Маковей Осип БРАТАННЯ _______________ Нічого так старшина не лякалася, як братання своїх вояків з противником. Під час війни в окопах се доходило справді до смішного. Тут стріляли до себе кілька тижнів, а тут, дивись, почали сходитися на якімсь затишнім місці, балакати собі та торгувати. Листи передавали до полонених, часописи, тютюн,— ціла пошта ішла між "ворогами". Коли ж приходило якесь більше свято, різдво або Великдень, то вже обі сторони були майже певні, що в той день буде спокій. Се була якась тиха, неписана умова, оперта на добрім людськім почуванні, котре всі хотіли пошанувати, тільки старшина не хотіла. Ще ся менша старшина по окопах, що стояла ближче до смерті, ся не противилася братанню, коли не було виразної заборони; але висока старшина за фронтом, на котру шрапнелі, бомби і гранати не падали, отся була немилосердна і за ніяку ціну не годилася на братання. Звісне діло: їй ішло о те, щоби вояк завсіди був сердитий, як роздратована собака; всяке м'якше почування зовсім не придатне для війни. Раз на Великдень, другого дня, знайомий вояк приніс мені багато всяких російських часописів. Для чоловіка, запротореного у якесь заболочене село, часописи з "тамтого" боку, не цензуровані в Австрії,— дуже лакома річ. Кождий хоче знати правду, а тут правда, подавана у своїх цензурованих часописах, все була така, щоб не пошкодила. Добре послухати ще другої правди, подаваної противником, і потім виробити собі ще третю правду — свою. Я знав, що сей вояк, наш галицький селянин, находить якийсь спосіб порозуміння з москалями, і просив його роздобути мені російських часописів. Він казав, що роздобуде, але я мусив постаратися о літру спіритусу. Я дав йому і чекав, що він з тим зробить. Отже, приніс мені газети і доброго російського тютюну. — Як же ви то зробили? Це ж небезпечно! Карають. — Вони не стріляли, як був латинський Великдень, а ми вчора дали їм спокій. Так святкували і наші люде разом з москалями. — Як же так? — Та от так, як в окопах можна. Повилазили наверх, махали хустинками, носили одні другим крашанки, свячене, але не гурмою—поодиноко; сміялися, подавали собі руки... — І старшина нічого на те? — Нічого. — А як же ви газет роздобули? — Там, знаєте, між позиціями є ярок, а в нім джерело. Води треба і одним, і другим. Отже, між нами вже від кількох тижнів є така згода — не стріляти в тих, що по воду ходять. Се ж видко: іде без гвера, з коновкою або з відром. Отже, я умовився в ярі з одним з тамтого боку, що дам йому на сам Великдень літру "водки", тільки нехай постарає газет і тютюну. І, бачите, приніс. А як тішився! Зараз скоштував, чи справді водка. Аж поцілував мене на радощах. "Христос воскресе,—каже,— братчику! І чого ми воюємо з собою?" Правду сказав. Нащо ми воюємо? Люди такі, як ми, ще й свої, близькі, одної віри. А сей таки українець, цілком по-нашому балакає. Мені аж сльози закрутилися в очах. — Чому? — Та як чому? Ви бачите: я маю велику срібну медаль. Здобув раз машиновий кріс, убив при тім кількох. Значить, і я часом пес: так запусто, задурно не дам себе вбити. Але, по правді, гризе мене сумління, привиджуються мені ті, що я їх зблизька вбив. Особливо один, що скрикнув: "Діти мої!" Гірко, знаєте, вбивати. І буває так, що сидиш цілі тижні в окопах, ніби привикнеш до всего, а все тобі снується по голові: нащо те все? Чи не шкода людей? Чи ми всі не однакові? За що ми мордуємо себе? Адже світ широкий, помістимося всі... Отже, як прийде така нагода, як вчора, то аж чоловікові легше стає на серці. Чей же ми не розбійники і не злодії і чужого добра не хочемо... і кождому життя дороге... — А завтра будете знову стріляти? — Уже й нині стріляють. Приказ прийшов. Неволя, кажу вам. Люде жили би як люде, коли б не ті, що взяли собі право приказувати їм. Вони нібито найрозумніші, але, по правді, найгірші люде, без серця... На обіді в штабі дивізії був воєнний кореспондент одної віденської газети, "очевидець" всього того, що діється на фронті, відважний, бо заїхав аж до штабу дивізії, де кулі не залітають. Ексцеленція-дивізіонер розмовляв з ним дуже ласкаво, бо вже давно хотів дістати корпус і нову відзнаку, отже гарна реклама в часописі придалась би. Кореспондент попоїв здорово, випив ще краще і був дуже прихильно настроєний до цілої дивізії. Ще з початку війни я читав у його газеті довгий фейлетон п[ід] заголовком] "Das grosse Sterben"1 — огидну балаканину з прицмокуванням на тему: кілько-то людей буде тепер вмирати за ідею. За велику ідею! Іменно за цісаря і австрійську вітчину! Може, то цей кореспондент писав? Я дивився на нього з підозрінням і відразою. Слухаю: починають говорити про вчорашнє братання на фронті. — Цього не можна дозволити,— каже шеф штабу, що мислить за себе і за свого начальника. — Під жодним услів'ям,—додає генерал,—се деморалізує вояків. — Цілком слушно, Ексцеленціє,— відзивається кореспондент,— се деморалізує, ослаблює завзяття, силу удару, одним словом, ломить духа. Ексцеленція з шефом штабу і двома офіцерами ідуть, як щодня, грати по обіді віста; кореспондент записує собі щось — очевидно, вісті з самого фронту,— він уже все знає так, як би сам був в окопах і бачив братання; а я думаю про свого знайомого простого вояка, що приніс мені газети, і порівнюю його слова про братання зі словами отсих висококультурних людей. 1920 * * * ВДЯЧНИЙ ВИБОРЕЦЬ _______________ Пан посол до державної ради Степан Колодинський вернув з Італії до Відня. Два місяці не було його ані тут, ані в Галичині, бо лічився. Що йому хибувало, сього і найбільші спеціалісти-лікарі не могли розпізнати і називали се лише загально — нервозністю; натомість злобні товариші пана посла називали його недугу звичайним лінивством, від котрого дур голови його чіпався. Правда, очевидно, повинна бути посередині, бо ми знаємо, що правдивий українець з нервовості може стати лінивим, а з лінивства нервовим,— отже тут дуже трудно розпізнати, що є причина, а що наслідок, тому годиться бути осторожним, щоби не скривдити чоловіка. Виїжджаючи до Італії, Колодинський заборонив домашнім висилати за собою листи, що приходили на його адресу до Відня; зрештою, він сам так "згубився" в Італії, що ніхто не знав, де він подівся і де живе. Отже нічого дивного, що, вернувши до Відня, він застав на своїм бюрку цілий горбок усяких листів і часописів. Усе ждало на нього ненарушене і нерозпечатане. Він глянув на сей друкований і писаний горбок — і в одній хвилині почув такий упадок сил у себе, що найменше три тижні лічення в Італії на ніщо не придалися. Аби собі дальше не шкодити, він ще цілих три дні не подивився ані на один лист, чим давав доказ, що, мимо нервозності, воля у нього була незвичайно сильна і вироблена. Ті три дні натомість він просидів на візитах у знатних осіб, або на вечорах в реставраціях, або у кав'ярнях, де читав пильно "Neue freie Presse", "Reichspost", "Fremdenblatt", "Wiener Karicaturen" і "Bocian-a" *, або навіть перебував і в себе дома, де більше лежав, як сидів, бо ще утома не покинула його. Четвертого дня він почув у собі вже стільки сили, що почав систематично отвирати і читати листи, які прийшли протягом двох місяців, починаючи від першого, що лежав наверху,— значить, від зовсім недавнього, з-перед кількох днів. Зараз сей лист здивував його дуже. В ньому було написано: "Високоповажаний Пане После, мій Добродію! Не знаю, як Вам і дякувати за Ваші заходи, котрі увінчалися таким несподівано гарним успіхом. Ви не повірите, скільки добра Ви зробили мені і моїй родині, походивши у 1 "Нова вільна преса", "Державна пошта>, "Іноземна газета", "Віденські карикатури", "Боцян" (польська гумористична газета). Відні за моєю справою. Я, знаєте, чоловік, що не любить нікому кланятися і просити; уже не мав надії, що вислухають мою просьбу, не хотів до нікого писати о протекцію, але нарешті послухав жінки і вдався до Вас. Не жалую тепер сього і відчуваю глибоку вдячність для Вас, впв. Пане После. Маю надію, що й я Вам віддячуся, тим скорше, що лишаюся у Вашім виборчім окрузі. Коли будете в Галичині, я не залишу нагоди відвідати Вас і подякувати Вам іще особисто. Остаю з високим позажанням — Ваш вдячний виборець Володимир Марковський, ц. к. секретар суду". Прочитавши сей лист, посол Колодинський усміхнувся вдоволено. Але що він був дуже нервозний, то се вдоволення зараз щезло і в його душі взявся неспокій: він Мар-ковського знав, але зовсім не пригадував собі його справи і не міг зрозуміти, за що він йому дякує. Нехай же так потім Марковський справді найде його у Львові і почне знову дякувати, він навіть не буде знати, що й казати на те. Занепокоєний, почав Колодинський переглядати адреси інших листів, що лежали перед ним, і на самім споді найшов те саме письмо на коперті, що у прочитанім листі. Отворив сей другий лист,— се Марковський писав ще перед двома місяцями. Справа зараз вияснилася. Марковський подався на іншу посаду в місті, де була гімназія. Він мав двох синів, що вже попідростали і мали йти до гімназії, мав доньку до виділової школи, і йому дуже залежало на тім, щоби видобутися з міста, де тих шкіл не було, і перенестися на кориснішу посаду. Часи дорогі; все воно дешевше, коли діти при батьках. До того й доглянути, і виховувати їх легше, одним словом, користь на всі боки. Маркерському се повелося — і звідси така його вдячність для пана посла. — Ха-ха-ха! А я тоді був у Porto Rosa!1—засміявся Колодинський вголос, і його неспокій зараз щез, а в душу вступило велике почуття певності і свого значіння. Відома річ, що у нервозних людей настрої духу зміняються, як погода у квітні. Отже тепер, під впливом доброго настрою, посол прочитав ще цілих п'ять листів, а решту відложив на другий день, бо вже втомився. Але ще мав настільки сили, що написав лист до Марковського: "Високоповажаний Пане Секретарю! Тішуся, що міг я Вам зробити сю прислугу. Мушу Вам сказати, що не була се легка справа, і тому я по першім Вашім листі навіть не відзивався, щоб не розчаровувати Вас передчасом. Але видко, що мій голос ще щось значить, і мене послухали. Треба було і писати, і ходити від Анни до Каяфи, як звичайно, але се вже така наша посольська доля. Маю надію, що Ви мені сього не забудете при найближчих виборах. Числю на Вашу поміч. Даруйте, що більше не пишу, але я просто замучений працею! Здорові будьте! Ваш Колодинський" Із сим листом посол вийшов небавом з дому, кинув його у поштову скриньку, а сам пішов у кав'ярню читати "Neue freie Presse". У той час бував у кав'ярні також секційний шеф барон фон Крайцштерн; Колодинський любив з ним поговорити... 1912 * * * ВЕЛИКИЙ КЛОПІТ _______________ Вернувши зі школи додому, професор застав лист від своєї жінки. Вона писала: " Мі и дорогий! Я бавлюся тут у тітки дуже добре, і наша Зося вдоволена, що може цілий день бігати по дзорі. Звичайно, що село, то не місто. Але я тут остану з тиждень довше, ніж гадала, бо мене запросили на весілля Марусі Санковської,— виходить замуж за адвоката,— буде дуже гучне весілля, а я не взяла з собою нічого, отже, будь так ласкав, пришли мені ті рі-чи, а пам'ятай, щоби не помилився! Уважай! 1. Фрес фулярову блузку з шантіловими коронками і ші не-стяжкою. 2. Гіпюровий фрачок. 3. Спідницю чорну ажурову з френзлями. 4. Голубу сукню, криту чорною маркізетою, ту, що я в ній була на концерті Шевченка, що має один бік убраний білою гіпюрою; спідничка зроблена з тунікою, а станик у фіші. 5. Білу матіну з гафтів з екрі-стяжкою. 6. Чорний шаль маркізетовий з флітрами (є в пудлі на шафі біля вікна). 7. Реформовий горсет (в шухляді шафи). 8. Коронкові довгі ажурові рукавиці, ажурові панчохи. 9. Капелюх з плєресою,— ти знаєш, котрий. 10. Шовкову гальку, батистову блузку з баскі ною і каф-таник. 11. Підкладку до волосся, оздобні шпильки, і гребені, і пера раєр (все є в пуделку на туалеті),— і піди ще до склепу та купи мені півчеревики драп-ірхові, і вахляр з мальованої гази (вибери там щось до смаку і відповідне), і три темні оксамитні бордо-рожі. Все те пришли мені якнайскорше, бо хоч то ще час, але треба мати зараз під рукою, може, дещо прийдеться поправити. Просили, щоби і ти приїхав на весілля, але я знаю, що ти не приїдеш. Де ж би ти школу покинув на один день і одну ніч не спав! Прошу тебе, зорудуй те все раз-два і присилай! Описую тобі навмисне все так докладно, аби ти не помилився. Я і Зося цілуємо тебе дуже щиро. Твоя Мушка". Професор прочитав уважно лист жінки аж до кінця, а потім почав наново з початку. Читав і мало що розумів. Знав лише, що повинен жінці вислати якісь річи, і то відповідні до весілля, але котрі саме,— не міг відгадати. Отже, став перед шафою, де було повно одежі жінки, і дивився безнадійно то на неї, то на лист. Все те, чого жінка хотіла, очевидно, було як не в сій шафі, то в другій, або в куфрі, або в пудлі, або в шухляді,— інакше Мушка й не писала би за тим,— але що се таке: крес, фуляр, шантіль, шіне, гіпюра і т. д.— сього він не знав, хоч мав уже до сорок літ. Замість вибирати з шафи потрібні речі, він засів при своїм столі і почав зчисляти кравецьку францужчину в листі жінки: начислив більше як 25 слів, з якими — мимо деякого знання французької мови — ніяк не міг собі дати ради. Отже, вийняв з бібліотеки французький словар і почав вишукувати потрібні йому слова. Се йшло досить скоро, хоч і не все було в словарі; але коли потім з листом станув знову перед шафою жінки, був такий мудрий, як і перше. У словарі дещо находив, а в шафі не міг найти, хоч воно висіло перед його очима. Такого доброго мужа, як він був, могло се розвеселити, але могло й розсердити. Він уже десять років був жонатий, але тільки тепер з листа довідався, що його жінка, крім суконь та блузок, має також якийсь фрачок — і дивувався, що того фрачка ніколи у неї не бачив. Крім того він зовсім не пригадував собі, у якій сукні була його жінка на концерті, і байдуже було йому, чи є якісь реформові горсети, бо не вірив у ніяку реформу горсетів,— чи старомодні, чи реформовані — всі вони одна мука і глупота людська, та й годі! Але зробити се, о що жінка просила, треба було, отже, професор почав здіймати з кілків одежу жінки і приглядатися їй. Чудувався, скільки того було. Знав, що Мушка — славна господиня і зі старих речей робить цілком нові, але все-таки не сподівався найти стільки одежі. Тяжко було йому у сім добрі найтися, і він поміг собі так, що набік відкладав тільки се, що на його думку, могло бути відповідне на весілля, а решту лишав у шафі. Вибрав щонайкращі речі, а в чім був непевний, брав двоякі і відкладав набік. Міркував собі притім цілком розумно, що ліпше післати більше, як менше, бо де більше, там найдеться й те, що потрібне. Найшов і інші дрібнички, що мали Мушку вбирати від голови аж до ніг, і зложив усе те систематично на ліжку. Одного лише не найшов і не зрозумів: жінка писала, що пера "раєр" є в пуделку на туалеті, тим часом там ніяких пер не було. Він знав, що "раєр" — се німецьке Reiher, значить, пера повинні бути чаплині, але таких пер він у жінки ніколи не бачив, а крім того, й не знав гаразд, як вони мають виглядати. Тому що пер у пуделку не було, здавалося йому, що жінка помилилася і, певно, хотіла тих чудових павиних пер, що стояли в сухім букеті на етажерці. Отже, вийняв їх з букета і зложив також на ліжку. Потім переглянув ще раз лист Мушки і вийшов у місто купувати черевики, вахляр і рожі. Забрало се йому зо дві години часу, бо не знав, де що купувати, але нарешті все Купив, приніс до хати, зложив усе якнайосторожніше в малий кіш і в пудло з капелюхом, обвив папером, пов'язав, полякував і вислав служницею на пошту. Лихий був, що ціле пополуднє втратив на сю висилку, але потішав себе, що се для його доброї Мушки. Нехай забавиться трохи, коли їй се мило. Два дні мав професор спокій. На третій він щойно встав з ліжка, як післанець з пошти приніс йому express посилку, кошик, котрий він вислав перед двома днями. Він відчинив кошик і зі страхом побачив ті самі речі, котрі вислав жінці, тільки дечого бракувало. Лист від Мушки, писаний олівцем скоренько, лежав наверху. У професора не стало відваги прочитати його — він знав уже наперед, що жінка пише. Але мусив прочитати, іншої ради не було. Мушка писала відразу, без ніякого милого вступу, не називаючи його дорогим: "Йой, стрий, що мені з тобою діяти? Ти, певно, не хочеш, щоб я йшла на весілля, коли ти мені такого збитка зробив. Та чи бачив хто таке, аби ти мені вліті прислав зимовий капелюх! І черевики № 40, коли я все ношу № 37. Десять років жиєш зі мною і нічого не навчився, і не знаєш! Нащо мені того шляфрока, і вовняної грубої блузи, і батистової блузи, і батистової сукні, і волічкової гальки, і зимових панчіх, і барханової матіне — чого ти закпив собі так з мене? Чи ти направду боїшся, щоби я на весіллі в кім не закохалася? Чи мені самій приїхати по річи? Ага! ще одно! Замість рож ти прислав пеларгонії і, певно, переплатив. Адже ти якийсь професор і доктор філософії — аби ти не знав, що рожа, а що пеларгонія, сього я по тобі не сподівалася. Зараз піди мені до пані Хановичевої і попроси її від мене, щоби прийшла до нас і на основі мого листа вибрала із шафи все те, о що я просила. Те, що я відсилаю, відложи нараз набік, щоби ти знов не післав мені. Піди і відміняй черевики на №37, вибери трохи ясніші. І рожі купи, а не пеларгонії! А від того зеленого вахляра, що ти купив, то я аж сама позеленіла зі злості. І де ж сей вахляр надається до моєї сукні? Чим він тобі сподобався? Піди з моїм стаником до склепу і відміняй! Коли ти навчишся розпізнавати балеву туалету від домашньої? Ти знаєш, який ти недотепний і навіть злий. Зараз мені все позбирай, купи і вишли. Попроси Хановичеву! Будь здоров! Мушка. Р. Б. А ті павині пера застроми собі сам за капелюх, коли ти такий мудрий! Чи ти бачив коли жінку в балевій туалеті з павиними перами в волоссі? Раєр є в шафі з біллям, на другій полиці в пуделку. Здався би красний торт з цукорні, але я вже сама якось собі тут пораджу. Не забудь мені прислати сей другий капелюх з довгим білим струсиним пером, що ти його міряв метром,— тепер чей уже будеш знати. На весіллі я мушу бути, хоч би ти не хотів". Професор прочитав сей лист і розсердився. Найгірше заболіло його підозріння, що він не бажає Мушці розривки і забави. Потім сердило його все за порядком: і те, що він замість сукні післав шлафрок, і вахляр, і черевики, і пеларгонії — одним словом, все. Се просто розпука — полаго-джувати орудки жінки і не знати, як що виглядає і як називається. Професор зажурився так, що кави не пив і без снідання пішов до школи. Відбув там свої три години і в той сам час, як учив хлопців, рішився не просити Хановичевої о поміч, бо се дійсно смішно, тільки порадити собі інакше. Зараз по науці пішов додому, завинув станик жінки у папір і з ним пішов за іншим вахлярем. Показав склепарці станик, і та вже сама дібрала вахляр. За пеларгонії висварив в іншім склепі жидівку і казав собі дати рожі, хоч жидівка запевню-вала його, що пеларгонії в моді. Виміняв черевики на № 37, хоч був глибоко пересвідчений, що будуть затісні,— і з тим всім вернувся додому. Тут уже небагато думав. Всю одежу без розбору, яка була ще в шафі, і що лише жіночого бачив у хаті, складав у великий кіш, найшов чаплині пера, і льоки, і капелюх, повибирав різні панчохи і рукавиці, витяг з шухляди три горсети — і все те спакував у кіш. Тут уже цілком певно мусило найтися все, що було потрібне Мушці. Написав ще й лист: "Дорога Мушко! Посилаю тобі все, що потрібно, а може, й забагато. Не сердься на мене, бо я, єй-богу, хочу, аби ти забавилася. А як вернеш, то навчиш мене, як що з твоєї одежі називається, бо виявляється, що і се потрібно знати. Одначе я не ручу, що все запам'ятаю, і тому радив би зробити інвентар і одежу назначити числами — так було би мені легше найти, що потрібно. Зосі посилаю чеколадки. Ще раз прошу, не сердься на свого Старого". З кошем поїхав професор на залізницю і зорудував усе так, щоб жінка дістала річі на другий день. Позбувшися сього великого клопоту, він почув потребу нагородити себе за труд і пішов на пиво. Давно вже воно не смакувало йому так, як сього вечора. 1912 * * * ВИКЛАД ПРО КРАМНИЦІ _______________ Після стенографічних записок Після дневного порядку голова збору уділяє голос спра-воздавцеві від крамниць, котрий починає: — Дорогі мому серцю менші брати! Коли бог сотворив Адама і Єву в епосі ділювіальній, то дав їм усі продукти, яких они потребували: они мали кав'яр і устриці, перець, цибулю, і сіль, і цинамон, і бібки, отже крамниці не потребували... (Загальне зітхання). Але капіталістична продукція захопила небавом усі жерела доходу, і економічний побит селян погіршився; вийшло таке, що пани солію і вівці годували, а селяни не мали чим і своєї страви посолити, через що іменно повстали всі ті єгипетські язви, о котрих говориться в біблії. Уже цар Соломон казав: "Коли би я не був царем, то хотів би бути крамарем" (голос: "Недармо Соломон! Якби не був царем... гм!.."), а наш премудрий князь Мономах, що мав за жінку святу Ольгу, писав у своїх мудрих иоученіях синові: "Сину мій дорогий! Мав би ти колись бути редактором на Русі, то волиш бути крамарем". (Голос: "Та що редактор!? От сяде та пише або корбу від машини крутить!") З того бачите, дорогі браття селяни, що крамарство вже давно високо у нас цінили. І не диво, бо борба о життя витворює ривалі-зацію, в котрій беруть участь різні елементи і індивідуа, котрих моральна вартість сягає не раз нижче ніво пересічного гуманного чоловіка, через що та борба спроваджує руїну селян і дає домінуюче становище капіталістам—тим п'явкам людськості, що ссуть кров, мов вампирі на американських преріях, котрі суть знані як найбільші п'явки людськості. (Голос селянина: "Файно говорить!") Хотів би я вам, дорогі мому серцю брати, пояснити докладно значення крамниць, бо економічний добробит — то грунт, а все решта — дурниця. (Голос: "Так єсть! Грунт насамперед!") Щоби се осягнути, то потрібно роз'яснити вам значення крамниць після сих точок: 1. Крамниці а всесвітня історія. 2. Крамниці а історія Русі. 3. Крамниці а Австрійська Русь. 4. Вплив крамниці на побожність і моральність народу і т. д. (Голоси: "Ой-ой-ой! Та аж тілько?") Не дивуйтесь, панове браття, що "аж тілько", бо що ви знаєте? Ви не доросли до того, щоби розуміти слова інтелігентного чоловіка, відносини крамниць до історії цілого світа і Русі та відносини світа і Русі до крамниць. Правда, що ви до того не доросли? (Голоси: "Та де нам до того?! Звичайно, ми не пани!") Ну, але щоби не забирати вам дорогого часу, то я о тім напишу окрему книжечку для "Просвіти", а вам тепер скажу коротко одно: давніше дух купецький і крамарський жив у душах руських; наші купці їздили до Греції, їздили до Швеції, а видали їх і у Франції. Славні були купці, ходили в соболях, а пили мід і вино. Чому ж ви тепер не купці, не крамарюєте так, як ваші батьки? Чому ви соромитеся торгувати покладками, телятами і т. п.? (Голо-си селян: "Торгуй ти сам покладками... Ми люди! Не подоба нам!") Чому ж вам не подоба заніматися крамарством та торговлею? {Голоси: "То річ не християнська! Також щось!.. Так нас паплюжити!") Отже, бачите, що культура і цивілізація не осінила ще вас своїм святим сяєвом, а величава ідея самопомочі не запала в вашу душу і не піднесла ще єї у сфери вищого розуміння життя. (Голоси: "Славно!") О темні люди! і у вас то "славно"? Власть тьми зловила вас у свою сітку, а вампир темноти виссав у вас весь розум. (Голос: "Опир?! Пек тобі!") (Голова збору взиває бесідника, щоби держався річі і говорив про крамниці). All right!1 Як же мені вас жаль, панове браття! Ви наша надія і підпора! Корабель наш народний пливе по бурливім морю; страшні хвилі б'ють об него, вивергають його, заносять на мілину; а ви стоїте безпомічні на березі та придивляєтеся. На кораблі везеться саме добро для вас, а ви не можете з него користати. Як би то добре було, якби ви на духових водних велоципедах могли приїхати до корабля, витягти єго з мілини і причалити до берега! У тьмі погибаете, голодні та босі, діти ваші мруть, брат повстає на брата, син на батька... (Селяни плачуть). Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде! Suae quisque fortunae faber!2 (Голос селянина: "Таки так!") Кождий мусить дбати про себе, інакше пропав! Кажуть про вас, дорогі мому серцю брати, що ви невдячні і неретельні: взяти гроші знаєте, а віддати і не 1 Ну, гаразд (англ.). 2 Кожен е ковалем своєї долі (лат.). мислите. (Голос: "Та же так!") Ні, мої браття, не тому не віддаєте ви грошей, щоби не хотіли, тілько тому, що не маєте!.. Цілі села посходили на біду через лихву і п'янство, славні господарі стали жебраками... Чому ж ви не слухаєте тих рад, не читаєте тих книжок, що ми вам подаємо? (Голоси: "Ви, пани, нам не пара! Жийте з нами, то послухаємо, а так що? От!..") (Голова збору звертає вдруге увагу бесідника, щоби говорив про крамниці). А се ж до чого я говорю, як не до крамниць?! Іде о впоен-ня в людей ідеалу самопомочі! Помагайте собі, браття, самі; тоді й ми вам поможемо! (Голос: "Не велика штука!") Штука є, бо що значив би темний нарід без нас, без інтелігенції? Був би як кисле молоко без сметани... Ми ваші учителі, ми вам хочемо добра! Але коли вже мушу говорити про самі крамниці, то треба зачинати. Ціль крамниці велика! Не в тім її вага, що подає консументам сіль та перець, але в тім, що може і повинна подавати селянам і кав'яр, і устриці, і сардель-кове масло, аби й селяни знали, який у тім смак, бо то здобутки культури, з котрими й ви повинні познайомитися. Що ви їсте? Борщ, хамулу, чер, горох, біб, фасолю, голоюшку, капусту, кашу, киселицю, кулешу, квас, лемішку, мамалиґу, начинку, поливку, саламаху, стиранку, смук, сумішку, жур — самі страви неестетичні, шкідливі, замулюючі жолудок. (Голос: "Ади! Як знає!") Що ви п'єте? Просту сивуху, а що то таке коняк, то ви, певно, не знаєте! (Голос: "Знаємо! Коник — то малий кінь, так щось як лошак"). Отже, бачите, що не знаєте. Коняк — то така смачна горівка з вина, дуже здорова! її повинні ви пити, а не сивуху! Отже, на мою думку, ідеальна сільська крамниця повинна мати у себе для людей коняк, вино, кав'яр, сардкнки, шпроти, завивані оселедці в оливі, не такі прості, як ви їсте, що від них на милю дух іде, дальше перфуми, цитрини, помаранчі, помадки, чеколадки — бодай для дітей треба не раз купити,— а кромі того, ще сіль, цукор, перець, всі ті звичайні домашні приправи. Голова звертає тихцем увагу бесідника на те, що має говорити про крамниці на селі, а не в столиці. Тим часом кождий селянин прикладає вказуючий палець до чола і мислить. Бесідник сперечається з головою і каже до него: Я вже знаю! Ви мені не кажіть і не перебивайте мене! (До селян). Селяне! Дорогі мої браття! Чи ви не хотіли би пити коняк і їсти кав'яр?! (Багато голосів: "Лиш дайте! Чому ні?") — Бесідник звертається до голови і каже тріумфуючої— А бачите?!(До селян дальше). Благородні напої впливають ублагороднюючо на чоловіка; ніколи не пошкодить так добре Мадейра, як сивуха з вапном і тютюном. (Голоси: "Таки так!") Отож, щоби довго не розводитися, бо я о тім напишу окрему книжечку для "Просвіти", дуже поучаючу, скажу коротко: крамниця повинна впливати ублагороднюючо, а не деморалізуючо на селян, повинна їм відкривати нові горизонти, незнаний світ, повинна зближати їх до цивілізованих людей, познакомлювати їх зі здобутками культури і цивілізації! (Голос: "А дьоготь там буде?") О люди, темна, непросвічена масо, блукаюча в єгипетській тьмі кромішній не то без електричного світла з рефлекторами, але й без каганця! І ви ще не знаєте, що дьоготь — то документ некультурності, який ви носите на своїх чоботях і забиваєте памороки всім тим, що хотіли б до вас приступити. (Бесідник нюхає воздух). Коли не помиляюся,— ні! я таки певний, що й тут ви прийшли з дьогтем на чоботях, тут, до столиці краю, де кождий на вас дивиться як на сінгалезів. Селяни сміються. Бесідник змішаний. Пауза. Один старий селянин піднімається помалу, кланяється на всі сторони; єго тягнуть сідати, але він борониться: "Я тілько одно слово... Прсшу ласки вашої, ясні панове, та й ви, чесні ґазди; все то файно і красно, що нам той пан каже, та от, може би, він нам сказав: звідки гроші взяти на ті витребеньки?" (В залі настав великий крик, оклики "славно", візвання до бесідника, щоби сказав, звідки гроші взяти). Бесідник нетерпеливиться і питає: — А хіба ви грошей не маєте? (Голоси: "Та звідки?!") Ну, в такім випадку без устриць можете обійтися, бо й я їх сам не люблю, але на коняка то таки вас стати? (Голос: "І того нема чим годувати! Паші нема!") Що ж я вам пораджу? (Бесідник мислить хвилю). Чекайте! Маю пречудну ідею! Та ні, я вам сегодня її не скажу, а напишу все в книжечці "Просвіти". А поки що, дорогі мому серцю брати, не забувайте моїх слів, що я перше сказав: слухайте ви інтелігенції, не дивіться на те, що ми в сурдутах, бо під тими сурдутами б'є для вас щире серце, що бажає вам добра і гаразду. Чи не правду я кажу? (Інтелігенція: "Святу правду!!") Коли ми так спільними силами возьмемося до роботи, видвигнемо наш корабель народний з мілини, розпустимо вітрила і цілою силою пари причалимо до зеленого берега рідної нашої земленьки України-Русі! Оіхі!..(Я сказав) (Бесідник сходить із естради. Оклики: "Славно! Многая літа!" Голова збору обтирає спітніле чоло...) 1895 * * * ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ _______________ На невеликім просторі землі я начислив вісім кладовищ. Се ті два високі мости через ріку, залізничний і возовий, загнали стільки людей у могили, що аж вісім кладовищ постало. Боронили їх одні — і гинули, боронили їх другі — і гинули, будували наново, руйнували вдруге, втретє,— і за кождим разом зростало число могилок то тут, то там. А тепер нема ні мостів, ні їх оборонців, зате є вісім кладовищ. З них два великі, по-воєнному упорядковані: покійники лежать рівними рядами, як на муштрі, мають хрести, написи і числа—ох, які числа! поза 20 000!—і мають пам'ятники. Одеи з них, найбільший, має напис: "Pro patria" l. Се пам'ятник для оборонців тої спільної австро-угорської "вітчини", що для одних народів була вітцем, для других вітчимом, а для третіх тяжким ворогом — і тому сама також загинула. Солодко і славно за вітчину вмирати, але треба її мати... За вітчизну (лат.). Не люблю сих муштрованих кладовищ. Мені найбільше подобалося маленьке кладовище на високій кручі, над рікою, недалеко покинутих окопів. Той, що вибрав се місце спочинку для своїх побитих товаришів, був поет. Тут такий гарний вид на велику ріку, на села внизу, на поля, на ліс,— при заході червоного сонця, при рожевих хмарах і легкій імлі над водою панорама ненаглядна. Товариші наклали тут покійникам сильних хрестів з дашками, щоби дощ не споліскував написів. Сердечні слова відзивалися з дощинок: "Прощай, товаришу!", "Вічна пам'ять тобі!". Обвели кладовище плотом і дротом і пішли собі у світ. Бог зна куди. Уже й не вернуться сюди ніколи. На малім кладовищі виросла буйна трава, місцями бодяки, маки, і вже дві акаційки вихопилися із землі. У падолисті вдарив мороз. Потім знову потепліло. Я вийшов у поле. На кладовищі на кручі не застав я ні плота, ні одного хреста, тільки колючий дріт лежав на землі. — Слухайте, ґаздо, се хто позабирав хрести? Селянин, що переходив попри мене, відповів зневажливо: — А хто ж би? Люде! Вдарив мороз, і люде запалили собі хрестами у печі. Покійникам нащо хрестів? — Покійникам не треба, але живим, на пам'ятку. — Живим? Хто сих покійників знає? Хто їх тут буде шукати? Хто їх має пам'ятати? — Так, се правда. "Вічна" пам'ять тривала всього три роки... 1920 * * * ГІРКЕ ЖИТТЯ _______________ Священика не застав я дома. "Пішли, не знаю куди,— сказала мені молода наймичка,— а їмость поїхали до Криниці". Почути такі слова в гірськім селі, де і за гроші не дістанеш вигідного нічлігу та кращого харчу, зовсім не приємно. Тут дім священика заступає готель; приймай, господарю, непрошеного гостя, чи хочеш, чи не хочеш! На щастя, старосвітська гостинність, така невигідна в наших часах, ще не всюди пропала; буває священик, що прийме тебе, як рідного брата, від щирого серця. Я вийшов на дорогу і сильним біноклем розглянувся по околиці. На сіножаті під лісом побачив я священика, який сидів на пні чи на камені і обтирав хусткою лице. Здавалося, він ось тут, переді мною, та заким я до него дійшов під гору, минуло з півгодини. Добра та чудова гірська околиця манила очі і радувала душу. Скошена трава присихала і пахла-пахла, аж морочила голову. Тілько пополуднева жара літнього дня дошкулювала немило. — Ах, се ви! — втішився священик, коли довідався, хто я.— Чув я, чув про вас і читав дещо з того, що ви написали. Дуже люблю веселі речі. Прошу, сідайте троха! Відпічніть. Ви з Заверхів'я у Смоляне? — Так. . — Дуже гарна дорога! — гомонів священик, очевидно, вдоволений, що має перед ким виговоритися.— То річкою, то стежкою, то ліском, то горбком, а все холодком! Приємно перейтися! Журби ніякої, вакації... Ех! нема-то, як панам з міста жити! Не то, що на селі: вічна неволя! Що ж там у Львові чувати? Весело жити? Кажу на те: — Як кому. Тільки оно так не є, як людям на селі здається. Они гадають, що ми у місті ніякої роботи не маємо і все тілько по театрах ходимо та п'ємо пільз-ненське пиво. — Все ж таки життя міщухів не те, що наше. Заро-бок певний, вигоди на кождім кроці, всюди ясно, чисто... — І дорого,— додав я. — Але які доходи! І праця не та, що в нас. У нас, заким корону заробиш, добре наморочишся. Нарід скупий і невдячний. Прийдуть, наприклад, хректини. По-сходиться кумів з десять пар, і всі хотять, щоб їх записати. Ну, вистроюєш, тратиш час, нетерпеливишся, випитуєш, яке метрикальне прізвище, они тобі все своє сільське прізвище тичуть... Розвідуй, чи се Дмитро Лесюк з-за гори, чи з-за ріки, бо оба однаково називаються. І за се тобі належиться по-старосвітськи: по два дудки від кожного. Дивишся потім на тацю, а там і лихий гріш, і бляшка, і ґудзик... А нехай-но моя їмость не подивиться до сонця, які яйця баби приносять,— половина запортків буде. А вже доброї курки не дістанеш, тільки все якусь суху квочку, що не раз по двох-трьох днях гине. Невдячний нарід! Бачу я, що кривда діється мені,— починаю учити людей. На вовведеніє во храм, на рождество, на стрі-тенє говорю, бувало, які чисті і добірні, хоч і не багаті припаси дали Йоаким і Анна, Віфліємські пастирі, богородиця й Йосиф,— чому люди не приносять таких? Но всує учих! Баби носили далі запортки і старі квочки, а куми підсували пусті бляшки. Тоді я постановив таксу: по десять сотиків від кума, по чотири сотики за яйце, по короні за курку, ну, і підвищив трохи-таки за шлюб, за похорони, та й тепер маю святий спокій! — А люди не нарікали? — спитав я. — Хто б їх питався? Нехай привикають. Таж гадайте, що з того бувають якісь незвичайні доходи! Се тілько так кажуть, що "нема то, як попові та котові"... З кого тут поживишся? З десятеро народиться, з п'ятеро умре, двоє-троє побереться — та й тілько! Якби ще не "гоме-рицькі" служби 1 божі, пенсія та сяка-така поміч від тестів — хоч пропадай! Гірке життя! — Аз поля нема доходу? — спитав я. — Який там дохід з поля! — відповів священик живо, втираючи пухке і здорове лице хустинкою.— Ліпше би того поля не було! А ту, знаєте, в наших сторонах добрий старий звичай, що селяни дають роботу. От у моїм селі є 60 нумерів хат. Так кождий нумер має мені на весну дати одно тягло, то є: плуг, пару волів або коней, плугатара і погонича, борони, або шість корон. В косовицю других двадцять нумерів мають дати косарів, по челядині з граблями і привезти по одній фірі сіна. Решта нумерів мають мені в жнива дати по два женці, а восени по одному молотільнику. Ви скажете, певно: благодать! А се не благодать, тілько одна безконечна журба. Нема ні дня, ні години спокою! Саме тоді, як тобі треба робітника і тягла,— той собі жне, тому віл закуляв, у того нема погонича, а сей обіцює не на весну, а тілько в жнива своє відробити. Він не має часу! А я то все мушу час мати, все мушу бути готов на єго послуги: і в дощ, і в бурю, і в мороз, і вдень, і вночі. Бо наш мужик ніколи не закличе священика за дня і в вигідну пору, тільки як захорує,— то все у найбільшу слоту, як умирає,— то у глибоку ніч, і кличе тебе з паном богом попівночі. Не підеш, то він, як на злість, умре,— гріх на душі, ну, й єпископ може дізнатися,— а прийдеш з паном богом попівночі, болотами, у слоту і заметіль, дивишся, а він сидить уже на постелі і люльку курить. І чого тягти священика з постелі або від обіду, коли на все є свій час! Гірке життя, кажу-вам! Але я забалакався, а ви, певно, голодні. Ходім до хати! — Може би, ми вперід у церкву заглянули? — спитав я.— Поки ясно... Часом можна яку стару книжку знайти. 1 "Г о м е р и ц ь к і" служби — церковні відправи за померлих родичів тих, що виїхали до Америки. — Добре, ходім! Тілько по ключ вступимо. Але старини ніякої не найдете: церква нова, образи нові, а давні богомази і якісь подерті книги старші браття спалили, щоби, як кажуть, святе не поневірялося. Гарною сіножаттю попри ліс зійшли ми вниз до простої нової хати. По дорозі священик говорив далі: — Я, знаєте, тепер солом'яний вдовець, жінка виїхала до Криниці лічитися. Я в хаті один. Дітей у мене нема — сиджу і нуджуся. І ладу в мене не найдете, і не прийму вас як годиться. Нема чим. Звичайно, як на селі. Не то, що в місті. У сінях попівства він грімко крикнув: — Марино! Марино! З кухні відозвався молодий голос: — А що там? — Зроби нам кави, застели стіл, принеси шинку з ле-дівні! Ми тут за хвилю вернемося... У церкві, вправді, не було вже нічого цікавого, бо все "непотрібне" і понівечене спалено. Лишився ще тілько старинний хрест з гарними різьбами на дереві; також окладника на псалтирі інтригувала: се був пергамін, давно записаний і почорнілий зі старості: Я звернув на се увагу пароха. Він чудувався, що сего досі не замітив, але не розводився над сим довго, тілько просив до хати. — А як вам церква подобається? Правда, гарна? — спитався ще. — Досить гарна,— сказав я. Справді ж церква як будова нічим не була замітна ані не гарна; таких побудовано в Галичині в 19-м віку сотками, і треба буде почекати зі сто літ, аби люди побачили в них шаблон без смаку і почету. Давні майстри, що не кінчили технік, будували краще церкви. Дома застали ми вже на столі каву, свіже масло, шинку і білий хліб. Але щось не було ще в ладі, і сам кругленький говірливий господар почав бігати від стола до кре-денсу, від креденсу у кухню, звідтам до шафи, і небавом стіл був застелений, як треба, скатертю, явилися ще й цукор, бриндза, свіжа цибулька і три фляшки. Лагодячи стіл, гостинний священик безнастанно говорив: — Чим хата багата, тим рада. До міста нам далеко, доброго м'яса не можна дістати, мусимо бідити. Одну свинину та домашній дріб, що не треба купувати. От і булки нема, тілько білий хліб. Гірке життя, кажу вам! Вибачайте! А якої горівочки позволите: чи очищеної, чи сеї, теренової, або вишняку, чи, може, агрусняку просто з бутля? І солодку маю, і коняк знайдеться. Будьте ласкаві, скажіть! Я був ласкав і напився вишняку. Був дуже добрий. Ми почали їсти. Господар нагадав собі знову свою любу тему про гірке життя на селі і нарікав далі: — Так би собі чоловік не раз, знаєте, м'яса попоїв: котлета якого або розбратля — ні! все лиш кури та індики і качки, аж навкучилося. До міста 32 кілометри! — Що то ми, міщухи, дали би за се, якби так у нас були під рукою кури, качки та індики! — відважився я сказати.— У нас індики тілько про велике свято дають; а курята тілько великі пани та хорі їдять. — Говоріть своє! — спротивився господар, але без ніякого жалю до мене.— Надокучить, кажу вам, все те саме! Нині курка, завтра курка, позавтра курка... А тут не раз наробишся, що страх хотілось би потім дечого доброго з'їсти. Та, правду сказати, не все і гроші є, щоб у місто посилати що два-три дні. Все роби людям за біг заплать! У зелені свята або на Івана Купала ходи полем з процесією, співай молитви, читай євангеліє против ґаздівських піль, лазь по горах і дебрах, мучся! А дома провадь канцелярію, як адвокат, пиши то до староства, то до виділу повітового, то до суду. Чи мало труду? І то рідко коли у своїх справах. Ви думаєте, може, що так-таки задурно хлоп на попа робить? Ні, пане,— піп хлопові більше вигодить, як від него дістане. Пиши єму лист у "Гамерику" і читай лист з "Гамерики", підписуй "преценіє" на гроші і печатку прибий! Мій попередник за підпис брав по дві шістки, а я ані сотика! А там і супліку пиши або багательку у суд — і все піп та й піп, бо у громаді більше письменних нема,— і все за біг заплать, за ту мізерію-роботизну. Е,х, добродію, гірке життя і тяжка праця! Марино! — крикнув раптом господар.— Принеси нам фляшку вина, з того, що у куті лежить, і пива п'ять бутель-чин! А рухайся там живіше! Ах, я трохи не забув! Вас, міщухів, на куповані вина не зловить, ви на домашні лакомі. Маю чудесний яблочник і агрусняк на меду! Що позволите? Яблочник? Нехай буде і яблочник! Марино! принеси і яблочнику! Наточи з бочки до карафки! Зараз буде. Так, добродію, чим маю, тим приймаю. А ви вибачайте, коли що невлад; тут, на селі, не те, що в місті,— гірке життя. Ви повинні колись і то описати, як нам живеться по забутих селах. Дійсно, гадка добродушного і гостинного господаря була добра — от я й описав єго гірке життя... Ще краще зробив би я: я відступив би єму з дорогої душі свою посаду у Львові, та тілько — біда: я світський чоловік і парохії в П. ніколи не дістану. Шкода. Може би, чоловік хоч з рік пожив на волі та між добрими людьми! 1913 * * * ГІСТЬ З КАНАДИ _______________ Саме перед північчю станув поїзд у чудовій наддністрянській околиці, освіченій повним місяцем. З вагонів вийшло кілька заспаних жидів і жидівок і якийсь чоловік з малою скринькою в руках. Коли б судити єго по одежі, можна би здогадуватися, що се якийсь підпанок, але по тяжкім ході, великих руках і згорбленій постаті зараз було пізнати, що се перебраний мужик або робітник. Тілько віку не можна було вичитати з єго зімнятого і, певно, зо три тижні не митого та не бритого лиця; міг мати тридцять або й більше літ. Він вийшов з двірця на дорогу і зараз скрутив на пасовисько на стежку, що з високого горба вела стрімко вниз в село Д. Тут не мав, видко, охоти пристанути хоч на хвилину, щоби подивитися з гори, як гарно виглядало село в долині, як біліли хати між садами, як блистів до місяця широкий і глибокий Дністер, як легенька срібна мрака покривала лози і високі зелені береги; він спішився або був зовсім нечулий на красу природи. Тілько в селі, коли зайшов в одну бічну уличку, станув і почав розглядатися. Яких п'ятдесят кроків перед ним стояла хата з господарськими будинками, по тім боці улиці знову хата, а далі під горбом між деревами було вже темно і сумно: світло місяця туди не сягало. І в хатах і надворі все спало. Простоявши хвилину, подорожній підійшов крадьки під вікна найближчої хати і заглянув у мале віконце, н ічого не побачив, ані не почув. Тоді поклав скриньку на землю, вхопив за рами віконця і силувався відчинити. Не йшло. Вкінці з пересердям вдарив ліктем в шибку, розбите скло задзвеніло, і в хаті скрикнув хтось: "Господи!" — Відчиняй! — приказав подорожній гнівно. — Хто ж там? — спитав перестрашений жіночий голос з хати. — Се я, Яків! Твій чоловік! — Ай, господи! Яків! Я зараз! Тілько світло засвічу! Блиснула невеличка лампа в хаті, а по хвилі відчинилися й двері. Яків увійшов зі скринькою в хату. Ані не звітався з жінкою, ані не сказав доброго слова, тілько розглядався хвилину по хаті, потім сів на лавці і сердито глянув на жінку, котра не знала, чи має тішитися, чи смутитися, так її зараз ся перша хвилина прибила. — Ти нащо шибку вибив? — спитала несміливо. Яків не відповів на се питання, тілько від себе спитався: — Дитини нема? — Адже вмерла зараз в першім році, як ти поїхав! Я тобі писала. — А друга де? — Яка друга? Адже другої в нас не було! — В нас не було, але в тебе найшлася! — гримнув Яків гнівно.— Я все знаю. Я там, за морем, уже три роки працюю як ніч, так день, а ти тут з іншими водишся! Кажи, де дитина?! Молодиця, спрацьована і втомлена, але з лиця доволі гарна, поправила собі хустку на голові і блиснула гнівно карими очима. — Ніякої другої дитини не було і нема! Коли не віриш,— шукай! — відповіла твердо. Яків встав з лавки. — Ти ще пискуєш! А з сусідом Вербовим що? Ти гадаєш, я не знаю?! Мені писали! — Неправда! неправда! — скричала налякана молодиця і повернулася до дверей, мовби хотіла утікати.— Присягаю богу, що неправда! В тій хвилі прискочив до неї чоловік і з цілої сили вдарив її кулаком в плечі, потім ухопив за рукав, здер хустку з голови і почав бити, де попало. Жінка кричала і виривалася з рук чоловіка, але він тримав єї одною рукою, як кліщами, а другою бив без милосердя. — Рятуйте! рятуйте! — кричала она, упавши на землю. Відчинилися сінешні і хатні двері і на порозі станув дужий мужик, сусід Вербовий, з колом в руці. — Се що за розбій поночі? — скрикнув він.— А! то ти, Яків? Так з жінкою вітаєшся?! Людям спати не даєш? Відложив кіл набік і оп'янілого з гніву Якова одним замахом відірвав від жінки і кинув у другий кут хати так сильно, що той аж головою тяжку лаву посунув далі. — Се що за поведенція?! — крикнув ще і, розставивши ноги, як до борби, станув над Яковом, готовий кождої хвилини почастували єго ще краще. Яків справді зірвався з землі і замахнувся на Вербового. Той вхопив єго за обі руки, скрутив їх так, що аж затріщали, і силоміць посадив напасника на лаву під вікном. — Сиди і не рушся! Кажи, чого тобі треба? Якої напасті шукаєш собі? — То ти до моєї жінки... і ще мене б'єш! — хрипів з лютості Яків, силуючись вирватися з медвежих рук сусіда. На сі слова сусід відповів таким тяжким поличником, що Яків аж на лаву похилився. ^— Не бреши, песій сину! — наказував Вербовий.— Три роки сидиш там у Канаді, до жінки ані слова не напишеш, ані зломаного грейцара не пришлеш,— она ту бідує, ради собі не годна дати, а ти щойно приїхав — і зараз до бійки! То се твої долари з Канади! — Най з другими не водиться! — боронився Яків і по голосі єго було пізнати, що чувся переможеним. — З ким?! — Адже з тобою першим! Мені писали до Канади! Ляснув другий поличник, і лице Якова почервоніло та почало пухнути. — Хто писав? — спитав Вербовий. — Підлужний писав! — Не бреши! Він неписьменний. — Він підписаний на листі! Хтось за него писав. — Добре! Зараз єго спитаємо! Ходи! Під час сеї лютої пересправи збита молодиця заводила коло печі, мов по покійнім: — Така мені заплата за мою працю гіреньку... що я єму і клаптика землі не продала... що я собі рук і ніг не чую... За три роки аби гріш прислав, аби добре слово написав... нічого! То інші чоловіки гроші посилають, суми привозять, а він кулаки... — Не плачте, сусідо,— потішив єї Вербовий, випихаючи єї чоловіка у сіни,— ми зараз сюди вернемося. І силою потяг Якова за руку надвір та у темну вулицю під горб. За ними вийшла молодиця на дорогу. Ту стояла вже жінка Вербового, збуджена криком і бійкою. — Сусідонько, кумонько, ненько моя! — стала молодиця жалуватися.— Чи чували ви таке? З-за моря приїхав, аби мене набити запусто, задурно! Мені за три роки зломаного гроша не прислав, а сотки видав на дорогу, аби мене сам міг набити. Сусіда почала її втихомирювати, она притихла і лише хлипала, як дитина, спершися о ворота. Минуло добрих кілька хвилин, і в темній вулиці під горбом залунав такий сильний поличник, мов великий батіг ляснув. — То ти аж з Канади приїхав напасті собі шукати?! — кричав там Підлужний так, що кожде слово єго здалека було чути. — Хто ж писав?! — боронився Яків уже зовсім м'яким голосом. — А мене то що обходить?! Маєш лист, то шукай собі писаря! А людей не займай, волоцюго світовий! Перебрався і гадає, що вже пан... — Іди спати! — радив Вербовий.— І людям дай спати, бо завтра робуча днина! — А жінки не бий, бо ще раз прийду до тебе. Оба сусіди відвели Якова до єго хати. — Що ж? Будеш спати, чи маємо тебе пильнувати? — спитався ще Вербовий. — Не треба! — відповів Яків, зайшов до хати, взяв свою скриньку і вийшов знову надвір. Сусіди дивилися, що він загадує робити. Не промовивши до нікого ані слова, гість з Канади пішов вуличкою на дорогу і там на скруті зник. — Я побіжу за ним! — промовила жінка. — Хочеш смерті пожити,— спитав її Вербовий. — Дайте спокій, кумо! — радила сусідка Вербова. Жінка послухала. Довго стояли ще всі на дорозі і обговорювали сю нічну пригоду. Тим часом Яків вертав горбом і пасовиськом на дворець залізниці. В одній руці ніс скриньку, а другою мацав себе по тварі. Она спухла і пашіла, а в голові шуміло, як у млині. Під капелюхом найшов великий гудзь у волоссі від удару об лавку. Язиком зміркував, що оден зуб хилитався. В боці чув біль — від чого, не міг здогадатися. Сумний прийшов на перон, поклав скриньку на лавку і сам усів. Думав-думав, потім вийняв із скриньки фляшку горівки, потягнув здорово — і знову задумався. У такій задумі застав єго знакомий залізничний по-слугач, родом з того самого села, що й Яків. Він приглядався єму кілька разів і не пізнавав. — Яків чи не Яків? — спитав нарешті.— 3 Канади? — Yes! 1 — відповів Яків. — Додому? — No!2 Більше англійських слів Яків не привіз з Америки і тому далі говорив по-своєму: — Я лише так, на кілька годин, приїхав з Канади, аби жінці пригадати, що має чоловіка. Чи в неї була яка друга дитина, чи ні? — Ні! Я би чув щось. 1 Так! (Англ.) 2 Ні! (Англ.) — Але я таки набив її, най знає! Три роки... міркуйте! Одну жінку мати та й тій розпуст дати? Три тижні їхав. Приїхав, набив і вертаю до Канади. Триста корон видав і ще вдруге тілько видам, але най знає! — Та за що ви її били? — Аби з іншими не водилася. — Она ж не водиться! — Говоріть своє! Я знаю... мені писали... Врешті водиться, чи не водиться, я набив, аби мала науку до того часу, як верну. Yes! — Але чогось і ви, Якове, запухли! — замітив слуга, придивившися.— Чи то ви, може, в Канаді так підгодувалися? — Вступися, юдо! — відповів Яків сердито.— Не зачіпай мене! Слуга справді вступився, бо з п'яним не було розмови. Яків чекав ще з годину на самоті. Потім купив білет, всів до поїзда, що над'їхав, перевернувся на лаві і захропів, як по парні. Сповнивши свій подружній обов'язок, він вертав знову до Канади... Хто написав лист, се вже єго не журило. 1913 * * * ГОДИНА ГРАМАТИКИ _______________ Декотрі панни з першого року учительської семінарії танцювали саме на коридорі школи вальса так завзято, мовби не знати, яка чудова музика пригравала їм, коли в ту хвилю з-за угла коридора вийшов професор з книжкою в руці. Панни пурхнули до класу, мов наполохані пташки, тільки порох звіявся за ними, щоби професор мав чимсь поживні шим дихати. У класі, де вже перед тим сперед дві години сиділо шістдесят дівчат, повітря було також прикре, повне пороху і задухи. — Відчиніть вікна! — крикнув професор, входячи в клас.— Тут можна задушитися! Чому не провітрили класи під час павзи? — Бо протяг, двері відчиняють! — відповіли декотрі. Шкода було сперечатися; молоді, переважно шістнадцятилітні дівчата чулися у сім повітрі добре; їх вік перемагав усе. А що професор не міг дихати, що се їх обходило? Та й він по хвилі не чув уже сеї задухи, станувши коло відчиненого вікна, крізь котре входило свіже повітря літнього ранку. — Я заповів вам, що сьогодні повторяємо граматику,— почав професор.— Буду питати. Дівчата притихли. Вони граматики не люблять і до самої смерті не знають, де класти протинку. Се вже їм так бог дав. Але професор мав спосіб, випробуваний попередніми роками, яким вдавалося йому часом оживити і найскучніше перепитування граматики. В першім році він зважився тепер ужити сього способу. — Панно Юрківська, скажіть мені, котре мужеське ім'я подобається вам— найбільше? — викликав професор навгад першу з краю лавки, що сиділа найближче нього. — Михась! Михась! — відповіли за Юрківську декотрі сусідки, цікаво усміхаючись. — Добре, нехай буде Михась! — сказав професор ніби поважно, хоч зрозумів зараз, у чім діло. — Я не хочу се слово відміняти,— відповіла Юрківська рішуче, почервонівшись. Вона, що звичайно хвилинки не посиділа тихо, була сьогодні чогось пригноблена. Годі було її питатися, чому Михась їй не до вподоби, отже, професор казав панні Юлії Ми-хальчук відміняти се слово. — Михась належить до другої мужеської підвідміни. — Добре! Додайте ще до того слова який прикметник. — Дорогий... — Нехай буде! Отже, відміняйте! — Дорогий Михась, дорогого Михася... Відміняє панна Юлія того Михася, мов оріхи гризе. Професор глипнув на Юрківську: вона сперла свою гарну, русяву головку на оба кулаки, мовчить, дивиться на стіну. "Щось є!" — думає собі професор, але що таке, і в гадку йому не приходить. Каже відміняти слово: прогулька. Панна Сосновська, як правдива буковинка, каже другий відмінок множини: прогульків замість прогульок. Професор сердиться і вже в соте повторяє, що не кажеться горів, тільки г і р, прогульок, а не прогульків, і за тим пересердям зовсім забуває на Юрківську. — Отже, від коломийки другий відмінок множини. — Коломийок. — Ну, слава богу, що не коломийків. А тепер ви, панно Зосю, скажіть мені, ви знаєте танцювати? — Знаю, сього року вчилася. — Отже, куди се слово належить? — До другої відміни дієслів. — До першої, до першої! — відповіли довгоязикі сусідки. — До першої! — сказала і Зося. — Отже, бачите, що не знаєте "танцювати". Ну, відміняйте! Час теперішній? — Танцюю, танцюєш... — Час минувший доконаний? — Буду танцювати. — Але ж, панно Зосю! Час минувший доконаний! Панна Зося таки не знала танцювати і справа скінчена. — По коридорі порохи збивати танцями, то знаєте, але відміняти слово "танцюю" — то вам не в голові. Адже, що легше навчитися? — Танцювати при музиці! — відповіли гуртом учениці. — Ну, певно, та ще з Михасем, або з Влодком, або з Василем. Але з чого будете хліб їсти? Професор перейшовся по класі. Глянув на Юрківську: вона була зовсім прибита; в очі сміло, як звичайно, не дивилася, професор не займав її. — Візьмім тепер слово "люблю". Як ліпше казати: чи любю, так як у нас, чи люблю? Панно Загірна. — Люблю. — Що се є, тото вставлене л? — М'ягчення губних: п, б, ф, м, в; наприклад, куплю, люблю, трафлю, ломлю, ловлю. — Дуже добре. Ано, панно Юрківська, відміняйте ви се слово: люблю. Коли вже Михася не хотіли, то, може, се слово вам миліше. Час минувший? — Я любила... — А для мужеського роду? — Я любив, ти любив, він любив. — А час будучий? — Буду любити, будеш любити... Панна Юрківська відміняла, здавалося, спокійно. Дівчата усміхалися. — Ну, та не маєте чого сміятися,— говорив професор.— Слово преці цілком невинне, наприклад: я любила штру-дель з кремом, а тепер люблю оловці і цитрину... Учениці засміялися, лише Юрківська ні. Але не минула і хвилина, як вона схопилася з лавки і з хусткою при очах вибігла з класу. Коло дверей уже не втерпіла і заплакала. — Що сталося? — здивувався професор, не сподіваючись такого звороту справи. Товаришки Юрківської тепер притихли, не хотіли видати її. Професор не допитувався, тільки пригадав собі слова: Михась, прогулька, коломийка, я любила... — Чи, може, я тому винен, що вона плаче? — спитався професор у дівчат, мовби оправдувався. — Ні,— відповіли вони однодушно. — А хто ж? — Михась! — вихопилася одна, але сусідка зараз сіпнула її за рукав. — Дай спокій! Професор не питав уже дальше граматики. Його спосіб випитування сього дня не дописав, хоч скучна граматика ось як зворушила одно серце... Панна Юрківська переживала, очевидно, якесь перше розчарування... * * * ГРАНАТ _______________ Спокійно вліз він у дуло 305-міліметрового моздіра. Престрашний гранат у грубій залізній одежі, цілий начинений смертю. Лежав у холоднім дулі і ждав. Нараз щось страшно штовхнуло його в потилицю, він скрутився несамовито в дулі і зі скаженим ревом вискочив у повітря. Замаячів, як ворона, і щез у небесах. Тільки плач його лунав у просторах, так боляче штовхнуло його. "Ой-йой-йо-йой!"— чути було на цілі милі. Гарматчики і офіцери ждали кілька хвилин і дивилися в сю сторону, куди він полетів. Не бачили його, але чогось ждали. Минуло ще кілька хвилин. Плач у просторах затих. Вояки ще ждали. — Нічого ждати! Не вибух! — сказав офіцер. А гранат тим часом злетів з-під неба на землю, недалеко магазина ворога, в одній хвилі вирив собі глибоку яму в землі, пірнув кілька метрів успід і положився. "Ну, дякувати богу, отут собі у холодочку відпічну. Ото припекло мене! Аж усередині жар чую". Лежав він у холодочку два тижні. У яму налилося дощу, земля розмокла,— вигідно було йому спочивати, мов у подушках. По двох тижнях почув він розмову над своєю ямою. Вояки радилися, чи витягати його, чи присипати землею. Якийсь майстер приліз аж до нього і почав лопаткою відгортати землю. Товариші його поверх ями налякалися і відскочили з криком: "Дай спокій". Відважний майстер не злякався, оглянув гранат, виліз з ями і рішив: "Треба засипати, його не можна рушати!" Висипали над гранатом могилку, обвели кільчастим дротом і поставили хрест з написом в трьох мовах: "Не рушати! Небезпечно для життя!" Гранат засміявся у могилі: "Еге! Собача віро! Ти і закопай мене, але я все ще живий і небезпечний для твойого життя!" Микита Хрін вертав з міста додому. Він з горя випив кілька чарок самогонки за 50 корон і, вертаючи додому, плакав за двома синами, вбитими на війні, і за годованою свинею, що йому військо взяло і не заплатило. Коло хреста, під котрим лежав гранат, він так розжалобився, що вкляк, перехрестився і змовив "Отче наш" за синів і за сього покійника, що лежав під хрестом. Напису не читав, бо не умів читати. Потім його зморило і він заснув. Надійшли чужі люде і рушили його. Рушили зовсім не ласкаво: копнули, штовхнули, шарпнули, вхопили під пахви, а коли він не міг іти, сказали: "П'яний", кинули на землю і пішли собі. Він не був небезпечний для життя інших— його можна було копнути і штовхнути... 1920 * * * ГРАНИЦЯ _______________ДИРЕКТОР ЛЯНГЕ Чотирнадцятилітній учень гімназії Тадеуш Станіслав Лянге вертався вечором з кіно додому. Вся душа його була ще під вражінням представлення "Короля злодіїв Нью-Йорка" і перед його очима все ще мигали образи з екрана: предивні діла геніальних злодіїв, для котрих ні мур, ні сталь не є ніякою перешкодою. Як вони палили якимсь вогнем, а потім краяли, мов папір, сталеві стіни каси! І як потім хитро втікали, а за ними гнала погоня! Дуже подобалися Тадеушові сі злодії. З думками про них він увійшов на подвір'я дому свого батька, судді Франца Иосифа Лянге. Дім був старий, пар-теровий, з вікнами до фронту і до подвір'я та до саду. Переходячи подвір'ям, Тадеуш заглянув в одно вікно і з дива аж присів. Вікно не було заслонене, в кімнаті світилася лампа, і було видно все, що там діялося. Тут жив дідусь Тадеуша, старий, вислужений директор польської гімназії Фрідріх Раймунд Лянге. Тепер сей дідусь стояв перед великим дзеркалом в одежі такій, в якій Тадеуш ніколи його не бачив,— і отея-то одежа найбільше здивувала цікавого хлопця. Дідусь мав на собі застебнутий аж під шию сурдут з двома рядами блискучих, золочених ґудзиків, з золотим коміром, на комірі три розети, на грудях медалі і хрести, а на ноговицях тяглася згори вниз широка золота стяжка. Вже се було дивне, але далеко чудніший був капелюх, що його дідусь насадив на голову і саме тепер поправляв перед дзеркалом. Сей капелюх виглядав як обернений догори дном малий, подовгастий човен, з боків зовсім плоский, з золотою нашивкою, а наверху з чорним чубом із страусових пер. Тадеуш вліпив очі у вікно, закрив губи долонею і сам не знав, що з ним діється: і на сміх йому збиралося, і якийсь страх брав його, бо худий і високий дідусь виглядав тепер ще вище, а його лице з заростом таким, який носив покійний цісар Франц Иосиф, в окулярах, виглядало дуже поважно, майже грізно. Проте дідусь не був сердитий, бо гладив лівою рукою свої сиві вуса і залички та усміхався деколи сам дохсебе. Надивившися доволі, Тадеуш увійшов в дім, у ті комнати, де жили його батько-мати та дві молодші сестри. — Ти куди волочишся вечорами? — спитала його мати, покидаючи на хвильку читати роман. — Був у товариша, вчився. Ся видумка заспокоїла матір зовсім і вона читала дальше. Тим часом Тадеуш знаками викликав сестри на подвір'я і показав їм дідуся в цілій його директорській величі Сестри зчинили сміх, директор оглянувся, вони втекли- і на тім поки що скінчилося представлення, яке дав дідусь своїм внукам. Він переодягся, сховав відзнаки у столик, уніформу в шафу і засів до своєї улюбленої розваги: до математики, котрої учив колись довгі літа в гімназії. З давніх часів, коли він ще дійсно свою душу вкладав в улюблений предмет, мав він кількадесять зошитів, писаних прекрасно власною рукою, зі всіма можливими задачами, котрі сягали далеко поза навчальні програми гімназії. Ті задачі могли нагнати страху і найгеніальнішому поетові своїми безконечними цифрами, буквами, знаками і формулами; директор Лянге розумів їх відразу і розмовляв з ними, як з добрими товаришами. На дорозі стрітив я знакомого селянина. — Звідки, ґаздо? — А от ходив у село передати вістку до доньки за рікою. Я знав, що сей селянин мав поле по обох боках Дністра: в Галичині і на Буковині. Сам мешкав у Галичині, а на Буковині жила його заміжня донька. Коли румуни зайняли Буковину, він не мав уже приступу ні до своєї дитини, ні до свого поля за рікою. Тільки деколи пересилав туди вістку через Дністер або діставав звідтам листок від доньки. Займалися сею поштою відважні парубки у недалекім селі, де берегів ріки не дуже пильнували вартові. Селянин був сього дня лихий і нарікав: — Ті цигани забрали мені там три кірці жита ще восени,— і я не знав. Тільки тепер донька написала. Тут він станув на дорозі, обернувся лицем до менє і з притиском, мовби його мучило якесь дивне питання, на котре не находив відповіді, промовив: — Скажіть мені, добродію, хто се придумав границі для людей? Там за рікою моя дитина і моє поле, а я тут. Мій дід і батько ходили сюди і туди,— ніхто не спиняв їх. А тепер дивіться: прийшли якісь заволоки, поставили варту на річці — уже тобі до своєї дитини і до твого поля засі! Раз якось, ще спочатку, переправився я чайкою на той бік. Зловили мене ті цигани, набили і завернули. Ще й стріляти хотіли. Я вже з рік не бачив своєї дитини і бідую, бо там, за рікою, маю більше поля, як тут. Чи то так повинно бути, щоби людей розділювали границями? Питання було дуже просте і ясне, і моя відповідь була така сама: — Вже ж, не повинно бути. Селянин дивився на той берег Дністра, високий, покраяний згори вниз бороздами від дощу, місцями сірий, місцями білий від снігу. З Галичини понад Дністер на Буковину летіло стадо ворон. — Дивіться, от така дурна ворона має більше волі, як чоловік. Куди хоче, туди летить. Не треба їй ні пропусків, ні пашпортів. А ти не смієш, бо ти чоловік. Що се за порядок на світі? Нащо люде накладають таку неволю на себе? Я усміхався. Мій знакомий сягав своїм простим розумом далеко-далеко — у незнану будучину. Може, колись і цілий світ додумається до того самого, а поки що дочка селянина і його поле були за границею, в іншій державі, а він тут бідив. Поки що дурна ворона мала більше волі, як чоловік. * * * ДИРЕКТОР ЛЯНГЕ _______________ Чотирнадцятилітній учень гімназії Тадеуш Станіслав Лянге вертався вечором з кіно додому. Вся душа його була ще під вражінням представлення "Короля злодіїв Нью-Йорка" і перед його очима все ще мигали образи з екрана: предивні діла геніальних злодіїв, для котрих ні мур, ні сталь не є ніякою перешкодою. Як вони палили якимсь вогнем, а потім краяли, мов папір, сталеві стіни каси! І як потім хитро втікали, а за ними гнала погоня! Дуже подобалися Тадеушові сі злодії. З думками про них він увійшов на подвір'я дому свого батька, судді Франца Иосифа Лянге. Дім був старий, пар-теровий, з вікнами до фронту і до подвір'я та до саду. Переходячи подвір'ям, Тадеуш заглянув в одно вікно і з дива аж присів. Вікно не було заслонене, в кімнаті світилася лампа, і було видно все, що там діялося. Тут жив дідусь Тадеуша, старий, вислужений директор польської гімназії Фрідріх Раймунд Лянге. Тепер сей дідусь стояв перед великим дзеркалом в одежі такій, в якій Тадеуш ніколи його не бачив,— і отея-то одежа найбільше здивувала цікавого хлопця. Дідусь мав на собі застебнутий аж під шию сурдут з двома рядами блискучих, золочених ґудзиків, з золотим коміром, на комірі три розети, на грудях медалі і хрести, а на ноговицях тяглася згори вниз широка золота стяжка. Вже се було дивне, але далеко чудніший був капелюх, що його дідусь насадив на голову і саме тепер поправляв перед дзеркалом. Сей капелюх виглядав як обернений догори дном малий, подовгастий човен, з боків зовсім плоский, з золотою нашивкою, а наверху з чорним чубом із страусових пер. Тадеуш вліпив очі у вікно, закрив губи долонею і сам не знав, що з ним діється: і на сміх йому збиралося, і якийсь страх брав його, бо худий і високий дідусь виглядав тепер ще вище, а його лице з заростом таким, який носив покійний цісар Франц Иосиф, в окулярах, виглядало дуже поважно, майже грізно. Проте дідусь не був сердитий, бо гладив лівою рукою свої сиві вуса і залички та усміхався деколи сам дохсебе. Надивившися доволі, Тадеуш увійшов в дім, у ті комнати, де жили його батько-мати та дві молодші сестри. — Ти куди волочишся вечорами? — спитала його мати, покидаючи на хвильку читати роман. — Був у товариша, вчився. Ся видумка заспокоїла матір зовсім і вона читала дальше. Тим часом Тадеуш знаками викликав сестри на подвір'я і показав їм дідуся в цілій його директорській величі Сестри зчинили сміх, директор оглянувся, вони втекли- і на тім поки що скінчилося представлення, яке дав дідусь своїм внукам. Він переодягся, сховав відзнаки у столик, уніформу в шафу і засів до своєї улюбленої розваги: до математики, котрої учив колись довгі літа в гімназії. З давніх часів, коли він ще дійсно свою душу вкладав в улюблений предмет, мав він кількадесять зошитів, писаних прекрасно власною рукою, зі всіма можливими задачами, котрі сягали далеко поза навчальні програми гімназії. Ті задачі могли нагнати страху і найгеніальнішому поетові своїми безконечними цифрами, буквами, знаками і формулами; директор Лянге розумів їх відразу і розмовляв з ними, як з добрими товаришами. При вечері мусив дід вияснити внукам, яку-то одежу мав він на собі, а синові і невістці сказав, що треба від директорських ноговиць відпороти золоті нашивки і почати носити їх про будень, бо вже не має в чім ходити. Жалував тільки, що із сурдута та капелюха не дасться нічого переробити; шкода лише дорогої матерії. Почалася звичайна в повоєнних часах розмова, невістка нарікала на дорожнечу, що зростає з дня на день, а старий директор нарікав ще тяжче на велику кривду, якої він і всі емерити зазнали від нової держави, котра наділила їх просто жебрачою платнею. Суддя чув уже не раз такі батькові нарікання, читав часопис і не втручався у розмову. Тяжкі часи і він відчував, а втома по праці в суді відбирала йому всяку охоту шукати собі причини до пересердя. На другий день, у неділю, директор Лянге йшов собі помаленьки о палиці вулицею з одним часописом в руці, а другим у кишені. Так можна його бачити щодня, як завжди о тій самій годині вертався з книгарні, де купував два часописи, а переглядав притім кілька інших, бо всіх не мав за що купити, і як потім ставав на вулиці та читав дещо цікавіше або хоч заголовки статей переглядав. Докладно, від початку часопису аж до оголошень, дещо і два рази, він читав дома або в садку, де грів старі кості до сонця. Він і тепер зайшов у садок, спер палицю об дерево, стріпав хустиною порох з лави, усів собі уважно, витер м'якою шкіркою окуляри, зложив часопис рівно і почав читати вступну статтю. Коли так старий Лянге сідав у садку читати часопис, то звичайно з дому вибігав у той час малий, але вже старий і дуже товстий чорний песик Швіпс, біг до директора, сідав на задні лапки і ждав терпеливо, поки його візьмуть на коліна. Сей Швіпс не мав найменшої причини нарікати на собачу долю: він цілий свій вік прожив без журби, на постелі або на малих проходах і за довгі літа навчився тільки одної штуки: всі свої почування і потреби об'являти довгим сидженням на задніх лапках і якимсь безглуздим поглядом своїх баранячих очей. Старий Лянге так зачитався, що й не помітив, як на піску перед ним терпеливо "служив" Швіпс і ждав на те, щоби його взяли на коліна. Тільки по добрій хвилині, перегортаючи часопис, побачив його і промовив: — Ну, ходи-ходи 1 Швіпс сперся передніми лапками на коліна директора, бо був заважкий, щоб міг сам вискочити, і тоді директор побачив на його шиї щось таке, що йому і в сні не приснилось би. Швіпс мав на шиї золотий хрест заслуги з короною! Се була для директора така несподіванка, що в нього часопис випав з рук, він ухопив Швіпса на коліна, зняв відзнаку з його шиї і почав їй придивлятися так, як би її ніколи не бачив. Дійсно, се був правдивий золотий хрест заслуги з короною, з червоною емаллю по боках, з написом Viribus unitis 2 і буквами F. J. 3 посередині. 