. З пащі велетенської звірюки полились струї крові. Звір ревів, кидав собою, вився з болю. Вересками, стонами, зойками сповнився весь простір, аж поза Ворсклу, поза будищанські ліси. Затьмарилося небо, закурився світ, висушена сонцем земля жадібно жльопала червоне вино і обжиралася трупом. Хотіла впитися до безтями й лежати безпам'ятне, не знаючи, що діється кругом... Пощо ви тут злетілися з усіх сторін світу на кривавий бешкет? Хто вас кликав, хто дав вам право якраз тут зводити свої порахунки? Йдіть собі геть! "Як вони йдуть!" — любувався король. Уста порозпадались від жари й наливалися кров'ю. "Як вони йдуть!" Трясло ним і підкидало в носилці. Зірватися й летіти з ними вперед! А нога? Тільки шпалу стискав... Очайдушно хоробрий генерал Аксель Шпарре і його товариш Карло Густав Роос летіли, як лавина. Недокінчені чолові редути рознесли, як муравлині купини. Розчавивши й пройшовши через них, завернули, Шпарре вліво на три, а Роос управо на чотири дальші редути. Зойкнула земля, і піднялася така пилюга, що люди людей не пізнавали, і тільки чути було, як постогнували коні, як харчали смертельно ранені вояки і як гримали мечі, мов молоти в казковій кузні. То зривалися й лопотіли, то присідали і нишкли червоні і білі знамена московські, з рукою в хмарах, з хрестом св. Андрея і з буквами царя, прикрашеними золотом і сріблом вишиваними вітками. Шведське "Бог з нами!" лунало чимраз голосніше, московське "гур-ра!" подібне було до харчіння, аж московська кавалерія була зм'ята, а останки піхоти в безтямнім страху втікали з редут. В царськім таборі зчинилася тривога. Зняли крик, а жінки кинулися запрягати коні до теліг. Побачив це Піпер і порадив королеві двигнути генерала Кройца, команданта лівого крила, в допомогу побідному Шпаррому, щоб гнали втікаючого ворога й не дали йому отямитися та прийняти оборонну поставу. Король, захоплений боєм, забув, що провід віддав полевому — маршалові Реншільдові, і, не надумуючися довго, притакнув головою. За хвилину генерал Кройц сидів московській кавалерії на задах і пер її над Ворсклу, як стадо перепуджених волів. Не було сили, щоб здержала цей гін. А рівночасно на другому крилі двигнув Левенгавпт свої закалені в боях піхотні полки, щоб зайти ворога збоку і приступом на багнети взяти від полудня його укріплений табор. Здавалося, що битва рішена і що побідили шведи. Войнаровський, котрий разом із Понятовським стояв біля королівської носилки, недалеко знаменитого Остгета-полку, написав кілька слів на шматку паперу, скрутив і розсильним післав до гетьмана в обоз. Між тим шведські генерали, вкриті порохом, керваві, деякі ще навіть з неосмотреними ранами, стримували спінених коней в бігу, знімали капелюх і здоровили з побідою свого улюбленого короля. Прискакав і Реншільд. Задиханий, червоний, гнівний. — Хто це важився рушити з місця Кройца? — накинувся на Піпера. — Я тут приказую, більш ніхто! Король видивився на його. Невже ж Реншільд аж до тої міри забувся? Хотів скочити до його, так нога ніби розпаленим цвяхом була прибита до носилки. Насилу запанував над собою. — Можете відкликати Кройца, — сказав коротко. — І таки відкличу! — свиснув Реншільд, повернув на місці конем і, як вітер, пуднув. Ніколи король не чув такого болю, як тоді. Він хорий, його легковажать! Він уже не вожд! Слава розвівається, як дим... Нараз пригадав собі генерал-майора Рооса... Його лишили в боротьбі за редути... — Носилка на горбок! — крикнув, і трабанти з придолинки, в котрім хвилину відпочивав король, понесли його на горбок. — Вище! Вище! — Двигнули на рамена носилку, король припіднявся, глянув, і кров бухнула йому до очей... Цар запримітив непорозуміння в головній команді. Побачив, як хоробрий Кройц понехав нараз погоню і повертав свої баталіони назад, спричинюючи нелад і суматоху полків. Не надумуючися довго, велів Меншикову з десятьма тисячами свіжої кавалерії вдарити на корпус Рооса. Меншиков рушив на тую його частину, що стояла під командою Шліппенбаха. — Роос окружений. Лягеркрона і Шпарре на відбій! — крикнув король, і очі зайшли йому імлою. Темно, червоно, темно... "Що? Шпарре вернув?.. Він ранений?.. Цілий у крові?.. Не міг перебитися до Рооса?.. Що?.. Можливе, щоб Шліппенбах з цілим штабом піддався?.. Чому Левенгавпт не получився з Кройцом?.. Що значить цей безладний кадриль?.. Чорно, червоно, чорно... А Реншільд знову тут?.. Чого він хоче?.. Чи я двигнув Левенгавпта з місця, питає?.. Я?.. Ні..." Чорно, червоно, чорно... "Чого ті громи так б'ють, чого той дим такий гризкий, а кров так чути, чути, аж млісно..." Чорно, червоно, чорно... Реншільд ще тут?.. Але ж..." І король відчиняє очі: — Ні, — каже, здвигаючи раменами. — Я не двигнув Кройца. — Ні? — питає фельдмаршала, але видно, що на устах має інше слово: брешеш. — Ваша королівська милість все так роблять! — кричить Реншільд і знову повертає конем і пудить. Король хоче зірватися, стати на рівні ноги і кричати, щоб його аж у Швеції чули: "Ні! Я ніколи не брешу! Я тільки слави вам і собі бажаю. Хто того самого хоче — за мною! Бій ще не скінчений, я вас веду. Побідимо!" Як підстрілений орел, зривається і паде, бо його нога пригвожджена розпаленим цвяхом. — Носилку перед фронт! — кричить король, і трабанти кладуть на рамена носилку і кроками велетнів ідуть туди, де кипить бій. — Скорше! Скорше! — наглить король. Прив'язують носилку між кіньми до сідел, 12 трабантів і 24 гвардейців окружують короля, женуть. Войнаровський пустив другу записку в обоз і пігнав за королем, доганяючи Понятовського з його стрійними товаришами. Насилу посуваються вперед крізь град куль, крізь трупи, почерез тіла важко ранених, серед шелесту роздираних прапорів, що хиляться вниз, як сторощені крила вірлів. Сурми, литаври, обої, свист куль, як удари кнута, як сик. гадюк, як грюхоти грому. — З нами Бог!.. Я тут, між вами, я вас веду! — кричить король і мало не вилітає з носилки, бо одного коня розшарпав гранат. Трабанти другого відпрягли, беруть носилку на рамена і дальше ходою великанів ступають. — Гур-ра! Гур-ра! Гур-ра! — Цар піхоту з табору рушив" Сам веде... Великий, жорстокий, грізний. Король і цар кулями себе шукають. Царський капелюх передірявлений, друга куля влучила в сідло, третя в груди, але відбилася від нагрудного хреста. Найвірніші гвардейці, трабанти й носильщики королівські побиті, куля сторощила носилку. Гультман насилу зв'язує її уздечками від побитих коней. — Чого ж ви стоїте? Несіть! — наглить король, і його знов несуть у самий найгірший крутіж бою, де сині й зелені каптани сплітаються так тісно, що хіба чорт їх на другім світі розплете, де люди людей рубають, давлять, гризуть і валяться безсило, як снопи. Чорно, червоно, чорно... "Чого це старий Ріттерборг кланяється?.. Ах, то куля його в спину влучила, припав до землі. А його гарний син, молодий рітмайстр, перед хвилиною тільки за серце вхопився рукою і назадгузь з коня скікіць!.. Убитий?.. Чому нині так багато вбитих, як ніколи?.." Чорно, червоно, чорно... "Полковник Торстензон щось кричить: "Vivat Carolus rex!" Душу випустив з тим криком. Спасибі і прощай!.." Чорно, червоно, чорно... "Хорунжий Гес, що ти так жвякаєш перестріленими устами? Шматок подертого прапора їж, щоб ворогам не попався в руки?.. Добре! Добре!.. Але чому це Левенгавпт, Шпарре і Герд ніяк не можуть втримати баталіоиів?... Левенгавпт так любить своїх людей, а тепер їм пістолями грозить..." Чорно, червоно, чорно... "Люди, я тут! Я з вами! Я вас веду!" Гри-им!.. Куля знову влучає в носилку, торощить її, і король лежить серед трупів. Це так та нога тягне, як олово в шматку серця з бзини. — Шведи! Шведи! — кричить король, але в тім крику вже нічого більше не чути, крім великого болю. "Що? Можливе це? Шведи втікають?" — питається король здивованими очима і тратить пам'ять. — Король убитий! Нашого короля вбили! — чути кругом. — Ні, ні, я живий! Шведи! Шведа!.. — Людиі Спасайте короля! — гукає Реншільд, а сам кидається в боєвий крутіж, щоб відперти від нього настигаючу ворожу навалу. Крутіж пориває його, несе, і за хвилину він отямиться у московській неволі. Майор Вольфельт королеві свого коня дає. Понятовскі і Войнаровський помагають висадити його. Хору ногу йа кінську шию кладуть. З тої ноги цюрком спливає кров. Майор Вольфельт біля коня біжить, одною рукою відбивається від москалів, другою опаску на нозі короля поправляє. Знов гук... І Вольфельт лежить без духу, а його кінь на трьох ногах скаче. — Короля вбили! — знову хтось крикнув, ніби камінь у воду жбурнув. Стовп жаху знімається високо, і розпука розливається кругом. Левенгавпт даром прицілюється до уступаючих з поля бою людей. — Не лишайте короля, діти! — кричить голосом розпуки. Калмуцьке "І-і-і!" лунає щораз ближче. — Діти, не лишайте раненого короля!.. Капрал Гієрта, цілий у крові, скаче з сідла, і короля на його коня саджають. Сам Гієрта усувається набік, щоб під якимсь сторощеним плотом сконати. "І-і-і!" Королівський конюх ще одного коня провадить і саджає на його доброго капрала Гієрту. Утікають. Допали повозу Понятовського, помчали... "І-і-і!" Як корабель, бурею розбитий, хитається армія шведська, без начального вожда, без старшин, без команди. Тільки ліве крило ще кріпко стоїть. Там запорожці і кілька шведських ескадронів, про котрі Реншільд забув, з москалями рукопашний бій зводять. На смерть і на життя. Знають, що здатися — це сором і муки, краща смерть зі збруєю і в славі. Згинуть... LV Обоз хвилювався і шумів. Більше ніж десять тисяч возів то збираються їхати вперед, то готовилося до втечі. Обоз випулював очі і насторощував слухи, щоб довідатися, як битва йде. Дітей ніяк втримати не міг. Розбігалися перепілками по полі або летіли в ліс, як стадо птахів. Більшенькі аж туди забігали, де пацали кулі ворожі. Збирали й подавали батькам, котрі з розпукою стискали гарячі кріси, бо стріляти не було чим. Матері від ума відходили. Рейвах, шльох... Насилу карні баталіони шведські і Мручко з козаками вдержували це розгойдане море. Гетьман у своїм шатрі на пригірку під самим лісом лежав. За ним дерева шуміли, а перед ним ніби море гуло. В димах і копотах, в сопуху й крові, в зойках і риданнях на полтавських полях доля у злогах лежала. Що вона вродить? Свободу і щастя чи горе і неволю? Хтось перед очима гетьмана розгортав кольорові малюнки. Образи довгого життя. Ясні і темні, веселі і сумні, але мальовані рукою вправного митця, дбайливо і працьовито, з вірою, що вони вічні. Розвертаються скоро-скоро. Як морські хвилі, оден за другим проходять, аж до останнього, донині. Цей останній закритий занавісою тайни, як образ у святині в Саіс. Підняти тую занавісу або роздерти її, щоб побачити правду. Так не зніметься рука. Гетьман у зеленім шатрі на пригірку під самим лісом лежить. Ліс шумить, бій-поле гуде. Розсильні приносять записки від Войнаровського, зразу веселі і надійні, а там тривожні і сумні. Тривожитися є чим. Шведи, хоч би їх цар побив, шведами остануться. Швеція не пропаде. Це держава на кріпких основах закону і ладу. А Україна? І гетьманові мороз іде по спині. Себе не жаль. Потрудився у винограднику Божім... Хоч недужий, та сил ще настільки стане, щоб дуло пістолі спрямувати до серця. Долі Баяцета не доживе, цареві найбільшого з тріумфів не зготує. Перед його золоченим возом у путах не піде. А Бог простить! Але вони? Ті тисячі, що б'ються там на полі, і ті міліони, що розбрелись по краю, як наполохана птиця... Ой біда, біда тій чайці небозі, що вивела чаєнят при битій дорозі... Сумна пісня! Хотів народ веселішої навчити. Дороги биті державними заставами замкнути, щоб не пустити шулік до чайчиного гнізда... О думо, недодумана думо! — Пилипе! — звернувся до Орлика. — Ти жити мусиш. Мій найбистріший кінь тобі. Лишиш усьо, письма з собою візьмеш. Решта в голові... І в серці! — додав. Ранених до обозу везли, на списах і на ношах з гілляк зносили. Пошматованих шаблями, подірявлених кулями і пошарпаних гранатами, бо цар зі сто гармат валив, а на його з білою збруєю ішли. Хірурги і фельчері ран осмотрювати не поспівали, старі діди і жінки помагали їм. Сорочки вишивані і мережані дерли, щоб зупинити кров. Обоз від болю вив. Аж завмер і здеревів. Прийшло найстрашніше слово зі всіх: "Наші втікають". Гетьман зірвався на ноги. Орлик і Чуйкевич біля його. Мручко метнув собою... Вгамували обоз, улаштували вози, козацький движимий табор під лісом построїли. Туди привезли короля. Блідий був з упливу крові, очі імлою зайшли, на устах смага. Гультман ледве вблагав його, щоб прийняв шматок зимного м'яса і хоч кілька капель вина. Перев'язали ногу. Повіки припідняв. — Реншільде? — спитав. — У полоні... — сумно відповів ранений генерал Маєрфельт. — А полковник Ранк, а Сільвершпарре, а Нат і Врантель? — На другім світі. — Ульфшпарре? — Також. — Хоробрий Лагерберг? — І він. — Рост і Анреп? — Погибли за вітчизну і за свого улюбленого короля. Король усміхнувся гірко і рукою махнув, ніби їм "до побачення на другому світі" казав. З боєвища недобитки вертали, баталіонами й полками ставали і щолиш тоді видно було, як їх багато погибло або попалося в полон. — А запорожці на лівому крилі? — спитав нараз король. — Поруч забутих шведських баталіонів билися до останньої хвилини, як союзники вірні, — відповів Войнаровський. — Хоробрі молодці! — похвалив король і стиснув шпаду, що все ще біля його лежала. — А де ж мій канцлер ексцеленція Піпер? Не вміли й боялися відповідати. Канцлер Піпер з актами королівської канцелярії втікав і по дорозі, щоб його калмуки не переймили, під Полтаву скрутив і цареві піддався. Європеєць азійської дичі зжахнувся. — Піпер не згинув, — схопився король. — Я бачив його, він жив, пішов до возів канцлерських. Певно, з ними в полон допався. Відіб'ємо! Нас ще досить. Левенгавпт, йдіть до своїх людей Окружили його і благали, щоб понехав таку несамовиту гадку. Армія в крові. Амуніції нема, голод. — Так що? — Нам треба, — толкував Левенгавпт, — позбутися зайвого тягару, коней між піших роздати і рятувати останки армії і вашу найдостойнішу особу. — Втікати? Ні, ніколи! — гарячився король у гарячці. Прийшов гетьман. Мовчки стиснули собі долоні. — Ваша гадка яка? — спитав король. — Відворот, — відповів одним словом гетьман. — Робіть, що хочете, — відповів король і, вичерпаний до краю, примкнув безсилі повіки. Заснув. Усміхався крізь сон, як дитина, котрій сняться нові, не бачені доселі дива. Цар чи так упився несподіваною і припадковою побідою, чи все ще ворога боявся, досить, що не кинувся на нього. Тільки калмуки, як вовки під кошару, стадами підсувалися і вили: "І-і-і!" Мручко зі своїми людьми відганяв їх від обозу, як встеклу тічню. Цар справляв пир і знущався над раненими запорожцями. — На палі їх саджає, — говорили собі в обозі. Січовий сивоусий дід люльку спокійно пикав. — Нічого. Посидять. Все одно від ран померли б. — Як черга прийде, посидим й ми, — відповів другий. Ті не боялися вже нічого. Бралося під вечір, як обоз був до відвороту готовий. Рішили подаватися здовж Ворскли аж до її гирла. По дорозі прилучаться до них ті шведи, що залишилися в Нових Санжарах, Біликах, Кобиляках і Сокілках, та пристануть запорожці, розставлені відділами від Полтави до Дніпра. Вже всьо стояло наготові, як гетьман спитав: — А Мотря де? Чуйкевич метнувся її шукати. Полем ішла, до вмираючих припадала. — Ідемо, Мотре! — сказав до неї Чуйкевич. — Боже вас провадь, Іване. _ — А ти? — Я лишаюся з ними, — і показала на трупів і на ранених, які, мов снопи на родючім лані, лежали кругом неї. — Їх і землі не лишу, я тутешня! — Мотре! — крикнув Чуйкевич, і голос йому в горлі застряг. — Чого стоїш? — спитала. — Тобі біля гетьмана місце. Їдьте! — Моє місце теж тут, — відповів Чуйкевич і разом з жінкою пішов хресним шляхом. В полтавських церквах усі дзвони грали, гайвороння зліталося, мов хмари, на палях сиділи запорожці і кривавими очима грізно водили кругом. Кріпких сторожів поклав цар Петро біля меж завойованої країни. Крізь пні дерев будищанського лісу проблискувало заходяче сонце, прощало шведів і козаків, що пускалися в далеку дорогу, назустріч невідомим подіям. Мручко зі своїм відділом замикав похід. Козаки бралися співати якоїсь сумної пісні. Не дав. Чого? Невже ж не славно боролися наші? Невже ж осоромили себе? А що полягло їх багато, так що? Виростуть нові. Не бійсь! Ще козацька мати не вмерла... Набивав люльку, підносився в сідлі і розглядався кругом. Напереді в маєрфельтовім повозі лежав хорий король, а біля його гетьман. — Таки їх не візьмуть! — сказав Мручко і торкнув острогою коня. — Били ми, били й нас, а таки побіда перед нами! Озирнувся на своїх людей, підняв руку і голосом, щоб і мерці почули, гукнув: — Бе-ре-жись! * * * ЗАУВАГИ Перемога Петра під Полтавою вирішила долю не тільки трьох учасників битви, але й усієї Європи. Значення цієї перемоги і перспективу, яка відкривається для його імперських планів будівництва Росії, він зрозумів відразу, що й відобразив у своєму "заповіті", написанім після битви. Цей заповіт вперше було знайдено аж у 1754 році серед французьких дипломатичних архівів. Він справив величезне враження" на французький та англійський уряди і став відомий усій Європі. В 1938 році, після подій в СРСР 1937 року, політичний тестамент Петра нагадав паризький часопис "Promethee" (№ 136-137), звідки він був передрукований львівським ілюстрованим щоденником "Новий час" дня 11 липня 1938 року в перекладі українською мовою. Текст його подаємо нижче: "1. Держати російський народ у стані безперервної війни, аби не дати угаснути войовничому запалові російського жовнярства. Відпочинок давати тільки для того, щоби поліпшити державні фінанси, скріпити армію і вибрати вигідну хвилю для нападу. В той спосіб робити, аби мир служив війні, а війна мирові і то завжди в інтересі поширення меж добробуту. 2. При кожній нагоді встрявати у справи європейських держав, особливо ж Німеччини, котра тим більшу і безпосередню має вагу, чим до неї більше наближатися. 3. Розділити Польщу, піддержуючи в ній внутрішні заколоти і постійні сварки. Вельмож здобувати собі золотом, впливати на сейми, деморалізуючи їх, щоби мати вплив на вибори королів. Ввести в Польщу російське військо і держати доти, поки трапиться нагода залишити його там назавжди. 4. В торгівлі шукати зв'язків у першу чергу з Англією, бо та держава найбільше нас потребує для свого флоту і може бути найбільш корисною для побудови нашої. 5. Безупинно розширяти державні межі вздовж Балтики на північ, а вздовж Чорного моря на південь. 6. Наблизитися, де тільки можна, до Царгороду й до Індії. Хто там запанує, той стане дійсним володарем світу. В тій цілі підбурювати до війни то на Турцію, то на Персію. Побудувати корабелі на Чорному морі, поволі заволодіти тим морем, рівно ж Балтійським, бо вони необхідні для осягнення того проекту. Коли ж буде можливим — відновити через Сірію колишню торгівлю з Ліваном і доступити аж до Індії, котра є коморою світу. А як там будемо, тоді обійдемося без англійського золота. 7. Вдержувати дбайливо союз із Австрією. Удавати, що піддержуємо її наміри, аби перебрати владу над Німеччиною, а другою рукою підбурювати проти неї амбітність німецьких князів. Подбати, щоб вони обидві звернулися до Росії за допомогою і встановити над її землями рід протекції, яка буде підготовкою до майбутнього панування над ними. 8. Підготовити австрійського короля, аби він прогнав турків з Європи, а коли він завоює Царгород, то нейтралізувати його, або втягнути у війну зі старими європейськими державами, або відступити йому частину, ним завойовану, аби пізніше те забрати. 9. Коли Швеція буде розібрана, Персія переможена, Польща підкуплена, Турція завойована, наше військо об'єднане, Чорне і Балтійське моря будуть під охороною наших кораблів, от тоді треба дуже потаємно запропонувати кожному зокрема, наперед урядові версальському, потім урядові віденському, поділити з ним владу над світом. Як один з них прийме пропозицію, що станеться з певністю, коли підлестити їх амбіції й самолюбству, тоді використати його на те, щоби знищити другого. Потім знищити і того, що лишиться в боротьбі, якої наслідок не підлягатиме жодним сумнівам, бо Росія тоді безроздільно володітиме цілим Сходом і великою частиною Європи. 10. В тім разі, що, зрештою, не є правдоподібним, коли б вони обоє відмовились від російської пропозиції, то треба зробити так, аби між ними виникли сварки й вони вичерпали себе взаємно у боротьбі. Тоді в рішучій хвилі Росія обрушиться на Німеччину зі своїм військом, яке приготує заздалегідь. В той же час два сильні флоти будуть нагружені азіатськими ордами, охороняти їх будуть воєнні флоти Чорного і Балтійського морів. Посуваючись Середземним морем і океаном, ті орди заллють Францію з одного боку, а Німеччину з другого. А як ті дві країни будуть переможені, то решта Європи піде під ярмо легко і без супротиву. В той спосіб можна і належить підбити Європу". Петро Перший не сумнівався, що "Росія, яку він застав річкою, а яку він лишив великою рікою, стане при його наслідниках великим морем, призначенням якого є зробити врожайне збіднілу Європу. А її морські хвилі перейдуть без огляду на ніякі греблі, які б не поставили проти того моря слабі людські руки, аби лиш його наступники здолали скерувати морську течію..." -------------- Примітки: [1] Нехіть. [2] Відраза. [3] Паламар. [4] Задоволення. [5] Скритний. [6] Король Карл. [7] Електор — той, що вибирає короля і міг бути ним вибраний, один з титулів курфістів саських. [8] Мир вам! (латин.) [9] Тут моя домівка, тут житиму довіку (латин.) [10] Північна богиня, що веде героя на місце вічного щастя. [11] Немає нічого нового на світі (латин.) [12] Про смаки не сперечаються (латин.) [13] Добродій, пан (латин.) [14] Віват королю Карлу! (латин.) [15] Ніжний (латин.) [16] На більшу славу (латин.) [17] Замилування. [18] Розмова. [19] Зверхник, керівник. [20] Жінка з вдачею мужчини. [21] Багно, що не замерзає. [22] Закінчили. [23] Печатка, звисаюча на шнурку. [24] Легую — записую легатом. [25] Як гетьман з поля битви відходив, то передавав булаву напольному. [26] По першому чоловікові (латин.) [27] По другому чоловікові (латин.) [28] Ніж. [29] Вождь. [30] Більший. [31] Танець. [32] Тиск. [33] Малий і грубий чоловік. [34] Гумористична оповідка. [35] Ласкавістю і добрістю, ніж оружжям (латин.) [36] Жінота на дворі пануючого, або вельможі, потім згірдливо про жінку взагалі. [37] Зневажлива поведінка. [38] Задум, замір. [39] Уживали їх до посилок по військових установах. [40] Дешева матерія. [41] Вінком круг голови. [42] Язик. [43] Чарка. [44] Провіант. [45] Стебник у пасіці. [46] Піч до варення, похідна. [47] Вуджена баранина. [48] Сушена риба. [49] Пшеничні коржі. [50] Плетені полумиски. [51] Довгі столи з негибльованих дощок з ногами наперехрест. [52] Чек — сторожа. [53] Певне, бо (на око) неможливе, навіть безглузде (латин.) [54] Нелегко зніматися вгору! (латин.) [55] Іди без жаху вперед! (латин.) [56] Необроблена й неупорядкована маса. [57] Театрах. [58] Хоче світ бавитися, хай бавиться. [59] Міф. [60] Щоби я був фальшивим пророком (най ся преч каже!) [61] Друга вдача (латин.) [62] Масні анекдоти. [63] Полугеній (латин.) [64] Державний муж (латин.) [65] Суєта суєт (латин.) [66] Відзнаки. [67] Користай з нагоди, лови день. [68] Все пливе (гр.) [69] П'єса скінчена! (фр.) [70] Ходім вечеряти (фр.) [71] Дуже добре, пане (фр.) [72] Курцій. Історія Олександра Великого (латин.) [73] Природа — незріаняний мистець (латин.) [74] Ненавиджу низьку товпу (латин.) [75] Ви теж тут? [76] Дрібниця, мале, але гарне зворушення. [77] Пуста балачка, мій пане. [78] Пан (фр.) [79] Козацький танок. [80] Грецький філософ (634-541 перед Христом) [81] Добре заревів лев, добре сказаної (нім.) [82] Скрайності сходяться (приміт. авт.) [83] Натяк. [84] З муками. [85] Принципи (латин.) [86] Людина помиляється (латин.) [87] Конечне зло (латин.) [88] Найвище право, це тверда конечність (латин.) [89] В часі війни тратять свою силу закони (латин.) [90] Самовладне (латин.) [91] Цивільна (не військова) кров (латин.) [92] Ціла Середня Європа заливається кров'ю (нім.) [93] Ваша величносте. [94] Не виглядала гарно. [95] Розминулися (фр.) [96] Кинений жереб, рішено! [97] Якщо можна порівняти мале з великим (латин.) [98] Наприклад (латин.) [99] До справи (латин.) [100] Приклади продовжуються (латин.) [101] Благо батьківщини — найвищий закон! (латин.) [102] Без сумніву (латин.) [103] Лови день (з Горація, латин.) [104] Приємне почуття (нім.) [105] Блошина фортеця (нім.) [106] Тут твбя домівка! (латин.) [107] Тут житиму довіку! (латин.) [108] Мистецтво довге, життя коротке (латин.) [109] Найповільнішим кроком (латин.) [110] Віват королю Карлу! (латин.) [111] Будьмо! (латин.) [112] Більша сила (латин.) [113] Неможливо (фр.) [114] Бог з нами! (нім.) [115] Нема за що, гер Люксембург (нім.) [116] Порочне коло (латин.) [117] По-перше (латин.) [118] Не Геракл проти багатьох! (латин.) [119] Нема за що, дрібничка (нім.) [120] Шведи числили. [121] Гірчичне зернятко (фр.) [122] Дрібниці (фр.) [123] Дрібниці. [124] Той, хто мовчить, здається, що погоджується (латин.) --— КІНЕЦЬ --- Текст звірено з виданням: Богдан Лепкий. Полтава. Історична повість. — Львів, 1929. ISBN 5-308-01409-4 Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки: http://web.archive.org/*hh_/books.ms.km.ua У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua Богдан Лепкий З-ПІД ПОЛТАВИ ДО БЕНДЕР Оцифровано за виданням: Богдан Лепкий. З-під Полтави до Бендер. Крутіж / Богдан Лепкий. - Львів: Червона калина, 1991. - 336 с. ББК 84Ук1 -4 Л48 Редактор Микола Ільницький Ілюстрації Івана Пеника Спонсор видання Жидачівський целюлозно-картонний завод ISBN 5-707-0697-X-3 Сканування й обробка: http://ferike.liveiournal.com/ Богдан Лепкий Всі права на твір належать правовласникам. Дана версія призначена для ознайомлення. Читач зобов'язаний видалити файл після прочитання. Смеркалося. На світі був день, але Чуйкевичеві тьмарилося в очах. Насилу розплющував їх. І тоді поза валами ранених і трупів, десь далеко на виднокрузі, бачив сонце червоне, як велетенська рана. Хтось небо простромив мечем, з нього лилася кров. Багато її, всі поля червоні, ввесь світ. Стулив повіки: «Не дивитися, не бачити...» Та біль не дає... Пробував ворухнутися. Сто свічок спалахнуло в очах. Чорно. Спати хочеться. Спати, щоб болю не чути. І болю і жаги, бо жага пекучіша ще від болю, язик до піднебіння прилип, у грудях вогнем палить. Але що це з ним? Де він? Ага, під Полтавою... А там річка Ворскло... Ах, коли б із-під тих трупів добутись, може й до Ворскла доволікся б. З якою насолодою зачерпнув би долонями води. І пив би, пив... Хотів рушити ногою. Та годі. Вона лежала на чиїйсь спині, привалена, як колодою, іншим трупом... Ті вже не чують болю... Щасливі. І цей направо і той наліво і всі вони, що лежать кругом валами. Ще так недавно гуло тут, клекотіло людське море. Тепер його хвилі немов скам'яніли. Тільки десь ворухнеться ще; зойкне, застогне, крикне, пручається. Один через одного перевалюється, як у кошелику раки. А на полях валують дими. Ніби марево якесь із кадильницею ходить; над трупами кадить, похорони справляє. Невже ж і його загребуть? Зжахнувся. З'ява ця, немов опир з несамовитими очима, виринула перед ним. Чуйкевич задивився в ті очі, чуючи, як вони ростуть, більшають, а він маліє: щораз маліє, аж до порошинки... Збудив його біль у костях. Свердлило, до серця добиралось. Треба щось діяти, так годі довше. Прийдуть, подумають - вмерлець і жбурнуть разом із іншими в яму. Розпачливо бігав по закамарках мізку, збираючи шматочки свідомости. Розсипалася, як порохно. Кликав на поміч силу волі й неначе тінь її побачив. Чіплявся, до себе горнув. Як це все сталось?.. Силкувався нав'язати нитку: Так... був тоді гарячий день. Два різні буруни насунули на себе. Вдарили гарматні громи... почався бій... До гетьмана від короля він гнався кінно зі штафетою. І здавалося, що все гаразд, наші перемагають. Та нараз зчинилася у шведів метушня. «Король убитий. Король не живе, о горе нам, шведи!» Але що далі, не тямить. Думка рветься. Чого ж це ті люди так стогнуть, харчать і караскаються? Чому не відженуть мух, що пообсідали купами роти й очі, це ж гидке, нестерпне, що думати не дає, тоді як він із усією натугою гадки пов'язує. Так... Короля принесли до обозу. Він блідий, без пам'яти, нога в нього, як колода, посиніла. Шведи безрадні, потратили голови. Ніхто не відає, що й куди. Тільки Левенгавпт, як у лихорадці, трясучи руками, старається переконати генералів, що треба залишити всі вантажі, коні від возів роздати пішим та щодуху відв'язатися від ворога, як це він зробив під Лісною. І старшини тієї гадки, тільки вони хотіли б відступати з усім добром. Але хто видасть наказ, як король безпритомний, немов мерлець на марах, а шведські генерали не в злагоді з собою? Положення жахливе, земля горить під ногами. Несподівано з'являється Понятовський: «Короля на повозку! Ще, на сором, москалям попаде в руки...» І не докінчив, бо очі всіх звернулися на куряву, що неслась від середини боєвища... На лівому крилі кипів ще бій. Там запорожці, поляки й рештки шведів відбивали ворога - гупали безустанку гармати, клекотіла мушкетна пальба. Та праве крило пішло врозтіч. І в центрі - пустка. В цій саме прірві, немов повітряна труба, кітлувала в бік обозу курява, неслися дикі верески й скажене виття. Генерал Левенгавпт, піднявши далековид до очей, довго вдивлявся, але і не міг визнатись, що це за мара. Аж дідуган, запорожець, що порядкував возами, прислонивши дашком долоні очі, зразу відгадав: «Калмуки, псявіри! До бою вони не теє, але в обозі накоїти лиха вміють: до нас закрадаються!..» Вмить обозники кинулись до возів, старшини повсідали на коней та, на щастя, калмуки завернули. А за хвилинку від лівого крила, де йшла ще битва, причвалував гурт кінних - поляки, козаки та ще декілька шведів. Вкриті курявою, запечені сонцем, чортівськи блискали очима. Були між ними й поранені, один швед зісунувся по шиї верхівця на землю. Його підхопили на руки, але він тільки зітхнув у смертних судорогах і сконав. «Це зі свити Піпера швед, - пояснив Понятовському якийсь поляк старшина, - Піпера наскочили калмуки і він, як наполоханий заєць, ввігнався просто москалям у руки». «Буває й у шведів, - відповів Понятовський, - тому нам тепер, панове, самим треба подбати про себе: чого дочекаємось з заложеними руками? Пропадем ні за цапову душу! Давайте короля на повозку й до гетьмана... Він же ж господар цієї землі, найкраще порадить ... » Гетьман, хоч нездужав, не тратив надії. Пригода з Піпером теж не здивувала його. Знав шведів: добрі з них вояки, коли йдуть уперед, та при невдачі, як ще не стане верховода, розбігаються, немов вівці без барана. «Чуйкевич! Сотник Чуйкевич!..» - і Чуйкевич виструнчився перед гетьманом, чекаючи на приказ. «Негайно зібрати обозну прислугу, всіх чурів і канцеляристів - що лиш живе та дихає: треба розігнати тих псів калмуків на сто вітрів, заки рушимо в похід, відв'язавшись від ворога». Чуйкевич, почувши наказ гетьмана, став порядкувати загін. Йому помагали інші старшини, обозники і канцеляристи, відпрягали коней від возів, всідаючи верхи. «Готово...» - блиснув Чуйкевич шаблею. В цю мить десь узялася Мотря. Вона простягнула до нього руки. «Не залишу тебе самого» - благала, підбігаючи за кінною батавою, що розверталась у широку лаву. Вже курява закрила останніх вершників, вже затих глухий тупіт кінських копит, а вона бігла й бігла навмання. І тут знову увірвалася нитка його думок. Ага... Він лежить безпорадний і нізвідки порятунку. Кров спливає, біль мучить і спрага вогнем пече. Як довго він лежить? Довго, мабуть. Зі сил до решти вибився, в очах чорніє, в голові гуде. Затуляє повіки. Темно, пітьма... Невже ж кінець?.. Хто це?.. Хтось ноги йому догори піднімає, добуває з кліщів голову, хтось ціле Ворскло до уст нахиляє. П'є... Вона, Мотря, чи привид? Ні. Це її дотик долоні, що материнською рукою біль злагіднює. Мотря... Але чому ж у неї троянда на грудях? Вітер червоні платки обриває і вся вона обсипана ними. «Чи й ти ранена, Мотре?» «Не хвилюйся, - мовить, - дрібничка...» І знову темінь. Безодня... Вернувшися до пам'яті, Чуйкевич бачив, як Мотря та ще довірений слуга її, що ніколи не покидав своєї доброї пані, несли його, переступаючи трупи і ранених. Скрадалися, бо розгукані, безпанські коні чвалували боєвищем, з очима, що червоніли, як вогняні рубіни. Коні Апокаліпси... Ступали з трудом нога за ногою, западаючись по вибоїнах. Старому слузі, що двигав майже ввесь цей тягар, не ставало віддиху. Коли прогонили скажені коні, Мотря, приклякала й хрестилась: «Господи, помилуй нас грішних!..» Вже до острівця доходили, до невеличкої діброви, що чубами своїми зеленіла, вже ловили жадібно легіт прохолоди, як нараз принишкли до землі. Чуйкевич повернув головою і побачив їздця в одежі гвардійського полковника, в зеленому каптані з червоними облогами, зі шпагою у одній руці й тригранним, чорним капелюхом у другій. Вибалушені чортівські очі, роздуті ніздря, буйне, довге волосся, як грива - цар... Капелюхом боєвище здоровить, шпадою погрожує. Кінь під ним породистий, шумою вкритий — басує, зубила гризе, піною слинить. А вітер клапті тієї піни в очі трупам мече - ранені москалі зводяться насилу й харчать протяжне «ура-а-а-а-а!» Цар бій-поле об'їздить, під владу свою бере. За ним перуки, шарфи, різноквітні каптани, золото та срібло. Переможці... А ми?.. І Чуйкевича за горло здавило. Скипіла кров, серце стиснулося. Думки у голові одна одну переганяють. Де гетьман, де наші?.. Та ось мій вершник на спіненому коні вже настигає. В очах його блискавки і лють. Нараз царський кінь перед Чуйкевичем ногами завис у повітрі, дуба станув сполохано, вбік рванувши. В цей мент ще раз понеслося це дике «ура-а-а», й білі перуки й різноколірні каптани обскочили їх довкола. Чуйкевич бачив кінські ноги, які тупцювали, чув кінське дихання і вигуки вершників: «Хто ви? Що ви?» Справді: хто ми й що ми?.. Чуйкевич знову втратив свідомість... Цар, об'їхавши побоєвище, приймав звіт генералів, дякував їм. Коли йому доповіли, що вбитий піхотний бригадир Феленгайм, полковник Львов і майори Ернст та Голм, він тричі перехрестився, відмовивши «Отче наш» за їх душу. «Самі німці» - подумав. Ранені були й генерал Рене, полковники Леслі, Інгліст, підполковник Карст та москаль, князь Горчаков, а список цей з кожною хвилиною збільшався. З найближчих царських людей не потерпів ніхто. Вони надбігали від своїх частин і ставали кругом царя, здоровлячи його з перемогою. Генерал-поручник князь Голіцин зіскочив з коня. Його постава, перестрашене лице з вибалушеними очима зраджували захоплення і рабську покірливість: «Мужественною крєпостею от Господа утвержденний благочестівейший цар! Кто тєбя дастойно.» - і зацукався, бо побачив, що цар не слухає його, а дивиться, як надходять полонені шведські генерали: Гамільтон, Штакельберг і молодий князь Віртемберзький. Цар піднявся у стременах і з насолодою оглядав лицарські обличчя людей, що про них чув, а дотепер їх не бачив. Ступали вояцькою ходою, ніби байдуже їм усе. Дивилися, але не бачили нікого. За кілька кроків перед царем зупинилися, подаючи різко свої назвища: «Генерал Гамільтон!». «Генерал Штакельберг!». Третій не вспів відізватись, як цар зіскочив з коня та простягнув до нього руку. «Князь Віртемберзький» - почувся майже хлоп'ячий голос. Цар підняв брови і відкрив рот, але не сказав нічого. Всі зрозуміли, що вийшло непорозуміння. Цар думав, що це король Карло й хотів відіграти історичну сцену. Та виявилася помилка. Простягнена царська долоня стиснула дрібну руку молодого німецького князика, що ніяково почував себе в тій новій, несподіваній ролі. Цар помітив і усміхнувся. «Вітаю панів», - промовив по-німецьки, - «та прошу до моєї кватири: гостям раді!»... В Полтаві дзвони дзвонили. Цар, п'яніючи на радощах, бенкетував та казився водночас: казав саджати на палі мазепинців. Інакше поводився він зі шведами. Шведи були для нього тими чужинцями, що проти них навіть йому, переможцеві, доводилось виявляти ввічливість - нехай про москалів не думають погано: його ім'я славлять по всьому світу. Це ж - «загранічні...» Слово «загранічний» у Москві мало магічний звук. Москалям бо притаманне - з одного боку вивищування себе: чванькуватість, а з другого - почуття меншевартости. Звідсіля й жадоба підглянути все, що європейське, й перегнати його. А при тому зависна ненависть до цього Заходу при пошані до «загранічних». Тому й усякі «принци», «принцеси», «абзаци», «вокзали», «курорти» й інші «бутєрброди» такі милозвучні для московського вуха, дарма що німецькі. І цар Петро був теж москалем з крови й кости; його манило все, що «загранічне». А саме шведи були тими «загранічними», що передували тоді в світі. Пустити їм дурмана великодушности, заманити до себе на службу, це надійна користь з перемоги, при недостачі своїх фахівців. З тих саме причин шведські полонені не так важко переживали полтавську трагедію. Не то що українці, які конали на муках, а їх оселі йшли з димом разом з жінками й дітьми. Шведські полонені бачили те все та здригались на вид царських звірств. Вони теж співчували українцям та помагали нещасним товаришам зброї. Не одному мазепинцеві рятували життя, переодягнувши його у шведську одежу, ділилися з ним останнім куском хліба. І шведським полоненим достойникам, запрошеним на пир у царське шатро, було ніяково. Вони почували себе немов під час весілля на цвинтарищі. Та відказатись не було змоги. Прийшли і зніяковіли. Поставали гуртами у шатрі й куняли. Дехто з генералів, щоб дорешти не вснути, переступав з ноги на ногу, ніби гусак на стоянці. А тим цасом цар у своїй похідній спальні, за бічною занавісою, кінчав гардеробу, переспавшись і відпочивши. З кухонного переділу подзвонював столовий посуд, нісся запах печеної баранини, подражнюючи витончені на голод шведські носи. Генерали шепотіли між собою, раз-у-раз озираючись. Піпер тримався осібняком. Що він думав, комбінував у своїй дипломатичній голові, годі знати. Він, що розв'язував найскладніші політичні питання, тепер підпирав стіни царського шатра, зданий на ласку Божу й ворога азіята. Та ось цокнули остроги, виструнчились прибічники, заясніли нові воскові свічі. Увійшов цар. Шведські достойники повставали півколом, цар підходив і стискав їм руки. Генерали кам'яніли в вояцькій поставі, механічно схилюючи голови. Піпер при стисненні руки усміхався до царя і щирив зуби, як мерлець до стелі. Цар був у гуморі и не щадив ласкавих слів: «Ах, як мило мені повитати Вас, ексцеленціє Піпер, і всіх приявних тут панів генералів!.. Досі доводилось нам зустрічатися тільки в боях, тепер можу особисто стиснути Вашу лицарську руку. Доля химерна, мої панове! її й конем не об'їдеш. Так воно»... і не докінчив, бо звернув увагу на молодого штабовця, з перев'язкою на голові. «Бачу, що й вас не пощадила сьогоднішня баталія, любий поручнику». «О, так, ваша царська величносте! На волос, а був би пожив смерти. Зараз таки поруч нашого дорогого короля...» «А що це у вашій руці?» «Кусень з розторощених кулею королівських ношів: узяв на пам'ятку, як дорогу реліквію»... «Невже ж король, мій любий брат, убитий?», - і цар поглянув допитливо по шведах. «Не знаємо, ваша царська величносте», - відповів, зітхаючи, Гамільтон. «Я того не хотів» - нібито оправдувався цар, а в душі думав: «Ніс вовк, понесли й вовка». Настала мовчанка. «Ну, що ж, панове, - промовив урешті цар - ми вояки і навчені дивитись смерті просто в очі. Краще нам не роздумувати, бо час минає! - і показав рукою на місця за столом. - Будь ласка, по чарочці, веселіше стане на душі...» Прислуга налила великі поставці. «Вип'ємо за нашого дорогого брата, а вашого короля! - сказав цар. - Нехай йому вояцька доля не буде мачухою!» Почався царський бенкет, а шведська «катова вечеря». Так думали шведські генерали, так думав і Піпер. Йому з думки не сходила шведська армія й нещасна полтавська баталія: «Чи не зробив король знов якої нової дурниці? Це йому не купити. Добрий вояк, а марний політик. Вся надія на Мазепу: старий лис, не раз у залізах бував і вихопився. Може, й тепер знайде який вихід?» Піпер у гадках усі можливості перебігає, а між тим кожне слово ловить, чи не почує щось про шведів, про короля свого. Боїться лише того, щоб цар не рушив у погоню. На щастя, цареві не до того. Він п'яніє на радощах, тріумфує. У короля знайдеться ще час на відворот... Піпер крадьки позирає на царя, хоче зрозуміти цього північного сфінкса, людину, повну загадкових суперечностей... Заспокоюється. Ще раз приходить до висновку, що цар не пішле погоні. Він не втратив ще віри в Карлового генія, та надто дорожить несподіваною перемогою, щоб рискувати. Погоню вишле цар щойно тоді, як розгадає задуми Карла. Тепер він залишає Карлові ініціативу. Петро хитрун: монгол і візантієць в одній особі - европейська культура - тільки зверхня в нього позлітка. Це Атиля, Тамерлян, Бату хан, Іван Грозний. Кров їх пливе в його жилах, що посторонками набігають на великих неспокійних руках, і, мов сині гадючки, в'ються на дрижучих висках... Цар тепер роздумує, комбінує: хоче знати розміри перемоги, а покищо їсть, п'є та бенкетує, приймаючи водночас із боєвища звітування. Там саме перечислюють убитих і поранених: москалів та шведів. При своїх цар морщить чоло, при чужих його очі світяться, як у вовка. Так і видно, що він хотів би, щоб їх там лежали тисячі, щоб усі до одного встелили покотом боєвище. І король, «дорогий брат», теж. Але його покищо не знайшли, значиться - він не поляг, він тільки ранений... І - цар п'є. За кожним разом, коли донесуть йому про якогось мазепинця живим узятого, здригається і дає знак - коротко - «на паль», причому вимовивши таке жахливе слово, вкладає шмат мяса у свій широкий рот, на закуску. «Івана Чуйкевича со женою живими взяли» - сповіщає старшина від доручень. «Чуйкевича?» «Так, зятя генерального судді, Кочубея» - пояснює Меншиков. «Собака! - крізь зуби засичав цар. - А його жена?»... «Митря Василівна» - притакує Меншиков. «Обоє на паль» - рішив цар і попив вином. Меншиков дивиться на царя своїми баранячими очима. Брюс кривиться, Долгорукий покашлює, а по обличчі Шереметьєва ніби жовч розливається: «Жінку на паль?»... Йому робиться ніяково й соромно. «Ваша царська величність зволять вселаскавіше прийняти до відома, що Мотря - це донька Василя Кочубея...» «Кочубея?» - і цар свердлить Шереметьєва своїм несамовитим зором. Але Шереметьєв витримує цей царський погляд: «Того Кочубея, що за вірність вашій величності голову поклав на колоду. Вдова по Кочубеєві та діти покійника припущені до царської ласки». Цар не спускає очей із Шереметьєва. В шатрі робиться тихо, як перед бурею. Ось-ось і лусне грім. Тільки Меншиков усміхається злобно. Він почуває себе певно. Він безпечний. Грім не вдарить у нього, тільки у Шереметьєва. Цар подумав. Потім підніс грізно одну брову й, вихиливши душком чарку, вирішив: «Помилувати цим разом та взяти під варту. Побачимо, що буде далі». 3. Побита, але не розбита козацько-шведська армія посувалася здовж правого берега Ворскла в напрямі Нових Санжар. Двадцять гармат і дванадцять моздірів глухо по шляху туркотіли. Не везли за ними ні пороху, ні куль - в деяких пірвані дула, валка гармат-мерців воліклася. Левенгавпт радив залишити цей зайвий хлам, але король не погодився. Досить під Полтавою трупів залишили, і поранених, і тих, що на палях торчать. Спомин про них палить... Як Неронові смолоскипи... Ще гірше... Коні жахалися тих палів і тікали як біснуваті. Це вже не був гнів, ані помста, лише кривава оргія, що перед нею здригається кожна людина. Кинутися туди й або покласти край тому варварському знущанню, або самому полягти. І це хотів зробити король, але йому не дали. Зупинили перед божевільним кроком. А тепер він їде у Маєрфельтовій кареті, а палі біжать за ним, і кличуть: «Як ви нас залишили? Верніться.» Та вернутися годі. Двадцять тисяч людей і кілька тисяч возів сунуть лавиною вдолину. Триста прапорів, як стадо птахів, летить у сумерках вечірніх. Гаснуть останні блиски червоного сонця, зимні тіні лягають на землю, вітряки крилами поскрипують. Трави, збіжжя принишкли до землі... Страшно їм. Ще тільки в балці вилискується озерце, як незаплющене око, але піднявся туман і більмом затулив його. Глуха ніч. Темна ніч. Вона нічого не бачить, не чує. Не зрадить походу цареві. Щаслива дорога... І шведсько-козацька армія, буцімто справді завірила українській ночі, справно і спроквола прямує з руслом тиховодного Ворскла. Поспішати незручно, бо забрала з собою декілька тисяч селян, тих, що перед Москвою втікали, і тих, що рови при облозі Полтави копали та харчі довозили. Тепер вони на роздоріжжях звільна відлучуються, повертаючись до своїх осель. Безгамірно й тихо відбувається цей похід. Кожний бо відворот сумовитий, не то що наступ уперед - радісний, веселий. Шульне сайгак, зірветься дрохва, самотний лебідь розпустить білі крила і, як дух, щезає в нічному тумані. Стурбовано б'є перепілка в житі і журливо кигикає чайка... «Ой біда, біда тій чайці небозі.» На небі вузький і блідий серп місяця ледь-ледь майоріє, з лісів вискакують тіні, хрести рамена простягають, благословлять, чи зупинити хочуть? Луги й левади пахнуть ладаном, чи тмяном?.. Король не може вснути. Рана пече, допікає. То жар, то стужа перебігає по тілі. То тратить пам'ять, то свідомість з невблаганною жорстокістю кладе йому дійсність перед очі. Він програв битву. Втратив стільки тисяч людей. П'ять генералів, чотири полковники в полоні. Та ще й канцлер Піпер, і секретарі Цедерголь і Дібек. П'ятьох драбантів годі дочислитись. Невже ж і вони в неволі у Петра? А все ж таки війна ще не скінчена. Цар передчасно тріумфує. Не він тут переможцем, а куля з невідомого кріса, що 17-го червня королеві поцілила ногу... Проклята куля. Стільки лиха накоїла... І король з невимовним жалем дивиться на свою ліву ногу, що мов колода біліє. Пробує ворухнути нею й чує, як сто ножів впиваються в його тіло. В тім болю свідомість щезає. Він не іде, лиш тією болючою ногою оре товстий полтавський чорнозем. Десь далеко шумить Ворскло, деркач дерчить, б'ють перепели, пахощі піль мішаються з запахом мастей на нозі. Переможений король лежить на крилах трьохсот прапорів, що нового гнізда шукають, щоб відпочити та знову зірватися до лету. Чи то так серце б'ється, чи тупотять кінські копита? Торохкотять вози, двадцять гармат і дванадцять моздірів, таких безсилих, як і він, шукають у степу дороги. Знайдуть чи ні? Промовлять ще своє гомінке слово, чи замовкнуть навіки? Ох, чого ж це так нога болить?.. Ганна Обидовська обтулює накривалом недужого гетьмана. Минула північ, і поранковим холодом повіває від сходу. Гетьман мовчить, і Ганна з острахом вдивляється в його обличчя. Боїться, щоб не вмер. «Може, ваша милість вина нап'ються?» - питає несміливо. Гетьман перечить головою. Його оп'янюють думки. В думках перечисляє втрати і зводить докупи те, що залишилось. Яка тисяча людей... Мало... Та зате певні. Певніші від старого Чуйкевича, Зеленського, Максимовича, Григоровича й Гречаного, що перед самим вирішенням діла перейшли до царя. Так відпала остання полова від зерна. Щоправда того зерна мало, дуже мало, зате воно цільне й здорове. По нинішнім кривавім дощі з кожного зродиться колись сто зерен. Не для Москви, а на пожиток власного народу, бо переможуть голоси землі і крови, сильніші від усіх голосів світу. «Мусять перемогти» - уголос промовив гетьман, бо він не міг затаїти тієї задушевної гадки. «Що ваша милість кажуть?» - спитала затривожена Ганна. «Нічого, Анночко, - відповів ніби байдуже, але як побачив її очі, повні сліз, мов очі Магдалени, зробилось йому жаль. - Я сказав, Ганно, що наше діло мусить перемогти, бо воно справедливе». «А невже ж справедливість є на світі»?» «Не знаю, але нам треба вірити, що є...» Замість відповіді розридалася. Доки гетьман мовчав, доти боялася, що він не видержить нинішнього важкого удару й сконає на її руках, кріпилася, поборювала свою м'яку вдачу, щоб бути йому сестрою жалібницею, а тепер, як промовив, сили покинули її. Увесь трагізм моменту явився перед нею, як коршун на порхливу пташку, наляг на її ніжну, радости спрагнену душу. Хлипала й безрадно тулилася до гетьманової груди. «Чого ж ти, дитино, ну, чого? І добре, що сталося. Переломані леди. Порвані зв'язки з Москвою. Що гнилого в Україні було - відпало. Що здорове, почне боротьбу за визволення і - визволиться. Розумієш? Визволиться.» Дивилася великими, перестрашеними очима. Бачила те, що є, а гетьман передбачував будучність. Не могла його зрозуміти, але вірила і тая віра заспокоювала її. «Стільки людей погибло... - лебеділа, - цар такий лютий,» - і чути було, як дзеленькали її дрібні зуби. «Цар смертельний, а народ вічний і вічне в ньому стремління до волі.» «Там... лишилася... Мотря...» - крикнуло нараз її серце і - на той крик гетьман відповіді не знайшов. Тихо їхали дальше. За ними ніби далеке море грало, потонулі дзвони гули, минуле зі стонами западалося під землю, а перед ними розгорталося невідоме, широке і непевне, як українські степи і як неосвідомлена душа. Іноді зупинявся похід. Треба було впевнитися, чи не жене погоня, бути напоготівлі до оборони, то знову не могли рішитись, котра дорога безпечніша. Тоді підбігав Войнаровський до гетьманової повозки, прохаючи поради. Короля не турбували. Він на свого союзника здався. Так пройшла коротка літня ніч. Благовістилося на день, як прибули до Нових Санжар... Військо не розтаборювалося на відпочинок, а повернулось лицем на північ, до ворога, щоб на випадок погоні ставити спротив. Останні зробился першими. Першими були ті, що не брали участи в полтавському бою, свіжі й непоранені. Шведи сідали або лягали на землю, дивились, як сходило сонце, і читали свої псалтирі та молитовники. Побожні слова зливалися з жужжанням мушок і з поранковим співом птахів, ніби будилася земля і молилася. Не чути було ні сварки, ні нарікань. Ніхто не питався, чи даватимуть сніданок. Хто мав якого сухаря, ділився з іншим. Для хворих привезено молоко й теплу страву з Санжар. Санжарівці не відмовляли нічого. Спочували ближнім у недолі й не думали, що на це москалі скажуть, «коли їх наднесе нечистий.» Хірурги і фельшери заповивали рани. Деяким щолиш тепер перші перев'язки накладали, бо під Полтавою не вспіли. Ранені закушували зуби, щоб не стогнати. Король був для них добрим прикладом, як треба терпіти. Всі вони вірили, що коли б король був здоровий, то перемога була б за ними, бо «він» непереможний: Аж ось і «йому» перев'язали хірурги хвору ногу. Рана ятрилася. Вимили її, намастили, і король примкнув повіки. Був блідий, виснажений, але як сонце поцілувало його першим своїм поцілунком, усміхнувся, і сміх той залишився на затиснених устах. «Тихо там, тихо! - передавали собі шведи, - король спить.» Мовкли розмови, застрягали стони у горлах, тільки чути було, як пофоркували коні і як Альбедільові люди псалми читали. Нараз Мручкове «бе-ре-жись!» затривожило тишу. Всі зірвались на рівні ноги, вхопили за кріси й станули в боєву лаву. Мручко на спіненім коні пригнався до гетьманової повозки: «Москалі!.. Що ваша милість прикажуть?». Гетьман хотів підвестись та поглянути, болі не дали. Побачив тільки Орлика, Войнаровського та нечисленну дружину, що згуртувалася кругом його, готова до бою. Кількасот запорожців збиралось у батаву, не випускаючи з ротів люльок. «Тяжкі вози залишити, зайвий тягар скинути, брати, що найпотрібніше. Пішим роздати коні, жіноту посадити на легкі візки, а котра хоче - верхи, і вперед... А король що?» - звернувся до Войнаровського. «Король заснув.» «Збудити короля». «Що сталося?» - питав, не розкриваючи очей. «Москалі в погоні... що ваша величність прикажуть, битися, чи продовжувати похід?» «А гетьман що?» Войнаровський повторив гетьманський приказ. Король вислухав. «Робіть, що захочете,» - кинув крізь зуби і повернув голову в другий бік, ніби йому все байдуже. Хвилину стояли безрадно. Бачили, король такий знесилений, що й піднести повік не може. «Я беру відповідальність на себе! - сказав генерал Кройц. - Вози залишити, коні роздати пішим і - вперед.» Приказ вмить рознісся по обозі. Щоб добро не попалося ворогові в руки, торощили, дерли, скидали на купи, підпалювали. Бухнула полумінь, густі дими скаламутили чисте поранкове повітря. Тоді вирядили жінок на легких візках, піші всідали на неокульбачені коні, армія рушила в дальшу дорогу. Перші знову стали останніми. Прикривали похід. Ішли так скоро і в такому ладі, що царські генерали, Голіцин та Баєр, не могли поспіти за ними. Гетьман знав кожнісіньку стежинку, кожний суголовок і балку - кращого провідника годі було бажати. Довгий воєнний досвід навчив його і всяких тактичних фортелів, то йшов шляхом горою, то сходив униз у балку, ділив армію на загони, один пускав лісом, з другим проходив полем, щоб кілька миль дальше знову на шляху зійтися. Знав, що розгублений слід зупинить ворога. Він мусить розсилати стежі на всі сторони, мусить перед кожним ліском насторожуватись, не тратити дорогий час. Літо випало сухе, можна було й долинами пробиратись, убрід переходити річки, а це ще більше облегшувало похід та опізнювало погоню. Пожежа воєнного добра в Нових Санжарах на деякий час зупинила царських генералів, вони не могли взяти ворога на око. Віддаль між погонею та втікачами з кожною хвилиною більшала. Голіцин сердився. Добувши слави під Лісною, він хотів завершити її пійманням Карла й Мазепи, нервувався, а це зводило його на манівці. За двома зайцями гонив і не піймав ні одного, хоч доля, здавалося, сприяла йому, а пакостила королеві. Королівська каретка розлетілася на гладкій дорозі, другої близько не було, бо візки з жіноцтвом виряжено вперед. Королеві довелося знову сісти на коня. Після кількагодинного сну він почував себе краще і, як звичайно, став шукати пригод. Ніхто не завважив, як смерком відбився від армії і пропав у лісі. Треба було зупинитися й шукати короля. І на дві-три години припізнився похід, і аж перед досвітком дійшов до Кобеляк, де по короткім відпочинку почалася переправа через річку Кобелячку. Та ще й половина армії не переправилась, як понеслася тривожна вістка: «Погоня». Тільки завдяки дисципліні шведів і холодній крові запорожців, мистців у переправах, решта війська також перейшла щасливо. А стежі щораз грізніші вісті доносили. «Драгуни йдуть... Тисяч десять, коли не більше... Сам Меншиков провадить... За годину будуть.» Генерал Крайц лишив відділ шведів, щоб здержувати якийсь час погоню при переправі, і це важке завдання сповнили вони ціною величезних жертв. Але ж бо й Меншиков мав також несподівано великі втрати. Його корпус ішов форсовним маршем, був перетомлений і бився нерадо. Минуло дві години, заки москалі перемогли невеличкий шведський арієргард, якраз стільки, скільки потребували шведи й козаки, щоб їх москалі не дігнали. Під вечір щасливо прибули до Переволочної. Як здалеку почули невгомонний шум Дніпра, як побачили його широке, мов блискуча сталь плесо, нові сили вступили в їх тіло і новою надією розгорілися їх хоробрі серця. Скорше... Скорше... Щоб тільки перебратися щасливо на другий бік, а там... Попалять пороми й судна та покажуть Меншикові дулю. Переволочна - це славна запорозька пристань, там стільки суден, що 30 тисяч людей можна переправити нараз. Та не так склалося, як ждалося. Доля ще раз виявила наглядно, що вона спиною повернулася до Карла й Мазепи. Замість багатого, торговельного городу, втікачі побачили руїни. Лиш обсмалені комини торчали, кругом людські кістяки грілися до сонця, на шибеницях скрипіли обігнилі трупи і криваві палі з останками тіл людських полошили шведських і козацьких коней. Ніби Батурин з-над Сейму пересунувся над Дніпро. З поромів і суден слід не лишився. їх попалили москалі, як здобули Переволочну. Запорожці, побачивши це, хрестилися і скреготали зубами. «Проклята Москва. Бач, як руйнувати вміють. Навіть дітей не пощадили. Скрізь біліються їх кісточки»... І стискали долоні. Коли б їх хто спитав, втікати чи лишатися тут, то лишилися б і з-поза тих шибениць, з-поза кривавих палів, з-поза твердинних палісад боронилися б з окаянними людоїдами на смерть і на життя. Про втечу ніхто з них і не думав. Стояли на запорозьких землях і після збурення Січі вважали своїм святим обов'язком захищати ті землі до останка. Але, на жаль, ніхто їх не питався. Ніхто не питався тієї жменьки недобитків, без куль і з порожніми порошницями, тільки з люльками в зубах і завзяттям у серці. Що значило кілька сотень запорозьких там, де великі тисячі вели з собою кривавий порахунок? Що значили господарі там, де непрошені гості зійшлися на п'яний пир? Запорожці були добрі до сипання валів при облозі Полтави, їх, як степових вовків, посилали на розшуки доріг, а тепер казали їм нашвидку збудувати човни і тратви. Робили це для союзників, не думаючи про себе. Король півсонними очима дивився на них і казав до себе: «Дивний народ.» Розумів їх, спочував і був, мабуть, одної гадки з ними. Не втікати. Що б не було, - не втікати. Отаборитися, жінок і движиме добро перевезти на другий бік, а самим битися з Меншиковим. З великим силами він не йде, бо не міг би так скоро посуватися; гармат, мабуть, не везе багато, амуніції також, він - не страшний. Хоч місце не дуже-то сприятливе й добре, бо покотисте до Дніпра, але зате справність і хоробрість шведської армії куди більша, ніж москалів. Так - тоді боротись, а не втікати. Так думав король, але його люди були другої гадки. Як камінь, стручений з гори, не завернути і не здержати в бігу, так і їх нелегко було зупинити. Їм заманулося на другий бік широководного Дніпра, а звідти в степи, а степами на Крим, або в Бендери, щоб тільки дальше від Петра, щоб дальше від війни. Полтавський погром робив своє, витворив настрій, неприхильний до боїв. Можливість відпочинку по суворій зимі, по невдачах облоги і по першій великій програній битві манила їх, як видиво пустинне. «Скорше, скорше на другий берег Дніпра!» Шведські старшини підбігали до гетьманового воза і благали гетьмана, щоб він намовляв короля до переправи. Гетьман хитався. Не знав, з якими силами Меншиков наступає. Не виключена річ, що цар і тридцять тисяч війська післав. Має його досить, а людей він не щадив ніколи. Гетьман розумів, що проти великих ворожих сил не устоять шведи, бо їх генерали втратили охоту до бою і віру в свої сили, бачив, що козаків жменька, а найгірше, що король недужий. Король, хоч і як уміє маскуватися, а все ж таки не може скрити болю і втоми. І сам він, Мазепа, ледве на ногах держиться. На кого ж тоді числити ? Бачив гетьман, що настав такий момент, коли розв'язується військова дисципліна і коли одиниця починає турбуватися собою, забуваючи про загал. Доходило до того, що люди дерлися за сокиру, топір, за шматок дошки, бо кожний хотів скорше для себе якесь там судно збити й кинутися на хвилі. Лучалося й таке, що готові човни виривали собі з рук, билися за них, дерли і кругом Переволочної зчинився такий гармидер, буцім на неї орда наступала. Насилу вспіли якось на другий берег переправити козацьких жінок і тяжко ранених шведських старшин та вояків. «Ваша королівська милосте! - звернувся гетьман до короля Карла. - Нам треба поспішати». «Куди?» - спитав король, а в голосі його почувався гнів, страх і сором. «Куди?» - повторив, простягаючи хвору ногу. «В Бендери до Сераскіра-паші», - відповів спокійно гетьман. «А я гадаю, - вмішався в розмову Левенгавпт, - що краще на Крим до татарського хана. Тут у нас є один татарський мурза, він обіцює, що проведе нас певними шляхами, і ручить, що за нами стане ціла хоробра орда кримська.» «Ці шляхи такі певні, як і протекція орди,» - відповів гетьман. «Цей мурза каже, - стояв при своєму Левенгавпт, - що як переправимося через Дніпро, то аж до Криму ніякої більшої ріки вже не стрінемо.» «Тим гірше, - твердив гетьман, - бо перед нами буде відкритий степ, на якому нас тим легше настигнуть москалі, тоді, як на ріках ми все таки могли б їх здержувати, лишаючи за собою арієргарди так, як це було при переході через Кобелячку. Рушаймо до Бендер. У п'ятьох днях будемо на території Сераскіра-паші». Король слухав тієї суперечки, буцім тут не про нього мова. «Я нікуди не йду!» - заявив рішуче. «Але ж ваша милосте...» - почали нараз гетьман і Левенгавпт. «Я не йду. Я не втікаю. Я тільки подався над Дніпро, щоб не потикатися з цілою ворожою силою, лиш з її частиною. І це мені вдалося. Скільки б тисяч цар з Меншиковим не післав, - поб'ю. Хай тільки мої люди побачать мене напереді, то будуть битися, як перше. Це ж ті самі люди, що так славно боролися в численних боях, чому ж би мали змінитися нині?» «Бо вони перетомлені і поранені», з жалем заявив Гілленкрок. «В нас нема гармат, нема муніціі, спрага спалила наші уста, голод нам на кишках марша грає, де нам думати про бій.» «Не треба думати, а битися, - сказав король. - Ви як хочете, я зостанусь тут. Чуєте?.. Я не втікаю.» Левенгавпт припав до королівських ніг. «Наймилостивіший пане! Позвольте, поки час, спасти вашу найдостойнішу особу. Hannibal ante portas!1 Як прийде Меншиков, то всі тут ляжемо трупом». Очі короля блиснули молодечим жаром: «А хоч би й так. Невже ж лицарська смерть від сорому не краща?» «Смерть, то так, але полон?» - промовив крізь сльози Левенгавпт. По обличчі кароля ніби хмара перелетіла: «Генерале! Я тебе не пізнаю. Невже ж так і під Лісною було?» Левенгавпт зжахнувся. «Я під Лісною у полон не попав. А тут боюсь, що попадемо усі. Ваша королівська милість також.» «Я? - і король глянув на свою ногу з жалем і злістю. Надумувався хвилину. - Жадаєте від мене, щоб я, вождь, свою армію на поталу ворогам кинув?.. Ніколи. Ніколи. Будемо битися вкупі, і або всі побідимо, або ляжемо труп при трупі.» «Але ж, ваша королівська милосте, - не говорив, а благав Левенгавпт, - нам битися неможливо. Чим? кому? як? І позиція тут зовсім до бою непригідна. Ми вдолині, а ворог нагорі. Він нас у воду впре, і тоді ми пропали. Ще раз кажу, нас або виріжуть до одного, або заберуть у полон. Tertium non datur.2 А між тим Бог поставив вашу милість на чолі держави і ви за неї приневолені будете дати звіт перед Його судом. Якщо спасете свою найдостойнішу особу, то дасть Бог знайдете спосіб, щоб спасти Швецію і нас, своїх безталанних підданих. А коли полонять вас москалі, як пропаде король, то разом з ним припаде його королівство і всім нам прийде соромний кінець.» Король нетерпеливо махнув рукою і перервав промову Левенгавпта: «Я, - сказав рішуче, - краще в полон попаду, ніж добровільно покину своє хоробре військо.» Аж тут і Гілленкрок припав до нього: «В імені цілого генералітету благаю вашу королівську милість негайно сідати на пором. Не допустимо до того, щоб наш король попався в полон.» Карло легко відсунув Гілленкрока від своєї руки. «А що буде, як москалі справді візьмуть мене в полон?» - спитав і примкнув утомлені повіки. «Боже нас борони й заступи від того! - скрикнули нараз Гілленкрок і Левенгавпт. - Коли б це сталося, то цар тягав би вашу королівську милість у своїм тріумфальнім поході по цілій Росії, а тоді приневолив би заключити мир на важких і соромних умовах.» «Швеція не мала б обов'язку затвердити такий вимушений на мені мир,» - відповів король. «А невже ж, - зжахнувся Гілленкрок, - невже ж ваша милість бажають собі, щоб шведи ломили королівське слово?» Король потер рукою чоло: «Панове, прошу вас, забудьте те, що я перед хвилиною сказав. Буде, що Бог дасть, я лишаюся тут.» Гетьман глянув на короля, хотів щось сказати, але не бажаючи собі відмовної відповіді, обернувся й пішов до своїх людей. Ті збилися у невеликий гурт, дожидаючи рішення. «І як же буде?» - спитали нараз, побачивши гетьмана. «Король не хоче лишати свого війська. Не слухає ні Левенгавпта, ні Гілленкрока. Тепер ще, як бачу, Крайц пішов до нього. Може, він якось уговорить короля. Та нам нема чого чекати. Як не рішить Карло - краще бути на другому боці. Там ми на вирішення заждемо». 