ЛЕПКИЙ БОГДАН БУРЯ Шаліла буря. Грім за громом У землю з луском бив з небес, І, мов відорваний з припону Якийсь казочний лютий пес Встікався, зливсь над моїм домом. А блискавки, неначе змії Пекельні, вились по землі І витягали ясні шиї, В небеснім ковані вогні. А темрява — хай господь криє! Здавалося, хвилина суду Прийшла і наблизився час, Коли без праці і без труду Земля і небо, світ і люди Пропадуть в безвістях нараз. Та не пропали. Прогриміли Над світом громи. Перейшла Весняна буря. Лиш шуміли Дощу краплини й до вікна, Як мухи, билися, бриніли. ------------------------- Отак і молодість минеться, Як тая буря навесні. Погаснуть очі, карк зігнеться І вже не випрямиться, ні! Огонь погасне й не займеться. І тільки в північну годину, Коли тебе покине сон, З жалем спімнеш минулу днину, І спомини у ту хвилину Роєм ударять до вікон. * * * В ОЧАХ ТВОЇХ Я НЕБО БАЧУ В очах твоїх я небо бачу, Горять на нім вечірні зорі І відбивають світло своє В моїй душі, неначе в морі. І поки небо тихе, сине, І поки ясно сяють зорі,— Блакитом чистим хвиля лине В глибокім безконечнім морі. А хай лиш небо хмари вкриють, І хай погаснуть ясні зорі,— То враз і води потемніють В глибокім безконечнім морі. * * * ВАСИЛЕВІ СТЕФАНИКОВІ Ти, хлопе, землю край І в землю зерно сій, Най жито, як Дунай, Покриє загін твій! Най жито, як Дунай, Пшениця золота, Поллється на весь край, Як та хлібна ріка. Ти не дивись на те, Що нивонька твоя, Як полотно лляне, Коротка і вузька! Хоть як ти моря грудь Веслом стальним пори. Хоть як ти мудрий будь, Не розітнеш води! На хвилечку лише На ній ти вчиниш слід, Ледь хвиля надійде, Піде той слід під спід. Піде той слід під спід, Розкинеться земля Від заходу на схід, Неділена, ціла. Від заходу на схід. Як воздух, як вода,— Ти дав їй кров і піт. Вона буде твоя! 1901 * * * ВИДИШ, БРАТЕ МІЙ Видиш, брате мій, Товаришу мій, Відлітають сірим шнуром Журавлі у вирій. Кличуть: кру!кру!кру! В чужині умру, Заки море перелечу, Крилонька зітру, Крилонька зітру. Мерехтить в очах Безконечний шлях, Гине, гине в синіх хмарах Слід по журавлях. 1912р. * * * ВОНА ТАМ Є Стояв я сам-один, немов на варті Забутий в?як у чужій землі, І України я шукав на карті, Шукав, шукав, та не було її. Розірвана граничними стовпами, Осяяна загравою пожеж І розпанахана ворожими мечами, Конала тихо серед власних меж. Кругом кістки, череп'я, попелище, Незвісного непройдений прост?р, А в тім просторі, чую — ближче й ближче Іде і вовком виє голод-звір. Ні, ні! Не встою довше я на варті, Закрию очі, кину кріс, піду... Я України не знайшов на карті, Може, в душі її я віднайду. Вона там є. Єдина, неподільна, Від Сяну срібнолентого по Дон, Така розкішна, чиста, ясна, вільна, Немов найкращий молодечий сон. Прийде момент, коли сей сон скінчиться І буде дійсність кращою від мрій, А поки що най цілий світ валиться, Хоч сам-один, ти вір і кріпко стій! * * * ДЕНЬ ЙДЕ ПО НОЧІ, А ОСІНЬ ПО ЛІТІ День йде по ночі, а осінь по літі, І переміні тій кінця немає. В кожній хвилині хтось родиться в світі, В кожній хвилині хтось в світі конає. В тій хаті чути перший плач дитини, Там перед смертю старець клене долю. Так вічно, вічно. Й нема ні хвилини, Щоби на світі цім не було болю. А ріка заодно грає-грає, Щось в ній буриться, щось в ній зітхає. * * * ДО РІДНОГО КРАЮ О мій рідний безталанний краю! Чи побачу я тебе? Не знаю. Вечір — зорі — трави — срібні роси. Де не ступиш — пахнуть сінокоси. Йдеш, як в казку, й сам ти мов із казки, Повний туги і щирої ласки. Повний ласки, що, мов та водиця, Через край із серця твого ллється. Сам не знаєш, де ти й звідкіля ти? Люди — браття, а природа — мати. О мій рідний безталанний краю! Чи побачу я тебе? Не знаю... * * * ЖУРАВЛІ Видиш, брате мій, Товаришу мій, Відлітають сірим шнурком Журавлі в вирій. Чути: кру! кру! кру! В чужині умру, Заки море перелечу, Крилонька зітру. Мерехтить в очах Безконечний шлях, Гине, гине в синіх хмарах Слід по журавлях. * * * ЗАСПІВ Колисав мою колиску Вітер рідного Поділля І зливав на сонні вії Степового запах зілля. Колисав мою колиску Звук підгірської трембіти, Що від неї зорі меркнуть І росою плачуть квіти. Колисав мою колиску Голос недалеких дзвонів, І веселий спів весільний, І сумний плач похоронів. Колисав мою колиску Крик неволеного люду І — так в серце вколисався, Що до смерті не забуду 1901р. * * * КОЛИ ТИ, МИЛА... Коли ти, мила, дійсно з неба родом, То чистою останешся навіки І, попри зло ідучи мимоходом, Примкнеш свої божественні повіки. А зажене тебе недолі сила Там, де життя грязюка бездорожна, То розпістреш душі сріблисті крила Й перелетиш, куди пройти не можна. Отак в брудній, в непривітній яскині Горять проміння сонця золотії, Так при багні, на болотній долині Біліші від снігу цвітуть лелії. * * * ЛИСТКИ ПАДУТЬ Листки падуть; падуть зів'ялі, зжовклі І з шелестом кладуться під ногами. Якісь пісні, давно-давно замовклі, Мов привиди, снуються над полями. Якісь квітки, бліді і недоцвілі, З-між бур'янів обличчя вихиляють, Чиїсь слова, забуті, але милі, Над головою раз у раз літають. Хто їх казав? Коли і де?.. Весною Шептали їх уста, нев'ялі рожі. Невже ж оці слова підуть за мною По життєвім тернистім роздорожжі? Невже ж вони літатимуть світами, Слідів своїх пильнуючи безпечно?.. Нехай летять, най срібними нитками, Як павутиння, в'ються безконечно. * * * НА ГОЛГОФУ Голгофа, хрест, Страшні, криваві сни… Товпа реве: "Розпни! Розпни! Розпни!" І розп'яли… На голові вінок, По краплі кров Спливає у струмок. Товпа реве: "Коли ти Бог єси, То злізь з хреста І сам себе спаси! Якщо не Бог, А лиш юдейський цар, То військами На ворогів удар! А ти мовчиш, Здригаєшся, мов трус,- Га! Ти не Бог, Лиш назарей, Ісус!" Голгофа, хрест, Страшні, криваві сни… Прости їм, Боже, Бо сліпі вони… * * * НА НОВИЙ РІК І знову рік один життя, Як сон, минув, І більше вже не буду я Таким, як був. І більше вже не вернеться Ні сміх, ні сум, Лиш дещо з них обернеться У постать дум. І, може, хто, читаючи Письмо дрібне, Замислиться й, зітхаючи, Мене спімне. * * * НАБІК ЖИТТЯ, ЖУРБО ДРІБНА!.. Набік життя, журбо дрібна! Набік, марні тривоги! Крізь темний бір до ясних зір Прорубую дороги. Гримить топір, валиться бір, Тріщать гнилі колоди, То там, то тут на шлях падуть Останні перешкоди. І стогне бір, як дикий звір, Кінчить життя прокльоном, А там вгорі грядущі дні Дзвенять побіди дзвоном. Який то спів будучих днів Для мого вуха милий! Який при нім недолі грім Марний, смішний, безсилий. Ти, громе, бий! Ти, буре, вий! Не знаю я тривоги. Крізь горя бір у щастя двір Прорубую дороги. * * * НАШІ ГОРИ Гей, чудові наші гори! Гей, чудова сторона! Відживає серце хворе, Обновляється душа. І як ті вірли крилаті, Так думки вгору летять. В голові, як діти в хаті, Вдержатися не хотять. Лиш женуть все вище, вище, На верхи і на шпилі, Де чимраз до неба ближче, Чимраз дальше до землі! * * * НЕ ЗНАЮ, ДЕ ВОНА І ЯК ЇЇ НАЗВАТИ... Не знаю, де вона і як її назвати, Який у неї голос, плач і сміх, Не знаю, чи стріну її, щоб розказати Свій біль найтяжчий і найгірший гріх. А все ж таки за нею я скучаю На самоті і в час гучних забав, Серед степу і в калиновім гаю — Немов мені хтось моє щастя взяв. І тільки іноді в вечірнюю годину, Коли в душі настане тишина, Коли я шум і гамір світу кину,— Здається, ніби при мені вона. Здається, ніби синіми очами Вдивляється у душу, ген на дно, І промовляє тихими словами Так, як колись давно-давно-давно. * * * НЕ ПРОШУ ЛЮБОВІ АНІ ЛАСКИ... Не прошу любові ані ласки, Бо любові випрохать не мож — Будь мені як королева з казки, Що заснула серед срібних рож. Будь мені як тая біла дама, Що по замку в тиху північ йде, Будь мені неначе скарб Сезама — Ключ пропав... Ніхто не віднайде. * * * О ПІСНЕ, ЯКА ТИ ПРЕКРАСНА О пісне, яка ти прекрасна, Коли з океану душі З'явишся нараз, світла, ясна, На розкіш, на втіху мені! Хотів би тебе я дістати З тих темних, таємних глибин, В слова, ніби в шати, прибрати, Щоб сяла, немов херувим. Так годі! Я чую, я знаю, Що первісну твою красу Тоді, як тебе убираю В слова,— в домовину кладу. * * * ПІД ВЕЧІР Не журися, моє серце, Не журися, бідне, Що в полуднє мерехтіло, У вечір поблідне. Що в полуднє мерехтіло В злоті і в пурпурі, Те нічкою прибереться В кольори понурі. І не одно, що манило Тебе в ясну днину, Безвартісним покажеться В вечірню годину. І будеш ти дивитися На небо, на зорі, І будеш ти губитися В далекім просторі. І що тебе хвилювало, Що тебе боліло, Помалесеньки-помало Забудеться ціло. Мовби нараз крил дістало Й кудись відлетіло Те, що тебе хвилювало, Що тебе боліло. * * * ПОЕЗІЯ Поезія, друже, всюди є — І в людях, і в природі, І, поки чоловік жиє, Її умерти годі. Вона сміється на устах Маленької дитини, Вона летить до нас у снах, Як вітер з верховини. Вона нам працю солодить, Співає при роботі, Алмазом ясним мерехтить В кривавім людськім поті. Вона у бурі, в реві фаль, В збіжжях-ланах на полю, Вона і там, де гостра сталь Мигтить, б'ючись за волю. Вона в дощі, в снігу, в імлі, В курнім осіннім димі — Найменше ж, друже, єсть її В химернім ритмі й римі. ІІ Коли тобі говорять, Що хоч і не найгірші Поезії ти пишеш, Так все ж вони — лиш вірші; Що в віршах твоїх годі Стрінути щось нового І що таких поетів, Як ти, на світі много; Коли тобі говорять, Не слухай того, брате, А критикові свому Ти можеш так сказати: Думаю — добре б було, Добродію учений, Коли би ви весною Пішли у гай зелений Й послухали, як вітер З листками розмовляє, Як пахнуть свіжі квіти, Як соловій співає; Як в лузі на калині Кує зозуля сива, Як хмара по блакиті Мандрує білогрива; Як буря табунами Гуляє по долині, Як дзвонять на тривогу Дзвіночки темно-сині; Й поглянули, як з глуші, З веселкою на скрані, Стрійна в імлу перлисту Виходить казка-пані; Вам двадцять літ минуло, І бачили ви много, А глядите — неначе На щось зовсім нового. Бо квіти, птахи, хмари — Одна краса, та й годі! Лиш фялків не садіть ви З цибулею в городі. . . . . . . . . . . . . . . . Поезія правдива Цвіте в душі, як весна, Й таємно творить дива, Задумана, чудесна. * * * ПОМЕЖИ НАМИ МОРЕ СИНЄ Помежи нами море синє Шумить бездонне, По нім, як лодка, думка лине І в хвилях тоне; Над ним, як мева, жаль літає І біла туга — Була мойому серцю раєм, Не буде друга! Була для серця мого раєм, Рожевим квітом, Що десь далеко процвітає За нашим світом; Над тим буденним світом сірим В чудовім краю — Тому так дуже, так без міри Її кохаю! І хоч ніколи, ах, ніколи До того краю Ні по неволі, ні по волі Не завітаю І не стріну та й не побачу, Даремна воля — Тим більше люблю, чим більше трачу, Така вже доля! . . . . . . . . . . . . . . . . . Помежи нами море синє Шумить бездонне, По нім, як лодка, думка лине І в хвилях тоне. Над ним, як мева, жаль літає І біла туга — Була моєму серцю раєм, Не буде друга. * * * ПРИЙДУТЬ ЗАДУШНІ ДНІ... Прийдуть задушні дні. Родичам діти, Братові сестри і другові други Останні кинуть на могилу квіти, Як доказ пам'яті, любові й туги. Настане ніч, й квітки почнуть казати Мерцям про світ, котрий вони лишили, І про людей, яких прийшлось пізнати, Заки їх смерть загнала до могили. І скорше буде час для них минати На цій розмові, тихій і сердечній, І