Олександр Олесь

___________________________________

***



А вже красно сонечко...



Веснянка

(З драматичної поеми "Над Дніпром")



А вже красно сонечко

Припекло, припекло,

Яснощире золото

Розлило, розлило.



На вулиці струмені

Воркотять, воркотять.

Журавлі курликають,

Та летять, та летять.



Засиніли проіски

У ліску, у ліску...

Швидко буде земленька

Вся в вінку, вся в вінку.



Ой сонечку-батечку,

Догоди, догоди,

А ти, земле-матінко,

Уроди, уроди.



***



АЙСТРИ



Опівночі айстри в саду розцвіли...

Умились росою, вінки одягли,

І стали рожевого ранку чекать,

І в райдугу барвів життя убирать...



І марили айстри в розкішнім півсні

Про трави шовкові, про сонячні дні, -

І в мріях ввижалась їм казка ясна,

Де квіти не в'януть, де вічна весна...



Так марили айстри в саду восени,

Так марили айстри і ждали весни...

А ранок стрівав їх холодним дощем,

І плакав десь вітер в саду за кущем...



І вгледіли айстри, що вколо - тюрма...

І вгледіли айстри, що жити дарма, -

Схилились і вмерли... І тут, як на сміх,

Засяяло сонце над трупами їх!..



1905



***



АСКОЛЬД І ДІР



Славна в Рюрика дружина,

Всім далась вона взнаки,

А Аскольд і Дір — найперші,

Найславніші вояки.



Нудно їм сидіти дома

Без походів, без боїв,

І вони прохають князя,

Щоб на волю їх пустив.



Князь подумав і дозволив.

Попрощалися вони

І з такими ж вояками

Посідали на човни.



І по Волхову угору

В невідомий край летять.

Мов орлів широкі крила,

Їхні весла лопотять.



Приплили до краю Волхов,

Далі витягли човни

І в лісах шляхів шукають

До чужої сторони.



Бачать — річка. Довго нею

Геть на полудень плили,

Аж угледіли на горах

Місто, вежі і вали.



Приплили, на берег вийшли

І питають у полян,

Хто живе у цьому місті,

Хто тепер у ньому пан?



«Тут колись жили та вмерли

Кий, Хорив та Щек, брати.

А тепер ми під хозаром,

Животій та дань плати».



«Не журіться!» — Дір промовив.

«За мечі!» — Аскольд гукнув.

Кожний птахом стрепенувся,

Кожний гнівом спалахнув.



Налякалися хозари

І в степи біжатъ гуртом.

І дружина здобуває

Пишний Київ над Дніпром.



Стали вільними поляни,

Вихваляють вояків,

А Аскольда разом з Діром

Вибирають на князів.



***



КНЯЖА УКРАЇНА

Війна з татарами



Як довідались татари,

Що повстали Холм і Львів,

Землю Галицько-Волинську

Хан їх знищити схотів.



На волинський Володимир

То не хмара чорна йде,

То не грім гуде далекий,

А то військо хан веде.



Виїжджає князь Василько:

"Залиши мій рідний край!"

Але був глухий, як камінь,

Хан татарський Бурундай.



І Василько підпалити

Рідне місто мусив сам

І діставсь живим у руки

На наругу ворогам.



У похід взяли Василька

І під Холм його ведуть:

Як, мовляв, Василька вгледять,

Холм без бою віддадуть.



І Василько йде під мури,

Плаче й камені несе.

Радить він здаватись швидше,

Та каміння кида все.



І холмщани зрозуміли

Князя мову бойову,

Що каміння треба брати

Та камінням в татарву!



"Королю не є ти братом.

Не послухаєм слуги!

Не здамося, повоюєм!

Будуть знати вороги!"



І задумавсь хан татарський:

"Мабуть, сила у їх єсть.

А моє стомилось військо;

Що, як втрачу славу й честь?"



І, подумавши, він крикнув:

"Гей, на коні, вояки!

Коли тут ми заночуєм,

Нападуть на нас вовки".



І пішло татарське військо.

Холм щасливо врятувавсь,

Та з татарами лихими

Цілий вік король змагавсь.



***



ГРИЦЕВІ КУРЧАТА



Казка



Жив собі Максим убогий

Коло річки, край села.

