Коли хтось каже: Я люблю Бога, а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. Перше соборне паслання Св. Апостола Йоана Богослова Гл. 4, в.20 ___________________________________ «…якщо ви прощатимете людам провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний. А коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших». (Мф. 6,14 - 15) ___________________________________ "Ми знайшли порозуміння з поляками і навіть з Японією. Ми не знайшли взаєморозуміння тільки самі із собою. Я прошу вас, закликаю, благаю продумати цю дорогу до взаєморозуміння, щоб 60-та річниця змогла б стати днем, коли можна було б підписати хоч якусь декларацію. Я переконаний, що 60-та річниця Перемоги – це той час, коли ветерани повинні висловитися один перед одним, знайти взаєморозуміння, яке б поставило крапку в стосунках між ветеранськими організаціями і їхніми поглядами". Президент України Віктор Ющенко ( Час руху, №8 (031), 22-29 березня 2005р, с.3.) ___________________________________ Дорогі друзі, шановні співвітчизники! У Ваших руках книга, яка репрезентує одне з перших серйозних літературно - документальних досліджень проблеми примирення воюючих сторін Другої світової війни. Тривалий час дана тема була табуйованою – спочатку радянською політичною цензурою, а потім, у незалежній Україні до 2004 року, – державною владою, яка за своєю антигуманною суттю не змогла стати носієм консолідуючої суспільство програми. З цих причин у бібліотечних фондах знайдеться небагато ґрунтовних видань, присвячених нетенденційному і неупередженому погляду на цю трагічну сторінку минулого українського народу. Особливо приємно, що книга побачила світ напередодні відзначення 60-тиліття Великої Перемоги, і це, безумовно, не є випадковістю. Автор Володимир Пасько, син фронтовика і сам учасник бойових дій, професійний військовий, генерал-лейтенант Збройних Сил України відповідає на виклик часу, глибоко й неупереджено, з розумінням психологічного підтексту висвітлюючи драматичні й суперечливі події саме тоді, коли визначна історична дата може стати потужним поштовхом до національного єднання. 60-ліття Перемоги – це шанс і іспит для українського народу й, передовсім, для нової владної еліти на здатність толерантно, не зачепивши священний пласт пам'яті учасників війни, налагодити діалог примирення і єднання нації. Тому окремо хочу відзначити, що Володимир Пасько як письменник, дослідник і документаліст зробив надзвичайно важливу справу, загоюючи рани народу, які понад шість десятків років залишалися відкритими для болю. Це місія державної ваги. І заслуговує найтепліших слів те, що автор, обіймаючи посаду заступника Міністра оборони, тобто будучи представником урядової команди, свою громадську і наукову діяльність присвячує саме ідеї консолідації українства. Книга пройнята наскрізним закликом до гуманістичного переосмислення тих далеких подій. Наша земля зазнала багато горя, Україна – одна із найбільш постраждалих у Другій світовій війні країн. І сьогодні, на превеликий жаль, з кожним роком стає все менше тих, хто зі зброєю в руках виступив на захист своєї Вітчизни. Така логіка буття – людина йде Господнім шляхом, народжується, живе і відходить у вічність, полишаючи суєтні справи. Так одне покоління змінює інше. Багато ветеранів, людей з героїчним минулим, розуміють, що перед порогом вічності слід простягнути одне одному руку і якщо й не обнятися, то бодай зрозуміти і простити. До цього закликають нагорнуті могили бойових побратимів, що загинули заради ідеалів, в які вірили, яким служили всім серцем, сумлінно, щиро і до останнього подиху. Ми повинні прийти до цих могил, пам'ятників і монументів, спільно, в орденах і медалях, зі сльозами і споминами, зруйнувати "Берлінський мур" наших душ, знищити стіну, що довгі десятиліття розмежовувала героїв – борців за волю і долю України на своїх і чужих. Цього вимагає від нас життя, сучасне і особливо майбутнє наших дітей і онуків. Принцип християнського всепрощення, який поетичним закликом лунає в словах великого Кобзаря: „Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!" – я хочу адресувати тим, хто поки що не схотів чи не зміг переоцінити минуле через призму великої драми нашого народу. Вірю в те, що взаєморозуміння й примирення не є утопією і книга "Час прощення" в цій благородній справі – національного єднання, – стане суттєвою допомогою. Прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко квітень 2005 р ___________________________________ ВОЛОДИМИР ПАСЬКО ЧАС ПРОЩЕННЯ ВРЕМЯ ПРОЩЕНИЯ TIME OF FORGIVENESS ___________________________________ В новій книжці Володимира Паська йдеться про події в Західній Україні впродовж більшої частини ХХ століття. Головна увага звертається на такі трагічні й суперечливі сторінки нашої історії, як братовбивча згуба 1944 – 1954 років. Неупередженість і глибоке розуміння не тільки причин, а й психологічного підтексту описуваних подій, розгляд їх в контексті нашого непростого сьогодення роблять книгу цікавою для широкого кола читачів в різних регіонах України. ___________________________________ Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю! Тарас Шевченко Замість передмови Хочу сподіватися, що цей твір буде цікавим для всіх, хто не байдужий до пошуку Істини в стражденній історії українського народу і його шляху до Незалежності. Особливо, коли стосується таких суперечливих її сторінок, як події в Західній Україні після її приєднання до СРСР у вересні 1939 р. На долях головного персонажа Володимира Шеремета і його батьків - українців з Наддніпрянщини, які були відряджені до Галичини в 1944 р. для встановлення радянської влади, та так там і залишилися на довгі роки, - відтворюються складні і драматичні процеси, що відбувалися в Західній регіонах УРСР впродовж більш ніж півстоліття. Поглядом із середини, очима фактично очевидця висвітлюється весь трагізм братовбивчої згуби між членами ОУН - УПА з одного боку і такими ж українцями, але що належали до партійно-радянського апарату - з іншого. На достовірному життєвому матеріалі переконливо доводиться, що то була не просто «боротьба з бандитизмом», як це трактується в радянсько-російській історіографії, а фактично громадянська війна, яка велася могутньою більшовицькою імперією проти частини українського народу, свідомої своєї національної гідності і натхненної ідеєю державної незалежності. Водночас зображується далеко не просте, а часом і смертельно небезпечне життя пересічних «бійців партії» - тих, хто пройшов фронтами Великої Вітчизняної війни, а потім, волею історичної долі, змушений був силоміць запроваджувати на теренах Західної України комуністичну владу, роблячи це нерідко з допомогою зброї. Впродовж всієї оповіді щиро пропагується ідея національної злагоди, єднання всіх народів і національних груп, що населяють нашу землю, в ім’я побудови сильної, заможної й квітучої незалежної Української Держави. Маю надію, що сувора правдивість і документальна достовірність написаного, доступність для сприйняття зацікавлять як масового, так і досвідченого в цій тематиці читача, як мешканців західних регіонів України, так і вихідців з Наддніпрянщини, Слобожанщини та інших - всіх, кому дорогі не власні амбіції й стереотипи, а міцні злагода, мир і спокій в нашій єдиній Батьківщині - Україні. Тримати удар … Генерал-майор Шеремет з удавано байдужим виглядом розглядав ошатний кабінет, до якого його сьогодні привела Її величність Доля. Господар кабінету професор Фомічов тим часом ретельно вивчав результати його медичних обстежень, прискіпливо розглядав томограму. Шеремет, як і всі представники його професії, не звик звертати особливої уваги на примхи власної тілесної оболонки. Однак останнім часом дедалі частіше став помічати надмірну втомлюваність, тіло наповнила незнана досі кволість. Спочатку списував все це на вік, але коли з’явилися інші ознаки негараздів, змушений був звернутися по допомогу. Бо єством відчув: тут щось серйозне! І ось сьогодні його давній знайомий професор Фомічов мав покласти край тривалому інтенсивному обстеженню і обтяжливій невизначеності. Закінчивши нарешті вивчення аналізів, той задумливо відкинувся в кріслі і, ретельно добираючи слова й нервово постукуючи пальцями по столу, стиха мовив: - Что я могу вам сказать, Владимир Васильевич? Результаты обследования свидетельствуют: у вас опухоль почки. Какая именно, сейчас сказать трудно, - і замовк, уникаючи зустрітися з ним поглядом. Як ніби то він був винний у тому, що практично єдиною реальною надією на одужання було її видалення, а та нирка у Шеремета залишалась останньою. Отож хоч плач, хоч скач! Премилий і пределікатний Дмитро Петрович! Про це він і сам здогадувався, спілкуючись з лікарями, які його обстежували, в його рідному Головному військовому клінічному госпіталі. Слідкуючи не так за їхніми словами, як за виразом облич, він не міг не помітити, що він у всіх у них протягом кількох хвилин обстеження мінявся за однаковою схемою: з люб’язно-спокійного на зосереджено-уважний, а потім - збентежено-заклопотаний. Слова ж у всіх були обережно-обтічні, оскільки кожний з них розумів, що для такого випадку це не просто діагноз, а скоріше - вирок. Усвідомлював це й Шеремет. Однак він звик завжди боротися до кінця. І якби не боровся за життя ще п’ятнадцять років тому, в горах Афганістану, коли вибравсь із надлюдськими зусиллями волі з палаючого «бетеера», давно був би покійником. Щоправда, Доля з ним пожартувала досить жорстоко: дала снагу виповзти, не спектися живцем у броньованій пастці, але позбавила щастя зробити це вдало - не втримався, зірвався в урвище, впав на каміння, сильно потовкся. Тоді він і позбувся першої нирки. А тепер ось давня травма наздогнала, видно, ще й другу. Бо яка інша причина? Але це вже мало кого цікавить, та й його самого також. Зараз головне: які шанси в нього все ж залишились? Реально? Щоб спланувати якщо не життя, то принаймні його гідне завершення? До чого за довгу військову службу він готувався неодноразово, але тоді проносило мимо. Цього ж разу здається, що в ціль. І ціль ота - його єдине життя. Однак Шеремет звик оперувати фактами, а не емоціями. Не поверховими суб’єктивними враженнями, а обгрунтованими прогнозами. Власне, задля цього він і прийшов сьогодні саме до Фомічова, а не до знайомих військових медиків, з якими був пов’язаний ще й службовими стосунками. Для Дмитра Петровича ні лампаси, ні зірки ніякого значення не мали. Простий вологодський мужик, як любив себе називати, він був хірургом від Бога, і майже все, що відбувалося за межами його клініки, було для нього зайвою суєтою, яка заважала служінню Богу і Людям. Приїхавши випадково років тридцять тому в Україну, він так тут і залишився, сприйнявши її за другу Батьківщину. - Метастазы есть? Куда? Фомічов намагався уникнути його настійливо-допитливого погляду, неприродньо довго розминав-розкурював сигарету, глибоко затягувався, сумно стежачи за пасмами диму. Володимир розумів його становище й усвідомлював свою безжальність силувати людину, до якої сам же й звернувся за допомогою. Проте іншого виходу в нього не було, бо від цієї відповіді залежало, чи є взагалі сенс щось робити, якось борсатись. Якщо сказане раніше скидалося скоріше на вирок з відкладенням виконання, аніж на діагноз, то ця відповідь мала розвіяти сумніви і визначити термін того відкладення. Пауза ставала для обох нестерпною: - Дмитрий Петрович! Я боевой офицер, рассказывал вам, при каких обстоятельствах утратил первую почку. Вы обязаны мне сказать. Не бойтесь, к пистолету не потянусь, независимо от ответа. Это однозначно! - Метастазы, к сожалению, есть. В легкие. Так что... Я готов сделать все, что в моих силах... А що в тих твоїх силах, чоловіче добрий? Ти ж не Господь-Бог, а всього лише його помічник. Хай і талановитий, але помічник. Ти вже одного разу допоміг моїй родині - і за те низький уклін. А тут - ... Шеремет неквапно звівся з крісла, невесело усміхнувся: - Спасибо, мой генерал от медицины! Большое спасибо. За все. Просто ваш военный собрат, похоже, свою битву проиграл. Последнюю битву. Значит: не Судьба... Фомічов збентежено спробував сказати щось розрадливе, але Шеремет жестом спинив його: - Все нормально, Дмитрий Петрович! Не стоит ни волноваться, ни что-то говорить. Вы сделали все, что смогли, и лично вам я только признателен. Прорвемся штыками! - Кинув своє улюблене прислів’я. - А коль придется в землю лечь, так это ж только раз! Так, кажется, в песне поется? Даст Бог, еще свидимся! Шеремет не дуже полюбляв поширений ще від брежнєвських часів звичай обніматися-цілуватися з чоловіками, але тут, потиснувши руки, вони підсвідомо потяглися один до одного. Біля під’їзду звично кинув тіло на сидіння машини. «Фініш... Фініта ля комедія! Отстрелялся генерал... Приехали...» - в голові безладно роїлися різномовні уривки думок з одним жорстким і крижаним змістом. Водій, також колишній «афганець», звично спитав, куди їхати. - Вперед на міни, Сергію! - Сумно пожартував Шеремет. - Звичайно, до Академії, куди ж ще? На той світ, ще встигнемо: подумав про себе, зціпивши зуби. Відкрив «бардачок», намацав привезену з Афганістану касету, вставив у магнітофон. А помнишь, брат, в апреле было трудно нам? Нас басмачи пытались разгромить, И в перестрелках мы делили пополам На жизнь надежды тоненькую нить... Схоже, його нитка надії скоро урветься, а з нею і життя. Бо оперуватись за таких умов і пізно, і безнадійно. А що ж тоді робити? Будем здравствовать и любить, Вечно праздновать - долго жить. Будем здравствовать и любить, Ну а главное - с честью жить. ... З надривом виспівував якийсь лейтенант, тепер, мабуть, полковник, якщо не генерал. А може, й пенсіонер. Якщо повернувся тоді цілий або живий, звичайно. Гарна пісня! Тільки шкода, що довго жити не випадає. Принаймні в нього. Та й з довічним святкуванням не склалося, не буває такого навіть близько в житті дорослих людей. Що ж до любові - тут йому справді скаржитися годі. І сам любив, і його любили. Шкода тільки, що недовго лишилося. Але тоді вже треба бодай з честю завершити земне коло. Не гірше, ніж до цього життя прожив. Якщо коротко, то приблизно, як у Висоцького співалося: Я вышел ростом и лицом - Спасибо матери с отцом. С людьми в ладу - Не понукал, не помыкал. Спины не гнул, прямым ходил, И жил, как был, и был, как жил, И голове своей руками помогал. Машина винеслася до площі Лесі Українки. - Ану, Сергію, займи правий ряд! Давай Хлопців відвідаєм, - мимоволі вирвалося в Шеремета. - Понял! - Охоче відгукнувся Сергій, беручи курс до Лаври, де був скромний пам’ятник загиблим в Афганістані воякам з України. - Владимир Васильевич! Цветочки возьмем? - Так-так, звичайно. Десь по дорозі. Продавщиця, симпатична молодичка, почувши замовлення на парну кількість квіток, зігнала з обличчя веселу посмішку. Поклав до монумента червоно-криваві гвоздики, виструнчившись, віддав військове вітання. Тиша, затінок від високих дерев. А серце краяла знайома мелодія невідомого йому автора: «Кто был частицей батальона, а стал частицей тишины…» - Все. Поїхали. До Академії... Академія... То була особлива сторінка, а точніше - частка його життя. Спочатку, коли він був молодим, і самотужки, не маючи ні впливових родичів, ні покровителів, капітаном обійняв посаду полковника, йому тоді видавалося, що те, чим він займається, що зробив і що зробить, ця чесна офіцерська служба дасть йому право на самоповагу і повагу людей. Потім, коли доля закинула його на афганську війну, точніше, не так доля, як він сам себе - тоді він чітко зрозумів, що військова служба, навіть на досить високих посадах, але у мирний час і участь у бойових діях - різні речі. Життя і служба в зовсім різних вимірах. І той вимір, воєнний - він і є тим головним, вищим в його житті. Як здобутий у боях єдиний бойовий орден для будь-кого зі справжніх офіцерів дорожчий від купи різних нагород і відзнак мирного часу. А потім доля подарувала йому третю справу життя - створення в незалежній Україні нового військового навчального закладу. Тепер вже очевидно, що останню справу... . Шеремет увійшов до вестибюлю, вислухав доповідь чергового, піднявся до свого кабінету. Механічно підписав рутинні добові накази, рапорти. Окинув оком кабінет, який сам зробив і в якому став першим господарем. Щоправда, виходить, не дуже везучим. Однак то вже особисте. Що ж стосується Справи, його третього великого Діла, то тут, слава Богу, є що по собі залишити наступникам. І не тільки цей кабінет і це крісло... Але що ж робити тепер? Коли його «поставила на лічильник» сама Її величність Доля? І виходить так, як у Висоцького: А счетчик - щелк да щелк, но все равно В конце пути придется рассчитаться... На думку спала вичитана ще в юності фраза: « З життя треба відходити, як з великосвітської вітальні - тихо і чемно, заплативши всі свої борги». Шеремет зробив спробу зосередитися: а які, власне, в нього борги? І перед ким? В борг ніби не жив, намагався завжди й у всьому платити сповна. Так що тут проблем великих ні в кого з тих, хто залишається, бути б не повинно. По спині нараз сипонуло морозом, плечі мимоволі здригнулися: «Та ну його до біса! Чого ти розскиглився, розкис? Поки є бодай один шанс на тисячу, треба боротись. А там ще побачимо, чия візьме». Пройшов до «задника», кімнати відпочинку, знайшов серед магнітофонних касет потрібну. Бойову, як сам її охрестив, коли збирав докупи в певній послідовності наймужніші пісні Володимира Висоцького. Колись вона була його улюбленою, і всі в їхньому офіцерському модулі в Афганістані знали: якщо у вранішній тиші раптом гримить «Четыре года рыскал в море наш корсар, в боях и штормах не поблекло наше знамя...» - значить, підйом, значить, Шеремет знову на місці. Вставив пошарпану касету в магнітофон, натиснув кнопку. Там, в пісні, сміливі люди боролися не на життя, а на смерть з переважними силами супротивника: Неравный бой - корабль кренится наш,- Спасите наши души человечьи! Но крикнул капитан: «На абордаж! Еще не вечер, еще не вечер!» Дослухав до кінця, перемотав, прослухав ще раз. Сьогодні ця вкарбована в пам’ять пісня набувала для нього нового, особливого змісту. Правий капітан: ще не вечір! І він, Шеремет, ще спробує взяти свою Долю на абордаж. Їй не послати його так просто на дно. Але спочатку треба б бодай трохи прийти до тями, зібратися якось з думками. Може, взяти на кілька днів відпустку та майнути кудись? «Дорога, дорога... Дорога, успокой меня немного...» Що ж, це вартісна ідея! Але куди податись? До старшої доньки в Петербург? Так з нею він за будь-яких умов ще встигне побачитися. А їхати до друзів своєї молодості, коли життя на зламі, то лише краяти собі серце. Просто побути кілька днів удома? Так дружина запідозрить неладне, бо він ніколи в житті не байдикував, завжди працював навіть у вихідні. Хоча яка тепер праця? Раптом його осяйнула думка: « А якщо поїхати... до рідного міста?» Точніше: до міста, яке він за таке вважав. Бо Шеремет, як і мільйони людей його покоління і соціального прошарку, народилися в одному місці, поскиталися з батьками по «глибинках», освіту здобували де доводилося, потім моталися по світах вже дорослими, аж поки врешті-решт десь кидали якір, але рідко коли в місці свого народження. Однак у кожного з них із кільканадцяти населених пунктів, де їм свого часу випало мешкати, був один, який вони вважали все ж рідним. Був такий і в Шеремета. Тільки не один, а навіть два - село Великий Бір і обласний центр Теренград. У селі він побачив світ і отримав перші дитячі враження чи то про, чи то від життя і людей. У місті ж тому минули його підліткові та юнацькі роки, які, відомо ж бо, не тільки формують душу і серце людини, а й значною мірою визначають її подальше життя. Так було і в Шеремета: куди б не закидала його доля, але завжди десь у глибині душі, в підсвідомості світилися, немов вогники серед ночі, картинки з того далекого Села і Міста. Хоча в селі він не був уже років із сорок, а в місто лише наїжджав на кілька днів раз у два-три роки, доки там ще жили батьки. Проте не можна вважати, що він зовсім утратив зв’язок із рідним краєм. За останні дванадцять років приїздив туди разів чотири. Якщо за перший у цій хронології приїздів брати серпень 1989-го, коли служив в Ленінграді, то другий був уже за часів незалежності України, коли він повернувся в рідні краї в часи, які опісля охрестили епохою національного романтизму. Треті відвідини сталися десь в травні 1996-го, в переддень прийняття Конституції. Востаннє Теренград навідав напередодні десятих роковин виводу радянських військ з Афганістану. Нібито й не так уже рідко, проте все виходило якось похапцем, уривками і залишало на душі присмак якоїсь незавершеності. Це відчуття поступово наростало й чим далі сильніше останнім часом тягло його в край дитинства та юності. Побачити хату, в якій його колисали, пройти подвір’ям, де навчився стояти на землі, побувати в школі, в якій отримав путівку в доросле життя. Йому було важко збагнути причини отого внутрішнього потягу. Може, це вікове? Шеремет народився в перший мирний рік по Великій війні і хоча поки що не відчував себе старим, але розумом усвідомлював: з ярмарку їдемо. А в такому віці людям все частіше кортить зупинитися і озирнутися на пройдений шлях. Мабуть, наставала така пора і для Володимира Васильовича. Однак він все не міг віднайти в щільному графіку напруженого службового життя бодай кілька днів для себе особисто. Тепер ситуація докорінно змінилася, треба було поспішати. Шеремет не вагаючись зателефонував своєму безпосередньому начальнику генерал-лейтенанту Чалому. Вони були майже однолітки, зналися років тридцять, тому проблем з відпусткою не було. Поклавши трубку, в задумі посидів кілька хвилин. Чалий два роки тому сам перебував майже на тій же межі, що він зараз. І взяв неабияку мужність і силу волі в боротьбі з тяжкою недугою. Що ж, є з кого брати приклад. Але як практично облаштувати поїздку? Вирушити одному? Але чи не надто скучно? Взяти дружину? Тут інша крайність - миле щебетання, яке йому зараз зовсім не до настрою. Нараз згадав приятелів-теренградців, з якими в принципі колись збиралися з’їздити у свої краї втрьох. Дивна доля з її примхами. Шеремет зустрівся з ними у Києві цілком випадково, не бачившись років тридцять. Ярослав Дорош за цей час став відомим лікарем-неврологом, доктором медичних наук і професором. Інший, Олександр Савенко, досяг значних успіхів на ниві громадської діяльності. Немолоді вже і за формальною ознакою чужі в принципі одне одному люди, вони відразу відновили колишні побратимські стосунки, наскільки це можливо в їхньому віці. Бо в кожного з них чи то лисина, чи то черевце, чи то глибокі зморшки на чолі, не кажучи вже про кількість шрамів на душі та рубців на серці. Літа таки даються взнаки! Зателефонував до одного, до другого - як і слід було очікувати, у кожного свої нагальні справи, запрошення надто раптове... Однак обидва обіцяли прийти на вокзал побажати щасливої путі-дороги. Службова машина то легко бігла, то ледь повзла столичними вечірніми вулицями, запрудженими отарищем легкових авто. В часописах регулярно повідомлялося, що валовий внутрішній продукт в країні зменшився більше, ніж удвічі в порівнянні з 1991 роком, що нині ледь не дві третини суспільства злидарює за межею бідності, що трудовий люд хронічно не отримує зарплатню протягом місяців. То хто ж вони, оті люди, що їздять у розкішних заграничних автомобілях, які пливуть в одному з ним вуличному потоці справа й зліва? Характерно, що багато з тих вельми коштовних моделей, таких, яких він не часто зустрічав навіть у провідних європейських столицях. А це ж у столиці держави-банкрута, яка й тижня не може прожити, аби десь у когось не канючити кошти. То що ж виходить: на зарплату вчителям, лікарям, офіцерам, іншим «бюджетникам» жебрацьких копійок немає, а на престижні іномарки під розжиріло-вгодовані сідниці бездарних чиновників, що довели квітучу країну до смітникової руїни - вистачає? Точніше, не бездарних а безчесних. Бо певним даром вони володіють: побільше вкрасти в держави і при тому не попастися за грати. Оце весь смисл їхнього життя! Машина з Хрещатика завернула на бульвар Тараса Шевченка - ліворуч промайнув гранітний Ілліч з простягнутою в «світле майбутнє» рукою. На постаменті, немов знущання над незалежною Україною, золотом горять слова: «При єдиній дії пролетарів великоруських та українських вільна Україна можлива. Без такої єдності про неї не може бути й мови. Ленін». Дуже актуально! Особливо зважаючи на ту антиукраїнську вакханалію, яку розв’язали і підтримують у належному тонусі певні впливові українофобські кола, в першу чергу в Москві! За якусь сотню метрів від низькорослого, але оптимістично-енергійного вождя світового пролетаріату пропливли замислені світочі українського народу - Тарас Шевченко і Михайло Грушевський. Що ж, їм обом було свого часу про що думати! Але були б вони живі зараз, веселіше б їм не стало. Боронь, Боже, побачили б нинішні українські сплюндровані села, загаджені річки й гаї, почули б незугарний суржик або подільське нарєчіє великої російської мови, яким спілкується нинішнє «насєлєніє» милої їхньому єству України. Пригнічено похилили голови, аби не бачити задницю коня, на якому піднісся над бульваром перший бутафорний більшовицький комендант Києва червоний комдив Микола Щорс. Далі до залізничного вокзалу навпростець вела вулиця з мало зрозумілою для нинішнього покоління назвою «Комінтернівська». Вона відповідала часам побудови самого вокзалу - потужної будівлі в стилі аскетичного конструктивізму 30-х років. Щоправда, при відбудові в повоєнні часи внутрішнє оздоблення виконали вже у більш відповідному епосі стилі - «сталінському ампірі». Шеремет приїхав дещо завчасно, тому вирішив непоспіхом оглянути це “величне” творіння епохи перших сталінських п’ятирічок, знайоме йому з дитячих літ. Його батьки походили із Наддніпрянщини, де в Києві, Запоріжжі, Дніпропетровську, на Черкащині мешкала вся рідня, а тому кожного літа, їдучи у відпустку, вони неодмінно когось провідували. Не минаючи, звичайно, цього вокзалу. Володимир байдужим поглядом стороннього озирнувся довкола. Привокзальна площа забита приватними машинами, нікуди навіть приткнути свою, службову. Звідусіль пропозиції відвезти будь-кого, будь що і будь-куди. А колись же на цій площі було зовсім не так. Він пам’ятає принаймні три періоди. Перший - це п’ятдесяті роки, коли він був ще хлопчаком. Тоді тут було якщо не тихо, то принаймні спокійно: основна маса пасажирів сунула на трамвай і тролейбус. Заможніші, яких водилося не густо, поважно сідали до горбатої «Победи» зі смугою «шашечок» на боці. Респектабельні вальяжно вмощувалися в «ЗІС - 110» - громіздкі лімузини з відкидним верхом. Про метро тоді ще не йшлося. Другий період був за часів спочатку “зрілого”, а потім “розвинутого” соціалізму. Чи то навпаки? Як швидко забувається те, що є вигаданим, ефемерним. Суть же на пам’яті: в країні дешевої вареної ковбаси і дорогої горілки дешевим був і транспорт. І всі кудись їхали. Хто - на відпочинок, хто - в туристську подорож, хто - до родичів чи у відрядження. Бо ж усе було перетолочене, українців розкидано по всіх усюдах « одної шостої земного суходолу», всі доленосні проблеми вирішувались у Москві. От і їздили... Вокзали всюди і завжди переповнені, квитки - неодмінно дефіцит. Люди хто без квитків - заклопотані, хто з ними, жаданими - веселішими. А часто-густо - «навєсєлє». Машин із «шашечками» стало більше, на заміну повоєнним «Победам» з’явилися «Волги», але черги на них, як не дивно, стали не те що довшими - довжелезними. Таксисти, «королі доріг», зверхньо запитували потенційного пасажира: «Тебе куда?» І почувши адресу, нерідко презирливо кидали: «Что? Не поеду». Це тепер вони запопадливо кидалися до будь-якого пішаниці з валізами: «Машину не надо? Беру как есть – садись! Очень недорого». Але до нинішньої пори треба було ще пройти етап і «кравчучок». Коли всілякі «праздношатающиеся» - туристи, відпускники і т. п. кудись хутенько зникли, а замість них вокзали сараною заполонила інша публіка. Тоді здавалося, що вся Україна зрушилася, аби вивезти до сусідніх країн і продати все, що тільки можна, а затим купити на виручені гроші будь-що там і продати подорожче тут. І так, як кінь по колу - до безкінечності. Головним знаряддям при цьому були величезні валізи і портативні візки на двох колесах, які народ прозвав дотепно «кравчучками», на ім’я першого президента сучасної України. Честь, кажучи щиро, сумнівна! То були часи, коли навіть незворушна влада здригнулася від того, на яку мерзенну клоаку перетворився столичний залізничний вокзал. «Бомжі», рекетири, проститутки, «кравчучники», лоточники, що окупували вокзал, безугавний гамір і відворотний сморід робили поїздку для цивілізованої людини до певної міри випробуванням. Навести хоч якийсь порядок пробував тогочасний міський голова Іван Салій, потім президент України Леонід Кучма. Чи то суворі накази так вплинули, чи то вивозити з України вже стало нічого, але у будь-якому випадку осоружних «коробейників»-«кравчучників» начеб то позменшало. Шеремет спроквола обійшов вокзал, оглянув переповнені зали. Мама йому колись розповідала, як він, будучи дворічним малюком просив дати «отого білого м’яча», показуючи на матовий плафон на люстрі. Плафони зараз ніби ті ж самі, як і п’ятикутні зірки. І серп з молотом на стелі. Незважаючи на те, що ремонт робився вже за часів незалежності України і їх без проблем можна було поміняти на сучасну символіку. Але якщо вже вони й на Верховній Раді незалежної України ледь не дев’ять років протрималися, то тут вже - дрібниці. Все ніби то як п’ятдесят років тому, і водночас не так. На місці, де стояло раніше погруддя Леніна, - будки для обміну валюти. Нашої «незалежної» гривні на все інше. Як вона в нас з’явилася - фінансовий символ нашої незалежності - то долар можна було купити за півтори гривні. А тепер?... В кіосках, де продавали газету «Правда» і журнал «Комуніст» вітрину заповнила різного роду бульварно-еротична макулатура. Як її відрізнити від порнографії в України навряд чи хто толком знає. А тому - «Все на продаж» (був такий знаменитий фільм польського режисера Анджея Вайди). Але такого навіть там не продавали. На цьому ось місці був кіоск «Воєнторгу», в якому торгували всілякою всячиною з військового обмундирування. Батько тут, пам’ятається, придбав собі офіцерське спорядження., в просторіччі - портупею: ремені поясний і наплічний та кобуру для пістолета. Все з натуральної шкіри дивного кавового кольору. В ті часи з особистою зброєю частіше ходили не міліціонери, а армійські офіцери. І взагалі їх на вулицях тоді було значно більше, ніж зараз цих «правоохоронців». Шеремет згадав залізничний вокзал в Варшаві. Там він помітив за годину очікування лише два парних патрулі, чотири чоловіки. А тут їх... Он вони, на кожному кроці - з однаково сірими що обличчями, що кийками, що «браслетами». Високі шнуровані підбиті залізом черевики й пістолети - чорні. Брутальні жорсткі обличчя з холодними очима надії на милосердя залишають мало. Ну, то вже інша справа - не попадайся! Як до них, так і до митників. Володимир згадав, як нещодавно їздив у відрядження до Росії. На зворотньому шляху український митник, зростом, як-то кажуть, «метр із кепкою», за зірочками - молодший лейтенант, недбало-зловтішно глянувши на його мундир з генеральськими погонами, зажадав дістати з багажної полиці чемодан і відкрити для огляду. В жодній країні світу, куди Шеремет їздив офіційно, митники собі такого не дозволяли. Всюди він був «V. I. P.», «дуже важливою персоною». Всюди, окрім рідної держави! Він тоді не стримався, кинув щось дошкульне тому недомірку, закомплексованому на своїй ваді. У відповідь: «Для нас - все равны». Та хіба в тому рівність полягає, щоб генерала потрусити, а інших пасажирів переглянути через одного? Шеремет згадав, як на його здивування щодо практичної непомітності на вулицях Варшави поліції, супроводжуючий його польський офіцер люб’язно пояснив: у нас армія - двісті тисяч, а поліція - вдвічі менше. В Україні пропорція зворотна. І дай Боже, щоб прямо зворотна - один до двох, а не до трьох. Бо на нещодавніх урочистостях з нагоди річниці закінчення Великої Вітчизняної війни армійські мундири складали ледве більше третини. До чого йде така наша «демократія», невідомо. Хоча чи справді невідомо? Ну, та повернемося до кіоску. Зараз на цьому місці торгують пивом і горілкою. Обабіч - довжелезна шеренга вітрин зі всілякими наїдками. Тут тобі й ковбаси, і кури, і риба - смажене, печене, яке тільки хочеш. Позаду за кожною вітриною - батареї пляшок. Впадає у вічі одне - невідповідність кількості всього цього попиту покупців. Останніх обмаль. Бо ціни, як то кажуть, кусаються. Цікаво, куди вони його на ніч дінуть? І скільки днів отак продаватимуть? От і купуй тут щось, окрім пляшкового. З’їси - вік шкодуватимеш... Вони домовилися з Дорошем і Савенком зустрітися на найспокійнішому місці в головній залі - біля депутатських кас. Колись тут були каси військові. Але часи міняються, депутатів всілякого калібру стає дедалі більше, апетити все зростають, а задовольнити їх можна, як відомо, тільки за чийсь рахунок, забравши в когось. Так що все закономірно... Біля кас стоїть типовий «новий українець» з сім’єю. Горлає, що йому не хочуть продати квитків з броні. Які ніби то йому замовлені якимось його другом - нардепом. Погрожує касирці звільненням з роботи. Та лише глумливо посміхається. Їх, таких нардепів, - чотириста п’ятдесят. Та ще стільки ж, що вважають себе не менш «козирними», в Адміністрації президента і апараті Верховної Ради, та і в Кабінеті Міністрів чимало. А вона - одна. І не цим півником призначена. Так що майже все, як за радянських часів! Врешті приходять друзі-приятелі. Хвилина в хвилину стримано-педантичний Дорош, із запізненням на кілька хвилин, вальяжною ходою з приязною посмішкою Савенко. Славко і Саша. Перший закінчував одну з Шереметом українську школу, другий - російську. Відповідно і розмовляють кожен по-різному. Але це не заважає їм не тільки розуміти один одного, а й приятелювати багато років. Бо то у Шеремета перервався був із ними зв’язок, а вони між собою його ніколи й не втрачали. Коли Володимир після школи поїхав навчатися до Ленінграда, вони обидва незабаром перебралися до Києва, де й продовжували товаришувати. Тим часом оголосили посадку на їх поїзд із лунким ім’ям «Галичина». Добра ознака, подумалося Шеремету. За радянських часів цю історично-географічну назву того краю вживати якось уникали, користувалися терміном «Західноукраїнський» або «львівський», «теренградський», «прикарпат-ський», «надзбручанський» і т. д. А якщо і згадували Галичину, то переважно в негативному контексті. Як, наприклад, фашистська «дивізія СС - Галичина». Тому така назва поїзда для Наддніпрянщини і Східної України й досі залишалася до певної міри викликом. Тут все ще краще сприймалася назва донецького поїзда «Угольок», писана російською. Та то вже, мабуть, справа часу. До вагона зайшли всі разом, добре що загодя. Звичайні побажання і жарти на добру дорогу. Однак видно, що ровесники йому по-хорошому заздрять і поїхали б з ним залюбки, якби не оті нагальні справи. У вагоні привертає до себе увагу чемність і привітність обслуги. Що-що, а рівень виховання у «западенців», як ще й досі нерідко називають західних українців на Сході, все ж шляхетніший, ніж у цілому по Україні. Та й інші відмінності зовсім їм не на шкоду. Про це мимоволі зайшла мова в купе, за ті двадцять хвилин, що залишаються до відходу поїзда. Тим більше, що в співрозмовників на душі відчуття свободи від буденних обов’язків, на всіх впливає вокзальна незвичність ситуації - все це разом викликає розкутість в міркуваннях і висловлюваннях. Вже майже десять років, як Україна незалежна, а тема ця і все, що з нею пов’язане, і досі бентежить душі. І немає повної злагоди навіть серед них трьох, досить близьких товаришів. Якщо для Шеремета з Дорошем все зрозуміло і питань ніяких не виникає, то душу Савенка точать сумніви та побоювання. Він за незалежність України, але боїться «націоналізму». І не терпить «рухівців», вимовляючи це слово в малопристойній інтерпретації. Причина очевидна: він, на відміну від Володимира з Славком, хоча й любить Теренград і вважає рідним, але народився в зросійшеному Донбасі. До того ж і школу закінчив хоча й у Теренграді, але російську, де української мови не вивчали, тому він і досі не вміє писати українською. Таких в Україні якщо не більшість, то достатньо. Проміж себе вони втрьох вже не раз детально й досить довго дискутували про різницю між націоналізмом і шовінізмом, але до цілковитої згоди так ніколи й не доходили. Особливо в Саші-«інтернаціоналіста», як він любив себе називати. Аж поки Шеремет не розповів йому молдавський анекдот, популярний за часів збройного конфлікту в Придністров’ї. Як найпростіше відрізнити сіоніста, націоналіста й інтернаціоналіста? Якщо знає три мови (російську, молдавську й їдиш або англійську) значить - сіоніст. Якщо перші дві, націоналіст. Якщо тільки одну російську, значить - інтернаціоналіст. Саша тоді лише засопів, але на інтернаціоналізм натискати перестав. Хоча й від свого не відступився. Ось і зараз - знов за рибу гроші. Або «опять двадцать пять», якщо по-російськи. Врешті-решт Савенко здався: - Та я не проти. Навпаки – абсолютно за! Я сам волію за краще в ділових стосунках мати справу з западенцями, аніж з нашими, зі Сходу. На наших покластися не можна - того й чекай, підведуть своїм нехлюйством або недбалістю. Западенці ж в цьому відношенні - статечні хлопці. Їм нічого довго пояснювати не треба: якщо він пообіцяв, то зробить. От тільки націоналізму - того не треба… Міркує точнісінько так, як мати Шеремета, яку двадцятилітньою дівчиною прислали в Західну Україну «будувати радянську владу» і прожила вона там мало не півсотні років. І також, віддаючи належне позитивним особливостям національного характеру «западенців», їхній вищій, як на ті часи, культурі, все ж не вельми їм довіряє і остерігається. Але ж матері вже під вісімдесят, а цей же в розквіті сил. Ну, та нічого, головне, що і мати, і Саша за незалежність України. Як і його батько, Шеремет-старший. Яким дивним це не здається. Батько... Друзі вгамувалися і залишилися на київському пероні, а Шеремет усамітнився в своєму купе наодинці зі своїми думками. Саме батько був тим головним, визначальним чинником, який спонукав його і до нелегких роздумів, і до нелегких рішень, і до цієї подорожі. Подорожі до витоків... Його батько був свого часу кадровим офіцером «НКГБ», направленим до Теренграду в 1944 році, ще під час боїв за місто. Для боротьби з тими, чию символіку тепер носить незалежна Україна. Як їх тоді тільки не називали? І «українсько-німецькі націоналісти», і «українські буржуазні націоналісти», і «оунівське підпілля», і просто «бандерівці». Остання кличка збереглася за ними й донині, хоча були ж ще й «мельниківці», і «бульбівці», хто їх там тепер знає, як вони ділилися самі між собою. В принципі єдине, що безперечно в цьому багатоквітті визначень, це слово «націоналісти». Воно справді так. Що ж до іншого, то, якщо вдуматися, це просто брутальна лайка. Бо які ж вони «українсько-німецькі»? Націоналіст може бути або українським, або німецьким, але аніяк не водночас тим і другим. Або які ж вони «буржуазні», оті прості «хлопи зо села», як їх презирливо називали поляки? І їхні ватажки – офіцери. Або, як вони себе називали, «старшини» - сини сільських священиків і вчителів та таких самих селян, тільки й того, що в гімназіях трохи більше повчились? І зрозуміли, що вони такі ж люди, як і поляки, і чехи, і інші, і також мають право на волю і власну державу свого народу. Ні, і тут неправда, бо «буржуазією» навіть і не пахне. Залишається одне - «націоналісти». Але ж чи то є гріх любити свій народ, свою землю над усе? Навіть над Бога, як казав той же Степан Бандера, син сільського священика. Хіба інші народи себе люблять менше? Та прикладам нема числа. «Дойче, дойче - юбер аллес», «Прав, Британіє, морями», «Єще польська не згінєла» і т. д., і т. п. То чим же завинили перед Богом і перед світом українці, коли заявили про своє право на власну державу? Шеремет тяжко зітхнув. В тім-то й справа, що нібито мали. І право, і державу - Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Другу після Росії в «дружній сім’ї братніх радянських республік». Інша річ, що вона була бутафорською, ота українська держава. Але ж вони іншої не знали. І служили вірою й правдою тій, яку мали. І дев’ятсот дев’яносто дев’ять із тисячі «радянських» українців, якщо не вся тисяча, навіть не задумувалися тоді, що може бути інакше. Бо «націоналісти», «Мазепа», «Петлюра», «самостійна Україна, «жовто-блакитний», «тризуб» - то все були слова на рівні нецензурної лайки. Принаймні їх так виховували в радянських школах. Ті ж одиниці, хто знав, що це не так - вони мовчали. Або самі, або їх змушували замовкнути «в местах не столь отдаленных». Нещодавно Шеремету потрапила до рук книга - «Десять буремних літ. Західно-українські землі в 1944-1953 роках». Товстелезний том ледь не на тисячу сторінок поєднав під своєю палітуркою масу невідомих досі документальних матеріалів, які ретельно приховувалися в різних «спецхранах» не тільки від широкого загалу, а й від фахівців-істориків. Але ж недаремно, мабуть, кажуть, що рукописи не горять. Так і ці матеріали віднайшов, зібрав і видав відомий професор Володимир Сергійчук. Не те щоб вони пролили Шеремету якесь абсолютно нове світло на ті події, на той його народ і на ту землю, в принципі він про все знав або здогадувався. Однак документально-фактографічні підтвердження міркувань і здогадок ніколи нікому не завадять. Так і йому: невдовзі як почав читати, наткнувся на проект Постанови Державного комітету оборони СРСР про спеціальні заходи щодо західних областей України, датованої березнем 1944 р. Пунктом сьомим в ній зазначалося: «Обязать НКГБ и НКВД СССР... отобрать из органов НКГБ и НКВД в восточных областях СССР из числа ранее работавших в органах НКГБ и НКВД УССР, а также из числа не работавших на Украине, но знающих украинский язык чекистских работников: для НКГБ УССР - оперативных работников 2000 чел., из них начальников районных отделений 200 чел., ... и направить их... для работы в западных областях Украины». Батько Шеремета цілком відповідав поставленим вимогам. Нащадок козацького роду, потім висококваліфікований робітник на заводі, після армійської служби за «робітничим призовом» був мобілізований на «роботу в органи» в рідному для нього Запоріжжі. Мав особистий бойовий досвід - воював з гітлерівцями на Кавказі, в спецзагоні по боротьбі з «эдельвейсами» - німецькими гірськими єгерями. В квітні 1944-го був спрямований на особливий фронт - фронт у тилу радянських військ: воювати за радянську Україну проти таких самих українців, але інакше вихованих, які боролися за вільну Україну. І ті, й інші вважали себе правдоборцями. За таких умов скінчитися миром це не могло. І його батько ледь не десять років ходив по довколишніх лісах з автоматом. Не гриби, звісно, шукаючи-збіраючи... І для нього, Володимира Шеремета, вже була рідною не тільки Наддніпрянщина, звідки походили його батьки, а Галичина, де він сам побачив світ і де виріс. І куди зараз повертався з любов’ю, але й не без тривоги в душі, бо мав намір проїхати по всіх місцях на Теренградщині, де жив колись з батьками. І хоча й свято вірив у порядність свого батька, але … війна є війна, бодай і неоголошена. А тим більше громадянська... Єдине, що втішало, це те, що прізвище батька в тих документах ніде не ганьбилося. А моторошних прикладів як з одного, так і з другого боку там було вдосталь. Поїзд хилитало на стиках рейок, на грудді споминів здригалася душа. За вікном чорніла ніч. Без вогника, без зірки. Глуха ніч. І дай Біг, щоб світанок був насправді світлим... Теренград Поїзд до Теренграду прибував рано-вранці. Провідниця розбудила пасажирів за півгодини, всі почали поспішно збиратися. Володимир же припав жадібним поглядом до вікна. За кілька хвилин мало з’явитися село, де він народився. Поїзди, навіть пасажирські тут не зупинялися. Коли їхня родина проминала це місце, відбуваючи у відпустку чи повертаючись із неї, батько неодмінно нагадував: «Смотри, это твоя родина, сынок». Нащадок українського козака з Полтавщини, він виріс у промисловому Запоріжжі, відслужив строкову службу в армії і як наслідок - їхня сім’я була двомовною: батько користувався російською, особливо коли це стосувалося громадсько-політичних тем, а мати розмовляла українською. Діти - як коли, хоча думали українською. Але це так: до слова. Що ж стосується Великого Бору, до якого наближався поїзд, то батько ставився до цього першого свого місця служби в Західній Україні з особливою теплотою. Хоча, як Володимир розумів, саме тут були для нього найтяжчі й найризикованіші часи. Проте саме тут Шеремет-старший зустрів свою наречену, саме тут народився їхній первісток. Таке не забувається! Промайнула під мостом невеличка річка. Півстоліття тому по її берегах густенько маячили рибалки з «павуком». І він, Володимир, незважаючи на свій юний вік, намагався ловити в ній раків. Нині ж річка виглядала якоюсь обмілілою, запліснявілою, і, судячи з відсутності рибалок, в ній нічого тепер не водилося. Віддалік - ліщиновий гайок, куди він із сільськими хлопцями ходив по горішки. Незрозуміло, як батьки відпускали туди його, такого малого. Це вже потім він довідався про долю Павлика Морозова і зрозумів, що ніщо не заважало «бандерівцям» зробити те ж саме з ним, сином начальника районного відділу НКДБ. Адже та неоголошена війна була без правил. Та й чи могли бути якісь правила в тій кривавій завороті? Певно, що ні. Але він не пам’ятає з дитинства жодного випадку, аби його кимось лякали чи обмежували свободу спілкування зі своїми місцевими однолітками і пересування по довколишніх хащах, де він бавився з ними в партизанів. Істотно - радянських, червоних. Бо інші в їхньому колі називались інакше - бандитами, бандерівцями але аніяк не цим гордим і красивим словом - партизан. За кілька хвилин після його першої Малої батьківщини забовваніли околиці міста. Як розрослося воно за останні роки! А раніше ж майже крайнім був будинок, в якому мешкав його однокласник Мирон Лесів, з яким вони колись товаришували. Мирон навчався непогано, але чомусь пішов після школи до найменш престижного вузу - на фізкультурний факультет місцевого педінституту. Де-то він тепер? На пероні Володимира ніхто не зустрічав, бо він зумисне вирішив приїхати якщо не інкогніто, то хоча б без попереднього оповіщення. Вокзал, побудований по війні військовополоненими німцями, зовні майже не змінився. За часів його дитинства, локомотивами були паровози. По перону поважно ходив черговий станції в кашкеті з червоним верхом. Видимими зовні його функціями були: при прибутті поїзда - обмінятися з помічником машиніста паровоза якимись великими обручами, а при його відбутті - просюрчати у свисток, показати жовтого прапорця і бамкнути в яскраво начищеного бронзового дзвона. Доступ публіки на перон був обмежений - тільки від’їжджаючі і супроводжуючі їх особи, за спеціально придбаними перонними квитками. Тепер паровози давно замінені на електровози, нема ні огорожі, ні, схожого своїм червоним кашкетом на дятла, чергового, ні дзвона, а по перону тиняється, хто хоче. І - нічого, так навіть краще, зручніше. Шеремет неквапно рушив на привокзальну площу, де щільно одне до одного стояли авто, місця ледве вистачало, щоб якось виїхати. А тут же колись ще й фонтан посередині площі струмував, і досить великий, з чорними чавунними дельфінами в круглому басейні. І що прикметно: вистачало місця і для фонтану, і для машин, і для людей. Нараз припустив дощик. Хоча до готелю «Теренград», в якому Володимир мав намір зупинитися, було щонайбільше хвилин двадцять ходи, він вирішив скористатися авто. Тим більше, що водіїв, бажаючих надати свої послуги, було по зав’язку. Енергійнішим від інших виявився невеличкого зросту чоловік років сорока, який представився «Мішею», а не Міськом, як тут прийнято. Хоча за обличчям, вимовою і манерами - типовий місцевий. На запитання Шеремета так, про всяк випадок, в якому б готелі краще зупинитися, Міша, не моргнувши оком, одразу відповів: найкращий готель, звичайно, «Галичина», колишній «Москва», але він далеченько від центру. «Україна» - на головній вулиці, в самому серці міста, але споруджений «ще за Австрії», і нині непрезентабельним станом повністю відповідає свій назві. Рекомендує компромісний варіант - готель «Теренград», сумнівність сервісу якого компенсується зручністю розташування - поруч із центром і в мальовничому місці над озером. «Але, ви розумієте, це зовсім близько, я ж нічого не зарóблю...» Обіцянка доброї платні додала Міші наснаги. Його побувалий замолоду в інших руках, але все ще пристойний, «секонд-хенд», як тепер делікатно кажуть, «Фольксваген-пасат» жвавенько побіг вулицями Міста. Знайомими і водночас якимись не такими, не чужими, але й водночас і не рідними, нібито колись баченими в ще чорно-білому кіно. На банальне запитання, як життя, Міша відповідає, як по-писаному: хренове життя! При тому сварить владу, яка, мовляв, жорсткою регламентацією і здирницьким хабарництвом чиновників душить приватне підприємництво, в першу чергу - мале, для простих людей. Саркастично відзивається і про незалежність, і про «рухівців», які бездарно правили в цьому краї одразу після її здобуття, причому досить довго. Мова Міші - жахливий суржик. Можливо, ще жахливіший тому, що це був якийсь новий його різновид - галицький, до того Шеремету невідомий. Бо коли він ще часто бував тут, удома, років п’ятнадцять тому, такого тут тоді ще не було. Принаймні він не чув. Володимир був вкрай здивований: якщо так розмовляють «западенці», колишні ревнителі української мови, то на що тоді сподіватися від «східняків»? Проїжджаючи мимо церкви в центрі міста, зацікавився, коли вона тут з’явилася. У Міші одразу готова відповідь: - Та всі зараз ніби показилися: тут людям зарплату нема чим платити, а вони тих церков вже штук тридцять по місту понаставили, шлях би їх трафив! Шеремет задумався: місцевий вуйко, який зневажає рідну мову, не шанує церкву і глузує над незалежністю України - такої породи західняків він досі не зустрічав. Тим більше, що цей «водила», видно, не з колишнього «совпартактива», а з простої сільської родини. Чи, може, це випадковість? Хоча судячи із самовпевненості цього чоловіка, такого поріддя тут вистачає. Та чому тут дивуватися: це - типовий «осовєчєно»-зрусифіковано-зденаціоналізований, обездуховлений продукт радянського суспільного виховання. Володимир тоді ще не знав, що це перша, але далеко не остання несподіванка, яка очікуватиме його в рідних краях. Але й тієї було досить, щоб розбуркати невеселі думки, які давно не давали йому спокою. Цілком очевидно: ледь не півстоліття комуністично-радянської влади навіть тут далися взнаки. Причому незрівнянно більше, ніж в тій же Прибалтиці, не кажучи вже про ближніх сусідів – Польщу, Чехію, Словаччину. Індивідуалізм і конформізм - то наша кара Божа. Саме із-за цих рис ми вічно підгинаємо плечі то перед росіянами, то перед поляками, то перед іншими зайдами, які відрізняються від нас лише одним - більшим нахабством, авантюрництвом, самовпевненістю, жадобою до чужого добра. Машина м’яко зупинилася навпроти входу в готель, який був побудований за часів «хрущовської відлиги», коли країну бодай трохи відкрили для іноземців. Тоді у всіх більш-менш значних містах, немов гриби після дощу, з’явилися готелі й готельчики для прийому іноземних гостей, так звані «Інтурист». Не був винятком і Теренград. Щоправда, контингент «інтуристів» тут був своєрідний, докорінно відмінний від інших міст СРСР. Бо хіба можна назвати «інтуристом» людину, яка волею долі змушена була покинути рідну землю, осісти на чужині і тепер от приїздить, щоб торкнутися серцем Батьківщини. Може, востаннє в своєму житті.... Але як її, ту людину, інакше міг визначити в своєму бюрократичному класифікаторі той московський чиновник, для якого ці всі «тонкощі» були чужими й незрозумілими? Для якого всі люди ділилися на дві категорії: «советские», наші, і «несоветские», «иностранцы», значить, «чужие». От вони й приїздили до батьківського дому або того, що від нього залишилося, всі оті «ненашие» наші зі США, Канади, Уругваю, Бразилії, словом, зі всього світу. Звідусіль, та не всі. А тільки ті, хто нічим не завинив перед «советской властью». Твердо знали, що не завинили ті, хто виїхав шукати кращої долі ще за австрійських чи польських часів, тобто до вересня 1939-го. От вони й потяглися до дому, як тільки відкрили бодай шпаринку, на самому кінці п’ятидесятих. Ті ж, хто сам відійшов із німцями, або був ними вивезений, ті вважали за краще не ризикувати. Не кажучи вже про тих, хто покинув неньку-Україну, пробиваючись на Захід зі зброєю в руках або підпільно, пробираючись звіриними стежками. Це за нинішніх часів для нинішньої влади вони один загал - «діаспора». І сміливо їздять всі підряд, і демонстративно афішують свою колишню належність до ОУН-УПА, і повчають нас, в Україні сущих, як нам на світі жити. А тоді все було ой як не просто... Поселення до готелю багато часу не забрало. Бо разом із радянськими часами канули в небуття і неодмінні атрибути тогочасних готелів - таблички біля стійки адміністратора з байдуже незворушною об’явою: «Свободных мест нет». Напис - винятково російською, для “своїх”. Бо для іноземців все було заздалегідь розписано-заброньовано, підготовлено-прослухано. І підслухано! Тепер можна і не бронювати - бажаючих їздити без особливої потреби стало набагато менше. Та й ціни «кусаються». Шеремет якось підрахував, що за вартістю проживання в порівнянні з зарплатнею пересічного громадянина українські готелі цілком співрозмірні з європейськими. За вартістю, та аніяк не за сервісом. Це невтішне спостереження повністю справдилося й тут. Піднімаючись на свій поверх, як завжди пішки, Шеремет уважно оглянув вестибюль готелю і три фойє на поверхах. Ну, а потім облаштовувався в своїй кімнаті. І з прикрістю змушений був зазначити, що й інтер’єри, й устрій, і персонал - все своїм убогим рівнем професійної культури разюче контрастувало з тим, що він бачив бодай у тій же Польщі. Не кажучи вже про готель «Чотири пори року» в Гамбурзі - один з кращих готелів світу, в якому його поселили, як гостя, німецькі колеги. Два роки тому Шеремет приїздив сюди разом із Савенком. Єдиним світлим місцем тут тоді були апартаменти, в яких їх розташували друзі Олександра. Але, як пізніше з’ясувалося, це був той самий виняток, який тільки підтверджує правило. Просто ті класні помешкання незадовго перед тим брало в оренду одне з найпотужніших у місті підприємств для своїх представницьких потреб, отож, привело до порядку. Ну, а запаскудити - попропалювати сигаретами обшивку меблів, позаливати вином паласи, подряпати поліровку просто ще не встигли... Що стосується решти приміщень, то пояснення було елементарно банальним. Готельний бізнес у місті переживає хронічну кризу, все застаріло, потребує капітального переобладнання, а на це потрібні кошти, яких немає. Однак з тих пір тут, як видно, мало що змінилося. Що ж, нічого дивного - капітального ремонту в цій країні, схоже, потребує майже все - від готелю до...Далі, однак, краще не продовжувати. Кинувши нерозпакованими валізи, одразу підійшов до вікна, з хвилюванням охопив зором широчінь простору. Схил пагорба, на вершині якого височів готель, був частиною прекрасного парку, закладеного на березі великого озера в долині. І звідси, з висоти п’ятого поверху, відкривався чарівний краєвид, знайомий Шереметові до найменших дрібниць. В нинішній красень Теренград, буквально з першого погляду закохалася дружина Володимира, коли він вперше привіз її сюди 1993-го року. Йому було тим більше приємно, що вона - ленінградка в третьому поколінні, займалася історією архітектури і на облаштуванні міст розумілася добре. А він же пам’ятає, яким було Місто в 50-ті роки: руїна за руїною сплюндрованого бойовищами невеличкого тридцятитисячного міста. З нинішніх городян мало хто, мабуть, згадає, що на місці набережної навпроти готелю був колись міський пляж. А гарно задерновані схили пагорбів, що спускалися до озера, як і прилеглий до них розкішний сквер гнітили зір незугарним скопищем присадкуватих приватних будиночків і халуп міської бідноти. Точніше, не мало хто пам’ятає, а мало хто знає. Бо за цей час населення Теренграда зросло разів у сім - вісім за рахунок довколишніх сіл і містечок. А в них у пам’яті своє, мало пов’язане з містом, господарями в якому тепер вони є. Як зрештою, і в нинішніх киян - самого Шеремета і його земляків, Дороша і Савенка. Що вдієш, так складається життя, що людям властиво залишати свої домівки і шукати щастя десь в інших краях, в далеких і великих містах… Володимир очуняв від ностальгійних споминів, відірвався від вікна. Дощ вщух, і нібито надовго, принаймні небо від обрію проясніло, була лише сьома година ранку. Великий Бір тепер став, вважай, околицею міста і з транспортним сполучення проблем не існувало: автобуси рейсували від церкви кілька разів на годину. Шеремет вийшов із готелю, оглянувся довкола. Очам відкрилася простора площа - майже правильний квадрат, обмежений з одного боку готелем, з лівого будівлею Облспоживспілки і Палацом урочистих подій, з правого адміністративним корпусом медичного інституту і магазином «Каштан». Прямо навпроти в недбало відремонтованому по воєнній руйнації старому костелі розташовувався тоді архів. Все тут було до болю знайомим, бо саме через цю площу пролягав шлях Володі-хлопчака з дому до школи, через неї потім ходив парубкувати, цією площею проходив з валізою до вокзалу, від’їжджаючи у велике життя і повертаючись на короткі дні до рідного дому. Змінювався він сам, змінювалася й площа. За часів його дитинства вона називалася гордим іменем Свободи, ніяк і нічим не обумовленим. Густі хащі кущів обступали неширокі доріжки хрест-навхрест, з куп зелені стирчали, немов понад силу видираючись нагору, важкі чавунні ліхтарі. Їхні матові кулі своїм тьмяним блиском не стільки висвітлювали дорогу, скільки слугували орієнтиром у нічній темряві. Коли ж побудували “Облспоживспілку», адміністративний корпус медінституту, а головне - готель, виникла необхідність якось облаштувати і площу. Господарство «Зеленбуду» в місті було завжди на висоті, каменярі також не перевелися - площа незабаром невпізнанно змінилася. Хащі вирубали, чавунні торшери прибрали, натомість розбили гарні клумби, висадили невисокі декоративні кущі, більшу частину замостили плиткою, а найпримітніше - поставили пам’ятник Леніну. В самісінькому центрі площі на високому постаменті з полірованого червоно-коричневого граніту бронзова постать із звично випростаного вперед правицею. Мабуть, аби аніякий випадково заблукалий «справжній» інтурист, а тим паче з емігрантів, часом не забув, що він потрапив не куди-небудь, а в «Союз нерушимый республик свободных». Хоча вони й так про це не забували. Бо маршрути такі були чітко обмежені. І не тільки в просторі, а й у часі. І далеко не всі приїжджі «гамериканці» й «канадейці» могли отримати дозвіл відвідати рідне село та батьківську хату. Для більшості найглибшим місцем проникнення за «залізну завісу» був обласний центр, а в ньому - цей готель і площа біля нього. Отримавши звістку про прибуття заморських гостей, на побачення з ними з довколишніх сіл і містечок з’їжджалася вся рідня. І нерідко можна було спостерігати картину: на лавах у скверику довкола бронзового Леніна сидять купки вбраних святково, але на сільський манір людей, серед них досить літній чоловік або подружжя в «стильному», як тоді казали іноземному вбранні й про щось тихо розмовляють. Чому тут, а не в готелі, чому гомонять тихо, пояснювати навряд чи потрібно. Тут якщо хто й чує, то тільки «вождь світового пролетаріату», а він виказати, якщо б і схотів, не зможе. Нерідко після такої тихої розмови невелика купка «наших» на чолі з заморським родичем прямувала до розташованого поруч на площі спеціального магазину «Каштан», в якому торгівля відбувалася тільки на валюту. Нинішнє молоде покоління вже й не знає, що таке «дефіцит», а старші не одразу й згадають, що були часи, коли навіть маючи чесно зароблені гроші, людина не могла купити собі на них іноді елементарні, але належної якості речі, в першу чергу - одяг, взуття, радіоелектронні товари, тощо. Пояснити іноземцям, що це за життя в країні соціалізму, який «остаточно переміг», а потім став ще й «розвинутим», чому вони тут не можуть вільно придбати елементарних речей, було важко. Отож для них і повідкривали спеціальні валютні магазини, які всюди в Радянському Союзі називалися «Березками», а в Україні «Каштанами». Оскільки вільний обіг іноземної валюти в “оплоті світового соціалізму” був заборонений, то її могли мати тільки іноземці. Як і доступ, таким чином, до жаданих рідкісних промтоварів. Громадянин СРСР за сам факт зберігання кількох доларів міг запросто загриміти за грати. Тому в Західній Україні «прості радянські люди», пристосовуючись до обставин, ігнорували і без того не дуже ними засвоєну тезу, що «у советских собственная гордость - на чужое смотрим свысока» , і користуючись нагодою, на пропозицію іноземних родичів чимось допомогти делікатно спрямовували їх до «Каштану» з його жаданими дефіцитами. Категорично відмовляючись від «зелених» готівкою! Чим дуже дивували своїх дядьків Іванів-Джонів, які ніяк не могли того второпати. Але слухняно йшли, куди їх вели і платили за те, на що їм вказували. Та з крахом горбачовської “перебудови” в Теренграді спочатку не стало бронзового Леніна, а невдовзі за ним не стало в людей і грошей. Ніяких - ні радянсько-українсько-тимчасових, ні «зелених», які тихцем легалізувалися. Затим немов корова язиком злизала і самий отой дефіцит, а колишній дефіцитно-неприступний державний «Каштан» перетворився на звичайний приватний салон-магазин. Щоправда, досить «крутий», як кажуть у незалежній Україні. І заокеанських родичів тепер туди не ведуть - з них просто «стрижуть бакси». Як всюди в світі. І їм тепер все стало зрозумілим. А тому бакси «капають» не дуже густо, не те що «жертвам тоталітаризму». Шеремет пригадав нещодавній випадок з одним таким гостем – американським генералом на прізвище Зінчук. Під час візиту до Києва в щільному графіку віднайшли все ж день і звозили його на Волинь, в село, де він народився, на могилу матері. Наступного дня генерал був незвично кволий, явно не в гуморі, потай ковтав якісь таблетки і відійшов душею й тілом лише після доброї чарки за ланчем. Наш офіцер-супроводжувач по секрету розкрив причину. По приїзді їх до села половина мешканців зголосилися ріднею американця, кожний почав тягти до своєї хати бодай на кілька хвилин. Спантеличений генерал нікого з них не знав, бо був вивезений на захід ще двохлітнім, але як людина чемна не міг відмовити новоявленим родичам. А далі в кожній хаті все йшло за одною схемою: сало-м’ясо копчене-печене, всілякі власного приготування мариновані-солені грибочки-огірочки-помідорчики-капусточка. Ну й, звісно, національний натурпродукт – коньяк “три гички”, самогон-первачок у всіх різновидах. І всюди “Бог Трійцю любить…”, навіть в самій поганій хаті три чарки п’ють…» і т. д., і т. п. А таких хат – пальців не вистачить, щоб порахувати, навіть якщо й на ногах. І в кожній хаті зітхання та скарження на погане життя, і натяки, що непогано було б побачити, як по-справжньому люди живуть, там, за океаном. Звісно, “на халяву”, тобто – на запрошення. Вранці, від’їзжаючи ще досвіту, злий від незвичного для себе стану – недосипу й важкого похмілля, “американець” не витримав, буркнув одному дуже вже надоїдливому: пити менше треба, хлопці, а більше працювати, тоді й у вас все буде, як в людей. Володимир добре пам’ятав давні розповіді сусідки, яка працювала в готелі. Як те саме казали про своїх земляків на теренградщині ті з заокеанських гостей, кому ще за радянських часів все ж вдавалося прорватися до рідних сіл. Реакція на побачене була типова: “я там, в Америці (Канаді, Аргентині, Бразилії…) так тяжко працюю, кожний цент заощаджую, жиби їм допомогти, а вони ту-во такі бенкети собі влаштовують, жи мені би того за єден вечір з’їденого на рік би вистачило…” Після чого посилки з Америки надходити переставали. Так що генерал Зінчук в своїй реакції на “бідних” родичів на історичній Батьківщині був не оригінальним. Їм, людям західного виховання, хоча й української крові, важко було зрозуміти своїх земляків, які, самі того не бажаючи й не усвідомлюючи, мимоволі засвоїли, що “у совєтскіх собствєнная гордость…”. Принаймні що стосується гостинності до іноземців. Шеремет неквапно ступав площею, яка тепер стала називатись «Майдан Волі». Чим татарське слово «майдан» краще від «площа», а слово «Воля» - від «Свобода», хто тепер скаже? Тоді, наприкінці вісімдесятих - початку дев’яностих, на хвилі національного романтизму міняли не тільки назви, а й пам’ятники. Він поволі вийшов до середини площі, де колись височів величезний постамент. Тепер на його місці лежала лише брила граніту з написом, що тут буде споруджений пам’ятник борцям за волю й незалежність України. Минуло більше десяти років, як місце під фундаментом розчистили, а й досі нічого путнього не побудували. Як на цьому п’ятачку землі, так і в усій Україні. Теренград був одним з перших міст у колишній УРСР, де ліквідували пам’ятник «вождю світового пролетаріату». Володимир добре пам’ятає той літній день 1989-го року. Він якраз був у відпустці і заїхав сюди провідати батьків. Випадково проходив площею і звернув увагу на незрозуміло велике товпище люду. Багато хто з незвичними для нього, радянського офіцера-комуніста і мешканця Ленінграда, значками на лацканах піджаків - жовто-блакитними прапорцями і золотими тризубами. Такі ж прапори майоріли над натовпом. Він інтуїтивно відчув, що відбувається щось значне, можливо епохальне. Люди все прибували і прибували. Але більшість стояла мовчки і ніби на щось чекала, як і він сам. Лише біля пам’ятника Леніну коїлось щось незрозуміле. Там метушилася якась купка людей у вишиванках, з жовто-блакитними прапорами, з мегафоном. Довкола них так само метушилася міліція. З одного боку - намір негайно демонтувати пам’ятник, з іншого - умовляння того не робити, спитати дозволу в міської влади. Урешті-решт зібралися невеликою делегацією, добре - йти поруч, метрів двісті-триста. Тим часом якісь енергійні молодики почали обплутувати постамент колючим дротом, як символом концтаборів, сплели і поклали до ніг «вождя» вінка з того ж концтабірного дроту. Хтось написав на полірованому граніті рваними літерами «кат», хтось просто пожбурив банку фарби. Але то були одиниці таких фанатично завзятих, всі інші стояли в напруженому спокої, тихо між собою перемовляючись. Хто? Що? Як? А що по тому? Відповіді на ті питання не було, як не було навіть спроби її дати - ніде не було видно жодного червоного прапора, ніде не пролунало жодного полум’яного партійного слова на захист свого ідейного символу. Це при тому, що в місті владарювали обком і міськком партії, такі ж структури комсомолу, кілька сотень, якщо не тисяч «професійних ленінців». Та жоден навіть не прийшов на площу, слова не мурликнув. Хоча стихійний збір теренградців був не агресивний. Просто люди очікували і сподівалися, що хтось із верхотури прийде і розумно, виважено пояснить, що відбувається. І не тільки тут, на цій площі, а в усій велетенській державі, символ якої хочуть зараз сплюндрувати. Але ніхто не прийшов, нічого не пояснив. Ніхто! Натомість повернулася делегація з міськвиконкому. Й одразу невідомо звідки взялися вантажівка з довгим кузовом, автомобільний кран, драбини. Кількоро молодиків вилізли по них на постамент, стали накидати на бронзову фігуру зашморг. Гомін в натовпі вщухнув. Присутні напружено стежили, як же ляже той зашморг. І коли він обхопив статуру вождя навскоси під праву пахву, а не тільки за шию, всі нібито з полегшенням зітхнули. Але за мить знову заклякли - біля підошов скульптури зблиснула електрична дуга, підрізавши кріплення фігури до постаменту. Затим заревів двигун автокрана і «вождь світового пролетаріату» неоковирно зателіпався в повітрі. Знову полегшене зітхання одностайно вирвалося з тисяч грудей, коли бронзовий Ілліч намертво ліг в завбачливо наповнений піском кузов. Все, кінець! Але кінець чого і кінець чому, а тим більше – початок чого? Тоді ніхто сказати не міг. Поруч із Володимиром опинилася якась літня жінка. Ні до кого не звертаючись, ніби про себе, задумливо кинула: - Я пам’ятаю, як валили пам’ятник Пілсудському. Ая-ая!… Потім скидали Сталіна… Зараз от Леніна знімають. А чи стало від того комусь ліпше? Риторичне запитання повисло в повітрі. Люди мовчки розходилися, хто куди, як нібито після участі в недобрій справі. Не видно й не чутно було якихось особливих ознак радості, навіть в стані переможців. Буцім вони й самі не сподівалися і були приголомшені таким легким успіхом. І не дуже були впевнені, що їм робити - чи то сміятися, чи то плакати. Підполковник, який був старшим над міліціонерами, стомлено витирав хустиною шкіряний підбір кашкета. До речі, в тій ситуації крайнім виявився саме він - єдиний представник влади, який чесно й добросовісно виконав свій обов’язок. Боягузи з обкому й міському, для яких він після того став живим докором, врешті загнали його на слизьке і добилися передчасного звільнення з міліції. Щоправда, «рухівці» виявилися людьми вдячними і віддали йому під оруду готель «Теренград», в якому щойно зупинився Шеремет. Однак власник готелю з колишнього міліціонера вийшов, очевидно, не такий вдалий, як охоронець правопорядку. Але то вже інша справа, яка була потім. В ті ж серпневі дні вісімдесят дев’ятого, Шеремет із подивом і несподівано для себе з’ясував, що внутрішньополітична ситуація в СРСР не така вже й стабільна, як здавалося; центральна влада і КПРС якщо не втрачають, то суттєво зменшують свій вплив не тільки в традиційно неспокійній Прибалтиці, а й в Україні. Особливо тут, в Західній. Наочний приклад брутальної наруги над комуністичною святинею, якій влада не тільки не змогла запобігти, а побоялася бодай якось відреагувати - це його інтуїції офіцера, який бачив, що таке громадянська війна, сказало достатньо. Однак не все. Бо він тоді навіть уявити не міг, що лише за два роки він сам шукатиме шляхи, як би то повернутися в Україну. Бо «Союз нерушимый» затріщить вже по всіх швах, а значить - і Радянська армія, в якій він на той час вірою і правдою прослужив чверть століття. І постала дилема визначитися: хто ти є, кому і де служиш? Але то все було вже потім... Хоча також у минулому, в історії. Принаймні, його особистій. За думками-споминами дістався автобусної зупинки біля церкви, яка за його часів була єдиною діючою на все місто. І правив у ній батько його доброго знайомого, Ореста Ярошинського. За словами Ореста, коли він перейшов до старших класів, тато йому сказав: «Слухай мене уважно, синку. Мене церква до старості ще якось прогодує, а тебе - вже ні. Тому вступай, як усі, до комсомолу і обирай якусь надійну професію». Орест послухався батька і поступив до політехнічного інституту, а його сестра - до медичного. Володимир окинув оком свіжопофарбовані куполи з сяючими золотом хрестами й декоративними елементами покрівлі, новопобудовану дзвіницю з цілою батареєю дзвонів: помилився старий, ой як помилився. Але хто міг знати? Цікаво, що тепер робить Орест? Інженерує? Бізнесує? Чи одягнув рясу? Може, зайти запитати?.. Але підійшов автобус, зараз головне – Великий Бір. Великий Бір За згадками – думками Шеремет і не помітив, як автобус вискочив на чисте поле і на обрії забовваніла головна мета його подорожі - Мала батьківщина. В Наддніпрянщині поширений вислів: «тут моя пуповина зарита». Пуповина Володимира була закопана саме у Великому Бору, і він про це ніколи не забував. Тож хіба дивно, що на під’їзді до села в нього гучніше закалатало серце і очі жадібно вп’ялися в набігаючу панораму. Село запам’яталося йому невисокими саманними хатами під соломою, рідше цегляними і під бляхою. Ранньої осені стіни вклечувалися розвішаними для висушування в’язками кукурудзяних качанів і папухами тютюну - самосаду. Що ближче до зими, господарі обкладали свої житла ззовні стосами нарубаних дров і снопиками кукурудзяного бадилля. Це все для збереження тепла. Зараз перед ним були не ті колишні «хати», а чепурненькі котеджики, чимало з яких на півтора-два поверхи. Вбік відгалузилися вулиця взагалі шикарних будинків. Щоправда, більшість під дах ще недоведені, але розмах відчувався навіть по фундаментах. Так само змінилися і вулиці. Колись немощені, звиразковані ніколи не висихаючими баюрами та калабанями, тепер вони були пристойно заасфальтовані, а центральна - навіть обладнана тротуаром. Шеремет вийшов на зупинці, розглянув довкружжя. Куди йти? Звичайно, до рідної хати. Але як її тепер віднайти? Згадав, що поруч була церква. Незаменімий орієнтир! Тож Володимир швидко зорієнтувався. Он сільський клуб, до якого мати водила його в кіно і де він, зовсім малим, із завмираючим серцем спостерігав пригоди Тарзана. Тепер статечна, як колись здавалося, споруда клубу виглядала досить убогою і занедбаною. Зате церква за півстоліття не тільки не занепала, а стала немов оновлена ікона. Лише каштани довкруж неї повиростали такими величезними, що ледь не сягали верхівки бані. І позолочений хрест струменить нібито до самих небес. Шереметівська родина, офіцера держбезпеки і вчительки, комуніста і комсомолки, була не те що невіруючою, а підкреслено атеїстичною, як того вимагало їхнє становище будівничих радянської влади в цьому краї. А тому ні про які ікони в хаті, хрещення дітей і взагалі відвідання церві навіть не йшлося. Інакше розплата була неминуча і сувора: партбілет на стіл! А це означало - кінець кар’єрі, безхліб’є, знеслава. Щоправда, старенька батькова мати іноді молилася. Але потай, коли нікого вдома не було, швиденько і тихенько. Та дрібно хрестилася, коли починалася сильна, з блискавкою і громом гроза. Тому Володимир виріс не так безбожником, як невіруючим. Не безбожником, тому що батьки виховували в нього повагу до людей, а отож і до їхніх релігійних почуттів. З цією церквою в нього вийшла колись курйозна історія. Йому, здається, тоді виповнилося років зо три, він бавився на своєму подвр’і. Було якесь релігійне свято, можливо, Великдень. Випала погожа весняна днина, біля церкви зібралося багато святково вбраних людей, які влаштували хресний хід. Та картина в нього й зараз перед очима - розшите золотом вбрання священиків, хоругви над головами мирян, вишиті рушники. Подібну святковість він бачив у своєму короткому дитячому житті раз чи двічі на урочистих демонстраціях, які в ті часи були обов’язковими на 1 травня і 7 листопада. Ну і, переповнений радісними почуттями, залементував щосили: - Мамо! Мамо! Дивіться - парад! У-р-р-а-а! Люди здивовано стали поглядати на нього і перешіптуватися. Мати, виглянула у вікно і, зрозумівши, в чому справа, прожогом вискочила на двір, схопила його в оберемок і з розшарілими щоками шмигонула до хати. Але де ж те колишнє їхнє обійстя? Шеремет став спиною до церкви: своїми невеликими віконцями його, непроханого мандрівника, розглядали одразу три хати. Саме не будинки, а сільські хати, як привиди з давніх часів. Все правильно! Ота, що навпроти церкви – їхня, праворуч - голови райвиконкому Кульбенка, ліворуч - батькового заступника Лазуріна. Господи, як давно все те було! Хвилювання стиснуло горло. Шеремет підійшов до стареньких воріт, став розглядати хату. Ніби вона і не вона. Тоді здавалася такою великою, а зараз – убога халупа. І кудись поділися з вікон віконниці, які заважали кинути в помешкання гранату або вести прицільний вогонь по тих, хто всередині. За нинішніх часів про таке навіть дивно думати, а тоді цей конструктивний елемент був майже неодмінним атрибутом житла партійно-радянських працівників. За воротами люто надривався невеличкий песик явно не сільської породи. Ще одна ознака цивілізації, окрім телевізійної антени на даху. З хати ніхто не виходив. Шеремет прикинув на око довжину песикового ланцюга і підступив до веранди. Зачинено. Значить від воріт поворіт. Але ж навіщо тоді їхав сюди? Ні, треба дочекатися господарів. Вийшов за ворота, сів в холодочку на кам’яну брилу біля церкви. Глянув на сусідню хату, в якій жив голова райвиконкому. Трохи далі - така ж непоказна, першого секретаря райкому Ткаченка. Ці двоє і його батько була та «трійця», яка вирішувала долю будь-кого з мешканців району. Від їхнього розуму, мудрості, розсудливості, простої порядності, врешті-решт часто залежало: жити людині на цім світі чи ні. А якщо жити, то де? Тут, вдома з сім’єю, чи на засланні в Сибіру? А вони ж були всього лише люди, та ще й досить молоді, не дуже досвідчені й освічені. Батькові не минуло й тридцяти, Ткаченко з Кульбенком були не набагато старші. Для всіх трьох їхні посади нові, освіта неповна середня, сім класів. Що вже казати про інших «совпартробітників» нижчого рангу? Єдине, чого в них було вдосталь, це віри в правоту своєї справи, в те, що вони будують тут «Совєтскую власть», яка принесе щастя цьому народу. «Западенцям», «західнякам» або «местним», як вони цей народ між собою називали. В тому, що на схід від Збруча «весь советский народ уверенно смотрит в свое счастливое будущее» - в тому вони ані трішки не сумнівалися. Як і десятки, якщо не сотня мільйонів інших щасливих радянських громадян. Хто вважав інакше, той своїми міркуваннями поділитися не міг, бо через колючі дроти Гулагу нічого не чути. Ну а тут, на Захід від колишнього радянсько-польського кордону, - тут було не зовсім так. А точніше - зовсім не так. Тут жили інші люди, навіть, якщо можна так сказати, інший народ. Хоча й українці, але зі своєю зовсім іншою історичною долею, а отож навіть з іншим національним характером. Дуже суттєво відмінним від них, «східняків». Бо ставлення до України і українців в двох імперіях - Російській і Австро-Угорській, які розпанахали між собою цю багатостраждальну країну і цей народ, було зовсім різним. А тим більше в СРСР і в Речі Посполитій, як до певної міри нащадках тих імперських колосів. Якщо в Російській імперії росіяни і українці були єдиновірці і поглинання України царською Росією відбувалося поступово, шляхом повзучої експансії і поступової асиміляції, а за радянських часів - інтернаціоналістської денаціоналізації і русифікації, то в Західній Україні все протікало значно складніше. Тут була очевидною брутальна колонізація краю, з яскраво вираженим і національним, і релігійним етноцидом. Якщо східний українець-селянин і його російський поміщик або урядовець молилися в одній церкві й найбільшою образою була репліка типу «ну ты, хохол» і на тому справа закінчувалася, то в Західній було значно складніше. Тут були різні і церкви, і мова, і звичаї, а найтрагічніше - все це було на одній землі, якої тут, в спокон віку густозаселеному краї, було завжди обмаль, І кожний заявляв на неї, на землю-матінку, свої права. Гоноровита шляхта вважала, була переконана, що Україна дана їм Богом зі всім, що на ній росте, живе й множиться. В тому числі разом із «хлопами», яких вони за людей не мали. Десь так - на рівні двоногої худоби, бидла. І звернення до українця навіть дрібного польського урядовця типу «ну ти, українська свиньо», «ну ти, пся крев» були, на жаль, якщо не нормою, то досить поширеним явищем. Масла у вогонь тліючої впродовж кількох століть міжнаціональної ворожнечі підлили події 20-х років, коли під час краху обох імперій і поляки, і українці спробували створити власні держави. З кров’ю ділячи при тому між собою одну і ту ж землю, яку кожний вважав своєю. Тоді полякам поталанило значною мірою за рахунок українців - вся Україна на Захід від Збруча увійшла до складу відродженої Речі Посполитої. До складу такої ж молодої Чехословаччини відійшла Закарпатська Україна, до Румунії - Північна Буковина. В ейфорії перемоги відроджені нації почали будувати свої держави за національною ознакою, в першу чергу Польща. При тому були брутально сплюндровані навіть ті незначні права, які мали українці в багатонаціональній Австро-Угорській імперії. Але польський уряд не врахував, що «хлопи» стали вже не ті, що вони вже вдихнули п’янкої волі, бодай трохи, і її смак, навіть із соленим присмаком їхньої власної крові, їм сподобався. І багато з них, особливо з молоді, тим більше освіченої, відчули свою національну гідність і вирішили, що воля народу - це і є саме те, в і’мя чого можна і треба пожертвувати своїм життям. Уряд тогочасної Польщі своєю національною політикою лише стверджував цих легінів на їх жертовному шляху. Провідниками і наставниками ж у них були бойові офіцери на чолі з полковником Євгеном Коновальцем - легендою української національної справи. З їхнім гранично жорстким, але так само і чітким гаслом: «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї!» Молоді і відважні завжди люблять чіткі гасла й енергійні методи їхньої практичної реалізації. Ніщо на світі не нове, як казав хтось із мудрих. «Організація українських націоналістів» у своїй ідеології стала на шлях теорії національно-соціальної революції, в практичній діяльності - на шлях збройної боротьби, в першу чергу терору. Як самого улюбленого способу боротьби для малих числом і силою, але великих своєю рішучістю, силою духу і жертовністю. Цим шляхом - замахів, гучних судових процесів, тюрем і каторги пройшли свого часу спочатку російські народовольці, потім есери, потім багато інших в різних куточках світу. Аж до нинішніх часів. І ніхто ніде, до речі, своєї мети в цей спосіб, терором, так і не досяг. Але вони того тоді не знали. Та й знати не хотіли. І гриміли гучні «атентати», і польські тюрми були переповнені цими молодими безумцями. Загибель Польщі під ударами двох могутніх і хижих сусідів щастя романтикам української ідеї не принесла. Та вони не дуже на те й сподівалися. Бомба «терориста від НКВД» з символічним прізвищем Судоплатов, яка 1937 року розшматувала їхнього вождя Євгена Коновальця, знищила бодай примарну надію на співпрацю з більшовиками. Терор, розв’язаний радянською владою проти національно-патріотичних сил, лише поглибив прірву. І штовхнув до пошуку нових потужніших союзників. Недаремно давні римляни казали: ворог мого ворога - мій друг. Ворогом Радянського Союзу, який не просто стояв на шляху, а застив світ незалежності України, була фашистська Німеччина. А тому сама доля штовхала українських націоналістів на співпрацю з нею, якою їм і досі дорікають. Незважаючи на те, що вона була короткочасна і нетривка. І навіть дуже. Бо вже за місяць після початку німецько-радянської війни з’ясувалося, що фашистам незалежна Україна так само ні до чого, як і російським комуністам. Тоді почалася ота трагічна війна на два фронти: і проти німців, і проти росіян; і проти фашистів, і проти комуністів; і проти Гітлера, і проти Сталіна. Ну і, істотно, проти споконвічного ворога - поляків. Трагічна війна, в якій її учасникам-ініціаторам не залишалося шансів не те що перемогти, а навіть багатьом просто вижити... Шеремет висмикнув із землі травинку, закусив у зубах. Стривай! То зараз ти такий мудрий, начитавшись книжок, які з’явилися в останні роки, співставивши прочитане з тим, що сам знаєш. А тоді? Тоді ті молоді фанатики національної ідеї вірили в те, що зможуть перемогти і вели за собою інших. Кого вели, а кого і тягли, щоправда. Як батька Іванка, супутника свого раннього дитинства, з яким вони разом бавилися на цьому подвір’ї. Малий Володя дуже заздрив Іванкові, що його батько на тракторі їздить і хлопця з собою бере. Це вже потім мати йому розповіла, що батько Іванка був силоміць мобілізований до «банди», при нагоді втік з неї і ховався від усіх в себе на горищі. Батько Володимира його там віднайшов, витяг, перевірив, чи не має на собі крові й послав на курси трактористів. Якби пам’ятав, де Іванкова хата або його прізвище, можна було б зараз пошукати. А так... Ну та то вже відступ від теми, лірика. Думка гнала далі, як хірт за зайцем, щоб виснажитися до кінця і поставити крапку на одвічному: хто ж правий, хто винуватий? А твій батько? Він що, виходить, неправий? Якщо брати з реалій сьогоднішнього дня, формально нібито неправий. Бо ж він, його син, ходить зараз не з червоною зіркою на кашкеті, як тоді батько, а з тризубом, як його тодішні вороги. І не під червоним прапором, а під жовто-синім. За один цей знак і прапор людей тоді до Сибіру засилали. А з іншого боку: хіба ж Шеремет-старший знав тоді про тих людей те, що знає його син зараз? Адже тоді навіть він, офіцер держбезпеки, не знав і не міг знати нічого іншого, окрім того, що це - мерзотники, українські буржуазні націоналісти, посібники німецьких фашистів, які проти світлого майбутнього всього людства соціалізму, а значить, і проти їхньої рідної Батьківщини - Союзу Радянських Соціалістичних Республік, в складі якого квітне Радянська Україна, яка неодмінно загинула б у світовій війні, якби не була в дружній сім’ї радянських народів. І це також було правдою. Правдою Шеремета-старшого і десятків мільйонів інших таких, як він. І жорстока війна, з якої вони вийшли, лише зміцнила їх у спільній правді - росіян, українців, білорусів, казахів, усю сотню народностей і національностей колишнього СРСР. То ж недаремно римляни колись казали: ніщо так не об’єднує, як наявність спільного ворога. А він у радянських людей був один на всіх - це фашистська Німеччина. І той, хто був затаврований як німецький посібник, ніякої надії на пощаду не мав, які б прекрасні ідеї він не плекав. Особливо в переможні для СРСР 1944-1946 роки, коли було завдано вирішальних ударів по ОУН-УПА. Молоді борці, всілякі “соколи” і “січі”, того не зрозуміли. А якщо й зрозуміли, то не до кінця, або не зробили належних висновків. Все одно - помилка. Але це була не перша, а друга їхня фатальна помилка. Першою ж помилкою всього націоналістичного руху в Західній Україні, засадною, як на думку Шеремета, була помилка в оцінці ставлення східних українців до росіян, Росії і СРСР в цілому. Цій помилці було щонайменше тридцять років, а насправді не менше півстоліття. Бо ж не на рівному місці, не з нічого, а з певної суспільної думки народилися слова пісні українських січових стрільців - вояків австро-угорської армії: «Йдемо визволяти братів-українців З московських кайданів». Вони просто не знали, не могли збагнути всю величину різниці в стосунках між українцями і панівною нацією в Західній і Східній Україні. Вони екстраполювали свої складні стосунки з поляками на стосунки українців - підданих Російської імперії з етнічними росіянами. Будучи самі, хоча і в складі Австро-Угорської імперії, але в «польських» кайданах, вони проводили формально ніби правомірну, але в силу історичних обставин хибну аналогію стосовно своїх східних братів. Мабуть, жоден східний українець ні в 1914, ні в 1944 році не висловився б так круто: «московські кайдани». Бо непримиренність Великого Тараса до московської неволі вже давно була з’їдена повзучою асиміляцією, немов іржею, а часи Михайла Грушевського й Симона Петлюри тут або ще не настали, або вже минули. А тому українець зі Сходу з нерозумінням і підозрою ставився до тих, хто нібито й свій, але збоку штовхає їх на такі екстремістські, як на їх погляд, висловлювання. Ні Грушевський, ні Петлюра, ні Винниченко навіть гадки не мали так загострювати питання. Навпаки - довго і вперто шукали компромісів. А коли нарешті зрозуміли, було вже запізно... А тому активісти Організації українських націоналістів, прибічники крила хоч «Б» – революційного Степана Бандери, хоч «М» – поміркованого Андрія Мельника, закликаючи своїх східних братів на боротьбу, сподіваючись на їхню підтримку, виходили з докорінно хибних засадних положень, які не залишали жодних надій на успіх. Окрім загибелі в стилі наполеонівської гвардії. Що вони і робили в своїх схронах, будучи блокованими військами «НКВД». Тільки якщо наполеонівська гвардія сказала один раз “Гвардія помирає, але не здається” і загинула, то ці повторили свій подвиг десятки і сотні разів, підриваючи себе в криївках гранатами з останніми словами «Слава Україні!» Романтично, трагічно і … Безнадійно? Але смерть людини, осяяної ідеєю, тим більше любові до своєї нації, безнадійною бути не може. Марно? Теж ні! Значить, передчасно? Хто знає. Смерть ніколи вчасною не буває... Такою ж непримиренно-затятою була й позиція Москви. Засліплені ідеєю власної державницько-шовіністичної величі, що підігрівалася Сталіним від самого початку війни, більшість росіян була не в змозі збагнути, що на свої, осібні національні почуття мають право і інші народи “єдіного і могучєго…” А тому якщо й помічали ці почуття, то мали лише один рефлекс – принизити, знищити під корінь, спопелити. Навіть ціною спалаху, в якому згорять життя їхніх соплемінників, які своїми життями гаситимуть ватри визвольної боротьби. А тим більше своїх “нє русскіх” прибічників, вільних чи невільних, свідомих чи несвідомих. Так було не лише в Західній Україні, а й в Литві, Латвії, Естонії. А перед тим в Середній Азії. А до того годі й згадувати – “собіраніє зємєль” коштувало моря крові й мільйонів загублених життів, як з тих, так і з інших. І процес продовжується. Тільки тепер йдеться більше про утримання. Чи це явище тимчасове, поки що? І незабаром дійде до нового “собіранія”? Тяжкі розмисли Шеремета порушила поява невисокого літнього чоловіка, який взявся за клямку хвіртки до Його двору. Володимир стрімко підхопився і попростував до нього. Чоловік допитливо зміряв його поглядом, мовчки вислухав привітання і пояснення. Потім коротко мовив «Я прийшов з армії в п’ятдесятому. Сім літ служив. Чув про вас… Це дім моєї дружини. Заходьте, дивіться, якщо хочете.» Шеремет якимсь відстороненим поглядом оглядав оселю. І не впізнавав її. Колись тут усе було не так. Кімнати здавалися такими просторими і світлими, не те, що зараз. Може, тому що в них тоді майже не було меблів? Два ліжка, шафа, стіл, кілька стільців - ото і увесь «гарнітур». Ліжка стояли по кутках, щоб важче було влучити пострілом з вікна. Отут було батьківське ліжко. Малим Володя любив у неділю вранці залазити до батька, побавитися. Коли ненароком сповзала додолу подушка, з-під неї виглядав великий чорний пістолет. Без кобури, готовий до бою. Володя знав, як він називався - «ТТ». І дуже шкодував, що батько чомусь не носив і не тримав в домі іншої зброї. І заздрив своєму приятелеві, що жив по сусідству, Володьці Лазуріну, в якого вдома під ліжком батьків завжди був цілий арсенал - і автомат, і карабін, і навіть рубчасті «лимонки». Це вже потім батько йому пояснив, що в ті часи в цих краях важливіше було мати не так багато зброї, як ясну голову, щоб за необхідності добре нею скористатися. Це була перша батьківська теза щодо зброї. Теза друга - зброя навіть незаряджена іноді стріляє. Тому дітям було категорично заборонено її торкатися. А як же кортіло! Лише згодом, коли вже навчився читати, батько іноді дозволяв побавитися пістолетом, попередньо вийнявши обойму і зробивши контрольний спуск кудись в бік, в глухий кут. Теза третя - ніколи не наводь на людину навіть незаряджену зброю. Ці засвоєні змалечку навички поводження зі зброєю стали Володимирові в добрій нагоді в Афганістані. Отут, посередині кімнати, теж колись стояв стіл, накритий вишитою скатертиною. За ним часто обідали «командировочні». Малий Володя їх не любив, бо тоді від нього вимагали особливої гречності, заважали бігати, гратися досхочу. На жаль, вони заявлялися досить часто. В цьому маленькому сільському райцентрі не було ані готелю, ані пристойної їдальні. І це було неписаним законом - піклуватися про розташування й харчування приїжджих «з області». За цим же столом збиралися компанії з нагоди різних святкових подій. Меблів не вистачало, тому звичайно на два стільці клали міцну дошку, на яку й сідали. А вікно, щоб не видно було знадвору, завішували солдатською ковдрою. Збиралася зазвичай районна верхівка. Всі вони жили неподалік, тому гуляли допізна. Щоправда, не часто. Бо батько не дуже те полюбляв, а спиртного взагалі не вживав. Але інші пили. Ще й як пили! В районі було кілька невеличких спиртозаводів, і в будь-якого поважаючого себе «совпартактивіста», людини при владі, в хаті завжди стояла каністра зі спиртом. Не кажучи вже про те, що повсюдно гнали самогон. А мудрі місцеві люди одразу завважили, що приїжджа нова влада зовсім не проти того, щоб заглянути в чарку. І багато хто аж доти, поки в пляшки дно не просохне. Ну, і наливали. І багато хто не витримував - хто дурниці сп’яну робив, хто геть спивався, а дехто й життям накладав за цю свою прикру схильність. Коли Володимир підріс, батько якось оповів сумну історію про свого давнього знайомого і підлеглого, досвідченого майора-«енкаведиста», який дуже надуживав спиртним. Він тримав вдома вдосталь не тільки зброї, а й питва і в свій смертний час був просто неспроможний себе захистити. «Бандити» витягли його п’яного з ліжка і повісили на дереві на власному подвір’ї. Щоправда, центральна влада і старше командування боротьбу з цим злом вели жорстоку. Але малоуспішну. За тих умов повсякчасних небезпек алкоголь був найпростішим, найдоступнішим і релаксантом, і антидепресантом. Це по-перше. По-друге - можна було п’яниць знімати з посад, виганяти з партії, але де взяти кращих? Адже маса молодих, сильних і розумних загинула на фронті, країна перебувала в катастрофічній розрусі, здорових, розумних, роботящих і тверезих бракувало у величезній держави всюди - від Карпат на заході і аж до щойно прихапаних Куріл на сході. Їхати ж під «бандерівські» кулі, особливо після закінчення війни, не хотів ніхто. І всі про це знали. А тому все йшло, як ішло... Була й ще одна досить суттєва причина тодішнього побутового пияцтва районної верхівки. Шеремет озирнувся: це зараз у хаті он і телевізор, і магнітофон, і відеоплейер, і радіоприймач. Та й до міста квиток автобусом коштує одну гривню. А тоді у них на стіні висіла лише чорна тарілка радіорепродуктора з однією програмою. І все! Ні тобі справжнього радіо, ні телебачення, ні відео, ні кафе. Раз на тиждень в клубі кіно, і те якщо пощастить знайти вільну годину. Місто хоч і недалеко, але їхати туди і ні на чому, і потреби немає. Залишалася одна радість - ходити одне до одного в гості. А в гостях чим слов’янська душа розважається? Все правильно, коло замикається… Або чинити так, як райвійськком із дружиною, які обидвоє походили з міста? Згадуючи довоєнну пору, вони у вільний час гарно вбиралися: він в парадний мундир, вона в одну із своїх вишуканих трофейних суконь, і танцювали удвох танго і фокстроти під трофейні платівки і такого ж походження патефон. В своїй сільській хаті! Самі! Бо в рівній їм компанії можновладці простонародного походження переважно пили. А опісля горланили пісень. Переважно типу «Выпьем за Родину, выпьем за Сталина, выпьем и снова нальем!» Або «Артиллеристы, Сталин дал приказ!» Чи партизанську «Ой туманы мои, растуманы»… В цій же хаті відбулося і весілля його батьків. Володимир пригадав, як мати оповідала про ту визначну в їхньому житті подію. Вони давно вирішили побратися, однак через зайнятість Шеремета-старшого все ніяк не випадало. Врешті-решт 19 листопада він заїхав до неї на своїй тачанці, закинув туди пару клунків її нехитрого майна, саму посадив поруч і прилюдно привіз до своєї хати. А сам одразу ж відбув ловити чергову «банду». Цей день вони нарекли днем початку свого подружнього життя. Хоч розписалися значно пізніше, а весілля відзначили аж під Новий рік. Але Шеремет-старший жартувати серйозними речами не любив. І про це всі знали. Хоча «жартівників» в ті часи не бракувало. Чотири роки жорстокої війни забрали у Великій держави понад 27 мільйонів людських життів, в тому числі понад сім мільйонів лише в Україні. Ще більшій кількості вони зламали життя. Так, що «В шесть часов вечера после войны», був такий популярний радянський фільм, все було зовсім не схожим на те, що було в ті ж «шесть часов», але - «до»… Шеремет мимоволі посміхнувся, згадавши, що у віддаленому кутку кімнати було сідало їхнього папуги. Так-так, справжнісінького амазонського папуги. Величиною з голуба, з гарним зеленим пір’ячком, місцями вицвіченим жовтим, червоним і синім кольорами. Папугу звали «Павою» і шанували як статечного члена сім’ї, бо він з’явився в Шеремета-старшого раніше, ніж дружина і він, Володимир. Коли батька прислали на роботу в це село, то для постою відвели хату, власники якої виїхали до Польщі. В перший прихід до визначеного помешкання, Шеремет застав там напівмертвого від голоду папугу і два вазони з незвичайними рослинами - олеандром і армою. Щонайперше новосел став папугу годувати, а олеандр в діжці поливати, арму ж забрав до службового кабінету. Так вони і їздили з їхньою родиною з місця на місце років п’ятнадцять. Папуга видався розумний. І хоча виховувався ніби-то в польській родині, але розмовляв українською. Очевидно, його господар був такий самий «поляк», як росіянами є зараз деякі базилюки, волинці, та нікітєнкови. Особливо гарно в папуги виходило, коли це стосувалося його харчування. Вони іноді навмисне його подражнювали - сідали за стіл обідати, ніби не помічаючи птаха. Той починав стурбовано вистрибувати по своєму сідалі, примовляючи: - Пава хоче їсти! Пава хоче їсти! Вмів папуга і сала попросити, яке дивовижно полюбляв, і цукру, який дзьобав із чайної ложечки, тримаючи її однією лапою. Шеремет у якійсь популярній брошурі читав, що птахи не думають, у них, буцім, немає розуму, а є лише рефлекси, умовні й безумовні. Тільки як тоді пояснити випадок, свідком якого стала вся їхня родина? Папуга фактично не літав, а лише вальяжно походжав по землі. Інколи ж у ньому пробуджувалося щось незбагненне – він випурхував на високе дерево і його звідти мусили знімати. Або обережно опускався сам, після тривалих умовлянь. Так сталося і того разу: він залетів на верхівку каштана біля церкви і сидів гордовито. Мимо проходив батьків знайомий офіцер і з хвильку поспостерігавши, як умовляють птаха, раптом жартома гримнув на нього: - А ну злазь, бо пристрелю, - і схопив рукою кобуру пістолета. І що тут скоїлося! Папуга розпачливо залепетав: - Та де пан стрілить! Та де пан стрілить!.. Присутні дружно зареготали. Веселощів додав якийсь пес, що почав з-під дерева гарчати на таку чудернацьку птаху. Гідна відповідь в Пави знайшлася і для нього: - Пес дурак! Пес дурак! Траплялося, цей розумник ставив у незручне положення і своїх господарів. Одного разу в Шереметів зібралося чимало гостей. Випили, закусили, почастували Паву, який чемно тримав ложечку однією лапою. І тут котрийся захмелілий жартівник вирішив спокусити папугу горілкою і налив у чайну ложечку кілька крапель. Наївна пташка сьорбнула «вогненної» води й, миттю жбурнувши ложечку, обурено зарепетувала: - Пан дурак! Пан дурак! Гості реготали до сліз. Окрім жартівника, звичайно, який сидів наче обпльований. Довелося батькам вибачатися перед ним за вибрик Пави. Погляд зупинився на середині кімнати, де він ставив стілець святковими недільними ранками, коли йому дозволялося поцигикати на акордеоні. Великий, сяючий перламутром на корпусі і з шляхетно-матовою клавіатурою слонової кістки, одним словом - трофейний, він так і просився, щоб його витягли з висланого із середини чорним оксамитом солідного чемодана-футляра. Тоді майже всі гарні речі були трофейними. Цей інструмент Володі подарував старший брат батька, Анатолій Романович, - командир полку, який воював ще у фінську, а цю війну закінчив у Берліні. Подарував «на виріст», мовляв, підростеш – навчишся грати. Не вдалося. Середина п’ятдесятих видалася для їхньої родини матеріально скрутною і акордеон довелося продати. Як і шкіряне пальто, котре дядько подарував молодшому братові. Та чого тільки не траплялося в їхньому житті!... Ковзнув очима по стінах. Килим, фото в рамках, дешеві картини на біблейські сюжети. Тоді не те що килими - елементарні речі були проблемою. А краси все ж хотілося. А тому мама вишила кольоровими нитками кілька невеликих картин. Вбрані в рамки, зроблені сільським столяром, вони хоч якось прикрасили голі побілені вапном стіни їхнього скромного житла. Щоправда, вишивка була не тільки на тих картинах - вона прикрашала і скатертину на столі, і масу невеликих декоративних подушечок на ліжках і на дивані. Про телевізора тоді навіть не чули, а треба ж було чимсь зайняти себе, щоночі очікуючи чоловіка до другої-третьої години. І тривожно прислухаючись - чи не вдарить раптом в душу недобрий постріл надворі, чи не зчиниться, не дай Біг, шум жорстокої сутички не на життя, а на смерть. І не чиєїсь там, а - її чоловіка, батька тоді її єдиного сина. Нехитра робота, що вимагала постійної неослабної уваги, не давала збожеволіти від тих тривожних думок і того напруженого очікування. Господар хати з цікавістю поглядав на замисленого Шеремета. Нараз той глибоко зітхнув, похапливо кинув оком довкола, без слів стверджуючи: що ж тут уже все не те. Хоча так і має бути… Мовчки вийшли на подвір’я. Невелике, затиснуте хлівом і стодолою. А колись же здавалося футбольним полем. Отут, біля клуні, він бавився сокиркою, яку йому подарували. Невеличкою, але справжньою, гострою. Хотів щось розрубати і так замахнувся, що обушком тріснув себе по потилиці. Він і досі пам’ятає, як в очах спалахнули снопи іскор, а ноги стали наче ватяними. Скоїлося це в присмерках, отож із домашніх ніхто нічого не помітив. Ну, а він швиденько оклигав і, звісно, промовчав: батько не любив рюмсань. Клуня навіяла Володимирові й інші спогади. Колись тут було повно сіна і вони, дітлахи, любили в ньому бавитися. Сіна заготовляли багато тому, що тримали корову. В повоєнному селі, де в магазині всю “продовольчу групу” репрезентували тільки іржава тюлька, залізобетонні пряники, цукерки-«подушечки» та ситро, без власного господарства було не прожити. Чоловіки займалися державними справами - «строили советскую власть» для цього народу, - а жінки партійних секретарів та інших начальників з ранку до вечора поралися в господі, встигаючи ще й працювати - хто в школі, хто в лікарні, хто ще інде. Щоб прогодувати і себе, і сімейства всіх отих «деятелей», бо на їхню заробітну платню дуже не розгуляєшся. Та й не було де «гуляти». Все по картках, талонах, рознарядці. Володимир років до десяти, аж поки не переїхали жити в Теренград, нітрохи не сумнівався, що пряник і повинен бути залізобетонної міцності. Бо інших у своєму «сільпо» просто не бачив. Шоколадна цукерка - така розкіш, що дозволялася тільки на свято. А в «советских» сім’ях вони траплялися не так уже й часто. «Боженька» на свята був значно щедріший. А місцеві жінки вміли так смачно пекти різні святкові пундики. Бо їх, за польським звичаєм, замолоду в громадських школах при церкві навчали всьому тому, що має знати і вміти кожна дівчина перш ніж вийти заміж і стати господинею сім’ї. Отож вони на свої релігійні свята (особливо на Паску!) пригощали малого Володю всілякими своїми домашніми ласощами. Щоправда, мати сердилася і не дозволяла брати, бо то, мовляв, непорядно щось задурно брати в чужих. Та сусідки щиросердно впрошували її: «Та то ж дитина, пані Марисю, най з’їсть...» І мати зніяковіло дякувала і тягла його за собою подалі від гріха. Тому, коли Володимир десь чув або читав про те, як добре жилося «партійцям» і «енкеведистам» в повоєнні роки, як вони жирували, а народ голодував, нічого, крім досади, це базікання в нього не викликало. Брехня! Свідома чи не свідома, але - брехня. Може, комусь справді було добре, але хіба що у великих містах і великим начальникам. А тим, серед кого він виріс, рядовим «бійцям партії», їм було так, як і переважній більшості трудового люду, непереливки. І якщо зараз вони, старі вже люди, іноді й згадують ті часи зі світлою сльозою, то не тому, що тоді їм було дуже добре, а зараз украй погано, а тому, що тоді вони були молодими, і жила віра в те, що роблять потрібну для Батьківщини і людей справу, і що попереду їх і їхніх дітей чекає світле майбутнє. Але молодість проминула, віра якщо не загасла, то принаймні під питанням, майбутнього - немає. Не те що світлого – ніякого!... Шеремет зусиллям волі відігнав дратівливі думки, знову позирнув на клуню. Вона впиралася в пагорб, так, що його стесаний край уявлявся її четвертою стіною. І коли сіна в ній набивалося під стріху, то верх тієї копиці ставав урівень із садом, який ріс на пагорбі. Батько завжди ходив через цей сад на роботу і з роботи. Якось вранці мати вибралася по драбині на сінник і заклякла: впритул із стріхою вона помітила витовчене в сіні лігвисько. Для неї не було сумніву, що це слід потаємної засідки. На щастя, батько тієї ночі додому не приходив, інакше б... Скільки було плачу, переживань! - Та заспокойтеся! То, мабуть, пес якийсь там вилежувався, - намагався заспокоїти нас батько. Що вилежувався, то, може, й так, але ймовірно двоногий. Бо кращого місця для засідки не придумати. Не було сумніву, що на Шеремета-старшого чатували лісовіки. Але… Опісля батько пояснював Володимирові, чому він ходив удень одним маршрутом, а вночі – іншим. За принципом: коли на тебе полюють, ніколи не з’являйся там, де тебе можуть підстерігати. Тому ночами він ніколи не потикався в сад, де за крок нічого не бачив, а ходив просторою вулицею. А постріл із-зі рогу на звук, тим більше перший постріл зазвичай марний. Ну, а далі вже, як Бог дасть. Зброєю Шеремет-старший володів добре, руку мав тверду і око гостре, а голову завжди тверезу. Це його, як він вважав, і врятувало в часи кривавої завороті… До ніг підлестився песик, який тепер мало того, що не гавкав, а навіть підлизувався, ніби загладжуючи свою провину за негостинну зустріч. В часи його дитинства охоронці господарства, або, як кажуть тут, на Заході - обійстя, - були іншими. Не такими, як цей плюгавий «городянин». Справжній господар, газда, мав справжнього пса - лютого до чужих й недовірливого до незрозумілих - ніби-то й з господарем, але не член родини. Щоправда, в ті суворі часи це не рятувало ні газду, ні його охоронця. Бо серед «бандитів» були фахівці і з цієї справи - вгамовування чотириногих слуг родини. Такому «вовкодаву» це навіть давало певною мірою задоволення - бо ж не кожен умів, як він. Подивитись на пса так, щоб той зіщулився і позадкував, затравлено скиглячи. А потім накинути йому на шию зашморг, а то й вхопити голими руками і - тиша, можна йти далі. Чотириногі охоронці відчували, коли серед цих чужинців, що зайшли в село, були такі «спеціалісти». І затравлено замовкали, задкуючи до своїх халабуд. Для досвідчених людей із «советов» це було однієї з ознак, що до села увійшла «банда» - якщо на краю села раптово загавкали собаки, а потім так само раптово змовкли. Значить це - ті, що прийшли по їхні душі. І зараз повільно-обережно, але невпинно наближаються. Щоб забрати їхні життя. І хто був розважливий і тверезий - хапав автомата і перебігав до клуні, на сінник, щоб упередити свою смерть і першим влупити чергу по спинах тих, хто підкрадався до вікон хати. І закидати їх гранатами. Ну а хто був необачний і п’яний - того, немов худобу, витягали з хати і або забирали з собою до лісу, або квиталися на місці. В будь-якому випадку кінець був один - смерть. Форма цього трагічного акту мала значення лише для жертви - довго мучилась, чи ні. Якщо потрапляла до рук «спеціалістів» - тоді можна було лише поспівчувати. Трагічне «крещендо» довго бриніло в наляканих душах тих, хто був присутнім. Хоч за своєю волею, хоч без... А песик все ластився не розуміючи, від чого спохмурніло обличчя цього незнайомого чоловіка. Шеремет кинув оком за межі обійстя. Ні справа, ні зліва давно вже не було тих, хто тут жив колись. Перший секретар райкому Ткаченко пішов на підвищення, став секретарем облвиконкому. Його нащадки там і осіли, залишаючись тим не менш осібними від «місцевих». Його «права рука», голова райвиконкому шахтар Кульбенко також кудись виїхав. Навряд щоб на колишню шахту, але виїхав. Як і всі інші з числа «партсовактиву» тих часів. Не осів тут практично ніхто. І передусім тому, що все тутешнє їм було не рідне, чуже. Вони так і не змогли сприйняти цей край за свій і цих людей за своїх, вони для них так і залишилися «местными». А значить, якщо не ворожим, то принаймні недружнім оточенням, в якому їм, що вижили у Великій війні, довелося знову «виживати», знову виборювати своє право на існування. Трагедія, одних помножена на трагедію інших, у сумі давала трагедію нації. Шеремет скрушно-гірко посміхнувся, потиснув господареві руку і попростував до воріт. Прощай, рідна хато! Прощай... За церквою дорога роздвоювалася. Ліворуч прямувала на Оболонь, праворуч вела до середини села. На Оболоні жила його мати, коли ще була незаміжньою, однією з тих нещасних комсомолок, присланих сюди зі східних областей України для будівництва радянської влади. Прості, переважно сільські дівчата по двадцять із копійками років, зі стажем навчання в місті по два-три роки, як вони тут потерпали! Вчили дітей грамоти і любові до своєї Батьківщини, Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а їх за це гвалтували і вішали «патріоти України». Щоправда, його матері це не стосувалось, її не чіпали. Бо в глухому райцентрі прихильний погляд неодруженого начальника райвідділу НКГБ на пересічного інструктора райкому комсомолу непоміченим не лишався. Районний провідник ОУН і його безпосередні керівники, очевидно, були людьми розумними. Цінуючи розважливість і поміркованість Шеремета-старшого і знаючи його водночас жорстку руку, вони зважили за краще не ризикувати. Тому коли Марусю (а офіційно - Марію Григорівну) направляли по селах агітувати підписуватися на державну позику, то вона завжди виконувала план на сто відсотків, Під’їжджаючи до чергової сільської хати, її візник- охоронець чемно просив хвилину зачекати. А сам про щось тихо шушукався з господарем. Потім її запрошували до хати, де була зібрана численна родина, і всі присутні дружно підписувались на позику, «Товариш Маруся» була задоволена, вона ж не знала, що її «янгол-охоронець» попередньо популярно пояснював газді, що «Та панєнка є наречена самого Шеремета. Вона виконує план. І якщо ти, курвий сину, не підпишешся, то вважай…!» Так само мама розповідала, що якось вони не встигали завидна повернутися до райцентру, і в сутінках в лісі їх перестріло кілька озброєних чоловіків. Про що вони розмовляли з візником, невідомо. Але пропустили підводу без затримки. Хоча та війна й була без правил, принаймні писаних, але щось подібне все ж було. Інакше чому Шеремет-старший, попри все, ходив без охорони і лише з пістолетом? А його син Володимир в безтурботному дитинстві жодного разу не чув застережень, що має когось і чогось остерігатися. Окрім рогатого цапа на випасі та випадкових предметів військового спорядження. Він був вихований на засадах справедливості і безстрашності в стосунках з людьми, що дуже завадило йому в дорослому житі. Але то вже інша справа… Дід Загора Доки мати була незаміжня, то мешкала вона в діда Загори. Хто тепер знає, чому він залишився на старість без сім’ї, одинаком. Дивувало інше - він просив матір ніколи нікому без нього не відчиняти двері. Особливо племінникам, синам його єдиної сестри. Все це для «пані Марисі» було незрозумілим. А причина була в тому, що дід Загора, в якого на вечерю не знаходилося нічого, окрім вареної бульби й кисляку, вважався поляком, а відтак - паном. Бо його батько-поляк оженився на українці, хрестив сина в костелі й син став поляком. А рідна сестра, похрещена в греко-католицькій церкві, вважалася українкою і була видана за українця. Тому її сини були українцями, причому національно свідомими. Отож дід Загора потерпав, як би вони не заявилися і не вбили його як поляка. Яка трагічна сторінка історії Західної України, котру важко було зрозуміти східнякам! Вони ніяк не могли збагнути, чому, за що і навіщо всі оті «націоналісти», ким би вони не були - «бандерівцями», «мельниківцями», «бульбівцями», так люто ненавиділи поляків та євреїв. Шеремет уже в зрілому віці не раз намагався розібратися з цим феноменом, виходячи із засад інтернаціоналізму, але справа виявилася не простою. Все ж коли проаналізував ситуацію на основі фактів, а не модних гасел, справжня картина вималювалася далекою від сповідуваної в СРСР «братньої дружби народів». Автохтонне населення західних регіонів України, етнічно автентичне своїм східним братам, споконвіку змушене було протистояти шаленому тискові з Заходу, особливо з боку поляків, які здійснювали політику повзучої експансії й войовничої асиміляції. Здобувши понад сотню років очікувану державну незалежність, «Панська Польща», як її називали більшовики, не відмовила собі у великодержавно-шовіністичній гіперкомпенсації. Закони молодої «слов’янської» держави визначали, що діти в змішаній українсько-польській родині автоматично стають поляками, а доступ до державної служби і громадських посад здобували лише поляки. За цих умов для українців як етносу шансів на виживання не залишалось. Але ж молоді, розумні, освічені й енергійні тубільці не розуміли, та й не хотіли розуміти, чому їм відмовлено в тій незалежності, яку здобули на руїнах клаптикової Австро-Угорської імперії їхні брати по неволі в «тюрмі народів» - поляки, чехи, угорці, румуни, серби, чому їхню рідну Україну, з її величезною територією і багатомільйонним населенням вважає своєю складовою частиною з одного боку Польща, з іншого - Росія. Для виправлення несправедливості вони взялися до зброї. В 1914 році як січові стрільці Австро-Угорського війська, в буремні 1917-22 роки як Українська Галицька Армія, в подальших часах як УВО та ОУН. І в цій кривавій завірюсі таким «панам», як дід Загора, було несолодко, дуже несолодко. Бо можливих шляхів існувало декілька. Перший: якщо визнаєш себе українцем, тоді або визнавай «советскую» владу або воюй проти неї. Або стань, як горох при дорозі - тебе скубуть і ті, й інші. Ще шляхи: якщо вважаєш себе поляком, тоді тобі тут робити взагалі немає чого. Бо «совіти» уклали угоду з «народною» Польщею і задля інтересів цих обох «братніх держав» обмінюються і територіями, і населенням. Жоден українець на ці кордони ніколи б не погодився. Адже то була їхня споконвічна земля. Однак все вирішувалося в Москві, а їй було не до того. Мало того, що проти них воювали «українсько-німецькі націоналісти», так ще й поляки, яких було чимало в Західній Україні, вважали приєднання цих земель до СРСР 1939 року незаконним. Вони вважали ці землі невід’ємною частиною Польщі. Не «народної», яка обміняла східні землі на західні, за рахунок розтрощеного «третього рейху», а тієї старої націоналістичної Польщі з урядом в Лондоні. За цих умов Москва вирішила вбити двох зайців: підтримати Берутів «народний» уряд і воднораз роздробити український націоналістичний рух. З цією метою Західна Україна була знову поділена, цього разу між Польщею і СРСР. А щоб вирішити питання остаточно, міняли не тільки землі, а й людей. Поляків з України до Польщі, а українців з Польщі - до України. Те, що поляки в Україні були бодай давнім, але все ж прийшлим елементом, а українці в Холмщині і Підляшші автохтонним, те не цікавило ані Сталіна, ані Берута. Таких, як дід Загора, до уваги не брали... Не краще, ніж до поляків, було ставлення націоналістів до євреїв. Це також давня і пекуча історія. Плем’я Ізраїлеве прибилося в ці краї з дозволу польських королів. Для того, щоб вижити і жити, треба було стати на боці сильного і допомагати йому. Сильними були поляки, і євреї тримали їхню сторону. А потім прийшли ще сильніші - німці. Націоналісти не впустили нагоду поквитатися з поплічниками гнобителів. Заклик відомого шевченківського героя «ні жида, ні ляха по всій Україні» набув жорстокого втілення. Щоправда, тут, у селі, проблема співіснування з євреями практично не стояла, бо їх тут майже не було. Праворуч дорога вела до центру села, де розміщувався «райотдел» і взагалі вся районна влада. «Влада» за тих часів розпізнавалася просто: або військова уніформа, як у батька, з васильковим кашкетом, або френч напіввійськового типу («сталінка»), напіввійськовий кашкет і «галіфе» - широченні, немов «Чорне море», штани офіцерського фасону. Рядові «совпартробітники» нерідко в одну кишеню галіфе клали пістолет, а в іншу - іноді навіть пляшку з «пальним». І хто їм міг в чому дорікнути? Адже вони пройшли крізь вогненне горнило і за велінням долі залишилися живими в тій Великій війні. А тепер якісь там «націоналісти»?... Та ще й «українсько-німецькі»?... Кров не остудилася від бійні з фашистами, а тут – нова січа. Справжнього стану речей вони не знали, для них існувала тільки сталінська «Історія ВКП(б)». За що борються оті хлопці в схронах? А чортибатька знає. За якусь незалежну Україну? Так це ж божевілля, нісенітниця. Бо Україна - щаслива сестра у братній сім’ї народів. А тому: ату їх!... Драма тих, хто воював, драма тих, хто полював. А в цілому - трагедія всього народу. По який бік хто б стояв, все одно - трагедія... А що собою являла привезена й утримувана на багнетах «радянська влада»? За походженням, за національністю, причиною своєї появи на тих теренах? Визначальною ознакою Західної України, відмінною від інших країв, навіть тієї ж Прибалтики була практично цілковита відсутність місцевих кадрів, придатних для створення засад радянської влади. Нечисленних місцевих комуністів із так званої «Комуністичної партії Західної України» фізично перенищили в катівнях або погноїли по сибірських концтаборах московські більшовики одразу після того, як «звільнили» цей край у вересні 1939 року. За якесь нібито не зовсім правильне тлумачення марксизму-ленінізму. Решту понищили німці з націоналістами: в зненависті до комуністів вони були одностийнами. Більш-менш освічені з числа «мєстних» українців, були настільки «заражені націоналізмом», що про використання їх на якихось відповідальних посадах не могло бути навіть мови. Ті ж, що погодилися на співробітництво, надавалися до праці на рівні не вище, ніж сільська рада. Та й таких ще треба було пошукати. Нещодавно Шеремет в опублікованих документах “Украинского штаба партизанского движения” натрапив на цікаве зізнання одного з партизанських ватажків: «Четвертую войну воюю, но никогда еще не встречал такой враждебной среды, как в освобожденных районах