Поліщук Клим
В ЧАСИ БЕЗНАДІЙНОСТІ
______________________________
Ніч і поля… Що за ніч така, справді?.. Я знав інші ночі влітку. Знав такі ночі, коли тиха тьма повільно стелиться над сонними полями і лагідно вколисує море похиленого бурями спілого жита; коли небо вгорі стане таким глибоким і темним і, наче урочиста риза великого Творця всесвіту, враз засіється зорями, які мерехтять різнобарвним промінням і розпалюють мрії на землі. Знав ночі, коли в полі ледве що шелестить колосся, на межі підпа- дьомкає перепілка, а десь з далекого простору вільними згуками лине пісня косаря, який, не знаючи утоми, радіє зі своєї важкої денної праці, заки на сході не заясніє небо і не вирине з-за обрію срібний кусок місяця, а тоді, як блідий князь спокою в мовчазній і глибокій задумі в надземних висотах запишається і піде подо- рожувать небесними шляхами, — повільно затихне все навколо, ляже косар спати, а разом з ним тихо засне його пісня. Тоді так мило лежати під копою, і мовчки дивитися на небо, і стежити за рухом срібного місяця.
Але такі ночі можуть тільки снитися тут, в сих чужих і незнайомих полях Польщі, серед сеї страшної ночі, такої грізної своїми шумами. Як мара страшна, якоюсь безформенною масою нажко лягла на землю ся ніч, і здавалося, що вона намагалася все ириспати і пригнобити. Середина неба темна, аж чорна, на сході і півдні дві-три зірки злякано блимають, а на заході, в червонім відблиску пожеж, ледвещо маячів «великий Віз», якийсь такий чудний і такий зайвий. Польські поля спали смертельними снами, польські поля утворювали казку страшної ночі.
На заході, заливаючи весь небосхил, шаліли хвилі огненного моря і в огні пожеж палали села; горіли без кінця і краю поля смілого збіжжя і, як гігантські свічі, досягаючи полум’ям до небес, горіли костьоли. Котиться, гоготить, регочеться, реве червона хвиля і заливає собою весь захід… Здавалося, що червоні дракони вибралися з підземної прірви і, виблискуючи своїми огненними крильми, вирушили по землі і принесли руїну і смерть всьому живому і всім, що прагнули життя, співають пісень похоронних. На небосхилі, як зачаровані велетні, товпилися один біля другого високі стовпи рижого диму; вони метушились, боролися і, здіймаючись вгору, билися своїми патлатими го¬ловами в червону стелю неба, і з глухим шумом падали додо¬лу… Здавалося, що там линули на конях безумні фурії, які шаліли і без кінця безумствували.
Як зелена гадюка, підстрибнула з долу і вп’ялася в небо, десь з німецьких окопів вилетіла ракета і, підлетівши вгору, на мить освітила поле. Не встигла вона згаснути, як слідом за нею виле¬тіла червона, потім жовта, потім біла, а за нею знов зелена. Всі вони підлітали вгору і впивалися в небо, а потім розсипалися і згасали. Так німці подавали один одному свої гасла, що, мовляв, ніхто не спить і всі готові… Недалеко торохтів стомлено кулемет, і здавалося, що хтось недужими руками вибивав марш по старо¬му барабанові.
А там горіли села, палали костьоли, танцювали потворливі стов¬пи рижого диму і шаліла страшна ніч кривавого безумства…
Там, звідки вилітали ракети і торохтів хорий кулемет, хвили¬нами чулося бренькання гітари і плач скрипки, і хтось високим тенорком співав якусь незрозумілу пісню. Там німецькі окопи, і німці не думають спати. Невже їм не знайома журба і туга, що вони бриньчать своїми гітарами?.. Чує моє серце, що і в них є тоскнота, що от-от високий тенорок ввірветься і в полях чорним кажаном заб’ється істеричний плач. Ми і вони — однакові. Нас і їх обгорнула одна ніч.
Минулий день був страшніший од ночі, а через те ніхто з нас не хоче його згадувати. Цілий день, до заходу сонця, ворожа ар¬тилерія нищила наші окопи так, що ми без бою мусили залишити їх на ніч і зараз, порозбивавшись на гуртки, мовчки сиділи серед
чужого поля і розпалювали свою нікчемну злобу.