Крім дітей та жінки, в його

Тільки курочка була.



Нанесла вона яєчок.

Вже й Великдень ось-ось-ось!

Хоч би кожному яєчком

Розговітись довелось!



Та старий Максим міркує:

"Поїдяться крашанки,

А коли підсипем квочку,

Будуть згодом курочки.



Швидко виростуть курчата,

Навесні почнуть нестись,

От тоді ми поласуєм!

Ласували ж ми колись..."



"Це не можна, - каже мати., -

Не годиться, ні!.. Та як?

Щоб без крашанки Великдень?!

Любі діти, чи не так?"



"Правда!" - діти закричали...

Згодом мати додала:

"Дев'ятнадцять дам під квочку,

Десять буде для стола".



"Хай по-вашому вже буде!" -

Каже з усміхом Максим.

І пішов собі із хати.

Мати вийшла теж за ним,



На город пішли садити,

Та була уже й пора...

В хаті ж праця закипіла:

Малювала дітвора.



Писанки на диво вийшли!

Гриць слона намалював.

Слон звів вгору жовтий хобот

І на сині ноги встав.



Далі взявся за ведмедя.

Вуха білими зробив,

Тулуб синькою побарвив,

Дві ноги почервонив.



А Маруся жовту жабку

Посадила на сучок.

В лапку їй встромила мушку,

В другу - китицю квіток.



Далі діти малювали

Лева, тигра, борсука,

Не забули і овечки,

І лисиці, і вовка.



Дуже гарно у Наталки

Вийшов зайчик на лужку,

Усміхаючись, підносить

Він капусту їжачку.



А найменшенький, Івасик,

Кицьку тільки що кінчив.

Що за мила вийшла кицька!

Ще і стрічку почепив.



Гриць скінчив уже й верблюда:

Височезний, три горби!

Звів він голову угору,

Тягне листя із верби.



Домальовував Івасик,

Та вже в хаті аж гуло!

Діти плигали, сміялись...

Так їм весело було...



Аж у хату батько й мати...

Мати скрикнула: "Ой, жах!

Я ж яєць ще не варила...

Хто?! Пізнаю по очах!!"



Як німі, сиділи діти...

Та всміхнувсь старий Максим:

"Не біда: на тісто підуть!

Я й сире яєчко з'їм...



Так, під квочку дев'ятнадцять

З решти будуть писанки.

Воно, варені смачніші...

Зате маєм малюнки!"



Так, як сказано, й зробили...

Треба йти негайно в хлів!

Всі пішли: і батько, й мати,

Гриць на місці вже сидів.



Бідна квочка так зраділа,

Мальовничим писанкам,

Що, зворушена, й не знала,

Що казати діточкам.



Ось і смеркло. Усі разом

Повечеряли й лягли.

Та заснути чомусь діти

Довго-довго не могли.



Все їм згадувались звірі,

Кожний сам себе питав:

Чи не краще, коли б чорним

Вуха він намалював?..



Або чом живіт ведмедю

Він зеленим не зробив?..

Та голівоньки дитячі

Сон на подушки схилив...



II



Аж три тижні бідна квочка

Пробула на писанках!

Коли б глянули на неї,

Вас пройняв би просто жах!



Як вона змарніла, схудла!

Самі шкіра й кісточки...

Гола... Краще не дивіться

Ви на неї, діточки!..



Тільки серце в неї билось

Усе радісніш, сильніш...

Залишилось ще посидіть,

Почекати тільки ніч!



І коли почувся вранці

У шкарлупу перший стук,

Квочка наче підлетіла

Після довгих, довгих мук!



І, щаслива вся, в повітрі

Враз спинилася вона...

Коли - зирк! Стоїть на спині.

Де? У кого? У слона!



Дійсно: вилупилось першим

Чепурненьке слоненя.

Не занадто ще велике...

Ну, як з доброго коня.



Далі з ревом, криком-риком

Лев вискакує з яйця.

Тихо виліз тигр з-а левом,

Далі лупиться вівця.



За верблюдом нявка-кицька,

Ось і зайчик, і борсук...

Метушаться вовк, лисиця,

Вже і жабка: стук та стук!



Спочатку вжахнулась квочка,

Ледве в безвість не втекла!

