ДВА СУСІДИ _______________ На хуторі, на безлюдді, жили два сусіди. Оба терпіли тяжку біду, і та біда привела їх до товаришування, до братського життя. Нерідко доводилося ділитися останнім, аби допомогти один другому. І ось при такому братерському житті потрохи господарство їх кращало, і згодом вони стали заможними. Живуть собі вільно, ні від кого не залежні, уже не потребують допомоги один другого, а тільки пишаються. І було їм добре обом, бо кожен пам'ятав, що якби не другий, то увесь вік він перебував би в злиднях. Так жили, як брати. Якось в околиці з'явилися розбійники. Напали вони на хату заможнішого й дужчого, усе пограбували й спалили, ледве сам господар зміг утекти. Що йому робити далі? Став бідним, як старець. А багатий сусід і собі тремтить, що й до нього прийдуть розбійники і в нього все заберуть. Просить він бідного переселитися до його хатини: обіцяє годувати, зодягати, аби тільки той допоміг йому розбійників одігнати. Бідний пішов. Коли прийшли розбійники до багатого, то сусіди так їх зустріли, що ті вже зареклися приходити. Десь розбіглися, поховалися й чутки про них не було. От спершу багатий бідного шанував, догоджав йому і його родині, Та як потрохи став забувати про розбійників, перестав годувати бідного, а потім почав кпити з нього. Нарешті вигнав з хати. Бідний пішов на своє старе попелище, викопав там землянку й почав горювати. Багатий же розкошував, забувши зовсім про бідного. Коли ж розбійники довідалися, що багатий живе вже сам, що там бідного нема, що тепер легко його пограбувати, наскочили несподівано і геть чисто все забрали. Господар боронився, як лев, убив отамана й кількох розбійників, а решта зі злості вбили його самого. Хату ж і все добро спалили. А бідний тяжко працював і потрохи здобувся на нове господарство, став ще багатшим, ніж був раніше. Розбійники ж розбрелися без отамана і вже нікому не могли заподіяти зла. * * * ЗВІРИНЕЦЬ НА КОРАБЛІ _______________ Плив по морю корабель. Був великий, але брудний, занедбаний, розхитаний, що аж скрипів на ходу. І мав той корабель одну мету: збагачувати господаря і всіх його слуг. На кораблі містився великий звіринець, і далеко навкруги стояв у повітрі від нього сморід, бо чистили й чепурили корабель тільки тоді, коли він наближався до якого міста, коли готувалися показувати звірів, збирати гроші... Окрім бруду, на кораблі був ще й великий безлад: клітки зі звірами стояли без ніякої системи. Біля левів — коні, біля ведмедів — воли, біля вовків — свині та овечки, біля орлів — зайці. Хижаки дратувалися, бачачи біля себе поживу, а останні потерпали. І через те на кораблі були безперестанні погрози й страхи, дикий рик, жалібний писк або вереск... Та й житло у всіх звірів було дуже різне та безглузде. Коні, олені ледве поверталися в тісних клітках, тоді як гієни й шакали бігали по своїх великих наввипередки. На кораблі було багато мавп різних порід і країв, від найбільшої горили до найменшої мартишки. Усі вони містилися по темних закутках біля кроликів, гусей та всякої дрібноти, що нею годували хижих звірів. Та над усіма тут був один, що як цар кохався у розкошах. Був то великий крокодил — священна особа для всіх. Він містився у басейні, зробленому для нього посеред корабля. Басейн був завжди повний річкової води, а на дні лежав пісок і глей, в якому росли різні рослини. Господар, капітан, матроси, звірі й птахи — усі боялися крокодила, усі йому служили, бо вірили, що він дає згоду й лад на кораблі, безпечну подорож, що він рятує від бур і тайфунів, від підводних скель, від холери, чуми й наглої смерті... Тому для нього призначалися маленькі мавпи, вівці, свині, кролики, всяка птиця і дрібна тварина. Від крокодилової ненажерливості й люди мали якусь поживу: коли йому кидали в пащу вівцю, то спершу стригли, білували, свиню патрали, гуску скубали — ось матросам і зоставалися всякі обрізки, вовна, щетина, пір'ячко... Вони йому були раді. Так корабель плавав по великому морю, спиняючись у містах, і цікаві люди приходили на нього, оглядали звірів і платили за це гроші. Але доля сліпа й вередлива, а ще більше того — жорстока. Тепер корабель плив морем, і жах повис над ним: люди метушилися, звірі ревіли, птахи жалібно пищали... Що ж страшного трапилося? Не стало прісної води, а спека стояла нестерпна. Звірі від спраги не їли. Люди розгубилися, і всім тільки одне тільки приходило на думку: набрати прісної води з басейну і напоїти звірів. Та всі жахалися тієї думки, бо ж священна особа, крокодил, зараз же помститься й погубить усіх. На кораблі почалися сварки: одні матроси кинулися до ставка брати воду, а господар з іншими перепинив їм дорогу. Починалася бійка... В цей час несподівано налетів вітер, поорав рівну поверхню води й почав хитати кораблем та кидати його по хвилях. Було не до сварок; матроси почали збирати вітрила, а керманичі взялися за стерно. Заревіла буря, заревіли разом із нею звірі... Матроси знову кинулися одні до басейну, а інші перепиняли їм дорогу. Зчинився бунт на кораблі. Бунт людей і бунт звірів. Люди билися, а звірі, мов несамовиті, ревіли, скаженіли, гризли, рвали, шматували свої старі клітки... І раптом усі вискочили на волю. Це була для них повна несподіванка, тож всі враз притихли й спокійно стояли біля кліток, ніби винувато оглядаючись на всі боки. Люди поховалися в каюти, в кубрики. Слони першими поважно підійшли до ставка й почали пити, але священна особа кинулася на них і одного поранила. Тоді розлючений слон хапнув хоботом священну особу і в одну мить викинув її в море. Коли слони напилися і відійшли від басейну, туди почали збігатися всі інші звірі. А як і вони вдовольнилися, то кинулися до свиней, овець, кроликів та іншої дрібноти, ламали їх клітки, а самих жерли. Рятуючись від хижаків, і дрібнота повискакувала з кліток. Корабель був у повній владі звірів. Вони понапивалися, понаїдалися й розійшлися по всіх закутках. Вітер рвав, корабель скрипів і наближався до берега. Коли звірі побачили вдалині берег, то засумували, згадавши колишню волю... І не тільки волю, а й землю, степи, ліси і гори. Кораблем кидало по хвилях все дужче і дужче, усе ближче і ближче він наближався до берега. Слони зібралися докупи, стали в тісне коло, думаючи якусь думку, і всі дружно хитали головами. Леви походжали окремо з гордовитою свідомістю, що вони хоч і не на волі, але ж і не в клітках. Ведмеді поглядали на далекий берег і розуміли, що воля для них — то темний ліс. Сірі воли круторогі, дикі коні, олені нюхали ароматні пахощі свіжих трав, що доносилися з берега й радили між собою якусь раду. Вовки, гієни, шакали теж розуміли, що вони ще не на волі, але ж через свою жадобу жерли овець, свиней і навіть не дивилися на берег. Лише мавпи різних порід і країв, як і завжди, зоставалися безжурними. їх тут було найбільше, і всі вони з вереском, галасом і кривлянням розбігалися по всьому кораблі, розлізалися по щоглах. Високі щогли, реї, ванти, трапи здалися їм деревами, справжнім зеленим лісом, волею. Там угорі вони кривлялися, перекидалися, сварилися, галасували, дико верещали, повисали на хвостах головами донизу... І чим далі, тим більше було крику, тим мавпи ставали сміливішими й нарешті опанували всім кораблем. Колись із своїх кліток вони бачили, як матроси поралися біля вітрил, як кермували стерном. Тепер вони самі взялися за це: порозпускали всі вітрила, рвали їх, шматували. Чіплялися за стерно й тягли його у різні боки. І від удару могутньої хвилі об стерно перекидалися в повітрі й падали в море. Зривалися з щогли й тонули. Та дурні мавпи всіх порід і країв того не помічали. На місце одних наскакували інші й робили те ж саме. А тим часом вітер став повертати й подув уже з берега. Птахи, сидячи у своїх клітках, порозправляли крила, пообчищали на них пір'я, потім зробили спробу — раз, двічі махнули ними, а тоді й полетіли. Вони перші попрощалися зі смердючим кораблем. Піднялися високо в небо й лише там сказали: —Тепер нам воля! Слони перестали хитати головами, насторожилися. Потім найбільший з них високо підняв хобот, подержав його так довго, а потім за-трубів. І коли всі інші теж так зробили, він підійшов до краю корабля, глянув на далекий берег, переступив через борт і звалився просто в море. За ним так само зробив по черзі кожний слон, і всі вервечкою попливли до берега. Сірі воли круторогі збилися в купу, дивилися на берег і радили раду. Довго радили, потім дико ревли, а там — і собі гуртом кинулися у море. Борсалися, мов у відчаї, штовхалися, один одного доганяли й перепиняли, один на одного налазили, сідаючи верхи... І через цю їх безглуздість чимало потонуло, поки воляча громада допливла до берега. За ними попливли дикі коні, олені, верблюди, тури... Розумні леви, хитрі лисиці дивилися на берег і думали: "Коли вже видно берег, то незабаром ми будемо коло нього, так завжди бувало". На цьому заспокоїлися і чекали. Тільки мавпи різних порід і з різних країв ні про що не думали, а гойдалися собі на щоглах. А тим часом вітер сильнішав. Розпущені мавпами вітрила гнали корабель у відкрите море. Уже й берег сховався, а корабель кидало ще дужче. Люди зі своїх криївок побачили, що корабель гине. Це додало їм сміливості, й вони почали виходити на палубу. Одні з відчаю перед видимою смертю кинулися до щогол, щоб упорядкувати вітрила, а інші до стерна, щоб скерувати корабель. Та мавпи в одну мить їх зім'яли, стерли, подряпали й скинули. Матроси вернулися ледве живі. Корабель кидало, наче тріску, і порятунку не було, та дурні Мавпи того не розуміли — кривлялися й верещали. Тоді матроси пішли на хитрощі: повивертали кожухи наверх вовною, закрили обличчя волохатою машкарою, щоб обдурити мавп. Відтак знову кинулися на щогли й до стерна. Спочатку мавпи їх не чіпали, думаючи, що то свої, а далі по рухах і по ділах впізнали й розірвали на шматки. А корабель скрипів, тріщав, гудів і стогнав. І ось нараз ним так ударило об підводну скелю, що він розбився на кілька частин. Усі звірі, що зосталися на кораблі, розумні й дурні, і всі люди потонули з ним у морських глибинах. * * * КАЗКА ПРО МАКСИМА _______________ Посіяв Максим пшеницю. Пшениця добре зародила. Максим покосив її і позвозив у клуню. При кінці всі колосочки зібрав граблями, а зерна віником. Залишилося тільки одне зернятко, і його разом знайшли миша і горобець. Горобець — Я перший побачив зернятко! А мишка: — Ні, не ти, а я перша! Сварилися, сварилися, нарешті пішли судитися. Суддя ніяк не міг розсудити і послав їх до царів: мишу до лева, а горобця до орла. Лев каже: — Авжеж, миша перша побачила зерно. Горобець літає вгорі, а миша нишпорить по землі. Тут і судити нема чого. Орел повинен був із цим погодитися, але саме тоді він дуже ворогував із левом і думав: — Підожди, — я тобі віддячуся. Підіймуся високо вгору і впаду тобі просто на голову. Не минути тобі лиха. Злетів орел угору, заховався ген за сині хмари, та лев здогадався і сів на скелі біля своєї підземної палати. Орел зненацька як упаде на нього, а він — шусть під скелю. Орел ударився об камінь і поламав собі крила. На той час ішов Максим із рушницею і побачив, що лежить орел із перебитими крилами. — Треба його добити, — міркує собі, — нехай не мучиться бідолаха. Тільки націлився, як орел почав благати: — Не вбивай мене, чоловіче добрий, я тобі прислужуся. Візьми мене з собою і щодня давай живу гуску; як загояться мої крила, я тобі неабияк віддячуся. Максим згодився і взяв орла до себе. Цілий рік давав йому щодня живу гуску. Перевів усі гуси, далі почав купувати. Майже все своє добро витратив на їжу орлові. Минув рік, орел і каже: — Вже мої крила погоїлися, зміцніли, і пір'я відросло. Настав час послужити тобі. Сідай на мене. Максим сів. Прилетіли вниз, у ліс. А там сім велетенських дубів, усі з одного кореня. Орел поставив Максима під найбільшим дубом та й каже до нього: — Прив'яжи себе якнайміцніше, щоб я мимоволі не поніс тебе вгору. Розіб'ю всі дуби, тільки твій залишиться цілий. Максим прив'язав себе мотузками як-найкріпше, і орел почав швидко-швидко підійматися, аж врешті зник з очей. А потім як упаде з висоти — загули вітри, здійнялася буря, геть поламало дуби і стерло їх на полову. Залишився лиш один, той, що до нього був прив'язаний Максим. — Це подяка за твою ласку до мене, — каже орел. — Відтепер ти стаєш велетнем, і ніяка сила не переможе тебе. Орел знявся і зник у хмарах, а Максим почув, що по його жилах тече якась незвичайна сила. Розправив плечі, щоби розірвати мотузки — і висмикнув дуба з корінням. — А що як я повештаюся по світі і спробую знайти людей, дужчих від себе, — подумав собі. Пішов Максим. Уже в чужий край зайшов. Дивиться, стоїть дуже вбога хатина, а в ній сидить чоловік у драній одежі й плаче. — Чого ти плачеш? — питає Максим чоловіка. — Як мені не плакати? Усе добро, що є у мене, — це кінь, та й той гине. Внадився до стайні чужий віл та все поїдає, що наготую для коня. Страшно навіть підійти до нього: візьме на роги — тут і смерть. Максим зайшов до стайні. Бачить, віл виїдає все з жолоба, а кінь і ворухнутися боїться. Віл страшний: голова, як діжа, очі, як добра диня, а роги, як коли, стирчать із лоба... Подивився Максим та як схопить вола за роги — так і перекинув через тин. Усі кістки потрощив. Йде далі. Бачить: хлібороб оре. Шкапа ледве-ледве ноги волочить. — Помагай Біг! — гукає. — А чи багато за день виореш, земляче? — Де там багато! Ореш, ореш, а й упруга за день не виореш. Максим відв'язав конячку, запрягся сам і швидко зорав із чоловіком цілісіньке поле. Попрощався й пішов. Іде — бачить, дідок везе тачку з камінням. Крехтить дідусь, не може. Узяв Максим тягар на плечі, відніс, куди було треба, та й помандрував собі далі. Дійшов до річки, прямує берегом та думає: — Вже смеркається — де ж я буду ночувати? Аж зирк — по тім боці стоїть хата. — Добре було б там переночувати, та ба — як річку перейти? Роздивляється навкруги, бачить, величезний дуб стоїть. Смикнув за стовбур і видер його з корінням. Перекинув дерево через річку і, мов по мості, перейшов по ньому на другий берег. В хаті на лаві сиділа баба й пряла ведмежу шерсть. — Помагай-бі, бабусю! — Спасибі, синку! — А чи не можна у вас переночувати? — Ласкаво просимо. Незабаром сини мої повернуться, то разом і повечеряємо. Недовго довелося ждати синів. Прийшов перший — сім живих оленів привів. Другий — сім убитих ведмедів. Третій — сім величезних осетрів приволік. Мати розпалила в печі, зварила цілого осетра, засмажила цілого ведмедя. Подала на стіл вечерю. Коли миски спорожніли, Максим каже: — Мені, бабусю, ще їсти хочеться. Старший син підморгнув матері, й вона зварила ще одного осетра і спекла ще одного ведмедя. Брати здивовано перезирнулися, коли побачили, як Максим взявся до їди і все поїв. — А що, сини мої,— звернулася стара, — гостя свого ви погодували, тепер покажіть йому свої іграшки. Всі четверо сіли по кутках, а Максима посадили посередині. Взяли два двосотнарові тягарі й почали їх кидати один одному через плече. Кидають та регочуться, мов діти. Максим почекав, поки вони втомляться, а тоді взяв тягарі та й почав перекидати їх з руки на РУКУ- Господарі тільки ахнули з дива. Полягали спати