1 Килимах. 2 Спільними зусиллями (латин.). 3 Франц Йосиф. — А-а-а! — застогнав старий, зірвався з лавки, вхопив палицю і побіг до своєї комнати. Тільки ступив на поріг, зараз усе зрозумів. Тадзьо сидів при його столі і переглядав його відзнаки. Столик був відчинений. Побачивши дідуся, хлопець скочив, як опарений, хотів утікати, але старий ухопив його за обшивку, кинув ним на отоманку і вліпив йому скоренько з десять буків там, де годиться. Хлопець розкричався на цілий дім. Прибігли батько і мати у комнату і застали засапаного дідуся з палицею в руках і заплаканого Тадзя, котрий стогнав жалісливо, мовби був хорий. — Що сталося? — Що сталося?! — відповів дідусь грізно.— Оцей лобуз добувся по-злодійськи до мого столика і мій хрест заслуги причіпив псові. — Ото велике нещастя! — закпила собі мати Тадзя і підійшла до нього, щоб його взяти під захист.— За австрійську бляшку так збити дитину! Забирайся, Тадзю, звідси! А син-суддя додав: — Тато не повинні карати моєї дитини. На те я є. Директор видивився зчудовано на сина і невістку, усів на крісло і промовив спокійно, але твердо: — І, овшім, сину, ти є суддя, розсліди справу і покарай ще сам. Столик був замкнений і Тадзьо відчинив його, яким способом, не знаю. Се є початок злодійської кар'єри, се наука з кіно. На все маєте час, тільки на те, щоб довідатися, куди хлопець волочиться, не маєте часу. А щодо твоєї, Вандзю, уваги про австрійську бляшку, то знай, що всі ті бляшки — все одно, чи вони залізні, чи золоті, чи вони австрійські чи польські — всі вони мають одну ціну: або вони загалом нічого не варті, або вони мають своє значіння і вартість — і є подякою за якісь прислуги. Я дістав сей хрест по сорока роках служби і тому мені дорогий. Не собаці його дали, тільки мені — Але ж Австрії вже нема! — замітила невістка злобно. — Твоєї мами також уже нема,— чому ж не викинеш її портрета? — боронився старий. — Доки ж ви, тату, будете ще австрійським патріотом? — спитав син. — Буду ним довше, ніж ви всі, що так довго шануєте криницю, поки з неї воду п'єте, а коли вже вам її не треба, то всі гуртом у неї плюєте. Я був колись пан, а тепер я на ласці дітей, бо зі своєї вислуженини не можу собі щодня купити й літра молока, й часописів. Я сорок років працював не для якоїсь алегоричної статуї, що представляла Австрію, тільки для вас, для людей, котрі ще жиєте у новій державі і користаєте з того, чого я вас навчив. Заслуга не перестає бути заслугою через те, що по п'ятниці настала субота. А ви ще й бороните шмаркача, котрий хоч те повинен знати, що хрест є хрестом і вішати його на собаку не годиться. Тадзьо, котрий у третій кімнаті сидів досі тихо, нагадав собі буки і розкричався заново. Мати побігла до нього і стала його голубити милими словами та втихомирювати. Тим часом суддя зостався з батьком і, розуміючи жаль старого краще від жінки, старався також його втихомирити. — Тату, тапер на цілім світі тяжко жити. А ми дочекалися сповнення свого ідеалу, воскресения вітчини, і мусимо дещо перетерпіти. — Хто такий — ми? Ти, Франц Иосиф Лянге, правнук німця — реставратора з Ляксенбурга, котрий ані слова не знав по-польськи? — Дивно мені, що ви, тату, так говорите. Чи я тому винен, що мене виховали в польськім дусі, що моя мати була полька, що, нарешті, і ви самі тому не противилися? З вас, тату, говорить жаль і почуття зневаги, я се розумію, але виправдати не можу. Старий дідусь стягнув сиві брови: — Правду, сину, кажеш; але жаль і почуття зневаги не мусять бути злими дорадниками. Я дав тому народові, серед котрого проживав, не лише свої літа і свою працю,— я дав йому і своїх дітей — і яка мені за се подяка! Суддя бачив, що батька сьогодня не переговорить, і звів розмову круто на політичні події. Директор щось відповів, але нерадо і на тім прикра родинна суперечка скінчилася. Скінчилася на словах, а не скінчилася в душі директора. Він поклався на отоману і почав думки думати про гніздо свого роду, про Ляксенбург коло Відня. Ще хлопцем був він там зі своїм батьком, галицьким адміністраційним урядником, в гостях у ді да-реставратора. З того часу старий романтичний замок серед води в Ляксенбургу все був для нього зразком всіх замків, про котрі читав у книжках. Потім цілих кількадесять років він там не був і не переписувався з ніким, зовсім відбився від родини. Аж війна 1914 року завела його туди. Кудись треба було втікати з Галичини — і якась давно погребана і забута туга пригнала його до Ляксенбурга самого, бо жінка вже давно померла, а діти — син і донька — зі своїми родинами втекли в інші сторони. Здавалось йому тоді, що вертає 0Ío давнього родинного гнізда, хоч там уже нікого не знав. На кладовищі віднайшов могилу діда-реставратора, а пізніше познайомився з кількома родинами, що звалися Аянге. Се були свояки, з того самого гнізда, що й він. Прийняли його радо, тим радніше, що він від них нічого не жадав і був чоловіком на становищі. А з дітьми їх старий і зовсім заприязнився і з нудьги учив їх найрадше математики своїм випробуваним за довгі літа способом, жартами і забавками. Одному своякові, промисловцеві, що на диво називався так само, як його син, Франц Иосиф Лянге, він і помагав якийсь час у крутім діловодстві, у котрім воєнні події все робили нелад. Сей промисловець мав віллу в Ляксенбургу і свою фабрику під Віднем. У нього й прожив директор Лянге цілу осінь і зиму, поки його з весною покликали до служби. Як колись за хлоп'ячих літ, так і тепер, у старості, директор Лянге витав думками по Ляксенбургу — і з брудного, знищеного війною галицького міста, де довелося йому доживати віку у смутку і зневірі, все втікав душею до сього чистенького села в Австрії, хоч знав, що і там по війні не було гаразду. Він втішав себе видумками, що от як би то гарно було вирватися з міста і товариства, де він уже нікому непотрібний, де вже й не признають його заслуг і де вже, очевидно, призначили його вивезти незабаром на кладовище, хоч у нього ще доволі здоровля і сили духу. Як би то гарно було прожити ще кілька літ — хоч скромно, але в тім яснім, погіднім настрої душі старого філософа, котрого вже життя людей не бентежить, але сонце, і весна, і квітки, і краса все ще радують. Сьогодня по пригоді з внуком він відчув сю тугу сильніше, як коли-небудь. При обіді директор сказав своїм дітям, що має намір виїхати на якийсь час до доньки, що була замужна за старостою. Суддя переглянувся з жінкою, і обоє не сказали на те нічого. Батько зрозумів дуже добре їх мовчанку; вона означала не що інше, тільки: "Нехай собі старий трохи виїде, бо тут вже не знає, що з нудьги робити". А може, й що гірше означала ся мовчанка... Директор почав справді приготовлятися в дорогу. Се приготовления тяглося дуже довго, майже місяць. Він писав і відбирав листи, ходив пильно на пошту, складав педантично всі свої річи і ждав на щось. Прийшов день, коли він рано заявив, що вполудне від'їжджає. Його не задержували і не надто сумували, коли виїхав на залізницю. Думали, що справді їде до доньки в гості. Тим часом старий директор поїхав до Ляксенбурга за своїм ідеалом. У три тижні по виїзді батька суддя дістав звідти такий лист: "Дорогі діти! Я маю тут посаду головного книговода у нашого свояка Ф. Й. Лянге і живу зовсім вигідно. Найбільше тішить мене, що я не є нікому тягарем і що помічаю у себе незвичайний зріст енергії. Сам собі дивуюся. Видко, що завжди треба ще чогось собі бажати і старатися се осягнути, коли хто хоче продовжити собі віку. У вас я вже не мав мети життя і не міг собі її знайти — і се було моє горе. А тут я радий, що хоч частину свого життя і праці можу ще присвятити для старого гнізда нашого роду і нещасної країни". І далі описував старий свої поїздки самоходом, свої проходи по Відню, і свої відвідини гробів цісарської родини в підземеллях костьолу капуцинів, своє щоденне заняття... З цілого листа віяло вдоволенням і радістю життя. — Старий зовсім здивачів,— замітила жінка судді. — Жаль мені його,— сказав суддя. — Але дідусь уже не приїде? — спитався Тадзьо. 1923 * * * ДОБРИЙ ІНТЕРЕС _______________ Пообідавши, думав Іван іти в поле, коли до його хати увійшов якийсь панок. Іванова жінка утекла зараз до хати. — Слава І су су! — Слава навіки! — Чи ви Іван Криворучка? — Я. Що скажете, паноньку? — Я зі Львова, каменяр Сірчинський. Приходжу до вас з інтересом. Ви продали були корчмареві Дувидові своє поле, де є камінь. — Продав. — І кілько ви дістали за него? Іван не сказав, кілько. — Не маєте чого критися,— говорив дальше Сірчинський,— я знаю, що ви дістали за каменолом чотириста ринських. — Звідки ви то знаєте? — Ну, звідки знаю, то моя річ. А втім мені й байдуже, скілько ви дістали; одно вам лише скажу, що Дувидові вернулися ті гроші за півроку, а ще з десять разів заробить. Виходить, по правді, що ви зробили кепський інтерес. — Вибачайте, паноньку,— образився селянин,— Іван Криворучка, хоть на книжках не вчений, знає свій інтерес. Мене то поле не коштувало й сотку. — Нехай буде й так, що ви зробили добрий інтерес... Я прийшов до Вас за такою орудкою: від того каменолому, що ви продали Дувидові, іде дорога вашим подвір'ям. Іншою дорогою Дувид не може возити каміння, бо з одного боку горби, а з другого багна. — Таже так,— потвердив Іван. — Отже, я хотів би купити від вас ціле ваше обійстя, на котрім сидите: і хату, і подвір'я, і город. — Я не продам хати,— відповів Іван коротко. Гуртом, оптом. — Почекайте,— говорив пан Сірчинський спокійно дальше.— Ціле ваше обійстя не варте більше як 250 рин-ських. Так чи ні? — Як до купця. — Се правда, інший не дав би вам і тих 250, а я дам вам 400. За ті гроші можете поставити собі хату на іншім місці. Іван видивився досить цікаво на пана і задумався. — Можете собі забрати навіть свої будинки на нове місце,— додав пан. Іван ще більше здивувався. — Нащо ж вам того грунту? — Потрібно мені. — Нащо? — питався Іван уперто. Каменяр замовк на хвилину. — Ну, я вам скажу. Побачу, чи ви розумієте свій інтерес. Туди, попри вашу хату, возить Дувид камінь. Іншої дороги він не має. А я би йому замкнув дорогу, нехай собі тоді, що хоче, робить з камінням. — Що ж би вам з того прийшлось? — В тім уже моя'голова. Отже, годитеся чи ні? — Я своєї хати не кину. — Ну, як хочете! Але подумайте над тим, Іване, і дайте мені знати, я ту в Сусідстві, в Пустополі, мурую церкву. Зайдіть до мене! А у Львові маю свій варстат. Ось вам моя карточка; з нею допитаєтеся до мене. Але не кажіть про все нікому й слова! — Добре, добре! — згодився Іван. Каменяр пішов собі, а Іван Криворучка так зажурився, як би йому вже хату без грошей забрали. Що тут робити? Жінці не сказав нічого. Але хоч не був на книжках учений, проте розумів свій інтерес... Він того ж таки дня підвечір пішов за порадою до Дувида, того самого Дувида, що купив у него каменолом. — Слухай, Дувиде, я тебе тепер маю в руках,— сказав йому зараз на вступі. — Ви жартуєте, Криворучка. Як маєте мене в руках? — Я продав свій грунт одному панові зі Львова, а він тобі замкне грунт, і ти не будеш мати куди каміння возити. У Дувида як би грім ударив. Він замахав руками, зісу-нув шапочку з голови аж на потилицю і вхопив себе за бороду так кріпко, що аж зуби відчинив. — Ти продав свій грунт?! — сказав він ледви чутно. Хитрому Іванові було дуже приємно дивитися на сю журбу Дувида. Натішившися тим хвилину, він почав уже жалувати настрашеного арендаря, втихомирив його, що ще грунту не продав, оповів йому цілу розмову з паном зі Львова, показав навіть білет його і просив о пораду. Дувид цілком спам'ятався. Почастував Криворучку добрим гараком, дав закусити оселедця, дав йому шабасо-вої булки, а тим часом обдумував, яку має дати раду Іванові. Нарешті сказав: — Не добре тобі покидати свою хату. Ти єї маєш з діда-прадіда. Де поставиш нову? Або ту є такі грунти в селі? А я тебе ось що спитаюся: чи тобі та дорога, що я нею вожу камінь, не потрібна? — Та як не потрібна? Я не мав би приступу ні до стодоли, ні до стайні. , — Отже, бачиш. А чи на тій* дорозі росло що коли? — Та що росло? Хіба бодяки. — Слухай же, Іванцю! Зробимо так, що буде і тобі добре, і мені. Ти собі сиди в хаті, як сидів дотепер, уживай дороги, як і досі уживав, тілько мені найми єї на двадцять років, аби я нею возив собі каміння. — Що даш, Дувиде? — Ну, скажи сам, що тобі дати за ту дорогу з бодяками, котра як є твоя, так буде твоя? — Дай сто ринських! — Чи ти здурів, Іване? А якби я хотів єї від тебе купити, не наймити, то кілько би ти хотів? А уважай, що як я єї куплю, то можу тобі єї сперти, і не будеш мати навіть куди возом заїхати. Послухай мене, Іванцю, я тобі раджу: за двадцять літ найму дам тобі 50 ринських, і ти будеш мати право до тої дороги так само, як я, а потім буде вона знову цілком твоя, як була. П'ятдесятку дістанеш просто за ніщо, мов на дорозі найшов, і в хаті лишишся. На думку Криворучка се був золотий інтерес. Він зараз дістав від Дувида при свідках п'ятдесятку, а на другий день підписав угоду, що віднаймає дорогу на двадцять років. Перед сусідами, котрих він з тої нагоди приймав у себе дома, він чванився: — Го! го! Іван Криворучка, хоть на книжках не вчений, не дасть себе піддурити. П'ятдесятку як на дорозі найшов! Пийте, сусіди! ♦ * * * Мені оповідав се сам Сірчинський у Львові, поляк з роду. Я пізнав його цілком випадково в реставрації при пиві. Він пив здорово, сердився ще більше і мені на притики говорив: — Що ви почнете з таким народом?! Адже він ані дрібки не розуміє свого інтересу! Копальні, нафти, полонини, ліси, каменолами — все отак пускає легкодушно зі своїх рук і тішиться, коли за тисячі дістане п'ятдесятку. Се в него "добрий інтерес"!.. — Се правда, пане Сірчинський,— кажу я.— Але хто-то довів наших людей до того, що вони не розуміють свого інтересу? Хто-то їх учив і як учив дотепер? Чи тілько сам Криворучка винен тому, що він такий темний? Уже як шукати причин сеї темноти, то є їх більше, та й не всі по нашім боці. Але з паном Сірчинським годі було про се балакати. Він не міг забути Дувида і каменоламу. * * * ДОЗРІЛИЙ _______________ В родині судового радника Льва Бобрецького велика радість: його син Роман здав іспит зрілості! Десять років ходив до гімназії замість вісім, одначе нарешті таки скінчив її. Хоч не ціла іспитова комісія, лише більшість, признала його дозрілим,— все одно "матура" була в кишені. Коли він сю вістку вполудне приніс додому, мати розплакалася з радості, три сестри поцілувалися з ним, а до суду побіг зараз молодший брат Юлько дати знати батькові. Заки батько прийшов на обід, мати дала Ромкові двадцять корон нагороди і дуже просила його, щоби не казав про те батькові ані слова; коли ж батько прийшов, Ромко дістав ще від нього одну корону і признання. — Ти тепер, Ромку, дозрілий чоловік, отже, можеш піти собі сам на морожене до цукорні, а вечором підемо оба на пиво. Ромко подякував батькові і усміхнувся незначно. При обіді родина рішила, що годі вже дозрілому чоловікові ходити в гімназійній уніформі; тому пополудні, коли батько спав, мати пішла з Ромком купити йому одежу, по котрій ніхто його не посудив би, що він ще ученик. Коли батько збудився і на свої короткозорі очі наложив окуляри, не пізнав Ромка: се був зовсім інший чоловік, не такий тонкий та довгий, як перше, тільки більше об'ємис-тий; а в м'якім капелюсі на голові і з паличкою в руках, котру вже собі сам Ромко купив, з лицем, чисто виголеним, хоч там мало що було голити, з чорним мохом під задертим трохи носом, виглядав він уже як судовий авс-культант, а не "матурист". — Отже, вечором підемо разом на пиво,— пригадав батько. — Добре! — відповів син. Вийшов до салону, придивився собі у великім дзеркалі, поправив капелюх, "вуса" і краватку, в кухні щипнув в руку погану з лиця, але молоду ще кухарку — і пішов у місто. Тут накупив карток з образками і вступив до кав'ярні "Імперіаль". Казав собі дати чорної кави, єгипетських папіросів, пера і чорнила. Написав картки до Фелі Млин-ської, Зосі Заблудовської, Нютки Когуцінської і Мані Вирвидубівної, оглянув образки на картках — се були самі любовні події: поцілунки, танці, рандеву і вінчання,— сховав у кишеню і почав читати "Neue freie Presse", хоч мало розумів німецьку мову. До буфету надійшла товста касієрка з зів'ялим лицем і заспаними очима. Ромко кинув незрозумілий часопис і пішов звітатися з касієркою та повідомити її про свою дозрілість. Вона ледви пізнала його. — Ви так змінилися! Правда, що я вас давно бачила. — Ще в "Орієнті". — Пригадую собі. А-но, гратулюю вам, дуже тішуся. Куди ж запишетеся? — На права. Тому, що Ромкові касієрка видалася сим разом дуже старою і поганою, він з нею не вдавався в довшу розмову, тільки заплатив і вийшов на вулицю. Кинув картки у почтову скриньку і помалу, млинкуючи палицею, проходжувався. Голову ніс високо і капелюх перехилив трохи набік. Очима майже благав кождого, щоби хоч подивився на нього. Одначе, на жаль, мало хто звертав на нього увагу. Зате він звернув увагу на панночку, що йшла з п'ятдесят кроків перед ним. Чимскоріше підбіг до неї і поклонився. Се була Нютка Когуцінська, семінаристка і донька возного з банку. Також Нютка не пізнала його, але як пізнала, дуже втішалася і ним, і його дозрілістю. — А я щойно вислав до вас картку з моїм знаком — знаєте? — Знаю: знак питання між двома звіздками. Ліпше так — нащо явно? — Може би, панна Нютка пішли зі мною тепер до кіно? Нютка хвилину подумала, спитала, котра година, і пішла з дозрілим чоловіком. В кінотеатрі показували на полотні "Вірне серце", страшно і безнадійно залюблене, довге на півтора кілометра, а перероблене зі світової французької повісті маркіза Жере Капустіна. Дівчина, що продавала квіти, дуже подобалася графові Плює — і з того вийшла трагедія з в'язницями, автомобілями, пожарами в готелях, бомбами і отруями. Пан Роман за весь час, як у салі було темно, тримав Нютку за рам'я і тулив її до себе, а Нютка, очевидно, настрашена подіями на полотні, хилилася до нього чимраз більше, так що він її навіть поцілував. Щастя, що сиділи в темнім закутку і ніхто їх не бачив. Коли ж нарешті граф Плює взяв за жінку дівчину з квітами і в салі стало ясно, Ромко і Нютка тільки зітхнули тяжко і відсунулися від себе. Обоє наче зі сну збудилися. — Подобалося вам? — спитав Ромко. — Дуже. — Нічого собі штучка,— потвердив Роман і обоє вийшли небавом з кіно. На вулицях уже світилися лампи. — Господи! вже так пізно! — налякалася дівчина, подала руку, подякувала і побігла додому. Ромко не відпроваджував її, бо хоч Нютка — гарна дівчина, але йому — дозрілому чоловікові, правникові від осені і синові радника — не пара. Зрештою, дома вже певно ждали з вечерею, по котрій мав з батьком іти на пиво. Так і було, що ждали на нього. Вечеря була виїмково добра, щоби батькові і синові смакувало пиво. Оба небавом вийшли з дому. — Куди підемо? — спитав Ромко. — До Берка. — Та хто би туди йшов?! — вихопився син і додав по хвилині: — Я чув, що там невідповідне товариство і пиво лихе. — Ну, то куди? Порадь, коли знаєш, бо я нігде не буваю і на пиво не ходжу. — Я би радив до Брошковського. Там, кажуть, чудовий пільзнер. Тут прийшлося Ромкові зняти капелюх, бо переходила якась знайома панна. Короткозорий батько вхопив також за капелюх. — Се що за одна? — спитав сина. — Знайома з танців. — Так пізно ходить сама? — дивувався старий. — Тепер інші панни, як за часів тата. Хочуть рівних прав з мужчинами, і чому би їм не дати? — Все ж таки так пізно сама? — дивувався старий. У Брошковського була хмара людей і диму. Місця не було де сісти. На щастя, найшли знайомих, два крісла приставлено ще до стола, і вони якось примістилися. Був тут пенсіонований і нежонатий гофрат Зарембаль-ський, судові радники Шіц і Пацюра, майор Кнопф і професор Пшестшегальський. Хто не був знайомий з Боб-рецькими, з батьком і сином, тепер познайомилися, і всі поздоровили Ромка з іспитом зрілості, коли довідалися пр#*те від його батька. Кельнер приніс дві склянки пива. Воно було дійсно як сметана. — Пий!—сказав батько синові, а потім почав пояснювати товариству: — То молоде ще, безвусе... Гадаю собі: по матурі перший раз нехай піде разом зі мною на пиво. Нащо має сам волочитися? Професор Пшестшегальський цілою долонею стягнув свої величезні вуса на губу і на бороду, втер тим способом піну з пива, але й сховав злосливу усмішку. Ромко не дивився на нього і почував себе несвобідним. — Що тепер матура? — почав гофрат.— Тепер се жарт! Здають лише кілька предметів і переходять більшістю голосів, хоч дечого не здали... що то за іспит?! То за моїх часів була матура! Цілий день, всі предмети, навіть релігія... від рана до півночі! Ми пріли, а тепер!.. — Всі гімназії тепер дрантиві,— не в гнів сказавши вам, пане професоре! — сказав радник Пацюра. — Прошу, мене се не ображує, я сам то кажу,— відповів професор.— За моїх часів за тютюн гонили з гімназії, за ковзанку давали вісім годин карцеру, а тростиною били в те місце, де ноги виростають, навіть у вищій гімназії. І все-таки ліпше було. Ми вчилися! — Субординація була! — замітив майор.— Не бабська педагогія: bitte, wollen Sie, geruhen Sie, seien Sie so gnädig '. Радник Шіц не мав часу говорити, бо що випив велику склянку пива, воно зараз спливало з нього потом з лисини і широкого товстого лиця, і він жадав знову пива. Радник Бобрецький, худенький, заниділий в службі судовик, мало говорив. Ромко випив уже давно свою склянку пива і ждав на другу. ^ — Вип'єш ще? — спитав батько. — Вип'ю. Друга склянка не знати коли щезла в горлі Ромка. Батько й не зауважив. Більше й менше старі діди заговорили тепер про війну на Балканах. Тут вже майор вів розмову, мов свій батальйон, а товариші побожно слухали. Ромко страшенно нудився, слухав з годину, ждав, чи батько скаже дати третю склянку пива, і вкінці шепнув йому: "Ходім!" — Уже хочеш спати? 1 Будьте ласкаві, бажаєте Ви, зволите Ви, будьте так милостиві (ні м.). — Хочу. — Ну то ходім! Заплатили й вийшли. — Може би, ще до цукорні? Я нап'юся чаю, а ти морожене з'їси,— заохочував батько. — Та хто би до цукорні йшов?! Се для жінок. Ходім краще до кав'ярні, де музика грає,— відповів син. — Де ж грає? бо я не знаю. — В Ельдорадо. — Звідки ти те все знаєш? — дивувався батько. — Штука знати, як афішів і вивісок повно на кождім кроці! Але ще краще буде, як підемо спати. Се найрозумніше. — Правду кажеш! — згодився батько і по дорозі навчав сина: — Ти бачиш, як я жию: скромно і чесно... Видатків багато, дорожнеча, нема звідки і за що... І замолоду не гуляв і тепер не можу і не хочу. Тішуся, що й ти такий скромний і порядний, не розтратний... — Я ще ту корону маю, що мені тато дали,— похвалився син.— А палицю купила мені мама. — Що там палиця! Дурниця! А от коби ти здоровля шанував, за фартушками не бігав, не пиячив, не курив — се важне! Я дуже тішуся, що ти ще такий невинний... Я сам, бачиш, цілими днями в уряді,— гірка година! — не маю навіть коли з дітьми поговорити. Але, слава богу, у мене діти добрі... мама пильнує... Прийшовши додому, радник зараз поклався в ліжко. Ромко приступив до мами в кухні і шепнув їй: — Я ще піду на хвилину в місто. — Не йди, Ромцю, прошу тебе! — Мамо! адже я вже дозрілий чоловік і не панночка! Я зараз верну. Прошу, прошу... Ромко поцілував маму в руку, мама його в чоло — і се значило, що може піти. — А не бався! Возьми собі ключ від мешкання! — Я не забавлюся! — Не можу йому відмовити, він нині по матурі,— немов оправдувалася пані радникова перед кухаркою.— Тільки ти панові не кажи нічого! ^— Я не скажу! В чверть години потім Ромко сидів уже з товаришами, що також здали матуру, в шиночку "Під сорокою". Перед ним стояла велика склянка пива, і він бавив товаришів оповіданням про свого батька: — Знаєте! запросив мене мій старий нині на пиво. Дав мені дві малі склянки пива, а за третю й не питався! А пиво таке, як сметана! Чиста мука! І корону дав мені — ха-ха-ха! Знає, що коштує кавалерське життя! — Кельнер, пива! Для всіх! Я плачу! Аж тепер Ромко забавився! Вернув о третій рано і ледви зайшов до своєї комнати коло кухні. Мама помагала йому роздягнутися, бо він не мав сили. Потім прикладала йому зимної води до голови. Хоч все робила дуже тихо, радник таки збудився. — Що там сталося? — спитав, коли жінка вернула до спальні. — Ромкові зробилося недобре. — Та він лише дві малі склянки пива випив! — І зашкодило йому,— відповіла жінка. — Що то значить, як чоловік непризвичаєний! — зітхнув батько, натягаючи на себе ковдру.— Де йому до пива?! То ще хлопець незіпсований — молодий... Від одного папі-роса в голові закрутиться... Але чей ніщо злого йому не буде? — Не бійся! Можеш спати! Радник обернувся і старався знову заснути. 1913 * * * ДУБОВИЙ СТОВП _______________ В селі Бедриківцях коло Заліщиків, в яру річки Тупи, котру німці у своїх картах осмішили на довгі літа, змінивши по своїй несвідомості лише одну букву,— в гоподаря Василя стояв у брамі з давен-давна дубовий стовп. Цей стовп різнився від інших дубових стовпів тільки тим, що від старості, від сонця, дощів та морозів мав у собі глибокі діри та розколини. Однак без огляду на свій поважний вік він був би колись цілком певно загинув без сліду і слави, якби не те, що несподівано став єдиним стовпом у Польщі, якому другого в цілій республіці пари не було. Ото вліті 1923 станув раз перед ним учений професор-мухолап, придивився йому уважно і побачив несподівано те, чого досі ніхто на ньому не запримітив. У щілині стовпа жив собі зі своєю громадою болончак з роду бджіл, чорнявий зверху, з наростком на чолі, з волохатим животом, названий на ім'я дуже гарно ЬііЬигсІиз, але на прізвище ще бридше, ніж німці назвали річку, над котрою він жив. Тому, що тайни латинської мови є тепер уже й дівчатам відомі, я навіть не відважуюся назвати його прилюдно по прізвищу Якийсь учений просто осмішив його на віки вічні. Проте він був собі комахою чемною і зичливою, бо — як це з великою втіхою і дивом помітив професор-мухолап —1 до його домівки у стовпі залітала без перешкоди маленька бджілка — БіеПів вітіШта, бідна емігрантка, котрої вся рідня живе й досі на Кавказі, а вона, не знати як і коли заблукалася до Бедриковець. Ніде в іншім місці в Польщі її не стрічали, тільки тут найшли її, на Поділлі, у дубовім стовпі, у милосердного Літургуса, але хто там знає, може, вона чимсь і віддячувала свойому добродієві. БіеПів вітіїїіта в Польщі! Ця нахідка давала професорові чисту і нічим не закаламучену втіху, зовсім незрозумілу для власника стовпа, Василя, котрий приглядався незнайомому добру хвилину і не знав, що про нього й думати. Василеві й не снилося ніколи, що його діравий стовп у брамі — це єдине становище в Польщі, до которого завзятому мухола-пові оплатиться приїхати і з Познаня, і з Варшави, і з Кракова, щоби лише подивитися на нього. Професор зловив собі кілька таких БіеПів, одну післав у Відень, другу в Берлін, третю у Варшаву, четверту — у львівський музей, дві собі лишив — і бедриківський дубовий стовп разом з його мешканцями прославив в ентомологічнім часописі. В рік пізніше, вліті, він знову прийшов до цього єдиного становища в Польщі. Різні мухолапи зі світу просили його прислати їм до їх збірок цю БіеНів, і він хотів наловити більше тих бджілок. Він сам був завзятим мухолапом, спеціалістом до болончаків, і розумів сердечні бажання далеких товаришів, котрі могли й не спати з зависті, що у своїх збірках не мали ще бедриківської Приходить професор у село, придивляється всім брамам і стовпам, не вірить собі, вертається — і серце в нього чимраз більше холоне: нема вже дубового стовпа! Ось тут він був — і пропав десь! Брама нова і стовпи нові. Заходить професор до господаря на подвір'я і питається його про стовп. Господар каже: — Або що? Вам нащо? — Де подівся той дубовий стовп, що був тут у брамі? — Я продав його жидові. — Далеко той жид? — Ні, от ідіть туди! Професор відходить стривожений, а Василь іде за ним слідом. Ніби показує дорогу, тим часом у душі його повно здогадів і підозрінь. Нащо йому цього стовпа. І торік придивлявся йому якимись склами, і цього року за ним допитується. У жида він слухає уважно його розмови з незнайомим. Розмова недовга: стовп уже давно порубаний і спалений. Ця відомість дуже болить незнайомого, він.з докором і жалем каже: — Що ви доброго зробили? Яка шкода! Єдине місце в Польщі! І по цих словах відходить смутний, як по похороні. Василь і жид дивляться за ним і оба починають також сумувати, хоч не знають добре, за чим. Одно тільки розуміють, що втратили якесь велике добро. — Слухайте, Василю, що було в тім стовпі? — питається жид жалісливо. Василь дивиться на жида спідлоба і відповідає гнівно: — Ага! Ти ніби не знаєш? — Бігме, що не знаю! Щоби я так здоров був! — Щоби ти так здоров був по тій правді,— повторює Василь твердо. — Не жартуйте, Василю! Скажіть, що там було? — Уже там,— каже Василь,— щось не маленьке було в тім стовпі, коли той пан так жалує за ним. Торік придивлявся йому склами... Чи ти чував, що пани тепер і через дерево бачать? Чого ж приходив сюди ще раз? — Чи я знаю? — Ти не знаєш, але ти рубав стовп і бачив, що в нім було. — Я не рубав, бігме, що я не рубав! — борониться жид.— То Тимко рубав, я при тім не був. Як не вірите, ходім до нього спитати! Може, він що найшов? По дорозі до Тимка Василь уважав за потрібне виявити жидові свій здогад і підозріння. Ото в стовпі могли бути срібні гроші ще Василевого діда. Дід, мабуть, вивертів діру у стовпі, вложив туди гроші і забив грубим кілком. Цей кілок Василь добре нагадує собі, тільки йому й на думку не прийшло вийняти його і подивитися. А батько оповідав йому про дідові срібні сороківці, що не знати де поділися. Звичайний чоловік не міг бачити їх у стовпі, але той пан зі склами... Адже на війні через одежу і тіло бачили, де куля застрягла. Жид слухав уважно і, хоч як лякався сварки, відважився сказати: — Ну, але стовп я купив; то якби що в ньому було, то це також моє, бо я заплатив. — Ти за стовп заплатив, не за срібло! — відповів Василь рішучо.— Дерево твоє, а срібло моє! Жид замовк. Тимко викидав саме гній гралями, як до нього прийшли Василь і жид. Нагадали йому стовп, що він рубав. — Ти рубав? — спитав Василь. — Я. — Де ділися ті гроші, що в нім були? Тимко спалахнув, як вогонь. — Які гроші? де? у стовпі? — Ей, сусідо, сусідо! — погрозив Василь.— Вилізе вам боком моя кривда. А я дивувався, звідки у вас взявся новий кожух. — А щоб ти сам стовпом став! — закляв Тимко люто.— Та я вас обох до суду запізву! Чи бачив хто таку напасть на гладкій дорозі? А що на суд було йому задовго ждати, він підняв гралі вгору і крикнув так, як може крикнути тільки чоловік, що має чисту совість: — Марш один за другим з подвір'я, бо вам голови розвалю гралями! Цього рішучого приказу послухав жид у тій же хвилині, вибіг з подвір'я і, не оглядаючись, пішов скоренько додому. Василь був твердший, не вступився, лише сказав гордо: — Ану, вдар! Тимко не вдарив, здержав себе і спустив гралі на землю. Тривожна хвилина минула — і тільки тепер Василь вийшов також з подвір'я, одначе статочно, не поспішаючись. Цієї ночі всі три довго не могли заснути. Василь і жид рішили, що Химко злодій, а Тимко роздумував, чи заскар-жити обох до" суду за зневагу честі, чи краще розбити обом голови, коли ще слово писнуть. Такої-то втіхи і журби завдала різним людям маленька комашка, що згоріла в печі разом зі славним дубовим стовпом, якому в Польщі пари не було. * * * ЖУРБА ПОЕТА _______________ Ученик шостої гімназіальної класи, Василь Тягнибіда, лежав собі у вакації в саду під деревом і спочивав по обіді. Прижмуривши очі, він думав то се, то те, коли нараз осінила єго муза і подиктувала єму несподівано гладкий вірш: Ой лежу я під деревом Та догори черевом, А в череві пироги, А я собі: ги-ги-ги! Сей вірш, що впав єму в голову, мов з неба, так єго утішив, що він зірвався на рівні ноги, засміявся з надмірної радості, викликаної і пирогами, і віршем, і сказав собі з гордістю: "Я — поет!" Ся гордість вигнала єго зараз із простого саду до більше поетичного лісу, де він усів собі під сосною і глибоко задумався. Було-бо й над чим подумати! Доки Василь Тягнибіда був собі звичайним учеником, доти й міг зватися так, як єго охрестили і як батько звався; але відколи став поетом, він не міг під поезіями підписуватися так по-простому, Тягнибідок>; треба було видумати гарний псевдонім, котрий сам собою був би чистою поезією. От єго два товариші пишуть поезії і найшли собі такі чудові чотири псевдоніми, як Недоленко, Яворенко, Дуброва і Калина. Хоч єго правдиве прізвище, Тягнибіда, змістом не було гірше від Недоленка, але не було в нім такої милозвучності; було воно просте і, нігде правди діти, грубо прозаїчне. Тягнибіда! Поет Василь Тягнибіда! Ні, се не може бути, треба придумати псевдонім. Добрий псевдонім тягне з душі поета вірші, як нитку з клубка; так і за першим Василевим віршем пійдуть шнурочком поезії одна за другою, щораз кращі. Який же би тут псевдонім видумати? Молодий поет глибоко задумався; дивився з-під лісу, як далеко на полі жали люди, як сонце ішло з полудня, але думка була у него все одна: псевдонім! Найкращий був би такий, що нагадував би ліс. Може, Сосновський? Сосненко? Смеречинський? Е, ні! — адже так багато людей називається! Може би, Дубровський?.. Калина — отеє гарне; що ж, коли вже товариш так називається. Лісовик — ні, се погане. Василь Бір — так, мабуть, ще ніхто не: зветься. Але чому Бір? Німці будуть гадати, що то Вїег — пиво. Се не добре. , Яворенко — чудовий псевдонім, але вже товариш має єго. То, може би, пташачий псевдонім? Голубенко, Голубо-вич, Василь Соловейко, Ластівка, Орловський, Сокіл, Соко-ленко — от Соколенко був би гарний псевдонім. Василь Соколенко, найелавніший по Шевченку поет України, родився в Болотиськах дня 3 серпня 1889 року і учився в українській гімназії... Бігме, се гарно! Василь Соколенко встав з-під дерева і простяг руки догори, мов до лету. Але не злетів, тілько пішов стежкою у поле. Тут єму насунулись на думку інші псевдоніми, незвичайно поетичні; побачив блават і подумав, чи не гарно було б назвати себе Василем Блаватом? Але чому б не Поль-ним Маком ? Се ж так гарно! Тілько як же такий псевдонім класти під першу поезію, де говориться про пироги? Поезія весела, висказує глибоке і правдиве чуття, але під нею псевдонім Блават, Мак — не до речі. І Соколенко також ні. От клопіт! Іде Василь полем і бачить, як люди працюють. Находить на него журба, що люди так мучаться, і з тим спадає єму на думку псевдонім Журбенко. Се буде подібне до Недоленка і так само багате змістом, а притім українське. Але тілько згадав він свій веселий вірш про пироги — і зараз зміркував, що під ним ні Тягнібидом, ні Журбенком, ні Недоленком, ні жодним подібним псевдонімом підписуватися не випадає. Хто написав веселу і глибоко відчуту поезію про пироги? Поет Василь Тягнибіда-Журбенко! Гарний мені Журбенко! Треба щось інше придумати. Може би, по батькові? Василь Іванів. Таким іменем пошанувалося би батька. А мама чим гірша? Василь Паращин — е, ні, се не гарне, хоч мама добра... Зажурився Василь не на жарт, поки знову нагадав собі Соколенка. Він рішався прозвати себе таки Соколенком, а на другий день почав думати над тим, як би то докінчити так гарно почату поезію про те, як він, наївшися пирогів, лежав собі веселий під деревом догори черевом. 1907 * * * З ОДНОГО ДЖЕРЕЛА _______________ Іван Петришин, "вічний" студент прав і канцелярійний помічник адвоката Гуменецького, був за ділом в селі Ти-мяві. Зорудувавши, що мав, вступив ще до отця пароха Рі-пака, попідвечіркувати. Отець Ріпак здивувався трохи, коли побачив у себе Петришина, бо знав, що се ніхто інший, лише він описав його уже кілька разів у радикальнім "Громадськім голосі" як "попа-деруна"; однак ні словом не зрадив своєї думки і прийняв гостя, як годиться. Навіть не допитувався, чи Петришин приїхав сюди за ділами свого хлібодавця, чи, може, щоб розбудити заснічену, радикальну "Січ". Мало того, отець Ріпак цілком спокійно згодився на те, щоб Петришин був свідком такої події. До парохіяльної канцелярії прийшов господар Ілько Будний з вісткою, що померла його дитина, котра прожила всього два тижні. Просив о похорон зі службою божою і парастасом. — Нащо тобі, Ільку, служби божої і парастасу, коли ся дитина, як ангелик, без гріха, вистане покропити тіло і можна поховати. Так толкував отець Ріпак Будному, однак той не згодився з його думкою. — Я ж якийсь господар рахуюся,— казав він певно.— Стало мене на хрестини, стане і на похорон. — Який з тебе господар, Ільку,— відповів отець Ріпак,— коли я знаю, що тебе Абрумко ліцитує. — Не журіться, панотчику, мною, тілько кажіть, що маю дати,— обурився Будний. Отець Ріпак подивився уважно на селянина і по хвилі сказав: — Даш три ринські. — Чи не буде то забагато? Адже то дитина! — замітив селянин лукаво. — Дитина чи не дитина, а служба божа і парастас однакові як для старих, так і для дітей. Я задармо покроплю, але коли ти жадаєш від мене більшої праці і для дитини паради, то заплати! — Дам півтора ринського. — Не торгуйся, Ільку, бо ти знаєш, що я не пристану. І маєш мені наперед дати гроші, аби я потім не чекав. — А два ринські візьмете? — Ані гадки! Три мусиш дати, не спущу ані феніка, аби-сь знав, що за то, що непотрібне, дорожче платиться. Я цілий ранок страчу. — Коли ж бо я й не взяв з собою більше, тільки два... — То йди додому, постарайся о третій і принеси! — І не спустите нічого? — Ні! — Адже мені ще людей треба приймати на похороні. — Мені то ніщо не обходить. Будний постояв ще хвилину мовчки, зітхнув важко, по-шкробався у голові, потім з кишені, глибокої аж до коліна, вийняв шматину з грішми і поклав цілі три ринські панотцеві на стіл. Заплативши, сказав: "Слава Ісусу" — і вийшов з хати, очевидно, дуже невдоволений. . Петришиїпові, що слухав сеї розмови і торгу, очі аж заблисли з радості,— се ж прегарна тема для допису! Тут сам священик знає і каже, що хлопа ліцитують, і проте дере з нього за марницю три ринські! І ще як торгується! Отець Ріпак мовби відгадав думки свого гостя і сказав: — Можете сю подію описати для "Громадського голосу". — Я туди не пишу,— відпекався Петришин. — Ну-ну! Може, й ні. Але коли б ви писали, то хоч додайте, що не лише піп, але й хлоп винен, коли жадає зовсім непотрібного парадного похорону для двотижневої дитини. На хрестини і стипу певно більше видасть, як я дістав. Сі слова зовсім не переконали Петришина. Не штука,— думав він собі,— грати ролю патріота і давати на будову бурси дві тисячі, як це отець Ріпак недавно зробив, коли обдирає темних селян отак, як Будного. Але сього не випадало сказати отцеві Ріпакові в очі в його власній хаті — і Петришин тільки так подумав собі, попрощався і вийшов. Писати зараз допис про сю подію, яку бачив, було годі, бо о. Ріпак знав би, хто її написав; назвати отця Ріпака по імені також не можна було, бо, крім Петришина і неписьменного Будного, не було свідка сього торгу і "здирства"; однак можна було написати щось загально про немилосерд-ність попів і навіть можна було саму подію оповісти, тільки аби не називати села й особи. Саме такий "загальний" допис ладив Петришин у два тижні по побуті в Тимяві — писав його під вільну хвилю таки в канцелярії свого принципала, коли в дверях станув селянин Будний. — А! Як ся маєте, ґаздо! — втішився Петришин, мовби сподівався від нього саме в пору ще якої скарги на отця Ріпака.— Що вас до нас приводить? — Пана масіяша нема? — спитав Будний, замість відповісти на питання Петришина. — Зараз прийде. Що чувати в Тимяві ? Коли будуть збори "Січі"? — Е! мені тепер не до "Січі", коли мене самого січуть. — Ов! Що ж там такого? — здивувався Петришин і взяв селянина на випит. Довідався зовсім звичайну історію з хлопського життя. Коли Будному вмерла перша жінка, він позичив гроші в Абрумка, небагато, всього ЗО золотих ринських. Небавом потім оженився вдруге і позичив знову ЗО зр. Потім ще на купно підсвинка взяв 10 зр. Гадав, що вигодує безрогу і віддасть довг. Вигодував справді, але прийшла зараза, і безрога згинула. До того настало елітне літо, мало що й зібрав з поля. Проценти росли, довгу не віддавав — а тепер уже й по ліцитації. — Півтори сотки довгу набралося! — нарікав Будний.— А я тільки сімдесят позичив! Ну, звідки ж він набрав аж півтори сотки, як там і сотки не було?! А суд мені права не дав і за жидом потягнув руку! Чи то по правді діється? Я прийшов до пана адвоката, аби мені написав просьбу до найяснішого пана... Чей є ще якесь право і на наш суд... — Папери маєте? — спитав Петришин. — Маю. Петришин заглянув у папери. — Слухайте, ґаздо, ви вже справи не виграєте. Се пропало навіки і шкода кождого сотика на дальший процес. Тут і цісар не поможе, бо таке вже право і сам цісар то право підписав. Я вам раджу по-доброму: ідіть додому і працюйте далі, аби надолужити те, що стратили. Будний тільки махнув рукою. — Е! — сказав зневажливо, а по хвилині додав.— Я почекаю на пана масіяша. Адвокат Гуменецький надійшов небавом. Високий, огрядний, з розкішною бородою. Навіть не подав руки Петри-шинові, тільки сказав: "Добрий день!" — і обернувся зараз до селянина. — Що скажете, пане ґаздо? — Просьбу до цісаря... прошу ласки пана гадуката — аби скасував ліцитацію. Суд мені правди не дав... — Ов, то якась не проста справа! — замітив адвокат.— Покажіть папери! Подивився у папери і сказав: — Ну, що ж? Се можна зробити. Ви вже все разповіли сему панові? — і показав на Петришина. — Вже! Тільки сей пан каже, що шкода кождого крей-цара на дальший процес, все пропало. — Ех! — сказав на те адвокат, поглянувши спідлоба на свого помічника.— Коли ви хочете, то можна написати, а там уже найясніший пан зроблять, що їх ласка. — Правда ваша, пане: сарське слово значить, а не пана сендзі. Напишіть, паноньку, що жид мене зліцитував, а суд за ним обстав і правди мені не дав. — Добре, я напишу. Зложіть п'ятнадцять срібних, а за тиждень приходіть до підпису! Се багато писанини. Будний хвилину завагався. Адвокат замітив се і додав: — До найяснішого пана не можна як-будь писати, треба добре помислити. Будний уже не надумувався; вийняв з платка три п'ятки, дав адвокатові і вдоволений вийшов з канцелярії. Петришин сидів мовчки і крутив папіроску. — Пане Петришин,— відозвався адвокат.— Не відганяйте мені клієнтів! Петришинові почервоніло раптом лице, ціла громада думок перелетіла блискавицею в його голові, але він сказав лише се: — Адже то справа скінчена і програна... — А вам що до того? Чи то ви будете рішати сю справу? Хоче хлоп просьби до цісаря — се його діло; наше діло — вислухати його і написати йому, а вже цісарське діло відмовити йому і тим способом навчити, що перед правом всі рівні, коли він нам не хоче вірити... — Але ж пан меценас такий знаний народолюбець-пат-ріот,— відважився Петришин замітити. — І що з того? Не будьте ви такі занадто загонисті і не забувайте, що першим обов'язком адвоката сповняти волю "сторони" і з того жити. Пам'ятайте о тім, молодий чоловіче,— інакше не доробитеся самостійної канцелярії, не будете мати ні маєтку, ні родини, ні спокою, ні поважання у "сторін", товаришів і суспільності... Я вже не одну просьбу писав до цісаря і жоден хлоп не нарікав на мене, хоч справу програв і у Відні. Пошукайте між торічними актами просьбу до цісаря хлопа зі Ступиці, Хмельника Івана, і зладьте на такий самий лад просьбу отсьому ґазді, що був. По сих словах пан меценас пішов до своєї канцелярії, а Петришин вийняв купу паперів з шафи і почав перевертати. Невесело було йому по сій лекції принципальської етики. Тут він дивився на папери, а в душі бачив перед собою то отця Ріпака, то свого хлібодавця. Нічого казати, Гумене-цький куди славніший патріот, як отець Ріпак,— цілим повітом трясе, голова політичної організації, чоловік незалежний, маючий...' І дивися, черпає з того самого джерела, що й о. Ріпак, тільки вп'ятеро більше і за меншу працю. Така просьба займе годину або дві писання — більше ні! І се має зробити не сам адвокат, тільки він, Петришин, бідний, залежний чоловік, що головне з недостачі гроша не годен докінчити студій і писарює у такого "патріота"... Петришин найшов просьбу Хмельника, відложив набік, сховав акта в шафу і засів до роботи. На столі лежав його допис до "Громадського голосу", уже майже готовий. Він зі злістю подер його на дрібні кусні і кинув до коша... 1913 * * * ЗАДАЧА _______________ Мати такий гарний чорний вусок, як мав Петро Гарасим-чук, мати такі гарні "котлетики" коло ух і такий великий, у каблук зігнений, ковнірець, що в нім можна по сам ніс сховатися, носити гладкі жовті рукавички і вліті, і взимі,— одним словом, бути вже кавалером, що знає, по чому локоть борщу, і притім всім робити ще для професорів якісь там задачі, се, можна сказати, ніщо інше, тільки проста зневага кавалерської гідності питомця з третього року учительської семінарії. Тут чоловікові в голові переважна справа, чому вона не відповідає вже цілий тиждень; а тут професор дурницями запрятує лише поважному чоловікові голову. Завдав на домову задачу описати осінь. Та вже би там і сам пан Петро зліпив щось для професора, коли ж так не хочеться! Правда, було три дні свят, можна було написати й самому, але ж де ж се хто на світі видав, щоб ученик, та ще до того русин, зараз-таки першого вільного дня сів і поробив для школи все, що треба? Задачі робиться в саму останню годину, найліпше ще перед восьмою годиною рано в школі або на годинах інших професорів. Вхопиться дещо з задачі сього товариша, дещо від другого, та й задача готова. Аби лиш дістати "цісарську ноту" — достаточно, та й нащо більше? Пан Петро чоловік скромний, завсігди вдовольняється цісарськими нотами і нічого більше не бажає собі, лише при божій помочі перелізти хоч з такою класифікацією через матуру. Вона прийме його і з таким свідоцтвом... Третього дня свят по обіді Петро закурив собі "трина-дцятки", сів собі коло вікна та став думки думати про задачу. Сяк чи так, треба її зробити, хоч гинь! Не принеси на час, професор пізніше не прийме і подасть на конференцію. Біда, та й годі! А тут до вечора недалеко — коли напишеш? Він вийняв свою німецьку читанку і почав перекидати листки, чи не найде якого опису осені. Можна би відписати, переробити трохи, переставити — хто там пізнається?! Шукав з чверть години, не найшов нічого відповідного. На столі лежав роман, що читав його товариш з гімназії, з котрим мешкав разом. Сей товариш тепер спав, а роман лежав на столі. Петро почав його перевертати. Одно місце в книжці, саме те місце, в котрім описується, як пан Альварес упав на коліна перед донною Розамундою і признався їй в любові, дуже зацікавило Петра і він прочитав аж кілька карток роману, поки Альварес не поцілував Розамунди. Петра Га-расимчука аж замлоїло коло серця від такого гарячого іспанського поцілунку,— коли тут нагадав він собі, що шукає опису осені. Нема його! Він кинув книжку на стіл так грімко, що аж товариш з гімназії збудився і усів на ліжку. Петрові прийшло на думку попросити гімназиста, щоб виручив його з біди. — Закури собі, Юрку! — Чуєш, товаришу, може би, ти мені виробив задачу? — Се яка задача? — спитав Юрко, знову позіхаючи. — Опис осені. — Опис осені?! Овва! — Чекай, чекай! Се не так, як ви в гімназії робите. — А як же ж? — Для тої задачі треба на прохід іти, щоб її виробити. Професор казав: "Маляр не малює образка з природи напам'ять; так і ти, іди в сад, чи над Прут, чи куди хочеш, сядь собі і запиши: описую луг над Прутом дня того пополудні о год. тій а тій. Бачу те, чую се, а думаю собі або серцем відчуваю таке і таке". Який же дідько лисий піде для дурної задачі аж у лози над Прут або на толоку? Юрко ще раз позіхнув, простяг руки до стелі, випростався і сказав спокійно: — Я тобі зроблю на вечір, се дурниця. — Зроби, зроби, підем колись разом на пиво. Юрко дотримав слова, на вечір була задача готова. Але Петро відписав її в зошит тільки рано; кілька останніх речень аж у школі дописав, бо вже не було часу дома докінчити. Через який там тиждень почав професор читати всі описи осені. Нічого собі робота; багато учеників, видко, справді описувало живу природу, а не свою видумку; се поки що найважніше, щоби ученики бачили, і чули, і думали. Зовсім вдоволений, професор почав читати задачу Гарасимчука. Тут був опис одного закутка в ботанічнім огороді. Опис гладкий, очевидно, бачений живими очима. Тільки при кінці задачі настрій такий песимістичний! "Дивлюся на ті пов'ялі різноцвітні георгінії і півонії на тлі жовто-червоного листя і зчорнілої трави і пригадую собі слова Тараса: "Все йде, все минає і краю немає". Все вмирає, і гарне і бридке, і здорове і слабе, все западає в пірвану..." Що? що? западає в пірвану? Що се таке "пірвану"?.. А! се має бути "нірвану", а не пірвану. Пан Петро не знає сього слова і зле відписав. Очевидно, хтось йому виробив задачу. Юрко позіхнув і закурив. Тобі то легко йде. На другий .день професор роздавав задачі ученикам. Переглядав зошити ще раз і кождому говорив свої замітки. Заглянув у зошит Гарасимчука і побачив ту нещасливу пір-вану-ні рвану. — Гарасимчук! що значить слово "нірвана"? Гарасимчук не знав і мовчав. — Може, хто інший знає се слово? Ніхто в класі не чув про нірвану. Професор пояснив слово, звідки воно і що значить, а на Гарасимчуковій задачі написав: "Недостаточно, не власна робота". Гарасимчук страшенно лютився. Коли вернувся на обід додому, то розкричався на Юрка: — Якого чорта всадив ти мені якусь нірвану в задачу! А щоб ти сам запався у ту хінську нірвану і з твоєю задачею! — Хіба ж ти сього слова не чував? — здивувався Юрко. — Та не знати, де мав чути? Тепер на конференцію подасть цілком певно. І то через одно слово, одно слово! Нірвана — пірвана — та й така гарна задача пропала! А нехай же його чорт побере! Побажавши такого добра професорові, пан Петро покрутив, свій гарний вусок, погладив котлетики і сів обідати... * * * ІНВАЛІД _______________ Я сидів на високім березі Дністра і дивився, як знизу, від ріки, стрімкою стежкою під гору йшов якийсь чоловік. Я знаю сю погану стежку: добре треба иасопітися, поки вилізеш, але за десять хвилин все ж таки можна бути на горі. А сей чоловік помалу йде, дуже помалу. Сиджу вже з півгодини, а він ще й половини стежки не уйшов. Хто се? Чому йде так помалу? Не бачу добре своїми короткозорими очима. Виймаю часопис і читаю. Горе побідженимі Горе тип, що впали! Ніхто їх не підойме! Ще й придавлять, чоботом на горло стануть. У церквах будуть проповідувати любов, а поза церквами — ненависть і смерть ближніх... Гірко читати часописи, а проте читаєш і сам роздряпуєш живу рану на душі... Минає ще з півгодини. Надходить чоловік із стежки. Ах, се ж вояк: на правій нозі від коліна залізна протеза, під пахвою деревляна куля-підпора, рука обвита, голова забандажована, на плечах мішок. З мішка видко два бо-ханці хліба. Ледве живий виходить на рівну дорогу, шукає місця на відпочинок і просить мене: — Поможіть мені сісти! Підбігаю і саджаю нещасного на мураву. Минає кілька хвилин. Інвалід протирає собі очі, рушає устами, мовби їв повітря, поправляє попруги від мішка і вкінці зітхає тяжко: — Ох! Даю йому папіроску і думаю собі: "Бійтеся бога! Така руїна — і ходить по світі, та ще такими стежками!" — Ви звідки йдете? — Ходив у село за хлібом. Знаєте, у шпиталі мало дають їсти, а я по тифі та й їсти хочу. Вийшов із шпиталю тихцем, ніхто не бачив... І почав чоловік оповідати своє горе. На війні втратив ногу, а голову і руку йому тяжко поранило. Рани погоїлися, і його пустили додому. Дома нужда. Він коваль. Сили до роботи нема. Потім занедужав тифом. Рана відновилася — мабуть, жовнуватий зроду. Взяли його до шпиталю. Ні жити, ні вмерти. Десь здорові, не каліки, вмирають, а його бог держить на світі не знати пощо і нащо! Тільки заважає всім. Коли пустять із шпиталю, то хіба з моста та у воду! Чому його не вбило на смерть на війні? — Але я розбалакався, а там уже, певно, шукають за мною. Ой боже, боже! Я поміг йому встати, і він пошкандибав помалу до шпиталю. Треба дочитати часопис. — Нема надії, щоби Вільсон перепер у світі свою ми-ролюбиву програму.— Тисяча вісімсот офіцерів і п'ять тисяч вояків сидять у в'язницях за крадіж.— Розбишаки у столиці.— Епідемія в цілім краю.— Дорожнеча росте. Голод, голод, голод! Годі! Цілий світ — інвалід, отакий самий, як сей, що пішов до шпиталю з хлібом у мішку. Доборовся!.. 1920 * * * КАЗКА ПРО НЕВДОВОЛЕНОГО РУСИНА _______________ Під якоюсь нещасливою планетою вродився Невдоволе-ний Русин. Скоро тілько прийшов на світ, зараз зазначив своє опозиційне становище пискливим плачем, котрого ніхто з родини і прислуги не розумів. Та ще коли б він був сином бідака, то ся опозиція не дивувала б нікого; а то мав усякі панські вигоди, всі коло нього ходили напочіп-ках, а він плакав кілька літ ревними сльозами. Так уже, видко, було йому на роду написано. Велося йому дуже добре: в гімназії вже належав до паничів, на університеті — до золотої молодіжі, по університеті —— до найкращих женихів. Він любив панни дуже, а панни любили його ще більше,— все йшло йому як із платка, а Невдоволений Русин, проте, вічно був невдово-лений. Вкінці він оженився, став адвокатом і патріотом, календар "Просвіти" помістив його портрет, потім попався в "Альбум заслужених Русинів",— а йому все ще здавалося, шо не має причини до вдоволення. Селяни, котрі мають сю добру прикмету, що процесуються, вибудували адвокатові каменицЮі а він таки чувся невдоволеним. "Що за біс лисий! — думав він собі.— Здається, нічого мені не хибує, а радості в серці не чую..." 1 ось раз засів він собі на вигіднім фотелю, закурив дороге цигаро і після давнього клича "Русине, пізнай себе, буде з тебе" став думати про свою вдачу. Думав, думав, нічого не видумав. Надійшла жінка, він її питається: — Не знаєш ти, серденько, що мені справді хибує? Вже й каменицю свою маємо, вже й купки діток доховалися, вже й бочка вина стоїть у пивниці, а моє серце не має спокою. — Тобі, мій любий, тепер гонорів би треба. От якби ти послом був,— зітхнула жінка. Невдоволений Русин аж підскочив. — Господи! — каже.— Які сі жінки здогадливі! Адже справді мені ще тілько гонорів треба! А я так ломив собі голову... Правда, мене вже видрукували в календарі "Просвіти", але що се мені за честь! Там поміщають портрети й американських шинкарів, і хлопів,— і вже так перебрали всіх патріотів, що не знати, звідки їх більше і взяти... Отже, як помогла жінка Невдоволеному Русинові себе пізнати, він мов на світ народився. Зараз уложив собі нову програму життя. Став уряджувати у своїм повіті різні віча і збори, щоби "хлопи" завчасу його пізнали й добре зміркували, що він один зможе їх вивести з єгипетської неволі і з дому роботи. — Хлопи! — говорив він грімким голосом на вічах.— Ви всі дураки! Голоси вічевиків: — Певно, певно! Звідки нам усе знати? — Лише я один мудрий,— казав меценас далі. (Віче співає бесідникові "Многая літа").— Дякую вам за довір'я! За се я буду всюди за вами обставати. (Голоси: "Славно!") Нам дієся велика кривда (голоси: "Кривда нам!"): заяцї ходять у нашу капусту, а ми не сміємо їх стріляти... Так чи ні? (Крик: "Кривда нам!") Дністер пливе через наш край і випливає, а ніхто не стараєся скасувати його! (Голо-си: "Загатити його! На Венгри пустити!") Так є! Треба постаратися, аби не шкодив нам. Крім того, від панів треба відобрати грунти і роздати хлопам. Цісарська каса має заплатити всі довги за хлопів. (Загальні зітхання: "Подай, господи!") Гуска солі має коштувати тілько три грейцарі! Коли хлоп дасть сина до школи, має за се дістати сто рин-ських. Суди і нотарів скасувати! Податки за поле до десятьох моргів скасувати! Хлоп повинен у війську служити так само лише один рік, як паничі. На старість кождий хлоп повинен дістати пенсію з цісарської каси. Держава повинна асекурувати всіх від огню, граду, тучі, злої пригоди, від мишей, повені і від смерті. І коли хто виходить з війська, повинен дістати цісарський мундур додому і гвер, аби мав на заяці... (Всі вічевики такі одушевлені, що просто не можуть добути із себе ніякого голосу). Та й багато дечого іншого потрібно ще нам: от хоч би се, що хто сміє заборо-нюаати нам мочити у потоках коноплі під час холери? (Г&лоси: "Ади! Та, бігме, правда!") От якби я був послом, то я би о те все постарався. Бо теперішні наші руські посли— то самі зрадники. Чи правду кажу? (Голоси: "Святу правду! Зрадники! Повісити їх!") Були в нас перше посли-священики, були потім посли-професори,— ті дбали про церкви і школи, а про вас, хлопів, ніхто не дбав. (Голоси: "Кривда нам!") Аж тепер, коли настануть посли-адвокати, буде вам добре! Як станемо процесуватися, всі справи для вас виграємо. (Загальне зітхання). Ми не будемо на нікого оглядатися, будемо все жадати того, чого не хотять наші любенькі сусіди-поляки; як не схочуть давати, то видремо, а все для вас, милі браття хлопи, що вас кождий обдирає (один тихий голос: "І ви такожЬ Меценас дивиться згірдно в сей бік і каже дальше), а ніхто вам не помагає... Вічевики одні кричать "славно" і плещуть у руки, інші хапають бесідника на плечі, обносять його довкола зали і співають довге, дяківське, празникове "Многая літа". — А тепер, хлопи, може би, ми дещо перекусили? — говорить меценас ласкаво з висоти селянських пліч. Одушевления зростає ще більше, і в гурті роздається нове "Многая літа", панське, що починається від басового соля: "Сотвори, господи!" З сих віч були все справоздання в "Д^л-і". Писав їх де-пендент адвоката. "Всякі були вже патріоти,— читали люди в часописі,— і великі і малі, і голосні і тихі, але такого ще не було. Той-то як скаже слово, то хлопи з одушевления аж волосся рвуть на собі. Останнє віче показало, що хлопи вже знають, хто їм брат, а хто їм ворог; то сила, котрої і "врата адова не одоліють". І т. д. Заходи Невдоволеного Русина не осталися без успіху: його вибрали послом. Там, правда, за нього одного виборця закололи, а трийцять і сімох продержали по кілька місяців і по рокові у в'язницях; але се вже таке право природи: кождий політик пожирає скілько там людей, щоб сам міг жити,— хто би там журився і десятками зруйнованих селян, де справа йде про мільйони?! "Жертви мусять бути!" Невдоволений Русин не сим був невдоволений, тільки чим іншим. Ото показалося до кількох місяців, що посольство — се зовсім не така честь, що могла би його заспокоїти. Він був невдоволений з усіх послів і з усіх властей, краєвих і державних. Він і сказав раз се усім в очі, а за причину свого невдоволення подав — правда, не все те, що казав селянам,— все ж таки подав заяців у руській капусті, дорогу сіль, мочення конопель під час холери і повені. Успіх сеї промови у галицьких русинів був величезний! її надрукували у часописах, передрукували у книжечці і розкинули тисячами примірників по селах. Проте все Невдоволений Русин не був вдоволений, ходив смутний і щораз частіше почав опускати засідання. Товариші-посли не дивилися на нього, як на нового пророка, і се його найбільше гнівало. "Що з дураками говорити? — сказав він собі.— На мене ще не прийшов час!" Коли прийшли нові вибори, Невдоволений Русин кандиду-вав знову, але передвиборчі збори зовсім не давали йому тепер вдоволення; йому завдавали селяни зовсім нерозумні питання: чому ще панських грунтів не поділено між людей, чому не скасовано ще податків, чому Дністер пливе собі, як перше, через Галичину і т. п. Меценас відповідав як міг, але не був із своїх відповідей вдоволений. Коли ж, до того, не вибрали його вдруге послом, Невдоволений Русин остався уже таки навіки невдоволеним. Лише свідомість, що він ніколи не буде вдоволеним, додавала йому такої гордості і певності, що він деколи майже був вдоволеним з того, що ніколи не може бути вдоволеним. 1895 * * * КВД _______________ У нашім містечку найсильніша є партія КВД. Вона, можна сказати, є міжнародна, і програма її дуже коротка і ясна: куди вітер дує, туди хилися. З видніших українців належать до неї: писар староства, учитель виді-лової школи, судовий возний і старшина міської поліції, котрого кличуть велично паном інспектором. До осені 1918 р. всі вони держалися здалека від українців, говорили по-польськи, хрестили діти на латинську віру і їли хліб, що заробили тяжким трудом своєї душі. Нараз сталося щось несподіване. Коли українці взяли власть у свої руки, всі чотири зачали говорити по-українськи і признаватися явно до українського народу. Мало того; небавом як кождий умів, так лаяв старих громадян-українців і називав їх хрунями, злодіями і зрадниками України. Не було іншої ради, треба було пригорнути до серця нових щирих патріотів і нагородити за ревність. Сьому підбільшили плату, тому дали кращу посаду, іншим бічне платне заняття. Найкращим політиком між ними був, без сумніву, пан інспектор поліції. Він, бідолаха, тільки титул мав гарний, але як начальник над чотирма поліцаями заробляв мало. Отже, вдався о поміч до голови української прибічної ради при комісаріаті. Приніс з собою метрику на доказ, що він українець з роду. Голова пересвідчився наочно, що має діло з земляком гр[еко]-кат[олицького] обряду. Мало, правда, чував про його патріотизм, але ж давніші власті не давали українцям зросту, а тепер своїх людей мало, треба землякові помогти і придержати його при громаді. Голова ради постарався, що пан інспектор дістав гарне місце в харчовій комісії. Не минув місяць, як пан інспектор носив уже герб Галичини на грудях, а герб України на шапці, належав до виділу селянської партії, котра постала, на вічах говорив: "Товариші! Ми хлопи і робітники",— і лаяв попів та панів, а найбільше голову прибічної ради. Всякому було ясно, що пан інспектор іде з духом часу. Причім, він заробляв дещо на доставі солі, а часом роздобув і деяку бочку нафти та продав її за Збруч. Гарно жилося. Тільки жаль, що так коротко. Прийшли поляки і арештували його. Але, як добрі люде, не вивезли його у табір інтернованих, тільки подержали його з тиждень у касарні під доглядом війська і випустили. За той час пан інспектор успів показати голові польської опікун-чої ради іншу метрику, котра доказувала, що він латинського обряду і поляк. Метрика була давня, ще з-перед війни, і з неї кождий справедливий чоловік міг пізнати сильний характер пана інспектора: не тепер, зі страху перед карою, тільки ще перед війною, у спокійний час, він прийняв латинський обряд і став поляком — значить, був чоловік з власними пересвідченнями. На доказ сього він подав тепер про українців кілька дуже цінних інформа-цій, на основі котрих голову бувшої прибічної ради і ще кількох українців вивезено в безпечні місця на захід від Сяну. Пан інспектор справив собі нову одежу і круглу шапку з польським орлом і багато добрих прислуг віддав панам дідичам, що в перших тижнях держали кермо повіту у своїх руках. З партії каведеків не виступив — він у ній найвірніший член, хоч і з двома метриками, але з одною душею... * * * КРОВАВЕ ПОЛЕ _______________ Поле честі, поле слави! Ах, як гарно всякі короновані і некороновані самодержці і їх помічники поназивали сі поля, куди вони посилали людей на смерть! Тут, братчику, твоя смерть — не людська звичайна смерть, тільки геройська; і поле, на котрім тебе застрілили, як заяця, не звичайне собі поле, що картоплю родило, воно — поле честі, поле слави! Тебе, братчику, поховали там у байраці і забули, а з поля честі, поля слави, на котрім ти погиб, нема нікому ні честі, ні слави, ні навіть картоплі, бо ніхто його не оре і не засаджує. Не стало людей, нема коней, забракло й картоплі... Але буває пора в році, коли се поле, п'ять років не оране, червоніє і стає гарне. Інші поля зеленіють, синіють, жовкнуть і чорніють, а воно іменно червоніє. Великі простори червоні як жар від мільйонів польних маків, котрі з року на рік займають щораз більше місця. Дрібнесенькі зернятка висипуються, розлітаються з вітром, кільчаться, вкорінюються і цвітуть-цвітуть до пізнього літа. Дозрівають знову, висипаються на землю і небавом знову цвітуть до пізньої осені. Чудовий образок! Ціле поле мов покрите червоним кро-вавим килимом, котрий до сонця мерехтить усіми відтінками полумені. Такого червоного поля не бачили наші діди, бо вони поле орали, і не будуть бачити наші внуки, бо вони будуть поле орати, тільки нам судилося таке диво бачити і думки думати над людською працею і працею природи. Межею поля йшов поет і хімік. — Чудово! — говорив поет.