Пачовський Василь ІДУ ЯК ТОЙ АНГЕЛ ПО ФИЛЇ I. Люба, зорі з нас сьміють ся, Що по ночах не спимо, Серця рвуть ся, сльози ллють ся, Та про се ми — мовчимо! Мовчимо се, що думаєм, Та не знаєм, як сказать — Щоб дізнатись, — зір питаєм, Вічні зорі мерехтять: А то дурнї! зі собою То балакають про нас — Але з нами самотою Про коханнє раз у раз! II. Щебеч менї пташко, кажи що про себе, Щонебудь говориш, всьо любе менї — Пливуть менї сльози на грудях у тебе, Ті сльози, то срібло роси в бурянї! Щебеч як найбільше, твоя люба мова Бурян обсипає цьвітками з вишень — Така мельодийна, як пісня людова, Як пісня ангелів, як пісня пісень! III. Як я навернув ся до тебе, Став чистий, як сльози твої — І можу сказати про себе, Що кращі всї діла мої! Душа моя краща із хвилї, Коли мене дух твій натхнув — Іду як той ангел по филї І гріх мене в низ не стягнув. Не збив мене порив нещасний Нї разу з дороги в засьвіт — Йду тихий, задуманий, ясний, А серцем люблю цілий сьвіт! * * * Я плакав у сні, мені снилася мрія: Десь ніби я пташка, лечу уві сні — А долом сія Україна квітками, Красується вільна, своя, у весні! Я з радости плакав у сні... Я плакав у сні, мені снилася слава: Десь ніби я в трумні, сміюся у сні, А там, на горі, Україна співає, А світ весь за нею складає пісні... І ревне ридав я у сні! Проснувся в сльозах я і ревне заплакав: Всі люди побачать, здавалось мені, Вільну Україну! А я ще невольник! — Останній невольник — умру навесні... І хлинули сльози рясні! * * * СПІВ ВІДЛЕТНИХ ЖУРАВЛІВ Як осінні вітри дунуть І на небо хмари сунуть, Попід хмари сумно лине Ключ відлетних журавлів. Хто з них верне, хто загине... Чути їх прощальний спів — Попід хмари сумно лине Ключ відлетних журавлів. Сумно лине, сумно грає І на крила забирає Тепле літо, зелень яру Під вирейний небосклін. Спів несеться понад хмару, В горах грає відгомін — Забирає зелень яру Під вирейний небосклін! В небі хмара темна плаче, В полі кавка чорна краче, В хаті тесля теше трумно,— Мому серцю чогось жаль, Чогось сумно, дуже сумно... Очі шлються в мрачну даль... Нащо тесля теше трумно?.. Мому серцю чогось жаль... * * * ПО ТУЧІ Шумом грається бір, шумом ломиться ліс, Шум колише дерева на горах, В дебрах стогне ріка, розревілась, як біс, Котить звали каміння на зворах. По верхах хмари йдуть, десь далеко ревуть Дикі стада за гомоном бурі, На шпилі лісові вже проміння падуть І золотяться мраки понурі. Пролетів ураган і вертає спокій, А ізламаний дуб над рікою, Переможений, стогне у хвилі мутній: "Все стоїть, а я впав у тім бою!" * * * Ось блиска чар, заклятий в дорогі каміні, З краси, і крові, і терпінь. Їх пише золотом в пурпурнім пергаміні Огонь терновий поколінь. Ликуй, богине Ладо, хоча й Марена з мряки Очима смерті промовля: "Не вернеться, заквітчана в червоні маки, Гаряча молодість твоя!" Та Ладі й Марені терновий огонь мій горів, А танець ішов наоколо огнів: "Благослови ж, Ладо-мати, ой Ладо-мати, Весну зустрічати!.." * * * Ой, щебечуть соловії, Розвиваються лелії, Квіти сиплються з вишень; Пара голубів туркоче, Наче слухати не хоче Соловейкових пісень. Ой, туркоче, буркотає, Одно одне обіймає — Обсипає з гілля цвіт, І цілується з собою, Сад жемчужиться росою, Усміхається весь світ!.. Сад жемчужиться росою, Як хожу я із тобою, Як хожу я ніч і день; Нам щебечуть соловії, Розвиваються лелії, Квіти сиплються з вишень!. * * * Забудь мене, мене забудь, Як нам колись жевріла грудь, Як серце рвалося колись — Тепер ми розійшлись... Ми мали слези у очах, Як ми ішли в противний шлях, Я плакав з горя, але ти — З щасливости, з щасливости... Тобі зозуля навесні Кувала радість, а мені Вороння крякало сумне — Забудь мене, забудь мене... Я йду в далеку сторону Боротися за вітчизну, А може смерть мене там жде, Забудь мене, забудь мене... Юнацькі роки вже пройшли, Не вернуться вже вони, В остатній раз прошу тебе, Забудь мене, забудь мене... Коли ж доведеться мені Загинуть в чужій стороні, Оркестра грала нам сумне Забудь мене, забудь мене... * * * ЖАЙВОРОНОК Я молодий, веселий птах, Лечу, як вітер в небесах, З пісень моїх все ллється сміх, — Весняний спів для всіх! Хай буря грає, — я сміюсь, З новою піснею несусь — За мною вслід вже сходить світ. Весна розсипле цвіт! Не плачте, люди, над дітьми — Вони побачать, як не ми, Зелену ярь, як сонце з хмар Розсипле злотий чар! По бурі буде ясний день, Зійде зерно із ваших жмень, Веселка там заблисне вам. Сповістить весну