___________________________________ За що ж боролись ми з ляхами? За що ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?? Засівали, І рудою поливали… І шаблями скородили. Що ж на ниві уродилось??! Уродила рута… рута… Волі нашої отрута. Тарас Шевченко. “Чигрине, Чигрине…” ___________________________________ Славяне! несчастные славяне! Так нещадно и так много пролито храброй вашей крови междоусобными ножами. Ужели вам вечно суждено быть игралищем иноплеменников? Настанет ли час искупления? Придет мудрый вождь из среды вашей погасить пламенник раздора и слить воедино любовью и братством могущественное племя! Тарас Шевченко. Драма “Никита Гайдай” ___________________________________ Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю! Тарас Шевченко. “Сон”/”Гори мої високії…” ___________________________________ В ком нет любви к стране родной, Те сердцем нищие калеки, Ничтожные в своих делах И суетны в ничтожной славе. Тарас Шевченко. Драма “Никита Гайдай”. ___________________________________ ВОЛОДИМИР ПАСЬКО ПОРА ІСТИНИ Роман-хроніка «Ярославів Вал» Київ – 2005 ББК63.3(4Укр)625 П 19 ___________________________________ Роман Володимира Паська «Пора істини» органічно вміщує в собі і родинну хроніку в контексті епохи, і найтихіші голоси з глибини далеких століть, і біографії індивідів та цілих народів, і політичні пристрасті й епохальні баталії. Автор має власний погляд на події, вміє художньо зкристалізувати зумовлені ними психологічні явища, дає багаті можливості для роздумів і дискусії про те, що з усіма нами відбувається. Про те, в чому винен хтось, а в чому ми самі. Про те, чого нам сподіватися від когось, а чого тільки від себе. Про те, наскільки національно спроможними можуть бути українці, і про наші духовні резерви. А ще: чого й кого нам на Вкраїні ждать? ___________________________________ Редактор Т. Г. Качалова © Пасько В. В., 2005 ISBN 966-8135-18-0 © Слабошпицький М. Ф., передмова, 2005 ___________________________________ ДОВГА І СКЛАДНА, ЯК ЖИТТЯ... Роман, як відомо, найуніверсальніший і найпотужніший жанр літератури. Не випадково ж сказано на його адресу стільки захоплених і вдячних слів. Сказали їх (і кажуть сьогодні) й письменники, й читачі. Роман органічно вміщує в собі і родинну хроніку в контексті епохи, й найтихіші голоси з глибини далеких століть, і біографії індивідів та цілих народів, і політичні пристрасті, й кримінальні, й епохальні баталії та амурні стріли Роман убирає в себе всі інтелектуальні, духовні, творчі, етичні шукання з будуарів... — одне слово, всю загадку й неповторність, комізм і трагізм нашого існування під сонцем, у цьому світі (і не тільки в цьому, бо роман витворив тисячі інших світів).людства, всі правила, норми, звичаї і забобони; він надихає, втішає, розважає, надає поживу розуму (а інколи й, на жаль, оглуплює). Володимира Паська найбільше цікавить у романі його здатність реагувати на події і художньо кристалізувати зумовлені ними психологічні явища. Він шукає себе на межі політичного роману й роману-диспуту. Така приваблива для автора контамінація дає багаті можливості для роздумів і дискусії про те, що з усіма нами відбувається. Про те, в чому винен хтось, а в чому ми самі. Про те, чого нам сподіватися від когось, а чого тільки від себе. Про те, наскільки національно повноцінними можуть бути українці, і про наші духовні резерви. А ще: чого й кого нам на Вкраїну ждать? Одне слово, дуже конкретні, пекуче актуальні і водночас давні українські питання. Власне, весь твір Володимира Паська — це запитання й запитання. До себе. До нас. До світу. До минулого. До сучасного. І навіть до майбутнього. Звичайно, є тут і відповіді. Але запитань набагато більше. Бо література передовсім живе запитаннями. І кожен із нас відповідає на них уже як може, як кому дано. (Чи дехто й узагалі не відповідає, ба навіть і не намагається того робити, він просто їх не чує, бо веде суто вегетативне існування, навіть анітрохи не підозрюючи, що є в світі оті тяжкі и непрості питання, на які доконче треба давати відповідь. І від їхнього невідання та мовчання світ не завалюється, хіба що більше зла стає на ньому). Паськів герой генерал Шеремет з'ясовує для себе і домінанти свого духовного родоводу, і пріоритети буття нації. Мов документальні кінострічки, знову й знову переглядає він своє життя, зустрічі з різними людьми, взирається в їхні обличчя й услухається в їхні слова. Хай його особисті істини — тільки його особисті, і вони не претендують на універсальність. Але вони важливі не тільки для нього, а й для нас. Бо в них — дорогоцінний урок. Урок приблизно такого змісту: щоб вистояти в собі й вистояти державі, ми повинні зробити великі душевні зусилля. А ще — напружити розум, що помножить силу духу на інтелектуальну енергію. Як це ми побачили на прикладі самого Шеремета. Дехто з тих, хто особисто знає автора роману, може побачити в Шереметі авторське альтер его. Можливо, навіть частково матиме рацію. Бо ж кожен письменник (навіть якщо він цього не хоче визнати), створюючи літературне полотно, неодмінно виписує в ньому ландшафт своєї душі, надаровує персонажів епізодами своєї біографії. Зрештою, в кінцевому підсумку це не так уже й важливо. Важливо, що з усього того виходить. Чи стає особистий досвід автора цікавим для читача. Чи йде автор, висловлюючись відомими словами Поля Елюара, від обріїо одинака до обрію всього людства. Тобто особисте стає приводом для вагомих узагальнень, які ввібрали в себе найголовніші прикмети епохи. "Довга і складна, як життя, розмова Шеремета" не була монологом у порожнечу. Вона переростає в полілог. Шеремет окреслив найболючіші моменти таких тем, як час і ми. Історія та особистість. Індивід і суспільство. "Пора істини" ідейно й сюжетно споріднена з попереднім романом Володимира Паська "Час прощення", що побачив світ 2001 року. Простежується певний зв'язок і з романом «Ночь забьггых песен» 1999 року. Там ми познайомилися — і з автором, і з персонажем. Володимир Пасько — людина, яка багато побачила і пережила на своєму віку, неодноразово ставала перед необхідністю Вибору. Він — письменник, який має що сказати. Тому читач може чекати від нього багато. І "Пора істини" потверджує, що Володимир Пасько виправдовує такі сподівання. Михайло Слабошпицький. ___________________________________ ЧАСТИНА І. PRO MEMORIA 1. СТАРИЙ ЗОШИТ Шеремет лежав горілиць, вдесяте, коли не всоте обмацуючи очима бездоганно білу й гладеньку стелю. В кутку звично бубонів телевізор — черговий кандидат в депутати розпинався про свою безмірну любов до народу. Не те щоб він був такий вже геть байдужий до громадського життя, просто зараз йому було якось не до того. Минав всього лише п’ятий день після операції, яка поставила його на зламі між життям і небуттям, на цьому тлі нещире базікання політикана виглядало дріб’язковим і недоречним. Хоча в принципі йому скаржитися нібито ні на що — за таких обставин, як в нього, все начебто складалося як належить. І тепер просто потрібен лише час. Але не марнувати ж його на таких, як цей балакун: вгодована пика, на руці поблискує коштовний перстень, сама краватка вартістю в місячну зарплатню вчителя, якщо не більше — а він патякає, як піклуватиметься про трудящий люд. Тільки проголосуйте, оберіть… Думає, що душі людей, а разом і їхні голоси так само легко купити, як ефірний час — були б гроші… Однак люди тепер навчені, другий десяток років іде, як демократію й незалежність куштують-смакують. Так що доведеться такому «уболівальнику за народ» розраховувати або на відвертий підкуп, або на осоружний «адмінресурс», а скоріш за все на те й те разом. Взяв до рук пульта, поганяв по програмах. На першій, захлинаючись у «вєрноподданічєском рвєнії» запевняли, як ми невпинно рухаємося вперед, що життя кращає якщо не щогодини, то щодня вже точно. От тільки чомусь далеко не всі те помічають… А якщо хтось із допитливих наважиться розібратися з причинами й складовими того зростання — то краще б він того не робив… На інших каналах також вибір невеликий: або куплені різного роду політично-економічні оглядачі, в більшості котрих від українського хіба що прізвища залишилися, або російська «попса», або американський мордобій. «Хліба й видовищ» вимагав від властей імущих розбещений плебс в колисці демократії — Давньому Римі. Відтоді арсенал і рівень технологій з промивання мізків і утримання в покорі того самого плебсу зріс незрівнянно. Щоправда, тепер цього специфічного терміну вважають за краще уникати, запопадливо іменують народом, громадянами, в крайньому випадку населенням. А найулюбленіше — то виборцями, «електоратом». І не очікують, поки він почне тих видовищ вимагати — самі настійливо підсовують, більше того — нав’язують. Навіть якщо не хочеш, все одно змушений дивитися програми, в яких пропагується лише те, що викликає найпростіші, напівтваринні рефлекси. Краще не дивитися нічого взагалі. До тих нечисленних, хто не обмежується в житті примітивними первинними інстинктами, є свій підхід. Його Шеремет визначив для себе, як правило Бредбері: «Забивайте людям голови цифрами, напаковуйте пустопорожніми фактами, доки їх не занудить, — нічого, зате їм буде здаватися, що вони дуже освічені. В них навіть складатиметься враження, що вони мислять, що вони рухаються вперед, хоча насправді вони стоять на місці.» Американський письменник-фантаст ще мало не півсотні років тому застеріг від цієї загрози. І подальший розвиток всіляких комп’ютерно-інформаційних технологій не стільки спростував, як ствердив це похмуре застереження. Але ж хіба хтось із сучасників слухав коли тих, кому «всевишній судія надав всебачення пророка»? Та ніде й ніколи! Тим паче ми, українці. Тому, мабуть, і «маємо те, що маємо…» Шеремет з досадою натиснув на кнопку. Екран погас. Що далі? Читати? Але що? Газети? Набридло, там те ж саме, тільки в іншій мисці... Заснути? За часом ніби й пора, але поки що не кортить. Поглядом наткнувся на потерту картонну теку. Нотатки діда! Він вже давно збирався їх перечитати, та все ніяк не випадало — то часу бракувало, то настрою. Хоча душею відчував, що треба, що це одна з тих ниточок, які тримають зв’язок поколінь, не дають перерватися тому, з чого складається, як на великий рахунок, історична пам’ять цілого народу. Мабуть, саме тепер і настала та пора — перечитати та переосмислити. Причин для такого серйозного підходу було достатньо. Народившись в останній чверті дев’ятнадцятого століття, дід прожив довге й непросте життя, яке з позицій сьогодення можна було і тлумачити по-різному, і по-різному зображати. Незмінним залишалося одне, головне — дід був незаперечним моральним авторитетом і для своїх дітей , і для онуків, та й для багатьох, розповідали, інших людей, з якими мав справу. Окрім того, батько матері був єдиним дідом, якого Шеремет знав. Бо його батько осиротів за п’ятнадцять років до того, як він з’явився на світ. Тому його ставлення до діда, який уособлював тогочасне покоління, було особливо шанобливим. Шеремет з хвилюванням розв’язав шворки на теці, розгорнув товстий учнівський зошит з пожовклими від часу сторінками. На першій вицвілим фіолетовим чорнилом ретельно виведено: «Горенко Григорій Демидович. Спогади про шлях мого життя, та історична довідка про життя моїх предків і про село Недбайки. 1965 рік.» Задумливо поклав на груди зошит. 1965… Це був рік, коли він пішов на військову службу. Заїхав тоді до діда попрощатися і за благословінням, так би мовити. Той жив вже в іншому селі, колишньому їхньому райцентрі, в Шрамівцях. Тоді вони й бачилися востаннє. Ніби відчуваючи, що це прощання назавжди, довго розмовляли, і дід розповів онукові багато що зі свого минулого життя. От тільки про те, що пише спогади, не сказав. Дізнався про них Шеремет вже згодом. Хоча — яка тепер різниця? Коли вже ні діда немає, ні тих часів, ні тієї держави, якій дід самовіддано служив, ні, навіть справи тієї, мабуть, якій він був вірним до кінця свого довгого життя… Кутки великої палати, обладнаної на кшталт готельних апартаментів, губилися в сутінках. Золотавий пук світла від бра над головою ніби запрошував до читання. Шеремет перегорнув першу сторінку, ковзнув поглядом по традиційно-невибагливиму «Замість передмови». Безхитрісно-простувата сільська полтавська говірка не вельми обнадіювала, але й не відштовхувала, не викликала відрази, принаймні в нього. Бо що робити, якщо люди в ті часи послуговувалися саме такою, з одного боку — засвоєною від діда-прадіда, з іншого — домішаною російським «канцеляритом», якого понабиралися за довгі роки військової служби і буденних взаємин з російською владою і зросійщеним містом. Літературну ж українську те покоління пізнавало вже в дорослому віці, то чи його вина, що за повсякденними турботами нелегкого життя так і не спромоглося до пуття опанувати? Головне — що коріння свого не зреклося, і мовного також: «шток-ати» і «как-ати» так і не дало себе привчити… «У моїх спогадах я хочу хоть коротенько описати про життя моїх предків і подробно описати про шлях мого життя. Бо проживши некороткий вік хочеться згадати про його тернисту стежку. А вона дійсно була тернистою, як і в багатьох таких, як я. Коли я пишу ці рядки, то мені вже 88 років, а пам’ять зношується разом з усіма органами тіла, так що багато дечого вже перезабуто. Але прочитавши мою історичну довідку можна зрозуміть, як точилася класова боротьба в селі Недбайках у період Великої Жовтневої революції. Про життя моїх предків я опишу так, як розказувала мені моя мати, бо батько помер, коли я був ще малим. Народився я в селі Недбайках першого жовтня старого стилю 1887 р. Там і дитинство своє провів. А далі де тільки не довелося жити і працювати: у Криму, на Кубані, на Уралі і в Петербурзі, а все-таки більше часу жив у Не¬дбайках. Люблю моє рідне село, а тому хочу й про нього написати, щоб лишилися хоть які небудь сліди про його минуле, щоб молоде покоління прочитавши цю довідку узнало, як жили їх предки, як боролися за краще майбутнє. Період, у який я жив у селі, насичений великими подіями, які відбувалися на моїх очах як спостерігача і як активного учасника цих подій. Але перед тим, як написати таку довідку, я хочу оговоритися. Я не письменник, написати якийсь художній твір не зможу. Я хочу хоть коротенько згадати про далеке минуле села, а головне показати, як у селі відбувалася революція 1905 року, як проходили і Лютнева, і Жовтнева революції. Показати ту жорстоку класову боротьбу, яка точилася в селі між бідняками і кулаками в період Жовтневої революції. Показати тих людей, які практично приймали участь у цій боротьбі. У моїй довідці буде названо багато осіб по прізвищу, але скоригувати їх не можна, бо тоді написане не буде відповідати історичній правді. Читачі моєї довідки зможуть знайти в мене багато помилок, граматичних і стилістичних, але самі факти, показані мною, є правдиві.» Шеремет відірвався від тексту, втупив очі в стелю. «Показати ту жорстоку класову боротьбу, яка точилася в селі…» Господи, та стільки її вже всюди показували, оту боротьбу, хай їй грець! Сімдесят років поспіль! Як неграмотні, але порядні й працьовиті бідняки в ім’я справедливості й кращої долі для своїх дітей і онуків зживають зі світу таких самих людей, але багатших і більше освічених. Або таких, що іншу від більшовиків думку мають. Яка не може бути не ворожою бодай тому, що не така, як в них, будівничих світлого комуністичного майбуття, хоча вона просто інакша, заснована на власному досвіді й міркуванні тих нещасних «інакших». Як в старому, ще радянських часів анекдоті: «могут бить только двє точкі зрєнія — моя і нєправільная». Такої тактики дотриму¬валася і «родная КПСС». Про цю «всєпобєждающую правду марксізма-лєнінізма» повсякчасно і повсюдно — і в книгах, і в кіно, і в газетах, і де тільки можна і не можна — розказували і показували. А що з того? До чого доборолись? До того, що створена ними величезна червонопрапорна держава, друга в світі за потугою, розламалася у весняній воді «гласності» і «пєрєстройкі», немов та крижина? То що, кинути дідову писанину не читаючи? Але ж він знав його як порядну і мудру людину! Однак чому ж тоді вийшло так, що все тепер навпаки? Чи то дід був не настільки розумним і порядним, не за праве діло боровся? Причому все своє довге життя? Ні, тут щось не те й не зовсім так, треба читати далі і до кінця. Бодай один раз. Тим більше, що «Спогади…» адресовані абсолютно чітко — молодому поколінню. Яке буде завжди, доки існує життя. Навіть якщо він сам, один з тих адресатів, уже дід. А тому — вперед, глибоке занурення, як кажуть підводники і психологи… 2. «МІСЦЕ, ДЕ ЖИЛИ МОЇ ПРЕДКИ, ЯК ЖИЛИ, ЧИМ ЗАЙМАЛИСЯ І ЯК ДОБУВАЛИ СОБІ ШМАТОК ХЛІБА» «На мальовничому лівому березі невеличкої річки Сулій розташоване село Недбайки. На південно-західній околиці села простилався зелений луг, серед якого протікала річка Сулій. Весною луг покривався водою з поталого снігу, а дальше вода стікала, а луг покривався ковром зеленої трави. На окремих пагорбках ріс різнопорідний ліс. Ці ліски кожен зокрема мали свої назви: Якимівщина велика, Якимівщина мала, Довге, Чернещина заводна, Чернещина суха. По другу сторону села на декілька кілометрів про¬стилався степ — хороша родюча земля. Саме село, розташоване на присулійній низовині, все втопало в зелені. Тут росли зелені розкішні верби, клени і тополі, а також різні фруктові дерева та різні овочі. Природа всим одарила село. Оце і була родина моїх предків.» Шеремета ніби що притягувало до прадідівської Землі. Перш ніж лягти до госпіталю на операцію, він відвідав і місце, де сам народився — село в Галичині, на Заході України, і місце, звідки походило його козацьке коріння. Щоправда тут тепер важко було упізнати те, що було описане дідом. Звивиста річка з розкішними вербами й верболозом по берегах героїчними зусиллями радянських меліораторів давно була перетворена на досить широку канаву, яка розтинала землю як шабельний шрам тіло людини. Мальовничий луг був осушений і розораний під саму канаву, яка, щоправда, все ж зберегла свою назву — річка Сулій. Від лісків не залишилося й сліду, безкрайнє поле з геометричною прямотою покреслили лісосмуги, про які в ті часи ніхто й гадки не мав. Село… Воно дійсно втопало в зелені. І в грязюці. Як сто з лишнім років тому. Бо єдиною вулицею, яка мала тверде покриття, була частка автошляху, яким нинішні недбайлівці мали змогу вибратися в світ широкий. Тому дідового захоплення щодо Недбайок Шеремет не поділяв. Чи, може, причина в іншому? Що воно не було для нього таким рідним? Мабуть, останнє. Бо ж дід бачив те душею, всім своїм єством, а він — лише очима. То ж порівнювати їх — все рівно як людину з повноцінним зором і дальтоніка… «Село Недбайки старе давнє козаче село. За преданням, воно бере свій початок ще з перших років ХVІІ сторіччя. Заснував його ніби-то такий собі козак Іван Недбай, звідки і назва села. Населення по сословію вважалося козаками, а слово козак значить — вільний». «…Козак — значить вільний…» В своїй жадобі волі предки за ціною справді не стояли, платили сповна. Нещодавно Шеремет випадково натрапив на згадку про дідове село в історичній літературі. Він з подивом дізнався, що його односельці в складі Переяславського полку брали активну участь у визвольній війні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. За якихось дванадцять років по тій війні знову взялися до зброї в оборону своєї волі, тепер вже не від польських панів, а від російських «господ» — повстали проти проросійської політики гетьмана Івана Брюховецького. Тож чи дивно, що російський уряд не забував про бунтівний полк і використовував його у воєнних кампаніях при будь-якій нагоді, в т.ч. й у затяжній Північній війні, на берегах холодного Балтійського моря? «Оскільки на той час школи в селі не було, то майже всі вони були неписьменними. Грамоти якщо хтось і вчився, то це тільки в сільського дячка, бо церква була, яку збудовано на кошти селян у 1857 році». Стривай! Як це — всі вони були «неписьменними»? Та навіть чужинці-мандрівники ще в сімнадцятому сто¬літті з подивом відзначали майже поголовну гра¬мот¬ність в козацькому краю. І що школи були по всіх великих селах. То куди ж воно все поділося за двісті років «благотворного вліянія русской культури», як про це не перестають нагадувати нині російські культур¬трегери всіляких мастей? І як то воно сталося, що від майже поголовної грамотності гетьманської України XVII ст. дійшли до такої ж поголовної неграмотності «Юго-Западного края Россійской імпєрії» в XIX ст.? Окрім того, чому церква тільки у 1857 році по¬будована? В старому козачому селі? Дивно. Щоправда, не менш дивне й те, що церква споруджена на кошти селян. За нинішніх часів, бурхливого переходу від тотального атеїзму до не менш всеосяжної релігійності, церкви також ростуть, мов гриби. Але значною мірою коштом не так самих вірних, як всілякого рівня властей та «нових українців». Навіщо це потрібно останнім — зрозуміло, навіщо першим — не зовсім. Яскраве свідчення сумнівності подібної благодійності для одних за рахунок всього народу і без його відома — відновлення Свято-Успенського собору в Києво-Печерській лаврі. Який замість стати символом єднання нації став ще одним «яблуком розбрату». Та якби цей приклад був єдиний… «…Підприємств у селі не було ніяких, окрім олійниці, де давили олію дубом, а тому основним заняттям мешканців було сільське господарство. Оскільки козаче населення користувалося правом власності на землю нарівні з панами, тобто, кожен козак мав право продавати свою земельку або купити собі, а раз так, то в селі були такі козаки, що продавали свою землю, а були такі, що купували, а тому село поступово диференціювалося, тобто: одні продавали свою земельку і бідніли, а другі скупо¬вували земельку і багатіли. Село поступово розшаро¬вувалося: на великоземельних багатих козаків (кулаків) і малоземельних козаків (середняків), та зовсім безземельних козаків — бідняків-батраків. От до останньої групи селян, козаків-бідняків і належали мої предки, тобто мій дід Кіндрат.» Зачекай, спинив себе Шеремет. А до діда Кіндрата хто ж був? Хіба нікого? Це просто дід Грицько, мабуть, не захотів заглиблюватися в деталі. Бо Шеремет пам’ятає, як той сам розповідав, що рід їхній прийшов у це село з Рязанщини. Що вони там робили? Хто його достеменно знає, через сотні літ. Як Шеремет тепер збагнув з тодішніх обережних натяків діда, їхній далекий предок, значний козак Горич, пішов за гетьманом Мазепою. Зі всіма наслідками… Це вже тепер Шеремет розібрався, хто тоді міг звабити предка на боротьбу за вольності козацькі, проти російського панування. Недбайки хоча й були селом козацьким, але на початку XVIII століття дворів понад тридцять в ньому належали бунчуковому товаришеві, а потім генеральному бунчужному Федору Мировичу, вірному помічникові Івана Мазепи. Вмів ясновельможний пан гетьман України і друзів, як Мирович, шанувати, і зрадників, як Іскра з Кочубеєм, на горло карати. Щоправдаа, потім шляхи Мировича й Горича, видно, розійшлися. Бо один закінчив свої дні на еміграції, в Криму, продовжуючи почату справу вже як соратник гетьмана Пилипа Орлика, а іншого доля занесла в протилежний бік. Вочевидь, козацьку хитрість мав добру — сховався від супротивника в його ж стані. Та потім все одно в Україну закортіло. Але повернутися додому вдалося лише на старості… «…Поряд з козачим населенням тут жили і пани дворяни. Було цих панів небагато, всього чотири сім’ї: Дзюби, Савичі, Чесні і Кітлярські. У цих дворян були кріпосні селяни — кріпаки, не побагато, всього по десять-дванадцять сімей. Як же жилося цим кріпакам у своїх панів-кріпосників? Звичайно, плохо. Пани своїх кріпаків не вважали за людей. Міняли їх, продавали як скот. Пан Дзюба був завзятим мисливцем і звичайно любив мисливських собак. Так він Мойсівському пану Волховському проміняв свого кріпака Оврама Підлого на мисливського собаку, а коли звільнили селян від кріпосної залежності, то Підлий повернувся у Недбайки до своєї сім’ї. Працювати він влаштувався в попа Ясона, йому й кличку дали: попів Оврам-собака. Цей приклад уже характеризує життя кріпосного населення. Якщо серед козачого населення тяжко жилося селянам-біднякам, то ще гірше жилося селянам-кріпакам у своїх панів-кріпосників. Вище я писав, що природа всим одарила село, казалося б, що в цьому селі всім жилося хорошо, але воно насправді було далеко не так. Частина цього населення жила хорошо, а частина бідувала дякуючи тим порядкам, які існували на той час». Шеремет болісно ворухнувся на ліжку. Дзюба, Савич, Чесний, Кітлярський — теж мені, пани… Та такі самі козаки-українці, тільки й того, що не за Мазепою тоді пішли, як Мирович з Горичем, а за призначеним царем Петром гетьманом Іваном Скоропадським. От і поділили між ними конфісковані в Мировича маєтки. Бо кому ж тоді його тридцять з гаком дворів дісталися? Все сходиться… Або інший шлях до такого «панства» цієї четвірки: були колись дрібною старшиною та в царському війську до офіцерських чинів дослужились, дворянство по чину або ордену здобули як нагороду за вірну службу «білому царю». Видно, то наше національне прокляття, нам наглядачів не треба — самі своїх братів замордуємо, була б воля. А якщо ще й наказ, тоді… «… У 1861 році кріпосних селян звільнили від кріпосної залежності, їм дали земельки по три гектари на сім’ю, звичайно, не задурно, а за гроші на п’ятдесят років на виплату. Бувші кріпосні селяни стали вільними, але їх до козачого общества не приписували, бо то он козаче сословіє, а бувші кріпаки — це он селянське сословіє. А тому селяни — бувші кріпаки утворили своє селянське общество і з цього часу у Недбайках стало їх два — общество козаче і общество селянське. Козаче було велике, нараховувало до шестисот дворів, крестьянське ж — маленьке, всього дворів сорок. Ким і як керувалося село? Для керівництва справами села кожне общество зокрема обирало собі на сільському сході старосту. Таким чином у селі було два старости і один писар. Отже ця трійця і керувала справами села. Пани, бувші кріпосники, крім Кітлярського, скоро зникли з села. Земельку вони попродували через банк багатим козакам, а самі кудись повиїжджали. Багаті козаки, викупивши панську земельку, ще більше розбагатіли. Селяни ж, вийшовши на волю, жили не зовсім добре, тому що пани дали їм земельку не саму хорошу та й не багато, а тому вони матеріально жили недостатньо.» Щось в цих словах Шеремету видалося знайомим. Та це ж майже зовсім так, як зараз в газетах пишуть про розпаювання колгоспних земель! Якщо хто захоче не на папірці, а насправді, в натурі свій пай отримати, тоді йому, такому шустрому, — і «земельку не саму хорошу», щоб занадто близько й зручно не було, та й взагалі щоб життя такому «куркуляці-одноосібнику» після цього медом не видалася. Та щоб іншим не дай Боже принадно не було. «В цілому після реформи 1861 р. економічний розвиток села ішов повільно, але чим далі, то сільськогосподарське знаряддя скращувалося. Замість дерев’яних плугів з’являлися залізні, а також і інше знаряддя. Все це сприяло підвищенню врожайності і взагалі темпи розвитку прискорювалися. Одноразово ішов процес розшарування села. Козаче населення користувалося правом власності на землю, а тому в селі відбувалася її купівля і продаж. Великоземельні козаки, розкупивші панську землю, скоро багатіли, а чим більше розвивалися господарства багатих козаків, то тим сильніше вони тиснули на слабі малоземельні господарства. А тому малоземельні господарі розорялися і продавали багатим козакам свої кусочки землі, самі ж їхали шукать щастя на Кубань, в Ставропольський край, Акмолінську область, на Амур і інші місця». Їхали шукати щастя… Шеремет зустрів якось в літературі, що з Полтавської губернії, до якої тоді належали Недбайки, лише за сім років, за 1894 – 1900 роки, виїхали за Урал «для освоєнія нєтронутих чєловєком зємєль» понад 17500 родин. Зважаючи на те, що родини були тоді чималенькі, виходило, що коли не 250 тисяч людей, як писалося в тій статті, то принаймні тисяч вісімдесят людей виїхало. І це лише з Полтавщини. А зі всієї України? А з 1861 р. до 1991 р.? Моторошно навіть рахувати. Хоча — за неофіційними даними, в нинішні часи, незалежну, демократичну й правову Українську державу тільки з невеликої Тернопільської області покинуло до 75 тисяч працездатних чоловіків і жінок. Щоб найми¬тувати по всій Європі й Росії. А всього, кажуть, мільйонів сім набирається. Щоправда, ці їдуть пере¬важно одинаками і тимчасово. Але не так від бажання повернутися на Батьківщину, як від того, що Європа не дуже охоче до себе приймає. Однак повернемося до теми, до Недбайок… «Отже, якщо по сословію всі мешканці села вважалися козаками, то по маєтковому стану вони поділялися на багатоземельних козаків-кулаків, на малоземельних середняків і на зовсім безземельних бідняків-батраків. А тому, не дивлячись на хороші природні умови, не всі люди тут жили добре. Частина жила добре, а частина бідувала. От такими моментами характеризується життя села Недбайок в далекому минулому. Записав я це з розповіді старих людей, які жили в той період, про який я коротко описав. Так що за правдивість цих фактів я ручатися не можу. Якщо старі люди розказували правдиво, то це добре, а якщо вони брехали, то і я разом з ними.» Шеремет на хвильку спинився, власні дитячі спогади втручалися у дідову розповідь. В пам’яті зринуло: він ще зовсім малий, збираються удвох з дідом на баштан, за село, в степ. — А то далеко, дідусю? — запитує про всяк випадок малий Володя. — Та не дуже, онучку, одраз біля ватр. — Ватр? Що таке ватри? — Ватри — то спеціальні багаття були колись, з курним чорним димом. На сторожових постах козацьких далеко за селом, в степу. Їх запалювали, щоб сповіщати про напад татар. Це щоб люди встигли хто до відсічі підготуватися, а хто немічний — сховатися чи до ліска якогось втекти. Він не надав тоді великого значення тому свідченню людської пам’яті, а збагнув повною мірою лише тепер. Це ж тій назві місцевості — «Ватри», — було на той час аж ніяк не менше, ніж 250 років! Бо найвірогідніше саме тоді щезла небезпека наїздів татар. Так що версія діда про заснування села — початок ХVІІ століття — цілком імовірна. «… Що стосується нашої сім’ї, то оскільки у діда власної землі не було, жив він з того, що міг заробляти у місцевих кулаків. У діда був брат Мартин. От вони разом і ходили до багачів працювати, заробляти на хліб. Одного вечора вони йшли додому після того, як цілий день молотили ціпами хліб у одного багатого козака. Йшли додому з ціпами. Назустріч їм їхав пан Дзюба. Коли вони з ним порівнялися, то треба було б зняти шапку і поклонитися панові, але дід цього не зробив. Дід вважав, що він не кріпак, а козак і що шапку ламати перед панами йому не годиться. Дзюбу це добре заділо. Він зіскочив зі своєї брички з батогом в руці і несподівано, не сказавши ні слова, декілька разів з усієї сили вдарив діда батогом. Дід не стерпів такого знущання, розвернув свого ціпа та впоров знахабнілого пана по ногах. Той впав і зчинив такого галасу, що збіглися люди рятувати пана, а дід пішов собі додому. Дзюба, звичайно, не міг простити такої моральної і фізичної обіди й завів на діда судову справу. А судив же хто? Ті ж самі пани. Вони й засудили його до Сибіру, звідкіля він більше й не повернувся, там і помер. А брата його віддали у солдати на 25 років. От так злиденно жив мій дід і загинув із-за панського свавілля…» Шеремет з усмішкою хитнув головою. Це тут дід так делікатно пише — «впоров ціпом пана по ногах… пішов додому». А йому розповідав, що помолотили брати пана таки добряче, одходив довго. Мартин врешті-решт повернувся до села, але вже геть зросійщеним хоч на мову, хоч на вигляд, чим і запам’ятався тоді малому Грицьку. Те дідове оповідання мало для Шеремета несподіване продовження, за кілька років, коли він сам уже був на військовій службі. І один з товаришів обізвав його «хохлом» з інтонаціями, які не залишали сумнівів щодо наміру. Ображений, він тоді так взяв кривдника за барки, що в того й гудзики поодскакували: «Запомні, я нє хохол. Я — украінєц. І моіх прєдков на барской конюшнє нє поролі». Дід Кіндрат, звичайно, і ризикував, і заплатив значно більшим, ніж його нащадок, але тут генетична основа самого вчинку, мабуть, важливіша від фактичної плати за нього… «…Коли засудили діда до Сибіру, то баба Лукія залишилася з двоїми дітьми — моїм батьком Демидом і дядьком Пилипом. Злиденне життя скоро надірвало здоров’я бабусі, і вона померла. Лишилося двоє сиріт: мій батько і дядько. В цей час батьку було одинадцять років, а дядьку тринадцять. Дядько як більшенький, то пішов батрачить, а батька сільський староста да писарь улаштували в ремесленну школу вчитися на казенний рахунок. Що ж це за школа і які тут умови навчання? В цей час у селі Журавка Пирятинського повіту Полтавської губернії була невелика ремесленна школа з чотирьохрічним строком навчання. Тут училися і діти, у яких були рідні, і діти — сироти. Рідні платили певну плату за своїх дітей, а сиріт приймали на таких умовах: коли дитина закінчить навчання, то вона набуде якогось фаху і тоді дирекція школи складає угоду з тим, кому потрібний такий фахівець, на декілька років, щоб цей фахівець працював, а школа буде одержувати його заробіток, аж поки не вибере ту суму, що потрібно було уплатити школі за право навчання. За таких умов батько і провчився в цій школі чотири роки. Закінчив він її хорошо і набув фаху кузнеця-каретника. Після цього дирекція школи наняла батька у город Переяслав до пана Ворони, у якого була каретна майстерня, строком на шість років. От таким чином батьку прийшлося вчитися в школі, а після навчання шість років працювати, відробляти за право навчання». Цікавий підхід… Не зайве б нинішнім відповідним посадовцям про щось подібне подумати. А то гасають без діла вулицями міст цілі зграї дітей-підлітків, сиріт справжніх і сиріт при живих батьках, пробавляються жебрацтвом і дрібними крадіжками, нюхають клей, вживають алкоголь і наркотики — і нікому фактично до них діла немає. Всі удають, ніби проблеми не існує. Але ж їх до 150-ти тисяч отаких безпритульних на Україні дітей, котрі живуть за межами людських законів, з отруєним токсинами й наркотиками мозком, спотвореною психікою і мораллю. Вони ж колись виростуть. І що, стануть законослухняними трударями, як той сирота — прадід Демид? Навряд щоб так, а їх — ціла армія… «Поки батько успів відробити за право навчання, то підійшла пора йти у солдати, а служити в солдатах треба було десять років. Цей пан Ворона запропонував батьку таке: як попрацюєш у мене три роки безплатно за харчі, то я відстою тебе на приймальній комісії, так що тебе в солдати не візьмуть. Звісно, чим іти в солдати на десять років, то краще вже відробити три роки на «благодителя» задурно. Таким чином, батьку прийшлося по закінченню школи пропрацювати у пана Ворони дев’ять років». Минуло вже років сто п’ятдесят, армія з царської стала рядянською, тепер українською, а проблеми справед¬ливості призову на строкову службу так і залишилися актуальними. Хоча й тривалість служби зменшилася до смішного за ці тринадцять років незалежності… «Після дев’ятирічної праці у Переяславі у пана Ворони батько повернувся в Недбайки, звідки він родом. Але там у нього нічого вже не було. Городець та поганенька хата, які лишилися від батьків, були продані старостою та писарем, а гроші пропиті. А тому батько зупинився у свого брата Пилипа. А як же жив мій дядько Пилип? У дядька Пилипа склалося становище зовсім по іншому, ніж у мого батька. Коли померла баба Лукія і дядько пішов батрачить, то йому пощастило в житті. Батрачив він у козака Драгулі. У того Драгулі було сім гектарів землі, хороший город. Сім’я у нього була: він, жінка і двоє дівчаток, обох звали Ганнами. Старша з них була калічка, крива на ногу. Дядько працював хорошо, а тому сподобався господарям. От він уже виріс, можна вже й женитися, а дочки у цього господаря тоже поросли, можна б і заміж віддавати. От старі й надумали:Пилип сирота, батрак, хто за нього піде заміж? А в них дочка каліка, то хто її візьме? Віддати б її за Пилипа, та нехай би вони тут господарювали, а меншу Ганну можна віддати заміж на бік. Запропонували вони Пилипу свою думку. Пилип погодився, бо це ж він був батраком, а тепер стане зятем цього господаря, а помруть старики, то він стане господарем цього двору, а що жінка кривенька, то це півбіди. Зробили вони заручення за тими звичаями, що існували на той час, і почали готовитися до весілля. Несподівано молода захворіла і вскорі померла. Ну що ж робити? Калічна дочка померла, а здорова жива і старі вирішили: нехай Пилип бере меншу дочку. Ми до нього привикли, а він до нас, хай собі живуть діти. Відгуляли весілля і мій дядько з батрака перетворився у господаря». …Сім гектарів — і вже господар, щастя привалило… Нині ж у колишніх колгоспників земельний пай від трьох до десяти гектарів, залежно від місцевості, на сім’ю виходить ще більше, ніж у того Драгулі, а хто себе щасливим почуває? Господарем на своїй землі? Щось не чутно про таких. Вірніше — чутно, та не про тих. Тепер якщо «господар», то він вже не на семи гектарах, а на семистах — голова якоїсь агрофірми або щось подібне. Решта ж селян — просто «люди», додаток до «своєї — не своєї» землі, про яких такий «благодійник» гордо заявляє: «Я їх годую». Бо він, орендар землі юридично, фактично ж є роботодавцем для людей — власників орендованої ним же землі. Однак то тема окремої і великої розмови — аграрна реформа в пострадянській Україні... «Звичайно, коли мій батько приїхав до нього як до брата, то дядько прийняв його хорошо, як положено, але гостем бути довго не можна і батько вирішив: одружитися і жити, як і всі люди живуть. Одружився батько на моїй матері — Ульяні Володимирівні Козярин. Мати по сословію козачка, але з бідної козацької сім’ї. Оскільки батько по фаху був коваль, а в Недбайках такої роботи не знайшлося, то він переїхав у село Бирлівка до пана Благомислова, у якого був винокурний завод, і тут улаштувався працювати по своєму фаху. У Благомислова батько працював шість років, а далі трапилося нещастя: він щось там робив при ремонті заводу і йому засипало вапною очі, а після цього з’явилася хвороба очей — трахома, тому працювати ковалем, дивитись на вогонь не стало можливості. Тому батько мусив залишити таку працю і повернувся у Недбайки. Тут він купив маленьку садибу, построїв хатку, та й лишився назавжди. Оскільки батькові займатися працею коваля можливості не було, то він добував собі шматок хліба так, як міг: то працював женцем у багатих козаків, то взимку молотив ціпом хліб у тих же багачів. Мати ткала полoтна багатим козакам і, звичайно, життя було бідним, злиденним. Отже, коли батько переїхав у Недбайки, то тут стало дві сім’ї Горенків: мого дядька Пилипа і батька Демида. Але дядько Пилип був господарем, що мав сім гектарів землі і вважався хорошим середняком, а сім’я мого батька — це бідняки, які не мали нічого, крім своїх рук. Оце я і описав, хоть коротенько, про наше походження (родословіє). Всі ці відомості я пишу з розповіді моєї матері, бо від батька я нічого не міг почути, оскільки батько помер, коли я був ще малий…» Шеремет відклав на хвильку рукопис. Н-да… Невесело жили його предки на їхній благословенній землі, де в метр чорнозему. І нелегко свій шматок хліба добували. Він читав подібне безліч разів в художній літературі, бачив у кіно. Але одна справа — книжка або фільм про чужих тобі людей і зовсім інше — коли то твої єди¬нокровні, твоя рідня. Серед молоді його покоління середньої освіти не мали і книжок не читали хіба що вкрай зледащілі або нездарні. І, читаючи про минуле, вони мимоволі ототожнювали себе з освіченою середньою верствою того часу, забуваючи, що то були навряд чи їхні предки. Тих було надто мало і по них надто жорстоко пройшлася доля в пізніші часи. Так що справжні предки нинішніх банкірів і промисловців, підприємців-землеробів (як делікатно-соромливо називають себе нинішні поміщики) і уря¬довців, генералів і професорів, письменників і журналістів, — то переважно саме такі бідаки, як оці, описані його дідом. А не хрестоматійні акуратні пани та панночки у «вишиванках» або карикатурні товстопузі сільські дядьки й тітки, з яких, здається, постав їх під сонце — сало потече… Бо з тих, насправді рідних, текли переважно піт і сльози. Це зарубка для тих нинішніх «нових українців», хто забув, звідкіля він на світі взявся. Або не бажає знати. Та шукає свій родовід якщо не проміж гетьманів, то щонайменше між сотників—отаманів—шляхти—дворян і т.п. Бо незручно якось визнавати, що прадід з голоду був, як смик, а правнуку діабет і подагра від хронічного переїдання жити не дають, насолоджуватися багатством заважають. Хоча тут тих, «нових», можна зрозуміти, багатство — воно шляхетного історичного підгрунтя-обрамлення вимагає, коли укріпиться. Легітимності не лише перед податківцем або, не дай Боже, слідчим прокуратури, а й перед широким загалом і собі подібними. Мовляв, я не тому такий багатий, що нахабніший від інших, ще донедавна рівних мені «простих совєтскіх людєй», а тому, що гени предків спрацювали — шляхетних і обдарованих, не рівня іншим, байстрюкам простолюдним… Ситуація не нова, про це ще хоч Мол’єр, хоч Старицький писали. В інших краях і часах також можна безліч прикладів знайти, достатньо тільки поцікавитися. Ну та Бог їм судія, тим «новим…» Глянемо краще, що там у нашого діда далі. 3. «ШЛЯХ МОГО ЖИТТЯ» Народився я 14 жовтня 1887 року, в козацьке свято Покрови. Злиденне життя та тяжка праця скоро надірвали здоров’я мого батька, і він на п’ятдесят другому році свого життя помер. Мені було вісім років. По смерті батька нас лишилося четверо. Мати, старший за мене брат Дмитро, сестра Марта і я. Мати літом працювала у кулаків, заробляла хліб, взимку ткала полотна цим же кулакам. Брат працював у поміщика Падалки. Сестра працювала в кулаків. Я теж пішов батрачити. Перше літо я працював у кулака Некоза, пас скот. Заробив за літо три карбованці.» «Я теж пішов батрачить…» Це у вісім літ! От тобі й пра¬ва дитини… Та тепер вісімнадцятирічних батьки не мо¬жуть змусити бодай де-небудь працювати і хоч щось заро¬бити. Не всі й не всіх, звісно, але чимало молоді тиняється без діла. І далеко не завжди тому, що роботи немає… Хоча — хіба не ми, старші, самі в цьому винні? Ми ж і виховуємо їх безвідповідальними шукачами насолод. Хто не бачив, як мати веде десятилітнього лобуря до школи, ще й несе його портфеля? Шеремет якось спостерігав сценку: в автобус зайшли мати і син. Нащадок одразу по-хазяйськи зручно вмостився в кріслі, а мати звично стала поруч. Він не стримався, в жартівливо-делікатній формі спробував втрутитися. Ти ж мужчина, мовляв, а мати жінка, вона ж, мабуть, втомилася, після роботи… Що тут зчинилося! Сам не радий був, що заторкнув чуже. І відтоді зарікся давати поради нинішнім молодим батькам. Шкода тільки, що таке їхнє виховання відіб’ється не тільки на них. «… На зиму я повернувся додому. Дітки такого віку, як я, ходили до школи, яка була побудована вскорі після реформи 1861-го року. Але сама будівля була дуже невелика — всього два класних приміщення і маленька вчительська. Звичайно, така школа не могла вмістити всих дітей шкільного віку, хоча б хлопчиків, бо дівчатка в той час зовсім не ходили до школи. Приймалися в першу чергу діти багатих селян, а діти бідняків дуже мало ходили до школи. Перше, це трудно було попасти дітям бідняків тому, що не хватало приміщень. По-друге, у дітей бідняків і одягу не було. По-третє, багато бідняцьких дітей змалку йшли батрачити, допомагати батькам заробляти на хліб. До таких відносився і я. На моє везіння, з нами по сусідськи жив багатий кулак Яременко. Його син ходив до школи. Я почав бігати до нього гуляти, для цього особливого одягу не потрібно було, міг і в опорочках перебігти. Пам’ять у мене була гарна і я в нього швидко навчився читати. Цей сусідський хлопець почав підговорювати мене, щоб і я з ним ходив до школи. Одного ранку, коли матері не було в хаті, я обув старенькі опорочки (такі черевики), вдягнув материну латану кофту і пішов з цим сусідським хлопцем до школи. Шкільного порядку я не знав, а тому до вчителя не звернувся, а заліз на задню парту і сиджу собі нишком. Вчитель зайшов у клас, зробив перевірку і почав урок. Клас був комбінований, учнів багато, а тому вчитель побачив мене аж під кінець уроку і запитав у мене прізвище. Потім сказав щоб я на перерві зайшов у вчительську. Я зрадів і на перерві бігом до вчительскої кімнати. Тут вже мені було чого хоч, чого я і не чекав: вчитель і кричав на мене, і сердився, і давав щолчків по лобі. Це все мені за те, що я без дозволу забрався в клас. Я почав плакати. Вчитель притих, почав питати, чи є в мене батько або мати і чому я не приходив до школи з початку навчального року. Я, плачучи, все розказав, як умів. Тоді вчитель сказав, щоб я йшов додому, а наступного дня вранці прийшов до школи з матір’ю. Я йшов додому, плачучи по дорозі, бо думав, що мати буде мене бити за те, що наробив їй такого клопоту». «…Йшов додому, плачучи по дорозі…» Розкажи таке нинішнім школярам або їхнім батькам — ні за що не повірять. От самому вчителя довести до сліз або до істерики — то інша справа, то без проблем. Щонайменше — «права покачати» або поскаржитися «кому слід» на вимогливого викладача. «Коли прийшов додому, то мати запитала, де я був. Мусив розказати все як було. Вона мене не била, а тільки заплакала про нашу таку гірку долю. Чужі діти ходять до школи, а ми такі бідні, що не маємо змоги, бо ні в що навіть вдягтися. На другий день ми з матір’ю пішли до школи дуже рано. Як тільки побачили, що пішов вчитель, то ми зразу за ним. Як увійшли в учительську, мати поклонилися, бо вчитель це ж пан». Пан учитель… Та таке звертання він чув хіба що у себе в Західній, та й те в дитинстві. Тепер вже навіть там нікому й на думку таке не спаде. Ні пан учитель, ні пан доктор, ні пан інженер… Всі вони тепер — «пролєтарії умствєнного труда». Або «прості люди», як самі себе називають. Так само пораються на землі та з курами-гусями й свинями-бичками, як і односельці, батьки їхніх учнів. Тільки й того, що останні при розпаюванні колгоспів отримали по кілька гектарів на кожного працюючого, а ці — по декілька соток. Хоча самі нерідко родом із того ж села і цьому селу віддали хто по кілька років, а хто й все життя нелегкої праці. Як дідова старша донька з чоловіком. «…Учитель розпитав матір, що ми за люди, а вона розповіла усе, як воно є і чому, з яких причин вона не привела мене до школи з початку навчального року. Вчитель вислухав і каже: «Бачу, ваш хлопець хоче ходити до школи, але прийняти його зразу не можу, бо учні першого класу вже навчилися читати. Я вже видав їм букварі, а ваш не був у школі, то не можу ж я займатися з ним одним окремо». А я й кажу: «Я вже вмію читати». Вчитель подивився на мене і запитує: «А хто ж тебе навчив»? Кажу: «Яременко Митько, наш сусід». Вчитель дає мені буквар: «Ану, читай»! Я почав читати по складах, звичайно, з трудом, а все ж читаю. Вчитель послухав і каже: «Якщо так, то я прийму хлопця до школи, але з умовою: якщо він зуміє наздогнати своїх товаришів у навчанні, то буде добре, а ні, то виключу й прийдеться йому в наступному році починати разом з іншими учнями». Мати подякувала вчителю і ми вийшли з вчительської. Вона пішла додому, а я в клас. Так почалося моє навчання у школі. Пам’ять в мене була хороша і я швидко зрівнявся з своїми товаришами. Вчитель до мене ставився добре. Прийшла весна, треба було йти в найми. Я мусив залишити школу і пішов батрачити. Восени я знову не зміг своєчасно почати навчання, бо ще батрачив, а пішов до школи, тільки коли повернувся з наймів. Знову мені прийшлося наздоганяти своїх товаришів, бо вони провчилися вже більше місяця. Навчання давалося мені легко, але знову по весні я був вимушений залишити школу і знову йти допомагати матері заробляти на хліб. І тоді я вже пішов у найми не лише на літо, а й на зиму, до школи вже не повертався. От на цьому і закінчилося моє навчання». Менш ніж два роки початкової школи. Не густо… І таке життя прожив, до того ж зумів описати! Хоча — чом би й ні? Хіба у «героїв громадянської війни» Климента Ворошилова, Семена Будьонного, Нестора Махна і безлічі інших — червоних командирів і різнобарвних отаманів меншого калібру — освіта була набагато вищою? Також «два класи й коридор», як невесело іронізували із себе представники «старої партєйної кадри». Однакож -вели за собою хто сотні, хто десятки й навіть сотні тисяч людей, державу будували. Яку, як і що з того вийшло — то вже інша тема… «У такому становищі знаходився не тільки я один, нас таких було багато. У кого були батько і мати, взагалі робоча сім’я, то хоча у них і не було землі та господарства, але вони якось заробляли, і їхні дітки могли вчитися у школі, хоча б закінчити сільську земську школу. А я був сирота. Батько помер, мати була вже стара, брат та сестра в наймах. І щоб не померти з голоду, я теж вимушений був батрачити, такою тоді була доля бідних людей. З того часу, як я залишив школу, з одинадцяти років, я вже при матері не жив, а літо і зиму працював у кулаків. До 1904 року наймитував у Недбайках і Жорнокльовах, а в лютому місяці 1904 року виїхав на Кубань, де і батрачив п’ять з гаком років. Восени 1909 року я повернувся додому.» Шеремет перечитав текст: «…повернувся додому» — і на тому все, крапка. Щось не згадує дід, як вже в ті роки, починаючи з 1902-го, палали ночами на Полтавщині панські маєтки, буденним явищем стали поруби в панських лісах. Чи в Недбайках за відсутністю справжніх панів тоді це питання так гостро не стояло? Та й стосовно Кубані замовчує Грицько Демидович, обходить гострі кути. Не пише, як він любив Кубань і вважав її своєю, українською землею. Тільки не такою знедоленою, як рідна Полтавщина, а омріяною, заможною, справді козацькою. І як йому боляче було, коли кубанські козаки, наймаючи на роботу, дивувалися із запису в його паспорті про походження — з козаків. «Так що ж ти за козак, якщо в тебе землі немає?» Такого вони збагнути не могли. А він лише похиляв голову перед своїми більш таланистими братами. Яким пощастило врятуватись, вислизнути з жорстких лабет російської корони, піти на край імперії і цим вберегти свою запорозьку і волю, і долю. І навіть рідну мову. Шереметові пригадався фільм, не раз бачений ще в дитинстві, «Герої Шипки». Про визволення російським військом братнього болгарського народу з-під турецького ярма в 1877 р. Його улюбленим героєм у цьому фільмі був хвацький кубанський козак, який мав українське ім’я Сашко і розмовляв українською мовою. Однак то була чи не остання публічна згадка про українське походження Кубані з боку офіційної радян¬ської влади. Невблаганний Молох ассиміляції де силою, де підступом і облудою витруїв з пам’яті нащадків гордих запорожців, хто вони є і яких батьків діти, і стали кубанські руденки, маслюки, бабичі, інші «ісконно русскімі». Від пам’яті про історичну Батьківщину, схоже, тільки пісні залишилися, та й ті, здається, в репертуарі лише Кубанського козачого хору. Навіть руку на свою давню матір-Україну підняти наважилися, невсохла вона їм. Земли їм, бачите, забракло, піщаний-безплідний острів Тузлу закортіло прихопити. Але то вже інше. «… У жовтні 1909 р. я повернувся з Кубані додому, бо треба було призиватися на військову службу. Аж тепер закінчилося моє тринадцятирічне батрацьке життя. Чим характерне життя батрака? Кулак коли наймає батрака на рік, то обов’язково домовляється, що він буде і годувати і одягати, а грошей він хоче платити якнайменше. А чому це так? А ось чому. З одягу він буде давати батраку одягати всякі недоноски, які вже давно треба б було викинути на смітник. На батраку завжди можна було побачити: полотняні вибивані з латками штани, така ж сама і сорочка, старий рваний жильоток, старий рваний піджачок, луплена шапка та чоботи, з яких і устилки повилазили. А крім того, що весь цей одяг старий, рваний, він же не на нього шитий, все це або довге, або коротке, або дуже просторе, або зовсім вузьке. Звичайно, для кулака це вигідно, бо він коли наймає батрака, то каже йому, що раз я тебе буду годувати й одягати, то гроші платити тобі не можу, бо одяг коштує великі гроші. А насправді весь цей одяг кулаку нічого не коштує, він би його все рівно або викинув би, або на ганчірки використав, а наймит поносить. По одягу скрізь можна було впізнати батрака. А як же його харчували? Коли хазяїни снідають, або обідають, то для наймита завжди шукають якусь роботу на подвір’ї, а коли закінчать, то гукають і його. Звичайно, того, що їли самі, вони батраку не дають, а все якісь недоїдки: те, що залишилося перебовтають — і їж мовчки, що дають. В хаті місце для батрака — це біля порогу на лаві, поряд з помийницею, в якій мокне полова для свиней. Спати теж біля печі в кочережнику на соломі. Ввечері після вечері ставай м’яти коноплі (прядиво), а вранці вдосвіта розбудять мотати цівки прядива на мотовило, а тільки-но почне розвиднятися — йди порати худобу. Це в зимовий час. А влітку, то роботи по горло із рання й до пізньої ночі. Мотайся без відпочинку. Так протікала фізично тяжка праця батрака. А моральна сторона його життя якою була? Коли наймит працює в кулака, то, здавалося, він є часткою родини (сім’ї), але насправді це було далеко не так. Члени родини кулака з ним ніколи не розмовляли, крім розмови розпорядчої, тобто щось загадати робити. Кулацькі діти не звали батрака його ім’ям, а давали йому якесь образливе смішне прізьвисько, зневажали його, ображали. А ти, наймит, мусиш мовчати. Ось інколи вийдеш на вулицю, де збирається молодь такого ж віку як і ти, але ця молодь не батраки. Між ними точаться різні розмови, а тобі немає про що з ними навіть поговорити. На тебе ніхто не звертає ніякої уваги, бо ти батрак. Хіба що посміються з твого вбрання, образять, назвуть якимось образливим прізвиськом, поглузують. Бо то ж сини та дочки господарів, а ти наймит, кому ти потрібний. Отже якщо фізично життя батрака було дуже тяжким (праця в наймах була тяжкою), то й морально його життя було не завидним (ще гіршим). От у таких умовах я і прожив тринадцять років…» Н-да… То треба або волячу натуру, або велику нужду мати, щоб таке терпіти протягом довгих років. У будь-якому випадку для душі це навряд чи безслідно минає. Бо тяжка робота — то одне, а приниження — то зовсім інше. Робота калічить тіло, а приниження — душу. І що вже тоді від неї доброго очікувати, від такої скаліченої душі?… Невже таке могло бути насправді? — А ти що, сумніваєшся? — якийсь глухуватий голос з кутка кімнати враз пролунав, наче постріл. Шеремет збентежено повернув голову, прагнучи щось розгледіти в сутінках: — Хто там? Голос був ніби знайомий, але чий? Одразу й не збагнеш, чутий, але давно. В глибокому кріслі ворух¬нулася схожа на людську тінь. — Не бійся, онучку, це я. Бачу, тобі важко дещо збагнути з тодішнього життя, рішив тобі трохи допомогти. Чиркнула кресалом запальничка, висвітлила з темряви довгий хрящуватий ніс і заруділі від тютюну закручені по-офіцерськи пишні сиві вуса. Дід! Як він тут опинився? Звідки? Адже помер він двадцять років тому! Однак гіркувато-солодкуватий подух махорки не залишав сумнівів в реальності такої присутності. — Навіщо ви тут , дідусю? Адже Вас вже давно на світі немає. — Голос мимоволі зрадливо тремтонув. — Ну, є чи немає — то дивлячись який світ брати, цей чи той. А прийшов, бо бачу, що ти життям моїм заінтересувався. Воно, конечно, хорошо, бо мало тепер молодь цікавиться тим, що було колись. Особенно що було в революцію, в колективізацію. Боюсь тільки, що не все правильно поймеш. То рішив тобі трохи допомогти. Шереметові здалося, що він марить. Несамохіть помацав себе за лоба, а потім, ледве добираючи слова, додав: — Та я поки що й сам ніби розбираю, що воно й до чого. Але якщо Вам так дуже хочеться, то… — Розбираєш, та не дуже. От цього приміром, ти так глибоко й не збагнув, що таке нелюдське життя батраків — воно з дитинства закладало їм у серце таку ненависть до кулаків, що рано чи пізно воно не могло не зірваться. А ви нас всіх січас, тих хто революцію робив, чуть не горлорізами виставляєте, кровопивцями. То не ми були кровопивцями — то ті, хто сосав кров трудового народа самі собі яму вирили. Ну та почитай дальше, а я тут посижу тихенько, щоб і тобі не мішать, і в готовності буть. На всякий случай. Шеремет, не знаходячись відразу, що й відповісти, знову взяв до рук зошита. В скронях калатало, думки бентежно роїлися, але зусиллям волі опанував себе. 4. «НАПЕРЕДОДНІ РЕВОЛЮЦІЇ 1905 РОКУ, А ТАКОЖ І В ПЕРІОД РЕВОЛЮЦІЇ» «Село Недбайки напередодні революції 1905 року нараховувало в собі понад сімсот дворів. По своєму маєтковому стану вважалося найбагатшим селом на увесь Пирятинський повіт. Пахотної землі в селі було понад п’ять тисяч гектар. Сінокосу (болота) вісімсот гектар. Лісу дев’яносто гектар. Кому ж належала ця земля, сінокос і ліс? У п’яти кілометрів від села жив багатий козак Падалка Яков Федорович, який мав пахотної землі тисячу сто гектар, лісу десять гектар. У селі жили брати Петренки Яків і Іван, вони мали по двісті гектар кожен пахотної землі, по п’ять гектар сінокосу і по три гектари лісу. Брати Савоцький Іван і Яків мали пахотної землі по стоп’ятдесят гектар кожен, сіно¬косу(болота) по чотири гектари і лісу по три гектари. Некоз Захарко мав пахотної землі сто шістдесят гектар, сінокосу тридцять гектар і лісу п’ять гектар. Некоз Іван і Пустовар Дмитро мали пахотної землі по сто п’тдесят гектар, сінокосу по три гектари і лісу по два гектари. Таких господарств, що мали землю від п’ятнадцяти гектарів до ста нараховувалося до ста тридцяти. Приблизно ж стільки мали від п’яти до п’тнадцяти гектарів. Дворів до двухсот було таких, що мали 1 — 2 — 3 гектар, а дворів двісті п’ятдесят було таких, що землі зовсім не мали. До цієї групи належали і мої батьки…» — Тобі, онучку, це нічого не нагадує? — тінь у кріслі ворухнулась, яскравіше зажеврів вогник цигарки. — Та ніби нічого. — А ваше розпаювання колгоспів? — Воно тут при чому? — зопалу спитав Шеремет. Однак, второпавши суть питання, здивовано округлив очі. — А ви звідки про це знаєте? — «Мне свєрху відно всьо, ти так і знай…» — вдоволено мугикнув Дід. — Ти що ж думаєш, що ми всі, хто до вас на землі були, як в неї злягли — так і все? Тю-тю? Я також так думав, коли таким, як ти був. І з релігією боротьбу вів. Однак вийшло, що все багато складніше, чим я думав. Там, оказується, тоже життя єсть. Хоча й своєобразне, конечно, но — єсть. — Де — там? — Здивовано перепитав Шеремет. — Отам. — Багатозначно підніс угору пальця Дід. — Звідкіля я сюди прийшов. Так що ми связь з Землєю не тіряєм.І про те, що ви тут витворяєте, знаємо достатньо хорошо. — Та я вже бачу… — спантеличено мовив Шеремет. — Однак чим же вона вам не до вподоби, наша нинішня аграрна реформа, наше оте розпаювання колгоспів? — А тим, що в Недбайках колись також у всіх всього було якщо не порівну, то близько того. Принаймні землі. Всі козаки її мали, всім вистачало. А потім? Ти ж читав… — Почнемо з того, що землю продавати за законом поки що не мож¬на, та й що буде через сотню років — того не перед¬бачиш… Запобіжні механізми якісь попридумують, ще щось. — Наївний ти чоловік, онучку, одразу видно, що на асфальті живеш. Та у вашому нинішньому селі не тільки кулаки, а й поміщики вже давно є. Тільки й того, що приховані. Під усіляких орендарів та різного роду агропідприємців замасковані. А простий люд у них давно в батраках ходить, хоча сам ще до того не дотумкав. Ну та нічого, скоро прозріє… — Чому Ви так думаєте? — Читай далі, побачиш. «… Чим же жили ці безземельні бідняки, як вони добували собі шматок хліба? Частина з них батрачила у Падалки літо й зиму, частина наймитувала в сільських кулаків, а частина ставала женцями. А що це за вид заробітку — бути женцем у багатого кулака? А ось що. Рано весною бідняк із усією своєю робочою сім’єю іде до кулака і щоденно працює у нього до глибокої осені. За цю працю той нічого бідаку не платить, а в період збирання хліба відводить йому певну частину хліба, яку той мусить скосить і скласти в копни. І тоді кулак з накошеного женцем хліба відкине йому десятий або дванадцятий сніп. Оце і буде заробіток бідняка за те, що він працював на кулака зі всією своєю сім’єю з ранньої весни і до пізньої осени. Коли б кулак дав женцю косити хліба стільки, скільки той мог би скосити за жнивний період, то жнець мог би заробити немало хліба. Та кулак так не зробить. Він сам скількось скосить, а частину віддасть комусь скосити за гроші, бо це йому вигідніше. А раз так, то бідняк-жнець багато хліба не заробить. Він міг би потребувать у кулака, щоб дав йому більше скосити хліба, то він більше і заробив би, але боїться розгнівати кулака, бо на слідуючий рік той не прийме його до жнива. Отже виходить, що як би бідняк не старався працювать, будучи жнецем, а заробити хліба так, щоб хватило прохарчувати сім’ю, він не зможе. Тому бідняк зимою бере ціпа і йде до того ж кулака молотить хліб, щоб заробити якусь коробку жита, бо крім того, що треба на харчі, ще ж треба і продати якийсь пуд — уторгувати на чоботи, та й подушне заплатить. От йому і треба йти у зиму крутити ціпа, а жінка недосинаючи ноччю цілу зиму пряде та тче кулакам, щоб заробити миску пшона на кашу або пляшку олії, аби було чим засмажити борщ. От так і жили безземельні люди: працювали з усієї сили, а їли не вдоволь. Ходили обірвані і зачастую спали в нетопленій хаті. А чим далі, то становище бідняків ще гіршало. З розвитком капіталізму в Росії та міжнародної торговлі на селах стало появлятися багато сільсько-господарського інвентаря і різних сільськогосподарчих машин. Кулаки стали купувати хороші плуги, культиватори, сівалки, жатки, кінні та парові молотарки, а тому їм уже непотрібно було багато найманих рук. Машини заміняли ручну працю, женців уже зовсім не приймали і біднякам села приходилося брати торбу і йти куди-то шукать роботу. Більшість із них йшли у Крим, на Кубань і інші місця. Отже, чим дальше, то життя бідних селян безземельних ставало нестерпно тяжким…» Шеремет відклав невеселе читання. Справді тим бідакам не позаздриш. Але ж то було сотню років тому, за абсолютистської монархії, а зараз у нас — демократія, до такого ніхто не допустить. Хоча впевненості в цьому своєму сподіванні не відчував — надто вже багато їх було сплюндровано за останні роки, отих сподівань… Дід ніби заглянув у його думки: — Скільки у вас зараз на землі народу живе, у сільському господарстві зайнятого населення? — Мільйонів сімнадцять, мабуть, точно не пам’ятаю. — Правильно, близько того. А в Америці скільки на землі сидить? Всемеро менше. А населення у шість разів більше. Поняв? — Доки досягнемо такої технічної озброєності агро¬комплексу — рак на горі свисне. — Ой, не кажи! Як тільки отой новий кулак або поміщик на землі укріпиться, пересвідчиться, що земель¬ку в нього ніхто не одбере — отоді він виверне кожуха тим, хто на нього працює. Тут тобі буде і експлуатація, і інтенсифікація — все в купі. Він знайде і трактори, і комбайни, і все, що треба. Тільки не «ХТЗ» та «Ниви», а «Катерпілери» та «Джони Діри». Що хоча й дорого, так було б за що платить і швидше повернуть затрати. А при такій техніці людей багато на землі не треба. От і получиться, що історія йде по спіралі… — І звідки Ви, Діду, оте все знаєте? Як у нас зараз, як у них…— Не міг знову стримати здивування Шеремет. Предок у відповідь лише гмикнув: — Ти що, не збагнув? У нас же поповнення від вас постоянне. Та й самі іноді до вас на землю спускаємося, незримо, так сказать, присутствуємо часом, як дуже вже закортить глянуть, що і як у вас тут коїться. — І куди ж, як на Ваш погляд, нас та історична спіраль виведе? — Читай, онучку, читай … «… От при такому тяжкому стані і стрічали недбайківські бідняки революцію 1905 року. Оскільки село розташоване далеко від городів і залізничних станцій, то сюди не ходили такі люди, щоб могли пояснити селянам, як протікає революція. А газет, крім попа та вчителя, ніхто не виписував. Тож селяни, особливо бідняки, мало були обізнані, що діється в країні. Але в цей час у Недбайківській школі працював учитель Тенянко. Хто він був по своїх політичних переконаннях — ніхто не знав, але вечорами збирав по хатах селян, читав їм газети і пояснював, що діється по країні. Бідняки цим зацікавилися і вже почали гомоніти про те, чи не можна б розділити земельку Падалки, та й кулацьку. Про такі балачки почули кулаки й Падалка і донесли становому приставу. Пристав не забарився, скоро приїхав з п’ятьма стражниками. Остановився він у дворі дяка Форостовського. Стражників послав шукати Тенянка, а сам пішов у хату дяка. Бідняки почули про це скоро і за короткий час зібралося у дворі дяка до сотні чоловік, і тут почали викрикувати, що ми Тенянка не дамо, убирайся, пузатий чорте, додому, пока живий. Пристав почав говорити з ними, погрожувати їм, але бідняки не внімалися, кричали на нього, сварилися ціпами і т.д. Пристав побачив, що він нічого тут не доб’ється. Тенянка вони не знайшли і так поїхали з села, а бідняки лайкою проводили їх». — Кричали, сварилися ціпками, проводили лайкою… «Смєшно сказать», як кажуть деякі українці з Одеси. Та наші нинішні «правоохоронці» їм би в момент кожуха вивернули, а самих в баранячий ріг скрутили. То ж хіба дивно, що воно врешті-решт рухнуло, отаке «кровавоє самодєржавіє»? Маючи таких захисників правопорядку? — Ти не поспішай з висновками, то ще не кінець. На жаль. — Озвався зі свого кута Дід. « Але через три дні пристав повернувся вже не із стражниками, а привів із собою сотню козаків. Зігнали до зборні всих селян-чоловіків, оцепили, щоб ніхто не втік, і по вказці кулаків почали пороть бідняків пльотками. Особливо здорово побили Макаренка Архипа, Бровка Івана і Зінченка Тихона. Мало того, що їх добре побили, їх забрали в повітовий город Пирятин, посадили в тюрму, де вони і просиділи по два роки без суда, бо судити їх було ні за що. Після такого катування, звичайно, селяни притихли і сиділи мовчки. А як хтось починав говорити про земельку, то кулаки доносили приставу, а пристав забирав у свій стан. А там добре одпорють плетками і пустять, щоб ця людина розказала і другім, як дають земельку. Тенянко утік з села і більше в село не повертався. Отак у Недбайках відбувалася революція 1905 року. Біднота села жестоко поплатилася за свій революційний порив, а життя свого не скращила…» Революційний порив бідноти… Шереметові важко було уявити собі нинішнього свого співвітчизника, який би активно вимагав чогось від влади, тим більше селянина. Дані соціологічних досліджень, проведених різними організаціями останнім часом, переконливо свідчили: наш земляк у скруті зважить за краще з глини млинці навчитися пекти, аніж на вулицю вийде з якоюсь акцією протесту. І всілякі пікетування й наметові містечка останніх років своєю малою чисельністю і результативністю лише підтвержували якусь біологічну пасивність нинішніх українців у громадських справах. Його колишній начальник, генерал Чалий, мисляча людина, називає це «сіндром поротой задніци». Якщо вдуматись, то рація є. Бо сідницю бідному українцю порють справді протягом віків, від варягів в десятому столітті й аж до комуністів у двадцятому. Через татарів, литвинів, поляків, німців з австріяками і росіян. Та й нинішні свої доморощені «правоохоронці» кийками орудують не гірше, ніж царські городові і козаки «пльотками». «… Кулачество, придушивши революційний порив сільської бідноти, мстило їм за те, що вони намагалися посягнути на панську та кулацьку земельку. Невмоготу тяжке життя бідняків заставляло їх шукати виход з такого стану. А де його знайти? Частина бідняків їхали на переселення за Урал, частина ішла на заробітки у Крим, на Кубань, а частина мусила гнути спину у своїх же кулаків та поміщика Падалки…» Щось про Столипіна Дід нічого не пише, ніяких закидів на його адресу не робить. Дивно. За радянських часів лаяти і його особисто, і започатковані ним реформи вважалося добрим тоном. Справді, це з його легкої руки різко посилився процес класового розшарування на селі й десятки, якщо не сотні тисяч бідноти з українських сіл, цілими валками потяглися на Урал і поза нього, до Сибіру, Далекого Сходу і навіть Середньої Азії. — Діду! А чому Ви тут про Столипіна ані слова не пишете? Про його «реакційну роль»? — Столипін? А що — Столипін? Те, що він революцію 1905 — 1907-го років душив — то, звичайно, погано. А його аграрна політика — так то політика крупної буржуазії. Він понімав, що якщо той «гордіїв вузол» не розрубать, безземельне селянство з сіл кудись не поприбирать, не розрідить, то нової революції не уникнути. От він й організував оте переселення. І правильно з точки зору його класових інтересів зробив. Друге діло, як люди на це йшли... — А як, цікаво? — Цікавого тут мало — зі сльозами. Бо край свій кожен тоді любив, ніхто не хотів нікуди їхать. Але злидні таки змусили… Змусили… Одного разу в сімдесяті роки Шеремет сам зустрів серед своїх учнів прізвище «Шереметов». На запитання, звідки родом, той гордо відповів: «Ми сібірякі». Заторкнув глибше. Виявилося, дід-сибіряк і досі розмовляє українською, як і інші старі люди, село називається Богуславка, а заснували його вихідці з Полтавщини. Однак нинішнє покоління про своє коріння вважає за краще не згадувати: «ми нє хохли, ми люді русскіє». «… Експлуатуючи бідноту села, кулачество багатіло і почало тягнутися до освіти. Воно звернулося до міністер¬ства народної освіти з проханням, щоб у Недбайках побу¬ду¬¬вати школу. Царський уряд ішов назустріч кулакам, бо він спирався на кулачество в боротьбі проти революції, тому в селі у 1906 році була побудована школа, що нази¬валася «Дво¬класне училище міністерства народного просвєщєнія». У цій школі строк навчання був п’ять років, а тому у ній навча¬лися діти багатих батьків, а діти бідняків в ній майже не вчилися. Бо дітям бідняків у такому віці треба було пома¬гати батькам заробляти на хліб, батрачить, а не вчитися…» Нинішні діти бідних не батракують, принаймні поки що, а от різниця в освіті вже відчувається: одні вчаться в еліт¬них гімназіях та ліцеях, інші — в звичайних школах, в яких, буває, по півроку не читається якийсь предмет, бо вчи¬теля немає. Таке навіть у місті не рідкість. В самому Києві он чотириста вчителів не вистачає, мер скаржиться. Про село вже годі й казати. Тим паче, про вищу школу. «Нові українці» знають ціну освіті, не гірше від дідових «експлу¬ататорів». Тільки в цих виникла нова мода: вони відправляють своїх дітей до зарубіжних університетів — хоч і не до столичних, а провінційних, зате американських або європейських. Свої ж, навіть столичні — то на крайній випадок. Бо — небажано, непрестижно. Для бідноти ж — інститути та коледжі, створені на базі колишніх технікумів, навіть по райцентрах. І то якщо ще грошей вдасться нашкребти… «… Цей бурний революційний період, який я описую, я в Недбайках не жив. А описую його так, як мені розказували учасники цих подій…» 5. «ПЕРІОД СРОЧНОЇ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ» «У жовтні місяці 1909 р. я повернувся з Кубані додому, бо треба було призиватися на військову службу, а порядок був такий: де ти родився, де брав паспорт, там мусиш і призиватися на військову службу. Мій призовний участок був у повітовому городі Пирятин. Порядок призову до армії був такий: числа п’ятнадцятого жовтня визивалися всі допризивники в місто Пирятин. Тут приймальна комісія під головуванням військового начальника переглядала цих молодих людей. Гідних до армії приймали, а фізично слабих відпускали до дому. Після врачебного огляду, которі вважалися прийнятими, їх відпускали до дому на місяць, а п’ятнадцятого листопада збирали всих до Пирятина і тут же розсилали по різних полках. От таким же порядком і я був прийнятий до армії. Після прийому побув ще дома місяць, а п’ятнадцятого листопада прибув у Пирятин як всі прийняті. Тут почалася розбивка по полках, які стояли у різних городах Росії. В першу чергу відбирали до гвардійських полків, а решту розсилали, куди прийдеться. На той час у народі було таке понятіє: служить у гвардії — це гордість!..» Шеремет сумно посміхнувся. Тепер за гордість вважається — не служити зовсім. А якщо вже служити — то… Але як пояснити таке старому рубаці? Що ж до розсилки по різних куточках Росії, то тактика знайома, так само чинилося й за радянських часів. І скільки таким чином було зросійщено українців — одному Богові відомо. «…Яких же саме відбирали людей для поповнення гвардійських частин? Перше — це високих на зріст, далі — щоб був кругом бравий, не горбатий, не клишоногий, не рижий, не рябий віспою, не ластов’ячий, щоб по росту виходила і пропорційна товщина і т.п. Вобщем, щоб був настоящим гвардійцем. Отже із числа чотирьохсот з лишнім чоловік відібрали шістнадцять. Військовий начальник прочитав нам добре мораль на дорогу і цю групу, до якої попав і я, під керівництвом солдата направили в Петербург…» Оце так відбір — один з двадцяти п’яти! Шеремет був вражений. Хоча якщо згадати дідові фотографії, де той був сфотографований із земляками трохи пізніше, вже під час служби в Петербурзі, — справді гарні козаки, і статурою, і з обличчя. — Ото була еліта! — Подав голос Дід. — А не те, що у вас тут зараз нею зветься. Нас з села попало у гвардію лише двоє: я та Грицько Кирпач. Мене визначили в кавалерію, а його — у піхоту, бо внєшность мав трохи не таку — рудуватий, та й фігура плеската. — І що, вас всіх, шістнадцятеро новобранців, відпра¬вили аж до Петербургу під командою одного лише солдата? — Ну да, а що тут такого? Шеремет замовк, щоб не труїти собі душу. В нинішній армії для цього б послали якщо не «толкового майора», то принаймні прапорщика. « … В Петербург нас з усієї Росії з’їхалось немало. Всіх нас зібрали в Михайлівський манеж. Приїхав Великий князь Микола Миколайович і зробив розбивку по полках…» Шеремет хмикнув: ну й ну, не було чого робити великим князям. «Нє царскоє ето дєло…» — Е, не скажи, онучку. — Озвалась тінь з крісла. – По-перше, великі князі, як і вся знать, хоча й були паразитами на тілі трудового народу, але кожний був при якомусь конкретному ділі. Цей, приміром, Микола Миколайович, був главнокомандующим над всією гвардією і петербурзьким воєнним округом. Так що слідкувать за тим, кого в гвардію на поповнення присилають – то його пряма обязанность була. По-друге, розбивка по полках — справа дуже відповідальна. За традицією солдат у гвардєйську кавалерію одбирали по зовнішньості. В кожному полку як коні повинні бути одної масті, так і люди. В лейб-гвардії гусарському це шатени доброго зросту, з хорошою фігурою і приятним лицем. Растительность — акуратні пишні вуса, бородаті — тільки в ескадроні єго величества, бо цар Микола сам носив бороду. Гродненські гусари — ті всі носили борідки, всі брюнети. Улани Єго величества, варшавські — ті на масть такі, як нас з гродненцями змішать, темні шатени і брюнети. І так по кожному полку. В результаті за такого просіву людей виходило, що ледь не половина солдатів і унтер-офіцерів у гвардійській кавалерії була з українців. — А Вас же куди призначили? «…Я попав у Лейб-гвардії Гусарський єго величества кавалерійський полк. Місце стоянки полка було в городі Царське Село (тепер м.Пушкін). У полку розбили нас по ескадронах. Я попав у 3-й ескадрон 1-й взвод. Аж тепер закінчилося моє тринадцятирічне батрацьке життя і почалася військова служба». – Тут також розбивку робив великий князь? – Не втримався від іронії Шеремет. – В полку – ні. Тут це командир полку робив, генерал-майор Воєйков. Що ж до великого князя – то він дійсно на цій процедцрі був, але просто так, як присутній. Справа в тому, що він колись сам у нашому полку служив, і чимало – від корнета до генерала, командира полку. А тому лейб-гусарів завжди любив і особливо виділяв із всієї гвардії. – Зачекайте, Діду. Генерал Воєйков – це чи не той, що останнім палацовим комендантом у царя був? – Він самий, тільки туди, в міністерство двора, його забрали лише наприкінці моєї служби. Так що крови встиг попить достатньо. – Що, такий лихий, як людина? – Здивувався Шеремет. Бо свого часу читав його спогади – і склав досить непогане враження. – Не те щоб лихий, а – бездушний він якийсь був, немов не людина, а машина для служби. Так ось, після розбивки по ескадронах нас, новобранців, знову вишикували – для привєтствія і напутствія командира полка. Ось він нам і каже: – Солдати! До цього часу ви були просто руськими людьми – порядними і роботящими, добрими християнами. Но відтепер ви люди особливі, тепер ви – військові. І не просто військові, а – лейб-гвардія, тобто ті, хто при особі государя імператора і зобов’язані за нього не задумуючись живота свого покласти. Тепер ви не просто російські піддані, а вірнопіддані особисто імператору. Для вас тепер не має ні батька, ні матери до яких ви звикли. Віднині ваш батько – сам государь-імператор, а мати – сама Вєлікая Росія. Це велика честь для всякого руського, і ви повинні це цінувати. І належним чином служити. Поки що ви цього ще не вмієте, но ми вас навчимо, було б ваше бажання. В кого ж його не виявиться, бажання добросовісно служити – того заставимо, средств у нас для цього вполнє достаточно. Но я надіюсь, що серед вас паршивих овець, для яких власна шкура і власні дрібні інтереси переважають інтереси государства Російського, не буде. Віднині головним гаслом всього вашого життя повинно бути: “За вєру, царя і Отєчєство!”. Во славу Вєлікой Росії! Во славу імператора! І – на славу лейб-гусарам! Ур-ра, орли! – Н-да… Коротко, але змістовно. При таких командирах і “політробочі” та “вихователі” навряд чи потрібні. – Здивовано протягнув Шеремет. – А в нас в полку їх і не було, один піп тільки. Ну та не в ньому справа, пішли далі. – Поквапив його Дід. «Полк був розташований в шести казармах, тобто кожен ескадрон, а їх у полку — шість, мав свою казарму. Це був хороший двоповерховий будинок. На нижньому поверсі були різні зали для занять, на другому поверсі жили солдати. Проти кожної казарми стояв фуражний сарай, а далі — конюшня. Коні в полку були сіро-білі. Посеред розташу¬вання полку стояли: дім командира полку, будинок офіцерського зібрання, будинки медичного і ветеринарного лазаретів, будинок полкової школи, три величезні будинки — кінні манежі, величезний піший манеж, полкова лавка, кузня та полкова церква. Все це було обнесене високою стіною з кирпича…» Саме так — було… Шеремет вперше потрапив до того колишнього полкового розташування п’ятдесят років після того, як його покинув дід. Коли сам прийшов на військову службу. На той час по ньому жорстким котком пройшлася Велика війна та невблаганний час — і від охайного військового містечка мало що залишилося, принаймні привабливого. «…Всякого солдата на первих порах цікавить такі питання: форма полку, тобто у що вдівають солдат, як харчують, яка зброя. У гвардійських частинах форма одягу була дуже хороша, а особливо в кавалерійських. У нашому полку вона була така: шинель сірого сукна, мундір червоного сукна з жовтими на грудях шнурами, мундір з білого сукна также з жовтими на грудях шнурами і метішкетами, обложений чорною барашковою опушкою, штани з голубого сукна з лампасами, лампаси з жовтої тясьми, фуражка з червоного сукна з жовтими кантами без козирька, чоботи простого товару, уверху в голянищі вирізка — чирва, під якою пригвинчувалася кругла мідна резетка, і шпори. Це так звалася постоянна форма. Червоний мундір носили весною та осінню, білий зимою, а літом носили гімнастерки защитного цвіту. Парадна форма: червоний мундир надівався, а білий поверх червоного внакидку накидався, спеціальними шнурочками прив’язувався і получалося, що солдат надівав два мундіра разом. Штани з голубого сукна з лампасами, а потім від пояска і до коліна вони були розшиті жовтою тясьмою, звали їх чакчирі. На парад замість ремінного пояса видавався махровий кушак з тоненьких жовтих шнурочків з великими китицями, замість фуражки видавалася шапка з якогось звірка наподобії соболя, а верх з червоного сукна був обложений жовтою тясьмою. Замість кокарди спереду на шапці велечезна розкрашена звізда, а проти неї стромлявся султан з білої шерсті висотою 35 сантиметрів. Замість шашки видавалася сабля крива з білою металевою ножною. От така була парадна форма. Повсякденна, або боєва зброя була така: гвинтівка, шашка, піка. Коні в полку були сіро-білі. Під час парада коней теж прикрашували, а саме: сідла покривали вальтрапами так, що у коня видна була тільки шия та хвіст. Вальтрап був із голубого сукна, розшитий жовтою тясьмою. От така була зовнісність полка …» — Що, завидно? — ворухнулась постать у кріслі. — Це не ті сіряки, в яких ви зараз ходите. Навіть для своєї почесної варти не могли нічого кращого придумать, окрім як запозичить форму якихось російських армійських гусарів. Якщо вже задумали бавитися в оперету, то зробили б, як греки або молдовани, відродили дійсно свою, національну. Як по-нашому — козацьку. Хоча б ту, яка в чорноморському козачому війську проіснувала аж до кінця вісімнадцятого століття, поки цар Олександр з іншими козаками їх не зуніфікував. А ні — то взяли б тоді однострої гродненських лейб-гусарів. Ті хоч по цвєту, хоч по духу ваші. — Що значить — «ваші»? — Націоналісти, значить. Або національно свідомі, як ви тепер кажете. — Неприязно буркнув дід. — Не зрозумів… Той же полк був укомплектований поляками, наскільки я знаю. — Хм… Та то тільки офіцери в них були переважно польського походження. Що ж до солдат — так ті майже всі справжні наші, українці. Я ж тобі казав — брюнети. А де ти поляків брюнетів бачив, та ще й з бородою? І головний колір у них у формі був наш, козацький, малиновий. І саме вони, одними з небагатьох в гвардійській кавалерії, разом з варшавськими уланами, надумали українізуватися, коли Февральська революція пройшла. Улани хотіли стати Сердюцьким Запорізьким кінним полком, а гродненці — полком імені Гетьмана Сагайдачного. — Цікаво! Ніколи про таке не чув. — Ти ще багато про що не чув. — А що далі? — пропустив повз вуха репліку діда. — Далі так, як і слідувало ожидать. Розоружили їх більшовики по дорозі додому, на Україну. Тоді вже осінь сімнадцятого була. Вони й розійшлися по хатах. — Шкода… — Я знаю, за чим ти шкодуєш. Тільки ж історія не знає зворотнього ходу. А до тієї осені ще сім год. Так що читай собі далі… — Сердито пихкав цигаркою дід. «… В общем, коли подивитись на зовнішній вигляд полку, на його солдат, на їх одяг, на коней — то все воно блищало. Це була найкраща форма одягу, яка існувала на той час у військових частинах. Якщо подивитися на солдат і коней, коли вони їдуть на парад, то можна полюбуватися, це була одна красота…» Що правда, то правда. Шеремет з дитинства бачив фотографії діда часів його військової служби, але вони були чорно-білі і ту всю різнобарвну красу треба було уявляти. Але нещодавно йому до рук потрапила книга «Кавалерія Російської Імператорської гвардії», досить докладна, а головне — багато ілюстрована. І все те, що на фотографіях виглядало сіро-біло-чорним, тут грало всіма кольорами. Однак за все доводилося платити. Причому не стільки в переносному розумінні, як прямому.Тому в книзі зазначалося: «Служба в гвардійській кавалерії коштувала офіцерам дуже дорого — всі однострої, спорядження і коней вони купували за власний кошт». Що ж до саме лейб-гвардії гусарського полку, то в тій книзі цитувалися мемуари колишнього його офіцера, якогось Г.А. фон Таля. В принципі, дід мав його знати, бо той служив у полку в один час із ним — від 1906 року й до кінця, до 1917 року. Однак перепитувати не став, задовольнився спогадами того офіцера: «Форма (…) була дуже дорогою. Офіцерський ментик (той «білий мундир» — прим. В.П.) був обшитий бобром і парадна боброва шапка коштувала 5 тисяч карбованців золотом! Я отримував тоді від матері 500 карбованців на місяць і це вважалося небагато, а платні своєї ніколи не бачив. Її повністю вираховували (на оплату участі в різних обов’язкових заходах офіцерів полку — прим. В.П.).Звичайно, окрім того, мати мене одягала і сплачувала мою квартиру в Царському Селі, де стояв полк». Шеремет розумів, що це означало: армійський підпоручник в ті часи отримував лише біля сотні карбованців на місяць. І змушений був на них не тільки жити сам, вдягатися-харчуватися, а ще й допомагати старенькій матері. Так розповідав про свою офіцерську молодість в царській армії один з небагатьох вцілілих перших радянських маршалів Борис Михайлович Шапошников. Тож не дивно, що інший ветеран царської гвардії в своїх споминах зазначав: служба в лейб-гусарах була надто дорогою й офіцери в полку більше, ніж на п’ять — сім років не затримувалися — «прожівалісь в прах». Цей характерний російський вислів навряд чи потребує перекладу або коментарів. «…Але ця красота була зовнішня, на яку можна було позавидувать. А яка тут була служба і буденне життя солдат, про це я напишу нижче». — Гнув своє Дід. «… Коли окунутися у внутрішній зміст життя полка, то скоро розчаруєшся. Внутрішнє становище для солдата було зовсім не приваблююче. Чим же був характерний зміст полкового життя для солдата? Дисципліна була надзвичайно сувора. На зайняттях офіцери били солдат як собак. А що, хіба солдати заробляли того, що їх треба було наказувати? Ні, не заробляли, це вони підкріпляли дисципліну, щоб солдат і духу офіцерського боявся. А пожалітися вищому начальству можна було? Ні, не можна. А чому? А ось чому. У гвардійських полках офіцерами служили синки високопоставлених осіб, тобто вищий привелірований клас руського дворянства. А в кавалерійських полках особливо. В нашому полку служив сам царь, коли він ще не був царем, а тільки цесаревичем, наслідником престолу. Командував першим ескадроном і от йому захотілося, щоб у його ескадроні солдати були бородаті, тобто не бриті, а раз будущому царю так схотілося, то воно так і сталося. Набирали туди більш зарослих людей і вони носили бороди. Іменувалися ескадрон його величності. При мені, коли я служив, офіцерський склад у полку був — це синки найвищої аристократії царської Росії. Тут були і великі князі дома Романових, і інші князі, графи та барони. Вобщем, уся придворна знать». Що ж, дід непогано вивчив за вісім років служби офіцерський склад свого полку. Той же його однопол¬чанин-офіцер Г.А. фон Таль, писав у своїх споминах: «Полк був дуже дорогий, відзначався товариськими сто¬сунками і хвацькістю, що мене приваблювало, і вважався найбільш блискучим полком у російській гвардійській кавалерії як за своїм бойовим минулим, так і тому, що Государ Імператор, будучи Спадкоємцем престолу, в ньому служив… В полку служили завжди кілька Великих Князів. При мені (тобто, від 1906 р. — прим. В.П.) — Великий Князь Борис Володимирович і діти Великого князя Костянтина Костянтиновича — князі Гавриїл, Олег та Ігор Романови і герцог Лейхтенберський. Також іноді було до 10 флігель-ад’ютантів Государя Імператора, а також такі багатії, як графи Воронцови-Дашкови, князь Вяземський, Балашов, Наришкін, Раєвський…» Щоправда, подальші оцінки офіцерського складу полку в колишнього унтер-офіцера з батраків і обер-офіцера з аристократів не співпадають. А точніше, діа¬метрально протилежні. «…Щоб вислужитися перед царем Миколою, вони із солдат вимагали те, чого не було можливості виконувати, а коли солдати не мали змоги виконувать таких вимог, то їх били нещадно: у кінному манежі батогами та лозинами, а на інших заняттях кулаками. Дисципліна в полку була сама жорстока. За саму малу провину суворо карали. Були випадки, що були такі солдати, що стрілялися. У моєму ескадроні, де я служив, солдат Тарутіс, поляк по національності, застрелився, залишив записку «дальше такого знущання терпіти не можу». Мій годок якраз, разом в полк прийшли». — Тарутіс? То ажніяк не поляк, скоріше за все, литовець, — засумнівався Шеремет. — Може й так, — охоче погодився Дід. — Він звідкілясь з-під Вільно був, а це тоді Царство Польське вважалося. Головне — хлопець був хороший. Шкода, замордували. «А пожалітися на якогось офіцера не можна, бо всі ж вони князі та барони, а вище начальство це ж такі самі князі, графи і барони та їх родичі. То хіба вони посторонують за солдатом? Ні, вони постараються звинуватить солдата і віддати до суду, а тому приходилося терпіти таке знущання. Нікуди не дінешся...» — Діду, я щось не зовсім розумію, — перегорнув сторінку Шеремет. — За що саме офіцери били солдат на заняттях? Тим паче, як собак? Чого від них такого вимагали особливого, що вони були не в змозі виконувати? — Ну як тобі сказать — чого? Вам тепер такого не уявити. Бо ти навіть коня нормального стройового ніколи не бачив. А гусар мусив бути з ним, з тим конем, як одне ціле. Мухою злітати з землі в сідло, за лічені секунди зрубати шашкою десяток лозин, розставлених у спеціальних стояках за якісь кілька метрів одна від одної. На всьому скаку не просто стріляти з гвинтівки, а ще й влучати як слід. А пікою треба було попасти в яблуко. Не кажучи вже про багато що інше. — Але ж офіцери все це самі вміли робити? — Авжеж, уміли, ще й як. Але ж їх на те спеціально годами вчили. А ми, солдати — хто? Всі сільські хлопці, од сохи… В кавалерійське сідло вперше в полку сіли. Та й страшнувато всі оті кунтшюки на коні витворять, шию поламать можна було — раз плюнуть. Про кості я вже й не кажу — полковий лазарет ніколи не пустував… — А офіцери ж як? — спробував підловити Діда Шеремет. Бо якраз недавно прочитав в спогадах маршала барона фон Манергейма, що той за роки служби в російській гвардійській кавалерії мав тринадцять переломів кісток. — Та й офіцери так само ризикували, звісно. — Без охоти погодився Дід. — Але вони попервах були ловкіші від нас, поки ми були молодими, краще навченими. Та й для них це була справа честі — похизуватись виучкою перед публікою і самим царем з августійшим сімейством. А нам воно було навіщо? Нам би одслужити, та назад до дому, на Вкраїну… «…Це пишне офіцерство до солдат мало підход двоякий — і кнута, і пряника. Під час зайняття б’ють солдат, а якщо на зайнятті щось проробили хорошо і йому понравиться, значить — спасибі ребята, от меня по чарке водки, по хунту колбаси, по хунту ситного (білого) хліба. А солдати що? Раді стараться, покорніше благодарім. Вечором солдатам видали те, що офіцер пообіцяв. Солдати випили, закусили і довольні. За чий же щот офіцер одпускав солдатам випивку і закуску? Звичайно, за свій щот, бо він багатий, у нього гроші, окрім зарплати, бо зарплата у них була невисока…» — І що, самі тільки офіцери вас, солдатів, вчили й били за невиконання? — Та ні, в основному унтери, вони більше з нами займалися. — То що ж, свої своїх дубасили? А чого ж тоді тільки на офіцерів киваєте? Дід невдоволено засопів: — Бо без них і унтера б волі рукам не давали. — А «дідівщина» у вас була? — Це що таке? Розкажи, може й було, та по іншому тоді звалося. — Це коли солдати, які давно служать, та знущаються над молодими. Таке у вас було? Щоб солдат солдата калічив або насмерть забивав через своє дурисвітство й лють? — Ти що, внучку? А унтери для чого? Вони вмить будь-якого лютого або дурного до тями приведуть. На пару часов «під шашку» — і як шовковий буде. А ні — ще пару нарядів на роботу. Якщо ж хто зовсім вже обнаглів, заєрепенився — того одразу під суд і в штрафники, без балачок. А там вже — не дай Бог … Розмова з дідом явно не виходила. Цілком очевидно, що йому важко було збагнути нинішні громадсько-армійські проблеми. «…Крім тяжких занять і караульної служби, немало було роботи і біля коней. Коні в полку були світло-сірі і зовсім білі — чистити їх було нелегко. Вставали солдати в п’ять годин ранку. До семи годин — чистка коней і збруї. З восьми годин ранку і аж до семи вечора — заняття, з семи і до восьми вечора — чистка коней. Дальше вечеря у дев’ять годин і спать. Так щодня». — Що, цілих одинадцять годин на день заняття? — не повірив Шеремет. — Одинадцять — це загалом. Бо була ж і перерва на обід час, і відпочинок після обіду — час, та й так перекури на п’ять-десять минут робилися. Однак все рівно чистої муштри годин вісім на день набігало. — І що, отак кожного дня? А господарчі роботи, всілякі ремонти будівель тощо? — не вгамовувався Шеремет. — Які ще в дідька роботи й ремонти можуть бути во время бойової учоби? — осердився Дід. — А хозяйственна команда для чого? От нехай і працюють мітлою та лопатою ті, хто шашкою і пікою володіть не способні. Солдат должен вчиться воювать, а всілякі роботи — то діло нездарних нестройових. Єдине, що кавалєріст не може нікому довірить — це свого коня в порядку утримувать. Кінь — це діло святе. Батько Шеремета, коли почув свого часу оцю розповідь діда про коней, зізнався: «Я більше за все боявся, коли призивали на строкову, потрапити в кавалерію. Оці коні, збруя, чистка їх шкребком… Я був робітник—металіст і для мене це було геть зовсім чужим. Добре, що потрапив до бронетанкових військ». Строкову службу діда й батька розділяло двадцять п’ять років, але що стосується внутрішнього порядку, то його Червона армія добре засвоїла від царської. Батько служив, коли наркомом оборони був маршал Ворошилов, теж землячок… У того улюблений вислів був: в армії є два командири — я і сержант. «Дідівщини» тоді також ніхто собі навіть уявити не міг… Однак що там у діда далі? Все зрозуміло, з класових позицій, зі всією пролетарською ненавистю шпетить царських офіцерів — своїх командирів: «Коли б офіцери відносилися до солдат по-людськи, не били їх як собак, не карали б за саму малу провину, то ще можна було б жить, але таке нелюдське знущання над солдатами з боку офіцерів було гіршим тягарем за всі заняття. От таким був внутрішній зміст життя в полку, у якому мені довелося служити чотири роки і шість місяців, тобто з 20 листопада 1909 року до 20 квітня 1914 року». — Невже, діду, всі оті чотири з половиною роки були такими безпросвітними-безбарвними? А як же той хоча б випадок з юнкером, якого Ви за те, що честь вам не віддав, покарали? Нагадайте, будь ласка, я щось не дуже вже пам’ятаю… — спробував загнати Діда на слизьке Шеремет. — А що тут такого особливого, щоб пам’ятати? — з удаваним невдоволенням забурмотів Дід. — Та розкажіть, мені ж цікаво. — Піднімаюсь я якось в казармі бічними сходами, дивлюся — стоїть на площадці юнкер біля вікна. Веселий такий, з папіроскою в зубах, на мене ноль вніманія. А я в сірій робочій куртці такій був, на ній замість погона витий шнурок, на якому з такого ж шнурка кілечки нанизані — знак, що я старший унтер-офіцер. Зупинився я навпроти нього, дивлюся. Він на мене. І бровки так грайливо-зневажливо зводить: чого, мовляв, вирячився? Я йому й кажу: «Господін юнкер! Ви почему ето старшіх по воінскому званію нє привєтствуєтє? Ви по какому дєлу в нашем полку?» З нього усмішечка сповзає, папіроску знервовано кинув, ногу в коліні випрямив, обличчя плямами. «Віноват, нє замєтіл. Юнкер Раєвскій, прібил на стажіровку.» «Так вот, кажу, господін юнкер. Доложітє господіну ескадронному командіру, што старшій унтер-офіцер Горєнко об’явіл Вам два наряда на службу. Пєрвий — за нєотданіє воінской чєсті, второй — за курєніє в нєустановлєнном мєстє.» І пішов собі. Не минуло півгодини, як мене розшукав один з наших офіцерів. «Григорій Дємидович! Нє в службу, а в дружбу — отмєні наказаніє етому юнкєру». І почав розповідати, що той ще молодий—зелений, наших знаків розрізнень і порядків не знає, та й після стажування прийде до нас у полк служити офіцером за якихось пару місяців. «Нічєго, кажу, раз молодой — тєм болєє, службой молодого нє іспортішь. Ето єму на пользу». — І що, так і не скасували стягнення? — здивувався Шеремет. — А з якої статі? Одслужив черговим ескадрону, як миленький. Потім він таки опинився в нашому полку, тільки в сусідньому підрозділі. І частенько, бувало, як чергує, то заходить увечорі до мене в каптьорку. Бо я засиджувався іноді допізна — то папери якісь підбити, то ще щось. Зайде, пригостить мене папіроскою, я його-чайком, посидить, погомонимо. «А помніш, Дємідич, как ти мнє наряд на службу об’явіл?» Авжеж, кажу, помню. «Вот, і правільно сдєлал. Службу надо уважать, со службой — только на Ви»! — Так я щось не второпав, дідусю, то хто з кого знущався? — Нічого ти не зрозумів, — враз розсердився Дід. — Служба була насправді дуже тяжка, особливо для первогодків. Але цей же случай коли трапився? Коли я вже два годи одслужив. Ти читай, читай — там все написано. «… Що я уявляв собою, коли я прийшов у полк, тобто на військову служу? До цього я був батраком. Служив у кулаків. Занімався сільським господарством і весь час ворочався між такими ж пахарями, а тому ж і виховувався у такому ж дусі, як і вся сільська молодь. Ретельно працювати, слухати і поважати старших, а особливо хазяїна, у якого служиш. По можливості відвідувати церков, молитися Богу. Слухати проповіді попа, виконувати церковні обряди і всякі забобони. У робітничих центрах я не бував, а тому життя робітників на фабриках і заводах для мене було невідоме. У полку я зустрівся зовсім з іншими людьми. Тут було, крім селянських хлопців — таких як я, багато людей з різних городів, із фабрик і заводів. Ці люди були далеко розвинутіші за мене. Серед них були такі, які добре розуміли, що таке класова боротьба, що таке революція і т.д. Багато з них працювали на заводах, були безпосередніми учасниками тієї боротьби, яка точилася між робітниками і капіталістами. Отже, попав я в таке оточення, яке стало для мене школою». — Школою чого? Якої такої науки? — поморщився Шеремет, наперед угадуючи відповідь. — Школою общественно-політичного життя, школою класової борьби, вміння стоять за інтереси трудового народу, школою життя з Великої букви, настоящого життя, а не рабського існування, якщо хочеш знати, — з викликом вимовив Дід. — Та я ж хіба проти вашого хорошого життя? — стенув плечима Шеремет. — Просто мені не зовсім зрозуміло, що в тому поганого — «ретельно працювати, слухати і поважати старших.., молитися Богу». Адже мораль, праця й ієрархічність — основа будь-якого людського суспіль¬ства. В тому числі й того, за яке Ви все життя боролися. І ми, нинішні, якраз і потерпаємо зараз від того, що цих простих але засадних чеснот не дуже дотримуються ті, хто любить називати себе «сучасно мислячими людьми». — Так і я ж про те : люди, які живуть нечесно, чужим трудом, без моралі — це й є класові враги. А з врагами розмова тільки одна — боротися до побідного кінця. Азбуки цієї борьби я й почав навчатися у своєму полку. Як це було насправді — читай далі… «Як же практично протікало моє життя в полку? З вище наведеного видно, що служба була тяжкою, але у мене було не одне горе. Я вдома залишив стару матір, хвору сестру з двома дітьми. Одне дитя було сліпе, а друге криве. Це була група інвалідів. Поки я батрачив, то заробляв гроші і матеріально допомагав сім’ї, а тепер я заробляв одного карбованця на місяць. Чим же я тепер можу допомогти цій нещасній сім’ї? А тому, окрім того, що мене гнітив тягар військової служби, мене немало гнітило й те, що вдома залишилася сім’я, яка потребує моєї матеріальної допомоги, а надати таку допомогу я був безсилий. Переді мною стояло питання — де брати гроші? Однак відповіді на нього я і не знаходив. Майже через рік я попав у полкову школу. Строк навчання тут був дев’ять місяців, а по закінченню школи мені присвоїли звання старшого унтер-офіцера, як по-теперішньому старший сержант...» — Діду! Пару питань можна? — Звичайно. Інакше навіщо б я до тебе прийшов, спокій твій турбував своєю такою появою? — Тоді перше — чому Ви потрапили до полкової школи? Туди ж далеко не всіх, мабуть, брали. — Вірно. Одного з п’яти. — То Ви, виходить, були служакою — будь здоров… — Ну, ти не дуже вже… В російській армії тоді майже кожний другий унтер-офіцер був з українців. Це по-перше. По-друге, я ж казав, яким прийшов на військову службу — фізично кріпким, слухняним і богобоязненним. Та й розумом Бог не обділив — про школу мою знаєш. Окрім того, воєнне діло мені давалося неплохо. Добре верхи скакать, конем володіть я ще на Кубані в козаків навчився, тому саме складне — вольтижировку я освоїв у перших. А все остальне — фехтувать, стрілять, рубать, колоть, — те вже було простіше. Тому кого ж було вчить далі, як не таких, як я? — І Вас після майже річної служби ще дев’ять місяців навчали, щоб зробити з Вас простого сержанта, командира відділення? — А чого ти дивуєшся? Я ж казав, який в нас був режим у полку. І які вимоги до персональної підготовки кожного солдата. Хтось же повинен їх вчить? Одного офіцера на тридцять чоловік ніяк не стачить. Тому вчили всієї гусарської премудрості більше ми, унтери, а офіцери вчили нас і організовували заняття. — Добре. А яке звання давали по випуску з полкової школи? — А, ти он про що… Молодший унтер-офіцер. Но мене коли взяли до школи, то я вже був єфрейтором і молодшого унтера получив через півроку навчання. А «старшого» дали по випуску позачергово, «за отлічіє». Нас двоє таких було на весь набір. — То Ви, виходить, були «вірним стовпом царизму»? Ай-яй-яй, оце так старий більшовик… — жартома протягнув Шеремет. Однак Дід сприйняв «на повному серйозі»: — Нічого ти не тямиш, хоча і в генерали, і в професори вибився… Кавалерійське діло — воно дуже непросте, особливих якостей від людини требує. Це наше справжнє, козацьке… Но щоб ним так, як треба, оволодіть, стільки потів пролить і синців набить доводиться, що далеко не кожний зможе. То, якщо хочеш, свого роду спорт, тілько що бойовий. Ну а ідеологія в нас там була проста — військові устави, кінь, гвинтівка, шабля, піка та револьвер. Скакай, рубай, коли, стріляй… — Вибачте, дідусю, я не хотів Вас образити, просто для себе потрібно дещо з’ясувати. А як далі було? — Читай… — І сердито пустив клуба духмяно-їдучого диму. «… Тепер я вже одержував плату 4 крб. і 50 коп. на місяць. Аж тепер я почав допомагати матеріально своїй сім’ї. Служба сама по собі не легшала, а матеріально становище покращилося». — Щось не збагну я, діду, як то воно можна, на чотири з половиною карбованці і самому жити, та ще й сім’ї допомагати? Скільки ж тоді гроші ті ва¬жили? — Так ти ж не забувай, що я був на повному довольствії — хоч харч, хоч одяг. Це во-первих. А во-вторих, гроші тоді справді стоїли хорошо. За півтора карбованці можна було баришню в ресторацію зводити. — Те, що Ви, діду, щодо баришень були не з останніх, я й так здогадуюсь. Баба Векла розказувала, які гарні фотографії Ви свого часу понищили. «А я йому й кажу — чи вони тобі мішають? Такі гарні баришні — хай би собі були. Ні, попалив». Однак повернемося до грошей. Бодай один раз зводить таку куріпку до ресторану — то ж третина Вашої платні. Не розгуляєшся. Чи ще якісь джерела доходу були? — Ти правий, не без того. Перше й главне — це участь у всякого роду змаганнях. По нашому кавалерійському ділу я входив у состав, як по-теперішньому, зборної команди полка. Получалось це в мене.. А змагання були дуже часто — то на первенство полка, то бригади, то дивізії, то тільки льогкої, то всієї гвардєйської кавалєрії. Не кажучи вже про змагання з того чи іншого поводу. На всіх майже завжди сам государь імператор присутствовав лічно, я вже не кажу про великих князів. — А Вам що з того? Чи за участь у змаганнях платили? — Платить напряму не платили, але призи були пристойні — годинники, кубки… Виграєш срібний годинник, поміняєш, або продаси — уже п’ять-десять карбованців твої. Виграємо всі разом кубок — командир полку або бригади всім премію неодмінно. Так що в нас добре вміть своє воєнне діло резон був прямий. — А з чого у вас ці змагання складались? Скачки там з перешкодами, рубка лози, стрільба — це зрозуміло. І все? Чи ще щось? — Все… — чмихнув дід. — Все, та не все. Скачки з перешкодами, фігурна виїздка — це ще квіточки, так сказать. Тут більше від коня залежить. А от джигітовка — тут уже більше від тебе. Ти фільм «Бєг» бачив? — За Булгаковим? Так, дивився. — Контрреволюціонний, скажу я тобі фільм, ну та діло не в тому. А звернув увагу, як там кубанські козаки в цирку на конях на хліб заробляли? Шеремет пам’ятав і той свого роду трагічний фільм, і той високого драматичного напруження фрагмент. Але при чому тут це? — Так от, твій дід ще не такі кунтштюки на коні виробляв, та ще й зі зброєю. А на всьому скаку пере¬гнуться вниз і з-під живота коня з револьвера стрельнуть у протилежний бік? Та не просто пальнути, а вцілити? Або відкинувшись у сідлі, немов убитий? А носову хусточку зубами з землі на всьому скаку піднять не хочеш? Або пікою яблуко простромити? — І ви все це вміли робити? — Не тільки це, а багато чого й іншого, то ціла наука. Запам’яталось мені одне з найтрудніших — треба було на скаку шашкою нанести колющий удар і вибить ним мішень — затичку з горизонтально розташованої дошки.. Помилишся, попадеш мимо цілі в дошку або виб’єш затичку та не встигнеш шашку витягти, — можеш свободно плече вивихнуть, а то й гірше — з коня злетіть і шию звернуть. Хто не пробував — рідко кому вдавалося. — А як же Ви оволоділи?.. — Є таке поняття у воєнному ділі — воєнна хитрість. Змагання ті проходили не в манежі, а літом на іподромі, відстань від кавалериста до глядачів метрів двадцять, не менше. Виполнялася ця вправа на великій швидкості, тому що до чого і як — здаля точно не розібрать. Тож я й наловчився: шашку посилаю поверх планки, а мішень-затичку вибиваю великим пальцем. Ну та це була практично єдина вправа, де якось підмануть можна було. Остальне все — на виду, так що попотіть і кістками об землю торохнутися доводилося добряче і не раз. Шеремет лише хитнув головою. Якщо бодай частку такого вимагали від всього особового складу, тоді зрозуміло, чому служба видавалася такою важкою. А до солдатів під час навчання застосовувались і «нефор¬мальні» методи. Бо змусити простого селянського хлопця подолати страх і витворяти отаке на баскому коні, постійно ризикуючи злетіти на землю йому під копита — то одного переконання на словах, мабуть, замало. Добре, що дід наловчився осилювати. Очевидно, козацька кров таки давалася взнаки… «… От так і протікало моє життя на воєнній службі. На початку я згадував, що в цьому полку офіцерство було — це синки високопоставленої двірцевої знаті. Як же вони жили, перебуваючи в полку? Перш за все, всі вони були багаті. Гордилися собою і тісно трималися свого кругу. На солдат вони дивилися, як на покірних рабів. Заняття вдень вони відвідували регулярно, ну і пиячили регулярно — майже кожен вечор у офіцерському собранії — офіцерське гуляння. До їх послуг усе — і співаки-солдати, і полкова музика, всякі напої і закуски, бо в них багато грошей.» Н-да… Для того, щоб цілий день провести в сідлі на заняттях — та ще й на таких, а потім ще майже щоночі пиячити — тут не тільки і не так гроші потрібні, як неабияке здоров’я. Ну та то справи тодішніх «вихователів», чи хто в них там тоді був. А от дещо інше треба б уточнити. — Діду! От ви тут пишете, що офіцери «на солдат дивилися, як на покірних рабів». Але ж рабу не дозволяється карати пана, а Ви наклали дисциплінарне стягнення на юнкера — без двох хвилин офіцера, який тим більше прибув стажуватися на офіцерську посаду. Це як? Окрім того, Ви самі свого часу розповідали, що в полку поза строєм було прийняте звертання між офіцерами й унтерами по імені та по-батькові, принаймні у своєму ескадроні. Солдати також зверталися до унтерів не по званню, а по імені-батькові. Вживання «ненормативної» лексики також вважалося ганьбою, особливо для командирів. Щось воно на рабсько-панські стосунки не дуже схоже. — Ти до дрібниць не чіпляйся. «Строй — святоє мєсто для солдата». Яка тут нецензурщина може буть? Це все одно, що в церкві заматюкаться. Що ж до демокра¬тичності стосунків, то хай тебе це в оману не вводить. Справді, все по імені-отчеству і без матюків, але за один стіл з собою тебе не посадять. Ніколи і ні за яких обставин. І на баришню з їхніх не смій глянуть, хоч вона тебе й очима їсть, хоч зараз готова. А ти — не смій. Бо ти — людина другого сорту. — Зараз і у нас таке починається при побудові демократії. Офіцер солдата з собою за стіл ще посадить, а от «новий українець» свого охоронця або шофера — вже ні. І вважається, що це добре, правильний шлях. Що люди повинні бути рівні перед законом, а не в своїх можливостях. Бо закон — він на всіх має бути один, а можливості, здібності в людей — вони різні. — Побачимо ще, куди він вас заведе, отой шлях. Читай далі, може дещо угледиш… «… Порядок був такий: у кожному ескадроні був хор пісенників. А також хор загальнополковий. Отже, коли гуляє група офіцерів у чинах до полковника, то кожен офіцер визиває пісенників свого ескадрона, а коли там гуляє і полковник, то визивають полковий хор пісенників. Оскільки всі вони були придворною знаттю, то часто до них приїздив сам цар і разом з ними пиячив». Шеремет здивовано стенув плечима. Звичайно, він читав у спогадах російських емігрантів, що цар регулярно брав участь в офіцерських товариських обідах полків царскосільського гарнізону. Однак реально уявити собі не те щоб Самого, а бодай когось із наближених до нього осіб, які б приїхали до офіцерів будь-якого полку, бодай найелітнішого, просто так, посидіти увечорі за чарчиною — таке було неможливо. Ні в нинішні часи, ні в радянські. За сталінських часів вождь, кажуть, удостоював військових своєю присутністю, але тільки генералітет і не дуже часто. — То що, «самодєржцу всєя Русі» не було де і з ким чарку випити, окрім як з офіцерами вашого полку? — недовірливо перепитав Діда. Той лише лукаво посміхнувся в свої прокурені вуса. — По-перше, полк наш офіційно називався «його величності полком». Бо цар Микола числився в ньому на службі від народження. І навіть шлюб брав у нашій формі. А як зійшов на престол, то став шефом нашого полку, аж поки його не скинули. Так що він у полку був не чужий. По-друге, ти навіть не уявляєш собі, що то воно було таке — офіцерське собраніє. То не дома офіцерів Совєтської армії чи як там вони тепер у вас називаються, з їх задрипаними ресторанами та столов¬ками. Офіцерське собраніє Лейб-гвардії Гусарського кавалерійського полка — то був справжній палац. Там вистачало всього, що треба, аби людина відпочила душею й тілом… Читальня, бібліотека, більярдна, танцювальна зала, музикальний салон. Причому обустроєно все за найвищим класом — з обслугою, все безплатно. Тут і музей був, даже два — один полковий, а другий поета Лермонтова. Той колись у нашому полку служив, доки його конногвардійці не засудили та на Кавказ не одправили, де він і погиб. Шеремет пригадав ошатний Конногвардійський бульвар у самому центрі Санкт-Петербургу, названий так на честь цієї уславленої військової частини, розташованої поруч. Саме цей полк його командир Павло Скоропадський, тоді ще Почту його величності російського імператора генерал-майор, влітку 1914-го повів і на Першу світову війну, і в першу для нього в тій війні кровопролитну кінну атаку, за що був удостоєний “ордена Св. Великомученика і побідоносця Георгія IV ступеня”. Але то вже була інша епоха. А тоді, за часів Лермонтова? — Діло в тому, що його як гвардійського офіцера должен був судить офіцерський суд також з гвардійців. А оскільки він був з легкої кавалерії, то для об’єктивності справу передали офіцерам важкої кавалерії, конногвардійського полку. От з того часу наші два полки і ворогували між собою. Наші ніяк не могли пробачити їм Лермонтова. — То що, цар Микола до музею Лермонтова приїздив? — Ти з мене не глузуй, молодий ще, хоча й генерал. — Удавано забурчав дід. — В офіцерському собранії найголовніше було — це ресторація. Чому туди офіцери й бігли, як вечір. Чого там тільки не готували! І як! Голова обертом від одного духу. — А Ви ж звідки знаєте? — Ти слухай, як це було, не перебивай. Отбой нам робили, як я тобі казав, рано, опів на десяту. А в офіцерському собранії гулянка зазвичай тільки розпочи¬налася. Десь години коло одинадцятої до казарми залітає вістовий: «Государ-імператор ізволить прибувать! Пєсєннікі охочіє єсть?» Ми, конєшно, єсть і завсігда. Бо це ж вірний приварок! Мерщій за дві хвилини вдягаємося в парадне — і бігом зустрічать. Адже з царем ціла свита приїздить, а усіх їх треба роздягти — шинелі, шуби швиденько принять, в гардероб повісить. А за це «трояк», як мінімум, із кожного до кишені покладеш — в почті людей бідних не буває… Потім біжимо всі на балкон. Доки цар здоровкається з офіцерами, доки вони там всаджуються за столи, ми шикуємся в хор. І стежимо за командиром полку, ним тоді був генерал-майор Воєйков. Як тільки він скомандує: «Гусари! Пєсню Єго Вєлі¬честву!» і змахне рукою — так ми одразу, та погучніше — аж хрустальні люстри віддзвонюють. Не встигнемо доспівати, як він знову махає — цитьте, не мішайте. А ми й не в обиді — бо нам одразу по добрячій чарці кожному підносять і закусить дають. Та й дрімаємо собі, доки про нас не згадають. І так увесь вечір — пісня, чарка, передих з дрімотою. Там за столом, видно, багато хто вже й додому б поїхав, понаїдалися-понапивалися, позіхають та куняють, але не можуть, ждуть імператора — доки з нього не вистачить. Десь годині о другій-третій командують: «Конвой Його величества!» Ми одразу просинаємося, знову пісню, прощальну. Цар до карети рідко коли сам повертався, частіше його вели попід руки, а бувало що й несли. То була ціла процедура. Всередину до карети залазив особистий тілохранитель, здоровенний бородатий козак — конвоєць з терської сотні, і приймав царя, якого йому подавали наші офіцери. Потім началь¬ник конвою закривав іззовні дверці карети, замикав їх на ключ, такий як у залізничних кондукторів, і — «тро¬гай!..» А ми «свиту імператора» одягаємо. І знову по «трьошці». Ніч не доспали, зате місячну получку в карман поклали. А ви тепер кажете — «государ-імператор», «умнєйший і порядочний чєловєк…». Дивно слухать! — Та то не в нас так кажуть, Діду, то в Росії. Не ми, а вони з нього святого зробили. Окрім того, генерал Воєйков, який постійно був поруч з царем, дещо інакше описує подібні заходи. Більш стримано, так би мовити. Що государ імператор якщо й дозволяв собі – то не багато: чарочку-другу горилочки під закусочку, стільки ж портейну за обідом, та келих шампанського під занавіс – і все. – А ти ж що, хочеш, щоб він всю правду-матку про царську фамілію написав? Що цар, якому особисто він служить – нікчема і п’яниця? – Із здивуванням спитав Дід. – Повинен би знати, що балакучих та писучих на такі посади не призначали. Та й таке поняття, як честь офіцерська в ті часи далеко не порожнім звуком було. _ «…Я коли ще не йшов на військову службу та бував у церкві, то слухав як півчі співали «Боже царя храни, многая лєта царю». Піп почитував усю сім’ю царя і т.д. Я вважав що цар — це як земний Бог. А коли я тут, у полку, побачив, що цар сам пиячить, як і любий офіцер полку, що всі вони разом пропивають ті гроші, які вони всілякими способами тягнуть з трудівників города і села, то я з цього часу перестав вірити не тільки в царя, а й в Бога. Бо коли б він був, то він би не доручив такому п’яничці керувати мільйонними масами людей. З цього часу у мене зародилася злоба як до офіцерів полка, так і до всих правителей разом з царем…» — Круто Ви, Діду. Невже класова ненависть була настільки сильною, що навіть віру в Бога перебила? — Не стільки ненависть, скільки протест проти несправедливості. Мені не жалко, що я бідний, а вони багаті. Однак кожна людина повинна імєть возможность підняться, своїм трудом вибиться із злиднів. А тодішня власть такої возможності таким біднякам, як я, не давала. І попи всю цю несправедливість освячували, вчили нас з цим мириться. То як же я міг їм вірить? Якщо піп — це той же офіцер, тільки й того, що в рясі. І ніякого діла йому до мене немає, до того, що в мене на душі коїться, аби тільки до церкви на службу разом з усіма ходив та лоба справно хрестив. Шеремет на мить замислився. У діда в полку на тисячу душ був один священник. Офіційно, по штату. Здавалося — міг би знати не тільки кожного в обличчя, а й чим той дихає і про що думає. А виходить, що дискредитував формальним ставленням до своїх душпастирських обов’язків не тільки себе й церкву, а й саму віру в Бога. Картина знайома. Нинішні отці практично всіх існуючих в Україні церков також не дуже поспішають до простої людини, до її зболеної душі. Воно й зрозуміло — куди приємніше мати справу із ситими та благополучними світу цього, завойовувати їхню прихильність, яка до того ж часто має цілком матеріальне втілення, аніж копирсатися в болючих проблемах сотень тисяч, а то й мільйонів обібраних і обідраних, стражденних і матеріально, і морально. Куди приємніше заснувати якусь церковну нагороду, аніж їдальню для бідних. І вручити ситому усміхненому можновладцеві сяючу цяцьку, аніж зголоднілому похмурому бідаку миску супу. Не замислюючись над тим, що та блискуча цяцька має вигляд хреста, на якому Ісус Христос саме страждав, а не веселився, причому за народ, а не за самовдоволених «торгуючих», хоч в храмі, хоч поза ним. Але релігія — то питання надто заплутане, особливо в нинішній Україні. Ліпше повернутися до мирських справ. — То що ж, дідусю, нічого доброго про службу немає згадати? Окрім того, що «зародилася злоба до офіцерів полка»? — Та ні, так не можна сказати. Я ж був простим малограмотним сільським хлопцем — батраком, який паровоза лякався, а за время служби став вищим навіть од тих, хто в нашому селі п’ятирічну школу позакінчував. Та й злості до офіцерів, якщо сказать по правді, тоді ще не було, коли служив до війни. Бо до мене лічно вони всі ставилися добре. Пам’ятаєш, я радив тобі почитати книжку генерала Ігнатьєва «П’ятдесят років в строю»? Звісно, Шеремет пам’ятав. З цієї книжки він дізнався багато цікавого про життя російської гвардії напочатку ХХ століття. В ній йшлося, між іншим, і про майбутнього гетьмана України Павла Скоропадського, тоді ще ротмістра Кавалергардського полку. Тому нещодавно знайшов примірник книжки і подарував доньці гетьмана пані Олені. Гетьманівна була дуже рада й зворушена. Але до чого дід веде? — Так от, у мене з цим Ігнатьєвим, точнєє, з його молодшим братом, которий служив у нас в ескадроні, пов’язана цікава історія. Було це наприкінці травня 1913 року, мені служби ще рік залишався. Підходить цей поручик, молодший граф Ігнатьєв до мене і каже: — Григорію Демидовичу! Ти не хотів би в селі трохи пожити — молочка парного попити, здоров’я поправити, солов’їв курських послухати? Так місяців два-три… Що скажеш? — Та я й так, кажу йому, на здоров’я якось не жалуюсь. Однак якщо треба — то чом би й ні? А в душі вже зразу согласний, бо ж казарма за ці три з половиною роки обридла — далі нікуди. Так, чисто для порядку питаю: — Тільки, а що ж треба буде робить? Бо курські солов’ї — то вночі, а вдень? — Ну от і прекрасно, — зрадів поручик. — Я ж знав, до кого звертаться. Треба коня до служби, до строю привчити. Штабс-ротмістру графу Клейнміхелю. Він з Англії виписав породистого жеребця, щойно пароплавом доставили. Не кінь, а красень, казка! Сам розумієш, жалко буде, якщо переведуть. Так що діло серйозне, але я вірю, що ти не підведеш. — Виучка коней — то мені знайоме, все зроблю в акурат, — кажу. — Тільки хто ж і як мене відпустить? — То вже мої клопоти, не турбуйся. Головне, твоя згода. Одразу повів мене у полковий лазарет. А завєдєніє це, должен я тобі сказать, було у нас як дворець. Построений і оборудований, як нам казали, по останньому слову. Недаром навіть золоту медаль серед лєчєбних учрєждєній на якійсь Всеросійській виставці отримав. Раз на рік навіть сам государ імператор туди приїжджав – хворих гусарів з Рождєственскими празниками поздоровить, та подарки вручить. Для доктора полкового це ціле мучєніє було – виздоровівших вовремя повиписувать, бо всі ж зубами чіплялися… Ну та мова не про це. Привів мене той поручик до лазарету. Ну а там вже все, видно, було у них заздалегідь домовлено. Про щось пошептався зі старшим лікарем, той мене обдивився, простукав груди і опреділив отпуск на два місяці для поправлєнія здоров’я. По подозрєнію на туберкульоз. Я сперечаться не став, що я здоровий, як бугай, двопудовиком без напруги можу перехреститься, та й не раз. Зібрав свої манатки і — прощай, казармо! Бодай хоч на пару місяців. Той же граф Ігнатьєв погрузив мене з конем в окремий вагон, снабдив харчами й фуражем на дорогу — і поїхали. То були найкращі мої дні за всю мою восьмилітню воєнну службу. Граф Клейнміхель мав добрячий маєток з великим палацом, хорошими конюшнями. Мене розташували в палаці в окремій кімнаті, харчували не з дворнею, а окремо з барського столу, приносили в кімнату. Так що я жив там собі, ніби пан. — І як, сподобалось? — не втримався від легкої іронії Шеремет. — Ти не підсміюйся. Кожна людина хоче хорошо жить. Інша справа, що других гнобить не треба. Так от, слухай далі. Одразу по приїзді барон попросив мене, окрім виучки «англійця», навести порядок в кінному господарстві взагалі, призначив помічником управляющого в цьому питанні. Тобто, в моєму подчінєнії опинилися всі конюшні, в першу чергу верхових коней. А тоді ж у знаті як було заведено? Обов’язково, мало не кожного дня кінні прогулянки верхи. Хто живе в палаці — ті сходяться, гості — ті з’їжджаються колясками. Я ж усіх забезпечую верховими кіньми. Одним конячок треба посмирніших, іншим — побаскіших, до кожного треба підвести, кралям допомогти в сідло спеціальне вмоститься. Ну а вони мені за це, звісно, хто рубчика, а хто й троячку — і всі задоволені. Тільки один поручик піхотний був, який ніколи нічого не давав. Ну, думаю, скупердяй. Дай, думаю, жадобо, я тебе провчу. — І як же це Вам, цікаво, вдалося? — Дуже просто. В конюшні був один жеребець, злий, немов чорт. Його так і звали й гостям ніколи не давали. Хіба що іноді хазяїн або я його загнуздаємо та побавимось по-гусарськи. Та так, що з нього піна клоччями, а з тебе самого піт градом і обидва аж тремтимо від втоми. Так от, цей поручик якось припізнився, прийшов, коли всі вже поїхали. Я йому й кажу, що так мов і так, всіх коней уже розібрали, остався на ходу лише один — і підсовую йому «чорта». Він піхотинець, в конях розбирався не дуже, не додивився, коли в сідло збирався, що кінь його не хоче, не дається. Бо я ж помагав, тримав крепко. А як одпустив… Приїхав той поручик останнім, я вже й сам себе лаяти почав. Обличчя в нього подряпане, білий кітель брудний-подраний, без кашкета. З сідла ледве сповз. Сунув мені мовчки троячку і поплентався геть, хитаючись. За пару кроків озирнувся: «Тільки ти мені більше цього звіра, прошу тебе, не підсовуй». Історія ніби смішна, але сміятися Шеремету чомусь не кортіло. Бо подібні за своєю основною причиною випадки не раз траплялися на його очах уже з нинішніми, не царськими офіцерами. І завжди болюче краяли йому серце. — А Ви не думали, дідусю, що в того офіцера просто не було грошей? Бо платня — як в робітника, хоча й кваліфікованого, а потреби й видатки — значно вищі, відповідні до соціального статусу? А відтак — що йому просто ні з чого було ті чайові давати? — Що я тобі на це скажу? Во-первих, я в ті часи навіть уявить собі не міг, що в офіцера якоїсь там троячки може не буть. У нас в полку з таким явищем я не стрічався. Це вже потім, у війну, різних офіцерів побачив і зрозумів, що серед них також є бідні і багаті. Це одне. А інше: скажи, а про мене хто думав? Що мені мою купу інвалідів в Недбайках треба годувать? Все одно проти мене він був багатий. А раз так — ділись. — Сердито пихнув цигаркою дід. — І ось ще що я хотів тобі сказать з приводу цієї твоєї жалості до класового врага. Це ти тепер так розсуждаєш, бо ти сам став таким, як вони — офіцер, генерал. А ситий голодного не розуміє. — Та не тому, діду, не тому! Що ж стосується ситості, то Ви знаєте, скільки отримує мій полковник? Стільки, що якщо дружина не має роботи, то він не в змозі забезпечити своїй сім’ї навіть офіційно встановленого прожиткового мінімуму. Навіть маючи всього одну дитину, не кажучи вже про двох. Ваш онук — генерал недалеко від нього пішов, менше, ніж Ви можете собі уявити. Так що нинішнім офіцерам обуржуєння не загрожує. Принаймні армійським і на моєму віку. — Так хіба то добре, що у вас таке ставлення до армії, до її станового хребта — офіцерів? Так не должно буть. — Давайте, діду, перемінимо музику, бо так можна до безконечності. Вас би в наш парламент, та ще коли Кабмін заслуховують — Ви б їх навчили всіх разом як «Родіну любить», а заодно і армію. — Невесело пожартував Шеремет. — А що? І пояснив би, і доказав. Що в наші часи хоч як тяжко не було, але командир Червоної Армії в діагоналевих галіфе і хромових чоботях франтував, навіть коли всі довкола латки на штани не встигали пришивати і в недоносках ходили. Тому і німців в сорок п’ятому розбили. — До Другої світової війни ще далеко, давайте спочатку до Першої дійдемо.— Знову заглибився в читання Шеремет. «…Військова служба моя закінчилася у квітні місяці 1914 року. Тобто прослужив я на військовій службі чотири роки і шість місяців. У квітні 1914 року нас усіх, хто закінчував службу, зібрав командир полку генерал-майор Шевич і сказав: «Ви прослужили Царю і Отєчеству чотири роки і шість місяців, а тепер можете йти на всі чотири сторони». А я стою та й думаю: добре тому, кому є куди йти, хто вдома має землю та господарство. А мені що робити? Брати сумку та знову йти батрачить?..» — Н-да… Не дуже люб’язно з вами «благодарноє отєчество» розпрощалося. – Був дещо здивований Шеремет. – Однак Шевич – це не з наших, не з українців бува? – А з кого ж іще? З такою фамілією? Тільки вони українцями себе не називали, офіцери наші. «Русскій», «… із Малороссії родом» – аби тільки не «українець». — А чому ж Ви на надстрокову службу не залишилися, коли вдома така біда? Адже Вас з Вашими показниками «в бойовій і фізичній підготовці», як за радянських часів казали, взяли б, мабуть, без проблем. І були б собі — ситий, п’яний і ніс в табаці… З якоюсь покоївкою з Катерининського палацу одружилися б, там би діти пішли — «Горєнкови». А там, дивись, і пенсія казенна — все путьом, як у людей. Перспектива нормальна, тоді ж не те що революції — навіть війни ніхто не передбачав. Дід запихтів цигаркою. — З одного боку, ти правий, багато хто з наших так і зробив. А з іншого — в мене так не получалось. — Це ж чому? — зацікавився Шеремет. — Та понімаєш, не міг я більше її терпіть, оту воєнщину. Як би це тобі краще пояснити? Службу воєнну я і знав, і вмів, но не любив. Особливо після третього року. Набридла. Я хотів працювати, чесно заробляти собі на хліб і почувати себе свободною людиною, а не буть як та шестерня в машині або шків — передаточною ланкою між царською владою і простою людиною, таким же солдатом-бідняком, як і ти, тільки й того, що без личок. Шеремет усміхнувся про себе: ну і ліберал, демократ… І звідки воно? Мабуть, розум дійсно від природи дається. Освіта ж і виховання — то тільки розвиток того, що вже є. — З таким настроєм, дідусю, мабуть справді служити не треба. Бо навряд щоб з того толк який був. — І я так рішив. А тому: «… наприкінці квітня місяця 1914 року я приїхав у Недбайки, додому. А дома стара хата, стара мати, хвора сестра з двома дітьми, одне сліпе, друге криве. Група інвалідів. Старший мене брат Дмитро працював у поміщика Падалки. У нього була своя сім’я. Матері він нічим не допомагав. Я розкидав стару хату, добавив дерева і збудував маленьку хатку для цієї сім’ї і в липні місяці виїхав знову у Петербург…» — Чому ж Ви в селі не залишилися? Яке так любили? — А що мені там робить? По развітію своєму я став сильніший за них всих, окрім хіба що кількох чоловік — агронома, учителя, словом, сільської інтелігенії. А по імуществєнному своєму положєнію як був батраком, так ним і остався. Обідно. От я й надумав: коли вже ішачить на якогось експлуататора — то хоча б вже не на цих тупоголових живоглотів, не тут. А їхать куди? Де хоч когось знаєш. От і поїхав я назад, у Петербург. Там багато наших хлопців—українців поосідало після служби. Петербург… Шеремет сам ледве не залишився в тому місті на все життя. Якби не проголошення Україною незалежності. Коли з початком «параду суверенітетів» союзних республік, як іронічно нарік це прагнення народів до свободи останній керівник СРСР Михайло Горбачов, почали спливати невідомі до того широкому загалу факти, він несподівано для себе дізнався про існування в цьому місті перед революцією численної української громади. І не просто про існування, а про високу національну свідомість і потужний національно-революційний рух. Але на час дідової розповіді до того ще було далеко… — І до якого діла в Петербурзі пристали? «… Устроївся я там працювати на фабриці «Лаферм» і водночас влаштувався у вечірній школі учитися на шофера- механіка …» Фабрика «Лаферм»… Тютюнова. Пристанище найменш кваліфікованої робочої сили. Головна вимога до робітників — здоров’я. Але навіть у найміцніших його вистачало на кілька років. Принаймні тоді. Його дружина-історик мала в своєму фотоархіві фотографії фабрики та її цехів початку ХХ століття. Морок! Дорого заплатив блискучий лейб-гусар за своє прагнення волі. Але ж росіяни недаремно кажуть — «охота пущє нєволі»… За часів Шеремета це підприємство називалося «Тютюнова фабрика ім. Клари Цеткін». Яке відношення мала німецька революціонерка до російського міста і цигарок — того не може сказати, мабуть ніхто. Але то було вже потім… — Однак наскільки я зрозумів, Ви на фабриці затримуватися не збиралися? — Ні в якому разі. Недаремно ж я грошики на курси шоферів по копійці понаскладав. Шофер — то, я тобі скажу, як на ті часи, великий чоловік був. Мабуть, як у вас тепер льотчик, не менше. — Виходить, Ви також до гори, ближче до верхівки пнулися, подалі від справжнього пролетаріату? — жартома підкусив діда Шеремет. — То тільки зовсім дурний або нездарний і неспроможний не прагне стати чимось більшим, ніж він є. — Не сприйняв жарту Дід. — А я ж був не з останніх! Тут, онучку, діло не в самому факті прагнення до благополуччя, а в тому, яким способом воно досягається, оте особисте щастя. Я все життя прагнув своїм трудом чогось досягти, а не на чужого горба влізти. То дві великі різниці — кулак і майстрова людина. На жаль, не судилося… — Що так? — «Через 25 днів розпочалася імперіалістична війна і мене мобілізували, як і інших, і направили на фронт.» 6. « ІМПЕРІАЛІСТИЧНА ВІЙНА ТА ЇЇ БЕЗСЛАВНИЙ КІНЕЦЬ. РЕВОЛЮЦІЯ» «…На фронті я попав у свій полк, у якому до того прослужив чотири роки і шість місяців. Війна є війна. Тут за три роки досталося всього…» Шеремет уважно переглянув текст. Ні, він не помилився — про три роки війни всього цих десяток скупих слів. — Діду! Ваша статечносте пане старший унтер-офіцере! Війна ж цілих три роки вирувала, це ж більше тисячі днів, та ще й Перша світова! Або «Велика війна», як її тоді називали. Невже нічого цікавого не було? Голос у кутку пожвавішав: — Як не бути? Звичайно, було. Й немало. Та чи воно тобі треба? У Вас тепер все більше ракети, літаки, танки. А в нас тоді аеропланів було менше, ніж тепер ракет. Кулемет був вважай такою ж серйозною зброєю, як у вас танк або «катюша». — Добре, дідусю, що Ви про новітню зброю на принципово інших фізичних засадах ще не чули... — Про те, що імперіалістична війна була першою такою мирового масштабу ти знаєш. І зачим її розв’язали імперіалісти — також. Що касається нашого полка, то від самісінького початку війни нас кинули на фронт разом зі всією гвардією. Про Східно-Пруську операцію, сподіваюся, чув і про армію Рененкампфа? От і ми там були. Серпень — вересень були дуже тяжкими, з сідел майже не злазили, хіба що тільки щоб попоїсти і поспать. А часто так у сідлах і куняли на ходу. Весь час в роз’їздах, в розвідці навкруги головних сил. Одне завдання виконаєш зі своїм взводом — одразу тобі інше. І так день за днем. — А перший бій свій пам’ятаєте? Люлька в кутку запахкала гучніше. — Як же не пам’ятати. Ти читав « Тихий Дон»? Місце, де Шолохов описує перший бій Григорія Мелехова, пам’ятаєш? Так от, зміни тільки фамілію. Все інше істинна правда. І в цьому місці, й далі, де він війну описує. Що козачий полк, що гусарський — задачі одні й ті ж самі, легка кавалерія… — А в справжніх кавалерійських боях доводилося брати участь? Як я в кіно бачив — з піками напереваги, з шаблями наголо… — Того, онучку, не дай тобі Бог. Ніколи. Людей, мов капусту рубать. Страшнішого, ніж кінний бій, скільки живу, не бачив. Несешся на коні во весь опор, а в голові одна тільки думка б’ється: «Господи, пронеси!» Земля дрижить від сотень кінських копит, од якогось нелюд¬ського звіриного воя. Не так з люті, як з переляку, звісно. Бо кожний же боїться, що зараз якщо не пікою проткнуть, то пулю схопиш у груди або шабля по тім’ю шмагоне. От і підбадьорює себе кожен виттям та матюками. Німецькі кавалеристи ті хоч були у касках стальних, а ми ж в одних фуражках… А як зійдуться, то взагалі… Як вдаряться грудь в грудь — здається, аж земля наоборот повертається. І тут якщо пікою тебе не проткнуть та з коня не зіб’ють — значить, мати народила тебе у щасливій сорочці, тобі пощастило вперше. Бо як упав з сідла — то щитай кінець, копитами затопчуть, як черв’яка. — А потім? Вдруге коли? — Потім крутишся конем на всі боки, немов скажений. Повід в зуби або взагалі одпустиш, в правій руці шашка, рубаєш куди попадя, в лівій наган, лупиш, поки барабан не вистріляєш. На одежі, на руках кров, не второпаєш зразу, твоя чи чужа, особливо обмацуватися ніколи. Коні також скаженіють, одне одного гризуть. Навкруги крики, воплі, мат. Тут багато зависить від коня, як ти його навчив. Він повинен тебе чуствовать, буть з тобою одним цілим. Щоб навіть якщо тебе ранять — сам, без команди, відчув і виніс тебе із м’ясорубки. Якщо так — то щастя з тобою і вдруге. — А втретє коли, вважається, повезло? — Це якщо потім, після бою обмацав себе, обдивився і пересвідчився, що кров на тобі не твоя. — Дорого ж вашому брату—гусару за свою шикарну уніформу платити доводилося. — Та не дешево. Одне слово, якщо пекло на землі шукати — так то бій кінною лавою. Тому головне везіння — коли ти не потрапив у те пекло. Отак-то, мій внучку—генерале. Одне було добре — що полк був привілегі-рованим, багато знаті серед офіцерів служило. Тому нас тільки перші місяці покидали вперед, отак лава на лаву, груди на груди. А потім як побачили, що скоро при такому ділі нікому буде і фамілії продовжувать, то стали більше в сторожевих охранєніях та в розвідці використовувать. Особливо як родич царя, князь Олег Константинович в одному з боїв смертельно поранений був. Шеремет дещо знав про цей випадок. Будучи нещодавно в Петербурзі, він відвідав військово-історичний музей – головним чином за для ознайомства в експозиції. І не помилився. Серед іншого помітив невеличку статуетку молодого офіцера. Увагу привернула надто детальна, як для такого експонату анотація. Вчитався: «князь Олег Костянтинович, четвертий син Великого князя Костянтина Костянтиновича (1892–19014 рр.). Закінчив Імператорський Олександрівський ліцей із срібною медаллю. Випускний твір «Феофан Прокопович як юрист» був удостоєний особливої Пушкінської медалі. Корнетом Лейб-гвардії Гусарського полку відправився на фронт. У бою 27 вересня 1914 р. був смертельно поранений, помер 29 вересня. Посмертно нагороджений орденом Св. Георгія IV ст.”. Припустити щось подібне в нинішні часи, подібну відвагу і самопожертву від нинішніх владоможців було важко. Тому перепитав Діда: – Як, родич царя – і в бій разом зі всіма? З шашкою наголо? Немов простий кіннотник? – А хто ж за нього, за корнета, в атаку ходитиме? Це справа честі: або ти офіцер, як всі, або тобі в ескадроні робить нічого, та й в полку також. Дійсно, той бій на великій картині в музеї був зображений саме так: і молодий відважний офіцер з шаблею в руці, і німці, що панічно втікають. Ось тільки загинули не вони, та й війну в цілому програли не вони перші… – Після того случая нас опреділили в конвой верховного головнокомандующого, яким був призначений наш давній знайомець великий князь Микола Миколайович. Так що пару місяці ми трохи передихнули від боїв. – Оповідав далі Дід. — Нагороди якісь мали? Бо фотографій воєнної пори ваших я щось не бачив. — Ти й не міг бачити, попалив я їх всі, де з царськими хрестами був сфотографірований. А самі хрести здав, як збирали поміч для голодаючих Поволжжя, вже після гражданської війни. Вони ж серебряні були. — І скільки їх у Вас було, тих хрестів? — Три, одного не хватило, щоб повним кавалєром стать. — Шкода, все була б пам’ять нащадкам. І приклад. — То ще як сказать, шкодувать чи радіть треба. Це вже аж тільки у Вітчизняну війну ті хрести насмілилися подоставать, у кого збереглися. А до того за такого хреста свободно можна було у «враги народа» попасти. Як прихильнику проклятого минулого, монархісту. Особливо тим, хто був офіцером або унтер-офіцером, та ще гвардійським. Маршали Будьонний, Рокосовський, не кажучи про інших — вони ж також були кавалеристи і георгіївські кавалери. А хрести ті царські на їхніх мундирах ти бачив? То-то й воно… Так що я все правильно тоді зробив, як відчував. — Діду! Ви тут нічого про це не пишете, але я пам’ятаю, щось про школу прапорщиків мені колись казали. — Та не про школу, до неї я навіть не поїхав. Просто мені запропонували, а я відмовився. — Чому? Були б собі офіцером, може б усе по-іншому склалося… — От тому я в ту школу й не пішов, щоб не склалося, щоб судьбу не дражнить. — Що значить — дражнить? Як це? — А так. Ну піду я, подумав, у ту школу. Дадуть мені опісля золоті погони, стануть солдати «благородієм» величать, а не Григорієм Демидовичем. І що з того? Яке з мене «благородіє»? Адже я як був селянином-батраком, голодранцем, так ним і зостанусь. Та ще й не дуже-то освіченим, не так, як наші офіцери — і на фортеп’янах грають, і вірші читають, і романси співають, і французькою розмовляють, це коли не хочуть, щоб ми, солдати, зрозуміли, про що вони собі лопочуть. Та й взагалі… Тож і подумав я, а чи не вийде так, що я од своїх одірвусь, а до чужих не пристану? Аджеж навряд, щоб та знать мене до себе такого прийняла. Зважив я все це і рішив остаться тим, ким був. Зате серед своїх і на своєму місці. — Н-да… Не кожний, діду, зміг би від такої спокуси свідомо відмовитися. Хоча тут Ви все ж перестра¬хувалися. Адже після школи прапорщиків Вас навряд щоб в свій полк повернули — спрямували б в армійську кавалерію. А там таких офіцерів з різночинців була половина, а серед обер-офіцерів — ще більше. То Ви б там, з гвардійським вишколом, були б ще й «о-го-го». — Пішов мій один товариш за таким щастям, з Недбайків родом, до речі. І все сталося саме так, як ти оце намалював. — То що, хіба погано? — Читай далі, я тобі потім розкажу, як час дойде. «… Коли на фронті прийшла звістка, що розпочалася революція, що цар зрікся престолу, полк було зібрано до штабу. Можливість така була, бо стояли на відпочинку, і командир полку оголосив про таку подію. Оскільки офіцерство в нас були князі, графи і барони, їм, звичайно не подобалася революція, але що зробиш, факти остаються фактами…» — Діду! А що змінилося в армії тоді від тієї революції? Окрім того, що з назви полку слова «Його Величності» вилучили? — Як — що? Почалося активне політичне життя! Солдати почали прозрівать. Адже до того яке було становище в цьому питанні? «… У полку ніяких партійних організацій не було. Солдати полку були більшістю із селян. У політиці розбиралися дуже мало. Але поступово, читаючи газетки, які попадали на фронт, починали розуміть, що до чого. Бо газети були насичені різними промовами партійних працівників. А партій було немало. Кожен хвалить свою, що вона, мовляв, зробить добро людям. Але люди поступово розуміли, куди яка партія клонить. Я, як бувший батрак, усвідомив, що інтереси робітників і сільських батраків захищає лише партія більшовиків на чолі з Леніним. І став кріпко підтримувати цю партію: виступав на зборах солдат, призивав їх іти за партією біль-шовиків…» — І чи воно Ввам треба було, діду? В політику лізти? Навіщо? Поясніть, будь ласка, бо цього я ніяк не можу второпати. Не в’яжеться з вашим попереднім життям. Ось дивіться самі. По-перше, українець, а наш націо-нальний характер відомий якщо не всесвітньо, то принаймні на території «всєя Русі». Та й Ви самі своїм попереднім життям ніби-то цілком виправдовували своє національне походження — «моя хата з краю». По-друге, «унтери», та ще з «хохлів», завжди були опорою будь-якої влади, завжди за «порядок», який би він не був. Бо «унтер», «сержант» — це не просто військове звання, це характер, ментальність. Я сам військовий, тому знаю. А Ви ж унтером сім років, та ще й в елітній військовій частині, з пристойним соціальним статусом і матеріальним забезпечення. Ну, пиячить цар, пиячать офіцери, жирують — то й що з того? Вам же також перепадало, і непогано — і хатку матері зліпили, і на курси шоферів грошенят зібрали. Проте ж, що такого становища, коли одні жирують, а інші голодують, бути не повинно — так ви про це тоді ще не знали, соціалізму на той час ніде й ніколи ще не було. По-третє, ви ж тоді вже були не якимось «романіческім в’юношем» з інтелігенції гнилої, для якої булка в булочній росте. Вам же минало тоді тридцяте літо. Ви ж на той час вже двадцять років як самі собі на хліб заробляли, межи людей терлися. То ж знали життя не з книжок, а з горнила. Резюмуючи — навіщо було Вам пхатися в ту політику? Якщо можна було спокійнісінько дочекатися кінця війни, а там повернутися на свої курси шоферів, благополучно їх закінчити, отримати престижну спеціальність із добрим заробітком, одружитися й жити собі в столиці, плодити та ростити дітей — чим не рай для відставного «унтера» і чистопородного «хохла»? Тим більше, з таких злидарів? — Ти з мене що, знущаєшся? — В голосі Діда забриніли небезпечні нотки. — Такі питання задаєш?! Та я не подивлюся що ти генерал, я т-тебе… — От того не треба дідусю, не треба. Не хвилюйтесь, я ніяким чином не збирався Вас образити, — замахав руками Шеремет. — А якщо серйозно, то ці всі мої запитання дуже важливі і принципові. Та й не тільки для мене. Тому я й хотів їх з’ясувати. — А навіщо воно тобі, дозволь тепер мені тебе спитати? — буркнув Дід. — Та як Вам сказати? Розумієте, діду, я цілком усвідомлюю, що… Ви жили в складні, переломні часи, але я також не в такі спокійні, як хотілось би. Ви думаєте чому я так уважно читаю Ваші спогади, присікуюся зі своїми запитаннями? Бо Вас, тодішніх «нєсгібаємих большевіков-лєнінцев», як і всі Ваші діяння по «стро¬ітєльству свєтлого соціалістічєского будущєго», свого часу підносили як ікону, славословили до небес. А тепер з не меншим завзяттям намагаються «викинути на задвірки історії». Перше, міфологізація й героїзація, ніби-то себе вже зжили, не витримали випробування історією. Друге, паплюження й шельмування, — поки що набирає силу. І діє проти моєї й моїх дітей пам’яті про Вас. Але ж я Ваш онук, а Ви мій Дід, ми обидва Гілки одного Дерева, хоча й різних кольорів і часів. А потім ще нові Гілочки з’явля¬тимуться і у Гілки виростатимуть. І так до безконеччя… — Так воно добре, хай собі ростуть, дай Бог їм здоров’я й щастя. На тому й Світ тримається — на безперервності Життя… — І я про те ж. І за те. А тому мені зовсім не байдуже, ким в очах моїх онуків виглядатиме мій дід: борцем за кращу долю для свого народу або хоча б просто мудрою та порядною людиною, яким я його пам’ятаю, чи червоним зарізякою-розбишакою, який задля вдоволення своєї жадоби влади і помсти більш таланистим у житті людям наробив немало кривди, як зараз намагається дехто огульно зобразити всіх тих, що боролися за комуністичну ідею. — А ти сам що про це думаєш? — Я вже сказав. Але переосмислити, вдуматися в те, що було, ще раз перепустити через свою душу — хочу. Й не просто — хочу, а мушу, повинен, зобов’язаний. — Тоді питай. Мені таїтися нема чого. Тим паче тепер, коли я давно вже за межами і Добра, і Зла. — Так от, повертаємося до березня сімнадцятого. Що штовхнуло в політику Вас, зрілого чоловіка, хоча й з невеликим, але певним становищем у суспільстві та з цілком пристойними, як для людини Вашого стану, життєвими перспективами? Навіщо Вам особисто те було треба? — Як би тобі краще його пояснить. От у вас тут була перестройка у вісімдесяті роки, потім наприкінці вісім¬десятих — початку дев’яностих все пішло у суспільстві бурлить, перевернулося з ніг на голову, затим серпень 1991 року — і все, прощай минуле, здрастуй невідомо що. Приблизно схоже було й тоді: почалася війна (у вас перестройка), десь з середини п’ятнадцятого стало швидко наростати недовольство мас і життям, і владою (у вас кінець вісімдесятих — початок дев’яностих), затим у февралі 1917-го — крах самодержавія (у вас Кому¬ністичної партії Радянського Союзу). Це тільки так, груба схема. Ототожнювати царське самодержавство і комуністичну партію, звісно, ні в якому разі не можна. Це я тільки для того, щоб ти краще вловив ситуацію, яка тоді склалася. — Спасибі, діду, я все зрозумів, все абсолютно чітко. Ну відбулася революція, як ви її, більшовики, потім назвали — буржуазно-демократична. Ну замінили царя — п’яницю та його великих князів на міністрів-капіталістів, царський уряд на ліберально-демократчний. Так присягніть тоді новій владі, коли така справа, як належить — і служіть собі далі, чекайте кінця війни й свого «дємбєля». Навіщо було вам особисто втручатися далі в те, за що з вас могли б вашу лейб-гусарську червону безкозирку зняти разом з головою? — Я ж тобі пояснив, яка складна виникла ситуація. Країна стала на розпутті. В такий тяжкий час кожна людина повинна взяти участь у громадському житті, зробити все, що в її силах для загального діла. Якщо це порядна, конечно, людина. А не так — пустоцвіт, моя хата з краю… Нова влада, Врєменноє правітєльство, вона нічого простому чоловіку не давала — ті ж буржуї й поміщики, тільки й того, що без царя. Треба було шукати щось інше, якийсь інший вихід. Особливо дратував усіх лозунг — «Война до побєдного конца». Дуже вже вона всім остогидла. А уряд того не помічав, наполягав… — Зрозуміло. Але чому Ви пішли саме за більшо¬виками? А не, скажімо, за лівими соціалістами-революціонерами? Адже це вони збройно зіткнулися з царизмом у своїх бойових дружинах, це переважно вони завдавали роботи військово-польовим судам, йшли на