«Глядіть же, хлопці, сміливо йдіть! Не посоромте себе!.. Опів¬ночі будемо наступати!» — так говорив молодий офіцер Лісецький, який ще сам не дуже-то обстрілявся, бо не так давно прибув сюди з затишного тилу.—«Так глядіть же, як будемо йти, то скра¬дайтеся, щоб великого шуму не було і щоб дружно… А для тих, що побіжать назад або задумають уникнути атаки, там, позаду, п оїть сотня донців з налаштованими кулеметами… Чи всім зрозуміло, що я сказав?»—казав далі свою «босву проповідь» Лісецький і це якось чудно і зовсім не грізно звучало в його устах. Сам він невеликого росту, з ніжним, як у женщини, лицем, з гладень¬ко зачесаною русявою «полькою», чудно підморгуючи очима, дивився на своїх солдат таким щирим і теплим поглядом, неначе добрий пастух на свої тонкорунні вівці. Говорив він завше при¬мітливо, а коли й сердився, то, проте, не лаявся, а викрикував: «Як дзєці! Як дурачки якіє!» Родом він був з Вільна і сам свідо¬мий білорус, той білорус, якого так важко було стрінути на Білій Русі. Любив він писати вірші, і деякі навіть були надруковані в «І Нашей Ніве», що виходила в Вільно. Його вірші були відомі й тут, бо один його вірш, змайстрований в стилі московського і патріотизму, з наказу командира полку, як додаток до полкового розказу, був розісланий по всіх ротах і командах «для ознакомленія й пЬнія». Згодом знайшовся і композитор, який утворив відповідний словам мотив, і весь полк заспівав пісню Лісецького, а пін, слухаючи, як співають, задоволено усміхався: «Як дзєці!.. Як лісці!..» До своєї нареченої, що жила у Вільно, він писав віршовані листи і підписувався — «Твій Мінастрель»…
Жовніри любили свого молодого ротного, а фельдфебель «ав¬торитетно» заявляв: «Ще молодий він надто і дуже необережний… Воювати, то не ціпом махати. А через його дурну сміливість і штнути можна»… Ще, між іншим, розповідали про його, що він її останнім бою, загубивши свою сміливість, залишив свою роту на фельдфебельський керунок, сам сховався в канаву. Бій для нас був невдалий, рота відступила, а ротний мало що сам не вліз німцям в руки, та, на щастя, якось поталанило йому, і він втік від німців. Жовніри з цього випадку тільки сміялись, і ніхто з них не думав обурюватися, бо останніми часами вже до всього призви¬чаїлися, а цей гріх мався не за одним тільки молодим ротним .) І ісецьким. Дехто й до генеральського звання досягнув у канаві.
Так і зараз, почувши слово «атака», всі захвилювалися, і в кожного з’явилася думка: «А коли позаду стоять донці з кулеметами, і о куди ж ти, голубчику, дінешся?» Всі вже бували в бувальцях і всі добре знали, що таке атака. Знали також, що багато є серед них тих, що вже не побачать сонця, як воно зійде вранці. Стояли всі пригноблені й пригнічені. На запитання ротного, чи всі зрозуміли його слова, обізвався тільки один фельдфебель: «Так тошно, зрозуміли!» — Хтось із задніх рядів ніяково каш¬лянув і тихо засміявся. Ротний сердито глянув у той бік і про¬бурчав собі під ніс: «Як дзєці!.. Дурачкі якіє!»
Потім став в переднім ряду і скомандував: «Ну, марш! З Бо¬гом вперед!..»