і скоро захропіли. Від того хропіння захиталися двері, задрижали вікна, зарухалися стіни. Від такого гуку Максим не міг заснути. Довго перевертався з боку на бік, а тоді як зітхне! Зірвалася з хати стеля й покрівля — мало не впали всім на голову, та Максим встиг скочити на ноги, підперти їх плечима і поставити на своє місце. Брати і бабуся спали так міцно, що нічого не почули. Лише вранці довідалися від Максима про нічну пригоду. — Гей, синку! — каже бабуся. — Велика у тебе сила! Не вештайся ти по чужих світах, не розтрачуй її даремно, а йди до тих людей, між якими родився, та обороняй їх від лиходіїв, що не дають їм розвивати орлині крила! Бабуня поклала руку на плечі Максима і щиро подивилася йому у вічі. Послухав Максим бабусиної поради, вернувся в рідний край і став допомагати своєму народові звільнитися від ворога, що гнобив його. А коли Максимові хто говорив про кращі землі, багатші міста, відповідав: — З цієї землі я взяв свою силу і тільки їй віддам усю міць своєї душі й тіла. * * * КОЛЕСО ЖИТТЯ _______________ Десь-недесь, ні в царстві, ні в гетьманстві, а просто на волі жили люде. Не знали грошей, не збірали багацтва, а через те не мали ні заздрощів, ні жадоби. Не кували зброї, бо не було там ні царів, ні підданців, а всі, як брати рівні. Не кохалися в науках, бо Мудрість панувала серед того пароду. — Хтож наймудріщий — вибирався за найбільшого і ставав слугою громаді. Земля була вільна, — не купована, не запродана. Скільки оком кинути — степ веселий, тирсою вкритий, наче море безкрає, коливається. Вийде чоловік з села, уподоба собі цілину, виоре поволі, та й кидає зерна. А недалеко буй-тури ревуть, дикі коні через степи перебігають, на узліссі стрункі кози пасуться. Так у достатках, серед роскошів природи доживали люде до глибокої старости. І не мали хвороб. Так само жили за ними і сусіди їхні. Але ось прилетіла Бог-зна звідки чутка-вістка, що десь за високими горами, за глибокими ріками, за широкими морями живуть люде не так. По краю покотивсь смуток, мов туман густкй. І степ зелений, як воля звабливий, здавався невеселий, і ніжна пісня жайворонка в небесній блакити не чарувала, і соловейко співав докучливо, Дівчина стала юнакові не люба, дитина матері — не втішна. Уперше зроду люде занудилися, ходять сумні, робота їм здається важкою. Якось одного дня, коли весна саме розпустила свої чари, люде почали сходитися до гурту. Усі мали на мислі: як то живуть десь там за горами, за морями? І от подумали, порадились і одностайне поклали: послали найрозумніших молодців на всі чотири сторони світу білого: на схід і на захід, на південь і на північ. І тут же громада обібрала чотирьох братів, легкокрилих, як орлів, і твердо наказала про все довідатись і швидче повертатись до дому. Курява од копит кінських, а далі тирса висока ту-ж мить сховала їх од очей громади. Швидко казка кажеться, не так діло робиться. Чимало часу поминуло, чимало води утікло, а про братів ні чутки, ні звістки, наче безодня їх поглинула. Спершу виглядали, нудились, а там потроху вже й забувати стали. Коли це одного дня, як усі були коло роботи, неждано-негадано, страшна блискавка перерізала з краю-до краю все небо, і серед ясного дня вдарив такий грім, що земля захиталася. Де не взялись на небі чорні хмари, і стило темно, мов осінньої ночі. Аж знову освітило землю, і люде, тремтячи од страху, побачили, що з чорних хмар вилітає вогняний, трьохголовий змій, на якому сидить чоловік. Скоро доткнувся змін землі — розсипався порохом. Коли-ж той порох розвіяло по всьому краю, всі побачили, що на тому місці стоїть перший брат. І побігли до нього... Перший брат сказав так: Ходив я, панове-товариші, по вашій волі, по своїй охоті в далекі краї. Переїздив степи широкі, переходив гори високі, перепливав моря бурхливі, аж прибув у князівство. У князівстві люде живуть не по-вашому: не знають ні роботи важкої, ні клопотів нудних, бо непереможною силою скорили собі сусідні народи, повернули їх на рабів. Саміж тільки порядкують та купаються у роскошах. Сила ця — зброя. Ось зараз покажу вам те чудове життя. Розбив тут червону, як крон, крашанку, і по степу роскинулось велике князівство з селами та городами. По селах чутно грають музики, весела челядь танцює, співає, бавиться. На степах необмежених косять, жнуть князівські підданці, між ними похожають та порядкують володарі їхні. У великих палацах пани гуляють, веселяться, регочуться, раби їм до послуг стають, вино заморське наливають... Далі великі городи: широкими вулицями військо йде, гучно співає, весело корогвами має. Зброя блищить, обличчя у вояків зухвальством сяють. З другого боку — війна: рівними лавами насувають воїни з обох таборів: з гаківниць гукають, з гармат гримають, шаблями брязкотять... Маленькою річкою побігла по землі червона кров, і почувся здалека важкий стогін... Тут гримнула музика військова, і все зникло... Ахнула громада з того дива. Усі загомоніли, загули, закричали з радощів. Любо всім стало, що так весело живуть там, де панує зброя, і собі захотілося такого ладу. — Добре, — сказав перший брат, — тільки насамперед треба вам обібрати князя, і щоб йому корилися, а хто не схоче, того він каратиме на смерть. Тоді громада обібрала першого брата за князя, а він зараз-же запровадив новий лад... І от по городах стоять сильні фортеці, з них дивляться грізно гармати. По великих косарнях вояки весело співають, по майданах муштруються. Цілий край повернувся у військовий табор. Князь у похід вирушає. Військо гордо виступає, зброя проти сонця виблискує, труби трублять, барабани бють. Як вихор налетіли на добрих сусідів, — старих порубали, малих кіньми потоптали, а середущих у полон забрали. Села й ниви спалили. І став сусідній край руїною. Де красувалося у затишку щасливе село, де недавно лунала пісня, там коло трупів лиш вовки-сіроманці та ворони-чорнокрильці... А бранці — вже раби в князівстві: не мають ні волі своєї, ні хати, ні хліба свого, ні батьків, ані дітей — усе належить їхнім володарям-воїнам. Володарі-ж роскошують... Забули вже, як і землю святу обробляти, одно-знай різали беззахистних сусідів, забирали собі чимраз більше рабів. Кінчалася одна різня, починався гучний бенкет, аж поки князь занудиться і знову гукне до зброї. Можеб і добре так жилося, та прокинулися у людей заздрощі, знайшлися самолюбці, що самі захотіли князювати. А як князь карав таких на смерть, то вони перекинулися до сусідів, навчили їх робити зброю і воювати. Там поробилися князями і побудували скрізь фортеці. І пішов один братній народ на другий, потяглася безперестанна війна. Сьогодні подужає один князь, — руйнує городи й села, бере рабів. Завтра переміг другий, — забирає рабів. Уся, колись тиха країна, стала крівавою різницею. Сусід убиває сусіда, раби жорстоких панів, пани мстивих рабів, а всіх на смерть карає князь. І всі поробилися рабами тієї великої сили — зброї. У всіх серця стали жорстокі й неспокійні, та ніхто вже не зміг одмінити того страшного ладу, бо всі боялися кари. І не було світлої днини в тому краї, де запанувала зброя. Чи довго так велося, чи ні: скоро казка кажеться, не так діло робиться. Одного ранку, коли всі князі воювали проміж себе, умент зробилася найтемніща ніч. Застугоніла земля, заколивалася. Заревів вихор, гримнув страшенний грім і блискавка освітила землю. Тоді всі, тремтячи од страху побачили, що летить вогняний шостиголовий змій, а на ньому сидить чоловік. Скоро доткнувся змій землі, розсипався порохом. Коли-ж порох розвіяло по країні, і знову стало світло, то на тому місті стояв другий брат. Князі перелякалися, казали своїм воїнам убити брата, та ніхто вже їх не слухав, а всі бігли до нього. Другий брат сказав так: — Ходив я, панове-товариші, по вашій волі, по своїй охоті, в далекі краї. Переїздив степи широкі, переходив гори високі, перепливав моря бурхливі, аж прибув у царство. У царстві люде живуть не по-вашому: Не сідлають коней і в походи не рушають. Не повстає там брат на брата, не має сиріт після вбитого батька, ні матері безутішної, ні дівчини заплаканої. Там панує така сила, що нею люде зробили життя своє без міри щасливим та безжурним, бо сполучили всі князівства до купи і збудували велике царство, а воїни тілько стоять на сторожі тієї непереможної сили. Сила ця — наука. Розбив тут білу, як папір, крашанку і по степу розкинулось велике царство з городами та селами. По городах величезні університети, громадські театри, дивні музеї, просторі бібліотеки. З високих веж сиві вчені оглядають небо в телескопи, по університетах дивляться в мікроскопи, а коло вчених тисячі лагідних юнаків, жадібно ловлять кожне їх слово, щоб і собі здобути науки. По музеях красуються дива з усіх країн, у роскішних галереях на великих малюнках відбивалось життя цілого світу, а в бібліотеках зібрано весь розум од початку життя людського. І скрізь, там і тут, скрізь повно молоді і старих, чоловіків і жінок, що жваво метушаться, весело розмовляють. сяють щастям. По селах теж маленькі школи, повні моторної дітвори, що й собі вчиться, весело бавиться. З другого боку, по морю синьому, мов чайки, кораблі гуляють. Крізь неосяжні праліси блискавицею поїзди пролітають, над бистрими ріками перебігають, під високі гори поринають, а з вікон цяцькованих вагонів, веселі люде, привіт посилають. Аж ось упала на землю ніч. Над великими городами висять несчисленні сонця, освітлюють їх білим холодним світлом. Скрізь як у день. По вулицях, по театрах, по цирках повно щасливих людей, що бавляться, регочуться, радіють... Тільки по селах, у маленьких хатках, куди не досягає біла електрика, щось у пітьмі ворушиться. І враз іздалека почувся важкий стогін... Та раптом вибухнув над городом фаєрверк: полетіли в небо тисячі грімучих зміїв, міліони різноцвітніх зорь, вогняних фонтан — і тут усе зникло... Ахнули з того дива і раби, і пани. Усі загомоніли, загули, і закричали з радощів. Любо всім стало, що так гарно живуть там, де панує наука, і собі забажалося такого ладу. — Добре, — сказав другий брат: — насамперед треба всі князівські землі сполучити до купи й обібрати одного царя, що буде самодержцем у великому непереможному царстві. Тоді накинулись на своїх князів, усіх повбивали, трупи їхні до хвостів диких коней привязали, а ті геть по степах князівські кости розметали. І став другий брат царем, а в державі почала ширитися наука. Учені мудрою наукою повернули саму природу собі до послуг, собі на вжиток. Скоротили непереможний час, вигадали такі машини, що ними одна людина за день може зробити більше як колись за рік. Скорили просторінь, і за годину переїздять широкі степи, перелітають по воздуху через великі моря, за хвилину мають листи з найдальших країв, говорять з одного города в другий, як з хати в хату. Учені дізналися, що робиться на дні океану, що під землею? Перелічили зорі на небі і кожній дали імення. Довідалися про тисячі пород бактерій, що почали приносити їм хвороби, вивчили життя й характер кождої породи, щоб з ними боротися. Через науку вчені стали свідомі своєї сили, поробилися першими між людьми: професорами, прокураторами, міністрами, начальниками. Наука поділила людей на два табори: на вчених і темних. Учені писали для темних закони і примушували їх виконувати. Наука, що давала силу і власть, панувала по городах, а по селах була наука про науку. Там учили школярів, як треба поважати науку, як жити по закону, любити Бога й царя, шанувати начальників, та од такого вчення ніхто не ставав мудріщим, лиш ще більше темним. І через те, що тут панувала темрява, а навкруги був світ науки, темні ставали рабами видющих. Будували для них пишні городи з величезними палацами, високими баштами, садами, фонтанами, а для себе тюрми, косарні. Проводили через степи і по-під океанами залізні колії, через ріки — довгі мости, крізь гори — широкі тунелі. Загачували моря, спускали на них кораблі. Постачали на вчених хліб із своїх убогих нив, сіль із їдких озер, вугілля з темних шахт. Робили як воли, саму важку роботу, бо не знали иншої. Жили в убогих халупах, разом із своєю худобою і їй заздріли, бо мала більше відпочинку і меньше турбот. Так панувала в царстві наука, а темним ще тяжче жилося, як до того. Заздрощі. лютість опанували їх душі. Ненависть до науки, до вчених зростала без міри Горіли жадобою помсти. Враз повставали проти всіх гнобителів: руйнували високі вежі вчених, розбивали музеї, палили бібліотеки. Та в одну мить дзвонили телєфони, летіли телєґрами, бігли поїзди з військом. І ця караюча сила зброї, при допомозі науки, виростала, наче з землі, так швидко, так несподівано для темного народу, що він губився, тратив останнє розуміння подій, падав ниць перед своїми тиранами, не маючи сил боролися. Знов покірливо мусів будувати високі вежі, чудові сади, пишні палаци, а для себе — тюрми, косарні. Скрута, роспука й смерть нависла, мов чорна хмара, над царством, де запанувала наука. Чи довго так велося, чи ні: скоро казка кажеться, не так діло робиться. Одного дня, коли темні повстали, і вже побігли поїзди з військом у-мент зробилася найтемніша ніч. І з надр землі піднявся вульканічний стовп аж до неба, освітив темну землю, і тут усі побачили, що з страшної прірви вилітає двадцятиголовий змій, на якому сидить чоловік. Скоро доткнувся змій землі, розсипався порохом. Коли-ж порох розвіяло по країні, то на тому місці стояв третій брат. І сказав третій брат так: — Ходив я, панове товариші, по вашій волі, по своїй охоті в далекі краї. Переїздив степи широкі, переходив гори високі, перепливав моря бурхливі, аж прибув в державу, що зветься Республіка. Нема там ні напів, ні рабів, ні царів, ні підданців, ні вчених, ні темних, а всі рівні громадяне, усі мають повні права. Вільними голосами оббірають з проміж себе одного за найбільшого, і він зветься президентом. Єсть там така сила, що нею кожен може зробити життя собі щасливим, стати вченим і сильним. Сила ця — золото. Тут розбив жовту, як золото, крашанку, і по степу роскинулась країна з городами та селами. По городах цілий ліс високих до хмар фабричних димарів, по заводах гудуть блискучі машини, біля яких мурашаться тисячі робітників. По майданах розташувались великі базари, веселі ярмарки, скрізь дзвенить золото, з рук до рук переходить. Веселі люде метушаться, купують, продають жартують, сміються. Великі палаци сріблом-золотом сяють. По світлих покоях пишні багатії похожають в одежах оксамітових, шовкових, рубінами та діямантами поцяцькованих. По селах винниці, броварні, сахарні, цегельні, миловарні... По нивах величезні парові плуги ходять, по багатих економіях зерно горами насипають. Вельможі в блискучих каретах обїздять свої необмежні землі, де пасеться сила товару, ходять несчисленні отари, табунами коні бродять. По ріках глибоких, по морях широких, великі кораблі пливуть, везуть заморський крам... І скрізь блищить золото, багато золота... Переходить з рук до рук, горить, як сонце, бренить-дзвенить, як чарівна музика. Тільки попід городськими будинками у темних льохах щось стогне. Десь під землею у темних шахтах, у високих тюрмах щось ворушиться. Там тихо ходять бліді тіни... І враз іздалека почувся важкий-важкий