шибеницю і під кулі, були мешканцями тюрем і каторги. Не більшовики — вони. Саме їх була більшість серед справжніх борців. Більшовики тоді тільки починали «розкручуватись», як тепер кажуть. Та й програми в них були досить схожі, хоч у більшовиків, хоч в есерів, принаймні, що стосується простого люду, селянства. — Не знаю, як там з тими програмами, я їх тоді в цілісному якомусь виді не бачив. Я знав тільки одне: більшовики пропонують мир — народам, землю — селянам, фабрики — робочим. І — негайно! Все, коротко і ясно. Це було якраз те, чого хотів я сам і мільйони таких, як я солдатів, робітників і селян. — А як цього практично досягти? Що це призведе до громадянської війни, до мільйонних жертв і десятків мільйонів понівечених життів, про все це ви тоді подумали? — Трудне питання ти, онучку задаєш. Хоча і сам на нього і відповідь знаєш. Тому коли вже на те пішло, то дозволь і мені тебе запитати: а ви, коли Радянський Союз розвалювали, наймогутнішу в світі державу, і радянську власть, здобуту нами такою ціною, нищили — ви про що думали? А ви подумали тоді про зубожіння населення, про мільйони безробітних, про сотні тисяч молодих людей, яких неробством і бездуховністю штовхнули до карної злочинності, про десятки тисяч кримінальників, які стали фактично новою владою, про кілька сот тисяч молодих дівчат, які змушені торгувати своїм тілом по борделях всієї Європи і вдома — про це ви тоді, в грудні 1991-го, подумали? Що, мовчиш? То ж бо й воно. Питання до минулого задавати легше, аніж правильно зорієнтуватися в теперішньому, а тим більше передбачити майбутнє. Кожна людина луччої долі прагне, та не кожній це вдається… — Стривайте, дідусю, не так скоро і не так суворо. По-перше, я зовсім не мав на меті якось Вас образити чи поставити під сумнів чистоту Ваших тодішніх помислів. — Помітивши, як дід невдоволено ворухнувся, квапливо додав: — І Вас особисто, і того Вашого покоління. Однак про це в нас буде, наскільки я зрозумів, ще достатньо нагод для розмови. Що ж стосується нашого покоління, наших діянь — то ми нічиєї крові не пролили, все відбувалося демократично. — Знаю я вашу буржуазну демократію. Нам тоді на фронті також всілякі комісари Времєнного правительства без кінця втовкмачували: «дємократічєская Россія, свободний народ», — а самі гнали нас на бойню, як при царі, «война до побєдного конца»! Зрозуміло, чийого — нашого, солдатського. «Я груддю встану за вашою широкою спиной». Тьху, сволота! Згортаючи дискусію, яка набувала небажано гострого характеру, Шеремет знову повернувся до зошита. «… Коли вийшло положення про організацію комітетів у військових частях, то мене обрали головою полкового комітету. На цій посаді я працював до липневих подій у Петрограді, а після цих подій офіцерство на фронті стало підбирать віжки до рук і таких, як я з комітетів виганяли. Отже і мене з комітету вигнали, як большевика. До Жовтневої революції я ніяких посад не займав…» Шеремет ще раз перечитав абзац. І це все? За кілька місяців? Та ще й яких, буремних — не те слово! Був головою полкового комітету — робив невідомо що. В липні вигнали — також не зовсім зрозуміло, за що ж конкретно. Три місяці взагалі незнамо чим займався. Ні, тут щось не те, треба поспитати. — Діду! Щось дуже вже куцими у Вас більше, ніж півроку виходять. Надто вже лаконічно. Невже нічого цікавого не було? Щоб запам’яталося. — Як не бувать? Було, звичайно. І достатньо. Знамените Іюньське наступлєніє було. За нього мене до «Георгія» першого ступеня представили. Бо без полкового комітету князь Голіцин, він виконував тоді обов’язки командира, ні за що б полк до наступу не подвигнув. В одну з важких атак ми з ним разом вели полк. Удвох, поруч — полковник і старший унтер-офіцер. — А чого ж тоді «Георгія» не дали? Був би повний бант. — Ото ж бо й воно. Наші всі мене знали, навіть офіцери підтримали. А на горі, ці «временні комісари» мене не пропустили — більшовик. Та не в тому справа. Після того мій авторитет у полку ще більше зріс. Бо ніщо так не грає на популярність громадського діяча, як дрібні несправедливості власть імущих до нього особисто. А мене ж у полку знав кожен. Не всі, правда, любили, але поважали з нормальних людей — практично всі. — І від тієї великої поваги «вичистили» з комітету? — То вже зовсім інша справа. Ти ж сам командир, і чималий. І знаєш, мабуть, що особиста повага і службова необхідність не завжди співпадають. Временноє правітєльство побавилося в демократизацію армії і зрозуміло, що так війну не виграєш. А воювать треба, бо є долг перед союзниками, Антанта тисне. От і довелося гайки знову закручувать, до єдиноначалія переходить. А, значить, таких, як я — в отставку. Хоча як до людини до мене майже всі офіцери полку ставилися з повагою. Досі пам’ятаю, як це сталося, коли один з офіцерів полку мене підставив. Зайшов я тоді до полковника Голіцина (князем його тоді вже офіційно не називали) з візитом ввічливості. Попрощаться — як посадовій особі. Тепер вже колишній, щоправда. Він прийняв мене сам-на-сам, не в штабі, а в себе, де квартирував. Уважно вислухав, потім каже: «Григорий Демидович! Я с тобой начинал эскадронным офицером, корнетом, теперь вот, видишь, полковник, обязанности командира полка исполняю, никак постоянного достойного найти не могут… Много воды утекло с тех пор, как мы с тобой впервые встретились. Расходятся, чувствую, наши пути навсегда. Время сейчас смутное настало, кто прав, кто виноват — история рассудит. Саблю тебе подарить не могу — это оружие благородное, а в справедливости твоего дела я, извини, не уверен. Но как воина и человека — ценю. Поэтому возьми этот револьвер — он тебе еще послужит.» З цими словами зняв із себе кобуру, передав і тричі розцілував. «Храни тебя Бог. Хотя вы, большевики, в него и не верите.». Повернувся рвучко і вийшов з кімнати. Ось так остаточно порвалися мої зв’язки зі старим режимом. — І що ж Ви робили в полку? — Та нічого. Посад ніяких не займав, але й до служби мене ніхто не силував. Жив собі, як жив. Робив своє діло. — Цікаво, яке таке може бути «своє діло» у військовій частині в сержанта без посади? Я такого собі не уявляю. — Ти ще багато чого не уявляєш. І не знаєш. Зокрема, того, що більшу частину тієї війни я провів якраз в тих краях, де ти народився. — В Галичині? — Саме там. Пісня навіть тоді така в нас була: «Брала русская бригада галицийские поля…» — І як, взяла? — Та ти ж знаєш, що врешті-решт як взяла, так і оддала. Хоча крові там пролили хоч наші, хоч австріяки, хоч ваші — ого-го-го! Розорили той край дощенту. Пам’ятаю, їхав якось через Тернопіль до корпусного комітету мені треба було. А місто все горить, жар нестерпний. Кінь лякається. А об’їжджати — далеко, та й назад вертати вже шкода — бо ж намучив і себе, і коня. Так я на себе відро води вилив, намочив попону й шинель, попоною вкрив коню круп, а шинеллю шию й голову, щоб він пожежища не бачив і не сахався, та так ледве вибрався. Шеремет стемнів обличчям. Рідне місто, хто його тільки не нищив і не палив за його п’ятисотрічну історію! Тільки в двадцятому столітті двічі. І обидва рази з благою метою: вперше — від австріяків звільняли, вдруге — від німців. І кожного разу — не питаючи думки тих, для кого той край рідний, чиї оселі палили… Недаремно, мабуть, галичани пісню для себе склали: «Кожний ворог нас іде звільняти, та для себе землю він краде…» — А що значить — крові там пролили хоч наші, хоч австріяки, хоч ваші? Останні — то хто, кого маєте на увазі? Хто — ваші? — Та ці ж «січові стрільці», землячки твої, будь вони неладні. Точніше — не на тому боці б їм воювати, бо бійці вони якраз були будь здоров, молодці хлопці. Це ж саме звідси і пішла мода на братання на фронтах Першої світової війни. Бо з обох боків фронту — українці, одне одного розуміють свободно. Хоч у нас на Юго-Западному фронті, хоч у австріяків, як вияснилося. Ну а як розі¬брବлися, що до чого, що там і тут свої — тоді й почали бра¬татися. А звідсіля вже на всі інші фронти перекинулося… Що ж, мабуть, дійсно правда. Шеремет сам бачив у Національному історичному музеї в Києві фотографію: сидять статечно поруч молоді січові стрільці і вояки в російській уніформі, з найсерйознішим виглядом позують фотографу, ніби усвідомлюючи, що то — для Історії, їхнє єднання. — А ще що примітного було в той час? — Не вгавав Шеремет. Хоча «що» він і сам знав, щоправда, лише в загальних рисах. А хотілося б почути від безпосереднього учасника подій. — Та інше все було так собі, буденщина. Мітингували, розмірковували, як і що воно буде… — І це все? — А що ще? — Насторожився дід. — А можна я задам делікатне питання? — Звичайно, можна. Якщо вже ти такий делікатний, то давай, я готовий. — Та то не так я, — оборонився Шеремет, — як питання. Бо воно — національне, а у більшовиків з цим завжди було якщо не туго, то зі скрипом. Починаючи з «наркомнаца» Йосифа Віссаріоновича… — Тоді, в той час я про нього ще нічого не чув, однак давай, слухаю. — Наскільки я знаю, Південно-Західний фронт, до складу якого входив ваш доблесний Лейб-гвардії Гусарський полк, ледь не на половину складався з українців. І там увесь 1917-й рік відбувалося бурхливе зростання національної самосвідомості серед військовослужбовців. — Ти он про що… Справді, і українців було чималенько, і зростання було. Тільки не туди виросло. А потім і зовсім присохло. — Присохло чи присушили? — Ти мене на слові не лови. Я ж бачу, яку кокарду ти носиш і що в тебе на пуговицях. Не сліпий. А знаючи твою вдачу змалечку, то думаю, що в тебе й на душі те ж саме. Інакше ти б їм не служив. Тільки як би ти не помилився, онучку. Бо я їх свого часу добре роздивився… — Кого — їх? — Та всіх цих буржуазних націоналістів — і Центральну Раду, і Скоропадського, і Директорію, і Петлюру з його компанією. — По-перше, діду, вони такі самі «буржуазні», як ми з вами. Скоропадський — тут сперечатися не стану: і великий поміщик, і царський генерал. А решта? Кого з них не візьми — хоч Грушевського з Винниченком і соратниками, хоч «Петлюру з компанією», як ви кажете, — практично всі з небагатих, якщо не бідних сімей. Все, що мали здобули власною працею і віддали на національну справу. То які ж вони «буржуї»? — Треба розуміть атмосферу того часу. Тоді для простого селянина або робітника кожний вдягнутий по-городському, та ще й з галстуком і в капелюсі, то вже був пан, а раз так — буржуй. Буржуїв же треба було ліквідувать, як клас. А не під їхню дудку танцювать. Інакше кращого життя не побудувать. Така була тоді лінія, — сердито одрізав Дід. — Так Винниченко з Петлюрою — провідні діячі соціал-демократичної робітничої партії. Тільки й того, що Української, а не Російської, та без слова «більшо¬виків». А Грушевський — членом партії соціалістів-революціонерів став, — спробував заперечити Шеремет. — От-от — партія ніби й правильна, але не більшовиків. В тому вся й суть і дух їхній — дрібнобуржуазний і революційний тільки на словах, а на ділі — контр¬рево¬люційний. — Для того, щоб так судити, треба спочатку добре розібратися в програмах — хто чого прагнув і до чого кликав. Я зараз читаю про ті часи — цілком нормальні патріотично налаштовані політичні діячі, з чітко сформованою соціалістичною орієнтацією. За вільну, самостійну і заможну Україну для всіх в ній сущих. Чим погано? Тож за що ви їх так товчете — сказати по-правді, не розумію. Не кажучи вже про те, як ви їх потім… — Не розумієш… — паузі, здавалося, не буде кінця. — Що ж доведеться тобі коротенький «лікнеп» прочитати, якщо ти так вже геть забув історію і Радянського Союзу, і Комуністичної партії. Які багато років вивчав, та ще й, наскільки я пам’ятаю, на «відмінно» всі іспити складав, — уїв його Дід. — Вивчав і складав — ну то й що з того? — Виклично глянув Шеремет. — Чому і як вчили — те й отримали. Якби вчили свого часу правді, а не заідеологізованій..., — вибачте, не хочу називати справжнім іменем, — то й результат був би, можливо, іншим. І для вас, і для мене, і для всієї тієї справи, на яку ви життя своє поклали. Та й я частку свого… — Правди хочеш? Що ж, тоді послухай. На вичерпність й істину в останній інстанції не претендую, але корисним для тебе бути може, щоб буржуазно-ліберально-націоналістичним духом не дуже проймався. Під будь-якою личиною — хоч соціал-демократичною, хоч якою іншою. — З гіркуватим присмаком жалю в голосі почав Дід. — Так от, коли мене обрали головою полкового комітету і членом корпусного, то невдовзі відрядили до Києва уточнити, що там твориться. Бо слухи були різні. Воїнське командування офіційно заявляло, що по всій бувшій Російській імперії — влада Врєменного правітєльства. А неофіційно чутки повзли, що по окраїнах різні народи заворушилися, щоб від Росії відділитися — особливо Фінляндія, Польща, Литва. Та й наші, українці, як виявилося, також були не в останніх, — почали в Києві якусь свою Центральну Раду створювати, невідомо, щоправда, з якою метою. До того ж в другій половині березня приїхав з постоянних квартір, з Царського Села, земляк Іван Бровко, роком раніше призивався, — той взагалі багато такого розповів, що я до того й уявити собі не міг. — Що саме? Таке вражаюче? — Зацікавився Шеремет. — Та хоча б таке. — Задоволено мугикнув Дід. — Ти знаєш, приміром, хто вирішив долю Февральської революції? — Повсталий народ, нас вчили, наскільки пам’ятаю. Широкі верстви демократично налаштованого насе¬лення… — Невпевнено, відчуваючи підковику, пробур¬мотів Шеремет. — Так, та не зовсім. — Задоволено крутонув вуса Дід. — Царизм вже був повністю готовий силою придушити отих всіх «демократично налаштованих»… І спроможний — бо деякі полки петроградського гарнізону, після певних вагань, вже почали піднімати зброю на охорону царизму. А далі сам знаєш — варто комусь почати… Словом, весь той «тріумф россійской дємократії» опинився на крок від загибелі. — А українці ж тут при чому? — Не міг збагнути дідову логіку і від того неусвідомлено дратувався Шеремет. — Та при тому, що оту російську демократичну революцію врятували саме вони, наші. Коли все повисло на волоску, на призив української соціал-демократичної організації в Петрограді повстали гвардійські піхотні полки, укомплектовані в основному українцями — Волинський та Ізмайловський. Вони першими почали трощити й змітати кулеметні точки й укріплені пункти, організовані жандармерією і поліцією, громити тюрми й випускати на свободу політичних плєнних. Якби вони не кинулися в штики проти поліцайських кулеметів — невідомо, як би воно тоді ще обернулося… Шеремет з натугою перетравлював почуте. Скільки він перечитав про ту революцію — а от про визначну роль саме українців чув уперше. Щоправда, то все були книжки радянських або російських авторів, але ж істина — вона одна і не повинна б залежати від чиїхось уподобань. Однак, видно, залежить… — Ще що вам Іван Бровко розповів цікавого? — Та розказав, що українці Петрограда утворили Тимчасовий український комітет, який теж вимагає для України національно-державної самостійності, за прикладом сусідньої Фінляндії і балтійських губерній. Як в їхньому воззванії писалося — «лише створення власного суверенного державного організму може забезпечити якнайширший культурний розвиток українського народу». — Так хіба це неправда? — Стенув плечима Шеремет. — Всім народам можна, а нам — зась? — А я хіба проти, хіба що кажу? Ми, українці-воєнні, все це сприйняли попервах положитєльно. Тим більше, що тут якраз надійшло воззваніє від імені Української Центральної Ради, телеграфісти наші постаралися добуть. Звернення солідне, не більше — не менше, як до всього українського народу, та й содєржаніє ніби розумне, революційне, хоча й не досить зрозуміле, таке — нібито і вашим, і нашим. З одного боку, ми начебто отдєльна нація, яка матиме возможность сама за себе сказати, хто вона є і як їй жити далі, а з іншого — ми все в тій же Росії, тільки й того, що тепер як «союз націй», «дружніх» і «вільних». Як понімать — ніхто не знає, кожний тлумачить по-своєму. Та й що воно за Центральна Рада — також невідомо, ніхто про неї до цього нічого не чув. Тому вирішено було на комітеті командірувать мене у Київ, для уточнєнія обстановки. Перевдягнувся я тоді з польової форми у постоянну, щоб видно було — гусар іде, а не будь хто, та й подався на розвєдку. — І що ж у Києві? — Зацікавлено настовбурчив вуха Шеремет. — У Києві — все як положено… — Голос Діда набув незвичного мрійливо-ностальгійного забарвлення. — Щитай, третя столиця імперії — мир, тишина, порядок, опрятні баришні на вулицях, в трактирах і чайних усе єсть — ніби й війни немає. Хіба що спиртне все ще з-під поли продають, а подають на стіл в чайниках та в чайних стаканах з підстаканниками. Ще й ложечку встром¬ляють… — Такі витівки, Діду, мені також добре знайомі — ще з часів антиалкогольної кампанії ваших наступників по партії, комуністичних вождів останнього покоління — Горбачова з Лігачовим. Тільки в нас тоді війни не було. Давайте, краще, ближче до теми — зачим вас послали до Києва. Не на баришень же милуватися та оковиту з чайних стаканів з мельхіоровою ложечкою споживати, мізинчик відстовбурчивши… Однак Дід ніби й не почув іронії в його голосі, розсудливо-спокійно зауважив: — Що касається оковитої — то я до неї особливо охочим і в мирні часи не був, баришні ж — то таке діло, що як хто хоче, то час завсігда знайде. Що ж до часів тієї злощасної кампанії вашого Горбачова, то тут ти не правий — тоді у вас йшла сама настояща війна, хоча й холодна. Війна світового імперіалізму проти соціалізму. Війна, яку ви, ваше покоління комуністів, нездарно про…грали, щоб не сказати дохідливіше. — Того не треба, я й так зрозумів. Як і те, Діду, що то був фініш. А ми зараз про старт розмовляємо. Тож давайте спочатку з цим з’ясуємо, а потім вже й до фінішу дійдемо та розберемося — хто там правий, хто винуватий: вони з їхньою силою, чи ми з нашою недолугістю… — Так от, наприкінці березня прибув я до Києва і почав роздивлятися, що до чого. Центральну Раду знайшов без проблем — пішки дійшов від желєзнодорожного вокзалу. Педагогічний музей там був, взагалі-то. А згодом музей Владіміра Ілліча Леніна в цьому зданії зробили. Але то вже в пізніші часи. А тоді там усе вирувало: якісь комісії — підкомісії, та все якісь засідання, всі кудись спішать з заклопотаним видом, всюди жовто-блакитні прапори та тризуби. Словом — все вирує і бурлить. На мене всі поглядають скоса — що, мовляв, за птах такий? Всюди лемент: оновлена революційна федеративна демократична Росія, націо¬нально-територіальна автономія України, братерство вільних народів, національна злагода і національне відродження, іт.д., і т.п. До нас, воєнних, нікому, бачу, діла немає. Ніби й війна ніде не гримить, і нас, мільйонів людей з оружжям, не існує. Шеремет гірко усміхнувся сам до себе: картина до болю знайома, тільки й того, що різниця у вісімдесят п’ять років… Однак промовчав. — Який же вихід ви знайшли в тій ситуації? — То не я його знайшов, то він мене, — усміхнувся Дід. — Іду розстроєний коридором, як раптом за дверима однієї з кімнат якийсь лев’ячий рик: «То не я знавіснілий мілітарист, то ви імпотентний пацифіст; то не у мене диктаторські замашки, то у вас демократорська безхребетність!» У відповідь якесь нерозбірливе белькотіння і знову той самий рик: «Та без власного війська вони вашу теличку — автономію згвалтують і задусять так само, як колись Гетьманщину! Як ви цього не усвідомлюєте, соціалісти з демократами вкупі, дідько б вас забрав? Чи вам багатьох століть нашої кривавої історії замало? Чи забули, що казав гетьман Богдан? Наша воля на кінчику нашої шаблі! Шаблі, а не вашого паршивого пера, яким ви знову чолобитні до Петрограда збираєтеся писати! Волі благати. Волю не просять — її беруть!» — Цікаво, — пожвавішав Шеремет, — то ж хто так рішуче-безкомпромісно? — Та я й сам спочатку не второпав. Зупинився, вражений. Аж тут з дверей вилітає якийсь поручик. Якби не вузенькі сріблясті погони — ну настоящий тобі кавалергард. На голову вищий за мене, і ширший у півтора рази, вуса як шаблі — врівень з зірочками на погонах, очі вогнем палають. Трохи з ніг мене не збив. Зупинився, схопив за плече, очима увіп’явся: «Скажи бодай ти, козаче, невже я не правий? Невже можна відродити Україну без відродження козацького війська? Ти ж фронтовик, я бачу, георгієвський кавалер. Скажи мені! І цим слюнтяям безмозглим скажи!» — І що ж ви сказали, цікаво? І кому? — Та нікому і нічого. Бо вслід за ним вискочив якийсь гаркавенький панок в піджачній трійці, з борідкою і в пенсне, висварив поручика: «Соромно, товаришу Міхновський! Ви так нічого й не усвідомили, продовжуєте триматися на позиціях дрімучого націоналізму, в далекому минулому. А час невблаганно йде вперед, вас не питаючи. Причому під червоним прапором соціалізму і демократії, а не під вашим жовто-блакитним — хуторянства і сепаратизму. Схаменіться, поки не пізно, інакше залишитеся за бортом корабля нашої революції!» Та й зачинив двері. — А Ваш нежданий-негаданий знайомець що ж? Як відрегував? — Добре відрегував, правильно, — в голосі Діда прозвучала усмішка. — Запросив мене пообідати в чеській ресторації. — То де така була? — Неподалік, в готелі, забув, як він тоді називався. Як з’ясувалося, там був головний осередок чеського визвольного руху в Україні. — А Міхновського ж що туди приваблювало? — Смачні страви, добре пиво, невисокі ціни, а головне — що там був центр формірування чехословацьких національних військових частин. Бо воєнноплєнних австро-угорської армії із слов’ян тоді була тьма-тьмуща — не дуже-то прагнули вони за свого цісаря кров проливати, в плєн здавалися цілими юрбами. А царський уряд, звісно, старався використати їх у своїх цілях, дозволив під кінець війни їм створювати національні військові формування для боротьби на боці Антанти. Міхновський по-хорошому заздрив їм у цьому — що мають таку возможность. — Воювати, чи що? — Не одразу збагнув Шеремет. — Та не воювати, а мати бодай зародок власної армії як запоруку в майбутньому своєї державності, — сердито роз’яснив Дід. — Він у цьому ділі був твердо послідовний. Я в цьому на завтра переконався, коли він мене з собою на Військову нараду Київського гарнізону узяв. Не як повноправного учасника, звісно, а просто щоб послухав та в полку розказав. — Цікаво, про що ж на тій нараді йшлося? — В основному про те, що треба негайно приступати до організації своєї національної армії, без чого не можна й помислити про самостійність України. Решта розмов — про те, як це краще зробити. Рішили створити в Києві перший повністю український козачий полк — імені Богдана Хмельницького, з добровольців. А потім орга¬нізувати інші такі частини, по всіх місцях і видах зброї. — А про Український військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка ви щось чули? — Так він також на тих же зборах, якщо не помиляюся, був створений. Як така організація воєнних, щоб усіх українців в армії об’єднувала, по всіх фронтах і воїнських частях, по всій Україні і не тільки. А щоб свою армію практично почать робить, типу як штаб свій щоб був, вибрали на цій нараді Український воєнний організа¬ційний комітет. — З тих, хто на тій нараді був, цікаво, якісь особистості чи прізвища запам’яталися? — Та не дуже, бо я ж був приїжджий, всіх уперше бачив. Пам’ятаю, начальник Київського гарнізону там був, генерал. Підтримав в основному всі предложенія, його ще почесним членом клубу ім. Полуботка обрали. Решта у верхівці — офіцери всякі армійські, всі в невисоких званнях, полковників було кілька. В основному всіми цими ділами — і полком Богдана Хмельницького, і клубом Полуботка, і воєнним комітетом, — заправляв фактично сам Міхновський, інші були так, на підхваті. Кипучої енегії був чоловік, скажу я тобі. — А ви з ним потім ще бачилися, після тих зборів? Грунтовно спілкувалися? — Запитливо глянув на Діда Шеремет. — Вважай, що так. Разів три, і кожного разу по годині-другій. — Про що ж ви розмовляли, цікаво? — Про різне. Я тоді і в політиці не дуже петрав, а що стосується національного питання — зовсім темний був. От він мені і розказував про свою Самостійну Україну, про свої Десять заповідей. — І як ви до того поставилися? — Як тобі сказати… — Знову поліз за цигаркою Дід. — Спочатку, звичайно, інтересно було. Я й досі пам’ятаю: «Одна, Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя». Ну хіба ж не гарно? Хіба за душу не бере? Особливо якщо врахувати, що ми й слова такого — «Україна» — тоді майже не вживали. У кожного були своє село, волость, повіт, губернія, а далі — «Російська імперія», ніяка не «Україна». Та й національності «українець» тоді як такої, офіціальної, не було. Писали в документах православний, руський, іноді — малорос. Але українець — ніколи. А Міхновський це питання поставив принципово, руба. Або таке: «Усі люди — твої брати… Не обкрадай власного народу… Шануй діячів рідного краю… Допомагай своєму землякові поперед усіх; держись купи». Звичайно ж, хто проти? Всі — «за». Однак водночас і пережимів у нього було багатенько. — Що ж вам не сподобалося? Головне? — насторожився Шеремет. — Як би тобі сказати так, щоб зрозуміло було, — замислився Дід. — Якщо коротко — не сподобалася нетерпиме ставлення до інших національностей, що живуть в Україні і недостатня увага до соціальних питань. — Що ви маєте на увазі? — Хоча б таке: «москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — це вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас». Я особисто не відчував, щоб мене дуже гнобили інші народи. Скоріше, наді мною панували і збиткувалися з мене свої власні куркулі й пани. Може, то вже їм світ застять москалі з ляхами та мадярами з румунами і жидами, не дають над нами одноосібно панувати — так то зовсім інша справа. На тому й гетьман Мазепа свого часу погорів — не побачили козаки й селяни великої різниці між москалями і своєю старшиною — ті і ті були гнобителями, тому й не дуже підтримали такого борця за волю України. — Але ж наш предок, значковий товариш Горич, все-таки підтримав? — Еге ж, підтримав. Бо Мазепа, яким би він гнобителем для посполитих не був, але про справне козацтво дбав. І я з того гордий, що маю в жилах справжню, гарячу козацьку кров, а не холопсько-риб’ячу. І що тобі її передав. Але ж ми, його потомки, стали старцями не від злої волі всіляких зайдів, а з ласкавою поміччю своїх же односельців-українців. Це ж вони скористалися з несприятливих для нашого роду обставин і пустили нас з торбами по світу, а не москалі чи ляхи, мадяри або жиди. До речі, в наших Недбайках їх майже не було. Серед чиновників, які наїжджали до нас з волості й повіту, справді були москалі й перехрещені в пра¬вославних поляки. Та ще дві сім’ї єврейських було: одна тримала корчму, інша — крамницю. От і всі, хто були ненаші. Решта ж всі — свої. Однак недаремно прислів’я таке є : свої коней крадуть… — Такий закон конкурентної боротьби — виживає сильніший. Принаймні таку думку нині втовкмачують людям в голову багато хто з нинішніх керманичів, — невесело пожартував Шеремет. — Тоді при чому тут його, Міхновського, гасло — Україна для українців, а тому виганяй, мовляв, з неї усіх ворогів-зайдів? Для чого? Щоб українським живоглотам ніхто не заважав з українців же кров пити? Це одне. А друге: куди накажеш подіти всіх інших, неукраїнців? Адже їх тоді було в нас загалом тридцять відсотків — росіяни, поляки, євреї, інші. Вони що — так і знімуться тобі з насиджених місць і подадуться світ за очі — хто в Мазурські болота, хто в Новгородсько-псковські, а кому й зовсім невідомо куди йти? Як євреям, приміром? Легко сказати, та незнамо як зробити… — І Ви оце все Міхновському виказали? — Аякже. Тільки розмова була довшою. — І який же, цікаво, результат? — Та ніякий. Кожен залишився при своїх. Він мені пояснював, що діло не лише в цараті, а в імперському мисленні більшості російської нації, яка зазіхає на наші землі й хоче поглинути наш народ. Як і поляки. Що ж до жидів, то вони, мовляв, завжди були поплічниками наших гнобителів — хоч поляків, хоч росіян. Знаряддям в їхніх руках, спрямованим проти українців. Бо без цих «сиріт палестинських» визискування українців не було б таким брутальним і навіть жорстоким. — І яка ж Ваша думка була? — Я ж тобі казав, що не дуже з ними у житті своєму знався. А тому не дуже в те вірив. Принаймні, не це вважав на той час головним. — А що, на ваш погляд? — Питання про землю насамперед. Українець — од віку хлібороб. І йому потрібна земля. — Продовжував уявну дискусію з Міхновським Дід. — Який йому з того толк з гасла, що «…вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя»? Коли ні сам хлібороб у селі, ні хто інший, в т.ч. і «вожді революції», поняття не мають, що той ідеал собою конкретно уявляє і як його досягти. — Словом, посварилися ви з Міхновським — і розійшлися, як в морі кораблі, — жартома підсумкував сказане Шеремет. — Сваритися ми не сварилися, але прихильником його я не став. Хоча особисто до нього симпатію зберіг — справжній козак був, лицарського духу. — Спасибі, Грицьку, й на тому, що хоч не забув. — Почувся раптом низький басовитий Голос. — Шкода тільки, що ти мене так і не зрозумів. Щоправда, не ти один такий, на жаль. Хоча я отим своїм гаслом «Україна для українців» нічого поганого ні для кого іншого не хотів. — В протилежному кутку кімнати важко ворухнулася ще одна тінь. — Микола Міхновський! — майнула в Шеремета думка. Невже він? Однак подальший монолог «тіні» відігнав усі сумніви. — Моя «Україна для українців» — це вимога добра передусім для свого народу на його споконвічній землі. Підкреслюю — прав, визнаних законними у всьому світі для всіх народів, що живуть на своїй землі. На тій землі, на якій мій народ живе тисячоліттями. Принаймні не менше, ніж англо-сакси на Британських островах, не кажучи вже про мадярів у їхній Панонії або німців у Прусії. В тих степах, які мій народ здобув своєю шаблею, зорав своїм плугом, зросив своїми потом і кров’ю, а засіяв своїми кістками. І протягом кількох століть безкоштовно слугував сусіднім народам, польському і російському, заслоном від татаро-турецької навали. На тій землі, на яку ляхи прийшли вогнем і мечем, щоб забрати нашу споконвічну землю собі, а наш народ зробити своїми рабами на рідній, але вже не своїй землі. І привели із собою жидів — щоб допомогати їм в тому своїм прислужництвом, підступом і золотом. — Євреї в нас жили ще від часів Київської Руси, — невдоволено зморщився від такої категоричності Шеремет. — Історію треба вивчати по своїх книжках, а не по чужинських, — зауважив Голос. — Тодішні жиди миттю щезли, як тільки над нами нависла татарська навала. А нинішні — то нащадки прийшлих до нас потім з Німеччини й Польщі. Однак не в тому річ — хто звідки прийшов. Важливо — зачим прийшов і як поводишся. Це ж плем’я завжди допомогало нашим гнобителям і завжди вимагало для себе особливих прав на нашій же землі. Любіть Україну й українців — і вони вас любитимуть. Рецепт простий, але безпомильний. Якщо ж хто того не розуміє або не хоче — тоді він наш ворог, тоді — виганяй з України всіх ворогів-зайдів. — Поляки, євреї — припустимо. То люди іншого роду-племені, іншої віри. А росіяни ж чим перед вами завинили? — невдоволено буркнув Дід. — Росіяни як народ — нічим. Навпаки — брати по крові й по вірі. Росія ж як держава — багато чим, всього й не злічити. — Тоді бодай головне, — не вгамовувався Дід. — Головне — в нашій свободі, законах і звичаях наших вольнолюбних і вільних предків, які були підступно і брутально потоптані. З тих пір, як Українська Республіка козацька злучилася з Московською монархією політичною унією — з того часу українська нація політично і культурно помалу завмирає, республіканська свобода наша нівечиться, нація знесилюється. Ти ж сам добре знаєш, що навіть назва «Україна» як термін для визначення окремого національно-політично-адміністративного утворення щезло, точніше — була знищена менш ніж через сто років після так званого «воссоєдінєнія с вєлікім русскім народом». Скільки у нас в Україні було росіян на той час? Шеремет з Дідом мовчали, не знаючи одразу, що відповісти. — Не пружтесь, тоді, в 1654-му, не було жодного. А якщо хто й прибігав вряди-годи на вільну Січ з кріпацької Московії — так тим і на гадку не спадало вчити нас своєї мови, ті мерщій вивчали нашу — мову козаків, вільних людей. А зараз? Мовчите? В них що, своєї землі мало? Он, увесь Урал і Сибір — від Заволзьких степів і аж до Чукотки собі загарбали. Так вони туди не поспішають, бо там суворо й холодно. А відправляють звідси наших їхні студені простори освоювати, самі ж облаштовуються тим часом на наших прадідівських землях. Шеремет мовчав, бо що мав казати? Не просто облаштувалися, а ще й з комфортом: всупереч Кон¬ституції, постійно про об’єднання з Росією і створення «слов’янського союзу» базікають, державну українську мову більшість ігнорує, для своєї ж державного статусу вимагає. В боротьбі проти створення української помісної церкви ні за чим не стоять і нічим не гребують. А Голос продовжував вганяти в мозок ворохобні думки: — Нехай Дід твій, друже отамане, недостатньо освічений. Але ж ти сам — і високого чину, і освіти нележної. Глянь до словника — що значить слово «асиміляція»? — Я й без словника напам’ять скажу, — роздратовано кинув Шеремет. — Асиміляція — це термін латинського походження, що означає ототожнення, злиття, засвоєння. — В принципі вірно, але в етнографії він має цілком певне тлумачення, — зауважив Голос. — Асиміляція — це злиття одного народу з іншим із втратою одним з них своєї мови, культури, національної самосвідомості. А я не хочу, щоб мій народ, народ прадавньої культури і державності, злився з будь-яким «іншим» народом із втратою своєї, української мови й культури і своєї української національної самосвідомості. Незалежно від того, чиє воно, оте «інше» — польське, мадярське чи російське. І наскільки воно гарніше, вище чи сильніше, ніж наше рідне. В цьому і тільки в цьому сенс мого гасла «Україна для українців». Місця на нашій благословенній землі вистачить всім на ній сущим — і нам, українцям, і росіянам, і полякам, і жидам, і іншим — всім. Не забувайте лише, чия це земля і хто на ній господарем має бути. А відтак — шануйте господаря, його сім’ю, його мову та звичаї, поводьтеся чемно — і будете самі шанованими гостями. Але — гостями, а не господарями. Бо ваша господа — в інших краях: для росіян — в Росії, для поляків — у Польщі, для жидів — у Палестині, для інших — в своїх краях. А як для нас — то лише в Україні. Від того і звемося так — українці, а не будь-як інакше. Шеремет слухав, зіщуливши вуха і без будь-яких намагань легко уявив собі, який би нині гвалт піднявся, якби хто з політиків насмілився вголос отаке сказати. Дід також вислухав мовчки. 7. НАЦІОНАЛЬНЕ ВІЙСЬКО ЧИ УКРАЇНІЗАЦІЯ? Бентежно-бунтівливий Голос щез так само раптово, як і об’явився. Але паузу посіяв довгу. Врешті-решт Шеремет не витримав: — Діду! В ті часи військові з’їзди українців відбувалися. Про них ви знаєте, щось чули? — Хм… Чи чув… Не тільки чув, а й сам участь брав — і в першому, в травні сімнадцятого, і в другому, в червні. Тільки в нас перед тим ще своє віче відбулося, Південно-Західного фронту, на початку квітня місяця в Тернополі. — Воно чимось відрізнялося від цих зборів, на яких ви в Києві були? Якщо за змістом брати? — Щоб змістовно — то не дуже, — на мить задумався Дід. — Так само дружно висунули вимогу національно-політичних прав для України, тільки територіальне питання поставили чіткіше. — Що маєте на увазі? — зацікавився Шеремет. — По-перше, ми на нашому театрі воювали проти Австро-Угорщини, а в її складі було багато українських земель, які ми должни були одвоювать ще для царської Росії. По-друге, на нашому фронті було чимало кубанських козаків. А з них тоді ще не повибивали пам’ять, якого вони роду-племені. Тому наше віче самостійної Української Держави стосувалося теж Галичини, Буковини, Закарпаття і Кубані. — Неслабо… — крутнув головою Шеремет. — А після того віча що робили? — Після того, в тому ж квітні місяці, в маніфестації українців Петрограда участвував. — З напускною недбалістю кинув Дід. — А це ж яким чином, цікаво? Південно-Західний фронт — не Північно-Західний, від Пітера далекувато… — Однак там же наші постійні квартири були, у Царськім Селі. Там наш запасний ескадрон був, полкова школа, звідти комплектування людьми і поставки спеціальні кавалерійські йшли. Туди ранених і хворих після госпіталів збирали, щоб потім знову до нас, у полк. Так що зв’язок у нас досить кріпкий був. Обстановка ж навесні сімнадцятого, як сам бачиш, була неясною. Тому я й визвався з’їздить на постійні квартири за поповненням та подивитися заодно, що там в столиці робиться. — І що ж, цікаво, побачили? — Багато що інтересного. Передусім, що революція ніби йде повним ходом, але куди вона йде — незрозуміло. Та й скорості щось не видно достатньої: балачок про свободу, равенство, братство, всеобщеє благоденствіє, будівництво нової Росії — стільки, що голова кругом; народу гарно вбраного, по-городському й господському, але з червоними бантами — також не бракує. Навіть великий князь Михаїл Олександрович, на користь якого цар від престолу відмовився, і той червоного банта, казали, на черкесну начепив. І заявив, що не сяде на престол допоки його Учредітєльне собраніє не запросить. Не дочекався, щоправда … – Те, що не дочекався, мені відомо – розстріляли його більшовики, як майже всіх Романових. Але чому він в черкесці ходив? – Зацікавився Шеремет. – Та ще й з червоним бантом? Хіба він не в гвардії служив? – Починав справді там, але на фронті під свою команду получив Кавказьку кавалерійську дивізію, так звану «Дику». Щоб тримати в руках таку орду – тут однієї царської крові в жилах малувато, тут ще й характер треба мать. Не боязкий був человік, але не розрахував. Увірував у дмократичну Росію, а того, що вона перетвориться швидко на соціалістичну – того не передбачив. – Але ж спочатку для них ніби-то справді великої загрози не було. – Правду кажеш. Я тоді, в квітні сімнадцятого в Пітері подивився – а буржуї як правили, так і правлять. Тільки й того, що сама верхівка помінялася — замість царя з його дворянським урядом стало Врєменноє правітєльство буржуйське. А вже трохи нижче — всі ті ж і пооставалися. Або поміняли шило на швайку — царського чиновника на свого, ніби простішого, але з такого ж тіста. Поговорив із земляками, хто в тилу на заводах робить остався — життя стало при демократичній Росії не тільки не кращим, а й ще гіршим, ніж при царизмі. — Так як же воно могло стати кращим, коли війна продовжувалася? — Здивовано зауважив Шеремет. — І я ж про те. Врєменноє правітєльство висунуло лозунг «Война до побєдного конца». Чийого конця? Мого в окопах? І мільйонів таких, як я? — То мені зрозуміло, про те я чув вдосталь. Розкажіть краще про пітерських українців, що вони робили в ті часи. — Ти так допитуєшся, ніби сам вже про те знаєш. А якщо так — то чого питаєш? — Невдоволено буркнув Дід. — Ваша правда, знаю, але лише дещицю, хотілось би побільше й докладніше, — благально мовив Шеремет. Про потужний національний рух українців у Петрограді сімнадцятого року він вперше дізнався навесні дев’яносто першого, коли в радянському суспільстві жваво обговорювалися результати проведеного в березні референдуму щодо подальшої долі «Союза нєрушімих рєспублік свободних». А йому якраз передали тоді з Києва нещодавно там видану книгу Володимира Винниченка «Відродження нації». Хто був той Винниченко і наскільки драматичною й неоднозначною була його роль в трагедії української визвольної боротьби 1917-20 років, він тоді толком не знав, та й книжок подібних не зустрічав. Тому читав, жадібно вчитуюсь в кожне речення. І, звичайно ж, не міг пропустити те місце, де автор описував українську маніфестацію в Петрограді. Що це була, за визнанням російських газет, «найчисельніша, найорганізованіша, найімпозантніша з усіх маніфестацій, які за того моменту без перестанку одбувалися у столиці революційної Росії». Бажаючи пересвідчитися особисто, попросив дружину — історика за фахом, росіянку за національністю і жительку Петербургу в третьому поколінні, віднайти ті газети, незважаючи на обмеженість доступу в ті ще комуністичні часи. І от вони сиділи удвох осторонь чужих очей, в порожньому невеличкому читальному залі й з хвилюванням перегортали пожовклі сторінки. На фотографіях були зображення в різних ракурсах велетенської маніфестації під двобарвними хоругвами і прапорами світлого і темного на чорно-білому фото тонів. Зміст написів на транспарантах не залишав ніяких сумнівів щодо того, хто ці люди і навіщо вони вийшли: «В свободной Росии — свободная Украина», «За вільну Україну», «Слава Україні!». В статтях головну увагу журналістів привертали дві теми. Перша — це власне маніфестація. Бо організована хода п’ятдесяти тисяч людей — це багатенько навіть для революційного Петрограда. Друга тема, яка бентежила, хвилювала і дивувала російську громадськість, це — хто ж вони такі, оці українці? Всі звикли до того, що є малороси, тобто, «тє жє русскіє, только нємного нє такіє». А тепер вони заявляють про себе як про окрему націю і вимагають автономії. Це було щось нове і незрозуміле. Як швидко з’ясувалося, незрозуміле і неприйнятне не лише для простого обивателя, а й для «просвєщонного россійского інтєллігєнта і дємократа». — Все тоді було саме так, як ти читав, — випередив його питання Дід. — Гарно вийшло, святково. Штатські у вишиваних сорочках, воєнні з жовто-блакитними розетками або бантами, всі співають українських пісень. Красота! Шеремет здивовано глянув на діда. Ось тобі маєш! А ніколи ж навіть словом не обмовився… — Так чому ж ви про це не написали? Це ж так цікаво! — То для тебе цікаво і то тільки тепер стало. А ти глянь на дату, коли я це писав. Бачиш? 1965 рік. Тоді навіть згадувать, що такі націоналістичні з’їзди і демонстрації відбувалися, не можна було. Не те що зізнатись кому, що ти в них брав участь. Довіку потім не одмиєшся і нікому не доведеш, що ти там більшовицьку лінію захищав. — Краще б Ви цього, Діду, тоді не робили, — не втримався Шеремет. — У мене на це своя думка, з нею жив, з нею і на тім світі залишився. — Та я розумію і не збираюся вас наново переконувати. Однак ви все ж мені розтлумачте, будь ласка, як це ви, свідомий свого українства, патріот свого краю, козак — і раптом виступили проти нашого національно-визвольного руху? Ну ніяк я в голову собі того не візьму, не можу збагнути. Чому? Хай би ви були байдужий до своєї землі, до мови, зросійщилися за роки служби. Тоді бодай якось, але зрозуміти б можна. А так — самі питання виникають… — Раптом, кажеш, проти своїх… — Блимнув вогником цигарки Дід. — Ні те, ні друге, і зовсім не так, як ти думаєш. Не було в мене тоді раптовості чи случайності якої, та й свої — вони також різні, є й такі, що коней крадуть, як в тій приказці… Просто, я на них всіх подивився зблизька, на всіх отих «вождів української революції», та й не один раз — і зрозумів, що мені з ними не по путі. — Чому так категорично? Вони ж також всі були і соціалісти, і демократи, і революціонери, і під червоним прапором ходили. Словом — майже такі, як більшовики, до яких ви потім прибилися. — Такі та не такі…Багато говорить, та мало слухать… Але якщо дуже вже хочеш… З Міхновським я як познайомився наприкінці березня — то він мені добряче тоді в душу запав. І на Перший Всеукраїнський військовий з’їзд, 18 травня 1917 р., я їхав із бажанням і з задоволенням. Навіть прибув на два дні раніше, щоб, може, з Миколою зустрітись, та обстановку розвідать більш подробно. — І як зустріч, відбулася? — Не міг приховати здивування Шеремет. — Відбутись-то відбулася, але сподівань моїх, якщо по-правді, не виправдала. Міхновський був головним закопьорщиком у цьому ділі, фактично вся підготовка з’їзду на ньому трималася. Тож обмінялися вітаннями та кількома словами — і все. Іду я трохи розстроєний, бо ж хотів добре поговорить з розумним чоловіком, а не вийшло. Аж раптом назустріч — Дмитро Шаблій, наш, недбайківський. Ми з ним разом до школи ходили. Його батько мав сто гектар землі, багатий був козак, тож він сина зміг вивчить. На агронома, щоб батькове діло, значить, грамотно продовжував. Дивлюсь, зараз він в офіцерських погонах, поручик. На шашці георгієвський темляк, на грудях «Владімір» і «Станіслав»— воював, значить, і неплохо. Доки я метикував, як себе поводить, він підійшов, обняв мене, мов рідного. Поговорили, що да як. Виявляється він у їх в оргкомітеті з’їзду в числі близьких помічників Міхновського. Допоміг з обустройством, дав літературу, увів до своєї компанії. Тоді я й почав вивчати обстановку. — І що цікавого для себе з’ясували? Це ж ви в Києві місяців півтора, як не були? — Саме так. І за цей час, як я замітив, помінялося дуже багацько. — Слова падали повільно, так, немовби Дід наново переживав тодішні події. — Общество за ідеологічними спрямуванням розділилося фактично на декілька частин, і кожна норовила взяти верх. Але далеко не кожна мала належну спроможність. Реально тодішні політичні сили можна було розділити за ідеологічними напрямками на три великі категорії. Перша — російсько-великодержавницького спрямування, друга — українського, третя — всі інші, які вирішували свої дрібні питання, маневруючи між першими двома. В межах кожного з цих напрямків була безліч течій і угруповань, розібратись в яких простій людині було надзвичайно важко. Тому переважна більшість населення сиділа собі тихо по хатах і наблюдала за всіма цими політичними завіхреніями через шибку вікна, а найбільш обережні ще й із-за фіранки. — А де сиділи більшовики? Щось ви про них не згадуєте. Також по хатах? — Жартома уїв Діда Шеремет. — Ти мене не підкусюй! Більшовики ніколи й ніде мовчки не відсижувалися — тому й перемогли. Щоправда, трохи пізніше. Бо тоді їх у Києві, та й взагалі в Україні, було ще малувато. Тоді головне протистояння було між офіційними властями і Центральною Радою. — А в чому першопричина? І що значить — протистояння? Воювали, чи що? — Та ні, до війни тоді ще не доходило. Просто офіційна власть в Україні була від Врємєнного правительства, тобто, підчинялися Петрограду. Переважна більшість чиновництва — ще царських часів. Ні про яку Україну вони й слухать не хотіли, навіть про автономну, не кажучи вже про самостійну. З іншого боку, як противага офіційній власті, від імені всього українського народу виступала Центральна Рада, яка все гучніше заявляла про себе і вела діло до того, щоб перебрати на себе всю власть в Україні. — Тобто, проголосити незалежність України? Як у нас в 1991-му році? — Не зміг приховати задоволення Шеремет. — Та ні, — охолодив його Дід. — Тут скоріше щось подібне до вашого 1990-го року, коли ви Декларацію про суверенітет проголосили. З одного боку власть ніби-то своя, українська, а з іншого — щоб лише за згоди Тимчасового уряду і править в компанії з ним і під його орудою. Тільки й радості, що — в Україні, а не в «Юго-Западном крає». Ні про яку самостійність навіть мови не було. — А про що ж вона тоді була? — Досадливо докинув Шеремет.— Мова тієї чи то Ради, чи то Зради — не знаєш, як і сказать… — А ти не поспішай. Я хоча й далекий від симпатій до них, але мушу сказати, що Центральна Рада за ці майже два місяці свого існування встигла зробити для України багато більше, ніж Врєменноє правітєльство в цілому для бувшої імперії. Передусім вперше було офіційно заявлено світові, що є такий народ — український, і живе він на своїй землі, яка зветься — Україна. І що цей народ повинен жити як нація окремо, хоча й у «дружній сім’ї вільних народів», себто — в демократичній Росії. Хоча ні про яку самостійність не було й мови, але вимога національно-територіальної автономії була сформулірована досить чітко. — Так що в тому поганого? Це ж для Тимчасового уряду добре — Україна не так, як Фінляндія і Польща, а «в складі Росії». В чому причина конфлікту? — Здивувався Шеремет. — Я й сам не одразу второпав, чого в Петрограді носом крутять, замість того, щоб вітати таких самих соціалістів-революціонерів-демократів, тільки й того, що українських. Добре, Шаблій пояснив. Царське правтєльство стояло на тому, що російський народ — єдиний, а великороси і малороси — це лиш тільки племінні різновиди однієї нації. Російські демократи й соціалісти повністю перейняли цю точку зрєнія, а тому — про яку там Україну «хохли» розглагольствують? Про яку там «автономію»? «Нє било, нєт і бить нє можєт!» Словом, при одній тільки назві «Україна» рука російського хоч монархіста, хоч демократа звично тягнеться до нагая… — Стривайте, Діду, а як же Міхновський? Адже ви самі розповіли щойно, що він обгрунтував і висунув ідею самостійної України ще в 1900-му році і з того часу неухильно її обстоював. Наскільки я розумію, він був не один такий палкий і рішучий. То що ж вони, борці за волю України, спокійно за тим всім спостерігали? Як Грушевський з Винниченком недозрілу Україну пристаркуватому Російському федералізму сватали? До того ж слабому на «погану хворобу» — великодержавний шовінізм, який не змогла вилікувати навіть їхня так звана революційна демократія? — Отут ми й підходимо до найголовнішого, не поспішай. — Знову заслонився паузою Дід. — Тут все багато складніше. Ми з Шаблієм і його приятелями чималенько на цю тему дискутірували. Головною для національно-революційних сил на той час було рішити, що ставити за першостатейне завдання, а що за друге: державну незалежність чи соціальні перетворення. Самостійники во главі з Міхновським стояли за перше, соціалісти всіх мастей з Винниченком — за друге. Не відкидаючи, щоправда, першого — просто вони його робили …надцятим. — А в чому, на ваш погляд, причина такої розбіжності у визначенні приорітетів? — Очікувально насторожився Шеремет. — Причина, мабуть, в тому, про що ти й сам здогадуєшся, — задумливо мовив Дід. — Адже якщо почати з першого завдання — тоді можливий воєнний конфлікт з Росією. А це могло б плохо кончиться, в тому числі і для «вожаков сєпаратістов». Всі розуміли, що в нинішніх умовах, коли життя людське через війни і революції не коштувало й шеляга, репресії царських часів видадуться лише невинними квіточками, ягідки «свободной дємократічєской Россії» можуть бути криваво-смертельними. А людина є людина. Жертвувати во ім’я високої ідеї — це одне, це велично-солодко, а самому бути жертвою — це зовсім інше, це гірка доля. А хто хоче ризикувати в такій серйозній справі, як власне життя? — Ви вважаєте, що все так банально-шкурно-просто? — Шеремет був дещо збентежений. — Я не вважаю, це просто одне з можливих припущень. Але більшість з тих українських «соціалістів» підтвердила його своїм подальшим життям. Мученицьку смерть за Україну в боях і походах прийняли не стільки вони, як «самостійники». Ці ж вчасно виїхали і десятиліттями скніли потім по європейських столицях, обсмоктуючи по сто разів втрачені шанси і перемиваючи одне одному кістки за чашкою кави в дешевих забігайлівках. Та мріяли, щоб совєтська власть, проти якої вони боролися, дозволила їм повернутися в Україну, та ще й тепленькими містечками забезпечила. Шеремет не знав, що й думати. За комуністичних часів його вчили, що вся Центральна Рада — одні контрреволюціонери і дорога їм відомо куди — до першого паркана. За часів незалежності України Центральну Раду почали уславляти як перший україн¬ський парламент і зразок мудрості, демократії й мужності в боротьбі за незалежність України. Голову цієї Ради професора Грушевського проголосили першим прези¬дентом незалежної України, і поставили йому пам’ятника в центрі Києва, який зробили місцем офіційного поклоніння. Найближчому соратнику Грушевського, голові Генерального секретаріату ЦР письменнику Володимиру Винниченку пам’ятника, щоправда, не поставили, принаймні поки що, але вже почали нахвалювати як визначного провідника в боротьбі саме за незалежність України. Їхніх соратників — славо¬словлять як визначних борців. А виявляється, що насправді це все треба ще вивчати й вивчати… Передусім, щоб відділити зерно від полови, щоб з’ясувати, хто з них ким був насправді, а не подавав про себе сам або подається нині з кон’юктурних міркувань на догоду сьогочасному політиканству… — Круто ви їх, Діду, — відірвався від своїх думок. — Не крутіше, ніж вони того варті. — Почувся незнайомий голос. — Якби вони не стали нам тоді на перешкоді, якби не заблокували створення нормальної національної армії — все було б інакше. І такі б, як твій Дід пішли б не за «совдепію» кров козацьку проливати,а за неньку-Україну. І не було б десятків мільйонів загублених українських життів… — Це ще хто? — Увіп’явся в темряву очима Шеремет. — Багато чого могло в житті буть інакше, Дмитре, але нікому ще не вдавалося його повернуть і прожить заново, без тих трагічних помилок. — Не виказав здивування Дід. — Твоя правда, Григорію, але ж душа і досі болить — як вони заходилися нас паплюжити, оті самопроголошені «народні обранці», ледве встигли увійти трохи в свою нову роль — «державних діячів», а не закомплексованих інтелігентів у першому поколінні та дрібних чиновників і підбуржуйників. І за що? Тільки за те, що ми, українці — вояки чужої нам армії сприйняли ідею незалежності Батьківщини всім серцем і запропонували їм свою силу, свою мужність, свою кров задля її здобуття. А виявилося, що їм це не потрібно. Бо їхнім ідеалом була — не самостійна держава Україна, а провінція Україна в складі «демократичної» Росії. І вони втовкмачували вам це в голови, дурили простих людей, знищуючи водночас в зародку саму ідею національної збройної сили. — Все так, як ти кажеш. І вони відкрито про це писали, ще за місяць до вашого з’їзду, я сам читав. — Озвався Дід.— Зараз точно не згадаю, але йшлося про те, що українським соціал-демократам і взагалі всім справжнім демократам своєї армії не треба, досить мати українізовані частини в складі російської армії, а українського мілітаризму не було і не повинно бути. — Зрадники. — Скреготнув зубами Шаблій. — Ми це передбачали, а тому підготували їм на Військовий з’їзд немало сюрпризів. На жаль, не все вдалося, переграли вони нас… — Цікаво, і що ж ви планували? — Пожвавішав Шеремет, якому почали вже потроху набридати ці «розборки» давніх років. «Єслі би, да каби…» — історія зворотнього шляху не знає! — Запланували ми на той з’їзд багато. — З жалем зітхнув Шаблій. — По-перше, проголосити Україну Самостійною Державою і одразу сповістити про це всьому світові. Це б поставило перед фактом зовнішні сили і спонукало б до роботи на власну державу внутрішні сили. По-друге, виділити зі складу з’їзду військову раду, яка б обрала гетьмана. Лідера, який зуміє очолити і повести націю у вирішальний період її буття. По-третє, оголосити про негайне створення національної народної армії як єдиної сили, спроможної захистити націю в цей уразливий період — створення нею власної державності. — Перше й третє зрозуміле, а от про друге я чую вперше. — З удаваною байдужістю запитав Дід. — Ти мені про ці плани тоді не розказував. І куди ж він повинен був повести нашу націю, отой ваш гетьман? До якого світлого майбуття? — То ваш Ленін з Троцьким та Сталіним до світлого майбуття водили, а ти їм всім помагав. — Огризнувся Шаблій. — Ми ж збиралися дійти тієї незалежності, яку вони здобули тільки тепер, — кивнув на Шеремета Шаблій, — ще ледве не сімдесят п’ять років тому. Що ж до наших планів, то першим кроком гетьмана мало бути — замиритися з Центральними державами. Вони є нашими природними союзниками, а не ворогами, і Україна не повинна з ними воювати на догоду Росії. Окрім того, таким кроком ми хотіли вибити з рук московських більшовиків головну їхню зброю в боротьбі за маси — гасло негайного миру. Якщо слова спрагненого миру пролунають саме з Києва — тоді Петроград не знайде такого війська, яке пішло б війною на ту Україну, яка прискорила мир. — Ловко це ви зі своїм гетьманом придумали, заперечити важко. — Кинув репліку Дід. — А кого, до речі, ви на роль вождя нації готували? — Не Грушевського ж з Вінниченком. Або їхнього поплічника на той час — Петлюру. — Невдоволено кинув Шаблій. — Звісно, що Міхновського. — А хто його знав по Україні? Хто піддержував? — Не вгамовувався Дід. — А хто вашого Леніна знав, або Лейбу Троцького, або Мойшу Свєрдлова? — Відрубав Шаблій. — Вожді в переломні часи історії іноді виявляються, немов вулкани серед тихих старих гір. Так і Міхновський. А знали його не менше, ніж того ж Винниченка, бо він на той час в національному русі вже чверть століття, як був. Та й своїм захистом в судах українських селян і солдатів чималу відомість і повагу серед простого народу здобув.Тим більше, що він — вождь від народження. Не даремно його змолоду козаком-характерником прозивали — за розум, силу і гарячу лицарську вдачу. — Плани у вас були, звичайно, могутні. — Зіронізував Дід. — А якби не вийшло? Якби з’їзд не піддержав проголошення самостійності, не обрав гетьмана; втрачена була б перспектива сепаратного миру з німцями й австріяками? Як, до речі, й сталося? Тоді ви що збиралися робити, інтересно? Бо що зробили — я не знаю. — Смійся, смійся… Однак ми передбачили, що соціалісти проштовхнуть ідею українізації окремих частин в російському війську, а не створення національної армії. На цей випадок у нас було заплановано «прорвати греблі» — зробити так, як це зробили колись нідерландські гези, щоб вигнати зі свого краю іспанських окупантів. — Ти що, Дмитре, забув, яка в мене освіта? Два класи, з них один — коридор. — Беззлобно дорікнув Дід. — Кажи простіше. — «Прорвати греблі» — це значить, на тих ділянках фронту, де оборону триматимуть українізовані частини, в один прекрасний момент попередньо домовившись, відкрити фронт і без бою пропустити в глибину оборони росіян німецькі війська. Вони швидко вирвуться на оперативний простір, в глибокі тили і, змикаючи лещата, братимуть в полон цілі корпуси і армії. Це буде катастрофою для Росії. Питання ж самостійності України вирішиться саме по собі. Як і питання соціалістичного характеру революції. Тільки перше вирішиться позитивно, а друге — негативно. — Але ж це державна зрада! — Вражено мовив Шеремет. — За це ж військово-польовий суд — і без питань, прошу пана до гілляки, як кажуть поляки. — Хоч до гілляки, хоч до стінки або паркана — згоден, є за що. Але тільки не за зраду. — Енергійно заперечив Шаблій. — Це ж чому, цікаво? Хіба пан поручик не складав свого часу присягу «государю імператору»? — Саме тому. І я — в 1914-му, і мій народ — в 1654-му. Саме йому — «государю». Але «государя» не стало ще в лютому 1917-го. Тож — кому зраджувати? І я, і мій народ — вільні. Мій народ вільний будувати своє життя, як вважає за потрібне, без оглядки на царя — батюшку, а я вільний служити своєму народові, як він від мене того вимагає. Помітивши вагання й сумнів Шеремета, ще раз пояснив: — Ми, український народ, присягали в 1654-му році, що визнаємо над собою владу Московського царя. Але ми не присягались визнавати панування над нами москвинів як нації, які тільки завдяки Переяславу дістали підстави називати себе російським народом, а не лише московським, як їх знала вся Європа. — Ловко ж це ви задумали, з цим з’їздом! — Перервав довгу мовчанку Дід. — І самостійність, і гетьман, і національна армія, і сепаратний мир — це ж скільки зайців одним пострілом задумали уложити! Цей самий, німецький брехун, ну як його… — Барон Мюнхгаузен, — підказав Шеремет. — От-от, оцей барон — він в порівнянні з вами просто хлопчак… — Не глузуй, Грицько, є речі святі. Ми за це готові були життя покласти. — Глухо зауважив Шаблій. — А вийшло, що поклали шию під ярмо. Бо про такі замисли треба було мовчать, поки не зробите. У вас же, видать, утєчка інформації случилася. А в Центральній Раді люди недурні, видно, позбиралися, швидко второпали, що то за сила — такий з’їзд. Це ж тобі не шутка — сімсот делегатів, що представляють інтереси більш ніж півтора мільйонів військових-українців в російській армії. Це ж сила! Та якщо ще й програма така, як ви підготували — тоді Центральній Раді взагалі робить нічого, окрім як перед гетьманом, обраним таким з’їздом, у дві шеренги вишикуваться, щоб рукопожатієм своє почтєніє засвідєтєльствовать. — Знайшов з чого жартувать! — А я й не жартую. Я тобі пояснюю, що вони правильно оцінили вашу силу і вжили заходів. Ти крутився в оргкомітеті, тобі ніколи було. А я ж серед делегатів був. Так нас всі ці центральнорадівські агітатори-інтелігенти обсіли, немов купу дерев зграя ворон. І засипали нас всілякими своїми листівками й брошурками, як ворони землю своїм добром. А в них що не слово — то проти «українського націоналізму та шовінізму», та проти «українського мілітаризму», та проти «всякого сепаратизму, всякого відокремлення себе від революційної Росії», та що «наша демократія пропаде і землі ми не дістанемо, якщо встановимо незалежність нашої республіки». — І ви повірили? — З гіркотою дорікнув Шаблій. — Піддалися на таку дешеву провокацію? А ще делегати, вважай — розумніші від інших. Що ж тоді казати про тих, хто в окопах залишився? — Не поспішай нас ганити, Дмитре. Ти сам воєнний і нашу воєнну психологію знаєш. Вона чіткості і ясності вимагає. Якщо оголосили свободу народам — так значить, і нашому. Якщо дозволили створювати національні війська полякам, латишам, фінам, чехам — то чим ми гірші? Якщо свобода народу справжня — значить своя держава. А яка ж держава може бути без своєї армії? Так що коли не всі, то більшість із нас були і за самостійність, і за українську національну армію. От тільки про гетьмана, «прорвану греблю» та сепаративний мир ми, прості делегати, нічого не знали. Але за належної обработки, я думаю, і це б підтримали. — Але ж чому вийшло, що не так сталося, як гадалося? Що практично жодна з ваших, шановні панове «самостійники», пропозицій не пройшла? — Не міг і не хотів стримувати своє здивування Шеремет. — Це не до мене. — Флегматично зауважив Дід. — Я свою позицію і позицію більшості делегатів виказав. Чому і як так вийшло, що організатори з’їзду не змогли скористаться з нашого національно-державницького пориву, втратили ініціативу, кажучи воєнним язиком — то нехай вони й доповідають. — Не копирсайся в моїх ранах, Григорію, душа й досі болить. Бо то була та поразка, з якої почався кінець україн¬¬ської національної революції. І початок незлічених бід нашого народу протягом вже ледве не дев’яноста років. — Гірко мовив Шаблій. — Міхновський — він був справжній лицар. Він готовий був вірити кожній людині — в її чесність і патріотизм, якби тільки назвала себе українцем. Але недаремно в народі кажуть, що зраджують лише свої… «Зібрання, яке увійшло в історію як Перший все¬український військовий з’їзд, почалося 18 травня 1917 року в головній аудиторії Педагогічного музею. — Урочисто почав Шаблій. — Микола Міхновський, як головний організатор з’їзду, запросив до участі в ньому провідних діячив Центральної Ради, відкрити з’їзд попросив Голову ЦР Михайла Грушевського. Це була перша наша фатальна помилка, яка визначила весь хід з’їзду». — Не зрозумів… — Здивувався Шеремет. — При чому тут помилка? Грушевський відомий як видатний вчений-україніст, який заклав теоретичні підвалини української незалежності. На всіх урочистостях в Києві квіти покладають одночасно до двох пам’ятників — Тарасу Шевченку і йому. — Ви квіти покладайте кому заманеться, а я маю свою думку. — Гнув своє Шаблій. — Шановний вчений і колишній прихильник незалежності України, а тепер провідний політичний діяч, не встояв перед масовим психозом соціалізму, який охопив широкі верстви трудового населення. Повернувшись в Україну після падіння царизму, він сам вступив до соціал-революційної партії, а при обранні керівника виконавчого органу Центральної Ради, фактично кабінету міністрів, підтримав кандидатуру письменника Володимира Винниченка, керівника Української соціал-демократичної робітничої партії. Саме на цих двох діячах передусім лежить вина за згаяний в 1917 році час для створення самостійної Української держави. Але про це потім. Поки ж що… «Грушевський, відкривши З’їзд, передав слово для доповіді не його організаторові «самостійнику» Миколі Міхновському, а своєму соратнику — соціалісту Володимиру Винниченку. Останній виголосив промову в кращих традиціях українських соціалістів. Лейтмотив: без революційної демократичної Росії ми ніхто, ніщо, ні до чого і нікуди. І запропонував обрати головою З’їзду не того, хто його підготував і організував, тобто — Миколу Міхновського, а члена партії соціал-демократів Симона Петлюру». — А Петлюра що, був тоді проти незалежності України? — щиро здивувався Шеремет. — Та він тоді був таким завзятим плюгавим пацифістом і слухняним поплічником Винниченка, що гидко й казати. — Із злістю кинув Шаблій. — Це він вже потім ума-розуму набрався, коли Винниченко його пару разів «кинув», як у вас тепер кажуть. Та ще, коли второпав, що російські соціалісти у ставленні до української національної революції нічим не кращі від російських монархістів-шовіністів. А ті двоє, Грушевський та Винниченко, — один — політичний сліпець, а другий — соціальний фантаст-імпровізатор. – А з чого раптом він взагалі почав займатися військовими справами? Семен Васильович Петлюра? Наскільки мені відомо, в армії він зроду не служив, займався журналістикою і публіцистикою та громадською діяльністю. – Зацікавився Шеремет. – В тому-то й справа, що і не служив, і на цьому ділі не знався, а тому краще б і не брався. – Буркнув Шаблій. – Бо одна справа в «земгусарській» уніформі франтувати та сестрами-утішительницями командувати, а зовсім інша – військовим будівництвом у молодій державі керувати. – А хто вони такі – оті «земгусари»? І чим на війні займалися? – Допитувався Шеремет, відчуваючи якусь каверзу. – Та ні які вони не гусари, то прозвище таке фронтовики для них придумали, для «героїв тилу». – Жовчно-ядуче процідив Шаблій. – Був тоді такий собі «Зємскій і городской союз», скорочено «Земгор» – громадська організація, яка опікувалася матеріально-побутовим і медичним забезпеченням Діючої армії. Туди понабивалися переважно всілякі шкурники, хто від справжньої військової служи ухилявся, щоб на фронт не попасти. Але уніформою хизуватися і фронтовиків із себе корчити перед тиловими баришнями – це вони полюбляли. В тому числі, мабуть, і цей Петлюра. – Якщо він був такого малоповажного серед фронтовиків роду служби, то чому ж вони йому тоді довіру виявили, на з’їзд висунули? Ще й до складу його керівництва? – Не вгавав Шеремет. – Та тому, що поки ми в окопах атаки австріяків відбивали та самі в штикову ходили, він в цей час по тилах їздив та агітацію своєї партії, есдеків серед тиловиків та запасних займався. От вони, власне, його і обрали головою Українського військового революційного комітету Западного фронту. А ділі вже само пішло-поїхало… — Не зовсім так, Дмитре, — докинув своє Дід. — Петлюра — він хоч і непоказний із себе був, тільки ж, відчувалося, тямущий і всередині кріпкий. Вмів говорить, за живе зачепить, нічого не скажеш. Хоча в земельному питанні — слабуватий. Та й в армії по-справжньому дійсно не служив, це відчувалося… Но не тому, що шкурник, а по здоровью – це по ньому зразу видно було. — Та що ти його нахвалюєш, якщо сам потім проти нього воював? — кинув Шаблій. — Слухай краще далі, та підказуй, як що забув або не так. «Всім стало очевидно, що це заздалегідь спланована акція соціалістів, які пальцем не поворухнули задля того, щоб з’їзд відбувся, однак тепер намагаються скористатися плодами праці «самостійників» і перехопити ініціативу, заблокувати нашу роботу. Тому делегати-самостійники, а їх була більшість, запропонували обрати головою Миколу Міхновського. Однак проти цього негайно виступив Винниченко. Яким він тільки брудом того бідного Миколу не поливав! І «пан», і «маєток має», і «хоче завести старі порядки, панщину», і «в окопах, де мучиться вояк, ніколи не був». Словом — більшого цинізму й демагогіїї, як тоді від Винниченка, я в житті своєму не бачив і не чув». Про те, що дискусія була жаркою, Шеремет знав і раніше. Відразу пригадався читаний в літературі спогад делегата того з’їзду, якогось єфрейтора на пам’ятливе прізвище Певний: «Так ото ж, братця, як вийде Винниченко! Та як почне, як поведе! Так як його послухаєш, то вся земля навколо нього, скільки оком скинеш, ніби твоя власна стала. Земля селянам, а фабри¬ки робітникам! — так говорить, так говорить — ніби купчу тобі на всю землю подарував. Настоящий, можна сказать, демократ: всім догодить хоче! А по ньому Міхновський, поручик! Так цей — куди там Винниченку! Цей тільки Україну, брат¬ця, знає! Так і говорить — Україна, значить, для українців! Господи! Мов із «Кобзаря» тобі відчи¬тує! А всі слухають — аж дух затаїли. Не тільки люди — каміння слухає! А про тих, про москалів, як почне говорити, так ніби і сліду по них не лишить! Україна і більш нічого. Така, як самі захочемо! Це вам, братця, людина! Наша людина! Настоящий тобі козак-характерник! З ним хоч і на смерть любо!» Хоча й невисокої освіти, видно, був чоловік, але вибір свій в решті-решт зробив правильний. Судячи бодай по тому, що зі спогадами тими Шеремет ознайомився тільки вже в нинішні часи. — Не побивайся, я також тоді зробив вибір той, якого б ти зараз хотів. На тому з’їзді. — Зронив нехотя Дід. — Однак про це поки що ранувато говорить. Ти спитай його краще, яку резолюцію прийняв Перший всеукраїн-ський військовий з’їзд — повноважний представник півтора мільйонів українських вояків російської армії. — Дійсно, стратегічних питань, як я розумію, було три. — Вхопився за пропозицію Шеремет. — І реальне значення мали не стільки дискусії, скільки рішення по кожному з них. Спитати можна? — Чемно звернувся до Шаблія. — Давай, раз почали… — Тоді скажіть, будь ласка, тільки конкретно: вимогу створення самостійної соборної Української Держави як мету революції і подальшої війни, ви на тому з’їзді проголосили? Чи ставили собі те за головну мету з’їзду? — В тому-то й справа, що — ні. — Важко зітхнув Шаблій. — Винниченко таки зумів нав’язати своє: «мир без анексій і контрибуцій на підставі самовизначення народів». Питання ж — хто, коли і як буде оте самовиз-начення робити, — втопили в своєму облудному базіканні. А наші орли-фронтовики, як почули про мир, так відразу й розм’якли, мов глина під дощем… — Зрозуміло. Переходимо до другого. — Не вгамовувався Шеремет.