Тернопольской области…» Поляки? Ці зголошувалися на співпрацю з радянською владою охоче, бо здавна звикли володарюватити в цьому краї. Звичайно, краще якби самим, без «совєтів», але якщо не вдалося, то чому б не згадати цісарські часи? Коли нечисленні найвищі посади обіймали австріяки, ну, а вони, поляки - всю решту. І правили краєм зі свого Львова, на Відень лише озираючись. Але далеко не завжди. То чому б не вчинити так зараз? Озираючись тепер, щоправда, на Київ та Москву? Одначе «хитрих москалів» обдурити виявилося не так-то просто. Ті хутенько зрозуміли, що західноукраїнські поляки тільки озиратимуться на Схід, а дивитимуться на Захід, на Варшаву. І мріятимуть про червоно-білий прапор із польським орлом, а не про червоний із серпом та молотом. До того «москалі» ще врахували віковічну національну ворожнечу в цьому краї, котрий офіційно називався не «Галичина», а «західні області УРСР». І аж ніяк не «східні креси Польщі». А тому поляків до влади також допускати було не можна. Євреї? Значна своєю чисельністю і незрівнянно могутніша своїм впливом у цих краях їхня громада трагічно згоріла в полум’ї Великої війни і станом на 1944 рік практично перестала існувати. Ті нечисленні індивіди, кому вдалося врятуватися в окупації, поспішали не стільки до рідних колись осель, як звідси, подалі від цих стопроклятих місць їхньої нечуваної трагедії. Московській владі залишалося одне: везти в обозі наступаючих радянських військ весь державний і громадсько-політичний апарат для західних регіонів. Від першого секретаря райкому КП(б)У аж до друкарки будь-якої районної контори. І заохочувати напівфахівців приїжджати добровільно або присилати їх напівпримусово впродовж принаймні кількох років. За засадними ознаками номенклатурні будівники радвлади на Заході ділилися на тих, що були «прислані», і тих, хто приїхав добровільно. Відповідно, існувало й дві принципово різні категорії. Ну, а в кожній вже свої градації. Прислані - це переважно ті, хто не мав змоги відмовитися. Тобто «бійці партії» або «полум’яні комсомольці», які не знайшли поважних причин в своїй совісті, ідейній переконаності, в життєвих обставинах, щоб уникнути цього тяжкого випробування. Хто просто-напросто не усвідомлював, наскільки воно видаеться нестерпним. З числа таких «присланих» були Володимирові батьки. Добровільно сюди з порядних людей мало хто їхав. Бо в зруйнованому спустошливою війною «СССР’і» пристойні і кваліфіковані кадри потрібні були всюди - «от Москвы до самых до окраин». Самохіть їхав переважно партсовактивівський непотріб - люди, які не могли знайти відповідного своїм амбіціям застосування в рідних краях, або ті, хто прагнув, щоб про них у рідних краях взагалі не згадували. Перша категорія - то переважно всілякого роду ті, що «завинили перед партією» пияцтвом, аморальністю, або просто непридатністю до чогось путнього. Друга категорія - це переважно із тих, по кому «тюрма давно плакала» там. Всілякого роду скомпрометовані співробітництвом з фашистами під час окупації чи іншими малоповажними вчинками. В «бандерівських» краях за кричущим браком кадрів, які хоча б сяк-так знали російську мову, бо ж діловодство велося саме на ній, ніхто в їхньому минулому особливо не порпався. Аби зараз вів себе більш-менш пристойно і на кожному кроці бив себе в груди, що він за «советскую власть» і «товарища Сталина». Ну, а такі ловкачі, звісно, вони й старалися. Слава Богу, посади в них були припічкові, тому більшість із них незабаром покинула ці краї або окупувала обласні центри. Бо з переферії їх досить швидко витиснула хвиля «местных кадров», на вирощуванні яких наполягали з Центру. А «западенці» - люди здібні і до влади й самі охочі. Хто ж вони були за рівнем підготовки, оті прислані «совіти»? Переважно фахівці в своїх галузях, але з перескоком через один або й через два щаблі, як його батько. Чимало з колишніх партизанів, що займали проміжне положення між «присланими» і «добровільцями». Вони свого часу відірвалися від своїх домівок і від плуга, звикли до зброї, до нового, хоча й небезпечного, але анархічно-авантюрного життя. І ними охоче заповнювали вакантні посади, ким в органах НКВС чи НКДБ, ким - у цивільних установах. Однак багато з них партизанами в душі як були, так і залишилися. А нерідко і в поведінці. Бо ж і зброя при них залишилася (весь партійно-радянський актив мав право на носіння і застосування зброї), і завдання іноді ставилися, якщо не авантюрні, то на межі із законом, і підкреслювалася їхня приналежність до панівної касти. Але загальної культури, освіти, елементарного виховання їм бракувало. Звідси й виникали «жарти», як дозволяв собі герой-партизан Паливода, кавалер кількох бойових орденів, котрий як прийшов зі своїм загоном у Кременецькі ліси ще при німцях боротися з «бандеровцамі», - то так там і залишився. Тільки начепив погони старшого лейтенанта НКВС. Колишній командир взводу кінної розвідки, він і коня свого партизанського зберіг, яким напідпитку заїхав верхи навіть до церкви, демонструючи кавалерійський вишкіл свій і свого рисака. Все це, ясна річ, не додавало місцевому населенню любові до «совітів». Ні цей навіжений Паливода, ні йому подібні були не такими вже й поганими людьми. Просто їх виховали, що релігія - опіум для народу, а тому зробити щось паскудне церкві – діло правоє, що вони, наїзники в цьому краї, є провідна верства, люди вищого гатунку в порівнянні з «мєстнимі». Відповідно вони так і поводилися. Не всі, звичайно, але досить значна кількість. На жаль! І слово «ковпаківець» у цих краях надовго залишилося на рівні брудної лайки. В той час як у Східній Україні воно було близьким до синоніму «героя». Шеремет окинув внутрішнім зором свою «класифікацію». У будь-якому випадку картина вимальовувалася не дуже привабливою. Як не крути, але то мало вигляд скоріше окупаційної адміністрації, аніж радянської, тобто народної влади. Бодай прислані, бодай добровольці, але то були люди зі Сходу - хоч зі Східної України, хоч з Росії. А відтак - чужі для цього малочисельного, але гордого й специфічного народу, який вперто відмовлявся називатися «галичанами» перед поляками й німцями, а вважав себе часткою всього великого народу і вперто називався українцями. Так само вперто відмовлявся визнавати себе «хохлами» перед новими претендентами на володарювання над цим краєм, не шкодуючи в ім’я свободи накласти життям своїх найсвідоміших синів. Думка ніби об щось спіткнулася. Справді, згадуючи повоєнні часи, розмовляючи з «мєстнимі», читаючи листівки націоналістів, він ніде не зустрічав, щоб ОУН в своїй термінології називала своїх ідейних противників зневажливо не за політичною, а за національною ознакою. У всіх їхніх офіційних документах зустрічалися лексеми «більшовики», «совіти», «окупанти», але не «москалі», не «кацапи» або якось інакше лайливо. Лайки дозволяли собі іноді лише сільські баби та вуйки, але й то тільки спересердя і зопалу. Хіба це не було свідоцтвом загальної культури нації? Як і гасла її синів, за які вони воювали і під якими вмирали: «Воля народам! Воля людині! - Слава Україні1 Героям слава!» Дороги дитинства вели далі. Де тоді містився райком партії, Володимир не запам’ятав. Нинішня ж районна влада гніздилася в кількох розгепистих спорудах. Шеремета завжди вражало: населення фактично не збільшилося, а адміністративний апарат розпух, як на дріжжах. Ну, та то дідько з ними: якщо народ дозволяє, на виборах голосує, щоб його «доїли», хай крекче від поборів… А ось цей невеликий, непоказний будинок йому добре знайомий. Це колишнє сільське і НКГБ, і НКВД, і міліція вкупі. Одним словом, «органи», як їх тоді називали. Хто сухо-діловито, хто зненависливо, але майже ніхто - зневажливо, а тим більше байдуже. Бо тут, за ціми стінами часто-густо вирішувалося тоді якщо не життя, то принаймні доля всіх тих, хто якимось чином потрапив до поля зору цієї таємничої організації. З присадкуватих, щонайвище метр від землі віконець цього будиночка-недоростка затягнутим сюди не своєю волею було видно далеко, навіть дуже далеко - більш ніж до десяти тисяч кілометрів. А точніше ті краї, про які ці сільські «хлопи» й «вуйки» за Австрії й за Польщі ніколи навіть і не чули - Колима, Магадан, Караганда, Воркута і т. д. і т. п. Це вже потім, ощасливившись трохи в «Союзе нерушимом республик свободных» і трохи оговтавшись, що в колгоспі «от трудов праведных не наживешь палат каменных», як казали новоявлені співвітчизники, підприємливі «западенці» почали використовувати нову географію нової імперії-мачухи на свою користь: перестали її боятися і почали відбувати по «оргнабору» від своєї домівки аж «до самых до окраин необъятной Родины своей». Щоправда, не зовсім так, як у пісні співалося «как хозяін», а як «вербований», тобто, скоріше як наймит. Недаремно зухвалий пісенний геній радянської пори Володимир Висоцький, характеризуючи їхню каторжанську працю співав: «Как вербованный ишачу, не «ханыжу» и не плачу». Але то вже деталі. Головне - там за твою каторжанську працю бодай гроші платили, причому як на ті часи, то в порівнянні з колгоспними трудоднями дуже й дуже непогані. Особливо якщо ти не ледацюга і не пияк, а жилавий і роботящий. А саме цих якостей «западенцям» було не позичати. І густо зарясніли землі на схід від Уралу західняцькими вишиванками і прізвищами. Але то було значно пізніше. В другій половині сорокових ті далекі й невідомі, лякаючі своєю суворою екзотичністю краї для тутешнього місцевого люду були місцем лише ув’язнення або в кращому випадку заслання. Уникнути цього затриманому за підозрою в участі в «оуновском подполье» або в «пособничестве бандитам» можна було тільки одним шляхом – категоричною відмовою від минулого життя і безумовним прийняттям нового, «совітського». Влада називала це «сознательностью», «органи» - «сотрудничеством», ну а «хлопці з лісу» - зрадою. І крутився бідолашний «вуйко», якого забрали до «енкаведе», ніби карась на пательні. Відмовишся від співробітництва - самого посадять, а сім’ю зашлють до «білих ведмедів», а погодишся - свої ж повісять (пристрілять, заріжуть, зарубають - то вже «технічні деталі»). От і вирішуй без довгих роздумів, як бути. А як бути?... Володимир відірвався від тяжких роздумів. То було ген – ген… А зараз тут, у цьому будиночку з таким страхітливим минулим - лабораторія районної лікарні. І навряд чи хто пам’ятає, що тут проводилися колись зовсім інші «дослідження». Шеремет-старший не схвалював протизаконних методів слідства. А якщо правдивіше, то - «допросов с пристрастием», як це називалося в російській імперії з давніх давен. І, мабуть, з благословіння Божого, навчав його, свого первістка, ніколи і ні за яких умов не порушувати богоданий закон. Як би не складалися обставини. «Все одно: рано чи пізно правда стане відомою, то ж, вважай...» Це про всяк випадок. Навіть коли ще не знав, що син по його стезі ніколи і ні за що не піде. Але щось всередині його душі змушувало напучувати сина, аби той не дай Бог, не оступився в житті!... Бо неоголошена війна «Страны Советов» з «украинско-немецкими нациналистами» була жорстокою і нещадною І методи в ній використовувалися далеко не завжди у відповідності з власною совістю. Як із того, так і з іншого боку. З державного вони бодай якось обмежувалися законами. Яких, щоправда, далеко ні всі дотримувались, а дехто і просто нехтував. Чи то в ім’я держави, чи то просто від недостатності елементарних людських якостей і виховання. Єдине, що тепер можна чітко констатувати - що те, на жаль, було. І, як не прикро, використання тих малогуманних, як тепер кажуть, методів нерідко підтримувала і найвища влада. Знаний у світі наступник Сталіна на керівництві СРСР Микита Хрущов, який ославився своїми непередбачуваними екстравагантними новаціями і витівками, в тому числі і тим, що ледь не спровокував Третю світову війну в протиборстві з ненависним «американським імперіалізмом», сам особисто в 1945 році, на регіональній нараді партсовактиву і керівного складу «НКГБ - НКВД», ставив за приклад начальника одного з райвідділів НКВС. За те, що «он палкой допрашивает бандитов. И правильно делает». Це вже пізніше, десять років по тому, той же Хрущов почав закликати повернутися до «ленінських» норм партійного життя, вважаючи їх більш демократичними й людяними. На якій підставі він так думав, хто знає? Але тоді всупереч того хто що міг сказати? Тоді не могли, а тепер вже не цікаво стало. Он, навіть власний син Хрущова, Сергій Микитович, який допомагав батькові у його примарі якщо не «наздогнати і перегнати» Америку, то бодай знищити її й будував для того ядерні ракети, отож і той зважив за краще про все забути і почати нове життя - на сьомому десятку років став «юним» громадянином США. Тих самих, ненависних... Але те сталося вже наприкінці століття. А тоді, в його буремній середині, «верный ленинец» і «наш дорогой Никита Сергеевич» не тільки не виступав проти «сталинских репрессий» і «беззакония органов», а й категорично до них закликав. Збентежений такою брутальністю, начальник обласного Управління НКДБ полковник Компанієць, покликаний совістю, зібрав після тієї наради своїх співробітників і заявив: - Те, що сказав Перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України тов. Хрущов, звичайно, правильно. Але я хотів би нагадати вам всім, що порушення соціалістичної законності й використання незаконних методів ведення слідства і дізнання в 1937-38 роках коштували потім життя двадцятьом тисяч наших товаришів - чекістів. Тому я вас застерігаю: за будь-яких умов дотримуватися соціалістичної законності. І Шеремет - старший всіляко намагався про те не тільки що не забувати, то не штука пам’ятати, а дотримуватися, хоча то вже значно складніше. Про ті «органи» ходили тоді, а тим більше ходять зараз, за умови безкарності, різні чутки. Для Володимира вельми симптоматичною була деталь в одній з розповідей матері, яка випадково зірвалася з її уст. Що Шеремет-батько, аби не бачити і не чути, як допитують спійманих ним «бандитів» «фахівці» з області, під пристойним приводом взагалі залишав приміщення райвідділу. Бо запобігти не дозволяла субординація, а бути присутнім і мовчати не дозволяла совість. Але хто про це тепер знає? А головне - як тлумачить? Адже правди не знають навіть ті, кого тоді допитували. Бо ж для «крутих» слідчих з обласного апарату Шеремет-старший був «наш», «свой парень», для нещасних їх жертв - «один з них». А хто з них затьмареним від знущань і тортур розумом зміг тоді розібратись, та ще й десятки років зберегти чітке усвідомлення - хто тоді був хто і хто був ким? Це була не тільки неосягненна трагедія батька, але і драма самого Шеремета. Трагедія батька, що примусом долі воював проти, по суті, своїх - таких самих українців, хоча й з іншими поглядами на долю їхньої спільної нації. Драма Володимира полягала в тому, що він виховувався у сім’ї, під безпосереднім керівництвом батька, свідомим українцем. Щоправда, радянським. Але справжнім: з любов’ю до свого народу, до своєї землі, до своєї мови, зі своєю національною гордістю. Як так сталося, таке поєднання радянсько-інтернаціонального і українсько-національного, такий собі дивовижний “біметал” - йому і досі не зрозуміло. Точніше, не зрозуміло, навіщо це зробив, як того припустився батько? Адже всі діти «начальства», до касти якого завжди відносилася їхня сім’я, вчилися в російських школах. Він почав в українській, бо іншої в селі не існувало. А за рік, коли з’явилася змога перевести його в російську, показав свій характер батько, заявивши: «ми з запорозьких козаків». Хоча сам частіше розмовляв російською, не в змозі навіть вдома позбутися службового мовлення. Ну, а один із двох дідів, котрий жив за його пам’яті, материн батько також із козаків, сім років у царському війську в Росії прослужив, перший більшовик на селі: чому він також плекав у ньому змалку оте козацьке почуття гордості за свою націю, за свій народ? Хто їх обох, і батька, і діда, знає і хто спитає. А головне - навіщо? І за що? За те, що Володимир виріс за свідомості, що його народ для нього був двоєдиний: що той, з якого він походив корінням - наддніпрянські козаки, що той, у середовищі якого виріс - галичани. І земля також двоєдина: мальовнича, пересічена пагорбами, лісами й ріками, місцевість у Західній Україні, де він народився і виріс, і розлогі степи лівобережної Наддніпрянщини, де він гостював у діда. Мова взагалі була триєдина: місцева галицько-волинська, якою спілкувалися між собою «мєстниє»; м’яка «полтавська говірка», якою розмовляли діди і рафінована літературна українська, якій вчили в школі. В будь-якому випадку він такій зигзагувато-ламаній історії свого духовного становлення в принципі вдячний. Бо очевидним є лише результат, що сталося від такого своєрідного комуністично-національного виховання, що він виріс людиною, яка любить свій народ і свою державу і готова боротися за їх інтереси. І того не соромиться, і не приховує. Незважаючи на те, що тут, у Києві дехто із знайомих українців, причому на державній службі, іноді називає його за це навіть «націоналістом». Щоправда, поза очі. Вкладаючи в це поняття негативний, вироблений ще «сталинской национальной политикой» зміст. І поважно величаючи свої постійні прояви комплексу меншовартості й байдужість до національної справи «поміркованістю» або «інтернаціонілізмом», “європейскістю”, “глобальним мисленням” і ще бо-зна чим, аби тільки корінного слова “Україна” ніде не чутно було. Але нехай те буде на їхній совісті. Якщо вона в них є, звичайно, а не приморожена північно-східними вітрами. Ці люди просто не усвідомлюють, що тим самим лише демонструють свою елементарну неграмотність у питаннях етнології і сліпу запопадливість перед спадкоємцями «Союза нерушимого». Бо у всьому світі, в тій же Росії, націоналізм, а тим більше патріотизм вважаються не просто нормальним, а навіть вельми позитивним явищем. Інша справа, що його не треба плутати ні в теорії, ні в практиці з шовінізмом, а навпаки - різко й чітко розмежовувати ці поняття. Бо шовінізм є возвеличення своєї нації над іншими. А Шеремет ніколи нічого подібного навіть у думках не мав. Хоча б тому, що має кохану дружину - росіянку. І є поважною людиною для її численної рідні. Інша справа, що сам себе не називав і від інших не терпів, не підгинав плечі, коли до нього зверталися «ну ты, хохол». Один із таких випадків трапився з ним ще в юності невдовзі після вступу до військової академії. В радянській армії тих часів було кілька таких елітних навчальних закладів, де разом з офіцерами вчилися і вчорашні школярі. І ось там до нього дозволив собі так звернутися його однокурсник Льова Дигов. Такий же як і він син полковника, але з Москви, росіянин, принаймні за паспортом. Шеремет не пам’ятає вже в деталях, що на нього тоді найшло і як те сталося. Але він схопив Льову за барки так, що гудзики з гімнастерки посипалися і з несподіваною люттю гримнув: - Ну ты, ... (трах - та - ра - рах...)! Запомни: я не «хохол», я – украинец! И моих предков на барской конюшне не пороли... То були шестидесяті роки. Про «бандеровцев» вже нібито потроху забули, тим більше в Росії, «рухівців» ще не було навіть у проекті. Тому його раптовий спалах був не стільки несподіваним, скільки незрозумілим. Для оточуючих - зовсім, для нього самого - також не дуже щоб усвідомленим. Але «хохлом» його вже більше не обзивали... Володимир обійшов колись грізно-похмурий, а зараз такий мирний і непримітний будинок. На невеличкому подвір’ї - гараж із санітарним автомобілем, поруч - «легковики», біля яких лінькувато пораються чоловіки середніх літ. Сказати їм, що колись тут стояли лише добряче пошарпана «полуторка» і пара коней з бричкою - єдиний транспорт всіх районних «силових структур», як їх полюбляють тепер називати, так не повірять. А в те, що на місці ошатного скверика перед цим будиночком тоді був майданчик, на якому виставляли для упізнання трупи забитих «бандитів», у це повірять? Мабуть, що так, якщо вони з місцевих. Бо навряд, щоб батьки чи діди їм про це не розповідали, бодай пошепки. Як після чергової стрілянини десь у лісах або якомусь віддаленому селі сюди привозили на звичайних селянських фірах незвичайний вантаж - тіла «бандерівців», забитих під час для кого вдалої, для кого трагічної операції. Хто вони, звідки, часто ніхто не відав і сказати не міг. Бо «борцы с бандитизмом» були з присланих зі Сходу і місцевих жителів не знали. Полонені також не завжди могли сказати, хто були ті їхні товариші, кому так не пощастило. Бо в своїх боївках знали і звали один одного лише по імені і псевдоніму. «Грім», «Хмара», «Зоря», «Наливайко» - за цими звучними і мужніми «псевдо» ховали волелюбні Бойчуки, Гнатишини, Прокопці, Стахіви свої справжні звичайні прізвища і своє мирне селянське минуле. І не тому, що соромилися їх, а щоб не помстилися переможці на їхніх сім’ях. Цій пересторозі їх навчили століття життя то під чужинецькою окупацією - польською, австрійською, знову польською, то під визволенням - спочатку «совітами», потім нацистами, тепер от знову «совітами». Різниці для них, простих українських «хлопів», між «окупацією» чи то «визволенням» було мало. А якщо й виявлялася різниця, то лише в формі, а не в суті, в методах, а не в їх меті. Бо мета у всіх зайд зводилася до того, щоб знищити навіть згадку про незалежність України, про самостійну Українську державу. Що ж до форми, методів втілення цієї мети, то тут різниця була. І досить суттєва. Принаймні, коли брати звичайну людину з її єдиним і неповторним життям. Якщо поляки запроторювали до «Берези Картузької», причому самого лише винуватця, то «совіти» винуватця затокарювали до таких концтаборів, в порівнянні з якими польська «береза» видавалася курортом, а на додачу ще й сім’ї засилали до тайжанського Сибіру або казахтанських степів. В тому, що він вийде з «Берези» коли й не зовсім здоровим, то принаймні живим, сумнівів не мав майже ніхто. Так само майже ніхто не мав віри, що колись повернеться з гулагівського Сибіру. Тому опір повстанців і підпільників усіляким спробам захопити їх у полон був зазвичай запеклим і відчайдушним. Так само й сутички та бої з переважаючими силами супротивника - збірними підрозділами НКВС, НКДБ, «истребительных батальонов», які на них полювали, - вони також відзначалися винятковою жорстокістю і запеклістю. Причому з обох боків. Вихід для себе заскочені вояки УПА вбачали лише один: або вирватися зі смертельних обіймів «большевиков», або битися до останнього. Тих, що сподівалися на третє - на милість «советской власти» і виходили з оточених палаючих хат та стодол або вилазили зі своїх криївок з піднятими догори руками, - таких було небагато. Принаймні не стільки, скільки б хотілося владі, інакше та війна не розтяглася б на цілих десять років. Батько Володимира був не дуже охочий до оповідань про ті часи: «То были тяжелые времена, сынок, лучше не вспоминать». І все! Його товариші виявлялися просторікувато-відвертішими. І він ще малим знав, якими часто-густо були останні хвилини тих, кого багато хто й досі називає не інакше як «бандеровцы» або «бандиты», вимовляючи ці слова з якоюсь звіриною зненавистю і люттю. Обложені у своїх криївках зі всіх боків, повстанці відповідали на пропозиції скласти зброю вогнем і відчайдушними спробами вирватися з могильних лещат. Потім постріли дедалі рідшали і починалися мужньо-сумні пісні про неньку-Україну. Нападники знали, що те означало. Врешті-решт із чорної темряви лазу з криївки лунали приглушені землею гасла: «Хай живе, вільна Україна! За неньку-Україну! Слава Україні!» Іноді додавалося щось малоприємне на адресу тих, хто був нагорі. За цим глухо лунало декілька поодиноких пострілів. Або так само глухо гримав одинокий вибух. І - тиша. Мертва. Кінець для одних українців і продовження життя для інших. Кінець для тих, хто за вільну Україну, продовження для тих, хто за радянську «в сім’ї братніх народів». І тим, і другим на одній землі було тісно. Іноді, щоправда, були варіації. Перша - це коли конструкція укриття була недосконалою і чекістам вдавалося закидати його гранатами. Друга типова - це коли переслідувачі мали з собою димові шашки чи ракетниці. Тоді до криївки вкидали таку запалену шашку або стріляли з ракетниці. Вентиляційні отвори одразу себе демаскували і їх негайно затикали. Ніяких протигазів у повстанців, звісно, не було, і ті, хто не встиг застрелитися, потрапляли до рук чекістів живими. І нерідко потім заздрили загиблим. Бо поняття «социалистическая законность» можна було тлумачити по-різному, особливо там і в ті часи. Кожному в міру власної совісті і людяності. Ця ж тонка матерія під час нещодавньої війни зазнала надто багато випробувань у всіх - і у «большевиков», і у «патріотів». А тому останнє слово брала Сила. А вона була на стороні представників влади. Принаймні тоді. І, здавалося, навічно. Захоплених «бандерівців» звозили сюди, до райвідділу НКВС. Тепер головне було дізнатися, хто є хто. З живими простіше - ті самі врешті-решт розповідали. Мертві ж говорити, як відомо, не могли. Але ж є родичі, сусіди, знайомі, а тому проводилося так зване «опознание бандитов». І приходили батьки і матері, брати і сестри мимо недбало кинутих на землю своїх забитих синів чи братів, і хто заламував руки в риданнях, а хто зціплював зуби і тихо цідив: « не знаю, не мій». Бо за зізнання доводилося платити не меншим горем, тим більше для всієї численної родини - засланням до Сибіру або Казахстану. А про те, що там якщо не смерть, то принаймні велика біда, всі знали ще з часів першого «визволення» - російською армією під час Першої світової війни. Перші ешелони висланих потяглися до Сибіру ще тоді. Потім друга валка в 1939-41 роках. Відтоді й з тих мало хто повернувся. А тому ніхто не хотів потрапити тепер. То ж мовчали, доки ставало сили… Дитяча пам’ять зберегла уривки спогадів. Він з дітьми грається в партизанів. Істотно - червоних, як дід у громадянську війну. З шабельками, вирізаними з ліщини. Раптом хтось з старших хлопців закричав: «Бандитів убитих привезли! Бандитів привезли! Гайда до райотдєла!» Під стіною, якось неприродно напівсидячи-напівлежачи вклякло кілька фігур з закопчено-закривавленими обличчями і обпаленим одягом. Володимир витріщився з цікавістю і страхом. З дверей раптом вийшов батько, якось незвично похмурий, безсило зсутулений. Таким же незвичним глухо-втомленим голосом невдоволено зронив: «Ти що тут робиш? Щоб я тебе тут більше не бачив. Ніколи! Зрозумів?» Ясна річ, його тоді як вітром здуло з подвір’я «райотдєла». А суть баченого збагнув лише через багато років по тому. Збираючи по крихті на життєвому шляху в свою душу і пам’ять чуте і бачене, слова і діла тих і других, а також третіх і четвертих. Але той дитячий спогад був перший, який наглядно показав йому, що таке справжня боротьба за життєві ідеали, боротьба не на життя, а на смерть. Уривчасті розповіді старших - то вже було потім, коли трохи підріс. Як і інтерпретація тих розповідей в юній душі зразкового радянського піонера, ким був Володя Шеремет. Батьки його виховували в любові до своєї радянської Батьківщини, совісним, чесним і справедливим хлопчиком. Але яка іронія долі! Мабуть, саме тому він, завдяки цьому «комуністичному», а, якщо по правді, то просто пристойному вихованню, не міг не віддавати в глибині душі належне мужності тих, проти кого волею долі змушений був воювати батько. А тому він змолоду інстинктивно намагався уникати якихось чітких визначень стосовно тих людей. Бо ж називати їх, як усі, «бандитами» язик не повертався. Які ж вони «бандити», якщо за ідею вмирають, своє єдине життя віддають? «Партизанами» - також ніби не личить, бо партизани - тільки ті, хто з червоними стрічками на шапках. Так і залишилося відтоді в його юній душі і пам’яті і суперечні спогади про тих людей і їхнє гасло: «Я за неньку-Україну якщо треба, то й загину!» І дрімало там, як зерно в холодній землі, довгі десятиліття. Аж поки не дало свої сходи через тридцять років, коли піонер Володя став комуністом і полковником Радянської армії Володимиром Васильовичем. Точніше: коли захилиталися устої і стало зрозуміло, що старого вже не буде, а яким бути новому, кожний повинен обирати для себе сам. Обрав тоді і він, здивувавши, м’яко кажучи, своїм вибором багатьох. Однак то вже тема зовсім іншої, окремої розмови, як він, син офіцера держбезпеки і сам кадровий офіцер, комуніст у третьому поколінні, дійшов до свого нинішнього розуміння життя. І того буремного тодішнього, і спокійно ситих трьох десятиліть по тому, і нинішнього - складно навіть одразу визначити, якого саме. Треба відвідати ще одне місце, де він повинен побувати, і годі. Більше тут робити нічого! Точніше: провідати одну родину. Єдину, яку він тут ще пам’ятає. А точніше: того, хто з тієї великої родини залишився, Любцю. Дівчинку, яка його малого носила на руках, бавилася з ним. Хоча яка вона тепер дівчинка? В неї вже онуки, мабуть, такі, як вона була тоді. Бо ж це йому вже п’ятдесят п’ять, а вона ж на десять років старша… Любця Ця родина фактично єдина, з якою так довго продовжуються дружні стосунки батьків і його особисті. Батько Любці, дядя Ваня Гайда був в ті часи в Шеремета-старшого їздовим або, як тут кажуть, фірманом, возив того парою баских коней на тачанці. Такий тоді персональний транспорт належав вищому районному керівництву. Тачанка як у фільмах про громадянську війну, тільки що без кулемета. Замість того автомати і в їздового, і у «пана начальника», як шанобливо величав дядя Ваня і вся його родина Шеремета-старшого. Матір вони називали «пані Маруся». Спроби переконати, що вони ніякі не «пани» і за радянської влади такого бути не може, успіху не мали. Дядя Ваня, а за ним і все його сімейство, довго трималися свого. Але сказати, що дядя Ваня - фірман, то значить, не сказати нічого. Бо він не просто правив парою своїх завжди вичищених гнідих, а був і ординарцем, і порученцем, і вістовим, і охоронцем, словом - всім тим, ким є на війні для офіцера той солдат, який постійно перебуває поруч - і в бою, і під час весілля. Що подвигнуло його, батька двох дітей, статечного «газду» на таку небезпечну роботу, важко сказати. Гроші? Навряд, бо мав власне господарство і навіть пару коней. Як на ті часи, досить заможний. Ідея? Також навряд, бо звідки вона, ота червона ідея, в такого газди, хоча і приймака? Скоріше б мала бути жовто-блакитна. Тоді звідки? Хто його тепер знає. Може розсудливо зважив за краще допомагати новій владі тут, вдома, аніж іти гарматним м’ясом на фронт, як інші односельці, хто не встиг до лісу сховатися. А можливо все ж і внутрішнє співчуття мав. Бо не всі ж тоді боролися з «совітами», інакше б вони не перемогли. В будь-якому разі дядя Ваня був добрий «янгол-охоронець» для всієї Шереметівської родини. Маленькому Володі він майстрував батіжка на забаву або вирізував сюрчка з гілочки. Шеремету-старшому, ризикуючи життям, підносив набої, коли того від своїх відсік вогнем бандерівський кулеметник з дзвіниці. І «браві хлопці-бандерівці» вже готувалися захопити живцем такого високого птаха. Ну, а родина дяді Вані - дружина, двоє доньок, теща за будь-якої нагоди бавилися з малим Володею, пригощаючи його скромними сільськими солодощами. І хоча Шеремети вже п’ятдесят років як виїхали з цього села, але добрі стосунки з тією родиною залишилися на все життя і в ряди-годи спалахували рідкими зустрічами, живлячись спогадами про прожиті разом тяжкі часи. Але де воно, обійстя тих добрих людей? Тут все так змінилося, що відразу і не спізнаєш. Ага, он школа, а дорога до Гайдів кудись ліворуч. Школа... В ній вчителювала його мати, навчала місцеву дітлашню української і російської мов. Української літературної, яка була вироблена й упорядкована там, на Східній радянській Україні і якої тут ніхто толком не знав - ні нечисленна місцева інтелігенція, ні тим більше прості селяни. Ну, а що стосується російської, то тут зрозуміло і без коментарів - ці краї спокон-віку були під ким завгодно, тільки не під Росією. Короткочасне ж її володарювання під час Першої світової війни нічого, окрім відрази, в місцевого населення по собі не залишило. Бо принесло за собою ще більший національний гніт, аніж під Австро-Угорщиною. Чого варта була діяльність у ті часи одного графа Олексія Бобринського, запеклого русифікатора цього краю. Нетривалого, але спомини залишила - «нєт слов, одні мєждомєтія»... Однак хочеш-не хочеш, але російську мову треба було вчити, бо так вимагала нова, тепер уже «совітська» влада. І свідоцтва про народження нових галичан заповнялися тепер вже не польською, а російською й українською мовами. Українською, щоправда, недовго, але то вже «детали»... Мати, як вже згадувалося, в Західну потрапила зовсім не за своєю волею. Бо тодішню «советскую власть», яка була досить жорсткою до ворогів, не можна було звинуватити в поблажливості і до своїх. Двадцятирічну студентку Марусю Власенко, яка після повернення до рідного села на Черкащині з евакуації, збиралася продовжити навчання в університеті, викликали до райкому комсомолу і запропонували їхати замість Києва в Західну Україну інструктором одного із багатьох створюваних там райкомів комсомолу. Її батько, заслужений старий комуніст і червоний партизан, завідувач відділу агітації і пропаганди райкому партії лише сказав донці: - Якщо партія требує, значить, так нада… І вона поїхала, як сотні й тисячі таких же молодих дівчат зі Східної України. На тяжку й небезпечну працю, яка нерідко закінчувалася знівеченим життям, глумом, а то й смертю. Бо ОУН якщо ще якось мирилася з їхньою просвітницькою діяльністю в школах, то за щонайменшу спробу агітації за радянську владу жорстоко карала. А партія від неї, інструктора райкому ВЛКСМ, вимагала саме агітації. То тепер ту абревіатуру «ВЛКСМ» вже мало хто знає, що то Всесоюзна ленінська комуністична спілка молоді. Але тоді не тільки знали, а й вірили. Вірили, що вони роблять добро для людей. Та ще й як вірили! Незважаючи на те, що їх за це вбивали, справедливо вважаючи апологетами комуністичної ідеології. Бо в ОУН була своя ідеологія, не менш вимоглива до своїх і вірних, і невірних, і не менш безкомпромісна, аніж радянська. І вони ці бідні дівчата по двадцять – двадцять із лишком років, виявилися між молотом ОУН і ковадлом радянської влади Але вони тоді не знали, що на них чекає, і їхали, думаючи, що ненадовго. А виявилося для багатьох, що на все життя. Його матері ще пощастило, бо у Великому Борі її признав секретар райвиконкому Білокопитенко, який працював свого часу зі старим Власенком. Та й трохи раніше приїхала родина односельців - Козаченків. Вони за віком всі були значно старші, то ж поставилися до неї з родинною турботою. Згодом із «комсомолу» на роботу до школи перейшла, життя стало спокійнішим. На жаль, вік Білокопитенка виявився недовгим: поки Маруся за пару місяців, зрозумівши, що їй тут бути довго, їздила до дому за теплими речами, того «хлопці з лісу» повісили на подвір’ї хати, в якій він заночував, приїхавши до далекого села агітувати за «совєтскую власть». Сповненого жаху листа Марусі до батька перехопили на пошті в Теренграді «те, кому надо» і надіслали Шеремету-старшому розібратися, аби більш подібного не писала. Так вони із батьком і познайомилися, а потім і життя все разом прожили. І дожили аж до тої пори, коли про ті часи стало вільно говорити все, що хочеш і тим, і другим, як і ходити ветеранам тих подій на свята під тими прапорами, під якими хто хоче - хоч під червоними із зіркою, хоч під червоно-чорними із тризубом. Старечі руки вже ледь тримають ті прапори, але очі палахкотять усе тією ж невблаганною непримиренністю, як і колись. А їхнім дітям, а тим більше онукам в більшості байдуже що до одних символів, що до інших. В них переважно один клопіт - аби «зелених» було побільше. Не сходів на ланах, а папірців у гаманці. Що поробиш, як кажуть місцеві люди, такі часи... Шеремет вирішив спитати про всяк випадок, як пройти до Гайдів. Виявилося: ніхто не знає. Бо більшість приїжджі. До того ж він збагнув, що і дядя Ваня, і тьотя Ганя, і старенька бабця давно повмирали. А Любця ще раніше вийшла заміж і зараз це обійстя знають, очевидно, на ім’я її чоловіка. Врешті зустрівся один літній чоловік, який і показав дорогу. Перекинулися кількома словами. Він 43-го року народження, лише на три роки старший від Шеремета, в дитинстві, може, десь якось і бавилися разом. Однак зараз виглядає зовсім кепсько. Кілька десятиліть тяжкої праці в колгоспі, звичне по селах надуживання алкоголем зробили свою справу - фактично старий дід. Скаржиться на здоров’я, на скрутне життя. Мимоволі подумалось: його батькам його батьки обіцяли щасливе життя в колгоспі, і ті, («хіба хочеш - мусиш») пішли. І цей їхній син, тоді хлопчак, в тому колгоспі «від’їшачив» усе життя. І що має? Старий заїжджений кінь у такій же старій, як сам, збруї… Зустріч з односельцем шкрябонула по серцю. Пішов у вказаному напрямку, а голову буравили думки: а ти сам, син отих «будівничих світлого майбутнього»? А вони самі, оті «будівничі»? Хіба збагатилися за ті ж довгі десятиліття служіння радянській владі? Та нічого подібного, трапся із кимось з них, не дай Бог, якесь нещастя - копійчини за душею немає. І не від того, що пияки або транжири, просто з того, що платять, заощаджень не складеш, а шахраювати не навчені і не звикли. Та хіба ж цьому чоловікові це скажеш? Він того просто не зрозуміє і не повірить. Та й не треба йому чужих клопотів, у нього своїх вистачить. І він має повне право сказати: ви ту совітську владу з тими колгоспами нам принесли, от від неї й маєте, що заслужили. Бо для нього, простого трударя, практичної різниці між колишньою і нинішньою владою фактично не має. Тільки й того, що поміняли червоний прапор на жовто-синій, та змінили вивіски: колишній «районный комитет КПСС», став «районною державною адміністрацією». Та чиновників в ній розвелося, як мух над медом. Та хабарі стали брати за все підряд і абсолютно безкарно. Стосовно ж того, що нинішня влада на совітську, а тим більше європейсько-демократичну, схожа, як... на коня, навряд чи простого селянина обходить. Бо для нього, вічного трудяги, що та влада була чужою здирницею, що ця більше на мачуху схожа. Тоді навіть краще було: в колгоспі бодай щось платили на трудодень, зараз у тому КСП не знаєш, як та копійчина й виглядає. А тепер, як вже навіть і ті КСП порозганяли, то й зовсім незрозуміло стало, як воно далі сільським трударям жити буде… За тими невеселими думками якось раптом виринула на пагорбку Любчина хата. Та сама, ще з тих часів, лише дах поміняний, та підпірна стінка зі сходами зроблені пізніше, капітальні. І кущі бузку розрослися, ховають подвір’я. Він з хвилюванням одчинив хвіртку, постукав у двері. Тихо. Невже нікого немає вдома? Прикро. Про всякий випадок погукав у двір, на город. У відповідь: - Хто там? Зараз йду... За хвилину перед ним постала маленька літня жінка. Хоч і не бачилися ледь не чверть століття, але серце підказало: вона! Сльози, обнімання, метушня, щоб краще прийняти дорогого гостя. Зателефонувала чоловікові - вчителеві історії, аби швидше біг додому. Спроби якось вгамувати цей шквал гостинності були відметені рішуче й одразу. Поки господиня метушилася, хутко накриваючи на стіл, Володимир з хвилюванням оглядав хату. Тут квартирував деякий час і його батько, ще коли був нежонатий. Він переїхав сюди після трагічного випадку з його товаришем, також офіцером НКДБ. Вони мешкали разом у покинутій переселенцями до Польщі хаті. Одного разу той повернувся додому першим і вже в сутінках, не підозрюючи, що в темних сінях на нього давно чатує смерть. Бідолаху знайшли вже холодним з перерізаним горлом. Щоб не спокушувати долю, Шеремет-старший переїхав до вірного Івана. Де й жив, доки не зустрів свою Марусю. Тепер тут мало що нагадувало тодішню селянську хату, з її лавами попід стінами, засланими домотканими гуцульськими ліжниками, образами в рушниках на покуті і специфічним густим м’яко-теплим духом домашнього хліба і якихось трав. Зараз все облаштування було міське, навіть телефон он стоїть - дзвони, куди хочеш, не кажучи вже про телевізор. Швидко прийшов Любин чоловік – високий, ставний симпатичний Роман Андрійович. Також уже пенсіонер, але вдома не сидить. Упереджуючи його питання про їх життя-буття, Люба, не припиняючи своєї метушні, коротко пояснює: - Мусимо працювати, Володю, бо треба ж якось жити. Двоє ж дочок у місті маємо, онуків, треба допомагати, крутитися. Володимиру стало незручно, що спричинився такого клопоту, але гостинне подружжя ніяких заперечень не сприймає і накриває стіл «за повною програмою»: - Та ти ж у нас такий рідкий і дорогий гість! Та не хвилюйся, в нас же все своє, своїми руками зрощене. Врешті-решт сіли до столу, підняли по чарці за зустріч, потекла сумбурна, як завжди в таких випадках, розмова. На звичайне, як водиться, запитання про життя-буття, Люба, не зводячи з нього вологих очей, лише усміхається своїм добрим селянським обличчям і знизує плечима: - Та як живемо? Як бачиш, нічого, - і коротко зітхнувши, так само коротко резюмує, - Тому ми хоч обидвоє вже і на пенсії, але я до колгоспу на буряки ходжу та в себе тут на городі пораюся, та кабанчика й кури-гуси тримаємо, а Зиновій в школі бодай щось заробить. Отак і викручуємося якось... Що ж коротко і ясно, вичерпно. Володимир зауважив, що в цілому люди живуть, видно, непогано. Згадав про бачену вулицю недобудованих котеджів. Роман Андрійович лише невесело розсміявся: - Та ми там також взяли ділянку, і навіть фундамент заклали. Ну то й що? То ж все було колись. Перед самою інфляцією. А потім вона все з’їла, і зараз ніхто не в змозі нічого добудувати, так і стоїть собі. Володимир заперечив: - Та я ж бачив нові закінчені будинки. Такі гарні - куди там... У відповідь: - Так то ж одиниці, тих, хто до чогось присмоктався і може або добре вкрасти, або добрих хабарів брати. А простий люд - то так, як ми, ледве перебивається. - З серцем розповідають, як місяцями їм не платять пенсії, а донькам - вчителькам в місті - зарплату. Або якщо іноді й заплатять, то часто-густо лише частково і натурою - то цукром, то якоюсь крупою, а то бува й ... горілкою. «Ящик на чоловіка». Володимир вражено слухав. Затримки зарплат і пенсій були по всій Україні. Але щоб додумалися зарплату видавати горілкою, та ще й учителям (!!!), про таке чув уперше. - А як інші люди живуть? З чого? - Та хто як і хто з чого. Адже село зараз не те, що було, вже біля чотирьох тисяч людей мешкають, то в чотири рази більше, як при вас. Земля всіх не прогодує, її в колгоспі було всього шістсот гектарів, а колгоспників – сто п’ятдесят. - Що ж тоді інші роблять? - Хто що, перебиваються, як можуть. Одні в місті яку роботу перехопили, інші тут та по довколишніх селах крутяться. Чоловік із двісті наймитують на Заході, вдвічі більше – на Сході, сім’ї ж тут сидять, роти пороззявляли, чекають поки ті годувальники їм зароблений чорною працею долар підкинуть. Про те, що українці є дешевою робочою силою для Росії, Шеремет чув не раз. Але щоб прості “хлопці” зо села їздили на заробітки до Європи – таке на Наддніпрянщині зустрічалося не часто. - Як – на Заході? Де? - Та по всій Європі, від Польщі до Португалії і від Греції з Італією до Шотландії. – Зоперувала звичною термінологією колишня вчителька географії. – У нас з Теренграда до Італії, наприклад, рейсовий автобус ходить, щотижня. До інших країн – по мірі комплектування груп, як-то кажуть. Зіновій Андрійович, колишній вчитель історії, філософськи зауважив: - А що в тому дивного, якщо ринкову економіку будуємо, фактично – капіталізм? До 1939-го року завжди так було, що українці в пошуках шматка хліба або емігрували за океан, або нишпорили по всій Європі, переважно по французьких і бельгійських копальнях. Тепер так само, тільки й того, що географію розширили та масштаби. Розмова перескакує з одного на інше. Дивлячись на Володимира, Любця не перестає повторювати: «Ну, вилитий татусь у молодості!» Хоча його батько був тоді тут на двадцять п’ять літ молодшим од нього, нинішнього. Згадує, як батько перевіряв її зошити, бо вся родина – і батько, й мати, не кажучи вже про стару бабцю, були неписьменними. То ж “пан” начальник турбувався, як вчиться донька його фірмана, щоб у люди могла вийти. Вийшла! І університет закінчила, і за малим сорок років дітей своїх односельців вчила-виховувала, і от зараз, на сьомому десятку, змушена змінити учительську указку на селянську сапу, а шкільну дошку - на ланку буряків. І не від жадібності до грошей, а, щоб жити бодай не гірше від людей. Колгосп... Тяжко вони приживалися на цій землі і серед цих людей, ці головні інституції «советской власти» на селі, ой як тяжко. Навіть маленька тоді Любця, повторюючи слова, очевидно, старших, казала: «Повісимося всі, але до колгоспу не підемо!» А то ж була родина «наших», «сознательных». А що ж тоді було казати про всіх інших «несознательных»? Але - пішли. Ще й як пішли! Бо куди дінешся, коли влада тисне всією своєю могутньою силою? «Хіба хочеш? Мусиш!». Цікаво, а яка ж нинішня доля тих самих, створених з такими потугами і людськими стражданнями, колгоспів? Далекий від сільського господарства, Володимир все ж читав, що їхні землі розпаювали, а «колгоспи» перетворили на якісь там «КСП». Хоча він хоч убий не розумів, яка з точки зору української мови, семантики, між ними різниця - «колективним господарством» (сільським, істотно, бо не в місті ж воно на асфальті, а в селі на землі) і «колективним сільськогосподарським підприємством». Щоправда, з весни останнього року минулого тисячоліття або першого року нового століття і тих «КСП» вже не стало. Тепер замість них всілякі кооперативи, товариства, орендні й приватні сільсько-господарські підприємства – дідько ногу зломить. Різниця між приватним і всім іншим якось ще зрозуміла. Хоча й не зовсім. Бо приватне - то є чиєсь особисте. Так що в нас, знову поміщики позаводилися? «За что боролісь, на то і напоролісь?». Попитав своїх гостинних господарів. Люба глибоко зітхнула: - Що я тобі скажу, Володю? Якщо по правді, то що КСП, що отой агрокооператив або товариство – то все одне, ті ж самі колгоспи, тільки й того, що розграбовані й покалічені! Та порядку стало менше, а працювати важче. Стосовно ж тих паїв, то я так скажу: хто хотів, той взяв, пробує сам господарювати, в інших ще бере. Але таких мало, бо надто тяжко - техніки немає, пального немає, коней давно майже всіх вивели - чим будеш робити? Руками? Так лопатою і сапою багато не наробиш. Хто пай взяв, та й кинув, а сам до міста подався. А більшість так у «колгоспі». й залишилася. Бо куди дінешся, жити ж якось треба. - А голова в тому вашому агрокооперативі хто? Новий? - Та ні, той самий, що й у колгоспі був, уже років п’ятнадцять… Володимир лише скрушно зітхнув. Це явище знайоме: звиклі до влади «червоні лендлорди» цупко тримають у своїх руках бодай те, що залишилося від колишніх більш-менш міцненьких господарств. Бо ж куди їм йти і що робити? Брати добрячий шмат землі і сідати самому на тракторця, призвичаюватися до коня, до плуга, до лопати? Так одвикли. А хто й не одвик од тяжкої селянської роботи, так настільки до влади прикипів, що без неї вже себе не уявляє. Бо хто такі оті «голови», що вижили і залишилися зараз на усиджених місцях? Якщо по-науковому, то свого роду пасіонарії різного калібру, не тільки формальні, а часто й неформальні лідери. Інша справа в кого які морально-етичні якості... Це з одного боку. А з другого - хто з селян наважиться за нинішніх часів вийти з колгоспу? З середніх-пересічних, не надто, а в міру розумних і в міру здібних-працездатних? Коли їхні діди були «газдами», вели власне господарство, то тоді мали, окрім землі, своїх коней, реманент, якусь худобу. Якщо хтось коней не мав, так знав, де, в кого і на яких умовах взяти. А що зараз йому дадуть, якщо вийде з того КСП, а до агрокооперативу не вступить? Виділять клапоть землі - і все. Коней у колгоспі давно вже немає, а якщо й є кількоро, то на всіх охочих все одно не вистачить. А трактора чи комбайна на шматки не поділиш. Та й більшість отієї машинерії давно вже є скоріше металобрухтом, аніж сільськогосподарською технікою. Отож мати землю і не мати чим її обробляти, то краще вже її не мати зовсім. Тим більше, що перед очима наочний приклад - сумна здебільшого доля перших відважних і завзятих. «Фермерами» називалися. Поборсалися – поборсалися, та так і присохли на корені. Хто назад до КСП повернувся, хто спився, хто світ за очі подався. На ноги зіп’ялися одиниці, та й вони тримаються з останніх сил, аж жили поздувалися. Але те було ще не все. За тих доперебудовних часів були і агротехніка, і посівний матеріал, і добрива, і ще багато чого потрібного для хоча й невеликого, але самостійного господарства. Щоб воно не животіло і не тягнуло з людини останні соки, а по-справжньому жило і приносило трудареві бодай і вистраждано - нелегке, але справжнє щастя господаря на своїй землі. Де воно, те все? Де його взяти? Де та вся інфраструктура, яка колись забезпечувала життя старого Великого Бору, складеного з кількох сот одноосібних господарств? Нинішні різні «Укрсільгоспсервіс» та інші напів-«прихватизовані» монстри-посередники між селом і містом - так вони як були розраховані на забезпечення колгоспного сільського господарства, так досі до одноосібного обличчям не повернулися. І зараз вже мало хто навіть знає (бо пам’ятати майже нікому!), що в Галичині ще за Австрії та Польщі була добре розвинута сільськогосподарська кооперація. Не нинішня «радянсько-незалежна», яка працює сама на себе, а не на людей, а справжня, яка густою мережею своїх осередків покривала увесь край. Осередків, що справді були громадськими, а не напівдержавними організаціями, які всі разом, вкупі допомагали селянину і придбати все для нього необхідне, і продати плоди своєї тяжкої праці. Причому все це - за нормальну ціну, а не за таку хижацько-здирницьку, як у нинішніх «піклувальників» про селянина. Однак навіть за наявності цих трьох таких складових - землі, агротехніки і відповідної інфраструктури, - навіть все це таке важливе ще зовсім не гарантувало успіху новоявленому українському «фермерові», Бо треба було до того ще мати те, що б вдихало життя в це матеріальне, вироблені й освячені століттями знання й навички саме одноосібного, а не колективного господарювання, на землі, своїй, а не колективній, на тій землі, кожна грудочка якої пам’ятала б руки твого батька, діда й прадіда, була полита їхнім солоним потом. Та найголовніше - треба мати таку ж сягаючу в глибину віків психологію одноосібного господаря, який сам-один несе весь тягар відповідальності і перед своєю родиною, і перед людьми, і перед Богом, і перед пам’яттю предків за все те, що він робить. Бо від того залежало, житиме його рід чи ні. Вдачу того, хто колись гордо називав себе тут в Західній - «газда», там, на Східній - «господар», «хазяїн». Ні тих знань і навичок, ні тієї психології досі вже майже не збереглося. Надто довго й старанно їх викорчовували, випікали й витруювали, прищеплюючи нове, прогресивне, колективне. А сталося он воно, бачиш, як: так постаралися, що нікому стало на землі толком і господарювати. Нечисленні винятки лише підкреслюють трагізм суворої реальності. Причому трапилося це, на жаль, давно. Володимир пригадав випадок, що стався ще років двадцять п’ять тому, десь у середині сімдесятих. Він їхав до батьків у чергову відпустку і від Львова до Теренграду добирався поїздом. Сусідками по купе були дві місцеві жінки - одна вже літня, інша значно молодша. Володимир милувався краєвидом і мимоволі слухав цвірінчання молодички, яка ділилася враженнями від своєї нещодавньої поїздки до родичів у Польщу. На ті часи, це було зовсім не так просто, як зараз, але то вже інша справа. Один з фрагментів він запам’ятав і досі. - Ви знаєте, цьойцю, я сі так там втомила, так втомила, більш, аніж вдома. В них же ціле господарство, все свóє, власне - і земля, і пара коней, і дві корови, і пацєта, і кури й гуси, та най їх шляк трафит! Ну, я там перший день відпочила, потім прокидаюся вранці, а їх вже нікого немає, всі в полі. І повертают аж но пізно ввечері, аж коли вже зірки сходять. Мені якось незручно, вони працюють, а я тутай як пані. То що маю робити? Та й мушу допомагати. Встаю разом з ними за світ сонця, вони собі на поле, а я до худоби та до горнєт. Та так щодня, та й зранку до вечора. То я сі так там наробила, що ліпше б я до тої Польщі й не їздила. Я їм кажу: «Та хіба можна так все життя працювати? Від зорі до зорі та так щодня?» А вони мені: «Та ж інакше ж не можна, та ж то є господарство, як ти не розумієш, та ж то – своє!». А я їм кажу: «Та навіщо мені того господарства, най воно згорит, як на ньому треба так тяжко працювати. Он у нас в колгоспі - скілько хочу, стілько й рóблю. Неділя є неділя, свята є свята. Що голова колгоспу скаже - то зроблю, а як не скаже – і не гляну. Най в нього за те господарство голова болит, на те він і голова. Правда, цьойцю?» Старенька уважно, з цікавістю слухає, згідно хитає головою: - Ая-ая! Так-так. Молодичку тема приватної власності на землю і необхідності тяжкої на ній праці схвилювала, видно, всерйоз: - От ви, цьойцю, скажіт. От ви мали свóю землю, коли ще колгоспів не бýло. От ви би-сь захтіли, якби вам її зара повернули? Володимира ще тоді здивувала моментальна, без будь-яких роздумів реакція старої: - Та нащо мені тих моргів, нащо мені тóго поля! Маємо он голову - най в нього голова болит, жиби у людей все було, як має бути. Цілком очевидно, що ця тема для «цьойці» була не нова і що старенька не одну безсонну ніч передумала, згадуючи свої колишні «маєтки», співставляючи те своє життя «газдині» і нинішнє «колгоспниці», перш ніж дійшла такого категоричного висновку. Тієї «цьойці» на світі вже, мабуть, немає. Та й молодичка вже стала пенсійного віку, онуків бавить. Але навряд, щоб змінила ті свої погляди. Такими вона виховала, очевидно, і своїх дітей, які й повинні бути зараз за віком головними будівничими нового життя. То ж на що добре, питається, тоді сподіватися? Якщо так думають навіть у Західній Україні, де лишилася хоч якась пам’ять про те, що земля колись була «земелькою», «своєю»? То що вже говорити про Наддніпрянщину й Слобожанщину? Що ж, поживемо - побачимо, як-то кажуть. Бо іншого виходу все рівно не залишається. Як тепер полюбляють казати - немає альтернативи... З банальної цікавості спитав Любцю про її з чоловіком паї, що вони особисто думають із ними робити. Вона дивиться на нього, мов на дивака: - Які паї, про що ти кажеш? Не хочеться навіть згадувати. Спочатку сказали, що немає нам ніяких паїв, бо ми не колгоспники, «не положено». Володимир спантеличено уточнює: - Як так? Адже ви обидвоє в цьому селі все життя прожили, окрім кількох років навчання в університеті, по тридцять-сорок років пропрацювали тут - вчили уму-розуму майже всіх дітей у всіх цих колгоспників, - і не маєте права на свою частку в громадському добрі? Не заслужили? То як так? - Та так, як чуєш. Але то спочатку так було. Потім люди почали скаржитися – тоді дали нам із Зиновієм і таким, як ми, по половині паю колгоспника – по два гектари, разом чотири. Але що з ними робити? Подружжя господарів лише тяжко зітхнуло. Роман Андрійович коротко кидає: - Отак і живемо, Васильовичу. Комуністична влада, кажуть, про людей не дбала. Ну, а як дбає нова, сам бачиш. Любця з гіркотою додає: - А тато ж, коли до колгоспу вступали, туди ще двоє коней одвели. Не кажучи вже про землю – дванадцять гектарів віддали. Володимир хоча й був здивований таким узаконеним пограбуванням цієї родини, інакше не скажеш, зважив за краще промовчати, щоб не ятрити їм душу. Бо ж не будеш розповідати їм, як це робиться у розумних людей - у тих же чехів та словаків, наприклад, колись співвітчизників по імперії Габсбургів, потім братів по соціалістичному табору, а зараз просто сусідів. А він сам добре пам’ятає розповідь слухача з його академічної групи, підполковника тоді ще Чехословацької армії Мар’яна Андрійчака. Про те, як ліквідовували колективні господарства в Чехословаччині, про поділ її на дві самостійні держави мова тоді ще не йшла. Так там практично кожній родині повернули ту землю, з якою вона вступала до їхнього «колгоспу». Хто не бажав або вступав безземельним, тих також задовольняли законним чином, по-людськи. Так само і спільне майно поділили. І нічого, хазяйнують, принаймні не ми до них харчі на продаж возимо, а вони до нас. І на заробітки їздимо. Але хіба Любці з її родиною від того легше? За столом запала гнітюча тиша. Володимир мовчав, бо мав таке відчуття, ніби сам був у тому винний. Для них він зі столиці, який не який, а - начальник, вони - прості люди, тільки що освічені, розумом наділені. Господарі ж примовкли, бо завдяки цій розмові, очевидно, ще раз збагнули всю глибину вчиненої щодо них несправедливості. Щоб якось відволіктися від невеселого сьогодення, знову перейшли до спогадів. Підняли чари на спомин про тих із родини Койданів, кого вже немає на цьому світі. З тих, кого Володимир знав колись залишилась одна Люба. Зараз вона згадує, як її батько поважав Шеремета-старшого і скільки разів вони потрапляли разом під ворожі кулі. - А якось вони з батьком забігли наперед і відірвалися від свóїх. А бандити на них натиснули. А довкола голе місце і стріляють так, що відійти не можна. Був тільки рів, який тягнувся аж до безпечного місця. Але ж рів брудний, а треба повзти. Тоді мій батько каже Василю Романовичу: «Ви лягайте на мене згори, щоб не запацькатись, а я Вас так витягну». Так, такі були часи… Володимир подумав про себе: Ну добре, майже всі тодішні «совіти», ті, хто активно боровся тоді проти ОУН-УПА, згодом повиїжджали з цього села. Хто перебрався до міста, хто виїхав - росіяни до себе в Росію, українці - на Східну Україну. Але ж дядя Ваня Койдан зі своєю сім’єю, інші радянські активісти з місцевих - вони ж позалишалися. Як тепер їм тут, їхнім дітям-онукам? З дітьми і онуками тих, проти кого воювали їхні батьки? Обережно спитав господарів. - Та нічого, нормально. Тих, хто був у лісі, на засланні, тих або вже немає, або задуже старі. А молодші… Ми ж із ними і росли, і жили разом. Та й давно те було... Справді давно. А з пеклом ненависті людина весь вік жити не може. Тим більше - не своєї, а успадкованої. Бодай і від батьків та рідних. Рано чи пізно все переходить. Якщо не на попіл, забуття, то принаймні на камінь недоброзичливості. А то вже зовсім інше, то вже до крові не доводить... Та й все ж вони всі тут - свої, однієї землі діти... А головне - практично всі вони тут за незалежність. Хоч діти постраждалих від «совітів», хоч діти тих, хто тим «совітам» служив. Тим більше, що як на пізніші часи, то дуже багато хто з перших перейшов до других. Ну а тепер всі хто назад повернувся, а хто наново прийшов, та й так живуть, намагаються будувати щось нове. Інша справа, що не дуже вдало виходить, так таке воно по всій Україні. Мати перед його від’їздом на Теренградщину просила дізнатися, як відсвяткували в Бору 150-ліття школи, в якій вона колись працювала. Запрошення на урочистості їй надіслали, але вік вже не той, щоб навіть з такої нагоди кудись їхати. Поцікавився в Любов Іванівни. - Було дуже все гарно, урочисто, я тобі скажу. Бо школа наша як заснована була ще тоді, за Австрії, українською, так такою весь час і є. Хіба що в 1922-39 роках на польську її переробили, але то недовго. І від нас дуже багато інтелігенції української вийшло. Шкода тільки, що з довоєнних часів не збереглося документального нічого, жодного навіть фото. Володимир здивувався: - Чому так? Адже у війну село, наскільки я знаю, практично не постраждало, боїв тут не було. - Та боїв, може, й не було, але зате інших бід вистачало. – Глибоко зітхнула Люба. – Спочатку поляки, як перебрали на себе цю школу в двадцять другому році, то все понищили українське, щоб і сліду не було. Потім радянська влада двічі приходила – також про минуле не дуже дбала, кожного разу наново відлік історії починала. Так і сталося, що навіть про першого радянського директора школи, сорок четвертого року, окрім прізвища та окремих спогадів майже нічого не збереглося. - З маминих учнів хтось приходив? - Аякже. І Ганя Кіндзьора, і Зеня Сорока і Йосип Горішний, разом чоловік вісім набралося. Телеграму від твоєї мами зачитали разом з вітальними адресами на урочистих зборах. Людей поважних багато було, бенкет зробили на сто п’ятдесят персон. Непоганий, як середнє собі весілля. Володимир здивовано глянув на неї: - Сто п’ятдесят чоловік пригостити, та ще неабияк – то по-вашому “середнє”? А що ж тоді, як на всю губу, тоді скільки? Триста? Чи п’ятсот? Люба усміхнулася: - Рахуй сам, як знаєш. Але буває й що так. Шеремет лише головою скрутнув. З його офіцерів мало хто міг собі дозволити бодай вполовину гостей запросити, а тут сто п’ятдесят – так собі, середнє. І ще й скаржаться, що життя нині погане настало. От і зрозумій їх… Однак виказувати своїх сумнівів не став. Ковзнув поглядом по біленій стіні, зачепився за яскраві церковні картинки. Заговорили на цю тему, і Володимир ненароком обмовився, що хоча сам нехрещений, але щоб дружина і діти охрестилися, вже тепер, дорослими, поперек не став. Любця раптом сплеснула долонями: - Йой, Володю! Та який же ти не хрещений? Тебе ж хрестили тут-во, у цій хаті! Володимир ледь не задихнувся від несподіванки, від такої новини. Бо про те, що він хрещений, ніхто йому ніколи й слова не казав. Брата, значно молодшого за нього, також не хрестили, він вже тоді величеньким був, щось би та угледів. Та й ні батько, ні мати ніколи навіть не торкалися цієї теми і він і досі не знав, чи вони самі були хрещені, чи ні. А тут - на тобі, раптом! Що завгодно, але такого в їхній родині бути не могло. І не тільки з ідейних міркувань, а навіть і з суто прагматичних. Бо як на ті часи, за таке можна було б і партквитком заплатити, а щонайменша кара - то суворе партійне стягнення. А що це - про те краще й не казати. Як щонайменше зниження в посаді, якщо взагалі не звільнення з «волчьим билетом». Все залежить від того, як до цього б поставилися - зважили б за доцільне «врезать на всю катушку, чтобы другим не повадно было», чи врахували б бездоганну репутацію і змилостивилися, дали б по мінімуму. Але так, щоб на все життя запам’ятав. Ні, його розсудливий батько на таке ніколи б не пішов. А емоційно-ідейна мати, вихована в родині червоного партизана й комуніста-безбожника, який розпорядився в своєму селі церкву зруйнувати й ікони попалити - тим більше. Так що, як казав сумнозвісний чехівський герой: «этого не может быть, потому что не может быть никогда». Однак Любця настоювала на своєму: - Та ти послухай, що скажу. Значить так, по порядку, як воно з самого початку було. Коли ти народився в жовтні, то тебе батьки записали в «ЗАГСі» і назвали Володею, Володимиром, на честь сам знаєш кого. Ні про яке хрещення, істотно, й мови не було. Але мої мама і бабця, ти того не пам’ятаєш, вони справді вірили в Бога. І ніяк не могли примиритися з тим, що син такої хорошої людини, як «пан начальник» ніколи до Царства Божого не попаде, тільки через те, що нехрещений. А твоя бабуся, Августінія Сєргєєвна, вона також в Бога вірила, але про себе, щоб твій батько не бачив. І от вони якось домовилися тебе охрестити, аби ніхто про то не знав. На Водохрещу моя мама прийшла до вас, коли батьки були на роботі, бабуся завернула тебе в одіялко і дала їй. А в нас тут недалеко жив священик, отець Рябчинський. Старенький вже був. Мої мама і бабця його запросили, щоб ніхто не бачив, і він тебе тут, у цій хаті і охрестив. Володимир тільки слухав та лупав очима. А Любця продовжувала: - Так-так, ти не смійся, то ще не все. Бо оскільки тебе охрестили, то треба було дати тоді ім’я, справжнє, відповідне. На Водохрещу то було або Івана, або Василя. Мої порадилися, що Іван - то якось задуже просто, мого батька так звали, тому вирішили наректи тебе Василем, як твого батька. То ти що, того не знав? Володимир, а тепер виходить, ще й Василь, лише спантеличено знизав плечима. Бо звідки ж він знав, якщо навіть батьки не знали? Ну а бабуся - вона, Царство їй небесне, скільки він її пам’ятає його батькові, а своєму синові ніколи й слова поперек не сказала. Тому якщо й учинила колись щось не по його, то сховала в глибині своєї душі так, що і сама забула. З цією своєю таємницею і на той світ пішла, не відкривши її навіть тому, кого воно безпосередньо стосувалося - своєму онукові. «Несподівані шляхи твої, Господи!» - то, мабуть, недаремно так у Біблії написано і люди часто повторюють. Навіть ті, що в Бога не вірять. Володимир вражено мовчав, новими очима озираючи цю невелику селянську хату. Це ж треба собі уявити: священик щойно забороненої, переслідуваної владою греко-католицької церкви потай хрестив немовля - сина одного з своїх головних гонителів! Виписує йому перепустку так би мовити до Царства Божого, як із ним що станеться. Наражаючи і себе, і цих хресниць в разі чого на серйозні неприємності, а то й небезпеку. Бо ж Шеремет-старший був хоча і розважливий, і справедливий, але вдачу мав досить круту і сувору, особливо замолоду. І цей хреститель міг би спокійненько собі «загриміти» на заслання. Не за хрестини, істотно, а за «бандопособничество», наприклад. З попередженням: «одкриєш рота за що насправді - замість п’яти років отримаєш ще десять. Та там і згниєш». І він про це знав. І все ж зробив. Для чого? Щоб насолити Шеремету-старшому? Навряд щоб, надто вже великий ризик, плата за задоволення. Тоді що? Віра? Дивна вона річ - релігія, а ще дивніша - людина у вірі... Переповнений сум’яттям, Володимир-Василь врешті-решт попрощався зі своїми гостинними господарями і в супроводі люб’язного Роман Андрійовича рушив до автобусної зупинки. Дорогою ще раз, про всяк випадок прощаючись назавжди, жадібно ловив оком все довкілля. Бо справді: коли він ще і задля чого сюди приїде? Ще раз дивився і все ж майже нічого не впізнавав. Колишнє сільським-сільське село зі своїми приземистими хатинами і клунями, з потемнілими від дощів і снігів солом'яними стріхами, з немощеними, густо вкритими вибоїнами та баюрами тісними вуличками нині виглядало майже якщо не містечком, то принаймні чимось досить наближеним. Щоправда, не як ті села, що він бачив у Англії, Німеччині, чи бодай тій же Польщі, а навіть в Югославії, але все ж і не те, що було. А тим більше не те, що він бачив сьогорічної своєї поїздки до Росії. Одне слово, рідний для нього колишній Великий Бір відрізнявся від цього, нинішнього настільки разюче, як, скажімо, - селянська фіра від автомобіля. І йому було трохи шкода того свого, дитячого, і водночас радісно за сьогоденне своїх земляків. Що в них вже не саманні хати під соломою, а статечні кам’яні під бляхою, рідше шифером. Що не видно у дворах ні куп вугілля та стосів дров, ні колодязних «журавлів», бо є газ і водогін. Та й люди назустріч прошкують убрані не як тоді, в малопривабливому одязі, незугарне зшитому сільським кравцем із тканини домотканої або дешевої фабричної, непрезентабельно рудувато-безликих відтінків, а в гарному міському вбранні. Про взуття годі й казати - нинішні його односельці, мабуть, вже й не пам’ятають, що то є ходити босоніж, або в стоптаних, сотню разів латаних-перелатаних самосуйцях або в постолах, уклепаних у великі калоші, виготовлені з облисілих автомобільних шин. Тоді сільського вуйка, або тітку в місті за кілометр було видно. Нині ж - впритул не завжди розрізниш. Добре, що на добре... Люб’язний Роман Андрійович тим часом, як місцевий патріот і знавець рідного краю, з ентузіазмом розповідав йому, що їхній Великий Бір, як виявляється, веде свою історію ледь не з дванадцятого століття. Свого часу був навіть містом, причому настільки солідним і пристойним, що був удостоєний магдебурзького права. Чому він так потім занепав, що перетворився згодом на пересічне село, тепер вже навіть не районний центр, договорити вони так і не встигли - підійшов автобус. Як завжди в житті буває - не вистачає однієї хвилини, години, доби, року. А іноді цілого людського життя: все залежить від масштабу справи, яку робиш. В даному випадку - зустріч з минулим. Нехай украй важлива, пекуче-болюча й водночас радісно-щаслива, але то - всього лише для нього, для однієї маленької людини і всього лише зустріч. І водночас прощання. З ярмарку їдемо, як казав Шолом-Алейхем… Місто До міста Шеремет повертався тією ж дорогою, але вже з іншим настроєм. Таке трапляється, коли зустрінеш людину, з якою давно втратив зв’язок, хоча колись були досить добрими знайомими. І от у перші хвилини обоє спочатку ніяковіють, бо не знають, про що говорити - надто багато літ спливло і вони надто змінилися. Однак при добрій спільній волі льодок відчуження швидко розтає і відновлені стосунки видаються навіть теплішими, ніж колись. Так у нього було свого часу з - Дорошем і Савенком, коли вони здибалися вперше за тридцять років. Так тепер сталося і з його малою Батьківщиною: переповнення душі якоюсь глибинною вдячністю і легким ностальгічним смутком за тим, що ніколи вже не повернеться. За тим Володею Шереметом, який безтурботно гасав босоніж по зарослому споришем подвір’ю з такими, як і сам дітлахами. Нікого з них він тут і не зустрів - давно розлетілися по світу… Автобус непомітно прибув на кінцеву зупинку. Шеремет вирішив зайти до готелю трохи перепочити, а потім поблукати містом. Цього разу він попрошкував мимо адміністративного корпусу медичного інституту, а по-теперішньому - академії. Це був перший вуз, відкритий у Теренграді в 1957 році. Як «подарунок радянської влади трудівникам Теренградщини до сорокаріччя Великого Жовтня», як тоді велеречиво висловлювалися з нагоди визначних суспільних подій. А відкриття власного вузу для провінційного Теренграду було подією дійсно визначною. І сприймалась вона однозначно позитивно і владою, і населенням. Тому коли десь у сімдесяті роки, як він служив був у війську, приятелі передали йому повідомлення радіостанції «Свобода», нібито в Теренграді студенти збунтувалися і підпалили один з корпусів медінституту, він лише стенув плечима. Ні для кого не було таємницею, що та радіостанція утримувалася на кошти американських спецслужб і мала головним завданням вести розкладницьку ідеологічну боротьбу проти СРСР і «країн соціалістичної співдружності». Як не було таємницею і те, що теренградська молодь була безмежно щасливою, що має змогу отримати вищу освіту в рідному краї. Бо в сусідній Польщі, наприклад, з якою багато хто з цього регіону мав тісні зв’язки, в ті часи попасти до вузу було не так просто. А тому про що мова? Який тут може бути бунт? Як з’ясувалося опісля, насправді від необережності в одній з лабораторій вибухнув балон із киснем і спричинив пожежу, яку швидко загасили. Ні на які заворушення навіть натяку не було. Але то були часи «холодної війни», коли ворогуючі сторони не гидували нічим, аби дошкулити одна одній. А тим паче такою дрібницею, як ця побрехенька. І робили їх, оту «дезу» нерідко також свої. На тій радіостанції в мовленні на Україну, зокрема, працював тривалий час його однокласник Левко Шлезінгер. Стало в нагоді те, що він навчався в українській школі і добре знав мову. Але про долю Левка Шеремет дізнався набагато пізніше, то окрема тема... В готелі в порівнянні з ранком пожвавлення. Але за рахунок не мешканців, а обслуги і якихось незрозумілого роду занять молодиків з міцною статурою і симпатичних, але дуже вже розцяцькованих дівчат. Тримаються тут як свої, але що роблять? Володимир взяв ключа, піднявся до кімнати, заварив міцної кави. Глянув на годинника - пів на шосту вечора. Зателефонувати двоюрідному брату? Але той неодмінно затягне до своєї оселі, буде оберемок розмов, і напевно вельми серйозних, а для нього на сьогодні вже ніби досить. Ще встигнеться, бодай завтра. А на завершення дня краще, мабуть, прогулятися біля озера, парком і прилеглими вуличками. Вийшовши з готелю, завагався: піти праворуч, через бокові сходи, чи ліворуч, через «парадні»? Неспішно рушив ліворуч, до центральних сходів, що широко розляглися вниз від готелю і «замку» до окраси міста - озера і прилеглого до нього парку. Слово «замок» взяте в лапки недаремно. На гербі Міста, заснованого понад чотириста років тому, дійсно був зображений замок. Однак ця споруда, що збереглася донині, мало нагадувала грізну оборонну фортецю, як приміром, в Зборові, знаменитому «Зборівським миром», або Трибовелі. А тим більше не нагадувала знайомі з дитинства за романами Вальтера Скота або бачені на берегах Рейну рицарські замки. Хоча розташована була з оборонної точки зору вельми вигідно і стіни мала товстелезні. В ті часи в Європі вже давно забули про родові замки як спосіб забезпечити власне життя і будували житло для комфорту і розкошу – палаци. В Україні ж, на силою захоплених Річчю Посполитою та так і не приборканих «східних кресах», польським магнатам доводилося зводити такі «багатофункціональні» споруди. Аж доти, поки сама Польща не припинила свого існування як суверенна держава. Гарантами безпеки для польських загарбників на українських землях стали австрійські і російські війська, які силою своєї зброї забезпечили полякам право на володіння і землею і людьми, що на ній споконвіку жили і її обробляли. І тільки тоді на зміну «замкам» постали палаци. Бо здавалося, що так буде вічно. Та не так сталося, як гадалося. Головну свою функцію як оборонної споруди Теренградський замок за двісті років існування виконав лише раз - весною 1944-го року, коли став одним із п’яти основних опорних пунктів німецьких військ в Місті. З його руїнами по війні довгий час не знали, що робити, аж поки не переобладнали в Палац спорту, в якому Володимир підлітком, начитавшись книжок про відважних розвідників, вирішив набути необхідних для чоловіка навичок рукопашного бою. Про модні тепер східні єдиноборства тоді в СРСР навіть гадки не мали. Єдине, що було до них чимось подібне - так це «самбо», скорочення від «самооборона без оружия», винахід радянських спеців. Досить непоганий, до речі. Однак критично оцінивши свою астенічну статуру, Володимир боротьбу у всіх різновидах змушений був відкинути. Залишалось одне - бокс. Володимир Висоцький свою пісню про боксера написав значно пізніше, але вона повністю відповідала успіхам Шеремета на рингу: «Бить человека по лицу я с детства не могу». І так він тому і не зміг навчитися - ні за що ні про що врізати такому ж, як сам, хлопцю межи очі, та так, щоб той зкопитився. Як тренер йому сказав: - Хлопець ти працьовитий і руки маєш довгі, але злості в тебе замало. Поки розкочегаришся, тебе сотню разів на ринг покладуть. Тому або будь лютішим, або займися чимось іншим. Лютішим він стати так і не зміг, що не завадило йому, зрештою, обрати шлях професійного військового, стрибати з парашутом, навіть воювати і робити все те, що при тому належить. Але все те було потім... Шеремет ступив до сходів, які велично збігали донизу двома гранітними стрічками, розділеними посередині між собою широкою смугою водоспаду. Повільно спустився донизу у великий сквер, прикрашений колись гарними клумбами, декоративними кущами і різними скульптурами. Тут «печать запустіння» просто вражала: клумби позаростали самосіяним різноквіттям, декоративні деревця як похилилися від давнього урагану, так зажуреними і залишилися, лише зелена пліснява на сніжно-білих колись скульптурах пишно порозросталася. Дорога зі скверу до парку вела мимо популярного ще років десять тому ресторанчика з невибагливою назвою «Хвиля», який притулився до підніжжя громадини замку. Потім він якось занепав і закрився. Люди подейкували, що цього ресторанчика викупив для свого молодшого брата його однокласник Левко Шлезінгер, який сам давно виїхав до Америки. Він, який знав лише радянські часи і сучасну західну цивілізацію, не передбачив одного - що пострадянська Україна то вже не перше, але й далеко ще не друге. І якщо й нагадує чимось західний світ, то швидше за все Америку часів завоювання Дикого Заходу, або «золотої лихоманки» на Клондайку, або «сухого закону». Коли все вирішував залізний кулак і «кольт» або «вінчестер», потім – пістолет-кулемет «томсон». На новоявленого бізнесмена «наїхав» місцевий «рекет», і той змушений був накивати з міста п’ятами. Нинішня «Хвиля» своїми руїнами лише продовжувала будити ностальгічні спомини. Натомість довкола розрослося ціле оравище всіляких «шалманчиків». Очевидно, їхні власники зуміли врегулювати свої стосунки з місцевим криміналітетом, опорною базою якого став, як не дивно, Палац спорту. Шеремет попростував набережною, що простяглася вдовж озера кілометрів на два. Вимощена не з шляхетного граніту, як у вельможних містах - Києві, Санкт-Петербурзі, Москві, - а з дешевого місцевого вапняку, вона також зазнала на собі впливу часу: місцями попросідала, вапняк із білого став сіро-зеленим, ліхтарі побиті. А це ж було улюблене місце прогулянок городян, теплими вечорами тут вирувало життя! Тепер же де-не-де виднілися поодинокі парочки, які шукали тихого закуточка, та більше стало рибалок, які наїжачили набережну своїми вудилищами. Раніше їх гонив звідси пильний «рибнадзор» - рибалити дозволялося лише з віддалених від центру міста берегів та з човнів. Наблизився до острівця, біля якого закінчувалася центральна алея парку. «Острів святого Семиренка», як його називали в шестидесяті роки. Хто такий Семиренко, тоді в Місті знав кожний. То був упродовж п’ятидесятих років голова міськвиконкому, який чимало зробив для розвитку Міста, особливо при створенні цього чудового озера - насправді штучного водоймища на невеликій річці Серет. Малому Володі він запав у пам’ять, як кремезний чолов’яга із суворим вольовим обличчям, одягнутий у “партсовактивівську” уніформу тих часів - чесучевий кремового кольору френч-«сталінка», з такої ж тканини військового зразка кашкет, габардинові сірого кольору галіфе і чорні хромові офіцерські чоботи. З лівого рукава «сталінки», немов довічна пам’ять про війну, звисав протез руки в чорній лайковій рукавичці. Типовий портрет партійного функціонера тих часів. «Чорна рукавичка» тоді була не дивиною, надто вже багатьох людей скалічила війна. А Семиренко являв собою зразок справжнього офіцера-фронтовика. Не крав, не брав і під себе не гріб. Але треба ж було такому статися - спокусився задешевше взяти собі крій на чоботи. Бо ж мав двох доньок на виданні, а статки в голови міської ради тоді не перевищували зарплатні армійського майора. А чоботи ж любив ще з парубоцьких літ. Ну і ... Коротше, його спровокували або, як тепер кажуть, «підставили». Як би там не було, а в газеті ЦК КПРС, головній газеті «Страни Совєтов» з’явився фейлетон «Сапогі со скріпом». Довго й болісно переживав міський голова таку жорстоку кару за його копійчану провину. Але народ не обманеш: ім’я «святий» за островом на його честь так і залишилося. А потім, віддаючи належне його чесності, Івану Сидоровичу запропонували переїхати до Києва і очолити «Укоопспілку», найбільш корумповану і коритну для нестійких людців організацію в Україні радянських часів. І фронтовик це випробування витримав сповна і постидав своїх завидників й недоброзичливців - чесно жив, чесно робив і чесним пішов з життя. Ні дач не побудував, ні квартир для дочок не нагарбав, ні золота й діамантів для онуків не напас. Але хіба нинішні його наступники на високих посадах можуть зрозуміти таку самовідданість справі і безкорисливість? Навряд! Інакше «Острів святого Семиренка» не заріс би такими чагарниками. Та й сам парк... Ніколи нинішнім властителям, на інше всі сили докладаються, не так на громадське, як на особисте. Тепер будь-який чиновник, не кажучи вже про «самих верхніх», аніяк не задовольняється ні казенною квартирою, ні автомобілем. Не кажучи вже про інші блага, які давно і всім відомі... То ж хіба дивно, що нині довкола Теренграда повиростали «хатинки», які за розмірами конкурують із історичним «замком». Хоча якщо подивитися на офіційну зарплатню господаря такого палацу, то тільки на хліб, та може ще на масло стачить, а про ікру й думати годі. І це при тому, що ледь не вісімдесят відсотків населення незалежної України, живе за межею бідності. І це тільки за офіційними даними! Та ну його до біса, це прокляте нинішнє життя! Шеремет приїхав сюди, аби доторкнутися минулого, що вирувало колись на центральній алеї, яка вечорами була вщерть заповнена святково вбраною публікою. Люди гречно розкланювалися зі знайомими, розмовляли між собою, хлопці залицялися до дівчат. Тепер алея виглядала пустельною, асфальт на ній покришився, фонтан іржавів без води принаймні з рік. Добра чверть парку була знищена і зайнята під площу перед величезною безликою адміністративною будівлею, яка тупо бовваніла одноманітним полотнищем своїх сірих стін, прострочених рядами вікон. Мертвих уже о дев’ятнадцятій годині. Видно, місцева влада роботою себе не переобтяжує... А коли тут був обком партії з облвиконкомом, вікна влітку не зачинялися, а взимку світилися зазвичай години до двадцятої, не менше. Шеремет лише скрушно посміхнувся: коли усували від влади КПРС, одним із провідних гасел було - зруйнувати бюрократичний командно-адміністративний апарат, зменшити його чисельність, привести у відповідність до норм «цивілізованого світу». А що сталося? Та їх, цих «слуг народу», в кільканадцять разів більше стало. І кожен чиновник вважає себе відповідальним не перед народом і законом, а лише перед тим, хто його на це тепле місце поставив. І боїться лише одного: аби не дай Боже не догодити тому, хто може його з цього місця турнути. Непомітно Шеремет вийшов на вулицю Генріка Сенкевича, як вона колись іменувалася. Потім хтось, мабуть, із «власть імущіх» взяв собі за труд прочитати, про що і як писав цей польський письменник. І зрозумів, наскільки це ім’я недоречне в Україні, тим паче в Західній. То ж вулицю спішно перейменували на вулицю Василя Стефаника. Колись тут посередині був широкий водостік, облицьований каменем і обсаджений старими ясенями, в тіні яких вулиця здавалася широкою, довгою і затишною. Тепер водостік заховали в труби під асфальт, а могутні дерева вирубали - і затишна зелена вулиця втратила душу, перетворилася на безвиразний широкий проїзд, залитий мертвим асфальтом і заповнений різнокаліберним, привезеним задешево з заходу автомотлохом. Щоправда, будиночок, в якому мешкали Петро Сидорович і Мотрона Михайлівна Козаченки, стояв на місці. Це були материні односільці, яких вона періодично провідувала і чомусь вважала за необхідне брати його з собою. Невеликий, ошатний, колись одноповерховий будинок на п'ять-шість кімнат тепер якось вгруз у землю, защербатився опалою штукатуркою, заріс кущами бузини й густостоєм бур'янів. Таких симпатичних будиночків, побудованих на переломі століть у Місті було багато. І жили в них в основному «партсовробітники» і різного роду служивий люд, прийшлий зі Сходу. Замолоду Шеремет чомусь ніколи не задумувався: а куди поділися ті, хто вибудував ці приватні затишні обійстя? Це тепер він розуміє, що істинних господарів рознесли звідси по світах буревії тієї пори. Кого - під час війни, кого - під час репатріації, кого забрав молох репресій. На їхнє місце прийшли будівничі нового світлого соціалістичного життя, для кого ці домівки не були ні рідними, ні своїми. Відповідне і ставлення і доля цих нещасних осель. Вони виглядають наполовину, якщо не вдвічі старішими від однолітків, що залишилися в теплих руках своїх перших власників. Але де їх узяти тепер, ті рідні теплі руки, для цих здичавілих осель? Тепер навіть старих Козаченків немає на цьому світі, не кажучи вже про тих, хто споруджував цей будинок сотню років тому. А нинішні, не маючи пристойного заробітку, як і більшість населення країни, не в змозі бодай щось підправити. Цікава доля в тих старих Козаченків. Вперше вони приїхали, точніше, їх прислали сюди десь у 1940-му році. Прислали, звісно, «допомагати визволеним братам будувати радянську владу». Петро Сидорович не мав ні освіти, ні певної спеціальності, зате мав партійний квиток і належав до бодай дрібної, але номенклатури. Словом, був типова «стара партійна кадра», готова до будь-чого і на що завгодно - керувати хоч клубом, хоч свинофермою, хоч промартіллю, хоч колгоспом. Аби керувати! Мотрона Михайлівна взагалі була простою сільською жінкою, яка ледве вміла читати й писати. Зате, як водиться, добре варила борщ і справно народжувала дітей. На час свого приїзду до Західної вони мали вже і дорослого сина, і трьох дочок. Успішне керівництво Петра Сидоровича райкомунгоспом чи чимось подібним «нагло прервалі нємєцко-фашістскіє захватчікі, коториє вєроломно вторглісь...» Кордон був поруч, тому довелося терміново втікати. А тут, як на гріх, наймолодшенька донька тяжко захворіла. Всі - від самого товариша Сталіна і до рядового «бійця партії», - переконували самих себе, що відступ тимчасовий, лише на кілька днів. Отож коли сусіди, бездітне подружжя ветеринарного лікаря, запропонували Козаченкам не ризикувати життям хворої дитини і залишити її в них до одужання, це ні в кого ніякого заперечення не викликало. Однак не так склалося, як гадалося. «Драпати», або «евакуюватись», як офіційно назвали це ганебне для військових і скорботне для цивільного населення явище, довелося не на три дні, і навіть не тижні або місяці, а на довгих три роки. За цей досить тривалий як для життя пересічної людини час бездітне подружжя не тільки вилікувало малолітню дитину, але й прикипіло до неї всім своїм серцем, всією спраглою душею. То ж коли зі Сходу стала долинати канонада наступаючої Червоної армії, вони не стали довго роздумувати. Звиклий до західного способу життя, до того ж фахівець високої кваліфікації, ветеринарний лікар тверезо зважив, що на Заході він не пропаде і забезпечить належне життя і дружині, і Богом даній доньці. Якщо ж залишиться, то змушений буде розлучитися з таким щасливим подарунком долі. То ж рішення було практично безальтернативним. Життя засвідчило, що старий ветеринар був правий. Разом із радянською владою повернулись і Козаченки. І почали, природньо, шукати свою доньку. У ветеринара на Україні залишилися родичі, та й у невеликому райцентрі нічого не втаїш - правда скоро стала відома. Це був удар для Козаченків. І душевний, і службовий. Адже всім членам сім'ї відтоді в численних анкетах в графі «Чи маєте родичів за кордоном» необхідно було зізнаватися: «Так, маю. Доньку (сестру) в Західній Німеччині (Канаді, Америці, тощо)» Хто знає, де вона там може бути, головне - в капіталістичній країні. А в автобіографії розписувати, пояснювати, як це сталося. Та ще й чи повірять? В цьому Петро Сидорович був зовсім не впевнений. Бо в нього і так вже був «боржок» перед партією. Коли пробивалися на Схід, одного разу здалося, що кінець - вони оточені. Ну, й закопав свого «партбілєта» під якимось дубом, щоб німці одразу на ньому й не повісили. Однак пронесло, з оточення вийшли, а от знайти те стоклятуще дерево так потім і не зумів. Звернувся в парткомісію з проханням видати новий, бодай із найсуворішим стягненням, бо що ж він за «руководітель» без «партбілета», тобто - «бєспартєйний»? Однак по війні таких «обачливих», як він, що в такий спосіб «зберігали» партквитки, виявилося аж надто багато. Тому в партії їх не поновили, але й геть не відкинули. А надали можливість спокутувати провину. В Західній Україні, приміром. За таких обставин навісити на себе ще й доньку за кордоном, було занадто. Тим більше, що повернути її звідти не було ніякої можливості - після «гарячої» війни по короткій паузі почалася «холодна». Під скажений гавкіт сторожових псів, під стрекіт автоматних черг прикордонників по перебіжчиках між Сходом і Заходом опустилася «Залізна завіса», яка на сорок років розділила Європу навпіл. І ні про яке «возз’єднання сімей» навіть мови бути не могло, як і про якісь там «права людини». «Совєтскій чєловєк» мав одне право - за будь-яких умов, навіть з останніх сил, але самовіддано служити «своєй любімой Совєтской Родіне». Інакше ... Петро Сидорович чудово знав ці правила гри, як і його старший син, котрий став професійним комсомольським функціонером. Тому всією сім'єю вирішили оголосити меншеньку просто пропавшою без вісти під час відступу в 1941 році. Тим більше, що родичі ветеринара також не були зацікавлені в розголошенні правди. За часів Хрущова в «завісі» з’явилися шпаринки. Новоявлені батьки, які фактично викрали чужу дитину, виявилися настільки порядними, що оповіли дівчинці про її справжню рідню. І навіть спробували через своїх родичів у Теренграді налагодити якийсь зв'язок, незважаючи на відстань в тисячі кілометрів між далекою Канадою, де вони врешті-решт осіли, і колишньою Батьківщиною. Старому Козаченку за старістю тепер вже було фактично все байдуже. Як і його синові, партноменклатурна кар'єра якого не склалася. Але тепер дибки стала старша донька, яка з пересічної вчительки історії СРСР виросла на секретаря міського комітету партії з ідеології. Для неї поява такої сестрички автоматично означала крах. Тому родина вдруге відмовилася від власної кровинки. Однак бідна дівчина не тільки не образилася, але й не припинила спроб навести мости з істинними батьками. Настав час, коли родичі «канадців» принесли Козаченкам у подарунок фотографію, з якої на них дивилася гарна дівчина в шлюбному вбранні з трохи кирпатеньким, як у всіх Козаченків, носиком. На звороті фотографії напис: «Моїм найдорожчим родичам». Ті, хто приніс фотографію коротко оповіли, що Марійка вивчилася на доктора-дантиста, вийшла заміж за свого колегу, машина, біля якої вона сфотографована, її власна, а симпатичний будиночок на задньому плані - то весільний подарунок їй від батьків… Шеремет силою волі відігнав спогади. Це зараз дехто з українців дивляться всілякі «мильні» латиноамериканські серіали і проливають сльози над вигаданими бідами їхніх слинявих героїв. За тих часів життя іноді бувало сторозтерзаніше, ніж пригодницький роман. Що сталося з цим сімейством далі? Один Бог знає. Кому приспів час, ті, мабуть, вже полишили цей світ. А решта? Решта, очевидно, якось десь живуть. Тільки тепер уже навряд чи цураються канадської родички, скоріше навпаки - готові задушити в обіймах, особливо якщо запросять почоломкатися не в Теренграді, а десь у Торонто. За спогадами час пролетів швидко. Пора й до готелю! Переповнена споминами і враженнями душа відмовлялася більше що-небудь сприймати. Пішов найкоротшою дорогою, непоказною, але пам'ятною для нього вулицею. Вулицею, на якій народилася його старша донька в першому міському пологовому будинку. Він тоді служив далеко за межами України, мешкав у гуртожитку без елементарних умов, близьких поруч - нікого, то ж змушений був відправити дружину родити додому, до батьків. Як недавно, здається, те було. І водночас - як давно. Його первениці вже за двадцять п’ять, йому самому - за малим п'ятдесят п'ять. Як довго плине й як швидко минає життя! Як цей день - перший день його подорожі. Подорожі до витоків… Ланники Шеремет прокинувся рано. Сьогодні він мав намір відвідати ще одне місце мешкання їхньої родини, ще одну сторінку свого життя - Ланники, невеликий сільський райцентр, як і Великий Бір, тільки набагато далі від Теренграда. Тому треба було поспішати на автобус. З яких причин Шеремета-старшого перевели служити до того віддаленого й глухого району, Володимир і досі не знає, все не випадало спитати. Хоча про що тут питати? Тоді було нормою: керівним працівникам правоохоронних органів не давали засиджуватися на одному місці довше п’яти років, щоб не обростали приватними зв’язками, побутовим комфортом, барахлом, не впліталися в кругову поруку. А у Великому Бору капітан держбезпеки Шеремет прослужив аж шість років. Так що все логічно. Володимир стрімко вийшов з готелю, бадьоро закрокував площею Свободи, точніше - майданом Волі, до нової назви ніяк не звикнути. Цього разу його увагу привернула громада костелу, в якому колись містився архів. Біля дверей висіла табличка: цей костел домініканського монастиря був споруджений в середині XVIII століття коштом графа Стефана Потоцького. Щоправда, храм первісним власникам не повернули - зробили тут греко-католицьку церкву. Чи то тому, що римо-католиків в краї не стало? Чи, може, сильнішою виявилася саме ця громада? Чи тому, що власті пішли на такий компроміс, аби не загострювати питання щодо повернення греко-католикам приміщення їхньої власної церкви, проголошеної православною після відомих подій 1946 року? Хто його знає, спитати ніколи і ні в кого, та й навряд чи хто правду скаже і чи знає. Скоріш за все тут комплекс причин - і те, і друге, і третє. Шеремет пам’ятає, як він був у цьому храмі у травні 1996-го року, коли приїхав до Теренграду в приватній справі. Поїзд прибув десь пів на дев’яту ранку, і саме тоді почався рясний дощ. Єдине місце, де можна було сховатися від зливи, виявився цей костел, в якому Володимиру ніколи не доводилося бувати. Швидко заскочив у приміщення і зупинився, вражений побаченим. Не зважаючи на ранній час буднього дня величезна зала була заповнена людьми. Від стін без жодного розпису відчутно пахло фарбою, обабіч стояло риштування для малярів, підлога притрушена тирсою. Але люди, здавалося, того не помічали і самобутнє молилися, уважно слухаючи священика. Досить молодий за віком панотець незвичного для Шеремета вигляду - безбородий, без головного убору, з білим комірцем на шиї, гарно виспівував молитву витонченою українською мовою. Володимир з відчуттям якогось приємного спокою й миру на душі впівуха слухав, нишком, непомітно озирався по боках. Довкруж жінки й чоловіки, літні й молоді з якоюсь особливою просвітленістю облич спрямовували погляди до неба, щось вимолюючи у Всевишнього. Володимир зиркнув на священика, в співі якого почулося щось знайоме, далеке від релігійного. Ти ба! Батюшка виспівує про необхідність швидшого прийняття Конституції суверенної України. Дебати на цю тему давно вже збурювали українське суспільство. І точки зору були діаметрально протилежні. Найзапеклішими противниками прийняття Україною власної Конституції виступали всілякі російсько-шовіністичні антиукраїнські, антидержавницькі елементи. Володимир чув про чітко виражену національну спрямованість греко-католицької церкви, але щоб так відверто… Такого, ясна річ, аніяк не очікував! Та найглибше його вразила реакція простих людей від старенької бабці і до юнака з ледь помітним пушком на губі. Він не часто, але все ж бував у церквах, однак не міг собі уявити, щоб, приміром, у Києві спостерігалося таке одностайне злиття воєдино віри в Бога і любові до своєї держави, злиття в тій вірі в єдину душу цього натхненного священика і цих сотень одухотворених ним людей. І коли священик у своїй проповіді дійшов до її апофеозу й крещендо залунало «Помолимося ж, брати мої, за Україну, за Конституцію-у-у!», а люди стали хреститися і кланятися, Володимир раптом збагнув, що він, стоячи стовбнем, виглядає тут білою вороною. І це було тим більше прикро, що він сприймав все те, що тут відбувалося, всією своєю душею. Заклик священика і одностайна реакція на нього віруючих справили на нього приголомшливе, незабутнє враження, зворушили до глибини душі. І бути відстороненим від цих людей, своїх братів просто не зміг. І вперше в житті «на повному серйозі», сотворив хресне знамення «За Україну! За Конституцію!» На виході з Храму він спитав якусь бабцю, чи то завжди тут так багато людей? Старенька здивовано сплеснула руками: - Та ж то сьогодні Вознесіння Господнє, сину! Невже не знаєш? Що він міг їй відповісти? Що в часи своєї молодості ходив до інших храмів і молився іншим богам? Які, щоправда, себе називали вождями, але служіння вимагали такого самого безоглядного й жертовного. Хоча навряд, щоб старенька його зрозуміла. Тому відбувся банально-ввічливим: - Дякую, бабцю! Дай Біг Вам здоров’я! - І тобі, сину, най дасть, най дасть... Три роки опісля, коли він із Савенком знову був у Теренграді, заходив до храму. Служби на той час там не було, і він міг усе як слід роздивитися. Шеремета вразило, наскільки змінилося на краще внутрішнє оздоблення дому Божого! Гарний розпис стін, коштовний різний іконостас, мистецької роботи ікони і всюди - рушники, рушники, рушники. Як неодмінна ознака будь-якої української церкви - чи православної Московського патріархату, чи Київського, чи автокефальної, чи греко-католицької. Бо народ єдиний, як той вишиваний рушник, єдиний, мов Ісус Христос, якому вони всі моляться. За споминами-думками непомітно вийшов до автовокзалу. Зацікавлено оглянувся довкола. Праворуч на величезному пустирі, розташовувалася так звана «Виставка досягнень народного господарства». Такі виставки були неодмінним атрибутом кожного адміністративного центру колишнього СРСР, починаючи від захланного сільського району і закінчуючи Москвою. Структура всіх виставок була убивчо однотипна, кожна адміністративна одиниця і солідна галузь господарства мало окремий павільйон. Якщо виставки - всесоюзна в Москві й республіканська в Києві працювали цілорічно, то обласні сезонно. Зважаючи на те, що Теренградська область була практично аграрною, день відкриття виставки зазвичай призначався на початку осені, після Свята врожаю. За часів практичної відсутності телебачення, не кажучи вже про сучасні телекомунікації, для простолюддя ця подія була святом. Причому чималим. Народу було – не протовпитись. Але вони, хлопчаки, в’юнами прослизали в перші ряди, щоб подивитися на величезні гарбузи, на вгодованих з лискучою шкірою і густою гривою баских коней, на вичищених свиноматок-рекордисток, що ледь трималися на ногах під власною вагою, на флегматичних корів з величезним вименем, також рекордисток. Словом, тут було все, на що багатою була ця земля, яка завдяки своєму нещасливо-щасливому географічному положенню практично не знала ані що таке «геть все висохло», ані що таке «геть все вимерзло». Саме тому цю надзбручанську землю її попередні державні володарі називали житницею Польщі й так затято за неї трималися. Де вона тепер, та виставка? Мабуть, там само, де й ті часи, канула в небуття. Як і багато інших ініційованих «згори» починань, вона поступово почала хиріти, присушена тими самими бюрократично-адміністративними порядкуваннями. Потім колишня виставка довгий час стояла руїною, аж доки на її місці не вибудували поліграфічно-видавничий комплекс, в якому патріот Теренграду Савенко умовив його видати свою першу книжку. Кажуть що ніяке шляхетне діяння не залишається без покарання. Так сталося і в цьому випадку, але то його особисті проблеми… Без проблем Шеремет придбав квитка на автобус. В очікуванні відправки вирішив пройтися до південного в’їзду в місто з великим перехрестям. Це місце вже втретє міняє свій вигляд на його пам’яті. Первісно, десь року до шестидесятого, головним об’єктом, що привертав увагу, була церква з невеликим цвинтарем біля неї. Вона стояла пусткою, оточена зарослими бур’янами могилами з перекособоченими хрестами. Потім церкву підірвали вибухівкою, кладовище сплюндрували бульдозерами, а на їхньому місці стали зводити житловий будинок. Їх, школярів, також залучили одного разу копати тут траншеї, і він добре пам’ятає, як хлопці раз-по-раз натикалися на людські кістки й черепи, недбало жбурляли їх на самоскиди, аніскільки не замислюючись, кому вони колись належали. Молоді взагалі не властиво замислюватися над вічністю. Інстинкт самозбереження підсвідомо підказує їм триматися осторонь цієї теми. Бо он Гамлет спробував - і що з того вийшло? Відомо. Однак елементарну повагу до праху поколінь повинно виховувати суспільство, аби запобігати в майбутньому варварства. І це мали б усвідомлювати ті вчені дяді й тьоті з «гороно», які послали туди недорослів. Але, очевидно, кебети бракувало. Так само, як і тепер, коли з таким самим ентузіазмом тягнуть до шкіл попів, самі не розуміючи, чого від них хочуть у виховному процесі. Ну, то вже сучасність. Така сама, як і оця нововибудована замість зруйнованої церква. Володимир уважно оглянув її: старої не пам’ятає, але ця гарна. Її спроектував і побудував однокласник Ярослава Дороша, на той час головний архітектор міста. За вдачею романтик, незважаючи на номенклатурність посади. І коли йому натякнули, що за відродження цієї церкви на замовлення греко-католиків, а не православних він може позбутися своєї прибуткової посади, той лише розвів руками: «А я за неї й не тримаюся. Але церкву все одно вибудую. І справжню, українську». І вибудував. Щоправда, не зовсім вдало. Повернути її на старе місце заважав житловий будинок, тому змушений був трохи висунути вперед, захарастивши тим самим перехрестя і унеможлививши будь-яке його розширення в майбутньому. А те, що така необхідність виникла вже зараз, сумнівів не викликало. Що вдієш, за необачність завжди треба платити, чим би вона не була викликана. Непомітно наблизився час від’їзду. Пасажири діловито всідалися по своїх місцях. Видно було, ці люди звичні до подібних поїздок. Що ж, то колись Ланники були глухим віддаленим селом, тепер все стало простіше й ближче. Автобус, нарешті, рушив в напрямку окружної дороги. Ось і східне перехрестя. Невдовзі шосе, що вело на Великий Бір, залишилося праворуч. Рідне село, яке було колись містом, згодом украй занепало. Чому? Тепер можна і поміркувати, їхати щонайменше години зо дві. Найімовірніше причиною драми, якщо не трагедії, стала татарська або турецька навала. Володимир уявив собі карту України: Теренградська область виглядала на ній неправильним трикутником, витягнутим з півночі на південь на стику чотирьох різних історично-географічних регіонів - Поділля, Північної Буковини, Галичини і Волині, доля яких упродовж віків складалася зовсім неоднаково. Поділля в чорні сторінки своєї історії входило до складу могутньої Османської імперії, і нинішня Теренградщина, особливо південні її райони, чимало потерпіли від татарських і турецьких ордищ. Зважаючи на таке географічне положення області, мешканцям південних районів значно ближчі були Буковина, де переважав австро-угорсько-румунський вплив, аніж Галичина з її спольщеним Львовом і Теренградом. Північні ж райони тяжіли до Волині і, хоча перебували під сильним польським впливом, але входили більш ніж сотню років до складу Російської імперії. Тому сталося так, що вихідці з центральних і південних районів під час Першої світової війни воювали проти вихідців із північних районів, бо одні служили в австро-угорській армії, а інші - в російській. Все це не могло не накласти відбитку на національний характер і ставлення їх одне до одного. Тому коли Шеремета-старшого перевели до нового місця служби, в Ланники і сім’я готувалася до переїзду, бабця Гайда не переставала жалкувати і повторювати, що «то є недобре, бо волиняки - то злі люди». Чому «злі», вона навряд чи могла толком пояснити. Володимир задумався: а справді - чому? Скоріш за все від нашої національної ментальності. Бо такий вже ми, українці, дивний народ: розташовані волею долі між поляками і росіянами, відчуваючи протягом всієї нашої історії асиміляційний тиск з обох боків разом, ми ніколи не могли об’єднатися, припинити внутрішні чвари бодай за для збереження себе як етносу. Східні українці недолюблювали західних, які для них були всі без розбору «западенці». Хоча коли згадати історію, то заселення спустошеної татаро-монгольською навалою України відбувалося саме із заходу на схід. І нинішні наддніпрянці та слобожанці значною мірою з «західняцьким» корінням, «западенською» кров’ю. Чого варті прізвища «Бойченко», «Ляшенко», «Литвиненко», так поширені в Східній Україні. Варто було б декому вдуматись в смисл. Однак - «західняки - вони якісь не такі», - і все тут. Майже тим самим платили «східнякам» і «західняки». Але ці ще й між собою дичилися: галичани, буковинці, бойки, лемки, гуцули, волиняни – майже всі скоса одне на одного дивилися. Щоправда, в своїй нелюбові до «совітів» і «большевиків» примирялися і навіть об’єднувалися. Недаремно кажуть, ніщо так не об’єднує націю, як наявність спільного ворога. А родина Шереметів для радикально налаштованих націоналістів, безперечно, відносилася до стану ворогів. Тому особливих відмінностей Ланників від Великого Бору Володимир свого часу не помітив. Скоріш за все тільки тому, що замалий був, шість років ще не виповнилося. Цікаво, що побачить зараз. Він там не був жодного разу років сорок. Автобус бадьоро ковтав кілометри, на очі набігали такі рідні і так давно не бачені краєвиди. Він знав їх якщо не напам’ять, то дуже добре. Бо свого часу, будучи хлопчаком, у літні канікули часто причіплявся до батька за пасажира у його постійних службових поїздках. Але сьогодні якось по-новому згадував про події тих буремних літ у цих місцях, і нинішні ідилічні пейзажі наповнювалися особливим змістом. Он старенька, вросла в землю непоказна хата на краю села, в якій свого часу оточили були групу повстанців. Прорватись вони не змогли, здаватися, як завжди, не схотіли. Тоді приречених закидали в ній протитанковими гранатами. З п’яти чоловік живими не залишилося нікого. Незрозуміло тільки, як та хата встояла. Чи то вже потім відбудували? А в цьому он селі склалося навпаки, і Шеремет-старший ледве врятувався поспішним, м’яко кажучи, відступом з простреленим галіфе. Влучити б кулі кілька сантиметрів вбік - рости б Володі сиротою. Бо на одній нозі від таких хлопців не втекти, а на милість сподіватися підстав не було ніяких - і за менші «провини перед ненькою-Україною» карали люто. Дорога бігла широкими ланами, вклечаними густими листяними лісками- перелісками. То тут, то там виднілися невеликі села. Але села, не хутори. Хоча по війні було досить багато окремих «обійсть». Цупка дитяча пам’ять втримала ті соковито-зелені острови, що пливли серед золотого моря хлібів під блакитним небом. На свою біду і біду їхніх мешканців, ті хутори належали здебільшого заможним людям. А значить, «классово чуждым Советской власти элементам». Це по-перше. По-друге - вони були справжніми острівцями надії для «хлопців з лісу». Бо в лісі цілорічно й щодобово не висидиш, а головне - їсти щось треба. Найзручнішим місцем, щоб і відпочити, і одіж та взуття полатати, і харчів припасти, був такий хутір. Одначе так думали не тільки ті, хто переховувались, а й ті, хто їх ловив. Тому вночі приходили одні, а вдень - інші. Бідний газда опинявся між молотом і ковадлом. Не дати притулку й харчів тим, що прийшли вночі, не можна, бо то - свої. А не даси добром – візьмуть силою самі, тебе ж як совіцького запроданця у власному дворі повісять, ще й сім’ю виріжуть. Коли ті, «денні» приходять, одразу питають, де «бандити» переховуються. Сказати не можна, гріх, бо ж то - свої, за Україну хлопці борються, за її волю. Та й хто достеменно знає, де вони переховуються. Однак «денні» не вірять, знову ж з ножем до горлянки: - А в Сибирь за пособничество бандитам не хочешь? Вместе со всем своим выводком? А хіба ж він, газда винен? Та хіба їм докажеш, що ти не винуватий, що тебе нагло пограбували, як вже на те пішло. І то ви повинні мене від того оборонити, на те ви й влада. Щоправда, нерідко «денні» починали боронити, але краще б вони того не робили. Бо тоді самі залишалися на ніч і влаштовували засідку. А то вже було погано зі всіх сторін. Відчують «хлопці» шкірою небезпеку, не прийдуть, висновок один: «ти предупреділ, сволочь, поєдєшь в Сібірь». Не встигнуть «денні» ті від’їхати, забравши харчі й самогонку, приходять «хлопці»: - Ну що, курвий сину, кажи, за скільки «совітам» продався? Що тобі за наші голови пообіцяли? Знову божися усім на світі і витягай все, що маєш, аби живим залишили. Бо ж від рук своїх постраждати - і зовсім ні до чого, навіть образливо. Протилежна ситуація - ще гірша. Не спромігся попередити того «наливайка» або «хмару» або «іскру», потрапи боївка в засідку, загинула - знову ж ти винуватий. Перед «совітами» за те, що все ж ти «пособник», якщо до тебе «бандити» прийшли. Перед «борцями за волю» за те, що хлопці загинули, що не попередив їх завчасно, а точніше, навів енкаведистів. І знову… «прошу пана до гілляки...», як то вони з поляками жартують, коли заскочать якогось необережного. І крутився бідний газда, немов карась на пательні… Однак щонайгірше було, коли і вночі, і вдень приходили одні й ті ж самі. Тільки в ночі вони були з «Тризубами», мордували іменем «визвольної боротьби за неньку - Україну» і вимагали заприсягтися допомагати «борцям за волю», «героїчній УПА», а вдень приводили із собою енкаведистів і вказували на «активных пособников». Володимир іноді про щось подібне чув, але не дуже йняв віри - надто вже мало скидалося на правду. Та й батько ніколи про таке не розповідав. І лише вже в дев’яності роки він дізнався, що дійсно, були такі підрозділи. Звалися вони «спецбойовки НКВД» і складалися переважно з колишніх «упівців». Захоплені в полон, за тюремними мурами і в підвалах НКВС далеко не всі з них залишалися такими ж стійкими в своїх переконаннях, як у зеленому лісі. Завжди знаходилися слабкі душі, які після належної «роботи» з ними зголошувалися купити своє життя і свободу в обмін на життя своїх недавніх соратників по боротьбі, а часом і зовсім непричетних й безневинних земляків. Так вже виходило, що «спецбойовики» - то були не завжди високої моралі люди. Провина кожного з них перед владою і людьми за вже скоєне була здебільшого такою, що вірогідний вирок надій на життя залишав мало. А тут давали шанс. І ці новонавернені, «раскаявшиеся в своих преступлениях перед народом», спокутували свою вину, як могли, тобто, тими методами, які знали. Ну, а знали й вміли вони те, за що їм мали винести «высшую меру наказания». Коло замикалося... І не просто замикалося, а затягувалося іноді зашморгом на справі будівництва Радянської влади: «…как показывают факты, грубо-провокационная и неумная работа спецгрупп и допускаемые их участниками произвол и насилия над местным населением не только не облегчают борьбу с бандитизмом, но наоборот, усложняют ее, подрывают авторитет советской законности и, бесспорно, наносят вред делу социалистического строительства в Западных областях Украины. … Из приведенных выше примеров видно, что действия т. н. спецгрупп МГБ носят ярко выраженный бандитский характер и, разумеется, не могут быть оправданы никакими оперативными соображениями». (Доповідна записка військового прокурора військ МВС Українського округу Г.