стогін... Тут заспівала тисячна весела юрба веселий народній марш, і все зникло... Ахнула громада з того дива, — і вчені, і темні. Загомоніли, загули, закричали з радощів. Любо всім стало, що так добре живуть там, де панує золото. Метнулися по царських покоях, убили царя, тіло спалили, а вітер і попіл по степу розвіяв. Тоді вільними голосами обібрали за президента третього брата. І от велика республика спокійна з краю до краю. Нема війни, не чути плачу, не видко трупів, не тече кров. Земля і все, що на ній, належить людям, а що з землі — державі. І от державні слуги розкопують високі гори, здобувають золото, каміння самоцвітне, усякі скарби природи. Складають у залізні вагони, і біжать довгі поїзди під охороною державного війська у столицю. Тут вибивають золоту монету, пересипають її у державну скарбницю, а звідси вже золото розходиться по всій країні. І всі навперейми жадібно кидаються за золотою монетою, бо за неї можна купити все: хліб і сіль, пошану і власть, зброю й науку, панство на землі і рай на небі. А хто має багато золота, той купує собі воїнів і вчених, будує фабрики, скуповує землі, посилає, за море кораблі з ріжним крамом. Ще більше багатіє, бо золото, здобуває золото. І вже на того багатія роблять сотні і тисячі люда, роблять на його землях літо й зиму, роблять на фабриках день і ніч. Так золото родило золото. У одних його стало без міри багато, другі-ж з усіх сил гнались за ним, бо без золота людина темна, і голодна, і підневільна. Народ вимінював свої землі, свої хати на золото, та на жаль золото любило золото: воно текло туди, де його багато, як от маленькі річки течуть у велику. І стало так, що на одного багатія були міліони бідних та бездомних, і бідні не могли здобути собі стільки золота, щоб жити безжурно а лише на щоденний черствих хліб. Багатії стали сильними, вони заправляли державою і всім народом, писали закони, якими накладали ще більше тягарів на бідних, а себе більше збагачували. І став народ голодний та кволий, як червак копошився десь на низу життя, по фабриках та по шахтах. А коли вчені вигадували нову машину, до якої треба меньше людей, тоді голодних тисячами виганяли з фабрик на економій. Шукаючи крихоток золота собі на хліб, вони переходили з фабрики до фабрики, з города в город, з краю в край. І щоб жити робили не тільки чоловіки, а вже й жінки, навіть малі діти, та все-ж мерли з голоду, гинули од пошестей, переповнювали ночліжні захисти, лікарні. Коли-ж не сила було терпіти тяжку долю, кидали роботу... Так сиділи на вулицях під фабриками та палацами голодні. Розлючені од мук голода кидалися руйнувати фабрики, грабувати багаті будинки, але до послуг багатіїв умент зявлялися воїни. Вони без жалю стріляли в голодну юрбу, що переступила державний закон, і тоді тисячі їх лягало трупом. І вже нічим не можна було скорити сили золота. Почались грабіжки, потаємні вбивства, душогубства, усякі злочинства. За золото син убивав батька, мати продавала дочку, жінки зраджували чоловіків. Страшно стало жити і бідним, і багатим. У багатих серця поробилися жорстокі та мстиві, а тіло купалося у роскошах, жиріло. У бідних серця стали жадібні та полохливі, а тіло знесилювалося, хиріло. Усі поробилися рабами золота. Непереможне воно панувало над усім, убивало людське тіло й душу, як страшний паразіт, висмоктувало з дерева життя державного всі живі, здорові соки. Переходило золото з рук до рук, розливалося широкими ріками по всій країні, і на хвилях своїх гойдало силу і власть, злочинство і смерть. Чи довго так велося, чи ні: скоро казка кажеться, не так діло робиться. Була весна. По балках та верховинах далеких гір ще блищали білі шматки снігу на зеленому тлі, а в повітрі вже розлилося перше тепло, що так радує і бадьорить душу. Рясно зацвіли садочки, весело щебетали пташки, грало приваблювало сонечко в прозорому небі. Одна тільки природа мало відмінила своє життя в тім краю: пишно, як і досі святкувала зустріч весни чарівної. З крутої гори в долину, в тихій задумі сходить подорожній: став, обпершись на довгий посох... Високий на зріст, увесь сивий, з довгою сніжно-білою бородою, старий журливо дивився в затишок невеличкого села, що притулилося до гори, ховаючи в рясних садках убогі, похилені хатки. Далі перед його очима на широкій рівнині роскинулися села, проміж них великі блискучі палаци, потім зелені степи, а за ними шумливі міста. Стояв і оглядав країну. І стялося диво: по степах широких, по містах великих заворушилися люде. Усі оджили духом, усі покинули щоденні клопоти і натовпом посунули до крутої гори. Ішли струджені та знеможені з радістю великою, сильні та багаті з острахом та непевностю. Ішли тихо, без гомону, без галасу, немов якась невидима внутрішня сила вела їх до сивого діда. І тут у долині стали. Праворуч багаті, а зліва бідні, як два ворожі табори. Старий, обпираючись на свій довгий посох, глянув прозорливими очима на людей, а, як усі затаїли дихання, сказав: — Горе людям, що занедбали Мудрість, бо вона єсть те сильне багацтво, з якого кожен може черпати до насищення. У вас сказано: — Сила моя і власть моя в моєму мечі. Знову сказано: Сила і власть в науці. І ще: в золоті... Я ж говорю: — Меч одбірає життя у ворога і друга і у того, хто його носить. Одні з вас замінили велику мудрість малими науками, аби довести, що в життьовій боротьбі одно одним живе. Так живуть лиш дикі звірі. Другі, щоб справдити між людьми рівний поділ багацтва й праці. Так споконвіків ведеться у метушливих комашок, та од того вони не стають кращими. Одні ціною людського життя збірають собі гори золота. Другі тією-ж ціною силкуються його вирвати. І всі кажуть: Чим багатша країна, тим вона могутніша і щасливіша. Недоумки бідолашні! Жадобою до золота ви вбиваєте найдорожче, що дається вам — життя людське. Кажу: Єдине багацтво на землі, то багацтво душі. Горе тим, хто має власть, ученість і золото, а не має чистої душі. Усе зло, усі сльозі народні й кров густими тінями лягають на їхні чорні душі... Як сліпорожденні вони не бачуть, що життя людини, то єсть найбільше в світі благо. Як нерозумні сотворіння, не знають, що цей скарб дається тільки один раз у всі міліони віків. І що тіло єсть порох, а дух з його ділами живе вічно. Я той, що несу до вас царство духа. Хто піде за мною, той стане первим, хто проти мене, — той останній. І от я посилаю перших із вас, найбагатших душею проповідувати царство духа. Тоді люде не братимуть до рук зброї, не будуватимуть тюрем та косарень. Не збіратимуть ні золото, ні срібла, ніяких скарбів, і вони стратять свою цінність. І не буде ні бідних, ні багатих, ні царів, ні рабів, ні воїнів, ні убієнних, а всі стануть братами. Хто-ж багатий душею, буде слугою громаді. Посилаю мудрих і тихих до свавільних і нерозумних. Їx зненавидять, оддаватимуть на муки і вбиватимуть за те, що од слів їхніх повертатиметься в порох усе те, що повстало з пороху землі, а натомість будуватиметься царство духа, що житиме вічно. І не буде ні бідних, ні багатих, ні царів, ні рабів, ні воїнів, ні убієнних... Тут юрба заколивалася, заревіла, загула, а наперед вискочили воїни з блискучими мечами, щоб убити пророка. — Тіло моє убиваєте, духа-ж вічно-живого не вбєте, бо вже настає царство його. Сказав і впав розсічений мечем. Увесь натовп іздрігнувсь і з грудей народу вилетів важкий стогін. Тоді на міце вбитого пророка враз виступило з юрби десять, — пять з лівого боку і пять з правого. І повернулись з народом у села та городи проповідувати там царство духа. Коли-ж чорні душі довідалися про них, світлих, — зненавиділи їх, кинули в тюрму і присудили до страти. А як убили цих десять, стало сто пророків. Коли-ж убили цих сто — зявилася тисяча. Так стає чистих духом чимраз більше й більше. Ходять вони між нами й по днесь, і доти ходитимуть, аж настане на всій землі царство духа. * * * КОМАРИК ТА МУШКА _______________ Жили собі Комарик — німецький чударик та Мушка — гессенська пустушка. Половою піч топили, в горіховій лушпині куліш варили. Сала не купували, хліба позичали, а водичку даром брали. Так жили-поживали, весело співали... Якось сів комар на дубочку, схилив головочку. Де взялися буйні вітри — дуба похилили, Комара звалили. Упав Комар на помості, побив, поломив ребра й кості!.. Прилетіла Мушка мала та й плакати гірко стала... А шершень почув та й питає: — І чого се ти, Мушко-політушко, так гірко плачеш? Як же мені не плакати, коли Дуб на дуба похилився І Комарик мій забився? — Ну, то я почну в дуду грати! Полетів і почав гудіти щосили. Почув це Півник та й каже до нього: — Чого це ти, Шершню, в дуду граєш? — Як же мені не грати, коли Дуб на дуба похилився, Упав Комар та й забився. Прилетіла Мушка мала Та й плакати гірко стала... —То я почну співати! І розкукурікався на все горло. А Цуцик і питає: — Чого це ти, Півнику, розспівався? — Як же мені не співати, коли Дуб на дуба похилився Упав Комар та й забився, Прилетіла Мушка мала Та й плакати гірко стала... Шершень в дуду заіграв... — То й я почну гавкати! І почала Собачка брехати на весь голос без упину. А тополя молоденька, що тут росла, й говорить до Цуцика: — Цуцику! Чого це ти розгавкався? — Як же мені не гавкати, коли Дуб на дуба похилився, Упав Комар та й забився, Прилетіла Мушка мала Та й плакати гірко стала... Шершень в дуду заіграв, Кукурікать Півник став... — То й я розгойдаюсь! І почала Тополя хитатися з такою силою, що й листя з неї посипалось. А Дівчинка несе молоко в глечику та й дивується: — Чого це ти, Тополе, так розхиталася? — Як же мені не хитатися, коли Дуб на дуба похилився, Упав Комар та й забився. Прилетіла Мушка мала Та й плакати гірко стала. Шершень в дуду заіграв. Кукурікать Півник став, А собачка розбрехалась... — Ну, то й я розіб'ю свій глечик!.. І кинула Дівчинка з усієї сили глечиком об землю. Свинка побачила, похитала головою та й каже: — А чого це ти, Дівчинко, глечика розбила? — Як же мені не розбити, коли Дуб на дуба похилився Упав Комар та й забився. Прилетіла Мушка мала Та й плакати гірко стала. Шершень в дуду заіграв, Кукурікать півник став, А собачка розбрехалась, А Тополя розхиталась... — То й я почну моркву їсти!.. Побігла Свинка на город і давай моркву їсти. А Кізячок, що тут лежав, і питає: — Чого це ти, Свинко, моркву риєш?.. — Як же мені не рити, коли Дуб на дуба похилився, Упав Комар та й забився. Прилетіла Мушка мала Та й плакати гірко стала. Шершень в дуду заіграв, Кукурікать Півник став, А Собачка розбрехалась, А Тополя розхиталась. Глечик Дівчинка розбила... — То й я розгорюсь великим і ясним полум'ям! Т закурив і зачадив Кізячок з усієї сили. А Реп'яшок, що біля нього ріс, і питає: — Чого це ти, Кізячку, так розгорівся? — Як же мені не горіти, коли Дуб на дуба похилився, Упав Комар та й забився. Прилетіла Мушка мала Та й плакати гірко стала. Шершень в дуду заіграв, Кукурікать Півник став, А Собачка розбрехалась, А Тополя розхиталась. Глечик Дівчинка розбила, Свинка моркву всю порила... — То й я почну до всіх чіплятися! Т почав Реп'яшок до всіх приставати. А Котик його умовляє: — Ну, й чого це ти, Реп'яшку, до всіх чіпляєшся? — Як же мені не чіплятися, коли Дуб на дуба похилився, Упав Комар та й забився. Прилетіла Мушка мала Та й плакати гірко стала. Шершень в дуду заіграв, Кукурікать Півник став, А Собачка розбрехалась, А Тополя розхиталась. Глечик Дівчинка розбила, Свинка моркву всю порила, А Кізячок розгорівся... — То й я вхоплю шматок сала! Поліз Котик у комору і вкрав сало. А Хата й звертається до нього: — А нащо це ти, Котику, вхопив сало? — Як же мені не хапати, коли Дуб на дуба похилився, Упав Комар та й забився, Прилетіла Мушка мала Та й плакати гірко стала. Шершень в дуду заіграв, Кукурікать Півник став, А Собачка розбрехалась, А Тополя розхиталась. Глечик Дівчинка розбила, Свинка моркву всю порила, А Кізячок розгорівся, А Реп'яшок причепився... — То й я почну танцювати! Г почала Хата так вистрибувати, що аж піч за валилася. А Господар, що спав на печі, й бубо нить спросоння: — А чого це ти, Хатко, так розтанцювалася? — Як же мені не танцювати, коли Дуб на дуба похилився, Упав Комар та й забився. Прилетіла Мушка мала, Та й плакати гірко стала. Шершень в дуду заіграв, Кукурікать Півник став, А Собачка розбрехалась, А тополя розхиталась. Глечик Дівчинка розбила, Свинка моркву всю порила, А кізячок розгорівся, А Реп'яшок причепився. Покрав Котик усе сало... — Ге! То мені пора вставати! От протер Господар очі й побіг швиденько до Струмочка, щоб умитися. А Струмочок до нього й говорить: — Чого це ти, Господарю, так пізно та сквапно умиваєшся? — Як же мені сквапливо не умиватися, коли все господарство моє гине, бо Дуб на дуба похилився, Упав Комар та й забився. Прилетіла Мушка мала, Та й плакати гірко стала, Шершень в дуду заіграв, Кукурікать Півник став. А Собачка розбрехалась, А Тополя розхиталась, Глечик Дівчинка розбила, Свинка моркву всю порила. А Кізячок розгорівся, А Реп'яшок причепився. Покрав Котик усе сало, Танцювати Хата стала. — Он як! — каже Струмочок. — Ну, так і я розіллюся! І розлився Струмочок великими водами, і в тому розливі потонули всі: і Господар, і Хатка, і Котик, і Реп'яшок, і Кізячок, і Свинка, і Дівчинка, і Тополя, і Собачка, і Півник, і Шершень, і Мушка, і Комарик — усіх, як і не бувало! * * * ЛАДА ПРЕКРАСНА _______________ На хуторі, на безлюдді, жили два сусіди. Оба терпіли тяжку біду, і та біда привела їх до товаришування, до братського життя. Нерідко доводилося ділитися останнім, аби допомогти один другому. І ось при такому братерському житті потрохи господарство їх кращало, і згодом вони стали заможними. Живуть собі вільно, ні від кого не залежні, уже не потребують допомоги один другого, а тільки пишаються. І було їм добре обом, бо кожен пам'ятав, що якби не другий, то увесь вік він перебував би в злиднях. Так жили, як брати. Якось в околиці з'явилися розбійники. Напали вони на хату заможнішого й дужчого, усе пограбували й спалили, ледве сам господар зміг утекти. Що йому робити далі? Став бідним, як старець. А багатий сусід і собі тремтить, що й до нього прийдуть розбійники і в нього все заберуть. Просить він бідного переселитися до його хатини: обіцяє годувати, зодягати, аби тільки той допоміг йому розбійників одігнати. Бідний пішов. Коли прийшли розбійники до багатого, то сусіди так їх зустріли, що ті вже зареклися приходити. Десь розбіглися, поховалися й чутки про них не було. От спершу багатий бідного шанував, догоджав йому і його родині, Та як потрохи став забувати про розбійників, перестав годувати бідного, а потім почав кпити з нього. Нарешті вигнав з хати. Бідний пішов на своє старе попелище, викопав там землянку й почав горювати. Багатий же розкошував, забувши зовсім про бідного. Коли ж розбійники довідалися, що багатий живе вже сам, що там бідного нема, що тепер легко його пограбувати, наскочили несподівано і геть чисто все забрали. Господар боронився, як лев, убив отамана й кількох розбійників, а решта зі злості вбили його самого. Хату ж і все добро спалили. А бідний тяжко працював і потрохи здобувся на нове господарство, став ще багатшим, ніж був раніше. Розбійники ж розбрелися без отамана і вже