— Ще майже за два місяці до того, в березні, на вічах військовиків вже приймалася резолюція: «Негайно приступити до організації власної національної армії як могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України». Правильно я пам’ятаю? — Саме так. — Підтвердив Дід. — Цю резолюцію на З’їзді прийняли? Підтвердили й розвинули те, що було? Бо ж як на ті часи, наскільки я розумію, два місяці двох звичайних років були варті, якщо не більше? — Тодішню вартість часу ти правильно, Володю, понімаєш. Що ж до революції — то тут питання складніше. Тут, як казали більшовики, вийшов «шаг назад», але без «двох шагів вперед». — Однак створення Першого Українського полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького ми все-таки проголо¬сили, хоч як Тимчасовий уряд і російське військове командування не впиралися. І що Чорноморський флот належить Україні, повністю і безроздільно — також заявили твердо. — Вихопився Шаблій. — Як в мене тоді серце не луснуло від щастя й гордості — досі не збагну, як згадаю ту мить: малиновий прапор з портретом Богдана Хмельницького, черниці Флоровського монастиря вишили, урочиста церемонія присяги на вірність Україні… — Ти ліпше згадай про резолюцію щодо створення війська, а не одного полку. Як воно в тебе тоді не луснуло від злості — що клич «української національної армії» Винниченко з компанією ловко підмінили на «українізацію армії», а ви скільки не сіпалися, так нічого й не вдіяли. — Приземлив поручика Дід. — І замість власного українського війська получили, згідно з чинним законодавством, як вони тепер кажуть, кивнув головою у бік Шеремета, — «окремі українські військові частини в рамках всеросійської армії, беззастережно підпоряд¬ковані всеросійському військовому командуванню і всеросійському Тимчасовому правительству». — А що ми могли вдіяти, якщо ви, сірятина окопна, заковтнули ту соціалістичну облуду, як окунь наживку? І першу, і другу резолюцію? Та ще й до Українського генерального військового комітету, який ми задумали як найвищий керівний орган у справах українського війська, ви ж понаобирали всіляких антидержавників — соціалістів на чолі з Винниченком і Петлюрою? А із самостійників-державників — одного лише Миколу Міхновського? — Ти мене не за моє не свари. Я тоді, на першому З’їзді, ще за вас, за самостійників стояв. Хоча у Винниченка з Петлюрою соціальна програма і сильнішою була. Тільки я бачив, що в Росії всілякі революціонери-соціалісти-демократи до власті знову поміщиків і капіталістів привели. Тому й думав собі тоді: чи ж нам разом по путі? Краще вже тоді отдєльно. Бо в нас, на Україні якщо й були поміщики — то щитай всі росіяни чи поляки, або принаймні такими себе вважали. Взять капіталістів — так знову ті ж самі та євреїв ще якась дрібка. Якщо українець — то або селянин, або робочий. Та ще хіба, може, інтелігенція дрібна якась, або чиновник невеличкий свого коріння не цурається. То краще вже нехай би оці, свої при власті були. Тому — краще вже незалежність, думалось тоді, аніж «єдіная і нєдєлімая». І нажилися під ними, і наробилися на них, і навоювалися за них — досить… — А чого ж потім від нас відсахнувся? — Дорікнув Шаблій. — Чому проти нас пішов? З більшовиками та з Червоною гвардією? — Не поспішай. Ти тоді також ще під знамена Петлюри не став, як і той ще сам уповні не визначився. Згадай краще, що він тоді на з’їзді говорив: “… нам потрібна не постійна армія, а всенародне озброєння, міліція… Небезпека полягає в тому, що коли організується буржуазія, то армія стане обороняти її інтереси проти інтересів демократії і селянства. Ось чому ці полки “імені гетьманів” можуть містити в собі елемент небезпеки, коли вони будуть створені на постійній основі…” А через кілька місяців той же Петлюра вже сам вимагав від Центральної Ради створення Української армії. Так що не забувай, які часи непевні тоді були… Яким гарячим вітром віяло… 8. ПРОЗРІННЯ ЧИ ТРАГЕДІЯ? Непевні часи… Перед Шереметом сплили події власної пам’яті якихось десяти-п’ятнадцяти років тому. Коли та сама імперія, хоча й в іншому обличчі, вдруге розвалювалася на шматки, не проживши і ста років. Без запеклої тривалої боротьби, без війни і крові, принаймні в слов’янських республіках — а все одно було тривожно-моторошно. І у відповідь на питання журналістів, як ви ставитеся до того, що відбувається, люди найчастіше наводили китайське прислів’я: не дай вам Боже жити в часи перемін… А тоді ж, у 1917-му, ще тривала кривава війна, яку всі учасники одразу назвали Великою, а вже потім, оцінивши справжній її масштаб — Першою світовою. Війна, яка своєю кров’ю сп’янила гарячі голови в країнах, що її розв’язали, а сп’янілі від утопічних революційних ідей поводирі штовхнули народи до братовбивчої війни у себе вдома — в Росії, Німеччині, Угорщині, Фінляндії… — Діду! Скажіть мені по-правді — ви усвідомлювали тоді, в травні девя’тсот сімнадцятого, коли вимагали від уряду землі й миру, для народу в цілому і для кожного осібно, що не мине й року, як нагло запалає нова війна — громадянська? І що з багатьма учасниками того з’їзду ви зійдетеся незабаром лава на лаву? — Та хто ж з нормальних людей про таке думать міг, та ще й на таке свідомо піти? Звісно, що ні. Мислилось просто: якщо вже самодержавіє, яке он скільки століть незиблємо стояло, враз порушили, та й практично без крові — то що тоді казать про оте Врємєнноє правительство, власть поміщиків і капіталістів? На то воно й врємєнноє, щоб його замінить чимось постоянним, яке б відповідало чаяніям народу, а не купки експлу¬ататорів. Однак окончатєльно я до того трохи пізніше дійшов. Ну а поки що, після Першого військового з’їзду, я добросовісно почав виконувать його резолюції. — І як же це, цікаво, практично виглядало? — Вражено звів брови догори Шеремет. — В одній руці червоний прапор, а в другій — жовто-блакитний? — Ти з мене не глузуй! Сказано ж тобі — я тоді придивлявся. І хотів, щоб і Україна незалежною була, і земельку селянам дали, і життя общественне по-справедливості організували. Тому те, до чого врешті-решт дійшли на з’їзді, мене поки що влаштовувало. Як перший етап. — Вперто доводив своє, продираючись крізь чагарі пам’яті, Дід. — Тому, повернувшись до себе у полк, я одразу почав проводить соотвєтствующую роботу. Хоча, щоправда, тут в мене одразу вийшли деякі разногласія з моїми товаришами, хто за більшовиків був. Партійним фактично в нас був лише один — рядовий Чумаков, із запасників. Він до війни, до призову в Тулі на заводі робітником працював, політично розвинутий краще за всіх нас. Так він був категорично проти. Але я зумів доказать йому, що соціальна справедливісь і національна рівноправність понятія не тільки не суперечливі, а навіть навпаки. — Цікаво, щось вдалося практично зробити? — Аякже. Я срочно почав підбирать людей, щоб для начала бодай один ескадрон зробить українським. З рядовими і з унтер-офіцерами складнощів не було — з них хоч зразу дивізіон можна було сформувать. А от з офіцерами вийшла проблема. З тридцяти з лишнім стройових офіцерів полка українців було всього троє, та й з тих двоє до ідеї українізації ставилися прохладно. Погодився один корнет Ханенко, так був молодий дуже. Та й корнета на ескадрон не поставиш — у нас ними ротмістри і навіть підполковники командували. — А що ж ваш «хрещеник-юнкер» Раєвський, здається? Хіба не з наших? Він же й в чини, мабуть, з часом вийшов? — Та з наших він, відкіля ж іще з такою фамілією? І ротмістром якраз став, а ескадроном так вже рік, як командував. «Золотоє оружіє», георгієвський кавалєр, не кажучи вже про що менше — словом, кращого не знайти. Однак — з нами не пішов… — З жалем зітхнув Дід. — Чимось мотивував чи просто так, мовчки? — Та ні, говорили ми з ним не раз, обстоятельно і по-хорошому. По-людськи я його понімав, хоча й жалко було, що не з нами. — Що ж він такого цікавого сказав? — Розумієш, — каже, — Григорію Демидовичу. Я хоча й дійсно ваш, і коріння своє славне запорозьке пам’ятаю, і край наш для мене найкращий на землі, і мову нашу народну знаю і люблю, але вибач — України поза межами Росії я собі не уявляю. Тому всі ці ігри в українізацію підтримувати не хочу, бо бачу, до чого воно клониться і чим може обернутися. Досить з нас одного Мазепи і одного Батурина. За мене мої предки вибір зробили — ще за Петра Великого, під Полтавою. І з тих пір ми вірно Росії своїм мечем і кров’ю служили, то ж не мені те міняти. — Не повірю, щоб ви так мовчки сприйняли і погодилися, не спробували переконати. — Засумнівався, знаючи вдачу Діда, Шеремет. — Спробував, однак дарма. Ти історію, питає, добре знаєш? Кобзарів до служби, поки в селі жив, слухав? — Звичайно, кажу, змалечку. Книжок, щоправда, багато не читав. — Тоді згадай хоча б одну думу або пісню, в якій би йшлося про повстання наших проти москалів. Щоб встали за свою волю, за волю України проти Росії так, як за часів Хмельниччини проти Польщі. Не дрібний якийсь бунт, а так, щоб земля дрижала? Можеш згадати? — Такого щоб дуже вже значного, кажу, так зразу не припам’ятаю. Однак про гетьмана Мазепу, про те, як москалі Січ руйнували, як наші за Дунай пішли — про таке чув. Про Гонту й Залізняка також. — Правильно. І все. Більше практично нічого. Так за Мазепи чим кінчилося? Свої своїх зрадили, москалям на кров і поталу віддали. А про Січ та Дунай — так то одне скигління, немов пса побитого, якого хазяїн сп’яну-здуру дрючком одходив. Пожалійте, мовляв, які ми бідні-нещасні: мали землі, мали волю — прийшов лихий москаль, всіх порозганяв, пограбував, землю одібрав. А де, питається, шаблі були та рушниці в отих панів-братів запорожців? Куди їхні мужність і вольнолюбність поділися? Боюся, як би ваші українізація та національне самовизначення знову не стали черговою темою для сумних пісень… Поговорили отак останнього разу, хоча й без злості, але й без задоволення, вже й розходитися зібралися, бо сиділи в приміщенні полкового комітету, аж раптом заходить підполковник граф Меджитинський. Він якраз тоді в польський корпус, до генерала Довбур-Мусніцького переходити збирався. І всіх поляків з полка, чоловік п’ятдесят, з собою загітував. Зараз зайшов, щоб мою згоду на відбуття, як голови полкового комітету, отримати. Поки я папери йому підписував, Раєвський візьми та й скажи: — Ви, граф, переходите до польського війська, Горенко український ескадрон хоче в полку створити, а там також до своєї армії відпаде. З ким же тоді Росію боронити накажете? Меджитинський глянув уважно так на нього, на мене, та й каже, ховаючи папери до польової сумки: — Я вважаю, ротмістре, що Росії має вистачити іванових-смірнових та олсуф’євих-татарінових, щоб боронити своє отєчество. Що ж стосується прожектів пана-товариша солдатського голови, то автори цих фантазій повинні були б знати, що армії без держави не буває. — Однак і Польща самостійної держави не має, а власної армії прагне. — Ущипнув графа Раєвський. — Пан ротмістр забув, що Польська держава існує вже більш ніж тисячу років і лише останні сто — у вигляді автономії. А про Українську державу — про таку ніхто, ніде й ніколи не чув. Не думаю, щоб така держава потрібна була Польщі і Росії, та й будь-кому в Європі. А відтак її утворення — справа вельми проблематична. — Круто берете, шановний. Але ж і ваш, і мій роди — ми беремо початок саме з України, саме з того народу. Як польські Меджитинські, Четвертинські, Чарторийські, Вишневецькі, Тишкевичі та інші, так і російські Кочубеї, Драгомирови, Паскевичі, Раєвські та безліч інших. І в жилах наших першопочатково текла саме українська кров, хочемо ми те визнавати, чи ні. Така сама, в принципі, як і у козака Горенка. Дивлюся, а Меджитинського ледь не затіпало. Однак опанував собою, лише посмішка вийшла кривуватою: — Я просив би пана ротмістра бути трохи стрима¬нішим у висновках його генеалогічних досліджень, особливо що стосується походження й крові інших старовинних і уславлених родів. Мої предки мені права на таке вільне тлумачення не давали, ні тим більше вам. Що ж до українського питання в європейській політиці, яке так хвилює деякі гарячі голови, — іронічно-пре-зир¬ливо глянув у мій бік, — то тут я б хотів спитати пана солдатського голову, чи знає він, що таке Люблінська унія? — Звідки мені, кажу, знати? — Це угода про створення єдиної держави між Річчю Посполитою Польскою і Великим Князівством Литовським, укладена в Любліні в 1569 р. За нею до Польщі відійшли недостатньо або зовсім незаселені землі південної частини Литовської держави. Внаслідок цього на початку новітньої історії людства політична мапа Центрально-Східної Європи виглядала наступним чином: на заході — Польща, на сході — Московська держава, на півдні — Кримське ханство. Де тут хто бачив чи чув про Україну? То все вигадки австрійської й німецької агентури, щоб ослабити Росію. — Але ж на тих землях, які ви називаєте «недостатньо або зовсім незаселеними» споконвіку жили наши предки, які по крові своїй і по вірі ніякого відношення ні до литвинів, ні тим більше до поляків не мали. — Потемнів обличчям Раєвський. — І називали себе руськими, а потім українцями, на відміну від хоч і братів своїх по вірі, але людей інакших, москвинів-московитів-москалів. Це вже потім після возз’єднання, ми стали одним народом з одною державою і спільною історичною долею. — То хворобливі історичні ремінесценції деяких панів з кресів, навіяні їм хлопським оточенням і сучасними соціальними ідеями, та хлопів, що в пани в такий спосіб вибитися прагнуть. — Презирливо скривив губи Меджитинський. — Вам, ротмістре, так не личить. Тим більше, що як на нинішній час, наскільки я розумію, ви вважаєте себе «русскім», малоросійство для вас — «прєданьє старіни глубокой», а не життєвий політичний вибір. — В принципі, так. — Повагавшись, погодився Ра¬євський. — Але ж є повага до історії… Окрім того, я не зовсім зрозумів ваш вислів «панів з кресів». Що таке «креси»? — Насамперед, дякую вам за розуміння. Що ж до кресів… — Голос Меджитинського став мрійно-задум¬ливим. — Як би то вам краще пояснити? Креси — то ті землі, які польський народ своєю заповзятливістю, відвагою, працею і розумом приєднав до нашої бідної на природні багатства отчизни. Несучи європейську культуру тамтешньому примітивному людові і даючи водночас простір для подальшого розвою нашої нації. — Себто, розвою вашої вищої нації за рахунок нашої, примітивного, як ви кажете, люду. — Гірко-задумливо кинув репліку Раєвський. — Пане ротмістре! Ми ж обидва шляхетні люди, ми ж домовилися… — В голосі підполковника відчутно звучало роздратування. — Що ж стосується пана самостійника-незалежника, — знову не втримався від іронії на мою адресу поляк, — то тут я б хотів ще дещо зауважити. Справа в решті-решт не в тому, були ви раніше окремим народом, чи не були. Маєте свою мову, чи ні. Достатньо сильна, чи слабка ваша культура. Ваша споконвіку та земля, на якій ви зараз живете, чи ви її здобули вогнем і мечем, плугом і потом сто-двісті-триста років тому. Багато вас числом, чи мало. Не цим визначається право нації на самостійне державне існування. — А чим же тоді? Якщо всього цього мало? — Сказати по-правді, я був дещо спантеличений таким його маньовром. Та й Раєвський, бачу, також. — Право нації на волю визначається жертвами, які вона принесла на вівтар Свободи, пролитою в ім’я Свободи кров’ю її синів. І пам’яттю наступних поколінь про жертви попередніх, а головне — їхньою готовністю в свою чергу жертвувати собою також. Фундамент будь-якої держави тільки тоді міцний, коли він скріплений кров’ю, пролитою за цю державу, за її свободу і незалежність. Зверхньо-повчальний, хоча й з відтінком смутку тон поляка, російського графа і офіцера, мене роздратував: — Ви хочете сказати, що ми, українці, недостатньо жертв принесли за свою свободу? Мало крові своєї пролили? Граф іронічно посміхнувся самими кутиками губ: — Ви майже відповіли на своє питання. Однак буде краще, якщо я оповім на прикладі своєї нації. — Ухилився від прямої відповіді граф. — Незабаром після позбавлення нас незалежності ми підняли проти Росії повстання, яке увійшло до історії Європи, не тільки Польщі. Про генерала Тадеуша Косцюшка, сподіваюся, ви чули? Не встигло підрости нове покоління, як поляки створили свої окремі легіони в армії імператора Наполеона і воювали за свою свободу від Росії разом з французами. Не минуло й двадцяти років, як наступне покоління героїв знову підняло повстання під прапором свободи. Потопили його в крові російські війська під командуванням генерала Паськевича, який отримав за це титул князя Варшавського. Українця, до речі. – Не поспішайте, графе. – Перебив поляка Раєвський. – Якщо ви такий вже патріот своєї Польщі, то навіщо поступили саме до нашого полку? Аби служити російському царю під срібні звуки Георгіївських труб, на яких написано: “За Варшаву 25 и 26 августа 1831 года”? Бодай би полк хоч вибрали інакший, а не той, що відзначився при штурмі вашої столиці. – Дякую панові за кмітливість. – Спалахнув гнівом Меджитинський. – Я виправлю цю необачність своєї юності, спокутую власною кров’ю в боротьбі за волю Ойчизни. Що ж стосується тих часів, то ваш Паськевич потім вогнем і мечем завойовував для Росії Кавказ, разом з нащадками вольнолюбивих запорожців — чорноморськими козаками. — Вони до того були змушені, — не витримав я. — Що їм зоставалося робить, якщо Січ розорили, а нового доброго пристаниська так і не знайшли? — Так і я про те: ваші землі на Запорожжі, здобуті вашою кров’ю, росіяни у вас забрали, а самих спровадили на Кавказ, знову своєю кров’ю здобувати собі місце під сонцем, а Росії — нові «ісконно русскіє землі». Однак, дозвольте повернутися до наших, до польських справ. У нас нове покоління поляків дало нових героїв. Повстання 1863-го року ми хотіли зробити не тільки польським, а спільним польсько-українським. Ми звернулися до українців із закликом підтримати нас і виступити разом під єдиним гаслом: «За нашу і вашу свободу!» Однак українці показали, як їм потрібна та свобода: шляхетна і освічена верстви зробили вигляд, ніби-то й не чули, а селяни не тільки не стали самі на боротьбу, не тільки не підтримали нас, а навіть виступили проти — допомагали російським військам знищувати повстанців з хлопською зброєю в руках — сокирами, косами, вилами… Репресії російського уряду були жорстокими, польська нація зазнала величезних втрат — десятки тисяч загиблих в боях, засуджених до страти або каторги, засланих до Сибіру. Ще білше позбавлених дворянства, засобів до існування. Причому все це була провідна верства — шляхта, інтелігенція. То була нищівна поразка, ми змушені були визнати остаточно, що шляхом збройної боротьби здобути свободу, визволитися з лабет Російської імперії ми самі не зможемо. — Ось бачите! — Ледве не із задоволенням вигукнув Раєвський. — Проти шаблі з дрючком не підеш і не встоїш. Росія є Росія… — Нехай пан не поспішає. — Зупинив його Мед¬житинський. — Після цієї поразки ми майже всі пішли у свого роду внутрішню еміграцію. Ми влаштували обструкцію російським окупантам: вони жили на нашій землі, але самі по собі. Ми їх в своє життя не пускали і до них на службу не поспішали. А якщо і йшли, то лише за потреби і без охоти. Найбільш шляхетні і гарячі з наших воювали в інших краях за свободу інших народів — в Італії разом з Гарібальді, у Франції разом з комунарами, в Трансильванії разом з бурами. Але не як шукачі пригод, а — за свободу і задля набуття власного бойового досвіду. Щоб потім воювати за Польщу. Вчитися ми свою молодь посилали до Берліна, Відня, Парижа деінде — аби не до Петербурга та Москви. Звідти ж запозичували і новітні досягнення культури. І так ми трималися більше п’ятидесяти років. Аж поки зараз не настав наш час — час нашого національного визволення. — Ми, українці-самостійники, раді за вас, поляків, як і за будь-який інший народ, пригнічений в Російській імперії. Однак я так не зовсім і зрозумів, чому ви відмовляєте нам, українцям в тому, до чого самі прагнете з такою силою? Поки Меджитинський думав, як мені краще відповісти, за нього це зробив Раєвський: — Невже ти й досі не зрозумів, козаче, на що він натякає, чого хоче? Він пропонує, щоб ти порівняв їх і нас та подумав добре сам, чи готові ми до незалежності так, як поляки і чи зможемо ми обійтися без Росії так, як вони. Перерізати пуповину — і все… — А ви ж як думаєте, Василю Миколайовичу? — Питаю його. — Зможемо, чи ні? — Я ж сказав — вважаю, що ні, не зможемо. Говорити ще можна довго — чому так, але якщо коротко — нещасливо карта нашої долі на Європейський ломберний стіл лягла. А забрати назад не можна — «картє мєсто, картє стол». — Цікавіше те, що Винниченко також казав, що ми не готові, але пропонував просити автономії в межах українських етнічних земель. На це ми спроможні, як ви вважаєте? Однак тут вже не витримав Меджитинський: — Ви які етнічні межі маєте в надії? Ті, що у вашій пісні «Ще не вмерла Україна», змавпованій з нашого національного гімну? Від Сяну до Дону? — Точно не знаю, — кажу йому. — Я географію вивчав тілько на практиці, ногами. Але, мабуть, що близько до того. Тут підполковник напружився, як мовби в атаці на стремена звівся: — Я не знаю, як там щодо Дону і взагалі східних ваших кордонів — то нехай у росіян голова болить. Що ж до західної межі, то споконвічно польська ріка Сян від неї дуже далеко. Ви краще про іншу, ближчу до себе подумайте. — Не зрозумів, кажу, яку це іншу ріку ви маєте на увазі? А він мені тоді металевим голосом, та ледве не по складах: — Вам би слід знати, що будь-який польський патріот визнає Польщу лише в кордонах 1792-го року. Інших кордонів ми не знаємо і ніколи не визнаємо. А поляків, які б не були патріотами, я не зустрічав. Якщо такі й є, то повірте — не вони роблять погоду в нашому суспільстві. То жалюгідні поплічники російських окупантів, які щезнуть разом з ними. І дуже скоро. А Польща буде — від моря і до моря. І аж по Дніпро! Честь маю, панове! Спочатку, я й не второпав, що то за кордони 1792-го року, і при чому тут ті моря й Дніпро, однак Раєвський пояснив: — То кордон по Дніпро, Демидовичу, разом з нинішніми губерніями Волинською, Подільською, Житомирською і частиною Київської. Практично третина України, грубо кажучи. Якщо не більше. Бо їхнє «від можа до можа» — то від Балтійського моря і аж до Чорного. — Що ж це тоді виходить? Полякам віддай третину, бо нею колись російський цар розплатився з ними за свою воєнну нездарність; росіянам віддай ще третину, бо ми заселили ті пусті й дикі краї переважно вже після «воссоєдінєнія». То що ж тоді нам залишається, українцям? — То ти, Григорію Демидовичу, думай разом зі своїми «самостійниками» та «автономістами». І чи потрібно воно вам взагалі, чи зможете проковтнути те, на що націлилися. Я стою на тому, що — ні, не потрібно. А потрібна нам всім Єдина Велика Росія. Яка б не дозволила Польщі панувати над більшою половиною Правобережної України. Інша справа, що в цій новій Росії права нашого народу повинні б бути якось чітко застережені, як другої після росіян державотворчої нації, але це, я сподіваюся, владнається. Якщо ж будете домагатися чогось більшого, за поляками тягнутися — то як би воно вам боком не вийшло… — Цікаві, нічого не скажеш, дискусії у вас в полку в той час точилися. На українізацію частини це якось вплинуло? — Напряму. Я після тієї бесіди з тим польським графом, російсько-польським офіцером, зрозумів, що марнувати час не можна — треба негайно створювать свою, українську оружну силу. Як до того закликав Микола Міхновський. Інакше сусіди затопчуть — оком не моргнеш. Бо для цього поляка ми щось на кшталт того, як червоношкірі індіанці для білих американців. А для росіян — «нєотдєлімая часть єдіного вєлікого русского народа». Тому щоб вижити українцями — треба боротися. — А практично це як виглядало? — Склепав усе-таки український ескадрон. Командиром упросив Раєвського. Я ж, кажу, не вимагаю від вас проти Росії воювать. Навпаки — за неї і «до побєдного конца». Тільки під прапором наших кольорів, під якими й ваші предки в бій ходили. — І як він, погодився? — А куди ж йому діваться, як душа-то у нього — наша. Поупирався для порядку, однак коли я з командиром полку домовився — і він дав згоду. Більше того — швидко почали формувати і другий ескадрон, страх багато охочих було. — Так у вас же ні командира, ні офіцерів не було. Звідки взяли? — Здивування Шеремета наростало дедалі більше. — Я ж членом корпусного комітету був. Попросив хлопців — вони й підмогнули. Негайно прислали штабс-ротмістра Запорожана з армійської кавалерії, а з ним пару «прапорів». Він хоча й з драгунів був, однак нашим гусарам до душі прийшовся. Зріст під два метри, плечі — в двері не входять, палашом махає, немов хворостиною, на грудях офіцерський «георгій» і два солдатських — з «вольно¬опредєляющихся» в офіцери вислужився. Словом — орел. — І високо ви з цим орлом і своєю українізацією в цілому злетіли? — Непогано злетіли, навіть можна сказать — хорошо. Наші два ескадрони вже на середину червня кращими в полку стали — хоч за дисципліною, хоч за внутреннім порядком, хоч на вигляд. Однак вскорості я до цієї затії охолов. — Чому так? Що спричинилося? — Побував на другому Всеукраїнському військовому з’їзді, в двадцятих числах червня місяця. — І що таке особливе трапилося? — Здивувався Шеремет. — Наскільки я знаю, цей з’їзд був ще репрезен¬тативніший — вже дві з половиною тисячі делегатів, в три з половиною рази більше, ніж на першому. Причому вже від мільйона семисот тисяч вояків. Це ж сила! — Твоя правда… Тільки нікому вона була непотрібною, ота сила. Ні своєму, українському уряду — Генеральному секретаріатові Центральної ради, ні тим більше Врємєнному правітєльству. Однак до того я пізніше дійшов, коли воно мені вже менше боліло. — Важко зітхнув Дід. — Як я від них, від «самостійників», вже зовсім відійшов. Шеремет був заінтригований: щось же мусило бути причиною? Діда, видно, також розхвилювала піднята тема, знову запульсував вогник цигарки. — Побувавши на тому з’їзді, я раптом ніби прозрів. І зрозумів, що мені з ними не по путі. Що піший кінному не товариш, а ситий голодного не зрозуміє. Що дурний Грицько Горенко знову махатиме шашкою, як було за царя, тільки тепер він виборюватиме самостійну Україну. А як виборе, то знову піде батрачить. Від того, що його хазяями будуть тепер вчорашні товариші по оружію, йому легше не стане. Швидше, навпаки. — Чому Ви так вирішили? Що буде так чорно-несправедливо? — На другому з’їзді я вже сам першим ділом знайшов Дмитра Шаблія. Розказав, як проводжу роботу з українізації, поспитав, які у них в Києві новини. Він же зостався там при Генеральному Військовому комітеті, помічником якимсь. Знову поспілкувався з делегатами, з приятелями Дмитра — вони ж люди обізнані. Все нібито гаразд, всі за справедливість, за демократію, за Україну. Однак щось мені муляло, спокою не давало. Почав я до них придивляться, хто ж вони такі, оті делегати. У більшості своїй оказалося — синки кріпких хазяїв, а то й просто кулаків. Таких, як я, з батраків, вважай немає. Українськими ідеями багато з них заразилися, коли книжки та газети почали читать, ще в молодому віці, коли вчилися по городах — хто в гімназії або училищі якому, хто в семінарії, хто на вчителя, хто на агронома, — на інтелігенцію, словом. Ну, а як февральська революція стала, тут вони вже на повний голос, серйозно цим вопросом і зайнялися. Став я вивчать, яка ж у них соціальна програма, нащот землі, значить. Доб’ємося ми, припустимо, хоч автономії, хоч самостійності України, а далі що? Як самі своє життя будувать будем? Дивлюся, а в них в цьому питанні — повні розброд і шатаніє. Хто в ліс, хто по дрова. З тим, що землю ділить треба, погоджуються ніби всі. А як ділить — тут сплошной туман. Більшість, з ким не побалакаю, хилить до того, що колись потом, і тільки поміщицьку. Зібралися ми якось увечорі компанією, розмови все про політику, про те, як ту українську державу будувати та обустроювати будемо. Я тоді Шаблія й запитую: давай от візьмемо наше село, Недбайки. Поміщик у нас всього один — Падалка. Та й той не настоящий — з козаків, тільки й того, що трохи більше від інших розбагатів. Розділимо ми його землю — і що далі? На всіх все одно не стане. Бо основна маса землі в кулаків. І так в багатьох селах Наддніпрянщини, в справжньому козацькому краї. Що тоді робити? Тут один як визвіриться на мене, вахмістр-кон¬ногвардієць, у його батька сто тридцять гектар землі під Золотоношею було : «Ти що, нашу землю, кріпких хазяїв, націлився поділити? Та ми вас, таких, як ти «ділителів», у порошок зітремо! На капусту посічемо-покришимо, ще й пошинкуємо!» Рука на ефесі палаша до того спокійненько лежала, а тут вмить судомою звело, аж кісточки побіліли. Ну, думаю, от тепер з вами, хлопці, все зрозуміло. — А інші присутні як? — Та горою за того куркульського вилупка стали… Бо самі такі ж. — І що далі? — А далі я второпав, що найголовніше для таких бідняків, як я, скинути владу поміщиків і капіталістів. І всіх, хто з ними, в тім числі й сільської буржуазії. В які б скромні одежі вони не вбиралися, якими б гарними словами вони не прикривалися і яких би соціалістів та демократів з себе не удавали. Бо пан є пан, та й підпанок йому під стать, а то ще й гірший. Тому для початку треба встановить власть трудящих. А потім вже думать — самостійною должна буть Україна, автономною чи якоюсь там іншою. Головне — щоб в ній не було експлуатації людини людиною, щоб усі були рівні, щоб багачі не угнітали бідняків. Шеремет замислився. Мабуть, в цьому і криється розгадка причин трагедії, яка сталася в Україні тоді, в ті буремні роки 1917-1920. Принаймні, однією з головних причин, чому так багато простих людей залишилися глухими до гасел національного відродження. Цілком очевидно, що за умов, коли для простої людини соціальні негаразди складають набагато більшу проблему, ніж байдуже ставлення влади до її національних потреб, інакше навряд чи могло бути. Центральна Рада, складена переважно з «містечкової еліти», «політичних діячів» повітово-губернського масштабу, з ентузіазмом неофітів захопилася з одного боку, вирішенням глобальних питань, з іншого — політиканством. Забувши про простого українського трудівника, якого затаврували принизливим епітетом «пересічний», себто, по-російськи «заурядний». Годуючи його, бідолашного, обіцянками-цяцянками. Однак він, простий українець, дарма що пересічний, добре знав це прислів’я і зрозумів, за кого його мають, годуючи тими обіцянками-цяцянками. Тож хіба дивно, що така політика Центральної Ради не зустріла належного розуміння у широких мас і програла? Більшовики виступили авантюрно-екстремістськи, під наперед нездійсненним популістським гаслом-обіцянкою «все — і негайно» — і одурманили навіть таких досить розумних людей, як його Дід, тому виграли. Виграли, не пообіцявши практично нічого нового в порівнянні з Центральною Радою. Просто запропонували зробити це не зважено, поступово, а по-авантюристичному: негайно і все одразу. Вони виграли, а Україна програла. І це було так боляче, що мимоволі кортіло крутонути колесо історії назад: — Діду! Ну чом би Вам було тоді все ж не стати на бік Центральної Ради?! Нехай би й шашкою помахати довелося — так за Україну ж! Адже ж заради більшовиків ви готові були це робити. Там це Вас не лякало. І я впевнений, що погано б Вам не було — стали б напевно офіцером, а як такий, хто проливав кров за Батьківщину, і землю б отримали, і те, що для хазяйнування на ній потрібно. Але ж — у своїй, українській державі. В справжній, а не в тій бутафорській… — Вузько ти мислиш, онучку, хоча й вчені званія маєш. Нехай би все було так, як ти кажеш, і я сам отримав би персональний шмат щастя. А люди? Сотні тисяч і мільйони безземельних селян? А маси експлуатованих робітників? Їм що, так і скніти найманою скотиною, тільки й того, що не під російським орлом, а під тризубом? Де ж твоя совість і справедливість? Та хіба ж за такого положення порядній людині шматок до горла полізе? Да ні, поперек стане! — Увесь світ віками так живе, та ще й нас давно випередив у своїй турботі про людей, — огризнувся Шеремет. — Нічого ти не второпав! Та якби я про себе тільки дбав, то давно б вже в офіцерах ходив, тільки справжніх, настоящої армії. Але й тоді жовтоблакитникам від того користі б не було — бо ж чи багато українців, які серйозно до питань державності ставилися, на їхній бік з царської армії перейшло? То-то й воно… Армія Денікіна з кого на третину, якщо не більше, складалася? Лицар «білої ідеї», генерал Дроздовський звідкіля корінням, де вигодуваний-вихований був? А малиновий колір кашкетів в його полку випадково, чи що, був узявся? А “правитель всєя Россії” адмірал Колчак що, з муромських лісів походив, чи що? Шеремет мовчав, бо що мав казати? Вся наступна, і до, і після Діда історія лише підтверджувала, що українська національна ідея завжди задихалася від браку відважних і безкорисливих лицарів. І найприкрішим було те, що в той же час люди з українськими прізвищами і українською кров’ю були окрасою лицарства хижих імперських сусідів України. — Звичайно, ти зараз можеш сказать, що я в своїх тогочасних соціально-класових, ідеологічних оцінках обстановки помилявся. Припустимо, що навіть так. Однак була ще одна важлива причина, чому я в тому нашому національному двіженії розувірився, одійшов од нього. Це вже об’єктивні, так сказать, показателі. Вони також не способствували тому, щоб такий простий народ, як я, під жовто-блакитні прапори стати поспішав. — Це ж які такі причини? — Без цікавості спитав Шеремет. Він давно звик до того, що кожна збайдужіла до долі власного народу людина обов’язково знаходить для виправдання зради своєї нації безліч обставин. Причому неодмінно об’єктивних та грунтовних, ще й з посиланням на світовий досвід, прогрес, глобалізацію і чорта в ступі. Що цікавого може сказати простий сільський більшовик, а значить — автоматично інтернаціоналіст? — А ти не поспішай з висновками. — Прочитав його думки Дід. — Як може військо йти на битву, а тим більше виграти її, якщо генеральний штаб сам толком не визначився, хто противник, воювати з ним чи ні, куди конкретно наступати і чим оволодіти? — А при чому тут це? Війна й політика різні речі. — Е, не скажи. — Не вгамовувався Дід. — Як може народ досягти успіху в націонольному строїтельстві, якщо у його «генерального штабу», у його національної громадсько-політичної верхівки, я кажу про Центральну Раду, у самої немає чіткої уяви, чого вона хоче, а тим більше — одностайності? Яке важливе питання не візьми — хоч соціальне, хоч державне, хоч воєнне строітельство, — у всьому самі балачки й суперечки і повна невизначеність, що і як практично робить. — Ну, не можна так вже критично. Тепер кажуть, що там вся інтелектуальна еліта нашої нації була зібрана. Невже в їхній діяльності не було нічого позитивного? — Давай краще я тобі розкажу, а ти вже сам роби собі виводи. Візьмемо соціальне строїтєльство. Гасла — не гірші, ніж у більшовиків: і земля — селянам, і фабрики — робочим, словом — дайош соціалізм! Одна тільки заковика маленька, — ніяк не домовляться, як би це його так зробить, щоб ні поміщиків, ні капіталістів не обідить. А тут же сліпому видно, що без експропріації експлуататорів не обійтися ніяк. Бо хто ж своїм багатством та добром без примусу поділиться? Бодай на копійку? Я ж тобі про приклад з тим вахмістром розповідав. От трудовий народ подивився на їхню таку політику і зрозумів — дурять… А раз так — яка ж їм піддержка може буть? Давай придивляться до тих, хто рішучіший у боротьбі за інтереси трудового народу, до більшовиків… — Продовжувати непотрібно, дякую, до цього ми ще, як я зрозумів, дійдемо. Давайте краще про те, що в національно-державному будівництві вам не до шмиги стало. — Те ж саме — неопредєльонность і маніловщина. Ми, українські воєнні, на всіх своїх значних зібраннях, починаючи з березня місяця, постійно вимагали офіційного проголошення самостійності України як окремої, незалежної від Росії держави. І чотири місяці на всі ці звернення, на волю майже двох мільйонів людей, та ще й оружних, Центральна Рада не зважала. Більше того — всіляко переконувала народ, що нам тієї незалежності не потрібно, бо ми ніде не знайдемо більше від того, що матимемо в Росії. Найкраще, мовляв, це автономія в складі «єдиной і нєдєлімой», а на яких правах — незрозуміло, скоріш за все — пташиних. — Але ж у вас тоді ще не було підстав так думати, — заперечив Шеремет. — А хіба багато треба розуму, щоб передбачити, чим це кінчиться? Де ж це видано, щоб головний в державі народ з меншими браттями правами своїми добровільно ділився? І як його до цього спонукать? Шляхом чолобитних? Це —перше. Друге: хіба в нас не було вже до цього автономії в складі Росії? І чим скінчилося? Всім як пам’ять повідбивало… — Головою Центральної Ради був професор історії Михайло Грушевський. Хто-хто, а він українську історію знав — і ту, яку сам же й написав, і ту, про яку написати не зміг або не захотів. Але знав. Шкода, що знання це з собою забрав… — Тоді тим більше було незрозуміло. Ні мені, ні двом з половиною тисячам делегатів, які виступали від мільйона семиста тисяч вояків. Та ми, а це щонайменше кілька сот тисяч бійців, готові були негайно силою захистити свою державну незалежність. Достатньо було тільки її проголосити. І все. Росія не змогла б нічого вдіяти. Ти тільки вдумайся: іде велика війна, в якій Росія знемагає, і ось-ось її програє. Два з п’яти фронтів проходять територією України, більшість вояків на них — українці. Запілля цих фронтів — наша земля, безпосереднього зв’язку з Росією у них немає, всі комунікації — тільки через нас, персонал на комунікаціях — переважно українці. Російські вояки на Південно-Західному і Румунському фронтах збиті з пантелику революційною пропагандою, зі зброєю в руках на Україну не підуть, бо просто не в змозі, та й ми, українські вояки, не дали б їм навіть ворухнуться. Інших військ, тим більше в належній кількості, у Врєменного правітєльства просто не було. А наші «революціонери-соціалісти-демократи», маючи на руках такі козирі, все чогось боялися, власної тіні, мабуть. І все вагалися. Та все канючили: «Барін! Ну дай вольную, а, барін?» То яку ж таку «українську державу» я повинен був захищать, по-твоєму? Якій «українській державі» служить? Якщо її не тільки тоді не існувало, а й в проекті Центральної Ради створення її не передбачалося? А що воно за явлєніє таке — безправна автономія? Якій навіть армія своя була непотрібна? — Вогник цигарки, вірний показник роздратування, пульсував дедалі частіше. — Зачекайте, Діду! Але ж українізація війська, наскільки я зрозумів, ішла повним ходом. Я в літературі читав. — Ти читав те, про що писали. А писали те, що замовляли. А замовляли те, що було вигідно. А кому була вигідна українізація окремих військових частин російського війська замість створення національної української армії? — З вашого питання я зрозумів так, що не нам, не Україні? — Завагався Шеремет. — Правильно розумієш. — Задоволено пробубнів Дід. — Бо українізація російського війська — це на першому етапі, навесні, — це нас ще сяк-так влаштовувало, бо краще бодай щось, аніж нічого. Однак потім це діло кріпко взяло до рук російське воєнне командування. Воно хутко угледіло, які вигоди можна викроїти, пустивши українізацію в нужне русло. Бо ж українські частини були найбільш організованими і боєздатними і вигідно відрізнялись в кращу сторону на фоні всеобщєй деморалізації армії. Вийшло, що українці знову пролили кров за велич Росії, тільки й того що тепер під своїм національним прапором. — А Центральна Рада що — цього не бачила? Адже у неї був Генеральний військовий комісаріат, який мав би керувати отим процесом і опікуватися українізованими частинами. Щоб вони поступово перетворилися на українську національну армію. Принаймні, я так собі уявляв. — То ти так думав. А вони зробили все, щоб цей секретаріат виявився недієспособним. Спочатку вижили з нього Миколу Міхновського, потім роботу комітету дезорганізували балачками про права солдатів та їхнє політичне виховання. Та так в цьому преуспіли, що навіть їхній, соціал-демократів ставленик Симон Петлюра, генеральний військовий секретар, не витримав і должен був піти геть. Щоправда, то вже після того було, як Центральна Рада на ділі показала своє ставлення до національного українського війська і до державної самостійності загалом. На той час це було ще попереду… Шереметові пригадалися міркування видатного вченого-фізіолога, одного з небагатьох російських Нобелівських лауреатів, академіка Івана Петровича Павлова. Якраз стосовно становища російської армії в 1917-му році. Що, як спитати Діда? Чи поділяє він думку видатного фізіолога? «Соціалістичні групи знали, що роблять, коли бралися за реформу армії. Вони завжди розбивалися об збройну силу і вони вважали своїм обов’язком цю силу знищити. Може ця ідея — зруйнувати армію, — була і не наша, але в ній, що стосується соціалістів була… очевидна доцільність. Але як могли піти на це наші військовики? Як вони пішли до різних комісій, що опрацьовували права солдата? Хіба тут була відповідність до дійсності? Хто ж не розуміє, що воєнне діло — страшне діло, що воно може вершитися тільки за виняткових умов. Вас беруть на таке діло, де ваше життя кожну мить висить на волосині. Лише різними умовами, твердою дисципліною можна досягти того, що людина утримує себе в певному настрої і робить свою справу. Якщо ви захопите його роздумами про права, про свободи, то яке ж може вийти військо? І тим не менше, наші військові люди брали участь у розбещуванні війська, руйнували дисципліну… Війна сама по собі страшне і велике діло». — Правильно полагав той академік, хоча й не воєнним чоловіком був. Піддержую його повністю. Бо права солдата — це одне, а обов’язки — зовсім інше. Ніякі права не повині заважати обов’язку защищать Отєчество не щадя живота своєго, а якщо треба, то й ціною власного життя. На тому стояла, стоїть і повинна стояти люба армія. І ніяке соціально-політичне виховання не повинно в солдаті цю його рішучість похитнуть. — Так, а чому ж вища українська, наголошую, влада не підтримувала цю рішучість українських же вояків щодо державної незалежності і власного війська? — Продовжував докопуватися Шеремет. — Та що ти до мене присікався? — Скипів Дід. — Я звідки знаю? Я полкового масштабу дєятелєм тоді був, а не державного. — Але зате учасником і очевидцем подій, — не вгавав Шеремет.— Тож бачили все зосередини, передусім те, про що в книжках не пишуть. — Вже тепер, заднім числом, я думаю, що тому було дві основних причини, чому українська політична верхушка тих часів так ненавиділа саму ідею української армії і боялася її реалізації. Першу назвав твій академік: армія в Росії була оплотом тодішньої державної влади — самодержавія, об який розбивалися всі потуги соціалістів ту владу зруйнувать. Поки була армія — це було неможливо. І соціалісти добре це запам’ятали, в т.ч. й українські. А хто був головною політичною силою у Центральній Раді? Конструктивною більшістю, як у вас тепер кажуть? — Це відомо. — Стенув плечима Шеремет. — Соціал-демократи на чолі з Винниченком і соціалісти-революціонери. Хто був вождем останніх — не пам’ятаю, але Грушевський належав до них, це точно. — Так ось, я так собі думаю. Всі оті демократи-соціалісти як затаїли злобу на російську армію, за те, що отримали від неї по зубах в 1905-му році, то так і не змогли позбавитися цієї ненависті в 1917-му. Хоча тоді армія й вирішила долю революції і здобула їм перемогу над царизмом. Гірше того — вони цю животну злобу і підозріння перенесли й на українських військових, які хотіли створити національну армію. Бо усвідомлювали її роль в суспільстві, як практично єдиної на той час організованої сили, що могла бодай поставити питання про їхню відповідальність за наслідки тих авантюрно-волюнтаристських соціально-економічних і політичних експериментів, які вони проводили над народом під гаслами революції, демократії і соціальної справедливості. Це перша причина ненависті Винниченка і його приспішників до армії. — Глибоко плуга запускаєте, Діду, аж в підсвідоме, — спробував пожартувати над силу Шеремет. — Що там в них насправді було на умі щодо армії, в тих політиків ледве не столітньої давнини, хто його достеменно тепер знає. Можливо, навіть не умисел, а байдужість. Адже в армії з них мало хто служив, досвіду державного будівництва не було ні в кого, масштаб мислення — матерія затонка для точного виміру. А справ більш знайомих і цікавих — невпроворот. От і не дійшли руки до армії. — Поверхово мислиш. Або на тормозах спускаєш. Однак тобі видніше. Давай тоді глянемо з іншого боку на цю проблему. Скажи мені, яка була в березні-липні 1917-го року серед громадсько-політичних сил, що стояли за негайне проголошення державної самостійності України, сила послідовніша, потужніша, рішучіша й організованіша за українців-військовиків? — Не знаю, не вивчав цього питання. — Ти не вивчав, а я тоді жив. І тому заявляю: більшої сили, яка б тиснула на Центральну Раду з вимогою проголосити незалежність України, ніж військовики, не було. А чого прагнула тоді Центральна Рада? — зробив паузу Дід. — Правильно, не незалежності, а лише автономії в складі Росії, навіть не федеративної, а «єдіной і нєдєлімой», тільки й того, що без царя. То ж чи треба їм були оті уперті вояки з їхньою незалежністю? Та ще з армією, яка б лише дратувала демократичну й братньо-відкриту для всіх і вся українську верховну владу своїми недоречними вимогами твердого відстоювання національних інтересів? Ти знаєш, що Винниченко тоді в газеті писав? «Українська демократія повинна в цей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі». Це ж треба так перевернути все з ніг на голову. Виставити українських самостійників-державників мілітаристами. Причепитися до непринципового, по суті, чинника — їхнього тимчасового перебування в армії, а не, скажімо, на заводі. Хіба це не облудна підступність і лицемірство? — Голос Діда бринів заново пережитим болем і безсилим гнівом. — Діду! Я бачу, воно вас і досі хвилює, тож заспокойтесь трохи. Історія зворотнього шляху не має. Однак було б цікаво знати: а чому ви, військовий з’їзд, усвідомлюючи сумнівність курсу Центральної Ради з питань національного державного і військового будівництва, не підправили його? А не прислухалися б «товариші члени» до вашої думки — так і взагалі владу в свої руки могли б взяти. Хто б вам на заваді став, тоді, в червні сімнадцятого? За вами така ж сила була? А у Центральної Ради окрім самописок — більше нічого? — Питання ти задав складнувате, а головне — несподіване. — Ніби розмірковував вголос Дід. — Передусім, питання про владу ніхто з наших, з воєнних, не ставив. Навіть пошепки. Щоб «піджаків» тих нездарних розігнать. Бо надто слабко були політично підковані самі воєнні делегати, а не всякі там примазавшієся. Керівництво ж з’їздом цупко тримали в руках соціалістичні партії, блок Грушевського-Винниченка. І протягували потрібні їм резолюції, незважаючи ні на що. Це по-перше. По-друге, ми б самі, навіть якщо б і взяли тоді владу, то однак її не вдержали б. Бо в нас же не було своєї політичної організації на місцях, ніде ніяких своїх організаційних структур, окрім як на фронті та трохи в тилу. Це був би просто воєнний мятєж, заколот, який без політичної і соціальної бази вигорів би враз, як багаття із одного хмизу, без дров. — А Микола Міхновський зі своїми «самостій¬никами»? Чим вам не політична і соціальна база? Вони ж теж, мабуть, щось подібне планували? — Не знаю, що вони там планували, знаю тільки що їх, послідовних самостійників-державників, було тоді не дуже багато. Принаймні, явно недостатньо, щоб досягти якихось серйозних політичних цілей. Тим більше, що Винниченко зі своєю численною компанією заповзято товкли їх. Називали теоретиками-збоченцями, казали, що їхні національні почуття дуже хворобливі. Тому вони — вороги соціальної революції і взагалі всього трудового народу. На ті часи це був якщо не вирок на політичну смерть, то близько до того. Бо майже всі політичні партії, які тоді існували, мали в своїй назві слово «соціалістична». Міхновський ледве встигав одбиваться від нападок зі всіх сторін, доказувать, що він не просто українських буржуїв хоче посадити на шию трудового народу, замість російсько-польсько-єврейських, а про Українську державу насамперед дбає. Словом, заклювала орла-кандидата на гетьманську булаву зграя шулік –борців за тепленькі сідала в українському курятнику на російській садибі. — Прикро, звичайно, але ж окрім Міхновського були й інші — той самий Петлюра. Адже це він тоді був генеральним секретарем військових справ, вважай, міністром оборони Центральної ради? — Та він, — знехотя буркнув Дід. — Тільки ти його значимість трохи переоцінюєш, принаймні тоді. У червні сімнадцятого він був зовсім ще не таким як через кілька місяців по тому. Хоча вже й далеко не таким, як місяць перед тим, на першому військовому з’їзді. Тепер він вже почав понімать, що таке армія, і що без неї ми від Росії з її особливим ставленням саме до нас, українців, навіть автономії більш-менш пристойної не доб’ємося. Однак і горшки побити зі своїми соціалістами-пацифістами, з Грушевським та Винниченком, все ще тоді, видать, боявся. — Виходить, і бажання волі в народі було, і сила військова за самостійність готова була стати — та не було кому підняти і повести? — Получається, що так. Простий народ, бачачи таке діло, почав поступово втрачать інтерес до національного питання, а переключаться на соціальне. Ну, а тут сильнішими більшовики були. От і вийшло, що до третього українського військового з’їзду діло так і не дійшло. Бо якщо україській владі не треба своя армія, то нащо тоді армії така власть? І для чого збирать черговий з’їзд, та й так — щось робить на її підтримку? Адже споконвіку відомо, що шаблю, яку впускають з рук, завжди є кому підібрать… — Трохи поспішаєш, Григорію, тоді хоча й чимало було втрачено, але ще не все, — почувся голос поручика Шаблія. – Хоч ми, самостійники-державники, на владу дійсно тоді претендувати не могли, бо сили мали недостатньо, однак і склавши руки не сиділи. Не виповнилося й місяця після з’їзду, як ми 17 липня зробили рішучу спробу подвигнути нашу Центральну Раду до давно назрілих дій. Змусити їх перейти від балачок до діла — проголосити самостійність України і взяти владу повністю, як належить найвищому органу суверенної держави. — Однак, наскільки я пам’ятаю, повна незалежність була проголошена тільки 26 січня вісімнадцятого року, тобто аж через півроку після часу, про який ми зараз ведемо мову, — зауважив Шеремет. — На жаль, саме так, — гірко докинув Шаблій. — Тоді нам це не вдалося. Точніше — нам-то вдалося, та Центральна Рада знову не спромоглася. Знову змарнувала історичний шанс. — Про що ти кажеш, Дмитре? Про який такий шанс? — буркотливо втрутився Дід. — Тоді нас всіх у військах, на фронті, по-справжньому хвилювало лише одне шанс — останешся в живих, чи ні. Бо тоді йшло «іюньськоє наступлєніє». В столиці ж, у Пітері, назрівали якраз «іюльськіє виступлєнія» трудящих під керівництвом більшовиків. А у вас у Києві що, також щось коїлося? — У нас тут були свої «виступлєнія» в той час, — невесело пожартував Шаблій. — Після того, як другий військовий з’їзд не привніс фактично нічого нового в справу національного будівництва, хоча й не зі своєї вини, ми зрозуміли, що треба зробити щось радикальне, аби переламати ситуацію політиканської балаканини і безкінечного міжфракційного балансування. — Хто це — ми? «Ми — Ніколай Второй»..? — зіронізував Дід. — Та ні. Не Ніколай, а Микола, і не «второй», а Міхновський, та ми разом з ним, його однодумці, — оце й були оті «ми». — В тон йому відповів Шаблій. — А задумали ми силами створених нами і вірних ідеї Української самостійності двох полків — ім.гетьмана Богдана Хмельницького та ім.гетьмана Павла Полуботка, — силою перебрати фактичну владу в Києві в руки українців і передати її Українській Центральній Раді як формальному й фактичному урядові самостійної Української Держави. — А вона вас про те просила? Ви що, ще на з’їзді тоді не дотумкали, що вона їй ні до чого, ота влада? — Не вгавав Дід. — У тому-то й справа, що ми сподівалися поставити їх перед доконаним фактом: ось країна і народ, ось ви – “невтомні трударі задля блага народу”. Тож якщо ви так любите наш український народ — займайте вільне місце і володарюйте. Проголошуйте державну самостійність, розбирайте собі портфелі міністрів, губернаторів, всілякого роду голів та начальників — і реально працюйте, творіть Українську державу, а не базікайте про соціальні права народу, який живе сам по собі, а ви — самі по собі. Ми сподівалися, що жадоба влади і портфелів переважить. Тим більше, коли справу вже зроблено, жар загребли чужими руками, можна сказати… — А що вийшло насправді? — гостро кинув Дід. Відчувалося, що зміст відповіді був йому відомий і без того. — Та сам же, мабуть, чув. — В голосі Шаблія відчувалися втома і спустошеність. — Зрадили нас при тому виступі стільки разів, що всіх одразу і не злічить. Почав командир «богданівців» підполковник Юрій Капкан, який доніс про наші наміри Винниченкові й Петлюрі і не тільки утримав свій полк від виступу, а й оманою повів його проти повсталих «полуботківців». Щоправда, «богданівці» швидко зорієнтувалися, і панові Капкану разом з купкою прибічників довелося хутко ретируватися. Більшість же його вояків пристали до нас. — Ти ближче до діла, Дмитре: скільки вас було і що вам вдалося зробити реально? Не на словах, а на ділі? — Набралося нас загалом більше, ніж п’ять тисяч бійців. В ніч з 17 на 18 липня ми увійшли до Києва, роззброїли всі російські військові частини і міліцію, захопили Печерську фортецю і Арсенал, поставили свою варту біля державних установ. До ранку Київ був наш, український. — Наповнився гордістю голос Шаблія. — Після цього під гаслом: «Слава Українській Центральній Раді!» ми пройшли маршем повз будинок Педагогічного музею, де вона розташовувалася. — Молодці, ловко ви це провернули — за одну ніч таким містом оволоділи! Я й не знав, — не приховував схвалення Дід. — Але який результат? Що потім? — Потім… Потім знову була зрада. Тільки тепер вже не з боку одного підполковника, а незрівнянно гірше — з боку тих, кому ми відкрили шлях до влади і кому кричали «Слава!». — Слова Шаблія були гіркими, мов полин. — Центральна Рада щодо нас виявила себе як «центральна зрада». За її наказом нас роззброїли і повернули до своїх казарм. — Та хто ж вас міг роззброїти, якщо ви, як ти сам казав, у всіх російських частин зброю одібрали? Окрім того, щоб п’ять тисяч навчених бійців зброю віддали без бою — як це може бути? — здивувався Дід. — Чи у вас там самі боягузи позбиралися? — Не треба так про людей казати. Вони свій обов’язок перед Україною виконали до кінця. І дорого за це заплатили. Стосовно ж того, чому здалися без бою — так не будеш же в своїх стріляти. Бо роззброювали нас саме «богданівці», до того ж підступно — під виглядом зміни варт, які були розкидані по всьому місту. Окрім того, соціалісти з Генерального військового секретаріату викликали московську кулеметну роту. А в нас лише гвинтівки. Що ж нам, в штикову атаку на кулемети було йти? — Та хіба ж у кулеметників, таких самих вояків, як і ви, піднялася б рука стріляти по вас? — засумнівався Дід. — Не поспішай з висновками, краще послухай. Вночі казарми полуботківців оточили російські юнкери з військових училищ і школи прапорщиків та російські вояки з інших частин — і тут вже позбиткувалися із беззбройних українців досхочу: і знущалися, і грабували, і мордували, а трьох чоловік убили. Головних зачинщиків заарештували і, за рішенням Винниченка, передали російським судовим властям. Ті ж висунули проти них обвинувачення у державній зраді — «за попитку отдєліть Україну от Росії». І отримати б хлопцям по «дев’ять грамів у серце», якби не більшовицький переворот. — Да… Щедро розплатилася з вами Центральна Рада за вашу національну увлєчонность. Не зря, виходить, я ще тоді, в червні, на другому з’їзді в них розувірився, — тільки й вимовив Дід. — А твоя ж лічно доля як склалася? А Міхновського? Бо я про нього щось більше толком не чув. — Як наші з Миколою долі склалися… — Шаблій поволі збирався з думками. — Міхновського Врєменноє правітєльство, на прохання Винниченка і Петлюри, запроторило як офіцера до нового місця служби — з Києва аж на Румунський фронт, причому якомога далі. Щодо мене, то я, хоча формально і не числився тоді в полку ім. Полуботка, вирішив розділити з ним долю до кінця. А її передбачити було нескладно. Практично в усіх газетах — і українских, які майже всі знаходилися під контролем соціалістичних партій, і в російських, що були переважно шовіністичного спрямування, — поширювалися підлі чутки про те, що наш виступ — це бунт дезертирів, які боялися йти на фронт і намагалися таким чином врятувати свою шкуру. Тому полуботківці дали згоду іти на фронт, але тільки як окрема бойова одиниця, зі своєю назвою і під українським національним прапором. Я отримав в полку під командування роту. Відправили нас на фронт негайно, причому без зброї — мабуть побоювалися, що ми дорогою знову повстанемо… — Вам можна було тільки поспівчувать, — коротко кинув Дід. — В цей час наш наступ якраз захлинався за браком сил. — От нас і кинули в саму м’ясорубку, як штрафників. І не випускали отак до кінця війни. Через півроку, на кінець війни, повнокровний полк за чисельністю дорівнював взводу. Решта були переважно на тому світі або по госпіталях. Частина після виписки продовжували службу в нових частинах. Мені особисто пощастило — після поранення потрапив до 1-го Українського корпусу генерал-лейтенанта Скоропадського. Однак, то вже зовсім інша історія… Ти-то сам що робив після червневого з’їзду? Адже ми після того, вважай, і не бачилися більше? — Правда, не довелося. То, може, воно й на краще… — задумливо мовив Дід. — Я тоді повернувся у полк. Першим ділом треба б доповісти на комітеті обстановку, що бачив і що чув, а у мене в голові думки плутаються. Зібралися, я все й розказав, без утайки. Думаю про себе: може, я щось не так понімаю, нехай ще люди своє слово скажуть. Страсті кипіли довго. Врешті-решт рису підвів більшовик єфрейтор Чумаков, я про нього згадував: — «Значить так, — каже. — Из всего того, что здесь рассказал товарищ Горенко, заслуживают внимания, на мой взгляд, два вопроса: об отношении к Украинской Центральной Раде и об отделении Украины от Росии. По первому вопросу хотел бы ответить вопросом на вопрос: кого поддерживает Центральная Рада? Временное правительство. Что оно собой представляет? Правительство помещиков и капиталистов, контрреволюционное по своей сути. Так неужели непонятно, что такой же контрреволюционной есть и Центральная Рада? Нам не поддерживать ее надо, а бороться против Временного правительства. За перерос¬тание буржуазной революции в социалистическую. Под лозунгами: “Мир — хижинам, война — дворцам! Долой эксплуатацию человека человеком! Грабь награбленное!” — І як народ? Тобто, ваш комітет? — У відповіді він майже не сумнівався. Бо і його, і кілька інших поколінь радянських людей змалечку виховували, що ті часи і їм подібні — шедевр людської мудрості і моралі. — Звичайно, що більшість «за». Хто ж супротив таких гасел піде? — Із задоволенням відказав Дід. — А з питаннями «об отделении Украины от России» що вирішили? — Тут знову Чумаков усіх переконав: «Разве у нас есть противоречия между украинскими и российскими трудящимися? Нет. А где есть противоречия? Между трудящимися и буржуазией. Так зачем же нам, украинским и российским братьям по класу, дробить усилия в борьбе против нашего общего врага — буржуев всех мастей? Будущее человечества — мировое царство социализма, интернациональное братство трудящихся всего мира без каких-либо границ. У пролетариев нет отечества — у пролетариев есть классовые враги, помещики и капиталисты. Поэтому наш лозунг: “Пролетарии всех стран — объединяйтесь!” — І це також заковтнули? І так само на «ура»? — Скоріше для порядку запитав Шеремет. — Тут вийшло не так просто. В комітеті було нас усього одинадцять душ: по одному від кожного ескадрону — це шість, по одному від солдат, унтерів і офіцерів — це ще три, та голова з секретарем. З цих одинадцяти нас, українців, було четверо — двоє від ескдронів українських, від унтерів був наш, Матвій Какурин і я, значить. Вони спочатку твердо на своєму стояли. Довелося ще раз в деталях їм розтолкувать, що це ми, фронтовики, такі гарячі та рішучі, готові вузол, якщо треба, то й шашкою розрубать. А ті, хто політику робить, більшість балакунів отих у «тройках» та пенсне, що в Києві позасідали, вони хочуть чого завгодно, тільки не державної самостійності, навіть сама Центральна Рада — і та всього лише за автономію. То чого ж, питаю, нам поперед батька в пекло лізти, без політичної піддержки? Повиражалися вони, повиражалися на таку політику наших київських поводирів, та й замовкли, стали в розряд «воздержавшихся». — А ви ж, Діду? Невже проти самостійнисті України голосували? — Без надії спитав Шеремет. — Неправильно питання ставиш. Я не проти самостійності України голосував, я голосував за новий обществєнний строй, де не буде експлуатації людини людиною, де всі будуть жить багато і щасливо, в мирі й злагоді, без класового і національного угнєтєнія. По цьому путі твердо і послідовно вела тільки одна партія — Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків). От я до неї й пристав. Окончатєльно і безповоротно. І й досі вважаю, що вибір мій був правильний. І мій, і мільйонів трудящих по всій колишній Російській імперії. — Що ж, Діду, тоді не дивно, що вас після липневих подій у Петрограді, після спроби більшовиків захопити владу, вигнали з полкового комітету. Добре, що хоч так… Дід, захоплений своїми спогадами, продовжував: «… На початку Жовтневої революції я опять виплив на арену. Мене на корпусному з’їзді обрали делегатом на армійську конференцію. При штабі армії був організований армійський ревком із семи осіб. До цього ревкому був обраний і я. Таким чином з 28 октября 1917 року по старому стилю мені довелося працювати членом і заступником голови військово-революційного комітету Одинадцятої армії, штаб якої стояв у Староконстантинові. Працювати у ревкомі було нелегко, бо офіцерство переважно не хотіло визнавати радянської влади, але солдати у своїй більшості підтримували владу Рад.» — Про ті часи я читав різне, щодо ставлення солдатів до офіцерів. Генерал Денікін, та й інші білогвардійської орієнтації автори пишуть про неподобства, насильства і навіть звірства, що їх, буцім, чинили революційні солдати і матроси. Радянські ж історики і письменники старанно обходять або замовчують цю тему. А як було насправді? — Насправді, звичайно, всюди, з обох боків і недостатньо порядних людей, і просто наволочі всякої вистачало. Хоча якщо по-правді, то наш брат—солдат частіше тоді перегинав палку, особливо в березні-квітні сімнадцятого, та й після Жовтневої революції, природньо. Причому часто страждали зовсім не найгірші до солдатів офіцери, навіть можна сказати, цілком порядні люди. Бо всілякі мерзотники—»зубодробителі» та шкурники—боягузи — ті й тут одразу ж зорієнтірувалися. Вщухли, поховалися, повтікали, словом — пощезали, мов їх тут і не було. А порядні офіцери, ті, хто не дозволяв собі сам свого часу збиткуватися над солдатами, той, природньо не вважав себе винуватим. І в разі перегинів з боку нашого брата—солдата іноді вважав за можливе подати голос на захист власної гідності й честі. А часи ж були нерівні, всі молоді, всі при зброї, свобода в голову вдаряє, кров кипить. Доки розберуться що до чого — глядиш, його вже або на штики підняли, або застрелили, або шашкою рубонули. Потім розібралися, що якраз цей з офіцерів одним з порядніших був — так пізно уже … — І як же ваш революційний комітет до цього ставився? Ви особисто? — Що ти дурниці питаєш? Звісно, що негативно. Та за всіма ж не встежиш, особливо коли атмосфера наелектризована. Ми своїх офіцерів навіть оберігали, в своєму полку, завжди хтось ішов сопровождать зі свідомих солдатів, коли за расположеніє треба було вийти. Щоб хто чужий не чіплявся. Та й як можна було іначе? Якщо ми разом всю війну пройшли? У нас же текучка особового складу була не така, як в піхоті. Та й отношенія були зовсім другі. — Як так — інші? Не зрозумів… Ви ж самі казали, що вони і з солдатів знущалися, і пили-гуляли за рахунок трудового народу… — Е, не чіпляйся… Коли до діла дійшло, війна почалася, тоді нам ота їхня виучка ой як пригодилася! І у війну багато хто завдяки їй тільки й вижив. Тому що краще міг пікою влучити, та шашкою рубонути, або вистрілить першим і попасти. Всі ж це одразу поняли, не дурні. Що ж до гулянок з п’яним царем і французькою кухнею — так на фронті всі разом пили те, що під руку попаде і закусювали тим, що здобули. Так що… — Але революцію офіцери все одно не сприймали? — А як же їм її сприйнять, якщо в них перспектива — все втратить? Особливо нашим… Тому ми на їх і не сподівалися. «… Щоб заручитися підтримкою солдат, ревком рішив скликати загальноармійський з’їзд. Оскільки у Староконстантинові не оказалося такого приміщення, де можна було б його провести, то мене як замісника ревкому послали в город Кременець, щоб я там підшукав таке приміщення, де б можна провести з’їзд…» Цікава штука життя. Через сорок п’ять років дід знову опинився в тому містечку, тільки вже як мешканець — жив там на старість пару років у молодшої своєї доньки, яку завела туди службова доля чоловіка. — Пам’ятаєте, Діду, початок шістдесятих? — Ну да, це якраз тоді двадцять перший з’їзд партії був. Шеремет хотів зіронізувати і щодо пам’яті діда на партійні з’їзди, і стосовно прийнятої саме тоді Нової програми КПРС — програми будівництва комунізму в СРСР, але стримався, щоб не дратувати. Бо той і так щось розхвилювався: — А ти знаєш, що в тому містечку перед війною і старша твоя тітка жила? Того Шеремет не чув. І з цікавістю слухав тепер оповідання про драматичну долю молодого подружжя. Артилерійського офіцера, який з першими залпами війни пішов назустріч ворогу і його двадцятилітньої дружини, яка вагітною, в чому була, попрямувала на схід, пішки з Волині на Наддріпрянщину. І дійшла. — А чому мені раніше про це ніхто не розказував? — Воно тоді тобі не потрібно було. Читай далі. «… Необхідне приміщення в Кременці я знайшов, і загальноармійський з’їзд там відбувся…» — Наскільки пам’ятаю це місто, там на той час могла бути тільки одна підходяща будівля — Кременецького ліцею. Так? — Все правильно, саме там. Учащихся ми трохи потіснили, на время. «Смак у вас, товариші більшовики, непоганий, — подумав про себе Шеремет. Старовинна велична споруда і тепер, через майже сотню років, справляла враження». «… На з’їзді був представник ЦК партії Г.І.Чудновський. З’їзд прийняв рішення підтримати робітничо-селянський уряд. Тобто, підтримати радянську владу. На другий день мені Чудновський доручив зібрати на мітинг населення Кременця, де ми з ним добре поговорили з людьми і більшістю було також прийнято рішення підтримувати владу Рад…» — Чому ж тоді, якщо все так добре складалося в сімнадцятому, ті ж люди через чверть віку такою ж більшістю підтримали збройну боротьбу проти тієї ж влади Рад? Адже саме на тих теренах було створене і діяло потужне угруповання Української повстанської армії, так звана «УПА-Північ». — Хто його знає, чому. Причин тут може буть багато. Вліяніє буржуазної пропаганди — вони ж до тридцять дев’ятого року в складі панської Польщі були. Або українських буржуазних націоналістів — це ж Западна… — А чому той вплив пустив таке глибоке коріння? Якщо у вересні 1939-го вони Червону армію з квітами зустрічали? — Не знаю, я тоді там не був. А здогадки в такому ділі — то заняття не тільки пусте, а навіть — шкідливе. Зате Шеремет знав. Але не будеш же тепер дорікати дідові за діяння його наступників у 1940-41 роках, коли натомість, щоб скористатися із щирої прихильності населення Західних областей, вдячного Радянській владі за звільнення від жорстокого національного гніту поляків, ця сама влада насамперед заходилася хутко вишукувати «классово чуждий елємєнт». Зі всіми сумними від того наслідками: в довоєнні роки — тільки для того «елємєнта», в 1944-54 роки — для всього українства. Тому що спровокована необґрунтованими репресіями фактично гро¬мадянська війна, тепер вже друга, ціле десятиліття виснажувала сили і руйнувала єдність українського народу. Ця тема залишається болючою для того краю й досі. Однак що скаже на це Дід, нескладно передбачити: «то були отклонєнія од лінії партії», «перегиби на місцях», «партія цього не одобряла». А через ці «перегиби» й «отклонєнія» було понівечено долі сотень тисяч людей, — як з одного боку, так і з іншого, як під червоним прапором, так і під жовто-блакитним та червоно-чорним. З числа останніх жертв, щоправда, значно більше. Однак на це навіть нинішня, тепер ніби своя, українська влада намагається не звертати увагу. В усякому випадку й сьогодні в центрі Кременця, як і за часів СРСР, вражає величчю лише один меморіал — на честь загиблих під червоним прапором. — То кого ж ти в тому виниш? — прочитав його думки Дід. — А чого мені особисто когось звинувачувати? Наші з Вами всі під обелісками з червоною зіркою лежать, Ви ж знаєте. Просто розмірковую — як і чому так виходить? Справедливість є справедливість, якщо її не відродити — добра не буде, все рівно вогник ворожості й помсти жеврітиме… — Я тобі на цю тему потім скажу, трохи пізніше. А поки що почитай… «… У Ревкомі одиннадцятої армії я працював з 29-го октября по 25 ноября старого стилю, а дальше я захворів на тиф і попав у госпіталь. 20 грудня 1917 року старого стилю мене комісували, виписали з госпіталя і дали мені місячний відпуск додому для поправки здоров’я». 9. «ЯК ПРОХОДИЛА В НЕДБАЙКАХ ЖОВТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ» «…22 грудня старого стилю 1917 року я прибув додому у своє рідне село Недбайки. Що я там побачив? Як я вже писав, це старе давнє козаче село. Воно нараховувало в собі до 700 дворів. Тут жило дуже багато великоземельних багатих козаків, а рядом з ними дуже багато жило зовсім безземельних бідних козаків. Отже по сословію вони всі вважалися козаками, а по маєтковому стану вони різко поділялися, одні були дуже багаті, а другі дуже бідні. А тому серед них були дуже великі суперечки. Бідняки стояли за радянську владу, а кулаки проти радянської влади. Тут ще й Імперіалістична війна додалася, ще гірше ускладнила життя бідняків. Мужчин забрали на фронт, а в селі лишилися старики та жінки з малими дітьми. Життя цих нещасних було невмоготу тяжким. Лютнева революція, від якої чекали бідняки якогось полегшення, теж нічого не дала. Земельки біднякам не давали, а заробить у сім’ї нікому було. А тому бідняцькі сім’ї жили впівголода і зачастую спали зимою в нетоплених хатах». — В нетоплених хатах… — Шеремет остудливо повів плечима. — А щоб ви сказали, Діду, на розповідь своєї доньки, тієї, яка вагітною у двадцять літ втікала від німців, а тепер на дев’ятому десятку доживає віка в сусідніх з Недбайками Шрамівцях? Доживає в тій голій хаті, яку ви на старість збудували сорок років тому, до речі? Пропрацювавши в цьому і довколишніх селах вчителькою сорок років. Так вона безмежно щаслива і дякує Богові, що вони удвох з чоловіком — також учителем-пенсіонером і колишнім офіцером-фронтовиком в змозі на одну пенсію купити паливо і топити хату, а на другу — купити харчів. А як протягне кожне, коли хтось із них помре, того вони не уявляють. Не те, що пережити моральну втрату, хоча це само по собі уявити важко, а просто — матеріально вижити. В деяких селах, де голова сільради розумний та з добрим серцем, — то він збирає на зиму купу таких старих до однієї хати, допомагає їм запастися паливом — і так всі гамузом живуть до весни. Щоб потім порозповзатися по своїх обійстях. А глибокої осені знову сповзтися докупи. Яка обов’язково поменьшає… Дід його не почув. І гаразд — нехай далі робить свою революцію. Поки результатів ще не видно. Ні тим, кого він підбурює, ні йому самому… « Але це тільки точилися спори на зборах, між бідними і багатими, а коли я приїхав у село, то радянської влади не було не тільки в Недбайках, а і по всих селах Капустянської волості і навіть по всих селах Пирятинського повіту. Тут на цей час панувала влада Київської контрреволюціонної Центральної Ради. Селами керували сільські старости, такі, як вони були і при Керенському. Я хоть на цей час ще формально і не являвся членом більшовицької партії, але в душі я був більшовиком. І коли я побачив, що в Недбайках селом керує кулачество, то я поставив собі за мету організувати в селі радянську владу. Як же практично проходив процес організації радянської влади в селі? Ось про це я і напишу подробно…» — А я про це так само докладно хотів Вас розпитати, дідусю. Так що наші бажання співпадають. Скажіть тільки, будь ласка, для початку, чому вважаєте Центральну Раду «контрреволюційною»? Професор історії Михайло Грушевський, письменник-соціаліст Володимир Винниченко, журналіст і громадський діяч Симон Петлюра, інші її вожді — вони і бачили себе інакше, і вважали саме себе справжніми революціонерами — соціалістами і демократами. А більшовиків розцінювали як узурпаторів і нових тиранів. Так хто ж із Вас був правий? — Ти в мене ще питаєш? Я ж тобі розказував, що там за публіка зібралася — кулачество та всякий інший експлуататорський і нетрудовий елемент. Вони даже на містах людей всих тих пооставляли, які ще при Керен¬ському були призначені. — Все правильно, навіщо ж їх міняти? Адже за Керенського, наскільки я знаю, Україною правила фактично Центральна Рада, особливо що стосується внутрішнього життя нашого краю. І урядовців тих попризначала, власне, саме вона, а не Керенський. Київ, а не Петроград. Тобто — з ними якраз все в порядку. Саме у них легітимність, як тепер кажуть, сумнівів особливих не викликає. А от у Вас… — Ти на що натякаєш? Що я не мав права організовувати в селі радянську владу? — В голосі Діда забряжчав метал. — Заспокойтесь, я так прямо питання не ставлю, я просто розмірковую, аналізую ситуацію, намагаюсь реконструктуювати, що ж у вас — у нас тоді робилося… — Ти мене не успокоюй! Робилося те, що треба. Відбулася Велика Жовтнева соціалістична революція, яка передала всю владу Совєтам селянських, робочих і солдатських депутатів. На всій території бувшої Російської імперії. І все. Точка! Поняв? — Та зрозуміть то зрозумів, про це я все своє життя чув — від дитини-дошкільняти і до полковника Радянської армії включно. А це вважайте мало ледве не півста років… — То що ж тобі тоді неясно? — Та ось на старість дізнався, що існують ще й інші точки зору, інші думки з цього приводу. — Вони неправильні! Реакційні, якщо хочеш знать! — Про це я також чув, причому стільки разів, що і не злічити. Навіть прислів’я відповідні з такого приводу є, серед радянських офіцерів були поширені. — Які такі прислів’я? — Наприклад, перше: «биваєт только двє точкі зрєнія — моя і нєправільная». Друге також цікаве — «умних вопросов нє биваєт, а глупих вопросов нє задают». Дід щось пробурмотів собі в густі вуса. — Дідусю, я хоч і не розчув, але здогадатися можу. Однак все ж таки спитаю. Ви ось кажете про революцію, яка передала всю владу і т.д., і т.