Та отямилася згодом

І квоктати почала.



Гриць усе це чув і бачив,

Та не мав чогось страху,

Хоч для більшої безпеки

Зліз обачно на вільху.



Квочка стала хвилюватись,

Малеч кликати на збір.

Сполошилися курчата, -

Всім хотілося надвір.



Перша вийшла з хліву квочка.

Через неї плигнув лев,

Щось зачув, хвостом замаяв

І підняв страшенний рев!



Все замовкло, заніміло...

Наче цілий світ зомлів...

Навіть квочка, рідна мати,

Аж припала до землі.



Коли рев скотивсь поволі,

Громом в прірвах одлунав,

Скочив тигр, роззявив рота

І сказав в повітря: "Няв!"



Далі вибігла лисиця,

Вовк, ведмідь, рябий борсук...

Жабка плигнула з квітками

І найшла на груші сук.



І верблюд з трьома горбами

Вийшов з хліву, подививсь...

Щось було не до вподоби,

І він, плюнувши, скрививсь.



За вівцею вибіг зайчик.

Міг би легко він втекти.

Та кого йому боятись?!

Це ж все сестри та брати!



Без страху підбіг до вовка,

На плече йому схиливсь,

Але вовк зубами клацнув,

І наш зайчик затрусивсь.



Правда, деяким звіряткам

І ніяково було:

В того ока не ставало,

В інших зайве прибуло.



Той примушений скакати

Був лише на трьох ногах.

І дарма четверту ногу

Він шукав по всіх кутках.



Решта всі були здорові,

Раді зеленій траві...

Тільки слон не вліз у двері

І лишився у хліві.



А вкінці і він виходить

З жовтим хоботом у двір...

Тупа синіми ногами

І вгорі спиняє зір!



"А що то сидить на гілці?!

Мамо, зараз же кажіть!"

"Та це. Гриць наш! - каже квочка, -

Він ізлізе й побіжить..."



"Так це він? Зітру на порох!

З мене посміха робить?

Ноги синькою побарвить?!

Жовтий хобот причепить!"



І трубу свою до Гриця

Простягає лютий слон...

Крикнув Гриць - і враз... прокинувсь...

Був, на щастя, це лиш сон...



Всі прокинулись від крику...

Хто кричав - ніхто не зна...

А в хліві куняє квочка...

Що то висидить вона?



***



Гроза пройшла, і сліз безкрає

На листях, травах, на квітках,

Ласкаво, ясно сонце сяє

І відбивається в сльозах.



1905



***



Гроза пройшла... зітхнули трави,

Квітки голівки підняли,

І сонце, тепле і ласкаве,

Спинило погляд на землі.

Здаля розвіялись тумани,

Знов ясно, пахощі, тепло...

Спинилась кров, замовкли рани...

Прибите серце ожило.

Літає радість, щастя світе,

Дзвенять пташки в садах рясних,

Сміються знову трави, квіти...

А сльози ще тремтять на них.

1905



***



ПІСНЯ



Живи, Україно, живи для краси,

Для сили, для правди, для волі!..

Шуми, Україно, як рідні ліси,

Як вітер в широкому полі.



До суду тебе не скують ланцюги,

І руки не скрутять ворожі:

Стоять твої вірні сини навкруги

З шаблями в руках на сторожі.



Стоять, присягають тобі на шаблях

І жити і вмерти з тобою,

І прапори рідні в кривавих боях

Ніколи не вкрити ганьбою!

1917



***



З журбою радість обнялась…

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.

І з дивним ранком ніч злилась,

І як мені розняти їх?!



В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня…

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто — не знаю я…



1906



***



Замовкніть всі; великий час прийшов.

Мовчать в сю мить громи-гармати,

Схилилась наша хоругов,

І на коліна стала мати,

На терезах життя і смерті ми,

І хтось один з них переваже...

Коли життя - гриміть, громи!

За волю кожний з нас поляже!



1916



***



КНЯГИНЯ ОЛЬГА



Тихий, теплий літній ранок.

Сонце встало. Вітер спить.

Вийшла дівчина на річку,

Сіла в човен і сидить.



Чарівна сама, як ранок

Задивилася на світ..

Білий шум на синіх хвилях

На деревах — білий цвіт.