— Справді чудово! На се сказав хімік: — Ви знаєте, се поле — капітал. З цього маку можна би робити прегарний опій. В дикім маку дуже багато опію. Мені дивно, що нікому се на думку не прийшло. Поет мовчав, але думка йому сподобалася. З диких маків з наших запущених нив видобути опій, багато гектолітрів опію, і роздати його між нещасний народ, нехай він хоч у чарах опію мріє про червоне поле честі, про крова-ве поле слави і забуде біль. * * * КСАНТИПА _______________ Коли О. Василь Петрів проповідав сьогодня у церкві про потребу згідливого пожиття між чоловіками і жінками, йому і на думку не приходило, що з того може вийти. Як звичайно, коли не було інтелігенції в церкві, о. Василь почував себе свобіднішим в поучуванні селян, так і сьогодня, розглянувшися по церкві, він зложив свою проповідь з різних тем: почав євангелієм, зійшов на політику, на нелад у селі, на читальню, а найдовше говорив про незгоду в родинах, про бійки і сварки. Така мішанина в проповіді зовсім не відповідала краснорічивості, але подобалася селянам; о. Василеві до неї не треба було окремо приготовлятися, а успіх був, може, й кращий, як від упорядкованої науки золотоустих проповідників. — То, знаєте,— говорив він,— дуже давно, перед тисячами років, жив славний, мудрий грек — називався Сократ. Він нерадо сидів у хаті, тільки все ходив поміж люде і вчив їх, як мають жити. Сідав собі десь на торговиці, велика громада людей обступала його, і він починав говорити: "Се робіть, а того не робіть!" А мав він жінку Ксантипу, дуже люту бабу. Замість тішитися таким розумним чоловіком, славним на ціле місто і на цілий край, вона щодня з ним сварилася: "Чого ти хати не пильнуєш? Куди ти волочишся? Який мені пожиток з тебе? Людські жінки мають з чоловіків поміч і пораду, а я, бідна, нещаслива... з таким волоцюгою не дороблюся..." І так щодня ганьбила чоловіка, от як і тепер можна чути на селі. Але Сократ був розумний чоловік, з бабою сварки не заводив, тільки вступався їй. Звичайно, розумніший уступає. Раз у злості, по великій сварці, жінка вилляла цілу коновку води на Сократа. А він ніщо, втерся і каже: "Звичайно, по бурі дощ паде". Спокійний, як бачите, був чоловік, не злісник. Зате, знову, його жінка славна стала про свою злість: по нинішній день кожду злісну бабу називають Ксантипою. Сей приклад був такий старий і знаний, як само ім'я і заслуги Сократа. Але в селі о. Василя про се не чували і радо слухали оповідання; багато людей навіть усміхнулося, почувши про Ксантипу і коновку води. О. Василь докінчив проповідь і правив далі богослужения. По богослуженні пішов додому, з'їв обід і поклався трохи подрімати. Відпочивши, пішов знову до церкви на вечерню. По вечерні вступив до читальні. За весь той час йому ані раз не прийшла на думку його ранішня проповідь. Не було про що й думати... Тим часом перед домом читальні до о. Василя приступив сухорлявий, невеличкий, уже старий господар Матвій Соломка, голова читальні, громадський радний, член управи каси і крамниці, старший церковний брат — і ще іншими титулами можна би Соломці честь віддати,— та й з якоюсь особлившою приємністю поцілував панотця в руку. — Що ж там, Матвію? — спитав о. Василь ласкаво.— Як здоровля ваше? — Дякую.^От якось чоловік тягне до часу. ) Але Матвій, очевидно, не про своє здоровля хоті в говорити, бо зараз додав: — Я вам дякую, панотчику, за нинішню проповідь. — Що ж там такого було? Звичайна проповідь, та й годі! — Ей, не кажіть, панотчику! Се так до мене і до моєї жінки як би приложити! Я Сократ, а вона Ксантипа. Панотець усміхнувся. — Я вас і в гадці не мав. На проповідях я своїх парохіян не визиваю. Та й не знаю я, як ви собі там жиєте. Моя хата скраю... — Воно-то так,— відповів Матвій спокійно.— Хоч ви й не про мене говорили, але вийшло подібно. Дуже прикра моя стара... Терплю, кажу вам, панотчику, як той Сократ. Чи ви не маєте якої книжки про нього? Я би собі прочитав. — Маю, я вам дам. Є в читальні. Але я справді не про вас говорив. — Не журіться тим, панотчику! Адже я до вас жалю не маю. І овшім дякую вам ще раз. З тим оба пішли до читальні і посиділи там з людьми, що понадходили, добру годину. Матвій не згадав уже панотцеві ані словом про своє домашнє життя, але книжечку про Сократа сховав дуже обережно за пазуху. З читальні пішов собі о. Василь додому. По дорозі знову ані думав про свою проповідь, а тим часом за ним повагом ішла Матвіїха, здорова, кремезна жінка, вистроєна по-святочному. Аж на ґанку, оглянувшися, о. Василь побачив, що Матвіїха іде за ним. — Ви до мене? — Так! — відповіла Матвіїха, підійшла ближче, поцілувала панотця в руку і дуже важко зітхнула. — Сідайте! Отут на лавку! Що ж там скажете? Матвіїха не сіла, тільки сперлася о стовп і, стоячи, почала говорити дуже смутно, але з притиском: — Дуже мене панотець нині скривдили. — Хрестіться, Матвіїхо! Та чим? — Так мене забездурно в церкві при людях спублї-чити, як би я вже була не знати яка! Мені вже з п'ятдесят років, а ще жоден священик мене в церкві не ганьбив... — Але ж, ґаздине, я зовсім не про вас говорив! — боронився священик. — Говоріть своє! — слова Матвіїхи ставали щораз твердіші і енергічніші.— Що я там часом свого старого штуркну, се правда. Але як же ж його і не штуркнути, і не насварити, коли він все поза хатою: як не в читальні, то в крамниці, як не в крамниці, то в касі або на раді, як не на раді, то в місті на вічу... А дома як сяде, то газети читає. Тут праця на полі пропадає, а він газети читає! — Не нарікайте, Матвіїхо, на свого чоловіка, бо він розумний і добрий! — спинив панотець говірливу жінку.— Самі бачите, що сили в нього небагато, а вам і без його помочі незле поводиться. Ви господиня одна з перших в селі... — За те мене і серце болить,— підхопила Матвіїха,— що ви мене в церкві ганьбили. — Але ж кажу вам, що я не про вас говорив! — боронився священик рішучо. Матвіїха не зважала на се, бо, видко, прийшла доконче виговоритися і насваритися. — Називати мене в церкві Ксантипа, коли я Ксенька пишуся, так мене хрестили, так мене все кликали!.. Се правда, що я вчора на свого старого вилляла коновку води у злості, але скажіть же самі, якою мені бути? "Де-сь був?" — питаю. "У крамниці!" — каже. "Що ти там робив?" — "Рахунки,— каже,— робив, що крамниця вторгувала за тиждень".— "То ти,— кажу,— чужі маєтки зраховуєш, а твої злодії розносять!" — "Та які злодії?! Що пропало? кажи!" — він так. А я в злості трутила його в кут та й, як стояла під рукою коновка з водою, вилляла все на нього. Ніхто при тім не був, ніхто того не бачив, і, дивіться, не минула ніч — уже в церкві панотець говорить! Чи чував хто таке? Се, певно, та безкоста моя сусідка підглянула й донесла вам. — Ніхто мені, Матвіїхо, не доносив,— почав тепер панотець, усміхаючись,— я справді не знаю, чого ви від мене хочете. — Я хочу, аби мене панотець в церкві при людях не прозивали! Я не ніяка Ксантипа, тільки Ксенька! Я мало в землю не запалася, як слухала вас сьогодня, що ви говорили. А людям до мого Матвія засі! Я з ним шлюб брала, я вже діти відвінувала, вільно мені зі старим поцілуватися і побитися! Що людям до того?! — Але, може би, ви, Матвіїхо, його не били? Одно — гріх перед богом, друге — стид перед людьми, а третє: адже в нім тільки пушка духу, такий марний. — Або ж я йому їсти не даю чи, може, бороню? Та й не б'ю я його так, аби покалічити, боже борони! Але ж і гірка мені година з ним. Десь у інших жінок чоловіки як чоловіки, а в мене волоцюга, що хати не тримається! — Адже ж Матвій не п'є, і не курить, і грошей не тратить! — боронив священик. — Ще би! — відозвалася Матвіїха сердито.— Ану, нехай би відважився! — Отже, порадьте мені, Матвіїхо, що мені зробити, аби ви не гадали, що то я про вас говорив у церкві. Може би, на другу неділю сказати, що хоч ви так зробили, як та давня Ксантипа, але се не до вас піялося? Матвіїха застановилася. — Ні! — каже.— Не говоріть! Коли сього сусідка не бачила, то най воно так присхне, як та вода на моїм старім! — Добре, най і так буде! — відповів панотець.— А я вам ще раз кажу, що я не про вас говорив, тільки то направду була колись така Ксантипа. — І мала такого чоловіка, як мій Матвій? — зацікавилася Матвіїха. — Мала, тільки далеко мудрішого. — Ну, коли він свого не пильнував, тільки на наймитів спускався, то мудрий він не був. Я би за нею обстала. — Та вже, як там хочете, обставайте і за нею. Матвіїха значно подобріла, втерла хусткою спітніле лице, поговорила ще хвилину з панотцем і, видимо, з легшим серцем пішла додому. Матвій сидів на приспі і читав про Сократа. — Чого ж ти казав,— спитала його жінка зовсім не ласкаво,— що панотець се до мене в церкві говорив? Я питалася, і він казав, що ні. Матвій встав з приспи, подивився спокійно на жінку і, не промовивши ані слова, пішов у сад. * * * ЛАСКА _______________ Було се ще перед війною. Восени, коли записують дітей до школи, знайомий учитель з Ковалівки привів до мене хлопця з села. — Прийміть його до семінарії, не пожалуєте! Талант, кажу вам! Може, навіть геній. Подивився я на сього "генія": йому було вже з п'ятнадцять років, лице мав грубе, майже чотирикутне, очі дивилися непевно спідлоба, на голові позадирана на всі боки стріха бурого волосся, ціле тіло, як відземок, кріпке. Я люблю сильних, коренастих хлопців,— тому "геній" з Ковалівки міг відразу числити на мою прихильність. — Як називаєшся? — Гриць Когут. — Батько годиться на те, щоби ти ходив до школи? — Ні, не годиться, я сам хочу. Учитель додав: — Ви на те не дивіться, що батько не годиться, він не розуміє добра своєї дитини. Але нехай лише Гриць почне у вас учитися, батько подобріє і буде посилати на його прожиток. Поки що прийміть його безплатно до бурси. Я ручу, що він буде добре вчитися. — Чи батько може йому помагати? — спитався я ще. — Може. Не такий він занадто бідний. — Чому ж він сам не хоче посилати хлопця? — Питайтеся! Шестеро дітей в хаті, а він коли б хоч одно післав у вищі школи! Я підготовив Гриця до семінарії з власної охоти, бо шкода мені його. Передав я хлопця учителям семінарії, щоб його перепитали. Всі посвідчили, що хлопець талановитий, уміє думати. Ще тільки треба було постаратися, щоб його прийняли до бурси, розуміється, задармо,— і так він став учеником учительської семінарії. Учився дуже добре, а їв у бурсі дійсно геніально. Поїдав не тільки свої порції, але й товаришів — і ті не раз із збитків зсипували йому на його тарілку останки страв, котрих уже самі не хотіли. Гриць Когут змітав сумлінно все і оглядався, чи ще нема чого. Не можна сказати, щоб ся збільшена їда пошкодила в чім його геніальності. Навпаки, його лице з квадратового зробилося гарбузовате, а в тілі набрав такої сили, що став пострахом для своїх товаришів; коли вони йому часом занадто дошкулили, він починав з ними бійку, з котрої все виходив побідником. Все прощали йому за те, що вчився прекрасно, і до мене не доходили ніякі лихі чутки про нього, крім тих, що про його вовчий апетит і десь-колись про бійки. Тільки перед різдвом прийшов до мене управитель бурси з звісткою, що Гриць Когут збунтував усіх бурсаків, котрі відкинули кашу і не хотіли їсти. Видко було, що Когут уже наситився. На сю кашу були би найшлися у бурсацькім кармнику інші, чотириногі, вихованці, одначе бунт не зовсім був оправданий, і тому ми рішили кашу з обіду дати знову хлопцям на вечерю. Бо хоч із сих хлопців мали вийти самі патріоти, та поки що вони ще патріоти не були, платили за себе мало, отже не мали права перебирати в страві. Тим більше не мав права Гриць Когут, що жив зовсім з ласки бурси. Коли я спитався його, чому бунтує бурсаків, відповів, що каша недобра, що йому належиться ліпша, бо він добре вчиться. Тяжко було йому вияснити, що коли вчиться, то для себе, що з його праці ще ніхто не мав ніякого пожитку,— значить, ніхто й не обов'язаннй годувати його за пильність, і що не він робить ласку управі бурси, тільки управа йому. Вечором мало котрий бурсак рушив кашу,— щось їй таки хибувало,— зате виновник страйку з'їв за себе і за кількох товаришів та впевняв, що вечірня каша була ліпша від обідньої. Товариші сміялися з нього досхочу, але се не відстрашило його від їди. Тоді-то управителеві бурси прийшло перший раз на думку написати до старого Когута, щоби платив хоч з десять корон місячно за свого ненаїсного сина. Письмо пішло в порядку до Ковалівки, але Когут не відізвався ані словом. Управа бурси почекала ще до кінця першого шкільного півроку. Гриць Когут дістав дуже гарне свідоцтво, але при тім і приказ написати до батька, щоби платив за нього в бурсі. Управитель написав ще й від себе до старого, що тепер уже шкода би відбирати хлопця зі школи, бо добре вчиться,— годилось би йому помогти. По сих двох листах старий Василь Когут прийшов до мене — до дирекції семінарії. Мав він з п'ятдесят років, таке саме квадратове лице, як у сина, підстрижені вуса, небриту бороду, як стерню, і приземкувате, кремезне тіло. Нічого собі був чоловік, тільки, на лихо, вчора і нині з'їв, певно, з двадцять головок часнику, покропив їх з усіх боків горівкою і тим способом окружив себе такою часниковою атмосферою, що до нього був би не приступив ближче не тільки маленький бациль, але й великий демократ. Не поздоровившись і не привітавшись, він приступив просто до діла: — Я прийшов до пана директора забрати сина зі школи. — Котрого? — А Когута Гриця. — То ви батько? Я не знав. — Батько. Взяли мені, знаєте, хлопця до школи, я того не хтів, а тепер ще кажуть платити. Ніби, рахувати, звідки я приходжу до того, платити за нього? — Як то звідки? Адже ви батько, а то ваш син! А звідки ж ми приходимо до того, щоби годувати задармо вашого сина? — Бо, рахувати, ви маєте з нього пожиток, а я ні! Він би мені вже в господарстві помагав, а так ви забрали його до школи... Який нам пожиток з нього? "— Ну, який? Маете кого вчити! — То, значить, ви нам ласку робите, а не ми вам? — Хіба ні? А що ж я буду мати з нього? Вивчиться на учителя і піде собі світами, а я ще до нього маю доплатити! За що? Хочете його мати, то годуйте, нехай втрачу, а не хочете — віддайте мені! Що ж я, рахувати, дитина, чи що? Не розумію, що, як і по-якому? — А чому ж ви зразу не відобрали його? — Бо ви за гроші не впомпналися. Гадаю собі: нехай там! А тепер, рахувати, не то... — Ні, ґаздо, се так не буде, як ви кажете. Ви, значить, ворог своїй дитині і тому не маєте права до неї. Гриць учиться дуже добре, і ми його зі школи не пустимо. Будьте здорові! Господар визвірився, стягнув брови і блиснув очима, як огниками: — Я не маю права до своєї дитини?! А се по-якому? Хто ж має право? Та я вас всіх, рахувати, до суду запізву! Дивіться! о! — Позивайте! Побачимо, хто виграє. — Побачимо! Побачимо! Най мені то і сотку коштує, я вас навчу, коли так! — То на бурсу у вас грошей нема, а на процес найдеться? — Найдеться, бо то не по правді діється. Ади! Аби я, рідний тато, не мав, рахувати, права до своєї дитини! Чи чував хто таке? І він, не попрощавшися, вийшов сердитий з канцелярії. По обіді був у бурсі і хотів силоміць забрати сина. Наробив такого колоту, що перепудив цілу бурсу, посварився люто з управителем і тільки як побачив, що син його в часі колотнечі кудись утік, увірвав нагло цілу сварку, сплюнув на порозі і пішов до адвоката радиться, що робити. Адвокат як почув, о що йде, не прийняв справи. Розсерджений до краю, пішов Когут до іншого адвоката, і сей почав з дирекцією семінарії і управою бурси процес о віддачу сина батькові. Розправа в суді скінчилася зле для Василя Когута: суддя сказав, що такий батько, як він, котрий не розуміє добра своєї дитини, не має права до неї; нехай дякує добрим людям за те, що йому без заплати дитину годують, учать і виховують. Когут не згодився з ним і загрозив, що пошукає собі старшого суду і ліпшого адвоката і що таки на своїм поставить. Тим часом прийшли великодні ферік Грицеві, котрий на різдво не був дома, дуже забаглося піти до родини. Пішов. Як він там гостював, годі було довідатися, але ще Великдень не скінчився, як він вернувся до бурси, збитий на квасне яблуко. Синяки мав навіть на лиці. Він не скаржився, не плакав, лише просив цілком спокійно управителя бурси, щоб його не гонили з бурси: він буде учити своїх товаришів-бурсаків, котрим тяжко йде наука, і так заробить на прожиток. Хлопець був дуже смутний, і управитель старався його потішити. Він і без допитів здогадувався, що се рідний батько справив синові такий "обливаний понеділок". Гриць Когут лишився в бурсі і вчився далі в семінарії. За короткий час він виробився на дуже доброго домашнього учителя. Одну лише мав хибу і сеї хиби довший час не міг позбутися: за непослух і лінивство він бив товаришів без милосердя або кулаком, або патиком. Управитель сердився, грозив, страшив або й питався по-доброму: — Чого ти, Грицю, такий острий для своїх товаришів? — Бо я острий сам для себе. Але як вони дістануть лихі свідоцтва, тоді ви мене набийте так, як тато мене збив. Як школа то школа... Так відповів раз сей завзятий "геній" з Ковалівки, а управитель, хоч не годився з його педагогічною методою, признав йому в душі, що бук дуже часто найскорше помагає. Ученики Гриця дістали справді гарні свідоцтва — і так його побут у бурсі без заплати вже не тільки нікого не сердив, навпаки, був пожаданий. Такий був початок Грицевої кар'єри. Зазнав ласки від учителя в селі, що його приготовив до семінарії, потім від бурси, що годувала його впочатках, а чим далі, тим легше обходився вже без чужої помочі, бо заробляв на хліб своїм трудом і діставав стипендію. Перед самою війною Гриць зложив іспит зрілості з відзначенням. Потім пішов на війну. Сім років я не бачив його і не чув про нього. Потім одного дня хтось застукав у мої двері і в кімнату увійшов російський солдат, з кучмою в руках, з вусами і бородою. Я був би ніколи в світі не пізнав, що се Гриць Когут, але він сам пригадав мені, хто він. У першій хвилині я не так про нього хотів щось довідатися, як про його батька, котрий мені добре вбився в пам'ять. — Гриць Когут! Слихом слихати... Сідайте! Закуріть!.. А що ж ваш батько поробляє, що нам таку ласку зробив і позволив свого сина в люде вивести? — В які там люде? — відповів Гриць зневажливо і махнув рукою. Мене се заболіло: — Чей же не скажете, що ми вам кривду зробили? — Воно то так, звісно,— відповів Гриць нерадо.— Злої волі у вас не було, але чи ви мені ласку зробили, се ще велике питання. — Як же ж так? — Ну, так, звичайно. Я не кажу, що лише ви тому винуваті. Війна, всякі політичні перевороти, зміна обставин... Так. Але чи круть, чи верть — все курці смерть. Я не дійшов до мети, ось що, бо хоч посилав своє прекрасне свідоцтво до п'ятьох повітових шкільних рад, нігде мене не прийняли. Січовий стрілець.. старшина... між большевиками був... непевний чоловік і т. д. Подумайте тепер, якби я був до школи не ходив, тільки дома лишився або п'ять років ремесла учився і, розуміється, на війні не загинув,— сих відомостей, що я маю, був би не мав, але на свій лад щасливим і незалежним я міг бути. А тепер мені соромно батькові в очі подивитися. Я й не дивлюся, бо старий мене і в хату не пускає. — Що ж ви робите? — Вчу дітей в одного священика. Слова Гриця мене зовсім онесмілили. — Чудно воно,— кажу.— Се ж похоже на те, що ваш батько казав колись... І як се прикро! Здається тобі, що ти добро зробив людині, а воно виходить, що нема за що тобі дякувати. Мало того — ти скривдив людину! Чим скривдив? Тим, що дав їй освіту. Скажіть же мені, будьте ласкаві, чи освіта, по-вашому, є лихом, бо я вже своїм старим розумом не розберу сеї плутанини. — Жартуєте, добродію! Не мені вас учити, що освіта не може бути лихом, але життя складається часто так, що ласка не є ласкою і добро не є добром. Се звичайна незгода між теорією і практикою. А ся світова заверуха й зовсім обезцінила давні вартості. Ми ще довго розмовляли про страшні повоєнні часи і руїну наших, колись таких ясних і певних, поглядів, але мені під час розмови снувалася по голові все одна думка, що коли б тепер старий Василь Когут процесувався о віддачу свого сина, ніхто б йому вже не спротивлявся; кождий сказав би: се розумний чоловік, треба йому сина віддати... * * * МАНДОЛІНА _______________ Василь Підпеньок і Гриць Соловій пили горілку, а Микола Волох пив пиво, бо від горілки і гараку присяг ще перед двома роками, як у бійці ребро йому зломили. Всі три говорили про сільські новини, про дітей і засіви та переповідали собі се, що зачули від людей або з часописів. Все статочно, помалу і поважно, без образи божої і людської. Аж надійшов до корчми Іван Костишин і приніс лист від свого сина, що вчився в учительській семінарії в С. В листі була бесіда про Волохового сина, також ученика семінарії. Про се й пішла тепер розмова між господарями, вже не така мила, як досі. — Прочитайте лист, коли ласка! — попросив Волох.— Добре що пише про мого Степана? — Не дуже. — Ов?! Правду сказати, Волох про свого сина у школі зовсім не дбав і лишив його на власну поміч та на ласку людей, але в своїм серці він завсігди тішився, що син йому вдався, і тому стривожився, як почув немилу вістку. — Що ж там такого? — А таке, що ваш Степан на манівці зійшов. З якоюсь Магдаліною уже по місті водиться і навіть спить. Невістку будете мати. — Що ви не кажете?! — А гак! Ось тут в листі пише мій син; я вам прочитаю: "Я граю на скрипці, а Волохів Степан має дуже красну мандоліну і так в ній залюбився, що не розлучається з нею, і навіть як іде спати, то кладе її коло себе. Часом і по місті ходить з нею разом". — Чи чував хто таке?! —застогнав Волох, як ранений.— Адже йому не більше як вісімнадцять років, та й таке вже починає! З Магдалінами водиться! Що з нього буде? — Пропаде хлопець! — сказав коротко Василь Підпеньок. Соловій додав: — То, знаєте, куме, у великім місті всякі дівки бувають. Вітрогони,— не вам казати. Чіпиться така Магдаліна хлопця... то се, то те... вичекає, поки до хліба дійде, а потім бери, чи хоч, чи не хоч! І до суду запізве, як не схоче. А сама грейцаря при душі не має, та ще й ганьба на всю фамілію, бо ледащо. А Костишин доповів: — Ви би, сусідо, поїхали та подивилися. Шкода хлопця! Вся радість, яка від пива і розмови призбиралася в душі Волоха за попередню годину, тепер щезла. Він важко встав із-за стола і сказав твердо: — Я душу випру з нього! Заплатив і пішов зажурений до хати. Дома розповів все жінці, і його смуток ще побільшав, як побачив, що жінка заломила руки і почала плакати. Поплакавши, вона порадила також поїхати до сина. Добре, що в хаті валявся ще деякий гріш за продані поросята, і жінчиної поради можна було послухати. На другий день пополудні Волох був уже в місті С. Приїхав залізницею. Він знав, що син живе у якогось возного від суду, але як сей возний називається і при якій вулиці мешкає, сим він досі не цікавився, бо не мав гадки відвідувати сина. Тому зо дві години блукав від суду до семінарії і назад, заки припадком від якогось Степа-нового товариша довідався, куди має йти. Сердитий і втомлений застукав до кімнати свого сина, де було чути голос мандоліни. — Татуньо! — скрикнув радісно, побачивши батька, поклав мандоліну на ліжко і припав до батьківської руки. В голосі Степана було стільки невинної радості, що старий Волох спершу на хвилину злагіднів. Але в ньому за цілу добу назбиралося забагато гніву, щоби відразу подобріти; тому наперед розглянувся в убогій студентській кімнаті з чотирма ліжками і столом посередині і, коли нікого не побачив, на щирий привіт сина відповів дуже прикро: — Слухай, волоцюго! Кажи мені щиру правду, що є з .тою Магдаліною, що ти з нею по місті водишся, на встид, на ганьбу, на публіку? — Якою Магдаліною?! — здивувався син і зараз здогадався.— Чи не мандоліну маєте ви на гадці? — Все одно, як називається, але як ти смієш з такими дівками волочитися по місті?! Костишин писав, що він грає на скрипці, коли має час, а ти на публіку найшов собі якусь Мандаліну... — Ха-ха-ха! — засміявся син.— А от моя мандоліна, на ліжку! Се не дівчина, тільки інструмент. Старий батько не повірив зразу і ще й розсердився: — Що! Ти мені, старому, будеш баки забивати?! Ніби я не чув, що є Магдаліна чи Мандаліна?! Кажу тобі: по-пам'ятаєш ти мій кулак! — Але ж, татуню! Ви сього не зрозуміли! І я на скрипці граю — ось моя скрипка! — але я купив собі ще й мандоліну— отсей інструмент—і граю. Дуже мені подобається. Тут зараз прийдуть мої товариші, і ми вам заграємо. — Заграй такому дурневі, як ти сам, а не мені! — відповів батько твердо, але вже зовсім втратив певність, чи по його боці правда, чи по синовім, сів на кріслі і замовк. — Як же я вас переконаю? — говорив тим часом син.— Спитайте людей, коли не вірите! Ви такого інструменту ще не бачили і не чули, як називається, та й тому... Ось уже йдуть! Ми маємо пробу. На вулиці ученики-мандолінїсти грали марша і йшли просто до Степанової кімнати. За хвилину було вже їх тут у кімнаті разом зі Степаном вісім, і шістьох з них мали то більшу, то меншу мандоліну, а два мали гітари. Великий сміх настав, коли Степан розповів товаришам батькове підозріння. Всі обступили старого з інструментами і, не умовившися, заграли такого завзятого марша, що аж мурашки поза плечі ходили. Старий Волох хотів видобутися з громади веселих хлопців, трохи ще сердився, але по лиці його розливалася щораз більша радість, і він вкінці засміявся: — То се мандоліни?! — Мандоліни, мандоліни, не Магдаліни,— говорили весело хлопці.— Ви не чули ще такого? — Звідки мав чути? А се файне! От би таку музику на весілля! Ну, заграйте ще що! Старий сів собі збоку на синовім ліжку, а хлопці посідали навколо стола, розіклали підпори на ноти і почали грати. Степан стримував їх, то казав далі грати,— батько зрозумів, що син тут провідником. Грали добру годину. Уже старому аж навкучилося, і він трохи не задрімав, але з його серця за той час зовсім уступилася злість і натомість зайшли туди тихе вдоволення і безжурність... Не пропаде син! На другий день він був уже у себе в селі. Тут так довго не міг утихомиритися, поки не найшов Костишина і Соло-вія і не розповів їм, що бачив. — Тільки дурно через вас видав я гроші на дорогу,— нарікав він. — А невістка гарна? — питався Соловій. — Та яка там невістка?! Мандоліна — се струмент, а не дівчина! Отак як половина видовбаного гарбуза з покришкою і ручкою, на тім струни, і по тих струнах треться таким патичком. Се кладуть на живіт — отак-то! (Волох показав на собі). Тут ліва рука перебирає, а тут права, сюди й туди. А є ще магдаліни і більші, такі як корито, тільки позагинані,— то на них пальцями перебирається, і вони мають грубший голос. Там у сина була їх ціла громада. Грали мені до самого вечора, як на весіллі. А ви таке вигадали на мою дитину! Як чого не розумієте, то не ганьбіть мені хлопця! — Всяке люди вигадують,— боронився Костишин.— Хто там все може знати! Але ви не дуже вірте: може, воно так, а може, й ні. * * * МЕРТВЕ МІСТО _______________ За рікою під горами стояло мертве місто, цілком зруйноване і пусте. Ніхто туди не ходив, бо не було за чим. Тільки оден запасний сотник одної з численних армій, з недалекого сусідства, ходив сюди за враженнями. Він був колись письменником і любив збирати сей скарб поетів — враження, однак уже довгі літа ні він сам, ні письменство не мали з сього скарбу пожитку. Так собі збирав се добро, як діти збирають усякі чічки та камінчики. А мертве місто робило справді сильне враження — можна сказати, навіть романтичне, гарне враження, далеко краще, ніж тоді, коли воно ще жило. Одначе одного вечора, пізньої осені, сі враження були засильні. Сотник просто утік з міста, вибіг, мовби хто за ним гонив. Налякався. Сам не знав чого. Вечір був, правда, пізній, але руїни міста були так ярко освітлені повним місяцем, що все було видко. Нікогісінько тут не було, крім сотника. Ніщо не рушалося, не відзивалося. Тишина така, як на кладовищі. І з сеї пустки та тишини він утік, як наляканий хлопець. Дома він повечеряв, випив склянку вина, викурив па-піроску, поклався на ліжко коло теплої печі і усміхнувся сам до себе. Чи не смішно? Коли шрапнелі тріскали над його головою, він був майже спокійний, не втікав, а тут з пустого міста втік. Ніякої небезпеки не було — і він не переміг себе, не йшов помалу вулицями, майже біг, і тільки на ріці, на мості, де вже був вартовий, почав пома-ліше йти. Чорт зна, що се за поява! Нерви! Еге, прокляті нерви, що так часто без розумної причини потрясають цілим тілом, як листком осики, і витручують олівець з руки, так що слова не напишеш, бо не годен... Одначе, по правді, якого чорта було там лякатися? Такий старий чоловік, півсотні літ уже прожив,— і налякався руїн! Спокійних, тихих, мертвих руїн, освітлених прегарним місячним сяєвом, наче в театрі. Чи се світло так вражало? За містом — гора з чорним лісом, над містом — темно-синє небо без хмариночки, а тут вулиці мов почорнені і побілені, тінь і світло так різко поділені, що голкою границю поміж ними потягнеш. А може, се тишина так вражала? Було там тихо, страшно тихо,— справді, так тихо, що аж страшно. Чого страшно, сам не знаєш. Дивне діло! Чоловікові не догодиш: раз гуркіт йому страшний, раз тишина... Просто ганьба людській вдачі! Правдивий вояк, мужчина, повинен би в такім випадку перемогти себе, вернутися у місто і пересвідчити самого себе, що се дитинство — лякатися руїн... Минув якийсь часок, і сотник був знову у мертвім місті. Цим разом зовсім спокійний і дуже уважний: більше бачив, більше чув, більше здогадувався. Ішов головною вулицею задуманий, коли нараз почув любий акорд О-сіиг, потім Б-Берита і знову й-сіиг. Акорди бриніли, як дібрані дзвіночки, десь високо у повітрі. Сотник глянув у сторону божниці, що одна на ціле місто мала бляшаний дах, котрий тепер блистів проти місяця, як срібло. Понад дахом високо побачив малий аероплан, котрий помалеиьки, без ніякого лопоту злетів на вулицю міста, знову заграв три акорди, зложив крила на боки, як орел, потім поїхав ще хвилину на колесах, як самохід, і станув. Сотник не бачив ще такої машини і придивлявся їй цікаво. З літака-самохода вискочив жваво якийсь панок, одягнений як воєнний репортер,— напіввояк, напівзвичайний горожанин,— а другий панок, у шубі, і шофер осталися в машині. — Вибачайте, добродію,— промовив панок до сотника,— чи добре ми залетіли? Се Карпати? — Так. — Ріка Черемош? — Так. — All right!1 Ексцеленціє!2—кликнув він, підбігаючи до авто.— Ми на місці. Може, Ексцеленція висядуть? Ексцеленція скинув шубу і виліз помалу з машини. Мав на собі вояцьку одежу, подібну до англійської. Проти місяця його груди заясніли від різних золотих медалей, звізд, місяців і брильянтів. Мав також і невидані відзнаки: золотий хвіст з короною на огняній стяжці, маленьке брильянтове копито, а з шиї на ленті висіли маленькі емальовані вила в золоті і самоцвітах. — Вже на місці? — промовив Ексцеленція.— Се гарно, дуже гарно! Ов, що я бачу? Цвяшок? Справді цвяшок! Джек, будьте ласкаві подати мені його! Репортер підняв з вулиці цвяшок і подав Ексцеленції. — Чудовий цвяшок! Прегарний! Зараз на привітання наше! Як я тішуся! Джек! — Слухаю. — Сфотографуйте мене, як я тішуся! Джек мав якийсь чудовий маленький апарат кінематографічний. Машинка зашелестіла. — П'ятсот образків? — Ні, тисячу! Джек фотографував, а Ексцеленція реготався, обертав цвяшок на всі боки і оглядав його з такою любов'ю, що аж було смішно. Сотник дивився, чудувався, але стояв тихо. Нагадував собі, що це тільки дідько тішиться цвяшком, але ж тут стояла Ексцеленція, ще й яка Ексцеленція! — Е... а се хто там стоїть, пане Джек? — спитав потім Ексцеленція. — Сотник такої-то й такої армії. — Та-ак? Сотник? Се гарно, дуже гарно! Може би, він показав нам місто? Але в тім випадку сідаймо! Я пішки не піду. А сей цвяшок я собі сховаю. Ах, який він гарний! І Ексцеленція сховав цвяшок у золоту портмонетку, прикрашену брильянтами. Джек попросив сотника до авто. Сотник представився по-військовому, Ексцеленція махнув ласкаво головою — і машина рушила. — На дах божниці! — приказав Джек шоферові.— Звід-там гарний вид. Шофер покрутив щось, крила розпростерлися, і за хвилину літак преспокійно стояв на криші. Ексцеленція приложив бінокль до очей: — Се гарно, дуже гарно! Джек! — Слухаю, Ексцеленціє! — Сфотографуйте мене, як я оглядаю місто! Чекайте, я стану там, на комині. Се буде гарно, дуже гарно. Ексцеленція скочив дуже зручно на високий комин, що сторчав, як з ями, з розвалених мурів сусіднього дому, і стояв там кілька хвилин, поки Джек зробив тисячу знімків. Потім Ексцеленція вернув до літака: — Джек! — Слухаю, Ексцеленціє! — Прошу занотувати: для головного руїнника золотий хвіст на стяжці хоробрості. Для штабу і інших — сорок залізних казаночків першої, другої і третьої класи. В рапортах пошукати, хто це. — Слухаю, Ексцеленціє! — А ви, пане сотнику... теє... чи не були би ви ласкаві сказати нам, що се за місто? Сотник відповів: — Звичайне містечко, яких повно в Галичині і на Буковині! Шкода, що всіх не зруйновано до основ так, щоб камінь на камені не остався. Се ж погань, якої ніде в світі нема. Перше покоління плакало би, а друге побудувало би щось кращого. — Цілком слушно! Цілком слушної — замітив Ексцелен-ція з утіхою.— Ваша опінія мені незвичайно подобалася... Одначе тут із гір тягне трохи зимно. Джек, кажіть злетіти знову в місто! Літак-самохід злетів у місто і покотився дорогою. Перелетів вулицю до двірця залізниці, завернув,— коли несподівано Ексцеленція скрикнув: — Stop! stop! Шофер здержав самохід. Ексцеленція вискочив, як хлопчик, і побіг до старої дуплавої верби, що стояла на спадистім березі дороги. Джек, уже без приказу, зараз вийняв апарат і почав фотографувати. — Ой, яка ж гарна! Яка гарна! Просто розкіш! — при-повідав Ексцеленція і кланявся вербі. Потім обняв її, поцілував і почав лізти у дупло: — Не витримаю, мушу там залізти! А ви, Джек, їдьте собі тим часом і оглядайте місто! Потім вернете до мене. — Слухаю! — відповів Джек і, коли авто рушило, спитав сотника: — Ви здогадуєтесь, хто се? — Так. Якийсь високий старшина у вашім царстві? — Ну, звичайно, з родини люципера, і через те вже зроду геніальний стратег, хоч без штабу нічогісінько не розуміє. — А ви, добродію, коли вільно спитати? — Я ад'ютант. Був колись журналістом, а тепер за Екс-целенцію мушу мислити. Чи є тут справді що цікавого в цім містечку? Бо я маю дати кореспонденцію до пекольної газети і притім, очевидно, звеличати Ексцеленцію, маю дати фотографії до царського кіна,— тим часом мені просто нудно дивитися на сі руїни. — Як би вам сказати, пане ад'ютанте? — промовив сотник.— Се як з якого становища подивитися на справу. З загальнолюдського становища така руїна — се біда, плач, сльози, брак притулку для тисячів родин, через те недуги, голод, смерть. З малярського або поетичного становища — чудо своєрідної, трагічної краси. — Слушно,— потвердив ад'ютант, записуючи собі слова сотника. — Ну, а з вашого пекольного становища — се незвичайна заслуга, за котру не знати чим і як нагородити руїнників. Тут мало ваших відзнак: золотих хвостів і брильянтових копит,— тисячі стратегів міг би ваш цар без сорому прийняти до своєї родини. — І я так думаю! — потвердив ад'ютант.— Шофер, станьте! Прошу вас, пане сотнику, опишіть мені місто. Пощо маємо сими вуличками тягатися? — Описати місто? Се була колись вонюча купа брудних буд і смітників. По дахах могла коза півміста обійти. Потім частина згоріла і відбудувалася краще. Погорільці дістали великі запомоги. Се так подобалося іншим мешканцям, що вони помалу спалили решту міста, дістали також великі запомоги з Австрії і Америки і вибудували містечко, хоч трохи подібне до західноєвропейських. — Прекрасно! — замітив Джек, записуючи. — 1 ось, коли вже містечко було готове, прийшла війна і знову зруйнувала його. Найгірше те, що тепер ледве чи дасть хто запомогу. — Однак чи є тут що інтересне? — Нема нічого. Отеє, що тут бачите, є на кождій вулиці: спалені і порозбивані доми без криш і стель, без вікон, без дверей; тільки пивниці, мабуть, цілі. Мене тут найбільше вражає ця мертвота, тишина, могильний спокій. — Дійсно! — відповів Джек і записав собі: "могильний спокій".— Та-ак! Ну, вертаймо до Ексцеленції! Ха-ха! Знаєте, сей старий дурень, як побачить дуплаву вербу, зараз залюблюється. Я сам сфотографував йому вже з тисячу таких верб. Просто нещастя з ідіотом! Залізе у вербу і сидить там годинами, а ти жди! Він і сьогодні там забавиться. Знаєте що? Нехай там сатана сидить ще у вербі, а ми політаємо собі тим часом горою, понад містом... — Прошу, се цікаво... Машина злетіла просто вгору, як жайворонок. Місто виглядало тепер як долина, закидана величезними скринями, до неба отвертими, усередині чорними. Тільки світло місяця додавало дивної краси сій долині смерті. Літак піднісся ще вище. Сотник вихилився з нього, щоби оглянути всю околицю, коли нараз під літаком побачив білу хмарку. По хвилині щось трісло у резервуарі машини і явилася маленька полумінь. — Пропали ми! — скрикнув він.— Літак поцілений! — і вискочив стрімголов з літака. Упав на поміст своєї кімнати. Його ліжко було закоротке і все, коли БІН хотів простягнутися, розпадалося. Звичайно, як на квартирах. — Нехай то чорт побере! — закляв він, встаючи з помосту. Слово "чорт" нагадало йому вечірній прохід, мертве місто і дивний сон; однак тепер він мав важніше діло: треба було зладити леговище на помості, щоби проспати решту ночі. Тільки коли знову положився, згадав мертве місто і подумав собі, що пекольні сили справді мають чим тішитися. * * * МИ ЖАДАЄМО! _______________ Коли у Варшаві вилетіли в повітря магазини з порохом, на далекім Поділлі в однім місточку поліція рішила, що сему може бути винен учитель, українець Н., і зробила в нього ревізію — для більшого враження не вдень, тільки по півночі о 3-й годині. Сей учитель провинився проти республіки хіба тим, що перед двома роками оженився і по всім правилам, божим і людським, дістав сина, котрий свої унасліджені гайдамацькі інстинкти виявляв плачем, криком і різними іншими нечистими ділами — і то звичайно вночі, як на гайдамаку пристало. Більше провини за вчителем не було. Молоде подружжя саме пробувало заснути по крикливім концерті свого наслідника, коли хтось застукав сильно у двері і урядовою мовою зажадав відчиненпя мешкання. Учитель знав уже з досвіду, хто так сміло стукає. Пустив гостей до хати, засвітив лампу, станув собі коло грубки, закурив папіроску і придивлявся, як вони нишпорили по його небагатім повоєннім господарстві. Жінка не вставала з ліжка, тільки старалася втихомирити синка, котрий від світла і гамору знову пробудився і, не зважаючи на власть і урядову діяльність, виявляв своє невдоволення так рішучо і грімко, що відобрав гостям охоту занадто докладно все переглядати. Поліцаї дійсно спішилися, чи то з причини крику дитини, чи з безнадійності щось найти, або, може, мали ще когось відвідати. Уже здавалося, що відійдуть з порожніми руками, коли один з них розвинув велике друковане оголошення, що лежало на столі, побачив там якусь червону стать і червоний великий напис: "Ми жадаємо!" — втішився знахідкою, сказав з глумом: — А таки щось найшлося на столі! — і хутенько сховав великий папір у торбу. Учитель не відозвався ані словом, тільки незначно усміхнувся. Гості небавом відійшли, а молоде подружжя не могло до рана заснути, роздратоване несподіваною візитою. Всякий чоловік, котрий нічим не провинився, а його без причини напастують, чує жаль до властей. Цей жаль є гідний кари, бо добрий громадянин повинен прихильно приймати від держави не лише різні добродійства і мільйони грошей, але й неприємності. Учитель Н. не хотів сего зрозуміти і зараз вранці пішов до комісара поліції розвідати, чому прислав йому ревізію. Чемний комісар оправдувався, що він зовсім тому не винен,— такий дістав при-каз згори і мусив його виконати. — Але,— додав з легким глумом,— у вас таки щось найдено, якусь большевицьку відозву, казав агент. Я ще не дивився, бо тільки прийшов. — Прочитайте зараз, побачите,— просив учитель. Комісар розвинув великий папір і в першій хвилині сам аж зжахнувся від товстого червоного рішучого напису: "Ми жадаємо!" Такі слова всякій власті не є приємні: просити — можна, жадати — не годиться... Але по хвилині лице комісара роз'яснилося, і се було доказом, що "большеви-цька" відозва не була небезпечна. То американський Червоний Хрест видав для Польщі дотепно зложену і намальовану відозву від дітей-немовлят до всіх старших. На столі у червоній сорочці стоїть лисий ще громадянин з колиски, не набагато більший від карафки з водою біля нього, і "промовляє" грімко до громади таких самих лисих і пузатих товаришів, що слухають його знизу стола і пле-щуть в руки на знак своєї згоди. Він кричить зі всіх сил і рукою наказує: МИ ЖАДАЄМО! ГРУДЕЙ МАТЕРІ! ЗДОРОВИХ РОДИЧІВ! СОНЦЯ І ПОВІТРЯ! СУХИХ ПЕЛЕНОЮ ВЛАСНОГО ЛІЖКА! ПРАВИЛЬНОГО КОРМЛЕННЯ! ОХОРОНИ ВІД МУХ! Ці важні жадання вимальовані товстими буквами також на папері, що його славний промовець держить у руці і показує товаришам. Жадання, без сумніву, революційні, бо нарушують честь і спокій батьків, котрі мають багато іншої журби, а не лише про дітей. Однак комісар поліції оцінив цю революційну відозву прихильно і навіть попросив учителя: — Дайте мені це! — Не можу, бо я держу цю відозву для пропаганди у власній хаті. — То хоч позичте мені,— просив комісар. — Потрібно вам? — Потрібно... також для агітації у власній хаті. Покажу своїй жінці. — Ну, коли так, то беріть собі! Таким способом небезпечна відозва почала ходити також в урядових кругах без найменшої шкоди для Польщі. Тільки від українця треба було її забрати о 3-й годині по півночі... * * * МІЙ ПРАПРАДІД _______________ (Із записок професора). фантазія Чогось подібного я ніколи не сподівався; я був у гостях у свого прапрадіда! Подумайте: він помер 1738 року, а я з ним бачився 1895 року, на самий святий вечір! Чи не чудно? Ажеж, чудно воно, а таки я правду кажу. Привіз я собі, знаєте, з родинного міста різні історичні документи, бо думав писати історію свого міста. Були там і пожовклі пергаменти з підписами польських королів та з великими печатками у бляшаних коробках на шовкових мотузках, були різні цехові і братські книги і старі метрики, що починалися в 17 столітті,— все самі німі свідки минувших безповоротно часів. Перед самим святим вечором я кінчив переглядати метрики. Немов по старім кладовищі я блукав. Щораз нові імена міщан, а що літ кільканадцять або кілька-десять — ім'я нового священика, що списував ті дати радості і смутку, уродин, весілля і смерті, все тими самими словами у свої книги, поки і його власне ім'я не опинилося в книзі померших. Кілько ж то тих імен і прізвищ? Цілі покоління! Де вони? Де слід із них? Старе кладовище, на якім вони спочили, лежить, зрівняне з землею, ще й досі трохи не по самій середині міста, що за сотню минувших літ дуже розрослося; на тім кладовищі красуються донині старі липи, що запам'ятали минувші століття, плакучі берези і високі тополі. Там тепер ніхто не глядає могилок свояків, там тепер веселі люди ходять на проходи... Ціле пополуднє я стратив, заким у тих бібулистих книгах віднайшов свій родовід. Лише літописці зрозуміють ту дивну цікавість, яку я відчував, шукаючи німих дат у німих книгах, і то вдоволення, яке дають ті дати, зложені разом! А то ж історію власної родини складав я собі! Мій прапрадід! Так мені якось чудно, якось весело стало, коли я віднайшов день його уродин. Року 1676 по Христі дня 5 мая від батька Григорія і матері Катерини родився син Андрій, мій прапрадід. Кумами були міщани, яких рід уже давно вимер... Та ще сказано, що батько мого прапрадіда був іпдиіііпив. Іпдиіііпив! Що се значить? Здається мені: зарібник. Дивлюся у латинський словар; так, є! Значить, зарібник, або комірник. Бідний мій прапрадід, жаль мені його, але заразом і легенький усміх вдоволення промикається по моїм лиці; тішить мене, що я, праправнук бідного комірника,— доктор філософії і професор історії при гімназії! Малий се поступ в історії родини, що аж по двох сотнях літ один потомок її не зазнає гіркої долі зарібників, але все ж поступ є. Я немов бачу перед собою прапрадіда і його усміх вдоволення на старім поморщенім лиці; тішиться старий своїм праправнуком... В убогій і не своїй хаті зарібника чую веселий спів; се обходять хрестини мого прапрадіда, скромні, але веселі хрестини першого сина. Прапрадід походжає такий радий та все кумів припрошує до гостини, а мій прапрадід у колисці кричить так грімко, як старий. Сильний хлопчисько буде... Як йому велося, бідолашному синові зарібника, мому прапрадідові дорогому, а незнаному?.. Минувшість мовчить: літописці, що записували не раз пригоди не гідних доброго слова людей, не записали про мого прапрадіда нічого. А мені так цікаво було би се знати!.. Шукаю другої дати з його життя... Року 1697 мій прапрадід, уже рільник, женився. З далекої минувшини доходить до мене глуха, мов у фонографі, але весела гра музики; я не бачу дружини весільної, але аж сюди, у затишну, теплу мою хатину, долітають до мене звуки старосвітських весільних пісень і заливиста гра скрипака, гудіння баса і бренькіт решітки з дзвіночками... Молоденький 21-літній мій прапрадід танцює із своєю ще молодшою жінкою, моєю прапрабабусею. Як вона звалася? Анна Турська... Роду сього у моїм місті вже давно нема; мабуть, вимер... Як весело грає музика!.. І з якимось трепетом і смутком шукаю я третьої, німої і сумної, дати з життя мого прапрадіда — дня і року його смерті. Перекидаю байдуже довгий спис людей, що померли за сорок один літ, і находжу... Року 1738 на сам святий вечір — як зазначив уважний єрей Дарморос — мій прапрадід помер! На сам святий вечір!.. Сумні свята мала родина мого прапрадіда! Здалека, з глухої, забутої минувшини, немов із забитого кута довженної темної пивниці, долітають до мене веселі коляди хлоп'ячі на улицях мого родинного міста, а з убогої хати мого предка — голосіння нещасної жінки і дітвори. На сам святий вечір... Літ тому сто п'ятдесят і сім!.. Як він виглядав, мій прапрадід? Як він жив?.. Німі три дати з одного життя лежать переді мною і нічого не кажуть. Мій прапрадід... Як трохи не байдуже читаю я ті три дати з його життя; здається мені так, якби я лиш свою цікавість бажав заспокоїти, а сльоза жалю не являється на очах моїх. І коли мені чого сумно, то того, що колись так буйдуже читатимуть у метриках німі дати і з мого життя, навіть, може, не три дати, тільки дві... Уродин і смерті. Шелестять бібулисті картки старих метрик, перевертані моєю рукою... Старосвітське письмо мерехтить мені перед очима. Снуються думки у початках 18 віку; на тлі неспокійних часів, нападів турків, пановання польської шляхти, бачу дрібне, незамітне, буйдуже для всіх житє чоловіка, так мені близького, а так мому серцю, моїй уяві далекого, бо незнаного... Входить у кімнату мій слуга. — А ви, пане професор, не думаєте святкувати? — питається.— Вже сьома година. — Вже сьома? Дивлюся на годинник: справді, вже сьома. Ото засидівся я, від обіду аж до вечора! — Може, вам чого потрібно? — Ні, нічого! Затопи лише добре в грубі. Там мороз надворі ? — О, ще й який! А звіздно як! Одягнувшись у хутро, я вийшов на місто. Треба було десь повечеряти. Куди іти? Ну, вже ж куди нежонатому чоловікові іти, як не в трактир? В трактир! На святий вечір! Га!.. Годі інакше! Але так мені чогось зробилося сумно! Глумливий усміх над власною одинокістю, який зразу проявився був у мене на думку про такий святий вечір, перемінився небавом у сувору задуму. Трактир, першорядний трактир, в якім я харчувався, здався мені поганою норою, повною задухи, диму і чаду від перепалених прерізних сосів та печень... Святий вечір!.. Та що мені святий вечір! Се такий вечір, як і кождий інший, нічим не гірший, нічим не ліпший! Як прийшов, так і мине... От! звичай... Ух! Який мороз! А звіздно! Тепер у моїм родиннім місточку мусить бути гарно! Коляди, родини при вечері, в хаті солома, у соломі качаються малі діточки, веселенькі собі... Під стіл залазять і кудкудакають так, як я колись... Аби кури неслися... От! Спомини... Пусте! У трактирі повечеряв я собі і проти свого звичаю випив кілька чарок вина. Прочитав кілька часописів і відтак, із думкою, що се ж таки святий вечір, купив дві фляшки вина, а по дорозі — деяких ласощів, запхав у кишені і санками повернув домів. У кімнаті лампа не світилася, але зате у грубі палав ясний огонь і крізь отворені дверці кидав проміння тепла і світла на мою шафу з книжками, на отоманку і на кіш із цвітами та розкішною пальмою, що розкинула своє довге листя над цілим кошем та предивною тінею відбилася на стіні. Тихенько в хаті, тілько годинник під скляним накривалом легенько і поважно тікає. Ах! Як тут тепло! Як мило увійти сюди з морозу! Я зняв із себе хутро, присунув округлий стільчик до отоманки, докинув іще дров у грубу, отворив фляшку з вином, налляв чарку і поклався вигідно на отоманку. Закурив цигаро і пускаю дим під стелю. Лампи не свічу, бо так мені приємніше при сім світлі з груби... А в хаті так тепло! Чому би й я не мав собі урядити святий вечір! Вино добре і смакує мені. Радо би я з ким поділився ним, та нема з ким... Гей, милий боже, коби вона була мала розум, був би я тепер разом із нею при вечері, в родиннім крузі, а не так самітно, як нині... Ну, нічого! Сталося... А моя доля ще не утекла. Я ще молодий; тридцять два роки — то не старість. Просили мене на свята між панни, та ні! Не зловити мене вже так скоро; я вже до того застарий горобець. А проте, хто знає, може, й піду завтра; адже цілі свята у тій своїй норі, як борсук, сидіти не буду. Я ж без людей жити не можу... Ох! Се житє! Се житє! Як його уложити, як повести, щоби марно не прогайнувати його та не оставити по собі лише німі дати у метриках, так як мій прапрадід їх оставив... Отам на столі лежать вони, ті старі метрики. "Аз єрей Іляшевич охрестих отроча..." А тепер ні Іляшевича, ні прапрадіда, ні прадіда, ні діда, ні батька в живих уже нема; а час іде... Ой іде, іде немилосердно скоро! Адже от ще лиш недавно сам я хлопцем ходив колядувати попід вікна у великих батькових чоботях, щоби в ноги було тепліше... А тепер? Як тепло у хаті... Огонь гуде, тріскає, а від цвітів і пальми тіні мелькають по стіні... Ох, боже, як же ж мені скучно!.. Годинник тихенько тікає, так тихенько, майже не чути його. Чи не забув я накрутити його? Ні, накрутив, а може, й ні... Ет, нехай там... Хтось стукає у двері моєї хати. — Прошу. Що за гість у таку пізню годину? Входить сивоусий дідусь із веселим лицем, у зеленім святочнім гданськім жупані, підперезаний широким поясом, із шапкою на завісах у руках. — Христос раждається! — каже поважно. — Славім його! — Я до тебе, сину, в гості. Приймеш мене?.. Не дивуйся, що я в жупані; ліпшого не маю, ще від тата лишився. А ми собі свої, не маєш чого мене стидатися... — Але ж я не стидаюся, тілько не знаю, хто ви, дідусю? — Який там я дідусь! Шістдесять літ — то не вік; іще сила є... А ти мене не пізнаєш?.. Я ж твій прапрадід! — Прапрадід! То се ви? — А хто ж би, як не я? — Сідайте, дідусю! Я не сподівався... Я зараз кажу самовар наставити... — Що за самовар?.. Е, ні, дай спокій! — То, може, вина нап'ємося? — А добре! Чому би ні? І так не пив ніколи. Як же тобі, синку, поводиться? — Незле, дідусю; дякувати богу, добився кусня хліба. — Та ще й білого хліба... Ну-ну, благослови тебе, боже, синку; з тебе добра дитина. А що ж! Женитися не думаєш? — Якось охота відійшла. — Ну, нічого, охота ще верне. А не отягайся довго, шкода вік самотою тратити. Мені було двадцять один літ, як я справляв весілля зі своєю Ганнусею, а тобі вже тридцять два роки. — Інші були часи. — Ба! Інші часи, але мого всього маєтку було стілько, що отих п'ять пальців; а ти ж пан; на жінку і на діти заробиш... Ов! Як же у тебе горячо! Ти такий змерзлюх, чи що, що кажеш так у грубі палити? — Мороз надворі, дідусю... — Який там мороз! Я в жупані, а не змерз! — Пийте, дідусю! Вино добре... — Квасне якесь; не привик його пити. Меду не маєш? — Ні; у нас тепер не п'ють. — Ет! — махнув прапрадід зневажливо рукою.— Знають люди, що добре... Ну, спасибі тобі, сину, за гостину, а тепер збирайся до мене в гості! Сани ждуть на дорозі. — Може би, зрана, дідусю? Заночуйте у мене! Місця досить. — Годі! Стара веліла тебе привезти; нехай, каже, подивлюся на того панича. Ну, та й я тебе рад приймати у своїй хаті. Вийняв я з шафи різні ласощі, що купив, забрав із собою, і ми поїхали. Санки летять лісами, знаними мені дорогами до родинного місточка. Небо звіздне, місяць світить ясно, виблискується іній на галуззях сосон; полохливі тіні перелітають перед очима. Тихо, так тихо в лісі, лиш мій прапрадід співає собі весело: "Бог предвічний..." Мені часом так дивно, не розумію нічого, але тілько часом на хвилину-дві, а там забуваюся і сам співаю з прапрадідом, аж ліс гуде! Винімаю цигаро, подаю прапрадідові; він оглядає цікаво, питає що се, а я показую, що то куриться. Він дивиться хвилинку, приглядається мені, а далі вириває мені з рота цигаро і кидає в сніг. — Здурів хлопчисько! — каже з обуренням.— І ти вже переймив той звичай? Стидайся!.. І я стидаюся і не знаю чому. Не знати коли і як заїхали ми під низеньку хату прапрадіда. — Знаєш що? — каже до мене пошепки.— Ходім під вікна та заколядуймо старій так, щоби аж хата затряслася. — Добре, дідусю! Колядуємо ми. У прапрадіда голос, як дзвін, по цілім передмісті лунає. Я щосили підтягаю також. — Тато, тато! Дідусь!—чую радісні оклики в хаті; прапрабабуся отвирає двері, я входжу, вона мене обнімає, цілує, оглядає — так радується старенька! — А що? — каже гордо до жінки прапрадід.— Не лепський парубок із нього? Козак, та й годі! А ви, діти, чого вирячили так очі? Що пана узріли? Знайте ж, що і в нашім роду пани водяться, а не самі зарібники. Скидай, сину, свою медвежу шубу, нехай мені діти не полохаються! Скинув я шубу, сідаю за стіл. Хата мала, а гостей повно. Пізнаюся з ними. Три жонаті сини прапрадіда, дві доньки віддані, а ще дві не віддані. Дівчата, як маків цвіт, такі рум'яні та розкішні, червоніються ще більше, скоро до них слово промовлю. А діти, внуки мого прапрадіда, з острахом дивляться на мене; я подаю їм ласощі — не приймають, аж коли дідусь каже брати, вони беруть. Помалу освоюються зі мною і самі підходять тривожливо до мене. Прапрабабуся порається жваво і заставляє стіл, чим хата багата. Прапрадід ломиться зі мною хлібом; бажає мені і з роси і з води, щоб я мався, як земля о святім Івані, а був здоров, як вода. А прапрабабуся, моргаючи весело своїми сіренькими очима, бажає мені жінки, як ягідки, рум'яної, як калина, веселої, як пташина, доброї ґаздині, щоби вміла тримати три угли хати. Цілує мене в чоло, а все усміхається, така урадувана, така щаслива! А мені до серця підступає щораз більше якийсь неозначений жаль, якась туга; мені видиться, що я чимсь обидив тих стареньких предків, що мене так щиро люблять, так сердечно вітають, обидив, а не знаю чим. Чи, може, тим, що забував про них так часто? І рівночасно я чуюся такий щасливий; їм усе, що прапрабабуся подає, аби не гнівалася; п'ю солодкий мід, що мені його прапрадід наливає в горня, слухаю його солодкої бесіди, як старий дотепкує собі зі своїх злиднів. "Цілий рік,— каже,— гарувати, але в свята погуляти!" Питається мене, чи не буде нової війни в Польщі; оповідає предивні занесені чутки за Мазепу, за турків і про те, як у них недавно один турок охрестився. Далі, наперекір жінці, розказує, як її сватав, як вона його спершу не хотіла; а жінка бере його злегка за рукав і добродушно дорікає йому: "Ти вже, Андрею, випив нині забагато",— а до мене обертається зі словами: "Він звичайно не п'є, тілько нині так чогось..." — Який я п'яний! — борониться прапрадід.— Як хочеш, ціле "Вірую" скажу тобі напам'ять до самого кінця! От тішуся, що він приїхав... Такий рідкий гість! А далі й я розохочуся, починаю розповідати, як я дійшов до тої медвежої шуби, що тепер на жердці висить, і показую дітям свій золотий годинник; усі цікаво оглядають його при восковій свічці. Гляну я на лиця всеї челяді і бачу; як вони невимовно раді тому, що я такий пан, що в мене медвежа шуба і золотий годинник, який так усіх дивує. — Сховай,— каже прапрадід до мене,— ту чічку, бо ще тобі діти зіб'ють або в солому закинуть. А я на те не годжуся; нехай, думаю собі, діти бавляться, нехай і зіб'ють... Я такий щасливий! — Заколядуймо, дідусю! — Ану, діти, всі разом! "Бог натуру, бо-ог натуру!.." Відтак по коляді прапрабабуся сідає коло мене, бере мої білі руки в свої жилаві, костисті, дивиться так весело мені в очі і радить: — Женися, синку! Правда, як тобі нині було дома скучно? — Правда, бабусю, послухаю вас і на весілля всіх запрошу... У хаті гамір. Аж ось перед вікнами являються колядники із звіздою, починають співати. Я вибігаю з хати, хочу їм добре придивитися. Ох! Який мороз! Аж за уха щипле... Оглядаю звізду, аж тут із приспи під вікнами зіскакує великий пес; побачивши мене, незнаного пана, починає люто гавкати, нараз прискакує і хапає мене за ногу. Я в крик... Перестрашений, зірвався я з отоманки. Де я?.. Ах! Се сон, прекрасний сон... Проклята собака перебила мені його... А я був такий щасливий! У грубі догоряють углики, і маленьке світло стелиться вузьким пасмом по дивані, на підлозі, по коші з квітами і по столі, на якім лежать отворені старі метрики з трьома німими датами з життя мого незнаного прапрадіда... * * * МУХОЛАП _______________ В околиці села К. над Дністром появився не знайомий нікому чоловік, настільки неосторожний чи байдужий на всі прикази власті, що не зголосився в поліції, тільки так ходив собі свобідно, як за давніх добрих часів. Першу вістку про нього принесла Парася, слуга коменданта постерунку державної поліції пана Вілька; вона наперед пані Вільковій, а потім і самому Вількові оповіла свою стрічу. — Іду я,— каже,— собі попід ліс, дивлюся, аж там якийсь пан, із сивою бородою, в окулярах, кидає мішком понад бодяки і ловить мухи чи щось таке. Стала я за кор-чиком і дивлюся, що він буде далі робити. А він сідає на землю і починає порпати, копати, щось виймає, щось ховає... Здається, чоловік не при розумі. Я обійшла його здалека: краще не сходитися з таким мухолапом. Звіт Парасі не був докладний. Пан Вільк хотів ще знати, що той незнайомий закопував чи викопував, кому він давав знаки тою фаною чи тим мішком, чи се хто міг бачити,— Парася аж напудилася від тих допитів, але не могла нічого більше сказати. Комендант, дбалий о спокій околиці, повіреної його опіці, прикликав зараз свого поліцая Францішка Свідра і приказав йому негайно найти мухо-лапа і привести його на поліцію. Заки те все сталося, берегом Дністра понад водою ходив вояк цлового батальйону Войтек Ржепа, котрий мав пильнувати границі, щоби хто з Буковини не перевозив Дністром горівки у Східну Малопольщу. Так сей Войтек побачив на кручі Дністра дивне диво: якийсь сивий пан в окулярах махав білим мішечком на патичку — і то в сторону Буковини — раз, другий раз, третій раз, потім заглянув у мішок, витяг з кишені фляшку, усів на землю — і не знати, що далі робив, бо знизу не було видко. Войтек Ржепа розумів свою службу, і хоч як не хотілося йому лізти на стрімку стіну берега, обов'язок наказував йому придивитися сьому підозрілому панкові зблизька. Нема сумніву: се вимахування хоруговкою в сторону Буковини мало своє значення — він давав знак пачкарям по другім боці, щоби о третій годині по півночі бралися до роботи. Мухолап сидів на камені і затроював спиртом якогось мотиля, коли Ржепа станув коло нього і промовив грізно: — Що ви тут робите? — Чи не бачите? — відповів мухолап. — Це румунська горівка, що коло вас стоїть? — Не знаю. Спробуйте! Ржепа підніс фляшку до сонця, потягнув здорово і прицмокнув. — Ви звідки маєте сю горівку? — Купив. Мухолап сховав спокійно мотиля у коробку і видивився на вояка трохи здивовано, трохи з цікавістю. — Хто ви є? — допитував вояк далі. — Професор Краківського університету. — Говоріть се комусь дурнішому, а не мені. — Як найду, то скажу. Ржепа не похопився на відповіді, лише питався дальше: — Чого ви махали три рази фаною в сторону Румунії? — Бо треба було. — Ну, то я вас арештую. Мухолап не противився. В ту хвилину, мов покликаний, надійшов скоренько поліцай Свідер. Ржепа оповів йому все, що бачив,— і оба тішилися дуже, що зловили такого непевного гостя. Ржепа остався над Дністром, а Свідер не церемонився довго з незнайомим, тільки казав йому йти поперед себе. — Скорше, скорше, бо я не маю часу. Я вже й так набігався за вами, як пес. — Чи я вам казав? — боронився мухолап. — Ви не жартуйте зі мною,— відповів поліцай твердо,— бо я жартів не знаю. Мухолап замовк. По подвір'ю станиці поліції ходила Парася. Як побачила мухолапа, зараз побігла до Вількової: — Іде, іде, той самий, що я його бачила під лісом. Вількова вибігла на ґанок подивитися, як на диво. В селі було страшно скучно жити, тому всяка новинка займала її. Надійшов мухолап, а за ним поліцай, оба спечені, бо жара пекла. Вількова здержала поліцая: — Муж спить по обіді, зачекайте! Ідіть до кухні пообідайте! Сей пан чей не втече. — Нехай спробує, то я його кулькою дожену,— погрозив Свідер, поцілував Вількову смачно в руку, усміхнувся, моргнув до неї і пішов у кухню. Віл-ькова пішла за ним, але по хвилині вийшла знову на ґанок, бо дуже кортіло їй побалакати з мухолапом. Той сидів на лавочці, обтирав цілу голову хустиною, потім чистив окуляри і віддихав тяжко — видко, втомився. Виглядав дуже нещасливо: одітий звичайно, як на дорогу, запорошений, з торбою на плечах, бляшаною коробкою спереду і другою торбою збоку,— палиця і сітка на комахи стояли сперті об стіну. Вількова почала розмову: — Ви приїхали сюди з Кракова? — Так. — За чим? — Ах, знаєте, тут у вас є прекрасна флора і фауна — і я хотів побачити. Вількова зчудувалася: — Прекрасна Флора і Фауна — тут, у нас? Я про них не чула. Вони тут мешкають? Мухолап видивився на Вількову і відповів спокійно: — Се не є ніякі люде, тільки цілий світ ростинний і звіриний. Маєте тут у своїх ярах дністрових предивні рідкі ростини, мотилі, ящірки, вужі Ескулапа... От якби хто мені одного такого вужа найшов, я заплатив би. Мабуть, їх тут уже мало. — А коло Кракова їх нема? — дивувалася пані Вількова.— Адже я вчилася, що під Вавелем в печері є навіть страшний смок. — Був колись,— відповів мухолап,— тепер його потомки розлізлися по кресах і напастують спокійних людей. Вільковій прийшли на думку слова Парасі, що той мухолап не при розумі,— і вона вступилася в двері, щоби, на всякий случай, можна скоро сховатися. Але, як жінка поліцая, вважала своїм обов'язком пильнувати його так довго, поки Свідер пообідає і муж виспиться. Мухолап вийняв з кишені якусь закуску і почав їсіи. Тим часом з кімнати роздався небавом грімкий голос коменданта Вілька: — Карольцю! — Се він кликав жінку. Карольця вбігла до кімнати, побула гам хвилинку, потім покликала Свідра з кухні і обоє попросили мухолапа до канцелярії разом зі всіми його торбами і приладами. Почалося слідство, при котрім, крім Свідра, була й Карольця, бо на селі скучно жити, а тут траплялася новина. — Легітимація! Абсолютно! — гукнув зараз при вході товстий Вільк. Мухолап подав і ждав скромно коло дверей — ніхто не попросив його сідати. Вільк дивився на легітимацію і на мухолапа, оглядав печатки, надумувався, вкінці рішив: "То може бути правдива легітимація, абсолютно, а може бути й підроблена. Знаємося на таких штучках. Тут мені в околиці крутяться всякі большевики й українці — і кож-дий має якусь легітимацію з печатками. А я відповідаю за спокій — абсолютно!" — Чому ви не зголосилися в старостві, і в повітовій команді поліції, і в мене? — Бо мені було не по дорозі. — Не по до-ро-зі,— повторив Вільк з глумом.— Свідер, зробіть ревізію! Свідер зняв з професора велику бляшану коробку і з замахом висипав з неї на ліжко Вілька все, що в ній було. Там були три золотисті ящірки з синявими голівками, один вуж і дві веретільниці. Ящірки зараз збігли з ліжка на поміст, а вуж і веретільниці порозлазилися по ліжку і шукали дороги на землю. — Гвалт!—скричала пані Карольця і кинулася до дверей. Пан Вільк відскочив також від ліжка, а Свідер перший був у сінях. На крик надбігла й Парася і зчинила з панею переполох, як би не знати що сталося: — Вужі, гадюки в хаті! А де ж ми будемо спати?! — Не бійтеся! — успокоював їх професор.— Се дуже невинні створіння. Чи можу собі їх забрати? — Але ж забирайте собі до чорта то гаддє! Абсолютно! — скрикнув люто пан Вільк.— Ще мені того не доставало в хаті! Чому ви не сказали, що маєте в коробці?! — Ну, як ревізія, то ревізія! Ви мене не питали,— боронився професор і сховав обі веретільниці знов у коробку. Вуж тим часом і ящірки залізли під ліжко пана Вілька. Професор поклався на поміст, заглядав під ліжко, казав собі подати палицю, шукав нею утікачів — ніщо не помогло. Потім сам відсунув ліжко від стіни — було пусто. — Або залізли в ті діри коло стіни, або є в ліжку,— вияснював він пригоду спокійно.