п. Хоча ні «Великою», ні «соціалістичною» тоді, в ті буремні часи, вона ще зовсім не називалася. То вже винахід теоретиків переможного соціалізму тридцятих років, червоної професури у сатинових нарукавниках. Ну та Господь з ними. Справа в іншому. Оскільки революція відбулася в Петрограді, а Україною правила на той час вже Центральна Рада в Києві, то Ви, виходить, виступили проти законної влади? — Якої такої законної? Хто її вибирав? За яким виборчим законом? — Я розумію, на що Ви натякаєте, але якоїсь владної противаги їй, погодьтеся, не було. Якщо Центральна Рада створювалася як владний орган бодай і не загальним волевиявленням усього українського народу, а лише його національно орієнтованої освіченої частини — все одно вона мала достатню легітимність. Тому що, по-перше, репрезентувала найсвідомішу частину всього нашого народу, а не тільки якихось окремих класів та соціальних прошарків. По-друге, — на противагу їй ніякі інші групи населення нічого подібного не створювали. — Так ось ми, більшовики, і почали створювать цю, як ти кажеш, противагу — радянську владу. Бо влади справжньої, повторюю, окрім Врєменного правітєльства не було. А його більшовики скинули. А те, що ти мені розказуєш, як Центральна Рада ніби-то управляла Україною — це, вибач, я не знаю, звідкіля ти таке й взяв. Бо такого не бачив і по-правді не відчував її такої державної ролі, її влади. Ти ж розумний чоловік, і знаєш, що таке держава, влада. Це насамперед офіційне проголошення незалежності і границь держави. Затим свої прапор, герб, гімн, уряд, армія, гроші, закони та ще багато чого. А що твоя Центральна Рада тоді, в грудні сімнадцятого? Де її кордони, герб, військо, гроші?.. Та вона ж сама визнала, що перебуває у федеративному зв’язку з Російською державою. А тому, як би тоді не змінювався уряд у Петрограді, в Києві зобов’язані його були слухатися. Став у Росії уряд робочих і селян — то слухайтесь тепер його, раз ви у федерації. Це тобі стосовно нашої «легітимності», якщо вже ви, нинішні, такими законниками себе подаєте перед народною масою. — Але ж Центральна Рада проголосила повну незалежність України, сьогодні будь-який школяр знає про ІV універсал, як у мої часи — про Велику Жовтневу… — А коли той універсал був проголошений, якого числа, ти сам пам’ятаєш? Так я нагадаю — 22-го січня 1918-го року, коли Радянський уряд на законних, підкреслюю — законних підставах — послав війська навести порядок в одній із складових частин держави. — Діду, ви ж самі розумієте, що то софістика, гра словами і думками, марне мудрування. — В принципі, так воно і є. Згоден. Але якби твоя Центральна Рада користувалася насправді піддержкою в народі, сама знала, чого вона хоче, була настоящою владою — то вона б ту повну незалежність оголосила одразу, принаймні не так пізно, та армію свою хутенько створила — тоді б їй ніякий Муравйов зі своїми курськими «солов’ями-разбойніками» був би не страшний. Однак то вже мої нинішні міркування А що насправді творилося тоді в звичайному українському селі — читай далі. “Під час Жовтневої революції в Недбайках точилася жорстока класова боротьба, щоб зрозуміти чому це так, я коротенько схарактеризую село, яким воно було напередодні жовтневої революції. Передусім, це одне із багатих сіл Пирятинського повіту з різкою класовою градацією, тобто з різким класовим розшаруванням. З одного боку великоземельне кулачество, а з другого боку — велика кількість безземельної бідноти села. В селі було до шести тисяч гектар землі і до тисячі гектар сінокосу і до сотні гектар лісу. В чиїх руках була ця земля? Поміщик Падалка мав до тисячі гектар землі. У самих Недбайках жили два брати Петренки, які мали по 220 гектар землі. Брати Савоцькі Іван і Яков мали по 150 гектар землі. Некоз Захар й Некоз Іван, Пустовар Микола — ці кожен мав по 150 гектар. Таких господарств, що мали до ста гектар землі було до півсотні. Таких, що мали землі від двадцяти і до п’ятидесяти гектар землі було до восьмидесяти господарств. Із цього видно, що в селі було до ста сорока великоземельних кулаків. У цей жє час було в селі понад двісті сімей зовсім безземельних, а решта понад двісті сімей це були малоземельні селяни. От чому в Недбайках, як ні в одному іншому селі Пирятинського повіту точилася надзвичайно жорстока класова боротьба в період Жовтневої революції…» Найбагатше село — і раптом жорстока класова боротьба… Різкий десонанс цих двох понять бентежив душу: — Вибачте, Діду, але оце Ваше «ось чому» мені якраз, щиро кажучи, і не зрозуміле. Якщо сільський пролетаріат або голота, якщо називати речі своїми іменами, складала лише третину села, то про яку боротьбу могла вестися мова? Якщо серйозно? Коли їхніх антиподів, великоземельних козаків, було більше, ніж вполовину від цієї голоти, та ще й хазяї, яким було що втрачати, за чисельністю перевищували голодранців. То — як боротися? Кому й з ким? Нещасливій і слабосилій меншості із заможною і сильною більшістю? Незрозуміло. — Тобі й таким, як ти, багато що було й буде незрозуміло. Надто щвидко ви всі перекрасилися. — Ось цього, діду, не треба. Я ні в кого не перефарбовувався і ні під кого не підлаштовувася. І вік не той, та й інтересу ніякого особистого не маю. Не навчився, як воно модно тепер так — з офіцера раптом гендляром стати. Надто різні вже і склад характеру, і стан душі треба мати. Просто — незрозуміло, як то так може бути, щоб слабкіші й за чисельністю, і за потугою із сильнішими раптом почали змагатися. Та ще й виграли. — То не раптом, а цілком закономірно. Якщо досі не второпав — читай далі, може, зрозумієш, — сердито пихнув цигаркою Дід. «… У другій половині грудня місяця, 22 числа старого стилю 1917 р. я приїхав з фронту (з госпіталя) у своє село додому. В селі радянської влади не було. Селом керував ставленик кулаків староста Бабак Матвій. Радянської влади не було не тільки в Недбайках, а і по всих селах нашої Капустянської волості. Мене це немало здивувало. Як же так, пройшло немало часу від початку Жовтневої революції, а тут заправляє селом староста. Я на цей час формально членом більшовицької партії не являвся, тобто партійного квитка не мав, але як бувший до войни батрак, я вважав, що радянська влада це моя влада і міліонів таких, як я. Я вважав себе позапартійним більшовиком. Роздивившися добре, що діється в селі, я побачив, що тут немає кому взятися за організацію радянської влади. Майже щовечора на зборні (що таке зборня — це будинок, де працював староста) збиралося багато людей і між ними йшли спори. Бідняки говорили про те, щоб поділити землю поміщика Падалки, та кулацьку і дати тим, у кого немає землі. Кулаки та інтелігенція села говорили, що треба діждатися Установчих зборів, вони, мовляв, усе зроблять. Вобщим, спорка доходила чуть не до бійки, а толку ніякого. Пішов і я на ці збори. Дивлюся — кожен доказує правоту своїх поглядів на те, що твориться навкруги, а щоб організувати радянську владу, так нема кому зробити це практично. От я й рішив взятися за цю справу. І виступив за те, щоб організувати в селі радянську владу, бо ні Тимчасовий уряд Росії, ні контрреволюційна Київська Центральна Рада земельки безземельним селянам не дали. А де вже існує влада Рад, то там земельне питання вирішено, землею поміщиків та кулаків наділено безземельних селях. Коли я виголосив таку промову, то біднота, що була на цих зборах, аплодувала, а кулаки та інтелігенція села укрили мене як мокрим рядном: «Що ти тут проповідуєш грабіж? Як це так — забрати землю? Це ж грабіж!» Кулак Петренко Яків, що мав 200 гектар землі, каже: «Люди добрі не слухайте Горенка, бо він вас підведе. Це провокатор, це другий Тенянко і коли ви пограбуєте нас, заберете нашу земельку, то буде вам те, що було у 1905 році. Приїдуть козаки і дадуть вам пльоток, а не земельки». А вчитель Педаш Микола каже так: «Громадяни, не слухайте Горенка, бо він служив у Петербурзі і продався росіянам, набрав грошей у Леніна і приїхав сюди топтати неньку Україну». Але біднота села не слухала ні кулаків, ні націоналістичної інтелігенції. Їм потрібна земля, бо земля — це їх життя, вони віками про неї мріяли, а тому вони кріпко підтримували мене … «. — Діду, я от все своє свідоме життя читав про революцію і про Вас, більшовиків, тільки хороше. І читав, і чув, і бачив у всіх засобах інформації, в яких тільки можна. Але мене завжди бентежило одне питання, причому чим довше сам живу на світі, тим більше. — Що ж це за питання таке може буть, що все життя муляє? — Не насміхайтеся, я серйозно. Можна? Тільки воно делікатне, Ви не образитеся? — Та кажи, я ж не кісейна баришня. Тим паче, якщо розговор у нас з тобою такий серйозний пішов, то чого вже тут розсусолювать? Питай, раз надумав. — Я стосовно правоти тієї комуністичної справи, тієї соціалістичної революції, яку ви тоді, в сімнадцятому, робили, і якій ми з моїм батьком потім служили. Аж доки та червона ідея сама по собі не віддала Богові душу. — Ти її не хорони, не поспішай. Ще невідомо, як воно у вас тут вийде. Відступники і ренегати ще ніколи нічого толкового не вибудовували. — Красно дякую, дідусю, за «компліман», як казав один відомий український персонаж, Ваших, до речі, часів. Однак зациклюватися на дрібних образах не буду. — Це ж чому, цікаво? Ви всі тепер такі амбітні — «діячі національного відродження», «еліта»… — буркотнув дід. — Щодо «еліти» — то не до мене. — Не втрачав темпу Шеремет. — Що ж до образ — то я їх за останні років десять з гаком, починаючи з кінця вісімдесятих, наслухався достатньо. А тому звик. Імунітет виробив. Тож повернемося до теми. Як щодо «відступників» і «ренегатів» — то це не зовсім так. Не будемо далеко ходити — подивимося на більшовиків. Та ж у всій колишній Російській імперії — всюди державницьки, патріотично налаштовані кола інакше як зрадниками, купленими за німецькі гроші, їх і не називали, причому всі — «від молдованина до фіна». І «на всіх язиках»… А вибудували однак державу — за малим століття весь світ лякала, тримала в руках. — Ми нікого не зраджували — ми повстали проти експлуататорів! За соціальну справедливість. Щоб не було експлуатації людини людиною. Що ж до німецьких грошей — то брехня. Я що — додому з пачкою грошей повернувся, щоб у себе в селі революцію робить? З пачкою патронів, а не грошей, да револьвером. От тільки багатства й надбав, тільки й мого скарбу. Та ще шинелька, що з військової служби зосталася. Ох, не праві Ви, дідусю, стосовно грошей. Дуже неправі, — зітхнув тихенько, Шеремет. — На сьогодні це загальновідомий і документально доконаний факт. А він особисто з одним таким документом ознайомився ще за радянських часів, коли про це й говорити не можна було, незважаючи на проголошену Горбачовим «глас¬ність». Він служив тоді в Ленінграді, дружина працювала науковцем в музеї історії м.Ленінграда — Санкт-Петербурга. І якось принесла додому на пораду — що робити? — листа, який надійшов до музею з Америки. Лист потрапив до її відділу, але не стосувався безпосе¬редньо сфери її наукової діяльності. Хоч інформація для них обох, рядових членів партії, була приголомшливою. Автор листа, якийсь ветеран робітничого соціалістичного руху в США, повідомляв, що під час Першої світової війни він брав безпосередню участь у зборі коштів на підтримку своїх російських колег — робітничої партії більшовиків, ленінської партії. Сума в триста тисяч доларів була ніби-то потай передана на борт німецького підводного човна біля узбережжя штату Флорида влітку 1915 року. Вказувався навіть тип човна —»U-2". Шеремет одразу глянув до військової енциклопедії — справді, такі човни саме в той час були на озброєнні німецьких ВМС. США в той час дотримувались нейтралітету, у війну ще не вступали і протичовнова оборона належним чином організована ще не була. Конкретність наведених фактів та їхня імовірність, принаймні теоретична, сумнівів великих не викликали. Однак він прекрасно усвідомлював, що незалежно від того, правда це чи ні, оприлюднення такої інформації нічого доброго для їхньої родини не несе. «Как так, совєтскій офіцер і совєтскій учоний, оба коммуністи — і распространяют гнусниє інсінуації нашіх врагов, апологєтов загнівающєго імпєріалізма?» «Как моглі?..» і т.д. і т.п. — все це нескладно було уявити. Тому порадив дружині зробити вигляд, ніби нічого не сталося, і переслати листа за призначенням — до Музею історії Великої жовтневої соціалістичної революції, був тоді такий. Нехай вони і розбираються… Однак не розповідати ж цю історію дідові. Навіщо? Хіба сьогодні, майже сто років по тому, в незалежній і демократичній Україні, рядові члени всіх численних нинішніх партій мають хоч якусь уяву про фінансові оборудки свого керівництва? Питання риторичне, нічого, окрім кривої усмішки, в партійних бонз і представників «компетентних органів» викликати не може. То ж що дивного в тому, що тодішні «чорноробочі революції» так само мало знали про «німецькі» гроші, як нинішні — про «тіньові»? — Давайте, дідусю, повернемося краще до того, з чого почали — до питання на чиєму боці. Так ось: жили собі люди. Віками. І віками накопичували досвід, знання, набували мудрості, виробляли правила створення й функціонування сім’ї, громади, народу, держави. І окремі люди, і родини працювали — хто плугом, хто мечем, хто мізками — і отримували за це відповідно певну винагороду, годували сім’ї. В когось залишалося ще й зверх того, що вони проживали. Тож вони за ці грошики докуповували собі земельку. Правильно я кажу, так було? Вони ж її не збройним пограбуванням своїх односельців здобували? Платили грошики — свої, так? — Припустимо, що так, — невдоволено буркнув Дід. — Таким чином, виходить, що тодішні ваші безземельні — це ті, хто свого часу продав свою землю своїм односельцям, тільки заможним. Адже так — саме продав? І отримав чи то грошима, чи то натурою — як вони вже там між собою домовилися. Але все по закону — бумага, підпис, печать. Так? — Так, та не так! — Скипів Дід. — Я бачу, куди ти гнеш. Ти, як та контра, міркуєш. Справді, колись ми, козаки, всі мали землю. З часом хтось її втратив, а хтось ще надбав. Однак той, хто втратив, то далеко не завжди зі своєї вини. У когось неврожай, у когось годувальник помер, а діти ще малі, у когось тягло пошесть покосила — та мало яких випадковостей тяжких у селянському житті. А земелька-то — тю-тю, довелося продать. Так що ж тоді, ціле життя всім наступним поколінням такої нещасливої сім’ї нести на собі біду, як каїнову печать? Віками із роду в рід злидарювать? Без будь-якої, бодай щонайменшої, надії на просвіток? — То вже Ви, Діду, занадто. — Не занадто, онучку, зовсім ні. Потомственний дворянин і потомственний батрак — то діаметрально протилежні речі. Що таке батрак — я тобі вже казав. Не дай Боже. Не тобі, бо тобі вже запізно, а твоїм дітям і онукам. Що ж до тебе, то якби не Жовтнева революція — був би й ти не генералом, дворянського сословія, а батраком, як твій дід. — Якщо копирсатися, то надто далеко можна убік зайти. Ви зрозумійте, Діду, і не сердьтесь, будь ласка. Я ніяка не «контра» і не «дворянськоє сословіє», я ваш онук, кров од крові і плоть од плоті. Просто — я хочу зрозуміти. Отже, якщо в селі батраком так погано, то можна ж було податися де-інде? — Куди? Про Кубань я тобі розказував. П’ять років від’їшачив — і з чим пішов, з тим і прийшов відтіля. Навіть хату—розвалюху матері підлатать — і то не заробив. Так, тільки на одежу середненьку — і все. А це ж п’ять год молодого життя! П’ять! — Так пішли б у місто, в пролетаріат, рушійну силу історії, — так, здається казав ваш великий вождь? Тоді ж якраз у Росії відбувався бурхливий розвиток капіталізму, тим більше в Південно-Західному краю, робоча сила потрібна була… — Да в тому-то й справа, що тієї робочої сили зайвої стільки в селі накопилося, що навіть за тих умов місто всю її поглинути не могло. Та й де той розвиток був? Київ, Харків, Катеринослав — ось тобі і все. А Полтава, Черкаси, Павлоград, інші — то невеличкі міста були. Тоді там нічого особливого не розвивалося. Вони, дай Бог, щоб із довколишніх сіл і волостей бідноту всотали. — А Донецький басейн, південні міста — Одеса, Миколаїв, Херсон, Феодосія, Керч? — Туди власті більше заохочували голоту з Росії. Як і в інші міста. А вони залюбки сунули, навіть наввипередки. Бо в Росії бідному люду жити було ще гірше. І там, де наш батрак ще роздумував, іти йому чи ні, на ту фабрику чи будівництво, там зголоднілий російський мужичок заглотував пропозицію, як окунь наживку. За принципом — гірше все одно не буде, бо гірше вже бути не може… — А у вас, виходить, могло? — Та з голоду, як на те, ніколи в селі не пухли. Недороди, звичайно, були, але такого поняття, як наглий голод, в нас не було. А тому — вибирали, думали, кожний хотів усе ж на прадідівській землі якось пристроїтись, а не при заводі вонючому. Не любили тоді селяни міське кам’яне життя. — Якщо вже так не до шмиги вам місто було, так Столипіна б слухали та їхали на нові землі облашто¬вуватися! — А ти не думав ніколи, чого це я з рідної землі повинен їхать? Де всі мої предки споконвіку жили й тут поховані? З якої такої радості? Це ви, нинішні, перекоти-поле. А в мою молодість люди свій край любили. І з села ніхто, нізащо й нікуди своєю волею не їхав. Тільки якщо вже геть край… — Словом, їхати із села ви не хотіли, сільська біднота, а тому вирішили забезпечити собі краще життя за рахунок своїх більш заможних односельців. — Резюмував довгий діалог Шеремет. — Правильно я зрозумів? — Забезпечити собі не «краще життя», а возможность своїм трудом зробить це життя кращим. Так буде точніше. — Однак усе ж шляхом: у них відібрати — собі взяти? — Точно так. — І ви вважали, що маєте на це право? — Повне і незаперечне. Експропріація експропріаторів. — А ви, ви особисто передбачали, до яких наслідків це може призвести? — Про наслідки ми й не думали, ми готові були бороться до кінця. Це був той шанс, впустить який ми не мали права. Бо другого б такого не було. І ми це розуміли. Принаймні я. «… При волості в той час існувала земельна управа. Вона була організована ще при Тимчасовому уряді і берегла право власності на землю, тобто берегла землю поміщиків і кулаків, щоб бува часом бідняки самочинно не забрали та не розділили її між собою. Секретарем цієї управи був недбайківський кулак Виноградов Михайло. Коли кулаки побачили, що бідняки беруться за справу добре, то вони скоренько у волость і доложили секретарю земельної управи, що приїхав більшовик Горенко, організовує Радянську владу і намагається розділити землю. Я договорився з бідняцьким активом, що ми мусимо на завтра зібрать всіх бідняків села на вечір у це ж приміщення і організувати Ревком…» — Оце й усі контрзаходи куркулів проти вашої «революції»? — А що, тобі треба, щоб було більше? — Мені-то нічого не потрібно, але я такого не розумію. Посудіть самі. Живуть собі статечні люди тихо-мирно в своєму селі. Раптом з’являється Грицько Горенко, якого ніхто не бачив цілих сім років, сам голодранець, і агітує таких же голодранців забрати в них, у хазяїв, землю й роздати такій босоті, як сам. Як би і що б ви на їхньому місці вчинили? — Я думав про людей, про бідняків, а не про тих живоглотів-мироїдів. Шеремет лише подумав про себе: то ваше щастя, діду, що ви не в нинішні часи живете. Або що серед них не знайшлося такого ж пасіонарія, як ви. А то він би швиденько організував кількох хлопців — і розібралися б вони з вами самі, без земельної управи. Та так, що краще не фантазувати. Бо надто вже на серйозні речі ви замахнулися, відповідний масштаб опору важко навіть уявити. Однак промовчав, щоб не дратувати Діда. «… Я, звичайно, не зважав на те, що кулачество було проти радянської влади, а підбирав побільше на свою сторону бідняків. Та й з фронту підходили хороші хлопці, які були настроєні за совєтскую власть. Одного разу після таких бурних зборів вечором зібралося на зборню дуже багато бідняків і ми рішили організувати Ревком. Не встигли ми розпочати офіційно наші збори, як знадвору вбігає хлопчина і каже мені: «Вас кличе Виноградов Михайло, щоб Ви вийшли до нього на двір». Я вийшов, а за мною і всі присутні, бо вони знали, що це за начальник. Він їм раніше в печінки в’ївся. Я лічно Виноградова не знав, який він на масть, бо він молодий ріс тоді, коли я не жив у Недбайках, бо я то батрачив на Кубані, то служив на військовій службі. Дивлюся, стоїть молодий чоловік з портфелем під рукою і коло нього чоловік декілька кулаків недбайківських. Я підходжу, питаю: «Ти Виноградов? На що звав мене?». Тут він як розходився кричать на мене: «Хто тобі дав право організовувати тут радянську владу? Ми не признаємо її, у нас є Центральна Рада, яка є нашою владою. Установчі збори скажуть, яка буде влада». Я витяг револьвер з кармана і кажу: « А ну, молодий чоловік, успокойся, держи свого портфеля міцно і тікай звідсіля скоро, щоб я тебе тут не бачив. А не втечеш, так от скажу оцім хлопцям, то вони віднесуть тебе до копанки і втоплять, бо пулі тратити на тебе жалко, вона ще пригодиться». А мої хлопці, що вийшли за мною, обкружають його і ждуть моєї команди. Виноградов скоро зрозумів, у чому діло, і як пальнув тікать, а кулаки за ним, то ми тільки й бачили їх. Ми посміялися з них і зайшли в приміщення …» Посміялися з них… Складна річ — Життя. І недаремно є таке прислів’я — добре сміятися тому, хто сміється останнім. — Дідусю! А скільки їх, з тих, що тоді сміялися, пережили голодомор? П’ятнадцять років по тому «сміхові»? — Не сип мені сіль на рану! Душа й без тебе ще з тих пір не загоюється. Дійдемо, ще буде час. Поки що — читай, ізучай, яке воно нелегке — Людське життя. І як легко в ньому помилиться, і яка тяжка Плата іноді буває. «… Цей же вечір ми провели збори і організували сільський ревком із семи осіб. Персонально до ревкому увійшли такі товариші: Бугай Іван Йосипович, Бровко Демид Тимофійович, Нечипоренко Дмитро Іванович, Крячок Степан Михайлович, Ярьомка Андрій Петрович, Ричка Петро Васильович і я. Головою ревкому обрали мене, замісником Бугая Івана Йосиповича, секретарем Бровка Демида Юхимовича. От таким способом у другій половині грудня місяця старого стилю 1917 року мені вдалося в селі Недбайках організувати Радянську владу. Старосту Бабака, як ставленика кулаків, ми прогнали. Влада в селі перейшла до рук ревкому. Це був перший ревком на весь Пирятинський повіт …» — Діду! А у вас ніколи не виникало питання — а чи маєте ви право так робити? Я не кажу про формальне — з цим, в принципі, ясно, зрозуміло, що ви його свідомо нищили, оте офіційне право. Але ж для того нищення потрібна внутрішня переконаність у своєму моральному праві так робити. Чи я не правий? — Чому ж ні? Все так. Ми всі тоді тільки на внутрішній переконаності й діяли. — Але ж ваші дії були настільки, м’яко кажучи, неординарними або за межами правового поля, як тепер подібне кваліфікують, що ця моральна впевненість повинна постійно чимось живитися, надихатися. Самих лише образ за минуле своє тяжке життя, аби вдаватися до таких жорстких заходів щодо односельців, близьких у принципі людей, — то замало. Хто живив або що живило цю таку невблаганну нещадність? Дід важко засопів цигаркою. — Хто, кажеш, чи що? Погано, що ти так швидко забув — хто. Хто — це комуністична партія більшовиків, до якої ми обидва з тобою належали, твій батько також. Десятки і сотні тисяч товаришів, які разом зі мною самовіддано боролись і проливали свою кров за світле майбутнє всього людства, своїх дітей і онуків. — Дякую, дідусю, але це мені нагадує старий анекдот. Як господар пізно увечорі проводжає гостя. Пропустив його вперед, а сам щось зашпортнувся. Раптом бачить — а на сходах лампочка не горить. Зачекайте, каже, я зараз ліхтарика візьму. Дякую, куме, кричить гість, я вже внизу лежу. Так і з тим вашим «світлим майбутнім» для нас, ваших «дітей і онуків» вийшло — опинилися давно й далеко позаду від якщо не всього «цивілізованого світу», то принаймні від Європи — безперечно. — Ти мені тут не зубоскаль! Бо ти не тільки перше, а й друге, бачу, забув. Те, що нами двигало, було написано на наших знаменах. Якщо пам’ять коротка — можу нагадать: мир, труд, свобода, равенство, братство. Унічтоженіє експлуатації людини людиною. І ніхто мене не переконає, що гасла «людина людині — вовк», «кради, хто де може, скільки може і як може» — це краще. — Та хто ж сперечається, діду, гасла у вас були ніби правильні, і мета благородна, а що вийшло? — У нас виходило, як на великий рахунок, в цілому — те, що треба. Поки ви його не споганили й не зруйнували. А що у вас самих вийшло — про те ми ще побалакаємо, поки що обстановку тих часів уясни собі як слід. 10. «КЛАСОВА БОРОТЬБА НА СЕЛІ І СТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ» Про що мріяло і чого чекало від революції безземельне та малоземельне селянство? Воно, спать лягаючи і встаючи ранком, мріяло про землю, бо земля це основний і єдиний істочник життя селянина. От з цього треба буде і починать. Ревком на першому своєму засіданні в присутності великої кількості бідноти села і поставив питання про наділення землею безземельних селян за рахунок земель поміщика Падалки, церковної і частини кулацьких. Обговоривши це питання, ревком прийняв таке рішення: 1) землю поміщика Падалки, церковну і частину великоземельних кулаків розподілити серед без¬земельних та малоземельних селян; 2) все майно поміщика Падалки конфіскувати і по самій дешевій ціні розпродати біднійшому населенню села. Виручені гроші здати в госбанк; 3) рішення ревкому обговорити і затвердити на зборах бідноти села, після чого про¬водити далі рішення в життя. Про таке рішення ревкому скоро взнало все село…» — Діду, вибачте, але яке мав право приймати таке рішення той ваш ревком? Він же фактично був не легітимним, оскільки репрезентував зовсім незначну частину громади. — Як це незначну? Та він представляв усю бідноту села! — І я про те. Він репрезентував тільки бідноту. А біднота, безземельні, складали ледь більше третини села. То чому ж дві третини громади повинні робити те, чого вимагає одна третина? Тим більше, що «кулаків», як ви кажете, разом з міцними, заможними середняками, було стільки ж, скільки й тієї бідноти. Я порахував. — Грамотний… Повивчали ми вас на свою голову, сподівалися, ви продовжите нашу справу, а ви… В революції головне — не закони арифметики. Сила революції — в революційному ентузіазмі мас. Ми, більшовики, маси підняли. Вони, сільська буржуазія з націоналістичною інтелігенцією і духовенством, не зуміли. Не змогли, незважаючи, що й було їх багато, та й при возможностях значно більших, ніж біднота. — Чому ж так? Не змогли чи й не спробували? — Тут ніяких вагань не може бути — звичайно, навіть не почесались як слід. Хіба що язиками. Вони настільки звикли в селі панувать, що й подумати не могли своїми заплилими від сала й отупілими від самогонки мізками, що — все, гаплик, кончилася їхня власть, настала тепер наша. Яка й рішає, що, до чого і як буде. В тому числі й щодо земельки. — І ви що, всерйоз сподівалися, ніби це рішення хтось дозволить вам здійснити? Принаймні, без бою? Отак візьмуть і принесуть вам свою земельку «на таці з блакитною мережкою», як казав один з «героїв» — пізніших, уже соціалістичних часів? — Та ти ж сам знаєш відповідь, чого тоді питаєш? Звичайно, «…кулачество підняло вой, як це так — забрать нашу землю, почало залякувать бідняків. Заберете нашу землю, буде вам те, що було в 1905 році, — приїдуть козаки і дадуть вам пльоток, а не землі, ще й в тюрму посадять. Знаходились окремі біднячки, що вірили їм, але більшість бідняків не боялися погрози кулаків. А з фронту все більше підходили вояки, настроєні по-більшовицьки, які підтримували рішення Ревкому…» — Так ось на кого й на що ви розраховували — на підтримку тих, хто на собі пізнав, наскільки ламка це річ — людське життя. І спроможний у змаганні за свої інтереси ризикнути і своїм життям, а тим більше — життям супротивника. — Не це головне. Головне — фронтовики, як ніхто інший з селян, перейнялись ідеями неминучості й необхідності класової боротьби, диктатури пролетаріату в боротьбі за свєтлу будучину всього людства. — Та який же у вас в селі пролетаріат? Підручні коваля та машиніста на локомобілі? — Пролетаріат — він не обов’язково промишлєнний. А є й сільський — ті ж батраки. І буржуазія сільська — ті ж кулаки. А раз буржуазія і пролетаріат — значить, і класова боротьба. «… В цей час з фронту приїхав Кірпач Григорій Федорович — офіцер старої армії в чині штабс-капітана (тепер капітан, чотири зірочки). Батьки Кірпача по соцстану були середняки, але що йому до батьків — він офіцер, ваше благородіє, так його величали солдати на фронті. Але радянська влада офіцерські погони зняла з нього і він тепер — ніщо, Кірпач та і все. А тому йому радянська влада не сподобалася. Він покинув фронт і приїхав до батька пересидіть время, виждать, що далі буде. А тим часом агітував за Керенського, тобто за владу буржуазії. Він вважав, що коли буде влада буржуазії , то він буде офіцером і опять його величатимуть «ваше благородіє». Узнавши про рішення ревкому, він виступив проти цього рішення. Кірпач у минулому мій товариш. Я з ним разом до військової служби батрачив на Кубані, ми разом йшли на військову службу. Він служив у піхоті три годи дєйствітєльної служби, а потім остався на сверхсрочній службі. В період войни сверхсрочників посилали на трьохмісячні курси і присвоювали їм офіцерський чин прапорщика. А во время войни чини скоро повишали, от він і дослужився до штабс-капітана. Звичайно, солдати величали його як положено -»ваше благородіє», да і зарплата у нього була не мала. Вобще жив він паном. Такі умови життя склала йому буржуазна влада, а тому він і захищав її. Він агітував за Керенського…» — Що стосується «благородія» — тут все ясно. Але чому він Керенського підтримував, а не Центральну Раду — незрозуміло. Він українець, в Росії — більшовики, тут — їхні супротивники, то ж їх вже і підтримуй, а не побивайся за скинутим російським правителем. — От то-то й воно, що далеко не всі офіцери з українців стали за самостійність України. З тих, які довго прослужили в царській армії, та ще в мирне время, як цей Грицько Кірпач, мало хто сприйняв ідеї самостій¬ників. Вони хотіли лише збереження старих порядків і своїх привілеїв — і все. Багато з них потім на Дон, на Південь, у Білу армію пішли. — А хто ж військо Петлюри тоді складав? — Переважно молоді офіцери із запасників і вольно¬опредєляющихся, та хто школи прапорщиків у війну покінчав. Це все в основному з середовища інтелігенції, духовенства та сільської буржуазії, кулачества. Які ще не настільки відірвалися від свого коріння, щоб забуть, хто вони й звідки є. Но водночас стали достатньо грамотними, щоб зрозуміть, що український народ нічим не гірший од російського, чи польського, чи якогось там іншого. — А ви, виходить не зрозуміли? — не втримався Шеремет. — Ти мене за язик не лови! — розсердився дід. — Я те все також зрозумів. Но перше, що я уяснив собі — це логіку класової боротьби. Спочатку вирішення соціальних питань, знищення експлуатації людини людиною, а вже потім і до національних можна браться. — І як, взялися? — Я ж сказав — спочатку давай з соціальними, з Кірпачем розберемося. Отже, «…я питався поговорить з ним як з бувшим товаришем, але він говорить зі мною не хотів, він шукав собі своїх однодумців серед кулаків, а їх у Недбайках було немало. У п’яти кілометрах від села жив поміщик Падалка, який мав більше тисячі гектар землі. Але він помер до революції, там залишалися його жінка, син і дочка. Син працював у г.Переяславі врачом, а Падалша прийняла до дочки приймака — агронома Наталенка Миколу Петровича. І господарюють собі. Цей Наталенко, уплівши в руки таке багатство, согласен був знищити всіх більшовиків на світі, аби йому не віддати нікому свого багатства. Він скоро подружився з Кірпачем. Кулаки брати Петренки, що мали по двісті гектар землі, брати Савоцькі, що мали по сто п’ятдесят гектар землі, два Некози і Пустовар, що мали по сто п’ятдесят гектар землі. Піп Гречановський користувався шістдесятьма гектарами церковної землі, тоже пристав до цих багатіїв. От і зібралася група таких багачів, на чолі їх став Кірпач. Підтримка в них була неплоха, бо в селі було таких кулаків, що мали землю від двадцяти до ста гектар, більше сотні. От уся ця зграя на чолі з Кірпачем та Наталенком і поставила собі за мету не дати землі біднякам. Перше вони повели агітацію серед бідняків, залякували їх, а дальше зібравшись у попа Гречановського, надумали: коли ревком збере збори бідняків для затвердження свого рішення, то іти на ті збори всім багатим і збори бідняків розігнать, а Горенка заарештувать і направить у Київ, де й здать властям. А як буде сперечатися, то і убить можна, за нього нічого не буде. Це так радив Кірпач…» — Серйозний у Вас приятель юності був, дідусю. Достойний, так би мовити, суперник. Як видно, ілюзій один щодо одного ви не плекали. — То не ми особисто. То життя так всіх нас розбило, навпіл. Одні на один бік, інші — на інший. А перемогти міг тільки хтось один. «… Конспірація у них була погана, про цю їх нараду дехто знав, мені про таке рішення цієї контрреволюційної групи сказав бувший попівський батрак Коверник Михайло. Накануні скликання зборів бідноти я послав на хутор в економію двох чоловік — Крячка Степана і Петрика Івана, щоб вони добре пошукали у Наталенка М.П. нарізної зброї і забрали. Ці хлопці завдання виконали, але нарізної зброї не знайшли, забрали дві централки і повернулися…» — Діду! А чому в куркулів зброї не було? Я розумію, що Наддніпрянщина — не Галичина, тут світова війна не котилася роками взад-вперед. Але ж фронтовиків багато поверталося, самі кажете, та й ви от револьвера до кишені на всяк випадок засунули. Так що за бажання можна було б, мабуть, роздобути та підзапастись? Про всяк випадок? Адже передбачлива ощадливість наших дядьків давно стала хрестоматійною. — Що тобі сказать? Револьвер — це штука мало¬помітна, та й далеко не кожний з солдатів міг його роздобуть. А гвинтовки — так їх багато хто не брав з собою. Тим, хто кидав фронт самовільно, вони і без того набридли… А хто демобілізувався, як положено, так ті ж зброю здавали. Окрім того, на крупних станціях стояли війська, що перейшли на бік Центральної Ради – вони, в кого бачили, то одбирали. Так що попервах, на початку вісімнадцятого, оружія по селах було ще малувато. Це вже потім… Однак головна причина, як на мій погляд, в іншому: кулаки просто не очікували для себе такої небезпеки. Вони привикли у всьому покладаться на власть — думали, і тут вона їх захистить. А власть оказалась безсилою проти волі розгніваного народу. — До речі, а чому так? Адже якщо Центральна Рада успадкувала державний апарат від Тимчасового уряду, а той — від царського самодержавства, так тоді ж повинні були бути і поліція, і «охранка». Як же вони допустили, що ви «власть», секретаря волосної управи, так безце-ремонно поперли? Де був пристав, околоточні? Не знаю, хто там ще за тих часів і як називався? Поліція, одним словом. — Та щезли вони всі, як тільки смаленим запахло, немов і не було їх. Не знаю навіть, куди подівалися. Розбіглися й поховалися мов щурі. Хоча було свого часу справді чимало, і вигляд мали — куди-т-твоє діло… «… У гулящий день у неділю, у перших числах січня місяця 1918 року, ревком скликав у шкільному дворі збори бідноти села, щоб обговорить і затвердить рішення ревкому, а дальше приступить до його виконання. На ці збори прийшли всі бідняки села, і старі і малі, бо тут рішалося питання про землю, про яку бідняки віками мріяли. Але не дивлячись на те, що ми кулаків не просили на ці збори, вони всі були тут. Зять Падалки, Наталенко Микола Петрович, приїхав хорошим конем на хорошій ресорній повозці (тембурі). Кірпач тоже походжає у своїй офіцерській шинелі серед кулаків. Піп Гречанівський тоже тут, бо будуть же забирати і церковну землю да роздавати безземельним, а її було немало — 60 гектар, якою користувався піп та дяки. Я, як голова ревкому, відкрив збори. Головуючим на зборах обрали члена ревкому Крячка. Не встигли оголосити повістки дня, як Кірпач уже протискався до столу і, не питаючи у головуючого дозволу, почав говорить. Головуючий питався заборонити йому, але я шепнув йому на вухо: «Хай говорить, чим більше буде говорить цей офіцер, то тим легше буде його розоблачить перед зібравшимися». Тут уже Кірпач розперезався. Бідняки чують такі балачки Кірпача, да підходять поближче до столу, а Кірпач — яку тільки він грязь не лив на радянську владу, на більшовиків, на сільський ревком, на мене лічно. Я собі отак держуся в кармані за рукоятку револьвера і думаю: це ж ти будеш виконувать рішення вашої наради, тобто, заарештовувати мене. Гадаю — як, яким чином? Мабуть, коли закінчить свою балаканину, тоді вже буде мене брати за плечі, чи як там, і тягти кудись, де б можна заперти чи щось то. Ну, думаю, як тільки шагне до мене, одразу пущу пулю в лоба, а далі будь, що буде. Але Кірпач струсив, як видно замітив, що я держуся за револьвер. На своїх кулацьких зборищах приймати любі рішення можна, а от проводить їх у життя — то не так просто. Кірпач закінчив свою балаканину і відійшов. Зразу за ним нахальні починають говорить. Наталенко, цей починає з того, що в нього вчора були Крячок і Петрик. Все перерили в нього і забрали ружжа. Значить, більшовики грабителі. І тоже порядочно вилив грязі на радянську владу і партію більшовиків, ну і ревком не минув. Поговорив і цей , і тоже відійшов. Тоді беру слово я. Мені легко було критикувать таких ораторів: то зять поміщика Падалки, якому розставатися з тисячою гектарів землі не хотілося, а то білий офіцер, якому не хотілось розставатись з офіцерськими погонами. Біднота села дивилася на них як на своїх ворогів. Розкритикувавши добре цих панів, я розказав тоді зборам, чого на наші бідняцькі збори прийшли не прошені всі кулаки, роз’яснив, що кулаки прийшли розігнати наші збори, щоб не дати біднякам земельки…» — Дідусю, але ж це чистої води демагогія — «чого прийшли непрошені…» Як же вони могли не прийти, якщо мову про їхню землю вести будуть? Їх-ню! І яке право мали ви це їм ще й у вину ставити? То ж взагалі якось… — Договорюй, договорюй. Чого осікся? Не по-людськи? А те, що в мене, фронтовика, хата холодна і в ній миші за однією зерниною наввипередки ганяються, а сім’я гола-боса-голодна, це по-людськи? І так в більш, ніж сотні сімей в селі? Та й ще сотня сімей часом з квасом, а порою з водою? Мовчиш? То ж бо, демократ… «… Я рішив провірить, хто насправді підтримує ревком і сказав так: «хто за владу Рад, відходь направо, хто проти влади Рад — відходь наліво». Вся біднота села скоро ставала направо, слабі середнячки тоже до них, а більше зажиті середнячки трошки потупали і тоже стали направо. Осталися кулаки по ліву сторону. Звичайно на правій стороні оказалася велика більшість зборів…» «…Трошки потупали і тоже стали направо». Біднота — зрозуміло, тій втрачати нічого, а набути — перспективи заманливі. А ці ж чого? У них же в кожного від п’яти до п’ятнадцяти гектарів! Якщо всю орну землю в селі поділять порівну, то на двір припаде в середньому по сім гектарів. В чому ж тоді їм, міцним середнякам, пожиток з тієї влади Рад? Незрозуміло. — А ти й не зрозумієш, онучку. Я давно за тобою спостерігаю. Ти надто багато з дитинства книжки читать любив і надто довго серед росіян жив, тим більше серед воєнних. А вони зовсім по-інакшому думають, ніж наші дядьки, для них важить інше — государственна ідея, убєждєнія. Тому вони «Добровольчеську армію» потім утворили, яка добряче нам сала за шкуру залила. А в наших тих «гнучкошиєнків» — які переконання? Хто верх бере, до того й пристають. Біднота боролася, щоб відібрать. А ці до неї пристали, щоб коли ті одбирати будуть, то щоб не в них, а в других. От тобі й усі їхні спонуки. — Н-да .., шляхетними не назвеш. А якби вони тоді стали на бік куркулів? — За арифметикою Пупкіна з картинками, їх разом тоді було б наполовину більше, ніж бідняків. Однак ти не тим переймаєшся. Що сталося — те сталося. І якщо нас, більшовиків, хтось тепер звинувачує в нахальстві, в узурпації і тому подібному, то хай задумається — а що ж собою уявляли інші? Як у випадку, який ми з тобою розглядаємо, обичного українського села Недбайки. Цілком очевидно, що тут «типовий український селянин-патріот», нещасливу долю якого у вас зараз жалісливо оспівують, виявився у громадських ділах тупим нездарою й боягузом. І віддав добровільно, без бою, ричаги управління селом до наших бідняцьких трудових рук. То які ж претензії до нас, питається? «… Я тоді на смілу сказав: «Ми на наші бідняцькі збори кулаків не просили, вони прийшли непрохані, з метою розігнати наше зібрання. Так гоніть, бідняки, кулаків з наших бідняцьких зборів!» Коли я це сказав, то на зборах піднялося щось страшне: хто свистить, хто кричить — долой Кірпача, долой Наталенка, долой кулаків. Наталенко і Кірпач тікають, а кулаки за ними. А по їх хто снігом, хто гряззю, а хто й кирпичиною. Кірпач у ворота не попав, да через забор. Шапка спала, а по ньому і сніг, і грязь. Піп Гречановський підняв рясу да тоже додому. Кулаки тоже розбіглися. Розігнали цю контрреволюційну зграю, успокоїли збори, затвердили рішення ревкому. Це був перший бій недбайківських бідняків з кулаками за землю, але це був тільки початок. Для проведення в життя рішення зборів обрали комісію з трьох чоловік. До складу комісії увійшли: Бугай Іван (голова), Бровко Демид (секретар), Горенко Марко (скарбник»). Шеремет на мить зупинився. Стривай-стривай. Бровко Демид, Горенко Марко. Перший — товариш по службі в лейб-гусарах, другий — двоюрідний брат. Що ж, принцип формування «регіональних еліт» нічим не відрізняється від нинішнього… Однак, що там далі? Збори комісію зобов’язали протягом 3 — 4 день все майно поміщика Падалки роздать бідному населенню села і приступить до розподілу землі поміщика Падалки, церковної і кулацької. Комісія протягом 4-5 днів все майно Падалки роздала бідним селянам і приступила до розподілу землі. На цих зборах, які відбулися на початку січня 1918 року, біднота села проявила свою революційну мужність, рішуче стала на сторону влади Рад. Ці збори стали початком тієї жорстокої класової боротьби, яка точилася в Недбайках протягом декількох років. Хоть вони, ці збори, і обійшлися без жертв, але біднота села побачила справжнє обличчя кулаків і переконалася, що вони земельки без бою не віддадуть…» Шеремет ще раз перечитав останні рядки. «Ці збори стали початком тієї жорстокої класової боротьби, яка точилася в Недбайках протягом декількох років». Жорстокої класової боротьби… Скільки життів забрала вона, чого коштувала! Якщо по всій Україні — то міль¬йонів п’ятнадцять, пишуть — якщо разом з голодо¬мором. Хоча — хто його тепер знає? Якщо точно? Ті, хто були тоді зверху, своїх жертв з відомих причин не рахували. Ті, що терпіли поразку, — не могли в силу своїх обставин, та й просто не встигали, самі ставали жертвами. А починалося все з отаких от сіл, як Недбайки, і таких дійових осіб, як його Дід і персонажі його спогадів, та з таких селянських зборів. Коли махали ще кулаками, а не шаблями, і кидали грудками грязюки та снігу, а не гранатами. Поки що… — І не шкода було, не жаль було розпалювати оту кляту ворожнечу — «жорстоку класову боротьбу»? — ніби виринув з тяжкого сну Шеремет. — Так хто ж її розпалив, питається? — скинулася тінь у креслі. — Хто кого перший зібрався порішить? «Ваше благородіє» Грицько Кірпач свого приятеля юності більшовика Грицька Горенка чи навпаки? Мовчиш? Ото ж бо й воно. Це по-перше. А по-друге, ти кого жалієш — їх, чи свого діда? Кровопивців чи їхні жертви? — Своїх, Діду, жалію, своїх — українців! Які не змогли порозумітися, миром порішити свої складні проблеми — і пішли один Грицько супроти іншого Грицька, а якщо глибше — брат на брата. — То в тобі буржуазний лібералізм іграє. Бо ти не знаєш, що воно таке — з восьми років на шматок хліба самому зароблять. Бути нарівні з робочою худобою, постійно в голоді, холоді та нелюдських приниженнях. Коли єдині, з ким ти можеш порозмовлять, як з рівним, хто тебе любить, окрім замордованої тяжким життям матері, так це козенята та лошата, яких пасеш. А ти ж нібито — людина! Однак хазяйські діти тобі хутко показують твоє місце — отам, у хліву, з худобою. А спробуєш подати слово супроти, тобто «писнути», так хазяїн мовчки батогом ушкварить так, що й шкіра на тобі запечеться. А він собі далі пішов, мов тебе не чув і не бачив. А ти кажеш — брат на брата… То я для них брат? Ти в них запитував, у кулаків-куркулів, чи вони нас, бідняків, за братів мали? Чи хіба ж з братами отак поводяться, як куркульня з батраками? Шеремет не знаходив, що сказати, йому було складно перенестися в ті часи, а ще складніше увійти в психологію всіх тих суперечливих стосунків. Ніби заглянувши в його сумніви, Дід раптово запитав: — А ти б на мойому місці, за моїх обставин що робив? Терпів? — Не треба мене заганяти на слизьке, дідусю. І задавати риторичні питання. — Невесело усміхнувся Шеремет. — Ви ж знаєте, що знущань і принижень я також не стерпів би, кров-то ваша. Також би до шаблі й револьвера потягнувся. Але ж у тій «жорстокій класовій боротьбі» ми тоді Україну втратили. — А я винуват, що за самостійну Україну руку тягли саме ті, хто другою рукою мене, бідняка, за горлянку намагався вхопити? Принаймні у нас в селі, та й у волості в цілому. А що коїлося далі — того я не знав, не бачив і не чув. Тоді не те що телевізора — навіть радіо й телефона у нас не було. Тому, що вона там, та Центральна Рада проголошувала, якого вона добра для нас, бідняків, хотіла — того ми не відали. Ми знали лише одне: більшовики, котрі в Петрограді, мужика розуміють, земельку рідну й жадану дають, а Київська Центральна Рада, яка мала бути б своєю, щось мудрить. А тому сам понімаєш… — Та «понімаєш».., — важко зітхнув Шеремет. На душі було таке відчуття, яке буває, коли усвідомиш, що припустився трагічної помилки, і хочеться негайно її виправити, повернути все назад, а — не вдається, бо так в житті не буває, ріка Життя зворотньої течії не має. І від того на душі стає ще гіркіше та безпорадніше. Однак, що там далі? «… В цей період працювати мені в Недбайках довго не довелось. У лютому місяці 1918 року Пирятинський повітовий ревком скликав повітовий з’їзд Рад. На цьому з’їзді я був делегатом від Недбайок. Це був перший повітовий з’їзд, який був дуже бурний і тривав два дні. На цьому з’їзді був обраний перший повітовий виконавчий комітет. Головою цього комітету обрали мене…» Шеремет із сумнівом повів бровами: в них що, не було серед своїх кого обрати? Повіт — це ж тобі не жарт, то одиниця більша від нинішнього району. Щось тут не так. — Діду! Щось тут не зовсім зрозуміло: вас у Пирятині та його околицях не було практично тринадцять років — то батракували, то служили, то воювали. Тим більше походите з неблизького, скажімо, села. То ж хто ви такий і що собою уявляєте, ніхто на тому з’їзді не знав. Як же за таких умов вас обрали головою повітового комітету? Щось не в’яжеться. За нинішніми «виборчими технологіями» вас би й близько не підпустили до такої посади. — А хто тобі сказав, що мене дуже запрошували? Владу ніхто не дає, її беруть. А як — то вже хто як зуміє… — Цікаво, в який же спосіб Вам вдалося? — Якщо у скороченому виді, то приблизно так: зібралися дядьки на збори, ніхто ніякої чіткої позиції не має, всі ж політично неграмотні. І тут ініціативу перехопив якийсь поручик, почав за Центральну Раду агітувати. Однак він — що? Він армійський піхотний офіцер, у звичайній защитній гімнастьорці та шинелі, ще й погони защитні — виду ніякого. Дядьки про ту самостійність уперше чують, їм земельки давай. І тут я на воза випнувся — у повній парадній гусарській формі, зверху офіцерська бекеша нарозпашку, щоб червоний доломан, тоже офіцерський, з золотими шнурами, було видно. Воєнна хитрість, словом. І розтолкував селянам, що до чого.А в дядьків — у них же яка психологія? Представник якої влади гарніше виглядає, добротніше вбраний — та й влада, видать, багатша та кріпша. От вони за мене й проголосували, а того мого конкурента затюкали й прогнали. Шеремет не знайшовся навіть, що сказати стосовно почутого. Примітивність «піару» й аргументації виборців просто вражали. Але чим від цих кращі, розумніші міркування, які нерідко можна почути під час нинішніх виборчих кампаній: «проголосуємо за тих, що були, бо ті вже накралися, то, може, тепер хоч трохи про державу та народ згадають. А нових оберемо — так тих з голодухи від корита знову буде не одірвать». Тим більше, що за часів Діда виборцями були неграмотні селяни, які хрестиком розписувалися, а тепер ледь не в кожного атестат (як мінімум) про середню освіту, щонайменше — восьмирічку. Дід, не помітивши його задумливості, продовжував: «…Я повернувся із з’їзду в Недбайки, передав справи сільського ревкому своєму заміснику Бугаю Івану Йосиповичу, а сам поїхав у Пирятин працювати головою Пирятинського повітового виконавчого комітету. Праця для мене ця була нелегкою, бо енергії у мене було багато, а знання мало. Повіт — адміністративна одиниця з 15 волостей, а в кожній волості по 4 — 5 сіл, да і город немалий. У виконкомі зібралося нас сорок чоловік, але все це малограмотні люди. Бо тоді грамотними були лише багаті, які радянської влади не хотіли, а тому нам, малограмотним трудящим, приходилось керувати повітом. Виконкому, перш за все, прийшлося взятися за організацію радянської влади по селах повіту, а ця робота була нелегкою, тому що в селах багато було людей, які не розуміли, що таке радянська влада. Бо партій багато, простому селянину розібратися в них складно. Сільська біднота чекала землі і підтримувала радянську владу, бо вона обіщала дати землю. А заможне селянство боялося, що і в нього заберуть землю, то вони виступали проти радянської влади. І от у кожному селі ішла боротьба. Кулаки загрожували біднякам, а тому приходилося переконувати бідняків, щоб вони не боялися погроз, а сміло брали в руки владу і керували селом так, як учить партія більшовиків». Сільська біднота чекала землі… Подивився б Дід, як нинішня біднота її чекає, тієї землі, а особливо, що вона з нею робить… Однак якщо він каже, що бачить все Звідтіля, то чому мовчить? Добре, почекаємо і ми… «Звичайно, роботи тут було чимало. Та й ворогів у нас вистачало і по селах, і в самому г.Пирятині. Це меншовики, есери, українські націоналісти і т.д. Вони мішали нам і нашій роботі. Наші помилки в роботі старалися використати проти радянської влади, а ми, не маючи досвіду, допускали помилки у своїй роботі. Я лічно тоже мог помилятися, а контрреволюціонери за цим слідкували. Одного вечора я зі своїм замісником Фрейліхом та начальником міліції Винником зайшли в чайнушку підвечерять. Людей тут майже не було. Сиділо всього два чоловіка за столиком і говорили між собою. Ми сіли рядом за другим столиком, заказали собі вечерю. Глядимо ці два типи розсуждають між собою, хто переможе в боротьбі — чи буржуазія, чи більшовики. Один каже, що переможуть більшовики, бо їх багато, а другий каже — переможе буржуазія, бо в неї ум і капітал. А більшовики дураки, хоч їх і багато. Я почувши таке не стерпів, вихватив револьвер і бац контру, но начальник міліції Винник устиг підбити мою руку так, що куля пішла поверх голови цього типа. Його довелося заарештувати. Цей випадок дав козир у руки контрреволюціонерам для агітації проти мене як голови повітвиконкому. По городу пішли розговори, що голова виконкому убив ні в чому не повинного чоловіка у чайні. Звичайно, це була моя помилка, я погарячився. Щоб розвіяти таку агітацію, довелося скликати городський мітинг і роз’яснити людям, що ніякого вбивства не було, що то наклеп буржуазії. Після цього велика кількість горожан почали активно підтримувати владу Рад …» — Ще б після цього не підтримували! Револьвер в руці правителя завжди переконливіший, ніж авторучка. Принаймні до певного часу. — Ти не дуже-то іронізіруй. У вашій демократичній і правовій, як ви її називаєте, державі, в порівнянні з часами «тоталітаризму», чисельність всіляких «право¬охоронних» структур, для внутрішнього, сказати б, використання, збільшилася знаєш у скільки разів? — Якось не рахував. Воно мені ні до чого, — буркнув Шеремет, невдоволений поворотом розмови. — Тоді й радянській владі наганом не дорікай. Сам знаєш, про що кажу. Демократ… — З переможною ноткою в голосі поставив крапку Дід. 11. «ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА» “Мирно працювати нам довелося тут недовго. Після Брестського миру з німцями, Київська Центральна Рада запрохала німців, щоб вони допомогли їм ліквідувати радянську владу на Україні, а за це вона віддячить німцям і пшеницею, і салом, і іншим. Тому рано весною 1918 року на Україну прийшли німці і разом із петлюрівцями-гайдамаками почали виганяти радянські війська з України. Повертали фабрики і заводи капіталістам, а землю поміщикам і жорстоко розправлялися з тими, хто працював у органах радянської влади та брав земельку в поміщиків. Отже, коли німці да петлюрівці підходили до Пирятина, то я приїхав у Недбайки. Попрощався з рідними. Забрав із собою голову ревкому Бугая Івана, щоб не вбили його німці та гайдамаки. Поїхали ми на Пирятин. Станція Кононівка вже була зайнята німцями, ми заїхали на станцію Гребінка. Бугай, як старичок, воювати вже малоздатний, то він поїхав до свого брата в Самару, а я поїхав на Пирятин. Частина членів виконкому вже розбіглася по домах, а частину я зібрав, і ми рішили йти на станцію Гребінка, приєднатись до красногвардійських загонів і воювати з німцями і гайдамаками. Коли ми прийшли на ту станцію, нас з радістю прийняли, дали нам зброю, і так ми з боями відходили по залізниці Київ — Харків у напрямку Лубен і далі.» На цих словах Шеремет на мить зупинився... У напрямку Лубен і далі... А куди воно — далі? І звідки впевненість, що вдасться повернутися? — Та ніякох впевненості не було — просто безвихідь. Бо хіба ж можна залишатися за таких умов? Адже ясно, як Божий день, що всілякі кірпачі та виноградови одразу щоти зведуть. Тут вже хочеш — не хочеш, а треба. Боротьба за народ, за краще життя — це та дорога, з якої вороття не буває, раз ступивши. Бо вороги — вони все одно не простять. Був такий фільм колись — «У вогні броду немає». Вірно сказано. — А що то за червоногвардійські загони були? Тут у вас малувато написано, а ви свого часу розповідали, що там і китайці були, і мадяри... Звідки вони, хто такі, що в нас робили? — Червона гвардія — це такі загони з робочих для захисту радянської влади. Їх по містах і заводських посьолках почали ще навесні сімнадцятого створювать. Інакше за рахунок яких би сил радянська влада так швидко перемогла по всій країні? Це вже потім, з февраля-марта вісімнадцятого, Червона армія почала створюваться, коли інтервенція почалася — спочатку німців, а потім інших. Та й гражданська війна почала розгоряться. Ти що, забув, чому тебе вчили — і в школі, і в академії? — Та не забув, — заперечливо хитнув головою Шеремет. — Тільки надто багато різного читав і про ту гвардію, і про її діла потім. Лише починаючи з горбачов¬ських часів, почали писати про це відвертіше. — Діла були, в основному, правильні. Хоча й не завжди. Бо ж народ там різний траплявся. В революцію багато й непотрібу спливло. А куди їм діваться? Хто хотів жажду справедливості свою утолить, за кращу долю сражаться, хто за більшовиків — ті йшли в Червону гвардію. Ще дехто йшов у загони лівих есерів. Ці також були за революцію, однак не все правильно понімали, не усвідом¬лювали руководящої ролі робітничого класу. Ті ж, у кого, окрім революційної фрази та дурних наклонностей і вітру в голові, нічого більше не було — ті йшли в анархісти. Хоча приставали до них і заблудші. Так що люди були тоді в революції різні, різної якості, хоча вид переважно мали один — зброя, червоний прапор і палке революційне слово. Поки розберешся — іноді пізно буває... Це як у вас зараз: ніби всі за Україну, ніби всі з тризубами і синьо-жовтим вашим прапором. А хто про що при тому думає, а особливо як робить — не мені тобі казать... — Ви про допомогу китайців, мадярів та іншого «інтернаціоналу» на нашій землі не сказали, — нагадав Шеремет. — Тут нема чого багато розказувать. Китайці — ті у нас більше з портових міст були. Звідки й як там об’явилися — того не знаю. Однак пам’ятаю, що в бою були стійкі, дисципліновані і нещадні. Були б харчі й патрони — і зроблять все, що накажуть. «Твоя моя нє понімая... Ходя под стєнку» — ось і всі їхні розмови. Імперіалістична війна тільки закінчилися, у нас, у руському плєну, кого тільки не було — і німці, і австріяки, і мадяри, і серби, і хорвати, і українці-галичани, і чехи, і словаки, словом — ледве не пів-Європи. Переважна більшість — робочі і селяни, такі ж, як і наші. Їм також кортіло і миру, щоб по домівках вернуться, і свободи, і землі, і людських умов роботи й життя. А гасло ж більшовиків було яке? «Дайош всемирную соціалістичну революцію!» От вони й пристали на нього. А починать звідкіля? З Росії, з нас. Вони нам здорово помогли, особливо в найбільш трудний період — у вісімнадцятому-дев’ятнадцятому роках. — Я історію Червоної армії ніби-то трохи знаю, але великого внеску тих інтернаціоналістів щось не помітив. Хіба що серб Олеко Дундич, художній фільм ще про нього зробили. Та Бела Кун. — Так вони більше не в армії були іноземні товариші, а на внутрішньому фронті — подавляли всілякі біло¬гвар¬дійські заколоти всередині країни. В спеціальних загонах ВЧК. Багато їхніх якраз в органах і працювало. Але то потім було, не зараз, — не побажав продовжувати тему Дід. Все правильно, сумно усміхнувся про себе Шеремет. Інородцям чужого народу не жаль — істина, відома з давніх часів. Як і звичай набирати військо, а особливо особисту охорону з чужоземних найманців. Ще від київських князів з їхніми варягами ведеться. Однак історія вона мудро самоорганізується. У вісімнадцятому— двадцятому роках оті «інтернаціоналісти» з прилеглих до Росії країн допомогли більшовикам перемогти у кривавій громадянській війні, а за якихось чверть століття більшовики їм віддячили. Та так, що всі вони, оті колишні «країни соціалістичного табору», тільки зараз оговталися та відійшли трохи, коли під натівську парасольку потрапили. Однак до того ще далеко. Поки ж що... «Битися нам з німцями було дуже важко, бо вони були озброєні добре, а ми плохо. Коло станції Ромодан зчинився великий бій. Я одержав дві осклолочні рани і контузію. І мене майже сліпого відправили у госпіталь у г.Курск, де я і лікувався до серпня місяця 1918 року. Рани мої зажили скоро, а от очі боліли довго. Одне око вилікували зовсім, а друге так і продовжувало часто боліти, аж поки зовсім заросло більмом. Оскілько у мене був утеряний зір, то мене вже в армію не брали, а тому я в серпні місяці 1918 року улаштувавя працювати у Курському повітовому виконавчому комітеті на посаді завідуючого повітовим земельним відділом. Тут я працював до квітня місяця 1919 року». — Вибачте, Діду, стривайте. Як так — в армію вже не брали? А «Залізний потік» Серафимовича? А бої на Кубані? Командарм Сорокін? — Здивовано спинив Діда Шеремет. Питання вочевидь було й несподіваним, і не з простих. Бо пауза дещо затяглася. — А ти звідкіля знаєш? — порушив нарешті мовчанку Дід. — Про вашу участь в поході Таманської армії ваша ж дружина, баба Векла розповідала. Радила перечитать уважно той роман. «Щоб знав, як дід за Совєцьку власть воював і з якими людьми знався». Бо й ви особисто часткою того «залізного потоку» були. А про участь в боях на Кубані ви ж самі й казали. Це років за сім було до того, як ви спогади оці написали. Десь наприкінці п’ятидесятих. Я тоді якраз був у захваті від повісті й фільму про червоного комбрига кубанського козака Івана Кочубея, ділився з вами своїми вражєннями. — Хіба? — неуважливо озвався Дід. — Я, признаться, й забув. А ти пам’ятаєш... Справді, з госпіталя мене виписали на початку серпня вісімнадцятого року. Гражданська війна тоді розгоралася на всю. Головним осередком контреволюції був південь Росії. А для мене ж Кубань була, як своя. От мене і відправили туди, щоб боровся за Радянську владу там, поки Україна під німцями і воювать з ними офіціально не можна. — А як же ви туди добралися, з Курська? Адже на шляху були з одного боку — німці, з іншого — білогардійці? — Та вирядився під скаліченого фронтовика, що повертається додому ще після тієї війни. Так і добрався на Тамань, до групи Ковтюха. Був такий червоний командир, під іменем Кожуха в книжці виведений. З ним і продовжив воювать за власть совєтов. Все, що в книзі тій написано, істинна правда. Якщо й придумано — то небагато. Тяжкий був похід. Але прорвалися все ж до своїх... — Дуже вже ви лаконічно, Діду. Війна вона хоч діло й не з веселих, але й не така ж безбарвна, щоб нічого було й сказати. — Ти правий, барви — вони й у війни єсть. Тільки дуже вже невеселі: з одного боку — білі, як смерть, це вони; з іншого боку — червоні, як кров, це ми. А між ними — впала барва чорна, як земля, куди ми одне одного вкласти старалися наввипередки. Хто перший — той і живий. Ти ж сам про це знаєш... Знать то Шеремет знав, але одна справа — чужі далекі краї, а зовсім інша — твоя земля, твій народ, твій рід. — Вийшли ви до своїх, а далі що? — Не знав, як вести далі розмову, Шеремет. Бо тема Дідові, вочевидь, була не до душі. — Далі відправив мене мій командарм Ковтюх разом зі своїм ескадроном до головнокомандувача Радянських військ на Сєвєрному Кавказі Сорокіна, був такий. Він якраз особий отдєльний кавалерійський полк для себе почав формувать, щось приблізітєльно як в нас колись сердюки були. Та не встиг. Якщо ти книжку про Кочубея читав і кіно дивився, то пам’ятаєш, яка його доля... — Був оголошений, пригадую, поза законом і убитий червоними ж? Як «враг совєтской власті»? — Точно. Тільки ніякий він не враг, якщо розібраться. То ви, нинішні, просто не знаєте... — А хто ж він тоді, якщо з ним таке вчинили? Свої ж? — Здивувався Шеремет. – За щось же, мабуть, було? Розкажіть. — Там найшла коса на камінь. Сорокін — він був воєнна власть на Сєвєрному Кавказі. Сам з місцевих, із козаків, бувший осавул. — Через силу зроняв слова Дід.— А гражданська власть, головна, керівництво тієї Кав-казької республіки, — майже всі прийшлі, та ще й з євреїв, обстановки не знали... Сорокін був, безперечно, проти і дореволюційних порядків, і Білої армії. Однак був і проти того, щоб людей стріляли тільки за те, що він на фронті до офіцера вислужився або з галстуком і в капелюсі ходить. Та проти того був, щоб козаків «розкозачували», навіть сідло й шашку в козака забирали, з якими він, щитай, на світ народився. А ці, прийшлі, все «углубляли» революцію. Не маючи ні великого розуму, ні серця — виміщали накопичену десятиліттями свого пригніченого життя злобу, як хотіли. Та ще й йому почали угрожать за «нєправільноє поніманіє лінії партії». Він і показав, хто в домі хазяїн: після чергового масового розстрілу козаків і офіцерів, тільки запідозрених в антисовєтських настроях, збунтувався, та й сам перестріляв закапьор¬щиків тих репресій — верхівку Центрвиконкому і «ЧК» того краю. — На що ж він, цікаво, сподівався? Що більшовики йому таке простять? — Тоді в багатьох від влади й безкарності голова обертом пішла, ледве не кожний прагнув бути необмеженим диктатором в своєму околотку. І все — ім’ям революції. Тим чимало людей від нас відсахнули, потім виправляли... — Зітхнув Дід. — А тут чим скінчилося? — Центр поставив завдання військам Таманської армії придусити заколот, Федько з Ковтюхом виконали наказ, Сорокіна застрелив хтось із командирів. — На вас не позначилося? — Таманці ж мене знали, як свого. Та й я сам майже одразу з возвратним тифом зліг і затим з армії пішов уже безповоротно — здоров’я не стало. — Чому ж ви в спогадах про це не написали, про свою кубанську епопею? Пауза знову стала довшою, ніж належало. — Ти знаєш, яка доля спіткала Ковтюха й Федька? Обидва репресовані в тридцятих роках, згинули безвісти. Таким в ті роки краще було не хвалитися — лічним знайомством одразу з трьома «ворогами народу», та ще й якими... — А ваша особиста доля після листопада 1918-го? — В Україні після Скоропадського владу захопила Директорія во главі з Петлюрою, так що я до квітня місяця 1919-го року працював у Курському повіт¬виконкомі. «Що ж у цей час робилося у Недбайках? Вище мною описане, як там на початку 1918 року була утворена влада Рад, як бідняки села розібрали все майно поміщика Падалки, а також і землю. Що ж получилося, коли прийшли німці та гайдамаки? А це було рано весною 1918 року. Усе розібране бідняками майно Падалки бідняки змушені були повернути, і землю тоже. Так що бідняки села лишилися опять такими ж, як вони були і раніше, поки не було радянської влади. Крім цього, на бідняків наложили грошову контрибуцію для сплати збитків поміщику. Хто не міг заплатити, то приймали всілякі міри, вплоть до порки пльотками. Для бідняків села настали чорні дні. Вони осталися і без землі, і без хліба. Староста Бугай Сергій да кулак Некоз Василь, ці кати стягали грошову контрибуцію з бідняків села, вони знущалися з тих, хто не в змозі був заплатити контрибуцію (правда, у 1920 році ці кати були розстріляні недбайківськими бідняками) …» Шеремет мерзлякувато стенув плечима: довга ж і жорстока пам’ять у людей тоді була. І ціна велика — життя. Причому це не було помстою за вбивство або каліцтво конкретних людей, чиїхось родичів, а за виконання звичайних адміністративних обов’язків, фактично — за стягнення податків. Якщо екстраполювати на нинішні часи, то багато б кому мурашки по спині мали пробігти… — То не пам’ять довга, то напруга класової боротьби така велика тоді була, — озвався дід. «…Кулачество торжествувало. В цей час гетьман Скоропадський організував собі опору — Союз хліборобів-собственників. Недбайківське кулачество потяглося до цього Союзу. Бідняки ж пішли в інший бік. У липні місяці 1918 роки повз Недбайки проходив отряд Гребенка. Це були повстанці, які прямували поближче до Харькова і Курська, щоб з’єднатися з радянськими військами. До цього отряду багато недбайківських молодих хлопців пішли воювати проти німців. А хто ж саме? Коверник Лука, Коверник Сергій, Турукало Василь, Яременко Василь, Деркач Никон, Личкань Парфен і інші. На жаль, цей отряд німці під Полтавою добре потрепали. Яременка Василя і Личканя Парфена поранили. Яременко помер, а Личкань вилікувався. Останні поступово поверталися живими…» — Гетьман Скоропадський про ті часи й події був дещо іншої думки В тому числі й про становище на селі: з землею, порядками, контрибуцією… — А ти звідки знаєш? — Та подарувала мені його молодша донька, пані Олена, книгу спогадів свого батька. Писану, щоправда, не в 1965-ому, як Ваша, а в 1919-му, одразу, як його скинули, по гарячих слідах, так би мовити… — Цікаво, і що ж він там міг написати? Той кат трудового народу? Хоча ти й знаєшся з гетьманівною і, відчуваю, сочуствуєш йому? — Давайте я вам краще його зацитую, а потім поговоримо. «Я дедалі та більше переконувався, що коли не зроблю перевороту тепер, у мене буде завжди усвідомлення, що я людина, яка задля свого власного спокою прогаяла можливість врятувати країну, що я боязлива і безвольна людина. Я не сумнівався в корисності перевороту… Я бачив все, що на мене чекало, всю ту ненависть і з боку правих, і лівих, яку я викличу, і це, зізнаюсь, мене тривожило. Але грандіозність завдання мене вабила, тим більше, що був я впевнений, що зроблю справу. Головне ж, мене цікавила тоді думка суто державна і соціальна. Створити сильний уряд для відновлення, перш за все, порядку, для того необхідно створити адміністративний апарат, який був на той час фактично відсутній, і провести справді здорові демократичні реформи, не соціалістичні, а демократичні. Соціалізму в нас у народу немає, і тому, якщо він і є, то серед маленької, відірваної від народу купки інтелігентів, безгрунтовних і духовно нездорових. Я не сумніваюсь, як і не сумнівався раніше, що всілякі соціалістичні експерименти… повели б негайно до того, що вся країна за 6 тижнів стала б здобиччю всепожираючого молоху — більшовизму. Більшовизм, знищивши всяку культуру, перетворив би нашу чудову країну на висохлу рівнину, де з часом усівся б капіталізм, але який!.. Не той слабкий, м’якотілий, який тлів у нас до цього часу, а всесильний Бог, в ногах якого буде валятися і плазувати той же народ. Проведення поступово найширших демократичних реформ є нагальним обов’язком глави держави.» — Ага! Ще мені один демократ знайшовся, — спалахнув Дід. — Майже як ваші нинішні, що, поглядаючи на оздобленого діамантами годинника на руці, про проблеми бідних пенсіонерів просторікують. Все, що ти прочитав, — це балачки недобитої контри. Знаєш, яка пісенька в народі в ті часи ходила? Ось, послухай: “Од Києва до Берліна Ще не вмерла Україна, Гайдамаки ще не здались, Дойчланд, Дойчланд юбер аллес!” Так що твій гетьман просто виправдатись хоче. Не може ж він визнати, що… «… Кулачество зажило, а життя бідняків села стало нестерпно тяжким. І так було не тільки в Недбайках, а й по всій Україні, а тому по всій Україні народ повстав проти німців. Протягом останнього часу 1918 року до початку 1919 року радянські війська за допомогою повсталого українського народу німців вигнали і на Україні опять утворилася радянська влада. У Недбайках обрали головою сільради Пустовара Сергія Федоровича. Земельку поміщика Падалки, церковну та багатих кулаків знову розділили серед безземельних та молоземельних селян. Сім’я Падалки — його жінка, дочка і зять Наталенко, — покинули село і виїхали в город Переяслав до сина Падалки Бориса Яковича, який працював там врачом. Жити в Недбайках вони боялися, бо вони немало горя зробили недбайківським біднякам, коли тут панували німці…» — А як же їх живими тоді випустили, якщо вони такі-сякі? — Та понімаєш, люди є люди. Одне діло землю забрати або майно, та зовсім інше — життя позбавити. Наприкінці вісімнадцятого — початку дев’ятнадцятого року ще не було такої злоби, як потім з’явилася. Та й при власті у нас завжди були свої, хоч з одного, хоч з іншого боку. — А сумнозвісна «ЧеКа»? — Тоді вона ще до нас, у глибинку, не добралася. «… Я повернувся з Курська в Недбайки наприкінці квітня 1919 року. На початку травня 1919 року в Капустенцях відбувався волосний з’їзд рад. Мене як делегата цього з’їзду обрали головою Капустенського волосного виконавчого комітету Пирятинського повіту Полтавської губернії. Сім’я моя жила в Недбайках, а я працював у Капустенцях…» — Стривайте, діду, як же так? Ви були ще рік тому більшим начальником, а тепер пішли ніби-то з пониженням? Як то так? За канонами нинішньої “еліти” й “адміністрації” то ціла драма, якщо не трагедія. — За наших часів таке не було ні драмою, ні тим більше трагедією. Люди тоді не про власну вигоду дбали, а про ідею, про народ, про державу. Головне було — взяти участь в боротьбі за владу Рад. А на якому посту — не суть важно. На якому партія накаже… «… Бідняки села як у Недбайках, так і по других селах землю получили, але обсіменить її не було ні посівного матеріалу, ні сільськогосподарського інвентаря, а також і тяглової сили. А тому довелося організовувати по всіх селах волості комітети незаможних селян, які і взяли цю справу у свої руки і примусили кулаків виділити необхідну кількість інвентаря і посівного матеріалу. А щоб кулаки не дуже пручалися і не чинили біднякам перешкод, то озимий хліб було роздано до уборки з половини. Тобто — скоси і половину віддаси кулаку, а половина тобі буде за труд. Кулаки, скрипя серце, мовчали. І таким способом вся земля, яку получили бідняки, була засіяна…» — Тобто, наскільки я зрозумів, бідняки знову, вже вдруге, обідрали чи то обібрали багатших односельців? — Не «обідрали» і не «обібрали», а «змусили поділитися», добровільно. Це дві великі різниці. — Так-так, я розумію… — Шереметові пригадався Афганістан, де йому випало брати участь в «наданні інтернаціональної допомоги народу Афганістана в побудові свого світлого майбутнього». В тій аграрній країні земельне питання було також найболючішим. Але там селяни часто рішуче відмовлялися брати землю, відрізану від багатіїв. Іхній мусульманський бог не дозволяв їм брати чуже. А в Аллаха вони вірили, ще й як. Незважаючи на своїх, афганських «більшовиків», які були виплекані радянськими радниками «шураві», на зразок своїх власних дідів. Православний же Бог забороняв красти, але змусити «поділитися» — то під заборону не підпадало. Тим більше, що більшовики потім і Бога «упразднили». Згодом. Незабаром. Але то вже інша тема. Поки що ж … «… Бувша біднота села почувала себе господарем становища. Але недовго існував такий стан. 20 серпня 1919 року прийшли денікінці і влаштували свою буржуазну владу. Кулаки зразу ожили, знову заходилися господарювать по своєму. Земельку в бідняків забрали, як і той урожай, що бідняки напахали на їх землі. Озимий хлібець, що покосили бідняки, кулаки забрали ввесь у бідняків, а ярий, що бідняки посіяли на кулацькій землі, брали по-різному. Були такі кулаки, що брали половину, були такі, що брали дві третини, а були і такі, що забирали увесь. Отже біднота села осталася оп’ять і без землі, і без хліба. Звичайно, такий стан бідноти села був не тільки в Недбайках, а й по всіх селах і городах, де панували денікінці…» — Господи, як лють і ненависть, жадоба помсти туманять розум і вистуджують серце! Невже ж ті куркулі, що забирали дві третини, а то й увесь урожай, самі хлібороби, не усвідомлювали, що тим самим сіють ще лютіші зерна ненависті в серцях своїх голодних односельців? І що за таких нерівних часів, коли при владі то Центральна Рада, то гетьман з німцями, то більшовики, то Директорія, то денікінці, — не можна озлоблювати одне одного. Треба всім якось дійти