менше скучно буде їм лежати В цій темряві глибокій, безконечній... * * * СЕРЦЯ МОГО БІЛЬ... Серця мого біль, Співів моїх жаль — Вітер рідних піль, Плескіт рідних фаль. Вітер рідних піль, Степових могил, Що, хоч родить біль, Не вбиває сил. Не вбиває сил, Хоч болить душа, Не торощить крил, Не гасить огня Так — нім вдарить грім, Нім прорвесь ріка, Нім звалиться дім — Стугонить земля. Так — зак' бурі рев Понесесь на ліс, Лист летить з дерев, З дубів і беріз. Лист з дерев паде, І тремтить трава. В хмарі грім гуде — Тож дрижить душа! * * * СТРІЛЕЦЬ ДО МАТЕРІ Мамо моя! За час, за годину Свиснуть кулі, заграють гармати. Може, вийду цілий, може, згину – Хочу твоє опрощення мати. Ти не гнівайся, рідна, на мене, Що пішов, не простившись з тобою. Подивись, яке листя зелене! Прийде буря й понесе геть з собою. Я не годен був, мамо, дивитись На твій жаль і на сльози керваві. І не годен був в хаті лишитись, Коли другі боролися в славі. Била північ… Місяць… ясно, як в днину, Ах, як тяжко було вийти з хати!.. Мамо! кулі! Чи верну, чи згину, Хочу твоє опрощення мати. * * * ТЕРЦИНА Сніжок паде. Летять листочки білі, Як у саді пахучий вишні цвіт, Коли вітрець порушить злегка гілля. Сніжок паде... Отак з забутих літ Летять на мене незабуті мрії, Біленькі-білі, мов лелії цвіт. Сніжок паде... Немов крізь мряку мріє Якийсь далекий, гарний, добрий світ, Де все цвіте, сміється, променіє,— Це спомини моїх дитячих літ. * * * ЧАС РІКОЮ ПЛИВЕ... Час рікою пливе... Я побачив тебе На проході в міськім огороді. І дивився, дивив, Довго очі трудив, Бо пізнати чомусь було годі. Та ж стать рівна, струнка, Та ж голівка мала, Очі сиві палкі, говірливі, Лиш уста мов не ті, Мов чужі, не твої, Маломовні, сумні, нещасливі. Ті дрібонькі уста, Що мов пташка пуста, Щастя повні були, все розмовні, Так упрямо мовчать, Наче кару терплять, Що були не досить правдомовні... На той вид тяжкий сум Обгортає мій ум, Похоронні нути в серцю чути, Невмолимий докір Вилітає в простір: "Як ти міг, як ти міг позабути?" Не забув тебе я, Хоть взивав забуття, Не було позабути спромоги, Лиш непривітний час З серця квіти обтряс І поніс їх на інші дороги... * * * ЧУЄШ, БРАТЕ МІЙ... Чуєш, брате мій, Товаришу мій, Відлітають сірим шнуром Журавлі у вирій. Приспів Кличуть: кру-кру-кру, На чужині умру, Заки море перелечу, Крилоньки зітру, Крилоньки зітру, Кру-кру-кру. Мерехтить в очах Безконечний шлях, Гине, гине в темній мряці Слід по журавлях. Приспів Чути: кру-кру-кру, На чужині умру, Заки море перелечу, Крилоньки зітру, Крилоньки зітру, Кру-кру-кру... * * * Я ВАС ЖАЛУЮ... Я вас жалую, яблуні, груші, Вас, берези дрижучі, плачливі, Що на цвинтарі виросли, в глуші, Гробів сторожі мовчаливі. В час літнього гарячого жару Ваше листя тінь, холод кидає, Та ніхто з благодатного дару Хісна, ні пожитку не має. Ні женці, утомившись на ниві, Не прийдуть в вашу тінь спочивати, Лиш гроби тут лягли мовчазливі, Раз лягли і не хочуть вставати. Ні серна, ані заєць трусливий Не прийдуть в вас приюту шукати, Як на ловах завзятий мисливий Прожене їх із власної хати. Не прийдуть, бо їх гірше жахає, Чим мисливого певна рушниця: Той спокій, що над вами витає, І той черв, що під вами гніздиться. Я вас жалую, яблуні, груші, Вас, берези дрижучі, плачливі, Що на цвинтарі виросли, в глуші, Гробів сторожі мовчазливі. * * * ЯЛИЦЯ Гей, ялице стара, Розкажи ти мені, Як жилося тобі На високій горі? Як шуміли кругом Безконечні ліси, Як бездомні вітри Понад ними ішли? Як тинявся медвідь, Дикий пан диких гір, І як ніччю до зір Сповідавсь темний бір? Як ревів Черемош, Як шумів синій Прут Як жилось людям тут На свободі, без пут? Розкажи ти мені Про минулі часи, І чар сили, краси Обнови, воскреси! * * *