Любо жити на сім світі

Щастя любого ждучи..

Ах, коли б лише згадат

Сон, що снився уночі.



Дивний сон... якісь палати

Лицар в зброї на коні..

Ліс такий страшний, таємний

Поле... Море вдалині.



Далі хмари, грім, пожежа

Плач і стогін з-під землі

Лицар-велетень в кайданах

Кров на білому чолі.



І замислилась красуня..

Згадка в серце їй вп’ялась..

Нагло шелест... Обернулась

Перед нею — Ігор-князь.



На йому убрання просте

Без оздоби, без відзнак

Лук з залізними кінцями

Збоку стріли, сагайдак.



Привітався з нею Іго

І сказав перевезти..

Загойдавсь на хвилях чове

І поволі став плисти.



І очей не зводить Ігор

Що за дівчина-краса

Заговорить: думка — сонце

Очі — сині небеса.



Хто вона, чия і звідки

Князь докладно розпита

А на другий день по не

І сватів своїх послав.



І за князя вийшла замі

Проста дівчина з села

І до смерті вірним друго

Князю Ігорю була



***



Коли б я знав, що розлучусь з тобою,

О краю мій, о земленько свята,

Що я, отруєний журбою,

В світах блукатиму літа;



Коли б я знав про муки люті,

Про сміх і глум на чужині,

Що в мене будуть руки скуті

І в мури замкнені пісні, -



Я попрощався б хоч з тобою,

До лона рідного припав,

Прислухався б до шуму трав

І зник...



Ні! Не пішов би я з ганьбою

Шукать ганьби на чужині...

На хрест?! Однаково мені!



***



ЛЕБІДЬ



На болоті спала зграя лебедина.

Вічна ніч чорніла, і стояв туман...

Спало все навколо, тільки білий лебідь

Тихо-тихо сходив кров'ю своїх ран.



І співав він пісню, пісню лебедину,

Про озера сині, про красу степів,

Про велике сонце, про вітри і хмари,

І далеко нісся лебединий спів.



Кликав він проснутись, розгорнути крила,

Полетіти небом в золоті краї...

Тихо-мирно спала зграя лебедина,

І даремно лебідь звав, будив її.



І коли він вгледів, що брати не чують,

Що навік до себе прикував їх став, -

Закричав від муки, вдарився об камінь,

Зранив собі груди, крила поламав.



Чорна ніч чорніла, не світало вранці,

Ввечері далекий захід не палав...

Тихо зграя спала, тихо плакав лебідь,

Тихо кров'ю сходив, тихо умирав.



Аж колись уранці зашуміли хвилі,

І громи заграли в сурми голосні,

Вирвалося сонце, осліпило очі,

Роздало навколо обрії ясні.



Стрепенулась зграя, закричала біла:

"Тут гниле повітря, тут вода гнила!..

А над нами сонце, небо, простір, воля!" -

І ганебно спати більше не змогла.



Зашуміла зграя піною на хвилях.

Зашуміла вітром... ще раз! І - прощай!..

І летіла легко, наче біла хмара,

І кричала з неба про щасливий край.



. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .



Тихо, тихо сходив білий лебідь кров'ю,

То, здавивши рани, крила рознімав...

І в знесиллі бився... Зграє лебедина!

Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?



2.IV.1917



***



МОЇЙ МАТЕРІ



Приснилося, що я вернувсь додому.

Іду, дивлюсь: мій край, моя земля,

Сміються в сонці золотому

Річки, і села, і поля.



Ось-ось прийду до хатоньки моєї,

Де мати жде мене й не жде,

Я скрикну "Матінко!" до неї,

Вона на груди упаде.



І будуть литись теплих сліз потоки

І в них бринітимуть слова:

"Я ждала, ждала цілі роки

І в'яла, сохла, як трава..."



Іду зеленою межею,

Кругом хвилюються жита,

І в'ється щастя над душею -

І на плечі нема хреста...



Прокинувсь в морі раювання

І все збагнув, і похолов...

Іду дорогою вигнання,

І по сліду моєму - кров.



2.V.1926



***



НАД КОЛИСКОЮ





Спить мій малесенький, спить мій синок...

Спить він, наслухавшись дивних казок.



Нащо ж ти віченьки знову розкрив?!