згоди, простити, може, навіть несправедливість. — Не усвідомили і не простили. Вони нам тоді, а ми їм, істотно, потім… «… А тому проти денікінців почали організовуватись партизанські загони. По селах Капустенської волості також багато пішло в партизани. Члени волостного виконавчого комітету, коли прийшли денікінці, то пішли в підпілля, а дальше пішли в партизани. А коли Червона армія за допомогою повсталого народу денікінців прогнали, а це було в кінці 1919 року і на початку 1920 року, то я повернувся. В марті місяці 20-го року я попав у повітовий город Пирятин і з початку як кооптірований працював замісником голови повітового виконавчого комітету, а в червні 1920 року відбувся третій Пирятинський з’їзд Рад і мене обрали членом повітвиконкому і я працював замісником голови виконавчого комітету і по сполученню головою колегії повітової ради народного господарства». Шеремет із здивуванням перечитав ще раз: все правильно, бодай і не дуже великий, але начальник. Як на нинішні часи — заступника глави райдержад-міні¬страції, якщо не більше... В пам’яті спливли нещодавно читані матеріали про жахливі репресії більшовиків проти козацтва як суспільного стану саме в ті часи, починаючи з весни дев’ятнадцятого року і далі. А Недбайки ж були селом козацьким, сам дід — козак... — Чого це ти замовк? — не зовсім вірно зрозумів його вагання Дід. — Для наших країв це був остаточний прихід Совєтської власті. Звичайно це була наша перемога — а значить і моя. Ти що, сумніваєшся? — Та не сумніваюсь я. Просто цікавлюсь, як воно у вас просто ніби-то виходить. Але ж незадовго до того сам ваш вождь Ленін відверто і вголос наставляв, що ситуація в країні «... ставіт насущной задачей вопрос о полном бистром, решітєльном унічтоженії казачєства как особой економічєской группи, разрушєніє єго хозяй¬ствєнних устоєв, фізічєскоє унічтожєніє... всєх вєрхов казачєства...» А Недбайки ж були селом козачим, та й ви особисто до того суспільного стану відносилися. А партія ж вимагала, що «в состав рєвкома ні в коєм случає нє могут входіть ліца казачьєго званія...» — Ти он про що... — зронив важку паузу Дід. — То справді був не самий розумний крок московської влади — об’явити війну всьому козацькому сословію. Якби не це — дійсно, кровопролиття б було набагато меншим. Але це касалося більше Дону, Кубані, деяких інших місць. На Уралі, в Забайкаллі, на Далекому Сході, приміром. В нас справи були зовсім інакші. Наших країв то стосувалося мало. — Як то — інакші? Ви ж самі казали, що у вас до революції в паспорті писалося «козак». І в мого батька в метриці так само писалося, що народився в сім’ї козака. То чому ж це — стосувалося мало? — Спантеличено спитав Шеремет. — А ти одгадай... — з гіркотою кинув Дід. — Що в тому злощасному декреті було за головне? «Унічтоженіє казачєства как особой економічєской группи... пєрєдєл юртових казачьіх зємєль мєжду крєстьянамі і пєрєсєлєнцамі...» А в нас що було ділить? Які такі «юртові козачі» землі? Між якими такими «крєстьянамі і пєрєсєлєнцамі?». У нас всі були свої й за соціальним станом однакові. Нас всіх фактично розкозачили ще тоді, як Гетьманщину ліквідували й Січ розігнали. Тільки й того, що назву «козак» оставили та кріпацьке ярмо не накинули. А в іншому — ніякої «особой економічєской групи» ми, українські козаки, собою не уявляли. То за що ж нас було «унічтожать»? — Я дещо читав з цього приводу, — не погоджувався Шеремет. — Так ось, є історичні свідоцтва, що «легендарні герої Громадянської війни» Будьонний, Фрунзе, Якір, які командували червоними військами, що діяли в той час в Україні, більше дослухалися товариша Леніна, аніж вас, українських більшовиків. І в тих наших краях, де козацтво було офіційним суспільним станом — на Київщині, Полтавщині, Волині, — таки позбиткувалися з народу достатньо. — Та то згущають краски, — поморщився Дід. — До того ж всі оті контреволюціонні банди — Петлюри, Григор’єва, Блакитного, Зеленого, інших мастей отаманів, вони ж просто експлуатували оту козацьку ідею. Увесь свій лічний состав звали не інакше, як козаками, офіцерські звання в них також козацькі були — от і виходило, що поки розберуться, то дров наламають. — Та не тому, Грицьку, не тому, — вихопився зненацька голос Шаблія. — Ти ж сам знаєш, з кого складалося оте червоне військо і хто були їхні командири й комісари. То навіщо ж на наших наговорювать? Ми були свої на своїй землі. Споконвічній нашій, з діда-прадіда. І хотіли на цій своїй землі жити самі й своїм розумом. А вони хто? Московсько-рязанська голота та різна інтернаціональна наволоч з таборів військово¬полонених? Чого від них очікувать було доброго? Вони своє ставлення до історичної батьківщини і її мешканців ще за сімсот п’ятдесят років до того продемонстрували. Татаро-монголи не багато гіршими були, принаймні святинь наших собі не привласнювали. А ті «брати по крові і по вірі» не тільки своїх різали й не покаялися, але ще й досі вкраденій в нас іконі Вишгородської Божої матері у себе там вклоняються — і не соромляться ні перед Богом, ні перед людьми. — Ти пролетарську єдність угнєтьонних тут не паплюж! Посилаючись на сумнівні історичні розвідки, — спалахнув Дід. — Твоя позиція понятна і класово обусловлена. — А ти мені пельку не затикай! — Звився Шабілій. — Скажи краще, хто були оті командувачі червоних та їхні комісари? Семен Будьонний, точніше, Буденний — той з тих наших, що на Кубанщину давно подалися й «іногородніми» там на козацьких землях пристали. Його земляки кубанських козаків в себе в домах різали, а він тут зі своєю Пєрвою конной армієй українське козацтво винищував — «рубали впень» усіх чоловіків у вишиван-ках, не питаючи паспорта — з козаків вони чи з кріпаків походять, досить того, що «на мовє розмовляєт» та без запопадливої посмішки на них дивиться. — В наших краях будьонівців не було, вони правим берегом Дніпра з Польщі на Врангеля йшли, — відказав Дід. — А там що, не такі люди живуть, як ми? Не наша, не українська кров лилася? — Не вгавав Шаблій. — А Фрунзе? Скільки вони з Белою Куном козацької крові пролили? — Не знаю. Знаю тільки, що війни без крові не буває. — Правильно. Але бій на війні — то одна справа, а бойня по війні, каральна акція — то зовсім інша. Для першого потрібен героїзм, для другого — садизм. Так що різниця є — між вояком і професійним карателем, — гірко мовив Шаблій. — Мені один козак з війська батька Махна оповідав, як їх, кілька тисяч, червоні в Криму з кулеметів поклали. Із вдячності, мабуть, за те, що Перекоп для них своєю кров’ю здобули, білогвардійців Врангеля допомогли розбити і закінчити, врешті-решт, війну перемогою «пролетарського інтернаціоналізма». Тільки спочатку розстріляли двадцять тисяч офіцерів, козаків і солдатів білої армії. Майже всі — слов’яни. Причому наших знову ж не меньше, ніж третина. Отака ціна українців була за перемогу твоїх «інтернаціоналістів», Грицьку, в одному тільки Криму — тисяч десять чоловік, якщо не більше. А скільки по всій Україні? За всі три роки громадянської війни? А це ж тільки серед військовиків! А скільки цивільних «класово враждєбних» твої «інтернаціоналісти» з допомогою таких, як ти винищили? — Ти мені, Дмитре, тим, що не я робив не дорікай! — Скипів Дід. — Я нікого «до стєнки» не ставив, і на моїх руках крові своїх немає. Принаймні, безневинної. Те, що в бою — те не в щот. Такий воїнський закон: або ти, або тебе... Моє діло було правоє: за кращу долю трудового народу! І цим все сказано. Все!!! — Все, кажеш? Та ні, не все. Ти попа нашого сільського, Гречанівського, пам’ятаєш? Який після свого повернення до села тоді, в січні вісімнадцятого, зрозумів, що йому там більше робити нічого? — Аякже, пам’ятаю. — Так ось слухай, дивись тільки, щоб вуха не зів’яли та в трубочку не поскручувалися. Недолугий піп утік після тих зборів до Полтави. Думав, пересидить. Однак по весні дев’ятнадцятого прийшли червоні. Їхні ватажки переважно були людьми освіченими, принаймні, знали не на слух, що таке гімназія та університет, не те що ти. Історію також знали. Мабуть, тому й відновили для українців той способ страти, який до нас застосовували поляки в ХVІІ—ХVІІІ столітті. Начальник полтавської «губчека», пасивний гомосексуаліст на прізвисько «Гришка — проститутка», тільки за один день посадив на палю 18 монахів. Потім дійшла черга і до звичайних священників, і до просто козаків. Деяких він особисто спалював на палях, а сам, сидячи на стільці і дивлячись на муки нещасних, лише сміявся... — Я про таке не знав і не чув, — глухо, по довгій паузі, зронив Дід. — Я будував справедливе життя для своїх односельчан у своєму селі. — Однак ти не міг не бачити, що в тому своєму «пролєтарскому інтернаціоналізмові» і світлому майбутньому, яке він обіцяв, «пролєтарского» було стільки ж мало, скільки й «інтернаціонального». Достатньо було подивитися на тих, хто тебе подвигнув на твої «праведні» діла, достатньо було послухати їхню вимову – і не треба читати біографії, все ставало й без того ясним, яка кому роль відводилася в тому новому світовому порядкові, якому класові і якій нації... А ти їм повірив і пішов до них на службу! Та без сотень тисяч таких як ти, одурманених, хіба б вони могли що зробить, оті комуністи-інтернаціоналісти? Їх же була жменька. Жмень-ка!!! Але вони стали вашим мозком і зробили вас слухняним знаряддям своєї волі — і це коштувало нашому народові мільйонів життів і втрати державної незалежності. — Слова Шаблія бриніли розпачем. — Ще раз повторюю: я не був нічиїм знаряддям, я втілював свою мрію про добро, про справедливість, про щастя для всіх людей на нашій землі, а не тільки для багатих. І поки є на цій землі бідні і багаті, доти на ній не буде миру й спокою. Так думав, думаю, так і думатиму. Хоч на цім, хоч на тім світі! Шеремет мовчав, не в змозі ні щось коментувати, ні про щось питати. Все було ясно, як Божий день. І якби зараз сказати Дідові, що так само прагнули правди і справедливості й перші християни, він би дуже здивувався. Як і мусульмани, втім. Бо він бачив на власні очі, у що це прагнення вилилося через віки, на час його зречення Бога, в якого свято вірили ті, перші. Й за якого вони йшли на смерть. Так само, як він тепер. Але вже за нового «бога» — комуністичний інтернаціонал. В якого колись вірив, а тепер також зрікся він, його онук. Тільки тут історична дистанція не дві тисячі років, а якихось неповних два століття, якщо від комуністичного маніфесту Маркса лічбу вести. «Замісником голови Пирятинського повітового виконавчого комітету і водночас головою колегії повітової ради народного господарства я працював з липня місяця 1920 року до травня 1923 року. Працювати в цей період було нелегко. А чому? Коли вигнали денікінців, то тут уже біднота взялася за діло неабияк. Той хлібець, що кулаки в них забрали, заставили кулаків повернути повністю, а земельку всю, яка була в Недбайках, а її було понад п’ять тисяч гектарів, розділили на живі душі всим порівну — і біднякам, і кулакам…» — Зачекайте, дідусю, на душу чи на двір, на госпо¬дарство? Чи на працівника? — Я ж сказав — на душу. Хоч дорослий, хоч дитина, хоч навіть немовля — все рівно на душу. Бо ж воно все одно колись виросте, та й годувати ж його з чогось треба… — Однак той поділ у вас ще й по-божеськи був організований! — Ми ж неграмотні в більшості своїй були, тому ділили, як уміли — щоб ніхто не ображався і всім по-справедливості було. Це вже ви тепер свою реформу на селі проводите з научним підходом, з усіма розрахунками, з далекоглядними, сказати б так, задумами. Тільки боюсь я, щоб ті ваші задуми декому потім боком не повилазили, до нового сімнадцятого году не призвели, тільки сотню років згодом. — Чому так? — Здивовано глянув на Діда Шеремет. — Я читаю в газетах, по телебаченню дивився — все ніби гаразд, всі задоволені. — То тобі не все показують і не про все пишуть, хоча у вас зараз і нібито свобода слова. Тому що якраз головного — справедливості і прозрачності, як ви тепер кажете, у вашій реформі й не хватає. Точніше — теоретично воно все наче, і є, а на практиці його будь-який начальник на місцях, у селі може перекроїть на свою вигоду. А раз така можливость є — то обов’язково зробить. Бо жадність людська — вона міри не знає. Особливо у тих, хто при власті і при багатстві. Або при силі. Що, по суті, одне і те ж, триєдине. — Так що ж робити, якщо ви справді передбачаєте небезпеку? — То ваше діло. Що хочете, те й робіть. Ми своє свого часу зробили, так ви його попервах скалічили-дискредитували, потім заплювали, а тепер і геть зовсім зруйнували. То й живіть тоді, як самі знаєте… Не хочу більше про це, читай далі, — сердито чиркнув дід сірником біля цигарки. «… Це вже був третій і останній поділ землі. Це була весна 1920 року. Аж тепер недбайківські бідняки одержали земельку, про яку мріяли віками. Казалося б, що кулачеству треба б вже примиритися з таким становищем, але воно боротьби не припиняло, лише міняло форми боротьби. Воно почало організовувати банди і тероризувати бідноту…» Три переділи землі за два з половиною роки! Та яка ж психіка таке витримає? В якої людини? Хіба, може, в …неандертальця. Однак в цей час вже давно був на українській землі «homo sapiens». Хоч, може, й не дуже «sapiens», але вже й не «тварь бессловесна»… Так що реакція була передбачуваною елементарно, чому ж тут дивуватися? «… Вскорі на території Капустянської волості почали появлятися банди. Навколо Недбайок оперували банди: Цурупи, Чорного і Жиленка, а в самих Недбайках — банда Ставроцького. У цих бандах були синки кулаків. Вони шастали по селах, тероризіровали бідняків, убивали комуністів, представників радянської влади. У липні місяці 1920 року у Недбайках банда Жиленка убила голову сільради Крячка Степана. У листопаді місяці 1920 року банда Чорного убила Козинця Василя. (Козинець працював завідуючим волосним земельним відділом, а жив у Недбайках). У грудні місяці 1920 року банда Ставроцького убила бувшого голову сільради Пустовара Сергія Федоровича. Про вбивство Пустовара я опишу всі подробності. Коли банда Жиленка убила голову сільради Крячка, то головою сільради обрали Пустовара Сергія Федоровича. Пустовар старий, йому в таку пору, коли по селу всю ніч шастають бандити, трудно було працювать. Я в цей час працював у Пирятині, в качестві заступника голови повітвиконкому і одночасно головою колегії повітової ради народного господарства. Сім’я жила в Недбайках, а тому я частенько їздив у село і по роботі, і просто перевідувався із сім’єю. Я побачив, що старику Пустовару при такій ситуації, коли кожну ніч по селу шатаються банди, справлятися з роботою голови сільради трудно. І як замісник голови повітового виконавчого комітету порадив членам сільради обрати головою молодшого товариша. Мене послухали і головою сільради обрали молодого парня Тоцького Григорія Федоровича. А Пустовара я забрав у Пирятин, влаштував його на легку роботу, щоб старичок трохи відпочив. Так як я частенько їздив у Недбайки, то коли я їду, то і Пустовар їде зо мною перевідатися з сім’єю. У грудні місяці 1920 року я приїхав з Пустоваром у Недбайки, уже вечоріло. Я попередив дідка, щоб ноччю на город не виходив, бо майже щоночі по селу шляються бандити. Особливо банда Ставроцького, бо цей кулак сам був недбайківський. Старик мене не послухав. Як стемніло, він підійшов до воріт, а тут саме проходив його племінник Фесенко Іван, і вони почали як родичі розмовлять. А тут якраз проходили і бандити: Ставроцький, ватажок банди, Волошин, кулак, і Задунаєць Йосип, бідняк заблудивший. Вони упізнали дідка і тут же убили. До мене прибіг голова комнезаму Педан Григорій Іванович і сказав, що бандити убили Пустовара. Ми з ним прийшли до двора Пустовара, бандитів уже не було, а Пустовар лежав мертвий. Пустовара внесли в хату. Цю ж ніч у Демках ночував Пирятинський військовий комісар Терещенко Михайло Корнійович. Він так же, як і я, їздив провідувати сім’ю, але він коли їде в Демки, то бере з собою чоловік десять-п’ятнадцять хлопців караульної роти, озброєних. А в караульній роті служили демковці. Вони були зацікавлені їхати з воєнкомом у Демки, бо і їх же сім’ї там. Я посилаю верхового в Демки і пишу Терещенку, щоб він на ранок прибув у Недбайки разом з своїми хлопцями. На ранок Терещенко був у Недбайках. Ми рішили наказать недбайківських кулаків. Це ж їх робота — уже убили двох голів сільради і члена волосного виконавчого комітету. Намітили Ставроцького Якова, це батько того бандита, що убив Пустовара; теж великий кулак, мав сорок гектар землі; Петренка Андрія, який мав двісті гектар землі; Некоза Василя, який мав сорок гектар землі, а при німцях стягав контрибуцію з бідняків села; Яременка Миколу, це орендатор церковної землі шістдесят гектарів…» — А чому намітили саме цих? Ставроцького бодай якось зрозуміло — батько ватажка. А решта чим завинили? Якщо брати за критерій заможність, то таких в селі було сімей п’ятдесят, якщо не більше. Чому саме цих трьох? — Та рота надто багато роззявляли проти радянської влади, остальних кулаків підбурювали. Та й бандитів охоче в себе привічали, кормили-поїли. — Словом — пособництво контрреволюційним елементам. З цим зрозуміло. І що далі? «… Петренка, Некоза і Яременка притягли до сільради, а Ставроцький відмовився іти. Так той красноармієць, якому було поручено його привести, то він розправився з ним дома, в хаті — пустив йому пулю в лоба і доклав воєнкому, що Ставроцький відмовився іти в сільраду, то я убив його дома…» — Як, простий рядовий солдат, двадцятирічний хлопець з сусіднього села, застрілив старого чоловіка в його власній хаті, на очах в сім’ї, тільки за те, що той відмовився йти під арешт? То чим же він тоді від того сина-бандита, як Ви кажете, відрізняється — той червоноармієць? — Ти одне з другим не плутай. Той проти радянської влади боровся! І должен отвічать по всій строгості революційних законів. Ми йому, звичайно, внушеніє зробили, щоб більше так не робив, хоча б з двору вивів, але що після драки кулаками махать? «… Петренка, Некоза і Яременка як зарештованих направили в Пирятин, але вони вийшли за село і хотіли утекти від конвоїрів, то конвоїри побили їх…» — Знову! Діду, та який дурень в таке повірить — «хотіли утекти»? А якби й утекли — то що? Далеко б забігли сільські дядьки від своїх хат? Не можна було б упіймати потім? — Вони були наші класові враги, враги радянської влади, причому активні. — Так хай би їх і судили за це. Але як належить, а не фактично самосудом. Бо самосуд, то вже за визначенням, є беззаконня, злочин. І той, хто самосудить, нічим не кращий від своєї жертви. — Я наказу їх розстрілювати не давав. А хто дав — той і взяв на свою совість. Время було таке, що або ми їх, або вони нас. Шеремет змовк, не в силах продовжувати дискусію на таку болючу для обох тему. Та й не в дусі нинішніх часів вона, як на те. Тепер все більше про інше йдеться. Читав якось в журналі статтю під заголовком «Карроти в законі», або «Як більшовицькі спецпідрозділи встановлювали диктатуру пролетаріату в Україні на початку 20-х років». Що заголовок, що текст — хльосткі, нічого не скажеш. Журналіст із документами в руках доводить, що оті караульні роти і батальйони складалися з кого завгодно, тільки не українців. І великороси, і татари, і естонці, і навіть китайці. Але ж оці, описані дідом, — то ж свої, рідні, і нікуди ти від того не дінешся. Мабуть, невблаганність і жорстокість — це визначальна риса всіх громадянських воєн, всіх збройних конфліктів між своїми — сусідами і навіть родичами, які раптово, з якихось невідомих або несуттєвих до того причин, стають запеклими ворогами. Причому настільки запеклими, що поняття міри стає вельми умовним. Такому він був малолітнім свідком у своїй рідній Галичині. Потім сам учасником в Афганістані і Боснії, тепер спостерігає по телебаченню в Чечні, в Косові, в Македонії, в Палестині. І невідомо, де ще буде далі… Але то вже було значно пізніше. А чим скінчилося тоді? «… Така міра трошки подіяла на кулаків. Провівши цю операцію, ми з Терещенком зібрали недбайківських бідняків і порадили їм, щоб вони зібрали по селу хоть охотничі ружжа і на ніч організували самооборону села. Перед ноччю ми з Терещенком поїхали на Демки з таким розрахунком, щоб там переночувать, а ранком направиться на Пирятин. Недбайківські бідняки зібрали порядочно охотничих ружжів і вечором організували охорону села. Як тільки добре смеркло, в село явилася банда Ставроцького. Піднялася стрілянина. Бандити були хорошо озброєні, у них гвинтовки, а в охоронців шомполки—дробовики. От охоронці й розбіглися, а дехто прибіг у Демки сповістити нас з Терещенком…» — Цікаво, а на що інше ви сподівалися? Що син за батька не відомстить? Я б не хотів чужу біду, а тим більше — горе на себе приміряти, однак якби з моєю родиною щось подібне трапилося, то мало б нікому з кривдників не здалося… — Не ту сторону ти взяв, онучку. Ти б краще за діда попереживав — скільки разів я сам від таких банд уходив в одиночку. Одного разу насилу одірвався, тільки три кулі в револьвері залишалося… Так що нам Ставроцького треба було за будь-яку ціну ліквідувати. «… Ми скоро коні в сани, хлопців на сани — і на Недбайки. Приїхали в село, спішилися. Бандити замітили нас і почали, відстрелюючись, тікать. При тому ранили в ногу нашого бійця, голову комнезама Педана Григорія Івановича. Наздогнати їх не удалося. Ранком ми зібрали всіх бідняків села і на цих зборах прийняли таке рішення: для боротьби з бандитами організувать добровільний загін з бідняків села. Просити Пирятинский повітовий воєнкомат відпустити необхідну кількість зброї і патронів. Командиром загону обрати Нечипоренка Дмитра Івановича. От так у грудні місяці 1920 року у Недбайках був організований загін з незаможників по боротьбі з бандитами, який нащитував у собі понад двісті чоловік. Через короткий час такі ж загони були організовані по всих селах Капустянської волості. І не малі, а чоловік по 150 у кожному селі. Ми їх озброїли хорошо. З цього часу банди в Недбайки не появлялися. Банда Чорного перебралася десь до Дніпра в ліси, банди Цурупи і Жиленка розпалися, а банда Ставроцького, ця як недбайківська, знайшла собі на Жорноклівському полі землянку і там доживала своїх останніх днів…» — Діду! А якби гетьман Скоропадський отак озброїв куркулів? У них же і організація своя була, ви самі казали — Союз хліборобів-собственників. Що б тоді? — Тоді б плохо нам було. Тоді б, мабуть, я з Курська до своїх Недбайок так ніколи і не повернувся. Не дали б. Шутка сказати, якби кожне село свою сотню виставило проти нас. Про таке краще й не думать. — А Центральна Рада якби так спробувала зробити? — За нею ще скоріше б пішли. Бо до Скоропадського навіть з кулаків багато хто з осторогою ставився — все ж поміщик, царський генерал. А Центральна Рада, потім Директорія — то публіка більш своя. Хоча й не дуже-то понятно — чого вони хотіли. До простого селянина, бідняка і незаможного середняка, воно так і не дійшло, оте їхнє слово, їхня ідея, якщо вона в них взагалі якась конкретна була. Кулаків і заможних середняків вони тоже організувать не зуміли. Так — пошуміли— погуділи про самостійну Україну та й щезли. Спочатку денікінці їх поперли, потім більшовики. Остались тільки такі недобитки, як цей—от Ставроцький. «… Банда Ставроцького на останок складалася з трьох чоловік. Це він сам, ватажок — куркуль недбайківський, Волошин — куркуль фарбованський і Задунаєць — бідняк недбайківський. Жили останні дні вони так: ноччю ходять, шукають хліба, вдень два з них сплять у землянці, а один караулить, щоб зненацька хтось не захватив їх. Задунаєць і надумав, я ж мовляв бідняк, чого мені не перекочувать до своїх. А як це зробить? Він іде вночі в Недбайки до своєї сестри і каже їй, щоб вона прослідила: як Горенко приїде з Пирятина в Недбайки, то сходи до нього і попитай, чи приймуть мене в отряд комнезама? Якщо так, то я покину банду і перейду до них, бо я бачу, що заблудив. А Горенко ж організував цей загін, то як він скаже, щоб прийняли, то вони і приймуть. Горенку я вірю, він за бідняків стоїть, бо і він же батрак бувший…» — І ви йому допомогли? — А куди тут дінешся? Він же людина. Ну, заблукав, так в ті часи то нескладно було. — Якщо заблукав, то чому ж він не до села, не до землі проситься, щоб чесно працювати і своїм потом та мозолями на хліб заробляти, а до загону комнезаму пнеться? Спочатку був з одними, стріляв у ваших, а тепер второпав, що не до тієї, не до сильної сторони пристав, то вирішив навпаки? — В ті часи, онучку, досить немало людей при¬звичаїлося з гвинтівки кормитися. Одвикли від селян¬ської праці. А їсти ж треба… Так що не він один такий, то не дивина тоді була. «… Приїзджаю в село. Заходить до мене сестра Задунайця з вище наведеним питанням. Бачу, що той ніби дійсно заблудивший чоловік, і сказав його сестрі так: « Як твій брат зуміє побити Ставроцького і Волошина, то тоді нехай зробить і доложить про це командиру загону Нечипоренку, а тоді його приймуть у загін, я про це скажу. Задунаєць завдання виконав. Убив Ставроцького і Волошина і прийшов у Недбайки, доложив командиру загона Нечипоренку. От так була знищена банда Ставроцького. Побитих привезли у село, похоронили, а Задунайця прийняли до загону комнезаму…» — Знову на дармові харчі, тільки й різниці, що стріляти тепер в інших, в таких, як сам донедавна був? Та це ж практично так, як я в Афганістані бачив! — Ти читай — там не все так весело! «… Казалося, усе і в порядку, але хто-то доніс у загін, що Задунаєць учасник убивства голови сільради Крячка. Його стали допитувати, чи справді він учасник цього вбивства. Він категорично відмовлявся, але той, хто доносив, доказав, що Задунаєць дійсно є учасник убивства Крячка, так його тут же в загоні і розстріляли…» Шеремету стало якось не по собі. Собаці собача смерть? Але той бідак, хіба він першопочатково того хотів — кормитися не з плуга, а з гвинтівки, поки його, темного затурканого наймита не захопив той буревій соціальних потрясінь? То ж чи маєш ти право його судити? Або тих, хто його розстріляв? Або того, хто доніс, а потім ще й довів? Адже це були односельці, разом, може, в дитинстві бавилися, разом парубкували, до дівчат залицялися... «… В кінці грудня 1920 року в Недбайках була організована партійна організація. З початку до неї входили: Власенко Яков, Нечипоренко Дмитро, Івахненко Антон, Ярьомка Андрій, Овчаренко Дмитро. Секретарем був Власенко Яков. Тоді її називали ком’ячейка і по ній іменували і загін «Ком’ячейка». У цей час був організований і комсомол. Секретарем був Шевченко Мефодій. Весною 1921 року по всьому повіту проходила розкулачка кулаків. Організація комітету незаможних селян забирала у багатих кулаків частину коней, волів і іншої худоби, а также сільськогосподарського інвентаря і построєк, і передавала біднякам. От таким способом бідняки могли пахати ту землю, яку вони одержали. Крім цього у кулаків брали і зерно на посів. От таким способом були матеріально обеззброєні кулаки, а бідняки одержали матеріальну допомогу і почали добре працювати і скоро позбулися злиднів…» — Тобто, це вже вчетверте за три з невеликим роки ви, бідняки, взяли куркулів за карк? — Вважай, що так. — Не слабо, з інтервалом в десять місяців виходить. Не встиг очуняти від одної екзекуції-експропріації — на тобі другу? — А що ж біднякам з тією землею робити? Без тягла і реманенту, без посівного матеріалу?.. Здавати за безцінь в оренду, як у вас тепер заведено? Починати батрачити на своїй же землі? — Припустимо, в нас не зовсім так … — Почав був Шеремет. — Не треба мені того пояснять, тим більше, що в тебе з селом зв’язок слабкіший, а я все ж за цим пильную. Так що у вас всі проблеми ще попереду, нікуди ви від них не дінетеся. Якщо не схаменетеся – буде у вас на селі знову те саме, з чого революція почалася. Тільки з інтервалом в сто років. Але про це іншим разом. Шеремет не став наполягати, знову заглибився в читання. «… Кулачество відкрито виступати проти радянської влади боялося. Тому дрібні банди були скоро ліквідовані. Однак банда Чорного, яка нараховувала в собі до чотирьохсот чоловік, перебралася до Дніпра і там творила свої діла. У липні місяці 1921 року всі загони Капустенської волості зібралися в Капустенцях і поїхали шукати банду Чорного. Знайшли її за Хоцьками в лісі і тут же розгромили. Сам Чорний утік, поїхав у Київ і здався властям. В цьому бою було убито недбайківців два чоловіки — Кузьменко Йосип і Некоз Григорій. От так була розгромлена остання банда Чорного. На цьому завершився в моєму рідному селі Недбайках період революції і Громадянської війни. Почався період мирного соціалістичного будівництва…» Шеремет відсунув зошита. «Почався період мирного соціалістичного будівництва…» Це якось не в’язалося з тим, що він читав у деяких національно налаштованих авторів, особливо сучасних, які розповідали про продовження запеклого спротиву українського народу більшовицьким окупантам мало чи не аж до Другої світової війни. — Діду, а ви чули про другий зимовий похід війська УНР, якраз наприкінці 1921-го року? — Не чув і не знаю. А що? — Та просто вони з Польщі аж до Київщини дійшли, майже до ваших країв, сподівалися на підтримку, на спалах повстання. — Нічому вже було на той час спалахувати. І нікому. Партія відступилася від політики воєнного комунізму, оголосила нову економічну політику — і втомлений семирічною війною селянин вперше за ці сім років побачив, що є надія на краще життя. Який же дурень в таких умовах буде за гвинтівку чи обріз чіплятися? Тут якраз і вийшла передишка — і для нас, і для них. — Для кого це «для них»? — Для кулаків. Та ти читай, читай. «… Описати всі моменти цієї боротьби я не зміг, описав лише те, що лишилося в пам’яті на старість. Хто ж саме приймав участь у цій жестокій боротьбі з боку бідноти села? Ось я як учасник цієї боротьби і напишу…» Далі був довгий список. І прізвища, які йому, Шереметові, мало про що говорили. Всього сто шість чоловік. Деякі прізвища співпадали з тими, хто боровся на іншому боці. Родичі? Мабуть, що так, хоча б далекі. Бо ж село одне. Окремо виділені ті, хто загинув — цих було п’ятеро. Наприкінці довжелезного списка примітка: «Це ще далеко не всі ті, що боролися із зброєю в руках за владу Рад, за землю». Звернув увагу, що в списку не фігурує родинне прізвище. — Діду! У вас же родичі в селі були! Хоча б дядько Пилип, брат вашого батька… А він ще й синів мав, ваших двоюрідних братів. То вони що, вас не підтримували, участі в боротьбі не брали? — Як тобі сказать? Підтримували, але обережно, участь брали, але без зброї. — Все одно, родичі ж, записали б і їх у герої революції по-свійськи. Хто б там розбирався, в 1965-му році, майже п’ятдесят років по тому буревію? А їм або дітям, онукам — дивишся, грамоту якусь від райкому партії дали б, на Дошку пошани портрети повісили. Дещиця, а приємно. Тим більше — як на ті часи, коли все те звеличувалось. -А совість? А історична правда? А чесність перед собою, перед людьми? Вони що у вас тепер — не в ціні, зовсім нічого не важать і не варті? Шеремет лише крякнув, як ніби на спину хто холодної води плеснув. Ох і Дід! Ну й ідеаліст! Добре, що він не бачить, яка нині та історична правда. В дії, так би мовити. Від проголошення незалежності України вже більше десяти років спливло, а серед пошанованих орденами та медалями «національних героїв» та «борців» ледь не половина зовсім байдужі й непричетні, а чимало хто й зовсім ворожі, досі так і не навчилися навіть слово «Україна» правильно вимовляти, державну мову і досі вперто ігнорують. Та все до об’єднання в одну державу з «братами — слов’янами» закликають. Щоправда, маючи на увазі лише тих, що на Сході. Однак, незважаючи на те, — «гєрої українськой нєзалєжності»… Україна, незалежність… Болюча тема, але потрібно все ж, мабуть, з’ясувати до кінця, якщо вже така нагода випала. 12. ХТО Є ХТО І ЩО Є ЩО? Тінь у кріслі заворушилася, Шеремет відчув, як вона вся немов підтяглася — так напружується верхівець у сідлі, стаючи враз на стремена в жорстокій сутичці. — Питай, раз надумав! Чого зволікати? До півнів не так вже й далеко, поспішай. — В такій справі, Діду, треба грунтовно. Бо ж знаєте, про що хочу запитати — як так склалося, що і владу Рад здобули, і землю, а Україну — втратили? Точніше — задавили? Самі ж свою державу на догоду іноплеменним властителям? — Задавили, кажеш? Самі свою державу? — Вогник цигарки зловісно спалахнув, у голосі почулися погрозливі нотки. — Що ж, хай буде так. А можна і я тобі одразу також запитання задам? Хоч це й не дуже ввічливо, розумію. Однак я все ж старший, та й на моє становище зваж. — Звичайно. Які можуть бути заперечення? Я готовий. — Питання хоча й одне, але триєдине. Я б хотів, щоб спочатку ти мені сказав, як то у вас так вийшло, що ви і здобуту нами такою тяжкою ціною владу Рад фактично загубили, і землю, всенародне надбання і власність повтрачали-порозбазарювали, і України настоящої не здобули? — Що значить, владу Рад загубили? Ради в нас як були, так і є — від сільської, яку ви колись створювали, і аж до Верховної. Так що тут все в порядку. — То тільки тобі та таким, як ти так здається. Бо всі ті Ради у вас — карманні. А декого, і навіть багатьох, саме така ситуація і влаштовує. Хіба що Верховна може щось там важить, та й то — як скаже ваш Президент або прем’єр, так і буде, поборсаються-погомонять, та й присядуть, нікуди не дінуться. Що ж до інших ваших «представницьких органів влади» на місцях, «народних обранців», як вони у вас полюбляють себе називати, то сидять вони тихесенько перед своїм «главою держадміністрації», немов миші під віником, коли добрий кіт в хазяїна є. — Ви нашу демократію вже зовсім за ніщо маєте. — Так то ж ваш перший президент так сказав — «маємо те, що маємо». Точніше, ви маєте, бо мені вже якось те байдуже. Єдине, що жаль — то Землю. Земельку нашу… Так вона рясно потом, кров’ю і сльозами дідів-прадідів наших полита, так густо кістками людськими засіяна — а ви її знову в ту саму трагічну круговерть кинули. Не змогли, не зуміли з умом як слід розпорядитися тим, що ми з таким трудом зробили — і знову засіяли її кукілем розбрату. Шкода! І зусиль, жертв наших тодішніх, а ще більше людей нинішніх, нащадків наших необачних-невдалих, хто зараз з тієї земельки живе. — Ви про що, Діду? Я щось не дуже второпав. Ви про ліквідацію колгоспів? — Не кажи мені того, не край серце, хоч воно вже двадцять год як охололо. На цю тему давай побалакаємо іншим разом. Окремо. А тим часом я трохи з думками зберуся та духом окріпну. Бо надто вже воно те мені важко. Добре? Шеремет, збентежений, ствердно хитнув головою: — Які питання! Звичайно, згоден. Та й взагалі, якщо вже так важко й гостро — то, може, краще зовсім припинимо? — Е, ні, любий! Спочатку ти мені даси відповідь на моє третє запитання. — Тож яке? — Як ви, розваливши все те, що ми з такими трудами построїли, зруйнувавши його ніби-то в ім’я незалежної, демократичної, правової і ще хто там знає якої, але прекрасної, хотілося б думати, України — як ви вмудрилися за тринадцять років не тільки не зробити її бодай пристойною державою, хоча б не гіршою від сусідьких, а навіть подекуди перетворити її на посміховисько? Це ж який страм, що в одній з колишніх соціалістичних країн, «братів по соцтабору», слов’янської, до речі, держави, у громадських місцях, з’явилися оголошення: «Вхід з собаками і українцям заборонений»? — Ви таке скажете… — Невдоволено ворухнувся Шеремет. — Я особисто ніде й нічого не руйнував. Ні в СРСР, ні в Україні. Від СРСР або Російської Федерації я по-тихому гречно відійшов, нікого нічим не образивши. Навпаки — чемно подякував за гостинність. В Україні ж навіть побудувати дещо спромігся. Причому не для себе – для держави. Це, по-перше. По-друге, недоліків у нас, звичайно, вистачає, але не все ж так і погано — вже й здобутки певні є, зрушення на краще, в економіці зростання почалося… Що ж до «Вхід … заборонений» — то такий напис свідчить не стільки про нас, українців, скільки про них, тих хто таке писав і допустив. — Писав … допустив … А прислів’я таке — диму без вогню не буває, ти чув? Тож-бо … Здобутки певні, кажеш, є… А совість у вас, у нинішніх, є? Чи ви про таке понятіє хіба що дев’яносто першого року як чули в останнє, так більше і не зустрічали ні разу? — При чому тут совість? Не треба, Діду, тут зараз тих абстракцій. — Абстракцій, кажеш… А те, що у дев’яностому вас було майже п’ятдесят два мільйони, а зараз сорок дев’ять не набереться — це абстракція, як ти кажеш? За малим чотири мільйони душ, що повимирали і не народилися? Мінус ціла держава, скажімо Естонія чи Албанія! А те, що ви з розвиненої країни, де вироблялося майже все, скотилися на якесь із сотих місць у загальнолюдському підрахунку — то також абстракція?! І виробляєте лише сировину та напівфабрикати! Де ваші телевізори, велосипеди, машини? Не кажу вже про іншу складну сучасну техніку, я її толком не знаю. Де воно — ваше? — Навіщо ж так різко. Виробництво відновлюється. Ракети продовжуємо будувати, літаки пробуємо, танки наші купують, інше озброєння. Експорт зростає. — То й бо й є — саме відновлюється ваше вироб¬ництво. Як після війни. А яке відновлюється? Чи ви щось вивозите? Хіба тільки продукцію, яку вони не хочуть виробляти в себе, бо це шкідливо для їхніх людей і їхньої природи? Де ваше наукомістке виробництво? Танки? Так той вид озброєння — давно вчорашній день. Ракети? Літаки? Так то розробки ще радянських часів, п’ятнадцятирічної давності і більше. Продасте їх, а де нові? Де ваші власні, а не залишки від СРСР? Доїсте крихти інтелектуального пирога, випеченого ще за «тоталітарного режиму», а що далі? Де власне? — Годі, Діду, то не моя парафія — економіка, політика. Моє діло — чесно робити свою справу, виховувати молодих офіцерів хорошими фахівцями і патріотами своєї Батьківщини. Тому я й цікавлюся, що і як в нас раніше було. Щоб на майбутнє помилок не припускатись. — То ти, виходить, з такої благородної цікавості зви¬нуватив мене, що ми тоді, в революцію, Україну втра¬тили? — Та не звинуватив, а просто — розібратися хотів, з’ясувати для себе — як так вийшло? Що Ви, українець, свідомий свого походження, патріот принаймні своєї малої Батьківщини, без якої й великої не буває — і пішли проти України, проти її незалежності? — А хто тобі сказав, що я був «проти»? Скоріше — «за». Однак ти запитай — а чи була тоді Україна? — «Нє понял», як кажуть наші брати-росіяни, — звів брови Шеремет. — Як це — «чи була»? — Та дуже просто. Особливо в свідомості простого селянина і враховуючи, що вісімдесят відсотків сільського населення були неграмотні взагалі — хрестиком розписувались. Ні радіо, ні тим більше телебачення не було. Що знав той селянин? Що від діда-прадіда дійшло, піп у церкві сказав та чому сільський учитель у школі початковій навчив. Для селянина весь світ вміщався в його волості, щонайбільше в повіті. Це трохи більше, ніж нинішній район. А повіт входив у губернію — Київську, Харківську, іншу. А губернія — куди? В Російську Імперію. Не в Україну, а в Росію. Второпав? Звідки й де той селянин про самостійну Україну чув? Тим більше, що вона такою ніколи не була. — А Хмельниччина, а Гетьманщина? — Так хіба то була самостійність? То ж була автономія. А тим більше, що після скасування Гетьманщини саму пам’ять про ту автономію й саме поняття «Україна» так ретельно витравлювали, що… — А Шевченко? А Каменяр-Франко? А Леся? Вони й сотні інших синів і доньок, справжніх патріотів! Хіба не було їх? І хіба мовчали вони? За сотню років до ваших Акту і референдуму! Тож, хто хотів почути — той почув! — Не тільки хотів, а й міг, я ж тобі вже казав, який освітній рівень у селян був. А тому навіть тих, хто бодай щось про те українство петрав, — таких було надто мало. Дуже вже сильний тиск тоді був з боку царського уряду, та й росіян загалом. Нема українців — «єсть малороси, а ето тє жє русскіє, только разговарівающіє на іспорчєнном язикє, на свойом нарєчії». І все, точка. Весь тобі національний вопрос. Людей у вишиваних сорочках та блузах, однак панського виду стало більше, але що вони хотіли тим сказати, своїми вишиванками, ніхто з селян не розумів. Та й вони самі навряд щоб чітко собі уявляли. За українську мову, книжку, пісню — так… А спитай, чого далі хоче, той селянин і не скаже. — А Грушевський, Винниченко, Петлюра, інші їхні соратники? — Так коли про них чуть стало? Аж у сімнадцятому році. Та й то не дуже голосно. То, може, в Києві, але не в селі. Ти пам’ятаєш учителя Тенянка? Я про нього згадував у зв’язку з 1905-м роком. Так він за що агітував? За націо¬нальну ідею, за самостійність України? Та навіть не зга¬дував. Він за соціалістичну ідею, за землю агітував. А як його в 1905-му році з села шугонули — то там до 1917-го року ніхто рота не міг одкрить. Та й нікому було, якщо по правді, навіть слова путнього сказати. Бо ж — «нєоб-разованность тьомная», як мовив ваш відомий персонаж. — Тобто, ви вважаєте, що головна причина втрати нами незалежності тоді, в 1920-му, це перш за все наша недостатня національна свідомість і організованість, а не російсько-більшовицька агресія? — Я нічого не вважаю і не хочу вважати, тим більше в нинішньому своєму становищі. Просто помізкуй сам. Ти знаєш, скільки українців воювало в Російській армії в Першу світову війну? За царя-батюшку? Шеремет лише красномовно стенув плечима. — Так знай: майже чотири мільйони. А скільки було поляків? Сімсот тисяч. Запам’ятай ці цифри. А заодно ще одну — в австро-угорській армії служило до трьохсот тисяч українців. Як це, якщо загалом — мало чи багато? — Скоріше друге, ніж перше. — Правильно. А скільки за самостійну неньку—Україну зброю до рук взяли? З тих чотирьох мільйонів? Шеремет дещо збентежено мовчав, усвідомлюючи, що дід заганяє його на слизьке. — Не знаю, якось не запам’яталося. — Ти й не міг запам’ятати, бо таких даних точних немає. Але добре відомо, що в арміі УНР за часів найбільшої її могутності воювало близько 80 тисяч чоловік. Причому половина з них — то були західні українці, так звана Українська Галицька армія — УГА. Тобто з наших було щонайбільше сорок тисяч. Зрозумів? Шеремет мовчав, не маючи що сказати. Бо що ж тут скажеш? Адже все зрозуміло і без коментарів: якщо Імперію захищало чотири мільйони українців, тобто, один з дев’яти, то рідну неньку-Україну — лише один відсоток від того, або один із дев’ятисот. В сто разів менше!!! — Ти правильно мене зрозумів. А військ Червоної армії знаєш скільки було в Україні? В середньому біля восьмидесяти тисяч. Скільки вас, «обмеженого кон¬тингенту радянських військ», було в Афганістані? Пам’ятаєш? — Сто тисяч. Та афганських урядових збройних формувань тисяч п’ятсот, якщо на круг. — То ж бо й воно. Порівняй і подумай, та як слід. Отоді й зрозумієш. Не захопила українська національна ідея широкі народні маси на той час — от в чому головна біда, а не в «червоній навалі», «російсько-радянській окупації» і тому подібному гучномовстві. Була б в широких масах національна свідомість та бажання стати на захист свого краю — ніякі б муравйови та їм подібні нічого б не вдіяли. Як Тухачевський зі Сталіним і Будьонним із своєю добірною червоною армадою нічого не змогли з поляками зробити, змушені були назад ні з чим відкотитися. Однак ми не поляки, у нас того всього в достатку не було нічого — ні ідей, ні свідомості, ні козацького завзяття, — тому й програли. Яким би прикрим або неприємним це для декого з ваших нинішніх національних діячів не було, але то доконаний факт. Як і те, що чехи зі словаками саме з нашої землі свою свободу здобувати почали. І здобули, на відміну від нас. Борючись по-справжньому і тоді, в двадцяті роки, і в шестидесяті, і в дев’яності. Тому й живуть тепер — з нами не порівняєш. — Стривайте, Діду! Ви в ті часи то в Курську більше року провели, за Скоропадського і Петлюри, то півроку в партизанах за Денікіна. Може, ви не про все знаєте? — Та як же мені не знать? Якщо я був, вважай, другою людиною в повіті, а повіт — це більше нинішнього району! І про всі заходи по боротьбі з контрреволюцією знав достеменно. Ті, хто підтримував ідею самостійності — вони до Петлюри пішли ще наприкінці вісімнадцятого — на початку дев’ятнадцятого. Ще в якоїсь купки спалахнув національний порив, коли прийшли російські великодержавники-денікінці й почали з усього українського знущатися. Але таких було вже менше. А в двадцятому році й пізніше — тоді вже кулаки не так за національну ідею боролися, як за свою маєтність, не за духовний, а за черевний інтерес. І якщо вони й бралися тоді за зброю, то не стільки з національно-визвольних мотивів, скільки зі своїх шкурних. Інша справа, що в тій боротьбі їм ні з ким було зкооперуватися, окрім як з петлюрівцями. От і вийшло, що ті «повстанці» нібито за Україну боролися. — А чому б і ні? — Та хіба ж то за Україну борються, якщо такому ж українцю, тільки комсомольцю, бійцю-»комнезамівцю» живота розпорюють і зерном напихають, а рота землею набивають, разом із зубами вибитими? Ще й очі вико¬люють? Причому живому! Жи-во-му! Ти зрозумів? То при чому ж тут якась ідея, якщо це просто животна злоба за своє майно. А деякі ваші нинішні ще й прославляють цих нелюдів — от, мовляв, які орли-козаки! Та побоялися б Бога ім’я наше козацьке цією срамотою позорити! — Однак і ваші були не янголами. Пам’ятаєте, як тих чотирьох куркулів побили — «при спробі втекти»… — Так розстріляли ж просто, а не знущалися. Та й жінок і дітей не чіпали. — Справді? Завжди? — Принаймні намагалися. Хіба що хату хлопці іноді спалять, та й то тільки з пересердя, у відповідь на таке саме... Шеремет, знесилений виснажливою розмовою, мовчки лежав горілиць. Історія — вона не переривається, вона неухильно тече своїм плином. І проблеми , які не вирішу¬ються вчасно, вони не щезають, ні — вони лишень перекла¬даються на плечі інших, наступних поколінь. Так і з нашою незалежністю. Покоління Діда не змогло порозумітися, вирішити цю проблему вчасно. Кожен із кожним, навіть люблячи Україну, а головне — свій народ, скубся між собою до безпам’ятства, кожен нав’язував іншому, один одному своє розуміння тієї любові. Віднайшли, здавалось би, рішення — і в соціальному, і в національному плані. Рішення переможця. Тодішнього. А що з того? Все одно негаразди, розбиратися з якими доводиться тепер онукам. Точніше, навіть не їм, а — ще наступнішим, вже правнукам. Бо нинішня ситуація — то також навряд чи вирішення, скоріше — перехідний період. — Ти правий, нащадку. Тільки у вас зараз не перехідний період — у вас спроба сидіти на двох стільцях одразу. — Ви так вважаєте? А чому саме на двох? — Та як мінімум. Бо, якщо вважати, що у вашій, як її там, багатовекторності кожний вектор — то стілець, тоді навіть важко собі уявити… — Не смійтеся, Діду, і без того… непросто, скажімо так. — Тоді можу обмежити ваше сидіння двома стільцями. — Це ж якими такими – двома? — Насторожився Шеремет. — Червоним і жовто-блакитним. Або біло-синьо-червоним і жовто-синім. Який тобі більше до вподоби, бо це в принципі одне і те ж. — Діду, навіщо ви мене в політику пхаєте? Чи воно мені треба? Мені ж того не положено. — А ти й не роби того, чого тобі «не положено». Однак на власну думку ти право маєш? — Думаю, що маю. Принаймні, так здається. Поки що. Але не впевнений, як надовго… — Тоді слухай. Ти мені дорікав, що я за своєю класовою боротьбою втратив у 1920-му році Україну? Так, дорікав, не переч. Тоді я тобі от що скажу. А ти не думав, що якби не ми, більшовики, то слово «Україна» в державницько-політичному розумінні так і не втрималося б у світовій історії, згасло б ще в період революції? — Ну, Ви й перегинаєте, Діду! Моя молодша донька, а ваша правнука, вивчає психологію в університеті. Так вона б це назвала парадоксальністю мислення. Ви що, серйозно претендуєте зі своєю більшовицькою компанією на те, що Україна саме вам має завдячувати своїм державницьким існуванням? — Посуди сам. Петлюрівці проголосили там, у Києві, свою Центральну Раду… — Та не петлюрівці, Діду, а національно свідоме політичне керівництво на чолі з професором історії Михайлом Грушевським і письменником-революціо¬нером Володимиром Винниченком. Петлюра і тоді, й потім у політичному плані був не на перших ролях. Він на них став, коли вже запізно було... — Мені твою буржуазно-націоналістичну історію і політику знати ні до чого! Ми боролися з «петлюрів¬цями», військами Петлюри, а ким він там був у них насправді — те для мене байдуже. Головне — він у їхньому війську був главний. — Добре, проголосили «петлюрівці», як Ви кажете, Центральну Раду. А ви-то, комуністи, тут при чому, що ви доброго зробили? — Як — при чому? Як — що доброго? А хто Українську Радянську Республіку в Харкові проголосив? В Російській імперії України не було — а Радянська Україна постала. І саме відтоді в Москві змушені були рахуватися з нею. Хоча б і на противагу Петлюрі. А раз утворили — її не зліквідувати. Навіть більшовикам. Так вона і постала, Україна — другою в сім’ї братніх народів. — Другою з перспективою щезнути ще з тринадцятьма у всепоглинаючому лоні першої, — буркотнув про себе Шеремет. — То ти даремно. Хто не хоче — того не поглинуть. Он Польща — її ж не поглинули. І Фінляндію також. Ти краще подумай — чому? Чому Польща — вся піднялася, тільки-но Червона армія увійшла на власне польські землі. Вся нація згуртувалася воєдино, щоб вибороти незалежність. А наші? Сиділи по хатах, не особливо підтримуючи ні нас, червоних, ні Петлюру. От і дочекалися, доки брати-росіяни нам допомогли. Так що не треба на нас, на бідноту, все валити. — А Фінляндія тут при чому? — Подумай сам. Маннергейм і Скоропадський служили Російській імперії в одному полку, були генералами «Почту його величності», дружили сім’ями. Потім обидва очолили нові незалежні держави — один на півночі, інший на півдні Імперії. Подумай, яка Україна, а яка Фінляндія? Навіть порівнювати не варто, це як орла з горобцем… І що врешті? Одні здобули власну державу, бо нею жили і боролися насмерть, а інші — жили політичною боротьбою, в державу ж лише бавилися … — То не зовсім так, — буркнув Шеремет. — Тут причина зовсім не на користь ваших міркувань. — Скажи, послухаю. — Тому що Маннергейм зумів провести всю свою громадянську війну за один рік, а не за чотири, як в нас. Хоча й пожертвував п’ятьма тисячами своїх. Але й супротивників не жалів — двадцять тисяч поклав. За що отримав спочатку — прізвисько «м’яс¬ник», але на всі останні віки — вдячність від всіх поколінь фінів як засновнику незалежної Фінської Республіки. — Правильно мислиш. В тому розумінні, що фіни готові були платити й платили за свою свободу. А наші сиділи й чекали, доки за них вирішать. От і вирішили за них ми, сільські пролетарії — як нам було краще. Так що звиняйте, жовто-блакитні, — боротися треба було, а не самогонку по своїх селах і хуторах глушити та яєчнею з салом закусювати — моя, мов, хата з краю… А потім безневинних жертв підступних і жорстоких більшовиків з себе удавати. Або ділитися треба було з біднотою, щоб вона з голодного відчаю до зброї не бралася і чужих злидарів ріднішими за своїх живоглотів не вважала. Чи ти знову незгоден? — Гостро глянув Дід. — Ні, дідусю. Категорично. Принаймні з двох причин. Дозвольте, я знову пошлюся на досвід нашого північного антипода? — Давай, якщо зможеш там знайти щось корисне для нас. — Постараюсь. Так от, маршал фон Маннергейм, прощаючись із білим світом, заповідав своїм співвітчиз¬никам таке: «Я хочу, щоб у свідомості майбутніх поколінь закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах смертельніша від ворожих мечів, а внутрішній розбрат відчиняє двері іноземному загарбнику. Народ Фінляндії довів у двох війнах, що згуртована нація, навіть мала, настільки мала, наскільки це взагалі можливо, здатна витримати небачений тиск і завдяки єдності пережити найстрашніші випробування, які тільки може принести доля». Це стосується передусім вашого «боротися треба було» і «моя хата з краю». — А ще чого воно, по-твоєму, стосується? — Дід вочевидь був невдоволений. — Того, що надто гірка у Вас іронія виходить, Діду, не треба так. Тому, що коли у вашому селі Вам вдалося тоді обмежитися малою кров’ю — то це ще не означає, що всюди було так. Окрім того, попереду на той час було ще сімдесят років Радянської влади. А там було всякого, самі краще від мене знаєте. — Ти правий, онучку. Тому прочитай закінчення цієї час¬тини. Бо перший півень вже прокукурікав, мені пора збиратися. 13. «ХТО ТИ Є, УКРАЇНО?» «З давнього часу були заведені такі порядки, при яких жили люди: одні панували, а другі горювали. І лише Жовтнева революція зруйнувала такий лад і показала трудящим людям шлях, ідучи по якому людина може побудувати соціалістичне суспільство. Але руйнувати старий лад було не так легко. Пануючі класи не здавалися без бою. Отже в Недбайках в період Жовтневої революції точилася жорстока класова боротьба, і не без людських жертв. Біднота села, не маючи земельки і віками бідувавши, вимагала землі. Поміщик Падалка і сільські кулаки не хотіли розставаться з своєю земелькою, йшли в банди і зі зброєю в руках боролися з тими, хто посягав на їхню земельку. Але біднота села, нагорювавши без землі, не шкодуючи свого життя боролася за владу Рад — за землю. І перемогла, і під керівництвом партії Леніна почала будувать нове життя — Соціалістичне». — Діду, але в тому житті, «новому і світлому», як ви кажете, також далеко не все однозначно було. Я б хотів чути саме від вас… — От про те ми з тобою і поговоримо наступного разу — і про колективізацію, і про все таке інше. Бувай, любий, бо вже дуже пора. До зустрічі..! … Шеремет розплющив очі, здивовано оглянув залиту сонцем кімнату. Крісло в кутку приваблювало своїми м’якими подушками. У прочинених на балкон дверях протяг бавився тюлевою фіранкою. На килимку біля ліжка лежав недбало розгорнутий зошит. Мабуть, упав. У кімнаті, окрім Шеремета, нікого не було. Високий гарний голос з вулиці виспівував: Хто ти є, Україно? Ти земля чи окраїна княжа? Доки будуть глумитися З тебе й чужі, і свої? Дійсно — доки? Треба б цю розмову довести до кінця. І не просто треба, а необхідно. Вкрай. Комусь, якось і колись. Що стосується останнього, коли — то тут відповідь дати найкраще: ще вчора, якщо не раніше. Складніше з тим — кому і як відповісти на оте «Хто ти є, Україно?» Пробували багато, але не вдалося поки що нікому. Принаймні, з належною повнотою. То що тоді? Тупець? А може, якщо своє слово до полум’яних речей своїх попередників додасть і він сам, а за ним ще й інші, то може вкупі це вже буде Щось? Те, що буде достатнім, аби Слова переросли в Діла? Діла на славу нашого Народу і нашої Батьківщини? На остаточне й незворотнє вирішення «українського питання» в очах всього світу? І що для цього треба? На думку спали слова з Біблії: «Жнива великі, а робітників мало». Що ж, треба робити. І дай Боже, щоб бодай у нинішнього покоління робота виявилася не марною. А навіть — успішною і щасливою. Як в нормальних людей. Однак для цього потрібно закінчити Розмову з Минулим. Дід обіцяв ще одну зустріч, то ж доведеться чекати ще однієї ночі. Щоб з’ясувати все і до кінця. Остаточно. ЧАСТИНА ІІ. ЛИТОВСЬКІ ХРОНІКИ 1. ДАВНІЙ ДРУГ Всю першу половину дня Шеремет був під впливом нічного чи то читання, чи то розмови, чи то сну, чи марення — важко навіть якось означити те, що з ним відбулося минулої ночі. Але щось же відбулося, якщо в голові досі рояться бентежні думки про події мало не столітньої давності, не даючи спокою й змоги зосереджуватися на власних проблемах. А вони були, ще й які! Інакше з чого б так обережно-люб’язно розмовляв з ним професор Фомічов, який все ж наважився на операцію, ризикнувши своїм реноме. Та й помічник його — анестезіолог доктор Дубинін, життєлюб і дотепник, також надто енергійно запевняє, що найгірше вже позаду, невідомо кого більше тим переконуючи —пацієнта чи самого себе. Шеремет як міг підіграв у тому вдаваному спектаклі, режисером якого була Її Величність Доля, і цим провідним акторам — своїм головним партнерам, та оточенню — від молодших лікарів до нянечок. Поки що складалося ніби все гаразд. Не так завдяки його зусиллям, як майстерності лікарів, дай, Боже, їм самим здоров’я, але тут найважливіше — кінцевий результат. А він нібито прокльовується позитивний. Тричі постукав рукою по бильцю дерев’яного ліжка, потьхукав через ліве плече. Не те щоб був забобонний — просто так, за звичаєм, для порядку. Невеселі роздуми перервав телефонний дзвінок. — Лабас рітас, камарадас! Ти що це тут від старих друзів по госпіталях ховаєшся? Гадав — не знайду?.. Голос був дуже знайомий, але дуже давно чутий. Зважаючи на привітання і російську зі специфічним акцентом, телефонував литовець. Шеремет свого часу бував у тих краях не раз, мав там колись і друзів-приятелів. Але то було так давно… Востаннє років п’ятнадцять тому. Хто б то міг бути тепер? Хтось із досить близьких, бо литовці, як і всі прибалти, після розпаду СРСР не дуже родичалися зі своїми колишніми "братами" по "Союзу нєрушімому". А якщо точніше, то майже ніяк. Відвернули очі на Захід — ніби зі східними слов’янами ніколи й нічого спільного і не мали. Втім, то вже їхні справи. Бог їм судія. Цей, очевидячки, не з таких, раз відшукав його навіть тут... Голос, на іншому кінці дроту продовжував гру в інкогніто: — Що, Валдіс, не здогадуєшся? Так його міг назвати лише один чоловік — Регімантас Казакявичус, офіцер-десантник, з яким він познайомився понад тридцять років тому в Каунасі. Шеремет навчався тоді на останньому курсі військової академії й стажувався у повітряно-десантному полку, що стояв у тому старовинному литовському місті. Казакявичус щойно закінчив знамените в Радянській армії "Рязанское висшеє воздушно-дєсантноє командноє дважди Краснозна-мьонноє учіліще імєні Лєнінского комсомола", або скорочено "РВВДКУ", кузню елітних офіцерських кадрів для елітного роду військ. І потрапив до того ж полку на службу командиром взводу до добірного підрозділу — розвідувальної роти. Щоб радянський офіцер був за національністю литовцем, та ще й випускником такого училища, та ще й щоб і служити потрапив до Каунаса, до "націона¬лістичної столиці" Литви, — то було за радянських часів великою дивиною само по собі, кожне окремо, а в сукупності — взагалі майже неможливим. Хоча б з тієї просто причини, що литовці до військових училищ не дуже квапилися, та й не дуже охоче їх туди брали. Причина була такою ж, як і в українців із західних областей — анкетний ґандж. Не так "п’ята графа", про яку галасливо лементували охочі покинути "соціа-лістичний рай" і пристати до "капіта¬лістичного пекла", шукаючи бодай якоїсь зачіпки-кривди-причини для такого свого вчинку, як велика кількість практично у кожного з прибалтів компрометуючих обставин — родичів за кордоном або репресованих за "буржуазний націоналізм". Мундир же радянського офіцера, особливо те, що стосувалося відданості системі, повинен був видаватися бездоганно чистим. Починаючи передусім з біографії. Це вже потім, у семидесяті, на це перестали звертати таку прискіпливу увагу. Але тим часом у прибалтів уже настільки вкорінилася відчуженість до Радянської армії, звичка молоді не вбачати тут життєвих перспектив, що вони вже й самі не прагнули присвячувати своє життя "свящєнному дєлу защіти і оборони Союза Совєтскіх Соціалістіческіх Рєспублік". Коло замикалося. Казакявичус був одним з небагатьох, а тому примітним. Якщо це, звичайно, він. — Регіс, ти? Лабас, друже. Лабай ачо, що не забув. Якими шляхами в нас, у Києві? Ці нехитрі слова ввічливості — "здрастуй", "велике спасибі" та кілька інших він вивчив і запам’ятав на все життя ще замолоду, коли стажувався в Каунасі. Абонент на тому кінці відчутно зрадів: — Як, ти ще пам’ятаєш? От молодець, от порадував… Щиро вдячний. Не так за себе, як за мову. Шеремет мимоволі всміхнувся: ще б пак забув! 1970-й рік, Каунас. Він їде до своєї частини в переповненому людьми тролейбусі. Досвітній осінній ранок, всі роздратовані від дощу, темряви, холоду й недосипу. На його ввічливе запитання російською до молодої жіночки попереду, чи виходить вона на наступній зупинці, та відповіла литовською. Природно, що він нічого не зрозумів, про що й сказав. У відповідь отримав дошкульно-різке: "Ви живете в нас, у Литві, й повинні розуміти нашу литовську мову". Шеремет оторопів від несподіванки. По-перше, він був у військовому однострої, тож очевидним було те, що він не литовець. А до військових у мовному питанні місцеве населення зазвичай ставилося терпляче, як до невідворотної об’єктивної данності. По-друге, — йому подобалися литовці своєю культурою, працьовитістю, толерантністю. І тут раптом — нa тобі, на рівному місці… Образа була подвійною і тим дошкульнішою. Тому він не стримався і гнівно відрубав: "Я радянський військовослужбовець і знаходжусь на території Радянського Союзу. А в Радянському Союзі державна мова — російська. І її зобов’язані знати всі і всюди, навіть литовці в Литві". В набитому людьми салоні, де він один був у однострої, запала мертва тиша. Тільки чутно було, як по даху барабанив дощ. Натовп біля дверей розступився, звільняючи йому дорогу. Ніхто не сказав жодного слова — просто повідвертали обличчя, ніби перед ними не людина, а якась примара. Він зійшов на зупинці, киплячи від обурення. Хоча потім оволодів собою: а чого ти, власне, хотів? Хіба тобі приємно, що в тебе вдома, в Україні, є люди, які прожили там все життя, а не вивчили жодного слова мовою господарів тієї землі? Він тоді ще не знав, наскільки збільшилося там таких людей, і що вони й досі, живучи вже в незалежній Українській державі, не тільки не вивчили її мови, а підступом та облудою відлучили ледве не весь його народ від мови батьків і дідів. Масштаби зросійщення тоді ще не видавалися йому такими загрозливими. Хоча на те, що в другому за значимістю культурному центрі Литви ніде в продажу немає російсько-литовських словників, увагу звернув. Але словник він таки знайшов. У букініста. І навіть вивчив для себе кілька десятків найуживаніших слів, чим і зробив зараз приємність давньому другові. — Ти мені компліментів не роби, розказуй краще — де ти, що та як? — Якщо двома словами — мешкаю у Вільнюсі, генеральний директор Центру економічних і політичних досліджень. Недержавна організація, сам собі пан-господар. Приїхав ось до вас, до Києва, на науковий семінар, вирішив розшукати тебе — може згадаєш давнього приятеля, погомонимо. А ти тут, виявляється… — Молодець, ти також на пам’ять не ослаб. Так що заважає? Нічого не "виявляється", вже все на поправку. Так що приїзди, поспілкуємося. Тільки й різниці, що ти будеш "медову з перцем", а я "лужанську". — "Що то значить ми не знаємо, але здогадуємося", як казали в старому анекдоті… Це стосовно з "перцем" і "лужанської". Справа в іншому — лікувальному процесу зустріч давніх друзів не зашкодить? — Скоріше навпаки. Я тут сам, місця — хоч конем грай і хоч до ранку, процедури за годину-другу відбуду, так що — вперед, чекаю. — Пізнаю десантний вишкіл — коротко і ясно. Буду о шістнадцятій. Шеремет поклав слухавку, глянув на годинника: часу ще мало не півдня, вистачає. Коли ж він востаннє бачився з Казакявичусом? Прикинув — рівно п’ятнадцять років, якраз половину часу їхнього знайомства, яке непомітно переросло в не зовсім звичайну дружбу. Саме так, бо звичайними їхні стосунки назвати важко: бачаться вряди-годи, та й то похапцем, не зустрічаються роками, досить різні за сферою своєї діяльності, а все ж мають в душі якийсь потяг один до одного. З чого ж воно все почалося? Литва… Край, який припав йому до серця з першого погляду, та так і залишився в ньому на все життя. Одна з найменших за розміром республік колишнього СРСР, яка зуміла завоювати для себе осібне місце в низці п’ятнадцяти інших і належну повагу Кремля. Литва була для Шеремета часточкою Європи в уперто будуючому найпередовіший і найсправедливіший лад у всьому світі поліетнічному і полікультурному конгломераті, що розкинувся на одній шостій земної тверді, від Балтійського й Чорного морів і аж до Тихого океану. Зразком, на який, на переконання Шеремета, повинні були рівнятися інші радянські республіки. На жаль, від тих, інших, відгонило спертим віками необмеженого самодержавства російсько-азіатським духом, а не властивим прибалтійським республікам аро¬ма¬том європейської цивілізації, бодай і прив’ялої під холод¬ними північно-східними вітрами. Шереметові тоді здава¬лося: ось-ось підтягнемо всі республіки до рівня прибалтів — тоді ми всім покажемо, всьому світові. Показали… Коли ж відбулося його перше знайомство з Литвою? Та рівно тридцять сім років тому. Коли його, двадцятирічного курсанта військової академії в Петербурзі, привезли в складі взводу, призначеного для подальшої служби в повітряно-десантних військах, до однієї з військових частин під Каунасом. Мета — навчити азам десантної науки: стрибати з парашутом "в запілля супротивника" і робити там те, що належить "десантурі". Але тоді відбулося лише коротке знайомство з тим краєм та бажання його продовжити. На більше тоді забракло часу — надто напруженою була бойова підготовка. Справжня любов до Литви, до Каунаса зародилася через три роки по тому, коли він приїхав туди вже курсантом останнього курсу, на стажування перед випуском. Тепер він вже був майже офіцером, часу мав більше, та й двадцять чотири роки — не двадцять з хвостиком. Шеремет буквально обнишпорив увесь Каунас з його старо¬житностями й пам’ятними місцями, а історичний музей і музей художника й водночас композитора Микалоюса Чурльоніса відвідав двічі чи тричі. Те, що його увагу привернув литовський геній — не дивина. Ним захоплювалися люди неспівставно і незрівнянно значиміші від Шеремета. Значно цікавіша причина, що спонукала його раптом захопитися литовською історією. Військовий музей "буржуазної" Литви радянська влада перетворила на загально¬історичний зі всіма сумними наслідками і для істориків, і для експозиції. Однак значна частина експонатів усе ж збереглася. Серед них і мапа Великого князівства Литовського, з якої Шеремет з великим подивом довідався, що територія того князівства охоплювала й сучасну Україну. Його національна гордість була вражена: як так, вони, українці, друга в Союзі за величчю нація — і раптом під владою якихось литовців… Та й про князівство таке він щось не пам’ятав, хоча вважав себе досить ерудованим, принаймні серед ровесників. Київська Русь — так, була. Князівства великі і дрібніші: Московське, Ростовське, Володимиро-Суздальське, Новгородське тощо — були. А от Литовське, та ще й Велике — дідько його знає, до пам’яті міцно щось не запало. Може, литовці задля власного звеличення самі те придумали? Прийшов удруге — вже тільки до тієї мапи й експозиції ХІІІ–ХVІІ століть. Довго розглядав, співставляв, аж поки не привернув увагу якогось дідка, котрий порався біля однієї з вітрин. Як потім з’ясувалося, той був єдиним із співробітників, хто залишився на той час в музеї з довоєнної пори. Дідок обережно розпитав для початку, що й чому Шеремета цікавить і хто він такий узагалі. Дізнавшись, що українець, та ще й із західної — відтанув душею і провів для нього індивідуальну екскурсію. Якби хтось іще почув її зміст, то цілком можливо, що вона стала б для дідуся останньою. Ні, до таборів тоді таких старих вже не кидали, але на пенсію б виперли без права працевлаштування — то без зайвих питань, вмить. Шеремет залишив музей під великим враженням. З одного боку — від почутого, з іншого — від власної безпорадності. Ну, розповів йому цей старий литовець історію Литви, Польщі і його рідної України, якої він не знав. Та й про Росію з СРСР не поминув. Припустимо, що все це правда, якої він не те що не відав, а й не пригадує, щоб чув колись. Але якби й чув та знав, тоді що? Що далі?.. Що від того змінюється? Де прочитати про цю його історію, навіть якщо вона, припустимо, й правдива, аби пересвідчитися в цьому самому? Адже книжок таких ніде не продають. "Лайсве Лієтува" — "Вільна Литва"? Тоді чому не "Самостійна Україна"? Що одне, що друге — маячня якась, ніхто цього ніколи не допустить. Он два роки тому Чехословаччина спробувала. І що? "7-я гвардєйская воздушно-дєсантная дівізія", яка тут же, в Каунасі і довкола нього дислокована, штурмом взяла Прагу. Не "визволяла", як в 45-му, а саме "брала", хто б з "політрабочіх" там що не казав стосовно "братньої допомоги". Його рідний 108-й повітряно-десантний полк, в якому він зараз стажується, був на вістрі удару — брав Празький аеропорт і забезпечував висадку двох наших повітряно-десантних дивізій — з Каунаса 7-ї і з Вітебська — 103-ї. Погеройствували так, що через місяць їх змушені були вивести назад в місця постійної дислокації, на прохання вже нової, прорадянської чехословацької влади, потужно підкріплені вимогами досить терплячого, в принципі, місцевого населення. І що, хоч чимось ця вільнолюбна Литва допомогла тоді братній Чехословаччині в її виборюванні "соціалізму з людським обличчям"? То про що мова?! Ну, облив якийсь студент себе бензином і спробував спалити, потім довго, бідолаха, мучився в лікарні й благав, щоб врятували. На жаль, не вдалося. Ну, зібралося кілька сот молодняка на "демонстрацію протесту". То й що? Адже ще одна з двох дислокованих повітряно-десантних дивізій, навчальна, залишилася на місці. Спустили на них батальйон, лише один, вісімнадцятирічні хлопчаки, ще й без зброї, лише ремені з бляхами зняли з гімнастерок та намотали на руки... Так вони як погнали тих "маніфестантів" з центральної вулиці — ті миттю добігли до мосту через Неман. А там уже міліція з "воронками". Відчайдухи або геть здурілі від страху — ті вплав спробували рятуватись. Жертв, кажуть, практично не було, лише синці у вигляді зірок з серпом і молотом багато хто на спинах та с…ідницях ще довгенько носив. Добре, що таких, як цей музейник, тих, що бентежили душу, було небагато. Однак, слід зазначити, що і не мало. Інший характерний інцидент стався в Музеї вітражу і скульптури, який був розташований у колишньому кафедральному православному соборі. Там Шеремет звернув увагу на бронзову скульптуру: молода дівчина в класичному античному вбранні з лавровим вінком у піднятій руці. Високий художній рівень виконання: натхненне обличчя, динаміка прекрасної фігури з піднесеним догори лавровим вінком, символічний напис: "Свобода" — все це привертало неабияку увагу. Він простодушно запитав у працівниці музею, стримано-інтелігентного виду літньої жінки, чому така прекрасна, міська за масштабом скульптура знаходиться тут, у музеї, а не встановлена там, де їй місце — на якійсь площі, вулиці, в сквері. Неприязно глянувши на нього, служниця процідила крізь зуби: — Вона й стояла на "Лайсвес алеє" за часів демокра¬тичної Литви. Шеремета немов окропом обшпарило. Він тільки тепер збагнув, що назва центральної вулиці "Лайсвес алеє" — "Алея свободи", запроваджена зовсім не на честь "визволення" Литви в 1940-му році, коли її приєднали до СРСР, а геть з іншого приводу — коли литовці здобули незалежність у результаті розпаду Російської імперії. Але скульптура гарна, тож йому було шкода — і що нова влада зробила таку дурість, знявши її з п’єдесталу, і що ця жінка так очевидно не любить їх, радянських. Тому, відчуваючи в глибині душі свою неправоту, автоматично зреагував, щоб поставити зухвалицю на місце: — Ви що маєте на увазі під "демократичною" Литвою? Вам що, Радянська Литва не до вподоби? Ефект його задовольнив. Зухвалу працівницю музею він таки поставив на місце. Але тягар цієї розмови ліг йому на душу на все життя, принаймні, на тридцять років. І він і досі про них згадує, цих двох людей. Про одного з добром і вдячністю, про іншу — з гіркотою, але без образи. Видно, завдані їй людьми його верстви прикрощі випалили те добро, що було в її серці. Принаймні, що стосується її ставлення до них. І вона має на те право. Але це він розуміє тепер, не тоді… Однак ті всі справи якщо не політичні або громадські, то й не особисті. А особисте для нього в Литві було — це насамперед Казакявичус. Стривай, а як же звела їх доля? За яких конкретних обставин. Як, власне, вони познайомилися? Був звичайний день тренувальних стрибків з парашутом. "Стрибковий", якщо коротко. Погода в Прибалтиці відзначалася мінливістю, тим більше вже починалася осінь. Тому вони, група слухачів Академії, ще вдосвіта виїхали на аеродром, щоб встигнути зробити по два стрибки рано вранці, доки сонечко не нагріло землю і не піднявся вітерець. Однак цього разу їм не пощастило. З ними разом "вивозили" молодих офіцерів, які щойно прибули на службу після училищ. Та й бажаючих заробити "червінчик" — другий серед офіцерів, які вже послужили, виявилося чимало. Одне слово, народу зібралося багатенько. Доки шикувалися, доки фахівці парашутно-десантної служби ретельно перевіряли парашути, доки виконувався перший стрибок і готувалися до другого — "ковбаса" метеослужби розтяглася мало не горизонтально. Керівник стрибків вирішив не ризикувати й на сьогодні тренування припинив. Дозвіл отримала лише група молодих лейтенантів з Рязанського училища, які мали звання інструкторів і перший розряд з парашутного спорту. "Академіки" ж невдоволено йшли скидати вже одягнуті парашути і складати їх до сумок. Раптом до Шеремета підбіг один з тих лейтенантів: — Слухай, друже! Виручи — дай свого парашута стрибнути. Я два своїх уже використав, а тут є шанс ще на один стрибок. Я потім допоможу тобі укласти обидва, не хвилюйся… Дай, га? Шеремет, вагаючись дивився на нього. Що за дивак — хто його знає, нібито бачив якось в офіцерській їдальні. Окрім того, парашут — це ж життя, з цим не жартують. Тому й укласти його кожен повинен сам для себе, хто б він не був, від солдата до генерала. Принаймні, так за інструкціями. А тут… — Та ти ж мене зовсім не знаєш. А раптом я нехлюй-недбай якийсь, та не належним чином уклав? Що тоді? Гаплик? — Ну й молодець, я знав, що ти погодишся. Давай, допоможу, — миттю стягнув парашута зі спантеличеного Шеремета. — А тепер ти мені потримай. Все, побіг. Я тебе знайду, не хвилюйся. — І через кілька метрів, озирнувся, сяйнув посмішкою: — А на людях я знаюся непогано! Все буде гаразд! Вдруге вони зустрілися і потоваришували також за досить цікавих обставин, коли Шеремет мимоволі потрапив у халепу на дискотеці, або, як тоді казали, — на вечорі танців у Будинку офіцерів Радянської армії. Розташований в ошатному приміщенні колишнього центрального офіцерського зібрання Збройних Сил ще "буржуазної", як тоді казали, Литви, радянський "ДО" залишався найпрестижнішим місцем відпочинку молоді Каунаса. Однак потрапити туди було не так просто, особливо для цивільних. Бо вхідного квитка міг придбати лише офіцер. Природньо, що молоді-нежонаті лейтенанти-капітани, основні відвідувачі тих вечорів, виявляли люб’язність лише до осіб жіночої статі, залишаючи своїх можливих конкурентів — цивільних хлопців за дверима в ревнивому очікуванні. Іншою особливістю Каунаса тих часів було толерантне ставлення місцевого населення до радянських військових. Офіцерська уніформа відчиняла двері поза всякою чергою хоч до ресторану, хоч до музею. Армія — це держава, а державу литовці звикли поважати, якою б вона не була. Про якісь конфлікти з застосуванням сили не могло бути й мови — міліція негайно ставала на сторожі честі й гідності захисників Вітчизни. Тому офіцери рідко перевдягалися в цивільне — просто не було потреби. Їхню групу курсантів з Ленінграда, точніше, "слухачів без офіцерських звань" все це дуже здивувало. Бо в "колибєлі рєволюції, в пролєтарском Пітєрє" армія доброзичливим ставленням до себе похвалитися, на жаль, не могла. "Рабочий клас" "хозяін страни", "гєгємон" почувався настільки краще і морально, і матеріально, що вся решта, в тому числі й офіцери, були просто послідом цього "хозяіна Страни Совєтов". Партійно-профспілковий апарат підтримував у регульованому стані цю напруженість і вміло з неї користався — потихеньку клепав собі "цвєтущую жізнь" в масштабі окремого свого клану й родини. В Литві було зовсім інакше, принаймні щодо військових. Недаремно кажуть, що до гарного звикаєш швидко. Звикли в Каунасі й вони, доки одного серцеїда не підстежила група місцевих хлопців. Шеремет кинувся на виручку — і також потрапив у пастку. Хлопці виявилися з місцевих росіян, взяли їх за класичною схемою у коло і наміри мали досить серйозні. Єдине, що їх на мить спинило — це слова Шеремета: — Ех, ви! А ще росіяни. Добро б "лабуси" на нас руку підняли, а то свої... Недарма вони вас так не люблять. І не було б нас, армії, давно б зжерли вас із потрохами... — А ти откуда знаешь? Откуда такой умний? Отвєчай! — визвірився на Шеремета ватажок. — Із Західної України. Чув про таку? Там крутіше, аніж у вас тут... — А, так ти єщо і "бандєровєц"! Ну, ми тєбя сєйчас научім, как надо Родіну любіть! — Дурак! Мої старікі там, в Западной, занімалісь тєм жє, чєм ваші здєсь в Літвє. А ти — "бандєровец"!.. Доки вони таким чином обмінювалися люб’язностями, взаємно розпалюючи один одного, до кола нападників заскочив лейтенант, якому Володимир допоміг тоді на стрибках з парашутом. Він мав ім’я його улюбленого литовського актора Регімінтаса Адомайтиса і дивне прізвище Казакявичус. Кілька енергійних фраз — і неминуча, здавалося, бійка переросла в дружнє застілля в пивбарі "Гамбринус" за кухлем доброго литовського пива. Як з’ясувалося, хлопці — синки партійно-радянської верхівки міста, яка складалася головним чином з росіян і "русскоязичних", як їх тепер називають. Батько ж Казакявичуса був одним з небагатьох серед них литовцем, обіймав дуже значну як для невеликої Литви посаду першого секретаря районного комітету партії. — А тебе ж за яким дідьком понесло до армії? — навпрошки рубонув Володимир після не першого вже кухля "алусу". — За таким батечком і "на гражданці" можна непогано влаштуватися, так, що й офіцерська зарплатня копійчаною видасться. Регімантас спалахнув, бо одразу зрозумів, про що йдеться. Справді, часи, коли члени навіть найвищого партійно-радянського керівництва СРСР обирали для своїх синів офіцерську кар’єру, надто у Збройних Силах, давно минулися. Тепер, починаючи з кінця п’ятдесятих, усі ці "слуги народу" різного калібру енергійно пхали своїх нащадків або на свою партійно-номенклатурну стезю, або "штовхати науку". Адже науковці за радянських часів отримували зовсім непогано, особливо зважаючи на статки "нєостєпєньонной" інтелігенції. Керуючись принципом "учоним можеш ти нє бить, но кандідатом бить обязан", вони за будь-яку ціну робили "остєпєньонними" своїх чад. Хоча чому "за будь-яку"? Ціна відома — це безпардонний тиск на керівників відповідних наукових установ і навчальних закладів. Щоб "організували" написання дисертацій їхнім недолугим нащадкам. Щоправда, тоді це в разі розголосу отримувало негативну оцінку як "зловживання службовим становищем". Нині ж це та багато що йому подібне, і навіть незрівнянно зловмисніше за шкодою для держави, називається просто і скромно — "використання адміністративного ресурсу". І нікого те навіть не дивує. Ніби воно так і мусить бути. Але це вже він перескочив на цілих три десятиліття. А що було тоді? Регімантас на його провокаційне питання швидко опанував собою і з молодою довірливістю й впевненістю у своїй правоті, пояснив: — Розумієш, мій батько не зовсім типовий парт¬працівник. Він до комсомолу вступив ще в сороковому році, першим в гімназії, як тільки сюди Червона армія прийшла. Потім добровольцем пішов на фронт, на собі спізнав, що таке дихання смерті, війни — аж до звільнення Литви від фашистів. Затим встановлював тут Радянську владу. Ти фільм "Ніхто не хотів помирати" бачив? — І не раз, — ствердно хитнув головою Володимир. — Там показане майже все те, що було і в моїх рідних краях. Війна своїх проти своїх. І кожний вважав, що правда на його боці, що правий тільки він. — Так от, старший з братів у тому фільмі, фронтовик-комуніст — то фактично такий, як мій батько. Розумієш, він і досі вірить. Вірить в те, що в цілому вони все тоді робили правильно й живе за тими старими комуністичними законами — працювати для Батьківщини з усіх сил і ні на копійку не зловживати службовим становищем. — Ну й молодець. Мій старий такий самий. Тільки не в партійному апараті, а в системі МВС працює. Але так само ідейний. Так що я тебе цілком розумію. — А якщо розумієш, то навіщо питаєш, як я став десантником? Ти ж знаєш, що Литва буквально нашпи¬гована військами: дві повітряно-десантні дивізії тут дислокуються, не кажучи вже про мотострілецьку й ракетну. Одна з таких частин стоїть і в моєму рідному містечку. Як іде який взвод, то горланить "Лучше нєту войск на свєтє, чєм дєсантниє войска". І так щодня, зранку до вечора. Друзі дитинства — діти офіцерів, з ними ще підлітком почав стрибати з парашутом. Вони хотіли піти шляхом батьків — і я разом з ними. То що ж тут дивного, що я опинився у "РВВДКУ"? — В принципі, нічого. Після того, що ти сказав. Але як далі? В Радянській армії повітряно-десантних дивізій сім, з них в Литві — лише дві. Не сподіваєшся ж ти все життя в Каунасі прослужити? — Чом би й ні? Чому "лише дві", а не "цілих дві"? — Тобі видніше! — Ухилився від теми Шеремет. — Я знаю одне — українці переважно служать далеко від України. І чим вищий чин — тим далі від землі, на якій народився, від місця, де світ побачив, де пуповина зарита. Так що вважай, стережися. І як у воду дивився. Тому що після тієї осені сімдесятого зустрів Регімантаса аж через п’ять років. Причому не в по-європейському ошатному Каунасі, а в зомлілій від середньоазіатської спеки Фергані. 