Кошарського про факти грубого порушення радянської законності в діяльності так званих спецгруп МДБ 15 лютого 1949 р. ). Шеремет ніби прокинувся від напливу думок і здивувався, як далеко він опинився від отих хуторів-островів. Яка доля спіткала їх? Куди вони щезли? Їх же до Сибіру не вивезли? Більшість господарів «обійсть» позавозили туди, де Макар телят не пас, а залишки загнали в села, до купи, щоб «лишить бандитов источников продовольствия, одежды и баз отдыха». А господарство, як відомо, без хазяйської руки існувати не може, щось розграбували злидарі, решту довершив невблаганний час. Сумні румовища потім розорали колгоспними тракторами. Ось так і не стало зелених острівців у золотому морі під блакитним небом... Збереглися лише де-інде залишки здичавілих садів, куди міські хлопчаки їздили на велосипедах по дармові ягоди і фрукти. Тепер, мабуть, і того не лишилося … А те он село на обрії, до якого повела дорога вбік, було колись практично цілком польським. Бандерівці якось вночі оточили його і вирізали все населення до ноги, нікого не залишили. Нова влада, на сто відсотків прислана зі Сходу, ніяк не могла збагнути причин такої жорстокості націоналістів у боротьбі з поляками. Для більшості з них, прийшлих«кадрів», всі, хто жив у Західній, здавалися однаковими: що українці, що поляки, що чехи, що мадьяри, що євреї. Для них, вихованих на ідеях вульгарного інтернаціоналізму, всі «мєстниє» були лише недостатньо свідомими громадянами «Страны Советов», яких треба капітально просвітити, аби вони скоріше зрозуміли, яке то щастя жити в «братній сім’ї народів» і будувати соціалізм на засадах «пролетарського інтернаціоналізму». Новоявлені «вихователі» не розуміли спочатку, що тут віковічних кривд накопичилося стільки, що однієї іскри вистачало для вибуху. Ну, а поляки таких іскор кресали снопами. Суворих політичних реалій - остаточної втрати Галичини, злуки її з Великою Україною, нових східних кордонів, - не визнав практично ніхто з поляків, котрі жили на Західноукраїнських землях. Навіть ті, хто служив новій Польщі - союзниці СРСР. Володимир добре пам’ятає розповідь матері Славка Дороша, яка виросла в Острозі серед поляків, а тому досконало знала польську мову. Одразу після звільнення містечка від гітлерівців в тому районі якийсь час дислокувалися частини I-ї армії Війська Польського. До неї почав залицятися польський офіцер. Звичайно, вона розмовляла з ним його мовою. Прийнявши її за польку, цей офіцер заявив, що по закінченні війні східні креси будуть повернуті Польщі. «Головне зараз - розбити німців. А потім уже зі всіма розберемося - і зі своїми комуністами, і з новими кордонами». На сумнів дівчини, чи захочуть українці знову під Польщу, офіцер хвалькувато заявив: - А ми їх питати не будемо. Ми їх вішатимемо на телеграфних слупах! Потім, злякавшись своєї відвертості і запідозривши в дівчині українку, намагався уточнити, де вона живе і де працює. То ж довелося їй сховатися на декілька днів у родичів, поки польська частина не передислокувалася на захід. Якщо так думав офіцер польських урядових військ, які ледь не на половину складалися з українців, і з якими він воював пліч-о-пліч проти спільного ворога, то що вже казати про інших? Найбільш затяті й запеклі ще під час німецької окупації організували в Західній Україні підпілля і партизанські загони Армії Крайової, яка боролася за відновлення Польщі в її довоєнному вигляді. Єдине, чого не врахували «польські патріоти», що «пролетарські інтернаціоналісти» однаково ненавидять як українських, так і польських націоналістів. Останніх виявляли й нищили і «совіти», і «оунівці». Більш розумні або більш обережні з поляків одразу пішли на службу до нової влади, сподіваючись таким чином врятувати своє панівне становище в краї. Радянській же владі для боротьби проти ОУН-УПА вкрай потрібні були колабораціоністи із місцевого населення будь-якої національності. І вона залюбки озброїла спішно створені поляками всілякі «загони самооборони». Вони не тільки й не стільки обороняли себе і воювали з «бандитами», скільки шукали нагоди позбиткуватися над українським населенням, показати, хто в краї господар. Природно, що це викликало в українців акції протесту, які часто набували не тільки жорстких, а й просто жорстоких форм. Як з отим нещасливим селом і його бідними мешканцями, які поплатилися життям не стільки за власні провини перед українцями, скільки за провини своїх попередників. Хоча подібна трагічна ситуація склалася по війні не тільки в західних районах СРСР, але і в східних районах Польщі. Бо ж то були українські Белщизна, Холмщина, Підляшшя. І як польські націоналісти в Східній Галичині вимагали приєднання східних кресів до Польщі, так само в Західній Галичині українські націоналісти воювали проти офіційної влади, вимагаючи об’єднання зі Східною Галичиною під прапорами української незалежності. Кривавий трикутник і тут, і там. І тут, і там офіційна влада змушена боротися одразу з двома супротивниками, хоч і ворогуючими між собою також, але ж супротивниками - українськими і польськими націоналістами. От якби в СРСР не стало польських націоналістів, а в Польщі українських, то впоратися з тим, що залишилося, було б значно легше. Та й проміж ними кровопролиття б припинилося, якби їх якось розвести. Але як? Вихід підказав недавній історичній досвід - масове вигнання німців з Сілезії в Польщі та з Судетської області в Чехословаччині. Якщо можна запросто вигнати сотні тисяч людей з країв, де вони жили віками, в безвість, то чому не можна поміняти місцями проживання два народи? Причому навіть не цілі народи, а їхні якісь частки? І гуманно ж зовні виходить, всі з історичною батьківщиною об’єднуються - реалізують те, за що боролися. Поляки - з Польщею, а українці - з Україною. Інша справа, що в реальному житті зовсім не так виходило, але то вже «извините, как уж получилось. И за то спасибо скажите». Думаючи про себе: «Ничего, стерпится-слюбится. Главное - граница на замке». І хай мають собі клопіт, як вижити на новому місці, а не задаються ефемерними проблемами державно-політичного облаштування. Володимир навмисне не дізнавався, хто автор цього диявольського плану вигнання українців з їхніх споконвічних земель, щоб віддати їх репатрійованим польським колонізаторам, але своєї мети та акція досягла. В Москві могли зітхнути з явним полегшенням: вивезення до Польщі поляків зняло саме питання, кому належить Західна Україна. Українські ж переселенці з Польщі до Західної України практично ніяких проблем для офіційної влади не склали - вона просто не дуже тим переймалася. Тим більше, що після поляків хати ще теплими позалишалися. Це по-перше. По-друге - здеморалізовані брутальним переселенням, вони не мали вже достатньо енергії, щоб активно розпочати на новому місці боротьбу за свою незалежність. Тепер уже не від Варшави, а від Москви. Кривава ж трагедія українців, які не побажали покинути землю своїх пращурів, нікого в Москві не турбувала і навіть не цікавила. Про операцію «Вісла» почали говорити тільки останнім часом, та й то якось пошепки. В Східній Україні, а тим паче в Росії, про це й досі мало хто знає, як і про складність польсько-українських стосунків у Західній Україні взагалі. Стереотип простий: «бандеровцы убивали мирных жителей». Нібито все зрозуміло і просто. Хоча в тих ж росіян є приказка: «иная простота - хуже воровства». В даній ситуації це, мабуть, саме той випадок... На під’їзді до чергового села на високому пагорбі над дорогою, щоб видно було здалека, височів високий дерев’яний хрест, прикрашений квітами і жовто-блакитними стрічками. Володимир з подивом відзначив, що подібні хрести бачив в кожному селі, через яке проїздив. На запитання до сусіда по автобусу, немолодого вже чоловіка, що все це мало означати, той докірливо глянув на нього і коротко відповів: - То на честь загиблих у визвольних змаганнях. Пан що, не звідси? Шеремет, картаючи себе за нездогадливість, ніяково посміхнувся: - Дякую, звідси. Просто - давно не був. Так, це тутешня ознака часу. Такого на схід від Збруча не побачиш. Там так і залишилося лише те, до чого він звик із дитинства, пам’ятники на братських могилах солдатів і офіцерів Червоної армії, що загинули під час визволення цих сіл і містечок від гітлерівців. Ті пам’ятники однакові що по всій Україні, що в Білорусі, що в Росії, як за змістом, так і за формою: суворі скульптури солдатів із пониклими головами, в руках автомати ППШ, сталеві шоломи, зняті з голів на знак скорботи, схилені знамена. Все з дешевого цементу, пофарбованого в сріблястий колір потьмянілою алюмінієвою фарбою. На безликих цементних плитах викарбувані прізвища, всюди також подібні - перелік майже всіх націй і національностей, які були тоді в Радянському Союзі. Що на пам’ятнику в Підмосков’ї, що в Закарпатті, що в Заполяр’ї. Місцеві жителі ті пам’ятники шанували, але наскільки щиро в Західній, то сумнівно. Бо на плитах зі списками загиблих рідних їм прізвищ земляків було мало. Це не Східна Україна, де на фронті повоювали практично всі чоловіки, хто був придатний за віком і станом здоров’я. Тут у 1941 році «совіти» настільки швидко відступали, що просто не встигли провести мобілізацію. Ну а коли повернулися, то до кінця війни вже залишався один рік. Поки «фільтрували» стовідсотково підозрілих западенців на предмет виявлення небажаних елементів, поки навчали в запасних полках, поки «то да сьо», а там і війна закінчилася. Встигнувши, щоправда, обпалити чимало новоявлених червоноармійців, але все рівно не стільки, як на Східній. Ну, і третє, найважливіше: вони стогнали під фашистами, але не бажали й під Москвою гнути спини. Що ті, що інші, всі вони для простого західноукраїнця були чужими і небажаними. А якщо відвертіше, то окупантами. Тому і пам’ятники облаштували, і квіти покладали, але без душі, без відчуття свого, «кревного», як тут кажуть. Якщо влада вимагає, значить зробимо. А перестала вимагати, - он уже біля пам’ятника травичка не виполота, квіточки заглушила, між плитами попроростала. Та й своїм хлопцям давним-давно треба хрести ставити. Щоправда, скільки їх тут, під тими хрестами мало б лежати і хто вони, одному Богу відомо. Але настане час, встановлять і їхні імена й напишуть на плитах. І хто знає, на якому пам’ятнику список буде довший, на тому, що з зіркою, чи на цьому, що з тризубом... Бо ж в кожному практично селі тільки загиблих в ОУН-УПА по десять-двадцять чоловік, якщо не більше. То ж питається: за що нас, прийшлих зі Сходу, любити місцевому люду? Володимир глибоко зітхнув: «вини наші тяжкі...» Але ж і вони з нашими поводилися круто, ой як круто! Скільки східняків наклали головами за те, що хотіли вибити з цього народу «проклятий буржуазний націоналізм» і насадити «светлые идеалы социализма и пролетарского интернационализма»? Про втрати що з одної, що з іншої сторони за радянських часів намагалися не згадувати. Нині в незалежній Україні тими буремними подіями цікавляться дослідники переважно національно-радикальної орієнтації. І їх обходять в першу чергу втрати борців за національну ідею, а не за комуністичну. Але коли-небудь дійде ж і до об’єктивного всеохоплюючого дослідження. Як уже не раз траплялося в історії, за фатальні помилки «вождів» розплатилися своєю кров’ю «стрілочники» - прості вояки й старшини: з одного боку УПА, з іншого НКВС-НКДБ. Та дісталося заодно і їхнім ідейним натхненникам і «цивільній адміністрації»: оунівському підпіллю і низовому «партийно-советскому активу». З одного боку - українці, з іншого боку - теж українці. Щоправда, останні «с помощью и под руководством…». Москві крові ні тих, ні інших не було шкода. Питається: хто ж переміг, якщо через сорок років після отієї кривавої завороті переможці без примусу поміняли свої символи на символи переможених: червоно-синій прапор Української РСР на жовто-синій прапор незалежної України, червоні зірки Радянської армії і МВС-КДБ на золоті тризуби Збройних Сил і МВС та Служби безпеки незалежної України?... За тяжкими розмислами непомітно минула дорога, машина наблизилась до Ланників. З досвіду Великого Бору Шеремет морально підготувався побачити, що тут теж усе не те і все не так, як було колись. Для початку треба віднайти відправну точку, з чого почати. Очевидно, це має стати перш за все місце, де вони поселились одразу по приїзді - приміщення середньої школи. Тоді якраз були літні канікули, і вони мешкали там пару місяців, доки й найняли для себе хату. Бо їхня сім’я, окрім батька, матері, бабусі, його самого, збільшилася ще й на Гєню - «домработніцу», як тоді офіційно писали домашню прислугу в графі «професія» або «рід занять». Це зараз у когось може викликати посмішку: в майора і раптом прислуга. «Откуда, на какиє шиши?» Справа в тому, що тоді в цьому нічого незвичайного не було. Майор, а тим більше держбезпеки, цілком міг таке собі дозволити. Бо Шеремет-старший, як вже потім стало відомо Володимирові, офіційно отримував заробітну платню найбільшу в районі. А про «неофіційні» прибутки в ті часи мови не могло бути: ще навіть не заскочені на гарячому, а тільки заподізрені в схильності до зиску суворо попереджувались, а у випадку «непонятливости» розлучалися з партквитками і посадами. Тому майор Шеремет і формально, і неформально був досить заможною людиною. На другому місці після нього по заможності стояв також майор, але армійський - районний військовий комісар. Перший секретар райкому партії, а також голова райвиконкому, не кажучи вже про всіх інших місцевих чиновників, були далеко позаду. Але матеріальний фактор був не єдиною обставиною, яка зумовила появу Гєні в їхньому домі. Перші роки по війні виявилися дуже тяжкими, і прості люди жили вкрай бідно. А звичай віддавати дівчат із багатодітних сімей в найми за харчі й одіж, лишень щоб у хаті на одного голодного рота стало менше, мав тут давні традиції. Так сталося і з Гєнєю, чий батько був переселенцем із Польщі, мав не багато і не мало, а восьмеро дітей – четверо від першої та стільки ж від другої дружини, яка прагнула позбутися зайвих ротів зрозуміло за чий рахунок. Ось йому люди й порадили звернутися до панів Шереметів, аби котрусь із доньок узяли нянькою до дитини. Так до них спочатку потрапила старшенька Міля. А як вона підросла і стала придатною до селянської роботи, її забрали до дому, а натомість батько привів молодшу Гєню, котра як прибилася до них ще в Бору, так потім і сюди приїхала, відчувши себе з часом не тільки наймичкою, але й рідною в цій сім’ї людиною. Та й повертатися додому на «варену бараболю з кисляком і чорним хлібом» не дуже кортіло. Бо Шеремети були хоч господарі, але не «пани», до столу всі сідали разом, і їжу насипали з однієї каструлі. Та й надмірною роботою не морили, бо що там її було на таку сім’ю, та ще й при двох старших жінках? Але це вже відхилення від теми. Де ж та, питається, школа? Ледве віднайшов, проте тільки сам будинок. Бо школу, виявляється, вибудували нову, а тут уже давно розташувалися всілякі контори. Володимир обійшов приміщення довкола. Тільки де подівся той великий двір, в якому він гамселив дешевого гумового м’яча? Бо шкіряні були дефіцитом та й марнотратством вважалося витрачати гроші на таку дурницю. Батьки і у власному житті, і в його вихованні дотримувалися принципу простого: « у людей немає, то й ми обійдемося. Нічого біднішим очі колоти...» А тому бігав він влітку босоніж, як і всі сусідські діти, і бавився переважно саморобними іграшками. А забава в хлопчаків у ті часи була одна – грати у війну. Володимир пам’ятає, як одного разу вони так на купі піску розігрували танковий бій. В обідню перерву мимо проходив батько. Як завжди акуратний, гінкий, підтягнутий, з бойовим орденом на коверкотовій гімнастерці. Мовчки зупинився, суворо глянув на сина, коротко кинув: «У твоєму віці вже треба не в пісочку бавитись та казочки слухати, а чимось серйознішим займатися». Сказав і пішов собі далі, не зауваживши, як у сина запалахкотіли щоки, а на очі набігли сльози. Він мовчки встав і відтоді до піску ніколи більше не наближався. І жодного разу не просив бабусю розказати казку. Дитинство закінчилось! Саме відтоді в його душі поселилися прагнення якомога швидше стати дорослим і взявся за серйозні чоловічі справи. Чи на добре сталося таке передчасне подоросління душі? Хто знає, хто може з певністю відповісти? Але те, що мимохідь сказані батьком слова залягли наріжним каменем в його єстві на все життя і визначили вирішальною мірою його подальшу долю, факт безперечний. Незважаючи на відносну заможність родини, мама не скористалася з нагоди стати домогосподинею. Щоправда, у Ланниках не вчителювала, як у Великому Бору: за кілька повоєнних років влада підготувала достатню кількість дипломованих вчителів, а ті ентузіастки, що, виконуючи наказ партії, «поїхали під бандерівські кулі вчити дітей», необачно не завершивши навчання у вузах, виявилися тепер просто непотрібними. То ж Марія Григорівна влаштувалася на запічкову посаду в редакції районної газети. В її роботі були досить цікаві, як на нинішній погляд, елементи, які свідчили про ступінь розвитку тодішніх телекомунікацій. Щоденно для райгазет по всій республіці «РАТАУ» - радіотелеграфне агентство України, - передавало офіційні новини, немов диктант, чітким голосом, з повторами по складах, з розділовими знаками. Оскільки в редакції пристойного радіоприймача не було, то мати це все ретельно записувала вдома, затим несла до друкарні. Таким чином, читач знайомився фактично з позавчорашніми новинами. І це вважалося цілком нормальним, позаяк центральні газети - «Правда», «Известия», «Правда Украины» надходили ще пізніше. Отож найоперативнішими були радіоновини, але більш-менш нормальні радіоприймачі, які б могли «ловити» Москву або Київ, в тодішній Україні були не більш розповсюдженим явищем, аніж зараз персональний комп’ютер. Володимир повільно пішов в напрямку свого тодішнього дитячого життя. Може, збереглася школа, до якої він пішов у перший клас? Одна з трьох його шкіл? Володимир уважно оглядався довкола. Вона була невеличкою, початковою, ще з польських часів. Коли навчання українською просто не проводилося. «За відсутністю необхідності», як пояснювали місцевим мешканцям польські урядовці. Тому на її стареньких партах поруч з новими, вирізаними кирилицею іменами шибеників проглядали зафарбовані, але ще помітні імена латиною. Щоправда, вони тоді не задумувались над тим, хто був до них і куди ті поділися. Виросли, та й все. Як і вони колись виростуть. А поки що - треба вчитися писати до одуріння палички, з хвостиком і без, з притиском і без, і все це чорнилами і ручкою з пером, хоча й сучасним металевим, але зробленим на зразок стародавнього гусячого, яким ще Ломоносов писав. Про цього генія російського народу, до речі, їх вчили з першого класу, щоправда, чомусь навіть не згадуючи, що першу свою освіту він отримав і шлях в науку почав саме в Україні, в Києво-Могилянській академії. Скоріш за все, їх молоденька вчителька сама того не знала, бо її також тому не вчили. Шеремет провів рукою по обличчю, ніби відганяючи давній сон. Чи то навпаки, стираючи пізніші нашарування? Бо якщо глянути неупереджено, то їх усіх справді тоді ледь не з пелюшок привчали, що все правильне, хороше, справедливе, розумне й світле йде лише з одного напрямку - звідти, де сходить сонце, - зі Сходу, з Москви, з Кремля, від товариша Сталіна, портрет якого в однострої «Генералиссимуса Советского Союза» висів над класною дошкою. Як він тепер здогадується - мабуть на тому самому цв’яху, на якому за часів молодості тих парт, за якими вони сиділи, був портрет маршала Польщі Юзефа Пілсудського. Портрет «вождя народів» був не тальки на стіні, але й в «Букварі». Разом з портретом В’ячеслава Михайловича Молотова, тодішнього «прем’єр-міністра». Під портретом - короткі біографії вождів, які вони, семирічні діти, повинні були знати. І не будь-як, а - дослівно, на пам’ять. Бо Сталін - то найперший чоловік, самий-самий. І перший секретар, і «генералісимус». Ніби як в них в школі директор - всі знають, що він найголовнішій для всіх - і для них, учнів, і для технічок, і навіть для учителів, але хто він і де є? Але всі бояться, що він прийде з перевіркою. Щоправда, на відміну від директора школи той знаходиться не тут, в Ланниках, а десь там, аж в Москві, в Кремлі. Молотов - його заступник, ніби як завуч у них в школі, тільки й того, що вкупі з завгоспом. Він більше по цивільній, по господарчій частині. Хоча і цей так само від них далеко, як і той, десь там - над всіми... Праворуч витнувся колишній районний клуб, в якому він передивився всі тодішні фільми. Кіно на початку п’ятидесятих років вважалося незрівняним дивом, воно було чарівним вікном в інший великий, героїчний, прекрасний світ. Особисто йому найбільше сподобалася і запам’яталася кінострічка «Кубанские казаки». Незадовго перед тим батько привіз із Теренграду дитячу книжечку про Кубанський козачий корпус. Вона складалася з безлічі малюнків, на яких були зображені і самі козаки, і їхня зброя - розцяцьковані шашки та кинджали, яскраві різноманітні однострої - черкески, бешмети, бурки, башлики, баскі коні - гніді, вороні, білі, сірі в яблуках. Це все вражало дитячу уяву, тим більше, що за словами батька вони також, як і ми, були нащадками запорозьких козаків. А тут на весь екран їх показують, таких заможних і щасливих! Веселі, ситі, співучі, в яскравих черкесках і бешметах усіх кольорів райдуги, в папахах-кубанках - куди там місцевим вуйкам! Це вже потім він прочитав в газетах і книжках, що таке кіномистецтво називається «лакірованіє дєйствітєльності». Після цього «Кубанських козаків» кудись сховали, а зараз знову крутять по телевізору, ніби нічого й не сталося. І люди залюбки дивляться… Пояснення просте: затиснутій лещатами безпросвітних буднів людині підсвідомо хочеться бодай на екрані побачити нормальне, світле життя. Що колись, що зараз. Що тодішньому селянинові - західняку, замордованому за свій не такий уже довгий вік щонайменше трьома-чотирма змінами влади та більш ніж десятком років воєн, коли його грабували всі, хто був при зброї, ще й душевно скаліченому насильницькою колективізацією. Що нинішньому селянину - його синові, який усе своє життя змушений був покласти на той ненависний батькові колгосп, а тепер виявляється, що намарне, що тепер треба знову починати господарювати, як колись тато. Але вже без коней, без реманенту і всього іншого необхідного... «То дай хоч кіно-сі подивлю, як-то люди живуть...» І дивляться й давніх «Кубанських козаків», і нинішні мелодрами підряд - індійські, латиноамериканські, і всі, які тільки є. Знову в сподіванні на краще майбутнє. Яке їм тоді обіцяли комуністи, а тепер – псевдодемократи… Шеремет зупинився на хвилину, оглянув колишній клуб. «Колишній», бо він був тоді на швидкоруч перебудований із польського костелу і за ці роки разюче підупав. Але зараз тут якась будівельна метушня. Невже під костел повертають? Так поляки нібито звідси всі виїхали, а церкву, до якої ходили українці, ніхто й не рушив ніколи. Володимир привітався з робітниками, які охоче розповіли, що тут буде греко-католицька церква. В нього аж брови догори поповзли від здивування: цей край ще з часів поділу Речі Посполитої увійшов до складу Російської імперії і офіційною церквою тут двісті років була російська православна. Римсько-католицьку церкву російські власті ще так-сяк терпіли, бо надто вже цупко за неї поляки трималися. А виселити їх звідси геть, як це зробили «совіти», ні самому царю-батюшці, ні його оточенню навіть на думку не спадало. Але ж уніати? Та їх православна церква навіть на дух не переносила! То що ж тепер сталося, в чому причина такого навіть не ренесансу, а започаткування тут греко-католицтва? Виявляється, причина в тому, що на думку декого з місцевого люду православна церква як була російською за часів російської імперії, а потім СРСР, так нею залишилася і в незалежній Україні. Тільки й того, що для видимості стала називатися нібито Українською. Але ж людей не обманеш, принаймні - всіх. Національно свідомі й тямовиті швиденько розібралися, звідки цією Українською церквою правлять і де патріарх сидить. Виявляється, так само і там само - з Москви і в Москві. Ну, а тут звідкись із Львівщини молодий священик об’явився, отець Миколай. Розмовляє виключно українською, так і службу править, та все за неньку - Україну і її незалежність на кожній службі помолитися пропонує. Тому-то люди до нього й потяглися… Спочатку почали з кімнатки в занедбаному старому клубі, а тепер ось всю будівлю спромоглися. Шеремет лише тяжко зітхнув. І тут розбрат! Ісус Христос один, земля одна, миряни в усіх церквах - українці, всі священики-українці, всі церкви - українські (принаймні так себе називають), всі – православні, принаймні, православного обряду. Тільки й різниці, що в одній службу правлять малозрозумілою церковнослов’янською мовою, а точніше зрусифікованою давньоболгарською, а в інших - рафінованою українською. Чи, може, суть у тому, хто кому підлягає? Бо одна підлягає Московському патріархатові, а друга - Папі Римському. А є ж ще й Українська православна церква зі своїм Київським патріархатом, і Українська автокефальна православна церква. І кожна вважає себе єдиною істинною, і владика кожної називає себе слугою Божим і молиться одному Богові. Але якщо Бог справді є на небі, то чому не врозумить, не спонукає своїх провідних слуг простягти один одному руки і об’єднатися? І тим об’єднати, духовно скріпити свій народ? Чи то комусь вигідно, щоб українці були кожний сам по собі? Дуже схоже, що так. Коли навіть йому, далекій від релігії людині, і то у вічі впадає ця прикра церковна міжусобиця. Як у давньоруських князів перед татаро-монгольською навалою… - Помагай Вам Біг! – побажав на прощання робітникам. - І вам дай Боже здоров’я! «Холодне літо п’ятдесят третього…» Десь поблизу праворуч стояв будиночок, в якому мешкали на половину перший секретар райкому партії Криворучко і голова райвиконкому. Володимир не раз задумувався над причиною скромності в побуті і повсякденному житті партійно-радянських керівників післявоєнної доби, яких не проклинає зараз хіба що ледачий, і таких проклиначів чим ближче до вищої влади, тим більше. Але ж хіба тодішні «власть імущі» середнього рангу дозволяли собі бодай частку того, що чинять нинішні? Не кажучи вже, що нижчого? Де жили тодішні «можновладці» районного масштабу? В таких самих хатах, як і прості смертні. Щоправда, інколи господарі осель просто відмовлялися брати платню за оренду житла. Бо вважалося за честь, за ознаку великої довіри прийняти на постій високе начальство. Тим паче, що те житло пустувало й не приносило ніякої користі, бо бажаючих орендувати стелю над головою в селі по пальцях можна перелічити: всі ж при своєму, «газди». Хіба що прибулі «совіти». Про будівництво власної хати «партсовактивіст» і думати не міг, він повинен був день і ніч перейматись інтересами партії й держави. «Личные интересы ставит више общественных» - таке формулювання в характеристиці означало: «гаплик, фініта ля комедіа». Такого партія не прощала «рядовим бойцам партії». Як вони виживали? Власне, як усі. Ведучи власне господарство, тримаючи курей, гусей, свиней, а то й корів. В чому ходили? Тепер смішно згадувати. Основні кадри «партсовактивістів» ще доношували свій військовий одяг. Ті ж, хто не був на фронті, носили «партійну форму» - вбрання, скроєне не особливий, схожий на військовий, але все ж відмінний фасон. Кашкет, галіфе і, безумовно, френч. Але такого слова ніхто тоді навіть не знав, а якщо знав, то мовчав. Бо для всіх то була «сталінка». За воєнних і перших повоєнних часів - кольору «хакі», потім - сіро-синіх кольорів. Влітку кашкет і «сталінка» були з полотна, або з чесучі кремового кольору. Ну, і доповнювали вбрання, безперечно, хромові чоботи. Не такі, як носили місцеві заможні вуйки, з твердими халявами, у вигляді пляшок, на польський манер, як звикли робити місцеві чоботарі, а на зразок радянських офіцерських із м’якими халявами «гармошкою». Скільки ж воно проіснувала, та партійна уніформа? Володимир задумався: та дай Бог пам’яті, ще років із двадцять п’ять по смерті Сталіна, а, може, і всі тридцять, бо ще не так давно він зустрічав улітку дідків у чесучевих «сталінках». Щоправда, вже без галіфе, без чобіт і картузів, а в сандаліях і солом’яних капелюхах. Але з номенклатурно-значним виразом на обличчях і різного роду червонопрапорно-ленінськими значками на досить потертому часом й історією вбранні. Дивлячись на них зі свого сьогодення, Шеремет думав про себе: невже вони жили часом із квасом, а порою з водою, ризикуючи власним життям і що страхітливіше - життям своїх родин, тільки заради тієї напівжебрацької платні? Або від страху перед Системою, гвинтиком якої ти є, і приречений робити те, що вона від тебе вимагає? Дуже сумнівно! Бо є тисячі способів, як уникнути, сховатися, піти на спокійнішу і хлібнішу роботу. Але ж вони йшли на непевність, на небезпеку, на підстрельне життя. Чому? На це не можна однозначно відповісти. Певно, було і одне, і друге, і третє, і ... Одне слово, багатофакторність. Але тоді вони навряд чи анатомували всі ці фактори поодинці. Все ж було щось вирішальне. По-перше - ідея, по-друге - одвічне прагнення людини до влади. Ким вони, ці «совіти», весь «совпартактів», були в Союзі? Та здебільшого пересічними службовцями. А ким стали в Західній Україні? Переважно на один, а то навіть і на два суспільні шабелі вище. А яку владу отримали? Ось простий приклад: «16 января 1945 года участковый уполномоченный Богородчанского районного отделения НКВД Станиславской области Глазков вместе с сержантом, будучи вооруженными, пошли в село, зашли в один из домов, отобрали там водку и деньги, напились пьяными и стали ходить по квартирам, нанося угрозы и оскорбления местному населению. В одном из домов они собрали пять женщин, которым приказали снять с себя всю одежду, затем заставили их лечь нагими на пол. Глазков и Шаповалов начали избивать их. После этого они по пути подожгли дом...» (Сергійчук В.І., с. 237.) Та де ще таке могло статися в «Союзє нєрушимом рєспублік свободних», окрім України та Прибалтики? Та в рідній для Глазкова й Шаповалова Московщині їх «мужикі сразу на віли поднялі би». А якби тут, в Західній Україні, таке справедливе діло вуйки вчинили, піднявся б галас про «актівноє проявлєніє бандітізма», «озвєрєлиє бандеровци…» і т.д. і т.п. Подібних мерзотників у будь-якій нації вистачає. Були такі й серед «хлопців з лісу». Їх теж п’янила влада над життям противників. Але було ж ще й моральне підгрунтя. Бо хто ж з людей з нормальною психікою хоче бути просто вбивцею? Кожен хоче мати ідейне обгрунтування. Бо якщо тільки жадоба влади над собі подібними, то це тоді - садизм і справжній бандитизм. Що з одного, що з іншого боку. То що ж виходить - одні властолюбці билися проти інших, одні - протизаконними, м’яко кажучи, методами, а інші - бандитськими? Цілком очевидно, що не так. Бо влада варта чогось тільки тоді, коли є життя, А небезпека, жагуча і постійна небезпека була що в водних, що в інших. Тож, мабуть, головним чинником у всіх протиборців тих часів все ж була ідея. І яким би прикрим це комусь не видавалося, але цілком очевидно: ідея «бандерівців», ОУН-УПА щодо побудови Української Самостійної Соборної Держави була гідною самопожертви, а принесена прийшлими ідея «пролєтарского інтернаціоналізма» і «свєтлого коммуністічєского будущєго» виявилася ефемерною фікцією. Та все це лишилося в минулому. Для Шереметів життя в Ланниках докорінно відрізнялося від життя у Великому Бору. Тут вже щоденних чуток про якісь там «банди» не було. Шеремет-старший, як завжди, з ранку до пізньої ночі скнів «на службі», але безпосередньої напруги якось вже не стало. Починалася інша, мирна доба. Розгром організованих мілітарних сил УПА відбувся якраз перед народженням Володимира. Не витримавши разючих ударів спеціально підготовлених військ НКВД, УПА перейшли до боротьби переважно окремими боївками чисельністю до десяти чоловік. Останні об’єднувалися в чоти, сотні, іноді й в курені лише за необхідності проведення значних збройних акцій. Однак цей етап не був тривалим. Вже в 1947 році в захоплених документах ОУН-УПА відчувалося дихання розпачу й відчаю: категоричний наказ боротися лише окремими боївками, уникати сутичок із переважаючими силами каральних військ; нових людей не вербувати, а при нагальній потребі ретельно перевіряти: адже агентура НКВС-НКДБ заслана практично всюди. Отож, обережність, обережність і ще раз обережність! В принципі то був ще не кінець, але вже його цілком реальна ознака. Після 1948-го почалася агонія. Ні, організація ще існувала, була ідея, були патріоти, які за цією ідеєю йшли і вели за собою інших, але була і втома, яка дедалі більше наростала. Втома і розчарування. Не так в ідеї, як в можливості перемогти цю велетенську й безпощадну «совітську» Систему. А національна ідея, ідея волі й державної незалежної України ще довго жевріла серед широких верств населення. І штовхала учнів радянських шкіл, зовсім хлопчаків брати до рук зброю і здійснювати терористичні акти проти своїх же односільців, вчиняти диверсії в новостворених колгоспах і МТС. Але то вже було затухання на плесі життя хвиль, породжених вибухом жертовної Боротьби. Люди просто втомилися. І від тих, що з Тризубами, і від тих, що з Зірками. Вони, трударі-хлібороби з діда-прадіда, прагнули одного - спокійно заробляти на хліб насущний і так само спокійно користуватися плодами своєї праці. Кілька десятиліть кривавих катаклізмів виснажили селянську душу. Тільки подумати і то збожеволіти можна: спочатку була надія на власну державу і кривава боротьба в 1914-1920 роки; потім польська окупація і не менш кривава «пацифікація» наприкінці двадцятих; в 1939-му «совіти» скинули поляків, але в 1941-му їх самих вигнали фашисти, в 1944-му вони знову з’явилися в ролі «визволителів». А наші «хлопці» все воюють та воюють і з тими, і з другими, а тепер із третіми. І кінця-краю не видно цій різанині. Питається: «скіко» можна? Втомлені люди починали звикати до думки, що рано чи пізно, але вони перестануть ділитися на «місцевих» і «совітів», що вони є громадянами однієї держави. І хоча «партсовактів» все ще тримав по домівках зброю, але нагод для її застосування за призначенням практично вже не виникало. Сила солому ломить, як кажуть у народі. Або як чіткіше сказав один із курінних УПА на допиті у відділку МВС: «Ви вмієте шукати, від вас вже не сховатися ніде». Відтоді, як їх змусили ховатися, їхня справа була програна. І залишається тільки дивуватися, як довго вони намагалися боротися, чинити опір. Задля чого? Чинник матеріального порядку відпадав одразу. Бо хто бодай одну осінь-зиму перебув у криївці, а тим більше в лісовому схроні, той подібного ворогу своєму не побажає. Тим більше, що вони всі були не з тих людей, які матеріально щось втратили після приходу радянської влади. Бо багатіями в цьому краї якщо й були, то в основному поляки. А українці - переважно бідаки-середняки. Та ще вийшла з їхнього середовища, хоча й з великими потугами всієї родини, дрібна інтелігенція. Для них «совіти» були ажніяк не гірші від польської влади, навіть, ліпші. То чому ж вони взялися до зброї і так довго її не складали? Якщо не матеріальний чинник, значить, духовний. Ідея УССД - Української самостійної соборної держави, яка засіла в умах цих людей і змушувала їх не тільки жертвувати собою, але й подвигала на те, щоб примушувати до цього інших. Бо справжні українці, а тим паче західні, споконвіку були виховані в боротьбі за свою національну осібність. Бодай «хохляцьку», бодай «хлопську», але свою. І не стільки осібність, як гідність. В період його, Володимира, перебування в Ланниках організований опір радянській владі був фактично зломлений. Одиниці, бойовиків, що залишилися, стали швидше об’єктом для полювання, аніж серйозною загрозою. Після ліквідації повоєнної руйнації настав час бурхливого будівництва. І хоча в Ланниках під час війни особливих руйнувань не сталося, але будувати багато чого треба було. Якщо за Польщі тут правив один «війт» - сільський староста з кількома урядовцями, то тепер виник цілий «район» з численними його конторами. Щонайперше вибудували новий осередок для силових структур - відділів МДБ, МВС, міліції. Затим начальнику МДБ надали можливість звестити житло і для себе. Але зовсім не такі власні палаци, які воздвигають зараз відповідні районні верхоправи. Як глянути з екологічної точки зору, то нині Шереметові нізащо б не дозволили будувати таке одоробло. І не тому, що на шість душ спромігся лише на три кімнати без елементарних санітарних зручностей, а тому що споруджував зі «шлакобетону» - залишків перегорілого вугілля, перемішаних із цементом. Але хіба тоді хто думав про екологію? Тоді потрібен був свій дах над головою. Де він, до речі, той будиночок? Шеремет оглянувся довкола. Та он же він, мабуть. Але який маленький? Може, таким здається на тлі широковіконної школи? А де ж обійстя того чоловіка, частину городу якого одрізали для облаштування службового помешкання начальника районного відділу МДБ? Хто його тепер знає. Він уже тоді був не молодий і чомусь без руки. На Першій світовій війні чи на Другій його скалічило - невідомо. Володимир пам’ятає, прийшов до них порозмовляти «за жість». Батька, як на гріх, вдома не було, тому відчинила мати, і вони про щось досить довго балакали. Але пішов він заспокоєний, «дякуючи пані за розуміння». А батько потім сварився: «Навіщо ти відчинила, а якби він гранату кинув?» Хоча для чого б він те робив, якщо його красуня-донька на свято Нового 1954-го року на бал-маскарад в сільському клубі вбралася в уніформу лейтенанта Радянської армії, завдяки чому стала принцесою свята? Все змішалося в ті часи, старе і нове. Старе вже нове визнало, а нове все ще ставилося до старого з насторогою. І, як з’ясувалося, недаремно й небезпідставно. Шеремет зупинився перед хвірткою, оглянувся довкола. Де б вони не мешкали, біля їхніх вікон завжди був розкішний квітник і мало хто проходив мимо не зупинившись, аби помилуватися розмаїттям живих барв. Нинішні господарі, видно, цим не дуже переймаються. А шкода… А де ж та груша-медівка, довкола якої завжди гули бджоли, коли починали доспівати її бурштиново-сонячні плоди-колбочки? Досить тверді, але такі солодкі? Теж немає. На цьому місці тепер ворота і в’їзд до гаража, якого також, звичайно, не було. Бо приватна машина тоді була одна на весь райцентр - у першого секретаря райкому. І не тому, що він її дуже потребував, просто Петро Іванович Криворучко як «потомствений робочий» любив покопирсатися в машині. І щоб даремно не стояла гасав по окрузі службових справах. Зненацька Володимирові спливла на пам’ять курйозна ситуація, випадковим свідком якої він став. Якраз тоді вони виїхали у відпустку до батькової рідні у Запоріжжя. Чоловік батькової сестри, шофер першого класу, зустрів їх на власному «Москвичу», повозив по місту. Коли жінки порозходилися спати, вони вдвох продовжили «бесіду». Щоправда, в основному Федір Іванович, бо батько майже не вживав. І от він, вже добре «підігрітий», питає: - Ти скажи мені, Вася, почому собі машину не купиш? Спантеличений таким запитанням, батько здвигнув плечима: - Та я, звичайно, можу її придбати, але навіщо? Скажуть: Шеремет, замість щоб займатися службою, опікується особистими справами. Ні, мені це не потрібно. Цікаво, хто ж тепер тут займається «особистими справами»? Господар років сорока досить доброзичливо вислухав прохання показати обійстя і особливого здивування не виказав. Бо що тут було п’ятдесят років тому і хто будував цей будинок, і хто тут тоді жив - те для нього було надто далеким. Аж раптом на дворищі показався старий вже дідуган. Він пересувався, важко спираючись на ціпка, але сиву голову тримав високо і погляд мав твердий. - Хто той чоловік, Міську? Чого хоче? Шеремет знову пояснив. Старий чіпким поглядом зміряв його з голови до п’ят і не без вагань запросив на подвір’я. Володимир, відчуваючи на собі погляд дідугана, поволі пройшовся обійстям, на якому йому ніщо ні про що вже не нагадувало, настільки багато зусиль доклали наступні господарі до облаштування на свій лад їхньої колишньої оселі. Вже зібрався подякувати і йти, коли той глухо-недобро кинув: - То ви є син Стальського? - Ні, мій батько був до нього, Шеремети наше прізвище. - Може, узвару холодного вип’єте? – голос старого трохи пом’якшав, жестом запросив сісти. Посмоктуючи напій, допитливо мовчки розглядав гостя. - Ви що, знали Василя Романовича? – порушив незручну паузу Володимир. - Та ні, я з тутешніх «кагебістів» одного Стальського прізвище запам’ятав. - Чого так? Мали проблеми з владою? - Мав, молодий чоловіче, ще й як мав… - старий задумливо дивився кудись вдалечінь вицвілими очима. – Щоправда, хто їх тоді тут не мав? Особливо перші роки по війні? - Воювали в УПА? - Так, було. – Старий ствердно хитнув головою. – Нас тоді багато стало до зброї, одразу по німцях. Свою державу будувати, без німців і без більшовиків. - І чим то для вас особисто скінчилося? - Полон і ледь не десять років таборів. В п’ятдесят третьому дивом потрапив під амністію. Та п’ять років поселення там само, в Норильську, але то вже дрібниці. - А сюди ж коли повернулися? - В п’ятдесят шостому, з поселення мене також достроково звільнили. - Допомагали адміністрації? - Ні, ні “сукою”, ні “сексотом” ніколи не був. Але їшачив на совість. Повірив, що “труд дєлаєт чєловєка свободним” – і тим шляхом до своєї волі й ішов. - А в цій хаті як опинилися? - Багато казати – мало слухати, - гірко усміхнувся старий. – Я взагалі-то не звідси, а з Рубіжної, чули таке село? Ще б не чув! Адже там був головою колгоспу Іван Петрович Друнін, старий товариш батька ще по Великому Бору. Колишній партизан і «рядовой боєць партії», номенклатура районного масштабу, він не витримав конкуренції з підростаючою “комсою” і був “кинутий на зміцнення сільського господарства”. Кілька разів вони їздили з батьками до нього в гості. Володимиру запам’ятався тоді гарний, довоєнних часів будинок, в якому жив голова і величезний фруктовий сад. - Повернувся я звідтам додому, а в моїй хаті голова колгоспу живе, - продовжував ветеран УПА. – Я йому кажу: то моя хата. А він мені: “Я етот дом у сєльсовєта купіл. Так что убірайся отсюда, сволочь бандеровская, чтоби я тєбя здєсь больше нє відєл. Ілі оп’ять загремішь, откуда вєрнулся…” Така мене образа взяла, але що мав казати? Поїхав до району, до начальника “кагебе” Стальського, де на облік мусив стати. Так, мов, і так, кажу… А він мені майже те саме, що й той голова, тільки культурніше: «Їдь, мовляв, чоловіче, звідси “подалі і не мороч голову, поки “дєло” твоє наново не почали вивчати…» Невже це був той самий чоловік? Володимир знав про цей випадок, але з уст Івана Петровича. “Звонит мне в контору дочка, что приехал в наш дом какой-то человек и заявляет, что он здесь хозяин. Ну, я сразу понял, что к чему. Схватил из сейфа пистолет, на бричку – и вперед. Приезжаю, а он здесь, в горнице расселся, чемоданы стоят. Я тогда чемоданы эти взял да с крылечка как запустил! И ему говорю: “убирайся отсюда, если не хочешь, чтобы и тебя так же с крылечка спустили. Я этот дом у сельсовета купил и теперь я здесь хозяин”. Он попробовал было повыступать, но когда я участкового вызвал – быстро притих. Повыпускали их, они теперь народ тут мутят – приехали разодетые, денег кури не клюют. Только колхозников разлагают…” - І куди ж ви поїхали? - Назад до Норильська, куди ж мені ще було податися? І на хату нову заробити, і час пересидіти. Бо зрозумів, що якщо ще рота роззявлю – насправді знову посадять. То ж від гріха подалі… - А як все-таки повернулися? - Навіть не повірите. Дружину я взяв на Півночі, вербовану, з Чорнобиля. Коли пенсію собі “сєвєрную” виробив, вирішили повернутися на материк. Самим облаштуватися вже назавжди, та й дітям якось лад дати. Але куди? До мене додому? Так я ще пам’ятав, як мене там зустріли, ходити мимо батьківської хати і не мати права зайти – то тіко душу ятрити. Та й відвик вже від села, тим більше такого дальнього. Дружина запропонувала пристати до її країв. Подивився – а чом би й ні? Грошиків на майбутнє, поки працювали на Півночі, наскладали, тоді здавалося – на все життя вистачить. Робота така-сяка, аби вдома не сидіти й якусь копійчину все ж заробити, є. Лісів, річок, озер з рибою і звіром – вдосталь, так що відпочинок для душі – гриби, риболовля, полювання, - також є. Київ з його університетом та інститутами – теж недалеко, є куди дітей спрямувати. Тож – чим не життя? Побудували обійстя собі файне, купили машину, та й почали врешті-решт жити по-людськи, не так, як коли “дєсять мєсяцев зіма, остальноє – лєто”. Однак не так сталося, як гадалося. Тільки-но хлопці виросли, молодший ще в інституті вчився, як тут бабахнула та ЧАЕС. І все нажите пішло псу під хвіст. Добре, хоч на зберкнижці ще якась копійчина була. Подумав я собі тоді подумав, і зрозумів, що це для мене є якщо не кара Божа, бо карав він мене тяжко достатньо, але принаймні знак, знамення – йди, мовляв, чоловіче, в свою землю, до кісток своїх пращурів. І хоча для нас вибудували нові хати десь під Луцьком, але кинув я все і приїхав сюди, на свою Ланниківщину. - А як же вам цю хату дали? Її ж мій батько будував, а після нас відомий вам Стальський тут жив. - Хіба? Того не знаю. Але ніхто мені нічого не давав. Я відкупив цю хату в селищної ради ледь не розвалюхою. Знаєте, як то, коли справжнього господаря немає… - Добре, ви приїхали, а діти ж ваші як? - Сини? – обличчя старого полагіднішало. – Старший – той на інженера-ядерника вивчився, живе в Києві, на тую ЧАЕС за чимось їздить. А молодший – той тут во зі мною, - показав на чолов’ягу, якого Шеремет прийняв за господаря. – Щоправда, жиє окремо, свою родину має, такий палац собі відбудував – перша кляса. А ми тутай - во зі старою доживаємо. - Палац – не палац, тату, але й не халупа, - задоволено усміхнувся “Місько”. - А що робите, чим займаєтесь? – поцікавився в нього Шеремет. - Я інженер-механік, працював спочатку і в колгоспі, і в “Агротехсервісі”, а потім свою справу започаткував. - І як, успішно? - Та не скаржуся. Почав з млина, потім крупорушку поставив, зараз земельки гектарів сімдесят зібрав. Людям роботу даю – чоловік п’ятдесят від мене сім’ї годують. Так що нічого, жити можна. А дасть Бог – і ще розмахнемося. Правда, тату? - Ти махай-махай, та не заривайся, - для годиться буркнув старий. - То у вас що, ні колгоспу, ні КСП, ні навіть агрокооперативу тепер немає? – здивувався Шеремет. - Та агрокооператив ніби він є, і ніби його й нема – на ладан дихає. Звідки ж вони в мене, оті гектари? То ж люди мені свої паї повіддавали, бо самі господарювати неспроможні. – Не без гордості пояснив Михайло. - А пан Бог – він все ж його скарав, того голову колгоспу, жи хату в мене батьківську забрав. - -Озвався раптом дід. - І яким же чином? – не без хвилювання спитав Шеремет. Бо ж йому була не байдужою доля тієї родини – безперечно чесних, роботящих і по-своєму порядних людей. - Спочатку сина позбавив – той не втримав життя під батьківським тиранством і подався з дому геть аж на Дальній Схід. Шеремет знав про ту історію, але промовчав. То була свого роду трагедія молодого сільського агронома, батько якого вголос заявляв, що “мєстниє – ето нє наші люді, нє совєтскіє і в моєй сємьє родствєнніков із мєстних нє будєт”. А де ж ти її візьмеш, наречену із “наших”, із “совєтскіх”, в далекому волинському селі? От і рвонув хлопець аж в далеку Находку, на берег Тихого океану, змінивши піджак сільського інтелігентна на робу будівельного робітника. Виховавши двох чужих дітей, але так і не ощаслививши власного нерозважливого батька своїми онуками. Але що там старий верзе далі? - Дочка того більшовика також щастя в житті не мала, а онука – тим більше. Її дід силоміць заганяв людей до колгоспів, а вона в перших почала їх розвалювати. Та невдало. Тому тепер бідує. - А що сталося? – поцікавився Шеремет. Бо ж пам’ятав ту Лялю зовсім маленькою дівчинкою. - Вони з чоловіком ледь не першими вирішили землю взяти, фермерами стати. Щоб хутко розбагатіти. Ніби земля вона сама без людей родить. Але обидвоє закінчували політехнічний інститут, хоча й в селі жили, однак землі толком не знають. І почалося: що не посіють або посадять, то воно в них або вимерзне, або не зійде, або вимокне, або не вродить. Роблять чорно – а ніц з того не виходить. Сидять вдома на одній бараболі, хліба навіть не завжди вдосталь. Дійшло до того, що її діти в школі в учнів силою з рук їжу виривають, що тим батьки з собою дають. Шеремет сидів, приголомшений почутим. Який тісний світ! І яке непередбачуване життя! Не маючи більше про що говорити, чемно відкланявся. За законом таксиста (як заїхав, так і виїжджай) рушив до автобусної. Озирнувся на рідний дім. І раптом, мов спалах, картина перед очима: сліпучо-білий під березневим сонцем сніг. Суцільний, без проталин, бо хоча вже й не зима, але ще і не весна. Все ж небо ясно-блакитне. І на тлі цієї життєрадісної яскравості - всюди прапори чомусь вивішують, але незвично схилені і перев’язані біля навершшя чорними стрічками. Назустріч йому батько, але якийсь відчужений і надто суворий. На запитання, що сталося, коротко кинув: - Сталін умєр, синок… Своїм дитячим розумом і серцем Володимир тоді не повністю усвідомив, що означала ця вість для дорослих, але відчув, що нагрянула велика біда. Це вже потім з’явилися настінні календарі, на обкладинці яких піонерка плакала над труною Сталіна, і все таке інше щодо вшанування пам’яті Вождя. Бо життя без Сталіна - такого собі ніхто й уявити не міг. І не тільки вони, діти, а дуже багато хто з дорослих. Він був одновладним правителем велетенської держави практично третину століття! Все, що було доброго, неодмінно пов’язувалося з його ім’ям, все лихе приписувалося «врагам народа». І хіба ж хто міг передбачити, що до історичного Двадцятого з’їзду КПРС не мине навіть трьох років... Людська пам’ять... Вона завжди була непевною і ненадійною до того, хто ще за життя претендував на її вічну пошану. Чи бодай спокій для своїх кісток. На околиці села було кладовище. Точніше два: ліворуч - греко-католицьке, а на той час вже православне, праворуч - католицьке. На одному ховали українців, на іншому - поляків і тих, котрих такими називали. Перше кладовище з його невеличкими надмогильними горбками і скромними пам’ятниками чи дерев’яними хрестами продовжувало приростати все новими сумними поселенцями і по весні прибиралося й заквітчувалося дбайливими руками й незгасаючою пам’яттю ще живих на цій землі. Зовсім інакше виглядав цвинтар навпроти. Коштовні надгробні пам’ятники майже всі порушені чи то війною, чи то людським бузувірством, величні родинні склепи - «гробівці», ці скорботні палаци для «власть імущих» із шляхетних родин, що відійшли у потойбічне життя, також давно поруйновані й пограбовані. Все поросло бур’яном, чагарями і над усім цим запустінням - похилені хрести. Та такі ж похилені скульптурні зображення жінок із пониклими в зажурі головами - шанована поляками заступниця «Матка Боска». Не вберегла... Ні самих поляків, ні навіть їхні кості в цьому краї, хоча й десяти років не минуло від виселення тутешньої частки цього народу з рідної, але не своєї для них землі. Видно добряче постаралися мародери: добротні домовини розбиті, в них безладною купою кістки, якісь клапті тканини, уламки оздоблення. В багатьох домовинах валялися шматки позументу, уривки спорядження для зброї, гудзики з одноголовим польським, а зрідка двоголовим російським орлом. За що воювали ті офіцери? Цілком очевидно, що не за таку по них пам’ять. Одначе випало саме так... Мабуть, недаремно радянські війська, відходячи з Афганістану після неоголошеної тієї безславної війни, позабирали всі ті простенькі пам’ятнички, які встановлювали в пам’ять про загиблих товаришів у гарнізонах чи на місцях їхньої загибелі. Бо кожен народ шанує на своїй землі тільки своїх полеглих, така правда життя, подобається вона комусь чи ні… А тим часом життя плинуло своєю чергою. Якось влітку до них приїхав погостювати старший батьків брат підполковник Анатолій Шеремет - один із небагатьох піхотних офіцерів, який був удостоєний ордена «Червоного прапора» (ще за прорив «лінії Манергейма») й «Ордена Суворова» - за взяття Берліна. А головне – вижив! У двох таких війнах! І не тільки вижив, але й хоробро воював, ставши в двадцять вісім років командиром полку. Тоді, на початку пятдесятих, такий візит був якщо не цілком, то вже майже безпечним. Чому «майже»? Бо в краю ще никали по закутках чи то відчайдушні, чи то озвірілі з відчаю і безвиході одинаки, які продовжували свою боротьбу. Абсолютно безперспективну, приречену, безглузду, як стало очевидним для всіх, навіть для них самих... Де він зараз, гвардії полковник у відставці Анатолій Романович Шеремет? За обов’язком військової служби все своє повоєнне життя провів у Закавказзі. Там, у Батумі живе і зараз. Приїздив в Україну востаннє на 50-річчя Перемоги. Ще досить жвавий, як на свої вісімдесят років. Не зважаючи на те, що відірвався від рідної гілки двадцятилітним, Україну добре пам’ятав, сподівався на її краще майбутнє. На відміну від Грузії, в якій змушений доживати вік. Бо надто вже старий, щоб повернутися до отчих порогів, втратив свого часу момент, а жалкувати тепер - пусте діло. Хоча в душі, звичайно, жалкував. Ще й як... Володимир наткнуся на нову згадку. Отут же був колодязь, біля якого він взимку 1953-го зустрів суворовця - сина районного військового комісара. Його, мабуть, ровесник, може трохи старший, але не такий як він, сільський хлопчак, а в гарній військовій уніформі чорного кольору з червоними погонами, кантом і лампасами. Серед сонячного іскристого снігу він виглядав, як новорічна іграшка. В повоєнні часи військова уніформа на дітях не була чимось незвичайним. Жорстоко скривджені долею вдови фронтовиків, тим паче «фронтові дружини», а по війні - «матері-одиночки», нерідко вбирали «на вихід» своїх малолітніх синів в офіцерські однострої, навіть з мініатюрними золотими погонами. Не усвідомлюючи своїм дитячим розумом всієї драматичності жіночої туги та ностальгії за щастям, яке не збулося, малий Володимир іноді заздрив тим хлопчакам. Але цей суворовець - то було щось ...! І він почав не вимагати, а благати батьків, щоб його також віддали до Суворовського училища. Бо іншого життєвого призначення для себе, як офіцер, він тоді не уявляв. Та й хіба він один? Зачате під час війни від чоловіків-воїнів, з пелюшок звикле бавитися орденами й медалями на їхніх могутніх грудях і погонами на широких плечах - те плем’я повоєнних пацанів не бачило для себе іншої, а тим більше кращої долі, як стати такими ж, як їхні батьки - героями. А це значить - офіцерами Великої армії. Мати була в розпачі: як так віддати первістка в казарму, позбавити нормального дитинства? Але чоловік є чоловік, він лише коротко сказав: «Синку! Ці училища в першу чергу для сиріт, чиї батьки загинули на фронті. В тебе що, батька немає? Ти що, сиротам хочеш дорогу перейти?» І Володимир замовк. Замовк на все життя, в справах, що стосувалися конкуренції із знедоленими… На від’їзді з Ланників закінчувався «сільський» період життя родини Шереметів. Бо Трибовель, куди було призначено батька на службу, був містом. Нехай невеликим, а все ж містом. Але то вже інша сторінка життя... Шеремет глянув на годинника - вже п’ятнадцята. До обумовленої зустрічі з Георгієм залишалося зовсім мало часу. Неспішно повернувся до автобусної. Обідати не хотілося, а от перекусити не завадило б. Побіжно кинув погляд на вітрину з меню захланної харчевні з претензійною назвою «Кафе Вітерець». Асортимент непоганий, не так як наприкінці існування «соціалістичного раю». Але невідомо, хто і як це все готує? А головне - по скільки днів воно на вітрині лежить? Тому обмежився пляшкою «мінералки». Автобус заповнився ледь наполовину і, почекавши хвилин із десять, повільно рушив. Прощавайте, Ланники, перше їхнє місце, в якому тоді врешті-решт настав у краї Мир. Бо в Трибовелі вже не тільки не стріляли, а навіть батько його часто-густо став ходити зовсім без зброї. А чому вони, власне, переїхали в Трибовель? Володимир почав повертатися до того, над чим особливо ніколи не задумувався. Було літо 1954-го року, рік із гачком після смерті Сталіна. Розстріляно Лаврентія Берію - багатолітнього всесильного керівника держбезпеки. Володимир добре пам’ятає, як вони з матір’ю вирізували зі всіх сторінок журналу «Огонек» портрети Лаврентія Павловича. «Враг народа», до того ж ще якийсь і чийсь там «шпійон»... Тільки чому 1954-го батька звільнили з «МДБ»? Після того, як за «боротьбу з бандитизмом» він був і орденом нагороджений, і по-іншому відзначений? За надмірне вживання репресивних заходів? Так товариш Володимира по Академії, також син «емгебіста», не витримав, пішов до управління, в якому працював свого часу батько, щоправда тоді вже покійний. На запитання, чи був той причетний до сумнівних справ, співробітник, що його приймав, спитав тільки одне: - В якому році був звільнений з органів ваш батько? Отримавши відповідь, що в 1967-му, лише розсміявся: - Заспокойтеся, всіх, хто був бодай чимось заплямований, ми звільнили ще в 1957-му році, принаймні - до 1960-го. Як батько тоді пережив відставку, Володимиру і зараз, будучи вже впівтора старшим від нього тодішнього, важко уявити. Хоча і його самого доля не завжди милувала, також не раз ставила на злам... Але тоді батькові було справді важко. В першу чергу морально. І навіть він, дитина, те розумів. Тим паче, що на заміну батькові негайно приїхав підполковник з обласного апарату. Одразу з усією сім’єю до їхнього аж ніяк не просторого будиночка. Володимиру запам’яталося, як той, невисокого зросту, опецькуватий, тинявся по саду і стежив, щоб урожай, який вони збирали з матір’ю, був поділений строго навпіл. Вишня до одного відра - вишня до іншого... Його дружина до такої нешляхетної роботи, як лазити по деревах і порпатися в огороді, була неспроможною. Єдине, що її турбувало, куди вдягати свої численні модні вбрання, які вона навмисне демонструвала матері, спантеличеній такою небаченою як для неї, хоча й освіченої, але сільської жінки, розкішшю. Шеремет міг лише уявити собі, які думки гризли тоді батька. Перша і головна - невже він даремно віддавав свої сили, серце й душу, щоб в цьому краї врешті-решт запанували лад і спокій? На чий лад - то вже інша справа. Від нього вимагали, щоб на «радянський» - він так і робив. Тим більше, що сам в те щиро вірив - в радянську Україну. В якій був вихований і виріс. Головне - що до його методів «партія», як любили себе величати різного калібру партійні функціонери, претензій не мала. Хоча тоді, в перші місяці і роки по смерті «великого вождя», ох як шукали в тодішніх «емгебістах», чи нема бува чого, щоб притягти до відповідальності «за нарушеніє соціалістіческой законності». Або навіть «революціонной». Незважаючи на те, що революція була вже більш ніж тридцять років тому. А що таке «революціонная законность» - то тепер навіть діти знають... Однак, як не шукали «криміналу» - так і не знайшли... Бо за чим - за чим, а за дотриманням законності він пильнував. І з прокурорами розбіжностей не мав ніколи. Ні особистих, ні тим більше службових. Друга проблема, яка гризла тоді, вочевидь, Шеремета-старшого, була проста й давня, як світ, але актуальна для всіх чоловіків всіх земель, народів, віросповідань і політичних переконань. Це - чим і як годувати сім’ю, і чималеньку - дружина, двоє дітей, ще й старенька мати. На яку він навіть пенсію за загиблих на війні трьох синів - своїх братів, - не оформляв. Щоб не обтяжувати державу, якій і без того скрутно... А тепер скрутно йому, тому, хто цій державі служив вірою і правдою, але виявився непотрібним. Що ж робити? Шукати правду? Але він прослужив в «органах» вже більш ніж десять років і добре знав, чим в їх структурі закінчується таке «правдокопатєльство». Залишалось одне - шукати роботу. Але що він вмів? Маючи за плечима «ФЗУ» - фабрично-заводське училище при Запорізькому алюмінійовому заводі й спеціальність слюсаря-лекальника вищого розряду? Що йому тут, в цьому селі тепер робити? А кому він потрібний в рідному Запоріжжі, звільнений з незрозумілих причин майор держбезпеки? З партійним квитком, без жодного партійного й службового стягнення, але - без погонів? Що за підозрілий тип? Це по-перше. По-друге - що він знає, окрім того, що «дело Ленина - Сталина живет и побеждает»? Як керувати людьми, щоб вони виконали поставлене завдання хоч в бою, хоч на колгоспному полі? Так «это еще надо посмотреть...» А що вміє, окрім як виявляти ворогів держави, ставати, якщо потрібно, з одним своїм «стволом» проти трьох ворожих? Так такі знання і вміння мало кому і де потрібні, окрім як там, де з ним розпрощались… Щоправда була ще одна структура, де його вміння й досвід могли стати в нагоді. Але вона, як за тих часів, і «рейтингом» була набагато нижчою, і платнею, і всім таким іншим. А звідси біднішою і відповідними кадрами. Тому після необхідних формальностей Шеремета-старшого швиденько зарахували на службу до МВС. Для Володимира це надовго залишалося загадкою - чому ж, питається, Шеремета-старшого звільнили тоді з МДБ, але дозволили перейти на рівнозначну посаду до МВС? Якби винен був - то ще б тоді розпрощалися зовсім. А якщо дозволили до ВМС - то кому тоді в МДБ він заважав? Старий чекіст Шеремет-старший завжди вважав за краще мовчати. Однак Володимир все ж віднайшов, що причиною стало непорозуміння з завідуючим відділом адміністративних органів Обкому КП(б)У Козачковим, який саме влітку 1953-го року перевіряв роботу «органів» у них в Ланниках. Що то був за чоловік і що послугувало причиною конфлікту - він не знає. Знає лише, що по передчасній наглій смерті останнього за кілька років по тому, в його квартирі були знайдені величезні запаси різного і всілякого. І не тільки тих зразків, що вироблялись в їхній області. Істотно, що не за получку заввідділом обкому партії вони були створені. А тоді з цим було строго. І Шеремет ні собі не дозволяв, тобто - сам не брав, ані, істотно, не давав, бодай з тієї ж причини. Та й в інших житейських справах не був дуже спритним - ні віддано до очей зазирнути, ні вчасно щось лоскотно-приємне сказати, ні «рибалку-охоту організовать...» «Подхалім, взяточнік, крохобор, двурушнік, бєспрінціпний» - то в його устах звучало на межі брутальної лайки, якої Володимир, до речі, так жодного разу за все своє довге життя від нього й не почув. Маючи такі ідеали і чесноти, то ж чи слід дивуватись, що таке трапилося з ним по службі? Якщо треба вибирати між «гнучким і понятливим», з одного боку, і «принциповим службістом» - з іншого, то кого вибирає пересічний начальничок? Питань нема... А тому він змушений був лише мовчки перенести це незаслужене приниження і спаплюження. «Сіді і нє рипайся, раз партія счітаєт нужним...» Стукнули тебе «фейсом об тейбл» - утрися і подякуй, що зовсім не викинули, а надали можливість перейти до спорідненої структури. І ще раз скажи спасибі, що ті залюбки прийняли, причому не на сільський райвідділ, а – в старовинне містечко, князівське ще з часів Київської Русі. То ж - «скажі спасібо і вкаливай!» І він «вкалував». Так само добросовісно, як коли служив в армії, потім в НКДБ - МДБ, тепер ось тут - в МВС. А фактично - в міліції. Як він не любив спочатку навіть самого того слова – міліція! З її темно-синьою уніформою, скопійованою з жандармів царських часів. Як, до речі, і армійська – з тієї армії. Але про подібні аналогії «табу» було навіть думати. І армія - то була Армія, любов і повагу до якої Шеремет-старший проніс у своєму серці від часів своєї строкової служби, яку відбував ще за довоєнних часів. Наркомом оборони тоді був «пєрвий красний офіцер» Маршал Радянського Союзу Ворошилов Климент Єфремович, який заявляв: «...в армії є лише два командири - я і сержант». І в тій Армії надзвичайною подією була банальна нині «самоволка», а що то воно таке - «нестатутні взаємини» і як взагалі таке може бути - ніхто навіть уявити собі не міг. Бо за «самоволку» автоматично давали на показовому суді до п’яти років, а за щось більше - не треба багато напружувати уяву... Поки ж що для Шеремета-старшого наставав у житті новий етап. З одного боку складніший, а з іншого-навіть легший. Легший тому, що апріорно й першопочатково-відначально тут була відсутня проблема правильності вибору й справедливості своїх діянь. Тепер щодо того, ким і хто є твій супротивник навіть сумнівів або моральної гризоти бути не могло. Бо карний злочинець - він і є злочинець, незалежно від національності, віросповідання і яких би там не було політичних переконань. А «не убий, не укради» - то все заповіді Божі зі стародавніх часів. Але то вже все було потім, коли вони переїдуть до того старовинного містечка, в якому він буде завтра. А зараз - до Георгія і на сьогодні - досить. Георгій Автобус бадьоро добігав до Міста. Шеремет вийшов на зупинку раніше, на східному перехресті. Звідси до помешкання брата має десь ходити і тролейбус, і автобус. Спитав якогось чоловіка, свого ровесника, приблизно. Той у відповідь: - Нет, не знаю, я в этих районах плохо ориентируюсь. Врешті, з’ясував, що їхати їм в один бік. Володимир вирішив розговорити чоловіка - що за один і як сюди залетів. Бо ж за вимовою - чистий росіянин. Виявляється - колишній офіцер, підполковник. Чугунов Валерій Петрович. Сам родом з Уралу, там і училище військове закінчив, дружина - з Теренградщини. Останнє місце служби - «Дальний Восток». Звідти і звільнився в запас напочатку дев’яностих. Там, у глухому гарнізоні, залишатися не було чого. Повертатися на рідний Урал? Так там ніхто не чекає, заводи один за одним зупиняються. Їхати до сина-офіцера? Так той нещодавно тільки почав свою офіцерську службу в такому ж гарнізоні, але в Сибіру. І хто зна, скільки він ще їх змінить, тих гарнізонів. Доньці за рік школу закінчувати, вчити десь треба. «Думали-думали, гадали-гадали, в конце-концов жена заявила: Ты как хочешь, а мы с дочкой поедем на Украину, на Родину. Хватит, я с тобой помоталась... Ну а я же куда, без них-то? Вот и приехал...» - Ну і як, не жалкуєте? - А чего жалеть-то? Устроились, ничего, нормально. Дочка техникум вон закончила, работает. Очередь на квартиру подходит, Так что ничего, жить можно. Володимир поглибив питання, спробував жартома спровокувати на відвертість: - Ну а місцеві «хлопці-бандерівці» не докучають, не ображають? Навіщо, мовляв, приїхав. Та й мови, бачу так і не знаєте аніскільки, одразу видно... Однак Чугунов він і є Чугунов, зреагував на повному серйозі: - Какие там бандеровцы? Да их тут давным-давно нет. И, кроме того, - а что мне с ними делить? У них свои дела, у меня - свои. - Ну як же, вони он всі за незалежну Україну, без Росії... Той підозріливо глянув на нього: - Я не знаю, кто Вы, но я вижу к чему вы клоните... Если уж так хотите знать, то я считаю, что для нас, русских здесь, в Украине, это не проблема. По крайней мере, для меня лично. Каждый народ имеет право на свою жизнь. Да, были вместе. Да, хорошо бы, чтобы и дальше так. Но раз наши дураки в Москве, в Кремле не сумели с умом править, чтобы украинцы не обижались и не отделялись - что же теперь делать... Они и теперь без особого ума правят - у меня сын уже и в Таджикистане успел повоевать, и в Чечне, и в Дагестане. И ранен был, и заразу там какую-то не раз уже хватал. И во имя чего? Во имя того, что мы в свое время тот Туркестан и Кавказ с кровью взяли, а теперь одних на свободу отпустили, а других - не хотим? Где же логика? Майором всего ничего ходит, а вся грудь в орденах. А ему оно надо? Такое величие России? Ценой его здоровья, а не дай Бог - и жизни? Я ему сказал: бросай к чертовой матери эту службу и эти свои подвиги, еще неизвестно, как потом обернется, как бы на вас потом люди пальцами не показывали, «афганцы» вон в свое время хлебнули. Приезжай, говорю, сюда, тут разберемся, устроимся как-нибудь. Украина - это тебе не Урал и не Сибирь, тут от холода не околеешь и с голоду не умрешь... - Ну і як, що син каже? - Да ничего, думает все. У него жена - донская казачка, а они что-то «хохлов» не больно-то любят. Да и надежда есть в Северо-Кавказский округ на службу попасть, ближе к Дону, туда сейчас войск понагнали - чуть ли не как в свое время на Дальний Восток. - Ну а те, що їздити ніби тепер важко, митниця, приміром, не турбує? - Та какое там «важко»? Тяжело тем, кто прет с собой все мешками и ящиками, - спекулянтам. А мне, если у меня всего-то пару шматков сала да горилки с перцем пару бутылок - чего мне «важко»? Вот что билет стоит, не наездишься - это действительно проблема. Так это ни от Украины не зависит, ни от России, это - экономика. Хоть вместе мы, хоть врозь, а билет - он денег стоит. Шеремет нерідко зустрічав таких поміркованих і розсудливих, незважаючи на зовнішню простоту, людей. - А що мови української не знаєте - не заважає? Не ображають, не обзивають «москалем» чи «кацапом»? - Да нет, в принципе. Если и найдется иногда какой дурак - так таких везде хватает, в семье не без урода, как говорится. Нет, с этим проблем нет. А что касается «мовы», так мова у меня своя, у них - своя, а друг друга все равно понимаем без переводчика. Ну а учить - так поздно мне уже учить, да и язык не туда стоит, по правде сказать русак я кондовый. Дочка - та разговаривать научилась, вполне хватает. А внучка - та уже учится по-настоящему, чтобы знать, как следует. - А за зятя кого маєте? - Хороший парень, серьезный. Ремонтом машин занимается. Знаете, иномарок этих подержанных сейчас понапривозили, а они ведь уже «сыпаться» многие начинают, через тысячу-другую километров. Вот он их и «поднимает», «лежачих» да «убитых». Я же и имел в виду, сыну когда сюда предлагал, чтобы они вместе работали, какое-нибудь свое дело слепили, вдвоем-то сподручней. - А звідки зять, хто такий? Зі Сходу чи місцевий? - Отсюда, из Теренграда. Дедушка с бабушкой в одном селе с родителями жены моей живут. - Цікава родина, нічого не скажеш. Ну а вдома ви разом як спілкуєтесь, якою мовою? - А кто как. Я - на русском, жена - больше на украинском, дочь - больше на русском, зять - на украинском, ну а внучка - та одинаково шпарит что на одном, что на другом. За розмовою Шеремет ледь не прогавив свою зупинку. Похапцем, але щиро попрощався, від душі побажав всього найкращого. Побільше б таких «уральців» серед тих «русскоязичніков», що в Україну не тільки понаїхали, а й тут народилися. Скільки б сил і енергії було на користь суспільству спрямовано, а не розтрачено марно в нікому не потрібних, «глупих», як тут кажуть, дискусіях стосовно «равноправія», «двуязичія», «общіх історичєскіх судєб». Оці суперечки ще нікому нічого доброго не принесли - ні Україні, ні Росії. Ні «щирим українцям», ні «русским на Украине», як вони себе вважають, продовжуючи в наш час давні історичні традиції. Ані «українцям російського походження», якими воліють їх називати деякі українські діячі, посилаючись на міжнародні норми й правила. Всьому свій час. Він розсудить і все поставить на свої місця. І цей відставний офіцер з його такою строкатою і долею, і родиною - яскраве і характерно тому свідчення. Від автобусної зупинки до оселі Георгія не більше п’яти хвилин ходу. Володимир в свої нечасті приїзди до Теренграду завжди навідував двоюрідного брата. Голова сімейства багато років пропрацював на заводі сільськогосподарського машинобудування або просто на «комбайновому». Висококваліфікований робітник, затим бригадир, він навіть обирався депутатом міської ради, портрет завжди красувався на заводській Дошці пошани. Дружина Людмила тривалий час була офіціанткою в престижному ресторані. Обоє заробляли непогано, відповідно й жили - без розкошів, але вистачало і їм, і двом їхнім синам. Неждано часи змінилися: завод уже кілька років, як зупинився, в дружини її ресторація теж забуксувала, матеріальне становище сім’ї наближалося до катастрофи. А тут ще й сини повиростали. В старшого Сергія з навчанням щось не склеїлося, тому влаштувався був підробляти в якогось бізнесмена, років два як одружився, живе окремо. Молодшого Петра влаштувати до медичного інституту, хоча й не без проблем, але вдалося. Тепер він, мабуть, на четвертому курсі. Володимир не був у них років зо три. Зустріч видалася теплою й гостинною: обійми, зітхання - хто постарів більше, хто менше. Вдома лише старше покоління, хлопці прийдуть за годину-півтори. Як водиться, сіли до столу, почастувалися. На запитання про життя Георгій довго не роздумував. Видно, наболіло й визріло. - Що я тобі скажу, Володю? А ніяке нині життя! Та й чи можна назвати життям наше скаредне існування? Завод, як зупинився шість років тому, так досі і стоїть. Робітники в примусових відпустках. Ні, нас не звільняють, але й зарплату не платять. Бо ні з чого, роботи ж то немає. Прийдеш отак, відмітишся, балду поганяєш і додому йдеш. Пішки, щоб на транспорті зекономити. Кинув би я всю цю трихомудію давним-давно, а куди податися? Пенсію пільгову вже заробив, так вік ще не вийшов. Добре хоч недавно влаштувався в будівельну бригаду до приватника. От і «їшачу». Слава богу, хоч якусь копійку платить. Бо більше ніде нічого не світить. Повний «бєспрєдєл», я тобі скажу. Почуте для Володимира не було в принципі новиною, але вражало, що рідне місто, яке завжди було для нього символом благополуччя і невпинного зростання, раптом опинилося над прірвою. - Щось тут не в’яжеться… Ти кажеш: «завод стоїть», а я власними очима по телебаченню дивився, як ваш завод і Президент відвідував, і Прем’єр-міністр, і все нібито працювало. Вони купу грошей на розвиток виробництва обіцяли. - Твоя правда стосовно і «нібито», і «обіцяли». Але не будь наївняком: створити видимість роботи - то ще зовсім не означає запустити завод. Та і як його запустиш, коли цехи давно порожні, від станків самі остови залишились? Скелети. Бо все, що тільки можна, вкрали і в Польщі продали. - Ну а кошти, які вам обіцяли, щоб допомогти відновити виробництво? - В тім-то й справа, що «обіцяли», а не «дали». Хіба не знаєш народну приказку: обіцянка - цяцянка, а дурневі – радість? Так і в нас. Може, й кинули якійсь копійки, так начальство хутенько їх по власних кишенях розсувало та крихти ближчим кинуло, щоб пельки заткнути. А ми, сіряки, так нічого й близько не побачили. Та й великі гроші там треба. Жодного ж нового верстата за ці роки, як Союз розвалився, не купили, жодної нової машини толком не розробили, все або старе, або сире. Останні моделі – й ті розробки п’ятнадцятилітньої якщо не більше, давності. То що ж випускати? І який дурень його купить? Звичайно, коли «на халяву» віддати колгоспам, вони, звичайно, візьмуть. Якщо не колгоспи, то КСП, чи що там на селі тепер, дідько їх розбере, не встигаєш за назвами слідкувати. Але ж хто за це заплатить? Держава? Так у неї свої проблеми. От і стоять всі, чекають, самі не знають чого... - А справді, чого? У вас же керівництво є, воно ж про щось думає? - Та про що воно там думає? Про одне: як би більше вкрасти з того, що ще залишилося, та акції в людей видурити, щоб собі завод у повну власність перебрати. Однак те їм щастя все одно не принесе, вдавляться, поперек горлянки їм стане! - Що так? А може, якраз завод і запрацює?.. - Та я ж казав: гроші потрібні, великі гроші, щоб він запрацював, став сучасним, а не старими коробками, наповненими металобрухтом. А грошей у них немає. Бо навіть те, що вкрали, до копійки проїли-пропили-просрали та за кордоном прогуляли. Та ще палаців собі набудували, та престижних іномарок накупили. І все, гаплик! На виробництво нічого не залишилося. Володимир приголомшено мовчав. Він розумів, що вітчизняну промисловість реанімувати не так просто, але щоб так безнадійно… А розпалений Георгій ще додавав перцю: - До речі, ти знаєш, хто в нас до недавнього часу був головним інженером? Не здогадаєшся! Еге ж, Вітька Дейнегов, синуля начальника твого батька. Пам’ятаєш його? Плюгавенький такий пацаном був, в окулярах, але проноза пронозою, вічно всюди наперед ліз. Нещодавно його перевели директором на об’єднання «Зоря», отож він зараз там «рулює». Хоча в «Зорі», такий самий бардак і розвал. А пішов він туди знаєш чого? Бо тепер ніхто ні з кого всерйоз за діло не питає! А директор - це тобі не головний інженер, цей ключики від годівниці у власному сейфі тримає, а не чекає, доки директор шматок кине... - Та він же росіянин. І батько його з партійної номенклатури, а тим паче потім у правоохоронним органах одним з керівників був. То як це місцеві «рухівці» та інші «націонал-демократи» таке допустили? «Москаля» - і раптом на таку посаду? Свого не спромоглися підсадити? Тепер настала черга дивуватися Георгію. - Господи, ти це серйозно? То, може, у вас в Києві «рухівці» такі рукасті, а в нас… «Син за отца нє отвєчаєт», як казав Іосіф Віссаріонович. Ніхто номенклатурщиків і пальцем не зачепив. Може, коли і дорікнули кому, але я не чув. Всі як сиділи на своїх місцях за радянської влади, так і позалишалися. Ще й на верхотуру повилазили, як от цей Дейнегов. Мову українську вони й до того трохи знали, а потім ще підівчили, аби перед начальством відрапортувати - і все, вперед... Ти спитай, якщо тобі це цікаво, прізвища тих, хто в нас у СБУ, в МВС служить, особливо наближені до керівництва. Більшість такі як ми з тобою, чиїх батьків прислали сюди «совєтскую власть строіть». Або сини воєнних, що тут служили, тут і залишилися. Місцевих, звичайно, також чимало, але й наших не набагато менше. У Володимира навіть брови догори полізли: ну й діла! Послухав би Георгія той, хто дуже побивається «разгулом націоналізма в Западной Українє». От тобі і «націоналісти» і «бандеровци»... Здавалось би, настав час взяти реванш за всі кривди, бодай на дітях поквитатись! Але - ні, помітингували, погайгакали трохи, пам’ятники старі поскидали, а нові не поставили, вулиці поперейменовували і на тому кранти. Мовляв, треба державу будувати, а не гризтися між собою. Молодці! Все ж недаремно навіть мати відзначала: «західняки - то такі хитрі й мудрі, на кілька гонів розумніші од наших». А мовчкуватий батько лише ствердно хитав головою. Дай Біг, щоб «наші» на Сході набралися стільки ж мудрості й шляхетності, аби викреслити, якщо не зі своєї свідомості, то бодай зі свого лексикону оте «західняк, западенець, бандера» по відношенню до своїх братів, яких вони і без того чимало кривдили. Чи доживе він сам до такого? Хто знає. Бо немає нічого інерційнішого, аніж людська ментальність, спотворена хибними уявленнями і забобонами. Хто і що може її змінити? Мабуть, тільки час. Роки і десятиліття проживання в одній, незалежній державі на ім’я Україна. І не просто проживання, а й участь у спільному будівництві її. А найнадійніше - коли підросте і прийде до справжнього життя нове покоління. Правий був, очевидно, Мойсей... Щоб відійти від серйозних розмов і роздумів, які його досить притомили за останні дні, Володимир звернувся до братовóї, як живеться господині. Однак очікуваного «розслабону» не вийшло. - Що тобі сказати, Володю? Ти ж чув, що Георгій оповів? В нього завод стоїть, він на випадкових заробітках перебивається, в мене непереливки з рестораном. Ти ж був минулого разу, пам’ятаєш, як там було? Справді, пам’ятав. Ці відвідини справили на нього таке враження, що він не втримався і досить детально розповів зараз Людмилі й Георгію, як усе тоді виглядало. Його з Савенком запросив туди повечеряти місцевий бізнесмен Василь Павлович. Вони з задоволенням відгукнулися на запрошення, бо ж з цим рестораном було пов’язано чимало святкових вражень їхньої молодості! За тих часів гарно оздоблені зали були вечорами завжди заповнені вщерть, на вхідних дверях висіла звична табличка «Мєст нєт», біля якої стояла черга бажаючих зайняти перше ж, що звільниться. Та й чому було не піти до ресторану, коли повечеряти й посидіти вдвох коштувало карбованців п’ятнадцять, від сили двадцять. А що тепер з такими грошима там робити? Хіба що зайти подивитися, бо ледве на стакан води вистачить. Получки ж у гривнях залишилися цілком співставні з карбованцями. От і рахуй... Не дивно, що біля вхідних дверей не було ані черги, ані таблички. Не було й звичайного діда з галуном на кашкеті, комірі й штанях, нудьгували лише два нелюб’язні, дебелі товстошиї молодики в напіввійськовій уніформі з нашивкою «служби охорони» на рукаві. Вираз їхніх не переобтяжених інтелектом облич та гумові кийки на поясі справляли враження не більшої гостинності, аніж колишня табличка «Мєст нєт». Не потішила пам’ять і ресторанна зала: приміщення потребувало не косметичного, а серйозного ремонту, столики й стільці - ровесники їхньої молодості, скатертини ніби до нової ери втратили першородну білизну. І що найдивніше - в залі, незважаючи на дев’ятнадцяту годину, не було жодної людини.Жодної! Василь Павлович прояснив ситуацію: ресторан належить готелю, який став закритим акціонерним товариством, що належить його працівникам. Але «ефективним власником», як тепер кажуть, вони не стали, отож справи кепські як у готелі, так і тут. Кафе при готелі зуміло відділитись і тепер процвітає, можна б піти туди, але там завжди по зав’язку молодняку, не посидиш спокійно. Запропонував навідатися до малої зали, однак там, як з’ясувалося, якраз на честь комісії з Києва гуляли чини з обласного управління внутрішніх справ. Довелося повернутись і весь вечір просидіти в холодній залі, порожній і незатишній, підігріваючись фірмовою горілкою «Теренградська». Нежданно до них приєдналася вельми колоритна компанія: чотири чоловіки з жінками, не то співробітницями, не то коханками. За одягом і манерами - провінціали. Оскільки окрім двох їхніх компаній в залі нікого не було, то Шеремет змушений був мимовільно спостерігати за їхнім «відпочинком». Швидко з’ясувалося, всі четверо чоловіків - офіцери міліції з сусіднього райцентру в чині від капітана до підполковника. Відповідно, як в анекдоті, розподілялася й їхня структура: капітан, хлопець років тридцяти, худий, як смик, підполковник, чолов’яга років під сорок із пикою, мов гарбуз і обвислим «барилом». Розкочегарені горілкою, не соромлячись їхньої присутності, голосно обговорюють свої досить конфіденційні справи. Та апофеозом стали танці, якщо так можна було назвати це тупцювання-кривляння під мелодію «Офіцери, офіцери, пусть свобода воссіяєт... За Россію, за Отчизну, до конца...» Щоб ще за недавніх часів таке могло бути - розваги міліцейських чинів у присутності публіки, та таке навіть у химерному сні не могло приснитися. Доки б вони добралися до свого райцентру, там на них уже очікувала б телеграма: прибути наступного дня до обласного управління. На «розбір польотів». Вирази типу «грубоє нарушеніє служебной етіки» видалися б там не найнищівнішими. Неодмінно б «пришили» і «аморальноє повєдєніє», і «битовую распущєнность», і «пьянство с подчіненнимі», а на додачу - дідька в ступі. Мінімум покари, на яку можна було б розраховувати, сувора догана і по службовій, і по партійній лінії. Те ж спіткало б і міністерських чиновників, тільки на іншому рівні. А тепер - гуляй, Вася!... Людмила ствердно захитала головою: - Правду кажеш, Володю. Я ж у тому ресторані двадцять п’ять років проробила, але такого за тих часів не було. Спочатку кооператори пішли, потім махінатори, за ними рекетири, тепер - нові українці. Але всі ніби останній день живуть і ніякої управи над собою не визнають. Ну, й обслуговування цій публіці стало потрібно зовсім інше. Я подивилася, подивилася на те борделище та й перебралася на кухню, від мерзоти подалі. Але там знаєш, як платять? Не розженешся. До всього ресторан хиріти почав, бо, як черви після дощу, приватних з’явилося, грошовиту публіку переманили. Почастішали перебої з виплатою навіть тих нещасних копійок. Що в мене, що в Георгія одні нолі. А хлопці ростуть - і годувати, і вдягати, і на всякий випадок копійку заощадити треба. Словом, порадились ми всім сімейством, і поїхала я до Польщі на сільгоспроботи - полуниці збирати на плантаціях польських господарів. Георгій аж скипів від болючої теми: - Ти уявляєш, Володю? Як рабиня Ізаура - на плантаціях! А щоб вони сказилися!... Хто сказилися, не сказав. А Шеремет уточнювати не став. І без того все зрозуміло... Людмила продовжувала оповідати: - Так я їздила двічі, підробила як на нинішні часи досить непогано. Ну а потім вже після твого останнього приїзду махонула, було, до Італії. За домашню прислугу. Рік там одбула. В Італії багато наших, хто батракує, хто прислуговує. Навіть «клуб» свій мають і збираються по вихідних біля одного з фонтанів в центрі Риму. Щоб порозмовляти по-нашому, земляків побачити. Георгій знову скипів: - Та половина Західної України пороз’їздилася, хто куди. Чоловіки в основному на будівельні роботи до Москви та Підмосков’я, вілли «новим русскім» будувати та на нафтогазові промисли до Сибіру валюту для них качати. А жінки - ті по всій Європі рабинями на всіляких плантаціях та служанками в домах всіляких гівнюків. Таких же, як і ми, тільки ми за свій труд не отримуємо копійки, а вони - нормальні гроші. Яких вистачає не тільки на життя, а й на прислугу. А... – і безнадійно махнувши рукою, рішуче запропонував: - Давай краще вип’ємо! Щоб наші не журились, як у нас на Запоріжжі кажуть. - При чому тут Запоріжжя, ти ж тут уже народився. - Все одно, там наше коріння. - Що ж, тоді будьмо! - І все ж таки ти не зовсім правий, Жора, - знову за своє Людмила. - В мене господарі були дуже пристойні люди. Та й платили непогано. Інакше, як би ми і сина оженили, і це все купили? - З прихованою погордою повела довкола рукою: - І телевізор, і відео, і пральну машину, і Сергію допомогли на початок життя. Чоловіки схвально захитали головами: що добре, то добре. Шкода тільки, що ми, українці, для того, щоб створити елементарний добробут, змушені їхати по світах і братись у других народів за будь-яку, навіть найосоружнішу роботу. Ще на їхній пам’яті цю роль в Європі відігравали спочатку італійці, іспанці, греки. Їм на зміну прийшли югослави і турки. Ну, а тепер із ними успішно конкурують українці, які ще зовсім недавно дивилися на всіх цих своїх попередників з погано прихованою погордою. Ще б пак, за потужністю - ледь не Франція, найрозвиненіша республіка СРСР, нам би тільки незалежність від Москви, то як рвонемо уперед, що аж... Рвонули… В найми не тільки до тих же італійців та іспанців, а й до вчорашніх братів по «соціалістіческому лагєрю» - поляків з угорцями та чехами, і навіть - словаків. Пригнічений настрій розвіяв прихід хлопців. Про старшого, Сергія, Шеремет знав, що той закінчив школу десь на початку дев’яностих, коли підприємництво вже було в моді. В Теренграді був свій Інститут народного господарства, як тоді називалися фінансово-економічні навчальні заклади, однак поступити туди без високої протекції або без солідного хабаря практично було неможливо. Такої ж форми навчання, як контрактна, в державних вузах тоді ще не існувало. Але були вже перші вузи з недержавною формою власності, з навчанням за плату. Порадилися сім’єю і вирішили: ніж платити хабаря за вступ до державного вузу, то краще платити офіційно в недержавний. Як потім з’ясувалося, прийняте рішення було помилковим. За кілька років у державних вузах також запровадили навчання за плату, а приватний комерційний інститут, в якому за власний кошт навчався Сергій, не витримав конкуренції і луснув, залишивши напризволяще недоуками три сотні молодих людей. Для сім’ї це було страшенним ударом, бо грошей на повну вступну компанію не було, як і надії десь їх роздобути. Не було і роботи. Врешті-решт вдалося прилаштувати хлопця до комерції, щоправда, тепер уже практичної - працювати в ларьку, які стали основною формою торгівлі в країні протягом дев’яностих років. Молодшому, Петрові, поталанило більше. Щоправда, не одразу. З другого заходу, але все ж вступив до місцевого медичного інституту, який невдовзі возвели в ранг академії. І ось він уже чотири курси закінчив. Шеремету цікаво було послухати, чим і як живе молоде покоління. Однак чи то в них були свої інтереси, чи то соромилися нечастого гостя, але більше розповідав батько. - Що я тобі скажу, Володю? Хлопцями я задоволений. Дай Боже, щоб і далі було не гірше. Сергій в свого тестя працює. Вони з дружиною бізнесом займаються - тримають кілька своїх ларьків. Товар за кордоном беруть, в основному у Польщі. Їздять туди. Чув про “човники”? Мають, як на ці часи, непогано, так що і Сергій з дружиною не бідують. Ну а як там далі буде, життя покаже. Якщо власті справді будуть малий бізнес підтримувати, а не так, як зараз - балачки одні, то, може, й свати втримаються та й Сергій разом з ними. Бо він, даремно що з виду такий тихий та скромний, а до комерції в нього голова варить. Сергій лише зніяковіло посміхнувся: похвала батька, вочевидь, була не частою, особливо при гостях, а відтак ще більше приємною. Ну що ж, дай йому Бог! - Дідом з бабою вас ще не планують зробити? Людмила посміхнулася без ентузіазму: - Та це ж тепер не така проста справа! Як вони в нас народилися - тоді було що? Ну лікареві, ну акушерці, сестричкам - кому цукерки, кому шампанське, кому квіти, кому і те, і се, або просто спасибі - і «всє смєются, всє довольни». Пелюшки, повзунки, іграшки - все дешеве, все копійки. А тепер ... Ми порахували якось зі свахою й невісткою - зараз, щоб дитину завести, треба мінімум дві тисячі доларів про запас мати. А де ж вони їх самі візьмуть? Але як треба буде, як надумають, будемо якось допомагати. Для Шеремета подібна ситуація була знайома. Пригадав недавню розмову зі своїм слухачем лейтенантом Москвіним. На запитання, чому не заводите дітей, той невесело відповів: «Поки що не можемо собі таку розкіш дозволити, товаришу генерал. Дружина - цивільний лікар-інтерн, отримує мало, в мене - не набагато більше, батьки допомогти не в змозі, а життя в Києві, самі знаєте, дешевизною не відзначається. Отож, ледве кінці з кінцями зводимо. Може, потім колись...» Чіткість і аргументованість відповіді свідчила про болючість і актуальність цієї теми для молодого подружжя. Шеремет тоді лише поспівчував. Бо що міг сказати тому Москвіну? Що в часи його молодості це велике і водночас звичайне людське питання для нього проблем не складало? А тепер, коли він прослужив в армії третину століття і дослужився до генерала, для нього, як батька двох дорослих дочок, така подія в сім’ї, якби вона трапилася, також склала б певну проблему? Тільки навряд чи слухач це зрозуміє. Бо для нього генерал - щось недосяжне як у перспективі службового зростання, так і в рівні добробуту. Щоб не вбивати надії в молодого офіцера, зважив за краще промовчати... Від Сергія перейшли до молодшого Петра, який своїм лагідно усміхненим обличчям і невимушено-доброзичливою послужливістю створював довкола себе приємну ауру. - Я своїм Петрусем, скажу прямо, дуже задоволений. Над книжками сидить, «як папа Карло». А те, що не з першого разу поступив, тільки на користь. Нехай знає, як все в житті непросто. Зараз вони вже на практику ходять, до хворих їх допускають. Отож він у лікарні щодня до пізньої ночі. Лікарі розійдуться, а він все з хворими панькається. Так його санітаром на півставки взяли, аби хоч якось заохотити… Петро лише сором’язливо всміхався. Шеремет подумав про себе: хорошу хлопець професію обрав. Бо і від природи, і від батьківського виховання має те, чого так бракує багатьом нинішнім лікарям – тепло душі, яке не заміниш ні купою прочитаних книжок, ні силою зазубрених знань. Щасливі батько й мати, щасливий і він сам буде. Точніше: має б бути. Бо роки минають швидко і незабаром постане нова проблема - працевлаштування. А це, для Теренграду і області, ой як не просто! Власна ж медична академія, студенти якої в переважній більшості місцеві мешканці - то для такого невеликого регіону явно забагато. За радянських часів було простіше. Значну частину випускників тоді складали вихідці з інших областей, які не дуже на щось тут претендували. Та й існувало таке поняття, як розподіл. І чимало випускників «ТМІ» жили за принципом: хоча й не хочеш, а мусиш. І на практиці пересвідчувалися в неосяжності своєї колишньої Батьківщини. Володимир пам’ятає, що тоді за розподілом «загримів» до Казахстану навіть син одного з секретарів обкому партії. Щоправда, згодом діти обласних начальників і значно нижчого рангу географію СРСР у такий спосіб вже не освоювали. За нинішніх же часів розподіл як такий є поняттям дуже відносним, тим паче за межі області. Адже вищих медичних навчальних закладів в Україні цілком вистачає: в більшості областей є власні. А тому проблема працевлаштування теренградських молодих лікарів вельми болюча. І загострюватиметься щороку, аж доки ринок праці для цієї категорії спеціалістів в Україні не збалансується. Та це настане ще не скоро. Але не варто передчасно псувати людям настрій, бо то все ще не завтра. Про все нібито поговорили, пора б і розходитися. Господарям зранку на роботу, в нього також справи – екскурсія в наступний етап життя, Трибовель. До готелю вирішив добиратися пішки. Георгій із хлопцями взялися провести, бодай до вокзалу. Рушили напростець через оточений сучасними мікрорайонами сімдесятих-дев’яностих років шматочок одноповерхового Теренграду, який складався з приватних будиночків ще передвоєнних і перших післявоєнних років, які втопали в зелені невеликих садочків. В одному з таких будиночків жила його однокласниця Люда Димант. Її батько був відомим у місті гінекологом, мати також - лікарем. Їм вдалося «вибити» тут ділянку під забудову по великому блату. Однак це був тільки початок ходіння по муках. Приватне будівництво за часів «розвинутого соціалізму» виявилося настільки марудною справою, що її гіркі відголоски дійшли навіть до нього в Ленінград при всій стриманості Люди і її батьків. Зокрема, він добре запам’ятав, що дах крили з ... оцинкованих ночов. Бо такий товар можна було легше «дістати», аніж крівельне залізо. Як на нинішні часи той будинок мало що вартий, якщо на продаж. Тоді ж це було респектабельна маєтність, розрахована і на батьків, і на дітей. Де вона тепер, та скромниця-відмінниця Люда Димант? Чув ще років двадцять п’ять тому, ніби вийшла заміж за свого однокурсника - студента-медика, який обрав професійну військову службу. Отож поїхала з ним після навчання кудись у Забайкальський військовий округ. В якій він зараз армії? Російській? Українській? Швидше за все - ні в якій, пенсіонер, мабуть. В його віці вже мало хто служить: одні втомилися, інших «наладили», ще інші майнули «на гражданку» за жирнішим шматком. Для нього, Володимира, армія була всім і життя поза армією він просто не уявляв. Можливо, тому, що іншого не знав? Як одягнув шинелю у вісімнадцять років, так і досі носить. Бо армія для нього, якщо по правді, не просто професія, а стан душі. Невесело усміхнувся про себе: добре, хоч це питання не доведеться самому вирішувати, її величність Доля візьме на себе. З густої пітьми на тлі неба виступила громадина величезного кургану, що наїжачився до пучкастих зірок чорними вістрями. Та це ж парк Слави! Друге за популярністю після парку Шевченка над озером місце прогулянок городян. А громадина - «Курган Слави», на честь радянських воїнів, загиблих у Великій війні. Колись цей парк був яскраво освітлений, працював літній кінотеатр, грала музика і забавлялась молодь, алеями гречно гуляла публіка. Зараз - чорно й пусто. Ні Пам’яті, ні Життя! На запитання Володимира, чому так сталося, Георгій лише махнув рукою: - Ти ж бачиш, тут навіть вулиці освітлюють, як прийдеться, ліхтарі через один горять. Нинішній владі не до парку і не до людей, вона більше собою переймається, що у власних кишенях робиться, а не в місті. Про людей згадують, лише коли вибори наближаються. Ось тоді золоті гори обіцяють. А потім - пшик і тиша. Аж до нової виборчої кампанії… Наблизилися до пішохідного містка, перекинутого над густим сплетінням залізничних колій. Теренград здавна був потужним залізничним вузлом. За що, власне, і постраждав під час війни. Місцеві історики приписують Гітлеру вислів, що Львів – ворота до Німеччини, а Теренград - ключ від цих воріт. Шеремет не міг чогось певного сказати щодо авторства, але сутність вислову повністю відповідала дійсності. І радянське командування також це чудово розуміло. А тому раптовим ривком танкових частин з піхотою на броні зненацька, фактично без бою оволоділо містом. При цьому фактично не було зруйновано жодного будинку. Але далі… Далі відбулося те, що, на жаль, неодноразово відбувалося протягом війни. Залізнична станція, яку вони зараз оглядали згори, тоді була забита незліченою кількістю ешелонів із різним добром, які німці не встигли відправити до «фатерлянду». Серед них були і цистерни зі спиртом, і вагони з різними харчами. Словом, було чим «відзначити» перемогу і безвусим солдатам, і не набагато від них старшим їхнім комбатам. Ну, й відзначили... Німці оговталися швидше, аніж протверезіли переможці і по розбитих дорогах підійшли наші головні сили. Ну, й на світанку завдали по Теренграду концентрованого удару. З вчорашніх «переможців» вціліти практично не вдалося нікому, їх перемісили сонними. Один із щасливців, Герой Радянського Союзу підполковник танкових військ Кошкін розповідав школярам, під час зустрічі з ветеранами, як він з пістолетом вискочив із палаючого танку і до ночі переховувався в напівзруйнованому підвалі, доки й вислизнув у сутінках і пробрався до своїх. Удруге місто «визволяли», як це офіційно називалося, значно важче і рахунок уже вівся не на години, а на місяці. Про це Володимир знав від батька, який брав участь у тих запеклих боях. Справа в тому, що «фюрер» наказав, за будь-яку ціну, не рахуючи втрат, втримати Теренград. На його оборону кинули частини, сформовані з тих, кому вже нічого було втрачати: штрафний офіцерський батальйон, німецьких есесівців, російських «власівців» і «туркестанський легіон». Ілюзій на те, що можна врятуватися, здавшись у полон, ніхто з них не плекав. Кожний знав: у полоні на нього чекає одне - Смерть. Тому бої точилися не тільки за кожний будинок, але й за кожний поверх, кожну кімнату. Міжповерхові перекриття того часу були не з залізобетонних плит, як тепер, а з дерева. То ж винахідливі радянські бійці, не маючи змоги дістати тих, що засіли над ними, вдавалися до хитрощів. З потрощених меблів споруджували аж під стелю піраміду, на її вершині закріпляли потужну протитанкову міну і ручну гранату з прив’язаною до чеки довгою шворкою. Самі ховалися в укритті й після цього сіпали за мотузку. Пекельний пристрій спрацьовував, і з гори разом з уламками дерева і штукатурки падали мертві й контужені німці, добити яких проблем вже не складало. І так із поверху на поверх, з будинку в будинок. Лишалися одні руїни. Приблизно таким же робом працювала і наша авіація. Під Теренград передислокували знаменитий жіночий полк легких нічних бомбардувальників, які методично, зі снайперською точністю, в темряві знищували все, де тільки блискав вогник. В результаті повоєнний Теренград, особливо його центр, являв собою суцільне румовище. Більшу частину міста розрівняли бульдозерами й вибудували нові квартали. Таким чином Теренград набув сучасного вигляду, про давню історію якого нагадували окремі вцілілі навіть не квартали, а будинки. Пішохідний місток вивів до вокзалу, який після Перемоги побудували військовополонені німці. Старого довоєнного вокзалу Шеремет навіть на фото ніколи не бачив. Зазначив про себе, що треба буде обов’язково відвідати місцевий музей. Поки ж що попрямували до кіоску на пероні випити по склянці холодненької «мінералки». Тут їхню увагу привернув якийсь незвичайний рух і гамір біля поїзда, який саме прибував. Не встиг він зупинитися, як кілька міліціонерів одразу звільнили від людей ділянку перону біля тепловоза і першого вагона. З критої вантажівки, що стояла неподалік, висипало зо два десятки солдатів. Шеремета здивувало, що на поясах пістолетні кобури. Придивився уважніше - на погонах літери «ВВ» - внутрішні війська. У частини з них вівчарки на коротких повідках. За командою офіцера вони завчено вишикувались двома шеренгами, утворивши коридор від тамбура першого за тепловозом вагону до віддаленої ділянки перону, де стояло ще дві вантажівки-фургони. До вагона, схожого на поштовий, піднявся прапорщик, після чого тепловоз швидко відчепили і він від’їхав на сотню метрів вперед. Солдати по короткій команді розстібнули кобури і міцніше взяли псів на повідки. Володимир так і не зрозумів, що все це мало означати, але на душі стало тривожно й неприємно. Мабуть, таке відчуття оволоділо не тільки ним одним. Бо публіка на пероні зачаєно притихла. Ось у дверях тамбура показався прапорщик, махнув рукою: «Давай!» В одному з фургонів відчинилися дверцята, звідти поодинці почали вистрибувати люди в цивільному і так само поодинці перебігати по коридору охоронців до вагону. З боків в них летіло: «Давай, давай, бистрєє, бистрєє!» Хоча вони й без окриків поспішали, ховаючи очі і тягнучи з собою хто невеличкий поліетиленовий кульок, хто валізу. В мозок Володимирові штрикнуло: та це ж «зеки»! Точніше, ті, хто ними тепер став. Тепер вже не «затримані», а «ув’язнені», так це здається називається. Петро раптом усім тілом стріпонувся: «Оно Вітька Батюк з мого класу!» Міцний хлопець у спортивному костюмі, потупивши очі, швидко долав зверхкоротку дистанцію, яка вела до таких довгих днів, місяців, а може й років неволі. Типовий юнак, яких можна зустріти на кожному кроці. Спитав у Петра. Але той лише стенув плечима: «Нізащо б не подумав, був нормальний хлопець. Щоправда, після школи ніяк роботу не міг знайти. Вже з рік його не бачив. Чув, до якоїсь «бригади» пристав, якийсь базар тримають...» Настрій у всіх підупав. Не стали чекати на кінця сумної процедури, вийшли на привокзальну площу, де й попрощалися. Володимир дістався до готелю найкоротшою дорогою. В адміністраторки на нього чекала записка: «Був, на жаль, не застав. Якщо зможеш, зателефонуй. Мирон». Помітивши його розгубленість, адміністратор пояснила: «Він дуже хотів вас побачити, невисокий такий, в літах дядечко. Казав, нібито ви разом вчилися». Володимир аж стріпнувся від несподіванки: та це ж Мирон Лесів! Глянув на годинника - одинадцята вечора. Ні, зателефоную завтра. Після Трибовля. Зараз спати! Однак поспати нормально не вдалося. Не встиг задрімати, як у коридорі зчинилася якась підозріла метушня. Точніше «розборка», як тепер кажуть. Біля сусіднього номера, майже під його дверима, почувся приглушений чоловічий голос: - Дєвочкі, я заказивал одну, мнє одной хватіт. - Да ми вдвойом всєгда работаєм, всьо будєт хорошо, вот увідітє. Нє пожалєєтє... - А ви, лахудри, чєго сюда пріпьорлісь? Ето наш клієнт, сєйчас наша очєрєдь... - Сколько? Двести? Дорого! У меня только сто... Я сказал: всьо! Сто! Одна пусть остайотся, остальниє уходят. Решайтє самі, кто... Долинув цокіт каблучків, затим клацнули двері. Слава Богу, запала тиша... Але сон не брав. Що ж це робиться? На вокзалі юнак із нормальної родини і раптом - карний злочинець. Тут, судячи з голосів, дівчата і раптом - повії. Та за його часів він не знав жодного з його школи, близьких років, щоб той потрапив до тюрми. Жодного навіть на сотню! А що таке «повія» вони знали хіба теоретично, з художньої літератури. «Проститутками» по простоті душевній називали дівчат і молодиць, які просто любили це діло і задля свого задоволення не дуже відмовляли тим, хто просив. Але щоб за гроші - та він про таке і не чув тут ніколи, принаймні до початку сімдесятих років... На душі стало якось незатишно, щоб не сказати бридко. Він не був чистоплюєм, за довге життя надивився різного. Але… Що ж із них виросте? Тих, хто увійшов в життя в ці роки. Надто вже мало серед них прилаштованих до чесної, продуктивної праці, а головне - орієнтованих на таку працю, яка забезпечила б матеріальну основу майбутнього суспільства. Надто багато зайнятих зовсім іншим: хто дрібні прислужники у новоявлених різнокаліберних бізнесменів, купців-крамарів; хто - так звані охоронці, сторожові пси при хазяйському добрі; хто - рекетири, як себе величають звичайні бандити; хто - путани, як по-закордонному називають вуличних повій. Вся ця публіка зорієнтована на зовсім інші цінності, дуже далекі і від загальнолюдських, і тим більше від християнських. Хоча майже кожний з них вважає за обов’язок носити на шиї хрестика. Причому чим далі його власник від Бога, тим той хрест коштовніший. Загублене покоління... Зважаючи, скільки їх таких вже є в суспільстві і як ця категорія щороку, після випуску із середніх шкіл приростає, існує реальна перспектива, що саме вони й покликані долею стати тими, хто побудує в Україні «світле майбутнє». Тільки тепер не соціалістичне, а ринкове, як сором’язливо називають той дикий капіталізм, який поки що з того виходить. Ну, а тюрми і борделі стануть «університетами» для не досить вмілих будівничих. Або навпаки - надто сміливих. Тільки борони нас, Боже, від таких «зодчих». Невже ми, українці, ніколи не віднайдемо свого шляху, як це всі цивілізовані люди роблять? Що за лиха доля тяжіє над нашим народом?… Трибовель Автобус зупинився на центральній площі. Шеремет вийшов, озирнувся довкола. Трибовель - перше місто в його житті, в якому він не просто був, а мешкав. Хоча за його часів це було скоріше містечко, а не місто. Бо слава його давно загубилася у віках. Це вже зараз, за часів незалежності України, він дізнався, що собою уявляв Трибовель в XII столітті, хто були його хоробрі володарі й працелюбні мешканці. А тоді їх в школі тому не вчили - вони вивчали «Історію СРСР», в якій чомусь не знайшлося місця для історії їхнього рідного краю. На тлі «одной шестой часті зємного шара» вона виглядала нікому не потрібною, тим більше, що ті, хто вирішував, чому і як вчити дивилися здалека і звисока – аж із самої Москви. Поволі, мов сліпий напомацки, пішов вулицею, яка видалася йому центральною. Прочитав табличку на будинку - «вулиця князя Василька». Все правильно, значить - вона, колишня Леніна. Бо ж для цього містечка легендарний князь - головна гордість з глибини віків. То ж на чиє ще ім’я можна поміняти горде ім’я вождя світового пролетаріату? Тільки на непокірного й войовничого князя. Ну що ж, бодай так, усе ж менш контрастно, ніж у Теренграді, де назву поміняли на «Степана Бандери». А ось і міський кінотеатр. Як і в Ланниках, він продовжував бути тоді для нього практично єдиним вікном у велике життя. «Сємєро смєлих», «Трі танкіста», «Син полка», «Котовскій» - та хіба їх всіх згадаєш, фільми тої пори? Головне - переважна більшість була про війну, про партизанів, про героїв, про те, що «наше дєло правоє - ми побєдім». І вони, хлопчаки, в те свято вірили, і з нетерпінням очікували, коли ж вони врешті-решт самі виростуть і зможуть здійснювати такі ж військові подвиги, як їхні герої на кіноекрані. А поки що з заздрістю дивилися на золоті погони молодих лейтенантів - у містечку стояла артилерійська бригада. З такою ж заздрістю, з якою нинішні хлопчаки дивляться на грубі золоті ланцюги на товстих шиях нових героїв нашого часу. Ще кілька кроків - і ліворуч пішла вуличка до їхнього дому. Тільки тут, на розі, стояла тоді російська школа, до якої ходили переважно діти військових. Але його чомусь до тієї школи не віддали, хоч вона була поруч, та й закінчив він в українській всього один клас. Чому - хто його тепер знає? Головною причиною, мабуть, було те, що українці тоді не соромилися своєї національності. Принаймні так запало Володимиру до його дитячої пам’яті. Якраз тоді спочатку довго готувалося, а потім гучно відзначалося «трьохсотріччя возз’єднання України з Росією». Всіляко підкреслювалася і наголошувалася рівноправність двох братніх народів - українського і російського, висвітлювалася самоцінність саме української культури і її розквіт в Радянській Україні - рівній серед рівних в дружній сім’ї республік Радянського Союзу. Був випущений патріотичний фільм «Богдан Хмельницький». В фільмі про визволення Болгарії російськими військами від турецького іга «Герої Шипки» кубанські козаки розмовляли українською. Книжки про війну, про партизанів, якими він захоплювався, також були українською мовою. Коли гралися з хлопчаками-росіянами і хтось вживав слово «хохол» - то це було лише спересердя і як завідома образа. За що негайно отримував у відповідь «москаля» або «кацапа», в залежності від того, з якої родини походив ображений - західно- чи східноукраїнської Ну а далі вже бралися за барки, бо ж таке спускати не годиться. Не вмієш наголос правильно ставити в слові «українець» - це одне, це ще так-сяк. Ну а «хохол» - то вже й зовсім ти, хлопче, знахабнів, забув де ти є... Приятелі з обох сторін розбороняли, бо ж всі розуміли, що то - негарно. А тому - жили дружно, навчали одне одного своїй мові й уникали образливих висловлювань. Словом - інстинктивно усвідомлюючи національну осібність кожного і не піддаючи її сумніву, ставлячись з розумінням як до даної природою. А тому і не помітили першого дзвоника - попередника біди, - як в російських школах дозволили не вивчати українську мову. Ще й самі ж схвально поставилися до того. Шеремет пам’ятає, як мати на це сказала: «Ну і правильно. А то ті бідні діти військових - сьогодні тут, завтра там, то узбецьку вчи, то українську». Не знали - не гадали, що за дітьми військових українську мову спочатку перестануть вивчати в російських школах всі, хто там вчився. Потім російських шкіл ставатиме з кожним роком більше. І тепер, в незалежній Україні, навіть тут, в Західній уже часто-густо розмовляють суржиком і поганою російською. А не рідною українською. Та головне - навіть не соромляться: «А що я іздєлаю, єслі менє так вдобнєє...» Що ж стосується зневажливого прізвиська «хохол», то воно для радянського українця стане таким же звичним, як його власне ім’я. При тому, що зворотна реакція якось сама по собі атрофується. Чому - інша тема, окремого дослідження, так би мовити... Невже оцей непоказний, мало не врослий у землю будинок і є той самий, в якому вони жили? Авжеж, що той. Он і великий дуб за кілька метрів од в’їзду у двір. Він яким був старим - таким і залишився. А будинок, бач, занепав. Та й як йому було втриматись, коли він розрахований на одну сім’ю, на власника, а їх жило три, і всі - квартиранти. Куди ділися справжні господарі цього будинку навіть тоді мало хто знав, а ще менше - цікавився. Мабуть, що поляки, бо ж як для однієї сім’ї, то садиба була зовсім непогана, та й з костелом поруч. Їхня квартира мала вхід з двору. Дві кімнати на п’ять душ. Щоправда, кухня була досить великою, незважаючи на те, що значну частину її займала велика піч. Що таке газ тоді ніхто і не знав. Так, чули щось, що є таке диво, в газетах багато і з ентузіазмом писали, по радіо говорили. Про те, як мало кому до того відома закутня прикарпатська Дашава зігріває своїм теплом не тільки столицю Радянської України, а й саму «столицю із столиць», білокам’яну Москву. А заодно і братній Мінськ. Це тепер кажуть про «потоки енергоносіїв» лише зі Сходу на Захід, з Росії в Україну. А тоді, в п’ятдесяті роки, окрім газу, з України на Схід, до «Центрального економічєского района СССР» йшли і йшли ешелони і з вугіллям Донбасу, і з нафтою Дрогобича. Про те вже давно забули - про українські газ і нафту, які були нещадно вичерпані в інтересах всього СРСР. Як і більш-менш доступні запаси вугілля. Але то вже інша тема... Якщо по правді, то сімейству Шереметів у Трибовелі випала нелегка доля. Аби якось вижити, доводилося і старому, і малому колупатися на грядках, годувати кабанчика, тримати курей, кроликів. Як не як, а суттєва підмога. В Трибовелі Шеремет-старший як начальник районного відділу міліції став отримувати вполовину менше зарплатні, ніж коли обіймав аналогічну посаду в МДБ. Міліції в ті часи не платили ані за «зірочки», тобто за звання, ані за особливі умови служби. Невисокий посадовий оклад, процентна надбавка за вислугу років - і квит. А півтори тисячі на сім’ю з п’яти чоловік не дуже густо. Тому з багатолітньою домробітницею Гєнєю, змушені були розпрощатися. Третю квартиру в їхньому будинку традиційно заселяли військові. То були заможні люди, які служили за кордоном, навчалися у великих містах. Отож і світу побачили, і добра сякого-такого нажили. Для них матеріальних проблем, що висотували Шереметів, не існувало. Мати в розмовах із бабусею не раз скаржилася: дружини військових на базарі беруть все краще, не торгуючись, що дає можливість тіткам завжди тримати високі ціни. В середині п’ятдесятих вони сном-духом не відали, щό їх очікує через буквально рік, яка якщо не трагедія, то принаймні драма. Причому досить жорстока. В ті часи офіцери-фронтовики були ще тридцятилітніми, бойові ордени й медалі прикрашали груди навіть старших лейтенантів, не кажучи вже про вищих за званням. Армія як укомплектувалася молодими офіцерами й генералами після масової демобілізації перших повоєнних років, та так і застигла. За десять років якщо хтось і просунувся по службі, то лише на шабель, зрідка на два. Взводами командували по п’ять-сім років, по стільки ж ротами і батареями. Отримати вчасно чергову зірочку було великим щастям. Всі офіцери від командира роти-батареї і вище були фронтовики. Практично ніхто з них не мав ніякої цивільної спеціальності, бо потрапляли вони до військових училищ сімнадцятилітніми просто з-за шкільної парти. А в училищах їх навчали тільки військовій справі. Єдине, що вони вміли, це стріляти, мінувати, підривати… І раптом, як грім з ясного неба - ні ви, ні ваше вміння нікому не потрібні. СРСР має тепер не тільки атомну, а й водневу бомбу, і багатомільйонна армія країні ні до чого. Ми й без вас їм, тобто «проклятим імпєріалістам», «кузькіну мать покажем», як любив висловлюватися новий радянський лідер Хрущов. Або, як його підлабузницьки називали в пресі, «наш дорогой Нікіта Сергєєвіч». Для офіцерського корпусу то був шок. За формою одягу, як парадною, так і повсякденною стройові офіцери погони мали широкі, з золотавого кольору парчі. Всі тиловики, «технарі», медики, юристи, фінансисти, адміністративна служба носили вузенькі сріблясті погони, як повелося ще з часів царської армії. «Стройовики» вельми пишалися золотими погонами - ознакою своєї приналежності до офіцерської, бойової касти і дещо зверхньо дивилися на всіх «нестройових», які соромливо сутулили плечі з вузенькими сріблястими погончиками. І раптом ці бойові орли збагнули, що «обозники», хоча й знімуть з плечей своє «срібло», але й штатськими залишаться при ділі, їм же без свого «золота» діватися нема куди, для них просто не знайдеться місця в цивільному житті. Прийняті в ті часи «партієй і правітєльством» рішення виконувалися швидко і неухильно. То ж в першу чергу були звільнені з армії ті, хто мав право на пенсію, незалежно від віку. Скориставшись нагодою, позвільняли, істотно, і всіх невгодних. Але для виконання плану і переходу на нові, скорчені штати звільнених виявилося недостатньо. І тоді почали «різати по живому». В основному жертвами стали так звані «безперспективні», хто ще з війни командував своїм взводом або ротою. Тих, хто становив цінність для армії або окремих вищих чинів, що не мали місця, почали розсовувати кого куди, в основному - за Урал. Питання стояло просто: або їдеш, або звільняємо. Дехто зважив за краще стати цивільним в Україні, аніж залишитися військовим в Забайкаллі, але таких була меншість. Більшість все ж трималася за армію, за звичний добрий шматок хліба, та ще й з маслом. Отримав пропозицію щодо нового місця служби і їхній сусіда гвардії майор Хохлов. Або «дядя Валєра», з яким вони, хлопчаки, грали іноді в футбол. Йому тільки-но перевалило за тридцять, командир артилерійського дивізіону, як одягне парадний мундир - всі груди в орденах і медалях. І не за вислугу років чи ювілейних, а справжніх, бойових. Хохлову запропонували їхати на Камчатку. Це вже значно пізніше ті далекі краї стали для офіцерів досить привабливими, ледь не з групами радянських військ за кордоном почали конкурувати. Однокашник Володимира по академії Борис Швець одслужив там цілих сім років замість встановлених п’яти, до того ж за власним бажанням. Але тоді, за часів ще досить слабкого освоєння Далекого Сходу, а головне - низького рівня розвитку цивільної авіації, Камчатка вважалася край світом, чогось гіршого важко було уявити. Отримавши «чорну мітку», Валєра зреагував на удар долі просто, «бєз затєй»: він гірко запив, загуляв із друзями, а його дружина Вєра, трохи попроклинавши долю і свого «п’яного чорта», заходилася з допомогою старшини-надстроковика і двох солдатів збивати з дощок величезні ящики і пакувати речі. Торкнулося те скорочення армії і їхньої рідні. За пару місяців після відбуття Хохлових завітала мамина молодша сестра з недавно народженою донькою і чоловіком-офіцером. Тепер уже - колишнім, точніше - офіцером запасу. Старший лейтенант Романюк почав службу рядовим на Курській дузі, закінчив війну старшиною батареї в Берліні, виріс у ній до «замполіта», служив у «совєтскіх оккупаціонних войсках в Гєрманіі», як вони тоді, здається називались, і також підпав під скорочення. Тепер вони їхали до батьків, до села на Черкащині. Щоб потім вирішувати, що ж робити і куди їхати далі. Мабуть, на Донбас, де дядько Василь працював на шахті різноробочим ще до війни. У «всєсозной кочєгаркє», - як тоді образно називали той край журналісти, міцні робочі руки завжди були потрібні. То краще вже в шахті стати «роботягою», аніж у колгоспі залишатись. Бо ж там і зовсім нічого робити Не на трактора ж лізти в офіцерських «галіфе» і «хромачах». Шеремет-старший подібний стрес пережив, тому швидко все розставив на місця: звозив свояка до свого начальства в обласний центр, домовився, з ким слід, і колишній артилерист продовжив службу, щоправда, вже не при гарматах, а в пожежній охороні. Але й то хліб. Хоча тепер без масла, але все ж не чорний і черствий. Помітивши, що хтось вештається в дворі, з дому вийшов невисокий літній чоловік. Очевидно, новий господар їхньої квартири, точніше теперішній господар. Володимир назвав себе, попросив дозволу хоч оком глянути квартиру. Тут все також помінялося. Печі на кухні і грубок у кімнатах немає, замість них - газова плита, батареї. Підлога також перестелена, замість пофарбованих дощок - паркет, під стелею - люстри. Тоді ж замість них висіли лампочки-одиначки, які часто-густо ледь жевріли. А в цій кімнаті, на місці, де тепер на стіні якась дешева репродукція, висів графічний портрет Сталіна. Він у п’ятдесят шостому якось непомітно і без особливих пояснень зник, коли по радіо стали раз-по-раз повторювати, що «партія развєнчала культ лічності Сталіна», а нового керівника держави Хрущова стали величати не інакше, як «вєрний лєнінєц». Тепер портрети «Іосіфа Віссаріоновича» знву звідкись повитягали, знову ним «буржуїв» і «націоналістів» намагаються лякати. А діти й онуки тих обох - що «культа лічності», що «вєрного лєнінца», - у «буржуїв» у приймах живуть і за ласку дякують. Чудні діла твої, Господи! Щоправда, перше слово тут похідне скоріше від «чуднúй», аніж «чудо». Шеремет ще раз обвів очима довкола. Ні, нічого тут від тих, його часів не залишилося, окрім стін. Як і в Бору, як і в Ланниках, навіть дух давно вивітрився. А що ж ти, питається, хотів? Сорок п’ять років минуло, сам із дитини дідом став. Чемно подякував господарю та й пішов з оселі. Проходячи мимо дуба, поплескав його по потужному стовбуру: один ти майже не змінюєшся - і тоді був чималим, і тепер великий. Хоча також, мабуть, і в обхваті приріс, і в глибоких зморшках... Вулиця праворуч вела до переїзду через залізничну колію за якихось сто метрів. Біля переїзду стояв невеличкий неохайний з вигляду будиночок, певно якесь підсобне службове приміщення. Шеремет пам’ятав його зовсім іншим: акуратно вибіленим, з фіраночками на вікнах. Тут жили тоді брати Петрови, три хлопці-погодки, з якими він приятелював. Що за вітри занесли сюди цю просту робітничу російську сім’ю, хто його знає. По війні багато їх поприставало, хто де, аби дах над головою та шматок хліба. Батьки їхні працювали на залізниці: мати - черговою на переїзді, батько - стрілочником. Була тоді така професія (бо залізничні стрілки переводилися не автоматично, а вручну), хоча й не дуже високо оплачувана, та все ж твердою копійкою. Стрілочником був за царських часів і дід Володимира. В їхній родині як реліквія зберігалася посічена шашелем метрика, видана залізничною управою, де було стверджено, що в сім’ї стрілочника козака Романа Шеремета 26 лютого 1917 року народився син Василь, себто його батько. Як давно жили-були родини тих стрілочників! Далі за переїздом мешкали ще три його приятелі: Кшисьо, Оресь і Бодьо. Вони разом ходили до школи, разом бавилися у свої немудрящі ігри, разом тягали з вагонів на станції запашну макуху і з насолодою гризли її замість солодощів. Найближчим сусідом був Кшисьо, або Христофор, як його офіційно писали українською, або Кшиштоф, як кликала сина мати на повне ім’я. Хто був його батько і де він дівся, сам Кшисьо не казав, а їм якось було і байдуже. Тоді серед хлопчаків були поширеними ігри з монетами. Поскільки справжніх, радянських грошей вони не мали, а в краї позалишалося багато ще польських монет, то з успіхом використовували іх. Все одно гралися не взаправду. Польські монети постачав їм Кшисьо, який цупив їх із дому і потайки приносив ще в заводській упаковці - акуратних коробочках із тонкого картону по десять штук. Це не вважалося крадіжкою, за гріх, бо гроші ж були не справжніми, а так...