Панів Андрій _____________________________________________ ВЕСНЯНА ТРИЛОГІЯ 1 Весна ще далеко була. І тільки слабі мерехтіння Її понад горами в далі Про неї ще скрито звіщали, Неначе крізь сон і маріння. Весна ще далеко була. Ніщо ще ніде не цвіло. І вихри неслися тужливо, Та й хмари тяглися юрбами, Лиш деколи цвітними снами Вставали привиддя шумливо. Ніщо ще ніде не цвіло. Та серце моє ожило! Мов річка, звільнившись од льоду, Мої почування проснулись І знову піснями загули — Нові, ще незнані ізроду, — Бо серце моє ожило. 2 Мов дитятко, що, скупавшись у джерельці, На сріблястий виходить на пісок, — Виринають почування – по перельці У гірлянду в’яжуться, у ланцюжок. Знову повно в моїх грудях любих співів, Наче би злетілись із садків пташки. Та ще сумно і далеко дні щасливі, Й у весни непевні і маленькі ще ніжки… 3 Блукаюся… голублюся З житами серед нив… То вийду з них, то згублюся… Зі мною синєгрив… Прийдешнім чимсь клопочуться І вітер і жита… Шепочуться… Лоскочуться… І де ж тут самота? Жучок бринить над колосом, Немов таємний маг… Я йду і тихим голосом Приспівую отак: Блукаюся, голублюся З житами серед нив… І наче вперше люблюся, І наче б ще не жив… * * * ВЕЧІР У МІНГРЕЛІЇ Сонце червоне гасне за морем, Хмари на обрію хижо чатують. Змієм залізним врізаємось в гори, Будимо рухом тишу німую. Крадуться хмари, хочуть лукаві Сонце од гір і од моря сховати — І на верхів’ях – смуга кривава Креслить в снігах позолотисті ґрати. Так коло обрію – замки й фортеці, Чорні обрамлено золотом мури: Золото з кров’ю і ніби здається Давнє минуле в хмарах заснуло. І в гомінливії води Ріона Потяг упертий – нафта й залізо — Дивиться пильно оком червоним, Криком сумирність вечірнюю ниже. З нами, як друзі, юні тополі З потягом поруч до сонця побігли. Тіні бузкові по синьому полю Тануть і никнуть в туманній глибині… Гори стають холодніші й синіші, Тихше Ріон покотив свої хвилі… Ніби здається, що й потяг наш тихше До потемнілого обрію лине. * * * Жаром палають тугі обняття, Морем хвилюється виступ грудей, І спалахують теплим завзяттям Блиски зелених любих очей. Буря цілунків, юрб голубиних, Голосно пестить лиця мої. Ген з-поза річки, стиха з долини Місяць підводить ріжки свої… * * * ЖИГА Медяно дзвонять бджоли, Блакить вгорі безмежна… Блакить вгорнула поле, Ласкаво-обережно Розкидує квітки… І зазоріли в житі Волошок ясні очи, Запитливо розкриті, Спитати небо хочуть, А з ними колоски… Облиті теплим світлом, Од ласки сонця п’яні, Покірно і привітно Вклонилися коханій Задуманій Землі. Попестить вітер рідний, А сонце позолотить… Хтось тихим ранком прийде В задумі і турботі На стомленім чолі. Дзвенить медяна пісня, Бринять злотисті бджоли, І в золотій колисці Колишуть кращу долю Перлисті колоски. * * * ЗЛИВА У вогкій тьмі мов гусне тиша Вином п’янким між чорних стін… Дощ свіжо й однотонно дише. І вечір кучері густі По небу розпустив. Безумно їх вітер мчить, шматує, рве, — А в небі холодно і сумно. Бліда усмішка в безвість зве. Грогохнув грім. Зарокотали Дахи, і щогли, й небеса, І меч з розпаленої сталі Блиснув на мить і враз погас. І з болю тьми одкрилось тіло, Одкрилась рана. І вода Рвонулась струнами густими, Стурбована і молода. Ще темінь блискала і гасла, І вщерть напоєна земля Таємними німими гаслами Розмову з обрієм вела. Ще в ринвах ринули потоки І в спазмах завмирала ніч, А сон ясний, а сон глибокий Ставав із нею пліч-о-пліч. * * * Коли до сну кладешся