5. Вечоріло. Сонце скочувалося за правий берег Дніпра, зразу рівний, болотнистий, порослий комишем і очеретами, а там легко схвильований, з довгою смугою густих лісів на обрію. Ліси горою позолочені, а долом темні, тінисті. Від них несло прохолодою вечірньою, співом птахів і безпечним захистом перед ворожими очима, якого нашим утікачам так дуже хотілося. Туди-то, до отих задніпрянських лісів вони й поверталися думками. «Кому в дорогу, тому й час! - гукнув нараз Мручко, стаючи перед гетьманом. - Я вашій милості гарний поромчик привіз». «Звідкіля?» - здивувався гетьман. «Верст відси три. Там є така сага безпечна, в ній він і зацілів перед москалями». Гетьман поклепав його по рамені: «Ти, сотнику, мабуть і в пеклі не пропадеш.» «Не для вошей сотник Мручко голову носить,» - додав від себе Рачок і перший скочив на пором. «Як блоха, вашмость, скачеш», - крикнув до нього Мручко. «І як вона, кусати вмію», - погрозив йому гетьманський весельчак. «Бережись!» - гукнув, покривляючись старому сотникові. Зробив це так смішно, що всі на хвилину про небезпеку забули і засміялися сердечно. «Оцей випорошок пекельний, - ніби сердився Мручко, - зі старого козака насміхається. Постривай. Охрещу тебе в дніпровій воді.» Але Рачок ухопив барилчину з червінцями і грозив, що перше її в воду кине, щоб Дніпрові за хрест заплатити. «А щоб ти луснув, пасинку чортячий. Сиди вже каменем, сиди. Та де б я тебе своїми руками доторкався», - заспокоював Рачка Мручко. «То ти вже, сотнику, і гроші, як бачу, на пором заладував?» - дивувався гетьман. «А ваша милість як хотіли? До турків і татар без грошей не приступай. Пригодяться вашій милості в дорозі, а мені легше стане. Замість їх пильнувати, пограюся тут трохи з москалями.» «Невже ж ти не поїдеш зо мною?» «Прошу дозволу вашої милости залишитися тут на часочок. Виправлю своїх, пособлю шведам у переправі, а як Бог Милосердний дозволить, то, може, хоч за деякого з моїх переволочанських друзів віддячусь Меншикову. А тоді й доскочу. Хай ваша милість сідають, щоб завидна на другий берег ступити». Стояв на березі і дивився, як відчалював пором. Там гетьман, Ганна Обидовська, Войнаровський, Орлик і ще декілька старшин козацьких і запорозьких. Прощався з кожним зокрема. А решта де? Де Мотря і Чуйкевич, де всі ті, що через Десну переправлялися тогідь до короля Карла? Порівнював тамту переправу з теперішньою і зітхав. З порому махали до нього шапками. Відклонювався: «З Богом, панове, з Богом!» Шелестіли дніпрові хвилі, довга смуга лягала поперек могутньої ріки, аж сонце спинилося над верховіттям лісів і кинуло Мручкові повні пригорщі сліпучого світла просто в очі. Зробив дашок з долоні над очима. Пором до другого берега причалив. Мручко перехрестився. «А тепер до короля, - сказав і набив люльку тютюном, - їм треба вкупі бути.» Викресав огонь і поплівся туди, де стояли шведи. Але тільки кілька кроків зробив і озирнувся. Щось його тягнуло за ними? І не його одного. Бачив, як з берега кидалися козаки в Дніпро і, прикріпивши віжки до поясів, плили поруч своїх коней. Поперек Дніпра лежали три острови. Так перепливали вони від одного до другого, а від останнього до правого берега Дніпра. «І їх щось тягне туди, - говорив до себе Мручко. - Але що?.. Гм.» - і похитав головою. 6. Король вислухав Кройца і притакнув головою: «Хай по-вашому буде, поїдемо!» Кройц ухопив його за руку: «Не треба, генерале, не треба. - Хвилину дивився, як козаки переплавляли шведські коні на другий бік Дніпра. Чіплялися грив і плили поруч них. Не знати було, чи це коні їм пособлять на воді, чи вони коням. - Відважний народ. Справді, - відважний народ і так їм не везе.» Кройц і собі дивився: «Наші не втнуть такої штуки - тонуть.» І дійсно, ті шведи, що пускалися й собі за козаками на всіляких наскорі з возів збитих суднах, уживаючи коліс замість весел, лиш інколи щасливо причалювали до другого берега. Здебільшого топилися. Деяких витягали козаки за волосся, інші йшли на дно. Сутеніло. Дніпро виблискував сталлю. А там легенький туман став підноситися вгору. Шведам було спішно спасати свого короля, а він, хоч і рішився, так не поспішався. Чув гіркість на устах, як від полину. Це не рана палила його, а свідомість, що перед Меншиковим утікає, лишаючи військо без начального вождя. Ніби якісь незримі нитки між ним і його армією рвалися і - це боліло. Але сказав своє королівське слово, і воно птахом полетіло. Годі було назад завернути. Король думав: «Поїдуть зо мною: Аксель Шпарре, Гілленкрок, Лягеркрона, Герд, Гієрта, Дальдорф, Гротгузен і Міллерн. Трабанти, розуміється, також і - айнспаннери. Для охорони вибрати тисячу люда, що не брала участи в останнім бою.» «Мало, ваша королівська милосте,» - завважив Левенгавпт. «Для мене досить, не хочу твоїх сил ослаблювати.» «Моїх?» «Так, бо армію здаю на тебе. Гадаю, що не розчаруюся». Левенгавпт поклонився низько: «Що в моїх силах буде - зроблю» - і побіг до батальйонів, щоб сповнити королівський наказ. Тим часом надтягнув Гілленкрок з кількома поромами. Знайшов їх вище Переволочної, там, де йому Мручко вказав. Тихо і справно садовилися на них ті шведи, що мали їхати з королем. Козаки перевозили їх. Чіпали линви одним кінцем до поромів, а другим брали до рук або і в зуби, сідали на свої коні і так перетягали пором на другий бік. Мручко стояв на березі, приказував і договорював: «Скорше, хлопці, скорше! Покажіть, що вам гості не байдужі. Шведи, хоч буцім морський народ, а перед нашим Дніпром решпект мають.» То знов на других гукав: «А ну там, майталасьтеся скорше, бо бачите, що король, його милість, чекає. Хочете, щоб москалі взяли короля в полон, чорт би їх побрав.» Козаки жартами за жарти платили. Так Мручко смуток проганяв. «Ми не баби, - казав, - плакати не будемо, бо у сльозах біди не втопиш.» Король лежав у своїй повозці на березі ріки й дивився. Не хотів їхати скорше, поки його люди не переправляться. Аж ось останній відділ перевезли. Гультман переніс на човен скриньку з срібною посудою і з статуетою улюбленої королівської собачки. Перечислював і пробував, чи добре зачинені скрині з невеличким королівським добром, останками колишніх чималих маєтків. Король з видимим жалем глядів на свої батальйони. Стільки світу з ними пройшов, так багато слави добув, а тепер лишає їх на непевну долю. Не лиш нога, серце ще гірше боліло. Відсував хвилину розлуки. Вже трабанти мали переносити його віз на човен, як надбіг Левенгавпт. «Ваша величносте! - почав дрижучим голосом. - Я чоловік небагатий. Коли б тут щось сталося зо мною, прошу вашої милости, не забувати про мою жінку й дітей...» «Ваша просьба буде сповнена, - відповів король. - Але й ви сповніть мій наказ: збережіть військо в цілості й перевезіть його в степ.» Левенгавпт підніс королівську руку до уст. Король не вихоплював її: «Прощавайте! Нехай вас Бог має у своїй опіці!» Ніхто не чув, щоб король промовляв коли так лагідно. Трабанти двигнули віз на свої широкі плечі й понесли його на човни. На однім покладено передні колеса, на другім задні. Віз прикріплено до човнів і дванадцять весел торкнуло плесо води... Минала північ. Година духів. 7. «Поїхав наш король,» - сумно говорили шведи. «Поїхав... Бог вість, чи побачимо його.» «Чому б ні. І завтра буде день.» «Так, але король недужий. Погано з його ногою. Ліки не помагають.» «Бо такі ліки. Щоб він лиш до Швеції вернувся, побачите, видужає скоро.» «Всі ми там видужаємо скоро, а тут тільки терпіння і - смерть.» Тисячі мрійливих, синіх очей у далеку Швецію летіло. Не стало того, що їх відорвав від неї і силою свого несамовитого генія заставив дивитися на чужі краї і на чужих людей, заставив боротися і вмирати за примару грізно-привабливої богині-слави. Не стало його і всім начебто полегшало на серці. Волею від степів і вод широкого Дніпра повіяло. Деякі задавали собі питання, який чорт їх аж сюди пригнав? Чи не краще було триматися рідної землі, орати, ловити рибу, рубати дерево в лісах, і разом з любою жінкою дітей плекати? Чарівний привид мирного життя, такий неподібний до воєнного діла, фата-морганою явився перед очима Карлових лицарів. Задивилися в нього й не слухали голосу дійсности. Дарма Левенгавпт їх хотів у боєздатний лад уставляти, - не слухали його. Даром сердився і грозив суворими карами. Начеб не чули свого нового начального вождя. Де хто впав, там і остався. Це не хоробра армія приходу ворога дожидала, лиш війна людський намул покотила Дніпром і викинула на берег. І лежить цей намул і байдуже йому, хто туди завтра прийде і куди його згорне. Доводилося запорожців ставити на варті, бо шведи казали, що з ніг падуть і кріса в руках не вдержать. Левенгавпт найкраще по собі бачив, що воно так. До часу збанок воду носить, а люди також не з заліза. Поки в руху, поти йдуть, як машина, та хай лише стануть, то вже їх не двигнеш з місця... А невже ж офіцери не люди? їх також кожна кісточка боліла. Тому-то раді, що не потребують журитися королем, клалися коло своїх відділів де-небудь на голій землі і дивилися на небо. Літня українська ніч оп'янювала їх, Дніпро розказував казки забутих днів, шуміли ліси на другому боці, а від широких степів пахощі сон-зілля повівали. Хвилину ще вчувався гамір недавньої битви, гули гармати і стогнала земля, але звуки ті тихли, образи линяли і думки розпливалися, мов у нірвані. Хай буде, що хоче, - вони щасливі, що сплять. Аж ранок своїм сліпучим світлом розбудив їх. Левенгавпт зірвався перший. Побіг до Кройца й обидва взялися уставляти батальйони. «Скорше, діти, скорше! - гукав Левенгавпт. - Кожної хвилини може чорт ворога нанести .» Кричав що було сили. Люди, позіхаючи, протирали очі й нерадо підносилися з землі. Дійсно кожна кісточка боліла, в голові млин, крижі наче б хто переломив. Хто скинув чоботи, не міг узути, бо ноги понапухали. Сорочки поприлипали до тіла, рани, що вночі легенько плівкою позатягалися, кривавилися тепер наново. «Діти скорше. Ради Бога скорше!» - кричав Левенгавпт. Аж тут Кройц прискочив до нього: «Зайвий ваш поспіх, генерале, бо ми вже спізнилися. Бачите?» - і показав рукою на північ. Левенгавпт глянув. Там, на виднокрузі, ніби ліс за одну ніч виріс і сунувся з горбів в долину. Перед ним курява летіла, в куряві мерехтіли вістря списів і сяли двоголові вірли на солдатських шапках. «Меншиков! Меншиков!» - залунало кругом. Шведи ставали, хапали зброю, кожний шукав свого батальйону, бо тільки там почував себе безпечнішим. Та чомусь і тознайти було важко. Перекликалися, сурмили, давали прапорами знаки, не помагало. Чинився заколот, якого ніяк не можна було вгамувати. Король від'їхав, не полишивши планів, Левенгавпт не вспів зробити того, що король занедбав, тепер усі бігли до нього, питалися, що мають робити, де стати, куди йти, він наскоро давав накази, зміняв, посилав нові... Безголов'я. А тут задуло, заторохтіло, загриміло. Меншиков у тисячу бубнів нараз бити казав, щоб настрашити шведів, буцімто в нього велика сила війська. Хитрий підступ придумав. А Голіцин казав своїм людям позлазити з коней і провадити їх за уздечки. Це здалеку подвоювало його сили, шведи гадали, що там другий корпус іде. Полковник Дукер прискочив до Левенгавпта: «Генерале! Боротьба безвиглядна. Жаль тратити людей!» Влучив в найболючіше місце Левенгавпта, який на жовнірів дивився, як на своїх синів. І захитався старий полководець. З одного боку, королівський приказ, щоб армію цілою провести у степ, а з другого - страх, що тисячі згинуть у нерівному бою і що їх смерть упаде на його совість. Навіть над Десною не бачив себе у такій скруті. «Так що ви гадаєте?» - спитав дрижучим голосом. «Здаватися?» «Післати до Меншикова парламентарів,» - відповів Дукер. «З чим?» «З умовами миру без проливу крови.» «Не гадаю, щоб прийняв, але пробувати можна. За той час може наші отямляться. Покличте комендантів.» Прибігли й нашвидку зробили воєнну раду. Стояли на тім, що битва неможлива, бо кілька тисяч людей покалічених, а решта перетомлена, голодна і без пороху й куль. Це була б найзвичайніша різня, за яку вони не хочуть відповідати. «А якщо ворога менше, ніж ми гадаємо, може, навіть менше, ніж нас?» - завважив Дуглас. Та його закричали. «Хочби тільки й кілька тисяч, так вони ситі і здорові, мають муніцію, а ми що? Посилаймо парламентарів, поки Меншиков не почне битися.» Поїхали: генерал Кройц, полковник Дукер, підполковник Травтфетер і капітан Дуглас. Меншиков відповів коротко: «Капітуляція, видача оружжя і - полон.» «Такої тяжкої відповіді, - сказав Кройц, - ми не сподівалися і без рішення нашого вождя, який відповідає перед королем, не можемо дати нашої згоди». Меншикову не всміхалася битва. У нього і в Голіцина було війська тисяч десять з лишком і воно було не менше втомлене, ніж шведи, бо Меншиков гонив своїми людьми, як псами. Не знаючи про розладдя в шведській армії, він боявся, що битва може некорисно скінчитися для нього. - Левенгавпт, це не будь-хто. Тому, подумавши хвилину, заявив великодушно: «Щоб дати доказ, що не бажаю собі безпотрібного проливу крови, годжуся, щоб один з панів поїхав до свого обозу по вирішення цього важного питання і, поки він не вернеться, не почну бою. Інші панове залишаться у нас, покищо як - гості». Поїхав Дукер, а Кройц з товаришами остався у Меншикова. Левенгавпт, почувши відповідь Меншикова, скам'янів. Земля захиталася під його ногами. Це ж гірше від Лісної, бо соромніше: «Ні, панове, ні. На таке ми не підемо. Скласти зброю і перейти за Дніпро, це те, на що ми могли б згодитися, але 13 тисяч людей давати в полон? Що собі Меншиков гадає?!». «Що б собі Меншиков і не гадав, - відповіли йому офіцери, - нам треба прийняти його умови, бо ми не можемо битися. Хто? З чим? І як? Перше мусіли б ми з глуздів збитися, щоб починати таку безвиглядну битву.» «А що казали Кройц, Травтфетер і Дуглас?» - звернувся Левенгавпт до Дукера. «Не знаю, - відповів Дукер, - бо при Меншикову годі було питати.» Левенгавпт учепився тих слів, як останньої дошки рятунку: «Бачите, панове, ми не знаємо, чи Кройц і його товариші годяться на таку соромну капітуляцію, як же ми можемо за них рішати?» «Тут не про них діло, а про долю армії, - почулося в гурті. - Хай армія рішає.» «Хай рішає армія! - підхопили інші. - Спитаймо наших людей.» «Про мене! - махнув рукою Левенгавпт. - Хай армія рішає,» - і післав Дукера до полків, спитатися, чи вони хочуть битися, чи йти в полон? Три полки заявили рішучо, що вони будуть битися на смерть і життя, а здаватися не бажають. В інших голоси були поділені, але все ж таки багато було за боротьбою, а проти соромної капітуляції. Прийшла черга на Альбедільову роту, зложену з самих загартованих в боях людей. Сиділи на землі й читали молитовники, або співали псалми. «Чому це нас питають? - відповіли. - Це передше не лучалося. Почуємо бувало «вперед» і ідемо, не питаючися, куди і пощо. Наша річ слухати свого вождя, ми вояки. Що нам прикаже вождь, те й зробимо.» Недалеко від Альбедільової роти стояли козаки й запорожці. Мручко з ними. Преспокійно курили люльки й ділилися салом. Краяли його на такі вузенькі шматочки, що, як Мручко казав, не було що навіть на зуб покласти. На запит, чого вони хочуть, битися чи йти в полон, сміхом відповіли: «Ми? В полон? Краще чортові в зуби. Ото вигадали забаву. Голосування. Шкода часу. Москалі гнали, висолопивши язики, аж захекалися, і якби на них вдарити негайно, то замість до них іти в полон, може, б ми їх разом із світлішим полонили, а так видихаються, чортові душі, і без бука до них не приступиш.» «Як же, панове, буде? - наставав на козаків Дукер. - Битва, чи полон?» Мручко шарпнув вус: «Робіть, що хочете. Ми зробимо своє». Заки Дукер вернувся, у Левенгавпта був уже посол від Меншикова. Світлішому спішно було почути відповідь. Від одного з полонених довідався, що король і гетьман переїхали вже на другий бік і що їх важко буде дістати в свої руки, треба ж тоді хоч Левенгавпта з рештою армії взяти, бо як вернеться голіруч, то буде дубинка в роботі. Та ще боявся фельдмаршал, щоб шведи не отямились, довідавшися, що москалів менше, чим їх. Тому то й наглив. Левенгавпт відповів, що за годину скаже своє рішуче слово, і сам поїхав у табор, щоб на власні вуха почути, чого собі військо бажає. На капітуляцію він не мав охоти. Це для хороброго офіцера надто великий сором. Що скаже його милість король, коли довідається, що шведи без бою побігли, як стадо баранів, у московський полон? Такого ще ніколи не бувало. Потішався надією, що хоробрі шведські батальйони, як побачать його, то сором не дозволить їм згодитися на капітуляцію. Та, на жаль, сподівання завели Левенгавпта. В батальйонах побачив брак дисципліни, хаос і безголов'я. Цілих відділів бракувало, і ніхто не вмів сказати, куди вони ділися. Прямо: були й нема. Розбрелися по комишах, шукаючи човнів, щоб переїхати на другий бік, або, не чекаючи рішення, перейшли до москалів. «Це вже не армія, - погадав собі Левенгавпт, - але один великий труп, який починає розкладатися. З такою армією не побідиш, тільки ще гіршого сорому наберешся». Тому то в 12 годині післав Меншікову свою остаточну відповідь, що... здається. «А все ж таки на кілька годин загаїв я тут Меншикова і тим самим дав королеві змогу проїхати порядний шмат дороги. Тепер уже його й сам чорт не дожене.» Була це остання й одинока потіха Левенгавпта, стебло соломи, якої він ухопився, щоб не потонути у глибинах розпуки. 8. Почався останній акт трагедії Карлового війська. Шведські батальйони здавали зброю, що нею здобули блискучу славу. Цілими відділами проходили і перед Меншиковим кидали шпади, мушкети, пістолі. Виростали гори смертоносного знадіб'я. Триста воєнних прапорів, колись буйних і гордих, принишкло на землі. Окривавлені, подерті, безсилі жалувалися перед нею на своє безталання. Замість провадити полки по славу, висітимуть у московських теремах під порохами безділля і на позорище грядучих століть. Не скажуть внуки: «Під тими прапорами боролися і гинули за Швецію наші діди, лицарі Карла Дванадцятого», лише чужинці показуватимуть на них пальцями, приговорюючи: «Віш! Еті тряпкі у шведов атнялі ми». Як орли зі зломаними крилами, лягали ті прапори перед конем Меншикова, а він, гордий і вдоволений, казав своєму ад'ютантові записувати їх число. Альбеділів відділ свого прапору не дав, - його розірвано на дрібнесенькі шматочки, а держак розломано й кинено в Дніпро. Туди кинулося декілька старих альбедільців, але вони, не допливши навіть до першого дніпрового острова, пішли під воду. «Vivat Carolus Rex!»3 - гукали вони, потопаючи, й цими словами, як ножами, влучали в серце своїх товаришів, які на березі стояли. Грозила небезпека, що й вони підуть за їх приміром, вибираючи смерть, а не полон. Насилу старшини здержали їх. «Ви обіцяли, - кричали до них, - слухати свого вождя, вождь каже здаватися, - здавайтесь. Не деморалізуйте інших батальйонів і не псуйте останків дисципліни.» Відділ отямився й почав формуватися. Начальник напереді, команда, і - альбедільці рушили в свій останній похід. Всі розступилися й давали їм дорогу. «Альбеділь іде!» - почулося в товпі. «Альбеділь іде!» Забувалося, що йде він у полон, до того горбка, на якому стояв злобно всміхнений Меншиков, хотілося бачити ті лицарські постаті, ті суворі Марсові обличчя, цей рівний, сталевий хід, в якому не слідно було ні втоми, ні приниження. Нараз: «Стій!» - і відділ зупинився, - стояв, як мур. Начальник і його ад'ютант повернулися лицем до своїх людей. «За честь Альбедільового відділу!» - крикнув перший. «Хай живе Швеція!» - відповів ад'ютант і, заки можна було зрозуміти, що вони хочуть зробити, кинулися на себе з рапірами. За хвилину оба лежали на землі, а з їх синіх каптанів лилася кров. Зчинився заколот. З горбка пустився московський відділ, але альбедільці вхопили своїх конаючих героїв, підняли їх високо на плечі і скорим кроком рушили до Дніпра. Шведські батальйони замкнулися за ними і московська рота зупинилася безрадно. «До запорожців! До запорожців!» - кликали альбедільці. Мручко зі своїми людьми і з останками запорожців за той час, як шведи перечилися, чи здаватися їм, чи ні, засів які дві версти вище Переволочної й обкопався. Від москалів ділив його неширокий, але доволі глибокий рукав Дніпра. Сиділи на острівці, вкритім густими корчами. З того боку, звідки їх найлегше можна було взяти, викопали рів, за ровом висипали шанець, поробили фашини і за яку там годину-дві твердиня була готова. «Не один москалик ноги задре, заки нас добуде», - потішалися. «Чорта там добуде, - відповідав Мручко. - Під протекцією батька-Дніпра пішли ми. А все ж таки, хто з вас, братці, добре плавати вміє, скачи в воду і махай на другий берег. Гетьманові кожний чоловік пригодиться.» «А як же ми тебе, сотнику, у такій важкій пригоді оставимо?» - питалися. «Ви на мене не дивіться, бо я даром не пропаду, а хоч і згину, так мені й пора, я вже своє зробив, але перед вами, молодиками, ще велика робота стоїть. Ой велика!» «А як не допливу?» - спитав котрийсь. «Все одно, братчику, ти тут не виховаєшся. Москалів сто на одного. А так, купиш-не купиш, торгувати можна,» - і настояв на тому, що молодші, ті, що добре плавати вміли, скакали в Дніпро й пробиралися щасливо на другий берег. Мручко благословив їх і наказував, щоб, опинившися на другім боці, не лізли за піч на якому там хуторі, або де, а лиш щоб здоганяли Карла й Мазепу. «Такого, що не послухає, - грозив, - як стріну, тут чи на другому світі, все одно, власноручно простромлю на спис, як намистину на голку насилю.» Заспокоювали його, що того ніяк бути не може. Хто йшов, залишав тютюн і сухарі, бо те добро і так у воді змарнувалося б і Мручкове товариство потішилося гадкою, що з голоду не вмре, а як є тютюн, то й скучати не стане. «Позір!» - гукнув нараз Мручко, побачивши, що якась ватага людей до них наближається. Всі прилягли за валом і прицілилися до крісів. «Не стріляти, поки знаку не дам», - залунали Мручкові слова. Стало тихо, як звичайно перед пальбою буває. Нараз Мручко зірвався з місця. «Це не москалі, а шведи!» - крикнув і післав два човни, щоб перевезли їх через Дніпровий рукав. Сталося це в одну мить, бо треба було боятися, що за шведами зараз і москалі надтягнуть. Запорожці гребли так, як тільки вони гребти вміють. Човни то причалювали, то відчалювали від берега й не минуло й пів години, як останки недавно ще так славного Альбедільового відділу опинилися в Мручковій твердині. Начальник і його товариш не жили вже. Сконали на руках своїх людей. Про рятунок і мови не було. Рапірами себе просто в серця влучили. Лежали тепер серед зеленого острівця, кругом шуміли Дніпрові води, вгорі сяло гаряче українське сонце, а по їх обличчях розливався дивно сумовитий спокій. Неважко було Мручкові догадатися, що воно таке. Решту доповіли прибулі. «От тобі лицарська честь!» - промовив Мручко, клякаючи біля покійних. І дивно було бачити, як старі запорозькі чуприндарі згинали коліна перед двома шведськими лицарями-самогубами, що воліли вмерти, ніж скласти зброю. Нараз ціле товариство схопилося і без приказу стало копати глибоку могилу. Обложили їі пруттям, спустили трупів і присипали землею. «...Хай їм наша земля замість рідної буде,» - промовив котрийсь. А другий додав: «Сподіваюсь, не будуть скучати. Незабаром товариство збільшиться». Мручко вовком подивився на них: «А ну-те, трубіть у кулаки. Люблю таких. На позиції... Москва бере на нас око!» І дійсно, москалі, розоруживши шведів, післали свої патрулі вздовж Дніпра, щоб виловлювати втікачів. Одна з них наблизилася якраз до того місця, де стояв з своїми людьми Мручко. «Не стріляти!» - гукав старий сотник. - «Хай вони до нас стріляють. Щадити кулі.» Московська патруля обережно посувалася вперед. Офіцер, який їі провадив, зупинився, покликав двох людей, щось їм казав. Два коні висунулися вперед, загналися в ріку і стали. «Здавайтеся!» - гукнули до Мручка. «Приказуйте таким, як ви!» - відповів той. «З мотикою пориваєтеся на сонце!» «Не на сонце, а на ваші безмозкі лоби». «Ми вашими мозками собак накормимо!» «Збираєтеся нас їсти? А дзуськи вам! Зуби поломите, пуцьвірки чортячі!» Москалі, почувши таку відповідь, вертаються до своїх. Здають звіт. Хвилина вагання, наказ офіцера, і ціла патруля посувається до Дніпрового рукава. Мручко ще й тепер не велить стріляти. Хай ворог починає, у нього більше куль. Ще один зазив здаватися, ще одна рішуча відмова, і град куль сиплеться з берега на остров. Більшість влучає у вал, як у подушку, інші, як гадюки, сичать у воді. «Як ви стріляєте, козолупи царські! - сердиться Мручко. - В землю ціляй, не в воду, бо як я твої кулі з води добуду, щоб відстрілювати?» Москалі поправляються. Тепер уже їх кулі понад головами козацькими свищуть. Козаки визбирують їх, - це дорогоцінна річ. Жодна куля не сміє піти намарне. Одна шведові в рам'я попадає. Його сусід, старий запорожець, перев'язує рану, а Мручко кричить до москалів: «Трапилось сліпій курці зерно. А ну-те, в мене стріляй.» І підноситься. Москалі прицілюються, але жоден не влучає в старого сотника. «Вам до свиней, не до людей стрілять, свинопаси аргемонські!» Пальба кріпшає, але втрати від неї невеликі. Тільки трьох козаків ранено смертельно. їх відсувають набік, без жалю і помину, бо часу нема. Всіх обгортає боєва гарячка. Мручко насилу здержує своїх людей, щоб не стріляли. «Погодіть! - кричить. - Бачите, вже москалям порожні торби теліпаються! Вистріляли все. А тепер? А тепер, вишкробки чортячі?» - і стає в повний ріст. «Що? Ви до атаки переходите? Через воду! Я вам дам атаку... Хлопці, на місця. Бери на око, приціляйсь... пали!» Кількадесят крісів зливається в один. Земля дрижить, водні птиці з криком підлітають угору, луна котиться полями. Сіро, тьмаво, - нічого не видно. Тільки чути крик, стони, прокльони й іржання коней, пронизливе, розпучливе, болюче. Щолиш як літній вітрець розвіє хмару диму, стане видко, яке то цільне козацьке око. Ні одна куля не хибила. У воді бовтаютья коні й люди, копирсаються ноги, руки повітря пальцями хапаються. Ще хвилина, і Дніпро несе шапки з двоглавими вірлами, списи й торби порожні, без куль. Людські голови то вискакують із хвиль, то йдуть під спід, щоб уже більше не вернутись ніколи. Коні останками сил хочуть утриматися на воді й доплисти до берега... Задалеко... Багровіє Дніпро. Ще один наказ Мручка, ще один стріл і - тихне. Дніпро несе останки тих, що безкарно хотіли каламутити його чисті води. Тільки три москалі заціліли. Видно, як без шапок, без списів і фузій чвалають берегом Дніпровим у напрямі руїн Переволочної. «Поклоніться світлішому! - гукають за ними козаки. - Скажіть, що Дніпро широкий і глибокий. Ще на тисячі таких, як ви, місце має.» «Навіть самого світлішого прийме, якщо він з нами поборотися схоче!» - додає котрийсь. Але москалям і не в голові відповідати. Щасливі, що вихопилися з того пекла. Козаки ховають покійних товаришів, щоб Москва не знущалася над ними. Хтось починає співати: «Ой не плачте, не журіться, в тугу не вдавайтесь, заграв мій кінь вороненький, назад сподівайтесь.» Мручко кривиться, якби кислицю закусив. Не любить козацького смутку. Каже, що пригадується йому пес, як до місяця виє. «До діла, панове, до діла! Забезпечити рови, нас нова робота чекає.» І дійсно, ще не вспіли козаки відложити своїх мотик і закурити люльки, як біля руїн Переволочної закурилося, загоготіло, замигтіло. «Ого-го! Гляньте, якого їх іде. Високо нас цінують. Десять на одного» - гукає Мручко. «Не дамо ради...» - журиться котрийсь із молодших. «Або я кажу, що дамо? - відповідає йому Мручко. - Який ти дурень, прости, братчику, за слово. Не перемогти нам армії царської, це ясне. Але треба їм показати, що не з хлопчиками діло. Треба гарно й голосно доспівати нашої лицарської пісні.» «Доспіваємо, батьку!» - відповідають йому хором. «Треба показати Москві, що безкарно України руйнувати не сміє. І за Переволочну треба пімститися, за тих мучеників, що їх тут доконали.» «Помстимося!» «Щоб не осоромитися перед батьком Дніпром, який наших предків на греків і турків на своїм хребті носив і колись на нашу славу дивився, а тепер тільки нечисть бачить.» «Не осоромимо нашої слави, батьку, не бійся!» І видно, як їх лиця новим завзяттям палають. Курява вздовж Дніпрового берега посувається. Мручко руку до чола прикладає: «Го-го-го! Та вони й гармату на нас котять. Багато чести, панове, багато... А ну-те, братця, підкопуйся під вал. Скоро, скоро!» Козакам не треба казати, як і куди, а шведи дивляться на них і собі те саме роблять. З дива вийти не можуть, як запорожці скоро й справно, без планів і без фортечного інженера з дикого островця вміли зробити фортечку, яку все ж таки так легко не буде можна взяти. Рови, траншеї, хитро придумані профілі, яке дерево було, зрубано і зроблено палісаду. «Гри-им!» - почалось. Але москалі не дуже то вправні артилеристи. «Нам би тую гармату дати! - каже якийсь гармаш запорожець. - Показали б ми їм, як то стріляється з гармати. Половину їх батальйону змели б!» «Або й цілий.» «Або й цілий. А то, диви, ніяк попасти не вміють... Штурк Панька в око.» І дійсно, москалі три гармати на березі уставили, палять і палять, та на остров ніяк не попадуть. То в рукав Дніпра влучать, то кулі їх понад островом перелітають, і з Дніпра вода, як водограй, угору скаче і тільки, ніби дощ, на обложених пада. Аж врешті попали. Один набій влучив якраз у могилу, в якій поховані були альбедільці. Розірвав її, розбурхав і викинув трупів наверх. «Чортові діти. Покійникам спокою не дають.» Шведи без приказу підбігають і загребують останки своїх героїв. Стовпи води раз-у-раз водограями скачуть. Знов один влучний стріл, і знов у могилу, в якій похоронено трьох убитих козаків. «З небіжчиками битися сволоч московська прийшла! - сердиться Мручко. - Я ще чогось такого не бачив. Прийдете ви мені, випортки собачі, ближче, то я вам покажу, як чесний вояка б'ється.» «Ідуть! Ідуть! - кричить смільчак, що раз-у-раз вискакував із своєї нори, щоб побачити, що ворог робить. - У воду кіньми скачуть. З двох боків нараз зайти нас хочуть.» Мручко дає відповідний наказ. Гримлять козацькі мушкети і лускають фузії шведські, московська рота захитується, подається, ранені і трупи відпливають з Дніпром. Але московські, офіцери, мабуть, дістали, наказ за всяку ціну взяти це бунтарське гніздо і знають, що краще ім згинути, ніж того наказу не сповнити. Подаються на берег, формують свої роти наново і кидають їх у гирло погуби. І знов гук грому, і знову луна відбивається від руїн Переволочної і закочується у задніпрянські ліси, знаву широкий Дніпро багриться кров'ю. І ще раз, і ще раз, і ще раз... Тим часом сонце спускається за далекі, темно-фіолетні ліси. Цілими пригорщами світла прискає москалям просто в очі, - світла яскравого, гаряче сліпучого... Козакам у допомогу приходить... Але пособити годі. Москалі пруться на берег розпучливо, безтямно. Коні ломлять ноги, люди шкереберть летять у воду, та на їх місце насуваються нові. Не мало їх Меншиков має. Шведам і козакам гаряче стає. Каптани поскидали з себе, позакочували рукави, озолочені сяєвом заходячого сонця, облиті потом, з жилами, як посторонки, з очима, що кров'ю понабігали, завзяті, люті, страшні, мов коралі в якійсь казковій кузні, шаблями, як молотами, по черепах ворожих б'ють. З супротивником за підпаш беруться, гнуть, давлять, торощать, ніби це не люди, а звірі, ніби це не бій, а видиво якесь хоробливе, страхітне. І чимраз більше трупів кругом, чимраз більше людської крови і м'яса, і чимраз довші тіні кладуться від тих жахливих борців. Надходить ніч. Далеко десь на лівому березі Дніпра запалюється виднокруг. Сто огнищ у московськім таборі горить. А лівий берег чимраз більше темніє. Між ними Дніпро, як лезо велетенського меча, вилискується. І як на мечі іржа, так на нім кров багровіє. Кінчиться бій... Ворог відступає, а новий не надходить. Мабуть, білого ранку зажде, бо ніч нині якась не дуже то й видна. Мручко з невеличким гуртком товариства по боєвищу похожає: «От і постояли ми, браття, за волю і за славу. Хай знають наших. Добре, що ми їм страху нагнали. Внукам своїм розкажуть.» Обтер лице рукавом сорочки: «А тепер треба нам тут якийсь лад зробити. Маємо час.» І пішли ранених з-під трупів добувати. Не багато їх знайшли. Козак, як падав, то хіба, щоб уже не піднестися на ноги. Доки міг, доти боровся. Альбедільці також. Це були союзники гідні. Кращих і не знайти! Як котрий падав і чув, що вже не встане, то просив, щоб його добили. Не відмовляли собі тієї останньої прислуги, бо, як запорожці казали, «краще в чорта, ніж у царя.» Тим-то довелося тепер Мручкові з товариством тільки стягнути козацькі і шведські трупи до готового рова й присипати землею з валу й відмовити над ними молитву. Плакати, на його гадку, не було чого. Гарну смерть мали. Дай, Боже, кожному козакові такої. Куди краща, ніж у московські лабети попасти та як хробак витися на колі. «Щоб їх так чорт на рожен навивав, тих живодерів кацапських.» Зорі вискакували на небо і тривожно заглядали в Дніпро. Мручко лице і руки з крови мив... Довго... Товариші за його приміром. А тоді посідали над берегом, щоб відпочити. Другий берег усміхався до них... Там ще не було війни. «Щоб і не було... побажав йому Мручко. - Проклята хай буде вона». І щолиш тепер побачив і зрозумів увесь жах того, що нині пережив... Пощо воно й кому потрібне? Чи мало людям землі і хліба, чи мало повітря для грудей і простору для волі? Як сусід сусідові межу переоре, так він лиходій, а як цар цілу землю загарбати хоче, то йому вільно. Як голодний у багатого бохонець хліба або полоть сала візьме, то він злодій, а як царі все добро з нас, як олію з макуха, видушують, то вони «з Божої ласки!..» Нема, нема правди на світі, є тільки злість і сила. Горе безсильному. Молодий швед підсунувся до нього. Він умів по-німецьки і щось уже трохи по нашому розумів . «Сумно, батьку...» Мручко стрепенувся, ніби його хтось на лихому вчинку застукав. «Чого це тобі сумно, синку? Все-таки краще, ніж на колі або в московському полоні.» «Так багато людей погибло.» «Не з нашої вини, мій брате. Ми тільки оборонялися, а навіть пташки перед шулікою бороняться, бо все, що лиш живе, бажає життя і волі.» «Швеція потерпіла погром.» «Україна також. Та не навсе. Погибли батьки, щоб синам і внукам краще жилося на світі .» «Невже ж щоб і внукам краще жилося на світі?». «Мусить бути. Мусить... - і зірвався на рівні ноги. - Але я моєму гетьманові обіцяв, що поспію за ним. Видно, Бог хотів, щоб я дотримав слова. Так тоді...» - і показав рукою на Дніпро. Сині очі з перестрахом глянули на нього. Мручко усміхнувся. «Не бійся, сину, не лишимо вас тут. Союзники все одно, що браття. А Дніпро - це наш батько. Не потопить своїх дітей. Візьмемо вас між себе і при помочі Божій, заки місяць зайде, перепливемо на другий бік.» Вузенький серп місяця несміливо визирав з-поза верховіття задніпрянських лісів, як козаки на правім березі Дніпра стрясали воду з себе. Знімали білля, викручували й жалували, що нема сонця, щоб можна просушити. Шведи дзвонили зубами. Не так від зимна, як більше від страху. «Лицарський ви народ, - приговорював до них Мручко, - але пливаки з вас шпетні. Хоч тільки й навчитеся на Україні, що добре плавати.» Хтось хотів огонь розпалювати, щоб обігрітися трохи. Мручко не дав. «До лісу бігцем, а там уже на якій галяві й багаття розпалимо. Так і безпечніш і для здоров'я краще.» Побігли. 9. Шведи й козаки, переправившися через Дніпро, опинилися на болотнистій землі. Хоч літо було сухе і маловодне, то таки ставки, болота й озерця не повисихали дорешти. Ліниві річки протікали крізь них, крутилися й вертіли химерними вихилясами, не поспішаючись до Дніпра. Шелестів комиш, сичала осока, де-не-де сумно шуміли верби. Між вільхами тепличини, як диявольські западні, чигали на людські душі. Не вважай лиш, попади туди, а вже більше білого світу не побачиш. Потягне тебе, «бий то сила Божа», 22 прямо до свойого темного царства. Ніч була не дуже-то видна, туман підносився з болот, ліси тінь на землю кидали, невесело ставало на душі. Геть далеко, чимраз дальше шумів Дніпро, а втікачам причувалося, що за ними вороги женуть: земля дудонить, порскають коні, дзеленкотять шаблі... Поспішайсь! Поспішай! Похід поділився на дві частини, перша з гетьманом напереді, друга з королем за нею. Гетьман веде. Він у подушках лежить. Болі його мордують. Як він у болоті загрузне, або коли доведеться шукати кращої дороги, підбігає Войнаровський і питає про здоров'я. Гетьман заспокоює його, але з голосу знати, що він тільки насилу держиться. Почуває відповідальність, яку прийняв на себе, і це почуття не дає йому скласти зброї в боротьбі з останнім ворогом - з недугою. Він мусить провести короля і своїх вірних людей у безпечне місце, мусить коли не фізичну силу, так хоч свою заповітну ідею спасти з непередбаченого погрому. Тут біля його невеличкий числом, але сильний духом гурток людей, пройнятих тим самим бажанням, що й він, душ чистих і чесних, які жертвували маєтками, достатками, радощами життєвими, усім, ради ідеї. їм треба остатися живими, їм треба в будучність понести те, до чого додумалася минувшість, щоб не прорвався живий зв'язок між ними. Коли не стане Мазепи, житимуть мазепинці і боронитимуться так довго, невсипуще, завзято, аж здійсниться задум Мазепин. А що він здійсниться, в тому його творець не сумнівався ні на хвилину, хоч дійсність стосотними голосами перечила йому. Глумилась, насміхалася з нього. Що лишилося з твоїх блискучих плянів, гетьмане український? Попалені села, поруйновані городи й твердині, помордовані тисячі твого народу, здовж шляхів шибениці скриплять, на майданах, на палях гострокінчастих запорожці, як хробаки, у болях в'ються, а твої колишні однодумці і співробітники, яких ти обсипував ласками своїми, криваву руку твого супротивника лижуть. Де праця твого життя, де твої здобутки культурні, де зброя, муніція, гроші, якими ти гадав збудувати, скріпити й ожемчужити свій новий, золотокований престіл у золотоверхому Києві-граді? Все воно розвіялося, як дим, як поранкова імла під подувом північного вітру. Твоя мрія там, на полтавських полях, у грязюці, в крові й болоті, в стонах і риданнях, у прокльонах, які спадатимуть на твою голову сиву. А сам ти, хорий, дряхлий, бідний, без землі і без кута, де б міг спокійно сконати, втікаєш перед мстивою рукою переможця. Твій союзник гідний тебе. Його престіл за морем, його слава-легенда, його лицарі побиті, сам він каліка, злидар нестяменний, марнотратник маєтків і крови. Обох нас проклене будучність аж до десятого покоління, аж поки нащадки не позабувають вчинків своїх предків. Оце й осталося з твоїх задумів, гетьмане Мазепо! Ні! - відповідає він, - стократ ні! Осталося двадцять літ тяжкої праці, щоб вгамувати розтіч руїни й завести нове, людське життя. Останеться спомин великого зриву за волю, за самостійне життя, спомин спроби, щоб порвати кайдани. Остануться ті нечисленні, але здорові духом українці, що не зжахнулися московської сили, не забагли царської ласки, не позбулися лицарської чести і громадянського почуття. Нинішній погром переміниться в завтрішню перемогу, бо перемінитися мусить, бо земля наша завелика, щоб її можна чужим шумовинням залити, і завеликий народ, щоб його можна винищити докраю, або перетворити на чужий лад. Голос землі і крови розбудить його з нинішнього сну і він промовить ділом, голосним, грімким, тривалим. І побачать внуки помилки дідів своїх і благословитимуть тих, що їх проклинають нині, а прокленуть, котрих величають тепер. Правда побідити мусить... Вперед, вперед! Гетьман, знеможений тілом, вірив у побіду духа. Дух підтримував тіло. До болю здавна привик. Затискав зуби, замикав очі, жив візією кращого завтра. Смерть бігла за ним, а він утікав перед нею крізь болота й мокляки, крізь нічну імлу, що закривала шлях перед його возом, ніби тую імлу навіяла Москва, ніби й вона Москві, а не Україні сприяла, ніби не лиш людські, але й Божі сили стояли проти гетьмана й його ідеї. Чим дальше поза північ, тим холодніше ставало. Імла залазила під білля, пхалася в груди. Дзвонили зуби, дрижало тіло, мороз пробігав по спині. Люди, втомлені безсонницею, довгими маршами, голодом і спрагою серед того мокрого зимна, попадали в мертве отупіння. Робилося їм байдуже, що станеться з ними, дійсність тратила лінії і краски, ніби й вона була нічим іншим, лиш імлою. Валка втікачів подібною ставала до казкової галери, що, позбавлена вітрил і весел, жене по хвилях навмання. Та керманичі ще стерна не пустили. Тримають його в знеможених руках і корабель до другого берега плине. Благовістилося на день, як крізь опону синявої імли замайорів перед утікачами степ. Мов хвилясте, безбережне море. Шумів, шелестів, співав свою невгомонну пісню: про народи, які приходили туди, про бої, що велися на ньому, про кров, що напувала його, і про силу, що розвівалася з вітрами. Хто не хотів опанувати його, - не дався. Іранці, греки, торки, слов'яни й монголи своїм бій-полем хотіли його зробити, дерлись і жерлися за нього, а він яким був, таким і остався донині, невговканим, безконечним, свобідним. Ходіть до нього, він вас прийме і захистить собою, він - український степ, а ви - діти його. І союзникові своєму скажіть, щоб не боявся степу. Він і їх приютить, у своєму надрі, він - великий, як велике ваше горе, ваш біль і ваш незаспокоєний смуток. Він вас на своїй совісті має, хай хоч тим спокутує свій гріх. І зупинилася валка, і від воза до воза, від уст до уст, летіло слово: «Степ!» Про Меншикова й Голіцина забули і, мов зачаровані, стояли. Навіть коні голови знімали, роздували ніздря, вухами стригли, ніби й вони степовими чарами пройнялися... Степ! Степ, як море, як нездійсненна мрія, незаспокоєне бажання, нез'ясоване стремління, як - українська душа. Гетьманові ніби сили давні вернулись, ніби він на тім степу свої молоді літа дігнав. Піднявся, встав і глянув перед себе. Котилися хвилі зеленої трави, мов табуни розгуканих, диких коней. Ніби війська за військами гнали, далеко, далеко аж за виднокруг. Поранковий вітрець роздирав імлу, як полкові прапори, то маяв ними і підіймав високо, то скручував і кидав униз. Як стріли, сайгаки мчали, виблискували хребти лисиць, як гармати, ревіли дикі тури. Неначе кулі, підлітали жайворонки вгору й розприскувалися каскадами пісень... Степ жив душами тих, що гуляли на ньому і за нього впали. Це не трава, квіти, будяччя, це вони, - степові борці, перемінені в трави і квіття. Гетьман болю не чув. Повними грудьми пив степове пахуче повітря, сильніше від найдорожчих ліків. Очам його верталася колишня бистрість, а думкам орлиний лет. Скинув шапку, і уста його стали шептати молитву. Шепіт той підхопили шведи і за гомонів псалом. «Услишить тя Господь у день печалі, защитить тя ім'я Бога Яковля». Здивовано слухав степ нечуваної досі, чужої мови, принишкла трава, і квіти голови похилили покірно. Аж надбіг вітер від Дніпра, вхопив тую молитву на свої легкі крила й поніс її у невідомі світи ... Гетьман оком прошибав далечінь. Перед ним шуміло зелене море, розливався синій серпанок імли, нічні тіні крилися у балках. В повітрі бовваніли могили, як велетні, мандрували степом, німі, вдумливі, загадкові. Аж зарожевився опалений простір, степ спаленів, з-поза обрію викотилося сонце і повними пригорщами жбурнуло своє сяєво сліпуче - людям, травам, квітам, звірам, цілому світові просто в очі. Прижмурилися на хвилину повіки, піднялись і ввесь світ здивувався: «А-а!» Картина була така невимовно гарна, що не хотілося очей відривати від неї. Забувалося про горе, а бачилося красу. Хотілося жити і спасати життя. Зв'язковий офіцер причвалав від короля Карла. «Передайте його величності королеві, - говорив гетьман, - що ми не збилися з дороги. Перед нами чумацький шляк у Брацлавщину. Півгодинки спічнемо, бо люди й коні трудні, покріпимося і рушимо вперед. Його милість король може бути спокійний. Я тут, як у себе в хаті». Гетьман говорив, ніби з його плечей хтось десять літ життя зняв, ніби він не після погрому втікав, а похід до перемоги провадив. 10. Ой на волики да налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та від Десни до Прута Сумна козацька пісня мандрувала чумацьким шляхом, як бурлачка. Не чулося у ній ні молодецького розгону, ні тієї радости безтурботної, якою звичайно проймається козацька душа, попавши в степові обійми, - смуток поранковою імлою окутував пісню-волокиту. На словах роса тремтіла, ніби плакало кожнісіньке слово. Ой підемо ми, долю кленучи, Та від Десни до Прута, Бо не хочемо, щоб закули нас У московськії пута. Глухі торохтіли колеса по зарослій муравою дорозі. Коні підковами тупали. Знизували голови і в бігу траву зривали, - солодку, якої вже давно не їли. Ще сонце й не піднялося поверх їздців, ще вони темними силуетами рисувалися по огнистому фоні, а вже піт горохом котився з їх лобів. По холодній ночі майже без ніякого переходу наступала степова спека. Непривичні до неї шведи нарікали й домагалися спочинку, щоб хоч трохи полежати в тіні возів. Але їм спочинку не давали. «Звернемо зі шляху у щирий степ, тоді й відпочиватимемо, бо в траві безпечно, як у морі, а на шляху далеко видно: щоб нас москалі не вгледіли». І справді шлях був широкий, довгий, рівний. Тому-то гетьманська повозка скрутила вліво і увильнула в такі високі й густі трави, що, здавалося, їх не топтала людська нога ніколи, бо від сотворення світу не проходила туди людина, лиш хіба звірі. «А ну-те, хлопці!» - гукнув гетьманський візник, повертаючись позад себе, - «Скачіть у траву! Беріть прямо до онтої могили, бачите?» Тільки вірлине козацьке око могло тую могилу вгледіти. Вона хмаринкою блідою майоріла поверх зеленого моря на овиді далекім. Але зараз же козацьких вершників мало що не півсотні випередило гетьманський віз. Ніби риби в воду, нирнули вони в хвилясту траву, тільки голови кінські сплили, тільки 25 червоні верхи козацьких шапок яркими маками на траві розцвілися. Вітер тії маки зривав і котив ними по ізмарагдових хвилях у напрямі далекої могили. За вершниками декілька двоколок поскакало. Промощували дорогу, бо важкій гетьманській повозці нелегко було пробиратися крізь густі і вищі від найвищого хлопа трави. Тирса, як ціпки, сторчала, а комиш, як той ліс, так і білів, так і виблискував сріблом до сонця. І чого там у тій траві не було. І пирій, і ковила, і орішок, і курай, і бурунчуки, а цвіту, цвіту, як у якому раю, пахне й за очі бере, - не надивишся. Як у пралісі, дерево на дереві виростає, так і тут піднімається трава вгору, виросте та вп'ять і впаде на землю, та так і лежить, як хвиля на морі, а поверх неї вже друга росте. І так з року на рік, - цілі віки. А що вже ягід поміж тою травою, так прямо хоч рукою горни. Годі було шведів від того добра відірвати. Все котрийсь із козаків гукав над ними: «Москаль, москаль!» Тоді вони кидали ягоди та поспішали далі. А що найдивніше, так бджоли. Не було їм де гніздитися, так у траві, в землі мед складали, і який! Із самого пахучого цвіту. Шведи ягоди і мед хорому королеві підносили. Надивуватися не міг, бо ще такого, хоч стільки світу зійшов, не бачив... «Край, як рай, а жити в ньому годі!» І дійсно, все тут було, тільки слідів людського прожитку не стрічалося. Раз один попали на якийсь білий череп, так і в ньому оси гули. Тільки й помину про людину. «Гарно як!» - любувалися козаки. «Гарно, бо москаля нема.» «Москаль поорав б траву і зжер би, що тільки побачив би очима». «Ненажери.» «Колись він і туди прийде, як місця на полях не стане. А поки - гарно без нього.» «Гарно!» Трава ніби захищалася від людей, доступу їм не давала. До очей скакала і била в лице. А як попався будяк, то треба було виминати. Здоровий такий, що хоч коня прив'язуй до нього. Ще й цвіте. Королеві в повозку шведи квітки кидали. Але він їх ніби не бачив. Сині очі з синявою небес зливалися водно... Мрія... Дійсність лишалася за ними. Їхали в казку про майбутність. Попри вози дикі кози, як неусвідомлені гадки, скакали. «Бий! Лови!» - гукали запорожці на шведів, які з шаблями пускалися за звіриною навздогін. «Соли на хвіст, соли!» - жартували собі, бо здігнати степову козу ані не гадай. Як блискавка, мигне тобі поперед очі і щезне в траві, що й сліду не побачиш. Їх хіба стріляти можна, та й то не будь-якому стрільцеві. Важко попасти в такій густій траві. Так тоді лиш передовим стрільцям дозволяли на лови, раз щоб не збавляти набоїв, а друге, щоб гамору не робити в степу, бо чорт його зна, чи москаль де не криється в траві. «Та де тобі москаль у траву піде! - потішалися запорожці. - Москаль боягуз!» «Але як старшина накаже, то і в огонь ускочить». «Правда. Так тут треба б і старшині рискувати, а Меншиков і Голіцин не дурні. Степ це наша стихія». «Наша й татарська, більш нічия». «От якби де татарву допасти...» І забували про втому, бо такої їм степ сили додав і нової охоти до бою. Замість татар - качок, дрохв, хохітву та диких гусей стріляли, а тетерваків та куропаток, так тих таки прямо ратищами били, бо товсті були, що й не бігали жваво. Десь і галки взялися. Зразу кілька, а там цілою хмарою за походом тягнули. «Оце й вороги наші. Москалеві знати дають, куди ми йдемо». «На нашу смерть чекають. Мало їм за нами жиру. Чортова птиця! Але з голоду здохнеш, заки поживишся нами!» Козаки, мимо втоми, не тратили духа. Про смерть і не гадали. Вони в степу. Тільки спрага їм дуже докучала. Ягодами ії не вгасити. Піт тіло їсть, хотілося б водою хоч лице обмити. Як допалися якої калабані в балці, то не дивилися ні на ряску, ні на водні п'явки, а припали до неї і, здавалося, випили б дочиста, коли б король не казав шаблями відганяти, бо зразу видно було, що це вода стояча й нездорова. Так дійшли до першої могили, а за нею на обрію показалася друга, а там і третя, ніби стовпи при шляху, якими проходили народи. Аж нараз зелена трава стала золотіти, золото червоніло і багровіло, десь далеко за темний вал закочувалося сонце, велике і червоне, якого ніде більше не побачиш. І не побачиш такого сяяння, мерехтіння, такої луни, заграви, як коли воно на степу заходить. Ніби хтось півсвіту підпалив, земля і небо горить, кривава луна розливається. Аж нараз луна потухла, ще тільки червоні відблиски моргають, стрибають зайчики золоті, хмари метеликів у повітрі мерехтять, але й вони никнуть... Сонце зайшло... Долом море зелене, а горою синє. Оба щораз більше темніють. І тихо так, що чути, як коники пільні тріскотять у траві і як далеко десь на степовім озерці лебеді білими крилами б'ються. Доїхали до того озерця, сполошили лебедине стадо, опочивають. «Тільки, хлопці, коні добре за поводи тримайте, бо як піде тобі в степ, так і не знайдеш, а на степу без коня, що на воді без човна, - пропадеш». Шведи хотіли огнища розкладати, щоб жарити дичину, так козаки не давали. «Підождіть, не годиться. Огонь зрадливий, подасть ворогові знак». Над озірцем вигрібували печі, а вміли їх так робити, що тільки дим з них снувався, а полуміні не видно було. Дехто й вечері не чекав, втома його з ніг повалила, поклався горілиць і хропів. «Якби так усі, - сміявся якийсь запорожець, - то москалі в Полтаві почули б». Втомлені козаки дійсно сильно хропіли, а шведи потягали за ними. Багато було таких, що зовсім не лягали. «Як засну, то до мене хоч стріляй, не збудиш. А мені тут лишатися нема охоти. Як наскочать вовки, то й - амінь». Та вовків поки що не було видно. Зате в болоті рохкали дикі свині. «Їх тут така сила, що прямо ломакою бий». «Ану спробуй, зачепи яку. Збіжиться їх такого, що треба доброго коня, щоб утекти». «Звірина вміє постояти за себе. То тільки ми не рятуємо себе». «Що не рятуємо? Бувало, що свої ворогам видавали. Знаєте, як у Константинові було?» «То, мабуть, давні часи, не чули»... «Кому давні, а я мов нині бачу, хоч тоді ще лише хлопчиком був. Ото ж як Конєцпольський з Остророгом під Константинів підступили, то козацька залога тихцем серед ночі вибралася з замку й потягла до свого війська. Тільки деякі, душ кількадесят, залишилися по хатах, в добрих знайомих. А на другий день ті добрі знайомі пов'язали їх, як баранів, і, щоб приподобатися своєму панові, князеві Заславському, приставили до ворожого табору. За це їм ласка була, а козакам муки і смерть.» І почалися оповідання на цю сумну тему і оповіданням тим кінця не було. «Так воно, так. Великогрішні ми і тому доля нам не сприяє. Бог не благословить». «Старинні козаки того не робили,» - перечив котрийсь, але інші доказували йому, що навіть запорожці подібні гріхи на совісті мали. «Але Полтава нас розуму навчила. Під Полтавою ми кріпко стояли. Особливо запорожці». «То правда, запорожці під булавою Гордієнка показали себе справжніми лицарями. І тепер нікого так не боїться цар, як їх». «І нікого так не карає. Прямо без суду і без розбору на паль. Але городові осоромили себе. Скільки їх витримало біля гетьмана?» «Багато в Батурині і в інших городах погибло. Не кажи! Просте козацтво не завело, все одно, чи старинне, чи новики. Навіть молодики трималися славно. Аж любо було дивитися, як бились. Тільки старшини осоромили нас». «То правда, старшини завели. Якби вони однодушно стали, тоді Україна стояла б, а так Бог вість, що з нею буде». І вичислювали старшин, що покинули гетьмана в найгіршій потребі, і нарікали на них, проклинали, або прямо спльовували з омерзінням. Що тепер з Україною буде? А що ж би? Цар покасує вольності козацькі, вимордує народ, або як худобу пережене в московські краї, а звідти нахлине кацапня. «Не бути тому, не бути, - кричали запорожці. - Січ мати, а Луг батько. Сядемо новим кошем, а поки нас, поти й Україні не пропасти. Гетьман ще живий». «Та яке це життя? От блимає, як в іконостасі лампада, в якій догоряє олія». «Але Орлик живе. Орлик його права рука. Він усе знає і недаром вони біжать. Під турком нові сили вберуть і на Україну рушить». «Ах тая протекція турецька! Знаємо, як за Дорошенка було. Хто більше заплатить, за ним турок потягне». «Не конечно. І в турків є свої політичні рахунки. А політикою то вже Орлик хай крутить, а не ми. Наша річ шабля, а його перо». «Орлик біля Мазепи, як Виговський біля покійного Хмеля». «То правда. Але не забувай, що поки був Хмель, поти й Виговський славився великою головою, а не стало Хмеля, то й Виговський змалів. Боюсь, щоб таке і з Орликом не сталося». Замовкли. На сході небо голубіло. Веселішала земля. Степ шумів, ніби поранковою молитвою молився. Козаки христилися. «Якось воно буде. Під Берестечком також здавалося, що всьому прийшов край і гетьман так само втікав, як тепер, а все ж таки Бог милував і якось ми не пропали. Так не пропадемо й тепер. Коли б Орлик здоров. Та ось і він». Обтулений козацькою буркою, з шапкою на бік, по-запорозьки йшов кроком різким і певним, ніби його ніяка втома не береться. «Панове, не спите?» «Ні, ваша милосте! Як помремо, тоді і спатимемо,» - жартували. «Зараз пізнати, що це старинне козацтво, - погладив їх словом по душі. - При вас і молодик завзяття набереться». «Авжеж, авжеж, при сухих дровах і мокрі розгоряться». «А не погасне поломінь на вітрі?» «Хто вміє огнище розкладати, тому й не погасне», - відповіли. Орлик зрозумів, що то до нього п'ють. «Гадаю, - відповів, - що досвіду нам не бракує. Багато ми навчились за останні часи». «Багато! - притакнули. - Більше й не треба!» «Щоб ми лиш в один гуж тягнули, так і в малому гурті появиться велика сила». «Хіба б ми дорешти з глуздів збилися, щоб не бачити, що в єднанні сила». «Хвалю вас за те, панове товариство, і доброї днини бажаю. Збирайтеся, рушаємо вперед». 