Навіщо їх зберігала ця польська сім’я? Для яких часів і якої мети? Ностальгія? Але чому тоді не виїхали десять років тому? Зрештою вони однпк перебралися до Польщі. Кшисьо обіцяв написати звідти, але так його слово й присохло. Оресь, він же Орест Лебідський, вдався худеньким лобастим хлопчиком із серйозними, розумними очима. Батьки - місцеві інтелігенти. Де він тепер, хто знає. Залишилося тільки потерте фото, на якому вони зафіксовані навічно вдвох. На згадку. Третім із їхньої компанії був Бодьо, Богдан. Його родина жила біднувато, батько столярував і щоб даремно не втрачатися, все що міг, для сина майстрував сам. Тому замість портфеля Бодьо носив через плече на брезентовому ремені саморобний дерев’яний чемоданчик, лижі також мав саморобні. Цікаво, що така нерівність у походженні і матеріальному становищі зовсім не заважала їм товаришувати. Так само однаково шанобливим було і ставлення до всіх батьків - чи то до стрілочника, чи то до столяра, чи до офіцера. Бо батьки всі вчили: старші - то є старші, якщо зробили зауваження - вибачся, а не пащекуй. Про «погані» слова і навіть мови не могло бути, за те кара належала неминуча й сувора. Щоправда, дорослі при дітях і жінках теж не дозволяли собі використовувати всі сумнівні багатства української, а особливо російської мови. У гніві чи сварках місцеві згадували тільки «дідька», «холєру» і «шляк трафить». Що воно таке значить, отой «шляк», Володимир і досі не знав… Невеличкий парк відділяв костел від залізничного вокзалу з привокзальною площею. По другий бік від площі розташовувався міський готель. І вокзал, і готель споруджувалися «за Польщі», якщо не за Австрії. Тоді ж облаштований і сквер з гарною кованою огорожею. Колись усе це здавалося якщо не величним, то імпозантним, а нині виглядало застарілим, убогим і провінційним. Ні, архітектурний задум і виконання - з цим все було гаразд, кращого і більшого для маленького міста і не треба, тим більше ледь не сто років тому. Просто - ошатні будівлі від часу покривилися і облупилися, від візерунчастої огорожі залишилися лише іржаві уламки. Ідучи вулицею, жадібно поглинав її очима. Невідповідність, кричуща невідповідність між зовнішнім виглядом обшарпаних будинків і гордим написом на вказівниках «вулиця князя Василька» боляче краяла серце. А ось і вулиця, по якій він, здається, пройшов би й зараз із заплющеними очима - вона вела до рідної школи. Там за сотню метрів має бути міст через річку, за ним - великий луг і стадіон, а за ними вже й школа. Побудований під час Великої війни саперами як «мостова переправа через водну перешкоду», міст продовжив свою службу і в мирний час, як і тисячі його дерев’яних побратимів по численних річках по всій багатостраждальній Україні. Володимир в дитинстві любив рибалити під тим мостом. З глибин пам’яті зринула невеличка пригода. Неподалік власті розмістили дитячий будинок - такі були тоді чи не в кожному місті. І виховувалися там переважно не обійдені долею байстрята чи нащадки покидьків суспільства, а гіркі сироти, чиїх батьків поглинула війна. Чимало з них були скалічені - хто постраждав під час боїв, а більшість через власну необережність уже після війни, розряджаючи знайдені боєприпаси. Вирізнити «дітдомівця» можна було одразу. І по одежі - добротній, але якійсь мішкувато-сірій, неохайній, а головне - по виразу обличчя: не по літах дорослому і незалежному, а то й зухвалому, завжди готовому до відсічі. Манери відповідні, годі й казати. Тому місцеві хлопчаки із «дітдомівськими» якщо й не ворогували, то й не товаришували. Просто кожні жили самі по собі. «Збройний нейтралітет», так би мовити. Так ось, Володимир якось вудив під тим мостом рибу. І сталося так, що на хвилину відволікся. З цього скористався «дітдомівець» і, ласкою вислизнувши зі своєї засідки, миттю зрізав з вудки волосінь. Коли Володя повернувся, той уже задкував до кущів, на ходу змотуючи украдену «жилку». То було найцінніше в його простенькій саморобній вудочці! Бо вудилище можна було знайти в ліщиновому гайку, поплавків теж можна було наробити з гусячого пера скільки завгодно, як і олова для «грузила» повиплавляти зі стріляних куль, якими була густо засіяна ця земля. А от жилка - то справжній дефіцит, який рибалки купували в Теренграді. А головне - так зухвало-нахабно, прямо на очах! Увечері Володимир поділився з батьком своїм горем, попросив допомоги. Бо знайти злодюжку не складало ніяких проблем, він добре запам’ятав оте зухвале, а головне - однооке лице. Замість другого ока була зарубцьована давня рана. Батько уважно вислухав сина, але допомогати категорично відмовився. На здивоване «чому?» лише глибоко зітхнув: «Знаєш, любий, жилку я тобі куплю. А хто йому купить? Ти подумав? Хай користується, якщо йому кортить. З ним і так доля обійшлася суворо. Згоден?» То був ще один батьківський урок, який Володимир запам’ятав на все життя. Десь років через сім він часто зустрічав того «дітдомівця» в Теренграді. Той виріс в гарного юнака, спочатку вчився, а потім викладав у музичному училищі. Про ту пригоду він давно забув, як і про самого Шеремета. Та й Володимир його упізнав лише за жорстокою позначкою долі. Дещо осторонь від моста на річці була мілина. Ідучи до школи восени 1956-го, учні бачили, як на тому місці артилеристи тренувалися в «подоланні водної перешкоди убрід». Їхні важкі гусеничні тягачі натужно ревіли, чіпляючись траками за кам’янисте дно і важко виповзаючи на крутий берег. Дорога через міст вела до військової частини і по ній часто снували заклопотані офіцери, всі чомусь переперезані ременями для строю і при зброї. Куций дитячий розум не в змозі був поєднати ці дві події - незвичну активність військовиків тут і фотографії в газетах, на яких були зображені замордовані комуністи в сусідній Угорщині. Скоро, щоправда, в пресі зарясніли великі заголовки типу «Фашістскій мятеж подавлєн», а моторошні фотографії повішених угорців щезли. Щезли в своїх заміських казармах і військові. Разом із предметом хлопчачої заздрості - величезними пістолетами Стєчкіна, які вони носили в лакованій дерев’яній кобурі. Зовсім як легендарний «маузер» у героїв громадянської війни. Тільки ті герої були «червоними», а власники «стєчкіних» своєю уніформою більше скизалися на їхніх ворогів - «білих». Ну та то вже деталі - мутації зовнішнього вигляду переможців у класовій боротьбі. Шеремет на мить завагався: звернути на цю вулицю і піти до школи, чи не треба? Ні, краще повернути назад до центру. Тим більше, що часу не так уже й багато, а ще стільки треба обійти... Десь тут можна буде вийти на маленьку - вздовж річки - вуличку, утворену вервечками невеличких акуратних будиночків, заселених «радянською інтелігенцією», такою ж прийшлою в цьому краю, як і Шеремети. Наскільки пам’ятав, це одразу за продовольчим магазином. В обов’язках Володимира тоді було пильнувати, коли туди завезуть хліб, щоб встигнути купити. Бо «чорний» був майже завжди, а от «сірий», пшеничний, треба було «ловити», не кажучи вже про білий. Запам’яталася зима п’ятдесят шостого року, коли білого хліба взагалі не стало, а сірий продавали по буханці в одні руки. Але й то ще треба було підкараулити і вистояти довгу чергу. Отож вони з матір’ю ходили вдвох, міняючи одне одного в стоянні на морозі. Зате який він був смачний, отой хліб! Коли, принісши буханець додому, мати одрізала їм із братом по свіжій скоринці «сірого», намазувала маргарином, а зверху ще й цукром притрушувала. Маргарином - бо масло було «дефіцитом», та й дорогувато. Цукром - бо то також був дефіцит. Щоправда, круто посолена чорна скоринка з маргарином - також непогано, коли вона ще аж тепла... А ось і вона, прирічна вуличка. Гарні колись котеджики з невеличкими надвірними будівлями мають занедбано-нежитловий вид. Якщо в порівнянні з людьми, то як нібито гарний колись парубок перетворився на старця чи «бомжа», як тепер кажуть. Хоча фіранки на вікнах є, на грядках щось зеленіє, кури сокорять. З поривом вітру в носа вдарив неприємний хімічно-гнилуватий сморід. Як же люди тут живуть? А головне - звідки цей сморід у центрі містечка? Став спускатися до річки. Десь тут має бути невеличкий піщаний пляжик, де вони колись купались і загорали. А поруч з ним нишпорили попід корчагами за раками і ловили рибу. Однак чим більше наближався до річки, тим нестерпнішим ставав сморід. Ось і це місце. Тільки замість жовтого пісочку - сіро-чорний смердючий мул, сопух а за ним – густа каламуть, в якій не те що раки - хробаки і ті, мабуть, повиздихали. Почорнілі безлисті верби сумно похилили до мертвої води мертві залишки свого пишного колись віття. Володимир чимдуж подався на гору, подалі від цього зловісного свідоцтва людського безумства. Не маючи коріння у великих містах, де мешкав, не плекаючи в серці визрілих в часі спогадів, він раніше не звертав уваги на огидні супутні наслідки «індустріалізації Радянської України». Саме так: бо зрозуміло, що цю річку отруїли-загубили не за нинішніх часів занепаду промисловості та й взагалі господарства, а ще тоді, коли боролися «за світле майбутнє», мало замислюючись над сьогоденням. Сподіваючись, що за них у Москві все зроблять. От і дочекалися... Якби звелися з домовин ті, що полягли за неньку-Україну в ті буремні часи, в двадцяті-сорокові роки, хоч «червоні», хоч «петлюрівці», хоч «совіти», хоч «бандерівці», то здригнулися б так, як він зараз, бо не впізнали б рідної землі, сплюндрованої бездарно-злочинним господарюванням тих, хто тоді переміг і залишився жити. Куди тепер? Мабуть, на центральну площу, а там буде видно. По пам’яті пройшов двором, якраз поруч із рестораном. В часи його молодості жива копійка була в ціні і до ресторану з місцевих мешканців мало хто заходив. Життя тут жвавішало лише в дні якихось районних нарад, коли «совпартактив» з довколишніх сіл, отримавши в «районі» чергову «нахлобучку», заглядав сюди, щоб «зняти стрес». Щоправда, тоді ще ніхто тут і слова такого не чув. У тому числі й викладачі місцевого медичного училища. Зараз тут також був ресторан: також майже порожній, бо грошей в пересічного мешканця більше не стало, а якщо й стало - то не в багатьох. Впритул до ресторану загніздувався стенд із районною сатиричною газетою. Вона виготовлялася вручну щотижня і мала своїм призначенням «кальоним жєлєзом» випікати негативні явища в місцевому житті. Одного разу потрапив у ту «ширитовку» і батько його однокласниці, Лариси Карпенко добрий знайомий їхньої сім’ї, який був головою колгоспу з «тридцятитисячників». Його карикатурно зобразили на занесеному снігом кукурудзяному полі з рушницею і забитою вогняво-рудою лисицею в руках, а на задньому плані красувалося легкове авто - «Побєда». Віршований текст в’їдливо перераховував провини невдатного голови. Колгосп відсталий, а він на колективні гроші самочинно придбав шикарну службову «Побєду», а не загальновизнаного «бобіка»; займався полюванням в робочий час, як нібито нічого більше робити; полював без мисливського квитка, тобто бракон’єрствував; їздив на полювання службовою машиною... На закінчення сповіщалося: тов. Карпенко «за халатноє отношеніє к работє і лічную нєскромность» отримав партійне стягнення. Щоб іншим було для науки. Нинішній голова КСП або агрокооперативу навряд чи зможе зрозуміти, щоб за таку «дрібницю» і таке посмішище на весь район. Але що було, те було! Що будинки голів колгоспів не височіли айсбергами серед пересічних селянських хат, а вони самі не були всевладними лендлордами щодо своїх колгоспників, які їх ніби то самі й обрали, на свою ж голову. «Тридцятитисячником» Олександр Прокопович Карпенко вважався недаремно, хоча й став ним не зі своєї волі. На початку п’ятидесятих стало цілком очевидним, що зруйноване війною, знекровлене відтоком молоді в міста і задавлене грабіжницькою економічною політикою держави колгоспне село вже не здатне забезпечити темпи «соціалістічєского строітєльства». Не знаходячи ресурсів, щоб йому реально допомогти, партія «мудро» вирішила піти перевіреним шляхом. В тридцяті роки на колективізацію були кинути двадцять п’ять тисяч комуністів, щоб очолити цю суспільну екзекуцію. І вони своє завдання виконали - колгоспи були зотарені, «єдінолічнік побєждьон». Інша справа - які, і якою ціною. Так сталося і тепер. Для підвищення ефективності сільського господарства на посади голів колгоспів були направлені з міста тридцять тисяч передових «бійців партії». Хотіли вони міняти свої міські посади й квартири на глухі села (бо ж посилали в найвідсталіші господарства), про те їх ніхто і не питав. «Орден мечоносців», на який перетворив партію «вождь всіх народів», був нещадним як до чужих, так і до своїх. «Партія сказала - надо! І - всьо!» Інакше партквиток - на стіл, і ти вже ніхто, нуль нулем. Отож - хіба хочеш? Мусиш! А що ті «тридцятитисячники» розумілися в сільському господарстві? Дай Біг, щоб бодай в селі народилися й виросли, аби хоч знали, що таке земля і що калачі не в магазині ростуть. Але те мало кого обходило. Бо гасло запозичили також в самого батька народів - «Кадри рєшают всьо!» А що то були не ті кадри, про те намагалися не думати. Як завжди, брали не вмінням, а числом. Одним із таких бідолаг і виявився Карпенко. Він у сімнадцять років поїхав із рідного села в евакуацію до Башкирії, звідти пішов на фронт, дослужився до старшого лейтенанта - «замполіта» роти, в мирному житті здолав шлях аж до заввідділом обкому комсомолу. Але тут припустився трагічної помилки. Ненароком виявивши, що перший секретар обкому ЛКСМУ в юності мав якісь непевні зв’язки з ОУН, незначні й нетривалі, зі всією партійною принциповістю заявив про це вголос. Наслідків довго чекати не довелося. Спочатку він став секретарем райкому партії, але - третім, по кадрах. І змушений був поміняти обласний центр на районний. Ну, а потім йому запропонували показати рядовим комуністам особистий приклад і очолити відсталий колгосп. Пропозицію він прийняв, бо не міг не прийняти, але сім’ю до села вже не повіз. Зрозумів. А невдовзі після критики в стінгазеті взагалі залишив і колгосп, і село, і надії на кар’єру в «партійно-совєтскіх органах», та тишком-нишком перебрався до Теренграду на якусь запічкову посаду. Такою ж маловдалою на колгоспній ниві була діяльність більшості тих слухняних «бійців», що стали жертвою чергової авантюрної кампанії керевництва партії, якій вони так самовіддано служили. Бо, в принципі, нічого іншого в житті й не вміли. То була не так вина, як біда тих непоганих, але професійно недолугих людей. На зміну їм незабаром прийшли інші - вже з дипломами про вищу освіту, виховані не «великим вождем» на «Кратком курсє ВКП(б)», а «вірним ленінцем» на матеріалах ХХ партз’їзду. Але все те буде потім, трохи пізніше… Сірим громаддям на площі височіла церква. От вона не занепала. Єдина зі всього, що Володимир сьогодні бачив. Ошатна, могутня, вона своїми мурами ніби виростала з цієї землі, а не була споруджена людськими руками. Бронзова охоронна дошка при вході свідчила: церква служила ще козакам Богдана Хмельницького, яких чимало спочило вічним сном під її мурами. Сказати по правді, він ніколи про це навіть не чув. У школі цьому не навчали, а до церкви тоді навіть підходити не належало. Та й дошки цієї не було, бо видно з’вилася всього кілька років тому. Судячи з убрання церковнослужителя, що проходив подвір’ям, церква православна, як і за часів Богдана. Хоча за Польщі й Австрії, мабуть, була уніатською, як і більшість в цьому краї. Цікаво, а уніати свою тепер зробили? Через площу навпроти - пошта. Недалеко за нею - шевська майстерня, в якій йому пошили перші хромові чобітки, справжні офіцерські. А матері модні на той час «румунки» - черевики з високим берцем і з довгою шнурівкою, на високих каблуках. Все з крою, який батько отримував для себе. За рахунок економії й внутрішніх ресурсів, так би мовити. Далі по колу, в ошатному сквері височів обеліск на могилі загиблих ще в громадянську війну, коли кіннота Будьонного рвалася до Вісли і своїм несамовитим бойовим кличем «Дайош Варшаву!», «Дайош Берлін!» змушувала здригатися не тільки поляків і німців, а й всю Європу. Колись він гордо підносився в розкішному буйнолистому оточенні, тепер же більшість скверу підтоптала під себе якась неоковирна будівля, біля стіни якої сиротою тулився запліснівіло-позеленілий пам’ятник. Шеремет підійшов ближче, придивився до вивіски - «ВАТ Трибовельська іграшкова фабрика». Свого часу вона була зовсім невеличкою і розміщувалася в католицькому монастирі, облуплені стіни якого виднілися неподалік за новою фабрикою. Монастир своїми потужними мурами і місцем розташування на березі річки біля мосту нагадував скоріше фортецю, аніж святу обитель. Хоча чом би й ні? Адже поляки колонізували ці землі «вогнем і мечем», прикриваючи своє загарбництво облудним гаслом навернення «схизматиків» у справжню християнську, тобто католицьку віру. То чого ж тут дивуватися, що їхнє святе місце мало такий войовничий вигляд? Шеремет глянув на охоронну табличку при брамі: «Пам’ятка історії. Монастир Кармелітів. 1635-39 рр. Охороняється законом». Ковзнув очима по стінах зі слідами реставраційних робіт: справді охороняється. Зайшов на широке, мощене старою бруківкою подвір’я, фактично - площу перед величним костелом. Під ним був підвал, куди вони хлопчаками якось лазили, а частіше з боязливою цікавістю зазирали крізь забрані ламаними гратами віконця. Бо темний підвал був повен людських кісток і черепів, з віконець навіть у літню спеку тягло пронизливим холодом і смородом давно зітлілої плоті - духом Смерті. Чиї останки там валялися в такому брутальному безладді, не віддані, як належиться, Землі? Українці, закатовані «совітами» чи фашистами? Євреї чи військовополонені, знищені есесівцями? Німці, загиблі під час оборони міста від Червоної армії?.. Хто його знає. Тоді за десять років по війні, про недавнє минуле намагалися забути, мов про кошмарний сон, і ворушити старі кістки й ставити монументи не поспішали. Не до того йшлося - треба було живим житла побудувати, щоб не в халупах, а то і в землянках скнітли, та в мирному житті якось облаштовуватися. Вже в шестдесяті, коли залунало гасло «ніхто не забутий і ніщо не забуте», ті останки кудись зникли. А тепер і самі віконця-амбразури закладені цеглою. Підійшов до входу в будівлю. Двері відчинені, неподалік сидять якісь люди. Підняв голову - на вежах хрести. Невже костел знову зробили? Зайшов всередину - ні, не схоже. Ікони в рушниках, вівтар, українська мова. Спитав у якогось немолодого вже, судячи по всьому, свого тут чоловіка. Той охоче пояснив, що це українська греко-католицька церква, віддана їм років п’ять-сім тому. Грошей мало, але вони її потроху доводять до порядку. А до того тут був фабричний клуб. Шеремет мимоволі посміхнувся про себе: добре, хоч не спортзал. Він пам’ятає, як кілька років тому, будучи в Бердичеві, вирішив зайти до костелу, в якому брав шлюб з Евелиною Ганьською славетний Оноре де Бальзак. Про те свідчила давня, ще з радянських часів меморіальна дошка з чорного мармуру. Яким же було його здивування, коли він помітив, що підлога в храмі розкреслена для гри в волейбол і баскетбол! Однак чоловік зрозумів його посмішку по-своєму: - Щось не так? Маєте якісь заперечення? Шеремет поспішив його заспокоїти: - Та ні, ні. Все гаразд. Дай Біг вам удачі. Поспитав заодно, звідки той родом, чи давно в місті. Ні, приїхав вже після нього, з ближнього села. Ті, що сидять надворі - так само. Володимир розпрощався і пішов собі далі, так і не зустрівши за день жодного знайомого обличчя. В пам’яті спливло інтерв’ю в одній з українських газет знаного польського письменника і філософа, який народився і жив у дитинстві та юності у Львові,. На питання, чи не жалкує він за Львовом, той відповів, що ні. Бо тих, з ким він там жив, тепер там немає. А до каміння він не має чуття спорідненості. Шеремета це тоді якось неприємно вразило. Такий вислів такого розумного чоловіка. Бо ж людина не повинна клопотатися тільки своїм власним добробутом та колом лише своїх близьких і знайомих. Має ж бути щось в житті більше, ніж ця досить обмежена спільнота, навіть якщо то сотня, ну хай навіть двісті чоловік, Однак потім охолов. Цигани також живуть лише своїм табором. Та хіба вони в тому винні? Кожен народ має свою ментальність і має право висловлювати свою думку. Як ти маєш повне право її не сприймати. Бо ти іншого народу й іншої ментальності. А тому тебе тягне до землі, на якій народився і виріс, до цих сіл і містечок, навіть якщо тебе тут ніхто і не пам’ятає. А його - ні, для нього це - «каміння». Ну що ж, у кожного - своя доля... Шеремет ще раз оглянув величну споруду монастиря і ступив далі, до мосту через річку. Справжнього, кам’яного, давнього. З нього дітлахи любили кидати хлібні крихти й спостерігати, як довкола них у прозорій воді виграє дрібна рибка. Мимоволі глянув униз і поглядом уперся в каламутну рідоту, що була колись водою. А хай їм... За мостом був, власне, центр правобережної частини містечка. Праворуч поважно громадилася над водою будівля культпросвітучилища. Щоправда, тепер вивіска сповіщала, що це - коледж культури і мистецтв. Колишнє училище готувало просвітпрацівників для бібліотек та сільських і відомчих клубів, які тепер якщо не повіддавали Богу душу, то ледве животіють. То ж для кого тепер готує кадри цей «коледж»? І якого рівня культури? З вікна гучно вдарив по вухах невибагливий російський шлягер. Обійшов будівлю, заглянув у великий двір, в якому вони гамселили м’яча з його однокласником Славкою Олійниченком - сином директора училища. Пізнання цього діяча культурного фронту обмежувалися знанням керівних документів «партії і правительства» та ще вмінням грати на гармошці, проте він був у районній номенклатурі і того було цілком досить. Олійниченки повернулися в рідну Наддніпрянщину незадовго перед переїздом Шереметів до Теренграду. Ноги самі понесли Шеремета далі до гори по відшліфованій мільйонами підошов гранітній бруківці. Десь тут мешкала його друга вчителька, вже немолода, з сивиною в туго заплетеній вінчиком косі, завжди акуратна, підтягнута, зібрана, витримана. Вона йому спочатку не сподобалась і цією елегантно-сухуватою зовнішністю, і дивним ім’ям Генавефа Іллівна, і чемною вимогливістю. А потім… потім назавжди запала в його дитячу душу як взірець жіночої інтелігентності. Справжньої Навчительки. Як він тепер розуміє, вона походила із середовища ще довоєнних часів української інтелігенції, яка майже повністю була винищена або німцями, або більшовиками. А вона якимось дивом уціліла. І вчила його російської мови, терпляче повторюючи-наголошоючи: - Не «ге», а - «řє», Влодку! Западенцям оте кляте «řє» давалося легше, аніж йому, зі східняцької родини. Володимир зі світлим смутком на душі посміхнувся: де вона тепер, його улюблена вчителька? Чи жива? Він як виріс і поступив до Академії все збирався заїхати сюди в курсантській уніформі, відвідати її, подякувати. Хай би вона захоплено сплеснула в долоні: «Ой, Влодку, який же ти легінь виріс!» Збирався ще курсантом, а приїхав, бач генералом. Все ніколи було, аж поки не забув, де й будинок вчительки. З відчуттям своєї вини зашарив очима довкруг, шукаючи, де ж воно, її помешкання? Довкола невеличкі котеджики початку минулого століття, ще австрійських часів. Колись гарненькі, тепер вони втратили колишній лиск, але за певної фантазії уявити собі можна. Який з них її? Один мимоволі привертав його увагу якоюсь сумною самотністю. Давно не миті, без ознак життя вікна, хвіртка із заіржавілим замком, проміж кам’яних плит доріжки пробивається нетоптана трава. На серце дихнуло холодком: невже спізнився? Ще досить приваблива жіночка років сорока п’яти, заходячи до сусіднього подвір’я, з цікавістю глянула на нього: - Ви когось шукаєте? Як міг, пояснив. Жінка ствердно хитнула головою: - Справді, це Ступачка. Завжди така пряма, горда, мовчазна. Їй вже за дев’яносто повернуло. Була самітня, донька живе у Львові. Померла років зо три тому. Шеремет винувато-розгублено подякував, рушив далі. На душі відчуття непоправної втрати. Хоча - а що ж ти думав? На що сподівався? Якщо тобі, тоді десятирічному хлопчаку тепер вп’ятеро більше? Бруківка он, на що міцна і на совість покладена, старими майстрами, а й та постиралася, а місцями й попросідала. Камінь – і той не витримує, не те що слабка людська плоть... Біля підніжжя гори, ліворуч від звивистої дороги до замку, мав бути відкритий басейн. Точніше - міська купальня. Також уламок ще польських, а може й австрійських часів. Тут раніше тренувалися спортсмени і розважалася різна доросла публіка. Тепер на нього дихнуло мертвим запустінням. Якийсь літній, старший од нього чоловік пас неподалік козу. На питання Володимира пояснив, що пару років тому, до дев’ятсотліття міста, купальню спробували було привести до порядку, та так і кинули на півдорозі - коштів забракло. Ентузіасти з числа мешканців спробували самотужки, та не здужали. От і стоїть ця купальня руїною і німим докором від колишніх господарів цього містечка - поляків до нинішніх - українців. Бо що таке спортивне плавання відтоді в цьому районному центрі забули. А відтак - і в цілому районі на більш ніж дві сотні тисяч мешканців. Від руїн купальні рушив до основної мети відвідин цього кутка - старого замку. До нього вела, пам’ятається, звивиста серпантином, не то широка пішохідна доріжка, не то вузька дорога. Початок її тепер був облаштований кам’яними сходами і невеликою аркою, обабіч яких стояли бутафорські гармати, неоковирно розмальовані зеленою ( під стару бронзу) і чорною ( під залізо) фарбами. Над ними такого ж дешевого гатунку вивіска сповіщала, що це парадний вхід до замку XVII століття. Ані якоїсь тобі короткої анотації, ані нічого більше, що б повідомляло: це не просто форпост польського панування на цих землях, а передусім центр одного з найдавніших міст України, столиці удільного Трибовельського князівства, до складу якого входили землі не тільки південно-східної Галичини, а й частини Поділля та Буковини. З-під арки з галасом і сміхом випурхнула зграйка по-святковому вбраних юнаків і дівчат. В руках юнаків розкорковані пляшки з шампанським, у дівчат - квіти, обличчя у всіх розшарілі, безтурботно-веселі. Шеремет здогадався: мабуть, у школах День останнього дзвоника. Починають доросле життя. Це добре, що від своєї давньої історії, хоч і з вином. Чи може це випадково? І вони так само мало знають про історію рідного краю, як і він у їхньому віці? Якщо так, то - шкода. Але - не мало б так бути, все ж у незалежній Україні живемо. Хоча добру українську мову почути й хорошу українську книжку купити тепер важче, ніж тоді, навіть за «застійних часів». Звивиста доріжка, затиснута з обох боків густими кущами, круто піднімалася на гору. Ось і оглядовий майданчик, куди його вперше привів батько одразу по їхньому приїзді до Трибовеля. Володимир як зараз пам’ятає той серпневий вечір, коли вони стояли на самісінькому краю урвища, місто лежало далеко внизу, огорнуте у фіолетові сутінки, крізь них золотими світлячками блимали ліхтарі, здавалося, ступи крок - і злетиш птахою над усією цією красою. Володимир навіть здригнувся від солодкаво-млосного завмирання серця, міцніше стиснув батькову долоню. Але той, замолоду парашутист, зрозумів це по-своєму. - Ти що, боїшся? Мужчина не повинен боятись. Візьми себе в руки. Вчися! Це були улюблені батькові сентенції, коли сини пасували перед чимось або скаржилися на свої дитячі негаразди. І він «брав себе в руки». І вже за кілька тижнів гасав по зруйнованих, але все ще високих стінах старої фортеці аніяк не гірше від своїх нових приятелів-«аборигенів». Стіни були товстими, метрів три завтовшки, так що бігати можна було вільно, якби тільки не спіткнутися або не наступити на крихкий камінь. Тоді про перспективу краще й не думати. Але, на щастя, ніхто з них з тих мурів якось не «літав». Мабуть тому, що не думав... Шеремет повернувся до фортеці. За ці майже півстоліття її могутні мури ніби й не змінилися. Хоча - а що з ними мало б статися? Адже як зруйнували замок турки з татарами під час останньої навали понад сотні років тому, так ніщо й не відбудовувалося. Що можна було розтягти - розтягли в перші ж роки по навалі. А Камінь… його треба довго точити Часу, щоб звести нанівець. Особливо якщо без допомоги Людини... В око Шереметові впали невеликі меморіальні таблички, рядком вмонтовані в старі стіни. На них хижо розчепірилися одноголові орли, під ними щось викарбуване по-польськи. Колись табличок було більше, та й золото на карбуванні ще не встигло потемніти, що саме написано на них, не зрозуміло. Але він добре пам’ятає, як влітку 1956-го року до Трибовля кілька разів приїздили групи польських офіцерів. Вони подовгу уважно оглядали фортецю і обов’язково покладали до її стін квіти, якраз під цими табличкми. Ні до того, ні після того він жодного польського офіцера тут не бачив. Принаймні у військових одностроях. Що то воно тоді означало, залишилося таємницею… Неквапно обійшов довкола замку, В тому місці, де схил гори полого стікав у парк, виднівся якийсь пам’ятник. На постаменті з місцевого каменю - плита з різьбленим написом, над нею різний хрест. Напис напівстертий, до того ж польською мовою, але щось зрозуміти можна. Принаймні нагоду, з якої встановлений – 1657 рік як рік відбиття турецько-татарської навали. Трибовель став тоді нездоланним щитом, що зберіг Польщу від руйнації. Вкотре - хто знає. Але, вочевидь, що не вперше відтоді, як був нею загарбаний, за триста років до того. Що ж, тепер принаймні зрозуміло, чому вклонялися тут, на українській землі, польські офіцери - героїзму й бойовій славі своїх предків. Але, питається, хіба ж на стінах замку тоді зі зброєю в руках билися лише поляки? А українці хіба не боронили рідну землю, об’єднавши зусилля з супостатом-колонізатором, але проти ще лютішого ворога? То чому ж про це ніде нічого не сказано? Про своїх? Шеремет уважніше оглянув пам’ятника. Зроблений, видно, давно, «ще за Польщі». Але де ж він був тоді, за часів його дитинства? Бо Володимир не міг би його не помітити. Десь на звалищі, мабуть. Занедбаний новими володарями краю, але не забутий, виходить, залишками старих... Нам у поляків явно треба вчитись передусім не так проведенню економічних реформ, як щирому патріотизму. Без нього, - ніякі реформи не зрушать із міста. Бачиш, як от із цим пам’ятником: і писатися українцями стали, і до костелу не ходили, а тільки видалася можливість - одразу про себе заявили, хто вони тут є. А ми... Володимир, обходячи замок, намагався віднайти і не знаходив бодай маленької позначки на честь князя Василька, який мало не тисячу років тому кріпив тут руську землю і воював за неї з ляхами та уграми. Або згадку про земляка, уславленого козацько-селянського ватажка Северина (Семерія) Наливайка, перед повстанням якого поляки так і не змогли встояти - здали замок на милість переможців-українців, ще за шістдесят років до тієї своєї славної перемоги над турками і татарами. Або на честь тутешніх українських селян і городян, які за часів Хмельниччини перетворили Трибовель на один з провідних центрів визвольної боротьби проти польського панування на галицькому Поділлі. Все забуто. А якщо й не забуто, то так занедбане-забайдужене-закинуте, що доки дошукаєшся - бажання пропадає. А поляки он - ті пам’ятають. Молодці, що ще скажеш... Від невеселих думок закортіло торкнутися сивої давнини не лише думками. Вибрав місце, виліз, як у дитинстві, на старі мури, пройшов до залишків вежі. Теплий вітер куйовдив волосся, очам відкрилася безмежна далечінь. Місто лежало ген далеко внизу, схоже звідси більше на величезний макет, аніж на щось реальне. Господи, який же гарний цей край! І важко було уявити серед цієї благодаті дзенькіт зброї, передсмертні крики, і кров, кров, кров... Яку щедро лили тут, за володарювання цим краєм, вояки різних народів. Хоча законне право мав лише один народ - той, який жив тут тисячоліття, його народ. І дай Бог, щоб це право більше не треба було стверджувати силою зброї. Як це роблять нині між собою брати-югослави. З гори йшлося легко. Не зчувся, як знову опинився у сквері. Обвів ще раз, на прощання поглядом довкола. Он у тому двоповерховому будинку розташувався колись райком партії і вся верховна районна влада. Шеремет-старший ходів тоді у членах бюро райкому. І хоча й не мав звички обговорювати службові проблеми вдома, але іноді все ж щось прослизало. І Володимир з дитинства запам’ятав, що «заслушать на бюро» - то вельми серйозно, «визвать на бюро» - теж добра не жди, ну а «пропєсочіть, как слєдуєт, на бюро» - то круті неприємності, якщо не гаплик взагалі. І мало хто наважувався оскаржувати винесений йому вирок, бо то було все ж «бюро», хоча й централізм, але демократичний. І все ж треба було, щоб члени бюро проголосували. А тому ніхто, навіть найперший урядовець не міг людині сказати: «Забирайся звідси геть, щоб я тебе в моєму районі не бачив. Бо ти тут ані роботи не матимеш, ані власний бізнес не зробиш, доки я живий». Тому що там, на горі були інші бюро, та й парткомісія гав не ловила! То ж - не про виживання йшлося тоді у тих, хто «залетів під паровоза», як то водиться тепер, за часів демократії, а про пом’якшення вироку. Вулиця праворуч вела до його школи. Мимо базару, мимо райвідділу міліції, нового місця роботи Шеремета-старшого, який довго й болісно звикав до нової служби. Бо одна справа - захищати, ризикуючи власним життям, безпеку держави, від ворога політичного, ідейного, сильного й розумного. І зовсім інша - вовтузитися з карними злочинцями різного штибу й моральними та інтелектуальними деградантами. Звикнути до такого крутого зламу ментальності і перепаду в суспільній ієрархії було для Шеремета-старшого, кадрового «чекіста», ой як непросто. Тому він довго ще ходив в уніформі офіцера МДБ - подібній до загальновійськової. Але з примітним, яскраво-василькового кольору кашкетом. Формальним виправданням було те, що офіцерське звання мав спеціальне - «майор держбезпеки». І аж коли отримав звання «підполковник міліції», пошив собі міліцейську уніформу - темно-синього кольору, зі сріблястими, як у армійських тиловиків, погонами. А де ж, до речі, сам той райвідділ? Невже оцей невеличкий будиночок? Мабуть, що він, бо нічого більш підходящого не видно. Колишній польський «постерунок», а потім радянська міліція. Але тут тепер вивіска лише «Паспортний стіл». А де ж власне «міліція»? Запитав чоловіка, який щойно вийшов із дверей. Той здивовано глянув на нього: та райвідділ вже давно переїхав у нове приміщення. Шеремет зніяковіло подякував: в поляків поліція налічувала зо два десятки чоловік, за «совітів» у батька було сорок, а в «незалежній і демократичній» чисельність районної міліції вже двісті з гаком. Щоправда, «гак» поки що невеличкий, але все ж сорок і двісті – речі не співмірні. Та хіба в чисельності міліції справа? Перед очима нараз постала картина: сонячний морозний день. З райвідділу міліції до райсуду, що за якихось триста метрів, під конвоєм ведуть трьох чоловіків. Похнюплені голови, руки за спиною, очі втуплені в землю. Перехожі зупиняються, з сторожкою цікавістю оглядають процесію. І жодного доброго слова, ані навіть співчутливого зітхання. Бо всі ті, що стоять на тротуарах, виховані у вірі. Не просто хрещені, як то поголовно заведено зараз, а саме виховані. Їм змалечку в підсвідомість втовкмачені десять заповідей Божих, їх змалечку батьки вчили: «Ромчику (Славчику, Іванку...), то не можна так робити...» А ті, що йдуть зараз під конвоєм порушили головні заповіді Божі - «не укради», «не вбий». То й немає їм ні співчуття, ні допомоги. Бо одна справа ті, що за Україну постраждали, і зовсім інша ці «батяри» й «лайдаки», що не хочуть жити, як всі порядні люди. Цією ж вулицею до їхньої школи бігав хлопець із дев’ятого класу, примітний тим, що саме «бігав» взимку в одному піджачку без верхнього одягу. Шеремет-старший якось запитав сина, чи знає той причину. Потім пояснив. Той хлопець злигався з поганою компанією, що шастала по чужих сараях, курниках, крільчатниках і цупила все, що трапляло під руку. Під час однієї з таких «операцій» сталася сутичка з господарем. Щоб втекти, довелося вислизнути з куфайки, за яку той цупко ухопився. Дізнавшись, за яких обставин син втратив одіж, батько не тільки «збив його на квасне ябко», але й сказав: - Я тебе красти не вчив і не посилав. Де загубив, там і знайди. Або зароби собі сам. В мене для злодія грошей немає! Так бідний хлопець і пробігав усю зиму роздягнутий. А тепер? Тепер люди не тільки не соромляться того, що їхній син (брат, родич, товариш) є крадієм, гвалтівником чи вбивцею, а навіть доводять, що його злочини – річ звичайна, що винен не він, а якісь там обставини. В тому числі й самі жертви злочинної діяльності їх «хорошого хлопчика». Більш того - організовують залякування і цькування постраждалих. Світ перевернувся! І хто зна, скільки ще часу знадобиться, щоб біле знову стало білим, а чорне - чорним, а не навпаки. І ніяке збільшення чисельності міліції тут не допоможе - ні п’ятикратне, як зараз, ні десятикратне, до якого вже не далеко, якщо простежити за тенденцією, бо тут справа не в «охороні права», а у «вихованні душі». В якій зруйнували Бога, а взамін спробували поселити «моральний кодекс будівника комунізму», який спочатку самі ж «садівники» і дискредитували, а потім зовсім забули, бо їх самих «послали» кого куди. От і дичавіють душі людські, як здичавіли сади в сплюндрованих «борьбой с бандітізмом» хуторах. І як їх тепер відігріти, оті душі, прищепити те людське, що притаманне і християнам, і мусульманам, і православним, і католикам? Якщо не любов, то принаймні співчуття і людяність до ближнього свого? Хто його знає, як. Зрозуміло тільки одне: для цього потрібні не так поліцаї й тюремники, як вчителі й духовні пастирі, не так «сізо» й тюрми, як спортзали і будинки дитячої творчості. А головне - нормальний державний і громадський устрій, а не таке, як сказав перший «устроїтель» нової держави про своє творіння, «маємо те, що маємо». Таке, за що з нас весь світ не перестає дивуватися вже років якщо не десять, то близько того. Але де ж школа? Вона видалася тоді йому такою великою і гарною після першої, сільської. Перед школою сквер з газонами, клумбами і молоденькими деревцями, ледь товщими за прутки. Тільки де все це поділося? Запитав зустрічну жіночку. Вона здивовано заломила чорні брови: - Стара школа чи нова? - Та, мабуть, що стара. - Тай вона ж перед вами. Зпоза щільної стіни високих дерев скромно біліла стінами двоповерхова будівля. Пишне гілля настільки закрило собою небо й сонце, що у їхній тіні навіть трава не росла, не те що квіти. А старе коріння молоденьких дерев його дитинства важко повилазило на гору і вузлувато порозповзалося по голій тепер землі, немов вени на кисті його ще міцної, але вже немолодої руки, ровесниці тих дерев. Володимир рушив доріжкою, озираючись по боках. Біля входу в приміщення кілька юнаків і дівчат про щось домовлялися з молодим, років тридцяти, чоловіком. Вуха різонув суржик у кількох його варіаціях - від зіпсованої української до поганої російської. З душевним трепетом переступив поріг, який вивів його у велике життя. Неспішно попрямував коридором. Де ж його клас? Не згадати. Навмання відкрив кілька дверей - ні, все не те. Лише стіни старі залишилися, та ще вищерблений паркет, мабуть, з тих часів. Решта все - більш пізнє. Щоправда, настільки вже поношене і далеко не нове, що сучасним не можна назвати навіть з великим натягом. «Н-да...», як-то кажуть. Навряд щоб цю школу можна було назвати закладом, відповідним двадцять першому століттю. Хоча - хіба то їхня вина? Скоріше - біда. Бо видно, що те, що можуть - роблять. Он клас українознавства - той не так давно, мабуть, обладнали. Бо жовто-блакитні прапори та рушнички з декоративною атрибутикою на національні мотиви не встигли ще злиняти. Кілька дівчаток при його появі чемно встали й повернулись обличчям. Приємно вражений такою незвичною як для нинішніх часів вихованістю, Шеремет розчулено привітався. У відповідь миле щебетання доброю українською. Яскравим оформленням радував око і клас військової підготовки. На новеньких стендах в химерному сплетінні поєдналися червоні зірки і золоті тризуби, червоноармійці й січові стрільці, Радянська армія й УПА. На всю цю військово-політично-історичну еклектику флегматично споглядав з великого портрета Симон Петлюра. Чому за головного національного героя визначили саме його? А не, скажімо, легендарного вождя рідних для цього краю «усусів» Євгена Коновальця? Мабуть, забули нинішні «західняки», як Петлюра розраховувався свого часу їхньою волею і долею за підтримку його білополяками в боротьбі з більшовиками, віддав своїх братів-галичан на поталу заклятому ворогу. Хоча й за згоди, кажуть, тодішніх галичанських вождів, та все ж … Але і Великої України не здобув, і в Малій, Західній прихильність втратив на довгі роки. Принаймні серед простого люду, далекого від тієї “вищої” доцільності-необхідності, за які вони мусили потім заплатити десятиліттями своєї неволі. Однак тепер пан Головний Отаман, як видно реабілітований. Якщо не в рідній Наддніпрянщині, то хоча б тут, коли до життя прийшли вже навіть не онуки, а правнуки тих січових стрільців, які не те що «забули», а просто навряд чи навіть чули про те, як воно склалось тоді насправді. А може, так воно й на краще? І одне, й інше? І що зла в душі не тримають, і що вклоняються борцю за Україну загальнонаціонального, а не свого, регіонального масштабу? Мабуть, що так. Хоча хто зна, яким богам тут вклонятимуться ще через п’ятдесят літ? Адже за часів його дитинства тут висіли зовсім інші портрети. І клятви були зовсім іншими. Він пам’ятає, з яким нетерпінням чекав, коли його приймуть у піонери. І як пишався, коли був удостоєний цієї честі одним з перших, ще в другому класі в день народження Леніна. Він і досі пам’ятає урочистий заклик-клятву: «За справу Леніна-Сталіна будьте напоготові!» І їх відгук: «Завжди готові!» Щоправда, не минуло й року, як слово «Сталін» із заклику якось само собою непомітно випало, як і незрозуміло куди й як щезли його численні портрети, бюсти й пам’ятники. А в розмовах дорослих дедалі частіше стало лунати незрозуміле словосполучення «культ лічності». Нині портрети Сталіна знову з’явилися. Щоправда, не в школах, а в окремих осіб пенсійного віку. Хоча восени 1999-го з цього приводу довелося багатьом якщо не похвилюватися, то принаймні задуматись: чий портрет вивішувати, куди й під якими прапорами йти і який гімн співати - «Ще не вмерла Україна» чи «Союз нєрушімий...» І хоча «спроба червоного реваншу зазнала нищівної поразки», як тоді бадьоро сповістили ЗМІ, але ж одинадцять мільйонів громадян усе ж проголосували за червоні, а не жовто-сині прапори. Тобто фактично проти незалежності власної держави, проти свободи власного народу. Офіційна пропаганда якось не стала загострювати на цьому увагу, зважила за краще оспівувати перемогу, сподіваючись, очевидно, що до наступних виборів «червоний електорат» зменшиться природним шляхом. Роздуми Шеремета перервала по-святковому вбрана жіночка його віку: - Ви когось тут шукаєте? Шеремет знітився. А й справді: кого і що він тут шукає? Своє минуле? Так його не повернути. Та й не потрібно. Людей, які працювали тоді, вчителів? Так навіть наймолодші з них вже давно на пенсії. Та й не пам’ятає він вже нікого з них, окрім Генавефи Іллівни, царство їй небесне. То ж - кого і що? Сказав перше, що спало на думку. - Я в цій школі вчився сорок п’ять років тому. Жіночка всміхнулася і з легким співчуттям пояснила: - На жаль, мабуть не в цій. Та школа, в якій ви тоді вчилися, переїхала до нового приміщення. А це російська школа, що була раніше в центрі. Ії переселили сюди, як зруйнувалася стара будівля. Так он воно що! Шеремет тільки тепер звернув увагу на дошку пошани, писану російською мовою і зрозумів, чому мова братнього народу лунає довкола так часто. Але тоді виникає принаймні два питання. По-перше, чому половина прізвищ на дошці українських? Невже навіть тут, у цьому провінційному, споконвіку українському містечку люди забули, хто вони є? По-друге, чому в устах дітей російська мова така незугарна, фактично суржик? Чому так погано навчають? Однак стримався, аби не псувати настрій цій лагідній жіночці. Бо при чому тут вона? - Вам розказати, як пройти до нової школи? Шеремет отямився: а, власне, навіщо? Тут бодай стіни його пам’ятають, а він їх, а там що? Там взагалі все чуже, і він чужий. То ж чемно подякував пані добродійці, привітав із «останнім дзвоником» і поволі пішов собі геть. Все, подорож до Трибовеля завершилася. Пора назад, до Теренграду! Поближче до нинішнього життя… “Лишь бы не было войны…” Розморений їздою в задушливому автобусі, Шеремет ледве доплентався до готелю. Однак, прийнявши холодний душ і трохи перепочивши, прийшов до тями. Не за тим він сюди приїхав, щоб валятися в ліжку й газети читати. Часу залишилося не так уже й багато, а міста він ще фактично так і не бачив. Але куди піти? Великих мандрів під кінець дня не хотілося. Тому вирішив прогулятися до першої з двох квартир, в яких вони мешкали в Теренграді. По вулиці Сталіна, як вона тоді називалася. Щоправда, вже через кілька місяців по їхньому приїзді, якраз до 40-ї річниці «Великої Жовтневої Соціалістичної революції», її перейменували на вулицю Карла Маркса. Шеремет пам’ятає, як те сталося. На початку вулиці був скверик, де на невисокому постаменті стояло погруддя «вождя народів». Одного погожого дня туди підігнали бульдозер, накинули на шию генералісимусу троса з петлею, машина рвучко сіпнулася вперед, скреготнувши гусеницями по ще австрійських часів бруківці й викресавши з неї снопи іскор - і «наш любімий Іосіф Віссаріоновіч» із величавим виразом на кам’яному обличчі важко гепнув на клумбу, підминаючи собою квіти. На місце одного ідола одразу поставили іншого - Карла Маркса. Вулицю, звичайно, назвали його ім’ям. До нього претензій в ЦК КПРС не було і не могло бути. Адже класик, основоположник… Щоб не відволікатися, пішов найкоротшою дорогою - вулицями Суворова і Костюшка. Яке відношення мав «вєлікій русскій полководєц» до їхнього скромного міста, ніхто не відав. Хіба те, що свого часу в крові втопив польське повстання під проводом Тадеуша Костюшка, співвітчизників якого чимало проживало в Теренграді і які увічнили його ім’я в назві однієї з вулиць. Оскільки Костюшко був борцем за свободу, то радянська влада спершу не чіпала вулицю його імені. Однак настав ювілей головної газети «Правда», треба його якось відзначити, і вулицю Костюшка перейменували на вулицю «Правди». Одначе нинішня українська влада розібралася і з російським генералісимусом, і з польським бунтівливим генералом, і з комуністичною газетою: одна вулиця тепер звалася «Замковою», як було до «совітів», інша стала імені Ярослава Стецька. Чому саме Стецька, а не, скажімо, Мельника чи Коновальця, Шеремет зрозумів лише діставшись на свою рідну вулицю. На її початку, де колись стояли один по одному комуністичні вожді, впадав у вічі новий величний пам’ятник. Гігантським золотим грибом із землі виростала бронзова голова: величезний лоб, тонкі інтелігентні риси обличчя, чітко окреслене вольове підборіддя, заглиблений у себе погляд очей за неіснуючими скельцями окулярів, позначених тонкою оправою. Скульптор, здавалося, навмисне поприбирав усе зайве, що могло б заважати сприйняттю тієї інтелектуальної енергії, яка струмувала від його творіння. Володимир підійшов ближче, глянув на плетиво бронзових літер: «Ярослав Стецько». І все! Ні хто такий, ні дат життя і смерті. Так, нібито кожний повинен знати все і про ОУН в цілому і про ОУН-Б, зокрема. І про уряд Української самостійної держави, проголошеної 30 червня 1941 р., і про його прем’єр-міністра, і про його сумну долю. Володимир нараз згадав, що саме в цьому місті Стецько закінчив гімназію. Здається, навіть із золотою медаллю. Навпроти пам’ятника височів будинок, на якому колись була меморіальна дошка, що тут розташовувався в 1917 році Східно-Галицький ревком. Зараз про ту дошку і згадки не лишилося. Все правильно – ревком і Стецько мало один одному пасують, то зрозуміло. А ось і будинок, в якому мешкали Шеремети. Хоча й недовго, років зо три, а запам’яталося на все життя. Бо то була їхня перша справжня міська квартира з ванною, центральним опаленням, газовою плитою на кухні, а не чадним керогазом. Єдине, що кімнат було лише дві, на їхню сім’ю з п’яти чоловік трьох різних поколінь того вочевидь було мало. Але в зруйнованому війною місті з житлом було дуже сутужно. Епоха масового житлового будівництва, яке започатковував «вірний ленінець» Микита Сергійович Хрущов, для їх провінційного міста ще тільки прорізалася в туманній перспективі. Тож доводилося терпіти. Батькова сестра тітка Наталія жила зі своїм чоловіком і сином, майже ровесником Володимира, взагалі в одній кімнаті комунальної квартири. Хоча і її чоловік, і вона сама були фронтовиками. Важко повірити, але про якість пільги чи блага тоді ніхто навіть не згадував. Пояснення цинічно просте: якщо був на фронті, то твоя біда; не був, то твоє щастя. Якщо ж був, а до того ще й постраждав, то вже твоє горе. Але знову ж - твоє особисте та твоїх рідних і близьких. А тому отримай, чоловіче, дерев’яного протеза і до скону тягай собі на здоров’я. А якщо важко, тоді бери коляску і розвивай собі мускулатуру. Бо коляска механічна, змайстрована за принципом велосипеда, тільки замість педалей для ніг - важелі для рук. На такій хвацько катав містом сусіда тітки Наталі - дядько Олександр, колишній сапер. А сапери, як відомо, помиляються лише раз у житті. Гаразд, що за свою помилку заплатив не головою, а лише ногами. На тій колясці він так накачав собі біцепси, що з ним на руках мало хто міг позмагатися навіть із фізично міцних чоловіків. Щоправда, потім на додачу до інвалідської коляски з’явився спеціальний гібрид автомобіля з мотоциклом. Нинішньому поколінню таке «чудо техніки» знайоме хіба що з відомої кінокомедії далеких часів. Але, стривай-но, для чого він сюди прийшов? Шеремет прискіпливо оглянув своє колишнє помешкання - нічого особливого. Ні «євровікон», ні телеантен-тарілок. Явно, що сюди ще не встигли добратися «нові українці», вижити нащадків колишніх господарів. Точніше - «тодішніх», бо хто були ті «колишні», ніхто тепер точно й не знає. Будинок як фешенебельний житловий постав ще наприкінці XIX століття. Після Другої світової війни тут розміщалося обласне управління внутрішніх справ. Якраз перед їхнім приїздом воно отримало відбудоване по війні приміщення колишньої польської тюрми і перебралося туди, а цей будинок переобладнали під житловий. Щоправда, від фешенебельності в ньому не залишилося вже нічого, окрім високої стелі. В їхньому під’їзді квартир було чотири, по дві на кожному поверсі. Ліворуч від входу - двокімнатні, праворуч - трикімнатні. В них поселилися з родинами начальник УВС підполковник внутрішньої служби Кальницький і його заступник-кадровик підполковник Максаков на другому поверсі, а на першому - Шеремет-старший, його безпосередній підлеглий полковник міліції Курнаков, начальник «ОБХСС - отдєла борьби с хіщєніямі соціалістічєской собствєнності». І Кальницький, і Максаков були партійними працівниками, які ніколи ніякого відношення ні до боротьби зі злочинністю, ні до військової справи не мали. Навіть у війну вони уникнули фронту і «ковалі побєду в тилу». Тому відчували себе іноді досить ніяково, особливо на свята, коли доводилося одягати парадний мундир. Бо в офіцерів внутрішньої служби він був армійського зразка. Останній же справжній міністр оборони СРСР – захисник вітчизни, а не тільки сторожовий пес правлячої компартійної верхівки, Маршал Жуков подбав, щоб його офіцер – справжній, армійський, - виглядав у порівнянні з міліцейським чином належно – достойно. Коли стосувалось парадної уніформи, та ще при холодній зброї, то армієць з міліціонером рівнялися, як фазан з перепілкою. Особливо це впадало у вічі на вищому, генеральсько-комісарському рівні. Так само по-фазанячому яскравіли і Кальницький з Максаковим на тлі своїх підлеглих - офіцерів міліції. І всім одразу було видно, «що король-то - голий!» Бо на блискучих мундирах у них не було жодної бойової нагороди, тільки медаль «За доблєстний труд в Вєлікой Отєчєствєнной войнє» та одна - дві ювілейних. Тому підлеглі офіцери-фронтовики не завжди хотіли стримувати іронічні посмішки, бо кожен із них мав нагороди здобуті кров’ю, а не язиком, в бою з автоматом в руках, а не з газетою «Правда». Щоправда, то були для них бодай і прикрі, однак лишень деталі. Головним було те, що саме їх партія покликала взяти під жорсткий контроль вельми важливе відомство, навести тут «партєйний» порядок і забезпечити неухильне «слєдованіє лінії партії». І вони це добре усвідомлювали, і тим пишалися. Що ж до чорнової, практичної роботи, то її вони звалили на плечі таким, як Шеремет. Ще хай вдячні будуть, що саме їм довірили. Так партія брала реванш за переляк, якого вона натерпілася по смерті свого «великого вождя». Коли не лише нові «вожді», а й широкий загал «кадрових партработніков» - те, що власне й звалося «партією», збагнули всю могутність створеного ними репресивного апарату. А головне - осягнули велетенський масштаб багатолітніх репресій, що здійснювалися людьми у василькових кашкетах ім’ям цієї партії в ім’я торжества її ідей. Коли внаслідок істерично-незграбного розголошення «тайного» його «явна» сутність поставила на порядок денний питання: а хто ж відповість за скоєне? За загибель мільйонів чесних людей, за фактично - геноцид? Партія, як «вдохновітєль і організатор всєх нашіх побєд»? Так тоді треба стати навколішки перед власним народом і зректися влади. Однак якраз цього нікому з «вірних ленінців» не хотілося. Тому винуватцями неосягненних злочинів їхні замовники оголосили безсловесних простих виконавців і впродовж кількох років безжально громили «славних чекістів», звівши донедавна всесильне «Міністерство» до «Комітету при Кабінеті Міністрів». Щоправда, суто формально, як показав час. Могутня Система віддала в жертву другорядне, зберігши головне. І зачаїлася. Як показала Історія - ненадовго. Бо Система прощати не вміла, не мала такого поняття в програмі свого функціонування. І вже за кілька років поквиталася. Але то вже було потім, коли вони мешкали в іншій квартирі. А на цій Шеремети застали ще, як черга «посилення соціалістичної законності», а точніше встановлення компартійної диктатури дійшла і до Міністерства внутрішніх справ. Щодо «укрєплєнія кадров» тут усе зрозуміло. Але не обійшлося і без брутального втручання в професійну діяльність. Навіть назву поміняли на «Міністерство охорони громадського порядку». Але чи була в тому біда? Справжня біда спіткала Армію. В пам’ятному 1953 році вона допомогла Партії зламати хребет беріївському керівництву держбезпекою, взяти цю організацію в свої партійні лабети. Але то було на її ж, Армії, лихо. Бо тим самим вона виявила свою могутність і тільки посилила недовіру до себе в кремлівських верхоправів. Ну, а після того як саме Армія влітку 1957 року відіграла вирішальну роль у «розборці» в середовищі вищого партійного керівництва, її доля була практично вирішена. Постраждало все професійне вояцтво - від міністра й маршала і аж до сержанта-надстроковика й курсанта військового училища. Міністр, символ національної або, як тоді казали, вітчизняної військової доблесті, назавжди потрапив в опалу. За ним услід постраждали маршали й генерали, незгідні з безграмотним за змістом і варварським за методами нищенням воєнного потенціалу, набутого тяжкою працею цілого народу. В простого офіцерства ніхто ні про що не запитував. Їх немов нікчемний непотріб, просто викидали за ворота військових містечок. Викидали в нікуди, у безвість. Не питаючи, чи є в тебе дах над головою, чи маєш бодай якусь мирну спеціальність, чим годуватимеш сім’ю, як за місяць проїси невелике «виходноє пособіє». Такий же глум чинився над сержантами-надстроковиками. Новоспечених лейтенантів батальйонами прямо з випускних вечорів відправляли, як писалося в газетах, «в народноє хозяйство». Міліції було легше. Її хоча й тримали цупко під «партєйним контролєм», але принаймні не скорочували. Однак насувалася інша загроза, особливо для ветеранів. Причому не тільки міліції, а всього практично «партсовактіва», загалом, майже без винятків. Освіта у них у всіх була не те що неблискучою, а в багатьох навіть менш ніж посередньою. Не кажучи вже про спеціальну освіту, середню, а тим пач вищу. Типовий варіант - неповна середня школа плюс сякі-такі скороплинні курси. Щоб якось підтягти загальноосвітній рівень всього цього дрібного «совпартактіва», при партійних комітетах, починаючи з обласного, була утворена ціла мережа так званих партійних шкіл, які кували партійну відданість, але не давали спеціальних знань. А тим часом попідростали молоді й освічені, з інститутськими дипломами й значками-«ромбиками» на лацканах піджаків. «Стара партєйна кадра» опинилася під загрозою і заборсалася: що робити? Найпередбачливіші кинулися будь-якими правдами і неправдами здобувати рятівні дипломи й значки, які напівіронічно стали називати «поплавками». Тобто такими, що тримають на поверхні, не дають потонути. Але більшість була витіснена на узбіччя. Як, наприклад, давній батьків приятель Кривенко, перший секретар райкому партії в Ланниках. Він приїздив до них у Теренград, вже будучи пересунутим на посаду директора якоїсь дослідницької агротехнічної станції. Також «номенклатура», однак не зрівняти ж з «першим»... Постала проблема і перед Шереметом-старшим, який дослужився до полковницько-генеральської посади, не маючи фактично навіть середньої спеціальної освіти. Харківська міжкрайова школа держбезпеки дала певну професійну підготовку, але диплому ніякого. Довелося у своєму вже сорокарічному віці поступати на заочне відділення Київської вищої школи міліції, як тоді скромно іменувалася нинішня Національна академія внутрішніх справ України. І він там був такий не один, із «стариганів» створили навіть навчальну групу. Отож довгих п’ять років їздив на сесії складати іспити, аж доки разом із полковницькою папахою не отримав і жаданого диплома з «поплавком». Шеремет на мить припинив плин спогадів. Цікаво, хто з їхніх сусідів тут залишився? Тодішні дорослі були старшими од його батьків, тому малоймовірно щоб хтось ще курликав на цьому світі. Курнакови по виході на пенсію взагалі подалися до себе в Росію. Діти, з якими він бавився дванадцятилітнім хлопчаком, більш ніж сорок років тому - що він їм тепер скаже? Коли в них вже онуки такі, як вони були тоді? Ні, краще не ризикувати, залишити все, як є: їхнє спільне - то тільки тодішнє, а нинішнє - то лише його. Неквапно перейшов вулицю, зайшов у двір, оглянувся. Яким великим він тоді здавався! А зараз добру четвертину окуповував новий будинок, ще стільки ж - приватні гаражі. Ні, в футбол тут уже не поганяєш! Єдине, що нагадувало тут минуле - це гарний колись невеликий особняк. Затиснутий зі всіх боків цими неоковирними новими сусідами, він виглядав тепер як старенький, але ще чепурний легковичок серед незграбних вантажівок. В тому кутку двору, де тепер прибудований до старого будинку невеликий флігель, раніше був дров’яний сарай, де вони хлопчаками ховали свої здобутки. А ховати було що. Нишпорячи по горищах і підвалах, вони постійно знаходили щось цікаве. І не таке вже безневинне. Одного разу ним виявився невеличкий акуратний «Вальтер», якого хтось заховав на горищі під купою старої німецької амуніції. Вирізьблена фраза незнайомою мовою свідчила, що зброя ця іменна. Що сталося з тим офіцером? Патрони з магазину вистріляні всі до одного... А в тому он під’їзді жив його тамтешній приятель Женя Ліберман. Його мама дуже опікувалася, аби товстуватий і без того синок часом не схуд або не зголоднів, і постійно пропонувала йому поїсти то «куріного бульончіка», то «курочку». Женя червонів і одбрикувався. Женіна мама дуже заохочувала їх дружбу, бо вважала Володимира «прілічним мальчіком із хорошєй сємьї». На інших хлопчиків вона дивилася скоса, з підозрою. Шеремет, раптом відчувши на собі чийсь допитливий погляд, озирнувся. Ніде нікого, тільки віддалік на лавочці дідок дрімає. Чи, може, тільки удає? Сорочка навипуск із цупкої матерії, але без рукавів, зате з орденською колодкою поверх кишені. На ногах - допотопні сандалії, між ними сторчма ціпок, на якому сплелися вузлуваті старечі руки, на них безсило вклякла голова із зморшкуватим неголеним обличчям, увінчана таким же старим, як сандалії, пожмаканим синтетичним брилем. Типовий радянський ветеран. Невже хтось із колишніх сусідів? - Прошу мене вибачити, ви давно тут живете? - Давно ли здесь живу? Да как Вам сказать, молодой человек...Если половину своей жизни, даже большую, то как, достаточно? Ну, якщо вже його молодим чоловіком вважає, значить, справді достатньо, давно. - І весь час в цьому будинку? То з якого ж тоді року? - В аккурат с пятьдесят шестого. После развенчания, так сказать, культа личности... Ситуація ставала досить цікавою. Не може бути, щоб він не знав цього діда. - А як ваше прізвище, даруйте? - А вам зачем моя фамилия? - Очі старого підозріливо блиснули. - Та так просто. Я сам колись жив у цьому будинку, давно щоправда, сорок років тому. Шеремета такого не пам’ятаєте? Старий допитливо, з цікавістю глянув на нього: - Василия Романовича? Замнача УВД? Ну как же не помнить, помню конечно. А вы кто будете? Его сын? - Вгадали. Старший, Мене Володимиром звуть. - А чем занимаетесь, если не секрет? Сюда какими судьбами? - Продовжував допит дідуган. - Та в Києві служу, в навчальному закладі. А сюди приїхав у справах, та користуючись нагодою до свого колись двору завернув. Задовільнившись, видно, почутим, стариган довірливо заявив: - Вас, если сказать честно, не припоминаю. А вот Вашего отца прекрасно помню. Замечательный человек был! Строгий, но справедливый. Порядочный. Как тогда говорили, общественные интересы ставил выше личных. Государственный подход! Это сейчас телевизор посмотришь, газеты почитаешь - шелупонь одна, только в том и соревнуются, кто больше у государства украдет. А Василий Романович - тот был порядочный. - Чому «був»? - Шеремет усміхнувся - Він і зараз є. І нічого, нівроку, сам до магазину по хліб ще ходить... - Да вы что? И слава Богу. А мне почему-то казалось, что он постарше меня будет. А нас таких уже, сами понимаете...Я Иван Степанович Горенков, если помните. Да отцу скажете, он знает. Я в том вон подъезде так и живу. Сын Виктор у меня еще был, ваш ровесник приблизительно… Старого, якщо по правді, він не пам’ятав. Та й не знав тоді толком. Пригадується щось таке кремезне, червонопике, не обтяжене інтелектом. Вони приїхали до Теренграду незадовго до Шереметів чи то з Крайньої Півночі, чи то з Далекого Сходу, де Горенков-старший «служил при лагерях». В нього ще були особливі, чудернацькі погоні - не такі, як у всіх офіцерів, з сукна і парчі, а металеві. Коли він отримав майора, погони віддав синові бавитись. І вони, хлопчаки, з цікавістю розглядали те диво, як то можна зробити таку дрібну насічку на латунній пластині, щоб як парча виглядала, і з гарячої емалі просвіти й канти на погонах поробити. Як він зрозумів потім, уже дорослим, то був справжній витвір декоративно-прикладного мистецтва. Але Вітька тоді на їх захоплені прицмокування лише авторитетно заявив: - Это что? Это – чепуха! Зэки и не такое еще умеют делать. Володимир тоді не міг осягнути: як же так, всілякий непотріб, бандити й злодії, «враги народа», а такі чудові речі вміють робити. То ж золоті руки треба мати! Але дурних питань нікому не ставив, щось стримувало. Так що коли й запам’ятався йому Іван Степанович, то тільки тими погонами. Та тим, що в ГУЛАЗі служив. Що ж до сина Віктора, то як не пам’ятати! Вони разом ще до Морського клубу хлопчаками ходили, збиралися стати військовими моряками. З якою заздрістю вони дивилися на молодого капітан-лейтенанта-відпускника, що залицявся до сусідської дівчини! Кашкет із «крабом» набакир, широченні брюки-кльоші замітають тротуар, на боці б’є по стегну кортик, який «каплей» недбало притримує рукою, щось бурмочучи дівчині на вухо, лоскочучи вусиками-щіточками. А вона ще й комизує, зануда! На кортика і «кльоші» їм було не спромогтися, а от на військово-морські кокарди вициганили таки в батьків по кілька карбованців. І гордо причепили їх на свої шкільні темно-сині кашкети з білим кантом. Ще вкоротили козирка «по-нахімовськи» - і вийшла справжня «капітанка». Потім Шеремети переїхали в нову квартиру і дитяче приятелювання само собою зачахло. Знав лише, що Віктор таки поступив до військово-морського училища в Севастополі. За своїми спогадами на обмовку старого «был» якось не звернув уваги. Тому безтурботно запитав: - Ну і як тепер Віктор? Де він, що він, хто він? Все ще служить, чи вже «пенсіонер міністерства оборони»? Обличчя старого враз скам’яніло: - Я же сказал - был. Нет моего Виктора. Погиб он. Давно. Скоро уже двадцать пять лет как будет. На лодках он служил, на атомных. На Камчатке. - Вибачте, я не знав. Пробачте. - Да нет ничего, я уже привык. Если к этому вообще можно привыкнуть. Вы же знаете, один он у меня был. И такая вот беда... Шеремет розумів, що в таких випадках для людини бажано поділитися із кимось своїм горем. Тому спитав коротко, надаючи водночас можливість Івану Степановичу реагувати на власний розсуд: - І що трапилося? - Были в «автономке», как он говорил. На лодке начался пожар. Он командиром какой-то там «бєче» был, я уж не помню. Людей своих спас, а сам вот не успел... Заживо сгорел. Дотла! Привезли хоронить, смотрю: гроб легковатый что-то, и без цинка. А я-то с этим дело имел, знаю. Улучил момент, чтоб мать не услышала, спрашиваю у сопровождавшего товарища, который привез. А он мне: «Батя, там же внутри наш парадный военно-морской мундир лежит да ботинки. Кого не успевают из горящего отсека вытащить, кто там, за переборкой - от тех мало что остается, сгорают дотла, как в крематории. Извини, что так говорю, но ты же мужик, сам спросил. Что я тебе могу сказать, кроме Правды?». А у самого слезы на глазах, друзьями они были… У Шеремета багато товаришів служило на флоті, на атомоходах, тому про ту нелегку службу, а іноді й трагічну долю він чув не вперше. - Потом и старуха моя умерла, десять лет уже как схоронил. Только собирались уехать с ней от этих бандеровцев... А тут рак! А ведь крепкая женщина была... - То чого ж самі потім не виїхали? - А куда выезжать-то? У меня из родственников - всего одна сестра бездетная. Да и та в Грозном жила. Я ведь сирота, детдомовец. Родители в голодовку померли еще в двадцатые в Поволжье. Так что мы с сестрой младшей в детдоме выросли. Переезжать-то мы ведь к родственникам жены покойной поближе собирались, они в Волгограде живут. А без нее на кой ляд я им, старый пень, нужен? Так и остался здесь, в этой «незалежной Украине». - А в сина діти були? Може б до них якось, якщо вам тут так вже погано? - Да не то чтобы погано или невмоготу, нет, это не то слово. Квартира есть, пенсия есть и, слава Богу, неплохая. Не только самому хватает, но и сестру еще кормлю. Живу вполне нормально, грех жаловаться. Но, как бы вам это сказать... Старий озирнувся по боках, ніби хотів пересвідчитися, чи ніхто не чує, наблизився до Шеремета, стишив голос: - Вы понимаете, мы ведь с Вашим отцом всю жизнь против них боролись, против врагов народа, всякого преступного элемента, в том числе против этих националистов. А теперь жить под их властью...Как? На эти вот «жовто-блакитные» знамена смотреть, на эти трезубы? Ваш-то батенька как? Шеремет стенув плечима: - Та ніяк. Нормально. Як проголосував за незалежність 1-го грудня 1991-го року, так і досі на тому стоїть. Попри всі наші негаразди… - Что, о былых временах не сожалеет? - Не знаю, жалкує чи ні, але завжди каже одне: того, що було, не повернути, треба будувати нове. І чим скоріше, тим краще для всіх. А нове - то незалежна Україна. Старий підозріливо кресонув поглядом: - Что, так и говорит: я за незалежность? Шеремет аж розсміявся. Не так від підозріливості дідугана, як від власного задоволення, що воно справді так: - Именно так и говорит, как это для Вас ни странно звучит! И меня на службу в украинскую армию благословил сразу, без колебаний. Горенков здивовано похитав головою: - Поди ж ты, как это у вас, у украинцев сильно сидит. Аж внутри прямо. Я и не думал никогда, чтобы даже такие, как Василий Романович, и то за незалежность стали, отдельно от нас, значит, от России. Трудно нам все это понять, очень трудно. Точнее - не столько понять, сколько смириться... Я до сих пор помню восстание в Воркутинском лагере после смерти Сталина, я тогда там служил. Так самые активные были именно эти. Это они наши красные флаги и транспаранты всякие тут же переделали на свои красно-черные «прапоры». Меня самого чуть не убили. Хорошо, сознание потерял, решили, что мертвый. - А не боїтеся, що тепер впізнають? - Да нет. Я же в принципе ничего плохого им не сделал, поскольку был там на оперативной работе, занимался в основном настоящими уголовниками, а не этими...Этих другие специалисты разрабатывали. Хотя, конечно, неприятно теперь все это. Была великая страна и вдруг - все пошло прахом... - Так чого ж все-таки до онуків не їдете тоді віку доживати? - Да каких внуков-то? Рад бы, так не к кому. Был один, да и тот погиб. В Чечне, в последнюю их, россиян, кампанию. Капитаном был, замкомбата. В моряки мать не пустила, так он, чтобы ближе к отцовской дорожке все же было, в морскую пехоту пошел. Да, не думал я, когда этих сволочей в сорок четвертом году с Кавказа выселял, что они моего внука убьют. Я ж ему писал, предупреждал: не лезь туда, чечены народ жестокий и коварный, они нам, русским, никогда своей обиды не простят, они будут биться до конца, пока хоть один в живых останется. Их можно убить, но не победить. Сто пятьдесят лет Россия пытается - и никак не может этого понять. В этом они еще хуже бандеровцев. - А ви ж звідки про бандерівців знаєте? Як вони воювали? Ви ж при таборах, в системі ГУЛаГу тоді служили, а не тут. - Да слышал же и не раз, и от наших, и от них самих. Бандеровцам тогда в конце концов хребет сломали, но чечены - это другое дело. Это мусульмане, это Восток. Словом, фанатики! При мне один такой, когда выселяли, с кинжалом на нашего офицера кинулся. Хорошо солдатик был рядом, заметил, успел его с автомата срезать. Золотые часы в награду получил парень, кстати. За спасение командира! Так что Сталин тогда правильно сделал: выселил всех в одночасье и дело с концом. И если бы Хрущов их назад не вернул, ничего так бы и не было. Пошумели бы пошумели да и угомонились. Потому как Союз большой, и везде они в меньшинстве, где их расселили. Не надо было позволять им опять вместе собираться да еще на их же земле. Вот теперь и расплачиваются за недальновидность «вождей» жизнями таких, как мой внук. Голос старого урвався, губи дрібно затремтіли, на очі навернулися сльози. Шеремету стало жаль цього гірко доживаючого свій вік глибоко нещасного чоловіка. І все ж він не мав аніякого співчуття до тих, хто намагався завести свій порядок на не належній їм землі, а незалежного досі господаря цієї землі проголосити членом своєї родини, причому всупротив його волі. Бо ж який нормальний господар погодиться добровільно стати таким собі бідним родичем, який повинен буде питати дозволу в старшого брата, як і що робити у власній хаті. Свого часу вони в школі вивчали поему Тараса Шевченка «Кавказ». Як зразок солідарності уярмлених народів і боротьби проти національного гніту. Бо з пелюшок розумілося, що в Радянському Союзі всі народи вільні і всі рівноправні. Без винятку! Від росіянина до чеченця! Якби її вивчали, ту поему українського Месії в російських школах, може, не було б тієї тепер трагедії - великого народу і малочисельного, брутального гвалтівника і відчайдушно-нерозбірливої в засобах оборони жертви? Як і трагедії цього безпомічного чоловіка - українця за походженням (судячи із прізвища) і російського шовініста за вихованням? А в цілому глибоко нещасної людини, якщо за підсумками його нелегкого і довгого життя. Звичайно, нелегке життя колишнього офіцера НКВС і його ровесника гулагівця - вояка УПА або «спецпоселенця» чеченця чи кримського татарина - то зовсім різні речі. Або як кажуть в одному українському місті, - «две большие разницы. Или четыре маленьких». Але все одно воно тяжке. В будь-кого! Бо Шеремет за своє більш як півстоліття не зустрічав жодної людини, котра б сказала: «Я прожив життя легко й весело, пурхаючи, мов метелик». Земляк Глібов недаремно написав російську байку «Стрекоза и Муравей». То тільки «великий пролетарский писатель Алексей Максимович Горький» в пориві натхнення проголошував: «Человек создан для счастья, как птица для полета». Шеремет же особисто для себе ще в юності усвідомив: «жизнь человеческая мало приспособлена для человеческого счастья». І фраза «Человек звучит гордо» - то не більш, ніж дзвінке словоплетиво. Щоправда, всі ті ідеалістично-демагогічні гасла якось дивовижно укорінилися в глибині його душі і змушували нерідко діяти всупереч власній вигоді і благополуччю. Поки він витав у своїх мудрствуваннях-рефлексіях, старий опанував собою. Видно, йому не часто випадало зустріти співбесідника, якому міг би довіритися, тому зараз поспішав скористатися з нагоди виговоритись: - У меня ведь с сестрой-то как получилось? Я-то вообще ровесник революции, ровесник Октября, так сказать. Когда голод в Поволжье начался после гражданской войны, мы под Царициным где-то жили, так тогда Сталинград назывался. Малым был, не помню точно. Помню только, что полустанок какой-то рядом, там еще поезда задерживались, прежде, чем в сам Царицын въехать. А родители мои откуда-то с Украины были. Так вот когда отец уже умер от голода и стало очевидно, что и мы все поумираем, мать взяла меня с сестрой, она младше меня на два года, и повела к тому полустанку. Самая младшая, ей всего годик был, дома осталась. Когда подошли на место, мать нам сказала, как сейчас помню: «От що, діти. Батько наш умер, і ми всі повмираємо. Тож я спробую хоч вас у якийсь поїзд запхнуть, щоб хоч вас з цього проклятого краю вивіз, щоб хоч ви врятувались. Куди вивезе, туди й вивезе. Аби хліб був. Краще, коли б на Україну, де голоду не буває. А там вже собі раду дасте. Тому я піду, а ви за мною дивіться. Як махну, так біжіть мерщій». Скорее, значит. И пошла. Ну, мы с сестрой смотрим. А она все подходит к эшелонам, говорит - а ее все гонят. Она и так, и сяк - все равно. Извелась вся, нам жалко на нее смотреть. Уж и вечер настал. И тут подходит какой-то эшелон военный. С площадок сразу красноармейцы пососкакивали, часовые с винтовками. Из вагонов некоторых ржание доносится, на платформах - тачанки, передки, пушки зачехленные. Крутилась-крутилась мать где-то возле них во тьме, потом возвращается бегом и нас за собою тащит: «Та швидче ви, а то ще передумає. Земляка зустріла, із Золотоноші, сказав, що вивезе, куди зможе, а там ви вже самі якось...» Так мы и выбрались оттуда, в вагоне с фуражом. Неизвестно, сколько мы отъехали, только через сутки или больше нас те военные высадили. Вовек их не забуду. Двое их было. Один, видно, командир, а второй рядовой красноармеец. И в дороге покормили и с собой буханку дали… Старий замовк, ковтаючи сльози. - Ну а потім? - Потом? А что потом? В конце концов детдом. На Украину мы, как мать хотела, не попали. В Воронеже нас определили. Хотя и рядом, правда, там много украинцев тогда жило, особенно в селах. Наверное, оно и лучше, что не попали. Потому что на Украине потом голод еще пострашнее был. После детдома - все, как почти у всех тогда: ФэЗэУ, фабрично-заводское училище, ПТУ - по-нынешнему, потом завод, срочная служба. Призвали меня как классово сознательного и надежного в войска НКВД. В отдельный кавалерийский дивизион особого назначения. Я с самого начала обрадовался - эмблемы были, как у моих тех спасителей, подкова и две сабли. Да и потом не жалел. Хоть и во всем строгость, но - порядок, забота, там я впервые в жизни досыта наелся, обут-одет, в теплоте и чистоте - что еще молодому парню надо? Отслужил и остался на сверхсрочную. А куда идти? Мать пробовал отыскать, не удалось. Сестра после детдома тоже медучилище закончила, своей жизнью живет. Только собрался было жениться, война началась. Ну а там уж... На войне, как на войне... - А де воювали? В яких військах, на яких фронтах? - На разных, мил человек, на разных. Ладно, тебе уж, так и быть, скажу по правде, как есть. Сначала мы порядок поддерживали в Москве, чтобы паники не было. Потом переезд в Куйбышев правительства обеспечивали. Ну, а потом на фронт попросился. Нас тогда как ведь воспитывали? Раз ты комсомолец, значит - вперед, в первые ряды...А где тогда первые ряды были? Не на ташкентском же «фронте». Но меня, учитывая прохождение службы и личное дело, в заградотряд определили. Слыхал про такие, небось? Шеремет згідно захитав головою. Починаючи десь із часів «хрущовської відлиги» почали іноді писати і про «заградительные отряды», і про «штрафные батальоны». Навіть пісні складати. Типу: «вы (німці, мається на увазі) лучше лес рубите на гробы - в прорыв идут штрафные батальоны». А также: «они лежали ровно в ряд...их расстрелял заградотряд». Це у випадку, якщо ті «штрафные батальоны» покотяться назад, а не підуть уперед. Та й не тільки штрафні, а й звичайні, з нормальних солдатів і офіцерів. Якщо вони просто не витримають... - Ни хрена ты не знаешь! - Раптом выбухнув старий: - Не можешь знать, как это - когда приходится стрелять по своим. Просто за то, что они не выдержали этого шквала огня, этого смертельного катка немецких танков, захотели жить - и начали пятиться. В надежде, что немец тоже человек, выдохнется, а ты тем временем зацепишься за какой-нибудь более выгодный рубеж. Когда жизнь свою единственную спасаешь, разум, он очень изобретательные мысли подкидывает. Но тут мы: «ни шагу назад!» Сначала очереди поверх голов. Они останавливаются, толпятся, потом бегут вспять, на свои оставленные позиции. Затем опять не выдерживают, откатываются. Тут мы уже очередями по грунту отсекаем, показываем - вот она, та роковая черта, за которую еще шаг - и ты покойник. Все! Поворачивай - и вперед, на немца. Пулей, штыком, прикладом, зубами - твое дело. Но там шанс выжить еще есть. Здесь же - нет. Посечем в капусту, подробим в решето. Некоторых уже ранит рикошетом, если почва твердая. Рев, мат: «Суки, сволочи, по своим, мать-перемать!» А комбат командует перевести прицел, и фонтанчики наших очередей еще ближе. Тогда поворачиваются и с матом, с воем звериным каким-то, я никогда ни до, ни после такого не слышал: «А-а-а..., трах-та-ра-рах!...» - в контратаку. А в газетах потом пишут: «С криками «За Родину! За Сталина!» - бойцы N-ского гвардейского стрелкового полка героическим ударом...» А ты говоришь - знаешь...А об этом ты знаешь? Шеремет, щоб не дратувати старого, знову захитав головою. В них в Афганістані такого все ж не було. Щоб свої своїх! Ну а що читав - то ж не пережив... - Но мы не только заграждали, самим тоже приходилось, - продовжував старий. - В сорок третьем на Курской дуге прорвались немцы к нам в тыл. А у армейского командования там, кроме нас никого больше не было. Ну, и бросили наш заградотряд, с автоматами и пулеметами, против танков и мотопехоты. Как вспомню, до сих пор холодный пот прошибает. Долго я потом по госпиталям валялся... - А далі? - Далее меня опять в линейные части НКВД вернули. Чеченов вот как раз выселять, калмыков. Но здоровье уже не то было, ранение все же сказывалось, поэтому меня вскоре в систему ГУЛаГа определили. Сначала пару годков в России покантовался, оклемался малость, женился. Виктор вот родился. Но вскорости все же на Север загнали. Ну, а когда меня второй раз долбанули, только теперь уже не немецкие фашисты, а советские зеки, отправили тогда сюда, на спокойную, как считается, работу в аппарат ХозУ, хозяйственного, то бишь, управления. Откуда и вышел на пенсию подполковником внутренней службы. Вот так-то оно, дорогой мой, в жизни бывает… Заінтригований незвичайною долею цього пересічного в принципі чоловіка, Шеремет нагадав: - Ви про сестру не закінчили розповідати. - Да, так вот сестра. Она всю войну медсестрой прослужила на Кавказе, там наших военных эвакогоспиталей тогда множество было. Да так там и осталась. Тем боле, что после марта сорок четвертого всю Чечню заново заселять пришлось. Вот она и осела в Грозном. Все же областной центр, как его тогда определили. Да и не разрушен, как вся Россия. Муж у нее был из ее бывших раненых, инвалид, долго не прожил. Правда, сына ей оставил. Хороший такой хлопец, ровесник моему Витьке был. Только мой в моряки пошел, а этот Бакинское пехотное закончил. А она все в Грозном так и жила. Сын на Кавказе тоже служить остался, семьей обзавелся. Последнее место было Ахалкалаки, в Грузии где-то. Ну, а тут Афганистан. Его как специалиста по горным делам туда и отправили. Два года отслужил, должен был уже домой возвращаться… И погиб. - А де він служив, коли? Як прізвище? - За звичкою запитав Шеремет. - Где точно, не знаю, в начале восьмидесятых, Пащенко его фамилия. - Майор? Високий такий, міцний, русявий? - Ну да. А вы что, его знали? Шеремет мовчки кивнув головою, швиденько обдумуючи, що ж сказати. Племінник цього діда був заступником начальника штабу танкового полку. І на бойових був частенько при штабі дивізії, командуючи резервними підрозділами, зібраними з танкістів і розвідників його частини. Так було і того разу. Операція розвивалася за планом, для них настала невеличка пауза. Володимиру цей симпатичний майор подобався своєю оптимістичною вдачею. Вони про щось перекинулися двома словами, і той пройшов трохи вперед, оглянути в бінокль долину, по якій, розгорнувшись до бою, рухалися головні сили. І скорегувати вогонь своїх танків, які ліниво бабахкали позаду поверх їхніх голів. І треба ж було такому трапитись, щоб один з танків чи то збив приціл, чи то з необережності, але влучив снарядом в одиноке дерево, неподалік якого стояв майор. Смерть виявилася миттєвою. То була остання його бойова операція, «замєнщик» уже прибув до Ташкента...Але ж дядькові такого не скажеш, що його племінник загинув так задурно й не героїчно. Тому довелося розповісти про бій в засаді, в яку вони потрапили кількома днями раніше, і з якої тоді видерлися цілими й неушкодженими. Тільки кінцівку тепер придумати красиву - що майор Пащенко особистим прикладом повів своїх орлів у контратаку і загинув смертю героя. Дід захитав головою: - Да, он всегда был бравым парнем. Ну так вот, его мать, а моя сестра, осталась одна. Невестка вернулась к своим родителям, куда-то в Россию, там по-новой вышла замуж. Словом, осталась моя Надежда такой же никому не нужной, как и я. А тут все эти события в Чечне - то она отделяется, то ее не отпускают. Русские оттуда бежать начали, кому было куда. А ей куда бежать? Ко мне? Так тут свои местные неизвестно еще, как и куда повернут. Да и жалко ей стало все нажитое бросать, хотя что у нее было-то, медсестрой всю жизнь проработала...Ну, а когда наши пошли Чечню воевать, тут уж и она закрутилась. Да поздно, время-то упущено. Получил я от нее тогда письмо, а в нем - горе-горькое, со мной и с белым светом уже прощается. Надо бы как-то забрать ее оттуда, думаю. А как? Поехать да вывезти - это можно б, силы тогда еще позволяли, да и страху особого не было, хоть там и стреляли, и бомбили, по телевизору показывали. Но чего мне было бояться, в мои-то годы? Однако где деньги взять? Все, что на сберкнижке было, прахом пропало. И тут вспомнил я, как в свое время, еще когда в лагерях работал, одного человека, считай, от смерти спас. Его урки уже в карты между собой проиграли. Ну, а я его из того отряда изъял, перебросил, словом, уберег. Уж больно порядочный, видно было сразу, человек, попал очевидно по своей неопытности да людской подлости, как это нередко бывает. Он, когда на волю выходил, зашел поблагодарить, адресок оставил. «Век, - говорит, - буду за вас Бога молить». Иногда встречались случайно. Я знал, что его сын в люди выбился, директором кондитерской фабрики стал. Собрался я с силами и хоть и неудобно пошел к нему: так, мол, и так, помоги. Он выслушал меня, тут же позвонил сыну, чтобы прислал за нами машину, и поехали мы. Заходим в кабинет, а он ему: «Сину, оце той самий чоловік, що мене врятував, і завдяки якому зараз ти батька маєш. Мусиш допомогти». Тот подумал-подумал, потом говорит: «З живими грошима - складно, але продукції можу дати, скільки зможете взяти». Я вспомнил войну и решил, что так даже лучше. Деньги у такого старика, как я, всегда могут украсть, а конфеты… Кому придет в голову, что у меня их целый мешок? Набрал я у него всех самых лучших, напаковал да и поехал... Долго рассказывать, сколько я мытарился, пока до того Грозного добрался. Если б не мое пенсионное удостоверение МВД еще СССР да не бывшая служба во внутренних войсках ни за что бы не пробился. Они ж никого туда и ни за что не хотели пускать. Потом я понял, почему… Я такого ужаса даже в войну не видел, хотя и насмотрелся всякого. Нет, мы не ангелы были, а тем более немцы. Но чтобы так! Они ж передо мной не очень-то таились, тем более «омоновцы» и из внутренних войск. Ведь я был для них как бы свой, еще из войск НКВД. А они преемники боевой славы определенным образом. Лучше бы я этого не слышал. Потому что одно дело убивать людей по долгу, на войне, а другое дело в охотку, по призванию, так сказать. И, к сожалению, их там таких достаточно много. Однако что меня особо поразило, так это их отношение к своим. У нас в войну такого не было, нет! Самое святое даже у варваров - это отношение к своим павшим. Но такого издевательства, такого наплевательского отношения к тому, что еще несколько часов назад было твоим боевым товарищем, чем ты сам в конце концов можешь стать в любую минуту - такого нигде не было. Все, что показано в фильме Невзорова «Чистилище», как наши экскаватором роют ров, бульдозером сгребают в него трупы своих же однополчан и трамбуют танками - все это правда, я сам своими глазами видел, А город! Да это хуже Сталинграда в сорок третьем! А остался там кто из гражданского населения, кто пережил ужасы всего этого штурма, этих боев? Да наши же, русские! Потому что чеченцы все поуходили в свои аулы, к родственникам, из них остались лишь боевики. А нашим некуда было идти и они остались, преимущественно старики, женщины, дети. Ненужные ни чеченцам, ни россиянам. Еле разыскал я свою сестру, чуть живую от горя, голода и болезней, едва вытащил ее на себе оттуда. Когда вернулись сюда, в Теренград, я месяца три отходил, а сестра - так и вовсе полгода. Она и сейчас телевизор смотреть не может, когда Чечню показывают. Особенно когда Россия там второй раз «порядок» наводить начала… - А ви знаєте, що тут після сорок четвертого року також було щось подібне? Тільки без авіації, артилерії і танків? А так, зі стрілецьким озброєнням, силами відомого вам НКВД і НКГБ, без армії, слава Богу? Але число загиблих також цифрою з багатьма нулями обчислюється. Старий задумливо похилив голову на груди. - Да знаю, знаю. Потому и уехать отсюда хотел, но вот не удалось. Так что же нам теперь делать? В петлю лезть? За все, что где кому когда Россия плохого сделала отвечать? Шеремет неспішно піднявся, поклав руку на всохле старече плече: - Навіщо так одразу: «отвечать»? Тим більше за всю Росію? Кожна людина повинна перш за все за себе самого відповідати, а потім вже за інших, з ким в одному домі і в одній державі живе. Та й даремно ви й досі все себе з Росією ототожнюєте - хоч генетично, хоч територіально, а ви частка нашого народу, українського. Як би ви там самі себе не вважали. А тому моліть Бога, щоб нікому й ніколи не спало на думку ощасливлювати Україну своєю любов’ю і турботою так, як Росія - Чечню. А зі всією рештою ми й самі собі дамо якось раду. Якщо не одразу, не зараз, то згодом, з часом... Старий з сумнівом похитав головою, потім вдячно глянув на Володимира: - Спасибо вам, что нашли время послушать старика. Да и на доброе слово не поскупились. Извините, если что не так сказано, но трудно нам, людям бывшего времени, в нынешнем комфортно себя чувствовать. Мы свое уже отжили, вы своего еще не нажили - ни государственного, ни общественного устройства толкового. От этого и трудности, и разногласия, и непонимание политического момента, так сказать. Но главное, в чем вы правы: чтобы никто никому не указывал, как жить и что ему делать в своем доме. Это вы правильно сказали. Это главное. А там - вы сами разберетесь... Народ тут трудолюбивый, цепкий народ. И умелый. Так что в Украину я верю. Будет! Все будет! Главное, чтобы не было войны... Господарі? Гості? Співвітчизники! Попрощавшись зі старим, Шеремет припинив оглядини, вийшов з двору і попрямував обсадженою акаціями вулицею. Тут за якихось двісті метрів - його школа. Зайти? Однак уже вечір, навряд щоб хто там був у такий час. Та й окрім того школа - то святе, кількома хвилинами не відбутися - гріх. Тож краще вже завтра зранку, щоб не поспішати. Але тоді куди зараз? До готелю? Так ранувато. Може, краще вже одразу провідати і другу їхню квартиру - головне помешкання впродовж тридцяти років? Тим більше, що вхід до цього двору за якихось п’ятдесят метрів від його нинішнього тимчасового помешкання. Шеремет не без хвилювання проминув під арку будинку. Чи він міг думати колись, що в рідному місті доведеться жити в готелі? Повільно простував двором, не привертаючи до себе ні в кого найменшої уваги. Все навкруги ніби знайоме і водночас - не те, чуже. Черешеньки, які при ньому посадили тоненькими прутиками, стали величезними, в рівень із дахами, опасистими деревами, які від старості вже навряд чи й плодоносять. Так і він, як оці черешні, був тут у цьому дворі, підлітком, а тепер... Наблизився до свого дому, тепер уже колишнього. Зайти? Так із сусідами він давно втратив зв’язок, та й багато хто виїхав. Єдині, хто ще тут лишилися, були Катерина Опанасівна Васина, та ще Михайло Петрович Кобзєв, відставний полковник-артилерист, колишній командир полку. Той мав сина-офіцера, однолітка Володимира, вони всі разом іноді вирушали порибалити під час відпусток, коли траплялося зібратися докупи. Коли це було востаннє? Років, мабуть, із двадцять тому… Шеремет завагався. Катерина Опанасівна була землячкою матері, на тому вони й зійшлися, мама просила передати їй привіт. Звичайно, треба виконати прохання, то безперечно, але - краще по телефону. Бо він і досі пам’ятає, як, будучи в Теренграді вперше за часів незалежності, році в дев’яносто третьому, зателефонував їй з готелю. І як та, ледь почувши прізвище, одразу змінила тон з м’якого байдуже-нейтрального на сухий насторожено-офіційний, відсторонено-відчужений, а за кілька слів взагалі припинила розмову. Він все зрозумів і без пояснень: боїться, як би хто не почув і не подумав не дай Біг, що вона й досі симпатизує родині Шереметів. Бо ж тепер при владі не він, а ті, проти кого той свого часу боровся. Їм добре - вони виїхали, а вона он тут змушена вік доживати. Тож - цур їм і пек, від гріха подалі... Володимир не тільки тоді не образився сам, а навіть батькам подав у пом’якшеному вигляді. Бо ж вона - просто продукт Тієї Системи. Народилася на Полтавщині в заможній селянській родині. Коли для цієї верстви постали тяжкі часи - розкуркулення і заслання туди, де Макар телят не пас, - батько спромігся виштовхнути її до маленького містечка, до родичів. А сам з дорослими дітьми поїхав туди, куди повезли. А тому Катерина Опанасівна з дитинства звикла таїтися від влади, якою б та не була і уникати будь-якої компрометації. Таким робом і вивчилася, і лікарем стала, причому непоганим. Тож - за що при такій непростий біографії бути до неї в претензії? Єдине, що його в цій ситуації дивувало - так це те, що вона, хоча в душі й не дуже-то вболівала за Радянську владу, але «націоналістів» не любила ще більше. Перше було зрозумілим, друге - не зовсім. Бо якщо покопирсатися глибше й ретельніше, то напевне якщо не сам її батько, особисто, то принаймні хтось з близьких родичів воював у Громадянську під жовто-синіми прапорами Петлюри. Але - така вже, вочевидь, сила виховання: змалечку в середовищі піонерському, замолоду - комсомольському, в зрілому віці - в «трудових колективах будівників комунізму». І - забула своє, природне, а натомість сприйняла чуже, накинуте, та так з тим і живе. Цікаво, а чи хто коли спробував полічити, скільки їх таких було, несамохіть хоч до Сибіру вивезених, хоч до Донбасу або куди інде забіглих від «родной советской власти»? А якщо ще й нащадків взяти? Тоді рахунок навіть не на сотні тисяч, мабуть, буде, а на мільйоні. Добре, ця хоч мови рідної української не втратила. А скільки їх таких, що і пам’ять, і мову ген не тільки згубили, зреклися, а - навіть - геть зненавиділи своє коріння? Як багато хто з тих же шахтарів Донбасу, гірників і металургів Кривбасу, приміром. У доброї якщо не половини, то принаймні третини з них діди й батьки якщо не поховалися тут від Радянської влади як переслідуваний нею «враждєбний кулацко-буржуазно-націоналістіческій елємєнт», то були силоміць вивезені сюди, на трудову повинність. Та й по інших місцях «червоного поясу» неньки-України такого штибу публіки достатньо. А їхні діти й онуки тепер періодично під червоними прапорами Верховну Раду штурмують і всіх, хто розмовляє їх батьківською мовою, презирливо «бандерівцями» кличуть. Та Союзу з Росією вимагають. Тобто власної свободи зрікаються, ліквідації державної незалежності фактично прагнуть… Так і кортить сказати: Люди, схаменіться! То ж наша земля - українська. І народ ви є український. І мова наша з вами українська, а не яка інша, бодай якою б милою та, інша, для вас не була. І держава українська, вільна, самостійна й незалежна. Ну а тим, хто добром не зрозуміє, можна і навіть треба сказати інакше: нема на вас «совєтской власті», хлопці, та Сталіна, з портретами якого ви носитесь. Тоді б вам показали «кузькіну мать», як полюбляв казати «вєрний лєнінець», яскравий представник племені асимільованих і сам затятий асимілятор. Але то вже так жорстко повинні б сказати «компетентні органи», яких в Україні більш ніж достатньо. Щоправда, про те, щоб вони колись з «червоних» або «об’єдінітєлєй» притягли до відповідальності за антидержавну діяльність, він щось не чув. Плоди демократії? Чи, може, щось зовсім інше? Хто зна. Час покаже. Роздуми перервала поява з дверей сусіднього під’їзду високого, сухорлявого, вже чималих літ чоловіка. Пряма, незважаючи на вік, постава, незалежно-суворий вираз обличчя, твердий чіпкий погляд - та це ж старий Гнатів! Ще один ветеран їхнього будинку. Його родина була чималенькою, окрім нього і дружини з бабцею, ще четверо дітей. Сам господар працював у психлікарні санітаром через дві доби на третю і полюбляв сидіти на подвір’ї, латаючи взуття своєї чималої орави. Дружина Міля працювала десь прибиральницею і більше поралася біля дітей. Бабця товклася на кухні або сиділа там біля вікна. Як вони перебивалися на куці заробітки, хіба що Всевишньому відомо. Вочевидь, що сутужно. Бо в шістдесяті роки, коли таке ще не викликало великого здивування, Гнатів зодягався в офіцерську шинелю без погонів, напевно не свою, а куплену за безцінь у когось з «демобілізованих». Та найбільше Шеремету запам’яталася його специфічна, типово «западенська» вдача - розумна, вольова і практична. Він твердою рукою вів свій «ноїв ковчег» по неспокійному житейському морю, тримаючи в суворій дисципліні всіх домочадців і водночас так само суворо пильнував, щоб ніхто з чужих їх бува не скривдив. Нерідко критикував радянську владу і згадував, «як було-сь-ти за Польщí». Однак, як Шеремет тепер розуміє, то було не так від любові до польських часів, як від невиправданих сподівань щодо нових. В їхньому домі на двадцять чотири квартири з містечкової «знаті» мешкали третій секретар обкому Лозовий, завідувач відділом адмінорганів Савченко, командир дислокованої в місті дивізії генерал Кононов, голова міської ради Кравчук, професор-хірург Гулевицький. Ну і вони - Шеремети. За заможністю ця когорта дещо відрізнялася від решти мешканців. Особливо в шістдесяті роки. Тим більше, що Савченку і Гулевицькому частенько до дому привозили то ящики, то клунки. Утаїти тут щось було важко, всі розуміли, що в одного це - хабарі, в другого – гонорари. Приватних машин десь року до сімдесят п’ятого ніхто не мав, як і заміських «дач», але службові авто в тих поважних урядовців, звичайно, були. Все це вкупі взяте викликало у Гнатіва «пролєтарскую нєнавість» і спрагу «соціалістічєской справєдлівості». Коли на нього вкотре знову щось находило, він із показним розпачем бив себе в груди і тоном глибоко скривдженого в кращих почуттях репетувавав: - Та я що? Я є ніц, я прóстий чоловік. Зі мною можна робити все, жи ти тіко забажаєш. А вони? Вони - то є пани, їм все можна, вони все мають. Що саме «можна» і що «мають» цей «прóстий»-непростúй чоловік так нікому до якихось конкретних звинувачень і не доводив. Натомість на кінець сакраментальної фрази його голос злітав «крещендо»: - Але я людинá! Я є людинá! З наголосом на закінченні слова, на «западенський» манер. Як нібито йому хтось те заперечував. Помітивши, що його «коронний номер» ні на кого ніякого враження не справляє, пан Гнатів нахилявся до когось зі своїх численних малоліток і, показуючи пальцем у бік чиїхось вікон, нацьковував бідну дитину: - Бачиш, то є пани. Пани! Після чого сердито чимчикував у своїх справах. А бідна дитина лупала очима й не розуміла, про яких-то панів йдеться - про батьків тих дітей, з якими він разом бавиться, чи то про когось іншого? Потім пан Гнатів прищухнув, чи то порозумнішавши, чи то життя на краще стало, чи то пристосувався врешті-решт, зрозумів, що таке «совєтская власть». Чи то де зіткнувся з тим, хто йому наглядно продемонстрував, що таке справжні «пани» при радянській владі. В будь-якому випадку сам Гнатів був роботящою і чесною людиною. Коли його старша донька наприкінці сімдесятих закінчила кооперативний технікум і стала працювати в центральному універмазі, він подивився-подивився на ту роботу, а потім забрав її звідти, коротко пояснивши: - Я свою дитину все життя вчив працювати, а красти - не вчив. Цікаво, що тепер робить та його донька, інші діти, він сам врешті-решт? Як склалося їхнє життя? Як він ставиться до того, що є нині? До тепер вже не «радянських», а «справжніх» панів? Шеремет привітався, назвав себе. - То ви є той старший син Шеремета, жи став військовим? Ая, ая пам’ятаю..., - ледь не сплеснув у долоні пан Гнатів. Трохи порозмовляли про родини, про знайомих. У відповідь на питання, як йому нині живеться, - почув глибоке зітхання: - Та як вам сказати? Якщо по правді, то важко. Грошей нема, роботи нема або тимчасова. Прості люди викручуються, хто як може. Добре живуть лише ті, хто при владі та злодії. Бізнесменами себе називають. Позагарбували собі все, що колись було державне, і кажуть «то мóє». Хто магазин, хто кафе, хто ательє або майстерню. А звідки воно твóє? Ти що, його заробив? Чи купив? Тоді за які такі гроші? Звідки ти їх взяв? Від держави вкрав? Чи від мене, від людей? Бо ж ми за радянських часів мали всі майже однакóво, хто трохи більше, хто трохи менше, але - трохи. На більш-менш пристойне життя всім якось вистачало. Не жирували, але й не бідували. А тепер? Одні на хліб не мають, за квартиру нема чим заплатити, а інші в «мерседесах» катаються, маєтки собі будують. То де ж правда? Шеремет мовчки слухав, потім спробував перевести розмову на інше, про дітей: «Та ви ж сказали, що і хлопці ваші, і дівчата прилаштовані якось, онуки ростуть...» Але та репліка лише додала співбесіднику ентузіазму: - Во-во, саме «якось прилаштовані». Бо то все непевне, сьогодні воно є - завтра його нема. Той «бізнесмен», шляк би його трафив, зароблене і те ледве платить, а про якийсь там лікарняний, про відпустку чи на пенсію навіть мови немає. А спробуєш відкрити рота - іди до центру зайнятості чи куди хочеш. А хто кому зараз потрібен? Особливо там, де гроші більш-менш пристойні платять? Видно, в нього давно накипіло на душі, чи то може тому, що на свіжого слухача натрапив. Але, ледь передихнувши, з тою ж гіркотою продовжив: - Що ж до онуків, то що вам сказати? Он ви зі своїм братом разом із моїми хлопцями двором гонили, до одної школи ходили, всі разом, всьо єдно, хоча ваш батько - великий чоловік був. А зараз? Та зараз діти таки, як колись пан Шеремет, а тим більше діти бізнесменів тих клятих із моїми онуками не те що не бавляться, а до одної школи навіть не ходять. Вони всі в якихось гімназіях та ліцеях. А якщо хто в тій самій школі, то те вже мусить бути якась спеціальна кляса. Вони нас, простих людей, ні за ніц не мають. Володимир тоскно все це слухав. В принципі, все сказане Гнатівим не було для нього відкриттям. Але все ж якось по-новому висвітлилося. Невже знову «зрєют гроздья гнєва»? Знову буде «вставай, проклятьєм заклеймьонний, вєсь мір голодних і рабов?» Знову «кіпіт наш разум возмущонний, і в смєртний бой вєсті готов»? Коротко запитав: - То що ж, за радянських часів краще було? Будемо повертати? Гнатів підняв руки угору, ніби протестуючи проти капітуляції: - Боронь Боже! Я ж не сказав, що треба назад повертати. Просто раніше було більше порядку, проста людина знала, до кого звернутися в разі потреби. Чи до якого начальника, чи до «горісполкому», чи то до Києва або до самої Москви написати. А тепер ходи не ходи, пиши не пиши, все одно ніц із того вийде. Бо тепер у кожній конторі всі один за одного стоять, рука руку миє. І тебе все одне дурнем зроблять. Аж поки хабара доброго не даси. Та й то, взяти - візьмуть, а зробити - не поспішають... Володимир не став Гнатіву розповідати, як наприкінці шістдесятих зайшов він із покійним Миколою Костюком до його приятеля, що працював у місквиконкомі, і був свідком, як ті хлопці, не соромлячись присутності синів члена бюро обкому партії й начальника обласної міліції, приймали від відвідувачів матеріалізовані прояви їхньої вдячності. Щоправда, масштаб тоді був незрівнянно скромнішим: пара пляшок горілки чи коньяку, пляшка шампанського, коробка цукерок - ото й увесь хабар. Це тобі не те, що нинішні конверти «зелених», а в декого й пухлі дипломати. Але все нинішнє починалося ще тоді, з тих дрібниць. Просто ті хлопці з простих інструкторів райкомів та всіляких дрібних чиновників повиростали нині на великих урядовців. Ну, а з укрупненням масштабів посади зростають, звісно, і апетити. Тим більше, що атмосфера останніх років п’ятнадцяти сприяла зростанню цих апетитів не тільки не в арифметичній, і навіть не в геометричній, а в якійсь досі невідомій математичній науці й людській моралі карколомній прогресії. Тому лише мляво заперечив, що то не наша, мовляв, малих людей справа: і так звана приватизація, і все нинішнє життя, у тому числі й господарське. Все воно, коли за великим рахунком, здійснюється «згідно з чинним законодавством», є таке чиновницьке округле формулювання. Інша справа, що законодавство те поки що не дуже досконале. - Та ж воно тому недосконале, що вони закони ті під себе пишуть. - Аж стріпнувся старий. - Щоб за їх допомогою собі ж кишені і набивати. А на державу більшості з них начхати. Інакше звідки в тих «народних обранців» шістсоті «мерседеси» і годинники з діамантами, в той час як людям на хліб не вистачає? От для того їм недоторканість депутатська і потрібна, щоб ніхто не спитав. Вступати в сумнівні дискусії в плани Шеремета не входило ні з якого боку. Що забагато - то не здорово. Щоб якось покласти край, досадливо кинув: - То що, знову комуністів покличемо кермувати й Радянський Союз відновимо? Гнатів з досади аж вирячив очі: - Ну, ви й скажете! Та ні, та то я так, знаєте. Бо ж душа болить, як бачиш усілякі негаразди, що не для людей і без розуму робиться. Але Союз - то ні, то – ніколи! Краще вже най буде так, як буде. А буде так, як пан Біг дасть. Рано чи пізно - а все мусить стати так, як має бути. Але незалежність - то є святе. Най вони там у Росії з Чечнею самі по собі, а ми самі. Як-небудь дамо колись собі раду. Дасть Біг, дамо! На такій оптимістичній ноті й розпрощалися. Шеремет навіть усміхнувся про себе: хоч і неосвічений, хоч і з «психами» весь вік прововтузився, а міркує - ледь не у вселенських масштабах. От що значить природний здоровий глузд «місцевих», телевізор і вдосталь вільного часу. А головне - свідомість того, що навіть за таку критику влади тебе «не посадять». Бо ж радянських часів за такі речі його б швидко перевели з розряду обслуги у пацієнти його ж рідної психлікарні. Так що даремно він сварить нинішню демократію, зовсім ні до чого. Ну та вже його справи, такий він чоловік: при чотирьох владах жив - всіма чотирма був чимось та невдоволений. Така вже вона людська вдача, очевидно. Шеремет присів на лавку під розкішним кущем бузку, неуважним поглядом ковзнув по вікнах, що дивилися тепер байдуже, по-чужому. Цікаво, де вони зараз, оті «совєцькі пани», яких так не любив старий Гнатів? Голова місквиконкому Кравчук перебрався до престижнішого «обкомівського» будинку, в самому центрі міста. Однак скоро «загорів» на зловживаннях при розподілі квартир, отримав суворе стягнення «по партєйній лінії», вслід за яким позбувся високої посади і змушений був виїхати до себе в Наддніпрянщину. Не дуже щасливо склалася доля і в секретаря обкому партії Лозового. Невдовзі після того, як Володимир поступив в академію, його обрали з «третього» одразу на «першого». Його попередники традиційно мешкали в досить просторому котеджі з невеликою садибою, яка сполучалася з подвір’ям обкому. Лозовий для початку виявив «ленінську» скромність і залишився квартирувати в старій оселі. Однак місто було невелике, від дому до роботи - хвилин десять пішки. То ж машиною їздити нібито совісно, а ходити теж нестерпно: люди переймають і обсідають зі своїм клопотом та скаргами. Про особистих охоронців тоді ніхто й гадки не мав. Тому змушений був віддати належне обачливості попередників і переїхати до традиційного помешкання всіх «перших». З часом фантазії про «ленінську» скромність вивітрились як у нього, так і в усієї родини. Синок виріс в обстановці вседозволеного свавілля і у п’яній сварці з ревнощів ударив ножем суперника. Як на лихо, влучно - насмерть. Справа набула розголосу. В ті часи побутувало гасло: « син за батька не відповідає». Бодай чисто декларативне, але було. Зворотне ж, що батько - «отвєтствєнний работнік» відповідає повністю за свою родину, - діяло абсолютно чітко і невідворотно. Як наслідок, Лозовий-молодший отримав п’ять років ув’язнення, а батька негайно зняли з роботи. Це вже наприкінці семидесятих можновладці, а особливо їхня численна челядь стали багато собі чого дозволяти. Але ж хіба так, як зараз? Коли батько є «обранцем народу», син - бордель утримує чи очолює банду рекетирів, а слабенька на кебету і здоров’ям дружина-учителька таку «круту» фірму очолює, що там далеко не кожний тямущий і сильний мужчина із спеціальною освітою впорається. А той «депутат» чи «державний» службовець нахабно дивиться людям у вічі і заявляє: він у справи своєї родини не втручається, то їхнє демократично право, головне, що вони закон не порушують. А як же їм, питається, його порушити, коли навкруги всі свої - і міліція, і податківці, і прокуратура, і всі інші? Щоправда, партія своїх також не «здавала», а тим більше «генералів». Лозового-старшого хоча й зняли з роботи, але прилаштували до хлібного корита «на должності» в Полтаві. Та й на старість пригріли - в Києві квартиру дали на Печерському пагорбі, пенсію персональну виділили. Не кажучи вже, що його син також за гратами не засидівся. А інші мешканці їх дому куди поділися? Та хто їх знає, він якось не слідкував, то ж кого, а головне - чого тепер питати? Зараз важливіше - куди йому іти далі? Може, до Михайла Петровича, «гвардії полковника», як він любив, щоб його величали? Хоча там можна зачепитися надовго. Почне, мабуть, громити «всєх етіх націоналістов - бандеровцев»... А йому цьогого зараз зовсім не треба: такого він давно вже наслухався аж по саму зав’язку! І не за тим приїхав. Так що хоча зайти і треба б, і обов’язково, але краще, щоб не сьогодні, десь під кінець, коли вже душа насититься і трохи вгамується, приголомшена зливою вражень і спогадів. Однак долею визначеного, як кажуть, і на козі не об’їдеш. Ледве вийшов за ворота Михайло Петрович назустріч. Згорбився, змиршавів, колодка орденських планок на піджаку вицвіла, але голос і манери колишні: - О! Это ты? Здоров! Ты что тут робыш? Какими судьбами? Не чекаючи відповіді, тараторив далі: - Что же ты мимо проходишь, а не заходишь? Пошли, пошли, посидим-поговорим, как следует. І Андрей как раз скоро подойдет, он у нас сейчас живет. Пока. Саме цього - «поговоримо, як слід», Шеремету понад усе і не хотілося. Бо зміст розмови і її характер передбачити було неважко: росіянин з переселенців до Казахстану часів столипінських реформ; кадровий офіцер, який отримав лейтенантські навіть не зірочки, а ще «кубарі» у вісімнадцять років, пройшов війну від Сталінграда до Кенігсберга командиром батареї полкової артилерії, прослужив в армії тридцять три роки по всьому Радянському Союзу і з них лише останні п’ять в Україні: людина, для якої все найкраще залишилося там, в минулому, в СРСР, в Росії врешті-решт. Навряд, щоб він сприйняв незалежність України, примирився з тим, що живе в іншій, відмінній, а головне - окремій від Росії державі. А відтак що доброго він може сказати йому, колишньому радянському офіцеру, який свідомо зробив свій вибір на користь своєї Батьківщини - України? І відстоює нині її Державність, Соборність і Незалежність? Мабуть, що нічого. Навіть якщо дотримуватися правил гостинності й ввічливості, які після «наркомівських ста грамів» в подібних випадках зазвичай стають поняттям умовним. Певно ж, що нічого доброго з того вийти не може. Як би то зручніше «лягти на крило», користуючись термінологією авіаторів? Однак Михайло Петрович зрозумів його вагання по-своєму: - Ты что же, возгордился? Брезгуешь со старшим офицером рюмку водки выпить? Так за моим столом и маршалы бывали. Или это у вас в украинской армии так принято - фронтовиков не уважать, у вас теперь другие в чести? В голосі бриніла образа. Отож відмовлятися не годилося. Шеремет себе сто разів кляв за цю надмірну делікатність і чуйність до людей за подібних обставин, яка йому нічого, окрім прикрощів, не приносила. Так сталося і цього разу. Поки господиня Марія Михайлівна, важко соваючись на старечих ногах, накривала на стіл, Володимир розпитав про здоров’я господарів, відповів на питання щодо життя-буття батьків у Києві, коротко - стосовно себе. Словом - все як належить, тихо-мирно. Однак тон подальшої розмови змінився ледь не з першої чарки: - Ну, давай, за встречу! Будь здоров! - І раптом, без переходу, закусюючи соленим огірком: - Я слышал, ті генерала получил? И куда ты деньги теперь деваешь, интересно? Володимир ледь не подавився шматком. Мляво обороняючись, коротко кинув: - Перед нинішніми генералами така проблема не стоїть. Принаймні, армійськими. Однак, виявляється, то була лише преамбула. Головна «розкрутка» пішла далі. Там уже дісталося і «предателям, которые развалили такое государство!», і «националистам, которые своей незалежностью вбивают клин между украинцами и русскими, ведь мы всегда жили вместе», і «бандеровцам, этим немецким прихвостням, которые теперь нагло лезут в участники войны, требуют уравнять их с нами - фронтовиками! Дудки!...» Подібне варнякання Шереметовы доводилося чути не вперше і зазвичай він одразу давав належну відсіч. Проте вік цього чоловіка, співчуття до його нелегко прожитих літ, відчуття жалю до нього за те, що на старість років той такими речами і так глупо переймається - все це вкупі заважало на повний голос нагадати Михайлу Петровичу про його елементарні обов’язки господаря бути ввічливим до гостя. А делікатних натяків старий вже не сприймав. Прихід Андрія нічого не змінив, окрім дози споживаного спиртного. - Помнишь, Володька, Питер? Помнишь, как я тебе тогда сказал: ты со своей башкой и характером станешь полковником, а я так и останусь «старлеем»? Как видишь, не ошибся тогда: я закончил службу капитаном, а ты вот генерал. Правда, живу, в принципе неплохо. Ты сколько сейчас получаєшь? Долларов двести? Шеремету соромно було признатися, що менше, тому удавано недбало кивнув: - Приблизно так… Андрій задоволено посміхнувся: - Ну, а для меня норма - не меньше трехсот. Люблю, понимаешь, ни в чем себе не отказывать. В розмові з’ясувалося: він із дружиною виготовляє штучні квіти на весілля та похорони, водночас бракон’єрить по довколишніх озерах, а потім все це продає на базарі й має добрий приварок. Він започаткував свій бізнес ще за радянських часів, і тодішній партійно-радянський і військовий істеблішмент був шокований тим, що Марія Михайлівна, дружина полковника, хоч і відставного, торгує на базарі. Нині цим уже нікого не те що не шокуєш, а навіть не здивуєш. Старого Кобзєва тим часом почало «нести». Цілком очевидно, що то відгукувалися давня звичка бути «істиною в останній інстанції» і наболіле роздратування, викликане значною мірою не реальними обставинами, як втомою від всього попереднього, накопиченого ще за довгі роки «перестройки» і комуністичної влади. Але ж йому хіба щось доведеш? Щоб якось пригамувати наелектризованість бесіди, Шеремет змушений був нагадати, що він є офіцер і прийняв присягу. А тому всілякі розмови щодо доцільності незалежності України і їм подібні в його присутності є не тільки не бажаними, а просто не припустимими. Це старого роздратувало ще більше: - Присягу принимают один раз. И ты ее принял на верность советскому народу. И тебя от нее никто не освобождал. Так о какой же присяге ты говоришь? Шеремет лише гірко посміхнувся. Першу свою присягу він справді складав радянському народу ще тридцять п’ять років тому - в рік передчасної кончини епохи Хрущова і початку стагнації Брежнєва. Зобов’язавшись служити вірою і правдою радянському народу, він саме так чесно і служив двадцять шість років. Та волею її величності Долі не стало ні того штучно, як виявилося, створеного народу, ні тієї так само створеної держави. Але залишився його рідний народ, який вирішив будувати свою незалежну самостійну Державу. Так, як і всі інші народи на Землі. Ті ж поляки, чехи, словаки, болгари, хорвати, словенці - тільки зі слов’ян цілий список можна скласти. І він свій народ підтримав всією душею, присягнув йому на довічну вірність. То чим же і перед ким він завинив? Нагадав старому про те, що в царській Росії військо присягало кожному новому царю. Саме необхідність скласти присягу Миколі Першому по смерті Олександра Першого і стала тим чинником, який зумовив повстання декабристів 1825-го року. Проте всі його спроби щось пояснити нічого, окрім роздратування, в Кобзєва не викликали. Старому вояці все не йнялося. Тепер він узявся за «этих проклятих бандеровцев, от которых житья не стало - всюду лезут, всю власть захватили». В його розумінні «бандеровцами» були майже всі місцеві українці. - Михайле Петровичу, та побійтеся ж Бога! Скажіть мені, будь ласка, ви знаєте, скільки українців силоміць вивезли до Сибіру, скільки самі втекли на Донбас на заробітки, скількох послали до Росії по закінченні навчальних закладів? - Не знаю. Но думаю, что много. - Правильно. Не просто «много», а навіть «очєнь много» - від шести до восьми мільйонів в «еСеНГє», в основному - в Росії. Ну, а ви можете собі уявити, щоб десь в Стародубі або, скажімо, Краснодарі українець, якого послали туди за розподілом по закінченні Теренградського медінституту ще за радянських часів, припустився таких висловлювань щодо Росії, її народу і державної політики, як от ви щодо України? Назвав би, наприклад, ідею державної незалежності й соборності Росії «националистическим бредом», державного символу Росії, двоголового орла, - «залитым кровью народа хищником», державного прапора Росії - «бело-сине-кровавой тряпкой - символом белогвардейцев, у которых руки по локоть в крови трудового народа». Та ще й потребував, щоб Стародубщину і Кубань, як «исконно украинские земли» якомога швидше приєднали до України. Щоб з таким «свободно мыслящим» і «имеющим свое мнение» зробили в «демократической России»? - Ну, ты одно с другим не путай. Россия всегда имела свою государственность, а Украина - никогда. Она всегда входила в состав либо Австрии, либо Польши, либо России. Так чему же тут удивляться... Русские, украинцы, белоруссы всегда были вместе - так оно и должно быть. Это во-первых. А во-вторых - давно ли это ты стал так говорить? Видно, не зря они тебе генерала дали, выслуживаешься дальше, за вторую звезду? Так смотри, не промахнись. Потому что все равно все будет как раньше, вот посмотришь. Провозгласили вы эту свою «незалежность» - ну и что? Промышленность разрушена, сельскоє хозяйство в упадке - хуже чем после войны. Если бы не подачки с Запада - вы бы давно к России на коленях приползли. Ничего, еще все впереди, еще приползете А нет - так россияне у вас за долги заберут все с потрохами, в том числе и вашу «незалежность». Ну що ж, все як має бути, все як за Висоцьким, великим знавцем радянсько-російської душі: «І затєялся п’яний, дурной разговор...» Продовжувати розмову в Шеремета не було аніякісінького бажання. Лише картав себе в душі, що погодився зайти, дав себе втягнути в цю нікому непотрібну дискусію. Непотрібну, бо ж він нікого ні в чому не переконав, та й не міг переконати. Бо суміш великодержавного російського шовінізму і комуністичної ідеї - то суміш, більш вибухонебезпечна, ніж «грємучая смєсь» і більш заскорузло-тверда, ніж залізобетон. Ледве стримуючи себе, з силуваною посмішкою подякував за гостинність. Вже в передпокої, біля дверей, мов постріл в спину: - Я тебе вот что скажу, Володя, хоть ты обижайся, хоть нет. Но я-то всю войну на фронте пробыл и с этими ребятами не воевал, на мне их крови нет. А твой отец сам знаешь, чем занимался, сколько лет еще после войны с автоматом ходил, когда для всех нас война уже кончилась. Ты думаешь, я не знаю? А они, думаешь, забыли? Нет, брат, они все помнят. Всё! И - всех. И твоего отца тоже. Так что он вовремя отсюда тогда уехал. И ты ихним не станешь никогда. Запомни - никогда! Они тебе не простят. Как бы ты тут за них грудь не раздувал и что бы ты не делал. Так что ты напрасно стараешься. Подумай, на всякий случай. Как бы тебе потом не пожалеть... Шеремета немов би хтось під дихалку у сонячне сплетіння вдарив. Старий-старий, а розум атеросклероз ще не весь з’їв, знає, куди дошкульніше поцілити. І справа не в тому, «простят - не простят». Йому особисто нема за що в тих людей просити пробачення, бо особисто перед ними не завинив ні в чому. Що ж до батька, то «такі були часи», як тут кажуть. До того ж тепер він ще раз пересвідчився: йому за батька очі ховати нема чого. Навіть більше того: в ті суворі й тяжкі роки, коли так складно було втриматись і не перейти рубіж між совістю і обов’язком, законом і беззаконням, твердістю і жорстокістю, людяністю і нелюдяністю, Шеремет-старший виявив достатньо розуму й душі, щоб не заступити тієї фатальної межі. А як же тоді це було просто і безкарно - заступити! Володимиру мимоволі пригадався як приклад-антипод випадок, який йому розповів товариш по службі, полковник Рожнівський - виходець із великого карпатського села. Як він у розмові з одним офіцером випадково дізнався, що той є його земляком. Але прізвища Іващенко він у своєму селі ніколи не чув. На здивоване запитання той, зніяковівши, відповів: його батько був там недовго. Під час чергової поїздки додому Рожнівський запитав у свого батька, інваліда Великої вітчизняної війни. Той відповів коротко: - То був начальник районного «МГБ». Такий кат, що його ім’ям в селі дітей лякали. Його потім звідси мусили прибрати,… так лютував… Володимир був безмежно вдячний долі, а в першу чергу - батькові, що сьогодні він зміг приїхати в рідне село і без вагань назвати справжнє прізвище. Але не пояснювати ж цього всього Михайлу Петровичу... Єдине, що не втримався, не міг не сказати: - Між іншим, батько голосував за незалежність України. І відтоді вважає відновлення СРСР і старих порядків не тільки неможливим, а навіть недоцільним. Твердо обстоює, яким би дивним вам це не видавалось, ідею державної незалежності і соборності України. І на служіння тій ідеї мене благословив без вагань. Подякувавши за хліб-сіль, рушив до виходу. Аби розрядити обстановку, Андрій вийшов слідом за ним. - Ты не обижайся на старика, ему трудно перестроиться, со всем этим смириться. Ты же знаешь: он к тебе неплохо относится, да и отца твоего уважает, - мовив уже за порогом. Шеремет, з гіркотою посміхнувся. - Та хіба справа в мені? Невже ти вважаєш, що я вперше таку маячню вислуховую? Та зі мною дискусії подібного роду почали вести ще за два роки до розвалу Союзу. Коли першими заворушилися прибалти… І в багатьох з’явились думки, що їх можна й відпустити, хай собі ідуть, якщо їм так кортить, а решті залишитися в Союзі. Ти ж знаєш, я тоді в Ленінграді служив. Отож я ще тоді сказав своїм приятелям – росіянам: або всі сидимо вкупі, або якщо на волю - то всім. Україна нічим не гірша від прибалтійських республік. Мене інше дивує. Що старий - то зрозуміло, та й він все одно вже не боєць, єдина реальна спроможність на щось - то проголосувати на виборах за комуніста-«об’єднувача». І все! Він своє, вибач, прожив. Мене інше цікавить: що ти сам собі думаєш, як ти сам збираєшся жити з такими настроями тут, на цій землі, в цьому краю? Ти що, серйозно віриш в те, що повернеться Союз і знову наші «тузи» з Києва будуть їздити до Москви на поклін, туди з «бакшишами», а звідти з вказівками, як нам тут жити? Андрій повторив типовий для братів-слов’ян рух плечима, потер собі потилицю: - Да как тебе сказать... С одной стороны - всего того, что было, не вернешь. С другой стороны - так как сейчас тоже не хотелось бы... - Як «так»? - Ну как...