нікому не могли заподіяти зла. * * * ЛИХВАР _______________ (Індійська леґенда — за Шилінгом) Одного разу найбільший із богів Шіва зі своєю дружиною Парваті пішов провідати свого сина, великого бога Ганеха зі слоновою головою. Вони увійшли до нього в храм. Це бачив один лихвар. Він був хитрий, жадібний і з усього хотів мати зиск. Непомітно, як злодій, зайшов і собі до храму та сховався за колонами, надіючись підслухати розмову богів. І ось чує, Парваті говорить до свого чоловіка Шіви, найбільшого з богів: — Бачили ми у садку біля храму бідного старця. Він худий, напівголий, і в його мисочці всього жменька рису та кілька дрібних монет. Це вся його милостиня за день, а тим часом він уже сорок літ молиться перед храмом, прославляє наше ім'я, посилає гарячі прохання до престола великих богів. Коли ми, боги, будемо так байдуже ставитися до наших прихильників і справжніх слуг, то що подумають про нас віруючі? Вони почнуть на нас ремствувати і зневіряться в богах. — Добре, — сказав Шіва, — я подбаю про нього. Тоді звернувся до свого сина Ганеха, що надійшов на цей час: — Сину мій! Тут під твоїм храмом уже сорок років убогий старець прославляє наше ім'я, засилає до престола великих богів свої гарячі молитви. Чим ти його нагородиш? — Коли на це твоя воля, тату, — відповів великий Ганех зі слоновою головою, — то не мине й трьох днів, як цей бідняк стане багачем. Він отримає тисячу червінців. Усе те чув лихвар, що причаївся в сутінках за колонами. Тихенько й непомітно вийшовши з храму, він присів біля старця й почав таку бесіду: — Дорогий мій брате! Я бачу, що ти дуже порядна і чесна людина, хоч і бідний. Я здавна до тебе приглядаюся і дуже поважаю тебе за твою побожність, тож хочу тобі допомогти. Я дам тобі в нагороду п'ять червінців, а за те ти віддаси мені всю свою милостиню, що збереш протягом трьох днів. Бідний дуже здивувався й відповів: — Не знаю, який тобі з того може бути зиск. Я й через два місяці не зберу милостині на п'ять червінців. Ти, мабуть, не при своєму розумі. Увечері бідак розповів про це своїй жінці, а та й каже: — Повір мені, друже, що лихвар не випустить із рук своєї користі. І коли він дає тобі п'ять червінців, значить, чує якусь наживу. Не треба згоджуватися. Нехай наша доля зостається в руках божих. Та лихвар був упертий і лукавий. Другого дня він знову прийшов до старця і протягом цілого дня торгувався з ним, потрохи збільшуючи суму. Спершу давав десять червінців, потім двадцять, далі вже й сто. Старець не погоджувався. Знаючи, що боги вірні своєму слову, хитрий лихвар зважився дати старцеві п'ятсот червінців, маючи надію, що сам дістане від нього тисячу. Коли увечері старець розповів це жінці, вона змінила своє рішення і порадила погодитися. Лихвар одразу ж дав старцеві підписати розписку, що той віддає йому всю милостиню, яку отримає протягом трьох днів. Як тільки бідний підписав, лихвар дав йому п'ятсот червінців. Ось уже прийшов і третій день, а старець, крім звичайної вбогої милостині, ще нічого не одержав. Лихвар почав хвилюватися, боячись втратити свої п'ятсот червінців. Тож знову зайшов крадькома до храму з надією якось довідатися, що собі гадають боги і яким чином вони дадуть бідному обіцяну нагороду. Він знову заховався за колонами й чекав. Раптом на підлозі розсунулися кам'яні плити а тоді ще швидше зсунулися знову та так прищемили йому п'яту, що він не міг рушити з місця. Саме в цей час лихвар почув чиїсь кроки. То між колонами в півтемряві храму ходили боги. Згодом почув голоси: — Сину мій! Чи пам'ятаєш, що я тобі казав про того побожного старця? Я знову бачу його в садку з убогою милостинею. Чи ти нагородив його, як обіцяв мені? — Так, тату, нагородив! Половину тієї нагороди він уже одержав, а другу половину ми примусимо заплатити того ж самого жадібного глитая, бо я держу його за п'яту і без викупу не відпущу. * * * МАРІЙКА _______________ Була у матері рідна дочка й пасербиця. Рідну дочку вона дуже любила, а нерідну й бачити не могла, бо вона, Марійка, була далеко краща від її Галини. Добра Марійка не знала про свою красу і не могла пояснити собі, чому мачуха так злиться, як тільки вона попаде їй на очі! Дівчина все робила: прибирала в хаті, варила, шила, пряла, ткала, давала корові траву, напувала її, доїла, а Галина тільки чепурилася і нічогісінько не робила, неначе їй щодня було свято. Марійка працювала охоче і терпляче, наче овечка, терпіла лайку і прокльони мачухи і сестри. Та це не допомагало. З дня на день обидві вони ставали лютіші, бо чим далі, тим Марійка робилася кращою, а Галина від люті поганішою. Подумала її мати: "Чого я буду терпіти в своєму домі гарну пасербицю, коли моя рідна дочка таки зовсім негарна? Прийдуть парубки сватати, Марійка їм сподобається, вони й не захочуть Галини". Від того часу мачуха з дочкою шукали нагоди, як би позбутися бідної Марійки. Мучили її голодом, били її, а дівчина все терпіла та з дня на день ставала все кращою. Одного разу, а було це саме серед зими, забаг-лося Галині фіалок: — Піди, Марійко, принеси мені з лісу пучок фіалок. Я хочу заткнути квітки за пояс і чути їх пахощі. — Боже правий! Що ти надумала, сестрице мила? Я ніколи не чула, щоб фіалки росли поміж снігом! — відповіла сердешна дівчина. — Ти ще смієш сваритися, негіднице, жабо,коли я наказую тобі? Якщо ти не підеш у ліс і не принесеш мені фіалок, то я вб'ю тебе! Тут і мачуха нагримала, схопила Марійку, викинула її геть на мороз ще й двері зачинила за нею. Гірко плачучи, пішла дівчина в ліс. Сніг лежав глибокий, ніде не було видно й слідів людських. Довго блукала сердешна, змерзла, зголодніла і вже молила Бога, аби він узяв її з цього світу. Раптом запримітила вдалині вогонь, пішла на його блиск і вийшла на верх гори. На горі палало велике вогнище, а навкруги нього на дванадцяти каменях сиділо дванадцять чоловіків: три старі із сивими бородами, три трохи молодші, ще три середніх літ, нарешті три молоденькі й гарні. Усі мовчки дивилися на вогонь. Це було дванадцять Місяців. Січень сидів найвище, волосся і борода у нього були білі, мов сніг, у руках він тримав булаву, як ознаку влади. Якийсь час Марійка стояла здивована, а далі отямилася, наблизилася і попросила: — Люди добрі! Дозвольте мені обігрітися біля вогню, я вся тремчу від холоду! Місяць Січень кивнув головою і спитав: — Як же ти, дівчино, сюди зайшла і чого шукаєш? — Я шукаю фіалок, — відповіла Марійка. — Тепер не час шукати фіалок! Скрізь сніг лежить, — сказав Січень. — Я сама це добре знаю, — відповіла сумно Марійка. — Та моя мачуха і сестра Галина наказали мені принести лісових фіалок. Як не принесу, то вони вб'ють мене. Панове пастухи! Молю вас, скажіть, чи не могла би я десь тут знайти фіалок? Тоді Січень підвівся з каменя, підійшов до наймолодшого місяця, передав йому булаву і сказав: — Братику Березню, сядь на моє місце. Березень сів вище від усіх і махнув булавою над вогнем: в той же момент вогонь запалав сильніше, сніг почав танути, на гілках з'явилися бруньки, під деревами зазеленіла трава, квіти пустили пагінці. І ось настала навкруги весна. Поміж кущами зацвіли фіалки. їх було так багато, ніби хто розіслав блакитний килим. — Швидше рви! — сказав Місяць Березень Марійці. Вона радісно набрала великий букет, подякувала дванадцятьом місяцям і поспішила додому. Як же здивувалися Галина й мачуха, коли побачили, що Марійка йде з букетом фіалок. Відчинили їй двері. Вона ввійшла, і пахощі роз- лилися по всій хаті. — Де ти їх набрала? — спитала Галина сердито. — На високій горі. Там їх багато росте під кущами. Галина взяла квіти, заквітчалася, нюхала сама й давала нюхати матері, а до сестри ні разу й не промовила: "Нюхай і ти!" Після того Галина й мачуха вигнали Марійку по суниці. Пасербиця знову прийшла до Місяців і вони так же щиро її привітали. Довідавшись, в чому справа, Січень встав із каменя, підійшов до Місяця, що сидів навпроти нього, віддав йому булаву й сказав: — Братику Липню, сядь на моє місце. Прекрасний Липень сів вище від усіх і махнув булавою поверх вогню. В ту ж мить полум'я піднялося високо, сніг швидко розтанув, земля одяглася в зелену траву, дерева в листя, пташки почали свої співи, різні квіти прикрасили ліс. Настало літо. У траві замелькали білі зірочки, ніби їх навмисне насіяли. Швидко на очах білі зіроньки перетворилися в суниці, і в ту ж хвилину ягідки дозріли. Не встигла Марійка й оглянутися, як їх багато-багато розсипалося по землі, немов хто скропив її кров'ю. Марійка набрала суниць, подякувала й віднесла їх Галині. Та їла ягоди й матері давала поласувати, та ні разу не сказала Марійці: "Покуштуй і ти, сестрице!" Утретє забажалося Галині червоних яблучок, і вона послала за ними Марійку. Глибокими лісами знову прийшла небога до Місяців. Цього разу Січень передав свою владу братові Жовтню. Жовтень сів на перше місце, махнув булавою над вогнищем — огонь запалав яскравіше, сніг пропав, природа швидко набрала сумного осіннього вигляду. Листя падало з дерев одне за одним, а свіжий вітер гонив його по сухій пожовклій траві. Марійка вже не бачила розквітлих квітів, зате знайшла яблуню з соковитими плодами. Струсила її — упало одне червоне яблуко, струсила ще — упало друге. —Тепер швидше додому! — сказав Жовтень. Здивувалася Галина, здивувалася й мачуха, коли Марійка принесла додому два яблучка: — Де ти зірвала яблука? — На високій горі, там ще багато їх зосталося. — Чому ж ти не принесла більше? — скрикнула з люттю Галина. — Мабуть, сама поїла дорогою? — Ах, мила сестрице! Я ні одного яблучка не спробувала. Я струсила раз — упало одне яблучко, струсила ще — упало друге. А більше трусити мені не дозволили, наказали додому йти. — А щоб тебе громи побили, — кляла Марійку Галина і хотіла її побити. Сердешна заплакала і втекла в другу кімнату. Галина стала їсти яблуко, і воно видалося їй надзвичайно смачним. З'їла та й каже матері: — Дай-но мою шубу, піду я сама до лісу, бо ця негідниця, мабуть, знову все з'їсть по дорозі. Я струшу всі яблука, чи там вони дозволять мені, чи ні! Одягла шубу, хустку на голову і пішла з дому. Сніг лежав глибокий, ніде не видно було слідів людської ноги. Довго вона блукала, нарешті прийшла до місяців. Не спитавши дозволу, Галина просто підійшла до вогнища і почала гріти руки. — Чого ти шукаєш? По що сюди прийшла? — суворо спитав Січень. — А тобі яке діло, старий дурню? Нащо тобі знати, куди я йду? — відповіла Галина й повернулася в ліс. Січень наморщив чоло і підняв булаву над головою. В цю хвилю вогонь став горіти слабше, небо захмарилося, сніг посипав такими пластами, немов хто з перини витрушував пір'я. По лісі засвистів різкий, холодний і пронизливий вітер. На один крок перед собою Галина вже нічого не бачила. Вона в'язла в снігу, проклинала Марійку і почувала, що поволі замерзає. Дожидаючи дочку, мати дивилася у вікно, вибігала за ворота; години минали одна по другій, а Галини не було. Мабуть, яблука так їй сподобалися, що вона ніяк не може їх покинути, — подумала мати.— Піду й я та сама подивлюся. Одягла шубу і пішла шукати дочку. А між тим час минав та й минав. Марійка наготувала страви, упоралася з коровою, а мачуха й Галина не поверталися. — Де ж вони ходять так довго? — подумала Марійка і сіла прясти. Уже й попряла, уже й надворі смерклося, а їх усе нема. — Ах, Боже мій! Що з ними трапилося? — сказала добра дівчина. Подивилася у вікно — небо світилося зорями, земля блищала снігом, а з людей нікого не було видно. Другого дня ждала їх Марійка на сніданок, ждала на обід, та даремно — вони обидві замерзли у лісі. * * * МАТИ _______________ На скелі сиділа згорблена молода мати, втупивши погляд униз, в глибоке провалля, в темряву. Вітер рвав її волосся, сонце сушило вуста, та вона того не відчувала. Туга велика відбилась у неї на виду. Вона стисла груди руками, щоб утишити бурхливі удари турботного серця. Іноді здригалась і аж корчилася з болю. Так сиділа мати на скелі, втупивши очі в провалля, а біля неї бавилася дитина, весело щебетала, сіпала її за одіж, топталась по сукні, по ногах. Мати того не помічала… Аж ось уся постать її вирівнялась, ніби ствердла, зміцніла, лице набрало суворо-енергійного вигляду, вона пильно поглянула на усміхнену дитину. Пестила її, тулила до серця, а від зворушення то блідла, то чорніла, і піт холодний виступав у неї на чолі. Дитина щось лебеділа, дзвінко сміялась; вислизала з обіймів і топталась по сукні, по ногах... Раптом мати вхопила дитину в свої міцні руки, підняла її над головою, заплющила очі і... з усіх сил шпурнула свою дитину в темне провалля. Потім сиділа струнко, затуливши долонями очі, і прислухалася... Я чув: Загуло в великому проваллі, а за тим усе стихло... І мені здавалося, що тиша ця стояла довгі століття, і що стоятиме до віку. Але ні! Розлігся з провалля болісний скрик, потому розпачливо-жахливий плач. Мати скинула вгору руки, і лице її просяяло надією і сподіваннями. Вона прислухалася. Дитина поплакала і замовкла. Ось стало чутко, як вона починає дряпатися з провалля, лізучи вгору... Я підійшов до матері і спитав: — Навіщо ти кинула дитину в провалля? Твердим голосом одповіла: — Моя дитина... вона найдорожча мені за життя. Вона ніжна, чула, ласкава, добросердна, а між тим навкруги світ такий зрадливий, і жорстокий... Я бачу, я знаю, що вона загине в цьому життєвому вирі, коли буде пеститись тут, біля мене. Я шпурнула в безодню свою дитину од невимовної любові до неї... І коли в неї не вистане сил і енергії звідти вилізти, коли вона там, у проваллі загине, то й я умру, сидячи тут, на голій скелі... Я умру, але ж я не пособлятиму їй звідти вилазити. Тут сидітиму і ждатиму. А коли вона видряпається, то вже не буде так безпечно гратися над проваллям, так весело сміятися. Стане тверда духом, міцна волею, а тоді я буду певна, що дитина моя вже не загине в цьому жорстокому світі, а все переможе... Мати знову закрила очі і прислухалася. Я чув: Дитина шпарко дряпалася своїми маленькими ручками, човгала ніжками в проваллі, вилізаючи звідти... Піднімалася усе вище й вище, лізучи з темряви до світла, до вільного життя... Мати сиділа непорушно, як кам’яна, затуливши очі долонями і прислухалася... * * * НЕЗАБУТНІЙ ВЕЧІР _______________ — Панове! Може вас те здивує, що я розповідаю, а я все ж таки скажу, що не тільки не перебільшую свого щастя, а маю право вірити в свою провідну зорю. Може вам дивним здається і таке: як тільки відсвяткувала Росія трьохсотлітній ювілей дому Романових, я почув скрізь між людьми якийсь трупний пах. Я маю інтуїцію, що милостею Божою мені данена. І я сказав: — Швидко, швидко настане час, коли в Росії Романових не буде. Цей ювілей — це похорони слави Романових, а по цьому вони мусять зникнути з кону Історії і з життя. З мене тоді сміялися. І от настала європейська війна. Я почутив, що час прийшов. І не зважаючи на те, що Росіяни були побідниками, що вже забрали Галичину, що вже вплели і цей листочок в вінок слави Романових, – голос невидимий і нечутний мені казав, що наближається для Росії катастрофа. Я вірю в окультизм і спіритизм, багато перечитав книг про це. Як натураліст, людина реальної науки, я бачу там безліч забобонів, нельогічностей, невірних