11. Ранок був холодний. Втомлені й невиспані шведи прямо зубами дзвонили. Козаки зіскакували з коней і з возів, бігли і грілися. Орлик приговорював до них. Жартував, хоч у душі, мабуть, йому не до жартів було. Ніхто, крім гетьмана, не розумів так добре цілого розміру програної під Полтавою, як він, бо ніхто не був до тої міри втаємничений у плани гетьмана Мазепи. З того моменту, як гетьман перейшов до Карла, він перед Орликом не скривав нічого. Розкрив перед ним усі карти, всі ходи свосї скрутної дипломатії. Покійний Богдан Хмельницький був для Мазепи грізним мементо. Людину, якої ніхто не міг побороти, поборола смерть. Мазепа боявся того найгрізнішого з усіх ворогів. Чув, що сили його вичерпуються, що він більше духом, ніж тілом живе, тому й хотів спадщину передати в безпечні руки. Серце тягнуло за Войнаровським, а розум казав, що і про Орлика не треба забувати. Бачив, що за Орликом стояло козацтво і з тим треба буде числитися. Правда, за Войнаровським буде король Карло, але все-таки не він, а козацтво рішить. І тому на всякий випадок готовляв Орлика до булави. Родинне почуття числилося з турботою про добро народне. Воно перед гетьманом Мазепою стояло на першому місці. Ще під час полтавської битви, коли здавалося, що не переживе її, Орлика й Войнаровського покликав до себе і, як останній заповіт, оставив їм не раду, а прямо наказ, щоб вони по його смерти не сварилися за булаву. Хай бере той, хто легше двигне, бо це не булава, а хрест важкий, який треба нести на українську Голготу. Орлик знав усе і на все рішився. В гетьмані своїм бачив примір послідовного й невгнутого борця за ідею. Хотів бути його наслідником. Відганяв від себе гадку про боротьбу за булаву, бо перед очима мав гидкі спомини, як то за часів руїни булавою гралися, як м'ячем, а ворог сміявся. Того він не хотів. Якщо булаву, яку випустить з рук Мазепа, треба буде підняти йому, Орликові, то підійме і триматиме кріпко, а як король її Войнаровському вручить, так залишиться при Войнаровськім таким самим дорадником вірним, яким був при Мазепі. Це сказав собі Орлик тут, серед степу, дивлячись на його красу ненаглядну і на його пустку безлюдну, спричинену не так наїздниками, як більше нашою безнастанною внутрішньою шарпаниною. Людський череп з осиним гніздом, а кругом таке багатство і така краса, якої не знайти в світі. Прикро, соромно, страшно... Батурин, Переволочна, Полтава... І як була ще в нім крихта якогось самолюбства, жадоба слави, охоти володіння, так тепер ті почуття розвіялися з вітрами степовими. Почував себе чистим і покірним, як на сповіді. Почував себе слугою тієї ідеї, за яку тисячі людей згинули під Полтавою, і хто зна, чи не гинутимуть на майбутніх бойовищах. Бог вість де, почував себе, коли не провідником її, так одним із щирих борців за її здійснення. До чого його Бог і воля народу покличе, тим і буде. Спокійно й самопевно сідав на коня. Коло восьмої години рано почалася спека. І то така, немов це не ранок, а полудне, не український степ, а пустиня Сахара. На лихо, й вітер ущух, у повітрі висіла одна горяч. З людей піт лився цюрком, коні ледве волокли ногами. Деяких добивали та не кидали, як знак, куди пройшли, лиш білували й по татарському звичаю м'ясо клали під сідло. В'їздили в смугу, в якій не було дичини, - пригодиться. Разом із спекою і спрага росла. А тут і ягід не було. Язик в'ялило. Здавалося, до піднебіння присохне. Ще трохи, і валка трупом ляже, як караван на пустині. На щастя, саме тоді, як сонце стояло прямо над головою і своїм промінням, як списами, прошибало людей, почувся напереді крик: «Вода! Вода!» Люди й коні прискорили кроку. Бігли туди, де в придолинці, ніби дзеркало срібне, вилискувався невеличкий степовий ставок. Припали до нього й пили, пили. Ні старий гетьманський мед, ні угорське вино не смакувало так, як та чиста вода. Годі було їх відірвати від неї. Розтаборилися, витягали конятину з-під сідел і пирували по-татарськи. Від води легеньким холодком подувало. Зробили з драбин козацьку фігуру і заглядали «на край світу.» Тільки трава, ні звіра, ні чоловіка не було видно. Могли безпечно спочити. На фігурі вартові змінялися. «Хлопці, не спіть! - гукав на них Орлик, - Полудниця іде. Пакости людям робить. Як задрімає котрий, то друлить його згори і буде сміх». Справді, мабуть, тільки сміх був би, бо в тую траву все одно, що в перину впасти, навіть не потовкся б. Але мало було таких, що не спали б, хіба піші, що присілися на возах і виспалися добре. Їх то і призначували до варти, бо кінний народ, напившися води і закусивши конятиною, засипляв, як мухи. Степ ледве мріє, тирса половіє, тихо, заснуло лихо - цить... Хтось іде... Де?.. Не бачиш?.. Іде і плаче - без сліз... Чумаче, чумаче, де твій віз?.. Віз без коліс, без занозів ярма, а волів нема. Гукаєш дарма, тільки котиться луна степами, ярами, аж докотиться до батька і до мами, до твоїх воріт. Вийдуть жінка і діти і будуть на шлях глядіти, гіркий їх світ... Чумаче, чумаче, де твій віз? Хтось іде степами і плаче словами без сліз. Козаче, козаче, де твоя рушниця, де шабля-дамаска, дівоча ласка, де твій спис?.. Розбита рушниця, пуста порошниця, спис торчить у спині, сам ти на купині лежиш... Як тобі там спиться, чи дівчина сниться, скажи... Чого ж ти лежиш і мовчиш, козаче? Хтось іде степами і плаче словами, без сліз... Ах, де ти?.. Пріся, Мотря чи Орися, мовчиш? Озовися, непритяменна ти? Я безіменна, я непритяменна, я, не я. Без батька, без мами, дрібними ногами мандрую степами не рік, а віки... Де спиш?.. Хати не маю... Що п'єш?.. Сльози ковтаю... Чого хочеш?.. Не знаю... Була над Пилявою, погралася славою, була під Зборовом, упилася здорово червоним вином-дурманом... Потім мене хтось вхопив, заніс під Конотоп. «Гей, гук, мати, гук, де козаки йдуть, та поперед себе вороженьків облавою пруть...» Було і нема... Дарма. Дарма! Минулого не завертати, тим, що були - не бути, лящать над спинами прути... Волга, таволга, Волга-таволга, раз, два, три. Хрести, хрести, хрести, хрести. Перехристи мене, братчику, перехристи. Та не жменею і не кишенею, а шаблею, о так, о так, візьми шаблю в кулак: во ім'я Отца і Сина, хай буде ніч горобина і Святого Духа, хай буде заверюха, хай буде заверюха, хай буде бій-перебій, кріпко стій і не млій, бо це бій сумлінь, - амінь. Козаче, козаче, козаче... Хтось іде степами і плаче словами без сліз. Сонце, як човен, золота повен, плило по хвилях трав. Горів обрій. Орлик протер тер очі... «Панове товариство, в похід! В похід!» Ішли, маючи тільки траву кругом себе і небо над головою. Трава шуміла, шелестіла, перешіптувалася, небо мовчало, тільки вряди-годи скорою блискавкою підморгувало до землі. На погоду. Вода, татарська перекуска й короткий відпочинок над степовим ставком покріпили людей і коней. Та не надовго. Коло півночі обгорнула їх така сонливість і втома, що треба було зупинити. Деякі вози прилишилися далеко й лише за годину надтягнули. Запорожці знову зробили з драбин фігуру, шведи поставили своїх вартових, і табор уснув. Степ тихо шумів, ніби зітхав крізь сон, пригадуючи собі якісь грізні події. Легкий туман підіймався верх трав, ніби людські зітхання підлітали з землі до неба. Крізь туман мерехтіли зірки, мов очі одаліски крізь шовковий серпанок. Люди голосно хропіли, коні жалісно стогнали. Нарікали на безсовісних людей, що гонять ними, як собаками, й висотують останки сил. Орлик не спав. Був у гетьмана і в короля, балакав з Войнаровським і з Понятовським, заходив до запорожців. А тепер сидить біля могили і думає. З гадки дівчина з-над степового ставка не сходить. «Я - безіменна, я - непритяменна... Де спиш?.. - Хати не маю... Що п'єш?.. Сльози ковтаю... Чого хочеш?.. Не знаю». Бачив її, чи снилося тільки? Не вмів сказати. Але чув, що вона знову біля його. Ось-ось і промовить голосом калинової сопілки: «без батька, без мами, дрібними ногами мандрую степами не рік, а вік»... «Сядь собі тут і кажи, звідкіля ти? Чого волочишся степом, мандрівнице сумна?» Хитається, як билина на вітрі. Тільки очі блудними вогниками мерехтять... Мотрині очі... «Дивно, як тая Мотря усім нам не сходить з гадки? - каже до себе Орлик. - Де вона тепер?» І смуток підступає до нього. «Геть! Геть! Не пора на жалібні гадки. Діла треба, щоб направити лихо». Лихо? І - відзивається голос калинової дудки. «Тихо, цить. Не буди, хай спить... Бачиш? Ще рана тепла і кров ще не скрепла, ще земля від гармат дрижить... А кінь біжить, орел летить... Орлику, Орлику, ти високо літаєш, ти далеко буяєш, уважай, щоб не сторощив крил... Хочеш славу будити з могил, що замордована спить? Якого тобі діла заманулося? Кажи?» «Визвольного діла!» «Гадка гарна, але сміла. Чого не сповнив ні Богдан, ні Іван, хочеш сповнити ти?»... І обкидає його поглядом питливим з ніг до голови. «Га, що ж, Орлику, лети, лети... Від могил до могил пробуй крил, шукай сил, та чи знайдеш, не знаю». І раменами здвигає. «Не знаю... Я не такого чекаю». «Ти? - питається Орлик. - Ти хто?» І протирає очі... ЇЇ нема... Шумить трава, переморгується небо з землею. Які ж ті степи просторі. Мерехтять зорі. Вітер землю до сну колише, ніч на неї холодом дише, табор спить. Орлик здрімнувся... «Це в мене мабуть від безсонниці, - потішає себе. А, може, й перестуда, щоб тільки не степова лихорадка. Треба бути здоровим, діло жде». Обтулився буркою і вийшов на фігуру. Глянув. Трохи возів, трохи змарганих коней і жменька людей. Бувало, що сотник зі своєї сотні більше припровадив. Довго дивився і наслухував, чи Левенгавпт не йде... Нема... А вже повинен би бути. «Щоб тільки... - але й думати про те не хотів. - Ще тільки того треба, щоб з Левенгавптом щось сталась». Уважно зійшов по драбині й обійшов табор. Вартові хиталися, як будяки в степу. Один прямо з ніг валився. «Лягай! Я за тебе постою». «Ваша милість?» «Кажу тобі я. Лягай!» - взяв від козака рушницю і стояв, поки не прийшла зміна. І знову ранок і знов похід. Вперед! Вперед! 12. Увійшли в таку смугу, що звіра й птиці була велика сила. Зайці стадами скакали, дрохви і стрепети перебігали дорогу, здичілі вівці в траві блудили. Настріляли й наловили того добра, що голоду не потребували боятись. Забули про небезпеку й потішалися гадкою, який то нині буде полуденок. «Але чим ми його зваримо?» - журилися шведи. Та козаки й на це вміли собі порадити . Як коло полудня дійшли до якоїсь балки, то зробили кізяк, висушили його в одну мить на сонці, розвели вогонь ї нажарили баранини, що лиш пальці лижи. «От якби так горілкою попити!» - зітхав котрийсь. «Якби так матуся млинців насмажила», - насміхалися з нього. «А тітка варенухи наготовила». «Та якби так під грушу». «Та ще з дівчиною нешпетною»... - приговіркам не було кінця, бо козаки, хоч і збідовані, а пожартувати люблять. Особливо запорожці, бо тим і журитися нема чого. «Діду, діду, село горить, а він торби на плече, і на друге». Але жарти жартами, а пити таки 31 хотілося. «А підіть ви, дітоньки, в траву та подивіться, чи де вишеньок не найдете, - казав до молодиків січовий дід, що вже їм не раз добре порадив. - Як я туди, літ тому півсотні буде, в Польщу ходив, то лучалися вишні. Здалека й не видно, але як добре в траві пошукати, то знайдеш». Дід не брехав. Молодики з повними шапками вишень вернулись. «Кислі-бо, кислі, аж губи розпирають, а все таки трохи спрагу гасять». І гасили спрагу тими дикими вишнями ще й короля, гетьмана та старшинських жінок ними гостили. А тішилися тими ягодами ще більше, ніж товстими вівцями, бо спрага гірше їм надокучила, ніж голод. Вже бралися дрімати в тіні під возами, як з фігур почувся знак тривоги. Зірвалися й хопили за зброю. Запорожці вози в чотирокутник стягали: дишлі вгору, колеса до коліс ланцюгами. Орлик вискочив на фігуру і дивився крізь скла. Кілька їздців чвалали. «Це наші. Москалі так їхати не вміють». І дійсно. Їздці не їхали, а летіли, як буря. «Сотник Мручко. Під другим так кінь не піде». Їздці то потопали в зеленому морі, то виринали з нього зовсім так, як човни на хвилях. «Мручко! Мручко!» - лунало з фігур, і козаки збігалися звідусіль, щоб повітати доброго товариша. Ось і він. Здорожений, заболочений по самі вуха. Здовж правого лиця шрам, ще неприсохлий, рука перев'язана шматком сорочки. Але всміхнений і бадьорий. Коня в землю впер і зіскочив з нього, як молодець. Сто рук простяглося, сто пар цікавих очей обскочило його. «Здорові були!.. Товариші розкажуть вам усе, вони знають. Мені ніколи. Орлик де?» Орлик злазив з фігури. «Вітай, сотнику! Що чувати?» «Багато, пане генеральний писарю. Ходімте набік». Пішли до Орликового воза і Мручко став розказувати свою Одіссею. Орликові в голові шуміло. Сталося, чого він так боявся. Карлова армія здалася, Мазепиних вояків нема. «Всі здалися?» - питався, ніби словам старого сотника не вірив. Мручко числив. «Генералів шведських 5, полковників 12, підполковників 13, інших старшин приблизно 400, всього душ більше тисяч чотирнадцять, прапорів, знамен і штандартів мало не 300. Гармат, гавбиць та моздірів 30, здебільшого калік». «Умови?» - питав Орлик. «Які там умови! - махнув рукою Мручко. - Всі складають зброю і здаються воєннополоненими до викупу. Генерали й офіцери задержують свій багаж і прислугу». «А наші?» - спитав тривожно Орлик. «Ось вони!» - відповів Мручко, показуючи рукою на гурток людей, що скидався на винокурів, риболовів, дроворубів, волокит, або прямо на розбишак, на все, що хочете, лиш не на людей, що належали до регулярного війська. Босі, без шапок і свиток, лише при шаблях та з пістолями за поясом. Рідна мати не пізнала б їх, такими копотами вкриті їх обличчя. Піт цюрком спливає з чола і, як весняні потічки пологу ниву, так він жолобить закурені лиця. Впали на землю і важко дишуть, як хорти після ловів. Навіть їсти не хочуть, хоч голодні, тільки ягоди приймають. Орлик глянув на них і зітхнув: «Мало!» «Добре, що й тих привів», - відповів Мручко і розказав коротко про свій останній бій. Орлик слухав і хвилювався. Пригадалася дівчина з-над степового озерця... «Во ім'я Отця і Сина, хай буде ніч горобина, і Святого Духа, хай буде бій-перебій, кріпко стій і не млій!» - Постоїмо, дівчино, постоїмо! - обіцяв собі і кріпко стиснув старого сотника за руку: «Спасибі, батьку. Хоч стільки потіхи, що не здалися так, як тамті». «Як було здаватися? - кинувся Мручко. - В п'ятому пункті переволочанського акорду стояло чорне на білім: «І Запорожци і другіє мятежнікі, коториє акажутся при шведскіх войсках, будут видани Єво Царскому Велічеству.» Знали ми, що воно значить. «І Левенгавпт не відкликав цього пункту». «Підписав, як йому Меншиков предложив». «Сумно». «Та невесело, пане писаре генеральний». «А погоні не бачив?» «Іде. Та ще не зараз поспіє. Я, де міг та як міг зводив їх з дороги. Покрутяться, як замотиличені вівці. Але не вернуться, бо Голіцин на нас велику злість має. Роз'їлася скажена собака. А гетьман що?» «Нездужає. А все таки відворотом керує». «Він?» «А хто ж би? Ніхто так степу не знає, як гетьман». «Правда. Не раз туди ходив. Але про Переволочну не кажіть йому цілої правди, бо пощо? Хай потрохи гірку чашу ковтає... А король?» «Королеві краще. Рана вже не ятриться». «Славити Бога, бо на нього тепер ціла наша надія». Орлик поклепав Мручка по плечу: «На себе, батьку, покладаймося, на себе. Це найбезпечніша надія». Підійшов Понятовський. Хоч «пан», він не дуже-то тримався «з вашеця». Зжився з козаками й полюбив їх, пізнавши їх хоробрість. Щиро вітався з Мручком. А почувши про Переволочну, спротивився, щоб скривати правду. «Гетьмана можемо щадити, бо він недужий. Схвилюється і ще з ним якийсь припадок станеться, а тоді ми без його проводу пропали, як на ярмарку собака. Але король мусить знати правду. Перед ним не вільно нічого таїти. Ви, пане сотнику, спічніть і покріпіться. В моєму возі є ще одна плящина, ликніть собі. Та не багато, - додав, жартуючи. - А я до короля його милости скочу». І побіг. По дорозі стрінув Войнаровського. Цей був дуже прибитий. Журився недугою дядька і тим, що після його смерти було б. Невесела перспектива. «Вус догори! - гукнув до нього Понятовський. - Підемо до короля». «Да отніметься чаша сія од мене»... «Ні, ні, треба. Удвійку краще. Чому це я один маю бути вісником Йовової новини?» «Невжеж ж Левенгавпт здався?» - не спитав, а скрикнув тривожно Войнаровський. «А ви не чули?» «Догадуюся... Здурів чи що?» «Добрий генерал, та м'яка людина. Не наше діло його судити. Ходімо». І поплентались до того воза, на якому на дошках, уставлених верх полукіпка, лежав король з простягненою хворою рукою, що її перев'язував саме хірург. 13. Король, почувши про здачу своєї армії біля Переволочної, скипів. «Це брехня! - крикнув. - Татарська вість. Сотник Мручко, «dichtet»4. Спека йому на голову б'є. Шведи не здаються!» Понятовський мовчав, поки перший гнів не минув. «Ваша королівська достойносте, - почав тоді. - На жаль, я мушу обстоювати за правдивістю тієї злощасної вісти. Сотник Мручко любить жарти, але він ніколи не бреше. Події під Переволочною він розказав з такими подробицями, яких видумати годі. На жаль, його оповідання я мушу вважати правдивими». «Так, значиться, я вже моєї армії не маю?» Понятовський притакнув, але похопився і додав: «Ваша королівська величність мають ще нас, своїх найвірніших слуг і товаришів недолі». «Так. Але моя армія, моя армія, якій рівної не було в світі. Чи ви знаєте, що коли б мені хто казав був вибирати: армію, чи королівський престіл, я відповів би без вагання: а р м і я. І оце Левенгавпт здав її. Він поступив проти мого виразного й ясного наказу, я йому велів перевести військо в степ. Невже ж він географії не знає, що замість на полудне, на північ пішов?» Понятовський і Войнаровський пробували боронити Левенгавпта: вказували на втому жовніра, на великий відсоток ранених, на брак артилерії й муніції, врешті, на недогідність терену. «Сотник Мручко доносить, що Левенгавпт сам не рішався, відбув спільну нараду з командантами полків і батальйонів і питався про гадку війська». «Я йому того робити не казав. Я йому велів в цілості перевести військо в степ. Він осоромив себе, Швецію і свого короля. Я йому того ніколи не прощу, ніколи. Капітуляція, на яку він пішов, гірша від найгіршого погрому, бо вона деморалізує народ. Ні, ні, не бороніть Левенгавпта, не бороніть! Брак амуніції, великий відсоток ранених і непригідний терен могли виправдати програну, а не капітуляцію, до якої він не мав мого дозволу. Чому він не бився? Він має 14 тисяч людей, більше, ніж Меншиков і Голіцин, чому не бився і не згинув чесно, замість соромно жити?» «Меншиков велів у тисячу бубнів бити, - відповів Понятовський, - і генерал Левенгавпт міг собі гадати, що москалів удвоє, троє більше». Король гірко всміхнувся. «Міг собі гадати... Такий це мені генерал, що настрашився бубнів. Я не кажу, що Левенгавпт свідомо, або зі злої волі зробив таку дурницю, він прямо голову стратив, а це його не виправдує, бо командантові, навіть у найбільшій тривозі голови тратити не вільно. На те він командант». Понятовський і Войнаровський мовчали, бо й що було їм казати? До них промовляв вождь, якого позбавлено армії, армії, яку він сотворив, вишколив і здобув з нею славу. Розуміли трагедію Карла. Ще вчора лежала перед ним Європа, а нині він лежить з хворою ногою, вождь без армії і король без підданих, людина, яка нараз стратила все. З жалем дивилися на нього. Король голову від них відвернув, не хотів, щоб бачили, як боровся з собою. Фантаст і мрійник, але наскрізь чесна людина, правди шукав. Знайшов її. «Це кара, - почав по хвилині, - що я послухав гетьмана і вас, панове, й залишив армію на Левенгавпта. Вождеві армії опускати не вільно, де його люди, там і він. Мені треба було остатися біля Переволочної, прийняти баталію і - перемогти. Це один мій гріх, а другий, що, від'їжджаючи, дав я накази тільки Левенгавптові й Крайцові, а іншим командантам ні. Але я був хворий, ви не знаєте, панове, який я був хворий, - ніби виправдувався король. - Я ввесь горів, гадок не міг зібрати, - і це мій другий гріх». Замовк. Очі його дивилися кудись углиб, в синяву загадкових фйордів. Шукали чогось. Якору, щоб учепитися його, чи безодні, щоб потонути в ній? Понятовському стало жаль короля. Щоб потішити иого, розказав про хоробрих альбедільців і про те, як два офіцери пробили себе шпадами, заки їх склали перед Меншиковим. Король слухав, очі його більшали, ясніли, веселішали. «Поїдемо далі, панове. Пора! Пора!» Четвертий день відвороту минав, як і попередні, з тою хіба різницею, що знову ввійшли на брацлавський шлях і посувалися ним трохи скорше. На тім шляху зустріли першу чумацьку валку, яка везла сіль. Щоб не попала в московські руки, забрали її. Так само взяли від чумаків воли, заплативши за них добрі гроші. Чумаки лише з налигачами в руках поплелися степом. Гей на волики налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та підемо до Десни з-над Прута. Тільки принесуть з собою додому, що тую пісню. Хай простять! Війна діло безсердечне. Другі потратили життя і здоров'я, а вони лише сіль та воли. «Наближаємося до Великого Інгула, - сказав до Орлика гетьман. - Зупини, Пилипе, похід. Треба нам поміркувати, що далі робити». Похід зупинився. Орлик і Войнаровський взяли гетьмана під руки й повели до повозки короля Карла. Король лежав на дошках верх полукіпка. Хвора нога на подушці, очі повіками накрив. Але не спав. З думками бився. Почувши голос гетьмана, підняв повіки і простягнув до нього руку. «Пройшли ми вже більше, ніж половину дороги між Дніпром і Богом. Треба післати когось до Очакова». «Пощо?» - спитав король. «Щоб очаківський паша звістив Диван про наш прихід та наготовив судна для переправи через Бог». «Гаразд. А не краще без того? Переправимося якось і заставимо Диван погодитися з «фактом», що ми на турецькій території, а то вони зачнуть торгуватися з нами». Гетьман подумав хвилину: «Турки шахраї та ласуни на гроші. Це правда. Але боюсь, що без суден прийдеться нам важко. Як зачнемо переправлятися на човнах, то легко може нас наздігнати погоня». «Як гадаєте, але я не вірю всім отим пашам. Це наволоч монгольська». «Очаківський паша мій добрий знайомий. Він піде мені на руку. Треба тільки післати чоловіка, що вміє з ним балакати. Козака ні, бо турки козаків не люблять». «Так пішлім Понятовського. Це поляк і пан. А від шведів поїде мій секретар Клінковштрем. Вони будуть переговорювати з пашею, а козаків дасте для ескорти тільки і щоб провадили, бо вони знають дорогу. Я дивуюся, яким це чином вони орієнтуються в тім безбережнім просторі, прямо як перелетні птиці». «Добре ваша величність кажуть, - притакнув гетьман, - як перелетні птиці». Понятовський хотів Мручка взяти з собою. Так той випросився. Казав, що втомлений дуже, а посольству треба поспішати. На ділі він хотів бути при гетьмані. Незабаром Інгул. При переправі може всячина бути. 14. Крім Меншикова й Голіцина, цар пустив ще Волконського й Кропотова за Дніпро і наказав їм не щадити ні коней, ні людей, щоб тільки здігнати й дістати в руки «дорогого брата, короля Карла та «поганого зрадника Мазепу». Кропотов і Волконський гнали, як буря, і певно були б застукали обі жертви в степу, коли б не припадок, який цим разом пішов утікачам на руку. Відділ Волконського і Кропотова побачив перед собою повозку. Москалі пустилися за нею, як за зайцем хорти. В повозці видно було офіцерський шведський капелюх. Мабуть, відстав від валки, а все ж таки тая валка не мусить бути далеко. Обскочили повозку, в якій лежав хворий шведський офіцер. Кропотов визвірився на нього і обсипав його сороміцькою московською лайкою, бо швед не розумів московської мови і не знав, чого від нього хочуть. «Де король і де ізмєннік гетьман? - кричав Кропотов, а швед дивився на нього й мовчав. - Атвєчай!» гукав Кропотов, а швед тільки плечима здвигав. Кропотов підняв руку, шведський офіцер добув рапір. Волконський кинувся між них. «Як заб'ємо його, то й не довідаємося, куди пішов король. Краще подоброму.» Волконський перепросив офіцера, сказав, що це непорозуміння і, зібравши все своє знання німецької мови докупи, силкувався толкувати йому, що шведська армія під проводом Левенгавпта здалася і що, значиться, він, швед, як підкомандний Левенгавпта, числиться також полоненим і, яко такий, обов'язаний слухати, що йому прикажуть. Швед також не дуже добре по-німецьки балакав і минула добра хвилина, заки вони добалакалися до чогось і рушили далі. Швед, може, й знав, кудою пішов його король, але він скорше був би згинув на муках, ніж зрадив його. Розумів, що в руках своїх тримає долю свого вождя, а може, й майбутність свого народу й держави. Хай з ним москалі зроблять, що хочуть, дороги не покаже. І не показав, а вмисне звів Волконського і Кропотова на манівці. Так і минула щасливо грізна небезпека для гетьмана і для короля. Посувалися дальше в напрямі Інгула. Понятовський негайно рушив в дорогу. Козаки провадили знаменито, і вже на другий день коло полудня побачили вони сині хвилі широкого Бога. Порома не було, навіть човнів ніяких не застали. Понятовський розіслав козаків, щоб перевізників шукали. Минула добра година, заки вернулися з радісною новиною, що якої пів милі відтіля працюють риболови. Понятовський подався туди. Гей ви, хлопці риболовці, Ви хороші на вроду, Візьміть мене в новий човник, Перевезіть за воду. «Це ніби про нас співають,» - погадав собі Понятовський і зупинився на хвилину, щоб послухати гарного, хоч сумовитого співу. Ухо, привикле до бубнів і сурм воєнних, з насолодою ловило звуки народної пісні. Вилітала вона з повних грудей і буяла свобідно, буцімто ввесь світ до неї тільки й належав. Тягнула до себе. Понятовський прискорив ходи. Та як же здивувався, побачивши співаків. Було це п'ять заялозених гольтіпак, які вовтузилися біля якогось порваного невода. Поздоровив їх. Відповіли, як звичай велить. Побажав доброго успіху в роботі, побажали й йому. «А чи не перевезли б ви нас, добрі люди, на другий бік?» - спитав. Глянули на нього і на його товариство з-під лобів. Очі їх казали: «Коли б вас менше було та не при зброї, то перевезли б ми вас на другий світ». Але вголос промовив котрийсь: «Не смолений човен.» «А як же ви запускаєте невід?» «Запускати невід можна, а переїздити річку ні. Не допливе. Широчінь...» - і показав рукою. А другий додав: «І перевозити не вільно. Карають за це. Ви чужинецькі і Бог вість хто.» «Ми до очаківського паші», - заспокоював їх Понятовський. «Не наше діло знать,» - почув у відповідь. Видно було, що торгуються. Побачили людей у потребі, так чому ж не заробити на них? «Я даром не хочу» - приступив до діла Понятовський. «Заплачу і добре заплачу.» «Відомо, що за спасибі ніхто не перевозить приходьків, Бог зна кого.» Понятовський скипів. Ці «збуї» не то не слухають його, але ще й зневажають. .Невже ж він не виглядає на великого пана? «Слухайте. Мені спішно до команданта очаківської твердині і як ви зараз не перевезете мене й моїх людей, так я відніму у вас човен, та ще и пожалуюся паші». «Спробуйте!» - відповіло п'ять голосів нараз. «Хами! Я вас постріляю, як собак!» - гукнув на них Понятовський, але козаки прискочили до нього. «Ваша милосте, лишіть це нам, ми з ними побалакаємо. Це непевний народ. На другім боці конюхи. Надбіжать і зчиниться чорт зна що. Краще по-добру спробуємо.» Понятовський згодився. «Пробуйте!» - а в душі додав: «Може, дійсно свій свого краще зрозуміє,» - і пішов собі геть. «Гарна пісня, так співаки погані!» - подумав собі. За хвилину вернувся козак: «Перевезуть, ваша милосте, перевезуть, але хочуть, щоб ви їм свого коня за це дали, бо його й так переправити годі. Спарений і підпалений, сяк, чи так прийшлося б в Очакові лишити. Як же буде?» Понятовський не надумуючись відповів: «Хай везуть!». Козак підбіг до хлопців риболовців, хороших на вроду, й заки Понятовський поспів туди, човен стояв наготові, а перевізник, знімаючи шапку, говорив чемно: «Будь ласка, вельможний пане, сідайте!» Переїхали вдвійку з Клінковштремом. Опинившися на другому боці, Понятовський перехристився. Стояв на турецькій землі. Малощо не тиждень пробув у безнастанній тривозі, що от-от і здоженуть його москалі. Нерви його були натягнені, як струни, - грав на них страх. Він не швед, а поляк, який з Лєщинським пішов проти Августа, значиться, на гадку царя, він - ребеліянт, подібно, як мазепинці, і подібної кари міг сподіватися. Нараз - через широкий Бог царська рука його не дістане. Хвилину любувався найсолодшим з усіх почувань - свободою. Ніколи не цінив її так високо, як у цю хвилину. Хотілося припасти до землі, що робила його безпечним, і цілувати її. Та не пора на це. Обскочили його люди півнагі, брудні, чорні, косоокі, чистий венецький карнавал. Балакали щось до нього, рухами рук доповнювали слова, не розумів. І він пробував розмовляти на різних язиках, - не йшло. Аж як промовив по-французьки, почув радісний голос: «бон, бон!» Один з тих голодранців служив при французькій місії у Туреччині і вивчився французької мови. Його то й наняв собі пан Понятовський за провідника. «А як тобі на ім'я?» - спитав. «Ахмет.» «Коли б ти був башею, або агою, то Ахмет підходило б до тебе. Ахмет-баша. А так Ахметка краще.» «Хай буде й Ахметка. Хіба мені що?» Ахметка показався бувалим і проворним, тим більше, що почув у Понятовського гроші. Зразу й титулував його ясним паном і ступенював титулятуру аж до «його світлости князя» включно. Десь і коней придбав і поскакали в Очаків. До твердині їх не впустили, бо було під вечір. Прийшлося ночувати на передмісті в якійсь брудній і непевній господі. Понятовський післав Ахметку на замок і казав повідомити команданта, що прибув посол від українського гетьмана Мазепи, а сам чекав на відповідь на подвір'ї заїзного двору. Не скучав, бо що край, то обичай. І люди і звичаї все було тут якесь інакше, тільки небо так само висіло над сонною землею і так само співали птахи в кущах. «Оце й той край, в якому доведеться нам прожити, мабуть, довгий час, поки не прогуде хуртовина», - погадав собі пан Понятовський. «Га, що ж. Поживемо. І тут же люди якось живуть і, мабуть, не найгірше. За гроші скрізь жити можна, а без грошей скрізь біда.» Післанець не вертався. Очаківський баша не дуже то якось спішився приймати посла від свого доброго друга Мазепи. «Невже ж невіра зачув про нашу біду?» - погадав собі Понятовський. Власник гостинниці попросив ясних панів до вечері. З'їли якогось шашлика, попили молдавським вином і закурили файки. Тютюн був такий, що пригадалася пісня про Сагайдачного. Пізно вночі вернувся післанець. «Баша спить і нікого не приймає. Аж о дев'ятій годині ранком можна явитися перед його ясне обличчя.» Не було ради. Довелося ночувати. Господар відчинив двері від спальні. Понятовський глянув і скривився. На долівці лежав вінок тіл людських. Головами до середини, ноги наверх. Довші доторкалися стіни, ніби опиралися, щоб їх не сунули сусіди. Повітря було таке, що в ньому повисла б сокира. З тієї гущі гуло, щось свистало, рипіло і пуфкало, ніби сплячі страшили одні одних. Понятовський хоч і привик до воєнних невигід і за час відвороту спав, де і як попало, не мав ні охоти, ані відваги бути учасником того сонного бенкету. Дарма власник обіцяв, що розсуне своїх гостей і для ясних панів знайдеться ще «хороше місце» - не хотів. На щастя, виявилося, що за добрі гроші і в Очакові можна виспатися добре. Потряс калиткою і хазяїн відступив свою власну опочивальню, малу й низьку комірку, обвішену й устелену чудовими коврами турецькими, а що найважніше, з такою широчезною і м'якою отоманою, що на ній, за словами її власника, навіть сам падишах міг би з насолодою спати. Як падишах спить, того, розуміється, Понятовський не знав і навіть не цікавився знати, бо як тільки голову до подушки притулив, заснув, як муха. Морфей ухопив його в свої обійми і не пустив до рана. «Ваша світлосте, ваша світлосте! - торкнув Понятовського за ногу Ахметка. - Вже муезін проголосив ранню молитву, пора вставать.» Понятовський тер заспані очі. Ніяк не міг зрозуміти, де він, у Варшаві, у себе на селі, чи у гетьмана в Бахмачі в гостях. Аж глянув на коври, на подушки, розкинені по долівці, на позолочену посуду до кави, що стояла на низьких столиках, виложених перлівкою, на Клінковштрема, що хропів у кутку і - закляв по-шляхетськи: «Пся...» Так радо проспав би тут, у цій розкішній яскинці ще й цілий день і цілу нічку, поки всі кості не перестали б боліти. Отомана, на якій сам падишах міг би з насолодою спати, показалася дійсно леговищем перворядним і, що найголовніше, не кусливим. Крізь малесенькі тусклі шибки заглядало сонце і гралося красками чудових коврів турецьких, показувало такі штуки, що очі годі було відірвати. Понятовський пригадав собі свою місію і позіхнув від уха до уха: «Ще мені тільки того не доставало в бузовірами в коншахти заходити». «А як там надворі?» - спитав Ахметку. «Погода - ваша світлосте.» «Гарно... Так тоді подавай умивальню і коновку зимної води. А перше ще розбуди пана секретаря його королівської величности.» Ахметка потягнув Клінковштрема за ліву ногу. «Муезін проголосив ранню молитву, пора вставать. В дев'ятій годині баша на панів чекає». У відповідь мало ногою по зубах не дістав, бо швед спав, як у рідної мами в гостині, лихий був, що його будять. Мабуть, Швеція снилась. «Пора, пане секретарю, пора!» - докинув від себе Понятовський. - «Бігай, Ахметка, по воду.» Татарин, чи турок, «чорт його батька знає», побіг, а Понятовський ще хвилину розкошувався м'якою отоманою, «на якій і падишах міг би залюбки спати...» Кожна кісточка болить, шляк би тих москалів трафив, а царя в першу чергу. Встав і з насолодою наставляв давно немиті плечі під струї зимної води. «Лий, Ахметку, лий. Не жалуй води. її тут у вас більше, ніж треба... - гукав і за кожним поливом здригався ввесь, як риба. - Ах, щоб ви пане секретарю, знали, яка разкіш вода.» «Особливо, як хто дві неділі не мився, а не купався рік, - відповів одягаючись Клінковштрем. - Але, де мій годинник?» - крикнув, зміненим голосом, перевертаючи всі кишені. - Де мій знаменитий годинник? Це пам'ятка родинна, батько з Нюрнбергу привіз... » «Я годинника вашої достойности не брав. Щоб я одубів, щоб мене покрутило, щоб мені язик висолопило з рота», - відпирався Ахметка, хоч ніхто до нього й не приставав. «Добре, що моя калитка не пропала,» - заспокоював шведа Понятовський. «Як є гроші, то буде й годинник. Ви маєте право домагатися від короля відшкодування за свою втрату.» Швед тільки рукою махнув. «Ходімте на снідання.» Снідаючи, нараджувалися, як їм до баші йти. Пішки треба, бо коні будь-які і без гарної збруї. «Щоб тільки бузовір не погадав собі, що ми до нього з великої шани пішки йдемо,» - журився Понятовський. «Хай гадає - мені що», - рішив швед. Пішли. Містечко було плохеньке. Але гаряче літо висушило баюри, сонце золотило верхи мінаретів, зеленіли каштани, а що найважніше, від лиману й від моря подувало таким легким, пахучим повітрям, що дихати хотілось. «Десь Бог не мав що робити, - нарікав Понятовський, і нехристів на такій гарній землі посадовив, а нам дав піски та мочари. Та же тут тільки сиди й диш.» «Вони те й роблять,» - відповів швед, показуючи на торгівців, що сиділи під нависами своїх дерев'яних домівок над купами краму, заспані і ніби байдужі чи хто прийде до них і купить, чи ні. Ремісники всуміш з торгівцями, не дуже то й поспішаючись, робили своє діло. Сонце вже-таки добре припікало, - воду з перехожих варило. «Така горяч, і шельма турбана не скине, - критикував турків Понятовський. - Ще й такими поясами попідперезувалися, ніби їх черево болить.» Туркені з серпанками на лицях ішли, майже не доторкаючись землі своїми гостроносими виступцями без закаблуків. Ритмічно широкими бедрами колисали. «Також спосіб заслонювати обличчя, - сердився Понятовський. - Може, котра й гарна, так чому б не глянути. Не вкушу. По очах знати, що палкі. Як ви думаєте?» - торкнув ліктем Клінковштрема. «Я нічого не думаю,» - відповів швед. «Правда, ви не любите чорнявих, у вас білявки з синіми очима, як і в нас, у Польщі. Але, знаєте, і в чорних є свій смак.» «Як гарна, то гарна,» - відповів, щоб відчепитися, Клінковштрем, але Понятовський розговорився і попав на любу тему, викладав перестрашеному шведові різниці між брюнетками й блондинками. Досвід мав великий, більший, ніж можна було по нім гадати, бо на око він був вояка і, здавалося б, лише вояка. «Ваш король не любить жінок? То недобре, а вже лисіє. Жінки також потрібні. Додають енергії і підтримують молодість». «Як котра.» «Ні, краще кажіть, як у котрого, бо, щоб я собі з якою жінкою не дав ради, о того, моспане, не буде.» Поперед них пересувалися широкі турецькі оксамитові й шовкові штани і мигтіли каптани, суто золотом перетикані. «Псявіри, на нашій кривді багатяться. Мало ми їм гарачу наплатилися». Бородатий улеман у фіолетнім плащі і в синіх пантофлях повагом до мошеї ішов, вояки з високими, жовтими шапками стояли на варті, пси шнирили по вулицях, шукаючи кісток у помиях. Водоноші бігли з коновками від фонтани. Понятовський не пропустив нікого, щоб не виявити свого невдоволення. Його б тут дати, зреформував би їх на свій лад. На майдані недалеко замку купа людей якусь дівчину оглядала. Беззубний турок общупував її. Пробував тіла, чи тверде, гладив рукою по спині, підносив повіки і заглядав у зуби. Другий гукав: «Не маєте що довго призиратися. Дівка, як грім. Ганчу не знайдете. О, подивіться, які ноги, як коновки. Та вона нам корець збіжжя двигне.» Дівчина була в такій драній одежині, що годі було й пізнати, з якого вона краю і народу, але великі, сумні очі, чорні грубі коси й високі тугі груди казали, що наша. Не боронилася й не плакала. Збайдужніла, як птах, що бився, бився у клітці, побачив, що виходу з неї нема, і маком сів. «А це що?», - крикнув Понятовський. «Продають невольницю, - відповів спокійно Ахметка. - Невольник дешева тепер. Наш на Україну піде, з царем воювать. Сподійсь, ясиру багато наженуть, тому й дешевий невольник...» - пояснював Ахметка. Понятовський сплюнув і мовчки поплівся на замок. 15. Коли б не Ахметка, то Бог вість, як довго довелося б нашим послам ждати, заки їх допустили б перед ясне обличчя очаківського баші. Ахметка направо й наліво голосив усім, тим, що треба й не треба було знати, що провадить до баші на послухання великих панів-князів від шведського короля і від гетьмана українського, які мають грошей, як полови. Довелося давати й докази того багатства, аж кінець-кінцем Понятовський і Клінковштрем увійшли до святої святих, до залі, обставленої по-турецькому звичаю, в якій сидів баша. Привітав чемно гостей, а довідавшися, що не вміють балакати його мовою, балакав, хоч дуже слабо, по-французьки. Служив він колись при турецькій місії в Парижі, цікавився політикою і рад був довідатися дещо нового про війну. Понятовський кілька разів починав балачку про свою місію, як баша заодно вертався до війни. «Хоче перше знати, як діло стоїть, - погадав собі Понятовський, - щоб відповідно до того почати торг.» Так воно і справді було. Баша догадався, з чим-то тії посли до нього прибули, і йому хотілося знати, чи у великій скруті шведський король, щоб відповідно до того поставити ціну за свою прислугу. Понятовський не витримав. «Ваша достойносте, - почав. - Нам спішно. Його милість король чекає. Дозвольте предложити вам прохання його милости короля...» «Гарно, гарно, - притакнув баша, - але перше годиться погостити вас, панове. Як же так. З далекої дороги йдете, треба ж погостить, треба» - і плеснув у долоні. Чорняві хлопчики в червоних штанцях, з руками на грудях нахрест, підскочили й похилилися до землі перед своїм паном. Щось там помугикав з ними і поназносили тарілок, чашок, плящинок, немов на який пир. Баша власними пальцями дер м'ясо і найсмачніше подавав то Понятовському, то Клінковштрему на патичках, гарно з дерева виструганих. Нашим послам не дуже то до вподоби був такий спосіб їжі, але що робити: обрався грибом, так лізь у борщ. Сорбети, халва і свіжі смокви та інші овочі були дуже смачні і посли заїдали їх радо. «Позвольте, ваша милосте, повторити вам прохання його величності короля Карла»... «І гетьмана Мазепи... - додав Клінковштрем. «Так, і українського князя-гетьмана, - повторив Понятовський, - а саме, щоб ваша достойність зволили вислати на Бог кілька поромів для перевозу наших людей і вантажу на свою територію». Баша вислухав прохання і примкнув очі, ніби йому нараз дуже чогось захотілося спати. Гнітуча мовчанка запанувала в душній, східними пахощами переповненій залі. Баша похитувався злегка, буцім журився дуже, почувши прохання послів. «Важко, панове, важко, ой дуже важко», - цідив крізь зуби. Понятовський нахилився до нього. Щось шептав, знаючи, що такі речі найкраще полагоджується з вуха до вуха. Баша слухав, завертав очима, аж промовив так тихо, Понятовський ледве почув: «Дві тисячі дукатів». «Дві тисячі дукатів?» - зжахнувся Понятовський. « І ані одного менше», - потішив його баша. Тепер знову Понятовський став хитатися журливо. «Велика гріш, велика гріш, - толкував йому баша, - але мені треба з другими поділитися, треба, бо люди жити хочуть. Усяка чоловік жити хоче, а час дорога, дуже дорога час»... «Х ай буде дві тисячі дукатів», - простогнав Понятовський. Баша встав і попровадив Понятовського до якоїсь секретної кімнатки. Дві тисячі дукатів перейшло з рук до рук. «П'ять суден вишлю на лівий берег Бога з харчами для ваших людей і фуражем для коней. На тих суднах може король переправитися на наш бік, - сказав баша, прощаючися з послами. Бажаю вам щасливої дороги». «Дякую достойності вашій». Посли пішли. «Бузовір. Стільки грошей злупив. Бодай би він подавився ними! Як усі вони таких баришів захочуть, то ми тут збідніємо, як костельні миші». «Не наша голова, - відповів Клінковштрем. - Король більше вартує» . Понятовський глянув на шведа: «Знаєте, ваш мундир зовсім добре нині презентувався.» «Бо я шви чорнилом позамазував», - відповів спокійно швед. Баша сховав дукати й післав свого бігуна до сераскіра в Бендери з вісткою про погром короля Карла біля Полтави і про відворот шведів і козаків з-над Ворскла над Бог... «Що він каже на це? Пустити втікачів, чи ні?» Про шведів не боявся. Дістати короля Карла на свою територію, це як у картах дістати козиря. Але Мазепа й козаки та ще й запорожці з своїм кошовим, то інша річ, це доволі лоскотливе питання. Хай сераскір рішає... У всякому разі дві тисячі дукатів є. За той час Карло й Мазепа дійшли до Інгула і без перешкоди переправилися на другий бік. Посувалися далі на захід у напрямі Бога. Змінявся краєвид. Розкішний наддніпрянський степ, буйний і багатий у траву і в звіра, марнів і убожів. Трава в якій міг сховатися їздець з конем, шуміла ген далеко за ними. Увійшли в край, в якому й коня не було на чім попасти. Коні поверталися на схід і сумно іржали, прощаючися з привітною землею. Тут голод шкірив до них зуби. Води також не було. Люди й коні поспішали, щоб перед ніччю перейти пустиню. Вечоріло, як від заходу стало повівати іншим повітрям. «Бог недалеко, - сказав Орлик, прискакуючи конем до гетьманського возу. - Як ваша милість накажуть: йти далі, чи розтаборитися тут, дожидаючи повороту пана Понятовського?» Гетьман підвівся і глянув кругом себе: «До Бога ще малощо не дві годині ходи. Люди й коні притомлені дуже. Спини похід. Якщо Понятовський надійде і скаже, що судна над Богом ждуть, то двигнемося коло півночі й переправимося за Бог, як ні, то переночуємо тут. Москалів не видно, а я боюсь, що без відпочинку люди погинуть. Дуже нас тая пустиня притомила». Орлик почвалав конем від гетьмана до короля, і табор зупинився серед скучних, миршавою травицею зрідка порослих піль. Хіба стільки доброго, що ворога можна здалека зазріти, бо рівно тут, як на долоні, і піски такі, що погоня ніяк не поспішить. Заки поспіє, можна буде добитися до Бога. На щастя, і джерельце знайшлося. Та таке бідненьке, що треба було варту поставити, щоб воду розділювати недужим. Для всякої безпеки вози уставили в чотирикутник, з драбин поробили фігури, і дбайлива ніч-мати стала вколисувати до сну своїх безталанних дітей. Та не всі спали. Жінки журилися, як звичайно. Не так тим, що треба, як більше пустяками. Згадували свої хати й хазяйства і порівнювали нинішню нужду з колишніми багатствами. «В мене там таких шість контушів залишилося, що й гетьманисі не сором». «А гадаєте, що в мене скрині пусті? Показала б я вам свою передшлюбну інтерцизу, то ви за голову взялися б. Вбрання, білля, посуда, добре покійна мати про свою одиначку подбала». «Не від мачухи і я, мої ви. Десять зразків такого перла в пуздрі залишила, як горох; рівні, рівнесенькі, а блистять, як... Ой, Боже». «Добре, що перел не взяли. Перли це сльози». «Кажуть, не знаю. От жидівки кохаються в перлах - і нічого». «Як нічого? Стільки літ скитаються по світі. Мало то, гадаєте, вилили сліз. Гонять їх з одної країни в другу». «І скрізь доробляються багатства». «Бо то у багатстві щастя?» «Всяко бува. Є, хоч бідні, а щасливі, а є й багачі безталанні, от хоч би покійний Кочубей». «І його донька Мотря»... Замовкли... Ніби тінь яка пустим полем майнула... мороз по спині пішов. Чути було зітхання і придавлений плач. «В сльозах біди не втопиш, - промовив Орлик, наблизившися до жіночого гурта. - Хлопець спить?» «Спить, Пилипе! Не буди його. Дуже трудний. Вже третій день жаліється, що головка болить». «Це від спеки, Анно! Щоб ми до Бендер добились. Відпочине. Подумай, тут навіть для гетьмана і для короля лікарі ліків не мають». «Гетьман нездужає?» «Не каже того, вдає, буцімто йому краще, буцім степ його вилікував, але мені бачиться, він з кожною годиною гірше чахне.» «Боже... А що буде, як його не стане?» «Другого виберуть козаки». «Тебе?» - спитала несміло. «Не знаю... Може»... Притулилася до нього. Розмовляли без слів. Сумна тінь мандрувала полями. 16. На фігурі стиха підспівував козак. Ой на волики налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та з-над Ворскла до Прута. А з другої фігури відповідав йому товариш: Та підемо ми, долю кленучи, Та з-над Ворскла до Прута, Бо не хочемо, щоб закули нас У московськії пута. Це була пісня, яку тепер усі співали. Мручко її не любив. «Пси би їм марша на валторнах грали. Виють, як до місяця собаки. Нічого кращого придумати не вміють. Веселости не має народ... Похоронники». Лежав, згадуючи свій останній бій з москалями біля Переволочної. Привиджувалися альбеділівські офіцери, що рапірами прокололи себе, бо не хотіли тих рапір здавати і йти в полон. «Господи, прийми до свого царства небесного їх лицарські душі». І перехрестився. Зітхнув. «А все ж таки краще живий хорунжий, ніж мертвий полковник», - подумав уголос. «Як кажете?» - спитав тоненький голосок. «А тобі що до того? - відповів Мручко. - Таке мале й не спить, тільки снується та лякає людей». «Сон мене не береться, пане сотнику». «Бо нічого не робиш, лиш блазнуєш. Якби ти, дитино, хоч коней пас, або чоботи чистив, так і спав би». «Працюю язиком, бо до того мене мій пан покликав», - відповів Рачок. «То було колись, тепер інші часи. Промишляй, небоже, бо пропадеш, як на ярмарку собака». «Знаю й журюся. Прийдеться турченят по вулицях смішить, як гетьмана не стане». Мручко скипів: «Тю на твою дурну голову. Вже і смішак похоронної співає. Що вам сталося, люди? На кого глянь, - на кутні зуби сміється. Невже ж ви гадаєте, що доля слинявих боїться? До неї, як до полохливої коняки, сміло підходь, а то як побачить, що боїшся, копитами тебе по зубах заїде. Не першина. Поткнувся, так не лежи, а вставай і дивися, як би то ворога і де б то його так глемезнуть, щоб він ногами накрився». «Гетьман важко хворий»... - з жалем проговорив Рачок. «Гадаєш, синоньку, що я гетьмана менше люблю, ніж ти? Якби я знав, що продовжу його життя, то дав би свою кров перелить у його жили, бо знаю, що таких сотників, як я, багато, а він один. Але це неможливо, бо Бог сильніший за нас. Нам треба жити й кожному своє діло робить. Твоє діло сміх, а не плач». «Сміятися крізь сльози?» «Хоч би і крізь сльози, а смійся. Поки гетьман живий, сміши його, а помре, то побачимо, що буде. А тепер іди до Люксенбурга і спіть оба, бо від невиспаної голови толку не вимагай.» «А ви чому не йдете спати?» «Я не ти. Мій сон, як у того журавля, що стада пильнує. Спить і камінь у нозі тримає. Засне, камінь упаде і він будиться. Так і я. Що ти себе до мене рівняєш? Іди-йди!» Рачок поштигулькав далі. «Навіть блазнові фантазії бракує, - кивав головою Мручко. - Погано з нами, погано». «Не спиш, сотнику?» - почув за собою голос Орлика. «Не сплю, ваша милосте, як і ви». «Так ходім оба по обозі». «Ходім». Обходили варти, надслухували, чи не почують зловіщого тупоту московської кінноти від сходу, зближувала їх журба про долю табору. Табор спав неспокійно. Голодні коні поверталися на схід та іржали, ніби просили, щоб вертатися у трав'ястий степ. Діти зривалися зі сну й плакали, бо їм увижалася московська погоня, про яку тільки й чули за днини. Жінки заспокоювали їх, а самі того тільки боялися. За табором, на відшибі на захід бреніли струни бандури. Пішли туди. Старий запорожець перебирав жваво пальцями і співав тремтивим голосом: Ой на татарських полях, На козацьких шляхах, Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють, Не орли-чорнокрильці клекочуть і під небесами літають, То сидить на могилі козак старесенький Як голубонько сивесенький У кобзу грає-виграває, Голосно співає... Гурт козаків обступив старого бандуриста. Хто сидів, а хто лежав на череві, слухаючи й дивуючися, як такі грубі, до шаблі звичні пальці добували такі тендітні звуки. «Дивний народ, - говорив Орлик до Мручка. - Втомлені і, здавалося б, безсилі, як під зиму муха, і замість спати - слухають, як кобзар співає». «Бо це не пісня, а життя, ваша милосте». «Сумна пісня». «Так, правдива. Я смутку не люблю. Але цей мені по душі. Не розжалоблює, а підштовхує до діла». Запорожець далі грав. Кінь біля його постріляний, порубаний, Ратище поломане, Піхва без шаблі булатної, У ладівниці ні однісінького набою. «Буцім у нас тепер», - завважив Орлик. «Не раз таке бувало і не пропали ми. Так не пропадемо й тепер». «Гадаєш?» «Знаю». Коли б мені Бог поміг старі ноги розправляти, За вами поспішати, Може б, я ще здужав на останку віку вам заграти, Голосно заспівати. Нехай би моя кобза знала, що мене рука християнська поховала. А вже мені старенькому без кобзи пропадати. Не зможу я по степах чвалати, Будуть мене вовки-сіроманці зустрічати, Будуть ділом за обідом коня мого заїдати. «Атю! А-ву-тю-га» - почулося нараз. Козаки схопилися на рівні ноги. Тільки кобзар сидів, як статуя, вдивлявся у бандуру, ніби ждав, поки не вилетять з неї останні відгомони звуків, добутих його рукою. «Вовки. Вовки... А-ву-тю-га! А-ву-тю-га!» - понеслося кругом. Тічка голодних вовків підсунулася під самий табор. Степові коні, знайомі з ними, збилися вкупу, головами досередини, щоб задніми ногами відбиватися від ворога. Ті, що не бачили вовків, наполохані бігли в табор. Козаки ловили їх і довго не могли заспокоїти: дрижали, як у пропасниці. Зірвалися і шведи, але не відганяли вовків, лише здивовані слухали, як вони вили, відігнані козаками від табору далеко в поле. Довго в нічному тумані на миршавих полях то займалися огники зеленаві, то гасли. Вовки очима світили. Подалися на схід. «Може, по дорозі на москалів наскочуть», - казав Орлик до Мручка. «Хіба на якого, що прилишився», - відповів Мручко і задумався. «Але знаєте, пане писарю генеральний, що?» «Що, пане сотнику?» «Гадаю, що нам тут нема що довго стояти. За вовками надтягнуть москалі. Це була їх передня сторожа». Табор, розбуджений вовками, вже не заснув. Готовилися у дальший похід. 17. Ранком дня 15 липня перед очима втікачів замайоріла широка, голуба смуга. З кожним кроком вперед вона ширшала і блакитніла. «Бог! Бог!» - почулося кругом. Діти кричали: Дніпро! Для них кожна велика ріка був Дніпро. Похід приспішив ходи. За Богом кінчилася його небезпека. Там не буде страху. Забували, що на другім боці чекає на них невідоме: увійдуть на землю турка, з яким так довго воювали. Не журилися. Нічого гіршого від царя бути не може. Аж ось і він, широкий Бог, як море. Увесь овид залив своєю водою. Шумить, шелестить, ніби пісню вітальну співає. Бог був тут справді широкий, на яких дві тисячі метрів. Слабше око й не бачило його правого берега, лиш вода й вода. А на воді - пороми. Пороми, що мають перевезти їх на безпечний берег. А на березі що це таке? Як ярмарок який. Метушаться люди, розставляючи крами, на лавах повно всякого добра. Це очаківський баша додержав слова і прислав торговців з їжею й фуражем для коней. Назустріч королеві скакав Понятовський і Клінковштрем. Здавали звіт зі своєї місії. Король казав зняти себе з воза й нести на берег. І гетьмана повели туди. За час облоги Полтави, бою й відвороту відвикли від достатків. Дивно було бачити таке багатство м'ясива, хлібів, овочів і солодощів. Хліб свіжий і гарно спечений, баранина смачна, сорбети усяких родів, фіги на шнурках понанизувані, - розкіш. Голодні шведи й козаки кинулися купувати. Турки показували на пальцях, скільки що коштує, а козаки і собі сунули їм пальці під ніс, але все на один менше. Шведи навіть не пробували торгуватися, тільки відчиняли гаманці, а турки брали, скільки захотіли. Шведи вірили в їх чесність і, мабуть, не одному довелося розчаруватися в тій вірі, бо турки не менше жадібно, як шведи на їжу, кидалися на гріш. А що не в кожного цей гріш був і не один стояв збоку, як сирота, і тільки слинку ликав, так щедрий король накупив баранини, телятини, курей і хлібів і велів іх розділювати між тих, що самі не могли собі купити. Хотів винагородити їх за труд і голод, а спрагу вгасити вином, бо й вина вивезено вдовіль, кримського, грецького, білого й червоного. Якийсь турецький купець підніс королеві в дарунку цілого жареного барана, кількоро курей і величезний цілий хліб, як коровай. Король приняв, подякував і подарував купцеві 12 червінців. Як побачили це інші купці, то й собі підходили з такими дарами до короля, гетьмана, до Войнаровського і Орлика й до всіх, хто їм лише знатнішим та багатішим паном здавався, і від тих дарів годі було обігнатися. Рачкові на шию почепили вінок фіг, а Люксенбургові вручили пряник, мало що менший від нього, оглядали їх з усіх боків і бавилися ними, як куклами. Рачок відганявся від турків. «Ну, чого вирячився на чоловіка, як теля на нові ворота? Краще на себе подивись. Лице в тебе краски немащеного юхтового чобота, а виразу також не більше». «Славно, Рачок, славно, - підбадьорували його козаки. Не дайся. Що собі такий чортів син гадає. Шляхтича зачіпа». «Зовсім, як у нас у Кракові на Бєлянах, на Зелені Свята», - казав до короля Понятовський. «Або, як у нас в Упсалі у торговий день. Як, бувало, висиплеться молодь зі шкіл та метнеться між сидух, то такого вам гармидеру нароблять, як оце тут нині», - згадував король. «І в нас у Києві на майдані перед Академією не інакше бувало», - додав Войнаровський і всі три задивилися на човен, який скоро поров хвилі Бога напоперек. У човні сидів якийсь турецький старшина, його товариш і ще хтось третій з ними. «Це мабуть від баші до мене», - казав король. «Мабуть, - притакнув Понятовський. - Достойник якийсь з адьютантом». «А цей третій товмач». Так воно й було. Баша прислав свого чоловіка, щоб привітав короля, як гостя на турецькій землі, і передав йому згоду очаківського баші переїхати з декількома людьми найближчого окруження і з королівською прислугою за Бог, де його жде прийняття, відповідне його високому становищу й гідне його слави. «А решта?» - спитав здивований король. «На дозвіл для решти треба підождати рішення з Царгороду», - відповів турок. «А заки це рішення наспіє, прийде Меншиков чи який там інший Голіцин і забере їх у полон. Ні, панове. Я на таке не погоджуся ніколи. Не на те мої шведи і мій союзник гетьман зі своїми козаками були мені вірними товаришами недолі, щоб я їх оставляв тепер на непевну долю, а сам спасався на вашому судні. Або переїдемо разом, або остаємося вкупі тут, а за наслідки того відповість ваш баша перед Швецією, її союзниками і перед історією. Не гадаю, щоб баша важився не перепустити нас на той бік, - не гадаю». Король говорив різко і чимраз голосніше. Видно, гнів підступав йому до серця. «Цей баша, мабуть знаменитий чоловік», - звернувся до Понятовського. «Невже ж він не знає, хто я такий? Сфорсую переправу і заставлю його поводитися зі мною, як слід». «Дві тисячі дукатів вимантив шельма, - додав Понятовський, аж зубами заскреготав, бо ще йому у вухах бреніло золото блискуче. - Ті хижаки гадають, що в нас золота, як сміття», - нарікав злісно. «Якщо вам на грошах залежить»... - почав король, звертаючися до турка, але Понятовський не дав йому докінчити. «Ваша величність дозволять, що ми з тим чоловіком самі перебалакаємо. Забагато чести, щоб він переговорював з королем.» «Гадаєте?» - спитав Карло. «Я прошу», - відповів Понятовський. Король казав себе віднести до свого воза, а Понятовський повернувся до турка: «Ви обидили його величність короля. Боюсь, щоб не відповіли за це перед високою Портою». Турок збентежився: «Я переповів тільки слова мого наставника». «Не сумніваюся, бо не гадаю собі, щоб ви мали сміливість самочинно здержувати короля Карла ХІІ у переправі на турецьку територію. За це прийшлося б вам заплатити головою». «Головою?» «Щонайменше. Впевняю вас своїм лицарським словом, ще король не стерпить обиди і не дасть позбавити себе права азилю». «Баша не позбавляє короля Карла того права. Навпаки, запрошує до себе». «Але як? З кількома людьми. Це ж прямо непристойні жарти, мій пане. Король Карло з кількома людьми має перевозитися через Бог, як торговець вовною, або як злочинець, що перед рукою Теміди втікає. Ні, добродію, король Карло без штабу, канцелярії, прислуги і без військової охорони нікуди не їздить і до вас не поїде. Ви, мабуть, не бачили, як їздять королі». Турок раменами здвигнув, але повторив ще раз, що очаківський баша дає дозвіл на одному човні переїхати королеві і декільком із його найближчих людей через Бог, а інші мусять ждати на рішення з Царгороду. Даремне натякав Понятовський на те, що вони і за труд щедро заплатять, турок прямо затявся, - ні і ні. «Як же воно буде?» - спитав Понятовський. «Так, як баша наказав», - відповів турок. «Гм-ум... знаєте, що? Потрудіться ще раз до свого баші. Хай він ще раз подумає над цим важливим питанням. Якщо ви приїдете з добрим рішенням, то впевняю вас, що труду свого не пожалуєте. Його величність король уміє щедро нагороджувати добрих і ввічливих людей». Післанець баші від'їхав. В таборі заклекотіло. «Що? Турки нас пустити не хочуть? То ми таку далеку дорогу пройшли і стільки всякої біди натерпілися на те, щоб тепер тут, як стадо овець, на різників чекати?» «Турки хочуть, щоб москалі прийшли, тоді й продадуть нас за добрі гроші». «Не дочекають вони того.» «Відберемо човни й переправимося без їхнього дозволу.» «Нас тут більше, ніж залоги в очаківському замку.» «І яка залога? Козолупи!» «Аграмонські бродяги!» «Татарські сагайдаки!» «Азіятські волокити!» «Вірменські злодіяки!» Сипалися прізвища, відомі з листа Сірка до султана Мохамеда IV. Старшини заспокоювали козаків, бо боялися, чи котрий з турків не знав нашої мови. Але турки поводилися так, буцім не про них казка. Преспокійно продавали свій товар і в міру того, як його меншало, підвищували безсоромно ціни. «Це вони з нас останній гріш видавити хочуть, щоб голих москалям видати.» «Чести ні сорому не мають.» «Каменецькі кати!» «Магометового чорта онуки!» Орлик насилу здержував розгуканих запорожців. «Панове товариство, так не можна. Не дражнім людей, до яких у гостину йдемо.» «Не люди вони, а вовки кровожадні.» «Терпіння, панове, терпіння!» «Тут і найтугіший терпець урветься!» «Годі на таку погань дивитися!» «Не стерпимо!» «Мусите, панове! Гетьман тяжко недужий, бешкету не робіть!» «Пошумить народ і перестане,» - заспокоював Орлика сотник Мручко. «Лишіть ви їх на мене.» Шведи й собі гули, як бджоли в улику під весну, хоч усе таки не так голосно, як запорожці. «Нас турки пустили б, бо ми з ними не воювали ніколи. Це через гетьмана Мазепу затія». «Так, так. Козаки набігали на Очаків, то ж не диво, що їх тепер турки не хочуть туди пустити.» «Турки добрий народ, але козаки їм досить сала за шкуру налили». «Так тоді лишаймо козаків!» «Оставмо старого гетьмана!» «Він і так далеко не заїде. Невже йому не все одно, де вмерти, в Туреччині, чи в Московщині?» До табору козак на спіненім коні причвалав. Це був один із кращих розвідчиків, прилишений на степах, щоб слідити за рухами московської погоні. Його обскочили товариші, засипуючи питаннями. Ледве обігнався і побіг до Орлика. Розказував йому, як то Волконський завдяки хворому шведському офіцерові збився зі шляху і мало що не пропав у степах. «А тепер?» - спитав тривожно Орлик. «Тепер Волконський попав на наш слід і прямує до Бога.» «Далеко ще?» «Маршу годин десять, але тому, що військо його притомлене дуже, так може і вдвоє більше.» «Значиться, завтра рано буде?» «Гадаю, що так.» Орлик відпустив козака, заборонивши йому розказувати правду. А все ж таки, Бог його зна, як і звідки, по таборі понеслася вістка, що москаль недалеко. Збентежився народ. Збиралися гурти, радили, грозили туркам, вигукували на старшин. «Як не хочуть їхати, хай сидять, аж їх москаль, як рибу в сак, загорне, а ми хапаймо човни і гайда!» «Негайно, бо як москаль наскочить, то зчиниться таке, що крий Боже!» Мручко аж умлівав, бігаючи від одної купи до другої та заспокоюючи людей. Коли б не він, то нещастя прийшло б, бо вже і шведи хотіли насильно переправлятися на другий берег ріки. Всіх огорнула тривога, яка звичайно в таких випадках буває. А значна широчінь Богу й нелегкість переправи збільшали ту тривогу. Кожний уявляв собі, що тут діялося б, коли б так появилися москалі. А вони могли появитися кожної хвилини. Баша відповіді Понятовському не давав. Аж під вечір приїхав його чоловік і повторив перше рішення: «Король в товаристві кількох своїх найближчих людей може переїхати зараз, інші мусять ждати на рішення, яке наспіє з Царгороду.» І - тільки. Шведські й козацькі старшини зібралися на нараду. «Хай король їде, - казали одні. Побалакає з башею й переконає його, що ждати на рішення з Царгороду неможливо, бо ворог ось-ось тут.» «Не пустимо короля самого: може, це підступ? Турки змовилися з царем». «Розділять нас від короля і зроблять тоді з ним і з нами, що тільки схочуть,» - противилися другі. «Хай рішає король,» - порадив хтось і на тім стало. «Хай рішає король.» Король рішив, що своїх людей не лишить, казав собі перев'язати ногу, накрився старим плащем і преспокійно заснув. Сяяли зорі, шумів широкий Бог. Ніч була тиха, - байдужа до горя й тривоги людей. Турецькі торговці не ховали свого краму. їм довозили з городу новий товар. Утікачі, заспокоївши голод, гасили спрагу вином. Випили його чимало, білого й червоного, грецького і кримського і - позбулися тривоги. Весело стали дивитися на світ. «Москаль, москаль. Не бачив москаля. Як доведеться, то ще йому чуба намнемо.» «Авже ж, авже ж. Москаль на крилах не летить. Утомився і кінь і чоловік. А ми вже відпочили.» «І поживилися і випили дещо. Побачимо, чия візьме.» Відживала вроджена козакові охота до боротьби. «Хай би його вже раз чорт приніс!» - гукав старий запорожець, довгий, як тика, і з вусами, як у сома. «Остогидло бачити, як народ боїться. Тьфу! козацькі сини і бояться.» «Хто тобі казав, що боюся? - зірвався гетьманський козак. - Гадаєш, що тільки ви, запорожці, такі відважні, а наш брат страхополох?» «Не гадаю, бачу.» «Брешеш! Я тебе заставлю відгавкати це слово. Боронись!» Зірвалися і до шабель. Товариші кинулися між них і розділили. За бійку на шаблі там, де спочивав гетьман, та ще в поході, карали головою. Турок вибалушив очі і з острахом дивився на таких неспокійних гостей. А тоді побіг, налив збанок вина і поставив між козаків. Розкладав руками, бо хотів їм сказати, що це дарунок від нього, щоб запили згоду. Зрозуміли й не відмовилися. А за малу годинку лежали поруч себе і хропіли на ввесь степ. Втома й вино вирівняли старий порахунок між січовим і городовим козацтвом. Сяяли зорі і шумів широкий Бог. 18. Орлик не спав. Він прямо забув спати. Снувався по таборі і завидував тим, що де-небудь і як-небудь притулившися до землі, хропіли. Щасливі! Йому, хоч і стуляться повіки, так найлегший шорох розплющує їх. Будиться, надслухує, тривожить. І чим тихіше кругом,, тим більший гамір у його голові. Хмарами думки налітають і, як ворони, б'ються: «Ти спиш?... Не смій... Для других сон, ти слухай і дивися... Втома? - На неї хай нарікають інші, не ти. Мусиш бути сильним, твердим, кожної хвилини до діла готовим... Кажеш, ти тільки чоловік?.. Так пощо вискакував з гурта? Треба було остатися в родовім кублі ошмянської шляхти й жити, як вони. Треба було й далі писати своїх Альцидів й Гіппоменів, а не поривати очей на булаву. Хто вище стоїть, мусить дальше глядіти.» «Я очей на булаву не поривав і не пориваю», - боронився Орлик. «Я її прийму, як конечність.» «Ха-ха-ха!» - сміявся злобний голос. «Добра мені конечність. Всі гетьмани приймали її до рук, як конечність, і Мазепа, і Дорошенко, і Виговський, - усі. І кожний гадав, що докаже того, чого не доказали інші... І ти не що інше гадаєш. Орлику, орлику! Високо літаєш, далеко буяєш, бе-ре-жись, щоб низько не сів.» «Крила сторощу, а лету не знижу», - відповів, прокидаючись Орлик. «Хрест, не булаву прийму, - знаю це.» «І не боїшся?» «Рішився.» «Давно?» «Заки до шведів перейшов.» Сяють зорі, шумить широкий Бог, табор хропе. Зимна долоня наближається до Орликових повік і затулює їх. Між ним і світом виростає мур. «Козаче, козаче, де твоя рушниця, де ласка, де твій