Что Украина - отдельно и Россия - отдельно. Что всюду только украинский язык. И вообще... - Що - «вообще»? - Что, что... Вообще, не чувствуешь себя нормально, все как-то не так, как в гостях… - А ти хотів би бути тут господарем? - Ну, хозяином-не хозяином, но и не так... - А «как»? Та ти знаєш, що на цій землі, в Західній, навіть я себе господарем не вважаю? Хоча я – українець, і тут народився, тут і виріс. Бо моє коріння, сам знаєш де - на Сході, на Наддніпрянщині. Це там прізвища Шеремет і Власенко, давніх козачих родів з-під Полтави і Черкас, не дивина. А тут - тут Бойчуки, Гнатишини, Петріви, Фалендиші, Дашкевичі, Чайківські, Гуйди… І це їхня земля, цих людей, яких наші земляки називають хто обережно-відчужено - «місцеві», хто недоброзичливо - «западенці», хто відверто вороже - бандерівці. Але як би ми їх не називали, але це їхня земля, споконвічна, від діда-прадіда. Земля, на якій вони віками лили гіркий селянський піт і солону вояцьку кров. І вони нас із тобою сюди не запрошували - ні моїх батьків будувати їм тут «совєтскую власть», ні твоїх обороняти їх від «проклятого імперіалізму». То хто ж нам дав право вимагати для себе хазяйського місця на їхній землі? - Ничего себе! Это что же мне, разрешения у них теперь спрашивать: жить мне здесь, или нет? И ходить, оглядываясь, как бы вдруг какой-нибудь «вуйка» по шее не накостылял? - А тебе хтось образив за те, що ти росіянин, що не знаєш української мови, в чомусь ущемили особисто твої права? - Да нет, в принципе. У меня-то как раз все нормально. Я человек простой, сам знаешь, на рожон нє лезу, так что я со всеми лажу. Но у людей вон дети вынуждены украинский учить, иначе дорога вперед закрыта. Это что, правильно? Я считаю, что нет. Кто на каком языке хочет - тот на таком и разговаривает, и учится. - Зачекай, так це ж зовсім різні речі: право користуватися рідною мовою і обов’язок знати державну. А державною в будь-якій країні є мова титульної нації, яка дає життя цій країні, для якої ця земля є єдиною рідною і іншої землі для якої немає. Такою єдиною землею Україна є виключно для українців, які й зараз складають три чверті населення. Всі решта на цю землю прийшли вже потім, причому без запрошення. І в кожного з тих, хто сюди прийшов, є та земля, де живе основна маса його народу. То ж які претензії? У американців є гасло: «Або люби Америку, або покинь її». Так і тут. Хто не хоче жити в Україні і серед українців, кому не подобаються їхні закони, хто хоче мати за державну мову - мову тієї країни, звідки він походить, то хто їх тримає? Будь ласка, вихід вільний. Росія велика, щільність населення і досі одна з найменших у світі, так що місця всім вистачить, якщо в Україні комусь тісно. - Ну ты даешь! Ты совсем как националист стал. Нельзя же так... - А як «можна»? Я був у Лондоні, Парижі. Там такого «нетитульного» люду - кожний п’ятий-шостий, якщо не більше. Але до державної служби або пристойної роботи без досконалого знання відповідно англійської чи французької мови навіть близько не підпустять. Те ж саме навіть у демократичній і багатонаціональній Америці. І росіяни, та й наші українці, коли канючать для себе вид на «ПееМЖе», вивчають їхню мову - будь здоров як. Так то ж англійська, німецька, іврит. Зовсім чужа і за словами, і за вимовою. А тут зовсім близькою слов’янською оволодіти не можуть! Бо - «не хочуть»! Причому: демонстративно! Ти особисто коли сюди приїхав? В дев’яносто четвертому, якщо не помиляюсь? Невже не знав, що в нас незалежна держава і своя державна мова? Що в нас свої закони? - А куда же мне было ехать? Ты ж знаешь все наши дела: родители родом из Казахстана - кому они там теперь нужны? Отец военный, я всю жизнь сначала с ним по Союзу мотался, потом сам таким же стал. Последнее место службы - Белоруссия, там квартиру детям оставил - приехал сюда. Так куда нам теперь деваться? - Та нікуди. Живіть, як живете. У нас же не Прибалтика і не Середня Азія із Закавказзям, де вашого брата-росіянина поскубли. Живіть, ніхто вас у шию не жене, самі з батьком визнаєте. Але ж поважайте господарів цього краю, землю, яка вас пригріла. А не «права качайтє», самі не знаєте, які... - Так что же мы, так и будем людьми второго сорта? - Нічого ти не зрозумів, дурню. З тебе, старого пенька, такого ж як і я, до речі, вже ніхто нічого не вимагає. Не хочеш знати нашої мови, державної - і дідько з тобою, ти ще й без того більш-менш нормально доживеш. Може, і діти ще якось доживуть. А от якщо ви свою великодержавну пихатість онукам передасте і вони не знатимуть української, то не буде добра ні для них, ні для нас, бо проблеми доведеться розгрібати разом. Андрій мовчки сопів, тільки спалахував вогник сигарети: - Ты знаешь, я как-то никогда во все это так не вникал. А ты вот как-то все вывернул наизнанку. Черт его знает, может, ты и прав. Но сложно это все вот так принять. Тем более, что сами же ваши, украинцы, многие на украинском не разговаривают. Или так, несколько слов, по бытовухе... А чуть что по-серьезному - сразу на русский язык переходят. Але то вже була інша тема - тема зросійщення України. Вона була безмежна і болюча, і того сьогодні Шеремет не хотів вже геть зовсім. Досить!!! Рідна школа Шеремет прокинувся рано. Не встаючи з ліжка, почав складати план на день. Для початку треба б відвідати школу. Рідну школу! Тим більше, що там десь мусить бути однокласник Петро Коструб, із яким він не бачився з кінця шістдесятих. Той свого часу закінчив фізмат педінституту та так і пропрацював усе життя на освітянській ниві. Глянув на годинник - лише пів на восьму. Іти до школи раніше, ніж на дев’яту, немає чого - нехай хоч уроки почнуться, в робочий ритм все увійде. Тому вирішив переглянути місцеву пресу. Взяв до рук - ціла пачка, штук п’ять газет. На його пам’яті була одна - «Вільне життя», «орган Теренградського обласного комітету Компартії України і Теренградського облвиконкому». Головний редактор був за посадою членом обкому партії - то неабияка величина в місцевій ієрархії. За тих часів на цій посаді був батько його приятеля Миколи Костюка - Микола Павлович, життєлюб і оптиміст, царство йому небесне. А яка ж тепер головна з цих п’яти? Судячи з вихідних даних - тепер не «Вільне життя», а «Свобода», газета Теренградської обласної ради та обласної державної адміністрації. Н-да...Різниця вельми суттєва, принаймні в назві...Майже така, як між «Площею Свободи» і «Майданом Волі». Наскоро, по діагоналі, переглянув. Зміст різнився далеко більше, ніж назва. Все правильно - одна газета була заснована в 1939-му році, інша - в 1990-му, одна в рік «визволення Західної України», інша - в рік прийняття Декларації про суверенітет України. В кожного часу свої гасла і свої рупори. Як і редактори. До слова, хто тепер? Глянув - Микола Гофман. Стривай, чи це не той пухленький жвавенький чорнявий хлопець, що вчився в їхній школі? Тільки подумав, чи не зателефонувати до редакції, як почувся стукіт у двері, а за ним просунулася осяяна посмішкою фізіономія Саші Савенка: - Дозвольте, пане генерале? - Не очікуючи відповіді, бадьорим кроком ступив до кімнати: - Здрасте вам! Не ожидали? А мы вот решили проверить, чем вы тут без нас занимаетесь. - Здоров! Хто це ми? Ти що, не один? - Никак нет! Мы со Славиком. Он там с кем-то внизу языком зацепился, щас придет. - Молодцы ребята. Прямо - орлы! - А што ж ты думал? Мы такие...Поднапряглись вот со Славой - и тоже вырвались. За сніданком обговорили план дій. Погодилися, що для початку треба відвідати школу. І їхню з Славком, третю, і Сашину - четверту. І Славковий рідний медінститут, точніше - тепер вже медичну академію, в якій він навчався до переїзду в Київ. На тому і порішили. Пішли найкоротшою дорогою. Ось праворуч - міська прокуратура. Тут головним начальником був батько його однокласниці, Галі Курилової, високий чоловік зі скромними манерами, в потертому піджаку з двома смужками і двома зірочками на петлицях. Таку непоказну уніформу - темний костюм з петлицями на комірі, носили тоді всі ті цивільні відомства, які традиційно, ще з царських часів, підкреслювали свою належність до установ державної ваги - прокуратура, держбанк, залізничники, лісники, митники. Савенко раптом запропонував: - Ребята! А давайте зайдем к меру! Поздороваемся хотя бы. Шеремет із Дорошем від подиву округлили очі. Навіщо вони меру, а він їм? - Он наш парень, теренградский, - не вгавав Саша. - Кудренко его фамилия. Да вы его знаете, в футбол еще играл. Футбол – сфера інтересів Дороша, він по м’ячу гамселив в юності до нестями, ледь професійним «футбольором» не став, батьки ледве стримали. Славко наморщив свого великого лоба: - Ну, пам’ятаю такого. То й що? Але цього було достатньо, щоб Саша потягнув їх до входу. Шеремет без ентузіазму переступив поріг. Він був тут років тридцять тому, коли заходив до Олега Смальського, який завідував одним з відділів. Він познайомився там з головою колгоспу - могутнім чолов’ягою років тридцяти. Голова зайшов у справах і все бідкався, що пов’язаний у господарській діяльності по руках і ногах різними законами, а ще більше інструкціями, які «ну нічого не дають зробити». Зараз от «пробиває» дозвіл і матеріали на будівництво двох фруктосховищ, які мають окупитися за якихось три-чотири роки. Але всюди одни перепони. А яблук - море, і всі гниють... Бо в Києві взимку продають переважно імпортні. І не тільки яблука... Володимир огледівся. Н-да... Колись тут було - заходь, хто хочеш, у коридорах снував і товпився до різних «столоначальників» народ, інтер’єри - пристойно-бідненька скромність. Принаймні зовні, на показ. Тепер же всюди впадав у вічі «євроремонт», народу - ні душі, при вході - черговий чиновник з охоронцем. Як в армії, у хорошій військовій частині, майнула думка. В приймальні холодно-неприступного вигляду секретарка. Мимоволі згадався шлягер на слова Степана Галябарди: «а у древньому Львові пані всі гонорові». Тут хоча й не Львів, але Теренград завжди за ним пнувся. Щоправда, за лічені хвилини «гонор» з неї злетів, коли вловила реакцію шефа на нежданих відвідувачів. Бо Кудренко справді виявився симпатичною людиною і їм, столичним мешканцям, було приємно засвідчити свою повагу до господаря рідного міста. «Протокольный визит - это очень важно. Пусть люди знают, что мы их помним, ценим и уважаем» - з натхненням виголосив Савенко на вулиці. І звідки він набрався таких дипломатичних премудростей?… Вулиця впиралася в ошатну, австрійських часів будівлю - обласний банк. Ним років двадцять, якщо не більше, керував чоловік на прізвище Фельдман. Нічим особливим не вирізнявся, жив скромно, їздив на досить пошарпаному «Москвичеві». Слави зажив, щоправда, сумнівної, вже за кілька років після виходу Шеремета-старшого на пенсію, коли несподівано для всіх забажав виїхати «на історичну батьківщину». Тоді це не дуже-то віталося офіційними властями, навіть чинилися всілякі перепони. Тому проводи «бившему товаріщу, а нинє гражданіну» Фельдману відповідні інстанції влаштували «с прістрастієм». Однак все склалося якнайкраще і закордонного паспорта змушені були видати. Рейвах зчинився лише тоді, коли вже при самому перетині кордону цей скромний банківський службовець з платнею 250 карбованців на місяць задекларував суму в 100 тисяч карбованців готівкою і став вимагати обміняти ці гроші на долари. По-перше, це було брутальне знущання над Системою. Бо як показують нескладні розрахунки, треба було не їсти-не пити, а лише складати тридцять і ще три роки до купи зарплатню, тобто все «трудове» життя. По-друге, він вимагав виплатити йому понад 160 тисяч доларів, саме такий обмінний курс - шістдесят копійок за долар - встановила свого часу сама Система, для своїх внутрішніх потреб і престижу перед «загниваючим капіталізмом». Мовляв, знай наших! Про те, чим закінчилися ця афера для Фельдмана, достеменно не відомо, а от те, що кілька вищих керівників обласних управлінь МВС і КДБ поплатилися своїми посадами, факт незаперечний. Бо гроші в державі були вкрадені на їхніх очах, у них під носом. А як - то вже їхня справа. Треба було пильнувати! Це нині і гребуть, і крадуть одне поперед одного - і все «без порушень чинного законодавства». Ще й ордени отримують, в тому числі і від «святої церкви». Що ті, хто крадуть, що ті, хто мав би пильнувати. Воістину, «Из одного металла льют...» Поворот праворуч і за якихось сотню метрів буде школа. Одразу за магазином культканцтоварів, де вони купували нехитре шкільне знаряддя: від зошита за дві копійки і олівця за копійку - і аж до піонерського барабана й «горна», як називали тоді сурму. Тепер ні таких «смішних» цін немає, ні тих «культтоварів». Натомість з’явилася різного роду побутова й електронна апаратура, яка тоді хіба що письменникам-фантастам снилася. Як за своїми технічними показниками, так і за цінами, недоступними ні для армійського генерала, ні для професора медицини. Рідна школа поважно відгородилася від суєтної вулиці невеличким сквером. Сталінський ампір, початок п’ятдесятих років. Коли Шеремет прийшов сюди в 1957-му закінчувати четвертий клас, це була найкраща школа міста. І за розташуванням та обладнанням, і за складом вчителів. Але найкраща - ще не означало найпрестижніша. За цим показником перед вела четверта школа. Вона немало чим поступалася їхній третій, зате мала вельми суттєву перевагу - була російською. Ця обставина виявилася вирішальною для батьків при виборі школи для своїх нащадків. Вся місцева «знать» віддавала своїх недорослів до четвертої. Починаючи з першого секретаря обкому партії, який був з діда-прадіда українцем з Поділля, мав питоме відповідне українське прізвище Швачук і залюбки спілкувався рідною мовою. Але - тільки з «народом», з «людьми». З «аппаратом», «товаріщами по партії», а тим більше з «начальством» - виключно на «общєпонятном». А в провінційному місті як робить «перший», так і решта, принаймні ті, хто вважають себе особами «прибліжонними», або до таких пнуться. Чому ж дивуватися, що в їхній прекрасній, але українській школі з «дітей начальства» вчилися одиниці. Практично лише сини Шеремета, проректора медінституту професора Дороша і доньки секретаря Обкому Білаша. Решта ж учнів походила з «простих», переважною більшістю місцевих родин. Хоча стоп: ще ж Коля Костюк був, його найкращий товариш, син редактора обласної газети. І в Слави Гирича батько служив головним режисером єдиного на місто і на область театру. Щоправда, Миколу до них батько перевів з четвертої школи, на виправлення. Славко ж належав до богеми, культурної інтелігенції, для якої національна спадщина і культура була не тільки духовним джерелом, а й шматком хліба. Спогади перервав Славко: - Ну що, пішли, чи так тут і стовбичитимо? З хвилюванням переступили поріг. Все нібито знайоме, рідне і водночас не те. Шеремет запропонував для початку відрекомендуватися директорові школи, бо незручно без відома господаря тинятися коридорами. Навмання, за згадкою рушили до колишнього директорського кабінету, в якому не раз переживали емоції далекі від приємних. Бо кращі учні - це не завжди дисципліновані, особливо серед хлопчаків. Шеремет же змалечку відзначався загостреним відчуттям гідності та особистої честі, які зовні маскувалися такою ж природною скромністю і законопослушністю. Тому результат для вчителів у спілкуванні з ним був не завжди очікуваним, особливо в «делікатних» ситуаціях. Пригадалося, як директор школи Михайло Якович Куницький скаржився матері, що її син не виправдав його надій - не виконав відданого ним прилюдно, задля науки іншим, наказу. - Я йому кажу: «Шеремет, а ну сюди бігом!» А він іде, ніби й не чує. Я йому знову: «Бігом!». А він ще повільніше… Мати яка тривалий час працювала вчителькою, і була гострою не тільки на розум, а й на язик, лише докинула: - То добре, Михайле Яковичу, що ви не скомандували втретє, бо він би тоді взагалі ліг. І нізащо не побіг би, мов песик… Як далеко він зараз від того гордого хлопчика! У його друзів вже й онуки такого зросту вимахали. Але бігати на забаганки начальників за цілих сорок років від того випадку він так і не навчився. Як і очі на інші не замінив. На манеру дивитися прямо у вічі співбесіднику і не відводити погляду, особливо в конфліктній ситуації, не раз скаржився матері класний керівник викладач фізики Євген Леонідович: «У тому й справа, що він нічого такого поганого не каже. Але як подивиться, то краще б сказав...» На що мати резонно зауважила нежонатому вихователю юнацтва: - Ото як у вас будуть свої діти, Євгене Леонідовічу, то ви їм повставляєте такі очі, які захочете. А я своєму можу заборонити казати погані слова, але не можу заборонити дивитися… Але про ті випадки він дізнався вже дорослим, коли до академії поступив. Тоді ж «отримав на горіхи» від матері. Бо хто не знає прислів’я, що «ласкаве теля дві матки ссе»? І яка ж мати не хоче, щоб її дитя отримувало від життя подвійну пайку? Однак як щодо нього особисто, то надаремне пропали материні зусилля, і директора, і класного керівника, і всіх інших, хто намагався його якось «обламати». Щоправда, він сам пробував і не раз якось себе переламати, переробити на більш гнучкого, конформного, менш принципового і настійливого, однак нічого з того не виходило. Його внутрішнє ставлення до навколишнього оточення завжди давало про себе знати. І тим сильніше, чим складнішою була життєва ситуація. Зараз би сказали по-модному: має так «карму» чоловік, що вдієш. А тоді це просто і по-житейські мудро, без псевдонаукових викрутасів визначив немолодий надстроковик, з яким він разом із матір’ю стояв у довжелезній черзі за маслом. Орденські стрічки на грудях при наявності широкого золотого шеврона на рукаві гімнастерки свідчили: він не тільки довго прослужив, але й добре повоював. Шиття золотим галуном на погонах у вигляді літери «Т» показувало, що він старшина, причому скоріш за все не тільки за званням, а і за посадою - старшина батареї. Бо старшини з начальників складів і інших «хлєбних должностєй» в чергах за півкіло масла в одні руки не стояли. Черга була велика, людей багато, стояти нудно, а головне - принизливо. Володимир невдоволено сопів і бурчав, що він і без того масла обійдеться, пропади воно пропадом, як його в такий спосіб треба здобувати. Мати ж пояснювала, що так треба, бо братик ще замалий по чергах вистоювати, а батько на роботі, та й не личить те йому. Тож треба дбати не тільки про себе, а й про родину. Старшина спідтиха спостерігав за ними. Цілком очевидно, що за довгі роки служби через його руки пройшли, мабуть, навіть не сотні, а тисячі юнаків-новобранців, з яких він зробив солдатів, справжніх чоловіків. Тож такі «підсвинки», як цей хлопчак, особливою загадкою для його ока не були. Свій курс практичної психології він пройшов не в університеті, а в житті. - Ваш синок, мамаша, з тих, що скоріше з голоду вмре, аніж кусень хліба в кого попросить, - трохи поспостерігавши, скрутнув головою. - Складно йому в житті буде. Правий виявився старшина, непросте життя випало Шереметові. Але покажи бодай одного, хто вважав би своє минуле життя простим, а тим більше легким? Нема таких! Принаймні Володимир таких не стрічав. Недаремно ж один з улюблених поетів Михайло Лермонтов писав: Взгляни: перед тобой играючи идет Толпа дорогою привычной; На лицах праздничных чуть виден след забот, Слезы не встретишь неприличной. А между тем из них едва ли есть один, Тяжелой пыткой не измятый, До преждевременных добравшийся морщин Без преступленья иль утраты!… ...Директорський кабінет, в якому вони провели не одну малоприємну хвилину, тоскно переминаючись з ноги на ногу і уважно розглядаючи носаки власних черевиків, був на тому ж місці. Не було лише самого директора. Не відволікаючись на оглядини, пішли до учительської, на другий поверх. Дві симпатичні молодиці з професійними «менторськими» манерами, будучи «в образі» або «при ісполнєнії», так би мовити, спочатку не второпали, хто вони і чого хочуть ці немолоді вже чоловіки. Бо рік випуску 1964-й був для них все одно, що доісторична ера. Однак втямивши, гостинно заметушилися, навіть кавою з тістечками зі шкільного буфету пригостили. З’сувалося, одна з них завуч, то ж протоколу, вважай, дотримались. Інша справа, що вони обидві навіть не чули ні про їхніх учителів, ні тим більше про випускників тих давніх часів. Володимир сумно усміхнувся: а був час, коли прізвище Шеремет в цій школі знали всі. Бо він сам вчився тут сім років, та потім ще сім молодший брат, і обоє закінчили школу з медалями. Як швидко все минає! І яка вона недовговічна людська пам’ять! Запитав про Петра Коструба. «Так, працює, викладає фізику. Але зараз відсутній у якихось своїх справах. Обіцяв бути після десятої». Подякувавши за каву, попросили дозволу самим поблукати школою. У Славка тут ще залишився один з вчителів - фізкультури, з яким вони тоді ледь не на рівних грали в футбол. Він забрав Сашу і подався шукати свого давнього приятеля, а Шеремет залишився сам. Двері учительської виходили до рекреаційної зали. Або «рекреації», як її скорочено називали. Що означало оте іноземне слово, їм ніхто не пояснив, та вони й не запитували. Для них достатньо того, що в цій залі можна погасати в перервах. Точніше - гасала малеча. Старшокласники ж купкувалися по кутках або прогулювалися статечно по периметру великої зали. Пізніше половину рекреації заставили столиками і перетворили в їдальню. За сталінських часів, коли проектувалася і споруджувалася школа, харчування школярів не було передбачене, але започатковані Хрущовим контакти із зарубіжжям дали свої плоди і для середньої школи. Серед них - запровадження для дітвори спочатку гарячих сніданків, а потім і обідів. І молодший брат скаржився, що в школі додалася нова напасть - змушують їсти всіляку несмачнятину. Щоправда, зараз, судячи із значно меншої кількості столиків, ця проблема не стоїть - ніхто нікого не примушує, харчуються з буфету за власний кошт. А ось і шкільна дошка пошани. Колись тут красувалося і його фото. Спочатку в червоному галстуку і шкільній уніформі, потім у піджаку з комсомольським значком. Щоправда, тоді кольорової фотографії практично не було, так що все виглядало чорно-білим. Шеремет на мить завагався: а куди далі? Мабуть, до з того класу, куди він вперше прийшов. Молодші класи розташовувались тоді на нижніх поверхах, старші - на горішніх. Рушив сходами вниз. Де ж його той перший клас? Здається, оцей. Правильно - 4-й «А». Він прибув сюди з провінційної школи і відчув себе «селюком». Довелося наздоганяти, як у навчанні, в манерах, так і в убранні. У вічі насамперед впадало останнє. Тому батько під час чергового відрядження до Києва купив йому шкільну уніформу. Радянський Союз наслідував царську Росію і в цьому. Уніформа для хлопчиків була двох типів - як у гімназистів, так і учнів реальних училищ. Одна була гарного сіро-голубуватого кольору, фасоном схожа на військову - з гімнастеркою під спеціальний шкільний ремінь, з латунною бляхою, на якій була зображена розгорнута книжка в лавровому вінку. Такою ж була і кокарда на кашкеті. Інша уніформа, «реалістів» царських часів, була темно-синьою, з кітелем типу цивільної «сталінки». Що вибрав для себе Володимир вгадати неважко. Привабливість армії в очах хлопчаків була поза конкуренцією. І він добросовісно щовечора пришивав до своєї гімнастерки білосніжного підкомірця, а щоранку драїв бляху на ремені. Що ж до успіхів у навчанні, то вже до кінця навчального року він увійшов до п’ятірки сильніших. Де й перебував всі наступні роки без особливих зусиль, встигаючи все - і повчити, і почитати, і погуляти. Добре, телевізора тоді ще не було, принаймні в масовому користуванні. Не кажучи вже про «відики», персональні комп’ютери та Інтернет. А тому його покоління виросло й виховувалося на книжках, що сіяли тільки «добре, розумне й вічне»… А там он вихід до напівпідвалу, де містилася столярна майстерня. В середніх класах учнів навчали в ній поводитися з деревом і відповідним інструментом. За вчителя був малоінтелігентний, але амбіційний чоловік на ім’я Петро Федорович. Або як він себе називав на російський манер «Пйотр Фйодоровіч», хоча сам був типовим простим вуйком із приміського села. Тільки й того, що в краватці з засмальцьованим вузлом. Попервах він незлюбив Володимира і прискіпувався до нього, де тільки міг. При тому бурчав собі під носа, що «діти начальства ніц не вміють руками робити, а панів зара нема, треба сі вчити, як то сі хліб заробляє». Однак після того, як Володимир не тільки вивчив усі оті рубанки, фуганки, шерхебелі, киянки і шпунти, а ще й змайстрував найкращу в класі шпаківницю, змінив гнів на милість. Згодом «Фйодоровичу» знайшли більш відповідне його здібностям застосування - призначили завгоспом школи. Так тоді називався нинішній заступник директора з матеріально-технічного забезпечення. Але відмінність була не тільки в титулі, а й у підході до справи. Завгосп не сидів у своєму кабінеті й не корчив із себе великого начальника, а з ранку до вечора снував по школі, постійно щось лагодячи, підбиваючи та фарбуючи, не гребуючи це робити «самолічно». На чому одного разу й погорів. Про це йому зі сміхом розповідав Славко Дорош. Як Пйотр Фйодорович по весні пофарбував паркана біля школи. Одну штахетину в один колір, сусідню - в інший. І так метрів двісті. Тих штахетин із тисячу, якщо не більше. Як на гріх, фарбу мав лише синю і жовту. Але ж хіба йому було до таких тонкощів? Головне, щоб до Першотравня, свята всіх трударів, все в школі сяяло, як має бути. Та, коли він завершив роботу, хтось із «бдітєльних» вдарив на сполох: націоналізмом тхне! Дісталося добряче на горіхи спочатку директрисі, а потім і ретельному «Фйодоровичу». Його добряче поскубли і змусили терміново перефарбувати паркан. «Фйодорович» був вражений морально, бо ж нічого поганого на думці не мав, «хтів як ліпше»… Десь близько шістдесятого року прекрасно обладнану майстерню зліквідували. Невтомному борцеві з «культом лічності» і «вєрному лєнінцу» Микиті Хрущову раптом здалося, що вирішити проблему з браком м’яса в державі можна легко і просто - треба лише всюди позаводити кролів. Створити кролячі ферми було наказано і всім школам. З приміщенням для крільчатника школі номер три міста Теренграда вирішили просто - столярні верстаки повикидати, а на їхнє місце за велінням міськВНО поставити кролячі клітки. Але де взяти в достатній кількості кролів? Тоді практика викручування рук батькам і вивертання їхніх кишень на користь шкіл ще не набула такої досконалості, як нині. Але підвалини закладалися вже в ті часи. Негайно були скликані батьківські збори, на яких головне питання ставилося руба: добровільна пожертва кролів. Поскільки зі слів «дорогого Нікіти Сергейовича» випливало: «кролі – м’ясних резервів королі». Наш народ завжди відзначався законослухняністю і задля власного дитяти готовий на будь-яку самопожертву. Батько Зені Ромахи в пориві ентузіазму навіть заявив: - Та що кроля? То є ніц, дрібниця. А можна, я свиню принесу? Від свині чемно відмовилися, але кролів набралося навіть більше, ніж очікувалося. Щоправда, потім постала проблема з годуванням та доглядом за тією живністю. В класах були запровадили чергування на кролячій фермі. В школі стояв сморід, особливо на першому поверсі. Щоправда, вся та вакханалія, тривала не дуже довго, за якийсь рік-півтора «очєрєдная кампанія» вичерпала себе, про «ініціатіву с мєст» всі, як було заведено, наглухо забули, кролі, незважаючи на піонерську про них турботу, благополучно повиздихали, і повітря в школі знову очистилося. Щоправда, відродили чи ні столярну майстерню він вже не пам’ятав. Бо їх на той час почали вчити поводженню з металом - слюсарній і токарній справі, в іншій вже майстерні. Але майстерні - то епізоди, головним все ж був клас, постійне гніздо. Воно в них перемістилося на другий поверх, де навчалися п’ятий-сьомий класи. З тих пір у пам’яті залишилося два разючі спогади. Перший - зрада і розчарування в учителях, сумнів у їхньому моральному праві на вищість над ними, учнями. Другий - проблема, яким має бути учитель. Стосовно першого - то винувата не стільки на той час їхня класна керівничка Тетяна Вікторівна, як він сам. Точніше - виховання, побільшене природніми властивостями його характеру. Батьки виховували його чесним і законослухняним, виходячи, перш за все, із власних зручностей, щоб клопоту менш було. Бо надто вже багато «дітей начальства» доставляли своїм сім’ям суттєві неприємності. Володимир добре пам’ятає сатиричний стенд у центрі міста «Они позорят наш город». І як до його «героїв» потрапив син начальника міськвідділу внутрішніх справ. За бешкетування. З епіграми до карикатури запам’яталися слова: «...я король, сын Королев». А саме таким було прізвище його батька, якого одразу потягли за вчинок сина в партком. Мотив простий і вбивчий: як ти можеш керувати людьми, якщо неспроможний виховати власного сина? То ж, або - або... Шеремету-старшому такі прикрі випадки були відомі більше, ніж будь-кому, тому свого тримав у строгості. Ну, а природна прямодушність сина, помножена на невміння хитрувати, робили виховувані чесноти іноді надмірними. Так трапилося і того разу. Вчителька на позакласному уроці довго розповідала їм про шкідливість тютюнопаління, пронизливо поглядаючи то на одного, то на іншого хлопчака. Так, про всяк випадок, глянула і на Володимира. Ну, і той зашарівся, опустив очі долу. Після уроку «Текля», як вони її звали потайки, залишила його з якогось дріб’язкового приводу. А в розмові вже і «розколола», давши обіцянку нікому не казати в обмін на його щиросердне каяття. Однак слова свого не стримала. Шеремет-старший, який сам не пив і не палив, зробив просто: він дав сину п’ять карбованців і звелів купити пачку цигарок. - Які тобі подобаються, покуримо разом. Адже ти в нас куриш? Що він мав казати, тринадцятилітній підліток, для якого батько був найвищим авторитетом? Його психічний стан неважко уявити. Палити він кинув одразу й не торкався цигарки аж до вісімнадцяти років, доки не пішов до війська. Але так само одразу і «Теклю» зненавидів. До інших вчителів також утратив довіру. Однак потім те забулося, і він ще не раз в житті потерпав від своєї надмірної довірливості, прямодушності. Ну та то вже було потім. Поки ж що - ще сьомий клас. І інша вчителька, яка запала в пам’ять, але вже із знаком «плюс» - Людмила Іванівна Грищук, мати трохи старшого від нього хлопця з їх школи - Ярослава. Вона читала в них українську. За тих часів від вчителів вимагалось, щоб вони вдягалися акуратно і скромно. Чоловіки - обов’язково в піджаках і при краватках, жінки - без надмірної яскравості, косметики і прикрас. «Щоб учні слухали, що вчитель говорить, а не розглядали, як він виглядає». Тож - нічого зайвого і такого, що відвертало увагу. Зразком того, як можна дотримуватись цього суворого правила і водночас не втрачати своєї природної привабливості була якраз Людмила Іванівна. Висока, струнка красуня з тонкими рисами обличчя, вона складала своє довге русяве волосся в гарну, але скромну зачіску. Таким же вишукано-гарним, але скромним було і її вбрання. Незмінні самовладання і доброзичливість за всього того робили її улюбленицею цілого класу. На жаль, ні одної, ні другої на цьому світі вже не було. Обох передчасно звели з життя хвороби. Залишилася лише пам’ять. Якщо в цілому - то про обох добра. Бо - обидві вони хотіли йому добра. Як і всім іншим, кого вчили, виводили в люди. Після закінчення сьомого класу їх перевели до іншого приміщення. Новим і останнім притулком на три роки став кабінет суспільствознавства на другому поверсі. Власне, окрім вивіски, там не було нічого, щоб стосувалося того предмету. Там школярів навчали, як побудоване і функціонує радянське суспільство, яке місце в ньому посідає і як повинна жити радянська людина. Що релігія - опіум для народу. І так, мабуть, вимагалося, щоб для тієї науки малося окреме приміщення. Для «галочки». Викладачем усього цього, а заодне й історії СРСР був Микола Андрійович Лапник - молодий ще чоловік, трохи кульгавий, сирітського вигляду. Але, як згодом виявилося, досить жорстокої вдачі, яка повністю розкрилася, коли він перейшов викладачем марксистсько-ленінської філософії до одного з інститутів, де став до того ж і секретарем парткому. Ще за часів Горбачева Шеремету розповідали, як цей «стійкий марксист» настільки «перебудувався», що вже в той час почав накопичувати «первинний капітал», приймаючи від студентів іспити з марсизму-ленінизму. За часів незалежності він успішно перелицювався у філософа і пустив той капітал в діло. Ну, а нині став «новим українцем». От що значить добре вивчити Маркса! А головне - творчо використати вчення. Але то було потім. А тоді він вчив юнь, що соціалізм в СРСР переміг повністю й остаточно. І реставрації капіталізму в нас бути не може, бо це абсолютно неможливо. Шеремет наблизився до знайомих дверей. На них табличка «Кабінет релігієзнавства». «Всьо с точностью до наоборот», як казав один комедійний персонаж тих часів. Дай Бог, щоб бодай це було для виховання юних душ, а не задля формальної звітності - «бо нині так треба». Саме тут, у восьмому класі,в нього виникли перші «ідейні розбіжності» з «соціалістічєской дєйствітєльностью». Всі учні були піонерами і мали носити червоні нашийні хустки, які називалися галстуками. Якщо для дев’ятирічного хлопчака це було предметом гордості, то у чотирнадцятирічного юнака ніякого іншого почуття, окрім як роздратування, не викликало. Єдиний шлях позбутися цієї повинності, досягти п’ятнадцяти літ. Коли наставало право поступити до лав ВЛКСМ - Всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді. Вихований в ідейній родині, Шеремет не міг дочекатися, коли і він зможе вступити до тієї героїчної організації, про яку стільки написано в книжках і показано в кінофільмах. Але чим ближче наближався той час, тим більше згасало бажання. Бо дедалі очевиднішим ставало, що до лав того «авангарду», передового загону молоді, «вірного помічника партії», замітають всіх підряд. І єдиний критерій - вік, а не переконання. Чашу терпіння переповнило, коли до комсомолу спробували «загнати» Богданну Пасєку, тиху, спокійну й совісну дівчину. Але баптистку. Хоча вона нікому про те не розказувала, але всі і без того здогадувалися. Тоді він вирішив не вступати до цієї спілки, яка переродилася з організації молодих революціонерів на якесь формальне угруповання. Принаймні тут, в їхній школі. Йому почали натякати, а він прикинувся дурником. Або почав «грати вар’ята», як тут кажуть: не дозрів, мовляв, не гідний такої честі. Матері ж сказав правду. Дійшло врешті-решт до батька. Той не став його переконувати, а пояснив просто: ВЛКСМ - це організація мільйонів і мільйонів. Судити про неї, дивлячись на її малу і може не зовсім вдалу частку - то просто нерозумно. Це по-перше. А по-друге - тобі і до інституту поступати, і потім жити. І всюди й завжди тебе питатимуть: чому ти не комсомолець? Коли все «будущєє Страни Совєтов» - саме в цій організації? А ти, виходить, один розумнішій од всіх? Подумай, чи варто отак фактично протиставляти себе громаді… Мудрий чоловік Шереме-старший, він добре усвідомлював всю небезпечність прояву індивідуалізму, будь-якої самобутності для їх носія в суспільстві, яке проголосило своїм засадним гаслом колективізм. А тому змалечку намагався застерегти від цього сина. Однак не вберіг, природа виявилася сильнішою. Хоча тоді він його послухався, вступив. І навіть з душевним трепетом йшов на засідання шкільного комітету, на якому його приймали, і ще з більшим трепетом отримував у міськкомі комсомольського квитка. Це вже потім він зрозумів, хто є хто в тому комсомолі. Коли там почали працювати штатними функціонерами його ровесники. Але то вже було значно потім. А скандально знаменитий фільм «НП районного масштабу» і поготів. Період його отроцтва-юнацтва співпав з періодом хрущовських реформ. Отож учні ретельно конспектували і зазубрювали під керівництвом Лапника матеріали XXII з’їзду КПРС - з’їзду «строителей коммунизма», на якому було прийнято 3-ю Програму партії. Її серцевиною було ствердження, що «уже нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме». Вже до 1980-го року планувалося завершити перший етап - створити матеріально-технічну базу, а до 2000-ого побудувати і власне сам комунізм. Сутність вищої суспільної формації формулювалася коротко і ясно: «от каждого - по способностям, каждому - по потребностям». А до настання тих жаданих людством часів треба пожити під гаслами соціалізму: «от каждого - по способностям, каждому - по труду». Те, що оті «способності» і той «труд» можуть бути взагалі нікому не потрібними, як і самі ті люди, тоді навіть на думку не могло спасти. Бо всюди висіли об’яви-оголошення: «трєбуєтся», «требуєтся, «требуєтся»... Токарі, слюсарі, фрезерувальники, словом - робітники всіх спеціальностей. І всюди, де завгодно - «Союз большой». Тому хоч тут, у Теренграді залишайся, хоч їдь світ за очі за «длінним рубльом» до Мурманська, Камчатки, Сахаліну. Вмілі руки були потрібні всюди, тим більше руки працьовитих «западенців». Стосовно самостійної трудової діяльності Шеремет і гадки тоді ще не мав. Щонайперше треба було вчитися. Для нього це особливих проблем не складало фактично з жодного предмету. Аж доки в школі не з’явилася нова математичка Оксана Тимофіївна. І його вчорашні «четвірки-п’ятірки» раптом змінилися на трійки, а іноді й двійки. Пам’ятаючи батькову настанову не пасувати перед труднощами, Володимир мовчки, з юначою завзятістю взявся штурмувати формули. Проте, безрезультатно. Однокласники одностайно констатували: «Оксана» явно до тебе прискіпується». Але причин упередженості ніхто не міг зрозуміти. Нарешті на його «успіхи» звернула увагу мати. Розпитала про вчительку, хто вона, звідки, потім відвідала школу. Ситуація за лічені дні нормалізувалася. Воно б так і забулося, якби мати вже років через десять не розповіла, що ж тоді насправді сталося. Вчителька була родом із невеликого села того району, де колись служив Шеремет-старший. Очевидно, виховання в заможній родині позначилося на формуванні в неї антирадянських настроїв. Та й призвіще Шеремета вона не раз чула в дитинстві, коли мова заходила про «совітів». То ж коли до її рук попався син «емгебіста», вона не відмовила себе в задоволенні помститися. Мати Володимира, розуміючи ситуацію, поділилася кривдами з чоловіком. Той спокійно вислухав, поцікавився прізвищем, потім сказав: порадь тій учительці запитати в свого батька, хто такий Шеремет і яке він має до нього особисте ставлення. Та, видно, запитала, і «репресії» припинилися. Бо її батько, сільський мельник, був застуканий на гарячому - постачав харчі хлопцям в лісі. Офіційно це називалося «пособнічєство бандітам» і каралося якщо не «на повну котушку», то щонайменше висилкою до Сибіру всієї родини. Де мала Оксанка може б і вижила, але щоб стала вчителькою, а не робітницею в одному з численних сибірських «леспромхозов», то навряд. Тим більше вчителькою в кращій школі обласного центру. Якби не Шеремет-старший, котрий не те щоб зрозумів, а «вошел в положение» того бідолаги-мельника, який змушений був крутитися між двох вогнів. І повіривши його запевненням, обмежився «профилактической беседой». Свідок Бог, то був єдиний випадок, коли Володимир відчув недоброзичливе ставлення людей до себе через батька. І не тому, що чимало знайомих були родом зі Сходу, в їхньому невеликому місті всі майже одне одного знали. То ж знали і Шеремета-старшого. Що - суворий, але справедливий, як казав колись фірман дядя Ваня Гайда, «пан начальник то є людинá». Знали і сина, і ставилися відповідно, щоб не гірший від батька був. Згадався випадок на вокзалі. Коли вони, купка місцевої «золотої молоді», зайшли випити до буфета по «келюшку винця», та дещо трохи голосно себе повели, до них підійшов немолодий старшина міліції і з гіркотою в голосі дорікнув: - Як вам не соромно! Ваші батьки такі поважні й знані в місті люди, а ви так себе поводите! Ех ви... І пішов. Володимира тоді немов вогнем обпекло. Краще б він їх насварив. Відтоді він усвідомив золоту істину: знають його не тільки у школі, а й у місті, тож поводитися треба відповідно. Щоб не ганьбити батьківське ім’я… Шеремет піднявся поверхом вище. Тут, як і раніше був клас хімії. Цей предмет у них викладала Галина Феодосівна, молода і досить симпатична, але чомусь незаміжня жінка. Очевидно, остання обставина почала накладати свій відбиток на її характер. Неврівноваженість можна було так-сяк терпіти, як і те, що вона за будь-яких обставин зверталася до них на «ти». Хоча вони вже були старшокласниками, і вчителі мали називати їх на «ви». І в більшості дотримувалися цього правила, особливо коли розмовляли про щось серйозне. Але те, що вона дозволяла собі особисті закиди щодо моралі і поведінки учнів, а особливо учениць – це всіх дратувало. Терпець урвався, коли «хімічка» абсолютно безпідставно і безтактно звинуватила в надмірній життєвій досвідченості Надю Гавлик. Дрібненька і худенька Надя від незаслуженої образи віткнула в парту голову і розплакалася так гірко, що зворушила серця не тільки своїх подруг - дівчат, а навіть байдужих до таких тонкощів хлопців. Клас обурено загув, дзвінок на перерву не так врятував ситуацію, як перевів конфлікт із вибухової фази у фазу протистояння. Перед «хімічкою» була поставлена вимога вибачитись. Яку імпульсивна «Галина» необачно зігнорувала. І даремно. Бо в результаті коротких, але гарячих дебат стосовно сатисфакції, причому обговорювалась не її доцільність, а лише зміст, вирішили просити в дирекції кілька вимог. По-перше, щоб «Галина» вибачилася. По-друге - щоб її замінити іншою вчителькою. По-третє - щоб вчителі неухильно дотримувалися правил і зверталися до учнів, як належить - на «ви». Вимоги передали класному керівнику, але чи то він тоді «лопухнувся» й не зумів довести до дирекції всієї серйозності ситуації, чи то «директриса» виявила надмірну самовпевненість, але ніхто їхніх вимог виконувати і не подумав. Друге зібрання класу відшуміло ще бурхливіше. Тепер уже жадали не тільки сатисфакції, а й помсти. Вирішено було не ходити на уроки хімії доти, доки не виконають їхніх умов. А тому наступного дня перед уроком хімії всі зібралися і дружно подалися в кіно, прихопивши заодне й урок свого класного керівника. На новий тоді фільм «За двома зайцями», з неповторним Олегом Борисовим у головній ролі. То був справжній бунт! Добре, що в «педагогічного колективу» цього разу розуму виявилося все ж більше, ніж у їхніх вихованців. «Хімічку» хоча й не поміняли, але конфлікт врегулювали.. Як не дивно, їхній клас після такого «карамболю» став для «Галини» улюбленим. Вона, до честі її розуму і душі, побачила, що має справу з особистостями і почала ставитися зовсім інакше. Заводячи досить часто теми, зовсім далекі від хімії, але тепер вже без образливих закидів. І то було цікаво для обох сторін. Той конфлікт відіграв певну роль і в долі Шеремета, одного із заводіїв «заколоту». Оцінивши його організаторські здібності, «директриса» Анна Василівна запропонувала йому наступного навчального року стати секретарем комітету комсомолу школи. Фактично - головою учнівського колективу, як на нинішнє практичне розуміння. Але то вже інша історія… …Поруч із хімкабінетом - актовий зал. В ті часи було заведено: в кожній школі бодай раз на місяць влаштовувався вечір відпочинку для учнів старших класів. З самодіяльними виставами, концертами і, звісно, танцями. Тому старшокласники щосуботи були зайняті - йшли то до своєї школи, то до якоїсь іншої. В них вечори влаштовувалися саме в цій залі. Оформленій, щоправда, в дитячому, піонерському, а не юнацькому комсомольському стилі. На фризі по периметру зали відтворювався життєвий шлях юного піонера - від церемонії пов’язування піонерського галстука й аж до вручення комсомольського квитка. Все це з «горном», барабаном, під мудрим керівництвом партії у вигляді статечного чоловіка і комсомолу в особі дебелої дівчини з піонерським галстуком, що спадав на пишний бюст. Шеремет обережно прочинив двері - замість піонерів зі стіни за сценою на нього страждальницьки дивився величезний, на два людських зрости Ісус Христос. Мальований, очевидно, самодіяльним або безталанним богомазом. Фриз під стелею був недбало зафарбований. Все зрозуміло, танцям - гаплик. Душі торкнувся легкий смуток. Не те щоб йому жаль тих піонерів, хоча в принципі то було не оце мазюкання на релігійні теми, а професійне мистецтво - дипломна робота студентів львівської школи живопису. Свого роду культурна пам’ятка тієї епохи, якою б вона кому не видавалася. Жаль було нинішніх старшокласників, котрі, очевидно, свої вільні вечори проводять, як хто зможе. Про те, як це в них виходить і до чого призводить, нині всі газети пишуть, а телебачення показує. І ніякий Боженько тут не допоможе. Шеремет озирнувся. Ну от нібито все подивився і все згадав. Хоча чи можна вмістити в якісь півгодини сім літ життя від дитинства до юності? Звичайно, ні. І не все згадав, і не всіх. Скажімо, доброї душі людину Клавдію Григорівну, що вчила їх російської мови й літератури і прищепила любов до свого предмету, не зважаючи на те, що саме тоді точилася дискусія між «фізиками» і «ліриками». Хто перемагав у вік бурхливого розвитку техніки, на чиєму боці були тоді симпатії і самого Шеремета - питати мабуть зайве. Не так блискуче, але добросовісно вчила їх української і Марія Кирилівна. Натхненно доводила їм, що таке справжня літературна мова і настійливо викорінювала діалектизми, які вони засвоювали у своїх родинах. Були й інші гарні вчителі, але згадки про них якісь затуманені, фрагментарно-уривчасті. Якщо по правді, то він свою школу хоча й любив, але в останніх двох класах ледве її витримував. Бо школа навіть у старших класах – світанок життя, його ж душа дозріла завчасно й прагнула справжньості, дорослості, чого не могла дати ні школа в цілому, ні вчителі. Порядні, розумні, але пересічні люди, вони були обсаджені власними буденними турботами. А головне - зорієнтовані на пересічного учня, як би з нього зробити людину, а той хто значною мірою робив себе сам, за таких умов рідко знаходив розуміння. Зате потім він заходив до школи як бажаний і почесний гість, коли поступав до вищого навчального закладу і приїздив у відпустку на канікули. Так воно, напевно, і мало бути. Навіть птахи - і ті поспішають якомога раніше залишити рідне гніздо і злетіти у висоту. Іноді при цьому падаючи і стаючи жертвою хижаків. Але прагнуть! А тут не птаха безсловесна, а молода й досить амбітна людина. Це вже тепер: був кінь, та з’їздився... Що ж він ще не подивився, чого не згадав? Стривай: а одинадцятий клас, а автосправа, а Єрмилін? Та то ж половина його шкільної історії, половина клопотів і вражень! Справа в тому, що невтомний реформатор і затятий кукурудзяник Микита Сергійович Хрущов “розумівся” не тільки в сільському господарстві, військовій справі і житловому будівництві, але в свої близькі присмерки взявся й за освіту. Щоправда, до освіти долучилися і література і мистецтво, і мовознавство, і ще багато що. Все те було пізніше названо «волюнтаризмом». Так от, що стосується освіти. «Наш дорогой Нікіта Сергеєвич» вирішив раптом, що «наши дети, будущее страны Советов, абсолютно не подготовлены к жизни». А задля того, щоб усунути цей недолік, зобов’язав систему середньої, шкільної освіти давати своїм вихованцям не лише знання, а й професію. Краще, якщо робітничу або сільськогосподарську. Тобто перетворити всі середні школи на щось подібне до пізніших ПТУ - професійно-технічних училищ з середньою освітою. Задум передбачав: у повній середній школі після восьмирічки учні три дні на тиждень вчаться, як звичайно, а три дні – опановують фахом. Яким – не так важливо, про бажання учнів не питали. Бо не можна було в одній і тій же школі готувати і токарів, і електромонтерів, і шоферів, і кравчинь, і перукарок, і ще там когось, оскільки тут необхідно створювати відповідну навчально-матеріальну базу. А вона ж грошей коштує чималих, яких і тоді в державі не вистачало. А тому в кожній школі зазвичай обмежувалися двома спеціальностями - «чоловічою» і «жіночою», а конкретніше - водії-професіонали і кравчині. Скільки грошей народних було змарновано! А скільки людських зусиль! А скільки викрадено незворотнього Часу з такого куцого людського Життя! Із-за цього дурисвітства тривалість навчання в школах подовжили на цілий рік, запровадивши одинадцятий клас. А головне, що всі ті новації виявилися фікцією. Бо з двадцяти так званих «водіїв-професіоналів» і двадцяти «кравчинь» працювати на автопідприємства чи на швейних фабриках зголосилося кілька чоловік, не більше. В них у школі ще було терпимо, бо «права» і вміння володіти швейною машинкою ніколи в житті не зайве. А десяткам і сотням погано навчених токарів або операторів машинного доїння, яких щороку штампували тоді школи, куди було подітися в селі чи невеликому місті? Однак про те мало хто думав. Тоді терміново створювали у школах підрозділи виробничого навчання, з учорашніх техніків і інженерів клепали вчителів - і вперед, кувати гідне поповнення для робітничого класу і колгоспного селянства. Нове покоління «гегемонів»… Шеремет вийшов на подвір’я. Он там віддалік стояв старенький навчальний «ГАЗ-51» - вся їхня шкільна навчально-матеріальна база. Автомобільну справу в них викладав відставник Єрмилін. Точніше, не відставник, а звільнений у запас в чині старшого лейтенанта амбітний чоловік. Ображений такою неповагою до своєї персони, він вирішив грюкнути дверима і розлучитися з армією. Тим більше, що Микита Сергійович влаштував чергове скорочення Збройних Сил на мільйон двісті тисяч осіб. Щоправда, Єрмиліна це не дуже хвилювало,бо мав диплом автомобільного техніка, що за тих часів шматок хліба давав. Отож покинув армію якщо не переможцем, то і не переможеним. Принаймні, так йому самому гадалося. Але насправді все склалося не так просто. Бо армія настільки в’їлася в його печінки, «вошла в плоть и кровь того простого паренька из сибирского села», кажучи його мовою, що він ще довгі роки ніяк не міг звикнути до «гражданки». І днів зо три весь аж сяяв од радості, коли йому, вже в школі, присвоїли жадане звання «капітан». На жаль, запасу. Однак той жаль він зміг тоді бодай трохи, але вгамувати. То хто ж кого переміг, питається? Але то Шеремет тепер його розуміє, коли став сам ледь не вдвічі старшим від свого колишнього вчителя, коли для нього капітани стали «синками». А тоді до нинішнього розуміння було ще сорок років. Вони його незлюбили майже всім класом і майже одразу. Бо школярі в очах вчорашнього офіцера «жуковської» закваски були не ким іншим, як допризовниками, майже солдатами. Тож і поводився він з ними відповідно: «как отвечаете», «как себя ведете», «почему не записываете», «почему опаздываете». Вислуховувати подібне варнякання від колишнього офіцера без бою переможеної армії, окрім того ще й невдахи було понад їхнє розуміння і терпіння. А до всього додалися деякі особисті дивацтва: - Меня зовут как Александра Сергеевича Пушкина. Только наоборот. Хтось, очевидно поглумився над ним, сказавши, що він дослів схожий на великого російського поета. Що і його «внешность - она тоже что-то такое навевает-напоминает». А тому Єрмилін, маючи від природи густе й щетинисте волосся, з допомогою перукаря зробив його дрібно-кучерявим. Першими до цього додивилися дівчата, яким такі “фокуси” були добре знайомі. Ну, й поділилися своїми спостереженнями з хлопцями. Авторитет і без того непопулярного вчителя розчинився враз. Не сприяло взаєморозумінню і цілковите не тільки незнання, а й демонстративне ігнорування української мови, за що Єрмиліна невдовзі навмисне загнали на слизьке. Під час вивчення будови автомобіля “навчитель” ужив термін «червячная передача». Доморощений дотепник Бодьо Стефанюк не скористатися з такої нагоди не міг і чемно підняв руку: - Я дуже прошу мене пробачити, але я прошу пояснити, як то так: «черв’як» і раптом - «передача»? Ніяк того не розумію. Бо «хробак» - то є одне, а «передача» - то зовсім інше. Хробак повзає собі на землі, а машина їздить по асфальту. Клас покотився від реготу. Єрмилін, не втямивши суті запитання, все ж відчув, що над ним збиткуються. І замість того, щоб замислитися і дати зухвальцю відкоша, а то й пошити того самого в дурні, який не має «ни ума, ни фантазии, чтобы понять простую механику», він скипів і почав лементувати: «Что за храбак? При чем тут храбак? Червяк, а не храбак». Чим тільки посилив регіт і тієї ж миті вчитель отримав прозвисько «Хробак». На всі покоління школи… Не дуже сприймали цю людину не тільки учні, а й учителі, в тому числі директор школи Куницький, колишній офіцер-фронтовик і вельми авторитарна людина. В пам’яті сплила сценка в директорському кабінеті, куди Володимира з Миколою Костюком чергового разу притяг за якусь провину Єрмилін. Вдягнутий у парадну уніформу, тільки без золотих погонів й іншого блискучого оздоблення, він гордовито розвалився на дивані, переможно похитуючи ногою в начищеному до блиску чоботі. Утворивши над «негодяями» черговий суд і розправу, директор, не помітивши, що вони ще не встигли залишити кабінет, з досадою гримнув: - А вас, Сергію Олександровичу, прошу зрозуміти: то хоча й великі вже лобуряки, але ще учні, а не солдати. І не ходіть, будь ласка до школи, в чоботях. Що тільки додало тому зненависті до цих «папєнькіних синков»: - Это у них есть деньги на шикарные костюмы, а у меня нет... Хоча Шеремет ходив до школи в костюмі, перелицьованому зі старого батьківського, який вже одслужив йому самому пару літ за вихідний, парадний. Не кажучи вже про те, що він власними руками перемацав - затягнув кожну гайку і гвинт на їх шкільному драндулеті, змастив усі штук п’ятдесят «точек смазки» (такі тоді були машини), взимку по десять хвилин крутив заводну ручку, ризикуючи при тому отримати травму. А тим більше про те, що вони з Миколою були кращими водіями в класі. Традиції показної рівності ленінсько-сталінських часів, хоча й доживали останні роки, але ззовні все ще трималися, особливо в низовому партійно-радянському середовищі, до нижчих шарів якого причислялися й такі, як Єрмилін. Виробничу практику вони проходили в «АТК». Так звали найпотужніше тоді в місті автопідприємство - вантажну автоколону №22. Там їх розподіляли помічниками до автослюсарів, і вони робили все, що їм наказували - підмітали підлогу, котили колеса, крутили гайки, вдосконалювали свої знання з української та, особливо, російської мови (в певних специфічних розділах, зрозуміло). Бо хлопці там працювали веселі й круті. А Єрмилін після того, як хтось із слюсарів нібито ненароком кинув йому з оглядової ями на ноги кардана та ще й облаяв, вважав за краще не поганяти учнями, а сидіти в конторі. При них в автоколону «на озброєння» надійшли перші автомобілі «ЗіЛ-130», які продукувалися потім союзною промисловістю років тридцять підряд. Шеремет пам’ятає, як водії розглядали їх, немов восьме диво світу. Бо ж звикли до старих «ЗіСів», зроблених на зразок американських «Студебеккерів», що надходили по «ленд-лізу» ще під час війни. Та іншої радянської автомобільної техніки серійних зразків, скопійованої з німецьких трофейних розробок. З тими «ЗіЛ»ами був пов’язаний трагікомічний випадок. Комічний - бо як інакше можна назвати те, коли дорослі чоловіки крадуть один в одного робочі інструменти, а потім їх самі ж і повертають? Трагічний - бо ж хіба то не трагедія, коли руйнуються ідеали і життя цілої родини з кількох дорослих людей? А діло було так. З Канади до Теренграду, з еміграції додому повернулася родина - немолоде подружжя і три їхні дорослі сини. Батьки виїхали за океан ще за Польщі, діти народилися хто ще тут, а хто вже в Канаді. Але ж серце за правітчизною щемить... А тут Україна стала ніби вільною, людожер Сталін помер, Хрущов нібито пробує відкрити «залізну завісу», запрошує повернутися на Батьківщину всіх, хто перед нею не завинив. Тобто, хто не прислуговував фашистам і не боровся проти радянської влади зі зброєю в руках, хто не має на собі крові. А яка на їхніх руках кров? Хіба що від мозолів кривавих, яких нажили тяжкою працею спочатку вдома, а потім на чужині, куди змушені були виїхати, рятуючись від злиднів. А життя в Радянській Україні нині, як показують в кінохроніці і пише журнал «Україна» - то зовсім не таке, від якого тоді, до 1939-го року, втікали. То чому б і не повернутися? І повернулись. Як роботящі люди привезли із собою інструмент, добротний спецодяг. Нова влада на батьківській землі дала квартиру, що правда, тіснувату, але переб’ємося. Дала й роботу за фахом - водіями в «АТК», на чотирьох - дві новенькі вантажівки, бо робота в дві зміни. Те, що новенькі, з заводськими пломбами машини треба самим «доводити до ума» здивувало прибулих, але не дуже. Прийшли в гараж пристойно вбрані, зі своїм інструментом. Звично перевдяглися в привезені хутряні комбінезони, розіклали інструмент, почали поратися біля машин. Аж раптом - виклик до дирекції. Але як же йти до пана директора в робочому одязі? Комбінезони зняли, акуратно склали до кабін, інструменти залишили, як були, і пішли. Повернулися - все щезло. Спочатку подумали, що хтось пожартував. Потім почали делікатно розпитувати за пропажу. Тільки де там! Ніхто нічого не бачив, не чув, не знає. Зчинився скандал. Дирекція, партком, міліція негайно зібрали загальні збори, до пізнього вечора соромили роботяг, закликали не ганьбити себе і нашу рідну радянську владу, обіцяли тим, хто віддасть крадене, що кари не буде. Наш «гегемон» почесав потилиці - що, мовляв, за шофери такі в Канаді совісливі та делікатні, мов панєнки. Проте вранці все добро знову лежало біля машин. Однак на «канадійців» той прикрий випадок справив незвичайне враження. Серце «дало тріщину», яку перетворила в прірву необхідність постійно «накручувати» кілометри, щоби дати план і бодай щось заробити, «хімічити» з бензином, щоби ним спекульнути, «калимити», щоби заробити живу копійку до злиденної зарплати. Покрутившись кілька місяців, вони не витримали такого нашого гуманного соціалізму і зважили за краще повернутися до свого «проклятого», як їх тут вчили, капіталізму. Від неньки-України до мачухи – Канади! І вони були такі не одні, що повернулися з-за океану, але так себе тут і не знайшли, на рідній землі з чужими їм «совітськими» порядками. Його знайомий Славко Бабіяк приїхав з Аргентини. З матір’ю, старшим братом і молодшою сестричкою. Брат також отримав ЗіЛа, але самоскида, на якому возив бетонний розчин. Спочатку він дуже дивувався: де це видано в світі, щоб за свою получку не в змозі прогодувати сім’ю. Однак скоро перестав дивуватися, став менше посміхатися, навчився матюкатися і ще, мабуть, чомусь іншому, як всі нормальні радянські шофери. Бо грошей в сім’ї стало більш-менш вистачати. Однак коли з далекого Буенос-Айресу прийшла звістка, що помер їхній дядечко і залишив у спадок невеличкий ресторанчик, сім’я не могла дочекатись, коли їм дозволять повернутися назад, Щоправда, «додому» вони не казали. Але дуже раділи! Експерименти Хрущова в галузі освіти для Шеремета закінчилися тим, що він втратив цілий рік життя, а взамін отримав посвідчення водія третього класу і довідку автослюсаря, як і більшість з його однокласників. А тим часом наближався випускний вечір, який вимагав великої підготовки. В моді для такого урочистого випадку було класичне вбрання. Для хлопців – костюм, до якого пасувала біла нейлонова сорочка і чорні модельні черевики з нейлоновими шкарпетками. То тепер лементують «шкідливо для здоров’я», «неекологічно». А тоді то був самий смак. Причому все мало бути нове-новісіньке. З костюмом у Володимира все вирішувалося більщ-менш просто. Мати підстежила, коли до магазину завезли підходящу тканину, купила, скільки треба, і до закрійника Шоня, котрий шив молодому Шеремету його першого дорослого костюма. Справжня проблема виникла з нейлоновою сорочкою і черевиками. Бо таких, як носили всі його приятелі, в магазині у вільному продажу не було. І полювати, коли «викинуть» чи «будуть давати», як казали в ті часи, було марною справою. Щоправда, існував ще один канал постачання одягу та взуття, вельми специфічний, характерний в СРСР лише для Західної України і республік Прибалтики, та ще, може, великих портових міст. Так звані речові базари, широко розповсюджені нині на всіх усюдах «еСеНГе і єго окрєстностей». Цілком тепер респектабельні як для пересічного пострадянського громадянина, тоді вони презирливо називалися «барахолками». Успадкувавши цю малопристойну назву від речових ринків перших повоєнних років, На тих «барахолках» було все те, чого не було в магазинах - джинси, нейлонові сорочки, модельні черевики. Саме там «отоварювалися» його друзі-приятелі, хто не мав «блату». Але ні сам Володимир, ні мати не мали права навіть наблизитися до тієї «барахолки». - Іди, проси в батька, - не знаючи, як зарадити синові, мати спрямувала його до «верхнього». – Може, він хоч раз у житті для власної дитини бодай на випускний вечір хоч щось та зробить… Шеремет-старший мовчки вислухав і, зрозумівши, що в цьому конкретному випадку правда не на його боці, погодився допомогти. Так Володимир екіпірувався на своє останнє шкільне свято. Як давно те було і як смішно виглядав тепер той аскетизм! Можливо, не смішно, а незрозуміло. Бо порядність смішною бути не може. Як, мабуть, і не- доречною. Хіба що - надмірною, не відповідною часу, конкретній ситуації. Але хто про ту міру може судити? Володимир одного разу говорив на цю тему з батьком, значно потім, коли сам став батьком. Шеремет-старший тоді трохи задумався, але відповів небагатослівно: - Розумієш, синку, забруднитися в житті дуже легко. Стократ складніше потім відмитися. Ти думаєш, чому я не хотів ні в чому ніколи й не перед ким бути винним, особливо перед торгашами? Я ж достоту знав, що тоді я повинен буду не помічати того, за чим зобов’язаний пильнувати. Що змушений буду за ті дрібні подачки не помічати тих порушень закону, які вони чинять. А далі – більше, від порушень - до злочинів. А «коготок увяз - всей птичке пропасть». Та ж «КаГеБе» мене одразу підчепило б на гачок і доповіло б в обком партії, що на Шеремета є компромат. А ті змусили б мене або танцювати під їхню дудку, в кругову поруку стати, або вигнали б за першої нагоди, якби спробував пручатися. Тому я ніколи нічого в житті супроти своєї совісті та закону не робив і вважаю, що правильно чинив. Що тут казати? І про що запитувати? За цю свою непідкупність і принциповість Шеремет-старший так і залишився в обласному «істеблішменті» «чужим серед своїх» Сімнадцять років прослужив першим заступником начальника обласного управління, а начальником так і не став. До інших областей не відпускали, бо шкода, працівник хороший. В себе ж не робили першою особою, бо не досить керований, свої принципи і погляди має. А якщо відвертіше: не досить скомпрометований. Не було як жорсткого ошийника накинути і на короткого повідка взяти. Улюблені слова батька: «Я все життя прожив так, що ночами спав спокійно. Не боячись, що прийдуть...» Шеремет глибоко зітхнув, подумав про себе: «А ти чого, власне, зітхаєш? Вагаєшся, чи правильна теза? Так пізно, голубе, роздумувати, сам вже ціле життя прожив. Хоча й в інших обставинах, і історичних, і життєвих, але за тим самим, фактично, батьківським законом. Недаремно кажуть, яблуко від яблуні... Що ж, така, виходить, доля. І як батько великих статків не зажив, так і ти. Хоча спокійна совість, знаття, що за тобою не прийдуть - то справді є цінність, яку важко чимось виміряти». Почувши дзвінок на перерву, схопився. Вже десята сорок, пора йти. Те, що хотів - побачив, те, що міг - згадав… Стежками друзів Розчулені, з легким відчуттям світлого смутку, вирушили до Сашиної школи - четвертої, російської, елітної, як би тепер сказали. Або: «де вчаться діти начальства», як казали тоді. Шеремет хоч у тій школі й не вчився, але спогадів мав про неї достатньо. Як приємних, так і не дуже. Приємних тому, що більшість його приятелів навчалася саме там. Причому вони були для нього не менш близькими, аніж рідні однокласники. Чому так склалося, з відстані пояснити нелегко. Особливо якщо виходити з таких засад, як «соціалістічєскій інтернаціоналізм», «соціальная справєдлівость», «равєнство і равноправіє совєтскіх граждан» та інших демагогічно-лженаукових постулатів, якими густо рясніли шпальти тодішніх газет і був засмічений радіоефір. Однак якщо поглянути на все без ідеологічного туману-дурману, то стане зрозумілим, чому він, учень української школи, мав більшість приятелів зі школи російської. Їхні батьки, і росіяни, і українці зі Сходу, були прислані в Західну Україну, як м’яко кажучи, якщо й не панівна, то безперечно керівна каста. Щось подібне до дворянства, тільки не «білого», а «червоного», «комуністичного». І що найголовніше: вони самі так почувалися, хоча величати так себе навіть уночі під ковдрою й пошепки ніколи б не наважилися. Бо самі ж разом зі своїми батьками отих справжніх дворян вирубали-вистріляли-вимордували-виморили, як непримиренних «классовых врагов». Але ментальність дворянства, хоча й «червоного» засіла в їхній крові. Оте відчуття своєї вищості над іншими, місцевими людьми, яке давало їм, людям зі Сходу, їхня приналежність чи близькість до влади. Ясна річ, ця неодворянська каста розмовляла державною, винятково російською мовою. Про те, що такий самий статус тут, в УРСР мала і українська, ніхто навіть і не згадував. Особливо після скасування обов’язковості вивчення рідної мови у школах! Отож до якої школи мав віддавати своїх нащадків такий «червоний дворянин» незалежно від його національної приналежності? Питання риторичне. Той факт, що Шеремет-старший і ще дехто з таких «луччих людей» виховував своїх синів в українській школі, він тільки стверджував правило. За таких умов діти Шеремета були приречені жити одночасно в двох громадах - серед «місцевих» і серед «наших», мати друзів і там, і там, слугувати свого роду містком між одними і другими. Щоправда, з часом становище суттєво змінилося. «Червоне дворянство» спочатку добре підтануло під промінням хрущовської «відлиги», затим потихеньку розмилося потужним струменем енергії честолюбних «місцевих», які швидко адаптувалися до нової влади і, немов повеневі води, заполонили спочатку нижні владні поверхи, а у вісімдесяті роки вже добралися й до горішніх. Як, приміром, той же перший Президент незалежної України, головний ідеолог Комуністичної партії України кінця вісімдесятих років Леонід Макарович Кравчук, уродженець Західної України. Однак «місцеві», що дорвалися до влади на зміну «червоному дворянству», на жаль, на крутому сходженні до влади втрачали свою національну ідентичність зі швидкістю не набагато меншою, ніж їхні східні брати. Тільки й того, що в часи дещо пізніші. І вже повернувшись в Україну в дев’яності роки, Шеремет із подивом дізнався, як багато західних українців повіддавало своїх дітей до російських шкіл. Не буде перебільшенням сказати, що історичні перспективи нації зримо проявилися бодай на цьому прикладі: спочатку диференціація на «совєтскіх» і «націоналістов», потім активна селекція «малоросів» і «хохлів», а затим і повна асиміляція, повне зросійщення. Ну та то вже минуле, дай Бог, щоб не повернулося… А ось і Сашина школа. Переступили поріг до неї, не звернувши уваги на вивіску при вході. І даремно. Бо тоді б не крутили здивовано головами, озираючи на стінах різного роду стенди, оголошення, транспаранти, писані українською. Остаточно збила їх із пантелику мова учнів, які голосно розмовляли по-українському. Помітивши незнайомих людей та ще з таким розгублено-збентеженим виглядом, до них наблизилася чергова, немолода вже сільського вигляду жінка. На їхні плутані запитання відповіла флегматично: - Ніц рóсійську не закрили і ніц на українську не перевéли. Просто ту си стала аварія, мало учнίв не позабивало. То четверту школу перевéли там, де був облїсполком, а тутки во зробили ремонт і потім відкрили вже українську . Обличчя у всіх трьох здивовано витяглися. Ну, тепер бодай все стає зрозумілим: і ці наглядні матеріали, і мова. Розуміючи стан Савенка, Шеремет з удаваною бадьорістю скликнув: - Ну, это ничего. Родные стены - они и есть родные. Сначала посмотрим здесь, а потом сходим туда. Вот лопухи - проходили ведь мимо, и никто не удосужился прочесть вывеску, что теперь на бывшем облисполкоме. Знали ведь, что он куда-то переехал... Однак Саша зустрів його пропозицію без найменшого ентузіазму. На обличчі гама почуттів читається, немов у хрестоматії. Тут тобі і замислена зануреність в минуле, і збентежене розчарування сьогоденним. Зробивши кілька кроків коридором, позаглядавши до кількох кімнат, зупинився: - Нет ребята, это все - не то. Хорошо, но - не то. Пойдемте отсюда! І з болючим смутком в очах повільно посунув до виходу. За дверима уважно роздивилися вивіску. Все правильно, тепер це - «Повний середній заклад освіти №12 м. Теренграда». Господи, це ж треба так по-канцелярськи бездушно обізвати рідну, теплу, добру, милу для дитини школу, в якій ця дитина стає людиною? Щоб якось розрадити Сашу, Шеремет запропонував: - Что же, давай сходим по новому адресу, все рядом. Але Саша заперечливо захитав головою: - Нет, ребята, там смотреть уже точно нечего. Пошли теперь, Слава, в твой мединститут. Славко зраділо реготнув: - Не «інститут», а бери вище - «академія», дозволю собі зауважити, прошу пана. Савенко лише махнув рукою: - Валяй, пусть будет «академия», раз тебе так хочется. Но при нас это был институт... Справді при них то був інститут, бо тоді в державі існувало лише два типи вищих навчальних цивільних закладів - інститут і університет. Академія - то із військової сфери. Так що «інститут» тоді звучало гордо. Та ще медичний, єдиний вуз у місті. Принаймні на час його відкриття в 1957 році. Списки «блатних» із числа панівної верстви і «нужних людєй» для гарантованого вступу затверджувалися не де-небудь, а в самому обкомі. Неофіційно, звичайно. Але від того не менш обов’язково ректору для виконання. То вже потім в Теренграді відкрили невеличку філію Львівського політехнічного інституту, затим - філію інституту народного господарства, в простонародді - «нархозу». Ще пізніше перевели до обласного центру зачиганий педагогічний інститут з віддаленого райцентру. Час минав, новостворені вузівські колективи з молодими енергійними керівниками з ентузіазмом працювали, місцева влада виявилася досить мудрою і передбачливою. Тому всі ці слабосилі колись інститути і філії з часом зміцніли і не тільки стали на ноги, а й перетворилися на повноправні університети й академії. В такий спосіб Теренград став другим за потужністю освітнім центром в Західній Україні. Недаремно мати казала, що «місцеві люди - вони здібні до науки...» Дорога до «меду» пролягала мимо нинішньої четвертої, російської школи. Ошатна і навіть велична як для часів її побудови ця польська гімназія під час війни стала одним з п’яти головних опорних пунктів оборони німців, внаслідок чого дуже постраждала. Поляків невдовзі по війні репатріювали, а українці - народ невибагливий, тож колишню гімназію перебудували на облвиконком. А ось тепер все «повернулося на круги своя». Щоправда, тепер замість поляків тут росіяни... Кілька років тому в Брюселі під час закордонного відрядження Володимир познайомився з польським генералом Анджеєм Михальським - симпатичним, інтелігентним чоловіком, трохи старшим за нього. Якось у вільну годину вони розговорилися і виявилося, що пан Анджей родом із Бережан, а своє навчання розпочав у Теренградській гімназії. Саме до неї вони оце підійшли. Знаючи, з яким серцем поляки залишали цей край, Шеремет тоді весь внутрішньо напружився, готовий до несприятливого повороту розмови. Але час заліковує рани, навіть і більш глибокі. Принаймні в людей розважливих і з добрим серцем. А його співрозмовник до того ж у ті часи був ще дитиною. Він тоді не запитував польського генерала, чи тягне того пройтися стежками свого дитинства. Мабуть, що так, також... Старі стіни колишньої гімназії серед усіх своїх таємниць мали і досить трагічні. Одна з них відкрилася задовго до переїзду Шереметів на Теренградщину, в перші повоєнні роки. Тоді в місті не встигли ще навіть російської школи відкрити. І секретар обкому партії, колишній герой-партизан Добринін змушений був віддати свого п’ятнадцятирічного сина до української. І треба ж - у школі був підпільний юнацький осередок ОУН. Батьки тоді затято воювали між собою, отож і діти переймали не тільки їхні ідеї, а й практичні методи. І втілювали їх з властивими юності крайнощами. Навряд чи намовляв хто із старших, скоріше за все сталося з власної ініціативи, заманили однокласника в розвалля і там закололи ножами. Їх, звичайно, одразу ж знайшли, судили й відправили звісно куди. Пропаганда СРСР використала цей випадок як ще одне свідчення «звірячої суті українських націоналістів». Невинна жертва з одного боку, хоча й винуватці, але також жертви з іншого, сльози й непогамовне горе для батьків одних і інших. Коли Володимир пішов у перший клас, про подібні трагедії навіть згадки вже не лишилося. Але ж - було колись і таке... - Ну что, Саша, зайдем? – Володимир зупинився біля дверей парадного входу. Савенко глянув на вивіску, на двері, знизав плечима: - Да нет, пожалуй, не стоит. Зачем? Уж здесь-то моего точно ничего нет. Я здесь был пару раз еще с Наташкой Борисенко, к ее отцу заходили, когда он еще председателем облисполкома был. Это задолго до Ткаченко, которого с Головы Верховной Рады пихнули. Помнишь ту нашу компашку? Ще б пак він не пам’ятав! Як їм колись і вхвіст і в гриву врізали. Незважаючи на те, що всі були дітьми високого начальства - голови облвиконкому, першого секретаря міському партії, заввідділу обкому партії, члена бюро обкому, облвійськкомісара і хто там ще був... І за що? За те, що збиралися вечорами у відсутності батьків у когось на квартирі, влаштовували танці під «буржуазну» музику, одіж намагалися носити «стильну», а точніше - не таку, як шили на місцевій швейній фабриці. Ледве з комсомолу не повиганяли. Володимира врятувало, що він єдиний був з іншої школи, та ще й секретарем шкільного комітету ВЛКСМ. Його просто потихеньку усунули з цієї посади - і на тому заспокоїлися. А решту хлопців і дівчат поскубли добре, крові попсували і їм, і їхнім батькам. Скажи зараз комусь, що за вузькі штани могли не впустити до школи, а так звані «народні дружинники» мали право затягти до свого «штабу» і в присутності міліціонера обстригти «налисо» тільки за те, що в тебе волосся видалося їм задовгим - та ж не повірить! Але ж було... І це вважалося не тільки нормальним, а навіть необхідним - втручання в приватне життя людей. Та хіба тільки це? То лише «мєлкіє бризгі», як тоді казали. То ж хіба слід дивуватися, що їхній приятель Роман Бенюк (він був з уругвайських українців) у себе вдома крутив платівки іспанською мовою з латиноамериканськими мелодіями і ритмами? І з тугою в очах слухав «Бе са ме, бе са ме мучо...» Стосовно якого прославлені серед хуторянства «трударі радянської естради» злобливо шкірили зуби: «Ой за теє «бесаме», та й набити б те саме...» Роман же пояснював, що «бе са ме» означає «цілуй мене», а «мучо» - міцніше. А створила цю пісню чотирнадцятирічна школярка. «В Уругваї дівчата дозрівають рано...», з зітханням виривалось з грудей юнака. Де він тепер - той Роман? Ганяє поїзди по Байкало-Амурській магістралі чи десь тут, в Україні? Бо тоді вступив до залізничного технікуму, вчитися на машиніста тепловоза. А потім багато їхнього брата поїхало на БАМ за кращими заробітками, та так там і залишилося. Від колишньої гімназії повернули мимо пам’ятника Шевченку на Театральну площу. Відкриття до сорокаліття «Великої Жовтневої соціалістичної революції» обласного музично-драматичного театру стало такою визначною подією в житті міста, що навіть центральну площу назвали Театральною, а не Леніна або ще на честь якогось більшовицького вождя. Театром і медінститутом пишалися всі, бо то були ознаки статечного міста. Хоча до того театру мало хто хотів ходити. І міський комітет партії систематично «спускав» рознарядки по установах і підприємствах: хто й на яку суму в обов’язковому порядку повинен придбати квитки. А підете чи ні, то вже ваша справа. Коли до театру прибував сам «перший» - вся трупа аж сяяла від щастя, в театрі був аншлаг. Бо будь-яка більш-менш значна особа вважала за обов’язкове і собі продемонструвати любов до мистецтва. В інші ж дні батьки нерідко відправляли замість себе своїх «нащадків». До речі, і слава Богу, бо саме так причастився до театру і Володимир. П’єси в більшості мали чітку ідеологічну настанову. Наприклад, про події в повоєнній Шумщині. Фабула - демобілізований радянський боєць повертається з війни до свого села і дізнається, що його рідний брат - в лісах, у «банді». У Володимира і досі перед очима затемнена сцена, на якій в яскравому світлі прожекторів - «наш» у військовій формі і з «ППШ», гарний і ставний, а з іншого боку - «бандит», неохайно-брудний, з німецьким «шмайсером». Спочатку обоє готові один одного постріляти, але «наша» правда перемагає «бандитську» кривду, і ворог здається на милість гуманної радянської влади. О, якби воно ще й у житті так просто було!... Щоправда, невдовзі ту п’єсу з репертуару зняли. Агітувати виходити «з лісу» потреба відпала, а нагадувати зайвий раз, що колись тут шаленів запеклий-затятий спротив владі тим більше було вже недоречно. Краще хай все забудеться. Принаймні зовні. Так спокійніше. Всім. Хоча десь під спудом пам’ять жевріла як з одного, так і з іншого боку. За якихось триста метрів навпроти театру височіло громаддя центрального універмагу, спорудженого на місці зруйнованого у війну кафедрального польського костелу. На даху універмагу десятиріччя сяяв вогнями транспарант «Слава героям», на який ніхто не звертав уваги. Бо що ж тут особливого в уславленні героїв Великої Вітчизняної війни? Все так і має бути. Думав так і Володимир, доки під час одного із своїх приїздів до батьків у відпустку не прочитав книжку про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні в повоєнні роки. І не звернув увагу, що те гасло ніби взяте з вуст певних історичних персонажів тієї книжки. А транспарант оформлений в жовто-блакитних кольорах. Щоправда, делікатно-завуальовано, але для того, хто розуміється - цілком очевидно й достатньо. В місцевому «кагебе» служили одразу три приятелі його юних років. З одним з них, Дімкою Петровим, він якось зустрівся. Ну і коли Дімка, бажаючи надати більшої значимості своїй персоні, почав надувати щоки і випинати колесом груди стосовно «чрєзвичайно важной ролі органов в защітє совєтской власті, особєнно здєсь, в Западной...», Володимир не витримав і дуже делікатно поцікавився його думкою щодо того гасла. А потім виклав своє бачення. З відповідними коментарями стосовно розумових здібностей і його особисто, і його колег. Сцена була гідною пера когось великого і значного. Щоправда, не в тій частині, що стосувалася Дімкиного лексикону на адресу «всєх етіх...бандеровцев...». До вечора гасло щезло, ніби й не було. Шеремет тоді навіть пожалкував, що не стримався, сказав. Бо - нехай би собі сяяло, хай би собі тішилися і одні, й другі, сприймаючи кожний на свій рахунок... За площею звернули на вулицю Першого Травня, а по-теперішньому - гетьмана Сагайдачного. Трохи постояли біля знайомого під’їзду, до якого вони з Сашею заходили бозна скільки разів. До Миколи Костюка. Він пішов від них першим і тепер вони провідуватимуть його в іншому місці. Але то не сьогодні. А ось фотоательє, в якому його фотографували вперше - на шкільну дошку пошани з піонерським галстуком, в останнє – полковником, коли він отримав це звання і сфотографувався разом із батьком. Обидва в мундирах, при орденах. Як давно те було - і перше фото, й останнє. А ательє все живе, і все робить свою непомітну, але таку необхідну людям справу. Навпроти через вулицю - колишній м’ясний магазин. Єдиний в ті часи якщо не на все місто, то принаймні в центрі. На початку семидесятих, коли м’яса стало обмаль, а потім воно і зовсім щезло з прилавків, магазин закрили нібито на ремонт. Так він простояв кілька років, муляючи міським можновладцям очі і залишки совісті своїми недбало зафарбованими вікнами і написом «ремонт». Бо м’ясо як щезло з державної торгівлі, так і не з’являлося, область ледве виконувала завдання по державних поставках, на вивіз. І надій на краще не було. Відкривати інший торгівельний заклад не мало сенсу, бо «дефіцит» і без того було де продавати, а «недефіцит» і так ніхто не брав у вже існуючих магазинах. Нарешті комусь сяйнула блискуча ідея - влаштувати тут кафе «Встрєча». Спеціально для ветеранів Великої Вітчизняної війни! Водночас можна два зайці вбити - і приміщення не порожнюватиме, і турботу про ветеранів можна продемонструвати. Те, що ветеранам за їхнім віком і ментальністю таке кафе було зовсім ні до чого, нікого не обходило. Головне - «провєсті мєропріятіє». Те злощасне кафе ледь животіло, поки не грянула горбачовська «пєрєстройка» з дурисвітськими антиалкогольними указами. Тоді популярність кафе стрімко злетіла, бо ветеранів різко обмежувати в спиртному все ж не наважувались. «Во ізбєжаніє, так сказать...» Ну а що під виглядом ветеранів пиячило півміста, те нікого не турбувало. Тепер же тут і зовсім все розцвіло буйним цвітом. Щоправда, вже без участі ветеранів. Та й назва вже не російсько-радянська - «Встрєча», а «така, як ся має бути» - «Ватра». Непомітно дісталися до медичної академії. Тут уже перед вів Славко Дорош. Його добрим приятелем і учнем батька, старого Дороша, був нинішній перший проректор - симпатичний інтелігентний сухорлявий професор Рудик Роман Ігорович. Він гостинно зустрів прибулих і з видимим задоволенням показав своє господарство. Проходячи лекційними аудиторіями і навчальними класами, вони постійно щось згадували, висловлювали то смуток, то захоплення. Шеремет же із Савенком свою увагу звернули на те, що в цьому нібито провінційному навчальному закладі устаткування чимало нового, і комп’ютерної техніки, і досить потужне видавництво. В усьому відчувалася дбайливість доброго господаря і впевнений поступ уперед. На їхне запитання Шуст із гордістю пояснив, що років три тому в них змінився ректор - і ось результат. На третьому поверсі біля галереї портретів ректорів зупинилися. Точніше - біля першого портрета, з якого на них дивився знайомий їм всім професор Бадій Петро Іванович, батько їхньої ровесниці Тетяни й тесть Юрка Дубова. Дивовижно й трагічно склалася доля першого ректора. Він створював цей заклад, зумів завоювати для нього безперечний авторитет в місті, увійшов до числа небагатьох найбільш наближених до керівника краю - першого секретаря обкому, був делегатом з’їзду КПРС. І раптом - слідство, суд, вища міра покарання, замінена на п’ятнадцять років концтаборів. Шок для всього міста! А причина була простою. Один з радянських євреїв, що виїхав до Ізраїлю, в інтерв’ю заявив, що тільки на словах вища освіта в СРСР безкоштовна, а насправді для того, щоб поступити до вузу треба дати грубезного хабаря. За приклад назвав Теренградський медінститут. Треба врахувати, що то були роки «холодної війни», і західна преса скористалася з нагоди, щоб опаплюжити «імперію зла». Компетентні органи змушені були взятися за розслідування, в результаті чого Петро Іванович не тільки позбувся всіх своїх регалій і майна, але й свободи, відсидів кілька років у таборах. Потім за станом здоров’я був достроково звільнений і відправлений на заслання, де й звів рахунки з життям і жорстокою долею пострілом із мисливської рушниці. Славко Дорош, глибоко зітхнувши, невесело кинув: - Ні за що пропав чоловік. Бо сам особисто був зовсім непоганою людиною, а от дружина... То вона його своєю жадобою в прірву штовхнула, їй все було замало... Шеремет із Савенком промовчали. Бо що тут і до чого, то краще йому знати: його батько з Бадієм працював. Що ж до зятя, то вони й самі добре знали. Юрко накивав з тієї сім’ї п’ятами, як тільки з ними скоїлося нещастя. Тривалий час про першого ректора намагалися не згадувати, а тепер, видно, все трохи вляглося, тож виказали належну шану хоча б за те добре, що було. Ну а решта само в забуття колись відійде. Тепло попрощались із гостинним господарем і рушили потихеньку на вихід. Однак Шеремета не полишало сум’яття про долю Бадія, він інтуїтивно відчував: у тій трагедії не все так просто. І раптом збагнув: саме такі Бадії були тим шашелем, який перетворював на трухлявину могутнє колись дерево Системи. Пригадався випадок, що стався приблизно в ті ж роки із секретарем одного з райкомів партії, який намагався вивезти за кордон на продаж радянські ордени. Щонайвищі, заздалегідь ретельно зібрані і заховані на собі. Того негідника не те що з партії не вигнали, а навіть з посади не зняли. Що ж дивуватися історії з Бадієм, коли перший секретар обкому Швачук приймав від нього подарунки, які вдвічі перевищували ректорську місячну зарплатню? То після смерті Сталіна з особистого вождівського майна залишилися підтоптані чоботи та потертий френч. Леонід Ілліч Брежнєв уже мав смак, окрім осоружних мирських утіх, ще й до царських маєтностей. Тому й з підлеглих питав не дуже суворо. Головним правилом у його епоху стало: не попадатися! Проте якщо шашелі зовні не видно, це не означає, що вона не чинить своєї чорної справи. Не минуло й трьох десятків років, як могутньої держави не стало. Прості «будівники комунізму» наївно вірили, що то аж ніяк не характерні явища для Системи, що «партія слєдіт за чистотой своіх рядов», що все це - окремі недоліки, слабкість нестійких душ, від яких партія позбавляється негайно і нещадно. Погляд Шеремета мимовільно ковзнув по споруді колишньої «Облспоживспілки» - могутньої за радянських часів торговельної організації, яка хоч і вважалася недержавною, але насправді нагадувала справжню кооперацію так же умовно, як традиційний колгосп – добровільне колективне господарство вільних трударів. Ні, не треба лукавити бодай із собою. Вперше ядучий сумнів щодо чесності й порядності влади у Володимира виник ще саме тоді, коли трапилася ця історія з працевлаштуванням Шеремета-старшого після виходу на пенсію. Обком партії рекомендував кадрового працівника правоохоронних органів, людину бездоганної репутації на посаду начальника відділу кадрів тієї установи, яка тримала в своїх руках левову частку торгівлі в області. Мета зрозуміла: щоб не допускав до корита потенційних злодюг. Бо фактично то була державна організація, і всі неподобства в ній дискредитували в першу чергу радянську владу. Боже, який спротив виник одразу ж! І всесильний обком змушений був відступити. Отож процес розкладу почався ще тоді. А може й раніше, та він не знає? Ясно одне, гнилизна Системи започаткована ще при комуністах і не зупиняється понині. Недаремно ж за висновками авторитетних міжнародних експертів за рівнем корумпованості нинішня Україна посідає одне з перших місць у світі. Тільки раніше хоч декого відправляли на тюремні нари, як того ж Бадія, а тепер найзухваліших ворюг навіть пальцем не сварять. Хіба що свої ж «братки» з дороги «приберуть», зводячи рахунки... Невеселі міркування Володимира перервав Савенко, який зустрів своїх знайомих - високого симпатичного чоловіка років тридцяти й інтелігентного вигляду жінку, схожу на викладача вузу. Проте швидко підтвердилася відома теза, що зовнішність оманлива. Як з’ясувалося, це подружжя відомих місцевих бізнесменів, Богдан і Тереза. Про справжні масштаби їхньої діяльності судити було важко, але ресторан власний мали. - Це поруч, підемте разом пообідаємо, ми ж так давно вас, Олександре Володимировичу, не бачили. Ваших друзів також запрошуємо... Коли бізнесове подружжя зупинилося біля знайомого ганочка, Шеремет ледь не присвиснув від подиву: так це ж колишня зала для інтуристів готелю, в якому вони зупинилися. З цією залою у Володимира пов’язані дві події. Перша – відзначення п’ятдесятиріччя батька, а друга - весілля його молодшого брата. Вибачившись перед супутниками, поспішив у номер перевдягнутися в цивільне, бо за нинішніх часів військова уніформа в ресторані - то екзотика. Тим паче, що потім - прогулянка містом і зустріч із Кострубом. За кілька хвилин, змінивши одяг, увійшов до невеликої зали. Який разючий контраст із тим, що в готельному ресторані! «Євроремонт», затишок, вишколена обслуга - все, як має бути. Приєднався до своїх, що вже сиділи за столиком. Беручи участь у загальній розмові лише в міру необхідної пристойності, мимоволі згадував колишні відвідини цієї зали. П’ятдесятиріччя Шеремета-старшого припало саме на той час, коли Володимир приїхав в чергову відпустку. Урочистості були простими і скромними. Зранку привітали батька родиною, і він, як завжди, поквапився на роботу. «Бенкет» влаштували увечорі в ресторані - чоловік на тридцять, тільки найближчі товариші по службі й давні приятелі. Не чутно було таких звичних тепер гучно-пусто-квітчасто-завчено-пишних тостів. Адресу від обкому партії зачитав заввідділом адміністративних органів, телеграму від міністра й адресу від колективу управління з подарунком - настільним годинником - вручив начальник обласного УВС. Оце і все. Тихо й скромно. Ніяких «фуршетних столів» протягом всього дня, ніяких делегацій від споріднених і залежних структур з пишними «віниками» й дорогими дарами, ніяких «караванів з даниною» від районних відділів зі всієї області. Тоді дійсно було так прийнято. «В биту скромєн...» - це одна з сакраментальних фраз характеристики. Проте навіть для тих часів подібна скромність в «дарах» і «данині» була не зовсім характерною. З такої нагоди, як ювілей, люди все ж дозволяли собі скористатися деякими благами свого суспільного становища. Володимир тоді не витримав, за кілька днів після батьківського ювілею улучив момент, запитав Шеремета-старшого, кому потрібен такий аскетизм. Той лише посміхнувся: - Знаєш, синку, подарунки бувають різними. Зазвичай - як плата за щось, часто - як сподівання на щось. І зовсім рідко - від щирого серця. Щоб не ламати собі голову, а радше, щоб не попадати в халепу, в залежність від когось, вмій сам обмежувати і коло тих «дарителів», і їхню щедрість. Є подарунки, які приймати не можна навіть від добре знайомих людей. І є люди, від яких не можна брати аніяких дарунків. Запам’ятай це. І вчися стримувати себе. Батько сотню разів мав рацію. Тільки що тепер з його наукою робити, за нинішніх часів?… Розмова за столом лише підтвердила його роздуми. Богдан із Терезою щойно розповідали, як відкуповуються від різних «наїздів» жадібних державних чиновників, як «на халяву» мусять накривати столи для орави різних перевіряючих - і пожежників, і санепідемстанції, і охоронців прав споживачів і ще дідько знає кого, не кажучи вже про всемогутніх податківців і «убопівців». Мало розуміючись на тих їхніх псевдобізнесових справах, Володимир знову поринув у спогади. Про те, як вдруге потрапив до цієї зали, коли його молодший брат надумав розпрощатися зі своїм парубоцтвом. В ті часи, два полковники, об’єднавши свої офіцерські статки, могли не тільки влаштувати своїм дітям пристойне весілля в ресторані, а й забезпечити їм матеріально нормальний початок сімейного життя. Тепер же один з його підлеглих, полковник, на прохання виконати службове доручення в цивільному одязі, знітившись заявив: - Вибачте, але в мне пристойного цивільного вбрання немає. А він же в армії прослужив понад двадцять п’ять років, трудівник, яких мало, дружина теж працює, доньки невеликі, живуть скромно, не транжирять. То що ж йому тоді робити, як дочок треба буде заміж віддавати? Тут про ресторан навіть мови не йтиме, дай Боже, щоб бодай якось за межі пристойного й найнеобхіднішого не вийти, без чого зовсім не можна... Поглянувши на годинника, схаменувся - скоро п’ятнадцята. Хоч які гостинні люди нинішні власники цього затишного куточка, але треба й честь знати. Щиро подякувавши і побажавши успіхів подружжю, рушили далі. В око впала вивіска на магазині «Бурштин». Та це ж колишній ювелірний магазин «Янтар»! Володимирові пригадалися довжелезні черги поляків, які купували тут усе підряд, аби було із золота або срібла. Та хіба тільки ювелірні вироби? Тоді, в середині сімдесятих - кінці вісімдесятих? Та ж мели все підряд - від «персцьонека» до телевізора, від звичайнісінького молотка до складного електрообладнання, від кави до ікри. Місцеві мешканці дратувалися, як тепер дратуються на українців городяни в польських містах. Щоправда, тут є суттєва різниця: поляки до нас тоді везли дефіцитні в СРСР біжутерію і вироби легкої промисловості, а ми їм що веземо з незалежної України? Своїх бандитів і проституток? Дармову робочу силу? Ще недавно наших не пускали за кордон, а вони пнулися, аж із штанів вискакували: - Най би мене пустили, щоби я на свóїй машині поїхав, най подивляться, як люди живуть... – так бідкалися сотні «наших», натякаючи, що рівень життя пересічного поляка за тих часів був дуже невисоким. Та не минуло й двадцяти років, як усе круто помінялося. Без війни, без мору, без землетрусу… Від думок відволік Саша Савенко: - А помнишь, в этом доме жил Арик Шуцман? Ще б не пам’ятати! Добряк-товстун Арік закінчив медінститут, одружився з дівчиною з їхньої компанії, з Галею Кисельовою, надбали двох діток. Через вічні нестатки Арік надумав виїхати до Ізраїлю. Разом із сім’єю, звичайно. Однак батько Галі, відставний підполковник КДБ заявив, що застрелить обох власноручно: - Не позволю, чтобы эти сионисты там над дочерью чекиста издевались. Лучше уж сам, своей рукой... Арік свою дружину-росіянку любив, діток також, то ж вирішив позбавитися злиднів в інший спосіб - подався на Сахалін, де за радянськими мірками платили більш-менш пристойно. Цікаво, яка тепер їхня доля? - А ты не знаешь? - здивувався Савенко. - Да они давно уже в Израиле. Как только Союз распался, сразу рванули. Ничего, живут, назад не собираются.. На будинку поруч із колишнім помешканням Шуцмана - невеличка линяла табличка блякло-тютюновою фарбою на брудно-синьому тлі - «Народний Рух України». Шеремет з гіркотою посміхнувся: «Рух»… Куди, до чого? І чий? Костенківський? Удовенківський? Чи тепер, може, й третій який з’явився? Сам В’ячеслав Чорновіл, відлитий у бронзі на барельєфній композиції поруч із вивіскою, відповіді на це не давав. Він, полум’яний трибун національної ідеї, як завжди до чогось закликав. «Обніміться ж, брати мої...?» Чи навпаки: «Очистимо наші ряди від...?» Хто його тепер знає. Як і справжні причини та обставини його загадкової смерті. Але за будь-яких умов тут, у Західній, його шанують: вулицю його іменем назвали, барельєф зробили. Цікаво, на рідній Черкащині так само вшановують? Роздуми перервав Славко Дорош: - Ви подивіться, який тільки гарний пам’ятник Івану Франку! Пам’ятаєте- «Лупайте сю скалу...»? Володимир підхопив: - «Нехай ні жар, ні холод не спинять вас...» То було єдине, що зберегла їхня пам’ять з шкільної програми. Той, що біля театру, Кобзар. Цей - Каменяр. Обох «проходили» в школі. Але про те, що обидва були борцями за незалежність України не тільки не вчили, а взагалі облудно замовчували. Не кажучи вже про бодай натяк на участь Каменяра в національно-незалежницькому русі. Вийшли до скверу, що в центрі міста. В сімдесяті роки тут спорудили пам’ятник Олександру Пушкіну. Яке відношення мав великий російський поет до провінційного українського містечка, в якому перші мешканці-росіяни з’явилися тільки після війни? Та ніякого. Своє ставлення до цього факту теренградці від початку демонстрували просто - клали поруч з елегантним штиблетом бронзового співця «Велікой Россії» велику цибулину. Як вони так високо залазили на зовсім гладкий постамент? По драбині? Щоправда, коли за двісті метрів поставили гарний пам’ятник Тарасові Шевченку, цибулина зникла. Зате з’явилися квіти біля Кобзаря. Так вони тут є обидва і досі. Прямо посередині українського міста - високо знесений над цією голою площею на українській землі тодішньою владою і послужливим архітектором стрункий «русскій гєній» з негроїдними рисами обличчя й кучерями. З простягнутою в бік заходу, Польщі рукою він ніби патетично запитує-закликає: «Славянские ль ручьи сольются в русском море?» На узбіччі площі - приземкуватий український месія, який втомлено присів в сквері, ніби в садочку біля своєї хати і тяжко задумався. Про що, цікаво? Про те, що: «Ляхи були - усе взяли, Кров повипивали! А москалі й світ божий В пута закували»? Чи про те, що: «Не вмирає душа наша, Не вмирає воля»? Коли пам’ятника ставили, може саме те воно в глибині душі його творців і було самим болючим. Однак тепер більше пасувало інше: «Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають», - більш актуально якось. Щоправда, Великому Кобзареві ще поталанило. Великому Гетьману - менше. Спочатку все складалося ніби гаразд. До 300-річчя «возз’єднання» пам’ятник Богданові Хмельницькому поставили в найпочеснішому на той час місці - замість пам’ятника маршалу Юзефу Пілсудському. Досить гарного, на весь зріст, із булавою, з рожевуватого каменю. Однак потім той камінь швидко почав лупитися й зеленіти. І його спочатку перекинули на одну околицю міста, потім - на іншу, а затим він і зовсім кудись зник. Та й справді: навіщо нагадувати людям, та ще й «мєстним», що Україна не завжди була під Росією? Шеремет пам’ятав, як був у Москві восени 1989-го, коли Союз ще й не особливо хитався. Принаймні про незалежність України вголос мова ще не йшла. Але московські «демократи» вже тоді вулицю імені Богдана Хмельницького перейменували. Вулиця людини, яку вони, росіяни, мали б канонізувати як святого, бо ж подарував їм цілий народ. «Возвратілі історічєскоє названіє» - «Болхонка» чи «Плєтьонка», чи щось подібне. Та що казати? Навіть у любому Шереметові інтелігентному Ленінграді-Петербурзі вже кілька років шукають, але так досі й не можуть знайти місце, де б українська громада міста (а це сотні тисяч людей!) могла поставити пам’ятник своєму національному генію. Який, до речі, жив і творив в цьому місті багато років та й російським академіком став. Однією з головних супротивниць пам’ятника виступила впливова петербурзька «госпожа профєссор і акадємік», ректор університету на прізвище «Дубіцкая», родом зі Львова. Однак, час би й закінчувати прогулянку, бо ж обіцяв провідати Коструба. Шоб не йти з порожніми руками, заскочив до центрального гастроному, куди мати посилала за покупками, ще коли вони мешкали на вулиці Сталіна наприкінці п’ятдесятих. Глянув на вітрину. Що сирок, що оселедці, що хліб - ціни теперішні, в гривнях, практично такі самі, як булитоді в карбованцях. Але ж то були карбованці ще «сталінські», в десять разів легші ніж «хрущовські». І батько - підполковник міліції, низькооплачуваної тоді в порівнянні з армією міліції отримував у чотири рази більше, ніж він, нинішній армійський генерал. Шеремет скрушно зітхнув. Єдине, що впало в ціні - це горілка, коштує в три-п’ять разів дешевше. Так від того ж зілля ні сам ситим не будеш, ні дітей не нагодуєш... З такими невеселими думками напакував поліетиленового кулька й рушив знову до школи. Цього разу на зустріч зі «світлим минулим»... «Не забуду й не прощу!» Вулиця, якою простував Шеремет, була названа свого часу ім’ям Героя Радянського Союзу Олександра Живіна. Звернув увагу, що збереглася й сама назва, і меморіальна дошка. В той же час вулицю, названу ім’ям також Героя Радянського Союзу, Андрія Богаченка – перейменували, а пам’ятний знак на його честь демонтували. Шеремет спочатку був здивований: Живін – росіянин, звідкись з Уралу, Богаченко – свій, українець, де ж здавалось би логіка? Однак трохи поміркувавши, зрозумів: росіянин Живін був воїном і загинув за визволення їхнього міста, закривши собою амбразуру ворожого кулемета. Українець же Богаченко, хоча й прийняв мученицьку смерть у катівнях гестапо, але був секретарем підпільного обкому комсомолу. Місцеві люди мають гострий розум і холодну голову. Вони вшанували воїнську доблесть і героїзм солдата з далеких країв, але відмовили у шані бодай і своєму, бодай і мученику, але за чужу їм ідею. «Восток - дєло тонкоє», як казав відомий персонаж у популярному і досі радянському фільмі «Біле сонце пустелі». Очевидячки, автор сценарію не знав Західної України. Ось і школа. Цього разу Володимир заходив до неї майже тією ж впевненою ходою, що й колись. Літня служниця байдуже поцікавилася, куди й до кого. Почувши, що до Коструба, махнула рукою, неприязно пробурмотіла вслід: - Швендяють тута й усякі, тіко народ баламутять... Петро з Мироном якраз почали поратися біля столу. Ще раз обнялися і розцілувалися, розчулено витираючи очі. В кутку лаборантської фізкабінету багрянів важким оксамитом із золотим гаптуванням червоний прапор СРСР і гаслом «Пролетарии всех стран соединяйтесь!» На стіні поруч висів карбований із мідної бляхи барельєф «вождя мирового пролетариата». На старому письмовому столі стояв у саморобній рамочці невеликий портрет другого «вождя» - «всех народов» в однострої генералісимуса. Інший куток був завалений червоними та синьо-червоними прапорами, транспарантами і портретами кремлівських «мрійників» на довгих держаках. На Шеремета немов дихнуло давньою давниною. Перехопивши його погляд, Коструб з посмішкою кивнув: - Що, не очікував тут, у Західній, таке побачити? Все правильно: «ще не вмерла Україна...» Тільки наша, радянська! Володимира немов хто лантухом по голові вгрів. Чого-чого, а такого він тут справді не очікував. Тим більше, що Коструб же був із місцевих, це йому було достеменно відомо. Як і те, що виховувався він у тітки, яка займала частину невеликого будиночка в Новому Світі, єдиному районі міста, який оминула воєнна руйнація. Що сталося з батьками Коструба, куди вони ділися, він не пам’ятає. Їх було тоді в класі таких двоє, що жили без батьків. Другим був Дмитро Гонта - високий похмурий масластий переросток, який пішов від них після восьмого класу. Той виховувався у діда з бабою, вже дуже літнього, навіть похилого віку, людей, які все ж зберігали властиві давнім теренградським городянам інтелігентні зовнішність і манери. Петро, не помічаючи збентеженості Володимира, вів далі: - Ну, ти молодець, що приїхав. А тим більше, що зайшов. Сядемо зараз спокійненько, поговоримо… «Червоний» антураж приміщення не залишав анінайменших сумнівів щодо політичних поглядів господаря. А спілкування з людьми такого гатунку Шеремет після свого повернення в Україну вважав за краще уникати. Не те щоб його дуже дратували ті ідеї, яких ще не так давно всі вони дотримувалися, однак подобається це кому чи ні, але об’єктивно вони не витримали перевірки історією. І то доконаний факт. Соціалістичний лад «есесесеровского» зразка завалився всюди, де він донедавна панував. Навіть там, де ще залишилися червоні прапори, державний устрій соціалістичним за своєю суттю назвати не можна. Так собі - одна імітація задля збереження влади панівного клану. Тому його просто дратувало небажання деяких людей розуміти ці очевидні для всього світу речі. А головне - їхня затята ненависть до української незалежності і прагнення знову накинути на власний народ московське ярмо. Однак Коструб зрозумів його по-своєму: - Що, для пана генерала занизько посидіти з простими вчителями, по-людськи порозмовляти? Це саме те, чого Шеремет не терпів ще більше: аби його бодай запідозрили в якійсь пихатості. Бо сповідував просту нехитру тезу: якщо брат - то є друг, дарований природою, то однокласник - брат, дарований долею. Тому лише подумав про себе: «Ну що ж, Кобзєв енд компані - серія друга. Але що поробиш?». З посмішкою стусонув його по плечу: - Ти краще пляшку й сало до морозильника не забудь вкинути, «пролетарий умственного труда». Коли сіли до столу, Петро з переможним виглядом дістав із шухляди фотографію. З неї до них , сивочоло-лисувато-товстувато-зморшкуватих битих життям чоловіків з юнацькою безтурботністю посміхалися три хлопчаки - яснооких, білозубих, зі спадаючими на лоби чубчиками, в піонерських галстуках. Шеремет із Лесівим лише вражено залупали повіками: і звідки Коструб її добув? З якої нагоди вони тоді фотографувались? Петро з вдоволеною посмішкою поставив фото на край стола. - Ну що? За зустріч, хлопці?! Не змовляючись, встали, цокнулися чарками. Далі вже розмова зав’язалася за стандартним як для такої ситуації сценарієм. Хапливі запитання, уривчасті відповіді, що переривалися новими запитаннями, вигуки то захоплення, то здивування. Опісля того, як погомоніли про родини, про дітей, про однокласників, врешті зосередилися на власних. Будучи від природи не дуже балакучим, Шеремет волів за краще слухати інших, аніж розповідати про себе. Більше розповідав про теренградське і своє життя експансивно-енергійний Коструб. Вбачаючи у Володимирі однодумця, не особливо добирав висловлювання, а тим більше не приховував погляди. Хоча а як інакше? Вони ж однокласники. Та й в демократичній державі живемо... - Ти пам’ятаєш, ми із Мироном після школи до педінституту подалися. Та й чимало ще наших, чоловік з десять. На «фізмат» наважився я один, більшість фізкультурою і спортом займалася. Військової кафедри в нас не було, тому після інституту рік одбухав у кирзяках на Далекому Сході. Спочатку солдатом, потім сержантом, пропонували залишитися в кадрах офіцером, але не захотів - на дідька мені ті сопки? Щоправда, не так сопки, як із замполітом батальйону зрізався. Я тоді кандидатом в партію вступив. Ну, а той був такий вже шкурник і кар’єрист, що закладав усіх підряд. Я йому і сказав свою думку щодо честі офіцера, коли він мого ротного, прекрасного командира, «під танк кинув»… Шеремет лише посміхнувся: - То ти даремно. Бо що-що, а це йому було добре відоме. Адже ж то було ледь не головне заняття тих людей - наглядати за офіцерами, винюхувати-вислухувати-вистежувати і доповідати, куди й кому слід. То називалося: «проводить в армии политику партии». А простіше - тримати армію в шорах, загнузданою. І такі розумні та їжакуваті, як Коструб, завжди ставали для них більшими ворогами, аніж справжні порушники військової дисципліни і навіть негідники. Останні, щоправда, лише за умови, якщо покірно підгинали плечі, бодай удавано. Коструб вже навчений життям, не звернув на репліку належної уваги: - Даремно-недаремно, а як вийшло, так і вийшло. Так от: повернувся я додому, попрацював пару років в школі - нуднувато стало. Бо ж сил хоч відбавляй, а тут щодня одне й те ж - уроки, лабораторні, зошити, двійочники-трійочники. Тому коли запропонували до міськкому комсомолу, я не дуже й пручався. Ну, а потім ти знаєш: весь час на комсомольсько-партійній і радянській роботі. То в міськкомі, то в обкомі, то в «гороно», то в «облоно». З останньої посади, завідувача обласного управління освіти, мене й турнули. Коли я не витримав і після пленуму ЦК по роботі з кадрами накатав листа до Москви що ж ви там, мовляв, дорогенькі наші керівники робите, коли припините оту «пєрєстройку», коли перестанете в «демократію» бавитися, човна розхитувати? Адже потонемо всі разом! Бо я ж на власній шкірі знаю, що таке націоналізм, одразу побачив, хто в нас тут голову піднімає, і зрозумів, до чого це призведе. Ну а мене, замість того, щоб «спасибі» сказати, ретроградом і дурнем виставили, «нє понімающім політіку партії на обновлєніє». Закатали «строгача» і в школу директором відправили… Стосовно того, що побачив і що зрозумів свого часу Коструб, довго пояснювати Шеремету потреби не було, бо він сам те помітив ще раніше. Вирісши в такому специфічному регіоні, якою була і є Західна Україна, і будучи вихованим в специфічному середовищі, він був чутливішим до національного чинника, ніж його товариші-росіяни. А тут доля нібито дала можливість упродовж двадцяти років спостерігати за розвитком подій в такій особливій радянській республіці, якою була Литва. Вперше він потрапив туди ще в 1967-му році, востаннє був у 1987-му. Окрім того, часто спілкувався з офіцерами, які служили в Середній Азії, Закавказзі. І ще тоді, в середині вісімдесятих, увійшовши вже в пору зрілості, маючи сім’ю і двадцять років служби за плечима, в тому числі в Афганістані, вирішив для себе, що як би не склалася його військова доля, але служити він ніде, окрім слов’янських республік, більше не буде. На території СРСР, звичайно. Бо неухильне зростання націоналізму, принаймні на побутовому рівні, було видно неозброєним оком. І того не помічали лише самі росіяни. А якщо і помічали, то не усвідомлювали можливих наслідків, а тим більше якоїсь загрози. Так що Коструб був цілком правий у своїй «партійной бдітєльності». Хоча ще частіше, ніж до Литви, всі ці роки Шеремет проїздив і до себе додому, в Західну. Але тут йому все видавалося прямо протилежним, ніж там. Тут процес якщо не асиміляції, то принаймні русифікації тривав повним ходом, без видимих перешкод. Те очевидно і помітно навіть зараз, на десятому році незалежності. Але щось жевріло, очевидно, і тут, інакше не було б Декларації 1990-го року і Акта 1991-го, які Петро, цілком очевидно, не сприйняв. Ну то вже його особиста справа, головне зараз - не загострюватись на ідеології, дідько з ним і з його червоним прапором. Аби перевести розмову від політики, Шеремет жартома кинув: - Так чого ти переживав, що тебе з «облоно» посунули? Директор школи - чим погана посада? Самостійна жива робота, а не сидіти сиднем у кабінеті. Однак Коструб жарту не сприйняв. Розгубив, видно, гумор за довгі роки апаратної роботи. А тому визвірився на повному серйозі: - Невже не розумієш? Це ж таке пониження, як у вас в армії, приміром, з командира дивізії на батальйон злетіти! То все, фініш, після такого вже не встають! Шеремет не витримав: - Бачу, що від скромності ти не помреш. Дивізія - то тобі, брат, не «облоно». Любите ви, цивільні, на себе військові мундири приміряти. І кожний тягне на себе не менш ніж генеральський, навіть полковницьким і то гребують. Цікавий ви народ. Якщо вже любите так наші зірки та лампаси, то й послужили б так, як ми. Все життя з раннього ранку до пізнього вечора на службі, часто-густо без вихідних-прохідних та по віддалених гарнізонах, яких за службу не менше десятка набирається, а в кого й за два. Все життя - перекоти-полем, без власного кутка, свого даху над головою. Та «бєспрєкословноє подчінєніє», та заборона якусь копійку поза службою заробити. Хоча коли її заробляти? Не кажучи вже про політичну свободу...А ви хочете все життя на одному місці просидіти, всіми правами користуватися та ще й єдиний привілей офіцера, його мундир і звання, і те собі загребти. Коструб образився: - Ти не дуже-то... В мене знаєш скільки народу було під рукою? Твоєму комдивові й не снилося. Сотні шкіл, тільки вчителів під десять тисяч. А ти кажеш... Он, Мирон знає. Той ствердно кивнув головою. Шеремет здивовано звів брови. З таким спрощеним розумінням ролі та значення армії для держави й суспільства він зустрічався не вперше. Особливо це стало помітним за правління Михайла Горбачова, а в незалежній Україні воно взагалі розцвіло буйним цвітом. Коли до влади на різних рівнях пропхалися люди, які не мали практично ніякої уяви, ні що таке армія, бо ніколи в ній не служили, ні що таке держава, бо завжди за головне мали зовсім інші цінності. А можливо, ще з часів «розвинутого соціалізму» зберегли відчуття заздрості пересічного “совєтського інтєллігєнта” до офіцерства за надмірні, як на їхній погляд, платню і привілеї. Хоча справжні розміри тієї платні і тих привілеїв мало хто з них уявляв. А якби знав, особливо тепер, то лише б здивувався - чого вони за таку платню служать? Але що питати з провінційного «руководітєля фронта народного просвєщєнія»? З його «армією» в десять тисяч багнетів – “штиков" у вигляді кулькових самописок? Все ж не стримався: - А хочеш я тобі дещо розповім? Не казку, а бувальщину. На тему, «ху із хто», якщо півень клюне? Ти ж молоде покоління виховуєш, то повинен бодай сам розуміти. Мирон запротестував: - Хлопці, не сваріться. Краще випийте ще по чарці і проїхали... Однак Петро благодушно махнув рукою: - Та давай послухаємо. Може, справді щось цікаве почуємо. Шеремет скептично посміхнувся: того ви, хлопці, таки не знаєте, бо то було не з вами, а зі мною. Безмалу не десять років тому, коли він вранці 19 серпня 1991 року, досить пізно вставши, не вмикаючи радіо й телевізора поснідав і поїхав у справах. По дорозі заскочив до знайомого професора Ленінградського університету, який і оповів йому про «ГКЧП». Літній вчений, «потомствєнний інтєллігент», «блокаднік» відкинув свою звичну стриманість і буквально кипів від обурення. «Как это так, да все демократические силы по всей стране...» Шеремета ж хвилювало, наскільки це все серйозно, наскільки рішуче візьмуться за «навєдєніє порядка» ті, хто перебрав на себе владу? Якщо по-справжньому, як в Будапешті й Празі, тоді необхідно скоріше їхати до академії. Бо треба буде у випадку чогось готуватися до прийому поранених. Професор також заметушився. - А вы куда, Павел Петрович? - Как куда? В университет. В случае чего мы не допустим… мы на Дворцовую площадь выйдем… мы к Смольному в конце концов пойдем. Шеремет із жалем глянув на свого старого приятеля: як така розумна людина не усвідомлює всієї серйозності ситуації і власного безсилля? - А каким путем вы пойдете? - Что значит, каким? По Дворцовому мосту, естественно. - А вы знаете, уважаемый профессор, что для того, чтобы перекрыть тот мост, достаточно одного мотострелкового взвода? - Да нас несколько тысяч человек соберется, если не больше, да мы... Шеремет, в голові якого шалено прокручувались можливі варіанти розвитку подій і там, в Москві, і тут, у Пітері, і в країні в цілому, не витримав, гримнув: - А вы понимаете, что три бетеэра в ряд на этом мосту своими шестью пулеметами, не считая двух десятков автоматов, вмиг сметут с него все живое? Это вам не штурм Зимнего, который непонятно как почти без потерь завершился. Тут если армия всерьез возьмется, мало никому не покажется... Професор знесилено опустився на канапу, його руки і губи нервово тремтіли: - Вы полагаете, все так серьезно? Шеремет лише мовчки кивнув і попрямував до дверей. - Я ничего не полагаю. Дай Бог, чтобы этого не случилось. Просто я знаю боевые возможности наших войск. Не по понаслышке! Так что, упаси Господь... Коструб і Лесів вражено слухали. Тема «ГКЧП» надихнула Коструба. - От-от! Якби ви тоді бодай вийшли на своїх машинах на вулиці, все склалося б зовсім інакше, все було б нормально. Погавкали б, посичали та й замовкли. Бо перших до буцигарні одразу б посадили, а решта враз хвости б попідгинала. А тепер… Маємо те, що маємо! Змахнув безнадійно рукою і до Мирона: - Наливай, чого сидиш! Взявши до рук повну чарку, зажурено схилив голову: - Яку державу загубили! Давайте, хлопці, за наше минуле, за Союз Совєтскіх Соціалістічєскіх рєспублік. Щоб він скоріше відродився! Стоя і до дна! Ура-а-а! Шеремет одіпхнув чарку. Починалося те, чого він найбільше за все не хотів. Уловивши його напруженість, Мирон з удаваною веселістю запропонував: - Давайте краще просто за минуле. За наше минуле! А союз чи не союз, то не нашого ума діло. Однак Коструба вже понесло: - А ти, Миросю, чого це раптом таким демократом став? Тобі-то чим Союз не подобався? Тим, що і квартиру тоді побудував, і дачу, і машину купив, будучи всього-навсього скромним урядовцем в облвиконкомі? А тепер таксьориш он на вокзалі після робочого дня та й то ледве кінці з кінцями зводиш? Мирон знічено позадкував: - Та я що? Я нічого. Просто у тебе свої погляди, у Володі, бачу, дещо не такі, він людина державна. А держава нині сам знаєш, яка. То ж нащо нам того? Давайте краще всі разом... Тепер вогонь перекинувся на Шеремета: - Чекай, Володю, я щось не зовсім тебе розумію. Ти що - щиро віриш в ту їхню незалежність? В те, що з того щось путнє вийде? Намагаючись тримати себе в руках, Володимир силувано посміхнувся: - Давай, Петю, краще не будемо. Я ж бачу, які в тебе переконання, не сліпий, - обвів довкола рукою, показуючи на знамена, портрети, транспаранти. - Але то твої проблеми. Переконувати тебе я не збираюсь, але й ти дай мені спокій. Я людина військова, присягу складав, то ж при мені, будь ласка, без того... Петро втупився невидючими очима кудись вбік, нервово забарабанив пальцями по столу: - Так-так...Батько, значить, із бандерівцями боровся, груди під їхні кулі підставляв, а ти, виходить, тепер їм служиш? Оце так діла... Я чув, що ти в Україну на початку дев’яностих повернувся. Але щоб на їхній бік переметнувся, такого я від тебе не чекав. Шеремет був готовий до подібного повороту розмови і до таких докорів, але чути це від сторонніх людей - одне, а від однокласника … Зціпив зуби, аж жовна забігали. - Що значить: «переметнувся»? І на чий то «їхній бік»? Наш народ проголосив свою державну незалежність, вже скоро десять років, як існує Українська Держава, то про що може бути мова? Якщо хочеш знати, від тебе я теж такого не чекав. Оцих всіх червоних цяцьок і дурних розмов! Хай би який-небудь східняк чи «русскоязичник» розпинався, а ти ж місцевий. А ваші ж з нашими боролися за що? За волю України...Так радий будь! В тому числі й тому, що такі, як я, тепер за незалежність. Коструб аж затіпався весь: - Як же – радію, аж скачу! А хто нам приніс оті «червоні цяцьки»? Хто нам прищепив «комуністичну заразу», як тепер різні перевертні називають те, що сповідували ще донедавна так же нестямно, як зараз поклони в церкві б’ють? Хто нам силоміць накинув оту «радянську владу», від якої всі тепер так сахаються, як чорт од ладану? Хіба не ви, східняки з росіянами? Хіба не такі, як твої батьки? Наші вам усім серцем повірили, пішли за вами… Проти своїх пішли, брат на брата, скільки крові пролили, скількома тисячами життів заплатили - і все, виходить, надаремно? «Ошібочка вишла»?