Коли вийшли на поле за свої окопи, то мусили розсипатися по дорозі, яка йшла Бог знає звідки і куди. Йти було важко, густа порохнеча здіймалася вгору, і дехто хорий на груди починав не¬стерпимо і голосно кашляти. Ще хтось спіткнувся і упав; десь хтось забряжчав казанком, а там хтось зовсім відмовляється йти — і фельдфебель голосно лаявся: «У, гадина! Холера вже тебе напала! Чортяка б тебе взяв, щоб мав тут паскудити справу! Вста¬вай скоріше, ледащо!» Але «ледащо» і не думає вставати, й з його рота цівкою б’є густа кров. Я витер сірничка і з-під поли при¬світив, щоб допомогти хорому. То був жовнір, який слабував су¬хотами, який майже щодня ходив в «околодок» і якому завше да¬вали соди і гнали назад в роту. Людей використовували, як «боє- вой матеріал», а чи не все одно, як хто мав померти? — Хорого прийшлося самого одного покинути на дорозі, а всі пішли далі.
Німецькі окопи розгорнулися величезною підковою, а ми мали вдарити в саму середину сеї підкови. Всім було видно те, що ми самі йдемо в пастку, що нас німці візьмуть на навхресний вогонь і обійдуть з обох сторін, але мовчки йшли на певну згубу. Знали це офіцери і розуміли жовніри, але всі мусили слухатися вищого розказу. Йшло нас багато, аж цілих дві дивізії, що при інакших умовах склало б величезну і грізну силу, але зараз тільки й всьо¬го, що мусили йти тихо.
Між жовнірами пройшла чутка, що німці відступають. Зви¬чайно, такі чутки пускаються від начальства через телефоністів і розповсюджуються серед жовнірів з метою заохотити їх до на¬ступання. Новички піддаються і сміливіше йдуть на окопи су¬противника.
Чим ближче підходили до ворожої позиції, тим більше споти¬калися і тим більше бряжчали казанками. Коли вилітали ракети.
то всі пригиналися до землі і тоді все поле, здавалося, було вкрите сірим камінням.
Між нашою і ворожою позицією горів маєток польського пана, куди і підійшов наш полк. Підходячи під маєток з своїми саніта¬рами, які йшли слідом за ротою Лісецького, я боровся зі своїми споминами, які так настирливо лізли в голову. Чогось пригадува¬лися волинські ліси, кам’янисті береги Тетерева біля Житомира, зелений гай, шум тетерівського водоспаду, поля з синіми волош¬ками і сивим полином, срібний туман літнього вечора і Соня, — та сама Соня, яка чітко і старанно переписувала у свій альбом¬чик мої вірші. Потім пригадалися минулі весни, білий цвіт че¬ремшини за вікном моєї кімнати і дзвінкі співи соловейків, що лунали в саду до самого ранку. Потім пригадувалися сумні осінні дні, коли жовте листя повільно спадало з дерев і журавлі летіли на південь, я прощався і кудись мав їхати, щось мав робити, чого сам не знав. Стара мати молиться і плаче перед образами… Пла¬че малий брат, тужить сестричка, як сирітка бідна… Всі бідні…
Сіра шинеля на мені і туга в мені. Сам один між всіма незна¬йомими буду вічно чужий і смішний. О, невже ж маю так і згину¬ти!.. Ні, ні! Цього не хочу я і не допустить Бог! Що б хто не казав, які б теорії не викладав, але ніхто не заперечить мені того, що не можна не вірити в Бога, того самого Бога, що мудрістю своєю дав всьому початок і призначив кінець. Я покірний йому і нехай буде воля його. Йду і мовчки дивлюся на огні пожеж і мовчки прислухаюсь до тривожного шуму кривавих піль. По лицю те¬чуть чогось сльози з очей, але я не втираю їх…
Чую за собою голос:
— Пан фельшар, подивіться-но он туди! — говорив санітар Савчук і показував пальцем кудись вперед, на полум’я пожежі. Смішний був цей Савчук; десь із Звягільського повіту сам; гар¬ний і розумний, але, разом з тим, трохи наївний, він умів забав¬лятись казками і смішити жартами «як сонічко моргає» або «як циган коня купляє»… Весь час він крутився біля мене, так що не раз, дивуючись, я питався: «Чого ви, Савчук, все третесь біля мене?» — «А хіба я вам не подобаюся, чи що таке?» — відпові¬дав він мені і весело сміявся так, що сміявся його, як картоплина, ніс, сміялися губи і сміялися очі. Іноді він і сумував. Сяде де- небудь в куточку, підіпре голову обома руками і щось думає.