спис?...» Хтось іде степами і плаче словами без сліз. Слова об мур вдаряють. Сиплеться пісок і летить каміння... - Орлик протирає очі. Сяють зорі, шумить Бог, турецький торговець позіхає. Хриплий голос, як гадина, сичить: «Хто вибере тебе? Хто і де? На чиїй землі, на якім майдані, в якому храмі, на яке Євангеліє будеш ти присягати?» «Скрізь земля мати, а батько Бог.» «Говориш, наче хворий... Де твої електори?... Герцик один і другий, це твої други. Ломиковський і Горленко, Мирович і Довгополенко, а інші де?.. Хто вибере тебе?» «Ідея.» «Слово гарне, так туманне, - гетьманне! Ідея, це крила, але де сила, де сила?» «Силу добуду я з землі і люду». «Земля в крові, а люд у тривозі.» «Надію маю в Бозі. Визволю народ від перемоги старшин.» «А старшини?» «Владою поділюся з ними.» «Щоб був і вовк ситий і коза ціла... Конституція?» «Чому б то ні?» «Писана кров'ю в огні?». «Це найтривкіший інкавст і пергамент.» «Фермент, фермент, фермент... Орлику, ти високо літаєш.» Гадина повзе миршавою травою, легка долоня гладить дрижучі виски. Тихий голос, мов крізь сон співає: «Забудьмо наше горе, забудьмо погром, думаймо про пором, про перевіз, щоб лиш дальше від сліз і від крови... Перед нами діброви, перед нами країна мрій, спокій... спокій...» Голос хитається, як мати над колискою дитини. Гори-долини, гори-долини, пісня мандрує степами і - гине... В далечині кущ білої троянди розцвівся буйним квітом; пелюстки з імли. «Не зривай мене, - люби...» Огородниця, чорна як ніч, підходить до білого куща з коновкою червоної крови і підливає його... «Любови, любови.» Кущ дрижить, гильками б'є сплячого по руці. Орлик знову протирає очі. Під кущем суслик на задніх лапках сидить, а передніми мордочку миє. Очка, як два блискучі цвяшки. Степовий суслик, яких тут багато. Що?... Він балака? «Орлик бурлака, пан Орлик бурлака, забаг булави для слави... чи для справи?» «Нужденний звірок! Підеш, бо вб'ю!» «Мене, та не всіх. Нас тут, аж кишить. Чуєш? Земля дрижить, москаль біжить, тікай... Хі-хі... Налякав?.. Що?.. Такі ви всі, а прешся до булави. Сниться бій... Кріпко стій і не млій, бо цей бій-перебій... а що скаже Андрій?» І щезає в норі. Орлик раменами здвигає. «Тю... Перевтома. Ніщо, лише перевтома. Але дійсно, що скаже Андрій Войнаровський?» - І це питання відтручує всі інші геть далеко поза себе. «Що скаже Войнаровський?» Стільки літ прожили разом у службі, Орлик гетьманові, Войнаровський своєму дядькові. Войнаровський, колишній подстолій брацлавський, син гетьманової сестри, не гордував Орликом, бідним шляхтичем ошмянським, який, дякуючи протекції гетьмана, вибився на верхи суспільні. Войнаровського гетьман покликав до свого боку. Він кинув уряд і маєтки, поступив на гетьманську службу, служив вірно, пильно, щиро. Гетьман полюбив свого небожа і, не маючи сина, готовив його на наслідника. Думав про дідичність булави. Орлик знав, скільки лиха натерпілася Україна від виборности гетьманів. Не перечив, що дідичність поклала б край боротьбі за булаву, сварам, колотнечам і домашнім війнам. Вірив навіть, що гетьманові вдасться здійснити свій великий задум. Так що ж? Полтавський бій поклав усьому край. Замість творити нове, прийдеться старе латати. Коли б гетьман виграв був війну і, вмираючи, передав булаву Войнаровському, то сумніву нема, що старшини пошанували б його останню волю, але він війну програв, він кінчить куди трагічніше, ніж покійний Богдан. Його ім'я будуть виклинати в церквах, його пам'ять буде зогиджена в народі, його небожеві нема що числити на вдяку й прихильність загалу. Як замкне очі Мазепа, прийдеться вибирати нового гетьмана, людину, яка була б здібною рятувати останки розбитого державного корабля, оці Remanenta naufVagio erepta5. Войнаровський до того нездатний. Він, як сонце, задивлений був у свого дядька. Якщо те сонце погасне, для його потемніє світ. Він привик безумовно слухати і сповнювати дядькові накази точно, пильно, справно, але сам наказувати не вміє. Оце й є той лихий наслідок режиму великого гетьмана, який думав за всіх і за всіх рішав, а других не приучував до того, навіть свого небожа ні, хоч і готовив його до наслідства по собі. Так тоді, щоб задум гетьмана Мазепи не зійшов разом з ним до могили, треба не кому іншому, а йому, Орликові, брати цей важкий хрест, - булаву. «Для справи, чи для слави?» - нашіптує йому злобний голос до вуха. «Перше одно, а чи друге прийде? Як Бог дасть, так буде,» - заспокоює себе Орлик. «З вас усяк гадав так. Справа, справа, справа... щоб лиш у руки булава, а там... бам-балам у старий дзвін, щоб лиш я, а не він, у Москву на поклін, або в Варшаву понесеш гадку лукаву, а все для справи, для справи!» - шелестить злобний голос травою... Шумить широкий Бог, меркнуть на небі зорі, вітрець від моря повіває... Орлик не то спить, не то думає. Як огні в далечині, мерехтять ясні думки. «Щоб лиш я, а не ти, Пилип, а не Андрій... Кріпко стій і не млій, бо це бій-перебій, бій сумлінь, - амінь... » Сумління не дає йому спокою. Приймати булаву, яку гетьман готовив для Войнаровського, це значить - піти наперекір гетьманові і скривдити Войнаровського. Це не по-товариськи і не по-лицарськи. Орлик шукає виправдання для себе. Пригадує собі, що гетьман у таборі під Полтавою казав: «За булаву не сперечайтеся. Вона важка. Хто більше сили матиме, хай бере і хай рішає момент, а не жадоба чести, добро народу, не привата.» Орлик кожнісіньке слово пам'ятає, але не забув також і тієї нотки, що в голосі гетьмана дрижала. Так, мабуть, балакав покійний Богдан, тоді, як радив вибрати гетьманом Виговського, а не Юрася. Радив, але в душі бажав, щоб булаву таки Юрасеві вручили. Так і Мазепа рад би, щоб вона Войнаровському припала. «Негарно, й дуже то негарно роблю я, - говорив собі Орлик, - що не перечекавши, як рішить момент, і не побачивши, в кого з нас більше сили, в думках за булаву хапаю. Каменем за хліб плачу.» «Бо мусиш!» - почув над головою. «Не в людях річ, а в ділі! Будьте смілі, не орлики, вірли! Як не він, то ти, - лети! За вами хрести, а перед вами імла. Човен без весла, і без дна судна. Лиш сміливість одна, лиш божевільне завзяття, як непогашене багаття в степу, вкаже вам шлях по зітлілих кістках, крізь ночі темінь туди, де світає. Будьте, як кремінь, хай ніхто не дбає, що і де вас жде, що було, не буде, що буде, Бог знає, не йдіть, а летіть, не орлики, вірли». Орлик затулив долонями очі. «Да будеть воля твоя...» 19. «Ваша милосте! Ваша милосте! - тягнув Орлика за рукав його чура. - Переправляємося.» Орлик протирав очі. «Переправляємося?.. Баша дав дозвіл?» «Не знаю. Але короля його милість вже понесли над Бог і гетьман готовиться.» Орлик зірвався. Розпростував спину, аж кості затріщали, повними грудьми втягнув свіже, поранкове повітря. Сонні примари втікали від нього. Почував себе свіжим, молодим, здоровим. Діла хотілося. Випив нашвидку сніданок, який йому чура приніс, і пустився в напрямі ріки. Народ плив туди, як весняні води, шумів. « Переправляємося.» «Еге ж! На лопаті...» «А човни від чого?» «Човнів не дають купці.» «Віднімемо. Король наказав.» Орлик здалеку побачив короля. Сидів на возі, ліва нога випрямлена, рукою показує на другий берег Богу. Волосся на висках торчить, як у Меркурія на шапці крила. В очах блакить жнив'яного полудня. «Прийшов до себе, відмолоднів.» - подумав собі Орлик. Король дійсно не той став, що був учора. Давня енергія вернулась. Щось кричав до своїх людей. Орлик не чув, але догадувався, що король дійсно давав наказ силою брати човни у турків. Біля берега стояв великий, новий баркас, той, що його баша по короля прислав. На баркасі сиділи козацькі жінки зі своїми вбогими статками. Турецькі гребці-перевізники бігали, кричали, вимахували руками, билися в груди й дерли на голові волосся. «Баша не велів, баша не велів. Лише король і його найближчі, більше ніхто» - кричали. Але королівські трабанти віднімали від них весла, а найверескливіших брали за обшивку і по містку відводили з баркаса на берег. Ті з криком лізли до короля. їх не пускали. «Заткать їм горло!» - казав король, кидаючи пригорщу срібла. Турки жадібно кидалися на гроші й заспокоєні відходили на бік. «Не наша вина. Король перед башею відповість.» «А щоб тебе грім луснув, пуцьвірку чортячий, - кричав на турка якийсь запорожець, що розумів по-турецьки, - то ти хочеш, щоб його величність король відповідав перед твоїм підбашком козячим. Не дочекаєш!» - і вже замахнувся на його, але товариші відтягнули насилу. Побіг з ними відбирати човни від турків. Не давали. «Баша не велів». «Слухай свого баші, а ми слухаємо гетьмана і короля.» «Зайди, розбишаки!» «Ви тут зайди, азіяти, це наша земля.» Між тим королівські офіцери й трабанти відняли й друге судно. Трабанти садовилися при веслах. Турок, власник судна, кричить на своїх слуг: «Стрілять!» Шведи показують йому на свої фузії. Деякі підносять їх і буцім прицілюються. Понятовський підбігає до турка. «Ну, чого ревеш, чоловіче божий! Судна ніхто тобі не з'їсть. Дістанеш його назад. А що баша не велів, так це наше, а не твоє діло. Ми силою взяли і кришка. За переїзд заплатимо.» Починається торг. Нашвидку. Турок править, як за рідну маму. Йому радять, щоб брав, що дають, а то не дістане нічого. Кінчається на двох червінцях від душі... Багато. Турки заспокоюються і помагають шведам і козакам розташовуватися на човнах. Так віднято всі човни, які були. Король дає знак, гребці веслами вдаряють. Човни відчалюють від лівого берега Бога. Кількасот людей зі смутком дивиться за ними. Мручко також. Його просили і свої і шведи, щоб сідав. Не хотів. «Сідайте ви. Я маю час. Не бійтесь, не пропаду. Дожену вас.» Знімає шапку і здоровить гетьмана і старшин. «Щасливої дороги! Хай Бог веде!» «Дай Боже побачитися вскорі.» «А човни завертайте по нас!» - гукають ті, що остались. «Авжеж. Авжеж. За годину-дві назад будуть.» «Еге ж, будуть», - сумно кивають головами запорожці. «Бог чималий. Не скоро перепливете. Бач, як хвиля човни на бік заносить. Нелегко таку ріку перейти навпоперек». « Нелегко. Як же ви, товариші, гадаєте? Чекатимем, чи як?» - питає котрийсь. «Якого чорта чекать! Невже ж ми не бачили ріки? Дніпро не такий і перепливали». Скочив один, за ним пішли й інші. Навантажували вбрання і зброю коням на сідло, чіпалися хвостів і плили. Шведи з острахом дивилися на таку переправу. «Потоне, чи перепливе?» «Перепливе». «Ні». «Таляра кладу, що перепливе». «Згода. Ось і мій таляр, що ні». Козаки перепливали. Шведи зі смутком дивилися, як кінські і людські сильвети майоріли на далекім, другім березі Богу. Мручко задиханий прибіг. «Панове! - гукав. - Не цілої півмилі відціля такий брід, що аж любо. Хто коня не має і пливе недобре, махай туди». Потягнули за ним. Там дійсно такий брід був, що аж любо. Тільки при березі глибінь, в яку не всякий мав відвагу пірнути. Особливо шведи - ні. Деякий вже й розібрався, та побачивши, як козаки скакали і щезали в воді, щоб ще лиш далі виплисти на мілину, одягався назад. «Краще на човни підождать. За годину-дві будуть назад». Але які ж бо довгі ті години. Кожна хвилина - віки. Птахом полетіли б на другий бік, так крил нема. Треба ждать. Ждало їх кількасот. Здебільшого шведів. Козаки, хіба старші та покалічені, не йшли у воду, бо годі. Мручко також. Він чув, що тут йому місце. Все поглядав на схід. Визирав москалів. Долоню до чола приклав. Виднокруг перед хвилиною ще такий ясний і чистий, що можна було бачити, як небо стикалося з землею, затьмарився нараз. Ніби хмара насунулася на його. Зразу легка, голуба, вітряна, щодалі, то тяжча і темніша. Наближається, ширшає, росте. В хмарі ніби вогники легкі то займаються, то гаснуть... Зброя мигтить... Вони. Вони. «Панове, товариство! - гукає Мручко. - Москаль. Хто може, скачи в ріку, а хто ні, до зброї. Фузію готуй!» Дехто надумується хвилину. Порошниці пусті. Хоть би тобі куля одна. Про опір ворогові й не гадай. Христяться і скачуть у воду. «З Богом через Бог!» - гукає до них Мручко. «А ви?» - питаються його. «Я маю час. Як роботу скінчу, доскочу, а ні, - не поминайте лихом». За козаками й деякі шведи скачуть, щоб не попасти в московські руки і ще раз не верстати того самого шляку, який з такою натугою пройшли. Не всі з них плавають добре; тих, що тонуть, козаки з води витягають і виводять на брід. Тут вони вже безпечні. Мручко наслухує: «Кіннота йде... Значиться, Волконський»... і придумує, що йому робити. Коли б менше людей, - найкраще в комиші. Туди кінь не піде. Але зі шведами годі. Раз, що не розуміють людської мови, а друге, що свій розум мають і дуже слухаються своїх старшин. Ось збігаються докупи на нараду. Лиш деякі з козаками остались. Мручкові нема часу довідуватися, що вони там такого радять. А що ж би? - вирішують питання: здаватися, чи битись? Нервуються. Ах, як їх очі бігають по ріці. Хотіли б, щоб човни вже назад вертались. А човни ще й до берега не добили. Що лиш перший щасливо допливає, той, де гетьман і король. Причалив... Виносять їх... Значиться, - безпечні. І Мручко перехристився тричі. Незабаром і другий допливе, і третій, - усі. Не спішися, князю Волконський, не підпалюй даром коня, гетьмана й короля не дістанеш до рук. Вони вже на турецькому боці. Закоротка рука, закоротка... Мручкові на душі легше стало. Тепер ще одна жура - шведи. Гарні вояки і непогані товариші. Зжився з ними. Жаль, що їх Волконський, як стадо баранів, перед собою пожене. І не всякий зайде. В декого ноги - одна рана. Інший охляв. Як удруге таку далеку дорогу пройде? Мручкові мороз по спині пішов, як собі про це подумав. Жаль людей. їх тут сотень кілька. Можна б з москалями ще яку там годину пограться. На неволю ще час... Іде і толкує їм, як може. Перечать, уставляються і відходять туди, де табор над рікою стояв. А там турки драбанта скачуть. Бояться, щоб і їх москаль у полон не забрав. Мручко сміється в душі: «Собаки! Не краще було нам учора човни дати? Були б ми переправилися спокійно і як Бог приказав. А нині через вас 500 людей у неволю піде. Добре вам так, наїжтеся страху». «Панове товариство! - звертається до своїх. - А що нам тепер робить?» «Що, сотнику, прикажеш, то й робитимем». Мручко тютюном люльку набиває. Спокійно. Тривоги на його виду ані крихти. «Як я собі своїм дурним розумом гадаю, то не від речі було би ще яку там годину-дві загаяти москву». «Не від речі, еге ж», - притакують йому. «Хай наші в землю турецьку далеченько ввійдуть, бо чорт його зна, чи Волконський не пуститься за ними через ріку». «Того він ніяк зробити не сміє, - перечить деякий. - З турком діло». «Правда, що з турком діло. Але хто з нас ручити може, чи цар після перемоги під Полтавою на турка не піде?» Козаки й собі набивають люльки. Преспокійно, буцімто ворог десь за десятою горою. Мручко переконав їх. «І таке бути може!» «Чого то в світі не бува!» - притакують. «Не від речі загаяти москву. І так руки сверблять». «Ото ж то й є, що руки сверблять, - усміхається Мручко. - Хотілося б віддячити москві за Батурин, за Полтаву і за Переволочну». «Ой хотілося б! - зітхають. - Та куди нам, куди? їх сила, а нас мала жменька». «Чим хата багата, тим і рада, - відповідає Мручко. - Не в числі річ, а в охоті». «У храбрості», - притакують кругом. «Так тоді засядемо в комишах і привітаємо непрошених гостей». «Привітаємо»... Мручко заздалегідь добре місце придумав. Зайняв його і уставив та всадовив своїх людей. Тих шведів, що москві здаватися не хотіли, поміж себе взяли. Небагато було їх, але смільчаки не гірші від запорожців. Дожидають. 20. Волконський надтягає звільна. Наперед післав стежі, бо засідки боїться. Розглядаються: побачили шведів, - стають. Офіцер щось до шведів гукає. Рукою знак дає. Мабуть, кличе, щоб до нього парламентарів післали. Шведи хвилюються. Рішитися не можуть. Лицарський дух все таки в їх серцях відозвався. Важко складати зброю... Здаються, чи ні? Мручка, аж нема, такий цікавий. Може, ще, може? Так ні. Два шведи з якоюсь ганчіркою на списі до московської стежі прямують. Шкода людей! «Тепер на нас, панове, пора, - повертається Мручко до своїх. - Але, може, й ви хочете шматок драних шараварів на спис?» «Чорта там!» - відповідають йому і оглядають курки. Виявляється, що в декого і пороху і куль вдовіль. У турків купив, бо анатемський народ і муніцію на торговицю вивіз. Знав, що козаки не менші охотники до пороху і куль, як до ковбаси і чарки. Хто гроші мав, обзапасся, а тепер по-товариськи ділиться з тим, у кого порошниця пуста. «А може, й вам?» - питаються Мручка. «Спасибі. Маю. Я, хоч сам не з'їм, так кріс свій накормлю. Він у мене ще голодний не був... Бережись!» Московська стежа берегом посувалася горі ріки. «Як біля Переволочної», - погадав собі Мручко. «Як біля Переволочної», - повернувся до його якийсь козак, буцім його гадку вгадав. «Еге ж»... - притакнув Мручко, лихий, що ніякий новий фортель не приходив йому на гадку. А тут люди чекають, що придумає Мручко. Думає, а тут чайка над головою кричить: «Ки-ги! Ки-ги!» «Проклята птиця! Ворогові знати про нас дає. Донощиця». І дійсно, - стежа повертає туди, де птиця над комишами літає і кричить. Вона буцім вказує на людей. Так робила колись, як татари ходили, і так робить тепер. Буцімто наша, а проти нас іде. Дурна. Такими думками скорочують собі козаки довгі хвилини дожидання, гіршого від найзавзятішого бою. Стежа, як звичайно, посувається поволеньки. Офіцер розглядається кругом. Перешукує берег ріки, чи де якої засідки нема. Турків з корчів витягають. «Добре вам так, Іродові діти! По два золоті з душі взяли, тепер вам їх москаль з лишком відбере. Ще й потилицю почухає гарненько. Він до того мистець». Москалі дійсно не дуже-то панькаються з турком. Бити не б'ють, а все ж таки обштовхують гарненько і обдирають до сорочки. «Щасливі, мовляв, будьте, що не беремо вас у полон, бо ви не на своєму грунті». Турки, вихопившися з московських рук, тікають зайцями в траву. Вони дійсно щасливі, що душу спасли. Козаки все те бачать і чекають, коли стежа до них підійде. І чи підійде? Може, повернуть коней назад, бо й так забрели далеко... Не повертають. Ідуть. Обережно, поволеньки, очима кидають кругом. Мручка руки сверблять. «Приціляйся!» - кричить. «В голову мір. Коней щади. Худобина невинна». Козакам того й казати не треба, шведам також. Кламцнули курки, блиск, гук, - і стежі нема. Лиш стривожені птиці над очеретами літають, лиш наполохані коні зриваються, кидають собою, скачуть, біжать, одні без їздців, другі їздців за собою волочать, тих, що ніг зі стремен вихопити не вспіли. Козаки вискакують з корчів. Кілька гарних коней зловили, до трупів припадають. «Тільки кулі й порох бери!» - гукає на них Мручко. «Більше нічого нам не треба». І дійсно, козакам більше нічого не треба, бо й так їх переправа через Бог чекає, якщо у дальшій боротьбі не поляжуть. А що та дальша боротьба неминуча, це для всякого ясне, як божий день. Хоч би Волконський серед гамору, який тепер кругом лунає, і не запримітив того, що тут сталося, то все-таки згодом побачить, що одна стежа не вернулась і пішле сильніший відділ у розшуки за нею. Так воно і сталося. Сонце звернуло з полудня, як горі понад Бог став посуватися московський більший відділ. Цілий батальйон. Козаки за той час підкріпилися гарненько, бо було чим. Турки всячини довезли. На голод годі нарікати. І на спрагу також. Ракії й вина було більше, ніж треба. А тютюн... «От гарний тютюн мають нехристи погані!» - хвалили собі козаки і мурликали під носом: «А тютюн та люлька козаку в дорозі пригодиться». Поївши, попивши та закуривши люльку, стали думати над суєтою мирською. Котрийсь і почав: «От і їхали собі москалики на конях, коники басували, їздці гордо розглядалися по світі, буцім він цілий тільки до них належить, а тепер, бач, лежать як гнилі колоди. Один кивок і нема чоловіка. А світ, як стояв, так і стоїть, тільки він уже не твій, а тих, що остались живими. Глупо як». «Так Бог дав, видно, що так і треба», - відповідає йому сусід. «Новину ти мені повів. Бог дав. А ти не чув, як Бог світ творив, а чорт псував?» «Не доводилося, чути». «Так я тобі скажу. Посадив Бог зерно пшениці, а чорт ратицею у землю затоптав. Гадав, зігниє зерно. А на весну, дивиться, пшениця гарно зійшла і сто зерен з одного дала». «Так що?» «Значиться, не на чортячому, а на Божому стало. Сотворив Бог коня, а чорт йому вуха натягнув і обскубав хвіст та ще голос попсував і вийшов осел». «їй Богу, не знаю, до чого ти ведеш». «А до того, бач, що Бог і українців создав і землю визначив їм гарну, плодючу, ростіть і розроджуйтесь щасливо!» «І що?» «Що? Аж ось і чорт прийшов, бороду чоловікові божому почепив, голову в плечі всадив, очі наскіс, скули наверх, злости в серце впустив і - вийшов москаль. І з тої пори між нами і ними ненависть і війна. А чого? їй Богу, не знаю. Сиділи б собі вони на своїй, а ми на своїй землі, було б добре. Як Бог приказав. Захищалися б вони від Азії, а ми від турків, чи від кого там і не гнівили б Бога та не радували б чортів. Ні, лізе москва до нас, що годі обігнатись, як ось і тепер. Але гадаю, що і з нами так, як з тою пшеницею буде». «Що чорт ратицею в землю втоптав?» «Еге ж. І нас так втоптують чорти у землю на те, щоб ми з весною ще краще розрослися». «Можливо», - притакують йому. Не інакше. Бо звідки і бралося б оце наше завзяття? Чи то нам треба було тут сидіти і смерті заглядати в очі? Чкурнули б собі, заки Волконський надтягнув і - поминай, як звали. Пересиділи б у траві до ночі, а тоді, кому хочеться на турецьку землю, перебрів би Бог, а кому ні, так заліз би в який бурдюг, чи де і сидів би, як борсук у норі. Ні. Щось тобі приказує: держись. Убивай других, бо тебе вб'ють. їй Богу, дивний цей світ». Старий козак головою кивав. «Так воно, так. Чорт його батька зна, пощо ми тут засіли». «Мручко казав», - підхопив котрийсь. «Правда, Мручко казав». Мручко робився авторитетом. Балакали, буцім ворог ще десь геть-геть. А він густою лавою підсувався до них. «Як під Переволочною», - твердив Мручко. «Цілком так. Не люблю двічі того самого робить. Братця! - гукав. - Лізе їх, як сарани. Шанують нас, пошануймо і ми їх. Добре мір, бо я не люблю калічити людей... При-ці-лись!» Московська кіннота, під'їхавши на яких тисячу кроків, зупинилася; їздець поправився в сідлі, хто коня по шиї поклепав, хто приспособив спис, хто курок оглянув, або заложив новий кремінь, - чекали. Аж нараз команда і батальйон зірвався з місця, як тигр, що зачаївся був на свою жертву, а тепер кидається на неї. Наскоком ішли. Козаки чули, як постогнували коні і як їм у черевах хлюпотіло. «Гур-ра!» Припустили їх на віддаль стрілу і - ба-бах. Закурилися дими, скричали птахи, покотилася луна полями. За опоною диму гоготіло: стони, верески, крики. Коні порскають, іржать, люди благають рятунку, ревуть; чути крик офіцерів, щоб формуватися в лаву. По димах бачать вони, де ворог, та нелегко приступити до нього. Берег стрімкий, а там болото, комиші, осока, верболіз, і серед того дряговиння Мручко зі своїми засів... Бери його. По стрілах міркують, що козаків мабуть небагато, на рівному полі може б в один мент дали їм раду, але тут? Ніяково по гармату слати, бо ворог слабий, а порожніми руками та ще й зі стратами вертатися сором, а може, й кара. - Роби, що хоч! Офіцери нараджуються, але нічого мудрого придумати не можуть, лиш здорово кленуть. Коли б ті прокльони в Бога силу мали, то Мручко вже напевно не жив би. А так він, як той скельний орел, або як дикий кіт, зором певним за рухами ворога стежить. Що який відділ рушить з берега, щоб козаків справа, або зліва зайти, дає знак, гримлять самопали і москалі, як грушки з гілляк, падуть з коней у болото. Ще раз! Ще раз! Ще! Та незважаючи на те, ворог не подається. Пішо проти піших іде. Злазять із коней, формуються, наступають. «Приціляйсь! Кулі щади! В груди мір» - гукає Мручко. Ні одна куля даром не вилітає з дула. Драгуни, як колоди, в болото падуть, по них ступають другі, як по мості з тіл людських. Всіх обхоплює бойове завзяття. Забувають про ввесь світ, не страшні їм ні рани, ні смерть, одного лиш хочуть - перемогти. Козаки - не даться, москалі - добути. Вперед, вперед! За царя, за отечество, за віру! - Наче б то з бузувірами бились. «Приціляйсь!» - гукає Мручко. «Сотнику!» - відповідає йому хтось тривожно. - Куль нема!» Слово, якого Мручко одного тільки й боявся. І воно впало. Мусіло раз упасти. Він це знав... Куль нема... Нема куль... Кров бухнула до лоба. Гадав би ти: заллє... Куль нема... Руку в карман пустив. У нього ще є. І, мабуть, не в нього лиш одного, тільки що козаки нічого так не щадять у такій пригоді, як теперішня, як куль. І нічого так не бояться, як того менту, коли вистрілять останню. Але Мручко знає, що хай він лиш поділиться з товаришами, то зроблять це й інші. Добув повну пригорщу й подав. «Поділіться!» І дійсно, за його приміром пішли й інші. Кулі є і далі стріляють. Бах-бах... Боже! Коли тому кінець? Ворог, як хвилі, пре. Що одна об берег розіб'ється, то друга напливає. Так раз-у-раз. І знов той сам зловіщий шепіт: «Куль нема!» Мручко ніж із пояса добув. Шахнув і гузик від контуша відрізав. Барилочка, якраз величини кулі, повна й важка. Відрізав другу, третю, усі. Набив, - стріляє. Другі те саме зробили. А ворог вже їх ізліва заходить. Мручко глянув. Небагато їх. Душ десятків два, не більше. «Пустити їх!» - шепнув до товариша і відставив десятьох щокращих рубак. «Як перебредуть, тоді з шаблями на них». А сам вдає, буцім підступу московського не бачить. Шелестить шувар, плюскотить вода, крізь шувар світяться людські очі. Двадцять опішених драгунів кидається на Мручкову дружину. Та ще вони й десять кроків не зробили, як посипалися на них козацькі шаблі. Мигтять, блискають, тнуть. Голови, як маківки, злітають, груди розфалатують надвоє. Червониться Бог. Сонце на правому березі сідає. Велике, гаряче, не золоте, червоне. Москалям приском просто в очі сипле, сліпить їх. Певні були, що як зайдуть козаків з боку, так бій зараз таки й скінчиться. Вже й другий відділ за першим пустився і на такий самий кінець. Козаки від побитих драгунів фузії й мішки з кулями відбирають і бій розгортається наново. Але Мручко все таки знає, що ради москві не дасть. їх, як сарани. «Панове товариство! - кричить. - А нуте, хто з вас поранений, або втомлений, в кого порошниця пуста, шульгай у траву. Не відбігайте далеко, не більше, як гонів кількоро. Звечоріє, - кіньми доскочимо до вас, а там побачимо, що буде». Зашелестів шувар, засичала осока, захвилювала трава, і втікаючі потонули в степу, як у морі. З козаками Мручко і шведів пустив. Сам з невеличким відділом остався. Відстрілювався, поки тамті не відбігли далеко, а тоді й останніх пустив. Зразу піших, а там і кількох на конях. Сам останній у сідло вскочив. Вечоріло. Сивий дим над берегом висів. Мовчазний, спокійний, як хмара, з якої вилетіли вже всі громи і тому бурі нема що боятися. М оскалі гадали, що перемогли козаків. Спокійно рушили з берега над ріку. Та застали там тільки свої трупи і тяжко покалічених товаришів. З козаків ані сліду. Лиш далеко крізь вечірню імлу кілька чорних сильвет майоріло. Ніби вітер вечірні тіні гнав. Отямилися й пустились доганяти. Мручко щасливо допав степу. Останні кулі пустив поза себе і потонув у високих травах. Москалі не зважилися іти за ним. Степ, як море, тим страшніший, що ніч, - темна, бо місяць ще не зараз зійде. 21. «Пугу! Пугу!» - козацький клич стривожив степову тишину ночі. «Пугу! Пугу!» - стали відгукуватися далекі голоси. «До мене! Я тут!» - гукав направо й наліво Мручко, поклепуючи коня по шиї. Московський кінь, але козацького хову, ніби розумів його; не іржав, тільки боками робив, бо притомився сильно. Мручко не жалував його, втікаючи перед москалями. Тепер він безпечний. Знав степ. Не раз і не два проходив туди, ще молодиком бувши. А пізніше також. Він тут як на своїм подвір'ї. А для москалів той самий степ - це зелена безодня, - скочиш і проковтне тебе, як муху пес. Та ще вночі, коли нічого не бачиш, лиш бурі вали кругом себе, що бушують і шумлять зловісно. Мручкові люба та розмова в степу. Він буцім розуміє його. Знає, як трава шумить, коли більша ватага надходить, і як шелестить вона, коли наближається лиш один чоловік. Трава йому й погоду віщує й перед бурею остерігає, знає її знаки і прикмети. Він і степ - одно. Полюбилися змалку. І тепер цей степ притулив його до себе, як брата. І так йому тут добре і безпечно, як ніде. Нічого й нікого не боїться. Навіть утоми не чує, хоч півднини бився. Степове, свіже, пахуче повітря протверезило його, скріпило, викупало, як купіль солоамська. «Пугу-пугу!» - вискакують голоси з трави і біжать до Мручка. «Я тут! Я тут!» - відповідає вдоволено Мручко. За хвилину сидить у гуртку товаришів недолі. Стриножені коні пиркають і пасуться. Козаки й шведи лежать і відпочивають. Потрудилися нині. «І за яку чортову матір напрацювався чоловік», - починає той самий запорожець, що про зерно пшениці балакав. Але йому перебивають. Якщо ти не піп, так не проповідуй! Козацьке діло війна, і кришка, а хто не хоче битися, хай іде в манастир молиться. «Тю? Або ми що, безмовна худобина, щоб спину наставляти під кнут? Наших братів на палях садовлять, а ми плакатимем, що драгунів побили? Так і битимем, хай не лізуть до нас». «Якби так батьки наші не пустили були тих воєводів, що їх ще за старого Хмеля Москва на Україну прислала, то й тепер не лізли б москалі». «Може б і Петро Петром не був». «Гадаєш, ні? Ти лиш москалеві палець подай, так він за руку вхопить». «Ой то-то». «Знаю я їх. З ними дружи, а камінь за пазухою держи». «Найкраще не дружити, бо вовк коневі не друг. З такої дружби і гусям сміх». «Ви мені слова сказати не даєте», - почав знову той, що про пшеничне зерно балакав. «Кажи!» «Чоловік я м'якосердний»... Всі в сміх, бо рубака був такий, що в поясі перерубував чоловіка надвоє. «Чого смієтеся, як несповна розуму? Кажу ж бо вам, чоловік я м'якосердний і богобоязливий, навіть собаки не скривджу». «А нині скільки драгунів на другий світ послав?» «Не знаю. Не моє діло числить. Але гадаєте, що мені їх бул легко вбивати? Все-таки люди, як ми: ніс наповздовж, а рот наповперек і душу якусь мають. Так після того, що я під Полтавою бачив, то вже їх жалувати не стану. Так мені, Боже, дай зі шаблею в руці сконати, що ні. Та же то, вважаєте, не люди, а звірі. Як би їх намножилося більше, то нема що нашому братові робить. Увесь світ закріпостять і понівечать. Людей живцем з'їдять. Мучителі». «Катюги». «Антихристове кодло». Мручко думав і слухав. Така розмова для нього не новина. Між козаками часто-густо лучався такий, що бився, як чорт, а після бою розжалоблювався, як жінка. Особливо селянські сини, що плуг за шаблю проміняли. І цей рубака з таких. Він відомий був з того, що по кожнім бою каявся і постив та зарікався, що вдруге не піде. А при найближчій нагоді зітхав і гострив шаблю. Звичайно перший ішов. Але якщо він нині вже іншої співає, так видно, що москалі дійсно розсердили наших докраю. «Гадаю собі, панове товариство, - почав Мручко, - що ми гаразд зробили, показуючи ворогові зуби. Хай бачить цар, що хоч нас побив, так не побідив. Хай знає, що козаки не боягузи». «І не такі відступники, як їх старшини». «Не такі зрадники, як Нос і Галаган, щоб їх земля свята не прийняла». «Щоб вони чортові хвіст чесати пішли». «Та тоді, - вертався до свого Мручко, - і нема що й балакати про те, що сталося, а треба нам подумати про те, що нас чекає». «Подумай, сотнику, за нас».. «Так, так, подумай і кажи, а ми зробимо, що ти накажеш». «Не хочу нових гріхів на свою совість брати, панове товариші, бо вона в мене і так не дуже-то чиста. Хочете, щоб я провадив, так поведу, але чи вести і куди вести, вирішуйте самі». «Авжеж, що веди, бо тут нам курінем не сісти». «І я так гадаю, панове, але світ великий». «І чотири сторони в ньому». «Отож то й є. Могли б ви, панове, розійтись, як той вітер по полю і при Божій помочі, хто додому вернувся б, а хто на добрих людей попав би і, може, б якось перед помстою царською зберігся, але що зробимо зі шведами? Вони пропали б тут, як на ярмарку собака. А це ж товариші наші і союзники, годі їх лишити на поталу судьби». «Авжеж, авжеж»... «Так тоді я своїм дурним розумом гадаю, що треба нам триматися купи». «В товаристві і вмирати легше». «Хто б там думав про смерть. Перепливемо Бог і здоженемо гетьмана і короля». «Перепливем,перепливем». «Але як? Без коня не всякий утне ту штуку, перші шведи ні. А коней у нас мало». «Мало» . «Так, значиться, треба їх добути. Я вже й придумав де. Послухайте. Звідціля недалеко на схід, може, півгодини ходи, стоїть московський обоз. Люди потомлені, як мухи. Навіть вартових не постановили, бо гадають, що до самого Бога козацької душі нема. Потриножили коні і сплять, як мерці. Хочете, підемо туди». Зірвалися на рівні ноги. «Не всі, не всі. Треба ж когось біля коней лишить». Залишили таких, що мали поранені ноги і не могли йти з ними. Ніч мати, а степ батько. Обоє сприяли козакам, як своїм дітям рідним. Ніч захмарила небо, степ шумів, щоб москалі козацької ходи не чули. А козаки не йшли, лиш вовками-сіроманцями мчали, сугаками скакали, полозами під московський табор підповзали. Мручко добре казав. Не вгадав тільки, що це був головний табор московський, а лиш кілька десятків возів, що з харчами за Волконським тягнули. Вони, що лиш підвечір доплелись і люди були до того втомлені, що, де котрий упав, там і лежав, як камінь, забувши про ввесь світ. Навіть коней стриножити не вспіли. Тільки декотрим передні ноги попутали і то лиш верховим, а возових так пустили. Одні паслися, другі біля возів лежали. «Товариші, - наказував Мручко, - людей не займать, негарно сонних мордувати. Ми не горлорізи. І коней лежачих не бери, бо це втомлені. Вибирать попутані та потриножені, це жвавіші, і до побігу скорші. Пута ножем розріж, за уздечку і в степ, туди, звідкіля прийшли ми. Там на мене заждіть». Ще він не скінчив, як козаки кинулись до роботи. Упоралися скоро і справно, в одн мить. Деякий не одного, а два коні за уздечку провадив. «Пригодиться, - казав. Як утомиться один, так на другого сядеш». Мручко козацького добув. Цей, ніби свого чоловіка почув, ішов, не супротивляючись. Відійшовши кроків сто від обозу, посідали козаки на коней і пустилися чвалом. Мручко провадив. Чув, як іржали коні під ними і в обозі. Догадувався, що далі буде. Збудиться, може, який москаль, протре очі, хвилину надслухувати стане, чи не вовки це підкрадаються до коней, і знову засне, як муха. А хоч би й других розбудив, хоч би й побачили втрату, так шукай вітра в полі. Щолиш ранком побачать сліди, але гнатися буде вже запізно. Мручко навіть не озирався позад себе, лиш прямував туди, звідкіля вийшли, до решти товариства. Чекали, притаївши дух у собі. «Свої, свої! - заспокоював їх Мручко здалека. - На коні, панове, на коні! Поки засвітає, треба нам переплисти Бог». Зірвалися і скочили в сідла. «А не забудь там шаблі, або кріса котрий!» - остерігав їх Мручко. «Все одно, що голову забули б», - відповідали йому. Так тоді: «В похід!» І довгий шнурок їздців за своїм провідником потягнувся в напрямі широкого Богу. Нічний туман висів над рікою, і трава ще не сріблилася й не рум'яніла, як Мручко зупинив своїх людей. «Чекайте тут. Я поскачу вперед. Як крикну «пугу!», так тікайте хутчіш у степ, лиш не туди, звідкіль прийшли ми, і не гуртом, а в роздріб. Як же свисну, так це значить, що можете їхати безпечно над Бог, до мене». Ждали довгу хвилину. Мручко не пугукав і не свистав. Боялися, чи не лучилося з ним що злого. «Не лишимо ж нашого сотника в біді», - рішили і кілька їх поскакали вперед. Не разом, а один по другім , як стрілки, пущені з велетенського лука невидимою рукою. Аж ось і свист пронизав свіже, поранкове повітря, не людський, а пташачий свист. І ніби птахи зірвалися й летіли над Бог. «Скорше, хлопці, скорше! - принаглював Мручко, - не за горами день». Перший роздягнувся, прив'язав убрання до кульбаки, примістив зброю й нагнав коня у воду. За конем і сам скочив, а за ним пішли інші, шведи також. Зразу вода була глибока, тільки вуха коням спливали. «Хвоста держись!» - погукував Мручко. І, без сорому казка, слабші дійсно хапалися кінських хвостів і бідна худобина, і так уже обвантажена, мусіла сама плисти та ще й людей тягнути за собою. Але таких не багато було. Більшість козаків, а так само й шведів, з насолодою поринала в холодних хвилях ріки. Вода не тільки сполокувала з їх тіла піт, кров і всіляку нечисть фізичну, але здавалося, що також душі їх обмиє з усіх тих злочинів і гріхів, якими в численних боях і сутичках з ворогом осквернили. Вийдуть з Богу, ніби поєднані з Богом. Щоб лише вийшли. Мручко і тут так само, як і в степу, добре провадив, броду не минув. Попав на нього, став кріпкою ногою і товаришів кликав до себе. Перейшли брід і знов шубовсть у воду. Боже, яка ж вона студена, який той Бог широкий, який далекий берег. Але на березі тому безпечно і свобідно. Дістали його, стрепенулися, струшують воду з тіла, одягаються. Кругом переддосвітня тишина: лише пташки будяться з сну і співом віщують божу днину. Свіжо, черство, здорово. Хочеться жити на світі і всіми силами обороняти життя. Гарно як! А там, далеко на другому боці, ніби духи здовж берега блукають. Це москалі попали на Мручків слід і беруться його здоганяти. Доженете учорашню днину! Поспішайтесь! 22. Мручко зібрав свою ватагу докупи. «Панове товариство! - казав. - Вся наша надія на шаблі, бо пороху і куль чортма. Але з шаблями також обережно. Не виймаймо їх, поки нас турки до того не зневолять. Очаків лишимо на боці. Не цікавий він нам. Візьмемо вправо і чує серце моє, попадемо на сліди наших. Так тоді: вперед!» Недалеко їхати прийшлося. Король і гетьман ще біля Очакова стояли. Розтаборилися в полі, бо король післав Найгебавера в Царгород до султана і чекав, яку той відповідь привезе. Очаківський баша запрошував тепер «дорогих гостей» до себе, бо шкура на нім терпла, боявся, що султан йому зелену петлю пришле. Але король казав відповісти баші, що йому в полі вигідніше, і в Очаків ані сам не пішов, ані нікому йти не дозволив. Зате з Очакова люди шнурком до табору тягнули. Цікаві були побачити славного шведського короля і козацького гетьмана, що зважився проти царя стати. І тут так само, як за Богом, торговці вивезли всякого краму, що не міра. Не лиш їжі й питва, але вбрання, зброї, муніції, навіть породистих турецьких коней та візків усякого фасону. Шведські офіцери й козацькі старшини не жалували грошей, купували. Турки не потребували нарікати на лихий торг. Десь і цигани взялися, з ведмедями, з решітцями, зі старими відьмами, ворожками і з молодими чорноокими циганочками, палкими, як вогонь. Король удавав, що їх не бачить і не казав відганяти від табору, бо людям після таких трудів належиться хвилина розваги й забуття. І забувалися шведи й козаки. В таборі панувала сувора дисципліна, але кругом його шуміло, гуділо, гоготіло, буцім на ярмарку в Києві або в Балті. Мручко, доїжджаючи до табору, очам і вухам своїм не вірив. «Го-го! Розохотилося братство. Гуляють, як за добрих часів. Та краще гуляти, як у кулак трубіти, бо сміх, то не все гріх». «Мручко! Мручко вернувсь!» - залунало кругом, і народ лавою пер, щоб побачити старого сотника і його сміливих товаришів. З усіх сторін простягалися до них долоні. І не порожні, а з чарками. Було що пить, так і припивали радо. «А що? А як? А куди?» «Тю, навісні! - обганявся Мручко. - Невже ж я ведмідь, чи що? На циганок дивіться, не на мене». А все ж таки чарки не відтручував від себе, бо не прийняти її, це значить образити людину. «Це вже останню п'ю, їй Богу, що останню. А то ви хочете на смерть старого Мручка впоїти? А дзуськи вам!» І поскакав конем туди, де Орлик зі своїми возами стояв. «Доземний поклін вашій милості!» - здоровив його Мручко. «Доброго здоров'я сотнику!» - відповів Орлик, виходячи Мручкові назустріч. Мручко зіскочив з коня. Привіталися. Орлик радів. «Хай буде слава Господеві, що ти вернувсь!» - говорив, стискаючи Мручкову руку. «Лихе не пропаде, - сміявся Мручко. - Що нового, пане писарю генеральний? Як гетьман?» Орлик озирнувся, чи не надслухує хто: «Погано, сотнику! Треба сподіватися найгіршого.» «І готовими бути на все,» - додав Мручко. «І готовими бути, - притакнув Орлик. - А воно важко. Історичні моменти застають нас неприготованими. Боюсь, щоб і тепер так не було.» Мручко уважно подивився на нього. Зрозумів, що Орлик на вибір нового гетьмана натякає. І нараз, мов живий, явився йому подібний образ з-перед п'ятдесяти літ, коли то конав великий гетьман Богдан, а старшини козацькі, замість слухняно сповняти його останні накази і думати про заповіт, який він їм оставив, почали своїм звичаєм гризтися за булаву. Начальний вождь на польському фронті, Жданович, замість кріпкою рукою здавити сваволю черні, покинув фронт, лишив свого союзника Ракочого, і рушив до Чигирина, щоб там, борони Боже, без нього не вирішалося питання гетьманського насліддя. «Боже ти мій! - скрикнув Мручко. - Які ж ми непоправні.» Орлик похилив голову. Зрозумів виклик Мручка. Хотів виправдуватися, та не знав як. «Сідай, сотнику! - почав, вказуючи на лаву. - Ти втомлений. А може, й голодний?» «Спасибі. Мене вже добрі люди погостили. Голодний я тільки добрих новин та мудрого слова.» «Вірю тобі, так за цей хліб у нас тяжше, ніж за насущний. Мало нас, а гадок багато. Боюсь, щоб не прийшлося нову біду терпіти, якщо в нас єдиномислія не буде.» «Не буде, бо закону нема.» «Закону?» «Може, я злого слова вжив, бо невчений. Хотів сказати, що коли б по Богдані одідичив був його булаву його син, Юрась, може б і руїни в нас не було.» «Іван Степанович сина не має», - відповів нараз Орлик, зрозумівши, куди-то прицілюється Мручко. «Але небожа лишає поміж нами.» «Молодий на гетьмана пан Андрій Войнаровський, кажуть старшини.» «А невже ж король Карло старший від нього? У нас все так: один старий, другий молодий, чорт знає, чого люди хочуть. Закону нема. Дідичної булави нам треба, щоб дух попередника, його праця й заслуги на його наслідника переходив.» «А якщо цей наслідник нікуди не годиться?» «Десь в інших краях годиться, а в нас ні. Не знаю, чому воно так? Підовчиться і пригодиться. Має людей, хай йому порадять і поможуть, як ось ваша милість можуть своїм досвідом і мудрою радою пособити пану Войнаровському.» «Я від того, сотнику, не відмовляюся. Зроблю, як вирішить громада», - сказав Орлик щиро, але не без жалю, бо вже в його голові вкорінилася думка, що ніхто інший, тільки він один здатний перебрати Мазепине насліддя. «Але ми, - почав нараз, - забігаємо вперед. Може, ще Бог милостивий не оставить нас сиротами в таку важку хвилину. Так тоді краще про сво ї подвиги, сотнику, розказуй.» І Мручко розказав, коротко і простими словами, не виставляючи себе героєм, а представляючи річ так, буцімто він лише свій обов'язок сповнив, як сповнив би його кожний, на його місці бувши. «А про москалів, сотнику, ти не чував? - спитав Орлик. - Не знаєш, де тепер цар?» «Дещо чував, та не знаю, чи правда.» «Хто казав? Що?» «Буцімто за Меншиковим і сам цар до Переволочної приїхав.» «Го-го!» «Гадав, що як не короля, так хоч гетьмана в свої руки попаде. Та припізнився. Тільки трохи наших таборових людей захопив, селян, що харчі довозили, погоничів та конюхів усяких». «І що?» «Кажуть, немов-то не дуже й лютував над ними. Повернув їх у посполитих, бо, як вашій милості відомо, у нас усякий радо пугу за шаблю міняє і всякий у козаки преться. Так тоді цар тих людей назад у поспільство повернув, заборонивши їм хапатися воєнного діла». «А запорожці?» «На тих цар гірше чорта лютий. Жодному пощади не дає.» «На палю?» «Здебільшого так, притомивши перше муками всілякими, бо він, відома річ, природжений катюга.» «Не будь ним, не був би царем.» «Може, й ваша правда, але ж бо і в жорстокості міру знати треба, а Петро гірше сто чортяк сатаніє.» «Тому й бояться його і слухають, а наш гетьман м'якосердний, і що?» Мручко лиш рукою махнув: «Не гетьманова вина, а наша. Такий ми народ, що за добротою зітхаємо, а під силу йдемо. Поки покійний Хмель сильною рукою всіх за чуба тримав, то слухалися, а як почули, що тая рука слабне, так тоді зараз через московського агента, Желябужинського, чи як він там звався, давай і переказувать цареві, що, мовляв лиш цареві вірно служити хочемо, а своїх старшин, які проти царської волі нас у похід двигнули, слухати більше не будемо... Е-ет!» - і спересердя сплюнув. А подумавши хвилину, почав: «Гадаєте, пане писарю генеральний, що Мручко лише до жартів скорий. Ой тото. Бог один знає, як мені нераз важко на серці, тільки я з тим тягарем до нікого не лізу, бо знаю, що не відніме його від мене. Так тоді ділом зацитькую думки. От і тепер так собі чомусь своїм невченим розумом міркую, що нас Господь за наші великі гріхи карає, поправити нас хоче. Та куди! Якими були при смерті старого Хмеля, такими, мабуть, і біля смертної постелі Мазепи останемося, незгідливими, жадібними влади і маєтків, заздрими на добро брата й товариша нашого. І дивуйся тут, що перемагає москва. Московський чоловік послух знає, на приказ царя в огонь і в воду піде, а наш брат раду радити любить, чи послухати чи скинути його? І скидає нас Бог, як збунтованих ангелів з неба. Добре нам так, бо, їй Богу, недобрий ми народ.» Орлик мовчав. На Мручка дивився він, як на бравого козака, кожної хвилини готового до бою, але щоб цей сотник-рубака турбувався також політичними питаннями, того він ніяк не сподівався. Значиться, не тільки генеральні й полкові, але навіть і сотенні старшини мають свої погляди на наш політичний устрій, іншими словами, хоч ми побиті і розбиті, хоч утратили землю, хоч нас лише мала жменька зосталася при купі, то все ж таки перехід гетьманської булави зі старих до нових рук не піде так гладко, як він собі гадав. Треба подумати над тим... І Орлик, щоб перейти на іншу тему, спитав: «Багато москалів гналося за нами?» «Мабуть, чотири кінні полки з бригадиром Кропотовим та з генерал-майором Волконським цар з Переволочної за королем і гетьманом післав.» «Дали б нам доброго чосу!» - скрикнув Орлик. «Дали б, або й ні,» - відповів спокійно Мручко, бо пригадав собі, які то сили йшли на його, а все ж таки не взяли. «А Меншиков?» - розпитував далі Орлик. «Кажуть, тішився дуже, бо під Переволочною між іншими московськими бранцями також свого зятя від шведів добув. Полонених відбив і шведів у полон загорнув.» «Бідний Левенгавпт!» - з жалем промовив Орлик. «Бідний, бо дурний. Мабуть, на Україні побув і української хвороби набрався. Замість наказувати, почав раду радити, питався війська, чи битися, чи здаватися без бою? Якого чорта рада? Ти генерал, ти вождь, сповни приказ свого верховного вождя-короля. А що король здаватися не велів, так не здавайся.» «Не було виглядів на побіду.» «А які вигляди в полоні? Все-таки в бою якась надія є як не на побіду, так хоч на лицарську смерть, а в полоні сором один, більш нічого, та ше в московськім. Не жаль мені Левенгавпта нітрохи, жаль людей, що він їх, мов волів, у московську кошару загнав. А які хоробрі між ними були, Боже! Тільки потіхи, що наші запорожці. Ось вам лицарі незломні. Як раз рішилися з гетьманом проти царя, так і тримаються того. Втратили Січ, втратили Переволочну, сотки їх на палях сіли, а до царя не перебігають, милосердя і ласки не випрошують у нього. Коли б так ціла Україна... гей, гей. Та що казать. Горбатого могила не випростує. Піду я.» «Куди?» «До людей. Не будемо ж ми балакати, як під церквою старці. Треба діло робить. Поїли, випили, відпочили, душу з циганками розвели і гайда в дорогу. Не вік же нам біля того паршивого Очакова на ласці в якогось там підбашка сидіти, - грець би його побив, бо через нього стільки людей непотрібно над Богом змарнувалося, що мало не плачу, як згадаю.» Орлик його по рамені поклепав: «Дивуюся, сотнику, звідкіля в тебе стільки охоти береться.» «Бог дав, - відповів Мручко, - і чорт не відбере. Мій покійний батько, бувало, й хвилини без діла не посидить. Вдома він гостем бував. Мабуть, в мене його непосидючий дух вселився. Але правда. Забув я вас питати, що ви гадаєте дальше робить?», «Ми?» «Та ж не я.» «Що скаже король, те й робитимем». По хвилі спитав: «А гетьман?» «Він нездужа, кажу ж бо вам.» «Тіло нездужа, але розумом, сподіваюсь, сильний.» «Сильний, та які в його сили?» «А в короля більші?» «Король все-таки король. А гетьман що?» «А гетьман що... - повторив Мручко і як опарений з місця зірвався. - Ніщо мене так не сердить, - крикнув, - як оте, що королі і князі, навіть якийсь там князик німецький, честь і значення у світі мають, а наш гетьман ні. Тю! Невже ж ми до суду-віку не зрозуміємо, що нам в лице плюють.» «Може, й зрозуміємо колись, але нині є так, як бути мусить. Король своїх послів і до високої Порти і до кримського хана шле, бо він король, володар самостійної держави, а ми все тільки підручні якогось царського, чи королівського величества і тільки.» «Кого ж то післав король до султана?» «Найгебавера.» «Не чував про такого.» «Це німець. Він у Москві служив, був близьким до царя, учив його сина, а потім до короля Карла перейшов. Бувалий і мудрий чоловік.» «Лист королівський повіз?» «Так. Король повідомляє султана про своє нещастя і прохає дозволу перебувати на турецькій землі.» «Для себе. А для гетьмана?» Орлик раменами здвигнув: «Не знаю.» Мручко здивовано подивився на його: «А кому ж тоді знати, як не вашій милості? Так тоді гетьман значиться без землі, без народу, без війська і без права приюту? - зжахнувся Мручко. - Аж до такого ми дійшли, мій Боже!» - і очі його засвітилися грізно: «Не гадаю я, щоб король Карло показав себе союзником, не гідним чести. Вірю, що він лицар.» «Але що?» - тягнув його за язик Орлик. «Але, якби він нарівні з собою не подбав про безпеку гетьмана...» «Так тоді?.. » «Так тоді я перший скажу йому в очі, що не по-лицарськи зробив. А поки я і мої люди живі, поти гетьман безпечний. Живим його цар не дістане, так мені, Боже, допоможи во Твоїй Тройці святій.» 23. Лихий, як сто чортів, вибіг Мручко на майдан. «Знайомі приставали до нього: «А що? А як? А куди? А коли?» Бачили, що з Орликом балакав, так гадали - знає все! Мручко тільки головою хитав: «Що значить відірватися від рідної землі? Ще й недалеко відбігли, а вже, диви, дітьми безрадними стали. Листя вітром відірване від гіллі. В який рів, в яке болото зажене їх неприхильна доля?» «Товаришу! - казав до якогось козака, що приставав до нього, - я знаю стільки що й ти, а Орлик також, мабуть, не більше від нас обох.» «То зле.» «Найгірше, що бентежимося непотрібно.» «А як же? Не думати, що нам робить?» «Робитимем, що король і гетьман велять.» «Вони недужі.» «Тілом, але головою здоровіші, ніж ми оба вкупі.» Козак подивився на Мручка з-під лоба і рукою шапку помацав: «Бувайте!» «Бувай!» Другий підступив до нього: «Кажуть, цар султанові за Мазепу свою корону дає.» «І царицю в додатку,» - покивав головою Мручко. Козака ніби щось відтрутило від нього. Та за хвилину інший пристав: «Чули? Щодесятого з наших король цареві відіслати має.» «А першого тебе!» - відповів йому Мручко й, не дожидаючи дальшого питання, пішов туди, де гетьманські вози стояли. Багато було нових, мальованих, зі шкуратяними будами, більших - на два, і менших, легких на одного коня. На тих возах під будами спали старшинські жінки, бо старшини, одні «по ділах» ходили, другі вспіли вишукати хорошеньку гостинничку на роздоріжжі біля Очакова, а треті приютилися поміж возами і грали в карти. Гетьманський блазень на розворі сидів і ногами баламкав. «Здоров був, панє Рачок!» - гукнув йому над самим ухом Мручко. Рачок вирячився на його: «По-людському ваша милість балакати не вміють? Гукає, як пастух на волів. Бе-ре-жись!» - наслідував Мручків голос і так, як він, голову задер і брови на шнурок стягнув. Мручко по голові Рачка погладив: «Добре людей удаєш, хоч сам не дуже на чоловіка скидаєшся.» «Велика мені честь бути чоловіком. Кусаються, як пси, крутяться, як замотиличені вівці, вертяться, як тріска в ополонці, один другого на палю саджає, як мотиля на іглу, і це люди? Це люди?» «Ваша милість, мабуть, нині лівою ногою з ліжка встали», - відповів йому Мручко. «А ви хотіли, щоб я на голові ходив?» «На голові ні, але Рачок так і рачки лазити повинен.» «І без мене доволі таких, що рачкують, хто перед царем, хто перед королем, а хто перед гетьманом майбутнім.» «То й такі є?» «А ви ж як гадали? Одні перед Войнаровським стеляться, як трава під вітер, а другі перед Орликом нижче води лягають. Тільки про гетьмана, про Івана Степановича, забули.» Його голос дрижав. Мручкові жаль зробилося блазня. Руку йому подав: «Не сумуй, брате! Є й такі, що не забувають і не забудуть ніколи.» Рачок зіскочив з розвори. «Сотнику! - говорив. - Невже ж ми нашого гетьмана поховаємо в чужій землі і дальше помандруємо світами?» В тім простім, буцім дитячім, питанню було так багато смутку, що Мручкові аж в очах почорніло. «Живі живе гадають,» - відповів. «Зробимо, що нам мус прикаже. Іван Степанович не схоче, щоб ми замість добувати волю, біля його могили сторожами стояли». «Не схоче, - притакнув Рачок. - А все-таки важко самому на чужій землі зоставатися». «Мойсей теж помер, не дійшовши до обітованої землі. Але чого ми це Івана Степановича за живота в домовину кладемо? Хай здоровий живе!» - гукнув, і блазень на кутні зуби всміхнувся. «Цей один, мабуть, про себе не думає,» - подумав собі Мручко, доходячи до гетьманських возів. Вартові на сторожі стояли. Чура вибіг йому назустріч. «Гетьман тут, чи до короля пішов?» «Його милість уснув», - промовив пошепки чура. Мручко потягнув його за рукав. Відійшли кілька кроків на бік, щоб їх ніхто не підслухував. «Хто біля гетьмана сидить?» «її милість пані Обидовська.» «А Войнаровський?» «І він. Міняються, або сидять удвійку. Як їх нема, то я не відступаю.» «Гаразд! Пам'ятай же, козаче, що коли б так, не дай Бог, з гетьманом сталося щось не до речі, то відповіш мені. А з Мручком жартів нема. Прохворощу.» «Не боюся», - відповів чура і показав схований у халяві кинджал. «Я ще й пістоль маю. Хай тільки хтось спробує до ясновельможного приступити.» «Гаразд. А харчі?» «І харчі безпечні. Ми з панею Обидовською пильно дивимося, щоб не підсипали чого. Відомо нам, що цар на життя Івана Степановича важить, так і пильнуємо.» Балакав, як старий, бувалий чоловік. Мручко похвалював його: «У Бендерах шаблю тобі куплю, там гарні є.» «Спасибі. Але я до вас, пане сотнику, маю одно прохання.» «Кажи!» «Як будете вибиратися в який похід, так візьміть і мене з собою.» Мручко обіцяв. «А поки що гетьмана, як ока в голові бережи.» «Бережись», - крикнув чура, обкрутився на одній нозі і побіг до гетьманських возів, бо там на нього дзвонили. «Дивна річ, - говорив до себе Мручко. - Як балакаєш з кожним зокрема, то здається тобі, що в нас усе так, як треба, а прийде що до чого, то виявиться, що ні. Дивний ми народ. Не знати, кому вірити, а кому ні. Зраджують найвірніші, а найчесніші заплямлюють себе. Жаль, Івана Чуйкевича нема. Цей вірний був... А Мотря?» - ніби хтось Мручкові пригадав. «А Мотря?, - повторив, зітхаючи, сотник. - Де вона тепер?» Споловілим степом тумани мандрували, хмари спускалися з неба, як сірі птахи, вітер до могили тулився і скиглив. Закосичена калиною дівчина степом ішла і будяки в подолок рвала. - Пречистій на престіл... чом не васильки, або чорнобривці, купчаки?.. Бо ми хлопці, риболовці, козаки. Наш талан - чужий лан, переліг; сто доріг і ні одної до власних воріт. Будяк, не маків цвіт... «Про що так задумався, сотнику? - мов дзвінок, загомоніла Ганна Обидовська. Мручко долонею прислонив очі. «Мабуть, хтось їде до нас», - промовив, лишаючи без відповіді її запитання. Обидовська вискочила на віз. «Добрі очі, сотнику, маєш. Справді хтось їде. І не один, а кілька возів. Далеко, ще й не зараз будуть». «Не зараз», - відповів Мручко і спитав, як звичайно: «Що у вас чувати, ласкава пані?» «Буцімто ти, сотнику, не знаєш? Хворого дядька доглядаю». «А кому ж би то й доглядать, як не вам? Ви жінка та ще й жінка гетьманові не чужа». «Гадаєш? А на мене дехто заздрим оком глядить». «Хто б то такий?» «Не знаєш, чи лиш удаєш, що не знаєш?» «Таки не знаю, пані. І дивно мені, хто б то вам завидувати міг. Доглядати недужого, діло важке і прикре, невеселе». «А бачите, що й такі найшлися, - сказала Ганна, і її веселі очі нараз посумніли; уста задрижали в кутиках. - Сотнику! Вони хочуть, щоб гетьман скорше сконав»... Не вдержалась і розплакалась. «Пані моя! Що вам оце! Щось таке й погадати страшно. Прямо гріх. Такої злобної людини й бути між нами не може». «Є-є-є! - притупувала ногою. - Є такі, що їх долоня до булави свербить». «Ось воно як! - погадав собі Мручко. - Тут уже у велике заходить». А вголос відповів: «Ніколи гетьманська булава легкою не була, а під теперішню хвилину тим паче. Хто б там спішився до неї. Це вам лиш так здається, пані». Хитнула головою. «Не здається, а знаю. Бачила, чую. Сходяться, радять, шушукають. Одні за Горленком, другі за Орликом...» «А за Войнаровським?» - вихопилося Мручкові питання. Ганна розридалася: «Його буцімто немає. Буцім гетьман не дядько йому, не учитель, буцім Андрій не дідич його насліддя. На його глядять, як на зайву людину, кажуть, що молодий, а між козаків гадячку пускають, що Войнаровський пан, з Понятовським тримає, унію поширити хоче, чорнять душу, добру і чисту, неповинну... - Говорила скоро, відривисто і схлипувала, як дитина, якій кривду зробили. - Але я того не стерплю, я на таке й дивитися не хочу. Йду геть». «Кочубеївна!» - подумав собі Мручко і затривожився, бо знав, що Кочубеївни на вітер слів не сіють. Ганна весела, як дівчинка, але характером сильна, як мужчина. Заспокоював її, як знав. Гетьман ще живий і може Бог дасть, що поживе ще довго, замість їсти своє серце непотрібно, краще доглядати його. Недобре, коли недужий зажурені й сумні обличчя кругом себе бачить. «Я йому свого смутку не виявляю. Веселу вдаю, жартую, але на душі в мене мов гадина в'ється. Не стерплю такої нікчемної невдяки. Андрій свої маєтки й уряди кинув, на службу біля гетьмана пішов, служив вірно й чесно, гетьман на його, як на свого наслідника дивився, а тепер що? З чим прийшов, з тим має вертатися? Але куди? Питаюся вас, сотнику, куди? І чому? Тому, щоб Орлик з Горленком за тую булаву дерся?.. Чи не краще покінчити раз тую шарпанину гетьманську, запровадивши дідичність влади, як і в інших народів є?» «Я також не інакше гадаю, - відповів Мручко, - але мус, мус, моя пані, це великий пан. Зробимо, як він прикаже, і для загального про власне забудемо добро». З гетьманського воза вискочив чура. «Просять вас!» - сказав, кланяючись у пояс Обидовській. Подала Мручкові руку. Поцілував. «Йду, йду...» - кинула чурі й побігла. Мручко стояв, не знаючи, куди то вона «йде», - до хворого гетьмана, чи геть із табору? 