… Шеремет ошелешено мовчав, не знаходячи відразу, що й відповісти. Та й що тут скажеш? Все правда, все так і було! Але чому він, Шеремет, зміг знайти в собі сили і визнати трагічні помилки компартійців і спокутувати їх в міру своїх можливостей, а Коструб, якому це зробити було б, здавалося, легше, не в змозі? Скориставшись з важкої паузи, примирити всіх спробував Мирон: - Та ну вас до дідька, з вашою політикою. Як нібито від вас щось залежить. Краще вип’ємо за нас трьох, щоби дай Боже не останній раз і щоби у всіх все було гаразд. Шеремет із Кострубом в’ялувато, без ентузіазму підтримали. Мовчки закушували, думаючи кожний про своє. Гнітючу тишу порушив Петро: - А ти замислювався коли, скільки невинного люду вони вирізали, оті песиголовці? Того люду, що повірив твоїм батькам і погодився співпрацювати з радянською владою? Не кажучи вже про тих, що пішли на службу до вас - тих карали на горло за першої нагоди. І за що? Тільки за те, що люди хотіли жити без війни та без злиднів. Шеремет ворухнув плечем, ніби скидав із себе тягаря: - Та чого ж не знаю? Знаю, не гірше від тебе. Але що тепер зробиш? То тільки є ще один доказ: праведна мета не досягається неправедними засобами. Навіть якщо та мета - воля Батьківщини. Вони своє за те отримали: хто в бою загинув, хто був страчений, хто в сибірській тайзі, норільській тундрі чи в казахських степах в землю зліг. Хто повернувся, тим також даремно для здоров’я не минулося. А багато хто й повернутися не зміг, так там і залишився на все життя. То ж - хто-хто, а вони за своє заплатили. Сповна! - Сповна, кажеш? - Кулак Коструба з розмаху гатнув об стіл, аж тарілки підскочили. - А за моїх батьків хто заплатить? За всю мою родину, яку живцем спалили разом з хатою? Обложили, мов звірів, нікому не дали вийти, навіть дітям. Тато, кажуть, відстрілювався, аж поки стеля не завалилася. Мене люди знайшли наступного ранку в бур’яні за хатою. В комірчині маленьке віконце було і чи то дідусь, чи мама викинули мене з того пекла, загорнутого в неньчину хустину. Щоб не помітили в темряві, щоб не добили… Вона й досі в мене є, та хустка - червоні квітки на чорному полі… Мені тоді ще й року не виповнилося. Скільки часу минуло, а й досі іноді присинається: чорне небо, а по ньому спалахи якісь та іскри, немов комети летять. Розумію, що того не міг я запам'ятати, бо надто малий був, але від того не легше... Шеремет мовчав, як спаралізований. Він знав, що Петро – сирота, виховувався в тітки, але що трапилося з його батьками, про те й не підозрював. Не стало, та й квит. В їхньому поколінні то була не така вже й дивина. А виходить, моторошну данину приніс цей чоловік на олтар волі… Володимир мовчки наповнив чарки, випростався на весь зріст: - Хай земля буде пером невинно убієнним! Вічна їм пам’ять! Коструб із Лесівим також звелися на ноги. Всі випили до дна. Ні про що більше говорити не хотілося. Та й про що? Продовжувати тему - тільки сипати сіль на рани. Перейти на щось інше просто негоже. Петро першим опанував собою і вимушено посміхнувся: - Ось так-то, Володю. А ти кажеш: «незалежність»… Як я їх можу після всього поважати, тризуба їхнього носити, під їхнім жовто-синім прапором ходити? Може, ще й обніматися з тими старими недобитками накажеш? Та я їм того не забуду ніколи і не прощу. Чуєш? Ніколи! Не забуду і не прощу! Шеремет змовчав, аби не розпалювати суперечку. Однак Коструб саме того й прагнув. Простягнув правицю, міцно стиснув його за плече: - Давай, не відмовчуйся, крий правду-матку, якою б вона не була. Бо, може, я чогось не розумію? Так ти скажи, не соромся. Не кожного ж дня з генералом доводиться розмовляти, та ще й зі столиці. Місцевих тупаків-націоналістів, «патрійотів-ідійотів» я кладу «одной левой», вони мене десятою дорогою обминають. Послухаємо, що нового ти скажеш. Тон Петра йому не сподобався, але виклична зухвалість давала право принаймні на відвертість. - Та нічого нового для тебе, Петре, я не скажу. Те, що ти повідав нам - безперечно, трагедія. Але не тільки твоя особиста, а трагедія всього нашого народу. «Нікто нє хотєл умірать»… Пам’ятаєш, був такий литовський фільм у середині шістдесятих? Там ціле сузір’я відомих акторів зібралося, майстерна режисура, операторська робота - фільм вийшов сильний. Про перші повоєнні роки в Литві, про те, як вони там чубилися між собою. Так само, як ми тут. Бо там також були литовці з автоматами ППШ і «трьохлінєйками» - ті, що за радянську владу, за «Совєтскую Літву». І зі «шмайсерами» й «маузерівками», що стояли за вільну Литву. «Лайсве Лєтува», якщо не помиляюся, по-їхньому. І вони так само там стріляли одне в одного, як ми тут. І що в них, що в нас перемогла врешті влада, бо в неї була сила. Тільки тут є одне «але». Литовці свого ніколи не зрікалися. І навіть будучи в складі СРСР, литовські комуністи добивалися для своєї республіки максимально можливої осібності, боролися за свою національну культуру, за свою мову. Бо вони вважали себе перш за все литовцями, а потім уже комуністами і «гражданамі Вєлікого Совєтского Союза». А тому, як тільки виникла можливість, без зволікань практично всі стали на бік свого народу й віддали всі свої сили на будівництво нової незалежної Литви. Не порпаючись у минулому, хто в кого сорок років тому стріляв, головне, що ти робиш для своєї Батьківщини сьогодні. В результаті бідна ресурсами Литва, яка мала десять років тому незрівнянно гірші стартові можливості, ніж Україна, дала тепер нашій найрозвиненішій у СРСР республіці фору років у десять, якщо не більше. Чим тобі не приклад? А крові ж вони одне одному попсували не менш, ніж українці... А в нас що було? Коли наші «соплємєнніки» ставали «бойцамі партії», то щонайперше зрікалися свого народу. Вони ставали насамперед комуністами, а вже потім українцями, соромилися спочатку мови, а потім національного походження. І коли доля подарувала їм незалежність, то перше, про що почали вони дбати, не так про будівництво власної держави, а якби ненароком не віддалитися від Росії. А ще краще - відродити СРСР. Не про відродження майже знищеної мови своїх предків і власної української культури почали дбати, а про забезпечення прав, а фактично - збереження панівної ролі російської мови й культури. І це при тому, що в Каунасі я в часи розквіту соціалізму не міг купити газету «Правда» або «Известия», бо до кіоску завозили лише по кілька примірників. А по поверненні до Києва в 1992 році я дратувався, що не можу купити надруковану державною мовою навіть офіційну газету парламенту незалежної держави. Різницю відчуваєте? Коструб невдоволено пхикнув: - Я ж не відмовлявся від того, що я українець. Та й мову, як бачиш, не ігнорую. Але від своїх ідеалів не відступлюся. Комуністом все життя прожив, комуністом і помру! - А хто тобі боронить? Як відомо, Скрипник, Шумський, Хвильовий також були комуністами і заслуги перед комуністичною партією мали вагомі. Але чому ж тоді твоя рідна партія про них нині навіть не згадує? До речі, в тебе не їхні портрети висять, а саме тих, хто українство нещадно нищив і цих своїх «товаріщєй по партії» наказав зліквідувати. І за що? Тільки за те, що слово Україна не за пустий звук мали і вірили облудному гаслу, що в СРСР вона є «рівною серед рівних». Як і більшість нашого народу. За що й заплатили... Коструб криво посміхнувся: - Я також заплатив за їхнього приятеля Затонського. Виступив із протестом, коли школу його імені, де я директорував, перейменували і його пам’ятник знесли. На допитливий погляд Шеремета докинув: - Ну, й мене разом з пам’ятником... Щоб не був дуже розумний. Досі мовчазний Мирон зауважив: - Погано ти, Петре, історію знаєш. Той, за кого ти заступився, був затятим політичним ворогом і Скрипника, і Шумського, і Хвильового. Саме він допомагав Постишеву з його московськими «червоними опричниками» проводити у нас деукраїнізацію і організовувати штучний голодомор. Поки його самого не той... не відправили вслід за тими «націонал-уклоністами». Але, як за логікою твоєї партії, ти вчинив правильно. Бо їх усіх хоча й реабілітували практично водночас, але пам’ятника поставили одному Затонському, а про Скрипника та його ідейних однодумців ніхто й не згадав. Так що ти вчинив як справжній «совєтскій» комуніст. - А що ж мені треба було своїми руками меморіальну дошку на честь бандерівця Олега Ольжича чіпляти? – зірвався на крик Петро. Тепер перцю докинув Володимир: - По-перше, він не бандерівець, а мельниківець, якщо не помиляюся. А, по-друге, зовсім непогані вірші писав. Тільки й вини, що все про Україну, та про український народ, та українською мовою... Петро вовкувато блимнув очима, але стримався: - Та ну вас обох до дідька, ерудити новонавернені знайшлися. Дістав коробку цигарок, клацнув запальничкою. Володимир хотів зіронізувати стосовно напису на пачці «Отаман» і відповідної картинки, але стримався. По всьому було видно, що Коструб вкрай невдоволений і єдине, що його стримує - обов’язок господаря. За столом запала напружена тиша. Лише чутно було через відчинене вікно, як хлопчаки у дворі ганяють м’яча. Ситуацію спробував розрядити Мирон: - Пане генерале, доповідаю: один боєкомплект вистріляли… - і кивнув на порожню півлітровку. - Дозвольте приступити до другого? Петро, ніби виринувши із власних думок, заперечив: - Е ні, не поспішай. Хіба забув приказку наших шкільних часів: «уже много лет, как лакеев нет»? Це по-перше. По-друге, тут не один генерал командує. Тут ще є люди, «хоча й не перші, але й не другі»… Нам ще треба дещо обсудити, поміркувати, тепер самий раз - розслабитися вже встигли, а «забалдєть» ще ні. Так що зачекай, нехай ще трохи похолоне. - І, звертаючись до Шеремета: - Що стосується національної політики партії, то я хоча й не у всьому з тобою згідний, але приймається. Тут нам справді треба багато що міняти, інша справа: що саме і як. Ти ж розумієш: у нашій партії багато людей похилого віку, які всіляких новацій просто не сприймають. До того ж багато росіян, які саме тому нас і підтримують, що ми відстоюємо відновлення Союзу. Як тільки ми замінимо червоний прапор СРСР на якийсь інший, вони відразу від нас відсахнуться. Так само якщо виступимо проти об’єднання з Росією, вони нам того не пробачать. А молодих та ще й національно свідомих, як Скрипник із Шумським, таких у нас практично немає. Принаймні поки що. Так що я тебе в принципі розумію, але що робити? Володимир, здивований такою відвертістю, поставив питання руба: - І ти віриш в те «поки що»? - Яке «поки що»? - Петро кліпнув очима. - Ти казав, що у вас молодих і національно свідомих практично немає. Але зауважив «принаймні поки що». Невже сподіваєшся, що вони у вас будуть, молоді й національно свідомі комуністи? Коструб гамою жестів продемонстрував своє здивування: - А ти в тому сумніваєшся? Володю, та схаменися, озирнися довкола і побачиш, що ліві ідеї з кожним днем стають дедалі привабливішими. Принаймні для більшості, для простих людей. Бо такої чорної несправедливості, такого безправ’я та беззаконня, як зараз, такого зубожіння народу, не було навіть за часів «проклятого капіталізму», як завжди казали ми, комуністи. Не кажучи вже про «застійні часи». І кожний день, кожна година тільки підтверджують нашу правоту. «Разуй глаза», як кажуть брати-росіяни. Такого чорного паплюження «курсу економічних реформ» і «побудови соціальної й правової держави» не витримав навіть завжди врівноважений Мирон: - То вже ти занадто! Життя, звичайно, нелегке, але щоб так - «чорна несправедливість», «зубожіння», «безправ’я і беззаконня», - це понад міру. Все ж якось крутимося, з голоду не пухнемо. Он глянь у вікно, «іномарок» скільки стало... Коструб аж підстрибнув на стільці: - Іномарок? А ти, інтелігент задрипаний, який проїшачив усе життя, як воляка, на чому зараз їздиш? На «Жигулі», купленому років п’ятнадцять тому? До речі, купленому ще за радянських часів! А штани на тобі хіба не турецький «ширнетреб», якого ніде, окрім нас, ніхто в світі не носить? А годинник он на руці хіба не Гонконг? Чи, може, Китай? А в СРСР у нас же все було своє, вітчизняне! Ти кажеш: немає чорної несправедливості? Тоді послухай. Була в нас держава, де все належало всім, як і має бути при соціалізмі. Не сподобалось?... Тоді давайте розділимо суспільне багатство на всіх громадян порівну, що було б за вищою справедливістю. Всім без винятку рівна частка: що доярці, що голові колгоспу, що вчителю, що інженеру, що робітнику, що директору заводу, що міністрові! Адже кожний - рівноправний громадянин держави, яка одна була власником всього. І кожний працював не на колгосп, чи завод, чи школу, чи що там на щось, а на Державу! І створив її наймогутнішою в світі! То здавалось би, нехай кожний отримає свою частку і вже потім робить із нею, що хоче - хоч віддасть, хоч продасть, хоч сам щось метикуватиме. Але - рівну. Як по селах в революцію землю ділили? На їдця, на живу душу! А зараз що вийшло? Де твоя, Мироне, частка, яку ти отримав на свою сім’ю? Майнові сертифікати? Ха-ха, а де вони тепер у тебе? В жопі? Що ти за них отримав, за оті срані сертифікати?… Мирон зніяковіло мовчав, збентежений не так образністю брутальних висловлювань Коструба, як їхньою нещадно оголеною сутністю. Перепало й Володимиру. - А тобі, генерале, від «успішно проведеної в незалежній Українській державі «прихватизації» що дісталося? Також дірка від бублика? Чи ти, може, встиг якесь армійське рямтя задешево поцупити? Не встиг? Чи не з таких? Значить і ви, офіцери, такі ж обдурені придурки, як і ми всі - «працівники освіти, охорони здоров’я» та інший бюджетний непотріб. Хоча раніше ви бодай «гегемону» служили, а тепер кому будете служити? Спритнішим од вас і нахабнішим злодюгам, які розікрали й порозсовували по власних кишенях те, що було нажите за десятки років тяжкою працею сотень мільйонів радянських людей? Знаю, вам крихти іноді із столу товстогривих кидають, щоб з голоду не видохли, та лепечуть, що в «держави немає грошей». Так знайте: то для вас немає коштів на злиденну зарплатню, а їм для розкрадання вистачає, не хвилюйтесь, ще як вистачає мільйонів... Володимир невдоволено засопів, як ковальський міх : - А чого мені, власне, хвилюватись? Я людина військова, і не моя справа лізти в політику. Моє діло - чесно служити державі, виконувати свій обов’язок. А як там ті фінанси й економіка крутиться, то не моя компетенція, за те є кому відповідати. Петро єхидно глянув на нього, зачепив виделкою редьку. «Войско Польске - оно как тая рєдька: чєрвоная снаружі, но бєлая всєрєдінє», - згадалися чомусь слова польських офіцерів, з якими він спілкувався ще наприкінці вісімдесятих, на зламі радянської ери. - То ви вважаєте себе державною людиною, пане генерале? А чи не занадто високої про себе думки? Адже закон про державну службу на вас поширюється лише умовно? А тими пільгами, якими ощасливлені державні службовці, ви користуєтеся? Чи, може, навіть щось більше маєте? Доки Володимир обмірковував, що відповісти, той додав із зловтішно-жалісними інтонаціями: - Не утруднюйте себе даремними пошуками відповіді, шановний. Бо не знайдете! Ні, нічогісінько ви, військові, від неньки-України не заслужили. Чому? Та тому, що закони пишуть державні чиновники, а ви лише прирівняна до них каста. Прирівняна не в правах та привілеях, а так, на папері, для бутафорії. Щоб можна було пельку заткнути тим розумним і сміливим із вас, хто її відкриє. Хоча ці дві якості – розум і сміливість, - не головні ваші нинішні чесноти, у вас тепер в ціні - вміння підгинати плечі й покірно відповідати «слухаюсь». Та ночами підробляти в ларьках і магазинах «нових українців» за сторожових псів при хазяйському добрі. Чи якимось іншим робом здобувати приварок до своєї получки, щоб бодай латками не світити. Помітивши, як кров кинулась Шереметові до обличчя, Петро зрозумів, що перебрав. - Вибач, не хотів тебе образити. Зірвалось. Хоча сам розумієш, все, що я сказав, свята правда! В нас же в організації багато військових пенсіонерів, в основному діди, але є і молодь, так би мовити, кадрові офіцери. Тому я в курсі справ. А вони ж пам’ятають, як було... Володимир, зціпивши зуби, процідив: - І як же воно по-твоєму було? - Сам знаєш, як... Коли при владі були комуністи, армію хіба ж так поважали? Тоді ви номером першим у всіх відношеннях були, ну хіба що «КаГеБе» трохи поступались, але й то робили це тоді так, щоб не дуже помітно було. А тепер? Мені колишній командир полку - фронтовик розповідав, що отримує пенсію меншу, ніж міліцейський начальник відділку. Або постав поруч армійського капітана і капітана міліції, особливо «гаїшника»… Та ж ніяких питань не виникає! Один погано одягнутий, худющий, заклопотаний, мов та сіра миша в пошуках чогось їстівного. Інший - розцяцькований, мов папуга, пика хоч прикурюй, впевнений, як мамонт, вигляд вальяжний. Ну, а ваші курсанти, майбутні офіцери - то взагалі стидома в порівняні з міліцейськими. Хоч ображайся, хоч ні, а правда є правда: КПРС, якою б ущербною вона була, але армію шанувала і про армію дбала. Не на словах, а на ділі! Шеремет відчув, що подібного пащекування не витримає, зірветься. Нічого нового він не почув з вуст колишнього однокласника, але діймала злість: яке право має так говорити цей містечковий комуністичний функціонер? Особисто він пам’ять не втратив, слава Богу, добре пам’ятає і радянські часи. Звичайно, тоді армії було краще, ніж зараз. І матеріально, і морально. Але аж ніяк не за часів «пєрєстройкі», коли армію не шельмував хіба що лінивий. Кадрові військовики тоді ще не звикли до такого ставлення до себе, тому сприймали незаслужене паплюження досить боляче. І саме тому підтримали усунення від влади і словодрислого Михайла Горбачова, і КПРС, яка від них відвернулася. Принаймні не виступили на захист. Хоча подібне не при цьому генсекові почалося! Цькування армії і перетворення її з поважної захисниці народу на безсловесну рабиню Кремля, а воїна з козака на кріпака, почалося ще при Хрущові. Та так і не припинялося фактично ніколи, будучи дещо завуальованим за правління Леоніда Брежнева. Досягло ж воно апогею при «реформаторові» Горбачові. Тож - «не треба нас дурити...», як при вас нам було добре. Мирон вчасно втямив, що коїться у Володимира на душі, а тому енергійно запротестував: - Все, хлопці, годі! Давайте за мир і дружбу. Головне, аби не було війни! Будьмо! - Будьмо! Глухо дзенькнули дешевенькі скляні чарки місцевого виробництва. Проте ні примирливий тост, ні кілька незначних фраз не змінили основного спрямування бесіди. Завівся знову Коструб: - Ще раз вибач, Володю, я зовсім не хотів образити ні особисто тебе, ні армію. В такому становищі опинилися ми всі - вчителі й лікарі, колгоспники і працівники більшості отих «АТ» і «ЗАТ, на які перетворилися ще недавно потужні промислові об’єднання, заводи і фабрики. Не кажучи вже про пенсіонерів! Нас усіх просто нахабно пограбували. А тепер оті грабіжники до того ж ще й до влади в державі пропхалися і дорвалися. Тільки послухай та поглянь: закликають нас затягти паски і потерпіти. Бо вони ще не так багато встигли накрасти, як їхні колеги в Росії, не досягли того рейтингу серед найбагатших упиряк Європи й світу, як російські нафтогазові королі. Розуй очі, Володю, тобі потрібні приклади? Тоді згадай недавнього прем’єр-міністра незалежної України, який, якщо не помиляюсь, одразу в трьох країнах під слідством перебуває. За махрове злодійство! Але ж такого не може бути, щоб він вкрав у держави десятки мільйонів, причому крав роками, а ніхто того не бачив. І ось він в Америці за гратами, «сякий-такий немазаний-немитий», а його поплічники і помічники не тільки на волі, але ще й на чільних посадах жирують. - Ось ти все звинувачуєш нинішніх властителів, Петре, що вони накрали й розікрали. А скажи, будь ласка, хто вони за походженням, всі оті «нові українці», яких ти так ненавидиш? – В’їдливо запитав Мирон. – Мовчиш? То я тобі скажу. Та ж вони на дев’яносто відсотків вихованці комсомолу або партії. Майже всі за радянських часів були «номенклатурою». Більшою чи меншою - то вже інша справа, але «були в обоймі». Одній з тобою. Тих, що почали свій бізнес самотужки і за це від радянської влади постраждали, в таборах побували, як той же Михайло Бродський, приміром – таких одиниці. Переважна ж більшість – твої соратники по партії, хоча й колишні. - То перевертні, «перерожденцы», як ще Ленін казав, а не мої товариші. - визвірився на нього Коструб. – А в принципі в партії були здебільшого порядні люди. І такої нерівності, такого крадійства тоді не було. - В таких масштабах, можливо, і не було. Але скажи мені, чому тодішня владна верхівка не запровадила декларування майна і доходів усіх громадян СРСР? Адже таку вимогу рядові члени партії висунули ще в перші ж місяці горбачовської «перестройки». Як справді порядні люди. Бо вони вже тоді бачили й знали, зі свого буденного життя, що та рівність, якою ти так похваляєшся, існувала лише на папері. І якщо «перестройка», то вона повинна робитися чистими руками. Однак горбачовське партійно-радянське керівництво не погодилося з оприлюдненням свого майнового стану. Не скажеш мені - чому? - А ти не дасиш мені відповідь - чому в вашій незалежній демократичній Україні ніхто жодного разу навіть не згадав, про декларацію доходів - звідки в кого грошики? Зате на повний голос лементують про необхідність амністії для «тіньових» капіталів. Що то значить - «тіньові»? Накрадені? Так тоді прямо так і скажіть. Але ж вкрасти можна тільки комусь і в когось. Отож, скажіть уголос: хто ті крадії і хто скільки вкрав. Адже ненька-Україна має знати своїх героїв. Та й народ на всякий випадок… Бо в кого – питання риторичне. В держави і в таких дурнів, як ти. - Може я й не дуже розумний, але й ти недалеко ступив. Бо окрім як слиною бризкати та зі своїми дідами лемент під червоними прапорами зчиняти, також ні на що більше неспроможний. Ось ти кажеш: хай обнародують, хто скільки вкрав. Воно тобі легше стане? - Легше не стане, зате зрозуміліше буде, чиї палаци в першу чергу трощити і кого на ліхтарі у випадку чого тягти. - Тобі що, знову сімнадцятого року закортіло? Заново кілька мільйонів жертв? Ти думаєш, що верзеш? Та в тих «нових українців» особистих охоронців більше, ніж усіх вас лівих, разом узятих. Принаймні тут у нас, в Західній. Вони вас просто кийками заб’ють в разі чого, навіть за зброю не взявшись. Не кажучи вже про міліцію, внутрішні війська, СБУ. Та й армія їм допоможе. Чи не так, Володю? - І охота вам обом фантазувати? Годі вже! - Буркнув Шеремет. - Ти правий, Володю, то в Петра хвороблива уява. – Аж ошкірив зуби Коструб. – І все ж незабаром нас буде більше ніж достатньо. І не тільки кийки скоро, а навіть танки не допоможуть. Бо злидні мають властивість кумулюватись, накопичувати свою рушійну силу. І коли вона дійде критичної межі - мало нікому не буде. Ще рік-два, люди останні штани радянські подоношують, мешти стопчуть, телевізори-холодильники з ладу повиходять, меблі поломаються, автобуси та вагони розтрясуться, порозкручуються… М’які сидіння – де не зайди – хіба ж як повирізували. Ганьба, стидоба!.. А нове де взяти? Воно все за нинішнього співвідношення цін і зарплат просто недоступне. Те ж саме і стосовно житла – діти виростають, женяться, а відділити ніяк, нікуди, бо немає кутка. Окрім того безробіття, особливо серед молоді. Вихід один – затягати паски. А вони і так на останній дірочці. Ось тоді і рвоне! А з ким буде армія? – глянув впритул на Шеремета Коструб. - Армія завжди з народом. А народ зі своїм демократично обраним урядом. – Спробував віджартуватися Володимир. - Ти мені зуби не забовкуй. Прямо скажи: ви з ними будете чи з нами, коли до діла дійде? - З ким це «з ними»? Побійся Бога, я ж присягу приймав. А ви ж самі обираєте нам нашого Верховного Головнокомандувача і тих, хто для нас закони пише. Наша справа – слухатись і виконувати. - Значить, із ними… - Важко зітхнув Коструб. – У принципі, ти інакше і не можеш відповісти, я розумію. Але даремно ти за всіх своїх розписуєшся. Ти, може, й непогано живеш, хоча вдягнений – так собі. – Гостро стрельнув оком. – А от офіцери ваші бідують, особливо в кого дружини без роботи або на низькосплачуваній. Безпосереднім виконавцям накази віддають саме вони, полковники-майори, а ведуть особистим прикладом лейтенанти-капітани. Ти впевнений, що вони підуть проти народу, що не буде як у сімнадцятому? - Ти ж знаєш, що історія відбувається першого разу як трагедія, другого – як фарс. Окрім того, внутрішні функції армії вкрай обмежені, для того є інші силові структури. - Ну, тих ми не боїмося. Вони ще ніколи й ніде жодний режим не врятували: хоч царя-батюшку, хоч Горбачова, хоч Чаушеску – та прикладам нема числа. Одразу порозбігаються, мов щурі. Що ж до трагедії і фарсу – той афоризм я також знаю і сперечатись через дрібниці не буду. Скажу одне, а ти вже думай – чи може бути стабільною держава, чи може бути в ній мир і злагода, коли одні на «законних» підставах мільйони накрадають, а інші по смітниках риються, з голоду пухнуть.. Шеремет не витримав. - Та не роздмухуй, Петре, чого немає. Хто пухне з голоду? Де ти їх бачив, отих опухлих? А підрахуймо, скільки таких, що із-за «трудової мозолі» шнурка на мештах зав’язати не взмозі, а шия така хоч ободи гни. А скільки молодих жінок у двері магазину боком протискаються? А ти верзеш: «з голоду пухнуть». Тут втрутився Мирон: - То ти не все бачиш, Володю, за своєю службою. Багатьох городян село виручає. Привіз від батьків бараболі, овочів, консервування всілякого на зиму, а там ще й сальця з м’ясцем – отак люд і перебивається в містах. А що робити тим, у кого підтримки з села немає? Он в мене в під’їзді сім’я - чоловік із жінкою і двома дітьми. Він на «комбайновому» токарем робив, вона на «хебека» ткалею. Обох з Росії якимось вітром сюди занесло, а нині обоє безробітні, перебиваються випадковим заробітком. Бідують по-чорному. Ми всім під’їздом їм потроху підкидаємо, хто бараболі, хто сала шматок, хто борошна, крупи. Так що ти не дуже за всіх розписуйся! Однак Володимир не здавався: - Бачу, ви обоє рябоє: «захисники бідного народу». Наведу простий приклад. Мої батьки живуть у Києві в самому пересічному районі на Троєщині. Коли я повернувся в Україну на початку незалежності, біля їхнього під’їзду стояло машин три-п’ять, не більше. Тепер - штук двадцять. І все приватні! Я свою службову ніде не можу припаркувати на якусь годину. Отож, запитую: «пухнуть» чи все таки «якось живуть» наші дорогі співвітчизники? Коструб скептично махнув рукою: - А, про що з тобою розмовляти: ти в одних був на службі, тепер в інших, тобі аби справно платили. Решта ж тринь-трава... Шеремет готовий був зірватися, однак знову вчасно втрутився Мирон: - Ти, Петре, його не чіпай і в свою політику не втравлюй. То не його справа. Інше діло, що тут ти, Володю, не зовсім правий. Дехто справді став жити заможніше, ніж то було раніше, за Союзу. І то непогано, навіть добре. Хто проти? Біда в тому, що більшість товстошиїх багатіють за рахунок інших. Частка ж у суспільстві тих, що багатіють своєю працею непропорційно мала. І темп приростання цієї частки катастрофічно відстає від темпу зубожіння основної маси населення. Виходить так, що середина надто мала і потрапити туди важко. А то вже динаміт, який постійно поповнюватиме ряди прихильників Петра, прибічників ідеї відомого тобі персонажу «всьо взять і подєліть». А якщо глянути глибше, то така надмірна полярність вкрай небезпечна для суспільства. Бо гнійник рано чи пізно проривається, або зводить у могилу від зараження крові і отруєння всього організму. Не очікуючи такої глибини міркувань від Мирона, який закінчував «дурфак», як студенти називали між собою факультет фізкультури педінституту, Володимир іронічно докинув: - А ти й розписуєш, не гірше за Петра. Тільки й того, що на барикади не закликаєш. Ти часом не в соціалісти подався? Однак Мирон почуте сприйняв усерйоз і натяк на освіту зрозумів: - Ти не думай, ніби я так і залишився в середовищі «дубових» фізкультурників. За моїми плечима чималенько праці в різних солідних установах ще за радянських часів. Та й істфак, щоб ти знав, про всяк випадок закінчив. Причому зі спеціалізації - історія України, а не «КаПееСеС» або «СеРеСеРе». І викладаю в нашому «наргоспі» не фізкультуру, а саме вітчизняну історію. Шеремет здивовано витріщив очі: - Та ти що? І давно? - Як тільки Союз розпався, відколи почалися в нас кадрові пертурбації. Я тоді в «облВНО» працював. Новому, національно свідомому начальству не сподобалося, що сорочок-вишиванок і вишитих краваток не ношу. А заодне і значків відповідних не чіпляю. То ж довелося піти, не своєю волею, звісно. Фізкультуру викладати, до старості бігати-стрибати не хотілося. Вирішив вивчити історію України. Але по-справжньому, не так, як ті горлохвати. От і вивчив, як бачиш... Так що я за незалежну Україну, але й на що здатний скривджений і доведений до відчаю народ також знаю. При чому не гірше від тебе. І не тільки на прикладі «жовтневого перевороту», як тепер кажуть. У нас і в своїй власній історії достатньо подібного було. Шеремет вражено мовчав. Ох і однокласнички! Один затятим «комунякою» став, інший в історію України вдарився, але, видно, з «рожевим» ухилом. Добре, що йому особисто будь-куди «хилитися» просто заборонено. Інакше «стріха може поїхати...» …Попрощалися і розійшлися пізно увечорі переповнені позитивними емоціями, забувши за спогадами дитинства та юності про свої «політичні дебати» і свої «політичні розбіжності». Однокласник - брат, дарований життям... Левко. Льова. Лео Вранці Шеремет прокинувся від стуку у двері. Глянув на годинника – опів на дев’яту. З коридору життєрадісний голос Саші: - Вставайте, прошу пана, пора вже й до роботи. Похапцем відчинив - так і є, друзі в повній готовності, з кейсами в руках: - Окріп для кави є, бутерброди на столі, ключі здаси адміністратору, зустрічаємося десь біля сімнадцятої. Ми погнали... Шеремет почухав потилицю - куди вони, за чим? Потім згадав: увечорі домовлялися, що сьогодні кожний працюватиме за власним планом. Він для себе визначив погуляти містом просто так, без певної цілі, куди очі дивляться й ноги несуть. Брат залюбки зголосився скласти компанію. Швидко привів себе до порядку, поснідав, спустився вниз. Адміністраторка, приймаючи ключа, подала конверт: «Це для вас, чоловік якийсь зранку приніс, сказав, що не хоче будити…» Шеремет із дивуванням взяв. Що там ще таке може бути? Витяг пожовклий від часу клапоть паперу: вирізка з газети «Голос Ланниківщини», нарис якогось Сергія Дерейка під шпарким заголовком «Ляпас енкаведисту». Газета за червень 1992 року. То був саме час, коли західноукраїнську пресу, особливо провінційну, що вирвалася на волю з-під пильної опіки партійно-«кагебешної» цензури, переповнили матеріали про «злочини радянсько-комуністичного режиму проти українського народу», «звірства НКВД», «колонізацію України москалями» і т.п. Тому характер цієї публікації сумнівів не викликав, як і те, хто є її «героєм», інакше б ніхто не став йому передавати, ще й потай. Серце неприємно защемило. Однак, пересиливши себе, почав читати. Оповідається про якогось Миколу Глібова на прозвисько дядько Мітько, що «на дійсну строкову службу був призваний у сороковому, а у вицвілій гімнастерці ступив на поріг отчого дому у сорок сьомому... Цим усе й сказано». Навряд, щоб цей Дерейко, судячи зі всього, молодий ще чоловік, сам усвідомлював, наскільки справді багато говорить оте «усе», особливо для нього, Володимира Шеремета. З довоєнного призову якщо й вцілів хто, то мабуть, лише один на ціле село, якщо не на район узагалі. Це, по-перше. По-друге, - саме вони, колишні фронтовики, складали кістяк місцевого прорадянськи налаштованого «активу», як тоді казали, і були у влади на особливому положенні. Так що цей не був простим «мєстним вуйкой», такий дійсно міг кому завгодно ляпаса дати. Навіть, якщо до печінок дістануть, то й «енкаведисту». Під яким, вочевидь, розуміється батько Володимира. Хоча той і служив за тих часів не зовсім по тому відомству. Але пересічний місцевий люд різниці між «еНКаВеДе», «еМВеДе» і «еМГеБе» не вбачав. Для них головним серед тих усіх був саме він, майор держбезпеки Василь Шеремет, начальник районного відділу МДБ, його і вважали відповідальним за все, що робили там люди у міліцейсько-військовій уніформі. Серце защеміло дужче. Тим більше, що він добре пам’ятав, яким був батько в ті часи - сповнений сил тридцятип’ятирічний чоловік, мудрий і розважливий, але водночас досить суворий, а то й гарячий. Одним словом - крутий. Тож щоб після такого інциденту той чоловік узагалі прожив більше часу, ніж потрібно, щоб вихопити зброю, - таке уявити собі було важко. А тим більше, щоб інтерв’ю давав через сорок років. Однак раз почав - треба вже дочитати, яким би неприємним воно не видалось. «Не знаю, чи на Л...ні було багато сімей, що спокійно почувалися в п’ятдесяті роки. Одні з тривогою вглядалися у вечірні сутінки, іншим нічого доброго не віщував ранок. В Б...ці десятою дорогою обходили енкаведиста Свистунова. Від природи обділений совістю і елементами культури, він з-під лоба підозріло поглядав на людей, у кожному, без винятку, вбачаючи «бандьору». Правда, з останніми уникав зустрічі, натомість нещадно тероризував їх рідних». Шеремет знизив плечима, здивовано звів брови. Та пам’ятає він того «старлея», наймолодшим був серед офіцерів, “Ваняткою” його кликали, а як щоб подразнити – “Свистуном”. Плюгавенький і конопатий, але задиристий. Стосовно «бандьор», то місцевих справді відверто зневажав, похваляючись тим, що він «настоящий русак», родом був звідкись із Рязанщини. Що ж до «уникав зустрічі» - то тоді вже таку зустріч скоріше самому треба було добре пошукати, бо практично всі боївки були вже розгромлені й зліквідовані. Загрозу уявляли лише одинаки-відчайдухи, які іноді все ж намагалися довести, що вони програли тільки на цьому етапі, а не загалом, і боротьба ще не закінчена. Однак що ж він таке там утнув, той Ванятка? Серце трохи попустило, але до кінця не відлягло, бо ж той був у батька підлеглим. …Свистунов любив добряче випити, а на закуску надавав перевагу курятині. Стало неписаним правилом: заздалегідь вибирати господаря і замовляти в нього стіл. Дійшла черга до Глібова. В хаті заметушилися, забідкалися. Баба Сянька наварила капусняку з м’ясом, вареників з сиром, спекла гречану кашу, нарізала сала, подала яєшню, дістала з бочки огірків. Дід Яків в кооперації купив «казьонки» і запасся самогонкою. Старший лейтенант Свистунов небажаним гостем прибув не сам - у напарники він взяв секретаря райкому партії Тризнова. Вони чинно вмостилися за столом, на правах господаря. Дзенькнули наповнені склянки: «Будьмо!» Чарка за чаркою, і раптом захмелілий чекіст спохватився: - А где курица? В світлиці стало тихо, наче в гробу. - Спрашиваю: где курица? - владно, холодно прозвучало вимогливе запитання... - Он там на подвір’ї, - спокійно відповів Микола Глібов, кинувши погляд крізь вікно на обійстя. Тут, як на зло, невпопад на повне горло закукурікав півень. Від того, що сталося блискавично, присутні наче скам’яніли. Свистунов штовхнув дядька під бік, а той, не роздумуючи, лівою рукою дав йому міцного ляпаса. Може, після обміну подібними жестами інцидент і був би вичерпаний, якби не Тризнов. - Ваня, я б на твоєму місці цього не потерпів би. Іван Свистунов, як обпечений, схопився з крісла, замахнувшись кулаком. Але не на того напоровся. Ухилившись від удару, господар тією ж лівою ще раз вмастив в те ж саме місце по фізіономії. Підримуючи правицею, щоб не звалився з ніг, пильно слідкуючи, щоб енкаведист не застосував зброї, дядько Мітька ще декілька разів приклав важку жилаву руку до перекошеного від сорому і злості обличчя старшого лейтенанта. ... Через декілька днів (була неділя) селом покотилася чутка: Глібова арештовано. А він в цей час в сільраді віч-на-віч залишився з начальником Л...го райвідділу НКВС Шереметом, якому декілька разів переказував історію, в яку так влип. Майор уважно слухав, щось уточняв, перепитував і заносив в протокол. - Перечитай і підпиши... Микола Пилипович проглянув текст і розмашистим почерком вивів своє прізвище... Шеремет не виявляв емоцій. Він мовчки взяв, проглянув протокол, вже хотів заховати його до польової сумки, але щось подумав і розірвав на чотири частини». Володимир відірвав очі від пожовклого паперу, втупився невидючими очима у вікно. В порядності свого батька він ніколи не сумнівався. Але щоб зробити такий вчинок - то однієї порядності замало. Адже «стукни» Ванятка куди слід, що його начальник «не дает должной оценки имеющимся фактам националистическо-террористических проявлений» - і Шеремету старшому прийшлося б ой як непереливки. А тим більше, якби ще й пішов «сигнал по партийной линии», від свідка - секретаря райкому партії. Тут би й хороші стосунки з першим секретарем не допомогли... Повернувся знову до нарису: « - Ви пішли на великий ризик. Яке оволоділо вами почуття, дядьку Мітька? - Що я тобі скажу? Мене вивели з рівноваги беззаконня і нахабство. Я взяв на себе сміливість захистити людей, таким своєрідним способом сказати, що ми - не раби, що слід відстоювати і захищати свою честь і гідність. Отакий дядько Мітька...» Н-да... Молодець дядько Мітька... Володимир глибоко зітхнув, бережно ховаючи вирізку до конверта. Чи не ця пригода стала причиною раптового звільнення Шеремета-старшого з органів держбезпеки? Або тією крихтою, яка хитнула шальки терезів Долі не на його користь? Хто його знає... А тим більше, скаже правду... Ні, вони нічого не забули. Нічого. Вони пам’ятають про все . І про всіх. Відповідно до вчинків і заслуг. Але мають мудрість затамувати своє минуле в собі в ім’я майбутнього, своїх онуків, своєї Батьківщини - України. Шеремет-старший зробив фактично так само. Не братаючись з тими, з ким свого часу воював, але й не засуджуючи їх зараз, поставивши крапку на тому тяжкому минулому. Також в ім’я майбутнього, також задля своїх онуків, щоб були мир і спокій в Україні. Ледве встиг вийти на вулицю, як із підоспілого тролейбуса вискочив Георгій. - Давно чекаєш? Куди йдемо? - Та куди завгодно. Давай просто поблукаємо. Рушили непоспіхом мимо оглядового майданчика з ротондою вниз до озера. І ротонда, з якої відкривався чудовий краєвид, і кам’яні сходи занепали, скорботно покосилися. Затока, в якій завжди плавали декоративні гуси-лебеді, незворушно віддзеркалювала блакитне вранішнє небо, пташині будиночки на воді сиротливо поглядали на світ порожнілими віконцями. Георгій засміявся: - А пам’ятаєш, як тут лебідь кинувся на твою первеницю Олю? По серцю Шеремета дряпнуло, ніби по склу алмазом. Пам’ятав, чому ж ні. Те сталося ще до його від’їзду в Афганістан, дочка до школи тільки-но пішла. А зараз він в одній державі, вона в інший. Хоча як інакше могло бути, якщо вона там, в Пітері виросла, там весь свій вік і живе? Отож виходить, що дві його доньки, дві сестри, а одна - росіянка в Петербурзі, друга - українка в Києві. А скільки ще таких родин? Та - незлічено-неміряно, але така, вже мабуть, доля їхнього покоління. Шеремет тяжко зітхнув. У школі його вчили, що за певних умов можна з феодалізму одразу перескочити до соціалізму, проминувши капіталізм. За приклад наводили Монголію. Володимир бачив і тих «соціалістичних» монголів, і ставлення до них «старшого брата». Та й знав, що сталося з їхнім дутим «соціалізмом» тепер. І раптом подумав: «Чи не нагадуємо ми, українці, тих самих монголів з їхнім міфічним «стрибком», коли прагнемо побудувати водночас «європейську», «відкриту», «правову», «демократичну», «з соціально орієнтованою ринковою економікою» державу, проминувши засадну, фундаментальну стадію будівництва справжньої нації і національної держави? Те, що інші європейські народи пройшли ще триста-чотириста років тому, давно забули, що може бути інакше, та й спонукають зараз молоду в своїй незалежності Україну приблизно до такого ж стрибка і в державотворенні, і в суспільно-економічних перетвореннях, як «крємльовскіє мєчтатєлі» свого часу спонукали Монголію. Чи не вийде і в нас такий же результат, як у монголів, коли оте зовнішнє спонукання, ота підтримка припиняться? Чи не відкотимося ще далі назад? Тільки вони повернулися до гібриду феодалізму з капіталізмом, а нам куди й до чого повертатися зі свого нинішнього «псевдоринковізму»? Феодалізм ми вже проходили, щоправда, не самі - під польською орудою; капіталізм - також був, під російським керівництвом; соціалізму в комуністично-большовицькому варіанті тільки десять літ як зреклися. Чогось путнього демократичного ринково-соціально орієнтованого побудувати не зуміли. Принаймні поки що. То ж куди у випадку чого йти? Є ще один шлях, який свого часу проторували італійці й німці. Хоча в них тоді було і не так скрутно, як в нас зараз. Але ж добре відомо, чого воно коштувало всьому людству, слідування тих двох націй тим шляхом. Над цим думав хтось із «наших поводирів» і їхніх заморсько-європейських радників? Чи сподіваються на волячу терплячість нашого народу?» Плин скрутних думок порушив Георгій: - А пам’ятаєш, як взимку тут влаштовували каток і ми на ковзанах «вишивали»? Володимир лише посміхнувся: чого ж би не пам’ятати? Ковзани - суттєва частка їхнього тодішнього життя. Саме тут відбувалися побачення з дівчатами, тут вони, взявшись за руки, парами кружляли під млосні мелодії албанських танго. Щоправда, невдовзі ті чудові танго крутити перестали - непрогнозований Микита Сергійович зіпсував стосунки і з великим Китаєм, і з крихітною Албанією, котрі, якщо вірити тодішній радянської пропаганді, відтоді невпинно занепадали, а радянська Україна постійно процвітала. Незрозуміло тільки, як за таких умов Китай тепер майже став супердержавою, а «розвинута» Україна купує в нього все, від шкарпеток до комп’ютерів. Та й злиденну донедавна ортодоксально-комуністичну Албанію вже досить серйозно розглядають як кандидата до Європейського союзу і НАТО, а «демократичну» Україну навіть на поріг не пускають, перед ганком тримають. І це при тому, що ми були «третьою в світі ядерною державою...» і «добровільно позбавилися...». І все-все виконуємо, що чужий дядько скаже... Не згадуючи про те, що нащадки авторів і виконавців тих танго нині вже не усолоджують слух українських дівчат, а торгують їх солодким тілом по борделях всієї Європи. А може й далі? Хто їх знає, ту «албанську мафію», як її називають європейські правоохоронці. Тут тих нещасних дуреп якось би порахувати - і то не вдається. Знають тільки, що не менше, ніж сто тисяч... «Але ця оцінка, мабуть у два-три рази занижена...», сказав в інтерв’ю якийсь розшитий золотом міліцейський чин. Від затоки до центру вела невелика вулиця імені 17-го вересня. Запитай зараз будь-кого на схід від Збруча, що означає та дата, навряд чи один із тисячі відповість. Тутешні ж могли відповісти навіть спросоння. За часів його дитинства то було офіційне свято. Ну, а потім все ніби само собою «зійшло на ніц». Вочевидь, хтось у Києві чи Москві дійшов висновку: не слід наголошувати на тому, що Західна Україна не завжди була разом з Великою. Проте назва вулиці так і зоставалася. Принаймні тоді. Кинув оком на табличку - вулиця Січових Стрільців. Раз не відновили історичної назви, значить - була польською. Що стосується «усусів», то їх на Сході знають не набагато більше, ніж «доленосне 17-е вересня». А шанують, напевно, ще менше. Докази? Коли в Києві спробували перейменувати вулицю, що носить ім’я російського більшовика великодержавника Артема на честь Січових Стрільців, знайшлися потужні сили, що не допустили цього. Незважаючи на те, що «товаріщ Артьом» затято боровся проти незалежної України і з подачі «кремлівських мрійників» намагався її розчленувати, утворивши «Кріворожско-Донбасскую рєспубліку». А Українські Січові Стрільці складали базову основу, були найбоєздатнішою частиною війська Української Народної Республіки і пожертвували своїм життям за незалежність України проти таких «артьомів». Вийшли на вулицю Івана Франка, також одну з центральних, але - не головну, тиху. Тут в окремій садибі жили фактичний володар області - перший секретар обкому партії, і формально-бутафорський - голова облвиконкому. Вони ділили на дві сім’ї невеликий гарний одноповерховий особняк. Біля входу до садиби стояла будка, в якій постійно чергував міліціонер. Звичайнісінькій, без зброї, навіть без кийка. То було єдине помешкання в місті, при якому був охоронець. Щось тут виглядало незвичним. Ба, та то ж прибрали дошки, якими на висоту ледь більше людського зросту була зашита з середини гарна кована решітка огорожі. І особнячок весь якось висвітився, мов на долоні. Але - лише рештками краси. На фасаді вивіска - міська бібліотека для дітей. Дійсно, йому казали, що обласне керівництво вибудувало собі нову резиденцію. Якраз, наприкінці вісімдесятих. І зробило широкий жест, віддавши під дитячу бібліотеку будівлю, яка за всіма нормами потребувала капітального ремонту. Той ремонт тут зроблять, то безперечно. І скоро. Інша справа - який і хто сюди після нього в’їде. Навряд, щоб бібліотека... Не зчулися, як підступили до колишньої «спецлікарні», що обслуговувала в достопам’ятні компартійні часи керівну місцеву верхівку. Регіональну владну еліту, як тепер кажуть. На початку «незалежності» у всій Україні лящав популістський лемент, аби ці добре облаштовані лікарні зробити загально-доступними. Шеремет окинув поглядом євровікна, «загрянишні» припарковані авто, охоронців із кийками біля воріт. Все зрозуміло, зробили... Георгій, інтуїтивно відчуваючи його самопочуття, подав голос: - А пам’ятаєш, тут Левко Шлезінгер жив? Ще б пак, Левка забути! Той Левко був наймолодшим у їхньому класі. І одним-єдиним євреєм. Хоча на національність вони між собою уваги якось не звертали, хто ким пишеться. Всіх об’єднувала одна земля, одна мова. Як пам’яталося Володимирові, Левкова родина була одним із небагатьох теренградських єврейських гніздовищ, які вціліли в пекельному вировинні Другої світової війни. Більше того: це була сім’я комуністів-підпільників ще з часів польської окупації цього краю. Левко не раз розповідав, що його татусь і дід ще в тридцяті роки боролися тут за радянську владу проти польського панування в лавах якоїсь Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Навіть зазнали тортур за свою політичну діяльність у польській тюрмі. Разом з українськими націоналістами, до речі. Що то була за партія, їм у школі нічого не казали. Але відчувалося, з нею щось не все було гаразд.. Бо за радянських часів, обоє Шлезінгерів-старших опинилися в Сибіру. Звідти батько відпросився на фронт, провоював усю війну, дослужився до офіцера. І навіть дійшов до Берліна, щоправда, знову рядовим, розжалуваним. Причина досить банальна: під час боїв у Німеччині його легко поранило, на полковому медпункті таких, як він, зібралося зо два десятки. Поскільки транспорту не було, то лікар відправив їх до медбатальйону пішки. Шлезінгера як офіцера призначили старшим. По дорозі трапився їм невеличкий німецький виселок. Доблесне воїнство, забувши про свої рани, порозповзалося по дворах, трохи «розкуркулило» бауерів, а заодно згвалтувало кількох німкень. Такі «подвиги» радянському командуванню набридли і стали поперек горла, Москва рішуче вимагала припинити безчинства щодо мирного населення, а тому винних судили і відправили до штрафного батальйону «смивать віну кров’ю». Непричетного але присутнього при тому офіцера просто розжалували. «За нєпрєдотвращєніє позорних проявлєній...» На час їхнього спільного з Левком навчання в школі Шлезінгер-старший обіймав чомусь пересічну посаду викладача кравецької справи в профтехучилищі. Володимира вразило почуте. Про сумнівні «подвиги» нашого воїнства в Німеччині він тоді дізнався вперше, бо в книжках писали і в кіно показували, що радянський воїн - то ледь не ангол во плоті: і добрий, і чесний, і справедливий, і останнім сухарем із мирним населенням поділиться, в тому числі з тими ж німцями. А тут... Однак розвіяти сумніви, спитати в батька чомусь посоромився. А по-справжньому зрозумів, що таке звичаї війни і якими бувають люди на війні, тільки коли сам потрапив до Афганістану. Що ж до історії старшого покоління Шлезінгерів, то він усе ж попрохав батька, щоб той розповів про КПЗУ і чому комуніст із чималими заслугами скніє на такій більше ніж скромній посаді, особливо зважаючи на брак місцевих кадрів. Шеремет-старший якомога ухильніше відповів, що західноукраїнські комуністи не завжди правильно розуміли лінію більшовиків, а тому Комінтерн розпустив КПЗУ як опортуністичну організацію. А таких «неправильних», як Шлізенгер вислали на перевиховання до Сибіру. Тільки значно пізніше Володимир дізнався про трагічну долю західноукраїнських комуністів, як вони зустрілися зі своїми заклятими ворогами - «націоналістами» за гратами і «колючкою», тільки вже не польськими, а радянськими, і як їхні політичні опоненти глумилися над ними з цього приводу. Коли Левкові виповнилося років тринадцять, важко захворіла і померла мати, залишивши його з молодшим братом на опіку батька. Пережите в такому юному віці нещастя невдовзі далося взнаки - сором’язливий, чемний, розумний єврейський хлопчик став нервовим, нестриманим, почав погано вчитися, бешкетувати. Тоді в Західній Україні ще пам’ятали, що таке нормальне виховання і на бовдурів з паспортом не казали «та воно ж ще дитина». Батько Левка винятком не був. Щоб якось привести безпутного сина до тями, він перевів Левка до вечірньої школи і відіслав заробляти на хліб до слюсарної майстерні. Трудотерапія, так би мовити. З тих пір їхні життєві дороги розминулися років на тридцять. Володимир чув краєм вуха, що Левко закінчив філософській факультет університету, захистив кандидатську дисертацію, став викладачем у вузі. А наприкінці сімдесятих виїхав десь за кордон. Яким же великим було здивування Шеремета, коли років п’ять тому він почув у телефонній трубці незнайомий голос: - Это Владимир Васильевич? Здравствуйте. Вас беспокоит Лев Осипович Шлезингер. Помните такого? Ми вместе учились... Шеремет спочатку не второпав, хто такий «Лев Осипович»? - Левку, невже це ти? – перепитав по паузі. - Да, это я, Льова. - Левку, не грай вар’ята! Ти що вже, нашу мову забув? Шеремет одразу запросив шкільного приятеля додому. Той приїхав разом зі своїм молодим братом. Перед Володимиром постав кремезний лисий чолов’яга з обвислим пониззям живота. В зовнішності, в манерах триматися, проглядалося щось уже не наше. Хоча риси колишнього Левка все ж впізнавалися. Брат же - типовий «западенець». Розмову почали, як водиться, за накритим столом. Про що тільки не говорили! Щоправда, більше про сучасне, ніж про минуле. Ностальгією Левко, як виявилося, не страждав і мав у їхньому спілкуванні потаємний інтерес, але про це Володимир здогадався не одразу. Спершу гість коротко розповів, як виїхав з СРСР нібито на історичну батьківщину, але так туди і не доїхав, зважив за краще кинути якір у Німеччині. Там потрапив на радіостанцію «Свобода», пропрацював тринадцять років, за зразкову службу отримав американське громадянство. Після того, як та радіостанція свою основну місію виконала - «комуністичний блок» розпався, Радянського Союзу не стало, її перевели з Мюнхена до Праги. Однак міняти зручний облаштований Мюнхен на постсоціалістичну Прагу, бодай і «злату», Левкові зовсім не кортіло. Отож і вирішив за краще змінити професію. Зараз живе з родиною в Нью-Йорку, дружина - дизайнер, син - студент-медик. Згадуючи про Україну, відгукується про наших антикомуністично-національно-демократичних діячів усіх часів з неприхованим презирством і зневагою, починаючи від Скоропадського, Коновальця, Мельника, Бандери, до Горбачова з Кравчуком і до Чорновола та Хмари. Паплюжив нещадно в такому нищівному тоні й виразах, ніби він - журналіст комуністичної преси. Володимир не витримав, висловив свій сумнів щодо правомірності такого огульного обгаджування. Левко із співчуттям, немов на недолугуватого, глянув на нього: - Так-так, не дивуйся. Я про них усіх досить добре дізнався за час роботи на «Свободі». А тому маю всі підстави так думати і говорити. Вони всі в Німеччині боролися чи борються перш за все за власне «корито». Починаючи зі Скоропадського і закінчуючи нинішніми… Далі навів цілий ряд прізвищ знаних діячів національно-демократичного руху першої половини дев’яностих. Тих, кого колись у підручниках історії назвуть, мабуть, «отцями незалежності». Однак сьогодні в устах їхнього колишнього «ідеологічного соратника» ці прізвища були прокоментовані зовсім інакше, з рясним використанням барвистих, але не досить пристойних епітетів. - Я ж їх усіх особисто знаю. Вони першим ділом, як тільки ступали на землю Німеччини, одразу бігли до нас на радіостанцію. І не так, щоб виголосити свої ідеї щодо історичної долі й ролі неньки-України, як отримати триста марок. Що ж то за політичні діячі, які паплюжать перед мікрофоном свою батьківщину, тільки щоб отримати оті нещасні навари-подачки? Я ж їх і по магазинах водив, і по кабаках. Вони мені по зоп’яну таке розказували, що як би ти почув – у тебе б вуха зів’яли… Хоча ну їх під три чорти! «Дєшовки» вони, всі ваші… Володимир був тоді, у 1995-у, приголомшений почутим, бо повірити в продажність тих, кого вважав за розумних і порядних людей, не хотілося. Не вірити Левку також нібито не було підстав: навіщо йому брехати, який з того зиск? Тепер же багато що виглядало інакше. Або принаймні стало зрозумілішим. Говорячи так про своїх колишніх земляків Левко, очевидячки, забув, яку мізерну зарплатню сам в СРСР отримував, будучи викладачем марсистсько-ленінської філософії в університеті. Тож ставши штатним співробітником американської урядової організації і маючи відповідне грошове утримання, він міг знущатися з них, незвиклих ні до того, що таке справжні гроші, що таке нормальне життя, ні до того, як себе в тому житті поводити. Тому, не знаючи зарубіжжя, вони не завжди розуміли, коли і від кого можна брати, а коли і від кого – ні. А до того ж, мабуть, і кортіло… Бо людей псують не гроші, а їх нестача, як казав один із давніх мудреців. То нинішнього «політичного» діяча замучишся «купувати», він сам кого хочеш купить. Захід вже потихеньку панікує. А тоді – тоді могло бути і так, як усе подавав Левко. Але – хто їх може судити? Ці нинішні, що прийшли їм на зміну? Так про них таке пишуть, що вибачте… - У нас в Теренграді так узагалі… - продовжував Левко. – Якось кілька років тому проходив по вулиці Першого травня, дивлюся – вивіска «Руху». Дай, думаю, зайду, подивлюсь, хто ж вони, мої головні слухачі. За столом сидять якихось кілька вуйків. Я привітався, те да се, а вони до мене з явним холодком. Тоді називаю себе, на псевдонім, звісно: «Я Богдан Зим’юк, з радіо «Свобода». Що тут почалося! Якийсь дід лізе цілуватися, всього обслинив. Інші теж не відстають. «Йой, пане Богдане, ми Вас так любимо слухати. Ви є справжній «патрійот»… Я тоді ледве від них вирвався. Подумав про себе: «Якщо я «патрійот», то ти, вуйку, просто «ідійот». І нічому тебе «КаГеБе» не навчило». Вони, дурні, гадають, що їхня незалежна Україна комусь в Америці, та й узагалі на Заході потрібна. Нам треба було розвалити Союз. І все, гаплик! Решта – то вже ваші особисті проблеми. «Кошка бросила котят»… - пам’ятаєш таку приказку? Ну так от… Помітивши прохолодну реакцію Шеремета на такий цинізм, зрозумів, що бовкнув зайве. То ж щоб якось виправдати себе, закінчив з нотками жалю до Володимира: - Так що не вір їм нікому, всі вони продажні, оті ваші «демократи». Тому дбай про себе, ото головне… Шеремет рішуче заперечив: - Не ви, Левку, розвалили Союз, а він сам розпався. Бо я, приміром, жодного «ворожого голосу», як тоді в нас казали, не слухав. І тебе в тому числі жодного разу не чув. І преси ні підпільної, ні «самвидавницької» не читав. Однак і без того сам дійшов висновку: далі жити так не можна! Левко криво посміхнувся: - Ну, хай не ми самі, але все ж з нашою допомогою. Бо хіба ж ваші Горбачови довели б до краху супердержаву, якби їм за це не заплатили? Володимир був вкрай здивований чути такі брутальні звинувачення на адресу останнього керівника колосальної Радянської імперії. Однак інформованість Левка сумнівів великих не викликала. Бо якщо пропрацювати тринадцять років в одному з головних, спеціально створених центрів ідеологічної боротьби проти СРСР, то можна багато про що дізнатися. Ніби заглянувши в його думки, Левко зиркнув на нього співчутливо, немов на жалюгідного ідеаліста: - Як ти гадаєш, за які-такі заслуги Горбачову відвалили шість мільйонів доларів для заснування Фонду його імені? Чотири мільйони американці і два -німці? Їм що, грошей нема куди подіти? Ні, вони грошики лічити вміють, повір мені! А скільки було ще чеків, про які ніхто ніколи не дізнається? І на які суми? Але що такі чеки були, то не сумнівайся. «Все куплено, все продано, все схвачено, за все заплачено...» Так, здається, в одній вашій пісеньці співається? А ваш колишній президент хіба за свою получку купив дачу в Швейцарії? Ще й прибідняється: «Ну, яка там дача, то дуже скромна хатинка…». А я фото бачив у західній пресі, там одна конюшня чого варта - на шість коней і на два поверхи. Не кажучи вже про «хатинку»… Не бажаючи продовжувати дискусію на подібні теми, Шеремет спробував перевести розмову на ділові справи своїх гостей. Як з’ясувалося, Левко ще наприкінці вісімдесятих заснував фірму з торгівлі всіляким обладнанням. З плутаних пояснень він врешті-решт зрозумів, що то була одна з тих фірм-паразитів, яких в той час розвелося сила-силенна. Їхні засновники – переважно вихідці з колишнього СРСР, які, по-перше, оговталися на Заході і вивчили тамтешні звичаї та порядки. По-друге, заробили якусь копійчину, якийсь долар, щоб почати свою справу. По-третє, вирішили використати своє знання Заходу та Сходу й наше тодішнє незнання Заходу, щоб стати свого роду містком. І на цьому згендлювати грубі гроші. Гра на різниці між суспільним устроєм колишнього СРСР і психологією його мешканців, з одного боку, і законами й правилами «цивілізованого» світу з іншого, тим більше вміла гра, дозволяла за невеликих затрат мати непоганий гешефт. Левко був одним з тієї когорти спритняків. Він казав, що поставляє Росії обладнання для військових госпіталів, Узбекистану - німецькі автомобілі для поліції, Білорусії - ще там щось. В Україні планував постачити обладнання для центральної телестудії, яка нещодавно перед тим неабияк постраждала від пожежі, але не вигоріло. Бо «тут вже все куплене». Мається на увазі чиновники, від яких залежав контракт. Молодший Левків брат, Михайло, також, як з’ясувалося, займається бізнесом - торгівлею пальним і нафтопродуктами. Він не виріс таким розумакою, як Левко, університету не закінчив, дисертації не захищав, проте на власні ноги зіпнувся. На захід свого часу виїхати не встиг, а потім уже й потреба відпала, з’явилася можливість заробляти і тут. Та й брат допоміг. Щоправда, перша спроба розпочати ресторанний бізнес виявилася невдалою. «На хвіст сів рекет», як пояснив «новий українець». Довелося переключитися на торгівлю пальним і нафтопродуктами. Однак тут до рекету додалися податківці, тому змушений був перевести справу до одного з районів, де мав патронаж з боку голови райдержадміністрації: - Ми з його братом разом в армії служили на Далекому Сході. Щоправда, за нинішніх часів то мало що важить, але в нашій справі головне - підхід знайти, щоб якась зачіпка була, - довірливо пояснив Михайло. - Тим більше, що я ж не задурно, звичайно. Але краще вже одному платити, аніж тебе будуть доїти всі, кому тільки не ліньки - і та ж держадміністрація, і податківці, й митники, і міліція, і пожежники й екологи та санепідемстанція, і дідько їх знає, хто там ще є, всіх і не згадаєш одразу. Ну, й рекет, само собою. На здивовану репліку Шеремета стосовно таких методів ведення бізнесу Левко лише іронічно хитнув головою: - Ти наївна людина, Володю. Я також не підозрював, наскільки це все вкорінилося у ваше життя. Адже ж коли я виїздив звідси, про таке навіть думати ніхто не смів. А хто й смів, то робив все так потай, аби жодна жива душа не те що не знала, а й не здогадувалася. Бо такі, як твій батько був тоді, коли дізнаються, одразу ж на нари. А тепер вони самі в перших рядах, так би мовити... Ну, та що зробиш. Ми все одно заснували тут з братом спільне українсько-американське підприємство і нічого, крутимося якось. Ось, тримай, - і простягнув візитну картку. - А що означає назва фірми «Софос»? - То на честь батьків: Софія і Осип… Тінь зажури набігла на обличчя братів, які виросли фактично без матері. - А твої, Володю, як? Батько в тебе надзвичайно порядна людина, а мати дуже чуйна, завжди до мене добре ставилася. Ще живі? - Та Богу дякувати, тут живуть, на Троєщині. - Ну то уклін їм від мене, якщо пам’ятають. Давайте! - За батьків! За тих, хто є, і за тих, кого вже немає. Одним - доброго здоров’я, другим - вічна пам’ять! Від батьків мова перейшла до знайомих і однокласників. Розповідав головним чином Левко, бо останнім часом він бував у Теренграді частіше, ніж Шеремет. На жаль, нічого втішного сказати не мав. Хто спився, хто вже й померти встиг передчасно, але більшість, хоча й живі, місця собі в нинішньому житті не знаходять. Як мовив Левко з бридливо-зневажливою гримасою, головним чином скаржаться на весь білий світ і канючать на пляшку... - Пробачте, але ваше покоління – воно майже все втрачене, - доточив Левкову оповідь брат. - З ваших ровесників мало хто себе виявив. Зараз настав час молодших. за віком. Тобто до тридцяти п’яти, максимум - сорока років… Шеремету моторошно було чути таке про своє покоління. Бо їм же не всім і по п’ятдесят тоді виповнилося, а вже - баласт, зайві люди. Наступні роки лише підтвердили правоту тодішніх Михайлових слів – справді, зайві... Жертовне покоління! Повернулися до справ особистих. Левко повідав, що його дружина з сином мешкають у Нью-Йорку. Очевидно, за службу на «Свободі» непогано платили. Тому що це дало йому змогу дати сину пристойну освіту лікаря-офтальмолога та й власне гніздо непогане звити в Манхеттені. - Заплатив двісті п’ятдесят тисяч доларів, - і в голосі удавана недбалість. - Родина просила купити м’який куточок за десять тисяч доларів, але я вирішив зекономити і купив за шість тисяч - як натяк на те, що в Шеремета все меблювання гамузом тих грошей не варте. Господар ніяк не зреагував на Левкове бахвальство. Від природи він не був заздрісною людиною, до того ж відчував себе вдома, на ріднїй землі і серед свого народу. А хто він, цей його шкільний приятель? Єврей по крові, українець за походженням, «совєтскій» за вихованням, американець за паспортом, марксистсько-ленінський філософ за освітою, колишній комуніст за партквитком, професійний «антисовєтчік» за платнею, людина непевної професії за діяльністю. Такому «коктейлю» не позаздриш! Скільки ж це за неповні півсотні років довелося йому в собі переламати і переплавити! Місця, мабуть, всередині живого немає, самі рубці та шрами від тих всіх трансформацій. Однак у дискусію щодо життєвих цінностей вступати не став, бо вона їм обом ні до чого. Хіба ж хтось із них визнає своє життя змарнованим, навіть якщо один за власною волею втратив батьківщину, а другий - за довге трудове життя так і не заробив нормального людського статку? Та ніколи! То ж треба в спілкуванні триматися того, що їх об’єднує. До того ж Шереметові впало у вічі, що Левко зовсім не схильний віддаватися сантиментам і ностальгійним споминам. Розмову все більше навертав до сьогодення та бізнесу, сипав іменами політичних і державних діячів слов’янських республік, з якими буцім близько знайомий. Ніби ненароком торкнувся українських військових справ, згадав колишніх міністра оборони, начальника Генштабу. Шеремет щиро дивувався: звідки все те йому відоме? Не бажаючи підтримувати таке політично-бізнесове патякання, яке стало набувати до того ж небажаного службового присмаку, перевів розмову на нинішні складності в роботі через брак грошей і в армії, і в державі. Тоді, в 1996-у, він ще знав, що їх очікує в наступні роки. Однак Левко у відповідь на його бідкання іронічно посміхнувся: - Гроші є, Володю. То ти не знаєш. Просто їх у вас розкрадають, хто як може. Он у тебе книжка Скоропадського, - і він недбало взяв із полиці «Спогади» гетьмана. - О, та вона ще й з дарчим надписом від пані Олени для пані Ірини, - іронічно-шанобливий уклін в бік дружини. - Знайомі особисто з донькою пана гетьмана? То добре. Але це врешті справи не міняє. Суть в іншому. Бачиш, як вона погано видана? А я ж більш ніж впевнений, що на її видання із Заходу дали стільки грошей, що шедевр поліграфії можна було б зробити. А торбохвати ваші розікрали й розтягли по кишенях. І так у вас всюди й у всьому. І не тільки в Україні, а в усьому «СНГ». Скільки вам не давай усе розкрадете. Володимир спробував тоді щось заперечити, але Левко лише махнув рукою. І хоча в українській пресі тоді ще соромилися говорити про тотальну корупцію і хабарництво в державному апараті, принаймні вголос і так відверто, Шеремет ще тоді зрозумів: то правда. Як правдою було й те, що Шлезінгер і йому подібні якраз і допомагають місцевим чинушам розкрадати нашу державу. Щоб втримати розмову в межах пристойного, він віддав належне несподіваним здібностям і спритності однокласника, Той задоволено посміхнувся: - Життя, Володю, й ведмедя танцювати навчить. Що ж до мого бізнесу, то тут різні можливості є, треба тільки їх знати. Наприклад, в Америці є багато різних фондів на підтримку перетворень у колишньому СРСР, треба тільки вміти з них скористатися. Однак від конкретних питань Шеремета ухилився. Посиділи вони достатньо, по-нашому. Всі наче були задоволені, збиралися вже розходитися. Зненацька Левко звернувся з проханням звести його з міністром оборони України. Ні багато, ні мало! По-своєму зрозумівши вагання Шеремета, пояснив: - Не з нинішнім, не з Шмаровим, цього не стане за місяць-два, а з тим, хто прийде. Подумай! Остання фраза наповал вразила Шеремета. А чи не було прагнення знайти вихід на міністра тією головною причиною, що колишній однокласник раптом почав шукати з ним зустрічі? Адже він мешкав у Києві вже чотири роки, а Левко весь цей час крутився між Штатами й Україною, проте ні разу не навідався. Але чому? Недобра підозра гадюкою прослизнула в душу Шереметові, та він не подав виду. Лише розсміявся у відповідь: - Ти явно переоцінюєш мої можливості, Левку. Давай краще вип’ємо «на коня» за наші теренградські часи, коли ми були не лисими й пузатими, а стрункими й чубатими. Однак Левко жарту не сприйняв: - Ти все ж подумай, пошукай виходи. Дуже непогані гроші можна буде заробити. Подумай! Шеремет не став тоді ані нічого уточнювати, на чому саме в українському військовому відомстві цей власник українсько-американського СП збирається «непогані гроші заробити», ані загострювати ситуацію, хоча тема розмови його не на жарт насторожила. Мимоволі закралася думка: а чи не поєднує Левко часом свої заняття бізнесом із службою на своїх давніх хазяїв по «Свободі»? Бо звідки така поінформованість у військових справах і контакти з військовими відомствами країн СНД? Проаналізував про себе ще раз: ані спомини дитинства, ані доля однокласників, ані життя самого господаря гостя особливо не цікавили. Та й прагнення якось поспівчувати нелегкому життю в розшарпаній країні, а тим більше чимось допомогти - також не помітив. Скоріше - спроба прощупати можливості. Ну що ж, таке нині життя, коли щирість в людей - не в моді. Але в будь-якому випадку - він свій обов’язок перед їхнім спільним минулим виконав. А там... Левко очевидно зрозумів, що припустився грубої помилки і щез десь на півроку. Хоча маршрут його «човникування» через океан обов’язково пролягав через Київ. Потім якось зателефонував, маючи вільну годину перед поїздом на Теренград. Збуджено-заклопотаний і голодний, бо, як пояснив, весь день гасав по міністерських кабінетах, не встиг навіть перекусити. Після чарки і кількох бутербродів втомлено відкинувся в кріслі, заговорив гнівно, ніби продовжуючи давно початий з кимось діалог: - Не розумію, як ви живете в цій країні! З цими хабарниками-чиновниками! Про який тут бізнес може йти мова? Про яку ринкову економіку? Про яку побудову держави, врешті-решт? Якщо єдине, що цікавить чинушу, до котрого я заходжу в кабінет, - якої товщини конверт він отримає від мене до своєї кишені. І більше нічого! Ні про які державні інтереси той навіть гадки не має. Гроші на бочку - і амба! При чому я ж не з якоюсь там дрібнотою веду справи, то все урядовці високого рангу. У всьому світі то є державні люди! А у вас тут, як за Миколою Гоголем: здирник на здирникові сидить і здирником поганяє. Шеремет здивовано витріщив очі: який це гедзь Левка раптом укусив? Примирливо посміхнувся: - Ти ж знаєш, я від тих справ далекий. Ну, трапився тобі на шляху якийсь придурок, так обмини, зустрінь нормальну людину. Ну, то за успішний твій бізнес в Україні. Будьмо! Левко широко роззявив масногорота, рвучко вихлюпнув повну чарку. Володимир усміхнувся про себе: наші вони є наші, як ти їх ззовні не поліруй. Левко, не закушуючи, розпачливо-гнівно продовжив: - У тому-то й справа, що не один він тут такий придурок, як ти кажеш, а майже всі. Ти розумієш: усі! До речі, то ти в їхніх очах придурок, якщо хабарі не береш. А вони себе якраз дуже за нормальних мають. І поважають за те, що жити вміють. Та головне не в тому: хай беруть! Мені не дуже вже й шкода, як на те. Я давав, даю і буду давати, дідько з ними, хай подавляться. Але якщо ти вже взяв, то ж зроби те, що я прошу. Або тоді не бери, не обіцяй. А у вас тут: коли бере, обіцяє, а потім нічого не зробить. Де ж таке видано? Я у всіх корумпованих країнах світу бував, але такого блядства, як у «рідній неньці-Україні», ніде не зустрічав! Шеремет тоді був вкрай шокований: якщо вже громадянин США і ще й напевно співробітник специфічного відомства, єврей Лео Шлезінгер Україну рідною ненькою назвав, хай навіть, зопалу, значить, допекло. Значить, справді діла в нас, кепські! Щоправда, тепер він так би вже не дивувався - надто багато було написано й сказано на цю болючу тему за ті п’ять років, як він востаннє бачився з Левком. Цікаво, що він тепер робить? Все ще бізнесує з Україною, втративши інтерес до нього особисто як до безперспективного партнера? Чи взагалі зарікся мати справу зі своїми земляками, зі своєю хоча й не історичною, бодай і колишньою, та все ж - Батьківщиною? Чого вони варті, наші зірки?... Шеремет із Георгієм наблизилися до наступного пам’ятного для них місця - військового комісаріату. Його особисте знайомство з цією установою відбулося тридцять п’ять років тому, коли престиж армії впав так, що далі, здавалося, нікуди. Хрущовські скорочення зробили професію офіцера мало привабливою, незважаючи на високу в порівнянні з цивільними платню. Конкурсу до військових училищ не стало. То ж коли йому, шістнадцятирічному юнакові, першому в десятому класі за успішністю серед хлопців, запропонували тут подумати про військову кар’єру, він тільки стенув плечима. І подав документи до цивільного інституту в Києві. Щоб... опісля все одно стати професійним військовим. Не дарма ж кажуть, що долі й конем не об’їдеш. Особисто він на свою долю не в образі. Хоча, якщо по правді, то душа болить бачити наприкінці служби, як армія знову борсається в тенетах не нею породжених проблем. Шеремет зупинився, ніби вагаючись: зайти чи ні? Раніше це було його обов’язком - ставати на облік після прибуття у відпустку. Тут навіть капітанська фотографія його висіла на рекламному стенді, що закликав до вступу у вищі військові навчальні заклади. Проблема для цих країв свого часу виявилася досить актуальною. Бо «місцеві» у професійні військові не дуже прагнули, а якщо точніше, то їх не дуже-то й брали. Перша обставина зрозуміла - Радянська армія так і не стала для переважної більшості рідною, як не стали близькими до серця і «дальнєвосточниє» або «южниє рубєжі нашєй вєлікой Родіни», які треба було «защіщать». Тому «західняки» якщо й вступали до військових училищ, то переважно зі строкової служби. А чому їх не дуже посилали на навчання до військових закладів, також особливої таємниці не складало. Кандидат у радянські офіцери повинен був мати бездоганну біографію, щоб в анкеті відповіді на делікатні питання обов’язково починалася часткою «нє» - «нє імєю», «нє бил» і т. д. А звідки ж ти його, оте «нє» візьмеш, якщо в кожній другій родині родичі або за кордоном жили, або в Гулазі побували? Належну біографію мали хіба що сини прибулих зі Сходу, але їх не вистачало. От і бідкалися «воєнкоми», намагаючись виконати рознарядку. Такі ж самі проблеми виникали і з направленням призовників на строкову службу до ракетних військ, в авіацію, на флот. За нинішніх часів проблем з біографією поменшало, армія стала ріднішою і західні українці почали ніби-то більш охочіше поповнювати офіцерський корпус, але тут трапилася інша біда. Прагматичні «западенці» швидко розкусили, що український офіцер - то не тільки не натівський, а навіть і не радянський. А тим більше офіцер Збройних Сил України. Тому якщо й одягати уніформу - то щоб до армії вона відношення не мала. А то вже проходить по зовсім інших відомствах. І знову головний біль у військкомів. Стан справ з комплектуванням вищих військових навчальних закладів викликав тривогу і з іншої причини: за досить високими цифрами конкурсу чітко простежувалася тенденція до зниження якісного рівня абітурієнтів. З одного боку, бажаючих нібито й немало, а з іншого, - вибрати майже ні з кого, все середнячки. Хоча що нового скаже йому цей комісар? Що найобдарованіші, найперспективніші уніформи не вдягають, а поступають вчитися до цивільних закладів, причому не просто куди попало, а на юриста, економіста, менеджера тощо? А якщо на офіцера - то СБУ або міліції? Так це всім давно відомо і без особливих досліджень. Черговий офіцер за заскленою перегородкою запитливо глянув на нього. Шеремет відрекомендувався, запитав «командира». Черговий підхопився, чітко доповів: - Полковник Петрів щойно виїхав, буде за годину. Зв’язати вас по мобільному? - Та ні, дякую. В мене нічого особливого, просто хотів глянути, як тут у вас тепер...- На здивований погляд майора пояснив: - Я призивався від вас тридцять п’ять років тому. Названа цифра справила належне враження, бо була, вочевидь, більшою, ніж кількість прожитих майором років. - Вам чимось допомогти? - Дякую, я сам тут походжу, подивлюся. Зала для відвідувачів. Стіни, як і має бути, обвішані стендами. Тільки тепер уже не в червоно-зоряному стилі, а відповідно духові епохи. Хоча досить багато фотографій ще з тих часів, особливо що стосується війни. Все правильно: можна з псевдополітичних міркувань познімати на центральній площі портрети радянських генералів і офіцерів, удостоєних звання почесних громадян міста за визволення його від фашистів, але не можна відібрати в армії її слави, її традицій, просто - її історії. Якою б суперечливою та історія не видавалася і яким би складним воно не було, генеалогічне дерево молодої Української держави. Щоправда, портретів чи фотографій гетьмана Павла Скоропадського, головного отамана Симона Петлюри, полковника Євгена Коновальця, генерала Романа Шухевича або якихось інших інформаційних матеріалів про них і їхнє військо не видно. Хоча це також частка нашої військової історії. І до певної міри традицій. Принаймні для солдатів і офіцерів Збройних Сил України - вихідців з цього краю. Їхні діди й прадіди боронили рідну землю під жовто-блакитними й чорно-червоними прапорами з золотим тризубом від тих, хто наступав зі Сходу під червоними знаменами із зіркою, а із Заходу під червоно-білими прапорами з орлом або червоними зі свастикою. І яким би святотатством для багатьох це нині не виглядало, однак хочеш-не-хочеш, але настане час, коли доведеться визнати, що вони таки воювали, причому - за незалежну, а не за якусь там іншу Україну. Якщо не нинішня, то завтрашня Україна, але змушена буде віддати їм належне. Бо така невблаганна логіка Української історії, Українського суспільства. Он портрети гетьманів висять, цілих два десятки. Підписи стереотипні: як зветься, коли жив, коли гетьманував. У деяких уточнення, якою Україною керував - Право- чи Лівобережною. І невтямки багатьом нинішнім, що за життя багато хто з них люто ворогував між собою та й Україну бачили по-різному, її складну долю. А тепер он висять поруч собі тихо-мирно, ніби так і має бути... Ковзнув поглядом по стендах - його капітанської фотографії давно вже немає. Зате є сучасна, на якій він приймає з рук міністра оборони Бойовий прапор свого учбового закладу! На серці приємно лоскотнуло. Такі події в офіцерському житті бувають тільки раз і не забуваються ніколи. Щоправда, це фото тут як агітка, не підписано навіть, що це ж наш земляк. Ну, та Господь з ними! Відчув на собі чийсь погляд, озирнувся і зустрівся з очима незнайомого чоловіка років під сорок, також у цивільному одязі. Той квапно звівівся з крісла: - Зичу здоров’я, пане генерал! Високий, спортивної статури, довгасте симпатичне обличчя з ясними розумними очима, погляд твердий, але гречний. Шеремет недолюблював звертання «пан» на свою адресу. На думку спадала дитячих часів приказка: пани - на двох одні штани. Тому зазвичай розповідав анекдот про категорії полковників у радянській та українській армії, закінчуючи стереотипно: то вже після мене у вас генерали панами будуть, а я так товаришем вже й залишуся з вашого дозволу. Однак це хтось чужий, «виховувати» не варто. Тим більше, що таке звертання тут, у Західному оперативному командуванні, досить поширене - відчувається вплив місцевого населення. То ж з питанням у погляді просто відповів на вітання. Чоловік зрозумів по-своєму, як докір, що не відрекомендувався, поспіхом виправив помилку: - Полковник Дробецький. Точніше, колишній полковник. Ви були в нас в інституті в Приморську два роки тому. Пам’ятаєте?. Шеремет ствердно хитнув головою, пригадуючи свої відвідини Приморського інституту Сухопутних військ, але не зміг згадати цього полковника. Дещо роздратований і своєю забудькуватістю, і «паном», і цим от «колишній», коротко підкреслив із притиском на кожному слові: - Это жены бывшими бывают, а офицеры - всегда настоящие. Только одни служат, другие - в запасе или отставке. На російську він переходив майже підсвідомо, коли хотів виказати своє невдоволення. Ця звичка виробилася через якийсь рік після початку служби в українській армії, коли її, як і весь народ, уникали навіть офіційно називати українськими, придумавши евфемізми «військо України», «народ України», а переважна більшість офіцерів вперто продовжувала користуватися російською, не роблячи навіть якихось суттєвих спроб опанувати державну. Він і так тоді своєю українською у багатьох викликав роздратування, а коли ще й з кимось сварився, то негативна реакція опонента мимоволі переносилась з нього особисто на все українське, в тому числі й мову. Тому він і придумав для себе цей тактичний хід - виказувати невдоволення, а тим більше сварити будь-кого лише з допомогою «общєдоступного срєдства мєжнаціонального общєнія». Полковник спохмурнів, сухо вибачився. Шереметові стало незручно: ні за що образив людину. І в цю мить згадав цього офіцера, який керував тоді показовим рукопашним боєм курсантів аеромобільного факультету. Ладний, підтягнутий, він виглядав справжнім орлом серед своїх соколят. Що ж сталося, що він тепер «колишній»? За віком йому ще служити й служити. Примирливо торкнувся правицею налитого рамена: - Пам’ятаю, які ваші хлопці чудеса демонстрували, куди тим «рейнджерам» чи «командос». А чого ж на звільнення, що трапилось? Здоров’я? Так щось нібито несхоже, виглядаєте на всі сто! Полковник зніяковіло посміхнувся: - Та на здоров’я, слава Богу, не скаржуся. Ну, а щодо звільнення… Тут, як-то кажуть, багато говорити, та мало слухати. Якщо коротко: відсутність життєвої перспективи. Особисто для себе і для сім’ї. Шеремет подивувався такою відповіддю перспективного, як він розумів, офіцера. То чого ж йому тепер забракло? Жестом запросив сісти, щоб заодно й собі перепочити після довгої ходьби. - Як вас звати-величати? - Богдан Ярославович. Та просто - Богдан. - Що ж у вас трапилось, Богдане Ярославовичу? Адже по службі все нібито було гаразд? - Так, тут все в порядку, проблем ніяких. - А що ж тоді? - Якщо... товариш генерал не погордує… дозвольте запросити на чашку кави. Або «гальбу» пива, якщо до смаку. Тут поруч бар. Мій однокласник тримає. Там і поспілкуємося. Мені ж не кожного дня щастить із генералом порозмовляти. Та ще й земляком. З однієї школи… Шеремет здивовано запитав: - А ви що, також третю закінчували? Звідки мене знаєте? Ви якого року? Полковник був вочевидь надто молодий, щоб з ним разом вчитись, бодай один в першому, а другий - в останньому класі. Той усміхнувся: - Шістдесят першого. А Віктора Дробецького пам’ятаєте, який з вашим Анатолієм вчився? То мій старший брат. Воістину, Теренград - велике село. Хоча й зріс за ці роки вп’ятеро. - То ви той самий Богданчик, з яким ми з хлопцями бавилися у дворі? Такий кумедний, кучерявий? Полковник посміхнувся зніяковіло: - Ви пам’ятаєте? - Звичайно. А Віктор? Як він? Де? Чим займається? Погляд Богдана згас, обличчя спохмурніло. - Поховали ми Віктора. Торік...Чорнобильцем був… Про те, що той став гірничим інженером, працював спочатку за розподілом у Кузбасі, потім перебрався ближче до дому, до Новоград-Волинського басейну, він чув. Та й про Чорнобиль також. Але щоб так трагічно - того не знав. - Вибач, Богдане… - Та нічого, ви ж не мусите все знати. То що, підемо? Я вас прошу. Вираз обличчя цього сильного чоловіка не залишав сумнівів, що відмова буде сприйнята як особиста образа. - Що ж, згода! Бар дійсно виявився поруч. Господар - типовий західняк із притаманним тільки цьому краю ім’ям Любомир, дізнавшись, хто перед ним, шанобливо потиснув руку, запросив до окремої кабінки. - Так що все-таки сталося, Богдане? Чого так круто - молодий, перспективний і раптом на звільнення? Я в твоєму віці тільки другу зірку отримав, а ти вже папаху он носиш. І, як я розумію, не перший вже рік. Полковник втупив очі в кухоль, немов гадаючи на мереживі піни, потім, ніби з моста в воду, запально заговорив: - Набридло жити людиною другого сорту, жебраком. Коли ти всім навкруги ніби щось винен, не зрозуміло, правда, за що, а тобі - ніхто, нічого, до тебе всім байдуже. Що в тебе є дружина, діти, що їх треба годувати, треба мати дах над головою, а не під парканами тинятися. Тому подумав-подумав і вирішив: все, з мене досить! Почуте не було для Шеремета новиною. Йому не раз казали подібне його офіцери, коли подавали рапорти на звільнення. Завзяті, молоді, в розквіті сил. І ніякі умовляння зазвичай не допомагали, бо такі речі зопалу не робляться, все було в кожного вистраждане-вивірене-виміряне-продумане. Не маючи, що відповісти, він лише мляво заперечив, що нині в України багато хто ще гірше живе: - Он моя дружина кандидат наук, старший науковий співробітник в академічному інституті, а отримує менше двохсот гривень. Та й ті нерегулярно! А що вже казати про лікарів, учителів… - Та хіба то є чим гордитися, що кандидат наук за свою працю отримує втричі менше від продавця пересічного приватного магазину? Хіба так має бути? А що стосується лікарів, то ви мені про них краще не кажіть. В мене маму тільки-но прооперували. Нескладна, стандартна операція - видалення жовчного міхура, але хірургу дай п’ятдесят доларів, анестезіологу - двадцять п’ять. І то тільки за роботу! А ще ж треба купити ліки, перев’язувальний матеріал, шприци, постіль… Усе те в півтора рази більше виходить, ніж моя получка! А де ж такі гроші взяти? Красти? Так я не вмію. Та й дрібно, соромно якось. Краще вже тоді з автоматом «нових українців» скубти! Шеремета непримиренність співбесідника почала дратувати. - Ну, добре, лікарі здирствують. Але ж далеко не всі. Та й не всім дають! А вчителі? А інженери? А робітники з підприємств, що не працюють? А шахтарі?.. Держава ж не дійна корова, а бюджет не бездонна бочка... Дробецький глянув на нього із здивуванням: - Пане генерал! Даруйте, але для початку давайте розберемось, хто є хто і що є що. Так, як у всьому світі. Чого це держава має відповідати за зарплатню шахтарям, робітникам, інженерам? Адже в нас майже всі більш-менш нормальні підприємства - акціонерні, тобто недержавні. То й хай виробляють продукцію, продають, отримують гроші - і живуть. Як працюють, така й зарплата. А чого вони походи на Київ влаштовують? Хай грюкають своїми касками під вікнами своїх шахтоуправлінь і в своїх директорів питають, куди ділися зароблені ними гроші і звідки в тих розкішні вілли та авто. За прикладами ходити далеко не треба: візьміть наш «комбайновий», що «лежить» на лопатках, і «Ватру», яка хоча й не сяє, але людям тепло і шматок хліба дає. Держава відповідає за добробут не всіх громадян, а в першу чергу тих, хто їй служить. І непрацездатних, звичайно. Повторюю: спокон віку так було і є в цілому світі. - Що-що? Що ти таке кажеш? – Витяг із піни вуса Георгій. - Що державі на робочого чоловіка наплювати? Кинути його напризволяще? Виходить, мало я тебе, Бодю, по спині лупасив, коли ти шмаркачем-юніором в нашій команді був. А хто мені, по-твоєму, повинен зарплату платити? Директор не платить, держава також не дає. А з чого ж жити? - Як з чого? Працювати! - Так роботи немає, де ти її візьмеш? Завод он скільки років стоїть! - То збирайтеся всі, хто там працює, ви всі власники-акціонери, та виберіть собі тямущого директора і запускайте знову завод. Якщо комбайнів нормальних робити не можете, які комусь би були потрібними, робіть каструлі, пательні, сапи, вила, але щось же робіть! Від того, що ви сидітимете і скиглитимите, дайте гроші на зарплату, нічого не зміниться. Хоча б тому, що ви її, ту зарплату не заробили. І гроші треба або відібрати в тих, хто їх заробив, або взяти в борг в «акул капіталізму», яких наш «гегемон» так не любить. Вихований у дусі «диктатури пролетаріату», Георгій від таких речей ледь не похлинувся. Та й Шеремет над цим не дуже замислювався, де і хто за чию платню відповідає - де держава, де завод, а де колгосп. За радянських часів різниця була більше символічною. Всі знали: немає грошей на зарплату в заводу, колгоспу - дасть держава. Але «получка» неодмінно буде. Яка - то вже інша справа, гарну справді треба було заробити. А будь-яку - без проблем, і так дадуть. Тепер виходить інакше... - І звідки ж ти таких житейських премудростей набрався, пане полковнику? Не в себе ж у дивізії чи в інституті? - Уїдливо підкусив Георгій. - Пожили б ви з моє, Георгію Михайловичу, по робітничих гуртожитках, ще й не до такого б дійшли. Вони ж у мене на очах, трудівники Приморського машинобудівного заводу. Я ж бачу: хто розумний, роботящий і везучий, ті вже давно на приватних підприємствах працюють й у вуса не дмуть, поміняли старі «Жигулі» на «опельки» та «фольксвагени» і на добротні квартири грошики збирають. Менш везучі, але розумні й роботящі, також повлаштовувалися. Та й просто роботящі свою нішу знайшли - на базарах, у магазинах на підхваті, але заробляють. Принаймні, не менше, ніж наш капітан. Хто ж звик вічно від когось чогось чекати, хто ні кебети, ні рук не має, тим, звісно, погано. Щоправда, з голоду ще жоден не сконав, навіть на пляшку гроші десь знаходять. Георгій лише крякнув. - Так то воно так, якщо покрутитись, щось справді знайти можна, не пропадеш. Але ж раніше як було: ідеш на завод - людиною себе почуваєш, що ти комусь потрібен. Щось не сподобалося, на сусідньому заводі з руками-ногами візьмуть. А тепер - ні, сотню разів подумаєш, перш ніж кудись зірватися. Ти ось армію кинув, а з чого жити думаєш? - Та розберуся як-небудь, - відмахнувся Дробецький. - Дайте, я закінчу краще про те, є гроші в держави чи немає. Для Вас, пане генерал, та для мене в неї їх немає. Та для інших таких, як ми, дурнів, що армії кращі роки життя віддали. А для всілякого роду поліцаїв, митників, податківців, орди чиновників, яких за часів незалежності стало в кілька разів більше, держава грошики має. Ще й які!. Помітивши невдоволений жест Шеремета, примирливо підняв долоні: - Вибачте, що стосується дурнів, то я про себе. Хоча то ви в армії все життя прослужили, а я вчасно схаменувся, в мене ще якийсь ресурс залишився. Що ж стосується іншого, то все щира правда. Знаходить держава грошики для тих, хто про темні діла казнокрадів багато знає і добро їхнє крадене сторожить, щоб не відібрали ті ж зголоднілі шахтарі, приміром… В мене он товариш по Афганістану свого часу з армії звільнився і перейшов до системи МВС. Зараз якимось міліцейським полком у вас в Києві командує. Бачились не так давно. Отримує вдвічі більше від мене. А я ж мав оклад заступника командира дивізії, на шабель вищий! Але - армійської дивізії...І квартиру давно шикарну отримав, а я в гуртожитку скнію, соромно людей в гості запросити. Шеремету не подобалися ні тема, ні тон розмови, і він круто змінив курс дискусії, звернувшись до полковника: - Ось ти молодий, дужий, кидаєш армію. А скажи на милість: хто ж Україну боронитиме якщо не такі, як ми, що війну не тільки в кіно бачили? Хто молодь виховуватиме на справжніх бойових традиціях, а не тільки на нинішньому «вмінні виживати в складних економічних умовах»? Богдан спалахнув весь, заговорив збуджено: - Та ви зрозумійте мене, я справжня військова людина. За покликанням. Звідки воно в мене взялося, сам не знаю, бо в родині нікого з військових не було. Хіба що старший батьків брат, якого я ніколи й не бачив – він загинув за двадцять з лишком років до моєї появи на світ. Батько весь час казав - у польській армії в боях з німцями. І лише в 90-у році зізнався, що насправді розстріляний мад’ярами в березні 1939 року. Був членом ОУН, коли закарпатці проголосили незалежність - дезертирував з польського війська і вступив до Закарпатської Січі. З нею й загинув. Мабуть, якийсь генетичний зв’язок був, ген ризику і мені передався. Адже я ще в школі хотів потрапити обов’язково або в десантники, або в морську піхоту. Вчився на “відмінно”, захоплювався спортом, одне слово, готувався. Але у військкоматі розрадили: паняй краще до Києва, там на військових розвідників вчать, то ще ліпше. Звідти хоч у десантуру, хоч у морпіхи, навіть у «спецназ» можуть взяти. Я й послухав мудрих порадників. Чотири роки навчання в Києві після нашої провінції, то, скажу я вам, і вві сні мені не снилося. Опісля в жадані десантники потрапив, причому навіть в Україні - в болградську дивізію. Шеремет ледь стримався від нового вигуку здивування: він сам починав офіцерську службу в «98-й гвардейской воздушно-десантной Краснознаменной ордена Кутузова второй степени Свирской дивизии». - То ви у Веселому Куті служили? А я в Болграді, в розвідроті. Рік взводним, потім ротний на стрибках підламався, і я виконував його обов’язки. Ну а потім - тут Афган. Ви ж знаєте, десантники-офіцери й прапорщики майже всі тоді через нього пройшли. А до нас в дивізію «груз двєсті» не один на той час уже надійшов. Тому посилали туди в першу чергу нежонатих. Довелося й мені з одруженням трохи зачекати. Та й правильно, як виявилось, зробив. Місяців через вісім приїхав у відпустку після поранення, а моя краля вже з іншим лейтенантом крутить. Ну, я їй сказав усе, що про неї думав, та й поїхав назад до своїх хлопців, у свій полк. Хоча міг би, а принципі, туди вже й не повертатися. - Що, таке тяжке поранення було? - Не так щоб тяжке, але «нє для слабонєрвних», як то кажуть. На допитливий погляд Шеремета пояснив: - Обложили й прочісували «зєльонку», пам’ятаєте, під Чарікаром, по правій стороні, звідки «духи» постійно дорогу обстрілювали. Ну, й зіткнувся я з одним ніс у ніс, метрів п’ять нас розділяло. Доки мій напарник у нього чергу впоров, він усе ж встиг мене дістати з «бура». Пробив груди, немов листок, наскрізь. Хвалити Бога, що куля старого зразка, дірку невелику зробила, але ніяких життєво важливих органів не зачепила. То ж зажило, мов на собаці. Шеремет скрушно похитав головою. Бо його «духи» там також якось обстріляли, дивом не вцілили, дві гранати поруч з «БесРДесМом» пролетіли. Якраз під Новий, 1984-й, рік. - А потім, після поранення? - Потім? Потім були гепатит, брюшняк, малярія, Дві «звьоздочки» і один «бронежилет». І капітана достроково. Так... Випало хлопцеві сповна пережити, нічого не обминуло. Добре хоч, нагородами не обділили - два ордени «Красной Звезды» і один «За службу Родине в Вооруженных Силах», - так навіть розвідників не всіх удостоювали. - А як потім у Союзі? - Потім запропонували батальйон у Закавказзі, в кіровабадській дивізії. А мені ті «чурки» в Афгані остобридли. Ви ж знаєте, що мусульмани є мусульмани, то зовсім інший світ. Але що вдієш, поїхав. А там у них заворушення почалися. Спочатку бійки, а потім і різанина між вірменами й азербайджанцями. А ми проміж них. Вони ж що ті, що інші, нас, слов’ян, не дуже люблять. А тут ще грузини заворушились, незалежності домагаються. Словом, куди не глянь, усюди мітинги та демонстрації. І всюди нас, десантників, як за царських часів донських козаків, на придушення кидають. Але в тих хоч шаблі були, а нас з голими руками проти натовпу, озброєного чим попало - саморобними піками, сталевим пруттям, ножами. Нас сотня, а їх тисячі. А зброю не дають. Бодай щоб налякати та розігнати, якщо вже від нас того вимагають. Бридко, не хочеться, але ж наказ виконувати мусиш. Ті, кому те положено робити - міліція, внутрішні війська, - розбіглися, мо в щурі, незнамо куди й ділися, мов і не було. А кавказці - вони ж народ гарячий, міри не знають. Ми терпляче стоїмо стіною мовчки, а вони нахабніють, у нас поранені з’явилися. Довелося до саперних лопаток вдатися, наш солдат винахідливий. Та ви чули про те. Гидко згадувати, як нас тоді підставили партійні бонзи з Кремля, хто накази віддавав придушити за будь-яку ціну, а як тільки кров пролилася, одразу від нас відхрестилися. Нібито нам, військовим, дуже кортіло людською кров’ю їхню владу цементувати. Я думав, що збожеволію від тодішнього паплюження армії. Слава Богу, до Москви в Академію Фрунзе вдалося вирватися на навчання. Шеремет слухав Дробецького і ніби сам проходив дорогами минувщини, переживав чорні, як їм тоді здавалося, для армії часи. Ех, не знали вони, що все ще попереду, що це лише початок трагедії Великої армії, якій вони віддали частку своєї душі. І добре, мабуть, що не знали... - Роки навчання в Академії – то найкраще в моєму житті. Ні тобі «горно-пустинной местності с жаркім кліматом і огранічєнними боєвимі действіямі», ні тобі мусульманів, ні дорогоцінного особового складу. Сам за себе відповідаєш і квит. Дядя ходить до школи… Навіть одружився нарешті. На Арбаті підхопив москвичку… - І як же вмудрився її на Україну заманити? - О, то ціла історія. Драма у двох частинах, з прологом і епілогом. Перша проблема виникла, коли Україна проголосила незалежність. Те, що Кавказ, Середня Азія, Прибалтика відколяться, в мене сумнівів тоді вже не викликало. Наші десантники у всіх тих регіонах «пожежу» намагалися гасити, то багато чого розповідали. Але щоб ненька-Україна - то було несподіванкою. Для мене особисто. Не думав, не гадав, що її так просто випустять із лабет. Але коли в Києві свого міністра оборони призначили, зрозумів: це – не іграшки. А в мене наступного року випуск...Треба б з дружиною серйозну мову вести про майбутнє, але як? Вона в мене кондова росіянка, до того москвичка. Ну а ви ж московський гонор знаєте, що тут казати... Та й рік лише як побралися, щойно дитина народилася. У неї зв’язки там якісь по далеких родичах, планували по закінченні академії десь поблизу Москви «приземлитись». І раптом - на тобі... Дробецький замовк, ніби заново все переживав. Шеремет розумів його добре, бо також мав дружину-росіянку, тільки з Петербурга, а її родина жила в тому чудовому місті ціле століття і життя за його межами просто не уявляла. Тим більше, що була істориком Росії за фахом, захистила дисертацію, ледь не п’ятнадцять років пропрацювала науковцем у Музеї історії міста. Так що всі сімейні перипетії були йому добре знайомі... - І як же ти її переконав? - Та півроку уламував, книжки про Україну давав читати, «партполітроботу» проводив. На останні зимові канікули до Теренграду звозив, аби побачила, що «бандерівці» не такі вже й страшні, «москалів» живцем не їдять. Принаймні без хліба і без солі. Всі розсміялися. Тепер було весело. А тоді... - Я старший від тебе, мені вже було сорок п’ять, здоров’я вже не те. Тому як останній аргумент сказав своїй просто: якщо побачу офіцера в українському однострої, а на мені буде інакша уніформа, моє серце не витримає і будеш мене тут хоронити. У вашій землі вже багато нашого брата тліє... - Пане генерал, напрошується тост. Дозвольте? За наших дружин! За кращих представниць «вєлікого русского народа»! Стоячи й до дна! По-офіцерськи! З просвітлінням на душі й на обличчях, лікоть на відліт, рука горизонтально, проковтнули по чарці холодної духм’яної рідини. - З дружиною все зрозуміло. А з Академії як тебе в Україну розподілили? Проблем не було? - Якби ж то! Але то друга частина моєї тогочасної драми… Обличчя Богдана посуворішало, навіть посіріло. - Ви ж пам’ятаєте, яка тоді ситуація склалася. В Москві - безугавний лемент про спільну, єдину і неподільну армію. А Україна війська на своїй території до присяги приводить. Росія до своєї нібито хоче приводити. І на нас, «хохлів», в Академії почали скоса позирати, на вірність перевіряти. А вірність чому, питається? Тому, чого нема? Чи Росії? А інформації ж з України ніякої, що та як воно тут коїться. Ми, офіцери-українці, почали кучкуватися між собою, обговорювати, що ж і як робити. Ті, я маю на увазі, хто вирішив до України повертатися. Бо були й такі, хто одразу почав бити себе в груди, мовляв «я - русскій офіцер». Ну, та не про них мова. Ми до Києва, до міністра оборони пишемо, а звідти - ні гу-гу. Чи то листи не доходять, чи то до нас нікому діла немає. А що найбільше військову людину з толку збиває і дратує? Все правильно, відсутність інформації. Просто кошмар якийсь... Шеремет з розумінням посміхнувся. Такий «кошмар» він пережив одним з перших у колишній радянській армії. Його рапорт з проханням перевести для подальшого проходження служби з Петербурга в Україну був переданим до приймальної Верховної Ради рівно через три тижні після проголошення незалежності. Атестаційну комісію на зарахування до новоствореного центрального апарату Міноборони пройшов також одним із перших наприкінці листопада, ще коли міністерство було на Банківській. А відпустили його з Росії тільки в березні 1992-го, тобто через п’ять місяців. Та й то лише після втручання високих посадових осіб з України. То була справжня напівдетективна історія. Тим, хто став на цей шлях пізніше, як Богдан, вже було дещо легше, хоча також не без проблем. - І чим в тебе закінчилося тоді в академії? - Все нормально. Приїхав із Києва на розподіл головний кадровик генерал Ігнатенко, і всіх бажаючих відправили в розпорядження міністра оборони України. Ну, а тут уже без діла не залишили. Так що прорвалися. - А далі ж як? - Далі? Спочатку нібито нічого, а потім...Та облишмо про це, то вже все в минулому. Розкажіть краще, як у вас? Я про військову освіту в загальних рисах уяву маю, знаю, ви нібито міцно «стоїте». Я щиро радий. - Спасибі. Слава Богу, тримаємося, намагаємося щось робити. Хоча проблем вистачає. І одна з головних, між іншим, - це із-зі таких, як ти. Армію кидають напризволяще, замість того, щоб служити, маючи і хорошу освіту, і проходження служби, і бойовий досвід, і сили. А я змушений замість вас, тямковитих, брати неуків, нездар та молодняк недосвідчений. Неньці-Україні треба служити на ділі, а не на словах. А ви все за жирним шматком ганяєтеся. Вибач, що різкувато, зате по правді. Для Шеремета, як і для інших військових керівників це була справді проблема, оскільки армію залишали далеко не гірші. І вже давно, фактично з початку дев’яностих. Непотрібні навпаки вчіплювалися зубами, намагаючись компенсувати свою нездатність підлабузництвом, окозамилюванням, бездумною покірливістю. А якщо вже нічого не допомагало, тоді, користуючись з браку кваліфікованих кадрів, переповзали з місця на місце, але з армії не йшли. Дробецький потемнів обличчям: - По правді, кажете? А те, що мене, полковника, як поставили в дев’яносто третьому році ледь не на межу бідності та так на ній і тримають вже сім років, і кінця-краю не видно, - це по правді? А молодші офіцери тоді де? За нею? То - також по правді? А що я за двадцять два календарних роки служби не маю даху над головою, теж по правді? А те, що офіцерам позрізали навіть їхні жалюгідні пільги, менші, ніж у будь-якій країні світу? А те, що наш офіцер виглядає обідранцем у порівнянні зі всілякою цивільною позументною потолоччю? Я терпів, довго терпів. Але коли армії нинішньої зими визначили бюджет ще менший за минулорічний, зрозумів: сподіватися нема на що, нікому в цій країні та армія не потрібна, а тим більше ми, офіцери. На жаль. В козацькій країні! Колишній… Бо нині тут військові – як ті жебраки з простягнутою рукою. А жебраки – вони ні в кого, ніде й ніколи поваги не викликали… Шеремет невдоволено поморщився: - Стривай, Богдане, ми ж вже про це вели мову. Знову за рибу гроші... Ну, немає в державі грошей! Не-ма-є! І те, що «поліцаям», як ти кажеш, платять трохи більше, а нам трохи менше, від того суть справи не міняється. Все одно і їм, і нам здається недостатньо, невідповідно затраченій праці. Але де взяти, коли економіка в кризі? «По одьожкє протягівай ножкі», як кажуть росіяни. - От-от, росіяни. А в них що, немає кризи? Тільки чому в них офіцер отримує вдвічі більше в порівнянні з нашим? Чому вони з кризи вже виходять, а ми все топчемося на місці, все тільки збираємося? Я так розумію: ми, військові, відповідаємо за оборону держави від зовнішнього ворога. Всілякі там міліції-поліції відповідають, щоб всередині країни порядок був, людям ніхто жити не заважав. І так кожний, хто є на державній службі, відповідає за своє. Але хтось же відповідає і за те, щоб у держави були кошти на нормальне виконання нею своїх функцій. Хтось же повинен організовувати господарську діяльність і відповісти по закону, якщо оте господарство під його «мудрою» управою лише хиріє. А в нашому господарсько-фінансово-економічному «блоці» роками одні й ті ж «кадри» «рулюють». Ситуація катастрофічно погіршується, а вони нібито і ні при чому, ще й погейкують на тих, хто чесно робить свою справу. Чи не нагадує це відому баєчку, коли битий не битого везе? Ви ж знаєте: в армії, якщо дивізія не виконує бойове завдання, топчеться на місці, а тим паче відступає, одразу знаходять винних і в кращому випадку знімають. Причому негайно. А то і...То чому ж ті всі «керманичі» зі своїми недолугими «командами» роками сидять на високих державних постах, все експериментують, а народ і держава бідують? Адже їхній святий обов’язок - організувати господарче життя таким чином, щоб держава була багатою. Може, настала пора спитати, хто винен, що економіка вже десятиліття в занепаді, куди поділися мільярдні кредити, і звідки мільйонні рахунки в чиновних осіб у зарубіжних банках? Шеремет засовався на стільці: що це, провокація? Тільки Богданові вона ні до чого. Крик душі? Схоже, що так. Над силу посміхнувся: - І хто ж, по-твоєму, повинен з них спитати? - Ті, кому положено. - Так «ті, кому положено», як ти кажеш, не сліпі. Ти не замислювався, чому вони досі не спитали? - Тоді спитаємо ми. І з тих, і з інших! - Хто це - «ми»? - Офіцери! Армія! Шеремет втомлено стулив повіки. Легкий приємний хміль від доброго пива геть вивітрився. - Ти думаєш, що ти кажеш, хлопче? Є мудра приказка: не кажи, що думаєш, а думай, що кажеш. Отож думай, думай. В цісарській Австро-Угорщині Йозефа Швейка, як пам’ятаєш, у пивниці «Біля чаші» за меншу провину ледь за грати не посадили. В СРСР у тридцять сьомому ешелонами тільки за думки розстрілювали, а в пізніші часи до ГУЛАГу відправляли, щоб охололи на морозному північному повітрі. Що, забув? - Те давно минулося, зараз у нас яка не яка, а демократія. Шеремет був ошелешений: Господи, що ми за народ такий, «совки»? Ну хіба треба пояснювати, що демократія і вседозволеність - абсолютно різні речі? Коротко одрубав: - Затям раз і назавжди: демократія не означає «беспредела». І це добре пам’ятають ті, кому це «положено». От вони з тебе в разі чого спитати не забудуть. - А я не боюся. Ляканий уже! Шеремет удав, ніби не почув, і продовжував так само спокійно. - У твоїх міркуваннях є принаймні три засадних помилки, які всю твою «струнку» конструкцію зводять нанівець. Дробецький насторожено глянув спідлоба: - Цікаво, які ж то помилки? - Ну, перша та, що існує таке поняття, як цивільний контроль над збройними силами, примат цивільної влади над військовими. Часи генерал-губернаторів давно канули у вічність, як і часи військових диктаторів. Назви хоч одного в Європі… Років двадцять тому в Португалії капітани революцію вчинили і диктатора скинули, а владу передали врешті цивільним. Та в Іспанії років десять тому якийсь божевільний підполковник спробував у нового «каудильо» побавитися. І все! Тиша! По-друге: взяли, приміром, владу, а далі що? Що з нею робити, якщо весь світ проти? Словечка такі «остракізм», «обструкція», «ізоляція» чув? Для цілого світу посміховиськом станемо. Стосовно «ми - армія, ми - офіцери»…То ви, шановний, книжок начиталися та фільмів вдома, лежачи на дивані, надивилися. Де ви в нас офіцерів, спроможних на таке, бачили? Згадайте всю свою службу, згадайте всіх своїх товаришів в Афганістані, в Закавказзі, в Москві, в Болграді, хто з них відважиться на збройний заколот? Та їм навіть сп’яну таке на думку не спаде, не кажучи вже в здоровому глузді. Ну, згадайте! Дробецький довго сопів, врешті глухо буркнув: - Справді, небагато. Але є. - Ет, то все дурниці, - Шеремет зневажливо махнув рукою. - Хочете, я вам поясню чому? Хоча йому зовсім не кортіло далі влазити в цю тріпотню. Тим більше тут, у барі. Хоча й порожньому. Але залишити просто так поле бою він не міг. - Тому є три причини і всі вкорінені в нашій історії. Тут Західна і Східна Україна єдині. Перша - недостатній рейтинг у шкалі цінностей пересічного українця таких понять, як особиста честь, гідність. Друга - генетичні наслідки відвічного етноциду проти українського народу. Є і третя - це традиції виховання офіцерського складу. Ну, й відповідні до цього всього наша і національна, і професійна ментальність. Дробецький нервово засовався на стільці, передбачаючи складність для себе такої дискусії. - Та не борсайся і не нервуй. Спочатку послухай, що скажу. Почну з традицій виховання нашого доблесного воїнства. Що в російській, що в австро-угорській, що в радянській арміях. Що тепер в нашій українській. Нагадай-но мені, коли російська армія востаннє спробувала втрутитися в державні справи як осібна політична сила? Не пам’ятаєш? Нагадаю: в 1825-му році. Декабристи. І все! Після того - мертва тиша. Вже за малим двісті років. Як загнуздав тоді армію «Ніколай Палкін», як заклав традицію, що головна чеснота офіцера - то бездумна покірність і відданість державній владі, так і досі вона тримається, ота традиція. І скоріше армія Радянська рухнула, а традиції «не рассуждать» передалися її уламкам і збереглися. Мій дід воював під гаслом «За вєру, царя і отєчєство!», батько «За Родіну! За Сталіна!», я «За Україну, за її волю!» Що спільне у всіх трьох гасел? Правильно, присутня ознака Держави - «Отєчєство», «Родіна», «Україна». Те, що сучасною мовою іменується цивільним контролем над збройними силами, то засадний принцип нашого військового будівництва і військового виховання з давніх давен. Так воно й має бути, бо армія - вельми важливий орган в єстві держави. Але це не її мозок, а її м’язи. Які повинні слухатись мозку. Коло замикається. Інша справа, що мозок повинен дбати про м’язи...На що вже могутні були такі вожді армії, як Троцький, Жуков, а поскидали їх з високих постів, мов пішаків, тільки запідозрили схильність грати власну політичну роль. Армія й не пискнула. Навіть тоді, коли сорок тисяч її офіцерів і генералів розстріляли або кинули до концтаборів. Бо кожний наш офіцер був і є закодований на «табу». І яке це «табу», ти знаєш. Нам з тобою поталанило дві присяги складати і в двох арміях служити, але принцип один - вірність і відданість державі та її керівництву. І так у всьому світі. Дробецький зухвало блиснув очима. - А якщо хто зумів розкодуватися, тоді як? - Питання риторичне, ти ж сам на нього відповів - своїм звільненням. Ти вже не «армія», ти цивільна людина. Приватна особа. І ототожнення себе з армією то твоя третя засадна помилка. Так що викинь із голови свої дурні думки, чоловіче! І розкажи, краще, чим займатися збираєшся, з чого сім’ю годуватимеш, де житимеш... За столом запала гниуча тиша. Відступати ніхто не збирався. Кожний вважав себе правим. Мовчання порушив Дробецький: - Добре. Хай буде по-вашому, Володимире Васильовичу. Припустимо, в державі справді немає для армії грошей. Нехай. Але чому її так принизили, в тій державі, яку вона має боронити. За що? Тепер насторожився Шеремет: - Що ти маєш на увазі? - Як що? Елементарне ставлення до військових у суспільстві. Адже по-людськи ставитися то ніяких грошей не вимагає, потребує лише доброї волі. Адже наш офіцер - людина, яка має лише обов’язки. Перед всіма - перед своїми підлеглими, перед начальством, перед цивільним населенням, перед дільничим міліціонером… І у всіх - лише претензії, жодного доброго слова. А у нього немає права навіть достойно відповісти, бо одразу звинуватять у грубості. Мундир офіцера нині в суспільстві не предмет гордості, а символ безправ’я і негативний подразник. Поняття «честь мундира» зникло, його зміст, правовий статус військової уніформи і людини в ній, а сам мундир залишився. І викликає в цивільних лише роздратування. То чого ж вони варті тоді, оті наші зірки? Я проводив такі експерименти неодноразово: звертався до людей з якимсь питанням в уніформі і в цивільному. І на власному досвіді пересвідчився, що в цивільному будь-які питання вирішити легше. Довкола людини у військовому однострої, якщо це не убогий зачиганий солдат, одразу створюється якась недоброзичлива атмосфера, негативна аура. Тому наші офіцери вважають за краще ходити в цивільному, а взимку в «змішаній» формі одягу. - Не туди гнеш... Не треба згущувати фарби, ловити сторчаки на рівному місці. - То ви давно не ходили вулицями в уніформі та в громадському транспорті не їздили, всюди службовою машиною. А то самі відчули б та й побачили б, як «панів» старших офіцерів з тролейбуса викидають за те, що за проїзд не сплачують. А вони просто не в змозі по дві гривні щодня на транспорт витрачати. Добре в мене «афганське посвідчення», а дружина тільки за проїзд на роботу віддає третину зарплати… Тому сіли з нею якось увечорі та й підбили бабки, що маємо і на що сподіватися. Що в мене перспектив на збільшення платні немає, що в неї. Прикинув різницю між получкою і можливою пенсією - сто гривень. То що ж я, виходить, місяць карячусь на службі за п’ятнадцять доларів? Це ж себе треба не поважати. Невже якихось двісті-триста гривень не зароблю? Та без напруги! А якщо піднатужитися, то й більше. І голова ні за що не болітиме, як на службі з раннього ранку до пізнього вечора. Он у мене старший прапорщик звільнився, на офіцерській посаді був. Однак як тільки пенсію здобув - одразу ж на вихід. Зараз продавцем у зброярному магазині, сто п’ятдесят баксів на місяць. А я за свої сто, точніше за п’ятнадцять «уродуюсь». То хіба ж я дурніший за того прапорщика, якого в люди вивів, навчив всьому, що він вміє, бо був же – дєрьовня-дєрьовнєй. А зараз, окрім «Мальборо-лайт», він іншого не палить, береже здоров’я, а в мене, окрім як на смердючу «Ватру», більше не вистачає. Спересердя тицьнув сигарету в попільничку, продовжив по короткій паузі: - То за що ж триматися? Сподівався було на квартиру, але бачу: доки сонце зійде, роса очі виїсть. Перспектив - також практично ніяких, журавель в небі. Хоч і учасник бойових дій. А тут брат помер, потім батько, мати одна лишилася. А в неї котедж на п’ять кімнат, що батько з братом збудували якраз перед розвалом Союзу, жили з себе тягли, збиралися разом віку доживати... «Приїжджай, - каже, - сину, нема чого тобі в тій армії більше робити, поживи хоч трохи по-людськи. Та й мені на старість відрада якась буде, онуків бодай побавлю». Тож подумали ми з дружиною - подумали, та й вирішили... Георгій слухав, відвісивши щелепу, а затим розчаровано: - Ну, й діла… А мені здавалося, що у військових житуха нормальна, а виходить, ви такі самі жебраки, як і ми. Ні, офіційно, під розпис нам, звичайно, платять менше, але хто зараз тільки на офіційне живе? Всі десь підшаманюють за готівку «зелененькими». А так, як ти кажеш - та то ж не життя... - Пробував і я «підшаманювати», але скільки ти «нашаманиш», якщо на службі мусиш бути щонайбільше о восьмій ранку, а звільняєшся не раніше дев’ятнадцятої? Та ще в суботу мінімум до п’ятнадцятої зайнятий. А тут ще чергування, позапланові виклики. Ну порозвантажуєш іноді «каміони» з контрабандними напоями та цигарками на оптовій базі - так скільки того заробітку? Була, щоправда, «хлебная работенка» охоронцем у нічному клубі, шикарному, для «нових українців». Фактично бордель, тільки й того, що без червоного ліхтаря. Думаю, тут мене ніхто не пізнає, сюди мої знайомі не ходять, не по грошах. Аж раптом якось заходить у цивільному полковник, я його в штабі тилу бачив. Потім другий - зі штабу озброєння. Потім з облвійськкомату якийсь. Доки я роздумував, чи «робити ноги», чи вдасться замаскуватись, ситуація вирішилася сама по собі. Підходить до мене один з відвідувачів, весь із себе, немов індик, розодягнутий в усе фірмове, в руці сигара дорога, на пальці перстень з діамантом на дідько його знає скільки каратів сяйвом виграє. Словом, новий господар життя. Стає навпроти і струмінь диму мені прямо в обличчя: «Ну что, узнаешь меня, подполковник? Или ты уже полковник?» І похитується з каблука на носок, туди-сюди. Чого ж не пізнати? Я його одразу запримітив, як тільки зайшов, та зникнути, на жаль, не встиг. Прапорщиком у мене в бригаді служив, начальником продскладу. Злодюга й пройдисвіт - клейма нема де ставити. Але крав настільки примітивно, що навіть я, не схильний до копирсання в тих тилових справах, і то одразу розкусив. І вигнав їх усіх трьох - і начпрода, і начїдальні, і цього. Але мовчу, ніби той не до мене. А він мені: «Чего молчишь, командир? Не ожидал, что так встретимся? Земля - она, брат, круглая. А жизнь каждому по заслугам воздает. По уму и по способностям, так сказать. Так что спасибо, комбриг, что ты меня тогда из этой вонючей армии выгнал, в большую жизнь вытолкнул. А то я так бы и гнил в твоей паршивой бригаде да таскал из нее по мелочевке. А так я, благодаря тебе, гы-гы, человеком стал, как видишь». «Извините, - кажу йому, - вы меня с кем-то путаете. Не имел чести быть знакомым. Приятного времяпрепровождения». Цей сучий син навіть сперечатись не став: «Да брось ты. Твою офицерскую прическу за версту видать. Да и шрам на роже у тебя приметный. Но дело не в этом. Я-то человеком стал, а ты кто? Так-то, брат-десантник. Ий-я-Ик! Десантников ув-в-ажаю! И церковь - тоже! Вишь, крест? Сам владыка освятил. И орден даже дал. Правда, церковный. Но мне и от Президента обещали. Есть нужные люди. Вот так-то служить надо, комбриг! Сколько тебе нужно? Сотню хватит?» Дістає з кишені гаман із мою долоню завтовшки, витягає з пачки «зелених» купюру і до нагрудної кишені пробує мені засунути. Мене всього ніби окропом ошпарили. «Это уже лишнее - ціжу крізь зуби. - Вы ошиблись. Не положено!». І руку його відводжу. А він: «Ничего, бери-бери, у меня еще много». Тоді я зопалу, сам не усвідомлюючи, так стиснув йому ту руку, що в нього аж очі на лоба полізли. Вмить протверезів: «Ничего ты, командир, не понял в этой жизни. Жалко мне тебя…». І пошвендяв, заточуючись, до гральної зали крадені гроші просаджувати. А в мене все кипить всередині. Дочекався, доки він «культурно отдыхать» закінчить. На моє щастя, він був зі своєю лахудрою, яка мене не знала, сів у таксі й поїхав. Я за ними на своєму «опельочку» старенькому, друг в Групі військ у Німеччині служив, за безцінь віддав. Вийшли, видно, біля її дому, бо дуже вже непрезентабельний квартал - «хрущоби», темрява… Якраз те, що мені треба. Почекав, доки таксі від’їхало, підходжу. Вона одразу відчула недобре. «Беги, - сичу, - трах-та-ра-рах! И тихо мне, ни звука! Пискнешь или позвонишь - со дна моря достану». Шльондра здригнулася, голос тремтить: «Я все поняла… Я все поняла… Молчу...» І ходу. Він також второпав, що до чого, руку під пахву запускає, за пістолетом, мабуть. Ну, це мені руки розв’язало, совість очистило. Я ніколи нікого так не бив. Хіба що «старлея» - полкового «комсомольця» в Афганістані, який пішов зі мною на розвідвихід, щоб були підстави його до «Красной звезды» представити. Ну, і в замиреному кишлаку під час звичайнісінького огляду зпереляку «ефку» у вікно будинку кинув. Щось там йому привиділося-почудилося. А там жіноча половина була. Ви ж розумієте, що там від тих жінок і дітей залишилося - всіх по стінах порозмазувало. Ми доки вибралися з того кишлака, двох убитими втратили і троє поранення отримали. Це за кілька хвилин, на рівному місці, з одного взводу. При чому троє - «дємбеля», останній їхній розвідвихід, на прощання. Порощались... Ну, я й відвів душу. Що тоді, що тепер… Георгій неспокійно засовався: - Дайте мені сигарету. Я взагалі-то кинув, але зараз щось закортіло. Випустивши пасмо диму, збентежено буркнув: - «Да... С вами не соскучишься, товарищи военные...». З вашими замашками вжитися в ринкову економіку складно... Дробецький, все ще перебуваючи в споминах і чи то заганяючи останнього цвяха в домовину свого минулого, чи то відтворяючи на майбутнє скриню Пандори, жорстко завершив: - Я того вечора збагнув для себе ще одну принципово важливу річ - що таке класова зненависть. До того я не міг усвідомити, як то так: однією мовою розмовляємо, однієї землі діти, а як доведеться до діла - за ножі і до горлянки. А тут зрозумів… Почувши стереотипну фразу «класова зненависть», Шеремет аж здригнувся. Йому здавалося, що формули «классовая ненависть», «классовые враги» залишилися в далекому минулому. В пору його юності вживали вже делікатнішу ідіому - «классовые противоречия». А останні десять років взагалі не чіпали цю тему, хіба що окрім нечисленної специфічної частини суспільства, яка застигла в своєму світосприйманні на часах «великой борьбы за коммунизма». - А ти думаєш, що говориш, Богдане, коли оживлюєш свою класову зненависть? Ти читав, скільки мільйонів життів коштувала Україні спочатку громадянська війна, потім колективізація, голодомор, ще потім тотальні репресії, Друга світова війна, потім знову громадянська, тут в Західній? Загальну суму навіть запеклі антикомуністи не афішують - надто фантастичною для одного народу ця цифра виглядає. А ти знову оте сатанинське відчуття прагнеш пробудити... - Даруйте, не я тому виною, Володимире Васильовичу. То в мене пробуджують оту трикляту класову зненависть, деякі «нові українці» своєю ненаситністю, ненажерливістю, вовкулазцтвом, своїм небажанням поділитися крихтою з ближнім своїм, щоб не доводити його до гріха. І то не я повинен думати, що кажу - то вони повинні думати, що роблять. То вони повинні пам’ятати, чим заплатили в сімнадцятому мільйони старого панівного класу Російської імперії й «новые хозяева жизни» капітістичної Росії. Яка на всіх парах тоді якраз перла в «новую жизнь, в цивилизованный мир». І якщо сто років по тому так само змусять платити нинішніх «нових українців» і «новых русских», особисто я в претензії не буду. Що посієш – те й пожнеш… Холодна розсудливість і жорсткість міркувань Дробецького збивала з пантелику. Неокомуніст? - Невже ти будеш із тими, хто змушуватиме кров’ю платити отих «нових українців»? - Та ні в якому разі! Просто я констатую факти, висловлюю своє бачення проблеми. Проте це зовсім не означає, що я за екстремістський шлях її вирішення. Якщо по щирості, то я ж буду разом з «новими». Тому особисто я за соціальний мир. Але я не можу забувати висловлювання Ніцше, що загрозу для суспільства складають найбільш багаті і найбільш бідні. І якщо в країні стрімко зростає кількість надзвичайно багатих і водночас катастрофічно зростає кількість бідних, то чого я, питається, повинен побоюватися? Мені і моїм дітям жити тут, іншого місця на землі, якоїсь там «історичної батьківщини» для мене немає. Тому я хотів би жити спокійно. А для цього дехто повинен чітко пам’ятати просте вульгарне прислів’я - «жадность фраера сгубила». Для початку. Шеремет був вражений глибиною міркувань цього пересічного з вигляду офіцера. Але що він там казав про своє місце в новому житті? - Чекай, Богдане, я не зовсім зрозумів - ти що, в «нові українці» зібрався? - Та не так щоб зовсім, але близько. В приймаки, так би мовити. Георгій знизав плечима: - Я щось про таке не чув, як можна бути напіввагітним? По-моєму в нинішньому світі все окреслене дуже чітко: або я господар, ти - батрак, або ти – господар, я - батрак. Третього не буває. - Не сумнівайтеся, Георгію Михайловичу, буває. Не часто, але буває. В мене якраз той випадок, - Богдан загадково посміхнувся. - Справа в тому, що мій двоюрідний брат має власну фірму, тут, в Теренграді. Експорт-імпорт переважно продуктів харчування і товарів широкого вжитку. Зі своїм автогосподарством, складами, магазинами. Ви бачили в місті його магазини і вантажівки його фірми. Він стрімко набирає обертів і йому в фірмі потрібен свій чоловік, якому б міг довіряти. Щоб наглядав за порядком, за тим, як виконуються його вказівки. І щоб працював на совість, тандемом, а не думав, як би більше вкрасти для себе, щоб відкрити своє діло. - І він запропонував тобі стати напарником? - Так, точно! Георгій здивовано вирячив очі. - Ти ж усе життя в армії, нічого не розумієш у цивільному житті, а тим більше в бізнесі. Тут тобі не військові, ними не покомандуєш... - Абсолютно вірно з точністю до навпаки. Брат так і сказав: «Мені тут непотрібні ні профспілки, ні якісь там права робітників, ні інше чортовиння. Я плачу, і кожний повинен відробити свою платню. Дисципліна повинна бути залізною, як в армії. Для цього тебе й ставлю». Я відповів: «Йес, сер!», - і все. Які можуть бути питання? Як казав мій улюблений письменник граф Антуан де Сент- Екзюпері «Правила, встановлені зверху, є результатом вивчення людей. Для решти існує лише виконання правил». І я змушу будь-кого виконувати встановлені правила. Тим більше, якщо мені за це пристойно заплатять. Георгій не втримався: - І скільки ж, якщо не секрет? - Як для вас, не секрет: для початку п’ятсот, після тримісячного випробування - сімсот. - Гривень? Невпопад спитав Шеремет, на язиці зрозумівши свою помилку. На дружне «їржання» здивовано озирнувся навіть офіціант. - Ні, Володю, ти будь в армії стільки, скільки зможеш. Бо тебе вже не виправити. От Бодьо - з нього «новий українець»-менеджер вийде. Не дай Боже, щоправда, під його «менеджмент» потрапити, - зазубоскалив Георгій. Богдан усміхнувся спочатку зніяковіло, затим веселіше, а під кінець розреготався разом із Георгієм. А Шеремет сидів із тихим смутком на душі. Він почувався як старий комендант старої фортеці, яка стала непотрібною жителям міста. Його солдати хто загинув у бою, хто повмирав від ран, хто втратив боєздатність, хто пішов шукати кращої долі. Залишилися одиниці найвідданіших своєму солдатському обов’язку, з якими він намагається підтримувати боєздатність фортеці. А місцевим жителям вона ні до чого, вони веселяться і п’ють із сусідами, не усвідомлюючи, що іскра ворожнечі спалахує набагато швидше, ніж муруються стіни і муштрується військо. А приводів, зачіпок для того, щоб спалахнула та поглинаюча мир і спокій іскра - їх ой як багато, досить тільки вітру ворухнути попіл історії. Бо хоч тонкий шар того попелу, хоч товстий, все рівно він нестійкий перед злим вітром. А під тим попелом історії - жар пам’яті. Кривавий жар боротьби за цю землю, за віру, за волю, за право бути народом… І хтось же мусить стояти на сторожі. Хоч і в неувазі, і в неповазі, і в нужді, але мусить. Бо як казав великий гетьман, наша воля на кінчику нашої шаблі. А вони якраз і є тією самою шаблею в руках держави… Звівся, даючи присутнім зрозуміти, що зустріч закінчилася: - Ну що ж, Богдане! Удачі тобі в новому житті! Щоб збулося те, що ти задумав і щоб усе було гаразд. Але про армію не забувай: все одно то були кращі роки твого життя, бодай і не дуже ситі. Бувай! Дробецький застиг як по команді: «На прапор! Струнко!» Коли тіло мимо твоєї волі напружується, мов тятива, очі вологішають, а горло стискається від гордості, що ти є часткою того великого й могутнього організму, що зветься Армією. Очевидно, він заново переживав свій «останній парад». - Пане генерал! Дозвольте? За Армію! За офіцерів! Слава Збройним Силам України! - Слава! Слава! Слава! Поставивши чарку, ніби не своїм голосом, додав: - І запам’ятайте: я не у відставці, я в запасі. І як тільки що - я завжди... Шеремет із сумною посмішкою згідно кивнув головою. Прощальні рукостискання. На душі легкий смуток: так, як нібито тільки зустрів близьку людину й одразу втратив. Ті, хто йшов із козаків у гречкосії, назад за Пороги, на Січ уже не поверталися… Кольори одного життя …Книгарня «Каменяр». Свого часу Шеремет був постійним її відвідувачем, коли зрідка приїжджав у відпустку, і щиро заздрив багатству українських книжкових прилавків. Чого і кого тут тільки не було! Найдефіцитніші автори зі всього світу - беру досхочу. Шкода, що все - лише українською мовою. А він же тоді служив у Ленінграді, гору взяло російське культурно-мовне середовище, асиміляція-інтернаціоналізація провадилася повним ходом, отож купувати для власної бібліотеки Шекспіра чи Хемінгуея українською ніякого сенсу не було. Потім цей повноводий потік україномовної літератури почав усихати, аж доки не перетворився на хирлявий, непримітний струмок. Цікаво, а як зараз? Шеремет штовхнув двері, зайшов до книгарні. Струмок практично зовсім висох. Абсолютне панування російськомовної літератури. Українською виключно книжки з вітчизняної історії, культури, етнографії та класиків літератури. І все. Доступу до світової духовної спадщини через українську мову практично немає. Через десять років незалежності і законодавчого надання українській мові статусу державної ситуація незрівнянно гірша, ніж за брежнівської стагнації радянських часів. Всі про це знають, всі про це говорять на всіх перехрестях, «піднімають питання», організовують різні комісії, - а справа ані руш. Не маєте свого розуму, своєї потенції, бодай позичте в розумніших, скажімо у французів, які успішно протидіють англомовній експансії і давно відпрацювали чітку систему противаг. Або в тих же прибалтів, братів по колишньому СРСР. Володимир пригадав свою давню, ще двадцять років тому, дискусію з одним «советским интеллигентом»-литовцем стосовно національного, в тому числі мовного питання. Познайомилися випадково. Обидва були у відрядженні в Каунасі, один з Ленінграда, інший – з Вільнюса. Приводом до дискусії на тему, вельми делікатну як для умов панування принципу соціалістичного інтернаціоналізму, послугувало те, що через погане знання російської мови литовські юнаки не могли поступати до військових навчальних закладів. Тобто - теоретично вони таке право мали, але шансів на успішний вступ практично не було ніяких. На це йому поскаржився один місцевий хлопець, якому ця проблема стала на перешкоді, незважаючи на прізвище Андрєєвас, явно похідне від російського «Андрєєв». Шеремет знав про ці труднощі як із власного досвіду, так і з практичної служби. Офіцерський корпус радянської армії відсотків на дев’яносто складався із слов’ян, яких загалом в Союзі було всього лише біля половини. Так що проблема дійсно існувала. Однак, будучи сам двомовним, він вважав, що вся справа лише в старанності. Було б бажання... Старший од нього років на двадцять професор, знаний у світі архітектор, лауреат високої Державної премії СРСР, дуже тактовно пояснював йому, наскільки це складно для неслов’янських народів. Що в національній школі рідко який учень спроможний бездоганно оволодіти чужою мовою. Тому потрібні якісь послаблення на вступних іспитах. Шеремет погодився щодо необхідності послаблень, особливо в загально-державного значення навчальні заклади, але водночас висловив сумнів щодо необхідності навчання в школі національною мовою. Якщо вже так складно її поєднати з загальнодержавною російською. Немолодий вже, його нинішнього віку професор з сумом глянув на нього: - Молодой человек! Вы поймите - мы маленький народ. Нас всего три миллиона. Это в пятнадцать раз меньше, чем вас, украинцев. Если мы ограничим себя в употреблении своего языка - мы исчезнем как нация. Володимир і сам відчував невблаганний тиск асиміляції. Його рідна мова стала йому в житті абсолютно ні до чого. А якщо десь-комусь вона й може знадобитися, то можна ж і обійтися, бо всі без винятку повинні досконало знати російську. А відтак - навіщо тоді витрачати марно час і сили на досконале вивчення своєї національної, яка в діловому житті не більш корисна, ніж давньогрецька або латина? Окрім того, його привчили словами його ж земляка-українця «великого русского писателя Николая Гоголя» до того, “что нет слова, которое было бы так замашисто бойко, так вырвалось бы из-под самого сердца, так бы кипело и животрепетало, как метко сказанное русское слово”. Про українську мову в Ленінграді, де він служив, ніхто ніколи навіть не згадував, не кажучи вже про литовську. То ж - навіщо? Однак професор стояв на своєму. Пояснював, що для кожного народу саме його мова є найбагатшою і найкращою, якими б могутніми не були інші. Шеремет висунув тоді як аргумент, що неможливо перекласти на литовську всю ту кількість художньої і спеціальної літератури, яка випускається в Союзі російською. Що це нерентабельно врешті-решт. Що висування національної мови на чільне місце загрожує відставанням в загальнокультурному розвитку. На що професор лише сухо відповів: - Конечно, Вильнюс это не Москва и не Ленинград, но когда Литва была свободной, мы не ощущали себя отсталой нацией. Хотя и не знали русского языка. Шеремета тоді такий затятий «націоналізм» того литовського інтелігента навіть дещо здивував. І чого, питається, людині бракує? Обласканий ніби Радянською владою зі всіх боків - а туди ж...