висновків, а з другого боку бачу, що безперечно в скарбах людського тіла й духа заховані ще такі тайни, які може тільки нашим далеким нащадкам стануть відомі. У одній сім’ї, де я часто бував, проживала молода дівчина, людина малоосвічена, але вона мала в собі ці скарби. У ній таїлася якась невідома сила. Доволі сказати про такий факт. Ніколи їй не давали прасувати білизни, і то після таких подій, очевидцями яких були ми всі. На неї находили такі часи, що нова білизна, яку вона прасувала, розлазилася по ниточках, як старе дрантя… Вона сама плакала нераз від такої несподіванки і коли це повторилося на очах наших кілька разів, їй заборонили прасувати. Часто ми бавилися спіритизмом. Найпростіша річ – то блюдко, що бігає по столі, спиняється на літерах і таким чином одповідає на питання. Приїхав до мене мій ще гімназіяльний приятель з-за кордону. Він був лікар і гіпнотизер. Хтось йому розповів про неї і він сказав: – хороший матеріял, щоб зробити сеанс. Якось увечері ми зібралися і нас п’ять чоловіка зачали питати. Той вечір мені пам’ятний і зостанеться незабутнім. Саме в час російського наступу на Європу, в час слави Росії – ось що ми почули. Ніхто з нас абсолютно не мислив ані про Україну, ані про розвал Росії і тільки я один вірив, що часи Романових пораховані. Я все записав тоді слово в слово і прочитаю вам по своїх записках: На питання за згодою більшости, чи скінчиться війна і що буде далі? – вона сидячи в фотелю, з заплющеними очима, бліда й непорушна, казала з зупинками. — Я бачу великий здвиг війська. Усі з жахом тікають од ворожих сил. Робиться велика метушня й заколот… Солдати кидають позиції і розходяться по своїх хатах… Росія вся кипить, як мурашник. Скрізь по селах, по містах ворохобня… революція… Росія розпадається на частини. — Бачу: в ній засновуються нові держави… багато нових держав… Україна… Польща… Фінляндія… І ще якісь, не знаю, як називаються… — Що ви бачите в Україні? – запитав мій приятель. — Бачу Україна бореться з Росією й утворює свою республіку… Там заправляють багато людей, так неначе віче якесь. От, тепер бачу їдуть на Україну німці, військо німецьке… багато, багато… по всій Україні. І вже править Україною один чоловік: високий, сивий, у козацькій одежі. Скрізь уже порядок… Держава Українська… — Ну а далі? — Далі знову заколот: увесь народ зі зброєю в руках… Проганяє німців… Той, що правив Україною, від’їздить з німцями… — Далі, далі! — Німців нема. Править Україною кілька душ… не розберу… Відходять з військами, а сюди приходять московці. — Народ вибиває московців, приходить чуже якесь військо, не знаю яке…. Уже люде другі, уже на Україні хазяйнують якісь чужі…, а на престолі сидить український король… — Що ж далі? — Порядок і спокій… Український король сидить на престолі. Далі вже нічого нового нема, я не бачу. Тільки бачу короля одного, от тепер уже другий… Порядок і спокій… Усі слухали, затаївши дихання. Я нашвидку записував… Коли дівчину розбудили, вона нічого не пам’ятала. * * * ОЧІ ЗАВИДЮЩІ, РУКИ ЗАГРЕБУЩІ, НІС ЗА ВІТРОМ _______________ Жив на світі чоловік. Жив собі, нічим не клопотався та все витрачав батькову спадщину. А як уже нічого ні в коморі, ні в хаті не зосталося, і почав він з голоду пухнути, аж тоді задумався. Став думати-гадати, як би йому розбагатіти. Думав-думав та й каже своїм синам (а в нього було аж три парубки, що злазили з печі хіба попоїсти). — А що, діточки, як я візьму горбу та піду по милостиню? Може ми й розбагатіємо? Сини й відповідають: — Ай справді буде добре! Ви ж, тату, не такі ще старі, щоб нездужали торби носити. Ідіть з Божою поміччю, то всім нам добре стане. І самі не будете голодні, і нас прогодуєте, бо ми ж ваші діти. Взяв батько торбу та й пішов. Не хотілось йому жебрати в своєму селі, то він подався в сусіднє. Іде через лісок і зустрічає чоловіка. Простий собі чоловік, а тільки очі у нього якісь проникливі й горять, мов вогники. Поздоровкались. Чоловік питає: — Чи далеко, дядьку, мандруєш? — Та йду по милостиню, бо я бідний... Людям Бог дає багатство, а мені — дітей. — А що ж би ти хотів мати? — Та багатство. — Яке ж багатство? Ну, скажімо, корову хочеш? — А нащо мені корова? її треба пасти та доїти, а в мене в хаті самі парубки. — Ну, а коней хочеш? — Та й коней треба годувати та стерегти, а ми до того не звикли. — Ну, то може тобі дати овечок отару? — А що я з ними робитиму? Адже їх треба доглядати, стерегти... — Ну, то я дам тобі ниву родючу. — Ой, не давай, чоловіче добрий, бо у мене нема чим її виорати та й мороки коло неї не обберешся, нехай Бог милує! Тоді чоловік із проникливими очима поглянув суворо на бідного та й каже: — Тепер я бачу, що тобі ніяке багатство не по-собить. Для того треба насамперед робити, треба мати розум здоровий, а ще й очі завидющі, руки загребущі та й ніс держати за вітром... Ну, прощай! І чоловік пішов своєю дорогою. Бідний став тай думає: — Що воно таке? Каже, що все може дати, а багатства попросив у нього, так не дав! Тут щось не теє... Вернусь додому та розповім дітям. Приходить до хати голодний, з порожньою торбою й про все розповідає синам. — Ех, тату, тату! — каже старший. — Які бо ви недогадливі! Попросили б того чоловіка, щоб дав мені очі завидющі, може б і справді я розбагатів. А середущий каже: — А мені, щоб дав руки загребущі, то й я розбагатів би. — А мені, — каже менший, — хоч би ніс за вітром. Другого дня знову йде бідний по милостиню, знову зустрічає в ліску тогож чоловіка. Привітався та й каже: — Чоловіче добрий! Старший мій син просить, щоб ти дав йому очі завидющі, а середущому дай руки загребущі, а меншому хоч ніс за вітром! Чоловік засміявся та й питає: — А більше нічого не просять? — Більше нічого. — Розуму не просять? — Ні, не просять... — відповідає бідний — Добре, — каже чоловік, — раз у сторіччя, а це саме сьогодні, я роздаю всім, хто чого попросить. І пішов своєю дорогою. Увечері вертається бідний додому й несе повну торбу наїдків. — От, думає, буде радість діткам! Вступає до хати. А сини позлазили з печі,метушаться, кудись лагодяться, на батька й не глянули... Здивувався батько, бо ніколи не бачив їх такими моторними. — Куди се ви, дітки, збираєтесь? — Підем, тату, у широкий світ, бо ми вже й боки повідлежували на печі. — У мене, — каже старший, — стали очі завидющі, так би й зажер увесь світ! — А у мене, — каже середущий, — зробились руки загребущі, так би загарбав увесь світ! — А я маю ніс за вітром, — додав молодший, — і чую, що скрізь по світі люди купаються в розкошах і багатстві. — Ну що ж, дітки, ідіть з Богом, коли задумали добре діло, тільки батька не забувайте, бо це ж я для вас випросив такі скарби. Повставали сини удосвіта і пішли у світ. Ідуть дорогою й помічають, що дивні діла стали творитися. Як погляне старший на чужу худобу очима завидющими, так усе до нього й підходить, і лащиться, і горнеться, хоч за пазуху бери. Як простягне до чужого збіжжя руки загребущі середущий, так воно й росте й пишається, нахиляється до нього, хоч із корінням виривай. А найменший кидається по дорозі у всі боки, як несамовитий, скрізь усе нюхає, як чутний на ніс собака. Так ідуть та ідуть, не мало, не багато, от і каже до братів Ніс За Вітром: — Чую я своїм носом, що по дорозі зустрінуться нам три царства, а в них багато золота, срібла й самоцвітних каменів. Буде всім нам пожива добра. Пройшли ще шмат дороги й бачать, що шлях розходиться у три сторони. Тут стоїть стовп, а на ньому напис: "Хто піде вправо, стане сліпим, хто вліво — безруким, а хто просто — безносим". Брати думали-гадали, що б воно значило? Кому куцою треба йти? Ніяк не могли обміркувати того. Тоді Очі Завидющі й каже: — Не на те дав мені той чоловік очі завидющі, щоб я став сліпим. Піду я вправо. За ним Руки Загребущі каже: — Не на те дав мені той чоловік руки загребущі, щоб я став безруким. Піду вліво. А за ним Ніс За Вітром і собі каже: — Не на те дав мені той чоловік ніс за вітром, щоб я став безносим. Піду я просто. Попрощалися і розійшлися кожен своєю дорогою. Очі Завидющі пішов направо. Дорога рівна, як стріла, а тільки все вгору та вгору. Так він довго йшов і нарешті побачив, що поперек дороги стоїть величезний замок, а дорога веде просто до брами. Брама залізна, глуха. Коли він став проти неї, сама перед ним розчинилася, і як тільки переступив поріг, знову зачинилася. І опинився він у царстві блиску. Сонце тисячами вогнів відбивалося у всьому, усе блищало так, що різало очі, мов ножами. Він прижмурився і тоді побачив, що замки, палати, вежі, будинки — все було з блискучої криги, дахи на них срібні, а вулиці й доріжки золоті та діамантові. То було царство холодних вітрів, бур і морозів. Очі Завидющі від нестерпного блиску затулив очі руками і так стояв. А як згадав, що скрізь незліченне багатство, переміг біль очей, кинувся на вулицю й почав виколупувати діаманти, збирати на купу золото. Та руки в нього були слабкі, а робота нелегка, до того ж блиск так різав очі, що він чим далі бачив гірше, а коли зібрав цілу купу діамантів, то вже й зовсім осліп, заблудив, погубив усі скарби й не знав, що далі робити. Тут налетів холодний вітер, вхопив Очі Завидющі й перекинув його назад за браму, закоцюблого, ледве живого й навіки осліпленого. Другий брат — Руки Загребущі, — пішов наліво. Дорога була рівна, як стріла, тільки все спускалася вниз. Довго так ішов він, і ось ба-чить:дорогу заступає висока, крута гора, а в ній видно високу залізну браму. Як тільки наблизився до неї, брама тихо перед ним відчинилася, і не встиг він переступити поріг, як вона знову за ним зачинилася. Руки Загребущі зостався в темряві. Простяг руки й почув, що тут є добра пожива. Почав блукати у пітьмі навпомацки. Проходив великими й малими ходами, і чим далі заглиблювався, тим більше впевнювався, що він у підземному царстві. Хоч очі й нічого не бачили, зате руки аж свербіли, відчуваючи близько великі скарби. Раптом чує гомін, сміх, галас, веселі пісні. Потім гуркіт, дзвін золота й срібла. І, нарешті, тоненький голос вигукує: — Золото складайте в порожній колодязь, діаманти розкиньте понад річкою, а сріблом засипайте рівчак, щоб зробити місток через нього. Почалася знову в темряві метушня, сміх і жарти, знову загуркотіло, зашуміло, задзвеніло золото і срібло. — Очевидячки, — гадає собі Руки Загребущі, — тут царство скарбників землі. Ось коли я розбагатію! Тільки враз задзвонило щось у дзвін, а потім усе стихло... І серед мертвої тиші Руки Загребущі чує той самий голос: "Слуги мої вірні! Недарма я ваш цар, бо маю за всіх вас ніс найчутніший. Чую я, що в нашому царстві запахло чимось дуже поганим, так, неначе чоловік тут десь поблизу".Чує Руки Загребущі, що по сьому враз сьорбануло кілька тисяч носів, а потім крик: — А справді, погано пахне! Тут, певно, десь причаїлася людина! Знову перший голос каже: — Треба її винюхати та впіймати. Руки Загребущі притулився до стіни, стоїть ні живий ні мертвий і гадає собі: "Певне, вони не бачать, якщо нюхом мене розшукують, ану засвічу сірника!" Освітив сірником усе навкруги й побачив дивні дива: перед ним майдан, від якого у всі боки розходяться вулиці попід землю. На майдані метушаться тисячі маленьких, як ляльки, чоловічків, а посеред майдану на золотому престолі в діамантовій короні сидить їх цар і порядкує... Мабуть, справді чоловічки далеко не бачать і погано чують, бо весь час нюхають повітря. Біля царя насипані купи золота, срібла і різних самоцвітів. Враз він нюхнув повітря й каже: "Запахло горілим! Шукай праворуч від мене". Чоловічки кинулися до Рук Загребущих, але тепер він їх не боявся; сміливо ступав через них, давив їх і біг до купи золота. Тут біля самого царя запалив знову сірника й почав хапати скарби своїми руками загребущими. Цар стрибнув із престола та навтікача і як заверещить: "Він бере скарби руками! Одгризіть йому руки, бо ми всі загинемо!" Коли Руки Загребущі набрав повні руки золота й самоцвітів і хотів іти до брами, зчинився враз галас, вереск! На нього напали тисячі чоловічків. Спершу він відбивався ногами, струшував їх, але вони обсіли його, як мухи, чіплялися за одежу, волосся, повисли на руках, на бороді, на носі. Чує він, що гризуть йому руки. Ось уже і кров біжить, та шкода йому випустити награбоване добро, щоби скинути чоловічків із себе. Чує, що і руки на половину об'їджені, вже слабнуть. І хоч які вони були загребущі, а все ж мусили кинути скарби. Та відбитися від чоловічків він уже не міг; ухопив того, хто в'ївся в його руки, вирвав зі своїм тілом, вдарив об землю, а другий вже впився, знову гризе йому руки. Нарешті Руки Загребущі знесилився й упав. Тоді знову стало тихо, і чув він голос царя: "Спасибі, мої вірні слуги! Тепер візьміть його і віднесіть за браму, бо він засмердить нам усе царство"! Так і зробили маленькі підземні чоловічки, і Руки Загребущі опинився за брамою без рук. Третій брат, Ніс За Вітром, пішов просто. Дорога була рівна, як стріла. Йшов, йшов і підійшов до залізної брами, яка перед ним теж відчинилася, і як тільки переступив поріг, зараз же за ним зачинилася. Ніс За Вітром опинився у великому болотяному царстві. Тут стояв такий гострий сморід, що так і вдарив йому в ніс, як ножем. У смердючому багні лазили чоловіки, плескалися, зганяли в отари раків, бавилися, їздили верхи на великих жабах, ловили гадюк і в'язали їх докупи хвостами, реготалися... А на дні болота було повно золота, срібла і самоцвітів, якими чоловіки, жартуючи, шпурляли один в одного. Ніс За Вітром умлівав від смороду; тільки дихне своїм чутним носом, так йому в голові й запаморочиться. Затулив ніс рукою, хоче другою набрати скарбів, але очі його погано бачать у болоті, а сморід нестерпний залазить йому через рот. Затуляє рот, а сморід переходить через вуха. Ніс За Вітром скаженіє, танцює коло болота, як на розпеченій сковороді. А там на дні золото та самоцвіти так і тягнуть до себе. Ухопив глею на березі й замазав ніс. Стало легше. Нахилився над багнищем і почав звідти похапцем золото вигрібати, але зараз же й зомлів від смороду. Так лежав, спустивши ніс у болото, й не рухався. Зараз же поналазили раки й почали ніс общипувати, аж поки не з'їли весь. А він лежав непритомний і був би там помер, та чоловіки вилізли з болота, обнюхали його, однесли за браму і там покинули... Коли на свіжому повітрі прийшов до себе, то побачив, що лежить за брамою болотяного царства і що зостався без носа. Пішов Ніс За Вітром додому тією ж дорогою. Приходить туди, де стоїть стовп із написом, а там уже сидять Очі Завидющі без очей і Руки Загребущі без рук. Тоді всі разом пішли назад до батька. Батько поглянув і не признав їх за своїх синів, а як вони все йому розповіли, пустив їх у хату, нагодував і напоїв. Сини й кажуть: — Обдурив вас, тату, той чоловік, насміявся з вас та й нас усіх покалічив. Тепер годуйте нас, бо ви у тому винні, що ми поробилися каліками. Батько й відповідає: — Добре, дітки! Я вже звик старцювати, якось вас прогодую. Тільки забув я вам сказати, коли переказував тому чоловікові, що кожен з вас попрохав, то він спитав ще: "Ну, а розуму твої сини не просять?" Я сказав: "Ні, не просять. Мабуть, без розуму ніяких скарбів здобути не