Спи, моя пташко, то вітер завив.



Стогне і виє уже він давно,

Б'ється і стука у наше вікно...



Геть, розбишако, в далекі степи!..

Спи, моя ластівко, солодко спи!



Ось уже й вітер зовсім занімів...

Мабуть, заснуть під намет полетів...



Холодно зараз в лісах і лугах -

Все потонуло в глибоких снігах.



Бігають зайчики, мерзнуть, тремтять,

Затишок хочуть собі відшукать.



Ось, вони вгляділи, кущик стоїть, -

Годі! Давно вже лисичка там спить.



Кинулись знову кудись на грядки -

Ой, там ночують сьогодні вовки.



Краще ви в поле біжіть, за лісок...

Знайдете там ви соломи стіжок -



Глибше забийтесь, зарийтесь в снопки,

щоб не знайшли вас голодні вовки...



Спи ж, мій малесенький, годі гулять...

Зайчики білі давно уже сплять.



***



О принесіть як не надію,

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її

І так застигну, так зомлію...



Хоч кухоль з рідною водою!..

Я тільки очі напою,

До уст спрагнілих притулю,

Торкнусь душею вогняною.



12.IX.1921



***



О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам'ятно забутий.



О слово рідне! Шум дерев!

Музика зір блакитнооких,

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між ними левій рев...



О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.



1907



***



ПІСНЯ

Он чужино, чужинонько,

Зрадливая дружинонько!

Одружився я з тобою

Після січі, після бою.



Після січі - посічений,

Після бою - скалічений.

Пішов в хату - не топилось,

Хотів з'їсти - не варилось.



Хотів лягти і спатоньки,

Як десь там, у матінки,

А в головах на весілля

Не подушка, а каміння.



Хотів лиха позбутися,

Додомоньку вернутися -

Стоїть муром ліс дрімучий,

А за лісом гори-кручі.



Ой вихори, не кидайте,

Сирим піском закидайте!

Орли, орли, в небі майте,

Мого тіла не займайте!



Ой вихори, над ворогом

Метіть пилом та порохом!

А ви, орли, в небі майте,

Мою шаблю пригадайте!



***



Пекло, здавалось, було в ту годину...

Грім божевільний стогнав і ревів,

Блискавок стріли літали без впину,

Весь небозвід то .палав, то чорнів.

Буря пройшла, і я з жахом питаю:

Що-ж то зробилось з коханого краю?

Певно руїну та буря зробила?..

Кажуть: "Вербу десь розбиту добила".

Думко! коли і тебе виливаю

В слово холоднеє, в пісню свою,

Пекло таке ж я в душі своїй маю --

Спалює всю воно душу мою...

Думко! остужена словом людським, -

Пісне! що зробиш ти в краї моїм?

Може й ти вдариш в вербу недобиту,

В ту, що жила, не радіючи світу?!



***



КНЯЖА УКРАЇНА



Печенізька облога Києва



Раз дізнались печеніги,

Що для бою час настав,

Що в Болгарїї далекій

Забарився Святослав.



Наче хмари, бідний Київ

Печеніги облягли,

Загриміли всюди сурми,

Тарабани загули.



А у місті плач і стогін:

Ані вийти, ні ввійти,

Став людей косити голод,

Став в могили їх нести.



А в той час гуляє Претич

З дужим військом за Дніпром...

Та не станеш буйним вітром

І не зробишся орлом.



Полетіли б і сказати:

"Ви на волі, соколи,

А наш Київ сірим муром

Печеніги облягли".



Стали думати кияни,

Де їм лицаря знайти,

Щоб із міста на той берег

Сміло зважився пройти.



"Я піду!" - хлоп'я говорить.

"Ти ж мале ще, молоде..."

"Я піду", - хлоп'я говорить

І з вуздечкою іде.



Вийшов з міста, в яр спустився,

Полем швидко перебіг,

Став, постояв, вийшов з гаю,

Йде, неначе печеніг.



Ось і табір, Глянув - війська,

Як тієї сарани!

Коні ржуть, реве худоба,

На триногах казани.



А на сонці сяє зброя,

Сяють, блискають списи...

Як пробитися крізь хмару,

Як пройти через ліси?!