Однак дискусія зачепила за живе. Зайшла мова про зміст і доцільність в умовах СРСР такого поняття, як «національність» взагалі. Тим більше, що незадовго перед тим якраз обговорювалась і вивчалась «брєжнєвська» Конституція - спочатку проект, потім сам документ. При тому серед важливих постало і національне питання. Бо в Конституції проголошувалося, що «возникла новая историческая общность - советский народ». Але раз так - то мала тоді бути і така національність - «советский». Однак в Конституції було сказано «а», але не було сказано «б». Професор мовчки слухав просторікування Шеремета, потім не стримався, вибухнув: - Да как Вы не понимаете? Ведь это же ассимиляция, так в конце-концов все исчезнут, останутся только «русские» и «советские». Не будет ни нас, литовцев, ни даже вас, украинцев. Шеремет знизав плечима: - А что делать? Ну вот мне лично например? І розповів свою власну семейну ситуацію. Що має дружину - росіянку, народилася донька. Постало питання - ким її записати? Українкою? Але ж він чудово розумів, що жити в Україні вона навряд чи коли буде, бо він службою пов’язаний з Росією. Мови української, істотно, вчити не буде: ніхто не зрозуміє, та й дитині важко пояснити - навіщо, хіба що силоміць. То ж - яка з неї українка? Записати росіянкою? Цілком логічно, але національна і чоловіча гідність не дозволяє. Тож записав-таки українкою, волевим рішенням, так би мовити. Хоча б була національність - «советский» - записав би саме так. Без вагань. Щоб якщо вже так, все одно рід свій на собі перепинити - то бодай своєю кров’ю іншу націю не звеличивути. Бо він уже тоді ніби відчував, що Ольгу Шеремет згодом, при оформленні паспорта, однак самочинно запишуть росіянкою. Так в нього і є тепер: старша донька, яка отримувала паспорт в Петербурзі - росіянка, молодша, яка в Києві – українка. А скільки їх, таких «чисто русских», по всій Росії... Але то вже значно потім. Тоді ж архітектор його уважно вислухав, потім підсумував: - Вот видите, мы с Вами одинаково понимаем и проблему, и ее важность. Только с выводами Вашими я согласиться не могу, ну никак. Наоборот - мы должны всячески беречь язык, каждый свой. Хотя бы на наших национальных территориях. И всячески противостоять ассимиляции. Сберечь свою нацию. Вы свою, я свою. Шеремет тоді лише знизав плечима: - Я безусловно - за, весь вопрос в том, как практически этого достичь? Того не знали тоді ні той професор, ні він сам. На знак взаємної симпатії вони обмінялися адресами, але так більше ніколи й не зустрічалися. Якби бути в Литві - обов’язково б знайшов. Цікаво було в зустрітися тепер... Роздуми перепинив Мирон, який сіпнув його за рукав. - Бачиш он того чоловіка в кутку? Він тобі нікого часом не нагадує? Біля стелажа української книги щось переглядав чоловік їхнього віку. Високий на зріст, кремезної статури, з подовженим обличчям, широким лобом і чітко окресленим вольовим підборіддям, поділеним глибокою ямкою пополам, немов шрамом. Під хижим хрящуватим носом великою підковою торкнуті сивиною козацькі вуса. Якби не оповита ріденьким пушком прогалина замість чуба та не оті псевдокозацькі вуса, то ніби-то щось знайоме. А так - справжнісінький хрестоматійний козарлюга, Максим Кривоніс. - Гаразд, не морочся, все одно не вгадаєш, - змилостився Мирон, - Дмитра Гонту пам’ятаєш? Він у нас до восьмого класу довчився, потім пішов. Ще б пак, не пам’ятати! Незабаром після приходу Гонти до їхнього класу вони з ним зчепилися на перерві. Через що? А хто те згадає. З’ясування стосунків залишили на після уроків. Бійка видалася жорстокою. Дмитро був і на рік старший, і міцніший статурою. Хоча «юшка» з носа текла в обох, кінцевий результат двобою сумнівів не викликав. Налякані незвичною запеклістю сутички однокласники навалилися купою і порозтягали їх у різні боки. Зате, щоправда, після бійки вони один одного заповажали. І стали дотримуватись у взаєминах «збройного нейтралітету». - Звичайно, пам’ятаю. Переросток, його до нас на другий рік в шостому класі залишили… - Так ось: нині пан Дмитро Гонта - один із вождів Конгресу українських націоналістів. Він же й у проводі ОУН! - Ніколи я за ним особливої громадської активності не помічав. Хоча всі ми тоді ще дітьми були. А ось піонерського галстука на ньому я не пригадую. - Все правильно, галстука в нього й не могло бути. Ти ж пам’ятаєш, що його виховували дід з бабою, а де батьки ділися…Тільки наприкінці вісімдесятих, коли в нас Рух зорганізувався, стало відомо, що його батько був сотником УПА, а мати - активісткою Українського Червоного хреста. Та й загинули разом за кілька місяців після його народження… Шеремет спантеличено заклякнув. - Ну, й землячки, ну й краяни… А чим він взагалі всі ці роки займався… Щось я його жодного разу потім не зустрічав. - Закінчив автодорожний технікум у Львові, відслужив армію. Потім подався чи то на БАМ, чи то на Північ на заробітки. Там пробув років із десять. А як тут почалася круговерть, то він і виплив. В Русі одним із застрільників став. Тепер солідна людина, політичний діяч… Чоловік біля книжок, ніби відчувши, що йдеться про нього, озирнувся. Мирон гротескно-шанобливо залементував, рушивши до нього з обіймами: - Пане голово! Яка зустріч! І де? В осередку національної культури! Дозвольте вас привітати! Моє вам шануваннячко! «Пан голова» вдоволено забурмотів: - Чого це ти розрепетувався, народ лякаєш? Ти ж знаєш, я не голова, а член проводу. Здоров! Проте Мирон продовжував у тому ж скоморохівському тоні: - Дозвольте Вам відрекомендувати, шановний пане генерале, одного з наших головних світочів національної ідеї і колишнього однокласника пана Дмитра Гонту. Той спідлоба недовірливо глянув на Шеремета. Володимир приязно простягнув руку: - Здраствуй, Дмитре. Я Шеремет. Пригадуєш такого? В твоєму ряду через парту сидів. З Нелею Свінтицькою, на яку ти очима тоді стріляв… Однак Гонта жартівливого тону не сприйняв: - Пригадую, таке знане прізвище - і раптом забути. Пам’ятаю, звичайно. Ми взагалі все пам’ятаємо! Що ж, здраствуй, пане генерале. Чи ти все ще «товарищ»? А, може, «господін»? Відчувши відверту неприязнь, Шеремет примирливо: - Називай, як тобі зручніше. Можна і «друже», я не ображусь… - Друже? Це треба заслужити. Словесне змагання виходило за межі жартівливого. Мирон стривожено закрутив головою, поглядаючи то на одного, то на другого. - Хлопці! Давайте краще зайдемо кудись, візьмемо по гальбі пива, та трохи порозмовляємо - в які то віки отак зустрілися! Я фундую! Шеремет інтуїтивно відчував, що не вийде ніякої розмови, бо надто різні вони з Гонтою люди. І не стільки нинішніми своїми переконаннями, скільки всім своїм життям, навіть генетичною детермінованістю. В той же час його відмова могла бути сприйнята Дмитром як спроба втечі з поля бою. А такого він не міг допустити: вже досить довго прожив на світі і знав, що є вчинки, які залишаються нестерпним тягарем на серці довічно. Були такі і в нього. І брати на себе ще один ніякого бажання не мав. Краще вже, як колись у дитинстві безнадійний двобій, аніж ганебна втеча. Нараз пригадалася стара козацька приказка.: «Що буде, те й буде, а буде так, як Бог дасть!» Гонта, мабуть, теж переживав вагання, бо пауза до відповіді надто затяглася. Врешті рішуче рубонув рукою повітря: - Що ж, веди, Сусанін. До речі, чи знаєте ви, кого він насправді в непролазні хащі на загибель завів? Загін українських козаків! - Твого предка серед них часом не було? - підкусив його Мирон. Дмитро ображено засопів, потім через силу вичавив: - Тоді не було. Моїх потім москалі понищили. На нашій, на своїй землі. Разом із деякими нашими перевертнями. В Шеремета у відповідь на завуальованого штрикача на його адресу вже вертілася на язиці ідіотська репліка щодо історичного реваншу, але вчасно схаменувся, втримався. Про який реванш може йти мова? Українці воювали тоді Москву як слуги Речі Посполитої, а за двісті років по тому брали Варшаву вже як піддані Російської імперії. Завжди не самі, завжди - чиїсь. І завжди не для себе, а задля когось.... Але куди ж це їх Мирон привів? Та це ж той самий, один з найперших в Теренграді пивний бар, якій вони так полюбляли за часів молодості. Коли влаштувалися, Шеремет уважно оглянув зал. Востаннє він був тут ще за радянських часів разом із молодшим братом. Вільні місця виявилися тільки за столиком, за яким уже сидів його віку чоловік. Чемно перепросили, і одержавши згоду, примостилися поряд. З першого погляду в обличчі сусіда Шереметові видалося щось знайоме. Десь він бачив і довгий хрящуватий ніс, і гострий борлак, що стирчав у розстебнутому комірі сорочки. Невже це Йосип Ящинський, з яким закінчував школу? Виявилося, що він. - Працюю сантехніком, - повідомив із неприхованим викликом. – І не скаржуся. За останній місяць заробив півтори тисячі. Встановив замовнику опалення в будинку. Справді можна не скаржитися: це було втричі більше, ніж отримував полковник Шеремет. І разів у десять більше офіційної зарплати сантехніка. Але відвертою бундючністю забринів голос однокласника, коли зайшла мова про дітей: - Син мій вчиться в Московському університеті. І де б ви думали? На факультеті міжнародної журналістики! Шеремет ледве стримав здивування. Бо навіть кожне з цих трьох окремо взяте - «МГУ», «журналістика» та ще й «міжнародна» - то вже було само по собі неабияким досягненням як для такої родини. А тут все три в купі - то є чим пишатись насправді. Володимир відверто висловив свою радість, поздоровив. Йосип стримано-підозріливо глянув, не дуже довіряючи. Однак, пересвідчившись у щирості, пом’якшав. Рівності - її не було і за радянських часів. У вульгарному розумінні цього слова. І реакція Йосипа - наочний тому приклад. Але тоді та нерівність так не випинала. І шанс мав кожний. Інша справа - який, наскільки великий. Але - мав. Бо все ж якась квота для «простих совєтскіх людєй» виділялася - для вихідців з робітників і селян, таких, що відслужили у війську. А головне - розумних від природи, а не від репетиторів. Тепер син Йосипа навряд чи поступив би до аналогічного навчального закладу у Києві. Такі тепер такого шансу просто позбавлені зовсім. Добре це чи зле - результати стануть очевидними не скоро. Однак навіть априорно можна сказати, що навряд чи добре. Бо штучне обмеження природного добору в розвитку популяції ще ні один вид живого в природі до добра не доводило. Людей, мабуть, також. Розповів однокласникам про ту зустріч. Обидва вислухали без особливої цікавості - Гонта Ящинського не знав, вони розминулися в часі, Лесів давно втратив зв’язок. - Ну а прізвище хоч таке чули? Може у вашій тутешній пресі, або десь в громадському житті? - допитувався Володимир, не втрачаючи надії, що хлопець той розумний, його син, додому повернувся. Ні, не чули. Він також. Хоча прізвище примітне, в житті зараз пора якраз таких - тридцятилітніх плюс мінус п’ять...Що ж шкода. Значить, ще однією крихіткою генофонду Україна збідніла, а Росія - приросла. Підняли кухлі: - За зустріч! Прозіт! Шеремет усміхнувся про себе: вже скоро сто років виповниться, як Австрії тут немає, а застільне «прозіт» і вітальне «сервус» - так і прижилися. Дещо довшу, ніж потрібно в компанії друзів паузу перервав Гонта: - А якими шляхами до нас, пане генерале? З Москви чи з Києва? Чи ще звідкись? У якій армії служите - в нашій чи в рóсійській? Чи не в армії, а деінде? В його голосі пульсував неприхований виклик і неприязнь. Проте Шеремет підкреслено миролюбно, добираючи слова, стисло, але змістовно оповів про свій шлях на Батьківщину і чим займається зараз. Гонта уважно, не перебиваючи, слухав. А в напівсутінках бару з увімкнутого приймача линула пісня їхньої юності «Два кольори мої, два кольори...» Володимирові раптом спало на думку: а чому, власне, два? То їх два - тільки в пісні. А насправді скільки їх, отих кольорів, які визначали життя їх трьох? Якщо зважити бодай на кольори прапорів тих суспільних сил, що діяли в їхні часи? Сил, які боролися між собою, знемагали, перемагали, а разом із тими силами борсалися у вирі життя і вони, малі піщинки свого народу. Червоний - колір комуністів, прапора СРСР. Червоний із синім - Української РСР. Життєрадісний жовто-блакитний – прапор їхніх непримиренних опонентів, українських націоналістів. Суворий червоно-чорний - колір не тільки тих квіток, що в пісні, квіток любові і журби, а й прапора УПА. Жовто-синій - їхній нинішній прапор незалежної України. То ж скільки їх, тих кольорів, набирається? Майже вся гама веселки! За одне коротке життя... - Ну, а в Україну чого повернувся? Навіщо? - відкинувся на стільці Гонта, впритул глянувши рудуватими з червоними прожилками очима. - В тебе там все було ніби гаразд - і робота, і облаштування. Ото й сидів би собі спокійнісінько. Що «советский офицер», що «русский» - яка тобі різниця? Чи лампасів генеральських закортіло? Гаряча хвиля гніву обпекла Шереметові серце. Стримуване досі напруження вирвалося вибухом емоцій: - Лампасів, кажеш? А ти знаєш, що я свої генеральські погони своїм горбом і зробив, і заробив. Між іншим, їхав в Україну на дуже скромну посаду. Не відповідну ні моєму досвіду, ні званню. Але - аби тільки повернутися. І для України, до речі, дещо зробив: заснував військовий навчальний заклад, який був конче потрібен і якого тут не існувало. Так що я їхав сюди не за жирним шматком, а на велику і тяжку працю. Яку чесно й роблю з самого початку, раніше навіть, ніж Збройні Сили України утворилися! Так що ти мені тим не дорікай. Я особисто для нашої держави зробив не менше, ніж більшість отих ура-патріотів, котрі тільки й уміють, що шевченківські вуса запускати, у вишиванки вбиратися та ще гасла тріскучі виголошувати. До речі, чи не надто багато ти на себе береш, вирішуючи, кому й де доцільно служити - в Україні, чи в Росії? Я такий самий українець, як і ти. А якщо подивитися по крові, то ще невідомо, в кому її, української, більше. - В кому чи на кому? - гахнув по столу кулаком Гонта. – А чи знаєш, що такі, як твій батько, знищили моїх батьків? І не їх одних, а тисячі, десятки тисяч борців за волю України? А ще мільйони згноїли за Уралом? І ви сподіваєтеся на прощення? Думаєте, ми все забули? - На мені особисто крові нічиєї немає,. Що ж до батька… Ти не гірше від мене знаєш, як тоді було. Перемогти міг хтось один із двох: другий повинен був або поступитися, або загинути. Василь Шухевич не склав зброї до останку і загинув, а його заступник Василь Кук поступився і залишився жити. Сила солому ломить - не нами сказано... Окрім того – а з кого складались “істрєбітєльниє батальони”? Чув про такі? Допоміжні збройні формування НКВС? Хто за національністю були оті “істрєбкі” – не забув? Як і скільки десятків тисяч їх було? А скільки числив агентурно-інформаторський апарат органів МДБ-МВС тут, в Західній, знаєш? - То тобі краще знати. До нас такі відомості не доводили. – Зі злістю буркнув Гонта. - Серйозну пресу треба читати, там багато про що тепер пишуть. Так от – число інформаторів МДБ-МВС серед населення Західної України в 1946 році перевищувало 14 тисяч. Ти тільки вдумайся в цю цифру. Це ж ціла дивізія! Не кажучи вже про десятки тисяч “істрєбків” і місцевих активістів! Так що не треба у всьому тільки росіян і “східняків” звинувачувати. Якби ваші місцеві не підтримали – нічого б і більшовики не добилися. - Та ви ж, мерзотники, наш нарід підло розкололи, натравили ту затуркану голоту та безхребетних слимаків на борців-героїв, цвіт нації! – Дмитро аж заревів від люті. - Якби не мали за собою ніякої правди, а одну облуду – ніяка б затуркана голота, як ти кажеш, ризикувати своїм життям в “істрєбках” не стала, а слимаки – в інформаторах. Ідеї соціальної справедливості – вони завжди приваблювали і приваблюватимуть людей. Тим більше, якщо ці ідеї підкріплюються всією потугою великої держави, всім її пропагандистським апаратом. Розібратись же, що до чого – не так просто було навіть освіченим-досвідченим. Але не про те зараз йдеться. Такі були часи. Історію наново не перепишеш, як би того хтось не прагнув... І не про прощення мова: ні одна, ні інша сторона, ті, хто ще живими залишилися, ніколи прощення не попросять. Бо кожний вважає правим тільки себе. Інакше б вони, наші батьки, тоді не боролися один з одним насмерть. Мова про інше: - нам же треба в цій державі разом жити, тим більше, що її ще будувати треба. Отож хочеш не хочеш, а мусимо дійти порозуміння. - Ти пропонуєш, аби я забув, як рідних втратив і безбатченком зріс? З чиєї вини? Забув, що ніколи материнського тепла не знав, бо матір змушена була мене двохмісячним віддати чужим людям і піти до лісу? Ти хочеш, щоб я забув, як загинули мої батьки? Навіть на тому світі перед очима не зблякне картина: світанок, глухий хутірець. В тісній хаті - батько, курінний УПА, там же мати, медичка Червоного Хреста. Боївка охорони в клуні. Раптом шпарка стрілянина - напад енкаведистів. Всі кидаються до клуні, звідки через кров намагаються продертися до лісу. Марно, бо хутір оточений так, що й заєць не прошмигне. На пропозицію чекістів скласти зброю - вогонь. Та поступово стрілянина повстанців рідшає, залунали пісні. Нападники знають, що це означає - закінчуються набої. Кидаються в атаку, проте з матюками відкочуються назад. Нарешті чоловічий і жіночий голоси: «Хай живе вільна Україна! Слава Україні! Героям слава!» І два постріли один за другим. Кілька енкаведистів обережно зі зброєю напоготові проникають до клуні. Аж це - оглушливий вибух. І моторошна тиша. Трохи почекавши чекісти знову йдуть до клуні. Потім заклик: «Заходи, тут все уже готовые!». Солдати виносять забитих. Своїх - на руках, повстанців - тягнуть за ноги. Тіло батька знівечене вибухом, у матері - куля в серці, впритул. Сама себе чи батько її... Трагізм оповідання заціпив уста всім трьом. Нарешті Мирон запитав: - Звідки ти все це так точно знаєш? - Газда з того хутора в п’ятдесят шостому повернувся з Сибіру. Знайшов нас і все розповів. Дідусь тоді дозволив мені послухати, але з умовою - одразу навічно забути. Поховати в серці. Але я не поховав, а заховав аж на цілих тридцять років. Одначе ніколи не забував! Шеремету пригадалася розповідь батька, як його затисли в смертельні лещата на такому ж от хуторі. Їм тоді вдалося перехопити оунівського зв’язківця, котрий дав розгорнуті зізнання. Щоб заскочити значного командира УПА з його штабом, треба було комусь терміново піти на конспіративну зустріч під виглядом того зв’язківця. І затримати «упівців», доки енкаведисти не встигнуть оточити хутір. Вільно володів українською лише Шеремет, на нього й випав жереб. Спочатку все складалося ніби гаразд, але потім повстанці щось запідозріли. Очевидно, підвела нетутешня, не галицька вимова. Шеремет-старший устиг вискочити з хати і зайняти оборону в клуні на горищі. Та чи довго б він втримався з одним пістолетом проти кількох автоматів? «Упівців» згубила власна самовпевненість. Замість того, щоб негайно втекти з розконспірованого місця, вони вирішили спочатку відплатити свинцем «наглому чекісту». Доки пробували його дістати зі «шмайсера», доки підпалювали клуню, їх самих оточили. Зі всіма наслідками. Для кого трагічними, для кого навпаки. Машинально запитав Гонту: - Яке псевдо мав твій батько? - Горицвіт. Шеремет з полегшенням зітхнув. Слава Богу, він про такого ніколи не чув ні від свого батька, ні від його товаришів. Горицвіт...Гірська квітка, яку німці називають едельвейс. З цим словом у Володимира була пов’язана досить цікава пригода. Розказати? Зараз? А чом би й ні? Якесь раціональне зерно в тій історії є. - Дмитре! Можна я розповім про один випадок зі мною? Думаю, буде всім нам небезкорисно. Змучений тяжкими спогадами, Гонта лише ствердно хитнув головою.І Шеремет розповів про свій візит до Німеччини, під час якого гості з України відвідали споріднений військовий навчальний заклад бундесверу в Мюнхені. В місті й його околицях була також дислокована гірсько-стрілецька дивізія. Під час дружньої вечері її командир подарував гостям пам’ятні значки із зображенням емблеми дивізії - квітки едельвейс. Шеремет-старший під час Великої війни воював на Кавказі, в окремому особливому загоні, сформованому з добірних офіцерів, спеціально для ведення бойових дій в горах проти підрозділів фашистської дивізії гірських єгерів «Едельвейс». Бої точилися тяжкі й запеклі. Нинішня дивізія була своєрідною спадкоємицею тієї. Дивовижність ситуації посилювалася тим, що в такому ж загоні воював батько голови їхньої делегації генерала Чалого, і вони обоє про це порозумілися тільки тут, у Мюнхені. Господарі були вкрай здивовані. Проте на цьому несподіванки не закінчилися. Наступного дня начальник німецької академії розповів їм, що прослужив у тій дивізії сім років, а його батько також воював на Кавказі в складі «едельвейсів» і був тяжко поранений. Вдруге приголомшеним Чалому і Шеремету потомствений гірський єгер подарував нарукавні емблеми дивізії - сріблястий горицвіт на зеленому, мов верховина, полі. На знак забуття їхнього спільного, гіркого минулого,... - Ну і діла, як в кіно, - сплеснув у долоні Мирон. - Хіба не бачиш, до чого він хилить? Спочатку ви нас нищили, як хотіли, а тепер давайте все забудемо і будемо жити в мирі? Мовляв, ви боролись за незалежну Україну, а ми проти неї. Але тепер імперія, якій ми служили, розвалилася, проте влади віддати ми не хочемо. Тому ми знову будемо над вами панувати, тільки вже не ім’ям СРСР, а незалежної України. Ось вона, їхня правда! Мирон примирливо проказав: - Чекай, Дмитре, ти стільки питань одразу поставив, що тут до вечора не відповіш. Чоловік за соціальний мир. За громадянський спокій. То ти ж не проти? В цей час до пивниці впевнено зайшов чоловік років тридцяти п’яти. Досить високого зросту, підтягнутий, широкоплечий, інтелігентне обличчя, коротке акуратно зачесане на пробор волосся, над губою щіточка темних вусиків, яка підкреслювала прямизну носа. «Австрійський офіцер та й годі. Точніше - січовий стрілець! Старшина у Коновальця...», - майнула в Шеремета думка. - А ось і Гєнек прийшов! - зрадів Лесів. Привітно махнувши тому рукою, пояснив Володимирові: - Це соратник Дмитра по політичній боротьбі, а до того ж ще й єдиний і ненаглядний зять. «Усус» бадьоро попростував до них, здаля привітався: - Моє шанування добірному панству! Нашому гостеві панові генералу – осібно, - по-офіцерськи вклонився Шеремету й відрекомендувався: - Євген Мазур. Приватний підприємець. І родич шановного пана Дмитра. Сподіваюсь, не стану вам на заваді? Дозвольте? – і не чекаючи відповіді, взявся за спинку стільця. Гонта щось буркнув на знак вітання. І тон, і вираз його обличчя викликали великий сумнів щодо достовірності даної Мироном оцінки їхніх стосунків. Однак молодик не звернув ніякої уваги на таку «люб’язність» тестя, з привітною посмішкою підсів до столу. Шеремет був готовий побитись об заклад, що досі ніколи не зустрічався з цим симпатичним чоловіком: - Прошу нагадати, де ми мали з вами зустрічатися? - Ніде, пане генерале, ніде, на напружуйте собі голову. - То тоді...? - Та просто хоббі таке маю - знати якнайбільше, - весело блиснув посмішкою. - Особливо про те, що мене цікавить. І про тих, хто цікавить. Однак, які ж кардинальні проблеми вирішує сьогодні добірне товариство? – звернувся вже до всіх. - Уяви собі, що твій дорогий тесть намагається притягти нашого однокласника до відповідальності за всі діяння комуністичного режиму одразу, а я намагаюсь його переконати, що цього не слід робити, Бо, по-перше, то було давно, а по-друге - «сын за отца не отвечает», як казав великий вождь. - Ну, тату, ви й справді: пан генерал наш гість, патріот України, а ви так... - зіронізував чи то тільки над тестем, чи то над обома одразу «січовик». - То не твоя справа, наші порахунки. Ти ще молодий про це судити, хоча й сунешся в політику, - відрубав Гонта зятеві. - А ти, Мироне, також тут не викаблучуйся і не вдавай із себе премудрого карася, пацифіста-гуманіста, вдарили по лівій щоці - підстав праву...Я не проти миру на нашій землі, але най він мені відповість: як він собі то розуміє? Не просто симбіоз, а навіть співдружність ката і жертви? Та Ти знаєш, скільки Західна Україна втратила від рук московських більшовиків і їхніх тутешніх полигачів? Більше, ніж від німців і поляків разом узятих. Тільки забитих у бою повстанців на десятки тисяч треба лічити! А скільки до концтаборів ув’язнено, де більшість з них загинула?! А скільки вислано сімей до Сибіру та Казахстану, в дрімучу тайгу чи голий степ, без будь-яких засобів до снування?! І то все на такий малий народ, як наш! Хіба ж то не геноцид? А нинішня розтерзана, згвалтована Чечня - хіба то не ілюстрація до нашої історії, тільки сучасна? Хіба то не взаємини ката і жертви? Затятість і агресивність Гонти починали Шереметові набридати. Пора класти край, інакше то до добра не доведе. - Ти все сказав і про все спитав? Нічого не забув до рахунку записати? - Заплати бодай за те, що є! - За пиво плачу я, - спробував розрядити напругу Мирон. - А по рахунку Дмитра - я. - Не сприйняв жарту Шеремет. - Наскільки я зрозумів, Дмитрові не дають спокою дві корінні проблеми. Перша - визнання вини різними там «комуняками-москалями-східняками» перед «бідною і розтерзаною» Західною Україною, яка без них зажила би щасливо і вільно. Друга - питання влади. «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, запануємо ми, браття, у своїй сторонці»... Пана зверхника хвилює, що ж то за «браття» до керма дорвались, а чому не він. Також актуально й зрозуміло: бо в кого влада, в того й гроші. Точніше, власність. Принаймні поки що, поки не все ще розікрали і поділили. Правильно я зрозумів тебе, Дмитре? Той вовкувато зиркнув, але нічого не відповів. - Що ж, тоді я почну з влади, а конкретніше - хто і як тут зараз володарює. Одверто тобі скажу: я тут людина приїжджа, сьогодні є, завтра нема, і, якщо по правді, мене якось зовсім не обходить, хто вами тут править - націоналісти, комуністи чи ще якісь там ...істи. Тут ви живете, то ваш і клопіт. Як при тутешній владі не ті люди, яких би хотілося пану Гонті, то вже, даруйте, ваша справа. З Москви чи з Києва кадри «на укрепление» ніхто вам вже не присилає, кого самі виховали-викохали, тих і маєте. Якщо не такі національно свідомі, розумні, та совісні, як хотілося б, так поскидайте цих, поставте інших. Досвід маєте. На початку дев’яностих ви так зробили ну й що? Де вони залишилися при владі, оті полум’яні борці за національну ідею, народні трибуни? Отож бо й воно... Бо якості трибуна і адміністратора в одній особі суміщаються рідко. Адміністратором можна стати тільки протерши не одні штани в адміністративному апараті. А який він у нас був? «Советско-партейный». Коло, як мовиться замкнелося. Так що не язиком треба плескати, не злобитися на всіх і вся, а щонайшвидше виховувати національно свідому управлінську еліту. Тоді спадкоємці «совпартактиву» самі щезнуть, як сніг по весні. Шеремет зробив короткий передих і знову: - Що стосується «ката». Я не сбираюся виправдовувати жорстокі методи і порушення законності, яких припускалися за радянської влади. Хоча ти прекрасно знаєш, хто і звідки давав команду «фас». Але негуманність є негуманність, тут нічого не скажеш. І політика реабілітації жертв комуністичного режиму - борців за незалежність України з боку нинішньої влади могла бути б значно активнішою. Особливо тут, в Західному регіоні. Можливо. Більше того, як на мою особисту думку, це життєво необхідно заради історичної справедливості й логіки державного будівництва. Але то питання не до мене, а до парламенту і Президента. Це один бік, аверс, так би мовити. Однак ти ж людина розумна і знаєш, що у кожної медалі ще й реверс є, тобто, зворотня сторона. Як завжди не просто скромніша, але в даному випадку навіть, скажімо так, сумнівна. Про яку б краще не згадувати. Особливо деяким «жертвам», як ти кажеш. І такими словечками, як «кат» обережніше кидатися. Щоб ефекту бумеранга не виникло. Гонта важко засопів: - То все комуністична пропаганда. Звірства щодо населення спецбоївки НКВС творили, щоб здискредитувати справжніх борців за Україну. - Ти не мені, а Петру Кострубу це поясни. Не хотів би я бути свідком того, що і як він тобі відповість. Особливо якщо поблизу людей не буде… - Його батько був комуністичний запроданець. Зрадник! А провід ОУН-УПА тоді всіх застерігав: за співробітництво з більшовицькими окупантами кара одна - смерть. Всій родині! Як вони наших людей на вірну смерть до застінків запроторювали, так і ми їхніх на горло карали. Може, то й надто жорстоко з позицій сьогодення, але нас була жменька, а боротися доводилося з цілою імперією. За таких умов засобів і способів не дуже добирають... - Добре. Нехай так. Хоча що вже тут доброго? Тоді давай по хронології. Львів сорок першого. Батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» тобі про щось говорять? Згадай, ми тоді в школі з тобою вчилися, як радянська пропаганда трубила, що українські буржуазні націоналісти, якими були укомплектовані ті батальйони, винищили цвіт львівської інтелігенції, тисячі «радянських людей». То що, неправда була? Гонта аж підстрибнув на стільці: - Хіба не знаєш, що то за «радянські» люди були? - Знаю. Але вони хіба - не люди? Навіть якщо не радянські, а просто поляки і євреї, які щойно паспорти польські на радянські поміняли. А куди поділися ті хлопці, коли їхні батальйони німці розігнали як неблагонадійні? - Звідки мені знати? Мабуть, до лісу пішли, з німцями воювати. - Вгадав. Дійсно до лісу і справді з гітлерівцями, тільки до лісу білоруського і воювати проти партизанів. Ти фільм такий «Иди и смотри» бачив? Режисер Елем Климов зробив за книгою «Я из огненной деревни...» знаних білоруських письменників Алеся Адамовича, Янки Бриля і Володимира Колесника. Про те, як фашисти нищили білоруські села за підтримку радянських партизанів. В тому числі й Хатинь. Ти там, до речі, був? - І в селі тому не був, і фільму того не бачив, і не жалкую. В мене своїх справ вистачає, наших українських. - А даремно. Бо тоді б ти іншими очима на деякі речі подивився. Я той фільм тільки у дев’яносто третьому побачив, та й то увімкнув телевізора випадково, не спочатку. Дивлюся - суцільні звірства! І раптом один із тих, в німецькій уніформі, українською мовою щось таким, як сам, командує. Ну, думаю, «москалі прокляті», навмисне, щоб вбити клин між нами й білорусами таке утнули. Подивився в програму, яка назва фільму. Нараз згадав, що він ще за часи «перестройки» вийшов, багато шуму тоді наробив. На зловмисність нинішніх москалів грішити перестав, але на душі неприємно, що така брехня. Однак потім читаю в нашій же українській «національно-свідомій» літературі, що на базі тих двох розформованих батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» були створені два поліцейських батальони, які німці використовували в Білорусі для боротьби поти тамтешніх партизанів. І Хатинь спопелив саме один із тих батальонів. Як тобі таке подобається? Ні? Мені також. Тим більше, що для «радянського народу», як ви пам’ятаєте, те білоруське село зробили таким саме символом фашистського бузувірства, як для французів Орадур, а для чехів Лідіце. Тільки про роль там українців мовчали. Мирон вражено вигукнув: - Ну, й діла!... А навіщо вони увічнювали саме те село в Білорусі? Таких і в Росії були тисячі, і в Україні. Он тільки в нашій області за фашистської окупації знищено двісті сіл і десяток містечок. Дмитро люто кресонув його очима: - Ти що, дурний? Не розумієш? Щоб завжди в глибині зло жевріло, щоб можна було роздмухати з Москви будь-коли, за першої ж потреби вбити клин між «бульбашами і «хохлами». Нехай «сябри» чубляться, а ми їх як «старший брат» миритимемо… Я про те село, якщо по правді, достеменно не знав. Так, краєм вуха чув, що наші певний час в Білорусі були, але уваги не надавав. Якщо все те правда, то шкода. Але ж скільки в нас таких Хатиней попалено? І то ж не тільки німці, а й ті ж совітські партизани? Не за те ж німці наші села й містечка палили, що «українські буржуазні націоналісти» з ними співробітничали... Шеремет стенув плечима: - Що ти мені пояснюєш? Ти спробуй пояснити на схід від Збруча, що українські націоналісти, а тим більше вояки УПА, «бандерівці» не були поплічниками фашистських окупантів. Спробуй це пояснити пересічному наддніпрянцю, якщо в кожній родині хтось від рук фашистів загинув, а хтось на фронті воював, українські хлопці рамено в рамено з «русскими парнями» йшли разом на смерть, одною шинеллю вкривалися, ділили останній шматок хліба і ковток води. Спробуй пояснити сотням тисяч українських сімей, які були в Росії в евакуації під час війни, отримали притулок у простих росіян, спробуй заїкнутися, що «москалі» одвічні їхні вороги, і я хотів би на тебе подивитися після цього. При чому навіть не в Криму, в Донбасі чи на Криворіжжі, а на тій ж хрестоматійно українській Полтавщині. Та тебе якщо не приб’ють, то заплюють! Гонта ображено закопилив губу: - А ми не пробували, ми робили. Виступали по всіх регіонах України, роз’яснювали наші ідеї. І нічого, слухали люди. - Які люди? І як багато? - Ну, то вже інша справа. Різні й достатньо. - Не інша, а в тім-то й справа, що маргіналів у будь-якому суспільстві віднайти можна, але їх завжди – жменька. Мова йде про те, щоб привернути на свій бік маси. Я не менше за тебе люблю Україну, але не можу не усвідомлювати: наша люба ненька часів злету Петлюри і Коновальця, то зовсім не пострадянська Україна «випуску 1991-го року». Зросійщення відбулося настільки глибоко, різнобічно і всеосяжно, що тут треба бути дуже обережним, перш ніж робити бодай спробу ділити єдиний український народ на «справжніх» українців і «несправжніх», «повноцінних» і «неповноцінних». Справжніх і повноцінних - тих, хто виключно українською мовою розмовляє, з спадкоємних українських родин походить, та ще й бажано постраждали від комуністів, у справжніх українських церквах Богу моляться ( а не, упаси Господи, Московської патріархії), а Переяславську угоду 1654-го року трагедією вважають. Що ж до всієї решти, то ті вже несправжні і неповноцінні. Я таку диференціацію проводити не радив би нікому. І в першу чергу тим, хто називає себе патріотами і дбає про Україну. Бо таких «чистих» - жменька. Основна маса або не надає ніякого значення своєму «арійському» походженню, або добряче-таки зросійщена. І якщо питання зайде надто далеко, хто ж насправді репрезентує Україну - то відповідь буде не на користь «чистих». Аж до повторення, як крайній варіант, ситуації 1944-1950-го років, милуй нас Боже. Шеремет сказав так зумисно. Бо один такий «нащадок козаків» у лихоманці суперечки якось національно налаштованому українцеві заявив: «Мало вас, оуновцев-бандеровцев проклятых, в свое время мой отец уничтожил. Жаль, что не всех». А він же на відповідальній державній посаді зараз перебуває, десятки тисяч громадян незалежної України під своєю орудою має, тризуба на кашкеті і гудзиках носить! А в душі...? А скільки ще їх таких, хто якщо й не замаскувався, якщо й не є відвертим противником незалежної України, то принаймні бачить її зовсім не такою, як Гонта. Однак піднявши очі на Дмитра зрозумів: дещо перебрав. Одразу зробив спробу пом’якшити ситуацію: - Зрештою, це тільки теорія. Того злету пасіонарності, який був тоді, у першій половині XX століття, тепер навіть тут, у Західній досягти неможливо. Все. Трагедія відбулася, тепер може бути лише фарс. Однак спроба вийшла невдалою, на якесь пом’якшення годі було й сподіватися. По стемнілому обличчю Гонти, сизувато виголених вилицях нервово бігали жовна: - Значить, ви спочатку нас винищили, всіх, хто мав бодай якусь, як ти кажеш, пасіонарність, а тепер ще й дорікаєте, що ми якісь там недолугуваті? Генетично неповноцінні? Так, чи що? Ловко це ви. Точніше ваші батечки - твій і того «палестинського козака». Та такі, як вони... - Ти батьків не чіпай. Ні мого, ні свого. Не зустрілися вони свого часу на вузькій доріжці і слава Богу. Мій батько незалежну Україну визнає, я ій чесно служу. Чого тобі ще треба? - Якби такі, як мій батько, в лісах не гинули, та в тайзі та в тундрі не конали, нічого було б вам визнавати і нікому служити, - гірко посміхнувся Гонта. - Гєнеку! А ну, замов по чарці за світлу пам’ять вояків УПА, загиблих за Україну! Жвавенький офіціант хутко поставив чарочки з холодною горілкою. Спітнілі від тепла, як спина в Шеремета від слів Гонти. Той важко встав, підніс келішка: - За борців-героїв ОУН-УПА, загиблих за Вкраїну! Лесів і Мазур піднялися, уникаючи поглядом Володимира. На душі в нього стало якось гірко, порожньо, незатишно. Не від того, що Гонта змушував його підняти келиха за тих, хто загинув у боротьбі з такими, як його батько, а можливо, і в двобої з ним самим. Змушував свідомо, розуміючи, що це провокація. Засмучувало інше - що той так і не зробив, вочевидь, належних висновків. Просто недотямив. Що для Шеремета-старшого ті вояки - давня давнина, для них то була війна, а на війні, як на війні, хто кого... Для молодшого покоління – лише частка історії, бодай і болючої, але минулої історії, в якій мудрі люди шукають те, що об’єднує націю, а не те, що її роз’єднує. Можливо, ще буде час, коли в галереї Президента України висітимуть в одному ряду портрети Хмельницького, Мазепи і Розумовського, Петлюри й Скоропадського, а не тільки Грушевського. Все можливо. Але не сьогодні. Потрібен час. Суспільство не готове. Потрібна історична дистанція. Але вони того не розуміють. Бо вони живуть зараз. І один раз. І хочеться визнання ще при житті. Принаймні своєму. Погляд Дмитра свердлив душу: - Ви ж за Червону чи Совіцьку армію п’єте! Навіть день її народження святкуєте. Хоча то брехня, той день. А славне козацьке свято Покрови Святої Богородиці визнавати за своє, військове, не хочете. Ну та - Слава героям! Почувши тост, у протилежному кутку підхопилися зі стільців троє хлопців, певно, студентів, високо піднесли свої келихи: - Героям слава! - Слава! - вкинув у себе холодну гіркоту Шеремет. І одразу, не сідаючи, офіціанту: - А ну, хлопче, ще по одній! Всі троє співбесідників вирячили від несподіванки очі. Щонайперше від того, що він віддав належне борцям з протилежного ніби-то табору. А потім: що він ще хоче сказати? За загиблих «енкаведистів» і комуністів? То також перебор, не розумніше, ніж вчинив Дмитро. То ще менш відповідне нинішнім історичним реаліям. Метання почуттів легко читалося по обличчях. Всі заклякли, дивлячись на нього: Лесів - із збентеженням, Мазур - з допитливою цікавістю, Гонта - з настороженою підозрою. Шеремет взяв кінчиками пальців холодне скло: - Ми тут багато про що говорили. Головним чином про Україну, про те, як її любимо, як добра їй бажаємо, як героїв шануємо. Але якось все в нас так виходить, як у відомій байці Крилова «Лебедь, Рак и Щука». Принаймні двох персонажів ми тут ототожнюємо, не будемо уточнювати, хто яких. Так, як ми, так і вся Україна за великим рахунком. Тільки там тих векторів взагалі нелічено-неміряно. І кожний «вектор» іншим свій рахунок виставляє. І поки сплати не буде - ані-ні, війна до переможного кінця! А до якої, питається, перемоги? Піррової? Володимир перевів подих. До його слів прислухалися не тільки його компанія, а й хлопці в кутку. Та й бармен з офіціантом настовбурчили вуха, лише удаючи зайнятість. - У іспанців також свого часу клекотіла громадська війна. Всього на десять років раніше, ніж в нас тут. Але не менш жорстока. Хто підзабув, почитайте Хемінгуея «По кому дзвонить дзвін». Дуже все близько і зрозуміло. Бо братовбивча війна у всіх народів подібна своєю затятою жорстокістю й тяжкими ранами в серцях наступних поколінь. Але рани треба лікувати, інакше вони виснажують організм, не дають йому нормально існувати й зводять, врешті-решт у могилу. Іспанці для своєї нації метод лікування знайшли ще років тридцять тому: вони насипали величезну символічну могилу, поставили на ній величезний хрест з написом: «Всім загиблим за Іспанію». І все! І фалангістам, що тоді перемогли, і комуністам, що тоді програли, і соціал-демократам, яких душили і ті й інші, і які врешті-решт взяли гору через десятиліття. Бо то є логіка Історії. А ми, українці, все скубемося та чубимося, як в тій пісні: «А нам нужна одна победа, одна на всех, мы за ценой не постоим». Так і не стоїмо за ціною, не розуміючи, що за нинішніх умов та ціна - Україна, її існування як Держави. А ми все одне одному провини колишні й нинішні доказуємо, все одне одного «фейсом об тейбл» товчемо, все в патріотичному антуражі змагаємося, замість щоб міцнити Державу. То ж Слава Україні, шановні друзі! От за що треба пити й розуму не втрачати! Гонта повів зволожнілими очима, з зусиллям вичавив крізь стиснуте спазмою горло: - Ти вибач, Володимире, я не хотів тебе образити, але ж... Сам розумієш. Все правильно: мусимо Державу будувати. Всі разом! Так і має бути. Ну а минуле… Царство їм всім небесне! Буде Україна незалежною, і пам’ять про них буде. Вічною... Але якби хто знав, як тяжко те все забути… Ні, забути - то неможливо. Можна лише сховати. Так глибоко, щоб і сам себе переконав, що забув... Шеремет помовчав, а потім роздумливо: - Як у нас в Галичині кажуть: «Хіба хочеш? Мусиш!» Отож, мусимо поставити крапку, навіть якщо не хочемо. Наше покоління мусить! Щоб не підтримувати той жар ворожнечі, що жевріє під попелом часу, не живити його сухим гіллям жорстокого злопам’ятства. Щоб ми були останніми, хто один одному про те нагадав, чия душа обпалена іскрами того пекельного вогню. На добро нашим дітям і онукам! На славу нашій Україні! Самостійній Соборній Державі! Гонта простягнув важку вузлувату руку: - Слава! Слава Україні! Ген ризику По виході з погрібця Мазур зголосився провести Шеремета. - З вашого дозволу, пане генерале, якщо моє товариство не є для вас неприємним... Володимир посміхнувся на ці західняцькі «польсько-украйонські» делікатності: - Та ви ж знаєте, що мене Володимиром Васильовичем кличуть. А погомоніти – будь ласка… - Дякую, красно дякую. Просто я сам служив у війську, субординацію розумію. Як завжди інструктував нас комбат перед приїздом начальника розвідки армії: генерал - він і в Африці генерал, дивіться мені... - Вважаєте, що маєте справу з не зовсім типовим. - О, в тому я вже мав змогу пересвідчитися. Так, як ви мого діда «фейсом об тейбл» приклали, такого ще не бачив. Тим більше, щоб він стерпів, хоча й не без боротьби, але погодився. - Справа ж не в тому, хто кого «приклав», як ви кажете, а щоб припинилося між нами врешті-решт оте «прикладання» зовсім. - І я про те! Що вони всі там в тому КУН - ОУН великі патріоти, то безперечно, тяжко постраждали за неньку-Україну - віддаємо шану, але не можна ж сучасне, а тим більше майбутнє будувати лише на руїнах минулого. - Щодо руїн, то ви вже, мабуть, надто категорично, Євгене...? - Та просто Євген. Ми тут від російського «по отчеству» потрохи відвикаємо. Так ось, я не обмовився - на руїнах. Бо могутньої колись організації фактично немає. Вона себе зжила. Точніше, її зжили. Зусилля всієї карально-пропагандистьської машини СРСР і невблаганний час з новими історичними реаліями. Я йому сотню разів казав: ті діди настраждалися, до кінця життя недалеко, робити нічого, отож вони й поспішають собі пам’ятник вимурувати, своєму героїзмові, доки їх на той світ Господь ще не призвав. Вславляють самі себе, як можуть: «безстрашний друг Іскра схопив свій кулемет, і батальйон енкаведистів мов корова язиком злизала». Хто бодай раз був у бою, такого в здоровому глузді не скаже. А вони ж і кажуть, і пишуть... Ну, хай старі тільки те й роблять, що минуле і себе в ньому вславляють. Але ж ви, кажу, молодше покоління, давайте разом з нами придумаємо таке, що вело б до майбутнього, а не до минулого. Будувати нове треба, а не тільки руїни консервувати. - То ви вже надто суворо: те покоління має право на історичну пам’ять. І якщо воно про себе в цьому відношенні трохи дбає, то не нам його судити-ганити. Розкажіть краще, як ваше покоління нове бачить. Євген на мить замислився: - Дозвольте, Володимире Васильовиче, запросити вас на філіжанку гарної кави. Мій магазин поруч. Там я вам все і розповім у зручному кріслі, а не на ногах... Тим паче, до мене має якраз цікава людина зайти, якщо ваша ласка, познайомитесь. Я вас прошу, не пошкодуєте... Такий поворот справи Шеремета не дуже влаштовував. Хоча цей чоловік і викликав у нього певну симпатію, але знову в приміщення, знову всілякі напої – вже набридло. Тай знайомитись ні з ким бажання не було – досить вже наглядівся на своєму віку, хто і що йому ще особливо нового може показати й розказати? Мазур зрозумів його вагання, поквапно додав: - Все буде як забажаєте, ніякого силування ні в пригощанні, ні в спілкуванні. Я розумію, що ви на за тим сюди приїхали, щоб зі мною базікати або з моїми приятелями. Але мені було б дуже приємно бодай трохи закріпити наше знайомство. Тим більше, що до мого магазину варто зайти бодай подивитись, хоч на кілька хвилин. Я вас запевняю. - А що за людина - цікава? Євген і тут зрозумів з півслова: - Цілком пристойна, розумна й цікава – професор політології зі Львова, створив і очолює Центр суспільно-економічних досліджень. - Розумних і цікавих у нас – хоч греблю гати, тільки більшість свій розум лише на своє власне спрямовує, а конкретні деталі, хто з них як це робить, мене не цікавлять. - Ні, ні – це зовсім не та людина. Він справжній патріот і розум спрямовує, куди треба – на загальну справу. - Що, політик? Так ви ж знаєте, що мені того не можна. - Тут все абсолютно чисто – громадська організація. Але патріотична, то є так. А чоловік непересічний, судіть самі: закінчив школу з золотою медаллю, поступив сам, без блату, до знаменитого Московського фізико-технічного інституту, на кібернетику, аспірантуру закінчив у Німеччині, тоді ще «демократичній»-соціалістичній. Працював у Підмосков’ї, створив там перший за межами України осередок Руху. Ну а потім, як і ви, додому повернувся. - Постривай, як же так, кібернетик – і раптом професор політології? Щось тут не стикується, як-то кажуть. Наші політологи – вони ж в більшості своїй з колишніх марсистсько-ленінських філософів та істориків КПРС, принаймні поки що. А тут якось ніби не за фахом… - Та то він уже другу освіту отримав, у Канаді. Там двоюрідна тітка в дружини об’явилася, допомогла облаштуватися попервах, а потім він і сам, хлопець башковитий… - А на дідька вона йому була, ота політологія? І навіщо взагалі сюди повернувся? Якщо він зі своєю спеціальністю там міг би жити, як вареник у маслі. Я чув, наші фахівці на Заході цінуються, принаймні в цій галузі. - Цілком з вами згодний, я сам у нього про це запитував. Не за тим, каже, я з Росії в Україну повернувся, щоб звідси до Канади виїхати. Мало того, що він в Канаді вчився – він там ще й докторський ступень здобув. А в Америці професорське звання отримав. В якомусь провінційному, щоправда, університеті, але все ж… І повернувся. Володимир лише стенув плечима. То вже не просто цікава людина, а просто дивак якийсь – таке щастя до рук упіймав і сам же впустив. У нього в Києві достатньо знайомих, які зі всіх сил випихають своїх дітей за кордон, причому не так заради навчання, як з потаємною надією, що їм вдасьться там прилаштуватися на “ПМЖ”, довічно. Причому серед таких і прихильники відродження СРСР, і українські ура-патріоти. Не кажучи вже про тих, кому байдуже і те, і інше, що СРСР, що Росія, що Україна – все, окрім власного черева… Повернули під аркою, пішли вулицею Музейною. Хоча музей звідси років уже тридцять як перевели в інше місце, назва залишилася. З тим осередком національної пам’яті, вже на тому новому місці, трапилася ціла історія. І гучна справа із засудженням «націоналістичних недобитків». Коли під час створення нової експозиції в новому приміщенні спробували більш-менш правдиво відтворити історію цього багатостраждального краю. Тоді кілька науковців змушені були стати двірниками чи кочегарами, а дехто опинився у мордовських концтаборах. Зупинилися біля знайомого Шереметові будинку. Тут розташувалася майстерня, в якій Левко проходив в юності трудове виховання - ремонтував замки, електропраски й усілякий побутовий дріб’язок. Тепер за дзеркальними шибами стилізованих під початок XX століття вітрин виднілися не схилені в роботі голови слюсарів, а ошатно вбрані продавці біля пірамід зі зброєю. Золотом на чорному тлі сяяло: «Магазин «Сапсан». Мазур зробив широкий гостинний жест: - Оце й є моє господарство. Прошу пана до господи! Євген з гордістю показував своє багатство, сиплячи назвами й технічними характеристиками виставленої зброї - мисливських і пневматичних рушниць, газових і пневматичних пістолетів і револьверів, різних розмірів і гатунку ножів, всякого роду спорядження відомих європейських та американських фірм. - А де ж наше? Або бодай російське? Знамениті колись «Іж», «ТОЗ», інші? Вони ж, мабуть, були б дешевшими, ніж усе це? - обвів рукою Шеремет, звертаючи увагу на цінники, які просто вражали своїми цифрами. - Наші так досі і не спромоглися нічого путнього зробити. Принаймні придатного до продажу. Ну, а росіяни... Технічні рішення непогані, але якість… Як зроблять, то й пальці знати. Що вони, що наші. А зброя - товар особливий, покупець - також. Тут на шармачка не проходить. Тут не так ціна, як якість грає. - Що ви маєте на увазі? - З цікавістю запитав Шеремет. - Розумієте, ті, в кого немає грошей, зброю не купують, бо вона їм непотрібна. Якщо для розваги, так їм не до того, а якщо для захисту, так нема за що вболівати, кому бідак потрібен? Тому наш клієнт - людина з достатком, яка грошики має, але й рахувати їх вміє. І якщо вже платити, то за річ, а не за стріляючу залізяку. - І багато таких у Теренграді? - Раніше було мало, але останнім часом крига скресла, слава Богу, - Євген постукав по полірованому дереву вітрини і потьхукав через плече. - Але підемо до мене. - Показав на двері в глибині залу. З підсобного приміщення увійшли до кабінету, з якого вузенький глухий коридор вів кудись у глибину. І вхідні, й вихідні двері броньовані, немов пастка, машинально зафіксував Шеремет, входячи до «задника». - Прошу сідати, - з люб’язною усмішкою запросив Євген. Шеремет з цікавістю оглядівся довкола. Гарні меблі, світлотехніка, телерадіоапаратура, фотографії на стінах свідчили, що це апартаменти не тільки для діла, а для душі. Приглянувся до фотографій - на всіх господар в оточенні якихось людей у військових польових одностроях, при зброї. Хоча і люди, і однострої, і зброя, і пейзаж на кожному фото різні, незнайомі. Окрім одного, найпершого чорно-білого фото, на якому Мазур ще зовсім молодий, із недбало перекинутим через плече «акаесом», в заломленій на потилицю панамі, в смугастому тільнику. За спиною – силуети гір. Господар нечутно підійшов ззаду: - Пізнаєте пейзажі? - Пізнаю... Де, коли? - Асадабад, провінція Кунар. «Отдельный батальон спецназ». Вісімдесят четвертий - вісімдесят п’ятий роки… - Н-да... Майже поруч. В самий час і в саме пекло... - Не кажіть. Зате згадати є про що. - Хіба що так. А решта де? - Хоча про відповідь вже здогадувався. - Та самі знаєте, де. - Розсміявся Мазур. - Всюди, де тільки тоді на території колишнього Союзу стріляли. Щоправда, до Таджикистану не добрався, ні до чого там нам було. А так... Оце - Абхазія, це - Придністров’я, це - Югославія... - А навіщо тобі того було? - Та як вам сказати... Про ген ризику ви, мабуть, чули? То, може, він і став причиною? А можливо, ще й ген свободи колись віднайдуть, принаймні я такий відчуваю - Мазур невесело посміхнувся, налив по чарці коньяку. - Дозвольте для початку за вас, як за мого гостя, за наше знайомство. А потім уже порозмовляємо. Добре? Дай Боже! - До дна випив духмяну рідину, блукаючи думками десь у своєму, пригубив кави. – А тепер стосовно вашого запитання… Як вам сказати? Історія досить довга і зрозуміти її нормальній людині непросто… Шеремет збагнув, що це один із тих випадків, коли людина й сама прагне виговоритися, звільнитися від того, що муляє душу. - Якщо «афганець» «афганця» не зрозуміє, тоді хто? Мазур вдячно посміхнувся: - Тоді слухайте. Розумієте, коли я повернувся з Афгану до інституту, до армії в Львівському «політесі» вчився, відчув себе якось не в своїй тарілці. Нібито переросток серед дітлахів. Не так за віком, як за сприйняттям життя. Те, що було важко для них, скажімо, прийняти якесь серйозне рішення чи на щось відважитися, для мене не складало проблем. І навпаки - проблемою було зрозуміти їх, їхню легковажність, пурхання такими собі метеликами. Хоча, як для мене, це було навіть на краще - я став безперечним лідером. Але неформальним, так би мовити. Бо до керівних посад в комсомолі не рвався, хоча й пропонували. Однак не дуже й відмовлявся, коли патентовані комсомольські патякали запрошували до президії на їхніх зборищах або десь там помаячити. Бо в мене і «Звьоздочка» була, і «За отвагу» - наша й афганська. Одружився, народилась донька. - Так все нібито в порядку. Чого ж знову на подвиги потягнуло? - Я ж казав: то довга історія. Так от: коли в нас «Рух» постав, я одразу для себе визначився, почав активно допомагати. У нашому роду хоча ніхто не був причетний до визвольних змагань, бо інакше як би мене до «спецназу» взяли, але традицій українських дотримувалися, все як має бути. То ж нічого дивного немає, що я з хлопцями і листівки розклеював, і різні ходи й зібрання охороняв, і до Києва їздив у колоні автобусів. Словом, робив для національної справи все, що міг, щиро, від душі. А дружина моя мала батьків зі Сходу, Ляшенки їхнє прізвище. Вони приїхали до Львова з Харкова за розподілом після інституту працювати на автобусному заводі та так тут і залишилися. І їм те все дуже не сподобалося. - Що - те все? Твоя активність? - Не тільки. Найбільше незалежність. «Как это так, Украина без России, мы всегда были вместе...». Хоча ви й самі знаєте ці пісні... Бачу, і моя половина почала їм підспівувати. Я намагався їй пояснити, що до чого, але марно. Демонстративно розмовляла в сім’ї тільки російською, дитину навчала тільки російській. І от одного разу, коли донька раптом запитала: «Папа! А почему тебя бабушка с дедушкой «бандерой» называют?» – мій терпець увірвався. Тут я не витримав. Виказав спочатку дорогій дружині все, що думаю про манкуртів і їм подібних, ну а потім взявся за дорогих тестя з тещею, прочитав і їм популярний курс української історії. З тими фактами «братерства народів», про які вони воліли б не знати, а якщо хто приперав їх до стіни, то робили вигляд, нібито нічого поганого не трапилося. Мільйони загублених життів українців? – Так… «ведь этого требовали интересы государства, интересы России...» - І як, зрозуміли? - Авжеж! Дружина одразу забрала доньку й до них подалася, ми в гуртожитку тоді жили. А я якраз поїхав був з хлопцями до Києва, бойовий супровід колони, так би мовити, як в Афгані. Повернувся за два дні, а з кімнати геть все вивезено, тільки розкладачка та один стілець залишилися. Та ще мої речі купою звалені. Зверху записка: «Не вздумай нас искать. На развод подам сама». Кинувся до її батьків - немає, сусіди сказали: поїхали у відпустку. Отакі-то пироги. - Мазур глибоко затягнувся сигаретою. - Так і не помирилися? - Як бачите. Інакше б я зятем пана Гонти не став. - Зрозуміло. Особиста образа цього сильного чоловіка, помножена на характер, переконання і специфічний життєвий досвід могли завести куди завгодно, а не тільки до Абхазії, Придністров’я чи Югославії. - І що вам зрозуміло? - Чому знову потягло воювати? Чому далека Абхазія? - Невдовзі після мого сімейного розламу поїхав я з Хмарою і Поровським до Криму. Пам’ятаєте - був такий там український десант дев’яносто другого року? - Хто того не пам’ятає! - буркотнув Шеремет. Бо, як на його думку, та акція дала ефект прямозворотний очікуваному. Замість посилення позицій молодої української державності в цьому специфічному регіоні, вона лише спровокувала сплеск антиукраїнських настроїв. - Я вас розумію: того дійсно не треба було робити. Але ж ми хотіли як ліпше. Зате я усвідомив там, наскільки небезпечними для нашої незалежності, принаймні для нашої територіальної цілісності, є цей регіон і йому подібні, де більшість складають росіяни та, зденаціоналізовані малороси. А кинуті державою напризволяще українці, зацьковані й пригноблені, в своїй же країні змушені підігнути плечі, відмовитися від рідної мови, а то й національності. І яким за таких умов Українська держава, яка не підтримує в них їхнє українське єство, просто не потрібна. БоА це проблема. Адже поступово тим “втраченим” українцям стає абсолютно однаково де бути «хохлами», людьми другого сорту - чи в СРСР, чи в Російській Федерації, чи в незалежній Україні. Шеремет мовчав, бо рішуче заперечувати не дозволяла совість, а підтримувати не дозволяв обов’язок. Нарешті нехотя проказав: - Так що ж із ними робити, якщо вони такі там є і в Криму, і в Донбасі, і в Криворіжжі? Ми всі - один народ, то ж мусимо спільно жити. Час покаже. Не можна ж людину антиукраїнцем називати тільки тому, що вона російського походження або проживає в Криму чи в Донбасі. Мазур кинув різким поглядом прямо в очі: - Гаразд, ви людина військова, та й не про вас мова. Так от, саме тоді росіяни зчинили галас щодо належності Криму, а в Грузії продемонстрували, як це може бути на практиці: підтримали сепаратистський рух в Абхазії. Тоді ми вирішили одним пострілом вполювати двох зайців, навіть трьох: підтримати грузинів у збереженні їхньої територіальної цілісності, показати росіянам, що безкарно, без крові таке не минається, і дати бойовий вишкіл своїм хлопцям. - Виходить лемент російських засобів масової інформації був небезпідставним? - Звичайно! Російські десантники, які воювали на боці абхазів, кричали нам перед атакою: «Хохлы! В плен лучше не сдавайтесь - все равно брать не будем!» Кілька наших загинуло. Один Героєм Грузії став, посмертно, в Тбілісі в Пантеоні Слави похований. - Ї їм того треба було, - накласти головами в чужому краю? - Війна є війна... - А ті, що повернулися, де вони зі своїм вишколом? Де його застосовують? - Та ніде. Сидять собі, займаються, хто чим. Але не може бути, щоб то було надаремно. Пролита за свободу кров надаремною не буває. Ми ще знадобимося - ті, хто вміє не шкодувати кров і власну, й ворожу. Тим більше, якщо то вороги України. - В Придністров’ї ви її також “недаремно” лили? Тільки тепер уже разом із російськими козаками проти молдаван? - Там була інша справа. Ви ж знаєте, що Придністров’я наше, українське. Його за часів Союзу в Кремлі від України відчекрижили, аби Молдова стала більшою територіально, аби союзною республікою її зробити, а не автономією в складі УРСР, якою вона доти була. Ось так воно й лишилося. Але як постало питання про об’єднання Молдови з Румунією, справа враз загострилася. Придністровці добре пам’ятають, як їм колись під боярською Румунією жилося. Як і наші буковинці, до речі. Тут, як-то кажуть, звиняйте, дядьку. Ідіть собі під румунів самі, а нам, слов’янам, дайте спокій, тим паче на своїй же землі. - Але ж Придністровська республіка, наскільки я знаю, зовсім не на Україну орієнтується,. - Це вже інше питання, його розв’яжемо потім. Головне ми виконали... - А до Югославії чого подався? Що там українці загубили? Не миротворці, а такі, як ти? - Та як вам сказати... Тут уже синдром якийсь з’явився. Як у бойового коня на звук труби. Та й не подобалося мені, що там серби чинили. Вони в тій Югославії були, як росіяни у нас в Союзі. А хорвати - як українці. Тільки вони себе все ж більше поважають, більш готові за свободу свою боротися. То чом би не допомогти? Тим більше, що район Вуковара, який серби майже весь знищили, українцями був заселений, давніми переселенцями з Галичини. - Але ж серби - православні, а хорвати - католики. Ми ж тут - православні, принаймні твоє покоління. То як же так - проти своїх одновірців з одвічними ворогами? Хоч як поглянь - саме так в історичному контексті виходить. - Одновірці, кажете... А хіба спільна віра вберегла українців від кривавої розправи російських солдатів-православних в 1709 році? Сейм став тоді червоним від крові стариків, жінок і дітей, як і Ворскла. А шибениці на плотах з повішеними і четвертованими українськими козаками пливли Дніпром аж у Чорне море. А хіба не православними були російські солдати, які втопили в українській крові Коліївщину? Чи не православними були офіцери генерала Денікіна, які винищували православних вояків армії УНР лютіше, ніж своїх класових ворогів - більшовиків? І все те за що? Тільки за одне - за спробу українців бути нацією, господарем на своїй землі. Що за часів Петра - для кого «великого”, для кого «кривавого», що Катерини - відповідно «великої» і «суки», що Денікіна - «спасителя Росії» і «ката України». Так що віра тут ні при чому. Трохи подумавши, додав: - Ви знаєте, то може щастя хорватів, що вони іншої від сербів віри. Мабуть, саме вона посилює їхнє відчуття своєї осібності, та ще алфавіт. Оскільки мова практично одна - сербо-хорватська. А вони все ж відчувають себе нацією, власну державу вибороли і будують, а не роздумують, як деякі в нас, а чи треба?... - То ти вже занадто, таке протиставлення. Ні до чого. - А що, не було такого, скажете? - Не про все те, що було, треба згадувати, а тим паче вести мову. Один зрозуміє так, а інший - інакше. А нам з тим сусідом, якому ти дорікаєш, довіку поруч жити, аж доки з лиця Землі як народ не щезнемо. То ж - навіщо ятрити? А тим більше дратувати? Прислів’я пам’ятаєш - не буди лихо, доки тихо? - А його будити в них не треба, воно в них всередині завжди недремне, спокон віку їх світом водить-колобродить, всім ближнім і далеким жити спокійно не дає, хто до їх зажерущого ока впаде як об’єкт «геополітичних інтересів». Починаючи від їхнього князя Андрія Боголюбського, який Київ страшніше від татар сплюндрував, а вони його святим нарекли, і закінчуючи нинішніми, які Чечню щойно в крові втопили. І за що? Тільки за те, що той крихітний народ прагне вільно жити й бути господарем на своєму клаптику Землі. Такий поворот розмови був Володимиру зовсім не до вподоби. Не те щоб він мав щось проти чеченців, хоча Шеремет-старший і розповідав йому дещо про співробітництво досить значної їх частини з німецько-фашистськими окупантами. А потім, по звільненні Кавказу, змушений був брати участь в депортації цього народу, жорстокій карі всіх загалом за провину частки. Батько не любив про це згадувати, а тим більше якось коментувати. Не дуже вболівав Шеремет і за територіальну цілісність Росії й навряд чи щиро вважав цю завойовану ще за царських часів і поневолену маленьку країну такою ж невід’ємною її складовою, як, приміром, Рязанська або Тульська область. Але ж у них, якщо глянути на мапу, то ледь не дві третини території придбані-надбані якщо не таким робом, як Чечня, то, в більшості випадків, «добровольно-принудительно». Тому невдоволено буркнув: - Ти що не розумієш, чого вони так за цю Чечню вчепилися? Про ефект доміно ніколи не чув? Та й нам те ні до чого. Посиплеться в них - і в нас в деяких регіонах можуть заворушитися. А нам те треба? - Крим маєте на увазі? - Яка різниця - який регіон конкретно? Головне, що є. - Ні, не «є», дозвольте не погодитися. Росія з Чечнею чи Україна з Кримом - то дві великі різниці. І ви це чудово розумієте. Бо Ічкерія - то земля, яку споконвіку заселяв цей народ. Згадки про це в письменах значаться ще за сім століть до того, як російська народність утворилася. Нагадати, як той нещасний народ до Росії приєднували? Мазур підхопився з фотелю, взяв з полиці книжку. - Ось, послухайте: За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі... Очі Євгена зблискували якимсь непогасним огнем, він немов аж повищав, у мить наснажений вірою в незборимість духу горян, чию боротьбу за свободу підтримував, може, ризикуючи своїм життям, як колись українець Яків де Бельмен, кому наш Геній присвятив свою гнівну поему. Мазур перегорнув сторінку “Кобзаря” й продовжив із палючим притиском на кожному слові: І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся - поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава, І воля святая! Шеремет добре пам’ятав Шевченків «Кавказ». Читане колись давно, ще в шкільні часи, тепер воно набувало особливого змісту - першопочаткового, справжнього. Рукав сорочки на руці Євгена, що тримала книжку, сповз й оголився, впав у вічі чималий рубець. Невже? - Ти там був? - Де? - Не прикидайся, розумієш, про що питаю - не на курорті ж ... - Був. - Насторожено звів очі. - Коли? - В першу війну, в дев’яносто п’ятому. Євген важко звівся на ноги, взяв зі столу фотографію в рамці, простягнув Шеремету. З неї весело усміхалися два озброєних до зубів молоді бородані. За їхніми спинами скорботно-незряче блимали на білий світ чорними проваллями вибитих вікон зруйновані будинки. На звороті напис: «За нашу и вашу свободу. Боролись и победили. Боевому другу Жене с вечной благодарностью - Шамиль. Грозный. 1995 г.» «За нашу и вашу свободу»... Так закликали поляки українців до боротьби проти російського самодержавства під час своїх повстань у 1830-31 і 1863-64 роках. Але українські селяни не повірили своїм польським панам і не те що не підтримали, а навіть виступили проти. А тепер от деякі відчайдухи відгукнулися на той заклик, стали в бо поруч із чеченами... Щоб допомогти їм втілити врешті напутнє слово Великого Кобзаря: «Борітеся - поборете!» - Вдруге не їздив, в останню війну? - Ні, не їздив. Та й ще не остання ота війна... - Чому? - Чому не їздив чи чому не остання? - І те, й інше. - Не їздив, бо не все у них самих так, як треба склалося. Розсварилися, погризлися колишні бойові друзі, порозходилися по своїх аулах та районах, кожний захотів у перших стати. Хоч і мало хто чув слова Юлія Цезаря, що краще бути першим у селі, ніж другим у Римі. Не тим почали займатися, чим треба. Натомість того, щоб державу творити, кожний почав собі своє благополуччя дрібне ліпити. От і накрили їх росіяни мокрим рядном. Вдруге їхати якось не кортіло. Бо самі свою волю профукали. Ну а те, що та війна не остання - в тому я переконаний. Не той чеченці народ, щоб змеритися з неволею. То вам не наші, яких стравити, обдурити, підкупити можна, а потім і зовсім асимілювати. Вони боролися сто сімдесят років - і ще стільки ж будуть, доки не загине останній. Я їх добре знаю... - А ти ніколи не задумувався , що буде, коли такі, як ти звідки-небудь до нас у Крим прийдуть? Не за переконаннями я маю на увазі, а за методами їх практичної реалізації? Що тоді? - Ну, таких як я там були одиниці. А одиниці, як відомо, погоди не роблять. А якщо все ж з’являться, то все залежить від того - звідкіля? Якщо з Росії - то буде нам на користь за будь-якого кінцевого результату, хоч заберуть вони його в нас, хоч відстоїмо ми його з великими трудами. Тут вирішальне значення матиме сам факт агресії. Бо тоді навіть сліпці у нас прозріють і усвідомлять врешті-решт, хто є хто. - Ну і що ти думаєш, наші грудьми стануть з росіянами за Крим воювати? Маячня. «Бред», ясніше кажучи! - Шеремет роздратовано крутнувся в кріслі. - Чому маячня? Зовсім ні. Хто сказав про якусь там війну? Борони Боже. Нехай вони його забирають силою, російські брати, той Крим, я особисто лише перехрещусь. Але тоді вже вороття в стосунках у нас не буде. Навіки. А нам якраз того і треба. Бо нашій незалежності якщо й є від чогось і від когось загроза, то тільки від нашої власної волячої терплячості, рабської байдужості та холуйської запопадливості перед дорогим північно-східним сусідою. То ж я зовсім не проти, якщо він декого в нас позбавить дурних ілюзій щодо свого «братерства», «миролюбності» й «справедливості». - Ну, в тебе і фантазія... - Чому «фантазія»? Простий аналіз геополітичної ситуації. Сподівайся на краще, а готуйся до гіршого. Ситуація в Криму може погіршитися, до речі, не лише від росіян. Ви ж чудово розумієте, що якщо хто й має природні права на Крим - то тільки кримські татари. Всі інші - люд може й поважний, може й хороший, але - прийшлий, справжня батьківщина якого далеко відтіля. І він за ту землю до останньої краплини крові, аж до того, щоб в неї злягти, битися не буде. Бо йому простіше виїхати звідти. То татарам нема куди їхати зі свого Криму. Як чеченцям з Чечні. А нам з України. - Ну ти й закрутив! Прямо-таки новий жанр - політична фантастика. - Ви даремно іронізуєте. Дай Боже, щоб я помилявся. Гостра тема вигоріла. Шеремет блукав поглядом довкола. Непогано, навіть дуже! - Це все, за рахунок вашої організації чи воювали не тільки за ідею? - Ви на що натякаєте, пане генерале? Повторюєте російські байки, що ми там найманцями були? Тоді я хотів би для початку сказати: що зате ми ніде проти жінок і дітей не воювали! І за нас перед світом неньці-Україні червоніти не доводилося, ніде не наслідили криваво. Тому що мирне населення не нищили й не гвалтували, і полонених зв’язаних за своїми машинами волоком не тягали, і підлітків від десяти років терористами-бойовиками не оголошували, та й в «сортирах» також нікого не «мочили». Що ж до того, хто за що воює... Є стародавня українська байка, ще як ми під Польщею були і разом Москву воювали. Під час походу поляки з шляхетського загону задирають українців з козацького, що от, мовляв, шляхта - та за славу на війну йде, а козаки - за гроші. Ті їм і відповіли: кому чого бракує, той за те і воює. Так, нам платили. І непогано! Інакше з яких таких статків я б свою справу розкрутив, за рахунок якої зараз вся наша організація живе? Але головне все ж було - ідея свободи, набуття бойового досвіду. А не так, як зараз у вас в армії - всі навипередки в миротворці пхнуться, аби заробити якісь нещасні кількасот доларів. Весь світ над вами сміється: в українському батальйоні підполковників більше, ніж у будь-якому іншому капітанів. Якби там насправді стріляли, такого б не було. В Афганістан я черги щось не бачив і навіть ніколи про таку не чув. А тут - як до корита... - А ти що, їх осуджуєш? - Не осуджую, але... То вже не солдати. Поліцаї, гендлярі, заробітчани - хто завгодно, але не справжні бійці. Бо їх цікавить насамперед долар. І щоб, не дай Боже, ніхто не стрельнув, в основному по п’янці або з необережності, щоб той долар додому ж привезти, не згубити по дорозі. А нас - нас вабить у першу чергу сам подих Війни - справжньої лицарської забави! А не ці «бакси», «зелені» і тому подібне. Шеремет тихо наливався безсилою злістю. Безсилою, тому, що багато в чому цей бойовик був правий. Та нарешті його прорвало: - По перше, ти собі суперечиш. По-друге, а чи знаєш, як живе той офіцер, про якого ти з таким презирством відгукуєшся? Йому що, дуже кортить у такий спосіб заробляти оті гроші? Бути посміховиськом, як ти кажеш? Однак Мазур швидко замахав руками: - Вибачте, пане генерале, але то вже ваші проблеми: скільки і за що вам платять. Армія, яка не спроможна захистити себе, не викликає ані співчуття, ані довіри. Співчуття викликають слабкі й убогі, а якщо ваша армія саме така, то навіщо вона тоді потрібна… Бо як же вона захистить державу? То є нонсенс. Довіряють зазвичай сильним і розумним, які не скаржаться на нестатки, а здобувають те, що їм потрібно своїм розумом і силою. Армія, яка ремствує на власну бідність, виглядає так само комічно, як «плачущий большевик». Або, знаєте, як у східній притчі: «Все куплю - сказало Злато. Все візьму - сказала Сталь». Якщо армія не може ні того, ні іншого, то вона не є ні «Злато», ні «Сталь», а так собі - бутафорія. А бутафорські мечі чогось варті лише в театрі, але не в житті... Така відвертість висловлювань на адресу Армії, яка була для Шеремета поняттям таким, що підлягало написанню лише з великої літери, скидалася на зухвалість і починала дратувати. Тільки-но він збирався поставити нахабу на місце, як пролунав дзвінок. - О, це наш гість, про якого я вам казав. Хвилиночку, я зараз. – І Мазур щез за дверима. Творити націю Прибулий виявився чоловіком років сорока, малопримітної зовнішності. Привертала увагу лише лобаста голова з великими залисинами. - Прошу познайомитися: пан генерал Шеремет з Києва, пан професор Дробот зі Львова. Провінціал серед вас лише я, - спробував жартівливо зазнайомити Мазур. Рукостискання міцне, погляд із-за скелець окулярів допитливий. Випереджаючи запитання, Євген пояснив: - Ми тут із Володимиром Васильовичем деякі актуальні теми обговорювали. Щоправда, не зійшлися в деяких деталях, але то дрібниці. Розкажіть краще, як ваша зустріч із нашим студентством, - і, обернувшись до Шеремета, уточнив. - Ярослав Михайлович приїхав не стільки до рідної землі припасти, як поспілкуватися з тутешньою молоддю. - З ким же ви спілкувались, якщо не секрет? - Які там секрети. Прочитав пару лекцій з елективного курсу в «наргоспі» та виступив самохіть перед студентами і викладачами в «політехніці» й «меді». - А тема яка? - Україна на зламі століть: минуле, нинішнє і майбутнє. - Замах у вас чималий. Як же вийшло, плідно? - Не без іронії поцікавився Шеремет. Він мав молодшу доньку-студентку, був знайомий з її оточенням, тож усвідомлював складність місії, що взяв на себе професор. - Бачу, ви і без мене здогадуєтеся. - всміхнувся у відповідь той. - А якщо серйозно: не до сміху, звичайно. Молодь живе своїм життям, дуже далеким від проблем суспільства. І від нації, від держави в цілому. Не всі, звичайно, але та найактивніша частка, яка задає тон. - Що ви маєте на увазі? - Ідеологічну кризу, яка охопила суспільство, але найболючіше вдарила саме по молоді. А звідси вже й усі інші кризи, в тому числі й економічна. - Ви економічну поставили за пересічну. То з наміру? - А ви хіба її вважаєте першопричиною? - Не знаю, я не економіст, але розумні люди такою вважають саме її. «Піднімемо економіку - і все піде, мов по маслу...» Дробот відкинувся в кріслі, збираючись із думками: - Я саме про це розмовляв сьогодні зі студентами й молодими викладачами в «наргоспі». Про те, що первинне, а що вторинне, що є яйце, а що курка. - І що ж по-вашому? - Я думаю, в становищі нинішньої України передусім ідеологія. Шеремет знудьговано глянув на годинник. Не густо з думками в кібернетичного політолога з націоналістичним ухилом, не густо! Маючи таку біографію, міг би щось і цікавіше сказати. Вголос же лише кинув: - Це вже ми проходили. Правила нами сімдесять років ідеологія, досі ніяк не одхекаємось. Дозвольте побажати вам успіху, в мене ще деякі справи... - Володимире Васильовичу, я вас прошу, не йдіть. Давайте трохи все ж порозмовляємо. Послухайте п’ять хвилин, а потім уже вирішуйте, якщо не цікаво - воля ваша... Дробота енергійно підтримав Євген, тому Володимир Висильович змушений був бодай задля пристойності залишитися. - Насамперед дозволю собі нагадати першопочатковий зміст, що таке ідеологія. Не тільки комуністична, фашистська, буржуазна чи якась інша, а взагалі, - здалеку почав політолог. – Загальновизнано: ідеологія - це система політичних, правових, моральних, релігійних, естетичних і філософських поглядів та ідей, в яких усвідомлюється і оцінюється ставлення людей до дійсності. Відтак, якщо ця система правильна, то й життя в людей має бути гарним. Але якщо воно погане, та ще й протчгом десяти років поспіль погіршується, тоді логічно вважати, що причина в хибності тієї системи, що з нею не все гаразд, з її поглядами та ідеями. - Все це софістика, шановний пане професоре, - зауважив Шеремет. – У такий спосіб можна що завгодно пояснити. - Але ж хіба я не правий? Візьмемо для початку нашу систему політичних поглядів та ідей. Ми нібито будуємо незалежну державу, а водночас сахаємося навіть такого поняття, як національні інтереси, не кажучи вже про їхнє відстоювання - підгинаємо плечі не тільки перед «старшим братом», а й перед іншими сусідами, запопадливо йдемо назустріч їхнім щонайменшим, навіть найнахабнішим забаганкам. Хоч у своїй внутрішній політиці, хоч у зовнішній, хоч в економіці, хоч у культурі. Не кажучи вже про рідну для вас галузь оборонного будівництва. Приклади наводити потрібно? - Потреби немає. Насамперед тому, що практично кожний із таких прикладів можна тлумачити по-різному і дискутувати до безкінечності. - Добре. А що ви скажете стосовно соціальної орієнтованості? Ще одного засадного положення нашого державотворення? До відповіді не спонукаю, скажу сам: при такій нерівності в доходах, жируванні жалюгідної купки на горі і жебрацтві мільйонів по всій країні інакше як глумлінням це гасло не назвеш. - Це все знову ж загальні слова. Є відповідні програми виходу з кризи і президентська, і уряду. Потрібен час. - За десять років зруйнували самі себе більше, ніж нас фашисти у війну. А наслідок - рожеві обіцянки-цяцянки! А як щодо системи правових поглядів й ідей? - Ви знаєте офіційне гасло: будуємо правову державу. Думаю, колись збудуємо. - Не треба лицемірити, ви ж самі в те не вірите. І чудово бачите, що нинішня влада практично нікому не підзвітна і не підконтрольна. А державу ми будуємо не правову, а поліцейську. Щоб позатикати пельки тим нечисленним, хто спроможний не тільки зрозуміти, що коїться, а й сказати вголос. - Вибачте, але члени Ради Європи, члени Ради безпеки ООН, європейська й світова спільнота все бачать і не заперечують… Значить, ми на правильному шляху? - А ви самі в те вірите? Згадайте, що в нас було за часів тоталітаризму. Тоді практично кожний керівник з одного боку підлягав старшому адміністративному начальнику, з іншого - контролювався відповідним партійним комітетом, що мав опікуватись інтересами держави, з якою ототожнювала себе партія. Партійні органи на місцях не допускали свавілля адміністрації стосовно працівників, принаймні брутального, а також очевидних зловживань і казнокрадства. Тобто вони поряд з ідеологічною проводили і певну профілактичну роботу, щоб не доводити справу до карної, де вже парафія прокуратури й суду. Зважаючи на чисельність комуністичної партії, коли ледь не весь середній прошарок суспільства був членами КПРС, ті парткоми в питаннях дотримання загальнолюдської етики були до певної міри виразниками інтересів громадськості. Почав понад міру красти директор заводу - надіслали сигнал до райкому. Там розібрались, дали по шиї - припинив, до кримінальної справи не дійшло. Тепер же на свавілля й зловживання скаржитись нікуди. Бо всюди все купується. А куди простій людині зі своїми проблемами дітися, куди поскаржитись? - Щось я не зовсім розумію. Невже ви за відновлення тотального партійного контролю? - Ні в якому разі. Я тільки за наявність противаг, за збалансованість. - Так для того в нас є суд, прокуратура, міліція, що там ще... Парткомів же ніде у світі немає. - Звісно, немає. Але там суд, прокуратура, міліція працюють на людей, а не на себе, як це воно в нас є часто-густо. Та й адвокатура там розвинена, і закони відповідні є, і різні громадські об’єднання. Четверта влада знову ж не загнуздана-налякана. А в нас... Ви дивитеся зарубіжні фільми? - А що, в нас хіба і свої є? - Вибачте, я мав на увазі: чи часто? - Усміхнувся Дробот. - Тоді напевно звертали увагу на ставлення тамтешніх поліцейських і до своїх службових обов’язків, і до громадян. - Не зовсім розумію, про що ви? - Маю на увазі різницю у психології поведінки. Там поліцейський розуміє, хто і за що йому платить гроші і кому він має служити. Платить пересічний громадянин країни, і він повинен із ним поводитися люб’язно і чемно, навіть якщо той у чомусь винен, а не вдавати з себе суворого вчителя, перед яким мусить потуплювати очі пустотливий хлопчак. Бо вони для громадян, а не навпаки. На жаль, у нас працівники цих органів відчувають себе скоріше «правоохоронцями», ніж «захисниками інтересів громадян». Дбають не так про дух закону, як про його букву, частіше всього переслідуючи не так державний інтерес, як свій особистий. - То ти «даїшникам» нашим поясни, Ярославе. Хотів би я на тебе подивитися, - підшпильнув Євген. - Подібного свавілля поліції, яке в нас коїться на шляхах, я не бачив ніде. - Сприйняв той всерйоз. - Хоча сам за кермом об’їздив майже всю Європу і Північну Америку. Можливо, я дещо перебільшую, але хіба не складається враження, що нашу країну буквально окупували ті, хто мав би охороняти спокій простих громадян, а не диктувати всім, як жити, щоб їм було добре. - А чи це не занадто? Одначе, яке все має відношення до ідеології? - Щонайпряміше. Бо віра людей в закон і справедливість базується передусім на вірі в доброзичливість, порядність і чесність правоохоронців і урядовців. Без цього правову державу не побудувати. А якщо держава не буде правовою, її ніколи не стануть любити чи бодай поважати громадяни. Відтак вона ніколи не вийде з кризи. Замкнене коло! - З правом ми розібрались: картина тут малоприваблива. Яка в нас наступна складова ідеологічної кризи? - Даремно смієтесь, не довелось би нам усім плакати. Бо мораль також зруйнована. Ви тільки подивіться, що собою уявляє нинішня Україна. Це ж повний аналог первісного суспільства в епоху його розпаду. І тоді, і тепер при владі псевдообрана «демократичним шляхом» з «рівноправних» громадян верхівка. І тоді, і тепер та верхівка де хитрістю, де силою спочатку встановила контроль над суспільним добром, а потім і загарбала його у власну кишеню. Тільки й того, що тоді привласнювали худобу й землю, а тепер асортимент незрівнянно ширший та й масштаби не ті. Не десяток коней, а стільки ж теплоходів або літаків. Не примітивний ткацький станок, а цілий комбінат, як он тутешній «хебека»; не соху, а цілий комбайновий завод; не якихось кілька гектарів, а одразу кілька сот. І прикладам тим нема числа. Причому наголошую: це все робить владна верхівка, безпосередньо, грубо, а головне - безкарно використовуючи своє службове становище державних службовців. - Це ви вже шановний через край - первісний лад із соціалізмом порівнювати. Та ще так... - А чому б ні? В принципі, за обох формацій і спільна власність на засоби виробництва була, і колективна праця, і майже колективне споживання. Бо різниця в заможності в СРСР була мінімальною. Принаймні, не такою нагло-кричущою, як зараз. Я такої ніде не зустрічав, хоча й поїздив чимало, і почитав достатньо. Щоправда, певна різниця між тодішньою родоплемінною верхівкою і нашими нинішніми можновладцями й олігархами все ж є. Давні дбали про своє новопридбане-загарбане, щоб продуктивно розвиватися, та державу свою міцнили, бо за її межами для них життя не було. Нинішні ж більше опікуються, як би вкрасти тут, а вивезти туди. Отож більшість давно паспортами іноземними позапасалася, а дехто навіть сім’ї про всякий випадок вивіз. Благо, тепер не епоха ранньофеодальної ксенофобії і навіть не часи Остапа Бендера, головне нині - вкрасти, а що з тими брудними грошима робити, то - не проблема. Є благословенні краї і поза межами рідної неньки України. Попадаються ж одиниці з тисяч, ризик мінімальний. Недаремно ж на найвищому рівні визнається, що спритняки з України щороку таємно вивозять за кордон щонайменше 3,5 мільярдів доларів крадених грошей. А за деякими оцінками і всі п’ять. - Припустимо.І що з того? - А ви пам’ятаєте, що було після розпаду первісного суспільства? - Звісно, що - рабовласницький лад. - Аналогії не виникає? - Ви знаєте таку гру в карти - «очко»? Примітивна, але досить поширена в певних колах. Так от, у цій грі головне - аби не було перебору, тобто не набрати очків більше, ніж потрібно. - Це ви до чого? - До того, що у вас тут очевидний перебор. Тим більше, що якраз у наших предків рабство не набрало розвитку. Проминули його, одразу проскочили у феодалізм. До речі, досить гуманно-патріархальний. - Гадаєте, зараз в якийсь «гуманний» капіталізм «вповземо»? Даремно сподіваєтеся! Як ви інакше, ніж рабами назвете тих найманих трударів, які змушені працювати поза всяким трудовим законодавством, без будь-яких соціальних гарантій, за шматок хліба? А такі вже є. Бо «дикий» капіталізм, період первісного накопичення капіталу за своєю моральною основою однаковий, що в Нідерландах кінця XVII століття, що в Америці початку XIX, що в Росії кінця XIX. «Людина людині - вовк» - казали ще давні римляни, які для обмеження таких «вовків» винайшли юридичне право - просте, лаконічне й непорушне. Ми ж, як завжди, торуємо власний, особливий шлях - вигадуємо закони складні, плутані, багатослівні й постійно змінювані. Бо якщо все буде прозорим і чітким, то як тоді ворюгам збагатитися за рахунок народу на «законних» підставах? Неможливо. А воно ж кортить, ще й як кортить! - Ті «раби», як ви кажете, не дуже й протестують, отримуючи готівкою, як професор у вузі. А то й удвічі більше. - То, може, у Києві «нові українці» такі щедрі, але, мабуть, далеко не всі. А в провінції зовсім не так. Окрім того, добра готівка, звичайно, гріє і душу, і тіло. А раптом хвороба? Або, не дай Боже, каліцтво? Та й про пенсію варто подумати. «Дикому» капіталісту ті всі турботи людські ні до чого, готівкою простіше, головне - дешевше. - Це вже економіка, а не мораль. - Така економіка навпрошки випливає з моралі. Коли все дозволено, головне гасло «Збагачуйтесь», а якими методами, нікого особливо не турбує. Аби ділився з тим, з ким потрібно. Он запитайте Євгена, він вам розкаже з власного досвіду, як у нашій країні бізнес робиться. - Краще не треба. Це не для ніжних вушок кадрових військових, - розсміявся Євген. - Вони звикли до порядку і хоча й міцного-соленого, але чесного слова. Тут же гра без правил, порядності маю на увазі. Бо певні правила все ж є, переважно не писані, але краще вам їх ніколи не знати. - Чому, цікаво? - Тому що рідко хто з вашого брата нормально в бізнес вписується. Надто вже серйозні та відповідальні ви люди, любите все робити за інструкціями. Та щоб руки не запацькати. А гроші - справа брудна. З вас виходять хороші адміністратори, але нікудишні комерсанти. Окрім небагатьох, особливо «обдарованих», переважно людей випадкових у вашому середовищі. - Не знаю, як вам, а мені іноді здається, що наш «гомо постсовєтікус» - це людина, повністю позбавлена будь-яких моральних засад, - знову перехопив ініціативу Дробот. - Ви замисліться над таким фактом. Покоління, яке виграло війну, народжені до двадцять сьомого року від батьків, що виросли на дереві християнської моралі. Однак дві криваві війни, одна з яких громадянська, жахливий голодомор з випадками людоїдства, повоєнне лихоліття, руйнація християнської релігії - все це не могло не завдати нищівного удару по самих підвалинах суспільної моралі. Комуністичне виховання народу за силою і глибиною впливу не могло йти ні в яке порівняння із зруйнованими християнськими приписами, які хоч трохи утримували людей в межах пристойності. А покоління, що зросло на комуністичній безморальності, знаючи про релігію лише як про опіум для народу, почало будувати не стільки державу, скільки своє особисте благополуччя, причому за рахунок її розкрадання. Християнська заповідь «не вкради» замінилася на «тягни все, що можеш», аби не попадався. На рубежі дев’яностих самозруйнувалася і та недосконала комуністична мораль. Якою б вона поганою була - але все ж «моральний кодекс будівника комунізму» був шедевром людяності в порівнянні з нинішніми неписаними вовчими законами. - Ви хочете сказати, що ми зараз живемо без моралі? - Якщо підійти науково, то саме так. Бо що таке мораль? Це система поглядів і уявлень, норм і оцінок, які регулюють поведінку людей. Ре-гу-лю-ють! На користь суспільства, на загальне благо! А в нас хто і що регулює? Корумповані чиновники розкрадання держави на користь власну і тих, хто більше заплатить? Окрім того, мораль - це ж сис-те-ма! А де вона в нас? Де описана, сформульована? - Як де? В різних законах, правилах, інструкціях. - В тому то й справа, що всілякі офіційні документи повинні складатися на основі правил моралі, а не навпаки. Бо мораль - це перш за все звичай, який завжди йде попереду писаного правила. - А як же вони тоді складаються, наші закони? - Ось і я б’юся над тим же питанням: як? Мабуть, що на основі скалок християнської й комуністичної моралі, що збереглися, а рівноваж шляхом запозичення готовенького в інших народів. - Але ж те готовеньке, - воно в них, якщо бути прискіпливим, базується на їхній моралі й ментальності, є їхнім формальним продовженням і уточненням. А в нас на чому воно базуватиметься і що продовжуватиме й уточнюватиме? Нашу скаліченість? - І я про те. - Що ж тоді робити? - До Бога повернутися, - озвався Євген. - Як у нас тут завжди велося. Люди раніше при зустрічі навіть віталися: не «добрий день», а «Слава Ісусу Христу!» - «Навіки слава!» - Уточнимо: так було лише по селах. Та й то давно, - поморщився від такої архаїки Шеремет. - А сам давно таким богомільним став? - Давно, ще в Афгані. Коли наш взвод затисли в міжгір’ї так, що гадав: живим не вийду. Половину одразу поклали вбитими й пораненими. А решта через нищівний вогонь голови не могла звестися. Я молитов ніяких толком не знав, хіба що чув краєм вуха «Отче наш»... Чули б ви, як я його читав! І поклявся: якщо виживу, повірю по-справжньому. - І тримаєшся слова? - Безперечно! На всі релігійні свята, як має бути, до церкви. Та нерідко і так заходжу, особливо коли важливе або складне щось трапляється. Заглянеш ніби до себе всередину, побудеш на самоті з думками і Всевишнім, та й все якось легше стає, світлішає на душі. А ви що не вірите? Шеремет стенув плечима. Нараз йому пригадалася недавня зустріч з отцем Михайлом. - Не те що не вірю, можливо, він сущий і впливає якось на нас. Але це складна і делікатна справа, людському оку непомітна і розуму непідвладна. Важко повірити в те, в що протягом життя не вірив. Окрім того, віра й стосунки з Богом - надто інтимна річ. Для спілкування з Богом, людині, як на мій погляд, достатньо Книги Божої, усамітненого місця і щирого бажання. А вся корпорація посередників, що постала між людиною та Богом, уся церковна ієрархія, в якій наявні майже всі ті ж градації, що і в армії, від сержанта до маршала, мало сприяє пробудженню в людях віри. Принаймні, мені так здається. - Ви що, проти церкви? - Ні в якому разі! Навпаки! Нехай туди ходить, хто бажає, нехай вірять, я тільки «за». За всі десять заповідей Божих і все добре й мудре, що написано в Біблії. Я сам свого часу роздобув для малолітньої доньки Біблію для юнацтва, тоді це був дефіцит, підтримав дружину, щоб охрестилася разом із донькою. І гадаєте, вони стали вірними? Засвоїли християнське вчення? Та ні! Хрестики носять, з релігійними святами одне одного поздоровляють - ото й усе. І так не тільки в моїй родині. Ренесансу релігії в нашій державі так і не відбулося. Принаймні бурхливого. І поки що. - Але ж до церкви стали ходити майже поголовно, дітей хрестять, шлюб беруть у церкві, - не здавався Євген. - А я що, проти того? Тільки «за»! Але не можна не помітити дедалі більшого розходження між зростанням зовнішніх ознак релігійності й дотриманням норм тієї ж християнської моралі в повсякденному бутті. Розходження між словом і ділом, як за часів комуністичної ідеології. Всі хочуть пити й гуляти на свята, а поститися не хоче майже ніхто. Але ж одного без другого не має бути. Бо то вже тоді не віра, а казна що. - Ваша правда, - підтримав Шеремета Дробот. - Швидко не вдалося. І мораль, і духовність, як громадська, так і релігійна - надто інерційні речі, потрібен час. Однак іншого шляху до зміцнення моральних засад суспільства, окрім як відродження релігії, немає. - Але в якому вигляді її відроджувати? Ви ж замислювалися над тим, що тут криється своя велика небезпека? - Що значить «в якому вигляді»? І яка ж така небезпека? - Обидва співбесідники подивилися на нього з неприхованим подивом. - Дуже проста, можна сказати, арифметична. І від того цілком реальна. Адже в нас тільки православних церков три та католицьких дві. Кожна має свій регіон впливу, нерівноцінний за людським потенціалом. Греко-католицька церква ніколи не вийде за межі Західного, який складає лише четверту частку території України. В економічно найпотужніших регіонах, де мешкає мало не половина населення, в Слобожанщині, Донбасі, на Півдні панує Московська патріархія. Київська патріархія так поки що й не спромоглася розгорнутися і не є домінуючою практично в жодному регіоні. За цих умов для стабільності ситуації просто необхідний досить великий прошарок релігійно незаангажованих людей, які б слугували буфером між конфесіями-суперницями. - Ви вважаєте, йдеться не так до їх об’єднання, як до суперництва? Але зараз же не шістнадцятий чи сімнадцятий віки, релігійні війни давно скінчилися. - Я нічого не вважаю. Але протестанти з католиками в Ольстері вже скільки часу чубляться? Це так, до слова. Релігія - не моя парафія. Просто як командир я волів би, щоб у моєму підпорядкуванні був якомога однорідніший у морально-духовному відношенні контингент. І все! Щоб перед боєм їх надихав один священик, всім однаково рідний. Або тоді вже ніякий, тоді вже я сам скажу те, що потрібно, та мій заступник із виховної. - Я думав, у нас хоча б із релігією все до ладу, а ви навіть тут негаразди знайшли. - З прикрістю мовив Мазур. - Ще якусь кризу маєте, пане професоре? - зиркнув на Дробота. - Та не я маю, ми всі маємо те, що маємо. - Досадливо озвався той. - А я якраз і борюся, щоб подолати це все. - Яким же чином, цікаво? - іронічно глянув на нього Шеремет. Але відповісти Дробот не встиг. На поясі в Мазура зацвірінчав «мобільник». - Прошу вибачити, це хтось зі своїх. «Ало! Романе, то ти? Де ти, старий чортяко, знаходишся? У мене під дверима? Хлопці не пускають, кажуть, що мене нема? Вишкіл правильний! Зараз вийду» - Євген із просвітлілим обличчям і лагідно-винуватою посмішкою глянув на співрозмовників. - Це мій давній приятель, ще з Афганістану. Живе у Львові, тут, мабуть, у справах, зайшов провідати. Не заперечуєте? Шереметові вже набридло професорове теоретизування і він ладен був, скориставшись з нагоди, відкланятися. Однак Мазур збагнув його намір: - Володимире Васильовичу! Гість, хоч і бізнесмен, але цілком порядна людина, свій хлопець. Познайомитесь - не пожалкуєте. Побільше б у нас таких було - давно б зі всіми кризами покінчили. І без теорій пана Дробота. - В голосі Євгена бриніли незвичні благальні нотки. Володимиру нічого не залишалось іншого, як погодитися. Тим більше, що він якось був у Львові на відкритті пам’ятника землякам, загиблим в Афганістані, познайомився з багатьма, можливо і з цим. Тож демонстративно залишити товариство виглядало б нечемністю. Мазур повернувся за хвилину із здоровенним чолов’ягою. Шеремет пізнав його одразу - це був той самий «афганець», коштом і зусиллями якого був споруджений пам’ятник! Володимир добре пам’ятав слова сестри цього чоловіка, сказані на церемонії відкриття: «Коли я була в Романа на Камчатці, й ми говорили про майбутнє, він повідав мені: я хочу повернутися додому і зробити три речі - народити сина, поставити в рідному селі церкву і спорудити пам’ятник своїм товаришам, які загинули в Афгані. Дві обітниці він уже виконав, сьогодні третя”. Вона дуже хвилювалася і не всі зрозуміли, до чого тут ота далека Камчатка, зате всі збагнули щедрість душі цього чоловіка. Це вже потім Шеремет з’ясував, що першопочатковий капітал Роман, як і багато хто з «западенців», накопичив саме там, на берегах далекого Тихого океану. Цікаво, як у нього справи тепер? - Що вам сказати? - усміхнувся Роман. - Бізнесмен, який скаржиться на життя, або облудник, або невдаха. Я не перший і не другий. Але й хвалитись, якщо по правді, особливо нічим. Помітивши співчутливу реакцію Шеремета, заперечливо замахав рукою: - Ні-ні-ні, ви не так мене зрозуміли. Якщо дивитися з боку, то «всьо путьом». Не гірше, ніж в інших, а то й краще. Але якщо відверто, то просто набридло «варити» гроші для всілякої чиновної сволоти, яка ні на що сама не здатна і ні до чого сама не здібна, зате має штамп, підпис, печать і право тебе контролювати, а простіше – “доїти”. Закони ж і порядки в нас такі, що будь-якого норовистого підприємця запросто можна на нари кинути. Якщо не на кілька років, то хоча б на кілька місяців. А того вже досить, щоб твою справу зруйнувати, а тебе на жебрака перетворити. Мене особисто голими руками візьмеш, я вмію і крутитися, і ділитися, але все одно гидко, набридло. Хочеться, щоб був хоча б якийсь порядок. Щоб я знав: отакий-то відсоток віддав, решта - моє. Але ж такого немає і не видно, коли буде, - важко зітхнув Роман. - Ось я й кажу, - заметушився Дробот, - що ми живемо за часів тотальної кризи. І врятувати нас із цієї безвиході може лише одне - нова конструктивна ідеологія, яка б зайняла місце тієї пустелі з мотлохом і непотрібом, що є зараз в головах і душах наших людей. Як казав відомий персонаж із відомого роману, розруха в головах, а не деінде починається. Ліквідуємо розруху в головах, внесемо туди нормальну загальнолюдську систему поглядів і норм життя, прийнятну для всіх ідеологію, сповнену розумного, доброго й вічного, як у нормальних цивілізованих країнах, тоді й у державі безладдя подолаємо. І всілякі інші кризи, в тому числі й економічну та бізнесову, як ось у Романа. - І що ж то за ідеологія така чудодійна, яка миттєво вирішить всі мої проблеми, і не тільки мої? - глузливо кинув Роман. - Даремно іронізуєте, - роздратовано зауважив Дробот. - Все нове, то добре забуте старе - національно-патріотична. В суспільстві, в якому дедалі більше загострюються політико-економічні протиріччя, можуть бути лише дві консолідуючі ідеї - національна або комуністична. Остання себе цілковито дискредитувала, отож залишається покладати надії на першу. - Цікаво, яким чином ви збираєтеся це робити? - не втримався Шеремет. - Я не сумніваюсь, ви досить часто відвідуєте книжкові магазини. Радив би чергового разу звернути увагу по-перше, який там відсоток складає література українською мовою; по-друге - на дати видань українських і російських. І ви одразу помітите, що значна частина книжок, особливо які пропагують українську національну ідею і культуру, лежать на прилавку років по два-три, а то й довше. При чому хороших, грунтовних книжок, статечних авторів. Хоча тиражі мізерні, порівнюючи з радянським періодом. Часи національного романтизму минулися, маятник хилитнувся в інший бік. Сьогодні навіть ті, хто з переляку кинувся був вивчати державну мову, надолужувати знання нашої історії й культури, знову шпарять «на общепонятном», лише російськомовні газети читають і телеканали дивляться. Тільки й того, що помічників та секретарш зі знанням державної мови позаводили. - Це вже ви занадто. Я в принципі згоден, що багато з наших «нових українців» на ниві бізнесовій устигають значно успішніше, ніж на національно-культурній. Але зверніть увагу на таке явище: до Верховної Ради балотується таким собі «русскоязичником», а оговтається трохи, зрозуміє, що на державний рівень вийшов, і швиденько-хутенько навчається і досить швидко гарною літературною мовою говорить. - Це не показник, що «новий українець» говорити навчається, головне - як він думає і що робить для національної справи. А ще важливіше: що думають про себе і ким почуваються мільйони простих людей, ті, хто повинен би бути джерелом вашої «національної» ідеї. Ви пробували порозмовляти з ними, з «пересічними українцями», як пишуть журналісти? Тільки не тут, у Західній, а на схід від Збруча? Дробот знизав плечима: - Ми працюємо більше тут, у Галичині, на східні терени поки що не перейшли, але в цілому я орієнтований... - Як би ви були не тільки орієнтованим, але й достатньо критичним, ви змушені були б визнати, що переважна більшість людей на Сході на питання про національність відповість в одній із трьох варіацій: «ми, хохли...», «ну, українець, то й що...», «та яка разниця, що руський, що українець...» Це не рахуючи ту третину населення, що зараз, на десятому році незалежності вчить дітей у російських школах, вважаючи себе якщо не росіянами, то принаймні людьми російської культури. А ви кажете: національна ідея... Минули часи Міхновського, Петлюри, Коновальця, Бандери, Мельника. Навіть Чорновола з Лук’яненком. Де їхні сотні й десятки тисяч прибічників? Де їхні переможні партії – Рух та УРП? Спочатку повсихали, а потім ще й навпіл порепалися обидві. Тепер на правому, національно-демократичному фланзі тихо, як на цвинтарі. Там не те що наступати, оборону тримати нікому. Так, кілька хлопців із дубельтівками проти справжнього війська... - Круто ви, пане генерале... - Здивовано зломив брови Дробот. Але Шеремету посторонок вже попав під хвіст: - Не я круто, то ви нездарно. - Що означає - нездарно? І кого ви маєте на увазі? - Та всіх вас отаких, «бійців ідеологічного фронту». Верзете казна що відірване від життя. Спробували вже побути «українським П’ємонтом» і що з того? Спасибі, звичайно, і за те, бо зробили справді багато, але минулося. Якщо не згасло, то вигоріло. Спершу треба, щоб накопичилася критична маса суспільної свідомості, щоб люди не «хохлами», а українцями себе відчули, потім і національна ідея заяскрить, і національна державність буде. - І я ж про те, - радісно сплеснув долонями політолог. - Тому й сказав: ми не просто за національну ідею, а за «національно-патріотичну». Адже що таке патріотизм? Це ж не просто любов до свого народу, це є більше, ширше. Це любов до Батьківщини взагалі, відданість їй. Тут і гордість за її минуле й сьогоденне, і відповідальність за її долю, і прагнення захищати інтереси Вітчизни. Наголошую: не тільки свого етносу, а Батьківщини в цілому. Тут мають поєднатися всі в Україні сущі - українці і росіяни, євреї і поляки, татари і гагаузи, всі, хто вважає цю землю рідною. І тоді нам пощастить створити справжню українську націю в європейському розумінні. - Теоретично, може, й так, - по тривалий паузі озвався Мазур. - Але як ти думаєш це зробити? Особисто я уявляю слабкувато, хоча й слухаю тебе не вперше. Адже в нас регіонами, які можна назвати українськими беззастережно, є лише два - західний і центрально-західний. Решта під сумнівом. І чи потрібен їм наш український патріотизм, чи, може, вони тяжіють до якого іншого – над цим ще треба добре подумати. - Щось ви не те говорите, Євгене. Якби це казав «Мазуров», було б ще зрозуміло. Але Мазур... – з досадою дорікнув Шеремет - Я правду кажу, - не здавався той. - Після нашого фіаско в Криму на початку дев’яностих і невдалих спроб створити власні осередки на Лівобережжі й на Півдні я добре вивчив це питання. В тому числі грунтовні дослідження солідних вчених. Картина, скажу вам, маловтішна. Вони поділили всю Україну за етнічно-мовною ознакою на п’ять регіонів, шостий Київ. Так ось: українці складають понад вісімдесят відсотків і користуються рідною мовою лише в Західному і Центрально-західному регіонах. А в Східному і Південному, де вони складають до шістдесяти відсотків, державною мовою користуються лише п’ятнадцять відсотків всього населення, решта - зросійщені. Київ і Центрально-східний регіон посередині: тут українців більше, ніж три чверті, але українській мові надає перевагу менше половини населення. То як із такої пропорції кольорів, з одного боку - жовто-блакитних, з іншого - біло-синьо-червоних, жовто-синій коктейль зробити? На одній любові до землі, на якій живеш, націю сконсолідувати важко. Українці й поляки Україну також любили, але кожний по-своєму, і кожний вважав її своєю - тож як чубилися! Причому впродовж століть! Страшно згадати... А серби з хорватами, а поляки з німцями в Сілезії, а чехи з ними ж в Судетах - та таких прикладів в історії безліч. - Той же Афган візьміть, - втрутився бізнесмен. - У них і держава своя була сотню років, і релігію одну мають, і виборювали свою незалежність від чужоземців всі разом, а після нашого “присутствия” почали між собою криваву колотнечу: пуштуни проти таджиків, хазарійці проти тих й інших - кінця-краю різні не видно. - Що ж ви пропонуєте? – Невдоволено буркнув Дробот. - Від соціалістично-комуністичної ідеї відмовилися, національну втратили, патріотична не влаштовує. Тоді ж яка? - Комбінована! Розумне поєднання всіх трьох, - виклично проголосив Мазур. - Бо не тільки любов’ю до свого народу та до своєї землі живе людина, а й шматком хліба, дахом над головою. Як на мій погляд, для пересічного громадянина ідея має бути водночас і національною, і патріотичною, і соціалістичною. - Виразніше, якщо можна, - в тому ж тоні попросив політолог. - А чого ж ні? Народу потрібна така ідея, яка б, по-перше, задовольняла українців у їхніх законних правах господарювати на пращурівській землі. По-друге, забезпечувала абсолютно всім громадянам беззастережне право на безпечне проживання на землі українців. За умови, звичайно, їхньої відданості нашій спільній батьківщині й вдячності українцям за притулок. По-третє, щоб на ділі, а не на словах забезпечувала соціальну спрямованість держави. - З першим і другим положеннями в принципі все зрозуміло, - втрутився в діалог Шеремет. - Тільки я ось що скажу, Євгене: можливо, ти в чомусь і маєш рацію, але запізнився, шановний, якщо не на століття, то на кілька десятиліть. Років п’ятдесят тому ніяких питань би не виникало. Навіть ще років двадцять-тридцять. Але зараз в Європі такий лемент зчиниться довкола прав людини, що змучишся доводити, що ти не шовініст чи принаймні не ксенофоб. Тим більше, що останні роки зі всіх боків тільки й чуєш, що про глобалізацію. Навіть частіше вже, ніж про демократію. При чому у всьому - і в економіці, і в культурі, і в науці... - Господи, і ви в те вірите... - в унісон докинув Мазур. - Віриш не віриш, але саме в такому напрямку розвивається світ. Побудова національних, зорієнтованих на суто внутрішні проблеми і осібні інтереси держав для людства давно пройдений етап, який закінчився разом із крахом колоніальної системи. Європа прагне до об’єднання, а ми ніби проти течії... - Якщо поляки вступлять до Європейського співтовариства і запровадять на своєму кордоні європейські правила, тяжко нам стане бізнес робити. Особливо тим, хто з торгівлі живе, - скрушно захитав головою Роман. - Ти ж, Гєнеку, з Заходу товар возиш, сам знаєш. - Та знаю, знаю, - не вгамовувався Мазур. - Але що ж нам робити, коли ми той етап, який весь світ пройшов, прогавили? Спізнилися на свій поїзд? Точніше: нас силоміць затягли до іншого - радянсько-інтернаціонального, а по суті російсько-шовіністичного? Який гасав-гасав по колу, аж поки осі не поперетиралися, а зчеплення між вагонами не зносилися. То як нам тепер бути? Стрибати через щабелі історичного поступу, як свого часу вчинили монголи? Тільки ми з соціалізму в глобалізацію, проминувши побудову не тільки національної держави, а й постіндустріального суспільства з інформатизацією вкупі… - Навіщо одразу «стрибати»? Не стрибати потрібно, а запозичувати все розумне, що в люди надбали. Аби менше на власних помилках вчитися, не так, як деякі герої вітчизняного фольклору. - Так і я за те! - Доводив своє Євген. - Просто стосовно «глобалізації», всіляких «відкритих дверей», «інтеграційних процесів» і тому подібного я хотів би лише одне запитати: хто з розумних людей двері свого дому будь-якому перехожому відчиняє, коли в ньому для власних чад шматка хліба й ряднини не вистачає, а сини й дочки між собою скубуться? Статечні газди спершу лад у своїй хаті наводять, а потім уже до загальногромадських справ і звичаїв повною мірою пристають. Бо інакше лихі люди останнє з хати повиносять, та ще й посміються з тебе, дурного й довірливого. А в нас тільки й чути звідусіль: в усьому цивілізованому світі так, у всьому цивілізованому світі сяк... А де в цивілізованому світі в двадцятому столітті зафіксоване таке, щоб ледь не кожний п’ятий із голоду вмирав? Щоб люди в Європі з голодного божевілля одне одного їли? А ще кожний п’ятий у війні загинув? Не запозичувати все підряд треба та в родичі в драних штанях набиватися до тих, хто в сап’янових чобітках зі срібними підковами дефілює, а своїм розумом жити і свою державу будувати. І насамперед для себе, для свого народу, а не задля «європейського співтовариства» та «світової спільноти». Понять абсолютно ефемерних для мільйонів, якщо не десятків мільйонів наших співвітчизників, які борсаються в злиднях вже ледь не десятиліття. - Тут ви, Євгене, перебираєте. - Заперечив Шеремет. - Не можна від всього світу відгородитися, не ті часи, автаркія зараз просто неможлива. Навіть США, на що вже багата й могутня держава, а змушена була відмовитися від такої політики ще сотню років тому. СРСР спробував піти своїм шляхом і забрів у хронічну технологічну відсталість. Що ж стосується питань гуманітарної і національної політики, вільного пересування, то ви самі по Європі поїздили і бачили, як там. Не могли не звернути уваги, скільки в Парижі арабів і темношкірих, у Лондоні таких же ще й індусів на додачу, а в Німеччині - турків та югославів. І всім їм гарантовані цілком певні права у відповідності з міжнародним законодавством. - Ще раз повторюю: я не проти міжнародних контактів, норм і правил у будь-яких сферах, - гнув своє Мазур. - Але встановлювати й розвивати їх треба собі на користь, а не на шкоду. Бо навіщо нам така міжнародна торгівля, якщо внаслідок неї залишаються без шматка хліба наші ж робітники? Або навіщо нам такі міжнародні гуманітарні норми й правила, внаслідок дотримання яких гине наша національна культура? Я особисто за протекціонізм, у розумних межах, звичайно. У всьому, що стосується національної мови, культури, економіки. Принаймні на даному етапі нашого історичного