24. Табор загомонів: «Ідуть, ідуть!» «Це посли від царя». «Ні, сам його величество цар». «Чого б то цар до баші очаківського їхав? Як схоче, то - віч-на-віч із самим султаном побалака». «Не знаєш? З султаном вони в гніву, тому цар до баші іде». «За чим?» «За гетьманом і за нами. Хоче, щоб нас баша видав». «О, Пречиста!» І затривожилось жіноцтво, не так за себе, як більше за своїх чоловіків, бо всякий знав, що в Лебедині з мазепинцями творили. Оповідання про тії муки сон від людей відганяли. Двадцять літ мазепинського режиму на Україні привчили людей шанувати людину і не знущатися над нею непотрібно. Так тоді те, що робив цар зі своїми безталанними жертвами, стократ жорстокішим здавалось. «До короля ходім, благаймо, щоб заступився за нами, ми ж його союзники». «Заспокійтеся, люди! - гукав до них Мручко. - Де кум, де коровай! Де цар, а де Очаків. Цар у Полтаві сидить, чого б то йому їхати до баші? Це навіть не світліший. Москалі так не їздять». І дійсно, коли валка підкотила ближче, виявилося, що це татарські і турецькі люди, не москалі. Відсапнув табор. Дехто молився, боязливіші плакали з утіхи, відважніші вибігали назустріч. Татарський мурзак провадив невеличкий кінний загін. Коні гарні, а люди погані, косоокі, грубоскулі, брудні. Але їздці не гірші від козаків. В декого з наших задрижали жижки. Так би й кинувся на них, погерцював, змірився на шаблі. Стара звичка. «Ось якої шаблі нехрист добув!» «Доброго коня варта». «А цей ще з луком прибіг». «Добрий лук від поганої рушниці кращий. Лиш кріпко натягнути мусиш». «Добрий лук коштовна штука». «А добра рушниця - ні?» «Але стріла, погадай, що коштує добра стріла. Випустив і - пропала». «А куля ні?» «Куди кухті до патини, а кулі до стріли!» Забували про свою нужду, переймалися воєнним ділом. «А цей пасинок чортячий на Кречетовій кобилі їде. А щоб я луснув, як це не Кречетова кобила! - кричав якийсь запорожець і махав на Кречета обома руками. - Кречет! Кречет! Татарин на твоїй кобилі їде. Глянь, біля лівого ока латка і мишка під третім ребром з правого боку. Ходімте, відіб'єм!» Мручко прискакав до нього: «Чи ти сказився, хлопе? Це ж татарський хан послів до нас прислав». «Так що? Але Кречетова кобила. Йому її тогідь татарва з пасовиська вкрала. Кречет, скажи, чи це не твоя кобила? Ану, поклич: Феська, побачиш прибіжить». Ледве йому рота долонею закрили, щоб не кликав Феськи. За татарськими їздцями котилася порожня коляса. Новісенька, аж вилискується до сонця, а колеса так тільки мигтять, ні спиць, ні дзвонів не видно, лиш якісь срібні кружела котяться по шляху і блистять. Тягне тую колясу четверня коней, як один, той самий ріст, та сама масть, той самий «кшталт», шиї, як лебеді повигинали, головками кланяються, тонкими ніжками викидають, - чудо! «От тобі коні раз. Такими й нашому Іванові Степановичеві не сором було б погуляти». «Та що ти це? Іван Степанович на арабських їздив. Таких ні в царя, ні в короля, ні навіть у самого цісаря не було». І пішли спомини та суперечки про казкові гетьманські багатства. «А тепер що?» «Тепер?..» - і поверталися туди, де кілька гетьманських возиків стояло, буцім сотничка, яка на прощу їде і в степу відпочиває. «А король, бач, під шовковим наметом ночує». «Бо король». «А гадаєш, ми своїх князів та королів не мали?» «Були, та де вони?» «Навіть не знаємо, де їх кості лежать». «Наче б себе з кістками поїли. Жерлися, як пси». «Треба було розборонити». «Треба. Побачимо, як розборониш от тих», - і показували на Орлика, Горленка та Войнаровського, що метушилися поміж возами, кожний зі своїми людьми. «В кожного з них свої поплечники є». «І - позаплечники». «Тих більше, як тамтих». «А король усе-таки під шовковим шатром спочиває». «Гарний наметик від бендерського сераскіра дістав. Ще й інших дарунків чимало: коврів, сорбетів, халви, всяких витребеньок турецьких». «Тисячу червінців сераскіровому послові подарував». «І нашого гетьмана ще на тисячу червінців стати, так ніхто до його з дарунками не поспішає». «Бо він не король - та й годі». «А ми не люди, - що?» «Підданці його величества царя». «Ото ж то й є. Холопи царські». «Ми?.. Що це ти базікаєш, брате? Ми є якраз ті, що нічиїми холопами не схотіли бути, ті, що своєї держави забажали і свого володаря». І голови гордо знімали вгору, забуваючи про свою нинішню біду. Пишна коляса з четвернею породистих коней підкочувала під королівське шатро. Королівський секретар вибіг їй назустріч. «Значиться, кримський хан дари королеві прислав». «Та ж не тобі». «А про гетьмана забули» «Обійдеться циганське весілля без марципанів». «Обійдеться...» «А що, не казав? Це таки Кречетова кобила! - гукав запорожець. - Мишка під третім ребром з правого боку. Як побачила мене, заіржала. Щоб я луснув, як це не Кречетова Феся. Віднімемо!» Сонце воду з людей варило. Над самими головами стояло й пекло. Табор заспокоювався. Сон навіть запорожців ломив. Лягали під возами і хропіли, ніби гармати гули, ніби щось варилося в землі. Тільки старі циганки, як відьми, сновигали і ворожили з долонь. Ворожили старшинським жінкам, бо козаки більше молодими циганками цікавились, а тії, що лиш ввечір, як місяць викотиться на небо і як зорі зійдуть, покажуть свої «куншти». Тепер вони в своїх гарних шатрах ночі досипляють, ті Марги, Цори, Імри, мандрівного племени привабливі доні, - пустоцвіти, перекотиполе... Може, котрій який козак приснився, а вона козакові... Порівняла їх доля. Одні і другі кочують, там їх дім, де ночують, серед дороги їх пороги, земля їх мати, а степ батько рідний, такий багатий, а все ж таки бідний, такий родючий і такий безплідний. Бодяччя, бодяччя, бодяччя... Хтось іде полями і плаче словами без сліз. Чумаче, де твій віз, козаче, де твій кріс, де ваша слава, жемчужна булава?.. Степи, степи, степи... Хтось іде полями і плаче словами без сліз... Не дивися туди, в себе гляди... Полудне. Поле, як море безлюдне, а ти на ньому, як човен, туги і жалю повен, туги і жалю по рідному краю, мов по втраченім раю. По втраченім навік... Перепливеш сто рік і сто гір перейдеш, а другого Дніпра не найдеш і другої рідної землі... На чужині, на чужині... І не пригадуй мені ні хатиноньки в гаю, ні зорішливої ніченьки в маю, ні бабусиної казки, ані дівочої ласки, - на чужині... І не пригадуй мені землі родючої сили, яку ми кров'ю зросили й засіяли кістками. Вона ген далеко за нами, як в імлі, а на ній палі, палі, мов стовпи верстові, від Богу аж по Дін. Поклін їм, доземний поклін із чужини... Хтось іде степами і плаче словами без сліз. Полудне. Поле, мов море, безлюдне, не ворухнеться, не шевельне, вітер бадилини не нагне. Тишина безсловесна. Як нитка павутини і як мрія дитини, снується казка чудесна. Привабом русалки від балки до балки тебе веде і від могили до могили, як ангел легкокрилий, наче до раю, уводить до рідного краю, що колись знов твоїм буде... Колись... колись... Бережись! Полудниця, облудниця іде. Бережись, бо підведе, і рідна мати не зможе пізнати, - так, як тамтих. Чув?.. «А наш пан Галаган, гірш татар-бусурман, гірш царів скаженів, як у Січ увійшов. Лилась кров, лилась кров, як у Січ увійшов». Бережись...! Полудниця, облудниця іде. Заманять, підведе і туди заведе, де сам чорт не найде... Чи ти чув, що вона з Носом зробила? Бий його, Божа сила, без пощаду аж до впаду за зраду, за Батурина ізраду. Опоганив свій княжий рід і тайний хід показав ворогам... Як холоп царський, як хам. Бережись!.. Полудниця, облудниця іде. «Хто, де?» І Горленко тер заспані очі, бо чура пригадав йому, що пора до короля в намет на обід іти . Дорогою зустрінувся з Орликом, віталися, питали про здоров'я, а перед входом у намет довгу хвилину церемонилися, один одного пускаючи вперед: «Будь ласка!» «Ні, будь ласка, ви!» «Ви... » 25. Гей на волики да налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та з-над Десни до Прута - співав Кречет, той, що йому татари «Феську» вкрали. «А ти вже другої пісні не вмієш?» - зупинив його Мручко. «Другої? Або тая не гарна?» «Я таких не люблю.» «Гадаєте, я для вас її співаю? Собі, не кому», - і пішов. «А Феськи відбивати не важся! - гукав за ним Мручко, - бо смерть». «Є без Феськи життя?» - відгукнув йому, не озираючись, запорожець. «Що за народ! - покивав головою Мручко. - Гадав би ти, саме завзяття, сама лютість, а він тобі навіть до конини так пристраститься, що й життя не пожалує. Треба мені побалакати з паном Войнаровським та купити Феську в татарина, бо чую, що ніч без лиха не обійдеться.» Сидів на валі і згори дивився на сонний табор. Навіть коні не паслися, тільки лежали біля возів, обганялися від мух і зітхали. Новокуплені, турецькі, свіжі, не притомлені згори дивилися на заїжджених, козацьких... Зовсім, як люди. Мручкові нагадувалися інші табори, а бачив іх чимало, запорозьких, гетьманських, польських. Бог вість яких. Бачив перед побідою і після погрому, у відвороті і перед наступом, різно, але такого, як цей, - ні. Наші, шведи, поляки, турки, татари, греки, молдавани, цигани, - вавилонська вежа. Яких там одягів не було, якої мови не чулося. Сонце сходило з полудня і табор став оживати. Підводилися козаки зі своїх лежанок, простували кості й позіхали. З городу надходили люди й над'їздили вози. Свіжі харчі довозили, щоб на вечерю було. «Стільки народів, стільки мов і такі різні віри, а всіх іх гріш спровадив докупи, - казав до себе Мручко. - Чого то для гроша не зробить чоловік, - та ще лихий. Хто в найми до гроша пішов, - пропав». Десь далеко дівочі сміхи лунали, за ними гнали козацькі, здорові голоси. «Боже ти мій! - похитував головою Мручко. - Така біда, така нужда, а диви, відпочили трохи, поїли і вже за радощами гонять. Що ти зробиш, - життя! Війна війною і біда бідою, та хай же я, любко, та хай я, голубко, побалакаю собі з тобою... І так воно все. Скільки разів вороги надтягали, як буря, палили, грабували, вбивали, здавалося, тільки небо й землю лишили, а минуло декілька років, і знову край, як Божий рай, і люди є, і худібка, і бджілка, і деревинка, хто його зна, звідкіля все взялось. ...Ні, ні не пропаде козацька мати, не пропаде.» «Сотнику!» - запищало щось біля його. - Рачок. «Ах, це ти! Слухай, вашець, - накивував йому Мручко. - Не волочися ти мені і не задавайся з циганками, бо ше котра за пазуху сховає і осоромиться ввесь наш народ шляхетський.» Рачок не відгризався, як звичайно. Сів біля Мручка, мовчав і пальцем у землі колупав. «Щось вас питати маю» - почав. «Питай!» «Як ви гадаєте, видужає Іван Степанович, чи ні?» «Синоньку, або я Бог, щоб знати? Моліться, може, вислухає Господь». Мовчали довшу хвилину. Може, й молилися. «А що буде, як його не стане?» - почав наново Рачок. «Або я знаю, синку. Треба хотіти, щоб добре було». І знов ^амовкли. І знов Рачок мовчанку перебив. «Гарна ріка цей Бог, правда?» «Гарна.» «А все ж таки не те, що Дніпро.» «Куди! - притакнув Мручко. - Другої такої ріки, як Дніпро, нема.» «Нема! - повторив Рачок і очі йому заблистіли. - Як зашумить весною, струсне льоди, заграє і розіллється широко, широко, - Боже ти мій! А літом, у погідну нічку, як потонуть у ньому і місяць, і зорі, як зробиться з небом буцім щось одне, велике, безконечне, вічне... - не докінчив, тільки тяжко зітхнув. - Гарний наш Дніпро!» «Гарний!» - притакував коротко Мручко. «І сильний. Він один ні царів, ні королів не боїться, навіть Петра ні. Не засипле його, палями не загатить, ані до Петербургу не поверне». «Ні! - притакнув Мручко. - Дніпро сильний дуже.» «А ті, що над ним сидять?» - спитав Рачок, і оба нараз замовкли, ніби в роти води набрали. «Я над Німаном народився, - почав ніби виправдуватися Рачок. - Батько мав невеличке село. Дітей не жалував Господь. Я був наймолодший. Вишкробком дражнили. Старші побивали мене, батько до гостей не пускали, соромилися. І - я втік. Згодом на гетьманський двір попався. Там я хату найшов, і батька, і рідню, усе... А тепер?» Страшно, як блазень плаче. Мручко вдавав, що не бачить Але чув, як щось тулилося до нього і хлипало. «Не гнівайтеся на мене, пане сотнику! Простіть! Люди гадають, що я сам сміх. Та люди зле гадають Я крізь сльози сміявся. З ніким на розум побалакати не міг, бо мене 74 зараз на жарти беруть. Перше - нічого. А тепер? Повірте мені, скочив би в Бог, та не хочу його осмішити.» Відважний Мручко боявся йому глянути очі. Уявляв собі їх, а й цього було досить. «Коли б з вами не побалакав був нині, здурів би, - почав Рачок наново. - Спасибі вам». «Нема за що, синку» «А хоч би за те слово «синку». Я його навіть від рідного батька не чував, хіба іноді від гетьмана, як зо мною у чотири очі балакав... Синку...» - повторив, любуючись тим словом. «Правда, яка гарна наша мова, батьку?» «Всякому здається, що його мова найкраща.» «Ні, ні, не кажіть. Таки наша гарна, дуже гарна... «Синку»... Чому я блазень, чому я лише блазень?» - питався, вдивляючись кудись у далечін, ніби звідтіль мала йому відповідь наспіти. Нараз піднявся, став навшпиньки, натягнув шию і - побіг. Мручко лише раменами здвигнув. «Мале, погане, дійсно ніби не хліб, а вишкробок якийсь, і, дивись, також душу має. І яку!» Люльку тютюном набив. «Так воно, так. Усі ми діти Божі, всі. І за всіх Христос розпинався.» Черкнув кресалом об камінь і люльку закурив. «А вбиваємо себе, як звірів, як їдовитих гадюк. Чого?... Бо кажуть нам. Все десь якісь Петри беруться і людям по-людському жить не дають. Погано... погано... Але куди то мале побігло?» - прийшло йому нараз на гадку. Піднявся і довго поміж людьми й возами розглядався, та гетьманського блазня знайти не міг. Бачив королівський намет, трабантів перед ним, чув військовий оркестр, що до обіду пригравав, гадав, що туди Рачок поліз, - але ні, і там його не було. Стривожився. Рачок на самогубство натякав. Того тільки й треба б тепер. Гетьман так до свого весельчака привик. Зірвався і скорою ходою пішов здовж валу, туди, де гетьманські вози стояли. Глянув і остовпів. Рачок попід возами рачкував, то як справжній рак, то як вуж, то знов, наче той кіт, що на мишу зачаївся. Аж в один мент піднявся, скочив, вхопив когось за шиворот, здавив за горло, колінами в поясі стиснув, так що той навіть не боронився довго, лиш захитався і повалився назадгузь. Мручко прожогом побіг туди. Сталося воно біля самісінького гетьманського воза, де гетьман спав. Варта стояла, так вартові пильно дивилися на тих, що йшли, а не на того, що, як гадина, повз попід возами. Його тільки Рачок здалеку доглянув і зміркував собі, що це за чоловік, бо добрі люди такими ходами не ходять. Кинувся і впору допав. «Ще один мент і не даром гроші від царя узяв би,» - толкував оторопілим людям Рачок. Не розуміли добре. «Що і хто?» - допитувалися. «Перебраний за татарина москаль.» «Які гроші, за що?» «Від царя, щоб гетьмана вбити.» «А-а-а!» «Цитьте, гетьман спить. Розходіться!» Вартові окружили каїна і відвели геть. Товпа хотіла розірвали його на шматки. Мручко не дав. Краще розглянути діло. «Але ж бо на тобі кров! - сказав, вертаючися до Рачка. - Його чи твоя?» «Моя,» - відповів тихо Рачок. «Так ти, значиться, ранений?» «Ножем мене ірод засягнув... Це моя... перша рана... в бою...» Голос його слаб, сам він хитався і руками повітря ловив. Мручко його підтримав: «Покажи, яка рана.» «Мабуть, смертельна... Не турбуйтеся, батьку... Я... рад... Добре, що це не наш... Мо-скаль... Бога не осмішу.» Мручко вхопив його на руки, як дитину, і побіг до хірургів. 26. Королівський «тафельдекер» Гультман знову голову підняв. Король не куняв на возі, як циган-волокита, а мав свій власний, гарний шовковий намет. Прибрав його. В одній половині стояло похідне ліжко, прикрите синім покривалом, зготовленим люблячою рукою королівської сестри Елеонори і на стільці вилискувалася срібна умивальниця, яку Гультман насилу спас перед загребущими очима «рахмістра». В другій половині шатра за довгим столом сидів король і його гості. Перед ними красувалася срібна застава, на столі пахли квітки, яких багато прислано з городу від невідомих поклонників Карла. Гультман стояв за королівським кріслом і обслуговував свого пана. Накладав йому срібними вилками на срібну тарілку страву, яку перше мусів при нім спробувати кухар у кухні. Король навіть не догадувався, яке то ангельське крило розгорнуло над ним свою невсипущу опіку. Король видимо подужав. Ходити ще не міг, його ліва обандажована нога все ще лежала на стільці, приставленім з лівого боку до стола Але степовий вітер обсмалив його лице, а здорове повітря забагрило уста на червоно. Тільки очі не повеселішали, дивилися вглиб і нагадували фйорди. Напроти короля сиділи посли від кримського хана й від сераскіра з Бендер. Праворуч шведи, ліворуч декілька українських старшин, між ними Орлик, Войнаровський, Горленко. Гетьмана не було, бо хворий. «Я дуже жалую, - казав король, що його світлости пана гетьмана, мого вірного союзника нема між нами і п'ю на його здоров'я». Король нарошне випив цей тост, щоб зарівно в Криму, як і в Туреччині, знали, що всякі балачки про непорозуміння між ним і гетьманом не мають реальної підстави Він знав про плітки, немов то гетьман хотів короля зрадити і передати цареві і немов то король не від того, щоб за ціну видачі гетьмана заключити корисний мир з царем. Знав також, що еміграційне повітря незвичайно сприяє розвиткові інтриг, і тому висловив цей тост за здоров'я гетьмана до рук його небожа Войнаровського. «Будь ласка, передайте мої слова вашому світлому дядькові», - сказав король. Войнаровський подякував за честь, а Горленко легко штовхнув носком свого сап'янця жовтий сап'янець генерального писаря. Орлик удав, що не чує. Але решта козацьких гостей глянула на них очима, які виразно казали: «Шкода ваших надій. Король за Войнаровським тягне, його бажає бачити наслідником Мазепи, а не вас». Орлик і Горленко дуже вважливо поводилися з собою; один одному накладали щокращі шматки страви на тарілки, як штовхнули себе ліктями, казали: «Простіть, вибачте!», штовхалися злегка чарками, нарікали на спеку й на мушню, словом, гадав би хто, найкращі приятелі. Понятовський, якому добре були відомі всі ті «аркана внутрішньої козацької політики», з-під ока зиркав на нову трійцю «аматорів гетьманської булави». «В нас два, а в них аж троє» - мотав собі на вус. - «Все таки перевага за ними.» Чужинецькі посли не розбиралися ще тім ділі, хоч дехто вже й до них пробував підходити, шукаючи протекції, той для Орлика, а другий для Горленка. Але різниця мов стояла на перешкоді. Посол від сераскіра балакав поганенько по-французьки, а від хана калічив по-мовсковськи, важко було порозумітися, хоч посли вдавали, буцім то вони кожнісіньке слово розуміють. Були вдоволені. У кожного в кишені дзеленькало по тисячі 76 червінців, і король на їх честь обід зготовив, чого їм ще більше треба. І здоров'я в їх руки пили, дякуючи сераскірові за гостину, а кримському ханові за слова розради і за добру пам ' ять . «Мій пан, - говорив татарин, - щонайкращі коні із своєї стайні вибрав, щоб ваша величність могли ними щасливо доїхати, куди лише сами бажати зволите». «Подякуйте його достойності ханові за гарний дар, а ще більше за ті слова дружнього почуття, які він передає в своїм листі. Вмію їх гідно оцінити і сподіваюся, що наші народи не попадуть з собою у небажаний конфлікт.» «Мій пан, - говорив посол від сераскіра, - рад був повітати вашу королівську величність серед кращих умов, як ось нині, але він гордий, що такий великий вождь, такий герой, якому рівного в цілім світі немає, ступив на турецьку землю, на той її шматок, що стоїть під управою мого зверхника й пана». Король прохав переказати сераскірові, що скористає з його гостинности й прибуде до Бендер. А звертаючися до Войнаровського, додав: «Сподіваюся, що можу це заявити також із імені його світлости, пана гетьмана, якому відпочинок з огляду на його підірване здоров'я, мабуть, придасться.» «Навіть дуже, - притакнув Войнаровський. - Його світлість, пан гетьман тільки тому й не прибув на оцей пир, що нездужає.» «Так передайте йому мої побажання скорого видужання, - і підняв чарку вгору. - А я, бачите, - продовжав, - тішуся, що незабаром знову сяду на коня. Віз добрий для жінок, а для мужчин кінь. З нього й видно дальше, ніж з воза, і загалом інакше почуває себе чоловік, ніж...» - і не докінчив речення, бо Гультман підступив до нього з такою міною, яку мав звичайно, коли приносив якусь несподівану і важну вість. «А що там знов?» - спитав король. - «Кажи!» Гультман нахилився і півголосом говорив щось по-шведськи. Королівське чоло ніби хтось на шнурок позбирав, брови піднялися вгору, очі гнівом спалахкотіли. «Можлива річ? - крикнув. - В білий день? Під моїм боком? Не вірю.» Гультман покірно високими раменами здвигнув: «На жаль, ваша королівська милосте, це таке певне, як те, що нині четвер.» «Нікчемність, подлість, гидь! - не проговорив, а буцім спльовував король, - не розумію, як справжній лицар, будь він навіть азіят, може вживати таких способів, щоб знищити свого противника.» Всі збентежилися. Поки сидів король, годі було вставати й бігти в табор, годі було й питатися його, що таке, треба було ждати, аж сам він скаже. А король, як на те, після першого враження, яке на нім несподівана вість зробила, нараз, як то з ним іноді бувало, ніби відірвався від землі і думками полетів кудись далеко. Орлик нетерпеливо порушився на кріслі, Герцик значуче відкашельнув. Король ніби з далекої мандрівки вернувся. «Панове нервуються, - почав. - Розумію. Отож якраз доносить мені Гультман, - про атентат на його світлість пана гетьмана». Войнаровський зірвався з місця, за ним Орлик і решта мазепинців. Але король дав знак рукою, щоб сідали. «Прошу не тривожитися. Атентат не вдався. Гетьман навіть не знає про нього, бо заговірника впору за руку зловили. Найкраще відіслати його туди, звідки прийшов. Який пан, такий крам!» Орлик не втерпів. «Ваша королівська величність зволять простити, що смію»... «Прошу, питайте», - кивнув головою король. «Що смію спитати, хто був тим злочинцем, свій, чи чужий?» Король дивився на Орлика, але не відповідав. Козаки дух затаїли в собі. Для них тая мовчанка тривала віки. «Чужий», - відповів, врешті, король і усміхнувся. Відсапнули. Як виходили з королівського шатра, трабанти крісами честь їм віддавали. «З такими нема що королеві бояться», - сказав до Понятовського гетьманів небіж, Войнаровський. «Але ж бо й вони з своїм королем безпечні», - відповів Понятовський. «Можна позавидувати їм і королеві», - притакнув Войнаровський, вдихуючи повними грудьми вечірнє запашне повітря. На небі мерехтіли зорі, на рівнині огні горіли. Табор гомонів, ніби вечірню казку розказував, заки всне. Шведські псалми мішалися з українськими піснями. Понятовський надслухував хвилину. «Знаєте, це не найгірший дует. Повага і сум, сум і повага... Над чим так задумалися, мосіє Войнаровський?» «Невже ж я не маю над чим думати? Іноді здається, що голова лусне від тих гадок». «Головою муру не переб'єш, буде, як Бог дасть. Ми тільки люди, звичайні, смертельні люди», - потішав його Понятовський. «Добре вам, добродію, казати. Ви своє діло робите, але за народ і за державу відповідаєте не ви, а король, як не один, то другий, а в нас?» «Правда, тепер ви у великій скруті. Втратили армію і край, а як ще втратите гетьмана... » Войнаровський мовчав. «Цареві дуже на тій втраті залежить. Дуже. Рад би знищити українське питання». «А польське ні?.. Добродію, цар нараз два похорони готує». «Гадаєте?» «Невже ж ви не догадалися цього?» «І так, і ні. Все ж таки ми самостійна держава, зв'язана з європейською політикою цілою сіткою всіляких інтересів». «Цар після полтавської побіди доволі буде сильний, щоб тую сітку пірвати». «Кажіть це моїм землякам». Прискорювали ходи, бо Войнаровський до свого дядька спішився. Орлик з Герциком наздігнали їх. Доходили до своїх возів і хотіли розпрощатися. «Подумайте! - говорив хвилюючись Герцик. - Скритовбийника підсилають. Це ж подлість, крайня подлість». «По-вашому, - перебив Понятовський, - а по-їхньому це тільки один із способів, які ведуть до цілі. Не вдався цей, спробують ще й інших». «Яких?» «Гадаєте, нема? Пустять у рух гроші. Схочуть перекупити турків. Пане генеральний писарю, - звернувся до Орлика, - бережіться!» «Мені того й казати не треба, - відповів Орлик, - але я на короля числю. До його з грішми не підійдуть. Він їм ще за Полтаву віддячить. Бачили його нині? Ні сліду пригноблення, ані зневіри». «Коли б більше таких!» - захоплювався Герцик. «Таких більше бути не може, - відповів Понятовський. - Генії двійниками не ходять». «Ні, - притакнув Орлик і, зміняючи голос, додав: - Знаєте, панове, я тільки дякую Богові, що не наш чоловік, а москаль». «Кацап, сиріч - різун», - докінчив Герцик. Розпрощалися. Понятовський до своїх поляків подався, Орлик з Герциком пішов до своїх возів, Войнаровський прямував до гетьманських. По дорозі стрінув Мручка. «Що робить гетьман?» - спитав тривожно. «Спить». «Знає, що сталося?» «Не казали». «І добре. Бо пощо? Все таки подія немила, хоч і скінчилася щасливо». «Правди під решето не скриєш. Ясновельможний вже про Рачка питався». «А Рачок?» «Помер». «Помер?» - скрикнув>_Войнаровський. - А це знов що? Припадок який, чи яка біда?» «Невже ж ваша милість не знають? Рачок за гетьмана погиб». «Блазень?» «Блазнем жив, а як лицар погиб, другі по-лицарськи живуть, а вмирають, як блазні. Тепер такі часи». І розказав цілу подію, яку на власні очі бачив. Войнаровський хвилювався: «Де була сторожа? Що робила прислуга? Як міг хтось підкрастися до гетьмана? Невже ж, коли не стало Чуйкевича, то вже нема кому гетьмана пильнувати?» «Перед душегубом не впильнуєшся. Гадюкою підповз, один скок і - було би по всьому. Так Рачок упору вхопив його своїми кліщами, як справжній рак. Не кричав, щоб гетьмана не збудити, мовчки боролися поміж возами, а заки я надбіг, Рачок мав смертельну рану в грудях. На моїх руках і сконав». «Вічна йому пам'ять!» - промовив Войнаровський, знімаючи очі на небо, на якім сіяли незчисленні зорі. Дійсно, цей блазень помер, як лицар, а лицарі вмиратимуть, як блазні. Світ іде шкереберть». «Світ такий, як був, лише люди погіршали. Особливо ті, що повинні бути добрими, бо на видному місці стоять, - собаки!» Войнаровський буцім не чув останнього слова. Подав Мручкові руку: «Спасибі, сотнику!» «За що?» «Що гетьмана обороняли. Це мій дядько». «А мій - гетьман». «Ну, так. Правда. Але інші про це забули. І тих інших багато, а таких, як ви, мало, дуже мало... А Рачка поховали?» - спитав нараз. «Ще ні, може, завтра. Без гетьманського дозволу хоронить не хотіли». «Правда», - притакнув Войнаровський і казав себе вести туди, де лежав покійник. Недалеко йшли. Кроків не більше дві сотні, на відшибі, на мураві, лежало щось, мале, не людина, а кукла, кукла, якою гралася доля і, награвшися, відкинула геть. Дві воскові свічі, застромлені в землю, горіли по обох боках мерця. Вітер хитав їх полум'ями. Королівський сміхун, Люксембург, ходив від одної до другої, Збирав віск, що скапував, як сльози, і наліплював назад на свічки. Робив це так спокійно, наче йому іншого діла й не було. Гурток людей сидів оподалік і гомонів. Табор заспокоювався. Співи стихли. Іноді тільки кінь заіржав, або дівочий сміх, мов крик чайки, гострим лезом протинав тишину ночі. Войнаровський глянув на мерця і голову спустив. Привик бачити Рачка всміхненим, хитро-лукавим, дотепним, іноді навіть злобним, але такої поваги, як тепер, на його «кривавім обличчі» ніколи ще не бачив. Мимохіть насувалося питання, чи не вдає він, не зірветься з-поміж тих свіч і не ткне людям дулі під ніс: «А дзуськи вам! Хотіли б, щоб я вмер, а я, бач, усіх вас переживу». Але минала хвилина за хвилиною, і Рачок лежав, як виліплений з воску, все з тим самим виразом болю, який мають, звичайно, мерці, що від кинджала погибли. Якісь дві жінки перешіптувалися. «Не знати, чи й воно до неба піде?» «А чому б то ні?» «Мале, до чоловіка неподібне». «Тілом мале, а душа в ньому така, як і в других». «Може». Люксембург обтирав свічці ніс. Ледве досягав до гнота рукою. Маленькими пальчиками, як кліщами, відривав перетлілий шнурок, кривився і пальці обтирав до мурави. Підпитий запорожець приступив до мерця і потягнув його за ногу. «Рачку, неборачку, не вдавай, вставай!» Люксембург таким оком подивився на його, що він замовк, буцім води в рот набрав. Войнаровський зніяковів. Хвилину стояв ніби засоромлений, а тоді пригнув коліно і почав шептати молитву. Клякли й інші. Тільки Люксембург ходив від свічки до свічки, як маятник бездушний. Жінки зітхали. «Може, й родину мав і ніхто не знатиме, де й коли згинув». «Мало таких, що погибли безслідно. Хто з нас відає, де його смерть чекає. Такі часи». «Боже!» Біля Войнаровського хтось кляк. Озирнувся - Ганна. Підождав, заки скінчила молитву. Поміг їй встати і мовчали хвилину. «Дядько знає?» - спитав він. «Ще ні», - відповіла. «Треба сказати». «Треба, та не знаю, як. Скучатиме за Рачком, привик до його жартів. Ще нині за обідом смішив покійний дядька». «Недобре воно, що якраз тепер бракне гетьманові блазня». Люксембург підійшов до Войнаровського. «Блазнів ніколи не бракне, - озвався по-латинськи, - їх аж забагато на світі». «Ти по-нашому вмієш?» «Мало. З очей ваших читаю. Це краще, бо заки правда з ока до уст дійде, в брехню переміниться. Вам покійника не жаль, жаль блазня, який гетьмана смішив і вас при нім. Ви в ньому не бачили людини». «Хто тобі це казав?» «Ваші очі. Вони кажуть, що всі ми для вас і тільки для вас, а без вас, ми от що, - і сплюнув. - Ви й Христа загарбали для себе, а полишили чорта; пеклом полошите їх, буцім воно т а м гірше, ніж т у т. Куди!» Войнаровський не перечив. Привик до того, щоб не противитися блазням. Вони й юродиві на те й живуть на світі, щоб людям правду говорити, бо чоловік все ж таки хоче хоч іноді почути правду. Цікаво. Люксембург бігав від свічки до свічки і ніби сам з собою балакав: «Рачок блазень, Рачок сміхун гетьманський, Рачок «перекривлена морда». А Рачок - це була душа, це був розум більший від не одного з вас, тільки не такий підлий. Віри дотримав, і не зраджував нікого. Зате й лежить, як на окопі собака, а Галаган і Ніс, як умруть, то їм з гармат та самопалів лущити будуть, а дзвони горлатимуть на цілий світ: «воли, корови, луги й діброви, пан-Галаган, пан-Галаган, бам-бам-бам». А Рачкові хіба польові дзвінки задзвонять, і трава за ним росою заплаче: «Прощай, Рачку-неборачку, замовк твій сміх і не почути нам жартів твоїх»... Цілий світ один гріх, один великий гріх». «Що він таке балака?» - звернулася Ганна до Войнаровського. «Жаль з нього говорить». «Але що?» «Правду. На жаль, Анночко, правду. Нарікаємо на світ і на долю, на кривду й неправду, а самі правду зневажаємо і топчемо ногами. Треба світ перевернути догори дном, щоб добре було». Почув її теплу руку в своїй долоні: «Ходім, Андрію, страшно мені. Він дивився так, буцім ми йому кривду зробили». «Ціле його життя це була одна велика кривда, Анно». «Я його кривдити не хотіла, я не хочу кривдити нікого». «В тім то й біда, що навіть не хотячи робимо кривду». Скинула червону шовкову хустку з голови. «Накрий йому очі, Андрію!» Войнаровський накрив червоною китайкою голову вмерлого. Мручко грудками землі прикрив її по рогах, щоб вітер не здер. Люксембург далі ходив від свічки до свічки, як бездушний маятник. Ніч імлою, як серпанком, світ накривала. «Мені страшно, Андрію, ходім!» 27. Кругом гетьманських возів здвоєна варта стояла. Мручко своїх людей поставив, бо він вже не вірив нікому. Вартові навіть Войнаровського зупинили, і клич не поміг. Що лише впевнившися в тожсамості осіб - пропустили. Гетьманський віз стояв посередині, там, де візник, двоє чурів куняло. «Гетьман спить?» - шепотом спитав Войнаровський. «Так, навіть не будились», - прошепотіли. «Може, й ти підеш спати, Ганно?» «Щоб не заснути, правда? Ні, краще посиджу тут. Ніч така гарна. Вітерець з-над моря повіває». Скинув контуш і розстелив на мураві. «Зазелениться», - сказала. «Нехай! Пощо мені його? Нам тепер у жалобі ходити». Посідали. Польові коники цвіркотіли в траві, десь далеко перепели били: «піть-пі-літь!» Зорі відривалися від небесного склепіння і в безвісті летіли. «Скільки зір!» - шептала Ганна, - «скільки зір!» «Не більше, як у нас». «У нас...» - і задумалася. «У нас...» - і не докінчив. Мовчанням говорили. «Боже!» - скрикнула нараз і перехристилася. «Що таке?» «Нічого, впала зоря»... «На яку ти собі щось загадала?» Тулилася до нього. Гладив долонею її дрібну руку. «Дитино моя. Зорі - це світи. У них свій закон, а в нас свій, між ними й нами нічого спільного немає. Не турбуйся!» Чув, як билося її серце, ніби пташка в жмені. «Нічого спільного, кажеш, немає? А ворожка з зір долю чита, як із книжки». «Ворожка бреше, не вір ти їй. Все для гроша». «Не кажи, Андрію, не кажи! Мені ворожка не брехала». «Ні?» «А щоб ти знав. Ще я дівчиною була, десятилітком. Вибігла з нашого саду на леваду, дивлюся, біля стежки циганка сидить, страшна, як відьма. Я хотіла втікати, так ноги до землі прикувало. А вона: «Не втікай, ясна панночко, - каже. - Дай мені свою долоню - поворожу. Не хочеш? Боїшся мене? Чого? Я також колись гарною була, як ти, хлопці дуріли за мною. Не хочеш показати руки, так я тобі із зір поворожу, бо твоя доля цікава, ой цікава». Дивилася на зорі й хитала головою. «Бог тебе веселою создав, - казала, - а життя твоє невеселе, дитино. Твій вінок із в'янучих квіток, твій перстенець із крихкого золота, коротка радість, а довга турбота, дістанеш мужа на недовге подружжя, 81 над ним зелена трава, а ти вдова, йдеш полем голим, далеким, серед морозів і спеки, над головою ворони, а кругом кров і стони, ха-ха-ха! Бог тебе веселою создав, не такою, як твоя сестриця, сумнолиця, що їй небувале сниться, а дійсного бачити не хоче, на кого гляне, того і наврочить, на кого гляне, тому серце тане, як ярий віск... Іди вже, йди, напийся води опівночі на Купала-Івана, як доля лежить п'яна, може, забуде про тебе». «Ой, не забула»... - з сумом доповіла Ганна. Андрій мовчав. Якийсь кінь заіржав на ввесь табор, розпучливо, жалібно. «За рідними лугами затужив», - промовив Войнаровський. «За рідними лугами, - повторила. - Ой на волики да налигачі, а на коники пута, та підемо ми, долю кленучи, та з-над Десни до Прута». «Може, й далі підемо, Ганно». «Я - ні! Не хочу!» «Доля не питає нас, чого ми хочемо, а чого ні». «Не питає? А вільна воля де?» «Або я знаю. Бездольні ми і безвольні. Відірвалися від рідної землі і йдемо, як в імлі, за тугою не бачимо світу перед собою, куди зайдемо, Бог зна». «Сумна наша доля, сумна. А я так не люблю смутку, радости хочеться мені, а її хіба тільки, що вві сні. Та й сни неспокійні сняться, все якісь коні білі, і червоний віз, дороги впереріз, а при дорогах хрести. Пусти мене, Андрію, пусти. Не витримаю тут». Притулив її кріпко до себе: «Анночко, Анно моя». Великий віз підкотився на небо, ніби заїхав по них, щоб забрати й повезти в невідоме. На ланах спіле зерно пахло. Земля - не пускала. «Піду», - промовила Ганна рішуче. «Спати?» «Ні. Геть!»... «Дитина ти. Далеко не зайдеш, ти - жінка». «Божеволію тут. Андрію, ти не знаєш, як мені важко на серці. Тримаюся хворого дядька, як потопаючий стеблини, вмовляю в себе, що цей мій святий обов'язок, а що торкне віз і що ступить кінь, то в душі буцім якась струна прорвалась, одна з тих, що зв'язала мене з Ковалівкою, з Батурином, з Сеймом, з могилою батька, з безталанням мами, з Мотрею, - або я знаю, з чим. І так болить, так болить, Андрію, що хотілося б ухопити кинджала і всі тії струни прорізати нараз, щоб був кінець». Ухопив її руки й цілував. «Потерпи, Анночко, потерпи! На всіх нас прийшло терпіння. За наші, чи за чужі гріхи, не знаю, а спокутувати треба. Дядька не покидай, не роби того. Він так багато втратив. Навіть Рачка. Ти совісти не мала б, коли б відійшла тепер від нього. Тільки його, що ти та я». «Орлика має». «Ти, Анно, чомусь Орлика не любиш, а він чи не найкращий з усіх». «Для себе». «Анно, а хіба ж хто з нас від себе втече?» «Орлик самолюб». «А тямиш, такий тобі гарний вірш на вінчання твоє написав». «По-польськи. І, мабуть, нещиро писав, коли Бог не вислухав бажань». «Це Божа річ, не наша. Орлик - голова». «А ти безголовий? - спитала голосом, не тим, що досі розмовляла. - Не розумію тебе. Як можна собі ціни не знати?» «Я не гордий, Анно». «Можна бути не гордим, але шанувати себе треба. Ти не чернець, Андрію, не затворник. Постелись людям під ноги, потопчуть тебе. А я не хочу, щоб тебе топтали, чуєш? - не хочу». І затремтіла ціла. Войнаровському мороз пішов по спині. Любов Хведорівна пригадалась. Недалеко яблуко від яблуні відкотилося. В доньці кров мами відізвалась. «Чому він, а не ти? - питалася його. - Ти гетьмановий небіж, тобі його наслідство, не йому». «Гадаєш, легке те наслідство?» «Чим тяжче, тим і слава більша». «Або й неслава». «Віри в себе не маєш. А ти мужчина. Що мене смуток переміг, так це інше діло. Погадай, що я перебула. Чоловік, батько, мати, Мотря. Всі вони там, одні мертві, а другі, чи живі - не знаю. Я тут, як листок, відірваний від гіллячки. І дивляться на мене Бог вість як. Чого біля гетьмана чепиш? - питаються очима. Хочеш маєтків його?.. Одної щирої душі не бачу. До тебе прилягла. А ти хрещатим барвінком постелився. Не тужити, тут вити можна». Хотів щось відповісти. «Підожди! Знаю, що скажеш. Ти цілий - сама щирість. А Орлик хитрість. Він перехитрить тебе, бо нині треба бути не хоробрим, як лев, а хитрим, як змія». «Нині, Анночко, треба забути про себе, а тямити про діло. Самолюбство губило нас так, як губить і Польщу. Наші старшини все горнули для себе, славу, маєтки, волю, закріпощували люд і хотіли, щоб він за їх добро боровся. На який кінець? Так, Анно, бути не може. Нині нам треба присмирити себе, треба й других до миски пустить». «Пускай! Я не перечу. Прикрутіть старшин, дайте народові свобідніше дихнути, але чому це він має зробити, а не ти? Невже ж ти хлопчик? При смерті старого Хмеля був його Юрась і невже ж тебе Орлик відішле в академію на науку, як Юрася Виговський?» «Дивний ви народ, жіноцтво. Навіть така, як ти, здавалося б, добрість одна і ласка, а, бач, таку тобі гадючку підпустить, що й не писнеш». «Чому зараз гадючку? Правду кажу. Весела дурній не сестра. І веселість моя розвіялась, як ранковий туман. Прийшло полудне життя. Жагуче і важке. Ти не розумієш мене, Андрію». «Я тебе люблю,» - відповів спокійно. «Любиш?» - спитала і... Великий віз стояв просто перед ними, ніби запрошував, щоб всідали до нього. Повезе... Вилискувалися золоті колеса на темно-блакитному полі... «Ах, моя ти непадучая зоре!» «Ось тобі моє останнє слово, Андрію, - почала, вертаючися на землю. - Добре! Залишуся біля дядька. Доглядатиму його, як свого рідного батька, поки не видужає, або...» (Боялася правду по імені назвати). «Але, якщо тоді не ти, лиш Орлик його місце займе, не нарікай, коли одної днини на питання, де Ганна, почуєш: «Нема!» «Жартуєш, Анночко, лякаєш мене.» «На батькову криваву тінь клянуся.» «Досить, Анно, досить!» «Бо пощо тоді тут мене? Щоб з тобою зітхати в безділлі. Краще до своїх піду». «До своїх, бо я тобі чужий,» - відповів з докором. «Ти мені свій, поки сам не відчужишся від мене. Краще піду й понесу тебе у своєму серці таким, яким я тебе бачити хотіла, а не чурою його світлости пана гетьмана Пилипа, от що!» «І ти не самолюбна, кажеш. Гей, Анно, Анно! Недалеко яблуко від яблуні відкотилося.» «Мовчи і не нагадуй лиха. Хай спить. Не тому покину тебе, що випустиш булаву, а тому, що діла тут для мене не буде. Розумієш?» «А там?» «Там все діло знайдеться. Гадаєш, цар замучить Україну, розіпне і каменем привалить? Куди, куди! Вона житиме притаєним життям.» «А ти?» «Я іскру життя підтримуватиму, як весталка». «А допустять тебе до святині?» «Як не допустять, то на дорозі сконаю. А все таки не тут, на чужині.» Не відповів нічого. А вона сповідалася далі: «Найгірше, як чоловік не послухає свого серця, як не зробить того, чого душа бажає. То так, ніби рідну дитину власними руками задушив. І не буде йому спокою до смерти. Того я, Андрію, боюся». Не перечив. «А все ж таки це Мотрина сестра,» - погадав собі. «Мотрина сестра...» І думки його, ніби птахи, випущені з клітки, вдарили крильми й полетіли з прикрого «нині» у привабливе «вчора». Пригадав собі Ковалівку, гостину у гетьмана в дворищі багатого Кочубея, пригадав собі Мотрю, кращу від усіх Кочубеєвих скарбів. Боже ти мій!.. Де ті багатства, краса, сподівання... Зірвався буревій, поруйнував багатства, понівечив красу, розвіяв сподівання. Минулося... І що лиш тепер зрозумів Войнаровський усю трагедію України, усі ті буревії, що безнастанно налітали на неї від півночі і сходу. Тиха, зорішлива ніч наповнилася голосами мільйонів людей, що протягом цілого тисячоліття боролися за тую буйну і гарну землю, поле вкрилось не збіжжям і травою, а полками наших і полчищами чужинщів, не вітер травою хвилював, а люди на людей налітали з дубинами, ломаками, ножами і мечами, свистали стріли, зударялися списи, хрустіли кості, кривавими слізьми ридала земля: «Не дайте, не дайте мене! Не хочу стати толокою народів, жировищем людей-звірів, не хочу, щоб мене живцем білували, хочу вовік остатися з вами, дітьми моїми.» І що лиш тепер у повний ріст стала перед Войнаровським остання дія тієї великої трагедії - полтавський бій. Дотепер дивився він на його, як на подію, замкнену в собі, історичний факт, що мав свій початок і кінець, свою власну фізіономію. Щолиш тепер зрозумів його зв'язок з минулим і майбутнім, зрозумів, чому стільки енергії витрачено там, стільки живих людей посаджено на кіллю. «Не дайте, не дайте мене!» - кричала земля голосом нічної тишини, вимовнішим і більше проречистим від гамору днини. І щолиш тепер зрозумів Войнаровський душу Мотрі і душу її сестри, Ганни, що сиділа біля його, як літнє сонце, на яке нараз насунуться хмари. На тих душах, як на чутливих струнах, земля свою вічну пісню грає, висловлює своє розпучливе бажання. І якщо він досі того голосу не чув, якщо він досі слухав тільки того, що намірливе життя гомоніло, бачив свого дядька-гетьмана, його блискучу булаву, його великий ум, його незвичайну енергію, то тепер зрозумів, звідки те все береться й куди воно веде, зрозумів голос землі. Дивувався, що не чув його перше. Був шляхтичем, паном, що поступив на гетьманську службу, сам гетьманом сподівався стати, але все воно являлося йому, як щось таке звичайне і природне, що про нього й думати нема що. А тепер зрозумів, що воно інше, велике і глибоке, важливе і важке, як ніщо в світі. «Анно!» - сказав голосом, якого вона ніколи ще від нього не чула. «Анночко, не жадай від мене неможливого.» Стрепенулася: «Що з тобою, Андрію?» «Про себе мушу забути, мушу». «Не розумію тебе.» «І твоя мати не розуміла свого чоловіка, хотіла, щоб він був іншим, ніж був». «Я тебе раз просила, щоб ти не кликав кривавої тіні мого батька з могили. Мене це болить». «Прости мені, Анно. Вся наша минувшина боляча, а теперішність також. Не хочу, щоб таким було також майбутнє». «Говори ясно». «Не почну боротьби за булаву». «Страшків син? Шляхтич?» «Ні, Анно. Я не боюся за себе. Кажи мені зібрати моїх людей, а хоч їх маю жменьку, зберу і, якщо хочеш, піду на Україну, гукну по степах, збіжаться недобитки запорожців і почнемо безнадійну боротьбу з москвою. Кажи мені - пристану до запорожців і разом з ними шукатиму шматка вільної землі, де можна б новим кошем сісти. Кажи мені - і сам один помандрую за Дніпро і згину в боротьбі, як гинули мої предки. Але тут, на еміграції, де ми повинні з'єднати всі наші сили, щоб направити лихо, я ані з Орликом, ані з Горленком боротьби за булаву не почну, бо це був би гріх непростимий .» «Так чого ж тоді сидиш біля мене, йди до них, збуди їх і скажи їм це. Втішаться, подякують тобі, а, може, й полковником якогось неіснуючого полку настановлять!» «Чого ти сердишся, Анно? Ані до Орлика, ні до Горленка нема мені пощо йти. Ще живий гетьман. А, не дай Боже, умре, так побачу, яка буде воля нашої громади.» «Громада - капустяна голова.» «Хай і так, а все ж таки вона громада». «Жменька втікачів, це не голос народу. Хоч тут і виберуть Орлика або Горленка, так це не буде вибір правосильний.» «А коли б мене вибрали, то був би?» «На тебе перейшов би спадок по твоїм дядьку». «Гарно. Але в нас нема наслідного ладу, а є виборний. Якийсь же лад бути мусить, бо як ні, то було б безладдя й безголов'я.» «Король за тобою голос подасть.» «І я так гадаю, але все-таки тут рішатиме не голос короля, а воля громади. Я їй піддатися хочу, щоб ще гірше не кривавити України». «Чим же ти будеш тоді, Андрію? Нині ти гетьманський небіж і його майбутній наслідник, а тоді?» «Тоді я буду - українцем. А невже ж ти хто, Ганно, як не українка?» Замість відповіді притулилася до нього. «Андрію, Андрію, ти не знаєш, як мені важко!» 28. Сонце звертало з полудня, як двигнули табор. Король до коня рвався. На карету, яку йому хан прислав, навіть дивитися не хотів: «Мерцем мене повезете такою.» Насилу Гультман уговорив свого пана, щоб примістився у старім возі. «Вам здається, що я ще хорий. Я навіть не чую, на котрій нозі була тая рана. Геть заросла.» І щоб показати, що воно так, притупував лівою ногою, а Гультман кривився за кожним разом, буцім це його боліло. Гетьман також не хотів їхати в ханському ридвані і туди посадовлено старшинських жінок. «Ніби своєю на прощу до Києва їду», - казала одна. А друга згірдливо закопилила губи, буцім на огонь дує: «У мене економ такою їздить.» Все в них тепер було найкраще і найдорожче, а тут чим дальше, тим нікчемніше, навіть глянути нема на що. Оповіданнями про свої статки скорочували собі нудьгу. Хоч яке тут гарне повітря, нарікали на нього. Дух у грудях спирає. «По ночах кашляю, а сплю, як журавель на варті,» - казала одна. «Миша шорохне і вже я збудилася»! «Бо вам, серце, - радила друга, - цибулевого соку напитися б та води приложити до лоба і то йорданської, та гірчиці на груди, і пройшло б, так мені, Боже, пройшло, мов рукою відняв». «Спасибі вам за вашу уважливість до мене, але від самого запаху цибулі вмираю, - відповідала перша, журливо спускаючи очі. - Домашніх ліків зроду не вживаю.» «А спробуйте ви, може, якраз домашній і поможе, бо позвольте завважити собі, що нам тепер чим дешевше, тим краще; прийшло таке, що від дорогого й відвикати треба, ой треба!» «Хто може, хай відвикає, а я ні.» Розмова вривалася, щоб за хвилину початися наново на ту саму, або на подібну тему. Без «охів» та «ахів» ніяк не обходилося. «Ах, який тут брудний народ, буцім не купалися зроду.» «Ох, як вони балакають тутечки, буцім жеребці іржать». «Ах, і не нагадуйте, серце, бо вуха болять, як слухати.» Гетьманський почот перед королем їхав, бо гетьман, хоч і недужий, а все ж таки похід провадив. Ганна біля його. За гетьманськими возами Орлик з жінчиними братами. Його прихильники трималися купи, а Горленкові собі. Войнаровський і Понятовський біля короля. Він радо їх бачив і балакав з ними теж радо. Більше слухав, ніж балакав. Понятовського розпитував про Польщу, Войнаровського про Україну, і вони розказували, не минаючись з правдою, бо король брехні не любив. Він чомусь то цікавився, як вибирають у Польщі короля, а як гетьмана на Україні. Войнаровський з наслуху переповідав йому вибір гетьмана, бо на власні очі цього не бачив. Як минали місце свого постою, то мимохіть оглядалися позад себе. І хоч там тільки столочену землю і трохи сміття лишали, то не один зітхнув, бо така вже вдача людини, що не без жалю кидає місце, на якім без лиха побувала. Не без жалю дивився на самотну Рачкову могилу. Бовваніла вона серед поля. І немала, бо козаки не пожалували йому землі. «Маленький жив, хай хоч велику могилу має». І хрест поставили на ній, ще й дашок над ним почепили, щоб дощі дерева не розколубили, бо, мабуть, не буде кому й поправляти. Від'їхали далеко, а той хрест усе було видно, ніби Рачок прощався з своїми. За козаками і шведами воліклася ціла валка турецьких, молдаванських, грецьких і лихий зна яких там ще возів з харчами, напитками, кавунами, тютюном, тощо, бо торговці, як круки, жадібні на поживу, за табором тягнули і на кожнім довшім постої розкладали свій крам та починали торг, як на ярмарку у якійсь там Голтві або Миргороді. Аж виїхали в щире поле, а там і степ простягнувся перед ними. Степ без краю, бур'ян по дорозі цвіте, здалеку здається, ніби хтось зразки червоного намиста розірвав і коралі розсипав. Шляхи крізь густий бур'ян продиралися, ніби велетенські гадюки повзуть. Вітер то гладить траву, то бере степ за чуприну і термосить його. Звірина перед людьми втікає, наполохані птахи попід хмарами літають і кричать. Степ не любить чужих, непроханих гостей. Обидовська веселу вдає. Тішиться степовими квітками. Каже, що коли б не соромилася чужих людей, то веліла би візникові стати і нарвала б їх повне наруччя. Так вона не раз робила дівчинкою малою, а тепер їй не до того. От балакає, щоб розважити гетьмана та відвести його від сумних гадок. Він дійсно дивиться в її поранкове обличчя й - погідніє. «Велике добро дав тобі Господь,» - каже. «Яке?» «Веселість! Що без веселости життя?» Ганна понизує зіниці, буцім її на брехні приловили. «А чому, - питає, - король ніколи не сміється?» Гетьман гладить дрібну жіночу руку. «Цар Петро короля Карла північним Дон-Кіхотом прозиває. Дон-Кіхот не сміявся до життя, лише до своєї мрії. Дульчінею кохав, а - Дульчінея - це була не жінка з крови и кости, а примара якась, сон про велич, незаспокоєний голод вражень.» «Як можна таку химеру любити?» «Кожний з нас має свою Дульчінею, а кожна з вас свого Дон-Кіхота.» «Я не маю нікого», - спохопилася Ганна. «Нікого?» - повторив гетьман, пронизуючи її своїм поглядом допитливим. Прикрила повіками зіниці. «А що таке цар?» - спитала нараз. «Цареві здається, що він сама дійсність, що він тверезий, практичний чоловік. Та прийде час, коли виявиться, що й цар Петро був нічим, лиш московським Дон-Кіхотом. Його реформи - це боротьба з вітряками. І їх змете життя. Цар Петро фантаст, хоче зробити Росію іншою, ніж вона є.» На уста Ганни вибігло питання: «А що таке Мазепа?» - але вона його назад у глиб душі загнала. «Далеко, ваша милосте, до Бендер?» - спитала, нараз перескакуючи на іншу тему. Гетьман поблажливо всміхнувся: «Ближче, ніж звідціль до Полтави». «Ой ближче», - повторила, ніби байдуже, щоб не смутити гетьмана і знову побігла очима на степ, шукаючи чогось цікавого. Та не могла знайти. Хвилювала трава, цвіли квітки, метелики в сяєві вечорового сонця крильцями тріпотали. Полозом безконечним волоклись вози, коні, люди, ніби фата моргана мандрівки народів появилася на акерманських степах. Пригадувалася доля каравани, що, томлена спрагою і пражена сонцем, побачить оазу перед собою й, добуваючи останніх сил, біжить туди, щоб переконатися вскорі, що це тільки злобна іграшка природи. Чи такою злобною іграшкою, таким видивом акерманських степів не будуть для них Бендери? Ганна не висловлює вголос того питання. Не хоче бентежити хворого гетьмана. Вози скриплять, ніби курликають ключі відлітаючих журавлів. Коні тупотять. Душа болить. Ніби рвуться у ній невидимі струни. Ті, що зв'язують її з рідним краєм. Не чути, щоб хто співав. Але степом несеться сумна пісня: Гей на волики да налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та з-над Десни до Прута. Яка ж це далека і ніби безповоротна дорога. 29. «Біда тому козакові на сивому коникові» - подумав Сидір Рубан, осавул сотенний та, перекинувши через кульбаку ногу, зсунувся на землю. Почав іти пішки. Час від часу приставав коня попасти. Але кінь не пасся. Повертав голову то на свого пана, то на рану в боці, що закипіла кров'ю. - «Води б тобі, бідняго!»... - жалів його осавул. Та до води ще далеко. її і не видати. Тільки могили й могили. Але зграї галок тягнули в цю сторону. І яструби та степові орли-хижаки кружляли в далечі над водопоєм. Там Інгул. Вже другі піяли півні, як осавул доїздив до хутора Вереги. Йому назустріч вибіг злющий Бурко та, уїдаючи, як скажений, добирався до ніг коневі, немов хотів спинити непрошеного гостя, заки вийде господар. Але господар уже стояв з рушницею на воротах і гукав грізно: «А кого там Бог провадить?» «Свій!» - відповів осавул. Своїх тепер багато, а наших мало: кажи, як звали!» «Сидір Рубан, сотенний осавул». «Під'їзди, побачимо». Заскрипіли ворота. Осавул переїхав і зсів з коня. Господар, старий запорожець Верига, приглядаючись, поклав свою важку руку йому на рам'я: «От і часи, брате, бодай не діждали!»... «Вже знаєте?» - спитав осавул. «Як не знати! Люди з хуторів утікають, гетьман з королем на Очаків подалися. Гірка їх доля! А ти що?... Припізнився, бачу, щось і кінь твій кульгає. Чи не ранений?» «Ранений. Замість мені, йому попало»... Осавул став розсідлувати свого каліку, господар пішов принести йому оброку. Виніс кошик зерна: «Хай попоїсть тепер, потім води дістане, а ми ходімо в хату» Увійшли в світлицю. За столом поралася господиня. В куті блимала лампадка. Осавул просив вибачити, що сон перебив. «Який там сон, - відповіла господиня. - Ми вже другу ніч ока не примкнули. Така жура... І не знати, що діяти?»... «Що діяти? - відізвався Верига. - Я вже тобі казав, що все кинути на Божу волю і душу спасати!...» «Де спасати: в турків, татарів?» «Турки і татари, хоч не християни, але люди. Не то що москаль...» «Правда! - вмішався осавул. - Москаль на паль саджає, кров'ю насолоджується християнською. Ідуть наші села й хутори з димом і ще йому мало. Цілий світ запалив би! Бачив я вчора, як царські драгуни напали на хутір. Все горить, діти, жінота плачуть, а вони, як каїни безсердечні. Я саме над'їхав і скипів: з пістоля поклав одного драба, шаблюкою двох зарубав, бо не сподівалися, а четвертий утік та дав своїм знати. Пустилися за мною в погоню. Ніс мене вітер, але й вони намагали. Та мій кінь турецький, породистий, тож не дали ради. Тільки один наздігнав і націлився пікою. Я відбив, за це коневі попало. Але і цього москаля післав я на службу люциперові, якому немало заслужився... » «Ну, стара, чула? - питав жінку Верига. - Чого сподіватися нам! Бог надніс гостя, відрадніше буде разом. Поїдемо!...» Та жінка мовчала. Лиш підносила гостеві гори всякого печеного й вареного, заливаючись ревними сльозами. «Не плачте, паніматко, - потішав осавул, - поїдемо й сина побачите». «Ой, правда...» - і усміхнулась. «Збирайтеся, - принаглював осавул, - лагодьте речі!» «Я ще вчора наладнав, - похвалився Верига, - тепер тільки запрягти коні. Запряжу Дереша до двоколки, а Лисий буде під сідло тобі, осавуле. Калічку треба залишити». Верига вийшов поратися з кіньми, а за той час осавул попив вишняку, закусив салом і печеною бараниною та почав дрімати. Коли ж господар вернувся знадвору, вже добре хропів, мов на лотоках їхав. «Та буди осавула, чому не будиш?» - спішив жінку Верига. «Як же його будити, - виправдувалася жінка, - він такий трудний...» «Дай йому турецького ліку, прочуняє»... Господиня метнулася до печі, залила кип'ятком мідяний глечик на держаку і всадила в огонь. За хвилину заскварчіло й запахла кава. Напоїли гостя, самі допили решту. «От і лік! - хвалив собі осавул, бо зразу став на ноги. - їдемо!» Вийшли з хати, оглянулися та перехристились. Залишили все; взяли тільки харчі на дорогу і дві ікони. Паніматка Покрову, а він Савата й Созима. Бо Верига любив пасіку і бджоли та кожного ранку, як сходило сонце, молився до їх покровителів. 30. З Очакова до Бендер шлях довгий, як циганський світ. Великий, одноманітний простір, у якому губилося око, доводив зануди. Та що козакам! Вони до того привикли. Але шведи, які за селами та містами тужили, щораз голосніше виявляли свої нарікання, мовляв, король водить їх по степах, немов Мойсей жидів по пустині. Над безконечною валкою шведів і козаків курява висить. Мілкий пилок, чорний, бо з чорнозему, дихати не дає, а жар несамовитий. Тільки на голод ніхто не міг нарікати. Позаду ціла валка татарських гарб, молдаванських возів та грецьких двоколок, навантажених всіляким їством та питвом. На постоях торги. Але з кожним постоєм дорожіє товар. Козаки сердяться, кленуть чужинецьких шкуродерів та від щирої душі бажають їм, щоб подавилися їх грішми. Купці не беруть собі того до серця, бо на те вони купці. На те і їдуть стілький світ, щоб їх товар опинився у козацьких і шведських шлунках, а козацькі і шведські гроші в їхніх ненаситних кишенях. Так воно, мабуть, і станеться, бо шведи й козаки після довгого посту їдять, як з гарячки. У кого грошей мало, продає одежину, пістоль, а той шаблю за гіршу проміняє. Але таких, на щастя, небагато, бо козак до своєї шаблі привикає, каже, що вона його розуміє. Та ще й вірять, що буває щаслива, або й нещаслива вона. Про це вміють розказати багато, особливо старші, а запорожці зокрема, вони мистці заворожувати зброю и зачаровувати кулі. Розказують на постоях, головно на нічлігах, тоді, як потонуть у степу, мов у морі, як нічого нема, лише трава кругом і небо над ними. Тоді життя, від якого відбігли, батьківська хата і сотенний або полковий город такі якісь далекі-далекі, ніби в казці. Казку розказують про них. Висока, кругла могила слухає їх оповідання. А кругом неї декілька менших і багато-багато малих, маленьких, що їх навіть з трави не видно. Цвинтар минувшини. «Куди ми йдемо?» - питає хтось. «А куди йшли ті? - відповідають йому, показуючи на могили. - Куди не йди, а зайдеш туди.» «Правда, бідним чи багатим бути, могили не минути». «А пощо ж тоді копошаться люди, як у кошелику раки?» «Бога питай, не нас,» - кінчить котрийсь. Ніч і степ настроюють до таких розмов, тим паче, що шведи свої псалми співають. «Б'ються, як чорти, а моляться, як святі.» «Такий народ.» «Який король, такий народ.» «А все-таки щастя не мають.» «Хто його зна, як ще війна може скінчитися.» І дивляться в огонь, бо хоч грітися не треба, бо ночі погідні, але з вогнем веселіше якось. Може, він нагадує огнище домашнє, досвітки й вечерниці, нічліг з кіньми в полі, коли ще хлопцями були. Іскри прискають, ніби нашіптують чиїсь давні слова. Синявий димок піднімається, як хмарка, як мрія, і летить далеко-далеко, може, аж додому... Додому. Небо нависає чимраз нижче, земля знімається вгору, потухають огні... Уснули. Твердий та короткий сон. «В похід! В похід!» - пронизує переддосвітню тишину. Нерадо протирають очі, вертаючись від снів у дійсність. Ранішній холод дає себе знати. Ніби їх хто студеною водою обілляв... Бр-р-р. Гаснуть зорі, линяє безконечна блакить, степ з чорного робиться сріблистим, квітки на ньому знову зацвітають і пахнуть. Пахощі п'янять... Нема то, як степ! І знову коні припряжені до возів, знов вершники на конях, тисячі коліс скриплять і довжелезною гадюкою по широчезному степу сунеться похід. Король на своїм високім возі, як на престолі сидить. Люксембург у ногах. Він за Рачком скучає, але не каже того нікому, бо сміялися б. Невже ж блазень може скучати? «Над чим так задумався?» - питає його король. «Думаю, що так колись Дарій, як тепер ваша королівська величність, їхав.» «Тільки кращого блазня мав при собі.» «Блазні все були кращі від своїх панів.» Король грозить йому пальцем, Люксембург удає, буцім дуже боїться. Ліворуч далеко-далеко вітряки видно. Знає, що там десь людські житла є. Вітряків багато, безліч крил киває на наших мандрівників, ніби кличе їх до себе. Люксембург рахує на пальцях: «Один, два, три, десять, мільйон.» «Ти навіть числити не вмієш», - каже король. «Хіба не все одно, скільки їх там? Вони не наші. Ми тепер не маємо нічого. Ні держави, ні престола, ні війська. Але так краще. Менше жури. Як маєш що, то маєш тільки те, що маєш, а як не маєш нічого, то здається, що все твоє, все.» «Дурень ти, - каже йому король, - бо розуму не маєш.» Люксембург не відриває очей від вітряків. «Яке щастя, - відзивається по хвилині, - яке щастя, що тут Дон Кіхота нема. Ой, може б ваша королівська величність дозволили мені Санчо Пансою бути?» Не діждавшися відповіді, зривається і плеще в долоні. «Ах, ваша королівська величносте! Як гарно, як гарно!» «Ти здурів?» «Незабудьки, незабудьки!» «Де?» «Отам, праворуч, далеко. Бачите? Багато їх, багато, цілий лан, довгий, довгий, широчезний.» Король глянув і посиніло йому в очах. Буцім дійсно безконечний лан незабудьок розцвівся. То було море. Не чорне, а блакитне море, таке, як те небо над ним, без одніської хмаринки. Голубі очі короля побігли туди. І побачили те, що було перед десятьма роками, коли то молоденький король стояв над берегом Сунду, і числив свої кораблі. Багато їх було, багато, сміливих, гордих, до дороги і до бою готових. Злегка похитувалися на хвилях, як їздці на бистрих конях, хоругви лопотіли, сонце вилискувалося на дулах гармат. Скреготали ланци, ніби велетенських звірюк спускали з припону. Вождь дав наказ піднімати якор. Так гарно було, що король забув про свою достойність і, як дитина, став плескати в долоні. Було це перед десятьма роками. «Поспішай!» - гукнув король на візника і почав обтулюватися плащем, буцім йому зробилося зимно. 