— Чого ви задумалися? — не раз спитаюся я.
— Як же мені не думати, — відповість він, — там, вдома, жінка молода і дітки сумують, а ти тут світом нудиш.
— А хіба ви жонаті?
— Авжеж, що жонатий.
— А скільки ж вам літ?
— Скоро двадцять три буде, а женився в вісімнадцять.
— Чого ж ви так рано женилися?
— Ось і маєш! А то чого ж люде женяться, хіба ви не знаєте, чи що?
Діалог на цьому закінчується, і Савчук, забувши за свою тугу, знов сміється і заклопотано турбується, щоб дістати хліба та ще й масла до чаю. Серйозним його рідко коли можна було бачити, а жартував він навіть тоді, коли зовсім було не до жартів. Але за¬раз, коли я озирнувся, його лице було скривлене жахом, а очі широко розкриті дивилися на огонь пожежі. Я став теж дивитися туди, де лютував огненний вихор, де серед полум’я і диму вири¬нали чорні стіни і димарі, але нічого особливого не бачив. Сав¬чук скрикнув: «О, з’явилося знов! Дивіться, дивіться добре!» Я знов подивився і побачив, як серед огню з’явилось щось чорне, велетенське, яке рухалось і здіймалося вгору, — щось таке, наче силует велетня-чоловіка з’явилося в червонім огні. Протираю очі і знов дивлюся і ясно бачу велетенську чорну постать людини з велетенськими крилами, які метушливо билися в диму і хвилю¬вали його на всі боки; чорні страшні довгі руки витягалися в наш бік, неначе хотіли пригорнути нас всіх до себе. Ще хвилина, ще один рух полум’я і видовище знялося вгору і зникло в диму.
Що таке справді? Невже галюцинації?—думав я про себе, і якось чудно стали тремтіти ноги і руки. Савчук молився… Так, це було з’явище військових ураганів, це було марево кривавих піль, це було те саме з’явище, що з’являється в млі пустині перед
очима знесилених спекою подорожніх.
Підійшли до самого маєтку і через розчинені ворота ввійшли в сад. Довгими алеями серед стоптаних клумб ми вийшли на го¬роди, де були порожні окопи глибиною по пояс і канави звичайні. Тут залягли і звідси мали вдарити атакою. Все затихло і заніміло.
Я дивлюсь, як із вікон вилітає полум’я і як сиплються на клум- ґні іскри. Гостра туга охоплює серце. В кишені щось шелес¬ти гь; виймаю листа; останній лист від Соні, де вона пише, що вийшла заміж за якогось капітана, який — багатий чо¬ловік, але їй не дуже-то до сподоби, бо вже старий. Маши¬нально рву листа на дрібні шматочки і кидаю в канаву. Ми¬нуло все, нехай минає… нехай минає…
Я лишаюсь з санітарами в канаві, а всі виходять і розсипа¬ються в «ланцюг». З грізно наїженими багнетами скрадаються скрадаються всі. Настало декілька хвилин страшної мовчан¬ки, яка неначе говорила, що зараз щось станеться… станеться… ) Іесь щось загомоніло і враз вся земля загула, задвижала, затряс- нась, як в лихоманці: «гу… гу… гу… гу!..».
— Побігли в атаку! — каже біля мене Савчук. Від німців вилітає ракета і на мить освітлює місцевість. Як рев моря, як крик диких звірів, виривається «Ура-а-а-а! Га-га- і а!..» Страшний шум і свист навколо… Німці посипали градом куль… Треба щільніше притиснутися до землі, ближче до неї, рідної, милої притиснути свою голову і лежати так… лежати… исжати, заки не прийде смерть або не минеться «чаша сія…»
Ось біля канави побігли якісь люде і всі в касках… Так є, німці обійшли наших… Наші пробиваються назад, біжать просто на німецькі багнети… Боже, що ж це таке!.. Савчук молиться: «Боже, і >удь мені грішному!..» В полях гуде гомін тривоги і шум голосів… Нзяті в полон йдуть і кричать: «Братці! Прощавайте всі! Колись назад вернемся!» Стогнуть ранені: «Санітари!.. Санітари!» Ьіжать в сад перелякані остатки полку.