ти вночі І, в тишу мрій ідучи, ждеш мене, Я хилю скронь у марево ясне, Що тисне ум, як тугі обручі. Коли до сну зложилась ти по дні, Заснула вмить в теплі шовкових мрій Я йду в борню, я йду в кривавий бій З розпукою, що серце рве мені. * * * НА ВОРОНІВСЬКИХ КРУЧАХ Просторо ліг замислений Дніпро, Спокійно котить темні хвилі… Пливуть плоти. Чайки сніговокрилі Кричать і падають. Широкий рот Роззявив сом дурний, ковтаючи гачка, І гнеться вудлище… Дівчата Сміються з берега. Одна, струнка й в’юнка, Взялася косу мокру заплітати. Вже вечоріє… Пада тепла мла, Десь кроншнепи несміло обізвались, Стихає гомін дальній пароплава, І світла тінь од місяця лягла. * * * На місто стомлене здаля дихнула осінь: Повітря в ніч пило міцную прохолоду, А ранком – почепилась блідо-сиза вогкість На будинки, мости, на води… Там, десь за обрієм, вона спросоння дише. Її – цю ніч поцілувало літо, Прийшло, промовило: "Ще спиш?" І нахилилося, в тумани оповите. Спросоння кліпнула й зідхнула — Приснились: золото і листя шелест, І роси ранкові, й дзвінкі осінні луни, Коли кривавий лист дорогу стеле… Зідхнула ласкаво, промовила: цілуй! — Змутніла неба синяя емаль, І вулиці повив серпанком ніжний сум, Заводи одягла вуаль… А вдень – буяла літа перемога — Останні ласки – огневі… Будинки літу цілували ноги І слали погляди з-під довгих вій… Асфальти дихали жадібно і смолисто І заховатися спішили в тінь — Востаннє літо цілувало місто, Йдучи в прозору далечінь. * * * Настрої вечірньої години "Коли до сну кладешся ти вночі…" Коли до сну кладешся ти вночі І, в тишу мрій ідучи, ждеш мене, Я хилю скронь у марево ясне, Що тисне ум, як тугі обручі. Коли до сну зложилась ти по дні, Заснула вмить в теплі шовкових мрій Я йду в борню, я йду в кривавий бій З розпукою, що серце рве мені. "Порвав би я розпуки тужні пута…" Порвав би я розпуки тужні пута, Коли б були залізнії вони, Поплила б пісня вільна і нескута В даль над розспівані лани. Я б у розпуці тій летів піснями Над синню гір до захисту села, Де шепчеш ти лагідними устами З квітками утлими, як сміх весла. Я сплив би шумом над твоїм подвір’ям, Що взяв на себе мрії всі мої, І з дальніх борів, з дальнього міжгір’я Носив до тебе співанок рої. Порвав би я розпуки чорну тугу, Коли б я знав, що ждеш мене десь ти, Надлюдську всю зібрав би я потугу, Щоб лиш туди крізь бурю доплисти. "Я лиш одно, одно…" Я лиш одно, одно Скажу тобі сьогодні: Криниць глибоких дно, Шляхів далеких даль, Небес одлегла синь, Найбільше чулий жаль, — Вони всі – смагла рінь, А ти… ти – та безодня, Що втонув я у ній, Ти – той чужинний шлях, Де я зблудив, як стій, Ти – та блакить блискуча, Де стриму мрій нема… Ти – та любов жагуча, Що, хоч сліпа й німа, Збудила у піснях Потужний зрив чуття, Натхненну бурю в серці… Благословлю життя, Що в нім цвітуть ці герці. "Жаром палають тугі обняття…" Жаром палають тугі обняття, Морем хвилюється виступ грудей, І спалахують теплим завзяттям Блиски зелених любих очей. Буря цілунків, юрб голубиних, Голосно пестить лиця мої. Ген з-поза річки, стиха з долини Місяць підводить ріжки свої… * * * Не бачити мені вже більш обнови, Не пережить весни і серця бур — Бо туго, грізно затиснувся мур Довкола серця, й серце тоне в крові. Ненавиджу, ненавиджу з любови І світ, і світло, й літепло, мов щур. Останній вже чіпився серця дур, Немає глузду в серця мого мові. Сказать тобі ж я мусив це умить, Щоб ти не мріяла знайти чуття, Його краплину, чисту, як