можна". * * * ПЕРЕСТИГЛИЙ ОВОЧ _______________ Було це в часи жорстокі і криваві, сумні й тяжкі для всього народу. Один індус мав у своєму садку дерево життєвих радощів, що родило тільки раз за своє життя і то лиш один овоч. Весь народ чекав на цей овоч, як на Бога з неба, як на джерело щастя, як на початок нового життя. І от дерево розцвіло, зав'язалося, овоч почав рости, наливатися... Дозрів і став прозорий, мов кришталь. Удень виблискував веселими кольорами й барвами, наче діамант, а вночі світився, як місяць. Дивні життєдайні пахощі розливалися від нього по всій країні. Зачувши ті пахощі, люди посходилися з цілої країни — багаті й бідні, старі й молоді, здорові й слабі... Усі хотіли купити хоч шматочок того овоча, щоб заспокоїти свої болі, прогнати смуток і жалі, почути в душі радощі життя. — Він дозрів, він дозрів для всіх нас! — гукали вони. — Дай нам! Поділи на нас усіх! — Нехай хворий стане здоровим, сумний — веселим! — Нехай настане щастя в нашому нещасному краю! Та індус усіх прогнав. Він був недалекоглядним і сліпим. Йому здавалося, що овоч ще не зовсім виріс і не дозрів. Посилав слуг на базар довідатись, скільки заплатять за овоч. — Дають сім верблюдів. Весело сміявся: — Ідіть іще завтра! Приходили, повідомляли: — Дають сім слонів. Весело сміявся: — Підіть іще завтра! Приходили, відповідали: — Дають табун коней... — Ідіть знову! І ось прийшли слуги і сказали: —Уже нічого не дають! Індус злісно розреготався... Та коли ближче придивився до овоча, побачив, що той потускнів, зморщився, поменшав, кудись зникло його сяйво, вже не було чути пахощів. Тоді, стурбований, сказав собі: — Тепер бачу, що він більше не ростиме, що вже дозрів. Зірву його й понесу до самого раджі пресвітлого. Коли ж виліз на драбину і приглянувся до овоча зблизька, з жахом побачив, що він уже перестиг... Як тільки взяв його до рук, овоч луснув і розлився брудом. І від його смороду тікали люди світ за очі. * * * СИРІТКА _______________ Канарка-мати покинула своїх дітей. Не хотіла виховувати їх у неволі. Коли господар те помітив і витяг із клітки гніздо, там було троє мертвих пташенят, а четверте ще ворушилося. Він хотів усіх викинути, та мені жаль стало ще живенького, і я взяв його до себе. Поклав його у вату, зігрів своїм диханням. Потім почав годувати. Воно, маленьке, як горіх, і ще голісіньке, беззвучно і з великим трудом роззявляло ротик : не мало сили. Згодом почало цвірінькати і обростати жовтим пір'ячком. Коли тепер я підходив до нього й кликав: "Сирітко"! — воно зараз же відзивалося: "Цінь-цінь"! І роззявляло широко ротик. Я був емігрантом, був одинокий, і Сирітка мене помалу радувала й тішила. Вона росла й помітно вбиралася у ясно-жовте пір'ячко. От уже й літає по кімнаті. Весела, бадьора, утішна, повна життя. Струнка, уся жовта, а голівка сіра з чорним чубиком, неначе коронована. Мені, самотньому, було любо з цією істотою. Цілий день вона в клопотах, усе якусь роботу собі знайде: або ниточку з занавіски тягне, або стінку довбає, або нишпорить по різних закуточках... І в тому все її життя. Дивлячись на неї, я думав: "Бідна, бідна! Ти не зазнаєш волі у своєму житті! Не відчуєш розкоші гарячого сонця і холоднуватих лісів! Твій рідний край далеко-далеко, де цвіте вічно весна. Ти його не побачиш... А, може, й я не побачу вже свого?.." Коли я виходив із дому, і, повертаючись, не бачив у кімнаті своєї пташини, гукав: — Сирітко! Де ти? Зараз же чув: —Тінь, тінь! І голодна пташка вилітала або з-під стола, або з-під ліжка, сідала на мою долоню або на рамено й вимагала їсти. Так усе літо ми жили, як добрі приятелі, й тішилися обопільною дружбою. Настала холодна осінь. Вільні птахи відлітали в теплі краї. Сирітка все сиділа на вікні, пильно приглядалася до них, проводила їх сумним поглядом... Уже не з такою дитячою вірою сідала мені на долоню, а сторожко, обережно. Сонце сховалося у хмари, падали дощі. Засумувала. — Сирітко! Де ти? — Цінь-цінь! — Де твоя воля? — Щнь-цінь! — Лети ж, лети до мене, моя кришечко, моя дитинко люба!.. Не хочеш? Уже боїшся мене?.. Упали сніги. Морози заволокли візерунками вікна. Сирітка сидить на вікні й сумно дивиться на біле зимове вбрання, якого ще не бачила... Якось одного разу через відчинені двері вона вилетіла на мороз. їй одразу стало весело, радісно. Сіла на перше дерево й перелітала з гілки на гілку. Я вискочив за нею. — Сирітко! Де ти? — Цінь-цінь! Кликав, кликав. Вона відзивалася, проте не летіла до мене. — Сирітко! Де твоя воля? Нічого вже не відповіла, з усією енергією полетіла ген-ген... У цю ж мить звідусіль налетіла ціла зграя горобців й кинулася на неї. Так почали клювати, що жовте пір'ячко летіло за вітром... Це була її перша зустріч з братами. Вернула назад і сховалася між гілками голого дерева. — Сирітко, де ти? Тихо. — Де твоя воля? Тихо. — Ходи до мене, моя дитинко, бо загинеш на морозі!.. Наблизився вечір. Я поліз на дерево, щоб її піймати. Вона здіймалася все вище й вище... Надійшла холодна, морозна ніч. Уже нічого не міг зробити й лишив свою вихованку на власну її волю. Ледве розвиднілося, а я був уже під деревом. Придивився й побачив: моя пташка сидить високо на гілці. — Сирітко, це ти? Тихо. Хотів вилізти на дерево. Воно хитнулося всіма гілками й жовтеньке замерзле тільце, як грудочка, упало додолу... Підняв його й поклав на долоню. — Сирітко, це ти? Тихо. — Це твоя воля? Тихо... * * * ТРИЦАРСТВО _______________ Царь морський не раз виринаючи над вечір із моря бачив на березі купку дівчат, а між ними чарівну царівну. Одного разу, коли царівна купалася, він ухопив її та й поніс у свої морські покої. Одружився з нею і жили вони добре і мали троє синів. Сини росли вкупці і були так дружні, що ніколи не розлучалися. Ще хлопцями виринуть бувало на поверх моря та й збивають хвилю, розхитують кораблі, кидають ними по морю, а як дуже розгуляються, то бють їх об скелі й топлять. Тоді нишпорять по них, роздивляються на все, що там єсть, цікавляться всім, що з землі, а потім ще й матір розпитують. І так полюбили землю й усі її принади, що почали в матері проситися, аби пустила їх туди жити. Мати довго вмовляла їх, лякала тим, що на землі вони жити не зможуть, бо родилися в воді, що там вони зараз же помруть. Поки хлопці були невеликі, ще слухалися, а як стали юнаками, то вже вдержати їх у морі не можно було. Попливла мати в друге море до своєї старої свекрухи, теж морської цариці, що все знала, усе вміла. Розповіла їй своє горе, а та й каже : — На землі — не те, що в нас, у морі: Там люде жадібні і жорстокі. Я поредбачаю будуччину й от скажу тобі: Твої сини вийдуть з води на землю й великі нещастя принесуть вони людям, між якими житимуть. А що найголовне — вони стануть ворогами й будуть битися, поки один з них не подолає тих двох. Та не вдержиш уже ти їх ніяк у морі й що б вони на землі не вмерли, прийми від мене ці три перли, дай кожньому проковтнути по одній і тоді вони зможуть жити й без води. Коли мати повернулася, сини ще дуще почали проситися. Вона вже їх не вдержувала, а лиш дала кожньому проковтнути перлину, одягла їх у найкращу одіж, дала найліпшу зброю і сама вивела їх на беріг. Щоб вони на землі не зустрічалися, щоб не вбили один одного, вона гх порізнила. Старшого повела через Чорне Море на беріг, що виходив на широкі степи. Середульного — через Синє Море на беріг, що засіявся ©зерами. Найменшого — через Біле Море на беріг, що поріс пустими лісами. Вискочив на беріг старший брат І пішов од моря степом. Вискочив середульний і пішов між великими й малими озерами. А найменший зник у темних та пустих лісах. Іде перший царевич степом, іде й бачить : стоїть великий царський палац, а проти нього на палях стремлять сто голів. Та його це не лякає й він уступає в середину. Тут у покоях зустрічає його прекрасна чарівниця й питає: — По волі, чи по неволі ? Він одповідає: --По волі. — Коли по волі, то хто ти й звідки ? — Я роду царського, а прийшов звідти, де все живе мовчить, а все мертве шумує. Там мовчки всі родяться, мовчки й помирають. Підданців у мене міліони і хоч вони мають крила та не літають, хоч не мають ніг, а ні одна людина не дожене їх. Царство моє посяжне, та я в день один можу його облетіти й бачити всі тайни, дива й розкоші. Та воно перестало мене тішити, через те я й прийшов сюди. Чарівниця вислухала та й каже: — Мудра мова. Тепер же слухай мене: Тисячу год тому назад я їхала по морю на кораблі з своїм чоловіком, половецьким ханом. Схопилася буря, розбила нам корабель. Мене хвиля винесла на цей беріг, де тепер я царюю, а хан утоп і корона його царська зосталася десь на дні моря. З того часу душа хана і сама не має спокою і мене мучить денно і нічно й держить тут на землі й доти обом нам не буде покою, поки я не дістану з дня моря корону, не надіну її на голову своєму нареченому, поки не запишається тут на престолі якийсь царь у його, ханській короні. Кожний лицарь, що приходить до мене, має завдання знайти в морі ханську корону і як того не виконає за три дні, то слуги мої рубають йому голову і настромлюють на палю. От і тобі кажу: дістань корону й станеш моїм мужем і будеш тут царем, а ні, твоя голова на палі буде стоперша. Вийшов царевич од чарівниці й попростував до моря. Там почав кликати матір. Вона почула голос свого сина й виринула з моря. Каже їй син: — Мамо! зустрів я прекрасну царицю, яку я покохав і з я-кою хочу побратися. Тільки ж треба мені достати з дна моря корону половецького хана, що вже тисячу год лежить там. Ту корону моя чарівна цариця надіне мені на голову й я стану царем над усім її народом. Зараз морська цариця послала всіх своїх слуг, прекрасних мелюзин, шукати по морю половецьку корону. Довго вони шукали, а таки знайшли межи скель високих на останках корабля. Принесла мати на беріг і дала синові. Пішов син до чарівниці і показав їй корону. Вона так зраділа, що аж заплакала від щастя, а потім взяла в руки й сама наділа царевичу на голову й сказала: — Будь же тут царем! І коли вона це сказала, в туж мить з грюком самі двері й вікна скрізь розчинилися, схопився в покоях вихор, сама цариця враз обернулася в чорний порох, що крутився як чорна хмара й уносився вихром із будинку ген у просторінь... І була та хмара подібна до двух людей, чоловіка й жінки, що взявшись за руки, летіли в веселому танку через небозвід, аж поки не сховались за обрієм... Здивований, розглублений царевич стояв серед покою, а коли схаменувся, то побачив, що на нему корона й що всі слуги й народ йому вклонюються, витають його... Середульний брат пішов поміж озерами. Іде, йде й от, бачить — стоїть великий царський палац, а проти його на палях стремлять двіста голов. Та його це не лякає й він уступає в середину. У покоях зустрічає його прекрасна цариця й питає: — По волі, чи по неволі ? Він одповідає: — По волі. — Коли так, то хто ти й звідки ? — Я роду царського, а прийшов я із того царства, де ніхто з людей не буває по своїй охоті, хоч воно богате й велике.' Хочеш, принесу тобі перли й самоцвіти, хочеш — золота й срібла незлічені багацтва, дивовижних скарбів повний палац. — Ні, того мені не треба, а ось слухай, що казатиму: Так коло тисячі год тому назад я віддавалася за царя. І надів він на палець мені свій царський перстень із печаткою і сказав: поки перстень буде на твоїй руці, поти в нас буде й щастя й гаразд. Як же здійму його, або загублю, то впадуть на обох нас муки великі. Якось ми їхали в гостину в друге царство й коли тут проїздили, я пішла купатися на якесь озеро. Як вернулася до дому, то побачила, що царь умер. І тут же помітила, що загубила перстень. З того часу я й живу в цьому краї і дух царя держить мене на землі, не дає спокою йдоти мучитиме, поки я не достану перстень із дна озера. Коли ти знайдеш його за три дні, надіну я його на твою руку й станеш ти тут царем. Як же ні — буде твоя голова на палі двісті перша. Вийшов царевич із палацу й пішов до моря. Почав кликати матір. Вона почула голос свого сина і виринула з моря. — Мамо! — каже син — зустрів я прекрасну царицю, яку я покохав і хочу взяти за дружину. Для того треба знайти десь у озерах царський перстень із печаткою, що лежить там коло тисячі год. Вона надіне мені той перстень на палець і стану я царем. Мати пірнула в море і веліла слугам своїм, прекрасним ме-люзинам наказати русалкам, щоб вони нагнали через ріки в озера всякої риби, щоб пошукати царський перстень з печаткою. Хоч і довго всі шукали, а таки знайшли десь у намулі, принесли морській цариці, а та віддала синові. Вертається він із перстенем. Цариця, як тільки глянула, так і пізнала його. Зраділа так, що* аж засміялася від щастя. Потім наділа йому на палець і сказала: — Будь же тут царем! Сама ж в мент один розсипалася дрібним порохом й улетіла за обрій чорною хмарою. Найменший брат пішов лісом темним. Іде й бачить: стоїть царський палац, а проти його стремлять на палях триста голов. Це його не злякало. Іде в середину, а там його зустрічає прекрасна царівна й питає : — По волі, чи по неволі? Каже їй: — По волі. — Коли так, то слухай, що казатиму: Давно, давно, хоч нескоро ще й буде тисячу років, як покохав мене страшний, нікчемний дід, ухопив мене з мого царства й заніс сюди в ліси темні. Тут мучить мене, не дає спокою ні в день, ні в ночі. Нічим його вбити не можно, бо смерть свою запакував у яйці, яке сховав у глибоку криницю за морем, за океаном. Коли за три дні принесеш мені яйце, тоді я визволюся від свого мучителя, а ти станеш тут царем. Як же ні — твоя голова буде на палі триста перша. Пішов царевич до моря, став кликати матір. Вона почула голос свого сина й виринула з моря. Каже їй син: — Зустрів я, мамо, прекрасну царицю й коли її визволю від. мучителя, то візьму за дружину. Для цього треба добути мені яйце з криниці, що за морем, за океаном. Пірнула мати в море, дала наказ мелюзинам, а ці звеліли русалкам принести яйце з колодязя, що за морем, за океаном. Попливли русалки річками й там угледіли стару качку з малими качатами. Похапали всіх малих, а стара й просить: — Не губіть моїх діток, а краще скажіть, чого Вам треба. — Вернемо тобі діти, як ти принесеш нам яйце з криниці, що за морем, за океаном. Полетіла качка. Довго її не було, а все ж принесла яйце. Мати дала його синові, а той поніс цариці. Тут саме прилетів і мучитель. Вона підняла в гору те яйце й показала йому. Він остовпів... Одразу спав із лиця і стояв як присуджений на смерть. Цариця ж злісно сміялася, держала яйце високо перед ним, неначе хотіла роздавити, потілі ударила ним об землю... З розбитого яйця вилетіла мала пташина, злісно запищала, упялася гострими кігтями мучителеві в карк і потягла його на той світ... У той же мент і цариця зникла, — розлетілася чорним порохом. Почав менший брат царювати між цим лісовим народом. Об'ї- хав усе царство,.