Я вискочив з канави і разом з Савчуком побіг на поле бою. Ііссь в крові лежав ротний Лісецький. Я став його перев’язувати, але це було не так-то легко зробити, позаяк обидві ноги були с і рашно покалічені: в ліву ногу влучила одна куля, а в праву дві, і одна з них, розривна, роздробила бедро і аж наверх вирвала шматочки кости. Слабим голосом Лісецький питався: «Далеко німці? Де мій револьвер? Скажіть мені, чи я буду мати ноги, бо (км ніг не хочу жити?» Заспокоювали його: «Німці побігли, ре- мольвер ваш біля вас, а ноги будуть здорові». Жовніри поклали його на носилки і понесли до польового шпиталю. Ми забирали і моїх ранених, а німці своїх, і так, мовчки, проходили один біля одного і нічого ворожого не було між німецькими і нашими са¬нітарами, але тут бухнула наша артилерія, і снаряд проджеркотав над нашими головами і розірвався на німецьких окопах. Слідом за ним полетів другий і третій. Німецькі санітари скоро похова¬лися у свої окопи, а нас взяли на «кулемет». «Перемир’є» скінчи¬лося, і ранені лишилися гинути. Наша артилерія і на цей раз, як і завше, вистрілила чотири рази і заніміла, а німецька лише поча¬ла «говорити». Я і Савчук бігли через сад і кудись втікали, коли над нашими головами загуло і враз вибухнуло щось… Довга гама переливних диких згуків оглушила мене майже. Я лежав на землі і слухав, як летять і рвуться навколо чемодани, і думав тільки про себе: куди сховатися, де знайти безпечне місце? Зовсім забув про Савчука і, спогадавши за його, побачив, що його десь немає. Погляд мій зупинився на окровавленому кущі малини і я побіг туди. Там на зламаних вітах куща лежав Савчук. Його ноги були загнуті під спину, руки розкинуті, груди ж уявляли собою одну криваву страшну рану, з якої витикалися білі кусочки ребер, а лице його було бліде і сповнене виразу невимовного жаху, так саме, як тоді, коли він говорив: «Дивіться-но он туди!» — Сльози стиснули за горло, вранішній сонячний промінь потемнів враз. В
голові стукали думки: «Моя черга… моя черга…»
Сонце палило і пекло. Білі піски і жовті жита в полях дихали отруйливо. Ми сиділи в окопах і безнадійно лічили години… Чого мали ждати? Артилерія наша вже встигла втекти за ЗО верст, а самі з багнетами нічого не зробимо. Б’є німець Ружани, то нехай собі б’є; хочеться йому перейти через Нарев, то нехай і перехо¬дить, ми все одно йому на перешкоді не станемо. Умерти з честю не можемо, так треба жити, хоч як-небудь, а треба жити. Всі хо¬чуть жити задля того тільки, щоб їсти хліб і говорити казки, та нащо ж я маю жертвувати собою, коли я хочу жити для чогось кращого?.. Ні, я хочу жити і буду жити!.. Знов гуде снаряд і близько розривається; стіни окопу дрижать і, неждано, мить єдина і на нас падає бліндаж. Хто має право душити, коли так хочеться жити?.. Темно…
Залізні птахи кружляли в небі, а я лежав на возі і байдуже дивився на них. Це і все, що осталося в моїй пам’яті, коли мене моя доля випровадила з кривавого поля і тим скінчились часи безнадійності і години конання.
Вечорами, коли весняна легенька прохолода повіває на стом¬лені груди, самотній сиджу і слухаю, як десь в саду весело співа¬ють солов’ї, і не хочеться згадувати про страшну ніч в кривавих полях Польщі, не хочеться нічого думати про те, що з таким стра¬хом і терпінням пережито тоді, як часи безнадійносгі знесилюва¬ли дух і виснажували тіло.
Тихим спокоєм місячного сяйва залічую рани свого терпіння і мрію, що колись, як прийде час, то настане справжній спокій на землі, і забудуться страшні ночі в кривавих полях…
м. Таганріг, 1915р., 7 серпня