розвитку. - Слухай, Гєнеку, звідки ти того всього нахапався? Часом не в народні депутати зібрався? - Засміявся Роман. - То я тебе в разі чого підтримаю, ще й хлопців своїх мобілізую. Говориш ти нормально, по-нашому: справді треба перш за все про своє та своїх подбати... - Доки наша мова й культура достатньо не зміцніють і не посядуть належного місця в нашому суспільстві, до того часу будь-які російські установи і рухи на нашій землі являтимуть для нас загрозу. - Ніби завершуючи сказане, додав професор. Володимир не очікував від нього такого радикалізму. - Не дивуйтесь, це не моя думка, вона належить білоруському письменнику і колишньому радянському партизанові Алесю Адамовичу. Можливо, надто круто сказано, але якийсь сенс в цих словах є. - Ми відволіклися від теми, точніше, від ідеології пана Євгена. З національним і патріотичним компонентом зрозуміло: напруженість у стосунках якщо не зі всім світом, то принаймні з Європою, а тим паче з ближніми сусідами забезпечена. А що мається на увазі під «соціальною спрямованістю держави на ділі»? - Вирішив до кінця вже дізнатися Шеремет. - Та дуже просто. Як казав колись один мудрий чоловік: «повинні бути відкриті всі трудові шляхи до придбання невеликого статку, але не треба допускати легкого і швидкого збагачення; слід відібрати у приватних власників і приватних компаній всі галузі промисловості, транспорту і торгівлі, що сприяють створенню великих багатств (банки в тому числі). Тих, хто володіє надто великим, і тих, хто не володіє нічим, слід розглядати як осіб, соціально небезпечних». - І хто ж той мудрий чоловік? - Володимир колись чув щось подібне, але зараз згадати не міг. - Пан Євген із Ніцше бавиться… - зітхнув Дробот. - Забув, що на дворі не сконання дев’ятнадцятого століття, а зародження двадцять першого. Та й ми українці - не німці... - І що з того? - Запально скинувся Євген. - Соціально-економічні умови майже ті самі, якщо не гірші. Проста людина нічого не варта, як сміття під ногами у купки «олігархів» та владоможців. Куди не кинь - лише видимість законності, а не верховенство закону. І просвітку попереду ніякого. Бо сподіватися на те, що прокинеться совість у тих, хто увійшов у смак, як делікатно кажуть, «першопочаткового накопичення капіталу», а точніше - пограбування власного народу, марна справа. Люта ненависть ще вчора порядних трудящих людей, а нині перетворених на пограбованих, знедолених і зубожілих люмпенів до тих, хто їх пограбував, до теперішніх «володарів життя» - ось що поєднає всіх і вся в Україні сущих незалежно від національності і роду занять. Українців і росіян, поляків і євреїв, робітників і колгоспників, трудову інтелігенцію і масу іншого найманого люду. Поєднає і поведе на побудову справжньої Української самостійної соборної держави, заснованої на засадах національного миру і співпраці, соціальної справедливості та верховенства закону. А не того, що маємо зараз... Шеремет лише здивовано слухав. Монолог Євгена виглядав нібито газетна передовиця. З нічого таке до голови не приходить і так доладно не складається. Значить, власне, глибоко продумане... А може, чуже, та добре засвоєне. - Не зовсім зрозумів. Невже ви пропонуєте щось подібне до комунізму, тільки з націоналістичним ухилом? Але ж це несерйозно. Комуністи вже були, а, як відомо, двічі в одну й ту ж річку не входять. Принаймні близькі за часом покоління. - Ти що, Гєнеку, збожеволів? Невже й мене на гілляку потягнеш чи до паркана приставиш? - стривожено заволав бізнесмен. - Та май совість! Звідкіля ти такого набрався? - Заспокойся, хлопуню, ніхто тебе не зачепить. Я маю на увазі не націонал-комунізм, а націонал-соціалізм. Тільки справжній, без усіляких расистсько-шовіністичних наворотів. Принципи прості: єднання нації, наполеглива праця всіх, опора на пересічного громадянина, міцна правова державність. Що ж до підприємництва, то дрібному й середньому бізнесу - всіляка державна підтримка й режим щонайбільшого сприяння. А не тільки тим кільком відсоткам ненажер, які державу і весь народ дощенту пограбували, з тими треба буде розібратися, як слід. - Я не знаю, як ти з ними плануєш розбиратися, а от те, що вони тобі роги повідламують, як тільки рота роззявиш, в мене сумнівів не викликає. - Зауважив Роман. - А ви тоді навіщо? Невже не підтримаєте? Чи вам до вподоби свавілля паразитів усіх мастей? Сам же щойно скаржився. - Блиснув очима Євген. - Кому це може бути до вподоби? Я просто констатую факти, якими вони є. Що ж до твоїх фантазій, то згадай приказку: проти лому немає прийому. - Якщо немає під руками іншого лому, - тим самим відплатив Євген. - Тобі не обридло, що ти крутишся, немов дзига, когось умовляєш, комусь догоджаєш, а перестань крутитися - і твоя дзига впаде? - Такий закон бізнесу. - Закон, якщо все чиниться по закону, а не так, як у нас, на одному «мастилі» із «зелених». Коли ти не впевнений, чи залишиться дещиця твоїм дітям, трапся з тобою щось на дорозі, не дай Боже. Звісно, дещо залишиться із того, що приховав на чорний день у зарубіжному банку чи вдома в банці в саду закопав. А твій бізнес? Справа твого життя? Мовчиш? Ото ж бо й воно. - Той порядок і ті методи його наведення, які ви пропонуєте, давно відомі. - Озвався Шеремет. - На подібні принципи спирались і фашисти, і комуністи, і українські інтегральні націоналісти. І хоча в кожного й склалося по-своєму, але у всіх невдало. Навіть трагічно - з морями невинної крові, горами трупів і прокляттям тисяч і мільйонів людей. - Я ж сказав: ми проти крайнощів. Просто наведемо порядок у своєму домі і квит. Сусідів не чіпаємо, але нехай вони нас також не чіпають. Невже ви не розумієте, що демократія західного зразка для нас на даному етапі - це не щось інше, як погибель. Бо наш народ її сприймає лише як вседозволеність, а сусіди ажніяк не зацікавлені в наведенні в нас порядку. Хіба їм погано, що ми перетворилися для них на ринок збуту і потужного інвестора в їхню економіку? Бо ж куди ж вкладаються потай вивезені з України “брудні” мільярди доларів? Тому вихід один - наведення залізного порядку самотужки. А для цього потрібна сильна й справедлива влада, яка б опікувалася інтересами всіх без винятку - і підприємців, і їхніх працівників, і селян, й інтелігентів. Коротше тих, хто своїми мозолями, хоч на руках, хоч на мізках, здобуває собі хліб насущний в поті чола, як в Біблії написано. А така влада неможлива без потужної партії національно-патріотично-соціального спрямування. Все геніальне просте і давно придумане. Треба тільки взяти на озброєння і реалізувати. - А що? Справді, все правильно. Саме так і має бути: кожний повинен крутитися, а там - як Бог дасть... Але щоб по закону було, без «бєспрєдєла». - Зробив свій коментар Роман. Однак Шеремет не звернув на це належної уваги. Як потім з’ясувалося, даремно. Але в ту мить він був ошелешений такою безапеляційною рішучістю цього недурного нібито чоловіка і шукав якісь контраргументи: - Ви забули в своїх міркуваннях про ще один засадний принцип усіх цих ідеологій - обмеження демократії та прав людини. Того сучасна світова спільнота не потерпить. - Ха-ха-ха! Стерпіла ж вона те, що Росія з Чечнею зробила, а Туреччина з Курдистаном. Та й в Азербайджані з колишніми середньоазійськими республиками демократією класичного гатунку навіть не пахне. Однак Захід із ними співпрацює, навіть набагато краще, ніж з Україною. Окрім того, ми зі своїми ідеями не дуже оригінальні - в Росії ще радикальніше виступають Баркашов, Макашов, Жириновський. На їхньому тлі ми виглядаємо досить поміркованими. Тим більше, що офіційно уникаємо будь-яких аналогій і асоціацій з націонал-соціалізмом. Ми - соціал-патріоти. Так ближче до суті. А суть наша - Бог, Україна, Народ, Людина. - А як бути з тим, що у всьому світі права людини ставляться на перше місце, а у вас ці права останні за ієрархією цінностей? - Нам треба для початку повернути своїм співвітчизникам національну свідомість, відродити в них віру в Бога, побудувати міцну й правову Державу задля щастя всього українського народу, а тоді вже виносити на перше місце осібні права окремої Людини. - Який філософ! Який златоуст! Послухати тебе, так душа радіє. А з ким, дозволь запитати, отой національно-соціалістичний чи то, вибачайте, соціально-патріотичний рай здобуватимеш? - Скипів Дробот. - Саме не будуватимеш, а здобуватимеш, бо таку ідеологію, як ти пропонуєш, миром не запровадити, доведеться й на барикади йти. - Як з ким? З народом. З українським народом! - спалахнув Мазур. - Якщо наші можновладці й мошновласники самі добром за розум не візьмуться. - Спершу чоловіче, сам за розум візьмися. Ти ж сам говорив, що в Україні українцями усвідомлюють себе менше половини населення. То з ким же ти збираєшся на справу, з якою нацією? Та її ще створити потрібно, щоб вона на ділі існувала, а не лише на словах. Адже ще від часів розпаду Київської Русі ми є народ-прислужник, хоч як не гірко про це говорити. Ми стали формуватися як нація давно, але не самі по собі, не будучи вільними, а завжди під кимось - почали під Литвою, продовжили під Польщею, потім під Московією, а коли закінчимо, коли станемо врешті-решт сповненими своєї національної гідності й мудрості - й досі не чутно й не видно. Наша панівна верства, кращі з кращих нашого народу впродовж ледь не семи сторіч поспіль зрікалися свого коріння і зголошувалися спочатку литвинами, потім поляками, затим росіянами. А хто ж залишався українцями? Ти генетику в школі вивчав? Щось у голові лишилося? - Слухай, Ярославе, це вже занадто! Хоч ти й великий розумака, як казав про Шевченка його батько, але й тобі ніхто не давав права паплюжити нашу націю. В тому числі честь і гідність її лицарів. Є слова, якими не розкидаються, - забігали жовна по вилицях Євгена. - Лицарів? Яких? Козаків? Але ж це в нашому розумінні вони лицарі, а не в загальноєвропейському. По суті вони скоріше на давніх вікінгів схожі, вдумайся. Але то була ступінь, яка передувала справжньому лицарству, бо вікінги - варвари. Згадай: - в нашому епосі, в нашій літературі - ти ніде не знайдеш звичаю захищати свою особисту честь, свою особисту гідність на двобої. В українства навіть терміну свого для визначення такого специфічного конфлікту між шляхетними людьми ніколи не існувало, відбувалися словом «дуель», запозиченим росіянами у французів аж у вісімнадцятому столітті. Як немає, до речі, власного визначення такого поняття, як «благородна», «шляхетна» людина. - А поєдинок, двобій, герць? - З викликом скинув головою Євген. - Все це терміни з галузі військової справи, а не з понять честі. Згадай, ти чув чи, може, читав, щоб сотник Білоус викликав на двобій значкового товариша Півторакожуха через любов до прекрасної Горпини? Або за те, що його дурнем обізвали? Бачиш, аж самому смішно стало. А в людей же те все було - і поняття шляхетності, і особистої честі. У Франції дуелі навіть заборонили, щоб тамтешні шляхетні люди свою верству від надмірної гоноровості вщент не винищили. - І що з того? - Та нічого, окрім того, що з таких нібито дрібниць менталітет нації складається. Хіба не симптоматично, що коли французи своїх намагалися вгомонити, наших змушені були навпаки, стимулювати до збройного захисту особистої честі? Згадай бодай історію з великим гетьманом Зиновієм-Богданом Хмельницьким, коли він ще сотникував. Вихований як шляхтич, Богдан узявся до зброї, аби помститися за заподіяну кривду лише після того, як польський король, приятель юності, у відповідь на численні скарги зневажливо заявив йому: «Ну, що пан все ходить і скаржиться? Хіба пан не має шаблі?». Я вже не кажу про московитів. У них навіть не було звичаю у дворян носити при собі зброю, а з’ясування справ честі добре описане в «Пєснє про купца Калашнікова». Тільки Петро Кривавий силоміць запровадив європейські поняття і звичаї, хоча і опісля російське «благородноє сословіє» з більшою охотою били один одному пики, аніж ризикували життям у смертельному двобої на зброї. Почитай літературу, там про все це написано. Тільки й того, що всі соромляться висновки належні робити. А чого тут соромитися? Їх давно Дмитро Донцов зробив. Точно не пам’ятаю, але суть зводиться до того, що на тисячу свинопасів і гречкосіїв лише один козак. Тому твої спроби за щось і про щось у когось спитати, з кимось порахуватися, щось там зробити - ніхто просто не підтримає. Даруй, але твої праворадикальні фантазії за межами нашої національної ментальності. Євген не вгамовувався: - А численні козацькі повстання? Коліївщина? Коновалець? Петлюра? Бандера? - Продовжуй, продовжуй! Чому мовчиш? Що далі немає кого назвати? Розгром УПА завершили майже півстоліття років тому. Вже десять років можна казати що завгодно і створювати що завгодно. Тільки де вони, оті впливові національно-патріотичного спрямування політичні партії? Де такі самі організації українського офіцерства? Агов! Відгукніться! Немає і не видно. А були ж… І Рух могутній, і Спілка офіцерів України… Були і щезли. А чому? Тільки тому, що нищення кращих, пасіонаріїв, і селекція таким чином свинопасів і гречкосіїв даремно для нації не минулися. І найкраще це видно на прикладі Західної України. Яка так і не стала «українським П’ємонтом» навіть за нинішніх сприятливих часів після проголошення незалежності. Відпалала й згасла, як багаття з сухого хмизу але без дров. Хто з українців своєю волею до чужинецьких володарів не приставав, мав справжню честь і гідність, повставав проти рабства, тих безжалісно нищили. І поляки, і росіяни, і німці... Все це разом узяте можна визначити одним словом - етноцид. А після такого людомору відродити націю тяжко, а іноді – просто неможливо. Мазур криво посміхнувся: - Тебе послухати, так ми нація якихось недоумків, ні на що неспроможних і нічого кращого не вартих, ніж «маємо те, що маємо». Дробот на мить замислився, ніби ще раз оцінюючи, що ж він тут такого зопалу наговорив, роздумливо підсумував: - Та ні, я так не сказав би. Просто на все треба дивитися тверезими очима, особливо, коли справа стосується серйозних речей, а не кидатися дзвінкими фразами. Тим паче такими, за які й до відповідальності можуть притягти. Або на весь світ знеславити як неофашиста. Он недавно в Австрії один такий горластий спробував дзвінкою фразою успіху добитися, навіть на виборах переміг. Так уся Європа такий лемент зчинила - не дай Боже. А в нього ж програма була набагато скромнішою, ніж твоя. - І все одно ти зі своїм націонал-патріотизмом рано чи пізно прийдеш до нас, радикальних соціал-патріотів. Іншого шляху перебороти кризу, вийти й посісти своє місце у світі, гідне місце, для України немає. - Не здавався Євген. - Згадаєш мої слова. - А що, може, й справді воно саме так на краще буде? - Роздумливо мовив Роман - Те, що ти верзеш, Євгене, про якісь мільйони буцімто знедолених, які нібито проти когось там виступлять, та ще й самі - то, звичайно, дурниці. Поки в отарі немає барана, вона так і тупцюватиме на одному місці. Як у Висоцького: “Мы не сделали скандала - нам вождя недоставало, настоящих буйных мало - вот и нету вожаков!” Ви, як я зрозумів, якраз і претендуєте на роль отих «буйних». Що ж, можливо, воно так і на краще, бо ліпше вже нехай ви, аніж усілякі червоні пройдисвіти народ баламутять. - Красно дякую пана підприємця бодай на цьому, - удавано-чемно вклонився Мазур. - А чимось суттєвим допомогти могли б? - Знову гроші... - Поморщився Роман. - З грошима й дурень мудрий, все зможе. - І не тільки, - флегматично зауважив Євген. - А люди? Чули, що про нашу націю казав шановний пан професор? Свинопаси й гречкосії. Отож якщо й шукати десь пасіонаріїв, то тільки серед вас, ділових людей. Якщо самі світитися не хочете - то я розумію. Але ж кожний із вас мінімум по кілька надійних хлопаків має, в тому числі й таких, що бійки не бояться, а дехто й крові. Якщо зібрати їх під одні знамена, тільки в Теренграді цілий полк можна сформувати. А якщо по всій Україні... А якщо ще й вишкіл належний дати... - Е ні, хлопці, так не піде, ці балачки не при мені, – різко звівся Шеремет. - Ви тут без мене революції організовуйте... - Які революції? Про що ви мовите? - Демонстративно округлив очі Мазур. - Хіба дуче робив революцію? Він просто влаштував цілком мирний похід своїх прибічників до Риму. І всі зрозуміли, хто є хто в країні. Так само й фюрер. Хіба вони в тридцять третьому зі зброєю в руках виступали? Ні, з виборчими бюлетенями мільйонів прихильників їхньої згуртованої партії - захисниці інтересів простих людей. Пам’ятаєте, як вона називалася? Націонал-соціалістична німецька партія праці. Саме «праці», а не «робітнича», як у нас неправильно перекладають. Тобто партія всіх людей праці. - Та як тільки ви заїкнетеся про Муссоліні й Гітлера, люди вас заплюють і розтопчуть, - роздратовано кинув Шеремет. - Хіба я казав, що ми маємо їх за приклад? Навпаки, вони невдахи, які не зуміли втілити в життя непогані в принципі ідеї, скомпрометували їх нездарно садистським виконанням, завдали горя і своєму, й іншим народам. Ми категорично проти повторення історії. Ми зробимо все цивілізовано й культурно. Причому задля блага всього українського народу, а не лише етнічних українців або купки олігархів. - А ми вас підтримаємо, - потягнувся в кріслі могутньою статурою Роман. - Якщо будете поводити себе розумно, звісно. В країні справді потрібно навести порядок. Інша справа, в який спосіб. Але то вже життя покаже. Не виправдаєте ви надій, прикупимо інших. - Ох і циніком ти, Ромку, став. - Образився Мазур. - Бодай би хоч не при мені таке варнякав. - А це щоб ти та й пан професор заодно не забували, хто врешті-решт вирішує, що як і до чого. Вузлик для пам’яті, так би мовити. Ми люди ділові й гроші на вітер кидати не звикли. Нам потрібен результат, який вигідний нам. Проте й за ціною не потягнемося. А якщо результат не влаштує нас, завалимо вас! - Жорстко резюмував Роман. Виснажені розмовою, всі втрьох змовкли, цідячи потроху вистиглу каву. Першим оговтався Мазур: - Що ж таки маємо робити, аби змінити життя на краще? Дробот на мить замислився, а затим роздумливо підсумував: - Тільки не барикади будувати! Мусимо насамперед творити націю. Справжню, європейську. Бо якою буде нація, такою буде й держава, а відтак і порядок в ній і все інше. В тому числі й наша доля. Нас самих і наших дітей. І дітей наших дітей. І так скільки над українською землею світитиме Сонце Щастя нашого народу. - Світитиме доти, доки шануватиме Мир. Це головне, щоб ви не забували, шановні панове політики, - завершив нелегку розмову Шеремет. В гостях у вічності Останній день перебування в рідному місті. Головною справою, яку вони мали сьогодні зробити, це провідати тих своїх, хто колись був часткою їхнього життя, а тепер перетворився на частку їхньої пам’яті. А життя і пам’ять, то є зовсім різні речі. І чим більше додавалося їм самим років, тим глибшало усвідомлення того, що невблаганнотече від них... Вийшли на вулицю імені Миколи Островського. Щоправда, табличка на наріжному будинку свідчила: ця вулиця тепер називається ім’ям князя Костянтина Острозького. Хто такий був той князь і яке відношення мав до Теренграду, їх у школі не навчали. Їхнє покоління дізналося про те тепер, самотужки, хто хотів, звісно. А ось хто був Микола Островський, знав тоді будь-хто з грамотних на одній шостій планети. Те, що сам Островський вважав себе українцем, в радянські часи не згадувалося, а тепер і поготів. При чому не тільки про його національність, а й про нього самого і про його славнозвісний роман. Навіть зі шкільних програм викреслили. Незважаючи на те, що і тепер чверть людства знає й шанує - нещодавно за його «бестселером» - романом «Як гартувалася сталь», - китайці цілий кіносеріал зняли. З українськими акторами, до речі, в головних ролях. Славко Дорош раптом зацитував: «Жизнь даеться человеку один раз и прожить ее надо так, чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы. Чтобы, умирая, мог сказать: вся жизнь, все силы были отданы борьбе за счастье Человечества». Савенко із здивуванням глянув на нього: - Вот это да! Сколько лет прошло, как в школе учили, а ты все помнишь...! Дорош докірливо глянув на нього: - А чом би й ні? Хіба погані слова? Я й зараз під ними охоче підпишуся. А те, що він комуністом-фанатиком був, то вже справа інша... Шеремет невесело посміхнувся: воно то так, але скільки людей пішло на вулицю Микульську за те благо. Точніше, їх винесли. Бо обабіч Микульської, яка починалася від вулиці, названої ім’ям полум’яного трибуна революції, розташовувалися обидва міські кладовища: ліворуч - християнське, праворуч - єврейське. Тому назву цієї вулиці городяни вважали за одіозну. Вислів «потрапив на Микульську» чи «одвезли на Микульську» означав цілком певне. Незабаром по правому боці показалось єврейське кладовище. Скільки Володимир його пам’ятав, а то вже ледь не п’ятдесят років, воно завжди було старим і занедбаним. Про колишню велич єврейської громади в цьому місті свідчили лише десятки - з незрозумілими письменами - плескатих брил, безладно розкиданих на й досі ще чималій площі. Але, видно, що це лише залишки від того, що було колись, до Другої світової війни, коли євреї складали більш ніж половину населення Теренграду. І могутність, і велич, і сама громада згоріли в полум’ї тієї жорстокої війни. Врятуватися вдалося небагатьом: переважно тим, хто встиг евакуюватись на Схід. Або тим, кого, яка іронія долі, «НКВД» вивезло на заслання як «небажаний елемент» одразу після визволення краю в тридцять дев’ятому-сорокових роках. Назад повернулися одиниці, більшість не забажала цього, бо тут війна після звільнення краю від фашистів так і не закінчилася. Ще якась незначна кількість іногородніх євреїв, зірваних війною з насиджених місць, приїхала сюди в обозі Радянської влади. Однак і тих, і тих було надто мало, щоб вести бодай якусь мову про відтворення довоєнної громади. А головне - майже всі вони тоді готові були називатись ким завгодно, хоч папуасами, аби не євреями. Налякані справою «кремльовскіх врачей-врєдітєлєй» і боротьбою з «космополітами», вони ретельно приховували своє справжнє походження під новими іменами та прізвищами. Шварц став Чорним, Вайсман - Бєловим, Гершко - Григорієм і т. д. і т. п. Ну а те, що приховати неможливо, пояснювали екзотичними родоводами. Хто від бабусі-гречанки, хто - від прадіда-вірменина, декотрі навіть шукали своє коріння серед солдатів наполеонівської гвардії. Та головне як щодо теми - то ні в кого, в жодного з них родина не бажала, або, точніше, не наважувалася віддавати їх землі за звичаєм своїх предків, тут, серед своїх сородичів-небіжчиків, що лежали під зіркою Давида. Вони ховали їх під червоною зіркою на християнському кладовищі, яке стало загальногромадським, міським, позаконфесійним. А єврейське тим часом заростало травою і бур’яном, надгробні плити спочатку хилились, потім падали, затим вростали в землю, а згодом і зовсім щезали, непотрібні нечисленним своїм співлемінникам в чужому тепер для них місті. Лише в останні роки, почалися спроби щось згадати, щось відродити. Коли з часів горбачовської «перестройки» на теренах тодішнього, а тепер колишнього СРСР почалася епоха єврейського ренесансу. Поставили он чавунну огорожу з єврейським орнаментом. Потім, Володимир читав в газеті, почали порушувати питання відродження кладовища в його колишніх межах, значно урізаних різними господарськими організаціями. Формально - все ніби правильно, бо таки не етично тримати автопарк на людських кістках. Але - хіба цим впорядкуєш це кладовище? Тим, що з частини його те підприємство виженеш? Ну, зірвеш асфальт. А далі що? Кладовище існує, як громадська інституція, піклуванням своєї громади. А могили - піклуванням тих, хто з того роду залишився тут, на цій землі. А їх якраз і немає. Ні громади, ні людей, яким ці поховання рідні. Бо більшості немає на світі зовсім. А ті, що залишилися жити, виїхали до Ізраїлю, Америки, Німеччини, деінде. Коло замикається... Ліворуч була мета їхньої подорожі - останній притулок тих, хто продовжував жити в їхній пам’яті. Шеремет не був тут років зо три. При вході одразу кинулося у вічі, що занедбана невеличка базиліка, яка слугувала в їхні часи за адміністративно-господарське приміщення, нині використовувала за призначенням. Точніше - навіть підвищила свій статус, стала справжнім костелом, про що свідчили оголошення писані польською та українською мовами. Володимиру пригадався погожий день початку травня, тільки років сорок тому. Вони з класом до Дня Перемоги прибирали могили воїнів, які загинули при звільненні міста. Тільки закінчили роботу й знесли до місця робочий інвентар, як раптово, з ясного хвилину тому неба, почалася весняна злива. Довелося заскочити досередини базиліки, де була облаштована столярна майстерня. З виготовлення відповідних цьому скорботному місцю виробів. Та картина перед його очима й досі: окутаний легкими сутінками неф, під стінами якого з одного боку - стоси домовин, з іншого - матеріалу для них. Посередині - столярний верстат та бляшаний абажур із електролампочкою, що звисала на довгому шнурі. За верстатом літній чоловік у глухому чорному светрі, зосереджено стругав дошку, випускаючи з-під рубанка золотисті кучері стружки. Обличчям - викапаний Блеро - персонаж відомого коміка Луї де Фюнеса з нещодавно баченого фільму. Сонце, проблискуючи між хмарами, прострілює приміщення через високі вузькі вікна лезами своїх променів. В їх світлі різко контрастують чорнота вбрання й білизна обличчя майстра, комедійні риси й зовсім невеселий, мудро-трагічний його вираз. Лаштуючи чергову домовину, він розмовляв з ними про щось високе, вічне. Про що - Володимир вже зараз забув. Але те, що то було щось мудре, невідповідне непоказному офіційному статусу того чоловіка, - те він пам’ятає добре. «Гамлета» він прочитав уже потім і при словах «бідний Йорик» завжди згадував того мудрого філософа-столяра «Блеро», а не напівп’яного гробаря. Тепер немає ні першого, ні другого, ні третього, ні четвертого. Ні навіть його, тодішнього... Поруч із базилікою, прямо навпроти входу на кладовище - невеличкий майданчик, густо заставлений високими солідними пам’ятниками, з яких на світ і людей дивляться серйозні й навіть суворі обличчя. Це все державні мужі місцевого масштабу, ті, хто будував тут і уособлював «совєтську власть» - так звана «партійно-радянська номенклатура» вищого гатунку. Точніше, ті, хто встиг померти до 1991-го року. Решту вже ховають не тут, не на цьому почесному місці... Підійшли ближче. Всі імена знайомі, та й суворість облич не лякає, бо для них вона була лише показною. Вони знали їх не по службових кабінетах, з яких ті владно правили цим краєм, повроставши у свої крісла за масивними столами з батареєю телефонів, осяяні портретом Леніна за спиною. Хлопчаками вони бачили їх в непоказних, навіть біднуватих, як на нинішні часи, квартирах, стомленими, в піжамах і капцях замість офіційних френчів і піджаків, коли вони для порядку сварили своїх чад за недостатню ретельність у навчанні й надмірну активність у дечому іншому. Тепер дехто з тих «чад» повкладався поруч зі своїми батьками. Он з бронзового барельєфу дивиться Микола Костюк. Разом парубкували з ним, Малєвим, Шлезінгером, Савенком. Потім шляхи розійшлися, давно, а з Миколою, як виявилося, назавжди. Після не дуже успішної комсомольської кар’єри його послали на роботу до міліції, «на усілєніє», як тоді казали. Одразу дали капітана, незабаром майора. А там і горбачовська «перестройка» наспіла з її першими паростками капіталізму радянського зразка - кооперативами. Спробував, кажуть, і Микола скористатися з нагоди, відкусити й собі від смачного пирога нового життя, якусь копійчину урвати. Та не розрахував, видно, сили. Винуватців так і не знайшли, справу зам’яли, списали все на раптове ускладнення тяжкого хронічного захворювання. Так і залишився Коля для них назавжди молодим, гарним, веселим хлопцем, добрим приятелем. Як і Славко Малєв, також навічно майор, тільки КДБ. Він дивився на них з чорної мармурової стели поруч з Костюком. На мундирі орден Червоної Зірки, за Афганістан. І треба ж було такому трапитися - на війні чоловік вижив, а вдома став жертвою якогось п’яного ідіота за кермом вантажівки. Це при тому, що сам практично не вживав, тримав спортивну форму... Поклали квіти обом, постояли мовчки. Немилосердною й несправедливою виявилася доля товаришів юності. А якою вона обернеться до тебе? - штрикнуло Шеремета всередині. Хто його знає, краще не загадувати. - Хлопці! - Стріпнув невеселі думки. - Я знаю, вам тут більше нема кого провідувати й нема чого робити, а в мене тут бабуся похована. Та й могилу січових стрільців хотів би відвідати. - А хіба така є? - здивувався Дорош. - Я щось ніколи й не чув про неї... - И я не знаю, - додав Савенко. - В наше время я о такой тоже не слышал. - Тоді ходімте зі мною. Йшли, розглядаючись навкруги і ніби читаючи своєрідну книгу з історії цього краю. Книгу, сторінками якої були надмогильні пам’ятники, а головне - написи на них. В історичній частині кладовища вони були старі, побиті часом, негодою і лихими людьми, зарослі мохом, а деінде бур’янами з написами польською мовою. За переважною більшістю з них, особливо там, де прізвища були польські й німецькі, давно вже ніхто не доглядав. Пам’ятники з написами українською мовою, датовані довоєнним часом, зустрічалися рідко. Зате серед повоєнних писаних латиною не було вже жодного. Однак чим ближче до нинішніх днів, починаючи року з шістдесятого, тим більше ставало написів російською. Мінявся і характер пам’ятників: статуя «Матки Боски» на могилах у поляків, хрести - в українців; за радянських часів часто-густо або нічого, або зірки, хрести якщо є, то лише там, де прізвища західноукраїнські. Тепер же у всіх - хрести. А ще кажуть, що Смерть непідвладна ні часу, ні правителям, ні політичній кон’юнктурі. Вона сама-то, можливо, й ні, але люди, які хоронять своїх близьких й увічнюють їх пам’ять - вони підвладні, ще й як... Десь тут мала бути могила батьків Левка Шлезінгера. Прибитий горем чоловік поставив своїй дружині скромний, але пристойний пам’ятник, на якому довгі роки було лише одне ім’я, доки додалося й друге. Досить довгий час могила сіріла недоглянутою - Левко виїхав за кордон і став «антисовєтчиком», «нев’їздним», молодший же брат ще не вбрався, як у пір’я, так і в розуміння… Тепер на звичному місці очам відкрився новий дорогий пам’ятник з чорного полірованого мармуру та вирізьбленою на ньому великою шестикутною зіркою. Яка ще більше дисонувала з довколишніми хрестами, ніж п’ятикутні зірки на могилах приїжджих «партсовактивістів». Хоча хто знає - може, так воно й має бути? Як за життя ходили одними вулицями і жили поруч, не ділилися, так і тут, в місті мертвих, мають мешкати разом? А ось і могила бабусі - останній прихисток, який знайшла полтавська козачка в галицькій землі, якій її син хотів принести мир, спокій, і процвітання. Боже, як Володимир перенервував тут ранньої весни дев’яносто третього, коли завітав до Теренграду після чотирьохлітньої відсутності! Він вивільнився від справ вже під вечір, коли до відходу поїзда залишалося кілька годин. Низько нависле темне небо, темно-набряклі кущі й дерева, земля вкрита крупчастим снігом, побитим темними проталинами. Звиклий бути тут влітку світлого дня серед яскравої зелені, він заблукав. Повернув із головної алеї ніби правильно, але там на знаному місці - інше поховання з новим пам’ятником. На нього ніби накотила гаряча хвиля, серце защеміло від образи: невже поглумилися? Невже помстилися за батька? І це при тому, що він особисто кинув нажите благополуччя там в Росії, перекреслив десятки років життя, щоб служити Україні? Як він не отримав тоді тут, на цьому місці, інфаркту або інсульту, одному Богу відомо. Мабуть, саме він і вивів його до неушкодженого пам’ятника, який стояв там, де йому й належало, на паралельній доріжці. На непоказній брилі з полірованого чорного лабрадориту скромний напис: «Шеремет Августиния Сергеевна. 1880-1964 гг.» Мати шести синів і двох доньок, які всі до одного воювали на фронтах Великої війни, але живими повернулася додому тільки половина. Коли 8-го травня сорок п’ятого Москва салютувала переможцям, які взяли штурмом Берлін, у наказі Верховного Головнокомандувача було згадано і полк гвардії підполковника Анатолія Шеремета. Його старшого брата сержанта Данила Шеремета в той час щойно поховали в передмістях столиці Рейху. Молодший же брат, старший лейтенант держбезпеки Василь Шеремет, почувши на під’їзді до райцентру шпарку стрілянину зі всіх видів стрілецької зброї, вирішив: бандерівці напали на село, в якому мешкала і його мати. А виявилося, що то був салют Перемоги в місцевому виконанні. Для молодшого сина, в якого Августинія Сергіївна доживала віку, війна продовжувалася і після сорок п’ятого. Але Господь зберіг. Хоча той в нього й не вірив. Мабуть за те, що все ж не йшов проти заповіданого Господом, намагався якось якщо не поєднати грішне з праведним, то принаймні не плюндрувати те Праведне і Чесне, мав головне в людині - Совість. Поклали на могилу квіти, трохи постояли із схиленими головами. Як давно її не стало! Майже сорок років, ціла вічність... - Ну що, вшануємо тепер січових стрільців? – отямився від споминів Володимир. - Ты мне скажи, что это за сичевые стрельцы такие? В наше время ведь их не было, - допитувався дорогою Савенко. - В наш час їх і не могло бути, бо вони воювали ще в Першу світову війну, а потім у громадянську, - пояснив йому Дорош, - боролися за Україну, за її волю під жовто-блакитними прапорами. Мені про це батьки розповідали. Щоправда, пошепки. Але про те, щоб десь тут у нас були їхні поховання… А звідки ти про те знаєш? - Звернувся до Володимира Дорош. Звідки... Завдяки його величності випадку. Якось під час відпустки мати мимохідь повідомила, що всупереч волі міської влади на міському кладовищі відбулося впорядкування й освячення греко-католицьким священиком могил січових стрільців. «Що то за стрільці - я про таких зроду не чула, хоча живу тут сорок п’ять років» - дивувалась з тих новацій мати. Батько також стенав плечима. Єдине військового зразка поховання ще тих часів, яке було відоме Володимирові, так і залишалося занедбаним, очевидно, належало австрійцям або полякам. То ж питання щодо січових стрільців залишалося відкритим. Так би воно все й забулося-минулося, якби через три роки по тому Шеремет знову не провідував могилу бабусі. В глухому закутку кладовища ненароком набрів на чималенький майдан, посередині стояв невисокий пам’ятник. Неподалік порався похилого віку чоловік і немолода жіночка. Шеремет чемно привітався, підійшов до обеліска. Звичайний псевдокласичний стиль, камінь дешевий, місцевий, нетривкий до часу. Незвичайними були лише атрибути на ньому - два схрещені багнети від австрійських рушниць початку XX століття і напівстертий напис: «Ту сп. українські стрільці, погибші 1919 році. Назв їх не знаєм. О молитві просим і благаєм». На зворотній стороні - «Сей памятник сооружен за старанем молодежи села Застінки д. 3/4 1926 г.» Помітивши зацікавленість Володимира, старий відірвався від роботи, випростався: - Пана щось цікавить? - Та як вам сказати? Просто хлопчаком я злазив цей цвинтар вздовж і впоперек, але цього поховання не пам’ятаю. - А ви й не могли його бачити. Тоді все бур’яном було заросло, різним мотлохом прикидане. Після пацифікації поляки все поруйнували. А совіти не відновлювали, сподівалися, мабуть, що забудеться... Шеремету було відомо про трагічну сторінку історії цього краю, коли найзнедоленіша частина українців населення виступила проти соціального гноблення й національного поневолення. Есесівці в сорок четвертому вчинили з поляками у Варшаві приблизно те, що польські «жолнєжі» з українцями півтора десятками років раніше. Принаймні що стосується норм людської моралі, а не військової справи. Бо українські хлопи, окрім вил та сокир, нічого більше не мали. Поляки те назвали «пацифікацією», тобто - замиренням. Щоправда, воно продовжувалося недовго, оскільки вся Польща здригнулася від гучних атентатів, якими відповіли освічені сини темних українських хлопів за наругу над своїм народом. Ну, а в роки Другої світової війни, вже, не тільки відповіли, але й відплатили. Українці вважають, що лише сповна, поляки - що з перебором. Але хто тепер, через більш ніж п’ятдесят років зважить? Пролитої людської крові - її в міру не буває, вона завжди над міру, з якого б боку і за яку справу її проливали. Старий зрозумів роздуми Шеремета по-своєму: - Пан не відає, хто є українські стрільці? Пан не є українець? - Та українець я, українець, дай Боже, щоб у ваших щонайщиріших жилах стільки власне української крові було, як в мене, - досадливо кинув Шеремет. - Прошу мене вибачити, я не хотів пана образити. Просто тут поховані кілька сотень українських стрільців. Вони здалися полякам під час війни в полон, а ті їх потім всіх розстріляли з кулеметів. Тут і мій батько лежить… а її дід, - кивнув у бік жінки. - То ви мене вибачте, будь ласка, - збентежено мовив тоді Шеремет. – Але яку війну ви маєте на увазі, коли загинув ваш батько? Громадянську? - То для нас не була громадянська вóйна, - замахав заперечливо старий. - То вона у Совітів так сі називала. А для нас та війна була за незалежність України. Бо коли сі розпала Габсбурзька імперія, всі сі кинули будувати кожний свою державу - угорці, чехи, хорвати, поляки. Але були ще й ми, українці, ми також хотіли, нам так само хотілося волі. Та тільки поляки забажали побудувати своє за наш рахунок. А ми не давалися. Ми вважали, що маємо таке саме право на власну державу, як і всі інші. Істотно, жи між нами почалася сі вóйна, українсько-польська. Тільки поляки були сильнішими, та й Антанта їм допомагала, а нам - ніхто. Був один Петлюра, та й той нас зрадив. Так ми тоді й програли. Ми і хорвати. Нас під Польщу загарбали, Велику Україну під «совдепію», а хорватів серби під себе підім’яли… Наших стрільців порозстрілювали. Денікінці в полон брали, більшовики - також, а поляки - ні. Військо Петлюри інтернували, хоч до таборів посадили, але життя зберегли. Наших же - ні, винищували всіх. Де й коли тільки знаходили. Так само, як потім совіти... Шеремет приголомшено слухав. Він дещо читав про тих стрільців, але одна справа читати, інша слухати майже очевидця, стоячи біля могил борців за волю рідного краю. - А там же хто похований? Схоже, ніби також військові, - показав рукою на бетонні хрести, які проглядали за якихось тридцять метрів. - То польський військовий цвинтар, тих самих часів. Там поховані загиблі в бою з цими нашими, - кивнув старий на могили січовиків. - За одного поляка розстріляли десять українців, якщо не більше. Можете самі порахувати, скільки то буде, якщо там їхніх тридцять, а тут наших - кілька сот. Шеремет оповів про це все, підвівши друзів до стрілецьких могил. Тепер тут постало кілька різнотипних хрестів із табличками на честь окремих осіб: стрільця Дмитра Гаврилюка, чотара Мирослава Гульпи, кількох інших, хто зберігся в пам’яті нащадків. Або нащадки вбереглися в майже столітній збройній боротьбі цього народу проти росіян-поляків-фашистів-комуністів. - Тепер я розумію, чому ти з такою цікавістю слухав у мене стрілецькі пісні й попросив, щоб я для тебе їх переписав. - Докірливо кинув Дорош. - Міг би й розповісти. - И вообще вы товарищ Шеремет патриотическим воспитанием своих друзей совершенно не занимаетесь - резюмував Савенко. - Якщо так, то ходімо, я ще дещо вам покажу, чого ви також не бачили, - відхилив удар Володимир, маючи на увазі меморіал репресованим. Дорогою Дорош все озирався навкруги, приглядався то до одного, то до іншого пам’ятника. - Ты чего это, Славик, такой задумчивый вдруг стал? Мысли о вечном тень на чело бросили? - пожартував Саша. - Майже вгадав. Ти не звернув уваги, як багато польських поховань впорядковано, видно, зовсім недавно? І в базиліці знову відновлений костел? А східному житловому масиві новий величезний костел відбудували. Тобі це ні про що не говорить? - А о чем оно мне должно говорить? - Справа в тому, що поляків звідси вивезли майже одразу по війні. То звідки те все? Я ще розумію надмогильні пам’ятники, базиліка невеличка. Може хто приїздить - Польща недалеко. Але величезний костел для кого і на чиї гроші? Якщо поляків повивозили, а наші - греко-католики й православні? - Так что, по-твоему, «рука Варшавы»? - Рука чи не рука, а в нас навіть священиків католицьких - українців майже немає. Ти тільки вдумайся: в Україні в католицьких храмах правлять службу громадяни Польщі й польською мовою. То що ж це, як не штучне ополячування частини нашого народу на релігійному грунті? - Постривай, не треба так драматизувати. Я був у Польщі - в них у війську навіть інституція православних священиків є на чолі з єпископом, - поморщився Шеремет. - У них їх два таких верховних - один католик, один православний. - Ти недооцінюєш небезпеки, Володю, - стояв на своєму Славко. - То все є показне. Бо скільки в них там тих православних залишилося? І взагалі тих, хто українцями себе пише? Та майже нікого, всіх асимілювали після операції «Вісла». В нас же своє - відроджують. А чвари довкола поховання польських «орлят» у Львові - то також випадковість? Цікаво, як би зреагували поляки, якби німці відновили кладовище загиблих, припустимо, при обороні «Бреслау» і на пам’ятнику спробували написати: «Загиблим при захисті Східних теренів Великого Рейху»? А вони ж у Львові таке спробували, але наші їм належної відсічі не дали. - Це вже політика, давай краще не будемо. Як на мене, то цільком достатньо чільної їхньої тези стосовно нас: що кордони безпеки Польщі проходять по східних кордонах України. - То все є байки, повинен тобі сказати. Я років зо два тому був у Варшаві. Оглядали з екскурсією їхню гордість - Старе Місто. І що ж, ти думаєш, було там одним із суттєвих елементів програми? Виставка, присвячена Львову. А різного роду видання про Львів як місто польської культури продаються на кожному кроці. Я вже не кажу про нещодавно створений поляками фільм «Огнем і мечем». Як вони відстоювали свою Велику Польщу в боротьбі проти українців на українській землі, яку вони вважали своєю. Точніше - вважають такою й досі. То ж треба бути абсолютно сліпим або засліпленим облудною оманою, щоб не розуміти, до чого йдеться. Дай Боже, щоб я помилився. Але як накажете це все інакше зрозуміти в плані історичної перспективи, коли Україна все хиріє, а Польща міцнішає? - Не волнуйся, Славик, «заграница нам поможет», как говорил Великий Комбинатор. Если не Америка, так Россия, - реготнув Саша. - Вже одного разу допомогла, досі гикаємо. І взагалі - ну вас до дідька з вашою політикою, - гримнув на обох Шеремет. За розмовами непомітно наблизилися до гарно облаштованого меморіалу, який здаля нагадував високу козацьку могилу, зійшли сходами до смарагдового трав’яного конуса, підперезаного чорною стрічкою з мармурових дощок. На великій, центральній, викарбувано: «Жертвам сталінських репресій 1939-1941 років». Решта плит однотипні: ім’я, прізвище, дата народження та смерті. Прихід у світ Божий для всіх жертв різний, закінчення життєвого шляху у всіх однакове. Головним чином чоловіки, у віці від двадцяти до п’ятдесяти п’яти років. Прізвища у всіх українські. На реверсі пам’ятника невеличка дошка, що він споруджений коштом добродія Івана Кубіва, громадянина США. Скільки ж їх було, тих жертв на таке невелике місто? Який насправді був масштаб репресій? Дорош, очевидно, переймався тією ж проблемою. Бо за хвилину сповістив: - Шістдесят дошок по тридцять п’ять прізвищ. Савенко, який з юності любив похизуватися своїми математичними здібностями, миттєво підрахував: - Две тысячи сто пятьдесят. Да, ребята... - Не «да», Саша, а практично кожний сьомий-восьмий з числа українського населення. Навіть не десятий, як потім фашисти заручників брали. Тобто фактично всі чоловіки, спроможні як до роботи, так і до зброї. Цвіт нації! - Не став стримувати себе Дорош. - Ти знаєш, що серед них і мій батько мав потрапити, і тобі б мене просто на світі не було? У зв’язку з відсутністю факта народження, так би мовити... - Как это так? А за что? - Та «ні за что». Лише за те, що українець і не тупий віл під’яремний, а освічений, здатний самостійно мислити. Він якраз щойно гімназію закінчив, до Львівської політехніки поступив, хоч як і важко було для українця, хлопського сина. Аж тут нагрянуло «визволення», а з ним і терор «визволителів». Він швидко зорієнтувався, що молох репресій спрямований перш за все проти української інтелігенції, й от-от черга дійде й до нього. Як бути? І він написав рапорт до військкомату, що хоче стати червоним командиром, а тому просить направити його до військового училища. За тих часів тут бажаючих, та ще й українців, та з належною освітою було взагалі одиниці. Його взяли «на ура» й послали до Одеського артилерійського училища. Ось так і врятувався. - Да... Как же они должны были нас ненавидеть... – вичавив із себе Савєнко. - Так було до війни. А потім? Потім стало ще гірше, коли совєти повернулися. Правда, наші, навчені гірким досвідом, зустріли їх кулями і тут вже заруба началася по-справжньому. Он, бачиш, хрест великий стоїть? То напевно повстанцям. Йдемо, подивимося... Хрест, на який показував Славко, був справді таким, які Володимир бачив усюди під час своїх мандрів слідами тих жертовних поколінь. Але стояв чомусь ледь не за нинішньою межею кладовища, яка й так була далеченько від його історичної частини. Біля його підніжжя сиділа на лавочці старенька жінка в темній хустині, а з нею хлопчик років десяти. В модному джинсовому костюмчику, але у вишитій сорочці, на ковбойській курточці невеличкий значок - червоно-чорний хрест УПА. Підійшли, привіталися, оглянули ще й цей вівтар скорботи. На потемнілому дубовому хресті бронзовий геральдичний щит із мечами вістрям вниз. На ньому напис: «Героям, загиблим за Україну». І дати - «1944-1954». Завваживши в них приїжджих, старенька пояснила: - На цьому місці по війні розстрілювали повстанців, тут вони й поховані. А воднораз і ті, кого з лісу вже забитими на спізнання привозили. Тільки тóді ту бýло поле з яругами, а зара во вже майже цвинтар. За ті п’ятдесят років багато що сі змінило, дуже багато. - Ви особисто тут також когось маєте? - Маю, маю. Тут мій чоловік, а його во прадід, - старенька кивнула на хлопчика. - Ще брат мій старший. Його розстріляли, як з війни повернувся, він дивізійником був. Ну, а чоловіка в сорок шостому, як я вже сина йому народила. А він тоді вже в лісі був. Заскочили, як він нас із сином приходив провідати. Прийшов як вже темно було, але хтось, видно, побачив та й доніс. Він в мене справжній легінь був - сильний, гоноровий. То ж скласти зброю не захтів, спробував втечи, він зі своїм другом був. Мого забили, а того пораненим захопили. Але також, мабуть, тут лежить. Вони тих, хто зі зброєю був, не прощали... - Прошу мені вибачити, - перейшов на вишукану українську з галицьким акцентом Савенко. - Але що то означає - дивізійник? Ви кажете, ваш брат був. - То є вóяк з дивізії «Галичина», жи разом з німцями проти совітів воювали. Так само як ще першої війни січові стрільці з австріяками разом проти рóсійської армії бýли. Але ту дивізію совіти під Бродами розбили. То вони пішли до лісу, хто не зміг на Захід прорватись, і ще декілька місяців самі воювали. Ну, а як їх удруге розбили, вже остаточно, і від їх загону майже ніц нікого не лишилося, та й зима наставала, тоді вже вони вирішили по домівках розійтися, бодай зиму під стріхами перечекати. Прийшов додому і Стефан - весь худий, хворобливий, ледь живий. Але про те, де він був, видно, якось дізналися. Бо прийшли, забрали і більше ми його не бачили. Як дізналися, для Шеремета не було загадкою. Кожне село було нашпиговане агентурою «органів», яка доносила про все підозріливе. Особливо про таких, хто був довго відсутній у своїх селах в ті неспокійні часи. А далі й поготів ніяких проблем не існувало, тим більше з дивізійниками. «Роздягайся до пояса і піднімай руки догори. А це що в тебе і звідки?» - питав енкаведист, показуючи на витатуйовану під пахвою формулу групи крові, яка мала за задумом, допомогти врятувати життя бійців «Вафен - СС», елітних військових частин Третього рейху. Однак для українців з дивізії «СС - Галичина» ця злощасна формула означала смертельний вирок. Про всякий випадок спитав стареньку, що було потім. - Потим? Потим спочатку забрались-ти до тюрми, до Теренграду, тато з мамою передачі носили, поки їм не сказали, що він «за ізмєну Родінє» осуджений «к висшей мєрє наказанія». А яка то була для нас «Родіна»? - І кому та «ізмєна»? - Зітхнула гірко, знизавши плечима, жінка. - Як ми спочатку під Австрією жили, потім під Польщею, потім під Совітами, але Батьківщиною завше мали лише одну - Україну. То той «есесесер» для росіян був «Родіною», а всі інші на думці зовсім інше мали. І нинішні часи теє показали, як той «Союз» репнув і всі розбіглися, хто куди, стали самі по собі. Але мóїх ні брата, ні чоловіка вже не повернеш. Ані життя змарнованого... - Покотилися сльози по старечих щоках. - Не плачте, бабцю, ну, не плачте. - Смикнув стареньку за рукав хлопчик. - Йдемте краще до діда Миколи, ще його провідаємо та підемо додому. - Зара, Любчику, зара. - Почала підніматись, покректуючи і обпираючись на ціпок, старенька. Звертаючись до них, пояснила: - В мене ще їден брат був, недавно помер. Його, як прийшли більшовики, забрали до їхнього війська. Повернувся за півроку після того, як старшого забили. Як війна сі скінчила зовсім, звідкись із госпіталю. Без ноги по коліно, але живий. Навіть ордена мав і медалі. Мабуть, завдяки йому нашу родину не виселили ні до Сибіру, ні до Казахстану. А тепер помер, поховали його як ветерана війни, на совітському цвинтарі. - Показала рукою на високий обеліск із зіркою. - Підемте разом, нам також у той бік. - Запропонував Шеремет. Відійшовши кілька метрів, озирнувся. Потемнілий від часу дубовий брус на світло-блакитному тлі літнього неба й золотистого пшеничного поля виглядав майже чорним, від чого хрест здавався ще величнішим і скорботнішим. - Часом не знаєте, чому на могилі не вказано ні імен, ні числа похованих? - А хто тепер про те знає? Достеменно? А як знає, то хіба скаже? Мій син, а його дідо, - кивнула жінка на хлопчика, - спробував був щось віднайти, але його марудили-марудили, аж поки всім не набридло - і йому, і їм. Але в них терпець перше урвався. І один йому сказав сам-на-сам: не втрачай задурно сили, чоловіче, бо всі ті архіви повивозили до Москви, як тільки у нас тут заворушилося. Так що ніхто ніколи правди про те, що тут було, не дізнається. Бо ж Москва ніколи не зізнається, скільки вона тут українського народу винищила. - Якщо офіційно не вдалося, можна було б підняти питання щодо ексгумації, спізнання й перепоховання. Тоді бодай дізналися б, скільки тут лежить, а когось би, можливо, й спізнали. - То ви маєте на увазі, як з поляками було? В Катині й ще десь там? Але ж там польський уряд піклувався, щоби правду віднайти, відновити справедливість. А в нас кому того треба, окрім нас, постраждалих? Власть імущим треба, щоб скоріше забулося все. Як на Сході. Де по селах, кажуть, ніхто навіть не знає, скільки й хто з їх односельців під час Голодомору помер, пам’ятника на спомин тих жертв не поставив. Так хочуть, щоб і в нас було. На початку дев’яностих ще якось говорили про те, що треба б перепоховати та бодай полічити, але тоді влада не дала, а нині ми, хто пам’ятаємо й свого не ступилися, старі вже й немічні. Так і стоятимуть ті хрести безіменними по всій Україні. - Гірко зітхнула стара. - Не стоятимуть! - раптом озвався Любчик. - Я виросту великим, ми зробимо все, таяк має бути. Якщо імен не взнаємо, то принаймні перепоховаємо… Бабця здивовано глянула на нього: - Ти ж із них усіх одного діда Миколу знав, який на фронті воював. Зірку на грудях носив, а не упівського хреста, як ти. - То орден Слави в нього був і медаль «За бойові заслуги». Справжні воєнні нагороди! І одне другому не заважає, бо вóяк є вóяк, він має бути хоробрим. А те, що в одного зірки, а в іншого хрести, так склалося, тато ж казав. А шанувати треба всіх, бо вони всі - наші, всі за Україну кров проливали. Дорослі з подивом поглядали на хлопчака, який почервонів і насупився від ніяковості, але погляд мав рішучий і твердий. Може, справді «вустами дитини глаголить істина»? Наблизилися до скромного пам’ятника з хрестом, незвичайним у середовищі осяяних зірками сусідів. З порцелянового овалу на них дивився літній чоловік з орденами й медалями на піджаку. Під фото напис: «Кавалер ордена Слави гвардії сержант Миськів Микола Петрович. 14.5.1923 - 25.7.1995». - Брат захотів, щоб його саме тут поховали, серед радянських вояків. І щоб саме так написали. Хоча комуністом ніколи не був і пам’ять старшого брата шанував, хоча той і проти радянської влади воював. Та й мого Йосипа не забував. Не кажучи вже про нас, що під його крилом вижили, - змахнула сльозу бабця. - Зачекайте, як же воно трапилося, що вашого Миколу до Червоної армії призвали, якщо старший брат в есесах був? - Здивувався Дорош. - Адже їх всіх після мобілізації фільтрували і всіх бодай у чомусь запідозрених направляли не на Захід, не на справжній фронт, а на Схід, на трудовий - до Донбасу, Уралу, Сибіру. То як же у вас так вийшло? Я щось не розумію. - То ви що, мені не вірите? - Але ж як таке могло статися? - Того не відаю. Але думаю тому, що ніхто в селі не знав, де насправді був наш Стефан. Він на той час мав уже двадцять три роки, з села до Теренграду пішов давно. Спочатку вчитися, потім працювати, додому приїздив нечасто. А коли його забрали до «енкаведе», то вже був грудень сорок четвертого, Микола давно служив у Червоній армії. - А от чому ваш Стефан зголосився служити німцям? Навіщо йому того було треба? Якщо вам не тяжко, звичайно, розмовляти на цю тему, - присікався до бідної жінки Савенко. – Я цього просто не можу збагнути: простий український хлопець і раптом в «СС». Навіщо? Він що, так любив німців? Чи вони дуже добре платили? Чи ваша родина мала такі великі маєтки, що треба було боронити від совітів? - Йой, про які такі маєтки ви говорите? Ми на єдних бараболях і кисляку з чорним хлібом жили. А в передновок то й хліба іноді було лише на чоловіків вистачало, жиби з голоду не захляли, робити в полі могли. А ви кажете - маєтки... Що ж до якоїсь там любові до німців, тут нема про що взагалі казати, то гірші, ніж поляки були, вони нас за ніц тримали, як за робочу худобу. - Тоді що - гроші? - Щодо грошей не знаю, скільки їм платили, брехати не стану, але не думаю, щоб це стало причиною. Бо за вдачею Стефко був до них не жадібний. Він в місті механіком працював, заробляв добре, навіть нам допомагав. Так що не думаю... - Але що тоді? - Не вгавав Сашко. Та й їх всіх зацікавило: справді, що змусило того простого українського напівробітника-напівселянина наражати своє життя на смертельну небезпеку, вдягаючи німецький мундир? Причому саме в той час, коли сонце Третього рейху очевидно пішло на захід? - Гадаю, тут справа не в німцях, не в Гітлері, - роздумливо мовила жінка. - Справа в нас самих, в українцях. - Що ви маєте на увазі? - Та нічого такого особливого, бо я прóста жінка. Але добре пам’ятаю, як Стефко прийшов з міста перед тим, як піти до того війська. І довго, ледь не до ранку, розмовляв із татом. Тато його одразу запитали, та во, як ви, навіщо він то робит, до німців йде. А Стефко йому відповідає: «То тільки так здається, жи я до них йду. Але я йду туди си не задля них, а за для України. Я й сам відаю, що німців скоріш за все розіб’ють, їх скоро тут не буде, а прийдуть більшовики. От нам якраз і треба скористатися з того моменту, коли німців вже не буде, а совіти ще не стануть - і перехопити владу на себе, для нас, українців». Тато його знову питають: «Та й беріть собі ту владу, якщо вже так кортить і матимете змогу, але навіщо ж до війська німецького йти?» А він каже: «Як ви, тату, не розумієте, що владу можна лише мілітарною силою взяти. А вона в нас звідки? Згадайте, чому ми в двадцятому році полякам програли? Тому, що в них була ціла армія добре навчена, генерала Галєра. А в нас, каже, Українська галицька армія була, єдна назва, ніякого справжнього вишколу, якщо загалом, то так - юрба хлопів з крісами, хоча й герої. Але для того, жиби війну виграти і владу взяти, одних ідей і палких сердець замало. Тому треба дістати вишкіл, щоб потім своє добре войско зробити. Бо наша УПА нині - то не краще, ніж була УГА тоді, вояків, які б насправді на військовій справі розумілися - зовсім майже немає. А де того вишколу візьмеш, як не в німців? Отож хочеш чи не хочеш, а мусиш йти. Як свого часу наші до австрійської армії йшли, до Легіону українських січових стрільців. Тіко їх замало було, нас має бути більше, щоб справжнє військо змогли зорганізувати. Навчимося від німців, як воювати потрібно за наукою, а там подивимося, ми ще й їм покажемо, як на заваді нам стануть, і не так, як нині». Всі втрьох із здивуванням слухали. Шеремет якось не дуже йняв віри. По-перше, хто з чоловіків при жінках про таке розмовляє? Тим більше, коли за такі речі головою можна заплатити? По-друге, надто вже добре вона все запам’ятала. Делікатно, щоб не образити стару, висловив свої сумніви. Нелегке довге життя, очевидно, відшліфувало її характер, постирало шпичаки, тому його слова сприйняла зі спокійною розважливістю: - Я тоді була нездужала, а тому лежала на печі і мовчки слухала. А вони вважали, що я сплю. І собі розмовляють. Молода ж пам’ять, самі знаєте, чіпка. Окрім того, коли тато вже старі були, помирати збиралися, не один раз мені про те оповідали. Бо тоді в газетах всюди писали, по радіо говорили все тіко дуже погано про ту дивізію. І інакше, як «СС-Галичина» її не називали. А вояків усіх зрадниками українського народу нарекли. А тато ген того не могли витримати. Бо Стефан його тоді переконав. Та й потім своїм життєм те доказав. І якби його тоді «енкаведе» не забрало й не стратило, він би все рівно загинув. Тільки в бою з ними. Бо він дуже сподівався на одужання, що по зимі знову піде до лісу... - Нам дійсно Москва весь час тією дивізією очі колола, ви ж пам’ятаєте. Та й у Києві не забували покаянно бити себе в груди, - озвався задумливо Дорош. - А я нещодавно книжку одну читав, російську, в якій, між іншим, доведено, що чисельність військових формувань, які були укомплектовані колишніми громадянами СРСР, а воювали на боці вермахту, досягала понад мільйон чоловік. При чому більшість складали росіяни! І в числі ненімецьких дивізій «Ваффен-СС» із слов’янських була не лише українська, а й російська і навіть білоруська. - Щось ви не те, пане, кажете... - спробував зіронізувати Савенко. - Російська визвольна армія генерала Власова справді була. А стосовно російських есесівців, то вже, як мовиться, «звиняйте, дядьку...» - Та що «звиняйте», як це науково доведено. В тому числі й те, як вони звірствували у Варшаві під час придушення всенародного повстання. А про мародерство, розбої, гвалтування й казати нічого. Навіть німці, аби загнуздати ту дику орду, змушені були судити й розстріляти їхнього ватажка Камінського з купкою найближчих підручних. Він, до речі, мав генеральський чин бригадефюрера СС. Вищий, ніж у Штірліца, між іншим. - Годі вже вам, знайшли місце, де з’ясовувати історичні колізії. Краще почитайте надмогильні написи, - запропонував Шеремет і показав на гранітні з різьбленими іменами загиблих вояків Червоної армії - повний інтернаціонал. - А наших Президентів батьки де полягли? Під Ленінградом і Новгородом. А в Німеччині на братських могилах колишніх радянських воїнів кожне третє прізвище чиє? Це при тому, що нас була лише одна шоста населення СРСР, - не здавався Дорош. - Я мовчу, але правда є правда. Нас справді звільняли, але чому? Тому, що спочатку віддали на поталу окупантам. А потім ще й ганебне тавро для десятків мільйонів людей, для всього майже українського народу навісили - «бил на оккупірованной тєрріторії». А хто на ту його територію ворога пустив? - Не ці ж... – показав на могили Шеремет. - Вони за цей народ і за цю землю віддали найдорожче, що мали. Наші за них, їхні за нас. Так що - квити. А якщо й не зовсім, то переміряти пізно, більше півстоліття минуло... Те ж, що утримується все в належному стані - то таки добре. Як при нас було. Пам’ятаєте, скільки разів тут на суботниках працювали? - Наші зі старших класів і тепер ходять, прибирають тут. - Озвався Любчик. - Я підросту, також буду. І в дідів Йосипа й Стефана, і в діда Миколи. - Ая-ая, так-так, будеш, добре, - зітхнула стара. - Бо то є всі наші, загиблі за Україну. Постояли трохи мовчки, ще раз окинули поглядом всі три усипальниці жертовних поколінь, які молилися різним богам, але на вівтар клали одне, найдорожче - власне життя. А затим рушили до виходу, продовжувати творити буття. Себе самого, своїх ближчих і свого народу. Яке хто вміє і як собі уявляє. Але всі і кожний з надією, що на добро... Американський закон Втомлені, з відчуттям умиротворення на душі, наблизилися до виходу. Біля брами якийсь високий, немолодий вже чоловік намагався щось з’ясувати в служниці кладовища, але, видно, даремно. Одяг, манера триматися і легкий акцент виказували в ньому іноземця, хоча й розмовляв непоганою російською. Йшлося про поховання якогось Василя Кончака, дев’ятсот двадцятого року, яке він хотів віднайти. Тицяв служниці фотокартку, але та лише стенала плечима: - Тут стільки всіх було - і поляки, і совіти, і німці… потім знову совіти. І при кожній владі щось втрачалося й руйнувалося. Я такої могили не пам’ятаю. Зваживши свою місію виконаною, пішла геть, залишивши чоловіка безпорадно топтатися біля брами з недоладними тепер букетом і фотокарткою в руках. Помітивши співчутливі погляди, пожалівся: - Розумієте, я задля цього з Москви приїхав. Мати просила перед смертю провідати могилу її батька, якого вона й не пам’ятає, квіти покласти. А тут, виявляється, і слідів не збереглося. Шеремет глянув на фото: та це ж січовий стрілець! - Коли, кажете, загинув? А за яких обставин, не знаєте? Попав у полон і був страчений? Дорош із Савенком виразно поглядали на годинники. Вони також зрозуміли, де похований дід цього чоловіка, але мали намір продовжити свою подорож поїздкою до Львова. Непередбачувана затримка ставила їхні наміри під загрозу. Не було куди поспішати одному Шеремету. - Що ж, хлопці, щасливої вам дороги. Та добре погуляти у давньому Львові. А я, як збирався, увечорі додому, до Києва. Хіба що допоможу ось зараз чоловікові. Ходімте! - Повернувся до незнайомця Володимир. - Що ви ще знаєте про свого діда? - Та майже нічого. Невдовзі після його загибелі померла і бабуся, мама залишилась круглою сиротою, виховувалася в тітки. З нею і до Штатів потрапила, ще наприкінці тридцятих. Перехопивши погляд Шеремета, пояснив: - Я громадянин США Вейсл Войнич. Якщо по-вашому - Василь Георгійович. Працюю зараз в Москві, в представництві однієї міжнародної організації. Шеремет коротко відрекомендувався за своєю цивільною версією, як професор вузу, що в принципі відповідало дійсності. - А мову ж російську звідки так добре знаєте? Ви хто за фахом? - Починав як славіст, університет закінчив. Бо батько в мене також слов’янин, з Хорватії. Потім перекваліфікувався на економіку та бізнес. Самі знаєте, зв’язки зі слов’янським світом в ті часи були слабкуваті, а бажаючих читати славістику в американських університетах вистачало без мене, емігрантів від вас наїхало достатньо. Але я не шкодую: професорська кар’єра не для мене, я людина більш динамічна. - Чому ж у Москві працюєте, а не в Києві? - Та як вам сказати... Як на мене, то все одно – Москва чи Київ, Росія чи Україна... Хіба це фактично не одне й те ж? Я не маю на увазі сьогодення, ці політичні маневри перехідного періоду, коли ви зламали одну систему і будуєте іншу, нову. А в принципі. Хіба Україна не є органічною складовою Росії? Адже ж вона й називалася раніше - Малоросія, подібно до того, як і нині Білорусія зветься. Я працював вже раз у Москві ще двадцять років тому, так тоді й мови навіть ніякої не було про якусь там окремішність. Та й в університеті вивчав, що ви всі з одного кореня виходите, мови настільки подібні, що ми ось зараз без перекладача одне одного розуміємо. То ж яка різниця? - Простодушно-довірливо посміхався до нього американець. Шереметові від несподіванки аж дух перехопило, не знайшов одразу, що й відповісти. Якщо цей, що не тільки бодай якусь уяву має про слов’янський світ, але й по крові напівукраїнець, отак міркує, то що ж собі думає про Україну й українців пересічний американець? Від лихоманливого пошуку належної, а головне - короткої відповіді позбавило наближення до мети їхнього сумісного походу - стрілецьких могил. Шеремет стисло розповів, хто такі були січові стрільці, їхню героїчну і трагічну історію. Стрілецький нащадок із здивуванням і цікавістю слухав, іноді перепитував, уточнював. Було цілком очевидним, що він якщо й вивчав історію землі своїх предків, то переважно за Карамзіним і Соловйовим. Принаймні саме їх ідеї, російськоцентризму, виявилися переважними. Все ж почуте зараз не вкладалося у його звичні стереотипи, вочевидь будило сумніви. І то вже само по собі було добре, давало надію на справжнє розуміння. Уважно все вислухавши, Войнич ще раз із здивуванням оглянув не дуже облаштоване поховання, старенького обшарпаного пам’ятника : - І то є могили загиблих за волю й незалежність вашої Батьківщини? То є військове кладовище? То є меморіал героям? Шеремет ладен був провалитися крізь землю від сорому. Не будеш же пояснювати цьому іноземцеві, чому так сталося, що в Українській державі на десятому році незалежності її героями продовжують вважатися лише ті, хто воював проти ворога під червоними прапорами. І далеко не завжди за власне її, України, волю. Адже справді - колись же мають бути віддані належні почесті й воякам Української Галицької Армії, і воякам армії УНР? Якщо вже Тризуб і жовто-синій прапор, під якими вони воювали, своїми символами визнали? І пам’ятника Грушевському помпезного в центрі столиці поставили. Їхньому лідеру, який спочатку спокусив їх ідеєю національної незалежності, а потім відмовився від боротьби. І зберіг тим своє старече життя. А вони зберегли вірність тим ідеям - і заплатили за них своїм молодим життям. Що подумав американець, не відомо, але здивування, чому тут не так, як в них в Арлінгтоні, більше не виявляв. Лише запитав, чи можна буде своїм коштом пам’ятник поставити. Справжній, як належить загиблим воякам. - Якщо за гроші, мабуть, що так. - Розумію, я до того в Москві звик. Прилаштував розкішний букет до убогого постаменту, ще раз оглянувшись довкола, важко зітхнув: - Мати казала, що десь тут має бути і батьків брат похований. Вона з тіткою виїхала ще до війни до Штатів, а той залишився, учителем в гімназії був. Незабаром після приходу більшовиків його заарештували, а перед війною нібито стратили. - Ходімте! - Попростував доріжкою Шеремет... Підійшли до монументу жертвам передвоєнних репресій. - Як, ви кажете, звали вашого дядька? Андрій Кончак? За хвилину пошуків знайшли. На чорному мармурі поруч із прізвищем цифри: 1910-1940. - Лише тридцять років… - задумливо мовив Войнич. - Батькові було двадцять п’ять. А мені вже півсотня. Вдвічі більше. Однак про смерть навіть гадки немає, навпаки, здається - лише зараз жити по-справжньому починаєш. Задумливо обійшов довкола пам’ятника, читаючи прізвища, роки. Потім почав рахувати. - Не задавайте собі клопоту - дві тисячі сто п’ятдесят чоловіків і жінок, всі українці, найпродуктивнішого для людини віку. - І їх що, всіх стратили? - Якщо не стратили тут, то померли в таборах у Сибіру. - А за віщо? Вони що, всі злочинці? Чим вони завинили перед владою? - Тим, що мали відмінні від ваших погляди на місце України й українців у світі. - Не розумію вас. - Ви сказали, що на ваш погляд Україна є Малоросією, складовою частиною Великої Росії, а українці - то лише різновидність росіян. Подібно мислили й російсько-радянські більшовики, які прийшли на цю землю в 1939-му році. Ті ж, чиї імена тут викарбувані, - вони дотримувалися іншої думки. Точніше - їх в тому запідозрили. - І тільки за те вбили? - А за що інше? Вони ж у той час зі зброєю в руках проти радянської влади ще не виступали, ще вірили в братерство народів, у визволення з-під польського ярма... А ви про це що, не знали? - Звичайно, ні. В нас взагалі про Україну мало знають. Особливо що стосується часів до проголошення вами незалежності. Звикли, що спочатку була Російськая імперія, потім - Радянська Росія, тобто - Радянський Союз. І всі «совєтскіє» - то ті ж «русскіє». Все одно. Інших ми просто не вирізняли. - А ваша мати вам що, не казала, хто ви є? Принаймні по її лінії? - Та говорила. Але ж ми перш за все - американці, а хто якого походження - то не має значення. До того ж мій батько - хорват. - Так тим більше легко зрозуміти. Бо хорвати з сербами приблизно такі ж родичі, як українці з росіянами. - Борони Боже, щоб між вами було так, як між сербами й хорватами. Я там був і на власні очі бачив. Не дай вам Боже! - Вся Україна тієї ж думки, що між нами того ніколи не повинно бути. Бо створили свою державу мирним шляхом. Але ж - підтримайте її, а не ототожнюйте з Росією, як ви особисто це робите. - Так роблю не тільки я, так роблять і наші офіційні особи. Принаймні робили раніше. Я добре пам’ятаю один офіційний документ, який надійшов для керівництва ще коли я був на федеральній службі, році в дев’яносто четвертому, не раніше. В ньому мовилося, що Україна - то є не держава, а територія, заселена людьми, що називають себе українцями. Як самостійне державне утворення має щезнути за два-три роки. - Це слід розуміти як те, що ми перевершили сподівання? - Не треба іронізувати. Треба бути реалістами. І тверезо оцінювати свої здобутки і своє місце в світі. Радянська Росія через десять років після закінчення Громадянської війни, яка вщент зруйнувала її господарство, не тільки відновилася, але й твердо стала на ноги, змусила всіх рахуватися з собою. Не кажучи вже про період після Другої світової війни. Німеччина - також. Південна Корея, Китай, Польща - та прикладам немає числа. А що зробили ви? За цілих десять років? Самозруйнувалися вщент, жебраєте кредити, які витрачаєте не на розвиток своєї держави, а елементарно розкрадаєте задля власного збагачення. - Мого, чи що? Чи отих людей? - кивнув головою Шеремет на кількох жалібників біля могилок. - Ви знаєте, кого я маю на увазі, то не вашого кола люди, - досадливо махнув рукою Войнич. - Не треба вам їх захищати, це є кому робити і без вас. Кваліфіковано. Хоча й за добрі гроші. - Та ви б допомогли, підказали, що і як нам робити, якщо вже ви такі розумні, а ми такі дурні. - Та підказували, але ж ви не слухаєте. Куди вже далі, якщо навіть вашого екс-прем’єра змушені були в себе під суд віддати? Це, по-перше. А по-друге, - та навіщо Заходу того треба, щоб у вас все як у людей було - і порядок, і власне виробництво? Ви ніколи не замислювався? Тоді подумайте. Навіщо нам ваша промисловість? Та нам свого нема куди діти, боремося за кожне нове робоче місце. Ми спроможні закидати вас всім, що вам потрібно - від шкарпеток і презервативів до комп’ютерів і літаків. Лише купуйте, гроші навіщо вам позичаємо? Те ж стосовно вашого сільського господарства. Та на дідька ви нам з вашими чорноземами на метр завтовшки? Якщо в нас свої фермери на дотації сидять, щоб тільки лишку не виробляли? Та ми вас забезпечимо всім - від «ніжок Буша» і аж до пташиного молока, навіть горілкою заллємо по вуха - аби купували. В першу чергу за надані нами кредити. А як загрузнете в нашу «благодійність» зовсім, так, що вже й не вилізти, навіть на “першій передачі” - отоді ми скажемо вам, що робити. І в економіці, і в політиці, і в зовнішній та внутрішній, у всьому-всьому... Остаточно і назавжди, «без єкивоков», як кажуть ваші брати-росіяни. Вони все плекають химерну надію уникнути вашої долі, тішаться своєю величчю. Нехай потішаться. Поки що... - Це і є сутність тієї «глобалізації», яку ви нині пропагуєте на розвиток вашої традиційної хваленої «демократії»? - Я того не сказав, але ціную здогадливих людей. Шеремет відчув на душі пекучу безсилість. Як тоді, коли він непорушно лежав неподалік від палаючого «бетеера», неспроможний навіть поворухнутися, втопивши очі в безхмарне блакитне небо і фатально очікуюи, що з’явиться в полі його зору - юне безвусе конопате обличчя чи чорноборода пика з чалмою на голові? Життя чи Смерть? Тоді зглянувся Господь-Бог - йому пощастило. А тепер? Коли крає серце не так власне дрібне благополуччя, як доля його народу, його держави? Глянув прямо у вічі співбесіднику: - І що ж, вам зовсім байдужа доля людей однієї з вами крові? Вашої історичної Батьківщини? Мені особисто від вас нічого не потрібно. Як випадково зустрілись - так навіки й розійдемося. Я маю на увазі їх, про кого сказав. - В Америці є один закон, дуже простий, але визначальний: люби Америку, або покинь її! Я Америку люблю. І я не хорват, і не українець, я - американець. - Однак люди інших національностей навіть в Америці не забувають про своє коріння. Ті ж євреї, приміром, або китайці. Одні відверто лобіюють інтереси своєї історичної Батьківщини, інші завуальовано здобувають для неї все, що можна й не можна. - А хто вам сказав, що я забуваю? Хіба хорвати змогли б самотужки виграти війну у сербів, якби їм не допомогли? - А українці хіба вам не рідня? Росіяни ближчі? Так я вже знаю одного такого американця. Його дитям родичі вивезли під час війни на Захід, до таборів переміщених осіб. А батька через рік - на Схід, до таборів ГУЛаГу як українського націоналіста. Син став американським професором, а батько в той час так і сконав у Сибіру, не бажаючи повертатись після звільнення в нерідну йому Радянську Україну. І що ви собі думаєте? Син активно співробітничає з росіянами, що погубили його батька, а країну, де народився, один раз відвідав, наобіцяв сім мішків гречаної вовни та тільки його й бачили... - Очевидно, він має там більший інтерес. - Здогадуюсь, який інтерес він там має. Точніше - чий представляє і на чому заробляє... - Ви на що натякаєте? - Гостро глянув на нього Войнич. - Ні на що інше, окрім американської підприємливості. Просто шкода, що так складається насправді. - Та ви усвідомте різницю, хто є українці і хто є інші в Америці? Євреї є сила, причому велика сила. Поляків також чимало, в тому числі, досить впливових. Причому і перші, й другі горлянку дерти за вас не збираються, дай Боже, щоб не навпаки. А ваші в Америці хто? Так собі, купка малозаможних і маловпливових літніх людей, які безуспішно намагаються передати свою ностальгію молоді. А їй те байдуже. Старі ж тим часом лементують по закутках та чубляться між собою - бандерівці з мельниківцями, дивізійники з тими й тими, аполітично-етнічні на те все тільки споглядають. Ще років десять - і западе тиша. Бо всі просто вимруть. Природньо-біологічно. А продовження, на жаль, немає... - Такі, як ви, не зголошуються - от і немає. - Та як же тут зголосишся, - криво усміхнувся Войнич, - якщо ви в очах пересічного американця зі своєю незалежністю від Росії - все одно, що наш бунтівний Південь напередодні громадянської війни, коли за своє неправе діло спробував Сполучені Штати розколоти. Вас у нас майже ніхто не підтримує морально, бо просто не розуміє вашого прагнення незалежності. Пересічний американець якщо й згадує про Україну, то лише в контексті Чорнобильської АЕС, корупції й злочинності і чи не порозумілися ви бува з Росією, чи не увійшли знову до її складу. Підтримують вашу незалежність лише окремі політики, щоб мати чим за необхідності штрикнути Росію в одне місце. - Ви серйозно? - Куди серйозніше. В мене дружина з простої, але давньої американської родини, з Джорджії. Вся її рідня абсолютно впевнена, що росіяни й українці - це як мешканці Півночі і Півдня США. І ділити їм нема чого, треба разом жити в одній державі - Росії. Яка має повне право того вимагати і від України, і від Білорусії. І від Ічкерії-Чечні… Як США мають таке ж непорушне право щодо Пуерто-Ріко і Гавайїв. Не кажучи вже про Нью-Мехіко і Каліфорнію. - Ви також дотримуєтесь цієї думки? Навіть зараз? Щодо нас, маю на увазі. - Та ні, я особисто тепер би так впевнено стверджувати не став. Але як накажете пояснити це мільйонам простих американців? - Дуже просто: нагадайте їм вашу ж Декларацію незалежності, нехай почитають. Тільки слова «Британія, британський, англійський» замініть на «Росія, російський», а «Америка, Сполучені Штати, американський» на «Україна, український». І тоді все стане зрозумілим. Навіть понад те - ми маємо більше підстав для осібного, самостійного життя, ніж американці на зорі своєї незалежності. Бо ми все ж є нацією, і давно, а американці на час свого відокремлення від Британії були всього лише населенням колонії, людьми, які навіть не всі називали себе американцями, розмовляли англійською, а в більшості там і народилися. - То вже ви занадто... - Зате правильно і по суті, принаймні - дохідливо. - Може й так. - Сухо зауважив Войнич. - Але Америці, та й світовій спільноті в цілому зовсім не потрібна друга Югославія, до того ж у гігантському масштабі, та ще й з ядерними бомбами, ракетами і ядерними реакторами. Тому мусите жити з Росією мирно, як би вам при тому важко було, і які б ви там історичні права на те мали. Однак головна ваша проблема, як на мене не в цьому. Росіянам зараз вас просто не проковтнути, їм насьогодні не до того, в них у самих внутрішніх турбот вистачає, по зав’язку. Тож - зміцнюйте свою державу, якщо вже історія дає вам передих. А ви що робите? У вас же практично повна відсутність будь-яких позитивних результатів в економіці. Десять років - це великий термін, навіть дуже. Держави, які не добиваються успіху за такий час, зазвичай вилітають у третій світ. А то вже не тимчасове становище, то - діагноз. Причому хвороби, як правило, невиліковної. - Давайте незалежність окремо, а все інше - окремо. Так ось: Америка підтримує нашу незалежність на віки віків? Войнич трохи завагався, потім кинув: - Тепер, по десяти роках – мабуть, що так. Ви ж чули, що вам казав наш Президент, коли був у Києві? «Борітеся – поборете!» То ж слова вашого пророка. Причому повторив їх тричі. А потім ще й додав на закінчення - «Слава Україні!» То що ж вам ще потрібно? - Відкиньте оте своє «мабуть», а з рештою ми як-небудь впораємося. Хоча й тяжко, але - впораємося. Час збирати каміння На вокзал дістався, як завжди, пішки, востаннє помилувавшись центром міста. Не розраховуючи на численних проводжаючих, підійшов за кілька хвилин до прибуття поїзда. Яким же було його здивування, коли на пероні побачив майже всіх, з ким зустрічався цими днями в Теренграді. Вони не всі були навіть добре знайомі одне з одним і тепер сходилися разом до однієї купки, об’єднані цією хвилиною прощання. Часу було обмаль, на околиці станції показався поїзд. Ближче від всіх пригорнулася до нього Любов Іванівна. Володимир нагнувся, поцілував її в обвітрену щоку: - Спасибі, Любцю, за все. Хай щастить вашій родині. Не поминайте лихом. - Йой! Та що таке кажеш, Володю! Яким лихом? Дай Боже вам усім щастя, і тобі, і батькам, і кого тільки маєш. Головне - щоби були здорові. А решта то прикладеться, вже якось воно будé... Передавай ще раз привіт всім від всіх нас. - Ну, брате, щасливо! Приїжджай частіше, не забувай. Ми хоча й люди прості, але не гірші від інших, якось і в ринковій економіці виживемо, втягнемося. Скоріше б тільки він постав, отой ринок, а то вже скільки років базар один. - Не втримався від критики сьогодення Георгій. - Але нічого. Хлопцям всяко легше буде. - Показав рукою на синів, які також приступили попрощатися. - Привіт всім у Києві й приїзди! - Щасливої дороги, наш славний вояче. Радий був тебе бачити. - Обняв Шеремета Петро Коструб. - Служи, доки зможеш, бо держави без війська не буває. Що ж до того, яких кольорів знамена - то ми з тим розберемося. Головне - то людина праці. І ми її захищатимемо. Інша справа, що держава має бути своєю, незалежною. Але повинна дбати про трудівника. На тому стоїмо. - З червоним прапором в одній руці і жовто-синім в другій? - Пожартував Володимир. - А чом би й ні? - Блиснув посмішкою Петро. - Комуністична ідея - то зовсім не означає антинаціональна. Навпаки. «В міцній Українській державі заможний і щасливий народ!» - чом не гасло, задля втілення якого варто жити? - Та хто проти, тільки ви вже пробували, втілювали, досить... - Перебив його Дмитро Гонта. - Дай краще й мені попрощатися. Що ж, бувай здоров, Володю! - Простягнув свою лапату руку. - Я радий, що ти Україні служиш і, бачу, щиро. А то головне. Стосовно ж минулого, тут ти правий - мусимо те подолати, переступити через прірву непорозумінь. Справді: хоч як там, було, але ми всі українці, один народ, тож мусимо бути разом. Хай щастить! - Торкнувся плеча - напівобняв на прощання. - Не звертай на них уваги, Володю, нехай собі скубуться. До них ніяк не дійде, що вони ближчі одне до одного, ніж самі думають. Хоча до Дмитра, я бачу, вже доходить потроху. - Зіронізував над однокласниками Мирон Лесів. - Що я тобі скажу? Головне - будь здоровий. Бо ми вже в такому віці, коли дертися на гору кудись запізно, кожен своєї стелі в житті досяг, з ярмарку вже їдемо. І треба, щоб та дорога не уривалася якомога довше. Тож - будь здоровий! Шеремет удавано-весело посміхнувся, міцно потиснув руку. Мирон не знає, наскільки коротка попереду дорога залишилася його однокласнику. Але що поробиш? У кожного своя доля... І він своєю не повинен псувати сьогодні людям настрій. - І ти бувай здоровий і щасливий, Мироне! - Будь здоров, старик! Рад был тебя видеть. - Забасив своїм низьким голосом Андрій Кобзєв. - Ты не обижайся на отца, не держи зла. Это он так, сгоряча. А я давно все понял, как надо. Ты просто помог завершающий штришок поставить, чтобы все было на своих местах. Никуда мы с незалежной Украины не денемся, будем, как все люди - работать на благо страны, в которой живем. Насколько кто сможет, конечно. Так что счастливо тебе там, в столице! - А тебе здесь, Андрей, на нашей земле. Пусть она станет для тебя такой же родной, как для нас. - Врать не буду, у меня уже вряд ли получится, как бы ни старался, а вот молодое поколение, я думаю, воспитаем, как надо, настоящими гражданами Украины, уже не СССР. - И слава Богу! Счастливо тебе тут. - Міцно потиснув руку Андрію. - Пане генерале, я радий, що мав честь познайомитися і поспілкуватися. - Церемонно схилив голову в офіцерському поклоні Євген Мазур. - Можливо, ми не до кінця порозумілися, але нездоланних протиріч між нами немає. А головне - краще ніж соціал-патріоти армію ніхто не зрозуміє і вище ніхто не поцінує. Про те варто пам’ятати. Ми ще, гадаю, зустрінемося. Не знаю, як ви, а я був би радий. - Я не проти, - усміхнувся Шеремет. - Тільки не забувайте - Україну не ви одні любите, як і не тільки ви за народ вболіваєте. Тут товариш Коструб з вами ще позмагається. – Жартома кивнув на Петра, який ревниво поглядав на Євгена. - Поки вони там в ідеях собі змагаються, хтось повинен практично дбати, щоб люди могли собі на шматок хліба заробити. - Обізвався Богдан Дробецький. - Але ми з ними порозуміємося - якщо не з лівими, то бодай з правими. - Дружньо штовхнув Мазура під бік. - Вам же, Володимире Васильовичу, - щасливої дороги і завжди вдалого приземлення, як десантники кажуть. І нових зірок, щоб не барились. Шеремет понад силу посміхнувся, невесело пожартував: - Тут дай Боже, щоб та, що є, не згасла. Про більше якось не йдеться. На здивований погляд Богдана нічого пояснювати не став, лише стиснув міцні плечі: - Будь здоровий, десантуро! Удачі тобі в новому житті. Але не забувай, хто ти є, звідки вийшов, де легінем таким став. Офіцерів колишніх не буває... - Не хвилюйтеся, пане генерале, я про це потурбуюсь. - Втрутився Мазур. - Нам такі орли якраз потрібні. Ми вже майже про все вирішили... Провідниця нетерпляче поглядала на нього, вже готова прибрати підніжку, а він ніяк не міг вирватися з дружніх обіймів. Врешті заскочив, коли поїзд вже потихеньку зрушив з місця, залишаючи разом з цим містом частку свого життя. Шеремет постояв біля вікна хвилин двадцять, аж доки не проїхав рідне село, свою малу Батьківщину. Зайшов до купе. На нижніх полицях сиділи два літніх чоловіки, вже навіть дуже. Він запримітив їх обох ще на пероні. Точніше – колоритні купки людей, що їх проводжали. Одна складалася з переважною більшістю немолодих чоловіків і жінок у сорочках та вишиваних блузках, із значками з національною символікою на лацканах піджаків. Вони заливисто щебетали про щось українською мовою, згуртувавшись довкола високого діда з білими вусами. Вилитий тобі Захар Беркут, - подумав тоді Шеремет. – Тільки й того, що в якомусь незвичного зразка однострої, схожому на австрійський часів першої світової війни, але з Тризубом на кашкеті. Купка проводжаючих довкола іншого сусіда по купе мала більш звичний для країн колишнього «еСеСеСеР» вигляд, відмінний не так віком учасників, як атрибутами, в першу чергу – вицвілими орденськими планками на потертих піджаках. Там посередині стояв оцей худорлявий сивий чоловік, тільки тоді в парадно-вихідному офіцерському однострої підполковника Радянської армії, що переливався сяйвом безлічі відзнак. До Шеремета долинули звернені до нього слова: «Ты им скажи там в Киеве, пусть не равняют нас, фронтовиков, с этими…» Тепер вони сторожко сиділи один навпроти одного в ношених, очевидно, від онуків футболках з написами «boss» і «adidas», неуважливо розглядаючи пробігаючи за вікном пейзажі. Мундири мирно висіли на плечиках, лише іноді тихенько дзенькали на стиках рейок медалі. - Вечір добрий, шановні сусіди! Мене кличуть Володимиром Васильовичем, - відрекомендувався Шеремет. – Наскільки я розумію, ми всі до Києва? Чоловіки засовалися на місцях, з очевидним полегшенням сприймаючи появу третього супутника. - Так-так, до Києва. Прошу вас. Мирослав Йосипович Яремчук, - назвав себе «Захар Беркут». - А я Ніколай Михайлович Романенко, - простягнув руку другий сусіда. В розмові з’ясувалося, що їдуть до Києва, аби взяти участь у загальноукраїнській патріотичній акції «Шляхами героїчної боротьби». Головна мета – посилення єдності нашого народу, подолання непорозумінь між всіми і всюди, між ким і де тільки вони є – між українцями й неукраїнцями, комуністами й некомуністами, Сходом і Заходом України. Одна з найболючіших проблем, справжній камінь спотикання – це визнання за ОУН-УПА права воюючої сторони в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників. «Настоящие фронтовики» вважають для себе неприйнятним пустити до лав ветеранів Великої Вітчизняної війни «всяких там бандеровцев». Колишні ж вояки Бандери і Шухевича ніяк не можуть примиритися з тим, що в незалежній Україні їхня жертва не знаходить належного визнання. - Ви подивіться, пане Володимире, - доводив своє Яремчук-«Беркут». – Ми тіко на Бережанщині за часів фашистсько-більшовицької окупації, в 1941-1947 роках, втратили п’ятсот п’ятдесят наших вояків полеглими. Це те, що достеменно, документами доведено. А той край лише один з доброї сотні районів Західної України. То скільки виходить, якщо помножити? - Это еще надо посмотреть, в борьбе с кем они полегли – с немцами или с нашими. Сколько до весны сорок четвертого, а сколько после. – Дошкульно кинув Романенко. - Звісно, точного обліку за тих умов бути не могло. Точніше – відомості не збереглися. Але з якої такої злості тоді фашисти тільки в нашій області спалили двісті сіл і десяток містечок? – доводив своє Яремчук. – Не з помсти ж за червоних партизанів, які сюди носа боялися посунути, а якщо й проходили своїми рейдами, то були по відношенню до українського населення не багато ліпшими від фашистів? - Ну вот, вы опять с этими своими националистическими измышлениями. И еще хотите, чтобы мы с вами примирялись! - То не ми у вас маємо просити прощення, то ви повинні подумати як слід, перш ніж називати нас так, як ви називаєте. І відмовляти нам в нашому законному праві бути тим, ким ми є насправді – ветеранами боротьби за волю й незалежність нашої Української держави. - А сколько невинных людей от рук таких борцов полегло? Я не имею в виду персонально вас, но вы же не можете не знать, что в борьбе с ОУН-УПА погибло больше, чем тридцать тысяч партийных и советских работников, военнослужащих и мирных жителей. Причем это не какие-то там выдумки падких на сенсации журналистов, а официальные данные из Книги памяти Украины, я сам недавно читал, - виклично наголосив Романенко. - Якщо ви уважно читали ту жертовну книгу, то мусили б зазначити й втрати ОУН-УПА. – глухо, ніби давлячись словами, мовив Яремчук. – Там написано, що тільки заарештовано було майже 104 тисячі членів і прихильників цих організацій, та заслано до Сибіру більш ніж двісті тисяч осіб. Це кожний п’ятнадцятий українець! Про тих же, хто був заарештований і засланий в 1939-1941-му роках взагалі ні слова. А то ще більше, за деякими даними – ледь не мільйон, кожний сьомий. Щоправда, там не тільки українці - і поляки, і жиди, і всі інші, хто в нас тоді тут жив. Та що за кожного «благодєтєля» ми заплатили якщо не стократ, то доволі багато. - Арестованные-висланнные – это, конечно, не легко, но они же живы, не убиты. – Гнув своє Ніколай Михайлович. - А скільки з них у тундрі й тайзі полягло – хтось рахував? А ви звернули увагу, що в тій книзі про загиблих з боку ОУН-УПА – жодного слова? – з біллю проказав Мирослав Йосипович. – Я взяв збірку документів про боротьбу ОУН-УПА, що розшукав, віднайшов і впорядкував пан професор Володимир Сергійчук, і спробував сам порахувати. Відомості фрагментарні, дуже неповні, але уяву скласти все ж можна. Так от, лише за двадцять чотири місяці в період від сорок четвертого по сорок шостий рік включно було забито більше шістдесяти тисяч повстанців і заарештовано понад сімдесят тисяч. А таких місяців було не двадцять чотири, а сто двадцять - боротьба ж точилася… десять літ! І не на жарт, а – насмерть. - Тут дозвольте з вами не погодитися, - втрутився Шеремет. – Ви ж знаєте, що місяць до місяця протягом тих років рівняти не можна. Найзапекліша боротьба точилася якраз в ті часи, про які ви мовите. Потім було значно легше, щомісяця, не кажучи вже щороку. - Виходить, шістдесят тисяч забитих чоловіків у цвіті літ на такий малий народ, як наш – то не суттєво? То є ніщо? – вибухнув старий упівець. – Радянський Союз втратив в Афганістані п’ятнадцять тисяч і то скільки гаму було, «афганці» й досі в безвинно постраждалих героях ходять. А Союз же мав майже двісті вісімдесят мільйонів. У сорок разів більше, ніж Західна Україна тоді! Ви тільки вдумайтесь: в афганській війні загинув один радянський вояк на двадцять тисяч населення, а в нас один вояк УПА щонайбільше на вісімдесят українців. Порахуйте питому вагу – то ж виходить, що в нас втрати були в двісті п’ятдесят разів значнішими! То більше, ніж в нас знищили українців німецькі фашисти! Шеремет мовчки слухав цю моторошну статистику. Він знав справжні дані про втрати ОУН–УПА – сто п’ятдесят тисяч чоловік тільки убитими, про це йому особисто розповідав той професор, на якого посилався Яремчук. Але підкидати хмизу до багаття не став, ситуація загострювалась і без того. - Да что вы мне все этой своей арифметикой тычете! Не я же ваших стрелял! – зірвався собі відставник. – Я с семнадцати лет на фронте был, протопал сначала от Донбасса до Сталинграда, а потом назад и дальше, аж до Берлина. А вы нам в спину стреляли, фашистам прислуживали. - То комуністична брехня. Ми проти Червоної армії не воювали. Вона перекотилася через нас хутенько і пішла собі далі на Захід, на німців. Ми проти тих були, хто за нею прийшов, проти більшовиків з совітами. Для нас були всі однакові - хоч Гітлер, хоч Сталін, хоч фашисти, хоч комуністи, хоч німці, хоч росіяни. Всі – вороги. Ми прагнули вільної Української соборної держави. І не тільки для себе, а й для вас, наших братів зі Сходу. А ви замість того разом з москалями нас позаганяли в ліси і цькували, як того вовка. - Знаю я, какими вы овечками были. Наш полк вывели как-то в резерв, а за километр-полтора самолет немецкий подбитый валялся. Я и пошел сдуру на него вблизи посмотреть, один да еще под вечер. Только залез в кабину, выходят из кустов трое. Оружия сверху не видно, но держатся уверенно. Ну, думаю, конец мой пришел. Поскольку кроме трофейного пистолета в кармане кожанки ничего при себе не было. Разговаривают со мной насмешливо, будто кот с мышью играют: «Що то за цяцьки на грудях маєш? А що за стрічки?» Мне терять было нечего, поэтому говорю: «Не «цяцьки», а высокий солдатский орден Славы и медаль «За отвагу». Нашивки же – свидетельство, что я их не так просто получил, по кустам от немцев прячась, а кровью своей заплатил». Они сначала опешили от такого нахальства, потом один, старший видно, рассмеялся: «А що, хлопці, сміливий курвий син москаль. Одразу видно – з наших, з українців, козак. Те, що німців добре б’єш – за те тобі шана. Але на своїх щобись зброю не піднімав. Запам’ятай це. Бо тоді тобі смерть. А тепер іди, ти вільний». Я повернулся, а ноги не идут, словно ватные – пулю в спину жду. Наконец не выдержал, обернулся – а их словно и не было. - Так ви тільки підтверджуєте сказане мною, пане полковнику, що ми проти армії нічого не мали. Комуністи і енкаведе – то інша справа. Тих ми не жаліли. - Опять то же самое, - розсердився Романенко. - как вы не можете понять, что мы все сто разных народов и народностей были одним государством, частицами одного целого – советского народа, который вел героическую борьбу с фашизмом. А вы нам мешали освобождать Европу от коричневой чумы и возрождать мирную жизнь. Мы на фронте навоевались, а тут еще вы под ногами путаетесь, «прислужники фашистов», как нам про вас говорили. Так что же нам было делать? Вы видели когда-нибуть, что остается от кучки пехотинцев, которые стали на пути у танка или самоходки? И хорошо, что не видели… Усвідомлюючи, що розмова заходить у глухий кут і старі зараз пересваряться остаточно, ще до серцевого нападу або гіпертонічного кризу дійде, Шеремет поспіхом шукав виходу. - Постривайте, так ви ніколи ні до чого не домовитеся. Ви один до одного і досі через приціл дивитеся, тільки один – гармати «тридцятьчетвірки», інший - «кріса» або «шмайсера». Однак через приціл можна побачити тільки смерть, не життя. А ви ж на одній землі живете, тим паче – діти, онуки. Півсотня років минуло – час би якось поразумітися, ви ж один край повинні у Києві репрезентувати, спільну думку якусь мати. Ви ж обидва – люди, причому старі вже, навіть не літні. Ви якого року? – Спитав одного, другого. Виявилося, обидва двадцять п’ятого. – Побійтесь Бога! Вам же по три чверті століття! Де ж ваша мудрість, де ж смирення, де ж християнське прощення зла? Ви один про одного щось знаєте, окрім того, що той - «бандера недобитий», а інший - «комуняка недорізаний»? - Та ні, звідки? Ми якось близько знайомі не були, - знизав плечима Яремчук. – Бачилися так, на різних заходах, жи він в одній колоні з червоними прапорами і портретами Сталіна, а я в другій, нашій, українській, з жовто-блакитними. - Я тебя тоже не раз видел, как ты под красно-черным знаменем шагал, - похмуро буркнув Романенко. - Й ото все ваше знайомство? Тим обмежується? – перепитав Шеремет. – Не густо… То, може, хоч зараз порозмовляєте по-людськи, користуючись із нагоди? Розкажете один одному про своє життя – а раптом знайдете щось таке, щоб «мушка» в оці хоч трохи затуманилася та палець на куркові здригнувся? - Слезу выжать пытаетесь? Из кого? Из него? – скептично кинув Романенко. – Так он над моей жизнью не заплачет, она ему безразлична. Да и мне его как-то без надобности. Главное – это результат, а он невооруженным глазом виден. Как и цель – сделать героями вчерашних бандитов, уравнять их в правах с настоящими героями. - Чого ви так кажете - «байдуже»? Я справді не маю близьких знайомих серед таких, як ви, - обізвався Яремчук. – Тож залюбки би послухаю. Тіко правду, не як в газетах. - Правду, говорите? Так правда моя в том, что я, простой шахтерский паренек, в семнадцать лет пошел защищать Родину от немецко-фашистских захватчиков. Три года на фронте, кроме как в госпиталях после двух ранений валялся и шесть месяцев на офицерских курсах был. Сначала в пехоте, потом в танковых войсках. Дважды в танке горел. А после войны весь Советский Союз исколесил, от Заполярья до Сахалина, от Карпат до Забайкалья. От рядового пехоты до подполковника, заместителя командира полка. И когда промотался так двадцать пять лет календарных, только тогда сюда, в Теренград отправили, чтобы хоть квартиру перед увольнением получил и пять лет прослужил по-человечески. - А ви ким, пробачте, були Миколе Михайловичу? Заступником командира полку з чого? – Спитав несподівано сам для себе Шеремет. Бо ж знав, що в Теренграді танкових частин не було. - По политической части! И что из того? И этим горжусь! Потому что я служил советской власти честно, по-настоящему, не так как всякие перевертни. Меня всю мою службу никто политработником-замполитом не называл, все – комиссаром. Я под себя никогда не греб, все на общее дело клал, - у голосі Романенка бриніли і біль, і образа, і гордість за своє неоцінене нелегке військове життя. – Так разве это ему нужно, моя военная жизнь? – кивнув головою на візаві. – Мы для них «оккупанты», «москали», «налезли, Москва голодная…» А разве мы налезли? Такая тогда жизнь была, одно государство… - Та хіба я так казав? Хіба я що, проти? Якщо хочуть – най жиють собі люди. Слава Богу, наша земля всіх завжди годувала, хто на ній жив, ми слова такого «голодомор» не знали, при совітах почули вперше. Так що – най собі. Але треба ж якесь розуміння мати. Коли нас буцімто звільнили в сорок четвертому році, тут жодного росіянина не було. Жод-но-го! Ви то розумієте? А тепер їх тут кожен п’ятий і вони ще й вимагають, щоб ми своє життя у своїй незалежній державі облаштували не так, як то корисно й треба нашому народові, а так, як їм зручніше. Але ми то вже проходили, як-то кажуть, таке в нас уже було – за поляків. Коли всюди польська мова, а як хто українською - «бидло», «свиньо»… Події у Львові довкола того “Нашого радіо”, а потім убієнного композитора Білозіра тільки то підтверджують. Ми що, надаремно своє життя наклали, наше покоління, кожний десятий українець, що жив тоді тут, на нашій прадідівській землі? Хто у своїх лісах загинув, хто в підвалах «НКВД», хто в сибірських копальнях і на лісоповалах? - Я вас прошу, не дратуйтеся, поговоріть по-людськи, не гаслами, навіть якщо вони видаються вам єдино правильними, - втрутився Шеремет. – Ну от ви, Мирославе Йосиповичу, де народилися, як життя прожили? - Життя… - Яремчук втупився у вікно невидячим поглядом, важко зітхнув. – Життя я мав таке, що не дай Боже нікому такого мати. Хоч я не жалкую… Скільки воював він за Совєцький Союз, - кивнув на Романенка, - я вдвічі довше провоював за Україну. Спочатку з фашистами, потім з комуністами. З гестапо з-під розстрілу втік, а брата старшого разом з братом Степана Бандери в німецькому концтаборі поляки закатували. Однак у сорок дев’ятому і мене впіймали. Заскочили в схроні, коли я хворий був, запалення легень підхопив. Пустили ракети всередину, я й знепритомнів від чаду, не встиг зброю навіть до рук взяти, щоб застрелитися… - А дальше что? Много дали, долго сидел? – з нотками співчуття спитав Романенко. - Не те слово – довго, чоловіче добрий, - важко зітхнув упівець. – Майже стільки, скільки ви прослужили Совєцькому Союзу, я просидів у таборах за неньку-Україну! І також з’їздив всі ті місця, що ви кажете, тільки не в м’якому пасажирському, а в жорсткому арештантському вагоні. І не по гарнізонах, а по таборах. Різниця ніби й невелика, все рівно «за колючкою», але суттєва, - сумно пожартував Яремчук. - С Заполярьем и Забайкальем мне понятно, там вашего брата хватало. А в Германию как же вы попали? – недовірливо покосився Романенко. - До Німеччини я якраз, на жаль, трохи не дійшов, - гірко зітхнув Яремчук. – Застукали нашу сотню в Судетах, точніше, той десяток, фактично рій, що від неї залишився. Коли ми продиралися з боями на Захід, у зону окупації союзників у сорок шостому. Якби тоді нам вдалося – все життя б по-іншому пішло. А так… - Обожди, а как же ты на свободе очутился, что тебя аж только в сорок девятом посадили? – з недовірою запитав відставник. - Якщо я з німецької тюрми втік, то чом би мені не втекти з радянської? – стенув плечима упівець. – Чехи передали нас за належністю, до радянського «НКГБ», далі – до Теренграду. Коли зібралися везти вночі на розстріл, одному вдалося звільнитися від пут. Ну й допоміг решті. А охоронців, вони ж і кати, в кузові було лише двоє, ще один, старший, з водієм у кабіні сидів. Нам втрачати не було що, той коли виїхали за місто, напали й побили охоронців та й розбіглися хто куди. Я, істотно, знову до лісу, до своїх. Відтак ще три роки воював, доки й злапали остаточно. - Н-да… Прямо-таки Рембо какой-то… - здивовано лупав очима фронтовик. Шеремета, щоправда, більше дивувало інше – чому так довго відбував покарання цей чоловік. Наскільки він знав, більшість засуджених за участь в ОУН-УПА за часів хрущовської відлиги повипускали. А цей натякнув, що просидів років двадцять. Щось довгувато… - А коли вас звільнили, перепрошую? - В шістдесят дев’ятому, - глянув йому у вічі Яремчук. – Адже вас цікавить саме ця обставина – чому так довго? - Ваша правда, я дійсно не зовсім розумію… - Нічого складного, прощє парєной рєпи, як каже наш Ніколай Михайлович. Коли мене взяли в сорок дев’ятому, тоді вже розстрілювали менше, частіше давали «на всю котушку». Отримав і я свої двадцять п’ять років, та й повезли мене аж до Воркути. Коли Сталін помер, у таборах поширилися заворушення – кожен сподівався на щось краще: хто на звільнення, хто на скорочення строку, хто бодай на покращення умов. Однак час плинув, а змін практично ніяких. І тоді наш Воркута ЛАГ не витримав, вибухнув. Та так, що на всю тюремну імперію загучало. Природньо, що в перших рядах борців за волю стали ми, вояки УПА і члени ОУН. Даремно, чи що, нашим гаслом було - «Свобода народам, свобода людині!». Розтрощили-розігнали адміністрацію, утворили справжню “зеківську” республіку. Але ненадовго. Влада хутенько оговталася і кинули проти нас цілу дивізію, з танками й повним озброєнням. Що ми могли, з нашими кількома десятками захоплених в табірної охорони автоматів та саморобними шаблями й піками? Хіба що роздразнити звіра, дати йому відчути запах крові й привід для нещадного нищення всього живого. Тут мене Господь врятував утретє: був поранений не так тяжко, щоб стекти кров’ю в горі трупів і не так легко, щоб добили в гарячці полювання ті, хто займався «навєдєнієм порядка». - Так это что, действительно так тогда было? – вичавив із себе Романенко. - Було, причому саме так. Ви, як я зрозумів, вже раніше про це чули? - Слышал. Только я тогда не верил, - скрушно захитав головою танкіст. – Мне в начале шестидесятых уже рассказывал один наш офицер, он там участвовал. Ужас, говорил, что там творилось. И просил - никому об этом, потому что с них всех тогда расписки взяли о неразглашении. - А ви ж тоді як, Мирославе Йосиповичу? - Дуже просто. Знову суд військового трибуналу і ще двад’цять п’ять. Щоправда, потім Хрущов такий великий термін скасував, зменшив до п’ятнадцяти. В акурат в шістдесят дев’ятому і відсидів. Та ще п’ять літ потім на поселенні. Додому вдалося приїхати лише в сімдесят п’ятому. - Да… Дорого же вы, приятель, заплатили за свои убеждения. Что ж это выходит, больше чем тридцать лет так мучились? Только за идею? За незалежную Украину? - А за що ж іще? Більше в мене нічого не було. Ні фабрики, ні маєтку. Батьки – прості селяни, читати навіть не вміли. Романенко задумався, машинально барабанячи пальцями по столику. Потім: - Вернулись и что? Как устроились? - Батьки на той час уже померли, сестра переїхала до Бережан, батьківська хата не збереглася. Я від села був відвик, а в місті не прописують. Поселився спочатку в Козовій, а потім удовицю знайшов собі в Теренграді та до неї й перебрався. Так і доживаємо віку удвох. - Что, детей не имела? - Та має, чого ні. Але старший син нафтогазовий інститут в Івано-Франківську як закінчив, як почав мотатися по всьому Радянському Союзі – так в Росії й залишився. Великим начальником десь у Москві працює. А молодший моряком захотів стати, в Севастополі військово-морське училище закінчив. Та як попав спочатку на Тихоокеанський флот, а потім на Сєвєрний – то так там і служить. Адміралом недавно став. - Это как же так, при вашей-то биографии, они в такие люди вышли, да еще в России? – недовірливо протягнув Романенко. - Так я ж з нею навмисно не розписувався, я ж розумію. Навіщо хлопцям кар’єру псувати! - Решение правильное. А как они к вам? - Нічого, нормально. Менший спочатку запереживав, він тоді якраз в училищі був, а потім заспокоївся. Тепер і поготів, обидва зрозуміли. - Чому ж додому не повертаються? – поцікавився Шеремет. - А кому вони тут потрібні? Старший одразу сказав, що для нього в Україні нормальної роботи немає. А міняти здобутий горбом добробут на боротьбу за виживання не кожен відважиться, я його розумію. Молодший – той спробував. Тим більше, що дружину має з Севастополя, з офіцерської родини. Але коли йому тут сказали, що багато, мовляв, вас таких, бажаючих на Чорному морі патріотизм демонструвати – як відрубало. Гордий! Сказав: я все одно до Севастополя повернуся, але адміралом. Бодай і в неукраїнському однострої. І ті – ще мені честь віддаватимуть. - Но в гости хоть приезжают? Внуков привозят? – поцікавився Романенко. - Так-так, з тим усе гаразд. Ціле літо когось маємо – або з Москви, або з Сєвєроморська. - І як поводяться? Проблем не виникає? – задав Шеремет делікатне запитання. - Як вам сказати, - замислився на хвилину Яремчук. – Якщо з онуками, то практично ніяких, вони числять себе росіянами, й Україна для них – сусідня держава, в якій живуть родичі батьків. І все. Не більше. Але й не менше. З дорослими складніше. Вони з одного боку й не проти незалежності України, а з іншого - серце муляє: як це вона без них, а вони без неї. Тому домовилися політичних проблем у спілкуванні уникати. Хоча молодший каже: звільнюся на пенсію, все одно повернуся в Україну, до Теренграду або Севастополя. - И как он это себе представляет? - Хіба я знаю? Життя покаже. Як має бажання, кров кличе – най приїздить. А ви, Миколо Михайловичу, дітей маєте? Де живуть? - Имею, конечно. Сына и дочку. Да еще троих внуков. Так что весело, скучать не дают. - Що, проблеми підкидають? - Хотя и не больше, чем у вас, но тоже кое-что есть. Сын – тот также в Москве живет, полковник, только что уволился. У него взрослые сын и дочка. А поэтому и заботы. - Чому, якщо не секрет? - Да какие там секреты. Внук закончил знаменитое Московское «ВОКУ», внучка вышла замуж за его лучшего друга-однокашника. Теперь оба «геройствуют» в Чечне. Я спрашиваю сына: это им нужно? - А він що? - Да ничего путного, а что он может сказать? Разъясняет мне что-то про офицерский долг. А я ему говорю: «Там, где я живу, некоторые уже исполнили тот свой долг и до сих пор не знают, как с последствиями того разобраться – или искупить, или хотя бы как-то оправдаться. Потому что жизнь – она пластинку совсем на другую сторону перевернула, музыка совсем иная теперь играет… Смотри, чтобы у тебя так с сыном и зятем не вышло. Моли Бога, чтобы хоть сберег их там. - Так ви ж «політрабочий», при чому тут Бог? Хіба ви вірите? – здивувався Яремчук. - Да… Нужно же во что-то или в кого-то верить. А тут такая жизнь пошла… Лучше уж в Бога, чем в никого… - Цікава позиція, особливо як щодо «комісара», - посміхнувся Шеремет. - А вы не иронизируйте, вы еще молодой. Вот поживете с мое, тогда поймете, как это – перед лицом Вечности оставаться без Веры. Хоть в Ленина-Сталина, хоть в коммунизм, хоть в Господа Бога… Какой-нибудь, но – Веры. Особенно, если всю жизнь верил… - То справді тяжко, - озвався Яремчук. – Я, коли мені вдруге двадцять п’ять впаяли, молив Бога: «Дай мені сили, Всевишній і Всемилостивий, витримати усе те й живим на рідну землю повернутись. Бодай на мить, бодай тільки побачити – і в неї злягти. Але в неї, а не в ту вічну мерзлоту». - И вы считаете, что это Он вам помог? – недовірливо глянув Романенко. - А хто ж іще? Не совіцька ж влада і не ви з вашою «КПСС». Бог – він завжди в праведному ділі допомагає. Хай не одразу, але в кінцевому результаті – обов’язково. Інакше як би в нас здійснилася, бодай через сорок років, мета нашої боротьби – постала Українська Самостійна Соборна Держава? - Да, ваша мечта осуществилась, а наша… - А ви що, все досі проти незалежності України? – поцікавився Шеремет. - Да нет, теперь уже нет. Поздно уже про что-то говорить. Поезд ушел. Просто вы должны понять – это была наша жизнь. А теперь ее не стало. И мы стали никому не нужны. Власти нас вроде бы поддерживают, но больше так, для порядка. А они, - кивнув на Яремчука, - хотят реванш над нами взять. А люди ж везде разные есть: одни рассудительные, другие нет, одни горячие, иные терпеливые. Да и знакомы мы с ними мало. Я, к примеру, впервые вот так разговариваю. - І як? Про щось нове дізналися? - Не так новое что-то услышал, как иными глазами посмотрел. Ближе, через судьбу человека, а не в общем. - Ставлення не змінилося? – не вгавав Шеремет. - Сразу так сказать сложно. Другое дело, что действительно нужно что-то делать. Как-то находить взаимопонимание. - А ви як гадаєте, Мирославе Йосиповичу? - Та як я можу інакше гадати? Мудра думка. Ми також того прагнемо. В Біблії сказано, що є час розкидати каміння і є час збирати каміння. Нарозкидалися ми вже всі досить, давно пора збирати… Шеремет на хвилину замислився. Примирення? Так воно в цьому краї вже ніби-то було, бодай і примусове, показне. Коли сила солому зламала і позаганяла одних до колгоспів, а інших до концтаборів та «лєспромхозів». Але проблем всіх тодішнє примирення, як тепер видно, так і не вирішило. Бо горіти перестало, а тліє, он бачиш, скільки років… Взаєморозуміння? Так його також нібито всі прагнули і нібито досягли. Досить глянути на родинні зв’язки тих же Яремчука, Чугунова, Романенка. Але сердечного тепла, Єднання в один народ все одно поки що не видно. Чому? Чого бракує? Володимир згадав ту, свою-не-свою війну в далекому Афганістані. І себе на ній. І своїх тодішніх друзів і ворогів. Вони тоді також між собою періодично і взаєморозумілися, і мирилися, а потім чомусь обов’язково знаходився якийсь привід, і вони знову починали стріляти один в одного. Чому? І раптом його осяйнуло: між ними ніколи не було прощення. Вони мирилися, але підсвідомо в душі кожного тлів вогник Образи за перенесені Страждання. Вогник, спроможний будь-якої хвилини розпалити вогнище Помсти. І погасити той небезпечний вогник, передтечу Біди, може тільки жива вода Прощення. Тільки від неї, під її цілющим впливом Примирення і Взаєморозуміння можуть породити Єднання, таке необхідне його Народові. Він особисто вже давно у своїх нелегких роздумах просив Прощення в тих людей того далекого чужого краю. І був у душі давно готовий простягнути при зустрічі руку тому, з ким тоді волею Долі змушений був обмінюватися смертоносним Вогнем. Чи усвідомлюють необхідність того ж для себе нинішні супутники – колишні супротивники: старшина Української повстанської армії Мирослав Яремчук і політпрацівник Радянської армії Микола Романенко? Поки що нібито не відчувається. - Але без взаємного прощення ніякого порозуміння й збирання не вийде. Є первинне і є вторинне. Спочатку повинно бути прощення, - зауважив Шеремет. В купе запала напружена тиша. Тільки глухо вистукували колеса на стиках рейок. Раптом Яремчак, важко спираючись на столика, став на весь зріст, простягнув руку: - Прости мені, брате Миколо, якщо не завжди праведний і милосердний був у своїх вчинках у боротьбі за нашу святу справу – За Україну, за її волю! Романенко здригнувся, вп’явся очима в обличчя «націоналіста», так само повільно випростався: - І ти мені прости, брате Мирославе, шо в борьбі за щастя всього чєловєчєства про свій народ не всігда пам’ятав, з предубєждєнієм до борців за незалежність нашої Батьківщини относився. - Благослови, Боже, цей час, - час Прощення, час Порозуміння! – Шеремет поєднав ще й своїми руками міцно стиснуті руки старих вояків – ветеранів боротьби за щастя і волю України. Він довго не міг заснути тієї ночі. Перед очима змінювалиодна одну картини з далекого минулого й останніх днів, спливали образи людей, з якими випало зустрітися. Треба ж було тому статися, щоб навіть сусіди по купе такі трапилися – представники розколотого покоління, в багатьох із яких досі ятрять рахунки між собою, в тому числі і не оплачені. Глянув – заснули обидва. Видно, виснажила нелегка розмова. Сама собою спливла думка: якщо вже навіть вони, ці два протилежних полюси, не тільки припинили міжусобну війну, а й дійшли необхідності взаємного Прощення і Порозуміння, то хто ж тоді дав право всіляким іншим роздмухувати пожежу громадянського протистояння, розмахувати жупелом «националистической угрозы»? Тим, хто про національно-визвольні змагання українського народу чув лише краєм вуха або впівока читав тенденційні матеріали радянських часів? Пекучі думки відганяли спокій, бентежили душу. Ні, не має так бути. Не повинно… І якщо Бог дасть йому Талану й Сили - він про те напише. Про все, що бачив, чув і відчув на своїй малій Батьківщині, що є невід’ємною часткою їхньої спільної Великої. Обов’язково напише... Якщо... Поки ж що поїзд з гуркотом розтинав морок. Морок, в якому вже зажевріли перші ознаки Світанку, який повинен принести новий День. Обов’язково. Світлий і радісний. Якщо вже не для нього особисто, то принаймні для Людей, на цій Землі сущих. Його землі, Україні. ___________________________________ Київ -Тернопіль 1999 - 2000 З М І С Т 1. Тримати удар……………………………………………… 2. Теренград ………………………………………………. 3. Великий Бір 4. Дід Загора ………………………………………………. 5. Любця …………………………………………………... 6. Місто ……………………………………………………. 7. Ланники ………………………………………………… 8. “Холодне літо п’ятдесят третього” …………………… 9. Георгій ………………………………………………….. 10. Трибовель ………………………………………………. 11. “ Лишь бы не было войны” ……………………………. 12. Господарі? Гості? Співвітчизники? …………………... 13. Рідна школа …………………………………………….. 14. Стежками друзів ………………………………………. 15. “Не забуду й не прощу” ……………………………….. 16. Левко. Льова. Лео ……………………………………… 17. “Чого вони варті наші зірки?” ………………………… 18. Кольори одного життя ………………………………… 19. Ген ризику ……………………………………………… 20. “Творити націю” ……………………………………….. 21. В гостях у вічності …………………………………….. 22. Американський закон …………………………………. ___________________________________ Автор висловлює щиру вдячність: - Долі за те, що живу на рідній Землі, служу рідному Народові, маю свою родину і друзів-товаришів; - батькам Василю Романовичу і Марії Григорівні за те, що дали Життя, заклали любов до рідної Землі, свого Народу і рідної української Мови, виховали Таким, як є; - дружині Ірині, народженій Єфімовій, петербуржці в третьому поколінні – за творче натхнення і комп’ютерний набір обох моїх книжок, а головне – тонке розуміння українства і щиру підтримку нашої національної справи; - донькам Ользі і Юлії, двом часткам моєї душі, задля кращого майбутнього яких я й взявся висловити своє бачення минулого життя; - високоповажним доброзичливим рецензентам і водночас безкорисливим редакторам письменникам Олексі Мусієнку і Олексію Дмитренку, професору історії Володимиру Сергійчуку; - шановному колезі професору Ковальчуку Леоніду Якимовичу, не тільки прекрасному хірургу, але й щирому патріоту, який на лету вловив головну ідею книги і негайно запропонував свою допомогу в її виданні; - полковнику Гетьманцю Сергію Микитовичу, за допомогу в технічній підготовці до видання рукописів обох моїх книг; - колективу видавництва “Укрмедкнига”, шановній Богун Дарії Ярославівні за роботу по практичному випуску в світ широкий цієї праці мого життя; - всім, хто пізнáє себе або свої риси в персонажах книги – бо я всіх Вас люблю і розумію, ні в якому разі не намагаюся бути Суддею, просто – таке наше Життя і Ті, хто прийдуть після нас, повинні знати правду, врахувати помилки Минулого і взяти з собою в Майбутнє все те Добре, що ми мали або чого прагнули. ___________________________________ Володимир Пасько ЧАС ПРОЩЕННЯ ВРЕМЯ ПРОЩЕНИЯ TIME OF FORGIVENESS Київ – Ярославів Вал” 2005 ББК63.3{4Укр)625 П 19 Пасько В.В. П 19 Час прощення – Київ: Ярославів вал, 2005. – 456 с. ISBN 966 - 7364 – 83 – 6 У книзі Володимира Паська йдеться про події в Західній Україні впродовж більшої частини XX століття. Головна увага звертається на такі трагічні й суперечливі сторінки нашої Історії, як надзвичайно складні соціально-політичні процеси 1944-1954 років. Поглядом із середини, очима фактично очевидця висвітлюється весь трагізм братовбивчої згуби між членами ОУН - УПА з одного боку і такими ж українцями, але що належали до партійно-радянського апарату - з іншого. На достовірному життєвому матеріалі переконливо доводиться, що то була не просто «боротьба з бандитизмом», як це трактується в радянсько-російській історіографії, а фактично громадянська війна, яка велася могутньою більшовицькою імперією проти частини українського народу, свідомої своєї національної гідності і натхненної ідеєю державної незалежності. Водночас зображується далеко не просте, а часом і смертельно небезпечне життя пересічних «бійців партії» - тих, хто пройшов фронтами Великої Вітчизняної війни, а потім, волею історичної долі, змушений був силоміць запроваджувати на теренах Західної України комуністичну владу, роблячи це нерідко з допомогою зброї. Впродовж всієї оповіді щиро пропагується ідея національної злагоди, єднання всіх народів і національних груп, що населяють нашу землю, в ім’я побудови сильної, заможної й квітучої незалежної Української Держави. Неупередженість і глибоке розуміння не тільки причин, а й психологічного підтексту описуваних подій, розгляд їх у контексті нашого непростого сьогодення роблять книгу цікавою для широкого кола читачів у різних регіонах України. ББК63.3{4Укр)625 Видання друге (уточнене і доповнене) Всі зображені в книзі місця, персонажі та події є уявними і подібність до конкретних місць, осіб і подій є абсолютно випадковою. Видання здійснене за сприяння Всеукраїнського громадського об’єднання «ВІТЧИЗНА». ISBN 966 - 7364 – 83 – 6 © Пасько В.В., 2005