у<се оглянув і малим здалося йому й убогим його царство й тісно сі ало йому тут жити. Жадоба, що панує на землі, захопила його душу і дав він наказ своєму найстаршому воєводі, щоб той зібрав як найбільше війська, пішов із ним і забрав сусіднє царство, а царя, щоб кинув у темне підземелля. Зібрав воєвода військо й потай од усіх наскочив на столицю царя Степового, перебив сторожу в його палаці, узяв царя в полон і кинув його в льох темний та вохкий. Тоді царь Лісовий прилучив до свого й царство Степове й от •із двох царств стало одно двоцарство. Чи царь був такий дурний, чи такий злий, а тільки почав мучити й катувати людей степових, почав переробляти людей степових на лісових, почав заводити в степах свої лісові порядки. Та найбільшим нещастям було для людей степових те, що царь так переробив і перебудував усі їхні шляхи й дороги, що ніяк не можна було пройти або проїхати по степовій країні, як тільки через лісове царство. От, скажемо, близько від села до села, от і вид-дно, от зараз через царину, а прийти туди не можно. А не можно через те, що дорога йшла спершу в лісове царство, а вже звідти верталася до сусіднього села. Кому треба до храму, кому до школи, кому на ярмарок, кому до міста, — то інакше, як через лісове царство не проїдеш. З початку люде відвідували таки своє, хоч і було важко. Далі побачили, що лекше ходити до лісового царства, там можно й купити все, можно й в школі вчитися. І робили як їм було лекше, а через те ставала їхня країна завмерла, не стало там того веселого, богатого життя, а все перейшло в лісове царство. От так царь робив, а як скорив усіх людей степових, то знову йому стало тісно жити і наказав він воєводі своєму забрати ще одно сусіднє царство, а царя того кинути в льох темний. Тоді воєвода так саме забрав і царство озерне, а царя кинув у льох темний та вохкий. Тоді царь прилучив до себе і озерне царство і тут почав заводити свої лісові порядки, переробляти людей озерних на лісових, мучив їх і катував. Та найбільшим нещастям для людей озерних були знову шляхи й дороги, що вели в свій край тільки через лісове царство. Через це так само і цей край занепав, а натомість розцвітало і богатіло лісове царство... Уже оба брати сидять у глибоких льохах, а того не знає менший брат, ані мати їхня. І от згадав старший своє вільне життя, упав у велику тугу й хоч як перемагав себе, а таки скотилася з ока одна сльоза й упала на сиру землю... Згадав і другий про своє море в темному льоху й у нього скотилася сльоза на сиру землю. Пішли ті дві сльози в землю? аж до підземного джерела, а далі в море. Мати зараз же псчутила ті сльози в морській воді та й каже до своїх мелюзин: — Ой, щось моїм синам тяжко жити на землі, бо почуваю їхні сльози тут у морі. Даю вам три дні, щоб усе розвідали про їхнє життя. Мелюзини передали русалкам, ті мавкам і через день морська цариця все внала про своїх дітей. Тоді вона почала хвилювати море, почала розбивати кораблі, сукаючи між людьми сміливих і відважних людей. Кільканайцять кораблів уже розбила й не знайшла поки ще ні одної відважної душі. На обрії моря зявилася маленька чайка, що летіла на повних атрилах. Коли цариця підкинула її на високій хветлі в гору, потім пустила під воду, всі від страху побожеволіли й тільки один юнак спокійно плив по морю в напрямку до берега. Цариця зауважила це й виринула перед ним. Він не злякався й не здивувався, а плив собі далі. — Утопнеш, — сказала вона йому. Юнак посміхнувся й одповів : — Ще ти не знаєш, Царице, що я плаваю як риба. Я ніколи не втопну, хиба замерзну, бо море, — то моя стихія, я родився і виріс на ньому. — Ти сміливий й одважний — сказала цариця й пірнула в море. Другого дня вона побачила, що юнак ще пливе по морю й спитала: — Куди-ж ти плив цією чайкою? — Я хотів пер*еїхати в чужі краї, хотів об'їхати морем цілій світ, бо люблю море, як і свою душу. — Ти сміливий, — й пірнула в морську безодню. Третього дня побачила, що юнак ще пливе. Тут знову виринула Цариця й сказала йому: — Яб зробила так, щоб Ти ніколи не розлучався з морем, як би ти мені став у моїй пригоді, — Ради цього я все зроблю. Тоді веліла дельфінам поставити перед ним на дорозі скелю, а на ній напитки й наїдки. Юнак доплив до скелі і зліз на неї, щоб одпочити й покріпитися. Він сидів на скелі ї грівся на палючому сонці, а цариця розповіла йому про трьох царів і про злучення трьох царств в одно трицарство. Юнак із гнівним запалом вигукнув : — Сама доля кидає мене на боротьбу з неправдою й злом. Я ж ради того й покинув свій рідний край! Я піду й сам убю того ката царя, визволю тих двох із темних льохів і верну їм їхні царства. Тоді Цариця додала : — Цього не роби, а вислухай мене далі. Усі три царі — то мої діти. Не слухали мене мої діти, заманулося їм царювати на землі, а на землі брат брата оббірає, брат брата вбиває. Межи людьми панує жадоба, бо кожен чоловік має аж дві руки й обидві хапучі. Ось через що й мій менший син забрав собі чужі царства. Ну, та я сама покараю його матерньою карою, а тобі даю* доручення піти туди, де сходилися колись три царства до купи. Саме талі гендлює один чоловік. Він один має на все трицарство, хоч, правда, одну руку хапучу, а за те другу даючу. Бере він першою з одного царства, а другою передає в сусіднє. Собі лишає стільки, аби прожити. Не придбав великих статків, хоч не має й недостатків. Треба від його забрати ту силу руки даючої та передати її цареві — моєму сину. Ось тобі блакитний діямант, що його ледве можно схсвати в жмені. Піди до того чоловіка й зроби так, щоб він узяв його рукою даючою і подержав у ній хоч трошки. Тоді сила руки даючої перейде в той діямант. Ти його візьмеш назад, а в замін даси йому оцей ще більший рожевий діямант, а той віднесеш і подаруєш цареві — мойому сину. Тільки роби швидше, бо сила моя всього на три дні. Що з сього вийде сам побачиш і тоді прийдеш мені розказати. Юнак згодився. Три слуги цариці винесли з моря гарну одіж і зброю для юнака, він одягся і побачив біля себе легку як птиця, чайку з білими вітрилами. Сів туди і з великим задоволенням поплив робити добре, сміливе діло. Через кілька день вертається до моря веселий, аж сміється, кличе царицю й каже: — Прийшов я до того чоловіка, що живе там, де сходяться трицарства й коли він обходячи в ночі подвірря, держав хапучою рукою смолоскип, я показав йому діямант блакитний, то він узяв йсго неохотно рукою даючою, подержав трохи, потім зачав гратися ним проти вогню, а нарешті я ледве видер у його з рук. У замін дав йому діямант рожевий і він тим утішився. Поніс я діямант блакитний до царя. Саме у його в гостях <5ули Пан та Дука. Коли я ввійшов і уклінно прохав царя приняти від мене, чужоземця, цей незнатний подарунок, так у всіх аж очі розбіглися, як діямант засяв проти сонця, наче зоря ясна. Усі тішилися, перехоплювали його з рук в руки і царь і Пан і Дука. Так захопилися тим, що й не помітили, як я вийшов з палацу. Після того в Трицарстві почали робитися дивні діла: Другого дня в ранці царь, твій менший син, вийшов до народу в короні тай каже: — Вірні мої підданці! Надокучили мені всі мої богацтва, обридли всі мої розкоші, важко мені носити цю золоту корону й царювати. Беріть мою корону, хто з вас хоче, а мені нічого, нічого не треба. З тими словами кинув корону свою в юрбу. Зраділи люде, почали хапати корону, кожен рве її собі, усі почали сваритися, почали битися... А царь помандрував у світ за очі. Того-ж дня виходить і Пан до своїх селян й каже: — Люде добрі! Важко мені порядкувати моїми великими землями. Коли царь оддав корону, то й я віддаю вам свої землі, бо тепер мені нічого, нічого не треба. Оддав Пан селянам свою землю і помандрував в світ за очі. Зраділи селяне, почали ділити землю, почали сваритися, почали битися... Тогож дня виходить до своїх робітників Дука та й каже: '— Товариші! важко мені порядкувати своїми МГЙСТЄГРЕК" та фабриками. Коли царь оддав корону, пан землю, то й я віддаю вам усе своє добро, бо мені вже нічого, нічого не треба... З тим і пішов у світ за очі. Робітники зраділи, почали ділитися, почали сваритися, битися., А той, що гендлював там, де сходилися трицарства, почав^ хапати з усіх трьох царств. Уже не продає як раніще, а собі лишає як найбільше. Тепер у його комори повні всякого краму, сараї повні плугів та шкіри, стайні повні коней. В загонах стоїть худоба, а в кошарах вівці, у хатах повно золота, шовків та аксамиту, словом усього добра повиим-повно, а руки хапучі все тягнуть, аж трусяться, то з одного царства, то з другого, то з третого. Сам зробився таким скаредом, що тільки хліб черствий їсть, а все хапає, усе бере, усе складає. От четвертого ранку іде дорогою голодний, стомлений царь. Бачить — дім, в тому домі повно добра, а в маленькому покої примостився сам господарь. Привітався царь ласкаво, уклонився чемненько та й каже: — Чоловіче добрий ! чи не даси мені хлібця шматочок, ба я голодний. Чоловік треться, мнеться — ні туди, ні сюди. Царь оглянув усе навкруги, бачить скрізь повно добра. По-яув, що тут можна поживитися. Одразу почутив у собі царську силу, руки хапучі так і забігали... Далі як гримне : — А хиба тобі, іродів сину, повилазило, хиба не бачили, що я твій царь ? Що ти повинен мені податки давати ? Чоловік скочив з переляку з свого місця, почав низько кланятися, а далі й каже : — Ой, царю найясніщий ! Щось неначе мій розум потьмарився. За турботами та клопотами я й позабув про це. Прости мене, добрий царю, бери з мого добра все, що тобі потрібно. От царь став порядкувати тут по своєму. На той час іде дорогою голодний, стомлений Пан. Бачить, дім повний добра, а в ньому порядкує царь; їсть, пе та посміхається, а хазяїн на дворі з жінкою та з дітьми вози ріжним добром накладає. Привітався Пан із Царем, почали тоді в двох порядкувати. Іде дорогою голодний Дука. Бачить — дім повнийдобра а в ньому порядкують царь та пан, а хазяїн на дворі вози накладає. Привітався з царем дука і почали в трьох порядкувати. От хазяїн трохи не все своє добро поскладав на вози, а пан та дука ще підганяють і того нема й сього ще нема. Як уже не було що класти, тоді царь сказав спасибіг і поїхав з возами до столиці, а з ним поїхали пан і дука. От ідуть. Каже пан цареві: — Служив я тобі колись вірно, у всьому допомагав, через тебе я роздав свої землі. Тепер і ти мені допоможи. Царь скривився, а все ж каже! — Добре. Даю тобі десяту частину свого добра, а тільки з тим, щоб ти мені й надалі допомагав. Узяв пан свою частину.добра і поїхав на свої землі. Царь з дукою їдуть далі. ' Каже до його дука : — Служив я тобі колись вірно, у всьому допомагав, через тебе роздав я своє добро, а тепер ти мені допоможи. Царь скривився, а все ж каже : — Добре. Даю тобі одну десяту частину свого добра, а тільки з тим, щоб ти мені й надалі допомагав. Узяв дука частину добра і поїхав у свої маєтки. От приїздить царь до столиці, а там усі люде голодні, бо всі закинули свої роботи та все сваряться та бються за корону. Гукає царь на людей: Тихо, підданці! Дам усім хліба й усякої поживи 5верніть тільки мені корону! Кинулися голодні люде в палац, розшукали корону, перебили тих, хто ще чиплявся за неї і принесли її закрівавлену, розтоптану й знівечену. Царь узяв та й каже : — І така буде добра — аби корона. Беріть же собі половину мого добра. Приїздить на свої землі пан, а там селяне обідрані й голодні, бо ж ніхто нічого не робив, а все сварилися та билися, ніяк не могли наділити землі. Гуказ пан до них : — Люде добрі! верніть мені мою землю, а я всім дам й одежі й усякої поживи ! Вони зараз же повернули панові землю, а той дав їм половину добра. Приїхав на свої фабрики дука, а там робітники обідрані й голодні, бо ж ніхто нічого не робив, а все сварилися та билися, ніяк не могли поділитися. Гукає до них дука : — Товариші! Верніть мені мої фабрики, а я вам дам і хліба й одежі й усякої поживи ! Вернули вони йому все, а дука дав їм половину добра. І от стало в Трицарстві все по старому; царь царює, селянин горює, а робітник бідує. Як вислухала все Цариця, сплеснула руками та й каже : — Треба діло поправляти! Яй забула, що там люде темні, як і ліси їхні і очі в усіх стали темні. Треба промити всім очі. Пущу я на трицарсгво мигичку дрібну, як білий туман, а ти іди знову й дивися, що з того буде. Через день юнак вертається до моря, кличе царицю та й каже: — Як упала на Трицарство дрібна мигичка, то з ранку й до вечера промивала людям очі, а як сьогодкя засяло сонце, то люди -не- чистими очима побачили, що вони через свої чвари продали за хліб насушний свою волю і свій добробут. Тоді ці народи без гніву й без сварок узяли царя, твого сина, і посадовили його в льох темниц, а корону закинули в море. Так саме взяли пана й дуку й кинули в льох. Потім поруйнували всі застави й рогатки, шляхи й дороги, що вели в темні ліси і Трицарство поділилося знову на три окремі країни, як було з давних давен. У кожній країні люде сами без . царя, без пана, без дука почали заводити свій лад і вже не бються, бо мають очі просвітлені. Уже й землі поділили, уже й робочі ' працюють тільки для самих себе. Усі завдоволені, усі багаті, усі ^ щасливі. Тільки тепер усі три твої сини сидять в темних та вохких льохах. Цариця каже: — Тепер буде все добре, а дітей своїх я сама визволю; за твоюж велику послугу, я хочу тебе надгородити. Я багата і маю в своєму царстві скарби незлічені. Проси від мене, чого хочеш й усе я тобі дам. — Не хочу ніяких скарбів, Царице, бо вони не дають людям щястя. Я тобі вже казав, що хотівби все життя не розлучатись з морем і присватати себе на боротьбу за щастя людське. Цариця замислилася, а далі каже: — Узяти тебе в своє царсто я не можу, а дам тобі корабель летючий й постановлю тебе володарем усіх бурь морських. Будеш літати по морю, стишувати бурі, рятувати людей від загибелі. Будеш завжди близько від мене і коли чого схочеш, то поклич мене. До всього будеш жити, як і ми, більш тисячі літ. Чи хочеш? — Спасибіг тобі, величия Царице, за такий дарунок! Кращого життя' я не можу й уявити. Тоді показався далеко на морі великий корабель, з бічними вітрилами, що як птах білий летів до берега. — Для душі відважної, — сказала Цариця, — життя на цьому кораблі буде повне праці, вдоволення й щастя, бо море прекрасне, вічно мінливе і чарівне. Юнак сміливо й радісно вступив на корабель і понісся по синіх хвилях. Тепер Цариця взялась ратувати своїх дітей. Вона звеліла своїм підданцям поробити, поширити потоки через підземні джерела аж до самих темних льохів, де сиділи її сини. По тих потоках сама вивела кожного поодинці в море. Як же то зраділи всі три царевичі, коли почули, що вони знову в морі. На все своє життя на землі вони тепер дивились, як на діточу, шкідливу забавку. Коли зійшлися всі три до купи, то ще більше зраділи і вже ніколи не розлучалися, а на землю дивилися з огидою, пригадуючи нерозумне людське життя й свої царювання та бідування. А пам та дука й досі сидять у темних льохах, коли не померли. * * * ТУРКИ _______________ Ритмічна фантазія Неначе павич різнобарвний дріма на високій горі величезне місто. Високі будинки й маленькі хатки, і білі і жовті, і сині й червоні – усі до гори припадають, немов то квітки степові геть усіяли рясно високу могилу козацьку. Світленькі віконця на простір морський проглядають, ген прямо на схід. Один я у хаті своїй, що на самому верху гори. Дивлюсь я в віконце, як вітер тіль-тіль колихає верхівлі зелених дерев. Дивлюсь на широкий морський краєвид, дивлюся, як з двох боків море оточує город увесь і як обійма його ніжними