— Шкода мені того вужа, се був прекрасний екземпляр. Тим часом пан Вільк падькав також: "Де ж я буду спати?!" А його жінка, і Парася, і Свідер вибігли на подвір'я і все дивилися під ноги, чи не лізе за ними "гаддє". — Я казала пані,— говорила Парася,— що то якийсь непевний чоловік. Нащо йому сі гадюки здалися? І не боїться! В руки бере! Чарівник! Пан Вільк зрікся великодушно дальшої ревізії у мухола-па, бо важніша була тепер ревізія його власного ліжка, вийшов на подвір'я і видав приказ: — Свідер! Тут в селі є купець Гольдер, що приїхав за телятами. Найдіть його, абсолютно, і на його возі поїдете з тим паном до міста. Там передайте його панові комісарові, нехай собі з ним робить що хоче! Абсолютно! Чого я маю морочити собі голову? А будьте осторожні, бо, може, то е правдивий професор, то готов нам наварити пива. Розумієте? їзда до міста на возі з телятами не була така прикра, як мухолап боявся, бо він за той час успів Свідра навчити, що ся наддністрянська околиця своєю флорою і фауною подібна до чорноморської і середземноморської: тут є мотиль Saturnia Ругі, тут є квіти Cypripedium calceolus, Pulsatilla pratensis, Amygdallus, Iris aphylla, такий самий, як на Сіцілії, Adonis, акації гледичії, славна Ephedra dys-tychia — остаток допотопної ростинності, чудові ящірки, суслики... Дещо з того показував професор по дорозі або виймав із своїх коробок. Треба признати, що поліцай Свідер при сій лекції лише раз задрімав, і то на малесеньку хвилиночку, за що в нагороду дозволив професорові злізти з воза і зірвати чудовий горицвіт (Adonis), котрого він забажав, як дитина. На поліції в місті відбулося все далеко гладше, як у селі. Тут передовсім був поліцай з Познанщини, з німецької школи, і той попросив професора сідати, поки надійде начальник. Начальник, пан Казімір Корнфельд, котрий уже послав просьбу о зміну свого прізвища на Корневич, бо його наречена не хотіла за Корнфельда вийти замуж, показався чоловіком майже світовим. Увійшовши в канцелярію, він мовчки прийняв від Свідра записку Вілька, а від професора — його легітимацію; не сказавши слова, сів за стіл, закурив папіроску і задумався над легітимацією кілька хвилин, потім помалу і поважно спитав професора: — Умієте читати і писати? — Умію! — відповів професор з радістю. По сій відповіді Корневич знову задумався глибоко. Його служба наказувала йому не вірити нікому, але бували випадки, що не повірити було небезпечно — се вимагало докладної розважності. Вкінці Корневич встав з крісла, подивився ще раз на фотографію в легітимації і на професора і спитався: — Чи маєте тут кого знайомого в місті, хто потвердив би ідентичність особи? — Може, й найдеться,— відповів професор.— Хто вчився у Краківськім університеті, той повинен мене знати. Може, є який лікар? Корневич заглядав у якийсь зошит: — Доктора Смолинського знаєте? — Знаю. Корневич післав за Смолинським і знову задумався. Лікар Смолинський не був добре записаний в поліції — се був українець, котрий сидів місяць в арешті і котрому не можна було доказати, за що він сидів,— так він зовсім не втішився, коли його покликали на поліцію. Є такі уряди, до котрих і ангел не йшов би радо, а не то чоловік з первородним гріхом, що є українцем. На щастя, відвідини в поліції скінчилися зовсім не шкідливо і навіть весело. Смолинський вступив у двері і зчудувався: — Пане професоре, і ви тут?! — Еге! І я тут, для студій подільської фауни і флори... Найшов тут потомків підвавельського смока... Давні знайомі аж поцілувалися на радощах, а пан Кор-невич побачив у тім поцілунку потвердження ідентичності особи професора, дав йому дозвіл ходити по всіх ярах і вертепах і на прощання подав навіть руку. Лікар запросив професора до себе в гості. * * * НА ОКОПАХ _______________ Тихо в полі на окопах, де недавно кров плила... Все приходили мені на думку сі слова, мов початок якого вірша, коли я вліті ходив на прогульку за місто на окопи. Було тут тихо, мов на кладовищі. Навкруги, де не-скопана земля, такі бур'яни, що, мабуть, і в давніх українських степах не було кращих. А тут, де рови і порозкидана свіжа земля, вподобали собі місце переважно синяки — сині квітки, що цвітуть безнастанно від весни до пізнього літа, пахнуть медом і принаджують до себе тисячі бджіл та інших комах, ласих на мід. Легенька музика бринить тут цілий день, як у пасіці. Приємно посидіти тут на окопі. Як ті бджоли до меду, так чоловіка, втомленого війною, тягне в се тихе, самотнє, безлюдне місце. Від лихих думок і тут не втечеш, але вони стають якісь спокійніші, розважні, недокучливі. Сидиш собі і дивишся на те, що люде зробили і що природа робить. Люде скопали ціле велике поле на горбі ровами вздовж і впоперек. Тут вони якийсь час жили, мучилися, лякалися голову вище підняти, а декотрі і вмирали несподівано або забиралися вночі з окопів на ношах — до шпиталю... Багато вони наробилися, заки викопали отсю мережку стрілецьких ровів на горбі. І вся їх робота пішла намарне. Плотів і підпор, що підпирали стіни ровів, уже нема, земля обсунулася, рови стали плитші. Але ще деякі з них глибокі — з головою у них сховаєшся. По вояках, що жили місяцями в сих ровах, нічого не осталося, крім заржавілих бляшанок з консерв, якихось залізних стяжок і куп помотаних колючих дротів. І добре, що людей нема. Краще без них. Тихо в полі на окопах, де недавно кров плила. Тепер собі природа на сій основі, що люде лишили, виводить свої квітчасті мережки, все погане зароблює, закриває і прикрашує. Головне тло темно-синє і пахуче, на тім тлі порозкидані купки червоного маку, білих, і жовтих, і всяких інших різнобарвних квіток, що служать чоловікові всею своєю красою, а він, невдячний, навіть не знає їх назвати. Над окопами щебечуть жайворонки, що тут десь мають свої гнізда; в ровах посвистують степові суслики; гості, котрих тут ніхто не видав; та найбільше тут любих, добрих, тихих музикантів — бджіл. Слухаєш їх музики, і здається тобі, що замучена земля гомонить, знов оживає, в її тілі гочинає кров грати і вона просить-благає о плуг і гарне зерно. Сторицею віддячиться за сю ласку. Сиджу на окопі і оглядаю велику купу колючих, заржавілих дротів. Бачу, як природа всіх сил докладає, щоби накрити і сховати сю погань, щоб не дратувала нікого. Ще рік — і діло їй поведеться. Тепер уже сі дроти виглядають як великий букет: вони поперетикані високою зеленою травою, вкриті повоями і безліччю квіток на високих бадиллях, мов нарочно призначених до такої роботи. І вже можна дивитися на колючі дроти без лихої думки, без ненависті. Ов! Що се? За дротами щось рушається. Іде коза, за козою вилазить з рову хлопчик-пастушок, марний і обідраний. Держить патик у лівій руці, а де права рука повинна бути, там і рукава нема; сорочка зшита на плечі. — Де твоя права рука? — Нема, у шпиталі відтяли. В хату вдарив гранат, убив маму і сестру, а мені відорвав руку. — А батько жиє? — Вмер ще першої зими на війні від холери. З треном їздив. — Що ж ти робиш? — Служу... Більше як дві тисячі років перед нами сказав Софокл: "Багато є страшного, але нема нічого страшнішого від чоловіка". Що сказав би Софокл, коли б він тепер придивився людям? * * * НА СВОЄМУ СМІТТІ _______________ Стільки редьки, цибулі і часнику, скільки на своїм віку з'їв Гершко Зільбер, не з'їв, певно, жоден жид у містечку 3. Старий був чоловік! Здавалося, що смерть забула про нього, бо вісімдесят літ йому вже давно минуло, а він ще бувало у божниці так виспівує на хвалу божу, так у молитовнім захваті несамовито скрикує, що у небесах, певно, чули його всі старозавітні жидівські пророки і угодники та й тішилися ним. Та-бо й було ким! Одно те, що Гершко у талесі і зі скрин-кою заповідей на чолі, з довгою, кудлатою, зовсім білою бородою сам виглядав, як старозавітний патріарх; друге те, що він від своїх двох жінок, котрі вже померли, мав вісімнадцятеро дітей, з того самих синів десять, і всі вони жили і множилися по заповідях божих так, що він давно втратив рахунок між внуками, правнуками і праправнуками — та й уже перестав ними журитися, як горобець, що вивів дітей з гнізда; третє й те, що він був одним з найбільш маючих городян міста 3., мав п'ять великих домів, котрі всі бачили, і мав гроші, котрих усі не бачили, хоч вони були, цілком певно були, і приносили великі проценти, не раз більші, як дозволяє закон. Такий чоловік радує і землю, і своїх предків у небесах і підтримує славу Ізраїля по віки вічні... Побожне і тихе життя сього праведного чоловіка було б, може, так тихо і без гризоти скінчилося, якби не заколотив його комісар староства, що в маю спровадився до його дому, приїхавши бог знає звідки. Тільки у ладився трохи у своїм мешканні, як уже зажадав від Гершка, щоб він доконче казав спрятати з подвір'я купу гною і сміття, бо, каже, що вікон не може на подвір'я відчинити, так чути сю купу. Гершко обіцяв, але минув цілий місяць — і він не погадав дотримати слова. Було холодно, падали дощі, комісар мало коли відчиняв вікна до подвір'я, то й не чув сопуху. Але по дощах пригріло сонце — і комісар прислав Гершкові "гіедиіатіп сгувіовсі і роггаоїки тіавіа Z..." 1 Гершко жив в офіцинах того дому, перероблених з шопи, майже бідно про око. Саме недалеко від його вікон і порога лежав сей смітник, що так непокоїв комісара. Коло порога була лавочка, на котрій Гершко не раз сидів цілими годи- "Правила чистоти і порядку в місті 3..." (пол.). нами і з приємністю дивився на сю купу всяких неужитків, що досі не сердили нікого. Чого тут не було! Сміття з великого і малого дому за кілька літ, всяке череп'я, скло, попіл, папір, солома, вугілля, побиті миші і щури, пір'я із з'їдених курок, шкаралупа з яєць, кості, відпадки з кухонь, подерті черевики, ганчірки — коротко сказати, усе те, що призначене на викинення. Коли се перегниле сміття розпарилося і Гершко надихався його сопуху, він спокійніше спав. І не кортіло його ніколи піти в сад, що був за його домом, повен буйної трави і прегарних овочевих дерев Тут на своїм смітті він бачив колись вінчання своїх дітей, тут його внуки бавилися, тут кури порпалися, горобці цвірінькали,— він зжився з сим неладом і привик до нього так, як кертиця до своїх нор і темноти. І з тим було йому дуже добре. Тепер же комісар, очевидно, завзявся на його спокій, коли пригадує йому порядки. Він прикликав свого внука-гімназиста (бо жив разом з родиною сина) і казав йому читати регулямін. Сіли собі обидва на лавочці проти смітника. — "Kazdy wiasciciel realnosci obowigzany starac sic о co-dzienne zamiatanie chodnika і scieku" 2,— читав внук. — Wusy dus "sciek" 3,— спитав старий. Внук пояснив. — А — zoj! Ni-ni! — замітив на те Гершко,— і сі оклики міг зрозуміти лише той, хто знав, що Гершко ніколи в житті не подумав про хідники і рів перед домом, аби вони були чисті. — "Jezeli realnosc przytyka do placu 'publicznego, nalezy takowy zmiataé na szerokosc 2-ch metrôw" 4,— читав далі внук. — Czekaj!—спинив його дідусь.— Nalezy zmiataé takowy... Wus heist "takowy"?5 — To jest plac 6. — A-hm! — зрозумів старий, додав знову: "Nu-nu",— підсміхнувся і казав читати далі. Чого там в регуляміні не було! Кожда жидівка, яка лиш мала перини і подушки, сушила їх, не питаючи нікого, на 1 Фруктових. 2 "Кожний власник нерухомості зобов'язаний дбати про щоденне підмітання тротуару і стоку" (пол. ). 3 Що таке "стік"? (Євр.) 4 "Якщо нерухомість примикає до громадської площі, то треба підмітати на ширину 2-х метрів" (пол.). 5 Почекай. Треба підмітати таку.. Що означає (по-єврейськн) "таку"? (Пол.) 6 Тобто площу (пол.). вулиці, на парканах, на плотах на вікнах до вулиці,— а тим часом регулямін се заборонював! Яким правом? Хідники і рови мали бути чищені — хто в місті того слухав? З вікон і балконів не вільно плювати — ай, вай! Може дощ падати, чому ж не вільно плюнути? Здохлих курей і котів не можна викидати на вулицю або на сміття,— чи бачив хто таке? Що з ними робити? В хаті їх тримати? Та вже найбільше розсердив Гершка § 68, котрий наказував, що на сміття треба скрині, відпорної на вогонь, і що її треба якнайчастіше спорожнювати. Сей параграф комісар зазначив червоним олівцем. Хоч Гершко і сим разом не сказав більше, як зневажливе "но-но", але видко було, що його душа затривожилася. Одначе лише на хвилину, бо, коли глянув на вонючий смітник, твердо постановив собі не вивозити його, хоч би лиш для того, щоб не видавати цілком без потреби кількох крон, а може, й більше. Такий був початок Гершкової журби. Помалу вона починалася, а скінчилася до двох тижнів. По двох днях сказав комісар Зільберові цілком прикро — і як до такого поважного горожанина — цілком неделікатно, що скоро він не скаже вивезти сміття, то се зробить магістрат на його кошт, бо тут, в домі Зільбера, може вибухнути холера, хоч не з-над Гангу, лише з-над Дністра, але не менше ретельна, як азійська. На згадку про холеру Гершко сердито сплюнув і відповів комісарові, що коли він такий великий пан, то най собі сам хату вимурує і з його дому винесеться — хоч би зараз, він не дбає, не силує його мешкати цілий рік, як умовилися. Гершко сказав сі слова з такою певністю, що комісар не відізвався вже ані словом, тільки відійшов собі до уряду '. Того ж таки дня прийшов до Гершка поліціянт з магістрату і просив його цілком по-доброму, щоби вивіз сміття. Гершко не відповів на се ані одним гідним словом. По трьох днях прийшов Гершкові наказ заплатити 2 корони кари за непослух. Він не заплатив. За два дні потім сам бурмістр др. Каценелленбоген, зустрівши Гершка на Ринку, пояснював йому, що небезпечно зачіпатися зі староством,— нехай же він не шукає собі ключки і бурмістра не вганяє в прикре положення. Адже він сам не тисне нікого, щоби регуляміну тримався; коли ж комісар староства упо-минається, треба послухати. Тут: установи. По сій пораді старий Гершко упокорився і шдвечір застукав до комнати комісара, хотів з ним бачитися. Комісар спитав коротко, чого він хоче. — Panie komisarz! 1 — почав Гершко прегарним жидівсько-польським жаргоном, котрого не можна перекласти на ніяку мову.— Чому ви на мене brojges? Що вам те сміття шкодить? Чому ви мене переслідуєте? Комісар подивився на Гершка спокійно, відвернувся і пішов. Тоді Гершка напала така злість, яка йому не траплялася вже віддавна. Він аж затрясся і таки тут, в мешканні комісара, розкричався: — Co pan komisarz sobi myszli? 2 Я маю двох синів адвокатів, внук є професором гімназії, другий — лікарем, третій внук має село... І я маю більше, ніж ви! На сі слова комісар вернувся і викинув Гершка за двері. Се був другий чи вже третій акт трагедії Гершко спересердя не спав цілу ніч. На другий день він виїхав до свого сина-адвоката в недалекім містечку П. Не був би й їхав, якби не трапилася дешева нагода, коли міг присісти на фіакрі, котрим уже їхало троє знайомих. Треба було порадитися сина, як позбутися комісара з дому. Адже то гірка година з таким локатором... Коли він вернувся за добу додому і став на своїм подвір'ї, не пізнав його 3 величезного смітника лишилося тільки мокре місце, щоправда, також вонюче — з нього аж пара піднімалася на сонці,— але пусте, цілком пусте... Він аж перелякався. Що сталося? Дома пояснили йому, що магістрат прислав віз, і сей вивозив сміття цілий день на кошт Гершка. А поліцай приніс небавом рахунок на 10 корон за воження, до того ще й засуд на 5 корон кари. Як не заплатить, то прийде екзекуція... П'ятнадцять корон мав Гершко викинути цілком дослівно на сміття! Удар був засильний, такий сильний, що Гершко того дня не тільки курочки не хотів їсти, але навіть на цибулю не дивився. Сидів у хаті і з ніким не говорив. Що син-адвокат порадив, ніхто не довідався,— сяк чи так, комісар поставив на своїм, а викинути його з дому нема способу, бо за мешкання платить. Тримай же такого ворога! І дивись на нього аж до другого мая!.. 3 1 Пане комісар (пол.). 2 Що пан комісар собі думає? (Пол ) 3 ^Робто ще рік—до закінчення строку договору В душі Гершка кипіло, і варилося, і клекотіло,— він сердився, як мало коли, і не міг собі знайти ні ради, ні розваги. Цілком розбитий, він поклався у ліжко, трохи переслався і йому полегшало. Одначе не ступив на подвір'я, не відважився. Тільки на другий день в саме полуднє він вийшов з хати і сів собі на лавочку, щоби трохи погріти старі кості на сонці. Сонце не гріло, але пекло — і вже висушило цілком місце по смітнику, котре посивіло так, як ціле подвір'я. Гершко подивився на се місце і відразу почув якусь таку порожнечу в душі, мовби не лише на подвір'ї, але навкруги зробилася одна пустиня — така сама, по якій ще Мойсей ходив з жидами... Тільки літ дивитися на сю різнородність смітника, відгадувати, коли викинуто самовар, що стирчав з нього, коли сходив внук калоші, що лежали коло самовара, коли загинула курочка — ся коло паркана, що її потім пес подер,— стільки літ дихати тут на подвір'ї свіжим повітрям — таким, яке Гершкові, очевидно, виходило на здоровля наперекір всяким гігієнам,— і нараз — пустиня! Чисте подвір'я без сміття! Гершкові зробилося слабо; він не міг дивитися на таке пусте і погане місце і пішов до хати. Знову мало що їв і снувався по хаті, як немічний дід. Цілком охляв старий, хоч і не знати було, що йому хибувало. А вранці на другий день, ще сонце не зійшло, як з дому Гершка роздався великий крик на ціле подвір'я. Слуги побудилися, повиходили з кухонь і довідалися, що Гершка Зільбера не стало в живих. Пішов сердега туди, де нема ворогів-комісарів, де жидівське сміття, коли є, може собі лежати до суду-віку на потіху цілого народу ізраїльського, де нема ніяких регулямінів, де не карають задурно, де, одним словом, добре. Не пережив старий Зільбер такої гризоти, такої великої переміни у своїм житті,— забрали йому його смітник, і він помер. Хоч і кажуть, що смерть причини шукає, але хіба не було б на другім світі жидівських адвокатів, аби вони за такого праведника, як Гершко Зільбер, не загнали комісара в біду, коли і він помре. Ще він своє відпокутує... НА СУДІ _______________ Молодий, коло 30-літній, професор гімназії Іван Латка їхав залізницею на свою нову посаду в С. Сидів сам у переділі 3-го класу і нудився. З нудьги заглядав до своїх двох валіз на полицях, чистив нігті, придивлявся собі в малім кишеневім дзеркалі, підкручував вуса догори, аж під очі, поправляв свою модну краватку, що мінилася до сонця, як шкіра ящірки, та оглядав свої жовті шеврові черевики і палицю. А коли се йому знудилося, виймав па-піросницю і курив. Вакації вже кінчилися; лишилося ще тільки два дні, найдорожчі для учеників, бо останні. Тому ще на двірцях і в залізницях майже не було їх видко. Латка їхав наперед, щоби найти собі хату і розглянутися на новій посаді. На станції в Д. всіли до його переділу два ученики в мундирах зі знаком "в" на шапці. По відзнаках на ков-нірах видко було, що низький і грубий ученик був з шостого класу гімназії, а худий і високий, з непідтятим заростом на лиці, як у молодих жидів, був із семого класу. Шостак зараз вийняв свою папіросницю, подав сема-кові, а що не мав сірників, попросив у незнайомого подорожнього вогню. — Панове вже з вакацій? — почав Латка розмову. — Так,— відповів семак. — Прикро вертатися? — Ну вже ж, що немило. — А куди, панове, їдете, коли вільно спитати? — До С. Латка зацікавився: се ж ученики тої самої гімназії, в котрій він мав служити. "Можна би дещо довідатися",— погадав собі. — Які ж там відносини у вашій гімназії? Бо раз якось у часописі читав я, що в ній нема ладу. Учителя набили ученики по лиці. — Ано, бо заслужив! — відповів коротко шостак. — Ретроград, клерикал і донощик був,— пояснив ближче семак.— "Піпчив" дуже, одним словом — свиня. — А директор який? — Та що директор? Старий дурень — і вже! Найбільшу приємність має, як котрого може вигнати з гімназії. А боїться шкільної ради, як штубак. Всюди нюхтить соціал-демократів, радикалів, атеїстів, революціонерів, а сам дурень, аж крутиться. — Повинен уже на пенсію піти,— заокруглив шостак характеристику директора. Професор Латка не відзивався хвилину, але недовго всидів мовчки, бо цікавість перемагала. — Професори добрі? — спитав він знову. — Різні є,— відповів шостак. — Тепер має прийти до нашої гімназії свиня, якої світ не бачив,— додав семак. — Хто такий? — спитав дуже цікаво Латка. — Професор якийсь до латини і греки, Латка називається. Латка почервонів на лиці і добре придивився сема-кові: — Чому ж свиня? Адже ви ще його не знаєте? — промовив оскільки міг спокійно. — Не знаємо ще, але маємо докладні відомості з гімназії, де він був досі, від учеників. Професор Латка придивився тепер ліпше грубому шостакові, добродушному і рум'яному з лиця, погадав собі, що від нього можна би дещо більше довідатися, подав йому і семакові своїх папіросів і розмовляв дальше: — На професорів ученики всяке виговорюють, дуже часто без підстави, і тим тяжко кривдять їх. — Ну, Латки певно не кривдять,— відповів твердо семак.— Адже се бельфер, знаний нам і з листів, і з часописів студентських! Зарозуміла бестія і на свою красу, хоч поганий, як щур, і на свої відомості, хоч дурень, і на свої краватки,— одним словом, педагог найновішої дати, кандидат на директора й інспектора, кар'єрист першого сорту, а все коштом учеників. У Латки в душі похололо. Він майже з перестрахом глянув на молодих товаришів подорожі, потім розсердився, далі погадав, що по таких словах годі йому признаватися, хто він, і, щоби вибавити себе з клопоту, відвернув лице до вікна вагона та здув попіл з папіроси за вікно. Мабуть, сей уданий спокій Латки осмілив шостака до дальшої розмови. — Ми все знаємо! — казав він.— От тільки вчора дістав я лист від його ученика. Латка був господарем шостого класу. — Так! — мало що не потвердив професор, але похопився і сказав лише: — Ну? Що ж він там пише? То цікаво послухати, як ученики характеризують професора. — Справді, цікаво,— згодився з ним шостак, витяг з кишені лист і почав читати: — "Там прийде до вас наша Латка. Добре, що його звідси забрали, тільки шкода, що не нагнали на сто чортів, а дали до вас. Свиня на всі боки — і то навіть не з йоркширів, тільки наша, проста, галицька, з довгим рилом і з грубою щетиною. Поза аористами і кон'юнктивами не бачить божого світа, хоч сам на своїх класиках пише собі всі пояснення і переклади. Від учеників жадає всього напам'ять, а сам нічого не знає. Двійок дає без кінця і так заслуговується перед шкільною радою. Ми били йому вікна так довго, поки його не забрали від нас. Робіть і ви так, коли не зміниться. Найбільше мстився на нас взимі. Розігнався був сватати доньку начальника суду, щодня вбирав тоді іншу краватку, парфумувався, прилизував чуприну, нігті в класі чистив і пилував — і дістав здоровенного гарбуза, бо довгів має щось з десять тисяч!" "Неправда!" — щось скрикнуло в душі професора, але наверх видобулося лише якесь глухе "гм". — "Тоді,— читав далі ученик,— мстився на нас без пам'яті до самого великодня, коли ми йому гарненько вибили всі шиби. Я сам як пустив здалека з катапульки камінець, то вибив таку круглу дірочку в шибі, як викроєну. Я ходив потім дивитися". Професор мав велику охоту побачити письмо автора листа, але шостак сидів задалеко від нього. Присунутися ближче, щоби побачити, було годі, бо можна було зрадити себе, а може, ученик сховав би лист. Врешті, сей суд так приголомшив його, що він сам не знав, що робити. Тим часом ученик читав дальше — очевидно, приємно було йому похвалитися, як заздалегідь позбирав відомості про нового учителя. — "У п'ятому класі найшли на нього досить добрий спосіб, котрого можете і ви спробувати. Все казали йому, що наймиліша година — се його, що він дуже добре вчить і що понад греку і латину нема нічого кращого на світі. Там він якось не так лютував, а в нас страх! Я дістав поправку..." Професор почав нагадувати собі, кому він у шостому класі дав поправку. Дав злу ноту з греки вісьмом ученикам, отже, котрийсь з них є автором листа. Певно, Плотичка — худоба, лінюх, заводіяка,— о! Ніхто інший, тільки він! Але тут ученик замовк, і професорові мимоволі вирвалося: — Вже все? — Де ж там! — відповів ученик.— Але далі вже годі читати. "Що там ще може бути?" — думав педагог, до краю розцікавлений і подразнений листом, і ухитрився сказати: — Ну, вибачайте, що я допитуюся, що далі є в листі; се вже й так з вашого боку доказ великого довір'я до мене, незнайомого, що стільки прочитали мені. Сими словами вхопив за серце шостака, і він відповів: — Нічого там уже незвичайного нема. Товариш пише, що ученики набили його за якусь там дівчину. — Се неправда! — скрикнув нараз Латка, вставши з лавки як опарений. Оба ученики зчудувалися і схопилися також на ноги. — А ви звідки знаєте? — спитав семак таким голосом, як би хотів сказати: "Як ти смієш нам перечити, не знаючи справи?!" — Я сам є професор Латка! Дам я вам, драби і гуль-тяї! — відповів грімко Латка і вхопив за палицю. В одній хвилині ученики щезли з переділу і побігли аж до четвертого вагона. Професор Латка почав ходити по своїм тіснім переділі, як лев по клітці, і все повторяв: — Драби! Гультяї! Дикуни! Гайдамаки! Потім сів і тяжко засмутився. В листі було багато правди, і се його зажурило. * * * НАРОДНИЙ ДІМ _______________ Доки Народний Дім не був Народним Домом, тілько домом лікаря д-ра Фушера, ніхто про нього не думав і не займався ним, хіба сам Фушер і ц[ісарсько]-к[оро-лівський] уряд податковий. Тоді-то сей дім прожив свої найкращі літа. Се. був звичайний старосвітський партеровий дім, побитий ґонтами, зі сходами і широчезним ґанком до подвір'я, з різними коморами і закамарками на кури, качки, гуси і голуби, і з окремою стайнею на коні та возівнею на карети. Дім невеликий, але з однаковими вікнами, одностайною краскою на надвірних стінах, з цілим дахом, цілими коминами, одним словом: назверх порядний. І всередині у довгім ряді кімнат видко було не лише порядок, але і заможність — •не даром же доктор Фушер лічив хворих із сорок літ. До сего дому належав* і огород, до котрого входилося з подвір'я. Невеликий огород, але з него була і користь, і приємність: тут росла і всяка добірна садовина, і виноград, і оріхи волоські та ліскові, і синій боз, і жасмин, і квітки, а попід дерева м'яким зеленим килимом стелився розкішний моріжок. До того була в огороді і крита кру-гольня з мурованою альтаною в мавританськім стилі — на літо прекрасне місце для тихого спочинку або забави. Гарно було тут, і затишно, і приємно. Тілько десять минут ходу від ринку міста, а властитель дому міг жити мов на селі. Але сталося: прийшов час, і Фушер помер. Його насліди ники жили ще якийсь час у сім домі і господарили так, що дім мусили продати. От тоді й лучилися на нього незвичайні купці: кілька руських патріотів задумало купити його на власність народу. Дім коштував двадцять тисяч, а патріоти мали в руках тілько п'ять тисяч, зібраних за довгі літа патріотичної роботи. Вони сказали собі: "Купувати дім за готові гроші — невелика штука, а от штука купити його без грошей або з п'ятьма тисячами в руках. Решту зложить народ". І вони купили сей дім, уживши при купні різних адвокатських способів, позичок, векселів і т.п. Купивши, назвали його Народним Домом, а місцева "Руська газета" привітала його великою вступною статтею, де між іншим було сказано: "Маємо вже тепер свою власну народну палату, свою кріпость для оборони руських душ, своє гніздо, де будуть виховуватися молоді вірлята України,— маємо свій власний Народний Дім. Дім на три фронти до трьох вулиць; мури грубезні, можна на них ставити перший поверх. Тут буде саля на збори, концерти і бали; тут будуть товариства, казино, бурса, друкарня і т. п. Народний маєток збільшився о Народний Дім. Відзиваємося тепер до тебе, руський народе: складай гроші, аби дім сплатити, розширити, прикрасити і віддати тобі на службу". З того часу, як дім Фушера став Народним Домом і збільшив собою народний маєток, а "Руська газета" так прославила його, він як би відмінився, став славним у руськім народі і покрився немов якоюсь авреолею. Тепер уже всі знали, що се не який-небудь дім, а Народний Дім з трьома фронтами і з грубими мурами, що двигнуть не тілько дах, але ще й перший поверх. А відколи на його стінах блисла синя таблиця з золотим написом: "Народний Дім", то люди з міста і з сіл не раз ставали перед ним і з поважанням вимовляли слова: "Ага! се Народний Дім. Ну... на палату або на кріпость він не похожий. Але добре і се!.." І так звичайний дім Фушера дочекався на старість великої слави. Треба признати, що ся слава спершу зовсім не змінила його зверхнього вигляду; він який був за часів Фушера, такий на погляд був і тепер, коли належав до руського народу. Будівничий казав, що дах "витримає" ще кілька літ, ганок треба поправити подекуди, бо спорохнявів, а мури — ті постоять ще й сотку літ. Лише всередині дім змінився дуже: замість колишніх дорогих меблів стояли тут тепер прості столи, шафи та крісла, в потребі і ще простіші ослони, а блискучі колись помости втратили небавом свою ясність і затоптали їх патріотичні ноги інтелігенції, а ще більше селян. Але Народний Дім бачив тепер у своїх мурах самі патріотичні сцени: збори, наради, вечірки зі співами і танцями і т. п., а його головна саля заясніла небавом від портретів Шевченка, Федькович,а і різних інших патріотів, що різними поглядами дивилися із стін в сей або той бік салі. Так тяглося зо два роки. Виділ Народного Дому не спішився з направками, які казав поробити будівничий, бо патріоти і так не могли дати собі ради з векселями, які попідписували і які треба було в пору сплачувати. Хоч "Руська газета" в кождім числі грубими буквами відзивалася до народу: "Складайтеся на Народний Дім! Не забувайте при жадній нагоді на Народний Дім!" — та нарід, очевидно, не відчував так дуже сильно потреби думати при кождій нагоді про Народний Дім, і встаючи і лягаючи, і ходячи і танцюючи, і їдячи, і спочиваючи. Хоч се нікому іншому, тілько цілому народові дісталася така палата в руки, але нарід не дбав за неї навіть так, як дбав колись Фушер. Там десь котрий русин прислав на Народний Дім одного золотого або і два і потім пильно шукав свого імені в часописі у "виказі впв. патріотів, що зложили складки на Народний Дім", а коли не найшов, то питався в редакції, чи ис пропали в кого його гроші,— але таких високоповажних патріотів було небагато, так що виділ, а радше тілько три виділові на гарних посадах і властителі камениць, не мали просто вільної години з векселями. Інші виділові були, правда, щирі патріоти, але їх патріотичних підписів на векселях був би навіть ніхто й не приймив... Народний Дім привик помалу до свого нового властителя, хоч і посумнів троха зверху. Ще мешкали в нім, крім товариств, і чужі люди, котрі платили за мешкання і від часу до часу допоминалися енергічно у виділу о порядок. Виділ не міг викрутитися і латав то сходи, то вікна, то старі груби або підлоги. Але на третій рік ті добрі люди мусили забратися, бо виділові Народного Дому прийшла до голови патріотична думка заложити в Народнім Домі бурсу для учеників. Люди випровадилися перед феріями, і два мешкання, зложені з кількох кімнат, лишилися на час ферій порожні і замкнені. Патріоти в більшій часті виїхали також на ферії — і в кімнатах товариства часом не було і живої душі. З того часу і почалася недоля Народного Дому. Він почув нараз страшенну порожнечу у своїм нутрі, так як голодний чоловік. Темними ночами щось у нім скрипіло, шелестіло, бігало по підлогах, у коминах стогнало,— він сам не знав, що йому хибує. Подує сильніший вітер, крокви стогнуть, ґонти злітають на землю, від коминів відриваються цегли, і двері та вікна скриплять так жалібно, що ані заснути. А вже, що йому найбільше не подобалося, то миші, що бігали йому по животі і залазили чорт знає куди. Десь-то перше того мерзенного сотворіння і не було видко, а тепер ось як лазять! Та й скілько того! Народний Дім не раз прислухувався вночі, що в нім діється, і мороз проходив по його мурах. Миші завели собі гнізда в бібліотеці Народного Дому. То, бувало, ніч настане, у всіх кімнатах нема ані одного патріота,— мишам воля. Вони вибігають з бібліотеки, проходжуються по читальні та по інших кімнатах і сумують над своєю гіркою долею. — Десь перше,— каже одна,— хоч і треба було пильнуватися, але можна було тут запопасти якусь їду: масло в комірці, муку, хліб... а тепер хоч гинь: самі книжки! — Ох, правда,— нарікає друга миш,— я от з'їла троха поезій Панька Хванька та й так мене у животі ріже, що сама не знаю, що собі робити. А третя миш на те: — Сестриці любеньки, а хіба ж я не відхорувала тяженько, з'ївши "Досліди над руською мовою" професора... як же він називається?., ну, пусте! Нехай його чорт побере! — А мій тато так вмер, покуштувавши габілітаційної розправи доктора Поклонського про генезу казки "Дід як в'язку дров підвів, то під нею аж присів". Там таке понаписував про Індію, Візантію, Британію і Японію, куди ся казка ходила, що бідний тато мусів умерти наглою смертю. Кому смерть, а професорам по чотири тисячі пенсії за те... — Ох, гіркий наш світ! — плакали всі миші хором. А Народний Дім і сам не знав, що думати: і мерзко було йому, і жалко нещасних. Але небавом годі було йому журитися мишами, бо йому самому буря вибила очі. На даху до фронту були від поду два круглі вікна, зовсім як очі. Одної ночі буря напосілася на сі вікна, термосила ними дві години і таки вибила. Притім позривала цілі плати даху і позаносила бог знає куди. Народний Дім став як сліпий. Перше-то у його очах на даху хоч сонце мерехтіло, а тепер вони випали, як у чашки, тілько ями лишилися. По бурі тої самої ночі прийшла довга зЛива і вода лилася на під, а з поду крізь стелю у салю з портретами. Шевченко у кожусі і в шапці саме тоді приглядався мишам, що танцювали, мабуть, коломийки по салі, коли чує, а йому вода за ковнір ллється. — Гей, Федьковичу, рятуй! Вода ллється мені за ковнір. Здійми мене із стіни! — Не можу, братчику солодесенький! І мене повісили тут, не знати за яку провину. Прибили до стіни... — Се що за лад у вас такий? — сердився Шевченко.— За моє добро така мені подяка? — Ех, Тарасе, не знаєш ти нас! Ще ти не маєш чого нарікати... Тарас загорнувся ліпше у кожух і замовк. І Федькович не відзивався, тілько думки думав: "От як придався мені гуцульський сердак, усю воду втягає в себе!" В кілька днів по бурі залатали дах Народного Дому. Будівничий уряд заборонив латати ґонтами, казав ужити бляхи. "І так,— казав урядник,— ґонте майже в середині міста се анахронізм. Та й другим домам небезпечно". — Не журіться,— відповів йому виділовий, що не виїхав на ферії,—ми ще вимуруємо таку палату з такою бляхою, що ну! Урядник покинув журитися, а тим часом Народний Дім дістав зверху дивні білі, бляшані латки на чорних збутвілих ґонтах. Ті латки так блищали до сонця, що люди аж не могли дивитися. Та й Народний Дім не міг спокійно дивитися на ті бляхи. Часом потішав себе, що се ордери за довголітню службу, а часом й сердився, коли чув, як перехожі люди говорили: "Ну, та й полатали ж стару руїну". Справді дах виглядав дивно, так як би хто чорний, дірявий капелюх полатав білим полотном зверху. "Старість не радість!" — думав собі Народний Дім і куняв на сонці до кінця ферій. У перших днях вересня ожив троха. До бурси прийняли сорок хлопців, жвавих хлопців із сіл, що мали стати колись також руськими патріотами. Поки що вони їли здоровенно, вчилися і збиткували. У городі Народного Дому була осіння садовина,— до кількох днів її не стало. У куті города росла прекрасно щіпа,— бурсак зрізав її при самій землі, бо потребував бучка до пилки. Виноград ще не достиг, але він смакував, бурсакам дуже добре. Мураву столочили, де лиш яка була. І коли вони те все зробили, виділ Народного Дому не міг збагнути і не знав, кого карати як — вибачив молодим патріотам усі їх провини і тілько журився, звідки взяти на ту саранчу грошей, бо селяни, хоч обіцяли платити що-небудь за синів, але з платнею не квапилися. Народний Дім не міг дивитися спокійно на таке спустошення і рішив помститися на бурсаках: доки сходи, що вели на подвір'я, держав при собі, то держав, а раз", на злість бурсакам, пустив сходи саме в хвилю, як бурсаки по них ішли. Злетіли молоді вірлята України не угору, тілько на долину, потовклися троха, але се на них небавом присохло, а Народний Дім мав потіху, що помстився. Якийсь примхуватий зробився старий: дітей не любив! І то ще яких дітей: надію Русі, будучих великих патріотів! Зроблено нові сходи, і Народний Дім утихомирився на кілька місяців. Привик до голосу молодих і старих та до гусей, качок, курей і пантарок, які завели собі господиня бурси. Сей дріб ходив за дня по подвір'ю, а на ніч мусив він іти у велику пивницю, саме під салею Народного Дому. То не раз бувало Народний Дім аж стрясеться досвіта, як у нім запіє десь у самій глибині когут, або скричать проклятущі пантарки. Сі пантарки найбільше йому досолили: голос їх так і ріже пилою усякого по серці. Осінь перебув Народний Дім без особливої пригоди, аж як по Йордані прийшли м'ясниці, зміркував старий, що приходить на нього тяжкий час. Він знав, що веселий руський нарід має деякі свої і чужі танці, від котрих уся хата мусить трястися, хоч би не хотіла. А Народний Дім був уже такий слабий у своїм тілі, так боявся, що не вдержить усіх своїх костей при купі, що на м'ясниці ждав, як на свою смерть. Перший вечерок минувся без пригоди. Одно лише замітили веселі гості, що під час танцю і стара велика груба при стіні також танцювала. Коли запалили у ній усередині і вона розігрілася, а потім придивилася, як молодіж танцює, як руські молодці присюдами ходять, мов раки лазять, не втерпіла стара, давай і собі хитатися то в сей, то в той бік. Се розсердило матерів дочок, і вони зажадали від виділу, щоби прив'язати грубу грубим дротом до стіни, бо ще готова вибігти в залу і побити дівчата. Виділ зрозумів, що мами добре кажуть, бо груба справді була собі здоровенна, хоч і стара, і прив'язали її дротом до стіни. Спересердя груба остигла і вже потім не гріла ніколи, хоч ти у ній пали цілий день. І коли б не те, що в салі бували звичайно са*мі гарячі патріоти і патріотки, то тут би взимі не можна було і всидіти. Другий вечерок до самої півночі ішов добре. Гості так розбавилися, що аж любо було дивитися. Мами попід стінами ще не спали, тілько радо згадували давні часи та пильно зиркали за своїми доньками, з ким танцюють. Прийшов польський танець мазур. П'ятдесят пар стануло в салі. "Ну-ну,— думав собі Народний Дім,— чи видержу я сей танець до кінця? Не досить їм руської скаженої коломийки, від котрої мене за кождим разом три дні кості болять,— треба їм ще такого самого скаженого польського мазура. І се руські патріоти!" Отеє воркотання старого дому чути було виразно під час танцю, особливо в місці коло груби. Звідтам звичайно кожний панич розпускав свої ноги, як крила, або там спинявся і бив зап'ятками черевиків об себе, та ставав так твердо на підлогу, що аж портрети на стінах хиталися, і груба хиталася, і цілий Народний Дім трясся. Півгодини терпів Народний Дім тяжкі удари в се болюче місце коло груби та думав: чей уже раз буде кінець тому скаженому мазурові? Ні! Ще ждало кільканадцять пар! Народний Дім ще чекав із чверть години, але коли потім усі п'ятдесят пар пустилися відразу підскакувати та вигопкувати, старий не втерпів, у всіх суставах так його заболіло, що він половину підлоги саме довкола груби пустив із рук, і вона провалилася в пивницю. Прив'язана груба дивним дивом стояла далі, а підлога так чудно навскісь запалася в пивницю, що з кільканадцять танцюючих пар зісунулося вниз просто між гуси, качки, кури і пантарки бурсацької господині. Ой, то не білі гуси загегали рано-вранці до схід сонця, се кричали білі лебідки-красавиці у пивниці; то не когути закукарікали, лопочучи крилами на плоті, то руські паничі заверещали різними голосами на дні Народного Дому, лопочучи руками і ногами у темноті. А білі гуси і качки, чубаті кури і перлисті пантарки не могли перекричати тих, що на них упали; погибли деякі, придавлені білими дівочими грудьми та танцюристими ногами патріотів. Сам аранжер танців забив когута, сівши йому на голову, мов на канапу. Котрі ж не погибли, злетіли з криком бистрими крилами вгору, у салю, у ясний світ, у мир хрещений. Скричали мами, стоячи над пропастю, темною і незапашною; збіглися батьки з буфету, похилилися, стогнучи, над безоднею і простягли руки, але не могли нікого досягти. — Дайте драбини! — скричало кілька нараз. — Відчиніть пивницю! — кричали інші. І драбину принесли і пивницю відчинили: витягли всіх наверх, хто тілько був упав. Дехто потовкся, дехто носа розбив або руки обдер троха, але більшого нещастя не було. Останній вилазив наверх аранжер, загально люблений усіма паннами. Але тілько він виліз на півдрабини, так що впало на нього світло, всі жінки розбіглися, а мужчини стали зло-віщо шепотіти: — Не вилазіть! Не вилазіть! Вам роздерлося дещо... там, де не треба. Аранжер оглянувся на "дещо" і сумний зліз у пивницю та вийшов дверми на подвір'я. Сеї ночі уже ніхто не бачив його в салі. І всі інші пішли чимскоріше домів. По двох годинах було в Народнім Домі тихо, тілько господиня бурси плакала над своїм добром та дорізувала недобитків. З отсих недобитків найбільше поплило крові,— погибли, нещасні, за землю руськую, за Народний Дім. І ніщо не прийшло їм з того, що їх на другий день поїли будучі патріоти, голодні бурсаки. Тілько кілька курок лишилося — бідні вдови по нещаснім когуті... Руська патріотична душа — то загадка нерозгадана. Здавалось би, що після такої пригоди, де Народний Дім вимовив свому народові службу, бо нарід не дбав про нього, виділ сього Дому і сам утратив віру в нарід. Отже, ні! Віра в нарід спасла їх і Народний Дім. Вони рішилися будувати нову палату. Думали будувати дім за 25 тисяч, але склалося так дивно, що вибудували за 50 тисяч. Коли вже дім був готовий і вони зчислили всі позички та векселі, покивали сумно головами, подумали хвилину, а там і потішив один виділовий другого: — Сплата на тридцять літ! Чого нам журитися? Або ми доживем? — Правда! Нехай журяться трохи і ті, що прийдуть по нас. Таким способом стали руськими патріотами уже й ті, що були тілько в колисках або ще і не вродилися. * * * НЕБЕСНІ ПТАХИ _______________ Це було в неділю по службі божій. Господар. Петро Качан сидів з кумом Василем Вовком у шиночку Зальцмана, і оба пили горівку. Уже були по другій чарці. Качан вдарив себе кулаком у груди, зробив страшно грізне лице і сказав рішучо: — Уб'ю, кажу вам, як зловлю,— все мені одно! Ти ори, сій, сапай, доглядай, а злодій прийде собі спокійненько вночі з мішком, наломить з копу шульків і несе додому, як своє. Я-бо дивувався, хто це так ночами ходить. Іду я, знаєте, колись гостинцем уночі — на хрестинах був та й забавився поза північ,— дивлюся, а понад Дністер суне пара за парою, як процесія, а все з мішками. Хто такий? — гадаю собі, а то дивися: самі здодії! Кажу вам: яких сто шульків виломили мені тої ночі на моїй ниві. Не подарую, щоби-м так з місця не встав! Кумові Василеві не треба було багато толкувати цю несумлінність злодіїв. — У мене,— казав він,— колись-то обтрясли дві сливи до решти. Тоді ж кожду ніч мусив у саду спати. — їх уже, певно, та стара Мошинська продала на місті; вона все від злодіїв купує і продає, а людям каже, що має свій сад. Має кілька тих дерев, а продає корцями, свої сливки все на остатку. Розмова про злодіїв не була приємна і сердила обох кумів, але це не спинило їх і при третій чарці говорили дальше про те саме. Вони пробували навіть відгадати, чому так крадіж поширилася: всьому винна війна і наука більшовиків. Не довго тут були більшовики, всього кілька неділь, і дармоїдам в головах закрутилося: гадають, що хтось на них повинен працювати. Оба нагадали цілу громаду людей, котрих до праці ніколи наймити не можна — не хочуть, не мають часу, і ніде їх при роботі ніхто не бачить, а вони жиють і ходять здорові та одягнені. Це справді кара божа. Шагаючи додому трохи непевною ходою з місточка в село, що від міських домів було відділене тільки вулицею, оба розмахували широко руками і нарікали на тяжкі часи. Прощаючись, Качан ще раз запевнив кума, що цеї ночі піде на лови і свого не подарує. І він дійсно додержав слова. Збудився попівночі і вийшов спершу у свій сад. Навкруги було тихісінько! Він пішов стежкою дальше і наблизився до тину, що відгороджував його сад від города, що наймав і обробляв вислужений урядник Курилюк. Йому, як політично підозрілому, не дозволили дослужити літ, дали малу емеритуру, і він на старі літа заробляв на прожиток тим, з чого колись жив його батько селянин. Мало того, вся унасліджена по пред-ках-рільниках любов до землі озвалася в нім з цілою силою, і він обробляв її з таким жаром, що селяни дивувалися,— дарма, що вона не була його власністю. Цей город і дивував, і сердив селян, а найбільше сусіда Качана. Він тепер сперся ліктями на тин і задумався. Оце ніби якийсь пан, що бере гроші з каси, і він ще береться за хлопську роботу, аби лише не дати нікому заробити за огородину, за кукурудзу, за капусту, бо все те він тут має, та й ще яке! В людей такого нема. Хто видав тепер під осінь молоду цибулю, а цей Курилюк її має. Колись-то Качанова жінка принесла з Курилюкового городу жмут цибулі — дуже смачна була. Звичайно, що пани: завагається їм всячини... А ти їж кулешу, і ще й ту з поля тобі украдуть. Качан переліз тин і пішов у Курилюкові кукурудзи. Прислухався, чи не йде хто, потім наложив кільканадцять шульків, одні поховав за пазуху, другі держав у руці за прядиво і з ними пішов спокійно до свого тину. По дорозі витяг ще з землі головку капусти з коренем і поніс те все добро додому. Притім у голові його снувалася думка, що цього не зробив би селянинові, але пана не жаль — він і так має грошей багато, а управою города тільки бавиться, не маючи нічого кращого до роботи. А треба ж якось і надолужити свої втрати в полі... Полагодивши цю орудку, так сказати б, на своїм подвір'ї, він вибрався в поле. Дорога була далека, і він досить змахав-ся, поки дійшов. Заліз у свої кукурудзи недалеко стежки, поклався в яму, вибиту гранатом, прикрився кожухом, положив коло себе свою палицю-кривулю і почав слухати, Ніч була зоряна, але без місяця, і тому досить темна. А з кукурудзи і так нічого не побачив би. Приходилося тільки слухати. Качан чув голос сови, далеке гавкання собак, туркіт воза по дорозі, але людей близько себе не чув. З нудьги йому здрімалося. В тій дрімоті, не знати по якім часі, вухо, притулене до землі, дало йому знати, що хтось надходить, і то не одна особа, а найменше дві. Він продрухався і зачув слова: "Я тоді, за більшовиків, дуже хотів дістатись до мешкання адвоката Зіса... Ех, то-то би я нагойдався на його ліжках та фотелях! А він би собі у мене понюхав тим часом тих гноїв..." Качан наставив вуха, але голос затих, і тільки по хвилині уже дальше роздався сміх. Не було сумніву: це йшли "небесні птахи", що не сіють, а збирають. В душі Качана щось збурилося, але він не рушився з місця і ждав дальше. Не зайшли в його кукурудзи, значить, йому до них ніякого діла нема. Посидів ще з годину і встав. Був сердитий, що втратив ніч і нікого не приловив. Вийшов повагом на стежку, зі стежки стернею зійшов у яр на шлях залізниці і тут у рові присів, щоб закурити люльку. Ще не засвітив сірника, як побачив, що здовж шин просто до нього йде якась жінка з мішком на плечах. Він причаївся і вискочив із-за корча тільки тоді, як уже жінка сама йому в руки влізла. Вона перепудилася, скрикнула несамовито, пустила мішок з плечей і хотіла втікати, але Качан ухопив її, як кліщами, за рукав і крикнув: — Гов! А то ти, Савето?! Що ж ти, небого, двигаєш ночами? Дня тобі мало, і ще вночі не спиш? — Я назбирала собі трохи бараболі, але не на вашім полі,— почала Савета оправдуватися. — Не на моїм полі, дякувати богу, але й не на своїм! — Качан говорив ці слова їдко і з глумом. — Бери-но ти, небого, мішок знову на плечі і неси.— А коли Савета отягалася, він потряс нею, як сніпком, і скрикнув люто: —Береш чи ні?! Савета взяла мішок на плечі. Качан ще їй завдав. — А тепер марш наперед! То люде працюють гірко, а ти готове тягнеш з поля! Навчу я тебе, паскудо! Москалів уже тепер нема, щоби тебе годували, а ти виводила бахурів за печею. Неси, неси, не подвигаєшся. Цілу дорогу приказував та воркотів Качан. Нагадував Саветі веселі воєнні часи і тих двох синів-лобурів, її воєнну добич, що тепер обносили людські сади та вчилися злодійства. Нагадував, як тяжко її наймити до якоїсь роботи, як вона привикла до легкого хліба, аби лише не змучити своїх ручок та ніжок. Савета весь час мовчала і несла свій тягар скоро так, що Качан ледви її здоганяв. Вже світало, як прийшли у село. По дорозі стрітили Курилюка, як ішов працювати у своїм городі. Качан поздоровив його і показав свою полонену: — Подивіться, пане, яку я робітницю веду. Цілу ніч працює. Курилюк зрозумів у чім діло і сказав лише: — Савето, то ви? Ов! Прийдіть завтра до мене прати. — Добре, я прийду,— сказала Савета і пішла дальше зі своїм мучителем. Той впровадив її на своє подвір'я, казав висипати бараболю коло хати і промовив грізно: — Вб'ю тебе, як собаку, коли зловлю на своїм полі! Савета не відізвалася, тільки чимскорше вибігла у браму. На другий день вона прала білля у Курилюка і чула, як гірко нарікав він на шкоди у своїм городі. Була йому дуже вдячна, що він ані словом не згадав при цій нагоді вчорашньої стрічі з нею, і сама бажала помогти йому винайти злодія. Вона нічого не обіцяла і не заповідала, але цеї ж ночі вибралася в ярок за Курилюковим городом. Здогадувалася своїм злодійським розумом, що це ніхт.о інший не краде, лише сусід Качан. Ждала терпеливо,,так як тільки злодійка вміє ждати, і справді діждалася. Попівночі вона замітила, як з Качанового города переліз хтось тин і пішов просто на грядки з цибулею. Вона встала, щоб краще побачити, і серце її задрожало з радості: це був ніхто інший, тільки сам Качан, славетний господар, що до бідних не міг себе зачислити, а за підозріння в крадіжі був би всіх позвав до суду. Хоч як бажала собі тут його зараз "накрити" і назвати злодієм, здержалася, бо хотіла цю новину занести Курилюкові і йому лишити пі мсту. її був би перший Качан запідозрив, бо чого вона шукає по ночах у ярі, чому не ходить людськими дорогами, а Курилюк може собі робити, як йому забагнеться. Курилюк не хотів вірити, коли почув цю новину від Савети, але та присягалася, що правду каже. І вона добре обчислила, що краще лишити пі мсту Курилюкові, бо той, чим довше над тим думав, тим більше сердився і ставав завзятішим. Найбільше гнівало його, що такий господар як Качан лакомився на чуже добро. Треба його навчити, тільки не знати як. Підвечір він витяг з патрона шріт і насипав натомість солі. Взяв рушницю і пішов у свій город ночувати. Качан бачив його пізніше, як він підливав свою городину, але це не було щось незвичайно; так робив він щодня. Однак не завважив він того, що Курилюк потім не пішов, як звичайно, додому, лише вліз у малинник коло його тину і там поклався на землю. Приготовив рушницю, закурив папіроску і ждав. По висмиканій на грядках цибулі він міркував, що сусід любить цю приправку і зриває собі її щодня, щоби була свіжа. Це знав він якнайдокладніше, бо числив стебла цибулі і щодня робив собі знаки. Склалося цим разом дуже добре, що Курилюк не потребував ждати цілу ніч, бо Качан забаг на вечерю цибулі, як спасения. Не багато, отак лише один жмут, але мусив мати. І він вийшов у свій садок, розглянувся, чи нема кого в сусіднім городі, подивився на небо, чи досить темно, і зовсім спокійно пішов до Курилюкового городу, як до свого. Здогад, що він любить цибулю, був зовсім вірний; він не надумувався, тільки йшов просто до грядки, там вимикав собі цибулі, скільки йому сподобалося, а вертаючи, вирвав ще дві капусти з корінням. Робив це поважно, бо знав, що Курилюк на ніч іде додому. Станувши коло тину, перекинув капусту на той бік, а потім почав лізти на тин, чіпляючись одною рукою кола. Саме у хвилині, як станув ногами наверху, обернений плечима до малинника, там хтось стрілив, і Качан почув щось таке, як би йому хто спарив окропом те місце, на котрім сидиться. Йому випала цибуля з рук на землю, але він уже не збирав її і не оглядався, тільки чимскорше побіг додому. Курилюк уже не міг сумніватися; сам бачив, що це Качан. Але не бачив того, що діялося потім в хаті його. Стара Качаниха аж перепудилася, не знаючи, що сталося: чоловік її нічого не казав, а тут нараз — вистріл, а по вистрілі вбігає він, блідий як полотно, держиться обома руками за матню штанів і кричить: "Застрілив мене! Рятуй, бійся бога!" — Де ж тебе зранив? — хотіла Качаниха знати. І ту якраз зайшла перешкода, що Качаниха не відразу могла побачити раку; треба було перше всіх домашніх вигнати з хати, і тільки потім можна було приглянутися болючому місцю. Воно, по правді, не було ранене, тільки спарене, як би окропом і червоне. Кров не текла. Але боліло, і свербіло, і пекло так, що Качан не важився сісти. Під вікном засміявся на весь голос його рідний дванадцятилітній син, і старий Качан поправив чимскорше свій туалет та станув собі коло печі, бо про сидження не можна було й думати. Ані він, ані жінка не згадали притім виновника цеї немилої пригоди, так якби це склався якийсь немилий припадок, у якім тяжко виновника шукати. Гірка була ця ніч для Качана, що тепер прийшла. Він не то сидіти не міг,— і полежати не дало йому це пекуче місце. Він чухався і подряпав собі тіло так, що справді кров виступила. Нарешті жінка здогадалася приложити йому зимної води до болючого місця, і йому трохи полегшало. На другий день Качан не відважився вийти у село. І не міг, і було йому соромно. Але якимсь чудом чутка про його пострілення все-таки розійшлася по селі, люди декотрі чули вистріл, хотіли знати, хто стрілив і до кого,— і нарешті довідалися про все таки від рідного Качанового сина, котрий не міг забути видовища, яке побачив вечором крізь вікно. Дізнався про це й Качанів приятель, кум Василь Вовк, і прийшов його відвідати, попросити на чарочку горівки і притім розпитати, як справді ця халепа склалася. Качан видумав відразу казку, що упав у кропиву, і правди не сказав. До міста на горівку не хотів піти і навіть балакати цим разом з кумом не хотів. Все стояв та хапався там, де його пекло. Василь Вовк був добрий приятель, але як вийшов з хати Качана, почав сміятися, як найтяжчий ворог. А дома все розповів жінці, котра знову від себе сказала сусідці. Ко-нець пригоди був такий, що Качан довгий час соромився вийти у село. Найбільшу втіху мала Савета. Вона вже така була вдячна Курилюкові за помсту, що хоч як їй часом не хотілося працювати, але йому ніколи не відмовила своєї помочі і, най-важніше, не вкрала в нього нічого. І Курилюк був рад: це перший раз в житті йому вдалося пострілити "небесну птаху". * * * НЕЩАСНА ПРИГОДА _______________ Зовсім несподівано був я при кінці 19 століття свідком нещасної пригоди, яка навчила мене не маловажити нашої літератури. Така пригода вже, може, не лучиться нікому з українців-русинів у 20 столітті, і тому я розповім її на пам'ятку щасливим внукам і правнукам. Я потребував книжки п. з. "Колоски з рідного поля" і прийшов до одного товариства купити її. Се товариство двадцять п'ять літ друкувало різні книжки і складало їх у своїм магазині. Показник книжок ріс і ріс, так що по 25 літах потрібний був цілий аркуш друку на вичислення самих заголовків книжок. Сей показник, розсиланий від часу до часу зі столиці на провінцію, будив там величезне патріотичне одушевления; кождий народолюбець показував його в потребі противникам народу і казав притім гордо: "Дивіться! Наша література! Скілько її!" І потім заховував показник у столику, щоб при вільній хвилі прочитати хоч заголовки. 1 В'язанка пісень (іт.). — Праця невелика, а може придатися. Ану ж спитає хто: — Читали ви "Зелену леваду"? А патріот вивчив показник і каже: — Читав! Се вийшло 1890 року і коштує 1 зр 1. — Що ж ви думаєте про сі оповідання? — Оповідання? Нічого собі! Гарні. От не пам'ятаю добре! Все забуваю. Здається, їх написав Пупченко. — Так. — От бачите! Хоч автора пам'ятаю. У показнику вичитав і я, що в товаристві можна дістати "Колоски". Приходжу до урядника товариства. — Маєте ви ще "Колоски"? — Ви хочете купити? — спитав він мене здивовано і не-довірчиво подивився на мене крізь окуляри. — Авжеж! — Є! Є того ще сотки примірників. Дам вам за півдарма. Ходіть. Урядник підсунув окуляри з середини носа вище, засвітив свічку, і ми пішли до магазину товариства. Магазин складався з двох комор, одної — неясної, а Другої — темної, і був заложений книжками знизу вгору аж під стелю. Колись, певно, було тут літератури менше; але в останніх кільканадцяти літах вона так зросла, що в&е не містилася на полицях і лежала стиртами на підлозі. Під самими дверми тяжким муром, зложеним з грубих книжок, лежала "Слов'янська держава сперед 3000 літ"; мур був високий на півтора метра, а грубий на метр, і ніяка людська сила була би не звалила його, хіба розкидаючи по книжці, як по цеголці. Коло "Слов'янської держави" то мурами, то чотиригранними стовпами лежали "Байки", "Снопи", "Квітки з рідних нив", "Зільник", "Церковні відносини", "Ранішні зорі" і "Підлісся". На них лежав порох давно не змітаний, але ще гриби не росли. Інші мури книжок подалися в сей або в той бік, декотрі й зовсім розвалилися — і магазин виглядав, як руїни старинного замку. Урядник поставив світло на "Слов'янську державу" і зайшов в уличку поміж "Історію Русі" і "Вінки". Як заліз у сю уличку і схилився, то й зовсім щез мені з очей. Але небавом, як із ями, витяг він оберемок книжок, поставив на "Вінки" і придивився заголовки: — Е! Се "Гірка жіноча доля"! — сказав він, зігнувся Золотий ринський — грошова одиниця в Австро-Угорщині. 9 і знову щез мені з очей. Витяг інші книжки і знову придивився. "Зелені левади"! Де ж ті "Колоски"? Десь тут я їх бачив! Лежали за "Хатою" коло "Малої менажерії". Я пам'ятаю! Урядник шукав далі і зі щораз більшим завзяттям. Я взяв свічку в руки і посвітив йому ближче. Він до кількох хвиль обставив перше мене "Хатами", "Долинами", "Менажеріями", "Нивами", "Ланами", "Загонами" і "Снопами", а нарешті кинув мені під ноги "Зорі". Я сів на "Хату" і терпеливо дивився на роботу урядника. Він за хвильку окружив і себе "Хмарами", "Лунами", "Соняшни-ми проміннями", "Громами", "З півночі" і "З полудня", "Довкола світа" і вже верх себе поставив "Зорю з місяцем". — Нема! — чув я тілько його голос.— Де ж ті "Колоски" до біса загубилися! І він уже з пересердям став викидати з дивної ями "В народ!", "За народ!", "Для народу", "Маруся", "Оксана", "Пріська", "Вишивки", "Жіноча неволя", "Руська кухарка", "Молитовник", "Монастир на горі Афоні", "Гній — душа в господарстві", "Чернець", "Зоологія", "Апокрифи"... Я просто остовпів. — Нема! — чув я тілько крик урядника.— Певно, на полиці вгорі! І по хвилині я бачив, як він виліз з ями, став ногами на "Оксану" (драма в п'ятьох діях і 13 відслонах) і на "Руську кухарку", поковзнувся, зліз черевиком у "Жіночу неволю", видряпався знову наверх і став твердо на "Апокрифах". Уже простяг руку до горішньої полиці, як отут і склалася нещасна пригода; полиці стояли перше твердо на книжках і ними також сильно підперті, а тепер, підкопані з усіх боків, не могли встоятися при стіні, під вагою українсько-руської літератури похилилися — і шур-р-р! звалилися на урядника. Він упав в яму поміж "Оксану", "Марусю", "Руську кухарку", "Молитовник" і "Черця", а зверху прикрили його інші книжки, що злетіли згори. На книжки впали полиці. Я ледви мав час відскочити і заховатися за "Хатами" та "Левадами". Опам'ятавшися з переляку, я почув крик: "Рятуйте! Забила мене наша література!" Крик лунав, як із глибокої ями. Чим скоріше вискочив я з-поміж книжок, став на "Зорю з місяцем", припер полиці до стіни і як стану кидати "Хмарами", "Громами", "Лунами", "Хатами", "Долинами", "Менажеріями", "Снопами", "Оксанами" та "Руськими кухарками" — аж засапався. З-поміж "Жіночої неволі" сторчала рука нещасного урядника. Я вхопив її і давай тягнути! За рукою з'явилася небавом голова урядника, без окуляр, потім з-поміж книжок, як з-поміж цегол, виринули плечі, далі друга рука — тепер я схопив його за обі руки і насилу витяг чоловіка з українсько-руської літератури. Він стогнав і нарікав. — Нема,— каже,— "Колосків"! Чорт знає, де вони поділися. Тілько окуляри згубив. — А не болить вас ніщо? — Ще не знаю. Я в яму впав — полиця не вдарила мене... Щось у голові тілько шумить. Але се не було так добре, як урядникові здавалося. Вернувши до канцелярії товариства, я зараз побачив у нього синяки на лиці. Потім нараз заболіло його в боці, далі не міг рушити лівою рукою, а й до того щось у нозі йому сталося... Не було іншої ради; його відвезли додому. Два тижні лежав він у ліжку і трохи не вмер. Але дав бог, що підвівся, і я побачив його знову. — Знаєте,— казав він мені,— що мені найбільше догодило? Там на полицях лежало "Нещасне кохання>-I воно-то мені трохи костей не поломило! А "Правда" набила мені такого гудза на голові, Що я тепер і знати її не хочу... * * * НОВІТНІЙ ПЛУГ _______________ З того часу, як у хаті Сенька Гримали між образами появилася оправлена в рамки членська грамота товариства "Просвіти", Гримала немов відмінився. То був чоловік, як інші люди, а тепер нараз згордів, як би великого розуму доскочив. Довгі часи і сам він ставав перед сею грамотою та любувався нею, і людям, що приходили до нього, показував її, та не забував при тім сказати, що на ній він написаний: "Сенько Гримала, господар в Голодній Ямі". Люди оглядали грамоту і дивувалися. Що за образ! Такого вони ще не бачили. Святий не святий, бо звідки ж Грималі бути на святім образку, а таки тут і церква, і якийсь ангел із смолоскипою, і, мабуть, злий дух з крилами на землі, а збоку: "Сенько Гримала, господар в Голодній Ямі". Та коли б ще він сам лише, але тут і синя печатка, і підписи якихсь панів зі Львова. Чудний образок, та й годі, такого на ярмарках не продають. І звідки Грималі прийшло на думку запізнатися з тими панами зі Львова? Післав за порадою дяка одного ринського, а вони ему звідтам і грамоту, і книжочки, і календар — все за того одного ринського... — Наші люди нічо не розуміють,— говорив Гримала перед дяком, з котрим від часу своєї приналежності до "Просвіти" частіше сходився і читав газети.— Хто з них, наприклад, знає, що тепер діється в Болгарії? Як же там, пане реєнтий, найшли вже тих, що вбили Стамбулова? — Ні ще,— відповів пан реєнтий,— в газеті стоїть, що й не найдуть тих розбійників. — Ото вам порядки! І де вона є, та Болгарія? — питався Гримала цікаво. — Під турком. — А турок де? Дяк також не знав, де е турок, але се не шкодило пі ему, ні Грималі живо займатися болгарськими справами. Гримала знав справу убийства Стамбулова так, що раз і жінці став її розповідати; але жінка слухала його дуже неуважно, він махнув рукою, сказав: "Де жінкам до політики!" — і вже більше з нею в політичні розмови не вдавався. Вичитав раз Гримала в газеті, що товариство "Просвіта" устроює господарське віче і запрошує на нього всіх своїх членів. Гримала вважав тепер за свій обов'язок поїхати на се віче, тим радше, що й дяк мав охоту. — Ти куди знов? — спитала жінка, побачивши, як чоловік запрягав коні. — На господарське віче. — Се що таке?.. Тілько дармо худобу змучиш. — Ет, що ти знаєш! — відворкнув Гримала, взяв із собою хлопця, щоби було кому пильнувати воза, забрав дяка, і поїхали. В магістратській залі міста, де відбувалося віче, повно селян з різних сторін. Сидять собі, як пани, на кріслах і слухають науки. Між ними й Сенько Гримала, сидить разом з дяком, дивиться та слухає, що пани від "Просвіти" говорять. Вийшов один старий панотець і каже, яка то "Просвіта" славна і як вона дбає за селян. Гримала згадав свою грамоту — і промова панотця йому сподобалася. Б>в би плескав в руки, так, як якісь люди недалеко нього, але йому видалося, що се дитяча робота — плескати в руки, так він і сидів мовчки. Вийшов другий пан і каже: "Поздоровляю вас, мої панове, що приїхали з різних сторін, не жалували труду... Могло вас з'їхатися більше, але й так добре!" Гримала був дуже рад, що ніхто не міг мати до нього жалю, що не приїхав. Вийшов третій пан і став говорити про крамниці. Гримала слухав якийсь час і промову зрозумів так, що всі селяни повинні поробитися крамарями. Він подумав собі, що не має потреби крамарювати, розсівся вигідніше на кріслі, склонив голову і став згадувати військову музику, що чув її на улиці, як ішов сюди на віче. Прийшли йому на думку його літа служби у війську — і він задрімав. Досвіта встав був, і сон ломив його. Не довго дрімав і не коротко, але як пробудився від оплесків, то вже того пана, що говорив за крамниці, за столом не було, а деякі селяни виходили із зали. Гримала встав і пішов за ними, лишаючи дяка в залі. Вийшов в місто, походив по ринку, оглянув склепові вистави, пішов подивитися до коней, випив горівки, перекусив дещо і знов вернувся до магістрату. Селян було тут уже не так багато, як перше, але ті, що були, вже не сиділи, а стояли, приступили ближче до стола, за котрим сиділи пани, і, натягнувши шиї, щось оглядали та слухали. Перед столом і на столі стояло кілька коловоротів, щепи, насіння трави в мішочках, млинок до чищення збіжжя, кінський сапач і плуг. Жвавий панок стояв коло плуга і говорив поважно: — Плугом оремо землю. ("Ну, ми се знаємо!" — подумав собі Гримала.) Плуг старший, як перо, котрим пишемо, і хто знає, чи не вартніший. ("Певна річ! Перо дістанеш за крейцар, а плуга ні!" — обізвався Гримала до дяка, що стояв коло нього, але так голосно, що се почув і бесідник.) Се не так треба розуміти,— говорив пан дальше,— плуг вартніший тим, що він для нас всіх оре землю, на котрій росте хліб, а пером землі не зорете. Що би то було, якби не було плуга? (Голоси: "Біда!") Чим би тоді люди землю орали? (Гримала аж розняв руки з дива: "Справді, чим би люди землю орали, якби не було плуга?") Отже, бачите, мої панове господарі, який важний є плуг. Але сей плуг, що тут стоїть, не такий, як ви уживаєте. Ви уживали донедавна дерев'яних плугів, тепер уже маєте зелізні, але такі, що тілько одну скибу ріжуть, а отсей плуг ріже вам відразу дві скиби, бо в нього два чересла. (Гримала став напочіпках, аби ліпше побачити плуг: справді, у нього були два чересла). Такі плуги повинні ви у себе завести, бо з ними половина роботи: за півдня можна зорати поле, що ви орете цілий день. ("Хитро!" — обізвалися деякі голоси.) А тепер, коли я вам уже об'яснив, як уживати млинка, са-пача, коловоротів і плуга, приступимо до роздавання премій. Будемо льосувати, хто ті речі, що тут стоять, виграє. Хто виграє, той може забрати їх собі додому задармо. А забравши їх, най другим показує і шанує їх, бо декотрі з них дорогі: сам такий плуг коштує сорок з[олотих] р[ин-ських]. ("Ов!