"Де ти, Претич-воєводо,

Де ти, князю Святослав?!" -

Так собі подумав хлопець

І у когось запитав:



"Чи не бачили ви, дядьку,

Тут буланого коня?

Я пустив його на пашу,

Та й заснув на хвильку я..."



"Ні, не бачив... ач, роззява!

Так колись ти і в бою

Задрімаєш і за хвильку...

Стратиш голову свою".



"Треба йти питати інших...

Де ж він, лишенько моє?!

Гей ти, коню мій буланий,

Гей, озвися, де ти є?!"



Вдалині Дніпро синіє...

Хлопчик плаче, як ягня:

"Чи не бачили ви, дядьку,

Тут буланого коня?"



Ось уже і любий берег,

Хвилі весело шумлять...

Він оглянувся - далеко

Вороги його стоять.



І схопив себе за груди,

На собі одежу рве,

Через мить уже по хвилях

На той берег він пливе.



І нарешті бачать хлопця

Печенізьки вояки,

І за ним біжать, женуться,

Як за сарною вовки.



Туго луки натягають,

Стріли кидають вперед,

То пірне хлоп'я у воду,

То заб'ється в очерет.



Стріли падають у воду,

Наче чорні блискавки...

Попливти б, - але бояться

Печенізьки вояки.



А мале хлоп'я давно вже

Степом котиться-летить...

Сяють вогниками очі,

Серце пташкою тремтить.



Ось уже і рідний табір,

Ось і Претич, вояки...

Ах, здається, по степу він

Розгубив свої думки.



Прибігає, важко диха,

Ледве встоїть на ногах...

Закричав - і гнів палає

В огняних його словах.



"Воєводо і вояцтво!

Ви гуляєте, орли,

А наш Київ, наче хмари,

Печеніги облягли.



Ви гуляєте, а люде

Швидко з голоду помруть,

Швидко з голоду наш Київ

Печенігам віддадуть".



Пильно слухає вояцтво,

Що розказує хлоп'я...

Меч стискає воєвода

І сідає на коня.



"Вояки! вперед! на поміч! -

Вірний Претич закричав, -

Хай живе наш славний Київ,

Хай живе наш Святослав".



Обернувся в вулик табір...

Крики, ржання, метушня...

Кожний бравсь за спис, за зброю

І... на огиря-коня.



І злякались печеніги...

Крик пішов і залунав,

Що вертається з походу

Переможець Святослав.



Безліч літ уже минуло,

Вже давно в землі хлоп'я.

І давно вже в серці нашім

Вмерло лицаря ім'я.



***



Потік століття зносив гніт,

Терпів ярмо й сваволю...

І гнівно враз розбив граніт,

І - гей, на бій за волю!



Летить, кричить, шумить орел,

Розбитих хвиль не ліче:

їх безліч вилете з джерел,

Коли він їх покличе.



Народ століття зносив гніт,

Терпів ярмо й сваволю...

I грізно враз розбив граніт,

І - гей, на бій за волю!



Летить, кричить, шумить орел,

Розбитих хвиль не ліче:

їх безліч вилете з джерел,

Коли він їх покличе.



1906 p.



***



ПОЧАТКИ КИЄВА



Над Дніпром широким, вільним,

Де луги й степи цвіли,

Наші прадіди — поляни

Оселились і жили.



Хлібороб робив у полі

Пас пастух корів, овець

З луком, з стрілами гнучким

По лісах ходив ловець.



Пишно квітла Україна

Повна всякого добра

Як в раю, жили полян

Понад хвилями Дніпра.



Все своє вони любили

Шанували і чуже

Хай, мовляв, Перун і Воло

Всіх від лиха стереже.



А коли сусід ліниви

Заздрив силі багача

Вміли наші показат

Обосічного меча.



І віки нога ворож

Не ступала на наш лан

Bcі сусіди шанувал

І боялися полян.



...Де стоїть тепер наш Київ

Там була сама гора

Жив там перший Кий з Хоривом

Щек та Либідь — їх сестра.



Над самим Дніпром на горах

Огороджений з бокі

Ровом, мурами, валами

Київ виріс і розцвів.



***



Рідна мова в рідній школі!

Що бринить нам чарівніш?

Що нам ближче, і миліш,

І дорожче в час недолі?!

Рідна мова! рідна мова!