блакить, І щоб не снила любо, як дитя, Любов свою подать мені з казками… Втікай із нею, хай цвіте квітками! * * * Порвав би я розпуки тужні пута, Коли б були залізнії вони, Поплила б пісня вільна і нескута В даль над розспівані лани. Я б у розпуці тій летів піснями Над синню гір до захисту села, Де шепчеш ти лагідними устами З квітками утлими, як сміх весла. Я сплив би шумом над твоїм подвір’ям, Що взяв на себе мрії всі мої, І з дальніх борів, з дальнього міжгір’я Носив до тебе співанок рої. Порвав би я розпуки чорну тугу, Коли б я знав, що ждеш мене десь ти, Надлюдську всю зібрав би я потугу, Щоб лиш туди крізь бурю доплисти. * * * СОНЕТИ СЕРЦЯ Сказать тобі, які у серці болі? Сказать, що грізно б’ється в серці тім? — Великих хмар на сонці золотім Лукавий дим це в чорнім ореолі. Сказать тобі? – Дівчина у сваволі, З якою йшов я, в серці молодім Розбила все: любов, і честь, і дім, І зблідлу посмішку ясної волі. Сказать? – Не жив, не жив я ще життя. Життя не бачив, як ішло воно. Я мріяв жити. Жив я без знаття, Що найгіркіше п’ю з гірких вино. А п’яний шум цей знищив серце болем, Мов дикий вихор все квітчасте поле. * * * Ти не злякалась. Тихо ждеш, покірно. І чую я: розсипавсь мур, як стій. Одплила кров із ран і, мов олій, Бальзам, ти їх лікуєш вірно. І бачу щедрість я твою офірну — Я перший віддих сонячних надій Втягаю в груди, радісні од мрій, Я чую щастя, щастя непомірне! Цвіте усе, що було без життя, Співає серце свій найкращий спів І чує волю, пристрасть і чуття, Росте любов і полоняє гнів. Тебе, тебе звеличує, кохана, І кличе в захваті тобі: осанна! * * * ТИФЛІС ВНОЧІ Небесної уламок чаші впав униз, І зорі заблищали під ногами — Чи справді ж то внизу Тифліс, Окреслений огнями. Весь час вгорі мінивсь небесний килим, Немов красуня, кольори перебирав І став нарешті синій, синій Купатися у росах трав. Навколо мовчки вартували гори, І золотилась голова Казбека — Немов маяк в небесному просторі, І близько і далеко… І стали загоратись очи в міста, І стали з неба зорі падать, І гаптувати темний оксамит Чорноволоса ніч огненними нитками… Аероплан крилом рожевим угорі майнув — На ньому там ще день, а тут вже ніч — Чи на Казбек він держить смілу путь, Чи відпочити сяде в низині… Здригнувсь Казбек… Померк, загас ліхтар, Війнуло холодом з міжгір’я, І гори постіль стали слати з хмар… І тихне туркотіння птиці-звіря… Але огненно скреготять трамваї, Ображена шумить внизу Кура — А огники біжать, біжать без краю, Мов з ліхтарями дітвора. * * * Я лиш одно, одно Скажу тобі сьогодні: Криниць глибоких дно, Шляхів далеких даль, Небес одлегла синь, Найбільше чулий жаль, — Вони всі – смагла рінь, А ти… ти – та безодня, Що втонув я у ній, Ти – той чужинний шлях, Де я зблудив, як стій, Ти – та блакить блискуча, Де стриму мрій нема… Ти – та любов жагуча, Що, хоч сліпа й німа, Збудила у піснях Потужний зрив чуття, Натхненну бурю в серці… Благословлю життя, Що в нім цвітуть ці герці. * * * Я пив вино, як пила б ти шампани, Не знаючи, що опій п’ю, гашиш… А серце билось, стрибало скоріш, Як на шнурочку лялька з порцеляни. І були б мрій розсвітлені екрани П’янили серце все палкіш, палкіш, Коли б знічев’я не розтяв їх ніж, Коли б не сплили кров’ю серця рани… Немов з трудящого джерельця, б’є Із серця кров, розлилась довкруги, Вже затопила вогняне моє Бажання мрій, життя, борні, снаги. У хвилях котить гомони розпуки, Невольні взявши у кайдани руки! * * *