— не втерпів Гримала,—отеє би варто дістати!") Стали льосувати: одна читальня дістала млинок, друга коловорот, деякі господарі подіставали господарські книжки, щепи, по кварті насіння купчатки, один дістав сапач, дяк із Голодної Ями дістав також коловорот, лишився ще плуг. "Ох, коби-то я його дістав!" — подумав собі Гримала, і чи він в таку годину сказав, чи так уже бог дав, вийшов пан за стіл і каже: — Плуг виграв господар Сенько Гримала з Голодної Ями! — Я тут! — крикнув Гримала і став протискатися поме-жи люди до свого плуга, як би боявся, щоб хто не забрав його. — Можете собі плуг забрати,— сказав пан. — Дякую вам, паночку, за ласку,— промовив зворушений Гримала і хотів пана поцілувати в руку. — Не мені дякуйте, а "Просвіті", що за вас дбає,— відповів пан поважно. Гримала був би з радної душі подякував "Просвіті" і був би поцілував її в руку, навіть оглянувся так, як би сподівався найти її в залі, але не побачив її, отже станув коло плуга і почав його оглядати. Сорок ринських коштує! Такого плуга, як Гримали Грималами, в їх роді ще не було. Гримала схилився і пробував підняти плуг. "Ов! та й тяженький собі! Підняти годі!" — Кілько він важить? — осмілився ще Гримала спитатися в пана, що говорив про плуг. — Вісімдесят чотири кілограмів,— відповів той. — То се кілько буде так, по-нашому? — Близько два сотнарі. От як би два кірці проса. "Гм! — подумав Гримала.— Ну, побачимо! А забрати треба; не лишу його". Пішов по віз, заїхав перед магістрат і при помочі сина і дяка з тяжкою бідою зніс плуг по сходах із першого поверху вниз на віз. — Се що за плуг такий? — питався син. — Ну, плуг, на два чересла, дві скиби відразу кладе. — Та як таки: цілий зелізний? Чепіги зелізні, гряділь трохи не весь зелізний, чересла, леміш... — Е, що ти знаєш! їдьмо! Дяк поставив коло плуга свій коловорот, сів поруч Гримали — і поїхали. Дяк не дуже тішився своїм коловоротом — не знав добре, що з ним і починати, та кривдував собі, що дістав таку дешеву премію; зате Гримала був дуже рад, що йому трафилася така дурничка. Одного ринського дав "Просвіті", а вона йому за те і грамоту, і книжки, і календар, і плуг за сорок ринських... Добра ота "Просвіта", дай їй, боже, здоровля! Приїхавши до Голодної Ями, дяк поніс свій коловорот додому, а Гримала скинув плуг до шопи і постановив собі зараз при першій нагоді спробувати його. Жінка відраджувала йому се, щоби люди з нього не сміялися, ию якісь новини заводить, але Сенько не думав жінки слухати. Дві скиби класти відразу — се полегша велика, половина роботи, як казав той пан на вічу. В тиждень потім, скоро світ, зайшов Гримала до шопи. Тут у куті лежав старий плуг з одним череслом, з деревля-иими чепігами і деревляним гряділем, а коло нього недалеко новий плуг з двома череслами і майже цілий із заліза. Лежали вони мовчки, як два чужинці, один із селянського, другий з панського роду, що зовсім не мали охоти себе пізнавати. І Грималі прийшла до голови якась незвичайна думка, коли поглянув на сі два плуги, бо при тім усміхнувся. Він не без глуму в погляді приступив до старого плуга, поставив його гряділем на землю, а череслом догори і повернув ним сюди-туди, мов легеньким пером, завдав собі його на плечі і спер потім о стіну. Се іграшка, не плуг, а отсей, новий, то се що інше. Гримала, правда, підняв його з землі, але зараз і поставив, аби не подвигатися. Прикликав жінку, аби помогла йому винести плуг на віз. — Чому ж не причепиш його до теліжок? — питається жінка. — Ще нині не хочу з ним так через село їхати, радше в полукішок сховаю, перше мушу спробувати. Кладім його на віз! Висадили плуг на віз і старі деревляні теліжки до нього. Сі теліжки ніяк не годилися до сего панського плуга, але завдання їх невелике: міг і на них спочивати гряділь новітнього плуга. Разом зі своїм хлопцем поїхав Гримала на ниву під ліс; з тяжкою бідою стягнув знову плуга із воза, причепив до него сворінем теліжки, запряг коні і почав уставляти чересла. Не лзгко воно йому йшло, він аж засапався, переносячи плуг під межу ниви. Притиснув чепіги і "вйо!" крикнув на погонича і на коні. Коні шарпнули, оба чересла зарилися гладко в землю. Та не вспіли коні увійти з десять кроків, як станули, відсапуючи тяжко. — Чому не поганяєш? — питається Гримала і дивиться на дві рівні скиби за собою. — Вйо! — крикнув погонич і вдарив коні батогом. Коні знов рушили, потягли плуг на два кроки і станули. — Що таке? — дивується Гримала.— Поганяй, бий сиву, то вона така лінива! Під ударом бича сива так шарпнула, що сворінь вихопився з гряділя і теліжки відскочили від плуга. — Треба іншого своріня, тут дірка завелика,— доміркувався Гримала, засадив знову зелізний сворінь, а крім нього всадив ще дерев'яний кілок, аби сворінь придержував. — Ано! поганяй! Плуг поступив знову зо два кроки і станув. "Ага! Се ще треба тою кермою вміти орудувати, аби чересла йшли влад",— подумав Гримала, витяг чересла з землі і подивився, як вони стоять. Здається, добре, тілько землі набилося поміж них, тому так тяжко йде. Вибив землю істиком, засадив чересла знов у землю і казав поганяти. Коні натягаються як струна, сопуть та оглядаються, що за морока з плугом; давніше так тяжко не йшло. — Аж коні впріли! — замітив погонич. — Ну-ну, ти не питай, лише поганяй! Погонич ударив знов сиву, а та, почуваючися до тяжкого обов'язку, так щиро потягла плуг, що урвала собі шлиї і стала собі обіч плуга ні в сих ні в тих. — На, маєш! — промовив з резиґнацією Гримала, покинув чепіги і став в'язати посторонки. Та вже брала його трохи злість, що так йому не ведеться. Зв'язав шлиї як міг, знову запряг сиву і казав поганяти. Коні знов не слухали; вже й давали себе бити, а не йшли. — Та-бо ти, хлопче, не знаєш поганяти!—угнівався вже Гримала і як крикне на коні "вйо!" — ті, мов у нестямі, рвонулися, і — нараз розлетілися теліжки, зломилося одне колесо. — А щоб тебе смага втяла та з новим плугом невиданим!— промовив Гримала і безрадно розвів руками. — Та-бо то, тату, плуг на наші коні затяжкий!—замітив погонич. — Гм! — воркнув Гримала.— Се правда! А я гадав, що се так буде, як з нашим плугом. Відчепив теліжки і глянув на плуг такими очима, як би мав до нього жаль. — Шкода, що такий дорогий! Та вже нема іншої ради, берім його на віз, або вертай, сину, по старий плуг. Ба, правда, теліжки поламані! Головонько ж моя бідна! Ото наорав подвійних скиб! При висаджуванні плуга на віз хлопчисько підсадив так незручно руку під гряділь, що аж скричав із болю і пустив плуг. Той скрутився на драбині в бік Гримали і зсунувся так нагло на землю, що трохи Гримали не роздавив. Гримала відскочив впору і нарушив при тім прокльоном всю плугову родину. — Ну, та певно, як же його, бісового сина, мої коники можуть тягнути при оранні, коли він такий тяжкий! — замітив по хвилі з пересердям. Другим разом пощастилося висадити плуг на віз без пригоди. Гримала сів із хлопцем і повернув віз на дорогу до села. Соромно було йому, сам не знав від чого і за що. Сидів похнюплений і злий. І треба було, що в таку хвилю на дорозі переймив його дяк, побачив на возі плуг і поломані теліжки і, як на глум, спитався у Гримали: — То ви вже так рано зорали ниву? — Ага, зорав, щоб його... — Що ж таке? Недобрий плуг? — Та нічого, плуг добрий, але не на мої коні. До нього би волів треба, та ще й неабияких, або двірських коней... — Як же тепер буде? — Не буду ж я до нього купувати двірські коні і зе-лізні теліжки! Ще чого не бувало! Тільки шлиї мені порвав, теліжки поломив, хлопця придавив і мене самого трохи не забив. Та се вам ціла машина, а не плуг! Дяк усміхнувся вдоволено, і від сего усміху дуже заболіло в Гримали. Щоб відплатитися, він спитав у дяка: — А що ж ваш коловорот? Добре нитки суче? Дяк скривився: — Жінка каже, ані думає в руки його брати. Як треба... то й веретеном нитку всуче. От тілько діти мають забаву. Вже й попсували. Розійшовся Гримала з дяком, поїхав додому. Тут йому ще й жінка досолила так, що він із пересердям закинув новітній плуг аж у сам куток шопи і взявся ладнати теліжки. Потім витяг свій старий плуг, закинув його на плече, виніс перед шопу і поклав обережно на землю. Чересло старого плуга, мов лице селянина, котрого люди пошанували, блиснуло радісно на сонці. Сам Гримала дивився тепер на старий плуг так, як би найшов на нім щось досі не видане... Два роки лежав новітній плуг у темнім кутку шопи в по-невірці, поки Грималі не прийшла думка викинути його, бо без потреби заважав. Заніс його нишком до коваля на продаж. — Що ж вам за нього дати? — спитав коваль.— Та й хто відкупить його від мене? Ніхто з наших не потребує таких плугів. — Та вже дайте що-небудь,— відповів Гримала,— а цвяхи з нього будуть добрі. І коваль відкупив новітній плуг на цвяхи... * * * ОБРАЗА ЧЕСТІ _______________ Учениця 4-го класу школи вправ 11-літня панна Зеня верталася з товаришкою із школи додому. Одна їм була дорога, і тому вони звичайно ішли разом. — Вчора у нас були іменини тата,— оповідала Зеня товаришці.— Панів тілько зійшлося, що страх. — А ти сиділа з ними? — Сиділа, розуміється! Знаєш, мені вже "ви" кажуть. І то не хто-небудь, старші панове "викають". Ад'юнкт Збо-ровський зо дві години бавився зі мною. Помаранчі мені давав, чеколадки... Ти єго не знаєш? — Ні. — Дуже ґречний пан. На улиці мені кланяється перший. — Та се правда,— замітила товаришка з жалем,— є такі, що й не кланяються. Я з одним гімназистом не раз бавилася по подвір'ю в кота і мишку, але на улиці він мене і знати не хоче. — Бо грубіян... Мені мама казала, що як побачу знакомого старшого пана, то я повинна перша єго поздоровити; але якось так складається, що я спізняюся. От дивися. От дивися, надходить Турчанський. Ану, чи поклониться? — Се хто такий? — Е, він вже на університеті вчиться! Я єго знаю. Пан Турчанський уже здалека поклонився панні Зені; на те вона йому так граціозно і з усмішкою махнула головою та почервонілася, що студент аж пристанув на дорозі та промовив: — Зі школи, панно Зеню? Панні Зені було се питання не до смаку; вона не любила сих книжок, що їх несла на ремінці в руці, бо зраджували, що вона ще до школи ходить. А вона ж уже панна!.. Зеня почервонілася і висунула свою русяву головку та рум'яне, повне личко з великими синіми очима з-поміж білого волохатого ковніра, щоби студент бачив, що єї вже можна і про що інше спитати. — Чому ви не ходите на совганку? — спиталася вона студента. — А будете сьогодні? — Буду. — Ну, то до побачення! Турчанський подав руку Зені і пішов, а товаришки — собі. — З тобою звітався, а зі мною ні,— замітила товаришка. — І не представився навіть. — Бо ти не знакома з ним. — Але стояла коло тебе. — То я повинна була тебе єму представити. — Ні, то він повинен був сам представитися. Ми панни... — Правда! — згодилася Зеня. По дорозі надійшов старий, сивий радник суду, також знакомий Зені. Вчера був на іменинах батька. — Як ся маєш, Зеню? І не поклонився, і не подав руки Зені, зате вхопив єї досить кріпко за підборі док та заглянув в очі. — Виспалася добре? — Виспалася. — Ну, па! Іди обідати! Панні Зені старий радник не подобався. Коли він тілько відійшов, вона сказала з обуренням: — Так, як дитину, гладить по лиці, і то при людях, на улиці. З єї великих очей блиснув гнів. Вона поправила собі на голові капузу, оглянула свою одежу і, піднявши носика вгору, йшла пишно додому. — Коли б уже раз вирости! — зітхнула вона.— Знаєш, я сего року виросла на три сантиметри. Я міряла торік і сего року на одвірках, а потім метром. — І я виросла також,— похвалилася товаришка. — Моя торішня сукенка вже на мене закоротка, і мама мені дала вшити нову, таку красну, синю, бо то мені до лиця. — А мені мама на Великдень купить. Панна Зеня йшла поважно, як панні пристало, і знову дуже низенько схилила головку на привіт якомусь знайомому, але добре обміркувала, щоб не скорше, як він, поклонитися. Коли тут у таку поважну хвилину з другої улиці надбіг брат Зені, гімназист, може, роком-двома старший від неї, і, не дбаючи про те, що випадає говорити такій поважній панні, а що не випадає, на цілий голос крикнув: "Эегуив ', пульката!" — так, що аж один перехожий оглянувся. Панна Зеня забула нараз усю свою повагу, почервоні-лася і зовсім по-дитячому кинулася з нігтями на братове лице та хотіла єго подряпати. Але брат відскочив, засміявся і ще раз сказав: — Бегуив, пульката! Образа честі була занадто тяжка. Панна Зеня спересердя показала єму свій язик, а потім розплакалася і так зі слізьми на очах прибігла додому скорше, ніж брат. Стала скаржитися мамі: — Він мене на улиці прозиває! При людях каже: пульката! — Ну, ну, успокійся, вже я єго покараю. На, маєш яблуко! Яблуко було таке гарне, що можна було і рідного брата забути. Панна Зеня зараз затопила у нім свої білі зубки і почала їсти. Тільки ще дві сльози бриніли якийсь час на єї рум'янім, здоровім личку, та й ті небавом щезли, стерті рукою. * * * ОБРЯДОВА СПРАВА _______________ Всечесніший і виєокопреподобний отець Іоан Олександрович Шпачинський, парох села Дерев'янки і еовіттник консисторії, дуже не любив еотруднкшв. Все йому здавалося, що сотрудник кривдить його і родину, бо забирає доходи і до того заводить в богослужениях якісь непотрібні новинки. Хоч він сам перед роками просив консисторію о поміч, бо не міг собі вже дати оади з трьома церквами, одначе коли який сотрудник прийшов, о. Іоан з кілька тижнів нарікав перед своєю "їмостю" на митрополита, консисторію, на духовну семінарію — і взагалі на всі нові часи з новими священиками, такими неподібними до давніх. Та вже жоден сотрудник так йому відразу не сподобався, як останній. Приїхав перше сам, без жінки, щоб представитися о. совітникові і потім в селі найти собі яке помешкання. Невеличкий, гладко виголений, з круглим повним лицем, у короткім сурдуті, зі звичайним білим ковнірцем на шиї, прийшов — і о. совітник від першої хвилі вже знав, що має про нього думати. Мало того, що був одягнений по-новомодному,— він не мав на ногах чоботів, лише черевики. — Маю честь представитися: Михайло Медвідь. — Не Михайло, лише Михаїл,— поправив о. совітник.— Ви українчик? — Так. — Жонаті на дочці священика? — Так. — Ну, ізвольте сідати... Таке було перше привітання о. сотрудника. Опісля о. совітник відразу приступив до річи, а іменно до — черевиків о. сотрудника. — Чому ви, отче, не носите чобіт? — Заважкі, задорогі, невигідні... — Те-те-те! Я вже 40 років ношу чоботи і не нарікаю. Тепер уже й ноги мені не статкують, а я не покидаю. Священик повинен носити чоботи. Але тепер у всім нова мода: колокольчики, коліноприклоненія, монстранції. Воге Сіа^о', майскії богослуженія, Серце Ісуса, скапулярії, рожанці, черевики... І не має наш обряд падати?! Облатиненіє на всі боки! — Я гадаю,— відважився сотрудник замітити,— що черевики тут ще найменше шкодять. — Найменше шкодять! — обурився о. совітник.— А чому генерали не носять циліндрів? Кожде сословіє має свою одежу — і духовенству не подобає заводити новшества. То віденські богослови принесли ту моду, а митрополит і консисторія мовчать. Чимраз більше священиків ходить лише у черевиках на поруганіє церкви, обряду і духовенства. Світські нехай носять черевики, а для нас є чоботи! Се справа обрядова... Новий сотрудник не перечив, але відразу зміркував, що він у сій парохії довго не побуде. Посидів ще при підве 1 "Боже тіло" (пол.) — римсько-католицьке свято. Парох перелічує свята або обряди, характерні для римсько-католицької церкви. чірку і чудувався, що о. совітник говорив до своєї жінки "ви", а вона йому так само, оповів ще "їмості" у кого оженився, попрощався і від'їхав. — Nie podoba mi sie ten nowy wikary. A jejmosci jak? 1 — відізвався потім священик до жінки. — Szkaradnie sie nazywa. Prawdziwie po chtopsku2. Медвідь! Ви повинні йому порадити, щоб змінив собі прізвище. — A mnie со to obchodzi? 3 По старій привичці обоє розмовляли ще деколи по-польськи, хоч у новіших часах значно рідше, як перед літами. Сини, доньки і зяті не терпіли польської мови- і тому її щораз менше було чути в домі о. Шпачинського. По підвечірку о. совітник відчув особливішу потребу побачити три пари своїх чобіт, що стояли за ліжком у спальні. Подивився перше на ті старі чоботи, що мав на ногах, в думці похвалив їх за те, що ще цілі і такі вигідні, а потім вийняв три пари, усівся на крісло і почав їх оглядати. Дві пари були вже старі і підшиті, але одна була новісінька, блискуча, хоч трохи запорошена. Копита і окремі деревляні правила, вложені тісно у халяви, підтримували ненаганну форму сих чобіт від носа почавши аж до вух. Одначе найбільше тішила о. Іоана Олександровича їх делікатна, м'якенька шкірка, така притім блискуча, що до неї, як до дзеркала, можна було зачесатися. "Красні чоботи,— думав собі о. парох, обтираючи їх хустинкою,— тільки трохи затісні, звичайно, як нові". Потім віднайшов свою жінку у другій кімнаті і сказав їй: — Я зовсім не розумію, як можна заміняти чоботи за черевики. Вже не кажу про соблазнь і упадок обряду, але яка вигода і яка краса в чоботах! Старенька їмость, котра в справах віри, церкви і духовенства ніколи не сперечалася із своїм мужем, згодилася і тепер з ним та почала нарікати на моду, яка, як видко, не минає і духовенства. Півроку витримав новий сотрудник в о. Шпачинського і півроку слухав його нарікань на упадок обряду і на черевики. Уже погодився з думкою купити й собі чоботи, щоб мати спокій, але поки що не мав грошей на се, бо доходів було дуже мало, а інших видатків дуже багато. Тим Не подобається мені цей новий вікарій. А вам, їмость, як? (Пол.) Огидне в нього прізвище. Справді хлопське (пол.). 3 (а мені яке діло? (Пол.) часом він у прилученім селі заложив читальню "Просвіти" і в самій Дерев'янці кинув між селян думки, які глибоко засмутили о. пароха. Було се не що інше, тільки се велике лихо і нещастя, що назване словом "українство" і що може проявитися не тільки у великих ділах, але навіть у марних буквах. О. со-вітник Шпачинський зараз вибрався до Львова до кревного крилошанина і члена консисторії зі скаргою на свого сотрудника і з рішучим жаданням забрати його якнайскорше з Дерев'янки. Притім мав він ще й інше діло; хотів порадитися в лікаря, що робити, аби не був такий слабий в ногах. Бо від якогось часу його ноги зовсім не були в силі двигнути більше як сто кілограмів ваги,— тим часом він важив сто і сім. Оцих сім кілограмів шкодило ногам. В консисторії пішло все якнайгладше, о. Медвідь мав до місяця забратися з Дерев'янки. У лікаря зате пішло важче; крім різних способів, які лікар подав, щоб о. совітник втратив хоч тих непотрібних сім кілограмів, він порадив іще носити черевики, а не чоботи,— і то черевики якнайлегші. — Адже сі кайдани,— говорив лікар, вказуючи на нові парадні чоботи о. совітника,— важать з кілька кілограмів! Нащо ж мучити ноги, коли вони і так слабі? Дайте доступ повітрю до ніг, не спинюйте обігу крові тісними халявами! В таких дибах вічна парня... Та ще в таку спеку, як тепер! Слова "кайдани" і "диби" на такі прегарні чоботи заболіли о. совітника так, мовби хто образив йому його рідні діти. Він погадав собі, як би то смішно він виглядав у черевиках і скільки на тім втратив би обряд — і в душі своїй рішив, що всіх порад лікаря послухає, лише сеї про черевики ні. І дійсно о. совітник не послухав лікаря — щонайменше так довго, доки о. Медвідь був у Дерев'янці. Одначе за той час він пережив і передумав багато сумнівів на тему обряду і черевиків. Правду сказати, священики щораз більше носять черевики, о. совітник бачив то й у Львові, і на соборчи-ках. Хоч воно й страшно погано, але обрад, нарешті, від того так дуже не терпить. От його сусід, о. Владимір Семйонович Котович, священик і патріот один з перших, від двох років носить також черевики. О. сотрудника Медведя вже не було в Дерев'янці, о. совітник дивився вже на справу черевиків трохи ласкавіше, проте, не знаходив він у своїй душі стільки сили і рішучості, щоб замовити у шевця се надзвичайне обувя. Коли б старенька їмость не здобулася на енергію, о. совітник — хто знає — може, й до смерті ходив би в чоботях. Але їмость уже не могла дивитися, як о. совітник з трудом тягне за собою чоботи, при нагоді зайшла в містечку до славного Іцка Померанца, котрий вже чверть століття був надворним доставцем чобіт і черевиків для цілого роду Шпачинських, і навдивовижу самому Іцкові замовила для о. совітника якнайлегші і якнайвигідніші черевики. Коли по тижні о. совітник тримав сі черевики в руках, йому справді серце краялося з жалю. Здавалося йому, що нехай лише парохіяне побачать його в черевиках, зараз зажадають від нього майських богослужень... Три дні намовляла його жінка — по-українськи і по-польськи — щоб він убрав черевики. Нарешті о. совітник відважився. Убрав і перейшовся по кімнаті. — Та я не чую нічого на ногах,— пробував він критикувати. — Тим ліпше,— говорила їмость. — Що ж мої парохіяне скажуть? — журився о. совітник. На другий день він убрав черевики, але щоб їх не було видко, ходив цілий день у найдовшій реверенді. Куди ступав, чудувався сам собі і піднімав час від часу ногу та оглядав черевик. Але до служби божої вбрав таки чоботи... Півроку минуло, поки о. совітник освоївся з черевиками. Він був би, може, їх і не носив, але чи від ліків, чи від чого іншого полегшало йому на ноги, а частина признання за сю полегшу спадала сама собою й на черевики. Так бодай рішуче казала їмость — і сперечатися з нею не було підстави. Спершу здавалося о. совітникові, що ціле село завважає зміну у нього і зробить у селі бунт. Минув місяць, минули два — в селі ніхто не бунтував і не перейшов на латинську віру. Дивувало се потрохи о. совітника, а нарешті почало й тішити. Все ліпше, коли і обряд не латинщиться і ноги мають вигоду. По році о. Іоан відважився навіть приїхати в черевиках на соборчик. Якби був знав, що там буде й о. Медвідь, був би взяв чоботи, а так якось на думку не прийшло йому — і два політичні противники станули нараз проти себе, обидва в черевиках. — А! Всечесніші в черевиках! Що я бачу?! — заглузував собі о. Медвідь. — Мені лікар предписав,— виправдувався о. совітник. — А обряд в Дерев'янці через те не упав? — Ні! — відповів о. совітник і відвернувся. — Сі молоді священики не знають почтити старості і кплять собі і з совітників,— нарікав він потім перед своїм ровесником. — У тих старих,— говорив тим часом о. Медвідь до свого товариша,— велика прив'язаність до форми, а духу нема. Що я натерпівся у нього через черевики! А тепер ось і сам носить... * * * ОПРИШКИ _______________ В лісах відомого обивателя Східної Малопольщі, пана Ізидора Погоржельського, котрий ще перед двома роками називався цілком по-грецьки, як Ахіллес: Іцко Погоріллес, замножилися по війні дуже немилі сотворіння: дикі свині і опришки. Одних і других пан Погоржельський не терпів і ніколи на них не полював, але, щоб прислужитися вітчині, старався позбутися їх радикально; казав рубати ліси без пощади і дерево вивозив у світ. Сей спосіб був, без сумніву, добрий і по літах був би, певно, звільнив цілу околицю від диких свиней і опришків. Що з того, коли лісів було забагато і то з такими неприступними дебрями, що люди звідти і задармо не хотіли дров брати; до залізниці було далеко, коней було замало, рубачів, лакомих на зарібок, ще менше,— через те ліси росли собі спокійно дальше і давали безпечний захист диким свиням і опришкам. Що дикі свині бувають по лісах, се кожний знає і не чудується занадто: вони, врешті, не такі страшні і небезпечні, а спечені є навіть смачні. Інше діло з опришками. Нема такого власника лісів на світі, котрий бажав би мати сю звірину у себе; пожитку з неї нема жодного, а шкоди без міри. Опришки пана Погоржельського (коли так можна сказати, бо він, мабуть, не тільки свині з лісу уважав за свої) убили в околиці двох багатих жидів і ограбили кількох українців, що з Канади привезли долари. Хоч Погор-жельський не був ані жидом, ані українцем, лише правдивим римо-кат. поляком-дідичем, проте він боявся своїх опришків і, щоб їх не дратувати, проживав далеко у Львові, де можна спати спокійніше. Таким способом опришки були дійсними панами в його лісах і своїми вчинками нагадували людям колишню малу романтику з Яносіками і Довбушами та свідчили про те, які величні здобутки принесла людям світова війна у двадцятім столітті. Принесла правдивих лісових опришків, котрих колись оспівували поети цілого світу! Дійсно, як давніші опришки, так і сі новітні були страшні тільки для багачів, бідних вони не займали. Покладаючись на сю великодушність опришків і на-свою бідність, вибралася відома театральна дружина 1 Ганчаров-ського чотирма підводами під ніч в дорогу до недалекого містечка Б., де мали давати вистави. Не було в неї ніякого страху перед розбійниками, бо голий розбою не боїться; зате була в неї артистична фантазія і до деякої міри навіть охота зазнати сильних вражінь. Тут були відважні характери, знані зі сцени і описувані не раз в часописах. Напр., відома артистка Бреньковська, котра на 30-літній ювілей своєї сценічної праці сама грала "Наталку-Полтавку" і дала доказ, що не тільки ця Наталка, мимо своїх сто літ з причинком, є вічно молода, але і Бреньковська ані не Тут трупа. і їх за хвилину вбив так само язиком, бо прикликав до себе Ганчаровського і, вказуючи на ряд артисток, промовив: — Пане директоре, крайній час, щоби ви сю стару гвардію демобілізували і розпустили додому внуків колисати, а не пуджали нею людей. Хіба що тепер виставляєте самі драми з відьмами, то не треба їх і характеризувати... — Ов, прошу! — відізвалася Бреньковська. Всі інші жінки наче в рот води набрали і остовпіли. Тільки Ванда далі трагічно склала руки і оглядалася за своїм полковником, мовби шукала оборони. Ватажко перейшов до мужчин. Тут його лице роз'яснилося: — Ах, бас Дяченко! Дуже мені приємно вас бачити. Маю чудову горівку. (Бас усміхнувся блаженно). А се ви, підпарубочий з "Гриця"! Комік! Дуже вас люблю! Знаєте що? Я вас ангажую до своєї трупи. Мені треба веселого товариша. Ваша гажа цілком запевнена. Я й директора прийняв би до своєї дружини; бо то опришок більший, ніж я, але він грає самі чорні характери, а я таких людей не люблю. Сказавши ще кілька приємних слів до інших артистів, ватажок відійшов від них і до цілої дружини мав промову: — Ласкаве панство! Хоч за мною і моїми товаришами поліція зарядила облаву і вже сьогодня мала воєнну нараду в селі Ратицях, я не міг відмовити собі приємності, щоб не запросити вас сюди на годинку до себе. Я все за театром і сильними вражіннями пропадав, мене через театр і таку саму панну Вандзю, як ота ваша, вигнали з учительської семінарії перед матурою, але я не пропав, був навіть капітаном, маю відзначення,— ну, се вас далі не обходить. Річ у тім, що я театр люблю і за українськими піснями пропадаю. В семінарії чудово співали мої товариші — українці. Ми так не вміємо. Отже, прошу дещо заспівати, якусь сцену заграти... Я задармо не схочу, заплачу доларами. І будьте певні, що нікому з вас і волос з голови не спаде. Я знаю, що ви бідні люди. Ся ласкава промова зовсім утихомирила й ображених жінок, і артистів, і навіть візників, котрі потерпали за свої коні. Бас відразу приступив до ватажка і попросив: — Пане капітане, я би... дуже... теє... — Дайте йому горівки! — приказав капітан і його приказ сповнено в сій хвилині. Директор театру відізвався солоденько: — Може б, яку сцену з "Наталки Полтавки"? Ми се грали зі сто разів. Ватажко аж відскочив від директора: — Ах, дайте мені спокій з вашою Наталкою! Всі ваші професори при всіх матурах тільки всього й питають, що про Наталку і Марусю,— чи в українській літературі нема нічого новішого? І ви тим не чваніться, що виставили "Наталку" сто разів,— се дійсно свідоцтво убожества для вас, а не для Котляревського! Не хочу! Заспівайте мені пісень! От заждіть! Може, нагадаю. "Та наступає чорная хмара", знаєте? Або "Нема в світі так нікому"? Або "Ой у полі криниченька"... — Знаємо, знаємо! — відповіла дружина. — Добре! Перше повечеряємо, а потім заспіваєте. Кухар! Дай тут дві або три шинки з дика, хліба і горівки! Вибачайте, панство, що вечеря холодна,— самі бачите, що терпимо деякі невигоди. Але шинка знаменита, ручу вам. Як се почув бас, заспівав на радощах: "Ой, запив козак" таким престрашним голосом, що кілька опришків відразу прискочило до нього з осторогою: — Дай пан спокуй! Буй сен пан бога! Та пан поліцієн на нас навола. Бас затих, але й не дуже нарікав, що йому перебили спів, бо вже роздавали вечерю. Горівка, кілька хлібин і три шинки поправили значно настрій усього товариства. Почали співати. Співали незле; навіть бас здержував себе, де було треба, і дискретно давав фундамент під цілий хор. Сердечного чуття було у всіх голосах, може, й більше, як у театрі, бо й сцена, і слухачі були тут незвичайні. Ватажко сів собі на землю і задумався. Чим далі хор співав одну пісню за другою, а все смутні, тим задума ватажка ставала тяжчою, а коли проспівали "Ой, що ж бо то за ворон" і послідні слова "Поховали пана отамана в сиру землю глибоко", він прослезився, втер очі, встав і пішов просто до Ванди Степової. Відвів її набік, далеко від товариства, і там злісним шепотом промовив до неї. — Бачиш, гадюко, як ти сама попала в мої руки? За твою зраду перед війною я міг би тепер оцим штилетом на місці зробити смерть... (Ванда почала хилятися). Стій! Не вдавай! Жий! Мені твоєї смерті не треба. Я вже своє переболів. Я лиш те хотів тобі сказати: ти знаєш, хто я і звідки? Як ти мене тепер другий раз зрадиш, перед поліцією, знайду тебе й за морем і вб'ю, як скажену собаку. Пам'ятай це. Інші мене не знають, а ти знаєш. Отже, ані слова! Іди! Ванда відійшла мов не своїми ногами. Полковник прискочив до неї, почав випитуватися, але не довідався нічого. Вона трагічними очима дивилася за ватажком і чудувалася, чого він забажав. Він забажав останньої сцени з "Гриця". — Заграйте мені! — просив. — Нема Марусі! Де ж вона? — скрикнули товаришки.— Без неї годі. Маруся не пропала: вона небавом вернулася з лісу з одним опришком, Бреньковська прискочила до неї і почала сцену: — Моя Марусечко, моя голубочко, як же ти змарніла! Шкіра та кості... Перед мамою Бреньковською стояла сценічна дочка Маруся, присадкувата дівчина чи молодиця, така кругла, як мішок пшениці. Ніяке вмовлювання в неї, що вона змарніла, не могло нікого пересвідчити, хіба сліпого. Тому-то знавець театру, пан капітан, здержав гру і лише спитав: — Ви справді грали Марусю? — Грала! Фурори робила. В Баранівці отакий букет дістала! — Ох, господи! — зітхнув ватажко.— Ну, врешті, в Баранівці все можливе! Пане, як вам там на ім'я? Підпарубочий з "Гриця", диригент! Заспівайте мені "Чи се ж тая криниченька" і диригуйте так комічно, як ви се на сцені робите! Се буде краще. Схопився підпарубочий з "Не ходи, Грицю", зібрав хор біля себе, почав вимахувати палицею, декого навіть ударив, хор заспівав пісню — і всі опришки аж лягали зо сміху. Коли тут серед того співу і радості надійшов з лісу якийсь новий опришок до ватажка, щось йому шепнув — і ватажко здержав нараз увесь гамір та промовив: — Нам пора відходити. Дякую всім за приємність. На руки директора складаю двадцять доларів, т.е. після теперішнього курсу більше як сто тисяч марок. Уважайте, що ті долари є ваші, цілого товариства, а не самого директора. Ще раз дякую. Чесць! 1 По тих словах всі опришки зійшли вниз в недалекі дебрі і там щезли. Зробилося на поляні якось неприємно тихо, так що було чути, як коні скубли траву. Вся дружина почала розмовляти шепотом, так, як би на неї йшла якась несподівана і незаслужена кара. Ніхто не знав, чи краще зараз їхати далі, чи заждати, поки зовсім розвидниться. Перемагала друга думка. Серед тої непевності дехто заснув з Польське військове привітання або прощання. утоми то на возі, то на траві, а бас захропів під деревом так само грімко, як співав; давно, сердега, не випив стільки, що сеї ночі. Із сього спочинку збудили всіх, крім баса, несподівані постріли з крісів і крики: "Ренце догури!" 1 Сі крики лунали з лісу навкруги цілої поляни. Жінки перші піднесли руки вгору і почали плакати: "Опришки! Таки напали! А казали, що не нападуть!" Артисти, котрі більше горівки випили, трохи спізнилися, але й вони один по другім підносили руки вгору та очима блукали по лісу, шукаючи ворога, котрого не було видко за деревами та корчами. Потім хтось свиснув і нараз на поляну вибігло з тридцять державних поліцаїв, з котрих кождий прискакував до одної особи і ставав напроти неї із штиком. "Ренце догури!" — кричали всі, як навіжені, але їх перекричав якийсь старшина, котрий грімким голосом висказував свою радість: — Маємо їх, опришків проклятих! Цілий обоз зловили! Псякрев! Дивіться! Вони з жінками волочаться! — Але ж, пане начальнику! — відізвалася перша Бреньковська.— Ми не є опришки! Ми польки, артистки українського театру. — Цо, цо? 2 — здивувався старшина. Тепер і директор театру набрав відваги і з руками, піднесеними вгору, промовив: — Я маю легітимації від усіх трьох воєводств, маю концесію, ми є театр... — Театр тут, у лісі? —дивувався старшина ще більше.— Що ви тут робите? Покажіть легітимації! А ви покличте пана комісара! Комісар поліції, котрий до сього часу не виходив з лісу, надійшов з револьвером у руці, але як побачив директора Ганчаковського, скрикнув з дива: — А ви тут що робите? Е! Як я бачу, то тут цілий театр! Але для певності прочитав ще легітимації, по чім утихомирив своїх поліцаїв словами: — Я знаю сих артистів і артисток. Се зовсім нейтральні люди. Вони на сцені говорять по-українськи, між собою по-польськи, а штуки виставляють найрадше жидівські. Нам їх не треба "Руки вверх!" 2 Що, Що? До кількох хвилин немиле, положення вияснилося і настало перемир'я, під час котрого всі поліцаї розпитували дружину про опришків, як виглядають, скільки їх, куди пішли і коли. В дружину вступив дух, зате в поліцаїв дух упав. Спізнилися! По якійсь годині на поляні було пусто. Від'їхали артисти і артистки, відійшли поліцаї — і на поляні стало тихо, як у кождім театрі по виставі. Одначе підвечір того самого дня опришки тут знову забавлялися уже без театру. Пили за здоровля нічних гостей і поліції, їли сернину, а один з товариства навіть заспівав: "Гей, браття опришки, долийте до чарки!" Заспівав дуже погано. Де-де було йому рівнятися з Дяченком! Се було м'явкання кота в порівнянні з ревом лева. * * * ПАН РАДНИК НА ВАКАЦІЯХ _______________ Пан радник суду Левицький (не з тих Левицьких, що ви їх знаєте, тілько з тих, що жили колись у селі Піско-ватім, де пан радник ущасливив родину своїм приходом на світ дня 23 марта 1868 року) — так він заповів своїй сестрі і свому/ швагрові, священикові, що приїде до них на село на вакації на цілий місяць. Швагер уже вислав коні по него до стації, а сестра уже й ліжко постелила для него в окремій кімнаті, бо вже було вечором. — Я певна, що він у нас довго не посидить,— говорила їмость до свого чоловіка. — Чому? — Та де він, старий кавалер, витримає ту! Але коли хоче і овшім! Аби не гадав, що я не рада єму. — Тісно у нас,— замітив священик.— А я де буду спати? — Та вже не журися, місце тобі найду. І їмость пішла смажити курята, а єгомость почав читати часопис. Троє менших дітей, утомлених цілоденним біганням, уже спало, двоє старших ждало ще на приїзд вуйка та забавлялося тим часом у кухні, де було найвесе-ліше. Тут слуги вечеряли, два пси крутилися і незчисленна сила мух гуділа ще тихо при світлі лампи, як пчоли в пасіці. Минула з година, як на подвір'ї затуркотів візок. Пан радник приїхав. — Вуйко! вуйко! — закричали перші діти і вибігли на ґанок. За ними вибігли і батько, і мати, також і слуги, для котрих сей гість був занадто великим паном, щоб не подивитися на него. Пан радник досить легко, як на свою вагу, зіскочив з візка і увійшов у світлицю. Був се присадковатий, грубий панок, з головою так низько обстриженою, що виглядала, як лисина; і вуса мав підстрижені коротко, по-ново-модньому. Повне, рум'яне лице аж вилискувалося до світла. Цілий був зігрітий і спітнілий, мовби не їхав вечірнім холодком. Сіли вечеряти. Курята були дуже смачні. Одного лише не доставало — а то доброго пива, до котрого пан радник привик. — Я маю незле вино,— потішав гостя господар дому. — Ні, дякую. І овшім, як нема пива. Спробую місяць обходитися без ніяких гарячих напоїв. Дев'ятдесять два кілограми ваги — чи ви гадаєте, що то легко носити? Прошу о квасне молоко. Квасне молоко дійсно смакувало гостеві; випив з охотою, мов найліпше пиво. Поговорили ще з годину і пішли спати. Пан радник роз-господарився у своїй кімнаті. Зняв заслону з вікна, дивуючись, пащо сестра то повісила, відчинив вікно настижір і легше відсапнув, коли з города повіяло холодком. Потім вийняв з валізи цахерліну і насипав багато під простирадло. Колдру відложив набік і лишив собі коц. Відтак поклався і почав читати часопис, що привіз із собою. І Ісрша новинка, яку прочитав, була про хлопця, котрого вжалила муха і він помер від затроїння крові. Ся новинка зараз нагадала щось панові радникові, він встав з ліжка, витяг з валізи цілу пачку паперу Tangí efoot, що на него муха як сяде, то вже не відчепиться і згине страшною смертю. Сего паперу пан радник наклав повнісінько, де лиш міг, ще й на дивані над своїм ліжком пришпилив кілька аркушів. Потім знову поклався і читав далі. Прочитав, що у Відні жінку славного лікаря вжалила також затроєна муха, її оперували, втяли ногу, але она таки померла. Мухи взагалі страшенні шкідники. В Америці дуже з ними воюють. І не диво. Они множаться просто без пам'яті, сідають де-будь і розносять нечистоту і заразу по людських мешканнях. Нема хліба, булки, м'яса і взагалі страви, котрої би они не занечистили. І далі широко та основно описувалося в часописі шкоди від мух і війну американців з ними. По такій лектурі пан радник почув, як єму квасне молоко гуркотіло і переливалося всередині, хоч і не перешкоджало бажанню спати. Він уже не читав дальше, тілько придивився ще нетлям, що крутилися довкола свічки, загасив світло, обернувся і небавом захропів такими страшними свистами і голосами, що в саду під вікном кіт станув і довгий час слухав та надумувався, чи скочити у вікно до кімнати радника, де він звичайно ночував на канапі, чи ні. Поки що рішився не скакати. Була саме опівніч. Панові радникові снилася муха, така велика, як чорний баран, дуже лобата і волохата, з великим червоним кровавим жалом. Она лізла по покривалі помалу і повагом просто до носа пана радника. Він виразно чув, що ще хвилина — і прийдеться єму цілком вмерти від ужалення. Коли мала муха доводить до смерті, то такий баран може чоловіка із'їсти, не питаючи, чи се радник, чи ні. Так радник зі страху аж перестав хропіти. В ту саму хвилину кіт рішився дістатися до єго кімнати вікном. Оден скок — і він уже стояв на вікні, але на чімсь такім липкім, що ані ноги відчепити. Переполоханий, просто впав з вікна на поміст і зам'явчав так жалісно, як би хто єго різав. Потім якось ноги відорвав від паперу на мухи, але той тим часом причепився єму до хвоста і хребта. Для кота настала така грізна хвиля, що він почав з лопотом уганяти по кімнаті, по помості, канапі, столі — нарешті скочив на ліжко радника і знову зам'явчав дуже тривожно. Страшна муха, що снилася радникові, нараз щезла; радник збудився і крикнув: "А кота!" Але кіт не вступався. Радник засвітив свічку, кіт зіскочив з ліжка, але на помості знову зам'явчав жалісно,— очевидно, з просьбою 0 рятунок. Радник засміявся, встав, зловив кота, віддер папір з шерстю і викинув наляканого кота вікном У сад. Ся пригода не вибила єго зі сну, навпаки, забавила єго трохи, і він небавом знову хропів ще страшніше, як перше. Чули ви коли, як у тартаку пила, краюча пень дерева, свище, стогне і скрегоче,— отак пан радник хропів, а до того ще цмокав і пахкав устами, мовби пару випускав. Се значило, що тепер, хоч стріляй з пушок, він не збудиться. З тої доброї нагоди скористали три комарі, що вікном влетіли у кімнату, тут довго гомоніли свою тоненьку пісню, нарешті надибали голову пана радника, зміркували, що на ній не попасуться добре, сіли на лице, чомусь і тут не посиділи довго і тілько, як найшли на накривалі товсту руку радника, засіли до пиру. Встромили жала у шкіру 1 нассалися так, аж їм животи напічнявіли і почервоніли. По такім пирі відлетіли собі спокійно вікном. Пан радник не збудився. Починало зоріти. Вікном заходив до кімнати милий холодок. Горобці вже відзивалися в саду і на господарських будинках. Сонце починало зазирати у вікно, освічувати двері. Кілька мух, що ночували на печі, збудилося. Почали шукати снідання і відразу впали на небезпечний папір. Застрягли ногами в клей і тілько крильцями гомоніли у смертельній тривозі. Тим часом цілий рій мух, що ночував у недалекій стайні, побачив, що пастух відчинив двері, і вилетів з радістю надвір. Було ще холодно, отже, рій кинувся за сонцем і залетів просто у вікно радника, а звідси у єго кімнату. Відразу кільканадцять застряло на паперах і зчинило музику, як у пасіці. Але сотки розлетілися по стінах та по образах і обстанові. Сонце підійшло вище і, де лиш як муха спала, пробудило її. З кінської стайні вилетіло кілька сот, з-над гною зірвалося кілька тисяч, в кухні загомоніло, як у улію, і почався щоденний літній концерт мух на селі; у кімнаті радника, зверненій до сонця, небавом був тихий, милий гомін: тисячі мух вганяли навзаводи у проміннях сонця і співали свої пісні. Але багато з них було голодних, і они, надибавши голову, руки і виставлені ноги пана радника, шукали на них поживи. Одна доконче завзялася влізти радникові в ніс, але се не повелося, бо він зараз збудився і махнув рукою, кілька сот мух з перестрахом злетіло понад ліжко. — Господи, що тут мух! Глянув радник на папери — на кождім бриніло та моцю-валося зі смертю по кільканадцять мух, але сотки, може, й тисячі, літали собі весело і безжурно. Аж тут радника засвербіла рука. Він глянув: на ній були три великі білі плями, мов напухлі, кожда навкруги почервоніла. Всі три аж просилися, щоби їх подряпати. Але пан радник, дбалий про своє здоров'я, знав, що дряпати не вільно, бо, може, се плями від затроєних мух, встав, убрався і зараз пішов до сестри по спіритус. Спіритусу не було, лише міцна горівка. Радник зараз дуже докладно змив пожалені місця, уже не клався спати, тілько, неспокійний, вийшов у сад. Він так любив спати до 8-ї години рано, а тут прийшлося встати по 4-й. — Може, то затроєні мухи сіли? — питав він швагра при сніданні. — Не бійся, адже се комарі,— потішав швагер. — Але ж свербить. — Не бійся! Перестане! — Чому ти зняв заслону з вікна? — питалася сестра.— Адже я нарочно гонила вчора мухи з твоєї кімнати і заслонила вікно, щоб рано тебе не збудили. — Дуже гаряче, дихати нема чим,— відповів радник. — Треба було зрана заслонити. Пан радник дивився неспокійно на свою руку, пожалену комарами; она була гарячіша як друга. — У тебе в селі не було випадку смерті від мухи? — питався він швагра. — Був перед місяцем. — Ну, і що? — Нічого. — Люди повинні би гноївки зливати нафтою; так стоїть у часописі. — Іди подивися на мою гноївку і зміркуєш, що я потребував би з п'ять бочок нафти, щоб її зілляти. Цілий гній стілько не варт. — Що то в хаті! — додала господиня.— Тут ще мало мух. От ходи зі мною до кухні, там побачиш! Щодня топлю їх у сироватці з тисячу — на другий день є натомість три тисячі. Пан радник не був цікавий побачити сю пасіку мух, тілько подумав собі, що там варяться сі страви, що він їх їсть і буде їсти. І він з якимсь завзяттям дмухнув димом з цигара аж під стелю. — Тут не впильнуєшся на селі,— говорив священик.— Мені самому не раз аж страшно. Правлю парастас при небіжчику в хаті. На нім рої мух. Баба галузкою зжене їх, а они всі на мене. Що зробиш? — Справді, неприємно,— потвердив радник і задумався. По сніданні вибрався він на прохід в село. Він так давно не жив на селі, тілько Пісковате добре тямить. Варто подивитися. Тілько зійшов з горба, де стояло приходство, на дорогу в село, побачив у рові здохлу курку. На ній аж мріло від мух, а багато літало над нею. Пан радник сплюнув і побажав тому селянинові, що викинув курку в рів, чогось такого, що якби се сталося, не було би єго між живими в одній хвилині. Тим часом се не сталося, і тілько курка не жила, а пан радник уже не пішов у село, лише завернув у поле. Тут було гарно. Люди жали збіжжя, на полі стояли вже півкопи, ячмені ще зеленіли, гречка цвіла чудово. Радник ішов помаленьку польною доріжкою, курив цигаро і вимахував паличкою. Нараз у праву руку щось єго так вкололо, аж запекло. Він вхопився лівою за ню, оглянувся, побачив, що якась муха відлетіла, але яка,— мара знає. Вжалене місце відразу почервоніло. — А нехай то чорт побере! — закляв радник і зараз завернув додому. — Що то може бути? — спитав він швагра на подвір'ї, показуючи єму руку. — Се, здається, кінська муха тебе вжалила. — Се не така, як домашня? — Е, ні, ся як вжалить, то аж заболить. Але ти не бійся! — Ет! добре тобі казати, а я йду та змию місце горівкою. Може, та муха була на курці в рові, що я бачив. Ой порядки, порядки в тім селі! Я би за ту курку на місяць до арешту всадив. І з тим пішов до хати змити руку горі вкою. По обіді панові радникові дуже здрімалося; просто з ніг валився. Він сьогодні встав так рано, як єму вже від років не траплялося,— мусив подрімати. З уваги на діти, мухи, кури, качки і спекоту сестра постелила братові в альтані. Там також не було холодно, все ж таки краще, як у кімнаті. Пан радник заснув за кілька хвилин. Спав дуже смачно зо дві години, накривши голову часописом. Коли збудився і скинув із себе часопис, забриніла єму пчола майже під самим носом. Він махнув рукою спросоння і в тій хвилі почув на підборідку біль — пчола вжалила єго. Намацав місце рукою і вийняв жільце "ще тепле". Але місце боліло дальше. Пан радник встав сердитий, як сто чортів, прокляв і пчо-ли, і мед та побіг чимскоріше змивати підборідок горівкою. — Ти, замість випити, всю горівку зужиєш на змивання,— жартував швагер. — Ет! Дай мені спокій! — відворкнув радник.— Через ті мухи, комарі, бонки, пчоли і здохлі кури я тут, мабуть, довго не посиджу. Радник був лихий, швагер знав з власного досвіду, що по обіднім сні чоловік встає не раз лютий зовсім без причини,— отже, й не заводив тепер розмови з радником. До підвечірку вже гість трохи позабув пчолу, хоч все ще від часу до часу хапався за болюче місце,— говорив лише, що нема-то вакацій, як у чистім готелю над морем, десь на Лідо або взагалі на полудні. Вигоди, купелі, веселі люди, свіже пиво — одним словом, рай, і не за дорогі гроші, тілько дорога туди страшно далека, й она найбільше лякає єго. По підвечірку пан радник пішов у ліс. Заким дійшов, зігрівся на цілім тілі. Під лісом на окопі усів собі відпочити і закурити папіроску. Приємно було тут посидіти, повітря чисте, запахи смерек, тихенька люба музика мушок у со-няшних проміннях, туркотання диких голубів у лісі — а тут перед очима поля, долини, люди на полі... Гарно на світі! Відпочивши, пан радник пішов у ліс. Походив з годину і був вдоволений. Вже вертав, як під коліном лівої ноги сильно єго заболіло, так мовби хто розжарену на червоно голку запхав у живе тіло. Він через ногавиці потер болюче місце — ще гірше заболіло, а до того, ще й засвербіло несамовито. — Що за дідько! — здивувався радник і заразом настрашився. — Адже в таке місце ніяка муха не могла дістатися і через одежу жалом не досягла би. А під коліном пекло далі, як огнем. Радник вертав додому так скоро, аж засапався. Тут відразу взяв пляшку з горівкою з креденсу і пішов до своєї кімнати. Роздягся і хотів подивитися на болюче місце. Грубий живіт не давав єму зігнутися як треба, щоби подивитися під коліно, та й без живота був би небагато там побачив. Тілько рукою намацав грубий гудзок, як фасольку, до того, ще й гарячий. Радник зняв зеркало зі стіни, поставив напротив болючого місця і тілько в зеркал і побачив широке червоне пятно. Подивився у вікно і побачив швагра. — Швагре, прошу тебе, ходи-но сюди! Мене знову щось вжалило! — А то що за біда! — здивувався швагер.— Се вже котрий раз сьогодні? Від горівки болюче місце ще більше почервоніло, і швагер не міг вгадати, що се могло бути. — Здається, мурашка,— здогадувався він. — Та відки ж мурашка, коли в мене скарпетки підв'язані? Куди залізла? — То, може, крізь штани яка біда вжалила? — Коли й як? Я не чув! — дивувався радник.— Помацай, яка там гулька. Швагер помацав,— справді, шкіра ствердла на гульку. Радник подивився на годинник. — Кажи запрягати коні, я вертаю до Львова. Два поїзди ще захоплю. А по дорозі в місточко вступлю до лікаря. — Що ти? Здурів, чи що? — Се моє рішуче слово. Швагер прикликав на пораду жінку. — Не роби мені встиду, брате! — просила сестра.— Навіть доби не був! Що самі слуги скажуть? Они знають, що ти приїхав на місяць. — Не можу, сестричко, я готов ту померти від зараження крові, може, вже завтра. — Не говори дурниць! От ми жиємо тут роками. Але радник поставив на своїм — і сестра вже не противилася, коли зміркувала страх брата. Лише радила єму, коли лікар скаже, що нічого страшного, назад вертати. За півгодини вже візок з радником туркотів по дорозі, а за годину вже лікар д-р Перльмутер оглядав місце під коліном радника і говорив дуже загадочно: — То може бути від звичайної домової мухи, або і від польової, або від мурашки чорної або червоної, від щипавки, або від комара, або від кліща, або від оси, або від пчоли, або від такого червоного — лікар не знав, як то назвати, або від такого зеленого — і сего не знав назвати... — Але чи то небезпечне? — допитувався радник. — То ще не знати. Єжелі та муха сиділа на стерві... — Я то знаю,— перебив єго радник нетерпеливо. — Ну-ну, я пану райці щось дам. А завтра я би радив знову прийти. Д-р Перльмутер приніс амоніак і вату і міцно натер болюче місце. Пан радник зібрався, заплатив, за порогом сплюнув, подивився на годинник і казав візникові спішитися, бо ще би можна захопити вечірній поїзд до Львова. Справді, захопив і за півгодини вже сидів у вагоні смутний, невеселий та легенько крізь ногавиці обмацував болюче місце. Оно вже не свербіло так, як перше, але боліло... Що вам ще дальше буду оповідати? На другий день львівський лікар втихомирив радника, що нехай смерті не боїться, се, очевидно, мурашка єго вжалила... А вечором того дня при свіжім пільзнері пан радник думав, чи би не вибратися над море... * * * ПОЕЗІЯ І ПРОЗА _______________ (Із .судової розправи) Давно колись про таку пригоду дівчата складали жалісливі пісні, поетичні нарікання на свою нещасну долю, а тепер се опинилося в суді. Настуся Ковалівна заскаржила молодого жонатого господаря Павла Василишина, що кілька літ обіцював їй з нею женитися, потім вийшов з війська, звів її на бездоріжжя, про дитину не подбав і оженився з іншою. Тепер сі молоді люди, що ще недавно обнімалися й цілувалися, стояли разом зі своїми батьками і адвокатами-жидами перед молодим суддею в карнім суді, недалеко одно від другого, але розділені глибокою пропастю в душі, якої вже ніщо не зарівняє. Коло судді сидів ще писар, зрештою нікого не було в кімнаті, бо розправа була тайна. — Павле Василишине,— почав суддя, переглянувши акти,— розкажіть мені, як то було. Чи ви ходили до сеї дівчини, чи обіцювали їй з нею женитися? А правду кажіть! Василишин глянув несміло на хрест між двома свічками, потім спустив очі на поміст і говорив, не дивлячись на нікого: — Та я ходив до неї і любив її, але тато не казали її брати. — Чому? Старий Василишин не втерпів і відповів за сина майже з обуренням: — Як же, прошу пана судді, аби мій син та у Коваля женився? — Що ж такого? Хіба Коваль що — не господар? — спитав суддя. Тут старий Коваль не стримав себе і з гнівом відворкнув: — Е! Прошу пана, багачі всі однакі. Багачки шукав! — Ну, годі! Говоріть же, Павле, далі, чому ви не оженилися з Настусею? — сказав суддя. — Що ж мені було робити? Тато казали, що не дадуть мені ані загона поля; у н е ї (тут Павло махнув головою в сторону Настусі, що стояла тихо, мов без душі) є там якийсь загонець, але з того не можна вижити. Гадав я іти до двора на службу,— відрадили мені. Крутився я так з рік, а далі оженився. — Хіба на Настку була яка лиха слава? Була вам невірна? Водилася з іншими парубками? — Та ні! Я не чував... — Ой-ой-ой! Чому ні? — вмішався батько Павла. Суддя глянув на Настку. Вона піднесла голову і великими синіми очима глянула здивовано на старого. — Та коли? — ледви вимовила вона. — Хіба не танцювала ти з іншими, як Павло був при війську?! — крикнув старий Василишин сердито. — Гов, ґаздо, не кричіть! Ви тут у суді! —спинив суддя.— Потанцювати при людях можна, з ким дівчина хоче. А чи ви, Павле, обіцювали Настці женитися з нею? — Ні! —відповів коротко Павло, очевидно, вже навчений адвокатом. — Падоньку ж мій! Не обіцював?! — крикнула несподівано Настуся і заплакала ревними сльозами. Вхопилася за голову руками і мов шукала стіни, щоб ударити головою об неї.— Та де ж се правда?! Адже кілька літ і писав, і говорив, що візьме мене. Я листи принесла, що він писав до мене. Най скаже, чи то не його? Я присягну! — Настко, тільки без плачу і заводження! — порадив суддя.— Покажіть сі листи!.. Настка розв'язала хустку, вийняла листи і подала судді. Сльози котилися їй, як горох по лиці, хоч уже здержалася від голосного плачу. Настала тишина, тільки оба адвокати на кріслах розмовляли щось байдуже тихим голосом. Крізь отверті вікна ком-нати долітав з города щебіт ластівок на даху і цвірінькання горобців, що виводилися у гніздах під дахом. В городі знати вже було початок літа по ягодах, що червонілися на черешнях. Суддя подиктував писареві відповіді до протоколу і почав переглядати листи. Справді, не читав, тільки переглядав, бо було їх багато, а у всіх менше-більше було те саме "люблю тебе". "Нічого цікавого",— думав собі, здогадуючи свої любовні пригоди з недавніх літ. Йому вже тридцятка минула, волосся вже починало сивіти, животик заокруглився, і він дивився на такі наївні листи очима досвідного старого кавалера. — А! Тут і поезія! — обізвався нараз, глянувши на один лист.— Може, панове, послухаєте? — сказав, обернувшися до адвокатів, котрі, очевидно" розмовляли про якісь свої діла. — Просимо! Суддя почав читати: "Я до стола засідаю, папір розкладаю; через гори, через ріки сей лист посилаю. Лети-лети, мій листочку, в далеку дорогу; полетів би й я з тобою, та іти не могу. Ой, як прийдеш, мій листочку, до милої близько, поклонися їй від мене до самих ніг низько. Най вона си прочитає, най си розгадає, чи не той то жовнярина, що вона кохає. Нагадай си, дівчинонько, як ми ся кохали, докн мене молодого до війська не взяли. Взяли мене на чужину та й нас розлучили, та як бог нам допоможе, будем ся любили. Ой, люблю тя, дівчнноиько, так як свою душу; через тебе, моя мила, загибати мушу. Ой, як тужить моє серце за тобою, мила, як згадаю, що тя Люблю і ти м'я любила. Вночі не сплю, вдень думаю, все думка о тобі; прийде мені молодому заснути у гробі. Чи ти мене вчарувала, чи мені так бог дав, що я тебе, дівчинонько, так собі сподобав? Ой, як я си нагадаю, як-то було зразу, яка була розмовонька коло перелазу. Любив я тя, дівчинонько, як настало літо, як-то було межи нами не раз розмаїто". (І суддя і адвокати тут усміхнулися, а Настуся, що слухала досі віршів так, мовби не чула ще їх, засоромилася. Оба батьки слухали зовсім байдуже). "А я хлопець молоденький, хоть при війську служу, за тобою, моя Насте, цілим серцем тужу. Ой, тужу я, моя мила, та й тужитн буду; хоть далеко я від тебе, то тя не забуду. Допоможи мені, боже, ще рік відслужити а як вернуся до тебе, буду ся женити..." Суддя урвав. . — Касарняна поезія! — замітив один адвокат зневажливо. Суддя не відповів на се нічого, лише спитав Павла: — Чи то ви складали сі вірші? — Та се я так собі приспівував у касарні з іншими. — І сам вигадував? — Трохи я сам, трохи інші. Або я знаю, як то було? — Але то ви писали? — Я. — Тут ви на письмі обіцюете Настці, що оженитеся з нею. — Та се співанка! — Але до кого писана? Павло не відповів нічого. Суддя почав переслухувати Настку. Вона зовсім не знала, з якого "кінця" починати оповідання про своє горе, і говорила без ладу, схлипуючи від часу до часу. — Яз іншими не сходилася, тільки з ним. Ще перед військом казав, що возьме мене. Я присягну. З війська листи писав, свій портрет прислав. На Великдень бував. Все казав то само. Я гадала, що може. Потім вислужив, міг женитися. Не оженився, тільки здурив. Прийшла дитина, і я вже сама не знаю... Не докінчила, тільки розплакалася гірко. Писар почав записувати те, що суддя казав; старі батьки мовчали, похитуючи головами, адвокати розмовляли щось по-німецьки, Павло стояв зі спущеними на поміст очима, а Настка не знала, що має почати зі своїми руками, мовби заважали їй, та трохи не подерла хустки з листів. — Слухайте, Насте,— обізвався знов суддя,— ви мусите на то присягнути, що сказали. — Я присягну. — Павло буде караний. Молодиця глянула здивовано на суддю: — Та мені не о то йде, аби Павла карати, тільки, що я, бідна, з дитиною пічну? Мене з хати гонять! Де ж я собі раду дам? — Sie hat ihn doch geliebt! 1 — замітив суддя в сторону адвокатів по-німецьки, щоб селяни не розуміли, але адвокати не докінчили ще своєї розмови і не звернули на се уваги.— Коли Павло буде тут засуджений, можете його, Наст-ко, скаржити, аби платив на дитину. — Я присягну, бо то правда. Писар засвітив свічки, старі батьки і Павло відступили дальше від стола, адвокати встали, а Настка почала тремтячим голосом повторяти за суддею слова присяги. По присязі сказала ще раз те саме про Павла, що попереду. Говорили ще коротко адвокати, старий Василишин старався ще оправдувати сина, одначе суддя не зважав на те, Вона все ж таки його кохала! (Нім.). все, встав і, покликуючись на § 506 карного закону, засудив Павла на місяць арешту. — Що мені з того? — обізвалася перша Настка, почувши засуд. — Я зголошую відклик від вини і кари,— промовив Павлів адвокат. — Не тішся, Настко, перед часом,— відозвався старий Василишин,— вищий суд ту кару скасує... — Ет! Встилайтеся, старий, таке говорити! — сказав суддя.— Як же ваш Павло жиє собі з жінкою! — Б'ються, паноньку; на все село сварка і бійка! — відповів старий Коваль. — От і маєте воли та корови! — додав суддя. — Та що? — відворкнув старий Василишин.— Аби хлоп не мав права свою жінку набити? І що кому до того? — Ет, шкода з вами говорити! Будьте здорові! А отеє, Настко, ваші листи віддаю вам. Тільки один затримую до актів. Ну, ідіть уже, бо там інші ждуть. Селяне почали повагом виходити з комнати. Суддя скрутив собі папіроску і, складаючи акти, глянув ще на Павлову "поезію". Він цілої не прочитав, там було ще більше строф подібного змісту, як і попередні. Суддя прочитав ще одну: Чи-сь здорова, дівчинонько, моя люба птичко? Чи веселе, чи сумує твоє біле личко? Далі вже не читав, вложив "поезію" в акти і казав прикликати інших селян, що ждали на суд. * * * ПОЗА ПРАВОМ _______________ Високо у горах, у Вижницькім повіті, під самою полониною жиє собі бідний гуцул Юра Бодиарюк. Стілько его всего маєтку, що та невеличка хатина, у котрій він жиє зимою, бо вліті пасе вівці на полонинах. Хатина на стромині, перегнила, похилена; коли б не каміння на плоскій криші, то добрий вітер здув би єї у яр, як суху галузу. Колись була в него хата внизу, над самим Черемошем, був і садок, і кусень поля; але те все належить тепер Янкелеві,— забрав псявіра за довги, за лихву, судові кошти і т. п. А Юра пішов у верхи, мов мед-відь, і там бездітним вдівцем доживає віку. З тих верхів він уже мало коли сходить униз, хіба що треба єму тютюну або кулеші. Там, під хмарами, він почуває себе сво-бідним і думає зовсім по-старосвітськи, не дбаючи про нікого. Він, наприклад, зовсім не хоче знати того, що земля вже давно поділена поміж людей, а високі гори з лісами вже не свобідні, лише списані на різних картах і паперах та під різними числами заховані у "грундбуху" 1. Юра ще й досі, хоч обережно, бере собі з лісу дрова, щоб у своїй колибі затопити або кулеші зварити, і зовсім не має собі Поземельна книга. того за гріх, бо хто ж се насадив ті чудові ліси? Бог один, а не пани! А бог не такий, як люди, бог добрий... Треба було Юрі вужевки до хати, а чи ж може бути краща вужевка, як з молодої смерічки? От він і пішов у недалекий ліс православного релігійного фонду, і зрубав гарну смерічку, як свою. Але не вспів єї дома ще й гаразд обчімхати, як надійшов побережник і наполохав єго словами: — Так се ти, Юро, крадеш смереки? Заплатиш, небоже, і посидиш собі. Я вже тебе підглядів. Забрав смерічку і пішов. Юра подивився за ним мовчки, сів собі на порозі і закурив люльку. А коли прийшла ніч, пішов знову у ліс, зрубав другу смерічку, припік на огні, зробив вужевку, сховав і поклався спати. Тепер він мав уже якийсь час спокій, але не мала спокою дирекція релігійного фонду. Вона заскаржила Юру Боднарюка до суду. Мусив Юра ходити аж до Вижниці. Засудили єго на одну корону і 32 сотики кари за шкоду, а за те, що рушив богом насаджену смерічку, посидів дві доби в арешті. Арешт він зараз відбув, але грошей не заплатив, бо не мав. З тим і пішов собі у гори, на свій самотній верх. Цілу зиму сидів там у своїй хатині, не дбаючи не лише про дирекцію фонду, але і про цілий світ. Кілька разів приходив до него возний з міста, щось записував, щось хотів забрати, але не забрав нічого, бо не було що. Екзекутор відходив, а Юра курив дальше люльку на короткім цибусі спокійно, як звичайно, та дивився із свого верха, як орел, на густі ліси довкола. Тим часом дирекція фонду не спала. Вона казала заінта-булювати кару за смерічку і кошти екзекуції на хатині Юри Боднарюка. Він про се й не знав, та врешті що се єму шкодило? Єго хатина не стала через те нижча, а кулеша смакувала єму, як давно, коли тілько мав єї. Не минула ще й зима, а вже кошти зросли на 67 к[орон] 38 сотих. Дирекція фонду напосілася видобути сі гроші від Юри, тому скарбова прокураторія вела далі процес, не дбаючи, подібно як і Юра, про цілий світ, тілько себе не забувала. Покликали Юру знов до Вижниці. — Дай гроші! — Не маю. — Заплати кару за смерічку, а ми тобі кошти опустимо. — Звідки взяти? Не дав Юра ані сотика і пішов собі знову на свій самітний верх. З весною прийшли до него з міста гості: ціла комісія вилізла на его верх, прийшла на его подвір'я, оглядала хатину, писала, цінила, що она варта,— і "потеклася" знову до Вижниці. Кошти зросли страшенно. Дирекція скарбу подала хатину Юри на ліцитацію. Пани посписували цілі купи паперу. У часописах надрукували едикти в різних мовах з заохотою до людей, щоби купували хатину Юри. До першої ліцитації не прийшов ніхто, до другої також ніхто. Не було купців на самотню гнилу хатину у верхах; для нікого не мала вона ціни, тільки для Юри. По тих даремних заходах наказ екзекуції зложено поки що до актів. Тим часом Юра Боднарюк пас чужі вівці ген високо під хмарами на полонинах. А то часом хмари стелилися й нижче від него, і він ходив собі по зеленій траві і полонинських квітках, немов відділений від землі непрохідними сивими мурами. Курив спокійно свою люльку і дивився задумчиво на далекі сині верхи гір, що стриміли у небо. Восени нагадали собі знову пани, що живе на білім світі гуцул Юра Боднарюк і що він винен дирекції фонду смерічку і все те, що за смерічку виросло. В суді ціле поступовання з Юрою "зреасумовано". Сказали ему, що через єго недбалість і впертість дирекція фонду має вже втрати коштів на 276 корон. Юра слухав того, як казки, дивувався трохи, але нарешті відповів спокійно: — Звідки взяти? — І з тим пішов собі знову на свій верх зимувати, байдужний на всі екзекуції, реасумовання, ліцитації і інтабуляції, комісії, едикти — і як там ще всіляко звучать ті красні слова. Нехай собі дирекція фонду тратить скілько хоче,— має з чого; а він, Юра Боднарюк, бідний гуцул, рад, що ходить по світі та о хліб не просить. Нема на Юру Боднарюка права. Ті, що писали закони, не знали про гуцула на самітнім верху між лісами. Він стоїть поза правом. 