Що в єдине нас злива, -

Перші матері слова,

Перша пісня колискова,

Як розлучимось з тобою,

Як забудем голос твій,

І в вітчизні дорогій

Говоритимем чужою?!

Краще нам німими стати,

Легше гори нам нести,

Ніж тебе розіп'ясти,

Наша мово, наша мати!

Ні! В кім думка прагне слова,

Хто в майбутнім хоче жить,

Той всім серцем закричить:

"В рідній школі рідна мова!"

І спасе того в недолі

Наша мрія золота,

Наше гасло і мета:

Рідна мова в рідній школі!



***



ПІСНЯ



Розбите серце умира,

А я співаю: тра-тра-ра.

Воно крізь силу вже зітха,

А я сміюсь: ха-ха-ха!



Із серця чорна кров тече...

Нехай тече, нехай тече!

Колись кипіла в серці кров,

Колись цвіла в ньому любов.



Умру, умру!.. Не жаль мені...

Хай ти була не роки - дні,

Хай мент єдиний я горів,

Хай, може, сам себе дурив.



Дурив?! Дарма! А я горю,

Себе в останній раз дурю.

Любила ж ти? Любила? Так?

Це ти дала червоний мак?



Червоний мак в моїх руках...

Ти кажеш "ні", ти кажеш "так".

Ні, ні! Мовчи! Я хочу спать

І все, що сталось, пригадать.

16.ХІІ. 1908



***



ЧАРИ НОЧІ



Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її, -

Знов молодість не буде!



Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.



На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе -

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.



Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмелій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.



Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче.



Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани...

Тут ллються пахощі густі,

Там гнуться верби п'яні.



Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, -

Гори! Життя - єдина мить,

Для смерті ж - вічність ціла.



Чому ж стоїш без руху ти,

Коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.



І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості

На свято радісне квіток,

Кохання, снів і млості.



Загине все без вороття:

Що візьме час, що люди,

Погасне в серці багаття,

І захолонуть груди.



І схочеш ти вернуть собі,

Як Фауст, дні минулі...

Та знай: над нас - боги скупі,

Над нас - глухі й нечулі..."

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .



Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її -

Знов молодість не буде!"



***



КНЯЖА УКРАЇНА

Ярослав Осмомисл



Володимирко поволі

Тихо-мирно вік дожив

І на княжому престолі

Ярослава залишив.



Це був князь палкий, відважний,

Незрівнянний у бою,

Наче рвався він покласти

Першим голову свою.



І коли він з Ізяславом,

З князем київським зійшовсь,

Першим кинувся з мечем він,

Всіх попереду боровсь.



І бояри зупиняли:

"Ярославе, князю, стій:

Хто тебе, орла, заступить

У державі жалібній?!



Краще стань від виру збоку

І дивися на полки -

Як для тебе слави й честі

Здобувають вояки".



Ярослав бояр не слухав

І вперед відважно біг

І відвагою своєю

Ізяслава переміг.



Не спочив він після бою:

На державу угри йшли

І для нападу поляки

На кордоні вже були.



Але й тут хоробре військо

Розбиває ворогів

І іде в степи на південь

До Дунайських берегів.



Ростиславича Івана

Ярослав ущент розбив

І до власної держави

Малий Галич прилучив.



І держава буйним морем

Розлилася навкруги,

Половецький степ вмиває,

Б'є в дунайські береги.



"Вісім змислів князь наш має", -

Говорили вояки

І прозвали Ярослава

Осмомислом на віки.



І співець співав про його:

"Гей, ти високо злетів

І на батьківськім престолі,

Вкритий славою, засів.



Військом ти підпер Карпати,

Шлях мадярам заступив

І Дунаєві ворота

Кораблями зачинив.



Князю, Київські ворота

Одчиняєш ти ключем,

Стріли кидаєш в султанів

І рубаєш їх мечем.



Так стріляй же їх, поганих,

Кидай стріли в їх степи

І за Ігореві рани

Слізьми, кров'ю окропи".

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .



Після смерті Осмомисла

Володимир князем став,

Все, що здідив, споневірив,

Все розтратив, змарнував.



І взяли мадяри Галич

(Хоч народ завзято бивсь),

І угорський королевич

Князем галицьким зробивсь.



***