тими руками, мов мати кохану дитину. Далеко-далеко за морем зоря світова погасає… А скрізь навкруги розливається світ якийсь білий, молочний, і тіні кудись ізникають. Так світло стає, так округа ясна, що немов на картині все бачу. Скрізь тихо. Я чую, як в досвітній тиші б’є хвиля морська в кам’яне набережжя, як глухо плескоче, немов хто спросоння у сні буркотить. Навколо, куди лиш око сягає, в цьому полусвіті не бачу ніде я живої істоти. Скрізь мертво. Та що це? Ген там на просторі ось повагом тисячі білих голів виринають на поверх з морської безодні. Все вище та вище встають тії тіні-привиддя із тихого, сонного моря, немов мармурові статуї… Їх тисячі… безліч цих тіней… Встають вони дружно усі… вже по пояс з води виринають… І ось на морському поверсі вже стали у повний свій зріст… Всі в білих убраннях, обмотані голови білим, немов завивалом турецьким. То білії турки у білих чалмах, у довгих, у білих одежах. Стоять на воді непорушно з хвилинку, і разом без гуку та тихо рушають на місто. Ідуть по воді, мов по кризі, тісними рядами, неначе б то військо. А вже коло берега діляться рівно направо й наліво, на два величезні загони. Ідуть по садах вони й місто обходять з боків. А там на підгір'ю за городом сходяться знову докупи. Стоять одну мить… далі лізуть на гору і всі підступають до міста. Кругом суходіл заступили з усіх трьох боків і вже виходу з міста не стало нікому: ні пішки пройти, ні об’їхати конем. Стоять коло города білі турки, стоять непорушно, немов білії тіні, у білій одежі, у білих чалмах. Стоїть так березовий ліс зимового тихого ранку. Я глянув на город, а там уже дніє: скрізь заспані люде встають та покволом за діло беруться. Ніхто з них не знає, що сталось, ніхто білих турків не бачить. Ось тихо на город рушають ці білії тіні. Ідуть навпростець, немов риби пливуть. Проходять вони крізь баркани, крізь стіни в домах, мов повітря. У кожную хату ввійшли і стоять собі мовчки. Стоять і у мене в господі, під білими стінами, у білій одежі, у білих чалмах. Дивлюсь я на них і дивуюсь, – нічого не тямлю. Чи військо? Але ж не озброєні турки… Війна? Не було ж бо і чутно, щоб хоч з гаківниці гримнуло. Ніхто ж не стає й в обороні… Та враз заворушились турки в господі моїй… усі замахали руками, метнулися всі по покоях. Без гуку та шпарко оплутують всі мої речі якоюсь прозорою тканкою, мов павутинням. Усе зостається на місці своєму. Нічого вони не беруть, лиш завзято працюють і плавно руками махають, махають… Враз зникли, мов в землю пішли. Дивлюсь я й нічого не тямлю. Іду до вікна і там бачу все місто, немов на долоні. Воно все оплутане також тонким павутинням, усе скам’яніло, як в казці. Вже робиться страшно мені. Пильніш приглядаюсь до всього і бачу, що справді все так воно є, як здавалось, що все павутинням повито. Я пробую взяти одну яку річ, та не можу й рухнути – так цупко держиться вона. Я смикаю враз скільки сили, зриваю нарешті із столу, кладу на полицю. Коли це, як стій, де не візьметься турок – махне рукавом своїм білим і рухом тим враз мені світ весь затьмить до нестями… А скоро очутюся я та погляну навколо, то бачу, що з столу узятая річ вже знов на столі опинилась, на тім самім місці. Тут я починаю уже розуміти, що турки із хати моєї нікуди не йшли, а зробились усі невидимі. І боязко якось мені, неприємно, і я почуваю, що турки за спиною в мене стоять і холодом віють на мене. Не знаю куди мені йти й як утекти від них. З страху починаю тремтіти… А там підкрадаюся тихо до столу, беру з нього білий папір і сідаю писати листа, щоб подати ним звістку про себе до вірного друга, позвати його, розпитати, чи скрізь таке діється в місті? Листа написав, закладаю в конверту і тільки почав запечатувати – враз несподівано білий рукав невидимого турка майнув і світ мені знов затуманив… Як тільки очунявся, зараз побачив: лежить передо мною знов білий папір на столі… Погано та страшно стає мені і зуби уже цокотять, поза шкірою сипле морозом. І я почуваю, що вже доторкаються білії турки до мене, хоч їх і не бачу. І це доторкання до мене ще більш відразливе, ніж помахи їх рукавів. І я чую, як мацають руки мене з голови аж до п’ят і знов до волосся. Стою, немов кари, чи страти жду: ось білий рукав промайне і знов очмарить… Ой, як-би покликать кого-небудь в хату? Знов згадую друга свого… І щойно його згадав, як і він біля мене. Мій друже єдиний, ой як мені страшно. Рятуй мене, любий. Дай руку на вічне, святе побратимство… Скидає він з грудей свій хрест і мені подає. Міняємось мовчки хрестами і тричі цілуємось щиро… Не вспів я надіти й хреста, як знову рука навісная майнула в повітрі, – і я захитавсь, непритомний. А скоро очутився, зараз помітив, що хрест мій знов висить на грудях моїх. Та що ж це таке? Побратима з розпуки питаю. Стоїть побратим перед мене і дивиться поглядом тихо-сумним, жалісливим без міри. У погляді тому вбачаю, що знав він зарання, що так воно й буде, як сталось. Читаю в тім погляді тихі слова: Не бійсь, не лякайся. Вони, оці турки, тебе не зачеплять, як що ти добра свого сам не займатимеш більше; не руш, не торкай. Не можна продати, купить, дарувати. Тепер отут мертва країна, а ти ще живий… Ти умри… Не живи, бо цього одного – не можна. І ніщо не поможе тобі. Як не вмреш, то нудьга та розпука тебе полонять, а душа заболить через цюю однаковість вражінь, і ти віддаси тоді все доброхіть оцим туркам: скарби свої, душу і тіло. Та й приймуть вони лиш тоді, коли будуть до тебе прихильні… Читаю у погляді друга ці дикі слова, і обурення в серці росте, і кипить у душі моїй лютість… Дурниці плетеш єси, зраднику лютий. Твій погляд такий навісний… Від його холоне в душі, стискає у грудях, смага на устах запеклась… Із очей моїх геть. Не дивися… І враз побратима не стало. Мені уже робиться страшно-престрашно, аж серце у грудях холоне. А в хаті так тихо, що в ухах гуде… Підходжу я знов до вікна і кидаю погляд на море, – аж чую, се море прокинулось – встало, се море гуде. Дивлюсь я на нього: воно потемніло від хмар, не видко і клаптика неба-блакиті, не знати де й ранішнє сонце сховалось. І грізним зробилося море і страшно сердитим. Гуде воно дужче та дужче, гуде й починає ревти. І б’є сиві хвилі об берег сердито, немов викликає до бою. І з плескотом кожним сердитої хвилі мене мов обухом хто в голову б’є, черкає холодним ножем поверх мозку. Стою край вікна, мов прикутий і рушитись сили не маю, не можу ніяк не дивитись на море бурхливе, що з його мучителі вийшли, мої невидимі білії турки. А море реве-клекотить, змагається, білими хвилями б’є в кам’яне набережжя сердито. І білая піна летить геть далеко на город увесь. За хвилею білая хвиля біжить, одна одну немов опереджає, – і гнівні усі, і страшні… Іде ось одна… іде і шумить, вже до берега близько підходить і білою піною вдарила в берег, і високо піна летить, і пада, мов сніг, на все місто. І разом із цим невидима рука черкає по мозку мене боляче… Іде знову другая хвиля… ще здалека білую піну угору скидає… Та що це таке? На високім хребті тої хвилі русалка якась, уся біла гойдається стиха… у довгій, у білій одежі, в чалмі… Ох, та це ж знову огидливий турок. А хвиля іде і шумить… Ударила в берег і порохом легким, крівавим той турок умить розлетівся. І разом з тим вибухом хвилі мене різонуло холодним ножем. Іде знову білая хвиля, несе на свойому хребті знову білого турка. Злегенька земля стугонить і тремтить… На мене від п’ят до лиця буцім снігом холодним хто сипле. Слідкую за кожною хвилею, кожну з простору до берега стежу очима і жду, коли хвиля сердитая турка об берег ударить. Не так боляче від удару того, як лячно та прикро, бо серце з страху завмирає. Ось хвиля шумить біля берега… вдарила й порох крівавий на берег летить. Куди він упав, я не бачу, бо б’є мене в голову й ріже холодним ножем. Ось новая хвиля із недрів морських устає, гойдається турок на ній й рукавами махає… Ось вже коло берега хвиля… Від п’ят іде дріж по мені… Ударила турка об берег – і порох крівавий летить… Четвертая… п’ятая хвиля… На всьому просторі морському здіймаються хвилі як гори, і піняться й дико клекочуть, і кидають високо піну. На їхніх хребтах борикаються, борються з ними розпучливі білії турки. А море ще дужче реве, клекотить і б’є в набережжя. І білії турки все більше і більше з безодні на поверх морський виринають і б’ються один об одного, і в хвилях ховаються знову і знов виринають, немов в казані величезнім киплять-клекотять. З розпуки руками махають, ногами об хвилі сердитії б’ють… А вітер лютує, а вітер одежу їх рве і далеко шматки відкидає, розмотує їхні чалми… І скрізь завивала ті мають, мов прапори білі… Чим більш, чим грізніш реве море, лютує і б’є в набережжя, чим дужче земля стугонить, тим мозок мій дужче хтось ріже, на голову пада удар за ударом помірно. Вже берег увесь геть засипаний порохом дрібним, червоним, мов кров’ю политий. Мішаючись з білою піною, порох їх червонить, і кров ця у море стікає річками. Від берега – море кріваве, страшне; на просторі – воно ще страшніше. В душі у моїй наболілій панує не страх, а розпука безкрая, мій мозок болить від ударів, а тіло холоне, немов завмира. І ось ще велика-велика, дев’ятая хвиля гуде… Земля стугонить, гуготить, а в мене душа завмирає… Чи довго ще буде оце? А хвиля до берега ближче іде та шумить. В обіймах її здоровенний пручається турок, руками її роздирає, зубами гризе, скаженіє з розпуки… А хвиля все ближче, все ближче. Земля стугонить і тремтить… З важким силкуванням заплющую очі, аби вже нічого не бачить і жду, завмираючи серцем… Ось раз дев’ятая вдарить великого турка, та так вже ударить, що город провалиться весь і я полечу у безодню. По тілові всьому вже холод смертельний іде, і серце уже не колотиться в грудях – спинилось… Враз море скажено ревнуло, земля застогнала, уся сколихнулась, струсилась і вдарило щось мене в голову так… що прокинувся я… * * * У НЕВІДОМУ ПУТЬ _______________ Черепаха з'явилася на світ у затишній долині, біля широкого ставу, що поріс очеретом. Цілі рої веселих комашок були їй солодкою поживою. Коли вдоволена, грілася проти сонця,— усе дивилася на далеку гору, де сідали орли ширококрилі. Звідти щоранку випливало в тихе повітря сонце тепле, а ввечері виходив місяць ясний. Там небесна блакить ніжно обнімала зелену верховину… І полюбила черепаха сонце і місяць, і блакить небесну, і забажала до нестями пізнати їх. Помандрувала в далеку, невідому путь… Місяці переходила широку долину... Усе журилася за поживою. Тихо, поволі полізла вгору, вище й вище… Обережно ступає, нога за ногою, впивається сильними кігтями в тверду землю, цупко за неї держиться, бо знає: як тільки зірветься з гори, то або зараз перевернеться на спину і так умре, або каменем полетить униз і там розіб'ється. Смерть однаково неминуча їй — страшна і дочасна. Лізе вгору уперто, довгі роки, усе поволі, усе обережно, посуваючись нога за ногою. Постаріла, мохом поросла. І чим вище підіймається, тим менше знаходить собі поживи, тим слабше гріє сонце її холодну кров, і тим далі од гори одходить небесна блакить. Лізе ще довго-довго… Терпить голод і холод, зневіряється потроху в своїх силах, частіше повертає голову, щоб подивитися в теплу долину повну поживи й безжурного життя. Вернулась би назад,— так не може спуститися з крутої гори, бо зараз же покотиться каменем і буде їй смерть. Лізе знову угору, а дивиться вже у долину… А коли, зовсім знесилена й зневірена, стала на саме верхів'я, то побачила: Холодне сонце стоїть високо-високо, світлий місяць сходить далеко-далеко, а блакить небесна аж за місяцем і за сонцем… * * * ПРИТЧА ПРО ЛЮТОГО КНЯЗЯ _______________ Пустинею безводною плентався молодий купець, одинокий, стомлений, бо через страшний самум загубив свій великий караван з усіма багацтвами. Ішов навмання, ледве чвалаючи… Ішов і бачив тільки куряву дрібного піску, що боляче бив йому в лице, запорошував очі. Смага пекла його нестерпуча, сухі губи порепались, із рота пішла солона кров… Ізнемігся і впав на розпечений високим сонцем пісок… І вже жорстокий самум почав його, ще живого, ховати, насипаючи кучугуру піску, приспівуючи злораду пісню… А він лежав непорушно і марив: каравани його ідуть повагом і ось поволі відділяються од землі, підіймаються туманом у гору, вище й вище… Туман збірається в хмару чорну і з неї падає дощ… І одна велика капля впала йому на запечені вуста… За нею друга, третя… Купець одкрив очі, воскрес… – – – – – – – – – Пустинею горячею ішов убогий дервіш, що недавно роздав свої – не свої великі багацтва, узяв на себе покуту – спасати тут людей. Ішов упевнено ступаючи, як господарь страшної пустині, хоч самум і запорошував йому очі. Надибав уміраючого купця, глянув на запечену кров на вустах і дістав з торби воду… Каплю по каплі вливав йому в засохлі вуста… Купець одкрив очі, воскрес… – – – – – – – – – Минуло кілька літ. Купець жив щасливо, утішався дрібними дітками, для яких надбав уже нові багацтва. Усі його шанували, бо на диво був людиною правдивою, чесною, чулою до чужого горя. Якось приходе до його палацу блідий, хворий, немощний дідусь-старець і нагадує про колишнє в пустині. Капля живої води, що в пустині впаде на запечені вуста, ніколи не забудеться. Багатий щиро радіє, веде свого спасителя в горниці, велить слугам його обмити й одягти в найкращу одіж, садовить, як гостя, старим звичаєм попліч себе, сам служе йому, доглядає, як друга, як батька… – – – – – – – – – Одного разу приходить служник од князя молодого, щоб узяти старого діда і скарати на смерть, бо то був колись страшний у цілому краю розбійник, що грабував каравани в пустині. Купець, додержуючи святий звичай народній, не дав гостя княжому служникові. Коли князь молодий про це довідався, розлютився і послав иншого служника, щоб приволік діда живим або мертвим. Купець, додержуючи звичай народній, захістив свого гостя, а коли тут же служник хотів його вбити, – убив служника. Тоді князь молодий закипів гнівом великим, звелів купця скарати на смерть за те, що не послухав його волі. Скарав князь справедливого купця та й замислився: чи по правді зробив? І щоб себе заспокоїти, звелів зібрати мудреців і віддати на їх суд діда-розбійника. Коли розбійника осудять, – зробив по правді. – – – – – – – – – – Князю! – сказали мудрі судді. – Ти хотів скарати діда, що був розбійником ще за твого батька. За твоє ж князювання він був побожним дервішем, з власної волі взяв на себе покуту, робив скрізь людям тільки добро. І от, хоч це старече тіло те ж саме, що колись було, та душу в собі носить давно вже иншу, чисту. На неї ти, молодий князю, права не маєш. Коли можеш скарати тіло, не порушивши в йому душі, то карай… Тепер ще друге: ти – вища народня правда і совість твоя – кришталь. Ти ж заплямував совість і убив правду, покаравши правдивого купця за те, що захіщав свого гостя, додержуючи святий звичай нашого народа. Кожна твоя кара тепер буде не суд правдивий, а просте вбивство, тому нікого ти вже карати права не маєш. Князь розлютився і велів усіх мудреців скарати на смерть. – – – – – – – – – Коли в князя не стало правди, а в князівстві мудрости, князь зробився рабом свавільної черні. І князівство загинуло…