1908 * * * ПОЗИЧЕНЕ ЛИЦЕ _______________ У сотну річницю уродин Маркіяна Шашкевича була велика тривога в комітеті, що збирався святкувати ювілей поета. Конечно треба було його портрета, а всі знали, що в його часи фотографія ще не була відома, він же сам був забідний, щоб маляреві заплатити за свій портрет. Як же святкувати таке велике свято, не показавши народові подоби того, про котрого мали говорити і писати різні бесідники й учені? Тут видавці Маркіянових писань просять о портрет, тут "Просвіта" хоче у своїх книжочках показати його людям, тут різьбярі збираються ліпити його бюст, а портрета як не було, так нема. Уже й чоловіка не найти, що описав би хоч словами, як поет виглядав. Клопіт! Але коли русинів нападе вдячність для поета,— се діється звичайно в кількадесять літ по його смерті,— тоді вони на все находять способи. Нема портрета? Велике діло! Адже, правду сказати, преподобний літописець Нестор також не фотографувався, і наш король Данило не лишив нам свого портрета; св. отець Николай також не думав, що колись захочуть русини знати, як він виглядав. А проте які прегарні їх портрети ми маємо! Яка стареча повага у Нестора, яке гусяче перо і який величезний каламар, як горнятко! А в короля Данила на голові яка корона з ріжками, як малий котел з ніжками, і які мудрі очі! У св. Николая яка доброта в лиці і, головна річ, що за поважна сива борода! У нас є своя давня, добра малярська традиція, яка ніколи портретованого чоловіка не кривдить і коли не додасть йому чогось, то певно не відбере. Отож ся наша традиція витягла й тепер комітет з біди. Славний маляр Іван Неруш обіцяв змалювати портрет М. Шашкевича, і на його слово можна було спуститися. Отсей маляр не був з простих богомазів, се був артист з божої ласки. Але заким земляки пізналися на його таланті, він у скрутнім положенні довгі літа за шницлі і розбратлі, що їх заїдав у жида Нафтули, платив своїми образами (колись ми за них будем платити золотом!). Потім він уже став славним і в нас та малював усіх патріотів, великих і малих, що заплатили йому, малював чудові ліси, нетрі і болота, бажаючи нашу землю зберегти для потомків хоч на образку, і проживав уже спокійно, не нарікаючи. Він займався також і красним письменством, і з малярського становища сказав не одно гірке слово поетам. Отже, він знав добре, що Маркіян не заробив ані шеляга на своїх поезіях і що духовна консисторія, хоч здавна була всесвітніша, не освітила ні одним промінчиком безрадісного поетового життя. Маркіян бідував і в семінарії, і на голодних парохіях, слабував тяжко — значить, цілком певно, не виглядав так, як товстий декан або крилошанин, тільки як бідний сотрудник або катехит. Отже, йшло о те, щоб винайти такого священика з мізерним лицем на модель до Маркіянового портрета. Худе, запале лице і задумані очі мали бути головною ознакою поета. Знайти поміж священиками такого чоловіка, котрому з лиця було би видко, що він бідний, зовсім не велика штука,— і наш маляр відразу вдався до львівського кате-хита Губського з просьбою, щоб позволив змалювати з себе портрет поета. Катехит, патріот, яких мало, був би й душу дав за рідне діло, а не тілько своє лице до портрета. Адже йому з того не було ніякої шкоди, а М. Шашкевич міг показатися перед новим поколінням свого народу не лише з поезіями, але й з головою, очима, устами і навіть з реве-рендою, хоч і без пелерини. Недостача пелерини у Мар-кіяна, стверджена істориками літератури, може вправді в очах всесвітлішої консисторії обнижити вартість поета, однак вага поезій не в пелерині — ішло о лице, а його великодушно відступив поетові брат у Христі. Гарний портрет М. Шашкевича був небавом готовий, скопійований у великих і малих розмірах, і дивував земляків своїм благородним і мізерним виразом. Жаль брав кождого, хто тілько подивився на нього. "Бідний Маркіяне, отеє ти так виглядав! Видко-видко, що зле тобі діялося". В цілім краї, де лиш був який концерт в честь Шашкевича або куди зайшла книжечка про нього і з його портретом, всі так зітхали, дивлячись на його подобу. А славні концертові бесідники — парламентарі і непарламентарі — зверталися з правдивим одушевлениям до портрета між зеленню, і одні взивали його громко: "Встань, Маркіяне, подивися на плоди своєї праці!" — а другі казали: "Спи, Маркіяне, спокійно, ти своє зробив, а ми дальше ведемо твою роботу". Маркіян дивився розумно збоку на бесідника і на публіку і не відзивався, хоч і міркував собі, що легше послухати другої ради... Минули Маркіянові свята, і Русь, віддавши йому належну честь, успокоїлася. Один тілько катехит Губський, котрий позичив поетові свого лиця, не мав спокою. Коли книжечки про М. Шашкевича розійшлися широко, принесли їх діти до школи, де Губський учив, стали собі показувати портрет свого катехита і ніяк не могли зрозуміти, чому він назвав себе Шашкевичем. Се була для них загадка дуже дивна і трудна до відгадання. Щоб таки її відгадати, одна сміліша дівчина спитала катехита, чому він тепер інакше називається. Катехит не знав, що відповісти, тілько коротенько щось замітив про те, що він лише подібний, але не такий самий, як на портреті. Діти ще можна буЛо легко здурити, але більший клопіт був зі старими. Раз у залізниці селянин, як йоге, побачив, аж перехрестився і сказав до сусіда, з котрим сидів: "Свят, свят, адже се Шашкевич! Казали, що він тому сто років уродився, а він, ади, який молодий!" Катехит зачув слово "Шашкевич" і здогадався, що се про нього була бесіда. Іншим разом на зборах на селі катехит Губський промовляв незвичайно гарячо і гарно про "Сільського господаря" і про торгівлю худобою, коли тут якийсь селянин скрикнув: "Славно, Маркіян Шашкевич!" Очевидно, не знав життєпису поета, тілько портрет його бачив. На празнику в селі К. запрошений катехит мав проповідь. Говорив, як звичайно, гарно і не замітив, як два селяни шептали собі: — Андрію, адже се той, що в читальні на образку? — Таки той! — Ото душенька його покутує, що він ще по сто роках мусить служби божі правити і казання казати. Тут щось несамовите... Селяни так зацікавились проповідником, що се аж до пароха дійшло. Але й він не знав таємниці портрета і, коли на гостині дякував проповідникові за його гарну промову, казав між іншим: "Не диво, що ви о. катехит такий золо-тоустий! Подивіться лише на нього, адже се точнісінько другий Маркіян Шашкевич. Аж дивно, як можуть найтися такі два однакові обличчя!" По сім признаку о. катехит обтяв собі цілком низько волосся і жалував, що не може запустити вусів. Волосся, коротше, як на портреті, змінило його трохи, але небагато; се все ще був Маркіян. Потім снилося йому раз, що правдивий Маркіян станув перед своїм портретом, довго махав головою, підійшов до ліжка катехита і виразно спитав його: "Нащо се?" Катехит перепудився і збудився. Далі зажадав хтось від нього його фотографії до календаря, де мали бути портрети всіх, що устроювали здвиг "Соколів", на котрім він промовляв при посвяченні прапора. Отець катехит рішуче відмовив фотографії, бо постановив собі десять літ не фотографуватися і ждати на се, поки стане старшим. Він своє молоде лице відступив Шашке-вичеві, а старше хотів лишити для себе. Може бути, що він ще більше заслужиться для народу, стане послом, членом краєвої ради шкільної, президентом банку або крилошанином,— от тоді і його портрет схотять люди оглядати. До того часу він троха вже постаріється, полисіє, погрубіє і буде мати сврє власне лице. А тамте позичене нехай уже лишиться при Шашкевичу! * * * ПРИНУКА _______________ В отця Ладичинського, досить заможного пароха села Гортопів, сьогодні літній празник. Гості сідають за стіл до вечері. Всі випили вже по чарці і їдять шинку. Три панни Ладичинські — Наталка, Клав дія і Ольга — ходять з полумисками і припрошують. Кожда має пильнувати своїх гостей і уважати, щоби чого не бракло. Гості слухають панночок, беруть, їдять та дивляться з вдоволенням на свої тарілки, положені одна верх другої. "Треба лишити місця на дальші страви",— думає собі сей і той, поглядає на салати, компоти, соси, овочі, тіста і торти на столі та чекає на те, що прийде. Панна Наталка, здорова, рум'яна брюнетка, доглядає молодого нежонатого професора гімназії, доктора Степана Буркевича. Нічого казати, він їй подобається... Літ єму не більше як з тридцять, з лиця "уйде", на носі цвікер, волосся на причілку трохи проріджене — ну, та се дрібниця. — Пане доктор, може, паштета? Пан доктор не хоче Наталці відмовити, бере кусень паштета і їсть. Ледви се з'їв, приходить панна Клавдія: — Пане доктор, чудесний авшгїік... Кавальчик! Доктор не хоче й Клавдії відмовити і їсть авшпік. — Може, ще кавальчик? Прошу дуже! Чей я від вас коша не дістану? Професор дивиться, хто се знову єго просить: се наймолодша, Оля, кругленький смотрик, невеличкий, але найвід-важніший із сестер. — Не будете гніватися, як я вже подякую? — Буду гніватися, навіть дуже. — Ну, то я ще возьму, але тілько раз на вилки... Професор бере раз на вилки, і Оля відходить вдоволена. Настає маленька пауза; панни відходять до кухні. Гості п'ють пиво. В хаті гамір. По хвилині приходить з кухні сама господиня дому, ціла рум'яна від кухонного жару. За собою веде чвірку з полумисками — три доні і четверту наймичку, по-святочному прибрану. Бистрими очима дивиться на стіл і на гостей і бачить відразу, чи все в порядку. — Наталко, зачинай від пана доктора! — приказує мати, мов на війні. Наталка йде з полядвицею, куди її післали. Мати іде до старших гостей. Буркевич чує вже тепер, що душа сита, але бере кусень полядвиці, до того всякої огородовини і їсть. "Ще тілько се з'їм — і годі!" — постановляє собі. О. парох уважає сю хвилину за відповідну, щоби випити за здоровля о. декана і кондеканальних, котрі сьогодня стільки напрацювалися. Самих людей до сповіді мали з тисячу. Всі п'ють. — Пане доктор, прошу ще кусник полядвиці! Доктор дивиться: се сама пані Ладичинська просить. — Прошу пані не гніватися, я вже дякую, не можу. — Так панство мало їдять,— скаржиться пані вголос, щоби всі чули.— Може, не добре? На селі так трудно всього дістати. Чекайте, пане доктор, я вам виберу сама маленький кавальчик. Отсей буде добрий! Наталко, подай-но салату! А може, іншої ярини? Дай-но, Клавдзю, тамту са-лятирку! Буркевич дивиться, що се вже остання тарілка перед ним, гадає, що вже конець вечері, боїться відмовити пані і їсть кавальчик, вибраний нею. Нічого собі, справді добрий Отець декан-москвофіл встає і п'є на здоровля всіх все-чесніших, вс-епочтенніших і високоблагородних і особенно самого господаря і госпожі доматорки. Всі співають "Многія літа" на ноту "Шумі, Маріца". Се молодіж видумала якесь таке чудне мшоголіття... Панни і дві наймички збирають зі стола тарілки і кладуть чисті. Буркевич, зовсім уже наїджений, думає, на що се? Але за хвил-ину бачить: панна Наталка несе на великім полумиску печене порося, таке рум'яне, таке симпатичне, що, без пониження людського достоїнства і без гріха на сумлінні, варто єго поцілувати. Очі має з білка і перцю, в зубах хрін, а хвостик догори закручений, як живий. Чудо! Порося, ушкоджене тілько в околицях живота, доходить небавом до пана доктора. Сама пані Ладичинська провоз джає порося на тій остатній дорозі в незнану країну. — О пане доктор! — застерігається она відразу.— Се не може бути, аби ви не їли. Я знаю, що ви у великім місті привикли до ліпшого ("Де ж там!" — скрикнув по правді професор), але, чим хата багата... Прошу! Чекайте, я вам вкраю сама... Прошу їсти, се м'ягоньке, як риба. А ще начинки! — То забагато, пані! — борониться професор.— Прошу надібрати хоч з половину! — Не можна, пане доктор; хто ж бачив?! Іще скажете, що жалую. Нині роковий празник! їжте, їжте, то не зашкодить. Господиня відходить до інших гостей, професор пробує їсти. Нічого собі порося, хоч зі свинського роду, але смачне. — Може, ще кавальчик? — прискакує панна Наталка. — Боже борони! — відповідає Буркевич, майже настрашений, а про себе думає собі: "Ну, слава богу, годі вже! Гріх обжирства поповнив, се певно! Але се вже чей конець?" П'є четверту склянку пива. На душі єму легко, там нема ні дрібки сумніву, що хтось тут, у сій хаті, єму не рад. Він думає над тостом в честь панночок. Треба сказати — а добре бачить, що ніхто сего не зробить, тілько він. Встає, дзвонить у склянку і по дуже поетичнім переднім слові на тему патріархальних звичаїв і знаної ще з часів св. Володимира української гостинності, переходить до дому панства Ладичинських і бачить ту три ясні зорі: Наталку, Клавдзю і Олю. Ті зор-і освічують не лише небозвід над селом Гор-топами, але й над дальшою околицею. Сеедечним бажанням професора є, щоби сі зорі присвічували всім людям якнайдовше, а зокрема "кожному молодому, як іде додому". Від таких зірок шлях життя ясний, не заблудиш і до мети дійдеш, на здоровля їм! В руки панни Наталки! — Зривається "Многая літа", Як вітер, грімке і з баритоновим солом, і з повторюванням "многая-гая-гая літа-та-та" — одним словом, величне і щире. Панночки кланяються, усміхаються і біжать у кухню. Тим часом наймичка подає знову свіжі тарілки. — Ох! Господи! А се що буде?! — зітхає доктор і чує неспокій душі. Що буде, се він зараз бачить: се індик і смажені курята. До того всякі компоти! "Розтратні люди, але щирі, не жалують",— думає собі. — Пане доктор, я вам сама виберу кавальчик білого м'яса,— приговорює пані Ладичинська коло него.— А може, ви волите лабку? — Пані ласкава,— благає професор сердечним голосом.— Адже я бачу вашу щирість! Я справді не можу вже! Цілую руки! — Так-то так! — нарікає жалісливо господиня.— Доньки мої величаєте, а їсти того, що они наварили, не хочете. Певно, недобре! Я вже не маю навіть смілості просити! — Пані! — промовляє професор, як у школі, дуже поважно.— Все у вас чудесне, смачне, але я не привик, не можу... єй-богу! — Ну, то хоч кавальчик! Отсю маленьку лабку? Добре? Маленька лабка лягає перед професором на тарілці, але він єї вже не їсть. Пані Ладичинська бачить се здалека і шепче енергічно Наталці в вухо: — Якби він хотів тебе брати, то бігме, що не дам! Адже то якийсь хорий чоловік! Нічого не їсть. Панна Наталка дивиться з жалем на Буркевича,— справді, нічого не їсть, але веселий, сміється, щось розмовляє з сусідом. "Може, легуміну буде їсти?" —думає она собі і в серці чує правдивий смуток. Приходить чеколадова легуміна. Професор бере. На душі у Наталки легшає. Чей таки не хорий чоловік? Потім морожене. І сего бере Буркевич. Ну, слава богу! Вино п'є, мороженого навіть другий раз бере — здається, здоровий. Гості встають. Священики хрестяться і моляться. Всі дякують собі посполу за товариство. Буркевич дякує також і виходить до саду. На небі зірок більше, як у хаті, у саду милий холодок. — Ох! Господи! Як же я об'ївся! — зітхає він.— На тиждень вистало би. Надходить священик, товариш професора ще з гімназії. — Страшно! — нарікає Буркевич. — Що страшно? — питається товариш. — Страшно наївся! Де ж так можна?! Просять і просять! — Ладичинські добрі люди. — Я сам бачу і знаю, що добрі, тілько... най чорт побере такі патріархальні звичаї! — Ходи до хати! — Чекай, най відсапну! — Ох! ох! ох! ото! Як можна так обгодовувати християнина? ! — Пане доктор! — чути голос Наталки в саду.— Де ви? — Я тут. Ох! ох! Товариш відходить — розуміє діло. — Може, ще чаю нап'єтеся? — питається Наталка. — Нічого вже, панночко люба, хоч бийте мене! Тілько дайте мені ще свою ручку поцілувати на десерт! — Не можна! Я не їмосць! І панна Наталка втікає додому. Але на ґанку вже стоїть її мама, котра все бачить, все чує і всюди є. Она бере доньку в сіни і шепче їй в вухо: — Ти не осмілюй єго занадто! Се якийсь хорий чоловік... їсти не хоче... Потім возися з ним по купелях. Не спіши! Врешті, побачимо... Панна Наталка, трохи засмучена маминою діагнозою, старається нагадати собі, чи Буркевич їв досить, чи мало, визирає цікаво з ганку в сад і бачить, як він вертає в хату. — А я за вами, панно Наталко! — кричить здалека. Наталка ховається в сіни, але слідить пильно, чи він справді йде за нею. Він йде. * * * ПРОТЕКЦІЯ _______________ Образок з життя Коли професор жіночої учительської семінарії Степан Катеринич прийшов зі школи додому, застав на своїм бюрку кілька листів. "Певно просьби о протекцію", подумав собі і відложив листи набік, не прочитавши їх. Се був час іспитів до першого року семінарії; прийняти можна було лише вісімдесят учениць, а зголосилося триста. Навіть рідний батько, коли б мав вибирати в сих трьох сотках, прийняв би передусім свою дочку або своячку, а потім уже не знав би, що зробити, щоб двісті двадцять дівчат не плакало. — Нащо стільки дівчат на світі? — думав він собі, забуваючи, бо сам був уже жонатий, що саме стільки і хлопців на світі і що природа вже собі якось порадить з тим клопотом. А що був перетомлений і голодний, то в пересердю почав обчисляти, кільки би то було літрів сліз з очей карих, синіх, бурих і всяких інших, коли б так кожда з тих 220 неприйнятих дівчат пролила по наперсткові з кождого ока. Сі злобні думки перебив йому дзвінок. — Візита! Саме впору! Коли я їсти хочу! Однак пішов до дверей і відчинив їх. В дверях показалася груба пані у величезнім капелюсі з крилами по обох боках і квітках посередині, засапана і зігріта, очевидно, втомлена прикрими сходами на другий поверх. — Прошу ближче! Пані увійшла до світлиці і тільки тут відсапнула вільніше. — Прошу сідати! Чим можу служити? — Я до пана професора з просьбою о протекцію. — Певно, донька здає іспит? — Так. — Аз ким маю приємність, коли вільно спитати? — Амалія Макольонгва, властителька реальності, вдова... Представившись, пані Амалія Макольонгва без стриму і скоро виголосила до професора цілу польську промову: — Я чула, що пан професор такі добрі... А нині без протекції нема нічого; хто має "плечі", той все дістане. Такий уже світ. Щоб дитина не знати яка була мудра, не приймуть її до школи, коли не має протекції. А моя Цилька дуже розумна і добра дитина. Скінчила сьому клясу, здорова, красна, господарна, гафтує, прасує, по-французьки вчиться, на фортеп'яні грає, каву сама зробить... — Я би радив видати її зараз замуж,— замітив професор з ледви замітним глумом. — Ах, пане професор, де ж се можливо? їй тільки шістнадцять літ. Правда, я мала п'ятнадцять, коли виходила замуж, але то були інші часи. Тепер годі Цилька ще дитина. — А ті дві панни Макольонгви, що покінчили вже семінарію, то були своячки чи доньки пані? — То мої доньки, прошу пана професора. — То пані б хотіли, аби ще й третю доньку приймили? — Аякже! Прошу дуже. Моя Цилька — чудесна дитина... — А не буде то кривда іншим мамам, що їм не приймуть ані одної дитини, а пані хочуть уже третю дати... — Ах, пане професор, я бідна вдова, муж помер... Тут пані Амалія дуже скоро відчинила шкіряну торбину, вийняла хустку і притулила до товстого лиця і очей. Професор не любив таких сцен і сказав: — Не плачте, пані; прийняття доньки залежить не від мене самого; я вашої доньки зовсім не знаю і не маю причин їй шкодити. — То лише від вас залежить. — Чому? — Бо пан професор мають питати руське, а моя Цилька руського не вчилася, якось так зложилося... — Але по-французьки вчилася? — О вчилася! Уже п'ять років вчиться!.. Професор встав спокійно з фотелю і не хотів уже з панею Макольонгвою ані слова говорити. Пані обтерла сльози і помалу зближалася до виходу, зітхаючи тяжко. Відтак на відході ще розсипалася словами, але професор уже не слухав і тільки ждав, поки она вийде добровільно за двері... Пообідавши, професор поклався цілком вигідно на ліжко подрімати. Ще не здрімався гаразд, як дзвінок залунав на ціле мешкання. Професор почув небавом зі своєї кімнати розмову слуги з якоюсь панею. — Пан спить,— говорила слуга. — Ой! ой! ой! — нарікала пані.— А то вже завтра іспит. Може би, ви пана збудили? Я тільки на хвильку. Професор не ждав, поки його збудять, тільки сам зірвався з ліжка і чимскорше брав ковнірець, краватку і сурдут. Він знав, що се знову просьба о прийняття до школи, чуду-вався, яка в Галичині віра в силу протекції, але хотів бути завсігди чемним — і тому встав. У світлиці вже ждала пані, дуже подібна до Амалії Макольонгви, але значно молодша. — Я дуже перепрошаю пана професора, але... Професор не відповідав нічого, тільки дивився на величезне струсине перо на капелюсі, що звисало аж на плечі і все хилиталося. — Прошу сідати. Пані в справі своєї доньки? — Ні! Я за Цецилією Макольонгвою... ' ' — Адже тут перед годинкою була її мама! — А я рідна тітка Цильки! Казала мені сестра, що пан професор не пустять Цильки з руського, та й я прийшла просити. Она навчиться, то дуже пильна дитина. Она щось трохи.знає. Прошу дуже їй не шкодити. Мама бідна вдова... — Адже ж властителька реальності і то у Львові! Біди не видко по сестрі пані. Врешті, я сам не питаю, буде й хто інший питати. — Ах, пане професор!*Се дуже багато від вас залежить, ви скажете слово, і Цилька буде прийнята. Я вже й до інших ходила просити. А листа ви не дістали? — Від кого? — Від пана Бураковського. — Може, то котрий з тих листів, що я не читав. — Не читали! — зітхнула тітка з довгим пером, котру професор не знав, як і називати, бо забула сказати, хто она. Між листами, що лежали на бюрку, лежав справді лист Бураковського. Се був давній знайомий професора, русин-урядник. — Пан Бураковський звідки знає паню Макольонгву? — Адже то зять її! Найстарша донька за ним. Сестра не казала нічого? — Ні! — Видко, забула. Дуже добрий зять. — Здається, пані Амалія багато заплатила за нього, бо він довгі літа шукав грошей. — Де ж там! Щось дістав, але небагато. Отже, як буде, пане професор? — Нічого не обіцяю. — Я певна, що ви її приймете, бо се така дитина, що пошукати. Моя сестра вже стратила надію. А я кажу: "Піду і я ще та попрошу". Бо то сьогодні без протекції нема нічого. Щоб чимскорше позбутися з хати тітки з довгим пером, професор уже не підтримував розмови — і вона за півгодини здогадалася, що пора їй вийти. Кластися спати вже не було коли, бо ждала робота. Професор переглянув ще листи і вийшов у місто. У школі, уже підвечір, сторож дав йому знати, що в сінях жде на нього якийсь пан. Професор вийшов. — А! як ся маєте, товаришу! Професор видивився на незнакомого, бо зовсім не нагадував собі сього товариша. — Не пригадуєте собі мене? Ми ще разом ходили до народної школи. — Такої пам'яті я не маю. Се вже буде зі сорок літ! — Я ваш краян Приступа Микола. Професор не міг собі /згадати ані Приступи, ані Миколи і тільки ждав, чого він хоче. — Я, пане товаришу, в справі одної учениці, що завтра буде здавати іспит до семінарії... — Певно, Цецилії Макольонгви? — сказав професор навгад. — Справді так! Які ж ви здогадливі! Не вам казати, що тепер без протекції нема нічого. А тут триста дівчат... — Із них 250 має протекцію, і то не одну, а по кілька. — Все ж таки добре звернути увагу і попросити. Прихильне слово багато значить. А се дуже спосібна дитина. — Добре, добре, я зверну увагу, будьте спокійні. А тепер мені ніколи, бо робота жде. Професор уже й не допитувавсь, звідки Микола Приступа знайомий з Макольонгвами, і попрощався з ним чим-скорше. По таких заходах Степан Катеринич на другий день справді звернув пильну увагу на малу Макольонгву. Коли она станула перед ним, щоб щось перечитати та оповісти по-руськи, він довшу хвилину приглядався їй. Се була дійсно рідна донька старої Макольонгви, тільки більше подібна до якогось іншого птаха, ще не зовсім порослого пір'ям. "До якого би птаха її прирівняти?" — думав професор хвилинку, кладучи перед Цильку книжку. Дівчатко, невеличке, куце, бліде, мов заспане, взяло книжку в руки і почало читати. Ох, господи, що се було за читання! Се було незручне складання букв, одної до другої, з помилками, з хибними наголосами — зовсім недоладне. А в оповіданні було повно польських слів: здивился, зруцім, вруч противно, полєців єму, злитувался і т. д. Хоч професор не відозвався ані слова, панна Цилька урвала нарешті оповідання і сказала: — Я дуже настрашилася. — Не бійтеся, панно Цилько, все буде добре. Ідіть, здавайте спокійно дальше! Цилька відійшла — і Катеринич тільки тепер зміркував, що вона дуже подібна до курочки-голошийки, такої мов обскубаної, та пригадав собі слова мами і тітки, і Бураков-ського, і Приступи, що се дуже здорова і талановита дитина. Ох, боже! Є ким величатися! Але щоб не скривдити дитини, Катеринич заглянув і до її свідоцтв. Там справді були ноти і з французького, і з фортеп'яну, але цілі свідоцтва зовсім не доказували таланту дитини. Нічим не замітна учениця, яка врешті може подобатися якомусь другому Бураковському чи Чосни-ковському, але на учительку нездатна. По двох днях при виборі дівчат Катеринич пильно слухав, як панну Макольонгву скласифіковано з інших предметів. Мала чотири ноти "недостаточні", так що вже більше й не треба їй було "шкодити". Не прийняли її. Професор не бачив, скільки сліз пролила панна Цилька, мама і тітка, але по кількох днях стрітив на улиці товариша Приступу і вважав потрібним сказати йому, чому Цильки не прийняли. — Ет, говоріть! Не мала протекції і вже! — рішив Приступа справу коротко. — Та нехай би замуж вийшла! — порадив професор, аби якось потішити товариша.— Се ще ліпше, як семінарія. — Та се так і буде,— відповів товариш. — За кого ж виходить замуж? — За мого брата, податкового урядника. — От і гаразд! — А чому ж він її вибрав? Він же русин? — Т-та! Стара щось там обіцяє дати, але не зараз, аж по смерті... — А она багата? — Хто її знає! Реальність є, се правда... — Ну, дай боже здоровля! Тішуся, що панна Цилька не сумує з моєї причини. І товариші розійшлися. * * * РАБИ _______________ На лихім пасовиську паслися коні, а що це були коні з байки, то вони розмовляли з собою. Були то дуже бідні і заголоджені військові коні у шостому році війни. — Чваняться люди,— казав карий Кінь з великою ямкою в клубі,— що так багато погинуло їх на війні, що стільки натерпілися для поступу світа. А скільки нашого брата згинуло, скільки між нами калік, скільки ми набілилися, скільки ми причинилися до будови нових держав, до щастя народів, цього ніхто не хоче оцінити. Вигибає наш рід. Навіть їсти не дають. Я вже зо три роки вівса не бачив. — Ой, так-так! — промовив Сивий.— І служи людям дальше! Мені от недавно вояк око вибив батогом, а другим бачу мов через мряку. Дикун, та й годі! Буланий Кінь з великим плішем на хребті додав: — Сам не знаю, як я дожив до цього часу. Як згадаю наш відворот і похід через Карпати — яких тисячу хорих і ранених коней з восьмої дивізії, з котрих щогодини якийсь падав і вмирав у рові, серце мені крається. Та краще було тоді вмерти, ніж дожити такої задухи в грудях, як я тепер маю. Ані жити, ані згинути! Під гору ніяким способом воза не витягну, а тут б'ють і б'ють, не питають, чи можеш, чи не можеш. Інші коні посходилися з пасовиська до гурту, слухали розмови і кивали сумно головами згори вниз, лише один махав головою то направо, то наліво,— такої мотилиці набрався на війні. — Ох! ох! ох! — застогнав старий Кінь, котрому всі ребра виставали з-під шкіри.— Нема правди на світі. Цілий вік свій працюй і працюй на них,— і не дадуть тобі ні стайні, ні сіна, ні клаптя соломи положитися,— ходи на морозі, на слоті, болотами, тягни і тягни, поки здохнеш у рові і пси тебе з'їдять. — Не нарікайте, дядьку,— обізвався молодий Лошак,— і ви розважте, старші товариші! Чи копитом в зуби не можна? Ще сили стане. Тепер на цілім світі революція, пролетаріат добивається свободи і хліба. — Тихо! тихо! бійся бога! — скричали декотрі коні.— Бачиш, там вояк стоїть... Але були й такі коні, що обстали за Лошаком: — Ні, він правду каже! Чого ще мовчати? Копитами в зуби імперіалістам і капіталістам! Як довго ще панькатися з ними! Геть з мілітаризмом! І пішла між кіньми гаряча суперечка про те, як поправити свою долю. На те надійшов вояк з довгим батогом і вдарив кількох по хребтах. — А вовки би вас з'їли, здохляки! Стане один з другим, не пасеться і тільки головою махає! Гей, додому! І знову вдарив батогом по головах, по очах — де попало. Без найменшого супротивлення стали коні йти гуртом додому. Ніхто з них і словечка не сказав, а не то щоб зуби вибив. Декотрі навіть підходили до вояка, щоби на них сів. А Лошак побіг передом... Бо вони були з діда-прадіда раби, і на їх революцію досить було батога... * * * РЕВОЛЮЦІОНЕР _______________ Студент університету Таран саме збирався спати, коли до його комнати, не застукавши, увійшов якийсь молодий чоловік з довгим білявим волоссям і нестриженою борідкою. Він і не скинув зараз свого широкого капелюха, бо обидвох рук потребував, щоби внести у комнату тяжку, хоч невеличку скринку. Сказав тільки "Вибачайте!" — поставив перше скринку в кут за шафу ї аж тоді скинув капелюх та промовив: — Мене справили до вас. — РУП? — спитав студент. — Так. — Здорові були і сідайте! Таран навіть не допитувався, як називається незнайомий гість, бо все одно був би не дізнався правди. — Вам про Комаря писали? — Так. — Отеє ж і я! — Гаразд! Розгостіться. Ось тут на канапі проспитеся Ви вечеряли що-небудь? — Ні іще! Чи не можна би у ресторанчик який! Дуже їсти хочеться. Більш доби їду. — А що ж? Коли треба, то можна. Ходім! — А тут сього "чемоданчика" ніхто не рушить? — Ні. Будьте спокійні! І оба вийшли у місто. Таран і не дивувався гостеві, бо коли по російсько-японській війні вибухла революція в Росії, у нього сих незнайомих людей з прибраними прізвищами було вже з кільканадцять. Приїздили бог зна відки, везли з собою революційну "бібулу" або дещо й страшніше, жили по кілька днів у місті Ч. і ждали вістки з кордону, коли і як можна би їм перебратися тихцем без пашпорта в Росію. Потім їхали на кордон, часом верталися, часом переходили в Росію, того зловили, того вбили, сього жиди видали в руки солдатам, а про іншого і слід зникав на довгий час. Таранові, завзятому українцеві, було приємно приймати у себе, хоч на квартиру, всіх тих страшних месників, українців і москалів, що бралися розбивати російську "тюрму народів". І байдуже було йому, чи се були р-у-пи (революційна українська партія), чи еедеки, чи як там всякр називали себе буквами різні партії,— аби лише повелося їм дійти до мети. Звідси й знали його революціонери та справляли один другого до його квартири, де було безпечніше, як у готелю. У комнаті до снідань, куди зайшли Комар і Таран, було ще кількох молодих знайомих людей, до котрих оба присі-лися. Комар, поки не попоїв, більше мовчав як говорив, але коли по вечері засмакував у меду і випив його відразу цілу склянку, а потім і другу, захотів зараз співати. Таран порадив громаді заспівати про комаря, мов на потіху гостеві, і небавом залунала пісня: Ой, і що ж то за шум учинився, що комар із мухою оженився! Комар з партії РУП на радощах завів і собі: "Ой, що ж то за орел, що по морю крякає". Та інші вже довели пісню до кінця, бо він, з якогось затаєного жалю, нараз розплакався, потім раптом опам'ятався, вдарив кулаком об стіл, сказав собі: "Ну! годі!" — і випив знову склянку меду. Що в нього було на думці, ніхто не міг вгадати, але всі бачили, що крайня пора покласти його спати. Забагато, сердега, випив. Пожаліли його та й відвели додому. Одначе дома він і не гадав кластися спати, тільки розбалакався довго та широко. Почав переконувати Тарана, що українським націоналам нічого тепер робити, всі повинні стати "руп-ами" і разом з московськими революціонерами розбивати Росію. Таран пізнав уже кількох таких самих земляків, як Комар, і в його словах не находив нічого нового. Се був такий, як інші, "тоже-малорос", не ворог Україні, але й не щирий приятель,— якась ліп'янка з різних нахапаних теорій, від соціально-демократичних почавши, а на революційно-терористичних скі нчивши. Таран, вихований в Австрії, не міг зрозуміти такого складу гадок, але одно подобалося йому без ніяких сумнівів, а се: посвята сил молодих людей, котрі не раз так марно гинули. Все ж таки вони до чого-небудь кращого доведуть в Росії, гадав він собі. — Насамперед треба всіх тиранів післати на лоно Авраама і Ісаака,— говорив Комар з п'яним запалом,— а тоді вже й полегшає. Отам у моїм "чемоданчику" лік на них. — Невже? —спитав Таран здивовано.— Що ж там є? — А! Ну! Всяке знадіб'я... — Револьвери? — Ех! Що там револьвери?! Тепер усякий розбишака ходить з бравнінгом. — Що ж таке? — спитався Таран. — Хочете побачити? Я покажу вам! Тільки не зрадьте мене! — Не зрадив я досі нікого і вас не зраджу,— відповів Таран спокійно, але в душі разом з цікавістю почув і тривогу. Чорт знає, з чим заїжджають до нього отсі псевдоніми! Не так страшно перед поліцією, як перед сими їх непоказними "чемоданчиками". А то ж у нього вже був землячок, що під ліжком у його кімнаті держав скриньку динаміту! Тільки по його виїзді він довідався, що се було. Цілий тиждень спав він над сим вулканом, не знаючи нічого. Може, воно обізнаному чоловікові і не страшно, але непривич-ному таки зовсім ніяково. А тепер сей, нечесаний і немитий уже з тиждень, землячок чи не привіз знову чогось такого? Тим часом Комар немов бажав по-п'яному почванитися своїм геройством, поклав уже свою таємничу скринку на Тарановім ліжку, відчинив і вийняв звідти якусь бочілочку. — Вгадайте, що се є? — Бочілочка з малих оселедців. — І справді бочілочка! Але тільки знадвору. А от коли б ви заглянули усередину, там чудова пекельна машина швейцарської роботи! Отут-о, погляньте, накручується вказівку на годину і хвилину, якої треба, і в сей мент вибухає динаміт! Усе навкруги на порошиночку розбиває. Чудова штука! — Покладіть се, добродію! — просив Таран, відступаючи на крок від гостя. — Ах, не бійтеся!.. Се, бачите, те саме, що в торпедах, може, чували, тільки на меншу скалу. Дуже розумна вигадка! Отак підкласти під міст або будинок — ех! Коли би таке побачити! Кажуть: результат просто "вєлікалєпний"! Таран тільки дивився великими очима, чи не впаде ця чудова вигадка з рук підпитого чоловіка на поміст і чи замість якого російського деспота й сатрапа не впаде жертвою він, богу душу винен Таран! Але Комар, на диво, досить обережно і з такою любов'ю, з якою дівчатка кладуть свої ляльки в ліжечко, вложив свою страшну бочілочку у скринку, а тим часом говорив: — Нічого лякатися! Нітрогліцерина на вільному повітрі сама не експлодує. Тільки, як сильно вдарити або здорово кинути, або у замкненім місці — о! тоді!.. А як вам, добродію, отея штучка подобається? Що? І Комар з приємністю вийняв із скринки залізну коробку та підняв її вгору. При світлі нафтової лампи Таран не замітив на сій "штучці" нічого цікавого. — Отеє, добродію, бомба, та ще й яка! Сотня людей може від неї загинути. Тільки вложити пальник... У мене єсть — показати вам, як се робиться? — Ох, добродію, лишіть і не показуйте, а держіть міцно! Сховайте! — говорив Таран, а в його голосі було вже чути переляк. Якось без думки він схопив свій капелюх, сховав його за плечима і уступився ще ближче до дверей. Трохи полегшало йому на душі, коли побачив, що земляк вложив бомбу у скринку, там щось нишпорив і через те не дивився на нього. Але він знову вийняв якийсь паперовий ЗБИТОК, обернувся до нього і спитався: — А се, як гадаєте, що? Таран не відізвався, тільки поблід. — Се динамітний патрон,— викладав Комар, як професор з кафедри, з чимраз більшим запалом.— Маю сто таких! Половину вашого міста можна би висадити під хмари. Не бійтеся,— потішав він Тарана, глянувши на нього,— се безпечне. От коли б замерзло і впало — біда! Але тепер тепло. Се льонтами запалюється. У мене єсть і льонти — я зараз... Таран присунувся цілком близько до дверей і, коли Комар поклав патрон на ліжко та в скринці почав шукати льонта, відчинив і вибіг стрімголов на вулицю. Здавалося йому, що ще хвилина і оба ряди кам'яниць зараз розсип-ляться, в місті загримить, як від тисяч громів, і з бренькотом потріскають вікна в найдальших будинках. Він біг кілька хвилин і станув тільки на площі, де руїни кам'яниць не засягнули би, коли би валилися. Звідси також було видко вікно його комнати на другім поверсі. Там світилося і було спокійно. Невиразна тінь Комаря мелькала у вікні, але його бомби і динаміти не вибухали. Мало того: не минуло й чверть години, як і світло погасло — видко, Комар клався спати. Таран постояв ще кілька хвилин, закляв по-народному: "А нехай тебе хороба візьме!" — і пішов спати до готелю. Справді ж там не спав, тільки перевертався трохи не до ранку; коли ж нарешті заснув, приснилося йому, що під його ліжком вибух динаміт, і він, дивним дивом, не розірваний на кусні, злетів так високо, що бачив ціле місто Ч., мов на долоні, і з-під небес спадав просто на острокінчасту вежу єзуїтського костьола. Та не впав, бо — збудився... Цілий день боліла його голова. До своєї комнати він і не думав заходити, бо твердо постановив собі, так довго там не спати, поки приємний гість не виїде. Вечором спіткалися оба знову у "ресторанчику". Подивилися один на одного і зрозуміли себе без слів. При людях годі було й говорити про пригоду вночі. Таран успів сказати гостеві тільки се, що нехай він спить здоров на його ліжку,— там вигідніше, ніж на канапі,— а скринку вложить у шафу і замкне. Гість пив мед, як і попереднього вечора, дуже хвалив його і починав уже співати. Таран не ждав кінця і пішов спати до товариша. Цілий тиждень гостював Комар цілком безцеремонно у Тарана і, хоч зустрічався з ним, не просив ані словом вибачення за невигоду, яку йому робив. Тим часом купив собі просту селянську одежу, в котрій виглядав, як бідний наймит, і так ходив вечорами по місті, мабуть, щоби привикнути. Потім несподівано від'їхав, і Таран аж у добу пізніше довідався віл свого слуги, що вже той "мужик", що був паном, від'їхав, не заплативши йому ані гроша за послугу. Динаміту вже не було в хаті — і Таран міг уже ночувати у себе. В сім літ пізніше Таран їхав Дніпром подивитися на Шевченкову могилу. Вночі слав, як і всі подорожні на паро-ході, що їхали також на могилу, і не гадав, що його знайомий Комар тут також спить. Тільки вранці, коли вийшов на чердак, побачив його на лавці і зчудувався. Він був у якійсь чиновницькій одежі і в білім картузі на голові. Таку саму нестрижену і нечесану борідку, як мав колись, носив і тепер. — Вибачайте, чи не добродій Комар? Комар встав, мов переполоханий; видко було, що пізнав Тарана. — Я не Комар, моя фамілія інша і ви, будьте ласкаві, не згадуйте! Не видайте мене! — Будьте спокійні, добродію! Що се ви про мене гадаєте?! Таран подав "Комареві" руку і трохи розсерджений відійшов геть на другий бік парохода. — Ви знайомі з сією скотиною? — спитав його старий українець, махнувши головою в бік, Комаря. — Так, трохи! Був колись у мене в Австрії. — Не приставайте з ним, бережіться його! — Чого ж? — Непевна штука! Се з поручения поліції він їде з нами. — Він при поліції? — Ні! Так собі якийсь чиновник — і в нашому "клубі" буває, і по-нашому балакає, а тільки він не українець, і ми всі боїмося його. Маємо деякі докази на те, щоб думати так про нього. Таран не відізвався, бо в думці незвичайно живо побачив Комарів "чемоданчик" з динамітом, котрий мав розбити "тюрму народів". От і розбив... * * * РОЗЛУКА _______________ Козак від'їжджає, дівчинонька плаче: "Куди їдеш, козаче? Козаче-соболю, возьми мене із собою на Вкраїну далеку!" Щодня, коли возьму часопис в руку і погляну на останню сторону, дзвенить мені в ухах отся давня сентиментальна пісня. Завелася в часописах предивна коротенька переписка між розлученими дітьми одного народу. Одні пішли на схід за Збруч і там мов у морі потонули, другі лишилися в Галичині без листів, без вістки від рідних — і в розлучених серцях виросла непевність, страх, безмежна туга, любов, що не находить способу як себе заспокоїти. Так мало треба, тільки вістки невеличкої, що все добре,— і саме тої вістки нема місяць, два, три, півроку. А там війна і вороги, а там тиф, а там голод, нечувана доріжня, студінь — всяке горе, яке тільки може впасти на чоловіка, що вилетів з родинного гнізда. Давнє, знане горе опущених дівчат і матерів, оспіване в чулих, сердешних піснях, давні походи козаків, що гинули по степах і перед смертю мали тільки одно бажання: дати вістку до родини і мати від неї вісті хоч по смерті,— все те нагадується знову, мовби на світі не стало залізниць, пошт, телеграфів і телефонів. Казав собі висипати високу могилу, Казав собі посадити в головах калину. Будуть пташки прилітати, калиноньку їсти, Будуть мені приносити від родини вісті. А коли не пташки, то вороний коник, буйний вітер і бистра річка мали занести або принести вісті — давня, безнадійна поетична пошта наших розлучених предків на Вкраїні далекій. Тепер післанці певніші — це часописи — і вістки певніші, вони печатані. Та чи доходять вони до тих, до кого висилаються? "Ю рку на Вел. Вкраїні! Де ти і що з тобою? Чому не пишеш? Я дуже стривожена. Зон я. Хто знає, де живе (ім'я і прізвище), нехай дасть знати зажуреній матері (там і там). Богданові К. Твоя жінка померла, дитина здорова. Не тужи! Дай знак життя?) Сестра Доз я. Петрусь у Кам'янці. Сиди там, не вертай поки що, хоч страшно тужимо за тобою. "З о з у л ь к а". І так далі, день в день, цілі місяці! Самі коротенькі вісточки від людей, котрі, якби могли, писали би довгі-довгі листи, щоби тільки висказати свою тугу, свій жаль, свою любов. Читаєш ті телеграми невідомих тобі людей і находиш у словах цілі трагедії: розлуку закоханих молодят, журбу матерів о синів, смерть у родині, страх перед переслідуваннями,— одним словом, муку людей, котрі не знають, як собі у тяжкім горі порадити. І на землю, зрошену кров'ю, паде ще, як осіння тяжка мряка, велетенський смуток тисячі живих сердець. Почерез Збруч на Вкраїну далеку перелітають невидимі сльози, нечутні зітхання і плачі, летить любов, що лучить розлучених, без уваги на всі воєнні кордони. Щезають кріси і гармати, ворожа політика і самолюбні рахунки сильних,— і над великим простором землі з-поза хмар визирає тепле і ясне сонце — невидима сила теплого, доброго людського почуття, що єднає і тих, що осталися у близькій Україні, на захід від Збруча, і тих, котрим не* сподівано прийшлося жити, воювати або вмирати на Вкраїні далекій... * * * CAMOTA _______________ Цілу ніч я не спав. Се вже мені від двох літ таке не трафлялося... Ті ненависні люди обурюють мене, обурюють так, що спати не можу!.. Перше я міг від них усе стерпіти, навіть напасті на мою честь, а сього стерпіти не можу!.. Сиджу в альтані огорода і пишу. Пощо я пишу? Стара привичка відізвалася в мені, серце більше зворушене, хочу бачити на папері, як я своє чуття означу, хочу' знати, що воно є... * Що воно є? Справді, що мене так зворушило?.. Ах, та проклята охота розбирати всяке чуття! І найгар-нішне!.. От переді мною у зільнику рожа, прегарна пахуча рожа,— і ти хочеш знати, як її листки тримаються, звідки запах іде; починаєш обривати листки, один по другім, аж дійдеш до насади. Рожа розірвана, зів'ялі листки розлетілися по траві, вже їх разом не зложиш, нема ні рожі, ні запаху... Не хочу знати, що воно є! * Соловій на черемшині за альтаною так лящить, що мені аж у голові дуднить... Цілком не розумію, чим сей крикливий птах людям подобається? Зробили йому старі поети рекламу, і він так, як охриплий співак, може ще за концерти збирати оплески... Тілько писати мені не дає. Сонце позолотило вже вершки дерев. Уже зійшло... А я не сплю і спати не хочу! Сам із себе сміюся, що зі мною сталося... Цілу ніч я не спав. По вечері мене напала нудьга. Неділя, люди бавляться, як уміють, а я нуджуся. Господи, що за нудьга! Вийшов я з хати і стрітив її. Мою сусідку. Верталася з міського парку зі своєю донькою. — Прошу вас, пані, ходіть зі мною; послухаємо циганської музики. Дома так скучно! — Не можу, пане доктор! Що сказали би люди на се? Ах, правда — люди! Вона в жалобі, недавно чоловіка поховала! Та хіба до розпуки по смерті чоловіка вона повинна ще добровільно відмовляти собі всякої розривки?.. — Але ви пійдіть, пане; ви потребуєте розривки. Ви так нікуди не ходите!.. І я пішов. Справді, я вже від кількох літ нікуди не ходжу. В нікого не буваю, розривки не шукаю. Відхотілося вже мені. Тридцять п'ять років — то ще не вік, але так уже я перед-часом постарівся. В гімназії вчився, на університеті вчився, потім, кромі бюрової роботи на хліб, напитав собі ще добровільної, захотів суспільним діячем бути, політикою займався, в літерата бавився; пішов рік за роком, рік за роком — і мені вже тридцять п'ять літ... І дивне диво, чим більше я жив між людьми, працював для них, тим більше душею віддалювався від них: я не міг їх любити, тих людей, що не знають гармонії в житті. Тих людей, що божеську душу волочать по земнім болоті... І я перестав їх глядати, потонув у бюровій праці... полюбив її... Що ж я почав би без праці? У тій товпі многолюдній — на самоті!,. Сей соловій міг би був вибрати собі інше місце і інший час на rendez-vous-1 зі своєю любкою, а не тут і тепер. Дразнить лише мене... Люди гадають, що бог сотворив соловія їм на потіху, аби їм виспівував; а він так висвистує не нам, тілько своїй любці-самичці... 1 Побачення (фр.). Звичайна історія: поети між птахами! Впрочім, нехай собі співає; жалко йому перешкоджати. Засів собі у черемшині чи, мабуть, у сусідніх корчах синього бозу і співає. Ах, як тьохкає!.. Видко, співак не жовтодзюбий, а вже добре привчений... Сонце вже почерез виноград добувається мені до альтани. Вона ще, мабуть, спить, хоч звичайно так раненько стає і на кладовище ходить або тут до городу — разом зі своєю донькою. Та маленька дитина її мені дуже подобається... * Не можу зібрати своїх думок докупи і до ладу писати; думки розлітаються,— видко, непроспана ніч утомила мене... Хоч я анітрохи спати не хочу. Так любо тепер у городі! Я пішов слухати циганської музики. Усів собі недалеко від неї і заслухався. Думки, думки, думки... Широкі, як угорська пуща, понурі, як карпатські праліси, сумовиті, як... як... вона. Справді, лише вона так плакала по смерті чоловіка, як ті цигани плачуть на скрипках... А потім чардаш! Ноголомний чардаш... Я цілком не розумію, як по такій несказанній тузі можна попасти в таку шалену радість. Се для мене загадка. От так перевернути душу за одну хвилю!.. І ненавиджу я ті чардаші тому, що вони убивають сей широкий, понурий смуток степовий. Адже в сім смутку стілько святого, стілько гармонії, хоч його викликують невзгодини життя! Так як і в її смутку... * Надійшли знайомі. — Слихом слихати, видом видати, пан доктор на пиві Що таке сталося?.. — Гратулюємо, гратулюємо! — До чого? — Вже ми вас бачили в парку... Гарна собі вдовичка! І молоденька! Добрий смак маєте... — Ей же! Наш доктор бере молоді вдови в опіку? Поступ, поступ! Хто би по нім сподівався! Гратулюємо... — Кельнер, пива! вина! — Що ж там, пане доктор? І буде що з того? Я встав і пішов. А вони сміялися, так сміялися!.. * Ходив я улицями з годину. Спати не хотів... не заснув би... Коло одного дому при отворенім вікні стояв із чверть години — там хтось прегарно грав на фортеп'яні. Певно, дівчина якась. Може, і залюблена нещасливо, аби так лиш туга на неї найшла... Цілком мене розжалобила своєю грою. Я хотів би бути коло неї, аби її потішити. До чого здалося так сумувати? Люди спокійно сплять, другі бавляться там на музиці, а вона грає собі самі сумні думи... На тихій улиці почув я здалека чийсь хід і відійшов від вікна. Така тиха, місячна, меланхолійна ніч... * В міському парку є таке затишне, любе місце, що лиш я його знаю. Нагадав я собі його і пішов туди. В парку тихо, нема нікого. Ах, правда, соловій кричав! Але впрочім було тихо. Мені було так сумно на душі! "Поступ! Поступ! Наш доктор бере молоді вдови в опіку!" Ні! Справді,— ті люди варвари! За що вони глузують собі з мене? Три роки вже мешкаю в тій самій камениці, що й вона. Наші двері в сусідстві. Але я з ними не жив. Як і взагалі з ніким не жив, у нікого не бував. її чоловіка я знав із уряду — то був молодий суддя. Бідний чоловік. Тілько їх малу доньку я знав добре. Бавився не раз із нею. Ми були собі навіть дуже великі приятелі. Вона приходила до мене в гості. Сиджу дома, чую: хтось ледви чутно, несміло стукає в двері. А! Се моя малесенька сусідка! До клямки ще не може досягнути, я сам мушу їй отворити двері. Вона входить і хоче поклонитися мені, але боїться, що не вдержиться притім на ногах, отже, опирається рукою о стіну або о шафу і так кланяється. А я її на руки і несу на софу. — Прошу мені показати образки! Добре, я показую їй образки з ілюстрованих часописів. Дитина тішиться. А потім витягаю помадки і чеколадки, що все мав для неї готові, даю їй і кажу казку. Потім вона мені казку каже, маленьку, дитячу казку... Забава, як рідко! Часом із годину сиділа в мене, і мати не противилася тому. Не раз і усміхалася за се до мене, від дитини, мабуть, дізнавалася про все. Усміхалася, як би хотіла дякувати мені. Але я з нею майже ніколи не говорив. "Добрий день! Добрий вечір!" — і вже. І так через три роки... А потім він несподівано до тижня помер. Я був при хорім — вона мене просила. За лікарем сам бігав, бо не було кого іншого. Ближчої родини не мали; вона була сирота, а він — мужицький син, уже також без родичів. І при його смерті я був. Тримав її у своїх руках, коли плакала в розпуці і зімліла; успокоював дитину, коли та собі страшенно розплакалася, побачивши невидану подію. І похороном я зайнявся, відвіз покійника на кладовище, сказав вдові, що як чого буде потребувати, то нехай мені перекаже,— і попрощався... Два дні переслідував мене її плач у сусіднім мешканні, а третього дня прийшла вона до мене з донечкою подякувати мені. Подякувати мені за те, що я постарався в порядку виправити її чоловіка в могилу... Було за що подякувати! Говорила спершу спокійно, а потім розплакалася. Донечка собі також. В моїй хаті я не чув ніколи плачу... І коли я так дивився на ту нещасливу вдову в чорній одежі і на ту дитинку, що її біле волосся так відбивало від чорної сукеночки, мені не стало слів, і я мовчав. Проклятий жаль! Я не люблю плакати! А завидую не раз тим, що плачуть... Без опіки ті сиротята! А я собі вигідно жию і ніким не журюся! Хотів би, боже, як не раз хотів би, а нема ким опікуватися! Одним не вірю, других маю за дармоїдів, у третіх не находжу серця! — Пані! Якби ви не прогнівалися і прийняли мою поміч, то я радо поміг би вам. Добре? Приймете? Прийміть, прийміть! Я заспокою не вашу потребу, лише свою... Вона знов заплакала... Чи не образив я її! Дитину я взяв на коліна і втихомирив цукорками. Образки нові показав — дитина затихла. І мати успокоїлася. Взяла від мене дитину і згорнула їй волосся з чола. А мені все снується по голові, як тут подати їй поміч, аби не вважала її милостинею. Знов образиться, не скаже, що не потребує, а не прийме. Просив я її, аби мене прийняла на харч. Мені й так уже по реставраціях їда не смакує. Вона згодилася. Лікареві заплатив, за похорон деякі рахунки полагодив, дитині щось там справив у подарунку... Противилася тому, але бідаки мусять годитися із своєю бідою... І більше нічого, більше нічого! Я рад, що маю кимсь опікуватися, кимсь ближчим, а не такою невловимою істотою, як нарід. Я народу не покину, але він мені серця не заспокоює! Я нічого від нікого не хочу! Я самолюб, моє серце потребує кимсь журитися, я рад такій журбі! Цієї журби мені не доставало!.. А вони, ті варвари, гратулюють мене глумливо! Ідіоти! Так мене розсердили, що вже й північ минула, а. мене сон не брався. З парку пішов я у кав'ярню. Прочитав цілу купу часописів і не міг забути тих глумливих слів. А з кав'ярні в альтану. "Гратулюємо!.." Авжеж, можна мені гратулювати, бо тепер не так часто скучаю, як перше. А коли мені скучно, іду до сусідки і пробалакуємо вільний час. На проході в парку були зо два рази, припадково стріти-лися... Вчу її до іспита на поштову експедиторку. Вже тепер так часто не плаче, а то й усміхається часом. Сей її усміх задумчивий! Як промінь сонця з-поза хмар... Не можу до ладу писати, в голові шумить. Непроспана ніч... А! От і вона! Як звичайно, рання пташка! Іде просто в альтану! Ще готова думати, що я тут на неї жду так рано... Ов, немиле положення! Ну — годі! — Добрий день вам, пані! — Добрий день! А ви що пишете так ранесенько?.. * * * СВІДОК _______________ Я просив знайомого суддю, щоби мені позволив прислухатись розправам в суді, і дав мені знати, коли буде що інтересне. Я бажав придивитися нашим людям з села, бо я їх мало знаю, а в суді є нагода пізнати їх ліпше, бо вони то більше, то менше подратовані справою, для котрої їх покликали з села, і виявляють свої думки і вдачу не раз дуже різко. Суддя казав мені звичайно, що нема нічого інтересного. Але раз передав мені возним карточку, на котрій писав: "Я пришлю Вам сьогодня Василиху Калинчукову з Ко-марівки і Ви переслухаєте її в такій справі: Петро Мафтеїв і Олексій Зелепуга мають поле об межу. На межі плота вже давно не було. Сього року Мафтеїв поклав новий пліт, а Зелепуга вночі розібрав і викинув. Каже, що Мафтеїв заліз йому з плотом на його поле. З того процес. Ґрунтових книг і мап нема, бо згоріли в часі війни. Тому треба свідків питати про границю між сусідами. Калинчукова є свідком. Буду Вам вдячний, коли Ви мені коротенько переповіжте все, що вона Вам буде розказувати". Справді, Василиха прийшла. Поважна, статочна господиня, літ коло п'ятдесяти, у новім кожусі і з головою, перев'язаною потрійно: одна хустка покривала голову, друга в'язала її від чола на потилицю, третя від тімені попід бороду. Чудно було, що вона чула ще щось в таких тяжких перев'язках, з котрих було видко тільки частину лиця. Я привітав її: — Ви Калинчукова Василиха з Комарівки? — Ая, прошу пана. Василиха. А мене ви звідки знаєте? — Як же не знати такої славної ґаздині?.. Ви тут прийшли до суду за свідка в справі того плота, що Зелепуга поклав, а Мафтеїв розкинув. — Не Мафтеїв! — скрикнула баба перелякано.— Хто ж вам таке сказав? То Зелепуга розкинув. Я заглянув до записки, що мені прислав суддя, і поправив себе: — Так-так, то Зелепуга розкинув, я забув. Ну, як же ж то було? — Але ви мене послухаєте? — питалася Василиха і кивнула головою, мовби просила, щоби я їй не відмовив.— Бо там-той пан, що мене слухав, не мав часу і все сказав: "Скоро! скоро!" — та й не вислухав всього. А то я найліпше знаю, по чиїм боці правда. — Говоріть, ґаздине, я вас послухаю і все запишу собі. Ґаздиня, дуже вдоволена, махнула собі кулаком попід ніс і почала оповідати: — То, прошу пана, так було. Заскаржив Николай Мафтеїв, той, що його мама була сліпа на одне око, Василя покійного Штефана Зелепуги за поле. Ще Николай покійний та тримали доньку війтову, того, що тепер вже третій по нім, як він був, та дав Катерині пайку, а Штефан поклав пліт насеред загона. Тепер прийшла комісія та й викинула пліт. — Чекайте, ґаздине. Се ви про якій пліт говорите? Адже його поклав Петро Мафтеїв, а ви кажете про якогось Штефана. — Е! прошу пана, то я кажу про той пліт, що я ще дівкою запам'ятала. Але ви лиш послухайте, як то було. То не проста справа. Ну, прийшла комісія і викинула пліт. Але Штефанів брат, Тодор, той, що його вуйка сестра та покумалася з Грицишиним Николаем, каже, що він также при-належний до тої пайки. Вони ще притягнули Тодосія і Івана Семенового з гори коло майдану. А Тодосія син, Николай, та ходив до дівки Грицишинової та й тепер вмішався также до тої пайки. Бо, каже, що його мачуха Василина, що була за Тимофієм Кобзаєвим, ще його первого брата похресни-ця,— бо вона та Олексій Зелепуга, Штефанів син, то були якось з третім хресту, а Николай Тодосія то був зведенюк,— то як Тодосієва жінка, Оксана, вмерла, то він оженився з Василиною покійного Тимофія. Адже ви її мусили знати? — Знав! — кажу я.— Як же ж ні? Я вже не нинішній. То ви досі казали про родину Зелепуги? — Де ж там! Се Мафтеєва родина. — Ага! Ну то говоріть дальше, я все записую. — Пишіть, паноньку, най буде все по правді, як бог приказав. Так слухайте дальше! Семен Забурений, ще покійного Васильчука братової первої сестри син, що мав тестя — ой! ой! як же він звався? Так мені лиш на язиці плиничиться... той, що байки казав... ага! Прокопій звався він — то він оженився з Марією; а Марія з Николаем тримали до хресту в Таньки Василевої, що коло потока, і вони собі также приходили не чужі, бо її мама, а моя тета, Настасія Калинчуко-ва і Фрузина Дьордієва, що була за Грицем Макухом, то були собі дуже близькі,— так Семен, чоловік Марії, также вмішався до того права. Але-бо й Николай, ще Грицевого брата від першої жінки син, той, що йому, вибачте, свині хату завалили,— то-то було сміху колись на ціле село,— і він также пристав до того права. Але суд відкинув рекурс і грунт дав Василеві, другому синові Николаєвого діда. — Заждіть, ґаздине, хвилиночку, нехай я собі допишу. Ваша родина, бачу, не маленька. — О, є нас доста, слава богу. А щоудітей тепер по війні! Як маку. Мене сеї осені сім раз за куму кликали. — Не пропадемо? — Ей, де там! — Ну, добре. Тепер я вас, ґаздине, хочу спитати; ви досі говорили про той давній пліт, чи про новий? — Про давній, ще як дівков була. То, вважаєте, не проста справа. Тягнеться не від нині. Я вам зараз розповім все, як бог приказав, і присягну. — Се не потрібне. Ви вмієте читати? — Ні! — Я вам тут напишу карточку і ви з тою карточкою вернетеся до того пана судді, в котрого ви нині були. Він слухав уже інших свідків і, може, поїде на комісію і мене возь-ме, то ми на місці розберемо, по чиїм боці правда. Згода? — Та що робити? Але я би вам дуже хотіла розповісти, як то було. — То вже на місці в Комарівці. До судді написав я картонку: "Відсилаю Вам з подякою Василиху Калинчукову. Від неї знаю дещо тільки про давній пліт, ще як баба дівкою була. До нового плота я не дійшов, бо дуже далеко, найменше тридцять літ. А в мене нема стільки часу". З тою запискою вислав я Калинчукову до судді, котрий певно вже дійшов до нового плота. * * * СВІЙ ДО СВОГО _______________ (Гумореска) Було се й не дуже так давно, а все ж не вчора і не передвчора. Трохи вже часи змінилися на ліпше, і тому я можу подати не видуману, але правдиву картку з життя ад'юнкта Коломійця, патріота, яких ми ще й тепер не маємо багато. Давніше не можна було про се писати, бо люди гадали би, що се тенденційна життєпись, шкідлива для розвитку народу; але тепер, коли вже, як кажуть, цілком певно настали ліпші часи, можна про суддю Коломійця сказати всю правду, не обвиваючи нічого в бавовну. Пригадую собі: се було в одній реставрації вечором. Сиділа нас громадка молодших і в середнім віку мужчин, і ми то слухали музики, то жартували, то заводили якусь поважну суперечку. Уже тоді здивував мене суддя Коломієць деякими поглядами, що показували чудака. Він був у тих літах, коли-то чоловік уже боїться женитися, але від людей довідується на кождім кроці, що ще так зле з ним не є і що може ще якусь дівчину зробити щасливою. Ущасливити одну особу він не хотів, але натомість дозрівала в нім гадка дазати заробляти лише своїм людям, щоб хоч тим способом приносити хосен народові. Він говорив нам: — У сій жидівській реставрації на пиві ви мене небавом уже не будете бачити. Я переведу систематично програму "свій до свого", бо бачу, що інакше не прислужуся своєму народові. Всі свої потреби буду заспокоювати лише у русинів... Ми могли його переконувати, що се і при найліпшій волі не завсігди дасться виконати, але він відповів на те спокійно: — Оскільки можна, виконаю. Очевидно, доки нема, наприклад, руських фабрик капелюхів, доти купувати їх мушу у чужих людей: але за те не дам тим чужим людям ані шеляга зарібку, коли не будуть говорити по-нашому. Ми знали, що Коломієць великий педант і справді виконає свій намір,— через те і брав нас жаль за нього, бо чоловік пускався в непевну дорогу. Один жонатий товариш хотів завернути його зараз з сеї дороги своїм досвідом. — Я,— каже,— дав для жінки зробити сукню у руській робітні. Моя жінка сама їздила до міста до міри. Цілий жарт коштував мені коло ста корон. Присилають сукню, жінка вбирає — все тісне, мале, понівечене... Показалося потім, що одежу зробили не на жінчину міру. Хотіли поправити, латали, штукували і вкінці зробили щось таке, що коли жінка вбралася, розплакалася, мов дитина; я спересердя одним розмахом роздер сукню надвоє і написав руській робітні лист такий, що повинен би всі ті патріотки у робітні вбити на місці, коли б у них була хоч купецька совість. — Се пусте,— сказав на се Коломієць,— таке може трапитись і в чужих^іТТльки ми до чужих не маємо жалю і все їм прощаємо; а від своїх жадаємо не раз і неможливих речей. — Ну, ну! Спробуй! А суддя не тілько спробував, але й справді почав переводити свій план помалу, оскільки позволяли відносини міста, у котрім русини далеко не все могли подати чоловікові і за гроші. Передусім найняв собі вільну кімнату у "Народнім домі", щоб гроші за. найом ішли без посередників на патріотичну ціль. У тім "Домі" була також і бурса з бурсацьким повітрям і з порядком таким, що тут не було ні спокою, ні чистоти. Уже по двох тижнях Коломієць жалував, що спровадився сюди, але, виловивши себе на такій непатріотичній думці, тим твердше сказав собі, що не вступиться і буде мешкати далі. Дома він і так небагато сидів, отже, міг витримати. По якімсь часі ми побачили на нім нову одежу, але так зле скроєну і вшиту, що не можна було стриматися від заміток і жартів. Плечі сурдута його були заширокі, камізелька закоротка, а штани завузькі. — Хто тобі робив се убрання? — питалися ми.— Воно лежить на тобі чудово. Подай нам адресу свого кравця! Він подав нам адресу руського кравця, котрий тілько недавно створив у місті свою робітню. — Чи ти здурів, хлопе, що носиш ті мішки на собі! Іди ж подивися у зерхало, як виглядаєш! — Пусте! Своїх людей треба підпирати. А я елегантом не був ніколи. Минув з місяць, і ми побачили, що Коломієць почав кривати на праву ногу. Ходив так, як би та нога стала коротша і він мусив схиляти своє велике і дуже тіло на правий бік. Стривожило нас се, бо жаль нам було доброго чоловіка, котрий нікому води не закаламутив. — Що тобі в нозі сталося? — спиталися ми його при нагоді у руськім коріннім склепі, куди ми часом заходили, щоб, за добрим прикладом Коломійця, дати заробити свому чоловікові за лихе пиво, нехлюйство у склепі і кімнаті до снідань та за злу прислугу. — Черевики давлять мене,— відповів він. — Де ж ти їх даєш робити? — До русина. Хочете адресу: Іван Шкірка, улиця Львівська, ч. 32. Дуже солідний швець. — Та нехай тебе чорт побере з твоїм шевцем! Солідний, а зробив з тебе каліку! Коломієць відповів на се цілком спокійно: — Та він розбивав на копилі черевики, і се не помогло. — Було йому такими черевиками голову розбити! — Десь так же! — сказав на те здивовано.— Я розмочу черевики у воді і буду так довго носити, поки не стануть добрі на мої ноги. Справді, по якімсь часі він уже не кривав, тілько жалівся на нагнітки та на те, що досі жоден русин-українець не придумав ліку на нагнітки. Німці видумують щороку щось нове, а ми то купуємо і тілько збагачуємо чужих людей, своїх ворогів. Коломієць чимраз більше дивував нас. Як обіцяв нам, так справді помалу та консеквентно виконував свою програму. Була в тім поступованні очевидна впертість, сліпа завзятість, але причини сеї впертості були такі гарні, що він у наших очах ріс і ріс на чимраз більшого патріота. Він переконував нас, що не штука бути патріотом, коли тобі з твоїм патріотизмом вигідно жити; правдивим патріотом є ти лиш тоді, коли ти через патріотизм терпиш на тілі і на душі. Приймай муки від усіх руських ремісників разом, але не покидайся ніколи оклику: "Свій до свого!" Терпи, брате,— патріотом будеш! Такі гарні думки нам, товаришам Коломійця, дуже подобалися; але, сором сказати, ми не завсігди йшли його слідом, не хотіли приймати мук на себе, не хотіли бути добрими патріотами. В однім лише слухали ми його, а іменно — заходили досить часто до руського корінного склепу та пили там пиво. Хоч там не раз лампа коптіла і обсипувала нас сажею, хоч там тарілки витирав хлопець своєю полою, але була се руська гостиниця, тут лише можна було найти тепер вечорами доброго товариша Коломійця, тому ми тут і бували часом. Властитель склепу нарікав часто перед нами, що русини його не підпирають. Суддя Коломієць обурювався разом з ним на русинів, а притім і на нас, коли ми йому — звісно, не при властителю склепу — казали, що руський купець мусить давати такі самі добрі товари і за таку саму ціну, як інші, коли хоче, щоб його підтримати. Тим часом от хоч би й тут: яке нехарство, товари гірші, як у жида, а дорого, як у найліпшім склепі. От і пиво яке! А по вині на другий день голова болить. Пані-русинки спершу підпирали його, а потім покинули. Яка кому неволя підпирати несумлінного або недотепного купця? Але Коломійця вже ніхто не міг переконати. Він лише тужив за тим, щоб у місті створив який русин реставрацію, бо досі харчувався у німця. Прийшла осінь. До міста приїхав руський театр. Коло-мієць ходив правильно на всі театральні вистави і з ангельською терпеливістю слухав — уже не знати, котрий раз в житті — "Баронів циганських" і "Дзвонів корне-вільських", щоб підперти народну інституцію. Се слухання німецьких опереток і українських штук, у котрих люди з півночі пили горівку і танцювали без музики на леваді, мало на нього такий вплив, що його патріотична впертість дійшла просто до краю. Він дав собі до русина робити "оберрок"; а кравець, хоч узяв гроші і обіцяв "оберрок" зробити на 1 падолиста, зробив його аж на 20 падолиста. Тим часом Коломієць, ходячи до театру, тяжко застудився. Пролежавши з місяць хорим, він почав харчуватися у реставрації, яку саме на Новий рік отворив один русин, оголосивши у руській газеті, що свій повинен ходити до свого і що в нього харч просто пишний. Коломієць ходив до нього і на обід, і на вечерю. Сей патріотичний вчинок Коломійця був уже не на його сили. Дух у нього був все ще бодрий, але тіло, а особливо жолудок, вимовили йому службу. Патріотичні борщі і пироги з руської реставриції застряли Коломійцеві під серцем, і з нього зробилось щось не подібне до чоловіка, так змарнів і пожовк. Нарешті якась печеня з руським компотом, себто з капустою і картоплею, доправила його: він заслаб знову і помер у шпиталі, не доживши сорока років. Коли ми про се дізналися, то аж руки заломили. "Був патріот! — сказали ми всі одним голосом.— Таких мало. Треба йому справити гарний похорон!" І ми поховали його дуже гарно. Особливо промова на могилі його зробила на всіх глибоке враження. Говорив її його товариш з суду менше-більше так: "Помер ти, наш любий товаришу, і прийшов сюди до своїх, на руський цминтар, вірний засаді "свій до свого" до самої смерті. Ти, можнХ сказати сміло, помер з патріотизму, поклавши свою душу і тіло на жертвенику народної справи. Чого з тобою не виробляли руські шевці, кравці, реставратори, театри, Народні доми і т. п. — все ти зносив, як герой, щоб лише виконати поклик: "Свій до свого!" Ходив ти одітий, як страхопуд, окалічів на ноги, застудився від руської точності, заслаб на жолудок, стуманів у театрі, зачадів у Народнім домі, і, нарешті, вмер від руського компоту! Хто з нас годен стерпіти такі муки?! Тому не забудемо ми тебе, наш мученику" і т. д. Дуже гарна була промова. Ми всі поплакалися. А щоб могила його не щезла без сліду, ми поклали на ній пам'ятник з написом: Тут лежить правдивий патріот! Убив його руський компот. Пам'ять його од роду в род! * * * СЕРДАК _______________ Цілий клас паничів в одягах, купованих у склепах, а між ними один-однісінький сердак. Пратий мужицький сердак, такий тугий та грубий, що, як намокне, то буде сам стояти на підлозі, як чоловік, і не зігнеться. До того незграбний, зле скроєний, з рукавами задовгими, у плечах і низом Привіт (мадяр.). заширокий. А в тім сердаку Микола Максименко, "пнто-мець" другого року. Але буває дуже часто, що він у класі сидить просто у сорочці, грубій, сірій та довгій, що спадає єму аж на вузькі білі портиниці. І стільки всего у него панського, що черевики замість постолів або чобіт і м'який купований капелюх, який врешті і на селі у звичайного парубка не був би новиною. Максименко дуже добрий ученик і, мимо своїх 18 років, уже, можна сказати, вироблений характер: чоловік певний, що, як чого прийметься, то зробить. Бувало не раз, що був справді хорий, а проте прийшов до школи, щоби тілько не опустити години. І сю певність він чув сам у собі аж донедавна, до заручин доньки єго господині, по заняттю прачки, у котрої мешкав. Було се так. Ні, заждіть ще! Перед тим треба ще щось інше сказати. Якби ви були бачили, як Максименко за останніх три роки ріс і ріс, то ви самі були би чудувалися так, як і єго професори. Здавалося, мовби хто хлопчиська тягнув за чуприну догори і він вилазив скоренько сам із себе, як з бочки. Там-то виріс парубок такий плечистий та дужий, що якби він був остався на селі, то вже був би на "данці" обертав дівчатами, як віниками. Тим часом у школі він став цілком рішучим ворогом жіноцтва. Все те, що він чув від товаришів і що сам зазнав, виробило в нім пересвідчення, що він не то ніколи не забагне женитися, але навіть не подивиться в той бік, де дівчата. А зазнав він сам стільки всего, що жодна панна і не бажала з ним знакомства так, як з товаришами, хоч він був дуже добрим учеником, і вже в другім році, і притім з лиця і постави гарним мужчиною. Маленький вусок уже пробивався наверх і чорнівся на верхній губі, як дві смужки, зроблені вуглем. Максименко уже скілько разів у своїм житті погладив пальцями сей новий "об'яв" під носом... Ну, доста! Отепер уже можна почати річ про те, що таке захитало молодого ворога жінок. В сутеренах, де жила Максименкова господиня, сегодня вечором "бал". її донька, що кілька років служила і заслужила собі деякий гріш, уже цілком певно віддається за муляра. Тому вона вчера покинула службу і жде у мами на весілля, що має бути за місяць. А муляр сегодня "по слові" справляє забаву. Він привів із собою сестру Марин-цю, по заняттю швачку, сам постарався о горівку і пиво, і всі четверо — мама і донька, муляр і сестра — гидять у кухні, їдять ковбасу з капустою і п'ють. Мале віконце, що виходить на тротуар, закрите хусткою; в кухні чисто і тепло — приємно посидіти при світлі робучим людям. А в кімнаті, що припирає до кухні, учиться Максименко математики. Проклята математика — вона єму забирає найбільше часу; але він таки перемагає єї, а вона єго. Два ученики, що живуть з ним разом, уже сплять; се хлопці з приготовляючого класу, молоді і раді, коли о 8 год[ині] вечором можуть покластися спати. А Максименко не думає про сон, хоч дев'ята минула, тілько пише і пише якісь числа по папері та злоститься, що у кухні весела компанія на радощах викрикує; муляр уже й починає грати на гармонії "Mein Hers das ist ein Bienenhaus..." 