2. "НАЦІОНАЛЬНОСТЬ — СОВЄТСКІЙ…"… Обставини, за яких Шеремет потрапив тоді до Фергани, були досить банальними: "холодна війна" сягла свого розпалу, реальна ж війна американців у В’єтнамі виявила високу ефективність розвідувально-диверсійних підрозділів спеціального призначення. Група вчених від Військово-медичної академії, до якої входив і Шеремет, мала доручення виконати медичну частину широкомасштабної програми розвитку подібних формувань у Радянській армії. Для опрацювання питань забезпечення дій у гірсько-пустельній місцевості були обрані підрозділи повітряно-десантної дивізії, в якій, як виявилося, служив Казакявичус. Вони ледве впізнали один одного: пропечений і висушений — вибілений туркестанським сонцем литовець і нездорово-блідий від описаної ще Шевченком пітерської болотистої вологості українець. А оговтавшись, розчулено обнялися, немов брати. Увечері Казакявичус зайшов за товаришем до готелю, повів до себе. Шлях пролягав прямими, спланованими ще генералом Скобелевим (далеким російським завойовником цього краю) вулицями. Дорогою Регіс дещо розповів про своє життя-буття. Півтора роки тому одружився. Вона росіянка, але з тутешніх. Народила йому сина. Зараз, під час літньої спеки, в Литві, у його батьків. — А як твої сприйняли такий шлюб? Вони ж, мабуть, для тебе когось підшукували… — Твоя правда, але жити ж то нам! А тому вирішувати маємо самі. Ти також одружився? — Так. І варіант подібний до твого. Тільки моя — ленінградка, в мене донька, не син. — Що ж, будемо зміцнювати інтернаціоналізм, — розсміялися обидва. Не уявляючи навіть, як це для обох обернеться згодом. — Я тут "замполітом" батальйону, за малим три роки. Після того, як ти поїхав, два роки прокомандував взводом, і непогано — достроково отримав "старлея". Мав отримати роту, але раптом викликав "замполіт" полку і запропонував стати секретарем полкової комсомольської організації. Це, як ти знаєш, звільнена посада. Мій попередник, після військово-політичного училища, м’яко кажучи "не вписався" в нашу десантуру, виявився слабаком, ні риба, ні м’ясо. — А тобі яка біда з того? Вперся б рогом, як віл — ніхто б тебе не змусив, отримав би свою роту. Хай би на півроку-рік пізніше — зате своє, я ж знаю, що ти природжений командир. — Та я й сам так думав спочатку, — занурив очі в нічну темряву Реніс. — Що ж тобі заважало? — З батьком порозмовляв. І він мене переконав, що це дійсно потрібно. — Ну-ну… — Мимоволі іронічно усміхнувся Шеремет. Співбесідник переставав його цікавити, таких тоді було безліч — бажаючих зробити швидку кар’єру на впровадженні в армії "ленінських ідей", "чіткої лінії партії" і т.д., і.т.п. — Ти мене не зрозумів, — спалахнув Казакявичус. — Це зовсім не те, про що ти думаєш. Ми з батьком дуже довго тоді розмовляли — про долю партії, Литви, СРСР, чому в нас не складається з побудовою соціалізму, як те накреслював Ленін. В чому причини недоліків. І зійшлися на тому, що до партійного апарату понабивалося надто багато всіляких шкурників і кар’єристів. Як вошей до кожуха. Кажуть одне — правильне, все про партію, народ, державу, думають інше —лише про власну кар’єру, теп¬леньке містечко під сонцем, а роблять зовсім третє — кожен будує "комунізм" особисто для себе і своєї сім’ї, за рахунок народу й держави, прикриваючись їх ім’ям та ім’ям партії. — Хіба це новина? Хіба ти раніше цього не знав, не бачив, не чув? — Та не в тому справа. Просто батько сказав: "Синку! Чим менше порядних людей серед тих, хто стає на професійну партійну стезю — тим менше в нас, в справжніх комуністів, а головне — в нашої держави шансів вижити у боротьбі з капіталістичним світом. Бо партія в нас править практично всім і працювати в ній повинні порядні люди. Тому — думай…" — І ти надумав… — знову іронічно кинув Шеремет. — За що й капітанську зірочку, бачу, достроково отримав. — Надумав і не жалкую, — з викликом підніс голову Казакявичус. — І роблю свою справу з честю і гідністю, так що за зірочку ти мені не дорікай — заслужив. І "замполітом" мене ніхто в батальйоні не називає, та й у полку також. — А як же, цікаво? Навмисне для тебе посаду перейменували, чи що? — Смійся — смійся. "Комісаром" мене всі називають... — Комісаром, кажеш… Це вже серйозно, — замислився на мить Шеремет. Їхнє покоління виховували так, що ці військові політпрацівники часів громадянської війни були живою легендою, втіленням всього найкращого, що тільки може бути в справжньому комуністові, а значить — Людині з великої літери. І він сам також у те вірив, принаймні тоді. Бодай, як в легенду. А тому дружньо стиснув товаришеве плече: — Вибач, я не хотів образити. Хай тобі щастить, на цій твоїй дорозі. За комісара Казакявичуса! Після того вечора вони ще кілька разів зустрічалися. Регіс залюбки знайомив гостя з людьми і пам’ятками краю. Часто з ними був старший товариш Шеремета, полковник Краснопєвцев — статний немолодий вже чоловік з розкішними кавалерійськими вусами. Під час однієї з поїздок вони зупинилися в гірському кишлаку, уточнюючи дорогу. Краснопєвцев, який сидів на передньому сидінні, від спеки на кілька хвилин відчинив дверцята. Повз них один за одним пройшли в своїх справах троє літніх чоловіків в халатах, підпе¬резаних хустками. Скільки хусток — стільки дружин. "Бабаї", як їх називали місцеві росіяни. І кожний з них, угледівши полковника, низько йому вклонявся, прикладаючи руку до грудей. Шеремет здивувався: невже ці "бабаї" так розбираються у військових званнях і так поважають армію? На що Казакявичус, дещо зніяковівши, відповів, що армійців вони справді поважають, але найбільше враження справляють "будьоннівські" вуса Краснопєвцева. Помітивши непорозуміння на обличчях супутників, неохоче пояснив суть. Колись тут, за наказом Будьонного, який певний час керував "боротьбою з басмачеством", відважні червоні кавалеристи винищували мало не поголовно цілі кишлаки, охоплені антирадянськими заворушеннями. Причому як по цю, нашу сторону Пянджу, так і по іншу, афганську, врубуючись на сотню кілометрів у їхню територію. Відтоді багато хто з узбеків, таджиків, туркменів відчувають інстинктивний страх перед військовими, бодай зовні схожими на "лєгєндарного гєроя Гражданской войни". А де страх — там повага, принаймні в зовнішніх її проявах. — "Иначе нельзя было, иначе они бы еще сто лет воевали против Советской власти", — ніби вибачаючись, вичавив із себе "комісар". — Тобто, наскільки я зрозумів, то була генеральна репетиція того, що на собі відчули ми з тобою, були свідками в рідних краях через п’ятнадцать — двадцять років? — гостро зиркнув на нього Шеремет. — Навіщо ти так? Сам знаєш.., — відвернув спотворене болісною гримасою обличчя Регіс. Лише Краснопєвцев здивовано кліпав очима, не второпавши суті їхньої перепалки. Думаючи, вочевидь, про себе: хто їх знає, цих хохлів та прибалтів, що в них там на умі й на душі… На аеродромі прощалися тепло, розчулено. Регіс збирався наступного року вступати до Військово-політичної академії в Москві, обіцяв заїхати до Пітера, провідати. Однак якось тоді не склалося… То була їхня друга зустріч. А третя? Дай, Боже, пам’яті, були вже вісімдесяті. Саме так. Він, уже викладач, сам привіз групу слухачів Академії до Каунаса. І яким же було його здивування, коли в одному з полків випадково дізнався, що "замполітом" у ньому гвардії майор Казакявичус, призначений сюди рік тому по закінченню академії. Зустріч вийшла не менш зворушливою, ніж у Фергані. Тільки дружня вечеря тепер відбувалася не в однокімнатному номері старого гуртожитку, а в гарно облаштованій трикімнатній квартирі. Та й стіл накривали не по-холостяцьки, над цим весело клопоталася дружина Регіса, симпатична жіночка, про національність якої питати було зайве, достатньо глянути на миле й добре личко й почути ім’я "Надєжда". Синок Валдіс увібрав, здавалося, кращі риси їх обох. — Невже також Володимир? — здивувався Шеремет. — Не зовсім так, — засміявся у відповідь Регіс. — Ми з дружиною довго сперечалися, яке ім’я дати — литовське чи російське, і зупинилися на компромісному варіанті — Вальдемарс. — А в чому ж тут компроміс? — Бо це ім’я похідне від слов’янського Володимир. До нас же прийшло від скандинавів. — То, може, він у вас і мову литовську знає? — жартома, без будь-якої думки і сподівання запитав Володимир. Однак Казакявичус усе сприйняв "на повному серйозі": — Якщо по-правді, то з цим у нас деякі проблеми. Адже ми жили то у Фергані, то в Москві. Тут хоч і Литва, але дитсадок для дітей військових російський, а я ж не можу свого сина відокремити від дітей своїх офіцерів. Та й ми з дружиною між собою російською розмовляємо. Словом, з цим — складно. — То, може, нема чого й перейматися? — Е, не скажи. Я один син у батьків, народ наш маленький, потрібно поповнювати генофонд, триматися. Тому й сина записав литовцем, а відтак мову знати мусить. — Що ж практично тут можна зробити? — Недавно найняв репетиторів з литовської і англійської — хай вчиться поки що на слух, на розмов¬ному рівні. А там буде видно. "Все ж молодці литовці, свого коріння тримаються…" — подумав тоді Шеремет. А через кілька днів з ним трапився дуже цікавий випадок у міжміському автобусі. Сусідою виявився інтелігентний чоловік, з вигляду місцевий, десь його ровесник. Повертався з гостей, тож був говірким, без упину розповідав про своє життя. Батьків виселили до Сибіру, коли він був ще немовлям. Там став школяром, піонером. Повернулися додому після амністії, у п’ятдесят шостому. Без батька. Той не дожив до свого щастя, зліг у сибірську землю. "Я литовської мови тоді не знав зовсім. Бо довкола всі росіяни, вчився в школі російською, старші литовською розмовляли тільки між собою, та так, щоб ніхто не чув. То старший брат перше, що зробив, як ми повернулися в Литву й бодай трохи облаштувалися, одразу найняв мені вчителя литовської. Хоча з грошима в нас тоді було ой як сутужно…" Говорив він усе це Шеремету без тіні зла чи образи, просто як факт. Його російська була з виразним литовським акцентом — вірна ознака того, якою з двох мов він переважно користується. Шеремет тоді не думав, що того випадкового знайомого згадуватиме ще не раз як маленький приклад пасіонарності невеликого за кількістю, але великого за духом народу. Господиня привітно запросила до столу. Це була екзотична суміш російських, українських, узбецьких і литовських страв. На компліменти Шеремета відповіла напівжартівливо-напівсерйозно: — Що ж мушу робити, якщо тато росіянин, мама українка, виросла в Узбекистані, а вийшла заміж за офіцера й мешкаю тепер у Литві? — Не просто офіцера, а литовця, — з посмішкою зауважив Регіс. — А, яка різниця, — відмахнулася Надя. — Всі ви однакові — хоч уніформою, хоч мовою, хоч думками. Тільки про службу свою й думаєте, додому тільки поїсти та поспати з’являєтеся. — Надю! Я тебе сотню разів просив не втручатися в чоловічі справи, — забурчав Казакявичус. — Правильно, так йому, нехай встигає і про військову службу дбати, й про сім’ю не забувати, — розсміявся Шеремет на цю типову скаргу офіцерських дружин. — А хіба я неправду кажу? — не сприйняла жартів¬ливого тону Надя. — У тебе в полку он цілий інтернаціонал зібрався. Ну то й що з того? Хтось із вас хіба пам’ятає, звідки він походить, хто ви є? Хіба хто з офіцерів додому, на батьківщину повертається, як службу закінчить? То з Фергани виїздять, а звідси — майже ніхто, всі тут залишаються. Лають твоїх за націоналізм, лабусами обзивають, а жити воліють тут, серед них, бо в них краще. Що ж до мови литовської, то вони її не знали, не знають і знати не бажають. А ти дитину он збираєшся мучити. Він і без того перевантажений — і англійську треба, і музику, і фігурне катання, не кажучи вже про те, яка складна тепер шкільна програма. — Все, досить! — гримнув на дружину Казакявичус. — Як я сказав — так і буде! Спільність історичного шляху і спільність будівництва соціалізму ще не заперечує існування соціалістичних націй. А відтак і національностей. І не призводить до їхньої ліквідації. Ти ж пишешся росіянкою, хоча мати — українка. А так звані твої російські дідусь і бабуся, то дід таки схожий на росіянина, але бабуся — типова мордвинка. То хто ж ти є тоді? Від росіянки лише мова. Я ж — литовець, чорт забирай, ли-то-вець! І син мій — литовець! І мову своїх предків він знати мусить, щоб там не сталося. І це не тема для дискусій, я тобі сто разів про це казав! Тим більше, при людях! — Та ти не переживай, Регісе! І не кип’ятись. "Стукати" на тебе в парткомісію або "особий отдєл" я не піду, хоча б для того, щоб не втрачати такого цікавого співбесідника і гостинного господаря. Якщо ж серйозно, то ми торкнулися надто заплутаного питання. Бо твоєму роду також, товаришу чистокровний литовцю, якийсь український козак початок поклав і прізвище дав. — А чому обов’язково український? — Бо свого часу ще Богдан Хмельницький у звіль¬нених від поляків районах Білорусії намагався запровадити вільний козацький устрій на кшталт українського. А від "сябрів" і до вас недалеко, може, когось із наших якимсь вітром занесло, та так і залишило. — Родина наша в принципі зі шляхти, щоправда, дрібної. Але спробуй кому доведи, наскільки вона дрібна. Тому я, сам розумієш, особливо це не афішую. Але український козак, з ХVІІ століття — це фантастика. Навіть у переказах не збереглося. — Тоді хай буде татарин, відпущений на волю від служби в загоні охорони якогось литовського або польського магната. Так тобі більше смакує? — І скільки в тебе ще варіантів стосовно мого походження? — єхидно запитав Регіс. — Залишається один: донський козак — душитель повстання проти російського самодержавства 1830-31-го або 1863-го років. Казакявичус спантеличено мовчав, дружина глянула на нього переможним зором: — От бачиш. А пошлють тебе через рік в Тульську дивізію служити або, не дай Бог, в Кіровабадську, до Азербайджану? Кому там потрібна твоя литовська мова і де ти того вчителя синові знайдеш? А виросте він, піде твоєю дорогою, також знайде собі росіянку або "хахлушку" — ким його діти, а твої онуки будуть? Литовцями, не знаючи литовської мови і маючи лише чверть литовської крові? Ще й живучи не знамо де, тільки навряд, щоб в Литві? — Не пошлють, я вже тоді всі важелі застосую, а не поїду! — А куди ти дінешся? — спокійно кинув Шеремет. — Ти ж знаєш, що "начПО"— начальником політвідділу дивізії, — тебе тут ніколи не призначать. А тим паче — на щось більше. Національну політику партії ти мусиш ліпше від мене знати. Не декларовану, звичайно, а реальну, фактичну. — Що ви обоє, наче змовилися, все мені провокаційні питання задаєте! Ви газети читаєте, телевізор дивитеся? Формується нова історична спільнота — "совєтскій народ". Так що як там воно в перспективі, через двадцять-тридцять років буде — хто його знає. Партія приведе туди, куди треба. — Так ти ж сам собі суперечиш, — зауважив Шеремет. — Бо "совєтскій народ" як "новая історіческая общность" може виникнути тільки за умови повного стирання різниці між націями. — Так вона зараз і так стирається. Давно вже в ужитку такі поняття, як "совєтская" культура, література, мистецтво. Далі буде більше. — Кожна культура у всіх її іпостасях досі мала свою мову й національні особливості. "Совєтская" повинна мати особливості "совєтскі", тобто, як супернації. А мова яка ж буде в цієї "совєтскої" культури? Російська? Але тоді всі інші повинні перейти в категорію мертвих і давно втрачених. — До чого ти гнеш? — Ледве стримував роздратування Казакявичус. — Ти, Регісе, на мене не ображайся, але ж ти сам зачепив цю проблему і сам заліз у глухий кут. А тепер не знаєш, як її вирішити та з кута вилізти. — Тепер справді не знаю, — глухо кинув той. — Хоча в сімдесят сьомому році знав. Тоді багато що можна було змінити, спрямувати в інше русло. Але тепер пізно, час згаяний. — Що ти маєш на увазі? Тоді шістдесятиріччя Великої жовтневої соціалістичної революції святкували, конституцію нову приймали. То й що з того? — А те, що в тій конституції вперше був закріплений термін і поняття, якими ви мене намагаєтеся зараз загнати на слизьке — "совєтскій народ как новая єдіная історіческая общность". Ще коли обговорювався проект конституції, я одразу звернув увагу на цей постулат. І уяснив його можливі наслідки, особливо в такому половинчастому вигляді. Навіть листа до ЦК партії написав, на цілих п’ять сторінок машинопису, з конкретними пропозиціями. — І яка реакція? Що відповіли? — поцікавився Шеремет. — Та практично нічого. До стандартного друкарського бланку, що мої пропозиції отримані й передані до комісії з доопрацювання конституції, вписане від руки моє прізвище — от і вся реакція. — Стиль знайомий. Радій хоча б тому, що "фітіля не вставили" за звертання "не по чину". — А ти звідки знаєш? Сам пробував, чи що? — Було колись, — Шеремет пригадав, як він сам якраз того самого року звертався по допомогу до тієї святої, як йому здавалося, установи. Коли задля того, щоб забезпечити успішний захист дисертації одним високим чиновником з Міноборони, яку той сам навіть і не писав, "зарубали" його кандидатську, яка була захищена без жодної "чорної кулі". Не шукати ж правди там, де він працює, той чиновник. Вирішив звернутися до всемогутнього і всемудрого "ЦеКа". Звернувся… Отримав три рядки на зразок "на городі бузина, а в Києві — дядько". Однак розповідати всього цього Регісу не став, випередив його питання: — Так що конкретно ти рідній партії пропонував зробити, які цінні думки внести до Конституції? — Будь ласка, не іронізуй, а скажи краще, скільки в нас в СРСР змішаних шлюбів? — Звідкіля мені знати? Якось не задумувався. Але, гадаю, багато. — Правильно, багато, а точніше — неміряно. В містах — кожний третій, не менше. Якщо в цілому по Союзу взяти. А діти якою мовою в цих шлюбах розмовляють? Та й чоловік з жінкою між собою? — Якщо хтось з двох — росіянин, то частіше всі російською. — Правильно. Тільки не обов’язково один має бути росіянином — аби слов’янин, якщо інший кавказець або азіат. Висновок: члени таких родин у більшості російськомовні і чіткої національної орієнтації та виховання не мають. Далі: скільки в нас людей, які мешкають за межами своїх національних республік, розмовляють російською і зі своєю нацією або національністю зв’язок якщо не втратили, то на межі, близько того? — Та звідки мені знати? Я ж не демограф. Але, гадаю, також багато. — Знову правильно — навіть дуже багато, також майже третина СРСР. Якщо розглянути ці обидві групи за графою п’ятою, то хто вони за національністю? І що брати за критерій при її визначенні? Батька? Матір? Мову? Та вони й самі не впевнені, ці люди. — І що ж ти пропонуєш? — Пропонував, тепер вже поїзд пішов, тепер мовчу, виконую Конституцію. — Щось не второпав , чого ти домагався конкретно, — здивовано глянув на товариша Шеремет. — Господи, тобі не тільки в рот покласти, ще й розжувати треба. Чому тільки вас там вчать, на кафедрах суспільних наук у ваших військових академіях та на марксистсько-ленінській підготовці у військах? — Сам знаєш, чому — зубрити класиків марксизму-ленінізму та конспектувати матеріали всіх партз’їздів і пленумів. Як того вимагають такі керманичі—політбійці, як ти. І — "нє рассуждать і нє вольнодумствовать". — Ти не дуже-то, того… Так ось, я й запропонував запровадити нову національність під назвою "совєтський". Щоб вся ця категорія, весь цей багонаціональний і багатомовний "салат-вінєгрєт-сборная солянка" не морщили лоба, хто є вони або їхні діти, а в разі сумнівів могли написати просто — "совєтскій". І все. А вони там, нагорі, чи то не зрозуміли, чи побоялися, чи просто не зауважили. В будь-якому разі шкода. Бо наслідки цього ми відчуємо й дуже швидко, і навряд щоб вони були позитивними. — Та ти що, збожеволів?! То добре, що твій "прожект" так і не реалізували. Хтось мудрий там, нагорі, таки знайшовся. Адже тоді всі національності й народності в СРСР були б приречені, і литовці також. Ти знаєш, що Петро І в подібних випадках казав? "Все прожекты зело исправны быть должны, дабы вреда не чинить и казны не разорять. А кто прожекты станет абы как ляпать, того чина лишу и кнутом драть велю". — Не поспішай "кнутом драть" краще скажи: а ти сам ніколи не задумувався — хто ж вони є, хоча б наші з тобою діти? Якщо народили їх нам дружини — росіянки, не на нашій землі, ростуть також на чужині, мови нашої не знають, розмовляють російською, країну знають одну — "Совєтскій Союз", столицю також одну — Москву? — Тебе послухати — голова обертом. Не можна ж так загострювати… — Та я не загострюю, я лише оголюю проблему, зриваю з неї хитромудру павутину підступних мудр¬ствувань. Повір, я як випускник політичної академії, а не будь-якої іншої, хоча й шанованої, на цьому тямлю краще — де правда, а де камуфляж із гладеньких фраз. Ти мені ліпше скажи, в чому вбачаєш хибність моїх міркувань? — Очевидні протиріччя й ляпсуси в очі не впадають, все ніби-то логічно. Однак нагорі про щось же думали, не ти один такий мудрий. — Та справа не в мені, я також, як і ти, свою дитину по собі записав, ти свою доньку українкою, я сина литовцем. А далі що? Онуки ким будуть? Адже Надія в чомусь має рацію, справді — що попереду, якщо не скористатися з моєї гіпотези? Шеремет мовчки крутив у руках якусь дрібничку, не знаючи чим крити. Сам він так глибоко чомусь ніколи не замислювався. — А я тобі скажу, що попереду. Вже тепер дітей у всіх таких змішано-невизначених родинах при реєстрації записують росіянами, часто-густо навіть батьків не запитуючи, бодай для порядку. Це перший етап — у свідоцтві про народження. Другий етап — при оформленні паспорта. Але ж ти чудово знаєш, що в нас далеко не кожна людина стане вимагати переоформити документи тільки тому, що її дитину зарахували до "вєлікого русского народа", а не до "лабусів" чи "хахлів". Хто почне наполягати, тому делікатно пояснять, що й до чого. В нас у Литві такого менше, бо в усіх органах реєстрації сидять литовці, а наші свого тримаються. Але на території інших республік, в тому числі й у вас на Україні, а особливо в РСФСР, така практика — явище буденне. — Звідки ти знаєш про весь Союз? — Я ж служив не тільки в Литві, та й із сотнями офіцерів контактував, а в них у більшості шлюби змішані. Так що знаю достеменно. І якщо вже моїм нащадкам не судилося бути литовцями, то нехай краще будуть "совєтскімі", аніж "русскімі". Краще вже якийсь, правильний він чи неправильний, але якісно новий рівень, аніж вульгарна асиміляція. Шеремет спантеличено мовчав. Хто міг сподіватися від "потомственного" політпрацівника, бодай і порядної й розумної людини, таких різких суджень? — І чим тобі ті "русскіє" так дуже не до шмиги? Якщо вже так розпорядилася її величність Історія? Чи Доля? Чи хто там іще? — Та я проти них як проти людей нічого не маю. Але коли утворився в 1922-му році СРСР, то всі тоді були рівними, всі республіки — так? Так! Коли литовський народ голосував у 1940-му році за вступ до СРСР, то йому що обіцяли? Що він вступає до братньої сім’ї народів і в цій сім’ї Литва буде, як і всі інші республіки, рівною серед рівних — так? Так! І саме за це проголосував наш народ — так? Так! То чому ж тепер, коли стираються національні відмінності між народами СРСР, це призводить до фізичного зменшення всіх народів на користь зростання одного — російського? Якщо вже стирання — то тоді повне. Тоді вже якщо немає ні литовця, ні українця, ні узбека, ні грузина, ні інших — тоді не повинно бути й росіянина. — А хто ж тоді повинен бути? — спантеличено запитав Шеремет, вражений такою, м’яко кажучи, нетрадиційністю в судженнях. — Як хто? "Совєтскій человєк, строітєль свєтлого коммуністічєского будущєго"… — Це що, новий підхід до національного питання? Нове слово у вашій марксистсько-ленінській науці? Щось я не зрозумів. — Це просто повернення до першоджерел. До ленінської національної політики. Моя особиста думка, що грунтується на ретельному вивченні й Енгельса, і Леніна, і навіть Сталіна. — А кому ти ще оцю свою думку так докладно виказував? — Тобі першому. — Чому саме мені й навіщо? — Бо мусив перед кимось сповідатися і впевнений був, що ти зрозумієш. Ти не росіянин і сам не байдужий до своєї нації, я давно це помітив. Ще тоді, як ти в Каунаській фортеці зчепився з екскурсоводом, коли вона заявила, що хрестоносців у битві при Жальгірісі (Грюнвальді по-німецьки) розгромило польсько-литовське військо "за участі найнятих за платню смоленських і волинських полків". — І ти пам’ятаєш? — Шеремет кволо посміхнувся. За це "найнятих за платню" він готовий був тоді роздерти цю екскурсоводку, щастя її, що вона жінка. Як давно то було — десять років тому… Але пора й честь знати. На закінчення розмови м’яко попрохав-порадив: — Регісе! Якщо хочеш, щоб у тебе було все гаразд на твоїй службі — тоді я перший і останній, хто це чув. Забудь. Один вже так проповідував, ледь не дві тисячі років тому, щоб не було ні іудея, ні еліна, ні інших відмінностей, щоб всі люди були браттями. Що з ним сталося, пам’ятаєш? Дозволь нагадаю. Майже не задумавшись, продекламував: "Правду правд людям нёс Длинновласый Христос, Только главную правду Не знал Он: Что венчает судьбу Всех искателей правд Пъедестал из двух скрещенных палок". — Я не Христос, та й часи розпинання на хресті, саджання на палю та спалювання на вогнищі давно минулися. Інквизиції й "НКВД" також вже немає. — Зате у вас в дивізії є "особий отдєл" і партійна комісія. А для геть зовсім "нєпанімающіх" і "нєуправ¬ляємих" є спецвідділення в психлікарнях, їх ніхто ще не ліквідував і робити цього, наскільки я розумію, не збирається. Регіс втомлено замовк, обм’якнувши в кріслі, немов надувний манекен, з якого випустили повітря. До фактичного розпаду СРСР — "параду суверенітетів" союзних республік, — залишалось лише десять років. Але вони тоді того не могли собі навіть уявити. Третю світову війну — так, без проблем. Розпад Союзу — ні, навіть у неймовірному сні. Бо до тієї війни весь радянський народ почав готуватись, щойно закінчивши Другу світову, одразу після першого в історії людства застосування американцями атомної зброї. А вони, професійні військові, — тим паче. Щоправда, на той час думки Регіса і Шеремета були зайняті більш близькими й актуальними проблемами — афганською війною, яка тоді так ще не називалася, бо точилася лише перший рік з майбутніх довгих ледь не десяти. Та ще тривожно лоскотала нерви перспектива "надання інтернаціональної допомоги братній соціалістичній Польщі", ця непередбачувана за своїми наслідками операція могла початися щохвилини. Дивізія Регіса, яка мала неабиякий досвід такої "допомоги" (в 1956-му брала Будапешт, в 1968-му — Прагу) тепер була націлена на Варшаву. 3. НЕСПОДІВАНЕ ІНТЕРВ’Ю. Ускладнення ситуації в монолітному соціалістичному таборі й уточнення завдань 7-й гвардійській повітряно-десантній дивізії аж ніяк не перешкоджало виконанню Шереметом його службової місії, навпаки, навіть сприяло: частини й підрозділи інтенсивно займалися бойовою підготовкою і його підопічні курсанти не тільки отримували добрий вишкіл, а й не створювали йому проблем своєю поведінкою у вільний позаслужбовий час, оскільки такого просто не мали. Він же — навпаки. Поки курсанти набували практичних навичок служби під керівництвом офіцерів частин, Шеремет мав достатньо часу, щоб насолоджуватись тутешнім, європейським, як він тоді вважав, життям. Володимир із задоволенням блукав чистенькими каунаськими вуличками. Відзначив про себе, з якою дбайливістю зберігаються й реставруються будівлі, які не є насправді ні архітектурною, ні історичною цінністю, просто через те, що старовинні, що їм пощастило зберегтися до цих днів. Мимоволі впадала у вічі цивілізаційна різниця між вишуканою, спрямованою у небеса готикою костелу ХІІ століття й кургузою приземистістю й неоковирністю якихось "афонькиних" палат, збудованих на чотириста років пізніше і які йому з пієтетом показували у Пскові як вияв геніальності "російскіх зодчіх". Він зазвичай не любив ходити по магазинах. Хоча б з тієї простої причини, що там ніколи не було потрібних йому речей, оскільки все — дефіцит, а якщо вони й були, то тільки в різної довжини чергах, яких він не терпів. У Литві й товари були, і черги помірні. Щоправда, тепер він зазначив деякі нові цікаві речі. Передусім, що на суботу-неділю більшість магазинів зачинялися, а з тих, що залишалися, з полиць прибирали все більш-менш пристойне. Тобто, якщо не придбав собі в п’ятницю харчів, то до понеділка, окрім хліба й рибних консервів, нічого не купиш. Як з’ясувалося, то був застережний захід від "туристів". Що це таке, Шеремет побачив на власні очі. На одну-дві доби до міста прибуває так званий туристичний поїзд. Якщо на суботу-неділю, то це звідкись зблизька: зі Смоленська, Пскова або Новгорода, словом — у межах півдоби-добу їзди. Якщо протягом тижня — то це може бути "десант" звідкіля завгодно, хоч із Середньої Азії. В поїзді чоловік п’ятсот мешканців цих країв, які живуть в умовах тотального дефіциту. Тобто — мають гроші, але не мають товарів. І ось вся ця маса, замість того, щоб милуватися архітектурно-мистецькими пам’ятками, кидається по магазинах невеликого в принципі міста. Природньо, що за таких умов ніяких позитивних емоцій у місцевих мешканців представники братніх народів не викликають. Тому на суботу-неділю товари приховуються, а в будні продаються з-під поли переважно тим, хто звертається литовською мовою. Той, хто намагається чогось добитися російською, після більш-менш тривалого ігнорування отримує у відповідь: "нє сопранто", тобто — не розумію. Ошелешений представник "братнього народу" не дотелепує навіть запитати в цієї тридцятилітньої нахаби: а як же ти умудрилася школу закінчити, не склавши іспита з російської? Або: як же ти можеш мене не розуміти, якщо вчила мову з першого класу школи? Зовсім слаба на голову? Олігофренія? Отримав своє "нє сопранто" пару разів і Шеремет. Вперше за тринадцять років своїх стосунків з цим симпатичним йому краєм. Спочатку образився, потім став аналізувати, але так ні до чого путнього й не дійшов. Окрім того, що обидва рази мав проблеми, коли був у цивільному. Хоча, за пітерськими звичаями, все б мало бути навпаки. Оповів Регісу, але той лише посміявся: — А ти не можеш сам здогадатись? Глянь на себе в дзеркало — ти ж типовий прибалт, а якщо тут — значить, литовець. Тому коли у військовому вбранні, одразу видно, хто ти є. І тебе не чіпають. А якщо вдягаєшся у цивільне, але розмовляєш російською — значить, свідомо зрікаєшся рідної мови, значить — зрадник, відтак — "получай по полной программє"… Шеремет врахував і потім завжди починав розмову з литовського вітання, а також "прошау" — прошу, "ачо" — дякую та інших ввічливих слів, небагатьох, які знав. Коли ж був у цивільному, додавав до того, що він українець, а приїхав з Ленінграда. Це спрацьовувало безвідмовно: литовці чітко розрізняли, хто є українці, а хто — росіяни і хто є в Росії ленінградці, а хто — всі інші. Всі непорозуміння одразу зникали, одразу виявля¬лося, що всі "сопранто", та ще й як, — словом, все було як всюди, тільки з урахуванням більш високої литовської побутової культури. Однак все рівно, коли він сидів у підземеллі фешене¬бельної кав’ярні "Гільдія", насолоджувався духм’яною кавою і читав газету "Правда" або "Известия", ніхто до його столика не підсідав. За рідким винятком, коли зала була переповнена. Він не міг ні на що поскаржитись: обслуга — уважна і привітна, все, що подане — смачне, всі, хто підсідав — чемні й ввічливі, просто він — чужий і в цій затишній кав’ярні, і в цій країні взагалі — зі своїми російськими "Правдою" й "Известиями". Тут, можливо, сам Адам Міцкявичус, по-польськи — Міцкевич, співак польської гідності й вольності, каву пив і перші вірші свої читав. Бо навчався по сусідству в духовній семінарії. Однак перехід свого до поляків вони ще якось пробачали, але до росіян — ні … Щодо газет, до слова… Звикнувши до того, що людина його становища повинна завжди знати офіційну "лінію партії", як тоді казали, і якщо й хитатися, то тільки разом з нею (це вже з анекдота), він спробував купити ці газети в ближчому до готелю кіоску. Як же він був подивований, коли з’ясувалося, що газети до кіоску просто не надходять. Литовські — будь ласка, а російських — немає. — Але ж це не просто російські, це ж — центральні, найголовніші в СРСР, — гарячкував Шеремет. — Я розумію, але нічим допомогти не можу. У нас газети тільки литовські, — люб’язно відповіла симпатична пані. — Але ж вони литовською мовою. Я ж її не знаю! — Нічим не можу допомогти, — незворушно відповідала вона. — Але ж у вас тут достатньо росіян. Що і як вони читають? — То мене не цікавить, у нас — Литва і всі, хто в нас мешкають, мають знати нашу мову, — в голосі зазвучав прихований виклик. — Але ж я приїжджий, не можу ж я за кілька днів вивчити вашу мову! — Шеремет втрачав останні краплини свого терпіння. — Тоді можете запитати на Головпошті. Можливо, там отримують, — змилостивилася пані. На Головпошті сказали, що таки отримують. Чотири примірники. Один з них пообіцяли йому. У вільному продажу залишилося три примірники на трьохсоттисячне місто. Все, гаплик! Якби він таке сказав у рідному Теренграді, там би очі повитріщали. Бо навіть у Західній Україні лічба велася на тисячі… Однак були випадки й іншого характеру. Повер¬таючись одного вечора зі служби, завернув до бару трохи посидіти, розвіятись. За великим, підківкою столом сиділо чоловік десятеро, половина місць була вільна. В офіцерській уніформі — він один. Посередині "підківки" жваво снував бармен, ледве встигаючи наливати, подавати, усміхатися, розмовляти… Шеремет замовив духм’яну "Дар по вієна" — "ще по одній", одну з фірмових місцевих горілок. Стандартна порція 25 грамів була — як жартували місцеві офіцери, — "что слону дробіна". Тільки зібрався повторити, як бармен поставив перед ним чарку: — Прошау. Вас пригощають. — Хто? — Просили не казати. Але він тут. Шеремет обвів очима "підківку". Раз, другий. Впіймавши поглядом симпатичного чоловіка свого віку навпроти, підняв: "Прозіт!" І одразу бармену: он тому чоловікові — подвійну. Той засміявся і хутко перейшов: — Швидко ж ви мене вичислили! Мене Юрасем кличуть. Юрас Юозович Балтайтис, якщо за російським звичаєм. Але краще просто Юрас. Не заперечуєте нашому знайомству? — Та ні, — спантеличено стенув плечима Шеремет. Ви ж знаєте російську приказку — "нє імєй сто рублєй…". Мене Володимиром Васильовичем кличуть, можна також без церемоній. Але — чим зобов’язаний? — Бо ж добре знав, що литовець до росіянина першим без потреби не підійде. За всієї показної люб’язності, зумовленої просто пристойним вихованням. — Нічим, зовсім. Повірте і не хвилюйтесь. Просто дивлюся: сидить приїжджий офіцер, військова інтелігенція, нудиться — чом би й не порозмовляти? — Однак ви добре на військовій уніформі розумієтеся. Самі, часом, звання не маєте? — О, ні. Я не "кагєбє", і навіть не міліція. Всього-навсього лейтенант запасу, навіть на зборах жодного разу не був. Просто моя професія — працювати з людьми. Я журналіст, режисер міського радіо. — Тим більше не зрозуміло. Вашу братію більше цікавлять видатні люди, ударники комуністичної праці, передовики соціалістичного виробництва. Офіцери ж — виключно на 23-тє лютого, та й то… — Я ж у вас не інтерв’ю збираюся брати чи репортаж робити. Просто Каунас — не таке вже й велике місто, тут майже всі одне одного знають. Тому я люблю спілкуватися з новими людьми. Ви не проти? — Дивлячись, що вас цікавить. У принципі, звичайно — ні. — Нічого особливого. Ви в Каунасі раніше бували? Давно тут у нас? Звідки приїхали? Надовго? Чим займаєтеся? Звідкіля самі родом? — сипав питаннями новий знайомий. Шеремет не дуже любив розповідати про себе, але чоловік сам відразу відрекомендувався, та й було в ньому щось таке, що приваблювало. Тому лаконічно відповів на поставлені питання. Очі у Юраса заблищали: — О, то ви можете мені багато чого розповісти! — зрадів Юрас. — Я не маю на увазі ніяких ваших військових секретів, борони Боже, — поспішно додав, помітивши, як у Шеремета рефлекторно ворухнулись брови. — Просто — як вам Каунас, як Литва взагалі? Прошу вас! — Якщо одним словом, то — чудово. Якщо кількома, то — краще, можливо, й буває, але рідко. — Красно дякую. А що на вас справило найбільше враження? — професійно продовжував Юрас. — Високий рівень загальної культури і життя в цілому. Режисер коротко кинув зацікавлений погляд і самовдоволено зауважив: — Але щоб такого досягти, потрібні зусилля не однієї людини, а всього народу. І не миттєві, а десятиліттями й навіть століттями. І ми їх доклали, цих зусиль. Цілі покоління нашого народу, — в голосі Юраса бриніла гордість. — Ви ж, мабуть, звернули увагу, який працьовитий і миролюбний наш народ. — Та й мій також ніби-то не ледачий та марночварний, і до державної скарбниці не менше дає, якщо на душу населення взяти, коли не більше, а живе значно гірше, — не зміг втриматися від гіркої репліки Шеремет. — Не зовсім зрозумів, — запитливо глянув Юрас. — Вважаю не зовсім коректним наголошувати на тому, що досягнутий вами рівень життя — виключно результат праці вашого народу. Тут є ще багато інших чинників і ви чудово про це знаєте, — сухо зауважив Шеремет. — Ви хочете сказати, що Литва сидить на шиї інших республік? — Я так не казав… — Але подумав, — продовжив за нього Балтайтис. За стійкою запала довга пауза. Розмова, яка так гарно почалася, схоже, швидко закінчувалася. І зовсім на іншій ноті… Обидва мовчки смоктали цигарки, присьорбуючи запашну каву. Мовчання першим порушив журналіст: — Я зрозумів, про що ви хотіли сказати. Це ваше, російське, бачення проблеми. Але, повинен вам сказати, що воно хибне. — Я не росіянин, я — українець. — Це не має значення: що росіяни, що загал українців, що білоруси, — всі ви думаєте про нас, литовців, та й інші національності, ніби-то ви нас годуєте і взагалі… — Що "взагалі"? Продовжуйте, я з цікавістю послухаю. — Їхні ролі, схоже, мінялися місцями. — Думаю не варто, надто глибоко копати доведеться, та й навряд чи ви зрозумієте, — завагався Балтайтис. — А ви не бійтеся. Якщо вже говорити, то відверто. Тим більше бачите, що я не з "кагєбє", а з армії, та й не тутешній. Так що "організаційних висновків" не буде, як зустрілися — так і розійдемося, немов у морі кораблі, як-то кажуть. — Гаразд, — рішуче блиснув очима Балтайтис. — Тільки можна вас попросити? Скажіть, будь ласка, наперед, що вам найбільше у нас не сподобалося? Шеремет на хвильку задумався: а справді, що йому тут, в цьому краї, не сподобалося? Люди? Нормальні, насправді працьовиті. І досить миролюбні — майже такі, як в його рідному Надзбруччі. Побутова культура? Так він після повернення з Каунаса додому, до Ленінграда, потім зазвичай по півроку не міг зайти до кафе або до ресторану — настільки відразливим виглядав радянський "ненав’язливий сервіс" на тлі баченого в Литві. Що ж тоді? Все-таки сказати? Але ж образиться! — Я бачу, тепер у вас рішучість кудись зникла, — єхидно підкусив Юрас. — Не бійтеся, не ображусь, я вам ще не те скажу в разі чого, — погрозив напівжартома-напівсерйозно. — Якщо так, то скажу. Не подобається литовський націоналізм. Що він, як не пародоксально, з часом перебування в складі Союзу і з підвищенням добробуту литовського народу не тільки не зменшується, а навпаки —зростає. Принаймні, мені так здалося за кілька моїх відвідин Литви протягом тринадцяти років. — Зрозуміло. І в чому ж, по-вашому, цей націоналізм виявляється? — Починаючи з того, що продавщиця в магазині тебе буцім-то не чує, якщо звертаєшся російською, або обслу¬го¬вує абияк, після литовців, і закінчуючи нахабним "нє со¬пранто". Це на побутовому рівні. На політичному — складається враження, що литовці, та й прибалти взагалі, намагаються триматися осібно від інших республік СРСР. Ніби держава в державі. І намагаються вирішувати лише свої питання. А загальносоюзні нехай брати-слов’яни на собі тягнуть. — Також досить чітко сформульовано. Давайте почнемо з останнього — "свої питання", "держава в державі"… А як же, скажіть на милість, ми повинні себе вважати, як не "державою в державі"? Адже СРСР — "союз нєрушімий рєспублік свободних". Чуєте: "сво-бод-них", аж до права виходу з нього. І вступили ми до нього добровільно, принаймні так пишеться в радянських книжках. То чому ж ми не маємо права на певну осібність і обстоювання інтересів саме свого народу? Тим паче, що литовська державність давніша навіть, ніж російська. — Не зовсім зрозумів. Як так? Генрік Сєнкевич он показує у своїх "Хрестоносцях", що ви напочатку ХІІІ століття ще нехрещеними були, жмуддю називалися і в звіриних шкурах ходили. А в нас уже була Київська Русь, одна з наймогутніших держав не тільки Європи, а й усього тогочасного світу. — Залишимо на совісті Сєнкевича, як він нас показав. То був за поглядами польський шовініст, емоційна натура, згадаємо часи, коли він писав. Йому потрібно було розпалити любов’ю до Батьківщини й мужністю ослаблені поразками серця і зневірені душі поляків. Запалити й подвигнути їх до звитяги, за будь-яку ціну. То хто ж його осудить за гіперболу? Ми, литовці, давно йому те простили. Подумайте, краще, як за такої "дикості й відсталості" та сама "жмудь" всього за якихось сто років утворила Велике князівство Литовське, до складу якого увійшло практично все те, що залишилися на той час від такої "великої", як ви вважаєте, Київської Русі? А про Москву тоді ніхто взагалі не чув: було таке собі периферійне новозасноване провінційне князівство — і все. Про Росію як таку, а не Московію, світ почув взагалі через триста років по тому, як литовці вже мали власну державу. Так що ми маємо повне право і на осібність, і на власні інтереси в "Странє Совєтов", — резюмував свою тираду Юрас. Шеремет ошелешено мовчав, не будучи спроможним щось заперечити або якось прокоментувати: історія не була його "коником", окрім того, відчувалося, що співбесідник вивчав її не тільки за радянськими підручниками. Майнула думка: цікаво, де він їх взяв? Але то вже інша справа. — Добре, я зрозумів, що литовці — то "бардзо моцні хлопаки", як в нас в Західній на польський манір іноді кажуть. І мають повне право "жити файно і зо смаком". Нічого не маю проти. Але ж ви подивіться, як весь Союз живе, і як ви. І згадайте, як ви жили до війни, і як тепер. Совість же має бути! — Совість, кажеш? До війни Литва було за рівнем життя десь поруч з Фінляндією, Грецією, Італією, Іспанією, Португалією. А тепер? — Не знаю, за кордоном, на жаль, не був. Навіть у групах військ ніяких не служив, бодай в Монголії. Тому — не скажу. Що ж стосується інших республік СРСР, то об’їздив майже всі. Різниця між вами і середньо-азіатськими — майже на порядок. З Україною Литві тягатися — що велосипеду з автомобілем, а рівень життя в людей — у зворотній пропорції. Тому ще раз кажу — совість маєте? — Не треба так гучно. Спокійніше. Я, звичайно, співчуваю, що ти навіть "соціалістичного табору" не бачив, тільки свою "совєтську камеру", однак справа не в тім. Адже наших "становленіє Совєтской власті" розсіяло по всьому світу. І ми знаємо, як живуть ті, хто сорок років тому був на старті разом з нами, і як ми. — І що? Невже так набагато краще, ніж зараз у вас? — недовірливо спитав Шеремет. Балтайтис з жалем, як на убогого, глянув на нього і сказав лише: — Тобі просто важко уявити. А розповідати довго. — Якщо про те, як вони мед-пиво п’ють — тоді справді не варто втрачати час. А якщо про те, чому в нас "не зовсім", а в них краще — тоді я не проти й послухати. — Що ж, тоді набирайся і терпіння, і витримки! Бо викласти якомога коротше я спробую, а от оминути всі гострі кути — навряд чи вдасться. — Набравши повні груди повітря, кинувся, немов у воду: — Ти ніколи не замислювався, що потрібно народу, щоб максимально реалізувати свої життєві можливості? — Не забивай мені баки, — досадливо стенув плечима Шеремет. — Мене вже ледь не чверть століття навчають всіляким суспільно-політичним наукам, вагон книжок перечитав, десятки іспитів склав — і всі на "відмінно". — А коротко, однією фразою підсумувати можеш? — Дай мені спокій. Ти що, новоявлений Платон? З Макіавеллі на додачу? — зіронізував Шеремет. — Що бодай імена такі чув — і то вже добре, є надія, хоч щось второпаєш, — не залишився в боржниках Юрас. — Будь-який народ для повноцінного й гідного життя повинен мати як мінімум чотири речі. По-перше, працьовитість своєї власної людності. По-друге, сприятливі територіальні й природно-кліматичні умови. По-третє, сприятливе зовнішнє оточення. По-четверте, розумних правителів і систему державного управління. З цим згоден? — Авжеж. Але що далі? — буркнув Шеремет. Згадувати політекономію й історичний матеріалізм, які він вивчав колись в академії, йому сьогодні й тут аж ніяк не кортіло. — Тоді давай подивимося трохи докладніше. Ти вже досить непогано познайомився з нашим краєм і нашим народом. Як вважаєш, де люди працьовитіші — в Литві, в Росії, в Україні, в Середній Азії чи на Кавказі? — Я б не став так ділити, всюди є всілякі. — Лукавиш, Валдемаре. Достатньо пройти вулицями Каунаса, Пскова, Львова й Фергани, — і все стане зрозумілим. Або проїхати по російських дєрєвнях, наших селах та азійських кишлаках. Картинку уявляєш? Шереметові не потрібно було особливо напружувати уяву — всі ці міста, співставні за розміром і культурно-адміністративною роллю у своїх регіонах, жили в його пам’яті. Та й з дєрєвнями і селами не сплутаєш: він майже щороку вирушав у відпустку за маршрутом Ленінград – Львів, який пролягав тоді через столицю Литви Вільнюс і білоруський Вітебськ. Картини, що мінялися за вікном вагона протягом доби, давали багато нагод і причин для роздумів. Що ж до кишлаків, то "кто хоть однажди відєл ето — тот нє забудєт нікогда", як співалося в популярній в ті часи пісні. Щоправда, з іншого приводу. Видно, роздуми Шеремета виразно відбилися на його обличчі, тому що Балтайтис зауважив: — От-от, і я так гадаю. А причина яка? Та працювати потрібно, а не пиячити та дітей по десятку плодити. — Що зробиш, якщо в них такі національні традиції, — мляво спробував заперечити Шеремет. — Традиції кажеш? В правителів деяких країв, з якими наш СРСР дружить, кажуть і досі традицією є шашликом зі своїх противників "столічную" закусювати. Але то їхні справи — в кожного свої звичаї і смаки. Нехай собі будуть, якщо вже їм так до вподоби. Але я геть не розумію — чому за наш рахунок, нашого мирного і працьовитого народу? Шеремет мовчав, бо що мав казати? З позиції здорового глузду каунасець був ніби-то й правий. Але тоді що ж постає за його словами? Що в Союзі одні прибалти працюють як слід, ті, що були прийняті до СРСР останніми? І які й досі, до речі, сприймаються "настоящімі совєтскімі", широким загалом трьох провідних республік, як "нє до конца совєтскіє"? А решта, виходить, байдики б’є? В тому числі й "настоящіє" — ті, хто цей Союз створювали, хто виніс на своїх плечах і революцію, і криваві війни, і відновлення зруйнованого в тих війнах господарства? Визнати таке тоді не дозволяла гордість представника другої за значимістю нації — повноправного члена СРСР, до того ж потомственного комуніста. У них тут таких, як він, щоб аж в третьому поколінні, не було, мабуть, зовсім. Шеремет немов виринув з далекого сну. Невже вони тоді так думали? І тим пишалися? А хіба ні? Пісню "у совєтскіх собствєнная гордость" хто співав і слухав? То ж бо й воно... А Балтайтис настирливо правив своє: — Що стосується територіальних і природньо-кліматичих умов, то Литва не така багата, як Україна, але й не гірша від Німеччини, Польщі, Швеції. Ґрунти не дуже родючі, але і неврожаїв не буває. Так що самі себе годуємо без проблем, ще й експортувати можемо. Шеремет згідливо хитнув головою. Позаторік він був у відрядженні до Східної Прусії. За природньо-кліматичними умовами край нічим не кращий від Литви, але ж його називали свого часу житницею Німеччини. Щоправда, нинішня Калінінградська область навряд чи виправдала б цю назву: придумана хитромудрими німцями меліоративна система в невмілих руках переселенців з російського Нечорнозем’я вийшла з ладу і родючість земель одразу впала, частина полів позаростала чагарем, сільськогос¬подарські будівлі без поточного ремонту швидко стали схожими на руїни. Дух хліба змінився на дух запустіння. Литовець правий: все залежить від людей. — І з зовнішнім оточенням у нас також без проблем — претензій ні до кого з сусідів не маємо, вони до нас також, — вів далі Юрас. — То й що з того? До чого ти гнеш? — не витримав Шеремет. — А ти що, досі не зрозумів? Та до самого простого: литовці повинні отримати право на те, що є невід’ємним для кожного народу — право вільно господарювати на власній землі і розпоряджатися плодами своєї праці. Я хочу, щоб Литві врешті дали спокій і можливість самій вирішувати, скільки чого і як виробляти. Ми ні в кого нічого не просимо — залиште тільки нам те, що ми самі заробили. І все. Нам вистачить. — А хто вам не дає? — здивувався Шеремет. — Я не економіст, на тому мало розуміюся, але в нас же є народногосподарчі плани, в яких узгоджуються інтереси всіх республік. — Який ти наївний. Та про наші інтереси ніхто в Москві й не питає. "Люміній" — і все… Ти наші національні горілки куштував? "Дар по вієна", "Дай¬нава"? Смачні? А ми з тобою що п’ємо? Магазини чим забиті? — Сам знаєш чим — "Русской". — А чому, якщо наші смачніші? Литовці що , до приходу сюди росіян горілку не вміли робити? Подивися на ковбаси — те ж саме. А ти знаєш, що навіть рецептуру торта для фабричного випуску треба в Москві затверд-жувати? Оця безглузда і безмежна до дикості централізація — вона у нас в печінках засіла, вона нам дихати не дає. Ми більше сил витрачаємо на узгодження та утрясання різних питань з Москвою, аніж на власне організацію виробництва. Наші керівники промисловості вовком виють. В сільському господарстві трохи легше, трохи більше волі — так ті поки що лише стогнуть. Та в нас би продуктивність праці як мінімум на третину одразу б підстрибнула, якби нам господарську самостійність дали. Шеремет мовчки слухав. Те саме, що цей литовець, йому розповідали різні управлінці й виробничники, з якими його зводила доля в різних кінцях неосяжного СРСР. "От Москви, до самих до окраїн…" Невдо¬воленими були всі, щось зробити не міг ніхто. Ефективність народного господарства неухильно падала. Щоправда, поки що це було не дуже помітно, але хто не втратив спроможність думати, не міг не помітити зростання невідповідності між наявністю товарної маси і заробітною платнею, яка тоді була головним, якщо не єдиним джерелом доходу радянських людей. Про можливі наслідки ніхто навіть не здогадувався, принаймні, з пересічних людей. — З тим, щоб "дати можливість господарювати на своїй землі" — тут питань не виникає. Хто проти? Всі "за". А от "залиште нам те, що ми заробили…" Як ти практично собі це уявляєш? Адже у нас є й дотаційні регіони. Як бути, скажімо, з середньоазіатськими республіками, де на сім’ю з п’яти-семи душ працюючий лише один, де вже зараз приховане безробіття. Їм що — з голоду пухнути? — У всьому світі в країнах, які неспроможні прогодувати власне населення, запроваджуються програми планування сім’ї. Хай і собі програми такі роблять, а не дітей. Чому литовські сім’ї повинні обмежуватись двома-трьома дітьми, бо для більшої кількості не можуть забезпечити належних умов, а інші штампують одне за одним?.. Шеремет усміхнувся при цих спогадах. Тепер середньоазійці, принаймні Туркменистан з Узбекистаном, живуть так, що допомога Литви їм зовсім ні до чого. Вони самі багатьом своїм колишнім братам по СРСР допомогти можуть… Такого вони тоді з Юрасом передбачити ніяк не могли. А тому дискусія точилася досить гостра. — Але ж вони громадяни однієї з нами держави. Не може ж бути, щоб в одній і тій же державі одні регіони жирували, а інші жебрали... — А ти пам’ятаєш головний принцип соціалізму? "От каждого по способностям — каждому по труду". Його поки що ніхто не скасував. А до комунізму ми поки ще не дійшли. Це там буде "от каждого по способностям — каждому по потрєбностям". Так що — нехай думають, коли дотримуються своїх "національних традицій"… А то одні в своїх юртах кумис п’ють, і нічого більше їм не треба, інші "водку глушат" в своїх ізбах — і також їм все "по барабану", треті "гірських орлів" з себе удають, невідомо за який кошт, бо ж, гроші… гроші на їхніх скелях не ростуть. — Ще дехто самогонку глушить і салом закусює.., — зіронізував Шеремет. — Давай, не соромся, ріж правду-матку. — Немає чого підсміюватися, я твоїх не чіпаю. Не тому, що про присутніх не мовлять, просто — справді, нормальний народ. Не без того, на що ти натякнув, але голови не втрачають і працювати також вміють. І добряче. — От спасибі, от уважив! Всім довкола ледацюгам по вухах надавав, одні ми з тобою трудяги, виходить. Добре, а скажи — як із загальнодержавними видатками бути? На ту ж оборону, наприклад? Хто за неї повинен платити, якщо всі республіки міркуватимуть так, як Литва — залиште нам все нами зароблене? — Для початку слід розібратися, чи потрібна нам така оборона. А також і політика. Бо все намагаємося Америці "кузькіну мать показать", добре хоч черевиком по столу більше не стукаємо. А навіщо, якщо Америка в кілька разів економічно потужніша за нас? Та ж вони нас вимотають в цих перегонах так, що ми в латаних штанях і куфайках будемо ті ракети лаштувати. Нам того треба? — Ти не розумієш. Не буде ракет — вони нас в момент знищать. — По-перше, я не сказав, що нам ракет не треба зовсім. Велика держава повинна мати потужну зброю — це однозначно. Але ж в якійсь розумній кількості? Щоб не виснажувати себе. В нас у Шяуляї он ракетна дивізія стоїть. А скільки їх таких по Союзу розкидано, якщо навіть окремий вид Збройних Сил такий є? Китай створив ядерну зброю зовсім недавно, та й має її мало, але хто його за тридцять з гаком літ існування комуністичного режиму пробував знищити? Та ніхто. Тож треба думати, може б і нам лічити ті ракети не на тисячі, а бодай на сотні. — А ти звідкіля знаєш, на скільки нулів у нас лічба ведеться? — Радіо треба слухати не тільки за московським часом… — І що ж те радіо ще говорить? — з цікавістю запитав Шеремет. Бо він якось не мав ні часу, ні особливого бажання сидіти пізніми вечорами й напружено ловити голос російською, з чужим акцентом, мовою, який намагався пробитися через какофонію звуків, генерованих мережею потужних "глушилок". — Говорить, що ми їм ні на дідька не потрібні! Що вони живуть там так, як нам і не снилося. А тому, мовляв, подумайте самі — який нам сенс з вами воювати, за такого квітучого життя? Будьте мудрі і дайте нам спокій! Головне, що їх турбує — аби ми на них не кинулися "гордо нєсті знамя соціалізма по всєй планєтє". А тому відгородилися від нас "залізною занавісою" — і ви там хоч вивішайтеся… Єдине, що неприємно — це багато грошей доводиться витрачати на оборону від "міролюбівой Страни Совєтов". От і все… — Тебе послухати, так вони пташки Божії, а ми звірі в людській подобі. — А на Афганістан хто напав — американці чи ми? Наші каунаські десантники там геройствують — перші цинкові домовини вже прибули. — Це два різних питання — хто напав і як за це платить. Шеремет про це чув, але що там відбувається, в тому Афганістані, — ніхто тоді толком сказати не міг. Офіційна преса мовчала або нахабно " вішала локшину на вуха". Окремі бесіди з окремими офіцерами свідчили, що там все не тільки не закінчується, а навпаки — починається, що вогнище війни тільки розпалюється. Але це все тоді було лише його здогадками. Тому невдоволено кинув: — "Повторяю для нєпонятлівих": це два різні питання — хто на кого напав і хто як за це платить. Окрім інтересів власного обійстя є ще й інтереси держави. Великої держави. Лідера всієї соціалістичної системи! І відповідні зобов’язання. — От-от, зобов’язання! Дуже цікава тема, — аж підскочив Балтайтис. — Хтось може сказати, навіщо ми по всьому світу годуємо й озброюємо цілу орду всіляких "стран с соціалістічєской орієнтацієй"? Витрачаючи на це шалені гроші, які відриваються від власного народу? Варто будь-якому заколотникові, що захопив владу в своїй країні "Тумбу-юмбу", оголосити себе "другом Радянського Союзу" — і тут тобі з радістю все — від "тушонки" й ледь не до ракет. І все або "на халяву", або в такий кредит, що ми не доживемо, поки той "товариш" розрахується. Бо його або пристукнуть, або він орієнтацію змінить. Як той же Анвар Садат, приміром. — Слухай, Юрасе! Ну тебе к бісу з твоєю економікою і політикою. На першому я не розуміюся, а про друге регулярно читаю в газеті "Правда". Радіо "із-за бугра" ніякі свідомо не слухаю — це дає мені гарантію, що не бовкну зайвого. І взагалі — не розумію, куди у вас "кагєбє" дивиться, якщо отакі як ти на радіо язиком працюють, а не мітлою тротуари метуть? — Дуже слушне запитання. В мене серед них чимало друзів. До того ж я заступник секретаря партійної організації в себе на роботі. І досить багато моїх знайомих міркують саме так, як я. — Н-да,.. хлопці, з вами комунізм не побудуєш, дай Біг втримати хоч те, що є. — Якщо не почнемо надавати тому, що є, бодай людського обличчя — можемо і не втримати. — Все, Юрасе, досить. Гру таку картярську, "очко", знаєш? А знаєш, що в ній найнебезпечніше? Перебір. Тому — не потрібно більше. Давай, рушаймо. Однак "закрити" тему, яка його вже досить втомила, вдалося не одразу, незважаючи на каштанову свіжість вересневого вечора, яка приємно пестила обличчя. Юрас викликався провести Володимира до його готелю, розташованого на одній з центральних вулиць міста. Поєднання назв: готелю — "Балтія" і вулиці — "Раудоносіс армійос", Червоної армії, в контексті попередньої розмови наводило на певні міркування. Їхній шлях завдовжки якихось три-чотири сотні метрів пролягав повз автобусний вокзал. Там, посеред площі, призначеної для маневрування важких міжміських автобусів, бовваніла одинока фігура розхристаного чоловіка років сорока. Нетверезі ноги виробляли дивовижні викрутаси, аби тільки втримати черевате тіло, не гупнути ним об асфальт. З горлянки з ревінням видиралися якісь малоподібні на людську мову звуки, які врешті трансформувалися на щось подібне до пісні: "С вин-ном р-родил-лись м-мы, С вин-ном и пом-м-р-рём. С вин-ном похор-ро-нят И с пьян-ным п-поп-пом…!" Що там було далі, який філософський зміст, — того він тепер, по двадцяти роках, вже не згадає. Але свою тодішню реакцію пам’ятає достеменно: якби міг — він би того "шаляпіна" на шматки роздер. На місці й негайно. "В назіданіє…", як то кажуть росіяни. Бо вже тоді, в часи "розвинутого соціалізму" й "пролетарського інтернаціоналізму" зрозумів, яку небезпеку для майбутнього СРСР являють отакі "будівничі". Яких інтенсивно продукувала й постачала до "рєспублік свободних вєлікая Русь". Дратувало також, що в буденному сприйнятті "совєтскіх народов" це враження про варварськи-алкогольну тупість слов’ян поширювалося на всіх — і на українців, і на білорусів. Зрозумівши його душевний стан, Юрас спробував заспокоїти: — Та не переймайся ти тим, не бери на себе. То я так, зопалу сказав, що ми вас не розрізняємо — що росіян, що українців, що білорусів. Насправді ж добре бачимо, хто чого вартий. Ваші "хохли" — вибач, але росіяни вас саме так кличуть і нас навчили, — ваші українці також не дурні випити, як і наші. Але міру знають. Отакого дрантя не побачиш. Вони ще довго блукали вулицями, ведучи розмову, яка краяла внутрішній світ Шеремета навпіл. Бо, з одного боку, він відчував правоту гарячих, іноді гнівних слів Балтайтиса і навіть в глибині душі поділяв їх і підтримував. З іншого — відчував свою спорідненість з тими, проти кого ці слова були спрямовані. — Розумієш, Валдемаре, ми за двадцять років своєї незалежності, між двома світовими війнами, встигли відвикнути від великодержавного шовінізму. І для нас дико, коли приходить іншої національності людина, причому невисокого соціального статусу і низької, скажімо відверто, загальної культури, — та ще й силкується підкреслити свою вищість над нами. На нашій же землі! Куди її ніхто не запрошував! І тільки на одній підставі — що вона, ця істота, належить до чужої для нас, але провідної в цій державі нації. Наочний приклад цього ти щойно спостерігав. І якщо вважаєш його поодиноким, то глибоко помиляєшся й ідеалізуєш своїх братів. Однак провідна — ще не означає панівна. Ми так не домовлялися, коли поєднувалися з вами, що будемо другорядними, упослідженими на землі своїх предків! — У голосі Юраса бриніли біль і образа. Ці слова краяли Шереметові серце з подвійною силою. По-перше, він співчував і симпатизував цьому народові, який заслуговував на кращу долю. По-друге (але друге головніше, ніж перше), він карався тим, що на його батьківщині, в Україні, цей процес зайшов далеко глибше. Що слово "Україна" дедалі більше втрачало не тільки політичний, а й національний зміст, залишаючи за собою лише географічну ознаку. Політичний — тому, що найяскравішим спалахом було її прийняття третину століття тому до ООН, та й те було ретельно відрежисоване Москвою. Зате потім — все так, як у Литві, і навіть жорсткіше. Національний зміст втрачався також в силу тих же процесів, що відбувалися в цьому краї. Тільки тут їх тривалість на 1980-й рік складала тридцять п’ять років, а в Україні — в десять разів більше. Зі всіма наслідками, які мали вже не арифметичну, а геометричну прогресію. Однак хіба він міг сказати про це Юрасу? Він, офіцер і комуніст? Тому намагався якось пом’якшити ситуацію: — Ти ж розумієш, що в нас держава — одна, громадянство — спільне, паспорт — один, кордонів — немає, кожен має право жити там, де хоче. Литовець — у Росії, росіянин — у Литві. Чим тут можна зарадити? Наших у вас, сподіваюся, не дуже багато? — Та ні, ваших приваблює не так комфортне життя, як "довгий карбованець". Тому ваші більше Сибір та Далекий Схід для росіян освоюють, а росіяни тим часом "освоюють" нас, — невесело скаламбурив Балтайтис. Всю глибину цієї зауваги Шеремет зрозумів лише тепер, коли Союз розпався. І добуту значною мірою завдяки праці українців сибірську нафту росіяни вимагають сплачувати за світовими цінами. Литовцям від цього, принаймні, не так щемить — їхні люди свердловини на тих родовищах не бурили, їхні брати з них нафту для "матушкі — Рассєї" не качають. Тоді ж лише кинув репліку: — Так вас і "освоїш". А спробуй прописатись в Каунасі! Замучишся по кабінетах ходити. — То для литовців, що з заслання продовжують повертатися, хоча тепер вже таких — одиниці. Для росіян же — будь ласка. Основних шляхів три. Найпростіший: присилають його до нас після закінчення вузу десь там в Рязані чи в Казані. Мотив — у вас таких спеціалістів не готують. Але даруйте: виділіть нам квоту у тому вузі, бодай п’ять чоловік — і ми своїх пришлемо, навчайте. Які до нас і повернуться. Навіщо ви розбиваєте сім’ї, присилаєте до нас за тисячі кілометрів своїх молодих людей? Однак ні ж, присилають. А литовців намагаються "за розподілом" відправити до Росії, але не в пристойні міста, а у "ведмежі кутки". — Українців також так посилають — кого до Сибіру, кого до Казахстану. Там місця залюднені мало, треба ж освоювати, — зауважив Шеремет. — То нехай їх насамперед і освоюють росіяни та казахи. Чому вони воліють "освоювати" інші краї, де й без них люди давно живуть? — Та дідько з ними, з тими молодими спеціалістами. Чим ти ще невдоволений в національній політиці "родной КПСС"? — Всім задоволений, всім, — це для тих, хто твій номер прослуховує. Хоча навряд, надто невеликий птах. Хоча — екзотичний. Однак — з Пітера, а наші йому вірять, все ж "колибєль…" Так що навряд, щоб слухали. Однак… про всяк випадок — вирубай телефон з розетки, якщо язиком з ким зачепишся. Що ж до національного питання, так би мовити, тут справді "нєкоториє вопросікі вознікают". Зокрема, навіщо в нас у невеликому райцентрі планувати будівництво потужного заводу з виробництва тракторних двигунів? Якщо в нас тих тракторів не випускають зовсім? — А при чому тут національне питання? — Як при чому? А хто ж його будуватиме, той завод? І хто на ньому працюватиме? Адже в нас не середня Азія, в нас "надвиробництва" робочої сили немає, ті свої, що є – всі при ділі. Якщо якась сотня десь тельтіпається в тому районі — то щонайбільше, а потрібно кілька тисяч. — Значить, приїдуть, пришлють. Які проблеми? — Отоді вони й почнуться. Бо приїдуть знову ж таки росіяни. "Освоювати" терени на захід від Росії, де комфортно й сито. І плодити "корінних" росіян на споконвічній литовській землі, де їх "отродясь нє бивало". А їхню тундру і тайгу, де холодно і голодно, будете освоювати для них ви, "хахли" і "бульбаші", і множити там для них "настоящіх русскіх". Второпав? Шеремет вражено мовчав, не маючи, що сказати. Хоча він тоді ще не знав, що за роки радянської влади частка росіян в населенні України збільшилася втричі, однак певні здогадки були. Але ще більше не хотілося в тому зізнаватися, особливо перед цим литовцем: — Якщо тебе послухати, то в Кремлі національна політика спланована таким чином, що скоро в Радянському Союзі залишаться лише росіяни, середньоазійці і кавказці. Всіх інших перемелють в етнічних жорнах. Хіба що ви, прибалти, врятуєтеся. Прямо-таки етноцид якийсь. — Саме так, — твердо мовив Юрас. — От тому в нас і зростає той націоналізм, на який ти скаржився. Щоб з нами такого не трапилося, щоб вижити як нація. Ти хоча й зросійщений, але свого коріння ще не забув і спроможний мене зрозуміти. А як людина порядна — можливо, ще поясниш комусь із таких, як сам, нормальних. А може, й підтримаєш коли при нагоді братів своїх менших, не лише ж старших завжди підтримувати. Тому я й дозволив собі бути таким нетрадиційним як для литовця, не дуже чемно-гречним: відвертим до небезпечності і настирливим до непристойності. Крещендо, яким закінчував їхній діалог Балтайтис, вимагало якоїсь відповідної реакції і від Шеремета. Але що він міг сказати? Заперечувати не дозволяла совість, бо ж добре усвідомлював, що коли не все, то більшість із сказаного Юрасом — правда. Погодитися? Так знову ж на заваді стояла та ж сама триклята совість. Бо підтримати сепаратизм, не суть важливо чий, — це означало б зрадити всіх братів по Радянському Союзу, весь радянський народ, якому він присягав. Більше того — зрадити свого батька й діда, які проливали кров за комуністичну ідею і радянську державу. Балтайтису легше — їх, прибалтів, ніхто й ніколи в Союзі за "настоящіх совєтскіх" і не вважав. А він же — "плоть от плоті і кровь от крові трудового совєтского народа". Так і з глузду недовго з’їхати. Втомлений незвичайною розмовою, Шеремет підійшов до вікна. Історична забудова центру міста була малоповерховою і звідси, з висоти сьомого поверху, відкривався зворушливий в своєму мирному спокої міський краєвид. Над морем червоних черепичних дахів за якусь сотню метрів на рівні його очей на фронтоні будинку височіла велична в своїй простоті статуя молодої гарної жінки. Будинок був побудований у конструктивістському стилі початку тридцятих років, тому сумнівів стосовно того, що втілювала ця алегорична фігура, бути не могло — звичайно ж, молоду й сповнену надій незалежну Литву. Але як безжалісно обійшовся з нею його величність Час! Колись гарне тіло пошрамоване тепер кулями й осколками, та й просто негодою, силу яких не витримав навіть цемент. А люди, бачиш, витримали. І на щось сподіваються. На що? На те, що Кліо, богиня історії, зглянеться все ж над їхньою бідною батьківщиною? Та чи не вийде в братів литовців так, як в українському прислів’ї: поки сонце зійде, роса очі виїсть? Однак Балтайтис зрозумів його мовчання по-своєму і, очевидно, трохи охоловши почав жалкувати за свою відвертість. Інакше чим було пояснити, що він почав удавати, ніби дуже напідпитку, фамільярно ляснув його по плечу: — Дивний ти офіцер, Валдемаре. Часом, не боїшся, що я на тебе "стукну"? Шеремет мовчки зміряв поглядом новоявленого приятеля. Жарт ідіотський, навіть якщо це тільки жарт. Де, насправді, гарантія, що він не "сексот", як казали раніше, або "стукач", як іменують тепер? Шкода, бо розчаро¬вуватися в людях він не любив. Тим більше, що розмова вийшла не стандартною, така не кожного дня і не з кожним буває. Окрім того, цей молодик не знає, що йому втрачати вже в принципі нема чого. Бо він вже написав рапорт на службу в Афганістан. А це, перефразовуючи поширене серед радянських офіцерів прислів’я "далі Кушки не пошлють, менш ніж взводу не дадуть" — і "далі Кушки", і "менше взводу". Додати до того ж, що ще й на війну, причому "в горно-пустинной мєстності" та ще й із пониженням в посаді — то це таке круте піке, з якого можна й не вийти. І нормальні люди на таке не відважуються. Тим більше, добровільно. Зневажливо глянув на нездалого "стукача", про всяк випадок кинув: — Мій батько таких, як ти, пачками вербував ще в сорокові роки. Тільки ті були "пособнікамі" не ваших "лєсних братьєв", а наших "украінскіх буржуазних націоналістов". Питання є? Юрас, зрозумівши, що припустився дурниці, причому великої, розгублено-ошелешено дивився на Шеремета. — Якщо "у матросов нєт вопросов" — тоді "заканчиваєм ето грязноє дєло", кажучи словами класиків радянської літератури. Бувай здоров, журналіст! Вважай, що ти своє інтерв’ю сьогодні вже взяв. А як відрежисуєш — то вже справа твоєї совісті і талану. Прощавай! Не подавши руки, відвернувся до вікна, з жалем глянув на фігуру вдалині: маючи таких дітей—йолопів, навряд чи може сестра—Литва розраховувати на щось путнє. — Вальдемаре! Вибач! Ти мене неправильно зрозумів. Ну, ґлупий жарт, ґлупий! Винуватий я, винуватий! Але так розійтися — то не годиться, я собі не прощу. В кої-то віки зустрів серед "русскоязичних" і "воєнних" нормальну людину, з якою можна про щось поговорити — і раптом, на тобі… Невже ти всерйоз думаєш, що я "стукач"? Шеремет з цікавістю глянув на цього чоловіка. Слова, рухи, а головне — вираз обличчя сумнівів залишали мало. — Не думаю. Таких непрофесійних у них не буває. Але — "дурак ти, боцман, і шуткі у тєбя дурацкіє". Це також класика. "Запомні — прігодится на всю жизнь!". — Вже запам’ятав. На все життя, повір. Ще раз вибач. Захочеш зустрітися ще — ось мої телефони. Остережешся — в претензії не буду, сам винуватий. В будь-якому разі — вдячний. Хай щастить! Бувай! Більше вони не бачилися. Хоча зустріч запам’яталася… 4. ПОДИХ БЕЗВИХОДІ Те відрядження до Литви у вересні 1980-го року виявилося вирішальним для формування у Шеремета нового погляду на стан справ у країні, а відтак і на життя. Мабуть, кількість життєвих спостережень почала переростати в якість. А він на той час встиг побачити ледь не весь Союз. І не міг не помітити вельми суттєвих відмінностей і в рівні розвитку "братніх республік", і в їхній культурі, і в рівні життя. То тільки на знаменитому фонтані на не менш знаменитій "ВДНХ" — Виставці досягнень народного господарства в Москві — вони були однаково привабливими в алегоричних образах гарних молодих жінок у національному вбранні. Та й то одну запросто викинули із "сім’ї рівних", перетворивши з буцім-то повноправної Карело-Фінської РСР на автономію у складі Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки — Карельську АРСР. Реальне ж життя виглядало ще жорсткішим. Розмова з Балтайтисом довго не виходила з голови, і решту своїх днів у Каунасі він сприймав через її "світло¬фільтр". І знову й знову переконувався, що Литва кінця шіст¬десятих-початку сімдесятих і нинішня — то різні речі. Замість поганенької перегородки, що розділяла місцеве насе¬лення і росіян, потихеньку виростала капітальна стіна. Не видно було, щоб її будував хтось певний і навмисне — ні, вона виростала ніби сама по собі. Й узагалі її не часто мож¬на було побачити очима — вона відчувалася серцем, єством. Очима можна було побачити, що ніде немає жодної вивіски тільки російською — всюди обов’язково двома або лише литовською, без перекладу. Меню в кафе або ресторані до рук можна було не брати — все одно нічого незрозуміло. Про газети він вже згадував. Вухами можна було почути "нє сопранто", "надо ізучать літовскій — ви здєсь живьотє", "вас сюда нікто нє звал", "мало того, что прієхалі самі, так єщо і чорних етіх с собой прітащілі", "нє нравітся у нас — у вас єсть свой дом" і т.