31. Під вечір зустріли чумацьку валку. І не одну, а кілька, що зібралися докупи, бо гуртом у теперішніх неспокійних часах їхати безпечніше. Було їх разом возів мало що не двісті. Здебільшого звичайні, тільки великі і ковані кріпко, але попадалися й старі чумацькі мажі і нові, такі, мов хати. Замість драбин, в півтора хлопа заввишки скрині, або коші з кріпкими ребрами, з віконцями й перегородками всередині, щоб більше набору туди накласти можна. Такий возище шестірня волів тягне, полових, круторогих, що, мабуть, і дзвіницю зрушили б з місця й поволокли. І скидаються оці вози на дзвіниці старинні або на замкові башки, з яких від ворога відбиватися можна, а на ворога то тепер, як відомо, і попасти не важко. На отаманських мажах півні - годинники й будильники чумацькі. Вони й погоду віщують. Знають собі ціну. Тому так гордо й самопевно по возах похожають, або, задерши голову вгору й прижмуривши одно око, в небо глядять: Як воно там? А хай лиш один запіє, так і всі інші крилами б'ють і кричать: «Ку-ку-рі-ку!» Проспівавши, луни дожидаються. Але в степу луни нема. Валка ця біля шляху розтаборилася. Угледівши здалека якесь військо, заметушилися. Військо дивне, невидане досіль: свої й чужі всуміш. Табор більший, як що... Що їм робить? Волами не втечеш. Завважив чумацьку тривогу Орлик і свого осавульчика туди післав. Хай не бентежаться: свої своїх не скривдять і не обидять. І дійсно, без усякої кривди й обиди обійшлося, та ще й радости з тої зустрічі було чимало. Особливо для жіноцтва. Круторогі воли, що безжурно й безпечно біля своїх возів лежали й румигали, Бровки, Рябки й кунделі патлаті, найусілякіших пород, що нараз лай пекельний зняли, і тії півні чепурні й гордовиті, все воно, аж до занозів мережаних, аж до гладко вишморганих ярем, так живо пригадувало рідний край. Колись старшинські пань-матки байдуже на те все гляділи, як на щось звичайне, буденне, навіть їхньої уваги негідне, а нині тішилися тим більше, ніж контушем гризетовим, або навіть зразкам дорогоцінних перел. Мручко, дивлячись на тую радість, підкрутив вус і мало його на ліве вухо не повісив. «Га, що ж! - казав. - Може, Господь на те й прогнав нас із рідної землі, як колись прабатьків наших із раю, щоб ми тую нашу землю як слід полюбили, бо що то казать, любили ми її замало.» Орликова дружина підступила до нього. «Дозвольте, сотнику, подякувати вам за мудре слово.» А Герцикова й собі доповідала: «Так воно, так. Весна осипалася яблуневим цвітом, впивалася березовим соком, квітчалася фіялками пахучими, а ми, мов окаяні, літали сюди й туди, видираючи собі очі з лобів, лихий зна з якої причини. Шуміли луги, золотилися ниви, вулики медами наливалися, а ми наче й не бачили того, а захочували Бог вість чого.» Надбігла Горленкова Настя: «Ах, ах, пождіть, серденько, пождіть. За що ви гадаєте нас Господь отак карає? За людську кривду, мої ви, за кривду ближнього і тільки. Бо невже ж ви не бачите тих скуйовджених чуприн, тих здичавілих облич, тих порепаних ніг, що на людські ноги навіть не скидаються? Наше це діло, сестриці, наше каїнське діло!» Ніби нарошне роз'ятрувала рани, почуваючи якусь особливу розкіш у болю. «Далеченько ти тепер, наш рідний краю! - голосила Герцикова. - Та коли б так Господь дозволив повернутися мені додому, то я кленовим листком до землі припадала б, бальзамом цілющим до ран прилипала б, молитовними словами кожний вечір і кожний ранок зустрічала б, - коли б Бог дав.» А Горленкова Настя й собі обіцяла: «А я, коли б Господь дозволив мені в рідні пороги вернутись, служанки свої, як сестри рідні, цілувала б, найподлішому конюхові згірдливого слова не сказала б, так мені, Боже, дай!» «Отруйні квітки, - доповідала Герцикова, - геть з городу повиривала б, а насіяла б самих цілющих, медоточивих. Гілочки тонісенької з дерев не відщібнула б даром, землі не доторклася б ногою.» Мручко, слухаючи тих каятливих жалів, тих слів, що невольницькі плачі нагадували, лиш головою хитав. «Гей, коли б то так та заднім розумом мудрими бути». А тим часом чумаки, почувши, що це гетьман і король шведський з недобитками своїх військ після нещасливого полтавського бою в турка приюту йдуть шукати, отаманів своїх з хлібом-сіллю до них післали. Гетьман вийшов зі свого повозу. Зжахнулися. Не таким собі його уявляли, не таким. Де ж твоя сила, здоров'я, краса? Спомин один остався. Іван Степанович ледве на ногах тримався. Добре, що вітру нема, а так повалив би його. Тільки очі блищать і усмішка на устах тремтить. Як пізньоосіннє сонце на листку. Прийняв хліб, перехристився, поцілував, балака. Всякий підходить ближче, щоб почути, бо й голос у гетьмана ослаб. «Нема нічого смачнішого, - казав, - над хліб з рідної землі. Не відмов же його нам, Господи милосердний! Не кажи дітям нашим по чужих землях його шукать, маючи свою власну, велику і родючу. Бо чужий хліб на здоров'я не йде, а чужа земля, як мачушина ласка, веселим від неї не будеш.» Жінки, слухаючи тих слів, похлипували стиха. «Правда свята! Гіркий хліб на чужині й невеселе життя.» Чумаки в засмолених сорочках і з обличчям, від тих сорочок ще чорнішим, шарпали вус. Аж один виступив уперед, поклонився в пояс і каже: «Ясновельможний пане гетьмане! Вертайся з нами! Нас, чумаків, чимало на Україні. Гукнемо, зберуться звідусіль, як на бурю хмари. Повитягаємо гострі списи із стріх, повиносимо кріси та самопали з погребів наших таємних та пригадаємо світові колишню славу козацьку, молодецьку. їй Богу, вертайтеся, панове товариство, з нами!» За ним і інші стали кланятися і того самого прохати. «Кинемо налигачі, а візьмемо віжки в руки, казали, - бо ще ми, мабуть, за нашим промислом чумацьким ремества козацького не забули, ще наші серця не охляли до краю. Повертайтеся з нами!» «Як же так! У чужі землі йдете, буцімто в нас ані землі своєї, ні своїх людей немає. До чого воно подібне? Це ж сором один і зневага важка!» Усмішка на гетьманських устах жвавіше заграла і заховалася під вусом. За гетьмана Орлик приповів: «Спасибі за ваше серце, добрі люди. Вертатися годі нам. Не встоїмо проти сил переможця. Вони великі, а наших не воскресити. Але ми тільки про те й гадаємо, як би то нам вернутись. І повернемось. Тоді-то й гукнемо на вас, панове, щоб списи із стріх, а самопали з погребів добули та шаблі старосвітські приперезали до боків. Оце ви й перекажіть братам вашим, як приїдете щасливо до своїх воріт. Перекажіть їм, що ми не осталися тому, щоб не пропасти, що їдемо, щоб вернутися, що ворог, хоч і побідив нас, та не зломив.» Ловили кожнісіньке слово та не видно було, щоб раділи ним. Старий чумак сиву чуприну чорною рукою м'яв. Видно було, що Орлик його не заспокоїв. «Днедавній я, - казав, - і Бог вість, чи дочекаюся того. А покищо, так мені на серці, простіть за слово, так мені на серці, буцім там безроги ночували.» «Чого ж бо то?» - дивувався Орлик. «Питаєте? А погадати б лиш: ось ви билися, кров свою, значиться, проливали, на муки йшли. А ми що? Хліб та сіль і мед за рибу міняли. От воно як. Торговці ми, значиться, грошелюбиві, більш нічого!» «Авжеж, авжеж! - притакнуло чумацтво. - Торговці ми, баришівники, міняйли.» Обжаловували себе, сповідалися, каялись. Ніби й вони ярили рану в душі й почували розкіш у болю. А старий чумак, показуючи на свою валку, казав: «Беріть же ви хоч оце добро від нас. Беріть та хай воно вам на здоров'я вийде, - щоб ви ласки в нехристів не потребували прохати, щоб вони знали, що Україну ще на хліб для своїх дітей стати. Не погорджуйте, беріть!» І інші гукали за ним: «Беріть, беріть!» Здивувалися козаки, бо не сподівалися такого. Козацькі пань-матки хусточками сльози втирали, а Мручко до болю шарпав вус. Гетьман із своїми нараджувався хвилину. «Годі-годі! - сказав. - Стати мене, панове, на харчі для моїх людей. Не бійтеся, з голоду примирати не будемо. їдьте, куди пустилися. Україні треба того, що ви добудете в чужих краях. Хай кожний свою роботу робить, а якщо вона чесна, так, значиться, й потрібна. Не всім же шаблею працювати.» Але чумаки й гетьмановими словами не заспокоїлися. Може, й чули вони про нашу невдачу в боротьбі з царем, може то, й не дуже собі її до серця брали, бо недаром же всякі прислужники московські воду на Україні каламутили, так тепер, зустрінувшися віч на віч з недобитками славного лицарства, ніби нараз прозріли. Полуда зсунулася з очей. Ось воно як! Бач, до чого дійшло! Гетьман і кошовий на мандри йдуть. Місця їм і діла в ріднім краю нема. І нараз у повний ріст побачили ввесь жах тієї картини, ввесь сором і біль почули. Безрадно зі своїх маж добували то сало, то сухарі, то овочі, то мед і козакам, а то й шведам пхали те добро в руки та припрошували й приговорювали так, що й відмовитися було важко. «Та беріть же, беріть, у нас тепер пуд щонайкращих сливок 10 копійок коштує, та й то продати важко.» «А хліб як зародив, Боже ти мій!» «І чому ж бо ви не п'єте? Пригубіться до чарки, щоб не було сварки, випийте і другу ворогам на наругу, а собі на потугу». «На потугу! - вигукували з усіх боків. - На потугу!» Крик цей дивно якось лунав, ніби глум, але козаки не відказувалися, пили. «Що буде, то буде, а гірш, як є, не буде!» - потішалися. «Бо нема куди,» - відповідали запорожці. «Краще буде, краще!» - обіцяли собі. «Як не нам, так дітям нашим». «Якщо ті діти помудріють, та позбудуться батьківських гріхів.» «І в один гуж стануть тягнути». Зустріч у пир перемінялася. Поділилися на гуртки, гостилися. Чоломкалися чарками, приговорювали. Ледом до батька ледом. Бо в батька горілка з медом, приспівував козак. А другий кінчив: Чи з медом та чи з перцем, коли б лиш з добрим серцем. Пригадували собі рідне село, батьківську хату, батька-матір. Куди батько йшов, Васильок зійшов, куди мати йшла, Там м'ятка зійшла. «Гей, дай нам, Боже, до батька-матері вернутись». «На ріднім місці і камінь обросте, а на чужині що?» «На чужині, - куди не йду, злидні веду, горем поганяю. На чужині чоловік, як горох при дорозі, хто не йде, то й смикне та ще насміється». Шведи здивовано тому пирові приглядалися. А чумаки до них: Не дамо вам стояти, Чорну землю топтати, Жовтими чобітками, Золотими підківками, Бо ви люди з дороги, Поболіли вас ноги, Ще й короткі свитки, Пообмерзали литки. Смуток у радість перемінявся... Хоч біда, та гоц! Якийсь чумак, дивлячись на кучеряву перуку шведського офіцера, приспівував до нього: Подай, матінко, гребінець, Розчесать кучері під вінець. «Що він таке співає?» - питався той офіцер Мручка. Мручко, не надумуючись, відповів: «Каже, що цей гребінець на полиці, у рідної сестриці.» Швед, дивлячись на розсміяні обличчя козацькі, й собі усміхнувся. Навіть король зі свого сідала зійшов і цікаво розглядався по чумацькім таборі. Та як же здивувався, коли один з тих засмолених і заялозених людей, як сажотрус і канальник в одній особі, несогіршою латиною відізвався до нього. Син багатого чумака, що трохи в київській академії вчився, а по батьковій смерті чумакувати вернувся. Король прямо з дива вийти не міг, зустрінувши таку, не-Овідієву метаморфозу. «Дивний народ, дуже дивний народ!» - говорив, обдаровуючи чумаків. Але й чумаки не хотіли оставатися в довгу. Шведам гроші сунули в руку. А як котрий не хотів брати, казали: «Бери, дурний, гроші чистосрібні, пригодяться». Гей тече вода річеньками, Гей тече вода лугом, Чом до мене не повернеш, Як ідеш в поле з плугом? - затягнув хтось голосом чистим, як поранковий дзвін. Табор нараз перестав шуміти. Ніби хтось розіграну скрипку китайкою накрив. Сумна пісня від серця мандрувала, нагадуючи зорішливі ночі, вишневі сади і те, чого звичайним словом не розкажеш. На те й пісня є. Шведи, хоч слів не розуміли, так музику відчули. І їм пригадалося щось далеке, гарне, курявою війни покрите. Жінками хитала тая пісня, як вітер билиною вночі, чоловіки зітхали - навіть шведи. Аж один з наймолодших чумаків шапкою об землю гепнув і пугу геть далеко від себе відкинув. «Тю!.. Або я що таке! Наймиток купецький чи баришівник жидівський. Благослови, батьку отамане! - і до колін старому чумакові припав. - А ви, милостивії панове, не погорджуйте мною. Рука, що волів поганяла, може й ворога прогнати здоліє.» Біля нього декілька молодих, ніби з-під землі взялося. «І ми не гірші від нього. Благословіть і нас від пуги та до шаблі!» «Привеземо ворогові соли» . «Наваримо йому такої тарані, що лусне, а не з'їсть!» «Мажами вивеземо його над Дін». Отаман сивою головою похитував. «Та вже, мостивії панове, - звернувся до козацьких старшин, - якщо нас старих і нашого добра собі не бажаєте, так хоч молодь нашу беріть. Пригодиться!» 32. Розпрощалися. «Як буде Божа воля, то буде й добра доля!» - потішали себе, і, наче дві дороги в полі, розійшлися. Ніби хтось живе тіло надвоє перекроїв. Одна частина на південний схід, друга на північний захід подалася. Довго пісня від одної до другої перелітала, ніби їх зв'язувала з собою. А там і пісня згубилася в степу, і тільки спомин залишився. І знову степ, як зелене море, і синява небес над ним, і вітер безупинний, і така, як він, бистрокрила й непогамовна туга. Ще більша, ніж до Очакова була. Бо тоді мандрівників наших бентежила тривога, щоб не наздогнали їх москалі, а тепер - оставалося лиш одно: нудьга. І дивно. Деякі, чим довше та мандрівка тривала, тим більше привикали до себе, зживалися з собою, а інші наскучували собі. Почували злість до себе, а то й до сварки між ними доходило. Буцім хто з них спричинив теє лихо і коли б не він, то й лиха не було б. А вже жінки, так ті добиралися собі до живих печінок. За себе й за своїх чоловіків. Висповідалися вчора, а нині знову починали грішити. «Як зранку, так і до останку», - махав рукою Мручко. Козацькі пань-матки на два табори поділилися: одні за Войнаровським, а другі проти нього. Перших небагато було, зате другі тим сміливіше свій голос підіймали, мало що хорому гетьманові до уха не кричали. Мручко привик був поводитися чемно з жінками. Цей добрий звичай ще від другої жінки Хмельницького та від пані Виговської пішов. Але й Мручкові іноді терпець уривався. Козацьким різким словом сварку втишав. Не сором же їм гнівити Бога коверзою? І невже ж це жіноче діло - гетьмана вибирати? Виберемо, кого треба буде і - тільки. Багато доброго робили й роблять жінки, але й багато вони лиха в нас накоїли. І нагадував то Дорошенкову Прісю, то безталанну Степову Олену, то живу ще Любов Хведорівну. Про деяких мовчав, щоб не показувати пальцем. А кінець був такий, що Мручка стали недолюблювати старшинські пані. Казали, що старий з глузду збився. Зі сміхуна в проповідника перекидається. З мужчинами не церемонився Мручко. Правду в очі прискав. Але найгірше турбувало його, що й козаки розколювалися надвоє і мало за чуби не водилися, кого їм гетьманом обирати. «Себе! - гукав на них Мручко, - себе обирай, бо в нас до такого дійшло, що, мовляв, стільки правди, що в мені та ще в Бозі трохи. Такий-то ми народ. А нічого б я так не хотів, як щоб гетьман подужав, та добре вас за чуприну притис. Ви тільки тоді слухняні та покірні, як вас кріпко в руках тримати. А ще, коли чужинець до рук прибере, тоді-то сидите так тихо й покірно, що краще й не треба. Який-будь москаль передовим нашим чоловіком воловодить. Не перечте мені! В паперах любого суду чимало доказів знайдете, що не брешу. Вас би по оцій пустині не місяць і не два, а цілі роки водити, як Мойсей своїх жидів водив, щоб розуму навчить, бо з такими, як ви тепер, нам до обіцяної землі не увійти». Козацтву такі прикрі слова не дуже-то були приємні, але козаки шанували старого сотника за його хоробрість і за досвід великий, якому рівного не було, тому й не супротивилися, а, навпаки, в глибині душі погоджувалися з Мручком. Аж і стали на тому, що кому б то гетьманом не буть, а слухати його годиться. Мручко того тільки й хотів. Пустивши вільно поводи коневі, їхав і розмовляв з собою. Дорога така довга-довга, здається, безконечна, час болотнистою рікою пливе, коли б не збожеволів 95 би від скуки. І чого-то не передумав тоді старий сотник Мручко. Життя, як море, шумить, а він чайкою понад ним літає. І скільки разів було так, що чайка цілими грудьми солоної хвилі доторкалася, ось-ось і хвиля вхопить її і проковтне. Так хвиля перекочувалася далі, а чайка піднімалася вгору. Мручко з крутіжу життєвого виходив цілий. Чому б то так і Україні не вийти? - питався тих зір, що як золоті букви таємної книги, приваблювали його очі до себе, питався сонця, що горіло в днину на небі, питався вітру, що буяв, куди хотів. Чому б то іншим народам жити по власній уподобі, а нам усе тільки так, як хтось інший велить? Невже ж ми гірші й дурніші від інших, невже ж у нас і хотіння кращого життя нема? На ці питання він ніяк не міг притакнути. Порівнював козаків з ратниками царськими, наших старшин з офіцерами московськими, сто боєвищ великих і малих перебігав думками і все перечив: ні-ні-ні. Не бракує нам ні сили, ні відваги, ані великих бажань. Так що ж тоді?.. На це «що?» і сто відповідей насувалося: і незгідливість наша, і жадоба влади, і непокірливість тій своїй владі, яка б вона там не була, і насильство одних, і нетерпіння других, і лихий зна що. Більше гріхів, як їх закон Божий знає. А невже ж у інших народів як? Мручко по чужих краях бував, знає, що ніде люди по правді не живуть. А стоять же якось держави й не валяться, хоч і вони своїх ворогів мають назверх і всередині. Стоять, бо народи слухають когось і, як треба, то зриваються на його поклик і йдуть, куди він їх веде. Старий вояка всю біду в тому й бачив, що послуху в нас нема. Він тільки про те думав, як би то того послуху наших людей навчити. «Сотнику!» - перебив йому хтось нараз. Мручко стрепенувся, ніби не живу людину, а духа перед собою побачив: «Свят, свят, свят! А ти ж тут звідкіля узявся? Сидір! їй Богу Сидір! Усього я скорше сподівався, аніж тебе!» І не витримав, зіскочив з коня. Зіскочив і Сидір, і довгу хвилину вони не обіймалися, а прямо водилися попід сили, як борці. Привітавшися та пообтиравши вуса, знову посідали на коней і доганяли своїх, бо Мручко замикав похід. «Ну, та чи поняв би хто тому віри, що ти знову тут? Голубе мій, та я собі того навіть у голову не клав, щоб ти міг вернутись. І, правду сказати, навіть не дуже того й хотів. Треба ж комусь зоставатися там та плекати дітей, щоб чужинці нашої землі не обсіли». «Треба», - притакнув Сидір. «Так тоді чого ж ти тут?» «Бо я козак. За вами заскучав». «За мною?» - і Мручко підкрутив вуса. «Так заскучав, що прямо гинь. Зі сну зривався, бо причувалася наша сурма сотенна, ввижалися ви і наше товариство. Бувало вітер у лісі зашумить, а мене щось туди так і тягне: вони, вони. Розказує хто про бої, а мені совість спокою не дає, чому я вас покинув. Робота мене не береться, місця собі знайти не можу»... «А Одарка що?» «Я крився перед нею, а вона вдавала, начебто не помічає нічого. Ви, пане сотнику, навіть не знаєте, яка це жінка». «Злюща?» «Куди там! Розумна. Одної місячної ночі, як ми під хатою сиділи, вона й каже до мене: Бачу, Сидоре, що ти козаком уродився і хліборобом тобі не буть. - Чому б то ні? - питаю. А тому, каже, що в хаті ти, як орел у клітці, тільки б'єшся і груди собі кривавиш. Не можу я дивитися на твою муку». «А ти?» - перебив йому Мручко. «Я не перечив, бо не хотів брехати. Так, Одарко, кажу. Мене ніби хтось кіньми розриває. Одна сила тягне до тебе, а друга до сотні... Помовчала хвилину, мабуть сльози здавлювала в собі. А тоді: я тебе не тримаю, Сидоре! Бог нас докупи звів, Бог і в розлуці не оставить... А ти? - питаю її. За послушницю в монастир піду! - каже, даром служити їм буду, щоб тільки десь перетривати біду. Іди... Десь вона вже і з черницями зговорилася, знать рішилася не нині. Притулив я її тоді до себе: Заспокійся, - кажу, - не покину я тебе довіку... І вже я давно так спокійно не спав, як тієї ночі. А на рано - по моїй Одарці і слід застиг». «Що ти кажеш?» - здивувався Мручко. «Те, що чуєте, батьку. В неї слово, як криця. Не пробуй, бо не зігнеш. Замкнув я тоді хату, ключі сусіді передав і потягнув за вами. Чого я не перебув, чого не бачив на свої власні очі, того, як то кажуть, навіть на воловій шкурі не списав би. Та Бог поміг, і ось я знову біля вас. Жаль тільки, що наша сотня стаяла, ніби сніг весною». «Жаль», - відповів Мручко коротко і мовчав. їхали поруч себе й не відзивалися. Забагато мали на серці, щоб могти виповісти словами. Літня ніч зорі розсипала по небі, місяць зазирав їм в очі, степ всіми пахощами дихав. Коні форкали жваво, вози скрипіли, курликали, як відлітаючі журавлі. Чорні тіні по траві шульгали. Курява, як дими, стелилася за возами. Похід розпливався вдалечині, ніби видиво сонне. Мручко припинив коня: «Подай мені руку, Сидоре!» Сидір здивовано глянув на сотника і простягнув до нього правицю. «Спасибі, тобі, мій сину, що розважив мене. Багато ми втратили, багато. Та таки предківський дух у серцях молоді живе, ще ми не втратили всього». «Предківський дух»... - повторив за Мручком Сидір. Мручко спохопився. «Лицарський, - додав, - отой, що тобі навіть біля любої дружини не дозволив побути, лише тягнув туди, де за волю б'ються». «За волю»... - відгомоном сумним повторив Сидір. Мручко глянув на його з-під лоба: «Гадаєш, волі не буде?.. Так тоді ти зле собі гадаєш. Воля прийде. Вольний степ, вольний Дніпро, нам у неволі не жити!» «Прийде, але коли?» «Коли, коли? Терпи, козаче, отаманом будеш. А хоч би лише внукам або й правнукам нашим вольними бути, так гадаєш, нам за волю боротися не треба? Наглі ви, теперішнє покоління, і спохопливі дуже. Всього хотіли б нараз: або пан, аба пропав. А волю так не можна. Будь твердий, як кремінь, а тугий, як ремінь. Воля без розуму марніє, а сила без витривалости мліє. Де тебе поставлять, там і стій, поки йде бій і з місця рушити не важся. Оце й наше нещастя, що не пильнуємо того». Мручко запалювався. В очах огники зеленаві горіли: «От шведи - молодці. Надивився я на їх витривалу хоробрість. Замерз на варті, а не втік. Вояки!» «А під Переволочною таки здалися», - завважив Сидір. «Не їх вина, лише старшин. Добряга Левенгавпт охляв. Людяний надто. А війна то кривава розправа, війна нелюдяна, щоб після неї людям краще стало». «Вірите, батьку, що й нам краще стане?» «Нам з тобою, може, то й ще ні. Але тим, що по нас прийдуть - певно. О, певно! А невже ж ти не бачив, як дідусь деревинку садить, хоч знає, що овочів з неї не вкусить. Для кого ж він тоді її садить? Для себе? Ні, для їх, внуків, правнуків своїх... А воля, синку, - овоч найсолодший». «Найсолодший...» - притакнув Сидір і вже не перечив старому. Похід розколовся на декілька окремих частин, бо коні таку куряву здіймали, що дихати було годі. Чорнозем, розмішаний весною, літом тверд, як криця, і під копитами та під залізними обручами коліс дробився в чорний, дрібнесенький пил, як наймілкіша мука. Тая то чорна мука всипалася до рота, до очей і до вух, крізь одіж вдиралася в тіло. Тому-то й відступи треба було поміж відділами лишати, щоб вітер розвіяв тую пилюгу. «Прилишімся трохи, - відізвався Мручко і поклепав свого коня по шиї. - Вітер якраз навпоперек дує. Як хоругвою, пилюгою має, набік заносить». «Ви втомилися, батьку?» - спитав Сидір. «Може, не знаю. Не думаю про втому. Чоловік багато може, коли хоче. Я хочу витривати й можу. Мушу. Найстрашніше слово: не можу. Нічого так не бійся, синку, як його. Бо скажу тобі: не той ворог страшний, що перед тобою, а той, що в тобі». Сидір здивовано дивився на свого сотника. Старий, а літ на ньому не вгадаєш... Силою волі тримався. «Я хочу перетривати оцю чортівську війну і про ніщо Бога не прошу, лише, щоб дав мені діждатися побіди. Щоб я з побідою помер». Сидір вхопив його за руку. «Дай вам, Боже, дай вам, Боже, батьку!» Більше нічого сказати не вмів. Пилюга розвіялася, і степ обновився, як чудотворна ікона. Зорі кліпали очима, над травою місячне сяйво мерехтіло. В траві звірина шульгала, наполохана птиця з криком зривалася і летіла геть. «А переїдемо, - говорив до Сидора Мручко, - так і звірина, і птиця, і трава заживуть своїм життям. Отак-то й ми, а не ми, то нащадки наші заживуть колись життям по власній уподобі, таким, я Бог призначив. Чого ж нам бентежитися, сину? Знаємо, до чого йдемо, боремося чесно й хоробро, а решта, решта прийде, як погода по бурі». «Прийде, - притакнув Сидір, - а все ж таки»... «А все ж таки, - підхопив Мручко, - хотілося б побачити на власні очі, правда? Га, що ж, ти ще молодий, може, й побачиш, а я радію, дивлячись на таких, як ти». Ніч була ясна і така якась погідна, що навіть Мручко балакав спокійно. Сидір не тямив його таким. Це ж було саме життя - огонь, не чоловік. Сказав йому це. Мручкове обличчя всміхнулося по дитячому: «Еге ж, еге... у бою. А так - і в мене серце є. Люблю людей і жалую їх. Може, воно й недобре, бо часи безжалісні настали. А чи не чував ти що про наших?» «Про кого?» «А про старшин, що покинули нас». «Ах, про тих. Саме погане чув. Одні, як ось Нос, або Галаган, а навіть добряга Апостол царської ласки забігають і вислугуються так, що її москаль гіршого на Україні не творив би, другі, що трохи запізно покаялися, вибріхуються тепер, як можуть, всю вину на гетьмана спихаючи, мовляв, він тираном був, все по власному хотінню робив, а старшини навіть писнути не сміли». «Коли б то! - крикнув Мручко, - коли б то! Може, й не було б того, що є Юди!.. Як пропадать, так самому, пощо других у біду тягнути? Це був колись закон. А нині?..» І задумався - той чоловік, що казав би ти не думку, а тільки само діло любив. Сидір не пізнавав старого Мручка. Не той став на чужині. Не той. Видно, думок, як розбитого корабля,хапався. «А Чуйкевич Іван?» - спитав нараз Мручко, голосом, у якім тремтіла друга, так само Сидорові невідома нутка, - тривога. «Канцеляриста Чуйкевича полумертвим з між трупів добули», - відповів Сидір. «І що?» «Цар велів застромити його на палю». «І за-стро-ми-ли?» - насилу вижбурляв із себе Мручко. Сидір раменами здвигнув: «Не знаю». «А Мотря?..» - спитав Мручко, ніби сам свого питання зжахнувся. «М отря?.. - повторив Сидір, - Мотря...» - і не докінчив. Очима в опалевому повітрі повисли. Прикипіли до місця, задеревіли. Поперек дороги у віддалі, якої збагнути не могли, переходила жінка, кроком повільним, але певним. Трава покірно стелилася під ноги, місячне сяйво полотном сріблотканим перед нею, ніби його хтось із сувою велетенського в безконечність сотав. Ступала по ньому безшелесно, найлегшого шороху не чуть. Затиснені долоні, на руках розірвані кайдани. Очі мінилися. То мрійно й сумовито мигтіли під бровами чорними, як хмари, то блискавками озарювали степ. Уста затиснені завзято... Ніщо не спинить її, де хоче, там дійде, бо вона хотінням сильнішим від буденної сили, сильнішим, ніж муки і смерть... Безшелесно поперек дороги переходить і гине вдалечині... Вже її нема, не видно, очі в опалевому повітрі висять, поранений вітерець орлиним крилом понад головами має, а мандрівники наші все ще на тому самому місці, як заворожені, стоять. Ні поводів рукою, ні стременем коня не торкнуть. Аж коні самі рванулися з місця. З віддихом, затаєним у собі, перелетіли смугу, якою вона перейшла. Мовчки доганяли обоз із хворим гетьманом і королем химерним, з недобитками двох армій і з возами, мажами, гарбами чужинецьких купців, що як хижа птиця за військом, за обозом оце воліклися. Ніч легко й непомітно переливалася в світанок. Трава з темно-срібної зеленою ставала. Глибока синь небес - линяла, небо прибирало краску морської води. Таємний смуток ночі уступав перед радістю дня. І знову хотілося жити й боротись, і знову хотілося з повної груди, на ввесь степ, на ввесь світ кричати: «Сонце, земле, люди, - як гарно!» Мручко й Сидір не промовили до себе і слова. 33. Чимало води сонце з них виварило, чимало чорної степової пилюги надихалися й наїлись, чимало річок з крутими, високими берегами перебрили, аж оце дня 10 серпня Дністер потягнувся перед ними. Вилискувався, як мерехтлива, всіма відтінями срібних, синіх та зелених красок перетикана лента. Зупинилися і з нетаєною радістю, з боговійним страхом гляділи на Дніпрового побратима. Живіше забилося серце, надійніше заграли думки. Ось ми знову на рідній, хоч і не своїй землі. Ось ми знову нап'ємося води з своїх долин і верховин, що її Дністер назбирав і несе в наше море. Збігали з берега крутого й прислухалися до шуму ріки. Чули регіт і сміх, зітхання Поділля, Покуття й гарної Галицької Землі. Городи й села, луги і поля, природа і люди розказували їм про свою радість і біду. Біда радість боре, розливається горе, як море. А що хвиля вдарить об скелю, чути крик: не дамось!.. Мрійливо-сумовитим оком дивився Войнаровський на широку Дністрову струю, що не шляхом рівним, могутнім, лиш ізгибами крутими й вередливими неслася перед ним. Ніби земля не пускала ріки, а вона видиралася й тікала геть. Нелегко пливеться рікам нашим. Гранітові пороги лягають поперек дороги, та вони й їх переб'ють. Нестримана їх путь і непоборна сила. Хотілося скочити на дарабу, вхопити в руки стерно і сміливо, вправно, безпечно плисти й плисти. Розкіш яка боротися і прямувати до цілі. Гарно як бути молодим... А оце якраз з тієї його молодости гріх праведники роблять. «Не дурний, так молодий», кажуть, начебто йому й двадцяти літ нема. Молодий, а стільки пережив... З думками, як із хвилями, бився. Чому це так?.. Не чують у ньому козаки свого чоловіка, бо він - шляхтич. Але ж бо й Орлик не козак. І він має свій значок у гербі. І то значок один із давніших. Не в шляхетстві тут, мабуть, діло, бо шляхти між козаками чимало, а в тій столітній звичці, щоб булавою граться, бо вона золотом і дорогим камінням міниться. Столітня звичка, якої позбутися нелегко. Дністер про галицьких бояр, про Настасю Чагрівну ледве чутну пісню співав. Войнаровський голосом літописців доспівував її. Не близько від Дніпра до Дністра, а все ж таки який подібний народ. Тут бояри, там козацькі старшини, а - чорняк гине... Громада, стадо, тічня, що для неї «я»... Пригадувалися колишні лови на вовків саньми, зазброєними в коси, як у гострі, блискучі крила. Ніби на тих крилах по білих снігах несуться. За ними тічня сіроманців. 99 Блискучі очі, вивалені червоні лизні. Наперед найбільший і найсміливіший - провідник. Настигає колує, ось-ось і коня за горло вхопить. Та замість того, сам на косу небачно застромився. Рванувся, завив і кривавими судорогами посеред шляху б'ється. А тічня?.. Припала, кинулася й розірвала його на шматки... Про людей і про коні забувши... Тічня. Вона невдачі провідникові не простить. «Не простить», - вчувається Войнаровському в шумі Дністра. «Не простить» - притакує розум, «не простить» - нашіптує тривога. - «Ти небіж того гетьмана, що під Полтавою справу прорізав, не сподівайся пощади». А ранок такий гарний, повітря, як нектар, живчик б'є жвавіше; хотілося б скочити на дарабу, вхопити в жменю стерно і боротися з хвилями, крутіжами, зі скелями, що їх видно й не видно. «Люди, вірте мені! Я молодістю розумний. Де ж тая Ганна, щоб їй це сказати? Ні, ні, добре, що її тут нема». Вона того самого бажає, Любови Хведорівни доня. А тому тепер не бути. Досвід не велить. Сумління. Політичний розум. «Задовго я біля свого дядька побув. Багато дечому придивився». Дністер біля Бендер на яких 70 сяжнів широкий. Зате, кажуть, йде 8 сяжнів углиб. Чистоводий і рвучкий, як гірський потік. Риба до сонця на плесо підпливає і плюскається, ніби здригається ріка. Козаки й шведи, дожидаючи поромів, щоб переправитися на другий бік, висипалися на берег, глядять і налюбуватися не можуть. Вода одних і других притягає до себе. Очима купаються. «Стерлядь, їй Богу, стерлядь!» - гукає якийсь козак з рибалок. «Що стерлядь! Тут і білюга з моря підплива, здорова, як довжелезний човен. Кажуть, недавно таку зловили, що два пуди самої ікри дала». Облизуються, слухаючи. Берегами вози з трощею їдуть. Безконечно довга валка. Торішня, суха вилискується, як золото до сонця. «Також не мають що возити та трощу». «Не кажи. Троща корисна річ. Нею й хату пошиєш і в печі затопиш, і зробиш пліт. Де лісу нема, там троща - благодать». Долі ріки сплави дерево гонять. Карпатські ялиці довгі й рівні, як свічки. То знову дуби, як дула велетенських гармат. «Заробить собі народ». «Еге ж. Заробить, так, як скрізь. Пани ліс на око продають. Як хто заробить, то хіба чужий купець. А наш брат наметружиться, натерпиться і з сокирою за поясом та з пустою кишенею назад вертається. А бува, що й ноги йому поторощить. О, о, диви». На скруті сплав на сплав увігнався. А на них ще й третій наїхав. Крик, зойк, вереск. Сміливіші з козаків, незважаючи на велику глибінь, роздягаються і скачуть рятувати. Інші приглядаються безрадно. Зі сплавів серед ріки ніби башта поторощена торчить. Колоди, пні, ковбки, одні верх других, спираються, тручають, падуть. Деякі вирвалися і пливуть. «Тримайте біля закрута, тримайте». Дядько якийсь з люлькою в зубах проходить. «Бідує народ. Правда?» - кидає, ніби від-не-схочу й дожидаючи відповіді далі йде. «Що бідує, то бідує», - кивають головами козаки. «Тут, може, ще гірше, як у нас». «Бо в чужому ярмі». «Усяке ярмо карк гне». «Не кажи! Чуже дошкульніш». «Ми всякому смак пізнали». «І - не скинули», - жбурляє поміж них, як камінюку Мручко. Жбурнув і пішов. Йому тепер знову багато діла. Старшини, як той пень розколений на троє: Войнаровський, Горленко, Орлик. Одні на других роботу скидають. Мручко за десятьох працює. Він тому рад. Вже досить з думками бився. Любить діло. За ділом молодшим себе почуває, а молодість - то життя. «Ну, чого гави рахуєш! - гукає на своїх. - Розбіглися, як перепелиці в траві. Гадаєте, збиратиму, як надпливе пором? Еге! Вивалиш язик і плистимеш за нами, мов собака. Припізнися лише!» Не любить, як нема ладу. Безладдя й безголов'я це в нього найпоганіші слова. «Коли ті люди схаменуться? - нарікає. - Мало їм біди? І не бачать, яка тій біді причина?.. Тю!.. Все на ворогів спихають, а мені чужий ворог не страшний, тільки свій». По короля і гетьмана сераскірова галера підпливала. Золочена, під шовковим наметом. Мручко до Войнаровського підбіг: «Ваша милість поїдуть з нами?» «Або що?» Потилицю почухав: «Бо самих пускати небезпечно. До бузувірів їдуть. Я вам десяток своїх хлопців дам». «Не знаю, чи місце буде», - усміхнувся Войнаровський. На Мручкове щастя за галерою декілька човнів від тамтого берега відбивало. Намітив собі один, величенький. Обсадить його своїми хлопцями і за галерою пустить. Не вірить уже нікому. Найкраще сам поїхав би з ними, якби не діло тут. Діло, діло, діло. Без діла вони в Бендерах не будуть. І добре. А то цей довгий похід безлюдними степами ніби притьмарив їх. Ще трохи, й самі у видиво якесь степове перетворилися б... Гарно. Король і в Бендерах спокійно не посидить. Це неспокійний дух. Що він між тими бузувірами робитиме, цей побожний лютер зі своїми вояками-псалмопівцями? І Мручко з новими надіями перевозився з лівого на правий берег Дністра. З човна особливо гарно рисувалися високі мури бендерської твердині. «Ні, мене там не заманиш!» З тих мурів виростали грубі, круглі вежі, з гостроверхими дахами і з численними вузькими вікнами, що здалеку, як прорізи й щілини виглядали. Буцім мур від морозів зимою, а літом від спеки потріскав і порозпадався, як шкіра на спрацьованих руках. «Крізь таке вікно, не лише широких козацьких плечей, але навіть своєї тісної голови не пересунеш, - пояснював Мручко. - Попавсь, так, значиться, і пропадай. Хіба що тебе на гак кинуть, як нашого славного Байду». Гребці веслами гребли, козаки пісню про Байду співали. Мручко сердився: «Така велика Україна, а братом нашим, як ганчіркою якою, чужі смердячі кути витирають. Від одного до другого моря женуть. То Данціг, то Єдикул, то знов якісь Бендери. Та що я там згубив? Сто сот чортів на голову вашу!» «Сидоре, - повернувся нараз до свого осавула. - А ти чого так похнюпився, небоже? Маєш за Одаркою скучать, так краще от тут, - і показав рукою на саму середину ріки. - Вісім сяжень, з чуприною пірнеш». За твердинею на північ турецький городок, мов з-під землі виріс. Стрункі мінарети вгору стріляли. «Це їх мечеті там долом, а з мінаретів муезини галайкають молитву». «Як у нас дзвони на дзвіниці». «Щось буцім те». «Гарні мінарети! - хвалив Сидір. - Стрункі, як білі тополі». «Як тополі в місячному сяйві. Правда. Але я на них і дивитися не люблю. Надививсь. Шила такі, буцім пана Бога в око шпигнути хочуть». «Цар на них людей посадив би, як на кілля». «Не нагадуй царя, - обрушився Мручко, - маю його отак, - і показав на горло. - Кажу вам, турки нехристи, а й вони не такі варвари, як той антихрист». До правого берега ріки прибили. Здовж берега голова при голові. Такого народу назбігалося, як до меду мухи. Глота, що перетиснутися годі. Десять усяких мов сварилося з собою. Вавілонська вежа. «Гадають, що москалі з ведмедями прийшли, - сердився Мручко. - Людей не бачили, чи що!» Турецьке військо двома шпалірами стояло. Поміж ними король з гетьманом пройшли і до сераскірової карети всіли. До карет повсідали також шведські вищі офіцери і деякі з козацьких старшин. Поїхали на замок. Мручко, як сказав, так і не поїхав. Пильнував, щоб обоз переправився через ріку, а це геть поза полудне затягнулося. «Турки не крадучі люди, але є тут і інші народи, лихий його зна, які». «Бе-ре-жись!» - доповідали смільчаки. «А щоб ти знав, що бере-жись, бо береженого і Бог береже, - відрубав Мручко. - Але ти, синоньку, замість договорювати, краще взяв би яку скриньку, або хоч би й гарматку на плечі та переніс на берег. Ось тоді-то я й похвалив би тебе, мудрагелику! А то ви до приговорів скорі, а до роботи не дуже поспішаєтесь. Нас, старих, гудите, а самі лиш очима за жінотою кидаєте. Ласохлости. Люблю я таких, ех, як люблю». 34. Довга валка возів насилу посувалася крутими вуличками турецького міста. Народу, як літом мушні. Мабуть, не було в Бендерах людини, щоб трималася на ногах, і не вийшла подивитися на заморських шведів і на козацьких гяврів, що стільки гарячого сала залили за шкуру побожним ісповідникам пророка. Старі й діти, чоловіки й жінота, забуваючи сором і добрий звичай, тиснулися, знімалися навшпиньки, одні другим прямо на голови лізли, щоб тільки заспокоїти свою цікавість і побачити славного північного войовника та старого українського гетьмана, про якого ходили найдивніші легенди. Не тільки дервіші в жовтих широкополих халатах, і червоних, як маки в житі, фезах, але й поважні сивобороді хаджі, що в далеку Мекку ходили і чимало всякого дива бачили в світі, не соромилися разом з простим народом гав ловити. Навіть учені софти, що з мечетів і мовчаливих теків6 не вилазили, так і ті стояли тепер на східцях під дверима домівок і цікаво приглядалися людям, що їдять домуз7 і п'ють ракію8, буцімто таких і в Бендерах нема. Бендери, що малий Вавілон, якого там народу не побачиш, і вірних і гяврів усяких. Досить кинути оком довкола. Жовті, зелені, червоні й білі халати, турбани, чалми й тахе9, кабардинки й гостроверхі шапки, ферезії, маграми й заялозені овечі тулуби - з цілого світу хтось тут людей позганяв докупи. Гамір так, що аж вуха болять. Десятьма мовами верещать тобі, а як подумати, що татарин кримський свого земляка з Бендер не розуміє, а царгородський турок не розуміє молдаванського брата, так тих язиків буде чорт зна скільки. Греки «пиндяють», жиди «вайкають», цигани «вівкають» по невідомому. Тих, хоч небагато, так один за десятьох наскучить. Чорні, жасні, як душогуби, так тії білі зуби шкірять, мов живцем тебе з'їсти хочуть, а циганки аж до возів пруться та за руки хапають, щоб ворожити. Всякими мовами беруться балакати, а ні одної добре не знають. «Я тобі долю казати, правду казати, найправдивішу.» Циганчата, як чортенята, голе то, чорновиде і товстопузе, лізе коням прямо під копита, обігнатися годі, а все кричать, мало ротів собі не пороздирають: «Дай пан! Дай пан!» Більше, мабуть, нічого по-людському й не знають. Поважні туркені., так ті лише крізь маленькі загратовані віконця на вулицю поглядають, закутані в білі міграми та в легенькі фередже, так що лиш чорні, палкі, а сумовиті очі, мов зорі з-за хмар, видно. Хто її там знає, яка, а очі гарні, ніби кличуть до себе: «Ходи!» Дівчатка в халатиках різноцвітних, головка в кісках, в кіски амулетиків поначіплювано, в деяких фезики золотенькі, - роззявляють мальовані губи і підносять начорнені брови. Вдруге такого не побачать. У деякої ще й кухлик у руках, бо мати до фонтану, а може, й до Дністра по воду післала, а вона тут уже годин дві, або три торчить і видивлює чорні, як вуглики, очі. Боїться, щоб того кухля не роздавили. Насилу здіймає його вгору й на голову з кісками і фезиком кладе. «Бач, яка!» - штовхнув ліктем свого товариша козак. «Того цвіту по всьому світу», - відповідає той. Але обидва погоджуються на тому, що кращих, як у нас, на Україні, таки на всьому світі немає. «Як удасться гарна ніч майова, вишні зацвітуть, зорі висипляться на небо, залящать соловії, і заспівають дівчата, - то Боже ти мій!» «Розказуєш, буцім я сліпий та глухий, або розуму не маю. Нагадав!» Де базари, там трохи ширше стає, поки товпа за возами з усіх вуличок не нахлине. На базарах позачинювані крамниці. Торговці бояться за своє добро. Пророкові ісповідники не крадуть, але від чого ж тут цигани і всякий бродячий народ? Краще тоді двері замкнути і з люлькою у вищерблених зубах дивитися на дивасію. Поважний мулла в довгополому халаті і в зеленій чалмі злегка бородою хитає. Молодий софта10 прямо в зуби йому глядить, рад кожне слово, ще заки воно вилетить з рота, в повітрі зловити. А мулла очима завернув і слово по словечку цідить: «Великий світ, багато на йому народів, так один Аллах над ними і один пророк його Магомет». «Ля ілляге, іллялля Магомет ресу люлля. (Бог є Бог і Магомет його пророк», - як відгомін доповідає софта. І дві парі очей, молоді і старечі, спокійно глядять перед себе, погоджуються з гадкою, що коли Аллах не тільки вірних, але й гяврів сотворив на світі, то з того, видно, що їх тут треба. Ні злости, ні зависти, ні надмірного здивування в тих очах уже не видно. Мулла каже: «Бог один і ніхто інший не може людям праву путь показати.» А софта: «Хай святиться Аллахове ім'я, і хай прозрять народи, щоб кожний свою путь побачив». Оба: Ля ілляге, іллялля Магомет ресу люлля. А мулла знов: «Коли Аллах випустить душу з мене, як птаху з квітки, то в тюрбе11ви мене не ховайте, тільки в звичайній могилі, щоб обличчя моє в небо дивилося вічно, і щоб дощі, протікаючи в землю, обмили тіло моє з гріхів, якими я опоганив його, живучи не по наказах Аль-корану». І софта обіцяє, що сповнить це бажання, якщо Аллах звелить учневі вчителя пережити . Герцикова, проїжджаючи мимо, дивиться і з дива вийти не може. Обидовської очі веселіють. Не такі то тії турки й татари страшні, як про них розказували люди: «Всіх нас Бог на своє подобіє создав і всі ми образ Божий гріхами осквернили». Каються і зітхають. «Всякий народ і добрий і злий, тут так, як і в нас». «Тільки добрість ми ховаємо для себе, а до людей виходимо зі злістю». «Добре кажете: зі злістю виходимо до людей.» «А вони до нас». «А вони до нас так само зі злістю виходять, і як зчіпляться тії дві злості, наша і їх, так тоді й маєте те, що тепер було». «А добрости й не видно.» «Не видно, але вона є, тільки жди, щоб добулася наверх.» їм скучилося так помаленьки їхати і щодва-три кроки ставати, щоб розступилася товпа і тому розмовою розважають себе. Наскучило дивитися. Прямо очі болять. І що тут побачиш такого? Море людських голов, низькі дімки, загратовані віконця, трохи зелені якоїсь, і знов дімки і мінарет стріляє вгору, і курява, така курява, що аж в голові темно. Де ж то! Стільки возів переїхало, і такі тисячі людей перейшли. Череда не те, та й яку пилюгу на вулиці зіб'є. Минають турецький город, праворуч лишають християнський, ще більший і ще гарніший від тамтого й повертають на північ, до Варниці. Довго ще біжить за возами цікава товпа. Циганки все ще хочуть ворожити, циганята верещать своє: «Дай пан! Дай пан!» Візники відганяються від них батогами. Та не дай Біг засягнути котре. Цигани видерли б очі. Та до Варниці не рукою подать. Добра миля поганої дороги. Не всякому охота так далеко ногами бити. А стемніється, так вертатися не дуже-то безпечно. Щораз меншає цікавих. Лиш торгівці потягнули шнурочком, як за походом круки. Там для них жир. Перевалюються вози, коні, люди. Туман, як занавіса, повисає за ними. Ледь-ледь місяць майоріє в ньому. 35. Розтаборилися в гарній широкій долині, недалеко села Варниці. Від сходу Дністер котить бистрі хвилі, до його чимала річка біжить. Води буде вдовіль. Хоч вона й не така-то вже чиста, як джерельна, бо Дністер чорну землю мулить і з собою несе, але як поставити в посуді, щоб устоялася трохи, то й відпитися від неї годі. А вже чай, то хіба з прутянської води кращий звариш. На заході блищать солом'яні стріхи варницьких хат, блеють вівці, порикують воли та іржать коні. По узгір'ях виноград спіє. Кетяги солодким соком наливаються, а листя золотиться. Ще троки й червоніти стане. На півночі ліс. Ніби байрак великий, долом корчі, а з-поміж них де-не-де піднімаються дуби. Не густо їх, один другого кличе. Але горді ці королі дерев, як скрізь. Ліс, наче загін татарський, вискочив у степ. Літом тут повно ягід, вужів і птиці, а зимою вовки збігаються і виють, під самі варницькі хати підходять, людей і худобу тривожать. Напроти Варниці від полудня Бендери. Грубі мури міцного замку, круглі, жовтобурі вежі, блискучі бані мошей і білі стрункі 105 мінарети, як скам'янілі тополі. Кругом горби синіють, буцім хмари на небі піднімаються. Гарно тут. І не чужо. Є ріки й луги, поля й гаї, є й степ недалеко. Нічого Господь не забув, коли творив цей шматок гарної землі. Мабуть, тому й натерпілися стільки збігці, заки до цього райка увильнули. Козаки над річкою обозом стали. Завтра тут землянки спорудять, щоб їм шведи місця не забрали, бо місце гарне. Поки що колом заточують вози - посередині майдан. На майдані вогнища розложили, варять куліш і риб'ячу юшку. Риби тут сила. Річної й морської, стерлядь і соми з моря підпливають; соми, як ялівки, з вусами, мов у січового діда. Крику такого над Дністром, буцім орда надходить. А над сагою козаки посідали. Гадали, що скупаються, але де. Народ, як комашня, снується. Місяць купається в ріці, над Варницею дими снуються, люди вечерю варять. Вечір тихий, повітря легке, запашне, пахне вино. Серце вискакує з грудей. Чогось чекається, чогось так хочеться, гарного і благого, для себе і для людей. В голові ще вози торохтять, недавне минуле кривавим морем бурлить, від споминів жахливих відігнатися годі, а тут так хотілося б спокою, хоч трохи, хоч трошечки спочинку для душі. «Де ж ви, маєві ночі, де ж ви, мрії дівочі, де ви поділися, де? Чи втопило вас море, чи зв'ялило вас горе, - грім за горою гуде. Линуть хмари, як п'яні, мовкнуть мрії рум'яні, чорна ніченька йде.» Затягнула котрась. Примикають повіки. Дзенькнули срібні підкови, затріщав перелаз, і забреніла бандура. Зорі падуть, місяць розсипається сріблом, сонце просвітлює тебе наскрізь. Вся ти вогонь, вся жар - нема тебе, гориш... Було та прогуло... Дністер у море біжить, дими із стріх, як з кадильниць, снуються, блимає світло у баштах бендерського замку. На нашій, не своїй землі. Мручкові не до мрій. Як осавула молодий, кидає собою сюди й туди. Скрізь його повно. Табором заправляє, бо люди, буцім хлопчики які, гав ловлять, а треба ж табор довести до ладу. Треба поставити варти, бо ніч, хоч коротка і ясна, так чорт не спить. Цигани , греки , волохи , вір ти їм ! А найгірше, що наші від сераскіра з гостини не вертаються. Ще чого доброго, полонять їх на замку і - цареві за великі гроші продадуть. Одної хвилини поскакав би Мручко в Бендери та, на його щастя, не треба. Здалеку чути, як грає шведська воєнна музика, а оце й яничарська капела задзвеніла, забреніла, загуділа дивними голосами сопілок, трубок, мосяжних тарілок і решітців з дзвінками. Буцім чортяче весілля надходить. «їдуть, їдуть!» - і всякий вибігає назустріч. Король на турецькому бахматі, гетьман у кареті, бо хворий, відділ яничарів з ними. Гарні які, здебільшого наші таки хлопці, а по-нашому не вміють. Галакають, як родовиті турки. Мручка аж нема, так пішов би до них та шарнув за сумління. Король, як молодець, про рану буцім і забув, відживає, а гетьман, як пізньоосінній день, блага усмішка на обличчі, але в очах утома... «Гасне», - шибнуло Мручкові крізь мозок і, щоб забути, на своїх хлопців гукає: «Чого майталаситеся, гевали гемонські, а нуте до роботи, бо ніч!» Козаки від Дністра надбігають. Приглядаються до яничарів, як до заморських звірів. Дивно їм, що можна такому й руку подать і тютюн з капшука простягнути, щоб покурив, і він не кусається. Тільки від чарки відвертаються, як від чорта. «Такий народ», - говорить до Обидовської Мручко. Так ось і без чарки дружаться, дарма, що не розуміють себе, бо мало хто з наших трохи по-турецькому знає, а ще менше турків по-нашому второпа. Очима, руками, цілою поставою балакають. Оце якийсь старезний запорожець ухопив молоденького яничарика в свої ведмежі обійми і стискає його, мне, що аж кості хрустять. «Пусти! Задавиш, чоловіка!» - кричать йому. «Дай же налюбуватися! - просить. - Так мені цей хлопака до вподоби припав, як мало хто, буцім це мій син, моя рідна дитина». І відскакує і випулює очі: «А, може, ти справді мій син? - кричить, - кажи, ти мій син?» А козаки ще й підбивають його: «Твій, твій, навіть скидається на тебе, ніс напоздовж, губа напоперек, тільки горілки так дудлити не вміє, як ти.» «Навчу його, братчики, навчу дитину рідну,» - і знову хапає яничара в обійми. «Ось вам народ! - каже до Обидовської Мручко. - Інший то навіть умерти без жартів не вміє. Дивний народ і дивна його доля.» «Міри в нічому не знає,» - каже Обидовська, але й сама сміється, буцім про своє лихо забула. Весело з тими людьми, самого чорта не бояться. Мручко нахиляється до неї: «Ось як би то нам тепер другого Карла дати-добути...» «Е-ге!» - крутить головою Ганна. Для короля розбито намет, пишний дар сераскіра. Перед наметом застромлено високу жердку, сорок люда Далекарлського виросло з-під землі, як мур. їх предки ще колись за Густава Адольфа хоробро за волю Швеції бились. Не забуває їм того теперішній король. «Позір!» - і наче в землю вросли. Заграла трубка, гаркнули бубни і шведська хоругов, як великий птах, жовто-синіми крилами майнула над варницьким яром. Хвилина тишини, а тоді грімке: Vivat Carolus Rex! - полетіло до грубих мурів бендерського замку й до дрімучих горбів. «Короля сераскір на замку мешкати прохав. Казав, що в полі потрібної вигоди не має. Так король не хотів». «Де його люди, там і він. Він так усе.» «А як під Переволочною не так зробив, то знаєте, що вийшло?» «З королем армія не піддалася б». «Скорше - полягли б усі до одного.» «Скорше... » Військо вірило в свого короля, як у Бога. Для гетьмана готовили нічліг на возі. Свіжого сіна в драбини настелили, килимами вкривають, зрушують подушки. За той час гетьман на ослінчику сів, вечерю подають. Гетьман не голодний, бо їх сераскір гостив, але просить людей, щоб їли і не дивилися на його. Рад побалакати з ними. Спитатися, що кажуть козаки, що запорожці, але видно, що він уже довго й сидіти не може. Без вітру гнеться. Войнаровський поміг дядькові встати, присунули ослін до воза, підсадили. Бачить це Мручко і в душі йому мулить. Показує на королівський намет і питає своїх: «Гарно, що?» «Гарно. Так і знати, що там король», - кажуть. «А Іван Степанович?» «На возі, як на нічлігу чумак». «Зорі числить». А Мручко тоді: «Знаєте ви що? Гадаю, що в Бендерах можна намет купить.» «Де ж його й купити, як не в тих Бендерах?» «Маю ще декілька дукатів, а хто з вас має, хай докине і купім». «Авжеж купім. Чому б то й не купить Іванові Степановичеві намету?» «Купимо Іванові Степановичеві намет». «Хіба ж він сам собі його купить не може? Будемо воду доливать до криниці?» «Дурень ти, брате! Хай знає, що ми дбаємо про нього». «Хай знає, хай знає!» І посипались гроші у шапку, бо як же дивитися Мручкові і його людям, як гетьман, їх рейментар, на віз, як стара баба на піч, спати лізе. «Ох, ох... » Довгенько сидять ще старшини, попивають молдаванське солодке вино і розмовляють тихо, щоб гетьмана не розбудити. їх цікавість звернена тепер у сторону Царгороду. Султан один може рятувати діло. Він єдиний грізний противник царя. На тім то й перечаться стиха. Одні кажуть, що Порта піде війною на москву, а другі, що ні. Ціла Європа тепер числиться з Петром. Він побідив. «А чого ж тоді сераскір так наших чемно гостив і чого нас кликав до себе? Не бійтесь, не з великої любови! З Царгороду такий наказ дістав». Орлика ніяк за язик потягнути не могли. Мовчав, то на Горленка, то на Войнаровського зиркаючи з-під ока. Шведи вечірній псалом проспівали. Поважно, боговійно, як у церкві. На одно око сліпий польовий пастор Міллер обходив батальйони і благословив їх на перший сон у чужій землі, в якій їм доведеться, мабуть, дещо довше побути. В королівськім наметі світло не гасло. Лопотіла жовто-синя хоругов, щогодини змінялася почесна турецька варта. А козацького табору сон ніяк приборкати не міг. Потухали вогні, линяли зорі, а все ще біля якогось возу то пісня зірветься, як наполоханий птах, то загоготить здоровий козацький сміх. Циганки підкрадаються до возів, щоб ворожити. «Як я тобі поворожу, небого...» Щолиш ранком побачили, яка тут краса. Золотом мигтіли стріхи варницьких хат, як жемчуги, горіли верхи мінаретів, синіли гори, зеленіли ліси, бадьоро шумів Дністер. Табор зривався з короткого сну. Напували коней, мили вози, купалися. Королівський тафельдекер Гультман біг до намету з ковшем свіжої води, бо король не скорий був до чарки, а зате зимну воду любив. Обидовська випенетрувала десь заливок тихий, лозиною закритий, і з Герциковою, як русалки, полоскалися в студених хвилях. «Коли б так можна всю журбу пустити за водою». «Попливе, побачиш, попливе. Час найрвучкіша ріка». Як вертались відсвіжені й веселі, то табору й пізнати було годі. Турки, татари, греки, вірмени, молдавани, цигани, а навіть наші земляки обступили його кругом, мов облога. Коні, воли, мули й горбаті верблюди ревіли, ікали, іржали - слова промовити годі. Вози, гарби, мажі і двокілки, - настягалося того, як де на ярмарку річнім. Навезли м'яса, риби, хліба, кавунів, сала і меду, тютюну і солодких сорбетів, чого лиш душа забажає, маєш. Почались торги. Наші зара грекинь «пиндами» прозвали, бо вони, торгуючись, усе п'ять пальців показували й казали «пенте». Зустріли Войнаровського. «Дядько як?» «Не краще. Що лиш ранком уснув». Якийсь швед проходив мимо. «За дві годині в Бендерах у каварні біля мошеї», - кинув йому Войнаровський і знову Ганну дігнав. «Мені в город треба, дядькові старого вина добути, угорського. Поїдеш?» «Чому б то ні. А дядько?» «Я хірурга просив, щоб, поки не вернемось, не відступав». «То їдьмо!» Обидовська новою повозкою з чурою і довіреним візником у Бендери покотила. Мала годинка їзди. Зупинилися в першім заїзнім дворі. Причепурилася трохи й пустилася туди, як до мошеї. Та не спосіб дійти. Обсіли її циганчата, голі, аж дивитися сором, і репетують: «Дай пан! Дай пан!» Каліки рачки повзуть, каліцтвом милосердя взивають. Що мала дрібного гроша, розділила. Аж ось афуз12 якийсь, ніби вискочив з пекла. Ще не бачила такого. Ввесь у мішку, рук йому не видно, тільки голова вилазить і вибалушує очі. На одній нозі скаче, мов опудало яке, як страхопуд. Зжахнулася і завернула назад на підсіння до своїх людей. По дорозі наздігнав її Войнаровський. Конем приїхав самотреть. Коні з одним чоловіком у заїзді оставив, а з другим за нею йшов. «Ах, як я перестрашилася, Андрію! Не дай Біг!» «Чого?» «Афуз такий, ось він!» - і притулилася до Андрія. Юродивий, побачивши ту саму паню в товаристві двох озброєних мужчин, заспокоївся і покірно сів перед мошеєю на плиті. Тільки очима так завернув, що зіниць не було видно, самі білка. Ввійшли у каварню, та не там, де збиралися турки, а до окремої кімнатки, попрохав їх хазяїн, як достойних гостей. Андрій козака перед дверми на варті поставив. «Ох, як же ж тут кавою і часником чути!» «Бо кава й шашлик тут найлюбіші страви». «А накурено як!» В кімнаті дійсно так було надимлено, що Ганна зразу й не побачила синього шведського капітана. Войнаровський подав шведові руку. Той устав і поклонився Ганні. Подали шашлик, каву, а для Ганни солодощі турецькі. «Вибач, я маю з цим паном коротеньку розмову», - і почали балачку по-німецьки. Ганна цікаво розглядалася по стінах, любуючися гарними килимами й тонкими східними тканинами. Розмова не тривала довго. Швед скоро з'їв, попив гарячою товченою кавою, попрощався й вибіг. «Це хто такий?» - спитала Ганна. «Один з канцелярії Цедергольма. Але не кажи нікому, що він тут був». «Чому?» «Бо того ні шведам, ні нашим не треба знати». «Себто тайна?» «Ще й яка. Це мій довірений чоловік. Часи, бачиш, непевні. Короля я високо ціню, але знаєш, як пакостив нам Піпер. І тепер ми ще поміж шведами маємо ворогів. - Добре знати, що вони про нас думають». «То воно так?» «А ти ж, як гадала, серце? І дядько скрізь своїх людей тримав, і інші їх мають, простою дорогою нині далеко не заїдеш. Тепер ще гірше, ніж колись. Король чоловік незвичайний, але тому він і може щось незвичайне зробити». «Видати нас цареві?» «Може й ні, бо лицарська честь не дозволить, але Висока Порта і татари, знаєш, що вони з Хмельницьким, з Юрасем та з Дорошенком робили. Так і тепер вони здібні щось таке зробити, чого й передбачити годі». Ганна збентежилася: «І з нами теж?» «Нині - ні. Нині Порта за нами стоїть. Сераскір гострий наказ дістав, щоб нікому волос з голови не спав, бо за це «зелений шнурок» чекає. Але нам треба знати, що завтра буде, чи шведи підуть з нами, чи покинуть нас серед дороги? Перше тим турбувався мій дядько, тепер на мене черга». «А Орлик від чого?» - спохопливо спитала Ганна. «Ганночко! Брат собі рад, а сестра собі несла. Так воно й тут!» Подивилася пильно на нього... Значиться, він не опускає рук, не кладеться спиною на хвилю: неси мене... Хоче боротися, хоче щось значити в світі - жити. Лиш такого вона любила, над покривдженим милосердилася б тільки. А вона хотіла любити, наперекір долі і світові цілому. Вхопила його за руку: «Андрію, правду кажеш? Ти змінив постанову? Будеш добиватися булави?» Хвилювалася. В її словах почувалася радість і тривога. Розумів, яку кривду зробив би їй, сказавши «ні». Тому без вагання відповів: «так». Просяяла весною, казковим горицвітом зацвіла. Обіймала його очима, думками пестила, голубила хотінням: «Андрію, коли б тут не коршма, я поцілувала б тебе так палко, як не цілувала ще ніколи». А тепер він спитав, усміхаючись: «Правду кажеш?» «Зацілувала б на смерть». Тільки дивилися на себе. «Андрію!» «Що, серце?» «Як тобі здається? Замириться ще світ, заживуть люди так гарно, як колись? Будуть кохатися, радіти, п'яніти життям?» «Авжеж, Анночко, авжеж, що будуть», - впевнював її, хоч сам, може, не дуже вірив. «Я так того хочу, так хочу, ти не знаєш, Андрію, як я хочу щастя, не лиш для себе, а й для ворогів, для всіх. Так болюче дивитись, як людина страждає, такий поганий окривавлений світ, ті рани, трупи - Боже»... Здригнулася: «Ненавиджу різунів, кровопійців, тиранів. Люблю людей». «А хочеш, щоб я за булаву бився, кров проливав?» Тепер вона зніяковіла. Брови шнурочком стягнула. «Вірю, що під твоєю булавою настав би мир, бо ти розважливий і добрий». Накрив її руку своєю: «Ах дитино ти моя, дитино!» Розплатилися і вийшли на базар. Купці шапкували перед «великоможним паном». Називали Войнаровського «його світлістю», «його могутністю», «князем». Обидовська підсміхнулася. «Майбутнього гетьмана чують. Ти дійсно виглядаєш, мов який володар. Мій володар!» Промовила ті слова так якось дивно, ніби гордо, а заразом покірно. Левиця і ласичка - шибнуло крізь голову Войнаровському. А все ж таки більше левиця, біленька, хистка, така граціозна в рухах... Ласичка, чи левиця, - хіба не все одно? Був рад, що чує її біля себе, що не покине його, як грозила. І то тоді, коли його ждуть хвилини важкі, переживання прикрі. Ласичка... А як любо з нею, як розважає, розвеселює тебе. Кинув оком довкола: чужина, люди, будівлі, ноша, святині, все не таке, як у нас. При чім тут він, Андрій Войнаровський? Що він згубив на базарі в Бендерах? Це якийсь поганий, безглуздий жарт злобної, лютої долі... Стільки тут свого, що вона, Ганна. І ще ближче йшли поруч себе: плече об плече. Чув запах її свіжого, викупаного в Дністровій воді тіла, ловив вухом трепет її серця. Від її лиця, як від сонця, тепло било на його і - світло... «Анночка»... Не відповідала, глянула тільки, - але як. За той погляд віддав би маєтки... Картав себе. Такий важливий момент, рішаються такі великі питання, дядько гасне на возі, гетьман - і на возі. А тобі кохання на умі, любощі... Homo sum13, заспокоював себе... Ucrainiensis14, і усміхнувся гірко. «Чого смієшся?» «Або я знаю, от так собі. Тішуся, що ти біля мене». «Так? А чому б то не навпаки?» «Себто, що я біля тебе». «Еге ж», - і розсміялися обоє, як двоє безжурних молодят. Увійшли на майдан. Він не нагадував наших, хіба курявою, сміттям та гамором, ще більшим, ніж у нас. Земля наша, а життя чуже, орієнт. Думкою Україну пробігав. З усіх сторін світу чужина наступає. Вдирається в саму глиб нашої землі, кігті в груди суне, щоб вирвати серце живе. Змінюють наш устрій, лад, звичаї, навіть мову, все псують, а найгірше, що нівечать душу. Гнилець пускають туди. Як зігниє душа, що тоді тіло варте? Чи ми думати відвикли, чи не навчилися ще, бо молоді? Чому не бачимо лика, чому, як замотиличені вівці, крутимося в заклятому крузі, або як навіжені біжимо стрімголов у пропасть? «Як кажеш?» - спитала Обидовська, бо вже не думав, а щось устами шевелив. «Питаюся, чого ми такі дурні?» «Хто? Я з тобою?» «Коли б то! Ми ще з тобою, може, й не найгірші, Анко, але інші»... «Знаю, кого маєш на гадці. Та що ти їм порадиш? Кривого й могила не випростує. Може, колись, - але диви, як тут цікаво». Для наших людей бендерський базар дійсно був цікавий. Замикав його чотирикутник будинків невисоких, східньої архитектури, в якій дерево сварилося з камінем, а розкіш згори гляділа на нужду. Все було ніби припадкове і недовготривале, зірветься буревій і змете ввесь цей крам з лиця землі, бо він з неї не виріс органічно, не запустив коріння, як дуб, а вчепився іі поверхні, як корчі скель. Тільки великий, понурий грізний замок своїми грубими мурами й череватими баштами обіцяв боротися з зубами всепожираючого часу. Приходили на гадку скити, Геродот, недалека Ольбія, татарські набіги, війни турецькі і невольницькі плачі. Тут, на цих смугах землі, життя кривий танок виводить, не розвивається нормально, а кидає собою, як хворий на падачку, погадав собі Войнаровський. - Де лікар, щоб ізцілив його? Анна, не думаючи, дивилась. «Смішно як. Буцім хтось хати порозрубував надвоє. Відтяв перед і тепер видно, що всередині роблять, - казала, показуючи рукою: - Диви!» І дійсно, хати буцім передніх стін не мали. Ті стінки або відчинялися, як великі віконниці, направо й наліво, або спускалися вниз на завісах і творили перед хатою стіл, підпертий двома підпірками. На тім столі лежав крам торговця. Днина була тепла, мушня хмарами літала і клювала їжу. Крамар або торгувався з покупцем, прискакував і відскакував від нього, ніби збирався бити, або сидів собі, задерши голову вгору і примкнувши повіки, буцім йому байдуже, чи він що нині вторгує, чи ні. Тут крик, зойк, рейвах, там кволе отупіння. Ремісники на очах перехожих майстрували. Тут швець поступці, як човники кирпаті, золотом цяткував, там кравець сміливою рукою розтинав дорогу термоламу, готуючи пишне вбрання для якоїсь місцевої гурії чи одаліски. Гарні, з нафарбованими бровами й нарум'яненими устами, дівчатка заздрим оком дивилися на роботу кравця. Коли-то він пошиє для них таку розкіш? Не всякій доля позволить попасти в гарем якогось ефенді, а хоч би й багатого купця і жити там, не знаючи, що то праця і турбота за хліб насушний, що таке це блискучий гріш, за який усе дістанеш, усе! І вбрання, і пахучі олійки, і солодкий сорбет... Коли-то кравець і їм пошиє таку розкіш? Там знов коваль підкови кував, а кінь, припнятий до стовпа, дивився в кузню, буцім наглядав, чи циган добре кує. А циган цей одною рукою червоне залізо кліщами притримував, а другою молотом валив. Його жінка жар міхом роздувала, двоє циганчат вешталося по кузні, буцімто старим помагали, а двоє, як два чортики з пекла, вискочили на майдан і кинулися до Войнаровського: «Дай пан! дай пан.» Жбурнув їм дрібний гріш, як за напасть. Ганна від себе додала. «Вони лиш брудні, але гарні. Дивися, як їм очі скачуть. А зуби? Тими зубами можна б залізо гризти. Гризунчики». З одного краму пара хмарою валила, а чутка така, що аж млісно ставало. Мабуть, на торішньому лою шкварили баранину і через вікно охотникам у малих мідяних сковородах продавали. Ганна, заткавши носа, повз тую «остерію» пройшла. А там знов новість, якої ні в Батурині, ані в Полтаві не видала. Голі по пояс пекарі місили завзято тісто, інші в печі, як у пеклі, палили. З печі полумінь била, здавалося, цілі Бендери згорять. З темного, аж бронзового тіла хлібопеків піт струмками спливав у тісто. Глянула й потягнула Войнаровського дальше: «А ти вино для дядька купив?» «Вже й відіслав у Варницю. Не ловив би так гав з тобою... А ви тут що? - скрикнув нараз, побачивши Мручка і ще двох козаків. Мручко поклонився по пояс. «Туркень до свого гарему купувати прийшов», - жартував. «І купили?» - спитав, жартуючи й собі, Войнаровський. «Не сподобалася жодна». «Ого!» «А так, ми, старі, більше вибагливі від молодих, нас не вдоволиш будь-чим. Грекині попадалися гарні, стрункі, смагляві, з рівними носиками, так тих ми не торгували, бо вони з чоловіками ходять». Войнаровський не дивувався Мручковим жартам, бо Мручкові жартів не купити, але дивно, що він табор і своїх людей без догляду лишив. Сказав це йому, взявши довірено під руки. Мручко замнявся. «Як би вашій милості на це відповісти? Ми тут намет купили. Не особливий, а все таки намет, що намет то намет. Може звіятися вітер, принести дощ, або й сипнути градом, а в наметі, буцім у хаті сидиш, на ніс тобі не капле, тому-то ми и купили». «Ви, собі, втрійку?» - показав на Мручкових товаришів. «Втрійку, та не для себе, а для пана гетьмана». Войнаровський вухам своїм не вірив, не знав, чи дивуватися, чи дякувати, але Мручко, мабуть, це помітив, бо попрощався: йому спішно вертатись. «От тобі Мручко! - говорив Андрій до Ганни, - ми ще й не погадали, що дядькові годі на возі лежати, а він уже й намет добув. Засоромив нас, як гадаєш, Ганно?» «І не перший раз, Андрію! Сотник, а більше від усіх полковників вірний». «Більше. Вся наша надія на таких, як він. На людей простого, але великого серця. Наші старшини, мабуть, пропащий народ, за малими тільки вийнятками». «А що тобі цей швед по-німецьки балакав, бо я не чула добре?» - спитала нараз Ганна. «Не так сказав, як обіцяв, що скаже». «Як тайна, то й не кажи». Почувався докір. «Ні, Анно, я перед тобою тайн ніяких не маю, але він дійсно нічого певного ще не знає. Курієр від султана до короля був». «Чи не за нашу шкіру торги ведуться?» «Можливо, бо воно вже не раз так бувало, що сусіди бились, а нас боліло». «Гарно!» - погадала собі Ганна і вже не питалася більше. Навіть базаром перестала цікавитися. Хай собі промишляють і торгують, як хочуть. Тут народ продають, цілий народ, може, на довгі, довгі часи з тілом і з душею, з землею і волею. Соромно і страшно зробилося їй. Мала повні очі сліз. «Ти не можеш на це дивитися байдуже, Андрію, не смієш, - повернулася до Войнаровського. - Треба тобі з королем на розум побалакати. Не здавайся на те, що Орлик робить, чужими руками лиш жар добре загрібать, більш нічого. Після того, як Апостол зрадив...» «Анночко, - перебив Войнаровський, - він не зрадив». «Хай буде, що він тільки відступив, покинув, відрікся гетьмана, як хочеш, не будемо перечитися за слова, але після того кому ж довіряти нам, на кого покладатися, я не знаю». Войнаровський мовчки йшов біля неї. Не знаходив слів, щоб заспокоїти Ганну. Боявся дратувати її. Знав її палку, зворушливу вдачу. Захоплювався, розжалоблювався, як дитина. І самому, правду сказати, було моторошно. Швед так обережно балакав. Буцім щось знав і не хотів сказати. Ціла надія на короля. Він на нікчемність нездатний. Але ж бо й він тепер у чужих руках, зданий на ласку і неласку турків. Можуть зневолити його, щоб видав Мазепу й Мазепиних людей. «Якщо чого прийде, так краще згинути, ніж мають торгувати нами, як невольниками, або як худобиною, дві жінки за одну клячу». Ті слова ніби з його власної душі добула. Це була справді остання розв'язка цього важкого питання. «Так, Анночко не бійся, ми це потрапимо зробити, якщо іншого виходу не буде. Але поки останній промінь надії не згас, будемо жити, бо любимо життя так, як ти його перед хвилиною любила». Якийсь молодий софта приступив до них. Обіцяв показати мошею і повести на цвинтар. В мошеї є написи цікаві і чудові коври на мармурових плитах , а на цвинтарі «тюрбе», що коштували величезні гроші. Ганна не хотіла. «Другим разом, Андрію. Нині для мене кругом цвинтар і самі тюрбе; вертаймось краще в табор. Я неспокійна.» «Може, ти непотрібно хвилюєшся, Анно. Нам покищо треба радіти, що знайшли приют і не попали в руки царя». «Ах, сумна радість, Андрію. Сумна...» 