1 "Ого! Уже не навчишся нічого..." Саме у ту хвилину, коли Максименкові приходить на думку кластися спати, відчиняються двері від кухні, до кімнати вступає господиня і просить з очевидною радістю. — Пане Максименко, ходіть до нас! Максименко відповідає цілком рішучо і просто, по-мужицьки: — Я не піду. Але прачка сегодня занадто щаслива, щоби не хотіла похвалитися своїм щастям; бере Максименка за рукав і тягне єго до кухні силоміць. Він не дається. Нараз показуються в дверях і обі "панни": наречена і швачка. — Ходіть! Ходіть до нас! Та чого так даєтеся просити? — кажуть дівчата. Максименко кидає оком на дівчат, і нараз стає єму соромно. Доньку своєї господині він знав, але сестри муляра не бачив. Якась таки направду панна — так гарно одягнена! Чорт знає, про що з такою панною балакати... Але нехай собі не гадає, що Максименко боягуз,— і він так як був у сорочці поверх ногавиць, так і іде до кухні. Не представляється нікому, сідає на крісло і душком п'є подану чарку горівки. Потім їсть ковбасу і починає думати, про що би говорити. Дівчата з усмішкою дивляться на нього, а він тим часом дуже пильно слухає гармонії. Аж тут панна Маринця не може втерпіти і палить, як з пістолета, зараз на початку розмови: — Так, Максименко, чому ви носитеся по-мужицьки? — Чому? — каже здивовано Максименко.— Тому, бо я ще не пан. Моє серце, як вулик бджіл (нім.). — Але ж за два роки ви вже вчитель. — А де ж то стоїть^ написано, що учитель мусить панські лянки носити? — Все ж таки воно не гарно. Господиня бере Максименка в оборону перед напастю: — Ви, панно Маринцю, не знаєте, який порядний чоловік пан Максименко! Мені феника ніколи не завинив; має лекції, стипендію... А я знаю, що має і трохи зложеного гроша. Правда, пане Максименко? — Та щось там трохи є,— каже він. — То все дуже файно,. але...— замічає на се Маринця і не доказує. Максименко! на те: — Послухайте, панно Маринцю! Мене мій сердак боронить, як фортеця: я не можу піти в нім ані до кав'ярні, ані до ліпшої реставрації, бо Мене звідтам викинуть, а до простої коршми сам не піду; на мене у сердаку не хоче подивитися жодна панна, так як і ви не хочете, а мені з тим до якогось часу зовсім добре. Я пазю школи, бо то мій хліб. — Але ви би по-панськи цілком інакше виглядали! Ви би подобалися! А так ви кому подобаєтеся? Котрій панні? Хіба якій дівчині з села. Таке сказав муляр і сими словами таки досить тяжко вразив Максименка. Він то відчув, так би сказати, несподівано, в одну хвилину, коли глянув на повновиду Маринцю. Глянув і почервонівся, хоч сам не знав чого. Але тверда мужицька натура не піддалася так легко. — Ну, {Кому я в сердаку не до вподоби, тому і у фраку не сподобаюся./Се не повинно так бути, як люди кажуть: "Як тебе видять, так тебе пишуть..." А мій сердак і на гроші більше варт, як не один сіурдут. Але і панна Маринця с^годня завзялася на Максименка. — Ну,— сказала вона, наливаючи єму пива,— а коли б вас так яка файна панна попросила, щоби ви перебралися по-панськи, то ви би єї не послухали? І притім вона так цікаво подивилася на питомця, що він сам не знав, що з ним діється" Одно лише розумів, що вона дуже гарна дівчина і що єму було би приємно, коли б він їй сподобався. Він не відповів нічого, тілько подивився, як муляр, відложивши гармонію, кріпко обняв свою наречену — і засміявся так, Мов жеребець заіржав на толоці. Потім, уже троха підохочений алькоголем, він приніс із своєї кімнати скрипку і заграв такої "гуцулочки", що Маринця почала в руки плескати, а муляр майже насилу вляв у него склянку пива, бо не хотів пити. Що з ним далі діялося, він сам уже добре не розбирав; знав тілько, що єму було дуже весело, співав і грав для панни Маринці все, що знав: пив, не питаючи скілько, і говорив так багато, що муляр, на доказ свого признання для него, запив з ним братерство, а панна Маринця зовсім забула, що перед нею сидить "мужик". Одним словом, забавився перший раз у своїм житті з панною і був би єї навіть поцілував, але вона не допустила до того. Занадто незручно брався до того... На другий день він був дуже смутний. Ще ніколи в житті не боліла єго так голова, як того дня. Він пішов, як звичайно, до школи, але вже по першій годині побачив, що не всидить дальше. Проте переміг себе і лишився на математику. На своє лихо остався, бо професор викликав єго,— і він сегодня дістав таку двійку, що цілий клас разом з професором чуду-валися. На третю годину він уже не лишився, лише пішов додому, такий знівечений на душі і тілі, як ніколи в житті. Поклався в ліжко і спав як убитий майже до вечора; увечір походив трохи і знову поклався, спав аж до рана і тілько рано почув, що єму легше. Тепер, коли вже у голові так не гуділо, він почув не раз, що серце болить єго за панною Маринцею. Вона обіцяла прийти завтра, тим часом він уже сегодня хотів би єї бачити, хотів би їй подобатися і, може би, й сподобався, коли б не сердак. Він почав себе оглядати і нараз побачив, що справді у сій ноші він не може подобатися жодній панні. Такий сердак — простий, грубий, такі портиниці, вузькі, як ковбаса, така сорочка, що груди видно, без порядного ковніра, без краватки— мужик, та й годі! А він же справді за два роки вже буде учителем, значить — паном, а не мужиком. І при-йдеться єму оженитися не з мужичкою, тілько з панною... Через сю ношу він навіть не може ніколи забавитися. Ніхто не дивиться на се, що він добрий ученик і порядний чоловік; кождий судить по сердаку. Чи не пора би вже єго скинути?.. По обіді пішов Максименко із своєю господинею в місто і купив собі панський одяг. Приніс єго додому, поклав на ліжко, скинув із себе сердак і задумався. — Чим ти, сердаче-небораче, провинився, що нараз і я тебе вирікаюся? — сказав він вголос до своїх хатніх товаришів, і се було остатнє прощання з сердаком. Товариші стали єго просити, щоби перебрався; забаг-лося їм бачити, як буде виглядати. Микола почав перебиратися. По кількох минутах став мов не тим самим чоловіком. — Вас би тепер і рідна мама не пізнала,— замітив молодий товариш. — Ви в тих річах ще вищі, як у сердаку,— сказав другий. Надійшла господиня. — Дуже вам до лиця. Ви тепер цілий пан. Максименко оглядав себе, як пава, і щораз більше освоювався з иепривичним одягом. Уже був певний, що панні Маринці подобається. Зробив те, що вона хотіла... Для нікого був би сего не зробив, а ї послухав... Се була єго перша любов. Заплатив за ню сердаком. Добре, що не чимсь дорожчим... А сердак пішов на село. * * * СЛАВНИЙ ЧОЛОВІК _______________ Славний чоловік, поет, учений і політик, Василь Курян-ський обіцяв комітетові в місті Ст., що приїде на вечерок в честь М. Шашкевича з промовою. Для міста Ст. і цілої околиці був се не щоденний случай, вечерок мусив випасти добре бодай з матеріального боку, бо одні приїдуть віддати честь Шашкевичеві, а другі схотять побачити і послухати живого славного чоловіка. Щоби нагородити Курянського за труд, комітет завчасу рішив привітати его на двірці залізниці, подати єму букет цвітів, привезти єго з парадою до Народного дому, а по вечерку прийняти єго доброю вечерею з відповідними промовами. Виконанням сеї програми мав зайнятися студент прав Володко Сверликовський — син місцевого урядника, великий прихильник поета Курянського і сам також поет, котрий поки що ховався за прибраним іменем В. Наддністрянський. Він уложив незвичайно гарну і поетичну промову на привітання Курянського і кілька днів переробляв її разом зі своєю улюбленою Нусею Осиповичівною, котра мала сю промову на двірці сказати. Панна Нуся, хоч тілько недавно скінчила ліцей, належала вже також до української літератури, а іменно до ліричної поезії, відколи многонадійний поет, а єї милий В. Наддністрянський так-таки й називав її у своїх віршах не інакше, тілько Нусею з різними прекрасними прикметами. Все було уложене і приготовлене гарно наперед. Один лише клопіт лишився: такий, що Курянський не написав певно, котрим поїздом приїде, лише повідомив Сверликов-ського загально, що прибуде підвечір. Пополудні приходили до Ст. два поїзди зі Львова — оден о 5-й годині, другий пів до 7-ї: отже, коли би Курянський не приїхав першим поїздом, треба було виходити до другого цілою громадою і з букетом, що не було приємне. Першим поїздом Курянський справді не приїхав. Тут уже всі ждали на пероні, панна Нуся уже лякалася, що забуде дещо з промови, тим часом із львівського поїзда уже всі вилізли, кому треба було, а Курянського між ними не було. Трохи розчарована завернулася громада прихильників славного чоловіка оп'ять до міста, лишаючи букет у портьєра, щоби не носитися з ним без потреби. Сверликовський наказав усім, щоби ставилися знову на двірці коло пів до 7-ї години, відпровадив Нусю до єї дому і сам пішов до своєї хати на підвечірок. Сидів тут, неспокійний, з годину, коли нараз хтось застукав до дверей. Двері відчинилися, і в них показався поет Василь Курянський! Сверликовський почув у першій хвилі охоту завернути єго відразу на дворець, але очевидно здержав себе. — Ви ж котрим поїздом приїхали? — сказав лише не то здивовано, не то з докором. — А отсим, що тепер приходить,— відповів Курянський спокійно. — Адже зі Львова не приходить тепер ніякий поїзд! — Я й не їду тепер зі Львова, тілько з іншої сторони,— мав орудку недалеко звідси. — Ох, господи! — зітхнув студент. — Що ж там такого? — спитав славний чоловік. — Та нічо... Прошу ближче. — Я приходжу до вас, бо тілько й вашу адресу знаю. — Дуже мені мило. Будьте ласкаві до салону... Я покличу зараз тата й маму. Тато й мама справді зараз надійшли, привіталися і відразу попросили гостя до підвечірку. Як тілько славний чоловік засів до стола, Володко вибіг з хати і стрілою полетів до Народного дому, де молодий комітет робив лад на сцені. — Слухайте! — крикнув уже здалека.— Курянський вже приїхав і є в нас! — Та коли? — здивувалися всі. Сверликовський об'яснив їм річ і при тім розсердився: — Як же ж так можна? Тут букет готовий і промова відповідна тілько до виходу з вагона, а він уже в місті! Що Нуся скаже? Адже она розплачеться! Комітет згодився з Володком, що Курянський попсував програму і зробив велику неприємність Володкові, Нусі і цілій громаді. Один з комітетових відважився замітити, що Курянський нічого ж не знав про прийняття і зовсім єго не вимагав, однак се не потішило інших; все одно вийшло, що громада нечемна і що Нуся, улюблена панна всіх студентів із Ст., мусить плакати з досади і розча-ровання. — Слухайте! — відозвався енергічно Сверликовський.— Все мусить відбутися після уложеної програми! Як запо-віджено, всі маєте бути коло пів до сьомої на двірці. Інші не знають, що сталося, то й так прийдуть. А я беру на себе доставити вам Курянського на дворець, так що ви будете єго мати в хвилину, як поїзд надійде. І все буде так, як уложено. Будьте здорові! Сверликовський побіг додому. По дорозі замовив фіакра і казав єму ставитися коло дому чверть на сьому годину, а потім, коли всядуть, їхати, не питаючи, на дворець. Дома застав Курянського при підвечірку, на розмові з батьком і матір'ю. — Я був у Народнім домі — подивитися, чи вже все готове, чи сцена прибрана,— почав оправдуватися. — Як же там? — спитав Курянський. — Все дуже гарно. Людей із сіл уже повно в місті. — Початок вечерка о сьомій, здається? — питався дальше славний чоловік, споглядаючи на годинник.— Тому я й приїхав скоріше, щоб не спізнитися. — Не спізнитеся, не бійтеся! Як почнеться о восьмій годині, буде також добре. Се провінція. Так потішав Володко. Але Курянський, як кождий славний .чоловік, був нервовий і заявив, що мусить ще троха причепуритися, а потім піде до Народного дому, бо волить сам почекати, аніж ціла громада людей має ждати на нього. Було вже по шостій годині, і за яких десять хвиль мав над'їхати фіакр. Славний чоловік не спішився занадто, бо ще мав з годину часу, і Володко по рухах єго міркував, що коли стане перебиратися, мине найменше з двайцять хвиль — небагато, але досить, щоби ціле привітання на двірці відпало і щоб люба Нуся, котра нічого не знає, плакала. Через те, хоч і не був такий славний, як Курянський, зробився нараз дуже неспокійним і нервовим, ходив з кута в кут, мняв чуприну, заглядав у вікна і думав, як затягти Курянського до фіакра. Сказати правду — зле, не сказати — також зле. — Чого ви такі нервові? — спитав єго гість, зауваживши єго неспокій. — Я все такий,— відповів Сверликовський навмання.— А тепер ще й голова розболіла від тої біганини перед вечерком. І він зі страхом почав дивитися, як Курянський стягав із себе сурдут. В тій хвилі затуркотів перед домом фіакр і станув. — Знаєте, що я вам порадив би, пане доктор? — промовив Володко, як у гарячці.— Може би, ви ще тепер не вбиралися у фрак, а переїхалися зі мною трохи по місті по свіжім повітрі. Мені буде приємно і вам не пошкодить. Фіакр уже жде, я замовив собі. За півгодини вернемо. Що будете цілу годину робити? Курянський подивився на годинник і зачав думати, що робити. Потім говорив, що готов спізнитися, що любить точність, що сьогодні вже милю їхав возом,— всего того Володко слухав і стояв, мрв на грані. — Ну, та нехай там! — сказав нарешті.— Се ще справді не час на вечерок. Трохи провітритися не пошкодить. Володко аж відітхнув. — Ручу вам, що вечерок не почнеться о 7-й годині! — промовив з запалом, мовби хотів звеличати всю Русь-Ук-раїну за єї неточність. Курянський надягнув знову сурдут і пальто, і оба вийшли надвір. Коли б так був надумувався ще кілька хвилин, була би вийшла невдача на цілій лінії. Фіакр, не питаючи, повіз обох просто на дворець. По дорозі Сверликовський розмовляв з Курянським то про се, то про те, а тим часом думав, куди і як єго завести на перон, аби виглядало, що саме тепер він приїхав. Казав фіакрові станути перед бічним входом до двірця і попросив свого гостя, чи не був би ласкав заглянути з ним на хвилину на перон, бо саме тепер надходить поїзд із Львова, а ним, може, приїде тітка на вечерок, отже, випадає взяти її до себе додому. Курянський не перечився і пішов зі своїм прихильником без ніякого підозріння на перон саме в хвилю, як заїздив з гуркотом довгий поїзд. Коли з возів почали вилазити люди, оба стояли вже перед поїздом і розглядалися. — Здається мені, що тітка не приїхала,— замітив Во-лодко.— Ану, вертаймо! І пішли за гуртом людей. Коли тут ціла громада, що стояла збоку, як не крикне: "Славно! Славно!" Курянський аж перепудився і оглянувся, кому се честь дають. Але зараз і зміркував, що се єго вітають, і усміхнувся. Тим часом панна Нуся, гарна, як рожа, вийшла з громади, вклонилася і почала говорити: — Високоповажаний пане доктор! Ми з тугою чекали на сей поїзд, що мав нам привезти так дорогого гостя,— і він привіз нам вас... І далі говорила панна Нуся гладко, з чуттям і поважанням, так що Володко ріс як на дріжджах і єго нервовість зовсім минулася. Курянський, як годиться, слухав промови з похиленою головою, прийняв букет, подякував, привітався зі всіма — і ані тепер, ані потім ні одним словом не згадав, що він уже в місті від полудня. Всі вийшли з двірця і гуртом пішли в місто. Сверликовський хотів садовити славного чоловіка у фіакра, однак він не згодився і йшов пішки разом з громадою. Володко виконав свою програму, на вдоволення своє, Курянського, Нусі і громади. А як промовляв славний чоловік на вечерку і як випала дальша програма, про се було в часописах, отже, тут нема що розписуватися. * * * СТРАЙК _______________ (З дневника 10-літнього політика) 12 липня Нині я скінчив народну школу. Тато каже, що по вакаціях я піду до гімназії, а потім буду вчитися на священика, так, як тато. Я з тим не годжуся, бо я хочу бути офіциром; носити шаблю. Або жандармом буду, бо він має рушницю. 13 липня В "Ділі" читав я про страйки. Питався тата, що те є. Тато сказав щось, але я єго не зрозумів добре. По обіді приїхав до нас якийсь молодий пан. Має мене приготовити до гімназії. Гарні буду мати вакації! Все вчися і вчися! Ціле село жиє без гімназії, а я маю вчитися! 14 липня рано Вчера при вечері говорили про професорів гімназії. Страшно нарікали і татунцьо, і мамунця, і той пан, що мене має вчити. Він називається Структор, бо так єго тато кличе. Структор казав, що два ученики в гімназії через професорів застрілилися, бо професори дуже недобрі. А тато хоче мене дати до таких недобрих людей! І не лише мене, а ще п'ятьох хлопців з села. Я їх знаю, бо я з ними не раз бавився. Вечером Структор скликав пополудні тих хлопців з села до саду до альтани, взяв і мене і зачав нас учити. Дві години мучив. Дяків Микола казав Структорові, що хоче бути священиком. Дурний! Я піду до війська, що на конях їздить. * 16 липня Господи! Як той Структор мучить! Василь казав мені до уха, що не витримає. І я не витримаю. Нині рано я не знав, кілько є 7X8, і Структор мене насварив. Не знати за що. При обіді говорили, що в селі страйк. Я побіг у село подивитися і не побачив нічого. Був коло церкви, коло школи, і громадської канцелярії, і по селу ходив, а страйку не бачив. Що то таке є? 17 липня Зрана по каві я читав собі "Діло". Все страйки і страйки. Але то в судах, а не на селі. А в нашім селі нема суду, а є страйк... Нарешті я спитався пана Структора, що то є страйк. Він мені сказав, що то є і як то робиться. Тепер я вже знаю. Се дуже добра вигода. Не робити — і вже є страйк. Я гадав, що страйк — то якийсь дуже міцний чоловік. Потім страшно мучив нас усіх шістьох пан Структор. Казав читати і писати по-німецьки — а сам з татом говорить по-руськи. То смішно. Ми не німці! Ми русини! Чому німці не вчаться по-нашому? 20 липня Три дні я не писав ту нічого. Я не витримаю. Той пан нас замучить. По три години на день мордує нас. Каже, що я лінивий, а дяків Микола пильний. Але мені всі хлопці казали, що їм уже досить тої науки. Василь Сиротюк говорив, що миліше вівці пасти; а Микола не хоче вже бути священиком, тілько дяком, так як єго тато. Вже й співав нам, як пана Структора не було, "Господи, помилуй". Я то также вмію співати. Але я піду до війська і буду мати такі зелені пера на капелюсі і буду стріляти з гармати так, як торік у нас за селом на полі стріляли. Тогді було тілько війська в нас! А в нас був генерал дома. 22 липня Нема іншої ради: я роблю страйк зі всіма хлопцями! Я вже знаю, як то робиться. Говорив з Сиротюком; він пристає і має поговорити з іншими хлопцями, як підуть від нас у село. Не робити — і вже є страйк. Татові я нічого не кажу. Структорові також ні. 23 липня вполудне Зрана вже не прийшли два хлопці. Наш учитель гадає, що їх, певно, потребують батьки, аби хати пильнували. Ага! Я вже знаю... При обіді говорили знов про страйк. Татуньо казали, що до роботи не можна нікого силувати, за то не повинні людей карати. Тим часом в селі декого взяли до арешту. Я також гадаю, що до роботи не вільно нікого силувати. Яка ж то правда, що нас силують учитися! Пополудні іду в село до Миколи і до Василя. Се так дальше не може бути. Ми страйкуємо. Вечером Страйк! Жоден хлопець не прийшов, а я вернувся до хати аж підвечір. Тато мав похорон і не був дома. Структор питався, що сталося. Мама настрашила мене, що татові скажуть. Що то буде? 25 липня Боже, боже! Ото були два дні! Я ще таких не переживав... На другий день рано не прийшов жоден хлопець а я також ні. Але мені схотілося їсти. Приходжу перед самим обідом, а мене татунцьо хап за руку та й до кімнати: "Де-сь був?" — "В селі".— "За чим?" Я ще не видумав, що сказати, аж тут вертається Структор з села і каже татові, що я намовив хлопців до страйку. Я в плач! Адже тато самі казали, що до роботи не можна нікого силувати! "Такої ти?" — каже, та як возьме тростинки — так мені три рази вліпив, що я ще й тепер сісти не можу. "Маєш страйк! — каже.— А штрудля з яблоками також не дістанеш!" І всі штрудля їли, а мені не дали, хоч я єго так дуже люблю. А по обіді прийшли всі хлопці і казали, що їм ліпше ту в саду вчитися, ніж дома бути... Боже, боже! Чи є правда на світі? Але ми зложили вже лист до газети зі скаргою — я то порадив — і всі підписуємо. Тілько не знати, хто на пошту віднесе, бо пошта аж у місті. Скарга наша така: "Дайте то до газети! Я, Влодко Левицький, не хочу бути священиком, і я, Микола Гриньків, також не хочу, а я, Василь Сиротюк, люблю худобу пасти. І ще нас є три: Іван Іванишин, Стефан Тяг-нибіда і Іван Волощук. Ми не вчилися, ми робили страйк — і нас набили. Ми питаємося, чи то можна когось до роботи силувати? Обстаньте за нами, бо як ні, то я, Влодко, напишу о тім до Відня до парламенту. Я там маю вуйка". * * * ТАКА СПРАВА _______________ — Мені дивно, від кого ви це чули. Певно, від доктора або від судді. Але ви не все знаєте. То, прошу пана, була така справа: Ходив до моєї дівки, ніби до моєї доньки Настуньки, мельників син Штефан. Казали: сватати хоче. Ну, добре. Парубок лепський, був на війні, літа вже має, господарський син, час йому вже ґаздою стати. (Трохи вітром підшитий, але то нічоі Пара добра. Та й моя Настунька також собі не яка-небудь. Дівка як вогонь. І до людей подібна; файна, всі люде кажуть. А я для неї призначив два шнури поля, корову, телицю, кількоро овець, повну скриню... Бо вона в мене одиначка, а решта самі сини. Так ходить той Штефан до неї місяць, два, три, на полі здибається, на данці танцює — і. нічого не каже. "Ов,— думаю собі,— а то доки того буде?" Кажу я Настуньці: "Ти, слухай, уважай, аби-сь чого не пацила. Ти знаєш, що було з Мартинковою Гандзею". А вона мені: "Не бійтеся, дєдю, я не з тих". Що там потім між ними зайшло, знати певно не знаю, бо я при тім не був,— досить того, що вона його раз по йиску набила, таки, казали, добре випрала, бо дівка моцна. Вже, гадаю, не задурно. Добре зробила, бо як сама за собою не обстане, то хто її оборонить? Але з того часу розійшлися, одно другого не терпіло на перехід. Ну, сталося. Най би на тім тяклося'1; одна сорока з плота — десять на пліт. Хлопці є. Не він оден. Та-бо чую новину; каже мені моя кума-сусідка таку вигадку, що я аж забувся. Нібито не вірить сама, але бачу, що вірить. Так і так, каже, вона чула від людей, що моя Насту-нька — вибачайте — має хвіст, як відьма. І радить мені, щоби я тото балакання припинив, бо дівки ніхто не схоче. Кажу я кумі: "Кумо, раджу вам по-доброму, замкніть собі писок і не вигадуйте на мою дитину пустого, бо то справа кримінальна. Я за своєю кров'ю обстану".— "Та це,— каже вона,— не я вигадала; в цілім селі говорять. Я до вас по-доброму, по-сусідськи, бо й мені жаль дитини, а ви гадаєте, що я зі злого серця. Чому тепер жоден парубок до вас і носа не покаже?" І правда; відколи Штефан кинув Настуньку, інші парубки сторонили від неї. Вона, бачу, ходить як сама не своя, а моя стара й поплакує. Знали, видко, обі, але нічого не казали. Осмішили, кажу вам, мені дитину, бог би їх скарав! Гей, думаю собі, а це ж так має бути? І нема кари на того, що так знеславив мені дитину? Ходжу поміж люде, жалуюся на то посміховисько, питаюся, від кого це вийшло, хоч я й сам знаю, від кого,— одні посміхаються, другі радять піти з Настунькою до доктора та принести від нього свідоцтво, що вона така, як інші людські діти, треті радять скаржити Штефана до суду. Послухав я одної ради. Гадаю собі: свідоцтво не зашкодить. Зачне хто балакати пусте, а я йому тиць свідоцтво під ніс — уважай, бо не дарую і жартувати не буду! Взяв я Настуньку на віз і поїхав до міста до найстаршого доктора. Приходжу, кланяюся і прошу: "Зревізуйте мені, ' Хай би на тому окошилося. пане доктор, мою доньку і напишіть свідоцтво з печаткою, що вона не має хвоста". А доктор дивиться на мене та доньку крізь такі круглі окуляри, як денце від склянки, і питається: "Що-о-о?" Кажу йому: так і так, змовили в селі на мою доньку, що вона відьма і має хвіст. Осмішили дитину, а вона ж відданиця. Як же таке можна стерпіти? Послухав доктор, оглянув доньку і дав свідоцтво. Читаю Я то, що він написав, а там про хвіст ані слова. Так тільки каже, що дівчина здорова і не має жодної хиби. Прошу я його ще раз: "Напишіть, пане доктор, виразно, що вона без хвоста, бо то найважніше; най не балакають, що вона ЕІдьма". Доктор засміявся: "Як я,— каже,— буду таке писати? Адже мене самого люде на сміх возьмуть. Хто бачив хвостатих людей?" — "Це правда,— кажу я,— але як я можу дурних людей переконати? Розумним це не потрібне, а дурним треба чимсь писок заткати". Подумав доктор і дописав, що Настунька не має хвоста і навіть сліду не видко, щоби коли мала хвіст. Вернувся я з тим свідоцтвом додому, гадаю собі: буде дитина мати спокій. Розповів декому, показав свідоцтво, щоби люде знали, за чим ми їздили, і щоби мірку-валися, бо жартувати не буду. Гадаєте, що помогло? Де там! Не минуло кілька днів, уже мені люде переказують, що Штефан перший виговорює на мою дитину таке, що хоч уха затикай. Аж мені встидно повторяти вам це. Каже, що він тото ліпше знає, ніж доктор, чи Настунька має хвіст, чи ні. Бачу: нема іншої ради, треба скаржити до суду. Перевідав я через людей, перед ким він це виговорював, і подав на нього жалобу. Скрутився він сюди та туди, побачив, що нема жартів. Підсилав до мене людей, щоби я дав спокій, але я завзявся: "Не дарую,— кажу,— собачому синові, хоч би мене по руках і ногах цілував". А старому мельникові, його дєдьові, кажу: "Не майте до мене жодного жалю, я з вами в згоді, але Штефан мусить відпокутувати за своє, най знає, як людські діти шанувати. Колись буде мати свої, най учиться". Прийшлося в суді, посходилися ми, як на комедію. У нас в читальні раз таку смішну штуку показували, реготалися всі, аж за боки бралися. А тут було ще ліпше, тільки що мені і Настуньці було не до жартів. Суддя зараз зміркував, як до того всего дійшло і з чого почалося. Сидить собі ніби поважний, тільки вусом моргає, та й питається Штефана, за що він від Настуньки по писку набрав. "За то,— каже"— я й не злюбив її, що вона мене так набила!" — "Але за що набила?" — питається суддя. А він мовчить. Настунька стоїть, як на вогні, ціла червона, як ружа, встидається,— звичайна річ, і дівчина, і твердо хована, донька господарська, а не з таких, легких. "Скажи ти, Настунько, за що ти його набила?" — каже суддя. А в ній аж дух заперло зі страху та зі встиду. Нарешті сказала. Напастував її, а вона махнула ним об землю, вибила, як належиться, і втекла. Суддя похвалив її за це, і вона аж просіяла. Потім про відьми балакали, чи Штефан бачив яку; потім свідків слухали, а нарешті суддя встав та й засудив Штефана на три тижні арешту за посміховисько, що вчинив над моєю дитиною. От тепер ми обоє з Настунькою мали потіху за всі люде. Штефан навіть додому не вертався і рекурсувати не хотів, пішов відсиджувати кару, аби її чимскорше збутися. В селі перше за Штефаном потягали, аби мені досолити, бо я ніби багач рахуюся,— позаяке там то моє багатство, от шкода й балакати,— а тепер всі на Штефана гудзя! "Добре йому так! — кажуть.— Най шанує людські діти!" І ще Штефан з арешту не вернувся, як уже почали мене то ці, то ті допитуватися, чи я би від них сватів не прийняв. Я на то нічо. "Питайтеся,— кажу,— Настуньки". А вона ходить така сердита, ні приступити до неї, всіх парубків била би. Зачув про тих нових сватів старий мельник, прибігає до мене. Так і так, каже, може би, я не спішився і свій жаль забув, чей би ми ще погодилися та посваталися, так як перше гадку мали. Кажу йому на те: "Я не від того, але що молоді скажуть?" А молоді — як уже Штефан вернувся з арешту і ми їх обоє взяли на спит — знаєте що сказали? Сплакалися обоє, як малі діти, перепросилися, цілували нас, старих, по руках, аж нам серце защеміло,— видко, що одно за другим тягло вже здавна, тільки так, з дурного розуму, поперечилися. Це так часом буває. Не знаю як там між панами водиться, але на селі розходяться люде не раз через таку дурницю, що сміх сказати. Подружили ми обоє і добре зробили. Жиють собі статоч-но, не сваряться, не б'ються,— придалася наука. Лучче перед шлюбом побитися, ніж по шлюбі; ту вже розійтися тяжко. Та й така справа. * * * ТИХА ГОДИНА _______________ Ми сиділи у товаристві і вели звичайну воєнну розмову про страшний занепад моральності, про здичіння суспільності і безнадійну будучину всеї людськості. Шукали ради на се в освіті, добробуті — у всіх тих знаних способах, про які тепер стільки говориться і пишеться. Сивий професор, що сам перебув кілька літ на війні, замітив мов від нехочу: — І освіта добра річ, і добробут потрібний, однак люде від того не стануть кращі. Хіба ж тепер нема освічених і багатих злодіїв: таких тепер найбільше. — Отже, що порадите? Як виховувати людей? — Заждіть! — відповів професор.— Я вам щось оповім. Може, з того вийде хоч маленька порада. Се було зліті 1915 року. Я сидів в однім з чудових ярів над Дністром і читав якусь стару газету з-перед трьох тижнів. На тім боці Дністра були австрійські окопи, а недалеко російські. Під вечір зірвалася така стрілянина з обох окопів, що я сподівався випаду. Тут і кріси, і ско-ростріли, і ручні гранати, і бомбомети, і гармати — ціла воєнна музика заграла. У сей яр залітали заблукані кулі і стукали по деревах, як ковтачі. Коли нараз чую: з кручі над Дністром здовж рікою і по ярах залунав сильний голос,— я не міг спершу зміркувати, що се: чи звичайна військова трубка, чи флейт, чи кларнет. Найбільше нагадувало воно кларнет, але дуже сильний кларнет, дзвінкий, голосний—дійсно інструмент для степу, не для зали. Перші тони, мов настрашені птахи, зірвалися з землі, прошибли собою одностайний глухий лопіт крісів і скорострілів і перекричали їх. Се був крик страху і розпуки, добутий з інструменту, крик зв'язаної, настрашеної смертельно звірини, котрій пхають ніж у серце. По хвилині сей крик перемінився у плач, страшний плач простих людей, котрі в розпуці б'ють головою об стіну, стогнуть тяжко і приговорюють жалісливими словами. Сей плач полетів понад Дністром і ярами, як хмара гайворонів, що саме на ніч летіли у Бессарабські ліси. Я зараз зауважив, що в окопах понад самим Дністром стріли замовкли. Уявляю собі стрільців при маленьких віконцях в окопах, заслуханих у стукіт своїх і чужих крісів, трохи непритомних від роздратовання, котрі несподівано чують дивний сильний плач — і на хвилиночку здержують себе у своїй кровавій роботі, щоби прислухатися докладніше, що се за плач. Справді, мовби хто плакав: страшно, безнадійно плаче, так що й дністровий яр розжалобився і собі ж плаче та додає ще свої окремі голосіння. Сонце хилилося вже к заходу і золотою плахтою вкрило всю околицю. Так ярко все освітлене! Дивишся на високі береги, де окопи, шукаєш очима, чи не побачиш людини,— нікогісінько не видко. Мертво, пусто, а преціж у землі в ровах повно людей. Не знати, де й грач сидить. Тільки голос його інструменту чути — і сей голос переходить тепер з плачу у смуток, широкий степовий смуток опущених бурлаків без кута, без хати. Тут щось наче українська думка, наче волоська дойна, наче цигансько-мадьярська туга,— то нагадує знані мотиви, то відскакує від них,— очевидно, імпровізація грача, в котру він вкладає свою стривожену, замучену душу. Вся та туга, тривога і мука о одно тільки благає: спокою! спокою! спокою! І що ви скажете? Окопи замовкли, справді замовкли. Десь-не-десь ще лопнув стріл і затих. А голос інструменту ще ширше, ще голосніше роздався в околиці. Декотрі дністрові яри такі акустичні, що на сотки кроків чути звичайну розмову, а сопілку чути на цілі кілометри. Цей предивний інструмент на кручі перевищував голосом всякі флейти і кларнети. Очевидно, і в далеких окопах почули його і — забули стріляти... А грач мовби відітхнув і повеселішав по сій стрілянині і своєю грою малював далі стан своєї душі. Се, очевидно, був циган— полохливий вояк, але музикант, як видко, гарний. Грав він з півгодини і закінчив, як звичайно по-циганськи, веселими підскочними козачками та шумками. Не дивно — небезпека минула. Коли він скінчив грати, я зовсім виразно почув оплески з російських окопів. Потім озвалася там ручна гармонія і пісня. На те в австрійських окопах заграла ціла капела. Вже знаю, хто се! Се один мадьярський полковник склав собі цілу капелу і держав її в окопах. А отсей дивний кларнет — се тарогато, інструмент ще з часів Раков-ція — на війні уживали його. Мадьяри оповідали чудеса про його одушевляючу силу; австрійці мали його заборонити 1849 р., так електризував він синів пущі. Та не в тім діло. Отже, у сей дивний літній вечір, коли Дністер вкривався легким серпанком з імли і пізні соловії ще докінчували своїх весняних пісень на обочах берегів, я додумався, що се музика спровадила тиху годину в окопи, зробила людей кращими хоч на часок, вони забули мордувати себе. І пригадалася мені ще історична згадка про лютого султана Амурата, котрий, здобувши Багдад, засудив тисячі полонених на смерть, але як почув гру одного з невільників на шездарі, так розжалобився, що дарував життя всім засудженим. Се виглядає на казку, але я дуже вірю у правду сеї казки. Я думаю, що виховувати людей на кращих громадян можна тільки штукою. Ось що мав я сказати! — Се гарно,— сказав соціал-демократ,— але нема штуки без добробуту. — Я не перечу сього,— відповів професор.— Однак нема доброти без штуки, без розуміння краси і гармонії... * * * ТОВАРИСТВО ДЛЯ ВЗАЇМНОГО ВЕЛИЧАННЯ _______________ Люблю я пана радника Івана Кадильника, страх люблю! Він мене і десятої частини так не любить, як я єго. І не покину єго любити — чей він колись зглянеться й на мене і зробить мені ювілей. Бо він у нас майстер вигадувати всякі ювілеї,— і ніхто так не потрафить пошанувати та повеличати чоловіка, як він! Люди, що не вміють цінити доброї волі, кажуть, що він кадить тілько приятелям, від котрих мав, і має, і хоче мати поміч; однак сі люди не зазнали, видко, ще ніколи величання і ювілейних приємностей, то вони й не знають ціни Кадильникові. А на мою думку, Іван Кадильник чоловік ідейний і потрібний для патріотів, як сонце для квіток. От і се, що він тепер вигадав, таке дотепне, що нехай єму всячина! І як не прийти чоловікові на таку просту думку, а отже не я се видумав, тілько він! Се так, Колумб поставив хитро яйце на стіл,— здається, не штука, а чому ж се нікому іншому не прийшло на думку? У нашім місті здавна заведено гарний звичай: величати людей. Не так усіх людей, як своїх, і не так усіх своїх, як громадку своїх. Є їх кілька приятелів, людей поважних, що перед ними вся громада чолом б'є. Так от, щоб ся громада не била чолом куди попало, то Іван Кадильник довгі роки дбав про ге, щоб був лад у сім ділі. Він нагадував громаді, коли припадав який ювілей чи іменини патріота, стягав усіх докупи, говорив промови, ладив гостини й адреси —-одним словом, дбав про гідну параду. За те не забули приятелі й єго і також зладили єму вже три ювілеї: перший — на пам'ятку єго першої поезії на честь Марії-Терези, написаної ще у школі; другий — у 25 років, а третій — у 15 років, як навчився писати по-нашому. Недавно дістаю я з пошти друковану картку: Іван Ка-дильник просить мене прийти на збори нового товариства. Уже й печатка сего товариства прибита: кадильниця у лавровім вінку. Пішов я. Зала битком набита! Ще ніколи не бачив я стілько людей на зборах якогось іншого товариства, як тепер зійшлося. Видко, що сама мета товариства всіх дуже зацікавила. Перший промовляв Іван Кадильник. Господи, як гарно говорив він і як до речі! Та де я годен се повторити! Передовсім повітав збори і повеличав усіх, почавши від велико-мучеників-послів а на найменших гостях скінчивши. І як він не помилився в рангах та титулах! Як почав найвищими, то так гладко, як по сходах, зійшов до найнижчих, що ще не мали ні ранг, ні титулів. Ніхто й не міг образитися, хоч би хотів: усякий побачив себе у его промові саме на тім місці, яке ему з ласки уряду і по заслузі належалося. А потім сказав: — Всяких товариств ми маємо багато, тілько ще одного нема, хоч воно таке потрібне, що й не сказати. Наша традиція вимагає сего товариства; наш звичай, наша честь, наше гарне громадянське виховання упоминається вже давно о него. Куди не глянь, всюди в нас самі патріоти. Перше не було стілько, а тепер, слава богу, повно їх. Кождому з них належиться честь і поважання. Досі шанували ми наших татків, наших добродіїв-опікунів, наших патріотів-велико-мучеників так тілько, прихапцем, без організації; тепер же, з уваги на щораз більше число патріотів і їх заслуги, діло не таке просте, без організації там не йде. Ми мусимо оснувати товариство для взаїмного величання, старшим на потіху, молодшим на науку, щоби бачили, як суспільність нагороджує заслуги. Се в теперішню пору наш найсвятіший обов'язок — довести се діло до ладу. Пригадаймо собі лише, як досі і при найліпшій волі не можна було не раз гідно чи привітати посла, чи зробити який ювілей. Все чогось не доставало: то кінної бандерії не можна було стягнути, то панотець не хотів дати церковних моздірів, то, знову, хоруговці виглядали як запаски або тріумфальні ворота валилися саме при передаванні хліба-солі. Так надалі не сміє бути. Товариство, яке ми закладаємо, має тому зарадити. Єго мета — величати заслужених людей по програмі, достойно і пишно. Товариство має мати все, що до величання потрібно: свої моздірі, хоругви, вінки, труби, кокарди, ленти, лампи, смолоскипи; має устроювати концерти і комерси для патріотів; буде видавати часопис з портретами їх, бо так, як тепер у календарях подають портрети патріотів побіч курки з Кохінхіни і когута з Брамапутри,— то се остатня ганьба; товариство видасть книжку з промовами про всякі нагоди і інструкцію для січових сурмачів, коли мають трубити генеральний марш і кому; має придумати окремі одежі для кінних бандерій, щоб однаково виглядали; має порозумітися з січами, щоб вони не тілько гасили огонь, але все і всюди робили параду (а вони до того дуже добре надаються); має закладати філії по провінції, бо нема сумніву, що і там є патріоти, хоч і менші, як у столиці, але є. Центральне товариство буде мати свого поета для величальних од, свого маляра для грамот і дипломів, свою галерею портретів (гофрати будуть мати в ній почесне місце), своїх факторів для оплесків, свого генерального трубача, свого пушкаря, свого будівничого для тріумфальних брам і свого пекаря для колачів і хлібів. Усякі відзнаки радості і всякі знадоби для величання буде центральне товариство позичати і на провінцію за малою оплатою. Кождому членові товариства належиться ювілей... Але де я годен усе так до ладу повторити, як говорив Кадильник! Всі слухали, як зачаровані, і дивувалися, як він хитро придумав таке товариство. Єго думки так сподобалися всім, що ціла зала загриміла від оплесків; его вхопили на руки і обнесли десять разів довкола зали, співаючи оба гімни: "Ще не вмерла..." і "Не пора". Дуже жалували, що нема ще третього народного гімну, бо тоді можна би було поносити Кадильника ще з десять мінут. Коли єго поставили на давнє місце, він із слізьми в очах дякував громаді за честь і при тім подав ще дуже гарну раду, щоб товариство мало також своє вигідне і сильне крісло для підношення вгору патріотів, бо ось він і тепер переконався, що без крісла ноги болять; з радості люди не пам'ятаються і так кріпко горнуться до патріота, що аж синяки робляться там, де не повинні бути. Громада перепросила Кадильника і згодилася купити патріотичне крісло. На товариство всі пристали дуже радо. Відразу вписалося до него 507 членів. Як вони всі тішилися, господи! Отеє значить попасти громаді у смак, віднайти отею думку, що всіх єднає! Чого не могли зробити інші товариства, то зробить отеє: зв'яже всіх, мов залізним обручем. А вже найкращий був конець зборів. Зворушений до сліз, посол до Ради Державної обіцяв, по знайомості з міністром війни, вистаратися для товариства о стару гармату, коли не кріпосну, то хоч полеву,— бо з простих моздірів замалий гук, а від гармати буде аж земля дрожати з радості. Вдячна громада постановила зараз іменувати пана посла першим почесним членом товариства і генеральним пушкарем. Тепер уже, коли прийдеться величати кого, то хоч буде парада за всі люди. На закінчення справоздання про перші збори не можу не згадати про бридкий оклик одного поганця, з котрого ніколи не буде добрий патріот і котрий ювілею, певне, не діжде. Серед найбільшого одушевления зібраної публіки він крикнув на цілу залу: "Товариство кадильників!" Що там єму за се дісталося в карк від розлючених патріотів, се нехай на нім присохне; а я від себе висказую єму на сім місці моє друковане обурення. * * * ТРИ ПОЛІТИКИ _______________ Доки пан доктор Микола Крикливець мав лише кілька титулів — адвоката, посла на сойм краєвий і члена різних товариств,— доти він у реставраціях на вечерю все казав собі давати чарку міцної горівки, вепрову печеню з "руським компотом", себто з капустою і бараболею, і дві великі склянки пільзненського пива. Кельнери реставрації у Львові, куди пан доктор Крикливець заходив частіше, приїхавши з провінції, уже й не питали його, чого він хоче, лише приносили відразу горівку і вепрову печеню. Се вистарчало для його демократичної душі. Але з того часу, як пан меценас "добре" оженився, став послом до державної ради і як на адресах його по шести головних титулах з осторожності треба було додавати "і т. д., і т. д.", щоби не образився, з того часу він і вечеряв інакше. Правда, що — не рахуючи женитьби, і канцелярії, і посольства — ще й дві порядні парцеляції панських маєтків між селян поставили його міцно на ноги та здобули йому при тім ім'я великого патріота і безкорисного опікуна народу, одначе все-таки тяжко було здогадатися, звідки він набрався панських звичаїв, у кого він навчився їсти так, як пани їдять. Ось і сьогодні в одній з перших віденських реставрацій він сидить разом з маршалком повіту, з котрого був вибраний послом,— з паном графом Артуром Бойовським. Пан граф не з багатих панів, але великий політик і разом зі старостою "трясе" повітом. А панові послові дуже потрібно поговорити з ним в одній справі. Отже й зійшлися. Кельнер стоїть біля них, а пан меценас приказує йому, що має принести: — Коняк, грубозернистий кавйор, десерове масло... Я, пане графе, в полуднє був у вашім готелі, але не застав вас Отже позволив собі повідомити вас, що загляну сюди уве-чір, бо знав, що ви тут вечеряєте. Пан граф у Відні не довго? — Буду кілька днів. Приїхав за орудками. — Певно, повітовими? Багато дає вам заняття се мар-шалкування? — Досить. Звичайна річ, коли хто хоче, то може мати роботи й понад силу. — Се так, як і з посольством. І, певно, так, як і в мене: великі справи забирають менше часу, як малі. Виборці дуже дивні люде: коли виберуть чоловіка послом, то потім шість років мордують його найчуднішими пустяками. Не люблю їх з їх крамарським духом. Тут приходиться студіювати справу виборчої реформи, а Іван Вертипорох з Голоп'ят щотижня у понеділок, як приїде до міста на торг, цілком певно прийде до моєї канцелярії з просьбою, щоби я йому "виробив" трафіку у селі. Просто розпука береться чоловіка займатися такими пустяками. Кельнер приніс, що було замовлене, і налляв чарки. — Далі майонез з гомарів,— приказав пан меценас.— Потім чомбер із серни з мішаною салатою і пільзнер експорт... Прошу, пане графе! Панове випили і почали їсти. — Се правда,— потвердив пан граф,— що селяни не знають різниці між важними і неважними справами. — Особливо дошкулив мені Михайло Горобець із Старого Села. — Се ж ваш головний агітатор! — замітив маршалок. — Се правда, але що він мене коштує! Коли я дома, він цілком певно буде в мене; коли я у Львові або у Відні, він так само певно щотижня пришле лист, щоб я походив як не за якимсь процесом, то за допомогою або чимсь іншим, а недавно навіть приїхав сюди, до Відня, і я мусив заплатити йому всю дорогу. Небезпечний чоловік! — Я його знаю. Се тип хлопського філософа. Але агітатор єдиний! Він за місяць цілий повіт перекине догори дном,— додав маршалок. Пан меценас нарікав далі, бо розумів се, що, заки дійти до своєї справи, треба гостя бавити чим попало. — Перше,— оповідав він далі,— мучив мене з півроку, щоб я йому постарався о рогачку. Завзявся на старого єврея і доконче хотів відобрати йому сей мізерний зарібок. Коли я до сього не допустив, з уваги на євреїв виборців, видумав що інше: давай йому ціле підприємство — роблений доріг! Я йому кажу: "Ані нема до того у вас грошей, ані голови! Ви тому ради не дасте!" — "Чому ні? — каже.— Чи то лише євреї все вміють!" І вже з рік не дає мені спокою. Але я, як се панові маршалкові відомо, зовсім не докучав вам сею справою, хоч се від вас залежить. Нині знову лист прислав! — Ви не відповідайте — і спокій! — порадив маршалок. — Я так і роблю. Кельнер приніс майонез з гомарів і по хвилі чомбер. Інший кельнер приніс пиво. Третій забирав зі стола, що було непотрібне. Панове їли з господарським апетитом і далі уривано розмовляли. Бесіда зійшла на парламент, на сойм, на нові вибори до повітової ради, на віденські розривки — і пан меценас все ще не починав говорити про свою справу. Тільки коли по чомбрі прийшов на стіл бажант з компотом і французьке вино сЬаІаи, пан маршалок замітив немов з докором за те, що посол все ще говорить не до речі: — Що ви, пане меценасе, якийсь празник робите? Де ж я годен тільки з'їсти? — Не зашкодить, не бійтеся,— відповів меценас.— Се першорядна реставрація, я тут досить часто буваю. А вино знамените! І справді, оба панове їли і пили далі зі смаком. В такій чистій, ясній, просторій, провітреній залі з квітками па столах, з кельнерами у фраках, що тихенько ходять по м'яких хідниках, якось їсться смачніше і більше. Обстанова додає а петиту. — Я нині на обід мало що їв, тільки по міністерствах бігав,— немов оправдувався меценас за свій апетит. — І я так само,— додав пан маршалок. По бажанті і вині прийшло морожене й лікер. В куті зали почала грати оркестра дискретно, м'яко і солодко. Легенький димок з цигар і папіросів уносив в повітрі і щезав у вентиляторах. Гарно убрані гості починали сходитися щораз численніше. Приємно було тут по добрій вечері посидіти й поговорити. Оба панове були справді вдоволені з себе, і зі світа, і з парламенту, і з життя. Тільки тепер наш посол почав осторожно розмову про справу, яка його обходила. Пан маршалок з незвичайною чемністю і вдоволенням слухав. Справа була ідеально проста і незамотана: ішло о те, щоби швагер пана меценаса, брат його жінки, Топольський, молодий чоловік, але — на думку пана посла — незвичайно талановитий і солідний, став повітовим інженером, бо саме тепер опорожнилася посада. Хоч ся справа була така проста, одначе не можна було її скінчити в реставрації. Про неї оба панове говорили ще в кав'ярні, а докінчували аж в "Moulin Rouge" 1 при співі різних дам на сцені... По сій вечері і забаві пан маршалок не тільки досить прихильно відносився до справи пана посла, але на другий день у "своїм" товаристві сказав: "Я не знав, що наш посол так уміє їсти! Се правдива сатисфакція — дивитися, як ся хлопська дитина навчилася їсти. Цікавий я лише, чи вже й се знає, що риби не можна їсти при помочі ножа?.." II В кілька днів пізніше перед будинком повітової ради в місті П. подибалися два знайомі: молодий пан інженер Володислав Топольський, швагер пана посла Крикливця, і селянин Михайло Горобець із Старого Села, чоловік коло 40-літній, одягнений напів з-міщанська. Оба зналися з часів виборчої агітації за д-ром Крикливцем. — Моє поважання панові інженерові! — відозвався Горобець, замітивши, що інженер так щось мовби не хотів його бачити. — Поважання! — відповів Топольський і не подав Горобцеві руки. — Чи не хочете ви у нас стати інженером? — допитувався Горобець, коли той стріпував хусточкою порох з блискучих черевиків. — Може... — Тоді я певно дістану будову дороги до Мочарів, правда? — Ет, Михайле, дайте собі спокій з тою будовою! І шваг-рові докучаєте нею безнастанно, і мені не даєте дороги перейти! — Ов! — здивувався Горобець, але не сказав більше ані слова. Пан інженер, в циліндрі, у фраку, в білих рукавичках, увійшов у сіни будинку, потім на сходи і на першім поверсі застукав у двері канцелярії маршалка. Ніхто не відповів, тільки возний відчинив двері. — А, се ще не канцелярія! Пан маршалок є? —спитав возного. — Є. Прошу, як маю сказати? Інженер подав свій білет. Небавом у дверях показався граф Бойовський і рухом руки запросив інженера до себе. Він зрозумів відразу, що се вже посол Крикливець порадив швагрові піти представитися. Граф просив гостя сідати, почастував цигаром і оком старого лиса приглядався його прив'ялому, блідому, хоч молодому лицю та лисині, що вже обняла половину голови. Розмова крутилася коло посади. Маршалок не обі-цював нічого, казав, що се залежить від повітового виділу, але й зовсім не відбирав надії, порадив навіть, кого з виділу належало би ще відвідати і попросити. Топольський встав, подякував за зичливість і вийшов досить вдоволений. В сінях ждав Горобець. — Як же? Є надія? — спитав він Топольського. — А вам що до того?! — відповів інженер з гнівом і пішов собі. Горобець глянув за ним, похитав поважно головою в той і в сей бік кілька разів, сплюнув голосно і помалу пішов на сходи. Перед канцелярією маршалка постояв добру хвилину, не стукаючи, відчинив двері і сказав возному, що хотів би поговорити з паном маршалком. Але тут і сам маршалок показався у дверях канцелярії і видивився якось радісно-здивовано на Горобця. — А! Пан Горобець! Слихом слихати! Що ж вас до мене привело? Такий рідкий гість! Прошу ближче! — сказав, подаючи руку.— Сідайте! Закуріть! — Дякую панові маршалкові! — відповів Горобець і далі поводився так, як чоловік, котрому не новина з панами сидіти і говорити. Сів собі у фотель і закурив подане грубе цигаро. Граф був дуже цікавий, що Горобця привело до нього. Надходили вибори до повітової ради; в такий час "зловити" сього Горобця у свої руки — се ж був би просто капітал. Нехай би лише тихо сидів, бестія, вже би багато вигралося. — Правду сказати,— почав Горобець,— я не мав гадки заходити до пана маршалка. — Все ж таки коли вже прийшли, то дещо скажете мені. — Чи той пан Топольський, що тут був, буде інженером у нас? — Не знаю. Як виділ постановить, так буде. — Я би не радив його брати. — Чому? Горобець вагався сказати. — Та скажіть, пане господарю; се ж важне не лише для мене, але й для цілого повіту. Швагер його, посол, дуже просив за ним. — Нехай би не просив, тільки поплатив за нього всі довга, тоді можна би говорити. — Багато ж тих довгів? — Лихварі "цінять" його найменше на 30 000 корон. — Що ж він? Пияк чи в карти грає? — В карти. Прошу розпитати у його знайомих, і довідаєтеся. Я ані слова неправди не кажу. Я його знаю. На вибори швагра дістав був тисячу корон і програв за одну ніч. Я мусив позичити своїх... — Ну, бачите, пане господарю, як то добре, що ви зайшли і сказали се мені. Я вам дякую, бо то такого інжене- ра взяти, то він зараз з різними доставцями і підприємцями умовиться, буде приймати лихий матеріал, а повіт нехай платить. — Так єі — потвердив Горобець. — Одначе не гнівайтеся, пане Горобець, мене тут щось чудує,— промовив маршалок з усміхом. — Що такого? — Адже се швагер вашого посла, за котрим ви так розпиналися,— і ви проти нього?! Посол Крикливець не подякував би вам за таке. — Мені добро повіту дорожче, як пана посла,— відповів Горобець дипломатично. — Се дуже гарно з вашого боку,— похвалив маршалок і задумався на хвилину. Горобець курив, як у своїй хаті, стріпував попіл у попільничку і зовсім не гадав забиратися. Маршалок почав знову: — Чи то правда, пане ґаздо, що ви хотіли би взяти на себе будову дороги до Мочарів? При тім можна би дещо заробити. — Взяв би, якби дали. Я не такий бідний і не такий дурний. — Але ж! Чи я вам се казав коли? — боронився граф. — Пан маршалок ні, але пан посол Крикливець. Він вам, певно, про се й не згадував? — Згадував перед кількома днями, але не просив за вами. Я дивувався. Адже без вас він не був би послом! Маршалок добре поцілив. До серця Горобця підступило звичайне мужицьке завзяття. — Ну певно! — промовив він, почервонівши на лиці.— Коли я днями і ночами шість неділь шибав собою з села в село, не доїв, не доспав, горлав на всі заставки, тоді я був "пан Михайло, прошу, будьте ласкаві"! І до хреста менї дитину тримав, і обіцював золоті гори. А тепер і на лист не відповість. А такий, вибачайте, смаркач, як сей його шва-гер-інженер, навіть руки не подасть! То ви, пан граф і мар-шалок, можете подати, а він ні! — Як же ж не подати руки такому поважному господареві?— замітив маршалок.— Хоч ви мій противник... — Який я ваш противник?! — боронився Горобець. — Може, мій ні, але цілої повітової ради. Знаєте, пане Михаиле, я вас боюся, справді боюся. Надходять вибори до ради — і я певний, що ви мені цілий повіт перекинете. І що вам з того прийде? Стільки, що й з посольства Крик-ливця. Але ви робіть, як вам сумління каже, аби й про мене потім не сказали, що вас ловлю ласкавими словами, так як посол. Горобець мовчав. Він, очевидно, вижидав ще важнішого слова від маршалка — і не перечислився. — Знаєте що? — говорив маршалок далі.— Ви є завеликий патріот, аби згодилися на тих членів ради, яких ми собі бажаємо, і я не мав би сумління вимагати від вас агітації за нами. Але що вам хто може сказати, коли будете собі тихо сидіти дома? Я би вам того не забув. Будову дороги до Мочарів ви певно дістали би. Ми знаємо, що ви повіта не скривдили би. — Можете бути певні, що ні. — Не сумніваюся. Настала знов коротка мовчанка. Маршалок бачив, що справа ще не готова. — Я вас не намовляю, боже борони! Робіть як знаєте. Але ми даремщини не приймаємо і знаємо віддячитися. — Та я за тим і прийшов,— промовив нарешті довше Михайло Горобець.— Маю кланятися ходакові, волю поклонитися чоботові. (Пан граф усміхнувся на такий непевний комплімент). Аби я не був варт навіть листа від посла, за котрим я так розбивався! А! панцю, так не йде! Михайло Горобець — застарий горобець, щоби на полову злапався. — Зайдіть ще коли до мене,— попросив граф, піднімаючися з крісла.— Я вас не з'їм. Хоч мене ваші часописи лають на чім світ, але я не такий страшний, як бачите. — Я зайду. Зі мною також можна говорити. Отсю дорогу якби ви мені дали, то було би добре. — Се дуже можливе. Нічого великого. Ну, майтеся гаразд і не забувайте нашої розмови. Граф подав Горобцеві руку, і Горобець вийшов задуманий. У той час панові послові Крикливцеві у Відні, певно, і не снилося, що є політики ще хитріші від нього... * * * ТРУДНЕ ІМ'Я _______________ Священик села Ц. стрінув на дорозі свого парохіяішна, виборця Гната Воробця, що мав вибирати посла до сойму, і, поздоровившися з ним, почав розмову: — Що ж там, Гнате? Будемо голосувати? — А будемо, прошу отця духовного, будемо, аякже! Чому би не голосувати? Як голосувати, то голосувати! — Але на нашого кандидата! — Таже на нашого! Не інакше! То давніми часами, бувало, ми на пана голосували, на чужого, а тепер — нема, панцю, для тебе танцю, ми собі погуляєм! Ая! правду кажу! 01 пішло їм з Петрового дня — панам! Чую, дуже щось до них добираються. Навостро! В казетах так пишуть! Страх! — А знаєте ви, як наш кандидат називається? Бо то помилитися не можна — зараз ваш голос пропаде! Воробець махнув рукою поза себе, як крилом: — Та що то нашого чоловіка назвати — не штука! Аякже! То ще, прошу ласки отця духовного, як я при воську служив, то була штука назвати старшого! Де-де! Що ми по зубах набралися! "Генерал фантері-атрілєрі граф Шурим-Бурим", чи якось інакше, так дивненько, що страх! А наш пан обершт: "Едлєр фон Поганяй воли до логази!" Якийсь мадьяр був, але писався більше по-нашому, отак як би я: Воробець Гнат. Вимовити можна. 0[тець] парох слухав радо говірливого селянина і усміхався незначно. — Ну, прецінь, Гнате, як пишеться наш кандидат? — Хто? Цей адукат з Городенки? — Так. — Воконецький пишеться, а на ім'я Тимофій. — От видите, ґаздо, що не знаєте! Не Тимофій, тільки Теофіль,— Теофіль Окуневський. с — А я ж як кажу! Тимофій Вокунецький — хіба не так? — Ні, не так. Прийдіть ви, Гнате, завтра до мене, так під вечір, то будемо вчитися, як називається наш кандидат. Ви неписьменні, то з письма не вичитаєте, як інші. Треба собі в голову вбити, як "Отче наш". Прийдете? — Та добре! Я прийду. Чому би не прийти? Слава Ісу-су Христу! — Слава навіки! На другий день під вечір Гнат Воробець прийшов до священика. Той ходив по саду. Оба привіталися, поговорили хвилину про безнастанні дощі, про малу надію на добрі жнива, трохи про війну на Балканах, а потім сіли собі на лавочку і почалася наука. — Ну, будемо вчитися! — почав отець парох.— Наш кан-дитат... — Зараз, прошу ласки отця духовного, кандидат — то ніби чоловік, що хоче бути послом? — Так! Або він сам хоче, або його хочуть мати послом. — Ага! Ну, добре! То наш кандидат пишеться Тимофій? — Не Тимофій, лише Теофіль! — Се по-якому? — По-нашому. Є таке ім'я. Значить: богу милий! — Ади! То файно називається! Дай йому, боже, здо-ровля! — У селян такого імені не вживають: у них все лише Степан, Іван, Василь, Гнат,— а в панів Теофіль, Володимир, Ярослав... — Звичайно: з-панська! — замітив Воробець. — Ні, не з-панська, а так: одні звикли до таких імен, а другі до таких. От мій сусід назвав хлопця так, як в календарі стояло того дня, коли він родився: Венедикт, а люде на селі як підхопили: Медведик — і хлопчисько по нинішній день Медведик, а не Венедикт. Не звикли. — Та-бо й справді дивно якось,— замітив Воробець. — А проте святе ім'я, як кожде інше. Так і тут: Теофільї Повторіть! — Те-о-фій! — Те-о-філь, не — фій! — Теофіль,— вимовив Воробець гладко.— Ха! ха! Чудно якось. Ну та коли вже так його охрестили, воля божа, а нам не до того. — Вчімся далі! Як ви Воробець пишетеся, так наш кандидат пишеться Окуневський. — Воконецький! Я знаю, не треба вчитися,— боронився виборець.— Я чув від людей. — Отже, зле чули і треба вам навчитися по правді, бо голос пропаде. Ви ловили коли риби? — Чому ні? Ловив! — А що є окунь, знаєте? — На! Маєш! Я не знав би, що є вокунь?! Та раз я — буде йому вже з тридцять літ так коло святої покрови — злапав такого вокуня, що жид мені цілу кварту горівки дав за нього! А сам шабас мав — аж гей! — Отже, добре! То наш кандидат називається з початку так, як та риба: Окун-евський. — Ніби такий вострий хребет має, як вокунь,— зажар-тував Воробець. — Повторіть, Гнате: Окуневський! — Та я знаю! Вокуневський! — Не Во — лиш Окуневський! — Хіба не все одно? — Не все одно! Можуть скасувати голос і за таке, як схочуть. "— Ади! —дивувався Воробець.-*-Окуневський! Окунев-ський! — Слава богуі Тепер випадає йому гонор віддати, бо він і пан, і доктор, і адвокат, і посол до Відня,— то, як покличуть вас до голосування, годиться сказати так: "Пан доктор Теофіль Окуневський, адвокат з Городенки". — То він і людей лічить? — Ні! Чому так питаєте? — А от ви кажете: доктор. Священик пояснив, що бувають всякі доктори, і хотів уже раз почути від Воробця ціле ім'я і титули кандидата: — Ну як називається? — Пан Тофель Вокуневський... — Але ж не пантофель, чоловіче добрий! Хіба ви не знаєте, що є пантофель? — Ні! — Се такий м'який, вигідний ходак на ноги! Воробець трохи налякався, як се почув. — Та я... нічо... де ж би я тоє? — боронився він.— Ще би заскаржив до суду! — То опустіть "пан" і кажіть просто: доктор Теофіль Окуневський, адвокат з Городенки. — Доктор Тимофій Вокуневський, адвокат з Городенки. — Як Тимофій?! — Ні! — нагадав собі Воробець, але як справді мав сказати, забув. І він, як малий ученик, засоромився та почав себе оправдувати: — Трудне ім'я... годі спам'ятати... де мені до того?! Тяжко йде. Я от журюся, що долину вода замулила, сіна не зберу... де моєї голови таке чіпиться?! Священик помовчав хвилину, потім встав. — Не журіться,— каже,— Гнате, навчимося ще, як наш кандидат називається, і послом виберемо його, і сіно зберемо, і буде нам ліпше! ' — Дай то, господоньку! — зітхнув набожно Воробець. — А я попрошу Василя Підгородецького, аби вас навчив. Він письменний чоловік, то вам скаже. — Та вже най і так буде! — згодився селянин.— Дивно якось той кандидат називається. Тяжко спам'ятати. Дякую вам, що-сьте мене вчили. Слава Ісусу Христу! — Слава навіки! Вечором нарікав о[тець] парох перед жінкою на за-гвожджені селянські голови і на львівських політиків і редакторів, котрим і не сниться, що на селі треба не раз час тратити на такі дрібниці. Здається їм, що вистане приказ дати, що вони нарід уже зовсім приготовили, тим часом на селі ти вчи не тільки чому на свого чоловіка маєш голосувати, а ще й як він називається. Воробець зрозумів уже, що треба дати голос на свого кандидата,— навчився, як здавалося потім і священикові, і Підгородецькому, імені кандидата, а прийшлося при виборчій комісії, сказав цілком виразно: "Доктор Тимофій Вокунецький",— і його голос пропав. * * * ТУГА _______________ Коли я з лозів над Прутом виходив на зарінок, він сидів задуманий на порозі млина проти сонця і не бачив мене. Мені здавалося, що він дивиться в інший бік, на недалекий високий берег Прута, де проти ясно-синього неба купалася у лагідних проміннях осіннього сонця одинока рябина. Вона вихопилася з-поміж низеньких корчиків високо у повітря і сіяла тепер у сонцю своїм жовтим листям і густими кетягами червоних ягідок, мов золотом і коралами, далеко пишніша на вроду, як весною. Тихо і сумно було на зарінку над синім Прутом. Прут плив якось притомлено; невеликі хвилі бігли швидко наперед, мерехтіли проти сонця, булькотіли тихо, як малі джерела, а шуміли сердито там тілько, де завзялися вирвати із дна якийсь замулений пень, що заважав їм у дорозі. Ще найбільше гомону було коло млина на броді, але й сей гомін не оживляв тихої, опущеної околиці по сей і по той бік ріки, не розвеселював сусідніх густих лозів із висохлими балками і недалекого букового лісу, що стояв високою зелено-жовтою стіною поза лозами на узгір'ю. Я пішов зарінком до млина. Доволі вже находився сам понад Прутом; тепер хотілося мені з ким поговорити. Малий, мов сільська хата, млин, що цілим своїм тягарем спочивав на великій чайці, тремтів увесь на бистрій воді і був би радо поплив відвідати Бессарабію, коли б не три довгі косиці, плетені з лозини, що тримали його кріпко при зарінку і не пускали. Сприси 1 з ялиць спиняли його, щоби не підплив заблизько до берега, і так він мусив стояти на хвилях та дрожати з натуги. Велике розмахове колесо, сперте від ріки одним кінцем осі на човні-погоднику, а другим кінцем у млині, плескало своїми довгими дошками по воді і трясло цілим млином. Я ступив на кладку, що вела у млин. — Дай боже здоровля, ґаздо! Чи позволите заглянути у ваш млин? — Та подивіться! — відповів він мені коротко, встав із порога і також подався усередину. Тут, не відзиваючись до мене, почав пильно шукати чогось у кутку поміж соломою, на якій, певно, спочивав уночі. Лежав тут сердак і тайстра, а більше не бачив я нічого. З німецького Spreize — підпора. (Приміт. автора). — Десь люлька закинулася мені,— промовив він по хвилині, мов би хотів виправдати себе, чому такий непривітний. — Не шукайте! Ось вам цигаро та закуріть собі! Він обернувся, подивився на мене уважно, обтер руки об штани, взяв цигаро і сховав його поки що у черес. Потім поклав ділетку кукурудзи на підок, виліз також туди східцями, висипав кукурудзу у кіш, зліз, спробував, яка мука йде з мучника, і тільки тепер вийняв із череса цигаро, щоб закурити. — Сідайте, пане! Я сів на малий ослінчик, а він примістився на порозі млина проти сонця там, де перше сидів. Почав закурювати цигаро. — Так сонечко пригріває, аж любо посидіти! А в нас другої богородиці як було студено! Ласка божа! — Старші люди люблять вигріватися до сонця,— відповів я, щоб як-небудь звести розмову.