Липа Юрій ___________________________________ * * * Любов - то завжди є нещастя. То - мала річ. Як блиск оголення, як пісенька в забаві, Як лінія двох тіл, що в'януть і брунькують, Як крики похотей, перекупок на ринку, Що простягають м'яса м'які і криваві. Любов - то завжди є нещастя. Ось коханець Без слави й без відваги, в плачу й викривлянню І день, і ніч біжить від псів оскаженілих, І день і ніч в утечі. А ті пси - то з нього. Любов - нещастя завжди. Ось дівоча мрія, Дівоча віра в рід свій і у вищість світла Задушена нежданно, як княжна - постеллю, Знівечена навік жагою, що нужденна. Любов - нещастя і мала річ. Та буває раз, Лиш раз ударить дзвін (мов з-під води ті звуки), І все дрижить тоді в тобі, і все є чисте, І все пливе в тобі, мов дуже тихий гимн. І бачиш сам себе, як спішно утікають, Мов біси злякані, і похоті, і страхи. А потім - як огонь. З огню ж пливе земля, Наново створена, а в ній лиш - Вічна Пристрасть. * * * Будуччина - у Бога. В Тебе - тільки труд Виснажний, безустанний і відданий. Пророцтв не жди. Не вір. Ото життя твоє: Як моря даль, - розгорненная праця І - Божий зір над тим. І раптом - буря, Що кине хвилі в берег той, що треба. Не знаєм більш нічого. Чуєш? Жди й молись. *** Ввійди до церкви. Ріжноколірово Горять серця довкола, плинуть гимни в світлі. Стань - наче в райдузі, і жди, мов наречений, Котра хвилина - брама. А, пізнавши, - йди В відчиненість Відвічного й Нового. То - нагорода днів твоїх. То - дар найвищий. * * * "І прийде час, коли твої учинки Обернуться й повстануть проти тебе; Як вояки зберуться навкруги І зброєю грозитимуть тобі, Нагому й безборонному. А потім Посходяться ще вчинки-фарисеї І відчитають лживі обіцянки, І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх; І прийдуть ще повії по заплату. Ти всіх приймеш без слова. Тільки станеш І вислухаєш кпин, погроз і лайок, І сповнишся гіркотою страшною, І, очі звівши, скажеш: - Боже, де Ти, де Ти? І на той жаль бездонний Світло скаже: - Тут. І на той смуток Світло загориться, І юрби вчинків, з'єднані у Світлі, Закаменіють, збліднуть, відійдуть, І врешті будеш ти із Світлом сам на сам, Чого був спрагнений ти все життя... Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки, Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть: - Так, це була людина, - й відійдуть, обнявшись..." * * * "Коли прийшла пора і ти дозрів У муках днів, у боротьбі з собою, Як образ берегів в імлі, на морі, - В одній хвилині з'явиться тобі Твоє призначення земне і зміст. То лиш приходить раз, але назавжди. Не стерти образу цього тобі, Ти не втечеш, дивись вперед - і знай: Одно тобі зосталось тільки: жити ним, І сповнитися ним, воно - від Бога. Як же ж не вчув призначення свого, - Ти ще не жив, і ще не вартий вмерти". * * * Людська душа, як дерево гіллясте, як дерево гіллясте при дорозі. І з вихором дорожнім прилітають і осідають біси на деревах. В гущавині привітній і зеленій побачиш - блисне з ізмарагду око або, обважене надміром бісів, і жовкне, й гнеться дерево додолу. Ідеш задуманий в алеї душ людських і оглядаєш ці гримаси й вихиляси, бо ж то так рідко струнчиться і квітне душа, як дерево, очищена громами ... * * * "Просто дивитись в лице усьому, що довкола; Все, що є рідне, то - рідне, вороже - ворожим зостане, Йди без вагань і без схибу, і вдар там, де треба, А ще частіш - пожалій, відвернись і не думай, Часто людина змаліє і варта поправи, Шкода на неї часу, ти будь тим, чим належить. То - найважніше: ти будь і дивись простовіч". * * * "Від самих початків життя, коли пружно в колисці Ти пнешся до сонця угору, побачиш тоді: Всміхається разом із сонцем ще сонце - то Мати. А потім прийде, наче грім і потуга, до тебе Згори голос Батька. І в цім ти зростеш і дозрієш..." * * * "...Ми такі упиті Тим, що Вона є знов, - Що нам наші забиті і наша кров? Ми такі всі повні щастя У сей великий час,- Сподобись, земле, Причастя, Сподобись, земле, нас! Чорний орел Мазепи Покидає сонні Яси - Покиньте барви, крепи, Золото і всі прикраси! Станьте кожен спокоєн У лави, що в сяйві мітів: Се - Українець-Воїн Ворота помітив. І в краю, де все клекоче, Він побіди сіє, Б'ючи межи очі Тебе, Росіє!..." * * * "... Вони розсипались по гранітах Європи, Як стовпи іскор з огню Великої легенди. Гостроокі шофери з Авеню д'Опера, Що бліднуть од радости на звуки заблуканих вистрілів, Сірі шахтярі на Шлеську, що в мокрих підземеллях, Чують дзвони останньої години чужинців, Лісоруби в Бразилії, студенти в Празі, Фармери Канади, робітники на Кубі, Вірять, задихаючися від хворостей, утоми і порожнечі: "Ми бились не надаремно!" * * * "Перемагати непомітно - то найбільше; Зростати звідусіль, просторитись, і потім Покрити все собою, все непевне - взяти, І вищитись, як твердь небесна. Утвердитись І з Богом тільки розмовляти у молитві". * * * "...Як злотий дзвін монастиря, Співає пристраснеє літо, І неба синього зоря В мені захована укрито. В цвітучій мудрості доріг Мене сповили сонні міти Про дні, що йдуть, що я не встиг Ще, сміючися, покорити..." * * * "Зорі великі дрижать в оксамитному, чорному небі. Віти дерев понад ставом, як сіті. Співають женці... Ноче єдина, дай з чаші твоєї напитись спокою! Зблизився час, коли серце здригнулось в великій потребі, В дивній потребі сказати, як глибоко жило й любило... Падає тінь десь згори. Велетенський, як обрії, птах, Невисловимости птах розгортає і згортує крила, В чорнім польоті своїм, понад серцем моїм, понад гаєм, І понад зоряним шляхом у синьому небі безкраїм". "Україно, рівнино жорстокого бою і слави, Мов надхненне знамено, сколихане в сонце, угору, Краю знаків зловісних і віщих, таємних і дивних, О, прокляття моє богорівне, прокляття простору! Ти у душах сумирних, як дим, як пожар, як нещастя, Як залізнеє поле, крівавим засіяне цвітом, Ти дзвениш і даруєш привітом нас дужих і сильних, Ти печалью безвластя так будиш, і рвеш, і бадьориш! Із глибин давнини, що без меж і без міри донині, Наче крик соколиний палає нам трепет беззвучний, Се пороги, се - кручі, се - море кричить навздогінці.