нам! Засяє сонце, втихне плач, Зерно збиратиме сівач — Засвітить лан, як океан, Розсиплеться туман! Я чую серцем, знаю я, Що пісня справдиться моя, Мені в очах ясніє шлях: Я Божий віщий птах. Лечу, співаю ніч і день, А сміх бринить з моїх пісень, Бринить одна, як дзвін, струна: Весна іде, весна! * * * ДРИЖАННЯ ДУШІ Так ходила по алеї, та займати я не міг! Чистий ангел — білосніг!.. Млів я, дивлячись на неї, плили сльози з віч моїх, заросив я слідки ніг... Поверталась, усміхалась – Та займати я не міг!... Та й над море сіла, пала — задивилась сумно вдаль. Так на мене мала жаль — в шумі моря щось співала, з личка іскрилась печаль і мигтіла, як опаль... То тремтіла, то красніла, То гляділа сумно вдаль... Нагло пирхла щебетушка, вже займити я не міг! А лишила, мов на сміх, білу шарфу з капелюшка — плили сльози з віч моїх, цілував я слідки ніг... Улетіла пташка біла, вже займати я не міг! * * * ДО СХІД СОНЦЯ Якби я повірив, що в нашій країні Тепер сходить сонце, та вже не криваве — Росли б мені в грудях пісні солов’їні Під хмарою суму, співаючи гімни До люду, що спить, як те море у сні... Хоч міниться море в огні золотаве І небо озорює сонце нестримне, Та никну в обаві І страшно мені: Твій човен набитий самими сліпцями — Душа моя плаче без тями. _______________ Пройшов я свій край, іди місто від міста — Ніхто не сказав мені рідного слова, Маленьку дитину годує невіста Словами чужинців, і сплакав я гірко... Як рання заграва, тремтить наша мова — Вона моя гордість, мій зоряний дух! Як море — шепоче пестливо, говірко, Як тоня багрова — Ясує жемчуг, — Та вирід не чує душі під словами, Душа моя плаче без тями. По селах промовив до мене хтось, Нене, Моїм рідним словом, та він не признався До тебе за сина, за брата до мене — Палить воду лава, ненависть б’є з шуму! Чи згодиться разом вода і вогень? Хоч он в синім морі вогень розсіявся І море леліє одну з ним задуму — Мій біль розридався На згадку лишень: Що кат в моїм краю зробив із братами? Душа моя плаче без тями! _______________ ...О метана бурею, Нене злиденна, Тебе укріплю я на камені слова, І будеш, як церква, ясна і сталенна! З сапфіру зведуться основи і стіни, З кришталю всі вікна, вібло — чароцвіт! Колюмни — рубіни, ограда перлова... І будуть народи іти до країни, Де піснею — мова, А думка весь світ, Як море, заблиснеш усіми красками, Душа моя плаче без тями! 1907 * * * Дзвонять дзвони вечір, сумно дзвонять нині; Пишуть сумні вісти — будеш, сину, сам... Мамо моя хвора, руку дай дитині, Мамо, тії дзвони на добраніч нам! Мамо моя, мамо, слухай мого серця: Хоч я так далеко, чуєш добре там — Болить мене дуже в грудях край реберця... Мамо, тії дзвони на добраніч нам! Не журися, мамо,— за тобою піду, Тут ся не побачим, здиблемося там — І по наших муках не остане сліду... Мамо, тії дзвони на добраніч нам! * * * Гімн безсмертної батави Повстанська пісня Ми лицарі без жаху і без смерти, На злочин світу станем без ваги, Ми присяглися долю переперти, Роздерти присуд смерти ваш, боги! Роздерли Україну ви на чверти Безсмертну душу вперли в ланцюги, Та ми зродились, щоб за неї вмерти. Роздерти присуд смерти ваш, боги! Нас не злякають танки ні канони, Ми славим правду, Бога, новий світ, Вас прокляли замучених мільйони, На месть нас гонить кров іх з роду в рід! Народ безсмертний переможе в бою І встане месник із кривавих мук, За нами встане лавою страшною Мільйон мільйонів мускулястих рук! Здвигнем з заліза, з крови, із завзяття Державу від Дунайця по Кавказ, Ми лицарі, що скинемо прокляття, За смерть ми смертю покараєм вас. * * * Б'ють літаври гучні Стрілецька пісня Б'ють літаври гучні, ясні сурми гремлять, Іде Січ, грають полки, як море, Бунчуки піднялись, хоругви шамотять Через гори і доли, і бори! Приспів: Січ іде! Січ іде! Січ іде, стяг несе, Україна встає, Україна гуде, Україна клекоче, як море! Січ іде! Січ іде! Січ іде, стяг несе, Україна встає, Україна гуде, Україна клекоче, як море! Довбуш трубить з верхів: зруйнував цар нам Січ, Ми втекли в сині гори з трубою... Двіста літ спали ми, — стрепенулася ніч, Ми зірвались і трубим: до бою! Приспів. В нашій Січи давні Запорожці встають, Голос труб кличе: в лави ставати! Ми стаєм, в бій ідем, перші стріли гудуть, Заревуть в Україні гармати! Приспів. На нас дивляться всі: наш Хмельницький Богдан, Дорошенко, Мазепа, Виговський, Всі гетьмани за нас, всі кріваві від ран, Гей, Ляхи, і ти, царю московський! Приспів. * * *