37. Спішилися. Ганна їхала повозкою, Войнаровський зі своїми людьми кіньми скакав. В таборі милу несподіванку застали. Мручко, засукавши по лікті рукави, помагав бендерським купцям розбивати й прикріплювати до вбитих у землю кілків блідо-голубий, золотом вишиваний намет. «Обведемо його рівчаком, щоб вода спливала, почепимо хоругов, ще більшу, як у шведів, щоб і сераскір у Бендерах бачив, дерев насадимо кругом і квіток, побачите, яка тут «резиденція буде». Очі йому з радости світилися; вдача українського хазяїна, що ти вдієш? Гетьман з вдячним серцем прийняв дарунок від своїх вірних людей. Йому буцімто покращало. Зліз зі свого воза і проходжувався, оглядаючи намет та розмовляючи з козаками. Питалися, коли вертатимуться, - це було повсякчасне питання, мало що не при кожній стрічі. «А невже вам у турків погано?» «Що погано, то ні, а все-таки дома куди краще. Заскучали ми за Україною, ах, як заскучали!» «А вона за вами, дітки. Та підождіть, дасть Бог повернемось. Не вікувати нам у Бендерах. А що скучаєте за Україною, так це й гарно. Може, її більше полюбите, вернувшись». «Ах, не вміли ми, грішні, цінити її гідно, поки не втратили», - каялися. «Ніби прабатьків з раю, вигнав нас Бог із рідного краю, - віршував Мручко. - Бо хоч не первородний, а все-таки великий гріх ми на душу прийняли». Довірений швед сіпнув Войнаровського за рукав. Непомітно поміж возами згубилися. «Що нового?» - спитав Войнаровський. «Погано, Eurer Gnaden15, дуже погано!» «Кажіть!» «Цар домагається видачі пана гетьмана». Войнаровський насилу затаїв збентеження. «Від кого домагається?» - спитав. «Царський посол у Стамбулі, Толстой, пропонував великому муфтієві 300.000 талярів, погадайте, які великі гроші, триста тисяч талярів, якщо він пособить видачі його світлости пана гетьмана». «Замовчіть! - сказав Войнаровський, побачивши когось із сторонників Горленка. - Йдіть у напрямі річки, за хвилину прийду туди». Швед помандрував. «Триста тисяч, триста тисяч! - повторив Войнаровський. - Розщедрився цар. Мабуть, дуже заманулося Мазепи». В очах потемніло йому. Це не будь-що. Гроші величезні. Такої суми ще за жодну голову не давали. Цар тепер може Мазепиними таки талярами за Мазепу заплатить, себто Мазепа сам себе продасть. От тобі й історія. А як Мазепа, тоді, значиться, і Войнаровський, і Ганна Обидовська, і всі, що біля нього... Перше враження прохололо. Ніби туман розвівався з-перед очей. Ще тільки до висок наче хтось молотком стукав. Постояв хвилину, обтер хустиною чоло й пустився в напрямі ріки. «Триста тисяч», як триста собак, бігло за ним, брехали, шкірили зуби, грозили, що розідруть на шматки. Триста тисяч! «Чи він їх прийняв?..» Чому він перервав розмов зі шведом і тепер найважнішого не знає, чи муфтій прийняв ті сотки тисяч, чи ні... Шведа над річкою не було. Войнаровський шукав синього каптана вздовж берега направо й наліво; не було. Аж побачив у воді шведа. Купався. «Так краще, Eurer Gnaden. Підзору не буде. А то всякому в очі впадає, що я балакаю з вами. Національність голого чоловіка тяжче пізнати та ще, якщо він вище пояса в воді». Войнаровський завидував шведові, що міг спокійно жартувати. «Мені, - відповів, - байдуже, чи ви в мундурі чи без. Кажіть, прийняв великий муфтій тії гроші, чи ні?» «Чорт його зна, чи прийняв. Ваша милість знають, гроші лакома річ, та ще такі великі». «То правда. Важко знайти людину, щоб не полакомилась». «Правда! Може казати, що не прийняв, а на ділі прийняв і тихцем своє робить. Знаємо тих праведників з-під стягу Магомета. їм щоб лише гроші. Наш чоловік задовольниться будь-чим, а йому зараз триста тисяч. Подавився б ними». Швед почував себе безпечним і не жалував слів: «Не люблю я цього баранячого лою, смороду часнику й запаху кави, це культурну людину до млости довести може, рівно як московський квас і той їх якийсь окремий кацапський дух... О, пардон»... і щез під водою, на те, щоб кілька сяжнів дальше виринути й ще раз, і ще. Хитрий швед. Побачив людей, що проходили мимо, а як пройшли, струснув гобою «Wie ein ЬЄ9088ЄПЄГ Pudel!»16і далі балакав: «Гарна вода, а тепленька яка! Не скупаються Eurer Gnaden?» Войнаровський купався в смертельному поті. Його кров, не вода заливала. Кривавилося серце на саму згадку, що гетьмана могли б видати цареві, а з ним і їх. Почував себе, як на вулкані. «Муфтій - дурне, - почав до шведа, який стояв перед ним із заложеними руками, наче статуя з бронзи. Муфтій - пусте, але що падишах сказав?» «Падишах на жадання царя, щоб не давав приюту гетьманові Мазепі і його зрадливим людям, буцімто обрушився на Толстого і відповів, що це вже його діло, кого він має гостити в своїй державі, а кого ні. Але цар, мабуть, не знає, а коли знає, так, може, забув, що пророк, хай його ім'я буде прославлене повіки, що пророк виразно забороняє видавати тих, які, гонені судьбою, шукають приюту в його ісповідників. А що падишах вважає себе одним із найвірніших і найпослушніших ісповідників пророка, так тоді тут і бесіди про те бути не може, щоб він видав гетьмана Мазепу». «Ви певні, що падишах, так, а не інакше відповів царському послові?» «Певний бути не можу, бо що нині певного на світі, але з такою реляцією посол від падишаха до його милости нашого короля прийшов. Ще й буцімто переказав сераскірові, щоб він його милість пана гетьмана з приналежними почестями гостив». «Себто з якими?» «А може, перед гетьманським наметом поставлять військову турецьку сторожу, як перед королівським стоїть. Може, що друге, не знаю». «Сторожа», - повторив за шведом Войнаровський і пригадав собі, як то й шведська сторожа колись біля гетьмана стояла і пощо. А про турецьку сторожу, то вже краще не казати. Честь, чи неволя? «Eurer Gnaden, скупайтеся, - запрошував швед, - це прямо солоамська купіль, я себе на десять літ молодшим почуваю». «Так тоді не купайтеся довго, бо як помолоднієте на двадцять, то мені не буде що з вами балакати», - відповів Войнаровський. Його сердило, що швед поводиться так безжурно, аж буцім неповажно. Але другого вірника в королівській канцелярії не мав, так мусів йому потурати. «А король що? - спитав, пишучи щось шаблею по піску. - Що король на це?» «Що ж би? Не знаєте нашого наймилостивішого пана? Сміявся. А то дурний цар, вигукував, а то дурний цар! А потім сів на коня, поїхав над ріку і переплив її, там і назад. Він знов такий, як і перше був. Не піду, каже, звідси, поки не наб'ю Петра. І що ви зробите з таким? Жменьку людей має при собі й збирається царя бити». Розсміявся, ще раз пірнув - винирнув, струснув воду з себе, виплював її з рота, поколупав в усі і підійшов під берег, ближче до Войнаровського. «А як ваша милість гадають, поб'є наш король царя, чи ні?» - спитав нараз поважно. Войнаровський тільки раменами здвигнув. Ось тобі вождь і ось тобі військо. Вождь побитий, з армії тільки марні окрухи лишились, а військо все-таки вірить у його непобідимість. А в нас? У нас ще й перша твердиня не здалась, а вже старшини захитались. І чого? Та ж рішення битви під Полтавою висіло на волоску. Цар в останній хвилині побідив, чого ж вони наперед повтікали? Зрадники, чи труси? Швед, не діждавшися відповіді, торочив своє: «Я вашій милості голову свою кладу, що коли б король під Переволочною не здавав армії на Левенгавпта, то не Меншиков наших, а наші Меншикова загорнули б у полон, як рибу в сак. Короля Карла там бракувало, так само, як під Лісною і під Полтавою, бо під Полтавою побили не короля Карла, а графа Реншільда, правда?» Войнаравський не брався перечити. Його зворушувало оце довір'я жовніра до свого вождя. Притакнув головою: «Авжеж, авжеж». «Ваша милість, - почав знову швед, - може собі гадають, що я зраджую тайни мого пана?» «Я собі того ніяк не гадаю», - заперечив Войнаровський. «І добре, бо я скорше собі кулю в лоб пустив би, ніж мав би спроневіритися його милості королеві. Кажу те, що незабаром усі будуть знати, бо король з того ніякої тайни не робить. І не ворогові кажу, а приятелеві короля. Тут тільки про час ходить, більш про ніщо. Правда?» «Лиш про час і про правду», - притакнув Войнаровський. - Купайтеся здорові, лиш не втопіться, бо хто б мені правду сказав?» «Лихе не пропаде!» - відповів швед і нирнув у хвилі. Войнаровський скинув контуш, засукав рукави і обмився в ріці. Раз, що таки дуже був спітнів, а друге, щоб міг сказати, що ходив купатися. Горленко й Орлик уже, мабуть, шукали його. Дуже тепер цікавляться кожним кроком гетьманового небожа. Поки дійде до табору, голова ще не обсохне, заспокояться. Йдучи, роздумував над тим, що почув від шведа. Новина була жахлива. Що гірше могло їх тепер стрінути? Цар не вдоволився побідою, цар пімсти пагне, як хижий звір крови. Не жалує грошей, хоч який скупендряга, в падишаха ласки забігає, муфтія перекупити пробував, мабуть, ще й до короля з тим самим підійде, не спочине, поки не заспокоїть своєї жадоби крови. Це не будь-що, а небезпека грізна. Тому-то хоч як дядько нездужа, а все ж таки йому треба сказати, поки він живий, таку відповідальність на свою голову годі брати. З цим рішенням наближався до табору. Тепер уже й доступити до нього нелегко. Це був не табор, а прямо ярмарок; на який з'їхалися народи з усіх сторін світу. Кругом вози, мажі, гарби, мажари, коні, воли, мули, осли, верблюди, крик, рейвах, рик, збіговище людське з трьох частин землі, з Європи, Африки и Азії. Азія Європу побиває одягом, темпераментом, навіть криком, до якого європейцеві годі привикнути. Наші, щоправда, також не жалують горла. Азіятів перекричати беруться. Зокрема там, де землянки будують. Але треба сказати, що недаром кричали. Від ранку дотепер таки багато зробили. Правда, що сераскір дозволив брати з поблизького лісу стільки дерева, скільки їм треба, а все ж таки вишукати підхоже, зрубати, обтесати згрубшого й привезти, на це треба часу. Турки не могли надивуватися, які то справні козаки. «Дурні, якби вони побачили, як ми чайки над Дніпром лаштуємо, от тоді роззявлювали б свої широкі роти. Ну, хочеш, - гукав якийсь запорожець на старого турка, - так я тобі і труну зготую і то скорше, поки ти вспієш умерти, їй Богу!» І так привітливо, мало що не солодко балакав, що турок тільки приязно усміхався до нього. «Бач, як зуби шкіриш і примилюєшся тепер, недовірку бісурманський, а недавно на нас нападав, старому Хмелеві батька під Цецорою убив, ясир набирав, під Берестечком нас зрадив, ах ти виплодку пекельний!» «А з Юрасем що ви зробили?» - приставав до турків другий козак. «Ну кажіть, де ви закатрупили бідного Юрася, ну?» Турки, гадаючи, що їм Бог вість які милі речі говорять, приязно усміхалися, показуючи повні роти білих зубів. Над табором маяла вже гетьманська хоругва. Мручко не балакав на вітер. Таку здорову жердку вишукав десь у лісі, як щогла на кораблі. Кругом намету козаки стояли і не пускали туди нікого. «Гетьман не велів», - говорили. Назустріч Войнаровському гетьманський чура вибіг. «Вашої милості нетерпеливо дожидають». «Що ж таке?» «Ясновельможний двічі кликали. до себе». Войнаровський прискорив ходи. Увійшов до першого переділу намету. Тут усі до нього: «Де він дівався, де пропадав?.. » «Не бачите? Купатися ходив. - І показував на мокре ще волосся. - Що? Невже ж мені не вільно?» «Правильно. Невже ж чоловікові й викупатися не вільно?» - притакував солодким голоском Горленко. «Не хлопчик же він, щоб міг утопитися». Слово «хлопчик» сичало, як гадючка. Натякало на буцімто надто молоді літа Войнаровського, молоді для тих почестей, які він мав, а ще більше, які міг мати. «Хлопчик...» «Дідуган ще легше може втопитися, ніж хлопчик», - відгукнув Горленко і підняв занавіску до гетьманської світлиці. Гетьман руки до нього простягав, дійсно буцім мати до свого хлопчика, який блукав, і тепер вона тішиться, що вернувся. «Добре, що ти тут, Андрію, - говорив. - Чогось я тривожився тобою. Усякого народу тут нахлинуло, і непевного, мабуть, теж чимало. Куди ж то ти дівався? Я вже заскучав за тобою». В голосі гетьмана почувалася тая м'якість, з якою іноді старі люди до молодих звертаються, наче в них самих себе молодими бачать. Відчув це Войнаровський і нахилився до дядькової руки. «Купатися ходив, купіль тут чудова». «А знаєш ти, що як мені панове медики дозволять, то я завтра вранці також туди поїду й викупаюся. Може, мене вилічить вона, коли ліки не хочуть. Сідай, ми чекали з вечерею на тебе». Войнаровський кинув оком по наметі. Намет стояв на помості. Поміст був прикритий коврами й килимами, здебільшого таки нашої роботи. Ніхто не хотів оставатися позаду за сотником Мручком. Що мали найкращого, зносили. «Мені вже й відпроситися годі. Місця для того добра не маю, - пояснював гетьман. - А всьому сотник Мручко винен, бо купив цей намет. Не розніжнюй мене, сотнику, бо я тепер мандрівець бездомний, треба мені до біди привикати». Мручко за столом ні в цих, ні в тих сидів. Не знав, чи перечити йому, чи мовчати. А гетьман розбалакався нині. «І чим я тобі віддячуся, старий друже? Наставив би тебе полковником, так де тії полки?» А подумавши хвилину, додав: «Правду сказати, полковники наші так себе осоромили, що боюсь тебе цим титулом образити». «Мені діло дороге, ваша милосте, а не титули й ранги». «Не потребуєш мені того казати. Сам бачу. Так випиймо ж тоді за здоров'я тих, що їм дороге діло!» - і чоломкнувся чаркою з Мручком. «Де ти такого гарного вина добув, Андрію? - питався. - Це ж прямо нектар. Я від нього сили за двох слабих у собі почуваю», - і усміхнувся. Видно було, що силкувався бути розмовним і дотепним, як колись, бо хотів виявити своїм вірним людям вдяку за всі тії труди й терпіння, яких вони зазнали, супроводжаючи його з-під Полтави в Бендери. Але не був це той давній Мазепин дотеп, що до сліз розсмішував людей, рівно, чи він по-нашому, чи по-польськи, по-московськи, чи латинською мовою балакав. Нині в його словах почувалося тепло останніх променів осіннього сонця. Ще трохи й холодним вітром повіє. Не показували того по собі, самих себе раді були дурити, що воно так не є, та що ти на це порадиш? В наметі радости не було. «Чого ж бо ви так посоловіли, діти? - питався гетьман, - утомилися, чи за минулим скучно? Гадаєте, що мені його не жаль? Ви ще молоді, - сотник Мручко, як не тілом, так душею, - перед вами майбутнє, туди повертайтеся думками.. Випиймо за щасливу майбутність і вірмо, що поборемо горе, бо хто не вірить, той і не поборе». «А як горе нас поборе?» - спитав Войнаровський, якому з гадки не сходило те, що від шведа чув. Гетьман пильно подивився на його. «Не покидай, Андрію, надії! - сказав і накивав йому пальцем. - Тобі вірити треба!» Орликові на висках жили понабігали, Горленкові ліва брова вгору підлізла і так його в горлі дернуло, що мусів відкашлянути. Ганна Войнаровського злегка поступцем торкнула. Він спаленів. Мручко подивився на них і, не хотячи, по старій звичці зітхнув: «Так воно, так». «Як, сотнику?» - спитав гетьман. «А що поки живеш, поти чогось ждеш і все тобі здається, що як не нині, то завтра, а воно прийде, бо прийти мусить. Біда тільки, що іноді багато людей того самого собі бажає, а доля тільки одного вдоволити може». «Ов! - спохопився гетьман, - щось то наш сотник нині, ніби Пітія балака». Мручко почухався за вухом: «Мабуть, немудро сказав. Вибачайте! Рука в мене куди від голови сильніша». «Але й на слово ти, сотнику, крепкий!» «На просте, таке як для козаків, то, може, але поміж ученими, то Мручко дурень. І мабуть, найкраще, як не озивається». «Ой ні! - заперечив Орлик. - Сотник Мручко голова політична». «Лиш до політики незвична», - докинув і від себе Горленко. «Лишіть ви мене! - боронився сотник, - а то засоромлюсь, як дівиця.» Орлик на годинник глянув. «Чи не пора пану гетьманові спочити? «Підемо хіба, панове». Прощалися й розходились. «Я ще до тебе, сотнику, нині загляну», - шепнув Войнаровський Мручкові, випроваджуючи його з намету. В середущій частині намету уставлено гетьманове ліжко. Тут найтихіше й найбезпечніше. Ганна зрухала постіль, поклала подушки так, як дядько любив, і подалася до світлиці. Чура помагав гетьманові роздягатися, а вона шепотом з Андрієм розмовляла. Переказав їй, що від шведа чув, і радився, чи казати гетьманові, чи ні? Схвилювалася та не так дуже, як собі Андрій гадав. Донька Любови Хведорівни вміла небезпеці сміливо глянути в очі. Любила, правда, життя, але не кволою любов'ю. Не викликала злої долі на герць, але й не опускала рук перед нею. Що в Бендерах Андрієві нині рано сказала, те повторила тепер: «Поборемось... Як маєш дядькові казати, то кажи зараз, пощо відкладати до завтра?» І Андрій пішов і сказав. Гетьман вислухав спокійно, буцім це для нього не новина. Старий дипломат передбачав усі Петрові ходи. Цар не тільки жадобу мести заспокоїти хоче, але для нього важне, щоб був лише один гетьман, той, якого він настановив. Поки є Мазепа, поти Україна не приборкана дорешти. Це було ясне, як день. Не триста тисяч, а три рази по триста він заплатить, щоб мазепинство здавити. Війна більше коштуватиме, а загарбана Україна ще куди більше варта. Він перед жадним способом не зжахнеться, для нього кожна дорога добра, що до цілі веде. Стару московську етику розвалив, а нова ще не збудувалась, там нині нема «годиться й не годиться», нема розуміння, що добре, а що ні. Тільки те одне гетьмана дивувало, чому ні Орлик, ані король не повідомили його про заходи Толстого в Царгороді. Сказав це Войнаровському. «Не хочу, ваша милость, знати, - відповів той. - Може, бачать, що ваша милість недужі й хвилювати не хотіли». «А невже ж краще, якщо я довідався від інших, так як оце від тебе тепер?» «Певно, що ні. Clara pacta claros faciunt amicos.17 Мене також здогади й дожидання гірше нервують, ніж найгірша правда». «Ото ж то й є. Не гадаю, щоб Орлик якісь погані замисли передо мною скривав, а в чесність короля Карла вірю непохитно.» «Я також, дядьку.» «А все ж таки сумніви якісь ворушаться в душі і псують спокій, якого мені так дуже треба.» «Може, я погано зробив, що прибіг до вашої милости з язиком?» «Навпаки. Дякую тобі за твою щирість. Я вже від самого ранку помічав, що передо мною щось скривають. В очі мені не сміють подивитися. Та питати ніякового було. А тепер ще гірше. Не підемо ж до короля і не скажемо йому, що нам відомі торги за нашу шкуру. Спитали б зараз, звідки ми знаємо і від кого. Треба ждати, аж король перший заговорить, а поки що мовчати і людям пильно дивитися на руки. Пильно, Андрію!» - повторив і подав небожеві руку. Войнаровський чув, що тая рука дрижала. Попрощавшися з Ганною, яка лишилася ночувати в наметі, Войнаровський побажав доброї ночі німцеві-лікареві, що спав біля гетьмана, щоб на кожен поклик бути на місці, й подався в табор до Мручка. Мручко чекав на нього біля свого воза. Посідали на мураві й балакали стиха. Ніч була душна, якась гнітуча, мов перед бурею. Місяць серпень. Десь далеко, казав би ти, ген аж над морем переморгувалося небо з землею. Блідо-зелені блискавки розсвітлювали на хвилиночку виднокруг і гасли. «Це на погоду, щоб гречки дозрівали, - заспокоював Мручко свого гостя. - Бурі не буде, а хочби й прийшла, так козак негоди не боїться.» «Бачили, які землянки построїли наші?» «Бачив. Розгосподарювалися.» «Деякий уже й домашнього скота придбав». «Що ви кажете?» «А так, собак, котенят, один десь чаплю добув, другий сарну, такого сміху і радости, кажу вам. От, звичайно, хазяйський народ. Як не до шаблі, так до землі його тягне». «Я з вами, сотнику, хочу в дуже важному ділі порадитися, - перервав Мручкові Войнаровський, - тільки хай воно поміж нами залишиться». «Великої чести ви мене сподобили, а мовчати то мені легше, ніж балакати. До мене все одно, що до могили говорити». Глянули кругом, - нікого близько не було. Лише варти стояли, конюхи перекликувалися в лузі і козаки хропіли, наче хто гарматами котив. Войнаровський почав: «Не дають моєму дядькові спокою». Мручко зірвався і шаблю вхопив: «Хто? Де? Кажіть!» Войнаровський потягнув його за полу. «Сідайте і слухайте спокійно. Цар своєму послові при Високій Порті велів домагатися від султана, щоб нас на турецьку землю не приймав». «Значить хоче, щоб турки видали нас Москві?» «Не інакше. Толстой великому муфтієві триста тисяч талярів обіцяв, якщо він йому поможе пана гетьмана добути». «Триста тисяч! - крикнув Мручко. - А, щоб їм триста тисяч чортів! Триста тисяч!» «Султан покищо не згодився, бо йому коран на це не дозволяє, а великий муфтій...» «Навіть не потребуєте мені казати, що муфтій, - перебив Мручко. - Доволі й того мені!» - і неспокійно став ходити крутом воза, буцім за Толстим і за муфтієм гонив. Войнаровський бігав за ним очима. Аж засапався Мручко і став. Розпинав каптан і розщібав комір від сорочки. Віддих йому спирало. Очі понабігали кров'ю. «Знаєте, шведський король, коли б так був побив Петра, то й тридцять талярів за його голову не дав би». «Що ви рівняєте, сотнику, короля з царем? Король - лицар!» «Правда. Я забув, що царі не лицарі, а холопи ханські. Привикли ханове стрем'я цілувати, так і султана, де схоче, поцілують, щоб тільки добитися свого. Та це вже їхнє діло, а наше не здаваться. Не здаваться!» - повторив і знову почав ходити. Войнаровський терпеливо чекав, щоб він гнів перемняв у собі. Аж Мручко шапкою об землю вдарив і сів. «Це діло важне, - почав. - Обіцяють триста, так і більше дадуть. Не ввійшли дверми, вікном полізуть. Знаю я їх, о, знаю! Та поки Мручко живий, гетьмана живим не дістануть». «Харцизяки, живодери, лупії, - увесь свій багатий словник викидає із себе. Видно, легше від того ставало. - Мало їм нашої кривди, мало сліз і крови. Мало обезчестили нас, покалічили душі, покривдили характери, з гарних, гадалося, людей виродів поробили, що аж дивитися гидко. А тепер ще й над гетьманом знущатися захотіли. А не діждати їм того. Скорше я царем стану, ніж вони гетьмана дістануть, - на це вам моя рука». Войнаровський свою Мручкові простягнув. Зустрінулася вузька, випещена, панська, з грубою, жилавою козацькою, обнялися кріпко і довго одна одної з тих обіймів не випускали. Ніби зрозуміли в цей мент, що тільки таким спільним зусиллям може бути врятована справа. І довго ні Мручко, ні Войнаровський не зважувалися починати наново розмову. Мовчанка здавалась їм сильнішою від слів. Небо чимраз жвавіше переморгувалося з землею, зривався вітерець, гірким пилом з бур'янів завівало. На сході синява линяла, а на полудні виднокруг темнів. Щораз ясніше блимали світла на вежах бендерського замку. Буцім замок у табор зазирав. «Не вгадав я, - почав Мручко. - Мабуть ранком буря буде. Та нехай! Краще буря, ніж цей гнітучий спокій. Ходімо!» Войнаровський не питався, куди, встав і поправив контуш. Мручко підійшов до свого воза і збудив хлопця: «Не відходь мені нікуди! Лягай здовж воза, щоб мені тут хто що не рушив. До перших півнів Грицько на варті стоїть, а тоді він ляже, а ти будеш стояти. Розумієш?» Хлопець зірвався, протер очі, глянув і на одно тільки слово спромігся: «Авжеж!» Пішли. Під ногами шорохкотіла столочена трава, пільні коники цвіркотіли. Упала зірка, хтось крізь сон застогнав, зітхали притомлені коні. Від блискавок зеленіло в очах. «Знаєте, милосте ваша, - почав знову Мручко, - я щось буцімто прочував. І не вір тут голосам невідомим? Щось мені казало: тримайся, Мручку, близь гетьманського намету. Так не моя тут власть. Обозний моїм людям визначив інше місце, оподалік. Не дуже-то люблять наші пани старого сотника Мручка». «Гадаєте? А чому б то вас не любити?» «Звичайна ріц. Я тільки сотник і то не з тих учених, а такий собі старосвітський, простий, що тільки шаблею сотника доскочив. В очі їх коле, що гетьман ласкавим оком на мене глядить. Гадають, підлабузнюються йому. Так тоді раді б відштовхнути мене. Але я десяток своїх щонайпевніших людей і близь гетьманового намету післав, між знайомих, і наказав, щоб напереміну одні спали, а другі сторожили намету, а якби що, так хай тривогу трублять... Мручка не присплять...» «Ой, ні! - притакнув Войнаровський. - Бачу, що ні». «Але й того, по тім, що я від вашої милости почув, тепер замало. Нам треба гетьмана, як ока в голові пильнувати, а ще, як сераскір свою варту біля його намету поставить. Не вірю турецьким вартовим, собі тільки вірю, більш нікому.» Войнаровський здивувався, а Мручко так толкував йому: «Бо то, бачите, може вийти таке. Султан не згодиться, великий муфтій грошей не прийняв, а одного ранку (не допусти Боже того), по гетьмані і слід застиг. Зимна постіль осталась. Як камінь у воду впав. Ось чого боюся. І тому вашій милості годиться спати не де, а в наметі, та ще надійний пістоль біля себе і щонайвірніші чури мати. Чуйкевича жаль». «Бачу, що треба, - притакнув Войнаровський, - але нині годі. Нині там Ганна Обидовська спить. Назавтра уладимо якось». «Хай буде й так. Нині ми з вами переходимо якось, перебалакаємо до рана, а назавтра я вас дуже прошу, щоб моїм людям дозволено було зробити землянки недалеко гетьманового намету. Чорта з'їдять, як ясновельможному один волосок з голови впаде. Мені Бендери не цікаві. Турецької кави не п'ю, шашлика їсти не люблю, на жіночу невинність не ласий. З табору не рушуся кроком. Як пес перед будою, буду перед наметом лежати. Побачимо». В тім «побачимо» більше сили було, ніж у цілому полку. 39. Як ранком Орлик з паперами до гетьмана прийшов - зжахнувся. Гетьман ще гірше посивів, помарнів, і очі йому ще дальше сховалися вглиб. Орлик хотів податися назад. «Увійди! - почувся голос різкий і непривітний. - Не бійся, я ще живий. І поки живу, хочу знати, як діла стоять, бо не хто інший, тільки я відповідаю за людей, що під моєю булавою зостались. Тамті самі за себе перед судом Господнім відповідь дадуть.» Орлик стояв ні в цих, ні в тих. Папери під пахою стискав. Гетьман навіть не просив його сідати. І жалував гетьмана і почував жаль до нього, що так його прийняв. Добре, що нікого в наметі не було. Соромитися не треба. Мовчав. Гетьман очей не зводив з нього. Орликові мороз пробігав по тілі. Щось не сьогосвітнє було в тім погляді, щось, що мозок і серце просверлювало наскрізь. «З мовчанкою до мене прийшов?» почувся той самий різкий і непривітний голос. «Бентежити вашої милости не насміляюся, - відповів покірно Орлик. - Ваша милість недужі.» «Тілом, та умом я ще, дякувати Богові, сильніший від вас. Нічого не потребуєте скривати передо мною, чуєш? - нічого. Хочу все знати і рішати. Це моє право. Це моє право, якого в собі відняти не дозволю.» «Ми нічого перед вашою милістю не скриваємо.» «Нічого?» - і Орлик почув, як гетьманів погляд знову просверлював його наскрізь. «Король нічого не переказував мені?» «Ні». «То дивно, то дуже дивно. Знає, що я лежу і що до нього піти не можу. Чи міст над яром поміж нашими таборами вже готовий?» «Ще ні. Дерево в лісі рубають. За кілька днів збудують.» «Таборів яр ділити не може. На випадок якої тривоги це небезпечна річ. Навіть дуже. Ми серед чужого моря, мов два малі острови. Заки поспіли б собі на поміч, могло б нас чуже море залляти.» Сказав це так, немов би знав про якусь небезпеку. Орлик збентежився. «Поки що ніякої небезпеки не бачу», - несміливо завважив. «Що ти її не бачиш, так це ще не значить, що її нема. Я себе безпечним зовсім не почуваю. Ми в чужій державі, цар нам спокою не дасть. Від чого він своїх послів має? Почнуться торги, дипломатичні торги, митарства, це певне, як нинішній день.» Орлик несміливо почав: «Ходять такі вісті, що буцімто вже й почались. Царський посол у Царгороді з Високою Портою переговорював...» «І до великого муфтія підходив?» «Так.» «І тисячі талярів за Мазепу обіцяв?» Орлик, як винуватець, очі спустив. «І ти мовчиш? І ти мені того не кажеш? А може, ви гадаєте видати старого, хворого гетьмана цареві?» Орлик зжахнувся: «Ваша милість кривдять нас таким підзором.» «Кривджу? Чого? Робили діди, можуть робити і внуки. Гріхи переходять у спадку. Та я вам заздалегідь кажу, що цьому ніяк не бути. Ніяк. Цар скорше своє ухо побачить, ніж мене. Іди і скажи це всім, що раді б позбутися Мазепи.» Орлик з ноги на ногу переступав. Чи йти, чи оставатися? «А письма?» - спитав несміло. «Письма?... - і гетьман сів на ліжку. - Підіпри мене подушками, - сказав, зміняючи голос, ніби другим чоловіком став. - Присунь стіл до ліжка і сідай.» Орлик слухняно виконував накази гетьмана, забувши, що перед хвилиною було. Батьківським теплом повіяло від гетьмана на нього. Та тільки вони забралися до праці, як перед наметом загула трубка, залунав тупіт, мов на муштрі, відхилилася занавіса і дижурний старшина проголосив: «Його величність король!» «Проси!» Орлик зірвався з місця і хотів іти геть. Гетьман дав рукою знак, щоб зостався. «Я перед тобою нічого не скриваю», - сказав і в голосі його почувався докір. Орлик притримав занавіску, і ввійшов король. Він налягав ще на ногу, навіть дуже, і ще гірше згинався в колінах, волосся на голові мав ще менше, а зате воно, ще дивніше, ніж перед тим, торчало, як крила на Меркуровій шапці. Привітався з гетьманом, кивнув Орликові головою і, як звичайно, ніби несміливо й клопітливо спитав, як себе гетьман почуває і чи він вдоволений його хірургом. Гетьман подякував за одно і друге і просив короля сідати. «Спасибі, спасибі! Ви знаєте, який я непосидючий дух. Жалую, що ваша милість мусить лежати.» «Мушу, - відповів з жалем гетьман. - Мушу.» «А шкода, бо нам тут засиджуватися не можна. Не можна дозволити цареві, щоб він надто скріпився. Знаєте, тому чоловікові здається, немов він справді мене побив. Це смішно. Ні? Прямо: Mania gгandiosa18. Трапилося сліпій курці зерно, і тільки. Оба ми нездужали, Реншільд з Піпером і зі своїми генералами, а навіть зо мною воював, замість з москалями, Левенгавпт московських бубнів налякався, одним словом, der Zar hat Glueck gehabt19. Тa фортуна котиться колом. Під Полтавою наші програли, а тепер на москалів черга. Коли б лише мені хоч трохи більше війська, правда? Трохи більше війська...» Гетьман дивився на короля і завидував йому молодости, фантазії, віри в свій геній і в свою щасливу звізду. Годі було не всміхатися, дивлячись на того короля в полинялому каптані, у викривлених чоботах, зі жмутками неслухняного волосся на високому чолі і з посинілим від відмороження носом. А все ж таки це був Carolus Rex. Молодий бог війни, перед яким недавно ще дрижала ціла Європа й, може, знову дрижатиме, бо доля котиться колом. Він був розмовнішим і привітливішим, ніж перше. «Не повірите, який цей цар дивний. А все ж таки я хотів би стрінутися з ним віч-на-віч. Це, мабуть, дуже цікавий індивід. Самі контрасти, контрасти, які жорстокість позліплювала докупи». «Цар одержимий ідеєю перетворення московського князівства в царство всеросійське», - додав від себе гетьман. Король вліпив очі в золоті узори намету. Буцім хотів пробити його наскрізь і полетіти кудись. Далеко. Гетьман і Орлик мовчали. Король сів. «Кажете, одержимий? Гум... Можливо, можливо... Ідеєю треба перейнятися аж до забуття про себе, до божевілля... Без цього ідея не здійсниться. Ідея ця страшна річ, це найбільший деспот, якого собі уявити можна, невблаганний тиран.» Його очі з далекої мандрівки вертались. Поблідли, мов утомилися. Та зате більше до людських подібними зробились. «Але навіть найбільша ідея не звільняє нас від обов'язку бути людьми. Бо для кого ж тії ідеї, як не для людей? Знущатися над людиною це звірство. Пощо ж тоді найвища ідея - Бог? Правда?» Гетьман пригадав собі молитвослов, що колись, як він був у короля, з королівської кишені торчав. Цей молодий, невгамовано буйний чоловік мав свою віру. їй одній поклонявся, може, її одної боявся, бо не боявся навіть смерти. Провокував її. Сині Карлові очі знов по золотих позументах гетьманського намету блукали. Його неспокійні уста дрижали, то хотіли сказати щось, то затиналися, ховаючи слова для себе. «Колись, може, зрозуміють люди, що нема нічого важнішого понад щастя людини. Запанує віра одна й один закон і, хоч люди говоритимуть різними мовами і звичаї збережуть різні, людство заспокоїться. Нинішній чоловік, дикун, кидається на поживу, як звір, і все, що тільки блистить, як крук, до гнізда свого тягне. В Росії більше, ніж де. Такого хижака, як Меншиков, я ще не бачив». «Від голови риба смердить», - завважив гетьман. «Гадаєте, який цар, такий і його Данилич? Певно, що при іншім царі і його перший достойник був би інший, але не забувайте, що Меншиков вийшов з народу, син звичайного хлопа-капраля, колишній бублейник, що «пірогі» продавав, потім конюх, лакей, а врешті світліший князь, - яке він тоді свідоцтво вродженим нахилам того народу дає? Страшно подумати, що сталося б з Європою, коли б тая дич рушила на неї?» Питання було просте, але таке жахливе, що всі три замовкли, буцім їх поразило. Гетьман значуще поглянув на Орлика; той зрозумів і вийшов, виправдуючися важними дорученнями. За хвилину подано перекуску й вино. Король не відмовлявся і хвалив просту, але смачну страву й добре вино. «Або візьміть, - говорив, - оцю величезну різницю в їжі панській і хлопській у Росії. Я знаю, скрізь вона є, тая різниця, але ж бо в Росії пани обжираються, як патриції римські в часах Нерона й Деоклетіана, а простий народ живиться гірш собак». Гетьман дивувався, звідки король те знає. «Від чого ж мої посли? І не лише мої, але й інших - європейських держав при царському дворі? - відповів. - Читав записки генерала Гордона, читав реляції надзвичайного англійського посла Витворта, і французького Ляві, і австрійського Корба й іншу літературу, - не гадайте, що я напомацьки ліз у Росію. Знаю цей край і його народи, як тільки чужинець знати може. Знаю і з дива ніяк не вийду, що щось подібного діється в Європі у вісімнадцятому столітті. Скажіть ви мені, будь ласка, що їсть російський хлоп? Хліб з вістюками й ячмінну юшку, а огидні щі, то їх розкіш. На переднівку живляться лободою. Масла робити не вміють, брудні і такі нехлюйні, що коло царських полонених перейти важко. А чим цар сво їх солдатів живить? Сухарями й толокном. Чи дивуватися тоді, що як вони дохопляться горілки, то п'ють, простіть за слово, як свині. Горе своє запити хочуть. А тим часом як живуть усі оці Меншикови і йому подібні? Срібна й золота посуда, жарені пави, ведмежі лапи, солов'їні язики, зозулині фрикасе, марципани, чорт зна що, по сорок страв спускають у себе, заливають відрами мальвазії, ренського, шампана, потім палець у горло і знову жеруть, і знов, і знов. Король паленів, усі нерви на лиці йому дрижали, видно було, переймався тим, що говорив. «А до того розпуста, це вже не розпуста, а прямо якісь звірські оргії, на вид яких французька деморалізація паленіла б, як невинна панночка. Яку тут ролю жінка грає, яке її становище суспільне, громадське, родинне, що вона собою уявляє супроти мужчини? Ні, Петрова Росія не тільки страшна, але вона й огидна.» Гетьман слухав спокійно, бо йому все те відоме було не з лектури, а з життєвого досвіду. І не тільки те, але й багато, багато дечого більше. Петро й Меншиков росли на його очах і на його очах відбувався оцей перестрій Росії з азійського в буцімто європейське цісарство. Він добре знав тую Європу і того нового європейського москаля, якого тільки нігтем шкребни, а виявиться татарин, і то не теперішній, а з часів Джінгіс-хана. Наскучило балакати про те й недуга не давала. Легкими тільки словами викінчував контури, які зарисовував король. А король запалювався щораз більше. «Будучий історик ще до якоїсь міри виправдає царя. Він ненормальний, виріс без опіки і без проводу, здеморалізований ідеєю перестрою Росії, але як ви виправдаєте Меншикова? Це ж хлоп, людина нормальна, здорова, а така гнила. Пригадайте собі бунт стрільців, як то 17 жовтня цар власною рукою, рукою з Божої ласки, сім людських голов відрубав. А Меншиков відрубав con amore20 двадцять, подумати: двадцять і хвалиться ще цим донині. Цар поводиться з ним як з приятелем, титулує його «майн лібстер фройнд21», то знову б'є його в лице і валить дубинкою, як барин хлопа, і він це терпить. «Бо цар сипле в нього гроші і душі, як у безодню», - завважив гетьман. «І якраз це дорешти опоганює Меншикова і йому подібних. Вони не для ідеї живуть і працюють, а для наживи, для власної користи, буцімто реформують Росію. Не-москаль того ніяк не зробить, хоч би був на московській службі. Тоді, як цар, Меншиков і інші достойники москалі рубали голови стрілецькі, Блюмберг і Лефорт відмовилися бути катами, хоч знали, що цар може їм за те голови відрубати. Москалі для ласки царської і для заспокоєння своєї ненасиченої жадоби почестей готові зробити те, перед чим здригається душа європейця.» «І роблять, - притакнув гетьман. - Доказ: Батурин, Полтава і теперішні знущання над Україною. Але ваша правда: не будь Меншикова, то й цар інший був би. Той чоловік, що ледве підписатися вміє, тримає царську імперію в своїх руках. Без його та ще без мого землячка Прокоповича цар не міг би перевести своїх «великих» реформ. Це ж не реформи, а перевертання цілого устрою, цілого життя в Росії догори ногами. Ніщо не сміє остатися таким, як було, навіть Бог мусить бути таким, як Петро хоче. Чи бачив хто подібну операцію? І чи міг би її довершити один чоловік навіть найсильніший і найгеніальніший, не маючи такого співробітника, яким для Петра є Меншиков? І тому то цар каже, що Меншиков може без нього робити, що хоче, а він без Меншикова не зробить нічого». «Невже ж ви дійсно вважаєте Меншикова таким здібним?» «Він здібний до всього, - це головна річ. Нема нічого, перед чим ужахнувся б. Ні совість, ні мораль, ні серце, ні чуття не скажуть йому: «Стій! того не смій зробити!» Догоджувати цареві, вживати життя, лізти вгору аж на найвищий щабель, може, аж до корони й багатитися, бо гріш дає силу, це він має на цілі, а все інше для ніого «пустяки». «А про його інтелект що ви гадаєте?» «Фельдмаршал Шереметьєв, як вождь, куди здібніший від нього і хоробріший, але Меншиков хитрий і бистрий, він не лев, а лис. До того він пильний, завзятий і витривалий. Має знамениту пам'ять і легко орієнтується в найскладнішій ситуації. Сто справ дайте йому, і він про жадну не забуде, хоч навіть писати не вміє, щоб собі поробити нотатки; кажуть, якісь там власні знаки придумав, як карбівничий карби. До того психолог і актор. Читає в царській душі, як ніхто інший, і грає перед ним комедію брехні, як ніхто інший.» «Інтригант?» «Першої кляси. Можливо, що колись і царя перехитрить. Поки що деморалізує його доостатка. Нині царя не любить ніхто: ні військо, ні хлопи, ні пани, ні духовенство. Він немає ні жінки, ні сина. Правесна жінка в манастирі, син ненавидить батька.» «А батько сина?» «Мабуть, що так. Цар спалюється в огнях Діоніза. Бакх, Пріяп, Сатир, все в одній особі. Сто гетер не шаліло так, як він один. Меншиков буцім товариства йому додержує, але цар не знає міри, а Меншиков знає ії. Цар винищить себе, Меншиков останеться, це вже можна нині сказати. І так він відомститься колись за тії «пощочини» й побої, які сипляться на нього рівно густо, як ордери і титули.» Росія оригінальна. Це дійсно новий актор входить на Theatrum Europeum22. Як він свою ролю проведе? Що скаже амфітеатр? Чи не переміниться цей край у найбільший колізей, у різню, якої світ ще не бачив? Король тільки на око був лицарем блудним, північним Дон Кіхотом, новою копією старинного Александра Македонського, герос в одній особі, в дійсності він, як усі генії, вмів обгорнути одним блиском думки велетенські простори, упорядкувати в один мент хаос найрізнорідніших явищ, глянути власними очима в минувшість і зазирнути віщим духом у майбутнє. Король турбувався долею людства, а Швеції зокрема. Гетьман відчував тую турботу, бо й сам турбувався нею. Розумів, як ніхто інший, яка небезпека грозить Україні і який важливий момент переживають вони тепер, - зарівно Швеція, як і Україна. Тільки що король повний сили і життя, а він, гетьман, знесилений довголітньою працею серед безнастанних смертельних небезпек і прикований до Прокрустового ложа недуги. Ах, коли б не це. Король на диво був нині розмовний. Перебув кілька тижнів степової мандрівки серед думок з самим собою, хотів тепер надгородити собі розмовою зі старим бувалим чоловіком, тим більше, що бракувало йому досвідного дипломата, його канцлера, ексцеленції Піпера, з яким перебалакував не раз цілі години. «Що ви думаєте про теперішню некороновану царицю? - спитав. - Я сам, як вашій милості відомо, держуся оподалік рівно від весталок, як і від гетер, але не легковажу собі їх значення в житті й історії. Це один із законів природи. Знаю про це». Гетьман усміхнувся. «Я жінок знаю, може, краще, ніж хто. Некоронована цариця - людина пересічна, але її кар'єра рівно виїмкова, як і кар'єра світлішого князя Римської Імперії і Всеросійського князя Іжорської землі, Меншикова. В августі 1702 р., коли Шереметьєв добув Марієнбург, поміж полоненими попалася йому в руки разом з родиною пастора Глюка також їх служниця Катерина. Дівка здорова, рум'яна, повновида, палкоока, безумовно, гарна з себе й темпераментна, незважаючи на те, що з низького стану, бо донька простого лінфляндця Сковронського, припала до смаку Шереметьєву, але знов не так то дуже, щоб він не хотів її відпустити світлішому, якому вона раз по добрім обіді в Шереметьєва незвичайно подобалася. У Меншикова побачив її в два роки пізніше цар, запалився до неї і Меншиков, як «лібстер фройнд» і «герценскінд» царя, подарував йому Катерину Сковронську. І так царя і його приятеля не роз'єднала, а ще ближче зв'язала тая жінка. Кажуть, вона ще й донині любить Меншикова, а цар любить її. Вона робить з царем, що хоче, а Меншиков з нею. Як тая історія скінчиться, передбачити годі, але знаємо, що й Самсон погиб через Далілу, а Юдита Голофернові голову відрубала. Тут, може, тільки царевич жертвою впаде, бо Сковронська людина не найгірша собою, а що, як м'яч, переходила з рук до рук, так це вже не її вина, лиш тих подій, які граються людьми, як перекотиполем. Але як би там не було, а Катерина Сковронська і дотеперішні перипетії її життя це один із доказів, що Росія - окремий світ, якого Європа не знає і не розуміє. Міг Меншиков стати світлішим князем, чому ж би не можна дівці пастора Глюка стати царицею Росії? В Росії затираються границі поміж казкою й реальним життям». Сміявся гірко. Король похитав головою: «Правду кажете, тут не одно виглядає на казку, а ще краще на маячіння недужого в гарячці. Цей недужий, то російський народ, що ненавидить царя, а слухає його, терпить найстрашніші муки і знущання, а не вміє спромогтися на якийсь реальний протест, тільки до решти винищує себе самогубними сектами й масовими автодафе по лісах. Чи повірите, пане гетьмане, мені жаль того недужого російського народу. Москалі все ж таки люди і ближні наші.» «Недуга Росії - то небезпека для цілої Європи, а насамперед для нас, українців. Ваша милість, може, й не знають, як москалі затруюють наш донедавна такий ще здоровий організм.» Король замахав рукою: «Гадаєте, що я дивлюся й не бачу? Може, не одно бачу краще від вас, бо я чужинець, чоловік, що дивиться свіжими очима і з відповідної перспективи. Зсередини не одно інакше представляється, ніж зверху.» «Залежність України від Росії не тільки соромна, але й небезпечна. І тому ми хотіли й хочемо відірватися від неї.» «Заслабо хочете і брак вам збірного, загального хотіння. Ваше хотіння ані спонтанічне, ані розумове. До першого ви перетомлені, до другого замало підготовані, особливо бракує вам дисципліни і пошанування влади. Якби це було...» «...То не було б того, що є», - докінчив за короля гетьман. «Знаю, ми багато собі завинили. Але виправдує нас у деякій мірі географічне положення й історичні непередбачені події.» «Народ лише тоді сильний, коли виправдання не потребує. Тоді його й непередбачені події не заскочать. Ви тепер у дуже поганій шкірі, в подібній була Швеція під кормигою данців». «За Христіана другого?» «І передше, поки Густав Ваза не вхопив за зброю... А знаєте ви, що значить «ваза» по-шведськи?» Гетьман признався, що не знає. «Так подивіться тоді на їх герб. Ваза, це значить - в'язка пруття, хворост. Густав прохворостив данців. Побідив Христіана, вигнав насильників зі Швеції і зробив їі вільною. Але за те заплатив, між іншим, муками своєї рідної мами і двох сестер. їх Христіан по-звірськи замордував. Це був такий мучитель, як цар Петро». Замовк. Його зіниці знову полетіли кудись, як сиві птахи, й довго не верталися. Аж король буцім нараз зі сну збудився: «Так-так, - казав, - боротьба за волю нелегка річ. Вона вимагає іноді жертв, перед якими здригається серце навіть найсильнішої людини. А визволиться народ тільки тоді, коли є збірне, незломне хотіння і послух для провідника визвольного руху. Без того про успіх і не гадай!» Гетьман не перечив. Він розумів це, як не можна краще, бо сам тую трагедію пережив. Але ані не нарікав на неї, ані не жалувався. Пощо? Король присунув до себе квіти, що в глечику на столі стояли. «Любите квіти?» - спитав нараз таким голосом, буцім попередньої розмови не було. «Я не одно любив у моїм житті», - відповів коротко гетьман. «А я любив Швецію і славу». «Ваша королівська милість велике любили.» «Не в величині предмету річ, а в силі любови. Треба любити мудро.» «Любити і мудро? Не перечать собі ці поняття?» «На жаль, мабуть, так. Велика любов ні границь не знає, ні не слухає розуму, вона божевільна і божевільними стають ті, яких вона візьме у свою владу.» Любувався красою квітів і втягав у себе їх пахощі. Обличчя його молодніло, оживлювалося, веселіло. «Моя сестра дуже любить квіти. Вона тепер недужа. Вже довго від неї листа не маю... Треба щось любити... Треба... Не так, як Меншиков, що любить тільки себе і гроші... Війна роззвірила людей, вони забувають любити, а вчаться ненавидіти .» Гетьман притакнув. «Доказом того лист Меншикова до царя, в якім він пише: «Такая била баталія, что радосно било смотрєть, как с обєїх сторон регулярно білісь, и зело чудесно відєть, как всьо поле устлано мєртвими тєлами.» «Меншиков справді так писав?» - спитав здивований король. «18 жовтня 1706 року, по битві під Калішем писав так цареві, а цар усім нам давав цей лист читати, бачите, мовляв, якого-то я лицаря маю. «Зєло чудесно відєть, как всьо поле встєлєно трупами.» Король квіти відсунув від себе, встав і підійшов до шнуркового віконця. Довго-довго дивився, аж нараз, нагло обертаючись, проговорив: «Війна - явище жорстоке, і якщо ми ще й лицарської чести позбудемося, то доведемо до такого пекла, якого ще світ не бачив. Наші противники поняття про лицарську честь не мають. Чули ви про їх найновіший подвиг?» «Який?» «Ах, це надзвичайне. Вони хотіли не менше не більше, тільки позбавити нас права азилю. А ви про це, пане канцлере, чули?» - звернувся до Орлика, який якраз увійшов зі жмутком паперів до намету. «Ні, не чув», - і собі відповів Орлик. «Так послухайте, мої панове, - говорив запалюючись король, - цар посилав свого посла Толстого до султана, щоб султан прогнав нас зі своєї землі, а великому муфтієві обіцяв триста тисяч талярів, якщо він йому поможе дістати гетьмана Мазепу в свої руки. Триста тисяч, це якраз десята часть їхнього цілорічного бюджету. Високо цінять тоді вашу милість, пане гетьмане, ці падлюки, так високо, як низько себе оцінили, беручися на такі нікчемні способи.» Гетьман усміхнувся: «Дивуюся, що вони мене так високо цінують, бо яку я вартість собою нині уявляю?» «Ви дивуєтеся, а мені соромно і гидко, що я з такими противниками ставав до бою. Це ще гірше, ніж зробив король Август, який зо мною заключив альтранштатський мир, а кілька днів пізніше, хоч не добровільно, а буцім то volens-nolens, брав участь у битві під Калішем. Лицарських противників маю, правда? І як тут замирюватися з такими? З ними може бути тільки одно, боротьба до останньої побіди.» Сів і долонею тер високе чоло. Не віднімаючи руки від чола, продовжав: «Але нам, мої панове, треба з тим числитися. Чи не поставити б тоді моїх шведів біля цього намету, як почесну сторожу? Як ви гадаєте?» Гетьман простягнув королеві свою худу долоню: «Дякую вашій величності за честь і за турботу моєю особою. Але після того, що всі ми перебули, я вважав би прямо гріхом, коли б для мене трудилися Карлові лицарі. Пилипе! - звернувся до Орлика, - накажи, щоб сотник Мручко зі своїми людьми перебрав догляд за моїм наметом.» «А може, б комусь із молодших довірити це діло?» - підсував свою гадку Орлик. Але гетьман стояв на тому, що ніхто інший, тільки сотник Мручко має це робити. «Ваша воля, пане гетьмане», - притакнув король. «Я, бачите, також не люблю варти. Іноді сплю біля самого фронту і якось мене Бог беріг. Але тут не Бог, мабуть чорт рішає. Соромно, аж болюче мати діло з такими людьми.» Зірвався, подав гетьманові руку, побажав gute Bessernng23 і вийшов, налягаючи сильно на ногу. За ним подався Орлик. 40. Протягом кількох днів Мручкові люди такий йому курінь побудували, що шведи аж здивувалися. Від півночі до половини вкопаний у землю, від полудня стіни цілі, а в стінах гарні вікна і двоє дверей. Одні до його світлиці й сотенної канцелярії, другі до квартири для людей. Мручко не відступав від роботи. Увесь час рубав, тесав і приказував, як, що і куди робити. «Чисте новосілля, - жартував собі, - тільки хазяйки нема.» «Оженись, сотнику! Мало-то в Бендерах гарних жінок?» «Мудрагелі мої! - крутив головою Мручко, - Хотіли б мати вигоду. А не дочекаєте ви того. Мручко недурний: старої не хоче, а молодої боїться. Так тоді підождемо.» Посміхалися з нього. «Чого смієшся? - гримав на них, підкручуючи вус поза вухо. - Гадаєш, старий, нема коли чекати? Синоньку, та я ще не одного з вас за пояс заткну. Ануте, попробуймося!» Ожив і повеселів, бо мав ціль перед собою, пильнувати гетьманської особи. Робив це діло, забуваючи про себе і, про ввесь світ. Звичайно ранком, коли вже Ганна Обидовська встала і Войнаровський був біля гетьманської постелі, коли довірені люди з Мручкової сотні, виспавшися і поснідавши гаразд, варту круг намету тримали, він лягав у своїй кватирі на ослоні під вікном і засипляв твердим, коротким сном. Так само після обіду. А зате ночі або перестоював коло намету, або пересиджував на лавці під своїм куренем, кажучи, що сон його не береться і тому з зорями розмовляє. Дехто й справді вірив, немов то Мручко вміє з зір ворожити, а старшини звали його астрологом. Не перечив, а декому буцімто й ворожив, то полковницький пірнач, то гарну дівчину, то посидіння на колі: як кому і як коли. «Ах, я вас зі щирого серця позастромлював би на колики», - казав до тих, що здіймали спір, кому після Івана Степановича гетьманом бути. «Хоч як їх, чортових дітей, доля била, а все-таки розуму не навчила. Які були діди, такими вийшли і внуки. Діди за булаву голови собі розчереплювали і внуки теж. Покаяніє якесь з оцим народом поганим!» І недаром сердився Мручко, бо з кожною дниною тая розтіч дійсно росла. З кожною дниною виразніше розколювали табор натроє, на прихильників Орлика, Войнаровського і Горленка. Гурти тії вовком дивилися на себе, сварилися, а то й зчепилися так, що доводилося силою розділювати і гостро карати, бо де гетьман стоїть, там бешкетів здіймати не вільно. Чулося в повітрі тую бурю, яка зривалася звичайно, коли булава мала переходити з рук до рук. Перед гетьманом доводилося не одно затаювати, щоб не дратувати його і не вганяти в гіршу недугу. Він уважався вождем, давав прикази, розпоряджував усім, а на ділі старшини робили, що хотіли. Запорожці трималися окремо, і як тільки була нагода до якої шарпанини, то не прогаювали її. Коли б не кошовий, якого вони слухали й шанували, і не шведи, якими їх лякали, то вже не раз прийшло б було до великого. Мручко зі своїми людьми являвся тоді тою основою, на якій тримався табор. На нього можна було числити, як на чотири тузи, і він ніколи не завів. А скільки разів між запорожцями й козаками приходило до непорозуміння, він біг і робив лад, бо запорожці нікого із гетьманців не шанували так, як старого Мручка. Він знав їх, як лихий шеляг, і вмів уговкати, як не поважними словами, так жартами і приговірками. Але зате, як утомлений цілоденною біганиною і гарканиною сяде Мручко під своєю «хатою» і задумається, то аж тоді важко йому робиться на душі. І ніхто навіть не догадувався, як то веселий і жартівливий Мручко тяжко журився за всіх і за все. А найгірше боліла його тая козацька розтіч, яку за своїх молодечих літ бачив і яка лишилася донині. Руїна, руїна, і ніщо, лиш руїна. Що за двадцять літ збудував Мазепа, те знову валилося нараз і розліталось. Які ж тоді вигляди і сподівання на майбутнє? Гетьман не сходив Мручкові з гадки. Жалував його не як свого рейментаря, лиш як людину близьку собі і дорогу, яку постигло велике горе. Двадцять літ невтомної праці і нараз - усе розвівається, мов степовий туман. Гетьман без землі і без війська, непевний завтрішньої днини, зданий на ласку короля, султана і сераскіра, за нього йдуть торги, а його люди за насліддя по нім жеруться. Зубами скреготав з жалю і зі злости. Тривога, щоб турки не схопили гетьмана, як опир, переслідувала Мручка. Нікому з тим не звірювався, таїв це в собі, сам себе гриз. А ж одної днини прийшло йому до голови, що гетьмана можуть вороги отруїти. Того вже не міг затаїти в собі, мусів з кимсь поділитися. А з ким же б то, як не з Обидовською? Полюбив її, як рідну доньку, і як тільки міг побачитися з нею і побалакати хоч хвилину, то користав з доброї нагоди. «Пані! - казав, сідаючи під своїм куренем на лавці, - ви не смійтеся з мене, але я вам щось мушу сказати.» «Кажіть, сотнику!» «Боюсь, щоб які шельми не підсипали чого ясновельможному.» Аж скрикнула: «Що вам до голови приходить?» «Боюся й годі! Найкраще готовіть ви снідання та підвечірки самі, а кухаря з обідами та вечерями то я вже допильную. Мусить мені сам кожної страви спробувати, поки гетьманові подасть.» «А схоче? Не наробить бешкету? Не пожалується гетьманові?» «Я вже з ним, моя пані, побалакаю. Не бійтеся. Як Мручко скаже йому «мусиш», так він знатиме, що мусить, бо як ні, так знати було б, що не має чистої совісти. А до гетьмана йти він не посміє, бо я маю догляд над наметом і передо мною прийшлося б йому відповісти .» Обидовська вийшла, Мручко в зорях читав... Астролог! 41. На полях між Бендерами й Варницею з ранку до ночі скреготали пили, лускали сокири, гриміли молоти. Шведи городок будували. Людське муравлисько, розбурхане на полтавських полях, пересунулося під Бендери. Але полтавський табор на бендерський не скидався. Полтавський мав виключно воєнний характер. Рови, траншеї, редути, на скору руку поставлені будинки для військових потреб. А під Бендерами до укріплень не прикладали великої ваги, зате хотіли мати на зиму теплі домівки і показати себе перед турками. Не гадайте, - мовляв, - що ми будь хто, недобитки якісь, волокити. Гляньте, як живемо. І дійсно, хто б не знав, міг собі погадати, що це якийсь заморський володар вибрався в подорож кругосвітню і між Бендерами й Варницею на довший постій зупинився. Турки з усіх сторін сходилися, щоб надивитися на ті шведські чуда. Всякі народи здалека приїздили, бо кругом слава пішла, що шведи багаті й нескупі, можна в них добре заробити. І заробляли, бо король своїм людям не жалував гроша. «Менше війська, так можна йому більше платити», - казав. «Хоч біда, та гоц!» - підсміхалися зі шведів козаки. «А все ж таки - вони народ хоч-куди, а не якась там москва!» - хвалили їх. «По-людському живуть, а не як худобина.» «Відомо, відомо: швед будує, а москаль руйнує.» «Москаль - як у наше село на постій прийде, то останній тин поломить і спалить, хоч ліс має під носом.» «А не стане тинів, так двері, які лиш є, порубають і попалять, щоб у мороз зубами дзвонити, такий тобі народ.» «Що двері, буває, що й іконостас порубають, і навіть ікон не пощадять, бузувіри!» «А на шведів сердяться, що якийсь там їхній офіцер на відвороті з ікони шахматну дошку собі зробив і шашками сував, - святотатник.» Хвалили шведів, але свого городка все-таки не будували. Пощо? Не вікувати їм у турка, а перезимувати і в землянках можна. Запорожці побудували собі дійсно гарні землянки, можна сказати, курені, як на Січі, ще кращі, хоч і не такі великі. І жили в тих куренях по-своєму, не касуючи старих звичаїв. Буцім Січ, так жорстоко зруйнована Галаганом, біля Варниці воскресла, обновилася. Як там, так і тут варили кашу, риб'ячу юшку, куліш, тетерю, їли сало з хлібом, а не хліб зі салом і все те запивали ракією та солодким молдаванським вином, якого їм услужливі купці довозили цілими бочками. Пообідавши, грали в кості, шахи й карти, або співали й танцювали гопака, тропака, вегері, а то й такої метелиці пускалися, що турки тільки роти роззявлювали, дивуючись, чого то козаки тими ногами не виробляють. «А це, бачите, тому, - толкували їм запорожці, - що ми ногами тільки ходимо й танцюємо, а сидимо на тому, що вище ніг, а ви сидите на ногах, а тим, що вище ніг, танцювати годі. От воно як, - Аллахова мурузаї, щоб ви знали!» Турки, гадаючи, що їх Бог вість як величають, всміхалися добряче. «Ви гарний народ, - хвалили їх запорожці, - не той, що колись були, до Хотина.» «Хотин, Хотин»... - підхоплювали турки. «А так, дітки, так, Хотин, там, де то ми вас так гарно розуму навчили. А ще так кілька разів, то ви й зовсім на людей похожими стали б. Правда?» Турки притакували і шкірили зуби. «Татари, які колись були, буцім чортяки, що вирвалися з пекла, а нині й вони вже на людей переходять.» «Може, ще колись і москалі полюдніють», - підхопив котрийсь і ввесь гурт задумався над тим, чи полюдніють москалі, чи ні. Але рішили, що, мабуть, ні, бо вони мішанці, а не чиста порода. Що найгірше в нас і в азіатів, те собі засвоїли. А ще дістали тепер Петра, а цей то вже чорт зна що таке з них поробить. Вечорами шведи співали псальми, а козаки слухали. То знов козаки починали співати, а шведи слухали. Українські пісні сумні і, як степ широкі, думки настроювали їх боговійно. Шведи ті пісні за церковні співи приймали. Між запорожцями попадалися й колишні студенти, що то більше попри академію, ніж до академії ходили. Зранку полюбивши склянку, як коханку, хотіли доховать їй віри доостанку. За це та ще за деякі інші грішки і грішечки викидали їх зі школи. Декілька літ волочилися як мандрівні співаки, дяки, скоморохи, добували заслужену славу пиворізів, паливод, борців, а то й костоломів, аж врешті, попавши у спір із законами, писаними і звичаєвими, накивали п'ятами негостинній країні і забігали на Січ. Що лиш тут почули себе, мов риба у воді. Що лиш на Січі добули собі славу добрих вояків і товаришів веселих, з якими днини даром не прогавиш. З таких то жерців Аполлона і поклонників муз і грацій складався мистецький гурток, що співав побожні канти, захоплював слухачів «партесним пінієм», розважав дотепними діалогами і доводив до сміху веселими інтермедіями та інтерлюдіями. Так київські культурні надбання аж до Бендер замандрували. Отих то артистів закликувано іноді до гетьманського шатра на розвагу недужого гетьмана. Збиралися перед шатром. Тут для них заставлено стіл, вгощувано їх, тут вони складали свій «програм дійствія» і звідти одинцем, або гуртами входили до гетьманської спальні. Гетьман сидів на ліжку, попідпираний подушками. Обидовська, Герцик, Орлик, Войнаровський кругом його, як на сцені лондонського театру в часах Шекспіра. Артисти вбігали, кланялись гетьманові і його гостям і «лицедійствували». Показували не лиш москалів, циган, шляхтичів і придзигльованок з відомих інтермедій, але складали також нові, дотепні сценки на теми царя і Балакірєва, Меншикова і Дар'юшки, пастора Глюка і Катерінушки Сковронської. Бог святий знає, де вони їх підглянули та підслухали, де і як вспіли підхопити характеристичні рухи і вираз їхніх облич, досить, що всі її «парсуни» виходили, як живі, і такі забавні, що можна лягати зі сміху. Цар вибалушував очі, кивав нервово головою, бігав семимилевою ходою, Меншиков лукаво підморгував бровою і знизував правим плечем, буцім його спина від царської дубинки боліла, безталанний пастор Глюк двигав свою Катрінхен на плечах у домовині. Катрінхен весела, рум'яна, повновида з усмішкою на затиснених устах переходила з рук до рук від Глюка до Шереметьєва, від Шереметьєва до Меншикова і від Меншикова до царя, як живий, кругленький, гарно розмальований м'ячик, байдужий, чиї руки пограються ним. Жовто-блакитний намет перемінявся тоді в якийсь буцімто чародійний театр, в якім казка ставала правдою, а правда казкою: забувалося про дійсність, про смуток і недолю, про невзгодини нинішньої днини, - мистецтво переносило людей у розкішну країну уяви. Гетьман дивився, слухав і - згадував. Згадував колишні часи, як сам у шкільних п'єсах вправлявся, як згодом бував на королівських виставах. Як радо до заграничних театрів учащав і як на театральні вистави вже як гетьман до київської академії їздив. Дзвони тоді на всіх київських дзвіницях, мов на Великдень, грали: гримали з гармат і з моздірів, палили з рушниць і самопалів, «золота корогва», зложена з найчільнішого київського міщанства, супроводжала золочений гетьманський ридван. Народ здовж вулиць двома живими мурами з-під землі виростав, дітвора дерева обсідала, «Слава! Слава!» - лунало довкруги. Київ вітав свого володаря, свого милосердного опікуна бідних і притиснених, великодушного покровителя мистецтв та учених. І пригадував собі гетьман день 14 липня 1705 року, коли то київські спудеї вперше виставили були «Владиміра, словено-російських стран князя і повелітеля», знамениту трагікомедію знаменитого Теофана Прокоповича, присвячену його милості Мазепі, якому щоб господь дав «кріпость і силу, многоденствіє, благополучний поспіх і всегда побідну брань». 