д., і т.п. Не часто, але й не так, щоб рідко, принаймні частіше, ніж десять років тому. Бодай поверхові спостереження за звичайними людськими стосунками між представниками різних громад переконували, що вони не виходять за рівень суто прагматичних. Те, що наші називали дружбою, насправді було звичайними діловими стосунками. І якщо вони супроводжувалися "совмєстним распітієм спіртних напітков", навіть "часто і в большіх колічествах" — то це ще не означало, що були якісь підстави говорити про дружбу. Справжня — це коли дружать домами, родинами, одружують дітей, а не п’ють горілку разом, причому в душі — кожний за своє... Показовим було питання з одруженнями молодих офіцерів. Коли він починав службу лейтенантом у такій самій, як у Каунасі, повітряно-десантній дивізії, але в Одеській області, то там молоді офіцери зазвичай закінчували своє холостяцьке життя в сім’ї якогось місцевого мешканця. Зовсім інакше було в Каунасі. Місцеві дівчата до офіцерів, та й взагалі не литовців як до потенційних чоловіків і батьків своїх дітей ставилися з прохолодою, ще чіткішою була позиція їхніх батьків. Але збагнути всю глибину прірви або потужність стіни можна було лише душею. Саме тоді в головному кінотеатрі демонструвався фільм "Чайковський", про життя і творчість геніального російського композитора. В ті часи кінотеатри були переповнені, а про українське коріння Чайковського ніхто й не згадував. Він із задоволенням дивився кінострічку, і яким же було його здивування, коли вже за півгодини публіка почала покидати зал. До кінця сеансу лишилася ледь половина. Шеремет був шокований: вони не виказували аніякого невдоволення, їх це просто не цікавило. Російська культура не була для них органічною, неодмінною і важливою складовою їхньої власної культури. В них були свої композитори і свої художники, письменники і поети – і вони милувалися й вдячно вклонялися насамперед своїм. Це не заважало їм бути найбільш європейською частиною радянського народу, який навколішки стояв перед російською культурою. Все це настільки різко контрастувало з його рідною Україною, що просто приголомшувало. Поїзд під гордою назвою "Союз Совєтскіх Соціалістіческіх Рєспублік" на всіх парах прямував у безвихідь. Стагнація економіки, посилена неефективним управлінням на всіх рівнях — від колгоспу й фабрики до самого ЦК КПРС, та авторитарною системою управління державою і суспільством — все це разом призвело до поширення практично у всіх верствах населення глухого невдоволення і соціальної апатії. Кожна більш-менш на щось спроможна, чогось варта людина вважала себе незаслужено ображеною — недоплатили, недодали і т.д., і т.п. В країні "дешевої ковбаси і тотального дефіциту" на елементарно необхідні речі добре почувалися лише причетні до розподілу того "дефіциту". Та й ті, накравши більше, ніж могли самі спожити в умовах зарегламентованого суспільства, невдоволено бухтіли: не дають розгорнутися на повну потужність, сковують ініціативу, он на Заході … Фраза із сатиричної гуморески "Як ви нам платите, так ми вам і працюємо" стала гаслом двохсотвісім¬десяти¬мільйонного радянського народу. Ніхто не завдавав собі клопоту прочитати це гасло навпаки, а тим більше вимовити вголос, що продуктивність праці в СРСР складала лише третину від досягнутої в США. То звідки ж грошам узятися, дорогі людоньки, на що ви скаржитеся? Працюйте краще, тоді можна про щось і говорити. Тезу Леніна, що коли соціалізм не доб’ється переваги в продуктивності праці, то програє в своєму змаганні з капіталізмом, ретельно конспектували десятки мільйонів людей, але ніхто не наважувався подати голос — а як же це втілюється в нашому житті? Народ хто мовчки, хто з матюками, але в цілому миролюбно стояв по чергах, нерідко — і в кількох одразу: за ковбасою — годинами, за автомобілями — роками. Оазою на цьому тлі виглядала Литва й інші прибал¬тійські республіки. Москва усвідомлювала, що в скоріше азійській, аніж європейській країні, якою фактично був СРСР, вітриною її європейськості є саме ці три найменших за населенням і територією республіки. Якщо азіатів і кавказців можна було перевести на підножний корм, забезпечивши із союзних ресурсів головним чином хлібом, то ніхто б того й не помітив і слова не сказав. Братів-слов’ян, окрім хліба, треба було забезпечити ще й горілкою — і також не збунтуються. Прибалти ж — зовсім інша справа. Тут і Захід поруч, і маса родичів у них там, і вступили до СРСР значно пізніше, ніж інші, та й не з таким же розвитком, як Середня Азія і Кавказ, посаг мали пристойний. До того ж вони й самі вміли працювати, слід віддати їм належне — прибалтійські товари широкого вжитку користувалися попитом по всьому СРСР майже як імпортні. Словом, тут марку треба було тримати. І Москва, зціпивши зуби, тримала. Точніше, просто давала цим людям трохи більше волі, ніж іншим. І вони залюбки облаштовували свій рідний край. Причому гроші тут були не найголовнішим, одразу впадав у вічі значно вищий рівень загальної культури населення. Шеремет з болем мусив це визнати, порівнюючи з рідною Україною. Там, на Наддніпрянщині, все ще будували хати. Хоча й з цегли і під бляхою або шифером, а не з саману і під соломою, як за царя гороха, але — хати. В Західній Україні ті хати будували вже великими, в півтора поверхи, з гаражами, але — все одно хати. В Литві новобудови мали зовсім інший вигляд — ошатні, європейського зразка котеджі, з гаражем, з центральним опаленням тощо. В Україні щось подібне стали будувати лише тепер. І то не пересічні селяни, а ті, кому вдалося прилаштуватися в новому житті. А таких ой як небагато, особливо в глибинці. Однак до цього потрібно було ще дожити, точніше — прожити всі ці двадцять буремних років. Тоді ж ментальність була проста — прибалти живуть, бо їм дозволяють. Дозволили б і нам — і ми б зажили, та ще й як! Ми ж за територією і населенням, як Франція. Та й виробляємо на душу населення не набагато меньше. "Потьомкінскіє дєрєвні" вводили в оману навіть самих себе, тим більше не фахівців, а пересічних громадян… В штабі каунаської дивізії випадково зіткнувся з колишнім своїм товаришем по службі, Анатолієм Степановичем Балтиковим, тепер уже полковником. Зустріч вийшла теплою, сердечною. Погомоніли про життя. Балтиков, задоволений вкрай, дякує долі за те, що потрапив сюди після пропеченого сонцем курко-п’ятого "Парижа" — села Веселий Кут в Одеській області, де вони разом колись служили. Місцеві люди розповідали, що це дивне назвисько за дореволюційних часів було справжньою назвою села, яке заснували нібито переселенці з Ельзасу ще за часів Катерини. Нащадки ельзасців згоріли в полум’ї Другої світової війни, тож до нинішніх хазяїв цієї землі дійшли лише відголоски, про правдивість яких свідчили дві обставини: назва залізничної станції, яка так і залишилася "Паризькою" й старий одеський анекдот: "Послушайте, откуда у вас такой хороший костюм? — Из Парижа. — Подумать только, такая глушь — и так хорошо шьют!" Каунас — це вам був не "Париж"! А тому Балтиков, для якого вже наближався вік виходу на пенсію, мав намір тут і залишатися: — А что мне? Зачем и куда ехать? Сын здесь ротой командует, потом в Москву на три года в академию съездит — и опять сюда вернется. Я же куплю себе мопед и по-стариковски — рыбалка-грибы-ягоды… Места тут по этой части замечательные. — Те, що литовці — то все ж таки чужі люди, не турбує? То ви зараз весь час на службі, з ними контактуєте як посадова особа певної ваги. А як станете ніким, простим "воєнним отставніком"? Тоді як? — Так мне от них ничего и не надо. Они сами по себе, я сам по себе. А в магазин или на рынок у меня жена ходит, она умеет с ними общий язык находить. — Вам видніше, Анатолію Степановичу. Але я на вашому місці сім разів би відміряв і сотню разів подумав, — із сумнівом мовив Шеремет. І замовк. Бо паплюжити литовців за їхній націоналізм язик не повертався, а не застерегти старого товариша від необачності не дозволяла совість. — Да мне командующий предлагал — хоть в Туле, хоть в Рязани квартиру, хоть в Костроме. Но что я туда поеду, в тот голодный край? Чтобы на старость лет за куском колбасы как бобик по магазинам гоняться да в очередях стоять? Вот там я действительно никто. А тут… Квартира в центре города, снабжение прекрасное, все есть — куда, а главное, зачем ехать? Шеремет на секунду перепинив біг думок. Він ще тоді, у вісімдесятому, для себе вирішив: щоб там не сталося, але служити ніде, окрім слов’янських республік, він не буде. Ніколи і ні за яких умов. Не тому, що був такий мудрий і ніби щось там передбачав (як би міг тепер на тому спекульнути, бодай для власної дрібної втіхи!). Ні і ні. Просто він не міг уявити собі життя в недружньому оточенні, серед народу, який вважає тебе чужим. А таким він був усюди, окрім рідної України, гостинної до всіх слов’ян Білорусії та поглинаючої всіх і вся Росії. Вже за якихось років п’ять-сім "гвардии полковник в отставке" і "ветеран доблестных советских воздушно-десантных войск", "простой русский человек" Анатолій Степанович Балтиков, мабуть, не раз згадав оте своє "зачем ехать?", а може, й ту їхню розмову. А тим більше, коли "доблестные ВДВ", тепер уже не "советские", а тільки "российские", спішно залишали той край під супровід косих поглядів і зухвалих вигуків невдячних "лабусів". Кидаючи практично на призволяще десятки, якщо не сотні тисяч своїх колишніх бойових побратимів по всіх численних гарнізонах колишньої Радянської армії і флоту в колись Радянській Прибалтиці. Чи встиг вчасно вислизнути Анатолій Степанович? Дай Боже, щоб так. Бо Прибалтика, або як вони тепер себе називають "Балтія" — то не Україна, і навіть не Західна, де таких "балтикових" також залишилося в спадок молодій державі чимало. То вони в нас "рибалкою-грибами-ягодами" насолоджуються, як ще за радянських часів і планували, та свідомих своєї національної гідності українців “бандеровцамі” лають. А там, під балтійським небом, їм зараз зовсім не до того… Була ще одна прикмета у житті Литви вісімдесятого року, що не уникла погляду Шеремета. Усвідомлюючи, що релігія і все з нею пов’язане, особливо матеріальні пам’ятки духовності, то не лише забобони, але й могутній пласт культури народу, він завжди намагався відвідати культові споруди всюди, де бував. Тим паче, що частина з них використовувалася під музеї, хоча більшість спіткала гірша доля — вони слугували для чого завгодно, окрім душі й культури, а частина була зовсім геть занедбана. В Литві було інакше. Тут "дахи поїхали" в усіх, окрім литовців. Був перетворений на Музей вітражу й скульптури (литовських, природньо), кафедральний російський православний собор, переобладнані на бібліотеки синагога і мечеть. Остання була єдиним, що живило національну ідентичність нечисленних місцевих татар, що були поселені тут ще за часів Речі Посполитої. Зате залишилися недоторканими всі католицькі костели. Перші ж відвідини атеїстом Шереметом кафедрального собору в Каунасі, ще в сімдесятому році і з винятково культурологічною метою, справили на нього незабутнє враження. Хоча б тим, що за кілька кроків від нього перед розп’яттям впала на коліна молода приваблива дівчина і почала гаряче молитися. В нього мало очі на лоба не повилазили. Відчувши на собі погляд, дівчина на мить озирнулася. І зустрілася з ним очима. Спалахнувши, немов ружа, вона вперто крутонула головою і продовжила молитву, лише кінчики вух яскраво пломеніли в сутінках храму. Вдруге вона так спалахнула за дві години по тому, зустрівшись з ним в танцювальній залі Будинку офіцерів. А Шеремет вдруге був украй здивований. Щоправда, незабаром він переконався, що не тільки цей, а й інші костели в Литві не просто функціонують, а ще й на повну потужність, із залученням не тільки широких верств населення, а й всіх вікових категорій, починаючи з дошкільнят, які, пташками впорхуючи до храму, у святковому вбранні і з просвітлілими личками одразу припадали на одне коліно, швидко творячи хресне знамення, — і то цілком природно, без будь-якої напруги. В порівнянні з православними церквами України і Росії, в пітьмі яких губилися нечисленні, похилого віку жіночки зі скорботними обличчями, це вражало. Не кажучи вже про єдину на весь Каунас невеличку православну церкву, яка виглядала ще занедбано-убогішою в порівнянні навіть зі своїми подругами в слов’янських краях. Біля тієї церкви було невеличке кладовище, таке ж занедбане. Серед густих кущів Шеремет випадково наткнувся на скромний обеліск із напівстертим невблаганним часом написом: "Российским воинам, погибшим за Отечество в войне 1914-го года". Довкола валялося сміття, проіржавілі консервні бляшанки, брудні від дощів пляшки з вицвілими етикетками. Він не витримав, розшукав попа, череватого чолов’ягу років сорока п’яти з неохайною бородою і видухом спиртного, тицьнув товстою пикою в неподобство: "Якщо самі не в змозі навести елементарний порядок, чому не скажете військовим? Адже це наші солдати, вони загинули за Росію. Так само, як їхні сини гинули двадцять сім років по тому за Радянський Союз. Як вам не соромно?" Піп спочатку спробував борсатися і тримати марку, бубоніти щось про безбожників, які приходять непрохані ще й "права качають" перед "слугами Божими". Однак краще б він того не казав! Розлючений Шеремет в доступній формі пояснив йому, що віра повинна бути в душі людини, а не на вустах, що смердять сивухою. Побіжно згадав про свої відвідини всіх чотирьох лавр, що були в Радянському Союзі, не уточнюючи, щоправда, мети цих візитів. Торкнувся традицій православ’я щодо військових. Спантеличений таким натиском, піп змушений був визнати його зверхність в суперечці. Як провінціал перед мешканцем столичного міста, подумалося йому тоді. А потім уточнив: скоріше як мешканець колоній перед представником метрополії. Однак всієї глибини й вірності тієї своєї думки він не збагнув тоді й сам. Шеремет зупинив стрічку спогадів. Ні, не все було там так погано, принаймні тоді. Точніше, зовсім не погано, просто — відчужено-холодно. Зникло те відчуття спорід¬неності з цим краєм і його людьми, яке було до того. Це так, як ти з людиною дружиш тривалий час, а потім раптом починаєш помічати, що вона тобі геть не відповідає взаємністю. Стає прикро і незатишно на душі. Але ж не даремно казав цар Соломон: "Все минає!" Минуло й це. Прощаючись з Казакявичусом, вони тоді довго і багато про що розмовляли. Шеремет виказав своє занепокоєння. Просто тим, що відчув душею. Про те, що попереду буде Вільнюська телевежа, "ланцюг єднання", за тим руйнація всього, що здавалося непорушним — про таке тоді вони навіть подумати не могли, не те що уявити. Навіть у моторошному сні. — Зрозумій мене правильно, але ти надто ускладнюєш ситуацію, — переконував його Регіс. — Не тому, що я — литовець і тому намагаюсь якось виправдати литовців. Як на те, ще невідомо, кому більш непереливки тут буде, якщо, не дай, Боже, щось станеться — таким , як я, чи вам, прийшлим. Маргінали є всюди, в будь-якій нації. Однак вирішують не вони, а народ. Що ж стосується народу — ми завжди були працьовитими, поміркованими і миролюбними, не схильними до авантюри. — Щось не дуже-то віриться. — Шереметові захотілося подражнити приятеля. Однак Казакявичус сприйняв все за чисту монету. — То ти життя не знаєш, сидячи там, у себе в академії, в Ленінграді. А я постійно на різних зібраннях у командувача буваю. Адже наші дивізії в шести республіках стоять — у Тулі, Вітебську, в Фергані була, тепер полк став. Дві дивізії тут, у Литві. То що ти думаєш? Найменше надзвичайних подій, "ЧП" з місцевим населення — то у нас. Наші люди просто не вступають у бійки з військовими. Буркнуть собі під носа "курвас-блядас-парашутістас-дєсантнікас" — і все. Якщо вже так припече — міліцію викличуть. А та одразу до військової комендатури відвезе. І все, тиша. Конфлікт локалізовано, це головне. — А затятий опір радянській владі аж до п’ятдесятого року? То хто чинив — марсіани? Зі зброєю в руках? — навмисне зіронізував Шеремет. — Ти мене тим в одне місце не штрикай, — образився Регімантас. — У вас в Західній Україні ще гірше, ніж в нас було, і довше. Батько мій сам знаєш, на чиєму боці був, і за кого в бій ходив. Та й твій те саме робив, так що ми з тобою одного поля ягоди. Тому — не треба. Як у вас там все перегоріло, навіть іскор не лишилося — так і в нас давно все згасло. А що є певне невдоволення в людей — то воно скоріше матеріально-побутовими причинами обумовлене, аніж чимось серйозним. Партія все це бачить і вживає дієвих заходів, ти й сам про це чудово знаєш. — Не так знаю, як читаю. В газеті "Правда". — Що ти хочеш цим сказати? — Та нічого. Ти ж не сліпий, сам бачиш, що то самі балачки. "Економіка должна бить економной" — для того не треба пленум ЦК проводити, щоб до такого додуматися. Тепер з оцим "постійним зростанням добробуту радян-ського народу". Адже це нісенітниця якась виходить. Він справді зростає, але незрозуміло, в кого. І за якими критеріями визначаються передовики в цьому "змаганні". — Ти вважаєш, я сам тут щось розумію? — Але ж хто з нас фахівець із будівництва комунізму в цілому і політекономії розвинутого соціалізму зокрема? Я чи ти? — Мені іноді хочеться, щоб це був хто-небудь інший, той фахівець… — втомлено протягнув Казакявичус. — Що, важка "шапка Мономаха", чи пак "кожанка комісара"? — Знущаєшся? А як би ти відповів, коли молодий лейтенант ставить запитання: чому в нас добробут населення все зростає, а купити в магазині щось путнє дедалі важче? Окрім того, попри всю "заботу родной комуністічєской партії о Вооружонних Сілах", за реальним рівнем добробуту нас практично урівняли з цивільними? І поставили навіть нижче за робітників оборонних підприємств. — З першим все просто — тому що зростання заробітної плати випереджає ріст продуктивності праці. Тож — працювати треба! — А про друге що скажеш? — Про те вже кажи ти, ти "замполіт", не я. — Я й сказав, навів цифри. А він мені у відповідь, шмаркач, заявляє: "Мій батя ще при Жукові офіцерський кортик отримав. І тоді офіцер був однією з найповажніших осіб у державі: і за статусом, і за оплатою. Я вже не кажу про діда, він у мене серед перших був у тому десанті, день якого ми тепер відзначаємо як свято наших військ. Так тоді за ієрархією спочатку стояв червоноармієць, за ним робітник і селянин, а потім усі інші. Офіцер — то взагалі був поза конкуренцією. А тепер? Солдат — він у соціальному плані взагалі ніщо, офіцерів записали до службовців, до осіб третьої категорії. Я вже не кажу про оплату: водій тролейбуса отримує, як майор. То хто ж тоді я, лейтенант? І в чому та "забота партії і правітєльства" стосовно нас, офіцерів, конкретно виявляється? В тому, що люб’язно надають нам можливість з раннього ранку до пізнього вечора, без вихідних-прохідних, з дорогоцінним особовим складом вовтузитися, нерви свої з’їдати? В той час, як той тролейбусник також вовтузиться, але з дівками? Чи я щось не так розумію про ту "заботу"? — І що ж ти йому на це відповів? — не стримався від зловтішних ноток Шеремет. — Що, що… — Зло кинув Казакявичус. — Відповів так, що більше не питатиме. Повозив його "мордой по батарєє", постукав "фейсом об тейбл", щоб не був таким розумним, щоб іншим неповадно було. Що я ще мав робити за своєї посади? — Ну як же — роз’яснювати, виховувати… — Йшов би ти до біса, ти на своїх дуже можеш вплинути, коли вони на власні очі бачать, як у державі щось не те коїться, кудись не туди йдемо? — з гіркотою вимовив Казакявичус. — "Нє понял…", — удавано-серйозно протягнув Шеремет. — А хто в нас "опрєдєляющая" і "направляющая"? І взагалі — хто "наш рулєвой"? Ні, дорогенький, якщо вже ви зібралися вести нас до світлого майбутнього — то тоді ведіть. І ні на кого відповідальності не скидайте. — Хто це "ви"? Це ти так про партію? — враз образився Казакявичус, мабуть, у пориві "замполітівського" завзяття. — Про партію так — "нє могі"! — Не грай вар’ята, Регісе. Ми з тобою не на партійних зборах і я не член підконтрольної тобі партійної організації. І партійний стаж у мене більший за твій, а якщо взяти родинно-потомственний — то й поготів. "Ви" — це "ви", професійний партійний апарат, який, м’яко кажучи, присвоїв собі право говорити від імені партії, від усіх нас, дев’яти мільйонів простих комуністів. А головне — безконтрольно управляти як всією державою, так і всім і вся в ній, у тому числі й усіма нами. І вести, куди вам заманеться і як заманеться. — І давно ти так думаєш? — З того самого часу, як і ти. — А ти звідки про те знаєш? Як, відколи і що я думаю? — Та кинь придурюватися, Регісе, ти ж офіцер, десантник: якщо вже став на поріжок, точніше, перед рампою, то — вперед, пішов, стрибай. Сказав "а" — кажи й "бе", чого тут задкувати? — Але ти віриш, що я, як і мій батько, став професійним партійцем не тому, що на інше неспро¬можний, не тому, що прагну отримати якісь більші блага або возвеличитися над людьми? — В це — вірю. А чому ти туди, до тих "професійних ленінців" пішов — все ж розумію не до кінця. Те, що ти розповідав мені тоді у Фергані — про "комісара" і все таке інше, — то було сумбурно й молодо, відтоді спливло цілих п’ять літ. — Мене "комісаром" і досі кличуть, щоб ти знав. А чому пішов туди, в професійні "політрабочі", як ви нас називаєте, скажу: бо переконаний у тому, що комуністичні ідеали — то є високі ідеали, найкращі в світі. — А я хіба проти? І я "за". Справді, ідеалів кращих не буває. Але з ідеалами ми живемо в думках, а в реальному житті — з їхнім практичним втіленням, — зауважив Шеремет. — Тут я з тобою згодний. Справді, їх втілення в життя потребує благородства душі, ясного розуму, а головне — чистоти помислів і рук. Але — не край ти мені душу й серце своїми натяками і не став дурних запитань. Ти гадаєш, я сліпий, не бачу, що коїться? — скреготнув зубами Казакявичус. — Партія різко перероджується. До влади проштовхалися люди, для яких головною цінністю є саме вона, влада, і можливості, які вона відкриває, а не комуністична ідея. Процвітає блюзнірство: постійно посилаються на Леніна, але роблять все з точністю до навпаки. Партійний апарат бюро¬кратизувався і геть відірвався від мас, функціонує сам для себе, для своїх інтересів, а не задля інтересів народу й держави. Економіка топчеться на місці й дедалі більше відстає від Заходу, не спроможна забезпечити реалізацію популістських соціальних програм, а вони тим часом наплодили собі всіляких "спецрозпо¬дільників", "баз" і тому подібного — та й будують собі життя, як при комунізмі. За рахунок всього народу, стосовно якого проводять політику — розподіляй і володарюй. То одним кинуть шматок — інші невдоволені, то навпаки. Та тут можна говорити й говорити — до ранку. Ти гадаєш, ніхто, крім нас, цього не бачить і не знає? — Так чому ж нічого тоді не робить? — Спробував один такий — мій батько. Він останні роки секретарем парткомісії нашого республіканського ЦК був. Скільки всякого бруду й нечисті через його руки й голову пройшло, якби ти знав! Врешті не витримав, поговорив начистоту з одним із секретарів нашої компартії. Мовляв, не можна ж так, у прірву котимося. Наступного ж ранку про це вже знали в Москві, а вечеряв він уже в лікарні 4-го управління — обстеження на предмет виходу на пенсію за станом здоров’я. — На тобі не позначилося? — Поки що нібито ні, але деякі симптоми вже є. Тому й написав рапорт в Афганістан. Добровільно. "Смить кров’ю…", як свого часу казали. — Змивають завжди бруд. А ти ж що? Адже бруд не на тобі, а на них. — Вину, дорогий друже. Вину перед партією — так вони вважають, — гірко зітхнув Регіс. — Невже все справді так прогнило? А нам лише забивають баки та кидають кістки з барського столу? — Ти що, сам не бачиш? Чи висновків неспроможний зробити? А ставлення до нас, військових? Адже той лейтенант сотню разів правий. Командування всіх рівнів дбає лише про техніку і "людей", "особовий склад". Тобто — солдатів і сержантів. Бо за це спитають. А де і як живе офіцер, які в нього статки, яка доля його дітей, що позакінчували поганенькі провінційні школи і до вузу не можуть поступити — це не болить нікому. Офіцер усім тільки зобов’язаний — партії, народу, командуванню, "рідному особовому складові", своїй родині. В підрозділі що б не сталося — винний тільки офіцер. Солдатів і навіть сержантів перетворили на якихось інфантильно—безвід¬повідальних істот. Офіцери поки що мовчать, але невдоволення, відчуваю, назріває. — То й що кому з того невдоволення? Кого це цікавить? Вашими ж, політпрацівників руками армію загнуздали так, що і не писне. А якщо хто насмілиться рота відкрити — ви ж його одразу, як того лейтената… — Втомився я з тим усім, Валдісе, — пропустив репліку мимо вух Казакявичус. — Втомився і зневірився. — В чому? — В тому, що нинішнє партійне керівництво, нинішня партійна бюрократія спроможні вивести країну з цього болота, з цього тупика. Потрібні якісь нові сили, нові розумні й рішучі люди. А звідки їм взятися — не бачу. Бо довкола одні лише слухняні. Один лише "одобрям—с". В тому числі й серед нашої військової верхівки. Вони все, що хочеш, схвалять. Брежнєв пообвішував себе всілякими бляхами — "одобряють". Захотів той себе Маршалом Совєтского Союза зробити — наші справжні маршали навіть не писнули. Захотів потішити свого приятеля Щолокова, міністра внутрішніх справ — запровадив для міліції уніформу, гарнішу, ніж в армії, а їхній верхівці — генеральські звання, яких вони зроду в нас не мали, навіть за часів Берії. Наші ж справжні генерали утерлися і — нічого. Наказав увести війська до Афганістану — ніхто знову й не писнув. Хоча чим усе це закінчиться для нас — невідомо. Шеремет відволікся на мить від спогадів. Тепер, коли афганська епопея врешті-решт закінчилася, принаймні для його Батьківщини, стало відомо, що боягузливо-бездумними були не всі. Маршал Ахромєєв насмілився виказати свої заперечення проти вирішення питання воєнними методами. Цим викликав велике невдоволення у шефа всесильного КДБ генерала армії Андропова і його роздратоване зауваження на кшталт — "не лізьте не в своє діло". Маршал з обуренням нагадав: "Я — начальник Генерального штабу!" І отримав у відповідь нахабно-глузливе: "Саме так. Всього лише начальник Генерального штабу!" Де, в якій ще країні і в які часи директор по суті таємної поліції міг собі таке дозволити стосовно другої за значимістю особи в Збройних Силах, до того ж старшого за військовим званням? Однак, незважаючи на те, вину за афганську авантюру всі ці майстри закулісних справ потім намагалися скласти саме на армію. Але то було потім. А тоді Шеремет у відповідь на сумнів Казакявичуса стосовно того, чим це вторгнення закінчиться, легковажно-оптимістично бовкнув: — А що тут невідомого? Мадярів свого часу "задавили", чехів також, так само й з цими впораємося. Досі соромно, немов від холоду, стенув плечима. — Дай Бог, щоб усе так просто, — задумливо сказав Казакявичус. — Я після вводу туди наших військ прочитав про ту країну. З ними англійці тричі воювали, все намагалися підкорити, й тричі змушені були забиратися геть, "нє солоно хлєбавши". Як би й нам там не загрузнути. — Наші не англійці. Крім того, ти ж знаєш, що спробу Росії оволодіти Афганістаном ще Карл Маркс передбачав. Як завоювали свого часу Туркестан, так і в Афганістані буде. Ні Шеремет, ані хто інший навіть уявити собі не могли, щоб друга в світі за військовою потугою держава не змогла зламати опір невеликого народу, який за рівнем свого розвитку все ще стояв на порозі двадцятого століття, незважаючи на те, що воно вже закінчувалося. — Поїдемо — побачимо, — поставив крапку в розмові Казакявичус. Ні один, ні другий не думали й не гадали, що наступна їхня зустріч відбудеться вже там. "Там, под нєбом чужим, под афганской лазурью…", як співатиметься в одній з пісень тієї неоголошеної війни. 5. ПЕРЕЛОМНІ ВІСІМДЕСЯТІ Нещадне сонце розпекло літне поле кабульського аеропорту, немов пательню. У тремтливих висхідних потоках гарячого повітря маревом коливалися довколишні гори. Шеремет вже години дві товкся, обливаючись потом, біля евакуаційного приймача в сподіванні спіймати якийсь попутний авіатранспорт, щоб дістатися до свого Баграму. Та даремно. А день вже добігав кінця. Можна зрозуміти радість, з якою він зустрів вертолітну "пару", що зайшла на посадку. Не встигли колеса торкнутися порепаної від спеки землі, як борттехнік квапливо відкрив дверцята й викинув сходи. По них миттю злетіли двоє, приймаючи на себе ноші з пораненим. До вени на його руці від флакона з кровозамінником, якого тримав, очевидно, медик, тяглася життєдайна трубочка. Так само хутко вискочили ще двоє і всі разом бігом понесли бідолаху до евакоприймача. За два місяці служби в Афганістані Шеремет встиг звикнути до подібних сцен. З черева "вертушки" втомлено-неквапно виповзли ще кілька вояків. Сітчасті маскувальні комбінезони, зброя, засмаглі обличчя — все припало густим пилом, на тлі якого поблискували тільки очі й зуби. Щось у поставі та обличчі одного з них видалося йому знайомим. Та це ж Регіс! Висохлий, схожий на друзку чи запечену скоринку, але ж — він! Тому, хто не був на війні, важко собі уявити, яка то радість — зустріти товариша з мирного життя, та ще й отак неждано-негадано, щойно вирвавшись із пекла. Після міцних обіймів і поплескування один одного по плечах, Казакявичус категорично відкинув будь-які його спроби все ж якось добратися до свого гарнізону: — Ця "пара" кабульська й сьогодні більше нікуди не полетить. Скоро вечір і навряд чи щось інше ще буде. А тому ніяких "але" — їдемо до мене. Полетиш завтра вранці. Де ночувати й харчуватися, те в Афгані значення не має: жінка не запитає і голодним не залишать. Так що — вперед! 103-тя гвардійська повітряно-десантна дивізія, в якій служив Регіс, так звана Вітебська, за місцем своєї дислокації в СРСР, стояла поруч з аеродромом. Доки їхали кілька хвилин, той встиг проінструктувати своїх людей. "Ти вибач, це я щоб потім не відволікатись", — приязно глянув на Шеремета. Помешканням приятеля виявилася маленька кімната в "модулі" — типовій для радянських гарнізонів у цих краях збірно-щитовій дерев’яній споруді, яка своїми тонкими стінами влітку не захищала від спеки, а взимку — від холоду. В кімнатці ледве вміщалися нехитрі меблі, найгабаритнішими з яких були два ліжка. — Вибирай яке до вподоби, — кивнув Регіс. — Те, яке не твоє. А сусіда хто? І де? — Ми обидва заступники начальника політвідділу дивізії, тільки він — по наших військах, а я — зі спецпропаганди. По роботі з афганцями, якщо простіше. Тому одночасно в цій кімнаті практично не буваємо — то він десь гасає, то я. Так що не хвилюйся, ніхто нам не заважатиме, — почав поратися по-хазяйськи Казакявичус. — І повечеряти, і чайку зі смаком попити, а головне — бодай поговорити по-людськи. Наскільки це було важливо для Регіса, він усвідомив дещо пізніше, коли вже нагомонілися про сім’ї та поточні справи — як служба, облаштування, стосунки з начальством і, як часто доводиться "ходити на бойові", їздити по "маршруту", по кишлаках. Шеремет був ще новачком в Афганістані, тому з цікавістю і допитувався, і слухав. — Що тут насправді відбувається, питаєш? Звичай¬нісінька громадянська війна, як у нас у вісімнадцятому — двадцятому роках. В яку ми вляпалися майже так, як країни Антанти в ті часи. Тільки із зворотнім знаком: ті підтри-мували білих, а ми — червоних; вони окупували окремі райони, а ми всю країну. Або приклади ближчі можна взяти — Корея, В’єтнам. Дуже схоже. — Але ж там були "прокляті імперіалісти", такі-сякі немазані-немиті. А ми ж — провідники найсправедливішого й найкращого в світі соціалістичного ладу. — В тім-то й справа, що особливої різниці в методах не видно. Війна — жорстока справа. Брудна... — Мета виправдовує засоби — давно і не нами придумано. Стосовно цього як? Мети, маю на увазі. — Як тобі сказати, — на мить замислився Казакявичус. — Я краще тобі розповім, а ти сам думай. Якщо схематично, то це виглядає так. В країні епохи феодалізму купка інтелігентів – романтиків соціалістичної ідеї, за підтримки купки такої ж орієнтації військових, організувала державний переворот і захопила владу. До тих, кому вдалося дорватися до влади, завжди прагнуть приєднатися. І не так ідейні прихильники, бо звідки їм взятися в такій відсталій країні? Поприлипали переважно всілякі авантюристи й честолюбці. Стара ж феодально-релігійна верхівка досить сильна. Народ — темний і затурканий. Соціалістичні ідеї нової влади для нього просто незрозумілі. — То як же це виходить? Що в уряду соціальна база з одного боку ніби і є, а з іншого — її нібито й немає? — Приблизно так. — Виходить, ми з народом воюємо? — Я б так не сказав. Але якщо брати соціально активну його частину, то близько до правди. Пакистан, Індія, Іран поруч, вони там бувають і бачать. І для них привабливішим уявляється шлях демократизації азійського зразка, аніж диктатури робітничого класу. Якого в них до того ж практично і немає. — Тоді тобі не позаздриш. Як же ти проводиш за таких умов свою "спецпропанганду"? — Просто намагаюсь хоч якось допомогти цим бідним людям, бодай чимось реальним. Кілограмом рису голодному, цукеркою дитині, розповіддю про те, що є й інше життя, окрім їхнього злиденного. — Це на п’ятнадцяти відсотках території країни, які контролює уряд. А на вісімдесяти п’яти інших хто їм і що роз’яснює? — Мула закликає до джихаду — священної війни проти невірних, тобто, проти нас. — Слухай, Регісе, якщо це так, то за яким правом ми тут знаходимося? — Ні за яким. Якби ми посадили тут нормальний уряд, який би міг втриматися без нас, і пішли — то було б ще якось зрозуміло. Нехай він був би не такий соціалістичний — дідько з ним, аби не ворожий до нас. Але нас потягло допомогти їм побудувати тут соціалізм. Те, що ми самі толком не в змозі побудувати в себе, в своїй країні. За шістдесят п’ять років. То вже інакше, як старечим маразмом не назвеш. — А що ж тоді по-твоєму уявляє собою наш "развітой соціалізм"? "Окончательная і бєсповоротная побєда соціалізма в СССР"? — Скажи мені краще, який головний економічний принцип характеризує оте і "полноє", і "окончатєльноє", і "развітоє" "построєніє"? — Ображаєш, товаришу замполіт. Нас ще в школі вчили, що соціалізм — це коли пропозиція випереджає попит. — А в нас що ти бачиш? Годуємо своїх солдатів, які зброєю запроваджують соціалізм, бараниною, закупленою в капіталістів Австралії чи Нової Зеландії. Бо свого м’яса країні невистачає. У "військторгу" продаємо нашим "героям" як знак особливої милості і турботи "партії і правітєльства" елементарні речі, але нормальної якості. Тобто — імпортні. А що везе із собою додому наш герой? Куплене тут контрабандне барахло. Бо тут воно є, в охопленій війною країні, а вдома, в країні розвинутого соціалізму, за ним потрібно попобігати, висунувши язика, щоб знайти. — При чому тут баранина і барахло? — здивувався Шеремет. — Ти що не розумієш? Адже це сороміцтво — країна, яка збирається виграти третю світову війну, всюди похваляється своєю потужністю, насправді з натугою утримує всього стотисячну діючу армію, яка до того ж веде бойові дії досить невисокої інтенсивності. Весь світ це розуміє. І зловтішно чекає, доки ця війна не виснажить нас економічно геть зовсім. Враховуючи наші видатки на протистояння з Заходом в Європі і з Китаєм на Далекому Сході. — То який вихід? Що робити? — Як американці у В’єтнамі: допомогти аборигенам створити свою армію, а самим мерщій звідсіля, курс — на Полярну зірку. А вони нехай змагаються тут між собою, скільки їм влізе. Або американський же варіант в Кореї: поділити цей Афганістан по Гіндукушу на Північний і Південний — і нехай собі воюють, скільки сили стане. Самим знову ж стрибок убік. — Щось про таке не чути. Ні в Союзі, бо чого б я тоді дурний сюди їхав? Ні тут у вас, на місці. Тому навряд, щоб так, ми ще нізвідки добром не йшли, свого просто так не залишали. Якщо й не свого, то бодай раз взятого. — Боюсь, як би цього разу хороший апетит наших "крємльовскіх мєчтатєлєй" нас не підвів. Щоб нам тут цей шматок поперек горла не став, — роздратовано кинув Казакявичус. — Піти все одно доведеться, тому треба дуже міцно продумати — як? Щоб не залишити тут по собі вічну зненависть. — Та що ти тієї нудьги напускаєш? Не затим же ми всьому світові виклик кинули, щоб одразу задкувати. Сила солому ломить. З "мультуком" столітньої давності, часів другої англо-афганської війни, або гвинтівкою часів Першої світової проти нас багато не навоюєш. Навіть якщо автомат Калашникова, кулемет ДШК та гранатомет з мінометом додати. — Ти ще їх не знаєш. Воєнний шлях вирішення проблеми реально може бути лише один, але навряд щоб хто з наших "старп…в", там, у Кремлі, на це відважився. — То ж який? Що маєш на увазі? — Влаштувати їм тут приблизно те, що німці влаштували нашим партизанам. Або як було в наших з тобою краях в перші повоєнні роки. Нагнати сюди десантури, вертолітників і — "огонь на пораженіє". На постріл з гвинтівки — постріл з гармати. Як в Будапешті в п’ятдесят шостому. Щоб духу навіть боялися. — Мусульмани — не "упівці" і не "лісові брати", а тим більше не мадяри. Та й їхні гори — не наші ліси. — От бачиш, ти сам собі й суперечиш. "І хочєтся, і колєтся…" І "мама" — світова спільнота, — "нє вєліт". Але одна справа, коли в нас, в майора й підполковника, розгардіяш в голові, і зовсім інше, коли там, в Москві, ніяк не спроможуться на якесь певне рішення. Отому ми отак і тупцюємо вже замалим три роки на одному місці — ні справжньої війни, ні справжнього миру. Ніхто з них не міг навіть уявити собі, що та дивна війна тягтиметься ще понад шість років, калічачи сотнями тисяч тіла й душі з обох сторін. І відіграє для могутнього Радянського Союзу ще драматичнішу роль, ніж для Російської імперії російсько-японська війна. Не гадали вони й про те, що ця їхня зустріч в Афганістані — перша й остання на цій землі. За якихось два тижні по тому дивізія Регіса проводила бойову операцію у взаємодії, як водиться, з афганськими частинами й за підтримки місцевої душманської банди, яка вирішила перейти на бік "народної влади". Все, як завжди. Не було чимось надзвичайним і те, що в ході бойових дій душманський командир зрадив і знову перебіг до своїх. "Кто мне друг, кто мне враг — /разберусь как-нибудь, /Я российский солдат— / труден-долог мой путь", — співалося в одній з їхніх пісень. Гіршим було те, що "дух" завів у засаду нашу роту, яка зазнала значних втрат. Організовував пропагандистську роботу з тією бандою і представником штабу дивізії в батальйоні, який постраждав, був гвардії підполковник Казакявичус. Його достроково відправили в Союз із заплямованим мундиром — стягнення по службовій і партійній лінії. Про це Шереметові коротко оповів його колега по посаді, коли він заїхав до "десантури", щоб знову побачитися з Регісом. Зазвичай політпрацівники своїх ніколи не "здавали", тому він був вкрай здивований. Його спроби щось уточнити — як, за що, адже бойовий офіцер, — успіху не мали. Колега лише з докором глянув на нього: "Ну що ти з мене намагаєшся все щось витягти? Адже сам розумієш — підставили його і зхарчили. За що — не питай, бо й сам толком не знаю. То їхні "політбойцовські" справи. Бувай здоров, сам не підставляйся і мене не штовхай..." Про те, що в середовищі армійських політпрацівників закони вовчі, він знав. Але щоб їхньою жертвою упав один з кращих, з чистіших і розумніших, "комісар", його друг — від того чимось бридким і холодним війнуло по душі. А згодом, коли побачив "Сколько здесь потеряно и смято / добрых чувств и нежности людской", про що також співалося в їхніх піснях, на душі стало ще й тривожно. Бо система відстрілювала, здавалося, кращих. Ті, хто покладав всі свої сили на службу, на справу – саме вони й виявлялися найбільш вразливими у випадку якогось банального тимчасового неуспіху. Ті ж, хто зосереджувався насамперед на страхуванні себе від можливих неприємностей, – ті дірочки на мундирах під ордени пробивали. В альтернативі "самовіддане виконання обов’язку — імітація діяльності й самозбереження", "герой — пристосуванець" система заохочувала друге і зневажливо-поблажливо ставилася до першого. Як казав йому один такий майбутній "полководець", показуючи на свою загальновійськову емблему — зірку всередині лаврового вінка: "Ти знаєшь, как моя емблєма расшифровиваєтся? Сіжу в кустах і жду гєроя. Запомні. Вот так-то…" Не дивно, що за таких умов головною метою звичайного офіцера ставало — вижити. За цим принципом велися і бойові дії — вижити самому і не втратити своїх людей. А накази командування типу "овладєть висотой…", "занять кишлак…", "прочєсать ущельє і унічтожить…", "разгроміть банду в районе…" — то все за принципом "казала Настя, як удасться". Удасться — зробимо все. А не вдасться — що ж, головне — аби втрати були не вищі від середньостатичних за армійські. Така війна — з такими цілями, методами, ідеологією, професійною ментальністю, — вона була приречена на поразку від самого початку. — Поразку, яку багато хто все ще сподівається і намагається перетворити на перемогу. Нічого з того не вийде. Тепер до влади, нарешті, прийшли нормальні люди. З мізками, не з’їденими атеросклерозом, а в багатьох до того ж ще й алкоголем та нікотином. І з нормальною партійною етикою, що також для нас є проблемою, однією з перших, — збуджено поблискуючи очима, говорив йому Казакявичус, коли вони зустрілися в Каунасі у вересні вісімдесят четвертого. Афганська епопея на той час вже закінчилася — що для нього, що для Шеремета. Повернувшись до Академії в лютому вісімдесят четвертого, він вибрав для себе в числі службових завдань керівництво стажуванням слухачів саме у десантників, щоб знову відвідати любий йому Каунас. Сподіваючись, передусім, на зустріч там з Регасом. І вона справді відбулася. Тільки той тепер служив в столиці, у Вільнюсі, і приїхав сюди заради нього. — НачПО, начальник політвідділу в дивізії — типовий продукт системи. Комуністично-патріотична фразеологія з комплексом ритуальних процедур — і все. Головне — аби все було гладенько на папері і аби вчасно "стукав" на командира та його "замів", заступників. — Згадував свої афганські часи Регіс, коли вони сиділи з Володимиром удвох. — Ну а ми, його особисті заступники, — то за посадою його права й ліва рука і щоб не були йому конкурентами. Я прийшов до Афгану з Каунаса на рівноцінну, як має бути, посаду — на полк. Вже там мене ніби-то підвищили — на замначПО з спецпропаганди. Мовляв, сам не слов’янин — легше буде з "чурками" розібратись. Я це розумів і працював на совість. Але, видно, тодішній виступ батька не минувся. Моєму службовому зростанню, цілком нормальному, без карколомних стрибків, ніби й не заважали, але, як я зрозумів, відстежували. Якось "на бойових" розслабилися разом з "особістом". Я від політичного відділу з тим окремим посиленим батальйоном був, а він — від "особого", КДБ. Завдання ми успішно виконали, причому — складне, під кінець дня вийшли до своїх, зранку — марш в пункт постійної дислокації в складі дивізійної колони. З цим і сам комбат впорається. "Кишмишовка", місцевий самогон, але з винограду, відбивав памороки одразу, сам знаєш. Та й втомилися дуже. Отоді-то "особіст" і ляпнув: "Ми про тебе все знаємо, Регісе. В тому числі і про заяву твого батька. Ти молодець, що сам написав рапорт сюди, в Афганістан. Зробиш висновки, поводитимешся пристойно — все буде гаразд, все спишемо, про все забудеться". — Що "спишеться"? Ти сам десь виступав, в чомусь вину особисту відчуваєш? — Та ніби-то ні. Хіба що за розмови з тобою. Однак ти ж знаєш, як в нашій системі, в політорганах — "бєспрє¬дєльная прєданность партії і дєлу лєнінізма…" Причому демонстрація неухильно і щохвилинно. Це я міцно засвоїв ще в Академії. — А чому ж тебе тоді в Афганістані підставили? — Звідки знаєш, що саме так? — Твій же офіцер і розповів, але без подробиць. — А які тут особливі подробиці? Ти ж знаєш, що за вербовку всіх і вся відповідав начальник "особого отдела", щоправда, перед своїми, по своїй, "кадебешній" лінії. Серед противника, тобто — всіх афганців в зоні нашої відповідальності, — вів роботу начальник розвідки. Ці два кадри вкупі і розкопали десь того "польового командира", якому просто треба було на чомусь або на комусь заробити — харчі, боєприпаси, передих від гонитви й небезпеки. Вони з ним і домовлялися. Я ж тільки роз’яснював цим "духам", але тепер вже ніби нашим, лінію їхньої НДПА і нашої КПРС. — Чому ж тоді “офірним козлом” зробили саме тебе? — А ти що, не зрозумів? У мене ж був за службовими обов’язками практично необмежений контакт з афганцями. А з яких питань — хто проконтролює? На моїй посаді можна було "крутити" що завгодно — від елементарного барахла до валюти й наркотиків. І потрібно було це робити. Забезпечувати інтереси певних осіб, та й свої також. Щоб було, як у цирку: всі сміються і всі задоволені. Від Кабула й до Москви, від останнього "спецпропагандиста" тут і аж до щонайвищих у "ГлавПурі"там. — Далі можеш не казати. Що тобі влупили? — По партійній лінії — "строгача", сувору догану, по службовій — "рівноцінну посаду з меншим обсягом роботи". — То ще й по-Божому. Тепер хто ти, що і як? — Старший викладач військової кафедри Вільнюського університету. Все в суворій відповідності до вироку. Сім’я поки що тут, але квартиру у Вільнюсі скоро обіцяють, адже "афганців" там практично немає. Так що, все нормально. Дисертацію навіть пишу. — На яку тему? — "Організація й методика пропагандистської роботи серед місцевого населення в районах бойових дій в гірсько-пустельній місцевості". — І воно тобі треба після того всього? Ти думаєш тобі дадуть написати правду? Точніше, з нею захиститися? Я також зібрався робити дисертацію, також на тему Афганістану. Але мене всі мої керівники знають давно, я їх також, тому одразу попередили: "Володю, тільки без фокусів. Що можна, а що ні, ти сам знаєш". От і все, коротко і ясно. Так що подумай… — Однак якщо я не напишу, як воно було насправді, то тоді хто? — Тобі вже раз пояснили, що таке правда. І в чому смисл життя. — Нічого ти не розумієш. Тепер інші часи, інші люди прийшли до влади, нарешті. Ти Михайла Сергійовича Горбачова слухаєш? Це ж небо і земля в порівнянні з тими, що були. — Може, воно й так, але глянь і з іншого боку. Доки я був у Афганістані, у вас тут трьох генсеків на лафеті провезли й до Кремлівської стіни поклали. Про цього я два роки тому навіть і не чув. А тепер він — необмежений правитель всього Радянського Союзу, велетенської країни. Це подібно до того, як за два роки з безвісного генерала — та в Міністра оборони. Я такого карколомного стрибка не розумію. Тож сумніваюся, щоб з того що добре вийшло. — Партія потребує оновлення, ми ж з тобою про це ще до Афгану говорили. — Однак не таким же шляхом. Хоча — хіба я проти лінії партії? Тільки "за"! Дай Боже, щоб наш новий генеральний секретар не був таким, як попередні. — Точніше — став таким, як перший! — Ти вірно все згадав? Першим генсеком був Сталін. — Вибач, я за духом забув про букву. Безперечно, я про Леніна. Обидва тоді ще не знали всієї тоді прихованої від людей інформації про "вождя мірового пролєтаріата". Яку одні називають "подлой клєвєтой", а інші — "справжньою правдою", треті ж, яких більшість, мляво бубнять: "хто його зна, як воно було", "він також людина", "що старе ворушити", "при комуністах було не гірше, якщо не краще". — Вибач, Регісе, але ми вже мали одного разу "повернення до ленінських норм партійного життя". За часів "дорогого Микити Сергійовича". Та й кожний наступний Генсек на повному зібранні творів Леніна заприсягався, як на біблії. А в результаті що? — Цього разу все буде інакше, я відчуваю. Бо більше такого терпіти вже не можна. Інакше — навіть не уявляю, що буде. В галузі ідеології — застій і безсоромна брехня, в системі партійно-державного будівництва від "демократичного централізму" залишилось лише останнє, в громадському житті — махрове міщанство і подвійна мораль, в економіці — катастрофічне падіння темпів розвитку, в управлінні народним господарством і його організації — низька ефективність і висока затратність. Всюди окозамилювання і пияцтво. — Тебе послухати, то в нас ніде жодної світлої плями немає, — поморщився від такої чорноти Шеремет. — Чому ж? — сумно посміхнувся Регіс. — Є. Радісні реляції в газеті "Правда". Для професійних партпрацівників і легковірних ідіотів. — Все, що ти кажеш — воно, звичайно, "імєєт мєсто бить". Однак народ же не проти. Завзято бігає по магазинах і терпляче "відпочиває" в чергах. Я, наприклад, дійшов обгрунтованого висновку: для того, щоб типова радянська сім’я жила більш-менш нормально, в ній неодмінно повинні бути три складові. — Цікаво, то що ж за такі? — Чоловік і жінка, щоб будувати соціалізм, а заодно робити дітей і заробляти гроші. Це перша складова, основна. Друга — діти, яких має бути одно-двоє, бо на більше не заробиш, щоб прогодувати, як би не намагався. Третя складова — це бабуся-пенсіонерка, яка бігатиме по магазинах і стоятиме в чергах, щоб "отоварити" гроші, зароблені подружжям і забезпечити сім’ю. — То що ж це, нормально по-твоєму? А подивися, що в нас розрахунковою одиницею стало? — Пляшка. Майже за все. Роботяга за пляшку будь-що з роботи вкраде й винесе. — "Водка стала сємь і восємь / всьо равно ми піть нє бросім / ну, а єслі станєт больше / тогда будєт так, как в Польше" — це в Пітері придумали вже давно, — невесело засміявся Шеремет. — І ти гадаєш, що новий Генсек щось зробить? Андропов он спробував — і що з того? — Йому віку не вистачило. А цей молодий, здоровий — сподіваюсь, зможе. Бо інакше — кінець. Ти Оруела читав, "84-й рік"? А Войновича "Москва в 2024-му році"? — Звідки? Щоправда про те, що це "подлая клєвєта на Совєтскій Союз і соціалістічєскій строй в целом" — про це я знаю достеменно. І гнівно засуджую, як і всі радянські люди, — жартома вдав обуреного Шеремет. — Не блазнюй, — поморщився Регіс. — Ознайомишся в оригіналі — зрозумієш. Я допоможу, дістану. — Ні, дорогенький, дякую. Я навмисне ані "ворожих голосів" не слухаю, ані літератури дисидентської не читаю. Щоб коли де навіть і ляпну щось не те, то буду твердо впевнений, що це моє власне. Яке народилося на грунті ретельного вивчення марксизму-ленінізму і співставлення його з реальним життям. А це вже інша справа. Зовсім. — Чому, цікаво? — Бо то вже моє переконання. Особисте. За яке й поборотися не гріх, та й постраждати можна, якщо вже дуже потрібно або не так карта лягла. — Що ж, можливо, ти й маєш рацію — доходити до всього своїм розумом. Ти про такого генерала, Григоренка, — чув? — Це з Академії Фрунзе? Який щось там на одній з партконференцій "врізав" проти спотворення ленінської лінії в житті партії? — Що ще знаєш про нього? — Та більше нічого. Не знав би й того, якби не навчався у тій академії на курсах, та не розповіли пошепки обізнані товариші. — Непересічна людина і справжній комуніст. Нещодавно вийшли його спогади, мені дали почитати — так я потім місяць ходив сам не свій. Він ще двадцять років тому передбачив те, що в нас тепер починається. "Демократизація, гласність, перестройка" — це єдине, що може ще нас врятувати. Шеремет промовчав. Він не був ні "бійцем ідеологічного фронту", ні, боронь Боже, "дисидентом", тому сприймав усі ці нові віяння без особливих емоцій. Тим більше, що за два роки в Афганістані відвик і від "марксистсько-ленінської підготовки", обов’язкових щотижневих занять, і від конспектування "класиків" і документів великих партійних форумів. Їхня справа була воювати за ті "ідеали", а не базікати про них. Продовження тієї розмови відбулося аж через два роки. Регіс за цей час просунувся по службі, отримав звання полковника. На повідомлення Шеремета про приїзд відреагував негайно. І в першу ж суботу вони сиділи в схованому серед лісу затишному ресторанчику "Мішкас", від російського "Мішкі" — ведмеді, в якому господарював добрий приятель Регіса. За кілька днів між приїздом і цією зустріччю Шеремет встиг наблукатися знайомими вулицями, відвідати знайомі місця. В шпарину, на рівень якої прочинив двері на Захід Горбачов, потужно увірвалися свіжі вітри, які швидко роздмухали іскри підприємливості, що жевріли тут ще від сорок четвертого року. І цих небагатьох іскор виявилося досить, щоб всюди почали настійливо пробиватися паростки нового економічного життя. Склалося враження, що головними словами в лексиконі стали "кооператив", "оренда" і похідні від них. Казакявичус підтвердив його спостереження: — Що ж тут дивного, якщо в Литві ще живі і навіть до певної міри дієздатні люди, які мають досвід власного господарювання, їм тепер по сімдесят років. А з тих, кому зараз по тридцять п’ять і більше, багато хто добре знає про це від своїх батьків. У Сибіру ж не всіх понищили, багато хто тут відсидівся або там вцілів і повернувся. Тому — в нас є з чого рости тим новим формам економічного життя, до яких заохочує тепер партія. — А що ж іншим республікам робити? Якщо в нас наймолодшому, який народився при капіталізмі, вже під сімдесят? Про тих, хто мав якусь свою справу, годі й казати — їх самих винищили майже всіх, а з дітей навіть дух батьківської підприємливості повибивали. При¬наймні, з кого зуміли, а таких більшість. Так що у нас один пролетаріат залишився — хоч в місті, хоч в селі. — Що, так дуже помітна різниця між Каунасом і Пітером? — В цьому аспекті — так. У нас кооператив — це перш за все скажені ціни, якість — так собі. У вас більше схоже на те, як воно має бути. — Що тут скажеш? При нових економічних формах кожен кує своє щастя по-своєму, як уміє. Такий закон підприємництва. — Дуже вже швидко ти ці нові закони вивчив. Коли встигаєш? Адже над дисертацією працюєш, не закинув? — Та не закинув. — Без захоплення посміхнувся Регіс. — Але тому й вивчив нові економічні віяння, що тему змінив. Тепер в цьому напрямку працюю. Ти був тоді правий — за рік зрозумів, що захиститись з тим, що я хотів зробити, не дадуть. Надто багато небажаних паралелей виникало, якщо називати речі своїми іменами. — Між чим і чим? — не зразу зрозумів Шеремет. — Між нашою і їхньою пропагандою. Про авторитарно-тоталітарний режим вже й не кажу — там аналогія майже повна. — Здається мені, що ти ті "паралелі" сам знаходиш, бо надто вже глибоко копаєш. Дивись, як би й тут в тебе того самого не вийшло — накопаєш на свою голову… — Не можу ж я, вивчаючи діяльність сучасних кооперативів, оминути кооперативний рух в довоєнній Литві. Знаєш, скільки там цікавого і корисного! — Во-во, давай. "Вперед, на міни!", — як в нас казали. Соціалізм ніхто поки що скасовувати не збирається, а ти тут за приклад буржуазну Литву береш. Ну взяв би хоча б часи НЕПу. — Так його ж в Литві не було, вона ж тоді до складу Союзу не входила. — Яка тобі різниця? Головне — щоб знову не "зарізали". А бути корисним своїй Литві тобі ніхто не заважає, кандидатом наук це робити навіть краще. — Щось ти дуже вже конформістом став, дорогий друже. З чого б це раптом? — Ти думаєш, тебе одного "фейсом об тейбл" потовкли? Мені також делікатно, через третіх осіб, пояснили, що "академії герої не потрібні, академії потрібні слухняні". — І що ж ти їм на це? — Переконливо пояснив, що я за береги Неви не чіпляюся, а тому якщо ми з вами не в лад, то я зі своїм назад, як-то в нас кажуть. А щоб полегшити їм мізкування, запропонував відправити мене знову до Афганістану, там якраз вакансія радника при їхній Академії відкрилася. А за цей час, за цілих три роки, як казав відомий східний мудрець, щось та станеться… — З тобою не знудишся. І яка реакція? — Сказали, що я їх неправильно зрозумів і залишили у спокої. А я стежу за собою, щоб не дуже "геройствувати". Так і живемо — в стані збройного нейтралітету. Але то мої дрібні справи. Ти скажи мені краще про інше, що я у вас тут бачу, окрім цих економічних новацій. Затим в кількох словах Шеремет повідав другу, що не може не помітити подальшого зростання виявів національної відокремленості. Ще не сепаратизму, так би не хотілося говорити, але вже чітко визначеного ізоляціонізму. Якщо коротко й чітко, без словесного туману, то: "Ви, росіяни і всі інші, хто з ними — ви зі своїм СРСР самі по собі, а ми, Литва, — також самі собі. Хоча й у цьому ж СРСР. Поки що …" Казакявичус стенув плечима: — Що тут можна вдіяти? "Гласність" дала можливість відкрити рота тим, хто досі змушений був мовчати. "Демократизація" поставила під сумнів непорушність і безконтрольність партійно-радянської бюрократії, яка узурпувала владу і з демократичного централізму залишила лише останнє. "Перестройка" вселила в людей надію на краще. Перш за все віру в можливість перебудувати його на більш розумних і відповідних потребам простої людини засадах, ніж було досі — як те диктувала Москва. — Хіба вона вже перестала диктувати? — На жаль, поки що ні. Але, я гадаю, що то вже буде не так довго. В нашому суспільстві, та й у республіканській партійній організації дедалі більшої ваги набирають сили, які вимагають принципового перегляду стосунків республіки з центром. — Що ти маєш на увазі? — Не одразу зрозумів Шеремет. — Чого саме прагнуть оті ваші "сили"? — Надання Литві повної свободи господарювання і громадського життя. За центром — лише оборона й зовнішні стосунки, та й те за узгодженням з нами. І частково зовнішня торгівля. Решта — в компетенції республіки. — А як же загальнодержавні проекти? Космос, приміром, атомна енергетика, Байкало-Амурська магістраль — та всього й не згадаєш одразу. — І не потрібно згадувати. Навіщо? Навіщо нам БАМ, яка десь за десять тисяч кілометрів від нас? Навіщо нам ота АЕС, яку нам вибудували в Ігналіні, як вам в Чорнобилі, не питаючись ні нас, ні вас, ще й за одним проектом? Та й багато чого іншого з тим же знаком питання. — Зачекай, соколе ясний, не поспішай. Тоді ж зруйнується єдиний народногосподарський комплекс, в який ми хочеш-нехочеш, але зав’язані. Всі п’ятнадцять республік. Всі! Ти ж повинен краще за мене це розуміти. — Я й розумію. Але ти спробуй поясни пересічному литовцеві, чому його народ повинен розтринькувати свої сили і ресурси в ім’я всіляких незрозумілих амбітних проектів Москви. Вони йому потрібні? Та він хоче розпоряджатися своїм кровним, заробленим своїм потом і кров’ю, сам. А якщо комусь щось кудись давати — то принаймні знати, на що воно піде. Якщо на війну в Афганістані чи ще на щось подібне, то — зась. Якщо на підтримку комуністичного руху від Північного полюсу і до Південного і від Близького Сходу до латиноамери¬канських Анд — також треба подумати. — А наука, а космос — також ні до чого? — наполягав Шеремет. — Литовці, сам знаєш, далеко не безталанні люди, але всі більш-менш солідні науково-дослідні установи де створюються? В Росії, та ще на Україні. В республіках якщо щось пристойне і є, то тільки центрального підпорядкування. Як і промислові підприємства, до речі. Стосовно ж космосу — скільки серед космонавтів литовців? — Одразу не згадаю. — Розслабся — жодного. Правда, в кіно було — наш Будрайтис виконав роль космонавта. І все. Давай поди¬вимося, хто підкорює космос? Росіяни, трохи розбавлені українськими та білоруськими братами, "іншої ж тварі — по екземплярі", вибач за каламбур. Щоб мали ким пишатися, щоб національні герої були. У всіх, окрім прибалтів. Навіть у монголів — і то є … — Стривай, не гарячкуй, принаймні в цьому. Ти ж знаєш, чому так, — енергійно заперечив Володимир. — Тому що ваші до армії просто не йдуть. Тим більше в летуни. А в космонавти відбирають саме таких. — Не скажи. Ткачиху в космос запустили, лікаря також, інженерів всіляких серед них половина — то що ж, прибалти суціль одні свинопаси? Таких спеціалістів не мають? За столом запала гнітюча тиша. Шеремет був приголомшений почутим. Одна справа, якби якийсь цивільний, недостатньо свідомий та ще й, може, з постраждалих. А цей же з наших, радянських, офіцер-політпрацівник. Що ж це воно коїться, куди йдемо? І до чого прийдемо? Ніби прочитавши його думки, Казакявичус з гіркотою вичавив: — Думаєш, мабуть: ось яким сяким—таким ревізіоністом-націоналістом старий приятель став? Гадаєш, мені легко було сказати усе це тобі? — Та ні, що ти. Адже ж знаєш, що я сам не в "бєлокамєнной рождьон" і великодержавним комп¬лексом не страждаю. Як ти свого коріння тримаєшся, так і я свого. І якби інакше — то ще невідомо, чи ми б так близько зійшлися. Справа в іншому. Те, про що ти говориш — воно, безумовно, підгрунття має. Але щоб так гостро ставити питання… — Ти ще не чув, як його інтелігенція наша ставить. А я ж в університеті працюю, не забувай. Там же левова частка нашої інтелектуальної еліти зібрана. Послухати їх — так мої слова то м’якотіле сюсюкання. Молодь дедалі частіше Леніна і Союзний договір двадцять другого року цитує — "самоопрєдєлєніє вплоть до отдєлєнія". — Але ж ти розумієш, що цього ніхто не допустить. Згадай бойовий шлях своєї рідної дивізії. — Тому я й покладаю такі надії на Горбачова. Що він зрозуміє прагнення республіки і знайде шлях трансформації СРСР з нинішньої суперцентралізованої наддержави — страхопудла для всього світу на щось більш-менш цивілізоване. — Соціалізм з людським обличчям? — Приблизно так. Враховуючи ситуацію з національним питанням. — А ти впевнений, що йому це дозволять? Для реалізації будь-яких проектів потрібно, як мінімум, дві передумови. По-перше, належне наукове обгрунтування і детальна програма дій. По-друге, люди, які прониклися б розумінням тієї програми і горять бажанням її втілити. Де та програма? Це, як на великий рахунок, повинна бути нова програма партії. Де вона? Немає. Де ті люди? Він зараз гарячково поміняв всіх старих на майже всіх провідних постах. Але за яким принципом? Нехай гірше, аби інше? Вони що, ці нові — його ідейні прихильники? Та вони на словах підтримають кого і що завгодно, аби до влади дорватися. А там — трава не рости… — Чому ти так скептично до нього налаштований? — Невдоволено сопонув Регіс. — Знаєш, мені, якщо відверто, однаково, хто в нас керує. Надто вже велика дистанція між такими, як ми з тобою, і ними. Коли помер Брежнєв, я якраз в Афганістані був. Гадаєш, когось це особливо стривожило? Та нічого подібного! Зранку на розводі офіцери пошушукалися — і все. Роз’їхалися всі у своїх справах. Ніхто з командування слова не сказав — боялися, чекали офіційного повідомлення, яке надійшло лише за добу по смерті. Тоді вже згребли всіх, хто без діла тинявся та під руку попався — і "обозначілі" траурний мітинг. Так що, повторюю, мені однаково. І цей не гірший від тих, навпаки — кращий: і молодий, і розумний, і демокра¬тичний, і без папірця шпарить, і з народом обнімається та руки тисне. Однак — не вірю я йому, не доведе він до добра. — Але чому? — Казакявичус здивовано звів брови, стенув плечима. — Нагадує він мені чимось Хрущова. Той також як кинувся все реформувати — то ледве потім оклигали. Однак це ще не все, що їх поєднує. — А що ще? — І той, і другий зневажили армію. А згадай, чи був коли в історії людства випадок, щоб на троні довго втримався володар, який не поважав армію? Кажуть, коли Хрущова, вже позбавленого влади, виводили із засідання політбюро, той з докором кинув Міністру оборони Маршалу Малиновському: "Ну что же ти, Родіон Яковлєвіч?" А той, відводячи очі: "Партія вєлєла, Нікіта Сєргєєвіч…" "Наш дорогой Сєргєєвіч", тільки тепер Михаїл, армію також не любить, ох як не любить, ти ж знаєш. Це перше й головне, що не викликає оптимізму. Заперечення? — Але ж у нас таки непомірні воєнні амбіції, треба щось робити. Бо при таких видатках на оборону, точніше, на підготовку до перемоги в третій світовій війні, ми скоро без штанів залишимося. — Чекай, а хто нас до тієї перемоги завжди зобов’язував? Ти що, забув? Тоді нагадаю — "рідна" комуністична партія. А що таке війна за Леніним — також забув? Нагадати? А хто в нас політику визначає? Знову ж партія. То хто ж винуватий у тих непомірних амбіціях? Це, по-перше. По-друге, можна ж коригувати свою воєнну політику, не принижуючи армію, а особливо професіоналів-офіцерів. Не шельмувати їх як дармоїдів на шиї трудового народу. Хрущов — той зайшов значно далі, але цей же тільки ще починає. То на що ж добре нам сподіватися? — Не хвилюйся, Михайло Сергійович — людина мудра і з широким світоглядом. Якщо в нас буде ставлення до армії таке, як на Заході, хіба нам буде гірше від того? — Дай-то Бог, — зітхнув Шеремет. — Твоїми б вустами… Вони обидва й уявити собі не могли, як буде обпльована і спаплюжена і вся армія, і особливо офіцерство в останні роки правління Горбачова та його поплічників. Коли їм буде негласно рекомендовано не з’являтися на вулицях у військовій уніформі, і навіть на службу ходити в цивільному, а потім перевдягатися. Щоб “нє раздражать народ, местноє насєлєніє” і “во ізбєжаніє провокацій”. Щоправда, народ від того перебудовних діячів любити більше не став і приліпив їм презирливе прозвисько “дєрьмокради” замість улюбленого ними титулу “демократи”. — Що тобі ще не подобається в Горбачові? — роздратовано спитав Казакявичус. — Та все подобається. Ти тільки скажи — чи був коли в історії прецедент, щоб щасливо закінчилося володарювання в державного мужа, поруч з яким завжди була дружина, яка щось постійно нашіптувала йому на вухо? — Він що, не має права на особисте життя? — Має повне і незаперечне. Це вона не має права на втручання в державні справи. А шановний Михайло Сергійович, не соромлячись, заявляє іноземним кореспондентам, що він завжди увечері обговорює з Раїсою Максимівною найважливіші справи дня. Кого ж, питається, обирав Пленум партії на керівництво державою? Його чи їх обох? — То вже ти прискіпуєшся. — Дай-то Бог, щоб так. Але я пам’ятаю і про леді Макбет, а Шекспір не одну звивину мав, і про Ніну Петрівну, подругу Микити Сергійовича не забув. Та й в Миколи ІІ також кохана дружина не тільки цими своїми функціями обмежувалася. Як закінчили всі ці державні мужі — відомо. Микита Сергійович — той ще з них найщасливіший. — Ну тебе к бісу з твоїми пророцтвами. Ще зурочиш. — Того б я не хотів. Але не можу не нагадати. Йосиф Віссаріонович Сталін — він скільки народу погубив? Або принаймні з його волі чи згоди? Багато, і навіть дуже. Всю країну багатомі