— А ви вже, бадіко, мабуть, не молоді? — Що? Я? Я ще панщину затямив! Буде, може, сімдесят... Я здивувався, бо хоч сей, невеликий на зріст, дідусь ходив уже похило, але не виглядав на сімдесят років. Його чуб, підголений по-старосвітськи, був тілько троха припорошений сивиною і спадав іще буйними, довгими пасмами на потилицю, а на чолі понад самими очима звисав, як рівно підтята груба стріха понад віконцями селянської хати. Прикрите таким способом із гори обличчя, з малими примерклими сивими оченятами, з притятим під носом вусом, із небритою давно бородою, як сивою стернею, виглядало якось невиразно, так що старому не можна було зміркувати віку. Міг мати п'ятдесят років, а міг мати і сімдесят, як сам казав. — І кожушина вже не гріє, старий я вже... Ну, певно; отсей легкий киптарик, запнятий під лівою пахою, не міг його багато загріти. Не могла вдержати тепла і дірава на рукавах сорочка, спущена поверх вузьких полотняних штанів. Великий черес із ремінцями, на яких висіли капшук на тютюн, протичка до люльки і ножик, міг тілько заважити на клубах, але не загріти. Може, тілько в ноги не було старому холодно, бо обвив їх грубо онучками і поверх них затягнув давно вже заболочені постоли. — Се ваш млин? — Гей, коби мій! Я тут тілько наймит. — А своє господарство у вас є? — Було колись. Тепер тілько хатина лишилася. Старому, видко, ся розмова була немила і тому я не питався дальше. Він дивився тим часом на мертву рибку, що крутилася на воді коло кладки. Мабуть, млинське колесо вбило її і вона то щезала на якийсь час під млином, то знову випливала з-під нього і довго блистіла на воді своєю срібною лускою. Потім повів старий очима по полях, ген-ген на горбах під лісом. Там стояли рядом копиці сухого кукурудзяного лабузу, а коло них лежали тут і там купи жовтих гарбузів. Здалека було видко, як вони блистіли проти сонця, мов ясно-жовта плахта на сірих, брудних полях. — Бачите там, під лісом, хатину? Се моя хата,— відозвався дід сам, уже не питаний. Далеко під лісом видко було справді якусь велику сіру пляму з яскравою точкою посередині: се, певно, віконце хати так сіяло проти сонця. — Стілько всього мені лишилося, а всьо інше за морем. — Як-то за морем? — Син забрав, до Канади поїхав. Жиє там у якійсь Мані-тобі. Край так зветься, от так як наша Буковина,— пояснив він мені. — І добре йому там? — Або я знаю? Від різдва не приходило від нього письмо. — Видко діло, що добре йому. — Ба, коби! До Жучки вернули недавно два флекеви з Канади і ті інакше кажуть. — Зле їм велося? — Ще й як зле! Один мудрий був та й не продав тут усього, лишив собі і тепер хоч дещо має. А другий вибирався до Канади, продав усьо, тепер вернувся і наймився до служби. А був господар, не треба було йому... — Вони бачилися з вашим сином? — Ні, не бачилися, а так тілько кажуть, як там у тих краях за морем. І чого їм було стілький світ їхати? — Чому ж ви не сперли свого сина? — Ага! Сперти! Як пішла чутка, що люди їдуть, він і собі! Я йому кажу: "Адже ти в мене один, (бо я, знаєте, від першої жінки не мав дітей, а від другої тілько він лишився, а вона померла), адже,— кажу йому,— в тебе жінка молода, дитина маленька, небезпечно вибиратися в таку далеку дорогу; є де жити і тут, хоч і не з медом,— нащо тобі їхати стілький світ? Не послухав мене, продав, що було, і поїхав. — А ви з ним не хотіли їхати? — Ні! Пощо? До чого я там за морем здався, такий старий? Чи мені ще багато віку лишилося? — Так ви самі тут лишилися? — Сам. Є родина невістки, та яке мені діло до неї або їй до мене? Ще коли б ми богатирі... А так... Лишився я сам та й уже своїх не побачу. Пропало! Старому затремтів голос; він безсильно поклав руку з цигаром на коліно і задивився тупо на косиці, що під напором води все то піднімалися трохи в гору, то спадали майже на воду. — Десь бувало давніше вийшов котрий із села, осів на другім, можна було його відвідати; пішов на жнива і в Бессарабію — і я ходив — і там можна було його віднайти; а тепер шукай вітра в полі! їдь за море, стілький світ, стілький світ! Та се ж цілого маєтку треба, аби туди •заїхати. А я ледво на кулешу зароблю... — То син не хотів вас узяти з собою? — Та чому не хотів? Хотів! Що плачу було! Але я вперся! Ну самі скажіть: яка йому поміч із мене?.. Думав я спершу: нехай, поїду й я, жаль покидати діти; а потім і відхотілося мені. Коли б молодий, то придався би своїм дітям, а так тілько дармо хліб переводити! "Не поїду я з тобою,— сказав я йому,— у тебе грошей і так мало; коли на мій перевіз видаш, нічого не лишиться тобі; початок буде гіренький; працювати так, як треба на полі, я вже не годен — пощо ж ти маєш іще й про мене журитися? Я й тут не пропаду". Хіба не розумно казав я? — Розумно... — Отож-то й є! Чоловік своїй дитині не ворог... А до того, знаєте, якось мені так було, що трохи мені серце не пукло. Тут я рад би з дітьми поїхати, а тут подивлюся на свою хату, на село, на цминтар: там обі жінки, мій неньо, моя мама... Молоді сього не розуміють,— що їм за біда? — світ широкий! А мені годі розлучитися з тим усім. Стілько літ прожив тут! Та й на яке розлучатися і пощо? На сих кілька років, що ще мені може лишилися?.. Поїхали вони: син, і невістка, і дитина. Банував я за ними з тиждень, як по покійниках, а там потім і відлягло помалу від серця. Поїхали ж і людські діти, гадаю собі, не тілько мої... А далі прийшла робота в полі, минався день за днем... Якось до голови не приходило... Прислав син лист, пише, що дитина вмерла... Смутку ж мій! Дитина була, як горіх,— що я мав за потіху з неї! Забрали її на смерть за море... Старий замовк. Але за хвилину щось у млині чи загуркотіло не так, як треба, чи що сталося,— він обернувся до скрині, в яку сипалася тепла жовта кукурудзяна мука, встав, підставив руку під мучник, потер муку пучками, поправив коні коло коша — і сів собі знову на порозі. Недокурене цигаро загасив пальцями і сховав у черес. — А потім, знаєте, син довго-довго не давав вістки про себе, щось із півтора року не писав. Я вже не знав, що й гадати,— аж десь так перед різдвом приходить знову лист: невістка пише, бо вона письменна, вчилася в школі... От знаєте що, пане! Може би, ви мені прочитали сей лист? — Чи ж вам іще його не читали? — Читали ще взимі, та я не зрозумів добре. — Лише раз читали вам? — Ей, де! Я й на великдень казав собі його читати! Смутно було мені, знаєте; таке рокове свято, а тут я старий сам! То як мені прочитали, аж мені легше стало. Я маю сей лист тут. Старий пішов у куток, де спав, та звідтам із якоїсь скалу-бини вийняв пом'ятий синявий папір. — Ану прочитайте, пане! Мені так здається, як би я з ними був, коли слухаю. Прочитайте, пане, та не гнівайтеся на старого! Стілько мого. Я вволив волю старому. Невістка писала за свого чоловіка і за себе,— писала із-за моря, з далекої Канади, до родини над синім Прутом: "Кланяюся до вас, таточку Тодоре, та й до вас, мамочко, аби-сьте здорові були зі своїми дітьми! Дякую вам дуже файно, що-сьте нас випровадили до Канади, ще аби-сьте за се много літ прожили! Дуже мені було тяжко тих два роки, бо я, як прийшов, та й сів-єм на голе поле, та не було нічого свого. А тепер маю вже дві корови і пару биків. Се літо, що минуло, був-єм на роботі та заробив-єм 60 доларів — тут долар, як там лев,— та за сі гроші купив-єм собі віз. Але тут легше тримати дві корові й пару биків, як там одну вівцю, бо Тут січки ніхто не рубає, лиш у літі накосю сіна, а взимі возьму та занесу гральми до шопи". — Отеє добре! — замітив старий, що слухав листу так, як би ще не чув його.— Ну, а далі? "Тутки не мож гроші ні з чого зробити, лиш тілько з худоби, бо тут хліб дуже таний, корець пшениці два долари. Я вже тут третій рік, але ще-м не дав нікому ані грейцара за поле податку. Ніхто не платить, але аж по трьох роках маємо платити 4 долари на рік на школу, що діти будуть учитися. Тут у школі нема руського професоря, але ангельський". — Жадного податку не платять! — зітхнув старий.— А в нас! "У Канаді цісаря нема, але царівна. Вона ні до воська не бере, ні податок,— тут край сам отримується, силов до воська не беруть, але, хто хоче, то іде за гроші зі свої охоти. І тут ніхто ні перед ким кучму не скидає, тут кождий рівний, кождий собі пан". — Отеє але! Отеє край! —— не втерпів старий, щоб не скрикнути.— І се правда, пане? — Правда! Слухайте ж далі: "Маєм тут свого ліса 10 моргів на своїй фармі і маєм вже робленого поля 4 морги. Більше-м ще того не робив, бо-м не мав свої худоби. Тут є люди, що вже 10 рік сидять, вони багаті, кождий має свою машину, і січкарню, і косарку. Тут ніхто серпом не жне, ні косов не косить, але всьо машинами!" — Ото! Ади! А де машини взяв? Адже се коштує май-май! "Просю вас дуже файно, відпишіть мені за мою маму, ци вони ще жиють і як ся мають братя і сестри. Та й ще просим вас, щоби-сьте нам прислали разом з письмом маленький образок паперовий, свячений, щоби були на нім дві особи: матір божа і Ісус Христос, бо в сім краю таких образів нема. Декотрі люди позабирали з собов та мають, а нам на гадку не прийшло, та й не маєм. І я вас ще просю, аби-сьте мені додали листок позлітки, бо тут нема. Тим часом поздоровляємо вас всіх хрещених, бо вже ся не будем видіти. Марія Українець" Як цілий лист, очевидно, тішив старого, так се коротке, а таке смутне закінчення дуже його вразило, очевидно, не перший раз, але з однаковою, мабуть, силою, як і за першим разом. — Не будем ся видіти, не будем, мої діточки! — заговорив старий таким безнадійним голосом, мов би ось-ось мав заплакати.— Ви за морем, а моє місце отам, на горбі, де хрест. І хто ж догляне моєї старості? Старий ухопився обома руками за голову і, хоч сидів, так іще більше скулився і згорбився. — Не тужіть, бадіко! А що ж, післали ви їм образок? — зводжу я нарочно бесіду на що інше, щоби старого розважити. — Післав! Як же не післати? — І позлітку? — І позлітку! Та вже коли просила невістка, треба було післати. — То ви пишетеся Українець? — зацікавився я ще, прочитуючи вдруге підпис на листі. — Українець! — Се як? Ви з України? — Я ні. Се ще прадіди наші прийшли з України. Мені дід оповідав. У Жучці маєте повно Українців. Називаються так... Дивна доля! Прадіди утікли з України в Буковину, а правнуки утікли аж за море в Америку! І чому ж то тісно українцям на своїй землі?.. Старий троха підбадьорився. — Видко, діло, їм там не зле. Тілько мені старому біда! Ходжу, кручуся по сім млині, так не раз полежав би собі і за днини,— годі, не можна! Ще й сам собі вари! У млині, на підлозі було справді місце, виліплене грубо глиною; тут, видко, бадіка розкладав ватру на свою кулешу, бо вугля лежало ще й досі. — Ще поки люди у млині, то якось розважать душу. Забалакаєшся та й забудеш свою нужду. А прийде спокійна година або ніч, хоч гинь! Не дам собі ради зі своїми думками. Все гадаю про сина та про невістку. Може, їм там і справді добре, а може, не хотять лише правди сказати, бо чому ж декотрі поверталися з Канади? І чому не пишуть так довго?.. Перевертаюся так, знаєте, на своїй соломі годину, другу,— ні не годен заснути; виходжу вночі з млина та й шукаю сторони, куди вони поїхали. Се вони на схід сонця поїхали? — Ні! До Америки на захід сонця. — Ну, от бачите, я й не знаю. І далеко се? — Ой далеко! Треба з місяць їхати морем і землею. — Так далеко, так далеко! — зітхав старий.— Я їх уже, певно, ніколи не побачу. — Не журіться, бадіко! Бог ласкав, вони доробляться і ви ще з ними потішитеся. —С^Ног би з вас говоривГ)Але я міркую, що мені віку вже небагато. Отак колись вечером ляжу, а рано вже не встану. А мої і на похоронах не будуть. Старий держав у руках лист, який я йому звернув, дивився на нього і розжалоблювався знову. Кліпав повіками і гладив одною рукою своє розчіхране волосся над чолом. — Бувало, невістка зварить борщику, сорочку випере, припильнує мене,— а тепер... Доробився я на старі літа, доробився! Коли б так мав за що, я зараз поїхав би до них... Ет, що я кажу? Куди мені вже до того! Подивіться на сю рибку коло кладки: вже два дні крутиться на тім місці, де її вбило — отак і зі мною: не рушуся з місця... Помовчавши хвилину, старий розгорнув лист, мов би сам хотів що з нього вичитати, і говорив далі: — Зночи лежу я собі на постелі та й дивлюся, як місяць зазирає почерез щілини у стіні. Слухаю: хтось мене кличе: "Тату! Тату!" Се ж мій Митро! Гай, думаю собі, чи не вернувся він? Встаю, відчиняю двері, дивлюся — нема нікого! Ніч така ясна і тиха, Прут шумить... Я перехрестився... Мара, та й годі! Причулося мені! Та чи не помер він там бідний?.. Чому не пише так довго? Зарінком надійшов якийсь хлопець із малим мішком кукурудзи на плечах. Ступив на кладку. — Просили мама змолоти. — Добре, добре, синку, зараз! Дід устав із порога до своєї роботи. І мені була вже пора вертати додому. — Бувайте здорові, бадіко! — Вже до міста? Ідіть здорові, пане! А дякую вам, що лист перечитали. Зайдіть іще коли побалакати... Старий буде, певно, знову якийсь час нагадувати собі слова з листа, потішати себе і тужити... Я зайшов на стежку в лозах. Лози, на весну зрубані, виросли такі буйні, що перепхатися годі. Вони обросли буйним диким хмелем і ожинами, на яких іще досі чорні-лися спілі ягоди. Навкруги було смутно і тихо, тілько щиглі перелітали мовчки з будяка на будяк та стручували з нього легенький сивий пух, що літав довго у повітрі. І як у такій осінній тишині не тужити одинокому старому наймитові із млина! * * * ТЯЖКА ОПЕРАЦІЯ _______________ Ідеалом директора шпиталю д-ра Д. було: по трудах дня якнайскорше покластися в ліжко і при лампі читати часопис або роман та попивати чай. Особливо взимі, коли надворі мело снігом і вітер гудів у комині, доктор чимскор-ше втікав у ліжко і під теплим покривалом простягався та вигинався так само радо, як се робив його трилітній син Влодко, котрого не раз не можна було витягти з постелі. І саме в такий час, коли мороз виходив з костей і по тілі розпливалося приємне усипляюче тепло, дуже часто лучалося, що по доктора приїздив віз або сани з села. Тоді він напочаток відповідав коротко і рішучо, що не поїде до хорого за ніякі гроші, бо сам є хорий; потім проклинав сен порядок чи нелад на світі, що з теплої постелі тягне лікаря на мороз — і то по якійсь ніби добрій волі, без жандарма,— вкінці вискакував з ліжка, одягався скоренько і допитувався у візника уважно, що за пригода, до кого кличуть його і чи справді така пекуча потреба. Так само склалося й нині. Надворі був сильний мороз. Доктор читав саме у ліжку, як західні держави Європи й Америки дбають з усіх сил про свою кишеню, чи то пак про мир в Європі, читав, сердився і починав уже дрімати, коли перед домом станули санки і до кухні увійшов молодий селянин. Приїхав по доктора. Спитали його, з котрого села і хто занедужав,— і сю вістку наймичка понесла лікареві. Лікар не відізвався. Тоді із сею самою вісткою пішла до нього жінка. Він не спав ще, слухав, але не відмикав очей і не відповідав. Тільки коли жінка назвала хо-рого, він усів скоро на постелі і скрикнув гнівно: — Що?! До того старого шкарбуна я мав би їхати у такий мороз! Він ще жиє? Доки ж він гадає жити, сей скупиндряга?! Мало йому, що я вже раз вирятував його від смерті,— він ще другий раз хоче?! Я не поїду! Приклич мені сюди того післанця, що приїхав, я йому сам скажу. І доктор поклався у постіль. У кімнату увійшов селянин і вніс із собою ще добру пайку морозу, що засів у його кожусі. — Ви свояк старого Василюка? — спитався лікар. — Я зять його. Перед трьома роками я вернувся з Канади й оженився у нього. — Що ж він? Хорий? Лежить? Має гарячку? — Я сам не знаю,— відповів селянин.— Він і ходить, і кладеться часом на постіль. Від кількох днів усе говорить, що потребує доктора, і то не кого іншого, тільки вас, бо ви, каже, вилічили його зі страшної гарячки і були з ним дуже чемні. Що йому тоді було? — Тиф мав з бруду і нехлюйства. Не завидую вам вашого тестя. — Знаю...— відповів селянин коротко і зчервонівся. По хвилі додав: — Тепер у нього вже більший лад. Але буває, що у свою хату і цілий тиждень нікого не пускає, ні мене, ні доньки. Я поклав собі хату окремо — і байдуже мені... От старий чудак, удовець... — Не чудак, не чудак,— відповів лікар скоро,— тільки скупар, паскудний чоловік! Коли ви зять, то, певно, чули, що ще перед вами приїхав його син з Америки, здоровий, як оріх, привіз доларів, скільки — не знаю, і в батьківській нехлюйній хаті помер від тифу. Старий держав долари у скрині, але мила не купив. Припадком був я тоді у вашім селі і заглянув у його хату: дочка вже видужувала, а старого я забрав у шпиталь. — Чув я про те все,— замітив селянин несміливо, мовби соромився. Лікар усів на ліжку. Вподобався йому сей молодий, здоровий господар своєю поважною чемністю, що числиться зі словами і нікого не хоче вразити. — Пане докторе, що було, то пропало. А тепер я вас прошу поїхати зі мною, на мій рахунок. Самі зрозумійте, що не годиться мені відмовити старому. Се ж батько моєї жінки, мій тесть. Нині підвечір прийшов до мене: "їдь і їдь,— каже,— привези мені того доктора, що все ходить без шапки; я старий, я хорий..." — Чого ж він ходить, коли хорий? — замітив лікар і зітхнув важко.— Ой, коли б ви знали, як мені не хочеться їхати! — Вірю вам, пане докторе. Але се недалеко, санна дорога гарна, коні бистрі, за годину заїдемо. Лікар почав одягатися. Зовсім не сказав селянинові того, що загадував і чим жінку страшив. Небавом був він уже на морозі і їхав. Санки були вигідні, коні дійсно сильні, а візник не жалував їх. Він і не відзивався ані словом, тільки все думав, як се може бути: надворі сильний мороз, доктор одягнувся в шубу і накрив ноги бараницею, а лису голову виставив цілу на мороз і не дбає — хоч би платком яким заслонив. За годину були справді дома. Коні станули перед високою брамою з острішком. Ціле господарство було обведене кам'яним муром, як фортеця. На подвір'ї гавкав пес. — До буди! — скрикнув хтось здоровим голосом за брамою.— Зараз відчиню! — От вам і хорий! — шепнув зять. Заскреготів ключ у колодці, брама відчинилася, і санки в'їхали на подвір'я. Старий Василюк не привітався з доктором, тільки перше замкнув браму на колодку і потім промовив: — От добре, що ви приїхали. Хорий я, знаєте; старість — не радість. — Чого ж ви ходите так легко одіті на морозі? — спитав доктор, поглянувши на Василюка і його подерту кожушину. Старий не відповів лікареві, тільки зятеві приказав: — Заведи, Іване, коні до стайні і сам іди до свого дому! — Піду, тату! — відповів зять.— А може би, пан доктор прийшов потім до мене на чайок. Адже змерз... — Змерз, кажеш? — озвався старий уже з порога хати.— Ага, змерз. Ну, правда, нині мороз. Та се нічо... А гарбати можеш дати — чому би ні? Ходім! Доктор казав ще Іванові взяти шубу і бараницю до своєї хати й подався за старим у його житло. Тут було натоплено, але тепло з печі перемішалося із сопухом кожухів— і з того зробилася звичайна прикра задуха старих, непровітрюваних селянських хат, котрої ніяке пахуче зілля за образами та сволоком не в силі перемогти. У Васи-люка й зілля не було. Але, щоправда, стіни були вибілені і долівка була підметена. Маленька нафтова лампа ледве освічувала убогу обстановку: дві лави, старомодний стіл, що був заразом і скринею, постіль і жердку з кожухами та ще деякі дрібниці. Василюк замкнув сінешні двері на ключ і засув, хатні двері — на защіпку, поклав залізні вила коло дверей, закрив маленькі вікна ряднами, обтер кулаком свої прй-стрижені над губами вуси — і тільки по сих приготуваннях почав розмову з лікарем, котрий з деяким недовір'ям дивився на старого діда і на залізні вила. — Хе-хе, пане докторе, дай вам, боже, здоровля, що до мене заїхали. — Що вас болить? — спитав доктор. — О, болить, дуже болить; праця... моя, кервавиця моя гіренька болить мене. Доктор не зрозумів нарікання і сказав просто: — Роздягніться, я вас огляну. Дід махнув рукою: — Не треба, хе-хе, не треба. Я здоров... Я до вас з іншим ділом. Але ви не скажете нікому? — Ну, будьте спокійні! — Я так собі й гадав. Кого би то, міркую собі, взяти? Когось із села — не можна. Попа? Жида? Учителя? — ні! Когось чужого? — ані гадки! Уб'є, опришків приведе. Зятя? — ні! Нащо має ждати на мою смерть? Доньку? — вона задурна, невчена, рознесе по селі... Восени, чую, ви приїхали до поліжниці. Згадав я, як ви мене у шпиталі пильнували, дай вам, боже, здоровля, феника від мене не взяли, від смерті мене збавили, чемно зі мною балакали,— і з того часу все мені не сходить з думки: поклич та й поклич його, то добрий і певний чоловік. Ніхто не буде знати. "—До чого ж ви мене покликали? — дивувався лікар чимраз більше, слухаючи неясної мови дідуся. Дід цмокнув язиком, зам'явся, а потім і сказав свою велику тайну: — Я покликав вас, щоби ви мені мої гроші порахували. Я заплачу вам, о! я заплачу. Не гадайте собі! Цілком так, як би ви до хорого приїхали.— І дід засміявся.— Хе-хе! Здурю людей. Завтра пічнуть мене сусіди питатися: "А го хто був у вас вночі?" — "Доктор був,— скажу і не збрешу.— Чогось мені слабо зробилося, і я покликав доктора, самого головного, аякже, бо мене на то стати". А доктор мені файно гроші порахував, мою пра-цейку, мою кервавицю за довгі літа, щоби я знав, що я маю. І ніхто того не бачив, бо то ніч. Доктор осміхнувся, бо ще до такої недуги його ніколи не кликали. А дід дальше тішився, як то він хитро придумав: — Що? Не добре я вигадав? Але ви нікому не скажете? — Ні, ні! — Бо то, знаєте, за ту війну з тими грішми всілякими я цілком збаламутився і вже тепер ні сюди ні туди. Дивлюся на них, як сліпий,— ще тільки австріяцькі розпізнаю. Ото були раз гроші — гей, гей! — бо тата мали, еге! І рублі файні. А ті інші, що настали, то я вже сам не знаю, що беру, що даю, кілько належиться,— кажу вам, не можу собі ради дати. Я на такі великі нумера не вчений, а тут тепер лиш тисячі і міліони. Хе-хе! О, колись-то я виміняв жидові двісті доларів, а він мені наніс таких марок — щось чотири міліони чи скільки там,— я числив і числив і, ріжте мене,— не знаю, чи одурив мене жид, чи ні. — Відразу кажу вам, що одурив вас,— сказав доктор рішучо. — Ові — здивувався дід.— А то як? Лікар вияснив йому, в чім діло,— і старому почали трястися руки, мовби справді нагло занедужав, голос його став жалісливий і та бадьорість, яку досі проявляв, десь щезла. — Падоньку мійі Що ж я доброго зробив?! — бідкався він. Потім замовк, подумав і знову спитався: — Але ви нікому не скажете? — І цілком тихо додав: — Я ще маю долари, маю, маю! Жидові я не сказав цілої правди, о ні! Ви мені почислите? — Давайте, нехай уже раз починаю! — Я зараз. Я ще увечір позносив усе до хати. Бо я тут, в хаті, грошей не держу, о ні! Маю на них інший сховок — і не один. Старий витяг з-під ліжка дерев'яну скриньку і мішок, поклав їх на постіль, подивився на вікно і почав витягати гроші та розкладати їх на столі. Небавом цілий стіл був закритий різними паперовими банкнотами, котрих "не вчений на великі нумера" селянин дійсно не міг почислити, стільки було їх. Лікар стояв здалеку від стола, і тільки коли вже дід усі гроші виложив, приступив ближче та сказав: — Тепер я почну числити, а ви добре дивіться, щоби мені що до пальців не прилипло. — Е! — заперечив дід рішучо.— Ви не з тих, я знаю. Проте він добре дивився лікареві на пальці і хитрими очима водив за всіма його рухами. Лікар складав окремо долари, окремо царські рублі, австрійські корони, німецькі марки, українські карбованці і гривні і вкінці цілі грубі томи польських марок. Тих було найбільше — половину стола зайняли. — Ви звідки стільки добра придбали? — Хе-хе! — засміявся старий.— Праця моя, кервави-ця моя. Потім війна. Яке військо приходило, то в мене брало. Я ж господар, п'ятдесят літ на своїм грунті. Потім син долари привіз. Назбиралося, дякувати богу за його ласку. Лікар тим часом укладав одиниці, п'ятки, десятки, сотки і тисячі окремими купками, щоби легше було їх почислити разом. Потім із своєї лікарської торби, котру взяв з собою, вийняв стару газету, покраяв її ножиком на стяжки і казав господареві дати ниток. Далі позавивав у папір почислені гроші, пообв'язував їх нитками і пописав на обгортках, скільки котрих є. Коли вже на столі було все упорядковане і пов'язане, списав собі на чистім папері всі гроші два рази. Старий Василюк придивлявся всьому тихо і набожно та ждав на кінцеве зчислення, мов на засуд. — Отже, маєте, ґаздо, 3453 долари, 12 500 австрійських корон, 8237 царських рублів, 2747 німецьких марок, 250 000 українських карбованців, і 172 000 гривен, і 8 327 255 польських марок. Ще й кілька большевицьких тисячок тут є. Тут маєте картку, на котрій всі ті' ваші гроші списані. Тепер я вас хотів би щось спитатися; чи ви послухали би моєї ради? — Якої? — зацікавився дід. Лікар цілком поважно почав навчати старого скупаря про різні валюти, про причини їх зросту й упадку в ціні; казав, котрі гроші треба заховати, а котрі негайно видати, і, щоби старий не помилявся, сам при нім відложив у скриньку долари і гроші, котрі не ходили або втратили ціну, а мільйони польських марок зложив у мішок і порадив занести їх хоч зараз зятеві, нехай купує все, що тільки за марки можна ще купити. Все вподобалося старому, що лікар казав, тільки по-слідня рада ні. — Воля ваша,— сказав на те лікар.— Гроші не мої, ви можете їх і в огонь кинути... Ну, мені пора додому, я своє зробив. — Що ж вам дати за ваш труд? — спитався дід і почав щось нишпорити у мішку.— Все так красно пов'язано, що рушати жалко. — То й не рушайте, коли вам жалко,— всердився лікар. — Але ж ви трудилися! — боронився старий і вийняв з мішка пакет по десять марок, котрих разом було не більше тисячі. — Не треба, я не прийму. — Хе-хе! — утішився старий.— Які ви добрі! От чоловік! За сим словом він цілком спокійно сховав пакет у мішок і нітрохи не засоромився. Сердитий, але на виду спокійний доктор почав одягатися: — Раджу вам, ґаздо, ще раз: дати всі марки зятеві, бо ви їх змарнуєте, як дитина. То навіть суд мчв би право взяти вас і ваші гроші у свою опіку, бо ви ними не вмієте орудувати. Старий настрашився: — Суд? Яким правом? — Таким правом, що кривдите свої діти. Доктор не міг уже дальше говорити із старим спокійно, попрощався і пішов до зятевої хати, що стояла недалеко. Тут уже було видко руку і догляд "американця". Світлиця була чиста, ясна, на помості, з великими вікнами, з правдивими меблями. Стіл застелений, на нім велика лампа, кипучий самовар, горівка і перекуска. Лікар був мило здивований, коли се побачив, і його сердитий настрій уступився. Жінка молодого господаря показалася тільки на хвилину— привітатися і довідатися, що з батьком, і потім вийшла у челядну до малої дитини. Лікар пив чай і думав, що з тою всього, що він бачив у тестя, оповісти зятеві, а що промовчати. Вкінці рішив, що тут годі церемонитися і треба поступити не інакше, як при хорім: здорові повинні знати, що недужому хибує, і пильнувати його; отже оповів зятеві все дочиста і подав йому спис грошей. Господар зчудувався, але якось так в міру, здержано, без об'явів великої утіхи, що лікареві ще більше вподобався. — Я знаю,— каже,— що старий має гроші, але щоб аж стільки... Ну, походимо коло нього, коли буде можна. От як наші люде марнують маєтки! Я не впоминаюся у старого нічого, бо й сам дещо маю. За труд дав Іван лікареві двадцять доларів і відвіз його додому. Дома жінка лікаря ще не спала. — На, маєш, Зеню, двадцять доларів. — Ов! —здивувалася жінка.— Се старий скупар так розщедрився? — Де ж там! Се його зять. — Що ж там було? — Тяжка операція була. Побачу сими днями, чи вдалася. Операція дійсно повелася, хоч і не цілком. По двох днях зять старого скупаря привіз докторові корець пшениці і вістку, що від тестя дістав більше як вісім мільйонів марок. Надумався старий, але про долари у скрині все ще не згадав ані словом... * * * ФЕРБЕЛЬ _______________ Попоїли і випили так, як на празнику годиться. І ще лишилося стільки страви, що можна було двадцять осіб нагодувати. Потім надимили тютюном так, що в хаті стала осіння мряка. Одні допивали ще чорну каву, другі кінчили пиво або вино, треті вже дякували господареві й господині,— наставала хвилина звичайна на празниках у священиків, коли ніхто не знає, що далі робити. Але се лиш так здається. По хвилині ціле товариство вже знало, що робити. Кільканадцять старших осіб пішло в карти грати,— столики, свічки, папіроси, чарки, вино і карти вже ждали на грачів; а молодь вийшла у сад погуляти, поспівати та пожартувати. За тими молодими, окремо і трохи здалека, мовби до них не належав, вийшов суддя Євген Волинський, ідеал матерів, що мали доньки, мрія панночок, що хотіли віддаватися — що ж з того? коли притім такий завзятий кавалер, що на нього майже не було надії. Вже зі злості говорив дехто, що він картяр і довгів має по вуха, проте не було празника, на котрий його не запрошували би з містечка, все в надії, що чей хлопчисько надумається і опам'ятається. Він зайшов у сад і очима знавця подивився на молоде товариство. Були тут дві учениці з вищої гімназії, обі доньки господаря, були ще дві їх товаришки з сусідства, також студентки,— всі чотири курили папіроси на знак того, що вони діти 20-го століття і далеко більше вчені, ніж їх матері та бабусі; були два богослови, дуже добрі співаки і по-мужицьки солодко-чемні, але неповоротні, як слони, були і три тонконогі гімназисти з фаворитами — всі п'ять не курили тютюну на знак своєї вищості від дівчат; був ще й менший "нарибок", що бігав по саду та зводив незвичайний крик. Суддя Волинський глянув на се товариство і, хоч відразу зміркував, що він у ньому був би найважнішою особою, не прилучився до нього, лише завернув без вагання до хати. Тут старий декан привітав його радісними словами: — А! Добре, що ви прийшли! Нам бракує одного до преферанса. — Дайте йому спокій! — промовив батько одної з дівчат у саду.— Нехай собі йде між молодих! Що він між нами, старими, має робити? — Ех, отче, я вже не молодий! — замітив суддя з тим удаваним жалем кавалерів, котрі знають, що ще їх ніхто не зачислить до старих. — Сідайте! — приказав рішуче декан.— Шкода часу! Судді вже не випадає якогось дурного "пташка" бавитися з дітьми. — І я тої думки,— повторив суддя,— не тому, що "не випадає", лише тому, що всі ті цензури, пташки, збирання меду, забави в квіти і т. п. страшно глупі. — Тепер уже дівчата так не бавляться,— замітив батько доньки в саду, мішаючи карти.— Тепер про що хоч говори з ними! Вчені! — Але борщу зварити не вміють,— додав злобно декан.— Ну, зачинаймо! Почався преферанс. Грали його зо дві години, аж знудилося всім. У комнаті при трьох столиках (при однім грали й пані) тільки й чути було: пас, сім перших, просте три, контра, ре, мізерка, іду, прошу о три карти, я забила адутом, маю чотири леви, рабую... Підвечір дехто від'їхав, але більша частина товариства лишилася. Молодь почала танцювати при грамофоні, а картярі примістилися при двох столиках, але вже замість нудного преферанса та лябета грали фербля. До самої вечері лунали у комнаті слова: візо, три рази, два пси, Mäusel, десять ліпше, око, двадцять дев'ять, триста око, Kunststück 1 і т. п. Дівчата кілька разів заглядали до сеї кімнати, дивилися на пана суддю і на купку грошей, що лежала перед ним, та й верталися до богословів і гімназистів. А пан суддя грав спокійно, вираховано, майже байдуже, проте завзято і з охотою. Для його нервів уже справді не "пташка" тре- ' Фокус (нім.). ба було, тільки такої гри, як фербель, що давала потіху, і страх, і надію — разом се дике вдоволення, за яким пропадають картярі. Вечеря забрала картярам зо дві години дорогого часу. Зате, щоб наздогнати втрату, потім ставки при ферблю підвищилися, і на двох столиках пересувалися купки грошей, які разом з наріканням на тяжкі часи могли дивувати непривичного чоловіка. Година такої гри вистала, щоб кількох священиків від'їхало додому "сполоканих чисто". Лишився тільки один столик з грачами, які встоялися в боротьбі, між ними й Волинський. Щоби ніхто потім не мав до нього жалю, він на чотири години наперед заповів, що точно о 5 годині рано перестане грати і від'їде, бо о 9 год. має судові розправи. Всі згодилися на се, бо були пресвід-чені, що й самі роз'їдуться скорше. Тим часом уже в сусідніх кімнатах стало тихо, уже молодь роз'їхалася і змучені доматори та слуги спали, вже й літнє сонце зійшло, а картярі не вставали від столика, тільки сиділи, як пугачі, з підпухлими очима, невиспані і втомлені, та кидали по черзі карти на стіл. — Ще півгодини і я їду! — заповідав наперед суддя. Минуло півгодини, і він справді встав, попрощався і від'їхав. Чотирьох грачів лишилося ще при столику, між ними й старий декан, котрий один тримався ще найжва-віше, мовби тільки що встав зі сну. Дома у містечку суддя висипав у столик три великі жмені паперових, срібних та нікелевих грошей, замкнув шухляду, приказав своєму лакеєві, щоби збудив його о восьмій годині, і поклався на годинку спати. Призвичаєний до нічних гулянок, він видумав собі, як часто хвалився, метод прискореного спання, так що йому година-дві спочинку заступали цілу ніч. О восьмій годині він встав досить бадьорий, вмився, випив каву, перечислив гроші у столику (було звиш двісті корон) і пішов до своєї роботи в суд. Перша справа, про яку прочитав в актах, вразила його спочатку немило, потім викликала на уста усміх, далі застановила на хвилинку — так, що він майже не завважив, як перед ним станули чотири парубки і жандарм. Сей жандарм, що мав тепер свідчити, прискаржив перед кількома тижнями парубків, що грали фербля, забрав їм карти і 46 сотиків — карти були в актах — і нині вони мали відповідати перед судом за газардову гру. Суддя подивився на парубків і почав їх випитувати, хто вони. На вдивовижу довідався, що всі вони з села, де ще перед кількома годинами він сам грав фербля на празнику. Один був навіть фірманом у священика — парубок бувалий, що два роки сидів "у Пруса" на зарібках, другий війтів син, що ходив рік до гімназії і покинув її вже давно, третій парубок з двора, а четвертий "урльопник", що недавно вернув з війська. — Ти служиш у священика? — Так! — відповів фірман. — Давно? — Вже з рік. — То ти фербля граєш з другими? Не знаєш, що за се карають? — Ми не грали фербля, тільки візка по грейцару. Інші парубки повторили те саме. Свідок-жандарм оповів, що підглянув вікном, як сі парубки грали. Кождий з них мав по чотири карти в руках і чути було слова, по котрих він пізнав, що грали фербля. Він зайшов у хату і забрав карти та гроші. — Чи вікно було відчинене, коли ви слухали? — Ні. Встав заступник прокурора і зажадав рішуче покарання обжалованих, бо нема сумніву, що вони грали фербля. Але суддя сьогодня не вірив так на слово жандармові і задумався на хвилину. Погладив собі, мовби з клопоту, чуприну, потім взяв карти в руки, вийняв аса, короля, даму-кер і десятку трефову, подержав їх хвилину в руці, а потім показав фірманові священика. — Що то є? — Триста з оком! — відповів фірман з радістю, мовби хотів похвалитися своїми відомостями. Суддя з видимою лютістю кинув картами об стіл і заворкотів щось незрозуміло. Але по хвилині був уже спокійний і знову з карт вийняв три дами і трефового хлопця та показав війтовому синові: — А се що? — А се кунштук, прошу пана сендзі. — Н-ну! — вимовив суддя сердито під носом, стримуючи тим способом якісь інші слова.— Чого ж ти один з другим не признаєшся до фербля, коли знаєш його грати? Парубки мовчали і суддя замовк. В душі був він лютий на їх глупоту: замість не признаватися, ще й хваляться, що знають фербля. За сю глупоту не мине їх кара! — Я бачу,— промовив він знову,— що ви грали фербля. Тут ви не викрутитеся. Розумієте сю гру, отже, грали! Признавайтеся! Кажи ти! — Та ми направду грали фербля,— признався перший фірмам. — Що ж? Се вільно. Можна панам, можна і нам. От у нашого єгомостя сеї ночі грали фербля. Я сам бачив. Та й пан... "Певно, скаже, що й я грав",— блискавкою мигнула думка в голові судді, і він, щоби фірманові перебити бесіду, вдарив кулаком об стіл та скрикнув грізно: — І панам не вільно, і хлопам не вільно! Але пани хоч мають гроші, а хлоп украде курку, забере покладки з гнізда або зробить яку іншу шкоду, аби заграти собі в карти,— і для того хлопові більше не вільно, як панові. Розумієш? Ти мене не вчи! Сим "хлопським" доказом суддя дійсно замкнув рот фірманові і іншим парубкам, і вони вже тепер признавалися за порядком до фербля та ждали на засуд. Суддя Волинський не мав уже чого сумніватися, але заки видав засуд, ще добру хвилину зовсім без потреби перекидав акти, сердився на писаря, заглядав у вікно — і тільки потім встав і засудив кождого парубка на десять корон кари з заміною на два дні арешту. Парубки вийшли помалу з комнати, трохи здивовані, трохи зажурені, і всі, крім війтового сина, укладали собі вже в голові, що не заплатять кари, тільки, очевидно, відсидять в арешті. А суддя Волинський по сій справі цілий день був сердитий і в душі зарікався грати фербля аж до найближчої нагоди... Двісті корон пішки не ходять... * * * ХРЕСТ ПОМІЖ ЛИПАМИ _______________ Була служба божа для війська в полі за бойовим фронтом. Гарне місце вибрали на сю годину. Військо стояло на зеленій леваді. За левадою був потік і дубовий ліс. Перед військом піднімався лагідно спадистий горб, і на тім горбі росли чотири старі липи. Поміж липами стояв високий дубовий хрест з різьбленим розп'яттям під дашком. Різьба була майже природної величини, грубо тесана, тільки лице Христа виявляло несказанний біль. Це було добре видко, коли літнє ранішнє сонце кинуло між липи кілька снопів проміння саме на стать і голову Христа. Проміння ломилося в листі і тремтіло — і навколо Христа творився ясний золотисто-зелений німб. Під хрестом був престіл для богослужіння, а ближче до війська — амвон, замаєний зеленню. Довкола престолу сиділа старшина на кріслах і лавках, принесених з недалекої ліс-ничівки, а нижче на леваді стояли мовчки відділи війська. Тихе богослужіння скінчилося скоро. Сонце світило, оркестра грала побожні хорали, зелений ліс гомонів незвичайною луною, далеко відзивалися гармати,— був настрій зовсім інший, як у церквах. Священик вийшов на амвон і сказав проповідь. Коротко, остро, по-воєнному. Маєш служити цісареві і боронити вітчизну. Це діло богоугодне, і за нього жде тебе нагорода на цім і на тім світі. Твій обов'язок приймати спокійно слабості, голод, холод, невигоди, каліцтво і, коли треба, то смерть. На те ти присягав цісареві. Смерть вояка на війні — чесна і славна; жертва потрібна для загального добра. Потім промовив з горбка старий генерал по-німецьки і по-чеськи, щоб його розуміли всі німці і слов'яни його дивізії. Говорив ще остріше, як священик, мов прикази видавав. Пригадав славу цісаря з ласки божої і пресвітлої династії, божу опіку над народами його величності, обов'язок вояка вмерти — і закінчив окликом на честь цісаря: "Hoch! hoch! hoch!" Військо скрикнуло три рази те саме, а ліс повторив ще кілька разів: "Ох! ох! ох!" Оркестра заграла "Гімн народів", у котрім народи молилися не за себе, тільки за цісаря. Всі віддавали честь і слухали музику. Оркестра втихала, а військо ще слухало і ждало. Настала дивна хвилина, котрої ніхто не сподівався. Здавалося, вже богослужінню кінець, а тут хтось з амвона знову говорить. Голос чути щораз виразніше і голосніше. Якась прозора стать, мов з ефіру, стоїть на амвоні подібна до Ісуса з хреста, тільки в білій одежі, позолоченій промінням сонця. На хресті між липами в тіні не видко вже розп'яття, зате з амвона чути виразно м'який і добрий, але втомлений голос: — Правду кажу вам, що коли б ви уживали стільки розуму, сили і заходів на те, щоби добро творити, стільки розуму, сили і заходів спотребовуєте на те, щоби зло творити, то був би рай на землі. А ви творите зло і ще молите бога, щоби вам помагав зло творити. Ви забули, що він отець небесний, і зробили з нього царя небесного, опікуна для ваших земських царів і панів, а не бідних і нещасних. Просите його, щоби він допоміг вам покорити і під ноги взяти всякого врага і супостата, і забуваєте притім, що враги і супостати такі ж його діти, як і ви. Він у вас пан і бог німецький, австрійський, англійський, французький, російський — а не однаково добрий бог усіх людей на землі. І здається вам, що ви молитвами і музиками прихилите його на— свою сторону, щоби він вас вивищив, а других скривдив. Горе вам, лицемірні учителі правди божої! Ви слуги земських царів і багачів, а не отця небесного! Нічого ви не навчили ні великих, ні малих, хоч уже вчите майже дві тисячі літ. Одних благословите на розбій, а других навчаєте коритися і терпіти, щоби розбійникам було добре. А отець небесний не хоче ні розбоїв, ні терпіння людей, тільки хоче, щоби ви жили між собою, як добрі діти доброго батька. Амінь! Голос затих. Ніхто не міг уявити собі, що це було, чи справді голос якогось чоловіка, чи внутрішній голос совісті у кождого,— це впало на душу слухачів якось так несподівано і перелетіло так скоро, як часом образ довгого життя, що за одну хвилину в пам'яті можна його переглянути. Всі мовби збудилися спросоння, у котрім чули цілком ясно чийсь голос, тільки не знали певно чий. Тепер тільки зауважили всі, що в повітрі далеко гудів літак. Ад'ютант вибіг на горбок розглянувся і вернувся скоренько до генерала. — В ліс! — скрикнув генерал. По кількох хвилинах усе військо було в лісі, а літак перелетів високо і спокійно понад горбком, чотирма липами і самітним хрестом поміж ними. Маленькі пташенята ховаються так перед половиком у терня... Бідні люде, що створили собі бога на свою подобу! * * * ШЕРЛОК ГОЛМЕС _______________ Стався скандал в місточку. Двадцять кроків від постерунку повітової поліції розбив хтось склеп і украв на два мільйони найкращого тютюну і на триста тисяч стемплів. Тютюн і стемплі були власністю Мехля Коркеса, жида; з тої причини ще не було би скандалу, бо в місточку верховодила антисемітська партія, котра жидів не жалувала. Але злодій був такий безличний, що під самим носом поліції розбив склеп, і отеє був скандал. Порядний злодій повинен мати настільки сорому і патріотизму, щоб не стягати на поліцію закиду недбальства, і повинен красти десь дальше. Але люди на війні взагалі попсувалися, і делікатних злодіїв уже не найдеш... Коли Коркес відчиняв свій склеп, не завважив нічого. Двері були зачинені, як звичайно. Тільки, коли увійшов до склепу, побачив, що одна половина деревляної віконниці висіла на завісах, а друга лежала на землі. Самі вікна були примкнені, лише одна шибка була вибита і нею навіяло до склепу трохи снігу. Коркес тільки скрикнув зі страху: "Вей мір!" — зрозумів відразу своє горе. По хвилині вже знав, що йому пропало, і, як обпарений, біг на поліцію. Всього двадцять кроків, не більше. Проте він засапався і ледви був годен сказати вартовому, що сталося. Вартовий задумався: — Не знаю, чи будити пана комісара, чи ні? — Збудіть, збудіть, прошу вас. Може, віднайде. Се ж не голка — яких двісті картонів найкращого тютюну, се добрий мішок. Не сховає в кишеню... — Дивно, що я не чув,— бідкався вартовий.— Від третьої години не сплю, виходив кілька разів надвір, а тут так близько крадіж! Не знаю, чи будити, чи ні? Буде злий. Жид трохи не заплакав. — Йой! Що мені робити? Я сам піду і збуджу пана комісара! — Не можна! Заждіть, я піду послухаю, може, вже не спить. Вартовий підійшов тихенько до дверей комісара і почав підслухувати. У кімнаті тріснув хтось кілька разів бензиновим пальником — певно, хотів закурити папіроску. Вартовий застукав у двері і увійшов. Комісар лежав у ліжку і курив. — Пане комісар, сеї ночі обікрали трафіку Коркеса. — Обікрали? — здивувався начальник.— Се тут, коло нас? А чому ж Коркес не пильнує свого склепу? Вартовий не знав, чому Коркес того не робить. Комісар мовчав довго і думав. Вкінці промовив: — Закличте пана Пшепюрку, нехай він там займеться. Я маю важніші справи, політичні... Пан Пшепюрка, котрий мав сим разом віднайти маєток Коркеса і рятувати добру славу поліції, був знаним у місточку Шерлоком Голмсом. Ще перед світовою війною він скінчив два класи гімназії, по війні почав учитися в семінарії, але се для нього вже було затяжко і запізно, бо не міг погодити своїх кавалерських потреб і звичаїв з вимогами школи. Між ним і учителями постала велика незгода, і він мусив покинути школу. Просто з лавки шкільної він пішов боронити вітчизни і кілька місяців був навіть офіцером. Потім доказали йому, що не має ніякого права звати себе офіцером, і він несподівано почув у собі, що зроду має талант на полі ці йного агента. Свій талант виявив він найкраще пильним збиранням різних "пошляків", себто слідів політичних злочинів українців, і на тім полі поклав такі великі заслуги, що вже про свою будучину не мав чого лякатися. Так сього заслуженого мужа пішов вартовий шукати. Не довго й трудився — Пшепюрка сам надійшов, мовби його хто покликав. Довідавшись, що сталося, він чимскорше побіг до склепу Коркеса. Заглянув у всі кутки, підняв з помосту якийсь ґудзик, сховав його скоренько, розпитав Коркеса, хто вчора був у нього, коли побрав тютюн із склепу і кілько, а потім з вартовим пішов просто до дому жида Ко-зовера. Козовер мав одну хибу, що занадто вірив людям і, коли від них що купував, ніколи не питався, звідки се мають. Часом ся легковірність була підозріла і він мав деякі неприємності в суді. Зрештою, був то чоловік дуже побожний і обиватель зовсім лояльний, котрий про всякі народні свята мав навіть правдиву полотенну польську фану, а не паперову, як інші жиди. У Козовера був селянин-рибак, приніс рибу на продаж. Саме при огляданні риби надійшов Пшепюрка з товаришем. Жидові зі страху впала риба з руки на поміст і там ще трі-поталася. Він занімів і затріпотався так само, як та риба на помості, а жінка і діти задеревіли. — Пане Козовер, я мушу у вас зробити ревізію. — За чим? — спитав жид без духу. — Уже я знаю, за чим. Селянин хотів вийти; Пшепюрка не дозволив, казав поліцаєві станути в дверях. Бистрим оком розглянувся по брудній кімнаті, витяг власноручно якусь скринку з-під лавки, заглянув усередину, не найшов того, чого шукав, і покликав жида у сіни. Там оба довго розмовляли і шукали — і вкінці ревізори відійшли, не найшовши нічого. Козовер вернувся до кімнати сам; був дуже сердитий. — Вже мені справив шабас,— сказав входячи. — Н-ну? — спитав рибак. — Що, "ну"? — відповів жид гнівно.— Десять тисяч коштувала мене та візита зрана. — Та за що? — За що? За той дух, що в мені є. Жид є на то, щоби платив, і я плачу, чи є за що, чи нема. Тим часом ревізори йшли вже дальше — просто до дому шевця Кароля Дітріха, потомка німецьких колоністів, але вже щирого поляка. Дітріха не було дома; він пішов у місто випити одну-дві чарки горівки на снідання. Тому ревізори могли в його мешканні шукати спокійно і справді найшли у столику два картони найкращого тютюну. Пшепюрка усміхнувся до поліцая, поліцай до Пшепюрки — і оба із збільшеною охотою вийшли з мешкання шукати за рештою тютюну у сінях та на горищі або в пивниці. Саме в ту пору надійшов Дітріх. Побачивши гостей, він здивувався трохи, але зовсім не розсердився, бо з поліцією і судами мав діло не раз, і злякати його не було легко; сам£не раз доносив поліції на декого з власної охоти або чужої намови. — А! Гості у мене! Так рано? Замовити черевики чи чоботи? — Я вам сам ушию добрі чоботи,— промовив Пшепюрка гордо. — Кажіть, де ви сховали тютюн? — Там є у столику дві пачки "Ксанті". Хочете закурити? Прошу! Дуже гарний тютюн. Сі слова виглядали на глум. Тому не диво, що Пшепюрка розсердився і свій гнів виповів словами: — А то відколи такі полатайки курять "Ксанті"? На те Дітріх виповів свої почування ще остріше: — А що ж ти собі, паничу, думаєш, що мене не стати на "Ксанті"? Що ж то я є? Чи староста, чи комісар поліції, чи, може, суддя або який директор гімназії, щоби я "сам пан тре" курив? Я є щвець — розумієш: швець! І можу закупити цілу трафіку! — Уже й "закупив",— замітив Пшепюрка невдало.— Покажіть-но, де зложили? Дітріх чув у місті про крадіж у Коркеса, а що не почував себе до гріха, тому тепер, на таке підозріння Пшепюрки, вибух страшним гнівом і кинувся на агента з кулаками. Але поміж ними станув сильний поліцай, і до бійки не прийшло. Скінчилося на кулаку. — Шукай один з другим, бо вб'ю! — кричав швець.— Все мені одно: або ваша смерть, або моя! Така зневага! Шукай, чи найдеш! А потім підем до Коркеса, нехай скаже, чи я вчора не купив собі у нього дві пачки "Ксанті"? По сих рішучих словах Дітріха Пшепюрка щось подумав і сказав до поліцая коротко: — Ходім! Ся постанова була дуже несподівана, тому не диво, що Дітріх набрав сміливості і кричав далі за Пшепюркою без належного поважання: — Іди на зламану голову! А вступи до Коркеса, спитайся! Голодранець якийсь! Гадає, що я "урженднік паньство-ви" [...]. Зазнавши такої неприємності у службі, Пшепюрка відпустив поліцая додому і пішов сам у місто. Шукав "пошля-ків" з годину, говорив ще раз до Коркеса і вкінці повідомив свого начальника, що найдені сліди наказують йому виїхати пополудні залізницею в містечко К. Там він сподівається найти злодія: може, навіть по дорозі стріне його. Здогади Пшепюрки справдилися. На найближчій станції він виглянув у вікно і побачив, як якийсь вояк не вояк, бо не вся одежа на нім була вояцька, з двома скриньками всідав до вагона. Пшепюрка придивився йому добре, але з вагона не виходив, лише усів собі при вікні, вийняв тютюн, скрутив грубу папіроску і закурив. Шкода, що притім не було Дітріха; по димі з папіроски він був би пізнав, що і Пшепюрка курить не "сам пан тре", тільки делікатний фабричний тютюн. На дальших станціях Пшепюрка лише визирав через вікно, чи чоловік з двома скриньками виходить, чи лишається дальше у вагоні. Тільки коли вже настала ніч, він перейшов до вагона, де були дві скриньки, усів собі і ждав, поки поїзд стане. В містечку К. чоловік зі скриньками висів; за ним скоренько вийшов Пшепюрка. В темній улиці, де не було людей, приступив до нього і спитався тихо: — Знаєш, куди занести? — Знаю... Потім оба розійшлися... В дві години пізніше в готелі "Варшавськім", котрий ще перед кількома роками називався "Віденським", а все належав до знаменитої родини Апфельбаумів, в окремій кімнаті, призначеній тільки для вибраних гостей, старий Апфельбаум приймав пана Пшепюрку прекрасною горів-кою, рибою по-жидівськи, шабасовими калачами і вином. Пшепюрка був веселий, але вів розмову якусь занадто поважну. — Ну, як же ж буде? Півтора мільйона то таки замало. Тютюн першої сорти, от-от подорожіє подвійно... А я й страху наївся, бо мені ґудзик відорвався при роботі, о! дивіться! Ніхто такого не носить. І тут показав ґудзик, уже пришитий. — Я доложу ще одну пачку,— відповів Апфельбаум. — Мало. Адже я мушу і спільникові дати. — Зі стемплів не буду мати жодного пожитку,— борониться жид. — То віддайте мені,— сказав Пшепюрка. Але Апфельбаум не хотів віддати. Торгувалися ще з півгодини. Жид докинув ще сто тисячів, і на тім стало. По сій угоді, сховавши гроші, Пшепюрка почав жартувати і виповідати дуже фільозофічні гадки, н[а] пр[иклад], що найтяжче самого себе слідити, спіймати і віддати на кару. Сього жоден Шерлок Голмес не потрафить, а він прочитав майже всі його чудові історії. Апфельбаум не читав сих історій, але цілком згодився з Пшепюркою і сказав, усміхаючись, що се йому також ніколи не вдалося... Попоївши і випивши добре, Пшепюрка казав себе збудити на ранок, перед відходом поїзда, а поки що пішов у кав'ярню забавитися. Рано, вертаючи додому, він арештував у поїзді молодого українця, що їхав до іспиту зрілості. Підозріння було неабияке: противиборча агітація, приналежність до ватаги опришків-більшовиків і до тайної повітової ради, крім того, підпали дворів, разом взявши — одна велика зрада держави. Замість тютюну привів Пшепюрка сього студента на поліцію. Начальник був дуже радий. 1923 * * * ШЛЯХТА КАРТОФЛЯНА _______________ Був я в Пустополі на комісії. Там двірський парубок, мабуть, на приказ властителя села, п. Левицького, почав орати загін Івана Сороки, а Сорока, не багато питаючи, убив парубка по короткій сварці. Отже, треба було для суду ще дещо розвідати, оглянути місце злочину і т. п. Уже другий раз був я тут за сим ділом. Вертав я попри панський двір. Знакомий властитель Пустополя, пан Левицький, побачив мене з подвір'я і запросив до себе "на хвилинку"; мені треба було й єго дещо розпитати, до того, надворі був мороз, я перемерз, отже, й вступив я до двору. Пан Левицький оповідав страшні речі про злі часи і трохи не завидував мені, скромному урядникові. Я потакував єму мовчки і спокійно пив добре угорське вино, яким мене почастував мимо злих часів. — Що вам за біда! — говорив він майже з пересвідченням.— Прийде "перший", пане добродію, гроші в кишеню і цілий місяць маєте спокій! А в нас, гречкосіїв, не так: нема "першого", нема певності... Прийде злива, град... і все пропало! А жити треба, і занадто скромно не можна. Хоч ми демократи, але самою картофлею і квасним молоком жити годі і часом випадає гостей прийняти. — Се правда,— відповів я цілком коротко і спокійно, але п. Левицький почув якийсь глум у моїх словах і повторив: — Так-так, пане добродію, ми демократи! Може, не вірите? — Але ж, пане! Я зовсім не думаю перечити... Ви демократ, однак — не гнівайтеся — ваш найстарший син, здається, вже не великий демократ, бо дуже пильно шукав в архіві шляхетського герба. Я се знаю. — То ніщо, пане добродію! Він офіцир, у війську ще на се дивляться... Левицьких у нас багато, так як у німців Міллерів і Майєрів; отже, мій Генко думав, що походить із шляхтичів Левицьких. Але я ретельний демократ, герба не шукаю. — Не сумніваюся,— відповів я спокійно, однак п. Левицький мимо того глянув на мене з недовір'ям. — Бо то, знаєте, пане добродію, часи тепер інші, і що нині значать давні титули: князь, граф, барон — глупота людська, та й годі! О, чекайте, пане добродію, я вам покажу, на що тепер шляхта зійшла. Пан Левицький взяв з бюрка якусь брошуру і подав мені. — Подивіться: се цінник досвідної стації годівлі кар-тофлі в Західній Галичині. То знамените, пане добродію! Чого вже люди не видумують! Читайте! Різні роди картофель названі: "остоя", "доленга", "заглоба", "кармазин", "корчак", "п'яст", "тулима", "баторій", "лєх", "кракус", "боньча", "леліва", "вєнява", "корвін", "гоздава", "лєшок білий", "зємовід" і т. д. Як же то вам подобається? Що, не пишне се? Були колись грецькі і римські боги та цісарі: Амор, Гектор, Кастор, Неро,— а нині они "зійшли на пси". Були колись королі П'яст, Лєшок і шляхтичі: Заглоби, Боньчі; Остої, Корчаки і Доленги,— а нині так називається картофля!.. Се пишне! З Лєхів, П'ястів і Баторих можна робити горівку; Заглобами, Корчиками і Доленгами можна кормити худобу, а всю ту картофляну шляхту можна засадити і на хлопськім полі, буде рости... Зацікавила мене вся картофляна шляхта, і я з недовір'ям перекидав карти з образками картофель та з підписами під ними. Так є! Маємо справді картофляну шляхту. — Розумію,— сказав я на се,— коли красній рожі дають ім'я королеви Вікторії, хоч та королева зовсім не була подібна до рожі,— рожа гарний цвіт, поетичний,— але картофлю називати Баторим, П'ястом або Лєшком!.. Гм, мені здається, що з того можуть вийти зовсім не милі і не патріотичні пригоди. Наприклад, безрогі сотворіння з'їдять сего або того короля, незважаючи на єго історичну славу... або горівчана есенція з "корвіна", "корчака" і "доленги" звалить хлопа в рів... Несмачне се, патріотизм не на своїм місці. — Але ж, пане, се прекрасно! — боронив пан Левицький своєї думки.— Щодо мене, то я, пане добродію, ані в думці не маю заводити у себе сю картофляну шляхту і, як правдивий демократ, саджу по-давньому нашу просту барабульку. Бачите, на що тепер шляхта зійшла?.. Інші часи тепер, пане добродію! — Змінилися! — замітив я коротко. Пан Левицький був, очевидно, вдоволений і сміявся весело. По хвилині слуга внесла пошту з міста і положила на стіл перед паном. — Там,— каже,— чекає післанець, що приніс газети і має інтерес до вельможного пана. — Чого хоче? — Не знаю. Жінка єму хора, то певно... — Нехай зачекає! — відповів пан дідич і кинув оком на новинки в часописі.— Ов, справді? —скрикнув здивовано.— Полковник Штайнберг дістав шляхетство: Edler von?.. 1 Знаю єго, пане добродію; ще рітмайстром служив при уланах в нашім місточку! Що ми не раз випили у веселім товаристві! Прощу вас: Edler von... но, но! І цікавий я, за що? Я усміхнувся незначно на таке здивовання пана Левиць-кого. — Очевидно, за якісь заслуги,— замітив я від нехочу. — За які заслуги? — Не знаю. — Отже, він тепер шляхтич? — Шляхтич. — Но, но! Нема то, як при війську! Помалу, але тим певніше можна всего дослужитися... В голосі пана Левицького замітив я деяке розчарування, але тілько на хвилину, бо небавом, скоро лише відложив часопис і кинув оком на цінник з картофляною шляхтою, роз'яснив своє рум'яне лице і з глумом кликнув, мовби мав парубка перед собою: — Федьку, возьми-но там півкірця "корчаків" і "до-ленгів" і посічи для корів до січки! Ха-ха-ха! І я засміявся з такого "упадку" шляхти. — Ага! правда, там жде післанець! — пригадав собі дідич і вийшов до сіней. Крізь відчинені на хвилину двері повіяло морозне повітря до кімнати. — Чого хочеш? — чув я виразно розмову в сінях. — Прошу пана, я би просив заплатити мені за ношення пошти. Вже від півроку не дістав я нічого. — Адже громада платить тобі! — Громада платить за своє. — Ти мені винен три кірці картофлі, пане добродію! — Але я мав їх відробити в жнива, а за пошту... — Не дам тобі нічого, забирайся! — Пане, жінка мені хора! — А що то мене обходить! Ні, чекай! На, маєш дві шістки. — Так мало? 1 Шляхетніший від?.. (Нім.) — Так мало? — покривився пан дідич післанцеві.— Іди собі, забирайся! По хвилині сидів пан Левицький знов зі мною при вині. Був обурений. Я мовчав. — Хлоп, пане добродію, завсігди хлопом! Смаруй Федя медом, а Федьо все Федьом. Самі на себе видумали сю приповідку. — Бідний нарід! — сказав я. — Ет! Хто нині багатий?! — Люди голодують. — Самі собі винні, працюватиме хочуть! — Праці нема! — Хто її шукає, завсігди найде. — Треба їх навчити шукати. — Хто хлопа навчить? Тупий, як жидівська сокира... — Він тому не винен. — А хто винен? На всякий випадок, не ми, демократи, тілько шляхта, що занедбала нарід. На сі слова я не відозвався, бо в тій хвилині у сінях хтось глухо закашляв, вийшов на ґанок, а звідси пішов попід вікна. Був се післанець. На що він чекав?.. Дідич глянув у вікно і почав розмову про убійство. — Сороку, розуміється, покарають. — Розуміється. — Смертею? — Сумніваюся! Адже поле єго... — О ні, пане добродію, се я краще знаю. Побачимо, хто виграє. "Побачимо",— подумав і я собі, знаючи справу також добре. Прикро було мені, я хотів зараз від'їхати, але надійшла пані дому і задержала мене ще на підвечірок. Годі було відмовити, щоб не показатись нечемним. До стола засіла ціла родина: дідич, єго мати і жінка, доросла донька Стася і малий синок Адась. — Дивна зима сего року, так мало снігу! — почала стара бабця розмову погодою. — Ми вже так чекаємо на весну, худоба змарніла,— докинула пані Левицька з господарства. — Хлопи аж почорніли! — замітила панна Стася.— І ще постять! — Що то значить "постять"? — спитався Адась.— Молоко лише п'ють? — Ого! Коли б они молоко мали! — відповів пан Левицький.— Бідний нарід! А шляхті се і не в голові! — Демократам також не дуже,— замітив я з усміхом.— Очевидно, не всім... — О пане добродію, як же так можна казати! Ми демократи — що інше... З недалекої церковної дзвіниці відозвалися дзвони. Голос їх долітав виразно до двора. Наймичка внесла чай. — Хто се помер? — спитала бабуся. — Вмерла жінка того, що пошту носить. Хора була вже від довшого часу. — Така молода жінка! — Ніхто не доглядав бідної,— додала слуга з жалем. — От бідний нарід! — закінчила бабуся сю невеселу тему. — Як же ви, пане суддя, бавилися в карнавалі? — звернулася панна Стася до мене з питанням. — Так, трошки... Панна Стася замітила, що я був"у лихім настрою, і не випитувалася мене дальше. І я небавом встав та подякував за гостину. З паном Левицьким пішов я до канцелярії по своє хутро. На столі лежав цінник картофляної шляхти. Я ще раз глянув на него. — Можете собі забрати сю шляхту картофляну! — засміявся пан Левицький.— Сим можна добре забавити демократів, так як я забавився. Я взяв із собою цінник і сів на візок, сердечно прощаний демократичним властителем Пустополя. Мороз брав на ніч, і захід сонця був такий червоний! На дзвіниці ще дзвонили по небіжці... Голос дзвонів, такий ясний і чистий, морозив мене ще більше, ніж вечірній зимовий холод. "Ми демократи?.." "Ми" шляхта картофляна! * * * ЯК ШЕВЧЕНКО ШУКАВ РОБОТИ _______________ Був концерт в честь Шевченка, по концерті — комерс в честь співаків і промовця, а по комерсі всі пішли спати, повні гарних вражень, пива, вина і т. п. Голова партії, пан посол Л., клався спати. Заки ще поклався, глянув на бюст Шевченка, що стояв у сумерках сусідньої кімнати в куті під кімнатною пальмою, і здалося йому, що поет рушився. Коли по хвилині глянув знову, побачив ще більше диво: постамент, на котрім стояв бюст, був одягнений в довгий кожух, а за хвилину уже цілий Шевченко вийшов з кута, зняв кучму і промовив: — Добрий вечір, пане после! — Доброго здоров'я, пане Тарасе! Ой, як же ви мене налякали! — Не бійтеся, добродію! Сідайте, поговоримо. Я до вас з просьбою. — З якою? — Знаєте, добродію, надоїло мені стояти тут у вас роками в кутку,— дайте мені яку роботу! — Яку ж я вам роботу дам? — Возьміть мене до редакції "Діла", все-таки на щось здамся. — Ані гадки, пане Тарасе! Одно те, що там повно поетів, хоч і віршів уже не пишуть, не допустять вас із зави-сті; друге: у видавничій спілці є священики, а ви автор "Марії",— не треба вам казати. А я тепер зі св. Юром у згоді. А там крилошанин Кобилянський такого на вас понаписував, що господи! Третє: "Народний комітет" не згодиться, бо ви не є членом національно-демократичної партії і християнські суспільники рекламують вас для себе. Четверте: не знати, чи ви опозиціоніст, бо ви писали утопії на тему, щоб усі слов'яне стали рідними братами, на тему братання з ляхами і т. п. Мій противник, Будзиновський, просто з'їв би мене, коли б я вас прийняв до партії і до редакції. — Ну, а послом не міг би я бути? — Годі, бо ви ані доктор, ані австрієць, ані податку не платите. Врешті, жоден наш посол не уступив би вам місця, хіба, може, посол К., що понаходив у ваших поезіях вплив Міцкевича і немало на тім зискав, отже, може, вступився би вам з вдячності. Він уже кільканайцять літ все однаково величає вас по всіх академіях і концертах, то, може, згодився би. Він і сьогодні величав вас Прометеем. — Треба з ним поговорити, се якийсь добрий чоловік. Так ви не маєте нічого для мене? — Сам не знаю, що таке для вас придумати. Може б, ви намалювали портрет секретаря "Народного комітету", бо він моя права рука... Дещо заробите... Пан посол, досить зажурений несподіваними відвідинами, склонив голову і ждав на відповідь Тараса, але сей мовчав. По хвилині посол глянув, але на фотелю не було вже нікого, тільки у кутку на постаменті стояв поетів бюст, як і перше. — Що се таке? — воркнув пан посол, протираючи очі; глянув ще раз на бюст і пішов здивований у спальню. В нього привиди бувають часто. Тим часом пан професор і посол К. заїдав ще, своїм звичаєм, фігу перед спанням і глибоко зітхав по тяжкій праці. Адже він сьогодні мав промову в честь Шевченка! Зітхав він, коли чує: хтось стукає у двері. — Хто там? — Тарас Шевченко. — Се не може бути! — Я сам! Пустіть! Прийшов подякувати вам за промову. — Дивно! В таку пізню пору! Я тяжко втомлений. — Вибачайте, се мій день і моя ніч; пустіть, будьте ласкаві! — Як же ж так, без візитної карточки, без нічого, не заповівшись? Хіба ви не знаєте, хто я? — Як же ж мені не знати? Знаю. Адже ви про мене стільки писали і говорили! Пан професор відхилив осторожно двері — перед дверми стояв справді Тарас Шевченко. — Прошу! Сідайте! Що привело вас до мене? — Роботи шукаю, добродію,— відповів Тарас, сідаючи.— Надоїло стояти по кутках хат без діла. — Яку ж роботу міг би я вам найти? — Казали мені, що ви віддали б мені свій посольський мандат,— ви один, а більше ніхто. — Я? Мав би мандат віддати?! Се ж як? — Ну так, зовсім звичайно: ви зрікаєтеся в мою користь, і я кандидую. — Ніколи в світі, добродію! Я вас дуже шаную, але — вибачайте — мені здається, що ви не є доволі підготовлені, щоби бути послом. Я ще з гімназії приготовлявся до того. — Адже ви мене сьогодні на концерті назвали Прометеем! — Ну, се інше діло! Але де ж вам послом бути? Та й на що вам се здасться? Пишіть вірші, та й годі! Адже ви не знаєте говорити по-німецьки! — Се правда! Шкода! Ну, а коли б так ви мене зробили своїм доцентом? — Без докторату! Без іспитів! Без дисертацій! Помилуйте, добродію, се ж у нас таке не буває... — Ну то хоч дозвольте мені, щоби я один курс читав про свої власні поезії. Ви і так тепер не вчите. — Але ж, добродію, ви не маєте до сього потрібної кваліфікації!— розсердився вже пан професор. — Вибачайте, але я гадаю, що вже що як що, а свої власні вірші чей я розумію? — Ні, добродію, ви їх не розумієте! Говоріть що хочете,— се не таке легке діло, як вам здається. Тут треба глибоких довголіініх студій, тут треба стільки попрацювати, як я, щоб вас зрозуміти і показати, звідки, що і як! Ви читали мою працю про вплив Міцкевича на ваші поезії? — Читав. — Ну, і що скажете? — Справді, треба довголітніх студій, щоби щось таке написати! — А я ж не казав вам? — Отже, я не розумію своїх власних поезій? — Ні! — відповів професор твердо. — Ну, а коли б я так у вас хотів іспит робити на вчителя гімназії? — Се можна! Зложите перше іспит зрілості, потім запишетеся на університет на мої виклади і інші, потім я дам вам домашню задачу, далі... — Се ж чи не задовго потягнеться? — А так з десять літ. — А чи не можна б чого-небудь без іспиту дістати? — Не знаю; розвідайте у проф. Г. Шевченко попрощався й вийшов. За дверми вже не було чути його ходу, зник в одній хвилині; натомість у віллі професора Г. щось несамовите сталося з великим портретом Шевченка. Поет вийшов з рам і тихенько вступив у бібліотеку голосного ученого. Професор порядкував ще якісь папери у себе на столі. — Здорові були, пане Грушівський! — А ви хто такий? — спитав професор, поправляючи цві-кер на носі. — Адже я також Грушівський, відколи мене так Кони-ський назвав. Шевченко, може, чували? — Тарас? Як же ні! Еге, еге, Тарас, просимо сідати! Чим же можу вам послужити, добродію? — Може б, ви мені якої роботи напитали, бо скучаю дуже. От у товаристві мого імені, може б, найшлася? — Гм, еге, не знаю, може... Се ви як гадаєте? У секціях працювати? — Нехай і в секціях, аби робота. — Еге, еге; але ж ви, добродію, не є дійсним членом Товариства ім. Шевченка! — Ну то зробіть мене! Адже ж товариство й називається моїм іменем. — Гм, воно то так, але дійсним членом ви не можете бути. — Як же то? — Одно те, що ви не працювали науково і в моїх "Записках" нічого не друкували; друге те, що вам би треба перше пристати до якої секції, і тільки секція по роках мала би згодитися на те, чи вас іменувати дійсним членом, чи ні. А коли б і секція згодилася, тоді ще я маю своє слово; мені йде о престиж товариства тут і в Києві,— нам треба наукових сил, а не поетів. Таких, що пишуть студії про поетів, великих і малих, ми приймаємо з охотою, але самих поетів нам нащо? Се ж баласт у науковім товаристві!.. Врешті, і Гнатюк є тої самої гадки... — Он як! — замітив Тарас смутно.— А все ж товариство названо мені в честь! — Се інше діло! Товариство ім. Шевченка — се я, а ви тільки фірма. Еге! — Що ж мені діяти? — зажурився Тарас, встаючи.— Вибачайте, добродію, що забрав вам хвилину часу. — Нічого не шкодить. Моє поважання... З тої ночі, як Шевченка отак прийняли у Львові, на його портретах і бюстах у правім кутику уст під вусом явилася легенька глумлива усмішка. Ніхто і не здогадався би, звідки вона взялася, а се йому по концерті так сталося. * * *