14 липня 1705 року. Яке воно недавнє, а яким далеким стало. Скільки гарних надій будив цей «Владимір», так неподібний до своїх попередників, такий якийсь інший, живіший і цікавіший, ніж усі давніші представлення, що нове життя сотворить, новий театр для розваги й науки не лише студентів і запрошених гостей, але й широких кол громадянства, так, як воно в Англії за Шекспіра було. Здавалося... І гетьман очі прислонював рукою. Перед його уявою майоріла соняшня Геллада, рисувалися мармурові Атени в Періклевих часах, ввижався розкішний Рим за Августа, пригадувалась Італія за Лева Десятого, і на гадку приходив Лондон за Єлисавети. Чому ж би не мали так само згадувати колись Київ за гетьманування Мазепи? Він так того хотів... «Так того хотів...» - і голова його безсило спускалася на постелю. А де ж тії мрії, де ті надії?.. Із далекої півночі зимним вітром віє. Зимним вітром віє, від чорної хмари, нахлинули на Вкраїну новітні татари. Новітні татари, гірші від колишніх, осталися румовища від городів пишних. Від городів пишних і від сіл багатих, а хто ж то їх оборонить від ворогів клятих? Поможи їм, Боже, і Ти, Свята Мати, подвигнутися з руїни й на ворога стати. Живим муром у полі стати однодушно, щоб стояла наша правда вовік непорушно. Півсотні літ тільки того бажав і тільки до того йшов. Ось-ось і бажання його здійсняться. Як печерську обитель тривкою огорожею обвів, так здавалося, що й країну свою муром непорушним околить. Не довелось... Чому?.. Чому?.. Спрацьованим умом шукав відповіді на це тривожне питання. Нічого так не боявся, як власної вини, як відповіді, некорисної для себе. Як усякий смертельний чоловік, бачив не один гріх за собою і не одну помилку чималу, але такої, щоб рішали про діло, між ними запримітити не міг. Робив, як йому розум і досвід велів. Розум небуденний і досвід незвичайний, добутий пильною працею довголітнього життя. Промаху, за який майбутність каменем кинула б на нього, не знаходив.. Ні... ні... І - заспокоївся. Легше ставало на серці й легше робилося на тілі. Втишався біль і свідомість, мов проміння в сочці, скупчувалося в тім однім бажанні, щоб ті, що переживуть його і що народяться після його смерти, колись все ж таки однодушними стали Тільки того нині бажав. Тільки того. 42. Обидовська з острахом дивилася на бліде обличчя гетьмана, на очі, що чимраз дальше втікали кудись углиб, на рівний ніс, що з кожною дниною загострювався гірше. Войнаровський зрозумів її тривогу. Тихо підійшов до дядькової постелі і надслухував хвилину. «Спить», - ледве чутним шепотом озвався, звертаючись до Ганни. «Спить», - повторив Мручко й рукою на занавісу показав. Безшумно виходили з намету. Біля постелі недужого остався тільки його небіж і Ганна Обидовська. Молитовно дивилися на ікону Почаївської Матері, перед якою палахкотіла лампадка. «Андрію, принеси оливи і долий цо лампадки», - сказала. Войнаровський пішов, а вона боялася, що Божа Мати вузькими устами дуне і згасить дотліваюче світло. Іноді гетьман кликав Мручка до себе. Полюбив старого за його щирість і за веселу вдачу. Мручко, хоч і невчений і до панських покоїв незвичний, визначався природним хистом, - ніколи зайвим словом не вразив свого рейментаря, якого любив більше, ніж самого себе. «Бо що таке я? - казав бувало. От такий собі сотник, як багато інших, а Іван Степанович один і другого не буде.» І цей «один» - гас на його очах, ніби йому щось «починили». Мручко сидів біля постелі недужого, розказував, що цікавого сталося в таборі, відповідав на його питання і крадьки то зиркав на спалені уста, то надслухував його тяжкого, нерівного віддиху. В чари не вірив, хоч і як поміж запорожцями поширена була віра в характерників і в усякі несамовиті сили. Але зате з власного досвіду знав, як можна збавити людину, досипавши чогось до страви або до питва. Оце то й є ті найпевніші чари. Гадка, що таке могло і з гетьманом статися, не давала йому спокою. Як, коли і кто міг би це зробити? Кругом самі свої люди, ворога поміж нами немає. Сам він кожноі страви пробує, заки її гетьманові подадуть. Гетьман їсть з Обидовською і Войнаровським, часто-густо Орлика на обід, або на вечерю просить, - якщо всім їм не шкодить, то чому ж би тоді йому мало пошкодити? Хірурги також не знають, від чого гетьманові погіршало, все на спізнений вік спихають і на важкі переживання останніх днів. Пізній вік. Боже ти мій, донедавна гетьман так добре тримався, аж нараз прийшла на нього старість? І Мручко немолодий і інші, і всі вони останніми часами пережили чимало. Ні, тут щось не теє, тут не без причин. Nihil sine causa24. І старий сотник прямо від ума відходив, а все ж таки не показував того по собі. Вдавав жвавого й веселого, як звичайно. «Обітри мені піт з чола, бо самому незручно», - просив його гетьман. Мручко брав хустину й легко, як тільки це його важка рука могла зробити, стирав зимні краплини з високого білого чола. «Відхили занавісу і впусти свіжого повітря», - просив гетьман. І Мручко відхилив шовкову занавісу, за якою було вікно, без скла, лише зі шнурами, замість дерев'яних рамців. Вечоріло. Рожево-жовтувате небо висіло над табором, шведи трубіли на молитву. «Що робить король?» - спитав нараз гетьман. «Город будує, - відповів Мручко. - З ранку до ночі снується. Звідки в нім тієї сили набереться, Бог один знає.» «Дивний чоловік король Карло. Незвичайний.» «Кажуть, за Цедергельмом скучає.» «За Цедергельмом?» «Так, за своїм секретарем. Мабуть, дуже привик до нього. Не знаю, чи правда, але розказують, що одного разу король щось йому диктував. Нараз розірвалася граната і кілька відломків впало туди, де вони працювали, бо це при фронті було. Цедергельм здригнувся, підскочив і випустив перо. «Чому не пишеш?» - питає король. «Ваша милосте, граната!» - «Що спільного має граната з тим, що я тобі диктую?.. Пиши!» Гетьман любив слухати оповідань сотника Мручка. І тепер не перечив. «Воно справді на короля Карла похоже», - притакнув. Це несамовита людина. Про таких, як він, світ не забуде ніколи.» Сутеніло. Гетьман просив, щоб Мручко засвітив свічки, які в срібних свічниках на столі біля ліжка стояли. Мручко засвітив і назад заслонив занавіскою вікно, щоб полумінь не хвилювала. «А з краю якої вісти не маєш?» - питався гетьман. Мручко має не одну, бо мало що не кожної днини прибігав якийсь смільчак і розказував тривожні речі про Полтаву й Лебедин, про те, як жорстоко цар мазепинців карає. Але Мручко не хотів того переповідати гетьманові, щоб не бентежити його. Скоренько в пам'яті шукав. «Кажуть, - почав, - кажуть, що цар раз Балакірева питався, чи гарний його новий город, Петербург. «Гарний, - відповідає Петровий весельчак, - з одного боку море, а з другого горе, з третього мох, а з четвертого ох, - бодай би ти здох!» «А цар що?» - спитав, усміхаючись, гетьман. «Сильно розсердився на блазня, бо цареві можна все нехтувати, тільки нової столиці не торкай. «Тікай до чорта, - гукнув, - і по моїй землі ходить не смій, а то вб'ю, як собаку.» «І Балакірев пішов?» «Як не піти, коли цар проганяє? Декілька днів не показувався цареві на очі. Аж нараз, гляди, їде собі повозкою, а жінка біля нього, як коли б ніщо. Цар зупиняє його. «Як ти смієш? Я ж тобі заборонив ходити по моїй землі...» - «Це не я ходжу, а коні, - каже Балакірев, - я на фінській землі стою.» Дивиться цар, а в Балакірева дійсно під ногами мішок якоїсь землі, а на йому фінська урядова печать. «Я ще і квітанцію маю, - каже блазень, - що це не твоя, а фінська земля.» Розреготався цар і знову свого улюбленого блазня до царської ласки прийняв.» «А Меншикова не викинув зі своєї ласки?» - спитав гетьман. «Кажуть, Меншикова він по-давньому то б'є, то голубить, то зневажає, то ласками обсипає. Світлішому вродився син.» «Що ти кажеш? - здивувався гетьман і усміхаючись додав: - Може б, так йому побажання післати?» Мручко потилицю почухав. «Ах, чого б то світліший пан не дав, щоб ваша милість могли йому власною персоною побажати.» «Ну, це вже важко буде, - жартував собі гетьман, - я тепер дійсно недужий, з гратуляціями їхати ніяк не можу. Оце вже вони другий раз так сильно заскучали за мною, перший раз, заки я до короля Карла перейшов, а другий раз після Полтави. І обома разами довелось відказати.» «Невдячний народ хахли, - сміявся Мручко, - так нас просять, а ми ні і ні.» Мручко був рад, що розвеселив гетьмана і розбудив його цікавість. Гетьман навіть чарку вина випити захотів і закусити. Мручко приніс, налив і подав йому. «А собі чому не наллєш?» «Сміливости не маю.» «Налий і вип'ємо за здоров'я малого герценскінда. А не знаєш, як йому на ім'я дали?» «Ціла Росія знає, а ще трохи й увесь світ довідається, що світліший має сина від полкової дами Дарії Михайловни, якого сам цар двома іменами Лука-Петро охрестив і в поручника Преображенського полку проізвести ізволив, а Меншикову записочку оставив: «Новонародженому Лукі-Петру дарую, яко крестнику своєму, сто дворов на крест; а где, то даю на вашу волю, где вам панадобітса.» «А світліший?» - спитав зацікавлений гетьман. «Вибрав село не зі ста, а зі ста п'ятдесяти дворами. Тих п'ятдесят, казав цареві, це завдаток на другого сина.» Сміялися оба, а гетьман ще одну чарку власною рукою Мручкові налив, щоб у горлі не дерло. «Гострий на язик князь Меншиков, це сказати треба.» «О що гострий, ваша милосте, то гострий! Недаром про нього розказують таке. Прийшов раз Меншиков до царя на асамблею. В сінях дивиться до дзеркала і каже: Ов, чи не треба мені було підголитися, мабуть, дуже заріс. А Шереметьєв на те: «Не журися, Данилич, висолопи язик, лизни направо і наліво, і цирульника тобі не треба.» Обидовська здивувалася, коли ввійшла й застала гетьмана і Мручка на такій розмові. «Сотник таке розказує, Анночко, аж мені жаль, що я недужий і що не можу так посміятися, як хотілося б. Повтори, сотнику, пані Обидовській, як то з Меншиковим було.» Мручко повторив і сміялися всі троє. А тоді гетьман жалував Івана Ілліча, що він тамтим на язик нерівня. Злижуть його, якщо Настя на підмогу не поспіє. «Благенький Іван Ілліч» - казав гетьман, - та зате гожу дружину має... Але звідки ти, сотнику, таких цікавих новин назбирав. Чи не повидумував дещо на безділлі?» «Життя, ваша милосте, куди краще видумує, ніж ми». «Спасибі тобі, брате, - сказав гетьман і, постогнуючи, поваливсь на постелю. - Сотнику, чи це тільки мені так здається, чи дійсно тут так якось погано, буцім лоєм і часником заносить?» «Тут скрізь, ваша милосте, як не кавою, так баранячим лоєм і часником чути, навіть від людей таким смородом несе!» - відповів Мручко, але все ж таки потягнув носом і насупив брови. В наметі дійсно хоч не сильно, але дивно якось тхнуло. Обійшов кругом раз і другий і впевнився, що чим дальше від свічок, тим менше чути. Значиться, свічки... Свічки приносять з міста... Так, це свічки... Приніс від себе, з якого воску і заміняв. «Ці ясніше горять», - сказав, а тамті забрав з собою. Того вечора зайшов до Орлика, до одного шведського офіцера і до Герцика і скрізь сідав близько свічок, хотів упевнитися, чи чути їх так, як ті, що гетьманові з города приносили. Ні. Чути було, як звичайно, свічки... «Ось яку штуку придумали чорти, чогось до свічок додали!» - рішив Мручко, і з того часу вже сам власними руками сукав з ярого воску свічки для гетьманового шатра. В половині серпня наспіла до Бендер тривожна звістка, що цар удруге посилав свого посла до падишаха з рішучою вимогою видачі старого зрадника Мазепи, що на турецькій землі скрився перед слушною карою і перед справедливим гнівом царським. Падишах відповів, що закон великого пророка не дозволяє йому видавати людину, яка довірено віддалася під його високу протекцію. На око нічого тут грізного не було. Залишилося по-старому. Але близькі до гетьмана люди затривожилися ще куди більше, ніж першого разу. Це вже другий дипломатичний хід і друга відмова, а після третьої звичайно нічого вже й не остається, як збройна розправа, війна. Та невже ж турки схочуть воювати за гетьмана тоді, як він безсилий, а царська сила з кожним днем росте? Треба було боятися, що якась услужлива людина придумає спосіб, щоб через одного підтоптаного дідуся не доводити до розливу крови. Краще най гине він, ніж за нього мають гинути тисячі. Мручко скликав своїх довірених людей на тайну нічну нараду. По одному сходилися, щоб не викликувати тривоги. «Що тут багато балакати, - казав, - діло грізне. Цар не щадить гроша, а турки на нього ласі. Султан буцімто на закон пророка покликується, але якщо цар загрозить війною, а турки її не схочуть, то й закони свої зломлять і гетьмана видадуть. За ними тільки король, але й він на чужій ласці і його присилувати можуть, можуть проти його волі зробити. Головою муру не переб'єш. Ми потерпіли погром, а тепер грозить нам щось погрому ще далеко гірше - сором. Соромом покриємося навіки, як віддамо нашого рейментаря в руки московських катів!» «Не бути тому ніколи!» - загуло кругом. «Не бути, не бути!» «Гетьман недужий, щось йому починено, може, він недовго й поживе, але ми не сміємо його ні живим, ні вмерлим ворогам на поталу дати.» «Не дамо ані живим, ні мертвим!» «Так тоді, пам'ятайте ж, брати! Не нарікайте на мене, що воду з вас варю, що не даю спочинку. Не відходіть мені далеко від гетьманського шатра, щоб я вас мав кожної хвилини під рукою, а якби так що до чого прийшло, так краще згиньмо всі до одного, ніж мали б посоромитися навіки.» «Краще згинемо, ніж гетьмана дамо!» - рішили однодушно. 43. Сонце гарячим приском сипало на спалену землю. Земля умлівала в його жагучих обіймах. Навіть соняшникам було того тепла забагато, хоч і як вони його люблять. Відвертали свої великі жовті обличчя і буцім питалися: «Олію з нас витопити хочуть, чи що?» Люди холоду шукали. Хто в ріці, хто в тіні дерев, а хто під возами. Сонлива дрімота снувалася по таборі і людям стулювалися повіки. Табор спав, буцім це ніч, а не полудне. Мручко на хвилину забіг до своєї домівки. «Тю, спекота яка! Воду з чоловіка варить.» Скинув жупан, роздягнувся по пояс і велів чурі обливати себе водою. Нарікав, що вода тепла, ніби її на чай варили. А все-таки полегшало трохи. Роззувся і горілиць положився на дубовий бокун. Полежить яку годинку, бо таки дуже втомився. Встав, заки сонце зійшло, і на хвилиночку не сів. Робота й турбота, тої другої більше, ніж чого. Гетьман хворий, цар спокою не дає, король пригод шукає. Турки, як лисиці, мишкують, а нашим буцім позаступало і не бачать того всього, не чують, не розуміють. Як за добрих часів, колотяться, коверзують, троюдять. «Пане сотнику!» «Що, хлопче?» «Хочете спати?» «Хочу», - і чура вмовк, але знати було, що має щось пильного на язиці. Мручко дрімає, та мухи не дають. А по хвилині чура знов: «Ви не спите?» «Ні, або що?» «Бо я вам маю щось казати.» «Кажи!» «Шведи колотяться. Король кудись поїхав. Кілька трабантів за ним. Буцім щось сталося, або має статися. В поляків також неспокійно.» «Чого ж ти мені цього скорше не сказав? Недотепо якийсь!» «Бо я гадав, що будете спати, а тепер бачу, що ні, так і кажу!» «Давай чоботи мерщій! Наготуй пояс і шаблю!» І Мручко зірвався на рівні ноги. Навіть не розпитував чури, з чого він собі про якусь колотнечу міркує, каже, так, значиться, правда, бо чура жевжик, якого пошукати. Мале, шпарке, цікаве. Де його не посій, там уродиться. Перед ним нічого не скриєш, не затаїш. Вдає, буцімто він ще молодий, дурний, а ніхто Мручкові скорших і певніших вісток не приносить, як він. Чура тримає пояс, Мручко крутиться, як у танці, обкручується ним. «Любиш ти бакалії турецькі?» «Ой-ой!» «А їв ти їх?» «Ні, не їв. Задурно не дають бісурмени.» Мручко рукою в шаравари пірнув. «На, маєш, купи собі і з'їдж!» «Спасибі вам!» «А до мене тут нікого не було?» «Ні, лиш пані Обидовська двічі поперед наші вікна пройшла.» «Так?.. Ну, бувай здоров! А від хати не відходь мені далеко. Сиди й дивися. Розумієш?» «Ще б то ні? Дурно другий рік у вас служу?» Мручко обійшов гетьманський намет. Вартові стоячи спали. Сон, як вітер осокою, похитував ними. В шатрі дижурний старшина сперся ліктями на стіл і - хропів. Мручко приступив до нього: «Товаришу, поволеньки хропи, бо ясновельможного збудиш.» «Що? - спитав дижурний, протираючи заспані очі. - Я не спав, я лиш так здрімався на хвилинку.» На хвилинку, - погадав собі Мручко. - А чого то не зробиш за хвилинку? В другім переділі гетьманів чура перед занавісою до спальні на землі як за покуту лежав і також хропів. Цей хоч мудріше зробив, бо хто хотів би до гетьмана увійти, на нього мусів би наступити. І його Мручко збудив і далі пішов. Скрізь те саме. Буцім полуденниця табор сон-зіллям напоїла, мандрагори до страви настругали. Що лиш знайомого шведа стрінув, одного з тих, що під його командою під Переволочною бились. Цей в огонь скочив би за Мручка. «А що там, товаришу, у вас доброго чувати? Король почвалав кудись і Понятовський також.» Швед озирнувся, чи не підслухує хто. «Вістун дав знак, що якась частина надтягає.» «Звідкіля?» «Від сходу.» «Від сходу?» - і старий Мручко зжахнувся. Шведи напоготівлі стояли. А наші сиділи, як у Бога за дверима. Не знати було, де обозний, хто й над ким нині командує, чи обставлені фігури і чи між ними й табором є якийсь зв'язок? Годі було Мручкові встрявати в ті питання, бо й так усі тії Герцики та Горленки, вся козацька знать бісом на нього гляділа, навіть Орлик доповідав, що Мручко не туди пальці суне, де йому слід. Пішов до своїх, будив і поставив на ноги. Десь і Войнаровського стрінув. Картами забавлявся. Добрий чоловік, та надто легковірний і завигідний трохи пан. Як почув від Мручка, що на щось заноситься, очуняв. По шаблі долонею вдарив і за пояс рукою мацнув, чи є пістоль. Тоді заспокоївся. Так вони всі, ті пани з панів. Як треба, то вміють бути хоробрими, але передбачити небезпеку, це не їх діло. З тим на своїх людей здаються, а люди от, один на другого клопіт спихають, от, мовляв: я свою біду на другого зведу. Недалеко гетьманського табору зупинилися. Буцім байдуже розмовляли з собою. Мручкові люди з усіх сторін збігались. Теж буцім, от так собі, переспалися і проходжуються трохи. Мручко найшпаркішого вибрав. «Твій кінь де?» «В лузі пасеться.» «Махай туди. Охляп сядь і гони в напрямі Очакова. Побачиш, що за біда до Бендер надтягає і вертайсь мерщій!» Побіг. Табор продрухувався. Буцім йому снилося, що хтось звідкілясь, по щось надходить і починав тривожитися. (Все таки на чужій землі стояли, непевно себе почуваючи.) До суперечок приходило. «Що-будь і тривожать людей. Все якусь небезпеку чують.» «Совісти чистої не мають.» «Хіба? А то, як сам султан казав, що приймає нас у гості, так значиться, прийняв.» «За гетьмана бояться.» «Комусь-то такого гетьмана треба. Старий і хворий.» «Цар його, кажуть, конче до своїх рук дістати хоче.» «Не вір! Цар не дурний. Знає, що хворого гетьмана живим не довіз би. Гетьман і тут ледве дише.» Горленкові люди мишкували. Підслухували, як про гетьмана йшла мова і доносили, кому треба. Тут тільки й діла було, що плітки та доноси. Звичайно - еміграція. Вирви дерево з землі - зісохне, пересади - боліти стане. Так і з людьми. Тужили за рідною землею, за своїми, за ділом. Безділля псувало їх, зводило на манівці. Шукали діла там, де його не було, в підшептах, плітках, в обмові. І ворогів добачували не в ворожому таборі, а між собою. Призвичаєні до боїв і до боротьби, не могли довго витримати в спокою. Шукали, шукали і нараз зривалися й бралися за чуби. До кровопроливу доходило. «Нема кота, так розігралися миші», - говорив Мручко. І дійсно, найгірша біда, що гетьманові ніяк було турбуватися табором. Наказного гетьмана не іменував і невеликий табір попадав у велике безладдя. З кожним днем у більше. Яка-будь вість, і починав шуміти. Вість прилітала горобцем, а вибігала волом, і то басарабським, з довжелезними, гострими рогами. Жінки не лагодили сварок, тільки збільшували лемент. До своїх чоловіків приставали, що вони тупоумні, лінюхи, гевали, що не пильнують діла. «Біда тобі, воле, як тебе корова коле», - говорив тоді Мручко. І тепер козаки й козачки, почувши, що хтось завідкілясь надходить, загомоніли. «Безголов'я. Ніхто нами не піклується. Ворог нас, як рибу в сак, загорне, і ніхто навіть пальцем не кивне.» «Тоді любить і сват, коли добре мається брат.» «А коли бідний, то забуде брат рідний.» «Забігали в нас ласки, як були в добрі, а тепер - промишляйте самі.» «Воно так: не лижи мені губ, як солодкі, а як гіркі.» «Солодкі я сам собі оближу.» «Треба це гетьманові сказати. Що з того, що він хворий. Нехай щось робить, хай радить, хай наказного гетьмана на своє місце настановить.» «Сказати йому це, негайно сказати, бо пропадем!» І перли до гетьманського намету. Мручко спиняв: «Чи ви подуріли, чи зроду розуму не мали? Хочете ясновельможного на совісті мати?» «Кожному життя миле. То ми маємо ним турбуватися, а він нами ні?» «Добре дядькові, то й про Бога забув.» «Старшина забула про народ.» «Дообід ложка, а по обіді що?..» «Вони все так. Як потопа, то сокиру давав, а врятуй, то й топорища шкодує.» Мручко скипів. «Ви тільки на язик кріпкі, а розумом кепські. Розходіться, бо вас ще й розуму провчу.» Надбіг Гордієнко й до своїх запорожців промовив. Удвійку якось заспокоїли людей. Купками розходилися і гоготіли. «От тобі, батьку, народ!» - нарікав Гордієнко. «Десь шведи, як люди, а ми товпа.» Збоку Горленко зиркав на них. «Це на його млин вода», - завважив Гордієнко. «Еге ж! - притакнув Мручко. - Є такі, що раді б, щоб гетьман скорше сконав. Свербить їх до булави долоня. Ех, люди, люди!» 44. Той, що його Мручко на звіди післав, прибіг. Мов із окропу вискочив, мокрий, задиханий. «І що?» - спитав Мручко. «Московський відділ іде.» «Московський відділ? Тут, на турецькій землі?» Сто гадок перебігло йому по мозку. Сто перша вбилась, як цвяшок... Мабуть, по гетьмана. Висока Порта згодилася видати і йдуть, щоб забрати. «Бережись!» - гукнув на своїх. «Бережись!» - загуло кругом, і невеличкий, але добрий відділ виріс як з-під землі. Кріси в руках. Гордієнко до своїх поскочив. За часок січові чуприндарі чвірками наступали. Земля під ними дудоніла. Розгукана юрба подалась і принишкла. Побачила силу. Хоч невелику, але зорганізовану. Це найкращий лік на її хандру... Сила. Мручкова сотня і Гордієнкові запорожці відділами гетьманський намет околили. Надійшов Горленко: «А це що?» «Нічого, не тривожтеся, будь ласка. Це от так собі...» «На своїх людей бити хочете?» «Покищо ні. А як треба, то й битимем.» «Не розумію вас.» «Нема що багато розуміти, - гукнув до нього Гордієнко. - Якийсь московський відділ надтягає.» «Московський відділ, сюди? А то ж як?» «За вами йде, щоб передати цареві», - кинув йому Мручко. Горленко не допитувався більше. Повернувсь і до своїх почвалав. За хвилину і горленківці невеличким чотирокутником як мур стояли і Герцикові і Орликові козаки також. Табор прочуняв, протер очі - і до оборони зірвався. «По наших трупах візьмуть!» «Хай лиш спробують, дамо їм бобу!» «Коли битися, так явно, а як гинути, то славно.» Хтось затягнув: «Шаблі наші поржавіли.» Хтось підхопив, від нього сусід переняв. Відділ відділові передав, одна частина другій, аж по цілому майдані, по всіх полях між Бендерами й Варницею понеслася пісня: Шаблі наші поржавіли, Мушкети без курків, Та ще серце козацькеє Не боїться турків. «Ні турків, ні москалів, ні самого чорта. Поборемось!» - доповідали. «Поборемось!» - лунало між Бендерами й Варницею, аж від далеких, лісами й виноградами позеленених горбів відбивалося. А загадковий відділ усе ближче підсувався. Москалі, шведи і турецька ескорта. Як минали козацький табір, москалям очі засвітилися. «Жалує вовк, що барана не з'їв.» «Гарні ягоди, так кислі. Що?» Москалі вдавали , що не чують . «Позадирали голови, як попова кобила.» «Почерез гріб плюють.» «Цареві люди, так і горді, як воша на оксамиті.» «Підняли морди, й кочергою носа не дістанеш.» «Приходіть лиш до нас, побачите, пригнем.» Старшини насилу вдержали козаків, щоб не робили бешкету, бо москалів турки супроводжали. Відділ попри козацький табор до шведського пройшов. Там його з усіх сторін шведські батальйони обступили, не вважаючи на турецьку ескорту. Тут шведська королівська бандера, тут і влада його, на цім позиченім шматку землі. 45. Москалі і турки осталися під королівською вартою, Маєрфельда і Цедергельма до королівського намету попрохали. Короля ще не було. Він, почувши, що наближається якийсь відділ, поскакав з кількома трабантами назустріч. Розминувся й або загнався далеко в степ, або по своїй звичці шукає якоїсь пригоди. Важко йому спокійно висидіти на місці. Неможливо. Маєрфельда й Цедергельма повітав старий Гультман. «Ох-то ж втішиться їх милість король, як побачить ваших милостей панів моїх і добродіїв.» «Гадаєте?» «Не лиш гадаю, але й знаю. Його милість король не раз згадували пана генерала і вас, пана секретарю.» «Згадували?» «Згадували і грозили, що якби вам волос з голови злетів, то не дарують цареві. Сердився Carolus Rex, як то цар смів королівського посла задержати в неволі.» «Цар гадає собі, що йому все вільно, бо він побідник.» «Не побідник, але негідник», - доповів Гультман і побіг принести щось, щоб погостити таких несподіваних гостей. Маєрфельд і Цедергельм розглядалися по пишному шатрі, дарунку сераскіра. Польове ліжко, синє покривало, срібна умивальня, високі чоботи біля ліжка, старий королівський плащ розкинений на лавці. Все, як і перше, бувало. Нічого не змінилося в королівськім життю, хоч загалом змінилося багато. І Гультман той самий. Вірний і жвавий. Світу поза улюбленим королем не бачить . Маєрфельд і Цедергельм почули себе, як блудні сини, що до батьківської хати після довгої мандрівки вернулись. Забували, що пережили в неволі і що перебули, проходячи степ. Перекуска, яку їм Гультман подав, смакувала їм куди краще від царських харчів. Там або недоїдають, або переїдаються, аж - до пальця в горло. А подають так негарно, що коли б не голод, то нічого не їв би. Загалом, хоч як цар хоче в Росії насадити Європу, її ще Азією чути. І то тим, що найгіршого Азія має. Гультман обслуговував їх, а вони розказували йому про ексцеленцію Піпера, про графа Реншільда і про інших визначних шведів у московськім полоні. Як то з ними цар поводився химерно і круто, як буцім гладить по голові, а на ділі щіткою по серці скребе. Дехто пристроївся якось. Дітей московських панів учать. Тим не найгірше. Але це люди, що скрізь уміють пристроїтися. Зате ексцеленції Піперові нелегко. Цар буцім дуже його шанує, а в душі ненавидить свого супротивника, який гарячого сала налив йому за шкуру. Балакали, аж задудніла земля. Маєрфельд і Цедергельм схопилися й відслонили занавіску, - глянули. До намету мчав чорний кінь, як хмара. На нім сидів худорлявий їздець, з обсмаленим, аж чорним обличчям, у синім каптані, защіпнутім під саму бороду. З очей іскри летіли. «Король! Його милість король!» - скрикнули обидва і скочили назустріч. Припали до стремен. Король відсунув їх легко, зіскочив з сідла, коня трабантові віддав, Маєрфельда взяв під одну руку, Цедергельма під другу і попровадив у намет. Хвилину дивився на них. «Нічого... Eine kleine Emotion25, правда?.. Сідайте... Ви вже їли? Так перекусіть ще зо мною... Прошу... Ми тут, як бачите, не голодуємо, і загалом тримаємося добре... Дуже помиляється цар, гадаючи, що він нас не лиш побив, але і прибив. Не дочекає він того. Ми йому ще заграємо. Гоп! Петре, гоп!» Король був у знаменитім настрою. В кращім, як під Полтавою. Це був той Карло, що вірив у свою щасливу звізду і тою вірою запалював других, це був той молодий чоловік, що зачаровував усякого, з ким тільки зустрінувся. Це був - Carolus Rex, - якого ім'я вимовляли шведи, знімаючи шапки, якого дивне обличчя можна було бачити і на порцелянових файках моряків, і на хусточках дівочих, і тарілках поважних шведських газдинь. Це був король, якого ненавиділи вороги й боготворили його піддані. «А як нога вашої королівської милости?» - спитав генерал Маєрфельд, завваживши, що король усе ще на ліву ногу шкутильгає. «Яка нога?.. Ах тая, що мене в неї над Ворсклом ранили? Нічого. Я вже й забув. Lapallien, meine Herren, Lapallien.26 А що ж ви? Як це сталося, що цар пригадав собі про незаконний арешт мого посла й відсилає мені його назад? Як він смів брати в полон королівського парлямантаря? - спитав і блиснув грізно очима. «Цар, - відповів Маєрфельд, - покликувався на те, що я тільки з усними придорученнями від вашої милости, мого пана до нього прибув, не маючи віродостойних листів. І нібито тому він мене, як непевну людину, притримав, поки не виясниться діло.» «Так-ак?.. Затямимо це собі. Пригодиться. І завтра також день. А якому ж тоді щасливому припадкові маю завдячувати, що оце знову свого дорогого секретаря пана Цедергельма в себе бачу?» Цедергельм подякував за ласкаві слова, король стиснув йому руку. Знати було, що він дійсно щиро радується своїм секретарем. «Цар випустив мене з полону, щоб я їхав з генералом Маєрфельдом і предложив вашій милості, моєму наймилостивішому панові, мир.» «Мир? - схопився король і почав бігати по наметі. - Цікаво. Цар побідитель, цар тріумфатор предкладає побідженому королеві Карлові мир. Це дійсно незвичайно цікаве... Правда, мої панове, що це цікаве і майже неправдоподібне?» «Так, ваша милосте. Того ми ніяк не сподівалися і гадаємо собі, чи не переконав царя ексцеленція Піпер, що дальша війна непотрібна і що краще замиритися, ніж проливати кров і марнувати гроші, яких навіть цар забагато не має.» «Має, що в Мазепи накрав і з України злупив. Гадає, що тую золоторунну вівцю все буде підстригати. Правда, там десь і Колхіда зі своїм руном була?.. Ні, цар грошей замало має, а забагато їх потребує. І не Піпер намовив його до миру, а зрозуміння моменту. Цар розуміє момент, це йому треба признати. Він вождь от такий собі, але політик добрий і - хитрий. Головна річ - хитрий.» Король їв скоро, а балакав помалу. «За ваше здоров'я, мої панове!» - і підняв чарку з добрим грецьким вином. «За здоров'я його милости короля!» - відповіли і стоячи спорожнили свої чарки. «Але які ж то умови предкладає мені його величество цар Петро Алексієвич?» Маєрфельд і Цедергельм відкашельнули. «Такі умови, що від них у горлі дере, - жартував король. - Правда, що так? Добрих і мудрих я від нього й не дожидався, а все ж таки скажіть, які ті царські пункти?» Цедергельм почав: «Маємо їх списаних на папері.» «Що там папір? З голови проказуй. Знаю, що пам'ять добру маєш. Primo?27» «Primo, ваша королівська милість повинні уступити його величеству цареві Інгрію...» «Цілу?» «Так, цілу Інгрію і Карелію...» «З Виборгом?» «Так з Виборгом і Естляндією...» «З Ревелем?» «Так з Ревелем і... » Але король перебив йому: «Досить, досить, бо боюсь, щоб цар не зажадав ще і Швеції зі Стокгольмом. Перейдім до другої точки.» «Друга точка, - почав Цедергельм, - щоб ваша королівська милість згодилися на признання королем польським... » «Кого? Певно, того п'яницю, шахрая і кривоприсяжника...» «Курфірста саського Августа, а вибір і коронацію...» «...а вибір і коронацію мудрого і чесного Станіслава Ліщинського уважав небувалим, іншими словами, щоб я потоптав своє королівське слово, правді плюнув в лице і сказав світові: «Люди! Тепер нема ні чести, ні справедливости, а панує брехня, шахрайство й облуда... Цар Петро на себе дивився, посилаючи до мене того роду умови. А який третій пункт, мої панове, дуже цікавий почути, який третій пункт царського проекту миру?» «Tertio28, щоб ваша королівська милість відказалися від союзу з Україною, тепер і в майбутньому, і видали цареві її гетьмана Івана Степановича Мазепу, подібно, як колись король Август видав вашій милості Паткуля.» Король вдарив кулаком об стіл. Маєрфельд і Цедергельм ніколи не бачили його так сильно схвильованим і гнівним, як тепер: «Що?? Цар ще й такої подлости сміє від мене жадати? Що за безличне порівняння: Паткуль і Мазепа, я і король Август? Паткуль був збунтований шляхтич, гетьман Мазепа, суверен окремої держави, яку царі хотіли позбавити самостійносте Україна ще з предками моїми в переговори увійшла. Я продовжую діло, моїми предками почате, так само, як гетьман Мазепа продовжує задуми одного зі своїх попередників, а саме гетьмана Богдана Хмельницького. Він чесно додержав мені віри, не відступив мене перед полтавським боєм, хоч знаю, що цар дав би йому за це чимало. А тепер я мав би ломити своє слово і зрадити козаків, як Юда? Ніколи і нізащо. Хоч би цар не жадав від мене ні Інгрії, ні Карелії, ні Естляндії і Ліфляндії, нічого, лиш видачі Мазепи, я того не зроблю. Гетьман Мазепа мій союзник і товариш недолі.» Король довго не міг успокоїтися. Аж написав рішучий протест, і післав його на руки ексцеленції Піпера. В тім протесті особливо різко відкликав жадання царя, щоб видати йому гетьмана Мазепу. Таке жадання робить неможливими мирові переговори. 46. Король був так схвильований царським проектом миру, що, не надумуючися багато, пішов до гетьмана. Гетьман від кількох днів не вставав з постелі. Добрячою усмішкою привітав достойного гостя і попросив сідати. Але король не сів. Нервово ходив по спальні, все ще налягаючи на ліву ногу. Вітер лопотів хоругвою, надувалися шовкові стіни намету, як корабельні вітрила, начебто намет зривався плисти, або летіти. А разом з ним також і король, і він буцім розганявся до якогось несамовитого лету. Скучно тут йому, тісно, невиносно. Не вміє сидіти без діла. Нервується, забуває, де він і що йому личить, а що ні. Коли б не те, то прийшовши до гетьмана в гостину, не бігав би по його спальні, як у себе, в своїй. Але гетьман виправдує короля. Може, ніхто, крім Гультмана, не розуміє так добре тієї дивної душі, як гетьман і, може, ніхто так з ним не спочуває, як він. А тим часом Апостол казав цареві, що гетьман готовий видати короля москалям. Глупота одна! Гетьман того ніколи не зробив би. Та й зробити нелегко. Живцем короля не візьмеш. Він б'ється, як лев, а його люди також дали б себе на шматки порубати за нього. Це тільки Данило Апостол міг вигадати таку карлючку, на подобу тієї, яку закручує на своїм вусі. «Якому незвичайному припадкові маю завдячувати нинішню візиту вашої королівської милости?» - питає гетьман. Король стає. Він подібний у цей момент до сновиди, якого збудили в його крізьсонній мандрівці. «Ах, пардон! Простіть, пане гетьмане, що так безцеремонно поводжуся у вас. Якому припадкові? - питаєте. Це дійсно незвичайний припадок. Уявіть собі, що цар передкладає мені мир.» «Мир? - здивувався гетьман. - Це дійсно вість, якої я ніяк не сподівався.» «Так, мир. Але на яких умовах? Коли б ви знали, на яких умовах хоче цар миритися зі мною. Ні, це тільки москаль може вигадати подібну диковину. Віддай їм Інгрію, Карелію, Естляндію й Ліфляндію, - ну, як вам це подобається, пане гетьмане? А до того ще й Августові руку подай, як рівний рівному, такому п'яниці, прелюбодійникові, кривоприсяжникові. А вже третя точка, ні, третя точка, це щось таке, чого я цареві ніяк не прощу. За кого він мене має і як сміє мене так зневажати той монгол, голендерською фарбою помальований?» «Можу знати, який цей третій пункт?» - спитав гетьман. «Не тільки можете, а й мусите це знати. Тому-то я до вас і прийшов. І не тільки ви. Вашим людям також подам це до відома, щоб між нами був чистий стіл. Позвольте покликати ваших близьких?» «Якщо ви собі бажаєте...» - і гетьман подзвонив. Увійшов дижурний старшина. «Попроси сюди їх милостей панів Войнаровського, Орлика і генеральних старшин.» Негайно надійшли. Король звітався з ними, як звичайно, буцім несміливо і засоромлено: «За дозволом пана гетьмана мав я сміливість потривожити панів, щоб подати до їх відома, для всіх нас рівно цікаву вість, а саме, що цар Петро через мого генерала Маєрфельда і через мого секретаря Цедергельма переслав мені пропозицію миру.» Зібрані здивувалися. Дехто, може, і втішився, бо невже є краще й любіше для уха слово, як мир? Мир, це значить вернутися до рідного краю, до своїх домівок і маєтків; мир це значить зажити по давньому в достатках і вигодах. Але король безпощадно розвіяв ці сподівання. «На жаль, умови, які цар був ласкав предложити мені, є того роду, що я їх ніяк прийняти не можу. Зокрема, третій пункт, а саме, щоб я видав цареві його милість гетьмана Івана Степановича Мазепу. Подаю до відома панів, що я у відповідь цареві післав мій рішучий протест на руки мого канцлера, ексцеленції графа Піпера, який, як вам відомо, перебуває в московській неволі. А панам заявляю, що я, заключивши договір з Україною, її гетьмана ніколи і ніяк не зраджу. Бо своє королівське слово ціню вище за замирення з царем, на замиренню з яким мені мало залежить. Мого союзника, його світлість пана гетьмана Мазепу, я не тільки за ніяку ціну не видам, але всіми своїми силами його достойну особу заступати й обороняти буду, до чого я обов'язаний рівно з рації нашого союзу, як також, ради того високого поважання, з яким до пана гетьмана відношуся. Пана канцлера Пилипа Орлика прошу ці мої рішучі й невідкличні слова перекласти на українську мову.» Орлик вчинив королівську волю, передаючи його слова так вірно й докладно, буцім їх не в своїй пам'яті, а на папері записав. Король побажав хорому гетьманові скорого видужання, стиснув його худорляву долоню і вийшов, кланяючись козацьким старшинам кожному зокрема. Войнаровський відпровадив його поза лінію української сторожі, яка віддавала йому честь. Запорожці вітали його, підкидаючи вгору шапки і вигукуючи по своєму. «Не треба, не треба!» - кивнув рукою король і буцім утікав від тих почестей. Допав коня, скочив у сідло і помчав, як буря. Сумним вінком обступили старшини свого недужого рейментаря. Орлик напереді. Хвилину тривала та немила мовчанка, яка буває, звичайно, тоді, коли люди почують щось таке несподіване й дивне, що навіть не знають, що їм на те казати. В жаданню царя, щоб король видав гетьмана Мазепу, скривалася обида для них усіх, і - для цілого українського народу. Пригадувалися ті найприкріші й найтемніші моменти, коли козаки видавали своїх вождів, кажучи: «Хай іде його голова за наші!» Була це, звичайно, остання дошка рятунку, якої вони чіпалися, а яка нікого не рятувала. Замість потопати в воді, вони грузли в болото. Тепер гетьмана мав видати король, буцім він його зверхник, буцім він має якесь право розпоряджатися його особою. Цар хоче переговорювати з королем, москаль із шведом, а Україна це тільки предмет торгу між ними. І не було між козаками ні одного, щоб не розумів цієї зневаги, хоч не всі однаково могли собі це з'ясувати. Тому-то Орлик попросив слова і промовив: «Ясновельможний пане гетьмане! Те, що ми перед хвилиною почули від його величності короля Карла, схвилювало нас до глибини душі. Царське жадання крайно обидливе для всіх нас, вірних твоїй достойній особі. Ми дуже дякуємо королеві, що з обуренням відкинув ці зневажливі вимоги і обіцяємо докласти всіх зусиль, щоб не тільки оборонити тебе, але й відплатити цареві за тую обиду, яку він тобі, нам і цілій Україні завдав. Віримо кріпко, що Бог суддя справедливий і дозволить нам, і то може в недалекій майбутності, вирівняти наші порахунки з Москвою.» «Що дай Боже, амінь!» - докінчив гетьман і очима полетів кудись далеко на схід. Гордієнко голову своєї шаблі кріпко стискав. Хвилювався. «Гадає цар, що збурив Січ і вже її не буде. Сядемо новим кошем і перенесемо до нього наших старих богів, бажання волі й правди. Тяжко цар знущається над нашим січовим товариством, але тими знущаннями він засипує прірву, яка була між нами й вами, між городовим і низовим козацтвом. Ми тепер одно, - і це той здобуток великий, який ми дорогою ціною купили. Того здобутку видерти собі ми вже ніяк не дамо. Можеш, пане гетьмане, спокійно лежати, моє товариство береже тебе і твій великий задум.» Гетьман простягнув до кошового дрижачу долоню: «Спасибі тобі, брате! Дай Боже, щоб ти в добру годину вимовив це слово. Бо нічого нам так не треба, як єдиномислія, панове, ніщо нас так не руйнувало і не ослаблювало, як наша незгідливість і розтіч. Вона тільки ворогам нашим на користь виходила, а нам на превелику втрату. Будьмо ж хоч заднім розумом мудрі, як не вміли бути переднім. Ви знаєте, до чого я це говорю і кого маю на гадці, імен і вчинків вичислювати не хочу, бо остогидло. Не хочу вас жовчю й полином поїти. Краще вип'ємо за здоров'я згоди і того добра, яке вона принесе з собою. Кажи нам, Андрію, доброго вина подати.» Чура приніс чималий циновий збанок і срібні чарки. «За твоє здоров'я, пане гетьмане!» - промовив кошовий Гордієнко, відгорнув вус, що й собі пити хотів, підніс чарку до уст і пив, пив, поки дна не побачив. А тоді останки капель на землю струснув і чарку догори дном на тацю поклав. За ним і інші те саме зробили. Войнаровський хотів удруге наливати. Але кошовий заперечив рукою. «Ні, після цього тосту більше пити не годиться. І не треба. Нам тепер тверезими слід бути.» 48. Здавалося, що немила вість, з якою король до гетьмана прийшов, не вразила його глибоко. Гетьман надто кріпко тримав себе в руках, щоб показати наверх, що діялося в 145 його душі . Щолиш як розійшлися старшини, як він Войнаровського відпустив і Обидовській також побажав спокійної ночі, а сам тільки з чурою і вічно заспаним хірургом остався, щолиш тоді думки з усіх сторін накинулися на його. Коли б не та недуга, так схопився б з ліжка, і пішов би в табір. Там балакав би з козаками і з запоріжцями; згадував і жартував, поки не розважив би себе й не позбувся тих своїх чорних гадок. А так треба з ними битися, як не хочеш миритися. І бився гетьман зі своїми думками не одну ніч і не одну самітну годину. Бачив минувшість недалеку, осяяну блиском почести й багатства, над якою мерехтіла семибарвна веселка великих сподівань, і бачив теперішність сумну і бідну, бездомну, безпритульну. Володар без землі і без народу, скиталець, зданий на ласку чужих людей, шведів і турків. Шведам вірив, бо ними верховодив король Карло, чоловік чести і твердого слова. Але турки? Гетьман знав їх вдачу і не чужі були для нього тайни політики Високої Порти. Він добре пам'ятав, що вона робила з Україною за часів Богдана Хмельницького. Так усіх башів, ханів і сераскірів все-таки за гроші можеш купити, бо вони одну честь мають для себе, а другу для гяврів. За кривду гявра не буде гріха. Правда, король рішуче заявив, що він свого союзника на поталу ворогові не дасть, але ж бо й сам від того ворога залежний. Головою муру не проб'є. Як турки схочуть, то все-таки поставлять на своїм і не виключене, що цар, коли не доб'ється згоди зі шведами, то заключить мир з турками і приневолить шведського короля якщо не словом, так силою, ба, може й насильством сповнити бажання царське. Про переговори царя з королем гетьман знає і знатиме, але яка розмова ведеться між Москвою й Царгородом, хіба ж це можна знати? Толстой старий лис, від нього тайни не добудеш. Теперішність, значить, сумна, а майбутність непевна. І то не лише для нього, для гетьмана... Що гірше, ніж собою, журився він долею України. Що буде, як його не стане? В краю один гетьман, на еміграції другий. Стара сумна пісня, якої вже не раз у нас співали після Руїни, з усіх найсумніша. Хто припинить її'? І гетьман переходив усіх своїх визначних сучасників. Згадував доброго та слабовольного Івана Ілліча і задерикуватого, але недосить рішучого Данила Апостола, характерного та замало політичного Павла Полуботка. Не доросли до нинішнього важкого моменту. Не доросли. Тут треба б покійного старого Хмеля, Виговського або Дорошенка, з тим досвідом, який вони дорогою ціною набули. Коли б не полтавський погром, кращого наслідника, як Андрій Войнаровський гетьман навіть не міг би собі бажати. Він, хоч молодий, але бувалий, політично підготовлений і характером певний, що більше, ніж самим собою, дорожив би тим насліддям, яке йому дядько лишив би. Тільки одно. Йому бракує охоти, а може, і снаги борикатися з внутрішнім ворогом, з козацькою каверзою, з зазіханням на владу, з незаспокоєним бажанням наживи. Тому-то й дивляться на Войнаровського, як на пана, бо він не любить підлабузнюватися старшинам і не хоче здобувати собі мир поміж козацтвом. «Високо голову несе», - балакають про нього. Остається Орлик. На нього вся надія. Орлик один може рятувати справу. Найкраще, коли б так залишився й надальше генеральним писарем, а булаву щоб перебрав Войнаровський. Так була б покладена основа дідичної влади, а не припадкового вибору. Бо ніщо не дає такої нагоди до безладдя, сварок і непорозумінь, як вибір гетьмана. І ніколи сусіди мають такої змоги сунути свого носа до нашого проса, як власне тоді. А так без клопоту й розгардіяшу гетьманська булава переходила б з рук до рук і заздалегідь призначений наслідник учився б від свого попередника нелегкого вміння правити державою. Це була б найкраща розв'язка цього важливого питання. Але чи Орлик згодиться на неї? Чи аж до тієї межі схоче посунути свій патріотизм і почуття обов'язку? Гетьман сумнівався, і важке зітхання було висловом його великої турботи. Він перевертався з боку на бік, місця собі прибрати не міг. То мороз проходив по його виснаженому тілі, то в жар його кидало - стогнав. Войнаровський будився і навшпиньках підходив до ліжка недужого дядька. Чура спав на порозі, лікар хропів у кутку. Перед іконою блимало невгасиме світло. Крізь шнуркове вікно видно було, як місяць підбивався вгору, обжемчужуючи табор і ввесь широкий, гарний, багатий краєвид. «Треба вам чого, дядьку?» «Спасибі тобі. Нічого мені не треба. Тільки спати не можу.» «Прикажете збудити медикуса, щоб дав насонний лік?» Гетьман заперечив рукою: «Не помагають мені його ліки, синку! На мою недугу, мабуть, уже й ліку нема.» Войнаровський потішив дядька. Казав, що осінь іде, і незабаром скінчаться тії спеки, які навіть здорових людей сильно слаблять. На ослаблення всю вину спихав, бо лікарі ніякої хороби в гетьмана не знаходили. Запалив свічку. Одна тінь здовж намету лягла, друга підстрибувала вгору. Заграли мухи. «А вже вам, дядьку, - питався Войнаровський, - часником від свічок не заносить?» «Від тих, що Мручко ставить, ні.» І мовчки подивилися на себе. Хвилину не зважувалися балакати про те, що обоє собі гадали. Аж гетьман сказав: «Боюся, що Мручко запізно догадався московські свічки своїми заступити.» «Може, дасть Бог, що ні», - відповів Войнаровський. І знову мовчали хвилину. «Вістей нових з України нема?» - спитав гетьман. «Semper idem29», - відповів Войнаровський. Гетьман очима до ікони побіг. Довго не відривав їх від неї. А потім Войнаровського за руку взяв: «Синку!» «Дядьку!» «Одно прохання маю до тебе.» «Ваше прохання - це наказ для мене.» «Ти знаєш, сина я не мав. Хотів усиновити тебе. І булаву гадав у твої руки зложити. Та чоловік стріляє, а Бог кулі носить. Не знаю, як воно буде. Найкраще, щоб таки тобі вручили. На це король погоджується. Та не знаю, як Орлик. Схоче він оставатися при тобі писарем, так як при мені був. А без його помочі ти собі ради не даси. Так тоді, я тобі пригадую те, що під Полтавою сказав. Покорися судьбі. Якщо побачиш, що козаки Орлика собі бажають, не переч їм. Хай він булаву бере. Понесе її гідно і добре. Я певний того. А ти останься при ньому. Не кидай діла! Небагато нас. Нікому від діла тепер утікати не вільно. Нікому! Це була б дезерція непростима. Це був би гріх. Чи обіцяєш мені?» Войнаровський до дядькової руки мовчки припав. Гетьман притягнув його до себе. Чути було, як прискала в лямпі олива і як цвіркали польові коники за наметом у траві. «Як у нас на Україні», - промовив гетьман і повіками очі накрив. Ніби туди йшов. Аж виснажений і притомлений на її лоні уснув. Гетьман гаснув, немов каганець без оливи. Не нарікав на болі, навпаки, казав, що йому багато краще, тільки сил нестає. Кволість і сонливість. Вже й голови від подушки відірвати не може. А діла всякого чекало. Часто кликав Орлика, казав собі прочитувати проект конституції, поправляв, але під час диктату мовк і замикав повіки. Орлик тривожно наслухував, чи гетьман дише, а впевнившись, що він тільки заснув, тихо й обережно, як кіт, виходив із намету. Бували в гетьмана і хвилини раптового оживлення. Тоді посилав Войнаровського з окремим дорученням до короля, скликував на нараду старшин, диктував листи. Іноді просив Обидовську подати бандуру. Гладив тоді її, торкав заглухлі струни. Обидовська підпирала його подушками. Сидів, надумувався хвилину, буцім пісні в пам'яті шукав. Відлетіла від нього. Струни пальців не пізнавали, жалібно квилили. Ой на татарських полях, На козацьких шляхах, Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють, Не орли чорнокрильці клекочуть і під небесами літають, То сидить на могилі козак старесенький, Як голубонько сивесенький, У кобзу грає-виграває, Голосно співає... Не співав, а гомонів. Ганна на силу здержувала сльози. Кобзо ж моя, дружно вірная, Бандуро моя мальованая. Де ж мені тебе діти? А чи у чистому степу спалити І попілець по вітру пустити? А чи на могилі положити? «А чи на могилі положити?» - повторив і задумався, ніби звідкілясь відповіді дожидаючи. «Докінчи за мене, Ганно!» - просив Обидовську, вручаючи їй свій улюблений струмент. Ганна скінчила: Нехай буйний вітер по степах пролітає, Струни твої зачіпає. Смутнесенько, жалібнесенько грає-виграває, То, може, подорожні козаки бігтимуть близенько, Почують, що ти граєш жалібненько, Привернуть до могили. «Коли б тільки привернули до нашої великої могили, - як відгомін промовив гетьман, - а тоді вже моя хай і забутою стане.» Мовчали, тільки останні звуки проспіваної пісні шелестами шовків шатра чіпалися, ніби вираватися хотіли на волю. «Дивний сон мав я нині, - почав, відступаючи від речі гетьман. - Наче іду кудись через велике, снігом завіяне поле. Ні людей, ні деревини - біло. Небо від землі відділити важко, зливається водно. Тільки ген, на обрію, щось паленіє. Насилу доволікся я туди і бачу: кущ троянди цвіте й пахне. Задивився я на тую троянду, і нараз зима весною взялася, зацвіло, заясніло, потепліло, сніги перекинулися травою, зашуміли потоки, солов'ї в батуринських садах затьохкали... В батуринських садах...» Не докінчив, тільки пильно на Ганну подивився: «А про Мотрю ти нічого не чула?» - спитав нараз. Ганна заперечила головою. «Ні, не чула. Нічого нового, ані доброго... Тягне мене туди!» «Куди?» «А до них. Там мати, Мотря, брати.» «Усіх нас туди тягне, Ганно, та не всім судилося повернутись. Ти ще молода, перед тобою майбутність.» Руку на її голову поклав. Незчулися, як навколішки перед його постелею стала. 49. Осіннім вітром від степів повіяло, запах в'ялої трави залітав у гетьманський намет. «Душно мені. Впустіть трохи свіжого повітря! Не звідси, - від сходу!» Мручко підняв шовком підбите полотно й показався табор: вози, коні, люди. За табором десь далеко шумів Дністер. Висіло осіннє задумане небо, чисте, без однієї хмаринки, тільки птахи по ньому у вирій відлітали довгим сірим шнурком. Втишилось гамірне літо, золотоволоса осінь стернями мандрувала, шовкову пряжу, срібне павутиння снуючи. Один жмуток із веретена зірвавсь і залетів у намет. На білу подушку біля білого гетьманового обличчя впав. Войнаровський хотів його забрати. «Залиши, хай лежить! - промовив гетьман. - Бог зна, звідкіля прилетіло. Може, й від нас?» Ганна обтулювала хворого, бо жалувався, що зимно йому. Ніг собі не чує. То знов у жар його кидало, просив, щоб розіпняла сорочку. Лікар з ліком прийшов, налив з плящини на ложку, та гетьман рукою відхилив ложку від себе: «Не треба!» Орлик до нього приступив. «Прийміть, ваша милосте, поможе», - просив, кланяючись. «Як умерлому кадило», - відповів гетьман і на устах його появилась гірко-весела усмішка. Нараз зірвався і сів. «І чого ж ви так принишкли, як черці? Розказуйте щось цікаве. Де Мручко?» «Я тут», - відповів сотник, стаючи в ногах постелі. «І ти нині не той став. Чого? Що, зі мною погано? Бачите, птахи теж відлітають, так Бог велів. Не відмінити нам законів природи. Вони сильніші від нас. І нам би таких законів треба, сильних і невідмінних. Подбайте, щоб вони були.» Голос його дрижав, ломився. Всі бачили це й хотіли йти. «Може ваша милість заснуть?» Знову ж ця усмішка на зболілих устах. «Висплюся ще. Ніч така довга.» Ніхто не зважувався починати балачку, хоч було про що. По таборі і по Бендерах всякі новини ходили. Та невже ж годилося бентежити хворого плітками? А нічого гідного сказати йому не вміли. «Всі ми, ваша милосте, раді б одної хвилини вертатись, хоч би й пробоєм крізь трупи і кров.» «Знаю це. Та головою муру не переб'єш. Треба на слушний час заждати. Козаки того не вміли. Бурею зривались і шуміли, як буря. А нам не шуму треба, лише діла. Добре підготованого діла.» Сонце скочувалось над обрій. Повними пригорщами червоне золото розкидаючи, на зжаті поля, на буйні баштани, на Дністрові хвилі. Намет немов горів. Гетьман силкувався повними грудьми вдихнути чисте, запашне повітря. «Гарно як!» - і очі понад табір пустив, туди, де земля обіймалася з небом. Буцім надивитись не міг. «Дякую тобі, Боже, що сподобив мене бути видцем тих чудес Твоїх, що перед нами твориш. Дякую Тобі за чари весни і за грозу бурливої ночі, за птахів спів і грохіт грому, за Сейму шум і рев Дніпрових порогів. Все воно гарне - грізне, чи лагідне, достойне шани та любови гідне.» Сонце мерехтливою смугою, як мечем, намет надвоє розрубало. По цей бік недужий, по той бік близькі його. Ніби з того боку дивились на нього й ніби з тамтого лунав до них незабутий голос його. «Дякую Тобі, Боже, за охоту до життя і діла. Велике це добро, і Ти найкраще бачиш, що я його у землю не закопав. Не гайнував. І головою й руками трудився, і мислею і мечем. Великого хотів. А що не здійснив свого хотіння, може, це й не моя вина. Всі ми лише люди. Цвіт і комаха, дерево і звір у лісі, такі, як Ти їх сотворив, Боже. А людині дав Ти волю розвиватись. На людині Ти мабуть і завівся. Людині ще багато дечого бракує. Не край же нас за те, лиш поможи нам кращими стати, достойними премудрости Твоєї!» Замовк і мовчали всі. Молитовною тишиною розмолився намет. Гетьман устами шевелів. Силкувався, ще хотів щось казати, та не міг, не давало. Пальцями покривало мняв. Голова хиталася з боку на бік. Тіло вдержати її не могло. Ганна й Войнаровський підтримали хворого. Ніби рівновагу зловив: «Дай нам, Боже, вольними бути!» - останками голосу промовив і горілиць повалився на постелю. 50. Дня 23 серпня старого стилю сумнопам'ятного Року Божого 1709 тьмаво сонце над Бендерами сходило. Хоругов біля гетьманового намету не лопотіла з поранковим вітром, як звичайно, тільки зісунувшись по високій щоглі, повисла на подобу крил примученого орла. І в шведському таборі жовто-блакитні прапори опустилися до половини щоглів. Барабани чорними прикрито опонами і чорні перев'язки появились на раменах шведських старшин. Заборонено співи й голосні розмови. Циган з ведмедями і танцюристками циганками не допускали близько. Жалоба. Козацький табір був, як тіло без душі. Люди ставали гуртами й перешіптувались. Не можна сказати, щоб смерть гетьмана постигла його несподівано, вона за ним ішла ще з-під Полтави, але людська річ умовляти в себе: ану ж воно якось... Може, ще, може... Козаки привикли до того, що гетьман не раз хворів і виздоровлював, потішали себе, що, може, й тепер покращає. Та ні! Гетьмана не стало... Табір осиротів. І сирітство це відчував тим більше, що воно його на чужині постигло. Голови нема. Хто ним буде журитися? Хто про нього подбає? Більше ніж двадцять літ гетьман господарив, і ніяк було привикнути, що його нема в живих. Дня 23 серпня сумнопам'ятного 1709 року сонце на бендерських полях світило, та не гріло. Войнаровський з Ганною Обидовською і Мручком біля покійники залишились. Орлик пішов сповістити короля. Король мовчки прийняв до відома сумну вістку. «Щиро спочуваю з вами у вашому горі. Маю надію, що наслідник піде слідами свого попередника. Я пана Войнаровського дуже шаную. Прошу передати всім панам старшинам і всьому козацькому війську мій щирий жаль з приводу смерти пана гетьмана.» Орлик подякував, вклонився і пішов. «Я пана Войнаровського дуже шаную», - гомоніли за ним королівські слова. Намет обставлено зеленими гильками. Посередині, між восковими свічками, лежав покійний, білий, як ярий віск. Козацькі жінки приходили з наруччями польового квіття, що його гетьман так дуже любив та плачами сповнили весь намет. Старшини, в кого був контуш, вдягали, а в кого ні, до Бендер їхав, щоб такий пошити. Пояси на сумний бік зав'язували. Коло полудня шведський король не приїхав, а пішки з кількома генералами прийшов. Несміливо й стурбовано приступив до покійника. Довго стояв і немовби шептав щось своїми відмороженими устами. Гетьман усміхався до свого вірного союзника. Не мали жалю до себе. В лиху годину звела їх доля з собою та не осоромили себе. Гідний гідному дотримав слова. Гетьман не відступив короля під Полтавою, король гетьмана не видав у Бендарах. Втратили бій, та не втратили лицарської чести. Король прикляк, окрилену голову перед маєстатом смерти схиливши... Потім кріпко стискав Войнаровського за руку. Обидовській висловив свій жаль, Орлика просив вести дальше канцелярське діло й, кланяючись направо й наліво, подався через яр до свого табору. Ще вчора було їх двоє, нині він один залишився. Цього вечора нікого не кликав до себе, нікого не приймав. Всю ніч не спав. Читав Плутарха і Псалтир. 1Ганнібал перед брамою (лат.) 2Третього не дано (лат.) Хай живе король Карл! (лат.) 4Вигадує (нім.) 5Залишки, вихоплені після аварії корабля (лат.) 6Теке - монастир 7Домуз - свиня 8Ракія - горілка 9Тахе - літні, легкі шапки 10Софта - учень магометанського богословія 11Тюрбе - гробниця 12Ідіот 13Я людина (лат.) 14Українець (лат.) Ваша милосте (нім.) 16Як мокрий пудель (нім.) 17Благородні угоди приносять благородних друзів (лат.) 18Манія величі (лат.) 19Цареві пощастило (нім.) 20З любов'ю (італ.) 21 Мій любий друже (нім.) 22Європейський театр (лат.) 23Доброго видужання (нім.) 24Нічого не буває без причини (лат.) 25Маленьке хвилювання (нім.) 26Дрібниця, мої панове, дрібниця (нім.) 27По-перше (лат.) 28По-третє (лат.) Завжди те саме (лат.) ---------------