Олег Ольжич ВЕЖI ГОРОДОК 1932 _______________ Слова, що прості і суворі, (А інші — негідні слова), Як їхні децизії скорі, Як величність того Різдва. Як їхня перервана мова У мурах глухого двора. Бо лаврами діл, а не слова Вінчає велика пора. — — — — — — За нами розгубленість мертва, Де страх і покора — закон. Там втрат не буває, де жертва — Здобутий в огні бастіон! Імям невблаганним свободи Здолали ми й кинули ниць Понурі карпатські проходи, Асфальти далеких столиць. А тут — на міста й хутори ми Залізну накинули сіть. Тут скрізь наше військо незриме У хижих залогах стоїть. — — — — — — На площі у соннім локалі, Де нудиться офіціянт, Весь в сірому, нервом зо сталі, — Зачаєний командант. Звязковий. Сухе привітання. Кашкет, окуляри, ровер. І схована карта остання, — В кишені його револьвер. Наказ був палючо-огненний, Та кригою дихає суть. А завтра ґазетні сирени По світу його рознесуть. * * * Сміялись загонисто-дзвінко І всі споважніли нараз, І вже в коридорах будинку Луною одбився наказ. Цівок одсахнулися гади. Хтось крикнув, упав і зомлів. Лягати! Тут жартів немає! Непослух? Так от тобі, от! Жорстоко-суворо карає Злочинця державний народ! — — — — — — Потрібно усіх в роботі, А серце бє, як обух. Прокляття моїй плоті, Що слабша за мій дух! — — — — — — Це кров наша тут заклята, Закута в сріблі душа! Один поновну заплату — І кров і душу лиша. Та ж куль в маґазині було ще А свідок — лише стіна. Сховати — що найдорожче: Сховати їх імена. — — — — — — А стріли усе частіше. Годинник такий прудкий. Рішучий начальник свище І чують боєвики. — — — — — — Був гострий наказ у звуку, Слухняно рвучкий — відлив, Коли на ворожім бруку Ти тіло своє залишив. — — — — — — Усі одинадцять в зборі Були під мороком віт. Та два — стояли прозорі. Один відбирав звіт. * * * Найтяжче — ще поконати В цій ночі чорній, без дна. Товаришу мій, брате, Опоро моя одна! І ловите чуйним ухом Кроки у тьмі густій. Одним блискавичним рухом — На їхнє зухвале „стій“! — — — — — — Проклятий невиразний ранок. Невиразні луни облав. І простори, де наостанок Зацькований вовк пробігав. Погоня все ближче і ближче. Кільце все тісніш і тісніш. Чоло їм поставити ? Ні ще! А куля? — Про кулю облиш! — — — — — — * * * Слова що прості і суворі, Як величність того Різдва, Що нас у горінні, не горі, Порвало і ще порива. Товаришу любий мій, брате, Хіба упокорить нас це? Хто вмів справедливо карати, Той дивиться смерті в лице! Для тих, що, нікчемні і кволі, Заквилять про зламаний цвіт, — Неугнутість нашої волі І нашої віри ґраніт! У стінах будинку старого Зростає і зводиться чин. І сяє обличчя в одного, І німо могутен один. Нікому ніколи не стерти, Що сріблом ясної сурми: Шкодуємо тільки, що вмерти Удруге не зможемо ми! * * * Їх душі — горіння і криця — У нашому завжди гурті, Братів по далеких вязницях І тих, що упали, братів. Дорога пряма і одверта, І твердо іде леґіон. Там втрат не буває, де жертва - Здобутий в огні бастіон! Хто має уші — хай слуха! Хто мав серце — люби! Встає цитаделя духа — Шіснадцять літ боротьби. 1933